КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Наковальнин Сергей [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

НАКОВАЛЬНІН Сергій Федорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Перекладач, видавець. Перший видавець найповнішого зібрання творів Ф. Прокоповича на

теренах Російської імперії.

З військової родини. Батько, Наковальнін Ф., – полковник царської армії, комендант м. Ніжин.

Народився в 1732 р. в м. Ніжині Ніжинського полку Російської імперії (нині – районний центр

Чернігівської області України).

Помер в 1772 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).

Навчався в Сухопутному кадетському шляхетному корпусі (1750-1760).

Був викладачем Сухопутного кадетського шляхетського корпусу (1760-1767), прокурором

московського Судного приказу (з 1767).

Як літератор дебютував разом з І. Гречем випуском «Політичної географії» – першим подібним

підручником на теренах Російської імперії (1758).

Наступний доробок – найповніше зібрання творів Ф. Прокоповича – став головним у житті. Для

цензури до Св. Синоду Н. подав 43 проповіді славетного земляка, одну з яких до друку не

схвалили (1760).

У передмові Н. назвав Ф. Прокоповича «зачинателем нової руської літератури». В той же час він

був змушений виправдовувати «нерівність» авторської мови, «засміченої» простонародними

словами й українізмами, які «в Великій Росії не вживаються».

Дозвіл вдалося отримати лише на 1200 екземплярів. І тоді Н. власним коштом видрукував ще 3800

книг.

Готував Н. і німецьке видання книги «Феофана Прокоповича слова та промови повчальні,

похвальні й вітальні, зібрані деякі другим друком, а інші вперше друковані», проте далися взнаки

фінансові негаразди – за борги наклали арешт навіть на частину третю російського тиражу (1769).

Та історія все розставила на свої місця: нині видання Н. вважається найповнішим зібранням творів

Ф. Прокоповича.

Серед друзів та близьких знайомих Н. – О. Сумароков, М. Херасков, І. Греч, А. Нартов, М.

Бецький, П. Пастухов та ін.


***

ЄВРОПЕЙСЬКА СХОЛАСТИКА

, з політичного кредо С. Наковальніна

Європа, занурена в неуцтво, в епоху Середньовіччя лежала і замість Ціцерона і Вергілія з

потішанням читали непридатні схоластичні твори.

БЕЗФОРМНА АГЛОМЕРАЦІЯ ЗЕМЕЛЬ, з статті М. Бассіна «Росія поміж Європою та Азією»

Тоді як Ніл і Середземне море з легкістю були визнані кордонами, що відокремлюють Азію і

Європу від Африки, кордон між Азією і Європою залишалася проблематичним. Греки були

впевнені, що ним можна вважати водний шлях, який проходить на північному сході, – Егейським

морем, через Дарданелли і Босфор до Чорного моря... Ця фантастична картина світу утримувала

свої позиції понад тисячоліття...

...Ставало ясним те, що Дон був достатньо скромним і звивистим та й тік не від північного океану.

...Відповіддю на проблему став пошук іншого кордону.

...Переконання росіян драматичним чином змінилися в першій чверті XVIII сторіччя, коли Петро

Великий зробив реформу російської держави і суспільства. Ці реформи мали на увазі

фундаментально нове розуміння відмінності між Європою і Азією і значення цієї відмінності для

Росії. Нова ідеологія щиро визнавала єдине у своєму роді значення європейського континенту і

безумовну перевагу європейської цивілізації...

Можливо, найбільшим виразом цих старань була спроба надати європейську форму самому

характеру Росії як політичної єдності. Формально знехтували архаїчною назвою Московія як

царства. Замість цього, Росія з величезною помпою і відповідними церемоніями була проголошена

колоніальною імперією відповідно до європейської моделі, на чолі з правителем, який тепер був

імператором, а не царем. Ця спроба трансформувати політичну ідентичність Росії зробила

необхідним змінити і геополітичний образ країни, щоб створити щось більш впізнано європейське

замість величезної і досить безформної агломерації земель і народів, що розкинулася по

Східноєвропейській рівнині і Північній Азії до Тихого океану.

