КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Акулы масс-медиа [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

МИКОЛА СУХОМОЗСЬКИЙ

НАДІЯ АВРАМЧУК


Акули мас-медіа

(100 вихідців з України: XVIII-XX ст.)

Довідник-дайджест


КИЇВ-2009


Зміст

АЙХЕНВАЛЬД ЮЛІЙ ІСАЄВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Правда голосніша неправди, з творчого кредо Ю. Айхенвальда

Світ, побачений моїми очима, з вірша Ю. Айхенвальда

Анекдоти з купецького побуту, з есе Ю. Айхенвальда «Островський»

Рудокоп душі, з статті Ю. Айхенвальда «Достоєвський»

Не балакучий, з есе Ю. Айхенвальда «Бунін»

Спізнав ницість Брюсова, з листа Ю. Айхенвальда В. Ходасевичу від 5 серпня 1926 р.

Мистецтво має комічну основу, з розвідки Б. Парамонова «Російський європеєць Юлій

Айхенвальд»

Гідний подиву, з книги Ф. Степуна «Пам’яті Ю. І. Айхенвальда»

Помилявся стосовно Тургенєва, з оцінки творчості Ю. Айхенвальда С. Венгеровим

Був таким, з відгуку І. Буніна на смерть Ю. Айхенвальда

Не плазувати перед силою, з дослідження Ю. Каган «Про цю книгу і її автора»

АВЕРЧЕНКО АРКАДІЙ ТИМОФІЙОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Дивлюся на усе зизо, з творчого кредо А. Аверченка

Хто ж кого прикрасив рогами, з оповідання А. Аверченка «Неправда»

Польський сейм – найбезглуздіша установа, з розділу «Загальної історії, опрацьованої

«Сатириконом», написаного А. Аверченком

І нинішнє провалюється в минуле, з фейлетону А. Аверченка «Місто мертвих»

Абетка шибениці, з книги В. Ірхіна і М. Кацнельсона «Статути небес. 16 розділів про науку і

віру»

Пароплав примар, з книги А. Шполянського «Наше маленьке життя»

Таємно з Надею, з жартівливого вірша Є. Вашкова «Гігієна»

Сюжет для комедії, бувальщина

АЛЬБЕРТІНІ МИКОЛА ВІКЕНТІЙОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Не такий час, з політичного кредо М. Альбертіні

Чернишевський – ворог науки, з статті М. Альбертіні «Політичні ідеї Токвіля і відгук на них в

«Сучасникові»

Стихія як будівельний матеріал, з статті М. Альбертіні «Про залежність розумового стану

суспільства від характеру державних установ»

Зустрічі не дочекаюся, з листа М. Альбертіні А. Краєвському від 1 серпня 1862 р.

Спохопіться, пане Альбертіні, з книги Д. Писарєва «Схоластика XIX сторіччя»

Ви виголошуєте обурливі речі, з книги М. Добролюбова «Критика»

Представник помірного лібералізму, з інтернет-ресурсу funplanet.ru

Мало привертали публіку, з статті С. Венгерова «Російська література»

АНАСТАСЕВИЧ (АНАСТАЗІ) ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Необхідна диференціація, з професійного кредо В. Анастасевича (Анастазі)

Занадто довірився цареві, з статті В. Анастасевича «Нотатки про В. Н. Каразіна»

Рецензент багатьох подряпав, з листа Є. Болховітінова В. Анастасевичеві від 5 листопада 1820 р.

Покладаюся лише на вас, з листа А. Дельвіга А. Анастасевичеві від 6 червня 1825 р.

Звуки вмираючої мови, з листа П. Гулака-Артемовського В. Анастасевичеві від 11 лютого 1828 р.

Один з перших дослідників історичної пам’ятки, з розвідки О. Булахова «Анастасевич. «Слово о

полку Ігоревім» в літературі, мистецтві, науці»

Істинно енциклопедична наука, з монографії О. Гречихіна «Виникнення і становлення російського

бібліографознавства»

Бібліологія – філософія бібліографії, з дисертації М. Єльникова «Біля витоків методології

книгознавства»

Мовна революція за Анастасевичем, з розвідки С. Друговейко-Должанської «До історії

російської абетки»

Простяг руку кріпосному поетові, з нарису Б. Равдіні та О. Рогінського «Варакін Іван Іванович»

Архів дивним чином потрапив до Неустроєва, з інтернет-сайту Російської Державної Бібліотеки

Мій вірний читач – Анастасевич, з вірша О. Пушкіна «Тінь Фонвізіна»

АНДРІЄВСЬКИЙ ПАВЛО АРКАДІЙОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Краще давати, з життєвого кредо П. Андрієвського

Гвалт, крадуть, з фейлетону П. Андрієвського

Справжня сенсація, з рецензії П. Андрієвського «Іванов» в газеті «Київське слово» за 18 травня

1889 р.

Сивоусий кіт, з книги А. Білого «Початок століття»

Дотепний необґрунтований гультяй, з книги «Спогади» С. Вітте

Регочіть, блазні, з статті М. Кальницького «Дурні по-київськи»

Так і пишу, бувальщина

АНТОНОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Гребував бути лизоблюдом, з життєвого кредо М. Антоновського

Нажив заздрісників, з книги М. Антоновського «Нотатки Михайла Івановича Антоновського»

Зовсім не Суворов, з «Крилатих виразів»

В Петербурзі існувала авторитетна українська колонія, з книги О. Оглобліна «Василь Капніст»

Один з найосвіченіших людей XVIII століття, з книги Ц. Грін і О. Третяка «Публічна бібліотека

очима сучасників»

Доповідати особисто мені, Катерині II, з «Правил чинам, службовцям при бібліотеці»

АНТОНСЬКИЙ-ПРОКОПОВИЧ АНТОН АНТОНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Велика користь, з наукового кредо А. Антонського-Прокоповича

Доля цілих народів залежить від молодих, з книги А. Антонського-Прокоповича «Про

виховання»

Метафізика лише відволікає, з промови А. Антонського-Прокоповича «Про початок і успіхи

наук, в особливості натуральної історії»

Не шкодував зусиль, з «Енциклопедичного словника» Брокгауза і Ефрона

Особливе місце, з дослідження О. Любжина «А. А. Прокопович-Антонський і його трактат «Про

виховання»

Юних дворян годували простою їжею, з статті О. Чорномис «Благородство і аскетизм»

Першим розгледів талант Жуковського, з «Старої записної книжки» П. В’яземського

Говорили про Антонського, з «Щоденника» М. П. Погодіна

Присвятив себе освіті, з вірша М. Мілонова, присвяченого А. Антонському-Прокоповичеві

АССАД МУХХАМЕД

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Найвища цінінсть, з життєвого кредо М. Ассада

Тебе чекає арабський будинок, з листа Д. Фейгенбаума Л. Вайсу весною 1922 р.

Усередині магометанства, з передмови М. Ассада до свого перекладу «Корана»

Паранджа – ще не іслам, зі спогадів М. Ассада

Незбагненна чарівність аравійського життя, зі спогадів М. Ассада

Осягнув усю релігійну глибину, з розвідки В. Хофманна «Ще одна перемога ісламу»

«Хрещений батько» Беназір Бхутто, з розвідки Д. Молдаванова «Бедуїн з Галіції»

Єврейський віровідступник, з статті А. Рєзнікова «Єрусалимський слід»

Дружин міняв мов рукавички, з статті «Мухаммед Ассад – коротка біографія» на peoples.ru Фільм про земляка, з кореспонденції І. Зайцевої «Подорож Лева. Мухаммед Ассад»

АШЕШОВ МИКОЛА ПЕТРОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії


Без примар та ілюзій, з творчого кредо М. Ашешова

Мораль негідників, з статті М. Ашешова «Замість демона – лакей (В. В. Розанов)»

Переможна пісня життя, з рецензії М. Ашешова на поему Л. Андрєєва «Життя Василя

Фівейського»

Вимагаю особистого нагляду, з таємної телеграми самарського поліцмейстера приставу міста

Два роки під пильним оком, витяг з архіву канцелярії Нижньогородського губернатора

Напружував жандармське управління, з розвідки Л. Соловйової «Про Толстого»

Виникла ідея, з листа О. Толстої О. Вострому від 29 січня 1894 р.

Газета штрикається, мов їжак, з листа М. Горького В. Короленку від 15 березня 1895 р.

Молодість – навряд чи гідність, з листа М. Горького В. Короленку від до 30 березня 1895 р.

Батько дитини – не Ашешов і не солдат Олександр, з листа А. Чехова М. Чеховій від 11

листопада 1899 р.

Зв’язковий Гапона, з книги М. Горького «Сава Морозов»

Газетяр до самих кісток, зі спогадів М. Самойлова

АШКІНАЗІ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Допоможе нещастя, з життєвого кредо В. Ашкіназі

Руський руському очі виклює, з фейлетону В. Ашкіназі «Професія без назви»

Демон збоченості, з оповідання В. Ашкіназі «Одруження Сиволдаєва»

Стороннє рукоділля, з розвідки Г. Титової «Мейєрхольд і Комісаржевська: модерн на шляху до

умовного театру»

Взяв з собою п’єсу Азова, з листа С. Маршака К. Пєшковій від 28 липня 1915 р.

Цькування вовків, з статті В. Розанова «Кривдник і скривджені»

Сатирик високого ґатунку, з статті Р. Соколовського «Володимир Азов. Літературні фейлетони»

Сумно, бо весело, бувальщина

БИКОВ ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Заради написаного, з професійного кредо П. Бикова

Лєсков здивувався, з книги П. Бикова «Силуети далекого минулого»

Друзі порадили звернутися до Бикова, з листа М. Лєскова до редакції газети «Новий час» в

жовтні 1888 р.

Редакторів передавали, як спадщину, з книги В. Вересаєва «Літературні спогади»

Центр тяжіння, з розвідки М. Кавуна «Родина Бикових і їхні гості»

Передплати «Сонце» Бикова, з листа А. Чехова О. Чехову від 26 січня 1887 р.

Ваші гроші – тю-тю, з листа О. Чехова А. Чехову від 30 січня 1887 р.

Приголубили серце, зі спогадів Г. Гребенщикова «Серед письменників»

Цінні спогади, з статті О. Савіна «Зумів знайти свого читача»

БІЛЬБАСОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСІЙОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Головне – уміння, з життєвого кредо В. Більбасова

Члени Синоду Арсенія зрадили, з книги В. Більбасова «Історія імператриці Катерини II»

Передбачив майбутню могутність США, з статті В. Більбасова «Про причини повстання в

південних штатах Америки в 1860-61 рр.»

Нерегулярна кіннота краща за регулярну кавалерію, з рецензії В. Більбасова «Нові російські

матеріали з історії Семилітньої війни»

Поміркований ліберал, з «Критико-біографічного словника» А. Венгерова

Принцип свободи – понад усе, з дослідження С. Шершневої «Про маловідомий рукопис В. О.

Більбасова»

Ти помиляєшся, Щебальський, з розвідки С. Карпа «Запитання Дідро Катерині II про стан Росії: деякі уточнення»

Не канібали ми, з статті К. Шовунова «Нариси військової історії калмиків (XVII-XIX ст.)»

БОГДАНОВИЧ ПЕТРО ІВАНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Усяке зло – наслідок неуцтва, з життєвого кредо П. Богдановича

Освічений видавець, з книги О. Сухарєва «Хто був хто в Росії від Петра I до Павла I»

Представникам влади не підкоряється, з нарису М. Дмитренка «До Петербурга не пускати»

Все… по Барабанову, з статті Н. Кочеткової «Богданович Петро Іванович»

Пам’ятний знак не людині, а птахові, з кореспонденції В. Рубцової «Тут оселилась вірна

ворона»

БОСКЕ АЛЕН


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Прожити непоміченим, з життєвого кредо А. Боске

Дати по пиці всім перехожим, з роману А. Боске «Російська мати»

Натяк на тремтливу тінь, з рецензії А. Боске на роман М. Симашко «Семіраміда» в газеті

«Фігаро»

Повішені спогади, вірш А. Боске «В мені іде громадянська війна»

Вічний сновида, вірш А. Боске «Бути конем, новеньким, як гріш»

Задля людей, з відгуку А. Боске на поезію Сен-Жон Перса

Музика слова на струнах життя, з есе С. Максимова «Блискуче прожити непоміченим»

«Архіпелагу ГУЛАГу» не зрозумів, з дослідження Ж. Ніви «Солженіцин»

БРАЙКО (БРАНКОВСЬКИЙ) ГРИГОРІЙ ЛЕОНТІЙОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Усім сестрам, з політичного кредо Г. Брайко (Бранковського)

Започаткував наукову бібліографію, з довідника «Києво-Могилянська aкадемія в іменах XVII-XVIII ст.»

Нове явище, з монографії О. Западова «Історія російської журналістики XVIII-XIX століть»

Журнал користувався популярністю, з розвідки А. Самаріна «Книгорозповсюдження в

російській провінції в 1760-1790 рр. (за матеріалами передплатних видань)»

Краще розумів життя, з рецензії М. Добролюбова

Не тільки видавець, з дослідження А. Койтен «Державінські переклади з Геснера і Гердера»

БРЯНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ДАВИДОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Що за життя в РРФСР, з вірша С. Красного «Він ще живий»

Момент настав, з кореспонденції О. Галяса «Гуморина» в день перевороту»

У 104 роки на сцену підніматися нелегко, з статті О. Лаціса «Через що гинули пушкіністи»

Не розповів, з статті С. Шестакова «Чорна таємниця Красного Саші»

Підпису з обережності не поставив, зі спогадів О. Крушина «Саша Красний»

Кінські зуби, зі спогадів М. Гінденбурга «Уроки життя»

Член «групи товаришів», з роздумів М. Сідліна «Казус Красного»

БУРАЧОК СТЕПАН ОНИСИМОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Не розумно, з життєвого кредо С. Бурачка

Потвора, а не людина, з антиповісті С. Бурачка «Герої нашого часу»

В Києві будь-хто весь ваш Пітер на мізинці повісить, з листа єпископа Феофана С. Бурачку і

його дружині від 3 листопада 1876 р.

Цього не дозволили, з «Щоденників» О. Нікітенка

Господь втішить усіх вас, з листа єпископа Феофана синові С. Бурачка від 8 січня 1877 р.

Митрополит взяв земляка до імператора, з книги М. Лєскова «Таємні передчуття»

Допомагає дурник, епіграма С. Соболевського на С. Бурачка

ВАСИЛЕВСЬКИЙ ІЛЛЯ МАРКОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Майбутні покоління, з життєвого кредо І. Василевського

Хоч би таточко померли, з статті І. Василевського «Недорослі і маститі»

Центр колективного божевілля, з розвідки К. Петровської «Дон-Амінадо, трагічний блазень»

Він тебе зустріне, з листа О. Купріна Б. Лазаревському в 1920 р.

Мити ноги коньяком – це круто, з листа О. Купріна Б. Лазаревському від 21 квітня 1922 р.

Вклонилися новому світилові, зі спогадів В. Фінка

Королі становища – пацюки, з книги Є. Білозерської-Булгакової «Біля чужого порогу»

До непритомності, з фейлетона А. Бухова «У три ноги»

Зрадила чергова дружина, з розвідки С. Никоненка «Історія дружби двох письменників»

ВАСИЛЕВСЬКИЙ ЛЕВ МАРКОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Війна оголяє душі, з життєвого кредо Л. Василевського

Слід невиразної краси, з вірша Л. Василевського «Повітряні мости»

Стіна плачу, вірш Л. Василевського «У кольоровому дранті»

Поети зчепились в тумані, пародія Л. Василевського на В. Брюсова

Одна з витрат революції, з статті С. Гладиша «Діти Дзержинського»

Іронічна вказівка Авеля, з статті С. Тяпкова «В. Брюсов і В. Жуковський (до історії однієї

пародії)»

Відмежовуйтеся від збоченців, з книги І. Кона «Місячне світло на зорі: обличчя і машкара

одностатевого кохання»

Обливає помиями, з листа М. Кузьміна В. Нувелю від 3 липня 1907 р.

Відсутність яскравих думок, з статті «Ю. Балтрушайтіс та інші» на інтернет-сайті gumilev.ru

ВЕРНЕР ЄВГЕН АНТОНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Оригінальна фізіономія, з видавничого кредо Є. Вернера

Менше полунички, більше – гумору, з листа Є. Вернера А. Чехову у 1885 р.

З’явилися мої друзі, з листа А. Чехова М. Лєйкіну від 7 жовтня 1887 р.

Вибрав – паскудні, з листа А. Чехова О. Чехову від 29 жовтня 1887 р.

Перші на російських теренах, зі спогадів М. Чехова «Навколо Чехова. Зустрічі і враження»

Якось прийшла думка, з розвідки К. Лготака «Kolo-Motocykl-Automobil»

Саморушний велосипед, з дослідження В. Дубовського «Російські творці мотоцикла у Франції»

Першопрохідці, з книги Е. Трагача «The world’s motorcycles»

Творці «класичного» компонування, з дослідження В. Дубовського «Російські творці мотоцикла

у Франції»

ВЕСОЛОВСЬКИЙ ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Наслідок загальноросійської революції, з політичного кредо Я. Весоловського

Історичні пам’ятки України стираються з лиця землі, з статті Я. Весоловського «Батуринські

руїни»

«Тендеційне» фарбування, зі спогадів М. Лозинського

Згас на чужині, з статті В. Качкана «Як гарно на світі жити»

У нагоді стали доробки Весоловського з розвідки В. Коломійця «Українська національна ідея в

творчості Людмили Старицької-Черняховської»

Своє боронити хочемо, з замітки В. Михайловського «Буковина» – найстаріша i найреспектабельнiша газета краю»

Ви – справжня письменниця, бувальщина

ВІТАШЕВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Час ще не настав, з наукового кредо М. Віташевського

Промінь світла у темряві, з листа М. Віташевського Д. Клеменцу від 25 квітня 1891 р.

Про всяк випадок повідомляю, з листа М. Віташевського Д. Клеменцу від 17 вересня 1893 р.

Найенергійніший з усіх, з листа Д. Клеменца І. Сибірякову від 9 березня 1894 р.

Половина з глузду з’їхала, а половина – незабаром з’їде, з книги С. Богіної і Т. Кириченко

«Народник П. І. Войноральський»

Розправа над якутськими засланцями, з повісті М. Сиротюка «Забіліли сніги»

ВОЙТОЛОВСЬКИЙ ЛЕВ НАУМОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Глибока криза, з літературного кредо Л. Войтоловського

Не даси ради, з фронтових нотаток Л. Войтоловського

Трупи відкидайте убік, з книги Л. Войтоловського «Слідами війни»

Кожної тварі – і не по парі, з рецензії Л. Войтоловського на збірник М. Гумільова «Перли»

Благословляю долю, з листа Л. Войтоловського родині

Психологія мас, з розвідки Г. Андрєєвої «До історії становлення соціальної психології в Росії»

Смертельна отрута вводилася в суспільний організм, зі спогадів А. Карпової

Покарання вчиняти негайно, з «Постанови ЦВК СРСР «Про внесення змін до карно-

процесуальних кодексів союзних республік»

ВОЛИНСЬКИЙ ЯКИМ ЛЬВОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Віват ідеалізму, з творчого кредо Я. Волинського

Поєднання з божественним, з політичного кредо Я. Волинського

Підвальний Шопенгауер, з оцінки Я. Волинським творчості Ф. Сологуба

Сфінкс став людиною, з рецензії на книгу Я. Волинського «Леонардо да Вінчі» в газеті «W. von Seidlitz»

Ченець-енциклопедист, зі спогадів В. Гаєвського

Без тебе я не вмію жити, з листів З. Гіппіус Я. Волинському

Затримайте вірші, з листа С. Єсеніна Я. Волинському

Розбив Андрєєва ущент, з книги С. Сергєєва-Ценського «Спогади»

Не схожий на інших редакторів, з розвідки І. Корецької «Символізм»

Абсолютно скандальна фігура, з нарису В. Іванова «Яким Волинський. Повна біографія»

Ворог культури, з статті Л. Пільда «Тургенєв в символістській критиці»

Комедія кохання, з статті на інтернет-сайті allbestpeople.com

ВОЛКОВ БОРИС МИКОЛАЙОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Ми – гунни, з життєвого кредо Б. Волкова

Ви сказали мені «ні», вірш Б. Волкова «Прості рядки»

Обов’язково напишу, з листа Л. Зурова П. Балакшину

Займався малокваліфікованою працею, з нарису Г. Смирнова «Борис Волков»

Запрошений до раю, з розвідки Е. Даніельсона «Архіви російських емігрантів в Гуверівському

інституті»

Злодій у власному будинку, з передачі російського радіо «Маяк» «Генерал Слащев-Кримський»

Серед пилу чужих доріг, з розвідки В. Крейда «Літературно-художній гурток в Сан-Франциско

(1921-1957 рр.)»

ВОЛОШИНОВСЬКИЙ ЙОАХИМ АВГУСТИНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Маю працювати на Україну, з життєвого кредо Й. Волошиновського

Душею, серцем і розумом, з професійного кредо Й. Волошиновського

Редагую лежачи, зізнання Й. Волошиновського

Журналістів обділити не міг, з листа Й. Волошиновського З. Грохольському від 9 травня 1908 р.

Майже принизливо, з листа Й. Волошиновського З. Грохольському в 1908 р.

Вийдуть на самоокупність, з листа А. Собанського З. Грохольському від 30 жовтня 1910 р.

Планую запровадити практичні бесіди, з листа Й. Волошиновського З. Грохольському від 14

жовтня 1911 р.

На підтримку не спромоглися, з листа К. Красицького Й. Волошиновському від 31 грудня 1913

р.

У нас усе – навпаки, з щоденникового запису Д. Донцова від 21 грудня 1918 р.

Перейшов на український правопис, зі спогадів В. Приходька «Під сонцем Поділля»

Відмовився від безкоштовного харчування, з розвідки В. Колесника «Йоахим Волошиновський

– видатний український і польський громадський діяч»

Вказав шлях до об’єднання, з статті «Історія споживчого кооперативного руху на Вінниччині» на

інтернет-сайті vosst.com.ua

ВОРОНОВ МИХАЙЛО ОЛЕКСІЙОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Невесела колиска, з життєвого кредо М. Воронова

Таврувати людину – справа нехитра, з оповідання М. Воронова «Моє дитинство»

Можна залишитися без носа чи вух, з оповідання М. Воронова «Брати-розбійники»

Обдарований літератор, з оцінки творчості М. Воронова М. Некрасовим

Мріяв написати правдиву повість, зі спогадів К. Чуковського

Не полишали злидні, з статті «Михайло Олексійович Воронов» на sarrest.ru

ГАЙДЕБУРОВ В’ЯЧЕСЛАВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Без брехні, з творчого кредо В. Гайдебурова

Не говори, що ти підеш в могилу, з вірша В. Гайдебурова «Тьмяно світить сонце», присвяченого

М. Некрасову

Мене переконав, з листа Г. Достоєвської К. Случевському від 24 липня 1887 р.

Свідок похорону Некрасова, з інтерв’ю Т. Глушкової О. Мраморнову

Добрі стосунки з Достоєвським, з дослідження Л. Яковлєва «Скорботний аркуш»

Знайдено мертвим, з замітки в газеті «Новий час» від 15 (27) лютого 1894 р.

ГАЙДЕБУРОВ ПАВЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Істопрія журналістики, з громадянського кредо П. Гайдебурова

Чи не опублікуєте роман, з листа Л. Толстого П. Гайдебурову від 14 листопада 1890 р.

Швидше за інших надрукує, з листа Л. Толстого дружині

Не хочу його образити, з листа Л. Толстого дружині

Про карну відповідальність не може бути і мови , з промови адвоката на захист П. Гайдебурова

в суді

Отримав добрячого морального стусана, з книги В. Вересаєва «Спогади. В студентські роки»

ГАЛЬПЕРІН-КАМІНСЬКИЙ ІЛЛЯ ДАНИЛОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Особлива течія, з творчого кредо І. Гальперін-Камінського

Незручно писати біографію живої людини, з листа Л. Толстого І. Гальперін-Камінському від 23

грудня 1894 р.

Перечитую привезене Гальперіним, з листа Л. Толстого до Л. Л. і Т. Л. Толстим

Передайте рукопис Гальперіну, з листа Л. Толстого редакторові журналу «Revue des revues»

Відіслав прокляття європейцям, з листа К. Бальмонта до І. Шмельова

Радянська Росія – найгірша з в’язниць, з листа К. Бальмонта І. Гальперін-Камінському

Слова прослизають повз вуха, з листа З. Гіппіус І. Гальперіну-Камінському в 1927 р.

Обіймав провідне місце, з нарису «Гальперін-Камінський – відомий перекладач» на інтернет-

сайті м. Васильків

Доповідав Ілля Данилович, з розвідки М. Федорова «Бібліотеки і музейно-бібліотечна освіта»

Переклав найшкідливіше видання, з статті М. Злобіної «Версія Кестлера: книга і життя»

Доля архіву – не відома, з статті О. Попова «Російське зарубіжжя і зарубіжна архівна росика»

ГАСПРИНСЬКИЙ ІСМАЇЛ БЕЙ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Вселюдний застій, з життєвого кредо І. Гаспринського

Мусульманин росіянина бачить лише у формі начальника, з книги І. Гаспринського

«Російське мусульманство»

Західна людина – пан чотирьох східних, з статті І. Гаспринського «Схід і Захід»

Крим, вірш І. Гаспринського

Виступав за конституційну демократію, з дослідження А. Кримського «Література кримських

татар»

Ліг би замість нього в могилу, з книги М. Бігієва «Мулахазат»

За його книги відправляли в заслання, з монографії Е. Байрамова «Великий просвітник

російських мусульман Ісмаїл Гаспринський»

Він хоче зробити мене жебраком, з розвідки А. Ахунова «Двигун прогресу – кохання»

ГАТЦУК ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Дослов’янські кургани, з археологічного кредо О. Гатцука

Ненавидів Москву, зі спогадів І. Ясинського

Не безсловесні звірята, з статті П. Куліша «Закличний лист до української інтелігенції»

Я цього не писав, з листа М. Лєскова до редакції «Газети Гатцука» від 24-26 квітня 1883 р.

Краще б він хрестив абхазців, з листа А. Чехова О. Суворіну

Безстрашна людина, з статті М. Лєскова «Натхненні волоцюги»

Розкопували з Гатцуком, з археологічного звіту Д. Шеппінга

Як Ашинов відкрив новий материк, з книги М. Чехова «Навколо Чехова. Зустрічі й враження»

ГЕРОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ЮЛІАНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Чехословаччини не існуватиме, з політичного кредо О. Геровського

Патентованим лібералам віри немає, із «Звернення д-ра Геровського до всіх членів Ліги Націй з

питання про автономію Карпатської Русі» від 20 вересня 1929 р.

Автономія... на папері, з редакційної передмови до звернення О. Геровського, передрукованого

журналом «Вартовий» в червні 1973 р.

Не києм, то палицею, з статті О. Геровського А. Геровський «Українізація Буковини»

Оголосили ультиматум, з інформації міністерства іноземних справ ЧСР від 25 серпня 1925 р.

Пропагує сербське православ’я, з повідомлення президії Великосевлюського жупного правління

від 15 жовтня 1925 р.

Служать самодержавній ідеї, із звинувачувального акту прокурора на Мараморош-Сігетському

процесі

Врятуйте колиску російського народу, з листа О. Геровського Й. Сталінові

Невдалий онук, з протоколу допиту судом А. Бродія

В Карпатській Русі живуть українці, з нарису «Яскравий слід братів Геровський» на

otechestvo.org.ua

ГЕРСЕВАНОВ МИКОЛА БОРИСОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Не роз’ятрювати власні рани, з життєвого кредо М. Герсеванова

Красень без голови, з статті М. Герсеванова «Рим. Уривок з дорожніх вражень туриста»

Дивно, уривок з повісті Т. Шевченка «Художник»

Без майбутнього, з статті М. Ядрінцева «30-річчя сибірського земляцтва»

Цей малорос – звичайнісінька свиня, з книги М. Герсеванова «Гоголь перед судом звинувачува-

льної літератури»

Не все в порядку з головою, напис В. Одоєвського на книзі М. Герсеванова «Гоголь перед судом

звинувачувальної літератури»

ГЛІКМАН ВІКТОР ЯКОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Не ті причини, з життєвого кредо В. Глікмана

Між Богом і Дияволом, зі спогадів В. Глікмана

На чисту воду, з листа В. Ходасевича В. Ірецькому від 26 липня 1930 р.

Конфліктував з колегами, з статті К. Яковлєвої «Віктор Ірецький»

Ловити постійно, з службової записки В. Леніна Ф. Дзержинському від 19 травня 1922 р.

Очищення, повідомлення газети «Правда» від 31 серпня 1922 р.

Не примирився з новою владою, з постанови про арешт В. Глікмана (Ірецького)

Понад половину склали гуманітарії, з дослідження В. Макарова і B. Христофорова «Пасажири

«Філософського пароплава»

Прогавив небезпеку, з статті Н. Снитко

ФСБ не коментує, з статті В. Гребінця «Розсекретили справи двох пасажирів «Філософського

пароплава»

І нині влада боїться правди, з статті Б. Соколова «Історію – порціями»

Конкретний прототип, з авторської передмови до роману Д. Бикова «Орфографія»

Навчаю шанувати поезію, бувальщина

ГРЕЙД (ГРАД) ЛУЇС ІСАКОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Лорд з Токмака, з радіопередачі С. Новгородцева «Грейд Лью»

Британська телекомпанія №1, з статті М. Озерова «Відповідальність і успіх»

Хоробрий Грейд, з кореспонденції О. Купцової «Усе це – маппет-шоу»

Узгоджено пресували «Біттлз», з книги П. Брауна і С. Гейнза «Любов, яку ти віддаєш»

Племінник – головний порнограф Туманного Альбіону, з інформації Бі-Бі-Сі «Головою Бі-Бі-Сі

став Майкл Грейд»

ГРОМЕКА СТЕПАН СТЕПАНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Специфіка російської свободи, з політичного кредо С. Громеки

Бажаю щонайповнішого успіху, з листа С. Громеки І. Аксакову від 21 жовтня 1858 р.

В реформаторському дусі з монографії Т. Антонової «Боротьба за свободу преси в пореформеній

Росії 1861-1882 рр.»

За Герценом стояв Ротшильд, з розвідки Г. Мещерякової «Кому дзвонив російський «Дзвін»

І нашим, і вашим, з книги Н. Ейдельмана «В’єварум»

Чиїх царів собі на голову жадали українці, з дослідження «Київські хвилювання 1855 року С.

С. Громеки» на philolog.ru

Чи милий тобі полум’яний Громека, з вірша М. Некрасова «Коли в затемненні глузду»

ГУРЛЯНД ІЛЛЯ ЯКОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Визначитися з метою, з творчого кредо І. Гурлянда

І інший набрід, з брошури І. Гурлянда «Правда про кадетів»

Мистецтво як рутина, з листа І. Гурлянда А. Чехову від 6 жовтня 1889 р.

Рівнятися на Західну Європу, з записки П. Столипіна І. Гурляндові від 18 жовтня 1910 р.

Зрадник, бо родич Мазепи, з реферату О. Єгорова «Консервативна публіцистика початку ХХ

сторіччя за перших двох Державних дум Росії»

Перейшов до наклепу на єврейський народ, з статті М. Сенченка «Хто створює «чорний» міф

про чорносотенство і навіщо?»

Нам не потрібна велика Росія, з книги О. Солженіцина «Двісті років разом»

Політику треба облишити, з записки П. Столипіна І. Гурляндові від 7 вересня 1908 р.

ГУШАЛЕВИЧ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Мир вам, браття, з життєвого кредо І. Гушалевича

Літа молодії, з вірша І. Гушалевича «Туга за юністю»

Тугу з серця розжени, з вірша І. Гушалевича «До зорі»

Вірний цісарському тронові, з кореспонденції С. Шаха «Національні гімни і Львів»

Москвофільство використало й викинуло, з розвідки І. Драбчука «Мир вам, браття!»

Розійшлася широко, з оцінки пісні І. Гушалевича «Мир вам, браття!»

Поганенький віршороб, з дослідження М. Возняка «Як пробудилося українське народне життя в

Галичині за Австрії»

Обман очей, з заміток В. Кельсієва «Галичина і Молдавія»

Уніатські священики-письменники, з статті О. Шайжина «Вічна» Галичина»

Не Шевченко, з розвідки М. Ульянова «Галіцийська школа»

ДЕЙЧ ЛЕВ ГРИГОРОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Жага багатства спотворю людину, з політичного кредо Л. Дейча

Нью-Йорк – на чверть євреї, з книги Л. Дейча «В Америці до і під час війни»

Тридцять срібляників революційного тубільця, зі спогадів Л. Дейча «Про минуле і небилиці»

Анархіст Кропоткін, з книги Л. Дейча «Російська революційна еміграція 70-х років»

Як тіло Г. Плеханова везли до Росії, зі спогадів Л. Дейча

Ледь не дійшло до бійки, з розвідки Е. Кельнера «Лев Дейч в нью-йоркській газеті «Новий світ»

Негідники не лише більшовики, з листа Л. Дейча П. Аксельроду в червні 1912 р.

Облив зрадника сірчаною кислотою, зі спогадів В. Комарової

ДЕТЕНГОФ ОЛЕКСАНДР КАРЛОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Варто спробувати, з творчого кредо О. Детенгофа

Навіщось ходить, зі спогадів О. Лазарєва-Грузинського

ЕРЕНБУРГ ІЛЛЯ ГРИГОРОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Не опинитися під колесами часу, з життєвого кредо І. Еренбурга

Сповідь, з книги І. Еренбурга «Люди, роки, життя»

Яскравіший за інших, з оцінки творчості І. Еренбурга О. Блоком

Перо не встигає за історією, з статті І. Еренбурга «Досить» в газеті «Червона зірка» від 11 квітня

1945 р.

Необґрунтовані висновки, з статті Г. Олександрова «Товариш Еренбург спрощує» в газеті

«Правда» від 14 квітня 1945 р.

Моя совість – чиста, з листа І. Еренбурга Й. Сталінові від 15 квітня 1945 р.

Особа-символ, з книги С. Поварцова «Причина смерті – розстріл»

Про смерть офіційно не оголосили, з розвідки І. Єрмакової «Еренбург Ілля Григорович»

ЄРЄМЄЄВ ІНОКЕНТІЙ ІВАНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Мистецтво добра, з життєвого кредо І. Єрємєєва

Втретє бути головою не захотів, з постанови Хабаровської міської Думи від 14 травня 1914 р.

Сповідував принципи самоуправління, з офіційного інтернет-сайту Владивостока

Тямущий менеджер, з кореспонденції О. Чехової «Головний офіс. Яким був чиновник і його

кабінет сто років тому»

ЗАБЛОЦЬКИЙ-ДЕСЯТОВСЬКИЙ АНДРІЙ ПАРФЕНОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Убезпечення особи і власності, з політичного кредо А. Заблоцького-Десятовського

Доповідну тримали в якнайглибшій таємниці, з статті В. Опенька «Нема пророків»

Слов’яни лають, з листа В. Боткіна А. Краєвському

Наставник молоді, з дослідження П. Семенова-Тян-Шанського «Початок епохи звільнення селян

від кріпосної залежності»

Як залучали читачів, з дослідження Ю. Виноградова «Історія російської журналістики XVIII-XIX століть»

Став прототипом героя повісті І. Гончарова, з книги А. Старчевського «Зі спогадів старого

літератора»

Геть вільний дух, з кореспонденції В. Скуратівського «Заблоцький – «розумовий контрабандист»

ІВАШКЕВИЧ ЯРОСЛАВ БОЛЕСЛАВОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Рідна мова, з життєвого кредо Я. Івашкевича

Від сивухи ксьондз відмовився, уривок з повісті Я. Івашкевича «Мати Івана від ангелів»

Прошу захисту, уривок з роману Я. Івашкевича «Червоні щити»

Хтозна, як іще в Україні буде, уривок з новели Я. Івашкевича «Місяць сходить»

На лекції ходив рідко, зі спогадів Я. Івашкевича

Було тісно серед книг, зі спогадів К. Паустовського «Ярослав Івашкевич»

Рідної хати не застав, з нарису В. Мельника «На Україні я дозрів як письменник»

КАРАБЧЕВСЬКИЙ МИКОЛА ПЛАТОНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Не пасувати, з професійного кредо М. Карабчевського

Я – не політик, зізнання М. Карабчевського

Він стукає в кришку труни, з промови М. Карабчевського на захист О. Тальма

Вічний жах, вірш М. Карабчевського «Щасливий, хто не народився»

Ціною химери, епіграма М. Карабчевського на соціал-демократів

Відчуття етичної гидливості, зі спогадів М. Карабчевського

Блискучий політичний захисник, зі спогадів Б. Утевського

Могутній водоспад, зі спогадів М. Гольштейна

Творчість безпосередньої думки, з розвідки Й. Фінкля «Микола Платонович Карабчевський»

Головне – вчасно розкаятися, з статті Ю. Альохіна «Микола Платонович Карабчевський»

Врятував без клопоту, анонімна епіграма на М. Карабчевського

КАРАЗІН МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ

Експрес-життєпис,найважливіші ціхи біографії

Крадуть, з громадянського кредо М. Каразіна

Блискуча помилка Петра I, афоризми М. Каразіна

Художник «не корисний», з дослідження А. Білокрис «Про долю «козачих акварелей» і про їх

автора»

Забутий попередник Лагерлеф, з дослідження Д. Герасимової «Забуті подорожі»

Верблюд і витончена промисловість, з розвідки Т. Родіонової «Микола Каразін»

Чудовий ілюстратор, з нарису В. Монахова «Прогулянка Гатчиною»

Знайдена невідома акварель, з нарису Н. Березюк «Достойні свого роду (до сімейного портрету

Каразіних)»

Зіпсували свою зброю, бувальщина

КАЛМИКОВА (ЧЕРНОВА) ОЛЕКСАНДРА МИХАЙЛІВНА

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Не існує, з життєвого кредо О. Калмикової (Чернової)

Суцільний морок, вірш О. Калмикової «Я плачу»

Визнавати самоцінність кожного, з статті О. Калмикової «Ідеали етичного виховання»

Ти знаєш, мініатюра О. Калмикової

Радять їхати до государя, з листа С. Толстої Л. Толстому від 20 листопада 1885 р.

Їхній вогонь гріє, з нарису К. Гоги «Жінка – чарівна і таємнича»

КАЧІОНІ СПИРИДОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Правдиво і щиро, з творчого кредо С. Качіоні

Вовк і завірюха – брат і сестра, з книги С. Качіоні «В хащах Криму»

Ти маєш білу душу, з книги С. Качіоні «Алім, син Азамата з Копюрлікоя»

На добру пам’ять, з інскрипту С. Качіоні на книзі «В нетрях Криму»

Епізоди записав Качіоні, з замітки Е. Чарухова і А. Зоріна «Книга про кримського Робін Гуда»

Ви не знаєте, що таке кохання, з путівника «Визначні пам’ятки Судака»

Син гордої Еллади, з розвідки В. Пікуля «Перший Лістрігон Балаклави»

КОЛОМІЙЦЕВ ДАНИЛО ВАСИЛЬОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Отруєний, з життєвого кредо Д. Коломійцева

Ненормальний, бо ...пише українською, з монографії Н. Яблоновської «З історії зародження

української преси»

Отримали ...свій розділ в газеті, з розвідки Я. Дашкевича «Українці в Криму XV-XX ст.»

Наклад видання – невеликий, з рапорту сімферопольського поліцмейстера таврійському

губернаторові

Коломійцев з Шугуровим не погодився, з статті Л. Тихомирова ««Євреї в Росії» в журналі

«Російський огляд» за 1895 р.

КОЛЬЦОВ МИХАЙЛО ЮХИМОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

До людського житла, з життєвого кредо М. Кольцова

Усе побачити, з творчого кредо М. Кольцова

Горили в піджаках, з фейлетону М. Кольцова «Ніяких двадцять»

Писати ніколи, з відповіді М. Кольцова на письменницьку анкету «Як ви пишете» в 1927 р.

Занести до списків авіабригади, з наказу РВР СРСР від 6 листопада 1930 р.

Живу невиразно, з листа М. Кольцова М. Горькому від 30 листопада 1930 р.

Натякаю на гонорарій, з листа М. Горького М. Кольцову від 25 грудня 1932 р.

Поет журналістики, зі спогадів Д. Заславського

Жахливі зізнання, з книги К. Симонова «Очима людини мого покоління»

На вимогу слідчого, з розвідки Б. Сопельняка «Михайло Юхимович Кольцов – За що? Чому?»

Трубадур сталінізму, з книги М. Шестопала «Євреї на Україні»

Роман-буріме, бувальщина

КОРЕНМАН ЛАЗАР ОСИПОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Світ врятує добро, з життєвого кредо Л. Коренмана

Свято без м’яса, з оповідання Л. Коренмана (Л. Кармена) «Під Різдво»

Життя, схоже на труну, з оповідання Л. Коренмана (Л. Кармена) «Людина в сміттєзбірнику»

Помремо чесними, з листа Л. Коренмана К. Чуковському в листопаді 1903 р.

Знали й любили, зі спогадів В. Львова-Рогачевського

Радикальний демократ, з розвідки Б. Стеценка «Багатоколірний Кармен»

Путівка в життя синові, з кореспонденції Л. Токар «Декілька епізодів з життя літописця епохи»

Бунін відмовився подати руку, з нарису Г. Мисюк «Кармен з Одеси»

Опинився в товаристві Карменів, з листа К. Чуковського М. Чуковському

Доставляв воду повсталим матросам, за матеріалами радіопрограми «Острови»

Чи то напівправда, чи то напівбрехня, з статті Л. Мельниченка «Невідомі листи Корнія

Чуковського»

І Лазар на лижвах, з листа К. Чуковського М. Гольдфельд

КОСТЕНЕЦЬКИЙ ЯКІВ ІВАНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Ні – сваволі, з політичного кредо Я. Костенецького

Малоруська колонія, зі спогадів Я. Костенецького

Лермонтов не мав жодного товариша, з книги Я. Костенецького «З мого студентського життя»

Мартинових було два, зі спогадів Я. Костенецького

Ризиковане прощання, з нарису О. Марфіної «Микола Огарьов»

Ми не люди, ми дворяни, бувальщина

КОСУНОВИЧ ЛЕВ ІВАНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Чорні і червоні лапи, з політичного кредо Л. Косуновича

Ти сяєш у мені, романс Л. Косуновича «Ще далеко до світанку»

Мов конвалія, романс Л. Косуновича «Нам сьогодні усю ніч солов’ї»

Талановитий символіст, з щоденника В. Короленка за 1925 р.

«Пливу власною дорогою», з розвідки О. Лекманова «Російська література ХХ сторіччя: журнальні і газетні «ключі»

Люди – птахи, з інтерв’ю О. Якимчука Г. Паламарчук «Перший військовий аеродром Росії

з’явився в Гатчині»

Сини наклали головами, зі спогадів О. Грищенко

КРАСНОКУТСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Значить не розумію, з життєвого кредо О. Краснокутського

Насилу вів коня, з книги О. Краснокутського «Денні нотатки поїздки до Константинополя»

Поважний Олександр Григорович, з книги Ф. Глинки «Листи російського офіцера (1812-1814

рр.)»

Не відставав і Краснокутський, з наукової доповіді О. Бешкарєва «Жанр подорожі в сприйнятті

авторів російського сентименталізму 1800-1810-х рр.»

Назвав шефа рятівником Вітчизни, з дослідження О. Сапожникова «Граф Матвій Іванович

Платов в 1813 році»

КРИМ СОЛОМОН САМУЇЛОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Ліберальна демократія, з політичного кредо С. Крима

Із зловісним тактом, зі спогадів С. Крима

Розумна людина, з листа І. Айвазовського Г. Езову від 23 лютого 1897 р.

Особливо бажаний, з статті «Старий. Кого обирати?» в журналі «Караїмське життя» за березень-

квітень 1912 р.

Патріот, з оцінки діяльності С. Крима Д. Пасмаником

Поміркований ліберал, з оцінки діяльності С. Крима М. Вінавером

Мав популярність серед населення, з «Кримських спогадів 1918-1919 рр.» М. Вінавера

Схилявся до компромісних рішень, зі спогадів В. Оболенського «Крим в 1917-1920-х роках»

Ні сильний, ні стійкий, з розвідки В. Зарубіна «Соломон Крим і другий кримський крайовий

уряд»

Держава у мініатюрі, з книги А. Денікіна «Нариси російської смути...»

У ролі довіреної особи, з статті В. Астахової «Тяжіння Кара-Дагу»

КУЛЬЧИЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Простотота і природність, з творчого кредо О. Кульчицького

Не вистачає слів, з оповідання О. Кульчицького «Спогади юності»

Немає ніякої драми, з статті О. Кульчицького «Харківський театр»

Весело і в спеку, і в холоднечу, з вірша О. Кульчицького «Втіха»

Нажив собі ворогів, з листа О. Кульчицького В. Бєлінському від 28 вересня 1840 р.

Солдатські діти називатимуть вас татком, з листа О. Кульчицького В. Бєлінському від 21

жовтня 1841 р.

Людина незначного таланту, зі спогадів М. Тютчева

В тисячу разів цікавіший, з рецензії В. Бєлінського в альманасі «Фізіологія Петербургу»

В карти грав відмінно, зі спогадів К. Кавеліна

В його могилу поклали ще й студента, з нарису «Олександр Кульчицький: особа і доля»

КУПЧАНКО ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Своє латане, з життєвого кредо Г. Купчанка

Чотири мерці в одній хаті, зі спогадів Г. Купчанка

Пізнай себе, з книги Г. Купчанка «Буковина і її руські жителі»

Для простого люду, з передмови Г. Купченка до книги «Галичина і її руські жителі»

Наші предки – хорвати, з книги Г. Купченка «Галичина і її руські жителі»

Ловець селян, зі спогадів О. Поповича

Заохочував збирачів фольклору, з кореспонденції на etnolog.org.ua

Меркантильним навряд чи був, з нарису В. Грябана «Життєвий шлях та наукова діяльність

Григорія Купченка»

Переважали українці, румуни та євреї, з розвідки І. Житарюка «Національно-етнічний склад

населення Буковини під час її перебування у складі Австрії»

Агент кількох розвідок, з нарису В. Грябана «Життєвий шлях та наукова діяльність Григорія

Купченка»

КУРСИНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР АНТОНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Зась – стражданням, з життєвого кредо О. Курсинського

Строгість старих помилок, вірш О. Курсинського «Заклик»

Фатальні східці, вірш О. Курсинського «Заспокоєння»

Жагуча отрута, вірш Ш. Бодлера «Упир» у перекладі О. Курсинського

Вельми безуспішно, з рецензії О. Курсинського на п’єсу А. Луначарського «Королівський голяр»

Не надто задоволений, з листа В. Брюсова П. Перцову від 5 січня 1896 р.

Осоружно нагрубив Курсинському, з листа С. Толстої Л. Толстому від 24 жовтня 1895 р.

Довго не витримав, з монографії С. Махоніної «Історія російської журналістики»

Відображав «опозиційну» налаштованість, з розвідки Т. Олександрової «Некролог М.

Лохвицької»

КУЧЕРЯВЕНКО ВАСИЛЬ ТРОХИМОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Золота зарубка, з життєвого кредо В. Кучерявенка

Таємниче зникнення, з авторської передмови до книги «Перекоп» пішов на південь»

Робінзони з примусу, з книги В. Кучерявенка «Перекоп» пішов на південь»

Маяк, з вірша В. Іванова, присвяченого В. Кучерявенкові

Йоржистий оповідач, з нарису С. Крившенка «Василь Кучерявенко»

Океан дарує поетів, з кореспонденції В. Тицьких «Сигнальні багаття»

Для всіх, з інтерв’ю В. Коржикова Н. Богатирьовій

Дав назву географічному об’єктові, з статті «Про занепад печер» на mir1.ru

ЛОВЕНГАРДТ АНТОН СИГІЗМУНДОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Горджусь, з творчого кредо А. Ловенгардта

Крекче на скрині, зі спогадів А. Ловенгардта

Адепт «нового мистецтва», з біографічного словника «Російські письменники. 1800-1917»

«Про Костанді-художника не чув», зі спогадів К. Паустовського

Називали літописцем, з нарису К. Паустовського «Потік життя»

ЛОКОТЬ ВАСИЛЬ ТИМОФІЙОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Про перегини, з професійного кредо В. Локотя

З номера знято антирадянський памфлет, з рапорту Б. Воліна В. Молотову в січні 1935 р.

Тінь і світло, з розвідки Р. Іванової та І. Кузнєцова «На шляхах до істини»

Півень приватного сектору, з реєстру «Заборонені книги російських письменників і

літературознавців 1917-1991» на сайті «Відкритий текст»

Озимі буряки, з статті О. Федорова «Про фільм «Дон Дієго і Пелагея»

Демократичні перошкряби, з роману А. Рибакова «Страх»

МАЗУРЕНКО МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Приклад, а не повчання, з життєвого кредо М. Мазуренка

Читатимуть онуки, з статті М. Мазуренка «З приводу сатир М. Щедріна»

Хоче познайомитися, з листа Л. Самсонова Ф. Добролюбову

Добролюбов наді мною не зглянувся, з «Літературних спогадів» М. Мазуренка

Селянське питання, з дисертації П. Рейфмана «Віддзеркалення суспільно-літературної боротьби

на сторінках російської періодики 1860-х років»

Усе передав Герцену, з роману О. Іваненко «Марія»

МАСЛОВИЧ ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Осоружні вади, з життєвого кредо В. Масловича

Спокусив молодих, з оцінки В. Масловичем творчості О. Пушкіна

Заохочую авторів нашого краю, з передмови В. Масловича до першого номеру «Харківського

Демокрита»

Крилов пожвавлює компанію, зі спогадів В. Масловича

Не на докір скажу, зі спогадів В. Масловича

Відкинемо нісенітниці, з дослідження О. Парамонова «З втрачених осіб: харківський байкар В. Г.

Маслович»

Муза-жебрачка, з кореспонденції «Гіївка – жахи-реалії сьогодення» на інтернет-сайті

ukraine.kingdom.kiev.ua

Вперше згадав Маслович, з розвідки І. Папуші «І. Франко-індолог. У контексті української

індології ХІХ-ХХ ст.»

Свідчення слобожанського патріотизму, з монографії Н. Радіонової «Журнал як форма

соціокультурної комунікації на Слобожанщині ХІХ століття»

«Харківський Демокрит», з публікації журналу «Бурсацький спуск»

МАКСВЕЛ РОБЕРТ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Завжди вагітний, з життєвого кредо Р. Максвела

Таємниці та успіх, з професійного кредо Р. Максвела

Говорити ще рано, з посмертних слів І. Шаміра

Залишався людиною лівих поглядів, з кореспонденції І. Мащенка «Медіа-олігарх з Солотвина»

Спускався до шахти, з інтерв’ю О. Феїра О. Ливинському

Був і не стало, з замітки «Звичайний інфаркт за незвичайних обставин» на kommersant.ru Занапастила зайва інформованість, з програми телеканалу Discovery Channel «Змови: перевірка

фактами»

Британці або євреї, з статті С. Лєкарєва «Ліквідація агента чотирьох розвідок»

Смерть йому обрали, з двотомника В. Крючкова «Особиста справа»

На зліт, бувальщина

МАЛЬШИНСЬКИЙ Аркадій Павлович

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Винні не чужинці, з політичного кредо А. Мальшинського

Продукт розкладання, з «Огляду соціально-революційного руху в Росії» А. Мальшинського

За друкуванням книги наглядав поліцейський, зі спогадів П. Єфремова

Лави бойовиків збільшувалися, з статті А. Мальшинського «Не знаю до кого: відкритий лист

колишнього редактора «Вільного слова»

Був у курсі мого ймовірного вбивства, зі спогадів П. Кропоткіна

Жандармський публіцист, з дослідження «Російська дореволюційна історіографія» на інтернет-

сайті sgu.ru

Драгоманов не прислухався, з кореспонденції З. Петрової «Петербург «Народної волі»

Головний шпигун і рядовий нишпорка, з монографії Л. Громової «Становлення системи

російської політичної преси XIX століття в еміграції»

Факт «стукацтва» заперечував, з розвідки Б. Іванова «До 125-річчя «страти» народовольцями

Олександра II»

МАРКЕВИЧ БОЛЕСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Не потурати інстинктам, з політичного кредо Б. Маркевича

Увесь в білому, зі спогадів А. Чехова

Третирує плітками, з листа А. Чехова М. Лєйкіну від 30 січня 1884 р.

Розвінчував державну зраду і корупцію, з книги К. Арсенєва «Критичні етюди»

Художній виклад передовиць, з статті С. Лебедєва «Маркевич Болеслав Михайлович»

Критикував Тургенєва і Салтикова-Щедріна, з інтернет-сайту rusfil.com

Зловживав галліцизмами, з рецензії А. Ц. на творчість Б. Маркевича

Ім’я стало загальним, з листа І. Тургенєва редакторові «Вісника Європи»

«Незалежна преса все одно, що вільна б…», з дослідження В. Рудь «Ревний польський

патріот»

Мій примхливий геній, вірш О. Толстого, присвячений Б. Маркевичу

Не турбуйтесь – викаже, епіграми Д. Мінаєва

МАЦКЕВИЧ ДАВИД ІВАНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Самодержавність імперії, з політичного кредо Д. Мацкевича

Засвідчую моє шанування, з листа І. Гончарова Д. Мацкевичу в січні 1858 р.

Виправлень не вніс, до історії виходу статті М. Добролюбова «Що таке обломовщина?»

Отримав строге зауваження від уряду, з рецензії О. Балакіна на книгу Н. Хохлової «Андрій

Миколайович Муравйов – літератор»

Вірші мають подвійний сенс, з коментарів до другого тому «Повного зібрання творів» М.

Некрасова

Двозначність не припустима, з дослідження Н. Катерлі «Крізь морок буття»

Текст жорстоко постраждав, з «Автобіографії» М. Костомарова

Почасти навіть думка втрачалась, з розвідки І. Шульги «Історія та етнографія саратовських

українців у творчості М. І. Костомарова»

Ворожість до всіх книг, з «Щоденників» О. Нікітенка

Патріотизм «регіональним» не буває, з розвідки О. Міллера «Засвоюючи логіку націоналізму»

МАЧТЕТ ГРИГОРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Бути грунтом, з життєвого кредо Г. Мачтета

Останнє прощай, з вірша Г. Мачтета «Замучений тяжкою неволею»

Родом британець, з передмови до книги «Поети-демократи 1870-1880-х років»

Був у захваті, зі спогадів Л. Старицької-Черняховської

Жив у нестатках, з нарису Н. Пушкар «Мачтет Григорій Олександрович»

Літературні такси, з листа А. Чехова О. Маслову від 7 квітня 1888 р.

Мало не плакала, уривок з повісті М. Олiйника «Леся»

Авторство беззастережно не встановлене, з висновку Інституту криміналістики при прокуратурі

СРСР від 1961 р.

МЕЛЬНИКОВ ЛУКА МАРТИНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Краще не приховувати, з творчого кредо Л. Мельникова

Гіркий мед чужини, з статті Л. Мельникова «Як бути з іногородніми в козачих областях»

Переломний рік, з нарису І. Найдьонової «Невідомі оповідки про відомих людей»

Дошкуляли дрібними причіпками, зі спогадів Л. Мельникова

Зауважуємо, з офіційного повідомлення в газеті «Кубанські обласні відомості» від 14 грудня 1901

р.

В тексті вживалася буква «і», з листа Головного управління у справах преси Я. Маламі від 2

березня 1902 р.

З роботи усунути негайно, з листа Г. Голіцина Я. Маламі від 18 травня 1902 р.

З ним закінчився період живого слова, з розвідки І. Лотишева «Сторінки газет – це наша

історія»

Українська в інформаційне поле не вписувалася, з розвідки Ю. Лучинського «Заборона на

мову: «лінгвістичні проблеми» кубанської перси початку ХХ століття»

МІХНЕВИЧ ВОЛОДИМИР ОСИПОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Найжахливіша потворність, з громадянського кредо В. Міхневича

Петербург XIX століття – це Київ нинішній, з книги В. Міхневича «Виразки Петербурга»

До чого призводять сексуальні збочення, з коментарів А. Іконникова-Галицького

Ще гірше, з статті М. Гаврилової «Звідки беруться петербурзькі таємниці?»

Дарунок Літературному фонду, з довідника «Історія Санкт-Петербурга. Будинки»

НАУМОВИЧ ІВАН ГРИГОРОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Усі рівні, з життєвого кредо І. Наумовича

Єднала антиавстрійська та антипольська позиція, за матеріалами Служби комунікацій

Народного руху України

Церква безсовісності не вчить, з брошури архієпископа Никона «Чи християни ми?»

Ідеї полонізації з його голови вибили селяни, з дослідження Є. Гордєйчика «Українські

слов’янофіли»

Саме він здійснював обрядовий рух, з «Нарисів історії руського руху в Галичині XIX-XX ст.»

НІКУЛІН ЛЕВ ВЕНІАМІНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Молодь епатує світ, з поетичного кредо Л. Нікуліна

Хлопчик з скорботним обличчям, зі спогадів Л. Нікуліна «Сергій Єсенін»

Справжній театр, з книги Л. Нікуліна «Люди російського мистецтва»

Пригодницький сюжет помножений на історичні факти, з передмови Л. Кассіля до роману Л.

Нікуліна «Мертві брижі»

Поляків не дратувати, з роману Л. Нікуліна «Мертві брижі»

Частий гість, з замітки «Крим у творчості письменника» на lyrica.crimea.edu

Сцени більшовицьких розстрілів, з електронної добірки «Заборонені книги російських

письменників і літературознавців»

Ноги в руки, з нарису Б. Єфімова «Інший Нікулін»

Стукач-надомник, епіграма невідомого автора на Л. Нікуліна

Де Бабель, епіграма невідомого автора на Л. Нікуліна

Щеня Кі-Ка-Пу, бувальщина

НОТОВИЧ ЙОСИП КОСТЯНТИНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Що цікавить євреїв, з життєвого кредо Й. Нотовича

Вирвати серце, з видавничого кредо Й. Нотовича

Суд виправдав, з статті Г. Ареф’єва і О. Щолкіна «Про Петербург з нагоди і без»

Доклав рук до різанини, з книги Р. Ключника «Лекції президентам»

Спричиняє багато зла, з доповіді міністра внутрішніх справ Росії І. Дурново Олександру III

«Новини» цензури не боялися, з книги В. Гіляровського «Москва газетна»

Тяжке становище, з книги К. Чуковського «Короленко в колі друзів»

Нудно у них працювати, з листа О. Амфітеатрова О. Купріну від 22 грудня 1926 р.

Нотовичі все зжеруть, з нарису Теффі «Федір Сологуб»

Любов до гарних черевиків, зі спогадів Теффі

Східці донизу, з розвідки М. Якутіна «Російські «Новини»від маркіза О’Квіча»

Повна експлуатація, бувальщина

ОМЕЛЯНЧЕНКО ІВАН ЯКОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Слово є вчинок, з професійного кредо І. Омелянченка

Не плакати, вірш І. Омельянченка «Мотиви неволі»

Сьогодні блондин, а завтра – брюнет, з статті М. Горького «Руйнування особистості»

«Я тут одного споюю», з книги С. Сергєєва-Ценського «Спогади»

ОНУФРІЄНКО ВАСИЛЬ ЙОСИПОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Слави не треба, з творчого кредо В. Онуфрієнка

Житимуть нащадки невмирущі, вірш В. В. Онуфрієнка «Україна»

Не радий, що живий, з поеми В. Онуфрієнка «Моя тринадцята весна»

Пантеон на березі Дніпра, вірш В. Онуфрієнка «Пантеон»

Почекаю кращих часів, з автобіографії В. Онуфрієнка

Рятувалися, поїдаючи траву, зі спогадів В. Онуфрієнка

Слави мені не треба, з листа В. Онуфрієнка В. Біляїву у вересні 1972 р.

Сявка Коротич, з листа В. Онуфрієнка В. Біляїву у травні 1988 р.

Не лічу, друже, літ, з вірша В. Біляїва, присвяченого В. Онуфрієнкові

Достойний пантеону української поезії, з книги В. Біляїва «На неокраянім крилі»

ОРШЕР ЙОСИП ЛЕЙБОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Талант лайливця, з життєвого кредо Й. Оршера

Тріумф, а не успіх, з оповідання Й. Оршера «Лекція про російську літературу»

Звідки з’явилися руські – не відомо, з розділу «Загальної історії, опрацьованої «Сатириконом», написаного Й. Оршером

Ми вам довіряли, з статті Д. Шеріха «Ленінградські маркізи Де-Сад»

На користь євреїв, з розвідки М. Бєльського «Один з «старих журналістів»

Намалюй Столипіна, бувальщина

ПАНЮТИН ЛЕВ КОСТЯНТИНОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Не дивуватися, з життєвого кредо Л. Панютина

Росії не вистачає утопії утопій, з есе К. Діаніної «Достоєвський в кришталевому палаці»

Граціозна дурка, з кореспонденції М. Корнакової «Дзінь-ля-ля»

Близьке до божевілля обличчя, стаття з енциклопедії М. Насєдкіна «Достоєвський»

Гниє заживо, з листа М. Лєскова О. Мілюкову від 12 (24) червня 1875 р.

Чому забули дотепного Панютина, з брошури А. Коні «Деякі питання авторського права»

ПЕРВУХІН МИХАЙЛО КОСТЯНТИНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Журналістська каторга, з професійного кредо М. Первухіна

Фальшивий мученик, з нарису М. Первухіна «Росіяни на Капрі. Максим Горький»

Бодай мінімум свободи, з нарису М. Первухіна «Спогади про Чехова»

Ленін приніс отруту набагато сильнішу, з передмови М. Первухіна до роману «Пугачов-

переможець»

Їмо раз на день, з листа М. Первухіна В. Немировичу-Данченку від 1 вересня 1928 р.

З жалю до Первухіна, з листа О. Горького К. П’ятницькому від 2 червня 1908 р.

Гомер російського Капрі, з розвідки М. Аріаса «Одіссея Максима Горького на «острові сирен»

«Самородок» з кузні, з розвідки О. Панченка «Ідеї Л. М. Гумільова і Росія XX століття»

Ім’я викреслили, з дослідження Є. Харитонова «Апокрифи Задзеркалля»

ПОСНОВА ІРИНА МИХАЙЛІВНА

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Земні рай і пекло, з життєвого кредо І. Поснової

На все воля божа, лист Д. Гойченка І. Посновій від 8 серпня 1989 р.

Жила в неподіленій Церкві, з статті Г. Чистякова «Пам’яті Ірини Михайлівни Поснової»

Їй заповідали рукописи, з розвідки Д. Юревича «Біблейсько-богословська діяльність професора

Глубоковського в еміграції»

На висоті Ватикан перебував не завжди, з нарису П. Проценка «Свідок»

Працював з Посновою, з інтерв’ю М. Гришечка з В. Кузьміним «Ми навіть не усвідомлювали, кого шукали»

ПОТОЦЬКИЙ ЯН ЙОСИПОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Благословляю науку, з життєвого кредо Я. Потоцького

Відповів, що помер, уривок з роману Я. Потоцького «Рукопис, знайдений в Сарагосі»

Всупереч польській історіографії, з розвідки С. Баженової «Ю. Роллє в суспільному і

краєзнавчому русі Правобережної України другої половини ХІХ ст.»

Очима Потоцького, з статті С. Дударєва «Росія і Північний Кавказ в кінці XVIII – першій

половині XIX ст.: погляд зовні»

Пустив срібну кулю в голову, з дослідження Л. Баженова «Історик Поділля і Волині Граф Ян

Потоцький (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.)»

Помста східних магів, з кореспонденції С. Михайлова «Таємниця графа Яна Потоцького»

РАВИЧ ПЕТРО СОЛОМОНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Уміти лікувати, з життєвого кредо П. Равича

Біля своїх, з «Нотаток» П. Равича

Заборонено забороняти заборонене, з роману П. Равича «Блокнот контрреволюціонера, або

Похмілля»

Перестали вітатися, з оцінки творчості П. Равича Д. Савицьким

Написав, та ще й як, з заміток «В’язень концтабору французький письменник Петро Равич» на

mankurty.com

Перекладачем зацікавилося КДБ, зі спогадів К. Єршової-Кривошеїної «Російська рулетка»

Трапляється, телефонує Господь, з статті А. Наймана «Погляд приватної людини»

РАДЕК КАРЛ БЕРНГАРДОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Ілюзії після поразки, з політичного кредо К. Радека

Потрясіння психології, з статті К. Радека «Що дала Жовтнева революція»

Наше все, з статті К. Радека «Лев Троцький – організатор перемоги»

Краще бути хвостом, епіграма К. Радека на К. Ворошилова

Честь я втратив, з останнього слова К. Радека на суді

Язик керує головою, оцінки К. Радека Й. Сталіним

Сила журналіста – слабкість політика, з оцінки К. Радека Л. Троцьким

Моральне падіння, з «Історичного довідника російського марксиста»

Жалюгідний шеф-зрадник, з розвідки Р. Іванової та І. Кузнєцова «На шляхах до істини»

Не такий страшний, зі спогадів Б. Єфімова «Дотепність не врятувала»

Ударився головою об підлогу, з акту про смерть К. Радека від 19 травня 1939 р.

Вбивство замовив Сталін, з довідки І. Сєрова від 29 червня 1956 р.

Нехай повибрикують, з роману А. Рибакова «Страх»

Самі розбіжаться, анекдот

РАЛЛІ ЗЕМФІРІЙ КОСТЯНТИНОВИЧ (АРБОРЕ ЗАМФІР)

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Служити правді, з життєвого кредо З. Раллі

Написав до Чернівців, з листа З. Раллі П. Щоголєву від 10 квітня 1908 р.

Усі перемерли, з листа З. Раллі П. Щоголєву на початку 1909 р.

Цікавинки перешлю вам, з листа З. Раллі П. Щоголєву від 27 травня 1909 р.

Італійці, а не греки, зі спогадів З. Раллі

Мимоволі допущені помилки, з розвідки В. Молкосяна «Рукопис Раллі-Арборе про Пушкіна»

Що за поспіх з спростуванням, з книги К. Ковальджі «Моя мозаїка»

Борець проти самодержавства, з монографії В. Гацака «Молдавська література в Росії»

Нині – музей, з статті «Садиба «Замфір Раллі-Арборе» на ecology.md

РЕГІНІН ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Свої мозолі, з творчого кредо В. Регініна

Ці моторошні вистави, з рецензії В. Регініна на спектаклі театру Камінських

Життя прожив незручне, зі спогадів В. Регініна

Екстремальна еротика: муха і павук, з листа К. Чуковського В. Регініну від 10 квітня 1927 р.

Чудовий редактор, з книги В. Крейда «Георгій Іванов»

«Я, Васю, виявився круглим нулем», з книги Ю. Єпанчина «Купрін і війна»

Ідеологічне блюзнірство, з книги О. Варламова «Олександр Грін»

Передбачив стандартне цькування, зі спогадів К. Паустовського

Професійний співрозмовник, з книги Л. Нікуліна «Ісак Бабель»

Понад усе любив сенсації, з «Книги про життя» К. Паустовського

Цирк волав, бувальщина

РОЗЕНБЕРГ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Спадкоємність, з творчого кредо В. Розенберга

Право вченого, з статті В. Розенберга «Наукова власність»

Схиляю голову перед вашою енергійністю, з листа В. Розенберга не встановленій особі

Критика зустріла доброзичливо, із звіту К. Моора про підготовку Міжнародного

соціалістичного конгресу в Стокгольмі в серпні 1917 р.

Розенберг все жартував, з книги М. Лемке «250 днів в Царській Ставці»

Декого змусили емігрувати за власний кошт, з рапорту Секретного відділу ГПУ «Стан операції

з висилки антирадянської інтелігенції на 23 серпня 1922 року» І. Уншліхту від 22 серпня 1922 р.

Брав участь в зустрічі віч-на-віч, з листа Д. Гольдштейна Р. Абрамовичу від 16 травня 1958 р.

Цього прізвища ніхто не знає, з листа Р. Абрамовича Д. Гольдштейну від 4 червня 1958 р.

Слід загубився, з листа М. Павловського Р. Абрамовичу від 2 травня 1959 р.

РОТ ЙОЗЕФ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Неможливо збагнути, з політичного кредо Й. Рота

Таємні маневри, з роману Й. Рота «Бюст імператора»

Кароліна, з роману Й. Рота «Легенда про святого п’яницю»

Повія для шейха, з роману Й. Рота «Історія тисяча другої ночі»

Пихатість, ласолюбство, амбіції, з статті В. Іткіна «Йозеф Рот. Направо і наліво»

Чому ідіот, з рецензії Я. Кротова «Іов» Йозефа Рота»

Шанс на сенс, з розвідки В. Шпакова «Троянський кінь зі Сходу»

Аналог Пікуля, з кореспонденції «ВиРОТська казка» на webman.ru

Злидар-марнотратник, з реквієму С. Цвейга «Йозеф Рот»

Доживав в убогості, з статті «Рот Йозеф» на eleven.co.il

СЕДЕНКО ФЕРАПОНТ ІВАНОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Свободу не зупинити, з життєвого кредо Ф. Седенка

Нерівна боротьба, передмови Ф. Седенка (П. Вітязєва) до власної брошури “Приватні

видавництва в Радянській Росії»

Справа ця розростеться, з відгуку Ф. Седенка на вихід першого номера «Вістей Вологодського

товариства вивчення Північного краю»

Поневіряння і бурлакування, з листа Ф. Седенка В. Семевському в 1915 р.

Особисте – святе, з листа М. Негрескул Ф. Седенку від 8 вересня 1915 р.

Матеріальна зацікавленість – відсутня, з листа Ф. Седенка В. Трапезникову від 21 березня 1915

р.

Може якось підкреслите наш зв’язок, з листа В. Трапезникова Ф. Седенку від 13 листопада 1915

р.

Рідкісний випадок, з розвідки П. Рейфмана «З історії російської, радянської і пострадянської

цензури»

Дике марення, з книги Р. Іванова-Разумника «В’язниці і заслання»

Картотека загинула, з книги Л. Панова «Вожді, пророки, дурисвіти»

Самогубні визнання, з книги Р. Іванова-Розумника «Письменницькі долі»

СЕЛІВАНОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ПАВЛОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Болісно, з творчого кредо О. Селіванського

Потреба залишається не удоволеною, з книги О. Селіванського «Нариси з історії російської

радянської поезії»

Гіпнотична батьківщина, з статті О. Селівановського «Пастернак»

Російський класик сприймається виключно слов’янами, з заміток С. Шумихіна «Практика

пушкінізму (1887-1999)»

Думати – болісно, зі спогадів М. Зоріна «Чистий аркуш паперу»

Складний шлях розвитку, з рецензії «В літературних боях» на knigoprovod.ru

Так просто не дамося, з розвідки В. Шенталінського «Розстрільні ночі»

Комбінат смерті,

з статті М. Фігуровського «Спецоб’єкт «Монастир». Гріхи чекістів замолять

ченці»

Радянським колегам жертви не цікаві, з розмови Г. Нехорошева з Е. Белтовим «Це потрібно не

мертвим– живим»

Попри реабілітацію, з інтернет-довідника «Репресовані літературознавці і критики: вилучення

всіх творів»

Постраждали й рідні, з біографічної довідки «Барщевський Михайло Юрійович»

СОМОВ ОРЕСТ МИХАЙЛОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Привабливість новини, з творчого кредо О. Сомова

Грот-бом-брам-брас, з оповідання О. Сомова «Наказ з того світу»

Страхіття, з оповідання О. Сомова «Дивний поєдинок»

Путівці і манівці, з трактату О.Сомова «Про романтичну поезію»

Вас не застав, з листа О. Сомова К. Сербіновичу від 1 грудня 1827 р.

Тяжів до містики, з статті «Сомов Орест Михайлович» на archivsf.narod.ru

Незаслужено забутий, з розвідки Н. Петруніної «Орест Сомов і його проза»

СОХАЦЬКИЙ ПАВЛО ПАНАСОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Народ і монарх – єдині, з політичного кредо П. Сохацького

Великодушність до сусідніх країн, з промови П. Сохацького на урочистому зібранні

Московського університету 2 липня 1807 р.

Матимемо свою людину, з листа П. Фонвізіна І. Меліссіно від 30 липня 1784 р.

Журнал відрізнявся навіть оформленням, з дослідження «Виникнення російської періодичної

преси і її розвиток в XVIII – на початку XIX ст.»

Його лекціями захоплювалися, з монографії В. Грихіна і В. Калмикова «Творчість В. Т.

Наріжного»

Відданість новітнім засадам освіти, з статті Л. Михайлової «Спадкоємність ідей виховання і

розвитку особистості»

Журналістам до ярликів не звикати, з статті К. Михайлова «Родовід»

Тетянин день студенти почали відзначати завдяки П. Сохацькому, з привітального слова

ректора МДУ В. Садовничого «Московський університет: 10 років автономії»

СТАНЮКОВИЧ КОСТЯНТИН МИХАЙЛОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Руки сверблять, з творчого кредо К. Станюковича

Невимовна ніжність, з оповідання К. Станюковича «Ялинка»

Принцип – безпринципність, з оповідання К. Станюковича «Відчайдушний»

Шматую папір, з листа К. Станюковича дружині від 13 лютого1880 р.

«Забудь, що ти мій син!», з біографічної довідки О. Лавреньової «Станюкович Костянтин

Михайлович»

Царат його ненавидів, з нарису «Костянтин Михайлович Станюкович» на lyrica.crimea.edu

Мрія про справедливість, з розвідки В. Кравченка «Розуми біля будинку письменника»

Нічого не приховує, з книги М. Єрьоміна «К. М. Станюкович»

Крадуть: Росія-XIX = Україна-XXI, з фейлетону К. Станюковича «Листи знатного іноземця»

СТАРЧЕВСЬКИЙ АДАЛЬБЕРТ ВІКЕНТІЙОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Без претензій, з професійного кредо А. Старчевського

І ми почули «Звичайну історію» І. Гончарова, з книги А. Старчевського «Зі спогадів старого

літератора»

Визначив долю Ушинського, з розвідки О. Халюти «Російська освіта в обличчях»

Неоціненні скарби, з «Літопису Бібліотеки Російської Академії наук»

Перший медіа-магнат Російської імперії, з дослідження Г. Щербакової «Російська преса

періоду Вітчизняної війни 1812 року»

Від рекордного накладу до «обгортувального паперу», з статті Т. Владімірової «Газета «Син

Батьківщини» А. В. Старчевського як газета для середнього класу»

ФАЛЬЦ-ФЕЙН ЕДУАРД ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Не всі дома – не у мене, з життєвого кредо Е. Фальц-Фейна

Маю намір продовжувати пошук скарбів культури, з заяви Фальц-Фейна для преси

Його справи належать всьому світові, з нарису А. Веретьохіна «Жива легенда серед нас»

Усе дощенту, з інтерв’ю Е. Фальц-Фейна Л. Гуровій

В Асканії-Новій мене вперше в житті зустріли «писком об стіл», з інтерв’ю Е. Фальц-Фейна С.

Шустеру

ФІЛІППОВ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Туман філософії, з наукового кредо М. Філіппова

Насамперед – духовні цінності, з філософських листів М. Філіппова «Творчість особистості»

Знайшов постійні закони, з листа М. Філіппова Д. Менделєєву

Скасування війни, з листа М. Філіппова до газети «Російські відомості» від 11 (24) червня 1903

р.

Роман вашого чоловіка вразив, з листа Л. Толстого дружині М, Філіппова у червні 1904 р.

Масова психологія, з монографії С. Лутоніної «Соціологічні ідеї М. М. Філіппова і їх

прогресивний характер»

Як розуміти добро, з статті Л. Григоренко «Російські критики про Л. М. Толстого»

Таємничі експерименти, що призвели до таємничої смерті, з розвідки С. Глушнєва «Російська

наука XIX ст.»

ЧАЙКОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ІЛЛАРІНОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Політичний злочин, з професійного кредо М. Чайковського

Проциндрили гріш вдови, зі спогадів М. Чайковського

Не зносив поляків, зі спогадів В. Кельсієва

Квазікавалерійський полк, зі спогадів Т. Лапінського

Обстоював ідею панславізму, з розвідки В. Войнова «Чайковський Михайло Іларіонович (Садик-

паша)»

Вправний інтриган, з книги Є. Тарле «Кримська війна»

Мав пенсію і від султана, і від царя, з дослідження О. Пригаріна і Д. Сеня «Михайло

Чайковський: біографічний портрет на тлі епохи»

Історію схиляв до власних концепцій, з статті «Видатні поляки на Волині» на luckkg.polemb.net Три війни, три шлюби, три віри, з нарису S. Tsalykа «Українець Садик-паша»

ШУЛЬГІН ВАСИЛЬ ВІТАЛІЙОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Відверта українофобія, з життєвого кредо В. Шульгіна

Препарують історію, з книги В. Шульгіна «Ті, хто сповідує українство, і ми»

Роздягайте нас, зі спогадів В. Шульгіна

Принципів не зрадимо, з статті В. Шульгіна в газеті «Киянин» від 10 березня 1918 р.

Дякуємо Києву, з статті В. Шульгіна «Справа Бейліса»

Оголосити священну війну, з листа В. Шульгіна М. Алексєєву

З вовками жити, з книги В. Шульгіна «Листи російським емігрантам»

Не хочу лукавити, з книги В. Шульгіна «Досвід Леніна»

Монархізм став релігією, зі спогадів А. Денікіна

Проти соціалізму, з статті М. Гопостенова «Шульгін Василь Віталійович»

Не виколіть людям очі, з роману В. Пікуля «Нечиста сила»

ЯБЛОНОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Як багато дурощів, з політичного кредо О. Яблоновського

Звиродніла революція, уривок з книги О. Яблоновського «Єгипет. Гості англійського короля»

У кропиву, з оповідання О. Яблоновського «Батюшка Євстафій»

Врятував Сашу Чорного, з статті А. Іванова «Ображене кохання»

Вірно слугував білим, з передмови В. Леонідова до оповідання О. Яблоновського «Батюшка

Євстафій»

Яблоновський обурювався, зі спогадів М. Рощіна «Мій Купрін»

Заплатіть хоч гріш, з листа І. Буніна В. Бурцеву від 17 (30) вересня 1921 р.

Отримала критичну публікацію, з листа М. Цвєтаєвої В. Сосинському від 11 травня 1926 р.

Злісно знущався з СРСР, з відгуку М. Горького на смерть О. Яблоновського

ЯН ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Вухо злості, з політичного кредо В. Яна

Все глибше я занурювався в народну масу, з «Нотаток пішохода» В. Яна

Служба в країні пісків і відрубаних голів, з «Нотаток вершника» В. Яна

Як стати сильнішим за Чингізхана, новорічний сон В. Яна

Христоса наші дівки засміють, зі спогадів В. Яна

Вирішила тимчасово піти з цього пекла, зі спогадів О. Виноградової

ЯСИНСЬКИЙ ІЄРОНІМ ІЄРОНІМОВИЧ


Експрес-життєпис, найважливіші ціхи біографії

Доречна партійність, з творчого кредо І. Ясинського

Смерть чатує, з оповідання І. Ясинського «Пожежа»

Був і залишаюся натуралістом, зі спогадів І. Ясинського

Тенденційність в ім’я свободи, з статті І. Ясинського «Про мою літературну діяльність»

Не шукайте великодушності, з рецензії І. Ясинського на книгу О. Фаресова «Проти течії»

Не за шаблонами, з листа О. Урусова І. Ясинському від 29 листопада 1883 р.

Грошей – ні шеляга, з листа А. Чехова І. Ясинському від 16 квітня 1892 р.

Сім’я майже голодує, з листа С. Єсеніна І. Ясинському від20 листопада 1916 р.

Годі впливати на спинний мозок, з статті М. Протопопова «Хворий талант»

Зловісний горб, вірш І. Сєвєряніна «Весняна яблуня», присвячений І. Ясинському

Рекомендується до вилучення, з офіційного висновку спецхрану РНБ на книгу І. Ясинського

Роман мого життя»


АЙХЕНВАЛЬД Юлій Ісайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, літературний критик, перекладач. Псевдоніми – Ю. Альд, Б. Камінецький.

З родини священика. Батько, Айхенвальд І., – рабин.

Народився 12 січня 1872 р. в м. Балті Подільської губернії Російської імперії (нині – районний

центр Одеської області України).

Помер 17 грудня 1928 р. в м. Берліні (Німеччина).

Закінчив одеську Рішельєвську гімназію (1890), історико-філологічний факультет

Новоросійського університету (1894).

Працював викладачем однієї з Московських гімназій, університету Ім. Шанявського, Вищих

історико-філологічних жіночих курсів В. Півторацької, відповідальним секретарем редакції

журналу «Питання філософії і психології», завідуючим відділом газети «Кермо», читав курс

лекцій в берлінській Російській релігійно-філософській академії.

Член Пушкінської комісії Товариства любителів російської словесності, Союзу російських

журналістів і літераторів в Німеччині.

Книга «Силуети російських письменників» удостоїлась почесного відгуку Російської академії наук

(1909).

Друкувався в газетах «Мова», «Російські вісті», «Ранок Росії», «Кермо», «Сьогодні», журналах

«Наукове слово», «Російська думка», «Вісник виховання», «Нова російська книга».

Як літератор дебютував філософським трактатом «Емпіризм Локка і раціоналізм Лейбніца».

Потім настала черга наступних доробків: «Силуети російських письменників» (1906), «Етюди про

західних письменників» (1910), робота про В. Бєлінського (1913), «Відповідь критикам» (1914),

«Наша революція. Її вожді і ведені» (1918), «Безсмертна вульгарність», «Самогубство»,

«Мистецтво і мораль», (усі – 1919-1921), «Лев Толстой» (1920), «Схвалення неробства», «Поети і

поетеси» (обидва – 1922), «Дві дружини» (1926).

Революцію осені 1917 р. зустрів вороже, оскільки матеріалізм вважав «цинізмом, що добігає

величі».

На збірник «Поети і поетеси» в комуністичному рупорі газеті «Правда» (2.6.1922), з’явилася

розгромна стаття під промовистим заголовком «Диктатуро, де твій батіг?», в якій відверто

пропонувалося «батогом диктатури змусити Айхенвальдів забратися за межу в той табір

утримання, до якого вони належать по праву». Не дивно, що наш земляк тут же потрапив в розряд

заборонених, а незабаром був висланий з Країни Рад на т. зв. «філософському пароплавові» (1922).

Переклав з німецької «Повне зібрання творів» А. Шопенгауера (1901-1910).

Вважав, що російська літературна критика прийняла на себе не властиві їй суспільно-політичні

функції, через що перетворилася в публіцистику.

Загинув А. внаслідок нещасного випадку, потрапивши, як і К. Арабажин, під колеса трамваю.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Бердяєв, О. Лосєв, К. Чуковський, В. Набоков, М.

Осоргін, Ю. Каган, Г. Струве, С. Франк, Д. Овсянико-Куликівський, І. Гессен та ін.


***

ПРАВДА ГОЛОСНІША ЗА НЕПРАВДУ

, з творчого кредо Ю. Айхенвальда

Письменник стосовно своєї матерії – фундаторська форма... Письменника ніколи не можна

прочитати до кінця. Талант органічно чесний.


СВІТ, ПОБАЧЕНИЙ МОЇМИ ОЧИМА, з вірша Ю. Айхенвальда

Я хочу, чтоб остался,

Со мной не ушел,

Мир,

Увиденный только моими глазами,

Мир,

Услышанный только моею душой!


АНЕКДОТИ З КУПЕЦЬКОГО ПОБУТУ, з есе Ю. Айхенвальда «Островський»

Світ Островського – не наш світ, і до певної міри ми, люди іншої культури, відвідуємо його як

чужоземці: у своїх контурах він лежить перед нами як об’єкт стороннього спостереження, як

сценічне видовище...

Він дав деяке віддзеркалення відомого середовища, певних кварталів російського міста, проте не

піднявся над рівнем специфічного побуту, і людину для нього затулив купець.

…Він навіть не знає, не розуміє, де починається справжня драма... все це – лише яскраві, колоритні анекдоти з купецького побуту...


РУДОКОП ДУШІ, з статті Ю. Айхенвальда «Достоєвський»

Достоєвський, плавець страшних людських глибин, провидець темряви, рудокоп душі, пережив

психологію страти, неймовірний жах її очікування.

…Письменник катастроф, психолог метань... очі його розкриті на фатальну незавершеність, на

постійний неспокій і хвилювання сумуючого і крамольного духу.


НЕ БАЛАКУЧИЙ, з есе Ю. Айхенвальда «Бунін»

Свого ліризму він не марнує даремно: він не балакучий. Нещедрими словами розповівши про що-

небудь важливе або випадкове, про те, що було в природі або в кімнатах садиби, строгим нарисом

незамінних ліній передавши яку-небудь східну легенду або притчу, він цим самим неминуче і ніби

не з власної волі будить у нас відоме враження, теплий рух серця.

СПІЗНАВ НИЦІСТЬ БРЮСОВА, з листа Ю. Айхенвальда В. Ходасевичу від 5 серпня 1926 р.

Про Брюсова… Я менш за все схильний його ідеалізувати, він не раз робив мені дурне, а коли став

наближеним до сильних світу цього, негарно, тобто, економічно мсився мені за негативний відгук

про нього в одній з моїх давніх статей. Навіть моє заслання сталося за його сприяння.

МИСТЕЦТВО МАЄ КОСМІЧНУ ОСНОВУ, з розвідки Б. Парамонова «Російський європеєць

Юлій Айхенвальд»

Айхенвальд тяжів до якихось ніби міні-монографій про письменників – жанр, який він називав

«літературні силуети».

…Він стверджував, що літературу ніяк не можна звести до суспільної проблематики, що творчість

письменника глибока індивідуальна, вона упирається в таємницю його особи і через особу

пов’язана не з суспільством, не з історією, а з космосом, з останніми підставами буття. І якраз

через цей вищого порядку зв’язок література не підлягає також науковому розумінню, неможлива

наука про літературу.

Ця космічна основа мистецтва, його приєднання до вселенської таємниці, робить художника

виразником первозданної суті, яка й підказує, й нашіптує йому все те, що він повторює в своїх

творах. Таємна грамота світу завдяки художникові стає явною. І тому, унаслідок цього

походження від самих надр буття, всі великі витвори мистецтва, окрім свого безпосереднього

сенсу, мають ще й інше, символічне значення. У своїх глибинах недоступні навіть для своїх

творців, вони зберігають в собі цей природний символізм, вони розгортають нескінченні

перспективи і в земну, і в небесну далечінь. Зрозуміти мистецтво в цій його різносторонності, тлумачити хоч би деякі з його священних ієрогліфів, – ось що складає одне з високих завдань

критика.

Звичайно, для тодішніх освічених людей, якими були діячі російського культурного ренесансу, в

цій декларації нічого нового не відкривалося. Айхенвальд – чистої води неокантіанець школи

Ріккерта, а у віддаленій ретроспективі – романтик-шеллінгіанець. Проте для ширших

інтелігентських кругів, котрі застали ще живою могутню в Росії традицію так званої «реальної

критики», це була сенсація і в деякому розумінні скандал.


ГІДНИЙ ПОДИВУ, з книги Ф. Степуна «Пам’яті Ю. І. Айхенвальда»

Соромливий, тихий, ласкавий, до всіх дуже уважний, духовно зосереджений і серйозний, він

виливає подих м’якості і доброзичливості, завжди гідний подиву рівний і вірний самому собі, далекий від соціально-політичної злободенності.

…Йому близький завіт Фрідріха Шлегеля, який вимагає, щоб критична стаття являла собою

художній твір.


ПОМИЛЯВСЯ СТОСОВНО ТУРГЕНЄВА, з оцінки творчості Ю. Айхенвальда С. Венгеровим

Прагнення викинути з історії літератури історичний елемент жорстоко помстилося критику: сказати, що Тургенєв не глибокий, значить єдиним змахом пера знищити все, що відвело

Тургенєву велике місце в історії російської літератури.


БУВ ТАКИМ, з відгуку І. Буніна на смерть Ю. Айхенвальда

Ось і останній... Для кого тепер писати? Молоде незнайоме плем’я...

Що мені з ним? Є якісь супутники в житті – він був таким.


НЕ ПЛАЗУВАТИ ПЕРЕД СИЛОЮ, з дослідження Ю. Каган «Про цю книгу і її автора»

Навесні 1955 р., через кілька днів після звільнення Юрія Айхенвальда з ЛТПБ – так називалася

Ленінградська тюремна психіатрична лікарня – дружина його, Валерія Герлін, про любов до якої

він написав стільки прекрасних, найчистіших віршів, покликала мене в гості познайомити з

чоловіком, котрий повернувся до Москви.

…Прізвище Айхенвальд за кілька днів до першої зустрічі я почула від мого вчителя,

прославленого тепер філософа Олексія Федоровича Лосєва. У сумній бесіді про погублену

російську культуру він палко сказав, що знав двох великих російських критиків XX-го століття:

«Це були два євреї! Гершензон і Айхенвальд!».

…Тоді ж і дав мені О. Ф. Лосєв том зі статтею про Бєлінського. З тією самою, котра починалася

словами «Бєлінський – це легенда...» і в якій після цілковитого розвінчання героя зазначалося, що

при всьому цьому саме Бєлінський вперше звів появу літературного твору в ранг події.

…Біографія автора, час його життя, який охоплює цілу епоху страху, знання великотрудної і

трагічної історії країни, в якій усі ми живемо, його почуття зв’язку історії з сьогоднішнім днем, звичайно, служать коментарем до віршів і полегшують сучасному і майбутньому читачу розуміння

багатьох поетичних асоціацій автора, його епітетів, порівнянь, метафор, парафраз, алюзій і

афоризмів – усього того, що стануть вивчати майбутні літературознавці.

…Усе склалося так, що автор книги, яка зараз перед вами, в Росії відомий не як поет. Збірки його

віршів і прози «Межею гострою», «Високосний рік» і два томи історичного дослідження «Дон

Кіхот на російському ґрунті» були видані на Заході. У нас же Юрій Айхенвальд – учитель

літератури в школі, перекладач віршів і п’єс, історик театру (йому належать книги про знаменитих

артистів Остужева і Сумбатова-Южина).

Учитель дивний. Говорити учням правду, здавалося б, непорушне правило педагогіки, але занадто

добре відомо, що аж ніяк не всі учителі дотримуються цього правила. Юрій Айхенвальд був не

тільки просвітитель, але, звичайно, і проповідник. Раніше таких, як він, називали володарями дум!

Він у чомусь схожий на Альошу Карамазова в главі «Мова в камені» з його словами: «Може бути, ви не зрозумієте, що я вам скажу, ... Але ви все-таки запам’ятаєте». І вони запам’ятовували.

Прагнули зрозуміти.

Віртуоз монологу, котрий викликав до життя стільки діалогів! При цілковитій відсутності якої б то

не було вульгарності, агресивності. Учні – такі різні – ставали його співрозмовниками, друзями, обговорювали зі своїми однолітками, з батьками те, що чули від свого вчителя, приводили до

нього своїх друзів...

Йому важливо було не тільки пройти в житті «межею гострою», але й, пораненому на цьому

шляху, – не плазувати перед силою…


АВЕРЧЕНКО Аркадій Тимофійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, драматург, театральний критик.

З купецької родини.

Народився 15 (27) березня 1881 р.* в м. Севастополі Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Помер 12 березня 1925 р. в м. Празі (Чехія). Похований на Ольшанському цвинтарі.

Маючи поганий зір, освіту отримав вдома, закінчив два класи Севастопольської гімназії.

Працював молодшим писцем у севастопольській транспортній конторі (1896-1897), чиновником

акціонерного товариства «Брянські кам‘яновугільні копальні» (1897-1900), редактором

сатиричних журналів «Багнет» (1906) , «Меч» (1906-1907), кореспондентом, редактором журналу

«Бабка», якого було перейменованого в «Сатирикон» і «Новий Сатирикон» (1907), завідуючим

літературною частиною «Будинку актора» (1918-1919), керівником театру «Гніздо перелітних пта-

хів» (1920).

Друкувався в газетах «Приазовський край», «Південь», «Південний край», «Харківські губернські

відомості», «Вільні думки», журналах «Бабка», «Сатирикон», «Багнет», «Меч», «Новий Сатири-

кон».

Як літератор дебютував в газеті «Південний край» та «Журналі для всіх» оповіданнями «Як мені

прийшлося застрахувати життя» й «Праведник» (1903).

Потім настала черга «Оповідань», «Зайчиків на стіні», «Веселих устриць» (1910), «Оповідань для

них, хто видужує», «Кіл на воді» (обидві – 1912), «Про маленьких для великих» (1916), «Подход-

цева та двох інших» (1917), п’єси «Гра зі смертю» (1920), «Відпочинку на крапиві» (1924),

«Оповідань циніка» 1925).

Перу нашого земляка належить гумористичний роман «Жарт мецената» (1925).

А. – автор блискучих рецензій, які вийшли окремим виданням під назвою «Нотатки театрального

пацюка» (1926).

Ще за царського режиму влада принаймні двічі забороняла вихід заснованих нашим земляком

сатиричних журналів (1906). Неодноразово зазнавав він і судових переслідувань (1908). То ж вітав

Лютневу революцію. А от Жовтнева до вподоби не припала. Настільки, що її вождь В. Ленін за па-

мфлет «Дюжина ножів у спину революції» публічно назвав А. «розлютованим майже до нестями

білогвардійцем».

Письменнику не залишилося нічого, як швидше переїхати з «червоної» півночі (Петербург) до «бі-

лого» півдня (1918).

Однак душевного спокою не знаходить і там й емігрує до Константинополя (1920).

У 1922 р. переїздить до Праги, де незабаром лікарі змушені будуть видалити йому око. Потім дало

себе взнаки серце.

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Блок, О. Купрін, П. Потьомкін, Е. Кроткий, І.

Василевський, О. Димов, Н. Теффі, П. Манич, М. Кушнер, Є. Зозуля, В. Полонський, Л. Лісова, Й.

Оршер, В. Хенкін та ін.

* Дати тут і далі наведені в старому і новому стилі (переведення з старого на новий стиль здійс-

нюється шляхом додавання до дати старого стилю 11 днів для XVIII ст., 12 – для XIX і 13 – для

XX ст. – включно до 14 лютого 1918 р.).


***

ДИВЛЮСЯ НА УСЕ ЗИЗО

, з творчого кредо А. Аверченка

Дивлюся я скоса в дзеркало – і немає більше простодушності у виразі мого обличчя.


ХТО Ж КОГО ПРИКРАСИВ РОГАМИ, з оповідання А. Аверченка «Неправда»

Читання п’єси призначили опівночі. Я приїхав небагато раніше і, палячи сигару, вбивав ледачий

час у балаканині з господарем будинку адвокатом Лязговим.

Незабаром після мене в кабінет, де ми сиділи, влетіла розжарена, жвава дружина Лязгова, яку

годину тому я мигцем бачив у театрі: вона сиділа поруч з нашою спільною знайомою Танею

Чорножуковою.

– Що ж це таке коїться, – весело закричала дружина Лязгова. – Майже дванадцята, а публіки ще

немає?!

– Підійдуть, – сказав Лязгов. – Відкіля ти, Сімочко?

– Я... була на ковзанці, що на Басейній, з сестрою Тарського.


x x x

Приїхав студент Конякін. Привітавшись з нами, він повернувся до дружини Лязгова і запитав:

– Ну, як сьогоднішня п’єса в театрі... Цікава?

Серафіма Петрівна здивовано стинула плечами:

– З чого ви взяли, що мені про це відомо? Я ж не була в театрі.

– Як не були? А я заїжджав до Чорножукової, так мені сказали, що ви з Тетяною Вікторівною

поїхали до театру.

Серафіма Петрівна нахилила голову і, розгладжуючи спідницю на колінах, посміхнулася:

– У такому випадку я не винна, що Таня така дурна; коли вона їхала з будинку, то могла збрехати

що-небудь інше...

Лязгов, зацікавлений, подивився на дружину.

– Чому вона повинна брехати?

– Невже ти не здогадуєшся? Напевно, поїхала до свого поета!

Студент Конякін жваво повернувся до Серафіми Петрівни.

– До поета? До Гагарова? Та цього не може бути! Гагаров днями помандрував до Москви, і я сам

його проводжав.

Серафіма Петрівна вперто хитнула головою і, з виглядом людини, що стрибає в прірву, сказала:

– А він усе-таки тут!

– Не розумію..., – знизав плечима студент Конякін. – Ми з Гагаровим друзі, і він, якби повернувся, першим чином сповістив би.


x x x

Прийшов ще один гість – газетний рецензент Блюхін.

– Мороз! – заявив він. – Холодно до гидоти. А я зараз години дві на ковзанах катався. Прекрасна

на Басейній ковзанка.

– А дружина теж тільки звідтіля, – присьорбуючи чай зі склянки, повідомив Лязгов. – Зустрілися?

– Що ви кажете?! – здивувався Блюхін. – Я увесь час катався і вас, Серафімо Петрівно, не бачив.

Серафіма Петрівна посміхнулася.

– Однак я там була. З Марією Олександрівною Шемшуриною. …Ми більше сиділи... біля музики,

– сказала Серафіма Петрівна. – У мене гвинт на ковзані розхитався.

– Ах, так! Хочете, я вам зараз виправлю? Я майстер на ці справи. Де він у вас?

Нога нервово застукала по килиму.

– Я уже віддала його слюсареві.

– Як же це ти примудрилася віддати слюсарю, коли зараз ніч? – запитав Лязгов.


x x x

Нарешті, з’явився давно очікуваний драматург Селиванський з п’єсою, згорнутою руркою й

перев’язаною стрічечкою.

– Перепрошую, що спізнився, – розкланявся він. – Затримала прекрасна стать.

– На драматурга великий попит, – посміхнувся Лязгов. – Хто ж це тебе затримав?

– Шемшурина, Маріє Олександрівно. Читав їй п’єсу.

Лязгов заплескав у долоні.

– Збрехав, збрехав драматург! Драматург приховує свої любовні пригоди! Ніякій Шемшуриній

читати п’єси ти не міг!

– Як не читав? – обводячи компанію здивованим, підозрілим поглядом, закричав Селиванський. –

Читав! Саме їй читав.

– Ха-ха! – засміявся Лязгов. – Скажи ж йому, Сімочко, що він попався на гарячому: адже

Шемшурина була з тобою на ковзанці.

– Так, вона зі мною була, – хитнула головою Серафіма Петрівна, оглядаючи усіх нас холодним

поглядом.

– Коли?! Я с половини дев’ятої до дванадцятої сидів у неї і читав свою «Комету».

– Ви щось переплутали, – стинула плечима Серафіма Петрівна.

– Що? Що я міг переплутати? Годинник міг переплутати, Шемшурину міг переплутати з кимсь чи

власну п’єсу з відривним календарем?! Як так – поплутати?

– Хочете чаю? – запропонувала Серафіма Петрівна.

– Та ні, розберемося: коли Шемшурина була з вами на ковзанці?

– Годині о десятій, одинадцятій.

Драматург сплеснув руками.

– Так поздоровляю вас: у цей самий час я читав їй п’єсу.


x x x

Після читання драми – вечеряли.

Серафіма Петрівна увесь час завзято уникала мого погляду і трималася біля чоловіка.

Посеред розмови вона запитала його.

– А де ти був сьогодні увечері? Адже теж не було з третьої години.

Я з цікавістю чекав на відповідь. Лязгов, коли ми були вдвох у кабінеті, відверто розповів, що весь

день провів непутяще: з Одеси до нього приїхала знайома француженка, кафешантанна співачка, з

якою він і пообідав у Контана, в кабінеті; після обіду каталися на автомобілі, потім він був у неї в

Гранд-Отелі, а ввечері завіз в «Буф», де і залишив.

– Де ти був сьогодні?

Лязгов обернувся до дружини і, подумавши кілька секунд, відповів:

– Я був у Контана. Обідали. Один клієнт з Одеси з дружиною француженкою і я. Потім заїхав за

моєю довірителькою в справі Усачевського, і ми каталися в її автомобілі – вона дуже багата.

Потім я був у Гранд-Отелі в одного поміщика, а ввечері заїхав на хвилинку в «Буф» побачитися зі

знайомим. От і все.

Я посміхнувся про себе і подумав:

– Так. Ось це – неправда!


ПОЛЬСЬКИЙ СЕЙМ – НАЙБЕЗГЛУЗДІША УСТАНОВА, з розділу «Загальної історії,

опрацьованої «Сатириконом», написаного А. Аверченком

І Польща те ж саме: ніякого толку в ній не було. Здається, і люди були розумні, і воїни хоробрі– а

все-таки нічого у них не клеїлося...

Була за модою того часу, замість католицької, своя власна віра, проте якась дивна: антитрінітарії.

Що це таке– і до цих пір ніхто не знає.

З королями теж не ладналося.

…Найдивовижніше, що й парламент існував у поляків (сейм), але ще ніколи тому, хто пише ці

рядки (хай пробачить мені стара Польща!), не доводилося зустрічати безглуздішої установи.

Наприклад: збираються триста чоловік і вирішують питання про підняття добробуту країни.

Здається – справа хороша. 299 чоловік в захваті від проекту, а трьохсотий, який-небудь

скорботний головою шляхтич, несподівано заявляє: «А я не хочу». – «Та чому?!» – «Ось не хочу, та й не хочу!» – «Але ж повинні ж бути які-небудь підстави?» – «Ніяких! Не бажаю!» І завдяки

цьому трьохсотому рішення провалювалося! (Іловайський. Стор. 96.)

Чи можна писати історію такої країни? Звичайно, ні. На це лише Іловайський здатен.


І НИНІШНЄ ПРОВАЛЮЄТЬСЯ У МИНУЛЕ, з фейлетона А. Аверченка «Місто мертвих»

Я говорю: це було, тому що це буде. Чи не все рівно: майбутній час, сьогодення, минуле. У вихорі

скаженого обертання Дідькового Колеса все змішується за п’ять хвилин, і майбутнє миттю

робиться нинішнім, а сьогодення з свистом провалюється в купу мотлоху, який важливо

іменується: Минуле.


АБЕТКА ШИБЕНИЦІ, з книги В. Ірхіна і М. Кацнельсона «Статути небес. 16 розділів про науку

і віру»

Приклад у дусі чорного гумору – оповідання А. Аверченко із збірки «10 ножів в спину

революції» про стан письменності в радянській Росії, де нібито заборонена будь-яка література, і

люди, аби задовольнити потребу в читанні, ходять за місто дивитися на шибениці, котрі нагадують

букви Г та У.


ПАРОПЛАВ ПРИМАР, з книги А. Шполянського «Наше маленьке життя»

20 січня 20-го року – є дати, які запам’ятовуються назавжди, – пароплав примар, обвуглений

«Дюмон д’Юрвіль», знявся з якоря. Кінематографічна стрічка в апараті Аверченка закінчилася.

Нікому не могло прийти в голову гукнути, як бувало раніше:

– Мишко, крути назад!

Всі мовчали. І ті, хто залишався внизу на галасливій, метушливій набережній. І ті, хто стояв вгорі, на обгорілій пароплавній палубі.


ТАЄМНО З НАДЕЮ, з жартівливого вірша Є. Вашкова «Гігієна»

На кровати

Возле Кати

Спит Потемкин крепким сном,

А Аверченко Аркадий

С длинногрудой рыжей Надей

Что-то делает тайком.


СЮЖЕТ ДЛЯ КОМЕДІЇ, бувальщина

Аркадій Аверченко якось напідпитку приїхав дуже пізно додому з іменин. Потрапити в квартиру

не зміг – загубив ключа. Довго стукав у двері, сподіваючись, що сусід одчинить. Але даремно.

Тоді Аверченко на візнику поїхав у нічліжку шукати фахівця, який би відімкнув двері. Йому

показали на такого «майстра», дрібного злодія. Той погодився і швидко відімкнув двері. Зраділий

письменник добре заплатив за послугу. «Майстер», дякуючи, сказав:

– Якщо доведеться вдруге, приходьте туди ж. Мене звати Мишко Саматоха.

Вранці Аверченко розповів про цей випадок сусідові. Той злякався, що «майстер» прийде сюди

без запрошення, і порадив повідомити поліцію.

Аверченко того ж дня написав комедію на одну дію «Без ключа». Вона довгий час з великим

успіхом ішла на багатьох сценах.


АЛЬБЕРТІНІ Микола Вікентійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст. Псевдонім – Н. Старик.

З чиновницької родини.

Народився 12 (24) серпня 1826 р. в м. Остері Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

Козелецький район Чернігівської області України).

Помер 31 липня (12 серпня) 1890 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург

РФ).

Закінчив Остерське повітове училище (1839), третю московську гімназію (1846), юридичний факу-

льтет Московського університету (1851).

Працював викладачем у 2-му московському кадетському корпусі (1851-1859), літредактором

журналу «Московський огляд» (1859), політичним оглядачем журналу «Вітчизняні нотатки»

(1859-1863), завідуючим відділом газети «Голос» (1863-1864), кореспондентом газети «Санкт-

Петербурзькі відомості» (1864-1866),чиновником Архангельського присутствія (1869-1871) та

ревельської губернаторської канцелярії (1872-1873), асесором губернського правління (1873-1876), директором естляндського тюремного комітету (1876-1879), чиновником Міністерства внутрішніх

справ Росії (1880-1883).

Зарахований до кабінету його Величності (1883-1888).

Друкувався в газетах «Північний вісник», «Голос», «Санкт-Петербурзькі відомості», журналах

«Вітчизняні нотатки», «Північні вісті», «Московський огляд», «Новий час».

Як літератор дебютував рецензією в журналі «Вітчизняні нотатки» (1857).

Потім настала черга статей «Політичні ідеї Токвіля і відгуки про нього в «Сучаснику», «Відповідь

«Сучасникові» (обидві – 1861),»Особливі напрямки в науці і журналістиці» (1863).

Поділяючи погляди французького соціолога А. Токвіля, настійливо пропагував те, що ми сьогодні

називаємо «західними цінностями», вважаючи за зразок британську суспільну систему. На цьому

підґрунті різко полемізував не тільки з владою, але й з т. зв. революційними демократами, в тому

числі з М. Чернишевським та М. Добролюбовим.

Внаслідок цього з владою стосунки у нашого земляка були більш ніж складними. Публікації

«Англійське державне та общинне облаштування й управління» (1860), «Про причини слабких

успіхів в деяких справах», «Особливий напрямок в науці та журналістиці» (обидві – 1863) викликали незадоволення. В результаті А. зазнав не лише жорсткої критики з боку слов’янофілів, а й постійних переслідувань з боку правлячого режиму.

Перший арешт стався 1861 р. Після звільнення за нашим земляком встановили таємний нагляд. І

він виїхав за кордон, де за власним зізнанням, почувався самотньо. Та «примусова еміграція» на-

довго не затяглася – публіциста незабаром відкликала в Росію… Слідча комісія.

Вчинивши психологічний тиск, знову заарештували і знову звільнили. Щоб 1866 р. кинути за гра-

ти – уже у т. зв. «справі гейдельберзької читальні» (декілька десятиліть вона була місцем

концентрації молоді, що не могла зреалізувати себе в Росії). Паралельно А. судили за статтю «Су-

дові порядки в прибалтійських губерніях», яку влада розцінила як таку, що підриває «устої».

Певний час А. таємно утримували в Петропавловській фортеці, а потім відправили у заслання в

Архангельськ. З забороною друкуватися.

Наш земляк не змирився і продовжував надсилати «незручні статті» в «Санкт-Петербурзькі

відомості». За порушення наказу «мовчати» непокірного вислали ще далі – у богом забуте м. Шен-

курськ (1867). Поліцейський нагляд тривав до кінця 1873 р.

Після повернення в Петербург А. знову пише, проте уже не з такою гостротою.

Серед друзів та близьких знайомих А. – К. Бестужев-Рюмін, М. Огарьов, М. Бакунін, М. Соловйов, В. Корш, П. Лавров, К. Арсенєв, С. Громека, О. Герцен, С. Дудишкін та ін.


***

НЕ ТАКИЙ ЧАС

, з політичного кредо М. Альбертіні

Ми живемо не в такий час, щоб з народності робити релігію.

ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ – ВОРОГ НАУКИ, з статті М. Альбертіні «Політичні ідеї Токвіля і відгук

на них в «Сучасникові»

Невже ...наважитеся ще вимагати від нашої молоді, щоб вона серйозно вчилася? Облиште! Ви

(Чернишевський М. – авт.) гордитеся, здається, що вас читають із задоволенням. Чи знаєте, хто

читає вас з дійсним задоволенням?

Всі пани Якубовичі та Кондиреві (неграмотні перекладачі Токвіля). Тому-то вони й переклали так

потворно Токвіля, що вас вони читають із задоволенням і запліднилися від вас тією зневагою до

науки, до серйозної думки і до серйозної праці, проповідник якої завжди знайде собі прихильних

адептів.

Чому ж ви настільки несправедливі до свого адепта п. Якубовича? Чому ж ви його звинувачуєте в

нісенітниці? Якби ви були послідовними, ви його повинні були б погладити по головці за те, що

він так абсурдно переклав письменника, за вашим розмірковуванням, сумбурного.


СТИХІЯ ЯК БУДІВЕЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ, з статті М. Альбертіні «Про залежність розумового

стану суспільства від характеру державних установ»

Народність одним своїм боком є стихійною силою; справа цивілізації, розвитку – знищувати

стихійний стан в стихійній силі, із стихійної перетворювати її на розумну. Таким чином, цим своїм

боком народність є негативною для цивілізації...

...Іншим своїм боком народність є будівельний матеріал для подальшого розвитку. Це – її

позитивний бік, але значення його ...не варто перебільшувати.


ЗУСТРІЧІ НЕ ДОЧЕКАЮСЯ, з листа М. Альбертіні А. Краєвському від 1 серпня 1862 р.

Чекаю – не дочекаюся того часу, коли знову буду з Вами, із Степаном Семеновичем, Степаном

Степановичем, Костянтином Миколайовичем (Дудишкіним, Громекою, Бестужевим-Рюміним –

авт.). Там хоч ми і сперечалися часто, але якось все йшло і закінчувалося до душі. З іншими не так,

– посперечаєшся, ось вже і розійшлися зовсім, і вже важко зустрітися і протягнути руку один

одному.


СПОХОПІТЬСЯ, ПАНЕ АЛЬБЕРТІНІ, з книги Д. Писарєва «Схоластика XIX сторіччя»

Пан Альбертіні захищає Кавура, соромить Чернишевського його незнанням і радить йому більше

читати і вчитися.

...Якщо ви, п. Альбертіні, здатні піднестися до синтетичного погляду на особу Кавура, тоді

доводьте нам осоружне; ми вас послухаємо. Проте якщо ви любите вивчати факти, не володіючи

здатністю узагальнення, тоді вам не можна сперечатися з Чернишевським; та він і не стане з вами

сперечатися.

Звичка зупинятися на голому факті, на заголовку проявляється також у тому місці, де п.

Альбертіні говорить про Пальмерстона і Брайта. ... Вся тирада спрямована не проти п.

Чернишевського, а проти якогось уявного супротивника, завершується так: «Про такі речі, про

азбуку сучасної політики, совісно тлумачити порядним людям, а ви мене хочете запевнити, ніби

Пальмерстон тоді лише й сильний, коли слухається Брайта. Як вам не совісно?».

... Совісно-то повинно бути, мабуть, не п. Чернишевському.

Далі йде стаття того ж п. Альбертіні про Токвіля, як значиться в заголовку, однак героєм статті є

все той же п. Чернишевський. ...Автор намагається довести, що Токвіль – прекрасна людина, а

Чернишевський – нахаба і неук; проте, прочитавши його статтю, читач не виносить ніякого

поняття про французького публіциста, і навіть звинувачення в сумбурності, необґрунтовано

зведене на нього п. Чернишевським, не виявляється знятим. Боже борони від захисників, подібних

п. Альбертіні! Вони здатні затемнити найчистішу справу і заплутати найпростіше питання.

... Спохопіться вчасно, п. Альбертіні! Ви марнуєте перед нами скарби вашої рицарської

літературної чесності!


ОБУРЛИВІ РЕЧІ, з книги М. Добролюбова «Критика»

Зрозуміле також наступне місце: «Ми могли б трактувати його (Чернишевського), як трактували

колись п. Благосвєтлова, як звичайно трактують балаганних паяців; все завдання яких – викинути

штуку спритнішу, закомарливішу». І Чернишевський, і Благосвєтлов відомі як ваші літературні

супротивники, ergo: треба лаяти.

Дайте час, м. Альбертіні. Напишіть ще дві-три статті, подібні тим, які ми аналізуємо, пробрешіться ще разів зо три так, як пробрехалися тепер, і ваша лайка стане такою ж почесною, а

похвала так само ганебною, як лайка і похвала редактора «Домашньої бесіди», який юродствує.

Ось ще одна цитата, в якій наведений той же моральний погляд. «Люди «Сучасника» знаходять, що авторитет Токвіля може завадити сприйняттю і засвоєнню в нашому суспільстві ідей, про які

розміркує сам Токвіль; ось чому і знадобилося розтрощити його авторитет. Інакше навіщо б їм

було збирати грозу на голову Токвіля, доводити його сумбурність, переконувати своїх читачів не

читати Токвіля?».

М. Альбертіні намагався кинути в Чернишевського велику грудку бруду і сам по лікоть забруднив

собі руки; найсмішніше те, що він сам цього не розуміє і що це сторонні повинні говорити йому:

«Подивіться на себе! Що ви з собою зробили? На що ви схожі?». Адже по-вашому виходить, що

назвати біле білим, а чорне чорним можна тільки тоді, коли це вам вигідно, коли ви в цій справі

маєте власні розрахунки.

Представник серйозної науки, служитель ідеї, поборник істини, що ви проголошуєте!

Після цього чесній людині не можна сперечатися з вами, тому що ви у відверненій суперечці

переслідуєте тільки ваші вигоди і переконані, що співрозмовник ваш має такі ж позиції. Ви

говорите обурливі речі, і на вас не можна сердитися тільки тому, що ви самі не розумієте значення

власних слів.

Ви недосвідчені, як дитина, проте – як розбещена дитина; ви говорите голосно те, про що

більшість думає про себе; але те, що ви говорите, – все-таки погано.

Ви своєю безпосередністю знищуєте осудність злочину, й публіці залишається лише дивуватися, як це несвідома дитина може писати і друкувати серйозні статті? Втім, в наше століття дивних

винаходів можливо все. Є молотильна, швейна, друкарська машина. Хто його знає, може п.

Краєвський прославиться винаходом машини, яка доставляє за помірну плату журнальні статті

довільного обсягу і напрямку!

Про п. Альбертіні досить. Його, ймовірно, достатньо зрозуміли мої читачі.

ПРЕДСТАВНИК ПОМІРНОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ, з інтернет-ресурсу funplanet.ru

У 1866 році сталася шестирічна перерва в його журнальній роботі, унаслідок арешту і

class="book">адміністративного заслання в Архангельську губернію. Пізніше він знову став одним з

найближчих співробітників «Голосу», в якому працював до самого його закриття, поміщаючи

щодня передові статті під заголовком «Інтереси дня» і іноді фейлетони без підпису або за

підписом Н. Старий.

Після закриття «Голосу» короткий час співробітничав в «Новому часі».

М. Альбертіні був представником помірного лібералізму; йому доводилося вести полеміку на два

фронти: на початку 1860-х років на нього різко нападали представники радикального напряму, Чернишевський і Писарєв, і в той же час він захищав прогресивний рух 1860-х років від нападок, котрі виходили з протилежного табору.


МАЛО ПРИВЕРТАЛИ ПУБЛІКУ, з статті С. Венгерова «Російська література»

Невизначену позицію займали «Вітчизняні нотатки», де тоді головними діячами були сухуватий

критик С. С. Дудишкін, публіцист М. В. Альбертіні, туманний естет Микола Соловйов, – а також

«Бібліотека для читання» П. Д. Боборикіна.

Обидва ці журнали, котрі мало привертали публіку, яка читала, то виступали як представники

західно-прогресивних традицій сорокових років, то різними витівками проти молодого покоління

[(«маленьких б’ють!» – наскрізний мотив Венгерова)] наближалися до реакційної преси. Не мала

також успіху помірно-прогресивна «Російська мова», заснована в 1861 р. графинею Є. В. Сальяс

(псевдонім – Євгенія Тур).


АНАСТАСЕВИЧ (Анастазі) Василь Григорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, перекладач, поет.

З поміщицької родини. Батько, Анастасевич Г. – член Київського магістрату.

Народився 28 лютого (11 березня) 1775 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 16 (28) лютого 1845 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Смоленському цвинтарі.

Закінчив Києво-Могилянську академію (1786-1793).

Працював домашнім учителем в Курську (1793-1795), служив піхотинцем в Малоросійському

корпусі (1795-1800), брав активну участь у створенні Міністерства освіти Росії, обіймав посаду

помічника начальника відділу польського і малоросійського права «Комісії з складання законів»

(1809-1811), видавав журнал «Вулик» (1811-1812), був цензором (до 1830)

Друкувався в журналах «Новини літератури», «Північний вісник», «Ліцей», «Журнал російської

словесності», «Вулик».

А. – автор «Нотаток з міста Полоцька», «Нотаток з Херсону в Крим і назад», «Розпису російським

книгам для читання з бібліотеки В. Плавильщикова» (1820), «Коротких даних про всі з 1707 по

1823 р. Періодичні видання, що виходили в Росії, і відомості» (1822), «Розпису російським книгам

для читання з бібліотеки Олександра Смирдіна» (1828).

Його перу належить переклад «Про умови поміщиків з селянами» В. Стройновського (1809),

«Литовського статуту» (1811), «Огляд стернової книги барона Розенкампфа» (1839), низка статей, віршів.

Наш земляк – бібліограф-теоретик, він склав бібліографічний покажчик російських періодичних

видань за 1707-1823 рр.

Збирав і публікував матеріали з етнографії та історії України.

Двічі його кандидатура висувалася в члени Російської академії наук, але обраним не був. За те, що

як цензор, дозволив публікацію «Конрада Валенрода» А. Міцкевича, звільнили з роботи без пенсії

(1830).

Бібліотека А. (А.) після його смерті щезла.

Серед друзів та близьких знайомих А. – Є. Болховітінов, В. Караджич, А. Чарторийський, В.

Сопіков, К. Калайдович, О. Смірдін, І. Снєгірьов, Ф. Цвєтаєв, М. Румянцев, І. Варакін та ін.


***

НЕОБХІДНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ, з професійного кредо В. Анастасевича (Анастазі)

Усі видання необхідно диференціювати за типами.

ЗАНАДТО ДОВІРИВСЯ ЦАРЕВІ, з статті В. Анастасевича «Нотатки про В. Н. Каразіна»

Він, як метелик, занадто наблизився до полум’я та обпалив собі крила, занадто довірився

царському двору, забувши, що там не все можна говорити, що є в душі.

РЕЦЕНЗЕНТ БАГАТЬОХ ПОДРЯПАВ, з листа Є. Болховітінова В. Анастасевичеві від 5

листопада 1820 р.

Боляче і мені, що в сварку за Єрусланщину вставлене і моє ім’я з вигаданими словами, яких я вам, пам’ятається, не писав. На рецензента повстають, здається, не пушкінці, а вся молодь за

хвалькуватий підряд його у Греча на рецензії.

...Рецензент же зухвалий на мову і в словесних суперечках, вірно, багатьох подряпав. Такий

професорський тон сам собою викликає вже парнаських педантів, як ластівок на яструба. Притому

і худий вибір першої рецензії на дивного Єруслана послугував приводом для насмішок. Словом

сказати, майже можна передбачати, що рецензента зженуть з Парнасу, осоромлять і примусять

їхати з досади до орловських своїх сіл.


ПОКЛАДАЮСЯ ЛИШЕ НА ВАС, листа А. Дельвіга А. Анастасевичеві від 6 червня 1825 р.

Петербург

Шановний Василю Григоровичу, будьте моїм генієм-просвітителем: де можна знайти опис

богослужіння Сірійського і звичаїв сірійських і особливо Вавилону? Де також можна дізнатися

про нинішнє становище Мадагаскару? Ви надзвичайно зобов’яжете вашого шанувальника, який на

одного лише вас і розраховує, як на єдиного путівника в заплутаних лабіринтах бібліографічного

світу.

З дійсним шануванням залишаюся вашим покірним слугою.

Барон Дельвіг.


ЗВУКИ ВМИРАЮЧОЇ МОВИ, з листа П. Гулака-Артемовського В. Анастасевичеві від 11

лютого 1828 р.

Думка, що, можливо, близько вже час, коли не лише ознаки малоруських звичаїв і старизни будуть

згладжені навіки, але й сама мова зіллється у величезний потік величного, великоросійського

слова, і не залишить, мабуть, по собі нижче за темні сліди свого існування, наводить на мене таку

нудьгу, що іноді приходять хвилини, в які я зважився б відмовитися від спокусливих надій мого

тісного честолюбства і віддалився в мирні кущі простодушного полянина, – ловити останні звуки з

кожним днем вмираючої рідної мови.

ОДИН З ПЕРШИХ ДОСЛІДНИКІВ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТКИ, з розвідки О. Булахова

«Анастасевич. «Слово о полку Ігоревім» в літературі, мистецтві, науці»

Як встановив Ф. Я. Прийма, Анастасевич залишив цінні рукописні зауваження про «Слово о полку

Ігоревім». ...Анастасевич розглядав «Слово» як стародавній, а не пізній рукопис, який «був

написаний віршами, хоча й не рівностопними, подібно до виданих стародавніх російських віршів»; припускав, що автор «Слова» (співець) був, можливо, з придворних або військових; уточнював

дату походу Ігоря Сіверського на половців, звіряючи свідчення «Слова» з даними Никонівського

літопису, історії Щербатова й Татищева, примітками Болтіна й іншими джерелами, де згадуються

половці; підтвердив, що сонячне затемнення відбулося в середу 1 травня 1185, а не 1186, як

вважали деякі історики в кінці XVIII – на початку XIX ст.

Анастасевич висував завдання друку «Слова» «з докладним розбором і порівнянням з грецькою

або північною поезією, а старовинні вирази привести в можливу ясність». Він сам спробував

розтлумачити деякі граматичні особливості (м’яке «т» в дієсловах 3-ої особи: «бяшеть»,

«помняшеть», «пущашеть», «ржуть», «звенить», «стоять»; форму «мужаймся»; слова

«поскепаны», «звычай» і «свычай»; звукосполучення типу «гы», «кы», «хы»: «акы», «Києвъ»,

«облакы»), при цьому він вказував на схожість деяких рис мови «Слова» з нинішніми рисами

української і польської мов.

Ф. Я. Прийма справедливо підкреслює, що «зауваження В. Г. Анастасевича на „Слово о полк

Ігоревім» мають значний інтерес для всіх, кого цікавить історія вивчення якнайдавнішого

пам’ятника руської художньої літератури. Ім’я його повинно бути зарахованим до числа перших

дослідників „Слова».


ІСТИННО ЕНЦИКЛОПЕДИЧНА НАУКА, з монографії О. Гречихіна «Виникнення і

становлення російського бібліографознавства»

Піонерами в розробці бібліографії як науки, фундаторами бібліографознавства в нашій країні

(Росії – авт.) є В. Г. Анастасевич і В. С. Сопіков. Свої роботи вони почали одночасно, хоча

опублікували у різний час. Ними вперше були визначені соціальні функції, об’єкт і предмет, методи, літературні форми, структура бібліографії, тобто найважливіші складові кожної науки, необхідні для її обґрунтування.

Роботи В. Г. Анастасевича і В. С. Сопікова мовби вінчають перший етап становлення

бібліографознавства в Росії і відкривають нові перспективи в його розвитку.

…Подвійність, …що одержала односторонню інтерпретацію в різних визначеннях бібліографії, бере свій початок від В. Г. Анастасевича. Оригінально модифікуючи відомі зарубіжні точки зору

стосовно російських умов, він ділив бібліографію як ціле на дві взаємозв’язані частини: по-перше,

«з боку її практики», по-друге, «в сенсі словесному і вченому» (у книгознавчій літературі це

ділення зазвичай кваліфікується як «практична» і «теоретична» бібліографія).

Особливість першої частини, за В. Г. Анастасевичем, полягає у віднесенні бібліографії «до одних

творів», тобто в тому, що тепер трактується як вторинність бібліографічної інформації, повторно-

документальна (інформаційна) суть бібліографії.

Друга частина визначається В. Г. Анастасевичем саме як бібліографічна наука – «її теорія, або

бібліологія», яка виступає як «філософія першої» (практичній частині), «або горішня

бібліографія». Це він пояснює тим, що наукова частина бібліографії «не обмежується лише

речовинністю і технічним описом книг, а й проникає в їх суть і простягається визначення їх

якостей, не у відношенні до продажу, а в значенні словесному і вченому». Тому вона й

«заслуговує назви науки істинно енциклопедичної».


БІБЛІОЛОГІЯ – ФІЛОСОФІЯ БІБЛІОГРАФІЇ, з дисертації М. Єльникова «Біля витоків

методології книгознавства»

XX століття ознаменоване колосальною кількістю не тільки робіт у області методології науки, а й

великих відкриттів завдяки розробці нових методів наукового пізнання, необхідність в яких

виникає тоді, коли є проблема, проте не ясно, як її вирішувати. Разом з тим відсутнє однозначне, прийняте всім науковим співтовариством визначення поняття методології науки. Хоча всебічний

аналіз методологічних концепцій (як вітчизняних, так і зарубіжних), розроблених за останні три

десятиліття, дозволяє констатувати, що методологія науки – це самостійна форма знання про

принципи, методи, засоби і процеси наукового пізнання. У цьому плані наука про книгу має в

своєму розпорядженні значний матеріал, хоча він крихтами розсипаний в багатьох роботах, починаючи з праць перших російських книгознавців-теоретиків.

Один з них – В. Г. Анастасевич, осмислюючи поняття «бібліографія» і «бібліологія», констатував, що бібліографія є «наука знати книги і за їх змістом розташовувати в пристойних розрядах за

загальною, або прийнятою системою». Поняття системно-бібліографічного методу рельєфніше

з’являється декілька рядків опісля, де сказано, що бібліографію можна також «вважати

скороченою бібліотекою, котра систематично акумулює вчені праці якого-небудь народу, або

взагалі всього вченого світу». Таким чином вперше в російському книгознавстві було вказано на

метод систематизації або класифікації творів писемності і друку, їх бібліографування.

Міркуючи про бібліографію, яку «вважав» книгознавством, і про її теорію, яку називав

бібліологією, В. Г. Анастасевич виходить на поняття «Філософія бібліографії» в пізнавальному її

сенсі. «Цю, – писав він про бібліологію, – можна вважати філософією першої (бібліографії – М.

Є.) ... або горішньою бібліографією».


МОВНА РЕВОЛЮЦІЯ ЗА АНАСТАСЕВИЧЕМ, з розвідки С. Друговейко-Должанської «До

історії російської абетки»

В. Г. Анастасевич міркував про необхідність полегшити вивчення російської грамоти дітьми і

іноземцями «зручним розташуванням порядку букв і знищенням тих, які здаються зайвими». Він

вважав, що порядок букв в російській абетці прийнятий довільно... З методичними цілями

Анастасевич пропонував «першими в абетковому порядку» поставити голосні букви, виключивши

з їх числа іжицю, але ввівши «м’яке О або Ё».

Також, на його думку, слід було б виключити Щ, Ъ, Ь, оскільки з двох останніх «перший зазнав

вже декількох гонінь і з часом навряд чи встоїть, будучи навіть з вигляду виродком», друга ж

могла б поступитися місцем зручнішому позначенню м’якості: двокрапці над зм’якшуваною

приголосною. Приголосні пропонується розташувати «в порядку клавішів вимови, тобто: губні

стислі, відкриті, зубні, піднебінні і горлові».

Зрештою алфавіт, рекомендований Анастасевичем, виглядає таким чином: А. Е. И. О. У. – Б. П. М.

– В. Ф. – 3. С. Ц. Л. – Н. Ж. Ш. Ч. Р. – Д. Т. – Г. К. X., тобто включає всього лише 24 букви плюс 4

знаки: твердий / ‘/ у функції розділового Ъ і над Е, аби замінити букву Э; м’який / «/ над

голосними для заміни букв Я, Ю і над зм’якшуваними приголосними замість Ь; короткий / v / для

заміни О на А в ненаголошених складах і довгий / – / для заміни Ё на О після приголосних.


ПРОСТЯГ РУКУ КРІПОСНОМУ ПОЕТОВІ, з нарису Б. Равдіні та О. Рогінського «Варакін

Іван Іванович»

Черговий етап в житті і творчості І. Варакіна пов’язаний із сталими до 1812 його взаєминами з В.

Г. Анастасевичем, який подав кріпосному поетові літературну й моральну підтримку,

відредагувавши і помістивши в журналі «Вулик» декілька його творів, серед яких

антикріпосницькі «Вірші на випадок надрукування книги мудрим графом Стройновським «Про

умови поміщиків з селянами». «Вірші» побудовані аналогічно «Російській правді…»;

антикріпосницькі переконання В. виражені тут ще виразніше.


АРХІВ ДИВНИМ ЧИНОМ ПОТРАПИВ ДО НЕУСТРОЄВА, з інтернет-сайту Російської

Державної Бібліотеки

Збирати книги петербурзький купець Неустроєв О. М. Розпочав 1843 року. …Зібрання поповнили

бібліотеки В. Г. Анастасевича, П. І. Кеппена, І. І. Мартинова, доктора Кребеля, І. М. Снєгірьова й

ін.

…Неустроєв передав до музеїв Євангеліє, написане красивим статутом XVI ст., з розфарбоване

заставками і заголовними літерами, південнослов’янського письма; зібрання паперів з бібліотеки

В. Г. Анастасевича; сповідання віри в оригіналі і російському перекладі з додатком статей з історії

вірменської церкви; топографічний опис Олонецької губернії, складений в 80-х рр. XVIII ст.; переклади літературних творів; важливий для історії медицини Росії документ на 244 листах

«Книга записів всяких ліків, які відпущені з аптекарського наказу безкоштовно… при сидінні

боярина О. С. Матвєєва».


МІЙ ВІРНИЙ ЧИТАЧ – АНАСТАСЕВИЧ, з вірша О. Пушкіна «Тінь Фонвізіна»

Хвалили гений мой в газетах,

В «Аспазии» боготворят.

А все последний я в поэтах,

Меня бранит и стар и млад,

Читать стихов моих не хочут,

Куда ни сунусь, всюду свист -

Мне враг последний журналист,

Мальчишки надо мной хохочут.

Анастасевич лишь один,

Мой верный крестник, чтец и сын,

Своею прозой уверяет,

Что истукан мой увенчает

Потомство лавровым венцом.


АНДРІЄВСЬКИЙ Павло Аркадійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, фейлетоніст, критик. Псевдонім – Голка.

З дворянської родини. Батько, Андрієвський А., – голова Катеринославської казенної палати; мати

– з старовинного роду Герсеванових; брат Андрієвський С., – відомий адвокат; брат Андрієвський

М., – математик.

Народився 29 червня (11 липня) 1849 р. в м. Харкові Російської імперії (нині адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 20 березня (1 квітня) 1890 р. в м. Києві Російської імперії (нині столиця України).

Закінчив Катеринославську гімназію (1866), юридичний факультет Харківського університету

(1871).

Працював слідчим у м. Самара (1873-1875), присяжним повіреним округу Московської судової па-

лати (1875-1880), присяжним повіреним Київського судового округу (з 1880), видавцем-редак-

тором київської літературно-політичної газети «Зоря» (1880-1886), фейлетоністом редакції газети

«Київське слово» (1886-1889).

Друкувався в газетах «Самарський довідковий аркуш», «Київське слово», «Зоря», «Київський

аркуш», «Киянин».

Як літератор дебютував театральною рецензією в газеті «Самарський довідковий аркуш» (поч. 70-

х).

Потім настала черга драми «Хвороба століття» (1878), комедії «Привиди» (1879).

Перу А. належать книги «Щоденник людини-гультіпаки» (1886), «Голка. Гумористичні оповідан-

ня» (1888).

Нашому землякові приписують також пародію на «Горе від розуму» Д. Фонвізіна.

Серед друзів та близьких знайомих А. – Є. Струйська, М. Кулішер, А. Альтшуллер та ін.


***

КРАЩЕ ДАВАТИ, з життєвого кредо П. Андрієвського

Краще в борг давати, ніж в борг брати.


ГВАЛТ, КРАДУТЬ, з фейлетону П. Андрієвського

Залізничні звірі, по суті, найнебезпечніші, і поки людство не винайшло ніяких засобів для їх

приборкання, і навіть полювання на них з прокурором до останнього часу не досягало мети, оскільки прокурор, звичайно, хапав у свої лапки лише дрібних звірів з цієї сім’ї, а з крупнішими

породами упоратися не міг.

...Кріт залізничний... разом з землею, що пропорційно вигрібається і настеляється, вигрібає з

скарбниці купи золота, яким вистилає і набиває свої палати і житла. Переслідуючи цю єдину мету, залізничний кріт-землекоп, звичайно, аніскільки не піклується про міцність своїх робіт. ... Він

часто кидає свої роботи і виходить вже на велике світло або випускає туди своїх дитинчат, які, не

зважаючи на своє темне минуле, майже завжди набувають видного становища і хорошого місця в

тваринному царстві.

...Залізничний бобер-будівельник вмудряється іноді збудувати з іржавих і тонких залізних

прутиків і гнилих шпал грандіозні споруди, повітряні мости, які перекидаються через

щонайширші річки і повинні виносити тяжкість декількох сот тисяч пудів, чого вони, звичайно, і

досягають, тримаючись міцно до першого нещасного випадку. ...Незвичайно ненажерлива

тварина, яка володіє величезних розмірів черевною порожниною, довгими загребущими лапами, з

надзвичайно гострими кігтями. Харчується вишуканою їжею, переважно залізничними акціями

всяких найменувань... Особливо ж експлуататор любить так звані урядові гарантії і субсидії – це

його ласе блюдо.

...Сюди відносяться всі ті звірі з тієї ж сім’ї, які завдяки природним, кумівських та ін. симпатіям з

боку вищих порід залізничників мають хороші оклади і для яких, власне, винаходять

особливі посади і штати, а саме: завідувачки оббивками вагонів першого класу, доглядачі

замкових ручок у всіх будівлях на лінії, начальники температури у вагонах, помічники

завідувачок за наглядом служби стрілочників, старші доглядачі піддувал... тощо. Все це

більшою частиною чистенькі пристойні звірі, дуже кумедні і незвичайно послужливі; вони

чудово уміють ходити на задніх лапках і одержують різні подачки у вигляді нагород,

надбавок та ін.

СПРАВЖНЯ СЕНСАЦІЯ, з рецензії П. Андрієвського «Іванов» в газеті «Київське слово» за 18

травня 1889 р.

Жодна п’єса з сучасного репертуару не викликала такої сенсації, не викликала стільки обговорень

і пересудів у пресі і в публіці, як цей перший драматичний твір одного з найталановитіших

белетристів нашого часу А. Чехова.


СИВОУСИЙ КІТ, з книги А. Білого «Початок століття»

Будинок Мурузі, малиново-червоні меблі: сидить Андрієвській, поет і присяжний повірений, розумник, кіт сивовусий: «Не вірю в безумства ваші, – цілує він ручку Гіппіус, – все у вас

ламання; щирий – ось хто, – кивок на мене, – та зате він – з глузду з’їхав: пробачте», – до мене.


ДОТЕПНИЙ НЕОБГРУНТОВАНИЙ ГУЛЬТЯЙ, з книги «Спогади» С. Вітте

Мені тепер часто доводиться чути від поляків і євреїв про те, що коли Дрентельн був в Києві

генерал-губернатором, то – говорять поляки і євреї – ми на нього постійно скаржилися, а зараз ми

про нього постійно згадуємо і вважаємо, що то був для нас один з кращих часів, тому що хоча

Дрентельн був відносно нас жорстокий, проте в той же час він був украй справедливий.

Я був майже свідком смерті Дрентельна. Це сталося таким чином. Я не пам’ятаю, з якої нагоди у

Києві був парад військ, і ось Дрентельн верхи робив огляд військам; він був порівняно невеликого

зросту, надзвичайно повний, майже зовсім без шиї. Коли він проводив огляд, то з ним раптово

стався апоплексичний удар, він повалився з коня і помер. В той час, коли привезли Дрентельна до

під’їзду його палацу, я якраз виходив з своєї квартири; і ось я бачу, везуть Дрентельна. Я зараз

підбіг до екіпажу і бачу, що його привезли два ад’ютанти; один ад’ютант – Трепов, нинішній

генерал-губернатор Київський (він займає те місце, яке тоді займав Дрентельн) і інший ад’ютант

Афонасопуло, який нічим невідомий, нічим не відрізнявся, окрім свого украй високого зросту.

Отже я був свідком, як Дрентельна внесли до кабінету, я увійшов услід за тими, що несли його

(тобто услід за його тілом) і був присутній при першій панахиді.

Кажучи про Дрентельна, я пригадав наступний потішний епізод, який стався в Києві з

номінальним редактором тамтешньої ліберальної газети, – «Зоря», присяжним повіреним

Андрієвським, в той час, коли я і Дрентельн жили там.

Дійсним редактором цієї ліберальної газети був присяжним повірений з євреїв – Куперник (донька

якого – досить відома літераторка), а фіктивним редактором цієї газети «Зоря» був, як я вже

сказав, Андрієвський, який писав до цієї газети фейлетони.

Андрієвський був надзвичайно дотепною людиною, проте украй необґрунтований, гультяй. Він

одружився на доньці антрепренера тамтешньої опери, колишнього петербурзького тенора Сетова; вона була дуже красива. Андрієвський весь час скаржився своїм знайомим, говорив, що він

одружувався на Сетовій зовсім не тому, щоб вона йому особливо подобалася, а тому, що він

думав, що батько її Сетов має багатство і дасть за своєю донькою велике придане, а тим часом, він

абсолютно нічого не дав, окрім декорацій 4-го акту опери «Аїда».

Ось цей самий Андрієвський і писав в «Зорі» недільні фейлетони, причому завжди зачіпав когось з

київського товариства.

В цей час в Києві жив дуже поважний артилерійський полковник; у нього була дружина дуже

красива, до якої постійно хтось залицявся і залицявся успішно. І ось між іншими залицяльниками, котрі мали у неї успіх, з’явився і князь Горчаков (про якого я вже говорив і який приїжджав до

Києва і певний час там жив).

Ось цей Андрієвський почав писати роман, в якому зображав дружину цього полковника, її

пригоди і осіб, що залицялися до неї, – між іншим, і того залицяльника, який саме у той час мав

успіх (ледве чи це не був князь Горчаков).

Цей роман абсолютно вивів з терпіння бідного чоловіка цієї пані. Полковник пішов до Дрентельна

і поскаржився на Андрієвського. Тоді Дрентельн наказав покликати до себе Андрієвського (у той

час розправа з журналістами була така ж, яка практикується і нині, за часів Столипіна, тобто, якщо

якийсь журналіст напише щось неприємне, то його закликають до начальника друку. Начальник

друку говорить йому: краще припиніть, а якщо не припините, то ми з вами зробимо те-то і те-то і, врешті-решт, ви провалитеся в під землю) і говорить йому:

– Правда, що ви пишете там у вашому романі, у фейлетонах всілякі гидоти про панів і пані

порядних? Так ось, я вам наказую, щоб ви більше не сміли писати, щоб ви цей роман припинили, а

інакше я вчиню з вами, як ви цього і не чекаєте!

Тоді Андрієвський і говорить Дрентельну:

– Ваше превосходительство, ви знаєте – я завжди виконую ваші накази, і цей ваш наказ я також

виконаю, лише вас прошу – будьте такі ласкаві, – дозвольте, – говорить, – моєму героєві роману

спокійно померти. Я вам даю чесне слово, що в наступному фейлетоні він помре і цим кінчиться

весь роман.

Дрентельн засміявся і цього Андрієвського прогнав...


РЕГОЧІТЬ, БЛАЗНІ, з статті М. Кальницького «Дурні по-київськи»

У 1887 році в газета «Київське слово» надрукувала звіт про судове засідання за 1 квітня під

назвою «Справа про виїдене яйце» і за підписом «Голка». Текст звіту свідчив про те, що його

автор непогано знайомий з тонкощами тодішньої юридичної «кухні». Це й не дивно: під

псевдонімом «Голка» виступав Павло Андрієвський – журналіст і професійний адвокат.

Виявляється, якогось обивателя затримав городовий в той момент, коли той вилазив з відкритого

вікна квартири оперного співака Т. Артакова. У кімнаті, з якої вискочив затриманий, викрадання

будь-яких предметів не виявили, «проте після уважнішого огляду виявилось, що на вікні лежить

розбита шкаралупа звичайного курячого яйця, причому внутрішній зміст яйця виявився виїденим, тобто викраденим». За поясненням потерпілого Т. Артакова, «викрадене або виїдене яйце

належить йому і придбано його куховаркою на київському базарі за 1 1/2 копійки, приготоване

було йому для очищення голосу з огляду на те, що того дня йому належало співати в 101-й раз

партію Демона».

Затриманий же стверджував, що, проходячи випадково Прорізною вулицею повз квартиру

потерпілого, він «побачив відкрите вікно, а на ньому – яйце. Відчуваючи сильний голод і

перебуваючи в припадку особливої люті, ...він, не пам’ятаючи вже яким чином, вскочив у

вікно і, також не пам’ятаючи яким чином, розбив шкаралупу і виїв звідти яйце».

Жертві голоду висунули звинувачення на підставі статті Укладення про покарання, присвяченій

крадіжкам майна вартістю менше 300 руб. Обвинувач, товариш прокурора О. Г. Яїнов, оголосив

провину підсудного цілком доведеною: того було затримано на місці злочину, до того ж «за

проведеною експертизою знайдені на піджаці звинуваченого плями виявилися нанесеними рідким

яєчним жовтком.

Захисник, повірений присяги К. У. Перник, замість того, аби доводити невинність підзахисного, став цікавитися, скільки заробляють оперні співаки. Врешті-решт, присяжні винесли вердикт

«винен!», і викрадача виїденого яйця, відповідно до закону, засудили до тюремного ув’язнення

строком на п’ять місяців і сім днів.

Стиль звіту із залу суду був витриманий в точності, проте читачі «Київського слова», напевно, зрозуміли гумор. У той час всьому Києву були відомі оперний співак Іоахим Тартаков і адвокат

Лев Куперник. Що ж до обвинувача, то «Голка», очевидно, кольнув місцевого товариша

прокурора – Миколу Горяїнова.


ТАК І ПИШУ, бувальщина

У дореволюційному Києві існувало Драматичне товариство, яке об’єднувало аматорів сцени.

Спектаклі, поставлені ними, збирали немало публіки, відгуки про них поміщала місцева преса.

У київській газеті «Зоря» не раз йшлося про талановиту гру актора-любителя Павла

Андрієвського. Це викликало іронічні посмішки, оскільки редактором «Зорі», за двиним збігом

обставин, був... П. Андрієвський.

Якось останні грав роль Хлестакова. Опісля два дні на шпальтах «Зорі» друкувалася розгромна

рецензія на Хлестаков.

– Для чого ви це зробили, Павле Аркадійовичу? – запитали у редактора і актора-аматора.

– Щоб довести свою неупередженість до самого себе, – відповідав той. – Граю добре – і відгук

маєте позитивний, а граю погано – так і пишу.


АНТОНОВСЬКИЙ Михайло Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, перекладач.

З дворянської родини.

Народився 30 вересня (11 жовтня) 1759 р. в с. Борзні Чернігівського полку Російської імперії (нині

– районний центр Чернігівської області України).

Помер в 1816 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався в Києво-Могилянській академії (1772-1779), Московському університеті (1779-1783).

Працював секретарем з міністеріальних, адміралтейських та флотських справ Адміралтейств-

колегії (1783-1790), правителем канцелярії командуючого флотом адмірала В. Чичагова (1789-1790), інспектором Морського кадетського корпусу (1794-1796), бібліотекарем привезеної з

Варшави колекції книг, які у подальшому склали кістяк Публічної бібліотеки (1796-1810). Брав

активну участь у виданні журналу «Громадянин, що розмовляє» (1780-і рр.).

Один з засновників Товариства друзів словесних наук (1784).

Супроводжував Катерину ІІ в поїздці по Україні й Криму (1787).

Класифікував 150000 книг, виданих різними мовами.

Як письменник дебютував ще студентом в журналі «Вечірня зоря» перекладом з латинської творів

Д. Локка «Про пізнання божого буття» та «Про буття бога» (1782).

Потім були «Нурзагад, невмируща людина» Ф. Шерідана (1792), «Найновіший оповідний

землеопис усіх чотирьох частин світу» Е. Тоце та Ф. Остервальда з власноручними «російськими»

додатками (1795), «Надійні ліки від упередження умів» К. Еккартсгаузена, «Бібліотека духовна» з

поданим анонімно забороненим трактатом Г. Сковороди «Наркіз, або Пізнай себе» (обидві – 1798),

«Історія Малої Росії», «Росіани – малоросійські козаки» (обидві – 1799), «Військові дії російського

флоту проти шведського (1826).

А. видав книги «Листування імператриці Катерини II з Вольтером» (1802), «Серце і закони

Катерини Великої» (1804), «Вирішення публічного завдання Московського університету про те, коли слов’яни переселилися в Росію і кого літописець Нестор називає волохами» (1806), а також

військові доктрини Петра та О. Суворова, викладені популярним стилем(1807-1809), безліч

географічних та статистичних праць.

Планував наш земляк написати історію Русі у восьми частинах, але свого задуму, схоже, так і не

здійснив.

Проте життєвий шлях нашого земляка не був встелений трояндами. Так, з моменту відставки з

Адміралтейств-колегії він був змушений жити, по суті, виключно літературною працею, про що

пізніше зазначав: «Перекладаючи та вигадуючи для книгопродавців й друкарів книги за найменшу

платню, аби лише запобігти голодній смерті».

Спротив влади викликала «обурлива» книга «Найновіший оповідний землеопис усіх чотирьох

частин світу», насамперед, додатки складені А. Сміливця заарештували й неодноразово

допитували в Таємничій експедиції, а весь тираж видання – знищили. Зазнав неабияких утисків

письменник і внаслідок публікації «Наркіза…» Г. Сковороди.

Не отримав А. й місця історіографа, на яку небезпідставно претендував. Навпаки, його звільнили

навіть з скромної посади бібліотекаря без нагороди чином та пенсії. Останні роки він прожив у

страшенних злиднях, перебиваючись тим, що дадуть друзі.

Серед друзів та близьких знайомих А. – Ю. Трубецькой, В. Долгорукий, Павло I, О. Радищев, Г.

Державін, І. Чернишов, А. Прокопович-Антонський, П. Сохацький, О. Черкаський. І. Сафонович, С. Завалієвський та ін.


***

ГРЕБУВАВ БУТИ ЛИЗОБЛЮДОМ,

з життєвого кредо М. Антоновського

Я завжди гребував бути блюдолизом у чванливих багатіїв.


НАЖИВ ЗАЗДРІСНИКІВ, з книги М. Антоновського «Нотатки Михайла Івановича

Антоновського»

Залишившись без служби, а тому й без платні (бо обіцяної пенсії і нагородження за службу не

одержав) і не маючи ніяких доходів (оскільки все, що на його частину спадку від батьківського

маєтку діставалося, було частково відняли силою сильні за зв’язками сусіди, а частково віддане на

прожиток батькам і братові рідному, одруженому, з дітьми) змушений був Антоновський, який не

надбав щирою службою Вітчизні навіть на найкоротший час забезпечення себе насущним хлібом, витрачаючи всю свою платню за час служби на друкування щомісячного видання

«Просторікуючий Громадянин» ... змушений був удатися, за всього розладу здоров’я свого, до

добування прожитку у поті чола свого, перекладаючи і складаючи для книгопродавців і друкарів

книг за найбіднішу платню заради запобігання голодної смерті...

У цей-то час, між іншими працями своїми, переклав він з французької листування Катерини

Великої з Вольтером...

Цією книгою він нажив собі заздрісників, людей близьких до престолу, які й оголосили буцімто

покійної імператриці Катерини II-ї веління генерал-прокуророві графові Самойлову допитати

Антоновського в Таємній Експедиції про спонуки його до перекладу такої нібито обурливої книги.

Антоновського взяла гучно поліція, два дні уряд возила містом, то до градоначальника, то від

цього до генерал-прокурора...


ЗОВСІМ НЕ СУВОРОВ, з «Крилатих виразів»

Поширена думка, що крилатий вираз «Наука перемагати» належить О. Суворову. Проте насправді

його автор – М. Антоновський, перший видавець «настанов» відомого полководця. Між іншим, Михайло Іванович цим висловом назвав принаймні ще одну книгу – «Наука перемагати за

правилами Петра Першого».

В ПЕТЕРБУРЗІ ІСНУВАЛА АВТОРИТЕТНА УКРАЇНСЬКА КОЛОНІЯ, з книги О.

Оглобліна «Василь Капніст»

Передусім існував контакт між українськими автономістами і російською інтелігенцією в

Петербурзі. В російській столиці наприкінці XVIII століття було повно українців, і то визначних

представників української інтелігенції, які служили скрізь – у гвардії, в сенаті, синоді, колегіях

(зокрема чужоземних справ, адміралтейства і медичній), в академії наук, військових школах

(корпусах – морському, суходільному, артилерійському, інженерному), державному банку тощо.

Вони утворювали в Петербурзі поважну і досить авторитетну українську колонію, яка численними

нитками була пов’язана з поступовою російською інтелігенцією і навіть керівними урядовими

колами Росії, але разом з тим зберігала найщільніший зв’язок з своєю батьківщиною.

І культурне, і політичне життя російської столиці розвивалося тоді під сильним впливом українців.

Відповідні зв’язки йшли з російського боку через Радищева (дуже близького до української

колонії і особисто, бо він був одружений двічі з українками-сестрами Рубанівськими,

племінницями його друга і товариша по Лейпцігському університету, А. К. Рубанівського), Новикова (масонські ложі, де було чимало українців, а з українського боку – через Капніста

(літературний гурток Державіна) та інших. Різними шляхами (зокрема масонським – через

Баженова і Львова або через знайомого Державіна – Михайла Антоновського ці зв’язки доходили

аж до самого шефа російської опозиції – вел. кн. Павла Петровича, що здавна виявляв свою

прихильність до України і українців (ще під впливом голштінських традицій Гатчинського двору), протегував їм, особливо військовим – тим, що служили в голштінській гвардії його батька, Петра

III (А. Гудович, В. Ханенко, С. Карнович, О. Милорадович, Максимович, Борсук, Жураковський та

інші) і в його власних гатчинських військах (М. Котлубицький, П. Капцевич та інші), вживав у

розмові українських слів тощо.

Навіть у найближчому оточенні великого князя були українці (наприклад, його флігель-ад’ютант, згодом генерал Микола Осипович Котлубицький, син асесора Колегії закордонних справ,

конотопського дідича Осипа Григоровича Котлубицького і дружини його, з роду Міклашевських, автор цікавих спогадів). Недарма ж в українських колах виникла була думка про гетьманство

Павла Петровича.


ОДИН З НАЙОСВІЧЕНІШИХ ЛЮДЕЙ XVIII СТОЛІТТЯ, з книги Ц. Грін і О. Третяка

«Публічна бібліотека очима сучасників»

Зводився перший в Росії будинок спеціально для бібліотеки. Місце для нього вибрали в центрі

Петербурга, на перетині Сінної (Великої Садової) вулиці і Невського проспекту. Будинок мав

стати окрасою столиці, і справа заключалася не лише в архітектурних достоїнствах проекту

Соколова.

У новому будинку Катерина II мала намір розмістити бібліотеку, якої Росія ще не знала. З її

появою Петербург, його головна «першпектива» повинні були стати символами не тільки

державної, але й духовної моці Російської імперії.

Катерина II, як писав М. І. Антоновський , «не обійшла власною прозірливою увагою таке важливе

джерело народної освіти, як публічні державні бібліотеки чи доступні для всіх книгосховища».

Антоновський, бібліотекар Публічної бібліотеки, один з найосвіченіших людей XVIII століття, в

доповідях і записках, адресованих Катерині II і Павлові I наприкінці 1790-х років, а також у

спогадах неодноразово повертається до викладу планів і намірів імператриці.

…Бібліотека мала бути, за висловом Антоновського, «всеросійською», місцем, де зберігатиметься

«повне зібрання російських книг».

…З спогадів Антоновського видно, що в наміри входило також акумулювання книг, надрукованих

не лише в Росії, а й в чужих краях російською і церковнослов’янською мовами.


ДОПОВІДАТИ ОСОБИСТО МЕНІ, КАТЕРИНІ II, з «Правил чинам, службовцям при

бібліотеці»

III...Надвірному раднику Антоновському, котрий набув досвід під час класифікування значної

частини Варшавської бібліотеки, та враховуючи його знання мов і наук, сприяти в загальній справі

облаштування Бібліотеки, подаючи свої думки і рішення у випадках, коли у панів класифікаторів

виникають сумніви з того чи іншого приводу; ...також контролювати грошові витрати по

Бібліотеці і записування їх у шнуровану книгу, за моєю візою; керувати людьми, котрі

перебувають у Бібліотеці для механічних робіт і …інвалідами; вести журнальні нотатки про

роботи в Бібліотеці і подавати мені про це щотижневі рапорти.

Покладаємо також на нього, п. Антоновського, здійснювати все листування у справах Бібліотеки, включаючи відносини з публічними місцями і особами, які керують департаментами; вести

відповідний обліковий журнал.

Понад це, покладається на нього ж і класифікація та опис рукописів латинсько-польських, французьких, італійських, німецьких і англійських.

