КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Бодянский Осип [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

БОДЯНСЬКИЙ Осип Максимович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик, філолог, фольклорист. Псевдоніми – Ісько Материнка, М. Бода-Варвинець, І. Мастак. Пе-

рший на теренах Російської імперії магістр слов‘янських наріч; першим започаткував курс зі слов-

‘янської історії, літератури та фольклору в Московському університеті.

З родини священика.

Народився 30 жовтня (11) листопада 1808 р. в с. Варві Лохвицького повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – районний центр Чернігівської області України).

Помер 6 (18) вересня 1877 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).

Закінчив духовну семінарію (1831), філологічний факультет Московського університету (1834).

Викладав латинську мову в московській гімназії №2 (з 1835), був секретарем Товариства історії

старожитностей російських при Московському університеті (1845-1848; 1857-1877), редактором

«Читань в Товаристві історії й старожитностей російських при Московському університеті»

(вийшло 100 томів), директором друкарні Московського університету (з 1859).

Член-кореспондент Петербурзької АН (1854).

Секретар Московського товариства історії й старожитностей російських (1845).

Віднайшов Пересопницьке євангеліє (1837), вперше видав «Літопис Самовидця», «Історію Русів»

(1846) . Остання книга в незалежній Україні видрукувана у перекладі І. Драча (1991).

Друкувався в журналах «Син Вітчизни», «Вчених нотатках Московського університету»,

«Поголос», «Телескоп», «Московський спостерігач».

Як літератор дебютував збірником поезій «Малоросійські вірші» (1833).

Потім були змістовні рецензії на «Малоросійські повісті» Г. Квітки-Основ‘яненка (1834), книги

«Про погляди відносно походження Русі», «Наські українські казки» (обидві – 1835).

Б. – перекладач таких значущих слов‘янських пам‘яток як «Виноробські статути», «Древньохорва-

тські хроніки», «Слов‘янські старожитності», «Слов‘янський народоопис».

На сторінках якого очолюваних ним «Читань» наш земляк систематично друкував наукові публі-

кації з історії та літератури. Немало місця займали й доробки, що стосувалися українських літопи-

сів та інших старожитностей. Так, завдяки Б. світ побачили «Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Феодо-

сія Печерського», матеріали по діяльність Кирила і Мефодія.

Наш земляк запропонував поділяти народну руську поезію на дві «основні стихії» – південну та

північну. Про цілеспрямований інтерес Б. до власних коренів свідчать доробки «Про народну

поезію слов’янських племен», «Розгляд різних думок про давню мову північних і південних русів»

(обидва – 1837) й «Про час появи слов’янської писемності» (1855).

Б. брав активну участь в підготовці посмертного видання творів М. Гоголя, був серед тих, хто

прощався з тілом Т. Шевченка у церкві Тихона-чудотворця у Москві.

Незважаючи на свій високий статус, наш земляк мав проблеми з владою. Так, за спробу

надрукувати власний переклад книги британського дипломата Д. Флетчера «Про державу руську»

(1848) часопис за «найвищим розпорядженням» Миколи I закрили. Б. відсторонили від професури

й звільнили з посади секретаря Товариства історії старожитностей російських.

Пізніше через те, що він мав відмінні від офіційної науки погляди на проблему уніатів в Росії, його

цинічно забалотували при черговому обранні на посаду й звільнили з Московського університету

(1868).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, С. Враз, М. Максимо-

вич, М. Лермонтов, І. Гончаров, С. Аксакова, П. Шафарик, М. Станкевич, В. Ганка, Г. Данилевсь-

кий, А. Кримський, Ф. Челаківський, К. Аксаков та ін.


***

ТРИВКА САМОБУТНІСТЬ НАРОДІВ

, з життєвого кредо О. Бодянського

Любов до свого, рідного – справжній ключ до істинного просвітництва, правдивого

самовдосконалення, джерело життя живого, плідного, самостійного, своєрідного, своєчасного, своєстихійного, всебічного, повного, вічноюного. Ось у чому полягає тривка самобутність

народів!

