НАКОВАЛЬНІН Сергій Федорович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Перекладач, видавець. Перший видавець найповнішого зібрання творів Ф. Прокоповича на
теренах Російської імперії.
З військової родини. Батько, Наковальнін Ф., – полковник царської армії, комендант м. Ніжин.
Народився в 1732 р. в м. Ніжині Ніжинського полку Російської імперії (нині – районний центр
Чернігівської області України).
Помер в 1772 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).
Навчався в Сухопутному кадетському шляхетному корпусі (1750-1760).
Був викладачем Сухопутного кадетського шляхетського корпусу (1760-1767), прокурором
московського Судного приказу (з 1767).
Як літератор дебютував разом з І. Гречем випуском «Політичної географії» – першим подібним
підручником на теренах Російської імперії (1758).
Наступний доробок – найповніше зібрання творів Ф. Прокоповича – став головним у житті. Для
цензури до Св. Синоду Н. подав 43 проповіді славетного земляка, одну з яких до друку не
схвалили (1760).
У передмові Н. назвав Ф. Прокоповича «зачинателем нової руської літератури». В той же час він
був змушений виправдовувати «нерівність» авторської мови, «засміченої» простонародними
словами й українізмами, які «в Великій Росії не вживаються».
Дозвіл вдалося отримати лише на 1200 екземплярів. І тоді Н. власним коштом видрукував ще 3800
книг.
Готував Н. і німецьке видання книги «Феофана Прокоповича слова та промови повчальні,
похвальні й вітальні, зібрані деякі другим друком, а інші вперше друковані», проте далися взнаки
фінансові негаразди – за борги наклали арешт навіть на частину третю російського тиражу (1769).
Та історія все розставила на свої місця: нині видання Н. вважається найповнішим зібранням творів
Ф. Прокоповича.
Серед друзів та близьких знайомих Н. – О. Сумароков, М. Херасков, І. Греч, А. Нартов, М.
Бецький, П. Пастухов та ін.
***
ЄВРОПЕЙСЬКА СХОЛАСТИКА
, з політичного кредо С. Наковальніна
Європа, занурена в неуцтво, в епоху Середньовіччя лежала і замість Ціцерона і Вергілія з
потішанням читали непридатні схоластичні твори.
БЕЗФОРМНА АГЛОМЕРАЦІЯ ЗЕМЕЛЬ, з статті М. Бассіна «Росія поміж Європою та Азією»
Тоді як Ніл і Середземне море з легкістю були визнані кордонами, що відокремлюють Азію і
Європу від Африки, кордон між Азією і Європою залишалася проблематичним. Греки були
впевнені, що ним можна вважати водний шлях, який проходить на північному сході, – Егейським
морем, через Дарданелли і Босфор до Чорного моря... Ця фантастична картина світу утримувала
свої позиції понад тисячоліття...
...Ставало ясним те, що Дон був достатньо скромним і звивистим та й тік не від північного океану.
...Відповіддю на проблему став пошук іншого кордону.
...Переконання росіян драматичним чином змінилися в першій чверті XVIII сторіччя, коли Петро
Великий зробив реформу російської держави і суспільства. Ці реформи мали на увазі
фундаментально нове розуміння відмінності між Європою і Азією і значення цієї відмінності для
Росії. Нова ідеологія щиро визнавала єдине у своєму роді значення європейського континенту і
безумовну перевагу європейської цивілізації...
Можливо, найбільшим виразом цих старань була спроба надати європейську форму самому
характеру Росії як політичної єдності. Формально знехтували архаїчною назвою Московія як
царства. Замість цього, Росія з величезною помпою і відповідними церемоніями була проголошена
колоніальною імперією відповідно до європейської моделі, на чолі з правителем, який тепер був
імператором, а не царем. Ця спроба трансформувати політичну ідентичність Росії зробила
необхідним змінити і геополітичний образ країни, щоб створити щось більш впізнано європейське
замість величезної і досить безформної агломерації земель і народів, що розкинулася по
Східноєвропейській рівнині і Північній Азії до Тихого океану.