Коли ж надійде найвище веління про закупівлю для Імператорської Публічної бібліотеки книг та

рукописів російською і словенською мовами для подальшого поповнення заради честі нації, тоді

він же, п. Антоновський, має взяти на себе збирання, прийом і закупівлю; а також доповідати мені

про хід класифікації.

Він же, п. Антоновський, має прийняти на себе нагляд за переписувачами, палітурниками і

таврувальниками, котрі знаходяться при Бібліотеці, – щодо видачі за розписками їм для опису, плетіння і таврування штемпелем, спеціально виготовленим для цієї Публічної Імператорської

бібліотеки, книг.

Також зробить він опис усіх естампів і рідких книг, і зберігати його за своєю печаткою.

Для допомоги йому, п. Антоновському, у всіхпокладених на нього роботах призначається п.

титулярний радник Попов.


АНТОНСЬКИЙ-ПРОКОПОВИЧ Антон Антонович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, педагог. Редактор першого природознавчого журналу на теренах Російської

імперії; першим почав читати в Московському університеті натуральну історію російською, а не

латиною.

З родини священика.

Народився в 1762 р. в м. Прилуках Прилуцького полку Російської імперії (нині – районний центр

Чернігівської області України).

Помер 8 липня 1848 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований у родинному

склепі Донського монастиря.

Навчався в Києво-Могилянській академії (1773-1782), слухав лекції на медичному та

філософському факультетах Московського університету (1782-1784).

Був бакалавром Учительського інституту (1784-1787), секретарем у справах Московського

університету (1787-1789), викладачем (1789-1791), директором (1791-1824), благородного

пансіону при Московському університеті, ректором Московського університету (1819-1826), чиновником Московського імператорського товариства сільського господарства.

Видавав журнал «Відпочиваючий працелюб», редагував перший російський природознавчий

журнал «Магазин натуральної історії, фізики й хімії», а також «Землеробське товариство», брав

участь у випуску «Вечірньої зорі».

Шість разів поспіль обирався деканом фізико-математичного факультету.

Член Російської академії наук (1813), почесний член імператорської Академії наук (1841).

Член Товариства любителів російської словесності (1820).

Член Вільного економічного товариства (1805), віце-президент Московського

сільськогосподарського товариства (1845-1848).

Голова Зборів університетських вихованців (1784).

Кавалер орденів Св. Анни II ступеня (1808), Св. Володимира III ступеня (1811), Св. Станіслава I ступеня (1846).

Багато років поспіль він – незмінний староста церкви святого Миколая Хлинівського, один з

керівників московського біблійного товариства.

Друкувався в журналі «Вранішня зірка».

Як літератор дебютував ?????

Перу нашого земляка належать книги «Три загадки» (1782), «Слово про початок і успіхи в науках, особливо в натуральній історії» (1791), «Слово про виховання» (1798), «Про виховання» (1818), 10-томний «Енциклопедичний довідник з натуральної історії, фізики й хімії».

А-П.. – автор доробків «Про переваги і недоліки російської мови», «Думки про відмінності

наголосу», «Про користь освіти, про вплив на неї мови», «Читання для серця й розуму», «Літера А

похідної мови», «Звіт про візитацію училищ Рязанської губернії в 1805 році».

Він також написав та видав два десятки учбових посібників, які довго вважалися найкращими.

Імператор Микола І надіслав до університету інспекцією, яка виявила серед студентів «крамольні»

настрої, за що ректора звільнили з посади (1826).

Серед друзів та близьких знайомих А.-П. – М. Гнідич, В. Капніст, Ф. Політковський, О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Карамзін, С. Глаголєвський, І. Дмитрієв, В. Жуковський, М. Павлов, М.

Десницький, О. Грибоєдов, М. Новиков, Д. Писарєв, В. Одоєвський, Д. Дашков, М. Фонвізін та ін.


***

ВЕЛИКА КОРИСТЬ,

з наукового кредо А. Антонського-Прокоповича

Від природної історії користь велична, численна і багатогранна.

ДОЛЯ НАРОДІВ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД МОЛОДИХ, з книги А. Антонського-Прокоповича «Про

виховання»

Щасливий той народ, якого Государ з юних літ навчений мудрості і чесноті, якому з юних років

прищеплювали правила істини й людинолюбства і якого всі думки, воля і діяння спрямовані на те, щоб любити народ свій і благодіяти йому!

Щасливий той уряд, де кожного стану люди уміють цінувати обов’язок звання свого і

дотримуються невсипущо варти своєї; де законовиконавці найвище ставлять благо суспільства, допомагають йому всіма силами і ретельно відвертають все те, що може обурити суспільний

спокій, порушити порядок і устрій!

Щасливе те сімейство, батько якого вихований в правилах чеснот і страху Божому! Він стільки ж

доставить суспільству корисних членів, стільки страдницькому людству утішників…

Наскільки рятівні плоди доброго виховання, настільки згубні наслідки нехтування ним. Чи не

звідси, чи не з цього шкідливого джерела виникають всі лиха, котрі терзають людство? Чи не

звідси незліченні хвороби, що вбивають нас передчасно? Чи не звідси розпуста і лиходійства?

Доля цілих народів найбільше залежить від виховання молодих людей.

…Звичай посилати молодих людей в чужі краї чи не завжди був більше шкідливий, ніж корисний.

Що сказати про те, як ці пихаті мандрівники, наситившись духом іноземців і захопившись їх

безглуздостями, з презирством дивляться на все вітчизняне; на все те, що важливим і навіть

священним вважали мудрі їх предки? І чи можна думати, чекати, що ці приходні, котрі цураються

ніжних обіймів, з якими приймає їх своя вітчизна, чи можна, підкреслюю, думати й чекати, щоб

вони будуть вірними і старанними її синами, будуть героями, патріотами?


МЕТАФІЗИКА ВІДВОЛІКАЄ, з промови А. Антонського-Прокоповича «Про початок і успіхи

наук, в особливості натуральної історії»

Той, хто заглиблюється у відвернені істини метафізики, без пізнання суті природи, їхньої будівлі і

стрункості, не здатен буде зробити правильні висновки ні про існуючі в світі речі, ні про зв’язок

між ними, ні про їх взаємовідношення...


НЕ ШКОДУВАВ ЗУСИЛЬ, з «Енциклопедичного словника» Брокгауза і Ефрона

Не шкодував ні часу, ні зусиль, аби вивести пансіон на високий ступінь досконалості і залучив до

себе кращі викладацькі сили з когорти професорів Московського університету; праці його на

користь цього закладу не пройшли без сліду, а список університетського пансіону прикрашають

імена багатьох осіб, які прославилися згодом на різних теренах.

ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ, з дослідження О. Любжина «А. А. Прокопович-Антонський і його трактат

«Про виховання»

Особливе місце в російській педагогіці займає Антон Антонович Прокопович-Антонський.

Всякий, для кого дорога поезія Жуковського і Лермонтова, хто цінує державну діяльність одного з

найосвіченіших міністрів юстиції Д. Дашкова і реформатора російської армії, міністра оборони в

уряді Олександра II Д. Мілютіна, повинен з вдячністю згадувати про той блискучий учбовий

заклад, який всім їм і ще багатьом іншим відомим людям дав путівку в життя, – про Вільний

Благородний пансіон при Московському університеті, який фактично створила і зробила одним з

кращих учбових закладів ця видатна людина.

Його педагогічна творчість – культурний факт першорядного значення в історії Росії, і

незнайомство з ним або, тим паче, відкидання його – симптом аж надто сильного неблагополуччя

в нашій педагогіці.


ЮНИХ ДВОРЯН ГОДУВАЛИ ПРОСТОЮ ЇЖЕЮ, з статті О. Чорномис «Благородство і

аскетизм»

Один з найвідоміших в Росії пансіонів був заснований при Московському університеті в 1778 році

– Вільний благородний пансіон. Це був платний учбовий заклад для дворян, керував яким

видатний педагог Антон Антонович Прокопович-Антонський. «Діти повинні колись складати

суспільство і бути його членами. Вони забезпечують добробут його, якщо з юності напоєні

доброчесністю і любов’ю до вітчизни: руйнують порядок його і тишу, якщо отруєні розпустою», –

писав Прокопович-Антонський у своїх працях.

У пансіоні навчалися, зрозуміло, мовам (російській, французькій, німецькій). Історія, географія, природна історія, математика, практичне закономистецтво, християнський закон, малювальне

мистецтво, «фехтування» і «танці», музика – всі ці предмети були обов’язковими.

Вихованці спали у великих спальнях, де одне ліжко від іншого відділялося перегородкою, не мали

права без дозволу виходити за межі пансіону, лягали спати о 10 годині вечора і вставали о6 ранку.

Їжа їх була досить проста, «без розкоші і надмірності», це окремо обмовлялося в правилах.

Вчилися молоді дворяни вісім годин на день: з восьми ранки до дванадцятої, і з другої до шостої

вечора.


ПЕРШИМ РОЗГЛЕДІВ ТАЛАНТ ЖУКОВСЬКОГО, з «Старої записної книжки» П.

В’яземського

Хтось зауважив, що професор і ректор університету Антонський має можливість повним власним

ім’ям скласти правильний шестистопний вірш: Антон Антонович Антонський-Прокопович.

Про нього ж було сказано:

Трьома помножений Антон,

І на закуску – Прокопович.

…Росія не повинна забувати, що Антонський зумів першим вгадати й оцінити моральні якості і

поетичне дарування свого вихованця в шляхетному пансіонові при Московському університетові.

Цей скромний вихованець не звертав на себе уваги й особливого благовоління начальства, яке

часто залежить від родинних зв’язків та становища в суспільстві.

Співчуття ж до невідомого ще Жуковського з боку Антонського було абсолютно безкорисливим і

вільним. Це співчуття – чиста й невід’ємна заслуга, спогади про яку повинні зберегти літературні

перекази.

Коли Жуковський вийшов з пансіону і залишився без засобів існування та особливої опори, Антонський прихистив його в двох маленьких кімнатках в університетському будиночку в

Газетному провулку, де жив сам. Жуковський завжди зберігав до нього серцеву вдячність, прихильність і відданість.

Дмитрієв любив Антонського, але любив і пожартувати над ним, дуже соромливим, навіть

полохливим, і разом з тим надзвичайно кмітливим. Зніяковілість і веселість поперемінно

відображалася на його обличчі, коли Дмитрієв жартував.

– Зізнайтеся, шановний Антоне Антоновичу, – сказав він якось, – що ваш університет абсолютно

безжиттєве тіло: про рух його здогадуєшся лише, коли їдеш по Моховій і бачиш крізь вікна, як

професор і його дружина повертають до сонця великі сулії з наливками.


ГОВОРИЛИ ПРО АНТОНСЬКОГО, з «Щоденника М. П. Погодіна»

17 липня 1821 р.

Ходив пішки до Тютчева (верст 7); говорив з ним і Вас. Іван. Оболенським про Антонського, університет, пансіон, Давидова (за словами останнього, недобре бути там наглядачем), про

Карамзіна, про характер Івана IV, міркували над прочитаним в «Віснику Європи».

Говорили ще про наших нових віршотворців і т.п.


ЩАСТЯ ДЛЯ ІНШИХ, з вірша М. Мілонова, присвяченого А. Антонському-Прокоповичеві

Не почестей одних и не наград стяжанья

Он в ревностном к добру стремлении искал,

Но счастья сограждан с их юных дней желал,

И век свой посвятил для их образованья!


АССАД Мухаммед


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: австро-пакистанський.

Журналіст, письменник, перекладач, дипломат. Справжнє прізвище – Вайс Леопольд Карлович.

Повноважний представник Пакистану в ООН (1951).

З родини правознавців. Батько, Вайс К., – адвокат.

Народився в 1900 р. в м. Лемберзі Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів, адміністративний

центр однойменної області України).

Помер в1991 р. в м. Марбеллі (Іспанія). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався на відділенні історії мистецтва Віденського університету, Каїрському університеті «Аль-

Ахзар».

Працював асистентом відомого німецького кінорежисера Мурнау, кореспондентом одного з

берлінських інформаційних агентств, газети «Франкфуртер цайтунг» (1921-1926), завідуючим

відділом Пакистанського міністерства іноземних справ (1947-1951), повноважним представником

Пакистану в ООН (1951-1955).

Переходить в іслам (1926).

Перу А. належать розвідки «Принципи мусульманської держави», «Сахіх аль-Бухарі: ранні роки

ісламу».

Наш земляк також – автор книг «Дорога до Мекки» (1954), «Це наш закон».

Переклав «Коран» англійською мовою, адресувавши його «людям, які думають».

Що стосується особистого життя, то батько і мати нашого земляка загинули в нацистському

концтаборі.

Нині одна з площ Відня (Австрія) носить ім’я А. (2008).

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Ікбала, М. Аль-Марагі, М. Джінна, Я. де Хаан, Абдул

Азіз ібн Сауд, Р. Пехлеві, Х. Вейцман та ін.


***

НАЙВИЩА ЦІННІСТЬ

, з життєвого кредо М. Ассада

Принципова помилка фундаменталістів в тому, що ледве заходить мова про світські злочини, як

вони негайно вимагають худуда, суворого мусульманського покарання. Тим часом худуд – не

початок, а кінець шаріату, бо початок – це права людини.

У ісламі немає покарання, якому б не відповідали певні права.

ЧЕКАЄ АРАБСЬКИЙ БУДИНОК, з листа Д. Фейгенбаума Л. Вайсу весною 1922 р.

Чому б тобі не приїхати і не побути зі мною декілька місяців? Я сплачу тобі зворотний квиток; ти

зможеш повернутися до Берліна, як тільки цього побажаєш. Але поки ти будеш тут, до твоїх

послуг чудовий старий арабський будинок, прохолодний влітку (але жахливо холодний взимку).

Ми проводитимемо час разом. У мене тут маса книг, і коли ти втомишся оглядати незвичайні види

навколо, то зможеш читати.


УСЕРЕДИНІ МАГОМЕТАНСТВА, з передмови М. Ассада до свого перекладу «Корану»

Мало не відразу ж я відчув глибоку симпатію до значно спокійнішої, я б навіть сказав людянішої

загальної концепції і самого стилю життя, ніж у європейців. Мені захотілося з’ясувати і зрозуміти

причини побачених мною відмінностей, і я зацікавився релігійними книгами мусульман, які є

основою їх поведінки і життєвої позиції.

...Я відкрив для себе нову і несподівану перспективу створення прогресивного людського

суспільства, побудованого з мінімумом зовнішніх конфліктів і суперечностей і з максимумом

щирих братських відчуттів. В той же час побачена мною реальність нинішнього мусульманського

життя разюче контрастувала з тими прекрасними можливостями, які були представлені в

ісламському ученні. Замість обіцяних Ісламом прогресу і руху, я бачив у сучасних мусульман

лінощі і застій, а замість щедрості і готовності до самопожертвування – обмеженість і прагнення

до легкого життя. Спантеличений і неприємно вражений подібною невідповідністю, я вирішив

підійти до даної проблеми, так би мовити, з особистої точки зору, і спробував уявити себе самого

ніби усередині Ісламу.

...Я зрозумів, що єдина причина соціального і культурного занепаду мусульман полягала в тому, що вони поступово перестали слідувати ученню Ісламу.


ПАРАНДЖА – ЩЕ НЕ ІСЛАМ, зі спогадів М. Ассада

Багато хто вважає, що якщо закрити обличчя жінки паранджою, то це і є справжній шлях до

ісламу. Тим часом це далеко не так. За часів пророка обличчя закривали виключно дружини

самого Мухаммеда, але було б помилкою виводити з цього загальне правило.

Ні священне писання, ні сунна не передбачають цього для всіх жінок.


НЕЗБАГНЕННА ЧАРІВНІСТЬ АРАВІЙСЬКОГО ЖИТТЯ, зі спогадів М. Ассада

У мене роман з цією країною (Аравією – авт.), і я переживаю його з такою повнотою і силою, як

жоден європеєць. Ніхто, я переконаний в цьому, не зможе встояти перед чарівністю аравійського

життя, якщо хоч недовго поживе з арабами, ніхто не зуміє вирвати Аравію з свого серця. Навіть

залишаючи цей край, людина назавжди понесе з собою частинку чарівної атмосфери пустелі і

страждатиме ностальгією в красивих і багатющих країнах світу.

…Він (король Абдул Азіз ібн Сауд – авт.) називає мене товаришем, – хоча ми далеко не рівні в

своєму становищі: адже він – король, а я – всього лише журналіст. Але і я наважуюся говорити, що ми друзі, бо він повіряє мені свої найпотаємніші думки, причому робить це з такою ж

щедрістю, з якою допомагає людям.


ОСЯГНУВ УСЮ РЕЛІГІЙНУ ГЛИБИНУ, з розвідки В. Хофманна «Ще одна перемога ісламу»

Думка професора Кюнга про те, що люди на Заході обізнані з ісламом надзвичайно слабо, слушна.

Виключення представляє лише украй незначну меншину, яку утворюють західні інтелектуали і

діячі мистецтва, які відкрили для себе Іслам. До їх числа відносяться австрієць Леопольд Вайс

(Мухаммад Ассад), англійці Річард Бертон, Мармадюк Пікхтолл, Мартін Лінгз, Кет Стівенс, французи Моріс Бюкай, Луї Массіньон, Рене Генон, Єва де Вітрай, Роже Гароді, Моріс Бежар, швейцарці Тітус Буркхардт і Роже дю Паськєіє, німець Фрітхоф Шуон.

Але що говорити, якщо навіть більшість західних сходознавців не зуміли зрозуміти Іслам у всій

його глибині?


ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО БЕНАЗІР БХУТТО, з розвідки Д. Молдаванова «Бедуїн з Галіції»

Доля Леопольда Вайса не загубиться серед найхимерніших з них. Не напружуйте пам’ять: в

історію ця людина увійшла під іншим ім’ям. Але й перша половина її життя – життя власне Вайса

– була далеко не ординарною.

. ..Поворотним моментом стала зустріч з дружиною Горького Катериною Павлівною Пєшковою, яка приїхала до Берліна інкогніто, – для збору засобів на користь голодуючих Поволжя. Вайс

викликав у неї довіру таку сильну, що Пєшкова, навмисне чи випадково, розповіла йому про

справжні масштаби лиха – і цим відкрила дорогу до слави. Для молодого журналіста це був

доленосний успіх. Стаття Вайса справила враження бомби, що розірвалася. Після її публікації

відразу декілька найбільших берлінських газет запропонували йому співпрацю.

...Нариси Ассада – це статті вже не журналіста, а ученого. Його порівнюють з англійським

мандрівником Річардом Бертоном, який відкрив озеро Танганьїка, а ще частіше – з Лоуренсом

Аравійським, іншим європейським авантюристом, котрий закохався в Аравійську пустелю і

поетизував її (щоправда, не словом, а справою).

...У статтях ...виникає тема, якій незабаром належить стати першорядною: створення правової

мусульманської держави, розвиток і поглиблення самого поняття держави, невідомої

традиційному ісламу, виділення держави з громади.

Незалежність Тунісу, Марокко, Алжиру, країн італійської Африки, палестинські справи, єгипетська революція, статус мав стосунок Мухаммед Ассад.

...Причиною роздратування..., спрямованого проти Ассада було неприйняття ним так званої

іранської революції, здійсненої, як запевняють її прихильники, в ім’я ісламу. Ассад прямо називав

цю революцію катастрофою. Він питав: що в ній власне мусульманського? Адже і раніше, впродовж століть, мусульмани у всіх аспектах свого життя керувалися нормами релігії. Особливо

рішуче Ассад виступав проти жорстокостей революції, проти її фанатизму, котрий суперечить, як

він наполягав, етиці ісламу.

...Пакистанський диктатор, генерал Зія Уль-Хак, уже у восьмидесяті роки, теж шукав дружби

Ассада, але загинув в авіаційній катастрофі, перш ніж Ассад встиг ухвалити якесь рішення і

відповісти йому. Що ж до конституції, то саме Ассад зумів наполягти на внесенні до неї статті, що

відкриває жінкам шлях до вищих державних посад. Згодом це дозволило пані Беназір Бхутто стати

прем’єр-міністром Пакистану.

ЄВРЕЙСЬКИЙ ВІРОВІДСТУПНИК, з статті А. Рєзнікова «Єрусалимський слід»

Журналісти прозвали цю людину «Леопольдом Аравійським» (обігравши прізвисько англійського

розвідника Лоуренса). У його сина якось запитали:

– Ваш батько гаряче підтримував створення мусульманської держави в Пакистані, проте

протистояв заснуванню єврейської держави в Палестині. Як же це сумістити?

– Тут немає суперечності, – упевнено відповідав Талал Ассад. – Батько справді мріяв про

Пакистан як мусульманську державу, відкриту для кожного, хто сповідає його ідеологічні

принципи. А ідею створення єврейської держави в Палестині не сприймав з тієї причини, що

влаштуватися воно мала на землях, що належали, на його думку, місцевим арабам.


ДРУЖИН МІНЯВ, МОВ РУКАВИЧКИ, з статті «Мухаммед Ассад – коротка біографія» на

peoples.ru

Під час хаджу до Мекки помирає його дружина. Проте там же він заводить знайомства серед

впливових мусульман, завдяки яким через деякий час одружується на доньці одного з місцевих

шейхів, при цьому посилає сина першої дружини назад до Берліна. Публікує в європейських

газетах статті проарабської спрямованості.

Після декількох років перебування в Саудівській Аравії при дворі Абдул-Азіза починає відчувати

незадоволення своїм життям і виїжджає до Індії, де приєднується до боротьби мусульман за

незалежність Пакистану. Ассад також сприяє випуску перших газет мовою урду.

...У Нью-Йорку Ассад познайомився з молодою дівчиною з польської сім’ї, яка незабаром

прийняла іслам і вийшла за нього заміж, а колишню дружину відіслав до батька. У зв’язку з цим

виник скандал: на думку ісламського світу, відрікатися від мусульманки на користь жінки, котра

щойно прийняла нову віру, було неприпустимо.

Не чекаючи зняття з посади, сам пішов у відставку. Останні роки провів в Іспанії.


ФІЛЬМ ПРО ЗЕМЛЯКА, з кореспонденції І. Зайцевої «Подорож Лева. Мухаммед Ассад»

Від 20 до 28 січня цього року у Львові відбувалися зйомки документального фільму австрійського

режисера Георга Міша під назвою «Подорож Лева. Мухаммед Ассад».

Основою майбутнього фільму стало довге й загадкове життя видатного діяча ісламської культури

ХХ століття на ймення Мухаммед Ассад. Мухаммед Ассад (рідне ім’я – Леопольд Вайс)…

На фассаді сецесійного будинку, де він народився (вулиця Пекарська, 30), немовби символічно, збереглися скульптури-маскарони із зображенням лева. Саме там і починається фільм. Місто й

місце, де народилася людина подвійної національності й двох віросповідань, стають точкою

відліку для тієї довгої подорожі, що її, вслід за Вайсом-Ассадом, має здійснити знімальна група, прагнучи відтворити його образ.


АШЕШОВ Микола Петрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, драматург. Псевдоніми – А. Ожигов, Пончь.

З родини тимчасових купців.

Народився 11 (23) грудня 1866 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 9 березня 1923 р. в м. Петрограді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив третю одеську гімназію (1885), юридичний факультет Московського університету (1891).

Працював адвокатом, обирався секретарем Нижньогородського товариства розповсюдження поча-

ткових знань, де-факто редагував «Самарську газету» (1893-1895), виконував обов‘язки керівника

газети «Нижегородський аркуш» (1895-1898).

Друкувався в газетах «Кур’єр», «Самарська газета», «Російське життя», «Нижньогородський

аркуш», «Сучасне слово», «Північний кур’єр», «Товариш», журналах «Нове слово», «Освіта»,

«Сучасний світ».

Як літератор дебютував серією статей в петербурзькій газеті «Російське життя» (1892).

В «Самарській газеті» з’явилися фейлетони та оповідання А., а також роман «Буремне болото»

(1893).

Наш земляк – автор п’єс «В золотому домі» (1910), «Біля мільйонів» (1913), збірки оповідань «Ра-

ни кохання» (1914), повісті «Вороги» (1914). Написав та опублікував він і книгу «Т. Г. Шевченко.

Життя поета» (1919).

А. зазнав переслідувань з боку влади – його двічі висилали з Москви. Вперше за участь в

студентських хвилюваннях (1890), вдруге – за «зв’язок з політично неблагонадійними особами»

(1893). І якщо «дебютне покарання» в Нижньому Новгороді тривало недовго, то в Самарі

прийшлося провести принаймні три роки.

Розпочату публікацію його роману «Буремне болото» заборонили з цензурних міркувань.

Серед друзів та близьких знайомих А. – В. Короленко, М. Горький, Д. Заславський, Є. Чирикова, О. Толстая, О. Амфітеатров, С. Гусєв, Р. Ціммерман, М. Григор’єва, Н. Маслова, М. Анненський

та ін.


***

БЕЗ ПРИМАР ТА ІЛЮЗІЙ,

з творчого кредо М. Ашешова

Матеріалістична теза розсіює непотрібні примари і ілюзії.


МОРАЛЬ НЕГІДНИКІВ, з статті М. Ашешова «Замість демона – лакей (В. В. Розанов)»

У галереї безсмертних творінь російської художньої літератури є низка типів, з якими думка

мимоволі зближує даного письменника, мабуть, з часів книгодрукування...

Проте якщо взяти перший яскравий тип лицемірства, Іуду Головльова, – яким він здасться

неяскравим порівняно з Розановим. Їх, щоправда, зближують дві якості – відвертість і здирництво.

Але в Іуди все ж таки виявилася совість, хоча й здичавіла, однак все ж таки совість. Вона була

«загнана і мовби забута». І врешті-решт прокинулася.

Яка наївність! «Я не негідник, щоб думати про мораль».


ПЕРЕМОЖНА ПІСНЯ ЖИТТЯ, з рецензії М. Ашешова на поему Л. Андрєєва «Життя Василя

Фівейського»

Коли ...гіпноз і ...страхіття, який навівається талантом письменника, проходить, а допитлива думка

аналізує поему всю, цілком, то дзвінко починає співати в повітрі переможна пісня життя і яскраво

виділяється заклик до розумної осмисленої боротьби, до якої кличе письменник крізь символи і

туман свого чудового твору.

ВИМАГАЮ ОСОБИСТОГО НАГЛЯДУ, з таємної телеграми самарського поліцмейстера

приставу міста

Милостивий Государ, наказую особисто постійно наглядати за Ашешовим. Додатково доручаю

Вам таємно спостерігати, чи не вступить Ашешов у розпорядники друкарні Новикова і

завідування «Самарською газетою».


ДВА РОКИ ПІД ПИЛЬНИМ ОКОМ, витяг з архіву канцелярії Нижньогородського губернатора

Довідка про політичних ув’язнених, які відбувають покарання в Нижньогородській в’язниці Д. В.

Тихомирова, І. В. Цвєткова, П. Б. Нелідова і осіб, які перебувають під наглядом поліції М. П.

Ашешова й А. В. Тихомирову.

17 червня 1893 – 17 липня 1895


НАПРУЖУВАВ ЖАНДАРМСЬКЕ УПРАВЛІННЯ, з розвідки Л. Соловйової «Про Толстого»

Під час відвідин Самари Олександра Леонтіївна з сином часто приходила до Миколи Петровича

Ашешова. Їх дружба була заснована на спільній роботі в «Самарській газеті». Тут О. Л. Толстая

активно друкувала свої нариси і розповіді з народного побуту.

...Тепер необхідно сказати про М. П. Ашешова. Відомості про нього, достатньо вичерпні, містяться в документах Губернського Жандармського Управління Самари. З них ми дізнаємося, що Микола Петрович Ашешов, помічник присяжного повіреного, закінчивши юридичний

факультет Московського університету з дипломом 1 ступеня, в 1892 році був привернутий

Московським Жандармським Управлінням до дізнання як обвинувачений в державному злочині.

Згідно статті 416 Статуту Кримінального Суду відданий під особливий нагляд поліції і висланий з

Москви. За прохідним свідченням М. П. Ашешов прибув до Самари в січні 1893 року.

Рід занять визначений був так: адвокатура і літературна праця. Насправді ж М. П. Ашешов в

Самарі адвокатурою займатися не став, віддавшись цілком праці літературній. Це надзвичайно

турбувало Жандармське Управління.

... Влітку 1895 р. через сімейні нелади Ашешов покинув Самару, переїхавши до Нижнього

Новгорода.


ВИНИКЛА ІДЕЯ, з листа О. Толстої О. Вострому від 29 січня 1894 р.

Знаєш, яка тут виникла ідея. Купити у Новикова «Самарську газету» на паях товариських. Це ми, сидячи у Ашешова, мріяли. У Новикова справи в даний час кепські, і він продав би з

задоволенням.

Ашешов цифрами доводив, яке це могло б бути хороше підприємство в усіх відношеннях.


ГАЗЕТА ШТРИКАЄТЬСЯ, МОВ ЇЖАК, з листа М. Горького В. Короленку від 15 березня 1895

р.

Шановний Володимире Галактіоновичу!

Редакція покірно просить Вас надіслати невеличку розповідь до великоднього номера. Якщо така є

і Ви не проти «Самарської газет» – будь ласка, надішліть якомога швидше!

…На редакцію ходили скаржитися до губернатора міський голова і ще якась темна людина з

виборних місцевої думи. Губернатор викликав Ашешова і Костеріна (С. І. Костерін – купець, видавець «Самарської газети». – авт . ) і лаявся.

На другий день з’явилися…доноси, і нині губернатор складає належний папір до Головного

управління у справах преси.

Гарний?!

Ой, як тут паскудно! Дика тутешня публіка зовсім позбавлена віри в що-небудь

порядне і будь-які стерпні в моральному плані вчинки пояснює дурними спонуканнями.

…Але газета! Я нею задоволений, вона не дає спокійних днів тутешній публіці. Вона – колеться, мов їжак. Добре! Хоча потрібно б, щоб вона била по порожніх головах молотом…


МОЛОДІСТЬ – НАВРЯД ЧИ ГІДНІСТЬ, з листа М. Горького В. Короленку від 30 березня 1895

р.

Самара.

Шановний Володимире Галактіоновичу!

За звичаєм я – з проханням до Вас. Ашешов доручив мені просити Вас ось про що. Будьте

люб’язні – візьміть на себе працю вказати недоліки «Самарської газети» і окресліть те – якою б Ви

її хотіли бачити.

Умови, в яких зараз знаходиться газета, настільки сприятливі для неї, що удосконалення є цілком

можливим.

Завідувач редакцією – Ашешов – мені здається, дуже розумний і енергійний.

Я веду в газеті «Нариси і начерки». Скажіть, що Ви думаєте про те, як я трактую факт? Про саму

цінність факту? Про тон? Ашешов говорить – потрібно писати живіше.

Я намагаюся. Проте, очевидно, це не моя спеціальність, і мені здається, що деколи я впадаю

у вульгарно-скалозубський тон...

Бажаю Вам всього кращого.

Ваш О. Пєшков

ПР. Відповідайте ж швидше на цього листа! Дуже важливо саме тепер одержати від Вас якісь

вказівки. Кажучи, що Ашешов енергійний і розумний, я забув сказати Вам, що він – молодий. У

такій серйозній справі – справі крупного суспільного значення – молодість навряд чи гідність.

Пост Ашешова важливий – він диригент оркестру. Вказівки з боку для нього – необхідні. Ваша

вказівка цінніша, ніж чиясь інша, Ви провінціал, і Ви добре знайомі з провінційною пресою.

БАТЬКО ДИТИНИ – НЕ АШЕШОВ І НЕ СОЛДАТ ОЛЕКСАНДР, з листа А. Чехова М.

Чеховій від 11 листопада 1899 р.

Ялта.

Мила Машо, у нас міністерська криза. Мустафа пішов, і на його місце запросили Арсенія, росіянина в піджаці, грамотний, служив в Нікітському саду. Його хвалять. Молодий.

Тепер відповідаю на твого останнього листа. Машину дитину повинен утримувати не Ашешов, а

Вишневський. І самій Маші він повинен видавати щомісячно хоча по три рублі. А ще краще, якби

він узяв до себе Меланю і утримав її у себе разом з дитиною. Він вже писав мені, що батько

дитини – це він, а зовсім не солдат Олександр.


ЗВ’ЯЗКОВИЙ ГАПОНА, з книги М. Горького «Сава Морозов»

З’явився Петро Рутенберг, вчитель і друг попа, змушений через два роки задушити його, поговорив з ним і сів писати від імені Гапона відозву робочим, – ця відозва починалася словами:

«Брати, спаяні кров’ю».

Піп послав М. П. Ашешова до робочих з якоюсь запискою, прийшов Ф. Д. Батюшков і ще якісь

пригнічені люди, вони заявили, що Гапона – вбито і що зараз Невським поліція провезла його

труп, – «труп» в цей час мився в убиральні. З’явився ще хтось і сказав, що Гапон живий, його

шукає поліція, обіцяна винагорода за арешт.

Батюшков запропонував відвести Гапона у Вільно-економічне товариство, де зібралася

інтелігенція, – не пам’ятаю мотивів цієї пропозиції. Сава, усміхаючись, сказав:

– Так, так, нехай подивляться...

Він був настроєний роздратовано, говорив похмуро і дивився на Гапона з явною неприязню.

Гапон спочатку відмовився їхати, проте його переконали, тоді він попросив загримувати його, і

Морозов повіз його до режисера Художнього театру Асафа Тихомирова, гримувати.

Тихомиров не дуже зрозумів трагізм моменту, з його рук піп вийшов схожим на перукаря чи

прикажчика модного магазину. У цьому вигляді я й відвіз його і Вільно-економічне товариство, де

заявив, що Гапон – живий, ось він! І показав його публіці.

У Вільно-економічному товаристві представники робочих різних заводів і фабрик розповідали про

події дня; дізнавшись, що Гапон тут, вони забажали бачити його, проте піп відмовився від

побачення з ними і негайно ж виїхав з Батюшковим, який днів через два відправив його до

Фінляндії.

ГАЗЕТЯР ДО САМИХ КІСТОК, зі спогадів М. Самойлова

В моїй пам’яті збереглася ця висока людина зі зламаними бровами під прозорою синявою

окулярів, глузливими губами і борідкою Мефістофеля, «газетяр» до мозку кісток...

Гострий і живий у спілкуванні, він легко сходився з людьми, прекрасно знаходив мову з своїм

партнером і був однаково бажаним гостем і в купецьких вітальнях, і в салонах ліберальних земців.

Газета завдяки йому тісно зближалася з життям.


АШКІНАЗІ Володимир Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, перекладач, фейлетоніст. Псевдоніми – В. Азов, Пек.

З лікарської родини. Брат, Ашкіназі М., – прозаїк, поет, журналіст, фейлетоніст.

Народився 19 червня (1 липня) 1873 р. у м. Керчі Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Помер 7 листопада 1948 р. в м. Парижі (Франція).

Закінчив восьму Петербурзьку гімназію, слухав лекції в університетах Берна, Парижа, Цюріха.

Працював у газеті «Новини дня», редагував сатиричний журнал «Благий мат», був перекладачем

видавництва «Всесвітня література» (1918-1921), скарбником петроградського Будинку

письменників (1921), завідуючим літературною частиною кабаре «Балаганчик» (1921-1924).

Друкувався в газетах «Російське слово», «День», «Мова», журналах й альманахах «Театр і

мистецтво», «Театр. Росія», «Бабка», «Будильник», «Олівець», «Блискавиці», «Глядач», «Сатири-

кон», «Новий сатирикон», «Ілюстрована Росія».

Як літератор дебютував у московському журналі «Цикліст» фейлетоном «Чому він придбав вело-

сипед» (1895).

Видрукував книги «Істинно руські народні казки», «Кольорові скельця» (обидві – 1911), «Поїздка

в Росію» (1912), «Колючки без троянд» (1916 ), «Не бути щастю, якби нещастя не допомогло».

А. також писав п’єси, фарси, скетчі, які неодноразово ставилися у театрах. Наприклад, «Чотири

тури вальсу» мало тривале сценічне життя.

Перекладав О. Генрі, Л. Керролла, П. Бенуа, Д. Прістлі, Г. Уеллса, К. Дойла, Д. Конрада.

З владою відносини у А. не складалися. Так, вихід його журналу «Благий мат» за публікацію листа

Є. Сазонова «Як я вбив Плеве» царська цензура заборонила уже після першого номеру. Не

сприйняв наш земляк і прихід більшовиків, роблячи протягом десятиліття усе, аби покинути межі

Країни Рад. Нарешті вдалося виїхати в Париж (1926).

На чужині А. продовжував писати, був конферансьє. До останньої хвилини життя співпрацював з

емігрантськими друкованими виданнями.

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Чорний, Н. Теффі, П. Мілюков, К. Чуковський, Є.

Сазонов, А. Аверченко, Л. Василевський, В. Рудич, К. Чуковський, Т. Щепкіна-Купернік та ін.


***

НЕЩАСТЯ ДОПОМОЖЕ

, з життєвого кредо В. Ашкіназі

Не бувати б щастю, та нещастя допомогло.


РУСЬКИЙ РУСЬКОМУ ОЧІ ВИКЛЮЄ, з фейлетону В. Ашкіназі «Професія без назви»

Іван Савович хлюпнув у чарку залишок горілки, подивився, примружившись, всередину карафки, випив, заїв самотньою горошиною, що бовталася в його тарілці, і сказав:

– Ось ви, пане літераторе, часто наводите вислів так званої народної мудрості або

спостережливості, чи що. Так вам, напевно, теж доводилося говорити: «Ворон ворону очей не

виклює». Але повинен вам сказати, що, за моїм досвідом, цей вислів стосовно нас, руських, вважаю нісенітницю. Погляньте, ось на розі араб стоїть, килими продає. То спарвді йому інший

араб очей не виклює. Підійде до нього інший араб з таким же товаром, цей скаже:

«Хурди-мурди, я на цьому місці торгую!»

І другий араб норовитися не стане і ахінею розводити, що, мовляв, ніякі місця нікому не

замовлені, не буде. Скаже: «Шалтай-балтай, вибач, братику», – і піде собі інший ріг шукати.

Але якби ці два конкуренти виявилися руськими, зовсім би інша була картина. Не тільки

прибулець не пішов би, а нагнув матюків, а ще б неодмінно поряд з ним став би.

Тому що руський «кращий за нього». Жоден руський не може допустити, щоб якийсь Іван

Іванович, такий же, як він, біженець, утер йому носа.

Ні, руський руському завжди очі виклює і себе при цьому аніскільки не пошкодує.


ДЕМОН ЗБОЧЕНОСТІ, з оповідання В. Ашкіназі «Одруження Сиволдаєва»

Естет Єрмил Сиволдаєв якось зненацька для самого себе закохався в дівицю Гусєву, Раїсу

Миколаївну. Сталося це, звичайно, улітку, коли Купідон, немов з ланцюга зірвавшись, палить з

луку, мало турбуючись про те, куди й у кого вцілить його стріла. Будь Єрмил Сиволдаєв просто

Єрмилом Сиволдаєвим з цього нічого дурного, крім гарного, не вийшло б. Узяв би він з дівицею

Гусєвою законний шлюб, одержав у придане тисяч двісті грошей і зажив би з молодою дружиною

душа в душу – батькам на розраду, церкві й батьківщині на користь. Проте Єрмил Сиволдаєв, як я

вже сказав, був естетом і навіть написав дві книжки віршів, присвячених сатані та антихристу, в

яких визнавав власні що ні на є протиприродні вади і неперевершено оригінальні смаки.

В «Календарі письменника» Єрмила Сиволдаєва інакше й не називали як «наш знаменитий (чи

«наш симпатичний») збоченець».

…За таких умов, погодьтеся, Єрмилові Сиволдаєву, естетові і збоченцю, незручно було

одружуватися, як одружуються прості смертні – з боярами і півчими, з каретами і закускою. І це

жахливо бентежило Сиволдаєва, котрий закохався в Раєчку самим натуральним і нітрохи не

перекручений спосіб.

Раїса Миколаївна була дівицею позитивна і не схильна до емпіреїв. Вона не проти була послухати

вірш, присвячений сатані, але вимагала, щоб до чаю обов’язково були рогалики з маком та круглі

булочки з кмином. Вона нічого не мала проти збочень Месаліни, але шлюбу без батьківського

благословення не уявляла. Можете здогадатися, як кепсько почував себе Єрмил Сиволдаєв на

самому порозі раю. Він любив Раєчку, як сорок тисяч братів любити не могли б, але настільки ж

міцно любив він свою репутацію збоченця. Сорок тисяч молодих естетів не могли б любити так

сатану і все сатанинське, як Єрмил Сиволдаєв.

У «Календарі письменника» уже промайнула погроза поки що у вигляді коротесенької замітки про

те, що Сиволдаєв одружується по коханню. …Це все рівно, якби Нерон зробився попечителем

дитячого притулку, так ще з християнської любові до малечі.

…Бідний естет клявся Астартою, що в гіршому становищі йому ще бути не доводилося.

Перед самим весіллям у нього відбулася з Раєчкою така розмова.

– Раєчко, – сказав Сиволдаєв, – я згодний заради тебе з усім. Згоден з фраком, з боярами, з

каретою і навіть закускою. Згодний навіть, як це мені не огидно,прийняти від твого батька на

200000 карбованців акцій Мамалигінської мануфактури, хоча, не приховаю, волів би отримати

грішми. Бачиш, на які жертви я готовий! Я згодний навіть на придане! Але, у свою чергу, молю

тебе про одне-єдине: дозволь мені описати наше одруження у вірші, озаглавленому: «Наречена

Люципера».

– Твоя ласка, – сказала Раєчка, – але тільки щоб рідні не впізнали в нареченій Люципера мене.

Ти ж знаєш: мої рідні – люди богомільні.

– Не турбуйся, Раєчко. І ще молю тебе про одне: дозволь мені дати замітку в «Календар

письменника» про наш шлюб.

– Як бажаєш, – мовила Раєчка, – але тільки з рідними моїми сам вже порозумійся: ти ж знаєш,

вони люди відсталі.

Весілля зіграли пишно. Лише півчим Бог знає скільки заплатили, – зате вони й співали в святкових

жупанах. Закуска дорівнювала будь-якому обіду. Гості зібралися перший сорт: були присутні

навіть голова біржового комітету та член ради одного з міністерств.

А в «Календарі письменника» з’явилася така замітка:

«Вчора наш симпатичний збоченець Єрмил Сиволдаєв, засновник культу Люципера й Астарти

(Іштар), вступив у містичний шлюб з дівицею Р. Г., однією з найвизначніших російських жриць

хтивої фінікійської богині. Подробиці одруження ми не зважуємося передати, побоюючись

переслідування за ст. 1001-ю та 63-ю. Після весілля молоді виїжджають в Індію».

Рідні Раєчки вжахнулися, але Єрмил Сиволдаєв їх заспокоїв:

– Господи, ну уявіть собі, що ви б видали Раєчку за офіцера. Повинні ви були б рахуватися з

думкою офіцерів? Точно так само ви повинні рахуватися з думкою естетів, раз ви видали вашу

доньку за естета.

Матуся Раєчки подивилася на двоспальне ліжко молодих, перевела погляд на лампадочку, запалену перед образом, і сказала:

– Боже ти мій, усі в них, як у людей. Усе добропристойно, шляхетно. То нехай собі пишуть. Може, Єрмилові заради його справи потрібно, щоб на нього наклепи зводили.

Через два місяці після весілля Раєчка почала шити льолі, а Єрмил Сиволдаєв сіл за нову книгу

віршів, присвячену… демонові збоченості.


СТОРОННЄ РУКОДІЛЛЯ, з розвідки Г. Титової «Меєрхольд і Комісаржевська: модерн на

шляху до умовного театру»

За звичаєм іронічний Волод. Азов описав єдність виконавської школи цілком вражаюче: «Він

(Меєрхольд – авт.) розгубив хороших акторів і актрис, а ті, що залишилися, втратили під його

керівництвом здатність жити на сцені». «Зате, – продовжував Азов, – набули балетних манер і

акробатичних звичок, навчилися, як пані Мунт, яка грає роль Вендлі, обертатися навколо власної

вісі і, як п. Давидовський, складатися навпіл і навіть втроє».

Далі Азов перераховує і деякі інші особливості виконавської техніки, засвоєної

меєрхольдівськими акторами, – відсутність перевтілення, відсторонення побутової фактури мови

(те, що іронічно назване критиком «наслідування голосу Петрушки»). Шкода, що він не

розшифрував і «багато інших, цікавих, проте сторонніх для театру рукоділь» акторів.


ВЗЯВ З СОБОЮ П’ЄСУ АЗОВА, з листа С. Маршака К. Пєшковій від 28 липня 1915 р.

Новий Двір, Веліж, Вітебської губ.

Дорога Катерино Павлівно,

Пишу Вам з маєтку Вітебської губ., куди я приїхав після довгої подорожі – залізницею, пароплавом і кіньми. Живу я у милих моїх друзів, людей дуже хороших, і відпочиваю на славу.

Захопив з собою Блека, а на додачу, до моєї скорботи, довелося захопити п’єсу Азова.

Я посилаю Вам і Максимові пару віршів. Я переписав би інші, проте забув захопити з собою

зошит, а по пам’яті записувати важко: пам’ятаю лише приблизно.

Ось про що я хотів попросити Максима: до виходу книжки Блека нікому не давати моїх віршів, які

я посилаю. Якщо мені вдасться тепер як слід попрацювати, я постараюся видати книжку взимку.

Чи не зберетеся Ви на різдво до нас до Фінляндії?

Ще раз прошу Вас прийняти мій найсердечніший, найдружніший привіт, дорога Катерино

Павлівно.

Ваш С. Маршак.


ЦЬКУВАННЯ ВОВКІВ, з статті В. Розанова «Кривдник і скривджені»

Ще трохи, і, мабуть, Чуковський змусить замовкнути навіть великого Волод. Азова. Просто жах. А

хотів би я подивитися єдиноборство Чуковського з Азовим. У обох зуби... не потрібно ходити на

цькування вовків.


САТИРИК ВИСОКОГО ГАТУНКУ, з статті Р. Соколовського «Володимир Азов. Літературні

фейлетони»

За свідченнями «Ілюстрованої Росії», в Парижі Ашкіназі з’явився 1928 року, з чим пов’язана

публікація оповідання «Заява Васі Зяблого» – першого виступу його в емігрантській пресі.

...Ознайомитися з творами Азова можливості немає: вони не перевидавалися, а ті п’ять оповідань, що поміщені в антології «Сатирикон» і сатириконівці», уявлення про письменника не дають: вони

не найхарактерніші для нього.

Перш за все, Володимир Азов не «тяжів до сатири», а був сатириком, про що свідчить книга

«Кольорові скельця». Головним об’єктом викриттів письменника було грубе знехтування

цивільних прав і свобод, які дарував цар Маніфестом від 17 жовтня, розгул мракобісся

чорносотенців.

З’явися у читачів можливість заглянути в «Кольорові скельця», вони переконалися б, що зовсім не

тверду владу висміює сатирик, а всесилля «Союзу російського народу». Якийсь маляр з цього

«Союзу» здатний звалити своїми доносами самого губернатора. Не стільки манія загальної

підозрілості, скільки патологічна ксенофобія «істинно російських патріотів» викривається в

оповіданні «В палаті № 6», пацієнт якої одержимий комплексом націоналізму: для нього навіть

кури кохінкінки і корови симентальської породи – інородці.

Всесильною фігурою виглядає звичайний городовий, перед бляхою якого схиляються навіть

сильні світу цього («Городового бляха № 76 в міністерстві народної освіти»).

Правове беззаконня висміяне у фейлетоні «Жертва фантазії»: Іван Іванович Іванов, підрахувавши

якось, скільки разів його незаконно позбавляли свободи, робить для себе висновок, що в якійсь

Австралії, наприклад, він швидко б розбагатів за рахунок відшкодування морального збитку, завданого незаконними арештами.


СУМНО, БО …ВЕСЕЛО, бувальщина

Якось Володимир Азов читав трупі театру «Криве дзеркало» свою п’єсу. Читав добре – з

почуттям, з толком, з розставлянням, підкреслюючи найсмішніші і найдотепніші, на його думку, місця. Актори слухали з напруженою увагою.

Коли він кінчив, зненацька повисла зловісна тиша. Народ мовчав...

– Ну, що ж, панове, як вам подобається моя п’єса? – не витримав Азов і перервав обтяжливе

мовчання.

Піднявся актор Н. В. Грановський:

– Я не знаю, чи пристануть товариші на мою думка, але мені хочеться сказати про вашу п’єсу

словами поета: «Мені сумно тому, що весело тобі».

Вибухнув дружний, гомеричний регіт...


АШКІНАЗІ Михайло Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, фейлетоніст, письменник. Псевдоніми – Аз і Ферт, А. Желанський, Лідер, Ніхто.

З лікарської родини. Батько, Ашкіназі О., - доктор медицини, ; брат, Ашкіназі В., – перекладач, фейлетоніст.

Народився 17 (29) серпня 1863 р. в м. Керчі Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Помер в 1936 р. Точні місце і дата – не відомі.

Закінчив Керченську гімназію (1882), фізико-математичний факультет Петербурзького університе-

ту (1887).

Видавав у Москві газети «Вечірня зірка» та «Нова зірка» (1906-1907), сатиричний часопис «Ким-

вал» (1908), був кореспондентом газети «Мова» (1908-1916), очолював відділ у часопису «Грамо-

фон».

Друкувався в газетах «Вечірня зірка», «Мова», «Нова зірка», журналах «Будильник», «Кимвал».

Як літератор дебютував книгою оповідань «Лава і кафедра» (1893).

Потім настала черга збірників «Байки» (1896), психологічних етюдів «Злі спокуси» (1910), нарисів

«Казки Пушкіна в народному стилі» (1936).

За царизму зазнав судових переслідувань з боку влади.

Серед друзів та близьких знайомих А. – К. Чуковський, Н. Теффі, О. Чорний та ін.


БИКОВ Петро Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, письменник, критик, історик літератури, бібліограф. Псевдоніми – Дух, Незлостивий поет, П. Злобін, Кошлатий лірик, Амедей Чортополохов, Ендиміон Вампіров.

З дворянської родини. Брат, Биков М., – журналіст.

Народився 20 жовтня (1 листопада) 1843 р. в м. Севастополі Таврійської губернії Російської

імперії (нині – Автономна Республіка Крим України).

Помер 22 жовтня 1930 р. в м. Пушкіні Ленінградської області СРСР (нині – Ленінградська область

РФ).

Закінчив Катеринославську гімназію (1860), вчився на фізико-математичному факультеті Харків-

ського університету (1860-1864), звідки випущений «дійсним студентом», був вільним слухачем

земельної та лісової академії в Москві (1968).

Працював приватним учителем в Катеринославі та Харкові, кореспондентом журналу «Бабка»

(1878), завідуючим літературним відділом «Російського базару» (1879), відповідальним

редактором журналів «Діло» (1880), «Російське багатство» (1881-1900), «Сучасник» (1911-1915), редагував газети «Степ» (1885-1886), «Слово» (1903-1906).

Друкувався в газетах «Новоросійський телеграф», «Харківські відомості», «Лелітка», «Газеті О.

Гатцука», «Новий час», журналах «Нива», «Син Вітчизни», «Історичний журнал», «Сонце Росії»,

«Вісник іноземної літератури», «Північ», «Зірка», «Будильник», «Сучасний літопис», «Живопис-

ний огляд», «Російський світ», «Маляр», «Жайвір», «Природа і життя», «Новий російський базар»,

«Спостерігач».

Як літератор дебютував в газеті «Лелітка» добіркою афоризмів «Житейські дурниці» (1861).

Потім настала черга циклів «Біля Дніпра» (1900), «З зошита старого романтика» (1901), «Із

спогадів старого природознавця» (1915-1917), «Мої вихованці і друзі» (1917).

Під редакцією Б. побачили світ зібрання творів О. Афанасьєва-Чужинського (1890-1892), М.

Загоскіна (1901; 1915), М. Лермонтова (1891), О. Кольцова (1892; 1907), К. Станюковича (1906-1907), М. Гоголя (1908), С. Максимова (1908-1913), О. Майкова (1914), Д. Маміна-Сибіряка

(1915-1917) та інші.

До посмертного видання належить книга мемуарів «Силуети далекого минулого» (1930).

Перекладав з французької та німецької – В. Гюго, В. Шекспіра, Г. Гейне, Т. Готьє та ін.

Працював над «Словником російських письменників», «Словником російських жінок-письмен-

ниць», «Словником псевдонімів російських письменників XIX-XX ст.».

В доробку Б. – близько 10000 великих та малих біографічних нарисів.

За публікацію в журналі «Слово», який наш земляк на той час редагував, заклику М. Горького з

приводу «кривавої неділі» (1905) він зазнав переслідувань з боку влади.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Ясинський, Л. Толстой, А. Чехов, М. Лєсков, М.

Лохвицька, В. Короленко, В. Брюсов, В. Бибиков, С. Венгеров, В. Гіляровський, Л. Майков, Д.

Менделєєв, М. Лохвицька, В. Білібін, Г. Благосвєтлов, В. Немирович-Данченко, В. Срезневський, В. Брюсов, І. Василевський, М. Ватсон та ін.


***

ЗАРАДИ НАПИСАНОГО

, з професійного кредо П. Бикова

Вивчати написане заради написаного.


ЛЄСКОВ ЗДИВУВАВСЯ, з книги П. Бикова «Силуети далекого минулого»

Не пам’ятаю хто сказав йому (Лєскову М. – авт.), що у мене на картки занесено все ним написане і

поміщене в різних журналах і газетах.

«Мене запевнили, – писав мені своїм круглим, оригінальним почерком Лєсков, – ніби в числі

інших письменників у вашому літературному архіві значиться і моє ім’я і повний список всього, мною надрукованого. Чи правда це? Якщо правда, то ви надасте мені істинно товариську послугу, поділившись зі мною вашим списком. Не відмовте листівкою повідомити мене – чи мені зайти до

вас, чи ви мене відвідаєте, і взагалі – чи прийнятне моє прохання?

Нетерпляче буду чекати цікавого побачення, на якому сподіваюся виразити вам крайнє

здивування копіткою працею вашою і сказати багато побажань».


ПОРАДИЛИ ЗВЕРНУТИСЯ ДО БИКОВА, з листа М. Лєскова до редакції газети «Новий час» в

жовтні 1888 р.

У «Новому часі», 2-го жовтня, надрукована замітка п. Петербуржця про ювілейні подарунки

письменникам, і при цьому зроблена вказівка на ... «Бібліографію» моїх літературних робіт з 1860

по 1887 рік. Пан Петербуржець знаходить, що така бібліографія була б доречна у всіх тих

випадках, коли збираються вшановувати заслуги письменника, проте у нас про це «повинен

поклопотати сам ювіляр, як поклопотав, наприклад, п. Лєсков». Приблизно в цьому ж дусі 1

жовтня з приводу моєї «Бібліографії» висловився п. Фаресов в газеті «День».

Я дуже вдячний п. Петербуржцеві і п. Фаресову за їх увагу до моєї «Бібліографії», але прошу у вас

дозволу внести до цих повідомлень уточнення...

Я не бажав би, щоб хтось подумав, що «Бібліографія» моїх творів є підготовка до святкування

мого ювілею. Двадцатип’ятиріччя моєї літературної діяльності вже пройшло. Два роки тому деякі

з невеликого числа моїх літературних друзів бажали чимось ознаменувати цей день, і про це тоді

прослизнула звістка в «Щотижневому огляді». Я негайно ж відхилив цю затію і надрукував про те

заяву. Друзі мої змилувалися і залишили мене у спокої.

...І про «Бібліографію» свою я теж не «клопотав». Вона з’явилася зовсім інакше: без моєї участі. І

діячі і свідки цієї події всі в наявності і всі відомі в літературному колі.

Щодо своїх літературних робіт я завжди був так само безтурботний, як і інші, і коли, весною 1888

року, виникла думка про видання зібрання моїх творів, то я опинився в крайньому утрудненні: як

оглянути свої власні роботи і як зробити з них відповідний вибір? Тоді молоді письменники...

порадили мені звернутися до П. В. Бикова, у якого ніби то відзначені всі мої роботи. Я був цим

здивований, проте звернувся до п. Бикова, який побажав мені зробити літературний товариський

подарунок, – він сам безоплатно склав і прислав мені «Бібліографію» моїх творів – подарунок, котрий глибоко мене чіпає і надзвичайно мені приємний і корисний.

Таке походження моєї «Бібліографії», про яку я нітрохи не «клопотав»...

Користуюся цим випадком, аби вголос висловити П. В. Бикову мою щиру подяку за його

справжній літературний подарунок товаришеві.

Микола Лєсков.


РЕДАКТОРІВ ПЕРЕДАВАЛИ, МОВ СПАДЩИНУ, з книги В. Вересаєва «Літературні спогади»

У ті часи затвердження редактора ...опозиційного журналу було зв’язано з неймовірними

труднощами. Головне управління у справах друку, траплялося, забраковувало одну за іншою

десятки осіб, котрі подавалися на затвердження, і журнал потрапляв в абсолютно безвихідне

становище. Тому уже затвердженими редакторами доводилося дуже дорожити, і вони

передавалися разом з журналом одним видавцем іншому.

Так було і з редакторами «Російського багатства». До дійсного редагування журналу вони, зрозуміло, не мали ніякого відношення. Роль Бикова обмежувалася тим, що він щомісячно

заїжджав до редакції, підписував готовий до випуску номер і одержував за це свої двадцять п’ять

рублів.


ЦЕНТР ТЯЖІННЯ, з розвідки М. Кавуна «Родина Бикових і їхні гості»

У першій половині XIX століття Мануйлівка переходить у власність до сім’ї Бикових. Виникає ще

одна паралельна назва сіла – Биківка. Не зважаючи на це, з кінця XIX ст. назва Мануйлівка міцно

закріплюється в офіційних джерелах.

Родина Бикових вважалося одним з «центрів тяжіння» інтелектуальної еліти Катеринослава. Брати

Микола Васильович і Петро Васильович були відомі і як журналісти (перший редагував газету

«Дніпровська чутка», другий – газету «Степ») і як видавці (видали зібрання творів М. В. Гоголя і

О. Афанасьєва-Чужбинського), і як меценати.

В результаті лівобережний маєток Бикових став місцем, яке відвідували багато видатних людей

свого часу. Під час гастролей в Катеринославі тут бували М. Кропивницький, М. Садовський, І.

Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Заньковецька – відомі діячі українського театру. В

Мануйлівці гостювали письменник і етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський і поет Іван

Манжура.


ПЕРЕДПЛАТИ «СОНЦЕ» БИКОВА, з листа А. Чехова О. Чехову від 26 січня 1887 р.

Чехов!

Надсилаю тобі рахунок, який ти зобов’язаний в найближчу суботу… віднести до «Пет. газети» і

отримати по ньому гонорар. Отримай обов’язково, не погоджуючись ні на які компроміси і

відтягування, бо я сиджу без грошей і живу в борг.

Гроші вишлеш переказом (простим) тієї ж суботи, вексель пошлеш кур’єрським чи

рекомендованим…

На витрати розтринькуй, скільки належить, проте з докорами совісті. Пам’ятай і відчувай: не

зважаючи на твою явно шахрайську натуру, я довіряю тобі значні суми!

Ще про одну послугу: в Пітері буде видаватися журнал «Сонце» (Мікешин і Биков). Відвідай

редакцію (Троїцький пров., 40) і передплати на моє ім’я цей орган, заплативши 2 руб.

(скористуйся розстроченням), та за Івана внеси 1 руб.

Передплативши 2 примірн., одягни шапку, навоняй і йди геть. Рушивши, прямуй на Велику

Морську в магазин Гольцера і скажи там, що твоє ім’я Саша. Ось і всі доручення.

Буйлова натисни, не щадячи живота його.

А. Чехов.


ВАШІ ГРОШІ – ТЮ-ТЮ, з листа О. Чехова А. Чехову від 30 січня 1887 р.

Щодо «Сонця» ви з Іваном, здається, обоє сіли в калюжу і ваші грошики – тю-тю. По-перше, власне «Сонця» не буде, а буде щось на кшталт «Весни» чи щось подібне.


ПРИГОЛУБИЛИ СЕРЦЕ, зі спогадів Г. Гребєнщикова «Серед письменників»

Слово М. Горького, який протягнув нам, сибірякам, свою могутню руку з далекого італійського

острова Капрі, надало мені великий, скажу навіть, незаслужений кредит.

...Тут зустрів я своїх старих знайомих П. В. Бикова і Є. П. Карпова, дві-три випадкові фрази яких

якось приголубили серце. Є. А. Ляцький представив мене ще декому, згадавши про Сибір і про

Алтай. Дехто зацікавився. Затіяли розмову, і я почув дещо дивні запитання, на зразок:

– А як у вас каторга? Ви, ймовірно, добре вивчили побут її героїв... Адже який матеріал багатий!

І яким було здивування, коли я сказав, що не всякий сибіряк стикається з каторгою... Схоже було

на те, що і мене вважали, принаймні, сином тюремного наглядача.

– Ой, Алтай, Алтай! – вигукнула Теффі. – Це, говорять, щось дивовижне!

Взагалі, я відчув: Сибір всім слухачам здавався заморською, дикунською і незвичайною країною...


ЦІННІ СПОГАДИ, з статті О. Савіна «Зумів знайти свого читача»

За спогадами письменника і бібліографа П. В. Бикова, П. Горський поміщав «непогані повісті і

оповідання не лише в дрібних виданнях, але й в товстих журналах», а оповідання «Високе

кохання» «дуже сподобалося Достоєвському і було надруковане в його журналі».

Петро Васильович, автор мемуарів «Силуети далекого минулого», писав: «У той час літературні

гонорари були мізерними, та й платили нерегулярно, тому П. Горський брався за будь-яку роботу: колов дрова, тягав кулі на баржі, сортував оселедці». Неодноразово звертався за допомогою до

Літературного фонду.

Принизлива бідність і пристрасть до вина привели П. Горського до психіатричної лікарні...


БІЛЬБАСОВ Василь Олексійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, історик, публіцист.

З дворянської родини. Брат, Більбасов П., – волинський віце-губернатор (1869-1874), самарський

віце-губернатор і губернатор (1874-1877), полтавський губернатор (з 1878).

Народився 7 (19) червня 1837 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 24 липня (6 серпня) 1904 р. в м. Павлівську Російської імперії (нині – місто Ленінградської

області РФ). Похований на московському Новодівочому цвинтарі.

Закінчив Петербурзьку гімназію №2 (1857), історико-філологічний факультет Петербурзького уні-

верситету (1861). Займався історичними дослідженнями за кордоном (1863-1866).

Працював викладачем в Петербурзькому (1866) та Київському (1866-1871) університетах, редакто-

ром петербурзької газети «Голос» (1871-1883).

Почесний член Слов’янського благодійного комітету (1869).

Друкувався в газеті «Голос», журналах «Київські університетські вісті», «Вітчизняні нотатки»,

«Журнал Міністерства народної освіти», «Російська старовина», «Історичний вісник».

Як літератор дебютував монографією «Хрестовий похід імператора Фрідріха II з будинку

гогенцоллернських герцогів» (1863).

Потім настала черга наступних доробків: «Культура за імператора Фрідріха II» (1865), «Про

документальні джерела хроніки Матвія Паризького», «Попівський король Генріх IV Распе, ландграф турингський, з будинку Людовіка Бородатого» (обидва – 1867), «Кирило і Мефодій за

документальними джерелами» (1868), «Чех Ян Гус з Гусинця» (1869), «Черниця Росвіта, письмен-

ниця Х ст.» (1873), «Дідро в Петербурзі», «Катерина II і Дідро» (обидва – 1884), «Катерина II під

час війни з Швецією», «Перші політичні листи Катерини II» (обидва – 1887), «Розповідь про сто-

сунки Пушкіна та Дантеса» (1898).

Перу нашого земляка належать стаття «Про права малоросійських козаків на землі, які вони

займають» і белетризоване дослідження «Жінка-папа».

Проте головною далебі не безпідставно вважається праця «Історія імператриці Катерини II» (1890-1896), задумана у 12 томах. На жаль, написати Б. встиг лише три, причому світ у Росії побачив

лише перший. Другий, незважаючи на те, що автор залишався поміркованим лібералом і

прихильником саме буржуазних реформ, заборонила до друку цензура, а третій вийшов у

Німеччині.

Існує версія, що, обійнявши трон, імператор Олександр III найперше призначив аудієнцію Б., що

того запитати: «Чи є в мені бодай крапля руської крові?».

Свою величезну бібліотеку наш земляк заповів Вищій російській школі у Парижі.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Г. Данилевський, А. Краєвський та ін.


***

ГОЛОВНЕ – УМІННЯ, з

життєвого кредо В. Більбасова

Все залежить від уміння.

ЧЛЕНИ СИНОДУ АРСЕНІЯ ЗРАДИЛИ, з книги В. Більбасова «Історія імператриці Катерини

II»

Ніколи, ні колись, ні опісля, Синод не чув нічого подібного.

У цій промові, блискучій за сміливістю задуму й ефектній за різкістю висловів, була вся Катерина

з її зарозумілою впевненістю в безкарності і з рідкісною, видатною відвертістю.

Архієреї – не служителі вівтаря, не духовні сановники, але державні особи, найвірніші

піддані: для них влада монархів – понад усе. Пам’ятаючи свій вчинок з Арсенієм, члени Синоду

повинні були покірно вислухати імператорську промову, повну вишуканого докору і

неприхованого до них презирства.

Вони, як раби, зрадили Арсенія перед світською владою; тепер світська влада поневолила їх.


ШИРОКИЙ ПОЛЕ ВІЛЬНІЙ ПРАЦІ, з статті В. Більбасова «Про причини повстання в

південних штатах Америки в 1860-61 рр.»

Була (влада в США – авт.) в руках государевих людей південних штатів, …зазвичай закони

враховували бажання південних штатів..., впродовж останніх десятиліть південні штати фактично

тримали в своїх руках законодавчу владу.

З того часу (т. зв. «компромісу Міссурі» – авт.) і до обрання Лінкольна президентом

рабовласництво набувало все більших і більших об’ємів…, і рабовласники все більш зухвало

висували свої вимоги.

…Відразу після обрання А. Лінкольна південці зрозуміли, що цим у них вирвали скіпетр

політичної сили й що відтепер головним завданням американського уряду буде покласти край

поширенню рабовласництва.

Південці ясно бачили, що уряд на чолі з Лінкольном не зупиниться навіть на цьому і що кінцевою

його метою буде остаточне знищення рабовласництва.

…Якщо додати до цього, що більшість населення південних штатів симпатизувала інсургенціям і

вимагала від уряду поступок на користь Півдня, було зрозуміло, що уряд Сполучених Штатів не

мав можливості не лише погасити повстання (Громадянську війну – авт.) на самому початку, а й

навіть не мав сил не дати йому розповсюдитися.

…США стануть могутнішою державою, ніж будь-яка з держав Європи. …Знищення рабства

відкриє широкий терен «вільній» праці і приверне не одну тисячу переселенців …з Європи до

Америки.


НЕРЕГУЛЯРНА КІННОТА КРАЩА ЗА РЕГУЛЯРНУ КАВАЛЕРІЮ, з рецензії В. Більбасова

«Нові російські матеріали з історії Семилітньої війни»

Для служби на передових постах, для розвідок, для нальотів невеликими партіями... ці нерегулярні

війська (калмицька кіннота – авт.) були і залишаються неоцінимим знаряддям військового успіху; за витривалістю коней, за бойовими навиками й дії в кінному, так і піших лавах, за умінням

пристосовуватися до даної місцевості, ця нерегулярна кіннота була й залишається набагато вище

за штучно виховану кавалерію...


ПОМІРКОВАНИЙ ЛІБЕРАЛ, з «Критико-біографічного словника» А. Венгерова

«Голос» в період редактора Більбасова став органом помірного лібералізму, в економічній сфері –

захисником розвитку великої промисловості, у області зовнішньої політики – ворогом всяких

«авантюр», які могли порушити мир і розладнати торговельно-промислові справи, у сфері

внутрішньої політики – прихильником поступових помірних реформ, розвитку самоврядування

міського і земського, впровадження реальної системи освіти.


ПРИНЦИП СВОБОДИ – ПОНАД УСЕ, з дослідження С. Шершневої «Про маловідомий

рукопис В. О. Більбасова»

Рукопис В. О. Більбасова можна розглядати як оригінальне історичне джерело, як свідоцтво

дослідника другої половини XIX ст., який намагається осмислити, що відбувається по іншу

сторону Атлантичного океану. Для декількох поколінь американських і російських істориків тема

Громадянської війни (в США – авт.) є однією з пріоритетних. Тим більше, що в американській

історіографії існують неоднозначні, а деколи і взаємовиключаючі оцінки тієї епохи.

Таким чином... відгук В. О. Більбасова викликає безперечний інтерес.

В. О. Більбасов ставить запитання: чому федеральний уряд не був в змозі подавити повстання на

самому його початку? Відповідаючи, історик пише про те, що попередня адміністрація президента

Дж. Бьюкенена «захищала і охороняла права рабовласників». Учений дає вельми точну і ємну

характеристику членам адміністрації президента Дж. Бьюкенена, які «вжили всіх заходів… для

досягнення мети рабовласництва».

Рукопис було написано в 1864 р., коли стало очевидним, що повстання скоро повинне

припинитися. Тому, ймовірно, він вважав необхідним вирізнити два надзвичайно «важливих

результати нинішньої американської війни». «По-перше, союзний уряд збережеться..., цим буде

доведена можливість репрезентативної системи управління; і по-друге, рабовласництво буде

знищене – цим принцип свободи праці одержить ще одне підтвердження».

Історик говорить і про наслідки й значення американської війни: «Країна, яка стоїть на основі

самоврядування, може існувати і має достатньо сил, аби підтримати свій авторитет навіть

усередині власних кордонів».


ТИ ПОМИЛЯЄШСЯ, ЩЕБАЛЬСЬКИЙ, з розвідки С. Карпа «Запитання Дідро Катерині II про

стан Росії: деякі уточнення»

Коли Жорж Дюлак опублікував статтю про рукописи Дідро, які зберігаються в СРСР, він згадав і

про допитний лист Дідро, адресований Катерині II, вказавши, що це джерело ставить перед нами

проблему текстології. Про яку проблему йде мова?

Вперше питання Дідро і відповіді Катерини II були опубліковані П. К. Щебальским 1870

року. Французький текст супроводжувався перекладом декілька його фрагментів

російською мовою. Щебальський повідомив, що оригінал знаходиться серед паперів

Храповицького, одного із статс-секретарів Катерини II. Не знаючи, хто саме ставив

запитання, Щебальський приписав їх графові Луї-Філіпу де Сегюру.

В. О. Більбасов передрукував вибірку з видання Бартенєва.... При цьому він уточнив, що

опублікований Бартенєвим рукопис зберігається насправді не в Державному архіві, а в

Московському публічному і Рум’янцевському музеях.

Він припустив, що насправді у Бартенєва було інше джерело – невідомий рукопис з Державного

архіву, про який той і згадував. Порівнявши обидві версії, В. Більбасов дійшов висновку, що

рукопис з портфеля Храповицького – безперечний автограф Катерини.

…Дідро позначив номерами 30 запитань, проте подекуди під одним номером стояли декілька

питань. В. О. Більбасов перерахував їх і вказав, що їх в цілому сорок. Він же звернув увагу, що в

опублікованому Бартенєвим тексті міститься лише 28 запитань.


НЕ КАНІБАЛИ МИ, з статті К. Шовунова «Нариси військової історії калмиків (XVII-XIX ст.)»

Роль калмицької кінноти яскраво показав В. Більбасов, один з глибоких знавців військової історії

й компетентних фахівців військової справи.

Найперше Більбасов ставить запитанням: «Що ж це за «нерегулярні» війська, яких Фрідріх так

боявся, а Апраксін так «наполегливо» просив?». Тут же він відповідає, що «Російська іррегулярна

кіннота …складалася з «різнорідних» козаків – донських, чугуївських, слобідських; «різнорідних»

команд – калмиків, башкирів, татар, мещеряків і різних гусар – сербських, грузинських, молдавських, угорських».

Розвиваючи думку про значимість іррегулярної кінноти російської армії, Більбасов звертається до

праць істориків і письменників Пруссії середини XVIII ст.

Як відомо, автором багатьох історичних і військово-теоретичних робіт був король Пруссії Фрідріх

II, котрий отримав світове визнання не лише як полководець, а й як військовий теоретик і

письменник-історик свого часу. Так ось, у складі російської іррегулярної кінноти монарх Пруссії

високо цінував бойові якості калмицьких воїнів. …Більбасов, продовжуючи думку Фрідріха II, писав, що «ці нерегулярні війська здатні були вселити «пошану» не тільки чужим, але й своїм».

Іншим різновидом літератури, яким користувався Більбасов, були масові популярні брошури, видані в Пруссії. В них розповідалося про різні жахи серед німецького населення від згадки імені

козаків і калмиків, котрі зображалися в образі фантастичних істот, що поїдають свої жертви.

Як правило, автори брошур звинувачували іррегулярні війська Росії в зухвалості, сваволі і навіть в

канібалізмі. Тим часом, вони визнавали, що ті ж козаки і калмики були «строго

дисциплінованими».

Зрештою постає резонне запитання: чому ж Фрідріх II ще на зорі своєї полководницької слави

постійно просив у російського уряду 15-20 тисяч татар, козаків, калмиків?!


БОГДАНОВИЧ Петро Іванович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, бібліограф, перекладач. Псевдоніми П. Б.; П. Богд.

З поміщицької родини.

Народився в кінці 1740 – на початку 1750-х рр. в м. Полтаві Російської імперії (нині

адміністративний центр однойменної області України).

Помер в 1803 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині адміністративний центр однойменної

області України).

Навчався в Лейпцігському університеті (з 1765), в Англії та Голландії.

Служив у штабі В. Долгорукого, Рязькому полку (1771-1777), працював перекладачем і

помічником бібліотекаря в російській Академії наук (1777-1783), редактором журналу

«Академічні вісті» (1779-1781), видавцем журналів «Дзеркало світла» (1786), «Новий Санкт-

Петербурзький вісник» (1786).

Друкувався в газеті «Санкт-петербурзькі відомості», журналах «Дзеркало світла», «Новий Санкт-

Петербурзький вісник».

Як літератор дебютував перекладом з англійської «Найновішого та достовірного опису Тибетської

держави» в «Академічних вістях» (1779).

Потім настала черга наступних доробків: «Людина в сорок талерів» Вольтера (1780), «Дика

людина, яка сміється з грамотності та звичаїв нинішнього світу (1781), «Нова російська абетка

для дворянських дітей», «Настанова юнацтву в доброчесності та повинності християнській» І.

Сидоровського», Роздуми аглінського пресвітера Додда в темниці», «Скрижалі моралі», «Нова

французька абетка» (усі 1784), «Нова французький буквар» (1785), «Магомет з Алкораном»,

«Новий спосіб лікування корости» (обидва – 1786), «Історична звістка про розкольників», «Опис

землетрусів в Калабрії і Сицилії» (обидва – 1787), «Абетка російська для малолітніх дітей»,

«Цікава розмова в царстві мертвих», «Правила з дотримання здоров’я» (усі – 1788), «Похвала

безглуздості» Е. Роттердамського, «Кривоніс-сидень, страждальник модний» (обидва – 1789),

«Оковита в руках філософа, лікаря та простолюдина» К. Ліннея (1790), «Письмовник, або

настанову, як писати усілякого роду листи» (1791).

Знайомив Б. читачів і з доробками Д. Фонвізіна, Ф. Еміна, Ж.-Ж. Руссо, Л.-С. Мерс’є, випускав

збірники бувальщин, казок, народних пісень, серед яких «Дідусеві прогулянки», «Ліки від

задумливості й безсоння» (обидва – 1791), «Зібрання російських пісень» (1792).

Наш земляк – також автор анотованих каталогів «всіх книг, які продавалися при Академії наук».

Наш земляк чи не першим на теренах імперії включив в іноземну абетку не відсторонену наукову

лексику, а звичну нам усім сьогодні побутову. Його словники також супроводжувалися короткими

розмовниками, вражаючими прикладами.

Всього зусиллями нашого земляка побачили світ понад півтори сотень творів різних авторів.

Не забував Б. і про край, звідки тяглися його корені: майже весь 1780 р. він провів в Україні, маючи на меті організувати на її теренах розповсюдження книжок.

З владою, оскільки мав «шкідливу» звичку видавати «не ті твори», спільної мови не знаходив.

Тому

Закінчив життя в злиднях і в невідомості.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Д. Фонвізін, Г. Бужинський, В. Долгоруков, П. Мартинов, Ф. Туманський, С. Домашнєв, І. Сидоровський, С. Бобров, М. Емін, І.-Ф. Бакмейстер та ін.


***

УСЯКЕ ЗЛО – НАСЛІДОК НЕУЦТВА

, з життєвого кредо П. Богдановича

Усяке благо – від знання, а усяке зло – від неуцтва.

ОСВІЧЕНИЙ ВИДАВЕЦЬ, з книги О. Сухарєва «Хто був хто в Росії від Петра I до Павла I»

Богданович П. видавничу діяльність розпочав в 1779 році, в 1787 відкрив в Санкт-Петербурзі

власну друкарню. Випускав твори французьких просвітителів, збірки російських билин і казок, народних пісень, естампи і картографічні матеріали.


ПРЕДСТАВНИКАМ ВЛАДИ НЕ ПІДКОРЯЄТЬСЯ, з нарису М. Дмитренка «До Петербурга не

пускати»

Незалежний характер П. Богдановича як письменника й особливо – видавця не міг не повернутися

йому на зле. Коли він на умовах анонімності видав повість Вольтера «Людина в сорок талерів»

(1780), а потім ще декілька творів видатного французького філософа, не виключаючи ««Розмови

дикуна з бакалавром», влада занесла «вільнолюбні» книги в розряд «сумнівних». А видавця – не

благонадійних.

Масла у вогонь підлив роман «Дика людина, яка сміється з грамотності та звичаїв нинішнього

світу (1781), в якому критикувався… існуючий суспільно-політичний лад. Сучасники вважали, що

автором твору був сам видавець, що авторитету йому в очах царату, звісно, не додало.

Невдовзі книгу «Роздуми аглінського пресвітера Додда в темниці», перекладену і видану нашим

невгамовним земляком, частково конфіскували. А тут ще під час слідства у справі О. Радищева на

допиті в Таємній експедиції арештант М. Осипов повідомив про намір нашого земляка перевидати

заборонену «Подорож з Петербурга до Москви».

Не дивно, що у «порушника спокою» почалися зовсім не випадкові «неприємності». Його

звільнили з Академії наук, не взявши в розрахунок прохання не «викреслювати зі списку без

атестату та визначеної винагороди» (1783). Проте й це не приборкало непокірного українця. Він

мав сміливість звернутися зі скаргою на утиски з боку петербурзького обер-поліцмейстера П.

Глазова та генерал-губернатора М. Архарова… до імператриці Катерині II (1792). Чи випадково, чи ні, але саме у цей час згоріла бібліотека, що належала Б., чим він надзвичайно переймався.

В 1796 р. письменника заарештовують в ході розслідування кримінальної справу по факту образи

ним пристава Мотафіна. Суд приймає рішення про вислання за казенний кошт всієї родини Б. з

Петербурга до Полтави «для проживання без виїзду» і під нагляд поліції. Цікава деталь: спеціально створений для цього Особливий комітет, затверджуючи вирок, охарактеризував

українця, як «неспокійну й впертого норову людину, котра не підкоряється представникам влади».

Полтави вигнанці дісталися у березні 1797 р., де П. Богданович дізнався, що він повинен

повернути кошти, витрачені на організацію депортації. Більшого цинізму з боку держави годі й

уявити!

Для погашення «царського боргу» письменник продав майже усе своє майно, включаючи ті книги, що ще залишалися, і зібрання гравюр та художніх полотен.

Проте і на цьому негаразди свободолюбця не закінчилися. Поліція встановила, що він, порушуючи

умови вироку, час від часу залишав Полтаву і виїздив у навколишні села. Вказівка згори не

забарилася: виставити біля будинку, де той мешкав, варту.

Лише після чотирьох років принижень, завдяки зайняттю престолу Олександром I, який не дуже

полюбляв свою попередницю, бунтівника звільнили з-під поліцейського нагляду. А ще приблизно

через рік дозволили «виїжджати, куди він забажає, за виключенням Петербурга».


ВСЕ… ПО БАРАБАНОВУ, з статті Н. Кочеткової «Богданович Петро Іванович»

Переклад з французької мови «Історії математики» Ж.-Е. Монтюкла (перші публікації за підписом

«Петро Богданович», останні – без підпису) Богданович приписував собі, проте, відповідаючи на

запит Академічної комісії, перекладач М. Ковальов вказав, що переклад належить йому і «стоїть, може бути, помилково, чуже ім’я».

Про статтю «Про Америку», яка друкувалася в 1781р., П. Богданович писав: «Опис Америки не є

переклад, а зібрання з багатьох достовірних повідомлень і переказів, розсіяних в різних частинах

Загальної історії про подорожі, разом з власними деякими міркуваннями». Однак і з приводу цієї

публікації перекладач А. Андрєєв на той же запит повідомив, що «велика частина» перекладена

ним.

У середині 1780-х рр. П. Богданович познайомився з М. Еміном і перевидав ряд творів його

батька, Ф. Еміна. Проте в 1788 р. між ними стався конфлікт із-за не справно надрукованої повісті

М. Еміна «Троянда». Відповідаючи на докори, Б. намагався запевнити, що букви «П. Б.»

означають не його ініціали, а… якогось Барабанова.


ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК НЕ ЛЮДИНІ, А ПТАХОВІ, з кореспонденції В. Рубцової «Тутоселилась

вірна ворона»

Серед гілок високого дерева в одному з дворів Невського проспекту багато років живе звичайна

ворона. Щороку з настанням тепла вона прилітає в свій «будинок», аби вивести тут пташенят.

Дерево і його пернаті мешканці давно стали місцевою пам’яткою, можна навіть сказати гордістю

жителів будинку № 64/11.

За словами Людмили Щукіної, прес-секретаря адміністрації Центрального району, вперше про

петербурзьку ворону чиновники дізналися в лютому 2002 року:

– Якось йду я двором і бачу: товстий кіт крадеться до дерева, а на нього пікірує відразу декілька

ворон. Я придивилася і бачу: на землі пищить пташеня, що випадково випало з кубла. З тих пір в

теплу пору року заходжу в двір і дивлюся, чи на місці кубло. Ворони, птахи розумні, мене

запам’ятали і завжди починають голосно галасувати, коли я сюди заглядаю...

П’ять років тому, під час упорядковування дворів на Невському проспекті, дійшла черга й до

будинку № 64/11. Між іншим, в ньому в 1870-х роках жив бібліотекар Академії наук,

книговидавець Петро Богданович. Знаменитими мешканцями будинку в 1822-1826 роках були

Василь Жуковський і Олександр Воєйков. У 1864 році в будинку № 64 розміщувалася редакція

журналу Некрасова «Сучасник». Після революції 1917 року тут працював Максим Горький.

Робочі виклали у дворі нову плитку, зробили нові лавки і встановили витончені ліхтарі. А

адміністрація Центрального району планує встановити пам’ятний знак вірній вороні. На табличці

буде написано: «Тут в кінці другого тисячоліття поселилася вірна ворона, що звила на верхівці

дерева кубло. Вона прилітає сюди навесні і виховує в цьому дворі пташенят, яких вчить літати».


БОСКЕ Ален


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: французький.

Прозаїк, поет, публіцист, літературознавець, перекладач, журналіст. Справжнє прізвище – Біск

Анатолій Олександрович.

З письменницької родини. Батько, Біск О., – поет, перекладач.

Народився 28 березня 1919 р. в охопленому полум’ям громадянської війни м. Одесі, яке

переходило з одних рук до інших (нині – адміністративний центр однойменної області України).

Помер 17 березня 1998 р. в м. Парижі (Франція).

Навчався в Брюссельському вільному університеті, французькій Сорбонні.

Працював заступником головного редактора нью-йоркської газети «Вільна Франція» (1942-1943), в лондонській штаб-квартирі Ейзенхауера (1944-1945), в берлінському штабі союзних військ

(1945-1951), викладачем в низці американських університетів (з 1959).

Воював в трьох арміях – бельгійській, французькій, американській. Брав участь у відкритті

другого фронту і висадці союзників в Нормандії.

Член Бельгійської академії наук.

Член Квебекської академії.

Президент Європейської поетичної академії.

Друкувався в «Monde», «Nouvelles littéraires», «Figaro», «Nouvelle Revue française», Quotidien de Paris».

Голова французької академії «Малларме».

Як літератор дебютував збірником віршів «Premier Testament» (1957).

Потім настала черга романів «Російська мати», «Дитина, якою ти був», «Людина для іншої

людини», книг віршів.

Всього перу нашого земляка належить півтора десятка романів, близько тридцяти поетичних

збірок.

Перекладав М. Цвєтаєву, Г. Ахматову, М. Волошина, В. Хлебнікова.

Крихіткою разом з батьками емігрував до Болгарії (1920), потім – Бельгії (1925) США (1942) і, нарешті, Франції (1950-і).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – А. Бретон, Б. Шрейбер, Р. Келуаз та ін.


***

ПРОЖИТИ НЕПОМІЧЕНИМ

, з життєвого кредо

А. Боске

З блиском прожити непоміченим.

ДАТИ ПО ПИЦІ ВСІМ ПЕРЕХОЖИМ, з роману А. Боске «Російська мати»

Париж, жовтень 1976

Смерть матері мені, синові, полегшення.

Цей вірш, страшний і злий, склав я раптово, йдучи від тебе після дурної сварки, коли

безглуздості і дурниці, вільні й мимовільні, зірвалися з губ каменепадом. Було холодно, гуляв

вітер осінній-сірий між опалим листям і хмарами – п’яненькими коровами в небесній каламуті.

Вітрини на Гренель і на Сен-Доміник здавалися нудними і потворними, як роздратована суперечка

сина з матір’ю. Зараз, тут, на мокрій вулиці, відчубучити б номер: вкрасти з лотка і розчавити

черевиком апельсин, мляве яблучко, гнилий банан або купити дрібничку, іграшку паскудну, ляльку, яку улюбленому чаду дарувати посоромишся, і на людях розірвати її, вирвати пластмасові

лялькові очки, витрусити ватяний тельбух. І заразом дати по пиці всім перехожим, хто більший, ніж я, слабак і старий: слабкість – ганж, а старість – смертний гріх. І не прошу прощати мене, тому

що прощення мені немає, я був свинею, є і буду, мабуть, до моста Інвалідів. Злий на матір, на себе

і тепер для повноти щастя – на Париж.

Я повторив свій вірш і залишився задоволеним: цезура на місці, слова звучні, а явний виклик і біль

зачеплять хоч кого. І нітрохи не література, думаю, а дуже життєво, тому що література моя – і є

моє життя.

І, ледве склавши, я прокляв цей чортовий вірш. Я спробував забути його і запам’ятав остаточно.

Спершу викрикував його в туманну далечінь, і резонував він зло, глухо, фальшиво. Тоді я

підскочив до першої стрічної фізіономії, пом’ятої і вульгарної: тітка років п’ятдесяти, одягнена

ніяк, ні риба ні м’ясо, може, совбезівський бухгалтер, може, міністерська вахтерша, очі верткі, лоб

опуклий – немов переборює сильну боязкість. Я загородив тітці дорогу, помовчав три секунди і

сказав, карбуючи слова:

– Смерть матері мені, синові, полегшення.

Тітка зніяковіла. Зараз, думаю, стене плечима, похитає головою або погрозить пальцем. Я й сам

зніяковів, і вона, відзначивши це, різко обійшла мене і пішла мовчки. Увійшовши у смак, я

вирішив повторити маневр. Страшне заклинання терзало і викликало апокаліптичні бачення.

Скоріше висловити і викинути, на кого завгодно звалити з себе тяжкий вантаж! Назустріч

поспішав перехожий в дорогому піджаці і капелюсі, людина моїх років, вусики акуратні, хода

витончена. Я пробурмотів, марно силячись приховати незручність:

– Прошу вибачення. Смерть матері...

– Даруйте, мсьє, мені ніколи.

Я украй розгубився...


НАТЯК НА ТРЕМТЯЧУ ТІНЬ, з рецензії А. Боске на роман М. Симашко «Семираміда»

Моріс Симашко – російський письменник, не схожий ні на кого іншого. Він не в традиції класиків.

Його ніяк не можна зарахувати до романістів дорадянської або чисто радянської епохи, таких, як

Горький чи Шолохов. Не є він і дисидентом поряд з Солженіциним чи Синявським. У ньому

швидше можна побачити спадкоємця езотеричного Ремізова, для якого сяйво, відсвіт означали

більше, ніж розказана суть, або Булгакова, який за допомогою Фрейда шукає при повному

освітленні натяк на тремтячу тінь...

ПОВІШЕНІ СПОГАДИ, вірш А. Боске «В мені іде громадянська війна»

Во мне идет гражданская война.

Мои колени ненавистны апельсинам,

а водопаду не по нраву мой скелет.

Я должен выбирать теперь меж сердцем

и чемоданом, где храпит убитый остров,

учебником истории своим

и головою, что полным-полна

повешенных воспоминаний.

О слово в слизистой ранимой оболочке!

Предметы, мнящие себя живою плотью!

Во мне идет гражданская война.

ВІЧНИЙ СНОВИДА, вірш А. Боске «Бути конем, новеньким, мов гріш»

Быть лошадью, новой, как грош.

Быть солнцем, что громко кричит

ветру правду в глаза.

Быть маисом, чьи всходы стократ

плодовитее самой доступной

уличной женщины.

Быть сосланным деревом,

создающим в мечтах свое царство.

Иметь океан.

Иметь полуостров,

который танцует, как пламя,

и столицу в любом перелеске.

Иметь приручённый рассвет,

готовый в любую минуту

прыгнуть на тьму.

Иметь золотую кожу.

– Но вам, вероятно, известно,

что золото – вечный лунатик.


ЗАДЛЯ ЛЮДЕЙ, з відгуку А. Боске на поезію Сен-Жон Перса

Ця поезія, творена задля людей, укладена віддалік од людей, ця епопея, розкішна (адже лише ціла

планета годна її вдовольнити), і водночас абстрактна (адже звернена вона до тих, що були, і до

тих, які будуть), цей обеліск на славу людству, що всією суттю своєю ввійшло в його слово...

Нарешті, це послання пророка, пустельника та сюзерена, що правує безсмертям, не так власним, як безсмертям своїх героїв, людей доброчесних та людей непомітних, ця поезія – хоч і заздалегідь

відступлена всім часам, – це воістину поезія Сен-Жон Перса.


МУЗИКА СЛОВА НА СТРУНАХ ЖИТТЯ, з есе С. Максимова «Блискуче прожити

непоміченим»

Роман «Прощання» значно скромніший і чесніший за будь-які спроби виправдати бажання

описати свої відчуття, викликані його прочитанням. Боске змальовує останні декілька місяців

свого життя після операції з видалення ракової пухлини. Старій, втомлена людині, йому

залишилося недовго жити, його мучать сильні фізичні болі. Що він відчуває, перебуваючи в

залежності від улюблених людей (як обтяжує саме відчуття залежності!), як йому поводитися, вирваному з повсякденного звичного життя, в якому раніше була радість від «прокурених»

вечорів, проведених в колі друзів, муки творчості, а зараз лише залишилася можливість

різноманітити своє існування дотриманням щоденних процедур і «позбавленими життя»

спогадами? Накласти на себе руки, віддатися старечим примхам, вимагати виконання будь-якого

(вже точно відомо, що практично останнього) бажання, зіграти роль неприступного, «мужнього»

гордівника і закритися в своїй башті з «слонячої кістки»?

Але поряд знаходяться люди, яких ти все життя любив і не хотів би отруїти їм ці декілька місяців.

Можливо, у свою чергу, це знову дурна гордість, бажання прославити свій образ в їхніх спогадах.

Ці питання, думки і відчуття нескінченною низкою проносяться в свідомості автора. І він розуміє, що безглуздо намагатися відповісти на них, можна лише продовжувати жити, роблячи крок за

кроком, і за можливістю намагатися полегшити життя своїй дружині і друзям. А оскільки це

практично неможливо, попросити прощення у них своєю лебединою піснею.

Збірка заміток, афоризмів і просто цікавих думок – це спроба А. Боске описати своє життєве

кредо. Ці замітки він робив впродовж всього життя. Останні не набули якоїсь форми чи то із-за

небажання автора, чи то, можливо, він просто не встиг цього зробити. Можливо, це були лише

накидання майбутніх сюжетів до віршів і прози. Проте ці замітки точно відображають характер

людини, для якої жити означало грати музику Слова на струнах Життя.


«АРХІПЕЛАГУ ГУЛАГу» НЕ ЗРОЗУМІВ, з дослідження Ж. Ніви «Солженіцин»

«Поява» Солженіцина відзначена зрадами, підступними ударами не лише з боку його натуральних

ворогів. Історія того, як «приймала» Солженіцина кожна з західних країн, і, особливо, Франція, могла б скласти справжній літопис. У французького широкого загалу «Архіпелаг ГУЛАГ» став

безперечним бестселером, проте поява його супроводжувалася чисельними сутичками і бійками, починаючи з літературної передачі по телебаченню, в якій автора обізвали «літературним

власівцем» (термін, започаткований радянською «Літературною газетою») і закінчуючи

памфлетом Алена Боске «Я не згоден, Солженіцин!»


БРАЙКО (БРАНКОВСЬКИЙ) Григорій Леонтійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, перекладач, дипломат.

З шляхетської родини.

Народився на початку 1740-х рр.

Помер в 1793 р. в м. Відні (Австрія). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в Києво-Могилянській академії, Московському академічному університеті (1764-1765), Геттінгенському та Кільському університетах (1765 – поч. 1770-х).

Працював перекладачем в російській Академії наук, радником Колегії іноземних справ (1778-1783), радником російського посольства у Венеції (1783-1789), а згодом – Відні (1789-1793).

Видавав журнал «Санкт-Петербурзький вісник», в якому пропагував конституційні ідеї і

необхідність полегшення долі селян (1778-1781).

Друкувався в журналах «Зібрання новин», «Санкт-Петербурзький вісник», «Зібрання різних творів

і новин».

Як літератор дебютував перекладом уривком «Королівство Аглінське, або Великобританія й

Ірландія» з «Географії» А. Бюшінга (1772).

Потім настала черга перекладів «Діалогів Діогена» К. Віланда, «Розмови, яка містить скаргу на

шлюб, між Євлалією та Ксантипою» Е. Роттердамського, книг «Ірін» Е. Клейста, «Вічність» А.

Галлера та ін. Тема перекладів викликала невдоволення влади. Чашу її терпіння переповнило

опублікування Б. «Сатири I « В. Капніста та «Володарям і суддям» Г. Державіна. Під тиском

сановних потіпак журнал «Санкт-Петербурзький вісник» було закрито. Самого ж українця-

співвидавця відправили у почесне заслання до Венеції, заборонивши займатися літературною

діяльністю.

Після смерті Б. вдовиці та дітям жилося дуже сутужно. І лише з приходом на трон Павла I зусиллями друзів покійного сиротам надали матеріальну допомогу.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – І. Богданович, В. Капніст, Г. Державін, М. Панін, Б.

Арндт, Я. Штелін, М. Львов, І. Вейтбрехт, Я. Княжнін, І. Хемніцер, М. Щербатов, О. і С.

Воронцові, А. Шлецер та ін.


***

УСІМ СЕСТРАМ

, з професійного кредо Г. Брайко (Бранковського)

Мистецтво політики – це мистецтво діяти так, щоб кожному було вигідно бути доброчесним.


ЗАПОЧАТКУВАВ НАУКОВУ БІБЛІОГРАФІЮ, з довідника «Києво-Могилянська aкадемія в

іменах XVII-XVIII ст.»

Вчився в Києво-Могилянській академії до класу філософії. Залишив її у зв’язку зі скаргою 22

студентів-філософів митрополиту Київському, Галицькому і всієї Малої Росії А. Магаданському

на префекта М. Орловського, який наказав покарати кількох студентів, безпідставно звинувачених

у крадіжці дров у Київського міщанина. Студенти вимагали відсторонити префекта від

викладання, у разі невиконання цієї умови вони заявили, що підуть з навчального закладу.

Ректор С. Мисливський наказав префекту продовжити читання лекцій і не приймати бунтівних

студентів. Деякі з них, в т. ч. і Б., дотримали свого слова й у листопаді 1763 залишили стіни

академії.

Пізніше вивчав мови, юриспруденцію, математику, в тому числі і за кордоном. Повернувшись до

Санкт-Петербурга, Б. отримав посаду перекладача з латинської та польської мов у групі, яка

опрацювала архів Петра I. Брав участь у підготовці до видання листів та розпоряджень імператора

за 1704-1706 рр., очевидно, допомагав М. Щербатову при написанні праці «Історія Петра

Великого».

Б. заслужив немилість у правлячих колах своїм свободолюбством та гідністю, був типовим

представником Київської освіченості у Санкт-Петербурзі. Знання мов, захоплення ідеями

французького просвітництва, віра у просвіченого монарха, який правитиме державою, спираючись

на справедливі закони, породжували у Б. прагнення прислужитися суспільству своїми знаннями і

цим сприяти його реформуванню.

Його видавнича діяльність припала на час, коли імператриця Катерина II відмовилася від реформ, ліквідувала Комісію зі складання проекту Нового Кодексу законів Російської імперії, на яку

освічені кола Росії й України покладали великі надії.

…»Санкт-Петербурзький вісник» Б., по суті, започаткував наукову бібліографію.

Спрямованість журналу виявлялася з опублікування у першому номері замість редакційної

передмови «фрагментів і думок», запозичених у різних авторів, де наскрізною ідеєю було

визнання природного права, за яким кожна людина є особисто вільною. Не дивно, що незабаром

…видавця було відправлено у Венецію з негласною забороною займатися літературною та

перекладацькою діяльністю.

«Санкт-Петербурзький вісник» був одним з кращих періодичних видань Росії того часу. Його

передплачували і на Лівобереж. Україні: бунчуковий товариш Осип Маркевич у Ромнах,

чернігівський полковник П. Милорадович, архімандрит Чернігівського Троїцького Іллінського

монастиря Паїсій, єпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Ф. Ігнатович, гетьман К.

Розумовський та ін.

Б. не нажив маєтностей. Він сам писав про себе, що «убогий злидень», проте має «благородний

напрям думок», якими не сором похвалитися перед цілим світом.


НОВЕ ЯВИЩЕ, з монографії О. Западова «Історія російської журналістики XVIII-XIX століть»

Цікавим і новим явищем журналістики останньої чверті XVIII ст. був журнал «Санкт-

Петербурзький вісник». Видавав його Г. Л. Брайко. Журнал виходив щомісячно і, на відміну від

багатьох сучасних видань, ставив своєю метою друкувати не лише літературні твори чи наукові

статті, а й забезпечувати читачів різноманітною інформацією.

Кожна книжка журналу складалася з двох частин. У першій поміщалися «дрібні твори для

розважального читання», оригінальні або перекладені, критичні нотатки про нові книги, наукові

вісті, повідомлення про факти російської історії. Другий розділ називався «політичним», і на його

сторінках публікувалися імператорські укази, придворна хроніка, відомості про нагородження

чинами, розпорядження столичного губернатора тощо.

Крім того, тут друкувалися іноземні вісті й анотації на деякі французькі і німецькі книги, котрі

щойно з’явилися друком. Таким чином, «Санкт-Петербурзький вісник» тримав свого читача в

курсі злободенних подій усередині країни та за її рубежем і надавав цікавий матеріал для читання.

Редактор Г. Брайко зумів привернути до участі в своєму виданні ряд талановитих письменників –

Державіна, Капніста, Княжніна, Хемніцера і публікував їх нові твори, причому мав і цензурні

неприємності. У листопадовій книжці 1780 г . він помістив перекладений Державіним 81 псалом –

оду «Володарям і суддям». Вірші здалися занадто сміливими, в них угледіли загрозу царям. Тираж

«Вісника» був затриманий, вірші Державіна виривалися з кожної книжки, і аркуш передрукували

без них.


ЖУРНАЛ КОРИСТУВАВСЯ ПОПУЛЯРНІСТЮ, з розвідки А. Самаріна

«Книгорозповсюдження в російській провінції в 1760-1790 рр. (за матеріалами передплатних

видань)»

Серед журналів, які друкували списки передплатників, найширшу географію розповсюдження мав

«Економічний магазин», котрий видавав М. І. Новиков, а редагував А. Т. Болотов. У 1780 р. він

надходив до 77 міст і населених пунктів по всій Росії.

Інший журнал М. І. Новикова «Вранішнє світло» в 1777-1778 рр. мав передплатників в 63 містах, в

1778-1779 рр. – в 39 містах, а в 1779-1780 рр. – в 37 містах.

Значною популярністю за межами столиць користувався видаваний Г. Л. Брайко журнал «Санкт-

петербурзький вісник». У 1778 р. на нього знайшлися передплатники в 69 містах, а в 1779 р. – в 55.

Активно виписували в провінції і журнал «Дзеркало світла» П. І. Богдановича і Ф. І. Туманського, який в 1786 році розповсюджувався в 64 містах Росії.

Велику цікавість виявила читаюча провінційна публіка і до «Московського журналу» М. М.

Карамзіна. У 1791 р. його одержували в 52 містах, а в 1792 р. – в 50.

У 50 міст і населених пунктів Росії надходив журнал «Бібліотека вчена, економічна, повчальна, історична і розважальна», що видавався в Тобольську.

Загалом ареал розповсюдження решти журналів, що давали списки передплатників, включає від 5

до 30 міст.


КРАЩЕ РОЗУМІВ ЖИТТЯ, з рецензії М. Добролюбова

Цей журнал («Санкт-Петербурзький вісник» – авт.), який менше виявляв схильності до

відвернутих, безплідних мудрувань, більше вникав в життя і краще його розумів, ніж решта

журнальної братії, незабаром опанував загальною увагою і виходив безперервно впродовж майже

чотирьох років, – явище дуже рідкісне у той час.


НЕ ЛИШЕ ВИДАВЕЦЬ, з дослідження А. Койтен «Державінські переклади з Геснера і Гердера»

Знайомство Державіна з Геснером відбулося, певно, в пору загального захоплення в Росії творами

цього швейцарського поета. Так, у вересні 1779 р. Державін опублікував в «Санкт-

Петербурзькому віснику», який видавав Г. Брайко, «Ідилію, складену в Олександровському на

випадок маскараду, липня 18 року 1778». Ідилія мала підзаголовок «Наслідування п. Геснеру». У

ній Державін зобразив «явище кохання» під час святкування 10-річчя з дня одруження князя

В’яземського з вродженою княжною Трубецькою.

За зауваженням Р. Ю. Данилевського, «поет запозичував прозаїчну форму і картину вечірньої

природи з геснерівського стилістичного арсеналу (назвавши ім’я письменника, якому наслідував), проте додав своїй ідилії парадну манірність, не характерну для стилю Геснера».

Справді, в тексті Державіна чередниці і чередники Геснера поступилися місцем князеві і княгині, а

композиційним центром ідилії виявився сам поет, оскільки він єдиний міг спостерігати «явище

кохання» в колісниці на рожевій хмарі. Подальший просторовий монолог богині звернений лише

до поета («Мені, що чув, віщала лише»), а ідилія закінчується словами: «Це – В’яземська, яку

бачив я під час нинішнього шлюбного твого спогаду. Ніхто не бачив, окрім поетів».

Під час співпраці Державіна з «Санкт-Петербурзьким вісником», яка продовжувалася фактично

стільки ж, скільки існував сам журнал, у виданні публікувалися численні переклади творів

Геснера: Р. Ю. Данилевський вказав на десять ідилій швейцарського поета, до яких прилучалися

твори інших жанрів. Переклади перших двох ідилій («Палемон» і «Весна») в «Санкт-

Петербурзькому віснику» належать Я. Б. Княжніну, автори решти – не встановлені. Причому Р. Ю.

Данилевський вказує на можливість авторства самого видавця журналу Г. Л. Брайко.


БРЯНСЬКИЙ Олександр Давидович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, поет, актор, естрадний виконавець. Псевдонім – Саша Красний.

З міщанської родини. Син, Брянський Б., – поет.

Народився в 1882 р. (незалежних підтверджень цієї дати не існує) в м. Севастополі Таврійської

губернії Російської імперії (нині – Автономна Республіка Крим України).

Помер в 1995 р. в м. Москві РФ. Похований на Новому Донському цвинтарі.

Закінчив Севастопольську гімназію, Одеське художнє училище.

Був актором театральної трупи «Навколо Світу», кореспондентом газети «Гудок», керівником

Театру Саші Красного.

Член Спілки письменників СРСР (1984).

Учасник 1-ї Світової війни,

Кавалер Георгіївського Хреста 4-го ступеня.

Як поет дебютував збірником віршів і куплетів «Якби я був Убийко Юлій» (1913).

Потім настала черга книг «Синя блуза» (1923), «Пісенник» (1928), «Контрасти» (1990), «Лише про

кохання» (1993).

Залишив спогади про С. Єсеніна.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – С. Єсенін, В. Маяковський, Ю. Олеша, М. Булгаков, І.

Ільф, В. Катаєв, К. Паустовський, Є. Крекшин, М. Зимін, Є. Петров та ін.


***

ЩО ЗА ЖИТТЯ В РРФСР

, з вірша О. Брянського «Він ще живий»

С самых отдаленных мест,

Изо всех окраин

Собрался Советов Съезд –

Всей Руси Хозяин.

………………………….

Так и так... большевики

Плохо дело строют...

А от этой ВеЧеКи

Просто нет покою.

Что за жизнь в РеСеФеРе –

Умопомраченье!

Даже на моем дворе

Нету отопленья...

За границей хорошо,

За границей дивно,

Я б пешком туда ушел

Из федеративной!


МОМЕНТ НАСТАВ, з кореспонденції О. Галяса «Гуморина» в день перевороту»

Не так давно на сайті журналу «Звезда» я виявив статтю під інтригуючою назвою «Як обдурили

більшовиків». Її автор Валерій Шумилін...

…Дослідник знайшов вірші, які, на перший погляд, були цілком у дусі часу. І, швидше за все, їх

можна було оцінити як скоростиглу саморобку, якщо б у наступному номері «Правды» не було

надруковано дрібним шрифтом: «Вчора редакція стала жертвою брудної витівки автора, який

надіслав вірш явно провокаційного спрямування, який через недогляд редакції було набрано».

Але спершу давайте прочитаємо цього вірша.

ГИМН ПРОЛЕТАРИАТА

Момент настал. Вперед знамена,

Идет, гремит народный вал.

Нас не страшат уж больше троны,

Еще мы слышим всюду стоны –

Момент настал, момент настал.

Едва забрезжила свобода,

Ценою взятая веков,

Как вновь готовят для народа

И казней ряд, и гнет оков.

Шумит народа ополченье,

Путь для него освобожден.

И, знаменуя пробужденье,

Окрест несется красный звон.

Нам не страшны седые троны,

И кто на нас теперь дерзнет,

Пойдем, взяв красные знамена,

Рядами дружными вперед.

Окрест и шум, и радость встречи.

Велик, могуществен народ.

Он взял на трудовые плечи,

Как ношу, цель свою: «Вперед!»

А тепер, шановний читачу, прочитайте поспіль перші літери кожного рядка. І що ж виходить?

«Ми німецьки шпигун і провок». Тобто перед нами самий що ні на є справжній актровірш.

Далі процитуємо В. Шумиліна: «Одне слово, правда, скорочено (чи то самим безіменним автором, чи то редакція газети скоротила і без того довгий гімн), але яке саме слово обірвано, здогадатися

неважко – «провокатор»!

Хто ж цей сміливець, котрий так спритно обвів навколо пальця редакцію «Правды»? Під віршем

стояв підпис «Красний», абсолютно очевидно, псевдонім. «Дуже шкода, – пише автор статті, – що

ми, ймовірно, так ніколи і не дізнаємося , хто ховався під псевдонімом «Красний». Хто була ця

людина, яка осмілилася кинути виклик тоталітарній системі, що зароджувалася? У перший же її

день!»

Що ж, спробуємо допомогти автору пітерського журналу у його пошуках. Бо віршотворець, котрий виступав під псевдонімом «Красний», в ті роки вже був досить відомий. Це не хто інший, як Олександр Давидович Брянський (псевдонім – Саша Красний)... Ця людина цілком може бути

автором розіграшу, влаштованого в ніч знаменитої революції.


У 104 РОКИ НА СЦЕНУ ПІДНІМАТИСЯ НЕЛЕГКО, з статті О. Лаціса «Через що гинули

пушкіністи»

Років зо два тому в ЦБЛ відбулася доповідь одного з тих, хто отримав кандидатську ступінь за

тему «Боротьба з троцькізмом», незабаром захистив докторську дисертацію на ту саму тему, а

зараз бадьоро виступає, маніпулюючи оцінками туди і назад.

Так от, виступив доповідач, говорив різне, а потім в залі піднявся чоловік і назвав себе:

– Я – Саша Брянський. Саша Красний. Мене прийняли до Спілки письменників, коли мені було

сто два роки.

Йому сказали:

– То ви підніміться на сцену.

На що він відповів:

– Я не буду підніматися. Мені сто чотири роки, мені підніматися нелегко. Я скажу звідси, і мене

буде чути. Під час громадянської війни я служив в тому поїзді, який обслуговував Троцького. Я

про нього зараз скажу. У нього ось тут (показує на куточок рота) був постійний тик.


НЕ РОЗПОВІВ, з статті С. Шестакова «Чорна таємниця Красного Саші»

Треба ж, літературні критики ось вже понад 80 років намагаються розгадати, як був убитий Сергій

Єсенін, а про таємницю його загибелі привселюдно міг розповісти поет Олександр Брянський...

Міг, та не встиг, хоч і прожив Олександр Давидович довге життя. Помер Саша Красний зовсім

недавно, в кінці минулого століття, так і забравши в могилу свою «чорну» таємницю.

...На схилі років він зізнавався, що проти Єсеніна була організоване справжнє переслідування, і як

провидець він все зрозумів – поетові кінець. Були нібито йому відомі і мотиви вбивства, і навіть

те, яким шляхом воно могло бути вчинене.

Але Олександр Брянський, він же Красний, так і не зважився на щиросерде визнання.


ПІДПИСУ З ОБЕРЕЖНОСТІ НЕ ПОСТАВИВ, зі спогадів О. Крушина «Саша Красний»

Робота з організації та підготовки кожного булгаковського вечора іноді тяглася роки, доки

встановляться контакти з потрібною людиною... А потім з великими труднощами пов’язуємо

терміни, тему і час семінару, можливості доповідачів чи гостей. Один з таких прикладів – майже

2-х річна моя дружба з Олександром Давидовичем Брянським.

...Саша Красний деякий час своїх стрімких кульбітів працював разом з Михайлом Булгаковим у

знаменитому ЛІТО при Наркомосі, і навіть був завідувачем поетичним відділом, в якому числився

Булгаков. Тому Сашко Красний був за меморіальну дошку Булгакову, але з умовою, що віділлють

дошку і йому…

...Якось уночі у Саші пішла карта. Обіграв він одного більшовика начисто. Залишилися лише

штани. Поставив той на штани. І штани пішли до Саші.

Той знімає і віддає штани, залишається в одних кальсонах, і лізе до кишені:

– Ось, – каже, – ордер на кооперативну квартиру. Ставлю!

І – знову Саша Красний на революційному коні. Забрав і штани, і ордер, а на наступного дня

привіз на возі, що трапився, свій письмовий стіл і друкарську машинку з Малаховки на Малу

Бронну, до будинку, де ще й підлоги не було, і поставив цей стіл на колоди в порожній квартирі. І

став там днювати і ночувати і нікого не пускав.

Так Саша завоював квартиру і московську прописку. У цій квартирі я в нього й бував.

...А от підпису на колективному листі до Міністерства культури про вирішення питання про

меморіальну дошку М. Булгакову, він з обережності не поставив.


КІНСЬКІ ЗУБИ, зі спогадів М. Гінденбурга «Уроки життя»

Дорогою з порту я ще не цілком усвідомлював міру свого нетерпіння, однак, як тільки переступив

поріг будинку, зрозумів остаточно, що місячна розлука – межа можливого. Дружина розуміюче

посміхнулася і зі словами «Ой, як спекотно, стала розстібати блузку. І саме в цю мить у дверях

пролунав дзвінок. Я чортихнувся, але відчинив. Стрімко увійшов, вірніше, навіть увірвався

шикарний рудий дядько з величезним, на півкімнати, букетом квітів. Рудим він був весь, навіть

сорочка з якимсь самоварним відливом. І квіти в його руках палахкотіли, мов багаття.

– Боже, Сашо, навіщо такі витрати? – Запротестувала дружина, вдячно приймаючи квіти. – А

взагалі дуже мило і навіть вдало, я ж тільки сьогодні, буквально щойно приїхала.

Прибулець тримався незалежно. Мене він наче й не помітив. А дружину мою обдарував не тільки

квітами, але ще й сяючою перламутровою посмішкою, котра нагадувала рекламу зубної пасти.

– Знайомтесь, мій чоловік! – Поспішила сказати дружина.

Схоже було, що новоявлений шанувальник не чекав зустрічі зі мною. Проте він зберіг

незворушність і з царственою великодушністю простягнув мені руку.

– Що ж, дуже приємно, д-дуже!

Настільки ж царствено наш гість відмовився від запропонованих йому кримських фруктів.

– Ні, ні, дякую! Я втамував спрагу серця, і це головне. На сьогодні досить.

Коли гість пішов, дружина пояснила, що це був Саша Красний, відомий в Одесі поет.

– Вперше чую про таку знаменитість, – сказав я якомога спокійніше.

– Ну от, нам ще не вистачає сварки, – образилась дружина. – Я ще в порту говорила тобі про

нього. Ти, напевно, неуважно слухав. У Ялті його ім’я друкують на афішах аршинними літерами.

Він жив у нашому санаторії й кожного дня докучав мені на пляжі своїми віршиками і

компліментами. І взагалі жахливо прилипучий тип. Я йому навіть свою адресу дала, аби

відчепитися.

До речі, ти помітив, які в нього огидні кінські зуби? Сподіваюся, він більше не прийде...


ЧЛЕН «ГРУПИ ТОВАРИШІВ», з роздумів М. Сідліна «Казус Красного»

Я був знайомий з Сашком Красним. А Саша Красний ночував разом з Троцьким. На одній дощатій

підлозі. Час був важкий. А потім товариш Троцький особисто вигнав товариша Красного з

Червоної Армії на віки вічні без права обіймати командні посади. Тобто Саша служив у військовій

інспекції і щось там розкопав – чи перевитрати, чи недостачу.

Я познайомився з ним, коли йому було років так 109... Все життя Красний був поетом. Друкувався

до революції в «Читцях-декламаторах» – неподалік від Гіппіус тощо.

…За розповідями його виходило, що Саша затримав есера-терориста, який хотів підірвати ВЧК, і

товариш Дзержинський Сашу особисто відзначив – видав талон на безкоштовне харчування в

чекістської їдальні. Крім того, Саша пару тижнів працював охоронцем Ілліча.

А в Одесі до революції виступи Красного слухав сам Маяковський з товаришами. Обводячи рукою

книжкову полицю, великий старий говорив: «Тут будуть стояти мої спогади. У 17 томах».

Досить брехати! Ось що хотілося вигукнути.

Всі, про кого Красний розповідав, давно померли. Він залишився останнім. У цьому і полягає суть

проблеми. Можна встановити справжність спогадів лише тоді, коли є зразок або інше свідоцтво, з

яким їх можна порівняти. ...Саша Красний тиснув руку Льву Троцькому. Засвідчити цю подію

неможливо.

Але в нього були фотографії ...Саша Красний та Максим Горький зустрічають Стефана Цвейга.

Саша Красний та Вільгельм Пік. І навіть Саша Красний з Іллічем.

Розповіді Саші не викликали довіри, але ось знімки ...

Вони об’єктивні?

Кадр: Ленін, Червона площа, навколо – три-чотири сотні людей: показуючи на одного з них в N-

му ряду від вождя, Саша Красний говорив: «Це я».

Проблема з іншими фотографіями була в тому, що за довгі роки життя людина змінюється, і

зрозуміти, хто саме зображений поруч з Цвейгом, надзвичайно складно. Та й архівісти навряд чи

допоможуть розібрати такий знімок: для них Саша – лише безіменний член «групи товаришів».


БУРАЧОК Степан Онисимович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Видавець, прозаїк, літературний критик, суднобудівник.

З військової родини. Батько, Бурачок О., – адмірал.

Народився 17 (29) травня 1800 р. в с. Заньках Ніжинського повіту Чернігівської губернії

Російської імперії (нині – Ніжинський район Чернігівської області України).

Помер 26 грудня 1876 р. (7 січня 1877 р.) в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ). Похований на Смоленському православному цвинтарі.

Закінчив петербурзьке училище корабельної архітектури (1817).

Очолював Астраханське адміралтейство (1821-1831), викладав у петербурзькому Морському кор-

пусі (1831-1864). За його проектами побудовано 30 військових кораблів. Вийшов у відставку в чи-

ні генерал-лейтенанта корпусу корабельних інженерів.

Б. – лауреат Демидовської премії (1838).

Засновник журналу «Маяк сучасних освіти й освіченості» (1840-1845).

Разом з С. Зеленим видав двотомні «Лекції алгебраїчного та трансцендентного аналізу, прочитані

академіком М. Остроградським» (1837).

Опублікував книгу «Людський організм, та й уся природа є гомеопатична лабораторія життєвих

виробництв» (1869).

Б. також – автор декількох праць з математики й кораблебудування.

Незважаючи на солідний чин і досить високе становище у суспільстві, через свої, як вважав

петербурзький бомонд, «малоросійські закидони» постійно мав неприємності. Власне, про т. зв.

«закидони». Ось що з цього приводу написано в першому томі біографічного словника «Російські

письменники. 1800-1917», який побачив світ 1989 р.: Б. «переважно увагу приділяв

третьорозрядним (?!!) письменникам. Незмінно високо оцінювалися досягнення української

літератури (саме цим пояснюється поява в «Маяку сучасних освіти й освіченості» віршів Т. Г.

Шевченко)».

Верх «братнього» цинізму: визнаного усім світом генія-Кобзаря віднесено до письменників навіть

не другого, а третього ґатунку!

До того ж наш земляк вважав недостатньо освіченими росіян В. Жуковського та О. Пушкіна, різко

критикував М. Лермонтова за аморальність «Героя нашого часу», написавши повість «Герої

нашого часу» (1845). У свою чергу, кращими письменниками, крім Т. Шевченка, вважав Г. Квіт-

ку-Основ‘яненка та О. Башуцького.

На думку критика А. Григор’єва, Б. – «послідовний представник чистого застою».

Така позиція поступово спричинила літературну ізоляцію, не могла не позначитися на фінансових

справах Б. як видавця, і він врешті-решт вимушений був відмовитися усіх своїх проектів.

Вихід його сатиричної «Повісті без назви» (1838) заборонила цензура.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Т. Шевченко, Ф. Глинка, Д. Толстой, А. Муравйов, А.

Вагнер, І. Мальцев, М. Загоскін, Х. Вітт, С. Джунковський, М. Барков, В. Буняківський, П.

Корсаков, Ф. Каразін, К. Посьєт, М. Черняєв, В. Верховський, О. Мартинов та ін.


***

НЕ РОЗУМНО,

з життєвого кредо С. Бурачка

Багато чого на світі розумне, та не розумно: зовні – ангел світла, а всередині – біс.

ПЕЧОРІН – ПОТВОРА, А НЕ ЛЮДИНА, з антиповісті С. Бурачка «Герої нашого часу»

– Ви читали, пані, «Героя» – як він вам здається?

– Ой, незрівнянна річ! Російському ще не виходило нічого подібного..., так все жваво, мило, по-

новому..., мова така легка! Інтерес – так і заманює.

– А вам, пані?

– Я не зчулася, як прочитала, – і так шкода було, що незабаром скінчилося, – чому лише дві, а не

двадцять частин?

– А вам, пані?

– Читаю... Суцільна принадність! З рук не хочеться випустити. От якби всі так писали російською, ми б не стали читати жодного французького роману.

– Ну а ви, Ів. Ів., що скажете?

– А мені здається, поява «Героя нашого часу» і така його зустріч свідчать про занепад як нашої

літератури, так читацького смаку.

Усі (в один голос):

– Ой! Як це так можна!.. Ой! Хто ж так варварські оцінює!.. Ой! Це просто заздрість!.. Ой! Ось так

вбивають таланти!.. Ой! схаменіться, Ів. Івановичу!..

Я:

– Mesdames, messieurs, перш ніж сперечатися, чи не краще розібрати всю книгу, переглянути всієї

її пружини, підставки, гвинтики, частини, обговорити?..

…І я насправді розгвинтив «Героя» і ось що знайшов.

Зовнішня побудова роману добра… Внутрішня ж нікуди не годиться: ідея помилкова, напрямок

хибний. …Риси людські спотворені до безглуздості.

Весь роман – епіграма, складена з нескінченних софізмів, так що філософії, релігійності, російської народності і сліду не залишається. …Від щирого серця шкодуєш, навіщо Печорін, дійсний автор книги, так зле вжив прекрасні свої дарування. Шкода, що він помер і на могилі

поставив собі надгробок «легкого чтива», схожий на побілену труну: зовні красива, блищить

мішурою, а всередині – гнилизна і сморід.

– Хто ж розкриває труни?

– Справді, не варто було б; проте для медико-літературного «наслідку» це необхідно.

Ось вміст труни:«герой нашого часу» за заслуги відправлений на Кавказ в одну з тамтешніх

фортець. Він з’являється перед очі коменданту, штабс-капітану Максимові Максимовичу. Максим

Максимович – герой минулих часів, простий, добросердий, ледь грамотний, слуга царю і людям на

життя і смерть; нині багато Максимів Максимовичів переродилися на «героїв нашого часу».

…Цим я не хочу сказати, начебто грішні, брудні і ганебні штучки людські треба зовсім виключити

з числа матеріалів і кольорів красного письменства та заколисувати читача суцільними

доброчесними, світлими, високими, чистими, які величезна рідкість в занепалому суспільстві. Ні, я

бажаю тільки, щоб усі відтінки картини людського серця були по-справжньому вірними, з темної і

світлої сторін. Щоб читачів не водили в кабінет ідеальних чудовиськ, навмисно підібраних; щоб

картина брудної сторони для чогось слугувала, а не шкодила.

І щоб автор не зводив наклеп на ціле покоління, видаючи чудовисько, а не людину, представником

цього покоління.

У КИЄВІ БУДЬ-ХТО ВЕСЬ ВАШ ПІТЕР НА МІЗИНЦІ ПОВІСИТЬ, з листа єпископа

Феофана С. Бурачку і його дружині від 3 листопада 1876 р.

Добрі мої і пріснопам’ятні Степане Онисимовичу і Єлизавето Василівно – з дітками!

Хай бог помагає! Се в Києві – очищаюся й освячуюся. І є чим. Тут, що ні крок, то варто

хреститися.

Св. Лавра – щире помешкання Боже! Живу в о. намісника архім. Івана.

А люди тут! Що це за люди! Весь Ваш Пітер – на мізинці кожний повісить. Всі люб’язні, тихі.

Вас тут знає багато хто, хоча й не особисто. І Владика пам’ятає...

P.S. Се анекдот про пам’ятник Св. Володимирові. Сваряться дві жінки. Одна, виснаживши всі

слова, врешті лайнулася: «Ти – сестра князя Володимира» (він із бронзи – чорний).

Владика не був на його освяченні. Народу не подобається. І точно – це чорна пляма в Києві. Навіть

проїжджати поруч неприємно.

Як би добре зняти Володимира…

Ваш архім. Феофан.

Києво-Печерська Лавра


НЕ ДОЗВОЛИЛИ, з «Щоденників» О. Нікітенка

16 березня 1843 року

Поїхав на засідання цензурного комітету. Там Бурачок, видавець «Маяка», християнин, православний і патріот, спійманий на шахрайстві. Він хотів передрукувати в своєму журналі

заборонений роман Міклашевичевої: його викрили і не дозволили цього.


ГОСПОДЬ ВТІШИТЬ УСІХ, з листа єпископа Феофана синові С. Бурачка від 8 січня 1877 р.

Милість Божа буде з Вами, Павле Степановичу!

Упокій Господи душу покійного раба Божого Степана! Шлях здолав він добрий. Плавання

закінчене; непотрібний човен розбитий і покинутий, а плавець пішов з накупленими товарами до

Царя Граду Великого, аби отримати належні пошану і бариші... з відсотками.

Існує байка. Як павич пір’ям своїм пишався перед іншим птахом. А як прийшов час летіти, той

птах полетів, а павич залишився на місці, тільки в зад конкуренту подивився. Схоже?

Степан Онисимович до Неба полетів, а ми тут сидимо.

Ну що ж, нам тепер – плакати чи що? Я думаю, радіти за нашого Степана Онисимовича. Слава

Тобі Господи! Не буде вже більше знемагати на цій наднудній і надубогій Землі. …Я завжди

дотримувався тієї думки, що за померлим не жалобу треба надягати, а святкові вбрання – не

тужливі співати пісні, а служити вдячні молебні.

У нас же все догори дригом перевернулося. Що тілу померлого треба віддати шану, це

справедливо. Але навіщо до цього тіла звертаються як до живої особи? Дивина! У Господа всі

живі. І Степан Онисимович живий. Який він там молодець, який красень, який чистенький і

світленький! Коли глянути, задивилися б...

А ми, надивившись на тіло його синювате, очі запалі та інше... уявляємо його таким... Цей

самообман роздирає серце. Щоб не роздирати серце, треба цей обман розігнати...

… Що його не бачимо, це не втрата. Він тут буває... Думаю, що дивиться в мене з-за плече, що я

пишу, і, мабуть, добрішає. Потім до Вас пурхне... і якщо побачить, що ви супитеся, покиває

головою. «От, – скаже, – мудреці!.. Нічого не бачать, і бачити не хочуть!»

…Господь таки утішить всіх вас!

Єп. Феофан.

МИТРОПОЛИТ УЗЯВ ЗЕМЛЯКА ДО ІМПЕРАТОРА, з книги М. Лєскова «Таємні передчуття»

Коли все це було довели до відома високопреосвященного Никанора, він зрозумів, що є велика

потреба підготувати валаамських пустельників до того, щоб вони могли відповідно вести себе під

час зустрічі з государем Миколою Павловичем. А для того, аби підготовка була всебічною й

уникнути непорозумінь, ...Никанор дійшов щасливої думки: повезти з собою в Валаам не тільки

представників столичного духовенства, ...а також запросити двох-трьох мирян з людей, котрі

поєднують у собі справжнє благочестя і глибоке знання етикету государя.

…Серед таких людей були: Степан Онисимович Бурачок, граф Дмитро Миколайович Толстой, Андрій Миколайович Муравйов, Андрій Андрійович Вагнер, Аркадій Миколайович Мазовський і

Іван Якимович Мальцев.

Вибір був чесним, тому що кожна з цих осіб відповідала цілям, які мав митрополит, і кожен, звичайно, був готовий принести свою частку очікуваної від нього користі.


ДОПОМАГАЄ ДУРНИК, епіграма С. Соболевського на С. Бурачка

Просвещения «Маяк»

Издает большой дурак

По прозванию Корсак;

Помогает дурачок

По прозванью Бурачок.


ВАСИЛЕВСЬКИЙ Ілля Маркович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Журналіст, фейлетоніст, літературний критик. Псевдоніми – Не-Буква, І. Полтавський.

З родини комерсанта. Батько, Василевський М., – власник книжкового магазину. Брат,

Василевський Л., – поет, критик, перекладач, видавець.

Народився 28 грудня 1882 р. (9 січня 1883 р) в м. Полтаві Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Загинув 14 червня 1938 р. в одній із сталінських катівень.

Закінчив Полтавську гімназію.

Був кореспондентом, фактичним видавцем газети «Вільні думки» (1907-1911), редагував журнали

«Освіта» (1908-1909), «Журнал журналів» (1915-1917), газету «Дідькова перечниця» (1918).

Друкувався в газетах «Полтавські відомості», «Південний край», «Одеські новини», «Мова»,

«Біржові відомості», «Напередодні», журналах «Наука і життя», «Ґедзь», «Світ божий», «Булат»,

«Всесвітня панорама», «Сатирикон», «Аксіома», «Вільні думки», «Сонце Росії», «Весь світ», «За-

співувач», «Аргус», «Винахідник», «Бджола».

Як літератор дебютував в «Журналі для всіх» оповіданням «Тридцять два» (1903).

Потім настала черга книг «Житейське кабаре. Гумористичні оповідання» (1910), «Нервові люди»

(1911), «Героїня нашого часу» (1916), «Граф Вітте та його мемуари» (1922), історичні памфлети

«Микола II», «Білі мемуари» (обидві – 1923), «Романови» (1923-1924), збірники «Що вони

пишуть? Мемуари колишніх людей» (1925) та «Країна винахідників» (1933) .

Не сприйнявши Жовтневої революції, емігрував до Константинополя (1918), де видавав газету

«Константинопольська луна», потім – до Франції (1920), далі – до Німеччини (1921).

З молодшою на 12 років дружиною Л. Білозерською, яку В. понад усе кохав, відносини не

склалися. Хоча він, як свідчили сучасники, аби її утримати, носив на пальці три тоненькі обручки.

Це не допомогло: у 1923 р. з ініціативи дружини вони оформили розлучення.

Помилкою було і повернення В. на батьківщину (1923 р. наш земляк разом з О. Толстим дістався

Петрограду пароплавом «Шлезієн»). Письменника 1937 р. заарештували, і живим він з сталінських

катівень не вийшов.

Посмертно реабілітований.

Серед друзів та близьких знайомих В. – О. Купрін, І. Бунін,О. Толстой, А. Шполянський, А. Бухов, Н. Теффі, Б. Лазаревський, А. Аверченко, Ю. Ключников та ін.


***

МАЙБУТНІ ПОКОЛІННЯ

, з життєвого кредо І. Василевського

Незрівнянно яскравіше, талановитіше і краще побудує нове життя «недоросле» покоління.

ХОЧ БИ ТАТОЧКО ПОМЕРЛИ, з статті І. Василевського «Недорослі і маститі»

Рознос – це завжди має успіх. Коли хвалять, коли указують на заслуги, на достоїнства, – це не

потішно і не кумедно. Не смішно. Але коли лають і сварять, коли б’ють по обличчю і змазують, –

це завжди цікаво.

Співчуття завжди на боці нападаючого. Частково це від нудьги. Пам’ятайте, ще Ліпочка у

Островського мріє:

– Ах, як нудно! Хоч би будинок, чи що, згорів або таточко померли!

Загальна нудьга життя, це вона створює любов до видовищ такого роду. «Кожному подивитися

охота»« на ефектну прочуханку. Саме, на прочуханку, а зовсім не на визнання. Зовсім не цікаво

дивитися, як зводять будинок. Кладуть камінь на камінь, – і все тут. Але дуже цікаво дивитися, як

будівлю ламають. Дивишся – раптом і загойдалася величезна озія. Хіба не цікаво?

ЦЕНТР КОЛЕКТИВНОГО БОЖЕВІЛЛЯ, з розвідки К. Петровської «Дон-Амінадо, трагічний

блазень»

У Києві сатириконівці зробили спробу видання газети «Дідькова перечниця»,

започаткованої в Петрограді відразу після закриття «Нового Сатирикона». Київську

газетку випускали сатириконівці майже у повному складі: А. Аверченко, Арк. Бухов, Вл.

Воїнов, Євг. Венський, О. С. Грін, О. І. Купрін, Віллі, Вікт. Фінк, Лоло (Мунштейн Л. Г.), Дон-

Амінадо і багато інших. Редактором був Василевський (Не-Буква).

Дон-Амінадо згадував, що щотижневий аркуш «Дідькової перечниці» користувався «найбільшим

успіхом на гальорці і бельетажі... Аркуш офіційно-гумористичний, неофіційно – центр

колективного божевілля. Все несподівано, дошкульно, нахабно, безцеремонно. Імен немає, лише

псевдоніми, і ті, вигадані в одну мить, тут же на місці».

Газетка висміювала тодішні порядки, вірніше безлад, наростаючий хаос життя, всіх лівих і правих, а також помірних; висміювалися навіть газетна структура і ціна газети.

…Сатириконівська «Дідькова перечниця» під прозорим псевдонімом « Дідькової ляльки»

опиняється в будинку Турбіних (роман «Біла гвардія» М. Булгакова – авт.). «Талановиті,

мерзотники, нічого не поробиш», – так безособово-збірно оцінюють в будинку Турбіних авторів

газетки.

У цьому визначенні закладене те, про що говорив Мандельштам в своїх коротких роздумах про

явище «Сатирикона»: «мерзотники» – це люди, що добігли краю, їх доля – тотальний сміх аж до

відвертого цинізму.

Київський період закінчився настільки ж різко, як і розпочався – втечею на південь, до Одеси.

ВІН ТЕБЕ ЗУСТРІНЕ, з листа О. Купріна Б. Лазаревському в 1920 р.

Дорогий Борисе Олександровичу

Якщо ти телеграфуєш за день-два, то я попрошу когось підшукати тобі недорогу кімнату з

пансіоном [сам я не виходжу: грип].

Найкраще, якщо ти сповістиш Іллю Василевського, щоб він тебе зустрів на Ліонському вокзалі.

Він дуже тебе любить і пам’ятає й дякує, що ти його проводжав з півдня Росії. Його адреса: Elias Wassilevsky 3, rue des Eaux Paris 16.

Це теж в Passy, недалеко від мене (недалеко, звичайно, за паризькими мірками). Дуже радий буду

тебе побачити.

Твій О. Купрін.

Не можу не попередити тебе, що життя тут дороге, важке, а люди жорстокі егоїсти й шарлатани

(говорю про росіян).

О. К.


МИТИ НОГИ КОНЬЯКОМ – ЦЕ КРУТО, з листа О. Купріна Б. Лазаревському від 21 квітня

1922 р.

Милий Барбарисе!

Наші думки дуже сходяться. У листі № 1 я тобі дорікав, що пишеш тільки про себе, а твій

проміжний лист – просто краса. Я іржав і радів, читаючи його.

Те, що Ти бачив в Батумі уві сні, теж правда. Комодами я не топив печей, але міняв їх на муку, крупу й сіль. Зате зрубав і розпиляв і порубав на тріски декілька тополь, беріз і лип з мого саду.

Ах! Який х... собачий тепер господарює в моєму милому, північному, ароматному саду? «Чи

подобаються вам, о іноземець, досягнення революції?».

Проте бачити уві сні Василевського, який миє ноги коньяком, – це, поза сумнівом, провіщає великі

державні перевороти, затьмарення сонця і трясіння землі.

…Де видаватися?

Тут – немислимо. Зараз на ринку два томи Буніна, томів 25 Мережковського, моїх три –

«Суламіфь», «Гр. Браслет» і «Дуель». Жодної книжки ніхто не купує.

Ми такі бідні, що зараз Є<лизавета> М<орицівна> обстригла мене власноручно заради економії.

Вийшло щось настільки неймовірно паскудне, що доведеться сидіти місяців зо три в будинку, нікуди не виходячи. Послав би я Тобі одне пасмо для вклеювання в щоденник, але – helas! – схоже

на вовчу шерсть.

А втім, твій сердечно

А. Купрін.

Пиши!!!!


ВКЛОНИЛИСЯ НОВОМУ СВІТИЛОВІ, зі спогадів В. Фінка

Ми зустрічалися в стривожених мурашниках редакцій і в прославленій кав’ярні Іванова і Шмарова

на Невському, яка була в ті роки притулком голодних шукачів слави.

Раптово Бабель зник, ніхто не знав куди. Пройшов час, і чималий. І ось до мене з’являється

вельми тоді відомий літератор Василевський (He-Буква), задихаючись від хвилювання, витягає з

кишені газету й тикає в руки:

– Читайте! Хлопчину цього пам’ятаєте? Бабеля? Бабеля пам’ятаєте? Читайте!

Це був «Життєпис Павличенка». Обидва ми з Василевським зрозуміли, що зійшло нове світило, і

вклонилися йому.

КОРОЛІ СТАНОВИЩА – ПАЦЮКИ, з книги Є. Білозерської-Булгакової «Біля чужого порогу»

С нехитрим своїм скарбом потрапили ми (чоловік мій Василевський – Не-Буква і я) в панський

особняк російського посольства на Пері. Для біженців звільнили один зал. Спали на підлозі.

Влаштовуйся, як знаєш. Шукай пристановища, де можеш.

Під пронизливі і презирливі погляди «кавасів» – посольських служителів в уніформі, прикрашеній

золотим шиттям, – спочатку ми розклали валізи, потім швидко їх зібрали. Чоловіки розбрелися

містом і після недовгих пошуків знайшли готель «Тіану», неподалік від Пері.

…Вечорами на мальовничій лавочці Ілля Маркович викурював останню перед сном цигарку.

Тиша і краса вечірнього Босфору, коли літаючі світлячки перехрещують повітря, яке остигає –

ночі тут прохолодні, – розчулювала навіть Василевського. Про чорні дні якось не думалося. А

треба б! Навіть заклопотане обличчя чоловіка красуні Курлюкової (а воно день за днем ставало все

похмурішим: справи його йшли на гірше) повинно було служити мовби застереженням.

…Вся квартира складається з трьох поверхів, розділених посередині сходами. Внизу – криклива

господарка з дітьми. На другому поверсі – наша кімната, а через площадку – якогось завжди

відсутнього грека. Наша кімната – суцільні вікна: їх одинадцять. Практично без вікон тільки одна

стіна, де лежить постіль. Всі незвичайно запущено і брудно. Королі становища – пацюки. На

третьому поверсі – напівтемні комірчини, котрі теж, як все тут, здаються...

Я бачила, як пацюки бігали карнизом, і тільки молила Бога, щоб жодна з них не звалилася на нашу

постіль. Якось уночі зі страшним шумом одна іншій підсували під двері плитку шоколаду. Вони

прогризли мої нічні атласні туфлі.

…Багато хто Константинополь називав Клопополь. Я від себе додам – Пацюкополь...

І все-таки це – надзвичайно красиве місто з неповторною архітектурою. А заходи сонця? Які

заходи! І це незвичайне рожево-лавандово-опалове небо, простромлене свічками мінаретів. На

жаль, Василевський був непідходящим компаньйоном для милування красою.

– Один вид мінаретів вганяє мене в тремтіння, – казав мій чоловік.

Справедливості ради, треба зауважити: місто правовірних було до нього винятково немилостивим.

Через Василевського я багато чого не бачила, а якщо і бачила, то цим зобов’язана самій собі. Втім, Босфором на каїку ми пропливли разом.

…Відвідали ми й Ая-Софію. Хіба так треба оглядати цю неповторну красу? Увійшовши, я відразу

навіть осліпла від візантійської пишноти. Щити з виразами з Корану (арабська в’язь вже сама по

собі прекрасна) написані золотом по зеленому. Колони в два поверхи. Різьблений мармур, різьблені ґрати на галереях. Як не намагалися турки, починаючи з XV століття, замазати

візантійську мозаїку, шестикрилі серафими виразно проступають на склепіннях. Вражає гра світла

і фарб.

…Треба було, звичайно, піднятися на найвищу доступну точку й оглянути все не кваплячись. Але

хіба це можливо, коли поруч Василевський – уособлення нервозності і нетерпіння?


ДО НЕПРИТОМНОСТІ, з фейлетона А. Бухова «У три ноги»

Що – судячи з останньої статті – найбільше радує І. М. Василевського в Москві? ...Найперше –

штрафи. «У Москві за все беруть штрафи» – ця основна радість... Це великий перелом в душі

людини, яка років п’ятнадцять підряд була редактором газет і журналів.

...Пам’ятаю свого часу, коли ми працювали з Василевським разом – штрафи не вганяли його в

такий веселковий настрій. В усякому разі, шановний Ілля Маркович якщо і радів, то зовнішнім

виглядом цієї радості не видавав: навпаки в ці часті свята накладення штрафів він частіше хапався

руками за голову, ніж здіймав ці руки на знак розчулення.

...Часи міняються і ми з ними. Це непорушна правда. Але все ж хочеться сказати любителям

експансивних вихвалянь – є ще й непорушна істина: міняйся раз, міняйся двічі – але навіщо ж до

непритомності?!


ЗРАДИЛА ЧЕРГОВА ДРУЖИНА, з розвідки С. Никоненка «Історія дружби двох письменників»

15 березня цього року Булгаков дарує Сльозкіну «Дияволіаду», котра тільки-но вийшла, з

наступним написом: «Милому Юрію Сльозкіну в пам’ять наших поневірянь, страждань біля

підніжжя Столової Гори. Біля підніжжя ставився перший акт «Дияволіади», дай нам Бог дожити

до акту V-го – веселого з розв’язкою весільною».

Єдиним джерелом, яке пояснює розбіжність, служить запис в щоденнику Сльозкіна від 21 лютого

1932 року: «Незабаром він прочитав нам перші розділи свого роману «Біла гвардія». Я його від

душі привітав і поцілував – мене захоплювала ця річ, і я радів за її автора. Тут у Булгакова пішли

«справи сімейні» – з’явилися нові інтереси, йому стало не до мене. Ударив в ніс успіх. На той час

повернувся з Берліна Василевський (Не-Буква) з дружиною своєю (якою за рахунком?) Любов’ю

Євгеніївною, не дурна практична жінка, яка багато випробувала за своє життя, залишила в

Германії своє «кохання», – Василевська придивлялася до всіх чоловіків, які могли б допомогти

будувати її майбутнє.

З чоловіком вона була не в ладах. Надзьобувався роман у неї з Потєхіним Юрієм Михайловичем

(раніше повернувся з еміграції) – не вийшло, було й мені сказано декілька теплих слів... Булгаков

згодився.

Через місяць-два всі дізналися, що Миша кинув Тетяну Миколаївну й зійшовся з Любов’ю

Євгеніївною. З того часу – наша дружба пішла нарізно. Потрібно було й Миші й Л. Є. починати

«нове життя», а отже, знадобилися нові друзі – котрі не знали їх минулого. Зустрічі наші стали

рідшими, а незабаром майже зовсім припинилися, хоча ми залишилися як і раніше на «ти».


ВАСИЛЕВСЬКИЙ Лев Маркович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, поет, критик, перекладач. Псевдонім – Авель.

З родини комерсанта. Батько, Василевський М., – власник книжкового магазину. Брат,

Василевський І., – літературний критик, фейлетоніст.

Народився 15 (27) липня 1876 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 1 березня 1936 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Вчився в Полтавській гімназії, проте був виключений «за створення гуртка самоосвіти». Продов-

жував освіту на фізико-математичному факультеті Київського університету, звідки теж за участь

в демонстрації з приводу самоспалення в Петропавлівський фортеці народоволки М. Вєтрової йо-

го відрахували. Вступив на медичний факультет Харківського університету (1897-1902), який і за-

кінчив.

Працював епідемічним земським лікарем в Полтавській, Харківській, Володимирській губерніях

(1902-1904). Супроводжував І. Мечникова у його поїздці по охопленій чумою Астраханській губе-

рнії (1912). У подальшому В. – корабельний, військовий лікар. Очолював театральний відділ у га-

зеті «Мова», редагував «Вільні думки» (1907), журнали «Лелітки», «Ранок Росії», «Сонце Росії»

(1910). Кореспондент і член редколегії журналу «Студія» (1911), газети «Петроградський голос»

(1917). Співробітник Пролеткульту в Уфі (1920-1921).

Друкувався в газетах «Вісті», «Російський вісник», «Лікарняна газета», «Фельдшер», журналах

«Сатирикон», «Світ божий», «Журнал для всіх», «Щорічник Імператорських театрів», «Студія»,

«Мова», «Театр і мистецтво».

Як літератор В. дебютував двома віршами в «Полтавських губернських відомостях» (1895).

Потім настала черга збірників «Незлобиві пародії» (1908), «Вірші» (1911), п’єс римованих і в про-

зі «Каніо й Аніто», «Едельвейс», «Руїни» (усі – 1912), «Збірника мініатюр та одноактних п’єс»

(1914), книги «Земні облуди», «Слідами війни: враження військового лікаря» (обидві – 1916).

В. – автор актуальних брошур «Австро-Угорщина. Політичний устрій та національні питання»,

«Жіноче питання» (обидві – 1906).

Перекладав п’єси німецьких драматургів.

Під час громадянської війни отримав контузію, внаслідок якої майже зовсім втратив слух і був

змушений відійти від активної літературної діяльності.

Серед друзів та близьких знайомих В. – В. Брюсов, І. Бунін, І. Мечников, В. Брусянін, С. Горний, В. Гофман, Б. Левензон, В. Уманов-Каплуновський, Д. Цензор, О. Чюміна, Л. Яворська та ін.


***

ВІЙНА ОГОЛЯЄ ДУШІ

, з життєвого кредо Л. Василевського

Так, війна велика й надзвичайна саме тим, що вона оголяє людські душі, розкриває їх з

найнесподіванішого й іноді найпрекраснішого боку.

СЛІД НЕВИРАЗНОЇ КРАСИ, з вірша Л. Василевського «Повітряні мости»

Рождаются воздушные мосты

От тайного, нездешнего, к земному,

Они равны, – но в каждом по-иному

Хранится след неясной красоты.

СТІНА ПЛАЧУ, вірш Л. Василевського «У кольоровому дранті»

В цветных хламидах, в шапках с лисьим мехом

И с пейсами вдоль впалых, бледных щек,

Они стоят, и скорбь библейских строк

В их голосах звучит бессильным эхом.

Стена глуха, а свод небес далек.

Снуют мальчишки, дразнят их со смехом,

И падает на камни и песок

Отрава слез. – Шалом, – Шалом алейхом!

Здесь, в этой узкой щели, между стен,

Источенных веками, ржой и плеснью,

Вся их судьба: изгнание и плен.

Пусть небеса звучат весенней песнью, –

Здесь только стон. Здесь вечный плач и стон.

О, Аднай! О, горе! О, Сион!

ПОЕТИ ЗЧЕПИЛИСЬ В ТУМАНІ, пародія Л. Василевського на В. Брюсова

Гертруда – кузина Светлане,

А Гуго – Смальгольму свояк.

Поэты сцепились в тумане,

И их не распутать никак.

Погибли Роберт и Гертруда,

Жуковский же снова возрос.

Конечно, здесь не было чуда, –

Был метемпсихоз.


ОДНА З ВИТРАТ РЕВОЛЮЦІЇ, з статті С. Гладиша «Діти Дзержинського»

Відомо, що у всі часи за рахунками дорослих завжди платили діти. Коли менше, коли більше, проте завжди – сповна. І немає тому свідоцтва відвертішого і нещаднішого, ніж Росія початку

двадцятого сторіччя. З серпня дев’ятсот чотирнадцятого малолітки і підлітки відбивалися від

домівок, тікаючи «від німців» із західних губерній Росії. Події сімнадцятого року і громадянська

війна виплеснули в море поневірянь мільйони дітей. До 1915 вже 83848 їх залишилися без кусня

хліба.

«У сфері політичного біженства, – писав в 1924 році відомий лікар Лев Маркович Василевський, –

до випадків фізичної втрати дітей батьками і батьками дітей приєдналися не менш хворобливі

випадки, коли батьки і діти виявлялися по різні боки барикад».

Надія Костянтинівна Крупська на зустрічі з московськими педагогами на початку двадцятих

щиросердо призналася, що «дитяча безпритульність – одна з витрат революції». «Витрати» – сім

мільйонів дітей, що мандрують в ящиках під товарними вагонами, вмираючих з голоду і тифу на

вулицях міст і вокзальних площах, нещасних, які втратили людську зовнішність!

Скромно сказано! Армія знедолених дітей, які стали жорстоким, здобуваючи кошти для існування, діяла приголомшуюче нахабно і винахідливо. Одне тільки слово «безпритульник» викликало

трепетний страх обивателя і головний біль у міліції. Число кримінальних справ на малоліток

катастрофічно зростало: якщо в 1920 році таких було 12500, то 1925-й видав уже цифру 32635.


ІРОНІЧНА ВКАЗІВКА АВЕЛЯ, з статті С. Тяпкова «В. Брюсов і В. Жуковський (до історії

однієї пародії)»

15 квітня 1908 р. в газеті «Вільні думки» Л. М. Василевський (Авель) опублікував свою пародію

на В. Брюсова. «Другим планом» для пародії стала поема останнього «Виконана обіцянка».

Іронічна вказівка пародиста на метемпсихоз, тобто на вчення про переселення душі з одного тіла в

інше, підкреслювало головну ідею пародії, яка висміює «наслідувальну залежність» Брюсова від

знаменитого автора «Світлани» й «Смальгольмського барона».

«Виконана обіцянка» уявлялася Авелю прямим епігонським відтворенням архаїчної поетики і

«туманної» романтичної тематики Жуковського, що пішла в минуле.

Відчути традицію, якій слідував Брюсов, пародистові не складало великих труднощів, тим більше, що автор «Виконаної обіцянки» сам вказав жанр («романтична поема») і супроводив твір словами:

«Благоговійно присвячується пам’яті В. А. Жуковського».

…Вибраний Брюсовим пародійний прийом, не зважаючи на його очевидну «дріб’язковість», виявляється достатньо ефективним для комічної дискредитації романтичного ореолу

пародійованих балад.

….Опанувавши «прийомом» Жуковського, Брюсов не втратив при цьому ні дослідницького

відчуття історизму, ні щирого, як відзначено в присвяченні, «благоговіння» перед поетом його

«дитячої мрії» .


ВІДМЕЖОВУЙТЕСЯ ВІД ЗБОЧЕНЦІВ, з книги І. Кона «Місячне світло на зорі: обличчя і

машкара одностатевого кохання»

З погляду інтеграції гомоеротики у високу культуру велике значення мала автобіографічна повість

Кузьміна «Крила». Її героєві, 18-річному хлопчикові з селянського середовища Вані Смурову, важко зрозуміти природу свого інтелектуального й емоційного потягу до освіченого напіванглійця

Штрупа. Виявлений ним сексуальний зв’язок Штрупа з лакеєм Федором викликав у Вані

хворобливий шок, де огида переплітається з ревнощами.

Штруп пояснив хлопцю, що тіло дане людині не лише для розмноження, що воно прекрасне саме

собою, що «є зв’язки, м’язи в людському тілі, яких неможливо без трепету бачити», що

одностатеве кохання розуміли й цінували стародавні греки. В кінці повісті Ваня вибирає свою

долю і їде з Штрупом за кордон.

«Крила» викликали бурхливу полеміку. У більшості газет вони були розцінені як проповідь

гомосексуальності. Один фейлетон було озаглавлено «В алькові п. Кузьміна», інший –

«Відмежовуйтеся від збоченців». Відомий журналіст і критик Л. Василевський (Авель) писав:

«Звичайно, публіці немає справи до того, чи любить п. Кузьмін хлопчиків з лазні чи ні, проте

автор так похітливо смакує содомську дію, що «сміятися, звісно, не грішно над тим, що здається

смішним». Все ці «вакханти, пророки прийдешнього», простіше кажучи, потребують Крафт-

Ебінге і холодному душі, і роль критики зводиться до цього: проповідників статевих збочень

поливати холодною водою сарказму».


ОБЛИВАЄ ПОМИЯМИ, з листа М. Кузьміна В. Нувелю від 3 липня 1907 р.

Милий друже,

що Ви мене зовсім забули? Або Ви думаєте, що я знищений всіма помиями, які на мене виливають

з усіх боків (і «Русь», і «Сьогодні», і «Стол. ранок», і «Понед.»? *

Ви помиляєтеся. Приємності я не відчуваю, проте tu l’as voulu, Georges Dandin.

…Пишу багато: написав 2 оповідання – «Кушетка тітки Соні» і «Тінь Філліди», кінчив «Олексія» і

половину «Мартіньяна», написав 7 віршів і 2 романси.

…Поцілуйте Сомова, я йому не пишу, але люблю все так само, дуже б хотів бачити його роботи.

Що Іванови? Я писав йому двічі, навіть декілька разів у справі, проте нічого не одержав у

відповідь.

Чекаю осені спокійно, але радісно.

Ваш М. Кузьмін.

*«Понеділком» називали газету «Вільні думки». У даному контексті мова йде про

опублікований на її сторінках різкий фейлетон Л. Василевського «В алькові п. Кузьміна».


ВІДСУТНІСТЬ ЯСКРАВИХ ДУМОК, з статті М. Гумільова «Ю. Балтрушайтіс та інші»

Як не дивно, проте вірші Л. М. Василевського мають... багато спільного з віршами О. Є.

Котомкіна. Хай Л. М. Василевський пише:

Сумерки, как щупальцы, ползут,

Сумерки окутывают лес,

В умираньи медленном исчез

Отзвук ускользающих минут...,

а Котомкін:

Слышу я дивные звуки –

Все пробуждается вновь;

Первая горесть разлуки,

Первая грусть и любовь.

Хай Василевський переймається долею персидської жінки, яка «в дванадцять років дружина й у

двадцять п’ять стара й тягне свій вік без життєдайного променя», а Котомкін радісно запрошує

«брехливий світ» почути «хоч мало, брати, нас, але все таки ми слов’яни», хай при читанні їх книг

з’ясовується, що Василевський такий же незцілимий песиміст, як Котомкін – оптиміст, хай

перший пише в новому стилі, а другий в старому – їх ріднить однакова відсутність яскравих

думок, цікавих переживань, слів, вирваних з душі, благоговійного відношення до вірша й всього, що ми розуміємо під словом «поезія».


ВЕРНЕР Євген Антонович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, письменник, винахідник. Винахідник мотоциклету. Один з піонерів-

винахідників мотоцикла.

З учительської родини. Брат Вернер М. – письменник, видавець, брати Вернери І. та К. – земські

статистики.