За великим рахунком Росія також могла бути розділена на два найважливіші компоненти: з одного

боку – корінні землі або метрополія, котра належала європейській цивілізації, і з іншого – велика, але чужа, зовні-європейська колоніальна периферія.

Нове розуміння відмінності між Європою і Азією додало нової актуальності старій проблемі того

кордону, який розділяє їх, проходячи Росією. На відміну від імперій Заходу, де європейська

метрополія була у всіх випадках чітко відокремлена від колоніальних володінь значними водними

просторами, в Росії метрополія і колонії зливалися в єдиний суміжний земельний масив, і

географічна література XVII сторіччя не давала певних вказівок на ту межу, яка, імовірно, могла б

розділити їх.

Твердження, що Російська імперія ділиться на європейську метрополію і азіатську колонію,

залишалися безглуздими до тих пір, поки зберігалася така явна невідомість з питання про те, де ж

саме кінчається одна і починається інша.

Татищев, відкидаючи кордони різними водними шляхами, наполягав, що «вельми пристойніше і

натуральніше» прийняти Уральський гірський хребет за найважливіший відрізок європейсько-

азіатського кордону, котрий тягнеться від арктичного узбережжя прямо на південь.

...Деякі географи поміщали азіатсько-європейський кордон далі на схід, проводячи його по річці

Об або навіть Єнісеєм. Інші – серед них був не менш впливовий Михайло Ломоносов –

продовжували знаходити аргументи на користь традиційного прибережного кордону. Ця

плутанина призводила навіть до того, що деякі автори допускали існування різних демаркаційних

ліній в різних пасажах однієї і тієї ж роботи.

Тільки після середини сторіччя у відповідності з «Політичною географію» С. Наковальніна і І.

Греча Урал був остаточно визнаний точним кордоном.

КРИТИКУВАВ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, з статті В. Степанова «Наковальнін Сергій Федорович»

Н. переклав з німецької мови рукописний учбовий курс «Політичної географії», який викладав у

корпусі І. М. Греч, а потім самостійно продовжив його. У «Передмові» вказувалося, що, не

зважаючи на припинення викладацької діяльності, Н. продовжує роботу над своїм географічним

оглядом і «має намір зробити його про всі не лише європейські, а й інші відомі держави і

володіння в світі».

...Різку оцінку дав епосі Середньовіччя, …яка залишила Росії «гідних, але посередніх

письменників».

...У своєму виданні (зібрання творів Ф. Прокоповича – авт.) Н. широко замінював застарілі слова і

словосполучення, підновляв транскрипції іноземних слів, іноді замінював їх російськими

еквівалентами, змінював синтаксис. Він надрукував тексти відповідно до правопису, який

«вживається в новітніх церковних книгах», цитати привів за «нововиправленою» єлизаветинською

Біблією, виправив помилки ранніх видань творів Прокоповича.

Особливу увагу приділяв пошуку «кращих списків» рукописних текстів.


ПЛОДИ ФЕОФАНОВОГО РОЗУМУ, з монографії С. Омілянчука «Виникнення текстології

нової російської літератури»

Звідси і завдання текстології того періоду: встановлення кращого, зразкового тексту і тлумачення, пояснення, коментування його. Ні про яку історію тексту, зведення його варіантів, редакцій і

різночитань, історії публікації чи видання, історії створення твору не велося й мови, та й не могло

її бути, оскільки друкували тексти зразкові. І завдання текстології тих років полягало у

встановленні його. Розглянуті вище видання творів М. В. Ломоносова і В. К. Тредіаковського

були, як про те вже говорилося, прижиттєвими, готувалися самими авторами і тому жодних

проблем текстологій при їх випуску не виникало.

У новій російській літературі проблеми ці вперше заявили про себе при виданні творів Феофана

Прокоповича 1760-1774 років. Здійснив його викладач словесності Сухопутного корпусу корпусі

С. Ф. Наковальнін і воно стало першим російським зібранням творів, підготовленим і випущеним

після смерті автора.

