КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Агафонов Евгений [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

АГАФОНОВ Євген Андрійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-американський.

Художник, критик.

З купецької родини.

Народився 29 січня (11 лютого) 1879 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 12 червня 1955 р. в м. Ансонія (штат Коннектикут, США). Похований на місцевому

цвинтарі.

Закінчив Петербурзьку академію мистецтв (1899-1907).

Керував студією «Блакитна лілея» (1907-1912), перебував на фронтах першої світової війни (1914-

1918), керував майстернею малювання та живопису Пролеткульту (1919),

Друкувався в газеті «Нове російське слово», журналах «Меч», «Злий дух», «Театральний журнал»,

«Багнет».

Брав участь у виставках «Гурток місцевих художників Харкова» (1906), «Ланка» (1908),

«Блакитна лілея» (1909), Товариства незалежних художників (1929), галереї Френч (1931).

Персональні виставки відбулися в галереї Каз-Дельбо в Нью-Йорку (1931), Публічній бібліотеці

Дербі штату Коннектикут (1943).

Член «Бубнового валета» (1913).

Член «Художнього цеху» (1918-1919).

На початку 1920-х років емігрував до США.

Пензлю нашого земляка належать портрети О. Шмідта А. Алексєєва (1906), В. Коміссаржевської,

«Портрет пана Б.» і «Дівчата» (усі – 1908), «Різноколірне на зелені», а також низка пейзажів,

графічних творів.

Займався А. І станковим живописом, торговою рекламою.

Майже всі доробки А., які залишилися в Харкові і зберігалися в місцевому художньому музеї,

загинули під час Другої світової війни.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Арцибашев, В. Рождественський, М. Волошин, Д.

Бурлюк, П. Кончаловський, І. Машков, О. Грот, П. Ковалевський, Ф. Рубо, В. Коміссаржевська, М.

Федоров та ін.


***

ДОВГО І НАПОЛЕГЛИВО, з життєвого кредо Є. Агафонова

Працювати довго і наполегливо.

КРАЩІ МОЛОДІ ТВОРЧІ СИЛИ, з замітки в журналі «Колоски» за вересень 1918 р.

Після чотирирічного перебування на війні знов повернувся до Харкова художник Євг. Андр.

Агафонов. З його ім’ям пов’язана одна з цікавих сторінок художнього життя міста. Свого часу

студія Агафонова «Блакитна лілея» об’єднувала кращі молоді творчі сили. У останні рази Є. А.

виступав на виставках: «Катеринославська Всеросійська» (величезне декоративне полотно

академічного періоду «Биндюжники» –золота медаль), «Ланка» і «Бубновий валет» (Москва).

В найближчі дні в кафе «Intime» (Сумська) відкривається постійна виставка картин за типом

закордонних. Беруть участь Є. Агафонов, В. Пічета й ін.


БАГАТО ЧОГО ЗАХОПЛИВОГО, зі спогадів Л. Камишникова

Агафонов – художник з декоративним розмахом, сміливий, не завжди стриманий, з витонченою

декоративною ж фантазією. Його портрети – лише панно. Його картини – цікаві плакати.

Помилки його малюнка кличуть до віддалення, до милування біля рампи, де все здається

пишнішим і чарівнішим, коли багато що прощається, тому що багато що захоплює.


ЩОСЬ ПРИМАРНО-СМАРАГДОВЕ, зі спогадів В. Милашевського

Потойбічні дівчата в гілках небачених дерев – щось сіро-лілове, примарно-смарагдове, ледь-ледь

відчутне і ледь вловиме – зовсім не як у Перова, де все можна схопити пальцями і навіть загнати

скалку чи забруднити об ваксу чобота. Тут все – мрія! Не то Борисов-Мусатов, не то Врубель, не

то англійські прерафаеліти.

Йо-й та й Агафонов!


РУХАЛИСЯ РІЗНИМИ ШЛЯХАМИ, з статті Є. Агафонова «Спогади про М. П. Арцибашева»

Михайло Петрович дуже любив Охтирку і щорічно приїжджав на літо додому; втім, обмовлюся –

саме місто він не любив, а тягнуло його до Охтирського монастиря, біля якого так широко

розливається Ворскла.