Народився 1 (13) жовтня 1861 р. в м. Немирові Брацлавського повіту Кам’янець-Подільскої

губернії Російської імперії (нині – районний центр Вінницької області України).

Помер після 1914 р. у Франції.

Закінчив Житомирську гімназію (1872-1876), Рівненське реальне училище (1876-1878), навчався за

кордоном.

Працював відповідальним секретарем журналу «Глядач» (1881-1885), видавав разом з братом жур-

нали «Товариш дітей» (1881), «Навколо світу» (1885-1891), «Цвіркун» (1896-1891).

Друкувався в газетах «Новини дня», «Московський аркуш», «Московська газета», ««, журналах

«Бабка», «Скалки», «Будильник», «Дзвоник», «Москва», «Розваги», «Світський глузд»,

«Спостерігач», «Ілюстрований світ», «Хвиля».

В. – автор численних жартів, анекдотів, гумористичних скетчів, сценок, віршів. Разом з братом

опублікував книги «Веселі оповідання» (1887), «Оповідання до речі» (1887).

Є в його творчому доробку і твори більш об‘ємного жанру. Серед них – «Через мільйони. Повість

з замоскворіцького життя» (1890).

З владою наш земляк порозуміння знаходив не завжди. Так, за наказом цензури був знищений

наклад виданої братами В. книги В. Гіляровського «Люди нетрів» (1887). Збитків ніхто не

відшкодував.

Серед друзів та близьких знайомих В. – А. Чехов, М. Чехов, В. Гіляровський, М. Лєйкін, І. Ситін, А. Карінська та ін.


***

ОРИГІНАЛЬНА ФІЗІОНОМІЯ

, з видавничого кредо Є. Вернера

Всяке видання повинне мати оригінальну фізіономію, починаючи з формату, способу друку, розташування тексту і малюнків, змісту, напряму і завершуючи оголошеннями.


МЕНШЕ ПОЛУНИЧКИ, БІЛЬШЕ – ГУМОРУ, з листа Є. Вернера А. Чехову у 1885 р.

Я спеціально їздив до Парижу, аби привезти декілька нових способів виконання малюнків. Я хочу

узяти за зразок невеликі паризькі журнали (звичайно, менше полунички і більше гумору). З

художників я запросив ...вашого брата, Шехтеля і Левітана, а також Люка в Парижі.


З’ЯВИЛИСЯ МОЇ ДРУЗІ, з листа А. Чехова М. Лєйкіну від 7 жовтня 1887 р.

Найдобріший Миколо Олександровичу, найперше вітаю Вас з вхідчинами і посилаю Вам подумки

здобний калач з сіллю.

Мабуть, Ви обурюєтесь, що я не надсилаю оповідань. Ба, я їх не надсилаю нікуди. То хворію, то

нудьгую; час пропадає даремно, а грошей катма. Взагалі становище не з кращих.

…Є люди, люб’язність яких гірше хамства.

Те, що Ви підвищили ціну, це не біда, однак навіщо сповіщати про це великим шрифтом? Чим

непомітніше, тим краще…

Ох! В тяжкі хвилини безгрошів’я, коли я, повісивши носа, сидів у себе в кабінеті і поглядав на

віддушини, з’явилися до мене приятелі мої брати Вернери і попрохали у мене півтора десятки

невеликих оповідань, які вже були надруковані. Я віддав їм, вони заплатили мені 150 руб. і пішли.

Вони тепер займаються видавничою справою.

Кланяйтесь вашим. Пишіть, і я буду Вам писати. Прощавайте.

Ваш А. Чехов.

ВИБРАВ – ПАСКУДНІ, з листа А. Чехова О. Чехову від 29 жовтня 1887 р.

Брати Вернери, користуючись моєю убогістю, купили у мене за 150 рублів 15 оповідань. Само

собою, я вибрав для них оповідання погані.


ПЕРШІ НА РОСІЙСЬКИХ ТЕРЕНАХ, зі спогадів М. Чехова «Навколо Чехова. Зустрічі і

враження»

З журналів, в яких співробітничав Антон Павлович, мені хочеться ще зупинитися на «Цвіркунові».

Цей французистий гумористичний журнальчик видавали два брати Вернери – Євген і Михайло. Це

були бадьорі, повні сил молоді люди, які довгий час прожили за кордоном, занурилися в

комерційні справи і приїхали до Росії, аби робити діло «по-справжньому». Вони заснували журнал

«Навколо світу» і завдяки ньому познайомили публіку з творами Луї Буссенара, Стівенсона, Райдера Хаггардта й інших. Це був дуже цікавий тоді журнал, який передплачував кожен

гімназист.

Бізнес їх пішов відмінно. Вони придбали у А. Карінської величезну друкарню на Арбаті й взялися

розширювати справу ще більше. Окрім «Навколо світу», вони почали видавати ще два журнали: гумористичний «Цвіркун» і дитячий «Друг дітей». Але тут-то вони й спалилися.

Якщо в журналі «Навколо світу» вони вхопили смак і вимоги читача, як мовиться, за хвіст, то у

виданні гумористичного і дитячого журналів виявилися слабкими. Щоправда, зовні «Цвіркун» був

дуже оригінальний. Він був копією одного з паризьких журналів, причому брати Вернери, треба

віддати їм належне, першими запровадили в Росії розфарбовування малюнків не літографічно, а

аквареллю, за допомогою трафаретів.

Однак за змістом «Цвіркун» був блідуватий, а «Друг дітей» – зовсім не цікавий. Дітям він справді

не подобався і не міг конкурувати навіть з таким журналом як «Дитячий відпочинок» Істоміної.


ЯКОСЬ ПРИЙШЛА ДУМКА, з розвідки К. Лготака «Kolo-Motocykl-Automobil»

Вони були росіянами, що оселилися в Парижі, покинувши свою батьківщину, де спочатку

працювали журналістами. Обидва брати були вільнодумних і прогресивних поглядів...

...Якось їм прийшла думка прибудувати маленький двигунчик до звичайного велосипеда.


САМОРУШНИЙ ВЕЛОСИПЕД, з дослідження В. Дубовського «Російські творці мотоцикла у

Франції»

Брати Вернери – Михайло Антонович і Євген Антонович – були добре знайомі сучасникам: у Росії

їх знали як літераторів і видавців, за кордоном – як засновників знаменитої французької фірми

«Брати Вернер і К°», яка випускала мотоцикли, а потім й автомобілі.

Популярність молоді та енергійні журналісти в московських літературних колах одержали в 80-х

роках позаминулого століття. Освіту вони здобули за кордоном. Була вона гуманітарною чи

технічною, важко сказати, проте їх діяльність переконливо свідчила, що вони добре знали

друкарську справу і поліграфію.

…Розорення – лише одна з версій, котра пояснює їх еміграцію. Можлива й інша: Вернери виїхали

з політичних мотивів.

Отже, Михайло і Євген опинилися за кордоном і …зайнялись ремонтом та продажем

фотоапаратів, друкарських машинок і грамофонів. Потім перейшли до створення дивного засобу

пересування. В результаті початкових досліджень в 1897 р. вони зібрали промисловий зразок, якому дали ім’я «Мотоциклет» (звідси і пішло російське слово «мотоцикл»). Потім слідом пішли

інші моделі і, мабуть, кульмінаційним пунктом конструкторської думки винахідників було

створення мотоцикла, котрий отримав у публіки назву «Новий Вернер».

Для об’єктивної оцінки внеску братів в створення мотоцикла необхідно розглянути конструкції, зроблені їх попередниками. При цьому доцільно виділити дві їх групи. Одну складають ті

винаходи, які не набули свого часу широкої популярності і не стали об’єктом промислового

виробництва. Іншу – ті, які були правильно оцінені сучасниками і стали випускатися в продаж.

Тільки ця менш численна частина винаходів взяла фактичну участь в розвитку техніки,

перебуваючи на її «генеральній лінії».

Перш ніж приступити до розгляду пристроїв – попередників мотоцикла, слід зазначити, що він

включає два основні компоненти – ходову частину і енергетичну установку, двигун. Що

стосується ходової частини, то мотоцикл запозичив у велосипеда всі його вузли і деталі, аж до

педалей.

…Звернемося до перших спроб зробити велосипед саморушним.

У 1818 р. у ряді західноєвропейських журналів з’явилося жартівливе зображення парового

велосипеда, названого «Велосипедрейзівапоріаною», а в 1869 р. француз Перро вперше встановив

невелику парову машину з казаном на велосипед свого співвітчизника Мішо. Гібрид одержав

назву «Мішо-Перро».

Пізніше в Європі і США було створено немало конструкцій велосипедів з паровими двигунами.

Проте ці пристрої виявилася невідповідними для двоколісного засобу транспорту.

У 1885 р. (якраз в той час, коли брати Вернери здобули популярність завдяки виданню ними

журналу «Навколо світу») Даймлер разом з своїм соратником В. Майбахом побудували

одноциліндровий вертикальний двигун. І 29 серпня одержали патент на винайдений ними

двоколісний моторний екіпаж, який варто було б назвати «протомотоциклом». Його

компонування, яке згодом набуло широкого поширення, стало іменуватися «класичним». …Важив

екіпаж приблизно 70 кг. У невеликому єдиному пробігу була досягнута максимальна швидкість 12

км/год.

Ми назвали мотоцикл Даймлера «протомотоциклом» тому, що він не витримував такого критерію

оцінки як конкурентноздатність по відношенню до велосипеда (про інші критерії стосовно

одиничного екземпляра говорити не доводиться). Звичайний велосипедист розвивав швидкість 20-28 км/год., а спортсмени – удвічі вищу.

Проте винахід Даймлера був відзначений сучасниками: на нього взяли патент і його зображення

було опубліковано в багатьох журналах. Пізніше Даймлер ізаснована ним в 1890 р. фірма

«Даймлер Моторенгезельшафт», що стала знаменитою завдяки автомобілю «Мерседес», ніколи

мотоциклами не займалася.

Наступна спроба створити мотоцикл належала мюнхенській фірмі «Гільдебрандт і Вольфмюллер».

У 1889 р. Генріх Гільдебрандт зробив спробу встановити на велосипед невелику парову машину, а

в 1892 р. – двотактний бензиновий двигун, що й було здійснено спільно з Алоїсом

Вольфмюллером і механіком Гансом Грейзенхофом. Досліди виявилися невдалими і тоді був

сконструйований чотиритактний двигун, спочатку встановлений в звичайну велосипедну раму. У

1893-1894 рр. одноциліндровий двигун був замінений двоциліндровим і для його прилаштування

сконструювали спеціальну раму. Остаточний варіант назвали «Моторрад» (цим словом німецькою

мовою стали згодом називати мотоцикл). Винахідники одержали патент і в 1894 р. вперше в світі

фірма «Гільдебрандт і Вольфмюллер» організувала комерційний випуск своїх «Моторрадів».

…Виявилося, що замість оголошеної максимальної швидкості 60 км/год. той міг рухатися лише зі

швидкістю 20-25 км/год. (на хорошій дорозі – не більше за 30 км/год., причому, рухався ривками).

Випробувачі прийшли до висновку, що «вигідніше їздити звичайним велосипедом».

Тут ми повертаємося до Вернерів.1897 року брати встановили вертикальний двигун на передню

вилку, здійснивши привід на переднє колесо за допомогою круглого шкіряного шнура. У тому ж

році «Мотоциклет» Вернерів експонувався у Велосипедному салоні в Парижі і набув широкої

популярності.

Загальна його вага – 30 кг. Максимальна швидкість 30-35 км/год.


ПЕРШОПРОХІДЦІ, з книги Е. Трагача «The world’s motorcycles»

Брати Вернер, ймовірно, були величними піонерами мотоциклетної промисловості.


ТВОРЦІ «КЛАСИЧНОЇ» КОМПОНОВКИ, з дослідження В. Дубовського «Російські творці

мотоцикла у Франції»

У 1899 р. Вернер застосував ...електричне запалення. ...Тоді ж мотоцикли Вернера експонувалися

на Усесвітній виставці в Парижі, де їм присудили золоту і срібну медалі. ...На змаганнях кінця

позаминулого століття мотоцикли фірми «Вернер» отримували блискучі перемоги.

До 1901 р. було зібрано понад 3500 мотоциклів марки «Вернер». Але із зростанням потужності їх

двигунів і, відповідно, ваги високо розташований центр тяжіння привів до нестійкості. Це

примусило Вернера змінити свою конструкцію.

У кінці 1901 р. з’явився «новий Вернер»– мотоцикл «класичної компоновки», у якого двигун

розташовувався внизу в центрі ходової частини, а картер став ланкою «відкритої» рами.


ВЕСОЛОВСЬКИЙ Ярослав Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, перекладач, громадський діяч. Псевдоніми – Будяк, Охрім, Олег Сатир.

З родини священика.

Народився 20 лютого 1881 р. в с. Молодятині Печенізького воєводства Речі Посполитої (нині –

Коломийський район Івано-Франківської області України).

Помер 21 червня 1917 р. в Австро-Угорщині.

Закінчив Коломийську українську гімназію, Львівський університет.

Працював редактором газет «Поступ» (1903-1904), «Буковина» (1904-1906), «Листи з «Просвіти»

(1907-1910), «Неділя» (1911-1914), віденським кореспондентом «Діла» і референтом Міністерства

закордонних справ Австрії (1914-1917).

Друкувався у виданнях «Буковина», «Діло», «Громадський голос», «Комарі», «Літературно-

науковий вісник».

Перу нашого земляка належать оповідання «В долині Смутку», вірші «На народний мотив»,

«Веснянка», «Непрослідимі шляхи», «Вечір суму», «Лицар Санто приклякає на коліно», статті

«Розвиток політичного життя на Буковині», «Батуринські руїни», «Історичний розвій політичного

життя на Буковині», «Руське питання в Угорщині», «Щоб там і сталось, не влучить мене».

В. перекладав О. Пушкіна.

На жаль, впродовж 2003-2004 рр. зі сховищ Центрального державного архіву України у Львові

викрадено сотні документальних матеріалів, серед яких і фонд 381, котрий належав Я.

Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Лозинський, О. Кобилянська, Ю. Федькович, О.

Маковей, С. Яричевський, С. Воробкевич, Є. Ярошницька та ін.


***

НАСЛІДОК ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

, з політичного кредо Я. Весоловського

Ми не сміємо забути, що коли тепер в Росії... українці стали жити політичним і національним

життям, то це наслідок загальноросійської революції.

ІСТОРИЧНІ ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ СТИРАЮТЬСЯ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ, з статті Я.

Весоловського «Батуринські руїни»

На долю ж пам’яток української старовини припало таке, що дбає про них мало хто зі своїх, а й

чужі ще й руку прикладають до того, аби стерти з лиця землі історичні пам’ятки України.

Особливу ревність в сім напрямі проявляє російський уряд. Російські офіціальні кола рівночасно з

тим, як шириться культ царських донощиків Іскри Кочубея, яким мають навіть ставити пам’ятник, докладають усіх зусиль до нівечення всього, що українцеві могло б ставити перед очі давню

самостійність.


«ТЕНДЕЦІЙНЕ» ФАРБУВАННЯ, зі спогадів М. Лозинського

Ярослав Весоловський був неначе створений до праці в щоденній газеті. В нім був визначений

талант на організатора великого щоденного видання, на справознавця, як кореспондента в великім

стилю, – талант, який серед наших відносин не міг, а жаль, як слід розвинутися і проявитися. Мав

він особливий змисл для нового, актуального, – «щоби в газеті було щось нове, свіже» – і був

невтомний при тій роботі.

Я. Весоловський, крім щоденних редакторсько-публіцистичних занять, мав активну працю в

товариствах «Просвіти», був заступником голови товариства ім. І. Котляревського. Його

культурологічна, народознавча діяльність не подобалася відвертим і замаскованим ворогам

українства. Так, скажімо, віденський кореспондент газети «Slowo polske» постійно обвішував

пасквілянськими дописами Я. Весоловського за «тенденційне інформування міністерства в

користь української справи».


ЗГАС НА ЧУЖИНІ, з статті В. Качкана «Як гарно на світі жити»

Як переконаний і національно свідомий українець Я. Весоловський у старших класах гімназії був

одним із повідників молодіжної групи, котра виступала як проти реакціонерів-поляків, так і проти

українців-москвофілів. Належав до «поступовців», відтак – до русько-української радикальної

партії.

Власне коломийський період творчого життя був визначальним для Я. Весоловського, о саме в ті

роки він прихилився до радикального руху під впливом ідей Кирила Трильовського. Став

організатором і пропагандистом товариства «Січ».

…Їздить селами Коломийського, Снятинського, Косівського повітів і організує «Січі», за

допомогою членів цього союзу добирає активістів січових організацій, проводить віча, збори

селян, інтелігенції, священиків, виступає на них, добивається чималих успіхів у піднесенні

національної свідомості українців.

Ярослав Весоловський бере участь у сприянні організації Українських Січових стрільців 1914 р.

У травні 1915 р. Я. Весоловський входить до складу президії проводу Загальної Української Ради

у Відні. Це була політична організація австрійських українців, яка складалася з 34 членів (з

Галичини – 24, з Буковини – 7 та від Союзу України – 3). Програма зводилася до того, щоб на

українських землях, які перебували під російським ярмом, була вільна самостійна українська

держава, а щодо українських земель Австро-Угорщини – їм мала бути надана територіально-

національна автономія та злучення українських земель в один автономний край.

Під цю пору Весоловський перебуває у Відні, працює інформатором і пропагандистом української

справи, бореться за те, щоб Галичина була відокремлена від Польщі й стала окремим краєм

(автономною республікою).

Я. Весоловський згас на чужій землі в 36-річном віці, чужа земля і прийняла його тіло.


У НАГОДІ СТАЛИ ДОРОБКИ ВЕСОЛОВСЬКОГО, з розвідки В. Коломійця «Українська

національна ідея в творчості Людмили Старицької-Черняховської»

Як патріот України, Іван Мазепа шукав виходу з такого вкрай скрутного становища і знайшов його

у союзі з шведським королем Карлом ХІІ проти Москви. Восени 1708 року Карл ХІІ виступив у

похід, гетьман Мазепа хоч і вважав цей виступ короля передчасним, все ж виступив з козацьким

військом на з’єднання з королем. Довідавшись про це, Петро І послав російське військо на чолі з

Меншиковим у Батурин. Козацька столиця була дощенту зруйнована.

Царизм жорстоко розправився з однодумцями уславленого гетьмана, були знищені всі члени його

сім’ї, які на той час залишились в живих. Ці історичні події поклала Л. Старицька-Черняхівська в

основу трагедії «Іван Мазепа». Проте існували й інші історичні факти, які допомогли письменниці

увиразнити події, змальовані в п’єсі. У 1912 році на сторінках львівської «Неділі», яку редагував

Ярослав Весоловський, з’явилася замітка «Гине українська старовина» – про Батурин, де гинуть

цінні пам’ятки, пов’язані з гетьманом Мазепою.

«...До таких пам’яток треба зарахувати ще й панікадило, що висить у Воскресенській церкві, заснованій гетьманом Мазепою, а потім зруйнованій Меншиковим і реставрованій останнім

гетьманом... (К. Розумовським – авт.). Панікадило се хотів відкупити сего року архітект

український В. Кричевський, та місцевому батюшці видалася пропонована сума занизькою. З тої

самої причини годі було любителеві старовини, Кочубеєві, відкупити від церкви стару картину

Різдва, а пан Кричевський не вспів також викупити старовинні портрети Палія, Мазепи, Полуботка

й Дорошенка, які марнувалися у корчмаря Раді. Портрети сі набув зате проф. М. Грушевський».

А в ч. 18 «Неділі» за 1912 рік повідомлялося про вихід у російському видавництві «Діло» брошури

«Мазепа». «Завдання брошурки, – писалося в анотації, – познайомити з історичними діячами

«руського» народу. Цілком природно, що написана вона з погляду інтересів російської держави.

Сама по собі книжка поганенька, але як не як «інформує» вона про нашого гетьмана

великоруський нарід, тому то й нотуємо її».

…Трагедія «Іван Мазепа» вийшла 1926 року в Харкові у видавництві «Книгоспілка», але весь

тираж був одразу ж конфіскований. Лише незначна кількість примірників була врятована і

опинилася в Америці.

СВОЄ БОРОНИТИ ХОЧЕМО, з замітки В. Михайловського «Буковина» – найстаріша i найреспектабельнiша газета краю»

1 січня 1885 року у Чернівцях вийшов перший номер Української газети «Буковина», котра

сповістила краянам, що вони мають справдь народний часопис. Редактором його був визначний

письменник, громадський i освітній діяч Юрiй Федькович – послiдовний борець проти

насаджування в українських школах i письменстві Австро-Угорської iмперiї так званого «язичiя»

або «мови чернецiв ХIII ст.», рiшуче вiдстоював справу запровадження в нацiональнiй школi i письменствi мови народу.

Спочатку вона виходила два рази на мiсяць, у 1892 роцi почала з’являтися щотижня, а в 1795 р.

стала виходити 4 рази на тиждень iз лiтературним додатком «Hедiля». У 1896 р. i 1897 р. виходила

щоденно, а вiд 1848 р. аж до 1916 р. з’являлася у збiльшеному форматi три рази на тиждень.

Вона згуртувала навколо себе кращих письменникiв Буковини: таких як Юрiй Федькович, брати

Виробкевичi – Iсидор (Данило Млака) i Григорiй (Hаум Шрам), Омелян Попович, Євгенiя

Ярошинська, пiзнiше – Осип Маковей, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Марко Черемшина

та iншi, твори яких вперше друкувалися на сторiнках саме цього часопису.

Чернiвецька «Буковина» започаткувала українську демократичну пресу, здобула

загальноукраїнське визнання. Як початок «нової доби українського письменства оцiнив її появу

Iван Франко.

З першого номера газета проголосила свою «ясну i зрозумiлу для кожного» програму: «Чужого ми

не бажаємо, тiльки своє боронити хочемо!». У цiй програмi вона залишалася вiрного до останнiх

своїх номерiв, з яких висвiтлювались процеси буремного 1918 року i проведення Буковинського

вiча 3 листопада.

...Пiсля смертi Юрiя Федьковича газету «Буковина» редагували письменик Осип Маковей, вiдомий журналiст i полiтик Ярослав Весоловський та iн. Hа жаль, у 1918 р. газета припинила своє

iснування. Hе вiдродилась вона i в часи румунської окупації.

У червнi 1940 р. вийшов перший номер газети «Радянська Буковина». Зрозуміло з яких причин

вона не потвердила, що є юридичною спадкоємницею газети «Буковина». З вересня 1991 року

журналiсти колишньої газети «Радянська Буковина» у час розбудови демократiї та нацiонального

вiдродження України заявили про те, що у ходi перереєстрацiї часопису вiдроджують iсторичну

назву газети, дану бiльше сто лiт тому Юрiєм Федьковичем. А також будуть розвивати i примножувати добрi традицiї Федьковичого часопису.


ВИ – СПРАВЖНЯ ПИСЬМЕННИЦЯ, бувальщина

Редактор «Буковини», завзятий гуморист, гострий на язик, Ярослав Весоловський, сказав О.

Кобилянській такий комплімент:

– Ви – справжня письменниця. Ви не поміняли б свою професію навіть на вроду.

– Духовної краси не треба міняти на вроду. А сказати жінці, що вона тільки письменниця, – це

майже те саме, що заявити мужчині: ви тільки мужчина.


ВІТАШЕВСЬКИЙ Микола Олексійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, письменник-документаліст, етнограф.

З дворянської родини.

Народився 8 (20) вересня 1857 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 21 червня 1918 р. в м. Москві Росії (нині – столиця РФ).

Закінчив Миколаївське реальне училище (1875), вчився в Одеському університеті (1875-1878).

Працював статистиком одеської земської управи, співредактором газети «Південна Росія», відпо-

відальним секретарем газети «Думка».

Друкувався в газетах «Думка», «Південна Росія», журналах «Вісті Східносибірського відділення

Російського географічного товариства», «Колишнє», «Нотатки Східносибірського відділення

Російського географічного товариства», «Голос минулого».

Як видавець дебютував випуском «Думок провінціалів» (1876), а як літератор – збірником нарисів

«Сніг випав» (1888).

Потім настала черга книг «Якутська Палестина» (1891), «Тайгою за золотом» (1906), брошури

«Старе і нове якутське заслання» (1907).

В. – автор низки наукових праць. Серед найвідоміших – «Матеріали до вивчення шаманства в яку-

тів» (1890), «Матеріали до вивчення якутської народної словесності» (1890), рукопис

«Бібліографія північного сходу Азії».

З владою наш земляк порозуміння не знаходив, оскільки з однодумцями домагався повалення

царизму. В результаті під час арешту в таємній друкарні був поранений і засуджений до 6 років

каторги у справі «Товариства народного звільнення» (1878).

Відбував покарання в Новобілгородському централі, Мценській та Карській в’язницях (1878-1883). Майже п’ятнадцять був на поселенні в Якутії (1883-1897).

Після повернення в європейську Росію на Малоохтинському розкольницькому цвинтарі – одному

з найстаріших некрополів Санкт-Петербурга – за проектом нашого земляка звели православну

церкву Відтяття голови Івана Предтечі (1903-1904).

Проте незабаром непокірного «малороса» знову заарештували (1906). Відсидівши в знаменитих

«Хрестах», він був депортований за кордон, звідки повернувся – уже в Одесу (1910).

Серед друзів та близьких знайомих В. – З. Богораз-Тан, Г. Лопатін, П. Войноральський, Л.

Левенталь, С. Ястремський, П. Оленін, М. Сосновський, І. Майнов, С. Перовська, І. Ковальський

та ін.


***

ЧАС ЩЕ НЕ НАСТАВ,

з наукового кредо М. Віташевського

Далеко той час, коли соціолог в змозі буде по одному якомусь факту з життя того чи іншого

народу відновити все це життя у всіх його подробицях.

ПРОМІНЬ СВІТЛА У ТЕМРЯВІ, з листа М. Віташевського Д. Клеменцу від 25 квітня 1891 р.

Високоповажний Дмитре Олександровичу!

Ваш лист став променем світла, що пронизав оточуючу мене темряву. Абсолютно впевнений, що

таке ж враження справить він і на моїх товаришів. Без сумніву, Іонов – далеко не єдина людина, на

яку Відділ може розраховувати в своїх припущеннях в частині дослідження побуту якутів. І тут я, разом з Вами, найперше, повинен назвати Пекарського і Сірошевського.

Шановна робота першого з них дає йому безперечне право називатися Якутським Літтре, і я в

своїх планах на майбутнє маю багато підстав розраховувати на нього. Окрім чудових пізнань з

лексикології якутської мови, він має великий запас спостережень над буденним життям якутів.

Проте особливо Пекарський буде незамінний в передбачуваній низці досліджень, завдяки своїй

здатності легко і швидко розговоритися і зацікавити якутів своєю бесідою.


ПРО ВСЯК ВИПАДОК ПОВІДОМЛЯЮ, з листа М. Віташевського Д. Клеменцу від 17 вересня

1893 р.

Про всякий випадок повідомлю, що отримання винагороди за статтю він (Трощанський В. – авт.) ставить на перший план, потім бажає, щоб вона не була похована для публіки в якомусь мало

поширеному виданні і, нарешті, він не бажав би, «щоб», – як він висловився, – «стаття піддавалася

цензурі таких знавців, яким у них (тобто у вас, в Іркутську) є Сірошевський, якого я (тобто Трощ.

заперечую... за всіма напрямками» (слова Трощанського).


НАЙЕНЕРГІЙНІШИЙ З УСІХ, з листа Д. Клеменца І. Сибірякову від 9 березня 1894 р.

У результаті наших нарад вийшло: участь в експедиції беруть наступні особи: Віташевський, Іохельсон, Богораз, Левенталь, Майнов, Пекарський, – все це засланці...

Почну з Віташевського. Людина усидлива, віддана своїм заняттям і, безперечно, найенергійніший

зі всіх; до недоліків його не можна не віднести деякої зарозумілості, пристрасті командувати і

верховодити і бажання робити все на велику ногу.

Він багато читав, досить освічений, знає добре якутську мову. ...Довго жив в улусах. Збирає

матеріали зі звичаєвого права якутів, і цим же займатиметься й у нас.

З цією метою він протягом 1894 року об’їде частину Якутського округу. Він має намір зупинятися

в кожній чужорідній управі, жити в ній тижнями, оглянути архіви і займатися збиранням

відомостей про місцеві звичаї.

ПОЛОВИНА З ГЛУЗДУ З’ЇХАЛА, А ПОЛОВИНА – НЕЗАБАРОМ З’ЇДЕ, з книги С. Богіної і

Т. Кириченка «Народник П. І. Войноральський»

Були в цій сприятливій в цілому обстановці і свої контрасти, як нагадування про каторжну

в’язницю. Один з таких контрастів – два невигойно хворі божевільних, привезених з

Новобілгородського централу, – Александров і Ємельянов.

Пунктиком божевілля Александрова стало переконання в тому, що, його вже давно звільнили і з

невідомої причини не випускають з в’язниці. Тому він завжди знаходився в камері одягненим, з

шапкою на голові і весь день простоював біля самісіньких дверей. Як тільки вони відчинялися, він

кидався геть у двір. Тому до нього приходили завжди двоє наглядачів: один відмикав чи

замикав двері, а інший тривав в’язня.

Проте ще жахливіше враження справляв Ємельянов, той самий, з-за якого Віра Засулич стріляла в

градоначальника Петербурга Трепова. Ємельянов поводився зазвичай тихо, але розмовляти з ним

було неможливо. Весь його вигляд, очі, повні похмурого божевілля, змушували всіх відчувати

внутрішнє тремтіння при кожному його наближенні.

Він міг раптово влаштувати сцену, скликати всіх і вибухнути потоком обвинувачень на адресу

окремих товаришів: то він начебто бачив, як хтось надягав в централці жандармський мундир, то

ходив у компанії з наглядачем і т.п.

Коли Войноральський перший раз побачив Ємельянова тут, у Мценській пересильній в’язниці, в

нього від болю стислося серце. Він запитав у Мишкіна і Віташевського (члени одеського гуртка І.

М. Ковальського), як розвивалася хвороба Ємельянова.

– Я можу про це розповісти, – мовив Віташевський, – але зі слів Сірякова, котрий спілкувався з

Ємельяновим у перший період його хвороби.

Божевілля в Ємельянова почалося з галюцинації нюху і смаку. Йому уявлялося, що в камеру

наглядачі напускають якийсь газ, а в їжу – підмішують отруту. Сіряков порадив Ємельянову

перевірити власні враження відчуттями інших товаришів, і якщо ті підтвердять, що його висновки

невірні, то й він повинен визнати їх такими. Однак, ви розумієте, що при відсутності всякого

лікування і нормальних умов життя, а також віри в можливість коли-небудь вийти з цієї фортеці

заживо похованих, зупинити розвиток хвороби неможливо.

– Тим паче, – додав Мишкін, – що спілкування з товаришами було максимально обмежене, залишалися лише випадкові рідкі зустрічі під час прогулянок, або перестукування.

– І Ємельянов збожеволів остаточно, – закінчив свою розповідь Віташевський.

Войноральський, тяжко зітхнувши, вимовив:

– Це трагедія не тільки самих хворих, а й всіх інших, хто їх вимушений спостерігати в такому

стані.

– Звичайно, – погодився Віташевський , – в особі Ємельянова й Александрова та інших подібних

ми бачимо живу вказівку на те, до чого неминуче зрештою приведе централка всіх нас без

винятку. Я вам розповім ще про такий випадок, – продовжив Віташевський.

– Коли в нашій в’язниці на варту заступив новий батальйон, вартовий офіцер з цікавості заглянув

у вічко моєї камери й у нього вирвалася фраза: «Та це з розуму можна зійти, сидячи в такій

обстановці». А старший наглядач йому відповів: «Так половина вже й так божевільні, а інші – теж

незабаром збожеволіють».

– Давайте згадаємо що-небудь приємного з минулого, – запропонував Сажин і продовжив:

– Зі мною стався такий випадок, коли мене потягом везли в Харків. На якійсь станції за Курськом

дві невідомі жінки, проходячи повз вагон, просунули мені крізь ґрати букет квітів, не звертаючи

уваги на те, що цю сцену спостерігали жандарми. Старший жандарм відразу побіг до офіцера з

доповіддю. Офіцер відібрав у мене квіти і послав жандарма затримати тих жінок, а їх, звичайно, й

сліду нема.

– Так, це чудово, – вимовив задумливо Войноральський. – Народ оцінить в майбутньому наші

зусилля, вони не можуть пропасти даремно, занадто багато крові пролито...


РОЗПРАВА НАД ЯКУТСЬКИМИ ЗАСЛАНЦЯМИ, з повісті М. Сиротюка «Забіліли сніги»

Перед ґанком спинилися, поскидали шапки і, трохи постоявши з похиленими головами, почали

оглядати місце кривавих подій, які привели балаганців у Якутію.

– Вціліли? – показує Грабовський на засклені вікна.

– Ні, – відповів Віташевський. – То вже ми самі повставляли, а решту позабивали.

– Всередину зазирнути б, – просить Новаковська.

– Зараз. То ми зачинили, аби не лазив, доки ведемо торги з поліцмейстером.

Віташевський одімкнув колодку. Через порожні сіни потрапили в першу, а потім і в другу кімнату.

Скрізь –сліди спустошення. Підлога майже вся зірвана, а земля перерита. Біля розваленої печі

стоїть диван з високою спинкою, люто пошматованою. Поруч валяються уламки столу, стільців, череп’я, заплямлене

кров’ю, перетліле ганчір’я, розірвані ланцюжки ручних кайданів, а під стіною, коло вирубаного

плінтуса, – розтоптаний маленький черевичок.

Софія Новаковська ступнула до черевичка, схилилася над ним і, здавалось, скам’яніла.

– Мабуть, Гаусманової донечки, – тихо пояснює Віташевський. – Гаусман, Альберт Львович.

Уявіть собі чоловіка, який, уже знаючи свій смертний вирок, крадькома, щоб не помітили дружина

й донька, позирав через грати на шибеницю, яку майстрували для нього, а тим часом думав над

законами природи, жорстоким

якутським кліматом і ще жорстокішим судочинством царської імперії.

Голос Віташевського тремтить, відлунюючи жалібними нотками. Жінки витирають хусточками

сльози, ...а Грабовський прикипів гарячим поглядом до поколупаної кулями й багнетами стіни і не

може дати своєму серцю ради.

– Миколо Олексійовичу, – звертається Улановська, трохи вгамувавши сльози, – розкажіть нам, як

усе те відбулося.

Віташевському, видно, важко говорити, бо кістляві пальці дрібно тремтять, протираючи скельця

окулярів.

Жив він тоді в улусі, але часто приїздив до міста... Від них, звісно, знав і про нелюдський наказ

Осташкіна, і про той протест, що готувався. Та хто ж міг передбачити, що воно скоїться так нагло

й трагічно.

Він саме гостював у селі Павловському. Вранці двадцять другого березня прибіг до його приятеля

Гейман, який відбував там своє поселення, і сповістив, що Осташкін сьогодні збирається

розправитись з непокірними якутськими засланцями. Приятель, недовго роздумуючи, запряг коні, і вони рушили, однак, поки добралися, тут уже лилась кров. Марно намагались проскочити в

подвір’я – воно кругом було оточене

козаками й городовими. Чули стрілянину, брутальну солдатську лайку, жіночий і дитячий лемент.


ВОЙТОЛОВСЬКИЙ Лев Наумович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Журналіст, публіцист, літературознавець, лікар. Криптонім – Л.В.

З міщанської родини.

Народився 17 (29) лютого 1876 р. в с. Старому Пирятинського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Яготинський район Київської області України).

Помер 17 листопада 1941 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив 1-у київську гімназію (1893), навчався в Київському університеті (1893-1897), однак за

участь у студентському страйку був виключений та висланий до Харкова. Там продовжив освіту, закінчивши медичний факультет Харківського університету (1900). Навчався на філологічному

факультеті Новоросійського університету (1904), але був мобілізований на фронт.

В якості лікаря В. пройшов три війни: російсько-японську (1904-1905), першу світову (1914-1918) та радянську громадянську (1918-1920). В останній зазнав контузії, внаслідок якої втратив зір.

Працював в київській клініці душевнохворих (з 1905), редактором відділу літератури газети

«Київська думка» (1907).

Друкувався в газетах «Київські відгуки», «Київська думка», «День», журналах «Друг народу»,

«Правда», «Сучасний світ».

Як літератор дебютував статтею газеті «Київські відгуки» (поч. 1900-х).

Потім настала черга доробків: «Роль відчуття в колективній психології» (1904), збірників нарисів

«Японія та японці» (1906) та «Начерки психології колективізму» (1909), двотомної «Історії руської

літератури XIX та XX ст.» (1926-1928), спогадів «Слідами війни» (1931).

Видрукував низку книг з психології колективізму.

Серед друзів та близьких знайомих В. – І. Бунін, М. Горький, Д. Бєдний, О. Боровський, Л.

Сейфуліна, О. Мандельштам, Д. Заславський, М. Морозов, А. Луначарський, С. Вольський та ін.


***

ГЛИБОКА КРИЗА

, з літературного кредо Л. Войтоловського

Російське мистецтво переживає глибоку кризу, обумовлену кризою соціальною і політичною.

НЕ ДАСИ РАДИ, з фронтових нотаток Л. Войтоловського

– Хіба з німцями так важко воювати?

– Важко, – відповідає хор голосів.

– Міцний народ.

– Хитрий надзвичайно.

– Хитріший хитрого. Його не зіб’єш.

– З австрійцем легше воювати?

– Так, з ним трохи легше. Він лякливий. Зараз в полон здається.

– ...Німчура – той лютий. Хитрий. Сильний. З ним не даси ради.

ТРУПИ ВІДКИДАЙТЕ УБІК, з книги Л. Войтоловського «Слідами війни»

Брехня офіційна й газетна опанувала всіма розумами і вчинками.

І ще одна особливість цієї породи, яку на фронті охрестили назвою «Тилова сволота»: вона

вдається до якогось стихійного розгулу. Тил стає постачальником і розплідником небувалої, масової проституції.

Вчорашній день я провів в Бистржіцах, де 800 здоровенних артилеристів з ранку до ночі азартно

грають в карти, бенкетують і ганяються за сільськими бабами. Увечері я спостерігав цікаву

картину.

Солдати поверталися з лазні. На артилерійських возах поряд із загорілими легінями сиділи

червоні, розпарені баби. ...Вони сиділи живописними парами в позах, які не залишають ані

найменших сумнівів.

Питаю наших артилеристів:

– Ви вже тут, здається, повінчатися встигли?

Браві, кряжисті, вони випинають груди і відповідають, крутячи вуси:

– А що нас не любити? Чим погані?

– Людині здоровій без баби тягаря тутешньою не підняти.

– Всяка баба ласку любить; хоч наша, хоч полька; всяку бабу шкодувати треба.

– Спершу ви, – говорю я, – за вами інші, треті, четверті, так до кінця війни: хто на постій прийде, той і буде бабиним посібником.

– Кому охота – нехай, – сміється Млинцов. – Баба не мило: не змилиться..

...Коли я повернувся на вокзал, то наткнувся на страшне видовище: вся платформа кишіла

пораненими. Їх тільки що вивантажили з вагонів, і вони валялися на голій цементній підлозі.

Валялися, борсалися і викрикували незрозумілі слова. У багатьох судорожно стукали зуби; змучені очі; сіро-попелясті обличчя. Більшість з них не могла самостійно пересуватися.

Вони відчували неймовірні муки, і, хватаючи за ноги санітарів, зверталися до них з благаннями і

скаргами. Декілька лікарів у халатах носилися з криками платформою і з відчаєм повторювали:

– Ну що робити? Що робити?

Один з них міцно за мене вхопився:

– Я вас не відпущу! Ви повинні нам допомогти, колего. Хіба ми в змозі зробити стільки

перев’язок? Адже їх підвозитимуть всю ніч, всю ніч!

Не пройшло й п’яти хвилин, як, одягнені в білі халати, ми з Коноваловим опинилися в повній

кабалі у лікарів санітарного пункту. Ми тягали поранених з вагонів, знову вантажили їх у вагони, роззували, знімали одяг, перев’язували, розв’язували. Нас лаяли, штовхали, просили тужливим

голосом. Нудило від... поту і крові. Нили ноги, спина і плечі. Безпорадні пальці ковзали обличчям, хапалися за халат, чіплялися за шию. А кількість сірих шинелей і глоток, що стогнуть, на

платформі не зменшувалася. Час від часу хтось грубо накидався на нас: «Чого трупи тягнете?

Відкидайте убік».

І ми з тупою байдужістю кидали додолу нерухому купу м’яса, щоб замінити її іншою, такою ж

нерухомою, але ще кричущою і такою, що мучиться від болю.

Тільки удосвіта до нас з’явилася зміна, повели нас на пункт, дали вмиватися, обігріли і напоїли

чаєм. Якийсь лікар в шкіряній куртці нервово крокував з кута в кут, викрикуючи роздратованим

голосом:

– Це не війна, а шинок. Десятки госпіталів стоять не розгорненими в тилу. Сотні лікарів хитаються

без діла. А ми тут падаємо від втоми... На біса нам кавалерія? Яка від неї користь? Треба зняти її з

коней і погнати всіх кавалеристів в окопи. А на коней посадити лікарів і створити з них санітарну

кавалерію. Летючі санітарні загони. І кидати їх з місця на місце у міру потреби...

КОЖНОЇ ТВАРІ – ТА НЕ ПО ПАРІ, з рецензії Л. Войтоловського на збірник М. Гумільова

«Перли»

За виконаним мною утомливим, але корисним підрахунком на сторінках „Перлів» п. Гумільова

фігурує 6 зграй здорових собак, 2 зграї скажених, 1 зграя скажених вовків, 5 вовків-одинаків, 4

буйволи, 8 пантер (не рахуючи двох, намальованих на обкладинці), 3 слони, 4 кондори, декілька

«рудих тюленів», 5 барсів, 1 верблюд, 1 носоріг, 2 антилопи, лань, фламінго, 10 павичів, 4 папуги

(з них – один антільський), 3 тигри і безліч дрібної пернатої тварюки.

Вважаю, що за такої невичерпної кількості тваринного царства книзі п. Гумільова правильніше

було б іменуватися не «Перли», а «Звіринець».

БЛАГОСЛОВЛЯЮ ДОЛЮ, з листа Л. Войтоловського родині

Як перенести на папір ту кипучу радість, ту буйну радість, якою зараз горять солдатські обличчя

на фронті? ...Вирує і котиться великий потік революції по всьому фронту. Він захопив і захоплює

в бурхливому прагненні мільйони солдатських сердець, усі свіжі, молоді сили народної армії. В

цьому потоці кипить і клекоче жива народна душа, яка голосно, відкрито й урочисто заявляє, що

новий світ не тільки народився, що політичний розвиток не тільки торкнувся мас, але вже стає

їхньою глибокою потребою.

Мимоволі дивуєшся, слухаючи сірих і буденних ораторів у солдатських шинелях: де ці прості

серця навчилися загорятися такою любов’ю до свободи? Що надало їхнім словам такої гордої

пристрасності? Не знаю, не знаю…

У ці дні я скутий якоюсь чудесною загадкою, щирий зміст якої відкриється лише багато десятиліть

потому. А зараз, у цю хвилину, я благословляю долю, яка надала мені можливість бути свідком

цього священного видовища.


ПСИХОЛОГІЯ МАС, з розвідки Г. Андрєєвої «До історії становлення соціальної психології в

Росії»

Свій внесок в становлення соціальної психології з боку суміжних дисциплін вніс і журналіст Л. Н.

Войтоловський. Із його точки зору, предмет колективної психології – психологія мас.

Він розглядає низку психологічних механізмів, які реалізуються в натовпі і забезпечують

особливий тип емоційної напруги, що виникає між учасниками масової дії. Метод дослідження –

аналіз звітів безпосередніх учасників, а також спостережень свідків.

Публіцистичний пафос робіт Войтоловського виявляється і в закликах аналізувати психологію мас

в тісному зв’язку з суспільними рухами політичних партій.

СМЕРТЕЛЬНА ОТРУТА ВВОДИЛАСЯ В СУСПІЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ, зі спогадів А.

Карпової

Коло інтересів і занять батька (Войтоловського Л. – авт.) було надзвичайно широким: медицина, соціальна психологія, філософія, література, мистецтво. Читав і писав він постійно – сидячи, вживаючи їжу, лежачи, за всякої обстановки, про що свідчать хоча б фронтові нотатки, які згодом

стали солідною книгою «Слідами війни» і шляхові нариси – плід подорожей та роз’їздів. Нотатки

велися в похідній обстановці, на бівуаках, між боями, в госпітальних наметах, де траплялося. А

оскільки у нас на квартирі нерідко проводилися обшуки, мама дуже дотепно зберігала записні

книжечки батька в банківському сейфі. Цінностей у нас, само собою, ніяких не було: жили на

літературні гонорари тата і мамині – за уроки гри на роялі.

…Не раз були обшуки. Один з них стався на дачі і чомусь асоціюється у мене з пожежею – чи то

під час обшуку щось підпалили, чи я просто дуже налякалася. У той час мені було шість років. Я

спала. Розбудили гикання та лемент. Нас підняли з постелі, одягли і зігнали в купу. Дачу зі

свистом оточили поліцейські й козаки. Вони перерили весь будинок і сад, але той, кого вони

шукали, встиг зникнути. Хто в нас тоді переховувався, не пам’ятаю.

…Рік 1934. Ми живемо в Ленінграді. Мені 32 роки. Я – історик Заходу. Працюю в Ленінградській

Вищій школі Профруху й одночасно навчаюся в аспірантурі.

Микола Гнатович Карпов, мій чоловік, – професор Військово-механічного й

Сільськогосподарського інститутів. У нас двійко дітей: хлопчик Льоня семи років та дівчинка

Валюша трьох років.

…Для мене усе почалося так: на світанку темного грудневого ранку підхопилася від дрібного

стукоту в нашу квартиру на Василівському острові.

– Відкрий, відкрий же скоріше! – почула голос чоловіка старшої сестри.

– Що трапилося?!

– Миколу Гнатовича заарештували вночі й кудись відвезли. Тільки що дзвонила мама...

Синок хворів на скарлатину, у нас був карантин. Коля забрав маленьку дочку в Дитяче Село і

тимчасово жив з нею там. Моя мама Ганна Іллівна Войтоловська якраз поїхала їм допомагати...

…Вчора і сьогодні для мене розійшлися, як розведений вночі міст. У перших числах січня мене

виключили з аспірантури, звільнили з роботи. Кимсь нагорі я вже відзначена особою міткою.

Ставлення оточення у цей період скоріше співчутливе. Страх за себе, підозрілість, двоєдушність і

інше прийдуть пізніше. Для того, щоб обкраяти свідомість і совість, потрібно і час, і нищівні

удари. Доки ж розум охоплений здивуванням.

…Прямую до директора Звєрєвої. Її вже немає – знята. Секретарка направляє до завідувача

навчальною частиною І. Шерешевського. Він швидко зводиться мені назустріч, тепло потискує

руку і, не мучачи невідомістю та невизначеністю, говорить:

– У нас з’явилося розпорядження відсторонити вас від роботи, на час... поки чоловік сидить.

…Рішення винесли воістину соломонове: «Звільнити, прикласти всі зусилля для влаштування на

роботу».

…Смертельна отрута доза за дозою вводиться в суспільний організм. Непросто повірити в

неймовірне, переконати в продажності непідкупних, у відступництві – вчителів, змусити увірувати

в те, що арешти, насильство, кров, смерть відбуваються задля порятунку. Для цього потрібні роки

і надзвичайні заходи. І вони запущені в хід всіма каналами. Наступ на суспільну свідомість

продовжується, нарощуються темпи, винаходяться все нові засоби, які придушують страхом, сіяють паніку.

…Дізналася, що Коля сидить в камері-одиначці без книг і газет. Звинувачують його в підпільній

діяльності, оскільки в минулому він належав до опозиції. Жодне з пред’явлених йому

обвинувачень не підписав і сформулював відповідь так: «Всі обвинувачення вважаю

наклепницькими і з презирством їх відкидаю».

Слідство закінчене. Чекає вироку. Слідчий у нього Райхман. Я не сказала Колі, що мене звідусіль

попрохали. Допомогти він не може, а мук додалося б. Говорила, що діти здорові, що арешти

продовжуються і ширяться.

Щось скувало мене зсередини і це було страшно обтяжливо. Я не хотіла його засмучувати, і це

заважало донести до нього справжнє тепло. Страшилася всього особистого, найгіркішого. Коля

почувався спокійнішим і впевненішим за мене.

…Декілька днів по тому через віконце в НКВС повідомили, що Коля засудили до трьох років

таборів. Біля «великого будинку» на Ливарному в чеканні обіцяного побачення простояли з

семирічним синочком на морозі вісім годин. Кожні 40-50 хвилин нам відповідали: «Чекайте, викликають». І ми чекали. Льоня стомився, але терпляче мовчав, не скаржився, не тупотів ногами, щоб зігрітися, не випускав з рук саморобного подарунка татусеві, а тільки перекладав його з однієї

ручки в іншу. Це було 13 лютого, в день народження Колі. Тому Льоня обов’язково хотів його

побачити і привітати подарунком. Він уже багато чого розумів.

А поки ми чекали...

Об 11 годині вечора нам нарешті сказали, що Колю давно вже відвезли на Московський вокзал для

відправлення в Карелію. Ми кинулися туди і, звичайно, вже нікого не знайшли. Так що

багатогодинне чекання з дитиною біля будинку ГПУ було знущальним розіграшем слідчого

Райхмана. Він прекрасно бувобізнаний, коли і куди везуть етап, але морив нас на морозі, аби ми

не могли зустрітися.

…В 1937 і в 1939 рр. приходили й за батьком з ордером на арешт, і тільки сліпота та розлад

нервової системи його врятували…


ВОЛИНСЬКИЙ Яким Львович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, театральний критик, теоретик мистецтва. Справжнє прізвище – Флексер Хаїм

Лейбович. Один з фундаторів символізму на теренах Російської імперії.

З міщанської родини. Батько, Волинський Л., – торгівець книгами.

Народився 21 квітня (3 травня) 1861 р. в м. Житомирі Волинської губернії Російської імперії (нині

– адміністративний центр однойменної області України).

Помер 6 липня 1926 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Житомирську гімназію (1879), навчався в 5-й петербурзькій гімназії (1879-1880), звідки

з-за конфлікту с викладачем був виключений. Закінчив юридичний факультет Петербурзького уні-

верситету (1881-1886).

Працював в журналі «Північний вісник» (1889-1899), завідуючим репертуарною частиною театру

В. Комісаржевської (1905-1906), оглядачем і редактором відділу газеті «Біржові відомості», завіду-

ючим відділом видавництва «Всесвітня література» (1920-1926).

Друкувався в газетах «Світанок», «Біржові відомості», журналах «Російські критики», «Північний

вісник», «Життя мистецтва».

Як літератор дебютував на сторінках газети «Світанок» кореспонденцією про сирітський дім

(1880).

Потім настала черга книг: «Російські критики» (1896), «Боротьба за ідеалізм», «Леонардо да Він-

чі» (обидві – 1900). Остання викликала шалену полеміку, порівняну хіба що з «Кодом да Вінчі»

сьогодення. Що, між іншим, не завадило італійцям обрати автора почесним громадянином Мілана

та присвоїти його ім‘я кімнаті в бібліотеці Леонардо да Вінчі (1908).

Скандальну реакцію викликала і «Книга великого гніву» (1903), в якій В. різко розкритикував усі

літературні течії, не зачепивши хіба що Л. Толстого. Виступаючи за «духовну революцію» у суспі-

льстві, ведучи боротьбу за повну автономію літературної критики від публіцистики, В. налашту-

вав проти себе представників чи не всіх художніх течій. А невдовзі за те, що він осмілився висуну-

ти своє, зовсім не алілуйне, бачення спадщини А. Григор‘єва, В. Бєлінського, М. Добролюбова, В.

Майкова, М. Чернишевського, опоненти виступили єдиним фронтом і піддали сміливця небаченій

обструкції.

В. – автор фундаментальних досліджень «М. С. Лєсков» (1898), «Царство Карамазових» (1901)

«Ф. М. Достоєвський» (1906), «Чотири Євангелія», «Проблема російського балету» (обидві –

1922), «Книга радощів. Абетка класичного танцю» (1925), «Рембрандт», «Бесіди за круглим

столом» (обидва – 1926).

В. започаткував і очолював Школу російського балету в Петрограді (1921-1926).

Наш земляк – один з фундаторів і теоретиків символізму. Залишаючись ідейним одинаком, В.

врешті-решт розгубив багатьох друзів.

Доробки В. нині надзвичайно ціняться: так, на одному з московських аукціонів за його «Леонардо

да Вінчі» просили $8000 (2006).

Серед друзів та близьких знайомих В. – Л. Толстой, А. Чехов, М. Лєсков, М. Горький, М.

Чуковський, Ф. Сологуб, Л. Гуревич, Г. Гуковський, М. Лохвицька, Д. Мережковський, З. Гіппіус

та ін.


***

ВІВАТ ІДЕАЛІЗМУ

, з творчого кредо Я. Волинського

Лише ідеалізм може розтлумачити мистецтву

ЄДНАЙМОСЯ З БОЖЕСТВЕНИМ, з політичного кредо Я. Волинського

Символізм є поєднання в художньому зображенні світу явищ з світом божества.

ПІДВАЛЬНИЙ ШОПЕНГАУЕР, з оцінки Я. Волинським творчості Ф. Сологуба

Декадентство Сологуба з ранніх його вагомих кроків по літературному шляху було живим

внутрішнім процесом.

…Вірші мене вразили своєю ясною простотою, якоюсь невловимою прозаїчністю в якнайтоншому

поетичному повороті думки.

СФІНКС СТАВ ЛЮДИНОЮ, з рецензії на книгу Я. Волинського «Леонардо да Вінчі» в газеті

«W. von Seidlitz»

Автор може гордитися тим, що поступово змінив Леонардо із загадкового і спокусливого сфінкса

на ...зрозумілу людську фігуру, яка, з одного боку, відкриває широкі перспективи майбутнім

науковим дослідженням і, з іншого боку, зосереджує в собі боротьбу двох епох, античності з

сучасністю.


ЧЕНЕЦЬ-ЕНЦИКЛОПЕДИСТ, зі спогадів В. Гаєвського

Меблювання його небагатої петербурзької квартири складалося, головним чином, з книжкових

шаф і книжкових полиць. Старовинні фоліанти, гросбухи й солідні томи оточували цю людину, яка читала всіма європейськими мовами і, здавалося, увібрала в себе чи не всю книжкову

премудрість.

За типом культури це був російський енциклопедист, а за зовнішнім виглядом він віддалено

нагадував освіченого флорентійського ченця.


БЕЗ ТЕБЕ Я НЕ ВМІЮ ЖИТИ, з листів З. Гіппіус Я. Волинському

15 січня 1894 року

І без тебе я не вмію жити... Ми віддали один одному занадто багато. І я прошу як милості в Бога, щоб навчив він серце не любити!

27 лютого 1895 року

...Боже, як би я хотіла, щоб вас усі любили! Я змішала свою душу з вашою, і похвали та огуди вам

діють на мене, ніби звернені до мене самої.

Я й не помітила, як все перемінилося. Тепер хочу, щоб усі визнали значущість людини, яка мене

кохає...

28 лютого 1895 року

Невже Ви колись були таким ніжним, такий м’яким, такий попереджувальним, делікатним, милим, особливо милим і таким, що давали мені таємничі надії на безмежне? Саме мені! Тепер Ви –

вимогливі й фамільярні, як після року шлюбу. Ви мене кохаєте – о, звичайно! Проте кохаєте без

пориву і жаху, все на своєму місці, кохання повинне текти по моральному руслу, не виходячи за

береги моральності.

4 березня 1895 року

...Я хочу з’єднати кінці життя, зробити повне коло, бажаю кохання не того, яким воно буває, а...

яким воно повинно бути і якого ми з вами гідні. Це не задоволення, не щастя – це велика праця, не

всякий на таку здатен. Проте ви здатні – і гріх, і сором був би такий дарунок Бога перетворити на

щось веселе і непотрібне...


ЗАТРИМАЙТЕ ВІРШІ, з листа С. Єсеніна Я. Волинському

Я. Л. Волинському

Не знаючи як Вас по-батькові, вибачаюсь за те, що звертаюся за прізвищем і за прохання, котрим, не виключено, Вас потурбую.

Місяців півтора тому назад я передав Ієроніму Ієронімовичу (Ясинському – авт.) аби він передав

Вам (не маючи змоги зустрітися особисто, оскільки я перебуваю на військовій службі) п’ять

віршів. Вірші ці поки що не з’являлися, і я набираюся сміливості потурбувати Вас, якщо деякі з

них готуються до друку, затримати «Про друзів веселих» і «Про красний вечір задумалась

дорога».

Сергій Єсенін.


РОЗБИВ АНДРЄЄВА УЩЕНТ, з книги С. Сергєєва-Ценського «Спогади»

Мені здавалося тоді неможливим, щоб хтось не повторив думки Блока. І раптом до мене

підібрався між стільців якийсь низенький, сухуватий, гостроголовий чоловічок і запитав мене на

вухо:

– Як ви знаходите оповідання?

– Чорт знає що! – сказав я йому теж на вухо.

Він схопив мою руку і потиснув її обома своїми, і очі у нього заблищали, і знову до мого вуха:

– Спасибі вам! А то я вже почав думати, що збожеволів! Як ваше прізвище?

Я сказав, хто я. Він зрадів ще більше і зашептав :

– А я – Яким Волинський. Дивлюся довкруги, – бачу – божевілля! Подивився на вас, – ото, гадаю

– дивиться вереснем! Значить, – ще не все загинуло!

І ледве договорив щось захоплене хтось третій, як Волинський відірвався від мене і вискочив

прямо до столу, за яким сидів Андрєєв. І заговорив, поглядаючи раз у раз на мене, так що мені

вже, нарешті, стало ніяково. З гарячої промови його у мене уціліло в пам’яті лише «енергетичний

детермінізм», проте це словосполучення дасть уявлення про те, в якому регістрі говорив Яким

Волинський.

Він почав із загального задуму і розбивав всю споруду Андрєєва.

Маленький і худенький, але з гучним голосом, він діяв тоді, як тургенєвський «Степовий король

Лір», що розкидав колоди будинку. Після такого виступу-розгрому Андрєєву не залишалося вже

нічого більше, як з робленою добродушністю запросити всіх до накритих для вечері столів.


НЕ СХОЖИЙ НА ІНШИХ РЕДАКТОРІВ, з розвідки І. Корецької «Символізм»

Подією в історії російського символізму було призначення Я. Волинського літературним

редактором петербурзького журналу «Північний вісник». Яким Львович, на відміну від решти всіх

редакторів решти всіх журналів, охоче друкував твори символістів...


СКАНДАЛЬНА ФІГУРА, з нарису В. Іванова «Яким Волинський. Повна біографія»

На початку 1900-х рр. Волинський читає в обох столицях і в Ризі лекції з російської літератури. У

них звучали настільки нищівні випади проти всіх письменників, окрім Л. М. Толстого, що

Волинський став абсолютно скандальною фігурою і опинився в повній літературній ізоляції.

З Л. М. Толстим Волинський пов’язувало вирішення деяких релігійних питань, що турбували його

– про злиття іудаїзму з християнством, про створення якоїсь ідеальної релігії, в якій поєднувалося

б «безпосередньо-релігійне відчуття» Толстого з метафізичним розмахом Достоєвського. Ці

побудови були породженою властивістю Волинського до абстрактного мислення, його

«символістичним» сприйняттям світу і творчості письменників.


ВОРОГ КУЛЬТУРИ, з статті Л. Пільда «Тургенєв в символістській критиці»

Я. Волинський …не погоджується з Мережковським, оскільки, на відміну від нього, вважає, що

розвиток російської літератури ХIХ століття – це процес, якому явно властива спадкоємність.

Лінія «естетизму», за Волинським, розпочалася з Пушкіна і надалі не уривалася, проте у

виникненні такої ілюзії свідомості винні, в першу чергу, радикальна критика 1860-х років, а також

пізніші інтерпретатори літературного процесу й, зокрема, Тургенєв.

У Пушкінській промові 1880 року Тургенєв, на думку Волинського, невиправдано вказав на зміну

орієнтації російської літератури в 1860-і роки: «Тургенєв політиканствував і заради компромісу, заради громадянського ефекту, заради уявної історичної справедливості, жбурляв у публіку

блискучі слова – з пишним, проте фальшивим змістом».

За високої оцінки Тургенєва-художника і дійсного інтересу до його творчості, Волинський...

вважає, що Тургенєв не брав участі в координації літературного процесу, а, навпаки, сприяв

поглибленню хаосу російського культурного життя (порівн. у Мережковського: «ворог

культури»).


КОМЕДІЯ КОХАННЯ, з статті «Яким Волинський» на allbestpeople.com

Навколо Волинського впродовж життя кипіли пристрасті: його обожнювали й ненавиділи,

хвалили й лаяли, про його книги люто сперечалися.

За вдачею й світоглядом Волинський був переконаним пасеїстом: у яку б сферу він не втручався –

критика, театр, мистецтвознавство, – він починав з перегляду керівних ідей, закликаючи

повернутися до першоджерел, очистити форми мистецтва, що склалися, від пізніших нашарувань.

Він усюди шукав першооснову, і шукав несамовито. «Він умів трудитися з такою самовідданістю, з якою молилися стародавні відлюдники», – писав про нього Костянтин Федін.

…До кінця XIX століття остаточно сформувалися погляди Волинського, і він «ставить попереду

всього внутрішній духовний початок, владу душі, моралі, вільної волі». Виходячи з такої

ідеалістичної позиції, Волинський закликав вождів народництва боротися не за соціально-

політичне перевлаштування суспільства, а за духовну революцію, тобто спочатку перебудувати

людину, а вже потім суспільство.

Статті на цю тему, зібрані в книзі Волинського «Боротьба за ідеалізм», вийшли 1900 року. Книга

викликала різке неприйняття і справа, і зліва. Незадоволені були й ліберали, й консерватори.

Таке ж незадоволення викликав Яким Волинський своєю спробою переглянути естетичні погляди

Бєлінського, Добролюбова і Чернишевського.

…І останній штрих з особистого життя романтика та ідеаліста Волинського. Це – його дивний

багаторічний роман із Зінаїдою Гіппіус. Вона вимагала від Якима Львовича «чудес кохання», подвигів в ім’я кохання, а він з якихось причин ухилявся від них (боявся? не хотів? не міг?). У

результаті ці відносини перетворилися на «комедію кохання».

Бідний Волинський... Не повезло в коханні. Зате повезло в історії літератури й мистецтва. Там він

– велетень!


ВОЛКОВ Борис Миколайович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, поет, перекладач.

З дворянської родини.

Народився 17 травня 1894 р. в м. Катеринославі Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).

Помер 9 червня 1953 р. в м. Сан-Франциску (США). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався на юридичному факультеті Московського університету (1912-1914).

Працював вантажником у морському порту м. Сан-Франциско, викладачем у військовій школі м.

Монтерей.

Добровольцем відправився на Першу світову війну, по закінченні медичних курсів служив

командиром фельдшерського підрозділу (1915-1917). Учасник громадянської війни на

російському Далекому Сході. Бароном Р. Унгерном був засуджений до смертної кари, проте йому

вдалося втекти: спочатку до Монголії (1919-1920), потім Китаю (1921-1923) і, нарешті, США

(1923).

Кавалер Георгіївського хреста.

Друкувався в газеті «Російській голос».

Як літератор дебютував кореспонденціями у військових газетах (1916).

Потім настала черга романом про громадянську війну в Сибіру і Монголії, котрий так і не був

опублікованим (1930-і роки), поетичного збірника «Серед пилу чужих доріг» (1934).

Брав активну участь в організації Російського центру і Музею російської культури в Сан-

Франциско (1940-і рр.).

Загинув внаслідок автокатастрофи (1953).

Особистий архів В. зберігається в Музеї російської культури в Сан-Франциско (США).

Особистий архів зберігається в Музеї російської культури в м. Сан-Франциско (США).

Серед друзів та близьких знайомих В. – Л. Зуров, О. Мазурова, О. Грот, Д. Камілла, М. Лосський, В. Марков, П. Балакшин, Н. Дудорова, О. Ільїна, М. Щербаков та ін.


***

МИ – ГУННИ,

з життєвого кредо Б. Волкова

Ми – ті ж гунни.

ВИ СКАЗАЛИ МЕНІ «НІ», вірш Б. Волкова «Прості рядки»

О, да, я знаю, получив ответ,

Прочту, подумаю: «Вы правы».

И всё ж мне будет даже Ваше «нет»

Дороже «родины и славы».

Так ослепителен, так бел

Цветущий снег акаций... Им усеян

Наш дикий сад. И потому я смел

И, как сказали Вы, «рассеян».

Для тех, кто спит, – нисходит сон

И тишина на крыльях звёздной ночи.

Сквозь предрассветный лёгкий звон

Я слышу: «Дни чем ближе, тем короче».

«Любовь – как ночью вдалеке

Огни судов, мелькнувших ало...»

...Сжав Ваши пальчики в руке,

сказать о ней Вам тихо и устало...

...Дорогу, зной, безумно яркий свет

И звон цепей (Сомненья? Долга?)

И я, и Вы, сказавшая мне «нет»,

Мы – будем помнить долго, долго...


ОБОВ’ЯЗКОВО НАПИШУ, з листа Л. Зурова П. Балакшину

23 травня 1934 року, Грасc

Високошановний П. П.!

Сердечно дякую Вам за листа. Мене дуже вразила Ваша люб’язність і Ваша турбота щодо моєї

книги. Я був би дуже Вам вдячний, якби Ви взяли на себе редагування англійського тексту й

загальну перевірку перекладу.

Сьогодні я говорив з Іваном Олексійовичем Буніним. Передмов до книг він ніколи не писав (за

винятком одного випадку – вступ до сімейної хроніки Неклюдова, котрий був російським

посланником у Стокгольмі). Але в цьому випадку Іван Олексійович вирішив зробити виключення

– він погодився написати до моєї книги коротку передумову.... Я думаю, що це влаштує

американського видавця.

Я наводив довідки відносно російського друку в Німеччині. За нашими відомостями, в Берліні не

існує більше російської газети. Іноді з’являються недовговічні політичні аркуші.

Разом із цим листом посилаю Вам одну з моїх ранніх книг «Вітчизна» – я випадково дістав її цими

днями. Декому вона подобається більше всіх моїх книг...

Над чим Ви зараз працюєте? Чекаю від Вас звісток. Міцно тисну Вашу руку, сердечно Ваш Л.

Зуров.

P.S. Днями одержав книгу Б. Волкова «Серед пилу чужих доріг». Передайте йому привіт. Я йому

обов’язково напишу.

ЗАЙМАВСЯ МАЛОКВАЛІФІКОВАНОЮ ПРАЦЕЮ, з нарису Г. Смірнова «Борис Волков»

Брав участь в антибільшовицькому повстанні в Іркутську. У роки громадянської війни служив

агентом Сибірського (пізніше Всеросійського) уряду в Монголії. Тікаючи від переслідувань

барона Унгерн-Штернберга, який засудив його до страти, перебрався до Китаю і провів там

декілька років, займаючись комерцією і працюючи торговим агентом.

І пізніше заробляв на життя малокваліфікованою працею, змінивши безліч занять – від вантажника

до будівельника. Займався журналістикою, перекладав.

Починаючи з 1925, друкувався в російських зарубіжних виданнях. У 1930-х написав

автобіографічний роман про громадянську війну в Сибіру та Монголії «Conscript to Paradise», який

не був опублікований.


ЗАПРОШЕНИЙ ДО РАЮ, з розвідки Е. Даніельсона «Архіви російських емігрантів в

Гуверівському інституті»

Багато емігрантських документів щезли під час Другої світової війни, тому в післявоєнні роки

з’явилася настійна потреба зібрати те, що вціліло.

Музей російської культури в Сан-Франциско засновано 1948 року саме для зберігання документів

російської історії і предметів російської культури. За останні 50 років він придбав унікальні

матеріали, котрі найперше стосуються російської післяреволюційної еміграції, а також

дореволюційної Росії і періоду громадянської війни.

...Великий інтерес представляє інформація про участь радянських радників в китайському

національному русі. Поет Борис Волков був агентом Сибірського уряду в Монголії. Його

діяльність і пригоди відбиті в чернетках неопублікованого автобіографічного роману

«Запрошений до раю». У романі описана ситуація в Монголії і показано, який руйнівний вплив

вчинив на цю країну російський конфлікт, особливо діяльність генерала барона Р. Ф. Унгерн-

Штернберга.

Перша дружина Волкова, Олена Петрівна Вітте, була донькою колишнього радника Росії при

монгольському уряді, і роман частково базується на її щоденниках.


ЗЛОДІЙ У ВЛАСНОМУ БУДИНКУ, з передачі російського радіо «Маяк» «Генерал Слащев-

Кримський»

Генерала Слащева, багато в чому завдяки роману Михайла Булгакова «Біг», можна назвати одним

з найвідоміших лідерів білих армій. Адже саме Яків Олександрович послужив прообразом

Хлудова.

У Білому русі він удостоївся відразу декількох титулів: «Слащев-Кримський», «Слащев-Вішатель»

і навіть «Генерал-зрадник Кримський». Проте чини Добровольчої армії називали його просто, можна навіть сказати фамільярно: «Генерал Яша».

Прізвиськом цим він надзвичайно гордився і навіть іноді сам себе так і представляв в доповідях

головнокомандуючому російською армією баронові Врангелю. Треба сказати, що Петро

Миколайович не забув цього і вже в еміграції в своїх спогадах так відгукнувся про Слащева:

«Неврівноважений від природи, слабохарактерний, такий, що легко піддається

найнизькопробнішим лестощам, погано розбирається в людях, до того ж хворобливо схильний до

вина, він в атмосфері загального розвалу остаточно заплутався».

Під обтічним врангелівський формулюванням «заплутався» ховаються сотні смертних вироків, підписаних особисто генералом. І хтозна, може бути саме принциповість Слащева відобразив в

своїх віршах Борис Волков:

Ты живешь и кажешься даже сытым,

У тебя такие же, как у нас были, винтовка и штык,

И не словам, от употребления избитым,

Прервать твой звериный зык.

Но можешь ли ты есть, когда голодают дети?

Когда у них нет ничего, кроме нор?

Ты, – обшаривающий клети

В доме собственном – вор.


СЕРЕД ПИЛУ ЧУЖИХ ДОРІГ, з розвідки В. Крейда «Літературно-художній гурток в Сан-

Франциско (1921-1957 рр.)»

Літературно-художній гурток у Сан-Франциско почав збиратися в 1921 р. на квартирі в поетеси

Олени Петрівни Грот. Нею ж був заснований (разом з Ф. Постниковим, видавцем щотижневої

«Російської газети») журнал «Рідні мотиви», у якому друкувалися емігранти-каліфорнійці.

Іншим результатом зборів у Грот виявився Драматичний гурток, у якому брало участь кілька

професійних акторів, котрі емігрували на початку 20-х рр.

Із приїздом в 1923 р. у Сан-Франциско А. П. Ющенка Літературно-художній гурток оформився

остаточно.

Восени 1924 р. він прийняв свій статут. Число учасників досягло 80-ти. Для своїх зустрічей

гуртківці знімали за 5 дол. на місяць підвал на віддаленій від центра Черрі Стріт. Для більш

вузького кола проводилися домашні «п’ятниці».

Серед основних учасників – поетеса Ольга Олександрівна Ільїна, донька члена Державної думи й

правнучка Є. Баратинського.

Найбільш обдарованим поетом із гуртківців був Борис Миколайович Волков. Він учився в

Московському університеті, з початком Першої світової війни пішов на фронт, у Громадянську

війну боровся в рядах військ адмірала А. В. Колчака.

Сновигався країнами Сходу, жив у Японії й Китаї. На початку 20-х рр. переїхав до Каліфорнії.

Його перша емігрантська публікація датована 1921 р. Вірші читав на гурткових зустрічах, а в 1934

р. випустив свою єдину книгу віршів – «Серед пилу чужих доріг». Працював він і над книгою про

Монголію «У країні золотих Будд».

Стикнулися з життям гуртка Ольга Скопиченко, автор семи поетичних книг, яка приїхала в Сан-

Франциско 1950 року, а також поет і прозаїк «другої хвилі» плідний Родіон Березов (Акульшин), який видрукував в еміграції не менш 15-ти поетичних книг.

Почесним членом гуртка була письменниця Олександра Мазурова, яка жила в США з 1919 р. Вона

писала російською й англійською. Нашу ціль вона бачила в тому, аби «у фатальних умовах»

емігрантської долі зберегти жвавий інтерес до творчості, зберегти культурні цінності.

Перетворення гуртка в стійку організацію відбулося завдяки ініціативі А. П. Ющенка, у минулому

морського офіцера, у майбутньому – професора філософії, а тоді, в 20-і рр., – ліфтера в готелі

«Сан-Франциско». Ющенка обрали головою гуртка. Він же редагував «Димний слід» – перший

колективний збірник гуртківців.

Творчий, просвітительський, історико-літературний і суспільний аспекти діяльності витікали з

принципу, відзначеного в статуті: повага до творчої волі й терпимість до інакомислення.

Цей принцип проглядається й у виборі авторів, і в підборі добутків, котрі склали три колективних

збірники.

У першому – «Димний слід» (1925) – надруковані вірші Б. Волкова, О. Грот, Н. Дудорової, О.

Ільїної і О. Масаїнова, розповідь М. Щербакова «Корінь життя», есе Ющенка про Пушкіна, стаття

професора Каліфорнійського університету А. Кауна про Леоніда Андрєєва, а також добутки менш

відомих авторів.

Другим колективним виданням став «Каліфорнійський альманах» (1934). Склад його авторів

почасти повторював «Димний слід».

Збірник «Біля Золотих Воріт» (1957) відразу замислили як підсумковий. Авторський склад був

ширший, ніж у попередніх, завдяки участі тих літераторів, які приїхали до Каліфорнії після Другої

світової війни – одні з Європи, інші – з Далекого Сходу.

У розділі поезії представлені дванадцять поетів першої й другої «хвиль» еміграції, чиї імена

ввійшли в історію літературного зарубіжжя: Е. Антонов, Р. Березов, А. Васильківська, Б. Волков, О. Грот, Н. Дудорова, О. Ільїна, єпископ Іоанн Сан-Франциський, В. Марков, Г. Струве, О.

Скопиченко й М. Моршен.


ВОЛОШИНОВСЬКИЙ Йоахим Августинович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: польський.

Журналіст, літератор, громадський діяч. Псевдонім – Junosza.

З дворянської родини. Батько, Волошиновський А., – дрібний землевласник; син, Волошиновський

Ю., – прозаїк, поет, драматург, літературний критик.

Народився в 1870 р. в с. Серби Могилівського повіту Подільської губернії Російської імперії (нині

– с. Гонтівка Могилів-Подільського району Вінницької області України).

Помер після 1921 р. Точні дата і місце – не відомі.

Був редактором журналів «Світова Зірниця» (1906-1913; 1917; 1920), «Dziennik Kijowski» (1913-1918), радником Начальника Польської Держави, директором Спілки кооператорів «Гурт»

Луцького повіту.

Член Київської спілки установ дрібної торгівлі.

Член Подільського товариства сільського господарства і сільськогосподарської промисловості.

Член організаційного комітету Всеросійської фабрично-заводської торгово-промислової виставки.

Почесний член Ліги пригноблених Росією народів Азербайджану, Дону, Карелії, Грузії, Ідель-

Уралу, Інгрії, Криму, Комі, Кубані, Північного Кавказу, Туркестану та України «Прометей».

Що стосується особистого життя, то втратив трирічного сина Августина (1899).

Наш земляк – автор оповідань «Дріжджі», «Андрій», «Габро Білявський», численних журнально-

газетних публікацій.

Перу В. також належать збірки «Розмови про кооперацію», «23 аркуші про кооперацію» (1912).

Серед друзів та близьких знайомих В. – Б. Грінченко, З. Грохольський, А. Собанський, В.

Приходько, К. Красицький, С. Стемповський, Ю. Пілсудський, З. Підгорський та ін.


***

МАЮ ПРАЦЮВАТИ НА УКРАЇНУ

, з життєвого кредо Й. Волошиновського

Хоч я й поляк, але оскільки живу серед українського народу, то повинен і працювати для нього.


ДУШЕЮ, СЕРЦЕМ, РОЗУМОМ, з професійного кредо Й. Волошиновського

Свідомим кооператором може бути лише той, хто всією душею, серцем і розумом збагнув

величність, достойність, принадливість і красу кооперативної ідеї.


РЕДАГУЮ ЛЕЖАЧИ, зізнання Й. Волошиновського

Ще з осені минулого року став я занепадати. З половини січня цього року (1908 – авт.) здоров’я

моє настільки погіршало, що довелося лягти. З того часу редагував газету, лежачи в ліжку аж до

цієї пори.

Тепер же лікарі послали до Варшави на операцію.


ЖУРНАЛІСТІВ ОБДІЛИТИ НЕ МІГ, з листа Й. Волошиновського З. Грохольському від 9

травня 1908 р.

Після повернення з Варшави і рекомендованого мені двотижневого відпочинку …повернувся до ...

перерваної праці. Перший № «Зірниці» вийде в неділю...

...У витратах може здатися невідповідним призначення плати редакційним працівникам –

враховуючи перерву в їх роботі. Проте не міг відмовити людям, які розраховували на постійний

прибуток з редакції і не винні за перерву.

Стосовно мене особисто, то до отримання плати …змусила мене власне хвороба – однак вважаю

себе боржником редакції на 200 руб. і відчуваю себе зобов’язаним відпрацювати їх у випадку, якщо «Зірниця» буде виходити наступного року, або повернути цю суму до каси у випадку, коли

поточний рік стане останнім роком її існування.

... З глибокою шаною покірний слуга

Йоахим Волошиновський.


МАЙЖЕ ПРИНИЗЛИВО, з листа Й. Волошиновського З. Грохольському в 1908 р.

Прошу не дивуватися, що, зустрічаючи Пана Графа майже щодня на виставці, не постарався

влаштувати моєї справи усно, а вибрав форму листа.

Справа є для мене настільки делікатною, прикрою і майже принизливою, що слова застрявали ...в

горлі щоразу, коли хотів його відкрити. Відкладав, отже, ту прикру хвилину – і, можливо, що

виїхав би з Вінниці, не пригадавши про неї, коли б не наполегливий натиск з боку директора

друкарні, який приїхав сюди в неділю, вимагаючи належну йому суму за друк нещасної «Світової

Зірниці». Впродовж двох днів він не дає мені ні хвилину спокою.

Додаю виразу глибокої шани, ...покірний слуга.


ВИЙДУТЬ НА САМООКУПНІСТЬ, з листа А. Собанського З. Грохольському від 30 жовтня

1910 р.

Нескромне запитання: чи не наткнувся ще на прихильників «Світової», котрі палають щирим

бажанням її субсидувати, здається, Лубенський, дир(ектор) банку, один з таких.

Судячи з того, як серед селян розходиться газета, думаю, що за якихось 4-5 років сама зможе себе

утримувати.

Додаю звіт Волошиновського.

Сердечно обіймаю. Твоїй дружині цілу ручки.

Адам Собанський.


ПЛАНУЮ ЗАПРОВАДИТИ ПРАКТИЧНІ БЕСІДИ, з листа Й. Волошиновського З.

Грохольському від 14 жовтня 1911 р.

Хотів би наступного року ввести до «Зірниці» практичні бесіди з галузі природи, гігієни і

промисловості. Для цього потрібні гравюри, кліше яких можна позичити безкоштовно.

...Також бажав би отримати право перекладу деяких популярних праць, серед яких – цікава

подорож до Чехії Малиновського, а також досягти взаєморозуміння щодо використання кліше, які

уживаються в тамтешніх народних журналах.

З глибокою шаною покірний слуга

Йоахим Волошиновський.


НА ПІДТРИМКУ НЕ СПРОМОГЛИСЯ, з листа К. Красицького Й. Волошиновському від 31

грудня 1913 р.

Відчули ми справжній жаль, коли вийшов останній номер... Жаль, але не до Пана, – виключно до

нас самих, до самих себе, скільки нас є, що не спромоглися ми на підтримку такого хорошого, такого корисного журналу, до того ж єдиного...

Жаль не до Пана, який протягом 8 років працював без вигоди і мав задовольнятися моральним, але, проте, якнайкращим результатом... Небагато можуть після 8 років пропаганди і апостолування

сказати собі з такою чистою совістю – лише добро пропагував, лише добро апостолував.

...Як було б добре видати окремою брошуркою всі три прощальні статті Пана в останній «С. З.» –

звичайно, сконцентрувавши, заокругливши, розвинувши і – відповідно назвавши.

Чи узявся би Пан за видання?

Скільки могло б коштувати від 1000 до 10000 прим.?

Красицький.


У НАС УСЕ – НАВПАКИ, з щоденникового запису Д. Донцова від 21 грудня 1918 р.

Був у мене І. Волошиновський, просив порятувати його «Дзєннік Кийовські», закритий новою

владою. Мабуть, через помилку або безголів’я, тому що, закриваючи той «Дзєннік», який стояв на

платформі самостійності Україні, нова влада залишила виходити орган «Вшех поляків», який до

тієї самостійності ставилися негативно.

Потрібно б було вчинити навпаки.


НА УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС, зі спогадів В. Приходька «Під сонцем Поділля»

Окреме місце в історії українського руху на Поділлі ...належить видатній людині, полякові за

походженням, Йоахиму Августиновичу Волошиновському.

Досить сказати, що після 1905 року коли була проголошена свобода преси, він одним з перших

почав видавати журнал-тижневик українською мовою під назвою «Світова Зірниця».

....Друкувався «ярижкою», тобто російським правописом, аби людям легше було його читати.

Волошиновський майже сам-один заповнював статтями свій невеликий журнал, але потрібно

сказати, ці статті як своєю тематикою, так, головне, формою були блискучими: це був зразок, як

потрібно писати для наших людей в селі, котрі до того часу зовсім не читали ...журнали і взагалі

на 80% були безграмотними.

Волошиновський – людина взагалі дуже мудра – пояснював успіх свого журналу тим, що він

постійно мешкає в селі (мав невеликий маєток) і до тонкощів знає народну мову, а про що писати

для наших людей – то я «відразу маю тему, щойно поговорю з своїми дядьками-сусідами, стоячи

на воротах». І справді, українські журнали для селян, які потім виходили в Києві, – «Засів»,

«Село», «Маяк» – і де писали наші українські інтелігенти – письменники і журналісти (між ними

Грінченко, Грушевський та інші), не могли зрівнятися щодо ...популярності «Світовій Зірниці».

Волошиновський не був проти земельної реформи, але в своїй «Світовій Зірниці» проповідував

помірність і поступовість, а також підкреслював, що люди на селі бідують не тільки тому, що мало

землі мають, а також і тому, що погано на ній господарюють. Однак громада українська була тоді

налаштована дуже радикально, і хоч «Світова Зірниця» була органом українським, проте до неї

ставилися дуже стримано, навіть напіввороже і називали «Світова Дурість».

Лише коли хвиля революції перейшла, а «Світова Зірниця» і далі виходила і в цілому потрібно

сказати, – була органом повністю пристойним, ставлення до неї покращало... До

Волошиновського писав листи Борис Грінченко, схиляючи його перейти на український правопис, що Волошиновський і зробив.


ВІДМОВИВСЯ ВІД БЕЗКОШТОВНОГО ХАРЧУВАННЯ, з розвідки В. Колесника «Йоахим

Волошиновський – видатний український і польський громадський діяч»

У лютому 1906 р. Йоахим Волошиновський починає видавати перший україномовний журнал на

Поділлі– «Світова Зірниця». ...У центрі уваги – господарські інтереси селян, зокрема, уміння

господарювати (статті про садівництво, хутірське господарство, бджільництво) і кооперацію.

Значне місце на сторінках журналу приділялося і українському питанню – вивченню української

мови і підйому її статусу, розповсюдженню української національної свідомості, подіям, в

українському культурному житті. Газета популяризувала фольклор, друкувала твору Т. Шевченка, С. Руданського, Л. Глібова, Б. Грінченко, О. Кониського, П. Грабовського, В. Стефаника, І.

Франка, П. Мирного, П. Карманського, Є. Кротенка та інших відомих письменників і поетів, а

іноді й літературні спроби своїх читачів.

В цілому ...публікувалися найрізноманітніші за змістом матеріали. Під рубриками «Чуйні із

звита», «З газет і журналів», «Вісти з Думи» передруковувалися матеріали з інших газет і

журналів. Щомісячне доповнення «Читайте, діти», яке виходило в 1907 р., публікувало оповідання

для дітей, вірші, казки, а також молитви.

«Світова Зірниця» ...була орієнтована на селян, і серед її читачів вагому частку складала

інтелігенція. З 370 екземплярів, передплачених в 1909 р., селяни виписали 55, «читальні, вчителі і

попи»– 18, споживчі і кредитні спілки– 74, інтелігенція—223.

«Світова Зірниця» мала читачів не лише на Поділлі.

...Для зменшення дефіциту видавництва в 1906–1907 рр. Й. Волошиновський відмовився від

виставлених в рахунках сум в рубриці «харчування редактора».


ВКАЗАВ ШЛЯХ ДО ОБ’ЄДНАННЯ, з статті «Історія споживчого кооперативного руху на

Вінниччині» на інтернет-сайті vosst.com.ua

На Поділлі засновником кооперативного будівництва був Йоахим Августинович Волошиновський.

Його «Світова Зірниця» «висвітлила» багатьом сільським і міським інтелігентам шлях до

об’єднання і співпраці.

...Розсилаючи безкоштовно через редакцію мав на меті виховання кооперативної свідомості

сільського населення.

Великим досягненням і очевидним наслідком діяльності журналу стало стрімке зростання

чисельності споживчих товариств.

Крім того, Й. Волошиновський 1907 року створив при Подільському сільськогосподарському

товаристві так званий «Відділ поліпшення дрібних господарств» – господарський-фінансовий

орган координації діяльності споживчих товариств губернії (прототип спілки).


ВОРОНОВ Михайло Олексійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник. Псевдоніми – К. Х. Міф, Тертий Побірухін, Кузьма Хохотов.

З родини службовця. Батько, Воронов О., – брандмейстер пожежної команди.

Народився 5 (17) вересня 1840 р. в м. Ялті Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України), а не в м. Саратові, як вказують російські джерела.

Помер 19 (31) січня 1873 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований на

Ваганьківському цвинтарі.

Закінчив Саратовську гімназію (1848-1855), навчався на медичному факультеті Казанського уніве-

рситету (1856-1858), юридичному факультеті Московського університету (1858).

Працював відповідальним секретарем журналу «Сучасник» (1861-1862).

Друкувався в газетах «Тиждень», «Лелітка», журналах «Дзвін», «Діло», «Бібліотека для читання»,

«Епоха», «Російське слово», «Сучасник», «Будильник».

Як літератор дебютував в журналі «Час» книгою «Моє дитинство»(1861).

Потім настала черга повістей «Моя юність»(1862), «В передпокої» (1863), двотомного збірника

нотаток, сценок, начерків, оповідань про життя «дна» – «Московські нори та нетрі» (1866, 1869),

«Крізь вогонь, воду та мідні труби» (1868), повісті «Живі іграшки» (1869), оповідань «Смерть»,

«Пропащий син», «Поїздка за кордон» («Як нині купці торгують»), «Комарі» (усі – 1867), «Бенкет

на весь світ», «Ось так зі святом!» (1868), повістей «Нещасні діти», «Злидні», «Старовина

старовинна», «Болото. Картини петербурзького, московського і провінційного життя» (усі –

1870), «Брати-розбійники» (1872).

У В. – чимала і цікава публіцистична спадщина.

Певний наш земляк час голодував, спав у нічліжках. У січні 1873 р. сильно застудився. В лікарні, куди потрапив, підхопив висипний тиф і тихо згас на квартирі сестри.

На торгах московського аукціонного дому «Гелос» двотомник М. Воронова і О. Левітова «Моско-

вські нори та нетрі» продали за $4500 (2007).

Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Некрасов, Ф. Достоєвський, М. Добролюбов, М. Чер-

нишевський, О. Левітов та ін.


***

НЕВЕСЕЛА КОЛИСКА

, з життєвого кредо М. Воронова

Волга – колиска мого невеселого дитинства.


ТАВРУВАТИ ЛЮДИНУ – СПРАВА НЕМУДРА, з оповідання М. Воронова «Моє дитинство»

Тюремний замок, доглядачем якого призначили мого батька, розташовувався поблизу застави, на

самій околиці міста. Він небезпідставно вважався найбільшим будинком і вміщав понад вісімсот

арештантів, хоча вибудований був тільки для двохсот. Яким чином вмістилося там ще шістсот

осіб, дотепер пояснити собі не можу...

При замку було три двори: два передніх, обнесених високою стіною, і одним заднім, оточеним

валом і ровом... На задньому дворі знаходилися льохи, колодязь, стайні для робочих коней і

городи для висаджування різних овочів.

У величезній, закопченій кімнаті з цегляною підлогою, з величезною руською піччю посередині, столами і лавками попід стінами, юрбилося чоловік десять біля одного з вікон. На підвіконні сидів

широкоплечий чоловік років 35, з чорною бородою і чорним кучерявим волоссям, у червоній

сорочці і синьому жилеті з металевими ґудзиками. Перед ним стояла дерев’яначаша з кавалками

вареної яловичини; скиба хліба, відрізана через весь коровай, з купкою солі збоку, лежала на

мішку з товстого полотна, який був розгорнутий на його колінах. Заплічних справ майстер (це був

він) швидко знищував провізію, …посилаючи в рот величезні кусні хліба і м’яса.

Сніданок добігав кінцю, коли з юрби вирізнився кремезний арештант, років 25, з клиноподібною

борідкою і шахраюватими сірими вузенькими очима, верткий і веселий, Між ним та катом

відбулася така розмова.

– То що твій Миколка? – запитав арештант.

– Паскуда, Миколка! Одне слово: учень! – відповідав кат, відправляючи до рота чималу дещицю

яловичини.

– А з себе – видний…, – зазначив арештант.

– Дурна твоя голова! – с докором відгукнувся кат. – Я нічого не говорю про те, видний він з себе

чи ні, я говорю про те, що справу свою знає погано: поте у нього ще є час стати майстром, – учень, одне слово! – кат знову набив рот яловичиною.

– Та воно-то так, – зазначив хлопець, який, схоже, намагався дошкулити кату протиріччями. –

Адже ця справа нехитра; чи довго навчитися....

– Ну, ти й швидкий, – уїдливо скрикнув кат. – Так от: візьми і вбий людину з трьох разів...

Арештант зам’явся. Пропозиція його збентежила...

– З десяти не вб’єш..., – розважливо продовжив кат.

– А ти уб’єш з трьох? – запитав хтось з юрби.

– Не бажаєш спробувати? Лягай, – сказав кат, звертаючись до зацікавленого.

Пролунав розлогий сміх.

– Та що отут з вами розмірковувати... Подайте кружок з діжки!

Арештант з шахраюватими очима відправився за кружком, а кат зліз з вікна і, піднявши з колін

мішка, дістав звідти батога.

– Поклади кружок отуди! – кат показав на середину кімнати.

– Постій, я тобі завдання поставлю, – подав голос арештант, проводячи вугіллям лінію на кружку.

– От, потрап тричі в одну місцину.

– Налякав, – с посмішкою відповів кат. – Дивіться, хлопці! – звернувся він до юрби, – потраплю

тричі в одну точку навіть не дивлячись, – він відвернувся.

Пролунав свист батога, і лінію вдавило в кружок. Кат знову відвернувся вбік, знову вдарив – лінія

ввійшла ще глибше; за другим – третій, і на кружку залишилася глибока борозна. Усі кинулися

вимірювати її глибину.

– От як у тебе на спині таких канав нариють, – звернувся з посмішкою один з арештантів до

іншого, зморщеного, сухого дідка років 55.

– Так, вирівняю спину, що й говорити, – урочисто прорік кат, задоволений враженням, яке

справив. – А що, хіба вже черга конфірмації? – запитав він дідка.

– Так, кажуть, 35 ударів, – смутно відповів той.

– 35 – нічого... У мене 35 і жінки витримують, – холоднокровно зазначив кат. – Що там і казати, нині я, братці, милостивим став: б’єш, ніби руками не володієш. Років з п’ять тому назад – ну, тоді

займався своєю справою, а зараз бажання немає.

– А тавруєте ви як? – запитав я його, довідавшись, що вони накладають і клейма.

– Це справа нескладна – відповідав кат. – У праву щоку «како», у чоло «живете», у леву «рци», –

от і готова людина!

– Втім, – додав він, – ви приходьте до нас на площу, коли когось каратимемо, там і побачите все: справа варта того, аби її подивитися…


МОЖНА ЗАЛИШИТИСЯ БЕЗ НОСА ЧИ ВУХ, з оповідання М. Воронова «Брати-розбійники»

Отоді приходила справжня наша зимова Волга!

Якщо ви, читачу мій, не каталися на санчатах з гори сажнів з п’ятдесят у висоту, по похилій

площині довжиною у півверстви чи навіть більше, якщо ваше серце не завмирало від незвичайної

солодкої знемоги, коли ви зі швидкістю гарного скакового коня неслися по цьому нахилі, якщо

жах не охоплював вашу душу, коли санчата, розігнавшись, стрілою перескакували через лиховісні

ополонки й ополонки, і якщо ви не вилітали, як гумовий м’яч, з цих самих санчат, вдарившись об

якусь перешкоду, – ви навряд чи зрозумієте всю принадність справдешньої дитячої зими!

Що за лихо, що можна відморозити уші чи ніс, – вуха не відваляться, те ж буде і з носом! Але ви

зумійте пролетіти від вершини гори до її підошви, не забуваючи, що гора ця служить підйомом з

Волги і що по ній безупинно тягнуться десятки підвід і сотні різного народу, зумійте скерувати

між усіма цими перешкодами щоб, принаймні, не потрапити під коня і одвернути від лиха, а, збивши когось ще й утекти вчасно, – от у чому справжня принадність, щире завдання кожного

маленького лицаря!


ОБДАРОВАНИЙ ЛІТЕРАТОР, з оцінки творчості М. Воронова М. Некрасовим

Літератор з безперечним даруванням.


МРІЯВ НАПИСАТИ ПРАВДИВУ ПОВІСТЬ, зі спогадів К. Чуковського

Під впливом Чернишевського Миша Воронов зрозумів, яке жахливе те життя, яким він жив до цих

пір, і як тільки вийшов з гімназії, вирішив написати про нього правдиву повість.


НЕ ПОЛИШАЛИ ЗЛИДНІ, з статті «Михайло Олексійович Воронов» на sarrest.ru

Популярний свого часу письменник-різночинець Михайло Олексійович Воронов був учнем М. Г.

Чернишевського в Саратовській 1-ій чоловічій гімназії. У роки перебування о останнього в

Петербурзі Воронов працював секретарем редакції «Сучасника», був його помічником.

Матеріал для творчості найчастіше черпав з побуту провінційного міщанства і низів столичного

населення. Повісті і оповідання Воронова насичені описом Волги, Саратова (під назвою

Жовтогорська) і місць, пов’язаних з дитинством,– в’язниці, свого будинку, Великої Сергієвської

вулиці, гімназії.

Виключно з Волгою, яку письменник називав «колискою свого невеселого дитинства», пов’язані

його утішні враження. «Влітку я йшов на річку ловити рибу,– пише він,– зимою– кататися на

санчатах і, вибравшись з дому, неохоче повертався назад».

У повістях «Моє дитинство» і «Моя юність» Воронов описав вдачу і жорстокі звичаї, які панували

в саратовській гімназії. Прототипами багатьох дійових осіб в них послужили гімназичні

чиновники і викладачі. Так, в образах директорів виведені хабарники Лубкін на прізвиську Павук, а потім Меєр і викладач латини Бауер.

У цих же доробках під ім’ям нового вчителя гімназії з симпатією намальований М. Г.

Чернишевський: «Це була свіжа, молода натура, повна сил та енергії, людина, котра володіла

величезними спеціальними і енциклопедичними знаннями».

Багато автобіографічних повістей М. Воронова цікаві тим, що дають досить повне уявлення про

побут, звичаї, культуру губернського міста середини XIX сторіччя.

М. О. Воронов багато поневірявся Росією, його не полишала злидні. Своє тяжке життя письменник

зобразив в незавершеному нарисі «Дяків двір».

Письменник належав до того покоління белетристів-народників, яскравим виразником якого є О. І.

Левітов. Не ідеалізуючи народ, бачачи цілком ясно причини убогості і голоду, вони разом з тим

пристрасно любили страждаючого пролетаря. До того ж, це не були «спостерігачі» народного

життя; схильні до відомої російської слабкості і абсолютно позбавлені практичної кмітливості, вони самі дуже часто жили життям столичного непотребу.


ГАЙДЕБУРОВ В’ячеслав Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, поет, публіцист, літературний критик.

З сім‘я священика. Брат, Гайдебуров П., – письменник, видавець. За сімейними переказами, пред-

ки Г. – кошові отамани Запорозької Січі.

Народився 3 (15) 1850 р. в м. Миколаєві Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Звів рахунки з життям 14 (26) лютого 1894 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ).

Закінчив Миколаївську гімназію (1869), Петербурзький університет.

Впродовж 14 років допомагав старшому братові редагувати газету «Тиждень» та додатку до неї –

«Книги «Тижня». Коли того не стало, самостійно очолив справу. Проте тривало це недовго –

усього півтора місяці.

Друкувався в газеті «Тиждень», журналі «Природа і мисливство».

Перу Г. належать статті про М. Ф. Достоєвського, М. Ю. Лермонтова, М. О. Некрасова, М. Є.

Салтикова-Щедріна.

Писав дуже багато, але під численними псевдонімами, тому творчість нашого земляка майже

невідома.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Некрасов, М.Салтиков-

Щедрін, В. Соловйов, О. Брянцев та ін.


***

БЕЗ БРЕХНІ

, з творчого кредо В. Гайдебурова

Писати без брехні.


НЕ ГОВОРИ, ЩО ТИ ПІДЕШ ДО МОГИЛИ, з вірша В. Гайдебурова «Тьмяно світить сонце», присвяченого М. Некрасову

Не говори, что ты сойдешь в могилу

Никем не оценен и не любим,

Что бесполезно ты растратил силу,

Что ты народу был чужим.

Нет, Родина стоит неизмеримо

У твоего одра и шлет привет Тебе,

Наш горячо любимый,

Наш истинный, народный наш поэт...


МЕНЕ ПЕРЕКОНАВ, з листа Г. Достоєвської К. Случевському від 24 липня 1887 р.

Вельмишановний Костянтине Костянтиновичу!

Пробачте, що мій лист приходить так пізно: з розмови з Гайдебуровим я зробила висновок, що Ви

негайно після повернення відправитеся до села, і лише тепер Гайдебуров мене в цьому переконав

у помилковості такої думки.

Дуже мене заспокоїла Ваша відповідь йому: ми були в надзвичайному утрудненні, чи посилати

Його Вищості вітальну телеграму чи ні, оскільки Школа не мала права цього зробити без дозволу

єпархіального начальства, я ж сама не посміла послати, боячись, щоб це не сприйняли за

фамільярність чи настирливість.

Сердечно вдячна і віддана Г. Достоєвська.

Ялта, до запитання.


СВІДОК ПОХОРОНУ НЕКРАСОВА, з інтерв’ю Т. Глушкової О. Мраморнову

Чи знаєте ви, як проходили похорони Некрасова, які зібрали тисячі і тисячі тодішньої «безбожної»

молоді? Крім того, що був дотриманий весь православний ритуал церковного відспівування (про

що свідчить і Достоєвський ), люди всі вісім верст до цвинтаря, в жорстокий мороз, несли на

руках труну Некрасова, а натовп, що ніс попереду вінки, розповідає Гайдебуров, «весь шлях –

хором чоловік в двісті – співала «Святий, Боже», і співала так старанно, що я боюся, як би

більшість їх не захворіли дифтеритом».

Була там з своїми вінками і «Земля і воля»...


ДОБРІ СТОСУНКИ З ДОСТОЄВСЬКИМ, з дослідження Л. Яковлєва «Скорботний аркуш»

Страхов досить точно передає описану в медичних дослідженнях різку зміну настроїв у

епілептиків – від солодкуватої сентиментальності до неспровокованої злісності. А в «незручних» і

тому не включених в трафаретні підбірки мемуарів про великого письменника спогадах І. Янжула

і Л. Оболенського Достоєвський і зовсім предстає класичним епілептоїдом, створюючи скандали

«на порожньому місці».

І. Янжул згадує як на обіді у Гайдебурова під час легких закусок і розмов, котрі ні до чого не

зобов’язують, про гриби і овочі «раптом (!) пролунав різкий і дещо верескливий голос Ф. М.

Достоєвського», який затіяв «найдратівливішим і злим тоном» недоречну суперечку про переваги

садівництва над городництвом.


ЗНАЙДЕНО МЕРТВИМ, з замітки в газеті «Новий час» від 15 (27) лютого 1894 р.

Сьогодні, о 8 годині ранку, знайдений мертвим у власній постелі в кімнаті будинку №5 у Свічному

провулку дворянин В’ячеслав Гайдебуров, 42 років. У залишеній покійним записці від повідомляє, що отруївся ціаністим калієм. Причину самогубства покійний пояснює сумом, що оволодів ним

після смерті брата, письменника… П. О. Гайдебурова, який помер нещодавно і якого він гаряче

любив.

В. О. Гайдебуров не мав власної родини і вів холостяцьке життя. В його паперах знайдено заповіт, у якому зроблено розпорядження щодо залишених ним грошей та майна.


ГАЙДЕБУРОВ Павло Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, письменник.

З сім‘я священика. Брат, Гайдебуров В., – журналіст, поет, публіцист, літературний критик. За сі-

мейними переказами, предки Г. були кошовими отаманами Запорозької Січі.

Народився в 1841 р. в м. Миколаєві Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 31.12 1893 (12.1.1894) в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Смоленському православному цвинтарі.

Закінчив Херсонську гімназію (1857), навчався на фізико-математичному (1857-1860) та юридич-

ному (1860-1861) факультетах Петербурзького університету, звідки його виключили за участь в

студентських заворушеннях.

Працював завідуючим відділом в журналі «Основа» (1861-1862), кореспондентом газети «Нариси»

(1863), ведучим колонки в газеті «Санкт-Петербурзькі відомості» (1863-1865), журналі

«Сучасник» (1866), фактичним редактором газети «Прилюдний суд» (1867), завідувачем відділом

в журналі «Діло» (1867-1869), редактором-видавцем газети «Тиждень» (1869-1894).

Як літератор дебютував в журналі «Син Вітчизни» оповіданням «Дивна доля» (1857).

Потім настала черга перекладу на російську мову шевченківських «Гайдамаків» (1861), книг «Наг-

лядач» (1862), «Старчиха», «Дві миттєвості» (обидві – 1863).

Очолюваний нашим земляком «Тиждень» впродовж 1868-1879 рр. отримав 14 (!) офіційних

пересторог, ще 4 рази його вихід цензура призупиняла. На долю редакції припало 20 (!!) судових

процесів, з яких вона завжди виходила переможницею. Понад те, розкритикований в одній з

кореспонденцій земський начальник п. Жеденьов стріляв в журналіста М. Меншикова (1896).

Самого В. свого часу за «неправильні» погляди запроторили до Петропавловської фортеці (1861), після звільнення з якої він довгий час перебував під таємним наглядом поліції.

Перший роман – «На півдорозі» (1868) – до друку заборонила цензура. Така ж доля спіткала коме-

дію «Фантазерка» (номер «Жіночого журналу», де твір було видруковано, конфіскували і знищи-

ли).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Л. Толстой, М. Салтиков-Щедрін, М. Лєсков, Г.

Успенський, Д. Мінаєв, М. Стопановський, І. Янжул, В. Соловйов, Я. Полонський, В. Курочкін, Г.

Єлісєєв, Ю. Россель, В. Богданов, Є. Рагозін, П. Червінський, М. Меншиков та ін.


***

ІСТОРІЯ ЖУРНАЛІСТИКИ,

з громадянського кредо П. Гайдебурова

Історія цих кімнат (у квартирі М. Некрасова – авт.) є історія взаємовідносин цілої епохи, історія

російської журналістики.

ЧИ НЕ ОПУБЛІКУЄТЕ РОМАН, з листа Л. Толстого П. Гайдебурову від 14 листопада 1890 р.

Ясна Поляна.

Дорогий Павле Олександровичу!

Я запропонував Льву Павловичу Никифорову перекласти російською роман Едни Лаєль

«Донаван», і він погодився на це і перекладає чи вже переклав його. Роман дуже цікавий за

серйозністю змісту: етичне і релігійне питання в їх взаємних стосунках. …Що переклад гарний, в

цьому я не сумніваюся, тому що знаю, що Никифоров пристойно володіє і тією, і другою мовами.

Так ось, чи не надрукуєте ви роман? Коли і за яких умов?

Лев Павлович і перешле чи передасть вам цього листа.

Люблячий вас Л. Толстой.


ЗАХИСНИК АВТОРІВ-ПОЧАТКІВЦІВ, з книги В. Вересаєва «Спогади»

«Тиждень» був щотижневою суспільно-політичною газетою, і при ньому щомісячно – книжка

белетристики. Газета була дуже поширеною, особливо в провінції. Редактором її був Павло

Олександрович Гайдебуров. Він дуже уважно ставився до авторі-початківців, вивів в літературу

цілий низку молодих письменників.

...Негайно ж помчав до редакції. Гайдебуров, з каштановою бородою і високим лисим лобом, зустрів мене привітно і сказав:

– Оповідання написане дуже добре, я б його охоче помістив, але воно дуже мале, не підходить до

наших книжок за розмірами. Чи не могли б ви написати ще два невеликі оповідання, теж з

дитячого життя, – тоді всі три пішли б разом.

– Добре. Напишу.


ШВИДШЕ ЗА ІНШИХ НАДРУКУЄ, з листа Л. Толстого дружині

1891 р. Листопада 23. Бегичівка.

Зайнятий я дуже. Стаття моя про їдальні, здається, готова, але ще не переписана. Сподіваюся

завтра вислати її тобі.

Ти переглянеш і пошлеш Гайдебурову. Він завжди такий бажаний, а я його обходжу для

Р[осійськийх] [Відомостей], зовсім мені далеких.

Крім того, він скоріше за інших надрукує.

Утім роби, як знаєш. Я бачу, що ти живеш цією справою не менше нашого.

Л. Толстой.


ПРИВЕРТАВ УСІХ, з книги І. Янжула «Спогади про пережите і бачене в 1864-1909 рр.»

З інших письменників... я найближче був знайомий з поважним Павлом Олександровичем

Гайдебуровим, редактором, якщо не засновником, відомого «Тижня», одного з наших поширених

органів друку, загиблого, на жаль, в повному розквіті від злої долі у вигляді безжальної цензури. ...

Коли я познайомився з Павлом Олександровичем, він ще був на початку свого літературного

успіху. «Тиждень» лише почав розповсюджуватися, і він жив досить бідно, ...але потім швидко, в

декілька років, особливо коли з’явився додаток у вигляді «Книжок «Тижня», журнал і редактор

прекрасно розквітнули. Родина переїхала в хорошу квартиру, завели прекрасні меблі і розширила

коло знайомств і співробітників.

... Дуже скоро у Гайдебурових розвелася безліч знайомих як в літературних, так і вчених колах.

Уважний, люб’язний і різноманітно досвідчений господар привертав усіх.

НЕ ХОЧУ ЙОГО ОБРАЗИТИ, з листа Л. Толстого дружині

1891 р. Листопада 28. Бегичівка.

…Надсилаю тобі статтю про їдальні. Мені не хотілося б не скривдити Гайдебурова , який надіслав

теж пожертвування з своєї газети і скромно писав Тане: чому ваш батько мене забув? Але я

готовий згодитися з тобою і віддати в Р[осійські] В[ідомості].

Ти прочитай, виправ, перепиши (можна й не переписувати), зазнач пожертвування твої й Тані та

поклади.

Коли щось не так чи трапиться затримка в чому-небудь, то ми під’їдемо, і я поправлю.

Кваплюся писати, аби відіслати лист з Писарєвим.

Л. Толстой.


ПРО КАРНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕ МОЖЕ БУТИ Й МОВИ, з промови адвоката на захист

П. Гайдебурова в суді

Пана Гайдебурова звинувачують за статтею 39, отже, він потрапляє під санкцію цієї ж статті, а

вона передбачає адміністративне стягнення. Отже, хай його і карають, якщо можуть,

адміністративно: доганою, зауваженням і т.п. Але тільки не в суді, тому що його провина не

підлягає жодному судовому покаранню.

Провину Гайдебурова в звинувачувальному акті належало б сформулювати у такий спосіб: надрукування твору, який хоч і не підлягав цензурі, але щодо якого був привід сумніватися. Але

оскільки подібний злочин не передбачений кодексом, то про кримінальну відповідальність

Гайдебурова не може бути й мови.

На доказ того, що сумнів у духовному змісті книги мав в пана Гайдебурова виникнути,

звинувачувальний акт приводить два факти:

1) що в грудні 1865 р. інший видавець Вундт надав Цензурному комітетові 2-й том «Про душу» і

одержав відповідь, що духовна цензура забороняє випуск цього твору;

2) що він сам, викреслив багато чого в оригіналі, отже, передбачав, що цензура несприятливо

поставиться до книги.

Що стосується першого факту, то він нічого не доводить і навіть до справи не клеїться: Гайдебуров не знав і не зобов’язаний був знати, що написала духовна цензура іншому видавцеві.

Що стосується другого факту, то він цілком справедливий, тобто, Гайдебуров скоротив і

викреслив багато чого з «Душі людини та тварин»; але що ж з цього випливає? Що він знав, що

твір Вундта підлягає цензурі? Анітрошки. Він цього не знав, він цього не знає; і тепер він

переконаний, що книга не підлягає розгляду духовної цензури, хоча в ній і були деякі уривки, котрі, через наші цензурні правила, підлягали виключенню.

Настав час вивести суперечку з тієї колії, в яку вона загнана звинувачувальним актом, і повернути

її на іншу дорогу. Я прямо ставлю питання: чи підлягав 2-й том перекладу Вундта в тому вигляді,

в якому його видруковано, розгляду духовною цензурою чи не підлягав? І стверджую: не підлягав.

Що визнає навіть сторона обвинувачення.

Я б міг ґрунтуватися на цьому визнанні, проте суд має змогу піти далі, ніж прокурорська влада; я

прошу суд уважно вникнути в зміст твору. Завдання досить важливе і варте зусиль. Воно полягає в

тому, щоб провести точну межу між інтересами світськими і духовними; між тим, про що можна

вільно писати, і тим, про що писати без попереднього запиту не дозволяється; між богослов’ям і

філософією.

Від авторів. Окружний суд за ненадання вищезгаданої книги цензурі наклав на П. Гайдебурова

тижневий арешт й оштрафував на 25 рублів.

С.-Петербурзька судова палата, розглянувши справу в апеляційному порядку, затвердила 14 липня

1867 р. вирок Окружного суду щодо кримінальної відповідальності Гайдебурова, але змінила його

щодо книги, яку вона поклала передати на розгляд духовної цензури.

Карний касаційний департамент Сенату 8 листопада 1867 р. скасував це рішення на тій підставі, що не існує жодного наукового твору, який б не мав прямого чи непрямого відношення до

предметів духовних.... В результаті П. Гайдебурова виправдали.


ДОБРЯЧИЙ МОРАЛЬНИЙ СТУСАН, з книги В. Вересаєва «Спогади. В студентські роки»

Якось в студентській читальні проглядаю газету «Тиждень». І раптом в кінці, у відповідях

редакції, читаю: «Петербург, Василівський острів. В. В. С-вічу. Просимо зайти до редакції». Це –

мені. Місяць тому я послав туди невелике оповідання з дитячого життя під заголовком

«Мерзенний хлопчисько».

«Тиждень» був щотижневою суспільно-політичною газетою, і при ній щомісячно – книжка

белетристики. Газета була дуже поширена, особливо в провінції. Редактором її був Павло

Олександрович Гайдебуров. Він дуже уважно ставився до авторів-початківців, вивів в літературу

низку молодих письменників.

Негайно ж помчав до редакції. Гайдебуров, з каштановою бородою і високим лисим лобом, зустрів мене привітно і сказав:

– Оповідання написане дуже добре, я б його охоче помістив, проте воно дуже коротеньке, не

підходить до наших книжок за розміром. Чи не могли б ви написати ще два невеликі оповідання, теж з дитячого життя, – тоді всі три пішли б разом.

... Восени 1889 року я послав до «Тижня» оповідання під заголовком «Порив». Дуже швидко від

редактора П. О. Гайдебурова одержав листа, що оповідання прийняте і піде в найближчій «Книжці

«Тижня». «Оповідання дуже добре написане, – повідомляв редактор, – але йому шкодить

неясність основного мотиву». Читав і перечитував листа без кінця. Була велика радість: перше моє

значного розміру оповідання вийде в щомісячному журналі.

Прийшла листопадова «Книжка «Тижня». Жадібно схопився за неї, розгорнув: «Порив»,

оповідання В. Вікентьєва. Став читати – і руки опустилися. Оповідання було скорочене майже

удвічі, викреслені були місця, абсолютно необхідні для розуміння сенсу розповіді і дії, що

розгортається в ньому, кінець був редактором викинутий і прироблений свій. Давно я не відчував

себе таким нещасний, як цього дня, коли побачив у пресі першу свою велику річ. Хотілося

плакати.

Набагато пізніше, коли я вже міг міркувати неупереджено, я все-таки залишився при думці, що

виправлення і скорочення були зроблені Гайдебуровим поспішно, невміло і недбало...

...У рідкісні хвилини відпочинку від іспитів я писав оповідання під заголовком «До ядра». На

різдвяні канікули поїхав додому, там закінчив і в кінці грудня відправив його Гайдебурову в

«Тиждень». Умовою поставив висилку мені «Тижня» за 1891 рік; про гонорар не згадав. Про долю

оповідання просив Гайдебурова сповістити мене до від’їзду з Тули, аби можна було при проїзді

Петербургом особисто побачитися з Гайдебуровим, у випадку, якщо буде потрібні в оповіданні

зміни чи скорочення: дуже боляче пам’яталася мені розправа, учинена редакцією над моїм

першим оповіданням.

Напередодні від’їзду до Дерпту одержав січневу «Книжку «Тижня» і два перші номери самого

«Тижня». Листа ніякого не було. Приїхав до Петербургу, пішов в редакцію на Івановську вулицю, подзвонив.

– Можна бачити пана редактора?

– Він сьогодні не приймає.

Я пояснив, що в Петербурзі проїздом, і просив передати Гайдебурову мою візитну картку.

– Він дуже зайнятий, все одно не прийме.

Ледь уламав передати картку.

– Подайте.

Гайдебуров встав назустріч.

– Я вам дуже вдячний, що ви зайшли. Мені хотілося з вами познайомитися особисто. Сідайте.

Почав мене розпитувати, хто я і що я. Я запитав, чи прийняте моє оповідання.

– Я його ще не прочитав, дуже багато було роботи. Але воно все одно буде надруковане. Я вам

взагалі хотів сказати: у вас є безперечна белетристична жилка, і я б вам радив нею не нехтувати.

Ваші оповідання носять характер деякої ескізності, недбалості, неначе ви самі не надаєте їм

ніякого значення.

...Вийшов проводжати мене до передпокою.

– За те оповідання ви не одержали гонорару?

– Ні.

– Ну, за це я вам вишлю. На дерптську адресу?

Коли я вийшов з редакції, Петербург здався мені набагато красивішим, ніж раніше.

Проте нове оповідання – на жаль! – надруковане не було. Визнане було невдалим. Після всього

того, що мені сказав при побаченні Гайдебуров, стусан здавався особливо важким.


ГАЛЬПЕРІН-КАМІНСЬКИЙ Ілля Данилович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, перекладач, педагог. Псевдоніми – Echos, Камінський.

З міщанської родини.

Народився 28 березня 1858 р. в м. Василькові Київської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Київської області України).

Помер в 1936 р. в м. Парижі (Франція).

Навчався в Одесі, Севастополі, Відні, на природничому факультеті Сорбонни (Франція).

Редагував журнали «Популярна наука», «Народна медицина», був оглядачем журналу «Сучасний

огляд», газети «L’Avenir», професором ліцею Кондорсе.

Друкувався в журналах «Сучасний світ», «L’Echo de Paris», «Вісник Європи», «Популярна наука»,

«Le Figaro», «Сучасний огляд», «Le Journal», «Народна медицина», «Paris», «Блакитний журнал»,

«Le Franco-Russe», «Le cri du peuple», «La Justice», «La Defense des ouvriers».

Як літератор дебютував перекладом російських авторів французькою мовою.

Наш земляк – автор розвідки «Загальна користь авторського права» (1894), книг «Русознавство у

Франції» (1894), про листування І. Тургенєва з французькими колегами.

Переклав російською А. Доде, Е. Золя, А. Прево, В. Сарду, а французькою – Л. Толстого, О.

Пушкіна, А. Чехова, Ф. Достоєвського, І. Тургенєва, М. Гоголя, М. Некрасова, І. Гончарова, М.

Салтикова-Щедріна, М. Горького та інших (всього 30 томів).

Г.-К. належить напрочуд вдала ініціатива викладання російської мови у французьких середніх

навчальних закладах, бо вже незабаром цей предмет ввели в програми, як обов’язковий.

Емігрував до Франції (1880).

Серед друзів та близьких знайомих Г.-К. – І. Тургенєв, В. Ходасевич, О. Пушкін, Л. Толстой, К.

Бальмонт, П. Лавров, Дюма-син, П. Боборикін та ін.


***

ОСОБЛИВА ТЕЧІЯ

, з творчого кредо І. Гальперін-Камінського

Дослідження Росії – особлива течія французької науки.

НЕЗРУЧНО ПИСАТИ БІОГРАФІЮ ЖИВОЇ ЛЮДИНИ, з листа Л. Толстого І. Гальперіну-

Камінському від 23 грудня 1894 р.

Москва.

Довго не відповідав на вашого листа, Іллє Даниловичу, і тому, що весь час дуже зайнятий, і тому, що мені нічого відповісти на головне запитання вашого листа: чому моє життя таке, яке воно є?

Я розумію всім своїм єством, чому воно таке, але пояснити цього не можу, тому що роз’яснити це

означає написати найзадушевнішу автобіографію. А я не маю ні часу, ні бажання цим займатися.

Так багато ще хочеться зробити, і так мало залишається часу.

Не радив би й вам займатися моєю біографією, і тому що, без удаваної скромності кажучи, вважаю

цей предмет мало цікавим, і тому, що навряд чи потрібно і зручно писати біографію живої

людини.

Бажаю Вам успіху у ваших справах, всього доброго Вам і вашій доньці.

З повагою Л. Толстой.


ПЕРЕЧИТУЮ ПРИВЕЗЕНЕ ГАЛЬПЕРІНИМ, з листа Л. Толстого Л. Л. і Т. Л. Толстим

1894 р. Лютого 26. Москва.

Зараз усі мої їдуть кудись на вечір. Всі наряджаються, а Сашу і Ваню завиває Теодор.

Мені дуже боляче бачити Ваню завитим і Сашу розрядженою. В одному спасіння, що душа

людська герметично закупорена і захищена від зіпсованості.

Тепер усі там на цьому вечорі, а ми одні з Машею в будинку: вона ретельно працює, переписує

нотатки Хилкова (прекрасні) та листи розбирає.

А я зараз сидів один нагорі і читав книги й статті, привезені Гальперіним.

Л. Т.


ПЕРЕДАЙТЕ РУКОПИС, з листа Л. Толстого редакторові журналу «Revue des revues»

1894 р. Березня 14. Москва.

Пане редакторе,

Ви дуже зобов’яжете мене, якщо передасте п. Гальперіну-Камінському рукопис моєї статті

«Неробство», що була вам послана поштою в жовтні минулого року.

Прийміть запевнення в моїй незмінній до вас повазі

Лев Толстой.


ВІДІСЛАВ ПРОКЛЯТТЯ ЄВРОПЕЙЦЯМ, з листа К. Бальмонта І. Шмельову

Дорогий Іване Сергійовичу,

у Варшаві радянський посланець влаштував вечір і декламував Міцкевича. Варшава була

задоволена. А ось моя казочка з цьому приводу, відіслана Філософову.

До того ж, Гальперіну-Камінському вчора відіслав сповнене люті прокляття європейцям, в особі

Ромена Ролана.

Хочу ще накинутися на більшовиків неодноразово.

І пишу щось ще співуче.

А Ви усе хворієте? Як шкода.

Тут добре.

Ваш К. Бальмонт.


РАДЯНСЬКА РОСІЯ – НАЙГІРША З В’ЯЗНИЦЬ, з листа К. Бальмонта І. Гальперіну-

Камінському

Насамперед зазначу, що я чекав хору відповідальних голосів, чекав людського відгуку від

європейських письменників, тому що я ще не зовсім розчарувався в Європі. Я чекав місяць. Я

чекав два. Мовчання.

Я написав великому письменникові, з яким в особисто-гарних відносинах, письменнику світового

рівня і дуже обласканому в дореволюційній Росії – до Кнута Гамсуна. Я звернувся від імені тих

мучеників думки і слова, які страждають в найгіршій з в’язниці, що коли-небудь існувала на землі, в радянській Росії. Ось вже два місяці, як Гамсун у відповідь на мій лист мовчить.

Я написав кілька слів і направив надруковані Вами …слова Мережковського, Буніна, Шмельова та

інших моєму другу – другу-брату – Альфонсу де Шатобріану. Він мовчить.

До кого ж мені волати?

К. Бальмонт.


ВАМ ПОВІДОМЛЯТЬ ДОДАТКОВО, з листа А. Чехова І. Гальперін-Камінському від 1 (14) лютого 1904 р.

Високошановний Ілля Данилович!

П’єса моя «Вишневий сад» передана мною петербурзькій видавничій фірмі «Знання» (де

друкуються твори Максима Горького). Про бажання Ваше перекласти мою п’єсу і поставити її в

Парижі я повідомлю п. П’ятницькому, представникові «Знання», і він відповість Вам.

Пам’ятається, хтось уже одержав дозвіл перекласти п’єсу французькою.

Бажаю Вам всього хорошого.

Щиро Вас

А. Чехов.


СЛОВА ПРОСЛИЗАЮТЬ ПОВЗ ВУХА, з листа З. Гіппіус І. Гальперіну-Камінському в 1927 р.

Багато хто з нас і Росію залишили не заради врятування свого життя (тікати було небезпечніше), а

саме для того, щоб свідчити про правду, говорити, кричати про неї. Брати наші знають, що їх

заповіт – наш обов’язок – ми виконували правильно. Одного не знають вони, і ми самі дізналися

про це лише тут: наша правда настільки неймовірна, наше рабство настільки нечуване, що людям

вільним дуже важко зрозуміти нас, повірити; слова прослизають повз вуха.


ОБІЙМАВ ПРОВІДНЕ МІСЦЕ, з нарису «Гальперін-Камінський – відомий перекладач» на

офіційному інтернет-сайті м. Васильків

Живучи в Парижі, він постійно знайомить читачів з художніми творами в перекладі з російської, публікує власні статті. Ним було підготовлено й видано понад 30 томів перекладів відомих

письменників.

Також він переклав російською твори французьких авторів. Завдяки досконалому знанню

французької та російської мов, а також високій майстерності відтворення у перекладі художнього

слова наш земляк посідав серед когорти французьких перекладачів одне з провідних місць.

Саме йому належить ініціатива викладання російської мови у французьких навчальних закладах. В

статті «Викладання російської мови у Франції», опублікованій в «Голубому журналі» 22 вересня

1892 року, він доводить, що знання французами російської мови має для них велике значення в

багатьох відношеннях – економічному, науковому, літературному. Наприкінці того ж року його

було призначено професором ліцею Кондорсе. Російська преса тоді повідомляла, що з двох сотень

учнів паризьких ліцеїв, які виявили бажання вивчати російську мову, сто двадцять записалося на

курс Гальперіна-Камінського.

Досвід першого навчального року настільки виправдав надії ініціатора нового курсу, що

міністерство освіти Франції в серпні 1893 року вирішило остаточно ввести викладання російської

мови до програми обов’язкових занять в середніх навчальних закладах.


ДОПОВІДАВ ІЛЛЯ ДАНИЛОВИЧ, з розвідки М. Федорова «Бібліотеки і музейно-бібліотечна

освіта»

24 грудня 1893 р. французька газета «Temps» опублікувала «Відкритий лист до російських

літераторів», який належав перу Е. Золя. Відомий романіст гаряче вітав ідею літературної

конвенції з Росією і висловлювався за її швидке підписання.

А в січні-лютому 1894 р. відбулися три розширені засідання Російського товариства

книгопродавців і видавців, присвячені питанню про конвенцію. Основну доповідь зробив І. Д.

Гальперін-Камінський, професор російської мови в Парижі, уповноважений представляти в цьому

питанні французьких літературних і художніх товариств. Дебати за його доповіддю були жвавими, і більшість учасників висловилися проти російсько-французької конвенції, вважаючи за доцільне

спочатку реформувати вітчизняне законодавство про літературну власність, котре в новій редакції

змогло б захистити і права іноземних авторів; у перспективі ж, ухвалили збори, може бути

поставлене лише питання про приєднання Росії до міжнародної Бернської конвенції з авторського

права, укладеній 9 вересня 1886 р. і яка об’єднувала до 1894 р. основні держави Європи.

Питання про російсько-французьку літературну конвенцію так і залишилося відкритим і було

відновлене лише в 1902-1903 рр.


ПЕРЕКЛАВ НАЙШКІДЛИВІШЕ З ВИДАНЬ, з статті М. Злобіної «Версія Кестлера: книга і

життя»

Трактат «Царство Боже всередині вас» писався з невеликими перервами близько трьох років. До

1891 р. були написані перші розділи, а в 1891-1892 рр. Автор взяв дієву участь в допомозі

голодуючим, і робота була припинена.

...Один випадок справив на письменника сильну дію: 9 вересня 1892 р. він їхав залізницею і його

потяг зустрівся з іншим, в якому під командуванням тульського губернатора пересувався

каральний загін для приборкування селян села Бобрики, які не дали рубати ліс поміщикові графові

Бобринському. Ця історія увійшла до останнього XII розділу.

Рукопис перших одинадцяти розділів був надісланий перекладачці Ізабеллі Гапгуд до Америки. А

пізніше через свого знайомого художника Касаткіна, що виїжджав за кордон, – перекладачам Р.

Левенфельду до Берліна та І. Гальперіну-Камінському до Парижа.

В кінці жовтня 1893 р. з’явилося перше видання «Le sabut est en vous» в Парижі, у видавництві

«Perrin et C°» в перекладі Гальперіна-Камінського, яке тут же було заборонено для ввезення до

Росії.

...Російська цензура французьке видання зустріла тихо, проте вороже, а пізніше назвала

найшкідливішою книгою. Після випуску її стали у величезній кількості примірників

розповсюджуватися Росією в гектографічному і машинописному вигляді.

У архіві Головного управління у справах друку зберігся секретний циркуляр Е. Феоктистова від 18

травня 1894 р. № 1829: для «запровадити пильний таємний нагляд за всіма друкарнями, літографіями і особами, що мають друкарські машинки».


ДОЛЯ АРХІВУ – НЕ ВІДОМА, з статті О. Попова «Російське зарубіжжя і зарубіжна архівна

росика»

Донька І. Д. Гальперіна-Камінського, відомого видавця і перекладача російської літератури у

Франції, К. І. Растрепо-Макія передала до Російського державного архіву літератури та мистецтва

20 листів П. Віардо, велику кількість фотографій.

Вона планувала також, згідно заповіту свого батька, передати до Росії його архів. У архіві

Гальперіна-Камінського перебувала велика кількість автографів І. С. Тургенєва, Л. М. Толстого, П. І. Чайковського, І. Ю. Рєпіна, А. П. Чехова, Е. Золя й ін. Крім того, у Растрепо-Макії було 15

картин І. Ю. Рєпіна.

На жаль, з не встановлених причин архів І. Д. Гальперіна-Камінського до Росії не надійшов.


ПАРАЗИТ ГАЛЬПЕРІН, з книги Л. Тихомирова «Тіні минулого»

У Парижі завжди була купка молоді – студентів (особливо студенток) і різного роду нових

емігрантів, – і ці всі щиро тягнулися до Лаврова, чекали від нього учення, повчання і оточували

його щирою пошаною доти, доки його не вивчали. Вічна історія була у студентів: походить-

походить до Лаврова і теж втрачає пошану, в гріш не ставить. Але в цей час набиралися нові, ще

не досвідчені, так що Лавров залишався вічно «оточеним».

Зрештою, біля нього завжди була купа людей з інтересу. Такі паразити, як Гальперін (Камінський) або Ашкеназі (Мішель Делін), приходили ...за даними для своїх статей до французьких журналів.

Усі, хто живився кореспонденціями в російські газети, ходили до Лаврова за темами, тому що він

стежив за закордонним життям і літературою. Ходили до нього і за грошима, тому що у Лаврова

вони завжди водилися і давав він їх дуже легко і охоче.


ГАСПРИНСЬКИЙ Ісмаїл бей


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-кримськотатарський.

Журналіст, видавець, перекладач, письменник, просвітник. Фундатор звукового методу

викладання мови «Усуль ал-джадид».

З дворянської родини.

Народився 8 (20) березня 1851 р. в с. Авджикої Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Помер 11 (23) вересня 1914 р. в м. Бахчисараї Таврійської губернії Російської імперії. Похований

на місцевому цвинтарі. За радянської влади могилу знесли, проте кримські татари, повернувшись

на батьківщину, її поновили (1999).

Навчався в Бахчисарайському мектебі, Сімферопольській казенній гімназії, Воронезькому

кадетському корпусі, 2-уМосковському військовому училищі (1864-1867).

Працював викладачем в медресе «Зинджірли» (1868-1871), секретарем у І. Тургенєва (1871-1873), перекладачем паризького агентства «Ашет» (1872-1874), був гласним Бахчисарайської міської

думи (1878), заступником міського голови (1878-1879), міським головою м. Бахчисарай (1879-1884), видавцем двомовної газети «Тарджеман» (1883-1914), журналів «Ха-ха-ха!» (з 1906), жіночого «Жіночий світ» (з 1906), «Хлоп’ячий світ» (з 1906). Найпопулярнішою була газета, яка

розповсюджувалася не лише в Криму, а й в Туркестані, Ірані, Туреччині, Єгипті, Індії, Болгарії, Румунії, Китаї, інших країнах.

Багато мандрував: жив у Франції (1872-1874), Туреччині (1874-1875), Єгипті (1907-1908), Індії

(1911).

Голова 1-го з’їзду мусульман Росії (1905), член ЦК турецької партії «Згода і прогрес» (1911).

Один з організаторів Всеросійського з’їзду мусульманської партії «Іттіфак аль-муслімін».

Кавалер бухарського «Золотого ордена зірки, що сходить» (1893).

Як літератор дебютував статтею «Погляд на європейську культуру».

Перу Г. належать публіцистичні доробки «Російське мусульманство» (1881), «Російсько-східна

угода» (1896), роман «Сонце зійшло», повісті «Сто років потому», «Листи з Франції», «Країна

вічного блаженства», «Дівчина-левиця», низка поезій. Між іншим, роман «Сонце зійшло»

перевиданий в Сімферополі одночасно кримськотатарською, українською і російською мовами

(2004).

Наш земляк – автор низки перекладів, включаючи пригодницький роман Д. Дефо «Робінзон

Крузо».

Вважав (книга «Російсько-східна угода»), що за менталітетом мусульмани і слов’яни набагато

ближчі, ніж, наприклад, росіяни і європейці. Був переконаний, що Заходу вигідні конфронтація і

стан ворожнечі між мусульманами і християнами і пропонував російським правителям у пошуках

нових ринків збуту звертати свої погляди не на Європу, а на Схід.

Г. – засновник звукового методу викладання мови «Усуль ал-джадид», завдяки якому швидкість

засвоєння матеріалу збільшилася в декілька разів, автор нової абетки і навчальної програми для

тюрко-татарських шкіл.

Саме наш земляк започаткував рівнобіжне викладання релігійних і світських дисциплін.

Усе своє життя Г. поклав на пошук шляхів зближення двох світів – слов’янського і тюркського.

Авторитетна група вчених Франції висунула кандидатуру Ісмаїла Гаспринського на здобуття

Нобелівської премії (1910), проте та дісталася іншому претенденту.

Після смерті Г. в Казані випускали чорнило і мило з портретом просвітника на упаковці.

Кримськотатарська бібліотека в Сімферополі носить ім’я відомого діяча (1990).

Святкування 140-річчя з дня народження Г. відбулося в Криму під егідою ЮНЕСКО (1991).

В Сімферополі на набережній р. Салгір встановлено пам’ятник видатному кримчанину, а в

Бахчисараї відкрито будинок-музей його імені (2001).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Ш. Марджані, І. Тургенєв, М. Катков, А. Акаєв, М.-К.

Сагадуллаєв, Абдул-Халім Дженгутейлі, I. Леманов, М. Давидович, О. Акчокраклі, С. Айвазов, Хабібулла-ефенді, А. Боданинський та ін.


***

ВСЕЛЮДНИЙ ЗАСТІЙ

, з життєвого кредо І. Гаспринського

Схід – країна великого вселюдного застою.


МУСУЛЬМАНИН РОСІЯНИНА БАЧИТЬ ЛИШЕ У ФОРМІ НАЧАЛЬНИКА, з книги І.

Гаспринського «Російське мусульманство»

У момент історичної необхідності ввійшли до складу зростаючої Русі царства Рязанське, Казанське, Астраханське, Сибірське, Кримське, навіть ханства Закавказзя й останнім часом деякі

ханства Середньої Азії. Провидіння передає під владу і заступництво Росії масу мусульман з

найбагатшими землями, робить Росію природною посередницею між Європою й Азією, наукою і

неуцтвом, рухом і застоєм.

…Російське панування над татарами дотепер, наскільки мені відомо, виразилося тільки в

наступному: я володію, ви платите і живете як хочете. Це дуже просто, але вкрай беззмістовно...

Чи повинні росіяни і російські мусульмани жити поруч на одній землі, під одним законом як

випадкові супутники, сусіди чи між ними варто розвинути більш близькі родинні стосунки як між

дітьми великої родини народів нашої великої батьківщини?

…Насправді, яким чином російське мусульманство може щиро співчувати Росії і росіянам, коли

воно їх не знає і зустрічається з ними не інакше як у формі начальника, котрий діє на незрозумілій

йому мові; не інакше, як у формі податків, мита, марок і різних повинностей?

…Якщо мусульмани Росії будуть учитися і стануть освіченими людьми, тоді вони навчаться

розрізняти біле і чорне. Будуть знати, який шлях до власного звільнення найкоротший.

…Я не пожертвував би жодною краплею чорнила для цих заміток, якби хоч хвилину сумнівався в

блискучому майбутньому моєї батьківщини і мусульман, які в ній живуть.


ЗАХІДНА ЛЮДИНА – ПАН ЧОТИРЬОХ СХІДНИХ, з статті І. Гаспринського «Схід і Захід»

Західні люди і самі переїздять, і свої товари перевозять залізницями та пароплавами; східні люди

ще й досі гойдаються на спинах у верблюдів.

На Заході для кожного діла є своя спеціальна наука, спеціальна школа; на Сході нема ніяких шкіл, окрім релігійних, та й у тих учні не стільки вчаться, скільки справляють усяку хатню роботу

своєму «професорові» («Стасина»).

На Заході кожну річ, хоч і добру, намагаються зробити ще кращою, ще лучкою, щоб усе виходило

ліпшим, ніж було у батьків, у дідів; а на Сході кажуть, що старовина – найкращий вчитель, і

намагаються робити все так, як робилося давніш.

Захід і дивиться і йде вперед. Схід оглядається назад і не йде; Захід поновлюється і свіжіє. Схід

старіє і висихає.

На Заході писання і книжки всіх націй перекладаються іншими мовами, читаються і служать задля

науки; на Сході думають, що брати собі за приклад науку і знання чужих народів – не годиться, ба, навіть гріх.

На Заході кожен навчивсь у школі і читати і писати i рахувати, на Сході читати вміє один на сто; а

таких, що шанують науку, дуже мало. Вчена людина західна прислухається навіть до дитячої

мови, а східна людина, яка вважає себе за вчену, не хоче бачити, не хоче чути, як ревуть могутні

бурхливі потоки життя цілих народів.

На Заході всі про все розмовляють, пишуть, міркують; на Сході думають, що мовчання – найліпша

окраса людини.

Захід, хоч так багато знає і так багато вміє, думає, що він іще мало знає і мало вміє; а на Сході, коли в кого є каламар, де й чорнило вже пересохло, то він думає, що з нього вже вийшов Іфлатун

або ібн-Сіна.

Так от який Схід, а який – Захід, і ось чому сталося так, що одна західня людина є пан чотирьох

східних людей.


КРИМ, вірш І. Гаспринського у перекладі Л. Буджурової

Зовут его зелёный рай под Чатырдагом вечным.

Сады его – один лишь край, а степи бесконечны.

Весной ручьи дарит яйла, как чудны их потоки,

Когда стада овец в полях земли питают соком.

А летом над страною роз с утра до ночи птицы

Все славят винограда гроздь и золото пшеницы.

Яйла и степь, степь и яйла повеют ветром рая,

Напомнят древность Карасу и мощь Бахчисарая.

Был светлый Крым в седую старь храним моим народом,

Батыров и героев стать дала, ему природа.

Пришла беда, погас очаг, обманут, оклеветан,

Ушёл народ, пришёл чужак, язык его неведом.

Но, дети, помните всегда, лишь ваша Крым Отчизна!

Трудитесь, как велит судьба, и Крым вернётся к жизни.

Зовут его зелёный рай под Чатыр-дагом вечным.

Сады его – из края в край, а степи – бесконечны.


ЗА КОНСТИТУЦІЙНУ ДЕМОКРАТІЮ, з дослідження А. Кримського «Література кримських

татар»

У Гаспринського політичні ідеали ніколи не йшли понад програму конституційно-демократичної

партії; лівіші течії серед татар його лякали: він усе побоювався, а що то може для татар з того

вийти? чи не заведуть радикали російське мусульманство в безвихідну, сліпу вуличку?


ЛІГ БИ ЗАМІСТЬ НЬОГО В МОГИЛУ, з книги М. Бігієва «Мулахазат»

Я не роздумуючи віддав би своє життя і ліг би в могилу, якби це воскресило шановного нашого

Вчителя і допомогло б йому ще років 15-20 послужити нації.


ЗА ЙОГО КНИГИ ВІДПРАВЛЯЛИ В ЗАСЛАННЯ, з монографії Е. Байрамова «Великий

просвітник російських мусульман Ісмаїл Гаспринський»

Коли на перших кримсько-татарських національних зборах – Курултаї – було висунуто завдання

«на основі ідей братерства, почуття єдиної родини... діяти в ім’я возз’єднання з

загальнодемократичним світом, в ім’я порятунку від пазурів кривавої революції, яка зруйнувала

пам’ятники, культові будинки, спалила вщент палаци, розтоптала щедрий і прекрасний Кримський

півострів», був розв’язаний червоний терор. 1918 року Установчі збори ліквідували. А пізніше

Сталін ліквідував усіх джадидів й ім’я Ісмаїла Гаспринського навіть страшно було вимовляти

вголос.

Знищили й книги джадидів, в тому числі і Гаспринського. За їх збереження безневинну людину

арештовували відправляли в заслання.


ПРАГНЕ ПЕРЕТВОРИТИ МЕНЕ НА ЖЕБРАКА, з розвідки А. Ахунова «Двигун прогресу –

кохання»

Відомо, що Ісмаїл бей одружувався двічі, але частіше згадують про його повторний шлюб, а

перша дружина залишається в тіні.

Події розгорталися в 70-80-і роки. …В один прекрасний день доля зіштовхує Гаспринського з

Моллой Асаном. Ця людина в той час володіла готелем і садом у Ялті. Юнак довідується, що в

нього росте чарівна дочка 14-ти років, яку за незвичайну красу прозвали «Самур» («Соболь»).

Ісмаїл бей …просить її руки. Починається сімейне життя.

Проте як людину діяльну й активну, Ісмаїла все менше і менше влаштовує ця ідилія.

…Він спалахує ідеєю видавати газету… Молла Асан …з радістю погоджується допомогти зятеві.

Але він ще не знає, у що обійдеться йому ця згода. Спочатку тесть дав дві тисячі рублів, потім –

ще тисячу. Через деякий час продав сад, будинок, а сам переселився в готель. Гроші були

витрачені на придбання устаткування для друкарні, друкування першої брошури Гаспринського

«Російське мусульманство».

Але були потрібні все нові і нові вкладення. Ісмаїл бей просить дружину умовити батька закласти

ще й готель. Це пропозиція сталася останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння тестя

– Я віддав йому усе, що в мене було! – кричав він доньці. – А готель – це мій будинок. Твій

чоловік хоче вигнати мене на вулицю, зробити жебраком!

Після цього скандалу Самур до Бахчисараю вже не повернулася...


ГАТЦУК Олексій Олексійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, археолог.

З поміщицької родини.

Народився 2 (14) грудня 1832 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 23 жовтня (4 листопада) 1891 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).

Похований в Донському монастирі.

Закінчив 4-ту Московську гімназію (1852), історико-філологічний факультет Московського уніве-

рситету (1852-1857).

Працював ад‘юнктом одеського Рішельєвського ліцею (1860-1862), редактором газети «Хрещений

календар» (1866), «Газети О. Гатцука» (1875-1890).

Друкувався в газетах «Одеський вісник», «Московські відомості», журналах «Російська

старовина», «Основа», «Світанок», «Російський архів», «Читання Товариства історії й

старожитностей».

Як літератор дебютував в газеті «Московські відомості» рецензією «Новини малоросійської літе-

ратури» (1859).

Неабияку пресу мали публіцистичні доробки Г. Можна назвати хоча б «Про кургани Московської

губернії» (1863-1864), «Звіт про археологічні розкопки в околицях Москви», «Про деякі давні речі

з Чортківського зібрання» (обидва – 1864), «Давнина руської землі» (1866), «Слово про значення

кирилівських письмен» (1867).

Г. – автор «Української абетки» (1861). Вперше опублікував невідомі до того часу листи М. Гого-

ля (1888), склав «Короткий реєстр рукописів Києво-Печерської лаври та Київської духовної акаде-

мії».

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Л. Толстой, В. Даль, М. Катков, М. Лєсков, О.

Писемський, Г. Успенський, В. Одоєвський, О. Бодянський, Д. Шеппінг, І. Аксаков, М. Погодін, Д. Мордовцев та ін.


***

ДОСЛОВ’ЯНСЬКІ КУРГАНИ

, з археологічного кредо О. Гатцука

Мені першому вдалося вказати, що весь грунт Московської губернії покритий густо курганами, і

вони не випадкові, не татарські, а кургани попередників слов’ян.

ЛЮТИЙ НЕНАВИСНИК МОСКВИ, зі спогадів І. Ясинського

Усі політичні новини за тиждень я втискував в газету; я втискував в неї всі внутрішні вісті; переказував в двох рядках зміст кожної кореспонденції; втискував всі анекдоти і абсолютно

заново писав дамські романи, до яких видавець відчував велику слабкість, тому що вони були

дешеві.

...Він лавірував між мілинами і пристосовувався до обставин. ...Віч-на-віч думки у Г. були різкі, визначені і украй негативні. У газеті ж він проводив думки, про які наперед знав, що вони

сподобаються публіці.

Москву він ненавидів... але всіляко підроблювався до неї, підлабузнювався, їздив до Каткова і на

все просив його схвалення. В той же час він був людиною зарозумілою і сам бажав мати вплив на

Москву. Коли завдяки протекції Каткова його газеті, зважаючи на те, що вона була з

ілюстраціями, дозволили виходити без цензури і у неї стало мало не тридцять тисяч

передплатників, О. Гатцук зчепився з Катковим, став ліберальничати і радикальничати, став

розсилати провінційним передплатникам особливі номери з «негожими» статтями і, зрештою, погубив справу, над якою трудився стільки років.

НЕ БЕЗСЛОВЕСНІ ЗВІРЯТА, з статті П. Куліша «Закличний лист до української інтелігенції»

Було в Росії таке, що букварі і початкові шкільні книжечки дозволялось печатати по-жмудськи, по-самоїдськи, по-тунгуськи, тілько заборонено по-українськи.

Було таке, що збирати грошові жертви можна було на всяку учту і на всяку світову пустоту; постав тілько заказ українцям складатись хоть по вдовиній лепті на наукову запомогу землякам

своїм.

Було таке, що не боронено видавати всякі газети і журнали людям порожнім, ради редакторської

наживи з людського недосвіду і легкодумства; українським же народолюбцям забороняли

сповіщати рідний край про все, чим би освітилась його темрява. Було таке, що Боже слово

перекладувалось і зирянською, і комлицькою мовою, тілько невільно було перекладувати його

мовою українською.

Постало наконець уже й таке, що навіть у повістях, писаних великорущиною, цензура поправляла

и з б а там, де в рукописі стояло хата; вписувала б а р и н там, де автор писав пан, і т. д.; а коли

чумак заспіває в автора:

Пропив воле, пропив вози,

Пропив ярма і занози, -

то цензура вичеркувала чумацьке співаннє яко українське*.

* Знаменитий декрет про українщину стався 18 мая 1876 року. До сієї дати у «Газеті Гатцука»

надруковано половину мого оповідання про український побут і дозволено в ній панові зватись

паном, хаті – хатою і т. д. У другій же половині того ж самого оповідання цензор звелів

редакторові печатати вже барин, изба і т. д. і не дозволив чумакам співати про воли, вози, про

ярма і занози.

Я ЦЬОГО НЕ ПИСАВ, з листа М. Лєскова до редакції «Газети Гатцука» від 24-26 квітня 1883 р.

Милостивий государю п. редакторе!

У №20 московської «Газети Гатцука» надрукована замітка, в якій між іншим порівнюється моя

літературна підступність з щиросердям, яке виявив по відношенню митрополита Філофея

письменник Тертий Філіппов, котрий мав свою роль в справі Булах.

Цю статтю і приведений в ній чотиривірш приписують мені.

А як я цієї статті не писав і маю свої причини бажати, щоб на мій рахунок ні тепер, ні після не

було поставлено ніщо, написане про пана Філіппова безіменно, і в роздратуванні, і в образі, для

яких в названій статті вказані приводи, то в деяких літературних цілях я маю честь просити вас, п.

редакторе, дати мені можливість пояснити у вашому виданні, що я названої статті про пана

Філіппова не писав і не мною складений чотиривірш...

Мені про цей вірш відомо лише те, що відоме дуже багатьом в нашій столиці, тобто, що вірш цей

написаний під портретом пана Філіппова, якого він досить охоче показує.

Микола Лєсков.


КРАЩЕ Б ВІН ХРЕСТИВ АБХАЗЦІВ, з листа А. Чехова О. Суворіну

4 лютого 1889 р.

Поздоровляю Олексія Олексійовича (Гатцука – авт.) з ашиновським скандалом! Гарний урок для

публіцистів-початківців.

«Новий час» – дивна газета. Над Міклухо-Маклаєм іронізувала, а Ашинова піднімає до небес.

Те, що я знаю про о. Паїсія, занадто інтимно і може бути опубліковано тільки з дозволу мого

дядька і самого Паїсія...

В історії Паїсія відіграють видну роль його дружина, що гулящі жінки, бузувірство, милостиня, яку Паїсій отримував від дядька. Не можна всього цього торкатися самовільно…

Боюся, щоб Паїсій знову не збився з пантелику і не став говорити, що його новий сан

(архімандрит), Абіссінія і всі витівки – від біса. Як би він знову не втік без паспорта куди-небудь.

Це така людина, що і до розкольників в Австрію здатна добігти.

У нього хвора совість, а розум – простий і ясний. Якби я був Побєдоносцевим, то послав би Паїсія

до нашого Нового Афону на підмогу сухумському архієрею, який хрестить абхазців.


БЕЗСТРАШНА ЛЮДИНА, з статті М. Лєскова «Натхненні волоцюги»

В один достопам’ятний день редактор Катков, який перебував в опозиції до всіх «положень

цивільного закону», …сповістив у «Московських відомостях», що в якімсь царстві, не в нашій

державі, з’явилася рать «вільних козаків», різних державців, а особливо Англія, знаджує їх до себе

на службу, проте отаман новоприбулих вільних козаків, теж «вільний козак Микола Іванович

Ашинов», на наше щастя, дуже любить Росію і утримує товаришів, аби вони не йшли служити

нікому, крім нас, за що, звичайно, їм потрібно платити.

Катков відразу ж відчув до цього отамана симпатію і довіру, рекомендував Росії ним не гребувати, а скористатися названим кавалером, тому що він може забезпечити послуги в тих місцях, де самим

росіянам з’являтися незручно.

Першу каткоську заяву про це зустріли з подивом і недовірою: в Петербурзі думали, що «злий

московський старий» просто юродствує. Люди говорили:

– На дідька нам ще потрібна якась зграя бурлацької сволоти!

Проте Катков продовжував свою «лейб-агітацію» і друкував у своїй «лейб-газеті» то справжні

листи Ашинова, то повідомлення про те, що здатні зробити задля Росії озброєні товариші цього

отамана, які переховувалися в цей час десь не в нашій державі в очеретах і заводях.

«Вільні козаки» не знали: чи йти їм за нас, чи «за англійку», яка ніби-то вже зробила їм

замовлення: що їм для неї треба зробити, і надіслала людину, аби та заплатила гроші...

Найпростіші люди, які мають поняття про устрій європейських держав і про побут народів, вважали все це порожньою і дурною вигадкою і знали, що нічого такого бути не може. Але Катков

гнув свою лінію: вільні козаки можуть полишити нас; мовляв, вони вже і гроші від англійського

посла отримали. Проте їх ще можна зупинити...

Це ставало смішно, і ніхто не міг зрозуміти: яку потребу може мати «англійка» в тім, щоб

розшукувати і наймати до себе на службу подібний непотріб – не розуміли і кого це нам треба до

себе повертати? Тоді Катков розсердився й оголосив, що ставитися до Ашинова з недовірою є

зрада!

…Раптом там же, в Москві, з’явилася безстрашна людина і почала сперечатися з Катковим.

Відважний московський громадянин був інший газетний редактор, Олексій Олексійович Гатцук, який видавав хресний календар і ілюстровану газету свого імені. в Гатцука були в різних містах

кореспонденти, і один з них, почувши про Ашинова, повідомив до «Газети Гатцука», що Микола

Іванович Ашинов зовсім не «вільний козак», …а що він – пензенський міщанин, учився в

тамтешній гімназії і був виключений з молодших класів за недостойні вчинки.

Потім він бурлакував і зв’язався з непевними людьми. Тинявся з ними деінде, сторонився

нормальних людей...

Гатцук з радістю надрукував цю звістку, аби «відкрити суспільству очі» і не допустити його до

опікування людиною, котра не того, ким насправді є, видає. Хоча б тому, що ніяких «вільних

козаків» у Росії немає.

Незважаючи на точність свідчень Гатцука, які нічого не вартувало перевірити щохвилини, і не

соромлячись того, що «вільних козаків» справді ніде немає, очевидна неправда, вигадана якимсь

пройдисвітом, за підтримки Каткова, стала істиною і змусила досить поважних осіб виконувати

перед цілим світом принизливі і жалюгідні ролі.

…Про Гатцука Катков надрукував, що «у Москві була велика спека, і з Ол. Ол. Гатцуком щось

зробилося».

…Петербург усе це слухав і дивився…і навіть вже не дивувався…


РОЗКОПУВАЛИ З ГАТЦУКОМ, з археологічного звіту Д. Шеппінга

На правому боці великої дороги... красується на піднесеному місці березовий гай з правильно

засадженими алеями, котрий належав, ймовірно, до парку графа Воронцова (Московська губернія

авт.); нині частина його обернена в сільське кладовище. Посередині гаю – великий курган, і по

той бік, на схилі великого яру, є здійснили кілька років тому археологічну розкопку, що

увінчалася вельми успішними знахідками.

Далі йде садиба, нині купця Ірошникова, і церква Сергія з церковними будинками, проте без

селянських садиб. На стінах і дверях храму видно донині сліди французьких куль 1812 р.

ЯК АШИНОВ ВІДКРИВ НОВИЙ МАТЕРИК, з книги М. Чехова «Навколо Чехова. Зустрічі і

враження»

І ось з’явився невідомо звідки «отаман» Ашинов і повідомив, що відкрив новий материк. Преса

зустріла його глумливо, петербурзька влада – недовірливо.

Тоді він вирішив діяти на свій страх і ризик. Надрукував оголошення, в якому запрошував осіб, які

шукали щастя та простору, приєднатися до нього і відправитися разом в нові місця. Набралося

близько сотні родин. Аби вони не залишилися без духовної «їжі», Ашинов запросив з собою

ієромонаха Паїсія як главу майбутньої філіалу православної церкви в колонії й ієромонаха

Цвєтаєва – на роль лікаря і духовного пастиря.

Авантюристи сіли на пароплав в Одесі і відплили в обітовані місця. Ашинов висадив їх на березі

Червоного моря, зайнявши французьку колонію Обок, перейменувавши її в «Нову Москву».

Вивісили російський прапор й отаборилися.

Французький уряд звернувся до російського з відповідним запитом. Останній відповів, що він не

має ніякого відношення до Ашинова і до «Нової Москви» і що «отаман» діє на власний розсуд.