ГОГОЛЬ ЗАПИТАВ, ЧИ БУДУ Я НА ВАРЕНИКАХ, з «Щоденників» О. Бодянського

12-го травня 1850

Нарешті я зібрався до М. В. Гоголя. Ввечері, годині о дев’ятій, відправився до нього на квартиру

графа Толстого, на Нікітському бульварові, в будинкові Тализіної. Біля ґанку стояли чиїсь дрожки.

На моє запитання:

– Чи вдома Гоголь? – лакей відповідав, запинаючись:

– Вдома, але нагорі в графа.

– Потрудися доповісти йому про мене.

…Хвилин за п’ять прийшов Гоголь, перепрошуючи, що затримався.

– Сидів з одним старим знайомим, – сказав він, – з яким вже дуже давно не бачився.

– Я вас не порушую ваших планів своїм відвідуванням?

– О, ні, ми посидимо, скільки вам завгодно. Чим же вас пригощати?

– Рішуче нічим.

– Чаєм?

– Його я не п’ю ніколи. Будь ласка, не турбуйтеся: я не п’ю нічого, крім води.

– А, тоді дозвольте почастувати вас содовою?

Лакей негайно приніс пляшку, і налив води у невелику склянку.

– Кілька разів збирався до вас, але що-небудь заважало. Сьогодні, нарешті, вибрав момент і

завернув. Думаю, якщо навіть не застану, те залишу записку, аби знали, що я таки відвідав ваше

помешкання.

– Так, – підхопив він. Слуга мій говорить, що до мене, близько полудня, якась бабуся заходила і

тричі прохала передати, що в мене була; а тепер я чую, що вона вже покійниця. …Ймовірно, бідненька, втомившись від ходіння, знемогла під тягарем років, повернувшись до своєї світлиці, здається, на третьому поверсі».

Далі ми зачепили тему російської літератури, також і тієї обставини, яка перешкоджає Москві

мати власний журнал; «Московитянина» давно вже ніхто журналом не вважає.

– Добре б вам узятися за журнал; ви і досвідчені в цій справі, та й маєте багатий запас від

«Читань»…

–…Для цього потрібно, насамперед, … без чого ніякий журнал не може бути.

– Розумію, – капітал.

– Років на три вперед, щоб діяти напевно.

– Звичайно, в такому разі успіх не підлягає сумніву. Ви б зібрали навколо себе знову діячів…

– Думаю. Хто за гроші не стане працювати, якщо працювали в мене раніше і без грошей?

– ...Для більшого успіху потрібно, аби журнал публікував якнайбільше свого, особливо матеріалів

з історії, стародавності...

– Само собою...

Перед тим, як відкланятися, я запитав, де він збирається провести літо?

– Хотілося б дістатися моєї Малоросії, потім на осінь повернутися до вас, зиму провести десь у

теплішому місці, а на весну – знову до вас.

– Що ж, хіба вам зле було в нас цією зимою?

– І дуже. Я мерз страшенно, хоча перший рік почував себе добре.

– Як на мене, якщо не хочете виїжджати за кордон, найкраще податися в Крим.

– Згоден, я і збираюся вчинити так наступної зими.

…Прощаючись, він запитав мене, чи буду я на варениках.

– Якщо щось чи хтось не перешкодить.

Під варениками мався на увазі обід у С. Тим. Аксакова по неділях, де неодмінним блюдом завжди

були вареники для трьох хохлів: Гоголя, М. Максимовича і мене. Після обіду, через годину, іншу, йшли малоросійські пісні під фортепіано, які виконувала друга донька господаря, Надія Сергіївна.

Зазвичай Максимович підспівував. Пісні виконувалися «голосами малоросійських пісень», виданих Максимовичем, і за деякими іншими збірниками…,принесеними мною.

Уже на виході Гоголь сказав, що нині народ розучується читати; що рідко можна знайти людину, яка б не боялася товстих томів того чи іншого ділового твору...

31-го жовтня 1851

Вечір в Аксакова з п. Погорецьким, штаб-лікарем 6-го піхотного корпусу (родом з-під Василькова

Київської губернії і мій давній знайомий) і Г. П. Данилевським, теж малоросом (з

Катеринославської губернії), котрий служить чиновником при товаришеві міністра народної

освіти (Норов); співали різних малоросійських пісень, до виконання яких були запрошені Гоголем, з яким я познайомив Данилевського.

