КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Мотонос Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

МОТОНІС Микола Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Перекладач.

З міщанської родини.

Народився у XVIII ст. в м. Ніжині Ніжинського полку (нині – районний центр Чернігівської

області України). Точна дата – невідома.

Помер 20 лютого (3 березня) 1787 р. в с. Липовому Розі Київської губернії Російської імперії (нині

– Миронівський район Київської області України).

Навчався в Києво-Могилянській академії, бреславській гімназії св. Єлизавети, Лейпцігському

університетові.

Був вихователем дітей графів Гудовичів (1747), ад’юнктом російської академії наук, викладачем

петербурзької академічної гімназії (1759-1760), редактором академічної канцелярії (1760),

секретарем Герольдмейстерської контори Сенату (1764-1767), депутатом від Гадяцького,

Миргородського та Полтавського полків (з 1767), обер-секретарем третього департаменту Сенату

(з 1774).

Дійсний (1736 ) і почесний (1767) член Російської академії наук.

Член Вільного економічного товариства (1771).

Друкувався в журналах «Працелюбна бджола», «Щомісячні твори», «Щомісячні твори і вісті про

вчені справи».

Як літератор дебютував перекладом (разом з Г. Козицьким) книги І. Мінятія «Камінь спокуси, або

Історичні пошуки початку й причин поділу Східної та Західної церков» (1752).

Потім настала черга «Розмірковування про дві головні доброчесності, які пишучому історію

потрібно мати», перекладів наступних творів: «Розмова про мистецтво напоумляюче» Е.

Ротердамського, «Максима Тирського… четверте міркування», уривок зі збірника «Аστεία»

Гієрокла, «Про користь та переваги вільних наук, про що сказав Марк Антоній Мурет, пресвітер,

законовчитель і громадянин римський у Венеції 1555 року» (усі – 1759), «Міркування про скло,

яке по-різному світло заломлює» І. Цейгера (1763), довідника «Короткі географічні, політичні,

історичні дані про Малу Росію» (1773).

Як майже і кожен українець, що мав власну думку, зазнав певних переслідувань з боку російської

влади. Наприклад, він письмово відмовився від посади редактора академічної канцелярії, не

бажаючи, як сам підкреслив, «Міллерового наказового способу» (1760).

М. позбавили чинів й навіть права вступати на державну службу за відверто надумані «потурання

Ніжинському грецькому братству» (1775). Після того, як обвинувачення знали з «поверненням

попереднього чину» М. виїхав в Україну.

Серед друзів та близьких знайомих М. – Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Козицький, Г. Гейнзіус,

Ф. Волков, В. Лащевський, Г. Міллер, О. Сумароков, В. Орлов та ін.


***

МИ – ДВОРЯНИ, з життєвого кредо М. Мотоноса

Усяке покоління дворян мало і має свій початок лише з тією відмінністю, що одне одержало його

раніше, а друге – пізніше.

ДО ПОСТАТІ ПЕТРА ВЕЛИКОГО, ІМПЕРАТОРА ВСІЯ РОСІЇ, з оди М. Мотоніса в

перекладі О. Сумарокова

Свободны хитрости в страны твоей державы

Сей муж, Россия, ввел, исправил ими нравы,

Старинны грубости искоренял

И широту твою еще распространял;

Гражданам дал полезны правы,

Дал воинам порядочны уставы,

По суше, по водам врагов твоих гонял,

К союзникам твоим любви не отменял.

Благодеянья, Петр, твои в числе премногом.

Когда бы в древний век,

Каков был ты, такой явился человек,

Отцем ли б тя народ, Великим ли б нарек?

Ты назван был бы богом.


ПІДТРИМУВАВ ЗЕМЛЯКІВ, з статті О. Журби «Духовно-культурна ситуація на лівобережній

Україні другої половини XVIII – першої половини XIX століття і розвиток місцевих історичних

студій»

Про необхідність вивчення «церковної і світської, генеральної і партикулярної історії» настійливо

нагадував М. Д. Ханенко в «увещевании» сину Василю, відправляючи його на навчання за кордон.