Тоді французький уряд відправив в Обок крейсер. Ашинову запропонували негайно звільнити

берег і спустити російський прапор. Той категорично відмовився, імовірно, сподіваючись на

підтримку своїх друзів у Росії. Крейсер відкрив по «Новій Москві» вогонь. Було вбито багато

жінок і дітей, але куди поділися сам Ашинов і Паїсій, я тепер уже не пам’ятаю…


ГЕРОВСЬКИЙ Олексій Юліанович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: русино-американський.

Журналіст, політичний і громадський діяч.

З дворянської родини. Батько, Геровський Ю., – депутат австрійського парламенту, директор

Ставропігійського інституту; брат, Геровський Г., – лінгвіст, педагог, політичний і громадський

діяч; дід, Добрянський А., – історик, літератор.

Народився 6 жовтня 1883 р. в м. Лемберзі Австро-Угорщини (нині – м. Львів, адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 17 квітня 1972 р. в м. Нью-Йорку (штат Нью-Йорк, США).

Навчався в Інсбрукській і Чернівецькій гімназіях, закінчив юридичний факультет Чернівецького

університету.

Був видавцем газети «Руська правда» (1910-1913), старшим чиновником з особливих доручень

при російському губернаторі (1914-1915), радником з проблем Австро-Угорщини і Балкан міністра

іноземних справ Російської імперії (1915-1917), редактором газети «Єдина Русь» (1918), головою

Центрального виконавчого комітету православних громад і юрисконсультом православної єпархії

Підкарпатської Русі (1919-1927),

Учасник Женевського конгресу національних меншин.

Фундатор Карпаторуського визвольного комітету в Югославії (1927-1929).

Генеральний секретар Карпаторуського союзу в США (1935-1938).

За ініціативою Г. в Нью-Йорку створено прес-агенцію КАРУС – «Карпатська Русь» (1936), а

також пройшов Конгрес підкарпатських русинів (1937).

Входив до Добровольчої армії Денікіна.

Друкувався в газеті «Російський вісник», журналі «Вільне слово Карпатської Русі».

З владою порозуміння не знаходив. Уперше заарештований під час відвідин центру православного

руху с. Іза на Підкарпатській Русі (1903).

Удруге заарештований за здійснення «антиавстрійської пропаганди» (1914), кинутий до в’язниці, з

якої через декілька місяців утік. Зрештою засуджений до страти.

Двічі висилався з Праги чехословацькою владою (1927; 1938), позбавлений громадянства (1927).

Серед друзів та близьких знайомих А. – О. Кабалюк, Ф. Арістов, Д. Васич, І. Цурканович, М.

Мошколевич, І. Янчишин, Г. Божович, Е. Бачинський, С. Кемень, В. Янчич, Р. Агатенович, І. Поп, А. Бродій, В. Бобринський, М. Комненович, П. Кирик, К. Тимотієвич, М. Почута, Р. Трифунович, М. Ходжа та ін.


***

ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ НЕ ІСНУВАТИМЕ

, з політичного кредо О. Геровського

Карпаторуська Спілка об’єднала всіх карпаторосів в Америці і робить усе, що можливо в мирний

час, а її «бездіяльність» можна порівняти з «бездіяльністю» армій мирного часу у всіх державах, які будуть готові діяти, коли настане час. І Карпаторуська Спілка тоді діятиме в Європі, згідно

обставинам.

Найближчими роками там спалахне війна. І першою державою, яка зникне з карти Європи, буде

Чехословаччина.


ПАТЕНТОВАНИМ ЛІБЕРАЛАМ ВІРИ НЕМАЄ, із «Звернення д-ра Геровського до всіх членів

Ліги Націй з питання про автономію Карпатської Русі» від 20 вересня 1929 р.

Ми вже десять років прагнемо, аби Ліга Націй допомогла нам в тому, щоб договір, який гарантує

Карпатській Русі «найширшу автономію», виконувався.

Наші старання не привели ні до чого...

Декілька членів загальних зборів Ліги Націй, з якими я розмовляв днями, підтвердили мені те, що

я вже знав, а саме, що становище Карпатської Русі, котра вимагає в Женеві своєї автономії, надзвичайно несприятливо з причини того, що представникові Чехословаччини, п. Бенешу, вдалося створити собі в Женеві абсолютно виняткову репутацію, яка багаторазово перевершує

значення маленької держави, котру він репрезентує.

Ми знаємо, звідки узялася ця знаменита репутація Бенеша. Чеські газети не раз указували на те, що відділ пропаганди міністерства закордонних справ витрачає надзвичайно багато коштів на

особисту рекламу свого шефа. Про це говорили також і в празькому парламенті. Унаслідок цієї

реклами, добре організованої і добре оплачуваної, ...одні хвалять п. Бенеша на всіх мовах земної

кулі, тому що їм за це платять, а інші, публіцисти і державні діячі, всьому цьому вірять тому, що

вони це чують щодня з усіх боків.

Додатково Бенешу допомагають декілька держав, членів Ліги Націй, котрі вважають, що

автономія Карпатської Русі не в їх інтересах. Ці інтереси для них важливіші, ніж всі прекрасні

фрази про «святість договорів».

Тому, аби допомогти справі Карпатської Русі, абсолютно необхідно викрити Бенеша і уряд, який

він представляє, і довести, що мораль празького уряду така, що його патентованому лібералізму і

справедливості не можна вірити і що необхідно перевіряти зі всією строгістю все, що він говорить

і обіцяє.


АВТОНОМІЯ... НА ПАПЕРІ, з редакційної передмови до звернення О. Геровського,

передрукованого журналом «Вартовий» в червні 1973 р.

Коли після першої світової війни, 10-го вересня 1919 р., великі держави переможниці приєднали

Карпатську Русь до створеної ними Чехословацької Республіки, вони вчинили це за умови, що

Карпатська Русь матиме» найширшу автономію» з власним законодавчим органом. На Сен-

Жерменській угоді, яка гарантує Карпатській Русі цю «найширшу автономію», красувалися

підписи д-ра Карла Крамаржа і д-ра Едуарда Бенеша, як представників новоспеченої

Чехословацької Республіки.

Але чехи, окупувавши Карпатську Русь, і не думали надавати їй автономію.

...Геровський вирішив звернутися до Ради Ліги Націй, аби довести, що Бенеш, як і весь

чехословацький уряд, від імені якого він виступає в Лізі Націй, не заслуговує ніякої довіри. ...У

своєму зверненні д-р Геровський запропонував д-ру Бенешу притягнути його до суду в Швейцарії, в місті Берні, де це звернення до членів Ліги Націй було надруковане. Пан Бенеш цього не зробив, і представник Канади, сенатор Дандюран, перестав подавати йому руку.


НЕ КИЄМ, ТО ПАЛИЦЕЮ, з статті О. Геровського А. Геровський «Українізація Буковини»

У всій восьмирічній гімназії в Чернівцях серед російських учнів були лише двоє, які вважали себе

не такими росіянами, як «москалі». Це були галичани: Бачинський і Ярошинський. Бачинський

був відомий своїми доносами на своїх російських товаришів, і його всі уникали. Ярошинський був

сином народного вчителя...

Російську ...інтелігенцію австрійський уряд поступово перетворював на самостійну українську

через посередництво «бурс», безкоштовних гуртожитків для гімназистів, в яких їх виховували в

самостійно-українському дусі і в ненависті до всього російського. У цих гуртожитках мешкали

сотні гімназистів, тоді як в російських гуртожитках, де розміщувалися на власні кошти, – тільки

десятки. До того ж, російські гуртожитки були, зазвичай, набагато біднішими за казенні.

Те ж саме відбувалося і у вчительській семінарії з тією лише різницею, що там русинському учневі

робити було нічого, бо знали, що росіянин, не охочий відректися від своєї руськості, після

закінчення семінарії у жодному випадку не одержить місця вчителя.


ОГОЛОСИЛИ УЛЬТИМАТУМ, з інформації міністерства іноземних справ ЧСР від 25 серпня

1925 р.

Олексій Геровський ...разом з Досифієм запропонував міністрові закордонних справ Меморандум

про не втішливе становище православної церкви на Під. Русі, і її переслідуванні з боку

Чехословацької влади. У Меморандумі викладена вимога, щоб влада Сербії зажадала від

Чехословацької Республіки дотримуватися усної домовленості між міністром Бенешем і міністром

культів Сербії Яніцем.

Одночасно зазначається, що необхідно дати чеській владі один місяць... для відповіді, а якщо в цей

термін відповідь не надійде, то сербська влада має звернутися до Ліги Націй.


ПРОПАГУЄ СЕРБСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я, з повідомлення президії Великосевлюського

жупного правління від 15 жовтня 1925 р.

Після завоювання Росії більшовиками, переорієнтувався на Сербію, очевидно, тому, що Сербія

сьогодні є його другою батьківщиною. Нещодавно встановив зв’язки з родинами сербських вищих

кіл.

Геровський з політичними цілями пропагує православ’я сербського (Досифіївського) напряму. До

війни в с. Ясиня проводив православну агітацію, в результаті якої, пізніше, був Мараморошський

процес. Зв’язки з Досифієм встановив не сьогодні, оскільки його знає уже давно.

Хто був ініціатором зміненого меморандуму і статті в газеті «Час», не можна стверджувати. ...Не

буде помилкою, якщо це діяння припишемо Геровському.


СЛУЖАТЬ САМОДЕРЖАВНІЙ ІДЕЇ, із звинувачувального акту прокурора на Мараморош-

Сігетському процесі

Мною звинувачуються... Зазначені особи мають стосунки з графом Володимиром Бобринським, який мешкає в Петербурзі, російським підданим, головою «Російського Національного Союзу», членом Думи і Синоду, з Євлогієм Холмським, Антонієм Житомиро-Волинським, православними

російськими єпископами, з афонськими, холмськими, московськими, київськими, почаївськими і

яблочинськими православними ченцями і одержують від них грошову підтримку.

З цими персонами і, крім того, з лікарем Романом Геровським, адвокатом Олексієм Геровським і

інженером Георгієм Геровським в Чернівцях (Буковина), вони дійшли згоди обернути уніатських

жителів держави, що живуть в Марамароші, Угочі і Переї, в православну російську віру. Все це

здійснювалося з метою приєднання зазначених територій до російської держави і підпорядкування

їх скіпетру російського царя.

Керувалися вони частково міркуваннями матеріальної вигоди, частково ж любов’ю до

православної російської віри, яка служить російській національній ідеї.


ВРЯТУЙТЕ КОЛИСКУ РОСІЙСЬКОГО НАРОДУ, з листа О. Геровського Й. Сталінові

Не дайте в образу найзахіднішої околиці Землі Російської. Захистіть її. Не допустіть, щоб наше

маленьке російське плем’я, яке утрималося протягом тисячі років на південно-західних схилах

Карпат, було стерте з лиця землі у момент найбільших перемог російської зброї. Врятуйте

російський край, котрий російський учений (професор Ключевський) вважав колискою

російського народу. Російська історія Вам цього ніколи не забуде.


НЕВДАЛИЙ ОНУК, з протоколу допиту судом А. Бродія

Прокурор:

– Скажіть, Бродій, яку роль в політиці Вашої партії зіграв відомий агент, друг Муссоліні й інших

посіпак О. Геровський?

Бродій:

– Ким був Геровський, чи був він товаришем Муссоліні, я не знаю, знаю лише, що він був онуком

нашого великого політика Добрянського.

Прокурор:

– Добрянський не винен, що у нього такий невдалий онук.

Бродій:

– Я Геровського знаю як людину, яка перебувала в Америці, а потім як друг наших

карпаторуських братів був посланий сюди, і ми його шанували, як представника наших

карпаторуських братів.

Прокурор:

– Я питаю, яку роль в політиці Вашої партії в другій половині 1938 року зіграв Геровський?

Бродій:

– Він прагнув знайти контакт з чехословацьким урядом... З його допомогою вдалося об’єднати всі

партії в один блок... за винятком комуністичної. З цього вийшов уряд тодішньої Підкарпатської

Русі.


В КАРПАТСЬКІЙ РУСІ ЖИВУТЬ УКРАЇНЦІ, з нарису «Яскравий слід братів Геровський» на

otechestvo.org.ua

Після прибуття на американський континент Олексій Геровський встановив контакт з

міністерством закордонних справ США, вів з ним переговори про Підкарпатську Русь. Однак

після Ялтинської конференції союзників переговори припинилися. Його повідомили, що

американський уряд більше не цікавиться долею Підкарпатської Русі і йому було рекомендовано з

усіх питань звертатися до радянського посольства у Вашингтоні.

Восени 1944 року він звертається до цього посольства з письмовим проханням надати йому візу

для поїздки до Москви, де «я сподівався – писав Олексій Юліанович – знайти в міністерстві

закордонних справ людей, не байдужих до долі карпаторуського народу».

У посольстві йому відповіли, що «Радянський Союз не цікавить доля Карпатської Русі, оскільки

вона входить до складу Чехословацької Республіки і що радянський уряд не домагається чужих

територій». Олексію Юлійовичу було вказано, що «в Карпатській Русі живуть українці, а не

росіяни і що він сам помилково називає себе «росіянином», оскільки насправді є «українцем».


ГЕРСЕВАНОВ Микола Борисович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист.

З дворянської родини. Батько, Герсеванов Б., – маршалок катеринославського дворянства.

Народився в 1809 р. в с. Миколаївці Новомосковського повіту Катеринославської губернії

Російської імперії (нині – Новомосковський район Дніпропетровської області України).

Помер 4 (16) липня 1871 р. в с. Миколаївці Новомосковського повіту Катеринославської губернії

Російської імперії (нині – Новомосковський район Дніпропетровської області України).

Похований на Катеринославському (Дніпропетровському) міському цвинтарі.

Навчався в одеському Рішельєвському ліцеї (1818-1820), закінчив академію Генерального штабу

(1836).

З 1825 р. – на військовій службі. Брав участь у бойових діях на Кавказі (1844), в Угорщині (1849), в Кримській війні (1853-1856), активний оборонець Севастополя. Обіймав посаду полковника

Генерального штабу, генерал-квартирмейстера військ в Криму (1854-1855).

Член Одеського товариства історії та старожитностей (1856).

Предводитель дворянства Новомосковського повіту Катеринославської губернії (1860-1866).

Кавалер російських орденів св. Володимира 4-го ступеня (1849), св. Ганни 2-го ступеня (1852), св.

Володимира 3-го ступеня (1854), св. Георгія 4-го ступеня (1855), св. Станіслава 1-го ступеня

(1858), австрійського ордена св. Леопольда (1849).

Нагороджений золотою шаблею з написом «За хоробрість» (1855).

Друкувався в газетах «Північна бджола», «Звістка», «Одеський вісник», журналах «Вітчизняні

нотатки», «Син Вітчизни».

Як літератор дебютував в газеті «Додаток до «Володимирських губернських відомостей» заміткою

«Спасо-Євфімієвський монастир в Суздалі» (1838).

Виступав на животрепетні теми, про що говорять самі назви доробків: «Петербург і Москва»

(1839), «Про пиятику в Росії», в якій вперше на теренах імперії запропонував замінити горілку

пивом (1842), «Військово-статистичне описання Таврійської губернії» (1849), «Які залізниці вигі-

дніші Росії – кінні чи парові» (1856), «Декілька слів про нашу кавалерію» (1858), «Про народний

характер євреїв» (1859), «По соціалізм редакційних комісій. Лист до голови їх генерала

Ростовцева» (1860), «Зауваження щодо торгівельних відносин Сибіру й Росії».

Наш земляк – автор книги «Декілька слів про дії руських військ в Криму в 1854-1855 рр.» (1867).

Обнародування в ній відвертих помилок російської армії викликало хвилю обурення, в першу

чергу, сановних осіб.

Ще більша хвиля ажіотажу піднялася після публікації книги «Гоголь перед судом звинувачуваль-

ної літератури» (1861), в якій один наш земляк відмовив другому в талановитості.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – О. Меншиков, О.Строганов, В. Бекетов, Я. Ростовцев, В.

Долгоруков та ін.


***

НЕ РОЗ’ЯТРЮВАТИ ВЛАСНІ РАНИ

, з життєвого кредо М. Герсеванова

Замість того, аби любити, поважати свою Батьківщину, ми віддаємося розпусті, замість того, аби

лікувати наші рани, ми роз’ятрюємо їх.

КРАСЕНЬ БЕЗ ГОЛОВИ, з статті М. Герсеванова «Рим. Уривок з дорожніх вражень туриста»

class="book">За великою галереєю, наповненою статуями, в чотирикутній невеликій залі стоїть знаменитий

торс, – на думку художників, Геркулес, створений Аполлонієм. Цей торс, перед яким знавці

падають ниць, предмет мало не благоговіння Мікель-Анджело, який приходив, коли під кінець

життя став сліпим, до Ватикану відчути його божественні форми, – цей торс чи не тому такий

славний і звеличений, що йому бракує голова, руки, ноги і частини спини?

Втім, на втіху профанам, художники говорять, що треба бути посвяченим в таїнства їх, аби

осягнути красу торсу.


ДИВНО, уривок з повісті Т. Шевченка «Художник»

Бувало, і я помилуюся Бельведерським торсом, та не стерплю і сяду малювати. Чудовий, зразковий твір стародавньої скульптури! Недаремно сліпий Мікель-Анжело навпомацки

захоплювався цим шматком відпочиваючого Геркулеса. І дивно. Якийсь пан Герсеванов в своїх

дорожніх враженнях так художньо вірно оцінює педантичний твір Мікель-Анжело «Страшний

суд», фрески божественного Рафаеля і багато інших знаменитих творів скульптури і живопису, а в

торсі Бельведерському бачить лише шматок мармуру, нічого більше. Дивно!


БЕЗ МАЙБУТНЬОГО, з статті М. Ядрінцева «30-річчя сибірського земляцтва»

Сибір ...був російською національною гордістю і уявлявся величезним багатим царством, рясним

соболями, із строкатим натовпом промислових народів. Насправді ж, як показує історія, це була

вельми пустинна і забута країна з пригніченим воєводським свавіллям населенням і з розореними

вимираючими інородцями.

Після захоплених вихвалянь «багатого Сибіру» ...раптом наступило розжалування. Російська

публіцистика в особі Герсеванова узялася знімати з Сибіру його царську мантію і довела, що ця

околиця не дає ніяких державі доходів, за своїми природними умовами не має ніякого майбуття і

вимагає виключно незліченних витрат.


ЦЕЙ МАЛОРОС – ЗВИЧАЙНІСІНЬКА СВИНЯ, з книги М. Герсеванова «Гоголь перед судом

звинувачувальної літератури»

Вважаючи злочином перед непорочними музами уподібнення чи навіть зближення імені Гоголя з

іменем Пушкіна, зауважимо, що лукавий хохол швидко втерся… в довіру; гостював у них часто

літом в Царському селі; майже щовечора бачився з ними, і навіть листи від рідних адресовані були

на ім’я Пушкіна. За допомогою таких сильних покровителів, він швидко розширив коло своїх

знайомств, і, оскільки був, незважаючи на молодість, неабияким майстром в мистецтві

підлабузництва, за короткий час зійшовся з потрібними для нього людьми.

…Знайшовши сильних покровителів та відданих друзів, Гоголь міцно за них тримався; вмів – в

цьому він був справжнім генієм – змусити їх діяти на власну користь; вимагав від них безупинних

послуг, а сам для них нічого не робив. Лестощі, машкара щирості, лакейські звички були

головною зброєю, яку він використовував, щоб окульбачити потрібних йому людей.

…Підлабузнюючись такими лестощами до приятелів, умів він вправно їх щиру прихильність

спрямувати на власне звеличення в журналах, які ті видавали.

…Як тільки справа торкалася того, щоб допомогти приятелеві, лукавець удавав з себе то хворого, то страшенно зайнятого, то звертав усю провину на спеку, лінощі, пилюку.

… Тривалий час й з незмінним успіхом грав Гоголь двоєдушну роль, удаючи ліберала в колі

молодих літераторів, ревного монархіста – перед милостивцями… Літературні друзі, раніше ним

обдурені, вірили щиро всьому, щоб він не писав… Декотрі з них… були щирими в своїх

переконаннях; бачили в ньому не пересічного живописця провінційних звичаїв, а якогось

реформатора, надію, славу, честь Росії одного з великих вождів її на шляху свідомості й розвитку; спорудили йому п’єдестал недосяжної висоти и в шанобливому спогляданні шанобливо

згуртувалися біля підніжжя. Всі ці фрази, повторювані безугавно протягом десяти років, запаморочили голову людині обмеженій; він сприйняв їх за істину; вбрався в ризи жерця, став

маніритися на трибуні й розмовляти пишномовними фразами…

…Треба зауважити, важку роль грав він довго й рідкісною майстерністю, не забуваючи в той же

час грати й іншу, досить протилежну, – роль лакузи по відношенню до милостивців. З

Жуковським, Уваровим, В’яземським говорив він про відданість монархічним засадам; з

Бєлінським та його партією – про лібералізм; кого огортав лестощами і робив підлоти; перед

іншими – відверто чванився…

…З суперниками і ворогами… хитрун наш був надзвичайно обережним й дуже рідко, та й то хіба

що в листах до найвідданіших товаришів, мимохідь, злегенька й не сміло штрикав їх.

Таким чином, володіючи надзвичайним тактом в стосунках з людьми, то сварячи, то вчиняючи

підлість, то упокорюючись, то чванячись, умів Гоголь досягти того, що створив фанатичних

прихильників на кшталт Бєлінського, Милюковича, Шевирьових, Аксакових… і багатьох-багатьох

інших…

…Доповз до того, що здобув сильних покровителів, які невсипно турбувалися про його добробут.

Їм підкурював він безбожно…, в свою чергу, вони тягли його нагору, він нарешті досяг того, що

побачив біля власних ніг всю Росію.

Як не запаморочитися голові у людини й менше схильної до знадження.

…Гоголь, зовсім не згадуючи про позитивні риси російського народу, робить вигляд, буцімто усім

відомий, усіма прийнятий за аксіому факт, що він складається з одного бруду.

…Моральне знесилення та фізична знемога зробили його життя даремним. …Не маючи ніколи

молодості, душею та тілом він давно уже був старезним дідуганом…

…Смерть його, прискорена обдуреним честолюбством й враженим шанолюбством була

послідовною; і в смерті він залишився вірним собі; Помер… в передпокої милостивця, самітнім, далеко від рідних, в Москві, яка гордилася тим, що любила й ховала прах брудного жебрака, геніального лакузу, наклепника Росії, наклепника російської жінки.

…Неодноразово ми запитували себе: чи ми не помиляємося? Невже такою була людина, перед

якою два десятиліття схиляла голову Росія? Яким талантом володів він, щоб змусити всю

грамотну й неграмотну Росію читати власні низькопробні твори? …І з сумом відповідаємо: ні, не

помиляємося…

…Тільки після виходу «Вибраних місць» побачила юна Росія, що була безсоромно обдурена, забажала скинути кумира, нею звеличеного; та було вже запізно: метал затвердів, і вона змушена

була відмовитися від свого наміру й звично кадити тому, кого більше не поважала.

…Не знаю, що ви думаєте, шановні читачі, а я в захваті від… лукавого малороса… Все це

доводить надзвичайний дар Гоголя крутити людьми з якими він спілкувався. …В непевні часи з

його честолюбством, шанолюбством, патяканням, лицемірством, вмінням створити відданих

людей й використати їх, він став би масштабним політичним діячем, чудовим майданним

промовцем, небезпечним крамольником. В епоху самозванства він, як Ляпунов… зрадив би шість

разів за два роки; зіграв би чудово Тушинського злодія, а за царевича Олексія опрацював би роль

Микити Пустосвята краще цього недолюдка. Проте не став би Сусаніним чи Мініним й ніколи не

створив би нічого доброго чи величного, бо не мав ні патріотизму, ні значної ідеї, ні відданості

бодай якому-небудь принципу. Власне я було багатством, виключно перед яким він схиляв голову

і заради якого всім жертвував.

…Двадцять років Росія захоплювалася й платила гроші двом спритним шахраям: Сенковський

просто обдурював її, вона не помічала; Гоголь переконував, що в Росії лише бруд; вона схилялася

перед ним.

Остання зовнішня причина успіху Гоголя… – бруд. Його він побачив на великих шляхах; але він

(бруд – авт.) виявляється також в будинках, вбраннях, в головах й навіть трохи в серцях росіян. Це

ведеться здавна. Крижанич, який жив в XVII столітті, пише, що датський король сказав про

наших послів: «Якщо ці люди ще декілька разів прийдуть до мне, мені потрібно буде збудувати

для них свинохлів: тому що, де вони поживуть, там через сморід півроку ніхто жити не може».

…Все це – залишки татарщини, від яких ми, слава Господу, потроху звільняємося. Гоголь же мав

найтепліші почуття до російського бруду.


НЕ ВСЕ В ПОРЯДКУ З ГОЛОВОЮ, напис В. Одоєвського на книзі М. Герсеванова «Гоголь

перед судом звинувачувальної літератури»

Прочитавши цю книгу, мимоволі переконуєшся, що автор перебуває в патологічному стані, досить

цікавому; його загальне роздратування зосередилося на одному предметі, що випадково трапився

йому під руку. Так напівбожевільні говорять досить розсудливо про різні предмети: розлад їх

розуму виявляється лише в повторенні однієї і тієї ж фрази, випадково ними почутої або самими

сказаної. У хворій голові вигадника має таїтися думка про його якесь покликання– бути

Немезидою Гоголю за ображену ним Росію. З іншого боку, тут висвічується один з поганих

елементів нашого народного характеру: непереборне бажання збити пиху у кого б то не було, хоч

у мертвого,– без всякої особливої причини, а лише тому– щоб він (мертвий) не дуже зазнався.


ГЛІКМАН Віктор Якович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, прозаїк, критик. Псевдоніми – Ірецький, криптонім - В. Я.

З лікарської родини.

Народився 1 (13) вересня 1882 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 16 листопада 1936 р. в м. Берліні (Німеччина).

Навчався в Білостоцькому реальному училищі (1893-1901), агрономічному відділі Київського

політехнічного інституту (1901-1905), юридичному факультету Петербурзького університету

(1906-1908).

Працював завідувачем бібліотеки петроградського Будинку літераторів.

Голова Всеросійської спілки письменників (1921).

Лауреат Гоголівськой преміії Товариства любителів російської словесності (1910).

Друкувався в газетах «Мова», «Сьогодні», «Ілюстрований тиждень», журналах «Вісник Європи»,

«Нове життя», «Сонце Росії» «Бесіда», «Сучасний світ», «Літопис Будинку літераторів»,

«Сполох», «Хвилі», «Лелітки», «Вісник літератури», «Літопис».

Наш земляк – автор оповідань «Чекання» (1906), «Мамонт» (1908), «Книга без закінчення» (1912),

«Мандрівник», «Небезпечний шлях» (обидва – 1914), «Біла ніч», «Критика» (обидва – 1915),

«Мистецтво писати» (1916), «Гравюри» (1921), «Морський протяг» (1923), «Підступність і

кохання» (1936), «Вона» (1937), п’єс «Розмова п. Нансеновського з п. Радянським» (1921), «Що

може людина» (1931), «Чайки» (1933), а також романів «Крадій вогню» (1925), «Спадкоємці»

(1928), «Холодне вугілля» (1930), «Бранець» (1931).

Його перу належать книги «Марність» (1915), «Охранка», «Романови» (обидві – 1925).

Наш земляк зазнав більшовицьких репресій. Заарештований і незабаром звільнений. У

відповідності до постанови петроградського губернського відділу ГПУ висланий за межі країни

(1922). Відбув на борту пароплава «Прусія», більше відомого в історії як «пароплав філософів».

За рішенням Нансеновського комітету, як політичному біженцю письменнику надано право

мешкати в Берліні без визначеного терміну (1933).

Г. став головним героєм роману Д. Бикова «Орфографія» (2003).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – В. Немирович-Данченко, М. Алданов, І. Демидов, М.

Гумільов, В. Набоков, С. Горний, М. Хмара, В. Ходасевич, Б. Харитон, І. Еренбург, М. Кузьмін, Н. Берберова, М. Субейро, Р. Ролан, Ю. Айхенвальд, С. Кречетов, Н. Грушко, В. Шкловський, М.

Осоргін, П. Пільський та ін.


***

НЕ ТІ ПРИЧИНИ

, з життєвого кредо В. Глікмана

Не варто зводити зовнішні збіги, котрі супроводжують епізоди нашого життя, в причинний зв’язок

між ними.


МІЖ БОГОМ І ДИЯВОЛОМ, зі спогадів В. Глікмана

Гумільов зізнається мені, що якби народився дещо раніше, то поза сумнівом став би

авантюристом.

– Втім, – говорить він, – не виключена можливість, що я ним ще буду. Адже ми зараз знову

живемо в епоху середньовіччя, коли люди ...коливаються між Богом і Дияволом. Я – з їх числа.

...Я якось жартівливо сказав йому:

– Ви були б хорошим купцем.

Він відповів серйозно:

– Я і є купець. Я продаю вірші. І, маю вас запевнити, роблю це краще за інших. Спробуйте

віршами прогодувати родину. А я це роблю. І мені це навіть подобається, тому що це всім здається

неможливим.

НА ЧИСТУ ВОДУ, з листа В. Ходасевича В. Ірецькому від 26 липня 1930 р.

Я одержав Ваш лист із запізненням, дорогий Вікторе Яковичу, тому що був у від’їзді. А потім у

мене розболілися очі від пилу (їздив автомобілем), потім мучився над черговим фейлетоном, а

потім – Ви самі знаєте, як буває, якщо на лист не відповіси відразу.

...Вступаючись за Сиріна, я, звичайно, зробив лише те, що зробила б на моєму місці всяка порядна

людина, яка в курсі справи. Ви і уявити собі не можете всю мерзоту, яку розвела тут Івановська

зграя. Треба прийняти до уваги, що література у нас в руках політиків. Про Іванова, Одоєвцеву, Адамовича вони до 1923 року не чули.

...Одного прекрасног (чи не прекрасного) дня може трапитися, що доведеться все виводити на

чисту воду, якщо не у пресі, то все ж таки більш-менш відкрито. Доведеться, для характеристики, торкнутися і минулого. Чи не допоможе мені Ваша пам’ять?

Ваш Владислав Ходасевич.

КОНФЛІКТУВАВ З КОЛЕГАМИ, з статті К. Яковлєвої «Віктор Ірецький»

Літературна доля В. Ірецького була не дуже вдалою, і, не зважаючи на те, що його книги і окремі

твори публікувалися досить регулярно, критика – здається, цілком справедливо – відгукувалася

про його белетристику прохолодно.

Сам Ірецький важко переживав своє становище; він відрізнявся, видно, запальною вдачею і

хворобливою самолюбністю, наслідком яких стали численні конфлікти з побратимами по перу..

ЛОВИТИ ПОСТІЙНО, з службової записки В. Леніна Ф. Дзержинському від 19 травня 1922 р.

Все це явні контрреволюціонери, посібники Антанти, організація її слуг і шпигунів і розтлителів

молоді, яка вчиться. Треба поставити справу так, аби цих «військових шпигунів» ловити і ловити

постійно й систематично висилати за кордон.

…Збирати систематичні відомості про політичний стаж, роботу і літературну діяльність

професорів і письменників. Доручити все це тямущій, освіченій і акуратній людині в

Державному політичному управлінні.


ОЧИЩЕННЯ, повідомлення газети «Правда» від 31 серпня 1922 р.

За ухвалою Державного політичного управління найконтрреволюційніші елементи з середовища

професорів, лікарів, агрономів, літераторів вислані в північні губернії, частина – за кордон.


НЕ ПРИМИРИВСЯ З НОВОЮ ВЛАДОЮ, з постанови про арешт В. Глікмана (Ірецького)

Ірецького В. Я. …притягнути як обвинувачуваного з висуненням йому звинувачення в тому, що

він з моменту Жовтневого перевороту і до теперішнього часу не тільки не примирився з існуючою

в Росії робітничо-селянською владою, але й ні на один момент не припиняв своєї антирадянської

діяльності.


ПОНАД ПОЛОВИНУ СКЛАЛИ ГУМАНІТАРІЇ, з дослідження В. Макарова і B. Христофорова

«Пасажири «Філософського пароплава»

«Філософський пароплав» займає абсолютно особливе місце в історії Росії. Він є своєрідною

точкою відліку, з якою в XX ст. розпочався драматичний розкол єдиної культури Росії на

Російське Зарубіжжя і Росію Радянську. …Першою згадкою про кількість інтелігенції,

депортованої з радянської Росії восени 1922 р., є інтерв’ю В. М’якотіна берлінській газеті

«Кермо»: «З Москви …с сім’ями вислано близько 100 чоловік».

…Керівництвом партії і держави спочатку планувалося репресувати 200 чоловік. Проте, дійсні

масштаби цієї акції багато в чому залишаються до кінця невідомими. За даними А. Когана (на

основі архівних матеріалів Російського державного архіву соціально-політичної історії) в списках

на вислання значилося на 3 серпня 1922 р. – 74 особи, на 23 серпня – 174 особи, з них: 1) по

Україні – 77 осіб; 2) по Москві – 67; 3) по Петрограду – 30.

Впадає в очі той факт, що серед висланих влітку-восени 1922 р., найвищий відсоток склали

викладачі вузів і, в цілому, особи гуманітарних професій (педагоги, письменники, журналісти, економісти, юристи) – понад 50 відсотків.

Сучасні дослідники відзначають, що трагедія «передової частини» російської інтелігенції, яка

довгі роки готувала революцію, полягає в тому, що в результаті вона виявилася не затребуваною

новою владою.

…Радикальні сили, що стали до управління країною, потопили в морі насильства високі ідеї

свободи і справедливості.


ПРОГАВИВ НЕБЕЗПЕКУ, з статті Н. Снитко

Ірецький, який вільно володів німецькою мовою, розвинув у Берліні бурхливу діяльність...

Здавалося, справи його йшли непогано, в усякому разі краще, ніж у багатьох російських

літераторів в еміграції.

Проте Ірецький прогавив небезпеку, що насувалася. Берлін поступово, але зі все зростаючою

швидкістю «коричневів». Друзі по еміграції розсудливо і своєчасно роз’їхалися. Ірецький

залишився.

Причина його смерті залишилася невиясненою. Підстав припускати, що він закінчив життя в

концтаборі, немає. Свою національність Ірецький приховував, і серед товаришів по вигнанню

зрадників, здається, не було.


ФСБ НЕ КОМЕНТУЄ, з статті В. Гребінця «Розсекретили справи двох пасажирів

«Філософського пароплава»

На столі в архіві ФСБ лежать дві стандартно-канцелярські теки з грифом «Таємно». «Справа зі

звинувачування». Пешехонов Олексій Васильович. Ірецький Віктор Якович.

Це не найгучніші прізвища із списку висланих в 1922 році. Проте їх справи розсекретили. Інші –

ні. Чому – ФСБ не коментує.

Людей із списку, складеного комісією з висилки при Політбюро ЦК РКП(б), брали удома, на

вулиці (як Олексія Пешехонова), в гостях. Багатьох просто викликали повістками, заарештовували

вже під час допиту (як Віктора Ірецького). Наперед для кожного заарештованого було заготовлено

стандартний блок документів. У справах петербуржця Ірецького й москвича Пешехонова ухвали

про затримання відрізняються лише прізвищами слідчих.

...Мотиви, якими керувалася комісія Політбюро ЦК, включаючи Віктора Ірецького в список

неблагонадійних, туманні. Відомостей про нього небагато, справа № 1802 складається всього з 17

аркушів. У протоколі допиту від 4 вересня 1922 року він пише: «Єврей. Завбібліотекою в Будинку

Літераторів з 1918 р. Походження: з міщанин м. Шліссельбурга. Рід занять: літератор-белетрист».

З чого слідчий Козловський зробив висновок про «руйнівну антирадянську діяльність» Ірецького.

Проте Ірецький був звільнений 11 листопада 1922 року за розпорядженням заступника голови

ГПУ Йосипа Уншліхта з формулюванням: «до особливого розпорядження висилку за межу

літератора Ірецького припинити».

Особливе розпорядження надійшло через місяць.


І НИНІ ВЛАДА БОЇТЬСЯ ПРАВДИ, з статті Б. Соколова «Історію – порціями»

Біда в тому, що в нашій (мова про Росію – авт.) архівній справі інтереси відомств превалюють над

загальнонаціональними. Всі урочисто задекларовані норми про максимальний 50-річний термін

давності для розсекречення документів не діють відносно архівів відомств – ФСБ, Міністерства

оборони, Міністерства іноземних справ і інших, які не поспішають передавати свої папери в

загальнодержавні, доступні для дослідників архіви. У відомчі ж архіви пускають тільки

«асимільованих істориків», які ні про ФСБ, ні про інші впливові установи поганого слова не

скажуть.

Понад те, навіть в невідомчих архівах, на зразок Російського державного архіву соціально-

політичної історії зараз починають засекречувати раніше доступні дослідникам справи.

І вже зовсім незрозуміло, до якого відомства повинні бути віднесені «особливі теки» Політбюро, котрі залишаються секретними починаючи з 40-х років, і документи Державного комітету оборони

1941-1945 років, які були знов засекречені після короткого періоду лібералізму початку 90-х.

Очевидно, в їх розголошуванні до цих пір не зацікавлені державні структури. Чому?


КОНКРЕТНИЙ ПРОТОТИП, з авторської передмови до роману Д. Бикова «Орфографія»

«Орфографія» – швидше опера, ніж роман, і тому вимагати від неї історичної достовірності так

само дивно, як шукати історичні помилки або етнографічні погрішності в «Хованщині» або «Чіо-

чіо-сані». Автор не документаліст, проте за деякі частковості може поручитися.

Всякий, хто жив в Росії в дев’яності роки, не може не знати російської революції. …Напередодні

відчуваєш захоплення і напругу, творчий підйом і незрівнянну причетність до доль світу; після

перевороту настає розчарування і нудьга.

Кожна революція породжує і розкол в середовищі інтелігенції: частина нещасного прошарку, свято вірячи в необхідність змін або мріючи забігти попереду паровоза, налаштована

співробітничати з гегемонами – інша займає консервативно-охоронні позиції, скептично ставиться

до перспективи революційних змін і у результаті завжди виявляється правою. Відлига потрібна

лише для того, щоб легітимніше виглядало заморожування; закономірність відкрив великий

мислитель Луазон, і шкода, що за відсутністю такого мислителя мені довелося його винайти.

Проте в «Орфографії» не так вже й багато вигадки. Відміна російського правопису – мабуть, єдине

фантастичне допущення, яке я собі дозволив і без якого, як з’ясувалося згодом, цілком міг

обійтися. Це була свого роду перша ступінь ракети, який неминуче відвалюється при зльоті, але

необхідний для того, щоб відірватися від землі.

Що стосується Ятя, то у цього героя був цілком конкретний прототип – Віктор Якович Ірецький

(Іріксон), публіцист «Мови», автор чудових фантастичних розповідей і декількох романів, в яких

відчувається незвичайний талант у поєднанні з дещо надмірним смаком і тонкістю. Щоб стати

справжнім письменником, Ірецькому не вистачало стихійної образотворчої потужності, здібності

до зваблювань і, можливо, відчуття Батьківщини. Цей вічний чужинець, напівєврей, всіх станів не

боєць, помер в еміграції від туберкульозу (вмудрившись, проте, вже після від’їзду опублікувати на

батьківщині роман «Заповіт предків» – в Росії залишилися прихильники таланту Ірецького, які

зуміли видати його роман, написаний на скандинавському матеріалі, за твір справжнього

скандинава).


ВЧУ ШАНУВАТИ ПОЕЗІЮ, бувальщина

За спогадами сучасників, М. Гумільов, який ходив то в циліндрі, то в яскравій досі з тюленячого

хутра з кольоровою облямівкою, за будь-яких оставин з будь-яким співбесідником розмовляв

гоноровито. А надто – з так званими пролетарськими поетами, що було не зовсім безпечно.

Якось В. Глікман дав М. Гумільову це зрозуміти, додавши, що його тон налаштовує проти нього

поетів, за якими стоїть ЧК, і робить їх його ворогами.

На що Гумільов незворушно відповів:

– Лише так з ними і треба розмовляти. Цим я піднімаю в їх очах поезію!


ГОРДІН Володимир Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник.

З міщанської родини.

Народився в 1882 р. в с. Смілому Полтавської губернії Російської імперії (нині – Золочівський

район Харківської області України).

Помер після 1926 р.

Освіти не мав. За його автобіографічним твердженням, основу розумового розвитку заклали Ф.

Достоєвський, Г. Ібсен, Е. По, А. Стріндберг, М. Метерлінк, Ф. Ніцше та релігійно-містичні поети.

Працював в установах земельної статистики в Полтаві, Симбірську, Казані (1900-1904), був

редактором журналу «Вершини».

Друкувався в газетах «Київські новини», «Столична пошта», «Наше життя», «Мова», «Наше

сторіччя», «Товариш», журналах «Вершини», «Глядач», «Весь світ», «Всесвітній вісник», «Нива»,

«Вогник».

Літературний дебют склався невдало: його нариси, запропоновані журналу «Російське багатство», відхилили (1903).

Проте уже згодом спромігся видрукувати збірник оповідань «Начерки пером» (1904).

Потім настала черга книги «В боротьбі. Маленькі оповідання» (1906), які згодом за вироком Пете-

рбурзької судової палати були знищені.

Г. – автор збірників оповідань «Зоряний шлях» (1908), «Одинокі люди» (1910), «Згасаюче місто»

(1921), а також зібрання афоризмів та віршів «Еготика» (1922).

Укладач благодійного збірника «Пряник осиротілим дітям» (1916).

У революційні роки був в опозиції до більшовицького режиму.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Д. Цензор, С. Єсенін, Г. Іванов, М. Кузьмін, Р. Івнєв, О.

Мандельштам, Г. Адамович, та ін.


***

НЕМОЖЛИВИЙ ГОРДІН

, з книги В. Пастухова «Країна спогадів»

Рюрик Івнєв був дуже неуважний, ходив з якимось розгубленим виглядом і мало не прагнув

«виходити у вікна і дзеркала замість дверей» …Квартира його була теж дивною. …Якась

палітурна майстерня, де він знімав кімнату. Увечері він був там один, а навколо - темні великі

приміщення. Його житло нагадувало мені квартиру кравця Капернаумова, в якій жила Соня

Мармеладова. І мені завжди здавалося, що за стіною сидить Свидригайлов.

У цій квартирі я вперше побачив С. Єсеніна. Рюрик Івнєв скликав низку …письменників для того, щоб познайомити їх з Єсеніним і його поезією. Єсенін щойно з'явився в Петербурзі, про нього

ходили чутки, як про разюче «селянського поета», але мало хто його знав. Він прийшов в

блакитний косоворотці, був білявий і надзвичайно привабливий. …Читав вірші якимось

підкреслено сільським говірком.

На цьому вечорі були Кузьмін, Георгій Іванов, Георгій Адамович, О. Мандельштам, а поряд з

ними такі «неможливі» письменники і поети, як, наприклад, Володимир Гордін та Дмитро Цензор.

Георгій Іванов з звичайною своєю уїдливістю, я б сказав чарівною уїдливістю, прошепотів мені: «І

зовсім він не з села, він скінчив учительську семінарію (або щось в цьому роді)».

Кузьміна вірші Єсеніна «залишили холодним», зате група В. Гордіна - Д. Цензора (і іже з ними) були в якомусь телячому захваті. Але коли вони (сторонні) пішли і Єсенін почав співати

нецензурні частівки, прийшли в захват ті, що «залишалися холодними», в тому числі і я. Кузьмін

зауважив: «Вірші були лимонадцем, а частушки - горілкою».

ДІТЕЙ З НИМ НЕ ХРЕСТИТИ, зі спогадів Р. Івнєва

Ось, наприклад, Володимир Гордін, редактор журналу «Вершини», який любив мене щиро і часто

друкував мої оповідання, підійшов до мене нещодавно на лекції і сказав:

- Так ось ви який виявляється? Одумайтеся, інакше загинете!

На що мені С. Єсенін порадив:

- А ти плюнь на нього. Що тобі, дітей з ним хрестити, чи що?


ГРАДОВСЬКИЙ Григорій Костянтинович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, фейлетоніст, драматург. Псевдонім – Гамма.

З дворянської родини.

Народився 31 жовтня (12 листопада) 1842 р. в с. Макарисі Олександрійського повіту Херсонської

губернії (нині – Знам’янський район Кіровоградської області України).

Помер 13 (26) квітня 1915 р. в м. Петрограді Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Волковому цвинтарі.

Закінчив Харківську гімназію №1 (1859), юридичний факультет Київського університету св.

Володимира (1864).

Працював в канцелярії Київського генерал-губернатора (1865-1868), Міністерстві державного

майна в Петербурзі (1869-1873), Міністерстві юстиції (1873-1875), редактором і видавцем газети

«Російський огляд» (1876-1878),

Один з організаторів каси взаємодопомоги літераторів і вчених при Літературному фонді (1891).

Як літератор дебютував рецензією на спектакль в «Харківських губернських відомостях» (1862).

Друкувався в газетах «Киянин», «Громадянин», «Московські відомості», «Київський телеграф»,

«Голос», «Порядок», «Московський телеграф», «Біржові відомості», «Судова газета», «Новини», журналах «Світ», «Слово», «Схід», «Промінь», «Історичний вісник».


Перу Г. належать книги «Війна в Малій Азії в 1877 р.» (1878), «М. Д. Скобелєв» (1884), «Дві

драми: «Старий ліберал» і ««В ім’я кохання» (1907), «Підсумки» (1908), «Публіцист-громадянин»

(1916).

Входив в число тих, хто підписав супліку на ім’я Государя про перегляд закону про пресу (1895).

Звертався з листом до К. Побєдоносцева, переконуючи його вплинути на царя, щоб той дарував

Росії свободу преси (1896).

Зазнав неабияких переслідувань з боку влади: був відправлений у відставку за критичні виступи у

пресі (1875). Вихід очолюваної ним газети «Російський огляд» впродовж двох років, які вона

існувала, тричі призупинявся, а редактор отримав 11 попереджень. Врешті-решт видання «за

шкідливу спрямованість» знову закрили: цього разу – назавжди (1878).

Нашому землякові не дозволили видавати журнал «Відгук» (1882).

В результаті цих негараздів публіцист довго хворів на нервовий розлад (1897-1907).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Л. Толстой, В. Більбасов, Ф. Достоєвський, С. Венгеров, М. Пісковський, М. Лоріс-Меліков, В. Анушкін, Л. Бертенсон, В. Водовозов, Д. Драчевський, В.

Набоков, О. Погодін, В. Сухомлинов, В. Зотов, М. Сімборський, М. Михайловський та ін.


***

СПЕКУЛЯТИВНА ПРЕСА

, з професійного кредо Г. Градовського

Існуючі в Росії умови і система адміністративних стягнень не сприяють незалежній, чесній, не

спекулятивній пресі.


З ТОЛСТОГО Я НЕ ЗВОДИВ ОЧЕЙ, з нарису Г. Градовського «Два дні в Ясній Поляні»

Ледве встиг я зняти пальто в передпокої, як на сходах з’явилася видна, швидка в рухах, не молода, але далеко ще не й стара пані Софія Андріївна Толстая. Декількох слів, звуку її голосу було

досить, щоб стихли всі мої світськість і щирість.

– Якщо бажаєте, пройдіть в свою кімнату, а Лев Миколайович чекає вас.

Нашвидку переодягнувшись, я піднявся вгору і увійшов до великої зали, де був Толстой. Я

швидко підійшов. Він встав і, протягуючи руку, сказав, що радий познайомитися; але

побоюється, що мої очікування надмірні.

Моє місце було з протилежного боку, навпроти господаря і біля господині, неначе всі ми були

давно знайомими. Графиня відрекомендувала мене доньці.

Наскільки дозволяло пристойність, я не спускав очей з Льва Миколайовича.

…Багато розпитував про М. М. Стасюлевича, найперше, з приводу жартівливого докору, що Л. М.

все ще «гарцює на коні» в селі. З особливою участю Лев Миколайович цікавився покаранням за

якісь провини «у справах друку».

– Ось ви все життя билися з цензурою, – звернувся до мене Лев Миколайович.

– Далебі, не знаю, – відповідав я, – можливо, тому, що я юрист.

Зацікавився Лев Миколайович і касою взаємодопомоги літераторів і вчених. Мабуть, залишився

задоволений моєю розповіддю.

Кінчився перший день мого перебування в Ясній Поляні. Прощаючись з Софією Андріївною, я

уточнив про місцеві порядки, про неписаний статут.

Лев Миколайович встає о 8 годині ранку і поринає в думи... Як і раніше, він часто їздить верхи.

До сніданку, пополудні, у великому залі знову все ожило. ..Лев Миколайович повернувся з

прогулянки бадьорим, з жвавим кольором обличчя.

ПРЕСІ ВІРИ НЕМАЄ, з книги Г. Градовського «Підсумки»

Чуючи найпрезирливіші відгуки О. Є. Тімашова (міністр внутрішніх справ Росії – авт.) про деякі

газети і журналістів, про їх двоєдушність, продажність і готовність із-за матеріальних розрахунків

на всякі операції з совістю і на всілякі витівки перед публікою, – я висловив думку, що

...заохочують саме ту етичну розгнузданість і те крамарювання, яке так обурює міністра.

Як же було моє здивування, коли у відповідь на це я почув, що адміністрації зручніше справлятися

і мати справу з тими журналістами, які переслідують відверто комерційні цілі.

Я спробував виголосити міркування, яка небезпека загрожує державі і суспільству від розтління

такої сили, як преса, від знищення незалежного, щирого слова, проте переконався, що

журналістика розглядається тільки як зло, яке з потреби доводиться терпіти, і що в корисні, плідні

послуги її дійсним інтересам держави, уряду і суспільства – немає ані найменшої віри.

СЮЖЕТ ПОЕТОВІ НАДАВ ПОРАНЕНИЙ ОФІЦЕР, зі спогадів Г. Градовського «Про М. Ю.

Лермонтова»

– Чи знаєте, як я опинився на Кавказі? – запитав мене одного разу Шульц.

– Будьте ласкаві, розкажіть.

– Був я молодим офіцером, без зв’язків, без засобів. А тоді все дворянство служило у війську і

набувало становища на військовій службі. Служив я в Петербурзі. Військовому всі двері були

відчинені... Познайомився з одним сімейством, де була донька-красуня... Звичайно, закохався, але

й я їй сподобався. За тодішнім звичаєм, зробив пропозицію батькам і отримав носа. Вони знайшли

мене недостатньо заслуженим і мало придатним женихом...

Тоді я й поїхав на Кавказ, заявивши, що буду або на щиті, або під щитом. Вона обіцяла чекати. Ця

обіцянка і гаряче до неї кохання і окриляли мене, пом’якшувало гіркоту розлуки.

У відомій справі під Ахульго я одержав декілька ран, але не залишав строю, доки куля в груди не

повалила мене як мертвого... Серед убитих і поранених пролежав весь день... Потім мене

підібрали, підлікували, направили за кордон на казенний рахунок. Вже на зворотному шляху до

Росії був я в Дрездені. Звичайно, пішов в знамениту картинну галерею...

Підходжу і дивлюся на Мадонну... Раптом відчуваю, ніби електричний струм пробіг по мені, серце

застукало, як довбня... Озираюся і не вірю своїм очам... Уява чи дійсність?.. Біля мене, біля тієї ж

картини, стоїть вона... Достатньо було одного погляду, досить було двох слів... Ми зрозуміли один

одного і надали особливе значення чудовому випадку, котрий звів нас після довгих років розлуки.

Моя мадонна залишилася вірна мені. Рідні вже не заперечували, і ми повінчалися. Сама доля

з’єднала нас!

– Чудовий роман, – сказав я.

– Але ви не знаєте, чому я розповів вам цю історію. Справа в тому, що так само, як вам, я розповів

її Лермонтову... Давненько це було: ви і на світ тоді ще не з’явилися... Ми з ним зустрічалися на

Кавказі... Розповів, і Лермонтов питає: «Скажіть, що ви відчували, коли лежали серед убитих і

поранених?» – «Що я відчував? Я відчував, звичайно, безпорадність, спрагу під пекучими

променями сонця; проте в напівзабутті думки мої часто мчали далеко від поля битви, до тієї, заради якої я опинився на Кавказі... Чи пам’ятає вона мене, чи відчуває, в якому жалюгідному

становищі опинився її жених». Лермонтов промовчав, а через декілька днів зустрічає мене і

говорить: «Дякую вам за сюжет. Хочете прочитати?» І він прочитав мені свій відомий вірш: В полдневный жар в долине Дагестана

С свинцом в груди лежал недвижим я;

Глубокая еще дымилась рана... і т. д.

– Ось чому я торкнувся цієї стародавньої історії... Мені призначено було, абсолютно випадково, надихнути такого поета, як Лермонтов... Це велика честь, і мені думається, що вам приємно

дізнатися походження цього вірша; відомо, що воно покладене на музику і …співається, як

чарівний, зворушливий романс.

ЧИ ІСНУЮТЬ У НАРОДУ ІДЕАЛИ, полемічний закид Ф. Достоєвського Г. Градовському в

березні 1876 р.

Скільки б ми не говорили на цю тему з паном Гаммою, ми ніколи ні до чого не добалакаємося. Це

суперечка довга, а для нас найважливіша. Є у народу ідеали чи зовсім їх немає – ось питання

нашого життя і смерті.

Суперечка ця ведеться вже дуже давно і зупинилася на тому, що одним ці ідеали сяють, як сонце, інші ж зовсім їх не помічають і остаточно відмовилися помічати. Хто має рацію – вирішимо не ми, але вирішиться це, можливо, досить скоро.

Останнім часом пролунало декілька голосів в тому сенсі, що у нас не може бути нічого

охоронного, тому що у нас «нічого охороняти». Насправді, якщо немає своїх ідеалів, то чи варто

тут піклуватися і що-небудь охороняти? Що ж, якщо ця думка приносить такий спокій, то і на

здоров’я.


ГРАДОВСЬКИЙ ЗГАДУВАВ, з монографії Н. Патрушевої «Діячі преси у боротьбі з цензурою: 60-і рр. ХIХ ст.»

Г. К. Градовський згадував: «не раз траплялося, що цензор, редактор і автор сукупно сушили

голову, як би так висловити і закутати в такі невловимі форми вірну думку або корисну пораду, щоб не занапастити статтю, щоб відоме явище не було обійдене мовчанням, проте щоб не

трапилося і якогось «непорозуміння» або «прочуханки» з боку місцевої адміністрації або з

Петербургу».

Проте це не завжди вдавалося. Наприклад, після порушення судового переслідування проти книги

«Наукові політичні і філософські досліди» клопотання її видавця М. Л. Тіблена про припинення

переслідування за умови виключення з книги, за розсудом цензури, «незручних місць», Рада

Головного управління не задовольнила.


ЗАКОНІВ В РОСІЇ НЕМАЄ, з статті О. Мокроусова «Цензори не ми, ми не цензори»

Портрет цензора, який запам’ятовується, залишив редактор «Історичного вісника» Борис

Глінський: «С. І. Коссович був оригінал, якого рідко зустрінеш в житті. Людина, поза сумнівом, великого розуму і великої освіти, він підходив до кожного питання з погляду життєвої

повсякденної практики. Він відверто ставив крапки над «i». Його цензорський символ віри

…зводився до наступних положень: «Я – чиновник, який кожного двадцятого числа одержує

платню. Воно потрібна як прожиток мені і моїй сім’ї. Законів у Росії немає, а є розсуд начальства, від якого і залежить моє двадцяте число. Його волю я повинен шанувати і виконувати, і чим

пунктуальніше це роблю, тим більше зростаю в його очах.


ГРЕЙД (ГРАД) Луїс Ісакович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: англійський.

Медіамагнат, театральний антрепренер, кінопродюсер. Фундатор незалежного британського

телебачення (канал Ай-Ті-Ві, 1950); чемпіон світу з чарльстону (1926).

З міщанської родини. Справжнє прізвище – Виноградський Лев. Батько, Виноградський І., –

кравець; брати, Леслі Грейд та Бернард Дельфонт, – імпресаріо та менеджери ITC Entertainment, The Beatles, шоу Jesus of Nazareth, The Muppet Show, EMI; племінник, Майкл Г., – голова

опікунської ради Бі-Бі-Сі (2004-2008).

Народився 25 грудня 1906 р. в с. Токмаці Бердянського повіту Таврійської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Запорізької області України).

Помер 14 грудня 1998 р. в м. Лондоні (Англія).

Перший продюсер серіалу «Маппет-шоу» (1962).

Наш земляк також – продюсер художніх фільмів «Мадам Сайн» (1972), «Перевал Кассандри»

(1976), «Легіонери» (1977), «Вічний сон», «Кривава сутичка двох чоловіків із-за однієї вдови, імовірно з політичних мотивів», «Осіннясоната» (усі – 1978), «Втеча до Афіни» (1979), «Підняти

«Титанік» (1980), «Зелений лід», «Легенда про самотнього рейнджера» (обидва – 1981), «Дуель

пристрастей» (1992).

Стрічка І. Бергмана «Осіння соната» отримала «Оскара» (1979).

Для Ай-Ті-Ві британським парламентом офіційно встановлена 25-процентна квота на продукцію

незалежних продюсерів (1990).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – І. Бергман, Д. Грін, У. Фрай, Д. Фроулі, Д. Барнс, М.

Старгер, Л. Вертмюллер, Д. Хенсон, Д. Лазер, А. Коломбо, Р. Вагнер, К. Понті, Д. Річардс, М.

Гіббс, Х. Бьорк, Л. Олів’є та ін.


***

ВОЛЯ НЕ ПРОДАЄТЬСЯ

, з професійного кредо Л. Грейда (Града)

Навіть за усе золото світу не можна продавати власну волю.

ЛОРД З ТОКМАКА, з радіопередачі С. Новгородцева «Грейд Лью»

Лорд Грейд отримав свій титул за заслуги перед мистецтвом. Свій шлях в ньому він починав з

бальних танців.

...Росією котилася хвиля єврейських погромів, і Виноградським довелося зніматися з насиджених

місць. У 1912 році вони прибули до Лондона, де вже поселилися родичі. Батько став за

прасувальну дошку, пізніше дослужився до механіка швейних машин.

Син, який став в Англії Луїсом, був на рідкість здібним. Він швидко освоїв англійську і багато

разів вигравав стипендії до коледжу, котрих йому зрештою не давали, оскільки він не був

англійським громадянином. Батько, до речі, так і помер без паспорта.

Але поки він був живий, Луїс допоміг йому відкрити вишивальну фабрику «Виноградський і син».

А ще він захоплювався танцями, вивчився краще за інших модний чарльстон, завоював перше

місце на світовому чемпіонаті. Тоді ж і змінив довге і незручне прізвище Виноградський на

коротке Град.

На дворі стояв 1926 рік. Через два роки Луїс поїхав на гастролі до паризького «Мулен-руж».

Французька газета «Парі-міді», описуючи його виступ, надрукувала прізвище на французький

зразок, з буквою «е» на кінці. Тож з Парижа наш герой повернувся Лу Грейдом.

Він привіз з собою купу вражень і контактів. Виявляється, в континентальній Європі безліч

артистів, яких можна з успіхом показати англійській публіці. Так Лу Грейд поступово перейшов в

театральні агенти.

Вести переговори з акторами і антрепренерами – справа непроста, ці люди слабке місце

відчувають миттєво. Вихід знайшла дружина, подарувавши Лу Грейду коробку дорогих сигар.

Пускаючи клуби ароматного диму, він міг тепер виходити на фінансовий поєдинок з ким завгодно.

Після багатьох років успішної діяльності, в 1950 році Лу Грейд зумів зібрати консорціум знайомих

по шоу-бізнесу і одержати ліцензію на новий телевізійний канал, поклавши початок незалежному

телебаченню у Великобританії.


БРИТАНСЬКА ТЕЛЕКОМПАНІЯ №1, з статті М. Озерова «Відповідальність і успіх»

Би-Бі-Сі – єдина державна телекомпанія в Англії, інші – приватні. Три ведучі: Ай-Ті-Ві, Четвертий

канал і П’ятий канал. Номер один з них – Ай-Ті-Ві, що розшифровується як «Індепендент

телевіжн» – «незалежне телебачення».

...Би-Бі-Сі і Ай-Ті-Ві – непримиренні суперники.

Прийоми боротьби відомі. Анонсуючи майбутні передачі, супротивники повторюють

найзахоплюючіші уривки з них. З 19.00 показують найвидовищніші програми.

Ай-Ті-Ві ось вже понад сорок років (!) починає вечірню програму з «Коронейшн-стріт» і крутить її

тричі на тиждень. Вигуки, п’яний сміх, шум розбитого посуду... Дія багатьох серій відбувається в

пивному барі. Жителі Коронейшн-стріт поспішають після роботи до пабу і просиджують там до

опівночі, перемиваючи кісточки один одному.

– Мері купила новий капелюшок! Звідки вона дістала гроші? – питає одна жінка іншу.

– Ха, ти що, Мері не знаєш! Кожен другий на нашій вулиці – її коханець. Але цікаво, хто зробив їй

подарунок?

Далі йде довге обговорення цієї животрепетної для «людини з вулиці» теми. А саме до нього

прагнуть максимально наблизитися такі передачі «легкого жанру». Їх, до речі, на британському ТБ

значно більше, ніж у нас.

Бойовиків з «ментами» і гонитвою менше, хоча різних «жахливчиків» – достатньо. За один вечір я

переглянув на Ай-Ті-Ві три таких фільми: «Сліди в тумані» (служниця підглянула, як чоловік

задушив дружину, і почала його шантажувати, в результаті вбивця задушив і її); «Чоловік на

прізвисько Відважний» (безногий інвалід за допомогою гіпнозу розкрив надзаплутаний злочин) і

«Пекло» (пишна блондинка разом з коханцем поволі і витончено убиває в розпеченій пустелі

свого чоловіка).


ХОРОБРИЙ ГРЕЙД, з кореспонденції О. Купцової «Усе це – маппет-шоу»

У 1969 році в «ляльковому» бізнесі стався прорив. До ефіру вийшла перша дитяча повчальна

програма з маріонетками – «Вулиця Сезам». І Хенсон з своїм «штатом» маппетів, який вже

розрісся, перекочував до неї.

Усе б нічого, ось лише затісно було майбутньому творцеві «Маппет-шоу» в рамках дитячої

передачі. І не пожартуєш особливо, і на всякі слизькі теми не поговориш.

Джім уже змирився з тим, що він лялькар, проте він волів виготовляти ляльки дорослих. Йому

більше до душі було створювати скетчі типу: великоокі ящір-сексист і духовний оракул якоїсь

землі Горч міркують на тему сексу і наркотиків.

Його недостатньо розуміли. Один з телевізійних чиновників навіть скаламбурив із цього приводу, назвавши маппетів «Mucking Fuppets». Хенсона попросили повернутися до традиційних

«сезамівських» приколів.

Про створення власної програми не могло бути й мови. Лише 1976 року хоробрий і далекозорий

британець Луїс Грейд вирішив профінансувати шоу Хенсона. У ефір вийшло «Маппет-шоу».

Своєю присутністю його вшановували Пітер Устінов, Шарль Азнавур, Стів Мартін, Елтон Джон, Рудольф Нурієв, Сильвестр Сталлоне, Еліс Купер, Лайза Міннеллі, Даяна Рос, Роджер Мур, Брук

Шілдс etc. Жодна із зірок не з’являлася в шоу двічі. Таким був неписаний закон...


УЗГОДЖЕНО ПРЕСУВАЛИ «БІТТЛЗ», з книги П. Брауна і С. Гейнза «Любов, яку ти віддаєш»

Не зважаючи на колосальний успіх, заповнені концертні зали і зростаючу популярність групи, головне лондонське видавництво «Фліт-стріт» продовжувало ігнорувати «Біттлз». ...Щоразу, як

тільки Бріан робив спробу протягти матеріал про «Біттлз» в крупних лондонських виданнях, гідні

їх популярності, він, здавалося, натикався на кам’яну стіну. Бріан зрозумів, що це змова трьох

братів – Лу і Леслі Грейдів і Бернарда Дельфонта. Грейди весь розважальний бізнес обплели

павутиною, в яку і потрапили Бріан з хлопцями.

Лу Грейд, згодом лорд Грейд, володів величезною телевізійною корпорацією, найкрупнішою

незалежною компанією, що випускає телепрограми для Великобританії. Ще він особисто створив

популярне телешоу «Недільний вечір в Палладіумі».

Леслі Грейд очолював найбільше в країні агентство шоу-бізнесу, ...а також кінофільми, спектаклі і

телепрограми.

Третій брат, Бернард, власник декількох престижних театрів, був могутньою силою за спиною

театрів Вест-енду; після аудієнції у королеви він став власником престижної програми «Роял

Комманд Перфоманс». Успішність братів зачіпала Бріана навіть більше, ніж ігнорування ними

«Біттлз».

Проблема виникла, коли після першого успіху «Біттлз» агентство Леслі Грейда запропонувало

Бріану підписати контракт на презентацію і ангажемент. Оскільки крупне і впливове агентство

могло надати значну допомогу «Біттлз», такий крок уявлявся розумним. Але за свої послуги воно

хотіло одержувати 10 відсотків всього – дуже значного – доходу від виступів групи.

Бріан, який виконував функції менеджера і агента з ангажементу, мав скоротити свої комісійні до

15 відсотків. Понад те, тепер він активно організовував власні концерти на півночі Англії, користуючись послугами менш відомих менеджерів, котрі відкривали рахунки для «Біттлз».

Таким чином, він одержував гроші як менеджер всіх груп, як агент з ангажементів і як керівник.

Його дохід – в основному готівкою – був величезним. Як тільки Грейди накладуть лапу, все

прикриється, і Бріан вирішив повністю ігнорувати це питання.

Однак з’ясувалося, що Бріан тим самим створив певні складнощі, оскільки брати усунули «Біттлз»

від свого видавництва. Все ж таки він не здавався і сподівався, що хлопці самі прокладуть собі

дорогу, а Грейди будуть вимушені їхнім вимогам.

...Пісня «Вона тебе кохання» не просто побила всі рекорди, платівка стрімко вирвалася на перше

місце і була розпродана швидше, ніж будь-який з синглів, раніше випущених у Великобританії.

Цей рекорд так і не був побитий впродовж подальших п’ятнадцяти років.

Лу Грейд не міг протистояти тиску сотень тисяч листів від людей, які прохали показати «Біттлз» в

«Недільному вечорі в Палладіумі», і бітли одержали запрошення.


ПЛЕМІННИК – ГОЛОВНИЙ ПОРНОГРАФ ТУМАННОГО АЛЬБІОНУ, з інформації Бі-Бі-сі

«Головою Бі-Бі-Сі став Майкл Грейд»

Майкл Грейд залишив помітний слід в історії телебачення Бі-Бі-Сі, запустивши популярний

телесеріал «Жителі Іст-енду», який донині має багатомільйонну телеаудиторію.

Коли Грейд очолив Четвертий канал за часів його створення, він не побоявся здійснити цілу низку

дуже сміливих нововведень, купуючи ліцензії на право показу американських телесеріалів і

запрошуючи журналістів, які користувалися популярністю у молодих телеглядачів. Він навіть

заробив кличку «головного порнографа» британського телебачення, якою нагородила його газета

«Дейлі мейл».

Пішовши з телебачення у середині 90-х років, Грейд очолив британські кіностудії Pinewood і

Shepperton і знову досяг успіху. Він створив кінокомплекс, який брав участь в зйомках великої

кількості американських кінофільмів, які мали касовий успіх у всьому світі.


ГРОМЕКА Степан Степанович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст. Псевдоніми – Хронікер «Вітчизняних нотаток», Л. Словачевський.

З дворянської родини. Батько, Громека С., – поштовий службовець.

Народився в 1823 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної

області України). За іншою, менш поширеною версією, – в м. Одеса.

Помер 15 (27) вересня 1877 р. в с. Вольці-Плебанській Більського повіту Сідлецької губернії

Російської імперії (нині – Республіка Польща).

Закінчив благородний пансіон Київської гімназії №1 (1841),

Служив в Українському уланському та Лібавському піхотному полках (1841-1849), липовецьким

городничим (1849), київським молодшим поліцмейстером (1849-1850), бердичівським

поліцмейстером (1851) і городничим (1852), чиновником особливих доручень при київському

генерал-губернаторові (1853-1856), начальником поліцейського управління на Миколаївській

залізниці (1857-1858), чиновником одеського Руського товариства пароплавства і торгівлі (1858-1860), начальником 1-го відділу Департаменту загальних справ Міністерства внутрішніх справ (з

1861), сідлецьким губернатором (з 1867).

Друкувався в газетах «Санкт-Петербурзькі відомості», «Голос», журналах «Сучасник»,

«Вітчизняні нотатки», «Століття», «Сучасні літописи», «Дзвін», «Російський вісник»,

Г. – автор циклів нарисів «Про поліцію поза поліцією» (1857-1859), «Сучасна хроніка Росії» (1861-1863), статей «Польські євреї» (1858), «Аннапольська справа» (1862), брошури «Київські

заворушення в 1855 р.» (1863).

Наш земляк був серед тих діячів, хто підписав петицію Олександру II з вимогою запобігти

поліцейським втручанням в літературний процес (1861).

Г. зазнав утисків з боку влади. Так, його викликав шеф жандармів, котрий в ультимативній формі

вимагав «не писати більше різких статей» (1858).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Т. Шевченко, Л. Толстой, О. Дружинін, М. Лєсков, М.

Некрасов, О. Герцен, С. Дудишкін, І. Аксаков, Ю. Самарін, О. Краєвський, М. Катков, О. Фет та

ін.


***

СПЕЦИФІКА РОСІЙСЬКОЇ СВОБОДИ

, з політичного кредо С. Громеки

Ми гаряче бажаємо, щоб наша вітчизна виробила таку свободу, яка існує в Англії, за умови, коли

це виросте саме собою на нашому грунті.


БАЖАЮ ЩОНАЙПОВНІШОГО УСПІХУ, з листа С. Громеки І. Аксакову від 21 жовтня 1858

р.

Чим довше живу і знайомлюся з російським життям, тим більше переходжу розумом і серцем на

Ваш бік.

...Дозвольте потиснути Вашу чесну руку і побажати Вашим істинно російським і здоровим

переконанням щонайповнішого успіху.


В РЕФОРМАТОРСЬКОМУ ДУСІ, з монографії Т. Антонової «Боротьба за свободу преси в

пореформеній Росії 1861-1882 рр.»

Ідея свободи преси стає однією з головних і в ліберальній публіцистиці. Їй були

присвячені статті «Бібліотеки для читання», «Вітчизняних нотаток», «Часу», «Епохи»,

«Світоча», періодика І. С. Аксакова й ін. Ряд статей, написаних для ліберальних видань, опинилися під цензурною забороною, що свідчить про наявність в них високої ноти на підтримку

ідеї свободи преси.

У «Вітчизняних нотатках» до теми свободи преси зверталися С. С. Громека, К. К. Арсеньєв, В. Д.

Скарятин, О. І. Рижов й ін. Примітно, що ідею свободи преси вони розглядали в

реформаторському дусі, як перспективу поступового подолання суспільством політичної

безвиході і культурного застою.

Одні робили акцент на необхідності підтримки свободи преси відповідними установами

(парламентом) – К. К. Арсеньєв, інші – на значенні твердого закону і ролі суду – С. С. Громека, треті, – на можливості засобами вільного слова позбавити суспільство від нігілізму – В. Д.

Скарятин.


ЗА ГЕРЦЕНОМ СТОЯВ РОТШІЛЬД, з розвідки Г. Мещерякової «Кому дзвонив російський

«Дзвін»

Пізніше стало відомо, що лист про ігнатівські махінації вислав з Петербургу 11 грудня 1859 року

якийсь С. С. Громека. Таємничим кореспондентом виявився жандармський підполковник, через

рік призначений начальником відділення в міністерстві внутрішніх справ. Секретні доповіді про

повстання, студентські хвилювання, таємні наради у верхах були доступні Громеці, який акуратно

інформував про них Герцена.

Чим секретнішою було справа, тим більше була вірогідність, що воно з’явиться в «Дзвоні».

Наприклад, цар скликає таємне засідання Державної ради з селянської справи. Через деякий час в

«Дзвоні» – повний звіт про нього. «Хто ж міг повідомити так вірно подробиці, як не хтось з

присутніх», – вигукнув міністр закордонних справ Горчаков.

Через півроку заарештували журналіста Ераста Перцова, і в його паперах знайшли чернетку того

ж звіту. Брат Е. Перцова був крупним чиновником в міністерстві внутрішніх справ. Ймовірно, він

добув відомості у ще вищої персони.

...Газета обслуговувала не тільки інтереси окремих революційно настроєних гуртків, таємного

товариства. За всім цим стояв банкірський будинок Ротшильдів.


І НАШИМ, І ВАШИМ, з книги Н. Ейдельмана «В’єварум»

За дванадцять днів до відставки Володимира Петровича Перцова у нього з’явився новий колега-

начальник «сусіднього» відділення того ж департаменту. Це був жандармський підполковник

Степан Степанович Громека. Підполковник славився як ліберал, жваво друкувався в багатьох

газетах і журналах, багато чого знав і, між іншим, регулярно посилав досить цінну інформацію до

Лондона – Герцену, перед яким в ті роки буквально схиляв голову (пізніше Громека «виправився»

– відмовився від «помилок молодості», справно робив кар’єру, розправлявся з бунтівними

поляками, дослужився до генеральських погон і губернаторського окладу).

У листі Герцену, що зберігся, від 18 квітня 1861 року Громека цитував інше дуже цікаве послання: граф Шувалов пише шефові жандармів Долгорукову і намагається якось ухилитися від служби в

III відділенні!

Через три тижні Громека знову шле до Лондона листа, який теж зберігся: «Місяць тому Шувалов

затягнув мене в міністерство внутрішніх справ... Коли він йшов до III відділення, він дуже щиро

боявся «Дзвону» і від чистого серця дякував мені за лист, з якого уривки я вже вам повідомляв».

Ось, виявляється, як була справа! Шувалов пише листа шефові і дає скопіювати своєму

підлеглому – Громеці, щоб той передав текст Герцену, тому самому Герцену, який для керівника

III відділенням – ворог номер один! Ось які були часи.

Я з’єдную «нитки» – від Перцова і від Шувалова. Перше: два начальники відділення у Шувалова –

Громека і Перцов – були важливими кореспондентами Герцена.

Друге: обидва були «фактотуми» Шувалова.

Третє: про зв’язки Громеки з Герценом Шувалов знав, цими зв’язками користувався.

Чи маю я право припустити, що граф-авантюрист знав і користувався зв’язками Володимира

Петровича Перцова? Здається, маю.


ЧИЇХ ЦАРІВ СОБІ НА ГОЛОВУ ЖАДАЛИ УКРАЇНЦІ, з дослідження «Київські хвилювання

1855 року С. С. Громеки» на philolog.ru

Пан Громека брав особисту участь в утихомиренні селянських хвилювань, що сталися 1855 року в

Київській губернії, і тому розповідь його про цю справу не позбавлена цікавості. …Брошура його

видана з метою дати можливість читачеві «почерпнути відомості про політичні переконання, інстинкти і бажання південноросійського народу». …Подивимося, чи виконав і яким чином

виконав п. Громека своє завдання.

…Ми дозволяємо собі думати, що всі міркування, які висловлює п. Громека про причини, ініціаторів київських хвилювань 1855 року, суть міркування дуже мало переконливі; вони навіть

зашкодили його брошурі в тому плані, що породили в читачів сумнів щодо правильності

постановки фактів, про які йдеться. Наприклад, п. Громека, як очевидець, стверджує, що

хвилювання ці самі по собі мали значення, заслуговуючи навіть заохочення, і що той сумний

характер, якого вони з самого початку набрали, і той ще сумніший результат, який одержали

згодом, пояснюється частково непорозуміннями, … частково ж південноросійською

простодушністю.

Понад те, полковник А-в, теж очевидець, «приписує головну причину хвилювань озлобленню

селян проти економічних властей; справа ж про указ і козацтво вважає побічною і не більш як

приводом».

Пан Громека, мабуть, скаже: моя думка виправдовується успіхом; але і п. А-в може сказати, що

він також діяв цілком успішно і припинив хвилювання, що виникли в Канівському повіті, дуже

скоро і притому виключно «розсудливими» заходами.

На це п. Громека, звичайно, знову скаже: «Ви не припинили хвилювань, а тільки замазали

справу»; але хто ж може поручитися, що і п. А-в, у свою чергу, не відповість йому: «А ви хіба

припинили що-небудь? а ви хіба не замазали?». Хто вирішить цю прю? Хто скаже, хто має рацію і

хто винен?

Звичайно, все це, згодом, вирішать і розкажуть нам знамениті історіографи наші, пп. Соловйов та

Іловайський, але зовсім не пп. Громека і А-в, тому що ці останні зовсім не історики, а прості

виконавці начальницьких розпоряджень.

Закінчуючи свою брошуру, п. Громека пише: «Чи хороший факт чи поганий, але він полягає в

тому, що український народ відданий російському цареві і не хоче ні англійських, ні

французьких, ні інших яких-небудь царів». З цим, зрозуміло, неможливо не погодитися, але тут мимоволі постає питання, для кого писана брошура п. Громеки? Хто сумнівався

коли-небудь, що український народ хоче англійських, французьких і ще якихось «інших»

царів? Судячи з того, що брошура написана російською мовою, треба думати, що вона

призначається для росіян же, які, звичайно, ні тіні сумніву в цьому сенсі ні на хвилину

допустити не можуть.

Якщо ж брошура написана для таких людей, для яких Украйна складає невідому землю (такими є

всі іноземні публіцисти), …у них теж є з цього приводу свої теорії, в яких бажання українського

народу грають ту саму роль, яку на сцені грають гості й пейзани.


ЧИ МИЛИЙ ТОБІ ПОЛУМ’ЯНИЙ ГРОМЕКА, з вірша М. Некрасова «Коли в затемненні

глузду»

Когда наклонностей военных

Дух прививается ко всем,

Когда мы видим избиенных

Посредников; когда совсем

Нейдут Краевского изданья

И над Громекиной главой

Летает бомба отрицанья,

.............................................

Тогда в невинности сердечной

Любимый некогда поэт,

Своей походкою беспечной

«Свисток» опять вступает в свет...

Как изменилось всё, создатель!

Как редок лиц любимых ряд!

Скажи: доволен ты, читатель?

Знакомцу старому ты рад?

Или изгладила «Заноза»

Всё, чем «Свисток» тебя пленял,

И как увянувшая роза

Он для тебя ненужен стал?

Меняет время человека:

Быть может, пасмурный Катков,

Быть может, пламенный Громека

Теперь милей тебе свистков?


ГУРЛЯНД Ілля Якович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, фейлетоніст, драматург, прозаїк, критик, історик. Псевдоніми – Н. П. Васильєв, Арсеній Гуров.

З родини службовця. Батько, Гурлянд Я., – нотаріус.

Народився 17 (29) липня 1868 р. в м. Бердичеві Київської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Житомирської області України).

Помер не раніше 1921 р. Точна дата і місце – не відомі.

Навчався в Харківській і Одеській гімназіях, закінчив ярославський Демидівський ліцей (1891), Працював викладачем ярославського Демидівського ліцею (1894-1904), чиновником особливих

доручень міністерства внутрішніх справ Росії (1904-1915), редактором урядової газети «Росія», директором Бюро преси (1915-1916), директором Петроградського телеграфного агентства (1916-1917).

Член Російського археологічного товариства.

Секретар комісії з організації Московського літературно-художнього гуртка (1897).

Друкувався в газетах «Новий час», «Росія», «Московська ілюстрована газета», «Одеські новини»,

«Новини дня», «Петербурзька газета», журналах «Бджола», «Будильник», «Артист», «Театр і

мистецтво».

Як літератор дебютував в журналі «Бджола» низкою віршів (1884).

Потім настала черга оповідання «Ранок нотаріуса Горшкова» (1890), комедій «Повітовий

Шекспір», «В сонному царстві» (обидві – 1890), повістей «Забаганка» (1895), «Кар’єра» (1896),

«Особливий світ» (1897), «На порозі» (1901), «На хресті» (1921).

Наш земляк – також автор наступних книг і брошур: «Правда про кадетів» (1906), «Друга дума»

(1907), «Опозиція» (1910).

П’єсу «Баговиння» заборонила цензура (1891).

Після Лютневої революції – емігрував (1917). За твердженням О. Лихоманова, він так спішив, що

залишив напризволяще навіть сім’ю: у нього були вельми вагомі підстави для такого кроку після

революції, бо його позиція з єврейського питання зіграла тут не останню роль.

Повість у віршах «На хресті» вийшла друком уже в Парижі (1921).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – А. Чехов, К. Станіславський, В. Брюсов, І. Леонтьєв-

Щеглов, Л. Яворська, П. Столипін, Б. Штюрмер, В. Пуришкевич, С. Крижанівський, В. Плеве та

ін.


***

ВИЗНАЧИТИСЯ З МЕТОЮ

, з творчого кредо І. Гурлянда

Мистецтво само по собі метою бути не може.

І ІНШИЙ НАБРІД, з брошури І. Гурлянда «Правда про кадетів»

Єврейські банки, єврейські торгові фірми, єврейські товариства – все пристосоване для підтримки

кадетизму, тому що кадетизм є тільки вивіска, під якою переховується свята святих всієї

єврейської справи в Росії. Досить сказати, що кадети не мають права виставити жодного кандидата

в Думу без попереднього дозволу єврейського синедріону, обов’язки якого виконує правління

Спілки єврейського рівноправ’я.

…З різних боків під прапори кадетів потягнулися всі ці Жилкіни, Чернови, Якубсони, Анікіни, Недоноскові, Оніпки, весь цей накип російської провінційної напівінтелігенції, вигнані землеміри, виключені за буйну поведінку семінаристи, верткі еврейчики-заступники у справах, ветеринари, що опинилися не біля справ і інший набрід.

…Кадети не були б кадетами, найперше самокорисливою групою, якби в ім’я країни, висловилися

за порядок. Ні, вони, навпаки, вирішили в міру можливості підтанцьовувати ватажкам

революційного пролетаріату в такт, аби цим бодай деякою мірою забезпечити свою частку в

розподілі здобичі. А що перемога буде і що буде такий розподіл – в цьому вони не сумніваються.


МИСТЕЦТВО ЯК РУТИНА, з листа І. Гурлянда А. Чехову від 6 жовтня 1889 р.

Не те, щоб тодішні розмови переконали мене і змусили ...відмовитися, як Ви висловлюєтеся, від

«рутини». Ні. Так швидко цього не могло статися; мабуть, і станеться. Я упевнений, що мистецтво, окрім краси, має й інші цілі...


РІВНЯТИСЯ НА ЗАХІДНУ ЄВРОПУ, з записки П. Столипіна І. Гурляндові від 18 жовтня 1910

р.

Зважаючи на обговорення в найближчому майбутньому питання про надбавку змісту земським

начальникам у Державній думі, я бажав би мати зведення про співвідношення числа наших

чиновників і одержуваного ними утримання до такого ж і винагороди в Західній Європі.

П.


ЗРАДНИК, БО РОДИЧ МАЗЕПИ, з реферату О. Єгорова «Консервативна публіцистика початку

ХХ сторіччя за перших двох Державних дум Росії»

Ставлення царського уряду до перших Державних дум яскраво відбито в роботах консервативного

публіциста, приват-доцента державного права І. Я. Гурлянда.

Виконуючи установку П. Столипіна добивати кадетів, Ілля Якович написав низку книг. Оскільки в

них прослизали відверто антисемітські нотки, характерні для консервативної публіцистики, хрещений єврей Гурлянд не міг видати їх за власним прізвищем, і взяв чисто російський псевдонім

Н. П. Васильєв.

Першою з цих книг була брошура з багатообіцяючою назвою – «Правда про кадетів». У ній

показана їх політична роль в житті країни в 1906 р. і дана досить докладна характеристика

соціального складу різних груп. Головний наголос зроблено на викритті партійних лідерів – П.

Мілюкова, І. Петрункевича й ін. Обізнаність автора в особистих справах багатьох відомих

лібералів (багатство В. Набокова, адміністративні правопорушення Д. Шаховського та ін.) така, що можна не сумніватися: Гурлянд використовував матеріали МВС.

…На думку консерваторів, Партія Народної Свободи складалася з трьох частин: праві кадети, ліві

і центр. Праве крило охоплювало середні міські прошарки, частину купецтва, прикажчиків. І. Я.

Гурлянд писав: «Сюди входять: службовці банків, страхових товариств, комісійних і інших

конторах, особливо, якщо знайомі студенти встигли поколивати в них віру в існуючий порядок…

Сюди ж входять і чиновники різних відомств, які зараховують себе до опозиції з неприхильності

до свого найближчого начальства, із-за зменшення порції святкових нагородних, із-за не

одержаного місця, на яке були розрахунки. Словом, все це крило було б правильніше назвати

опозицією з потреби, через ряд безглуздостей російської дійсності. Це не політична група в сенсі

об’єднання на ґрунті саме даної, а не якоїсь іншої політичної програми. Це просто група людей

практичних сподівань».

Головна думка дуже проста – в ліберальний рух люди йдуть не з об’єктивних причин, не із-за

прагнення до свободи і правового ладу, а через якісь особисті амбіції, образи на начальство, а то і

просто власну дурість.

Консерватори були переконані, що кадетська партія існує на гроші єврейських кіл, пов’язаних з

революційним підпіллям. Вони стверджували, що вибори у всі Думи були проведені кадетами

майже цілком на єврейські гроші, що дев’ять десятих журналістів, котрі працюють в кадетських

виданнях, – євреї, що стосунки кадетів з європейською пресою і з різними міжнародними

радикальними організаціями також ведуться через євреїв.

Навпаки, єврейські радикальні круги звинувачували кадетську партію в недостатньому захисті

прав євреїв.

І. Петрункевича звинувачували в тому, що він по жіночій лінії нащадок гетьмана Мазепи, а

значить, як і Мазепа, зрадник Росії.

Таким чином, консервативна публіцистика початку ХХ століття робила все можливе, аби всіляко

дискредитувати перші дві Державні думи, представляючи їх радикальними, революційними

організаціями, головна мета яких – узяти владу в свої руки. Ніякого об’єктивного вивчення

діяльності в правому середовищі не було. Консерватори не намагалися зрозуміти логіку кадетської

партії, її аргументацію, її надзвичайно складні відносини з трудовиками, зводячи все до достатньо

примітивних пояснень. Говорити в даному випадку про якийсь науковий підхід не доводиться.


ПЕРЕЙШОВ ДО НАКЛЕПУ НА ЄВРЕЙСЬКИЙ НАРОД, з статті М. Сенченка «Хто створює

«чорний» міф про чорносотенство і навіщо?»

Події останнього часу свідчать, що політичні сили, які тією чи іншою мірою є спадкоємцями

більшовиків, слово «чорносотенець» використовують як лайливе, такий собі прокльон.

Незважаючи на те, що революційні події минулого століття призвели до трагічних наслідків, про

які попереджували саме чорносотенці; вони були єдиними, хто намагався зупинити або змінити

революційні процеси.

Справа в тому, що ідеологія чорносотенства цілком ґрунтувалася на безумовній, а точніше

вродженій православній вірі, яка збереглася і нині в душах мільйонів людей.

Важливу роль у керівництві відіграли й інші євреї, зокрема близький соратник П. Столипіна І.

Гурлянд. У 32 роки він був уже професором і видав низку цінних праць з історії права, які не

втратили актуальності і нині. 1904 року Гурлянд перейшов на державну службу і з 1906 року став

одним із соратників Столипіна.

От що пише про Гурлянда, сина головного рабина Полтавської губернії, «Єврейська

енциклопедія» 1906 року: «Гурлянд Ілля Якович – юрист, історик і публіцист; народився 1868

року в єврейській родині; ...проводить ідею повного приєднання євреїв до початків російської

державності, аж ніяк не відмовляючись від своїх віросповідних і національних прагнень».

Зовсім іншу характеристику Іллі Яковичу дає «Коротка єврейська енциклопедія», видана в

Єрусалимі 1984 року: «...Близько 1900 року прийняв християнство. У статтях із єврейського

питання з ліберально-асиміляторських позицій перейшов до наклепу на єврейський народ і

підтримки антиєврейських урядових репресій. Активно підтримував і надихав антисемітизм

«істинно російських націоналістів» від Штюрмера і Столипіна до Пуришкевича.

Як бачимо, євреї, які стояли біля витоків чорносотенного руху, були патріотами Росії, і, безумовно, не були антисемітами.


НАМ НЕ ПОТРІБНА ВЕЛИКА РОСІЯ, з книги О. Солженіцина «Двісті років разом»

Здібнішим за інших був І. Я. Гурлянд – поодиноке явище, – який за псевдонімом «Васильєв»

писав брошури, а таємна експедиція розсилала їх помітним в суспільстві особам.

Заглянемо також в єврейську енциклопедію, бо Гурлянд – натурально – син Хаїма. Сей останній –

Хаїм-Іона Гурлянд – рабин і вчений. Випустив книги: «Єврейські архіви в Санкт-Петербурзі», «До

історії гонінь на євреїв»...

Синок же, Ілля Якович, правознавець та публіцист, прийняв християнство і – цитую: від

ліберально-асимілюючих позицій перейшов до наклепу...

Можемо лише порадіти за розторопного Іллю Яковича, котрий покинув країну, не чекаючи

подальших подій. А то В. В. Шульгін, якого окремі газети ласкаво величали «розумницею», –

пережив Великий Жовтень, громадянську війну, чужину, Володимирську в’язницю, будинок

престарілих... І з висоти мало не вікового досвіду виголошує: «І тоді і зараз нам потрібна не велика

Росія. Нам потрібна Росія сильна, миролюбна, мудра».


ПОЛІТИКУ ТРЕБА ОБЛИШИТИ, з записки П. Столипіна І. Гурляндові від 7 вересня 1908 р.

Зверніть увагу на статті опозиційної преси…

Яка повинна бути поведінка уряду? Невже він повинен підлаштовуватися під хвилинні настрої?

Невже воно повинен забути недавні уроки?

Все жалюгідне ниття про свавілля уряду, про уявне посягання на академічну автономію і інше не

примусять уряд зійти з шляху впровадження законності, порядку; не примусять віддати масу

російської молоді в розпорядження лівих професорів, що займаються політиканством, як готовий

матеріал для обробки. Ці мрії треба залишити, залишити і політику, повернутися до науки.

П.


ГУШАЛЕВИЧ Іван Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: галицько-російський.

Журналіст, видавець, поет, драматург, лібретист, педагог, священик, політичний діяч.

З селянської родини. Син, Гушалевич Є., – оперний співак.

Народився 4 грудня 1823 р. в с. Палашівці Заліщицького повіту Австро-Угорської імперії (нині –

Чортківський район Тернопільської області України).

Помер 2 червня 1903 р. в м. Лемберзі Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів, адміністративний

центр однойменної області України). Похований на Личаківському цвинтарі.

Закінчив Бучацьку гімназію, Львівські духовну семінарію, богословський і філософський

факультети університету.

Висвячений на священика (1849).

Був редактором газети «Зоря Галицька» (1850-1853), парохом у селах Іванівці і Князівське (1855-1862), учителем львівської Академічної гімназії (1862-1889).

Депутат крайового Галицького сейму (1860-1870).

Депутат Державної Ради Австро-Угорщини (1866).

Делегат Собору руських учених (1848).

Член комісії з вироблення української юридичної термінології, складав шкільні підручники.

Організував громадськість для підписання протесту проти спроб польських урядників запровадити

польський алфавіт для українського письма.

Друкувався в часописах «Новини», «Дім і школа», «Бджола», «Галицька зоря».

Як літератор дебютував віршами (1841).

Потім настала черга поетичних збірок «До моєї батьківщини» (1848), «Квіти з Наддністрянські

левади» (1852), «Галицькі відгуки» (1881), «Поезія» (1879), поем «Добош» (1882), «Бранка», «Іван

Підкова» (1884); віршованих повістей «Гальшка Острозька», «Козацький похід до Молдавії»

(обидві – 1883),

Вірш Г. «Мир вам, браття» співався в Галичині як національний гімн українців; здобули неабияку

популярність і пісні на його слова «На полі, на полі пшениченька розцвілась», «Чого лози

похилились при тихій воді».

Перу Г. також належать п’єси «Підгоряни» (1879), «Омана очей», «Внесення жінки», «Сільські

пленіпотенти».

Творив пісні, оди, елегії, сонети, гімни, казки, балади, легенди, серед яких «Сон князя Лева»

(1852); написав лібрето до оперети М. Вербицького «Підгоряни» (1865).

Наш земляк – автор двох книг спогадів «З хатини до школи» і «Спогади старого – очевидця

життя 1848 року».

Опублікував текст «Слова про полк Ігорів» з примітками і передмовою, в якій доводив

достовірність пам’ятника.

М. Павлик присвятив Г. вірш «Батьку наш, соколе».

Що стосується особистого життя, то наш земляк дуже рано втратив батьків, які померли від тифу

(1835).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – М. Кропивницький, П. Любович, Б. Дідицький, І.

Озаркевич, Я. Головацький, Т. Леонтович, І. Лаврівський, Т. Рутковський, І. Вагилевич, М.

Вербицький та ін.


***

МИР ВАМ, БРАТТЯ,

з життєвого кредо І. Гушалевича

Мира з неба всі десь просим – чи багатий, чи бідняк.


ЛІТА МОЛОДІЇ, з вірша І. Гушалевича «Туга за юністю»

Літа мої молодії,

Де ж ви ся поділи?

Ой за вами золотії

Гадки улетіли!

Пішов би-м я вас шукати,

Лиш куди, не знаю,

А дорогу показати

Нікого не маю.

.................................

Вже не знайду вас ніколи!..

Ой хоть раз присніться,

Як давнійше, моїй доли

На хвильку верніться!

Бо я тужу, як голубка

За своїм миленьким,

Чекаючи, може, чутка

Прийде днем біленьким.

І чекаю, і чекаю

На тую годину,

Оченьками виглядаю

В далеку країну.

ТУГУ З СЕРЦЯ РОЗЖЕНИ, з вірша І. Гушалевича «До зорі»

Красна зоре, подивися

Ясним оком з висоти,

Ближче, нижче прихилися,

Тугу з серця розжени!

Засвітай ми, як світалась,

Коли-м в щастю моєм жив!

Мило, щиро все сіялась,

Ніж тя темний світ закрив.

Красна зоре, ти-сь все знала

Мій гаразд і клопіт всяк,

Хуткість, прудкість потішала,

Як дитину сонний зрак!

ВІРНИЙ ЦІСАРСЬКОМУ ТРОНОВІ, з кореспонденції С. Шаха «Національні гімни і Львів»

По кількох днях зголосився у владики Яхимовича молоденький священик о. Іван Гушалевич із

своїм пацифістським віршем, який зачинався:

«Мир Вам, браття, всім приносим,

Мир великий, мир святий,

Мира в Бога всі днесь

просим,

Чи великий, чи малий»,

а кінчився:

«Всі друг з другом

обнімімся

І як браття ся любім!»

Головна руська рада Гушалевичів вірш прийняла і в своїм органі «Галицька Зоря», якої перше

число за редакцією Павенцького вийшло 15 травня 1848 р., проголосила як галицький

національний гімн. І який інший гімн міг у революційнім році написати священик, що виступив з

рамени вірної цісарському тронові політичної організації, яка мала за ціль успокоювати маси, представляючи народові ідеал миру, згоди і взаємної любови?

Іван Гушалевич надав сам своєму віршеві також і мелодійний наспів, бо він був і музикальний.

Пісня «Мир Вам, браття» стала справді всенародною в Галичині і поза «Грицем» була вона

безперечно найпопулярнішою в другій половині 19 ст. в краю.

МОСКВОФІЛЬСТВО ВИКОРИСТАЛО Й ВИКИНУЛО, з розвідки І. Драбчука «Мир вам,

браття!»

Багато літ у Галичині національним гімном галицьких українців була пісня «Мир вам, браття» на

слова Івана Гушалевича. Майже п’ятдесят літ її радо тут виконували, поки на зміну не прийшла

пісня на слова Івана Франка «Не пора, не пора». Однак, якщо друга і до сьогодні залишається

відомою, то про давній гімн і його автора зараз знаємо досить мало.

Ще працюючи у Князівському часто дописував до часописів. Спочатку писав свої твори мовою, близькою до народної, а пізніше «скотився» до язичія. З 1866 р. І. Гушалевич – активний

прихильник москвофільства.

...Любив І. Гушалевич музику. Ще у духовній семінарії під його керівництвом виник гурток, що

мав складати пісні під ноти. Тоді Гушалевич написав пісні «Где есть руська вітчизна», «Щасть нам

Боже» та «Мир вам, браття». Остання стала дуже популярною під час революційних подій 1848

року і, здається, навіть вийшла за межі Галичини. Співали її залюбки, а сам текст роздавали в

Празі на словацькому з’їзді, а потім галичани виконували її у дружньому колі братів-слов’ян.

Наприкінці 1848 року пісню-гімн «Мир вам, браття» з музикою П. Любовича,диригента хору

перемишльської кафедри, було виконано перед постановкою у Перемишлі п’єси І. Озаркевича «На

милованє нема силованя».

Треба зазначити, що й деякі інші вірші І. Гушалевича відзначилися мелодійністю, а тому

композитори складали до них музику. До таких належать «Дзвени, дзвени, мій торбане», «Красна

зоре, подивися», «Ми в луг підем всі з косами» та деякі інші.

На схилі літ через свої москвофільські погляди, він зазнавав критики з боку національно

налаштованих краян, а з часом його ім’я взагалі забулось. ...Іван Франко, який критично оцінив

творчість о. Гушалевича, писав, що він був здібним і талановитим чоловіком, якого використало і

викинуло наше москвофільство.

РОЗІЙШЛАСЯ ШИРОКО, з оцінки пісні І. Гушалевича «Мир вам, браття!» сучасниками

У ній поет взивав до любові, щоби всі разом подали собі руки і йшли до мети. ...Справді, коли б та

пісня не була так відповідна нашій натурі, була би, певно, в народі не прийнялася і не розійшлася

так широко.

ПОГАНЕНЬКИЙ ВІРШОРОБ, з дослідження М. Возняка «Як пробудилося українське народне

життя в Галичині за Австрії»

Українська Головна Рада зав’язалася 2 травня, коли польська Рада Народова, зав’язана ще 15

квітня, покрила цілою сіттю своїх організацій Галичину з очевидною шкодою для українського

народу. Тим часом надійшов і закон про конституцію за 25 квітня, який позволяв збиратися всім

мешканцям краю...

Не від речі буде тут згадати, що згадані уродини відсвяткувала й львівська духовна семінарія в

присутності представників духовної влади, єпископа Яхимовича, визначніших урядників губернії

та всіх університетських професорів. Це свято замітне тим, що тоді перший раз відспівав

семінарійний хор уповні безідейну й наскрізь назадницьку пісню з початком: «Мир вам, браття, всім приносим». Як ця пісня стала відтоді національним гімном рутенців і москвофілів, так її

автор Іван Гушалевич, досить поганенький віршороб без більшого поетичного хисту, став героєм

дня й національним поетом галицької рутенії.


ОБМАН ОЧЕЙ, з заміток В. Кельсієва «Галичина і Молдавія»

У неділю я був востаннє в російському театрі – не знаю, чи вдасться його ще раз побачити...

Давали «Обман очей»... І. Гушалевича. Музика Івана Андрійовича Лавровського. І автор, і

композитор обоє галичани і обоє священики.

П’єса непогана, а музика навіть дуже хороша – чому б не дати у нас цю п’єсу? Дія на тому

крутиться, що солдатові в битві оочі запорошило, він нічого не бачить. За ним доглядає

молоденька Феня, яка закохалася в нього, а він в неї, хоча жодного разу не бачив... Феня молиться

про його зцілення, йде до чудотворної ікони на поклоніння, дістає ліки, виліковує йому очі – він

знімає пов’язку і ...кидається не до неї, а до її подруги, яка гарніша за її.

На сцені це виходить непогано, і є две-три ролі, якими жоден актор не погербує. ...Добре вчиняє

тутешнє духовенство, що так старанно стежить за музичною освітою свого краю.


УНІАТСЬКІ СВЯЩЕНИКИ-ПИСЬМЕННИКИ, з статті О. Шайжина «Вічна» Галичина»

У мене не викликає заперечень негативна оцінка історичної ролі ієрархів греко-католицької

церкви в новітній історії України. Проте це не підстава для прямолінійних висновків щодо унії як

такої і ролі уніатського духівництва у віддаленіші часи.

Відкриємо книгу, що вийшла незадовго до революції, відомого етнографа і бібліографа Федора

Арістова «Карпаторуські письменники», присвячену галицьким і закарпатським русофілам. До

чималого здивування упередженого читача, багато хто з них був уніатським священиком: будитель підкарпатських русинів пряшівський канонік Олександр Васильович Духнович,

видатний етнограф, член «Руської Трійці» Яків Федорович Головацький (із-за своєї участі в

альманасі «Русалка Дністрова» довгий час не міг одержати сан), редактор журналу «Зірка

Галицька» Іван Миколайович Гушалевич і багато інших.

Погодьтеся, масове москвофільство греко-католицьких священиків середини XIX століття не

укладається в теорію унії як польсько-католицької антиросійської змови. Судити греко-католиків

слід в історичному контексті, що дає нам складнішу, зате цікаву і повчальну картину.


НЕ ШЕВЧЕНКО, з розвідки М. Ульянова «Галіційська школа»

Уперше термін «український» вжив імператор Франц Йосип у своєму листі від 5 червня 1912 р. до

парламентського русинського клубу у Відні. Але ремствування, які піднялися, особливо в

польських колах, змусили барона Гейнольда, міністра внутрішніх справ, виступити з

роз’ясненням, згідно якому термін цей використано випадково в результаті редакційного

недогляду. Після цього офіційні віденські кола утримувалися від повторення подібного досвіду.

Лише у глухій Буковині, звідки новини не проникали до широкого світу, впровадили, приблизно з

1911 р., звичай вимагати від російських богословів, що кінчали семінарію, письмового

зобов’язання: «Заявляю, що відрікаюся від російської народності, що відтепер не називатиму себе

росіянином, лише українцем і тільки українцем». Священикам, котрі не підписали такого

документа, не давали парафії.

...З усіх частин старої київської держави, Галицьке князівство раніше і міцніше за інших підпало

під іноземну владу і добрих 500 років перебувало під Польщею. ...Його колонізували німецькі, мадярські, польські й інші ...вихідці. ...Відтоді в жилах галичан тече немало чужої крові.

До расових відмінностей належить додати відмінності релігійні. Галіція першою... відступила від

православ’я і прийняла Унію.

Нарешті, мова її зовсім не та, що в Наддніпрянщині. ...Це не важко встановити, поклавши книги

Квітки-Основ’яненки, Шевченка, Марка Вовчка поряд з творами Вагилевича, Гушалевича, Івана

Франка й інших галіцийських письменників. До останньої чверті XIX століття, ні галіцийська

література в Україні, ні українська в Галіції не були відомі. Взаємне ознайомлення почалося після

того, як виник панукраїнський рух. Лише тоді в Галіції стали популяризувати Шевченка, а на

Україні русинських авторів.


ДЕЙЧ Лев Григорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, мемуарист, публіцист, перекладач.

З купецької родини.

Народився 26 вересня (8 жовтня) 1855 р. в м. Тульчині Брацлавського повіту Подільської губернії

Російської імперії (нині – районний центр Вінницької області України).

Помер 18 жовтня 1941 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).

Навчався в першій та другій Київських гімназіях.

Працював приватним вчителем, служив в 130-му Херсонському піхотному полку (1875-1876), був

науковим співробітником історико-революційного архіву (1918-1921).

Друкувався в газетах «Амурський край», «Єдність», «Новоросійський телеграф», «Зоря», «Новий

світ», «Лелітка», «Голос правди», «Заклик», журналах «Голос минулого», «Вільне слово», «На

батьківщині».

Перу Д. належать книги «З карійських зошитів» (сер. 1890-х), «Г. В. Плеханов. Матеріали для

біографії» (1922), «Провокатори і терор» (1926), нариси «М. І. Кибальчич» (1899), «Криваві дні»

(1906), «Улюбленець долі. С. М. Кравчинський» (1913), «В Америці до і під час війни» (1917), «Д.

Клеменц» (1921), спогади «16 років в Сибіру» (1905), «Чотири втечі» (1908), «За півстоліття»

(1922-1923).

Наш земляк – учасник Чигиринської змови (1877).* За замах на життя провокатора Гориновича

засуджений до 16 років сибірської каторги (1884). Вже перебуваючи на поселенні, втік (1901).

Емігрував до Німеччини.

На батьківщину повернувся нелегально (1905). Знову був заарештований, засуджений і

відправлений в заслання до Туруханського краю. Дорогою втік.

Емігрував до Франції (1906-1911), потім США (1911-1916) і, нарешті, Великобританії (1917).

Після Лютневої революції (1917) повернувся до Росії, а от більшовицьку владу сприйняв вороже.

Серед друзів та близьких знайомих Д. – І. Фесенко, С. Синьогуб, П. Аксельрод, М. Фроленко, С.

Інгерман, В. Дебагорій-Мокрієвич, П. Баллод, М. Фроленко, Г. Плеханов, І. Окунцов, Й.

Щепанський, С. Лур’є, М. Хілквіт, К. Берлінський, М. Велтман, В. Засулич, Я. Стефанович та ін.

* Ч. з. – невдала спроба членів гуртка «південних бунтарів» Я. Стефановича, Л. Дейча та І.

Бохановського підняти селянське повстання в Чигиринському повіті Київської губернії за

допомогою підробленого царського маніфесту і нелегальної селянської організації «Таємна

дружина».


***

ЖАГА БАГАТСТВА СПОТВОРЮЄ ЛЮДИНУ, з політичного кредо Л. Дейча

Нажива і збагачення за капіталізму стоять на першому плані і поглинають всі інші людські

прагнення.

ПОПЕРЕД БАТЬКА В ПЕКЛО, з оцінки Л. Дейчем Жовтневої революції

Навіть і поза повною розрухою, викликаною тривалим і жорстким царським режимом, а також

небувалою війною, не тільки в нашій, а й в ніякій з найпередовіших країн неможливе було б

негайне падіння сучасного капіталістичного ладу і заміна його соціалістичним, оскільки для цього

ще недостатньо розвинені виробничі та інші умови.

Росія ж в цьому відношенні знаходиться в найнесприятливішому становищі.

НЬЮ-ЙОРК – НА ЧВЕРТЬ ЄВРЕЇ, з книги Л. Дейча «В Америці до і під час війни»

За населенням Нью-Йорку взагалі не можна одержати скільки-небудь вірного уявлення про

американців і про їхню країну..., ледь не чверть п’ятимільйонного його населення складають євреї, переважно вихідці з Росії. Тому з російською мовою можна цілком вільно обійтися в Нью-Йорку, особливо в нижній, торгівельно-промисловій його частині..


ТРИДЦЯТЬ СРІБЛЯНИКІВ РЕВОЛЮЦІЙНОГО ТУБІЛЬЦЯ, зі спогадів Л. Дейча «Про

минуле і небилиці»

Перш за все я попросив Р. В. повідомити, наскільки вірно Саратівець в «Минулих Роках» передав

про його зустріч влітку 1877 р., і ось що продиктував Плеханов:

– Саратівець тоном жалю згадує про те, що коли я змушений був виїхати з Саратова, то

найближчу допомогу мені в цьому надав, за його словами, «реаліст Кірхнер, який віддав для

порятунку вітчизни свій єдиний капітал, – рублів сорок, зібраних ним за літо копійчаними

уроками».

Це знову одна мстивість. Я добре не пам’ятаю, чи сприяла група саратовських інтелігентів моєму

від’їзду якими-небудь грошовими пожертвуваннями. Дуже можливо, що так. Ви знаєте, що наш

саратовський центр був розгромлений, обидві наші квартири провалилися. Але як людина, котра

сама не раз вскакувала в халепи, ви розумієте, що якщо я й одержав від саратовських

революційних тубільців грошову підтримку, то мені ніколи було розпитувати їх про те, чи не дуже

для них тяжко розлучитися з тими 30-40 рублями, які вони мені вручили.

Нашому братові, «нелегалу», не раз доводилося звертатися до співчуваючої і напівспівчуваючої

публіки за подібного роду підтримкою. Але зі всіх тих сум, які були отримані в подібних

випадках, ці саратовські тридцять срібляників є безперечним виключенням: лише на їх долю

випала честь бути оплаканими, і при тому навіть не тією особою, яка їх дала, після цілих 30 років.

Це справді абсолютно виняткові 30 срібляників!

АНАРХІСТ КРОПОТКІН, з книги Л. Дейча «Російська революційна еміграція 70-х років»

Кропоткін був завжди завалений роботою: писав для різних вчених видань, перекладав для наших

щомісячних журналів з іноземних мов; але понад усе часу віднімали у нього, окрім видаваного

ним французького аркуша, часті виступи на зібраннях анархістів. Він вважався видатним

оратором. …Рішуче всі, як росіяни, так і іноземці, ставилися до нього з великими повагою та

симпатією.

При цьому він з чисто юнацьким розчуленням і тріумфуванням указував на ті або інші незначні

факти, котрі підтверджували, як йому здавалося, ґрунтовність його сподівань. «Ще недавно, –

говорив він, – наприклад, ми друкували нашу газету в 1000 примірниках , а зараз вимагають вже

1500». Або повідомляв, що раніше на засідання секцій приходило всього 10-15 чоловік, а в даний

час є по 25 і навіть 30. І всі такі «утішні факти» викликали непідробну радість у цієї безумовно

щирої людини.

– А як ви вважаєте, товаришу, на пароплаві під час рейсу буде капітан чи інша особа, розпорядженням якої зобов’язані виконувати всі?

Питання це аніскільки не збентежило Кропоткіна: він став доводити, що навіть на пароплаві

можна буде обходитися без «начальника», оскільки серед пасажирів завжди знайдеться

«доброволець», котрий зуміє управляти пароплавом…

– Спасибі, – вигукнув той же робітник, – я на такому пароплаві не поплив би: мені життя ще не

набридло.

Вибух схвального сміху покрив його слова. Проте Петро Олексійович, здається, також

доброзичливо сміявся, хоча, звичайно, залишився при своєму переконанні.

ЯК ТІЛО Г. ПЛЕХАНОВА ВЕЗЛИ ДО РОСІЇ, зі спогадів Л. Дейча

В перших числах червня пані (дружина Г. Плеханова – авт.), котра дивом дісталася з Фінляндії до

Петрограду, зателефонувала мені, що Плеханов помер 30 травня; при цьому Розалія Марківна

просила, щоб я добув дозвіл привезти тіло її чоловіка до Петрограду, зважаючи на бажання

померлого бути захованим на Волковському цвинтарі, поблизу Бєлінського.

Не дивлячись на постійне очікування подібного повідомлення, все ж таки ця звістка мене

приголомшила.

Три дні потім довелося мені провести на прикордонній з Фінляндією Білоострівській станції, поки

вдалося дати знати Розалії Марківні, що немає перешкод для того, аби привезти померлого

Плеханова до Петрограду.


ЛЕДЬ НЕ ДІЙШЛО ДО БІЙКИ, з розвідки Е. Кельнера «Лев Дейч в нью-йоркській газеті

«Новий світ»

У лютому 1911 р. Лев Дейч у супроводі дружини прибув до Нью-Йорка. Ім’я його було добре

відоме серед емігрантів з Росії і американських соціалістів.

Інгерман запрошував Дейча від імені видавничого товариства «Новий світ» на посаду редактора

російськомовної газети, …запевняв його в матеріальній спроможності проекту. Проте, прибувши

до Нью-Йорка, Дейч переконався в зворотному. І поступово зрозумів, що його запросили до

Америки не як людину, здатну створити і редагувати газету, а як якийсь персонаж, за допомогою

якого можна було здійснити рекламу нового видання, зібрати частину грошей, яких бракує, і

привернути передплатників.

У перший рік видання «Нового світу», коли він знаходився під керівництвом Дейча, …процеси, що відбувалися в Росії, інтерпретувалися виключно з погляду російської соціал-демократії.

…Перший справжній конфлікт виник із-за небажання Інгермана «з принципових міркувань»

виплачувати гонорари за статті авторам-соціалістам, оскільки це, на його думку, «суперечило

принципам». Сам Дейч не претендував на окрему оплату, крім того, раніше обумовленого

скромного окладу, який він одержував як редактор (25 доларів в місяць).

Інший помітний конфлікт, що розгорівся між Дейчем і Інгерманом, відбувся із-за редагування

статей, написаних останнім. Дейч, можливо не безпідставно, вважав, що він російську мову знає

краще, ніж Інгерман, котрий вже давно покинув батьківщину, і піддавав ці писання жорстокій

правці.

Але головне в їх конфлікті те, що Дейч і Інгерман кардинально розходилися в розумінні того, якою повинна бути соціалістична російська газета в США. Останній, який вже давно мешкав в

Америці і зробив непогану кар’єру, підходив до цієї справи суто як до підприємства

капіталістичного. У свою чергу, Дейч, вихований на традиціях російського революційного і

ліберального друку, сповідав абсолютно інші погляди. Показовим в даному випадку є, наприклад, повне неприйняття Дейчем публікації в газеті комерційної реклами.

У результаті криза в газеті і у відносинах між її керівниками досягла апогею влітку 1911 р. …У

вересні Л. Дейч спробував подати у відставку, але вона не була прийнята.

І тут прихильники Інгермана на чергових зборах звинуватили Дейча, а заразом і його дружину, «в

узурпації влади в редакції», некомпетентності, зарозумілості і інших провинах. На зборах

правління товариства в грудні 1911 р. трохи не дійшло до бійки.

У результаті, не чекаючи рішення зборів, Дейч заявив про свою відставку. Вона була прийнята...


НЕГІДНИКИ НЕ ЛИШЕ БІЛЬШОВИКИ, з листа Л. Дейча П. Аксельроду в червні 1912 р.

Якщо Ти міг вважати негідниками «більшовиків», то Ти суто зобов’язаний був би визнати

мерзотниками Інгермана і К0, які не з принципових розбіжностей, а виключно із-за особистих, дрібно-шанолюбних спонук, зробили відносно мене масу вчинків, які на мові всіх людей

називаються низькими, підлими.


ОБЛИВ ЗРАДНИКА СІРЧАНОЮ КИСЛОТОЮ, зі спогадів В. Комарової

Про нього тато (адвокат Д. В. Стасов – авт.) не міг говорити без огиди, оскільки це був той, хто

облив сірчаною кислотою (!!) якогось зрадника після нечаївського процесу.


ДЕТЕНГОФ Олександр Карлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, прозаїк, педагог. Псевдонім – Ал. Молотов.

З дворянської родини.

Народився 2 (14) лютого 1842 р. в м. Новомиргороді Єлизаветградського повіту Херсонської

губернії Російської імперії (нині – місто Кіровоградської області України).

Помер в 1910 р. Точні дата і місце – не встановлені.

Навчався в воронезькому Михайлівському кадетському корпусі (з 1853), закінчив Павловський

кадетський корпус (1862).

Служив в Інженерній академії, Київському військовому окрузі, був вихователем київської

Володимирської військової гімназії, оренбурзького Неплюївського кадетського корпусу, першого

московського кадетського корпусу.

Учасник російсько-турецької війни 1877-1878 рр. – був ад’ютантом командира 5-го понтонного

батальйону 3-ої саперної бригади.

Друкувався в газетах «Київське слово», «Киянин», журналах «Російська школа», «Спостерігач»,

«Вісник виховання», «Російський архів», «Шкільний огляд», «Бесіда», «Сім’я і школа».

Як літератор в газеті «Киянин» дебютував рецензією «Російський театр в Києві» (1865).

Потім настала черга повістей «З нотаток російського офіцера», «На новий шлях. Із зізнань

втомленої людини» (обидві – початок 1870 рр.), «Без забобонів» (1901), оповідання «Ніщенко і

Сипайлов» (1903), нарисів і статей «З пам’ятної книги вихователя» (1885), «Наша молодь» (1890),

«Картинки сімейного виховання» (1891), «Теорія і практика закритих шкіл» (1893), «Сім’я як

основа виховання» (1894).

Перу Д. Також належать книги: двотомник «Відгомін 60-х рр. Нариси і оповідання А. Молотова»

(1893), «Забутий герой. Зі спогадів старого сапера» (1905), стаття «Виворіт війни» (1905).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – А. Чехов, І. Нікітін, О. Мельников, К. Дестомб, М. Де-

Пуле та ін.


***

ВАРТО СПРОБУВАТИ

, з творчого кредо О. Детенгофа

Не можна осягнути неосяжне, але спробувати варто.

НАВІЩОСЬ ХОДИТЬ, зі спогадів О. Лазарєва-Грузинського

Серед інших курйозів колись в Москві вийшла брошура, яка потрактувала Чехова як якогось

відокремленого філософа; насправді Чехов не терпів самоти і усамітнювався лише від

несимпатичних йому людей, від людей настирливих і таких, що не представляли для нього

інтересу. Проте навіть і від цих людей він не завжди усамітнювався. У свій час його здолав

белетрист Сергій Філіппов котрий видавав якісь путівники і друкував оповідання в «Російських

відомостях».

– Приходить, сидить цілими годинами, – скаржився мені Чехов, – і цілими годинами розповідає

якусь нісенітницю.

– Та що саме?

– А біс його знає що!

Чехов махнув рукою.

...С. Філіппов діставав Чехова в будинку Корнєєва, а коли письменник переїхав на Малу

Дмитрівку, в будинок Фірганга, прийшовши якось увечері, я застав невідомого мені дідуся з

німецьким прізвищем (Детенгоф – авт.), який був теж любив поговорити, і як тільки я

прислухався до його мови, на мене війнуло С. Філіпповим. Чехов сидів в кріслі... і здавався

стомленим. На щастя, дідусь з німецьким прізвищем скоро пішов, Чехов пожвавився.

– Хто це? – запитав я.

– Письменник. Замучив. Заговорив.

– Що ж він пише?

– Якісь статті в «Спостерігачі». Під псевдонімом «Молотов». Ви не читали?

– Ні. А навіщо він до вас ходить?

– А біс його знає навіщо!

Проте навіть від С. Філіппова, навіть від «Молотова» Чехов не намагався усамітнитися; не

намагався тому, що був не відокремленим, а незвичайно «суспільною» людиною.


ЕРЕНБУРГ Ілля Григорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Журналіст, письменник, перекладач, громадський діяч.

З родини службовців. Батько, Еренбург Г., – інженер.

Народився 14 (27) січня 1891 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 31 серпня 1967 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на Новодівочому

цвинтарі.

Навчався в 1-й Московській гімназії.

Працював кореспондентом газет «Ранок Росії» (1915-1917), «Вісті» (1936-1939), «Червона зірка»

(1941-1945).

Віце-президент Всесвітньої Ради миру (1950).

Двічі лауреат Державних премій СРСР (1942; 1948).

Лауреат Ленінської премії (1952).

Кавалер французького ордена Почесного легіону.

Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Ранок Росії», «Слову – свободу», «Новини дня»,

«Влада народу», «Вісті», «Правда», «Літературна газета», «Червона зірка», журналах «Геліос»,

«Вечори», «Російська книга», «Нова російська книга», «Роман-газета», «Політичний щоденник».

Як літератор дебютував книгою віршів «Вірші» (1910).

Потім настала черга наступних поетичних збірок: «Я бачу» (1911), «Буденність» (1913), «Вірші

про переддні» (1916), «Молитва за Росію» (1918), «Вірність» (1941).

Перу нашого земляка також належать романи «Надзвичайні пригоди Хуліо Хуреніто і його

учнів...» (1922), «Життя і загибель Миколи Курбова» (1923), «Кохання Жанни Ней», «Горлохват»

(обидва – 1924), «Бурхливе життя Лазіка Ройтшванеца», «В Проточному провулку» (обидва –

1927), «Москва сльозам не вірить» (1932), «День другий» (1933), «Книга для дорослих» (1936),

«Що людині треба» (1937), «Падіння Парижу» (1941), «Буря» (1947), «Дев’ятий вал» (1952), повість «Відлига» (1956).

Е. – автор літературно-критичних есе, літературних портретів, серед яких «Французькі зошити»,

«Перечитуючи Чехова», «Портрети російських поетів», «А все-таки вона крутиться».

Залишив книгу спогадів «Люди, роки, життя» (1965).

За активну антифашистську пропаганду Гітлер особисто розпорядився зловити і повісити нашого

земляка.

Роман «Кохання Жанни Ней» екранізований режисером Г. Пабстом (1926).

Що стосується особистого життя, то з владою у нього виникали тертя. Так, за участь в

антицарській діяльності Е. виключили з шостого класу гімназії; пізніше – заарештували (1908).

Наш земляк змушений був емігрувати до Парижу (1908-1917) та Берліну (1921-1924).

У свою чергу, публікацію роману «Бурхливе життя Лазіка Ройтшванеца» в СРСР заборонили і

видрукували лише через шістдесят років (1989).

Серед друзів та близьких знайомих Е. – А. Ейнштейн, І. Бунін, М. Горький, В. Маяковський, О.

Блок, М. Бухарін, Л. Арагон, М. Цвєтаєва, О. Фадєєв, П. Пікассо, Б. Пастернак, М. Волошин, Г.

Козинцев, М. Кольцов, П. Елюар, К. Шмідт, В. Брюсов, Д. Рівера, А. Моділ’яні, М. Шагал, Г.

Аполлінер, М. Жакоб, К. Бальмонт, В’яч. Іванов, О. Толстой, Ю. Айхенвальд, Л. Троцький, В.

Каменєв та ін.


***

НЕ ОПИНИТИСЯ ПІД КОЛЕСАМИ ЧАСУ

, з життєвого кредо І. Еренбурга

Час обзавівся тепер швидкохідною машиною. А автомобілю не можна крикнути «зупинися, я хочу

розгледіти тебе детальніше!» Можна лише сказати про збігле світло його вогнів.

Можна, – і це теж результат, – опинитися під його колесами.


СПОВІДЬ, з книги І. Еренбурга «Люди, роки, життя»

Багато хто з моїх однолітків опинився під колесами часу. Я вижив – не тому, що був сильнішим чи

більш прозірливим, а тому, що бувають часи, коли доля людини нагадує не розіграну за всіма

правилами шахову партію, а лотерею.

...Вона книга – авт.), зрозуміло, украй суб’єктивна, і я зовсім не претендую дати історію епохи...

Ця книга не літопис, а швидше сповідь.


ЯСКРАВІШИЙ ЗА ІНШИХ, з оцінки творчості І. Еренбурга О. Блоком

Він яскравіше за всіх знущається з себе; і тому вже незабаром всі ми любитимемо виключно

Еренбурга.


ПЕРО НЕ ВСТИГАЄ ЗА ІСТОРІЄЮ, з статті І. Еренбурга «Досить» в газеті «Червона зірка» від

11 квітня 1945 р.

Здався неприступний Кенігсберг, здався через дванадцять годин після завірень берлінського радіо, що ніколи росіянам не бути в Кенігсберзі. Перо літописця не встигає за історією.

...Бувають агонії, сповнені величі. Німеччина гине жалюгідно – ні пафосу, ні гідності. Пригадаймо

пишні паради, берлінський «Спортпалас», де так часто Адольф Гітлер гарчав: він завоює світ. Де

він тепер? У якій щілині? Він привів Німеччину до безодні і тепер вважає за краще не

показуватися. Його помічники стурбовані одним: як врятувати власну шкуру.

Американці знайшли золотий запас Німеччини, який залишили, втікаючи, бандити. Що ж, німкені

втрачають крадені шуби і ложки, а правителі рейху втрачають тонни золота. І всі біжать, всі

борсаються, всі топчуть один одного, намагаючись дістатися швейцарського кордону.

...»1918 рік не повториться», – зарозуміло заявив Геббельс; це було кілька місяців тому. Тепер

німці не наважуються навіть мріяти про повторення 1918 року. І 1918 рік не повториться. Тоді на

чолі Німеччини стояли політики, нехай тупі, генерали, нехай биті, дипломати, нехай слабкі. Тепер

же на чолі Німеччини стоять гангстери, тепла компанія карних злочинців. І видні бандити не

думають про долю дрібних злодюжок, що їх оточують, бандити зайняті не майбутнім Німеччини, а підробленими паспортами. Їм не до переговорів і переворотів: вони відрощують бороди і

фарбують шевелюри.

Іноземна преса добрий рік обговорювала термін «беззастережної капітуляції». А питання не в

тому, чи захоче Німеччина капітулювати. Нікому капітулювати. Німеччини немає: є колосальна

зграя, яка розбігається, коли мова заходить про відповідальність.


НЕОБГРУНТОВАНІ ВИСНОВКИ, з статті Г. Олександрова «Товариш Еренбург спрощує» в

газеті «Правда» від 14 квітня 1945 р.

У газеті «Червона зірка» від 11 квітня ц.р. опублікована стаття І. Еренбурга «Досить!». У цій

статті т. Еренбург піднімає питання про сучасне становище Німеччини і причини зосередження

німецьких військ на радянсько-німецькому фронті при одночасному ослабленні озброєних сил

німців на Заході.

Кожен, хто уважно прочитає статтю т. Еренбурга, не може не відзначити, що її основні

твердження непродумані і відверто помилкові. Читач не може погодитися ні з його зображенням

Німеччини, як єдиної «колосальної зграї», ні з його поясненням причин відступу німецько-

фашистських військ із Західного фронту і зосередження всіх сил німецької армії на Сході.

Тов. Еренбург запевняє читачів, що всі німці однакові і що всі вони однаковою мірою

відповідатимуть за злочини гітлерівців.

Не складає труднощів показати, що це запевнення т. Еренбурга не відповідає фактам.

...Тов. Еренбург пише в своїх статтях, що Німеччини немає, є лише «колосальна зграя». Якщо

визнати точку зору т. Еренбурга правильною, то слід вважати, що все населення Німеччини

повинне розділити долю гітлерівської кліки.

Не варто говорити, що т. Еренбург не відображає в даному випадку радянської громадської думки.

...Фактові ослаблення німецького фронту на Заході і наполегливого опору німців на Сході або

кажучи словами т. Еренбурга, тому фактові, що «Кенігсберг був узятий не за телефонним

дзвінком» і «Відень ми беремо не фотоапаратами», потрібно дати зовсім інше пояснення, ніж те, яке дав т. Еренбург на сторінках «Червоної зірки». Це тим більше необхідно, що

необґрунтованість висновків т. Еренбурга може заплутати питання і, звичайно, не сприятиме

викриттю провокаторської політики гітлерівців, направленої на породження розбрату між

союзниками.


МОЯ СОВІСТЬ – ЧИСТА, з листа І. Еренбурга Й. Сталінові від 15 квітня 1945 р.

Дорогий Йосипе Віссаріоновичу!

Мені важко, що я маю зайняти Ваш час в ці великі дні питанням, яке стосується особисто мене.

Прочитавши статтю Г. Ф. Олександрова, я подумав про свою роботу в роки війни і не бачу своєї

провини. Не політичний працівник, не журналіст, я віддався цілком газетній роботі, виконуючи

свій обов’язок письменника. Впродовж чотирьох років щодня я писав статті, хотів виконати

роботу до кінця, до перемоги, коли зміг би повернутися до праці романіста. Я виражав не якусь

свою лінію, а відчуття нашого народу, і те ж саме писали інші, політично відповідальніші.

Ні редактори, ні відділ преси мені не говорили, що я пишу неправильно, і напередодні появи

статті, котра мене засуджує, мене повідомили з видавництва «Правда», що вони перевидають

масовим тиражем статтю «Досить!»

...Повернувшись з Східної Пруссії, в декількох статтях («Лицарі справедливості» й ін.) я

підкреслював, що ми підходимо до цивільного населення з іншим мірилом, ніж гітлерівці. Совість

моя чиста.

...Напередодні перемоги я побачив в «Правді» оцінку моєї роботи, яка мене глибоко засмутила. Ви

розумієте, Йосипе Віссаріоновичу, що я відчуваю. Стаття, надрукована в Ц.О. (центральному

органові – авт.), природно, створює навколо мене атмосферу засудження і моральної ізоляції. Я

вірю у Вашу справедливість і прошу вирішити, чи заслужив я це.

І. Еренбург.


ОСОБА-СИМВОЛ, з книги С. Поварцова «Причина смерті – розстріл»

Виконуючи лиходійські плани по знищенню людей, Сталін проявляв рідкісну (для параноїка) практичність. За версією критика, Сталін вибирав між Еренбургом і Кольцовим. Обидва добре

знали Європу, широко друкувалися, були знаменитими. У обох були рівні шанси претендувати на

звання «міжнародного шпигуна». У своїх кривавих розрахунках Сталін був прагматиком, він

підходив до людини з суто утилітарним мірилом «потрібний – не потрібний». Хтось або щось

було потрібне йому в одному екземплярі: один МХАТ, один Булгаков, один Еренбург

...Режим потребував осіб-символів, здатних гіпнотизувати і формувати міжнародну громадську

думку.


ПРО СМЕРТЬ ОФІЦІЙНО НЕ ОГОЛОСИЛИ, з розвідки І. Єрмакової «Еренбург Ілля

Григорович»

Професійні революціонери неприємно здивували його своєю нетерпимістю і вузькою замкнутістю

на питаннях революційної тактики. Еренбург розчаровується в партійній роботі, відходить від

більшовиків і взагалі йде з політики. Коло його інтересів – віршовані досліди, читання, захоплення

католицизмом.

...Після відставки Хрущова в 1964 р. в країні (СРСР – авт.) починає набирати оберти

правозахисний рух. Еренбург був в курсі того, що відбувається, знав про самвидав, багатьом

дисидентам надавав допомогу і підтримку. Коли в 1965 року заарештували письменників

Синявського і Даніеля, Еренбург підписує лист в їхній захист, а також лист-протест проти

підготовлюваної реабілітації Сталіна.

...Після тривалої хвороби 31 серпня 1967 р. Ілля Еренбург помирає. Це був другий день судового

розгляду у справі дисидента Володимира Буковського. Побоюючись, аби похорони не

перетворилися на черговий виступ проти цензури, офіційно не було оголошено ні про них, ні про

цивільну панахиду. Проте зібралося 15 тисяч чоловік.


ЄРЄМЄЄВ Інокентій Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, військовий, державний діяч.

З дворянської родини.

Народився 27 лютого 1869 р. в Київській губернії Російської імперії (нині – Київська область

України).

Помер 12 листопада 1925 р. в м. Харбіні (Китай). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив Московське Олександрівське військове училище.

Служив в м. Іркутськ, Приамурському військовому окрузі (1896-1904), працював Хабаровським

міським головою (1904-1913), чиновником канцелярії Верховного уповноваженого від уряду

Колчака (1919), заступником (1920), головою Владивостока (1920-1922).

Був редактором-видавцем газети «Вісті Хабаровського міського самоуправління».

Серед друзів та близьких знайомих Є. – М. Заборовський, М. Гондатті, М. Дітеріхс, С. і М.

Меркулові, А. Лякер та ін.


***

МИСТЕЦТВО ДОБРА

, з життєвого кредо І. Єрємєєва

Право – це мистецтво добра і справедливості.

УТРЕТЄ БУТИ ГОЛОВОЮ НЕ ЗАХОТІВ, з постанови Хабаровської міської Думи від 14

травня 1914 р.

Зважаючи на відмову від посади Хабаровського міського голови відставного полковника Інокентія

Івановича Єрємєєва, міська дума більшістю голосів (32 проти 15) ухвалила: вважати вибраним

потомственого почесного громадянина О. В. Плюсніна, яким це обрання прийняте.


СПОВІДУВАВ ПРИНЦИПИ САМОУПРАВЛІННЯ, з офіційного інтернет-сайту Владивостока

На посаді голови Хабаровська зарекомендував себе прекрасним організатором; вніс великий

внесок у впорядкування міста.

Після лютневої революції 1917 року І. Єрємєєв переїхав до Владивостока, де вельми активно

займався справами міського самоврядування. Був обраний гласним Владивостоцької міської

управи від «Безпартійно-демократичного блоку», очолював «Чуркооператив».


ТЯМУЩИЙ МЕНЕДЖЕР, з кореспонденції О. Чехової «Головний офіс. Яким був чиновник і

його кабінет сто років тому»

Нові експонати – старовинний швейцарський годинник фірми «Рой і бюро» – незабаром

«обживуть» кабінет міського голови міста кінця ХIХ – початку ХХ століття, який стане частиною

постійної експозиції в музеї Хабаровська.

– Ми хочемо показати меморіальний кабінет одного з колишніх градоначальників, наприклад, Інокентія Івановича Єрємєєва, який обирався три терміни підряд, – говорить завідувачка відділом

історії музею Марія Бурилова. – У нас є його фотографія...

Інокентій Іванович був тямущим міським головою. Багато уваги приділяв народній освіті і тому, аби місто кращало.

Зберігся його будинок – по вулиці Запаріна, де зараз розташовується крайове науково-освітнє

творче об’єднання культури, правда, всередині від обстановки нічого не залишилося. Доводиться

музейним працівникам розшукувати експонати в найрізноманітніших місцях.

Годинник ми купили у мешканки Хабаровська, яка побажала залишитися невідомою. Для

інтер’єру кабінету також придбали бюро, прес-пап’є місцевого виробництва. Шукаємо робочий

стіл, канцелярські приладдя, крісла, стільці. За наявними фотографіями визначили, що

користувалися тоді віденськими стільцями фірми «Tonet», кріслами з жорсткими підлокітниками.

У майбутньому кабінеті градоначальника планується показати «Збірку обов’язкових ухвал» і

журнал «Хабаровське самоврядування», які видавав Єрємєєв і без яких був немислимий подібний

кабінет. Вони зберігаються зараз в залі краєзнавства Далекосхідної наукової бібліотеки.

На столі міського голови з’явиться і папір того часу. Він відрізнявся розмірами від нинішнього і

була розлінований. У музейному архіві є бланкові аркуші того часу, на яких значиться, –

«Хабаровське міське самоврядування».


ЗАБЛОЦЬКИЙ-ДЕСЯТОВСЬКИЙ Андрій Парфенович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, історик, державний діяч. Псевдонім – Російський поміщик. Один з

фундаторів відміни кріпосного права на теренах Російської імперії (1841).

З дворянської родини.

Народився 4 (16) квітня 1808 р. на х. Напраснівці Новгород-Сіверського повіту Чернігівської

губернії Російської імперії (нині – Новгород-Сіверський район Чернігівської області України).

Помер 24 грудня 1881 р. (5 січня 1882) в м. Петербурзі (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Смоленському цвинтарі.

Закінчив Новгород-Сіверську гімназію (1824), фізико-математичний факультет Московського

університету (1827).

Працював чиновником Міністерства внутрішніх справ (1832-1837), Міністерства державного

майна (1837-1859), статс-секретар департаменту економіки Державної Ради (1859-1867), С 1867

член Комітету фінансів Державної Ради (1867-1875), член Державної Ради (1875-1880).

Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1856).

Член Російського географічного товариства (1845).

Один з засновників і перший голова «Товариства для допомоги потерпаючим літераторам і

вченим» (1859).

Учасник VIII Міжнародного статистичного конгресу (1872).

Кавалер двох золотих медалей Російського географічного товариства.

Друкувався в «Землеробській газеті», журналах «Вітчизняні нотатки», «Російський вісник»,

«Журнал Міністерства внутрішніх справ», «Нотатки Російського географічного товариства»,

«Москвитянин», «Журнал Міністерства державного майна».

Як літератор дебютував книгою «Про способи дослідження кривих ліній другого порядку» (1831).

Потім настала черга статей «Про виховні будинки взагалі і особливо в Росії» (1833), «Про

відповідність простору землі з кількістю рук в селянському господарстві Харківської губернії»,

«Про кріпосний стан в Росії» (обидві – 1841), «Зауваження на статтю п. Хом’якова «Про селянські

умови» (1842), «Про те, що називається світом і що таке земля» (1843), «Причини коливання цін

на хліб у Росії» (1847), «Погляд на історію розвитку статистики в Росії» (1848), «Спогади про

Англію», «Господарчі афоризми» (обидві – 1849), «Рух народонаселення Росії» (1851), «Про

фінанси Австрії» (1865).

Наш земляк – автор книг: «Статистичний огляд Петербурга» (1833), «Статистичні дані про С.-

Петербург» (1836), «Ручна книга для грамотного селянина» (1854), «Огляд державних доходів

Росії» (1868), «Фінансове управління і фінанси Прусії» (1871), «Граф П. Д. Кисельов і його час»

(1882).

З.-Д. разом з В. Одоєвським видрукував чотири томи «Селянських читань» (1843-1848), «Розповіді

про Бога, людину і природу» (1849), котрі витримали численні перевидання.

Під його безпосереднім керівництвом виконано «Статистичний опис Київської губернії», обстежені українські ярмарки; він піднімав питання про складення «Географічно-статистичного

словника Російської імперії».

Ненадрукованими залишилися «Листи про гроші», в яких Заблоцький-Десятовський в популярній

формі виклав основи політичної економії.

Наш земляк до кінця життя головував на щорічних урочистих обідах в пам’ятьпро реформу 19

лютого 1861 р.

Серед друзів та близьких знайомих З.-Д. – В. Одоєвський, А. Краєвський, М. Мілютін, В. Боткін, К. Арсеньєв, А. Старчевський, К. Кавелін, В. Черкаський, В. Безобразов, Я. Соловйов, І. Аксаков,

А. і В. Майкові, Є. Ламанський, І. Арапетов, Ю. Самарін, М. Бер, П. Кеппен, Д. Журавський, К.

Домонтович, П. Кисельов та ін.


***

УБЕЗПЕЧЕННЯ ОСОБИ І ВЛАСНОСТІ,

з політичного кредо А. Заблоцького-Десятовського

Розвиток промисловості вимагає не лише убезпечення особи і власності, але й свободи мати

розпоряджатися своїм часом, працею і місцем проживання.

ДОПОВІДНУ ТРИМАЛИ В ЯКНАЙГЛИБШІЙ ТАЄМНИЦІ, з статті В. Опенька «Нема

пророків»

Заблоцький-Десятовський був переконаним супротивником кріпосного права. Граф Кисельов, бажаючи підкріпити свої припущення неспростовними фактами, доручив йому об’їздити влітку

1841 р. внутрішні губернії. Результатом стала записка «Про кріпосний стан в Росії»; розв’язання

питання ставився в ній на той же ґрунт, на якому все відбулося через два десятиліття.

З особливою силою повставав Заблоцький-Десятовський проти наміру звільнення селян без землі і

доводив неспроможність сподівань на систему полюбовних угод. Кисельов не зважився навіть

представити «крамольну» записку імператорові Миколі I, а рукопис тримав в якнайглибшій

таємниці; проте, вона стала відомою прихильникам кріпосного права і накликала на автора їх

ненависть, яку особливо давав відчути впливовий князь Меншиков.

…У статті «Причини коливання цін на хліб в Росії» проводив думку, що однією з головних

причин надзвичайного падіння цін на хліб служить дармова праця, обумовлена кріпосною

залежністю (найменування її ховалося за терміном: «обов’язкова рента»). І стверджував, що

«правильна відповідність між виробництвом і попитом на хліб може встановитися лише тоді, коли

рента прийме природний економічний характер» (вважай: коли знищиться кріпацтво).

Після відміни кріпосного права Заблоцький-Десятовський наполягав на необхідності невідкладної

відміни відкупів. Йому також належить план акцизної системи.


СЛОВ’ЯНИ ЛАЮТЬ, з листа В. Боткіна А. Краєвському

Слов’яни лають її (статтю «Зауваження на статтю п. Хом’якова «Про селянські умови» – авт.) несамовито і з піною біля рота; люди ж прості вважають її чудовою.

Гр(ановський) витримав за неї у Свербєєва дуже різку суперечку.

Г(ерцен) не нахвалиться нею.


НАСТАВНИК МОЛОДІ, з дослідження П. Семенова-Тян-Шанського «Початок епохи звільнення

селян від кріпосної залежності»

Хоча здійснена імператором Миколою I війна проти кріпосного має права, за виразом одного з

найвидніших діячів його штабу А. П. Заблоцького-Десятовського, мала характер «партизанської

війни» і кінчилася безуспішно, а самий штаб зі сходженням на трон нового царя був

розформований, все ж таки багаторічна діяльність графа Кисельова дала великій епосі 1857-1861

рр. немало корисних діячів.

Повертаючись постійно від поривів бунтівної юності до своїх високих ідеальних прагнень, М. О.

Мілютін особливо співчував великим державним планам свого знаменитого дядька графа

Кисельова щодо звільнення селян, прагнув ознайомитися з ними через його близьких

співробітників і особливо через найближчого з них – А. П. Заблоцького-Десятовського. В 1841 р., коли за таємним дорученням графа Кисельова об’їжджав губернії з метою ознайомлення з

становищем поміщицьких селян, з ним негласно перебував й М. О. Мілютін.

Ця поїздка …надзвичайно розширила кругозір Миколи Олексійовича і остаточно зробила його

пристрасним прихильником високої ідеї звільнення селян.

Між цими особами високе місце …за своєю полум’яною, пристрасною і повною самовідкидання

відданістю ідеї звільнення селян займав Костянтин Дмитрович Кавелін, зв’язаний тісною і

незмінною дружбою не тільки з М. О. Мілютіним, а й з А. П. Заблоцьким-Десятовським. Хоча

Кавелін і не брав безпосередньої і, так би мовити, офіційної участі в законодавчих роботах зі

звільнення селян, проте послуги, надані ним цій великій справі, такі значні, що вони роблять його

ім’я незабутнім в історії цієї епохи.


ЯК ЗАЛУЧАЛИ ЧИТАЧІВ, з дослідження Ю. Виноградова «Історія російської журналістики

XVIII-XIX століть»

Йдучи з журналу Краєвського, Бєлінський, Герцен і Некрасов вважали, що «Вітчизняні нотатки», втративши «дух» і «закваску», втратять колишній напрям, змістовність і, отже, популярність у

читачів. Так і трапилося. Проте перший час Краєвський, аби утримати читачів, вважав за доцільне

зберігати репутацію журналу, яка певною мірою затвердилася. Тому він надрукував повісті

Салтикова-Щедріна «Суперечності» і «Заплутана справа», статтю Заблоцького-

Десятовського »Причини коливання цін на хліб в Росії» й деякі інші твори, відповідні тому

напряму, який надав журналу Бєлінський.

Самодержавний уряд небезпідставно побачив у повісті Салтикова-Щедріна «Заплутана справа»

«шкідливий плин думок і згубне прагнення до розповсюдження ідей, котрі вже трусонули всю

Західну Європу і які повалили власті і знищили суспільний спокій».

Заблоцький-Десятовський стверджував у своїй статті, що «правильна відповідність між

виробництвом і попитом на хліб може встановитися лише тоді, коли рента прийме природний, економічний характер», тобто із знищенням кріпосного права.


ПРОТОТИП ГЕРОЯ ПОВІСТІ ІВАНА ГОНЧАРОВА, з книги А. Старчевського «Зі спогадів

старого літератора»

Героєм повісті І. Гончарова («Звичайна історія» – авт.) став його покійний начальник Володимир

Андрійович Солоніцин й Андрій Парфенович Заблоцький-Десятовський.

З двох героїв, позитивних і черствих, притому не останніх егоїстів, котрі мріяли тільки про те, як

би вийти в люди, скласти капіталець і зробити хорошу партію, Іван Олександрович викроїв свого

головного героя.

Племінник з жовтими квітами «складений» з Соліка (племінника В. А. Солоніцина – Володимира

Аполлоновича Солоніцина) і Михайла Парфеновича Заблоцького-Десятовського.


ГЕТЬ ВІЛЬНИЙ ДУХ, з кореспонденції В. Скуратівського «Заблоцький – «розумовий

контрабандист»

Андрій Заблоцький-Десятовський. За походженням – найскромніший чернігівський дворянин, вихованець Новгород-сіверської гімназії, приблизно одноліток Гоголя. Тобто він з того

українського середовища, яке старанно перегортало автономістську, тоді ще не надруковану

«Історію русів», проте вже іншого майбутнього, окрім старанної імперської служби, для себе не

бачило. Разом з тим пам’ятало і грибоєдовське «служити б радий, прислужуватися нудно».

Епіграф до всієї службової біографії майбутнього дійсного таємного радника Заблоцького-

Десятовського.

…Ні, він не був радикалом. Але в своїх статтях і звітах перекладав гранично діловою і

аргументованою мовою ту несамовиту тяжкість. Цензура, яка викреслювала тоді навіть з

куховарських книг кухонний технічний вираз «вільний дух», якось не помічала обґрунтований

вільний дух соціографічних й економічних творів дійсного статського радника (статського

генерала).

…У кінці 1850-х граф Муравйов («герой» некрасовських «Роздумів біля парадного під’їзду») в

режимі інтриги змінив графа Кисельова на посту міністра державного майна. Як він керував тим

«живим майном», добре видно з того знаменитого вірша.

Але Муравйов не зупинився і перед тим, щоб закрити в тому міністерстві цілий департамент. На

чолі з Заблоцьким-Десятовським. Аби викорінити того з його «вільним духом» з міністерства!

Того, хто жартома називав себе «розумовим контрабандистом».


ІВАШКЕВИЧ Ярослав Болеславович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: польський.

Журналіст, прозаїк, поет, драматург, літературний критик, перекладач. Псевдонім – Eleuter.

З родини службовця. Батько, Івашкевич Б., – бухгалтер.

Народився 20 лютого 1894 р. в с. Кальнику Липовецького повіту Київської губернії Російської

імперії (нині – Іллінецький район Вінницької області України).

Помер 2 березня 1980 р. в м. Варшаві (Польща). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в Єлизаветградській (1904-1909) і 4-й Київській гімназіях (1909-1912), закінчив

юридичний факультет Київського університету (1912-1918).

Працював головою Спілки письменників ПНР (1945-1949; 1959), редактором журналу «Творчість»

(з 1955).

Тричі лауреат державної премії ПНР (1952; 1954; 1963).

Лауреат Міжнародної премії «За зміцнення миру між народами» (1970).

Як літератор дебютував віршем «Ліліт» в журналі «Перо» (1915).

Потім настала черга повістей і романів «Зенобія. Пальмура» (1920), «Місяць сходить» (1925),

«Змова чоловіків» (1930), «Панянки з Волчикова» (1933), «Червоні щити» (1934), «Маскарад»

(1939), «Закохані з Марони» (1961), «Хвала і слава» (1956-1962), «Заруддя» (1976),

Літературним явищем став збірник оповідань «Нове кохання та інші оповідання» (1946).

І. – автор монографій про Ф. Шопена, І. С. Баха.

Перекладав Т. Шевченка, М. Бажана, М. Рильського, В. Шекспіра, А. Чехова, Х. Андерсена, К.

Гольдоні, Л. Толстого.

Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши до Польщі (1918).

Після тривалої перерви відвідав Україну в 1958, 1964, 1974 та 1977 роках.

У Києві ім’ям земляка названо вулицю (1984).

У с. Кальник Іллінецький район Вінницької області землякові встановлено пам’ятник, а в

шкільному музеї обладнана спеціальна експозиція, є бібліотечка творів.

Українська видавнича група «Сучасність» випустила книгу І. «Злет» (2007).

Серед друзів та близьких знайомих М. – К. Паустовський, Г. Манни, Д. Ґолсуорсі, Р. Роллан, М.

Шолохов, К. Шимановський, П. Загребельний, С. Висоцька, Д. Павличко та ін.


***

РІДНА МОВА,

з життєвого кредо Я. Івашкевича

Українська мова була тією мовою, яка супроводжувала мене від самого дитинства. З того часу ця

мова досягла великого розвитку, збагатилася новими словами, яких я вже не знаю, хоч і

користуюся– з дитинства засвоєною– дуже гарною її київською говіркою.


ВІД СИВУХИ КСЬОНДЗ ВІДМОВИВСЯ, уривок з повісті Я. Івашкевича «Мати Івана від

ангелів»

У радісному збудженні він увійшов до корчми – простора, закопчена світлиця була майже

порожня. Стара корчмарка – мабуть, циганка, ксьондз Сурін знав її з колишніх своїх поїздок, –

стояла, рука в боки, в кутку, а у кінця дубового столу сидів низенький, худий шляхтич з

дрібномаєтних і з великим апетитом вигрібав капусту з мідного казанка.

Побачивши цього обшарпаного шляхтича отець Сурін здригнувся, і веселість його зникла, але не

тому, що він злякався або ж впізнав знайомого. Ні, він бачив шляхтича вперше – але відразу

відчув до нього нічим не з’ясовну огида. Він вже знав, що ця людина заподіє йому якусь

неприємність.

Корчмарка поспіхом відповіла на вітання преподобного отця і запропонувала йому сивухи.

Ксьондз Сурін відмовився з легкою усмішкою. Маленький шляхтич, схожий не то на хом’яка, не

то на коропа, глянув на ксьондза поверх казанка і, облизуючи ложку, захихикав. Сміх оголив його

рідкі, вищерблені зуби і лілові ясна.

– Не будь я Володкович, – сказав він, – Вінцентій Володкович, якщо подумав коли, що отці єзуїти

горілкою гидуватимуть!

Батько Сурін з неспокоєм поглянув на шляхтича і сів до столу з іншого кінця. Не відповівши на

зухвалі слова, він звернувся до корчмарки і попрохав подати небагато капуснику. З сумки, яка

була при ньому, він вийняв монастирський хлібець, порізаний тонкими скибами, і, відламавши

від однієї скиби шматочок, підніс до рота.

Володкович, облизавши ложку, стукнув нею по дну казанка і втупився круглими очками в хліб

єзуїта.

– Боже мій, ну і тонко ріжете ви собі хліб, святий отче, – зітхнув він, – ніби панна – марципан.

Таку крихту в рот узяти, то не розбереш, що це хліб...

– У нас завжди так ріжуть хліб, – серйозно сказав ксьондз Сурін, – такий монастирський звичай.

І він відкусив шматочок, досадуючи на себе, що вступив в розмову з цим шляхтичем.

– А чому? – настирливо запитав шляхтич, не зводячи очей зі скиби.

– Чому? – повторив ксьондз, жуючи хліб, який здавався йому в цю хвилину абсолютно

позбавленим смаку. – Чому? А чому треба жерти великі шмати? Це пожадливість і обжерливість.

Нам і такої скиби досить.

– Ну, ну, не корчте з себе праведника, пане ксьондз, – пробурчав Володкович собі під ніс і раптом

гмикнув, примруживши ліве око. – Ласун-то ви, напевно, першорядний...


ПРОШУ ЗАХИСТУ, уривок з роману Я. Івашкевича «Червоні щити»

Телі з огидою поглянув на співака, схопився і, не відчуваючи під собою ніг, кинувся до битого

шляху. Вибіг він на дорогу якраз в ту хвилину, коли нею проїздив на білому персидському коні

молодий лицар. І зброєносець з ним був, услід їхав. Телі бухнувся на коліна прямо під копита –

вершник ледве встиг зупинити коня. І тут, весь тремтячи від образи, хлопчик голосно заплакав.

Лицар, видно, дуже здивувався; упершись рукою в шию коня, він обернувся до зброєносця:

– Гей, Лестко, запитай у хлопчини, чого йому треба!

Лицар був зовсім молодим, вірно, не старше за свого зброєносця, а може, лише здавався таким

юним. Довге русяве волосся вибивалося з-під шолома і м’якими кучерями падало на плечі, золотячись в сонячних променях. Обличчя у нього було рум’яне, очі блакитні. Прямо у душу вони

дивилися і немов відливали сталлю – так і упилися в Бартоломія, котрий зненацька сторопів.

...Зброєносець зістрибнув з коня, нахилився до хлопчика – зросту він був величезного – і запитав:

– Чого ти просиш?

– Захисту! – вигукнув Телі і перевів погляд вгору, із слуги на пана. Лицар їхав без стремен. Замість

сідла був під ним стягнутий попругою кольоровий шерстяний килимок; ноги в світлих, вузьких

штанях вільно звисали і були озуті в сірі сап’янові чоботи, зашнуровані ремінцями.

Лицар схилився до хлопчика і, не довго думаючи, наказав слузі:

– Візьми його на круп, Лестко, хай їде з нами.

...Всього один раз озирнувся Телі на співака – той стояв обабіч шляху і махав йому рукою.

Обличчя у Турольда було засмучене.

– Куди ми їдемо? – запитав Телі свого супутника.

– У монастир святого Бартоломія, що над озером. А потім далі.

– Ще далі?

– Так, в Швабію, є там один дальній монастир, Цвіфальтен називається.

– І все одні їдете?

– А мій пан завжди так їздить. Візьме лише кошіль з грошима, спис в руку та лук за плечі. Навіть

меча у нього немає. Зате я при кинджалі.

– Так, відчуваю, – сказав Телі, – він мене по ногах б’є.

– І до цих пір нічого поганого з нами не траплялося, – додав Лестко.

– А здалеку їдете?

– З Польщі!

– А далеко це? – запитав Телі.

– Ще б! Вже тижнів два все їдемо і їдемо. Зупинялися, щоправда, у єпископа Ебергарда в

Зальцбурзі, затрималися там день-другий. Зате погуляли усмак!

– А як звати нашого пана?

– Князь Генріх Сандомирський.


ХТОЗНА, ЯК ІЩЕ В УКРАЇНІ БУДЕ, уривок з новели Я. Івашкевича «Місяць сходить»

Сила і міць творіння дрімають у цій лінивій масі. І страхітлива жорстокість... Як жахливо вони

мучать тварин.

– Як вони мучили людей, подумай, скільки крові тут пролилося, навіть у тій долині. Коліївщина, уманська різня, селянські війни часів Яна Казимира, все це завершилося струменями крові.

Спливала вона рікою до того погідного ставу, тут, попід тим млином, настромили на палі

чотирьох козаків Гонти, а там, проти маєтку, бунтівнича рука мордувала старшину, а там, на

хуторі, спалили живцем цілу родину...

– Звідки ти це знаєш?

– Не знаю, певно, що не знаю, ця земля майже не має історії, але так мусило бути. І хтозна, як іще

буде.


