КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Боровко Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

БОРОВКО Микола Африканович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник-есперантист, перекладач. Криптоніми – Н.Б, En Be. Світовий фундатор есперанто-

прози; засновник першого на українських теренах есперанто-клубу.

З дворянської родини.

Народився в 1863 р. в м. Заславлі Волинської губернії Російської імперії (нині – м. Ізяслав, адміністративний центр однойменного району Хмельницької області України).

Помер в 1913 р. в м. Сімферополі Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна

Республіка Крим України).

Закінчив військове училище.

Працював інженером петербурзької сталеливарної компанії (1896-1897), служив в Сибіру (1897-1902), директором Ялтинської міської публічної бібліотеки (1902-1905), Симферопольської

міської бібліотеки (1908-1913).

Голова петербурзького есперанто-товариства «Espero» (1896-1897).

Член кримського Товариства природодослідників і любителів природи.

Друкувався в газеті «Кримський кур’єр», журналах «La Esperantisto», «Питання філософії і

психології», «Журнал для всіх», «Вісник виховання» , збірнику «Fundamenta krestomatio».

Наш земляк – автор оповідань «В могилі» (1892), «Випадок», «Життя», «Ніч» (1892-1895),

«Баран» «Максим-ідіот» (1897-1898), п’єси «Остання сцена з «Фауста», книги «Психологія

мислення» (1904).

Його перу належить теоретичні статті «Про переклад поезії міжнародною мовою» (1891),

«Психологія читання».

Переклав «Кам’яного гостя» О. Пушкіна, «Шильонського в’язня» Д. Байрона.

Що стосується особистого життя, то воно його не пестило: при пологах померла мати (1863), трохи пізніше помер батько (1873); за низку полемічних статей його як «неблагонадійного» разом

з родиною вислали з м. Ялта (1905).

На фасаді першої громадської бібліотеки Ялти встановлена меморіальна дошка з написом: «Тут, у

першій міській публічній бібліотеці ім. Жуковського (нині – ім. А. П. Чехова) в 1902-1906 рр.

працював М. А. Боровко (1863-1913) – перший директор, передовий громадський діяч Криму, піонер міжнародної мови есперанто (2002).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Гернет, В. Лойко, А. Грабовський, В. Тромпетер, Л.

Заменгоф та ін.


***

НЕМАЄ СЕНСУ

, з творчого кредо М. Боровка

Вивчати мову, якою б вона не була, лише для того, аби мати право сказати «я її вивчив», немає

сенсу.

ЛАНЦЮГИ ЗВИЧКИ, з поеми Д. Байрона «Шильонський в’язень» у перекладі М. Боровка

И каждый столб снабжен кольцом,

На каждом – цепь, и тех оков

Железо зло, его зубов

Следы на мне и тем следам

Уж не сойти, пока я сам

Не распрощусь с сияньем дня,

Уже тяжелым для меня.

Как всякий слишком сильный свет,

Забытый мной за столько лет…

За сколько – не могу сказать.

Я перестал года считать

С тех пор, как мой последний брат

Угас, а я, тоской объят,

Живой – и все еще дышал -

Как мертвый, рядом с ним упал.

……………………………….

Настолько можем мы везде

Обжиться, так к любой среде

Мы привыкаем. Даже я

Вздохнул, на волю выходя.

НЕЩАСТЯ РІЗНОМОВНОСТІ, з листа Л. Заменгофа М. Боровкові в 1895 р.

Ви питаєте, як виникла у мене ідея створити міжнародну мову і яка історія мови есперанто з

моменту її виникнення до нинішнього дня?

…Ідея, здійсненню якої я присвятив усе своє життя, з’явилася у мене – навіть смішно це сказати –

з найраннішого дитинства і з того часу ніколи мене не залишала, я жив з нею і навіть не міг себе

уявити без неї.