Хутір Доброславівка займав в житті Михайла Петровича значне місце: там написана більшість

його капітальних речей; тиша і безлюддя хутора сильно сприяли його роботі; сусідня, улюблена

дачниками, місцевість – Охтирський монастир – наповнювалася гамором; гориста місцевість,

хороше купання, монастирські готелі, пристосовані до спокійного життя, – все це привертало

багато публіки; «різноколірні панночки» і студенти зустрічалися всюди, – в затоках річки на

човнах, на зелених лужках, в лісі.

...Роботи його в Школі малювання були виконані сумлінно; вони скоріше були намальовані

фарбою, ніж написані; проте у нього був правильний погляд на студійну роботу: зовсім як Сезанн:

«realiser – taut est la».

Пробув він в школі зиму, був досить самотнім, не любив розмовляти – частково цьому заважала

його глухота... І виїхав до Петербургу.

Тут перші три роки він писав художньо-критичні статті в трьох газетах, заробляв по триста рублів

на місяць, був повний надій, багато працював; був у той час учнем Академії мистецтв; прийшов на

нашу звітну виставку в яскраво-червоній косоворотці, що в ті часи було новим і сміливим; з ним

була його дружина, висока чорна пані із стриженим волоссям, яка більше мовчала і, як здавалося, спостерігала весь час за чоловіком.

У Петербурзі ми рухалися різними шляхами, бачилися зрідка; у пам’яті моїй одна зустріч; справа

була на масниці; один з моїх знайомих, худ. Плошинський, земляк мій, прислав запрошення

прийти до нього на справжні малоруські вареники; будуть всі земляки і Арцибашев; останнього

було досить, аби я негайно вирушив в дорогу.

Як і водиться, вареники були простим приводом зібратися галасливою сім’єю; земляки опинилися

і з Петербурзької і Новгородської губерній; найстаршому з нас чи виповнилося 22 роки;

студентські тужурки всіх учбових закладів; Арцибашев був у піднесеному настрої; зі всіх

присутніх можливо, лише господар та я були йому знайомі; проте досить мати всім за плечима по

20 років, щоб через півгодини говорити один одному «ти», співати хором пісень, виливатися в

інтимних одкровеннях; все, що відбулося в ту веселу петербурзьку ніч, було повне

найнесподіваніших пригод, аж до дива, я з Арцибашевим не могли наговоритися весь вечір, він

тримав мене міцно за ґудзики, а я його за борт піджака і, гойдаючись і розмахуючи вільними

руками, кричали один одному різні приємні речі:

– Ти, брат Женя, напиши... зараз напиши... картинищу... о-ось таку... а я про тебе, брат, в трьох

газетах... негайно ж...

Я в сильному захопленні рвався писати завтра ж його портрет, мені він уявлявся величним

іспанцем гігантського зросту; годині о другій ночі іспанець раптово заслаб, затужив і почав

проситися додому, до дружини; при цьому він пригадав, що пити йому не можна ніяк, строго

заборонено; нам дуже не хотілося відпускати Михайла Петровича так рано, але він турбувався все

більше, і ми, надівши на нього чужу шубу, вивели на вулицю всією юрбою, посадили в сани і,

давши візникові його адресу, прокричали в пустинну вулицю тричі «ура»...

Три дні після цього лежав він хворий, а на четвертий вдалося йому знайти свою шубу і повернути

чужу господареві.

Після демонстрації 1 березня біля Казанського Собору ми з Михайлом Петровичем були волею

градоначальника вислані з Петербургу і заслані в нашу милу Ахтирку...

Кінчав я Академію і написав «картинищу», але Михайло Петрович критичних статей вже не

писав.

Після закінчення Академії я майже безвиїзно жив в Харкові, де батько збудував мені студію;

приблизно в 1910-11 році вдалося мені написати портрет Михайла Петровича – заїжджав він тоді

на недовгий час до Харкова вже відомим письменником.