НА ЛЕКЦІЇ ХОДИВ РІДКО, зі спогадів Я. Івашкевича

Вища школа не відіграла ніякої ролі в моєму духовному житті. На лекції ходив рідко, весь час

присвячував заробіткам, а екзамени складав, аби скласти, і кілька разів на них зрізався.

Не відіграв також ніякої ролі університет у моєму особистому житті.

...Наскільки всі міські лекції були тяжкими і безбарвними, настільки сільські виїзди спричинилися

у великій мірі до пізнання світу і людей.

...Ми пішли на Хрещатик. Пройшли Київ із кінця в кінець, не розуміючи, яка небезпека нам

загрожує. Тільки потім дізналися, що перехожих, які у цей час з’являлися на вулицях, розстрілювали на місці. Вулиці лякали пусткою. Трамвайні та електричні дроти, порвані та

переплутані, лежали на тротуарах. Вибиті вікна чорніли в порожніх будинках.


БУЛО ТІСНО СЕРЕД КНИГ, зі спогадів К. Паустовського «Ярослав Івашкевич»

Великий обжитий дім, де залишили свій слід багато поколінь, – дім, де тісно через безліч книг та

речей і темнувато від вікових дерев за вікнами. Дім цей пахне старою деревиною, старими

книгами – напрочуд затишним запахом, змішаним з ароматом польових квітів, сухих лікувальних

трав і знайомим з України солодким духом аїру.

Я мимоволі згадав свою бабусю-польку, її розуміння нашого молодого життя, її піклування про те, щоб ми зросли справжніми людьми, а не пустомелями і хвастунами. Коли робилось що-небудь

непотрібне, ускладнююче життя , бабуся стиха промовляла: «От! Глупство!» – і ці слова діяли на

всіх витверезливо.


РІДНОЇ ХАТИ НЕ ЗАСТАВ, з нарису В. Мельника «На Україні я дозрів як письменник»

Події у ранній повісті Івашкевича «Зенобія. Пальмура» (1920) відбуваються переважно в Києві з

точною вказівкою на конкретні місця; згодом герої рушають до Криму, і їхній шлях теж добре

відомий автору. Цілком українською за місцем розвитку дії є повість «Місяць сходить» – вона

«прив’язана» до кількох польських маєтків, розташованих над річкою Рось. Приблизно в тих же

місцях діють персонажі історичної повісті «Заруддя», які потай готують повстання проти

самодержавства. А в повісті «Сади» автор відтворює атмосферу в домі Шимановських в

Єлизаветграді.

Звичайно ж, не обминув він України і в головному творі свого життя – епопеї «Честь і слава», яку

за жанровими ознаками можна ідентифікувати як сімейну хроніку (її за масштабністю можна

порівняти, наприклад, із «Будденброками» Томаса Манна). Кілька поколінь шляхетських родин

Ройських, Мишинських, Шиллерів проходять через найважчі випробування, які принесло

двадцяте століття, тож дія в епопеї охоплює чималі географічні простори: Україну, Польщу, Західну Європу.

Хоч до кінця свого довгого життя Ярослав Івашкевич жив у Польщі, його весь час тягнуло до

рідних місць.

Перший короткий візит після тривалої перерви припав на початок п’ятдесятих, але він був

невеселим: українська столиця ще не підвелася з руїн.

А от візит 1958 року виявився для Ярослава Івашкевича емоційно насиченим. Спершу – поїздка за

маршрутом Житомир – Бердичів – Вінниця – Гайсин, потім – відвідання могили батька. Закинуте, заросле чагарями польське кладовище в містечку Дашів тоді поспіхом упорядкували силами

місцевої комсомолії, щоб показати високому гостеві, що про нього тут пам’ятають. Правда, у

подальші роки могилу Болеслава Івашкевича уже дбайливо доглядали.

Рідної хати в Кальнику письменник не застав – у війну її зруйнувало попадання фугасу. Згодом, як

розповідають місцеві жителі, ділянка землі, де вона знаходилась, потрапила під будівництво

тваринницького комплексу. Однак пам’ять про земляка тут шанують.

Згодом був ще не один візит Івашкевича в Україну: 1964-го – на Черкащину на шевченківські

урочистості, 1969-го – до Кременця на відзначення ювілею Юліуша Словацького, 1974-го – до

Києва. 1977-го, за три роки до смерті, Івашкевич у супроводі Дмитра Павличка востаннє побував

на малій батьківщині.

Книга, над якою Ярослав Івашкевич працював незадовго до смерті, мала називатись «Подорож

Україною»...


КАЙЗЕРМАН Григорій Якович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник. Псевдоніми – Кай-Цезар, Косар, Казармін Г.; Дон-Дієго, Стріла.

З учительської родини.

Народився 21 лютого (4 березня) 1868 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер після 1940 р. Точні дата і місце – не встановлені.

Закінчив Херсонську класичну гімназію (1885), юридичний факультет Новоросійського

університету (1889).

Був кандидатом на судові посади при Одеському окружному суді (1889-1897), здійснював

приватну практику в Баку (1898-1903), працював в Петербурзькій страховій компанії «Надія»

(1903-1907), помічником присяжного повіреного (1907), інспектором петербурзького Русько-

Азійського банку (1908-1910), завідуючим Одеським відділенням Русько-Азійського банку (1915-1917), редактором-видавцем гумористичних журналів "Коса" та "Оса" (останній – разом з М.

Бродовським).

Член Товариства драматичних і музичних письменників (1906).

Друкувався в газетах «Театр», «Вільне слово», «Бакинські вісті», «Одеська газета», «Каспій»,

«Наше слово», «Баку», «Саратовський вісник», журналах «Оса», «Ґедзь», «Бджілка», «Аргус»,

«Дитячий музичний маленький світ», «Маски», «Дзеркало», «Коса», «Альманах», «Морем і

суходолом», «Блазень», «Глядач», «Сокира».

Як літератор дебютував в журналі «Бджілка» віршем «Сліпак» (1884).

Потім настала черга віршів «Пушкіну» (1887), «З глибини віків», «Матері», «Постарілому поету»,

«Вакханці» (усі – 1888), повісті «Маленький горбун» (1887), оповідань «Дві подруги» (1888), «В

стінах Хаджибея» (1893).

Наш земляк – автор фарсів «Дуель» (1898), «Риб’яча кров» (1914), водевілю «Чари нарзану»

(1909), комічних мініатюр «Віщий сон і телефон» (1913), «Китайське правосуддя» (1914).

Його перу також належать статті «Викривач» «Ще раз про «викривачів» (обидві – 1903), книга

«Байки Косаря» (1906), байка «Пес, кіт і господар» (1922).

Фруг С. присвятив К. вірш «Дитині».

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Бродовський, К. Варламов, С. Фруг та ін.


***

ТРІСК І ГУРКІТ, ПИЛ СТОВПОМ

, з байки «Хитрий домовласник»

"Послушай-ка, отец! Ужель тебе не стыдно?

На наш невзрачный старый дом

Со стороны глядеть обидно!

Давно пора б ему на слом...

…………………………………..

Последуй дельному совету:

Снеси скорее рухлядь эту.

Домовладелец мой, однако, был хитер!

И вот, решив такое дело,

Чтоб совершить его умело,

Он с управителем тайком

Потолковал о том о сем,

И, обсудив вопрос детально,

Они пришли к тому, что дом

Построен прадедом покойным капитально,

Что старых стен нет нужды разбирать

И память предка оскорблять,

А можно новые на них же воздвигать...

…………………………………………..

Строитель, подмигнув лукаво,

Собрался что-то говорить,

Но только что успел он рот раскрыть -

Как вдруг - ужасное смятенье!..

Не то пальба, не то землетрясенье,

Гул, треск и грохот, пыль столбом -

И в прах обрушился пятиэтажный дом!

***

Слыхал я (это - между нами!),

Что строить новый дом взялись уж дети сами...


***

ТАКИХ ТВАРЮК НА СВІТІ НЕ БУЛО

, з байки «Квартет»

Свинье с Лисой, Акуле и Вампиру,

Чтоб делом послужить нарушенному миру

И вместе с тем пленить искусством свет,

Взбрело на ум сыграть квартет.

А так как в нынешнем народе

Простая музыка давно уже не в моде

И слушать их не стали бы (как знать?),

То на обычных инструментах

(Чтоб не сплошать в своих экспериментах)

Они решили не играть.

И вот, настроив слух согласно камертону,

Как подобает пустозвону,

Лиса присела к телефону,

Свинья в свой грязный "пятачок"

Взяла обвернутый докладом гребешок,

Акула, в чаяньи награды,

Схватила пушку и снаряды,

А кровосос Вампир - чудесный пулемет.

"Ну-с, по местам! По данному приказу, -

Кричит Лиса, - все начинаем сразу...

Играем, помните, без нот.

………………………..

Случилось Ворону поблизости лететь.

"Привет вам, - говорит, - бояре-музыканты!

Явили подлинно вы редкие таланты...

Не здесь бы с ними вам сидеть!

Уж больше двух веков летаю я по свету

И слышал музыку всех видов и сортов,

Но - верите ль? - скажу без лишних слов:

Таких зверей, таких скотов

На свете не было и нету.

Виват, виват вам, бью челом!

Однако же, как друг, напомню об одном

И мог бы привести вам веские примеры:

Где музицируют без меры,

Там дело не всегда кончается добром!"


КАРАБЧЕВСЬКИЙ Микола Платонович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, юрист.

З військової родини. Батько, Карабчевський П.,– кавалерійський полковник царської армії.

Народився 29 листопада (11 грудня) 1851 р. у військовому гарнізоні Херсонської губернії

Російської імперії (нині – територія Миколаївського району Миколаївської області України).

Помер 22 листопада 1925 р. в м. Римі (Італія). Похований на одному з місцевих цвинтарів.

Закінчив Миколаївську реальну гімназію (1862-1868), юридичний факультет Петербурзького

університету (1869-1874).

Працював помічником присяжного повіреного (1874-1879), присяжним повіреним (1879-1902), редактором журналу «Юрист» (1902-1905), головою ради присяжних повірених Петербурзької

судової палати (1913-1917), головою комісії з розслідування німецьких звірств (1917), Член Петербурзької ради присяжних повірених (1895).

Друкувався в газетах «Мова», «Тиждень», «Російське слово», «Новий час», «Біржові відомості», журналах «Спостерігач», «Вісник Європи», «Юрист», «Російське багатство», «Право», «Revue des grands proces», «Північний вісник», «Російська думка».

Перший свій літературний доробок – драму «Жертва одруження» (1874) – не публікував.

Дебютував в газеті «Тиждень» статтею (1874).

Потім настала черга статей «Сучасна французька адвокатура і нова школа судового

красномовства», «Поліцейські будинку в Петербурзі», «Плавуча в’язниця», «Як я став адвокатом»,

«Французький адвокат XVIII сторіччя», «Смерть Л. Толстого», біографічних нарисів «Олександр

Якович Пассовер», «Микола Йосипович Холева», «Володимир Іванович Жуковський», «Петро

Якимович Александров».

Наш земляк – автор оповідань «Напіввідкрита завіса» (1892), «Побачення» (1889), роману «Пан

Арсков» (1893), книг «Промови» (1901), «Біля правосуддя» (1902), « Напіввідкрита завіса» (1905),

«Мирні полонені. В курортному полоні у німців» (1915).

Його перу належать мемуари «Що очі мої бачили в дитинстві» та «Революція в Росії» (обидва

томи – 1921).

К. не раз мав проблеми з владою. За участь у студентських хвилювання зазнав арешту (1869).

Йому інкримінували участь в антиурядовій панахиді (1878), збір засобів для потреб Червоного

Хреста (1899), «недоречні розмірковування про дії адміністрації» під час судових засідань (1900; 1903). Впродовж принаймні шести років як «неблагонадійний» перебував під таємним наглядом

поліції (1869-1905).

За свідченнями помічника Б. Утевського, його патрон ще студентом «в стані неосудності» вбив

улюблену жінку, що так чи інакше враховував потім в захисних промовах.

Наш земляк радив свого часу О. Керенському віддати до суду Миколу II, причому виразив

готовність і бажання взяти на себе його захист.

Більшовицьку революцію К. не сприйняв, емігрувавши спочатку до Норвегії, а потім – Данії й

Італії.

Серед друзів та близьких знайомих К. – А. Чехов, Л. Толстой, І. Павлов, В. Короленко, Л. Собінов, М. Стасюлевич, А. Коні, Є. Утін, С. Андрієвський, О. Керенський, О. Кніппер-Чехова, К.

Варламов, П. Стрепетова, В. Далматов, Б. Утевський, П. Редкін, В. Мейєрхольд, В. Семевський, П.

Якубович, В. Комісаржевська, О. Суворін та ін.


***

НЕ ПАСУВАТИ,

з

професійного кредо

М. Карабчевського

Адвокат повинен бути всебічно освіченою і розвиненою людиною, тому що він не має права

відступати ні перед психологічним, ні перед побутовим, ні перед політичним чи історичним

висвітленням справи.

...Я поставив перед собою лише одне завдання, якому ніколи не зраджував: оскільки завдяки долі я

став юристом-адвокатом, до того ж, переважно кримінальним захисником, – ніколи не пасувати

перед труднощами... і пам’ятати тільки одне, що у мене за спиною жива людина.


Я – НЕ ПОЛІТИК, зізнання М. Карабчевського

Несправедливий вирок – величезне суспільне лихо. Накопичення подібних вироків в суспільній

пам’яті і народній душі є зло – таке ж зло, як і накопичення розумової брехні у сфері розумового

життя суспільства.

Я не політик і зізнаюся, що ні в яких політичних організаціях і партіях цілком свідомо не беру

участі. Я є, був і помру судовим діячем.


ВІН СТУКАЄ В КРИШКУ ТРУНИ, з промови М. Карабчевського на захист О. Тальма

П.п. сенатори, зі всіх жахів, доступних нашій уяві, найбільший жах – бути живцем похованим. Цей

жах тут в наявності...

Тальма похований, але він живий. Він стукає в кришку своєї труни, її треба відкрити!


ВІЧНИЙ ЖАХ, вірш М. Карабчевського «Щасливий, хто не народився»

Вечный кошмар – неотступна о счастье

Мысль беспокойная! Годы идут.

Люди – увы! – без любви, без участья

Стадом покорно к могиле бредут.

Смена идет поколений волнами:

Волны бегут, им неведом возврат.

Нам суждено только тешиться снами...

Кто не родился, тот счастлив сто крат!

ЦІНОЮ ХИМЕРИ, епіграма М. Карабчевського на соціал-демократів

Жаждем мы мира

Для всего мира,

Счастья без меры

Ценой химеры.


ВІДЧУТТЯ ЕТИЧНОЇ ГИДЛИВОСТІ, зі спогадів М. Карабчевського

Особисто мене нерідко благали написати «тільки два слова» Распутіну відносно прохання про

помилування то одному, то іншому засудженому, запевняючи, що саме авторитетне прохання, підтримане ним, матиме вірний успіх.

Я не погрішив жодного разу. Відчуття етичної гидливості кожного разу примушувало мене

навідріз, не входячи ні в які подробиці, відмовлятися від подібних справ.

…Мене проголосили трохи не анархістом і майбутнім главою революції. Дружина моя, яка

терпляче доти слухала, раптом піднялася на повний зріст і, карбуючи кожне слово... сказала, що не

може допустити, аби в її присутності і в її будинку дозволяли собі вести революційну пропаганду.

…Моє становище було не з веселих. Проводжаючи гостей біля дверей, я просив їх залишитися, проте не знаходив можливим ні виправдовувати їхні мітингові виступи, ні вибачатися за цілком

природний при її стійких переконаннях протест дружини.


БЛИСКУЧИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ЗАХИСНИК, зі спогадів Б. Утевського

Особливо дивує, що Карабчевський при всій його романтичній природі, при його вельми

обмежених політичних поглядах був виключно блискучий як політичний захисник. У промовах на

політичних процесах він настільки внутрішньо зживався з підсудним, що починав мислити, як він, дивитися на все його очима, іноді навіть говорити його словами.

Карабчевський в таких випадках був сміливим і мужнім і підносився до справжнього пафосу і

художності.


МОГУТНІЙ ВОДОСПАД, зі спогадів М. Гольштейна

Форма мови не мала для Карабчевського ніякого значення. Сила його була в нестримному

натиску.

Його мова була не ніжним струмочком, не прекрасним озером, а могутнім водоспадом, який

трощить все на своєму шляху і коливає найнеприступніші твердині.


ТВОРЧІСТЬ БЕСПОСЕРЕДНЬОЇ ДУМКИ, з розвідки Й. Фінкля «Микола Платонович

Карабчевський»

Високий, статний, імпозантний, «із зовнішністю римського патриція», «Аполлон, предмет овацій», як жартівливо рекомендували його колеги, Карабчевський відрізнявся правовою ерудицією. Він

твердо знав, що не можна покладатися лише на ефект захисної промови, бо думка суду, особливо

присяжних засідателів, формується ще до початку дебатів сторін, а тому «виявляв свій погляд на

спірні пункти справи ще на допиті свідків».

Допитувати свідків він умів, як ніхто. Судді і прокурори, знаючи про це вміння Карабчевського, намагалися наперед відвести або, у крайньому разі, нейтралізувати його запитання, проте він

відбивав такі спроби. Ось прокурор, аби «справити враження», говорить присяжним:

– Прошу вас, панове присяжні засідателі, звернути увагу на цю обставину!

Карабчевський встає:

– А я, панове присяжні засідателі, прошу вас звертати увагу на всі обставини справи!

Відкидаючи в принципі революцію. Карабчевський був такий же нетерпимий і до реакції. Він

засуджував царизм за те, що той позбавляється незадоволених і протестуючих «тільки

шибеницею, засиланнями, каторгою і в’язницями й офіційно диктованим мовчанням у пресі. А

слід було б чинити якраз навпаки: з числа фрондуючих, скільки-небудь видатних громадських сил

уряд повинен був вбирати в себе систематично все найенергійніше, найжиттєздатніше».

…Як політичний захисник, Карабчевський стояв вище за всіх вітчизняних адвокатів, оскільки

Александров рідко виступав і рано помер, не встигнувши проявити своїх дарування, а «король

адвокатури» Спасович, за всіх його достоїнств, на політичних процесах грішив приниженням

обвинувачених, аби таким чином полегшити їх долю.

Головна сила Карабчевського полягала в умінні спростувати навіть, здавалося б, незаперечну

аргументацію супротивника.

Він говорив легко й ефектно, але «це не була тільки красива форма, гладка закруглена мова, струмінь швидко біжучих слів. У мові Карабчевського була творчість – не колишня, вимучена у

тиші кабінету, це була творчість безпосередньої думки. Коли Карабчевський говорив, ви

відчували, що лабораторія його, духовна й душевна, працює перед вашими очима, і ви

захоплювалися не стільки красою результату роботи, скільки потужністю самою цієї роботи».


ГОЛОВНЕ – ВЧАСНО РОЗКАЯТИСЯ, з статті Ю. Альохіна «Микола Платонович

Карабчевський»

Влітку 1917 р. К. «виїхав до скандинавських країн для опитування інтернованих

військовополонених», і там, за роботою, зустрів звістку про Жовтневий переворот, який не

прийняв всім своїм єством. З Норвегії перебрався до Данії; тут, в копенгагенському готелі, залишившись майже без засобів до існування, написав книгу спогадів в двох частинах «Що очі мої

бачили». У другій частині з підзаголовком «Революція і Росія» (1921) К., у невластивій йому ролі

прокурора, таврував, зокрема, російську ліберальну інтелігенцію й дворянство, які допустили

«єврейську революцію».

…Вибухнув великий скандал. К., обтяжений старістю, що насувається, і сім’єю (з ним були

дружина і донька), не міг жити без фінансових дотацій; заснований ним в Римі інтимний театр

«Російська ластівка» успіху не мав, літературні твори, на зразок драми «Сутінки», оплачувалися

погано, а лекції про знамениті російські процеси збирали занадто мало слухачів. Треба було

вибирати...

В кінці 1923 р. К., неодноразово покаявшись в своїх «мимовільних помилках», тихо відійшов убік

від літератури й політики.

Результати такої переміни не забарилися... Відразу після Нового 1925 року в розкішному

паризькому «Мак-Магоні» відбулося вшановування «першого адвоката землі російської» у зв’язку

з 50-річчям судової діяльності. Ювіляр, який прибув з Флоренції, виступав з промовою, хоч і не

позбавленою колишнього вогню, проте вона ясно показала: роки вигнання «наклали важкий

відбиток на цю, здавалося, непереможну натуру».


ВРЯТУВАВ БЕЗ КЛОПОТУ, анонімна епіграма на М. Карабчевського

Не только тем он знаменит,

Что, как актер, он гладко брит,

Что, как премьер, всегда одет

И написал роман-памфлет.

Нет, знаменит еще он тем,

Что был защитником Палем,

Что спас ее он без хлопот

От тяжких каторжных работ,

Чтоб в мир пошла она опять:

Сперва любить, потом – стрелять.


КАРАЗІН Микола Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, прозаїк, художник, військовий. Один з фундаторів пригодницького жанру в літературі, перший видавець поштових листівок на теренах Російської імперії.

З дворянськової родини. Батько, Каразін М., – відставний штаб-ротмістр, мировий суддя; дід, Каразін В., – прозаїк, художник.

Народився 27 листопада (9 грудня) 1842 р. в Ново-Борисоглібській слободі Богодухівського повіту

Харківської губернії Російської імперії (нині – Богодухівський район Харківської області

України).

Помер 6 (19) 1908 р. в м. Гатчині Російської імперії (нині – Ленінградська область РФ). Похований

в Олександро-Невській лаврі м. Санкт-Петербург.

Закінчив другий Московський кадетський корпус (1851-1861), навчався в Петербурзькій академії

мистецтв (1865-1867).

Служив у Казанському драгунському полку (1862-1865), 5-у Туркестанському лінійному

батальйоні (1867-1870).

Член Петербурзької академії мистецтв (1907).

Член Російського географічного товариства (1879).

Учасник Амудар’їнської (1874) та Самарської (1879) наукових експедицій.

Кавалер орденів св. Ганни IV ступеня (1863), св. Володимира (1868), нагороджений золотою

зброєю «За хоробрість».

Друкувався в газеті «Новий час», журналах «Діло», «Всесвітня ілюстрація», «Graphic», «Нива»,

«Illustration», «Живописний огляд», «Ueber Land und Meer».

Як літератор дебютував в журналі «Нива» нарисом «Від Оренбурга до Ташкента» (1871).

Потім настала черга романів і повістей «На далеких околицях» (1872), «Гонитва за поживою»

(1873), «Двоногий вовк» (1874), «Ак Томак» (1875), «Тигриця» (1876), «В пороховому диму»

(1877-1878), «Варвара Лєпко та її родина» (1879), «Наль» (1905), «В очереті» (1873), «Хівинський

похід» (1882), оповідання «Андрон Голован» (1882).

Наш земляк – також автор книг «З півночі на південь. Шляхові нотатки старого веселика» (1874),

«Мої казки» (1895), «Дунай у вогні» (1905).

Всього його перу належить понад 20 художніх творів.

За життя вийшло 20-томне зібрання його творів (1904-1905).

Як художник дебютував виставкою в Петербурзі (1875).

Написав вісім полотен для військової галереї Зимового палацу. Серед інших відомих картин –

«Жнива», «Вечірня зоря», «Уранішній туман», «Оранка», «Перед дощем», «Сінокіс».

Ілюстрував т. зв. венгерівське видання творів О. С. Пушкіна: найчудовіше з усіх дореволюційних, а також книги М. Гоголя, М. Некрасова, І. Тургенєва, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, Ж. Верна, Г.

class="book">Лонгфелло.

Вийшли альбоми його малюнків в Берліні (1875), Парижі (1888), Росії (1890). Лише в журналі

«Нива» К. помістив майже півтисячі малюнків, серед яких «Гриньов зустрічає на Волзі пліт з

шибеницею» (1880).

Всього пензлю художника належить близько 4000 малюнків, акварелей, майже 100 картин.

Нині доробки нашого земляка зберігаються в 50 музеях і картинних галереях світ, численних

приватних зібраннях.

Двічі видавалося 20-томне зібрання його творів.

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Гоголь, О. Пушкін, М. Некрасов, В. Верещагін, Б.

Віллевальде, В. Жуковський, Ф. Достоєвський, Є. Волков, Л. Куїнджі, К. Крижицький, М.

Скобелєв, О. Куропаткін, В. Попов, Ф. Жілло, П. Биков та ін.


***

КРАДУТЬ

, з громадянського кредо М. Каразіна

Якщо відповадати одним словом на запитання «Що робиться в Росії?», то довелося б сказати:

«Крадуть».


БЛИСКУЧА ПОМИЛКА ПЕТРА I, афоризми М. Каразіна

Ті, хто у нас найбільше волає проти самодержавства, носять його в крові і в лімфі.

Заснування Петербургу – блискуча помилка Петра Великого.

Не питайте: як написані закони в державі? Але питайте: які судді?


ХУДОЖНИК «НЕ КОРИСНИЙ», з дослідження А. Білокрис «Про долю «козачих акварелей» і

про їх автора»

До зустрічі спадкоємця російського престолу, майбутнього імператора Миколи II, який повертався

1891 року з подорожі на схід, в Омську почали готуватися заздалегідь. Серед «старанних

підношень» задумали і набір картин, котрі живописали б найважливіші події трьохвікової служби

сибірського козацтва. На основі архівних матеріалів історик Г. Катанаєв підготував сюжети, а

написати їх запропонували знаменитому на той час художникові (і не тільки художникові) Миколі

Миколайовичу Каразіну.

І він не підвів. Акварелі написані в особливому «каразінському» стилі: «сильні світлові ефекти, яскраві контрасти, особливий дещо похмурий колорит, прекрасна композиція і нескінченна

фантазія».

За три дні до приїзду високого гостя в будівлі Військового господарського правління влаштували

виставку всіх підношень від Сибірського і Семиріченського козачих військ. Як відзначав князь Е.

Ухтомський, який супроводжував найяснішого мандрівника, роботи Каразіна, «двадцять сім…

акварельних малюнків з історії служби Сибірського козачого війська …стали окрасою виставки».

Спадкоємець «виявив бажання уважно розглядати кожну з акварелей і прихильно вислуховувати

короткі роз’яснення».

Внесок Каразіна в художнє оздоблення подарунків Цесаревичеві від сибірського козацтва не

вичерпувався акварелями: вони були частково відтворені в медальйонах, що прикрасили

подарункове срібне блюдо з написом «Найяснішому Отаманові старанне підношення Сибірських

козаків. 1891 р.»; за його ж ескізами виготовили срібні фігури, піднесені козаками Атбасарської, Прєсновської та Прісногорьковської станиць і селища Новорибінського; і навіть на меню

урочистого сніданку «на 350 кувертів», даного у Військовому господарському правлінні, красувалися виконані ним віньєтки на тему військово-козачого побуту (доречно зауважити, після

закінчення сніданку Микола Олександрович висловив бажання, щоб меню прислали йому).

Слід відзначити, нарешті, що виданий князем Е. Ухтомським розкішний тритомник «Подорож на

схід Його Імператорської Вищості Государя Спадкоємця Цесаревича, 1890-1891» також був

проілюстрований Каразіним.

Після революції його ім’я було «забуте» – як ім’я художника, ідеологічно якщо й не

«шкідливого», то вже точно не корисного. Згадки про Каразіна зникли з енциклопедій, а

спеціалізовані видання якщо не умовчували про нього, обмежувалися вельми скромними

оцінками.

ЗАБУТИЙ ПОПЕРЕДНИК ЛАГЕРЛЕФ, з дослідження Д. Герасимової «Забуті подорожі»

Микола Миколайович Каразін одним з перших наших художників повністю присвятив себе

ілюстрації, малюючи не окремі картинки до літературних творів, а прагнучи передати «лад»,

«стиль» книги. Крім того, він став першим російським художником, який, як Гюстав Доре, малював пензлем безпосередньо на дерев’яній дошці, створюючи тонові гравюри на дереві.

…Каразін робить безліч ескізів олівцем, пером, аквареллю. І це не прості замальовки. Багато з них

пізніше отримають високі нагороди на географічних виставках в Лондоні і Парижі.

…У 1877-1878 рр. він бере участь в сербсько-турецькій і російсько-турецькій війнах. Щоправда, вже не як військовий, а як кореспондент-ілюстратор. …Відображає все навколо. Чітко й точно

його олівець фіксує всі жахи війни.

…Микола Миколайович працює над другим томом книги «Рідні відгомони», присвяченої Україні.

Понад усе в цей період його займає проблема взаємопроникнення тексту і ілюстрацій. Він малює

складну буквицю, складену з різних предметів, рослин, людей, тварин, деколи занадто

захоплюючись і роблячи їх нелегкими для читання.

У 1883 році Каразін створює ілюстрації до повісті Д. В. Григоровича «Гутаперчевий хлопчик», де

експериментує вже з набором і малюнками. Так, на одному з розворотів книги через весь текст

проходить зображення циркового батога, а на іншому сторінку перетинають канати трапеції. Він

пробує злити малюнок і текст в щось цілісне, «нехай навіть ціною жертв з того чи іншого боку». І

це вельми сміливо для того часу – подібні ігри конструктивістів почалися майже через тридцять

років після експерименту Каразіна.

…Однією з кращих книг є дитяча казка-подорож «З півночі на південь». Вона написана у формі

спогадів старого веселика про свій переліт із зграєю на зимівлю з Росії до Африки. Це не тільки

художня казка, але й книга з географії, яка знайомить дитину з особливостями тих місць, через які

пролягає шлях птахів. Цікаво, що «Дивовижна подорож Нільса Хольгерссона з дикими гусаками

по Швеції» Сельми Лагерлеф написана через сімнадцять років після «З півночі на південь». Й

образливо, що подорож Нільса відома у всьому світі, тоді як подорож веселикової зграї Каразіна

забута навіть в нашій країні.


ВЕРБЛЮД І ВИТОНЧЕНА ПРОМИСЛОВІСТЬ, з розвідки Т. Родіонової «Микола Каразін»

Варто зазначити, що він був одним з перших військових репортерів.

Вийшовши у відставку, Каразін ...створив художні полотна з життя Середньої Азії. Так на його

картинах вперше з’явилося зображення верблюда...

...Він створив перші художні листівки, які були випущені Громадою святої Катерини, багато

зробив для розвитку і вдосконалення книжкової і журнальної ілюстрації.

М. М. Каразін став одним з перших дизайнерів, котрі, як тоді говорили, займався «поліпшенням

витонченої промисловості».


ЧУДОВИЙ ІЛЮСТРАТОР, з нарису В. Монахова «Прогулянка Гатчиною»

«У Росії навряд чи знайдеться ілюстрований журнал, який не користувався б коли-небудь

художніми послугами Миколи Миколайовича , – відзначали газети. – Для нього немає такої теми, якої він не міг би трактувати в малюнку».

З весни 1907 року по 19 грудня 1908 року Микола Миколайович мешкав у Гатчині. Лікарі

вважали, що сухіше повітря в порівнянні з Ліговим, де була його дача, полегшить страждання від

хвороби серця і легенів. Жив він в будинку №37 по Люцевській (нині К. Маркса) вулиці.

Помер він у зеніті слави, маючи звання академіка Імператорської Академії мистецтв, визнаний

прихильниками «першим в Росії акварелістом і кращим ілюстратором».


ЗНАЙДЕНА НЕВІДОМА АКВАРЕЛЬ, з нарису Н. Березюк «Достойні свого роду (до сімейного

портрету Каразіних)»

Кілька років тому головний бібліотекар Центральної наукової бібліотеки І. І. Кононенко виявила у

фонді проект пам’ятника В. Н. Каразіну. Це невелика акварель, яка зображає встановлений на

високому постаменті бюст, увінчаний лавровим вінком. На постаменті – розкрита книга із

словами: «Знання – Світло» і напис «Василю Назаровичу Каразіну. 1904 р.». За пам’ятником

зображені дерева університетського саду, поруч з пам’ятником стоїть гімназист.

Мабуть, що це його проектна пропозиція Миколи Миколайовича як члена комітету з увічнення

пам’яті Василя Назаровича.


ЗІПСУВАЛИ СВОЮ ЗБРОЮ, бувальщина

Під час бою на Зерабулакських висотах (Туркестан) М. Каразін на чолі свого напівбатальйону за

наказом генерала Абрамова повів контрнаступ, чим затримав головні сили бухарців. У

наполегливому і важкому бою штабс-капітану довелося брати участь в рукопашній сутичці, під

час якої від удару ворожого прикладу у нього зламалася шабля. Після закінчення сутички генерал

Кауфман звернув увагу на те, що Каразін тримає в руці лише ефес від шаблі:

– Ви зіпсували свою зброю! – зауважив командуючий.

– Так, – відповів М. Каразін. – Іншого виходу, пане генерал, не було.

– Добре, – посміхнувся Кауфман, – я пришлю вам іншу.

Наступного дня Каразін одержав... золоту шаблю з написом «За хоробрість».


КАЛМИКОВА (ЧЕРНОВА) Олександра Михайлівна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, бібліограф.

З дворянської родини.

Народилася 26 грудня 1849 р. (7 січня 1850) в м. Катеринославі Російської імперії (нині – м.

Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області).

Померла 1 квітня 1926 р. в с. Дитячому Селі Ленінградської області СРСР (нині – Ленінградська

область РФ). Похована на Літературних містках ленінградського Волкового цвинтаря.

Закінчила Катеринославську жіночу гімназію (1864-1868),

Працювала викладачем однієї з одеських гімназій (1868-1869), секретарем Симферопольського

благодійного товариства (1874-1878), Харківської жіночої недільної школи (1879-1880), кореспондентом газети «Південний край» (1880-1882), викладачем петербурзьких Смоленських

вечірньо-недільних класів (1885-1896), завідуючою відділом журналу «Нове слово» (1897), головою Товариства сприяння дошкільному вихованню (1909-1913), викладачем бібліотечних

курсів при Московському міському народному університеті (1913-1916), викладачем

Ленінградського педагогічного технікуму ім. Ушинського (1921-1926).

Друкувалася в газеті «Південний край», журналах «Вісник літератури», «Жайворонок», «Російська

школа», «Іграшка», «Посередник», «Бувале», «Праці Першого Всеросійського з’їзду з сімейного

виховання», «Початок», «Нове слово».

Як літератор дебютувала брошурою «Про повітря і наших невидимих ворогів у ньому» (1880).

Потім настала черга книг «Єврейське питання в Росії» (1881), «Грецький вчитель Сократ» (1886),

«Зустрічі з Л. М. Толстим» (1921).

Наша землячка – також автор досліджень «Російські лубочні картини в їх просвітницькому

значенні для народу за останні 75 років нашого життя» (1916), «Чому вчить Короленко батьків і

дітей» (1919), «Світова художня література як вчитель життя юних поколінь» (1920).

К. Залишила по собі мемуари «Уривки спогадів» (1926).

З царською владою у письменниці виникали проблеми: їй забороняли працювати вчителем (1896), висилали за межі країни (1901).

Серед друзів та близьких знайомих К. – Л. Толстой, М. Горький, В. Вересаєв, П. Струве, Т.

Сухотіна, В. Вернадський, Н. Крупська, Д. Шаховський, Х. Алчевська, І. Бабушкін, В. Засулич, М.

Мінський, Л. Перовська, Ф. Ольденбург, П. і Д. Стасові, С. Толстая, Д. Мережковський, З.

Кржижанівська та ін.


***

НЕ ІСНУЄ

, з життєвого кредо О. Калмикової (Чернової)

Для живого життя вічних форм не існує.


СУЦІЛЬНИЙ МОРОК, з вірша О. Калмикової «Я плачу»

Я плачу...

Я плачу, плачу

Снова, и от боли

Вся изнываю и кричу,

И замираю вновь безвольно.

Я от тебя завишу так,

Как от луны прилив,

Жизнь без тебя –

Как мрак, как солнце без земли.

Вкус твоих губ, цвет твоих глаз –

Все в памяти всплывает.

Я без тебя один лишь час,

Но я уже скучаю.

Так странно – здесь и без тебя.

Так больно, так уныло.

И вертятся обрывки фраз,

И сердце чуть остыло.

Так грустно и так далеко

Уплыло моё счастье.

Вся боль и радость, жизнь моя,

В одном лишь твоем взгляде.

Как смотришь, дышишь, любишь ты

Осталось в моем сердце.


ВИЗНАВАТИ САМОЦІННІСТЬ КОЖНОГО, з статті О. Калмикової «Ідеали етичного

виховання»

Чи потрібні нам нові моральні цінності? Хіба нам не дало їх Євангеліє? Так, дало, відповідаю я.

Євангельські заповіді моральності вже дві тисячі років відомі народам, що іменуються

християнами. Ми знаємо ці заповіді, визнаємо їх незаперечно істинними, але – не керуємося ними

в житті, не змогли побудувати на них свого виховного впливу. Ця роздвоєність була і є для

кожного з нас причиною болісних душевних конфліктів.

Християнське вчення протиставило поняттю «я» поняття «ти», ближній. В ідеальній відвернутій

концепції це вірно. Але насправді, в реальному житті людина-християнин зустрілася не з ближнім-

індивідом, а з величезною силою колективу, з соціальним державним ладом.

І християнин-індивід під тиском всемогутніх умов соціального і державного життя, під тиском

матеріальних умов втратив в душі своїй ближнього. До цього ближнього він не дійшов до цих пір.

…»Полюби ближнього, як самого себе» – свідчить одна з головних заповідей Євангельського

вчення. Чи пробували ми роз’яснювати, вселяти цю велику істину в душі виховуваних не на

уроках, а в буденній життєвій частині нашої виховної практики? Чи відчули ми всю трудність

цього завдання?

Ближніх – людей – дитина бачить в дуже різних образах: мати, нелюбимий вчитель, товариші, прислуга, городовий, обірваний вуличний хуліган і т.д. і т.д. Чи в силах ми викликати до них в

дітях однакове відчуття любові, як до ближніх?

З трудністю цього завдання ми зустрілися всі, – батьки, вихователі – й або перестали зовсім

працювати над нею, або обійшли її, почавши культивувати у виховуваних відчуття жалості і

любові до окремих, котрі того заслуговують, ...людей. …Звідси, як по площині похилої, йде

ділення на людей за особистим відчуттям до них, за їх соціальним становищем, за національністю

і т.д. і т.д., до повної втрати поняття людина.

Визнавши за можливе таке спрощення, ми зовсім не вводимо в поле зору виховуваних таких

важливих складових частин поняття «ближній», як єдність природного походження, братерство, рівноправ’я людське, – того, що так довго жило й зберігалося в душах темних народних мас Сходу

і Заходу.

Колишня віра у відплату, страх гріха, котрі давали силу чекати і терпіти, в нас, людях XX

сторіччя, є ускладненими новими цінностями: – відчуттям відповідальності, спонукою до

активності. Наша віра в майбутнє не менш сильна, ніж колишня, проте в ній владно дає себе

відчувати етична обов’язковість творчості нових форм життя, форм, відповідних доз наших

етичних ідеалів, до веління все тієї ж правди небесної.

…Ми росли у той час дітьми, свідомо і несвідомо віруючи в благу доцільність і справедливість

світового порядку, і коли – в підліткові роки – нам вперше відкрився світ, то ми побачили, що він

лежав у злі, і зло його було захищене непохитними твердинями форм соціального ладу. Ми

здригнулися, позадкували, готові були шукати порятунку в своїй дитячій необізнаності. Але такий

відступ був неможливий: подальше існування могло йти лише по шляху вперед і – ми пішли.

Пішли понуро, з відчуттям огиди і ворожості до світу, з відчуттям жалоби, презирства до самих

себе...

І раптом дійшла до нас не галасливо виражена, а прихована в наукових даних блага звістка, що все

у світі явищ рухається, змінюється, ...що творчість, участь в будівництві нових форм людського

життя – етичний борг для всякого індивіда, здібного критично до нього ставитися. Безмірно

великою була радість, принесена цією благою звісткою....

…Я аніскільки не заперечую трудності запровадження поняття «людина» в кругозір дитини і

підлітка, проте ця трудність не дає права на усунення його: визнання самоцінності кожної

людської особи повинне бути однією з найважливіших цілей, які ми прищеплюємо юнацтву.


ТИ ЗНАЄШ, мініатюра О. Калмикової

Ти знаєш, як це, коли хочеться лягти й померти, коли сльози роз’їдають обличчя і здається, що

світ загинув? Коли ти готовий віддати абсолютно все просто за дотик дорогої тобі людини. Коли

ти не знаєш, що робити, коли ти розумієш, що це абсурд і що декілька нещасних днів скоро

пройдуть, проте твої губи все одно шукають щось рідне і до болю, жахливо улюблене і близьке.

Коли ти сидиш один і ніхто, ніхто, окрім однієї єдиної людини на світі, не може тобі допомогти.

Ти палиш одну сигарету за іншою й згадуєш, що обіцяв кинути. Коли твоя пам’ять стає твоїм злим

ворогом, Коли хочеться обпалити нерви, аби вони нічого не відчували. Коли в кожному предметі

ти бачиш, ти відчуваєш свою найулюбленішу людину. І ти не знаєш, коли побачиш її.

Й здається, що кожна година – це вічність, і при спогаді про найщасливіші моменти твого життя

стискається серце. Ти кричиш, кусаєш руки і не відчуваєш нічого, окрім болю. Ти не можеш

нічого робити, тільки кричати. Всі дивляться на тебе, як на дурепу і говорять, що ти збожеволіла.

Потім ти сидиш, втупившись в кінчик сигарети, і плачеш, плачеш, плачеш...

ТИ знаєш, як це: любити тебе, коли тебе немає поряд? Коли здається, що я тебе більше ніколи не

побачу? Ти скажеш: це марення. Можливо, але я нічого не можу зробити.

Ти дивишся на годинник і сподіваєшся на диво. Ти благаєш бога, щоб пролунав дзвінок в двері, а

його все немає і немає. І ти вже не живеш, а існуєш однією лише думкою, що десь є ВІН, і ти

готовий продати душу, аби опинитися поряд, тихо обійняти і ніколи в житті більше не відпускати

ні на крок.

РАДЯТЬ ЇХАТИ ДО ГОСУДАРЯ, з листа С. Толстої Л. Толстому від 20 листопада 1885 р.

Середа ранок. Петербург

До цих пір не зробила нічого; вчора заїжджала до Феоктистова, не застала. Написала на картці, що

бажаю його бачити, проте відповіді ще нема.

Були Калмикова і Бірюков, який вже сьогодні прислав мені …»Що робити?».

…Калмикова і Бірюков мене все умовляють їхати до государя, але Леночка Фукс, Саша і Таня не

радять, говорять, що він сам нічого не вирішить. Поки я їду до Феоктистова...

Цілую всіх вас, чекаю сьогодні листи. Левочка, милий, портрет зроби, будь ласка. Кланяюся

madame Seuron, miss Gibson, дядькові Костю, Альсиду.


ЇХНІЙ ВОГОНЬ ГРІЄ, з нарису К. Гоги «Жінка – чарівна і таємнича»

Переходячи від козацької доби до нашого теперішнього часу хочеться пригадати таких жінок, як

Марія Раєвська-Іванова, Христина Данилівна Алчевська, Олександра Михайлівна Калмикова, Наталія Кобринська, Софія Русова та ін. Вони посідають почесне місце в розвитку української

культури. Це жінки, які віддали свої серця бідним і знедоленим, давши їм можливість вчитися.

Майже всі вони видавали збірки, як наукового стилю так і художнього. Багато з них були

художниці, вони відкривали власні школи, музеї, були педагогами, які віддали все своє життя

культурницькій праці. Про цих жінок мало хто говорив.

Проминули літа, десятиріччя, давно немає серед живих відданих своєму народові дочок, невтомних трудівниць на культурно-освітній ниві. Але назавжди вони зосталися з нами, і серед

нас те Добре, Вічне й Розумне, що вклали ці жінки у всеукраїнське багаття духовного

утвердження нації. Той духовний вогонь і сьогодні гріє всіх, кому дорогі рідна історія, культура.


КАЧІОНІ Спиридон Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, юрист.

З дворянської родини.

Народився 20 жовтня (1 листопада) 1858 р. в м. Феодосії Російської імперії (нині – Автономна

Республіка Крим України).

Помер не раніше 1931 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Сімферопольську гімназію (1879), юридичний факультет Петербурзького університету

(1884).

Працював в судах Подільської і Астраханської губерній, товаришем голови Петербурзького

окружного суду.

Друкувався в журналах «Навколо світу», «Всесвітня ілюстрація», «Голос минулого», «Світ

пригод», «Пробудження», збірнику «Пригоди в горах і на рівнинах», хрестоматії «Крим».

Як літератор дебютував в журналі «Всесвітня ілюстрація» статтею «Професор малярства І. К.

Айвазовський» (1880).

Потім настала черга статті «І. К. Айвазовський» (1885), нарисів «Куртдеде» (1894), «Силуети

минулого» (1916), сатири в віршах «Чех Прохаска» (1902).

Наш земляк – автор оповідань «На захмарних пасовиськах» (1899), «Авгієва стайня» (1909),

«Пірат-витязь» (1911), «Розбійник-сват» (1914), повістей «Птах» Юсупа» (1911), «Спадщина

братів Куркунбаєвих» (1926).

Його перу також належать книги «В нетрях Криму» (1917), «Райські ягоди та ін. оповідання»

(1914).

Прототипом для поеми «Корсар» Д. Байрона став прадід К. – Ламбро Дм. Качіоні.

Серед друзів та близьких знайомих К. – І. Айвазовський, О. Бергер, Г. Кондратенко, В.

Ярошевський та ін.


***

ПРАВДИВО І ЩИРО

, з творчого кредо С. Качіоні

Писати треба правдиво, щиро, без будь-яких умовностей.


ВОВК І ЗАВІРЮХА, з книги С. Качіоні «В нетрях Криму»

Варто наблизитися до Чатир-Дагу, щоб бути враженим цілим лабіринтом просвітів, тіней, контурів, западин, уступів, величезних безформних брил і зяючих таємничо млою провалів, якими

покрито суцільно так безжально понівечене боротьбою стихій тіло цього велетня.

…Буря, що розігралася, погнала знавіснілих овець за напрямом вітру; незважаючи ні на які

перешкоди, стадо стрімко мчало вперед з якоюсь стихійною силою і загинуло все до останньої

вівці, утворивши величезну купу мертвих тіл, що розбилися об камені на дні урвища.

…Коли вовк хапає найближчу вівцю і шматує її, все стадо відбігає на декілька десятків кроків і, обернувшись до нього дурними головами, мовчки дивиться, як він шматує першу вівцю.

Пошматувавши її, вовк знову наближається і хапає ще одну, отара знову відбігає недалеко, і знову

дурні голови овець дивляться на вовка до тих пір, поки він не покінчить з другою і не візьметься

за третю, четверту, десяту і за останню. При цьому ні шарварку, ні галасу не буває ніякого.

…На світі два зла: вовк і хурделиця, говорять вівчарі, і яке з них гірше людина не в силах

визначити. Завірюха гірша за вовка, а вовк гірший за завірюху. Вовк і завірюха – брат і сестра: коли кличе сестра, брат, як би далеко він не був, завжди їй відповість. Під місяцем немає звіра

хитрішого і злішого за вовка. Він – син шайтана. Вовк – друга тінь вівці.

…Гостроморді, на високих м’язистих ногах, з дещо підібганим завжди хвостом і особливо

оригінальними вухами, кінчики яких, на зразок листя, звішуються донизу, – ці кудлаті, найчастіше

сірувато-бурі або чисто білі собаки (татарські вівчарки – авт.) вже за виглядом своїм самою

природою призначені для вічної боротьби з відвічним лиходієм – вовком.


ТИ МАЄШ БІЛУ ДУШУ, з книги С. Качіоні «Алім, син Азамата з Копюрлікоя»

Угода була остаточно укладена, і татари зобов’язалися через декілька днів привезти першу

третину обумовленої оплати. Аж раптом вже наступного дня, як виняткове явище, якого ніколи і

ніхто не міг передбачити, вночі ударив досить лютий мороз, і дві третини очікуваного урожаю

безповоротно загинуло.

Татари проте в призначений день привезли третю частину плати, але поміщик К., прийнявши ці

гроші, тут же оголосив їм, що, зважаючи на нещастя, …він вважає розрахунки за сад з ним вже

закінченими, а обумовлену плату – внесеною сповна; якщо ж тепер він приймає відразу цю

частину обумовленої суми, то тільки тому, що і він, у свою чергу, зобов’язався сплатити досить

великий борг в Судак в кінці цього тижня, куди і повинен відвезти гроші.

Жоден м’яз на обличчях татар не здригнувся: вони – дуже стриманий народ і вміють володіти

собою, аби не виявляти так чи інакше зовні своє душевне хвилювання.

Тільки найстаріший з них Муса ефенді сказав:

– Ти шорбаджі (господар), не тому тільки «шорбаджі», що ми тебе так називаємо, а тому, що ти

насправді шорбаджі... Твоя душа– справедлива душа і тому всякий бідняк тобі друг. І коли – Алла

сакласин (та збереже аллах) – тебе чи твого будинку торкнеться біда, не клич сусідів, не клич і

слуг, які служать за гроші; клич нас: не пошкодуєш!

Через три дні після цього К. виїхав до Судака з досить солідною сумою грошей в невеликому

повозі на своїх конях, і так як доводилося робити близько сімдесяти верст, то він, уникаючи спеки, виїхав надвечір.

…Ніч була хоч і безмісячна, проте саме літня зоряна кримська ніч. Коні, попирхуючи, весело бігли

гладкою лісовою дорогою. …Поміщик К., відкинувшись на опущений верх повозу, спочатку

тільки дрімав, а потім, під впливом спокійної хитавиці екіпажа, а може бути, й зайвого стакана

хорошого старого портвейну…. заснув.

Раптом над самим його вухом пролунав якийсь дивний гамір, на зразок частих ударів об камінь

чогось залізного, і повіз, відразу рвонувшись вперед так, що К. всім корпусом подався назад, понісся надзвичайно стрімко. Розплющивши очі і ще не віддаючи собі звіту, в чому справа, К.

лише встиг гукнути кучерові:

– Ти що, збожеволів, Євлампію? Зломиш голову!

І в той же час побачив з правого боку екіпажу майже поруч з собою вершника. Інстинктивно

схопившись за свою дубельтівку, К. вже встиг підвести її, направляючи у бік верхового, коли той

гукнув по-татарськи:

– Тохта, тохта, шорбаджі! Керекмейтюфек... Ог’ур Алла!.. Яскраво-червоний, сенінхалпах!

І Алім на всьому ходу вправно накинув на голову …його білий кірасирський кашкет, відсутність

якого поміщик і не помітив у першу хвилину такого несподіваного пробудження.

А розбійник тим часом, продовжуючи скатати врівні з повозом, знову заговорив:

– Заспокойся, шорбаджі, і не гнівайся, що я тебе розбудив: ти, мабуть, добре спав, якщо навіть не

помітив, що вже верст п’ять їдеш без кашкета.

– Ти хто такий? – запитав К.

– Я – Алім, – гордо відповідав розбійник, і при цьому імені кучера Євлампія мимоволі якось

перекрутило, а поміщик знову поклав руку на рушницю.

– Що ж тобі потрібне?

– Нічого... Я тільки хотів віддати тобі кашкета.

– Де ж ти його взяв і як дізнався, чий він?

– Знайшов його не я, а цей мій товариш, – і розбійник ударив ласкаво по шиї свого коня, – там на

спуску з Татхори. А що це твій кашкет, я не міг не знати, тому що тільки ти в Криму носиш і літо, і зиму таку білу військову шапку, як один ти маєш і білу душу. Ти, шорбаджі, марно схопився за

рушницю, тому що, по-перше, я твоєї рушниці не боюся, а по-друге, на друзів рушницю не

піднімають...

Я тобі не ворог, а слуга. Бог дав тобі білу душу і ясне, як діамант, серце: ти– добродійник татар і

обтер вже не одну сльозу бідняка. Тебе аллах благословить за це. Я нікого ще в моєму житті не

вбив, але скажи мені одне лише слово, назви по імені тих, хто тобі зробив зло, і через тиждень всі

вони лежатимуть порізані, як барани.


НА ДОБРУ ПАМ’ЯТЬ, з інскрипту С. Качіоні на книзі «В нетрях Криму»

Дрогому Олександрові Мойсейовичу Бергеру – на добру пам’ять від автора. Коли Ви втомитеся

від різних загадок життя і штучних положень умовного права, відкрийте на півгодини цю книгу і

відпочиньте серед її близьких до природи героїв. І Ви побачите, що в тому світові, куди Ви

перенесетеся подумки, все просто, спокійно і ясно... А поки Ви читатимете, на Вас із-за рядків

ласкаво дивитиметься і радітиме наступаючій миті Вашої душі щиро і тепло автор, який любить

Вас, – Качіоні.

1 січня, 1916 р.


ЕПІЗОДИ ЗАПИСАВ КАЧІОНІ, з замітки Е. Чарухова і А. Зоріна «Книга про кримського Робін

Гуда»

У видавництві «Кримучпедвидав» вийшла книга про знаменитого кримського джигіта – Аліма

Азамат-огли. Укладач збірки, відомий письменник і фольклорист Різа Фазіл, зібрав під однією

обкладинкою багатий фольклорний і художній матеріал.

Книга складається з двох частин. До першої (кримськотатарською мовою) увійшли перекази, розповіді, спогади, статті про життя і пригоди Аліма, а також пісні, складені про нього.

А до другої (російською мовою) – в основному, дійсні епізоди з життя Аліма, записані

дореволюційним публіцистом-белетристом С. О. Качіоні, уривки з роману «Алім – кримський

розбійник» професора М. Попова, матеріали з книги краєзнавця Феодосії В. Кілесси.


ЩО ТАКЕ КОХАННЯ, з путівника «Визначні пам’ятки Судака»

Французький мандрівник Дюбуа де Монтере писав в своєму щоденнику після відвідин Судака:

«Не можна собі уявити руїн прекрасніших, величніших і разом з тим меланхолійних, ніж руїни

Судакськой фортеці».

…Дівоча вежа овіяна легендами. С. Качіоні виділяє дві з них.

Перша. У царицю Сугдеї Феодору закохався воєначальник Гіркас. Будучи знехтуваним, мстивий

Гіркас, аби насолити Феодорі впустив вночі ворогів у фортецю. Дізнавшись про зраду, Феодора

кинулася з вежі й розбилася об каміння.

Друга. Права рука Понтійського царя Мітрідата VI Діофант закохався в дочку архонта (володаря) Сугдеї, першу красуню Тавриди. А оскільки серце красуні на той час вже було зайняте, вона

відмовила Діофанту. Тоді той підступно позбавився суперника за допомогою, між іншим, батька

першої красуні Тавриди. Дізнавшись про це, горда дівчина вигукнула: «Нікчемні люди – і ти, і

батько мій! Ви не знаєте, що таке серце і кохання. Дивіться – я покажу вам».

І вона повторила політ Феодори з 150-метрової висоти...


СИН ГОРДОЇ ЕЛАДИ, з розвідки В. Пікуля «Перший Лістрігон Балаклави»

Я ніколи не був в Балаклаві, і я не знаю, чи збереглася там могила мого героя (Ламбро Качіоні –

авт.). Син його, Лікург Ламбрович Качіоні, з 1812 року служив на російському флоті, потім, як і

батько, став командиром Балаклавським батальйоном, а в старості – інспектором Керченського

карантину.

Внук корсара, Олександр Лікургович, почав служити гардемарином при адміралові Лазареві, потім в чині мічмана був переведений в ряди Балтійського флоту.

Після них залишилося потомство, в якому можна зустріти і письменника Спиридона Качіоні, який

писав оповідання вже в XX столітті.

Сподіваюся, що з часом, коли книги про подвиги Ламбро Качіоні з новогрецької будуть

перекладені..., ми дізнаємося значно більше про цього відчайдушного ...офіцера і відважного

патріота гордої Еллади


КОВАЛЬСЬКИЙ Казимир Адольфович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, письменник, театрознавець. Значна частка творів написана у співавторстві з

дружиною Ольгою Ковальською.

З дворянської родини.

Народився в 1878 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної

області України).

Помер не раніше 27 серпня 1933 р. в м. Турині (Італія).

Навчався в Одеських третій гімназії і Рішельєвському ліцеї, Новоросійському університеті.

Був видавцем журналу «Студія» (1911-1912).

Учасник російсько-японської війни (1904-1905).

Друкувався в газеті «Російські відомості», журналах «Російська думка», «Шлях», «Студія»,

«Вісник Європи», «Сучасний світ», «Російське багатство», «Нова студія», «Життя», «Визвольний

рух».

Як літератор дебютував в кінці XIX ст. в одеських газетах.

Потім настала черга оповідань «Гріх професора Льдова» (1901), «Кухарчин чоловік», «Соборний

дзвін» (обидва – 1904), «Суд божий», «З життя рядового Семена Незабудкіна» (обидва – 1905), п’єс «Трясовина», «Біля млина», «Мертвий вузол» (усі – 1903), «Мармур», «Там за залізними

дверима» (обидві – 1908), «На берегах відпочинку», «Земля» (обидві – 1910), «Сильніше за

смерть» (1911).

Наш земляк – автор повісті «На чорноземі» (1908), романів «Ідея» (1902), «До нових берегів»

(1914), «Дволикий бог» (1915).

Його перу також належать статті «Сутінки думки», «Театр, автор, актор», «Гамлет, принц

Данський», на сцені Художнього театру» (усі – 1912).

За життя К. вийшли книги «Вечірні пісні» (1902), «До правди» (1904), «Війна» (1906), «Терновий

вінок» (1908).

Більшовицької влади письменник не сприйняв, емігрувавши спочатку до США (1920-і), а потім –

Італії (1932).

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Горький, С. Єлпатьєвський, М. Рубакін, М. Гаккебуш, В. Стратєєв, С. Скиталець, В. Соловйов, К. П’ятницький, С. Боголюбов та ін.


***

ШАТРО КОХАННЯ

, з огляду З. Гіппіус «Журнальна белетристика»

Для повноти звіту слід згадати про оповідання «Шатро кохання» К. і О. Ковальських («Сучасний

Світ», лютий).

Спільні твори цих письменників вже з'являлися не раз в товстих журналах. Ці оповідання не дуже

оригінальні, не дуже глибокі, проте написані досить гарною мовою і не бездарні. Я не знаю, хто

автори, але хто б вони не були, у творчості їх є жіночі риси, жіноча чуйність і жіноча грубість.

«Шатро кохання» в цьому сенсі особливо грубо написане. Дуже грубо зроблена героїня, порядна

жінка, котра продає себе багатому московському адвокату-розпусникові за сукню «від

Ламанської». Завдяки цій грубості сентиментальним здається кінець, коли героїня застає, повернувшись від адвоката, свого доброчесного чоловіка за натхненною грою на фісгармонії.

Чоловік злегка нагадує чеховського «Димова» (до речі, вони обидва - лікарі), і ніжний, і чистий

вигляд Димова особливо змушує гніватися на невдалу фігуру п.п. Ковальських.


КОЛОМІЙЦЕВ Данило Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, поет.

З селянської родини.

Народився 9 (21) грудня 1866 р. в с. Берестовому Бердянського повіту Таврійської губернії

Російської імперії (нині – Бердянський район Запорізької області України).

Помер не пізніше 29 листопада 1922 р. в м. Петрограді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив народне училище (1878-1881), навчався в Преславській вчительській семінарії (1881).

Перебивався випадковими заробітками (1883-1895), працював чиновником Сімферопольського

відділу Азово-Донського комерційного банку (1895-1904), видавцем-редактором газети

«Тавричанин» (1905-1914).

Друкувався в газеті «Тавричанин» («Русь»), журналі «Російський архів».

Як літератор дебютував в бердянській місцевій газеті віршем «Злидень» (1886).

Потім настала черга книг «Вірші» (1890), «Моє слово» (1897), «Савле, Савле, за що мене

проганяєш?» (1911).

Наш земляк мав вельми не простий характер. Наприклад, він, не маючи на те досить підстав, претендував на звання «бердянського Ломоносова». А оскільки ще й досить жорстко писав про

євреїв, то його обізвали (теж не маючи вагомих аргументів) шовіністом. І нещадно цькували.

К. дуже часто відстоював свою честь в судах, розпочинаючи процеси і проти можновладців, серед

яких варто назвати віце-губернатора Таврійської губернії П. Масальского-Кощуро.

Газета «Тавричанин», видавцем і редактором якої був наш земляк, неодноразово закривалася з

цензурних міркувань, бо відзначалася «шкідливим ставлення до уряду та існуючого ладу».

Серед друзів та близьких знайомих К. – В. Баян, М. Лемке, А. Яцимірський та ін.


***

ОТРУЄНИЙ, з життєвого кредо Д. Коломійцева

Здесь Коломийцев погребен;

Отравлен ядом жизни он;

Среда его не понимала

И ежечасно заедала.


НЕНОРМАЛЬНИЙ, БО ...ПИШЕ УКРАЇНСЬКОЮ, з монографії Н. Яблоновської «З історії

зародження української преси»

Єдиним кримським дореволюційним виданням, яке здійснило вдалу спробу друку матеріалів

українською мовою, стала сімферопольська газета «Тавричанин», на № 313 якої 18 листопада 1910

р. губернатором було накладено арешт за публікацію українською мовою статті «Одповідь моїм

суперечникам». За «вкрай блюзнірський зміст» цієї статті проти головного редактора, селянина

села Берестового Бердянського повіту Данила Васильовича Коломійцева, який постійно мешкав у

Сімферополі, було порушено карне переслідування за ст. 73 Карного Кодексу.

Головний редактор Д. В. Коломійцев з цим не змирився і у № 317 надрукував власну статтю «Про

відміну утисків малоросійського друкованого слова», в якій, посилаючись на брошуру Академії

Наук Росії з такою ж назвою та закони про пресу від 24 листопада 1905 р. і 26 квітня 1906 р., вказав, що «малоруське населення повинно мати таке ж право, як і великоруське, говорити

публічно і друкуватися рідною мовою», у зв’язку з чим висловив намір друкувати у

«Тавричанині» статті українською мовою і надалі.

26 жовтня 1910 р. таврійський губернатор видав розпорядження Д. В. Коломійцеву припинити

друкування статей українською мовою, і під загрозою закриття видання його головний редактор

мусив підкоритися. Мовний конфлікт не пройшов даремно для Д. В. Коломійцева: він назавжди

набув в очах губернського начальства репутацію людини «майже ненормальної». Тому зрозуміло, що ця спроба видання матеріалів українською мовою в Таврійській губернії до революції стала

останньою.


ОТРИМАЛИ СВІЙ РОЗДІЛ В ГАЗЕТІ, з розвідки Я. Дашкевича «Українці в Криму XV– XX

ст.»

Описуючи севастопольський ринок кінця XIX ст., російський письменник К. Станюкович писав, що мова на ньому «звучала м’яким тоном малоросійського акценту». Подібних спостережень, що

говорять про сильну українську стихію в Криму XIX ст., є багато. Поки що не вдається всі ці

відомості підтвердити статистично, бо, як відомо, російська статистика практично не відрізняла

малоросів від великоросів, а в тих нечисленних випадках, коли це робила, дані були явно

фальсифіковані.

Вже в кінці XIX ст. з українського кримського середовища почали виходити громадсько-політичні

та культурні діячі. Одним з найвидатніших був Іван Липа, письменник, видавець, політичний діяч, співавтор програми «Братства тарасівців», яке слушно чи неслушно вважають першою

східноукраїнською організацією націоналістичного напряму.

...Про організоване українське суспільно-політичне життя в Криму до часів революції 1905-1907

рр. однак не могло бути мови – принаймні досі не вдалося знайти переконливих підтверджень

його існування. Утиски царату були надто сильні; в таких умовах український національний рух в

Криму, навіть у суто культурному плані, розвиватися не міг.

Становище помітно змінюється під час та після революції 1905-1907 рр. Українське

суспільно-політичне і культурне життя (правда, далі неофіційне, напівлегальне)

концентрується у Сімферополі та Севастополі. У 1905-1906 рр. у Сімферополі виник

гурток українських соціалістів-революціонерів; у Севастополі ще до 1905 р. було

class="book">утворено гурток «Кобзар» на чолі з директором державної жіночої гімназії В’ячеславом

Лещенком. У севастопольському гуртку основну роль грали офіцери-українці

Чорноморського флоту. (Флот комплектувався переважно з українців – їх кількість у період між

революціями 1905 та 1917 рр. сягала до 75%).

Українці Криму отримали власну українську пресу – в сімферопольській газеті «Тавричанин» був

постійний окремий відділ «Українцям».


НАКЛАД ВИДАННЯ – НЕВЕЛИКИЙ, з рапорту сімферопольського поліцмейстера

таврійському губернаторові

У м. Сімферополі видаються дві газети «Південні відомості» і «Тавричанин», перша з них

виходить щоденно накладом від 4 тис. до 5500 екземплярів і доходить до 7 тис. екземплярів, коли

в ній поміщаються сенсаційні статті або сповіщення; другої виходить від 420 до 500 примірників

щоденно.


З ШУГУРОВИМ НЕ ПОГОДИВСЯ, з статті Л. Тихомирова ««Євреї в Росії» в журналі

«Російський огляд» в 1895 р.

Читачам вже відома цікава праця покійного Шугурова «Історія євреїв в Росії». У «Російському

архіві» поміщено тепер його продовження, яке охоплює початок XIX сторіччя.

Історія євреїв на початку XIX сторіччя має ті ж риси, що й раніше. У Стародавній Русі єврейське

питання було вирішене радикальним способом повного вигнання євреїв. З приєднанням володінь

Речі Посполитої починається система напівзаходів, котрі мають своєю метою пристосувати євреїв

до чогось національно корисного.

Ця система частково, як пише Шугуров, була засвоєна Петром I. У тій же книжці «Російського

архіву» пан Коломійцев, щоправда, спростовує цю думку Шугурова. Він посилається на

дослідження М. Костомарова «Жидотріпання в XVIII столітті» («Київська старовина», 1883).

У цьому дослідженні Костомаров розповів історію вбивства жидами студента Київської

колегії Миколи Сохна за підмовою львівського цадика Соломона... за те, що Сохно,

знаючи досконало єврейську мову і будучи знайомий з єврейськими писаннями, відкрито

викривав єврейські шахрайства і навіть у присутності цілого натовпу євреїв, присутніх з

нагоди Трубного дня (останній день свята Нового року), вступив в гаряче змагання з вище

означеним «вченим» цадиком, доводячи вживання євреями християнської крові задля релігійних

цілей.

Вбивство євреями Сохна було викрите, унаслідок чого відбулося ціле повстання православного

народу і потім загальне «жидотріпання» – з вбивствами, підпалами, пограбуваннями тощо. Двох

євреїв, Давидку і Янкеля, які вбили Сохна в Городні (куди він приїжджав з Києва до рідних на

різдвяні свята), пересилали під конвоєм козаків з Чернігова до Батурина до гетьмана. Проте ледве

конвой виступив з Чернігова, як городненські жителі розігнали конвойних, а Давидку і Янкеля

буквально розтерзали на шматки.

Гетьман про все це доніс Петру Великому. Петро із цього приводу сказав: «Мудро вчинили наші

прародителі, котрі не допускали в підвладний ним край (тобто до Малоросії. – Л. Т.) цих жидів.

Від них лише смута, оскільки вони нашу віру і наш народ ненавидять, а наш народ ненавидить рід

жидівський і його віру. Притому і в комерції, і в промислах вони нашим людям чинили

перешкоду. Шкоди від них немало, а корисності ніякої немає. Краще, коли їх у нас немає; бажано, щоб і надалі не було».

Це зауваження цілком доводить негативний погляд Петра Великого на єврейське питання в Росії.

Та іншого погляду на це питання великий цар і не міг висловити, оскільки він прагнув для Росії

блага, а наскільки в цьому відношенні могли бути йому корисні жиди – це видно найнаочнішим

чином з твору Шугурова.

Але якими б не були особисті погляди Петра на євреїв і єврейське питання, в усякому разі, історичний факт полягає в тому, що з його часу наша політика стосовно євреїв стала політикою

компромісу. Російсько-єврейські відносини представляються в такій схемі: ми то обмежуємо, то

розширюємо права євреїв і в цілому самі не знаємо, чого хочемо, не маємо ніякої ясної мети; євреї, навпаки, систематично і без відхилень прагнуть до збільшення своїх прав, в той же час не

поступаючись ні на волосину своїм єврейським status in statu. При такому відношенні прагнень

історія євреїв в Росії, звичайно, була історією поступового посилення поступового захоплення

ними Росії.


КОЛЬЦОВ Михайло Юхимович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник. Справжнє прізвище – Фрідлянд.

З міщанської родини. Батько, Фрідлянд Ю., – чоботар; брат, Єфімов Б., – художник-карикатурист.

Народився 31 травня (13 червня) 1898 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 2 лютого 1940 р. в м. Москва СРСР (нині – столиця РФ).

Навчався в Білостоцькому реальному училищі, Петроградському психоневрологічному інституті.

Працював керівником групи кінохроніки Наркомату освіти, інспектором відділу друку Наркомату

іноземних справ, спеціальним кореспондентом газети «Правда», головним реактором журналу

«Вогник».

Член-кореспондент академії наук СРСР (1938).

Депутат Верховної Ради РСФСР (1938).

Делегат міжнародних конгресів на захист культури у Парижі (1935) і Барселоні (1937).

Друкувався в газетах «Київське відлуння», «Вісті ВЦВК», «Вечір», «Червона армія», «Правда», журналах «Шлях студентства», «Вогник», «Крокодил», «За кордоном», «Дивак».

Як літератор дебютував замітками в журналі «Шлях студентства» (1916).

Перу К. належить майже 2000 газетних публікацій, брошура «Як Росія звільнилася» (1917), книга

«Іспанський щоденник» (1938).

Заарештований за звинуваченнями в шпигунстві на користь Англії (1938) і засуджений до

розстрілу (1940). Вирок виконано (1940).

Посмертно реабілітований (1954).

Е. Хемінгуей у романі «По кому подзвін» зобразив К. під ім’ям Каркова, причетного до діяльності

спецслужб.

У м. Києві ім’я письменника носить бульвар (1981).

Серед друзів та близьких знайомих К. – О. Толстой, М. Горький, Д. Вертов, О. Фадєєв, М.

Островський, А. Луначарський, Е. Піскатор, В. Полонський та ін.


***

ДО ЛЮДСЬКОГО ЖИТЛА

, з життєвого кредо М. Кольцова

Мені холодно і самотньо у високих одномісних вежах зі слонової кістки, на грипозних протягах

світової скорботи. Я відчуваю себе легко біля людського житла, там, де народ, де чути голоси, де

пахне димом вогнищ, де будують, борються і кохають.


***

УСЕ ПОБАЧИТИ

, з творчого кредо М. Кольцова

Все побачити своїми очима, зрозуміти і продумати власним розумом.


ГОРИЛИ В ПІДЖАКАХ, з фейлетону М. Кольцова «Ніяких двадцять»

Пройдіться Хрещатиком. Ваш ворог поруч. Він проходить повз вас, поруч із вашим плечем...

Зазирніть до кафе. Він зайняв усі столики. Вам ніде сісти. Він кокетує з продавщицею. Він

галасує. У ресторані він багатий і навчився щедро давати на чай.

Прийдіть до театру. Він і тут. Він наповнив верхні яруси, опускається на нижні, вже готовий

хвилею захлеснути партер. Ви хочете його впізнати? Це не легко. За одягом? Він одягнений не

гірше за вас. Його не легко відрізнити. Він не гірший за нас з вами... Доки він мовчить.

Але ось він заговорив.

–...Ніяких двадцять!

І вже перед нами його обличчя. Низькочоле і нерухоме. Важка вилицювата морда. Холодні, пронизливі і, разом з тим, незрячі очі. Він ходить між нами, і говорить і лається... Чого йому

боятися? Він сам і його слівця навіть в моді...

–...Ніяких двадцять!

Раніше він був невибагливий. Осьмушка горілки і сушена вобла. Тепер у нього з’явилися звички і

смаки. Вимоги до життя. Помилуй боже, які суворі! Він створив цілий кодекс для утримувачів

ресторанів і публічних будинків, він диктує свої бажання зубожілим кінематографом і

«мініатюрам», і вуличним видавцям.

...«Ніяких двадцять» у ставленні до жінок... Він бере від них все, що йому треба. Жадібно, хижо, по-звірячому. І платить завжди злом, глузуваннями, ганьбою і брудом.

Він вимагає покірності рабської і мовчазної.

– Дашо, не кокетуй!

...І так він гуляє між нами, спокійний і впевнений, нахабний і вимогливий, мов у себе вдома. Ми

звикли до нього, миримося спокійно і майже байдуже слухаємо за вухом його «ніяких двадцять»…

Не протестуємо. Ми не думаємо боротися з ним. Все так звично...

Проте він, цей великий, «ніяких двадцять» – найстрашніше в нашому житті.

...Ті грабежі та вбивства, про які ми читаємо петитом в міській хроніці – лише маленьке тимчасове

заняття. Він відпочиває тепер, ненаситний «ніяких двадцять». Відпочиває і росте, все

збільшуючись в розмірах серед спокус і задоволень нашого моторошно-веселого життя. Він гуляє

між нами, не звертаючи на нас ніякісінької уваги...

Але нехай, на горі нам, прорветься якась гребля, зламається щось в неміцних механізмах, що

охороняють наші тіла і спокій, і знову ми побачимо біля своїх облич, близько-близько, озвірілу

маску міського дикуна, горили в піджаку, неприборканої і дикої черні.


ПИСАТИ НІКОЛИ, з відповіді М. Кольцова на письменницьку анкету «Як ви пишете» в 1927 р.

Я не пишу. Пишуть моя дружина або машиніст «Правди» О. Зембровський, поблажливо слухаючи, що мені спаде диктувати.

Однак це не міняє справи. Я цілком схожий на відомого злощасного журналіста з анекдоту.

Його запитали:

– Ви читали таку-то книгу?

І він відповів:

– Рідненький! Мені й писати ніколи!


ЗАНЕСТИ ДО СПИСКІВ АВІАБРИГАДИ, з наказу РВР СРСР від 6 листопада 1930 р.

Місто Москва № 883

За останні три роки тов. Кольцов М. Ю., беручи участь у всіх …радянських перельотах, пов’язаних з великими труднощами, здійснив у загальній складності польотів понад 170 льотних

годин.

…Наказую зарахувати його до списків Н-ської авіабригади ВПС РСЧА, з присвоєнням звання

льотчика-спостерігача.

Народний Комісар з військових і морських справ

і Голова РВР Союзу РСР К. Ворошилов.


ЖИВУ НЕВИРАЗНО, з листа М. Кольцова М. Горькому від 30 листопада 1930 р.

Дорогий Олексію Максимовичу!

Ви були такі уважні, що погодилися прийняти спільний редакційний нагляд за «Бібліотекою

романів» «Вогника». Я заборонив в редакції зловживати Вашою увагою і звертатися до Вас з

дрібних питань. Все-таки, якщо можна, не відмовтеся дати вказівки А. І. Дейчу… Він дуже

…переймається.

…Живу я зараз сіро і невиразно, як черв’яки сліпі живуть.

В рахунок …майбутніх радощів – міцно тисну руки.

Ваш Мих. Кольцов.


НАТЯКАЮ ПРО ГОНОРАРІЙ, з листа М. Горького М. Кольцову від 25 грудня 1932 р.

Вельмишановний Михайле Кольцов, підприємець, лютий експлуататор і взагалі – звір!

Нижчепідписана робоча сила шанобливо натякає Вам про гонорарій. Він, – на її думку, – має бути

запропонований в такій формі: всі книжки з «Історії молодої людини XIX сторіччя» в палітурках.

Нижчепідписана робоча сила буде дуже вдячна, отримавши, цей знак уваги до її сивини і вусів.


ПОЕТ ЖУРНАЛІСТИКИ, зі спогадів Д. Заславського

У всій його фігурі, невисокій і рухомі, відчувалась витонченість. Роки не старили його. І в легких

рухах, і в жестах, і у виразі обличчя залишалося щось мило хлоп’яче, бешкетне. Він завжди

готовий був на сміливі пригоди, на несподівані вигадки.

Він був поетом свого покликання – журналістики.


ЖАХЛИВІ ЗІЗНАННЯ, з книги К. Симонова «Очима людини мого покоління»

Сталін прийняв Фадєєва.

– Значить, ви не вірите в те, що Кольцов винен? – Запитав Сталін.

Фадєєв сказав, що йому не віриться в це, не хочеться в це вірити.

– А я, думаєте, вірив, мені, думаєте, хотілося вірити? Не хотілося, однак довелося...

Після цих слів Сталін викликав Поскребишева і наказав дати Фадєєву почитати те, що для нього

відкладено.

– Підіть, почитайте, потім зайдете до мене, скажете про своє враження, – сказав Сталін...

Фадєєв пішов разом з Поскребишевим до іншої кімнати, сів за стіл, перед ним поклали дві папки

показань Кольцова. Показання, за словами Фадєєва, були жахливі...

– І взагалі чого там тільки не було написано, – гірко махнув рукою Фадєєв. – Читав і не вірив

власним очам. Коли подивився все це, мене ще раз викликали до Сталіна, і він запитав:

– Ну як, тепер доводиться вірити?

– Доводиться, – сказав Фадєєв.

– Якщо будуть питати люди, яким потрібно дати відповідь, можете сказати їм про те, що ви знаєте

самі, – зробив висновок Сталін і з цим відпустив Фадєєва.


НА ВИМОГУ СЛІДЧОГО, з розвідки Б. Сопельняка «Михайло Юхимович Кольцов – За що?

Чому?»

1 лютого 1940-го відбулося закрите засідання Військової колегії Верховного суду СРСР.

Головував …один з найлиховісніших суб’єктів тих років – Ульріх.

– Чи визнаєте ви себе винним? – Поставив Ульріх формальне …запитання.

І тут суддів чекав великий сюрприз! …Не можу не процитувати …документ.

«Підсудний відповів, що винним себе не визнає в жодному з пунктів висунутих йому звинувачень.

Всі …ним самим вигадані впродовж 5-місячних побиттів і знущань, і викладені власноруч. Весь 2-

й том …він написав на вимогу слідчого.

Показання стосовно Марії Остен, а також вербування до німецької, французької і американської

розвідок також вигадані і дані під тиском слідчого. ...Били по обличчю, по зубах, по всьому тілу.

Він був доведений слідчим Кузьміновим до такого стану, що змушений був дати свідчення на

невинних людей і зізнатися в роботі на будь-яку з розвідок світу. Все це – вигадка».

Давайте, дорогі читачі, переведемо подих. Все це настільки жахливо, що, чесне слово, волосся

стає дибки. Скільки наговорив, придумав і написав Кольцов, скільки звів наклепів на себе і на

друзів – і все заради того, аби виборсатися з рук костолома Кузьмінова, дожити до суду і там, у

присутності серйозних і солідних людей, пояснити, наскільки бездоказові висунуті йому

звинувачення, наскільки безглузді деталі самообмови! Такою була стратегія його поведінки.

Проте у суддів була своя логіка, і вони керувалися не законом і, понад те, не здоровим глуздом, а

…розчерком червоного олівця.


ТРУБАДУР СТАЛІНІЗМУ, з книги М. Шестопала «Євреї на Україні»

Під закличними гаслами сiонiстських терористів, трубадурів сталiнiзму, пройшов Україною

кривавий 1937 рік. Тепер ми визнаємо з байдужим жалем, що тоді особливо далися взнаки

безпiдставнi репресії, внаслідок яких багато досвідчених партійних, радянських, військових дiячiв

та інших кадрів було заплямовано i репресовано. Багато безневинно постраждало не тільки

українців, а й росіян i самих євреїв: Д. Гофштейн, Д. Бергельсон, I. Фефер, Л. Квiтко, М. Кольцов, П. Маркiш та ін.

Але це тільки зайвий раз підтверджує мудрість слів К. Маркса про те, що не може бути вільним

народ, який пригнічує інших.


РОМАН-БУРІМЕ, бувальщина

Перебуваючи на посаді головного редактора журналу «Вогник», М. Кольцов придумав і

реалізував унікальний літературний проект: написання колективного роману-буріме «Великі

пожежі» (1927).

25 письменників і журналістів, серед яких і автор ідеї, послідовно створили по одному розділу

(кожний відразу друкувався). Роман вийшов цікавий, однак, для того історичного періоду

нежиттєздатний. Уже згодом, як ворогів народу, репресували шістьох авторів, а тому окремою

книгою роман-буріме побачив світ лише 2009 року.


КОРЕНМАН Лазар Осипович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник. Псевдонім – Кармен Л. О.

З родини ремісників. Син, Кармен Р., – кінооператор, режисер.

Народився 14 (26) грудня 1876 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 19 квітня 1920 р. в м. Одесі (нині – адміністративний центр однойменної області України).

Похований на другому єврейському цвинтарі. Перепохований на Інтернаціональному цвинтарі.

Закінчив Одеське гірниче училище.

Працював репортером газет «Південний огляд», «Народ», «Одеський аркуш», «Одеські новини», видавав журнали «Ракета», «Луна Одеси».

Друкувався в газетах «Народ», «Одеський аркуш», «Південний огляд», «Одеські новини», журналах «Вісник Європи», «Нива», «Російське багатство», «Ракета», «Луна Одеси», «Світ

божий», «Пробудження», «Освіта», «Нове життя».

Як літератор дебютував в журналі «Луна Одеси» віршами (1892).

Потім настала черга оповідань «Шоста палата» (1895), «За що?» (1906).

Наш земляк – автор книг «В рідному гнізді» (1900), «Дикуни» (1901), «Оповідання» (1903), «Діти-

глухарі», «На дні Одеси» (обидві – 1904), «Життя одеських прикажчиків» (1903), «Потьомкінські

дні» (1907), «Оповідання» (1909), «Діти набережної» (1912), «Під червоною зіркою» (1919), «До

сонця» (1923), «Оповідання про п’ятий рік» (1925), «Напередодні» (1927).

Серед друзів та близьких знайомих К. – І. Бунін, М. Горький, К. Чуковський, В. Дорошевич, О.

Купрін, Ю. Олеша, О. Амфітеатров, К. Паустовський, І. Бабель та ін.


***

СВІТ ВРЯТУЄ ДОБРО

, з життєвого кредо Л. Коренмана

Я волів би, щоб усі-усі були добрими і жили за заповітом Христа, якому я поклоняюся і за яким

слідую по п’ятах.


СВЯТО БЕЗ М’ЯСА, з оповідання Л. Коренмана (Л. Кармена) «Під Різдво»

Великий магазин на Дерибасівській вулиці напередодні Різдва, залитий світлом ауерівських

пальників, сяяв, ніби палац.

У магазин і з магазина безперервно входили й виходили покупці, обвішані покупками. У цьому

гармидері, в цій силі-силенній народу, в цьому шумі і падаючому снігу, як шпилькова головка в

мішку з пшеницею, як тужливий писк пташеняти в шумі вікового лісу, загубився Сенька Фрукт –

зовсім незначуща особа, черв’ячок, пропащий громадянин Одеського порту. Його ніхто не

помічав, і ніхто не звертав на нього уваги.

Засунувши руки в рукави своєї кофти, – на ньому замість піджака була жіноча тепла кофта в

латках, – насунувши на очі свій «недопалок», скорчившись в знак запитання і безупинно й глухо

покашлюючи, він щохвилини заглядав до магазину через навстіж розчинені двері.

Піймавши момент, коли касир головою занурювався в конторку, Сенька легенько піднімався на

кам’яну сходинку перед дверима, викруглював спину й витягав свою довгу шию разом з срібною

головою, оглядав публіку і поводив носом. Можна було подумати, що йому приносить

задоволення послухати розмови прикажчиків з публікою і що він насолоджується запахом окостів, сирів і ковбас.

Проте як тільки касир повертав обличчя до дверей, Сенька вмить втягував, як равлик, голову і

довгу шию в свої вузькі плечі і давав задній хід.

Кожного, хто виходив з магазину, він зустрічав такими словами:

– Так би давно. А то стоїш і торгуєшся двадцять годин. Слава богу, одним менше.

Однак радість зараз же залишала його, оскільки на зміну одному було п’ять нових. І він від злості

стискав кулаки й скрипів зубами.

«Коли ж нарешті повільнішає?» – запитував він самого себе з відчаєм у голосі.

Сенька ось вже сьомий рік ходить перед кожним Різдвом в цей магазин за обрізками. …Зважити б

ці обрізки – набралося б їх на п’ятачок.

П’ятачок, що й говорити, монета дріб’язкова. Для іншого п’ятачок – все одно що плювок. А для

Сені і для всякого портового босяка в зимовий час – капітал. Ось чому він готовий був чекати

навіть ще три години. Не залишитися ж йому в свято без м’яса.


ЖИТТЯ, СХОЖЕ НА ТРУНУ, з оповідання Л. Коренмана (Л. Кармена) «Людина в

сміттєзбірнику»

Ящик, чотирикутний, великий, вимазаний зовні дьогтем, стояв на набережній, і, коли над нею

спускалися сутінки, він був надзвичайно схожий на труну.

…Набережна особливо багата покидьками, і ящик тому був порожнім рідко. У ньому можна було

знайти завжди удосталь кірки кавунів, ганчірки, бите скло, чорне лушпиння зерен, обривки рогож, перезрілі лимони і падло.

І щодня в різні години до ящика припліталися портові «горобці» (посмітюхи) і ганчірники, рилися

й вивуджували все те, що в їх очах бодай чогось коштувало. Все ж інше залишалося на поживу

ненажерливим черв’якам, мухам, голодним портовим собакам, курям, кішкам і величезного

розміру щурам.


ПОМРЕМО ЧЕСНИМИ, з листа Л. Коренмана К. Чуковському в листопаді 1903 р.

Відчуваю Колю, ...що маленька хмарка висить над твоєю головою. Ця хмарка брак ганебного

металу. Але плювати. Чи «багато нам з тобою треба?» – повторюю твої слова. Ми з тобою

«треновані» з дитинства. Не на шовках народилися, нас не водила до дитячого садка червонощока

няня в сарафані і кокошнику, не обідали десятьма блюдами.

Житимемо, страждатимемо, горітимемо, кохатимемо – кохати без кінця, плакати і горювати разом

з усіма і помремо чистими, чесними людьми...


ЗНАЛИ Й ЛЮБИЛИ, зі спогадів В. Львова-Рогачевського

Крихка людина з сіро-блакитними очима романтика. …Кармена чудово знала одеська вулиця.

Деякі номери газет з його фейлетонами про одеські каменоломні, про життя портових робітників, про людей, які опустилися на дно, читалися нарозхват...

Його всі знали в Одесі, знали й любили.


РАДИКАЛЬНИЙ ДЕМОКРАТ, з розвідки Б. Стеценка «Багатоколірний Кармен»

Перші нариси і замальовки Л. Кармена висвітлювали побут одеських портових «дикунів» –

люмпенпролетаріїв, безпритульних дітей, затурканих каменоломів тощо.

Пожвавлення революційного руху на початку 900-х рр. викликало в демократичних кругах

цікавість до соціальних «низів», і написані з великим знанням середовища і любов’ю до

«покидьків суспільства» нариси К. були дуже популярні свого часу. Оповідання першого періоду

його творчості написані під сильним впливом раннього Горького.

Після революції 1905 Л. Кармен співробітничає з петербурзькими «товстими» журналами; у цю

пору він значно розширює свою тематику, залишаючись проте на колишніх буржуазних

радикально-демократичних позиціях.


ПУТІВКА В ЖИТТЯ СИНОВІ, з кореспонденції Л. Токар «Декілька епізодів з життя літописця

епохи»

Епізод 1. Подарунок батька

Хто знає, як склалася б доля Романа Кармена, якби одного разу його батько Лазар Осипович, письменник і журналіст, не подарував синові чудасію початку XX століття – камеру «Брауні». На

жаль, батько незабаром помер, і Рома залишився єдиним годувальником сім’ї. Він продавав

газети, працював підручним в гаражі, конторником в московському ломбарді.

Юнакові ледве виповнилося 17, коли в журналі «Вогник» опублікували його перший професійний

знімок…


БУНІН ВІДМОВИВСЯ ПОДАТИ РУКУ, з нарису Г. Мисюк «Кармен з Одеси»

Він залишився героєм чужих мемуарів (своїх написати не встиг), залишився частиною свого часу, який став історичним минулим, і там, в минулому часі, залишилися його розповіді і їх персонажі.

Творчість Кармена персонажами переповнена. Він сповнений такої любові до людей, грубих і

смішних, замордованих і мрійно зніжених, що прагне перезнайомити читачів з рештою всього

людства. Пейзаж, складні взаємини, заплутані сюжети – це не для Кармена; він дає портрети, описує осіб і дії, фігури і одяг (або лахміття), відчуття обов’язково сильних і визначених: горе –

так невідбутне, страждання – смертельне, кохання – всеосяжне. Є серед його героїв діти, зламані

каменоломнями або ті, які втратили слух при ремонті парових казанів («Глухарі»), є вишукані

дівчата, котрі володіють такою мрійливою силою, що впокорюють саму необоротну

реальність («Біля озера»), є лукаві одеські прикажчики і господиня їх – потішна мадам

Шприц («Життя одеських прикажчиків»). Проте це невдячний шлях – намагатися

перерахувати бодай загальну тематику і типи персонажів.

…До 1904 року Кармен вже має величезну популярність як «одеський Горький», як заступник

«принижених і ображених».

..Кармен залишався в Одесі. Тут він пережив першу революцію і написав про «потьомкінські дні», тут зустрів Лютий 17-го і написав оповідання «Сину мій», в якому заповідав синові вийти разом

на вулицю і стати «в ряди робочих і солдатів, аби не віддати здобуту з такими зусиллями у катів

свободу».

Кармен зустрів з тріумфуванням владу Рад, в 1918 році в Одесі виступає як більшовицький

пропагандист. Він страждав, коли колишні добрі знайомі, наприклад, Бунін, відмовлялися

подавати йому руку, однак стояв на своєму.

За денікінців йому довелося замість роботи в газеті продавати її на вулицях, відсидіти у в’язниці, звідки він вийшов з туберкульозом, який загострився, вже приреченим.


ОПИНИВСЯ В ТОВАРИСТВІ КАРМЕНІВ, з листа К. Чуковського М. Чуковському

Друга половина квітня 1924 р. Ленінград

Милий Коля. …Візьмемо найголовніше: вірші. Це для мене термометр твого духовного розвитку. І

ось я бачу вражаючу річ: з 1918 по 1922 року ртуть піднімається: ти розвивався, ріс, кріпшав і

раптом зупинився. Все, що ти написав за цей рік, – є варіація колишнього. Ні нових тем, ні нових

горизонтів. І ти сам знаєш, що причина цієї зупинки – Марина.

…Ти навіть не уявляєш собі, до якого ступеня вузьке й тісне те коло, в якому ти тепер обертаєшся.

Це коло звузиться ще більше, якщо ти одружишся.

У цьому я твердо переконаний. Я упевнений, що якби я так рано не потрапив в полон копійок і

ганчірок, з мене, звичайно, вийшов би дуже хороший письменник: я багато займався філософією, жадібно вчився, а став фейлетоністом, по п’ятаку за рядок, опинився в товаристві Карменів і

Ольдорів.


ДОСТАВЛЯВ ВОДУ ПОВСТАЛИМ МАТРОСАМ, за матеріалами радіопрограми «Острови»

У 1905 році Лазар Мойсейович Кармен разом з Корнієм Чуковським вночі на човні возив

повсталим матросам броненосця «Князь Потьомкін» прісну воду, якої їх позбавило командування

флоту.

У 1918 Кармена-старшого, «одеського Горького», як його називали, заарештувала контррозвідка

Денікіна. Лазаря Мойсейовича у в’язниці били і катували, так що після звільнення він прожив

зовсім недовго.

Після смерті батька сім’я залишилася нужденною. Друзі Лазаря Кармена допомогли видати збірку

його оповідань. На виручені гроші вдова з двома дітьми переїхала до Москви.


ЧИ ТО НАПІВПРАВДА, ЧИ ТО НАПІВБРЕХНЯ, з статті Л. Мельниченка «Невідомі листи

Корнія Чуковського»

Наведу фрагмент з книги Г. Островського «Одеса, море, кіно», де приводяться спогади Романа

Кармена про розповіді його батька: «Разом з Корнієм Чуковським таємно, ночами, возили

повсталим матросам воду на броненосець. Це могло коштувати їм життя».

Як випливає з цього фрагмента, виявляється, був ще один учасник поїздки до броненосця! Це

одеський знайомий Чуковського – Лазар Кармен, батько Романа Кармена.

Якщо ж звернутися до опублікованого 1991 року «Щоденника» Чуковського, то в ньому ми не

знайдемо опису поїздки до повсталого броненосця.


І ЛАЗАР НА ЛИЖВАХ, з листа К. Чуковського М. Гольдфельд

4.2.1916

Дорога. Скоро – за годину – Стокгольм. До цих пір ми їдемо нескінченною Куоккалою, хоча

проїхали вже чотири Білоострова, де наші паспорти вивчалися цілими годинами. Так і здається, що он тією стежиною пройде-пропливе Валентина Блинова, а по цій промчить на лижвах Кармен.

Ті ж сосни, ті ж огорожі.


КОСТЕНЕЦЬКИЙ Яків Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, мемуарист.

З дворянської родини. Дядько, Костенецький В., – офіцер, який сформував одну з перших в

Російській імперії роту кінної артилерії

Народився в 1811 р. в Вирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії Російської імперії

(нині – Конотопський район Сумської області України).

Помер 1 (13) червня 1885 р. на х. Скибинцях поблизу с. Сім’янівки Конотопського повіту

Чернігівської губернії Російської імперії (нині – Конотопський район Сумської області України).

Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив Конотопське училище, навчався в Полтавській гімназії, закінчив Новгород-Сіверську

гімназію (1823-1828), навчався на етико-політичному відділенні Московського університету

(1828-1831).

Служив в Куринському єгерському полку (1833-1841), був гласним, почесним мировим суддею, справником, членом училищної ради, піклувальником шкіл Конотопського повіту.

Друкувався в журналах «Сучасник», «Історичний вісник», «Російська старовина», «Журнал

міністерства юстиції», «Російський архів».

Його перу також належать статті «Про запис равлика» (1859), «Генерал В. Г. К.» (1875), «Ів.

Скобелєв і генерал Тешен» (1882), «Розповіді про імп. Миколу I» (1883), нариси про зустрічі з М.

Лермонтовим, О. Бестужевим, генералом В. Костенецьким.

Наш земляк – автор книг «Нотатки про Аварьску експедицію на Кавказі 1837 р.» (1851).

Після смерті надруковані «Спогади. З мого студентського життя» (1887).

Студентом входив в т. зв. Сунгуровський гурток, який мав за мету «продовжити справу

декабристів» (1831). Як результат, арешт, слідство, позбавлення майнових прав і заслання рядовим

на Кавказ.

К., служачи в штабі військ Кавказької лінії в Ставрополі, оформляв документи Лермонтова на

відпустку (1840).

Випадково декілька разів зустрічався з поетом в П’ятигорську (1841).

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Калугін, Ф. Левдик, М. Тимківський, О. Герцен, П.

Рогович, М. Альбіні, О. Бестужев, М. Павлов, М. Огарьов, П. Антонович, М. Станкевич, Я. Косач, П. Каменський, Я. Невєров, М. Максимович, В. Пассек, Я. Почека, Ю. Кольрейф та ін.


***

НІ – СВАВОЛІ

, з політичного кредо Я. Костенецького

Ні самодержавному деспотизму, ні цареві ні жандармам.

МАЛОРУСЬКА КОЛОНІЯ, зі спогадів Я. Костенецького

Вступили до Московського університету. Все, окрім мене, Тимківського, Полоника й Іванівського, були дітьми дуже бідних дворян; Курилков же був міщанин, а Полоник – купецький син. Всі вони

насилу, то з товаришами, то з обозами, змогли дістатися Москви, де тільки за допомогою

товаришів і кондицій ледве могли абияк існувати. Тут відзначу мимохідь, що між тодішніми, не

тільки середнього стану, а навіть і багатими поміщиками нашої губернії, мало ще було прагнення

до університетів: вся молодь, якщо вона й закінчувала гімназію, йшла або на військову службу, або ж, послуживши до першого чину в цивільній службі, залишалася удома господарювати.

…Для мене, як жителя південного повіту, Конотопського, який набагато ближче до Харкова, ніж

до Москви, і з якого вже декілька поміщицьких синків виховувалося в Харківському університеті

(і навіть один мій близький родич), важко було потрапити до Московського університету, і

потрібні були особливі зусилля, аби схилити до того мого батька.

Здається в серпні 1828 року виїхав я з дому до Москви. Розлука з батьками була найсумніша; батько й мати гірко плакали, цілували мене, благословляли... Бідні! Вони неначе передчували, що

нам судилося не скоро побачитися! Так, хоча я відправлявся до Москви і не надовго, всього на рік, до майбутніх канікул, проте зустрівся з батьками через тринадцять років після повернення мого з

Кавказу!

…Почав я відшукувати своїх гімназичних товаришів, в першу чергу тих, що вступили до

університету. Відшукав Тимківського й Іванівського, які дуже мені зраділи, наставили мене що і

як робити, і хотіли прийняти мене до себе на квартиру; проте у них було тісно.

Незабаром я відшукав собі квартиру на Бронній вулиці, в будинку генерала Самаріна, і поселився

в одній кімнаті з товаришем своїм Полоником (фатальною для мене людиною надалі) і

Животкевичем, теж колишнім учнем Новгород-Сіверської гімназії, який вже років зо два прожив у

Москві, все готувався вступити до університету. Іноді відвідував лекції, однак частіше трактири, де дуже удосконалився в більярдній грі. Так він і не потрапив до університет, і я надалі втратив

його з поля зору.

Декілька днів ходив я в правління, чекаючи черги іспиту. Іспит кінчився, але я не йшов додому: мені хотілося відразу дізнатися, чи буду я прийнятий до університету. Коли стали виходити з

приміщення, я наважився підійти до Михайла Петровича Погодіна, як до молодої ще людини, котра більш за всіх привернула мою увагу, і запитав: чи можу я сподіватися бути прийнятим до

університету? «Без сумніву!» – відповідав він. – «Кого ж приймати, якщо не таких гімназистів як

ви?» Я радів як дитина...

…Біля мене і Калугіна сідали й інші наші товариші по гімназії, і лава ця так завжди за нами й

залишилася, і її прозвали Малоруською колонією.


ЛЕРМОНТОВ НЕ МАВ ЖОДНОГО ТОВАРИША, з книги Я. Костенецького «З мого

студентського життя»

Коли вже я був на третьому курсі, в 1831 році, вступив до університету на політичний же

факультет, Лермонтов, незграбний, сутулуватий, маленький, років шістнадцяти хлопець, брюнет, з

обличчям оливкового кольору й великими чорними очима, як дивилися буцімто спідлоба. Взагалі

студенти останнього курсу не дуже сходилися з першокурсниками, і тому я був мало знайомий з

Лермонтовим, хоча він і часто поряд мене сідав на лекціях; тоді ще ніхто не підозрював в ньому

ніякого поетичного таланту.

Між іншим, розповім тепер всі мої випадкові зустрічі з цим знаменитим поетом. На Кавказі, 1841

року, знаходився я в Ставрополі, в штабі командувача військами у той час генерала Граббе, де я, на посаді старшого ад’ютанта, завідував першим, тобто стройовим відділенням. Якось заходить до

мене в канцелярію офіцер в повній формі і рекомендується поручиком Тенгінського піхотного

полку Лермонтовим.

На той час мені вже були відомі його поетичні твори, які викликали неабияке захоплення, і тому я

з особливим хвилюванням став дивитися на нього і, запросивши сідати, запитав, чи не вчився він в

Московському університеті? Одержавши ствердну відповідь, я сказав йому моє прізвище, і він

пригадав наше університетське з ним знайомство. Після цього він пояснив мені свою потребу, яка

привела його до канцелярії штабу: йому хотілося знати, що зроблене за запитом про нього

військовому міністру. Я не пам’ятав цього паперу, тому звелів писареві відшукати його, і коли той

приніс мені папір, то я зачитав його Лермонтову.

…Військовий міністр писав, що Государ Імператор, унаслідок клопотання бабці поручика

Тенгінського полку Лермонтова про відпустку його в С.-Петербург для побачення з нею, наказав

дізнатися про службу, поведінку й спосіб життя зазначеного офіцера.

– Що ж ви відповідатимете на це? – запитав мене Лермонтов.

За звичаєм в штабі, за деякими паперами, котрі не вимагають якоїсь особливої відписки, писарі

самі складали чорнові відпустки, і в цю категорію потрапив випадково запит міністра про

Лермонтова. Писар і склав начорно відповідь.

– А ось вам і відповідь, – сказав я, засміявшись, і почав читати Лермонтову чорнову відпустку, складену писарем, в якій було сказано, що поручик Лермонтов служить справно, веде життя

тверезе і доброчесне і ні в яких злоякісних вчинках не помічений...

Лермонтов розреготався над такою атестацією і просив мене аніскільки не змінювати її і цими ж

самими словами відповідати міністрові...

Після цього за годину був відправлений міністрові найутішніший відгук, внаслідок якого і була

дозволена йому двадцятивосьмиденна відпустка до Петербургу.

У травні місяці я, з нагоди хвороби, відправився до П’ятигорська на мінеральні води. Незабаром

приїхав туди і Лермонтов, який повернувся з Петербургу.

В П’ятигорську знайомство моє з Лермонтовим обмежилося лише декількома словами при

зустрічах. Зійтися ближче ми не змогли. По-перше, він був зовсім не симпатична особа, і швидше

відштовхуюча, ніж така, яка до себе привертає, а головне, у той час, навіть на Кавказі, був

особливий, відомий рід витончених людей, людей світських, таких, котрі вважали себе вище за

інших за своїми аристократичними манерами і світській освіті, постійно говорили по-французьки, розв’язних в суспільстві, спритних і сміливих з жінками і таких, що зарозуміло зневажали решту

всього люду, які, з висоти своєї величі, гордо дивилися на нашого брата армійського офіцера і

сходилися з нами хіба тільки в експедиціях, де ми, у свою чергу, з презирством на них дивилися і

знущалися з їх аристократизму.

До цієї категорії належала велика частина гвардійських офіцерів …і до цієї категорії належав

Лермонтов, який, понад те, і за характером своїм не любив дружити з людьми: він завжди був

в’їдливим і зарозумілим, і навряд чи він мав хоч одного товариша в житті.


МАРТИНОВИХ БУЛО ДВА, зі спогадів Я. Костенецького

Мартинових* було два брати, обидва гвардійські офіцери. Старший з них 1839 року прибув на

Кавказ, був прикомандирований до нашого Курінського полку, брав участь в експедиції цього ж

року під Ахульго, де був легко поранений кулею в брову і, одержавши Володимира 4-го ступеня з

бантом, виїхав до Ставрополя, куди в 1840 році прибув і його молодший брат.

В цей час я служив в Ставрополі при штабі і мешкав разом з ад’ютантом генерала Граббе, Альбіні

(моїм університетським товаришем) і Вікторовим. До нас на квартиру майже щодня приходив

молодший Мартинов. Це був дуже красивий гвардійський офіцер, блондин, з трохи кирпатим

носом і високого зросту. Він був завжди дуже люб’язний, веселий, гарно співав під фортепіано

романси. Він все мріяв про чини й ордени і думав не інакше, як дослужитися на Кавказі до

генеральського чину. Пізніше він виїхав в Гребенський козачий полк, куди був

прикомандирований.

У 1841 році я бачив його в П’ятигорську. Але в якому становищі! Замість генеральського чину він

був вже у відставці всього майором, не мав ніякого ордена і з веселої і світської витонченої

молодої людини зробився якимось дикуном: відростив величезні бакенбарди, в простому

черкеському костюмі, з величезним кинджалом, в білій папасі, вічно похмурий і мовчазний! Яка

була причина такої швидкої з ним зміни, залишилося мені невідомим...

*Микола Мартинов застрелив М. Лермонтова на дуелі.


РИЗИКОВАНЕ ПРОЩАННЯ, з нарису О. Марфіної «Микола Огарьов»

Ранньою весною 1833 р. були покарані члени таємного гуртка Сунгурова, серед яких був Яків

Костенецький, засуджений до розжалування в солдати і заслання на Кавказ. Ні у кого з них не

було ні одягу, ні взуття, ні грошей, хоча всіх їх чекала далека дорога. На допомогу прийшли

товариші.

Іван Кирієвський провів підписку у своєму колі, а Огарьов – серед своїх друзів і знайомих.

Причому він сам побував в казармах, побачився з Костенецьким і особисто передав йому гроші.

Про подальший перебіг подій розповідає сам Костенецький: «На першому нічлігу, в селі Біцах, куди ми прибули ще завидна, караульний унтер-офіцер відвів нам особливу селянську хату, де ми

й розташувалися з караульнимсолдатом. Незабаром приїхали до нас ще раз попрощатися деякі з

наших товаришів, студенти: Почека, Оболенський, Сатін і Микола Огарьов. Вони привезли з

собою закусок і вина, і ми, напившись чаю і поївши, із сльозами попрощалися з ними на довгу

розлуку.

Це побачення було останньою ланкою, що пов’язувала мене із студентами і університетом. ...І збір

грошей і проводи розжалуваних в солдати студентів – все це з боку Огарьова було сміливим

кроком».


МИ НЕ ЛЮДИ, МИ ДВОРЯНИ, бувальщина

У канцелярії Московського університету товпляться в старомодних костюмах кандидати в

студенти з Малоросії. Виходить ректор, дивиться і запитує:

– Ви що за люди? *

Прибульці дуже ображаються і один з них нарешті відповідає:

– Ми не люди, ми – чернігівські дворяни!

*Людьми на той час у провінції називали слуг та іншу челядь.


КОСУНОВИЧ Лев Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, поет.

З дворянської родини. Батько, Косунович І., – судовий слідчий.

Народився 15 жовтня 1864 р. в м. Городні Чернігівської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України).

Помер після 1920 р. Місце і дата – не відомі.

Працював чиновником канцелярії могилівського губернатора, оглядачем газети «Російська

держава».

Друкувався в газеті «Російська держава», журналах «Нива», «Вісник поліції».

Як літератор дебютував поетичною збіркою, виданою в Могилеві (1886).

Потім настала черга наступних доробків: «Вірші» (1893), «Книга мелодій» (1902).

Наш земляк також – автор 16 надзвичайно популярних свого часу романсів, серед яких «Два

серця», «Нам сьогодні усю ніч солов’ї», «Ще далеко до світанку», «Ніч тиха», «Берегом синього

моря».

Серед друзів та близьких знайомих К. – Б. Гродзький, А. Коринфський, О. Спіро та ін.


***

ЧОРНІ І ЧЕРВОНІ ЛАПИ

, з політичного кредо Л. Косуновича

Для соціальної революції немає ґрунту під російськими ногами. Бо дев’ять десятих російського

населення благоговіють перед Маніфестом 17 жовтня і не дадуть його забруднити ні чорним

правим, ні червоним лівим лапам.

ТИ СЯЄШ У МЕНІ, романс Л. Косуновича «Ще далеко до світанку»

Еще далёко до рассвета, –

Глухая ночь вокруг меня;

Но я не жду сиянья дня:

В моей душе так много света.

В моей душе сияешь ты

Своею светлой красотою –

И в эту ночь одной тобою

Озарены мои мечты.


МОВ КОНВАЛІЯ, романс Л. Косуновича «Нам сьогодні усю ніч солов’ї»

Нам сегодня всю ночь соловьи

Распевали мелодии нежные, –

И растаяли думы мои,

Беспокойные, злые, мятежные.

И я понял сердечко твое,

Словно ландыш, живое и нежное, –

И сроднилось с ним сердце мое,

Беспокойное, злое, мятежное.


ТАЛАНОВИТИЙ СИМВОЛІСТ, з щоденника В. Короленка за 1925 р.

Тут (у вірші Л. Косуновича «В дорозі» – авт.) є ...те, чого добиваються символісти, музика складів, від якої так і віє смутним настроєм, і разом – ясність і точність слів і понять.


«ПЛИВУ ВЛАСНОЮ ДОРОГОЮ», з розвідки О. Лекманова «Російська література ХХ

сторіччя: журнальні і газетні «ключі»

Саме знакова тема символіста двосвітівства виявилася непереборно заразливою для масової поезії

1900-х-1910-х рр.

...Публіцист Лев Косунович (у 44-му числі за 1911 р.):

Не жалею о земле я,

О страдающей, убогой, —

Я плыву своей дорогой,

В сонном царстве тихо млея.


ЛЮДИ – ПТАХИ, з інтерв’ю О. Якимчука Г. Паламарчук «Перший військовий аеродром Росії

з’явився в Гатчині»

Олександр Якимчук:

– Я живу на аеродромі, і хочу сказати, що молодь, переважно не обізнана, на якій історичній землі

вона народилася, яким повітрям дихає. Перші польоти ...викликали шквал, бурю емоцій в країні, які завершилися написанням віршів Косуновичем в 10-му році. Я зачитаю короткий уривок, і Ви

самі відчуєте, яка насичена енергетика у його слів:

Птицы – люди, люди – птицы,

Вейтесь, вейтесь к небесам!

Прежде мысли были там,

Гордых мыслей вереница.

А теперь открыты вам

Поднебесные границы.

Птицы – люди, люди – птицы.

Легенди про польоти людини, про Ікар утілилися в життя тут, в Гатчині.


СИНИ НАКЛАЛИ ГОЛОВАМИ, зі спогадів О. Грищенко

Я хочу розповісти цю історію ...на прохання моєї бабусі Косунович Лідії Львівни... Вона

показувала нам старовинні ордени і медалі предків, георгіївські хрести, завжди говорила

«Пам’ятайте, що ми з роду воїнів. Ось ці нагороди дворянства наш рід одержав за те, що ми

захищали завжди Батьківщину, всі наші предки».

У бабусі були два брати, вони – діти відомого декадентського поета Лева Івановича Косуновича.

Їх звали Сергій і Дмитро, обидва – військові. Революція розвела їх по різні сторони барикад: один

став політруком Червоної армії, інший емігрував. Ми знаємо, що він був в Софії, потім довгі роки

про нього ніхто нічого не чув, і лише після 1957 року ми дізналися, що Дмитро з Софії переїхав до

Парижа, був учасником Опору. Не чекаючи арешту, повісився в своїй квартирі.

...Сергій був справжнім красенем. Востаннє бабуся бачила брата 16 червня 1941 року. Його

перекидали з Владивостока на захід. Він сказав, що буде війна... Бабуся, звичайно, не повірила.

...Сергій Львович Косунович загинув в каменоломнях 1942 року. Він був комісаром дивізії і з

своїми бійцями захищав до останнього Керч, звідки вийти вони вже не змогли.


КРАСНОКУТСЬКИЙ Олександр Григорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, військовий.

З дворянської родини. Батько, Краснокутський Г., – київський губернський прокурор; брат, Краснокутський С., – декабрист.

Народився в 1781 р. в с. Пайках Переяславського повіту Київського намісництва Російської імперії

(нині – Яготинський район Київської області України).

Помер 4 (16) серпня 1841 р. в с. Кузнецівці Дмитрієвського повіту Курської губернії Російської

імперії (нині – Дмитрієвський район Курської області РФ).

Закінчив Сухопутний кадетський корпус (1797).

Служив в Чернігівському кірасирському, Апшеронському піхотному полках, черговим штаб-

офіцером Донського козачого корпусу.

Учасник Вітчизняної війни (1812), закордонних походів (1813-1814).

Кавалер російських орденів св. Георгія 4-го класу з бантом, св. Ганни 2-го ступеня, турецького

ордена Місяця 2-го класу.

Друкувався в журналі «Російський вісник».

Як літератор дебютував в журналі «Російський вісник» нарисом «Поїздка російського офіцера до

Константинополя» (1810).

Потім настала черга нарису «Ландик в Сілезії» (1813).

Наш земляк – автор книг «Повага англійців і інших народів до діянь графа М. І. Платова» (1813),

«Денні нотатки поїздки до Константинополя Олександра Григоровича Краснокутського в 1808 р., ним самим написані» (1815), «Погляд російського офіцера на Париж під час вступу государя

імператора і союзних військ в 1814 р.» (1819).

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Платов, С. Лазарєв, О. Іловайський, Є. Котельников, С.

і Ф. Глинки, О. Тарасов, І. Шперберг, М. Кудашев та ін.


***

ЗНАЧИТЬ НЕ РОЗУМІЮ

, з життєвого кредо О. Краснокутського

Чого я не розумію, того не розумію.

НАСИЛУ ВІВ КОНЯ, з книги О. Краснокутського «Денні нотатки поїздки до Константинополя»

Яким жахом вражає погляди похмурий і сумний вид Балканських гір! Восени тут найнебезпечніша

їзда. Я змушений був іноді по десять верст йти пішки, особливо в тих місцях, де ожеледиця, й

насилу вів коня цим слизьким шляхом.


ПОВАЖНИЙ ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ, з книги Ф. Глинки «Листи російського офіцера

(1812-1814 рр.)»

Рейхенбах. Травня 25, дні перемир’я

З яким захопленням оглянув би я стародавні області, прославлені істориками і поетами! Проте чи

мені, лицареві порожнього гаманця, мріяти про це! Де способи, де засоби? Недаремно деякі

живописці зображають бідність у вигляді крилатої людини з гирями на ногах!

Разом з Олександром Івановичем Данилевським мешкають Щ.рб.н.н., службовці при генералові К.

Ф. Толлі. Це розумні, люб’язні молоді люди.

Тут знайшлися й кадети, наші милі, добрі товариші і прекрасні офіцери: поважний Олек. Григ.

Краснокутський, який виправляє важливу посаду при графові М. І. Платові, М. В. Сазонов, брати

Граббе й інш... й інші... З нетерпінням чекаю сюди прибуття Д. І. Ахшарумова, його дружба

ще більше прикрасить мою самоту.

Поки прощай! Не нарікай на неоковирний склад.


НЕ ВІДСТАВАВ І КРАСНОКУТСЬКИЙ, з наукової доповіді О. Бешкарєва «Жанр подорожі в

сприйнятті авторів російського сентименталізму 1800-1810-х рр.»

Термін «подорож» в сучасному літературознавстві не можна назвати сталим, питання про межі

цього жанру залишається невирішеним. «Подорожами» називають такі різні явища, як строго

наукові звіти географічних експедицій і фантастичні романи, зокрема про польоти на інші

планети, або пародійні твори на зразок «Мандрівника» О. Ф. Вельтмана, все пересування в якому

полягає в асоціативних переходах від одного пародійованого літературного мотиву до іншого.

Більшість сучасних дослідників погоджуються з думкою Є. С. Івашиної, яка вважає подорож

«синкретичним» жанром, якому важко підібрати всеосяжне визначення. Поза сумнівом, в

російській літературі широке розповсюдження жанру подорожі, особливо в епістолярній формі, –

значний етап його еволюції – безпосередньо пов’язаний з сентиментальним напрямом.

Вітчизняним зразком жанру, на який дістали можливість спиратися інші автори, стали «Листи

російського мандрівника» М. М. Карамзіна. Не випадково відразу після їх виходу російська

література переживає справжній розквіт подорожей, на сторінках яких відверто лежить відбиток

впливу Карамзіна.

…Взагалі в ці роки в світ виходять десятки сентиментальних травелогів, серед найпомітніших з

яких варто назвати «Подорож Кримом і Бессарабією в 1799 р. з історичним і топографічним

описом всіх тих місць» і «Дозвілля Кримського судді, або Друга подорож до Тавриди» І. П.

Сумарокова; «Подорож до полуденної Росії» В. В. Ізмайлова, «Подорож до Казані, В’ятки й

Оренбурга в 1800 році» (1803) М. І. Невзорова; «Подорож до Малоросії», «Другу подорож до

Малоросії» і «Подорож до Кронштадта 1805 року» П. І. Шаликова; «Листи з Лондона» П. І.

Макарова; «Подорож до Липецьких вод в 1803 році» Г. Перваго; «Листи росіянина, який

подорожував Європою з 1802 по 1806 рік» Д. Горихвостова; «Подорож Молдавією, Валахією й

Сербією» Б. Бантиш-Камінського; «Денні нотатки поїздки до Константинополя в 1808 році» О. Г.

Краснокутського, «Дорожні записки 1817 року» Б. Герсеванова, «Подорож до річки Паша» Д.

Хвостова.

Таке поширене явище, природно, викликало у авторів потребу розібратися в його природі, і в

зв’язку з цим на сторінках їх творів часто зустрічаються рефлексії з приводу подорожей та їх

сенсу, оцінки визнаних авторитетів, що працювали в цьому жанрі.


НАЗВАВ ШЕФА РЯТІВНИКОМ ВІТЧИЗНИ, з дослідження О. Сапожникова «Граф Матвій

Іванович Платов в 1813 році»

В оточенні Платова перебував літератор, який з 1810 р. співпрацював з журналом «Російський

вісник» і, ймовірно, склав цей рапорт. Це – підполковник О. Г. Краснокутський, ...нащадок

запорізьких козаків, прикомандирований до Платова 2 грудня 1812 р. Краснокутський зумів

швидко завоювати розташування отамана, що позначилося на його кар’єрі: він став кавалером

декількох російських та іноземних орденів, 20 лютого 1813 р. отримав чин підполковника, а 16

вересня – полковника.

У вересні 1813 р. в Москві, без вказання автора, вийшла книга – розширений варіант цього

рапорту. Судячи зі змісту, вона була написана під час Рейхенбахського перемир’я офіцером з

оточення Платова. І цього разу найвірогіднішим автором залишається О. Г. Краснокутський, котрий пеербував біля Платова в цей період і брав участь в неформальному гуртку військових

істориків, де обговорювалися майбутні історичні праці про війну 1812 року. Анонімність видання, ймовірно, викликана тим, що Платова в цій книзі названо рятівником Вітчизни, а подібні

дифірамби начальникові у всі часи вважалися поганим тоном.

...Зіткнувшись з недоліком відомостей Глинка звернувся за сприянням до Краснокутського, якого

знав раніше, і, починаючи з другої половини 1813 р., в «Російському віснику» регулярно

з’являються його статті або надіслані документи. Очевидно, в результаті цієї співпраці з’явилися і

дві згадувані вище анонімні книги, що вийшли в Москві.


КРИМ Соломон Самуїлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Видавець, державний, політичний діяч, агроном, краєзнавець. Прем’єр-міністр Кримського

крайового уряду (1918-1919).

З купецької родини. Батько, Крим С., – землевласник і комерсант, міський голова Феодосії (1863-1869); пасерб, Крим Р., – перекладач ООН.

Народився 25 квітня (7 травня) 1867 р. в м. Феодосії Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Помер 9 вересня 1936 р. у маєтку «Крим» під м. Тулоном (Франція). Похований на

Феодосійському караїмському цвинтарі. Прах перенесено на територію колишньої дачі І. В.

Стамболі.

Закінчив Феодосійську гімназію (1884), Петровсько-Розумовську сільськогосподарську академію.

Був депутатом I і IV Державних Дум, членом Державної Ради Російської імперії, головою

Таврійського губернського земства, прем’єр-міністром Кримського крайового уряду,

співробітником російської зоологічної станції Вільфранж-Сюр-Мер, інституту Пастера.

Голова сільськогосподарського товариства Криму.

Фундатор Караїмського товариства у Франції (1923).

Голова товариства російських агрономів у Парижі (1926).

Член Таврійської ученої архівної комісії (1912).

Член Кримського товариства природознавців і любителів природи.

Член Таврійської сільськогосподарського ради.

Член Імператорського товариства садівництва.

Організовував збір пожертвувань і сам вкладав кошти в створення Карадазької біостанції, феодосійських Пастерівської станції, бібліотеки і лікарні, низки учбових закладів, селекційні

досліди Л. Симиренка.

Перу нашого земляка належать драматична хроніка «Шагін-Гирей хан» (1918), книги

«Виноградарство в Феодосійському повіті» (1893), «Легенди Криму» (1925).

Не сприйнявши більшовицької революції, емігрував спочатку до Франції (1919).

У м. Сімферополь одна з вулиць названа іменем К. (1993).

На приміщенні Феодосійської центральної бібліотеки ім. О. Гріна К. встановлено меморіальну

дошку (2007).

До 140-річчя з дня народження нашого земляка у Сімферополі і Феодосії пройшла науково-

практична конференція «Соломон Крим: його життя і спадок» (2007).

Серед друзів та близьких знайомих К. – І. Айвазовський, С. Панпулов, Ф. Еттінгер, Л. Симиренко, В. Канін, М. Бутчик, П. Бобровський, Л. Дуранте, Т. В’яземський, С. Чаєв, Д. Пасманик, В.

Вернадський, В. Томашевич, С. Мокржецький, В. Набоков, І. Петрункевич, М. Вінавер та ін.


***

ЛІБЕРАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ

, з політичного кредо С. Крима

Майбутнє – за ліберально-демократичним типом державно-правового режиму.


ІЗ ЗЛОВІСНИМ ТАКТОМ, зі спогадів С. Крима

До аудиторії великосвітської Москви, в Дворянських зборах на першому Всеросійському з’їзді

виноградарів і винарів, під час виступу княжни Голіциної, до залу увійшла висока людина

(В’яземський Т. – авт.) з довгою заплутаною шевелюрою, в сюртуку не першої свіжості, застебнутому на всі ґудзики, в штанях тютюнового кольору, в чоботях, які давно не бачили щітки, і з величезним дамським бантом з шовкового шарфа кольору чесучі замість краватки.

Стільці заскрипіли, того, що увійшов, розглядали із зловісним тактом.


РОЗУМНА ЛЮДИНА, з листа І. Айвазовського Г. Езову від 23 лютого 1897 р.

Вельмишановний Герасиме Артемовичу!

Лист цей передасть Вам нами спільно шанований і улюблений Соломон Самуїлович Крим. Він

уповноважений містом клопотати в Петербурзі з деяких міських питань, особливо у міністерстві

фінансів і внутрішніх справ. У Вас скрізь друзі і займають високі посади, і я знаю, що всі вони

вельми поважають Вас. Допоможіть, заради бога, познайомте з ким знайдете потрібним,

наприклад, з Каковцевим. Ваш прихильний прийом Крима щиро мене порадує. Він дуже розумна

молода людина.

Обіймаю Вас сердечно.


ОСОБЛИВО БАЖАНИЙ, з статті «Старий. Кого обирати?» в журналі «Караїмське життя» за

березень-квітень 1912 р.

С. С. Крим відповідає всім вимогам, які можуть бути пред’явлені майбутньому представникові

народу. Випробуваний громадський діяч, який стояв завжди в перших рядах одного з найбільших

російських земств, побував на трибуні законодавчої палати і вважався одним з найсерйозніших

кандидатів тепер від Таврійської губ. до Держ. Ради– С. С. як офіційний представник народу не

залишає бажати нічого кращого. Великі зв’язки в Петербурзі, матеріальні статки, певне становище

в офіційних колах Тавриди,– все це є, безумовно, тими умовами, які роблять цю кандидатуру для

нас особливо бажаною.


ПОМІРКОВАНИЙ ЛІБЕРАЛ, з оцінки діяльності С. Крима М. Вінавером

Людина ліберальних поглядів– швидше поміркованих, ніж радикальних,– він, проте, зумів на

посту прем’єра завоювати розташування всіх лівих елементів, які довіряли його розуму, енергії і

глибокій відданості інтересам краю. Людина гострозора, така, що бачить набагато глибше, ніж це

могло здаватися, зважаючи на його незмінно ввічливе звертання, котра має рідкісний здоровий

глузд і виняткові знання людей, він умів, залишаючись сам собою, знаходити у всіх важких

випадках примирливі формули, пройняті здоровим відчуттям реальності...

Як главі уряду... йому доводилося застосовувати цей примирливий талант ...задля поєднання двох

ліній, сумісне переслідування яких вимагало великого такту, великої уваги до інтересів окремих

частин нечисленного, проте вельми строкатого за своїм складом населення. І цей такт ніколи йому

не зраджував.


ПАТРІОТ, з оцінки діяльності С. Крима Д. Пасмаником

Якби всі росіяни були такими патріотами, як караїм Соломон Самуїлович Крим, Росія не

переживала б жахливий смутний час.


МАВ ПОПУЛЯРНІСТЬ СЕРЕД НАСЕЛЕННЯ, з «Кримських спогадів 1918-1919 рр.» М.

Вінавера

З’ясувалося, що земці вважають єдино можливим главою майбутнього уряду С. С. Крима, який

користується найбільшою популярністю серед всіх верств населення. Центр. Комітет міг лише

вітати це рішення.

Незабаром з’явившись, С. С. Крим заявив, що він готовий прийняти доручення, що покладається

на нього, якщо члени Центр. Комітету, до яких він звернувся, не відмовляться розділити з ним

відповідальність.


ПРИХИЛЬНИК КОМПРОМІСНИХ РІШЕНЬ, зі спогадів В. Оболенського «Крим в 1917-1920-

х роках»

Він був досвідченим місцевим громадським діячем, відомим широким колам населення. Належачи

до партії Народної Свободи, він, проте, в її боротьбі з іншими течіями не займав бойових позицій, оскільки за вдачею не володів бойовим темпераментом і завжди схилявся до компромісних

рішень. Як досвідчений ліберальний земець, він мав численні знайомства серед третього елементу, за перевагою соціалістичного, як крупний землевласник і колишній член Державної Ради, мав

авторитет серед правих кіл. Нарешті, ми сподівалися на його популярність серед татар, які його

проводили, як свого кандидата, вибірником від повіту Феодосії у всі Державні Думи. При

перебуванні своєму членом Думи і Державної Ради він завжди підтримував зв’язок з кримськими

татарами і гаряче захищав їх інтереси.

...П’ять місяців від відходу німців і до приходу більшовиків можна охарактеризувати як період

двовладдя або, точніше кажучи, боротьби двох влад– військової і цивільної. І можна з упевненістю

сказати, що кримський уряд був би переможений в цій внутрішній боротьбі, якби більшовики не

припинили її, зайнявши Крим на початку квітня 1919 р.


НІ СИЛЬНИЙ, НІ СТІЙКИЙ, з розвідки В. Зарубіна «Соломон Крим і другий кримський

крайовий уряд»

Після падіння більшовицько-лівоесерівської Соціалістичної Радянської Республіки Тавриди, коли

за німецької окупації виникло питання про створення місцевого уряду, С. С. Крим виявився знов

затребуваним.

...У Сімферополі на квартирі октябриста В. С. Налбандова відбулися переговори між

представниками кримськотатарського Курултаю (національного з’їзду) і кадетами. Був намічений

склад коаліційного уряду за участю кримських татар, представників німців-колоністів, кадетів, від

яких серед інших пропонувався і С. С. Крим. Однак ця спроба виявилася мертвонародженою.

Кадети не могли погодитися на самостійність Криму, відділення його від Росії...

...На думку одного з лідерів кримських кадетів Д. С. Пасманика, цілями уряду С. С. Крима було

вироблення зразка «для оздоровлення решти всієї Росії», створення довершеної форми

«гармонійної співпраці демократичної цивільної влади і військового командування, котре веде

озброєну боротьбу з червоною армією».

...7 лютого 1919 р. Рада міністрів приймає ухвалу «Про боротьбу з більшовиками», згідно якій в

Криму формується Особлива нарада у складі міністрів внутрішніх справ і юстиції і начальника

штабу Добровольчої армії (або їх заступників), яка отримала право висилати за межі півострова

або брати під варту осіб, «які будуть визнані загрозливими суспільній безпеці».

...»Ні сильним, ні стійким» називає Кримський крайовий уряд очевидець подій княгиня М. В.

Барятинська, співробітниця Ялтинського відділення Червоного Хреста, котра очолювала

створений Радою міністрів Комітет з надання допомоги Добровольчій армії.

...Демократичний експеримент в Криму безславно завершився.


ДЕРЖАВА У МІНІАТЮРІ, з книги А. Денікіна «Нариси російської смути...»

Уряд пана Соломона Крима, який протримався рівно 5 місяців, являє собою закінчений досвід

демократичного правління, хоча й в мініатюрному територіальному масштабі,– правління, котре

мало суверенність, повний державний апарат... У частині уряду спочатку існувала перебільшена

оцінка свого значення, «як прототипу майбутньої Всеросійської влади». І міністр зовнішніх

стосунків Вінавер в переговорах з катеринодарськими кадетами підтримував серйозно ідеї

самостійності Криму, переважній важливості кримського питання і неприпустимості ...»зміцнення

Особливої наради.

У РОЛІ ДОВІРЕНОЇ ОСОБИ, з статті В. Астахової «Тяжіння Кара-Дагу»

Перша Державна дума працювала всього 72 дні, з 27 квітня по 9 липня 1905 року, потім була

розігнана. Її називали кадетською, оскільки більшість депутатів належали до цієї опозиційної

уряду партії – Дума в більшості прагнула до перевлаштування країни на демократичних початках.

Немає точних даних про приналежність Т. В’яземського до кадетів, але С. С. Крим пише, що після

придушення революції 1905 року і розгону Думи «В’яземський відійшов від опозиційних партій».

Він був еволюціоністом і не вірив в революцію.

...Останніми роками життя В’яземський лікував населення околиць його маєтку Кара-Даг, і слава

про нього так широко рознеслася серед татарського населення, що до нього стали приїжджати не

лише з віддалених сіл Криму, але й з берегів Анатолії (так тоді називали Туреччину). ...Якось під

час бесіди з хворою дружиною місцевого землевласника, мурзи К., чоловік непомітно подвоїв

вміст наперед приготованого конверта з гонораром, і яким же було його замішання, коли лікар

категорично відмовився... прийняти!

Через декілька днів мурза К. і його дружина приїхали до Сімферополя і привезли цей гонорар С.

С. Криму. Вони попросили його віддати гроші якомусь бідному студентові, аби звільнити від

плати за навчання.


КУЛЬЧИЦЬКИЙ Олександр Якович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, письменник, перекладач, театральний критик. Псевдоніми – Говорилін, А. К.

З лікарської родини. Батько, Кульчицький Я., – флотський медик.

Народився в кінці 1814 – на початку 1815 року в м. Керчі Таврійської губернії Російської імперії

(нині – Автономна Республіка Крим України).

Помер 7 (19) квітня 1845 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Літераторських містках Волкового цвинтаря.

Навчався в Слобідсько-Українській гімназії, закінчив юридичний факультет Харківського

університету (1832-1837).

Працював титулярним радником Харківського губернського управління (1837-1841), редактором

газети «Харківські губернські вісті» (1841-1842), чиновником Військового міністерства ().

Друкувався в газетах «Харківські губернські вісті», «Літературна газета», журналах «Вітчизняні

нотатки», «Молодик», «Додаток до «Харківських губернських вістей», «Літературні додатки до

«Руського інваліда».

Як літератор дебютував в альманасі «Надія» оповіданням «Спогади юності» (1836).

Потім настала черга нарисів «День біля моря», «Чатир-Даг», «Феодосія», рецензій «Харківський

театр і Мочалов на харківській сцені», «Про дитячі вистави в Харківському театрі», «Провінційні

театри в Росії. Харківський театр», оповідань «Омнібус», «Дагеротип», «Вечори на

петербурзькому боці», «Вихід з театру».

Наш земляк – автор повістей «Кохання гімназиста « (1839), «Незвичайний поєдинок» (1845), брошури «Деякі великі і корисні істини про гру в преферанс, запозичені у різних стародавніх і

новітніх письменників» (1843).

К. зобразив у ролі провінційного рецензента Вральчицького у водевілі П. Григор’єва «Макар

Олексійович Губкін».

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Салтиков-Щедрін, І. Тургенєв, Є. Гребінка, Г. Квітка-

Основ’яненко, М. Некрасов, О. Станкевич, О. Герцен, В. Бєлінський, І. Панаєв, В. Боткін, Л.

Млотковська, К. Соленик, П. Редкін, К. Кавелін, М. Лонгінов, О. Тютчев, І. Кронеберг, М. Щепкін, І. Маслов, І. Дзюбін, П. Плетньов та ін.


***

ПРОСТОТА І ПРИРОДНІСТЬ

, з творчого кредо О. Кульчицького

Простота і природність – кращі керівники на шляху до успіху.


НЕ ВИСТАЧАЄ СЛІВ, з оповідки О. Кульчицького «Спогади юності»

Де знайду я вам слів, аби передати всі таємні відчуття душі моєї, котрі поступово переходять від

слабких до сильних? Де слова, щоб висловити вам – спершу моє здивування, потім зачарування й

тихе блаженство серця, коли я побачу Катрусю?

Ці млосні, великі, чорні очі, це темне волосся, що так гладко пригорнулося до милої голівки, ці

вуста, в яких, здається, видна усмішка неба, і потім – цей стан, ця хода, рухи, голос…


НЕМАЄ НІЯКОЇ ДРАМИ, з статті О. Кульчицького «Харківський театр»

У цій драмі («Велізарій» Е. Шенка – авт.) немає ніякої драми. Головна її діюча особа, Велізарій, є

особа пасивна, а не дієва. Спочатку він святкує свою перемогу, а потім поневіряється без жодного

справи у вигнанні.

Те й інше не випливає з його внутрішнього життя, та аніскільки не зображує нам особи, характеру.

Де ж яка-небудь пристрасть, боротьба і перемога (тільки, зрозуміло, не над вандалами)? Де драма?

Поставте на місце Велізарія кого завгодно, останнього з його воїнів, і ми не помітимо

фальсифікації: настільки Велізарій безособовий!

…Радимо більше і більше обдумувати кожну роль свою, прагнути вивчити щонайменші її

відтінки, і бути як можна обачнішим у вживанні жестів і позицій.


ВЕСЕЛО І В СПЕКУ, І В ХОЛОДНЕЧУ, з вірша О. Кульчицького «Втіха»

Ну, что же в том, что был я молод,

Что своенравно так шалил,

Что весело и жар и холод,

И гордо нужду выносил?


НАЖИВ СОБІ ВОРОГІВ, з листа О. Кульчицького В. Бєлінському від 28 вересня 1840 р.

Стаття моя про Григор’єва була одержана тут без мене. Після приїзду я дізнаюся, що вперше в

житті «нажив собі ворогів», що мене надзвичайно розважило й утішило.

Проте найцікавіше мені було читати листи Григор’єва до Млотковського та інших осіб, в яких він

лає мене на чому світ стоїть, і загрожує публічно зобразити мене у водевілі. У цьому випадку

Кронеберг Андрій заздрить мені, й прохає, чи не можна абияк приліпити і його. Втім, я не думав, що Григор’єв такий по-дитячому дратівливий й дріб’язковий, а то б я поговорив про нього

відвертіше.

…Якийсь безбожний брехун обмовив в липневій книжці «Пантеону» наших і без того сумних й

умисно злощасних акторів, приписавши їм такі штуки, яких від створення світу не було на нашій

сцені.


СОЛДАТСЬКІ ДІТИ НАЗИВАТИМУТЬ ВАС ТАТКОМ, з листа О. Кульчицького В.

Бєлінському від 21 жовтня 1841 р.

Можливо, коли-небудь Вам доведеться шукати в тутешніх місцях містечка або посади: я можу

порекомендувати, й багато чого не обіцяючи, сміливо запевняю, що діловодом при якій-небудь

частині легко приймуть. Платня порядна і казенні дрова. Солдат служитиме замість лакея, які тут

всі п’яниці і підозрілої поведінки. Дружина його, якщо буде одружений, може варити та прати, а

за потребою й інше дещо.

Діти називатимуть Вас татком, а старший наваксує чоботи. Втім, ця остання витрата навіть, при

загальному споживанні дьогтю, зайва. Трапиться так, що з безстрокових багато хто уміє

кравцювати і чоботарювати. І тоді Ваші витрати ще зменшаться.

Подумайте про це грунтовніше і мене повідомте з першою поштою.


В ТИСЯЧУ РАЗІВ ЦІКАВІШИЙ, з рецензії В. Бєлінського в альманасі «Фізіологія Петербургу»

«Омнібус» п. Кульчицького (Говориліна) – стаття абсолютно дагеротипна, вірний зліпок з

випадку, не позбавлений цікавості. …Багато дорікає хто за сальність в зображенні безупинно

блюючого купця-бороди. На нашу думку, письменник, зображаючи дійсність, лише в двох

випадках може впадати в сальність і брудність: або коли він сам сильніше захоплюється своїми

картинами, чим вони брудніші, – з своєї особистої прихильності до всього брудного; або, коли він

вдається до протилежних крайнощів, і занадто різким зображенням бруду, не пом’якшеним

художністю виразу, прагне продемонструвати свою огиду до бруду.

Останнє нерідко трапляється з людьми, в яких відчуття і освіченість вищі за талант. Можливо, в

цьому відношенні п. Кульчицький трішки і схибив проти смаку в своєму «Омнібусі»; проте все-

таки його купець-борода і його герой дуже схожі на дійсних людей цього розряду, – і тому

«Омнібус» для нас все-таки набагато кращий за безліч творів із зображеннями великих і

колосальних предметів, а купець-борода і герой в тисячу разів цікавіше Греміних, …Лідиних, Зоричів і тому подібних так званих «ідеальних» створінь».

*Гремін і Зорич – герої повістей О. Марлінського «Випробування» і «Помста»; Лідина – героїня

роману М. Загоскіна «Рославлєв, або Росіяни в 1812 році».


В КАРТИ ГРАВ ВІДМІННО, зі спогадів К. Кавеліна

Тільки-но приходив Бєлінський після обіду – негайно ж починалася гра в карти, копійчана, проте

вона захоплювала й хвилювала його до смішного. Загравалися ми часто до білого дня.

Тютчев грав спокійно й з змінним щастям; я вічно програвав; Кульчицькому щастя валило завжди

диявольське, і він грав відмінно.

На цих-то карткових вечорах, увічнених для гуртка брошурою Кульчицького «Деякі великі й

корисні істини про гру в преферанс», видану під псевдонімом кандидата Ремізова, відбувалися ті

сцени великого комізму, які часто приводили в обурення Тютчева, бавили друзів, а мене

приводили в глибоке розчулення...


ДО МОГИЛИ …ПІДХОВАЛИ СТУДЕНТА, з нарису «Олександр Кульчицький: особа і доля»

Замальовки з натури точні, характеристики влучні й деколи вбивчі, і все це мало нагадує високий

романтичний стиль ранньої прози того ж автора. У єдиному листі Кульчицькому, що дійшов до

нас, Бєлінський писав: «Щоб Вам узятися за гумористичні статті – зображувати провінційні

натури? Наперед сміюся від однієї думки про це, судячи з ваших листів. Приймайтеся з Богом!

Знаєте – російські типи – поміщик, поміщиця, семінарист, радник палати, професор, студент, й ін.

і ін.».

Недаремно Бєлінський вважав, що саме в реалістичних побутових нарисах у дусі Гоголя й полягає

покликання молодого автора (а зовсім не в серйозних віршах і прозі).

Втім, Кульчицкому й самому часто не подобалися власні ліричні опуси. Про це пише в листі

Бєлінському А. Кронеберг 16 листопада 1840 року: «Кульчицький все перекладає Гейне; пише

дещо й своє, проте негайно шматує, не оглядаючись на те, що я доводжу йому, як це погано».

Услід за Гоголем і Бєлінським Кульчицький виступив проти французьких драм і водевілів, котрі

заполонили сцену. Він закликав драматургів показувати на сцені національне життя, проте в

очищеному, ушляхетненому вигляді, із зображенням піднесених пристрастей, героїчних подій і

зворушливих сюжетів.

…Жити виключно літературною працею у той час в столиці міг не кожний. Кульчицький

змушений був суміщати заняття літературою із службою. Навантаження виявилося непосильним, і

незабаром після приїзду до Петербургу він захворів (мабуть, сирий пітерський клімат був йому

протипоказаний).

Кульчицький спочатку не звертав уваги на постійну лихоманку й кашель. А потім вже було пізно: швидкоплинні сухоти звели його в могилу. Бєлінський пережив свого друга всього на чотири

роки. Їх могили знаходилися поруч.

Однак, як писав в «Петербурзьких аркушах» В. Гаршин, вже до початку 80-х могила

Кульчицького виявилася покинутою, а потім на цьому місці поховали якогось студента

Чернишова.


ЛЮДИНА НЕЗНАЧНОГО ТАЛАНТУ, зі спогадів М. Тютчева

Спочатку я жив один, проте весною 1842 р. познайомився зі мною колишній редактор

«Харківських губернських відомостейй» Олександр Якович Кульчицький, який приїхав до

Петербургу. Він мав рекомендаційні листи до мене й деяких інших осіб.

То була людина з організмом нервовим і хворобливим, за природою своєю надзвичайно

вразливий, під час хворобливих нападів схильний до роздратування, але притому найчеснішого

етичного напряму, в розумовому відношенні ідеаліст і романтик.

Він мав потяг до літературних занять, був наділений легким гумором, однак талант його був дуже

незначний, і відчуття безсилля було мукою його життя. Він взагалі схильний був до іпохондрії, харківське середовище не задовольняло його, і до Петербургу його вабило переважно бажання

зблизитися з літературним світом.


КУПЧАНКО Григорій Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: русинський.

Журналіст, видавець, етнограф, політичний і громадський діяч.

З селянської родини.

Народився 27 липня (9 серпня) 1849 р. в с. Берегометі Кіцманського повіту Австро-Угорської

імперії (нині – Кіцманський район Чернівецької області України).

Помер 10 травня 1902 р. в м. Відні (Австрія). Похований на міському Центральному цвинтарі.

Закінчив Чернівецьку німецьку гімназію, Віденський університет.

Був редактором газет «Зірка» (1882), «Руська правда» (1888-1892), «Просвіта» (1893-1902), журналу «Віночок для руських діточок» (1897).

Учасник російсько-турецької війни (1877-1878).

Кавалер золотої медалі Російського географічного товариства (1876).

Друкувався у виданнях «Буковинська зоря», «Учитель», «Ластівка», «Календар буковинсько-

руський», «Ілюстрована Лейпцігська газета», «Буковинський огляд»,

Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Деякі історико-географічні відомості про

Буковину», «Пісні буковинського народу» (обидва – 1875), «Хто ми. Пам’ятна книжечка на честь

вшановування дев’ятисотріччя російського народу» (1888), «Вивчаймо наш народ» (1891),

«Горілка або як вилікуватися від пияцтва» (1889), «Холера» (1892), «Холмська Русь і її церковний

начальник Високопреосвященний Флавіан» (1894), «Буковина і її руські жителі» (1895),

«Галичина і її руські жителі» (1896), «Наша Батьківщина», «Угорська Русь і її руські жителі»

(обидва – 1897), «Російський путівник Віднем і Австро-Угорщиною» (1899), «Русь і Польща»

(1902).

Під авторством К. також вийшло понад 2000 статей, розвідок, поезій.

Що стосується особистого життя, то наш земляк через два роки після укладення шлюбу, втратив

дружину, залишившись з крихіткою-сином на руках.

Серед друзів та близьких знайомих К. – Ф. Процюкевич, Т. Галіп, К. Козак, А. Лоначевський, Ф.

Яспер та ін.


***

ЛАТАНЕ, АЛЕ СВОЄ,

з життєвого кредо Г. Купчанка

Краще своє латане, ніж чуже захватане.

ЧОТИРИ МЕРЦІ В ОДНІЙ ХАТІ, зі спогадів Г. Купчанка

Батько возив молоти сухі кукурудзяні качани (в голодний 1865 р. – авт.), а мати мішала до того

трохи кукурудзяної чи ячмінної муки і пекла хліб, який був більше подібний до глини чи каменя...

Батьки і старший брат лежали в гарячці спухлі, з почорнілим запалим лицем, кривавими очима.

...Одного тижня в нашій мужицькій хаті чотири мертвеці лежали і як ми живі дивилися голодній

смерті в очі і такої ж для себе кончини чекали.


ПІЗНАЙ СЕБЕ, з книги Г. Купчанка «Буковина і її руські жителі»

История есть найлучша учителька-просветителька, бо она оповедаетъ намъ по святой правде

важни речи о наших дедах-прадедах и о их житью-бутью и учитъ нас познавати и сознавати, кто

мы есьмо и якъ мы жити и поступати маемъ, щобы нас, други, чужи, нерусски люди народы и

веры, не понижали и не кривдили а поважали и любили...

«Познай себе – и будет съ тебе!» говорит наша русска народна приповедка и говорить святу праду

и велику мудрость. Коли мы русски Буковинцы, познаймо, кто мы есьмо и що мы значимо, тогды

мы будем больше интересоваться собою, будемъ больше уважати на свою честь, будемъ лучше

боронити свои народни права и интересы и будемъ взагале больше дбати о себе, якъ раньше дбали

и якъ дбали наши отци, деды, прадеды.


ДЛЯ ПРОСТОГО ЛЮДУ, з передмови Г. Купченка до книги «Галичина і її руські жителі»

Мой трудъ при писанью сей книжечки состоялъ лишь въ томъ, що я представилъ коротенько, ясно

и легкосрозумЪло найважнЪйше изъ того всего, що писали о ГаличинЪ и о еи жителяхъ въ

толстыхъ книгахъ высокоучени люди, и то, якъ сказано, историки, географы, статистики и

этнографы. А простонароднымърусскимъ языкомъ я написалъ сію книжечку для того, що она

призначена для нашого простого народа, и то въ первой линіи въ ГаличинЪ, потомъ въ БуковинЪ, потомъ въ Угріи, потомъ въ Россіи и т. д.

...Знанье своего родного края и своего родного народа есть дуже важна, полезна (корыстна), добра

рЪчь, бо кто знаетъ свой родный край и свой родный народъ, тотъ знаетъ, якъ жити и поступати въ

отношенію до своего родного края и до своего родного народа, и такій человЪкъ не такъ легко

станется ворогомъ, измЪнникомъ або зрадцемъ своего родного края и своего родного народа, а

останется на все свое житье пріятелемъ и любителемъ своего родного края и своего родного

народа, то есть патріотомъ ...и народолюбцемъ.


НАШІ ПРЕДКИ – ХОРВАТИ, з книги Г. Купченка «Галичина і її руські жителі»

Въ давнихъ, незапамятныхъ часахъ въ сторонахъ, где теперь лежатъ Галичина, Буковина, Угрія и

т. д., жили розлични чужи, нерусски народы. Въ часЪ около Рождества Христового въ сторону, где теперь лежатъ Галичина, Буковина, Угрія и т. д., прійшолъ народъ, который называлъ себе

Словянами або Славянами.

Словянами або Славянами тЪ давни жители Галичины называли себе для того, що они розумЪли

слова своей бесЪды або розмовы и що они були дуже славни (храбри) въ борьбЪ (войнЪ) съ

другими, несловянскими народами, слова которыхъ они не розумЪли и которыхъ они черезъ то

прозвали нЪмыми людьми або НЪмцами.

Часть славянского народа, котора осЪлася въ сосЪдствЪ теперешнихъ горъ Карпатовъ, назвала ту

свою сторону горбатою, то есть гористою землею. Изъ названія Горбата земля съ часомъ повстало

названіе Горватія або Xорватія, которымъ именемъ Словяне або Славяне назвали всю ту землю, где теперь лежатъ русски краи Галичина, Буковина, Угорска Русь и т. д.

...А изъ слова Хорваты повстало наконецъ названіе Карпаты. Се послЪдне названіе наши

галическо-буковинско-угорски горы носятъ до сегоднЪшного дня.

Съ часомъ и славянски жители Хорватіи зачали называти себе Хорватами. А тЪ давни Словяне, Славяне або Хорваты – то були наши предки, наши прапрадЪды, отъ которыхъ и походимъ мы, Русски въ ГаличинЪ, БуковинЪ, Угріи, Россіи и другихъ сосЪднихъ краяхъ.


ЛОВЕЦЬ СЕЛЯН, зі спогадів О. Поповича

Освічена мужицька голова, російський наймит, майстерний «ловець селян» Купчанко умів

зловити на свою вудку. Треба йому признати, що вмів писати для народу...

Головною прикметою його агітаційних статей було безперестанне, хоч все відмінне повторювання

того, що хотів вбити у мужицьку голову.


ЗАОХОЧУВАВ ЗБИРАЧІВ ФОЛЬКЛОРУ, з кореспонденції на etnolog.org.ua

Активно працюючи у сфері етнології, Григорій Купчанко поряд із самостійним збиранням та

публікацією матеріалів проводив активну агітацію з метою залучення до справи освічених людей

того часу. На сторінках преси він закликав руських учнів та студентів збирати під час канікул

народний фольклор і висилати на адресу редакції. Давав короткі рекомендації, як краще здобувати

та фіксувати матеріал, заохочувати людей до розповідей.

...Поряд зі словесними переконаннями Купчанко намагався також матеріально заохотити

майбутніх збирачів, повідомляючи, що цікаві записи будуть відзначені срібним кишеньковим

годинником та грошовою премією, золотими, срібними чи бронзовими медалями «яко отличія за

сей полезный научный труд».


МЕРКАНТИЛЬНИМ НАВРЯД ЧИ БУВ, з нарису В. Грябана «Життєвий шлях та наукова

діяльність Григорія Купченка»

Це періодичне видання (газета «Руська правда» – авт.) русофільського спрямування відзначалася

високим поліграфічним рівнем і було добре ілюстровані. Тираж його становив понад 3 тис.

примірників. Зрозуміло, що видавати таку газету за свої кошти Купчанко був не в змозі. Окрім

того, як можна дізнатися із самої газети, у 1889–1892 рр. 10 тис. абонентів, отримуючи видання, не

присилали грошей, незважаючи на неодноразові звернення та прохання редакції.

Як зазначає історик, дослідник національного руху на Буковині О. Добржанський, «гроші на

видання йшли від російського посольства у Відні та від москвофільських кіл Галичини. Останні, побачивши, що на Буковині їхні однодумці зазнають поразки, поспішили перекинути сюди

фінансову та інтелектуальну підтримку».

...Як громадсько-політичний діяч Купчанко досить твердо стояв на позиціях орієнтації в напрямку

Росії. На думку історика О. Добржанського, він мав у цьому меркантильні інтереси. Важко

стверджувати, чи це було єдине, що суперечило життєвій позиції Купчанка, особливо якщо

познайомитися з інвентарним переписом речей, які залишись після його смерті (готівки немає, цінних паперів немає, з дорогоцінних речей – лише годинник на ланцюжку вартістю 13 крон), з

окремими позовами до суду через заборгованість та з огляду на передчасну смерть сина у зв’язку з

нестачею коштів на лікування.

ПЕРЕВАЖАЛИ УКРАЇНЦІ, РУМУНИ ТА ЄВРЕЇ, з розвідки І. Житарюка «Національно-

етнічний склад населення Буковини під час її перебування у складі Австрії»

Найчисельнішим етносом на Буковині були корінні мешканці краю – українці. У 1880 р. вони

налічували 239690 осіб (42%), у 1890 р. – 297798 (41,2%), у 1910 р. – 305101 (38,4%). Від перепису

до перепису кількість українського населення пропорційно зростала...

У різних повітах вони були представлені по-різному. Слід зазначити, що виключно українських

повітів не було. Переважно українськими вважалися північні повіти: Кіцманський, Заставнівський, Вашковецький, Вижницький, Чернівецький.

...Значно меншу питому вагу мало українське населення у південних повітах: Кимполунзькому, Радівецькому, Сучавському та Гура-Гуморському. Більше того, вона від перепису до перепису

зменшувалася. За чисельністю українці займали третє місце після румунів і німців, а в Гура-

Гуморському – четверте, пропустивши ще й поляків.

Таким чином, українське населення Буковини, маючи найчисельнішу етнічну групу, було

нерівномірно представлене в різних повітах краю.

...Під час перепису 1910 р. виявилися результати боротьби румунської верхівки краю за творення

«румунської більшості», що супроводжувалося прямим фальшуванням даних, записом

румунськими переписувачами значної частини українців румунами, особливо у селах із змішаним

населенням. ...Статистичні дані дають підставу стверджувати, що румунське населення Буковини, сформувавши другу за чисельністю етнічну групу краю, маючи перевагу в південних повітах, поступово почало «поглинати» громади зі змішаним населенням, зокрема румунсько-українським.

...Євреї становили третю за чисельністю групу на Буковині. На відміну від корінних українців та

румунів, єврейське населення тут було прийшлим: незначна частина їх прибула ще в часи

панування Молдавії, більшість – після приєднання до Австрії.


АГЕНТ КІЛЬКОХ РОЗВІДОК, з нарису В. Грябана «Життєвий шлях та наукова діяльність

Григорія Купченка»

Купчанко часто їздив до Росії. Під час однієї з таких поїздок проти нього австрійською владою

було відкрито кримінальну справу з висуненим звинуваченням у підбурюванні руського народу в

Буковині та Галичині проти Австрійського уряду. 7 грудня 1892 р. чернівецьким судовим радцем

Владиславом Ясеницьким було влаштовано обшук у віденській квартирі по вул. Адамсгассе, 32

третього району, яка одночасно була й офіційною адресою редакції газети «Руська правда».

Представниками влади було вилучено всі номери газети та кореспонденцію редактора. Щоб не

потрапити до в’язниці, Купчанко перебував у Санкт-Петербурзі до закінчення процесу (8 квітня

1893 р.). Григорія страшенно обурювало, що на сторінках західної преси його вважали втікачем.

В одному з номерів «Просвіта» він намагався це спростувати, навівши номер паспорта та

офіційного дозволу для виїзду, отриманого задовго до початку кримінальної справи; він

засуджував процес, початок якого зумовили, на його думку, закиди ворогів; говорив про фальшиві

листи, доноси, в яких його звинувачено в отриманні грошей на книги та газети від російського

уряду, в заохоченні до виїзду в Росію мужиків, і, навпаки, в шпигунстві за військовими справами

Росії на користь Австро-Угорщини.

