КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Макаренко Антон [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

МАКАРЕНКО Антон Семенович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Письменник, педагог. Псевдонім – Андрій Гальченко. Фундатор масового перевиховання дітей-

правопорушників.

З робітничої родини. Батько, Макаренко С., – маляр.

Народився 1 (13) березня 1888 р. в с. Білопіллі Сумського повіту Харківської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Сумської області України).

Помер 1 квітня 1939 р. у вагоні приміського потягу неподалік м. Москви СРСР (нині – столиця

РФ). Похований на московському Новодівочому цвинтарі.

Закінчив Кременчуцьке міське училище (1904) педагогічні курси при ньому (1905), Полтавський

вчительський інститут (1917).

Був учителем низки залізничних училищ (1905–1914), служив у армії (1916-1917), інспектором

Вищого початкового училища в м. Крюків Посад Кременчуцького повіту (1918-1919), завідуючим

Полтавським міським початковим училищем (1919-1920), керівником Полтавської трудової

колонії для неповнолітніх правопорушників (1920-1927), Харківської трудової дитячої комуни

(1927-1937).

Кавалер ордена Трудового Червоного Прапора.

Друкувався в газеті «Голос праці», журналі «Новими стежками».

Як літератор дебютував оповіданням «Безглуздий день» (1914).

Потім настала черга наступних доробків: «Криза сучасної педагогіки» (1917), «Марш 30 року»

(1932), «Педагогічна поема» (1933-1935), «Книга для батьків» (1937), «Честь» (1937-1938),

«Прапори на вежах» (1938).

Залишив по собі спогади «Максим Горький в моєму житті».

По смерті нашого земляка вийшло семитомне зібрання його творів (1959-1560).

Зважаючи на обстановку в країні, педагог-новатор не міг не мати проблем з владою. Дійшло до

того, що Народний комісаріат освіти України офіційно оголосив його систему виховання

«нерадянською» (1928). На знак протесту (тоді це ще було можливим!) М. пішов з роботи.

Іншого разу у політичному доносі нашого земляка звинуватили не більше й не менше, як у

підтримці українських опортуністів і критиці Й. Сталіна (1935). Тільки завдяки тому, що

масштабні репресії тільки-но задумувалися, письменнику вдалося відкараскатися від партійних

бонз, котрі проводили перевірку.

В Україні засновано медаль М. (1958).

Його ім’я носять професійно-педагогічний коледж у м. Київ та вулиця в Москві.

В росії знято документальний фільм «Сімейна таємниця Антона Макаренка» (2005).

З нагоди 120-річчя М. у м. Кременчук (Полтавська обл.) капітально відремонтували його

меморіальний музей (2008 ).

Серед друзів та близьких знайомих М. – М. Горький, В. Терський, А. Луначарський, Ф.

Дзержинський та ін.


***

ПРИСУТНІСТЬ НЕ ОБОВ’ЯЗКОВА, з професійного кредо А. Макаренка

Виховання відбувається завжди, навіть тоді, коли вас немає удома.

СПРОБУЙ БЕЗ ГРОШЕЙ, з повісті А. Макаренка «Прапори на вежах»

На площі стоїть кілька ларьків, споруджених ще на початку непу. Збоку – пошта, на її дверях –

жовта яскрава вивіска. Біля пошти нудьгують дві провінційні шкапи, запряжені в кривий екіпаж-

лінійку.

Далі розташувався Ваня Гальченко, хлопчик років дванадцяти. Він сумує біля своєї підставки для

чищення чобіт.

Через палісадник, описуючи швидку, енергійну криву, картинно заклавши руки в кишені піджака, випускаючи з рота дим цигарки, йде молодик, прямуючи до Вані. Наблизившись, він підсмикує

новеньку холошу, ставить ногу і запитує, не розтискаючи зубів:

– Жовта є?

Ваня лякається, піднімає очі і смутно відповідає:

– Жовта? Немає жовтої.

Молодик ображено знімає ногу з підставки, знову закладає руки в кишені, презирливо жує

цигарку.

– Немає? А чого ти тут сидиш?

Ваня розводить щітками:

– Так чорна є...

Молодик гнівно штовхає носком черевика підставку і вимовляє скрипучим голосом:

– Тільки голову морочиш! Чорна є! Ти маєш право чистити?

Ваня схиляється над підставкою і швидко складає своє майно. Проте в цей момент бачить за

спиною молодика нове обличчя. Це юнак років шістнадцяти, худий і довгий. У нього

насмішкувато-єхидний великий рот і веселі очі. Костюм старенький, але все-таки костюм, тільки

сорочки під піджаком немає, і тому піджак застебнутий на всі ґудзики і комір піднятий. На голові

– картата світла кепка.

– Синьйор, поступіться чергою, я згодний на чорну...