Добре знайомий з інтелектуальними запитами суспільства Лівобережної України Ф. Й.

Туманський, який прагнув для їх задоволення заснувати у Глухові книгарню, в листі до академіка

І. І. Лєпєхіна серед переліку видань, що «расход хороший будут здесь иметь», називав також

книги «исторические, сочиняемые и переводимые; географические; классические, переведенные

греческие и римские стихотворцы и ораторы; книги политические и записки славных мужей;

летописи; повести о делах царей, государей и великих мужей». Перелік подібних прикладів можна

було б продовжувати, але слід все ж таки зауважити, що на час так званого «масового» захоплення

українців історичними за підтримки П. Румянцева та академіків Санкт-Петербурзької Академії

Наук М. Мотоніса і Г. Козицького, В. Рубаном вже були опубліковані «Краткие географические,

политические и исторические известия о Малой России» (1773 р.), створені за допомогою

чиновників Малоросійської колегії з кола генерального писаря В.Г.Туманського, побачило світ й

інше видання – «Краткая летопись Малыя России», в роботі над якою, за думкою В. Кравченка,

крім О. Безбородька, «приймали участь і інші автори з України».


НЕВТІШНІ ЧАСИ, з розвідки О. Дзюби «Українці в культурному житті Росії (XVIII ст.):

причини міграції»

Відтік інтелектуальної еліти збільшився у 60-роках XVIII ст., тут свою роль відіграло кілька

факторів.

Один з них – ліквідація гетьманства. Очевидно, не випадково Стефан Лукомський, відомий як

укладач історичного твору «Зібрання історичне» та перекладач з польської та латинської, який

вийшов у відставку у 1763 p., писав, що займався літературною працею «утешая скучное время».

Козацька старшина опинилася після 1764 р. поза політичним життям, для багатьох її

представників настали справді невтішні часи, а прислужитися своєму суспільству, як вважав той

же С. Лукомський, можна було літературною працею.

В Росії в цей час розпочинається епоха «золотого віку» Катерини II, яка прагне постати перед

європейським світом в образі «просвіченого монарха». Розробляються проекти реформ, для чого

складається Законодавча комісія, у суспільстві зростає інтерес до ідей французьких філософів-

просвітників. У піднесенні суспільно-політичного і культурного життя в Росії у 60 – 80-х роках

велику роль відіграли українці. Вони видавали газети і журнали (П. Богданович, Г. Брайко, В.

Рубан, Ф. Туманський), перекладали твори французьких філософів, античну літературу, наукові

праці з географії, медицини (Г. Козицький, М. Мотоніс, Г. Полетика, Я. Козельський, І. та Л.

Січкарьови, Я. Костенський, С. Десницький, В. Золотницький, В. Крамаренков, В. Рубан та ін.).

«Собрание, старающееся о переводе иностранных», засноване для координацій перекладацької

діяльності при Академії наук, очолював до своєї трагічної смерті Г. Козицький. Не без його

впливу відбиралися праці для перекладу й залучалися досвідчені знавці латинської, грецької,

французької та німецької мов.

Очевидно, не без участі Г. Козицького Катерина II створювала свій наказ у Комісію по укладанню

нового Кодексу. Він переклав наказ латинською мовою, розробляв законодавчі акти щодо

діяльності Комісії. У можливість реформування Російської імперії, перетворення її у

конституційну монархію, поверненні Україні її колишнього автономного політико-

адміністративного устрою повірили багато, зокрема і депутати у Комісію, серед них М. Мотоніс і

Г. Полетика. В Комісії працював такий знавець права як доктор філософії Кенігсберзького

університету І. Хмельницький, який захистив у 1767 р. дисертацію, присвячену проблемі рабства у

природному праві, а також ще один вихованець цього ж університету Я. Хорошкевич. Багато з них

пережили тяжкі розчарування, були усунуті від посад, коли зрозуміли, що у здійсненні

радикальних реформ самодержавство незацікавлене. Так, М. Мотоніс повернувся на свій хутір

близько Ніжина, а Г. Козицький покінчив життя самогубством у Москві.