Всі ці звинувачення проти Купчанка були небезпідставними. У центральному архіві вищих

органів влади Російської Федерації, зокрема у фонді департаменту поліції, зберігаються

документи, які засвідчують, що російські спецслужби уважно стежили за діяльністю громадсько-

політичного діяча, збирали про нього докладну інформацію, намагалися використовувати для

антиавстрійських цілей. Швидше припинення процесу, як зауважує О. Добржанський, було

зумовлене небажанням австрійської влади афішувати шпигунство Купчанка на користь Росії, Австро-Угорщини та Болгарії.


КУРСИНСЬКИЙ Олександр Антонович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, поет, критик, перекладач. Псевдонім – Вільний обиватель.

З міщанської родини.

Народився 10 (22) травня 1873 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер в 1919 р. в м. Києві, який переходив з рук до рук (нині – столиця України). Точні дата і

місце – не встановлені.

Закінчив третю Московську гімназію (1891), історико-філологічний факультет Московського

університету (1891-1896), однорічне відділення Київського юнкерського піхотного училища (1896-1897), Московську льотну школу (1912).

Служив в дванадцятому гренадерському Астраханському полку (1896-1899), працював

викладачем Серпуховської гімназії (1899-1901), низки московських учбових закладів (1901-1904), служив в 307-му піхотному Арзамаському полку (1904-1905), працював редактором власної газети

«Клуб» (1907), служив в 6-му гренадерському Таврійському полку (1908-1910), працював

викладачем Орловсько-Бахтінського кадетського корпусу (1910-1911), співробітником газети

«Російське слово» (1911-1913), служив в військово-цензурному відділі штабу Південно-Західного

фронту (1914-1915), помічником редактора і редактором газети «Армійський пост» (1915-1916).

Кавалер ордена св. Ганни 3 ступеня з мечами і бантом.

Друкувався в газетах «Російське слово», «Кур’єр», «Ранок Росії», журналах «Терези», «Скорпіон»,

«Золоте руно», «Вісник кінематографії», «Російський актор».

Наш земляк – автор збірників «Напівтіні» (1896), «Вірші (1896-1900)» (1901), «Крізь призму душі»

(1906), мелодрами «Як смерть, прекрасна» (1914), роману «Похмуре небо».

Перекладав з англійської, болгарської, італійської, німецької, польської, французької мов. Серед

доробків – «Небожественна комедія» З. Красинського, «Афоризми і прелюдії» С.

Пшибишевського, «Лікар Мухолапський» Е. Маєвського, «Флорентійська трагедія» О. Уайльда, а

також твори Е. По, Г. Лонгфелло, Т. Мура, Ш. Бодлера, П. Шеллі.

Багато перекладів К. загубилося в архівах та періодичних виданнях.

На вірш К. «Утішно тут» композитор С. Танєєв написав «Серенаду», присвячену Т. Л. Толстій

(1896).

Перекладена нашим земляком «Небожественна комедія» З. Красинського, супроводжувана

передмовою К., була конфіскована на другий день після надходження до продажу (1902).

Серед друзів та близьких знайомих К. – Л. Толстой, В. Брюсов, К. Бальмонт, В. Розанов, М.

Лікіардопуло, Г. Конюс, О. Ізмайлов, О. Ремізов, В. Фріче, П. Коган, Б. Садовський, М.

Стороженко, І. Петровська, С. Танєєв та ін.


***

ЗАСЬ – СТРАЖДАННЯМ

, з життєвого кредо О. Курсинського

Мені чужі земні страждання.


СТРОГІСТЬ СТАРИХ ПОМИЛОК, вірш О. Курсинського «Заклик»

Ушла ещё одна весна

Без ярких снов и без улыбки...

Жизнь дня бегущего бледна,

И строги старые ошибки.

За годом стройно мчится год,

И год минувший не вернётся,

И всюду тёмен неба свод,

И сил всё меньше остаётся.

Куда иду? – и есть ли путь

Под утомлённою стопою?

О чём тревожно ноет грудь?

Что достигается борьбою?

Кошмар! и он же впереди.

Одна опора – быть готовым.

Я слышу зов: «иди, иди!»

И вот иду за грозным зовом.

ФАТАЛЬНІ СХІДЦІ, вірш О. Курсинського «Заспокоєння»

Я с людьми и богами,

Я свободен и скован,

Всё проник я очами,

И всегда зачарован.

Путь мой прям и бесцелен,

День мой сумрачно-светел,

У холодных молелен

Я кумира не встретил.

И в себя я не верю, –

В смене света и тени

Шагом твёрдым я мерю

Роковые ступени.


ЖАГУЧА ОТРУТА, вірш Ш. Бодлера «Упир» у перекладі О. Курсинського

Явилась в роскоши безумий,

Взметнула вихрем тайных чар, –

И в сердце властно, без раздумий,

Ты нанесла мне свой удар.

И ткани сердца стали ложем

Твоих властительных затей,

И я влачусь, бичом тревожим,

Тебе вослед под звон цепей.

Проклятье! Всосан я тобою,

Как картой – пальцы игрока,

Как водкой – преданный запою,

Как гнилью – губы червяка.

Я умолял мой меч отважный

Вернуть свободу прежних дней,

А яд, коварный и продажный,

Помочь ничтожности моей, –

Но мне с презреньем к жалкой доле

Твердят и меч, и жгучий яд:

– Из облюбованной неволи

Ты недостоин быть изъят.

– Безумец! Пусть мы в силах были б

Тебя спасти от жадных губ, –

Вампира неостывший труп

Твои лобзанья воскресили б!


ВЕЛЬМИ БЕЗУСПІШНО, з рецензії О. Курсинського на п’єсу А. Луначарського «Королівський

голяр»

Ілюстрація, що мусить показати, як помилково в безмірності влади розраховувати на сенс і

насолоду життя. ...Й Аристотель хвалив несподівану розв’язку, проте вимагав, щоб вона була

підготовлена. А в шести попередніх картинах нічого спільного з останньою: п. Луначарський

змагається з Шеллі в розробці сюжету «Ченчі», звичайно – вельми безуспішно.

У результаті – безглузда конструкція і утомлива розтягнутість п’єси та вбивчі вірші! З пекла

витягнули свої ноги. – Такий народ, магнати. Ви бачили? – Себе захистить. Так-то, милий друже. –

В прибудові. Бачила я сама. – «За інших». І ще: «хто бажає душу»... Ці рядки мають бути

п’ятистопними ямбами.

Не обійшлося й без курйозу. За ремаркою «події відбуваються в XV столітті у феодальній

західноєвропейській державі». Чи не потішно в обстановці цієї епохи чути голос Фігаро-Аристида,

котрий пародіює поета XIX сторіччя: «Ворони каркають навколо / Роззявляючи роти / «Почекай, мій милий друже / Повисиш і ти!»«. А шкода, що заради правильності розміру п. Луначарський в

першому вірші не поставив «врони». Тоді в його поезії, крім сумнівної близькості її до Гете, яскраво позначилася б спорідненість з поезією Тредьяковського.


НЕ НАДТО ЗАДОВОЛЕНИЙ, з листа В. Брюсова П. Перцову від 5 січня 1896 р.

Як вам «Півтіні»? Я не надто ними задоволений... Переклади з Мура досить близькі до оригіналу, але сам-то Мур був поетом зовсім нецікавим.


ОСОРУЖНО НАГРУБИВ КУРСИНСЬКОМУ, з листа С. Толстої Л. Толстому від 24 жовтня

1895 р.

Вечір.

Милий Левочка, була у Снєгірьова, він знайшов, що здоров’я моє краще, дав ще поради, велів

продовжувати компреси і гаряче спринцювання, проте справив на мене враження, що він сам

нічого гарненько не розуміє. Особисті ж відчуття все ті ж: тяжкість, напруга й слабкість ніг і

спини.

Андрійко нині тихий, займався старанно і знову збирається до Твері. Він пішов з Сашею

Філософовою на концерт.

Миша зате сьогодні осоружно нагрубіянив Олександру Антоновичеві (Курсинському – авт.), не

сідав за уроки, не грав на скрипці, хоча зі мною був хорошим.

…Від Тані коротенький лист, що вона жива й дужа. І вам вона писала.

Ну, прощай, Левочка, люби мене і пам’ятай, як я тебе. Як самотньо мені тут без тебе і дівчаток, яких цілую.

С. Толстая.


ДОВГО НЕ ВИТРИМАВ, з монографії С. Махоніної «Історія російської журналістики»

Рябушинський став видавцем найдорожчого й найрозкішнішого російського журналу. Він

витрачав на «Золоте руно» близько 100 тис. на рік, це дозволяло не зважати на витрати при

оформленні журнальних книжок. Прекрасно ілюстровані, віддруковані на прекрасному папері, вони приходили до передплатників у витончених футлярах, перев’язаних позолоченою

поворозкою.

Проте Рябушинський не обмежувався веденням матеріальних справ журналу, він претендував на

редакторські функції, брав на себе диктаторську роль в журналі. Це стало причиною постійних

внутрішньоредакційних зіткнень і зміни співробітників, котрі вимагали усунення Рябушинського.

…Літературною частиною відав спочатку С. Соколов (псевдонім С. Кречетов). У оформленні

брали участь «світмистецники» Л. Бакст, Е. Лансере, К. Сомов та ін.

…Але вже в липні 1906 р. С. Соколов відправив Рябушинському заява про звільнення, заздалегідь

розіславши її копії московським і петербурзьким літераторам. Конфлікт наробив багато гамору, проте решта співробітників з журналу не пішла.

У літературний відділ прийшов О. А. Курсинський – поет близький В. Я. Брюсову, що дозволило

останньому на деякий час зробити «Золоте руно» якимсь продовженням «Терезів». Однак і

Курсинський довго працювати з Рябушинським не зміг і пішов...


ВІДОБРАЖАВ «ОПОЗИЦІЙНУ» НАЛАШТОВАНІСТЬ, з розвідки Т. Олександрової

«Некролог М. Лохвицької»

За підписом під некрологом «Новин дня»: «А. Кур-ський» – ховається поет і критик Олександр

Антонович Курсинський.

У 1890-і рр. він був близький до Брюсова, який радився з ним з приводу власних віршів (їх

листування опубліковане в «Літературному спадку», т. 98). У 1900-і рр. Курсинський, як і раніше, пов’язаний з колом символістів, проте з часом все більше проникається опозиційними настроями

до Брюсова і його команди. 1905 р. – час загострення їх суперечностей.

…Тон некролога Лохвицької якраз відображає його «опозиційну» настроєність. Курсинський

добре знав про неприязнь до неї Брюсова.

Цікаво, що його оцінка загальної спрямованості творчості Лохвицької, за суттю, співпадає з

брюсовською («незмінна, невгамована туга за неземним, нетутешнім»), проте напрям пошуку

«шляхів звільнення» він указує абсолютно протилежний – не «шабаш відьом» і перехід

забороненої межі пекла, а «шлях до жаданого граду».


КУЧЕРЯВЕНКО Василь Трохимович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, фольклорист.

З міщанської родини. Батько, Кучерявенко Т., – коваль.

Народився 21 квітня 1910 р. в м. Катеринославі Російської імперії нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).

Помер 3 грудня 1982 р. в м. Владивостоку СРСР (нині – крайовий центр РФ). Похований на

місцевому цвинтарі.

Закінчив Владивостоцьке морехідне училище (1941).

Працював учнем слюсаря, слюсарем на одній з новоросійських фабрик (1925-1926), лаборантом

Ростовської державної інспекції якості (1926-1931), головою Хабаровського міського бюро

піонерів, редактором газети «Прапор піонера», брав участь в будівництві копальні «Тавричанка

(1931-1938), першим помічником капітана човнів «Кінгіссепп», «Свир», «Трансбалт»,

«Кузнецькбуд», «Донбас» (з 1941), кореспондентом низки періодичних видань.

Один з фундаторів Приморської письменницької організації (1949).

Один з засновників альманаху «Радянське Примор’я».

Друкувався в газетах «Червоний прапор», «Тихоокеанський комсомолець», журналі «Далекий

Схід».

Як літератор дебютував книгою «Казки Далекого Сходу»(1939).

Потім настала черга книг «Золоті зарубки» (1946), «Маленькі трудівники» (1950), «Корейські

казки» (1951), «Казки Країни уранішньої свіжості» (1951), «Перекоп» пішов на південь» (1955),

«Люди йдуть льодом» (1963), «Полум’я над океаном» (1967), «Золоті насічки. Вибране» (1982).

Його перу також належать збірник «Фольклор Далекого Сходу», нариси «А. П. Чехов у

Владивостоці», «Його життя – море», «Трохим Борисов», «Фадєєв у Владивостоці».

Укладач книга спогадів і листів, присвячених О. Фадєєву, яку всіляко гальмували московські

знавці творчості останнього.

Серед друзів та близьких знайомих К. – О. Твардовський, П. Бажов, В. Іванов, С. Крившенко, П.

Куянцев, Т. Борисов, Л. Соболєв, С. Ясенков, О. Окладніков, Ю. Терешонков, Я. Матюшинець, Л.

Логін, Л. Скорино, С. Майстер, В. Витрищак, Л. Фрумкін, П. Крекотень, Б. Беляєв, Д. Нагішкін, Г.

Халілецький та ін.


***

ЗОЛОТА ЗАРУБКА

, з життєвого кредо В. Кучерявенка

Трапляється у житті: зустрінеш людину і ніколи не забудеш її, ніби й насправді залишилася в

серці золота зарубка.

ТАЄМНИЧЕ ЗНИКНЕННЯ, з авторської передмови до книги «Перекоп» пішов на південь»

Ця розповідь – бувальщина про моряків пароплава «Перекоп». У ній немає вигаданих героїв, усюди – справжні прізвища членів екіпажу цього човна. Авторський домисел допущений лише в

тих місцях, де це було необхідно для цілісності картини: у описах природи, в діалогах тощо.

Пароплав «Перекоп» у грудні 1941 року вийшов з Владивостока в черговий рейс і таємничо зник.

Про його долю довгий час нічого не було відомо. Всі вважали, що пароплав і його екіпаж

загинули...

Опісля з’ясувалося, що «Перекоп» потопили японці майже біля екватору; під час бомбардування і

обстрілу загинула частина екіпажу, але багато моряків врятувалися. Вони висадилися на острові

Велика Натуна поблизу Борнео. Тут і пробули майже два роки...


РОБІНЗОНИ З ПРИМУСУ, з книги В. Кучерявенка «Перекоп» пішов на південь»

За кормою «Перекопу» бігли білі розводдя і ховалася в сніжній млі збовтаної гвинтом

блідосалатної смуги води. Біля самого борту кружлялися чайки. Судно помітно похитувало –

вийшли у відкрите море.

За першу добу плавання не зустрілося жодного човна. І лише поблизу берегів Кореї, на траверзі

порту Фузан, моряки ...розгледіли ...японські бойові кораблі.

...Ніхто на судні ще не знав і не здогадувався, що в цю ніч – 7 грудня 1941 року – Тихий океан став

ареною війни.

– ... Літак! – вигукнув Ілля.

Незабаром вже добре можна було розрізнити літак з японськими пізнавальними знаками, котрий

прямував до «Перекопу». Судно було торгівельним, тому моряки не хвилювалися.

Однак літак, наблизившись, ліг на бойовий курс, і ось з різким виском полетіли донизу бомби.

– Ліво на борт! – подав команду капітан Демидов. Матрос Звєрєв швидко переклав кермо, і судно

ухилилося від бомби. Поблизу «Перекопу» піднялися два стовпи води і пролунав глухий вибух.

Усіх хто перебував на палубі обдало водою.

– Що це – неозброєне судно бомблять... Бандити! – обурювалися моряки.

– ...Може, Японія почала війну з нами?

– ...Ні, не може цього бути... По радіо ми дізналися б про це, нас попередили б з Владивостока.

...Андріанов зайшов до штурманської, аби внести записи до журналу, і тут почув голос матроса

Нечаєва, який перебував на фок-щоглі:

– Від осту літаки, шість!

Це були японські бомбардувальники.

Услід за першими шістьма з’явилися ще дві шестірки. Через кілька секунд моряки помітили, що ті

лягли на бойовий курс.

...Судно здригнулося. Це знову в носову частину потрапила бомба. «Перекоп» ще більше

занурився носом у воду. Почулася повторна команда капітана Демидова:

– Усім залишити судно!

Микола Федорович Плисько гарячково передавав до ефіру:

– ...SOS крп Бомблять японські літаки крп Широта нуль чотири градуси...


МАЯК, з вірша В. Іванова, присвяченого В. Кучерявенкові

Без Вас бродили мы в тумане.

Не зная где? и что? и как?

Теперь на Тихом океане

Нам Кучерявенко – маяк!


ЙОРЖИСТИЙ ОПОВІДАЧ, з нарису С. Крившенка «Василь Кучерявенко»

Письменник – прозаїк і фольклорист, моряк, неабиякий оповідач, людина великої душевної

щедрості...

Йоржистий. Прямий. Критик всіх властей і непоправний оптиміст. Людина, безмірно закохана в

свій край. Готовий розповідати, супроводжувати хоч містом, хоч тайгою, викликати образи

минувшини, захоплювати і радувати відкриттями... Не було жодного письменника в ті роки – з

місцевих і наїжджих, хто перебуваючи у Владивостоці, не побував в його квартирі, де завжди

зустрічали з доброю привітністю.

...У творчості В. Т. Кучерявенка відчувається така любов до далекосхідної землі, до Владивостока, з його славною історією, до його людей, особливо морської долі, яка дає нам повне право назвати

його патріотом землі далекосхідної. Це відчуття небайдужої вимогливої любові до рідного краю...

Був у В. Т. Кучерявенка заповітний зошит-книга, і, здається, не одна, де залишали свої рядки ті, хто побував в нашому місті, у нього в гостях. Записи про місто, про край, про літературну справу –

своєрідний ліричний щоденник зустрічей з людьми різних професій і доль.

І в них, як правило, – віддзеркалення симпатій до приморського письменника. Ось декілька таких

відгуків. «Не вперше і, упевнений, не востаннє дихаю я солоним повітрям прекрасного

російського міста на краю землі нашої – Владивостока. І щоразу, залишаючи його, неначе

залишаю в ньому шматочок свого серця! Піщаний Сучан, далекі острови – від Путятіна і

Петровського до Фуругельма.... Все це кличе і приваблює знову, а ще більше – прекрасні люди

нашого Примор’я. І, зокрема, мій добрий приятель В. Т. Кучерявенко. До нових зустрічей на

Приморській землі. О. Окладников. Вересень – жовтень, 1965 р.»

А ось ще один запис: «В. Т. Кучерявенкові – в пам’ять дня /5.7.59 р./, коли гість з’явився раніше

терміну, в який його чекали господарі. О. Твардовський. Владивосток».

Людське життя – своєрідний маяк – згасає. Але чи все згасає? Продовжується його рід на землі. Як

і раніше, струменить світло від його книг – «золотих насічок», які письменник залишив для нас, своїх читачів. Літературну спадщину письменника дбайливо зберігає його дружина Олена

Борисівна Кучерявенко.

...Твори Василя Кучерявенко видавалися за кордоном, в Болгарії, Угорщині.


ОКЕАН ДАРУЄ ПОЕТІВ, з кореспонденції В. Тицьких «Сигнальні багаття»

Земля дарує морю матросів. Море дарує землі поетів. На березі Тихого океану неможливо

засумніватися в творчому характері природної стихії і поетичної суті морської душі.

Університет (старий спеціальний учбовий заклад в Примор’ї), що бере початок від

Олександрівських морехідних класів через водний технікум, морське (згодом – вище) інженерне

училище і Далекосхідну державну морську академію, має свій «фірмовий» літературний ряд.

Спадкоємність цього ряду простежується через всю історію «бурси».

Конкретні імена. Василь Кучерявенко (Владивостоцьке морехідне училище). У роки Великої

Вітчизняної війни– перший помічник капітана на судах Далекосхідного пароплавства.


ДЛЯ ВСІХ, з інтерв’ю В. Коржикова Н. Богатирьовій

Як ви стали моряком?

– Подавав документи до закордонфлоту, а мене із-за біографії не пускають: прикордонний край, в

комісії сидить двадцять бовдурів, кожен має щось «проти».

І тут значну роль в моєму визначенні зіграв Василь Трохимович Кучерявенко, письменник, колишній моряк. Він сказав:

– Не пускають за кордон? Йди до Арктики! Там цікавого ще більше!

Якось у кабінеті начальника відділу кадрів пароплавства зіткнувся з капітаном, який кричав:

«Мені вантажники потрібні!» Я підійшов: «Візьмете мене?» Так відправився матросом другого

класу до Арктики. Працювали на вантаженні, тягали стокілограмові мішки: чотири години

вантажимо, чотири – відпочиваємо.

Багато побачив я там цікавого: веселого, трагічного. І люди були чудові: розкуті, вільні... І

рятували один одного, з-під льоду діставали, і на нежилому острові три доби сиділи під час

шторму. Їсти нічого, пити нічого. Раптом кроки – хлопчак з рушницею, такий мужик з нігтик:

«Їсти хочеш? Ходімо!» Приводить на інший сторону острова, де лежить десяток величезних

розпатраних моржів. Ми питаємо: «Твої? Для себе, мабуть, набив?» А він у відповідь з гідністю:

«Навіщо для себе? Для всіх!»

У нас ці слова у приказку увійшли.


ДАВ НАЗВУ ГЕОГРАФІЧНОМУ ОБ’ЄКТОВІ, з статті «Про занепад печер» на mir1.ru

Приморський письменник Василь Кучерявенко напучував дослідників – якщо знайдете печеру

того варту, назвіть її ім’ям Географічного товариства.

...Краєзнавці зупинилися біля гори Золотої. На висоті 7 метрів вище за її підніжжя набрели на

невеликий отвір, піднесли до нього запалену свічку, і, коли полум’я потяглося досередини, зрозуміли: в скелі є порожнина. Отвір почали розширювати і виявили в печері кістки тварин.

Розкопки велися сім років, до 1970-го. Кожну жменьку землі ретельно просіяли, щоб не втратити

нічого важливого. На поверхню витягли дві тонни кісток стародавніх тварин, які передали для

дослідження палеонтологам Ленінграда.

Назва «Печера Географічного товариства» легко прижилася і стала офіційною.


ЛОВЕНГАРДТ Антон Сигізмундович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Журналіст, письменник.

З родини військового. Батько, Ловенгардт С., – відставний офіцер австрійської армії.

Народився 1 (13) травня 1875 р. в м. Одесі Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер під час фашистської окупації після 1941 р. в м. Одесі Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Навчався в Одеських реальному училищі св. Павла і гімназії.

Працював сезонним робітником в Константинополі (1893), судовим референтом «Одеської газети

(1897), хронікером газети «Південний огляд» (1898-1902), кореспондентом газет «Одеські новини»

і «Одеський кур’єр» (1903-1909), «Терек» (1909-1910), «Ранок Одеси» (1910-1911), «Південна

думка» (1912-1917), «Моряк» 1917-1940).

Друкувався в газетах «Дзеркало Одеси», «Південний огляд», «Моряк», «Одеські новини»,

«Терек», «Ранок Одеси», «Луна», «Одеський кур’єр», «Вісті», «Дніпровський поголос», «Одеська

газета», «Ясна зірка», «Одеський аркуш», журналах «Вогні», «Тиждень «Сучасного слова», «Весь

світ».

Як літератор дебютував в «Одеській газеті» судовими замітками (1897).

Потім настала черга оповідань «В куряві куліс» (1899), «Герасим», «Кінь Аллаха» (обидва – 1908),

«Старий гарібальдієць» (1910), «Панотець Василь» (1911), «Зимові дачники» (1912), «Зуара»

(1913), «Зустріч» (1918).

Наш земляк – автор книги «В осінній імлі» (1901).

Серед друзів та близьких знайомих Л. – О. Купрін, В. Короленко, К. Паустовський, М. Гаджаєв, В.

Катаєв, І. Горбунов-Посадов, В. Язвицький, Є. Любич, В. Воровський та ін.


***

ГОРДЖУСЬ

, з творчого кредо А. Ловенгардта

Єдине, чим я горджусь, – це Гамбрінус» Олександра Івановича Купріна.


КРЕКЧЕ НА СКРИНІ, зі спогадів А. Ловенгардта

Кравець Борух багато років живе на Молдаванці в ветхому будиночку. І він, і будиночок, обидва

вони старі й зношені, байдуже зустрічають наступаючі дні і ночі, і немов потік над піщинками, проноситься над ними у вічність час. У довгі зимові ночі, коли спить вся Молдаванка, Борух, який

страждає важкою задухою, один не спить і, сидячи на скрині, крекче.


АДЕПТ «НОВОГО МИСТЕЦТВА», з біографічного словника «Російські письменники. 1800-1917»

В юності багато читав. Мандрував (нерідко пішки) Австро-Угорщиною, Італією, Єгиптом, Палестиною. Сирією, Туреччиною.

Як прозаїк Л. виявив пристрасть до передавання невиразних сутінкових» станів та схильність до

нервової «імпресіоністичності» письма. Це – адепт т.зв. «нового мистецтва», котрий «викликає

настрої, як спірити викликають духів». ...Відзначався його безперечний поетичний талант, хоча й

скутий авторською «пасивністю і споглядальністю», цікаві спроби «знайти такий кут зору, звідки

можна було б зрозуміти життя і з ним змиритися в дусі російської сектантської містики».

В подальшому, щоправда, містико-поетичні початки в прозі Л. не отримали помітного розвитку.

...В його описах Близького Сходу переважає яскравість і «мальовничість» деталей за умови

збереження інтонації безпристрасного спостерігача; переклад дивовижних ісламських переказів

відрізнявся строгою точністю мови і сухуватим раціоналізмом трактування.

Для творчої долі Л., який виокремлювався скромністю і замкнутістю, важливе значення мало

знайомство з О. Купріним, а також листування з В. Короленком, листи якого, за словами самого

Л., були «чудовими лекціями з мистецтва художньої творчості».


«ПРО КОСТАНДІ-ХУДОЖНИКА НЕ ЧУВ», зі спогадів К. Паустовського

З приводу смерті Костанді Аренберг висловився в тому сенсі, що Костанді – це, звичайно, не

Рєпін. Це викликало новий вибух обурення з боку Колі Гаджаєва, але тепер уже не проти

Костанді, а проти Рєпіна.

– Старий дивак, котрий обжерся сіном! – сказав Коля про Рєпіна і пішов, навіть не озираючись, очевидно, від презирства до всіх нас.

У Рєпіна були свої дивакуватості й одна з них – віра в цілющі властивості супу з свіжого сіна. Ця

історія з сіном особливо обурювала Колю.

Потім прийшли Іванов і репортер Ловенгардт, сивий, високий, з донкіхотською борідкою і з

палицею в руці, схожою на короткий спис. Все життя Ловенгардт обслуговував в газетах одеський

порт, знав його до останньої причальної гармати і тому сказав, що про художника Костанді він

судити не може, оскільки ніколи не чув про його існування, проте капітан Костанді з пароплава

«Трудівник моря» – той був, звичайно...

Але тут його перебили. Він сів в кут, поклав руки на свою палицю, закрив очі і так просидів

досить довго, про щось роздумуючи. Це була його звичайна поза.

НАЗИВАЛИ ЛІТОПИСЦЕМ, з нарису К. Паустовського «Потік життя»

Поряд зі мною йшов репортер «Моряка» старий Ловенгардт. Він згадував, дивлячись на

похоронних коней, як зрідка Сашко-музика грав старовинний циганський романс «Двійка гнідих, запряжених із зорею», а вулична співачка Віра на прізвисько Марафет співала його так, що деякі

відвідувачі «Гамбрінуса» ридма ридали.

…До мене підійшов репортер Ловенгардт – сивобородий убогий старий з великими дитячими

очима.

Ловенгардт, як жартували молоді нешанобливі репортери, гаркавив на всі букви, і тому його не

завжди можна було відразу зрозуміти. До того ж Ловенгардт любив говорити дещо пишномовно.

– Я перший, – сказав він мені, – привів Олександра Івановича Купріна до «Гамбрінуса». Він сидів, палив, пив пиво і сміявся – і раптом через рік вийшло це оповідання! Я плакав над ним, молода

людино. Це – шедевр любові до людей, перлина серед життєвого сміття.

Він не помилявся, Ловенгардт. Я не знав, що він був знайомий з Купріним, але з того часу мені

завжди здавалося, що Купрін просто не встиг написати саме про Ловенгардта.

Це був справжній купрінський персонаж. Єдиною пристрастю цього самотнього старого був

одеський порт. У редакціях газет йому пропонували будь-яку вигідну роботу, проте він від всього

наполегливо відмовлявся і залишав за собою лише порт.

З ранку до вечора, у будь-який час року і в будь-яку погоду, він поволі обходив всі гавані і всі

причали – неймовірно худий і урочистий, як Донкіхот, спираючись замість рицарського списа на

товсту палицю.

Він підіймався на всі пароплави і, як «капітан порту», у відомому оповіданні Гріна, розпитував

моряків про подробиці рейсу. Він досконало говорив кількома мовами, навіть новогрецькою. З

вишуканою ввічливістю він розмовляв з капітанами і з пропащими портовими босяками і, розмовляючи, знімав перед всіма старого капелюха.

У порту його прозвали «Літописцем». Не зважаючи на безглуздість його старомодної фігури серед

буйного і отруйного на мову населення гаваней, його ніколи не чіпали й не давали образити. Це

був свого роду Сашко Музикант для моряків.

Мені здається, що Ловенгардт дуже просто, навіть дуже просто сказав про те головне, що

характерне для Купріна – про його любов до людини і його людяність.


ЛОКОТЬ Василь Тимофійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, кіносценарист. Псевдонім – А. Зорич.

З козацької родини. Батько, Локоть Т., – учений-агроном, політичний діяч, літератор.

Народився в 1899 р. в м. Борзні Чернігівської губернії Російської імперії (нині – районний центр

Чернігівської області України). За розстрільним списком – в м. Євпаторія.

Розстріляний більшовиками 15 грудня 1937 р. в одній з московських катівень НКВС. Похований в

загальній могилі на розстрільному полігоні «Комунарка» Московської області СРСР.

Спеціальної освіти не мав.

Працював секретарем чернігівської газети «Червоний прапор» (1919-1922), кореспондентом

московських газет «Правда» і «Вісті» (1922-1937).

Друкувався в газетах «Пролетарська правда», «Правда», «Вісті».

Як журналіст дебютував в газеті «Пролетарська правда» (гімназистом).

Потім настала черга оповідань «Рівно о четвертій», «Несвідомий день», «Простий випадок»,

«Хрест біля насипу», «Епізод», «Редактор», «Іван Ілліч», «Спільний знайомий», «З натури»,

«Медаль», «Про що розповів бухгалтер», «Незакінчене оповідання».

Перу нашого земляка належать книги «Недобре слово» (1928), «Вибрані оповідання» (1932),

«Легковажна повість» (1934).

Уже після смерті опубліковане «Образа» (1957).

Л. – також автор низки статей та фейлетонів.

За його сценаріями поставлені фільми «Дон Дієго і Пелагея» (1927), «Дівчина поспішає на

побачення».

Заарештований за «участь в контрреволюційній терористичній організації» і засуджений до

смертної кари (1937).

Рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР реабілітований (1957).

Що стосується особистого життя, то наш земляк з дитячих років страждав туберкульозом кістки

ноги.

Серед друзів та близьких знайомих Л. – Ф. Левін, Л. Сосновський, М. Кольцов, Я. Протазанов, Г.

Сафаров, М. Жаров, М. Ульянова, О. Громов та ін.


***

ПРО ПЕРЕГИНИ,

з професійного кредо В. Локотя

Не страшний перегин у бік тіні, якщо вона є, страшний перегин у бік благополуччя, тому що такий

перегин позбавляє можливості правильно оцінювати реальний стан речей.

З НОМЕРА ЗНЯТО АНТИРАДЯНСЬКИЙ ПАМФЛЕТ, з рапорту Б. Воліна В. Молотову в

січні 1935 р.

Із підготовленого №1 за 1935 р. цензурою вилучений антирадянський памфлет відомого А. Зорича, який зараз активізується, особливо в «Вістях». Памфлет цей – зразок використання більшовицької

термінології вантирадянських цілях.


ТІНЬ І СВІТЛО, з розвідки Р. Іванової та І. Кузнєцова «На шляхах до істини»

На десятки років зник з практики вітчизняної (радянської – авт.) журналістики плюралізм думок, все частіше в полеміці з будь-якого приводу навішувався ярлик «ворог народу». Позбавлене

повноти інформації суспільство в умовах тоталітаризму не в змозі було оцінити всі соціально-

політичні і економічні процеси, які відбувалися в країні. Закритість роботи вищих ешелонів влади, партійного апарату, послідовне роздування офіційною пропагандою, найперше, через пресу, культу партійної верхівки і самої партії було спрямоване на те, аби виробити в масах стереотип

апологетичного ставлення до партії, вивести її з-під критики, залишити її досвід практично без

аналізу.

Фактична заборона на вільне обговорення перспектив суспільного розвитку, альтернативних

підходів до рішення істотних питань життя, у тому числі і за допомогою публіцистики, полеміки, робив радянську журналістику гранично ідеологізованою, тенденційною. Ігнорувалися

демократичні якості журналістики, які могли б створити в інших умовах ефективний механізм

суспільного контролю за діяльністю органів управління.

...У 1926 р. редакція «Журналіста» провела спеціальний диспут «Світло і тіні в газетній роботі». З

сторінок журналу прозвучали немало докорів на адресу тих, в чиїй творчості спостерігалася

перевага «тіні над світлом».

...У 20-30-і роки А. Зорич (Василь Тимофійович Локоть) був разом з М. Кольцовим, Л.

Сосновським одним з найвідоміших фейлетоністів. Основну мету своїх виступів вбачав у тому, щоб фейлетон «узяв за живе», щоб у читачів викликали біль «та потворність, яка спостерігалася в

нашому житті». Його фейлетони, що висміювали і викривали підлабузників («З натури»), міщан

(«Спільний знайомий»), байдужих («Про людину»), марнотратників державних коштів («Про що

розповів бухгалтер»), бюрократів («Медаль»), позерів («Йолки-палки»), справді викликали

справжній біль за все погане, чим було засмічено життя.

То ж не дивно, що публіцистика А. Зорича, який намагався «правильно оцінювати реальний стан

речей», розділила долю багатьох ...творів, які довгі роки займали полиці спецхранів.


ПІВЕНЬ ПРИВАТНОГО СЕКТОРУ, з реєстру «Заборонені книги російських письменників і

літературознавців 1917-1991» на сайті «Відкритий текст»

Зорич А. (Василь Тимофійович Локоть) – прозаїк, який писав в основному в сатиричному жанрі, один з найвідоміших фейлетоністів 20-х років.

В «Анотованому списку політично шкідливих книг» № 7 (26.01.1950 р.) його ім’я фігурує з такою

приміткою на полях: «За довідкою Спілки радянських письменників автор перерахованих на

стор.157-158 видань А. Зорич – репресований».

У «Покажчику-1950» вказано 25 книг Зорича – практично всі видання, що виходили з 1925 по

1935 рр. Ті ж книги перераховані в «Покажчику-1951». Особливої уваги заслужила його збірка

оповідань «Простий випадок», котра фігурує в списку з такою приміткою: «Всі видання на всіх

мовах по 1934 р.».

...Гранки оповідання Зорича «Півень» з циклу «Головотяпські проліски», в якому дотепно

висміюються штампи пропагандистської фразеології. Старий актор, запрошений «озвучити» в

кінофільмі крик півня, виявився «людиною відсталою, зарослою мохом гнилого минулого і вже не

здатним перебудуватися і крокувати в ногу із століттям». Йому ніяк не вдається «створити крик, наповнений ідеологічною серцевиною, зіграти роль півня планової держави, який своїм криком

затверджує заможне життя колгоспного селянства.

Він кукурікав без урахування специфіки колективного господарства, імітуючи «півня приватного

сектору». Після низки безуспішних спроб, створення навіть спеціальних курсів під назвою

«Кімост» (курси імітації об’єктів соціалістичного тваринництва), «роль півня» довелося вилучити

з сценарію.


ОЗИМІ БУРЯКИ, з статті О. Федорова «Про фільм «Дон Дієго і Пелагея»

Тема запозичена з опублікованого в «Правді» фейлетону А. Зорича «Справа Пелагеї Дєміної».

Начальник маленької залізничної станції – нікчемна і нерозумна людина – захоплюється читанням

рицарських романів. Ототожнюючи себе з доном Дієго, розпалений липневою спекою, герой

злоститься на черговий потяг, який відриває його від захоплюючого роману. Угледівши бабусю, яка переходила рейки, він складає протокол про порушення Пелагеєю Дєміною залізничних

правил. Стареньку викликають до суду і засуджують до трьох місяців в’язниці.

У справу втручається обурений формалізмом суддів комсомольський осередок. Комсомольці

домагаються звільнення Пелагеї.

Тонко насичений побутовими деталями, наповнений безліччю комічних ситуацій фільм дуже

добре прийняли і глядачі, і критика.

«Спекотним літнім днем начальник занедбаного полустанку з багатозначною назвою «Затримка», біля якого рідко зупиняються навіть поштові потяги, тужив від неробства, читаючи старовинний

рицарський роман про благородного Дона Дієго... Тягуча, млосна атмосфера передана в комедії

блискуче. «Дієго» чекає не дочекається бодай якоїсь зачіпки, нікчемної причини опинитися при

«справі»: показати свою владу, важливість і «авторитет».

Фінал картини парадоксальний, якщо не фантасмагоричний: Пелагея звільнена, а місцеві люди

похилого віку йдуть записуватися до комсомолу... Мабуть, саме тому комедія «Дон Дієго і

Пелагея» – одна з небагатьох картин Я. Протазанова (режисер – авт.), одностайно віднесених

критиками 20-х років до його безперечних успіхів. І справді: комсомольці, котрі поновлюють

справедливість і захищають простий народ від підозрілих «спеців». Що може бути краще для

«генеральної лінії»?

До речі, ще одного «спеца» грає в картині Михайло Жаров... Про знання цього «спеца» з

сільського господарства можна судити з його запитання щодо буряків: озимі вони чи ярові?


ДЕМОКРАТИЧНІ ПЕРОШКРЯБИ, з роману А. Рибакова «Страх»

Сулімов, наливаючи воду з пляшки, випустив склянку, та вдарилася об тарілку. Незграбний

бовдур! Склянку не може втримати. А ще голова Раднаркому РРФСР. Прем’єр-міністр, так би

мовити... З похмілля, чи що?

Удає з себе простачка, отакого демократа. Недавно пішов до ЦУМу, як простий покупець

обійшов магазин, потім з’явився до директора, чекав своєї черги на прийом, пред’явив скарги

знову ж таки як рядовий покупець (в обличчя його мало хто знає), а потім в кінці розмови

оголосив, хто він такий. Нагнав страху на весь ЦУМ. Все це із захопленням розписали газетярі.

Знайшли, розумієте, нового Гарун аль-Рашида.

Радянські люди не потребують керівників, які таємно, інкогніто, штовхаються серед

народу нібито для того, аби дізнатися про його потреби... Справжній радянський

керівник знає потреби свого народу, не штовхаючись в чергах. Всі ці новоявлені Гаруни

аль-Рашиди хочуть оригінальничати, наслідують покійного Кірова, хочуть показати

народу свій особливий, «демократичний» стиль керівництва, а перошкряби на зразок Михайла

Кольцова і Зорича створюють їм дешеву популярність.

Сталін перестав слухати Сулімова й інших членів комісії і знову занурився у власні думки.


МАЗУРЕНКО Микола Миколайович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, критик. Псевдонім-анаграма – Окнерузам.

З дворянської родини.

Народився 21 квітня (3 травня) 1838 р. в Криму Російської імперії (нині – Автономна Республіка

Крим України).

Помер не раніше 14 лютого 1918 р. Можливо в м. Петрограді (точно – не встановлено).

Закінчив одну з Харківських гімназій, навчався на юридичному факультеті Харківського

університету.

Працював наглядачем Керченської митниці (1858-1860).

Друкувався в газетах «Народне багатство», «Петербурзький аркуш», «Новий світ», «Біржові

відомості», журналах «Історичний вісник», «Сучасник», «Дзвін», «Закордонний вісник», «Аргус»,

«Голоси з Росії».

Перу нашого земляка належать стаття «З приводу сатир М. Салтикова-Щедріна» (1863),

оповідання «Нотатки хуторянина» (1863), спогади «Перша харківська університетська історія»

(1907).

М. – автор книг «Кишеньковий технічний російсько-французько-німецько-англійський словник»

(1902), «Адмірал С. О. Макаров про зіткнення суден» (1904), «Розірвання шлюбу і Закон від 28

травня», «Всеросійські земські собори» (обидві – 1905), «Сторіччя минуле і сторіччя нинішнє»

(1906).

З царським режимом стосунки у нашого земляка не склалися. За участь у студентських протестах

його виключили з університету (1858).

Статтю «Дещо про колишню славу «Часу» заборонила цензура (1863).

Під кінець життя М. буквально бідував: звертаючись бодай копійчиною його підтримати до

Літературного фонду, писав про стан, «недалекий до голодної смерті». Останнього з відомих

листів написав із Керчі.

Серед друзів та близьких знайомих М. – Л. Самсонов, П. Биков, О. Герцен, М. Чернишевський, М.

Добролюбов, М. Бакунін, Г. Єлисеєв, М. Огарьов, В. Губінський та ін.


***

ПРИКЛАД, А НЕ ПОВЧАННЯ

, з життєвого кредо М. Мазуренка

Приклади ефективніші за повчання.


ЧИТАТИМУТЬ ОНУКИ, з статті М. Мазуренка «З приводу сатир М. Щедріна»

Кожна з них (сатир – авт.), окремо взята, є повною, різнобічною картина справжнього життя; кожна з них порушує надзвичайно глибокі суспільні питання, з можливою виразністю змальовує

нам живих людей, зі всіма особливостями їх характеру і зовнішньої обстановки.

...Сатири п. Щедріна із задоволенням і з користю прочитаються не лише нашими дітьми, а, мабуть, і внуками.


ДОБРОЛЮБОВ НАДІ МНОЮ НЕ ЗГЛЯНУВСЯ, з «Літературних спогадів» М. Мазуренка

Я добре пам’ятаю мої перші відвідини Добролюбова. Жив він тоді в Колокольній вулиці. Хоча за

декілька місяців перед тим він їздив для поправки здоров’я до Криму, проте користі від цього було

мало. Бліді щоки, запалі очі і слабкий кашель час від часу говорив про розвиток недуги, яка

незабаром після того звела його до могили.

Чекати довелося не більше двох-трьох хвилин.

Познайомившись з Добролюбовим, я нагадав йому його дводенне перебування в Харкові, дорогою

з Криму назад до Петербурга.

...Я передав статтю мою Добролюбову, переконливо просячи прочитати, якщо можливо, швидше...

Днів через три приходжу я знову до Добролюбова. Хвилини через дві він вийшов з кабінету до

своюєї крихітної вітальні з моїм рукописом в руках і негайно, не чекаючи запитання, вичитавши

це питання в очах моїх, почав говорити...

Тихим голосом, неспішно ...говорив Добролюбов, використовуючи висловлювання, що не

уражали авторської самолюбності.

– Прочитав... Є декілька прекрасних, цікавих сцен, але в цілому вона неможлива. Не говорячи

вже про те, що ви не лише забули, але, – м’яко посміхаючись, додав Добролюбов, – неначе ніколи

не чули, що у нас існує цензура, яка ніколи, ні під яким виглядом не пропустить чогось подібного

до тих думок, які ви висловлюєте; крім цього, ви, очевидно, такі молоді, такі наївні, що

анінайменшого уявлення про оточуюче вас життя російське не маєте. Все це відбивається яскраво

у вашій драмі. Ви, ймовірно, довго жили за кордоном, – закінчив Добролюбов.

Зосереджено, майже з благоговінням слухаючи Добролюбова, я ледве пробурмотів: «Так, це

вірно» – і задумався.

Наступила пауза.

Раптом я поривчасто схопив із столу мою злощасну драму і почав її шматувати, що було не

просто, оскільки зшитий зошит був товстуватий.

– Що ви, навіщо це? – заспокоював мене Добролюбов. – Все б це можна чудово переробити. – Але

в очах його я прочитав, що в душі він мене виправдовував.

Я схопився, міцно потис руку Добролюбова, гаряче й щиро подякував йому і вийшов.

Через декілька місяців, приносячи дрібні статті, я ще заходив двічі-тричі до Добролюбова, але

прагнув обмежуватися п’ятьма хвилинами розмови, помічаючи його хворобливий стан.

Траплялося зустрічати у нього Пятковського, Успенського, тоді ще новачків. У Добролюбова ж я

познайомився з М. А. Антоновичем, який вже влаштовуввався у той час в «Сучасникові»; після

смерті Добролюбова він одержав завідування якимсь відділом, а завідування белетристичним

відділом перейшло до М. Є. Салтикова. ...З Пятковським, який був тоді ще студентом, я

познайомився у Добролюбова. Пятковський просив роботи, а потім приносив якісь статейки. У

Добролюбова ж я зустрівся з Гайдебуровим, який збирався видавати «Тиждень». Здається, у його

дружини була бібліотека для читання.

Там же, у Добролюбова, я познайомився з Боборикіним...


ХОЧЕ ПОЗНАЙОМИТИСЯ, з листа Л. Самсонова Ф. Добролюбову

Мій хороший знайомий Мазуренко дуже хоче познайомитися с Вами.


СЕЛЯНСЬКЕ ПИТАННЯ, з дисертації П. Рейфмана «Віддзеркалення суспільно-літературної

боротьби на сторінках російської періодики 1860-х років»

Напрям видань будь-якого часу проявляється в першу чергу в їх ставленні до головних питань

епохи. Для Росії 1862-1868 років... одним з найголовніших питань було селянське питання. Воно

займало надзвичайно важливе місце в газетах і журналах різних напрямів.

Видання демократичного табору зуміли показати, що реформа 1861 року зовсім не є рішенням

цього питання. До такої думки постійно повертається «Сучасник», наприклад, в хроніках

«Нашого суспільного життя» Салтикова-Щедріна, в статтях Ю. Г. Жуковського й ін.

Тема кріпацтва, рабства, тяжкого селянського життя постійно зачіпалася в тій або іншій формі

«Сучасником», будучи свідоцтвом того, що, з погляду редакції, в пореформені роки ця тема не

зжила себе, продовжує залишатися злободенною. Вона знаходить широке віддзеркалення і у

відділі «Словесність», в літературних творах, надрукованих в «Сучаснику». У 1863 р. в журналі

опубліковані, наприклад, вірш Некрасова «Жнива», розповідь Салтикова-Щедріна «Миша і Ваня»,

«Біля перевозу» М. Наумова, «Нічліг» Слєпцова, «Нотатки хуторянина» М. Мазуренка,

«Мешканці села Ликова» Комоневського й інші твори, присвячені селянському питанню.


УСЕ ПЕРЕДАВ ГЕРЦЕНУ, з роману О. Іваненко «Марія»

Уранці Ілля Петрович (учитель Дорошенко – авт.) одправив братика Марії Олександрівни

(Вілінської М. О. – авт.) – Митю Вілінського – із знайомим до Києва, до родичів, на вакації, як

умовились раніше з Параскевою Дмитрівною, матір’ю Марії Олександрівни, і в його маленькій

квартирці стало зовсім порожньо.

...Йому було добре, що саме на нього переклала свої обов’язки щодо братика. Це його не

обтяжувало. Коли він влаштується в Чернігові, він переведе і Митю туди, він звик до хлопця, і

вони удвох чекатимуть повернення Маркевичів.

Раптом він почув шелест листя, сильніший ніж від вітру, шурхіт. Хтось стукав гілкою у відчинене

вікно.

– А, це ви, Тедзику (Шуазель Т. – авт.)! Заходьте, я відчиню зараз двері.

– Не турбуйтесь, якщо це вас не шокує, – Тедзик оглянувся і перестрибнув у вікно.

В руках у нього була гілочка бузку, від усього його вигляду віяло енергією, бадьорістю, весною.

– Чом же ви вчора не прийшли на вечірку? – спитав Ілля Петрович.

– Там же зібрались лише педагоги, я не хотів вносити дисонанс, мені хотілося побачитись з вами

наодинці. По-перше, от вам подарунок, – він вийняв з кишені якийсь згорток, – це останні номери

«Дзвона». По-друге, живі привіти від ваших давніх і нових, яких ви ще наочно не знаєте, друзів у

Києві.

– Ну, розповідайте, розповідайте, – враз пожвавішав Ілля Петрович. – Сідайте, беріть цигарку і

розповідайте. Чай питимете?

– Потім. До вас ще хлопці прийдуть, тоді, Я хочу вам розповісти, поки нікого нема. Звичайно, ви

знаєте, як «неспокійно в Датському королівстві», і вже перестають потроху вірити обіцянкам

реформ. Пирогов, наш попечитель, дай боже йому здоров’я і довгі роки в Києві, недарма каже:

«Університети, студенти – це барометри суспільства». Так от, після торішньої харківської історії

багатьох перевели до Києва, і головне, взимку приїхали перші заводіяки Митрофан Муравський, Яків Бекман, Сашко Тищинський, Павло Завадський. Що за хлопці! Коли б ви побачили їх! Наше

життя стало зовсім іншим. Муравський привіз журнал харківських студентів «Вільне слово» – там

докладний опис квітневих подій у Харкові.

– А у вас нема цього журналу?

– На жаль, ні. Та про ці події я розповім разом і хлопцям, коли прийдуть. А читали ми самі, уявляєте у кого? У професора Павлова. Ще багато цікавого, привіз нам Микола Мазуренко з

Дрездена. Оте, що прочитаєте в «Дзвоні» і в «Голосах з Росії» про наші події, Мазуренко передав

Герцену. Іскандер про все поінформований. Харківський студент Богомолов був навіть у Лондоні і

сам на власні очі бачив Іскандера, говорив із ним. Він, Богомолов, розповідав нам: Іскандер

покладає особливі надії на Україну, на молодь, на нас, студентів. Ви розумієте це, Ілля Петровичу?


МАСЛОВИЧ Василь Григорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, поет, перекладач.

З дворянської родини. Син, М. Маслович, – драматург, поет-гуморист.

Народився в 1793 р. на території Чернігівського полку.

Помер 15 (27) червня 1841 р. м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Закінчив Харківську гімназію (1810), словесне відділення Харківського університету (1813).

Працював видавцем журналу «Харківський Демокрит» (1816), позаштатним чиновником

особливих доручень Департаменту державного майна (1824), вчителем Слобідсько-Української

гімназії (1829-1831).

Кавалер ордена Св. Ганни III ступеня (1826).

Друкувався в газеті «Харківський щотижневик», журналах «Український вісник «, «Харківський

календар-альбом», «Добромисний», «Харківський Демокрит».

Як літератор дебютував окремим виданням пастушачої опери «Дельф і Дельфіра, або Заквітчане

кохання» (1811).

Потім настала черга наступних поетичних доробків: «Пісня на французів» (1812), «Байка на

прибуття у світ Асмодея» (1813), «Драматичний кантат Харківському благодійному товариству»

(1814), «Утаїда», «Вірші на отримання Докторського достоїнства», «Заснування Харкова», «Пісня

сімейству», «Від’їзд студента на учительство в Олешки», «Жартівлива пісня», «Співак у таборі

епікурейців» (усі – 1816), «Прогулянка Невським проспектом» (1818), «Багатий і бідний» (1823).

Наш земляк – автор книг «Байки у віршах» (1814), «Пам’ять про харківського віршописця А. М.

Нахімова», «Зауваження і відчуття, або Подорож, яких мало, чи яких дуже багато, з Харкова до

Санкт-Петербурга» (обидві – 1818), «Байки» (1825).

Його перу також належить стаття «Декілька слів про один з двох дослідів в словесності» (1817).

Вже після смерті вийшла «Казка про Хорька, його доньку Гапку і наймита Якова» (1890).

Перекладав з німецької І. Кастеллі.

Серед друзів та близьких знайомих М. – Г. Квітка-Основ’яненко, І. Срезневський, А. Нахімов, О.

Сомов, Р. Гонорський, О. Паліцин, Д. Хвостов та ін.


***

ОСОРУЖНІ ВАДИ,

з життєвого кредо В. Масловича

Вади осоружні людській природі.

СПОКУСИВ МОЛОДИХ, з оцінки В. Масловичем творчості О. Пушкіна

Пан Пушкін (спочатку творець «Руслана і Людмили», потім «Кавказького полоненого» і

«Бахчисарайського фонтану») спокушаючим талантом своїм сильний зробив переворот в

російській поезії і, проклавши абсолютно новий, гладкий шлях через тернини мови..., утягнув за

собою усіх молодих поборників російського віршування.

ЗАОХОЧУЮ АВТОРІВ НАШОГО КРАЮ, з передмови В. Масловича до першого номеру

«Харківського Демокрита»

За обов`язок особливий вважаю нагадати про те, що цей журнал буде наповнюватися лише

творами нашого краю. Видавець дозволяє собі поміщати й надруковані п`єси, проте лише ті, автори яких належать нашому краю. По-перше, для того, щоб познайомити віддалених читачів

цього журналу (видавець тішить себе сподіваннями, що такі знайдуться) з творами нашими; а по-

друге, аби цілком дотриматися назви «Харківського Демокрита».

КРИЛОВ ПОЖВАВЛЮЄ КОМПАНІЮ, зі спогадів В. Масловича

Хто б ви думали йде тепер мені назустріч? Це І. А. Крилов, разом з якимись двома військовими, які сміються, і не дивно, бо Крилов великий веселун, в розмові приємний і компанію пожвавлює.

Судячи з його байок, ви, мабуть, уявляєте його людиною спритною, легкою і навіть жвавою. Якщо

так, то ви помиляєтеся. Він зросту дещо вище середнього, широкоплечий і товстий. Йому років за

сорок п’ять.

Обличчям чорнявий, дещо статечний, втім, у фізіономії має більше веселого і такого, що

розташовує на власну користь, взагалі щось містить в собі оригінальне і без дальніх церемоній.

Одягнений просто, не зовсім чисто, фрак на ньому здебільшого сірого кольору.


НЕ НА ДОКІР СКАЖУ, зі спогадів В. Масловича

Я запалив люльку, вийшов на вулицю (Бєлгорода – авт.) і сів на лавці, зібрався було лаяти всіх

поштових власників, але, на щастя їх, йшов хор молодиць, який складається з чотирьох жінок, охайно одягнених і досить розгарячілих від сивухи. Троє співали на свій лад, тобто ламали

малоруську пісню:

Та була в мене жінка,

Та була в мене любка!

Та послала вона мене,

Та і в ліс по дрова.

Та дала мені сокиру,

Та дала мені тупую,

Щоб я утомився,

В лісі забарився…

– а четверта танцювала, узявши в боки. Із задоволенням займався я цим видовищем до тих пір, поки втратив їх із виду. Не у докір скажу цим молодицям, що мені траплялося бачити веселих

малоруських баб, проте ніколи не бачив їх танцюючих вулицями міста та ще й співаючих...


ВІДКИНЕМО НІСЕНІТНИЦІ, з дослідження О. Парамонова «З втрачених осіб: харківський

байкар В. Г. Маслович»

Василь Григорович Маслович – письменник, літературознавець, журналіст, видавець, один з

найбагатших поміщиків Харківського повіту. Якщо Ви заглянете в енциклопедії, то в небагатьох з

них для нього знайшлося бодай кілька рядків. Серед сучасних статей рідкісна не повторить

повсякденних відомостей і думок, і не додасть вигадок та нісенітниць.

Особливо багато здогадів автори наводять в статтях про маєток Гіївка. Мені пощастило відшукати

кілька цікавих документів в архіві Харківської області, які проливають світло на деякі сторони

життя В. Г. Масловича.

Василю не було й року, коли він залишається один з матір’ю, батька відрядили на службу до

Сибіру. Мати Терезія довгий час вістей від чоловіка не одержувала і, обдурена помилковим

повідомленням про його смерть, вийшла вдруге заміж за підпоручика Лукашевича в м. Кам’янець-

Подільський. Довідавшись про обман, була вимушена подати на розлучення і поїхати до Харкова, до товариша першого чоловіка по службі в Чернігівському полку – майора Іони Миколайовича

Познанського. Саме він і став вихователем Василя Масловича.

Ще по захисту докторського ступеня І. М. Познанський дарує своєму вихованцеві власний

будинок в м. Харкові, який перетворився на літературний салон.

І. М. Познанський був бездітним і, хоча мав рідного брата штабс-ротмістра Гната Познанського й

рідну сестру Марфу Свинцову, весь свій маєток заповідав 4 липня 1821 р. вихованцеві В. Г.

Масловичу.

Все рухоме майно І. М. Познанського знаходилося при ньому і складало не меншого 1 млн. рублів.

У Харківському будинку В. Г. Масловича він зберігав багато срібла в посуді, влаштував багате

убрання кімнат, купив дорогі картини, багато виробів з бронзи і фарфору, дорогі меблі, діаманти, процентні папери.

Не без допомоги В. Г. Масловича створив найбільшу в Харківській губернії бібліотеку, в якій

були й стародавні рукописи.

У стайні стояли два десятки чистопорідних коней, в каретних сараях – екіпажі кращих

європейських майстрів. Не менш цінні речі знаходилися і в старому дерев’яному будинку в Гіївці.

Зрозуміло, що після смерті І. М. Познанського його рідний брат і племінник не змирилися з

втратою спадку свого родича.

Супротивників В. Г. Масловича підтримував харківський губернатор князь П. Трубецькой і

комерції радник К. Кузін, до числа ж захисників можна віднести начальника українських

військових поселень генерала від кавалерії Нікітіна. Після дворічних поневірянь заповіт вступив в

силу (1836).

Останнім відгомоном багатого спадку став позов спадкоємців іноземця Верне, які виявили в

паперах батька позиковий лист І. М. Познанського, сума з відсотками склала 1640 крб. 77 коп., котрі й були віддані В. Г. Масловичем (1839).


МУЗА-ЖЕБРАЧКА, з кореспонденції «Гіївка – жахи-реалії сьогодення» на

ukraine.kingdom.kiev.ua

Моє знайомство з Харківщиною розпочалося саме з Гіївки – невеликого села, що знаходиться в 20

км від обласного центру.

…Люботинський таксист довіз мене прямісінько під маєток …Навколо пустка, сліди недавнього

перебування людей, побиті шибки наче очниці черепів.

…Я не знаю, яку б написав байку колишній власник маєтку Василь Маслович, коли б побачив

зараз свою господу – щербату, згорблену, в брудних лахах музу-жебрачку. Це страшно, повірте

слову.

Важко впізнати в сірій непривітній споруді один з найкращих і найбагатших маєтків Харківщини.

Кого звинувачувати? Чиї руки, що розкрадали цеглу, рубати? Шокуюча різниця між світлиною з

«Пам’яток містобудівництва та архітектури УРСР», зробленою в 80-ті роки ХХ ст., і тим, що я

побачила зараз, власними очима. Наплювали люди на свою культуру, історію, пам’ять!

У мальовничих руїнах ще можна розпізнати паркову ротонду, збудовану в 1820-их роках. Через

півстоліття до неї прибудували два крила. Все пішло в небуття – і дерев’яний напівсферичний

купол, і двосвітня зала, і підземелля, і прикраси фасадів. Обставини помилували лише колони

ззовні та пілястри тосканського ордеру всередині.

Що робити? В чиї дзвони бити!? До кого звертатися, щоб врятувати й відновити пам’ятку, до якої

нікому немає діла, крім місцевої молоді, що виконує тут темні танці своїх потреб, та «шаровиків»-

крадіїв, які й понині зазіхають на «нічию» цеглу.


УПЕРШЕ ЗГАДАВ МАСЛОВИЧ, з розвідки І. Папуші «І. Франко-індолог. У контексті

української індології ХІХ-ХХ ст.»

Найдавніші традиції у вивченні Індії започаткував Харківський університет. Уже перший його

ректор професор I. Ризький у своїй книзі «Вступ до кола словесності» (1806) виявляє певну

обізнаність з Індією, згадує санскрит і веди.

Про індійських байкарів Україна вперше довідується з книги «Про байки і байкарів різних

народів» письменника та журналіста, видавця журналу «Харківський Демокрит» Василя

Масловича (1816). Він наводить у власному перекладі текст байки «Про теслю й мавпу», а, характеризуючи байки Вішнусарми, відзначає, що написані вони «на давній індійській чи

санскритській мовах і служили зразком для байок Пільпая та Езопа. Багато хто цього Вішнусарму

вважає за першобайкаря».


СВІДЧЕННЯ СЛОБОЖАНСЬКОГО ПАТРІОТИЗМУ, з монографії Н. Радіонової «Журнал як

форма соціокультурної комунікації на Слобожанщині ХІХ століття»

Цілком можливо, що В. Маслович мав змогу залучити до участі в часописі авторів з інших міст, у

тому числі й столичних, але він прагнув реалізувати журнал силами харків’ян. Головною метою

видавця було розбудити внутрішній потенціал Слобожанщини... Свідченням цього були численні

матеріали журналу, які демонстрували українську орієнтацію часопису.

Аналізуючи літературний зміст видання, О. І. Борзенко зазначає, що журнал є яскравим

свідченням слобожанського патріотизму та відображає важливі риси просвітницького

світобачення: раціоналізм, філософський оптимізм.


«ХАРКІВСЬКИЙ ДЕМОКРИТ», з публікації журналу «Бурсацький спуск»

Серед журналів України «Харківський Демокрит» посідає особливе місце, тому що це – перший

журнал взагалі й до того ж – єдиний сатирично-гумористичний в першій половині XIX сторіччя.

Його невеличкі книжечки вже в другій половині сторіччя вважались надзвичайно рідкісними.

«Харківський Демокрит», що продовжував просвітянську традицію новіковських журналів XVIII сторіччя, порушував питання про завдання й жанри сатири. Справжня сатира, за думкою авторів, не може бути безпредметною, вона викриває громадські вади, недоліки реальних людей. Сучасні

реалії зображені в антикріпацьких байках, сатирах, у поемі Масловича «Утаїда». Безліч

історичних та побутових деталей, які дозволяють відчути атмосферу того легендарного часу, – в

творах, присвячених 1812 року та закордонним походам військ.

Поети «ХД» насмілювались на пародії на «батьків російської поезії» Ломоносова й Сумарокова, першого поета того часу Жуковського. В виступах авторів журналу демократична тенденція

спліталася з цілком здоровим прагненням уникнути будь-якої «партійності» в літературі, не

схиляючись перед «авторитетами».

Червневий номер журналу завершувався лаконічним повідомленням видавця: «Кінець

«Харківського Демокрита». Маслович, що став на той час «доктором витончених наук», закрив

журнал і вирушив до Петербургу з надією здобути визнання.

МАКСВЕЛ Роберт


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: англійський.

Медіа-магнат. Власник глобальної видавничої імперії «Максвел коммюнікейшн»: Mirror Group, частки в телеканалах TF-1 (Франція), Canal 10 (Іспанія), Central Television (Англія), МТV, видавництва Perqamon-Press та Macmillan.

З міщанської родини. Справжнє прізвище – Гох Абрахам (Ян Людвіг).

Народився 10 червня 1924 р. в с. Слатіні Чехословаччини (нині – с. Солотвино Тячівського району

Закарпатської області України).

Звів рахунки з життям, втопившись в океані, 5 листопада 1991 р. поблизу Канарських Островів.

Похований на горі Олив в м. Єрусалимі (Ізраїль).

Закінчив Слатінську єврейську школу.

Був вантажником британської армії (1941), шифрувальником, офіцером військових органів МІ-9 і

МІ-14 (1941-1947).

Спеціалізувався з допитів колишніх офіцерів Абверу, СД і гестапо, секретних документів

німецької розвідки військового періоду.

Депутат англійського парламенту (1964).

Доктор honoris causa Нью-Йоркського політехнічного інституту і Московського державного

університету.

Засновник Ліхтенштейнського фонду Максвела.

Емігрував спочатку до Франції (1939), а потім – Великобританії (1940).

Що стосується особистого життя, то наш земляк втратив хвору на лейкемію трирічну доньку, а

син Майкл останні п’ять років життя перебував в стані коми внаслідок автомобільної катастрофи.

Серед друзів та близьких знайомих М. – Р. Рейган, Ден Сяопін, Л. Брежнєв, С. Берлусконі, І.

Шамір, Е. Шеварднадзе, М. Горбачов та ін.


***

ЗАВЖДИ ВАГІТНИЙ

, з життєвого кредо Р. Максвела

Якщо мені в голову прийде якась ідея, я не можу сказати їй «ні». Якби я був жінкою, я завжди був

би вагітним.


ТАЄМНИЦІ ТА УСПІХ, з професійного кредо Р. Максвела

Чим більше таємниць людина забере з собою в могилу, тим більшого успіху в житті вона досягла.


ГОВОРИТИ ЩЕ РАНО, з посмертних слів І. Шаміра

Він зробив для Ізраїлю більше, ніж можна сьогодні сказати.

ЗАЛИШАВСЯ ЛЮДИНОЮ ЛІВИХ ПОГЛЯДІВ, з кореспонденції І. Мащенка «Медіа-олігарх з

Солотвина»

У 70-х роках минулого сторіччя, в розпал «холодної війни», коли іноземні виставки в Україні були

величезною рідкістю (а особливо – експозиції із західних країн), широкий показ книг англійського

видавництва «Пергамон-прес» у виставковому залі по вул. Червоноармійській в Києві викликав

значний інтерес. У центрі експозиції був тодішній радянський «бестселер» – чудове видання

англійською мовою трилогії Л. Брежнєва «Мала земля», «Відродження», «Цілина».

Лише дуже вузьке коло персон з верхнього ешелону радянської партноменклатури знало, що

такий «широкий інтерес» світової громадськості до творів «від генсека» оплачувався з скарбниці

Держбанку СРСР шляхом перерахування валюти на рахунки таких прудких зарубіжних

видавництв, як «Пергамон-прес». А тоді, в другій половині 70-х, видання Брежнєвської трилогії

послужило хорошу службу особисто власникові «Пергамон-прес» Роберту Максвелу.

...Стартовий капітал він накопичив в окупованій військами союзників Західної Німеччини, де

жваво «підбирав» видавництва.

Максвел, хоча й одержав від британської королеви титул лорда, залишався людиною лівих

поглядів. Навіть у управлінні своїми газетами магнат, як він вважав, дотримувався

«соціалістичних принципів керівництва»: любив відвідувати редакції, навіть вигадував точні

заголовки до статей, лаявся з редакторами, однак не кривдив рядових журналістів.

Заздрісні конкуренти за спиною іноді називали його «чехом-шантажистом», «чорним ураганом»

або «капітаном Бобом».

...Як щільно доля медіа-імперії пов’язана з особою олігарха, показали події в газетному світі

Великобританії відразу ж після смерті Роберта Максвела. Тиражі групи Mirror Group Newspapers, головним виданням якої була газета Mirror, почали стрімко знижуватися. До керівництва прийшов

Давид Монтгомері. ...Як завжди в таких ситуаціях, нового боса порівнювали з його попередником

– Робертом Максвелом. І це порівняння у багатьох випадках було відверто не на користь нового

керівника.


СПУСКАВСЯ ДО ШАХТИ, з інтерв’ю О. Феїра О. Ливинському

Тоді (під час відвідин Р. Максвелом рідного Солотвина – авт.) здавалася в експлуатацію дев’ята

шахта, я розповів йому про це. Розповів про збільшення видобутку солі в півтора-два рази на

восьмій шахті, про роботу алергологічних лікарень.

Велика делегація була, близько десяти машин, наших теж було багато – з області, району, КДБ.

Перекладачі були з Москви, проте Максвел добре говорив і російською, і угорською.

До шахти спускався теж, з людьми в центрі говорив. Зустрічався з тими, з ким ще до школи разом

ходив.

Дуже приємно йому було в рідному селищі.


БУВ І НЕ СТАЛО, з замітки «Звичайний інфаркт за незвичайних обставин» на kommersant.ru О 14 годин 58 хвилин 6 листопада Лондонську біржу пробив холодний піт. Чутки, що ходили з

самого ранку, підтвердилися: Роберт Максвел зник.

Живим востаннє його бачили о 4.45 ранку у вівторок на борту яхти «Lady Ghislain». Десятьма

хвилинами раніше Максвел подзвонив на місток і попросив включити в його каюті кондиціонер, з

чого команда зробила висновок, що він збирається лягати спати.

Зникнення виявив об 11 ранку капітан яхти Гас Ранкін, який прийшов до каюти, аби з’ясувати, чому шеф не відповідає на телефонний дзвінок з Нью-Йорка. Ранкін подав сигнал лиха.

Тіло Максвела витягли з моря біля Канарських островів – за 20 миль від острова Гран-Канаріа.

Труп пізнали дружина Елізабет і син Пилип на військовій базі в Лас-Пальмасі, куди тіло

доставили на гелікоптері.


ЗАНАПАСТИЛА ЗАЙВА ІНФОРМОВАНІСТЬ, з програми телеканалу Discovery Channel

«Змови: перевірка фактами»

Загадкова смерть в океані стала крапкою в захоплюючому авантюрному романі, героями якого

були дуже значні постаті, щоб про це стало відомо широкій громадськості.

Перш ніж стати Робертом Максвелом, ця людина змінила п’ять імен. У дитинстві його звали

Абрам Лажбі Хох, і він жив в невеликому селі між Карпатами і Тисою.

У 1939 році Хохів разом з іншими єврейськими сім’ями відправили до концтаборів, батьки

Абрама там і загинули, проте йому дивом вдалося втекти. На шляху до Франції він змінив своє

ім’я на німецький зразок і став Яном Людвігом Хохом, у Франції, беручи участь в русі Опори, звався Іваном Леслі дю Мерьє. А коли доля закинула до Великобританії, товариші по службі знали

його вже як Леслі Джонса.

У британській армії, точніше, в розвідці, він перебував до кінця війни. А коли одержав нагороду з

рук маршала Монтгомері, то, порадившись з друзями, змінив ім’я востаннє. Роберт Максвел

звучало цілковито «по-шотландському».

У 1947 році він вирішив зайнятися видавничим бізнесом і створив компанію з статутним

капіталом усього 100 фунтів. Через 40 років Максвелу вже належало одне з найбільших у світі

...медіа-імперій, котра охоплювала всю земну кулю.

Але в його руках було щось більше, ніж багатство, а саме – інформація, головна зброя нового часу.

– На яку розвідку ви працюєте? – не раз «в лоб» питали Максвела журналісти.

– На британську! – не змигнувши оком, відповідав олігарх.

Це була чиста правда, яка зовсім нічого не вартувала: про службу Максвела в британській розвідці

в роки війни і так усі знали.

Донині знаходяться ті, хто готовий довести, що Максвел був «потрійним» агентом.


БРИТАНЦІ АБО ЄВРЕЇ, з статті С. Лєкарєва «Ліквідація агента чотирьох розвідок»

Залишаючись в період холодної війни агентом МІ-6, ЦРУ і «Моссад», Максвел ...зачарував Мао, Брежнєва, Черненка, Андропова, Горбачова, Чаушеску, Хонеккера, Гусака і Кадара. Став після

Хаммера другою людиною з «світу чистогану», який отримав доступ до тіл кремлівських

правителів. Після його смерті з’явилися публікації, які доводили, що він був агентом КДБ, однак

загадка його смерті так і залишилася нерозкритою.

...Восени 1945 року він захотів дізнатися про долю батьків. Встановив контакт з представниками

радянської розвідки. ...Відносини отримали потрібний розвиток.

У 1968 р. депутат англійського парламенту Максвел, демонстративно підтримавши введення

військ Варшавського договору до Праги, став великим другом комуністичних лідерів.

....Окрім МІ-6, його «підгортали» спецслужби США, Канади та Ізраїлю.

Максвел співробітничав, проте ніколи не забував про власні фінансові інтереси. Небезоплатно

допомагав соцкраїнам створювати спільні підприємства за кордоном.

З кінця 80-х рр. з його допомогою починаються операції з «відмивання» грошей КПРС за

кордоном.

У цей період по лінії ідеологічної контррозвідки з Максвелом підтримував контакт полковник

Володимир Головін. Незабаром він несподівано помер.

Працював з Максвелом й співробітник зовнішньої контррозвідки лондонської резидентури

полковник Віктор Бредіхин. І він раптово помер, працюючи уже в КДБ.

Ще одним оперативним контактом Максвела був контррозвідник полковник Вадим Бірюков,

котрий регулярно виїжджав до європейських країн заради зустрічей з іноземною агентурою.

Незабаром після загибелі Максвела Бірюков за нез’ясованих обставин був убитий невідомими в

московському гаражі.

...Вдова Максвела і його особистий лікар спростували версію про самогубство. Намагалися кивати

й у бік радянськоїрозвідки, але вона перебувала тоді в такому стані, що подібні операції їй були

непосильні. У цій ситуації виконавцем найвірогідніше був морський спецназ британського

Адміралтейства.

...Окрім того, Максвел зізнавався у вузькому колі в тому, що організував зустріч між зв’язковими

«Моссад» і колишнім головою КДБ Володимиром Крючковим. На цій зустрічі, яка відбулася на

борту яхти, обговорювалася підтримка з боку «Моссад» повалення Михайла Горбачова. ...Однак

прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Шамір став побоюватися, що інформація... випливе назовні. На

свою біду, Максвел в телефонній розмові використав цей факт як загрозу Шаміру.

Той попросив передзвонити через пару годин. Потім вийшов на шефа «Моссад» і зажадав

позбавити його раз і назавжди від цього «маленького чеха».


СМЕРТЬ ЙОМУ ОБРАЛИ, з двотомника В. Крючкова «Особиста справа»

Я не мав і не маю змоги пролити світло на причину смерті Максвела. Якщо говорити про

самогубство, то в цьому я глибоко сумніваюся до сьогодні.

Максвел був людиною оптимістичного складу і, незважаючи на труднощі, які він мав у своїй

роботі як політичний діяч і бізнесмен, навряд чи обрав смерть - надто сильною була його

життєлюбність.


НА ЗЛІТ, бувальщина

Сказати, що Р. Максвел усе життя був неабияким оригіналом – значить, не сказати нічого.

Наприклад, він придбав у самому серці Лондона страхову компанію, що викликало обурення

частини британського бомонду.

Ділків з Сіті вразив не сам факт купівлі-продажу, а те, що «барон преси» став власником

хмарочосу з однієї-єдиної причини – аби використовувати... його дах в якості майданчика для

приземлення своїх гвинтокрилів.

МАЛЬШИНСЬКИЙ Аркадій Павлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Видавець, публіцист.

З дворянської родини.

Народився 2 (14) січня 1841 р. в Олександрійському повіті Херсонської губернії Російської імперії

(нині – Олександрійський район Кіровоградської області України).

Помер 24 червня (6 липня) 1899 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург

РФ). Похований на Великоохтинському цвинтарі.

Закінчив Катеринославську гімназію (1853-1859), навчався в Московському, Петербурзькому, Гейдельберзькому університетах.

Був помічником бухгалтера, молодшим, старшим помічником наглядача сьомого округу,

секретарем Полтавського губернського акцизного управління (1868-1873), закордонним агентом

«Священної дружини», видавцем газет «Вільне слово» (1881-1883), «Народ» (1896-1899).

Друкувався в газетах «Громадянин», «Берег», «Вільне слово», «Росія», «Народ», журналах

«Історичний вісник», «Російське судноплавство», «Російський вісник».

Потім настала черга книги «Народний добробут за демографічними даними» (1884).

Наш земляк – автор історичних нарисів «Перший російський репортер», «Літературний гонорар в

XVIII ст.» (обидва – 1886), «Наша преса в її історично-економічному розвитку» (1887), «Вища

поліція при імп. Олександрові I» (1889), «Справжня справа по смерть Грибоєдова» (1890),

«Московські гравці. 1795-1805» (1891), «З життя і стосунків О. С. Грибоєдова» (1894).

Його перу також належать статті «Не знаю до кого: Відкритий лист колишнього редактора

«Вільного слова» (1883), «Народний добробут за демографічними даними» (1884), «Потреби

місцевого управління» (1888), «Страхування життя» (1891), «Міжнародна охорона літературної

праці» (1894).

Впродовж десятиліття М. перебував під таємним наглядом поліції (1883-1893).

Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Франко, М. Драгоманов, П. Аксельрод, М. Павлик, О.

Терлецький, М. Зібер, В. Гольдштейн, А. Рабинович, В. Сидорацький, Н. Жебуньов, С.

Кравчинський, С. Шубинський, М. Бакунін, П. Гагарін, М. Барсуков та ін.


***

ВИННІ НЕ ЧУЖИНЦІ

, з політичного кредо А. Мальшинського

Не занесені ззовні вчення і позбавлені всякого ґрунту мріяння спричинили і живлять в нашій

вітчизні дух крамоли й руйнування.


ПРОДУКТ РОЗКЛАДАННЯ, з статті А. Мальшинського «Огляд соціально-революційного руху

в Росії»

На чітко усвідомленому розкладанні суспільства, котре втратило свою рівновагу, засновані всі

розрахунки підпільних бунтівників – продукту того ж процесу розкладання.


ЗА ДРУКУВАННЯМ КНИГИ НАГЛЯДАВ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ, зі спогадів П. Єфремова

Під час набору і друкування цієї книги («Огляд соціально-революційного руху в Росії» – авт.) в

друкарні був присутній представник поліції, гранки з набором ретельно закривалися на замок і

після друку негайно розсипалися.


ЛАВИ БОЙОВИКІВ ЗБІЛЬШУВАЛИСЯ, з статті А. Мальшинського «Не знаю до кого:

відкритий лист колишнього редактора «Вільного слова»

У 1880 р. під керівництвом Виконавчого комітету діяло не менше 12 місцевих груп і декілька

окремих. Загальна чисельність осіб, що входили до груп... і тісно пов’язаних з Виконавчим

комітетом, складала в 1881 р. понад 500 (!) чоловік, причому ті, хто безпосередньо входив до

організованих груп, були оточені декількома тисячами (!!!) осіб, які не належали до партії або

знаходилися під її сильним впливом, проте з тієї або іншої причини не увійшли формально до її

організації.


БУВ У КУРСІ МОГО ЙМОВІРНОГО ВБИВСТВА, зі спогадів П. Кропоткіна

Дружина моя збиралася складати в Женевському університеті останні іспити на ступінь бакалавра

природничих наук. Тому ми оселилися в маленькому французькому містечку Тононе, на

савойському березі Женевського озера, де й прожили місяців зо два.

Що стосується смертного вироку, який мені винесла священна ліга, то попередження про нього я

одержав з Росії від однієї дуже впливової особи. Мені стало відомо навіть ім’я тієї пані, яку

послали з Петербургу до Женеви, де вона повинна була стати душею змови.

Я обмежився тим, що повідомив факт та імена женевському кореспондентові «Times» з проханням

обнародувати їх, якщо зі мною щось трапиться.

З цієї ж причини я також помістив замітку в «Revolte». Після цього більше не думав про вирок.

Дружина моя, проте, не так легко поставилася до справи. Так само, як і добра селянка madame Сансо, у якої ми наймали в Тононе квартиру. Вона дізналася про змову іншим шляхом (через свою

сестру, котра служила нянею в будинку російського агента Мальшинського) і оточила мене

зворушливою дбайливістю.

Будиночок її знаходився за містом, і щоразу, коли я відправлявся увечері в місто, аби зустріти

дружину на станції чи в якихось справах, мадам Сансо знаходила привід послати зі мною свого

чоловіка з ліхтарем.

– Зачекайте хвилинку, пане Кропоткін, – говорила вона, – мій чоловік теж йде до міста за

покупками і, як ви знаєте, завжди бере ліхтар з собою.

А то вона посилала свого брата, щоб він здалеку, так, аби я не помітив, супроводжував мене.


ЖАНДАРМСЬКИЙ ПУБЛІЦИСТ, з дослідження «Російська дореволюційна історіографія» на

інтернет-сайті sgu.ru

Граф С. Татищев, князь М. Голіцин, жандармський генерал М. Шебеко, прокурори В. Плеве і М.

Муравйов, агент III відділення А. Мальшинський своїми працями поклали початок першому за

часом особливому напряму, особливій концепції в історіографії революційного народництва. Це

була офіційна, урядова, охоронна концепція. От як вона формувалася.

Весною 1880 р. за завданням III відділення був змонтований т.зв. «Огляд соціально-революційного

руху в Росії». Зробив це жандармський публіцист Аркадій Мальшинський.

…У 1890 р. французькою мовою була видана «Хроніка соціалістичного руху в Росії 1878-1887

рр.», яку складав кн. М. Голіцин, а редагував товариш міністра внутрішніх справ генерал-

лейтенант М. Шебеко. «Хроніка» друкувалася так само таємно, як «Огляд» Мальшинського (100

екземплярів для службового користування), і хронологічно якраз продовжувала «Огляд» й

завершувала оформлення урядової концепції в історіографії народництва.

Які ж відмінні риси цієї концепції?

По-перше, свідоме викривлення правди. Народники (особливо народовольці) зображалися як

скопище неуків і «бандитів», «пройнятих ідеєю, що вони покликані створити на землі

благополуччя за допомогою крові і вбивств».

По-друге, навмисне ігнорування причин і спонукальних стимулів революційної боротьби, підміна

їх «лиходійськими намірами», «згубним впливом Заходу», «зіпсованістю характеру», і як підсумок

– заперечення доцільності, закономірності, неминучості революцій в Росії.

По-третє, суто практичне призначення праць, які формували цю концепцію: всі вони озброювали

царських карателів фактичними даними про крамолу, аби останні переслідували ту із знанням

справи.

…Ліберальний демократ М. Драгоманов так конкретизував цю точку зору: «Якби знамените

«ходіння в народ» російських соціалістів 1874-1875 рр. здійснювалося за умов

західноєвропейських, тобто залишилося безкарним, або було навіть судиме й покаране за

європейськими законами, то значна частина людей, які загинули в Росії або перейшли до

терористичних теорій і дій, самі собою стали «помірними». Проте царський уряд своїми

невиправданими репресіями «неначе навмисне бажав створити… численні кадри революційних

діячів, котрі невпинно поповнювалися».


ДРАГОМАНОВ НЕ ПРИСЛУХАВСЯ, з кореспонденції З. Петрової «Петербург «Народної волі»

Клітинников, розумник, золота людина, ще в березні повідомив: до Європи посилають агента, який видаватиме в Женеві нібито революційну, а насправді провокаторську газетку «Вільне

слово». Направили попередження Лаврову й Драгоманову.

Лавров послухав, а Драгоманов зарозуміло відгукнувся: мовляв, визнає за собою право діяти за

власним розсудом.

…Питання таке: публікуючи «Огляд соціально-революційного руху в Росії» в «Народній волі», чи

слід було прямо назвати Мальшинського поліцейським шпигуном?


ГОЛОВНИЙ ШПИГУН І РЯДОВИЙ НИШПОРКА, з монографії Л. Громової

«Становлення системи російської політичної преси XIX століття в еміграції»

Газета «Вільне слово» була створена за ініціативою агента монархічної організації «Священна

дружина» А. П. Мальшинського з провокаційною метою. …Була опублікована «Політична

програма товариства «Земський союз». Програма була ліберальною за характером і

проголошувала «досягнення політичної свободи народів Росії на основі самоврядування».

…Іншою газетою, організованою «Священною дружиною», була «Правда», котра іменувала себе

органом «соціалістів-общинників». Вона воювала з «Вільним словом», на чолі якого стояв

Аркадій Мальшинський, «крупна рука III відділення». «Словом, – писав Елпідін, – була війна

головного шпигуна з уповноваженим нишпоркою тієї ж кухні».

Ті, хто фінансував «Вільне слово» і «Правду», припускали з часом обнародувати історію

створення цих газет і тим самим скомпрометувати тих, хто співробітничав з ними... Справжній

характер «Правди» розкрився досить швидко, таємні ж зв’язки «Вільного слова» залишалися для

сучасників загадкою.


ФАКТ «СТУКАЦТВА» ЗАПЕРЕЧУВАВ, з розвідки Б. Іванова «До 125-річчя «страти»

народовольцями Олександра II»

«Огляд соціально-революційного руху в Росії» об’ємом 322 сторінки був надрукований в

обмеженій кількості екземплярів для «внутрішнього вжитку» в III Відділенні, а потім в

Департаменті державної поліції МВС Росії. За словами автора Мальшинського, з ним ознайомився

Олександр II.

У «Огляді...» Мальшинський указував на зв’язок деструктивних ідей і ідеологій анархізму і

«бакунізму» з практикою російських радикалів й терористів, і в зв’язку з цим висунув ідею

теоретико-пропагандистської протидії їх розповсюдженню. Причому залишився в історії не тільки

дослідником-теоретиком, але й практиком.

Цей епізод пов’язаний з діяльністю Мальшинського як агента «Священної дружини». Остання

вела переговори з «Народною волею», головною метою яких було запобігання терактам проти

Олександра III в 1882 р. під час коронаційних заходів в Москві.

…На початку 1883 р. вийшов з друку «Календар «Народної волі», який містив нотатки про

«Вільне слово» як «провокаційну затію охранки», а її редактора «Мальчинського» було названо

співробітником III Відділення. (Про Мальшинського як співробітника III Відділення повідомляв

ще М. В. Клітинников, засланий народовольцями в цей центральний керівний орган політичного

розшуку імперії).

…У своєму відкритому листі «Не знаю до кого», …Мальшинський заперечував свою

безпосередню службу в III Відділенні.


МАРКЕВИЧ Болеслав Михайлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, перекладач. Псевдоніми – Хвиля, Заміський обиватель.

З шляхтянської родини.

Народився в 1822 р. в маєтку батька на теренах Волинської губернії Російської імперії (нині –

Волинська область України).

Помер 18 (30) листопада 1884 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург

РФ).

Закінчив юридичне відділення одеського Рішельєвського ліцею.

Працював чиновником міністерства державного майна (до 1848), чиновником з особливих

доручень при московському генерал-губернаторові (1848-1853), служив в Державній канцелярії і

міністерстві внутрішніх справ (1853-1866), міністерстві народної освіти (1866-1875).

Член Ради міністрів.

Досягши високих посад, був викритий у хабарництві й звільнений зі служби (1875).

Друкувався в газетах «Голос», «Московські відомості», журналах «Російський вісник», «Дитячому

журналі».

Як літератор дебютував перекладами з польської в кінці 40-х рр. XIX ст.

Потім настала черга серії нарисів «Типи минулого» (кінець 60-х рр.), романів «Марина з

Червоного Рога» (1878), «Чверть століття тому» (1878), «Перелом» (1880), «Безодня» (1883), збірника «Повісті та оповідання» (1883), 11-томного «Повного зібрання творів» (1885), «Листів до

графа О. К. Толстого і П. К. Щебальського» (1888).

Перу М. також належать публіцистичні цикли: «З Петербурга» (1863-1875), «З берегів Неви»

(1878-1883).

Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Чехов, М. Катков, М. Кисельова, М. Чехов, Є.

Єфремова, В. Бегічев, М. Владіславлєв та ін.


***

НЕ ПОТУРАТИ ІНСТИНКТАМ

, з політичного кредо Б. Маркевича

Будь-яка національність , якщо потурати її інстинктам, неодмінно прагнутиме спочатку до

автономії, а потім і до повної незалежності.

ВЕСЬ В БІЛОМУ, зі спогадів А. Чехова

З білою чуприною, з білими бакенбардами, весь в білому і білих черевиках, Маркевич був схожий

на статую командора.

У Бабкині Маркевич нудьгував жахливо. Йому бракувало там столичного гамору, тим паче, що і

газети і журнали виходили там не щодня. Аби захопити їх раніше всіх, Маркевич виходив далеко

до лісу і там чекав Микешку, який повертався з пошти, брав у нього газети і, не віддаючи їх

нікому, усамітнювався десь в затишному куточку і прочитував від дошки до дошки.


ТРЕТИРУЄ ПЛІТКАМИ, з листа А. Чехова М. Лєйкіну від 30 січня 1884 р.

Сьогодні в театрі Лентовського йде горезвісний «Чад життя» Б. Маркевича. Якщо дістану квиток, то сьогодні буду в театрі.

«Чад життя» писаний в граді Воскресенську минулим літом, майже на моїх очах. Знаю я і автора, і

його друзів, яких він нещадно третирує своєю пліткою.

РОЗВІНЧУВАВ ДЕРЖАВНУ ЗРАДУ І КОРУПЦІЮ, з книги К. Арсенєва «Критичні етюди»

Цікавий оповідач, прекрасний декламатор, улаштовувач домашніх спектаклів і пікніків, типовий

«чиновник особливих доручень» на всі руки, був прийнятий в аристократичних сферах. В 1875 р.

цій кар’єрі настав несподіваний кінець; його в 24 години звільнили з служби. З’ясувалося, що він

одержав 5 тисяч рублів за те, що «посприяв» відібранню «Санкт-Петербурзьких відомостей» у В.

Ф. Корша й переданню їх в інші руки. Звільнення стало великою сенсацію, особливо з огляду на

те, що за кілька місяців до того, він розмірковував у своїх добутках про «втрату ідеалів», «чисте

мистецтво», «мерзотний матеріалізм» і т. д.

…Ті з його творів, де немає гострої приправи тенденційного висвітлення громадського життя 60-х

і 70-х років, зовсім загубилися в масі журнального баласту, а в тих добутках, які читалися в

чинність сторонніх мистецтву міркувань, художнє, за деякими виключеннями, досить ординарне.

…За визначенням К. К. Арсеньєва, автора, котрий написав про Маркевича найдокладнішу

розвідку, той перетворив роман у «знаряддя регресу». Все, що проповідувалося в передових

статтях «Московських відомостей», знаходило відбиття в добутках Маркевича, причому він

пускав в обіг методи, недозволені публіцистові – перекручене й часом пасквільне зображення

нелюб’язних власнику «Московських відомостей» осіб. Це надавало творам Маркевича

пікантності й знаходило своїх читачів.

Під прозорими псевдонімами він виводив великих державних людей, і середня публіка, яка завжди

цікавиться інтимним життям високопоставлених осіб, накидалася на сенсаційні викриття

Маркевича з тим же жаром, з яким публіка німецька читає Грегора Самарова й інших авторів, що

пишуть романи на сюжети з «сучасної історії».

Якщо вірити його трилогії, котра зовсім мало виправдує свій підзаголовок «Правдива історія», державна зрада охопила в 60-і й 70-і роки не тільки суспільство, але й вищі сфери урядової влади, не виключаючи міністрів і членів Державної ради. Прокурори й жандарми не переслідують, а

захищають крамолу, справники – друзі пропагандистів і т. п. Прогресивна молодь – збори

жалюгідних боягузів, невігласів і дурнів, для яких, за переконанням позитивної особи трилогії

проповідника «сильної влади» Троєкурова – є тільки один шлях напоумлення: батіг.


ХУДОЖНІЙ ВИКЛАД ПЕРЕДОВИЦЬ, з статті С. Лебедєва «Маркевич Болеслав Михайлович»

Маркевич був одним з провідних авторів видань Каткова, нерідко він писав передовиці або ударні

матеріали. Особливу славу принесли йому виступу проти нігілістів, а також співчуваючих ним

літераторів, таких як М. Є. Салтиков-Щедрін і І. С. Тургенєв.

Крім публіцистики, Маркевич займався і белетристикою, працюючи в жанрі антинігілістичного

роману.

Слід відзначити, що політичні пристрасті письменника позначилися і на його творчості. Навіть

доброзичливі до Маркевича критики відзначали, що романи його за суттю є художній виклад

передовиць «Московських відомостей».


КРИТИКУВАВ ТУРГЕНЄВА І САЛТИКОВА-ЩЕДРІНА, з інтернет-сайту rusfil.com

Маркевич виражає «тильний бік» літератури другої половини XIX століття, той бік, який ми не

звикли бачити, не зауважувати й, тим паче, не читати.

Придворний камергер, котрий грав значну роль в аристократичних колах, він постійно друкувався

в «Російському віснику» Каткова й критикував все те, що ми звикли називати справжньою

літературою 60-х – 80-х років – від Тургенєва («адвокат російських нігілістів») до Салтикова-

Щедріна.

…Здається, з дореволюційних часів його не перевидавали, а цікаво було б глянути.


ЗЛОВЖИВАВ ГАЛИЦИЗМАМИ, з рецензії А. Ц. на творчість Б. Маркевича

Творчість М. виражає ідеологію найреакційніших російських поміщиків, котрі протестували

навіть проти реформ 60-х рр., які суперечили її економічним інтересам, і перейшли в політичну

контратаку з початком економічного застою 80-х рр. Поступкою вимогам цієї групи були такі

заходи уряду Олександра III, як створення дворянського банку й інституту земських начальників.

М. зневажає суспільство, яке виникло в результаті «великих реформ», – «шинкаря, що нажився, жида-концесіонера, адвоката, газетяра, професора з прогресистів, урядовця-ліберала» та ін. Він

злобливо знущається з лібералізму людей сорокових років, котрі вимостили шлях нинішньому

повсюдному воцарінню різночинця. Він ненавидить революційну демократію 60-х років,

наділяючи її представників найвідразливішими рисами (нігілісти Левіафанов в «Марині з

Червоного Рога», Іринарх Овцин в «Переломі», терорист Вовк в «Безодні» – в останньому М.

намагався зобразити Желябова).

…Трилогія, на думку автора, мала зобразити процес розпаду російського суспільства… М.

звинувачує у всьому, що сталося, бюрократію, яка «заграє» з революційним рухом і йде «на

приводу» у нігілістів (відразливі образи ліберальних губернатора, губернського прокурора й

навіть державного секретаря!). Ідеалом Маркевича є «дворянський служивий стан», – з одного

боку, землевласницький – з іншого.

Найулюбленіші герої М. – Чемисаров («Типи минулого»), граф Завалевський («Марина з

Червоного Рога») і особливо Троєкуров («Перелом», «Безодня») – феодалізований Печорін, зображений останнім могіканам славного дворянського минулого.

Вся ідеологічна концепція М. являла собою повне перекручення дійсності, – звинувачувати

російське самодержавство другої половини 70-х рр. у лібералізмові було не меншим знущанням

над істиною, ніж ігнорувати ті нещадні розправи, які абсолютизм систематично вчиняв над

авангардом революційної демократії.

Йому властивий вульгарний-прямолінійний розподіл образів на «світлі» і «темні», схильність до

штампованих категорій персонажів. Мова письменника характеризується галліцизмами,

неправильними зворотами, манірністю (кожна глава величезної трилогії постачена двома

епіграфами), пишномовними метафорами та ін.


ІМ’Я СТАЛО ЗАГАЛЬНИМ, з листа І. Тургенєва редакторові «Вісника Європи»

І як подумаєш, із чиїх вуст виходять ці наклепи, ці обвинувачення!? З вуст людини (Маркевича Б.

авт.), яка з «малого малку» – віртуоз, що заслужив репутацію у справі низькопоклонства й

«перекидання», спершу добровільного, а нарешті навіть мимовільного!

Щоправда, йому нема чого втрачати, нема чого боятися: його ім’я стало загальним ім’ям, і він не з

числа людей, від яких можна зажадати відповіді.


«НЕЗАЛЕЖНА ПРЕСА ВСЕ ОДНО, ЩО ВІЛЬНА Б…», з дослідження В. Рудь «Ревний

польський патріот»

Свою місію журналіста й літератора Маркевич бачив у захисті істинно російських охоронних

начал. До т.зв. «вільної преси» він ставився з презирством. Неодноразово публічно називав

лібералів «шахраями пера й розбійниками преси» (ця фраза стала найпоширенішою у наші дні, хоча мало хто знає її автора).

Маркевич грубувато зауважував, що вільної преси бути не може й що «незалежна газета – це

однаково, що вільна б...». З гордістю Маркевич говорив: він є журналістом, повністю залежним від

російської справи.

Характерно, що Маркевич залишався також і ревним польським патріотом. Проте саме в силу

власної «польськості» боровся за повну державну єдність Польщі з Росією, неодноразово

відзначаючи, що сама по собі Польща як держава існувати не може і їй залишається вибирати між

Росією і Німеччиною.

На його думку, підпорядкування Росії позбавило поляків лише того, чого вони самі ніколи не

цінували – державності, зате це забезпечило Польщі економічне процвітання, а самих поляків

зробило привілейованими підданими великої імперії.

Приєднання до Німеччини знищило б сам дух і сутність «польськості».


МІЙ ПРИМХЛИВИЙ ГЕНІЙ, вірш О. Толстого, присвячений Б. Маркевичу

Ты прав: мой своенравный гений

Слетал лишь изредка ко мне;

Таясь в душевной глубине,

Дремала буря песнопений.

Меня ласкали сон и лень,

Но, цепь житейскую почуя,

Воспрянул я – и, негодуя,

Стихи текут. Так в бурный день,

Прорезав тучи, луч заката

Сугубит блеск своих огней,

И так река, скалами сжата,

Бежит сердитей и звучней!


НЕ ТУРБУЙТЕСЬ – ВИКАЖЕ, епіграми Д. Мінаєва

М

Не дается боле слава

Бедной музе,

И она, впадая в детство,

Избрала плохое средство

Отличиться перед россом

Обстоятельным доносом.


Б. М.

На днях, влача с собой огромных два портсака,

Приплелся он в вокзал; с лица струился пот…

«Ему не донести!» – вкруг сожалел народ,

И только лишь какой-то забияка

Сказал: «Не беспокойтесь – донесет».

МАЦКЕВИЧ Давид Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, критик, цензор.

З дворянської родини.

Народився в 1816 р. у Волинській губернії Російської імперії (нині – Волинська область України).

Помер 25 листопада (7 грудня) 1859 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-

Петербург РФ). Похований на Смоленському цвинтарі.

Отримав домашню освіту.

Працював чиновником Волинського губернського правління, подільського і волинського

тимчасових військових губернаторств (1829-1832), київського військового, подільського і

волинського генерал-губернаторств (1832-1837), молодший помічник правителя канцелярії

волинського цивільного губернатора (1837-1838), Департаменту духовних справ іноземних

сповідань у Петербурзі (1838-1839), старшим помічником столоначальника Департаменту освіти

(1839-1850), цензором Київського (1851-1857) і Петербурзького (1857-1859) цензурних комітетів.

Друкувався в газетах «Київські губернські відомості», «Північна бджола», «Санкт-Петербурзькі

відомості», журналах «Сучасник», «Бібліотека для читання», «Додаток до «Журналу міністерства

народної освіти», «Ілюстрації».

Як літератор дебютував в журналі «Бібліотека для читання» нотатками «Прогулянка до Ревеля і

Гельсінгфорса» (1846).

Потім настала черга нарисів «Святогорський монастир і сільце Михайлівське» (1848), «Дорожні

нотатки. Грузино. Новгород. Боровичі. Устюжна» (1851), «Про життя і державні заслуги

Балашева», «Живописець де Лаберж» (обидва – 1847), «Ватто і Ланкре» (1849), «Про живопис у

Німеччині» (1848), «Про походження живопису олійними фарбами» (1849), «Нотатки про жінок»

(1850), «Київські аркуші» (1851), «Живописець Гольбейн» (1855).

Наш земляк – автор книги «Дорожні нотатки» (1856).

Посмертно вийшла ще одна його книга «Живопис Франції» (1860).

Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Гончаров, В. Зотов, А. Краєвський, І. Панаєв, В.

Булгарін, В. Гаєвський, А. Норов, О. Вісковатов та ін.


***

САМОДЕРЖАВНІСТЬ ІМПЕРІЇ,

з політичного кредо Д. Мацкевича

Імперія Російська управляється на твердих підвалинах позитивних законів, установ і статутів, започаткованих самодержавною владою.

ЗАСВІДЧУЮ МОЄ ШАНУВАННЯ, з листа І. Гончарова Д. Мацкевичу в січні 1858 р.

Петербург

Ось і візит до Вас, поважний Давиде Івановичу, проте особою своєю турбувати Вас не стану, а

тільки залишу мою статтю для дитячого журналу «Пролісок», з покірним проханням переглянути, підписати і вручити тому, кого пошлють з друкарні Куліша: він прийде годині о 6.

Вибачте, що турбую Вас, і засвідчую Вам моє шанування і відданість.

І. Гончаров.


ВИПРАВЛЕНЬ НЕ ВНІС, до історії виходу статті М. Добролюбова «Що таке обломовщина?»

Стаття «Що таке обломовщина?», будучи одним з найблискучіших зразків літературно-критичної

майстерності Добролюбова, широти й оригінальності його естетичної думки, мала в той же час

величезне значення як програмний суспільно-політичний документ. У ній всесторонньо

аргументувалася необхідність швидкого розриву всіх контактів, котрі історично склалися, російською… демократією з ліберально-дворянською інтелігенцією, опортуністична і об’єктивно-

реакційна суть якої розглядалася Добролюбовим як ідейна обломовщина, як показник і

безпосередній наслідок розкладання правлячого класу, як головна небезпека на даному етапі

визвольної боротьби.

Вперше вона біла опубліковане в «Сучаснику» за підписом Н-бов (1859).

Рукопис не зберігся, але про найважливіші її варіанти… можна судити з п’яти друкарських гранок

тексту, що знаходяться нині в Пушкінському будинку. Саме ці гранки, послані з друкарні

«Сучасника» цензорові Д. І. Мацкевичу 3 і 5 травня 1859 р., дозволені були ним до друку без

всяких змін.

…Цензорська коректура статті з дозвільними підписами цензора Д. І. Мацкевича зберігається в

ІРЛІ. Судячи з поміток, два перших аркуші були послані цензорові 3 травня, а три останніх – 5

травня. Розбіжності між текстом коректури, залишеному цензором без змін, і текстом

«Сучасника» мають стилістичний характер і, очевидно, витікають з авторської правки, здійсненої

за іншим екземпляром коректури, який до нас не дійшов.


ОТРИМАВ СТРОГЕ ЗАУВАЖЕННЯ ВІД УРЯДУ, з рецензії О. Балакіна на книгу Н. Хохлової

«Андрій Миколайович Муравйов – літератор»

Іноді помітно, що Хохлова ставиться до героя своєї книги неупереджено. Так, вона лише побіжно, у виносці, згадує про донос Муравйова на вірш В. Гюго «Красуні» у перекладі М. Д. Деларю, завдяки якому вибухнув скандал, а цензора О. В. Микитенко на вісім днів посадили на гауптвахту.

Говорячи ж про дотепну і єхидну рецензію Добролюбова в «Сучаснику» на одну з пізніх книг

Муравйова, в якій містився прозорий натяк на гомосексуальні пристрасті її автора, дослідниця

цитує його лист, де він «з гіркотою та обуренням» пише, що за нього «ніхто не заступився». Тут

би слід було сказати, що Муравйов заступився за себе сам, направивши в урядові сфери скаргу, наслідком якої стало оголошення цензорові «Сучасника» Д. І. Мацкевичу «строгого зауваження».


ВІРШІ МАЮТЬ ПОДВІЙНИЙ СЕНС, з коментарів до другого тому «Повного зібрання творів»

М. Некрасова

У пору, коли в обох столицях гучно віталися й обговорювалися майбутні «великі» реформи, поет

звертається до Росії з болісним запитанням, намагаючись зрозуміти глибинні процеси життя

країни.

…Некрасов намагався опублікувати вірші в жовтневому номері «Сучасника» за 1858 р., проте

цензура не пропустила їх. Цензор Д. І. Мацкевич доповідав: «Вірші ці містять в собі подвійний

сенс, котрий цензурний комітет не може собі цілком пояснити. Тому й потрібно передати …на

розгляд Головного управління цензури».

На підставі рапорту цензора голова Цензурного комітету І. Д. Делянов 14 жовтня 1858 р. писав в

Головне управління цензури: «Оскільки цей вірш, змальовуючи в перших двох строфах дуже

гучними словами діяльність наших столиць, …якесь безрадісне становище решти Росії, подане в

подальших строфах, може стати, на думку комітету, приводом для різного непристойного

тлумачення, то С.-Петербурзький цензурний комітет вважає необхідним представити цей вірш на

висновок Головного управління цензури».

Головне управління публікацію віршів заборонило.


ДВОЗНАЧНІСТЬ НЕ ПРИПУСТИМА, з дослідження Н. Катерлі «Крізь морок буття»

З Москви приїхав Полікарпов і на перевиборах в Будинку Письменників заявив наступне: роман

Є. Катерлі «Некрасов» написаний неправильно. В романі показані не тільки геніальні, але й слабкі

сторони великого російського поета.

…Для мами розгром її улюбленого роману, який прозвучав з вуст відповідального працівника ЦК

ВКП(б), став справжньою драмою. Вона була зломлена, вважаючи, що відтепер «Некрасов» ніколи

не вийде окремою книгою. Пам’ятаю її горе в ті дні, пам’ятаю, як, ламаючи себе, вона

спотворювала текст, вставляючи туди тенденційні шматки, в яких Некрасов – у цілковитій згоді з

Чернишевським і Добролюбовим – закликав Русь до сокири.

Перечитуючи зараз виданий після переробок роман, я думаю: чи не тоді, після високого

рознесення, вписана в текст сцена з цензором Мацкевичем?

«Цензор із задоволенням викреслював явно непристойні рядки. Наприклад...

Звозили хліб

Зганяли худобу.

Прокляття, стогони й молитви

Носилися в повітрі...

Чому «прокляття»? Кому прокляття? Якщо ворогові, то так і скажи, що йому, тому що може вийти

двозначність, а двозначність, коли вона відноситься до вищих осіб, в літературі неприпустима».


ТЕКСТ ЖОРСТОКО ПОСТРАЖДАВ, з «Автобіографії» М. Костомарова

Цей цензор (Мацкевич Д. – авт.) затирав червоними чорнилами особливо ті місця, котрі могли б

здатися незручними для читання молодим дівчатам. Пісні ці (зібрані на Волині – авт.) жорстоко

постраждали і хоч були надруковані, проте я залишився вкрай незадоволеним такого роду

виданням зібраних мною народних пам’яток.


ПОЧАСТИ НАВІТЬ ДУМКА ВТРАЧАЛАСЬ, з розвідки І. Шульги «Історія та етнографія

саратовських українців у творчості М. І. Костомарова»

Спільна співпраця Миколи Костомарова і Данила Мордовцева в Саратові була недовгою, проте

дуже плідною. Яскравим прикладом тому є вихід у світ першої книжки, яка надрукована

українською мовою в Саратові «Малоруський літературний збірник». Ініціатором його був сам

Мордовцев, але, безумовно, що ідея з’явилася завдяки знайомству з Костомаровим.

До збірника ввійшли три роботи Д. Л. Мордовцева: «Козаки і море» (в передмові до твору автор

доводить необхідність і окремість української мови від російської), «Досвід перекладу українських

повістей Гоголя на малоруське наріччя», «Чотири варіанти малоруських казок» (одна з яких

записана за проханням М. І. Костомарова в слободі Данилівка). А також костомарівські «Народні

пісні, зібрані в західній частині Волинської губернії» і кілька віршів ранньої епохи його

письменництва.

Як пише в своїй автобіографії видатний історик: «Прийшла черга і пісням, зібраним колись у

Волинській губернії, я передав їх Мордовцеву для друкування в «Малоруському збірнику», котрий

він тоді замислив». На жаль, цензор Мацкевич, котрому Мордовцев послав мій рукопис,

обійшовся з піснями вандальським чином – все, що йому не подобалось, він викреслював, не

звертаючи уваги на те, що втрачалась думка…


ВОРОЖІСТЬ ДО ВСІХ КНИГ, з «Щоденників» О. Нікітенка

27 жовтня 1855 року

Говорив з графом (Блудов Д. – авт.) про цензуру і, зрозуміло, не щадив її.

– У нинішніх цензорів, – сказав я, – природжена ворожість до всіх книг, окрім однієї, яку вони

шанують надзвичайно високо.

– Яка ж це книга? – запитав граф.

– Книга прибутково-видаткова, – відповів я, – де вони розписуються в отриманні платні.


ПАТРІОТИЗМ «РЕГІОНАЛЬНИМ» НЕ БУВАЄ, з розвідки О. Міллера «Засвоюючи логіку

націоналізму»

Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства в 1847 р. влада доволі уважно спостерігала за

проявами «малоросійського сепаратизму». Але цей сепаратизм вона розуміла в традиційних, не

націоналістичних категоріях. Це добре видно з матеріалів канцелярії міністра народної освіти

стосовно Головного управління у справах цензури, які відклалися в 1853-1854 pp. у зв’язку з

конфліктом між київським цензором Д. Мацкевичем та київською Тимчасовою комісією для

розгляду древніх актів з приводу видання «Літопису гадяцького полковника Григорія Граб’янки».

Цензор вважав, у відповідності до первісних планів уряду, який заснував цю комісію, що «головна

мета заснування її (комісії – авт.) полягає в обнародуванні не актів, котрі доводять окрему

історичну самобутність Малоросії, а присутність російського елементу в повернених від Польщі

губерніях». Д. Мацкевич нагадував також, що в зв’язку зі справою Кирило-Мефодіївського

товариства вийшло розпорядження не дозволяти передруковувати раніше дозволені твори Тараса

Шевченка, Пантелеймона Куліша і Миколи Костомарова, оскільки «в цих творах автори

намагаються показати минуле становище України в вигідному світлі у порівнянні з нинішнім і

розпалити жаль за втраченою старовинною вольницею».

Чиновник з особливих доручень Волков погоджувався з Д. Мацкевичем, вказуючи в доповіді

міністру народної освіти Сергію Уварову, що «малоросіяни ніяк не можуть забути ні своєї

Гетьманщини, ні своєї козацької свободи, ні своїх прав, ними втрачених». У свою чергу С. Уваров

у листі міністру внутрішніх прав від 27 квітня 1854 p. нагадував височайше повеління від 1847 р.,

«щоб письменники міркували можливо обережніше там, де справа йде про народність або мову

Малоросії і інших підвладних Росії земель, не даючи любові до батьківщини переваги над

любов’ю до вітчизни – Імперії, виганяючи все, що може шкодити останній любові, особливо про

колишній, ніби-то незвичайно щасливе становище підвладних племен». Таким чином, на всіх

рівнях імперської влади, від царя до рядового цензора, «малоросійська осібність» розглядалося

найперше як прояв «місцевого регіонального патріотизму», як своєрідний пережиток старовини, приречений відійти в минуле, проте не як початок модерного українського націоналізму, яким

насправді була діяльність Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова й інших українських

активістів цього покоління.

Конфлікт отримав своє відбиття в російській пресі.


МАЧТЕТ Григорій Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник.

З дворянської родини. Син, Мачтет Т., – поет.

Народився 3 (15) вересня 1852 р. в м. Луцьку Волинської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр Волинської області України).

Помер 14 (27) серпня 1901 р. в м. Ялті Таврійської губернії Російської імперії (нині Автономна

Республіка Крим України).

Навчався в Немирівській і Кам’янець-Подільській гімназіях.

Працював учителем в Могилеві і Кам’янець-Подільському (1870-1872), поденником в

землеробській комуні В. Фрея в США (1873), редактором «Газети О. Гатцука» (1890-1896), керуючим справами Волинського губернського акцизного управління (1896-1900), чиновником

Міністерства фінансів у Петербурзі (1900-1901).

Друкувався в газетах «Тиждень», «Волинь», «Московські відомості», «Воля», «Одеський вісник»,

«Газета О. Гатцука», журналах «Вітчизняні нотатки», «Вперед!», «Спостерігач», «Північний

вісник», «Світ божий», «Російська думка».

Як літератор дебютував замітками в газеті «Воля» (1872).

Потім настала черга віршів «Акровірш волі», «Я не грізний цар» (обидва – 1873), «Закатований

тяжкою неволею» (1876), «Плавець», «Там і тут» (обидва – 1890), нарису «Дорожні картинки.

Німеччина» (1874), оповідань «Громадська справа», «Друга правда» (обидва – 1883), «Ми

перемогли» (1884), «Сон одного засідателя» (1885), «Жид» (1887), «Перший гонорар» (1890),

«Перший урок» (1894).

Наш земляк – автор повістей «Людина з планом», «З неповоротного минулого» (обидві – 1886),

«Блудний син» (1887), «Два типи» (1898), роману «На світанку» (1892).

Його перу також належать книги «Повісті і оповідання»(1887), «Білим світом» (1889), «Останні

оповідання і Листи з Гонолулу» (1902).

З владою стосунки в М. не складалися ще з юності. Його за співчуття польським повсталим

виключили з Немирівської (1865), а за ідеологічне зіткнення з інспектором – з Кам’янець-

Подільської (1868) гімназій.

За участь у підготовці втечі з камери попереднього ув’язнення двох політв’язнів, революціонерів-

народників С. Ф. Ковалика і П. І. Войнаральського. заарештований (1876). Відсидівши майже два

роки в Петропавловській фортеці, потрапив у заслання м. Шенкурськ Архангельської губернії

(1878). Звідси за спробу втечі переведений до Якутії (1879). Завдяки клопотанню друзів його доля

була «пом’якшена»: Мачтета вислано в місто Тюкалинськ Тобольської губернії (1879), а потім

переведено в Ішим (1880). Після звільнення (1885) жив під негласним наглядом поліції у Москві

(1886), Одесі (1887-1896), Зарайську (1896-1897), Житомирі (1897-1900), Петербурзі (1900-1901).

Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Пчілка, Л. Українка, М. Обачний, Л. Толстой, М.

Некрасов, Л. Старицька-Черняхівська, І. Савваїтов, М. Михайловський, Д. Любовцев, Д.

Сильчевський, В. Дебагорій-Мокрієвич, Г. Успенський та ін.


***

БУТИ ГРУНТОМ

, з життєвого кредо Г. Мачтета

Бути грунтом для нових людей і грізним пророцтвом наступних доблесних днів.

ОСТАННЄ ПРОЩАЙ, з вірша Г. Мачтета «Замучений тяжкою неволею»

Замученный тяжкой неволей,

Ты славною смертью почил...

В борьбе за народное дело

Ты буйные кости сложил...

Служил ты немного, но честно

Для блага родимой земли.

И мы, твои братья по духу,

Тебя на кладбище снесли.

Наш враг над тобой не глумился...

Кругом тебя были свои...

Мы сами, родимый, закрыли

Орлиные очи твои...

Не горе нам душу давило,

Не слезы блистали в очах,

Когда мы, прощаясь с тобою,

Землей засыпали твой прах, –

Нет, злоба нас только душила!

Мы к битве с врагами рвались

И мстить за тебя беспощадно

Над прахом твоим поклялись!

С тобою одна нам дорога:

Как ты – мы в острогах сгнием...

Как ты – для народного дела

Мы головы наши снесем;

.....................................................

Но знаем, как знал ты, родимый,

Что скоро из наших костей

Подымется мститель суровый,

И будет он нас посильней!


РОДОМ БРИТАНЕЦЬ, з передмови до книги «Поети-демократи 1870-1880-х років»

Рід Мачтетів походив з Англії, де свого часу якийсь Манстед завербувався в армію Карла XII. Під

її прапорами артилерист Манстед вступив до Росії і в знаменитій Полтавській битві потрапив у

полон. Це вирішило його подальшу долю: через поранення він був залишений в Малоросії, де

одружувався на українці.

Батько Мачтета, всупереч сімейній традиції, вважав за краще військовій кар’єрі штатську –

закінчив Київський університет і, оженившись, посів посаду судді повіту в Луцьку.

БУВ У ЗАХВАТІ, зі спогадів Л. Старицької-Черняховської

Наприкінці 90-х років до Києва почав наїздити наш незабутній друг Григорій Олександрович

Мачтет, він цікавився і українськими справами, і українською літературою, познайомився з Лесею, дуже вподобав і її, і її талант. Раз для спроби попросив він Лесю написати йому вірш російською, і

Леся заради жарту подала йому російський вірш.

Мачтет був в захваті від нього.


ЖИВ У НЕСТАТКАХ, з нарису Н. Пушкар «Мачтет Григорій Олександрович»

У Сибіру письменник зустрів своє перше велике кохання. Олена Петрівна Медведєва, дочка

титулярного радника, москвичка, колишня цюріхська студентка, відбувала в Ішимі заслання за

участь у «протизаконному товаристві» («Процес 50-ти»). В липні 1880 вони побралися, але щастя

було недовгим. Олена Петрівна хворіла і, щоб підтримати сім’ю, Григорій Олександрович брався

за будь-яку роботу: був підвальним при складі місцевого купця, давав уроки, служив в

Ішимському окружному в селянських справах присутствії.

Олені Петрівні через хворобу (туберкульоз) було дозволено покинути Ішим і жити на Кавказі. В

грудні 1885 року вона виїхала в Кутаїсі, але в дорозі захворіла і в травні наступного року померла

у Москві.

Під час перебування на Україні Мачтет познайомився і заприятелював з літературним осередком

родини Косачів. В листі до брата Михайла Леся …пропонує до перекладу серед інших авторів і

Мачтета, зокрема його твори «Он і вона», «Й один у полі воїн». Особистій зустрічі Лесі Українки і

Григорія Олександровича завдячує своєю появою чудова імпровізація «Коли квітне нікотіана» –

поетична відповідь Лесі Українки на запитання, чи може вона, Леся, писати російською мовою.

Одному з його віршів, написаному ще 1876 року після похорону революціонера-народника

П.Ф.Чернишова, судилося довге життя. «Останнє прощай» анонімно опублікував за кордоном

журнал «Вперед»; твір довго приписувався П. Л. Лаврову. Широко відомим він був під іншою

назвою – початковим рядком: «Замучений важкою неволею».

В кінці 1890-х років Мачтет часто виступав з фейлетонами в Житомирській газеті «Волинь». Він

все ще був під негласним наглядом поліції, йому заборонено жити в Петербурзі. В другому шлюбі

мав двоє дітей – доньку Тетяну і сина Тараса. Сім’я жила в нестатках, служба висотувала всі сили, вимагала великого нервового напруження, майже не залишаючи часу для творчості.


ПРОЧИТАЙТЕ МАЧТЕТА, з листа А. Чехова О. Маслову від 7 квітня 1888 р.

Добродію Олексію Миколайовичу!

Мені здається, ці літературні такси (мені здається, що такси, довготілі, коротконогі, з гострими

мордами, являють собою мішанину дворняг з крокодилами; московські редактори – це помісь

чиновників-професорів з бездарними літераторами) – отож, мені здається, що ці такси, натхненні

своїм успіхом і лакейськими похвалами своїх лизоблюдів, створять поруч з собою цілу школу чи

орден, котрий зуміє спотворити до невпізнанності ті літературні смаки й погляди, якими з сивої

давнини, ніби калачами, славилась Москва. Прочитайте Ви Мачтета, вихованця цієї школи, який

нині користується в Москві шаленим успіхом, прочитайте фейлетони «Російських відомостей», і

Ви оціните моє занепокоєння.

А. Чехов.


МАЛО НЕ ПЛАКАЛА, уривок з повісті М. Олiйника «Леся»

Бувало, сходилися на квартиру до Косачiв незнайомі Лесі юнаки та дівчата.

– Перепаде нам вiд Ольги Петрiвни, як прийде та довiдається, – застерiгала Ганна Iванiвна.

Олена Антонiвна на це не зважала. Щонедiлi в однiй iз кiмнат збирався гурт молодi. Гостi дiлилися новинами, читали вiршi, а потiм грали на фортепiано, спiвали. Особливо часто звучали

«Варшав’янка» i «Сміливо, товариші, в ногу».

– Зараз є нова гарна пiсня, – сказала якось Олена Антонiвна i стиха проспiвала: – «Замучен

тяжелой неволей...»

Нiхто з присутнiх не знав пiснi. Попросили виконати – до кiнця. Тiточка сiла за фортепiано, взяла

кiлька акордiв, нiби пробуючи голос, а потiм вдарила по клавiшах. Кiмнату сповнила велична

мелодiя, в яку вплiтався голос Олени Антонiвни.

Коли вона закiнчила, всi деякий час сидiли мовчки, полоненi трагiчним змiстом пiснi.

– А знаєте, хто написав її? Наш земляк, лучанин, – з гордiстю мовила Олена Антонiвна.

– Он як! Хто ж вiн, де тепер?

– Син мирового суддi – Григорiй Олександрович Мачтет...

Всi були враженi, слухали, затамувавши подих.

Слухала й Леся. В її уявi вимальовувався каземат – вiн чомусь був подiбний до пiдземелля

Луцького замку, i худий змучений студент Чернишов, якого закатували за те, що подав голос на

захист правди... Страшним сном проходила перед Лесею похоронна процесiя, попереду якої

робiтники і студенти несли труну з тiлом замученого товариша. Вони твердо ступали бруківкою, зi стиснутими кулаками i гнiвом в очах. Їм наказували розiйтись, погрожували, а вони крокували і

крокували...

I тодi вперше, спочатку несмiливо, а дедалi дружнiше, залунала пiсня:

Замучен тяжелой неволей,

Ты славною смертью почил...

В борьбе за народное дело

Ты голову честно сложил...

Заспiвував кароокий, у форменому костюмi студент, який iшов у перших рядах. Сотнi людей

пiдхоплювали пiсню, несли її, мов знамено. А вона – повiльна, не дуже голосна – жахала

жандармiв, хитала старi мури, закликала до боротьби. З провулкiв виходили ще й ще люди, приєднувалися до процесiї.

С тобою одна нам дорога:

Как ты, мы в острогах сгнием,

Как ты, для народного дела

Ми голови наши снесем...

Лютували охоронцi порядку. Мов пси, кидалися жандарми на людей, намагалися зупинити натовп.

Ось вони перетнули вулицю, зробили кiлька залпiв у повiтря. Демонстранти скiнчили пiсню, звернули до провулку. I пiшли грiзною мовчазною лавою.

На цвинтарi, коли труну опустили до могили, в морознiй тишi чiтко, надривно звучав голос

Мачтета – друзi клялися вiдплатити ворогам...

– А через кiлька днiв того студента було заарештовано, – закiнчила розповiдь Олена Антонiвна.

Леся мало не плаче, проте тримається, бо ж тiточка зауважила, що плакати не личить, та ще при

чужих.


АВТОРСТВО БЕЗЗАСТЕРЕЖНО НЕ ВСТАНОВЛЕНЕ, з висновку Інституту криміналістики

при прокуратурі СРСР від 1961 р.

Виконана експертиза почерків автографів вірша «Замучений важкою неволею» і самої

кореспонденції, а також автографів передбачуваних авторів даного тексту: листи Г. О. Мачтета, що відносяться до 1877-1879 рр., автографа студента П. П. Вікторова і автографа О. О. Ольхіна.

…Автограф вірша «Замучений важкою неволею», що зберігається у фонді П. Л. Лаврова і

опублікований в 1958 р. в збірці Г. О. Мачтета «Вибране» під виглядом його автографа, писаний

не його рукою, так само як і не рукою Вікторова і не рукою Ольхіна, причому кореспонденція від

12/24 квітня 1876 р. писана почерком не тієї особи, якій належить автограф вірша «Замучений

важкою неволею».

Таким чином, знайдені матеріали не підтверджують беззастережно авторство Мачтета.

МЕЛЬНИКОВ Лука Мартинович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, публіцист, громадський діяч.

З учительської родини. Батько, Мельников М., – педагог.

Народився в 1865 р. в м. Немирові Брацлавського повіту Подільської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Вінницької області України).

Помер, захворівши тифом, в 1922 р.

Закінчив Немирівську гімназію.

Працював редактором газети «Кубанські обласні відомості» (1897-1902), секретарем Єйської

міської управи (1903-1907), редактором-видавцем газет «Єйський вісник» (1907) і «Новоросійське

життя» (1916-1917), пережив революцію і громадянську війну, продовжував службу за нової

влади.

Член підпільної організації «Немирівська ліга».

Член Товариства любителів вивчення Кубанської області.

Член Єйського товариства любителів витончених мистецтв.

М. – автор статей «Цивільні мотиви поезії Т. Г. Шевченка», «Інтелігентний чорноморець 40-х

років (Золотаренко)», «Іногородні в Кубанській області», «Пам’яті В. Г. Бєлінського», «З історії

кріпацтва на Кубані», низки літературознавчих та історичних розвідок.

Першим підняв питання про оцінку творчих зв’язків Шевченка і чорноморського літератора Я. Г.

Кухаренка.

Його перу також належать спогади в книзі «Цензурні порядки минулого часу» (1924).

З владою порозуміння не знаходив: за антиурядову діяльність був заарештований і запроторений

до в’язниці (1886). Багато років жив під таємним наглядом поліції.

Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Подушко, Ф. Гладков, Є. Феліцин, Я. Малама, С.

Руденко та ін.


***

КРАЩЕ НЕ ПРИХОВУВАТИ

, з творчого кредо Л. Мельникова

Правду можна сказати тільки про те суспільство, яке її приховує.

ГІРКИЙ МЕД ЧУЖИНИ, з статті Л. Мельникова «Як бути з іногородніми в козачих областях»

Іногородні не сполучені навіть в якусь бодай примітивну громадську організацію, котра б давала

їм легальну можливість, принаймні, хоч власними засобами і силами, поклопотатися про свої

інтереси: відкрити школу, найняти лікаря тощо.

ПЕРЕЛОМНИЙ РІК, з нарису І. Найдьонової «Невідомі оповідки про відомих людей»

У 1889 році Лука Мельников приїхав до Єйська. Йому вдалося одержати місце домашнього

вчителя в лікаря Костянтина Кухановича, який знаходився під наглядом поліції. Мельников

навчав двох його дітей та дітей купця Чеботарьова. Щоправда, навчав, не маючи на те права.

Батьки платили добре, і можна було існувати безбідно.

Але коли поліцмейстер Єйська осавул Бабич зажадав від Мельникова документи на право

займатися навчанням, той зайнявся... торгівлею. Він жив в Таганрозі, потім повернувся до Єйська, зупинився в будинку свого померлого тестя священика Василя Скидана – по Воронцовському

проспекту. Торгував то швейними машинками в магазині Зінгера, то книгами (магазин утримувала

дружина).

Крім комерційної діяльності, Лука продовжував підробляти репетитором в багатих будинках..., завів знайомство і подружився з братом поета Івана Подушка – Адріаном, спілкувався з

піднаглядним Куцевичем, Санжуровим, лікарем Мозголевським.

...Рік 1897-й став для Мельникова переломним. Наказний отаман Кубанського козачого війська

генерал-лейтенант Я. Малама викликав його до Катеринодару і призначив редактором офіційної

частини «Кубанських обласних відомостей». Він зобов’язав Мельникова ...висвітлювати недоліки

і упущення місцевого самоврядування, друкувати статті з питань господарювання з урахуванням

клімату, географії і звичаїв населення, поміщати матеріали про козачий побут і військову службу.

Малама надав йому право випускати газету без попередньої цензури. Невідомо чому Мельников, який перебував під поліцейським наглядом, раптом був призначений редактором...

ДОШКУЛЯЛИ ДРІБНИМИ ПРИЧІПКАМИ, зі спогадів Л. Мельникова

Під час зустрічі з Маламою, з нагоди призначення мене на посаду редактора, він сказав мені, що

він прихильник гласності, що він бажає, щоб газета заглядала по можливості у всі куточки

місцевого життя, освітлюючи його потреби і указуючи засоби до задоволення їх; проте разом з

тим він просить мене уникати всякої полеміки, оскільки полеміка не відповідає офіціозу.

Слово «полеміка» я зрозумів тоді в звичайному, вузькому, сенсі цього терміну; але скоро

виявилося, що під «полемікою» Малама мав на увазі, головним чином, свого роду викриття

місцевих властей, котрі надходять від станичних кореспондентів.

Головним же чином Я. Д. напирав на необхідності статей з сільського господарства, особливостей

місцевого клімату, топографії і населення, переважно, козачого; бачив також необхідність в

статтях із спеціальних питань козачого побуту і служби. На завершення сказав, що він передає

ведення газети на мій розсуд і розуміння, що утруднювати мене в цьому відношенні він не

припускає, особливо що стосується літературного і загального відділів.

Ці останні слова означали, ...що мені увірене не лише редакторство, а разом з тим і цензурування

газети.

...У квітні 1901 року в С.-Петербурзі, при головному управлінні у справах преси, була утворена, під головуванням редактора «Урядового вісника», поета К. К. Случевского «комісія з перегляду

діючих правил про видання губернських і обласних відомостей; для участі в цій комісії були

викликані редактори 15-16 найзмістовніших губернських відомостей, серед яких і я.

Не вважаючи потрібним (і корисним) приховувати свої думки з питання про стан і завдання

губернських відомостей, я, мабуть, звернув на себе увагу своїми «вільними думками» членів

комісії з числа ради головного управління у справах преси. Припускаю це тому, що Головне

управління преси, котре не звертало ніякої уваги на «Кубанські відомості» стало виявляти до них

досить наполегливу цікавість.

Первинно це були порівняно дрібні причіпки з приводу передруку на теми, Головним управлінням

у справах преси заборонені: критика дій поліції і будь-які згадки про графа Толстого...


ЗАУВАЖУЄМО, з офіційного повідомлення в газеті «Кубанські обласні відомості» від 14 грудня

1901 р.

Головне управління у справах преси визнало необхідним зробити зауваження за невиконання

одного з циркулярних розпоряджень Головного Управління редакторові неофіційної частини

«Кубанських обласних відомостей» Л. М. Мельникову.


В ТЕКСТІ ВЖИВАЛАСЯ БУКВА «І», з листа Головного управління у справах преси Я. Маламі

від 2 березня 1902 р.

На підставі ВИСОКОГО веління, що надійшло в 18/30 день Травня 1876 року і повідомленого

Панам Губернаторам в циркулярі Головного Управління у справах преси від 23 Червня 1876 року, за №3570, друкування творів витонченої словесності на малоруському наріччі дозволене лише за

тієї умови, щоб у них не було ...ніяких відступів від загальноприйнятого російського правопису і

щоб дозвіл на друк такого роду творів давалося не інакше, як після розгляду рукописів в

Головному Управлінні у справах преси.

Тим часом в № 28 «Кубанських обласних відомостей» за поточний рік надруковано фейлетон під

заголовком «Ылько», велика частина якого викладена по-малоросійськи, причому допущено

відступ від загальноприйнятого російського правопису вживанням в тексті букви «i» там, де слід

було б ставити букву «и».

Зважаючи на викладене, Головне Управління у справах преси має честь звернути увагу Вашого

Превосходительства на те, що згідно вищенаведеному ВИСОКОМУ велінню фейлетон «Ылько» у

жодному випадку не мав бути поміщений на сторінках «Кубанських обласних відомостей» без

попереднього на те дозволу.

З РОБОТИ УСУНУТИ НЕГАЙНО, з листа Г. Голіцина Я. Маламі від 18 травня 1902 р.

Негайно усунути Мельникова від редагування неофіційної частини газети, хоча би при цьому

настала перерва її видання.


З НИМ ЗАКІНЧИВСЯ ПЕРІОД ЖИВОГО СЛОВА, з розвідки І. Лотишева «Сторінки газет – це

наша історія»

На кінець XIX сторіччя у вищих сферах місцевої адміністрації дозріла думка заснувати самостійну

посаду редактора «Кубанських обласних відомостей», не зв’язуючи редактора якимись іншими

поза редакцією обов’язками. Таким звільненим редактором неофіційного відділу з 12 червня 1897

по 1902 рік був Л. М. Мельников. Лука Мартинович займався виключно газетою, причому

працював один. Він був і редактором, і секретарем, і репортером.

За Мельникова, талановитого, прогресивного журналіста, почали свою літературну діяльність

Федір Гладков, письменник Микола Канівецький, краєзнавці А. Дячков-Тарасов, П. Короленко, В.

Сисоєв та інші.

Сам Мельников, не зважаючи на клопітливу редакторську роботу, встигав писати статті, кореспонденції, інформацію з найрізноманітніших тем. За його ініціативою вийшли номери газет, присвячені ювілейним датам О. С. Пушкіна, М. В. Гоголя.

У двох номерах газети за 1901 рік всупереч циркулярному розпорядженню, в якому заборонялося

публікувати повідомлення про приїзд графа Льва Толстого на південь, про зустрічі з ним, Мельников все ж таки надрукував статті «Л. М. Толстой на південному березі Криму» і

«Кореспонденція з Ялти». Редактору зробили офіційне застереження.

19 лютого 1902 року газета помістила статтю вчителя із станиці Родниківська Л. К. Розенберга

«Епізод з доброго старого часу». Головне управління у справах преси в цьому матеріалі угледіло

підрив дворянського стану. З’явилася слушна нагода позбавитися неслухняного редактора. І

Мельникова «усунули» від редагування «Кубанських відомостей».

З його відходом в історії газети закінчився період живого слова.


УКРАЇНСЬКА В ІНФОРМАЦІЙНЕ ПОЛЕ НЕ ВПИСУВАЛАСЯ, з розвідки Ю. Лучинського

«Заборона на мову: «лінгвістичні проблеми» кубанської перси початку ХХ століття»

Мельников своїми необережними висловами привернув до газети підвищену увагу. ...У лютому

1902 року опублікував побутовий нарис з козацького життя під назвою «Ылько», в якому «дійові

особи говорили українською, як це їм здавалося. ...Текст же насправді був хаотичною

мішаниною російського і малоросійського правопису.

Проте Головне управління у справах преси угледіло в цій неписьменній мішанині відступ від

високого веління, яке, до речі, ніде не публікувалося, і забороняло вживати малоросійську

орфографію, так звану кулішівку, якою і не пахло в розповіді, оскільки навіть заголовок «Ілько»

був надрукований російським, а не малоросійським правописом (за кулішівкою треба було писати

«Ілько», а не «Ылько»).

Українофільські загравання у той час коштували дорого, проте в Катеринодарі не відчули загрози, що насувалася. Резолюція Я. Д. Малами з приводу паперу, одержаного з головного цензурного

управління, звучала якоюсь відпискою – «нічого не друкувати малоруським наріччям».

...Побоювання влади мали під собою ґрунт – в 1902 році в Катеринодарі активізувала свої дії

Революційна українська партія (РУП), в якій не останню роль грав С. Петлюра. Листівки на зразок

«Відкритого листа до міністра внутрішніх справ Сипягіна», які з’явилися восени 1902 року, лише

підтверджували наявність «націоналістської загрози».

...У листопаді 1907 р. завідувач Катеринодарською міською бібліотекою Гаврило Васильович

Доброскок подав заяву на ім’я начальника Кубанської області про дозвіл видавати йому

щотижневу газету ...під назвою «Кубанська громада» українською мовою. Це викликало

додаткову підозру з боку канцелярії начальника області, тим паче, що і благонадійністю заявник

не відрізнявся, і українська мова не вписувалася в інформаційне поле Кубані.

...Рішення начальника області було цілком передбачуваним: «Прохання про дозвіл видавати газету

українською мовою під назвою «Кубанська громада» залишено мною без задоволення».


МІХНЕВИЧ Володимир Осипович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, краєзнавець. Псевдонім – Коломенський Кандід.

З дворянської родини. Племінник, Бурлюк Д., – фундатор футуризму на теренах Російської імперії

і СРСР.

Народився 14 (26) січня 1841 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 24 лютого (8 березня) 1899 р. в м. Петербурзі (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований

на Літературних містках Волкового цвинтаря.

Навчався в другій Київській гімназії (1853-1856), закінчив Ніжинську гімназію вищих наук (1856-1860), навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира

(1861-1864).

Працював домашнім вчителем (1863-1864), помічником бібліотекаря петербурзької бібліотеки вел.

Кн. Костянтина Павловича, ведучим журналістом видання «Новини і біржова газета» (1877-1899).

Член Товариства допомоги літераторам, які мають потребу, і вченим.

Друкувався в газетах «Київський телеграф», «Новини», «Петербурзька газета», «Новини і біржова

газета», «Голос», «Тиждень», «Одеські новини», «Петербурзький аркуш», «Діло», журналах «Син

Вітчизни», «Історичний вісник», «Скіпка», «Живописний огляд», «Скалки», «Лелітка», «Бабка»,

«Музичний світ», «Спостерігач», «Жіноча освіта», «Будильник».

Як літератор дебютував в журналі «Лелітка» гуморескою «Сни» (1859).

Потім настала черга фейлетонів і статей «Гендлярі товкучок» (1860), «Історія російського сміху»

(1882), «Російська жінка XVIII століття» (1896), «Елегія недокрівного чоловіка», «Нотатки і

спостереження гулящої людини», «Чіп до «вікна в Європу», «Наші «блукачі» (усі – 1887), «Досвід

філософії російської пиятики» (1888), «Засади істинного патріотизму» (1889), «Трішки запізнала

правда по Гончарова» (1891), «На світанку київської журналістики», «Дрейфусіада» (обидві –

1898), «Історія гри в карти на Русі» (1901).

Наш земляк – автор книг «Літературний світ», «Романи куховарки і Камелії. Оповідання з

петербурзького життя» (обидві – 1869), «Князь Михайло Тверський і татарський погром» (1872),

«Петербург весь на долоні», «Смутні часи» (обидві – 1874), «Гумористичні нариси і шаржі»

(1879), «Варшава й варшав’яни» (1881), «Виразки Петербурга» (1882), «Картинки петербурзького

життя» (1884), «Панночки і панії» (1889), «Історичні етюди російського життя» (1879-1886),

«Чорні дні» (1892), «Історичні нариси та оповідання» (1900).

Його перу також належать романи «В петербурзькому чорториї» (1879), «Москвичка» (1891).

Свою бібліотеку і дві третини майна заповів Літературному фонду.

«Виразки Петербурга» нашого земляка перевидані у Санкт-Петербурзі (2003).

Серед друзів та близьких знайомих М. – Л. Толстой, М. Лєсков, А. Чехов, Д. Аверкієв, М. Ге, І.

Дурново, П. Котляревський, В. Немирович-Данченко, В. Острогорський, В. Стасова, Ф.

Стравінський, Д. Мережковський, П. Боборикін, Д. Бурлюк, В. Більбасов, С. Шубінський, І.

Арсеньєв, О. Крюков та ін.


***

НАЙЖАХЛИВІША ПОТВОРНІСТЬ

, з громадянського кредо

В. Міхневича

Малолітній злочинець – найжахливіша потворність і найзлоякісніше хворобливе явище!

ПЕТЕРБУРГ XIX СТОЛІТТЯ – ЦЕ КИЇВ НИНІШНІЙ, з книги В. Міхневича «Виразки

Петербурга»

Важко перерахувати всі види й форми існуючого в столиці жебрацтва. Це – таємничий світ! Не

можемо, проте, не згадати … ще про одне, мабуть, найобурливіше і таке, що найбільше потребує

турботи, виду жебрацтва. Говоримо про жебраків-дітей, котрі складають… значний відсоток в

масі столичного жебрацтва. Ці нещасні малолітки, обірвані, холодні й голодні, які падають під

ноги перехожим і невідступно переслідують їх тужливими благаннями подати «копієчку»… – на

жаль, зустрічаються в Петербурзі мало не на кожному кроці.

Найгірше те, що вони – жертва наймерзеннішої експлуатації з боку своїх безсердечних батьків, а

ще частіше – особливих промисловців. Є фахівці, які мають таких жебраючих хлоп’ят десятками і

виганяють їх старцювати, як на роботу. Годі й говорити, що жалюгідні діти, котрі залучаються до

жебрацтва з пелюшок, постійно обертаючись в аморальному середовищі своїх рідних та опікунів, терплячи від них грубий гніт, наперед прирікаються на неминучу загибель.

…Значна частина представниць цієї, затаврованої ганьбою групи (повій – авт.) знедолених людей, виступають на терені свого промислу «убогими» в усіх відношеннях. …Жалюгідні

вихованки затхлих горищ і підвалів або напівдикі доньки села, викинуті з нього знову-

таки голодом, на спокусу й деморалізацію міської вулиці, – всі вони стають досяжним і

дешевим надбанням розпусти.

…Не так давно виявлене в Новому Селі кубло, де збувалися бажаючим, за підхожою ціною, неповнолітні дівчатка – майже діти! Відкриття це наробило великого скандалу; звинувачували

господарку кубла і її розпусних спільників-покупців, звинувачували поліцію за недогляд; проте

ніхто не запитав: яким чином нещасні діти могли потрапляти до цього кубла? Адже були ж у них

батьки, принаймні, у деяких з них, і всі дані вказували на безперечну винність батьків або в тому, що викинули своїх дочок на вулицю напризволяще, або ж в тому, що свідомо з корисливою

метою прилаштували їх в гостинне кубло.

…Якось до рук поліції потрапили дві дівчинки, одна 12-и, інша 13-и років, викриті в промислі

розпустою. Поліція навела про них довідки і – ось що виявилося: незадовго перед цим обидві

вони, на вимогу матерів своїх – жебрачок, промишляли разом жебрацтвом на вулицях й одного

разу увечері «несвідомо» і навіть невідомо з якими, абсолютно незнайомими їм, негідниками

втратили невинність, одержавши за це в нагороду декілька копійок. Прийшовши додому, вони

оголосили про свій несвідомий гріх матерям і вручили їм свій «заробіток», і що ж? – матері не

тільки не жахнулися й не обурилися, а зустріли падіння дочок як бажаний випадок для

примноження джерел свого доходу і напучували їх на прибутковий промисел обома руками...

…Приймаючи дітей «в науку», господарі-майстри керуються виключно одним користолюбством.

За працю дітей-учнів вони нічого не платять і, бажаючи отримати з них якомога більше вигоди для

себе, намагаються, з одного боку, максимально здешевити для себе їх утримання, а з іншого –

підсилити до останнього ступеня їх робочу продуктивність.

…Взагалі, дитяче питання у нас загострилося до крайності, кричить про себе на кожному кроці й

залишається відкритим, без надії на швидке, скільки-небудь задовільне, вирішення.


ДО ЧОГО ПРИЗВОДЯТЬ СЕКСУАЛЬНІ ЗБОЧЕННЯ, з коментарів А. Іконникова-Галицького

На одному процесі, який наробив великого галасу в Петербурзі..., – справа Маргарити Жюжан.

Микола Познанський, шістнадцятилітній хлопець, син жандармського полковника, був знайдений

в ліжку мертвим 18 квітня 1879 р. Смерть наступила внаслідок отруєння морфієм.

Микола Познанський ріс в благополучній, цілком забезпеченій сім’ї, славився хлопцем

життєрадісним і товариським, тому самогубство уявлялося маловірогідним. Підозра у вбивстві

впала на гувернантку дітей Познанських, француженку Маргариту Жюжан.

В ході слідства з’ясувалося, що, не зважаючи на свої сорок років, Жюжан була вельми небайдужа

до вихованця Миколи і, щонайменше років зо два з його чотирнадцяти, перебувала з ним в

недозволенних стосунках. Про це знав господар будинку, полковник Познанський; він навіть знав, якими саме способами немолода пані задовольняє юнацькі жадання: якось випадково, увійшовши

до кімнати Миколи, він застав виховательку й вихованця в позі, яка не залишала сумнівів в

«збоченому», як вважалося в ті пуританські часи, характері їх зв’язку. Проте батько не вжив

ніяких заходів для того, аби покласти край цим неподобствам.

Обертаючись серед цих «друзів» і «подруг», Микола став холонути до Маргарити. Та ж, навпаки, щиро прив’язалася до нього, прагнула супроводжувати його усюди, у тому числі й на вечірки з

друзями. Миколу це дратувало і в той же час тішило. У такій ситуації перебували їх стосунки

напередодні раптової смерті Миколи.

У ніч події Маргарита Жюжан ночувала в кімнаті, суміжній із спальнею померлого; вона могла у

будь-який момент увійти туди та без жодних зусиль додати смертельну дозу морфію до якихось

нешкідливих ліків, які повинен був прийняти Микола перед сном.

Докази проти Жюжан були хисткими; на суді вона змогла справити на присяжних сприятливе враження

своєю скромністю, ніжною прихильністю до покійного й непідробленим відчаєм, викликаним його смертю.

Суд її виправдав, визнавши смерть Познанського наслідком трагічної випадковості.

Цитований Міхневичем щоденник Познанського фігурував на судовому слідстві серед матеріалів, котрі

малюють внутрішній світ і умови життя загиблого.


ЩЕ ГІРШЕ, з статті М. Гаврилової «Звідки беруться петербурзькі таємниці?»

Міркування про розгул злочинності, беззаконня й падіння моралі у наш час давно стало загальним

місцем в гнівних тирадах, які звучать з вуст людей, що сповідають найрізноманітніші принципи.

Воно й зрозуміло: варто розкрити першу газету, що потрапила до рук, варто включити новини, як

очі негайно упираються, а вуха заповнюються всілякими «кримінальними хроніками». Та що там

преса, половина друкованої літературної продукції – детективи та кримінальні бойовики. Та що

там детективи, варто лише вийти на вулицю й уважно оглядітися – суцільні жебраки, повії і добре

ще, якщо терорист не трапиться.

Прихильники вільного ринку й старезні комуністи, імперіалісти й анархісти, атеїсти й адепти всіх

відомих релігій сходяться в одному: так жити не можна. І приблизно три чверті з них

безапеляційно додають: раніше жили краще. Щоправда, не уточнюючи, коли саме: за Ярослава

Мудрого, за царської Росії чи за Сталіна.

Варіанти з Ярославом Мудрим і Сталіним не такі популярні й вимагають спеціального розгляду, а

ось пройтися царською Росією і поглянути на неї очима сучасника ми можемо прямо зараз.

Володимир Осипович Міхневич – солідний журналіст, який працював в петербурзькій пресі

якраз в той час, яки нерідко називають «золотим» часом країни і монархії. Друга половина

дев’ятнадцятого століття: кріпацтво вже відмінили, пишним кольором розцвітає капіталізм, пишуть Тургенєв, Достоєвський, а потім і Чехов.

– Чи не краса? – запитуємо ми.

– Ні в якому разі, – відповідає нам Володимир Міхневич і починає перераховувати все те ж, що й

я трьома абзацами вище: злочинність, падіння моралі, жебрацтво, проституція, додаючи до списку

ще й занепад в літературі, тривожні настрої з приводу терористичних витівок народовольців.

Знайома картина, чи не так?

Втім, присвятивши кожному з пунктів вичерпний документальний нарис, автор передує свою

оповідь оптимістичним вступом. В ньому він пояснює, що хоча в сучасності все дуже погано, не

варто шукати панацеї в минулому. Там усе було ще гірше.


ДАРУНОК ЛІТЕРАТУРНОМУ ФОНДУ, з довідника «Історія Санкт-Петербурга. Будинки»

Ця ділянка між річкою Карпівкою і Пісочною вулицею з середини XIX ст. належала купцеві І.

Балашову, а потім купцеві І. М. Алонкіну. У 1850-х роках на Пісочній звели дерев’яний будинок з

мезоніном. У 1891 році ділянку придбав відомий у той час літератор і журналіст В. О. Міхневич

(автор путівника «Увесь Петербург на долоні»). Для нього архітектором Є. П. Вейнберг

надбудував другий поверх. Такий вигляд будинок № 10 по вулиці тепер уже Професора Попова

має донині.

У 1899 році після смерті Міхневича дві третини ділянки з дерев’яними будовами були передані

Літературному фонду, членом якого був господар.


НАУМОВИЧ Іван Григорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, перекладач, громадський діяч.

З учительської родини.

Народився 26 січня 1828 р. в с. Козлові Камінь-Бузького повіту Австрійської імперії (нині –

Козівський район Тернопільської області України).

Помер 4 (16) серпня 1891 р. в м. Новоросійську Російської імперії (нині – Краснодарський край

РФ). Похований на місцевому цвинтарі; перепохований на Аскольдовій могилі в Києві.

Закінчив Львівські гімназію (1844), духовну семінарію (1848). Прийняв сан священика (1851).

Був уніатським священиком (1848-1885), єпархіальним місіонером у боротьбі з штундизмом

(1885-1889), священиком в с. Борщагівка поблизу Києва (1889-1891), видавцем газет «Руська

правда» (1871), «Руська рада», журналу «Наука» (1883-1903).

Голова просвітницького Товариства в пам’ять ім. М. Качківського (1874),

Депутат Галицького сейму (1861-1866),

Член австрійського Рейхсрату (з 1873).

Член культурно-просвітницького товариства «Галицько-руська матиця» (1848).

Голова Товариства в пам’ять М. Качківського (1874-1877).

Учасник абіссинської експедиції Ашинова (1888-1889).

Друкувався в газетах «Церковні відомості», «Руський вісник», «Руська рада», журналах «Слово»,

«Зоря Галицька», «Наука», «Сільськогосподарські бесіди», «Російський вісник», «Мандрівник».

Як літератор дебютував «Віршем на честь його ясновельможності Михайла Левицького,

митрополита Галицькому» (1848).

Потім настала черга наступних доробків: «Повісті і пісні Івана Н.» (1861), «Золота книжечка для

дітей» (1874), «Твори для народу галицько-руського священика батька Івана Наумовича» (1885),

«Чотири путівники доброго життя: Страх Божий. Мудрість. Тверезість. Праця», «Заповітні

тополі», «Псалтирник. Повість з галицько-руського народного життя», «Як позбутися російському

народу пиятики» , «Про сучасне становище Галицької Руси», «Бесіди Степана Сторазумова про

сільське господарство», «О. Феодор. Повість», (усі – 1888), «Роман Кузьміна» (1888-1889),

«Церковна проповідь і бесіда», «Історичного нарису унії» (обидва – 1889), «Червонна Русь, її

минуле і сьогодення», «Християнські чесноти» (обидва – 1890), «Православні народні календарі»

(1890 і 1891) «Книга для читання з сільського господарства», «Як у простоті живуть люди»

(обидва – 1891), «Сироти» (1894), «Горить! Розповіді» (1897), «Повісті і розповіді з галицько-

руського життя» (1901), «Бесіди пастиря» (1902).

Деякі з його віршів включені в антологію «Поезія слов’ян» (1871).

Перекладав Мольєра, В. Гюго.

Вважав своєю головною метою виховання дітей, заставою якого э правильне виховання батьків, їх

християнська віра, знання історії, господарське вміння. За безпосередньою участю Н. в Галичині

було відкрито понад тисячу сільських читалень, бібліотек, співочих гуртків, братерств тверезості, засновані громадські магазини, сільські ощадно-позичкові каси, кооперативи.

Наш земляк залишався прихильником очищення уніатського обряду від латинського впливу, повернення до слов’янської мови в богослужінні, дотримання постів Східної церкви.

Активно виступаючи проти національної дискримінації австрійською владою корінного населення

Галичини і переконавшись в безплідності спроб реформувати уніатство, став одним з ініціаторів

руху за повернення до православ’я. За це нашого земляка, звинувативши в державній зраді, заарештували і запроторили до в’язниці у «справі Ольги Грабар» (1882). Папа Римський позбавив

неслуха сану і приходу та відлучив від церкви (1882). В результаті Н. перейшов у православ’я і

переїхав до Києва (1885).

Стурбований становищем галичан на рідній землі, репресіями з боку чужинців, Н. розробив план

переселення земляків на Кубань і виїхав оглянути місця майбутніх поселень. І раптово помер.

Існує версія, що його отруїли єзуїти.

Серед друзів та близьких знайомих Н. – М. Драгоманов, І. Вишнєградський, М. Білоус, М. Катков, В. Черкаський, К. Побєдоносцев, М. Гербель, Г. Яхимович та ін.


***

УСІ РІВНІ,

з життєвого кредо І. Наумовича

Перед Всевишнім усі рівні.

ЄДНАЛА АНТИАВСТРІЙСЬКА ТА АНТИПОЛЬСЬКА ПОЗИЦІЯ, за матеріалами Служби

комунікацій Народного руху України

У 70-х роках XIX ст. в українському суспільстві Галичини були два претендуючи на провід

національного руху табори – русофілів і народовців. Єдиним для них була антиавстрійська та

антипольська опозиція, боротьба за визволення. Кращі представники обох течій були першими

національними «будителями» в Галичині і лідерами руського політичного руху, їхні ідейні

нащадки склали основу світської інтелігенції, яка згодом перейняла провід національним рухом.

Але вони висловлювали два різні погляди на майбутнє галицьких українців: тісно пов’язане з

релігійно-монархічними та культурними традиціями середньовіччя русофільство булоспрямоване

на консервацію оберненого в історичне минуле староруського «архетипу»; сформоване під

впливом культурної експансії Наддніпрянської України «народівство» прагнуло консолідації

української нації на всьому етнічному просторі по обидва боки австро-російського кордону.

Обидві течії були представлені паралельними організаціями…

У цій палітрі товариств помітно виділявся Ставропігійський інститут, членом якого був І.

Наумович. Інститут належав до русофільського табору, не мав аналогів у народівському таборі і

визначався як мирянське об’єднання Греко-католицької церкви з широким спектром культурної, наукової, книговидавничої, доброчинної діяльності та правом голосу в собороправному

церковному житті.

Саме як наслідок антикатолицької агітації Ставропігійського інституту пов’язувався перехід на

православ’я села Гнилички на Холмщині, разом з парохом о. І. Наумовичем, за що він був

відлучений від Церкви.

Іван Наумович серед інших найвизначніших політичних й культурних діячів Австрійської

України, таких як – Я. Головацький, І. Гушалевич, В. Дідицький, С. Качала, К. Климкович, А.

Могильницький, А. Петрушевич, М. Устинович – був співробітником «Зорі Галицької», першого

часопису українською мовою в Галичині.

Разом з Павлином Свінціцьким займався перекладами та переробками з інших мов театрального

репертуару першого й єдиного українського театру на Австрійській Україні.

І. Наумович – один з найвідоміших організаторів руху за чистоту греко-католицького обряду та

узгодження його з російською православною літургійною практикою У своїх роботах І. Наумович

обґрунтовував потребу очищення унійної догматики й обрядовості від полонізаційних і

католицьких впливів.

Останні роки жив у Києві, виношував ідею переселення галичан на Кубань.


ЦЕРКВА БЕЗСОВІСНОСТІ НЕ ВЧИТЬ, з брошури архієпископа Никона «Чи християни ми?»