Готуючи звичайне для того часу видання просвітницького хаарктеру і тому не прагнучи до

вичерпної повноти, а відбираючи твори за естетичним і тематичним принципам, редактор, «понад

те сподівається, що багато хто із цікавості захочуть знати, чи немає ще якось плодів Феофанового

розуму... Зміст всіх його російською мовою надрукованих і письмових творів, які різняться

матерією і роками видання, де можливо було, ...зазначені».

Це видання важливе ще й тому, що в передмові до нього вперше в російській видавничій практиці

чітко сформульовані завдання і цілі його випуску, вказані принципи підготовки текстів творів, що

увійшли до нього. Важливо і те, що завдання збору і публікації творів автора органічно

поєднувалося вже й з проблемою випуску науково підготовлених текстів його творів в

майбутньому: «набагато справніше... виходити будуть».

Видавець нічого не говорить про просвітницькі і політичні завдання «Зібрання». Проте, якщо

врахувати, що вибір його ліг на політичну і публіцистичну спадщину найближчого соратника

Петра I, що у виданні немає жодного художнього твору і жодної чисто релігійної роботи Феофана

Прокоповича, а увійшли до нього лише ті роботи, в яких догми християнства служать лише

засобом, свого роду філософським і моральним обгрунтуванням реформаторських ідей,

військових, економічних, соціальних і політичних реформ царя, то дійсний сенс «Слів і мов

повчальних» стане ясним.

Цей чотиритомник у матеріальній формі виразив не тільки сукупність основних принципів і

характеристик едиційної підготовки просвітницьких видань, яка отримала своє повне вираження в

другій половині XVIII – першій третині XIX сторіч, а й віддзеркалив прийоми і методи добору та

розташування творів у виданнях даного типу, виразив систему ідей російської дворянсько-

разночинської інтелігенції того періоду, їх просвітницьку природу.


ВЧЕНИХ ВИКЛИКАЛИ З КИЄВА, з книги О. Пипіна «Історія руської літератури»

Московська Росія ставала все сильнішою державою. А держава потребувала різних технічних

знань. І в Москві відчули потребу вчених людей; їх почали викликати з Києва й Греції; а різного

роду техніків прийшлося шукати на Заході.

…Упродовж XVII-го сторіччя до Москви щораз більше просякають впливи київської і

західноруської школи. Ще до Петра в російському житті наполегливо виявлялась потреба нової

освіти. І було питання лише в тому, з якого джерела і яким шляхом її візьмуть: був нахил до шляху

південно-руського, де під впливами польсько-католицькими довелось би переймати європейську

освіченість із других рук.

…У половині XVII-гo віку врешті зрозуміли, що для книжної справи потрібно справжніх учених

людей; в себе вдома таких людей не було; їх почали викликати з Києва. Тим новим елементом,

який з кінця XVI-го сторіччя, а особливо впродовж XVII-го ст. втрутився у московську книжність і

вкінці запанував над нею, були освіта й література, що розвинулись у Західній Русі та в Києві. Це

втручення... стало зворотним пунктом у розвитку старої російської літератури й підготовчим

етапом до того її складу, який настав після петровської реформи.

…Західноруські письменники брались за праці, про які в Москві не думали й для яких московські

книжники були просто неспроможні. До таких належали праці з граматики слов’янської мови...,

словники... перший виклад катехізису, історичні твори, церковні повчання, врешті багата

література полемічна, що стояла на рівні тієї літератури, яка з боку єзуїтів була скерована проти

православ’я.

…Наприкінці XVII-го віку Москва була переповнена чужинцями: це були греки, «литовські люди»

(білоруси – авт.) і «черкаси» (українці – авт.) як помічники в перевірці і публікації книг, як

учителі в школах, нарешті якось утворених, як дорадники патріарха, вчителі царських дітей і

надворні поети.