НАРБУТ Володимир Іванович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Письменник, критик.
З дворянської родини. Брат, Нарбут Г., – художник.
Народився 2 (14) квітня 1888 р. на х. Нарбутівці Глухівського повіту Чернігівської губернії
Російської імперії (нині – Глухівський район Сумської області України).
Знищений більшовиками в одній зі сталінських катівень 14 квітня 1938 р. Місце поховання не
встановлено. За однією з версій, Н. втопили в одному з північних морів.
Закінчив Глухівську класичну гімназію, навчався в Петербурзькому університеті.
Був видавцем і редактором «Нового журналу для всіх» (1913), редактором журналу «Сирена»
(1918-1919), очолював Одеське відділення Російського телеграфного агентства, (1920), Харківське
відділення Українсько-російського телеграфного агентства (1921-1922), інспектором Народного
комісаріату освіти (1922-1924), заступником завідуючого відділом преси при ЦК РКП (1924-1927), заступником керівника Всеросійського асоціації пролетарських письменників (1927-1928).
Друкувався в газетах «Сільський вісник», «Варшавський щоденник», журналах «Вісник Європи»,
«Аргус», «Gaudeamus», «Сучасник», «Новий журнал для всіх», «Навколо світу», «30 днів»,
«Світлий промінь», «Нове життя», «Гіперборей».
Як літератор дебютував в журналі «Бог – в поміч!» статтею «Соловецький монастир» (1908).
Потім настала черга віршів «Осінній сад, осінній сад» (1908), «Відьма», «Столяр» (обидва – 1912),
«В дорозі», «Абіссінія», «Пустеля Сомалійська», «Джедда», «Прокажені в Хараре» (усі – 1913),
«Білизна» (1923).
Наш земляк – автор книг «Вірші» (1910), «Алілуя» (1912), «Кохання і кохання» (1913), «Плоть»,
«У вогняних стовпах» (обидві – 1920), «Олександра Павлівна» (1922).
Збірники «Страчений Серафим» і «Спіраль» з політичних мотивів надрукованими не були (набір
останнього розсипали).
З владою, незважаючи на її кольори, хоча іноді і прагнув, наш земляк порозуміння не знайшов. За
царату його книгу «Алілуя» заборонили продавати, вгледівши «порнографію» (1912).
Уже за більшовиків невідомі вбили одного з братів Н. і поранили його самого, внаслідок чого
лікарям довелося ампутувати кисть лівої руки (1918).
Наступного разу за виказом письменника заарештували і засудили до 5 років сталінських таборів
(1936). Уже відбуваючи покарання, наш земляк знову постав перед сумнозвісною трійкою НКВС, вирок якої – розстріл (1938).
Нашому землякові свої поетичні доробки присвятили Г. Ахматова – «По вірші» і М. Зенкевич
«Пам’яті Володимира Нарбута» (обидва – 1940).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Катаєв, М. Зенкевич, Е. Багрицький, Г. Ахматова, Ю.
Олеша, М. Гумільов, С. Чорний, І. Білібін, С. Городецький, В. Брусянін та ін.
***
БЕЗ ТУРБОТ
, з життєвого кредо В. Нарбута
Бездіяльність не турбує.
БОГОХУЛЮ І БРЕШУ, з вірша В. Нарбута «Як швидко дахи висихають»
Как быстро высыхают крыши.
Где буря? Солнце припекло.
Градиной вихрь на церкви вышиб
Под самым куполом стекло.
...............................................
Овсы лохматы и корявы,
А рожью крытые поля:
Здесь пересечены суставы
Коленца каждого стебля.
Христос! Я знаю, ты из храма
Сурово смотришь на Илью:
Как смел пустить он градом в раму
И тронуть скинию свою?
Но мне – прости меня, я болен,
Я богохульствую, я лгу –
Твоя раздробленная голень
На каждом чудится шагу.