Розповідав мені покійний протоієрей Іван Григорович Наумович, відомий місіонер і видавець

народних книжок: «Якщо найметься робітником німець – йому можна сміливо доручити всяку

справу: чесно виконає і не потрібно за ним дивитися. Якщо ви побачите німця-працівника на

хазяйському полі й запитаєте його про що-небудь, то він відповість вам на питання коротко, не

перериваючи роботи: а якщо здумаєте відвернути його від справи розмовою, він вам скаже: «Я

наймався працювати, а не розмовляти».

Чи не так вчиняють російські працівники? Заговорите з таким у відсутності хазяїна, і він буде

радий з вами розмовляти хоч цілу годину. А робота буде стояти... Скажіть по совісті: чи чесно це?

Чи відповідає духу щирого християнства?

І це, на нещастя, усюди: недарма ж хазяїни фабрик і заводів надають перевагу всяким інородцям, не виключаючи навіть іудеїв, перед своїми, російськими робітниками, особливо на окраїнах Росії...

Та ж нечесність, те ж «несовісне» ставлення до справи, до чужого надбання помічаєш в нас і в

торгівлі: «Не обдуриш – не продаси», а якщо продаси, то баришу не одержиш – це всюди. Візник

вимагає з вас 70 коп., а везе, після переговорів, за 40 коп.; скажіть – чи чесно він вчиняє? Адже він

заміряється обдурити вас, узяти з вас удвічі проти того, що може взяти, і анітрішки йому не

соромно: такий звичай.

Але цей звичай – скажемо прямо – безсовісний! Торговець запитує з вас рубль і віддає за

полтину, а іноді й дешевше: чи чесно це? чи по-християнському? Мужичок продає на базарі сіно: і

в сіно, для ваги, підсипає пісок; а якщо продає сіно не на вагу, а возом, то робить віз

напівпорожнім; баба вливає в молоко воду, підмішує крейду; в масло іноді кладе камінь... так

усього і не перерахуєш: такою різноманітною виявляється безсовісність наша, з якою зрівняється

хіба тільки безсовісність іудеїв: чи не ганебно це? Чи не кривдно для нас, пастирів православної

Церкви? Що ми скажемо у виправдання своїх чад духовних іновірцям, сектантам, тим же іудеям, що кидають в очі докори: «Ось ваші православні що роблять! Їм не можна нічого довірити: все

зіпсують, підмінять, зроблять абияк!». Начебто Церква православна учить такої безсовісності!

Начебто вона схвалює!

…І от що гірко: наші православні нерідко бентежаться такими докорами і, впадаючи в єресі, виправдують себе тим, що там живуть і чесніше, і тверезіше...

Ось до чого ми дожили в недбальстві нашому! Ось – наше християнство!


ІДЕЇ ПОЛОНІЗАЦІЇ З ЙОГО ГОЛОВИ ВИБИЛИ СЕЛЯНИ, з дослідження Є. Гордійчика

«Українські слов’янофіли»

Наумович захопився ідеями полонофільства і навіть намагався спокушати місцеву молодь у

польські ряди. Проте селяни раз і назавжди вибили з його голови польські ідеї. Якось, коли

молодий уніатський священик приїхав у рідне село агітувати вступати в унію, один з простих

селян йому твердо відповів: «Здається, ви – російський здоровань. Вам пристойніше триматися з

рідним народом, ніж слугувати його ворогам».

Немудрі селянські слова вчинили справжній переворот у душі молодого пастиря, після чого він

раз і назавжди вирішив віддати усі свої сили святій справі національного відродження ...народу.


САМЕ ВІН ЗДІЙСНЮВАВ ОБРЯДОВИЙ РУХ, з «Нарисів історії руського руху в Галичині

XIX-XX ст.»

Наскільки саме Терлецький дав поштовх до обрядового руху в Галичині чи ідея вже носилася в

повітрі, з’ясувати поки що не удалося. Проте здійснював її в нелегких галицьких умовах великий

діяч Іван Григорович Наумович.

Його галичани знали ще з часу революції…

…Прослуживши певний час недалеко від Львова, він одержав, нарешті, у 1856 р. прихід у

містечку Перемишляни, де навіть не було будинку священика і довелося поселятися при

«дочірній» церкві в селі Коростне. Тут він прослужив 11 років, тут зі свого приходу почав

«обрядовий рух».

Його діяльність викликала гарячий відгук парафіян, недарма на першій літургії, котру він там

служив, були присутні всього 17 чоловік, а потім до приходу належало вже 800 душ. Ідея

виправлення обряду була підхоплена й іншими священиками і парафіянами, недарма на перших

же виборах у крайовий сейм Наумович був обраний депутатом.


НІКУЛІН Лев Веніамінович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, дипломат. Справжнє прізвище – Ольконицький Лев Володимирович.

Псевдонім – Анжеліка Саф’янова.

З інтелігентської родини. Батько, Ольконицький В., – актор.

Народився 8 (20) травня 1891 р. в м. Житомирі Волинської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 9 березня 1967 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).

Закінчив Одеське комерційне училище (1910), навчався в Сорбонні (1910-1911), закінчив

Московський комерційний інститут (1911-1917).

Працював завідувачем літературною частиною кіноательє «Біофільм», в Культосвіті і

політорганах Червоної Армії і Балтійського флоту, на дипломатичній роботі, директором

Челябінського обласного книжкового видавництва.

Лауреат Державної премії СРСР (1952).

Один з фундаторів журналу «Іноземна література».

Друкувався в газетах «Кримський вісник», «Вісті», «Правда», журналах «Дон», «Селянка»,

«Вогник», «Радянський воїн», «Робітниця».

Як літератор дебютував віршами в газеті «Кримський вісник» (1910).

Потім настала черга прозових творів: «Зрадник» (1914), «Чотирнадцять місяців в Афганістані»

(1923), «Ніяких випадковостей» (1924), «Таємниця сейфа» (1925), «Бацила щирості» (1926),

«Банний лист», «Ні з того, ні з сього», «Привиди Арбатського ринку», «Ад’ютанти господа бога»

(усі – 1927), «Час, простір, рух» (1933), «Урал Південний» (1943), «Відгадувач думок» (1948),

«Росії вірні сини» (1950), «Московські зірки» (1954-1957), «Мертві брижі» (1965).

Перу нашого земляка також належать книги «Люди російського мистецтва» (1947), «Федір

Шаляпін» (1954), «Чехов. Бунін. Купрін» (1960), «Люди і мандри. Спогади» (1962).

О. – автор п’єс «Душа Москви», «Земляки».

За життя мав тритомне видання творів (1956).

За романами нашого земляка знято художні фільми «Над безмовністю вічності» і «Скерцо

диявола» (1916), а також популярний серіал «Операція «Трест».

Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Маяковський, Б. Єфімов, Є. Крігер, М. Горький, О.

Блок, С, Єсенін, Л. Рейснер, А. Луначарський, І. Бабель, Ю. Олеша,О. Фадєєв, О. Толстой, М.

Кольцов, К. Станиславський, Ф. Шаляпін, Л. Кассіль, Б. Лавреньов та ін.


***

МОЛОДЬ ЕПАТУЄ СВІТ,

з поетичного кредо Л. Нікуліна

Чужды всяческой этики,

Звоном новеньких лир

Молодые поэтики

Эпатируют мир.

ХЛОПЧИК З СКОРБОТНИМ ОБЛИЧЧЯМ, зі спогадів Л. Нікуліна «Сергій Єсенін»

Уперше я побачив його 1918 року, серед літа, в одному з тих московських кафе, де спроможні

панове в той голодний рік ласували справжньою кавою з цукром і здобними булочками.

...Поступово спроможні панове перекочували до України, до гетьманської держави, і власники

кафе для залучення нових клієнтів назвали своє підприємство «Музичною табакеркою» і за

недорогу плату випускали на естраду поетів. Поети читали вірші випадковій публіці – естетам в

довгополих візитках і кольорових жилетах, співробітникам банно-пральних загонів, що окопалися

в тилу, – так званим земгусарам, захопленим ученицям театральних шкіл; але приходили сюди й

поціновувачі поезії, головним чином провінціали – лікарі, вчителі, студенти.

Найменше виявляли цікавість до виступаючих на естраді самі поети, вони зазвичай сиділи не в

круглому залі, а в сусідній кімнаті і читали один одному вірші – свої, чужі...

...Словом, в «Табакерці» був звичайний вечір, який не обіцяв нічого чудового, коли раптом усі

принишкнули – з круглого залу донісся молодий, чистий і свіжий голос, і в ньому відчувалося

щось привабливе, закличне.

На ньому не було чумарки, він не був обстрижений в дужку, як деякі поети з селян, не було і чобіт

з лаковими халявами. Світло-сірий піджак облягав його струнку фігуру і дуже йшов йому – таке

уміння з витонченою недбалістю носити міський костюм я бачив ще у однієї людини, що вийшла з

народних низів, – у Шаляпіна.

Невимушено і просто Єсенін читав вірші, не підкреслюючи їх сенсу, не натискаючи по-

акторському на виграшні строфи, і вірші доходили, що називається, брали за серце, притому читав

він без тіні якогось місцевої говірки.

Успіх він мав великий. Легко зістрибнувши з естради, сів на місце, за столик. Була довга перерва –

поети розуміли, що читати після Єсеніна невигідно.

...Я зустрічав Єсеніна досить часто в Клубі поетів на Тверській вулиці ...в Книжковій лавці

поетів...

Є люди, котрі бачили Єсеніна у важкі для нього і для його оточення хвилини; мені пощастило – я

ніколи не бачив у стані втрати людської гідності.

... Потім пам’ятаю прощання з померлим в Будинку друку. У труні лежав хлопчик зі змученим, скорботним обличчям...


СПРАВЖНІЙ ТЕАТР, з книги Л. Нікуліна «Люди російського мистецтва»

Це був справжній театр (нині – Житомирська обласна філармонія – авт.), затишний і благородний

зал з ложами бенуара і бельетажу, з чудовою акустикою.

Зал був майже круглий, і слово, вимовлене на сцені пошепки, чулося так, ніби вам прошепотіли

його на вухо.

Плафон театру був розписаний літаючими пухкими купідонами і млосно всміхненими музами, лірами і гірляндами.


ПРИГОДНИЦЬКИЙ СЮЖЕТ ПОМНОЖЕНИЙ НА ІСТОРИЧНІ ФАКТИ, з передмови Л.

Кассіля до роману Л. Нікуліна «Мертві брижі»

Я пам’ятаю, як в роки студентства зачитувалися його романом «Ніяких випадковостей»

(«Дипломатична таємниця»), що вийшов 1927 року в «Роман-газеті». А років дванадцять опісля, коли мені довелося ... відвідати Іспанію, де в ті роки йшла жорстока громадянська війна, де народ

прагнув не допустити до влади фашистів, ми читали на нашому човні «Листи про Іспанію» Льва

Нікуліна.

А ось не так давно романіст дав нам нову книгу – «Мертві брижі». Захоплюючий, майже

пригодницький сюжет спирається тут на точні, досконально вивчені автором історичні факти. Так, це справжній роман-хроніка.

Багато що з того, що може здатися нам сьогодні майже неймовірним, чимось схоже на авантюрні

ходи тих фабул, якими користуються автори ...детективних творів, в даному випадку повністю

відповідає історичній правді, подіям, що відбувалися насправді.

Досвідчений літератор, котрий відмінно володіє багатьма жанрами, Л. В. Нікулін зумів чудово

організувати і побудувати свій роман-хроніку. Книга читається, починаючи буквально від

першого рядка, із захоплюючим інтересом.


ПОЛЯКІВ НЕ ДРАТУВАТИ, з роману Л. Нікуліна «Мертві брижі»

Потім Боярин Василь (він же Ртищев) оголосив, що Федоров (він же Якушев) зробить важливе

повідомлення.

З шанобливим подивом Потапов слухав Якушева. Він знав його як чиновника міністерства шляхів

сполучення в чині дійсного статського радника, світського балакуна і шанувальника хороших

жінок, а тут, в такій складній грі, перед ним з’явився тонкий і розумний актор, знавець людських

душ, котрий відмінно вивчив своїх партнерів. А серед них були і не дурні і дуже небезпечні діячі.

Найперше Якушев дав точний аналіз очільників влади в Польщі і Фінляндії, в країнах, що

привертали особливу увагу російських монархістів.

– ...Я і наш друг і побратим (погляд і напівуклін убік Потапова) їдемо до Польщі. Ми збираємося

поставити перед польським генштабом важливі для нас питання – створення не одного, а двох

«вікон» на кордоні. Ми маємо на увазі розташувати на території Польщі, уздовж польсько-

радянського кордону, загони російської кінноти під виглядом робочих на угіддях польських і

російських землевласників. Ви розумієте, панове як це важливо!

Пригадаємо Савінкова. Йому вдалося сконцентрувати на польському боці декілька десятків тисяч

багнетів і шабель під прапором «Союзу захисту батьківщини і свободи». Невже нам не вдасться

створити декілька невеликих за чисельністю загонів, які можуть послужити авангардом у разі

військового конфлікту між Польщею і Радами?

– ...У жодному випадку не дратувати поляків, вдавати, що наш уряд поважатиме суверенітет і

шанувати майбутнього главу держави – Пілсудського..., – так закінчив Якушев.


ЧАСТИЙ ГІСТЬ, з замітки «Крим у творчості письменника» на lyrica.crimea.edu

Лев Нікулін вперше приїхав до Севастополя в 1909 році вісімнадцятирічним хлопцем.

1910 рік. Нікулін знову в Криму. Протягом місяця живе в Балаклаві, оглядає Ялту, морем

відправляється на Кавказ. Перебування на кримській землі і морська подорож знайдуть

віддзеркалення в романі «Московські зірки».

У 1916 році за сценаріями Нікуліна знімаються фільми – ...письменник присутній на зйомках в

Місхорі.

Нікулін – частий гість Криму. Лікується, відпочиває і працює в Ялті. У 1938-1939 роках разом з О.

Фадєєвим працює над кіносценарієм «Перекоп».

У 1954 році на запрошення Морської бібліотеки Нікулін приїжджає до Севастополя. Виступає на

літературному вечорі. У дар бібліотеці передає роман «Росії вірні сини» і нарис «Федір Шаляпін».


СЦЕНИ БІЛЬШОВИЦЬКИХ РОЗСТРІЛІВ, з електронної добірки «Заборонені книги

російських письменників і літературознавців»

Нікулін Л. В. «Записки супутника». Т.1. – М.: Рад. література, 1933. – 233 с. – 5250 екз.

«Записки супутника» входять до його автобіографічного роману-хроніки «Час, простір, рух».

Нарікання могли викликати згадки небажаних персон, вилучених згодом книг тощо. Зокрема, така

фраза: «Якось на літературному вечорі Ілля Еренбург читав «Молитву про Росію» – реакційні, контрреволюційні вірші («потім він від них відрікся»).

Йдеться про Москву 1918 р. і вірші, що увійшли до однойменної збірки, згодом конфіскованої.

Серед дійових осіб – И. Гумільов, Ф. Раскольников і деякі інші персонажі, імена яких пізніше

викреслювалися з книг.

Претензії міг викликати розділ «Кронштадт, 18 березня 1921 року», в якому зображені, хоч і з

чисто офіціозних позицій, Кронштадтське повстання, сцени жорстокого його придушення, розстрілів тощо.


НОГИ В РУКИ, з нарису Б. Єфімова «Інший Нікулін»

Київ 19-го року. До кінця липня, тобто сьомого місяця перебування в ньому радянської влади, місто опинилося під подвійною загрозою – зі сходу насувалися «добровольчі» війська генерала

Денікіна, а із заходу – загони Симона Петлюри.

У ці тривожні дні ми зустрілися з Нікуліним біля величезної будівлі на розі Хрещатику і Прорізної

вулиці – Народного комісаріату у військових справах України, де я працював у редакційно-

видавничому відділі, а Нікулін – політосвіти.

– Ну, Льова, – звернувся до нього я, – що ви скажете за становище?

– Я скажу за становище, – відповів Нікулін, підхоплюючи мою жартівливу «одеську» інтонацію, –

що для того, аби зберегти голову, треба ноги брати в руки.

Після цього нехитрого каламбуру він став серйознішим і додав:

– Однак це легко сказати. А ви знаєте, що Київ оточений з усіх боків. Потяги не ходять. Єдиний

шлях – це вгору Дніпром. Але на пароплав Політуправління далеко не всіх беруть, кожне місце на

рахунку.

Події склалися так, що Нікулін все-таки зміг пробитися на пароплав, а мені не вдалося...


СТУКАЧ-НАДОМНИК, епіграма невідомого автора на Л. Нікуліна

Никулин Лев, стукач-надомник,

Недавно выпустил двухтомник.


ДЕ БАБЕЛЬ, епіграма невідомого автора на Л. Нікуліна

Каин, где Авель?

Никулин, где Бабель?


ЩЕНЯ КІ-КА-ПУ, бувальщина

У молодості Лев Веніамінович Нікулін товаришував з Маяковським. Відомий експромт

Маяковського, сказаний, коли Нікулін прийшов до нього в гості: «С писателем Никулиным не

выпить коньяку ли нам».

У 1924 році вийшла збірка «Читець-декламатор», в якому є утішні пародії Нікуліна. Він узяв за

основу знаменитий вірш «У попа была собака, он ее любил, она съела кусок мяса, он ее убил» і

припустив, що б написали на цей сюжет Мандельштам, Маяковський, Пролетарський поет, яких

тоді було дуже багато, та Ігор Сєвєрянін.

У версії Маяковського є такі слова: «Короче, короче строка: нужна шляпа из фетра, пишет одна

рука в день больше километра. В Бахмуте, Бомбее иль в Яссах – где было забыл – собака сожрала

мясо – и поп ее убил».

Пролетарський поет гуркотить: «Заводом в небе солнц толпа, железо молот бил. Была собака у

попа, и поп ее любил. Гудок гудка гудку гудок, железный лязг зубил, поставил мясо в холодок, пес

слопал, поп убил».

По контрасту з цим дуже смішно читати поему про собаку нібито Ігоря Северяніна: «У попа у

грезера был породистый пинчер, у попа у грезера был щенок Ки-ка-пу. Ах, судите законом ну хотя

бы Линча, но щенок был милее экстазюру-попу»...


НОТОВИЧ Йосип Костянтинович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург, публіцист, фейлетоніст, журналіст, видавець. Псевдонім – Маркіз О’Квіч.

З родини священика. Батько, Нотович К., – рабин у м. Керч.

Народився 15 (27) березня 1847 р. в м. Керчі Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Помер 28 листопада 1914 р. в м. Парижі (Франція).

Закінчив Таганрозьку гімназію (1868), юридичний факультет Петербурзького університету (1874).

Був видавцем газет «Новий час» (1873-1874), «Новини» (1876-1905), «Новини і біржова газету»

(1880), журналу «Петербурзьке життя» (з 1892).

Кавалер росыйських орденів св. Станіслава III ступеня, св. Ганни III ступеня, французького ордена

Почесного легіону.

Друкувався в газетах «Новий час», «Новини і біржова газета», «Діяльність», «Новини», журналі

«Петербурзьке життя».

Як літератор дебютував в газеті «Діяльність» низкою заміток (1870).

Потім настала черга п’єс «Шлюб і розлучення» (1870), «Темна справа» (1875), «Перехідний час»

(1876), «Донька» (1894), «Безвихідь», «Сюрприз» (обидві – 1895), «Ноктюрн» (1898). Частина з

них йшла на Імператорських сценах Петербурга і Москви.

Наш земляк – автор книг «Історичний нарис нашого законодавства про пресу» (1873), «Засади

реформ місцевого і центрального управління» (1882), «Трішки філософії. Софізми і парадокси»

(1886), «Ще трішки філософії» (1887), «Кохання і краса» (1888).

Видав «Історію цивілізації в Англії» Г. Бокля (1874).

Російська критика угледіла в написаних легкою манерою творах Н. відверту спробу потурання

смакам натовпу; критика ж іноземна поставилася до них з прихильністю.

З владою наш земляк мав серйозні тертя. За «поширення творів, які закликають до непокори» його

засудили до однорічного ув’язнення у Петропавловській фортеці і назавжди заборонили випуск

газети «Новини» (1906). Письменнику вдалося втекти за кордон. Оговтавшись, поліція оголосили

неслуха в розшук (1912).

Незадовго до смерті, в зв’язку з 300-річчям дому Романових, Н. заочно амністували, замінивши

ув’язнення поліцейським наглядом (1913).

Серед друзів та близьких знайомих Н. – Л. Толстой, М. Лєсков, В. Короленко, К. Трубников, М.

Ледерле, В. Немирович-Данченко, Ч. Ломброзо, А. Краєвський, В. Більбасов, М.Савіна, Ф.

Батюшков, В. Гаршин, Ф. Сологуб, К. Баранцевич, В. Білібін, Л. Оболенський, К. Кавелін, М.

Пісковський та ін.


***

ЩО ЦІКАВИТЬ ЄВРЕЇВ

, з життєвого кредо Й. Нотовича

Євреї не цікавляться тим, як їх захищають. Їм цікаво, як їх лають.


ВИРВАТИ СЕРЦЕ, з видавничого кредо Й. Нотовича

Не можу я вирвати серце і закласти його.


СУД ВИПРАВДАВ, з статті Г. Ареф’єва і О. Щолкіна «Про Петербург з нагоди і без»

У 1888 році газета «Новини» опублікувала статтю «Про що говорити», а потім серію статей про

діяльність Петербурзько-Тульського банку. ...Порівняла його з Саратовсько-Симбірським банком, відносно якого нещодавно відгриміла кримінальна справа. У відповідь герої статей подали скаргу

прокуророві Петербурзької судової палати, звинувативши головного редактора Нотовича в

публічній образі і наклепі. Окружний суд визнав редактора винним. Вирок був оскаржений

захистом. Палата виправдала Нотовича, проте Сенат відмінив вирок судової палати.

На вторинному розгляді журналіста захищав знаменитий адвокат Петро Александров.

...Александров детально пояснив суду, чому відповідач опинився в нерівному з позивачами

становищі. Наприклад, щоб довести своє твердження про «розверстування акцій між підставними

акціонерами», Нотович просив квитанцію, яка стосувалася загальних зборів 1881 року, – йому

відмовили. Як відмовили і в наданні ще цілої низки документів. Детально, крок за кроком адвокат

Александров довів, що факти, приведені Нотовичем, не були висмоктані з пальця. Зокрема, самі

члени правління визнали, що, не зважаючи на веселкову картину в звітах і балансах, становище

банку близьке до розорення.

Александров говорив про трудність журналістських розслідувань, про те, що газетярі часто не

мають доступу до інформації, яку має право знати публіка...

...Позивач – представник Петербурзько-Тульського банку – стверджував, що зайнята газетою

«Новини» позиція пов’язана не з прагненням до справедливості, а з тим, що банк перестав давати

в газету «оголошення». Захисник єхидно зазначає:

– Хай вже краще наші публіцисти будуть незадоволені не розміщенням оголошень і пишуть

правду, ніж одержуватимуть чи то у вигляді оголошень, чи у іншому у вигляді оплату за

публікацію.

Редактора Нотовича виправдали.


ДОКЛАВ РУК ДО РІЗАНИНИ, з книги Р. Ключника «Лекції президентам»

Вітте переконав царя і 17 жовтня був оголошений Маніфест. Після цього гроші на зброю збирали

не лише в університетах, а й відкрито на вулицях. О. Солженіцин звертає увагу:

«Повчальний запис розмови Вітте з представниками петербурзької преси 18 жовтня, на наступний

ранок після Маніфесту. Вітте явно чекав подяк і розраховував на дружну підтримку в заспокоєнні

розумів і прямо про це запитав. У відповідь же, починаючи з різкої відповіді Проппера, потім

Нотовича, Ходського, він почув: «Негайно оголосити політичну амністію!», «Вимога амністії

категорична!», «Генерал Трепов повинен бути усунутий з посади генерал губернатора С.-

Петербурга. Така ухвала спілки газет».

Відвести із столиці козаків і війська: «Не випускатимемо газет, доки війська не підуть»! Війська –

причина безладів... Охорону міста передати «народній міліції»! Тобто революційним загонам.

Себто – створити в Петербурзі умови для різанини, як ось-ось побачимо в Одесі».


СПРИЧИНЯЄ БАГАТО ЗЛА, з доповіді міністра внутрішніх справ Росії І. Дурново імператору

Особливо вирізняється своїм шкідливим напрямком (газета «Новини» – авт.). Якщо вона настільки

обережна, що не можливо зустріти в ній відверто зухвалих статей, то отрута, яка з дня на день нею

розповсюджується, спричиняє багато зла.


ЦЕНЗУРИ НЕ БОЯЛИСЯ, з книги В. Гіляровського «Москва газетна»

О. П. Лукін, окрім своїх, що мали іноді успіх, фейлетонів в «Російських відомостях», під

псевдонімом «Скромний спостерігач», був ще й московським фейлетоністом петербурзьких

«Новин» Нотовича і підписувався римською цифрою XII.

Псевдонім дуже дотепний і правдивий, оскільки у фейлетонах брало участь кілька чоловік, а Лукін

збирав весь цей матеріал у фейлетон, який виходив в Петербурзі по суботах.

Не знаю, як платив Нотович, але я від Лукіна одержував 5 копійок за рядок і багато заробляв, оскільки мало не щодня давав замітки, які не можна було друкувати в Москві, а в «Новинах» вони

проходили.


ТЯЖКЕ СТАНОВИЩЕ, з книги К. Чуковського «Короленко в колі друзів»

– У молоді роки, – розповідав Володимир Галактіонович, – я служив коректором в газеті

Нотовича «Новини». Вони видавалися без попередньої цензури, і раптом поширилася чутка, що

газеті призначили цензора, який наперед проглядатиме весь матеріал і викреслюватиме, що йому

надумається.

Обурений таким беззаконням, я вирішив зустріти непроханого гостя багнетами. І ось пізно увечері

заходить до нас приземкуватий, похмурого чиновницького вигляду чоловік з великим картузом в

руках і вимагає, аби йому негайно видати одне з оповідань Лєскова.

– Дайте ж мені «Дрібниці» Лєскова! – нетерпляче повторив свій наказ чиновник.

– Не дам!

– Тобто як це не дасте?

– Дуже просто. Скажу складачам, і ви не одержите відтиснення.

– Чому? На якій підставі?

– Тому що газета у нас безцензурна, і втручання цензури...

– Та я ж не цензор. Я – Лєсков.


НУДНО У НИХ ПРАЦЮВАТИ, з листа О. Амфітеатрова О. Купріну від 22 грудня 1926 р.

Дорогий Олександре Івановичу!

Дуже зрадів Вашим листам. А то, відверто кажучи, у мене ще з Праги 1922 р. була підозріла

нікчемна думка, ніби Ви на мене за щось образилися і дметеся, хоча ніяк не міг придумати, за що.

Бо і до Вас особисто, і до величезного таланту Вашого я завжди ставився з найбільшою любов’ю, і, здається, ніяких неприємного тертя між нами і інтересами нашими ніколи не траплялося.

...І не говоріть мені про «Відродження»! Бездарнішого ведення газети при величезному очікуванні

успіху я не пам’ятаю. Хіба «Новини» Нотовича – пам’ятаєте? Нудно у них працювати.

До побачення. Бажаю Вам всього хорошого. Поздоровляю з Різдвом і Новим Роком, доки нового

стилю. Втім, вже і до наших недалеко.

Ваш О. Амфітеатров.


НОТОВИЧІ ВСЕ ЗЖЕРУТЬ, з нарису Теффі «Федір Сологуб»

Вони були надзвичайно бідними, ці святкові діти, котрі мріяли, аби їм дали «бодай строкатих

раковинок із струмка». Сумно і тьмяно пройшли важкі дні молодості. Сухотна сестра, яка не

одержала своєї частки строкатих раковинок, вже догорала. Він сам (Сологуб Ф. – авт.) знемагав

від нудної вчительської роботи, писав уривками ночами, завжди втомлений від хлоп’ячого шуму

своїх учнів.

Друкувався він у Нотовича в «Новинах», причому Нотович суворо правив його чарівні і мудрі

казочки.

– Знову приніс декадентську нісенітницю.

Платив гріш. Вважав себе добродійником.

– Ну хто його взагалі друкуватиме? І хто читатиме!

У казочках йшлося про красу і смерть.

...Працював Сологуб, як і раніше, багато, але більше все перекладав. Нові повісті писав в співпраці

з Чеботаревською. Вони були не зовсім вдалі, а іноді настільки невдалі і так не відчувалося в них

навіть дихання Сологуба, що багато хто, серед них і я, вирішили, що пише їх одна Чеботаревська, навіть без нагляду Сологуба. Ця здогадка виявилася вірною.

Чим це пояснити? Творчість вичерпалася? Байдужість до громадської думки дійшла межі?

«Раніше нотовичі повертали ніс від прекрасних моїх творінь, тепер що не дай – всі зжеруть».

Чеботаревська хоче писати – хай пише. Її друкувати не стануть – хай підписується Сологубом.

...Всім відома його фраза «Що мені ще придумати? Лисину позолотити, чи що?» цілком визначає

душевну порожнечу...


ЛЮБОВ ДО ГАРНИХ ЧЕРЕВИКІВ, зі спогадів Теффі

З О. І. Купріним я зустрілася на самому початку мого літературного життя, щойно з’явилася в

газеті «Новини» моє святкове оповідання. І ось у когось за вечерею моїм сусідом виявився Купрін.

– Чи це не ви надрукували оповідання у Нотовича?

– Я. А що?

– Дуже погане оповідання, – переконано сказав він. – Облиште писати. Така мила жінка, а

письменниця ви ніяка. Плюньте на цю справу.

Купрін був міцний, ситий, з очима веселого тигра. Подивилася я на нього і думаю: адже він, напевно, правду говорить. Як це жахливо. Значить, більше писати не буду.

Так би і перестала, якби не втрутилася в цю справу моя любов до красивих черевиків...


СХІДЦІ ДОНИЗУ, з розвідки М. Якутіна «Російські «Новини»від маркіза О’Квіча»

Цілодобово він не покидав «Новин», вникаючи в кожну дрібницю і не гидуючи найчорнішою

роботою. Спати йшов лише після випуску номера, тобто під ранок, однак траплялося, що забувши

про сон, сам віз на вокзал пакунки з газетою.

…З його ім’ям зв’язують деякі газетні нововведення. Він першим завів рубрику «Щоденник», в

якому давалося коротке резюме змісту газети. Стверджують, що Нотович придумав і верстку, за

якою кожна шпальта починалася якоюсь рубрикою.

...З початком XX століття «Новини» стали сходити нанівець. Посилилася конкуренція, через

безгрішшя Нотович змушений був відмовитися від дорогих співробітників, а в набраних молодих

виявився буйний і нетерплячий характер: вони почали штовхати «Новини» до прірви. Кінчилося

все недозволенною зухвалістю: у газеті з’явився... Маніфест Ради робочих депутатів. Мав

відбутися суд, але чекати його результату Нотович не зважився і емігрував.

...Востаннє Немирович зустрів Нотовича схудлим у Софії. Той приїхав туди від якоїсь французької

фірми, торгувати «непроникними» для куль і багнетів панцирями і шоломами. «Слухайте, –

звернувся він до Немировича, – ви знайомі з болгарськими міністрами, допоможіть! Не до

Туреччини ж мені їхати?» – «У турок грошей немає!» – «Є! Але там всі беруть, починаючи з

султана». – «А що у фірми вашої грошей на хабарі немає?». – «У французів? Та наш Плюшкін –

марнотратник порівняно з ними!»

Сказавши це, бідний Нотович поповз змією підлогою, щоб продеомнструвати Немировичу, як

користуватися білим стьобаним панциром. Було смішно, проте Немировичу хотілося плакати...


ПОВНА ЕКСПЛУАТАЦІЯ, бувальщина

У «Новинах» довгий час друкував кореспонденції якийсь Гусєв із Саратова. Місяцями не

одержуючи за свою працю ні копійки, він якось надіслав до видання сердитого листа, в якому

прямо... обізвав редактора жадібним експлуататором: «Ви експлуататор, павук, із-за вашого

кровопивства я живу в убогості, у мене немає ні хліба, ні дров».

Нотовичу, вправно вилучивши з листа всі особисті звернення, негайно його надрукував під

сентиментальним заголовком: «Тяжке становище провінційних працівників преси».

А гонорару учергове не заплатив.


ОМЕЛЯНЧЕНКО Іван Якович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник.

З дворянської родини.

Народився 26 вересня (8 жовтня) 1868 р. в м. Сімферополі Російської імперії (нині – столиця

Автономної Республіки Крим України).

Помер не раніше 1917 р. Точні дата і місце – не встановлені.

Навчався в Сімферопольській гімназії, з якої був виключений, бо перебував «на препоганому

рахунку» (1886), малювальній школі Одеського товариства витончених мистецтв (1887).

Працював писарем статистичного бюро Таврійського губернської земської управи (1900-1903), кореспондентом «Щомісячного журналу для всіх» (1903-1905).

Друкувався в газетах «Східний огляд», « Південний вісник», «Південний кур’єр», журналах

«Всесвітній вісник», «Сибірські питання», «Щомісячний журнал для всіх», «Російське багатство»,

«Новий огляд», «Вісник Європи», «Нове слово», збірниках «Молода Росія у віршах», «Сибірські

збірники».

Як літератор дебютував прокламацією «До товаришів» (1887).

Потім настала черга збірника віршів «Мотиви неволі» (1891), брошури «Оголошення про видання

«Народної волі» (1891), оповідань «Людське м’ясо» (1901), «З нотаток інтелігентного волоцюги»

(1902), «На нарах» (1903), «На краю світу», «Стежиною тайговою» (обидва – 1904), «Господар

тайги», «Біля ангарських порогів», «Через бика» (усі – 1909), «Юхим мовчазний», «Тайгова

інтелігенція», «Сонна» (усі – 1910), «Фейлетон в селі», «Шойданка «християнин» (обидва – 1911),

«Без жакетів» (1913).

Перу нашого земляка також належать повісті «З фурманами (Нотатки втікача)» (1903), «В

мертвому бору» (1907), романи «За кордоном» (1908), «Під молотом історії» (1914).

З владою О. спільної мови не знаходив. Вперше був заарештований за «революційну пропаганду

серед учнів та військових» (1887). Засуджений до 8 років заслання до Сибіру. Здійснив дві спроби

втечі: перша вийшла невдалою (1890), проте друга пішла за планом (1891). В результаті наш

земляк дістався спочатку Швейцарії, а потім – Франції.

На нещастя, під час перебування за кордоном у Росії заарештували його наречену – М. Ділятицьку

(1894). Як справжній лицар, О. повертається на батьківщину і сам з’являється до жандармського

управління. Результат: арешт, 8 років, Сибір.

В буремні 1917-і жив у Москві. Подальша доля невідома.

Серед друзів та близьких знайомих О. – О. Купрін, В. Короленко, М. Кибальчич, В. Миролюбов, Ф. Галкін та ін.


***

СЛОВО Є ВЧИНОК

, з професійного кредо І. Омелянченка

Слово є вчинок.


НЕ ПЛАКАТИ, вірш І. Омельянченка «Мотиви неволі»

Не звон колокольный, не пенье попов

В могилу его провожали –

Молчанье товарищей, лязг кандалов

Да слезы глубокой печали...

На гроб возложили лишь звенья оков,

Ведь он не желал и при жизни венков.

В железной неволе конец он печальный

В весеннюю пору завянувших дней

С улыбкою встретил и в речи прощальной

«Не плакать, не плакать!» – просил у друзей,

Просил: «Над могилой, как гимн погребальный,

Вы спойте мне песню о правде опальной».


СЬОГОДНІ БЛОНДИН, А ЗАВТРА – БРЮНЕТ, з статті М. Горького «Руйнування

особистості»

Новодворський влучно назвав інтелігента тих днів «ні павою ні вороною». Але незабаром ці

голоси замовкли в загальному шелестінні «самовдосконалення», і російський інтелігент міг

безперешкодно «ставити ребром останній двогривеник свого розуму» – звичка, яку відзначив в

ньому ще Писарєв.

...І. Омелянченко в одній з книжок «Вісника Європи» за 1907 рік помістив оповідання

«Поправішав», але – схвалює свого героя, соціаліста і члена комітету партії, за те, що герой

пішов служити до департаменту якогось міністерства.

...Ці збіги, які доходять до дрібниць, достатньо безумовно підтверджують факт прагнення

інтелігента після кожної зустрічі з народом, «повернутися на круги своя» – від вирішення

проблеми соціальної до вирішення індивідуальної проблеми.


«Я ТУТ ОДНОГО СПОЮЮ», з книги С. Сергєєва-Ценського «Спогади»

Якось беручись за дзвінок біля вхідних дверей, я побачив в напівтемряві, на майданчику сходів

якесь тіло у валянках, і відразу зміркував, в чому справа, коли із-за дверей крикнули, не

відчиняючи їх:

– Ви знову пхаєтеся? У такому разі я зараз же подзвоню в поліцію. Щоб вас забрали до дільниці!

Голос був Марії Карлівни Купріної. Коли я назвав себе, вона мене впустила, але запитала все-

таки: «Значить, Омелянченко пішов?»

– Який Омелянченко? ...Хтось спить на сходах у валянках і шапці.

– Ну, це він і є! Спить, говорите?

– Спить і поки безпечний. А хто він такий?

М. К. пояснила мені, коли я роздягався, що це – письменник із засланців, що його оповідання

«Кривавий сніг» надрукований у Короленко в «Російському багатстві», а оскільки весь гонорар за

нього Омелянченко вже пропив, то ось він і ходить всіма редакціями випрошує «аванси».

– Позавчора з’явився, я йому дала п’ять рублів; вчора знову з’явився, як то кажуть, на третьому

взводі, довелося дати три рублі, аби пішов. Сьогодні знову з’явився, лика не в’яже, а гроші йому

знову давай!

Коли я виходив з редакції, Омелянченко на сходах вже не було, проте днів через три я зустрів його

у Миролюбова... Миролюбов же мене з ним і познайомив.

...Я говоритиму лише про Омелянченка. Це був бородатий, блаженного вигляду, далеко не

молодий вже, худенький суб’єкт, який тут же за мене вхопився і зашамкотів:

– Підемо до шинку пообідаємо, га? Зараз саме час. Я вас відведу в один чудовий! Ось де годують!

Миролюбов кивнув мені, – мовляв, відведіть його, будь ласка! А мені і самому захотілося

придивитися до такої «натури». У ті віддалені часи, сорок років тому, ресторани в Петербурзі

поблизу Миколаївського вокзалу (звідки йшли потяги на Москву) називалися зазвичай

«трактирами», і офіціанти в них «половими».

Від редакції «Журналу для всіх» до першого з таких трактирів було недалеко, туди й привів мене

мій новий знайомий. Я не сказав йому, звичайно, що вже бачив його раніше на сходах в стані риз, однак запитав все-таки, коли він замовляв карафу горілки, з якої причини він надумав гуляти. «Я

тут полового одного споюю! – дуже жваво відгукнувся Омельянченко, хитро підморгнув

запаленим оком і борідкою смикнув. – «Ось його вже і не видно щось.»

Подивився – туди – сюди.

– Так, не видно. Значить, я його як слід споїв!

Дуже урочисто це було промовлено. Проте я не зрозумів причини цього торжества і запитав, чому

ж вінрадіє.

– Як же так «чому»? Та я його, значить, до такої точки довів, що його господар вигнав!

– Добре, припустимо, вигнав. Навіщо ж ви цього добиваєтеся?

– Ось тобі на! А як же інакше, з нього б мені матеріал вибити? Адже він мені матеріалу дав на цілу

повість. У цього народу коли ж язик розв’яжеш? Тільки, коли з ним відро горілки вип’єш, не

інакше!

На столі перед нами, тим часом, з’явилася різноманітна закуска, яку замовляв Омелянченко, аж

раптом він, і без того жвавий, вигукнув, звертаючись до мене:

– Прийшов! Прийшов! – і кинувся від мене до стійки. Той половий, якого він споював, виявився

одутлою, товстою, літньою людиною, мабуть, сімейною. ...Хміль від пияцтва ще сидів, мабуть, в

його голові, оскільки він відразу почав лаятися з господарем.

Дужий, купецького складу, з огрядною бородою господар трактиру кричав іншим своїм половим, щоб його вивели. Омельянченко ж, – звідки прудкість узялася – підскочив до господаря і теж

почав кричати, притому дуже дзвінко:

– Товста пико, мов-ча-ати! Не до тебе він прийшов, а до мене! Мо-ов-ча-ати! Це мій гість, а ти

його гнати? Ти його гнати?

Далі пішли вже такі міцні слова, таке піднялося сум’яття, що я поспішив піти, не додивившись до

кінця. За все узяте Омелянченком я сплатив, тому половому, який подавав. Вважалося, звичайно, платити після того, як все буде випите і з’їдене, але я зробив це раніше, аби попередити дуже

широкий розмах цього письменника із засланців.

Я не знаю, чим скінчилося, тому що пішов. Омелянченко ж мені більше не траплявся, оскільки я

незабаром після того виїхав до себе до Криму.


ОНУФРІЄНКО Василь Йосипович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: радянський.

Драматург, поет, журналіст, перекладач. Псевдонім – Гнат Дядюренко.

З родини сільського музики.

Народився 6 травня 1920 р. в с. Кишеньках Кишенківського району Полтавської області СРСР

(нині – Кобеляцький район Полтавської області України).

Помер 24 грудня 1992 р. в м. Сіднеї (Австралія). Похований на місцевому цвинтарі.

За освітою – учитель мови і літератури.

Працював робітником лісоскладу, продавцем книжкової крамниці.

Лауреат Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук (1981).

Друкувався в газеті «Свобода» (США), журналах «Українські вісті», «Дозвілля» (обидва –

Німеччина), «Пороги» (Аргентина), «Молода Україна», «Нові дні» (обидва – Канада),»Єдність»,

«Вільна думка» (обидва – Австралія).

Як літератор дебютував в німецькому журналі «Дозвілля» віршами (1943).

Потім настала черга поем «Симон Петлюра», «Сталін у пеклі», збірки «Земля незабутня».

Наш земляк – автор комедії «Заморські гості», яка впродовж двох десятиліть йшла в Аделаїді і

Сіднеї.

Вже після смерті зусиллями дружини поета Марії Іванівни вийшло п’ять збірників його

різнопланових доробків (1992-1997).

Переклав українською А. Гордона, В. Шекспіра, М. Гілмор, Г. Кендала, Г. Ловсона, Е. Петерсона.

Серед друзів та близьких знайомих О. – С. Довгаль, Є. Гаран, В. Біляїв, П. Карпенко-Криниця, І.

Майстренко, Л. Лиман, О. Веретенченко, Я. Славутич, Я. Логин, Г. Гордієнко, В.Сокіл, П.

Капшученко, В. Колесник, Л. Полтава, Г. Которович, І. Костецький, С. Підгайний, П. Багацький, В. Петров, Ю. Шевельов, М. Степаненко, В. Коломійцев-Майданський, В. Шумський та ін.


***

СЛАВИ НЕ ТРЕБА

, з творчого кредо

В. Онуфрієнка

Слави мені не треба.

ЖИТИМУТЬ НАЩАДКИ НЕВМИРУЩІ, вірш В. Онуфрієнка «Україна»


Не вб’ють душі, о, ні, її не вб’ють!

Вогнем її попалять, як палили,

Зженуть на ній свою жорстоку лють

І дикий тиск руїнницької сили.

Ні, не вб’є те! Нас печеніг не вбив,

Монголи й турки – вже за нас не дужчі,

А ми живем – на гонах світлих нив

Ще житимуть нащадки невмирущі.


НЕ РАДИЙ, ЩО ЖИВИЙ, з поеми В. Онуфрієнка «Моя тринадцята весна»

Ніколи не забудеться весна.

Не знаю я, коли сніги розтали,

Як голубіла в світі далина,

Як перелітні птахи пролітали,

Як з Ворскли крига рушила, як шум

Поплив так довгожданий берегами,

Я тільки й пам’ятаю

Чорний сум і чорний град,

І чорну смерть над нами.

……………………………….

Мені тоді тринадцятий минав...

О! Скільки я за рік один зазнав!

У восени коли прийшов до школи,

Побачив я, скількох між нас нема!

І з ними не зустрінуся ніколи!

Давила думки чорна пітьма...

І я не знав – радіть мені, чи ні,

Що я не вмер десь, впавши в бур’яні…


ПАНТЕОН НА БЕРЕЗІ ДНІПРА, вірш В. Онуфрієнка «Пантеон»

В нас буде Пантеон на березі Дніпра,

Усе для нього є і все для нього буде!

У зелені дерев заквітчана гора

У камінь, і метал для вічної споруди.

Ми знайдемо усіх із пам’яті і книг,

Хто велич дав землі, назад здобутій з бою,

І будемо ходить туди з усіх доріг –

У невмирущий храм над синню Дніпровою.

Героїв грізний дух і світлий дух умів

Заповнить храм ясний багатства, слави, сили.

І, Мамо, в тисячах облич твоїх синів

Ти будеш та, яку вбивали і не вбили!


ПОЧЕКАЮ КРАЩИХ ЧАСІВ, з автобіографії В. Онуфрієнка

Працював у редакціях газет і журналів удома і на еміграції. Писав поезії з 1935 року, проте

друкувати «поважно» почав у Німеччині в 1943 році.

Після закінчення війни кілька років писав статті до газет, а вірші знову почав «творити» в

Австралії в 1950 році.

Писав також скетчі, що йшли на сцені в Сіднеї...

Оце головне, що можна сказати. Міг би видати ще збірку поезій, але хто її купуватиме й читатиме?

На Україну посилати нічого поки що не буду – почекаю кращих часів.


РЯТУВАЛИСЯ, ПОЇДАЮЧИ ТРАВУ, зі спогадів В. Онуфрієнка

Розкуркулювання, насамперед, полягало в тому, що треба було відібрати хату, землю... Списки

склали в сільській раді, так як тут в Австралії, вони мають вже списки всіх власників, хто яку хату

має, чи що.

Дивилися в цього чоловіка є скільки-то землі й є хата, скільки в нього майна. Отже в цього хата, скажім, велика, має п’ять кімнат, і хата вкрита залізом. І ще будівлі є: клуня чи хлів, чи щось таке.

Ось цей потрапляє під розкуркулення.

…Якщо, скажімо, у вас було три, чотири будівлі, то вже вважалися куркулем.

Отож, найперше було визначено, хто є куркуль, а хто не є куркуль.

Коли хтось мав будівлі, реманент, худобу, тощо. Оце куркуль. Якщо хтось мав тільки одного коня, або корову, той не був куркулем.

Крім куркулів, ще була категорія людей, яких називали підкуркульники. Про них чомусь мало

говориться. Підкуркульники, незалежно від майнового стану, це ті, хто підтримував куркулів, допомогу їм. Це щось середнє між колгоспниками і тими, хто не бажав колгоспу.

…Найбільше вимерло людей, я думаю, укінці березня і квітні. Квітень був дуже страшний місяць.

Коли до травня дотягли, то вже люди могли трішки жити, й вже навіть траву могли їсти. Тут у

Австралії, знаєте, існує ціла наука, як можна вижити в лісі, коли немає харчів. Що можна їсти, чого не можна їсти, аби потриматися.

Отже люди кинулися їсти все, що тільки можна...


СЛАВИ МЕНІ НЕ ТРЕБА, з листа В. Онуфрієнка В. Біляїву у вересні 1972 р.

Тут один австралійський поет Р. Г. Моррісон з Південної Австралії готує до друку збірку поезій

українських поетів...

Він потребує кілька твоїх віршів для перекладів. Він вже переклав по вісім віршів декого з нас, і

треба сказати, що переклади загалом дуже добрі, близькі до оригіналу і з дотриманням розміру, хіба що це трискладові розміри, які на англійську мову нелегко йдуть при перекладі. Він просив

мене: давайте більше ямбів і хореїв, бо замучили вже своїми дактилями й амфібрахіями.

До речі, якщо можеш, пришли мені також збірку, за яку я віддячуся своїм «Сталіним у пеклі», бо

поеми «Симон Петлюра» вже й сам маю лише один примірник, а передавати не хочу – буде лише

матеріальна втрата.


СЯВКА КОРОТИЧ, з листа В. Онуфрієнка В. Біляїву у травні 1988 р.

Ще що тебе може цікавити, це те, що тут у Сіднеї й Мельбурні в минулому році були артисти з

СРСР і між ними двоє українців, а з ними – генеральний секретар товариства «Україна» В. Собко

– заслужений діяч культури. Я був на «приватній» зустрічі з ними, і вони дещо почули про

українців в Австралії.

Головне їхнє завдання було – нав’язати зв’язок з українцями, точніше – заснувати якесь «ядро»

для майбутніх стосунків. Але з того нічого не вийшло, бо ми не маємо того, що мають росіяни, –

товариства дружби з СРСР. Тому вони й поїхали ні з чим.

Я згадав про те, що на культурних зв’язках з Україною еміграція трохи попекла пальці. Як

приклад наводив поведінку В. Коротича – на мій погляд, «сявки». З усіх письменників найбільше

не люблю саме Коротича.


НЕ ЛІЧУ, ДРУЖЕ, ЛІТ, з вірша В. Біляїва, присвяченого В. Онуфрієнкові

Не лічу, друже мій, скільки літ, скільки миль –

Ніби тут, ніби вчора було...

І наповнюють серце то смуток, то біль,

Що, як кажуть, було й загуло.

Тільки в пам’яті жевріє, світиться знов

Тиха радість – мій благосний хміль –

Від коротких листів і душевних розмов,

Не підвладних рахункові миль.


ДОСТОЙНИЙ ПАНТЕОНУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ, з книги В. Біляїва «На неокраянім крилі»

Вірші Василя Онуфрієнка я читав перед кінцем війни у журналі «Дозвілля», який інколи

потрапляв до моїх рук – на жаль, дуже рідко. Після закінчення війни я регулярно читав вірші

Гната Дядюренка, які друкувалися в «Українських вістях». Один знайомий сказав мені, що це

псевдонім Василя Онуфрієнка.

…Гнат Дядюренко жив у таборі Ді-Пі в Байройті й регулярно вів там розважальну живу газету

«Довгі вуха».

…Зустрів же я Гната Дядюренка уперше в транзитному еміграційному таборі Батгерст в Австралії.

Було це в 1949 році.

У бараці я побачив молодого чоловіка в окулярах з товстими шкельцями. В його вигляді було

щось суцільно левантійське: смагляве лице, смолянисте кучеряве волосся. «Василь Онуфрієнко», –

сказав незнайомий тихим приємним голосом. І від того моменту почалася наша дружба. Їй не

перешкоджали ні океани, ні майже півсторічний період часу, які нас згодом розділили.

…Наші шляхи на новому континенті розійшлися – Василь і Маруся Онуфрієнки поїхали

відробляти свій дворічний контракт до Сіднея, а я з групою емігрантів – українців, поляків, литовців, угорців, сербів і хорватів – до Ньюкастеля працювати на металургійному заводі БГП

(Брокен Гіль Пропрайторі).

Спочатку Онуфрієнки орендували помешкання в одному фабрично-робітничому районі Сіднея

неподалік центру міста, а згодом придбали власний будинок у передмісті – Кемпсі.

У будинку робочий кабінет Василя – просторий, світлий, з шуфлядами книжок, широким

письмовим столом. Тут він писав свої статті й коментарі для преси, перекладав австралійських

поетів. Але його лірика, написана в цьому затишному, привітному і, як на наші емігрантські

умови, багатому будинку, переповнена незникненним сумом за рідною землею.

У вихідні дні Василь працював у книжковій крамниці в центрі Сідня. В ній можна було купити

книжки і журнали з СРСР – переважно російські. Він переконав власницю крамниці запровадити

також український відділ. Отож завдяки його ініціативі українці Сіднея й околиць мали

можливість читати твори українських класиків і сучасних письменників та українську, нехай і

радянську, періодику.

У деяких листах до мене Василь згадує минулі часи, людей, з якими йому доводилося стрічатися в

часи війни. Слід згадати, що через поганий зір Василь не був мобілізований до Радянської армії.

Як і мільйони інших, він залишився на окупованій нацистами Україні. 1942 р. Василя і його

дружину Марусю вивезли до Німеччини на примусову працю в м. Кельні.

Іноді між рядками можна було відчути, що літературна праця з тих чи інших причин його

втомлює: «В мене тепер перерва в літературній праці. Починаю поезії і відкладаю надалі: може, докінчу. Я себе не можу вгамовувати й змушувати писати тоді, коли мені не хочеться. Це засада

Яра Славутича: «Ні денька без рядка». А тоді доводиться рядки «кувати», чи, як казав Михайло

Мінський, тесати з каменя.

Ще одне. Є в мене ідея написати комедію «Ювілей». Зміст чи схема: в громаді збираються

відзначити 75-річчя «професора», який насправді був прибиральником у школі. І в той час, коли

вже все готове, до міста приїздить чоловік, з яким він разом підмітав підлоги. І тут показати наше

суспільство з невігласами й різними типами, що вдають із себе не тих, чим вони є насправді...

Я глибоко переконаний, що ім’я мого друга і колеги пера Василя Онуфрієнка назавжди

залишиться в пантеоні української поезії ХХ сторіччя.


ОРШЕР Йосип Лейбович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Журналіст, сатирик. Псевдоніми – Боккачіо, О. Л. Д’Ор, Старий Журналіст, Д’Ор, Закатов Іван, Йорик, Картер, Омега, Стародум, Шер.

З міщанської родини. Батько, Оршер Л., – ремісник.

Народився 10 (22) липня 1879 р. в с. Старому Переяславського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Яготинський район Київської області України).

Помер 19 лютого 1942 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався в Кременчуцькій середній єврейській релігійній школі (1890-1893), закінчив

Катеринославську гімназію (1893).

Працював продавцем, відповідальним редактором журналу «Гільйотина» (1918).

Друкувався в газетах «Волинь», «Одеські новини», «Мова», «Катеринославські губернські

відомості», «Російське слово», «Вечірні новини», «Правда», «Вільні думки», «День», «Одеський

аркуш», «Ранок Росії», журналах «Сатирикон», «Новий Сатирикон», «Божа корівка», «Червоний

крук», «Бегемот», «Російське слово», «Червоний перець», «Сміхач».

Як літератор дебютував в газеті «Катеринославські губернські відомості» статтями «Наша

інтелігенція» і «Чи застрахований Дніпро від катастроф, подібних волзькій» (1893).

Потім настала черга книг «Чорнильні чоловічки, «Через багато років», «Війна, яка не відбулася»

(усі – 1908), «Про розбійників», «Мрії», «Риб’ячі танці», «Самородок» (усі – 1911), «Російська

історія, оброблена «Сатириконом» (1911-1912), «Оповідання і пародії», «Про сіреньких людей»,

«Сміх посеред руїн» (усі – 1912), «Екзамен на редактора» (1913), «Загадкове вбивство, «Прокляття

тим, хто почав» (обидві – 1914), «Микола II Ласкавий» (1917), «Російська історія за варягів і

злодіїв» (1922), «Російські класики російською мовою», «Мандрівка Пірпонта Моргана» (обидві –

1925), «Штани Гоголя» (1926), «Палити хочеться» (1927), «Тяганина» (1928), «Яків Маркович

Меламедов» (1936).

О. також залишив книгу спогадів «Літературний шлях дореволюційного журналіста» (1930).

Серед друзів та близьких знайомих О. – В. Маяковський, К. Чуковський, С. Чорний, І.

Василевський, В. Князєв, О. Димов, Н. Теффі, А. Аверченко та ін.


***

ТАЛАНТ ЛАЙЛИВЦЯ

, з життєвого кредо Й. Оршера

Яке щастя із спритним розумом і талантом лайливця народитися в Росії.


ТРІМФ, А НЕ УСПІХ, з оповідання Й. Оршера «Лекція про російську літературу»

Моя появу на естраді зустріли не лише співчутливо, а навіть з ентузіазмом. ...Я приклав руки до

грудей, вклонився низько у відповідь на оплески і почав:

– Милостиві пані і милостиві панянки. У Росії, як і в кожній країні, більше за інших причетні до

літератури письменники. Письменники бувають хороші і погані.

...У залі відчувся рух. Всі чомусь засували стільцями.

Я відчув щось недобре. Серце стиснулося. Проте робити було нічого, і я продовжував:

– Величезний талант Леоніда Андрєєва...

При цих словах з свого місця піднявся пристав і з гідністю заявив:

– Вважаю обов’язком попередити, що демонстративне вихваляння російських письменників не

може бути допустиме адміністрацією. Прошу лектора утриматися від подібного...

... Мій антрепренер не витримав, підбіг до мене і злісно прошипів:

– Що ви робите? Де це бачено, щоб сучасний лектор когось хвалив? Перший раз бачу такого...

такого лектора. Репутацію мою хочете зіпсувати?

Тільки тут я прозрів. Зібравши всі свої сили, я на повний голос закричав:

– Панове! Ви не дали мені висловити свою думку! Не переривайте! Дайте доказати. Могутній

талант Купріна з облаштування підпалів, фальсифікацій і матінковбивств не дає йому ще права

писати повісті.

– Браво! Браво! – заволала публіка.

– Беру одне з своїх застережень назад! – люб’язно заявив пристав.

Я продовжував:

– А що таке Леонід Андрєєв? Відніміть у нього талант, і ви побачите перед собою звичайного

брюнета, яких серед нас тисячі.

– Беру назад своє друге застереження, – заявив ласкаво пристав.

Це був тріумф, а не успіх!

ЗВІДКИ З’ЯВИЛИСЯ РУСЬКІ – НЕ ВІДОМО, з розділу «Загальної історії, опрацьованої

«Сатириконом», написаного Й. Оршером

Плем’я Русь вперше з’явилося в Росії в 862 р. Звідки воно з’явилося – нікому не було відомо.

Всі в цьому племені були безпаспортні й на розпитування літописців давали ухильні відповіді.

– Ми походимо від Адама! – говорили одні. Літописці накидалися на свої пергаменти, аби

записати ці слова. Проте тут підходили інші з племені Русь і не без лукавства уточняли:

– Вас обдурили, панове літописці. Ми походимо від Єви.

І бідні літописці марно сушили голови, прагнучи вгадати, яку з цих двох суперечних відповідей

можна вважати вірною. Жили тоді слов’яни за строгими звичаями предків – у вічній сварці й

безперервній бійці між собою.

Синяк під оком чи вивернута, як у нинішніх боксерів, вилиця вважалися почесними знаками й

кращим доказом чоловічої краси та відвага. Незважаючи, проте, на відчайдушну відвагу, слов’яни

всім платили данину, не бажаючи, мабуть, відступати від переказів сивої старизни.

Північні слов’яни платили данину варягам. Південні – хазарам. Східні – половцям. Західні –

німцям. Південно-східні слов’яни платили і німцям, і варягам. Іноді північні слов’яни втаємничено

від південних слов’ян приносили данину хазарам.

Коли це виявлялося, південні слов’яни у боргу не залишалися й, вибравши щонайтемнішу ніч, відправилися нишком від північних слов’ян до варягів й віднесли їм данину.

На цьому ґрунті у південних і північних слов’ян вельми часто виникали війни, які в більшості

випадків кінчалися внічию. Південні слов’яни поверталися до себе на південь, повідомляючи всім

дорогою:

– Здорово ми відлупцювали північних слов’ян. Більше не пхатимуться з даниною до наших

хазарів.

Північні ж слов’яни всім дорогою розповідали:

– Ну і відлупцювали ми південних слов’ян! Знатимуть, як платити данину нашим варягам.

Врешті-решт слов’яни всіх країн світу так пересварилися між собою, що втручання іноземних

держав стало необхідним. Слов’яни не стали чекати, поки чужоземці прийдуть в їх країну, і самі

покликали їх до себе.

– Так почесніше буде! – сказали розумні слов’яни.

І відправили до чужоземців послів.


МИ ВАМ ДОВІРЯЛИ, з статті Д. Шеріха «Ленінградські маркізи Де-Сад»

Жінок легкої поведінки в Пітері було багато: ще 1922 року міліція нарахувала тут 32 тисячі

«камелій». Власті не залишали їх без нагляду; міліція постійно ганяла повій з «місць роботи».

Адміністративні заходи сягали висилання з міста. Проте навесні 1924-го прийшло розпорядження

з Москви: оскільки в новому Кримінальному кодексі проституція злочином не вважається, міліційну боротьбу з ними припинити. І перейти до боротьби із звідниками – тими, що залучає

жінок до цього промислу, хто утримує кубла.

Тут і почалася скандальна справа №4238. Міліція виявила відразу п’ять кубел для досить-таки

освіченої публіки: серед відвідувачів були «і лікар, і власник технічної контори, і завідувач пивної, і піаніст, і артист, і юрист».

Ажіотаж викликало те, що ці заклади були орієнтовані на клієнтів з садистськими схильностями

(«Вечірка» винесла цей факт в заголовок: «Ленінградські маркізи Де-Сад»). Як писала преса, в

кублах «розпуста розквітала, головним чином, вдень, причому чоловіків приймали за

рекомендаціями. Для залучення нових відвідувачів іноді давалися оголошення в газетах про

«масаж», про «уроки французької мови для дорослих» й інше».

Проте головне було навіть не в пікантних подробицях. У справу виявилися замішаними вельми

відомі люди. Серед головних фігурував заклад масажистки Аделі Тростянської. «Мадам»

доводилася дружиною Дмитру Голубинському, популярному артистові Великого драматичного

театру. А одним з постійних відвідувачів «салону» був знаменитий журналіст і письменник, минулий співробітник «Сатирикона» Йосип Оршер, відомий публіці під псевдонімом О. Л. д’Ор.

На лаву підсудних потрапили не тільки звідниці, але й Голубинський і дев’ять чоловіків-клієнтів, включаючи Оршера.

Суд ухвалив достатньо строгий вирок: звідниці одержали від півтора до п’яти років в’язниці.

Чоловіків, щоправда, суд виправдав. Проте Оршер удостоївся особливої честі: у вироку його

охарактеризували «як представника буржуазної інтелігенції, який морально розклався, як особу, чужу сучасності за своєю ідеологією і тому соціально-небезпечну». Йому заборонили жити в

Ленінграді, Москві й прилеглих губерніях впродовж двох найближчих років.

Журналіст не змирився. Відразу після суду він відправився до Москви – клопотати. Цікавий запис

про це є в щоденнику Корнія Чуковського: «Ольдор ...пішов до сестри Леніна, Марії Іллівні.

Розповів їй, конфузячись: – Про мене ось говорять, ніби я ходив в будинок побачень.

Та прийшла в жах.

– Товаришу Оршер, ми вам довіряли, а ви ходили на побачення з есерами й меншовиками!

Соромтеся!

Так до кінця й не зрозуміла, що таке будинок побачень!

Клопотання спочатку мало успіх: касаційна колегія Верховного Суду висилку відмінила. Але

потім втрутився голова суду – і відновив попередній вирок.

Втім, Оршер духом не впав – та й кар’єра його від скандалу нітрохи не постраждала. Чергова

книжка вийшла вже 1925 року. Він випустив і потім ще немало книг...

НА КОРИСТЬ ЄВРЕЇВ, з розвідки М. Бєльського «Один з «старих журналістів»

Книга, про яку я хочу розповісти, навряд чи увійшла до золотого фонду літератури про минуле

нашого міста (мова про Одесу – авт.), проте в ній є декілька десятків сторінок, де описані місцеві

газети, їх редактори і журналісти кінця ХIХ і початку XX століть.

Редагував «Одеський аркуш» дворянин, засновник видання Василь Васильович Навроцький. При

знайомстві з ним О. Оршер (автор вищезгаданої книги – авт.) побачив людину «маленького

зросту з каламутними вицвілими очима, з невеликою борідкою якогось сіро-каламутного кольору.

Був він без піджака, в жилеті, на якому бовтався солідний золотий ланцюг з великою кількістю

брелоків».

Газета була ліберальною, тому установка редактора була жорсткою: «Щоб жидів там або греків –

Боже! Прямо говорю: трохи що – звільняю».

Фейлетони в газеті, вважає О. Оршер, писалися на «дурні й непотрібні теми».

Газета залишалася головним органом південного єврейства, нітрохи не відрізняючись від інших

російсько-єврейських... газет і журналів, тому що питанням чисто єврейським відводиться тільки

така кількість відомостей, аби не втратити російських передплатників, але у всіх рішуче статтях, фейлетонах й замітках завжди виявляється тенденція на користь євреїв.

НАМАЛЮЙ СТОЛИПІНА, бувальщина

Сучасники відзначили, що натурники І. Рєпіна довго не живуть. Деякі з тих, чиї портрети він

писав (композитор Мусоргський, хірург Пирогов), померли буквально через декілька днів після

того, як художник поклав останній мазок на полотно.

Письменник-гуморист О. Л. Д’ор (Оршер) з цього приводу жартома запропонував І. Рєпіну

написати портрет прем’єр-міністра П. Столипіна.

Таке замовлення через деякий час дійсно надійшло від Саратовської Думи.

Варто було І. Рєпіну завершити роботу, як П. Столипін відправився до Києва, де його застрелив

терорист Багров.


ПАНЮТИН Лев Костянтинович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, фейлетоніст, письменник, перекладач. Псевдонім – Ніл Адмірарі.

З дворянської родини. Батько, Панютин К., – штабс-капітан царської армії.

Народився 22 лютого (6 березня) 1831 р. в с. Цибулевому Єлизаветградського повіту Херсонської

губернії Російської імперії (нині – Знам’янський район Кіровоградської області України).

Помер 1 (13) грудня 1882 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Про спеціальну освіту нічого не відомо, мабуть, вона була юридичною.

Працював засідателем Херсонського повітового суду (1853), оглядачем газет «Голос» (1863-1875),

«Тиждень» (1875-1882).

Друкувався в газетах «Голос», «Біржові відомості», «Росія», «Тиждень», журналах «Вітчизняні

нотатки», «Будильник».

Як літератор дебютував у московському видавництві збірником «Вірші» (1858).

Серед журнальних доробків вирізняються статті «До питання про пролетаріат» (1864), «Елементи

європейської цивілізації» (1867), «Смерть Герцена. Поголос з її приводу» 1870), «Партія в

Сибіру».

Фейлетони й статті нашого земляка вийшли в двох томах під назвою «Оповідання Ніла Адмірарі»

(1872).

Перекладав Ж. Лафонтена, Д. Байрона, Р. Бьорнса.

П. впродовж тривалого періоду тяжко хворів (1875-1882). Останні роки провів в Обухівській

лікарні для бідних.

Серед друзів та близьких знайомих П. – Є. Краєвський, В. Безобразов, В. Модестов, В. Більбасов, В. Короленко, Л. Полонський, В. Чуйко, Ф. Толстой, В. Міхневич, В. Безобразов, Г. Градовський

та ін.


***

НЕ ДИВУВАТИСЯ

, з життєвого кредо Л. Панютина

Нічому не дивуватися.

РОСІЇ НЕ ВИСТАЧАЄ УТОПІЇ УТОПІЙ, з есе К. Діаніної «Достоєвський в кришталевому

палаці»

Усю весну і літо 1862 року російська преса невпинно писала про Лондонську всесвітню виставку, не дозволяючи ослабнути хвилі читацького інтересу до всього британського.

Близький російському серцю Кришталевий палац, перенесений на той час у лондонський пригород

Сайденгам, також переживає дискурсивне відродження. Поряд з популярними фейлетонами і

дорожніми нотатками з’явилося кілька художніх здобутків, які втілили образ Кришталевого

палацу.

У деяких з них («Що робити?» Чернишевського і «Новий рік» Ніла Адмірарі) ідея утопії відбита в

знайомій метафорі «мрії» чи «сну». Начебто, через брак кращого колективного досвіду, сучасники

віддалися спільним сновидінням. Достоєвський, навпаки, нарочито знижує цю метафору,

зіштовхуючи, за його уявленнями, ідеальний образ Кришталевого палацу з реальним.

Очевидно, в «людини з підпілля» Достоєвського були вагомі причини нападати і на розважальний

комплекс у Сайденгаме – нове втілення Кришталевого палацу, – і на інший палац у центрі

Лондона, «злощасний сарай», який приймав у своїх стінах різноплемінні юрби відвідувачів

всесвітньої виставки 1862 року.

…»Новий рік» Ніла Адмірарі змальовує ще одну утопію про втілення мрії про Кришталевий

палац. Незважаючи на те, що «Новий рік», здавалося б, є художнім твором, він написаний в

невимушеному стилі публіцистичної статті.

Головний герой цього твору уявляє собі зустріч Нового року в товаристві Шіллера, Ґете, Лонгфелло та інших великих поетів, яких він запросив до себе з книжкових полиць. Уся компанія

веселиться і розспівує гімни радості, майбутнє бачиться їм в оптимістичному світлі.

Раптовий стукіт у двері різко перериває веселощі, повертаючи їх до реальності.

Отут перед оповідачем і з’являється спірит, який пророкує, що 1873 рік буде щасливим для Росії.

Серед інших чудес прийдешнього року (наприклад, швидке розгалуження залізничної мережі) в

центрі Санкт-Петербурга з’явиться новий «Палац промисловості».

Цей «фантастичний кришталевий будинок», відверто списаний з сайденгамського Кришталевого

палацу, стане «восьмим чудом світу» і принесе «величезну користь» Росії. Двісті тисяч чоловік

щодня будуть відвідувати його розкішні музеї, виставку Економічного товариства, хімічну

лабораторію. «Взагалі, в цьому пункті вдало зосереджене усе, що необхідно для навчання і розваг

такого допитливого й обдарованого населення, як петербурзьке». Іноземні туристи спеціально

будуть приїжджати в Петербург, аби поглянути на «скарби нашої промисловості, виставлені в

цьому чарівному замку».

Кришталеві палаци Ніла Адмірарі і Чернишевського, за своєю суттю, є компенсаторними мріями

про чудесне розв’язання всіх сучасних проблем. Здається, з’явись в Росії власний Кришталевий

палац, і вона знайде все, чого їй не вистачає, – і прогрес, і промисловість, і освіту.


ГРАЦІОЗНА ДУРКА, з кореспонденції М. Корнакової «Дзінь-ля-ля»

Коли канкануюча героїня Лядової виспівувала, що вона «дух часу ногами зуміла виразити

цілком», тут було пояснення як галасливого глядацького успіху оперети, так і бурхливого

обурення в офіційній пресі. Оперета, котра демонструється не на «спеціальній» сцені, а в

імператорській драмі, не «спеціальними» оперетковими артистами, а трупою старого російського

театру, не з каскадною артисткою, а з «героїнею» на чолі, з «спеціального» жанру

перетворювалася на широкомовний рупор сучасних настроїв. Оперета в Олександринці лякала

критиків, примушуючи їх твердити про необхідність її видворення з імператорської сцени в

«спеціальні» театральні заклади («тоді все увійде до своїх берегів»).

Л. К. Панютин, який ховався в «Голосі» за псевдонімом Ніл Адмірарі, на відміну від більшості

його сучасників з газетної братії, пише, що «дух часу» відчув і висловив його частково в

категоріях мистецтва сцени: «Тепер інший час. Французьке слово «ingеnue» тепер у нас

перекладається словом «дурка», і його самі дівчата вже не знаходять утішним..., для «дурок» все

менше і менше залишається місця на бенкеті життя. Груба чоловіча стать вже абсолютно

перестала захоплюватися «дивними дівами» і «неземними створеннями».

Обмежся Лядова водевільними ролями, де «інженю» цілком відповідало її типажу, актриса грала і

грала б тих самих «дурок», а газети писали і писали б: проста, мила, граціозна...


БЛИЗЬКЕ ДО БОЖЕВІЛЛЯ ОБЛИЧЧЯ, стаття з енциклопедії М. Насєдкіна «Достоєвський»

Одна з головних причин, чому Достоєвський погодився з січня 1873 р. стати редактором

«Громадянина» – бажання відпочити від «художньої роботи». Проте вже в січні з’являється задум

цього оповідання («Бобок» (Записки однієї особи) – авт.). Поштовхом послужила замітка Л. К.

Панютина (Ніл Адмірарі ) в газеті «Голос», в якій «Щоденник письменника» порівнювався з

«Записками божевільного» М. В. Гоголя і грубо натякалось, що його автор, як і Поприщин, не при

своєму розумі, і, мовляв, це добре видно з портрету Достоєвського кисті В. Г. Перова, якраз

виставленому в Академії мистецтв: «Це портрет людини, стомленої тяжкою недугою».

Іван Іванович, герой-розповідач «Бобка» починає ніби з відповіді Панютину: «Я не ображаюся, я

людина боязка; проте ось мене і божевільним зробили. Списав з мене живописець портрет з

випадковості: «Все-таки ти, говорить, літератор». Я дався, він і виставив. Читаю: «Ступайте

дивитися на це хворобливе, близьке до божевілля обличчя».

У фіналі розповіді згадується, і портрет самого Достоєвського. Мабуть, Панютин «підказав»

письменникові орієнтацію «Записок однієї особи» на «Записки божевільного». Наприклад, рубаний стиль Івана Івановича нагадує стиль щоденника гоголівського героя, зустрічаються і

смислові переклички – Поприщин: «Зізнаюся, з недавнього часу я починаю іноді чути і бачити

такі речі, яких ніхто ще не бачив і не чував»; Іван Іванович: «Зі мною щось дивне відбувається. ...Я

починаю бачити і чути якісь дивні речі».

Не виключено, що, працюючи над своїм оповіданням Достоєвський пам’ятав і про інший

фейлетон того ж Панютина, який з’явився в «Голосі» за 2,5 роки до того і був присвячений

ритуальним гулянням на Смоленському цвинтарі: у Панютина герой-фейлетоніст також засинає

серед надгробків і мовби вступає в розмову з мертвяком, який серед іншого характеризує своїх

сусідів-небіжчиків.


ГНИЄ ЗАЖИВО, з листа М. Лєскова О. Мілюкову від 12 (24) червня 1875 р.

Париж.

Шановний Олександре Петровичу!

Що це за розумні люди! Мартинов ярий єзуїт і сперечальник, а Гагарін – милий пан, від якого віє

ще атмосферою пушкінського гуртка. Чим це відрізняється від усієї російської сволоти, яка

утворила нинішні російські читальні в Парижі. О, якби Ви бачили – яка це сволота! Тургенєв їм, проте, сприяє, але, мабуть, не без огиди – сам від них сторониться.

Ніл Адмірарі «вимагав попа». Я був у цього нещасливого в maison de sante (лікарні – авт.) тричі.

Краєвський йому нічого не дає і навіть на листи не відповідає. Ніл весь погнив, і сидіти біля нього

є вже подвиг самопожертви: жоден garde de malade (санітар – авт.) не хоче до нього доторкнутися

голою рукою, і все це робить його молоденька дружина, яка вже й сама захворіла і потрапила до

рук Рікора. Вчора ця бідолаха (їй 18 років) повідомила, що їй відріжуть груди. Нею теж пішли

якісь гнилі прищі, однак вона виявляє дух дивовижної самопожертви.

Ніл дихає через трубку – в горлі у нього свистить, хрипить і бризкає, а він же ще й лається як

фурман, – на щастя, не всяке слово чутно буває. Яке жахливе існування його, а особливо її!

Ваш М. Лєсков.


ЧОМУ ЗАБУЛИ ДОТЕПНОГО ПАНЮТИНА, з брошури А. Коні «Деякі питання авторського

права»

Літературна творчість, якісно і кількісно стимульована грошовими міркуваннями, є творчість

нижчого порядку, яка наближається до митецького ремесла, плоди якого приречені на існування, вимірюване навіть не десятками років. У цьому відношенні досить подивитися на журнальну

роботу, на передові статті і фейлетони.

Навряд чи через тридцять років від сьогодні будуть поширені політичні міркування навіть такого

жагучого, владного і впливового публіциста, як Катков.

Хто згадує тепер про живі і дотепні фейлетони співробітника «Голосу» Панютина (Ніл Адмірарі), котрий помер років з тридцять тому?


ПЕРВУХІН Михайло Костянтинович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник. Псевдоніми – В. Українцев, К. Алазанцев, Л. Томський, Марк Волохов, М. Де-Мар, М. Замятін, Старовєров.

З родини службовця. Батько, Первухін К., – чиновник харківської Креслярської палати; брат, Первухін К., – художник.

Народився 6 (18) вересня 1870 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 30 грудня 1928 р. в м. Римі (Італія). Похований на місцевому не католицькому цвинтарі для

іноземців.

Закінчив Харківське реальне училище (1890), навчався в університеті, алез політичних міркувань

був виключений.

Працював чиновником управління Курсько-Севастопольської залізниці (1890-1899), редактором

газети «Кримський кур’єр» (1901-1906), редактором російського відділення римської газети

«Епоха» (з 1917),

Друкувався в газетах «Харківські відомості», «Російське слово», «Загальна справа», «Кримський

кур’єр», «Епоха», «Одеські новини», «Ранок», «Відродження», «Одеський аркуш», «Сьогодні»,

«Приазовський край», журналах «Навколо світу», «Освіта», «Природа і люди», «Світ божий»,

«Історичний вісник», «La Russia Nuova», «Усесвітня панорама», «Російська думка», «Острівні

відомості», «Сучасний світ», «Світ пригод».

Як літератор дебютував в газеті «Одеський аркуш» статтею «Ялтинські силуети» (1904).

Потім настала черга статей «Чехов і Ялта» (1904), «У М. Горького на Капрі» (1907), оповідань

«Щастя Свиставки» (1904), «На дачі» (1906), «Росія в Італії» (1908), «Повне право» (1912), «Бій на

повітряному океані», «Останні політ Гей-Люссака» (обидва – 1911).

Наш земляк – автор повісті «Друге життя Наполеона» (1917), романів «Пугачов-переможець»,

«Винахідники» (обидва – 1924), «Перлинні корали» (1928).

Його перу також належать книги «Звичайна історія» (1903), «На самісінькому березі синього

моря» (1903-1904), «Лампа, що догоряє» (1909), «В країні ополуночі» (1910), «Зелена смерть»,

«Таємниця», «Над краєм блакитним», «Колиска людства» (усі – 1912), «I bolscevici»,

«Більшовицький сфінкс» (обидві – 1918), «Уламки», «Дияволетто. Оповідання для дітей» (обидві –

1922), «Думки про фашизм» (1927).

Перекладав Л. Піранделло.

Після поразки Москви в російсько-японській війні кримські монархісти винесли рішення про

страту П. за відмову надрукувати в очолюваній ним газеті «Кримський кур’єр» листа офіцерів

тамтешнього полку (1906). У свою чергу, головнокомандувач Ялти І. Думбадзе видав

«ліберальніший» наказ про вигнання неслуха з острова впродовж доби.

Наш земляк емігрував до Румунії, Німеччини, а потім – Італії (1906).

У Росії перевидано роман П. «Пугачов-переможець» (1994).

Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Чехов, Л. Толстой, О. Купрін, М. Горький, Л. Андрєєв, В. Немирович-Данченко, С. Кречетов, М. Осоргін, В. Розанов, Є. Шмурло, Б. Глинський, В.

Бурцев, В. Львов-Рогачевський, М. Гаккебуш та ін.


***

ДОБРОВІЛЬНА КАТОРГА,

з професійного кредо

М. Первухіна

Журналістика – це добровільна каторга.

ФАЛЬШИВИЙ МУЧЕНИК, з нарису М. Первухіна «Росіяни на Капрі. Максим Горький»

У 1905 р. з’явилася цікава легенда: без всяких підстав стверджувалося, що Максим Горький, найпопулярніший письменник свого часу (що теж було неправдою), став жертвою реакційного

російського уряду. Ця легенда примушувала бачити в Горькому засудженого на смерть мученика

російської революції, який дивом врятувався і вимушено втік за кордон.

Навіть якби б Горький залишився в Росії, він нічим не ризикував, оскільки його звинуватили лише

в підписанні революційного Маніфесту, і покарання не могло суворим. Так і сталося: інших

учасників підписання Маніфесту згодом виправдали.

Проте легенда мала свою дію, і Горький, приїхавши спочатку до Неаполя, а потім на Капрі, був

зустрінутий з ентузіазмом: у ньомувбачали політичного мученика у дусі Мадзіні чи Гарібальді.

…Найзначніше соціальне і політичне потрясіння ХХ ст. якінструмент використовувало людей, що гуртувалися на острові навколо Максима Горького – особи, про яких ще ні літературна

критика, ні історія не сказали свого останнього слова. У підготовці великої драми, яка розігралася

в Росії, Горький, поза сумнівом, зіграв одну з головних ролей.


БОДАЙ МІНІМУМ СВОБОДИ, з нарису М. Первухіна «Спогади про Чехова»

Весною 1900 року я став постійним співробітником ялтинської, тоді єдиної на всьому південному

березі Криму, газети «Кримський кур’єр».

...Чехов спохмурнів. Довго мовчав, потім несподівано для мене вибухнув цілою філіпікою.

– Не лише на вашу, – говорив він суворо, – але і на більшість провінційних і навіть столичних

газет мені тяжко дивитися! Ще тяжче – заглядати до редакції. Тяжко, тяжко!

– Та чому, Антоне Павловичу?

– А тому... Ось, на Сахаліні я був. Там щось схоже!

...По-перше, в чиїх руках величезна більшість газет? ...У руках видавців. А хто ці видавці?

У одному місці – гоголівська поміщиця Коробочка. Вона готова всю газету суцільно зайняти

оголошеннями, а текст і зовсім викинути. Ще й краще: із-за тексту цензурні неприємності можуть

вийти, а із-за оголошень – зась. І за оголошення – їй гроші платять...

У іншому місці в газеті господарює колишній шинкар, який всіх своїх співробітників на «ти»

називає і за нагоди мало не ляпасами годує. І напихає газету шантажними речами. І з тих газетярів, котрі потрапили ...до нього, в його острог, розбещуючи їх, виробляє цілу зграю газетних бандитів.

У третьому... Ах, та що й говорити?!

...Ось хібащо на те сподіватися, що настане час, коли преса отримає хоч мінімум свободи і

захищатиметься законом. Ну, тоді, звичайно, – якщо доживете, – побачите: перемруть, мов мухи

восени, майже всі ті видання, які існують нині, – і піде з газетної роботи три чверті тих людей, які

тепер присмокталися до неї...

– А потім що буде, Антоне Павловичу?

Чехов роздратовано махнув рукою:

– А, біс... Рубель силу забере! По-американськи!


ЛЕНІН ПРИНІС ОТРУТУ НАБАГАТО СИЛЬНІШУ, з передмови М. Первухіна до роману

«Пугачов-переможець»

Що було б, якби свого часу Пугачов переміг? Це питання не раз приходило в голову нам, …долею

приреченим бачити нашу Росію переможеною другим «університетським Пугачовим», який, окрім

«свободи» і «влади бідних», цих старих випробуваних засобів затуманювати розум народний, приніс з собою отруту набагато сильнішу, – вчення Карла Маркса, те зілля, якого, на щастя для

тодішньої Росії, ще не мав Омелян Пугачов.


ЇМО РАЗ НА ДЕНЬ, з листа М. Первухіна В. Немировичу-Данченку від 1 вересня 1928 р.

Ми – я і дружина – їмо раз на день, та й то стільки, що й горобця не нагодуєш.

З дня на день, з року в рік – живемо надією на «близьке» падіння більшовиків. А вони, шельми, чомусь не бажають «рухатися».


З ЖАЛЮ ДО ПЕРВУХІНА, з листа О. Горького К. П’ятницькому від 2 червня 1908 р.

Якийсь Первухін, що живе тут, послав в «Рос. Думку» розповідь «Росіяни в Італії», герой

розповіді – шахрай, якого переслідує поліція. Редакція «Рос. Думки» переробила шахрая на

соціаліста. А оскільки в розповіді фігурує поліція й героя заарештують, то, здається, буде скандал: італійці, дізнавшись з розповіді про можливість арешту і видачі російського соціаліста, бажають

мати докази цього факту.

Проте, думаю, мені вдасться погасити цю історію – з жалю до хворого Первухіна. У хорошу

позицію ставлять у нас п. редактори-кадети письменників і літературу!

ГОМЕР РОСІЙСЬКОГО КАПРІ, з розвідки М. Аріаса «Одіссея Максима Горького на «острові

сирен»

Створивши колоритні замальовки перебування росіян на острові, одним з перших спробував

осмислити феномен «російського Капрі» і перебування О. М. Горького на Капрі як головну

складову цього феномена журналіст і письменник Михайло Костянтинович Первухін. Йому, мабуть, належить пріоритет в спробі осмислити цей факт не як власне історичне явище, а як

якийсь міф, зародження котрого він спостерігав. Цю роль ніхто не може оспорити і до цього дня.

Як літописець життя російської колонії на Капрі, М. Первухін вперше поставив питання про неї як

про соціокультурний феномен епохи. …Італійський дослідник С. Гардзоніо повідомляє про те, що

в спадщині М. Первухіна залишилися невиданими «дуже живі записки про «мерзотну роль»

Горького в російській капрійській колонії, які знаходяться в архіві «Російського слова».

Відносини М. Первухіна і О. М. Горького складалися украй нерівно. …Протегування останнього

зачепило самолюбність першого, і він перервав знайомство. У листі до Л. Андрєєва, з яким М.

Первухін познайомився в Берліні, він написав, що перестав бувати в цьому будинку, оскільки «не

міг стати холопом Горького».

…У середовищі російських літераторів М. Первухін мав міцне місце: у ньому вбачали «художника

чеховської школи, який зумів передати скорботу сіренького життя», його цікавила «доля тих, кого

зносить потік нового життя, тих, хто догорає, чадить і гасне». Його глибока незадоволеність

наявним буттям привела його до рядів художників-фантастів, що дає можливість сьогодні

розглядати ім’я М. Первухіна в одному ряду з Є. Замятіним, Дж. Оруеллом, Г. Уеллсом і О.

Хакслі.

Непримиренність до більшовицької ідеології …Первухін зберіг до останніх днів життя.


«САМОРОДОК» З КУЗНІ, з розвідки О. Панченка «Ідеї Л. М. Гумільова і Росія XX століття»

У кінці 1899 року в Ялті поселився невеликий, але цілком доброчесний літератор Михайло

Костянтинович Первухін, який страждав сухотами. Тут він …близько познайомився з Чеховим.

Обох обсіли графомани, Чехов за добротою душевною їм потурав і з одним …попрохав зустрітися

Первухіна. Редактор «Кримського кур’єра» згадує:

«Я послухався Чехова, запросив до редакції «самородка». ...Хлопчик шістнадцяти або сімнадцяти

років. Служить підручним в ковальському закладі. Вчився в сільській школі. Заполонений

пристрастю писати вірші, говорить віршами. Дійшов до того, що здається маніяком: підбирає

рими до кожного почутого слова.

Мені кричать:

– Тягни воду!

А я відповідаю:

– Я приніс би воду

Для хрещеного народу.

Та до води немає ходу

За відсутністю броду!

...Маленького зросту, кривоногий, з низьким звіриним лобом, плескатим носом і випнутими

губами, з витягнутим редькою черепом, весь якийсь корявий. Насилу читає – тільки газети. І ось –

він списує стопи паперу повістями... з великосвітського життя. Його «персонажі» – графині, княгині, баронеси, графи, барони, мільйонери, банкіри-»американи». Нісенітниця виходить, зрозуміло, неймовірна. Але хлопчисько наполегливо стоїть на своєму: пише, розсилає по

редакціях, чекає відповіді, ображається, пише вже зухвалі листи, загрожує «кинути боньбу», тобто

«бомбу».

Чехов і сам розмовляв з хлопчиськом (зрозуміло, звертаючись до нього на «Ви»), допитувався, чому той не пише про те, що знає, про робочих кузні, про татар і греків, які туди приходять.

– Дуже потрібно кому?! – спалахує «самородок». – Робочі – вони робочі і є! Одне слово – раби! А

татари – бараняча лопатка!


ІМ’Я ВИКРЕСЛИЛИ, з дослідження Є. Харитонова «Апокрифи Задзеркалля»

Ім’я письменника і журналіста Михайла Костянтиновича Первухіна після 1917 р. було викреслене

з російської літератури. Сьогодні воно відоме хіба що літературознавцям і знавцям фантастики. А

це був один з найобдарованіших фантастів початку ХХ ст., автор понад 20 НФ-творів.

Тематика ранніх оповідань і повістей Первухіна традиційна для фантастики тієї пори: промені

смерті, подорож на автомобілі до Північного полюсу, загадкові мешканці морських глибин, незвичайні винаходи. І все-таки ці твори різко виділялися на загальному фантастичному фоні вже

через літературну обдарованість автора.

«Друге життя Наполеона» із зрозумілих причин стало останньою публікацією Михайла Первухіна

на Батьківщині. Вибраний письменником художній метод аналізу історичних подій …суперечив

марксизму-ленінізму...


ПОСНОВА Ірина Михайлівна

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, просвітитель.

З родини викладача. Батько, Поснов М., – історик православної церкви.

Народилася в 1914 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Померла 25 грудня 1997 р. за кордоном.

Закінчила Софійську класичну гімназію (Болгарія), факультет класичної філології Лувенського

університету (Бельгія).

Заснувала в Бельгії благодійне видавництво «Життя з Богом» (з 1945), працювала редактором

журналу «Російський католицький вісник» (з 1950), котрий пізніше трансформувався в журнал

«Росія і Вселенська Церква», ведучою «Радіо Монте-Карло» (з 1964).

Видала «Моє життя в Христі» І. Кронштадського, «Шлях до спасіння» Ф. Затворника, «Отєчник»

І. Брянчанінова, низку доробків О. Меня. Всього зі її безпосередньої і активної участі світ

побачило близько 2 млн. примірників духовної літератури російською мовою.

Серед друзів та близьких знайомих П. – Іван XXIII, В. Роменський, О. Мень, В. Кузьмін, М.

Єрьомін, І. Корнієвський, Д. Гойченко та ін.


***

ЗЕМНІ РАЙ І ПЕКЛО

, з життєвого кредо І. Поснової

Добрий і на землі знаходить власний рай, а злий уже має тут своє пекло.


НА ВСЕ ВОЛЯ БОЖА, лист Д. Гойченка І. Посновій від 8 серпня 1989 р.

Дорога Ірино Михайлівно,

Одержали ще два листи з СРСР. Посилаю Вам копії:

Ви самі бачитимете, що робити, що їм писати і що їм послати. Між іншим, якщо Ви побажаєте

використовувати щось з моїх щоденників або касет, прошу Вас вживати ім’я мого предка – Хома

Глухий. Дивний збіг, один з листів, котрі додаються мною, підписаний Євгенією і Борисом

Глухими.

Мій зір з кожним днем гіршає. Крім того, в останні пару тижнів ходжу мовби п’яний. Не знаю, що

це – рак чи ще що. І балансом погіршення. Та буде на все воля Божа.


ЖИЛА В НЕПОДІЛЕНІЙ ЦЕРКВІ, з статті Г. Чистякова «Пам’яті Ірини Михайлівни Поснової»

Донька Михайла Еммануїловича Поснова, професора Київської духовної академії, Ірина

незвичайно гостро відчувала, що сам Бог закликає її до роботи. За рекомендацією Джузеппе

Ронкаллі (майбутнього папи Івана XXIII) одержала стипендію для продовження освіти в

університеті, де потім захистила докторську дисертацію з класичної філології.

Під час Другої Світової війни Ірина Михайлівна цілком присвятила себе допомозі радянським

полоненим, в першу чергу тим, хто працював на шахтах в Лімбурзі, а після її закінчення робила

все можливе, аби полегшити життя біженцям з СРСР, котрі залишилися в Бельгії. У 1950 році вона

приступила до видання журналу «Росія і Уселенська Церква» (російською мовою), на сторінках

якого католики і православні, священики і богослови, можливо, вперше з 1054 року публікувалися

поруч одне одного; саме в ньому почали регулярно друкуватися матеріали про переслідування

віруючих в СРСР.

І. М. Поснова вважала, що Захід завинив перед Росією, бо саме з Європи пришли сюди

революційні ідеї (зокрема, марксизм), тому саме Захід повинен допомогти Росії позбавитися ярма

більшовизму.

У 1950 році в Римі разом з групою російських паломників вона передала папі Пію XII прохання, щоб він доручив долю Росії Пречистому Серцю Богородиці. Ірина Михайлівна жила в неподіленій

Церкві, тій, яка не знає нерозв’язних суперечностей між Сходом і Заходом. Їй була однаково

близька і дорога духовна традиція як Сходу, так і Заходу, про що свідчать видані нею книги.

Видавництво «Життя з Богом» в Брюсселі друкувало книги духовного змісту російською мовою в

той час, коли публікація релігійних книг в СРСР була неможливою. Книги ці не тільки готувалися

до видання і друкувалися – Ірина Михайлівна організовувала переправлення їх до СРСР в багажі

дипломатів.

Під її керівництвом була підготовлена так звана брюссельська Біблія, за суттю – єдине сучасне

видання Старого і Нового Завітів, супроводжуване серйозним коментарем і довідковим апаратом.

Саме у Брюсселі побачили вперше світ книги Олександра Меня «Син Людський»; шість томів

історії релігії «У пошуках шляху, істини й життя», надруковане під псевдонімами Андрій

Боголюбов і Еммануїл Свєтлов, майже відразу з’явилися в СРСР.

«Словник біблейського богослов’я» за редакцією о. Леон-Дюфура, молитвослов малого формату, яким користувалися в Росії всюди, і не менш популярний акафісник, «Квіточки» св. Франциска і

зібрання творів Володимира Соловйова, книги М. Арсеньєва і М. Гаврилова – ось далеко не

повний список виданих в Брюсселі книг. За часів радянського тоталітаризму всі вони мали широке

розповсюдження не лише серед православних мирян, але й в духовних семінаріях та академіях.

Ірину Михайлівну все життя відрізняв непомітний для стороннього погляду, але по-справжньому

глибокий аскетизм. Всякий, хто хоч би раз в житті бачив її під час літургії, відразу звертав увагу

на те, що для неї молитва, дійсно, була реальною силою. Праведниця, вона просяє серед померли і

пам’ять її переходитиме з роду в рід.


ЇЙ ЗАПОВІДАЛИ РУКОПИСИ, з розвідки Д. Юревича «Біблейсько-богословська діяльність

професора Глубоковського в еміграції»

І. К. Пучков заповів рукописи Ірині Михайлівні Посновій – доньці колишнього колеги й друга

Глубоковського Михайла Еммануїловича Поснова. Судячи з усього, вони перейшли до неї, оскільки в 1962 або 1963 р. останнього Олена Григорівна передала частину рукописної спадщини

Глубоковського митрополитові Миколі, який був тоді екзархом Патріарха Московського в

Західній Європі.

Він, у свою чергу, передав їх до Свято-Троїцького монастиря Російської Зарубіжної Церкви в

Джорданвілле. Ректором Свято-Троїцької семінарії в Джорданвілле з 1952 р. був один з учнів

Глубоковського по богословському факультету Софійського університету, випускник 1930 р.

архієпископ Аверкій. Під його керівництвом було здійснено видання «Благовіщення

християнської слави в Апокаліпсисі» (1966). Мали намір видати і «Пояснювальний біблейський

словник».

Словник виходить лише зараз, на початку XXI ст., рівно 70 років опісля смерті Глубоковського і

понад сторіччя після того, як він почав роботу над ним.


НА ВИСОТІ ВАТИКАН ПЕРЕБУВАВ НЕ ЗАВЖДИ, з нарису П. Проценка «Свідок»

Під час і після Другої світової війни І. М. Поснова допомагала радянським, включаючи українців, полоненим і біженцям. Вона стала ініціатором створення в Брюсселі «Східно-християнського

вогнища», яке займалося місіонерською і добродійною діяльністю серед слов’ян-католиків. Це

викликало роздратування радянських спецслужб (одного зі співробітників «Вогнища», священика

Івана Корнієвського, в 1962 в Хельсінкі викрала московська розвідка). У 1960-і заочно

познайомилася з о. Менєм і стала видавати його твори.

Проте через гостроту і актуальність видавництво «Життя з Богом» не зважилося випустити

спогади Д. Гойченка.

Аудіоваріант їх автор наговорив сам. Поза сумнівом, що й його рукописні листування з

видавництвом, і аудіоматеріали мають перебувати в архіві журналу, який, після закриття

видавництва в 1999-2000 рр., мабуть, вивезений до Ватикану.

Ще до недавнього часу в приході Фатимської Божої Матері зберігалися ціла низка його листів до

І. Поснової, проте в кінці 2005-го вони звідти зникли.

...23 лютого 1952 року Д. Гойченко записує гірку фразу: «Слухняність моєму настоятелеві як в

роботі, так і у виконання існуючого в обителі розпорядку така, що я повинен залишити обитель».

...Безперечно одне: вже влітку 1951 року Дмитро Данилович здійснює паломництва до

католицьких храмів Нью-Йорка. Зокрема, до статуї Фатимської Богоматері, яка знаходиться в

церкві св. Вінсента. Тоді ж відбувається його знайомство з священиком Андрієм Урусовим. Під

впливом останнього він поступово починає брати все більшу участь у справах російськомовної

католицької общини Америки. Врешті-решт, і сам переходить до католицтва, а в 1956 р.

переїздить до Каліфорнії, щоб брати участь в роботі Російського католицького центру, організованого в Сан-Франциско.

...Тривалий час він не переставав робити спроби опублікувати свої спогади. Того вимагав не

тільки борг пам’яті перед замученою батьківщиною, але й релігійна совість. Проте в цьому

благому намірі полягала для нього болісна суперечність. Неможливо було позначати свої тексти

справжнім ім’ям і розшифровувати конкретні імена і обставини. Ця авторська анонімність – через

винятковість пропонованого ним свідоцтва про геноцид народу – могла стати каменем спотикання

для емігрантських російськомовних видавництв того часу. В усякому разі, він робив спроби

надрукувати окремі цілісні уривки з своїх текстів. Зокрема, про свою тортурну одіссею в НКВС.

Швидше за все, це не вдалося здійснити.

Найзагадковіше виглядає відсутність його книг в планах відомого російського зарубіжного

видавництва «Життя з Богом», яке існувало в Брюсселі під патронажем Ватикану. Безумовно, копії його рукописів там були. Про це говорить факт багаторічного листування Гойченка з

головним редактором видавництва Іриною Михайлівною Посновою. Зберігся один з найпізніших

листів Дмитра Даниловича до неї. З нього випливає, що його тексти знаходилися у Поснової, і не

виключно в рукописному вигляді, а й на аудіокасетах. Причому останні були призначені для

місіонерської роботи серед радянських людей!


ПРАЦЮВАВ З ПОСНОВОЮ, з інтерв’ю М. Гришечка з В. Кузьміним «Ми навіть не

усвідомлювали, кого шукали»

– Не так давно відбувся твій концерт для студентів Московської Духовної Семінарії.

Поділися враженнями.

– Свого часу я був хрещений католиком, в дев’яностому році разом з Іриною Михайлівною

Посновою працював в Бельгії в католицькому видавництві «Життя з Богом». Православ’я

прийняв 1995 року.

Враження? Я тріпотів. Мій товариш, який влаштував концерт, підняв мене о п’ятій ранку, повів на

братський молебень. І хоча було важко, я відстояв повністю і його, і Літургію. Двічі-тричі

виходив, ходив навколо храму, я ж гіпертонік, мені не просто довго стояти на одному місці. У

будь-якому випадку для мене це було маленьким дивом.

Сергіїв Посад мені завжди подобався, а зараз я його сприймаю як будинок: ось тут я ночував з

братами в келії, навіть парився в семінарській лазні, я з братами снідав, тобто все стало ближче й

рідніше. Мені дуже сподобалися семінаристи. Понад усе в них мене порадувало те, що це сучасні

виховані люди, у них немає відірваності від сучасного життя, немає деякої «келійності» тощо. Це

сучасні молоді люди, які служать Господу. І це чудово!

Виходить, у нас будуть батюшки, які зможуть порозумітися з молоддю.


ПОТОЦЬКИЙ Ян Йосипович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: польсько-російський.

Журналіст, видавець, письменник, історик, етнограф, географ, соціолог, археолог. Перший славіст, вихідець з України, який досліджував ранню історію скіфів, сарматів, слов’ян. Першим у світі

піднявся у повітря на кулі власної конструкції (1790).

З графської родини. Батько, Потоцький Й., – коронний кравчий.

Народився 8 березня 1761 р. в с. Пикові Вінницького повіту Подільської губернії Російської

імперії (нині – Калиновський район Вінницької області України).

Звів рахунки з життям пострілом у голову 20 листопада (2 грудня )1815 р. в с. Уладівцях

Пиківської волості Вінницького повіту Подільської губернії Російської імперії (нині – Літинський

район Вінницької області України).

Мав пристойну домашню освіту, стажувався у професорів Женеви та Лозанни (1774-1778), закінчив Віденську військову академію.

Дійсний член Варшавського товариства друзів науки (1803).

Почесний член петербурзької Імператорської академії наук (1806).

Почесний доктор Московського університету (1808).

Мальтійський лицар (1779).

Таємний радник.

Кавалер російського ордена св. Володимира I-го ступеня.

Подорожував Італією, Сицилією, Мальтою, Тунісом, Грецію, Сербією, Марокко, Угорщиною, Францією, Швейцарією, Британією, Іспанією, Єгиптом, Туреччиною, Голландією, Китаєм,

Монголією, Сибіром, Кавказом.

Перу П. належать сотні газетних і журнальних публікацій. Проте він серйозно займався і наукою.

Серед його значних доробків – п’ятитомник «Дослідження Сарматії» (1789-1892),

чотирьохтомник «Історичні та географічні матеріали про Скіфію, Сарматію і слов’ян» (1796), книги «Коротка історія народу Росії» (1802), тритомник «Давня історія Волинської губернії»

(1804-1805), «Археологічний атлас Європейської Росії» (1805), «Основи хронології».

П. також – автор світового пригодницького бестселера «Рукопис, знайдений в Сарагосі» (1847), за

яким польський режисер В. Хас зняв однойменний фільм (1965). За мотивами роману іспанський

драматург Ф. Н’єва написав комедію (2003).

Всього наш земляк залишив після себе 24 великі наукові праці.

Що стосується особистого життя, то наш земляк, розлучившись з Ю. Любомирською, взяв шлюб з

К. Потоцькою (1798).

Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Чарториський, Ж.-П. Бланшар, Олександр I, В.

Головнін, Ф. Месмер, І. Гудович, Каліостро, Л. К. Сен-Мартен та ін.


***

БЛАГОСЛОВЛЯЮ НАУКУ,

з професійного кредо Я. Потоцького

Благословляю науку, яка дала мені щастя, спокій і навіть насолоду, всупереч жахливому хаосу, в

який занурений наш час.


ВІДПОВІВ, ЩО ПОМЕР, з роману Я. Потоцького «Рукопис, знайдений в Сарагосі»

Заходячи в провулок Августинів, Бускерос показав мені своїх караульних і дав їм пароль.

– У випадку, якщо тут з’явиться сторонній, мої друзі зроблять вигляд, ніби побилися один з

одним, так що він мимоволі буде вимушений повернути назад. А зараз, – додав він, – ми вже біля

цілі. Ось драбина, щоб тобі лізти вгору. Ти бачиш, вона міцно обперта об стіну. Я стежитиму за

умовними знаками, і як тільки я плесну в долоні, лізь.

Але кому могло б прийти в голову, що після всіх цих планів і приготувань Бускерос переплутав

вікна. Проте це було так...

Отримавши сигнал, я, хоч і з забинтованим плечем, відразу ж поліз вгору, тримаючись однією

рукою. Залізши, я не знайшов, як було обумовлене, нагорі відкритої віконниці, і мені довелося

стукати, зовсім не тримаючись руками.

У цю мить хтось різко відчинив вікно, ударивши мене віконницею. Я втратив рівновагу і з самого

верху драбини впав на складену внизу цеглу. Зламав у двох місцях вже поранене плече, зламав

ногу, котра застрягла між щаблями, а іншу вивихнув і всього себе скалічив – від шиї до крижів.

Той, хто відчинив вікно, мабуть, хотів моєї смерті, оскільки вигукнув:

– Ти помер?

Боячись, аби він не побажав мене добити, я відповів, що помер.


ВСУПЕРЕЧ ПОЛЬСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ, з розвідки С. Баженової «Ю. Роллє в суспільному і

краєзнавчому русі Правобережної України другої половини ХІХ ст.»

На початку ХІХ ст. відомий польський магнат, просвітитель, письменник, публіцист та історик, подолянин граф Ян Потоцький ...видав у Петербурзі французькою мовою невеликі книги

«Стародавня історія Подільської губернії» та «Стародавня історія Волинської губернії» (1805).

У цих дослідженнях автор уперше здійснив спробу науково узагальнити відомості з історії

первісного суспільства та доби середньовіччя Волині та Поділля, обґрунтувати тут автохтонність

місцевих східнослов’янських племен і визнав їх невід’ємною складовою частиною Київської Русі, що йшло всупереч з тогочасною польською історіографією.

Крім того, Ян Потоцький виступив ініціатором підготовки археологічних карт регіонів. 1805 року

він опублікував французькою мовою «Археологічний атлас європейської Росії». В ньому були

вміщені знані на той час стародавні поселення, городища, кургани, подані описи старожитностей, у тому числі в Правобережній Україні.


ЙОГО ОЧИМА, з статті С. Дударєва «Росія і Північний Кавказ в кінці XVIII – першій половині

XIX ст.: погляд зовні»

Я. Потоцький далекий від ідеалізації історичного побуту описуваних ним етнічних груп. ...Він

неодноразово відзначає факти грабіжницьких нападів представників низки північнокавказьких

гірських народів (аварців, лезгин, черкесів, чеченців й ін.) на своїх сусідів, торгові каравани і

випадкових подорожніх, а також російські станиці і поселення. Примітно, що в оцінках даного

явища граф, все ж таки, залишаючись сином своєї епохи, деколи атестував прихильність до

грабежу як «національний забобон».

Втім, престижність отримання тих чи інших благ подібним шляхом, насправді, мала виразне

втілення в менталітеті горців того часу. Про це свідчить, зокрема, вислів чеченської «княжни», що

його наводить Я. Потоцький, котра «вважає, що там, де не грабують на великих дорогах, життя

дуже нудне і монотонне, і для неї вкрадена хусточка набагато приємніша, ніж куплене перлове

намисто».

...Спостереження Потоцького (і в цьому їх важлива роль!) дозволяють бачити той факт, що набіги

в кінці XVIII ст. не мали ніякої політичної підоснови і мали чисто економічний характер, відображаючи також пережитки військово-демократичного менталітету в гористому середовищі.

...Хотілося б завершити наш короткий і неповний огляд ще одним спостереженням графа, вельми

актуальним для доль культурної спадщини регіону. Він зафіксував один сумний, але очевидний

факт... Історичні пам’ятки Північного Кавказу у міру включення регіону до складу Росії безжально

руйнувалися переселенцями з південних і центральних губерній, а також в ході російського

«індустріального» освоєння краю. Я. Потоцький свідчить, що з п’ятдесяти мавзолеїв

(золотоординської епохи), бачених Гюльденштедтом в Маджарах, залишилося лише чотири!


ПУСТИВ СРІБНУ КУЛЮ В ГОЛОВУ, з дослідження Л. Баженова «Історик Поділля і Волині

граф Ян Потоцький (кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.)»

Його життєвий шлях – це суцільний калейдоскоп подій, почасти авантюристичних, які варті

повістей, романів-вестернів. Наведемо тільки окремі приклади з них.

Уже 1778 року Потоцький виїхав до Відня, вступив на службу до австрійських військ і взяв участь

в бойових діях у Баварії.

В 1779 році він знаходиться в Сицилії, Тунісі, учасник походу Мальтійського ордену проти піратів

Середземномор’я. Далі він у «гарячих» точках Іспанії (1781), Сербії та Угорщини (1784), Голландії

та Англії (1786).

Наслідком цих мандрів стали його репортажі, які хвилювали і збуджували уяву тогочасного

читача, принесли йому гучну славу.

В 1788 році Потоцький повертається до Варшави і від подільської шляхти обирається депутатом

чотирьохрічного сейму, який шукав шляхів реформ, щоб уникнути поділу Речі Посполитої. Ян

Потоцький запропонував у боротьбі проти Австрії та Росії за незалежність озброїти польських

селян і створити всенародну армію. Зрозуміло, польській аристократії це було не до вподоби.

1790 року він уже в Парижі і, вступивши до лав якобінців, опинився на барикадах Великої

Французької революції.

В 1792 році він знову у Варшаві, у вихорі політичних подій. Розбрат у польських політичних

таборах, який вів до загибелі країни, переорієнтував його світоглядні позиції на Росію. 1793 року

Потоцького прийняла імператриця Катерина ІІ, здивувала його «розумінням» французьких

вільнолюбних ідей.

У 1802 р. Олександр І запрошує автора до Петербургу, на службу в Міністерство іноземних

справа. Уже 1805 року Потоцький очолює делегацію російських вчених до Китаю, 1806 року

організовує дипломатичний демарш проти наполеонівської Франції. Після підписання

Тільзітського миру, Потоцький залишає державну службу і поселяється в помістях спочатку

Волині, а з 1811 року постійно проживає в с. Уладові (Вінниччина), де завершує написання книги

«Рукопис, знайдений у Сарагосі».

Важка хвороба, неможливість вести активний спосіб життя, бути в центрі світових подій призвели

до психічного розладу. ...Власноручним пострілом у голову Ян Потоцький завершив свої земні

справи.


ПОМСТА СХІДНИХ МАГІВ, з кореспонденції С. Михайлова «Таємниця графа Яна Потоцького»

Ексцентричний польський граф відомий як автор одного з найзагадковіших літературних творів

XIX століття – «Манускрипту з Сарагоси». Це химерна суміш історій про надприродні події, складена за принципом арабських казок «Тисяча і одна ніч». Головний герой книги, молодий

бельгійський офіцер Альфонс ван Ворден, розповідає про дивовижні пригоди, які трапилися з ним

впродовж 66 днів, пов’язаних з кабалістами, демонами, ожилими трупами, астрологами і

таємними товариствами.

...Зміст «Манускрипту» є «східною фантастикою», в ньому описана безліч магічних обрядів, подані рецепти магічних напоїв, за допомогою яких нібито можна перетворитися на звіра чи в

птаха і проникнути в підземний світ. Проте велика частина рецептів і керівництв зашифрована або

описана в алегоричній формі. У книзі також зроблена низка зашифрованих історичних прогнозів, котрі нагадують пророцтва Каліостро.

...Останні роки життя графа оповиті таємницею. Він усамітнився у фамільному маєтку на Поділлі, там поринув у меланхолії і майже збожеволів. Говорили, що Потоцький боїться переслідування

східних магів. Носії стародавніх таємних знань буцімто присягнулися помститися європейцеві за

те, що він розкрив в своїй книзі їхні секрети.

Сусіди-поміщики і місцеві селяни не полюбляли Потоцького, говорили, що він перевертень, який, перетворившись на вовка, нишпорить навколишніми лісами. Як відомо, перевертня можна убити

лише за допомогою срібної кулі. Легенда свідчить, що Потоцький убив себе сам. Він відлив кулю

з срібла у вигляді суниці, зарядив пістолет, вставив дуло в рот і натиснув на курок.

Що примусило графа вчинити так, неясно. Не виключено, на самогубство його змусив емісар, що

прибув з Монголії чи Єгипту. У кімнаті, де знайшли труп Потоцького, безладно валялися

розкидані листи рукописів, частина яких була спалена в каміні.


РАВИЧ Петро Соломонович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: французький.

Журналіст, письменник, літературний критик, перекладач.

З міщанської родини.

Народився 12 липня 1919 р. в м. Львові Польщі (нині – м. Львів, адміністративний центр

однойменної області України).

Звів рахунки з життям 21 травня 1982 р. в м. Парижі (Франція).

Навчався в Лембурзьких польській гімназії і університеті, закінчив паризьку Школу східних мов

при Сорбонні (1947-1950).

Працював журналістом в Польщі і Франції.

Лауреат премії Рівароля (1962).

Автор низки літературознавчих статей про творчість Д. Кіша, О. Солженіцина, А. Синявського, В.

Гомбровича, С. Мрожека.

Перу Р. також належать романи «Кров неба» (1961), «Блокнот контрреволюціонера, або

Похмілля» (1969).

Перекладав О. Солженіцина.

Що стосується особистого життя, то наш земляк пройшов через німецькі концтабори Аушвіц

(1942-1944) і Ляйтмеріц (1944-1945), а після смерті дружини наклав на себе руки, застрелившись з

револьвера.

Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Максимов, Е. Чоран, М. Кривошеїн, Є. Косинський, Е.

Іонеско, Е. Візель, Ч. Мілош, Ф. Соллерс, А. Амальрік, Х. Кортасар, А. Шварц-Барт та ін.


***

УМІТИ ЛІКУВАТИ

, з життєвого кредо

П. Равича

Зуб може розболітися за будь-якого режиму, і треба уміти його лікувати.

БІЛЯ СВОЇХ, з «Нотаток» П. Равича

У цій обстановці загальної тривоги і невпевненості, яка набагато більше відповідає людській

природі, ніж штучний «затишок» «цивілізованих» міст, всім хочеться зігрітися біля своїх.


ЗАБОРОНЕНО ЗАБОРОНЯТИ ЗАБОРОНЕНЕ, з роману П. Равича «Блокнот

контрреволюціонера, або Похмілля»

«Заборонено забороняти!» Так вони і малюватимуть ці красиві слова тиждень, два, три, потім

втомляться. Останній, менш стомлений, додасть третю сходинку: «Заборонено забороняти

заборонене».

...Ці хлопчаки, та й дорослі, маніпулюють марксистськими поняттями, ніби мають справу з

предметами значущими, конкретними, відчутними. Буцімто слова «клас», «соціалізм»,

«пролетаріат», «влада», «демократія» чи навіть «свобода» і «щастя» знайшли чіткі семантичні

контури, однакові для всіх.

...Молодим людям захотілося «політики». У добрий час. Проти капіталізму. За соціалізм. Але ж

ніхто з них і не підозрює, що це означає, що це принесло в тих країнах, керівники яких

оголошують себе соціалістами. Всі ці «ізми», у тому числі й структуралізм, – мов тенета, які

обвивають свободу, і так не казна-яку, цих молодих розумів.

...Стрижений їжачком п’ятдесятирічний пан в окулярах, говорять, випускник Еколь Нормаль, автор газетних передовиць, телевізійний критик і прозаїк, відчайдушно прагне влитися, вписатися

у вируюче кружляння молоді. Влізши на трибуну, він підлаштовується під всі шаблони їх думок, точніше, не-думок, анти-думок, біологічно розчиняється в них. Видовище не з веселих.

Імпотент може симулювати оргазм, однак він не здатний відчути його. Вибуховість і незграбність

молоді він виражає витіюватою, вишуканою, округлою мовою. Яка безодня між цією формою і

змістом – йому б, аби залишитися вірним собі, треба б зовсім обійтися без форми.

...Помітно, що вони війни не знали. Ось і доводиться створювати безлад, хаос для того, щоб

навчитися цінувати комфорт, їжу, достаток, особисту свободу. Все це стає тягарем, просто

нестерпним, коли існує дуже довго.

...У Сорбонні і поблизу від неї списав наступні гасла: «Досить справ, до слів!», «Сексуальну

свободу в коридорах Сорбонни!», «Життя – це ефект присутності, і лише ефект присутності!», «Не

для того ми народжені, щоб здихати з нудьги!»,

«Ніколи не працювати!», «Перетворимо каплиці на пісуари!», «Коли останній соціолог вдавиться

власними тельбухами, буде кінчено з проклятими питаннями», «Хто ставить цифру вище за фразу

– мудак», «Чим більше я кохаюся, тим більше мені хочеться робити революцію, чим більше я

роблю революцію, тим більше мені хочеться кохатися», «Фантазію до влади!», «Свобода – злочин, який несе в собі всі інші злочини. Ось наша тотальна зброя», «Здоровий розум – рана, найближча

до сонця».


ПЕРЕСТАЛИ ВІТАТИСЯ, з оцінки творчості П. Равича Д. Савицьким

Не лише філософ Раймон Арон писав за гарячими слідами травня 68-го року, а й колишній в’язень

концтаборів, літературний критик, письменник Петро Равич.

Книга його була замовчана, з ним перестали вітатися.


НАПИСАВ, ТА ЩЕ Й ЯК, з заміток «В’язень концтабору французький письменник Петро

Равич» на блозі mankurty.com

«Нотатки контрреволюціонера» відразу зацікавили. У мене до шістдесятих – давній особистий

інтерес на ґрунті музики: «літо кохання», «паризький травень». Розшукую і читаю все про той час.

А тут, виявляється, був такий львів’янин, який все це бачив і описав!

Та ще як!

...Це зараз можна знайти достатньо багато зваженої критики тих подій, але публікацію в 1969 році

«Нотаток контрреволюціонера», напевно, можна порівняти із спробою в 2005-му чесно

проаналізувати «помаранчеву революцію».

...Нині у Франції покоління 68 року поступово відтісняють від влади молодші. На зміну людям

Міттерана прийшли люди Саркозі. Від ідей «паризького травня» відрікся навіть один з його

лідерів Даніель Кон-Бендітт, «Червоний Дані», сьогодні – депутат Європарламенту від «зелених».

А 40 років тому люди вірили йому, на барикади за ним прямували.

У травні 1968 Равичу було майже 49 років, за плечима – життя в окупації і концтабори. Якими

дурними, напевно, здавалися йому ці «бунтуючі хлопчаки», однією з головних вимог яких

залишалися «вільні відвідини жіночих студентських гуртожитків».

Доля Петра Равича дає привід поміркувати ще над одним питанням. Філолог або культуролог міг

би написати роботу про письменників з мультикультурного середовища і про те, наскільки умовна

їх національна приналежність. ...Справжньому художникові життя на перехресті культур – лише

на користь. Те, що він бере з них, потім утілюється в його творчості.

А в пам’яті й історії залишається там, де створені його кращі твори.


ПЕРЕКЛАДАЧЕМ ЗАЦІКАВИЛОСЯ КДБ, зі спогадів К. Єршової-Кривошеїної «Російська

рулетка»

Збігло літо, наступила осінь, відділ віз і реєстрації іноземних громадян мовчав. І ось знову

пролунав телефонний дзвінок, голос «миколи івановича». Прохання зустрітися на тому ж місці.

Побачення відбувалося вдень, кінець вересня стояв сонячний і теплий. Ми піднялися на ліфті, пішли сходами, мені здалося, що це інше крило готелю «Європейський» і інший номер. Вікна

зашторені. Знову коньяк, кекси, а «микола іванович» у веселому настрої базікає про вудіння риби.

Виявляється, це його пристрасть. Що означає ця зміна настрою? Тактика поведінки? Сама питань

не ставлю, розмови про поїздку не починаю.

– Дивіться, що я Вам приніс, – дістає з свого портфеля журнал «Континент», – зазирніть до змісту.

Поки я гортаю журнал і вдивляюся в тексти, він розливає коньяк у склянки. Бачу прізвище, мені

не знайоме – Петро Равич, а перекладач М. Кривошеїн...

– І що Ви хочете цим сказати? – питаю, – адже МК тут як перекладач, це його спеціальність, він

цим гроші заробляє.

– Е-е, ні... Ви не думайте, що все так просто. По-перше, хочу сказати – текст дуже цікавий за своїм

змістом і, мабуть, погляди автора співпадають з думкою перекладача. А потім нам відомо, що

вони дружать і перекладач тут працював з великим старанням.

– Може, він працював із старанням, аби гроші за переклад одержати? Ось і весь інтерес, –

відповідаю.

– ...Дуже тенденційна компанія виходить. Хоча зрозуміло, що подібні тексти добре оплачуються.

Адже вони направлені на підрив нашої країни, і хто їх фінансує, нам зрозуміло...

– ...Ви ж самі говорили, що сім’я Кривошеїних героїчна, а зараз виходить, що вони вороги і

вигодованець американських спецслужб?

ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ТЕЛЕФОНУЄ ГОСПОДЬ, з статті А. Наймана «Погляд приватної людини»

Ні, ми неможливі люди. Я маю на увазі – євреї. Який народ – після того, що про нього сказав Бог,

– не мені говорити. Прекрасний, такий-сякий, вибраний, недовибраний, малий, очманілий і так

далі...

Однак окремий єврей! Окремий єврей – кожен! – знає, що вірно, що помилково, що добре, що

погано. Для всіх. Бо те, що він знає, це, по-перше, головне, по-друге, істина, по-третє, знає тільки

він. Тому що він єврей.

class="book">Як повинна видаватися газета «Єврейське слово» – як вона не повинна видаватися. Як правильно

він, цей єврей, живе – як неправильно живуть інші євреї. Як неправильно вони думають – на тлі

того, як правильно думає він. Якщо ж не виходить сказати, що, думаючи не так, як він, вони

(наприклад, Спіноза, Фрейд, Пастернак) не того, то у запасі завжди є довід неспростовний: «Вони

не євреї». Тобто не сьогодення. Він – справжній, тому вони – ні.

…Книга Рут Вайс «Сучасний єврейський літературний канон». Яскрава, багата гострими

вагомими неординарними думками.

…Ідиш – добре, іврит – теж, хай і по-іншому, а ось англійський відволікає єврейського

письменника від самоототожнення і вихолощує релігійні, сімейні, ментальні цінності, які лише і

забезпечили збереження євреїв як народу впродовж його історії. Щоб довести це, автор йде на

тенденційну чи навіть, скажімо так, не зовсім точну передачу змісту тієї або іншої книги... Дедалі

наполегливіше проводиться ця лінія, поки нарешті читач не натикається на фразу: «Самогубства

Целана, Єжи Косинського, Петра Равича, Жана Амері і Прімо Леві привселюдно свідчать про

ціну, яку платить письменник за те, аби писати про Катастрофу на неєврейській мові».

Рут Вайс ...про причину самогубства людей, аж п’яти, видатних, унікальних, вона говорить, неначе Бог повідомив її про це телефоном.

…Дуже по-людськи, по-жіночому, тому симпатично.

Від себе додам: канон єврейського життя, а тому і єврейської літератури, сучасної, майбутньої, не

скриня з приданим, на яку треба молитися. Не учіть людину, як їй жити: їй і так несолодко.


РАДЕК Карл Бернгардович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, публіцист, театральний критик, державний і політичний діяч. Справжнє прізвище –

Собельсон; псевдонім – Radek.

З педагогічної родини. Батько, Собельсон Б., – учитель.

Народився 31 жовтня 1885 р. в м. Лемберзі Австро-Угорської імперії (нині – м. Львів, адміністративний центр однойменної області України).

Загинув у сталінському концтаборі 19 травня 1939 р. в м. Верхньоуральську СРСР (нині –

Челябінська область РФ).

Закінчив екстерном гімназію (1902), історичний факультет Краківського університету, навчався в

Бернському і Лейпцігському університетах.

Працював завідуючим відділом зовнішніх зв’язків ВЦВК (1917-1919), секретарем Комінтерну

(1920).

Член Польської соціалістичної партії (1902).

Член РСДРП (1903).

Член партії «Соціал-демократія Королівства Польського і Литви» (1904).

Друкувався в газетах «Трибуна», «Правда», «Вісті», журналі «За кордоном».

Автор статей «Шляхи російської революції», «Третій рік боротьби Радянської республіки проти

світового капіталу», «Коментарі до третього конгресу комуністичного інтернаціоналу»,

«Генуезька і Гаазька конференції», «Що дала Жовтнева революція», «Барометр виборів».

Перу Р. також належать книги «Анархісти і Радянська Росія», «Про Радянську конституцію»

(обидві – 1918), «Розвиток світової революції і тактика Комуністичної партії в боротьбі за

диктатуру пролетаріату» (1920).

Уперше заарештований за революційну діяльність (1906).

Удруге – як один з керівників першого з’їзду німецьких комуністів (1919).

Утретє – за «антирадянську діяльність» і Особливою нарадою при колегії ГПУ засуджений до 3

років заслання (1928). Звільнений достроково (1929).

Удруге заарештований (1936). Військовою колегією Верховного суду СРСР засуджений до 10

років позбавлення волі (1937).

Верховним судом СРСР реабілітований (1988).

Серед друзів та близьких знайомих Р. – Л. Троцький, І. Смілга, Я. Ганецький, В. Воровський, В.

Ленін, Є. Преображенський, Л. Серебряков, М. Богуславський, Х. Раковський, Я. Дробніс, Л.

Сосновський та ін.


***

ІЛЮЗІЇ ПІСЛЯ ПОРАЗКИ

, з політичного кредо К. Радека

Не існує нічого небезпечнішого, ніж ілюзії після поразки.


ПОТРЯСІННЯ ПСИХОЛОГІЇ, з статті К. Радека «Що дала Жовтнева революція»

Російський селянин знав виключно своє село, він не знав Росії, Росія була йому чужою. Який

відсоток старих селян був в Петрограді і Москві? Найнезначішний. Якщо якомусь Петру чи

Сидору довелося побувати в Петрограді або Москві, то про це розповідало все село і цим жили

покоління.

Прийшла революція. Вона перемістила калузького селянина сьогодні до Сибіру – аж до Байкалу, завтра через Украйну на Кавказ – Баку, післязавтра до Польщі, а ще післязавтра високо на північ

до Архангельська.

У російській літературі часів революції велике місце займають торбешники. Пани інтелігенти, у

яких революція відняла можливість їздити першим і другим класом і яких вона кинула в

теплушки, опинилися віч-на-віч з росіянами пейзанами і жахливо кривили носами з приводу того, що від них не відгонить одеколоном. Ці російські пейзани під час торбешництва об’їздили Росію у

всіх її напрямах. Російські сіромахи зміряли велич своєї вітчизни, побачила її вперше, побачили, що в ній живуть скрізь ті ж самі люди, – і український мужик навчився страждати стражданням

північного мужика, а північний мужик навчився розуміти, що питання бакинської нафти є

життєвим питанням і для нього. Струс всієї психології російського селянства є найосновнішим

фактом російської революції.


ВІН – НАШЕ ВСЕ, з статті К. Радека «Лев Троцький – організатор перемоги»

Потрібна була людина, яка стала б втіленим закликом до боротьби, який, цілком підпорядкувавши

себе необхідності цієї боротьби, став би дзвоном, що зве до зброї, волею, який вимагає від усіх

безумовного підпорядкування великій кривавій необхідності. Лише людина, котра працює, як

Троцький, лише людина, котра так не шкодувала себе, як Троцький, лише людина, що уміє так

говорити солдатові, як говорив Троцький, – виключно така людина могла стати прапороносцем

озброєного трудового народу.

Він був всім в одній особі.


КРАЩЕ БУТИ ХВОСТОМ, епіграма К. Радека на К. Ворошилова

Эх, Клим, пустая голова!

Мысли в кучу свалены.

Лучше быть хвостом у Льва,

Чем жопою у Сталина.

ЧЕСТЬ Я ВТРАТИВ, з останнього слова К. Радека на суді

Я змагаюся не за свою честь, я її втратив, я змагаюся за визнання правдою тих свідчень, які я дав.


ЯЗИК КЕРУЄ ГОЛОВОЮ, оцінки К. Радека Й. Сталіним

У більшості людей голова керує язиком; у Радека язик керує головою.


СИЛА ЖУРНАЛІСТА – СЛАБКІСТЬ ПОЛІТИКА, з оцінки К. Радека Л. Троцьким

Радек безперечно один з кращих марксистських журналістів всього світу. Справа тут не лише у

влучності і силі мови. Ні, справа, найперше, в здатності з надзвичайною швидкістю реагувати на

нові явища і тенденції і навіть на перші їх ознаки. У цьому перевага Радека.

Проте сила журналіста стає джерелом слабкості політика. Радек перебільшує і забігає вперед.

МОРАЛЬНЕ ПАДІННЯ, з «Історичного довідника російського марксиста»

У травні 1929 року, після півторарічних коливань, Радек написав покаянного листа до «Вістей» ...і

заявив про своє бажання будувати «соціалізм в одній країні». У грудні 1929 р. він фактично

передав Якова Блюмкіна до рук ГПУ. Залишаючись, не виключено, найталановитішим і

найнебезпечнішим зі всіх капітулянтів, Радек ідейно опустився і писав хвалебні панегірики про

Сталіна, напр., статтю «Архітектор соціалістичного суспільства» в новорічному номері «Правди»

за 1934 рік.

Остання стаття під назвою «Троцькістсько-зінов’євська фашистська банда і її гетьман Троцький»

показує глибину його морального і політичного падіння.


ЖАЛЮГІДНИЙ ШЕФ-ЗРАДНИК, з розвідки Р. Іванової та І. Кузнєцова «На шляхах до істини»

Найбільшу популярність К. Радеку, який постійно друкувався в «Правді», «Вістях», журналі «За

кордоном», здобула його книга «Портрети і памфлети», видана в 1927 р. У ній, окрім нарисів про

Леніна, Свердлова та інших державних діячів, ще можна було прочитати і про Троцького. Проте в

двотомнику, що вийшов під тією ж назвою 1934 року, вже сильною мірою виявився вплив культу

особи Сталіна. Нарис про Троцького знятий, зате з’явився інший, пронизаний нестримними

дифірамбами на адресу вождя, – «Архітектор соціалістичного суспільства». Славослів’я в адресу

«творця всіх наших перемог» досягла у К. Радека апогею саме в цьому творі.

І надалі без вихваляння «великого архітектора соціалізму» не виходить нічого з-під пера цього

публіциста.

...21 серпня 1936 р. в «Вістях» ...К. Радек вимагав ухвалити смертний вирок у справі Зинов’єва –

Каменєва та всім до неї причетним...

За іронією долі цей один з останніх фейлетонів К. Радека з’явився на газетній шпальті поруч з

свідченнями Каменєва, котрі перетворювали його, Радека, на одного з членів змови. Менш ніж

через місяць Радека заарештували, а 25 січня газета «Вісті» за підписом К. Вольського друкує

фейлетон «Жалюгідний шеф-зрадник».


НЕ ТАКИЙ СТРАШНИЙ, зі спогадів Б. Єфімова «Дотепність не врятувала»

На мій погляд, якщо ми хочемо знати своє минуле, якщо нам не байдужа наша історія, то ми

повинні знати і згадувати людей, котрі залишили в цій історії свій слід. Знати і пам’ятати про

людей не лише «хороших і різних», але й про просто різних. Навіть якщо вони були не зовсім

хороші.

Чи був Карл Радек хорошою людиною? Не знаю. Але те, що це була людина неабияка, помітна, цікава, обдарована – в цьому у мене немає сумніву. ...Я переконаний, що Радек не вірив ні в Бога, ні в біса, ні в Маркса, ні в світову революцію, ні в світле комуністичне майбутнє. І думаю, що він

прилучився до міжнародного революційного руху виключно тому, що він давав йому широкий

простір для природжених якостей бунтаря, шукача гострих ситуацій і авантюр.

...Якось Радек побачив мій дружній шарж на нього, надрукований в газеті «Червона зірка». І, сміючись, сказав мені з легким польським акцентом:

– О, я у вас зовсім не страшний.

– Я й не думав зображати вас страшним, Карле Бернгардовичу, – відповів я.

І, справді, Карл Радек був зовсім «не такий страшний», яким був страшним той час, в якому йому

довелося загинути.


УДАРИВСЯ ГОЛОВОЮ ОБ ПІДЛОГУ, з акту про смерть К. Радека від 19 травня 1939 р.

При огляді трупу ув’язненого Радека К. Б., виявлено на шиї синці, з вуха і горла тече кров, що є

результатом сильного удару головою об підлогу. Смерть сталася в результаті нанесення побоїв і

задушення з боку ув’язненого троцькіста Варежникова, про що і склали цей акт.


ВБИВСТВО ЗАМОВИВ СТАЛІН, з довідки І. Сєрова від 29 червня 1956 р.

Цілком таємно

Радек і Сокольников після засудження серед своїх сусідів по камері стали стверджувати про свою

невинність і про інсценування всього процесу. Поза сумнівом, це й призвело до того, що в травні

1939 року було ухвалено рішення про їх «ліквідацію». Наявні в архіві КДБ документальні дані

свідчать про те, що вбивство Радека і Сокольникова здійснювалося під керівництвом Берії і

Кобулова відповідно до спеціально розробленого плану.

Виконання цих актів було покладене на працівників 2 відділи НКВС СРСР – ст.

оперуповноваженого Кубаткіна, оперуповноваженого Шарка і спеціально підібраних людей з

числа заарештованих, яких таємно ввезли для виконання завдання до Верхньоуральської і

Тобольської в’язниць, де перебували Радек і Сокольников.

...Наперед підготовлене вбивство було потім оформлене як результат бійки. …Незабаром після

цього, як сталося вбивство ув’язнених Радека і Сокольникова, Кубаткін і Шарок, котрі працювали

до цього рядовими співробітниками апарату НКВС, були призначені: Кубаткін – начальником

Управління НКВС Московської області, а Шарок – заступником наркома внутрішніх справ

Казахської РСР.

Голова Комітету державної безпеки

при Раді Міністрів СРСР І. Сєров.


НЕХАЙ ПОВИБРИКУЮТЬ, з роману А. Рибакова «Страх»

Сьомого липня 1935 року Сталін головував на пленумі Конституційної комісії.

Головні доповідачі – Бухарін і Радек – автори основного проекту нової Конституції. Але, звичайно, виступатимуть й інші. А як же! Увійдуть тепер до історії як «батьки Конституції».

Конституція має забезпечити народові всілякі свободи, найбільші в світі права, повне рівноправ’я

громадян, найдемократичнішу в світі виборчу систему, найсправедливіше в світі правосуддя...

Так вони, Бухарін і Радек, пустували. Навіть ВІН не чекав від них такої прудкості. Перевершили

найдемократичніші в світі конституції. Наївні люди. Сподіваються такою Конституцією

забезпечити себе, забезпечити собі спокійне існування на перших порах, а потім і «конституційну»

заміну влади. Ідіоти! Ця Конституція потрібна ЙОМУ, і перш за все ЙОМУ. Вона буде могутнім

політичним прикриттям майбутньої кадрової революції. Коли влада в одних руках, коли ця влада

непохитна, коли народ її підтримує, придатна будь-яка Конституція.


САМІ РОЗБІЖАТЬСЯ, анекдот

Cталін:

– Як же мені позбавитися клопів?

Радек:

– А ви організовуйте з них колгосп – самі розбіжаться.


РАЛЛІ Земфірій Костянтинович (АРБОРЕ Замфір)


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: молдавсько-румунський.

Журналіст, письменник, перекладач, громадський діяч.

З дворянської родини.

Народився 14 (26) грудня 1845 р. в м. Чернівцях Австро-Угорської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер 5 червня 1933 р. в м. Бухаресті (Румунія). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в Кишинівській гімназії і Петербурзькій медико-хірургічній академії (до 1869), Цюріхському університеті.

Один з керівників студентських виступів в Петербурзі (1868-1869).

Засновник і член редколегії журналів «Працівник» (1875), «Громада» (1878).

Друкувався в журналі «Минулі роки».

Перу Р. належать доробки: «В’язниця і заслання» (1894), «На засланні» (1896), «Географічний

словник Бессарабії» (1902), «З сімейних спогадів про О. С. Пушкіна», «Михайло Олександрович

Бакунін. З моїх спогадів» (обидва – 1908), «Ucraina si Romania» (1916).

Наш земляк також автор публіцистичних творів: «Паризька комуна», «Ситі та голодні».

Переклав молдавською «Заповіт» Т. Шевченка (1916).

Щ стосується особистого життя, то за участь у страйках був виключений з академії без права

вступу до вищих учбових закладів Російської імперії, засланий до Бессарабської губернії під

нагляд поліції (1869); зазнав арешту і запроторений до Петропавловської фортеці (1869); його

донька, Раллі К., міністр охорони здоров’я Молдавської АРСР, – розстріляна більшовиками (1937).

Не знаходячи спільної мови з владою, емігрував: спочатку до Швейцарії (1871-1879), а потім –

Румунії (1879-1933).

З нагоди 70-річчя з дня смерті Т. Шевченка виступав з лекціями про його творчість і життя перед

робітниками Бухареста (1931).

Ім’я нашого земляка носить одна з вулиць м. Кишинеу (Республіка Молдова).

Серед друзів та близьких знайомих Р. – Л. Каравелов, М. Драгоманов, В. Короленко, Х. Ботєв, Ф.

Лугінін, М. Бакунін, Л. Мечніков, Г. Лопатін, І. Ліпранді, М. Стасюлевич, П. Щоголєв, Ф.

Волховський, В. Горчаков, О. Вельтман, В. Івановський, П. Кропоткін, М. Лемке та ін.


***

СЛУЖИТИ ПРАВДІ

, з життєвого кредо З. Раллі

Служити правді.


НАПИСАВ ДО ЧЕРНІВЦІВ, з листа З. Раллі П. Щоголєву від 10 квітня 1908 р.

Я написав доньці Катерини Захарівни Стамо, яка мешкає в Парижі, – і якщо існують ще якісь

листи, то ви їх, за всією імовірністю, одержите; написав я також і в інше місце, до

Чернівців, де я відшукав понад 35 років тому старе видання Ж.-Ж. Руссо, яке належало

покійному поетові (Пушкінові О. – авт.), там його рукою на полях існують замітки, написані то російською, то французькою. Книги ці лежать або, краще сказати, лежали на

полиці в маєтку моєї двоюрідної сестри разом з іншими книгами мого батька.

...Що скриня існувала ще кілька років тому, про це писали мені. В усякому разі зроблю все

залежне від мене і напишу вам декілька сторінок про Пушкіна в нашій родині.


УСІ ПЕРЕМЕРЛИ, з листа З. Раллі П. Щоголєву на початку 1909 р.

Стосовно Ол. Сер. Пушкіна нічого поки не можу вам сказати, оскільки тільки майбутнього літа

сподіваюся побувати в старому замку в Красному, що в Буковині. Справа в тому, що всі люди

похилого віку перемерли, а мій племінник, будучи австрійським посланником у Венесуелі, живе за

океаном; у Красному ж нікого немає, хто б міг перерити весь той непотріб книг і паперів, що

знаходиться там, я писав вже туди і мені прислали цілу скриню старого журналу «Московитянин»

замість того, що я вимагав. Без мене особисто, отже, не можна нічого зробити; щодо листів

Пушкіна я писав своїй двоюрідній сестрі Марії Зілотті, доньці Кат. Захар. Стамо, але одержав

відповідь, що кузина живе в Парижі знову, а адреси мені не прислали.

Сподіватимемося, що зрештою знайдемо письмена Пушкіна.


ЦІКАВИНКИ ПЕРЕШЛЮ ВАМ, з листа З. Раллі П. Щоголєву від 27 травня 1909 р.

У липні...цього року я їду спеціально на батьківщину до Буковини для того, щоб розібрати весь

той старий непотріб книжковий і паперовий, який лежить в коморах старого замку села Червоне із

смерті моїх батьків. Але був я там ось вже понад 40 років. Все, що знайдеться, що цікавить Вас, матиму особливе задоволення переслати Вам замовленою посилкою.

ІТАЛІЙЦІ, А НЕ ГРЕКИ, зі спогадів З. Раллі

Щодо прізвища Раллі існує документ, який указує на італійське, а не грецьке походження цього

прізвища, яке існує і понині в Італії. Документ був дарований мені моїм двоюрідним братом, бароном Віктором Стирча, сином моєї тітки Олени Стирча; він написаний італійською мовою і

свідчить, що прадід мій Джовані Раллі був сином Крістофа Раллі, громадянина Венеції, і що за

якусь доблесть «pericoli della propria vita» одержав княжий титул «decorato del titulo di conte», син

же його Джовані Раллі, батько мого діда Замфіра Раллі, підписувався «conti Giovani Ralli».

Внизу цього фамільного документа наступна скріпка російською мовою: «Цей диплом в

Російсько-імператорській Генеральній-консульській канцелярії є і в актову книгу за № 46, підписаною запискою: «В запевненні чого при підписанні Генерального Консула в Молдавії і

Бессарабії і з додатком печаті свідчиться. Ясси, 1 листопада 1802 року. Підписи: Василь

Малиновській: Секретар Волков». Що стосується самого документа італійською мовою, то він

датований «1 вересня 1795 року».

Батько мій був в приятельських стосунках з Пушкіним під час його перебування в Кишиневі; будучи хорошим музикантом і граючи особливо на мелодіумі, батько мій чудово співав сумні

народні молдавські і італійські пісні. Пушкіну дуже подобалися особливо молдавські народні

мотиви, і він завжди просив батька перекладати йому тексти цих пісень. Таким чином, російський

поет записав декілька з народних пісень.

Після батька залишилося у мене багато книг французькою й італійською мовами. Також

залишилася одна книга з рукописами, віршами. Цю книгу давали читати мої рідні російському

консулові в Чернівцях. Що це за рукописи – не знаю. Я ніколи не міг відлучитися (поїхати) і узяти

мою скриню з книгами.


МИМОВОЛІ ДОПУЩЕНІ ПОМИЛКИ, з розвідки В. Молкосяна «Рукопис Раллі-Арборе про

Пушкіна»

Достовірнішим ...щодо походження Раллі є автовизнання самого Раллі-Арбуре... «Моє прізвище, –

говорив Замфір Костянтинович, – походить із старовинного роду; мої прадіди з обопільного боку

визнавалися боярами з Молдавії – Григорій Арбуре і Замфіракі Раллі. Перший помер в Молдавії, а

другою емігрував в свиті Петрічейку-Воде (1673) разом з Хаждеями до Польщі, а повернувшись –

залишається в Бессарабії, де й помирає».

Нащадками «італійського громадянина Венеції» могли бути одеські поміщики Раллі,

представником яких значиться якийсь Степан Іванович Раллі, власник 3 кам’яних будинків в Одесі

і 7 тисяч десятини бендерської землі.

...Переглядаючи свої спогади майже в 80-річному віці (опісля близько 60 років з моменту бесіди з

тіточкою К. З. Стамо-Матіас) ...К. Раллі-Арбуре прагнув, ймовірно, віддати належне рідній

Бессарабії, де пройшли роки його дитинства, і Росії, з якою була пов’язана бурхлива молодість. У

1869 р. в Бессарабії, куди був висланий молодим Замфір, він і почув розповідь своєї 70-річної

тіточки про події 50-річної давності. Зі спогадів видно, що автор рукопису був мало знайомий з

історією свого роду, а написане ним, за його власними словами, було плодом і «скелетом всього

почутого і за давністю років що багато в чому позабувався».

Розрив в часі, відсутність сімейних джерел і пояснюють наявність в спогадах З. К. Раллі-Арбуре

неточностей. Знайдені нами місцеві і архівні матеріали виправляють мимоволі допущені помилки.

ЩО ЗА ПОСПІХ ІЗ СПРОСТУВАННЯМ, з книги К. Ковальджі «Моя мозаїка»

Вас. Молкосян в «Літописі пушкінської комісії. Випуск 24» пише про пізній невиданий рукопис

Замфіра Раллі-Арборе (або Арбуре) і цитує наступний уривок зі спогадів про Пушкіна в

Бессарабії, про його епізод «цигана» поблизу села Долна: «Пушкін кинув брата в Юрченах і

поселився в шатрі булібаші, куди щодня його слуга Микита мав приносити ...рушник, мило і

подавати воду для умивання. Цілими днями Пушкін і Земфіра бродили лісом; красуня співала

пісні, а Пушкін слухав. Одного ранку Микита знайшов свого пана одним-одненьким в шатрі.

Слуга ...розповідав потім, що його пана приворожила циганка, споївши настоєм якихось трав».

Чомусь публікатор поспішає із спростуванням:

«Новим і маловірогідним в рукописі є повідомлення про перебування в таборі цигана слуги поета

Микити. Необґрунтованим також є повідомлення, що Джовані...» і т.д.

Як вправно: «маловірогідне» зрівнюється через «також» з сусіднім «необґрунтованим»! У чому

справа?

А в тому, що це недобре. Що подумають радянські читачі? Демократично настроєному поетові, який поселився в шатрі, слуга мов паничу кожен ранок приносить рушник з милом.

А чому, власне, Микита не повинен був бути поблизу, при панові? Як він міг його залишити?

Деталь з рушником і милом цілком правдоподібна, та й навіщо було б її вигадувати?


БОРЕЦЬ ПРОТИ САМОДЕРЖАВСТВА, з монографії В. Гацака «Молдавська література в

Росії»

Історична особливість поступового розвитку молдавської літературної традиції в другій половині

XIX ст. полягала в тому, що цей розвиток відбувався паралельно в Запрутській Молдові і

Бессарабії. Дією революційно-демократичних ідей відзначена літературна творчість В. Красеску і

З. Арборе-Раллі.

Замфір Арборе-Раллі двадцятирічним студентом за зв’язок з групою нечаївців був ... засланий до

Красноярська. Утікши з Сибіру, він емігрує до Швейцарії, співробітничає в прогресивній

емігрантській пресі, вступає до I Інтернаціоналу.

...Арборе-Раллі повідав про учасників російського народницького руху 60-70-х років. Для

молдавської літератури Арборе-Раллі – першовідкривач образу борця проти самодержавства.

...Р. Мадан, З. Арборе-Раллі здійснюють в Бухаресті перші публікації бессарабських записів

ліричних і епічних творів молдавського фольклору (1898).

НИНІ – МУЗЕЙ, з статті «Садиба «Замфір Раллі-Арборе» на ecology.md

Садиба Замфіра Раллі, одного з найактивніших діячів Бессарабії початку XIX ст., знаменита не

стільки своїми господарями, скільки іменитими гостями: під час свого бессарабського заслання

тут певний час жив Олександр Сергійович Пушкін.

...Світський салон Раллі вважався одним з найвишуканіших в Молдові, тож не дивно, що

столичний поет став його завсідником. Він подружився з одним з п’яти синів Раллі, Іваном, в чиїй

кишинівській квартирі проводив значну частину свого часу.

Саме Івану належала ідея увічнити в Долне пам’ять про Олександра Сергійовича. До 50-річчя з

дня народження поета звів у селі нову церкву і перебудував стару батьківську садибу. Але

справжній музей в маєтку відкрився лише 1946 року. Значна частина експонатів привезена з

Санкт-Петербурга і Кишинева. Із справжніх документів, які відносяться до життя Пушкіна і сім’ї

Раллі, зберігаються лише листи Раллі-молодших і заповіт глави родини.


РЕГІНІН Василь Олександрович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, драматург, лібретист. Справжнє прізвище Раппопорт.

З міщанської родини.

Народився 10 (22) липня 1883 р. в м. Білій Церкві Київської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Київської області України).

Помер 20 грудня 1952 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).

Працював кореспондентом газет «Моряк», «Нове життя», редактором журналів «Тридцять днів»,

«Аргус», «Хочу все знати», «Синій журнал», керівником театру Червоної Армії, кореспондентом

«Літературної газети», журналів «Молода гвардія», «Вогник».

Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Червона Армія», «Нове життя», «Літературна газета», журналах «Аргус», «Військовий вісник», «Синій журнал», «Молода гвардія», «Вогник».

Як журналіст дебютував в петербурзьких ЗМІ (1902).

Автор брошур «Термінове послання на ближні та дальні відстані з приводу тижня

червоноармійського надбання» (1921), «Порошок від клопів або як позбутися попів: Збірник

жартів і примовок» (1923), «Мишко Єгоров: Червоноармійське подання» (1925).

Перу Р. також належать лібрето оперет «Сорочинський ярмарок», «Циганське кохання», «Мадам

Фавар».

Серед друзів та близьких знайомих Р. – О. Купрін, В. Маяковський, О. Толстой, Ю. Олеша, Ф.

Шаляпін, М. Горький, В. Катаєв, Е. Багрицький, В. Сосюра, М. Блантер, Є. Іванов, М. Ісаковський, М. Кольцов, Я. Лівшиць, М. Кузьмін, Д. Цензор та ін.


***

СВОЇ МОЗОЛІ

, з творчого кредо В. Регініна

У кожній професії свої мозолі.


ЦІ МОТОРОШНІ ВИСТАВИ, з рецензії В. Регініна на спектаклі театру Камінських

Театр ридань! Чаша сліз – його емблема. Бездонна чаша сліз.

...Театр скорботи! Кращою зображальницею цього зловісного знаку є пані Камінська, знана, неабияка драматична актриса. Як світло відбивається в її очах – плач втомленої душі, яка

багатотонна передача скорботних переживань, трепетні рухи, голі нерви і боляче звучать ридаючі

струни, розбиті струни молодих надій. Пані Камінська вміє розповісти свою тугу глядачам ...Її

слова і звуки не летять «в порожнє повітря» – поет може позаздрити акторці ...

Аудиторія плаче з Камінською. Співчуває героїні, жадібно стежить за кожним рухом, …тонкощам

ніжної міміки ... Її сльози вразили глядачів, і не одна істерика сталася під час спектаклю ...

Так ... Єврейський театр – театр сліз! І моторошні ці вистави.

ЖИТТЯ ПРОЖИВ НЕЗРУЧНЕ, зі спогадів В. Регініна

Купрін був винахідливий, він завжди щось винаходив, особливо він винаходив людей. Він міг

змусити повірити в якості або особливості тієї чи іншої людини, і всі починали вірити, що це

особлива людина. Починав вірити в це навіть і той, кого Купрін містифікував.

Якось у ресторані «Відень» він представив нам похмурого, скуйовдженого чолов’ягу, як

випробуваного провісника доль. Той похмуро пив коньяк, потім брав руку того чи іншого з

літераторів, довго дивився на неї і нарешті прорікав якщо не точно, то влучно. На мою руку він

теж подивився і знаєте, що передбачив? «Таланту багато, а нічого не вийде» ... але ж вірно

передбачив. Життя я прожив незручне.

А знаєте, ким виявився цей провісник? Мозольним оператором з Пушкарської лазні. Купрін його

так налаштував, що він потім і в лазнях, зрізуючи мозолі, передбачав ... кажуть, навіть по мозолях

передбачав.


ЕКСТРЕМАЛЬНА ЕРОТИКА: МУХА І ПАВУК, з листа К. Чуковського В. Регініну від 10

квітня 1927 р.

Ленінград

Дорогий Василю Олександровичу!

А мене всі ці відгуки про моїх «Свинок» бавлять, мов смішний анекдот. З реготом я згадую, що

Губліт заборонив мені книжку «Мушине Весілля» на тій підставі, що муха на зображенні нібито

занадто близько поміщена до павука – і це може викликати у дитини еротичні думки!

Колись на сторінках «30 днів» ми зберемо всі ці анекдоти – і читач назве нас брехунами.

Ваш Чуковський.


ЧУДОВИЙ РЕДАКТОР, з книги В. Крейда «Георгій Іванов»

У 1913 році журналіст Василь Регінін заснував «Аргус» і став його редактором. Своє дітище він

називав «першим і єдиним в Росії загальнодоступним щомісячником». Він зумів швидко залучити

до співпраці як знаменитих письменників, так і тих, кого знаменитими назвати було не можна, але

чиї імена досить часто зустрічалися в різних журналах.

...Коло авторів було широким. Серед них – Сологуб, Аверченко, Ремізов, Борис Садовський, Ауслендер, Сльозкін, Потьомкін, Чаплигін, Чуковський, Щепкіна-Куперник, Ясинський, Маршак, Муйжель, Борис Лазаревський. Дуже часто друкувалися Михайло Кузьмін та Олександр Грін. Тут

же знаходимо вірші ранніх акмеїстів – Гумільова, Мандельштама, Ахматової, Городецького, Нарбута, тобто всіх, крім Михайла Зенкевича.


«Я, ВАСЮ, ВИЯВИВСЯ КРУГЛИМ НУЛЕМ», з книги Ю. Єпанчина «Купрін і війна»

Важкі випробування, що випали на долю російської армії в 1915 р., знову привели Купріна до

думки про сприяння боротьби народу словом і ділом. Він поривається поїхати на фронт

військовим кореспондентом, вступає на службу до Земміську (об’єднаний комітет земської і

міської спілок – авт.), утвореного ліберальною громадськістю для допомоги діючій армії. Але ці

спроби закінчилися невдачею. Крім того, на початку 1916 р. уряд розпорядився закрити домашні

госпіталі, і купрінський Гатчинський будинок спорожнів.

Особиста незадоволеність і суспільна апатія проявилися у відвертій розмові з приятелем –

журналістом Василем Регініним: «Я, Васю, виявився круглим нулем. Непридатний як до

стройової, так і канцелярської служби. Вже настільки звик жити у фантастичній області вимислу, жити без усякої звітності, без всякого контролю, крім батьківського піклування пильної поліції, що Земміськ миттю виявив повну мою нездатність до регулярної терплячої кабінетної роботі».

На пропозицію співрозмовника зайнятися письменницькою працею Купрін досадливо відповів:

«Писати? Про що? Зараз всі живуть війною. Але на фронті мені не довелося побувати. То не

траплялося оказії, то не було вільного автомобіля. Та все одно з швидкоплинних картин, з

уривчастих розповідей ніяк не вловиш навіть і тіні того великого, страшного і простого, що

відбувається на війні».


ІДЕОЛОГІЧНЕ БЛЮЗНІРСТВО, з книги О. Варламова «Олександр Грін»

Знову і знову Гріну пропонували «зблизитися з епохою». Надійшов лист із журналу «30 днів» від

його редактора Василя Регініна: «Редакція «30 днів» звертається до Вас з проханням взяти участь

у спеціальному випуску журналу до Х річниці Жовтневої революції. Сподіваючись на отримання

від Вас оповідання (тема може бути пов’язана з будь-яким періодом за минулі десять років), редакція просить Вас відгукнутися на анкету, яка проводиться серед письменників на тему «СРСР

через 100 років, трохи фантастики, 30-40 сторінок».

Від анкети Грін відмахнувся – це було щось громіздке. Але до Регініна, людини милої і

доброзичливої, Олександр Степанович ставився добре, в його журналі нерідко друкувався і, керуючись тим, що «тема може бути пов’язана з будь-яким періодом за минулі десять років», написав коротку замітку «Один день»:

«Я опишу один день. Встав о 6-й ранку, пішов до купальні, після купання писав роман…, читав

газети, книги, а потім поснідав ...О сьомій годині вечора, після чаю, я катався з дружиною на

парусному човні; приїхавши, ще пив чай і заснув о 9 год. вечора. Перед сном трохи писав. Так я і

живу з малими змінами на кшталт поїздки до Кисловодська. Коли сплю, бачу багато снів, які є

мовби другим життям».