Я народився в Білостоці Гродненської губернії (у Росії). Це – місце мого народження і мої дитячі

роки дали напрям моїм подальшим цілям. У Білостоці населення складалося з чотирьох основних

націй: росіяни, поляки, німці і євреї. Кожна з цих націй розмовляла своєю мовою, і вороже

ставилася одна до одної. У такому місті дуже вразлива душа відчувала важке нещастя

різномовності і переконувалася на кожному кроці, що відмінність мов є єдиною або, принаймні, головною причиною, яка роз’єднує людей і ділить їх на ворогуючі частини.

Мене виховали як ідеаліста: мене учили, що всі люди – брати, а в той же час на вулиці і у дворі, на

кожному кроці мені давали зрозуміти, що ЛЮДЕЙ немає, а є тільки: РОСІЯНИ, ПОЛЯКИ, НІМЦІ, ЄВРЕЇ тощо. Це весь час мучило мою дитячу душу, хоча багатьом напевно смішний цей «світовий

біль» у дитини. Оскільки мені тоді здавалося, що «дорослі» володіють якоюсь всемогутньою

силою, я повторював собі, що коли стану дорослим, то обов’язково усуну цю несправедливість.

...У 1878 році мова була вже майже готова, хоча між тодішнім «Lingwe uniwersala» і сучасним

есперанто залишалася ще велика різниця.

Д-р Л. Заменгоф.


НЕ З ЛЮБОВІ ДО МИСТЕЦТВА, з статті М. Боровка «Про переклад поезії міжнародною

мовою»

Створення усесвітньої мови і її розповсюдження – дуже важлива справа. Основа вже закладена: мова створена і її вже починають використовувати... Але, якою б хорошою ця мова не була, сподіватися, що її учитимуть «з любові до мистецтва», велика помилка.

Для такого важливої справи, як розвиток і розповсюдження міжнародної мови, стимулом повинні

стати дуже серйозні практичні переваги, які дає вивчення цієї мови. Легкість спілкування з

іноземцями, звичайно, дуже важливий стимул, проте для багатьох цього замало.

...Ідея духовного зближення різних націй завдяки міжнародній мові, по-перше, далека від мас і, по-друге, вона припускає основу для такого зближення. Такою основою не може бути, звичайно, тільки можливість вільного обміну думками, потрібна спільність інтересів. А оскільки поза

областю практичного використання міжнародної мови її прихильниками може бути виключно

інтелігенція, то стає ясним, що цими загальними інтересами можуть бути тільки інтереси

інтелігентних людей, незалежно від їх національності.


БУВ ПРОТИВНИКОМ РЕФОРМ, з розвідки Ю. Зайдми «М. А. Боровко і «російський» період

есперанто-літератури»

Період з 1887 по 1900 роки есперантисти зазвичай називають «російським», оскільки в

переважному числі есперантисти були російськими підданими. Проте із-за несприятливої в цей

період обстановки в країні, центр есперанто-руху знаходився в Германії, де з 1889 по 1895 роки

виходив перший есперанто-журнал «La Esperantisto». Після його закриття центр перемістився до

Швеції, де з 1895 по 1899 роки випускався другий в світі журнал на есперанто «Lingvo internacia».

Але, де б не знаходився центральний друкований орган, авторами і читачами есперанто-

літератури залишалися росіяни...

До січня 1895 року на есперанто вже було опубліковано 75 творів, з яких власне літературних

усього 12: (Л. Заменгофа, А. Грабовського, Є. де Валя, Майнова, В. Лойка, В. Дев’ятніна, Є.

Неймарка, Л. Є. Мейєра, М. А. Боровка, Дм. Селезньова, Єгорова, А. Кофмана та ін.).

Ім’я М. А. Боровка зазвичай пов’язують із знаменитим листом Заменгофа про походження

есперанто. Насправді він був однією з ключових фігур того часу, коли перші літературні твори

лише створювали базу для літературної мови, і навіть стиль самого Заменгофа ще не набув

стабільності, а в журналі постійно обговорювалося питання про реформування мови.

Найактивнішим супротивником реформ був Микола Африканович Боровко.