ПРОЙДИСВІТ-ТАРГАН, вірш В. Нарбута «Нежить»
Из вычурных кувшинов труб щуры и пращуры
в упругий воздух дым выталкивают густо,
и в гари прóжилках, разбухших, как от ящура
язык быка, он – словно кочан капусты.
Кочан, еще кочан – все туже, все лиловее –
не впопыхах, а бережно, как жертва небу,
окутанная испаряющейся кровию,
возносится горé: благому на потребу.
Творца благодарят за денное и нощное,
без воздыханий, бдение – слепые чада.
И домовихой рыжей, раскорякой тощею
(с лежанки хлопнулась), припасено два гада:
за мужа, обтирающего тряпкой бороду
(кряхтел над сыровцем) – пройдоху-таракана,
и за себя – клопа из люльки, чуть распоротой
по шву на пузе, – вверх щелчком швыряет рьяно.
Лишь голомозый – век горюет по покойнице:
куда запропастилась? – чахнущий прапращур
мотает головой под лавкой, да – в помойнице
болтается щуренок: крысы хлеб растащат.
ДУЖЕ ПРОСТО, з вірша В. Нарбута «Ну, застрелюсь»
Ну, застрелюсь. И это очень просто:
Нажать курок, и выстрел прогремит.
И пуля виноградиной-наростом
Застрянет там, где позвонок торчит.
…..........................................................
Обиду стерла кровь, и ты,
Ты думаешь, по нем вздыхая,
Что я приставлю дуло (я!) к виску?
О, безвозвратная! О, дорогая!
Часы спешат, диктуя жизнь: «ку-ку».
А пальцы, корчась, тянутся к виску…
ВИЖИВ ПІД ГНОЄМ, зі спогадів Т. Нарбут
На хутір Хохлівка, де сім’я Нарбутів зустрічала Новий рік (це було 1 січня 1918 р.), увірвалася
банда анархістів й вчинила розправу. Батько Володимира Івановича встиг вискочити у вікно і
втекти, дружина з дворічним Романом сховалася під стіл, а інших буквально розтерзали. Був
убитий брат Сергій і багато інших мешканців Хохлівки.
Володимира Івановича теж вважали убитим. Всіх звалили в хлів. Гній не дав замерзнути важко
пораненому В. І. Нарбуту. Наступного дня його знайшли.
Ніна Іванівна (дружина поета) завантажила його на віз, засипала непотребом і доправила до
лікарні. У нього була прострілена кисть лівої руки і на тілі декілька штикових ран, зокрема в
області серця. Із-за гангрени, що почалася, кисть ампутували.
ДИВНИЙ ВИТВІР ЕПОХИ, з повісті В. Катаєва «Діамантовий мій вінець»
Це був кульгавий (Нарбут В. – авт.) – так я буду називати його далі – одна з найдивовижніших, а, можливо, й навіть зловісних фігур, …дивний витвір тієї епохи.
Про нього ходило багато не перевірених чуток. …Говорили, що його розстрілювали, проте він
випадково залишився живим… Говорили, що в бою йому відрубали кисть руки. Але хто його так
скалічив – білі, червоні, зелені, петлюрівці, махновці чи гайдамаки, – було повито темрявою
невідомості.
…У нього був партійний квиток, і всі тогочасні чистки він проходив благополучно.
…У нього були диктаторські звички…
Проте найдивніше полягало в тому, що він був поет, причому не якийсь провінційний дилетант, графоман, а справжній, відомий ще до революції столичний поет з групи акмеїстів…
Це додавало до його особистості дещо демонічне.
…Його поезія в основному була грубо матеріальною, речовою, умисно кострубатою, не музичною, часом навіть недорікуватою. …Але зате його картини були написані не хирлявою аквареллю, а
густим рембрандтівським маслом.
Кульгавий брав найгрубіший, антипоетичний матеріал, причому зовсім не прагнув його
опоетизувати. Навпаки. І його ще більше огрубляв. Естетика його творчості полягала саме в
повному її запереченні.