НІ БАТУРИНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ, НІ ДРУКАРНІ, з монографії Я. Ісаєвича

«Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми»

Користувалися українські автори й послугами інших видавців. 1744 р. у Вроцлаві у міського

друкаря Карла Вільгельма Грасса німецькою мовою надруковано Феодора Леонтовича «Пісню з

київського Парнаса з нагоди відвідання Єлизаветою Петрівною Києва». 1748 р. той самий Карл

Вільгельм Грасс друкує оду киян Миколи Мотоніса і Григорія Козицького на честь митрополита

Тимофія Щербацького.

1752 р. видано накладом Корна збірку казань Іліаса Мініаті в грецькомовному оригіналі і

латинському перекладі Миколи Мотоніса і Юрія Козицького; перекладачі присвятили книжку

«своєму покровителю і навчителю Варлаамові Лащевському».

1769 і 1792 р. накладом Корна у Ляйпціґу надруковано відомий виклад засад православної віри

Феофана Прокоповича під назвою «Christiana Orthodoxa doctrina de gratuita peccatoribus per

Christum justificatione.

Не весь матеріал, що стосується цієї теми, зібрано, доводиться, однак, визнати, що і друкування за

кордоном не набуло такого розмаху, який забезпечив би дальший розвиток Київської академії.

Залишається додати, що не реалізовано проект заснування університету в Батурині, який

передбачав і заснування університетської друкарні.

НАЙБІЛЬШЕ УКРАЇНЦІВ ВЧИЛОСЯ З КИЄВА І ПОЛТАВЩИНИ, з дисертації Г. Нудьги

«Середньовічні університети Європи»

Численну аудиторію склали студенти з України в Лейпцігському університеті (заснований в 1409

році). Тут у свій час здобували освіту Лейбніц, Лессінг, Гете, Вагнер, Шуман та інші видатні діячі

світової культури. Студенти, із нотаткою «русин» в метриках зустрічаються тут від середини XVI

століття, особливо там, де викладали класичну філологію, математику і природознавство.

У 1562 році до університету в Лейпцигу записалися «русини» Петро Корсан, Юрій Келяновський і

Микола Тарановський, очевидно, шляхтичі, бо вже мають прізвища.

У наступному році стали студентами ще шість осіб з України – один із Плішова, один із Волині,

двоє з Бучача, один без географічних даних, а один – зі Львова.

У подальших роках сюди приїжджають переважно з Волині й Львова – серед них русин Павло

Боїм і вихрещений єврей Михайло Гелінгіус. Були це, очевидно, вихованці Львівської та

Острозької шкіл, за суспільним станом – міщанин та шляхтич.

Відомо, що після закінчення Острозької школи із своїм учнем, князем Соломерецьким, до

Лейпцига виїхав на навчання М. Смотрицький.

Дещо змінюється склад українського студентства в Лейпцигу у XVIII столітті, коли сюди починає

приїжджати молодь з Лівобережної України – сини козацької старшини, простих козаків і

заможнішого селянства. Серед них був і киянин Григорій Козицький, пізніше – секретар Катерини

II, перекладач з латинської мови, редактор журналу «Всіляка всячина». За ним до Лейпцига

прибули його родич Іван Козинський та Микола Мотоніс із Ніжина, син переяславського сотника

Арсен Безбородько, сини омельницького сотника Григорія Остроградського, з Полтавщини –

брати Білушенки та Федір Паскевич, брати Милорадовичі і перший харків’янин Роман Зебриців. 3

Гадяча успішно навчався тут Крижанівський, який залучив ще й родичів із Ромен. Але найбільше

було вихідців з Києва і Полтавщини.

Вони потім обіймали посади в гетьманських, полкових та сотенних канцеляріях, виїжджали на

службу до Росії.