Остання моя з ним зустріч сталася, здається, в 1911-12 роках в Доброславівці; там займав він,

здається, постійно дачу Бразоля; це не була хатина, а справжня, добре збудована дача з балконом, на горі, де було досить безпечно у сенсі малярійному.

Я прожив в Доброславівці два роки, за цей час вона змінилася на гірше: архімандрит вирубав всі

до одного дерева берегами Ворскли, які додавали їй таку красу, і з них збудував декілька дач;

суботами і неділями вже не погойдувалися нарядно вбрані дівчатка; для мене хутір втратив всю

свою чарівність, і я знайшов інший – в сусідній Полтавській губернії – хутір Скелька, справжній

земний рай, куди і наїжджав років 15 поспіль; проїздити треба було все-таки через Охтирку,

причому я кожного разу відвідував і Михайла Петровича в його Доброславівці; не кожного разу я

заставав його там. Цього, останнього разу, проїздом в Скельку, я зупинився на два-три дні в

Охтирці; наступного ж дня пішов до Доброславівки; йти треба було шість верст, причому через

монастир; хто бував там, пам’ятають, що, не доходячи монастиря біля першого містка, на

великому просторі все покрито затоками, болотами; тут Ворскла розливається і не пересихає все

літо; тут же надають човни напрокат для поїздок в монастир.

Вже наближаючись до хащ очерету, побачив я червону пляму в самій гущавині зелених

чагарників: хтось в червоній сорочці щось робив, сидячи в човні.

Чи не Арцибашев? Хто ж інший міг би в такому червоному заїхати в таке зелене? Чи не наперед

обдуманий барвистий ефект? Все може бути.

Почекав, кричати не було сенсу; і ось чудового літнього дня, гойдаючись на човні, потихеньку

гребучи, ми поговорили з ним востаннє; обмінялися новими поглядами на мистецтво, пригадали

старе; заробляв він у той час тисяч по шість на рік; працював зазвичай вночі, день проводив в

очеретах, під млином.

Я ще раз відвідав Доброславівку 1918 року, коли, повернувшись з фронту, відправився до

Ахтирки, щоб забрати сина, з яким не бачився всі чотири роки війни і який жив тоді в сім’ї брата.

Востаннє мене по-старому тепло зустріла Ахтирка; справа була під Великдень; старий будинок

приготувався зустріти Великдень згідно старим звичаям, три мої племінниці, дівчата-підлітки,

оточені натовпом закоханих гімназистів, терли сир, чистили родзинки, пекли паски до пізньої

ночі.

У монастир ми відправилися на самий Великдень двома возами, звідки пішки пройшли в

Доброславівку; дачники в той рік вже з’їхали; бразолівська дача стояла забита. Доброславівські

мужики купкою стояли біля одного двору і криво поглядали на наш галасливий гурт; обійшли всі

улюблені місця в лісі, березняку, зіграли в квача і до вечора приїхали додому. Днів через два я

покинув Охтирку, мабуть, назавжди.

Дорогою з Харкова на Суми є станція Кириківка – «Кириківка, пересадка на Охтирку!» –

виголошує кондуктор, відбираючи біля Ахтирки квитки; від цієї станції йде вітка верст в 20 до

Ахтирки; чекати на станції потрібно годин 5. Станція розташувалася одна-одненька серед чудових

хлібних полів; щоліта – урожай, ситість, достаток; здорове польове повітря гуляє станцією; на

станції охтирчани, котрі їдуть з Харкова; ось батько, поміщик, здоровий, загорілий, сидить і

поглядає з батьківською гордістю на сина, якого везе з Харкова відпочити; а синочок, вище за тата

на голову, в студентській тужурці і косоворотці, відсипається після Харкова і ніяк не відіспиться; а

ось в куточку за столом, підперши рукою голову і наставивши долоню рупором, щоб було

чутніше, ...сидить Арцибашев, і дивно чути в тиші літнього розморюючого дня його оригінальний,

трохи верескливий голос глухого і слова, такі дивні, такі невідповідні цьому, задоволеному собою, краю.

Тепер пригадую, що ніколи я не бачив, щоб Михайло Петрович посміхався.