На нас справили приголомшливе враження вірші…
В цих ні на що не схожих, незграбних віршах ми зненацька відчули вічний відчай кульгавого, передчуваючи його незворотний кінець.
…Не виключено, він справді був грішним янголом, який впав до нас з неба в чорному попелі крил, що згоріли. Він був дрібномаєтний демон, відкинутий богом революції. Проте його душа тяглася
до цього бога.
…Тепер, коли я пишу ці рядки, кульгавого ніхто не пам’ятає. Він забутий.
НЕ БУВ ЩИРИМ З ПАРТІЄЮ, з повідомлення газети «Червона зірка» від 3 жовтня 1928 р.
З огляду на те, що Нарбут В. І. приховав від партії, як 1919 р., коли він був звільнений з
ростовської в’язниці і вступив до організації, так і після, коли справа його розбиралася в ЦКК, свої
свідчення денікінській контррозвідці, які ганьблять партію і негідні члена партії, – виключити
його з лав ВКП(б).
ПЕРЕГУКИ З ГОГОЛЕМ І СКОВОРОДОЮ, з статті В. Кравченка «В. Нарбут у Севастополі»
У листопаді 1920 р. після евакуації військ Врангеля з Севастополя до нашого міста прибув з Одеси
керівник «ПівденьРОСТА» Володимир Іванович Нарбут для створення тут аналогічної установи.
Він заснував КримРОСТА і створив її філії в Сімферополі, Ялті та Євпаторії. У Криму він пробув
тоді три тижні, написав вірші про Ялту і море.
…Родина Нарбутів пишалася своїм походженням. Їх предки – лицарі – вкрили себе бойовою
славою в Литві й на Україні. Один з представників цього роду у 1854-1855 рр. командував
батареєю в Севастополі на Язонівському редуті, загинув і був похований на Братському цвинтарі.
…Вірші писав панівною російською мовою, але «його мова – багата, в ній чути відгуки України, перегуки з Гоголем і Сковородою», – вважав російський критик Лев Озеров.
Як поет В. Нарбут був належно поцінований сучасниками вже з перших кроків, особливо після
збірки «Алілуя», яка в 1912 р. була спалена російською цензурою. В 1913 р. Гумільов писав
Ахматовій: «Я цілком впевнений, що з усієї постсимволістської поезії ти та Нарбут виявитесь
найзначнішими».
Під час громадянської війни В. Нарбут був покалічений і мало не загинув. У вірші «Кров’ю
спливає Росія» він писав про цю війну як про страхітливу трагедію: «Мати, чи це твої діти?».
В 1922 р. його було переведено на службу до Москви, де він створив одне з найбільших на той час
видавництв – ЗіФ («Земля і фабрика»). У 1928 р. він був усунутий від керівництва видавництвом і
виключений з партії. У жовтні 1936 р. його було заарештовано і заслано.
У квітні 1938 р. в бухті Находка охоронець зіштовхнув Нарбута з баржі в море.
Коли іспанські фашисти забили Гарсіа Лорку, весь світ протестував. Вбивство Гумільова й
Нарбута російськими комуністами не мало такого резонансу…
ДАТА СМЕРТІ – ФАЛЬШИВКА, зі спогадів Н. Мандельштам
Про нього (Нарбута – авт.) говорять, що в пересильному [таборі] він був асенізатором, тобто
чистив вигрібні ями, і загинув з іншими інвалідами на підірваній баржі. Баржу висадили в повітря, аби позбавити табір інвалідів. Для розвантаження...
Дата в свідоцтві про смерть, виданому загсом, теж нічого не доводить. Дати проставлялися
абсолютно довільно, і часто мільйони смертей свідомо відносилися до одного періоду, наприклад, до військового. Для статистики виявилося зручним, щоб табірні смерті злилися з військовими...
Картина репресій цим затушовувалася, а до істини нікому справи немає. В період реабілітації
майже механічно виставлялися як дати смерті сорок другий і сорок третій роки.