За великим рахунком Росія також могла бути розділена на два найважливіші компоненти: з одного
боку – корінні землі або метрополія, котра належала європейській цивілізації, і з іншого – велика, але чужа, зовні-європейська колоніальна периферія.
Нове розуміння відмінності між Європою і Азією додало нової актуальності старій проблемі того
кордону, який розділяє їх, проходячи Росією. На відміну від імперій Заходу, де європейська
метрополія була у всіх випадках чітко відокремлена від колоніальних володінь значними водними
просторами, в Росії метрополія і колонії зливалися в єдиний суміжний земельний масив, і
географічна література XVII сторіччя не давала певних вказівок на ту межу, яка, імовірно, могла б
розділити їх.
Твердження, що Російська імперія ділиться на європейську метрополію і азіатську колонію,
залишалися безглуздими до тих пір, поки зберігалася така явна невідомість з питання про те, де ж
саме кінчається одна і починається інша.
Татищев, відкидаючи кордони різними водними шляхами, наполягав, що «вельми пристойніше і
натуральніше» прийняти Уральський гірський хребет за найважливіший відрізок європейсько-
азіатського кордону, котрий тягнеться від арктичного узбережжя прямо на південь.
...Деякі географи поміщали азіатсько-європейський кордон далі на схід, проводячи його по річці
Об або навіть Єнісеєм. Інші – серед них був не менш впливовий Михайло Ломоносов –
продовжували знаходити аргументи на користь традиційного прибережного кордону. Ця
плутанина призводила навіть до того, що деякі автори допускали існування різних демаркаційних
ліній в різних пасажах однієї і тієї ж роботи.
Тільки після середини сторіччя у відповідності з «Політичною географію» С. Наковальніна і І.
Греча Урал був остаточно визнаний точним кордоном.
КРИТИКУВАВ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, з статті В. Степанова «Наковальнін Сергій Федорович»
Н. переклав з німецької мови рукописний учбовий курс «Політичної географії», який викладав у
корпусі І. М. Греч, а потім самостійно продовжив його. У «Передмові» вказувалося, що, не
зважаючи на припинення викладацької діяльності, Н. продовжує роботу над своїм географічним
оглядом і «має намір зробити його про всі не лише європейські, а й інші відомі держави і
володіння в світі».
...Різку оцінку дав епосі Середньовіччя, …яка залишила Росії «гідних, але посередніх
письменників».
...У своєму виданні (зібрання творів Ф. Прокоповича – авт.) Н. широко замінював застарілі слова і
словосполучення, підновляв транскрипції іноземних слів, іноді замінював їх російськими
еквівалентами, змінював синтаксис. Він надрукував тексти відповідно до правопису, який
«вживається в новітніх церковних книгах», цитати привів за «нововиправленою» єлизаветинською
Біблією, виправив помилки ранніх видань творів Прокоповича.
Особливу увагу приділяв пошуку «кращих списків» рукописних текстів.
ПЛОДИ ФЕОФАНОВОГО РОЗУМУ, з монографії С. Омілянчука «Виникнення текстології
нової російської літератури»
Звідси і завдання текстології того періоду: встановлення кращого, зразкового тексту і тлумачення, пояснення, коментування його. Ні про яку історію тексту, зведення його варіантів, редакцій і
різночитань, історії публікації чи видання, історії створення твору не велося й мови, та й не могло
її бути, оскільки друкували тексти зразкові. І завдання текстології тих років полягало у
встановленні його. Розглянуті вище видання творів М. В. Ломоносова і В. К. Тредіаковського
були, як про те вже говорилося, прижиттєвими, готувалися самими авторами і тому жодних
проблем текстологій при їх випуску не виникало.
У новій російській літературі проблеми ці вперше заявили про себе при виданні творів Феофана
Прокоповича 1760-1774 років. Здійснив його викладач словесності Сухопутного корпусу корпусі
С. Ф. Наковальнін і воно стало першим російським зібранням творів, підготовленим і випущеним
після смерті автора.
