ГОРДЄЄВ Богдан Петрович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, теоретик вірша. Псевдонім – Божидар.
З викладацької родини. Батько, Гордєєв П., – професор ветеринарного інституту, видавець
журналу «Ветеринарний вісник».
Народився 21 червня (3 липня) 1894 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний
центр однойменної області України).
Звів рахунки з життям 7 (20) вересня 1914 р. в с. Бабках Харківської губернії Російської імперії
(нині – Кременчуцький район Полтавської області України).
Закінчив харківську гімназію №3 (1904-1913), вступив до Харківського університету (1913), однак
вчитися не став. Самотужки оволодів декількома іноземними мовами, серед яких і санскрит.
Працював сімейним учителем в м. Смоленськ, куди виїхав, порвавши всі стосунки з родиною. Од-
ин з організаторів літературно-видавничої групи «Лірень» (квітень 1914).
Дебютні літературні доробки Г. знищив. Не зберігся і юнацький роман «Егоїст».
Г. – автор низки віршів, поеми «Марія».
Уже по смерті поета побачили світ збірники «Бубон» (1914), «Розспівуюча єдність» (1916).
Останню В. Хлєбніков назвав «рідкісно-чарівною річчю», а її автора проголосив «воїном часу».
Окремі твори нашого земляка були видрукувані в альманахах «Руконіг» (1914), «Тимчасовик»,
«Другий збірник «Центрифуги» (обидва – 1916).
Депресія, що призвела до трагедії, за свідченнями друзів, була частково пов’язана з початком
першої світової війни.
Серед друзів та близьких знайомих Г. – В. Хлєбніков, М. Асєєв, Б. Пастернак, Є. Агафонов, К.
Сторожниченко, М. Синякова-Уречіна, С. Бобров, Г. Петніков та ін.
***
ЗБИРАЙМО ПОЗАЧУТТЄВЕ
, життєвого кредо
Б. Гордєєва
Життя є пізнання або збирання позачуттєвих здобутків досвіду.
НУДНА ВУЛИЦЯ, з вірша Б. Гордєєва «Вулична»
Скука кукует докучная
И гулкое эхо улица.
Туфельница турчанка тучная
Скучная куколка смуглится:
«Не надо ли туфель барину?»
Но в шубу с шуткой тулится
Цилиндр, глотая испарину.
Углится кровлями улица.
Улица, улица скучная:
Турка торгующая туфлями –
Кукушка смерти послушная,
Рушится, тушится углями.
СМУТОК КРИХКИЙ, МОВ МОЇ ГРУДИ, з вірша Б. Гордєєва «Спогад»
Синеющий веер сползается
Гуденьем взветренной сферы
Зов памяти странно молящ,
Китайцы в малахаях из зайца
Взвивают круг тубок звенящий,
И вон она верная взвеяла,
Как грудь моя, хрупкая Грусть.
И в сердце склоняется верие,
Но сердце – опять ломается,
Роняя грустную хрусть.
НЕ НА ХОДУЛЯХ УЧЕНОСТІ, з книги Б. Гордєєва (Божидара) «Розспівуюча єдність»
Пізнавальна вправність: єдиний снаряд пізнання перетворювати на безліч пізнавальних знарядь, аби саме так пізнати предмет у всіх його дрібницях, – лежить в природних властивостях людини,
...все оточуюче нас буття, котре безперервно дробиться, веде поряд величезні приклади тієї ж
вправності.
...Насправді ми вводимо прообраз в будь-яке із знарядь, перетворюємо його таким чином в зразок, до якого єдністю завдання дії зводимо всі інші; втім, для подібного об’єднання необхідно буває
перекидати пречудові мости відправних точок.
Так діючи, ми буцімто зменшуємо наш собор знарядь, проте – наяву: цілісно різноманітно
збагачуємо весь гарматний рух. Тоді ми владні говорити про те, що не до збагнення тільки йдемо
ми, як буденні і досутні підшуковувачі, але й не на ходулях ученості, – легкими льотчиками до
пізнання крилимо ми – все єднаючи для єдиного покривала ВСЕЗНАННЯ.
ПРИЛУЧИВСЯ ДО «ЦЕНТРИФУГИ», зі спогадів К. Синякової
У цей період перебування в Харкові (1912 р. – авт.) Асєєв познайомився з Григорієм Петниковим.
В цей час до Харкова приїхав Сергій Бобров. Таким чином, у них виник літературний гурток під
назвою «Лірика», а вже в Москві, в 1913 році, гурток цей виріс в літературне об’єднання
«Центрифуга», очолюване Сергієм Бобровим.
До «Центрифуги» прилучилися Борис Пастернак, Божидар, К. Большаков та інші.
РОЗБИВСЯ ОБ СТІНУ ДОЛІ, зі спогадів В. Хлєбнікова
Він розбився, летячи, об прозорі стіни долі, ми осягаємо Божидара через відбите коливання в
серцях, які його знали.
ЄДИНИЙ ПЕРШОРИТМ, з есе Г. Айгі «Четверо з невиданої антології»
Готуючи публікацію для журналу, я в черговий раз перестраждав долю цього незвичайного
хлопця – Божидара. Все в ньому незвичайне: і рання творча зрілість (у цьому він нагадує чудового
французького поета і романіста Реймона Радіге), і широта інтересів: прекрасно малював, був
серйозним лінгвістом, – перед смертю завершив висококваліфіковану працю з віршознавства.
