КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Матезонский Константин [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

МАТЕЗОНСЬКИЙ Костянтин (псевдонім; справжні ім’я та прізвище не відомі).


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Музикознавець. Фундатор першого на Закарпатті багатоголосого хору (1833).

З дворянської родини.

Народився в [Малоросії]. Точні місце, рік і дата не відомі.

Помер 27 грудня 1858 р. в м. Мукачеві Австро-Угорської імперії (нині – Закарпатська область

України). Похований на єпархіальному цвинтарі на Замковій горі. На хресту напис: «Тут спочиває

в бозі Костянтин Матезонський, засновник «Гармонії». Незабутньому Батькові на Вічну пам’ять і

вдячність. Вірні нащадки».

М. був добре освічений, знався на музиці.

Працював учителем хорового співу.

На Закарпатті з’явився після невдалого повстання декабристів у Петербурзі (1825). Багато з тих, з

ким незнайомець тісно спілкувався, вважали, що він якимось чином причетний до дворянсько-

офіцерського заколоту. Проте сам він про своє минуле ніколи не розповідав: навіть найближчим

друзям.

Організував перші в краї багатоголосі хори в Ужгороді (1833) і Мукачево (1857).

Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Духнович, О. Пушкін, І. Чургович, Г. Мустіянович, Г.

Таркович, В. Довгович та ін.


***

БУТИ

, з життєвого кредо К. Матезонського

Краще бути, ніж здаватися.

ЗАКЛАВ ОСНОВИ МУЗИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ КРАЮ, з монографії Т. Росул «Становлення

професійного музичного мистецтва Закарпаття як етнорегіональної ланки культури України»

Впродовж XVIII-XIX ст. єдиним культурним осередком на Закарпатті була церква, яка

консолідувала навколо себе кращих представників русинської спільноти, дала їм можливість

увійти у світ європейської культури, вчитись у вищих навчальних закладах Відня, Італії,

Будапешта, використати досягнення освіченого абсолютизму тощо.

Велике значення для розвитку професійного музичного мистецтва Закарпаття мав приїзд сюди

Костянтина Матезонського, який у 1833 р. організував тут перший хор «Гармонія», заклав основи

хорової музичної традиції краю, заснував музичну бібліотеку хору, в якій чільне місце посідали

композиції Д. Бортнянського.

Успішна концертна діяльність «Гармонії» сприяла поширенню хорового співу в найбільших

містах Закарпаття та стала своєрідною школою виховання й навчання диригентів, що

продовжували справу К. Матезонського. Серед них: Михайло Лихварчик, Андрій Медвецій, Іван

Сільвай, Еміл Талапкович, Іоан Бокшай та ін.

Пожвавлення культурно-освітньої роботи в Закарпатті в кінці 40-х рр. ХІХ ст. змінилося майже

столітнім періодом угорської реакції. Значно посилилась політика денаціоналізації, всі етноси, що

проживали в цьому регіоні, були проголошені членами угорської нації, вся система навчання й

виховання краю була підпорядкована політиці асиміляції. Ліквідація національних шкіл,

мадяризація імен шрифту і угорської мови стали істотною перешкодою у розвитку української

культурної традиції та національної ідеї у закарпатському регіоні.


ВИКЛИКАВ ФУРОР, з розвідки М. Головні «Знаменитий земляк»

В Ужгороді К. Матезонський вирізнився тим, що першим запровадив поліфонічну пісню в

місцевих церквах. До цього в карпаторуських храмах співали в унісон.

Під час великоднього богослужіння 1838 року ужгородці вперше почули спів хору в 4 голоси, що

викликало фурор як серед священнослужителів, так і парафіян. Хор «батька Матезонського» – так

ласкаво назвали ужгородці регента – залишився знаменитим і після його смерті. «Гармонія»

проіснувала понад 100 років, гастролювала в Угорщині, Чехії й т.д.

К. Матезонський першим познайомив жителів підкарпатського краю з композиціями Д.

Бортнянського, А. Верстовського, сам склав ноти «Панахиди».

ТАЄМНИЧИЙ МАЛОРОСІЯНИН, з розвідки Л. Сахарової «Костянтин Матезонський. Ім’я

відоме і невідоме»

Про нього багато писалося і таємницю його життя намагалися розгадати безліч разів. І нікому це

не вдалося. Він жив у нашому місті в середині ХІХ століття, в самій його серцевині –

Ужгородському замку, займався тим, що тішило його душу. Страждав. Безліч разів у думках

повертався в рідну домівку до близьких і рідних людей. І це, мабуть, приносило нові страждання.

Хоча в ті далекі часи назва цьому була інша – втікач.

Від кого тікав, чому переховувався, кого боявся? Яку таємницю ніс у собі? Хто зна! Залишились

здогадки і легенда.

Хто він? Учасник повстання декабристів, член Південного товариства? Дворянин? За спогадами

тих, хто близько його знав, мав аристократичне виховання, шляхетну поставу і вишукані манери.

Повторюся, але нагадаю, що з’явився він в маленькому місті січневим днем 1833 року. З’явився

без документів і ніхто не міг засвідчити його особу. Назвався Костянтином Матезонським. Ім’я,

можливо, було і справжнім. А прізвище? Вірніше, псевдонім. Що вклав він в це «Матезонський»?

Може, воно похідне від «Mate, Mateus» (Матвій) і «zon», «son» (син)?

Тоді, може, все просто: Матвєєв, або Матвійович. А може «Матезонський» від італійського

«mottetto», що перекладається, як жанр вокальної багатоголосої музики. (Він знав нотну грамоту,

добре володів диригентською справою і гарно співав.)