Готуючи звичайне для того часу видання просвітницького хаарктеру і тому не прагнучи до
вичерпної повноти, а відбираючи твори за естетичним і тематичним принципам, редактор, «понад
те сподівається, що багато хто із цікавості захочуть знати, чи немає ще якось плодів Феофанового
розуму... Зміст всіх його російською мовою надрукованих і письмових творів, які різняться
матерією і роками видання, де можливо було, ...зазначені».
Це видання важливе ще й тому, що в передмові до нього вперше в російській видавничій практиці
чітко сформульовані завдання і цілі його випуску, вказані принципи підготовки текстів творів, що
увійшли до нього. Важливо і те, що завдання збору і публікації творів автора органічно
поєднувалося вже й з проблемою випуску науково підготовлених текстів його творів в
майбутньому: «набагато справніше... виходити будуть».
Видавець нічого не говорить про просвітницькі і політичні завдання «Зібрання». Проте, якщо
врахувати, що вибір його ліг на політичну і публіцистичну спадщину найближчого соратника
Петра I, що у виданні немає жодного художнього твору і жодної чисто релігійної роботи Феофана
Прокоповича, а увійшли до нього лише ті роботи, в яких догми християнства служать лише
засобом, свого роду філософським і моральним обгрунтуванням реформаторських ідей,
військових, економічних, соціальних і політичних реформ царя, то дійсний сенс «Слів і мов
повчальних» стане ясним.
Цей чотиритомник у матеріальній формі виразив не тільки сукупність основних принципів і
характеристик едиційної підготовки просвітницьких видань, яка отримала своє повне вираження в
другій половині XVIII – першій третині XIX сторіч, а й віддзеркалив прийоми і методи добору та
розташування творів у виданнях даного типу, виразив систему ідей російської дворянсько-
разночинської інтелігенції того періоду, їх просвітницьку природу.
ВЧЕНИХ ВИКЛИКАЛИ З КИЄВА, з книги О. Пипіна «Історія руської літератури»
Московська Росія ставала все сильнішою державою. А держава потребувала різних технічних
знань. І в Москві відчули потребу вчених людей; їх почали викликати з Києва й Греції; а різного
роду техніків прийшлося шукати на Заході.
…Упродовж XVII-го сторіччя до Москви щораз більше просякають впливи київської і
західноруської школи. Ще до Петра в російському житті наполегливо виявлялась потреба нової
освіти. І було питання лише в тому, з якого джерела і яким шляхом її візьмуть: був нахил до шляху
південно-руського, де під впливами польсько-католицькими довелось би переймати європейську
освіченість із других рук.
…У половині XVII-гo віку врешті зрозуміли, що для книжної справи потрібно справжніх учених
людей; в себе вдома таких людей не було; їх почали викликати з Києва. Тим новим елементом,
який з кінця XVI-го сторіччя, а особливо впродовж XVII-го ст. втрутився у московську книжність і
вкінці запанував над нею, були освіта й література, що розвинулись у Західній Русі та в Києві. Це
втручення... стало зворотним пунктом у розвитку старої російської літератури й підготовчим
етапом до того її складу, який настав після петровської реформи.
…Західноруські письменники брались за праці, про які в Москві не думали й для яких московські
книжники були просто неспроможні. До таких належали праці з граматики слов’янської мови...,
словники... перший виклад катехізису, історичні твори, церковні повчання, врешті багата
література полемічна, що стояла на рівні тієї літератури, яка з боку єзуїтів була скерована проти
православ’я.
…Наприкінці XVII-го віку Москва була переповнена чужинцями: це були греки, «литовські люди»
(білоруси – авт.) і «черкаси» (українці – авт.) як помічники в перевірці і публікації книг, як
учителі в школах, нарешті якось утворених, як дорадники патріарха, вчителі царських дітей і
надворні поети.