Молодик не звертає уваги на появу нового обличчя і продовжує з докучливою уважністю:

– Теж чистильник! А документ у тебе є? Ну?

У цей сумний момент на підставці знову з’являється нога. На ній – старезний черевик світло-

брудного кольору, який давно не бачив гуталіну. Внаслідок досить нечемного поштовху молодик

відхитнувся вбік, але поштовх супроводжується дуже ввічливими словами:

– Синьйор, поміркуйте, ніякий документ не може замінити жовтої мазі.

Молодик, не помічаючи ні поштовху, ні ввічливого звертання, жбурляє цигарку на бруківку і

щириться до Вані:

– Нехай документ покаже!

Власник світло-брудного черевика гнівно обертається до нього і кричить на всю площу:

– Мілорд! Не дратуйте мене! Може бути, ви не знаєте, що я – Ігор Чорногорський?

Напевно, молодик справді не знав про це. Він швидко задкує вбік, з деяким острахом дивиться на

Ігоря Чорногорського. Той йому чарівно посміхається:

– До побачення... До побачення, я вам кажу! Чому ви мовчите?

Питання поставлено ребром. Тому молодик охоче шепоче «до побачення» і швидко крокує геть.

Біля палісадника він затримується, щось буркоче, проте Ігоря Чорногорського у цей момент

цікавить лише чищення власних черевиків. Ваня весело щулить одне око:

– Чорної?

– Будьте ласкаві. Не заперечую. Чорна навіть приємніше.

Ваня однією з щіток починає набирати мазь. Героїчне зіткнення Ігоря Чорногорського з

молодиком подобається Вані, але він про всяк випадок запитує:

– Тільки... Десять копійок. У вас є десять копійок?

Ігор Чорногорський розтягує свої єхидні губи:

– Товаришу, ви усім ставите таке дурне запитання?

– А є десять копійок?

Ігор Чорногорський відповідає спокійно:

– Десяти копійок немає.

Ваня призупиняє роботу:

– А... скільки в тебе є?

– Грошей у мене немає... Розумієш, немає?

– Без грошей не можна.

Рот в Ігоря подовжується до вух, і в очах виникає допитливе запитання:

– Чому не можна? Можна.

– Без грошей?

– Ну, звичайно, без грошей. Ти спробуй. Дуже добре вийде.

Ваня радісно верещить, потім прикушує нижню губу. в його очах сяє задерикувате натхнення.

– Почистити без грошей?

– Так. Ти спробуй. Цікаво, як вийде без грошей.

– А що ж? Візьму і спробую...

– Я по очах бачу, що ти людина.

– Зараз спробую. Добре вийде.

…Работа скінчена. Ваня піднімає очі з гордістю і гумором:

– Добре вийшло?

Ігор тіпає Ваню по русявій скуйовдженій голові:

– А ти пацан веселий. Спасибі. Людину, розумієш, відразу видно.


РЕФОРМАТОРІВ У НАС ЩЕ НЕМА, з «Педагогічної поеми» А. Макаренка

У вересні 1920 року завідувач губнаросвіти викликав мене до себе і сказав:

– Ось що, брат, я чув, ти там лаєшся сильно...

– Так як же не лаятися? Тут не тільки лаятимешся – завиєш: яка там трудова школа? Напалено, брудно! Хіба це схоже на школу?

– Так... у тебе штани не навипуск... Інтелігенти шолудиві!.. Босяків цих самих розвелося, хлопчиськ – вулицею не пройдеш, і квартирами шастають. Мені говорять: ця ваша справа, наросвіти... Ну?

– А що «ну»?

– Т ось це саме: ніхто не хоче, кому не говорю – руками і ногами. Заріжуть, говорять. Вам би

кабінетики, книжечки... Окуляри ось начепив...

Я розсміявся:

– Дивись, вже й окуляри зашкодили!

– Я ж і кажу, вам би все читати… Інтелігенти!

Завгубнаросвіти сердито штрикає мене маленькими чорними очима і вивергає огуду на всю нашу

педагогічну братію. Проте він помиляється, цей завгубнаросвіти.

– Ось вислухайте мене...

– Ну, що «вислухайте»? Ну, що ти можеш такого сказати? Скажеш: от якби це саме... як в

Америці! Я недавно з цієї нагоди книжечку прочитав, – підсунули. Реформатори... чи як там! Ага!

Реформаторіуми. Ну, так цього в нас ще немає. Реформаторіуми – установи для перевиховання

неповнолітніх правопорушників у деяких капіталістичних країнах; дитячі в’язниці.

– Ні, ви послухайте мене.

– Ну, слухаю.

– Адже до революції з цими босяками справлялися. Були колонії малолітніх злочинців...

– Це не те, знаєш... До революції це не те.

– Правильно. …А ніхто не знає – як.

– І ти не знаєш?