Ніхто цього не знає і навряд чи коли дізнається. Загадковий, гордий, добре освічений і таємничий

– таким запам’ятали його ті, хто згодом став близьким до нього. І ще талановитий і наполегливий.

Прибув до Ужгороду з Перемишля. Зупинився в Іоанна Чурговича – капітулярного вікарія, і надав

йому проект організації багатоголосного хору. Працював увесь Великий Піст і праця його

закінчилась нечуваним успіхом.

У день Світлого Воскресіння Христового залунали перші акорди ужгородського багатоголосного

хору «Гармонія» і краса хорального співу зачарувала присутніх. Усе місто говорило про цей

милозвучний спів. Спочатку репертуар складали церковні пісні, але були серед них і композиції

Бортнянського. Перший склад хору був з гімназистів і богословів. Завдяки його першим успіхам,

рішенням Консисторії від 30 квітня 1833 року був призначений вчителем «Кантус хораліс», тобто

вчителем хорового співу. З фундаційної каси отримував платню 200 флоринів на рік; безкоштовне

харчування і житло надала богословська семінарія.

Він знайшов себе тут, отримав визнання і шану відразу ж після першого виступу створеного ним

хору.

Але для остаточного затвердження його диригентом потрібні були документи. Чи мав він їх

взагалі? В Перемишль єпископу Іоанну Снігурському пішов запит на Матезонського, в якому

питалося і про моральні засади особи.

Але відповідь не надійшла. Матезонський зібрався в дорогу сам, але дістався лише кордону, не

маючи документів, не міг переткнути його і повернувся назад. Повертаючись, зупинився в

Мукачівському монастирі, а потім на фарі о. Василя Довговича. Жив тут до початку лютого 1834

року.

Тим часом, єпархія намагалась знайти нового диригента у тому ж Перемишлі. В січні 1834 року

прибув новий Іоанн Кравець, але виявив повну неспроможність і за п’ять днів, закінчивши

кар’єру, повернувся до Галичини. Доля сприяла Матезонському. Не знаходячи іншого виходу,

єпархіальне правління призначило його регентом хору без будь-яких документів.

Хор набирав сили, могутності і слави. Його запрошували на різні урочистості. «Гармонія» співала

на святкуванні 500-ліття заснування монастиря на Чернечій горі в м. Мукачево, на заупокійній

службі за графом Стефаном Сечені. А в стінах богословської семінарії влаштовувались концерти

духовного співу для вибраного кола.

У вільний же час «батько Матезонський», як називали його семінаристи, співав для них. Лунали

потужні акорди і він летів на крилах чарівної мелодії. Особливо любив співати романс на вірші О.

Пушкіна «Чорна шаль». Мабуть, щось будили ті вірші в його закритій душі.

Він навчив співати романс багатьох, завдяки йому він став настільки популярним в місті з

угорським населенням, що його переклали угорською мовою і співали угорці. Цей романс став

сенсацією для провінційного містечка.

А Матезонський, попри всі роки, так і залишався таємницею. Єдине чули від нього, що родом він з

Малоросії, був людиною заможною і на свої кошти міг би утримувати цілу семінарію.

Навряд чи рідні знали щось про його долю. Він тікав від чогось, бо це «щось» могло наздогнати.

Коли в 1849 році російські війська вступили в Угорщину, перебрався на деякий час у село і жив

там усамітнено і відлюдно.

Він не залишив після себе ніяких композицій, крім єдиної панахиди, яку виконував створений ним

хор на похоронах єпископа Григорія Тарковича. До заслуг Матезонського відноситься і

заснування церковного хору в м. Мукачево в 1857 році. Впродовж шести тижнів він навчав співу

на чотири голоси 26 хористів, які були простими вірниками й учнями.

Загадковий чоловік жив у нашому місті довгих двадцять п’ять років. Служив Богу, молився разом

зі створеним ним хором під час недільних літургій і великих церковних свят. Він співав і молився.

Чого просив у Господа? То нам невідомо.

Прожив він недовго. Перед смертю щиро бажав побачити рідний край. Не судилося. На смертному

одрі заявив, що йому 64 роки, що родом з Малоросії, нежонатий.

Після себе залишив славетний хор; в паперах його було знайдено багато разів переписаний вірш

Олександра Пушкіна «Чорна шаль». Чому саме цей вірш? Чому він так любив цей романс? Кого

згадував, коли співав його? Може, одною з таємниць його життя була і кохана жінка, ім’я якої, як і

своє, він нікому і ніколи не відкривав.

Його ім’я пам’ятають і не пам’ятають. Могили давно нема, бо на кістках «батька Матезонського»

й інших осіб духовного і не духовного звання було влаштовано музей народної архітектури і

побуту. Що зроблено, то зроблено. Бог їм суддя, тим, хто порушив сон мертвих і зруйнував

кладовище.

Уламок хреста з могили регента «Гармонії» сиротливо тулиться до стін Шелестівської Церкви. Це

все, що залишилось. А за церковним тином – місце, де була його могила. Тих, хто показав його

мені, давно вже нема з нами. Тому я мушу показати його молодшим за мене, щоб зберегти

пам’ять. Інакше – ніяк. Бо нема кому подбати про відновлення надмогильного пагорба і

встановлення будь-якого скромного надгробка.

В закарпатській землі спить таємничий незнайомець, що був самотнім до самої смерті. Ніхто не

заспіває йому «Вічну пам’ять» ні в дні спомину мертвих, ні в день його смерті. Ніхто не покладе

квіти і не запалить свічку.

Так губиться пам’ять і йдуть у небуття особистості.