Г. Майєр небезпідставно вважає, що видання М. Боровка, разом з публікаціями В. Дев’ятніна, А.

Грабовського, В. Лойка, Л. Є. Мейєра, Й. Васневського і Фелікса Заменгофа входить до числа

«інкунабул» есперантистської літератури.

...Звичайно, багато положень М. А. Боровка можуть здатися суперечливими, тим паче, що

російська перекладацька школа за останнє сторіччя отримала величезний розвиток. Але для нас

важливіше зрозуміти ті ідеї, які породжували ранній есперанто-рух.

Як повідомляється в некролозі, поміщеному в журналі «Природа», посмертно передбачалося

опублікувати основну роботу останнього періоду життя М. А. Боровка з характерною для епохи і

достатньо багатообіцяючою назвою «Про прилади, які розмовляють». На жаль, розшукати її поки

що не вдалося.


ЯЛТИНСЬКЕ НОУ-ХАУ, з кореспонденції Н. Якимової «Есперанто допоможе безкоштовно

подивитися світ»

Донині пам’ятають в Ялті есперантиста Миколу Боровка – колишнього військового, талановитого

інженера, який завідував до революції місцевою бібліотекою. До речі, саме в ній він упровадив

нечуване в ті часи ноу-хау.

Пам’ятаєте, чим була в ті часи кримська перлина? Головним курортом для туберкульозників! Як

не відмовити у видачі літературі хворим – і поклопотатися про те, щоб через книги не заразилися

здорові? Боровко спорудив спеціальну витяжну шафу, де обробляв книги спеціальними газами.


ДОНЬКА – ПРАВЕДНИЦЯ НАРОДІВ СВІТУ, з нарису С. Вейгмана і Ю. Зайдмана «У тіні

Валленберга»

Шведського дипломата, котрий рятував євреїв від нацистських переслідувань, знає весь світ. В той

же час ім’я українки Ніни Ланле (Боровко), котра виконувала в Будапешті таку ж місію, практично

не відоме.

У 1895 році 19-річний шведський студент Вольдемар Ланле приїхав в гості до першого

ялтинського есперантиста доктора Островського. Дорогою, зупинившись в Одесі, Вольдемар

познайомився з сім’єю Боровків...

...У 1923 році журналіст Вольдемар Ланле відвідав Москву і розшукав Антоніну Боровко з трьома

дітьми. Побачивши, в якому тяжкому становищі перебуває родина одного з піонерів есперанто, Вольдемар запропонував Антоніні узяти з собою до Швеції когось з дітей. Вибір матері зупинився

на Ніні, якій потрібно було завершити музичну освіту.

Через два роки Ніна і Вольдемар одружилися. Опісля вони переїхали до Угорщини, де Ланле

почав викладати шведську мову в Будапештському університеті...

У квітні 1944 року ...72-річний професор став керівником Шведського Червоного Хреста і отримав

право видавати «захисні листи» всім, кого переслідували фашисти.

Уже через декілька місяців під заступництвом Вольдемара і Ніни опинилися дев’ять католицьких

монастирів, 12 лікарень, 14 будинків для людей похилого віку, п’ять громадських їдалень, 47

дитячих садів, а в міжнародному гетто – вісім будинків для розміщення трьох тисяч людей, що

одержали охоронні документи. Притулками стали також монастирі і будинки приватних осіб, серед яких і квартира подружжя Ланле.

У останні місяці війни Вольдемар і Ніна керували порятунком людей, ховаючись в притулках: за

допомогу «ворогам рейху» вони були засуджені до страти. На відміну від Валленберга, подружжя

не мало дипломатичної недоторканності...

Після війни вони повернулося до Швеції. У 1946 році вийшла книга Вольдемара Ланле про

діяльність Шведського Червоного Хреста в Будапешті. А через двадцять років після її виходу

влада Держави Ізраїль присудила Вольдемарові і Ніні Ланле звання Праведників народів світу...