– І я не знаю.

– А ось у мене це саме... є такі в губнаросвіті, які знають...

– А за справу братися не хочуть.

– Не хоче, сволота, це ти вірно.

– А якщо я візьмуся, так вони мене зі світу зживуть. Що б я не зробив, скажуть: не так.

– Скажуть стерви, це ти вірно.

– А ви їм повірите, а не мені.

– Не повірю їм, скажу: було б самим братися!

– Ну, а якщо я в цій самій справі наплутаю?

Завгубнаросвіти стукає кулаком по столі:

– Та що ти: наплутаю, наплутаю! Ну, і наплутаєш! Чого ти від мене хочеш? Що я не розумію, чи

що? Плутай, а потрібну справу роби. Там буде видно. Найголовніше, це... не яка-небудь там

колонія малолітніх злочинців, а, розумієш, соціальне виховання... Все одно, усім треба вчитися. І

ти будеш вчитися. Це добре, що ти в очі сказав: не знаю.

– А місце є? Будинки все-таки потрібні.

– Є, брат. Шикарне місце. Саме там і була колонія малолітніх злочинців. Недалеко – верст шість.

Добре там: ліс, поле, корів розведеш...

– А люди?

– А людей я тобі зараз з кишені витягну. Може, тобі ще й автомобіль дати?

– Гроші?

– Гроші є. Ось тримай.

Він із шухляди столу дістає пачку.

– Сто п’ятдесят мільйонів. Це на організацію, ремонт, меблі...

– І на корів?

– З коровами почекаєш, там скла немає. А на рік кошторис складеш. Їдь – і все.

– Ну, добре, – кажу я з полегшенням, тому що на той момент нічого страшнішого за кабінет

губнаросвіти для мене не існувало.

– Ось це молодець! – каже завгубнаросвіти. – Дій! Справа – свята!


ЕКСПЕРИМЕНТ СВІТОВОГО ЗНАЧЕННЯ, з листа М. Горького А. Макаренкові

Величезного значення і разюче вдалий педагогічний експеримент Ваш має світове значення. Її


ЗА МАКАРЕНКА ПІДОПІЧНИХ ПІД ЗАМКОМ НЕ ТРИМАЛИ, з статті Л. Салімонович «Тут

перевиховують дітей, яким не додали любові»

Коли майже вісімдесят років тому Антон Макаренко після емоційної розмови із завідуючим

губернським відділом народної освіти відкрив у Курязькому монастирі колонію для малолітніх

правопорушників, ченців там уже не було. Їх звідти викурила Катерина II. Проте енергетику

намоленого місця не змогли розвіяти ні час, ні свідоме плюндрування христових істин, ні дивне

засилля культових атрибутів радянської епохи.

…Приїзд до Куряжа пролетарського письменника в 1928 році як тоді, так і тепер називають

рідкісним історичним везінням. Ще унікальнішим дарунком долі тут прийнято вважати роботу

педагога Макаренка. Його виховні традиції разом із збудованими на його честь пам’ятниками в

Куряжі такі ж святі речі, як і стіни не вбитого часом монастиря.

…Під замком у Куряжі підопічних не тримали хіба що за часів Антона Макаренка. Це він міг

стукнути кулаком, відправляючи невиправний контингент на всі чотири боки.

Тепер із цим дуже суворо.


ОСМИСЛЕНА І ОПЛАЧУВАНА ПРАЦЯ, з есе Д. Бикова «Прапори без вежі»

Думається, Макаренко ...будував не капіталізм, а приблизно той соціалізм, який мріявся більшості

революційних романтиків в першій половині двадцятих. ...Насправді надавав виняткове значення

праці, але не тій, смутній і безглуздій, якою безглуздо мучили в післявоєнних школах (чи міг, до

речі, Макаренко уявити собі такий жах, як роздільне навчання?!).

Його амбіція полягала в тому, щоб руками колишніх безпритульників робити кращі в СРСР

фотоапарати «ФЕД» і заробляти реальні гроші. Осмислена і оплачувана праця, самоврядування, довіра – три кити, на яких базувалася його система, прийнята у всьому світі, проте... обпльовувана

на Батьківщині.

Він умів захопити нездійсненним завданням – але тільки нездійсненне і привертає серця.


РОЖЕВІ РУКИ В БІЛИХ МАНЖЕТИКАХ, з пародії О. Фліта «Дітки в сиропі. Фрагмент

медового роману» в «Літературній газеті»

Ще весняне сонечко блищало на небосхильчику в пурпуровому заходику, як прибулому вранці до

колонії чарівному Петрику стало соромно за себе і за своє минуле. Він, посміхаючись, переродився на загальне задоволення всієї білосніжної і нарядної бригади.

Петрикові рожеві руки в сліпуче білих манжетках весело тяглися до колективу.