Ще донині продовжує вражати його самогубство, якому передували загадкові, до цих пір не
з’ясовані обставини. У зв’язку з цією темою я хотів би висловити своє тверде переконання: самогубства поетів – будь-які – є, найперше, наслідок або вираз їх творчої самовичерпаності, творчої катастрофи. Наново вчитуючись в твори Божидара, я переконався: шлях юного поета
завів його в глухий кут. Божидар, котрий добре (для того часу) знав творчість Хлєбнікова, якого
підтримував Микола Асєєв, рано поставив собі ціль – відродити старослов’янський звук в рідному
поетичному мелосі. За його чернетками можна прослідкувати, як обдумано кував він це дивне
архаїчне звучання, бачивши своє новаторське завдання саме в такій неймовірній праці.
На жаль, Божидар не зміг розірвати «магічне коло», створене слов’янсько-язичницьким звуком
власної поезії, не зміг вийти в універсальний поетичний простір. Проте, за виразом Фолкнера, –
«краще блискуча поразка, ніж розрахована перемога».
По-новому, вельми актуально сприймається сьогодні і головна думка згаданої «Розспівуючої
єдності», – в цій праці Божидар доводить, що цілісністю будь-якого поетичного твору керує не
заданий «метр», а «внутрішній», «прихований» єдиний першоритм, названий ним розспівом (що
це означає, добре знають поети, що займаються верлібром).
Серйозна творчість Божидара почалася в гімназичні роки під впливом Едгара По. Тоді ж поет
працював в студії художника Є. Агафонова, захоплюючись старо-німецькою гравюрою, особливо
творчістю Дюрера.
Залишається додати, що незвичні друкарські знаки, які часто зустрічаються в його віршах,
означають тривалі паузи.
НА ОСНОВІ ПРАСЛОВ’ЯНСЬКОГО КОРІННЯ, з статті Р. Мельникова і Ю. Цапліна
«Північний схід південного заходу»
На початку ХХ століття особливої різноманітності в літературному житті Харкова не
спостерігалося. Дебют слободян Олександра Олеся (Кандиби) і Гната Хоткевича фіксується поза
малою батьківщиною. Але вже незабаром місто стає свідком неординарної акції – літературного
теракту. Микита Шаповал (згодом відомий як ідеолог київського модерністського журналу
«Українська хатина» М. Сріблянський) на знак протесту проти утисків прав української мови
підриває встановлений (на гроші городян) пам’ятник О. Пушкіну.
Втім, цей жест багато в чому був співзвучний новій епосі: незабаром Харків стає одним з центрів
футуристичного руху в Російській імперії. Слободяни Микола Асєєв, Григорій Петников, Богдан
Гордєєв (Божидар) працюють у напрямі створення нової поетичної мови на основі
праслов’янського коріння (не без впливу наукових Студій Олександра Потебні).
ДУХ НІКЧЕМНОСТІ, з книги Є. Пастернака «Борис Пастернак. Біографія»
Миколу Асєєва обтяжувала групова дисципліна. Бобров вважав, що він ревнує до Пастернака. Так
чи інакше, Асєєв шукав нових шляхів і можливостей. Після квітневої зустрічі з Маяковським, яку
він називав визначальним моментом своєї біографії, він виїхав до Харкова, де з Григорієм
Петниковим і Богданом Гордєєвим (Божидаром ) заснував книговидавництво «Лірень»,
художником якого стала Марія Синякова-Уречина.
...Футуристичний рух втрачав своїх первинних натхненників. Услід за смертю Олени Гуро і
самогубством Івана Ігнатієва наклав на себе руки Божидар (Богдан Петрович Гордєєв). Асєєв і
Петников перенесли свою видавничу діяльність до Москви.
Дмитро Гордєєв склав посмертну збірку «Вірші і казки» свого брата Божидара. Книга була
анонсована в Харківському видавництві «Лірень». Гордєєв просив Пастернака написати до неї
передмову, однак той відмовився від цієї пропозиції і 16 грудня написав у відповідь, що заперечує
все зроблене в цю «бідну неплідну епоху», не виключаючи, зрозуміло, і своїх «власних блукань і
помилок». Причину своєї участі у футуристичних збірках Пастернак відносив до області
«дослідження характеру випадковості і випадковостей характеру», кажучи, що тільки
напівсерйозне ставлення до писання дозволяло йому миритися з тим, «що в замкнутій системі
творчо правдивого організму існувати не може». На закінчення він додав: «Я відмовляюся тому, що все зроблене нами поки що – нікчемне, і тому, що залишатися вірним цьому духу нікчемності я
не в змозі».
В НЬОГО ЗАКОХАЛИСЯ П’ЯТЬ СЕСТЕР, з розвідки В. Яськова «Хлєбніков, Косарєв, Харків»
Про Божидара. Б. В. (художник Косарєв – авт.) стверджує, що вірші Хлєбнікова «Падають
брянські, ростуть у Манташева / Немає вже хлопця, немає вже нашого» – про Божидара.
Парніс, говорить Б. В., заперечує це на тій підставі, що Божидар був блакитнооким, а у Хлєбнікова
сказано: «Чорноокого короля розмови за вечерею». Проте справа в тому, говорить Б. УВ., що очі у
Божидара темніли від збудження, коли він – дійсно король бесіди – починав говорити. Хлєбніков
ревнував до розповідачів, але перед Божидаром схиляв голову.
У Божидара закохалися всі п’ять сестер Синякових, відчайдушно ревнували його одна до одної і
бували щасливі, коли він відвідував їх.