Перед початком Гоголь, який прийшов о восьмій годині, увечері, у розмові зі мною між іншим

відзначив, що першу ідею до «Ревізора» йому подав Пушкін, розповівши про Павла Петровича

Свіньїна з Бессарабії, котрий видавав себе за важливого петербурзького чиновника, і тільки

зайшовши надто далеко (став приймати прохання від колодників), був зупинений.

– Після чув, – додав він, – ще кілька подібних витівок здійснив, наприклад якийсь Волков...

Січня 31-го дня 1854

…Коли покійний Гоголь надрукував свій «Рим» в «Московитянині», то, за умовою, виторгував

собі у Погодіна двадцять відбитків, але той, як завжди, не залишив, звалюючи провину на

друкарню. Проте Гоголь хотів отримати їх неодмінно, бо наперед пообіцяв знайомим по

екземпляру. І тому, наполягаючи на своєму, сказав:

– Якщо ви угоди не тримаєтеся, так накажіть вирвати зі свого журналу цю кількість відбитків. – –

Але ж, – відзначив видавець, – я зіпсую двадцять екземплярів.

– А мені яке діло до цього?... Втім, добре: я згоден вам за них заплатити, – додав Гоголь, подумавши небагато, – тільки щоб неодмінно було двадцять екземплярів моєї статті, чуєте?

Двадцять екземплярів!

Я повів його нагору, в його кімнату, де сказав:

– Навіщо вам викидати гроші на вітер? За двадцять рублів вам наберуть статтю заново.

– Справді? – пожвавішав він. – Ви не уявляєте, що значить мати справу з цим куркулем.

– Так навіщо ж ви зв’язуєтеся з ним? – підхопив я.

– Тому, що я заборгував йому шість тисяч рублів асигнаціями: ось він і тисне на мене. Терпіти не

можу друкуватися в журналах, – ні, все таки витребував у мене цю статтю! І що ж, як її

надрукував?! Не дав навіть виправити коректуру. Чому вже це так, тільки йому одному відомо!


МОВБИ В ЧАДУ, з листа Г. Данилевського О. Бодянському від 24 лютого 1852 р.

Рука моя відмовляється писати, я повинен писати до Вас, добрий земляк мій, про смерть нашого

Гоголя.

Боже! Як це дивно звучить! Будьте такі ласкаві, Осипе Максимичу, напишіть мені про останні

його хвилини, про Ваші останні побачення з ним, про його смерть, паперах і про Москву, яка його

втратила!

З хворобливим болем в серці прочитав я Ваші рядки про останній вечір у Аксакових, де ми

виспівували з нашим Гоголем: Ви згадували про цей вечір з тугою і писали, що, ймовірно, він вже

не повториться...

Сльози підступають до горла, не можу писати... Коли я одержав звістку про його смерть, мені

стало страшно в моїй кімнаті, і я на цілий день поїхав до Майкова, де зібрався бідний круг нашої

бідної літературної родини: ми всі перелякані і ходимо в якомусь чаду...

Нема його, нема – та й усе!

Ваш Гр. Данилевський.


НАРОЗМОВЛЯЛИСЬ ДОСХОЧУ, з «Щоденника» Т. Шевченка

18 березня 1858 р.

Увечері був у О. М. Бодянського. Наговорилися досхочу про слов’ян взагалі і про земляків

особливо...


МОСКАЛЯМ ЙОГО МОВА НЕДОСТУПНА, з рецензії В. Бєлінського

«Твір («Наські українські казки» – авт.) відрізняється напрочуд чистою малоросійською мовою, котра абсолютно недоступна нам, москалям.


МАЛОРУСЬКА ХУДОБИНА, з книги О. Нікітенка «Щоденник»

4 лютого 1865 року, четвер

Страждання необхідні, аби осмислити життя. Лише вони надають їй серйозний характер. Чи був

би я, чи не був, чи замість мене народилася б якась малоруська худобина – хіба, за великим

рахунком, не все одно? Життя бридке не через страждання, на які приречена всяка жива істота, –

навпаки, це тільки воно надає їй значення, – а життя бридке через нікчемность всього, що його

складає, що його рухає і до чого воно рухається. Воно є якнайглибшою нікчемністю, нікчемнішою

за саму нікчемність. І найжахливіше, найдивніше те, що так і повинно бути.