Добре, що редакційне крісло «30 днів» обіймала добродушна м’яка людина.

…Інша, – жорстка і підкована ідеологічно, – звинуватила б Гріна в блюзнірстві. Стаття до ювілею?

А де ювілей? Жодного слова про Жовтневу революцію!

Регінін надрукував «статтю» в десятому номері журналу».

ПЕРЕДБАЧИВ СТАНДАРТНЕ ЦЬКУВАННЯ, зі спогадів К. Паустовського

Учора був удома у Регініна. Він просить зробити з «Блистів. Хмар» для «30 днів» не більше 5

аркушів. Я подумаю.

…Регінін обіцяє «Хмарам» великий успіх, але каже, що критика і газети почнуть проти них

«стандартне цькування», оскільки річ це абсолютно не радянська.


ПРОФЕСІЙНИЙ СПІВРОЗМОВНИК, з книги Л. Нікуліна «Ісак Бабель»

Коли ми зустрілися через шістнадцять років у Василя Регініна, журналіста, редактора журналу «30

днів», Регінін Бабеля не назвав, а рекомендував його як великого господарника. У темно-синій

куртці, яка за старою пам’яттю називалася френчем, Бабель зовсім не був схожий на

господарника. До того ж Регінін швидко звів розмову на літературні теми, запитав, чи читав я

«Сіль», «Смерть Долгушова» та інші оповідання про Кінну армію.

...Регінін був, як то кажуть, професійним співрозмовником і розповідав у той вечір захоплюючі

історії. Тому ми більше слухали, ніж згадували колишнє чи обговорювали сьогодення і майбутнє.


ПОНАД УСЕ ЛЮБИВ СЕНСАЦІЇ, з «Книги про життя» К. Паустовського

Василя Олександровича Регініна, або, як його звали до старості, Васю Регініна, знала вся

письменницька і журналістська Росія.

Я побачив його вперше в Одесі, в редакції «Моряка». До цього я багато чув ...Розповіді про

Регініна здавалися неймовірними, схожими на анекдоти.

Судячи з цих розповідей, Регінін був журналістом тієї зухвалої хватки, яка рідко зустрічалася в

Росії. Таким журналістом був Стенлі, який відшукав в нетрях Африки Лівінгстона з чисто

спортивного інтересу. Але в Росії майже не було журналістів такого темпераменту, як Регінін.

...Кількість «жовтих» журналів зростала. Природно, між ними почалася конкуренція і гонитва за

читачем. Для цього вигадували різні прийоми, більш-менш низькопробні, як, наприклад, знаменитий конкурс в «Синьому журналі» на кращу гримасу.

...Подібно до того, як всі дороги ведуть до Риму, дороги всіх письменників проходили через

«Тридцять днів», особливо письменників молодих, початківців. Недарма досі …жартівливо

кажуть: Старий Регінін нас помітив І, сходячи в труну, благословив ...

...Кілька років тому Регінін помер. Він помирав тяжко, проте мужньо. В мужності його останніх

днів на землі – підсумок його життя, дуже неспокійного, кипучого, відданого журналістиці і

мистецтву, життя людини, яка понад усе на світі любила сенсацію, літературу, театр, цирк і

дружбу з талановитими людьми.


ЦИРК ВОЛАВ, бувальщина

У петербурзьких газетах з’явилося оголошення про те, що під час чергової вистави з тиграми в

цирку Василь Регінін увійде один і без зброї до клітки, де для нього попередньо сервірують

столик, сяде за нього, не поспішаючи вип’є кави з тістечками і вийде. Докладний звіт про

незвичайну пригоду, в тому числі і безпосередні враження самого Регініна, буде надруковано в

«Синьому журналі» у супроводі великої кількості фотографій.

Чи треба говорити, що у заявлений день цирк був забитий повністю. Понад те, через неможливість

вмістити всіх бажаючих, будівлю на Фонтанці змушена була оточити кінна поліція.

Регінін, густо напудрений, з хризантемою в петлиці фрака, спокійно увійшов до клітки, сів до

столика й взявся за напій. Тигри лише тихо гарчали. Регінін допив каву і, не обертаючись до звірів

спиною, відступив до дверцят і швидко вийшов з клітки.

Цирк волав від захоплення. А тираж «Синього журналу» неймовірно злетів.


РОЗЕНБЕРГ Володимир Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик журналістики і видавничої справи, публіцист, економіст.

З дворянської родини.

Народився в 1860 р. в м. Миколаєві Херсонської губернії Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер в 1932 р. в м. Празі (Чехія).

Працював кореспондентом, завідуючим внутрішнім відділом (1886-1896), петербурзьким

уповноваженим (1896-1902) газети «Російські відомості», редактором газет «Народна справа»

(1906), «Російські відомості» (1912-1917), співробітником Економічного кабінету проф. С.

Прокоповича (1924-1929), Російського закордонного історичного архіву (1929-1932).

Як літератор дебютував в газеті «Російські відомості» низкою статей (1885).

Потім настала черга наступних доробків: «У світі випадковостей/На славетному посту» (1900),

«Російський друк у минулому і сьогоденні» (1905), «Журналісти лихоліття» (1917), «М. І.

Новиков – подвижник російської книги» (1923).

Як «антирадянський інтелігент» висланий на Захід на «пароплаві філософів» (1922).

Мешкав в Берліні (1922-1924), Празі (1924-1932).

Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Соболевський, О. Постніков, В. Драбкін, І. Койген, М.

Лемке, С. Прокопович та ін.


***

СПАДКОЄМНІСТЬ

, з творчого кредо

В. Розенберга

Людська думка працює на спадкоємності.


ПРАВО ВЧЕНОГО, з статті В. Розенберга «Наукова власність»

Винахід і відкриття суть два схожі, проте істото різні акти пізнання чогось досі невідомого.

Винахід є творіння, відкриття є констатація того, що існує.

У винаході творча свідома людська ідея показує, що відомі сили і засоби приводять до досі

невідомого результату. Винахід є завжди цільовий твір, який має задовольняти людські потреби

силами, що перебувають поза людиною. Тому поняттю винаходу іманентне те, що називається

технічним ефектом, який викликається використанням чи комбінацією сил природи.

Відкриття є розширення меж нашого пізнання про оточуючу нас природу – встановлення законів

природи, її сил, тіл і властивостей.

За всієї різкої і принципової відмінності між винаходом і відкриттям перше може перейти в друге, оскільки людська діяльність спрямована на те, аби опрацювати все, що відкрито, і через цю

людську роботу виявляється закон природи, який до роботи і без неї не міг виявити своєї дії. Тому

вчені можуть бути авторами і відкриттів, і винаходів.

Патентоспроможним є не все, а лише деякі винаходи і абсолютно звідси виключені всі відкриття.

...Чи має право вчений домагатися на виняткову йому приналежність ідеї, втіленої в його відкритті

чи винаході, або на саме своє відкриття чи винахід?

Так далеко індивідуальні домагання йти не можуть. Весь розумовий прогрес людства полягає в

class="book">тому, що кожну нову ідею не можуть тримати без ужитку, а настає загальне користування, яке

збагачує сумісну скарбницю людського знання всіх часів і народів. Це необхідно для всього

людства, але це одночасно справедливо і відносно кожного, хто вносить свій розумовий внесок.

...Право на творчу ідею існує у вигляді патентного права, однак воно до надзвичайності обмежене

дуже певними рамками. Абсолютно, звичайно, безперечно, що патентне право захищає ідею

винаходу, а не втілення цієї ідеї. Бо така винахідницька ідея є завжди безпосереднє джерело

створення чогось нового, що може бути комерційно експлуатованим. Монопольне становище

патентотримача обмежене коротким терміном і забезпеченням за ним відомого переважного

доходу, але використання винаходу залишається по суті відносно вільним, не зважаючи на дію

патенту (принцип примусових ліцензій).

Нарешті, не слід забувати, що в історичному своєму корінні патентне право переслідувало зовсім

не охорону матеріальних інтересів винахідника, а утримання винаходів для вітчизняної

промисловості і не допущення їх поширення за кордон.

...Наведених прикладів досить, аби показати, що спроби теоретичного обґрунтування наукової

власності не вдалися і проблема ця залишилася не вирішеною.

Це становище неначе нагадує роздоріжжя, утворене схрещенням різних напрямів думки з

вказаного питання.

Таких головних напрямів – три.

Перший – той, що безумовно заперечую будь-які претензії вчених на винагороду за їх відкриття і

творчу роботу.

Другий – той, який, зважаючи на неможливість теоретичного обґрунтування індивідуального

права вченого, культивує ідею соціальної винагороди всієї корпорації вчених з подальшим вже

розділенням такого між окремими особами.

Третій – той, який, відважно переступивши через «хиткі піски теорії», все ж будує індивідуальне

право вченого, і навіть в міжнародному масштабі, прагнучи поповнити їм число вже існуючих

інститутів (чек, вексель, промислова власність, авторське право тощо).


СХИЛЯЮ ГОЛОВУ ПЕРЕД ВАШОЮ ЕНЕРГІЙНІСТЮ, з листа В. Розенберга не

встановленій особі

Високошановний Миколо Олександровичу,

Я щойно отримав ваш ...доробок і поспішаю засвідчити Вам свою глибоку вдячність за честь, яку

Ви надали мені надісланням Вашої книги. Я дивуюся і схиляю голову перед Вашою енергією, котру Ви зберегли після таких тяжких випробувань. Повірте мені, що це – не... фрази, а

відображення моїх щирих почуттів.

Користуюсь нагодою, аби засвідчити Вам мою глибоку повагу як людині і талановитому вченому.

Відданий і готовий служити

Вол. Розенберг.


КРИТИКА ЗУСТРІЛА ДОБРОЗИЧЛИВО, із звіту К. Моора про підготовку Міжнародного

соціалістичного конгресу в Стокгольмі в серпні 1917 р.

Про особу нового посла в Москві висловлюються дуже стримано. Про його манеру спілкуватися з

людьми, котрі входять в коло його діяльності, de haut en bas і про його авторитетні алюри, здається, нічого не знають і заявляють, що спочатку потрібно набути власного досвіду спілкування

з ним. Я нічого не сказав про те, що я знаходжу його призначення не найвдалішим, оскільки я

знаю людей і умови в Росії.

Можливо, буде цікаво дізнатися, що пана Розенберга зустріла дуже доброзичлива критика, при

цьому не було прямо сказано, що перевага надається Гельфферіху.


РОЗЕНБЕРГ ВСЕ ЖАРТУВАВ, з книги М. Лемке «250 днів в Царській Ставці»

Приїхавши до Москви, подзвонив про свою адресу Ситіну, і не довше ніж за півгодини він вже

сидів у мене в номері брудного «Гранд-готелю»; ніде нічого кращого завдяки хмарі біженців

дістати не можна, і то я сплачую 9 рублів.

Дуже милий, чемний, – словом, Ситін, котрий чує поживу на роздрібній торгівлі газетами.

Він розповів мені, між іншим, що Прохоров нажив на своїй мануфактурі за рік війни стільки, що

покрив банківські зобов’язання на 6 мільйонів рублів і ще 7 мільйонів приховав.

У редакції «Російських відомостей» бачився з редактором Олександром Аполлоновичем

Мануйловим, Володимиром Олександровичем Розенбергом і Олександром Миколайовичем

Максимовим. І тут – повне співчуття до моєї пропозиції.

Розенберг все жартував, на що я проміняв свого мирного «Герцена».


ДЕКОГО ЗМУСИЛИ ЕМІГРУВАТИ ЗА ВЛАСНИЙ КОШТ, з рапорту Секретного відділу

ГПУ «Стан операції з висилки антирадянської інтелігенції на 23 серпня 1922 року» І. Уншліхту від

22 серпня 1922 р.

1. За звітні 2 дні прислані згідно наших телеграм заарештовані: з Вологди... і з Новгорода...

2. Нами заарештовано з тих, що залишилися до цих пір не розшуканими, 3 особи..., а професор

Веліхов переведений з домашнього арешту у внутрішню в’язницю.

3. Разом за Московським списком з 67 чоловік, що підлягають арешту і висилці за кордон...: А. Домашнім арештом 11 чоловік.

Б. Арештовані і поміщені до внутрішньої в’язниці 14 чоловік.

В. Звільнені після заяв про бажання виїхати за кордон за свій рахунок 21 особа:

...18. Розенберг Володимир Олександрович.

Г. Не арештовані по Москві 8 осіб.

Д. Перебувають в інших містах – 11 осіб.

Вчинили повторний запит місцевим губвідділам про результати арештів.

...З України відомостей не надходило, надіслана повторна телеграма з пропозицією поспішити з

відповіддю.

7. Візи на в’їзд до Німеччини на тих, хто підлягає висилці, вже одержані. За своєчасного

отримання

грошей всіх, хто підлягає висилці за рахунок ГПУ, можна вислати впродовж найближчого часу.

Нач. С. о. ГПУ Самсонов

Начальник 4-го відділення С. о. ГПУ І. Решетов.


БРАВ УЧАСТЬ В ЗУСТРІЧІ ВІЧ-НА-ВІЧ, з листа Д. Гольдштейна Р. Абрамовичу від 16 травня

1958 р.

Флоренція. 48, Віа де Барді

Влітку 1916 року (не можу ніяк пригадати дату) я одержав листа від Вульфа Драбкіна і Іона

Койгена з Лозанни, в якому мені розповіли про те, що Цивін живе в Женеві і веде дуже шикарний

спосіб життя. «Чи не знаю я, звідки він одержує гроші».

Я відповів, що ніякого поняття не маю, проте знаю безумовно, що з дому, тобто з Росії, він ніяких

грошей не одержує.

У відповідь на цього листа Вульф попрохав мене особисто приїхати, оскільки Натансон хотів би

поговорити зі мною влаштувати зустріч віч-на-віч з Цивіним.

Я негайно виїхав до Лозанни, де зустрівся з Цивіним, який спеціально приїхав з Женеви.

...Отже, ми пішли до Натансона. Був присутнім при нашій розмові с.-р. Розенберг, якого я не знав.

Відбулося бурхливе пояснення, при якому Цивін прагнув ухилятися і заявив, що ніякої справи ні

Драбкіну, ні Койгену немає до того, де він бере гроші і як живе.


ЦЬОГО ПРІЗВИЩА НІХТО НЕ ЗНАЄ, з листа Р. Абрамовича Д. Гольдштейну від 4 червня

1958 р.

Дорогий Давиде Рафаїловичу,

Жодного з учасників цього розгляду, окрім Вас, не залишилося в живих. Може залишився ще той

с.-р. Розенберг, про якого Ви побіжно згадуєте, але якого, мабуть, Ви самі не знали раніше.

Цього прізвища тут ніхто не знає, що не дивно, якщо це був просто рядовий член закордонної

групи с.-р., який не грав ніякої ролі в партії.

Може Ви пригадаєте більше подробиць про цього Розенберга? Адже не дарма його Бобров

запросив на цей розгляд. Мабуть, він все таки грав якусь роль і вважався людиною, гідною довіри.

Може, щось пригадаєте?


СЛІД ЗАГУБИВСЯ, з листа М. Павловського Р. Абрамовичу від 2 травня 1959 р.

Париж

Дорогий Рафаїле Абрамовичу,

Вашого листа від 16 квітня і пакет з фотостатами я одержав в день свого від’їзду до Парижу.

Велике спасибі.

...Ганявся я всюди за Розенбергом, одним з членів Петербурзького комітету с.-р. у 1917 р., який

був присутнім, за словах Гольдштейна, на «зустрічі віч-на-віч» в Лозанні у Натансона влітку 1916

р. Цей Розенберг, за деякими даними, живе в Польщі (мені вдалося напасти на його слід через

одну особу, яка їздила кілька разів до Варшави для переговорів про виїзд звідти євреїв до Ізраїлю).

Розенберг мав прибути до Швейцарії, але далі всякий слід його загубився...

Робив я й інші спроби, про які зараз говорити не варто.

Результату поки що ніякого немає, а відмахнутися від того, що стверджує Гольдштейн, ми просто

не маємо права.

М. Павловський.


РОТ Йозеф


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: австрійський.

Журналіст, письменник. Класик австрійської літератури.

З міщанської родини.

Народився 2 вересня 1894 р. в м. Бродах Австро-Угорської імперії (нині – районний центр

Львівської області України).

Помер 27 травня 1939 р. в м. Парижі (Франція).

Навчався у Віденському університеті (1914-1916).

Працював кореспондентом газет: віденської «Ноє таг» (1919-1920), німецької «Франкфуртер

цайтунг» (1925-1928),

Учасник Першої світової війни (1916-1918).

Як літератор дебютував в газеті «Арбайтерцайтунг» романом «Сплетена нитка» (1923).

Потім настала черга романів «Готель «Савой» (1924), «Бунт» (1924), «Ціппер і його батько», «теча

без кінця» (обидва – 1927), «Справа і зліва» (1929), «Йов» (1930), «Марш Радецького» (1932),

«Тарабас. Гість на цій землі» (1934), «Сповідь вбивці» (1936), «Помилкова вага» (1937), «Могила

капуцинів» (1938), «Історія тисяча другої ночі» (1939),

Перу Р. також належать есе «Євреї в мандрах» (1926), повість «Балада про Сто днів» (1936), оповідання-автопортрет «Легенда про святого п’яницю» (1939).

Оповідання-автопортрет «Легенда про святого п’яницю» екранізував Е. Ольмі.

Емігрував до Франції (1933).

Що стосується особистого життя, то наш земляк не пам’ятав батька, який закінчив свої дні у

психіатричній лікарні; туди ж пізніше потрапила і дружина.

Серед друзів та близьких знайомих Р. – С. Цвейг, Е. Толлер, Е. Вейс та ін.


***

НЕМОЖЛИВО ЗБАГНУТИ

, з політичного кредо Й. Рота

Якщо примусити себе простодушно гадати, ніби нації в Європі живуть у чітко розділених між

собою регіонах, мов на шахівниці, то неможливо збагнути, чому такий великий народ просто

пущено в непам’ять і чому терени, які він посідає, не намагаються об’єднати, а знову і знову

роз’єднують. Українці, що живуть у Росії, в Польщі, в Чехословаччині, в Румунії, далебі, заслужили свою власну державу, як і кожний з тих народів, які ними владарюють.

ТАЄМНІ МАНЕВРИ, з роману Й. Рота «Бюст імператора»

У колишній Східній Галіції, нині Польщі, далеко від єдиної залізничної лінії, що сполучає

Пшемисль і Броди, знаходиться село Лопатіни, про яке я розповім примітну історію.

У своєму селі ...граф був вищий за будь-яку посадову інстанцію, яку знали і боялися селяни і євреї, вище за суддю в найближчому окружному містечку, вище за місцевого окружного начальника і

тих старших офіцерів, які щороку під час навчань командували військами...

У Лопатінах людям здавалося, що «граф» – не просто дворянський титул, а й назва дуже високої

посади. Дійсність же лише підтверджувала їх правоту. Адже граф Морстін завдяки своєму

безперечному впливу міг зменшити податки, звільнити від військової служби хворих синів деяких

євреїв, посприяти в проханні про помилування, полегшити долю невинного або дуже суворе

покарання засудженого, добитися для бідняків пільгового проїзду залізницею, справедливо

покарати жандармів, поліцейських і чиновників, котрі перевищують свої повноваження,

влаштувати до гімназії чекаючих вчительського місця, з унтер-офіцерів, що відслужили, зробити

продавців тютюнових лавок, листонош і телеграфістів, з синів бідних селян і євреїв, що вчаться, –

«стипендіатів».

...Якось, за кілька років до великої війни, яку називають світовою, графа Морстіна «таємно»

повідомили про те, що найближчим часом в Лопатінах і його околицях пройдуть імператорські

маневри. На декілька днів, на тиждень або довше, імператор зупиниться в його будинку...


КАРОЛІНА, з роману Й. Рота «Легенда про святого п’яницю»

Прокинувся Андреас дуже рано. Кароліна ще спала. За вікном щебетала якась самотня пташка.

Декілька хвилин, не більше, він лежав з розплющеними очима. Ці декілька хвилин він роздумував.

...Раптом він повернув голову і побачив праворуч від себе Кароліну. Чого він не бачив вчора при

зустрічі з нею, то відзначив зараз: вона постаріла; бліда, опухла, важко дихала, сплячи уранішнім

сном старіючих жінок. Андреас зрозумів, як змінився час, який пройшов повз нього. Зрозумів, як

змінився сам, і вирішив відразу встати, але Кароліну не будити, а піти так само раптово, або, краще сказати, за волею долі... Він крадькома одягнувся і пішов, зробив крок в новий день, в один

із звичних вже нових днів.

...Розкладаючи перед собою свої напівстерті документи, Андреас пригадав, як багато років тому

одного чудового дня приїхав сюди, дізнавшись з оголошень в газеті, що у Франції потрібні

шахтарі. А він усе життя мріяв про дальні країни. І він працював на вугільних шахтах... І він

полюбив цю пані, а коли чоловік якось мало не забив її до смерті, він, Андреас, убив цю людину.

За що й відсидів два роки у в’язниці.

Цією жінкою і була Кароліна.

Все це Андреас передумав, розглядаючи свої вже не дійсні папери. А потім знову замовив перно, оскільки був дуже нещасний.


ПОВІЯ ДЛЯ ШЕЙХА, з роману Й. Рота «Історія тисяча другої ночі»

Міцці Шінагль мало що розуміла з того, що відбувався в залі суду. Час від часу все здавалося їй

нешкідливим – ще нешкідливіше, ніж колись в школі.

Вона плакала, часто замовкала, у відчаї і збентеженні відповідала «Так!», коли прокурор

заманював її до чергової пастки, і відповідала «Ні!», коли захисник кидав її рятівний круг.


ПИХАТІСТЬ, ЛАСОЛЮБСТВО, АМБІЦІЇ, з статті В. Іткіна «Йозеф Рот. Направо і наліво»

Він був дивним письменником, цей Йозеф Рот... Про що б він не писав, в пам’яті залишається

одне: «Він був добрим малим, цей пан».

«Наліво і направо» – епічне полотно, уживаючись в яке, читач з висоти пташиного польоту

спостерігає за примарним світом, де в безуспішному пошуку виправдання свого існування, схожі

на мурах, копошаться люди – позбавлені минулого аристократи, нувориші і нацисти...

Простір роману – наскрізь умовний, пунктирний: це докладна топографічна карта, де люди –

хрестики, їх стосунки – стрілки, але в той же час вигострений журналістський стиль чи не весь час

створює відчуття повної присутності. Навіть не документального фільму, а саме присутності.

Мабуть, більшою мірою, ніж інші твори Рота, роман політично (або, швидше, агресивно

аполітично) заангажований, про що недвозначно свідчить уже заголовок.

...Будь-хто, хто бодай трохи стежить за політичною ситуацією в сучасній Росії, жахнеться: текст

Рота свідчить про повну ідентичність нинішньої Росії і Німеччини кінця 1920-х років. Судіть самі: Микола Брандейс, головний герой роману – цинічний олігарх, який нажив первинний капітал на

шахрайських торгових операціях за часів Першої Світової. Він створює новий прошарок –

середній клас, – підпорядковує собі всю промисловість, весь бізнес і всі друкарські органи

Німеччини, примушуючи нацистських радикалів працювати в ліберальних єврейських органах

утіхи заради. Праві перетворюються на лівих, ліві перетворюються на правих, а люди, по суті, і не

люди, а маріонетки, рухомі ниточками пристрастей, – пихатості, ласолюбства та амбіцій.


ЧОМУ ІДІОТ, з рецензії Я. Кротова «Іов» Йозефа Рота»

Сюжет роману – навмисний повтор книги Іова. Бідний єврей, викладач Біблії, у нього троє синів, старший – солдат, середній – комерсант, третій, – дурень буквально, ідіот, який не уміє говорити, і

донька-лолітка. Старший з насолодою стає козаком, середній втікає від армії до Америки і

перевозить туди родину (окрім ідіота), але і старший, і середній гинуть на війні. Донька

розпусничає і потрапляє до психіатричної лікарні.

Мати, дізнавшись про смерть середнього, вмирає. Молодшого із-за війни не встигають привезти

до Америки.

Мендель Зінгер (ім’я головного героя) перестає молитися. Пародійна сцена: до нього приходять

друзі, повторюючи слова утіхи друзів Іова. А далі ще цікавіше – його починають поважати саме за

те, що він має сміливість не дотримуватися тих обрядів, в яких був палкішим за всіх інших.

...Раптом з’являється багатий і красивий композитор-музикант, це його третій син, що видужав, і

Зінгер помирає уві сні від щастя.

...До речі, уставлено натяк, який не здається мені гармонійним: вагітна ідіотом дружина Зінгера

йшла з донькою повз церкву, і донька туди забігла, а дружина – за нею. Чи не через це ідіотом

народився, що увійшли до християнського храму? З іншого боку він став великим і добрим –

може, тому що увійшли до християнського храму?


ШАНС НА СЕНС, з розвідки В. Шпакова «Троянський кінь зі Сходу»

Як стверджував Кіплінг, Сходу і Заходу ніколи не зійтися. Проте сходитися вони вимушені, оскільки інтерес тут взаємний, особливо в делікатній любовно-еротичній сфері. У них – гареми, у

нас – моногамія; у них – буйство пристрасті під незліченним одіянням, у нас – гордість і

зарозумілість за повної їх відсутності.

Ось персидський шах відвідує європейське місто Відень і бачить – що? Напіводягнених жінок на

великосвітському рауті, чиї оголені плечі привертають і одночасно неймовірно бентежать, уявляючись якоюсь каверзою «шайтана»: жінка не може бути такою доступною! Проте гаряча

східна кров б’є в голову, графиню В. тут же кличуть на шахське ложе, а далі...

Далі і починається основний сюжет відомого роману Йозефа Рота «Казка 1002-ої ночі». В даному

випадку, проте, замість «східної» виявляється «західна» хитрість: шахові підсовують до ліжка

звичайну повію Міцці Шінагль, лише зовні схожу на графиню. Вона одержує в подарунок перли

божевільної вартості, роз’їжджає Європою, бере участь в аферах і безуспішно ганяється за своїм

коханцем бароном Тайтінгером (який, до речі, і влаштував історію алькова з шахом).

Такий ось Троянський кінь зі сходу, що визначив долі всіх основних персонажів роману.

...Втім, роман заявлений в анотації як «любовний», і це відчуття, звичайно ж, часом виявляється, хай і в знівеченому вигляді. Воно не рятує, не долає нісенітницю, проте в царстві користолюбства

одних і байдужості інших – певною мірою виправдовує героїв, залишає їм бодай шанс на сенс.


АНАЛОГ ПІКУЛЯ, з кореспонденції «ВиРОТська казка» на webman.ru

Зрозуміло, що Йозеф Рот – не Гі де Мопассан. Ясно, що далеко йому і до Олександра Дюма. Але, виявляється, Йозеф Рот – всього лише аналог Валентина Пікуля. Тому що Рот – це жалюгідні

потуги, а не література, тому що це псевдоісторичність і псевдостилізація замість чогось

справжнього і талановитого.

...Рот понад все схожий на героя власного роману – жалюгідного журналіста Лазіка, пронозливого

кар’єриста, позбавленого і натяку на дарування, автора напівсвітських дешевих романів в

недоладному оформленні.

...Ні колориту, ні свободи, ні їх опису чи аналізу, читач в «Казці» Рота не знайде. А знайде три з

гаком сотні сторінок соромітностей, вульгарностей і наївного белькотіння, ячого б не могла

розповісти жодна Шахерезада.


ЗЛИДАР-МАРНОТРАТНИК, з реквієму С. Цвейга «Йозеф Рот»

Ця дивовижна людина не загордилася від успіхів і не підпала під владу грошей. Він роздавав

гроші направо і наліво, знаючи, мабуть, що у нього їм не місце.

Він не обзавівся ні будинком, ні дахом, а мандрував з готелю до готелю, з міста до міста всього

лише з маленькою валізкою, та десятком добре вигострених олівців, та тридцятьма-сорока

аркушами паперу, розсованими по кишенях незмінного сірого пальто, – так він прожив життя

циганом, студентом...

Друг кожному другу, товариш кожному товаришеві, доброзичливий і привітний зі всіма, навіть з

чужими, він справді марнував своє серце і свій час, залишаючись – якщо запозичити вираз нашого

друга Ернста Вейса – «злиденним марнотратником».


ДОЖИВАВ В УБОГОСТІ, з статті «Рот Йозеф» на eleven.co.il

Ранні статті Рота відображають його соціалістичні симпатії; вони містять гостру критику

суспільного устрою Веймарської республіки і німецького мілітаризму.

...Як кореспондент «Франкфуртер цайтунг» відвідав Росію. Свої враження від поїздки виклав у

серії статей (17 частин), де радянська дійсність піддана критичній оцінці.

Відмовившись від ідеалів соціалізму, Рот звернувся до консерватизму християнсько-

гуманістичного спрямування.

...Залишок життя провів в злиднях, особливо після розлучення з психічно хворою дружиною. В

стані депресії зловживав алкоголем, убачаючи в цьому повільне самогубство. Помер в лікарні для

бідних і був похований за католицьким обрядом, хоча ця церемонія була оголошена «гаданою»

зважаючи на відсутність свідоцтв про його хрещення і конфірмацію.


СЕДЕНКО Ферапонт Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Журналіст, соціолог, бібліограф. Псевдоніми – Петро Витязєв, Лавріст, Ф. Витязєв.

З військової родини. Батько, Седенко І., – вільний штурман.

Народився в 1886 р. в м. Акермані Бессарабської губернії Російської імперії (нині – м. Білгород-

Дністровський Одеської області України).

Розстріляний 14 червня 1938 р. в одній із сталінських катівень. Похований на московському

цвинтарі «Комунарка».

Навчався в Новоросійському (1905-1907), на юридичному факультеті Петербурзького (1910-1911) університетів.

Служив в діючій армії (1915-1917), працював директором кооперативного видавництва

«Революційна думка» (1917-1918), видавництва «Колос» (1918-1926).

Член-кореспондент Вологодського товариства вивчення Північного краю (1915).

Друкувався в журналах «Голос минулого», «Щомісячний журнал», «Народна думка».

Як літератор дебютував низкою літературознавчих нарисів в вологодських газетах (1913).

Потім настала черга статей з бібліографії, книговидавництва, розвідок, присвячених життю та

діяльності П. Лаврова.

С. брав участь у підготовці збірників серії «Літературна спадщина».

З владою наш земляк порозуміння ніколи не знаходив. За царизму як активного учасника у

студентських заворушень його заарештували спочатку в Одесі (1905), а потім – Петербурзі (1910-1911). Після третього судового вироку неслуха відправили в заслання до Вологодської губернії

(1912-1915).

За часів більшовизму С. вперше кинули до табору, невільники якого гнули спини на будівництві

Біломорканалу (1930). Потім сталося «послаблення»: табір замінили засланням до Нижнього

Новгорода і Ульяновська (1931-1933).

Вдруге і останнє за нашим земляком прийшли як за «активним учасником антирадянської

есерівської терористичної організації» (1938). Вироком військової колегії Верховного суду СРСР

уже через три місяці засудили до розстрілу. Стратили «ворога народу» того ж дня.

Серед друзів та близьких знайомих С. – П. Сорокін, Д. Анучин, М. Ульянова, Л. Пантелєєв, В.

Трапезников, К. Жаков, В. Свєшніков, В. Бонч-Бруєвич, Д. Золотарьов, М. Рубакін, В.

Воровський, С. Венгеров, М. Сажин, О. Пругавін, В. Семевський, В. Чернов, С. Руденко, О.

Тарутін, В. Фігнер та ін.


***

СВОБОДУ НЕ ЗУПИНИТИ,

з життєвого кредо Ф. Седенка

Свободу не зупинити.

НЕРІВНА БОРОТЬБА, передмови Ф. Седенка (П. Вітязєва) до власної брошури “Приватні

видавництва в Радянській Росії»

Питання про приватні видавництва стоїть зараз особливо гостро. Радянська влада.... зараз стала, мабуть, на шлях їх повного розгрому і знищення.

Боротьба ведеться занадто нерівна. У наших супротивників уся повнота влади. У їхніх руках увесь

друк. Усі спроби автора виступити легально в "дискусійному порядку" не дали ніяких позитивних

результатів. І у нього залишається лише один старий і вже не раз випробуваний шлях – випустити

свою брошуру явочним порядком.

СПРАВА ЦЯ РОЗРОСТЕТЬСЯ, з відгуку Ф. Седенка на вихід першого номера «Вістей

Вологодського товариства вивчення Північного краю»

Історичні дослідження, побутові особливості, економічні умови півночі Росії, становище

селянського господарства і його завдання у зв’язку з географічним, кліматичним

місцезнаходженням Вологодської губернії – все це величезний матеріал, який давно чекає

розробки. Вітаючи появу «Вістей», ми від душі бажаємо новому журналу стати головним

двигуном в культурному розвитку нашого краю.

...Мені б хотілося висловити побажання, аби редакція «Вістей» зайнялася б взагалі дослідженням

вологодської старовини (історії заслань і монастирів на кшталт Прилуцького). З цією метою

можна було б почати вивчати архів вологодського губернатора. Думаю, що Ваше Товариство

могло б отримати доступ до архіву, користуючись зв’язками почесних членів. Непогано було б

заглянути і в архів консисторії чи архієрейського будинку. Мабуть, там є дещо щодо «кам’яних

мішків» у Прилуках?

...Справа ця розростеться в серйозний і украй цікавий захід.


ПОНЕВІРЯННЯ І БУРЛАКУВАННЯ, з листа Ф. Седенка В. Семевському в 1915 р.

Два роки Вологодської губернії, три роки Сибіру, два роки в’язниць і етапів, нарешті, решта в два

роки поневіряння, бурлакування й університет.


ОСОБИСТЕ – СВЯТЕ, з листа М. Негрескул Ф. Седенкові від 8 вересня 1915 р.

Статтю Вашу, Ферапонте Івановичу, звичайно, прочитала і знаходжу, що вона, як і всі Ваші статті, дуже непогана. Трішки, неначе, поверхова, відчувається ніби наспіх, проте це вже дружня

критика.

Одне тільки серйозне можу сказати. Якби Ви заздалегідь порадилися зі мною, я наклала б Veto на

повідомлення відверто інтимних, таких, які не стосуються нікого і які не змінюють ні суспільної, ні індивідуальної зовнішності батька. У всякого є своя святая святих, в яку не пускають сторонніх.

Провини загальновідомого діяча підлягають суду нащадків, але особисті відчуття – ні і ще раз ні.


МАТЕРІАЛЬНА ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ – ВІДСУТНЯ, з листа Ф. Седенка В. Трапезникову від 21

березня 1915 р.

Вельмишановний Володимире Миколайовичу!

Посилаю Вам з оказією «Щорічник Російського антропологічного товариства» для бібліотеки

Вашого Товариства, а потім статтю Лаврова з примітками і передмовою Д. Золотарьова (помічник

секретаря Антропологічного товариства). Крім того, посилаю Вам свою статтю під заголовком

«Заслання П. Л. Лаврова до Вологодської губернії і його заняття антропологією». Статтю цю

прошу помістити одночасно із статтею Лаврова, оскільки вона з нею тісно пов’язана. Помістити її

необхідно з наступних причин.

1) Перша і велика частина моєї статті розповідає про історію заслання Лаврова і його перебування

у Вологодській губернії. Це стосується історії краю і, безумовно, входить в програму «Вістей», тим паче, що редакція поміщає статтю Лаврова....

2) Друга частина моєї статті... присвячена характеристиці Лаврова як антрополога. Вона має

найтісніше відношення до самої статті Лаврова. Друкуючи статтю Лаврова, необхідно ознайомити

читачів з поглядами і діяльністю його у області антропології...

...Зробити це необхідно ще і ось чому. Перед тим, як посилати Вам статтю Лаврова, я виклопотав

дозволи доньки його М. П. Негрескул. Зробити це було необхідно, бо їй належать літературні

права на твори батька. Вона, звичайно, з великою радістю погодилася на друкування, проте

висловила надію, що Товариство, друкуючи цю статтю, хоч чим-небудь відзначить пам’ять батька.

Я сподіваюся, що Ви особисто поза сумнівом сприятимете надрукуванню моєї статті, тим паче, що

писав я її ...не маю на меті ніяких матеріальних інтересів або партійних цілей...

З глибокою пошаною і товариським привітом Ф. Седенко.


МОЖЕ ЯКОСЬ ПІДКРЕСЛИТЕ НАШ ЗВ’ЯЗОК, з листа В. Трапезникова Ф. Седенкові від 13

листопада 1915 р.

Високошановний Ферапонте Івановичу!

Велике спасибі за надісланий номер Вашого журналу («Народна думка» – авт.). Я прочитав добру

половину і боюся, що життя Ваше буде коротким. Підставою до такої думки служить мені навіть

зовнішній вигляд статті «Кооперація і політика». Що стосується змісту, то багато з чим я, зрозуміло, не можу погодитися за характером своїх переконань, проте журнал мені сподобався і

особливо я вітаю загальну думку редакційної статті, яку цілком поділяю і поширення якої вважаю

в умовах теперішнього моменту украй необхідним і корисним.

Тепер журнал Вас, ймовірно, завертить щосили і Вам, боюся, доведеться відмовитися від тієї

діяльної участі в III випуску наших «Вістей», яку Ви обіцяли. Постарайтеся не забути і його...

...Ми 22 листопада влаштовуємо відкриття музею (він був закритий 3 місяці). Буде публічне

засідання Товариства. Вирішено запросити почесних гостей і всіх іногородніх членів. Отримаєте

запрошення і Ви, і Пітирим Олександрович, і Жаков, і Золотарьов (тільки я втратив його з

горизонту). На приїзд Ваш ми, зрозуміло, не розраховуємо, але, може бути, Ви якось підкреслите

наш зв’язок з Вами.

На цих зборах ми, між іншим, хочемо обрати в члени-кореспонденти Вас, Золотарьова, Пругавіна і

в почесні члени Л. Ф. Пантелєєва, як людей, котрі поширювали наукові відомості про Північний

Край. Хотілося б вибрати ще Анучина, але не знаю, чи буде це зручно? Якби Ви на це запитання

наперед відповіли, я був би дуже вдячний.

Якщо Ви вважаєте, що обрання Анучина бажане, то дайте мені коротку характеристику його як

ученого і розраховуйте, аби я одержав не пізніше 20-го листопада.

Прийміть мій привіт.

Вол. Трапезников.


РІДКІСНИЙ ВИПАДОК, з розвідки П. Рейфмана «З історії російської, радянської і

пострадянської цензури»

Керівник Петроградських книжкових видавництв П. Вітязєв робить низку спроб виступити із

захистом приватних видавництв у відкритій пресі, але не отримує цієї можливості. Тоді він

звертається за допомогою до «вільного друкарського верстата". Його брошура «Приватні

видавництва в Радянській Росії» вийшла на правах рукопису в 21 р. у кількості 700 прим. Брошура

– «один з рідкісних випадків видання книги бех дозволу цензури: відсутній навіть обов’язковий

гриф «Р.В.Ц. (Революційно-військова цензура) ».

...У брошурі робилася спроба обгрунтувати необхідність різного типу видавництв, довести

згубність монополізації видавничої справи, поєднання її з цензурою. Пропонувалася низка

практичних заходів, спрямованих проти диктату Держвидаву. Зокрема, вилучення з ведення

Держвидаву усіх громадських і приватних видавництв.

...Брошуру заборонили. Вітязєва облаяли колишнім есером, ідеологом приватного видавничого

капіталу, який «вустами цього пана ...доводив, що лише приватник може впоратися з культурно-

видавничою місією».


ДИКЕ МАРЕННЯ, з книги Р. Іванова-Разумника «В’язниці і заслання»

– Так от, – продовжував тим часом старший слідчий Чвільов, – ми викинули за борт весь

звинувачувальний баласт, але після нього залишився серйозний і важкий вантаж – свідчення проти

вас Ферапонта Івановича Седенко-Витязева. Їх за борт не викинеш, вони залишаються в повній

силі.

Я відповів, що залишається в силі і колишня моя заява: все, що в цих свідченнях стосується мене –

дике марення. Встановити правду можна тільки очною ставкою з Седенко...

– Очна ставка продовжує залишатися нездійсненною, ...а тому давайте крок за кроком пройдемо за

всіма його виставленим проти вас звинуваченням.

...Під кінець ми обидва втомилися. ...Закінчуючи допит і ніби підводячи йому підсумок, старший

слідчий Чвільов кинув:

– А втім —Ферапонт Іванович був сволота порядна!

Мене боляче штрикнули і груба лайка, і слово «був», яке підтверджувало, що Седенка-Витязєва

вже немає в живих. Але живий він чи ні – був він людиною чесною, переконаною, був енергійним

і самовідданим політичним і літературним діячем.


КАРТОТЕКА ЗАГИНУЛА, з книги Л. Панова «Вожді, пророки, дурисвіти»

Ще в двадцятих років Витязєв подарував значну частину своїх цінних книжкових зібрань низці

наукових і публічних бібліотек (у Вологодській обласній бібліотеці є декілька раритетів з його

дарчими написами). Те, що залишилося, розгромили при першому арешті, лише частину свого

архіву одержав він після приїзду до Москви. «Книги в Ленінській бібліотеці, а картотека в ГПУ»,

– нагадувала Витязєву Віра Фігнер.

І якщо велика частина листів Витязєву діячів культури, літераторів збереглася і знаходиться в його

фонді в Російському державному архіві літератури і мистецтва, то наукова картотека, яку складали

понад 5 тис. карток, які відображали публікації творів мислителя і революціонера П. Л. Лаврова і

література про нього, загинули...


САМОГУБНІ ВИЗНАННЯ, з книги Р. Іванова-Розумника «Письменницькі долі»

У 1919-1926 рр. Витязєв-Седенко стояв на чолі книговидавництва «Колос», в якому видавалися і

мої книги; у цих видавничих справах мені доводилося з ним часто зустрічатися. ...1937 року його...

знову заарештували, помістили на Луб’янку, де й допитували – очевидно, із застосуванням

сильнодіючих методів. Суджу про це з тих підписаних ним протоколів його допитів, які пред’явив

мені слідчий як звинувачувальний матеріал проти мене. Прочитавши їх, я жахнувся – не за себе, а

за нещасного Витязєва-Седенка. Протоколи – довжелезні! – починалися приблизно так: «Тепер, коли я переконався, що слідчим органам НКВС все відомо, – вважаю подальшу відмову

безцільною і готовий дати щиросерді свідчення».

І далі на багатьох аркушах йшло визнання у всіх семи смертних антибільшовицьких гріхах, з

переліком десятка прізвищ спільників, визнання участі в підпільній роботі, в організації

терористичного угрупування... і багато ще в чому, такому ж фантастичному. Що це була суцільна

фантастика – я цілком упевнений, бо згадуване в десятках місць моє ім’я пов’язане було з ніколи

існуючими справами. Я з подивом прочитав, що мною був налагоджений зв’язок групи Витязєва-

Седенка із закордоном, що я діставав для нього, Седенка, антирадянські книги, які виходили в

Європі, що він з ім’ярек таким-то і таким-то бував у мене в Царському Селі, де ми вели

контрреволюційні розмови...

Як же повинні були замучити на допитах цю стійку людину, аби примусити її дати такі самогубні

«визнання»!


СЕЛІВАНОВСЬКИЙ Олексій Павлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, літературний критик. Фундатор і перший головний редактор «Літературної газети».

З родини службовців.

Народився 23 березня 1900 р. в м. Ольгополі Подільської губернії Російської імперії (нині –

Чечельницький район Вінницької області України).

Розстріляний більшовиками 21 квітня 1938 р. на об’єкті НКВС

«

М

о

н

а

с

т

и

р

»


п

і

д


м

.


М

о

с

к

в

о

ю

(нині – Московська область РФ). Похований в братській могилі.

Закінчив Київське реальне училище (1917).

Працював редактором газет в Курську і Миколаєві (1919-1924), кореспондентом донецької газети

«Всеросійська кочегарка» (1924-1925), редактором газети «Луганська правда» (1925-1926), секретарем з національних питань Всесоюзної асоціації пролетарських письменників (1926-1929), відповідальним редактором «Літературної газети» (1929-1937).

Друкувався в газетах «Правда», «Літературна газета», журналах «Новий світ», «Вибій», «На

літературному посту», «Жовтень», «Літературний критик», «Молода гвардія», «Літературне

навчання».

С. – автор розвідок Очікування нової людини», «Підступність і любов Занда», «Сміх Ільфа і

Петрова», «Право на мрію», «Голос з того боку», «Поезія Пролеткульту і «Кузні»,

«Конструктивізм».

У його доробку також – книги «Попутництво і союзництво» (1932), «Поезія і поети» (1933), «В

літературних боях», «Нариси з історії російської радянської поезії» (обидві – 1936).

З владою порозуміння не знаходив: як контрреволюціонера його заарештували (1937) і

розстріляли (1938).

Посмертно реабілітований (1956).

Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Шолохов, О. Фадєєв, Б. Горбатов, І. Бабель, О.

Серафимович, Ф. Левін, П. Безпощадний, О. Фарбер та ін.


***

БОЛІСНО, з творчого кредо О. Селіванського

Думати – болісно.

ПОТРЕБА ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕ УДОВОЛЕНОЮ, з книги О. Селіванського «Нариси з історії

російської радянської поезії»

У широких шарів радянських читачів існує гостра потреба в підсумовуванні досвіду радянської

поезії, в точному визначенні її успіхів і тенденцій її розвитку, у відділенні безперечного в ній від

спірного, явно помилкового або застарілого. Але ця потреба залишалася не удоволеною.

...Єдина ж за останній час спроба дати синтетичну схему руху радянської поезії – доповідь М. І.

Бухаріна на Всесоюзному з’їзді радянських письменників в серпні 1934 р. – не охоплює всього

різноманіття поетичних явищ.


ГІПНОТИЧНА БАТЬКІВЩИНА, з статті О. Селіванського «Пастернак»

Різноманітність ритміки, уміле поєднання в одному невеликому творі різних тем і варіацій, багате

інструментування вірша– все це робить музично-виразною поетичну технологію Пастернака. Його

ліриці властиве прагнення давати два паралельні розрізи образу, два паралельні мотиви, дві

паралельні сторони однієї і тієї ж теми.

Його поезія, як він сам говорить,– «гіпнотична батьківщина». Вірші його «переметафоризовані».

Той досвід, який виражає в своїй творчості Пастернак, обмежений. Це часто досвід відвернутої

книжкової культури.


РОСІЙСЬКИЙ КЛАСИК СПРИЙМАЄТЬСЯ ВИКЛЮЧНО СЛОВ’ЯНАМИ, з заміток С.

Шумихіна «Практика пушкінізму (1887-1999)»

Я займався багато пропагандою Пушкіна в Англії і Франції і можу про це говорити досить

конкретно,– пропаганда Пушкіна упирається в наступні моменти: з одного боку, поза сумнівом, є

моменти занепадницької, романтичної естетики, яка панує, принаймні, в Англії і, як вищий зразок, бере поета Шеллі, і якій пушкінська простота і тверезість здаються непоетичними. ...А інший

момент– це незнання російської мови і той факт, що, кажучи словами Толстого, мистецтво

починається там, де починається «трохи». І це «трохи», яке у Пушкіна грає таку колосальну роль, більшу, ніж у когось іншого, це «трохи» не доходить. Тут доля Пушкіна пов’язана з долею

російської мови.

І тому, як правильно вказав Селівановський, Пушкін був сприйнятий донині скільки-небудь живо і

активно лише слов’янськиминародами, тому що окремі випадки захоплення Пушкіним, як, наприклад, у Меріме, звичайно, не роблять весни.


ОБОВЯЗКОВО РОЗКРИТИКУЄ, зі спогадів М. Зоріна «Чистий аркуш паперу»

Бабель акуратною стопкою складає записки, розгладжує їх.

– Як відповісти на це запитання? У Парижі один буржуазний журналіст брав у мене інтерв’ю.

Він швидко, професійно дуже швидко, ставив мені запитання і поглядав на годинник. «Я

поспішаю, синьйоре Бабелю, мені потрібно встигнути дати інтерв’ю у вечірній випуск. Навіщо

так болісно думати...»

І я раптом зрозумів, що цей блискавичний репортер, не підозрюючи, відкрив одну з таємниць

письменницького ремесла і робочого режиму письменника – потрібно весь час болісно думати...

Над темою, над словом, сюжетом, над образом...

– Друзі, – посміхається Бабель, – що ви так старанно записуєте все, що я говорю? Ось

товариш Селівановський, відповідальний редактор «Літературної газети», обов’язково

розкритикує мене за таку літературну консультацію...

Олексій Селівановський – старий друг донецьких письменників – відгукується з президії:

– Я теж, Ісаку Еммануїловичу, за те, щоб думати...


СКЛАДНИЙ ШЛЯХ РОЗВИТКУ, з рецензії «В літературних боях» на knigoprovod.ru

Свої літературно-критичні огляди в донецьких газетах і журналах Селівановський присвячував

значним літературним явищам двадцятих років– віршам Єсеніна, оповіданням Бабеля, романам

Еренбурга тощо.

Він керував одним із старих московських літературних гуртків «Вагранка», виступав з промовами

і доповідями на письменницьких нарадах і з’їздах, брав активну участь в літературних дискусіях. З

величезним інтересом займався питаннями радянської поезії, уважно вивчав її розвиток.

...О. П. Селівановський як літературний критик пройшов складний шлях розвитку– від

бібліографічних заміток в «Кочегарці» і «Забої» до книги, яка є першим дослідженням російської

радянської поезії.

У 1937 році літературно-критична діяльність О. П. Селівановського трагічно обірвалася.


ТАК ПРОСТО НЕ ДАМОСЯ, з розвідки В. Шенталінського «Розстрільні ночі»

До кінця 1937-го Луб’янка прийняла нове поповнення письменників: заарештували прозаїків

Віктора Кіна і Давид Єгорашвілі та критика Олексія Селівановського. А услід за ними, в січні

нового, 1938-го, в луб’янські камери вселили ще одну літературну трійку: Івана Батрака, Олександра Завалишина і Івана Касаткіна. Каральний конвеєр вже штампував «злочинців».

Єгорашвілі розстріляли раніше за інших– 14 березня, він відразу ж слухняно підписав все, що від

нього вимагали, і більше не був потрібний. З іншими слідчі пововтузилися трохи довше.

Майже всі в луб’янських протоколах міркують схоже: нас, письменників, затирають,

переслідують, але ми випробувані бійці, пройшли війни і революції, так просто не дамося!

...Озброєна боротьба! Єднання серпа і молота– союз обурених «селян» з розгніваною «Кузнею».

Захоплення редакцій і видавництв. І, звичайно ж, жаданий теракт– «проти одного з керівників

ВКП(б)»– вписуй будь-яке прізвище. Хто підвернеться під руку в президії з’їзду.

Підписали список: Сталін, Ворошилов, Каганович, Жданов.


К

О

М

Б

І

Н

А

Т

С

М

Е

Р

Т

І

,


з


с

т

а

т

т

і


М

.


Ф

і

г

у

р

о

в

с

ь

к

о

г

о


«С

п

е

ц

о

б

є

к

т


«

М

о

н

а

с

т

и

р

»

.


Г

р

і

х

и


ч

е

к

і

с

т

і

в


з

а

м

о

л

я

т

ь


ч

е

н

ц

і

»


Я

к

щ

о


п

р

о

ї

х

а

т

и


д

е

к

і

л

ь

к

а


к

і

л

о

м

е

т

р

і

в


К

а

л

у

з

ь

к

и

м


ш

о

с

е


п

о

в

з


в

и

б

л

и

с

к

у

ю

ч

і


т

о

р

г

о

в

і


і


о

ф

і

с

н

і


к

о

м

п

л

е

к

с

и

,


п

о

т

і

м


с

е

л

и

щ

а


з


м

а

л

о


р

о

м

а

н

т

и

ч

н

и

м

и


н

а

з

в

а

м

и


«

Г

а

з

о

п

р

о

в

і

д

»


і


«

К

о

м

у

н

а

р

к

а

»

,


н

а


2

4

-

м

у


к

і

л

о

м

е

т

р

і


п

р

а

в

о

р

у

ч


м

о

ж

н

а


п

о

б

а

ч

и

т

и


с

к

р

о

м

н

и

й


п

о

к

а

ж

ч

и

к


з


н

а

п

и

с

о

м


«

Х

р

а

м

»

.


П

у

т

і

в

е

ц

ь


з

а

в

д

о

в

ж

к

и


4

0

0


м

е

т

р

і

в


в

е

д

е


в


г

л

и

б

и

н

у


л

і

с

у

.


П

е

р

е

д


в

х

о

д

о

м


н

а


о

б

г

о

р

о

д

ж

е

н

у


т

е

р

и

т

о

р

і

ю



н

е

в

е

л

и

к

а


м

е

т

а

л

е

в

а


т

а

б

л

и

ч

к

а

:


«

У


ц

і

й


з

е

м

л

і


л

е

ж

а

т

ь


т

и

с

я

ч

і


ж

е

р

т

в


п

о

л

і

т

и

ч

н

о

г

о


т

е

р

о

р

у


1

9

3

0

-

1

9

5

0

-

х


р

о

к

і

в

.


В

і

ч

н

а


ї

м


п

а

м

я

т

ь

!

»

.


Н

а


к

а

р

т

і


Р

о

с

і

ї


н

е

м

а

л

о


н

а

з

в

,


к

о

т

р

і


н

а


д

о

в

г

і


р

о

к

и


у

в

і

й

ш

л

и


д

о


н

а

ш

о

г

о


л

е

к

с

и

к

о

н

у


я

к


п

р

и

к

м

е

т

и


с

т

р

а

ш

н

и

х


с

т

а

л

і

н

с

ь

к

и

х


ч

а

с

і

в

,


с

и

м

в

о

л

і

в


ж

о

р

с

т

о

к

о

г

о


і


н

е

с

п

р

а

в

е

д

л

и

в

о

г

о


т

е

р

о

р

у

:


К

о

л

и

м

а

,


М

а

г

а

д

а

н

,


Н

о

р

и

л

ь

с

ь

к

.

.

.


А

л

е


н

а

в

і

т

ь


в


ц

ь

о

м

у


р

я

д

у


с

п

е

ц

о

б

є

к

т


«

К

о

м

у

н

а

р

к

а

»


с

т

о

я

в


о

с

і

б

н

о

.


Т

у

т


н

е


б

у

л

о


т

а

б

о

р

у


ч

и


в

я

з

н

и

ц

і

,


н

е


з

н

е

м

а

г

а

л

и


в

і

д


н

е

п

о

с

и

л

ь

н

о

ї


п

р

а

ц

і


у

в

я

з

н

е

н

і

.


К

о

л

и

ш

н

я


д

а

ч

а


о

д

н

о

г

о


з


т

в

о

р

ц

і

в


с

и

с

т

е

м

и


р

е

п

р

е

с

і

й

,


н

а

р

к

о

м

а


в

н

у

т

р

і

ш

н

і

х


с

п

р

а

в


Г

е

н

р

і

х

а


Я

г

о

д

и

,


с

т

а

л

а


«

к

о

м

б

і

н

а

т

о

м


с

м

е

р

т

і

»

,


м

і

с

ц

е

м


м

а

с

о

в

и

х


с

т

р

а

т

.


Т

у

т


ц

і

л

е

с

п

р

я

м

о

в

а

н

о


і


п

л

а

н

о

м

і

р

н

о


з

н

и

щ

у

в

а

л

и


л

ю

д

е

й

,


я

к

і


в

в

а

ж

а

л

и

с

я


і

н

т

е

л

е

к

т

у

а

л

ь

н

о

ю


і


в

л

а

д

н

о

ю


е

л

і

т

о

ю


Р

а

д

я

н

с

ь

к

о

ї


д

е

р

ж

а

в

и

,


к

о

м

у

н

і

с

т

и

ч

н

о

г

о


р

у

х

у

,


е

л

і

т

о

ю


н

а

ш

о

ї


л

і

т

е

р

а

т

у

р

и


і


к

у

л

ь

т

у

р

и

.


Т

у

т


л

е

ж

а

т

ь


в


б

е

з

в

і

с

н

и

х


м

о

г

и

л

а

х


к

о

л

и

ш

н

і


к

е

р

і

в

н

и

к

и


Р

а

д

я

н

с

ь

к

о

г

о


С

о

ю

з

у


і


К

о

м

у

н

і

с

т

и

ч

н

о

ї


п

а

р

т

і

ї


О

.


І

.


Р

и

к

о

в

,


М

.


І

.


Б

у

х

а

р

і

н

,


А

.


С

.


Б

у

б

н

о

в

,


М

.


М

.


К

р

е

с

т

и

н

с

ь

к

и

й

,


Я

.


Е

.


Р

у

д

з

у

т

а

к

,


н

а

р

к

о

м

и


С

Р

С

Р


і


Р

Р

Ф

С

Р

,


г

о

л

о

в

и


Р

а

д

н

а

р

к

о

м

і

в


В

і

р

м

е

н

і

ї

,


У

к

р

а

ї

н

и

,


Б

і

л

о

р

у

с

і

ї

,


Л

и

т

в

и

,


К

а

з

а

х

с

т

а

н

у

,


У

з

б

е

к

и

с

т

а

н

у

,


Т

а

д

ж

и

к

и

с

т

а

н

у

,


Т

у

р

к

м

е

н

і

ї

,


в

и

щ

і


в

о

є

н

а

ч

а

л

ь

н

и

к

и

,


к

о

м

а

н

д

у

в

а

ч

і


ф

л

о

т

а

м

и


і


о

к

р

у

г

а

м

и

,


г

е

н

е

р

а

л

и


і


о

ф

і

ц

е

р

и


р

о

з

в

і

д

к

и

,


д

и

п

л

о

м

а

т

и

,


з

н

а

м

е

н

и

т

і


п

и

с

ь

м

е

н

н

и

к

и


Б

о

р

и

с


П

і

л

ь

н

я

к

,


А

р

т

е

м


В

е

с

е

л

и

й

,


Б

р

у

н

о


Я

с

е

н

с

ь

к

и

й

,


г

о

л

о

в

н

і


р

е

д

а

к

т

о

р

и


г

а

з

е

т


«

В

і

с

т

і

»


(

М

.


І

.


Б

у

х

а

р

і

н

)

,


«

Ч

е

р

в

о

н

а


з

і

р

к

а

»


(

М

.


М

.


Л

а

н

д

а

)

,


«

П

р

а

ц

я

»


(

М

.


І

.


П

о

п

о

в

)

,


«

Л

і

т

е

р

а

т

у

р

н

а


г

а

з

е

т

а

»


(

О

.


П

.


С

е

л

і

в

а

н

о

в

с

ь

к

и

й

)

,


ж

у

р

н

а

л

у


«

В

о

г

н

и

к

»


(

І

.


Ю

.


Н

і

к

і

т

і

н

)

.

.

.


Н

а


т

е

р

и

т

о

р

і

ї


«

К

о

м

у

н

а

р

к

и

»


п

о

х

о

в

а

н

і


о

с

т

а

н

к

и


п

р

е

д

с

т

а

в

н

и

к

і

в


п

о

н

а

д


6

0


н

а

ц

і

о

н

а

л

ь

н

о

с

т

е

й

,


г

р

о

м

а

д

я

н


1

1


к

р

а

ї

н

.


У


т

р

а

г

і

ч

н

о

м

у


с

п

и

с

к

у


ж

е

р

т

в



п

о

л

і

т

и

ч

н

і


і


г

р

о

м

а

д

с

ь

к

і


д

і

я

ч

і


Л

и

т

в

и

,


Л

а

т

в

і

ї

,


Е

с

т

о

н

і

ї

,


л

і

д

е

р

и


К

о

м

і

н

т

е

р

н

у

,


я

к

і


п

р

е

д

с

т

а

в

л

я

л

и


к

о

м

у

н

і

с

т

и

ч

н

і


р

у

х

и


Н

і

м

е

ч

ч

и

н

и

,


Р

у

м

у

н

і

ї

,


Ф

р

а

н

ц

і

ї

,


Т

у

р

е

ч

ч

и

н

и

,


Б

о

л

г

а

р

і

ї

,


Ф

і

н

л

я

н

д

і

ї

,


У

г

о

р

щ

и

н

и

.


А


у

р

я

д


М

о

н

г

о

л

і

ї

,


щ

о


в

в

а

ж

а

л

а

с

я


г

о

л

о

в

н

и

м


і


в

і

р

н

и

м


с

о

ю

з

н

и

к

о

м


С

Р

С

Р

,


б

у

в


з

н

и

щ

е

н

и

й


т

у

т


у


п

о

в

н

о

м

у


с

к

л

а

д

і


з

а


о

д

и

н


д

е

н

ь

.


В

с

ь

о

г

о


у


3

0

-

5

0


р

о

к

и

,


з

а


д

а

н

и

м

и


Ф

е

д

е

р

а

л

ь

н

о

ї


с

л

у

ж

б

и


б

е

з

п

е

к

и

,


н

а


н

е

в

е

л

и

к

і

й


д

і

л

я

н

ц

і


б

і

л

я


к

о

л

и

ш

н

ь

о

ї


н

а

р

к

о

м

і

в

с

ь

к

о

ї


д

а

ч

і


б

у

л

о


з

н

и

щ

е

н

о


і


п

о

х

о

в

а

н

о


б

л

и

з

ь

к

о


1

0


т

и

с

я

ч


ч

о

л

о

в

і

к

.


РАДЯНСЬКИМ КОЛЕГАМ ЖЕРТВИ НЕ ЦІКАВІ, з розмови Г. Нехорошева з Е. Белтовим «Це

потрібно не мертвим– живим»

Майже п’ятнадцять років співробітник журналу «Дружба народів» журналіст Едуард Белтов

збирає матеріали про незаконно репресованих в 30-50-і роки революціонерів, учених, військових, діячів літератури і мистецтва. Зараз в цій скорботній картотеці близько 17 тисяч імен. Через

особисті і професійні пристрасті найретельніше підбирає дані про репресованих письменників.

– Едуарду Миколайовичу, чому і як почалася робота?

– Убиті були відомі на всю Росію ще до революції «сатириконівці» Аркадій Бухов і Ілля

Василевський (псевдонім «He-буква»); друг Ахматової, Гумільова, акмеїст Володимир Нарбут.

Відомий в 30-і роки критик і теоретик літератури Олександр Воронський. Відомий

основоположник робочої поезії, директор Інституту праці Олексій Гастєв. Глава РАППу Леопольд

Авербах.

Раппівські критики Іларіон Вардін, Сергій Дінамов, Олексій Селівановський. Прозаїки Гліб

Алексєєв, Сергій Буданцев, Іван Васильєв, Олександр Завалишин, Віктор Кін, Сергій Кличков, Іван Касаткін, Іван Катаєв і багато, багато інших.

...Це стосується і національних літератур. Причому, всупереч моїм припущенням, репресованих

російських письменників – меншина. З тисячі загиблих приблизно сімсот– письменники союзних і

автономних республік. По національних літературах було завдано такого нищівного удару, що

деякі з них від нього ще не оправилися, і навряд чи облямуються найближчим часом.

...І, до речі, тут дивна ситуація: ось я, наприклад, виступаю з інформацією про свою роботу де

завгодно: у Будинку учених, Будинку композиторів, різних наукових і учбових інститутах. Єдина

організація, яка до мене не проявляє анінайменшого інтересу,– Союз письменників СРСР.

ПОПРИ РЕАБІЛІТАЦІЮ, з інтернет– довідника «Репресовані літературознавці і критики: вилучення всіх творів»

Селівановський О. П. – літературний критик, один з керівників РАПП, співробітник журналів «На

літературному посту», «Жовтень», «Новий світ» й ін. Арештований в 1937 р., розстріляний або

помер у в’язниці.

У спецхранах затримані були, не зважаючи на реабілітацію, наступні книги автора: «Нариси з

історії російської поезії. М.: ДВХЛ, 1936; Попутництво і союзництво. М.: ДВХЛ, 1932.


ПОСТРАЖДАЛИ Й РІДНІ, з біографічної довідки «Барщевський Михайло Юрійович»

Бабуся Михайла Барщевського по материнській лінії, німкеня, мала дворянське походження. Її

чоловік Олексій Селівановський був творцем «Літературної газети» і її першим головним

редактором. У 1938 році розстріляний.

Тетяна Яківна також була репресована, заслана за 101-й кілометр. Після реабілітації зайнялася

адвокатською практикою.


СОМОВ Орест Михайлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, перекладач. Псевдоніми – Мешканець Василівського острова, Порфирій

Байський, Мешканець Галерної гавані. Фундатор психологічної і соціально-побутової повісті на

теренах Російської імперії.

З дворянської родини. Батько, Сомов М., – капітан царської армії.

Народився 10 грудня 1793 р. в м. Вовчанську Слобідсько-Української губернії Російської імперії

(нині – районний центр Харківської області України).

Помер 27 травня 1833 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Смоленському цвинтарі.

Закінчив Харківський університет.

Був столоначальником правління Російсько-Американської компанії (1824-1826), видавцем

альманаху «Північні квіти» (1825-1832).

Член Вільного товариства російської словесності (1818).

Друкувався в «Літературній газеті», журналах «Український вісник», «Харківський Демокріт»,

«Добромисний», «Невський глядач», «Північна бджола», «Гірлянда», «Змагальник освіти і

благочинності», «Північний архів», «Син Вітчизни».

Як літератор дебютував в «Українському віснику» віршем (1816).

Потім настала черга повістей «Гайдамака», «Мара», «Матінка і синок», «Перевертень», «Роман в

двох листа», «Сватання», «Юродивий»; бувальщини і небилиці «Київські відьми», «Русалка»,

«Казки про скарби», «Бродячий вогонь»; «Пісні про Богдана Хмельницького – визволителя

Малоросії»; поеми «Голос українця при звістці про взяття Варшави».

Перу С. також належать доробки «Наказ з того світу», «Дивний поєдинок», «Алкід в колисці»,

«Вивіска», «Поштовий будинок в Шато-Тьєррі».

За підозрою в участі у повстанні декабристів заарештований (1825). За три тижня звільнений з

виправдовувальним атестатом (1826).

Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Гоголь, І. Котляревський, О. Пушкін, М. Максимович, О. Грибоєдов, І. Ризький, С. Пономарьова, Ф. Глинка, В. Туманський, М. Бестужев-Рюмін, О.

Ізмайлов, М. Кутузов, М. Цертелєв, О. Корнілович, К. Рилєєв, А. Дельвіг, Д. Завалішин, О.

Бестужев та ін.


***

ПРИВАБЛИВІСТЬ НОВИНИ

, з творчого кредо О. Сомова

Новина завжди приваблива і завжди знаходить імітаторів.

ГРОТ-БОМ-БРАМ-БРАС, з оповідання О. Сомова «Наказ з того світу»

Ми прогулювалися садами і околицями, каталися затокою і тим часом жартували, сміялися і не

бачили, як час прокрався до обіду. Погода з ранку була ясна; але ми ще не встигли встати з-за

столу, як небо стемніло, набігли хмари і почав гриміти грім... Опісля наступила з усію свитою, як

повелося, гроза, і гроза найгаласливіша: блискавки заблищали з усіх боків, грім на роздоллі

прокочувався повітряним простором; гнаний вітром дощ періщив, мов з відра. Нічого було й

думати про вечірню прогулянку, тому що небо довкруги обклалося густими шарами хмар і

обіцяло повітряну потіху принаймні годин на п’ять. Якби гостинні господарі і не заспокоювали від

душі гостей своїх, то в таку погоду, коли, за прислів’ям, і собаку шкода вигнати на двір, – кожний

з нас безсоромно звичайно б сам викликався залишитися.

У будинку, до задоволення одних і до крайньої скорботи інших, карт ніколи не бувало, окрім

однієї старої, пошматованої колоди, якою старенька няня розкладала гранд-пасьянс. Господарі

самі залишилися у вітальні, і ті з гостей, які любили заснути після обіду, цього разу посоромилися

позіхати й дрімати. Розмова йшла в такт грозі чи, краще сказати, в проміжках громових ударів, як

в мелодрамі між музикою. Всі, особливо молоді дівчата, щохвилини вставали і підходили до вікон

милуватися, як блискавки розгулюють хмарами і як крупний дощ січе в скло.

Не було й надії скоро позбутися грози: одна хмара змінювала іншу, один грім віддалявся, інший

заступав його місце; за дрібним дощем йшов інший, сильніший. Таким чином час пройшов до

вечора.

– Як весело тепер стояти на вахті, – сказав моряк, – особливо коли всі вітрила прибрані і коли

сховатися можна лише під ванти або під грот-бом-брам-брас.

– Добре й піхотному офіцерові в поході, – підхопив молодий гвардієць, син господарів, – особливо

якщо йдеш не петергофським шосе, а якимось сільським путівцем. Промочить тебе до кісток, і

ноги загрузнуть по коліно.

– Так, не погано й кавалеристові, – промовив улан, крутячи вуса свої, – зверху те ж, що і вам, панам піхотинцям, а знизу того й чекай, що кінь або зав’язне, або посковзнеться і відіб’є форми

твої у в’язкій глині.


СТРАХІТТЯ, з оповідання О. Сомова «Дивний поєдинок»

У диліжансі сиділо нас четверо: молодий французький офіцер з широким пластиром на лівій щоці; якась низенька, щільна і моторна людина в поношеному рединготі горохового кольору; якийсь п.

Жермансе, статечна людина років сорока п’яти, і я. Низенька людина в рединготі горохового

кольору була найневтомнішим балакуном, що незмінно бажає знайомитися, і відчайдушним

розпитувачем. Ще не встигли ми виїхати за заставу, як він вже встиг оголосити, що їде до Сент-

Міна, де має власну ділянку землі, що він cultivateur proprietarie, що звуть його дю Вів’є, що

приїжджав він до Меси для отримання якогось старого боргу, що у нього є дружина і дві прекрасні

доньки тощо, тощо. Услід за цим почав розпитувати кожного з нас: хто він? куди, навіщо їде?

Я відповідав йому, що я російський мандрівник. Тут посипалися запитання про Росію, про зиму, яка, на думку цієї доброї людини, ніколи у нас не закінчується; про міста, побудовані на снігових

заметах; про підземні печі, якими росіяни розтоплюють лід в Азовському морі, коли їм потрібно

спускати кораблі на воду; про здатність козаків розводити вогонь зубами: словом, про всі такі

чудасії, якими багато з французів і донині ще прикрашають свої топографічні відомості про Росію.

…Залишивши мене, дю Вів’є звернувся з запитаннями до пана Жермансе, який відповідав йому

коротко й сухо.

– ....Між іншим, про дуелі, – сказав мовчазний пан Жермансе, ніби в хвилинному натхненні. – Чи

не бажаєте, я розповім вам про один дивний поєдинок?


ПУТІВЦІ І МАНІВЦІ, з трактату О.Сомова «Про романтичну поезію»

Новина завжди приваблива і завжди знаходить імітаторів: Жуковський і Пушкін мають їх дуже

багато. Кожне слово, кожен вислів, навіть цілі вірші цих двох поетів ...ловляться молодими

кандидатами Парнасу, які ...думають скрасити ...терни запустілих квітників своїх.

Якби ці імітатори захотіли вникнути і зрозуміти, що Жуковський і Пушкін полонять і захоплюють

нас не одними словами новими, але багатством думок, жвавістю і різноманітністю картин; не

умовними виразами, а особливим мистецтвом; ...що Жуковський, перекладаючи здебільшого

поетів німецьких, мав вірно передавати їх творіння, не змінюючи суті і мети, часто неясної і

віддаленої...

Але ні! Вони уперто прагнуть іти прокладеним путівцем, не думаючи і не бажаючи думати, що він

не для них.


ВАС НЕ ЗАСТАВ, з листа О. Сомова К. Сербіновичу від 1 грудня 1827 р.

Милостивий пане Костянтину Степановичу!

Учора я двічі був у вас,але не мав задоволення знайти вас удома і тому вирішив залишити у вас

статті, мною привезені: недокінчену мною повість чи уривок «Гайдамака» ...і «Думки» різних осіб, без підпису, в яких з ім’ям лише вірші Пушкіна. Вірші ці, так само як і саму цю статтю, віддавав я

п. фон Фоку, а він представляв їх О. X. Бенкендорфу, для розгляду...


ТЯЖІВ ДО МІСТИКИ, з статті «Сомов Орест Михайлович» на archivsf.narod.ru

Значна частина його творчості присвячена «малоруській бувальщині і небилицям», які

друкувалися за підписом «Порфирій Байський», а також близьких до них повістям, дія яких

відбувається в західних країнах.

У повістях (за своїми розмірами вони більше відповідають оповіданням), що відносяться до цієї

групи, виявляється ставлення Ореста Сомова до всього дивного і містичного. На сторінках його

«небилиць» присутні демонологічні характери узятих з народних вірувань – русалки, чаклуни, відьми, упирі і ін.


НЕЗАСЛУЖЕНО ЗАБУТИЙ, з розвідки Н. Петруніної «Орест Сомов і його проза»

Літературна доля Ореста Сомова дивовижна. Після півтора десятиліть живої участі в

найрізноманітніших журналах і альманахах свого часу – в непомітній видавничій роботі і в

галасливих журнальних бійках, в створенні літературної теорії російського романтизму і в

дослідах творчого її втілення – цей рано померлий літератор, пішовши з життя, пішов і з пам’яті

своїх літературних друзів і недругів. Можна було б подумати, що його просто забули, як

забувають нічим не примітних людей.

...З роками склалася і зовсім вже дивна картина. Про Сомова неодмінно згадують, коли говорять

про письменників-декабристів ...і про їх альманах «Полярна зірка»...

Сомів увійшов і в історію російської журналістики, і в історію вітчизняного фольклоризму, його

ніяк не можна зарахувати до забутих діячів пушкінської пори. Проте відомий він зараз більше

своєю участю в літературних заходах епохи, ніж як творча особа. До того ж, як це не

парадоксально, Сомова-критика знають краще і передруковують частіше, ніж Сомова-художника, автора віршів і прози. Тим часом цей скромний письменник – учасник не тих бенкетів розуму і

таланту, якими багата епоха 1820-х – 1830-х рр., а її буденного, повсякденного життя – залишив

свій слід в історії формування російської прози.

...Сомов пройшов грунтовну літературну школу. Віршовані досліди, невпинна робота перекладача

привчили його до точності і ясності виразів, примусили опанувати різними стилями, від

«метафізичної» мови літературного трактату до стихії живої розмовної мови. «Довершене знання

російської мови» визнавав у Сомова навіть Воєйков, котрий вічно над ним збиткувався, і додав, що в цьому відношенні «його твори можуть служити зразками».

Обдарований прозаїк, який зіграв таку помітну роль в початковий період становлення нової

російської повісті, Сомов пішов з життя, не встигнувши до кінця самовизначитися і розкрити свої

можливості, в мить, коли прозаїчні жанри переживали пору бурхливого розвитку.


СОХАЦЬКИЙ Павло Панасович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, письменник, педагог.

З родини священика.

Народився 6 листопада 1764 р. в с. Світличному Прилуцького повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Варвинський район Чернігівської області України).

Помер 18 березня 1809 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований на

Лазарівському цвинтарі.

Навчався в Київській академії (1776-1781), Московській університетсько-філантропічній семінарії

(з 1782).

Працював в журналах «Вечірня зоря», «Спочиваючий працелюб», викладачем обох академічних

гімназій, пансіону Московського університету (1801-1806), секретарем Ради університету (1806-1809).

Видавець низки прогресивних засобів масової інформації: «Політичний журнал» (1790-1800),

«Приємне і корисне використання часу» (1793-1798), «Іппокрена» (1799-1801), «Новини

російської літератури» (1802-1805), «Мінерва» (1805).

Секретар Товариства історії й старожитностей російських при Московському університеті (з

1806).

Друкувався в журналах, які видавав, а також в «Ефемеридах», «Вечірній зорі», «Відпочиваючий

працелюб».

Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Уатсова розумова наука чи логіка»,

«Креслення системи естетики», «Пояснення про витончені науки і мистецтва», «Слово про

головну мету виховання», «Похвальне слово», «Пам’ятник другу освіти батьківщини».

Він видав книги «Філлеборнове коротке накреслення латинського складу» , «Principia sermonis graeci» (обидві – 1796), «Мейнерсове накреслення і історія витончених мистецтв» (1803),

«Цицеронові міркування про посади « (1807), «Федон, розмова Платона» (1804).

Як викладач, знайомив студентів з промовами Цицерона, Тита Лівія, «Енеїдою» Вергілія, одами і

посланнями Горація, «Одіссеєю» Гомера, «Прометеєм прикутим» Есхіла, діалогами Платона, творами Лукіана; крім того, він вправляв студентів у перекладах з латини.

Серед друзів та близьких знайомих С. – І. Дмитрієв, В. Ізмайлов, І. Крилов, В. Пушкін, Н.

Оболенська, В. Жуковський, М. Новиков, І . Шварц, І. Мельманн, М. Гаврилов, В. Підшивалов, Х.

Чоботарьов, Ф. Рейнгардт, Л. Цвєтаєв та ін.


***

НАРОД І МОНАРХ – ЄДИНІ, з політичного кредо П. Сохацького

Щаслива та держава, якої монарх і народ складають єдину, благословенну Богом, велику родину!

ВЕЛИКОДУШНІСТЬ ДО СУСІДНІХ КРАЇН, з промови П. Сохацького на урочистому зібранні

Московського університету 2 липня 1807 р.

Мир і згода, тиша і спокій, благоденство, що розповсюджується повсюдно, засновують і

затверджують назавжди його непохитну внутрішню фортецю...

Великодушність до сусідніх народів, захист слабких і пригноблених, страх і жах ворогів разюче

засвідчують усюди важливість її, гідність і велич і приносять взаємно праведну від усіх данину

глибокої пошани, живої подяки, відповідного шанування. Все стани такої держави, я упорядковані

частини, сприяють досконалості цілого. Духовенство – дороговказом до благочестя, дворянство –

вірністю службі, вчені – вихованням юнацтва, купецтво – поширенням торгівлі, міщани –

примноженням промисловості, стан землеробський – посиленням працьовитості сприяють її

могутності, багатій скарбами природи і мистецтва.


МАТИМЕМО СВОЮ ЛЮДИНУ, з листа П. Фонвізіна І. Меліссіно від 30 липня 1784 р.

Милостивий государю Іване Івановичу!

Пан професор Чоботарьов, якого Конференція, знаходячи здібним до приведення цього класу в

той стан, в якому він бути повинен, запропонувала йому взяти таку працю на себе... Навчання

цього класу бере він на себе на три роки, а за цей час університет може мати таку людину з

власних своїх вихованців; в зв’язку з чим Конференція, визнаючи вельми здатним як з боку

учення, так і доброзвичайного, студента Сохацького, просить вашу ясновельможність, щоб він

посланий був на кошт університету на цей трирічний час в чужі краї для придбання більшого

знання як в латинській і грецькій мовах, так і в словесних науках. Все це, милостивий государю, університету обійдеться в сімсот рублів на рік, бо як для утримання в чужих краях студенту

Сохацькому чотирьохсот рублів на рік вельми буде достатньо, так і пан професор Чоботарьов

надбавкою до сьогоднішньої його платні трьохсот рублів на рік вельми буде задоволений.

Павло Фон Візін.


ЖУРНАЛ ВІДРІЗНЯВСЯ НАВІТЬ ОФОРМЛЕННЯМ, з дослідження «Виникнення російської

періодичної преси і її розвиток в XVIII – на початку XIX ст.»

Наступним періодичним виданням, що випускалося університетською друкарнею Новикова, був

журнал «Спочиваючий працелюб». Він видавався не щомісячно, а частинами, причому дві

частини вийшли в 1784 р. і дві – у 1785-му.

Журнал цей називав себе продовженням «Вечірньої зорі», але в порівнянні з нею був набагато

менше пов’язаний з містикою і відрізнявся літературним оформленням.

Брали участь у ньому студенти Московського університету: Антон і Михайло Антонські,

Підшивалов, Сохацький, Благодаров, Голубівський та ін.

У кожній книжці журналу спочатку були поміщені статті релігійно-моралістичного характеру, молитви у віршах, переклади псалмів, міркування на теми євангелія, заклики до чеснот. А потім

ішов розважальний матеріал – невеликі повісті, анекдоти, загадки, епіграми, статейки для дітей.

Зустрічаються сатиричні випади проти вад виховання, щоправда, вони мають вигляд надзвичайно

загальний і далекі від «особистостей» і злоби дня.


ЛЕКЦІЯМИ ЗАХОПЛЮВАЛИСЯ, з монографії В. Грихіна і В. Калмикова «Творчість В. Т.

Наріжного»

Те, що перші добутки Наріжного написані в жанрах історико-героїчної поеми й трагедії, не

випадково. Тяжіння молодого автора до цих жанрів багато в чому було даниною літературній

традиції, адже саме героїчна поема і трагедія займали важливе місце в російській літературі кінця

XVIII століття. Проте головне, мабуть, полягало в тому, що вони відповідали літературним

смакам, літературній атмосфері, якими характеризувалося університетське середовище.

Наріжний і його товариші захоплювалися лекціями викладача Сохацького, який читав грецьку і

латинську словесність і пропагував естетику і мистецтво класицизму. Одночасно Сохацький був

редактором університетських журналів «Приємне і корисне використання часу» і «Іппокрена», на

сторінках яких 1798 року побачили світ перші доробки Наріжного – історико-героїчні поеми

«Береги Альти» і «Звільнена Москва».


ВІДДАНІСТЬ НОВІТНІМ ЗАСАДАМ ОСВІТИ, з статті Л. Михайлової «Спадкоємність ідей

виховання і розвитку особистості»

Напередодні відкриття пансіону, 26 січня 1814 року, В. Ф. Малиновський* писав у щоденнику:

«Ніч не спав від хвилювання з вечора до чотирьох ранку... Багато турбот щодо пансіону...

слабую...». Відкриття відбулося наступного дня, 27 січня 1814 року, а через два місяці В. Ф.

Малиновський помер.

…Протягом всього життя В. Ф. Малиновський спілкувався з людьми, безмежно відданими ідеям

освіти, літературі, науці. Серед них – М. Новиков, М. Херасков, М. Карамзін, О. Самборський, П.

Сохацький, М. Муравйов. Ці представники російської інтелігенції вважали за необхідне змінити

суспільні закони і політичний устрій відповідно до вимог людської природи – тільки так можна

досягти загального щастя і процвітання.

* Перший директор Царськосільського ліцею.


ЖУРНАЛІСТАМ ДО ЯРЛИКІВ НЕ ЗВИКАТИ, з статті К. Михайлова «Родовід»

Рік тільки розпочався, а в нашій редакції є дві гарні новини.

По-перше, «Політичний журнал» виходить тепер у регулярному щотижневому режимі.

По-друге, з’ясувалося, що наш журнал – видання нове, але не таке молоде, як здається. Зненацька

для самих себе ми знайшли (цим відкриттям ми зобов’язані професору МДУ Андрію Шутову), що

в історії вітчизняної журналістики був у нас попередник. Солідний, треба відзначити.

Щомісячний «Політичний журнал» з’явився в Росії в Москві в січні 1790 р. Він був точною копією

свого однойменного німецького побратима, що видавався в Гамбурзі. Навіть не на зразок

нинішньої російської версії «Ньюсуїка», а точний переклад всіх матеріалів з німецької на

російську. Виходив по 1830 р., іноді змінюючи назву.

Редакторами російського політичного журналу були професори Московського університету Павло

Опанасович Сохацький, Матвій Гаврилович Гаврилов, а також письменник Василь Сергійович

Подшивалов.

Немає сумніву, що російські редактори «Політичного журналу» цілком розділяли думки своїх

німецьких колег. І Сохацький, і Гаврилов, і Подшивалов, і їх наступники вірили, що треба

рухатися із століттям вперед, що прогрес кінець кінцем незборимий, але сприяє йому не

революційне насильство, а мирна освіта. Вони займалися політичною освітою російського

освіченого класу.

Журнал, як і наш, ставив собі за мету знайомити читачів з усім новим і цікавим в політичному і

громадському житті і тому довгі роки мав підзаголовок «Сучасна історія світу». Журнал на

відміну від нашого був перекладним – з німецького видання, яке виходило в Гамбурзі, але, як і

наш, прагнув пояснити російським читачам головні тенденції тодішньої політики – друкуючи

закордонні новини, політичні й історичні огляди, він супроводжував їх примітками для

співвітчизників.

У радянських виданнях 1950-х рр. з історії російської журналістики «Політичний журнал»

величають, щоправда, реакційним, бо він тенденційно висвітлював Велику французьку

революцію. Втім до ярликів журналістам не звикати...

ТЕТЯНИН ДЕНЬ СТУДЕНТИ ПОЧАЛИ ВІДЗНАЧАТИ ЗАВДЯКИ П. СОХАЦЬКОМУ, з

привітального слова ректора МДУ В. Садовничого «Московський університет: 10 років автономії»

…Уперше Тетянин день Московський університет відзначив 1805 року. Це був його 50-літній

ювілей. Професор, який виголошував привітальне слово, професор кафедри римської словесності і

старожитностей Павло Панасович Сохацький сказав, що відтепер на цьому урочистому акті буде

зачитуватися коротка історія університету.

Так надалі і святкувався Тетянин день.


СТАНЮКОВИЧ Костянтин Михайлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, публіцист, фейлетоніст. Псевдоніми – М. Костін, Скромний письменник, Відвертий

письменник, Пімен. Класик російської морської прози.

З дворянської родини. Батько, Станюкович М., – адмірал російського флоту.

Народився 18 (30) березня 1843 р. в м. Севастополі Таврійської губернії Російської імперії (нині –

Автономна Республіка Крим України).

Помер 7 (20) травня 1903 р. в м. Неаполі (Італія). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив Петербурзький морський кадетський корпус (1857-1860).

Був сільським вчителем в Муромському повіті Володимирській губернії (1865-1866), чиновником

управління Курсько-Харківсько-Азовської залізниці (1869-1871), Петербурзького товариства

взаємного поземельного кредитування (1871-1874), керуючим Волго-Донським пароплавством

(1874-1876), членом редколегії, видавцем журналу «Діло» (1881-1884).

Лауреат Пушкінській премії (1901).

Кавалер золотої медалі ім. Погосського (1896).

Друкувався в газетах і журналах «Лелітка», «Будильник», «Епос», «Жіночий вісник», «Гласність»,

«Новини», «Чутки», «Порядок», «Діло», «Північна квітка», «Російське життя», «Вісник Європи»,

«Північний вісник», «Російська думка», «Юний читач», «Син Вітчизни», «Російське багатство».

Як літератор дебютував в журналі «Північна квітка» добіркою віршів (1859).

Потім настала черга комедії «На те й щука в морі, щоб карась не дрімав» (1871), нотаток «З

навколосвітньої подорожі» (1860-1863), романів «Без результату» (1873), «Наші звичаї» (1879), «В

каламутній воді» (1878-1879), «Два брати» (1880), «Вир» (1881), «Перші кроки», «Грізний

адмірал» (обидва – 1891), «Похмурий штурман» (1893), «Неспокійний адмірал» (1894), «Відверті»

(1893-1894), «Історія одного життя» (1895), «Навколо світу на «Шуліці» (1896), «Жерці» (1897),

«Байдужі» (1899).

Перу нашого земляка також належить публіцистично-фейлетонні цикли «Картинки суспільного

життя» (1877-1896) і «Листи знатного іноземця» (1878-1897).

З владою порозуміння не знаходив: за зв’язок з революційними народниками-емігрантами був

заарештований (1884) і після річного ув’язнення на роки засланий до Сибіру (1885-1888).

За мотивами творів С. знято художні фільми «В далекому плаванні», «Максимка», «Пасажирка».

Що стосується особистого життя, то, розсварившись з батьком через те, що морську службу міняє

на письменницьку, так з ним більше і не побачився; його п’єсу «На те й щука в морі, щоб карась

не дрімав» на прохання багатіїв-залізничників була заборонена; втратив 16-річного сина

Костянтина (1898).

У м. Києві на честь С. названо вулицю (1955).

У м. Севастополь на будинку, в якому мешкав наш земляк, встановлено меморіальну дошку, а

одна з бібліотек і вулиця носять його ім’я.

За часів СРСР прізвище С. прикрашало борт теплоходу.

Серед друзів та близьких знайомих С. – Г. Благосвєтлов, А. Попов, М. Міклухо-Маклай, М.

Шелгунов, С. Нахімов, С. Степняк-Кравчинський, М. Бажин та ін.


***

РУКИ СВЕРБЛЯТЬ

, з творчого кредо К. Станюковича

Писати хочеться, аж руки сверблять.


НЕВИМОВНА НІЖНІСТЬ, з оповідання К. Станюковича «Ялинка»

О сьомій годині майор повернувся до свого промерзлого закутня, трохи п’яний і радісно

схвильований. На плечі у нього була невелика ялиночка з червоними паперовими обручами і

розанцями, а у великій торбі, підшитій під пальто, лежало декілька згортків і півштофу горілки.

Побачивши майора з ялинкою, квартирна господиня роззявила рота – настільки це було

несподіваний і нічому не відповідало.

...Він розпочав прикрашати ялинку. Робив це з найсерйознішим і найурочистішим виглядом, весь

занурений в своє заняття. Господиня допомагала йому, перев’язуючи нитками різні смачні речі, які майор розвішував особисто, прагнучи надати ялинці розкішного і елегантного вигляду.

– От так майор! Скільки накупив! – здивовано вигукувала по часах господиня.

– ... Вже ялинка так ялинка! – весело помічав майор, не відриваючись від роботи.

Майор запалив свічки і обережно вніс ялинку до маленької своєї комірки. Слідом за ним

квартирна господиня несла горілку, ковбасу, шматок шинки і булки і все це розставила на

маленькому триногому столі – головних меблях майорського приміщення.

– Федю..., вставай, братику! – будив майор свого товариша.

Засліплений світлом, хлопчик встав і, протираючи очі, здивовано дивився на маленьку ялиночку, вбрану десятком яблук, яка сяяла вогнями, копійчаними пряниками, мармеладом, золотими

горіхами і різними дешевими прикрасами. Хлопчикові здавалося, що він уві сні, і він стояв біля

ялинки, мов зачарований, не сміючи до неї підійти.

Майор милувався і захопленням хлопчика, і творінням власних рук.

– Я обіцяв тобі ялинку, Федю... Ну ось вона і є! – промовив радісно майор, і в голосі його

пролунала невимовна ніжність...


ПРИНЦИП – БЕЗПРИНЦИПНІСТЬ, з оповідання К. Станюковича «Відчайдушний»

– А чому, дозвольте вас запитати, я маю соромитися? Заради чиїх прекрасних очей?

– Але відомі принципи... правила...

– А якщо у мене немає ніяких?

– Як ніяких?

– Та так, жодних-с. Мій принцип: безпринципність.

– А боязнь громадської думки? Страх перед тим, що скажуть?

У відповідь на ці слова мій сусід за обідом на честь одного поважного ювіляра, котрий беззмінно і

покірливо просидів на одному і тому ж кріслі двадцять п’ять років, – молода людина того

солідного і тверезого вигляду, яким відрізняються нинішні молоді люди, вистрижений

по-модному, під гребінку, з борідкою а la Henri IV, у витонченому фракові, рум’яний від

надлишку

здоров’я і випитого вина, – поглянув на мене, жмурячи свої сірі, злегка осоловілі, зухвалі

очі, немов на людину, яка щойно вибабралася з лікарні «Всіх скорботних» з одинадцятої версти.

– Ви з... з якої невідомої Аркадії приїхали? – глузливо сказав він.

Підлив до склянки кло-де-вужо, відпив неспішно кілька ковтків з серйозністю людини, котра

розуміється на хорошому вині, і продовжував дещо докторальним тоном свого м’якого і ніжного

баритону:

– Я, милостивий государю мій, боюся тільки свого патрона. Лише його боюся і нікого

більше! Ви знаєте Проходімцева? Ні? Он, навскоси сидить, поряд з худорлявим сивим

старим і, вірно, заговорює йому зуби, такий оцупкуватий і широкоплечий немолодий

пан, з пронизливими маленькими очками, лисий, в окулярах... Бачите?

– Бачу.

– Ну, ось це і є мій патрон. Чули, звичайно, про нього?

– Чув...

– Це чудова людина. Був колись парафіяльним вчителем в якійсь глушині, а зараз голова трьох

правлінь, засновник багатьох підприємств, громадський діяч, меценат, філантроп і до всього

цього, зрозуміло, шахрай, вартий, висловлюючись жаргоном янкі, двох мільйонів.


ШМАТУЮ ПАПІР, з листа К. Станюковича дружині від 13 лютого 1880 р.

Сиджу з ранку до вечора за романом, рву безжально написане і дуже незадоволений. А

Благосвєтлов шле записочки. Їм, чи бачиш, хочеться ...пустити першим в книжці. Обіцяв здати 18-

го.

Ти можеш уявити, отже, і мою фігуру в халаті і мою дратівливість, доки я не одягну діючих осіб

роману. А форма їх мені не подобається. Тому і дратівливість. У голові так струнко, добре

в’яжеться, а на папері – не те. Ну і шматуєш папір.


КРАДУТЬ: РОСІЯ-XIX = УКРАЇНА-XXI, з фейлетону К. Станюковича «Листи знатного

іноземця»

Що не день, то в тутешніх газетах сповіщають про крадіжку всіляких предметів, рухомих і

нерухомих, таких, що мають яку-небудь цінність. Переважно спустошуються громадські каси, але

не залишають без належної уваги і інші предмети, особливо з тих, які заготовляються у великій

кількості, як: мука, крупа, овес, сіно, сукно тощо. Спершу я був украй здивований цією

обставиною і вважав, що факти – поодинокі випадки і виконуються вони фахівцями на зразок

наших лондонських мазуриків вищої школи, однак уже незабаром переконався, що ця професія не

має в Росії такого негожого характеру і що подібні заняття – майже повсюдне явище серед

багатьох російських джентльменів, котрі користуються цензом, який дає право на завідування

касою, або на заготівку матеріалів, або на нагляд за всіма подібними справами.

За поняттями названих вище джентльменів «каса», «скарбниця» тощо є щось а кшталт міфічної

золотої курки, не користуватися якою може або непрохідний дурень, або зовсім ледача людина,

тим паче, що користування це не завжди спричиняє неприємні наслідки, особливо, якщо при

користуванні не виявляти дуже великої поспішності і пожадливості.

Я пробував зрозуміти причини такої, можна сказати, непримиренної ворожості до кас і після

ретельних розпитувань дізнався, що ворожнеча ця бере початок з віддалених часів (не можу

сказати, раніше російського царя Гороху чи після нього) і з особливою силою лютує тепер, коли, після відміни кріпосного права і з розвитком кас, життя багатьох джентльменів стало більш-менш

залежним від власної спритності і уміння так очистити касу, щоб уникнути відповідальності.


«ЗАБУДЬ, ЩО ТИ МІЙ СИН!», з біографічної довідки О. Лавреньової «Станюкович Костянтин

Михайлович»

Кар’єра моряка його не цікавила. І за декілька місяців до випуску з корпусу Станюкович оголосив

батькові про своє рішення відмовитися від кар’єри військового моряка і вступити до університету.

Для отримання відставки необхідна була згода батька; отримання цієї згоди спричинило за собою

повний розрив і втрату спадку.

У своєму листі синові, адмірал пригрозив, що у разі відмови той влаштує так, що його просто

виженуть з служби: «Ганьби не бажаю і проти вітру пливти не можу... Йди у відставку і забудь

відтепер, що ти мій син!»


ЦАРАТ НЕНАВИДІВ, з нарису «Костянтин Михайлович Станюкович» на lyrica.crimea.edu До 35-річчя творчої діяльності письменника громадськість Москви і Петербургу зібрала кошти на

відкриття в Севастополі народної читальні. Проте царський уряд не пішов на це, прагнучи аби ім’я

крамольного письменника швидше забули.

За декілька місяців до смерті Станюкович закінчив повість «Севастопольський хлопчик», яка

заслужено є одним з кращих творів про героїчну оборону міста.


МРІЯ ПРО СПРАВЕДЛИВІСТЬ, з розвідки В. Кравченка «Роздуми біля будинку письменника»

Мати заронила в серці майбутнього письменника любов до людей, мрію про справедливість на

Землі. Впродовж всього свого творчого життя він боровся за цю ідею.

Серед численних героїв Станюковича, поряд з російськими моряками, ми зустрічаємо й українців

– захисників Севастополя яличника Бугая, матроса Ткаченка, а також татарина Ахметку та ін.

Станюкович писав російською мовою, бо це була панівна мова в держав...

К. М. Станюкович одначе мав більше сентименту до своїх українських предків, і це почуття

посилила оборона Севастополя, під час якої йому, тоді 11-річному юнакові, довелось зустрітися і з

матросами Кішкою й Шевченком, і з адміралом Нахімовим, котрий не раз бував у домі його

батька, і з іншими українцями. Його старший брат Микола був тяжко поранений на 4-му бастіоні і

помер від ран.

Під час трирічної навколосвітньої подорожі К. М. Станюкович побував зокрема в Індокитаї, де був

свідком підкорення цієї країни французькими колонізаторами, котрі все нищили на своєму шляху,

«і все це називалось цивілізацією, – писав Станюкович, – привнесенням світла дикунам». 18

лютого 1863 р. він відбув з Сайгону на кліпері «Гайдамак», і ця назва не могла не навіювати

аналогій про українських борців за волю – гайдамаків.

Коли в 1897 р. московський видавець Карцев почав друкувати твори Станюковича в 13 томах, міністр внутрішніх справ наказав не допускати це видання до громадських бібліотек і читалень...

К. М. Станюкович помер від діабету, ускладненого іншими хворобами, в Неаполі, там же й був

похований. Ніхто йому востаннє не заспівав тих пісень, що співала йому мати в Севастополі.


НІЧОГО НЕ ПРИХОВУЄ, з книги М. Єрьоміна «К. М. Станюкович»

Станюкович не приховує ні жорстокості, ні дикого розгулу пристрастей, ні байдужості одних, ні

підлот інших.


СТАРЧЕВСЬКИЙ Адальберт Вікентійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, видавець, критик, перекладач, історик літератури. Перший медіа-магнат на теренах

Російської імперії.

З дворянської родини.

Народився 28 квітня (10 травня) 1818 р. в с. Івках Київської губернії Російської імперії (нині –

Богуславський район Київської області України).

Помер 7 (20) жовтня 1901 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався на юридичних факультетах Київського й Санкт-Петербурзького університетів.

Працював співредактором журналу «Бібліотека для читання» (1848-1856), редактором журналів

«Син Вітчизни» (1856-1872), «Сучасність», «Вулик»«, «Луна» (1873-1885).

Друкувався в журналах «Фінський вісник», «Бібліотека для читання», «Журналі міністерства

народної освіти», «Історичний вісник».

Як літератор дебютував в студентські роки двотомником «Розповіді іноземних письменників XVI ст. про Росію» (1841-1842).

Потім настала черга збірника біографій, портретів і автографів історичних осіб «Галерея слави», книг «Література російської історії з Нестора до Карамзіна», «Про заслуги, виявлені державним

канцлером М. П. Румянцевим», «Життя М. Карамзіна» (1845), «Велика думка Катерини II» (1885),

«Роман однієї забутої романістки» (1886), «Дудишкін Ст. Сем. Один з забутих журналістів»

(1886), «Зі спогадів старого літератора» (1888-1889), «Словник прадавньої слов’янської мови, складений за Остромировим Євангелієм, Міклошичу, Востокову й Бередникову» (1899).

Перу нашого земляка також належать граматики десяти слов’янських говірок, серія путівників по

Середній Азії, Кавказу, Індії, Туреччині.

С. переклав французькою мовою торгівельний статут.

Головним же доробком чомусь вважається редагування 12-томного «Довідкового

енциклопедичного словника К. Крайя» (1847-1855).

Серед друзів та близьких знайомих С. – І. Гончаров, К. Ушинський, С. Глінка, К. Масальський, К.

Сербінович, П. Цейдлер, С. Дудишкін, О. Сенковський, О. Варгунін, А. Майков, М. Заблоцький-

Десятовський, В. Солоніцин, П. Білицький та ін.


***

БЕЗ ПРЕТЕНЗІЙ,

з професійного кредо А. Старчевського

Журналістика – це прагнення до повноти фактів, відсутність забігань вперед і претензій бути

провісником.

ПОЧУЛИ «ЗВИЧАЙНУ ІСТОРІЮ» І. ГОНЧАРОВА, з книги А. Старчевського «Зі спогадів

старого літератора»

У сімействі Майкових, вечорами, в неділю й інші святкові дні, коли збиралося багато молоді, часто читали щось видатне з сучасної журналістики, з критичними й іншими зауваженнями.

…Раптом Іван Олександрович Гончаров, написавши свою «Звичайну історію», що, перш ніж

віддати її в друк, бажав би прочитати твір у Майкових в декілька вечорів і вислухати зауваження

молодого, чуйного, відвертого покоління, яке не соромиться; тим паче, що всі слухачі були його

найближчі друзі і доброзичливці.

Того ж дня я отримав від Володимира Аполлоновича Солоніцина записку, в якій він запрошував

мене прийти о шостій вечора слухати твір Гончарова, про існування якого доти нікому не було

відомо.

Я з’явився до Майкових і застав там всіх наших знайомих. Через чверть години Іван

Олександрович почав читати свою повість. Всі ми уважно її слухали. Мова у нього хороша; вона

написана дуже легко, і до чаю прочитано ним було багато. Коли рознесли чай, пролунали

зауваження, проте вони були незначні і неістотні. Взагалі повість справила хороше враження.

Шкода, що тоді серед нас не було жодної людини з досвідом і авторитетом, яка знала б, на що слід

звернути увагу, що змінити, скоротити чи розвинути. …Звичайно, Іван Олександрович під час

читання сам краще за інших помічав, що потрібно змінити і виправити, і тому постійно робив свої

відмітки на рукописі, а іноді й просто перекреслював олівцем декілька рядків.

Переробка ця вимагала небагато чау, тому що через декілька днів призначено було повторно

прослуховувати «Звичайну історію» у виправленому вигляді; я знову одержав запрошення, але не

міг ним скористатися.


ВИЗНАЧИВ ДОЛЮ УШИНСЬКОГО, з розвідки О. Халюти «Російська освіта в обличчях»

Редактор «Бібліотеки для читання» А. В. Старчевський прислав К. Ушинському номери

англійського видання «Atheneum» для перекладу статей про освіту і виховання в Америці. Статті

захопили Ушинського і визначили його долю як педагога-реформатора: «Статті викликали

страшенний переворот в моїй голові, в моїх поняттях, переконаннях. Вони підняли в моїй думці

цілий рій питань по виховання і освіту; навели мене на багато, абсолютно нових думок, які, без

цих статей, мабуть, ніколи б не прийшли мені в голову.

Я не знаю, що я зроблю, що зі мною буде, але я зважився присвятити себе з цього дня виключно

педагогічним питанням.


НЕОЦІНЕННІ СКАРБИ, з «Літопису Бібліотеки Російської Академії наук»

Я. І. Бередников, який не знав польської мови, доручив кандидатові Санкт-Петербурзького

університету А. В. Старчевському скласти каталог Несвізької бібліотеки князів Радзівіллов, що

багато років зберігалася в академічних коморах і нещодавно була передана до I відділення

Бібліотеки.

Про цінність зібрань польських книг Старчевський писав: «Переді мною була маса старовинних

книг, різної гідності і форматів, котрі подекуди вже погнили, проте це були дорогоцінні і рідкісні

представники старовинної польської літератури і науки». Там знаходилися «неоцінені скарби для

історії польського права і політичної історії Польщі XVI і XVII сторіч».

У ЩОДЕННОМУ ФОРМАТІ, з дослідження Г. Щербакової «Російська преса періоду

Вітчизняної війни 1812 року»

Ставши власником «Сина Батьківщини», Старчевський зумів застосувати на практиці знання, отримані від Сенківського, в той же час не обмежуючи себе «застарілими» моральними

естетичними поглядами вчителя, а також скористався його зв’язками. Оголошення в першому

номері оновленого «Сина Батьківщини» сповіщало, що «контора журналу знаходиться в Санкт-

Петербурзі при книгарні Придворного книгопродавця О. Смірдіна», тобто, в центральній частині

Невського проспекту – престижному і багатолюдному місці.

Успіху сприяла і раціонально прорахована цінова політика: Старчевський знизив вартість

підписки більш ніж у 10 разів у порівнянні з однотипними виданнями: «передплатна ціна за рік 4

р. сріб. у Петербурзі, з доставкою в будинок – 5 р. сріблом».

Таким чином, редактор зробив видання доступним середнім прошаркам населення, серед яких

було багато грамотних людей, які цікавляться становищем справ у передреформній Росії.

Вихід теж був обраний надзвичайно вдало – неділя, день, вільний від служби, що гарантувало

увага різних прошарків аудиторії і перспективи обговорення прочитаного в сімейному та дружнім

колі, що повинно було підігрівати публічну цікавість.

Поряд з постійними рубриками з’явилися змінні. …Старчевський пішов на сміливий хід: не

маючи спецкорів і власкорів, він став передруковувати найгостріші й найважливіші новини з

інших газет: «Північної бджоли», «Санкт-Петербурзьких відомостей», «Російського інваліда».

…У 1862 р. Старчевський переводить газету на щоденний формат. У програмній статті,

опублікованій в «Російському інвалідові», він заявив, що темпи розвитку суспільства в зв’язку з

реформами такі, що щотижневі газети не встигають висвітлювати картину дійсності і мимоволі

поступаються щоденним. Крім того, він стверджував, що більшість щоденних газет дотримуються

старої інформаційної моделі, а тому не вся їхня увага «звернена на Росію, коли приводиться у рух

серйозне селянське питання».

Старчевський запропонував читачам нову модель: у будні дні газета носить інформаційний, а в

неділю – аналітичний та культосвітній характер. Також редактор вперше в історії періодичної

преси пообіцяв, що «вихід газети не припиниться й у святкові дні»..

…Підводячи підсумок своєї журналістської діяльності в період реформ, Старчевський писав, що

«Син Батьківщини» прагнув до повноти фактів, не забігав наперед, не мав претензій на роль

«провісника», намагався утримати баланс між подіями різного масштабу і, поряд з інформацією

про реформи, що йдуть у країні, розповідав про їхній вплив на побут людей. Орієнтацію на

масового читача Старчевський прагнув зберегти на всьому протязі свого редакторства, навіть

переставши бути видавцем «Сина Батьківщини».

Старчевський був одним з перших петербурзьких медіа-підприємців. Як учень Сенківського, він у

дечому повторив його долю. Довго і завзято збираючи капітал на власну справу, бурлакуючи по

убогих квартирках, він за п’ять років видання «Сина Батьківщини» став власником будинку в

центральній частині Петербурга, а місцезнаходження контори вказував так: «біля Поштамтського

мосту в Пральному провулку, 4».

Дехто з сучасників пам’ятають його «блискучим багатим паном» (П. Биков), інші (С.

Шубинський) – пристарілим, нужденним журналістом, котрий змушений розпродувати автографи

знаменитих кореспондентів.

Його архів у Пушкінському Будинку містить стоси боргових розписок, викликів у поліцію за

несплату боргів, квитанцій від лихварів – усі прикмети літературного побуту, знайомі сучасним

читачам за романами Достоєвського...


ВІД РЕКОРДНОГО НАКЛАДУ ДО «ОБГОРТУВАЛЬНОГО ПАПЕРУ», з статті Т.

Владімірової «Газета «Син Батьківщини» А. В. Старчевського як газета для середнього класу»

«СБ» поклав початок видання преси для середнього класу. Її поява пов’язана з прискореним

розвитком капіталізму в післяреформений період і виниклою потребою в масовій газеті, розрахованій на «недостатній клас», яка вірізнялася б низькою ціною, великою інформативністю, цікавістю, загальнодоступністю рівня, простотою мови і тощо.У 1856 році Старчевський

відновлює журнал «СБ», а вже наступного – реорганізує його в щотижневу газету «політичну, вчену і літературну». У 1862 році вона стає щоденною.

Спочатку «СБ» мала яскраво виражену ліберально-просвітницьку спрямованість, проте поступово

газета втрачає свій напрям, все більше орієнтуючись на смаки й інтереси читацької аудиторії. З

1862 року це типове буржуазне видання, орієнтоване на середнього читача з підписною ціною 6

рублів на рік.

Формується нова для російської журналістики властивість – меркантилізм, і новий тип редактора-

підприємця.

Адальберт-Войтех Вікентійович Старчевський пройшов школу редактора в «Бібліотеці для

читання». При створенні газети він залучив молодих журналістів і широко відомого Сенковського

(«БДЛЧ»), який писав фейлетони під назвою «Листок Барона Брамбеуса». Були ілюстрації, карикатури. Газета включала розділи словесності, критики, сучасних питань, політики.

У газеті відбилося розуміння того, що матеріальні умови значно сильніше визначають життя

людей, ніж освіта та моральність. Пріоритетне місце займають економічні питання. З’являються

рубрики «Економічна хроніка», «Біржові вісті», статті про умови праці, про платню. Друкуються

нариси з народного побуту.

«СБ» спочатку вступала в полеміку, але поступово від неї відмовився. А ставши щоденною, взагалі перетворюється на видання за типом дайджеста.

У 58-63 роках газета мала максимальний серед російських газет наклад.

З адміністративними органами бували проблеми, оскільки із зростанням інтересу публіки до

масових видань, їх почали більше перевіряти. От чому Старчевській займався дайджестом.

У 1867 році газета позбулася підтримки і була на межі економічної загибелі. Видання взяв на себе

Успенський, власник борошняної комори. Потім Старчевський відмовляється її редагувати і

наклад різко падає. Хоча газета існує до 1905 року, вона стає «періодично видаваним

обгортувальним папером».


ФАЛЬЦ-ФЕЙН Едуард Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, меценат, спортсмен, громадський діяч. Фундатор Олімпійського комітету

Ліхтенштейна (1934).

З поміщицької родини. Дядько Фальц-Фейн Ф., – засновник заповідника «Асканія-Нова».

Народився 14 вересня 1912 р. в маєтку Гаврилівці Херсонської губернії Російської імперії (нині –

Каланчацький район Херсонської області України).

Закінчив агрономічний факультет Сорбоннського університету (1934).

Працював спеціальним кореспондентом французької спортивної газети «LÀuto» (1934-1939).

Кавалер українського «Знака Президента», російських орденів Дружби народів і преподобного

Сергія Радонезького.

Активний учасник міжнародного Олімпійського руху.

Чемпіон Франції з велосипедного спорту.

Засновник міжнародного фонду «Асканія-Нова – Фальц-Фейн» (1992). Свою віллу в м. Вадук

(Ліхтенштейн) Ф.-Ф. назвав «Асканія-Нова»

Лауреат міжнародної премії «Кришталевий глобус».

Під час революції батьки емігрували до французького м. Ніцца (1917).

Ф.-Ф. – громадянин Ліхтенштейну (1936).

Багато років впродовж наш земляк займається поверненням на батьківщину мистецьких

class="book">цінностей. Найперші його пожертвування були для України, чому передували дві його перемови в

Українському фонді культури. Це бібліотека Дягілєва і Лифаря, придбана меценатом на аукціоні

«Sotheby’s» (перебуває у фондах Академії наук України); парадний портрет князя Потьомкіна

кисті Левицького, знайдений в антикварному магазині в Нью-Йорку (експонується у

Воронцовському палаці в Алупці); перський килим ручної роботи, подарований іранським шахом

імператорові Миколі II в 1913 році з нагоди 300-річчя династії Романових (експонується в

Лівадійському палаці).

Державному архіву Херсонської області передані матеріали родинного архіву Фальц-Фейнів (14

книг і понад 6 тисяч документів), які охоплюють період з 1829 року до початку ХХІ ст. Низка

матеріалів і культурних цінностей перейшла заповіднику «Асканія-Нова» (2005).

Власним коштом Ф.-Ф. будує на Херсонщині церкви, реставрує і реконструює старі будівлі, оновлює експозицію музею, поповнюючи її цінними експонатами.

Він допоміг повернути в Україну і Росію прах Шаляпіна, картини Айвазовського, Коровіна, Рєпіна, Ларіонова, Бенуа, фінансує пошуки Бурштинової кімнати й архівів Достоєвського.

До того ж, він передав до низки російських музеїв і бібліотек понад 100 предметів живопису й

графіки, безліч історичних документів, рідкісних видань. Так, придбавши архів Георга Штайна, Ф.-Ф. передав його у дарунок м. Калінінград (РФ).

Багато меценат зробив для повернення в Росію «Архіву Соколова» (слідча справа про вбивство

імператора Миколи II і його родини).

Впродовж життя барон неодноразово намагався приїхати на батьківщину, проте «класова

ненависть» не дозволяла комуністам видати візу білоемігрантові.

Про нашого земляка Ю. Семенов зняв телефільм «Аукціон» (??), а студія «Панорама» –

документальний фільм «Барон Едуард Фальц-Фейн: російські монологи» (1989).

Письменниця Н. Данилевич випустила книгу «Барон Фальц-Фейн. Життя російського

аристократа».

Нагороджений російським орденом Пошани (2002).

Серед друзів та близьких знайомих Ф.-Ф. – Ж. Сіменон, М. Шагал, С. Лифар, Б. Патон, Ф.

Шаляпін-молодший, М. Єпанчин, Г. Штайн, С. Рахманінов, Н. Котіс-Бенет, Н. Данилевич, Е. фон

Фрінкль, С. Павлов, Д. Олдрідж та ін.


***

НЕ ВСІ ДОМА – НЕ У МЕНЕ,

з життєвого кредо

Е. Фальц-Фейна

Мене лають інші емігранти. «Як же так – вбили твою родину, забрали майно, втратив підданство, а ти ще йдеш і допомагаєш їм? У тебе не всі вдома!».

А я говорю, що я правильно вчиняю, відвідуючи батьківщину.

МАЮ НАМІР ПРОДОВЖУВАТИ ПОШУК СКАРБІВ КУЛЬТУРИ, з заяви Е. Фальц-Фейна

для преси

Публікація повісті Ю. Семенова про пошуки Бурштинової кімнати, російських картин, ікон, книг, архівів, скульптур піднімає важливе питання збереження нашої великої культурної спадщини.

Хочу …повідомити, що я безоплатно відправив у дарунок Академії наук України колекцію

російських книг із всесвітньо відомої бібліотеки Дягілєва, яку мені вдалося врятувати, купивши її

за 100000 доларів на аукціоні в Монте-Карло.

Я й надалі маю намір продовжувати пошук культурних скарбів, сподіваючись, що частина з них

буде виставлена в музеї заповідника «Асканія-Нова».

З повагою, Едуард Фальц-Фейн,

Ліхтенштейн.


ЙОГО СПРАВИ НАЛЕЖАТЬ ВСЬОМУ СВІТОВІ, з нарису А. Веретьохіна «Жива легенда

серед нас»

Є люди, чиї імена й справи належать усьому світові. Серед цих масштабних особистостей не на

останньому місці – барон із князівства Ліхтенштейн Едуард Олександрович Фальц-Фейн.

Навчившись робити гроші своїм швидким розумом, він не збирався їх накопичувати на рахунках

або пускати в обіг для одержання надприбутків. І досить швидко став помітною фігурою серед

меценатів. Незважаючи на витрати, інтелектуальні зусилля, барон повертає в Україну й Росію

художні, літературні, історичні цінності.

Едуард Олександрович не тішить себе думкою про подяку тих, кого ощасливив поверненням

скарбів. Він у звичному для себе амплуа. Намагається відновити садибу Фрідріха Фальц-Фейна, виділивши для цього круглу суму. Опікується будівництвом церков у рідний Гаврилівці й Асканії-

Новій, намагаючись повернути людям потоптану правду про роль Фальц-Фейнів у колишньому

розквіті цього краю. Всіляко сприяє підвищенню міжнародного авторитету тутешніх наукових

установ.

Наприкінці квітня 1997 року український читач одержав з рук барона роботу Володимира Фальц-

Фейна «Асканія-Нова». Написав її молодший з дядьків Едуарда ще наприкінці двадцятих років

минулого сторіччя. Едуард Олександрович подарував і рукопис Українській академії аграрних

наук.

За підтримки барона й президента УААН Михайла Зубця книгу в подарунковому варіанті

випустило видавництво «Аграрна наука».


УСЕ ДОЩЕНТУ, з інтерв’ю Е. Фальц-Фейна Л. Гуровій

– Часто буваєте в Берліні?

– Та ніколи! Я буваю дуже часто в Москві, в Україні, в тих місцях, де народився, і де мої предки

творили дива – в Асканії-Новій. Я, звичайно, часто туди їжджу.

Але, на жаль, там усе дощенту, і ледве вони розкручуються.


В АСКАНІЇ-НОВІЙ МЕНЕ ВПЕРШЕ В ЖИТТІ ЗУСТРІЛИ «ПИСКОМ ОБ СТІЛ», з

інтерв’ю Е. Фальц-Фейна С. Шустеру

Як мама мене забрала звідси, я тільки пам’ятаю, що ми були в Петербурзі. Ми потрапили туди

тому, що мій дідусь тоді був директором Пажеського корпусу й запросив нас погостювати. У

нього не було місця, і ми оселилися в готелі «Ведмідь» у Петербурзі, якого більше немає. І саме

тоді ми потрапили в революцію.

Я пам’ятаю, як стріляли на вулиці, як кричали «До стінки!», потім – «тра-та-та-та-та-та-та!».

Вбивали людей. Це все, що я пам’ятаю – маленький хлопчик п’яти років.

Виходить, що враження, які залишилися від Росії, це – розстріли на вулицях. Ви знаєте, там не

судили людей. Просто брали й вбивали.

…Я хотів відвідати «Асканію-Нову» . Проте тоді мене не пускали. КДБ заборонив, щоб я туди

потрапив. Але... .

Одного чудового дня мені подзвонив ранком Павлов (міністр спорту СРСР – авт.) і говорить:

– Я тобі даю мого секретаря, і ти поїдь туди.

Я, звичайно, страшенно хвилювався. Ми полетіли з Москви до Києва, там пересіли й поїхали до

Херсону. Там мене зустрів представник Павлова...

– Не видавай мене, – сказав Павлов. – Я тебе посилаю туди не тому, що цей твій колишній маєток, хоч ти й там народився, а тому що ти цікавишся, чи є в «Асканії-Новій» спортивна команда з

футболу або велосипедисти. Ось чому ти їдеш. І не видавай мене, а то мені здорово влетить.

Ось так і трапилося. Поїхав туди. Страшно хвилювався, і вони мене прийняли «писком об стіл».

Тому що вони не хотіли мене бачити, і раптом наказ зверху: «Приймайте Едуарда

Олександровича, він цікавиться розвитком спорту в «Асканії-Новій».

Отож, прийняли мене «писком об стіл», ніхто навіть не поцілував, як це прийнято. Людину, яка

приїжджає на батьківщину, цілують, вручають квіти, хліб і сіль... Нічого подібного. Ніхто зі мною

не розмовляв. Годинку там побув, і швидше назад... Розплакався...

…Я – єдиний росіянин, котрий потрапив після революції до Ліхтенштейну. Спершу ми приїхали

до Німеччини, потім –до Франції, де я вчився, і де ганяв на велосипеді. А чому одержав

громадянство саме Ліхтенштейну? Адже я і дотепер єдиний. Чому? Дуже цікаво. Мало хто це знає.

Ліхтенштейн належав раніше, до Першої світової війни, до імперії Австрії й Угорщини. І цей

знаменитий імператор Франц Йосип з вусами попросив спадкоємця трону Ліхтенштейну (коли він

ще не був князем, керівником країни, а був вільний, значить... спадкоємець)... Виходить, імператор

попросив його бути послом Австрії й Угорщини в Петербурзі. І той подружився з моїм дідусем, директором Пажеського корпусу.

І принц говорить моєму дідусеві:

– Ви знаєте, буде війна з Німеччиною, і буде тоді революція, тому що вся армія на фронті. Вам

залишатися тут, як директорові Пажеського корпусу.... Забудьте. Відразу розстріляють. Тому, коли

почнеться революція, скоріше звідси вибирайтеся».

Дідусь розсміявся:

– Як же так?

А так і трапилося.

Коли мама мене забрала, як я вам уже сказав, то я мав паспорт. Це такий паспорт для біженців, що

не мають національності. І ми жили на півдні Франції, мама і я, з цим паспортом. Але з ним нікуди

не потрапиш. Ніхто не хоче брати емігранта.

Тато мій помер від розриву серця ще у Берліні, по дорозі до Франції, де тато мав дивовижні вілли.

Він був розумник, тато. Ще в 1905 році був на Блакитному березі і придбав там нерухомість.

Виходить, у нас гроші були, але громадянства не було. І мама раптом згадала: ми ж маємо

великого друга, він став главою Ліхтенштейну, князем Францем I.

– Поїхали туди, постукаємо до замку, може, він нас прийме.

І ми поїхали. І дійсно, він нас чудово зустрів.

ФІЛІППОВ Михайло Михайлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, філософ, учений-енциклопедист, прозаїк, критик, перекладач. Автор першого в

російськомовній літературі твору про облогу Севастополя 1854-1855 рр.

З дворянської родини. Батько, Філіппов М., – правник, літератор; дід, Васильковський Л., –

генерал-лейтенант, герой Вітчизняної війни 1812 р.

Народився 30 червня (12 липня) 1858 р. в с. Вікниному Звенигородського повіту Київської

губернії Російської імперії (нині – Катеринопільський район Черкаської області України).

Помер 12 (25) червня 1903 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Літературних містках Волкового цвинтаря.

Закінчив Миколаївські гімназію і реальне училище, навчався на фізико-математичному факультеті

Новоросійського, юридичному – Петербурзького, філософському – Гейдельберзького

університетів.

Працював редактором журналу «Науковий огляд» (1894-1903).

Засновник журналу «Науковий огляд» (1894).

Друкувався в газеті «Російські відомості», журналах «Думка», «Російське багатство», «Науковий

огляд».

Як літератор дебютував в журналі «Думка» статтею «Боротьба за існування і кооперація в

органічному світі» (1881).

Потім настала черга двотомної «Філософії дійсності» (1895-1898), книги нарисів «Долі російської

філософії» (1904).

Наш земляк – також автор оповідання «Прометей», повістей «Остап» і «Дворянська честь», роману «Севастополь в облозі»; низки біографічних нарисів про Л. да Вінчі, І. Ньютона, Е. Канта, Г. Лейбніца, Г. Лессінга, Б. Паскаля; критичних статей про О. Пушкіна, М. Метерлінка, М.

Некрасова, Л. Толстого, М. Добролюбова, В. Бєлінського, М. Чернишевського, Г. Ібсена, М.

Горького, Г. Гауптмана.

Перекладав Ч. Дарвіна російською, Д. Менделєєва – французькою мовами.

Ф. трагічно загинув під час дослідів з вибуховими речовинами.

Серед друзів та близьких знайомих Ф. – К. Ціолковський, Д. Менделєєв, Г. Плеханов, П. Бертло, П. Сойкін, В. Засулич, В. Бехтерєв, Д. Струнін, В. Меєр, П. Лесгафт, Є. Карпов та ін.


***

ТУМАН ФІЛОСОФІЇ,

з наукового кредо М. Філіппова

Я нічого так не боюся у філософії, як усілякого туману.


НАСАМПЕРЕД – ДУХОВНІ ЦІННОСТІ, з філософських листів М. Філіппова «Творчість

особистості»

Для того, аби із самого початку встановити ту основну точку зору, з якої я виходитиму в цих

листах, відразу ж вкажу, що центральним пунктом світобачення, який розвивається далі, є ідея

творчої особистості. У особистій творчості я вбачаю основу для оцінки всього, що цінне для

людей в розумовому і етичному відношенні, як і всього того, що викликає у них жах і ненависть –

словом всього, що можна позначити загальною назвою духовних цінностей, як позитивних, так і

негативних. Адже це саме те, що, взагалі, найбільше цікавить людину, котра живе свідомим

життям.

...Питання про творчий особистий початок є, таким чином, одним з основних – якщо взагалі не

найголовніших питань, як теоретичної, так і моральної (або як її ще називають, практичної) філософії.

Для мене особистість є, щоправда, «продукт» суспільного життя людини, проте не в тому сенсі, що людина є механічним результатом суспільної еволюції. Навпаки, ми побачимо, що людина

значною мірою сама створює свою особистість і що в цій особистості дійсною, духовною цінністю

володіє тільки те, що вироблене ним самим. Це «кування» своєї особистості, свого розуму, відчуттів, волі й характеру і є головною творчою діяльністю всякої людини; всі інші види

творчості є похідними...

...Всі предмети зовнішнього світу уявляються нам не інакше як у просторі та часі. Але що таке

простір і час, як не особливі способи зв’язувати між собою уривчасті явища? Свідчення наших

відчуттів дали б абсолютно хаотичну масу вражень, якби ми не володіли здатністю поєднувати їх

в зв’язані групи чи ряди, розташовані за сумісним існуванням (у просторі), або ж відносно

послідовності (у часі). Ця здатність нашої свідомості, тобто відомий процес скріплення матеріалу, який доставляється відчуттями, і є те, що Кант назвав формами плотського споглядання. Він не

помилився в тому відношенні, що і простір, і час – не якісь речі і не щось від нас незалежне і

нібито властиве речам самим у собі. Простір і час, справді, перебувають в «мислячому суб’єктові», а не в об’єктах: всі спроби спростувати це положення Канта і показати, що існують простір і час, котрі представляють властивості самих речей, або навіть, що існують якийсь абсолютний простір і

абсолютний час, незалежні від наповнюючих їх речей і подій, – ці спроби показують лише

недостатнє розуміння аргументів Канта. Знищить думку, усуньте всі мислячі істоти, які

відчувають, – і що залишиться від простору і часу?

...Боюся, що все сказане мною здасться вам недостатньо розвиненим. Але від вступних зауважень

важко чекати великої переконливості. Метою мого справжнього листа було лише попередній

вступ в ту область, в якій нам тепер доведеться зайнятися докладним топографічним

дослідженням.


ЗНАЙШОВ ПОСТІЙНІ ЗАКОНИ, з листа М. Філіппова Д. Менделєєву

Вважаю, що всі метали утворюють в термохімічному відношенні низку, цілком відповідну

Періодичній системі елементів. У доказ я привожу спеціальну таблицю, відправні дані для якої

узяті мною з робіт Томсена, Бертело і Фукрана.

На жаль, у мене немає даних для рідких металів.

Для галоїдних і всіх інших радикалів я знайшов також постійні закони, які виявляються лише при

розгляді розчинів. Це наслідок закону Томсена, ним помічений.


СКАСУВАТИ ВІЙНИ, з листа М. Філіппова до газети «Російські відомості» від 11 (24) червня

1903 р.

У ранній юності я прочитав у Бокля, що винахід пороху зробив війни менш кривавими. З тих пір

мене переслідувала думка про можливість такого винаходу, який би зробив війни неможливими.

Як це не дивно, але днями мною зроблено відкриття, яке фактично скасує війну.

Мова про винайдений мною спосіб електричного передавання на відстань хвилі вибуху. Це

передавання можливе на відстані в тисячі кілометрів, так, що здійснивши вибух у Петербурзі

можна передати його дію до Константинополя. Спосіб дивовижно простий і дешевий. За такого

ведення війни на відстанях, мною вказаних, війна стає безумством і повинна бути скасована.

Подробиці я опублікую восени в мемуарах Академії наук. Досліди сповільнюються надзвичайною

небезпекою вживаних речовин, частково вельми вибухових, частково вельми отруйних.


РОМАН ВАШОГО ЧОЛОВІКА ВРАЗИВ, з листа Л. Толстого дружині М, Філіппова у червні

1904 р.

Я прочитав роман вашого покійного чоловіка «Севастополь в облозі» і був уражений багатством

історичних подробиць. Людина, що прочитала цей роман, одержить абсолютно ясне і повне

уявлення не лише про севастопольську облогу, а й про всю війну і її причини.

Тим, хто вивчає історію Севастополя, не обійтися без прочитання цього роману.


МАСОВА ПСИХОЛОГІЯ, з монографії С. Лутоніної «Соціологічні ідеї М. М. Філіппова і їх

прогресивний характер»

У створеній Філіпповим універсальній цілісній картині соціальної дійсності Росії кінця XIX

століття немало місця відведено соціологічним питанням. Ломка старих і зародження нових

суспільних відносин вимагали всебічного і глибокого осмислення закономірностей, і шляхів

суспільного розвитку, адже прагнення до універсального осмислення дійсності є традицією

російської філософії. У центрі уваги російських мислителів завжди були проблеми людини, її

внутрішній і зовнішній світ, проте такого широкого спектру соціальних ідей, як у творчості

Філіппова М. М., не було ні у одного з його сучасників

...Своєрідне уявлення Філіппова про співвідношення ролі народних мас і особи в історії. Він не

поділяє погляд на «безіменні» маси як головний чинник в історії. Повне заперечення ролі особи...

вважає одностороннім.

...Аби зрозуміти хід історії, вважає Філіппов, необхідно оцінити комбінацію мільйонів

індивідуальних розумів і прагнень, необхідно мати справу не лише з індивідуальною, але й

масовою психологією.

У роботах Філіппова мають місце ідеї наукового прогнозування, які можуть бути корисні в наші

дні.


ЯК РОЗУМІТИ ДОБРО, з статті Л. Григоренко «Російські критики про Л. М. Толстого»

У 11-му числі «Російського багатства» за 1886 рік статтю постійного розділу «Журналістика

російська» написав М. Філіппов і серед іншого торкнувся такого питання: «Оповідання

Володимира Короленка і його ставлення до вчення Льва Толстого». Критик намагається довести, що Короленко, виступаючи проти ідей Толстого своїм новим твором, помиляється і «сильно

хибить проти істини», називаючи людей, які протиставляють силі любов і проповідують

непротивлення злу насильством, «покірливими вівцями». Філіппов закликає пригадати «силу

духу, виявлену слабкими жінками і навіть дітьми, яких терзали звірі в римських амфітеатрах» і

зробити це для того, аби зрозуміти перевагу «етичної могутності над всякою фізичною силою».

Критик не визнає положення Короленко про те, що «сила сама собою не є ні зло, ні добро, що все

залежить від її застосування: «Вона є зло, якщо уживається з метою нападу і переслідування

самокорисливих цілей; вона – добро, якщо ми користуємося нею для захисту слабкого від

сильного».

Таке твердження викликає у Філіппова протест: «Покірливі і, особливо, християни, не вживаючи

насильства для захисту слабких, проте, вплинули на тисячі сучасних і на цілу низку прийдешніх

поколінь, розкривши їм сенс справжньої любові». І наводить приклад боротьби проти насильства

рівним йому насильством – «приклад, даний нам французькою революцією минулого століття, привів до торжества особистого егоїзму і ненаситного честолюбства декількох ватажків, які, будучи дітьми революції, під кінець пожерли свою власну маті».


ТАМНИЧІ ЕКСПЕРИМЕНТИ, ЩО ПРИЗВЕЛИ ДО ТАЄМНИЧОЇ СМЕРТІ, з розвідки С.

Глушнєва «Російська наука XIX ст.»

У ніч на 12 червня 1903 р., в Санкт-Петербурзі сталася подія, яка сколихнула всі передові

прошарки російського суспільства. У квартирі по вулиці Жуковського, в будинку №37 було

виявлено тіло відомого у той час ученого і публіциста Михайла Михайловича Філіппова. Як

встановила медична експертиза, смерть настала від раптової зупинки серця під час проведення

секретних дослідів в домашній лабораторії.

Коли дружина ученого повідомила про його смерть, на квартиру несподівано прибула поліція.

Вона конфіскувала всі папери і лабораторні журнали, забрала частину устаткування, реактиви і

відвезла все це в охоронне відділення.

Як згадував пізніше син ученого Борис, його батько розробляв особливий спосіб направленої

передачі вибухової хвилі на великі відстані.

…Ми ніколи не дізнаємося, як повинна була реалізуватися «філіпповська ідея», оскільки під час

Лютневої революції 1917 р. в будівлі охоронного відділення петербурзької поліції сталася сильна

пожежа, яка знищила весь його архів.

Але в наукових колах знали, що М. Філіппов, проводячи свої лабораторні досліди «з передавання

електроструму повітрям», зумів запалити з Петербургу люстру в Царському селі.


ЧАЙКОВСЬКИЙ Михайло Іларіонович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: польський. Прийняв іслам як Мехмед Садик-паша.

Журналіст, письменник, політичний діяч. Псевдонім – Садик-паша.

З поміщицької родини. Батько, Чайковський І. , – підкоморій Житомирський, городничий

воєводства Київського.

Народився 17 (29) вересня 1804 р. в с. Галчині Житомирського повіту Волинської губернії (нині –

Бердичівський район Житомирської області України).

Звів рахунки з життям 6 (18) січня 1886 р. в маєтку Бірках Кролевецького повіту Чернігівської

губернії Російської імперії (нині – Гадяцький район Полтавської області України). Похований за

огорожею місцевого цвинтаря – надгробок не зберігся.

Закінчив Бердичівський пансіон Вольсея, Волинський ліцей (1820).

Учасник польського повстання (1830-1831).

Член французького Institut historique.

Друкувався в журналах «Киянин», «Reformateur», «Presse», «Російський вісник», «Revue du Nord»,

«Московські відомості», «Journal des Debats»

Перу Ч. належать книги «Козацькі оповідання» (1837), «Розмови» (184), «Українка» (1841),

«Вернигора» (1838), «Кирджалі» (1839), «Ганна», «Стефан Чарнецький» (обидві – 1840), «Гетьман

України», «Кошовата», «Овручанин» (усі – 1841).

За життя мав 12-томне зібрання творів (1862-1873).

Серед друзів та близьких знайомих Ч. – А. Чарторийський, С. Раєвський, Х. Ботєв, Ф.-Д.-Л.

Раглан, М. Глембоцький, А.-Ж.-Л. Сент-Арно, А. Замойський, Г. Раковський, М. Ігнатьєв, О.

Гончаров та ін.

***

ПОЛІТИЧНИЙ ЗЛОЧИН

, з професійного кредо М. Чайковського

Якщо людина, взагалі, здатна помилятися, то затятість в помилці, виразно усвідомленому, є

політичний злочин.

ПРОЦИНДРИЛИ ГРІШ ВДОВИ, зі спогадів М. Чайковського

Поляки відійшли за кордон, маючи 130000 відмінного і добре озброєного війська... У них не було

одностайності, не було певної мети, не було короля, а Річ Посполита гуляла і проциндрила гріш

вдови, свою добру славу і свою святу справу.

...Коли я побачив це місто (Стамбул – авт.), схоже на наш старий Київ, то сказав в душі, що йому

справді належить ім’я Царград, тому що це столиця не лише царства слов’янського, але й царства

усесвітнього.

НЕ ЗНОСИВ ПОЛЯКІВ, зі спогадів В. Кельсієва

Католиків і поляків він (Чайковський – авт.) не зносив, проте обстоював за сімейними традиціями

свободу Південної Росії.

КВАЗІКАВАЛЕРІЙСЬКИЙ ПОЛК, зі спогадів Т. Лапінського

Один квазікавалерійський полк, котрий навряд чи на десяту частину складався з поляків і дуже

погано екіпірований, служив ...султану... під командою генерала Чайковського... і настільки

виділявся серед турецької кавалерії. що сердар поставив перед Портою питання про створення

другого полку того ж типу. Граф Замойський і зайнявся створенням і організацією цього полку.

ОБСТОЮВАВ ІДЕЮ ПАНСЛАВІЗМУ, з розвідки В. Войнова «Чайковський Михайло

Іларіонович (Садик-паша)»

Ще в дитинстві Чайковський втратив батька і перші роки життя перебував під сильним впливом

діда, людини дуже своєрідної. ...Надзвичайний українофіл і прихильник аристократизму у дусі

козацтва і шляхетності. ...У родині дід Чайковського був самодуром і деспотом: як старий Бульба, він стріляв в свого сина, який вислужився в російських військах, і мало того не вбив.

Михайло Чайковський виховувався як справжній козак: займався полюванням з соколами, скакав

верхи, слухав думи.... Тоді, мабуть, і зародилися його українофільські симпатії.

Смерть матері завадила його вступу до Варшавського університету, а смерть багатія-дядька

зробила поміщиком. Він присвятив себе господарству і вів спосіб життя тодішньої шляхти, яка

веселилася, вдавалася до гульні і відчував великий потяг до простолюддя.

Наближався 1830 рік. Чайковський часто їздив до Києва на «контракти», де у той час йшла

підготовча робота до повстання і панував «всеслов’янський» настрій, що цілком відповідало тим

враженням дитинства і школі, під якими він виріс.

...Діяльність Чайковського в Туреччині була направлена на дві цілі: підтримка польської справи і

відновлення козацтва, яке мало об’єднати всі слов’янські нації, включаючи і Польщу.


ВПРАВНИЙ ІНТРИГАН, з книги Є. Тарле «Кримська війна»

Дивною людиною був цей Михайло Чайковський. Фантазер, дилетант в політиці і в

белетристичній літературі, де він теж трудився, польський патріот, що часом захоплюється, часом

зовсім особливого, оригінального типу українофіл, котрий мріє про якусь фантастичну польсько-

українську козацьку республіку, людина з поривами благородства і разом з тим здатний іноді на

несподівані і дуже непривабливі вчинки, – Михайло Іларіонович Чайковський давно вже складав

предмет нескінченних балачок в польській еміграції.

...Старий князь Адам Чарторийський пестив Чайковського і вважав його мало не головним

оплотом, надією для польської справи в дунайському поході. Однак інші вожді польської еміграції

не любили Садик-пашу, наприклад, граф Замойський не міг пробачити йому релігійного

відступництва, переходу до ісламу.

У 1854 р. становище Наполеона III в польському питанні залишалося дуже ...делікатним.

Відновлення Польщі було, щоправда, йому бажане, проте зовсім не було для нього

першочерговим завданням, і він розумів, що це може затягнути війну з Росією до безкінечності.

А з іншого боку, Франц-Йосип і Буоль дуже підозріло дивилися на ці переговори і стосунки Адама

Чарторийського з французьким двором: адже відновлення Польщі загрожувало відторгненням від

Австрії польських областей, що увійшли до складу Габсбурзької монархії за трьома розділами

Польщі в XVIII сторіччі.

...До Парижа надходили сумні звістки від польського патріота Сатурніна Клечинського з

турецького табору, де він спостерігав Чайковського. Виявлялося, Садик-паша не дуже добре і

зовсім не щиро ставиться і до пана князя (Чарторийського) і до пана графа (Замойського) й

інтригує де тільки може і проти них, і проти польської справи.


МАВ ПЕНСІЮ І ВІД СУЛТАНА, І ВІД ЦАРЯ, з дослідження О. Пригаріна і Д. Сеня «Михайло

Чайковський: біографічний портрет на тлі епохи»

Біографія цієї особи не вписується в звичайні уявлення і офіційні версії історій тих держав, яким

вона служила. Напевно, лише ХІХ століття могло породити таку долю – письменник,

революціонер, польський і/або український націоналіст, панславіст на турецькому ґрунті, успішний вищий чиновник Османської Порти, французький шпигун. У всіх починаннях

Чайковському вдалося досягти значних результатів.

...Поза сумнівом, Чайковський був крупною персоною, і А. Чарторийський відводив йому важливе

місце в реалізації масштабного плану боротьби з Росією – невід’ємної частини польського

націоналізму ХІХ століття. Діяльність Чайки як чиновника Оттоманської Порти (турецький уряд) була дуже активною і різноплановою. Займаючись «державними» справами, він створив широку

конспіративну мережу, котра забезпечувала достовірною оперативною інформацією А.

Чарториського і французький уряд.

У середині 1840-х років Микола I домігся від Франції, щоб Чайковського позбавили французького

паспорта. За пропозицією султана той прийняв іслам, одержавши нове ім’я – Мехмед Садик, тобто

Михайло Вірний, генеральське звання «міріамір-паша», а також довічну пенсію в 60 тисяч піастрів

і великий маєток поблизу Стамбула.

...У 1872 році ...М. Чайковський отримав дозвіл Олександра ІІ на повернення до Росії. «Відставний

генерал-лейтенант турецької служби», який одержував пенсію і від султана, і від царя, переїхав до

Києва. Там він швидко став місцевою знаменитістю. Проте рідко з’являвся на людях. Частіше

гуляв самотньо дніпровськими горбами. Решту ж часу проводив за письмовим столом, працюючи

над мемуарами, які були видані в журналі «Київська старизна» вже після його смерті.


ІСТОРІЮ РИХТУВАВ ПІД ВЛАСНІ КОНЦЕПЦІЇ, з статті «Видатні поляки на Волині» на

luckkg.polemb.net

Чайковський був вихований у середовищі заможної волинської шляхти, у родині з козацькими

традиціями, він захоплювався баченням ідеалізованої козаччини, у її відродженні він бачив шлях

до здобуття Польщею незалежності, а у зв’язку з відродженою монархічною державою – майбутнє

процвітання Польщі. Свої погляди, які пропагував також і пером, намагався втілювати, змінюючи

орієнтації та покровителів, не втрачаючи однак при цьому віри у правильність своєї ідеї.

Козаків він поетизував, а історію схиляв до власних концепцій.

Екзотика та поезія козаччини, стрімкі сюжети його творів, вміле оперування композиційною

технікою (зокрема, вальтерскоттівською), пластика чуттєвих образів, особливо природи та

батальних сцен, патріотичний ліризм забезпечили читацький успіх цієї спонтанної, неглибокої, але

захоплюючої щирістю та натуральністю творчості, як результату, швидше літературного

темпераменту, ніж серйозних роздумів та художніх задумів.


ТРИ ВІЙНИ, ТРИ ШЛЮБИ, ТРИ ВІРИ, з нарису S. Tsalykа «Українець Садик-паша»

Михайло Чайковський – особа унікальна і в той же час загадкова. Польський офіцер, французький

журналіст, комендант столиці Румунії, турецький генерал, талановитий український письменник, у

якого одну з сцен запозичив навіть Тарас Шевченко для поеми «Гайдамаки», – все це він. На його

повне неймовірних пригод життя припало... три війни, три шлюби і три віри.

У 1828 р. молодий поміщик одружився вперше на доньці полковника Карла Ружицького, і за

порадою тестя записався офіцером в польський полк, яким той командував. Проте незабаром цей

полк, серед інших, повстав, вимагаючи проголошення незалежності Польщі, котра перебувала тоді

у складі Російської імперії.

Побоюючись цілком реального арешту, Михайло був вимушений прийняти іслам і вступити на

турецьку військову службу під ім’ям Садик-паша. Тоді ж Чайковський одружився на доньці

професора математики з Вільнюса Андрія Снядецького.

...Греція запам’яталася ще й тим, що звідти він привіз третю свою дружину.

...68-річний відставний турецький генерал вибрав Київ – стародавню українську столицю. Тут він

в 1872 р. прийняв православ’я. Тут же народилася і його донька – до речі, хрещеним батьком

малятка став російський імператор Олександр ІІ.

Родина перебралася до маєтку Борки (Бірки) Кролевецького повіту Чернігівської губернії. Молода

гречанка-дружина мало піклувалася про 82-річного чоловіка. Її більше цікавив керуючий маєтком.

Старий ревнивець, дізнавшись про все, пішов з дому і оселився у свого приятеля, що мешкав в

сусідньому селі.

Але виявилось, що пересуди й кепкування наздогнали його і там. У ніч з 5 на 6 січня 1886 р., в

стані повного відчаю, Чайковський пустив собі кулю в скроню.


ШУЛЬГІН Василь Віталійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, письменник, правник, політичний діяч.

З дворянської родини. Батько, Шульгін В., – історик, викладач Київського університету св.

Володимира.

Народився 1 (13) січня 1878 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 13 лютого 1976 р. в м. Володимирі СРСР (нині – адміністративний центр однойменної

області РФ). Похований на місцевому цвинтарі.

Закінчив 2-гу Київську гімназію (1895), юридичний факультет Київського університету св.

Володимира (1900).

Був редактором газети «Киянин» (1913-1914), начальником земського передового

перев’язувально-годувального загону (1915-1917), керівником «Руського національного союзу»

(1917), редактором газети «Росія» (1918-1919), керівником Комісії з національних справ при

Верховному командувачеві Добровільної армії (1919-1921).

Добровольцем пішов на фронт (1914), зазнав поранення.

Депутат Державної Думи Російської імперії від Волинської губернії. Виступив проти скасування

смертних вироків (1908).

Був в числі тих, хто готував і редагував «Акт відмови Михайла Олександровича від престолу».

Ш. – один з лідерів монархічної групи націоналістів.

Провідний ідеолог «білого руху». Його газета «Киянин» мала антиукраїнський напрям.

Жовтневої революції не сприйняв, створивши в Києві секретну організацію під назвою «Абетка».

Сповідував боротьбу з більшовизмом, вірність союзникам і монархії. Брав участь у формуванні

Добровольчої армії. Після закінчення Громадянської війни – емігрував: спочатку до Болгарії, Німеччини, Франції (1922-1931), а потім Югославії (1931-1944).

Поступово відійшов від політичної діяльності (1937).

Після входу радянських військ до країн Західної Європи, заарештований «за антирадянську

діяльність» і доставлений до Москви (1944). Засуджений до 25 років позбавлення волі.

Звільненого достроково з в’язниці Ш. відправили в заслання до м. Володимир (1956).

Наш земляк – автор книг «Донедавна» (1910), «В країні свобод» (1914), «Дні» (1925), «1920»

(1921), «Три столиці» (1927), «Що нам в них не подобається. Про антисемітизм в Росії» (1929),

«Пригоди князя Воронецького» (1934), «Листи російським емігрантам» (1961).

Його перу також належать розвідки «Дещо фантастичне», «Досвід Леніна», цикл оповідань

«Містика».

Що стосується особистого життя, то Ш. рано втратив батька, котрий помер у рік народження сина

(1878). Під час громадянської війни загинули брати і сини. Перша дружина, колив він її залишив, звела рахунки з життям.

Нашого земляка реабілітувала Генеральна прокуратура РФ (2001).

Серед друзів та близьких знайомих Ш. – П. Столипін, П. Мілюков, М. Родзянко, О. Солженіцин, І. Глазунов М. Касвінов, Л. Нікулін, С. Колосов, Д. Жуков, Д. Піхно, М. Алексєєв, О. Гучков, О.

Керенський, А. Денікін, В. Степанов, І. Романовський, Є. Климович, Д. Андрєєв, П. Долгоруков, П. Врангель, І. Демидов та ін.

***

ВІДВЕРТА УКРАЇНОФОБІЯ,

з

життєвого кредо В. Шульгіна

Це (Україна – авт.) край російський, російський, російський! ...Я заявляю, що ми (малороси), як і

300 років тому, жителі цього краю, бажаємо мати з Москвою міцний і непорушний союз.


ПРЕПАРУЮТЬ ІСТОРІЮ, з книги В. Шульгіна «Ті, хто сповідує українство, і ми»

Ті, хто сповідує українство, треба віддати їм в цьому належне, не дуже цікавилися «Божественною

комедією», прерафаелітами, Джокондою, королевою Марго, Валуа і Бурбонами, Тюдорами,

Стюартами, Томасом Мором, Еразмом Роттердамським, Лютером, Кальвіном, тобто всім тим, чим

захоплювалася російська інтелігенція. Ті, хто сповідує українство, зосередили свою увагу на

своєму рідному краєві й історію своєї землі деякі з них добре знають, бо вивчають її з спеціальною

метою.

Вони вишукують в цій історії всі свідоцтва, котрі незаперечно доводять, що в нашому краю жив і

страждав російський народ. У всіх цих випадках вони перекреслюють слово «росіянин» і зверху

пишуть «українець». І це не лише у фігуральному сенсі, а й в буквальному. І зараз можна знайти, напр., в Белграді, в публічній російській бібліотеці твір Костомарова, де рука невідомого

фальсифікатора, що сповідував українство, вносила» виправлення».

...Я виявив наступне. Надруковано: «Велике князівство російське». Закреслено «російське», зверху написано «українське». Надруковано: «з діловодством російською мовою». Закреслено

«російською», написано ...»українською».

У такому вигляді ті, хто сповідує українство, підносять препаровану історію козацького періоду

російському інтелігентові; і він, маючи про козаків вельми слабкі відомості, вірить.


РОЗДЯГАЙТЕ НАС, зі спогадів В. Шульгіна

Я не пам’ятаю, скільки годин це продовжувалося. Я абсолютно знеміг і перестав допомагати

Мілюкову. Інші теж вже абсолютно видихалися. Лише Мілюков сидів упертий і свіжий...

...Ми вважаємо за краще бути жебраками, проте жебраками в своїй країні. Якщо ви (соціалісти –

авт.) можете нам зберегти цю країну і врятувати її, роздягайте нас, ми за цим тужити не будемо.

..Не скажу, щоб вся Дума цілком бажала революції; це було б неправдою. Але навіть не бажаючи

цього, ми революцію творили. Нам від цієї революції не відректися, ми з нею зв’язалися, ми з нею

спаялися і несемо за це моральну відповідальність.

...Хтось згадав знамените столипінське «Не залякаєте». До чого тут воно? Так, в другій Державній

Думі лякали.

Хто і кого лякає тут? Чому весь час говорять про те, що треба рятувати революцію, коли ніякої

загрози не існує.

...Чому стверджують, що звідкись загрожує поки невидима контрреволюція? Треба дати собі в

цьому звіт. П’ять місяців тому кожного, хто наважився б що-небудь сказати проти революції, розтерзали б на частини. Чому ж тепер настрій у всіх змінився? Причина тут – в помилках уряду.

...Я хочу, щоб вся влада (Тимчасового уряду – авт.) влада, серед якої, я не знаю, є чи ні особи, які

мало не підозрюють мене в контрреволюції, аби ця влада була дійсно сильною.


ПРИНЦИПІВ НЕ ЗРАДИМО, з статті В. Шульгіна в газеті «Киянин» від 10 березня 1918 р.

Оскільки ми німців не кликали, то ми не хочемо користуватися благами відносного спокою і

деякої політичної свободи, які німці нам принесли. Ми на це не маємо права...

Ми завжди були чесними супротивниками. І своїх принципів не зрадимо. Німцям, які прийшли в

наше місто, ми це говоримо відкрито і прямо. Ми – ваші вороги. Ми можемо бути вашими

військовополоненими, однак вашими друзями ми не будемо доти, доки йде війна.


ДЯКУЄМО КИЄВУ, з статті В. Шульгіна «Справа Бейліса»

Не зважаючи на те, що було зроблено можливе і неможливе, не зважаючи на те, що були пущені в

хід найлукавіші спокуси, – прості російські люди знайшли пряму дорогу.

Коли ми думаємо про це, нам стає і радісно, і гірко. Гірко тому, що ми ясно бачили, як ті, хто

стоїть на вершині і повинен подавати приклад цим темним низам, збилися з шляху і пішли кривою

дорогою, засліплені політичною пристрастю. Гірко бачити вождів народних в ролі спокусників і

розпусників.

Проте коли ми думаємо, що прості російські люди, не маючи можливості силою розуму і знання

розібратися в тій страшній гущавині, в яку їх завели, однією лише чистотою серця знайшли вірний

шлях з... дрімучого лісу, наповненого страшними примарами і привидами, – з радістю і гордістю

б’ється наше серце.

class="book">Низький уклін цим київським хохлам, чиї безвісні імена знову потонуть в океані народу! Їм –

бідним, темним людям – довелося своїми невмілими, але вірними добру і правді руками

виправляти злу справу тих, для кого суд лише знаряддя, для кого немає доброго і злого, а є тільки

вигода чи невигода політична.

Їм, цим сірим громадянам Київської землі, довелося перед лицем всього світу рятувати чистоту

російського суду і честь російського імені. Спасибі їм, спасибі землі, що їх вигодувала, спасибі

старому Києву, з висот якого світло знову заблищало на всій російській землі!


ОГОЛОСИТИ СВЯЩЕННУ ВІЙНУ, з листа В. Шульгіна М. Алексєєву

Добровольча армія повинна покінчити зі всякими коливаннями, залишити думку про Засновницькі

Збори і народоправство, яким з мислячих людей ніхто не вірить, і сконцентрувати всі сили на

одному завданні – вирвати російський імператорський будинок з фізичного володіння німців і

поставити його в таке становище, щоб, спираючись на наступаючу Японію, від імені государя, який вступив на престол, оголосити священну війну проти німців...


З ВОВКАМИ ЖИТИ, з книги В. Шульгіна «Листи російським емігрантам»

Те, що роблять комуністи в даний час, тобто в другій половині XX століття, не тільки корисно, але

і абсолютно необхідно для 220-мільйонного народу, який вони за собою ведуть. Мало того, воно

рятівне для всього людства, вони відстоюють мир у всьому світі.


НЕ ХОЧУ ЛУКАВИТИ, з книги В. Шульгіна «Досвід Леніна»

Я не можу лукавити і стверджувати, що я вітаю «Досвід Леніна». Якби від мене залежало, я

вважав би за краще, аби цей експеримент було поставлено де завгодно, але тільки не на моїй

батьківщині.


МОНАРХІЗМ СТАВ РЕЛІГІЄЮ, зі спогадів А. Денікіна

Для Шульгіна і його однодумців монархізм був не формою державного устрою, а релігією. У

пориві захоплення ідеєю вони приймали свою віру за знання, свої бажання – за реальні факти, свої

настрої – за народні.


ПРОТИ СОЦІАЛІЗМУ, з статті М. Гопостенова «Шульгін Василь Віталійович»

У Києві під його (Шульгіна В. – авт.) головуванням відбувся з’їзд російських виборців губернії; у

прийнятому наказі йшлося про те, що мир може бути укладений лише у цілковитій згоді з

союзниками, що одним з найголовніших завдань Засновницьких Зборів повинні стати створення

твердої державної влади і припинення дослідів проведення в життя соціалістичної програми.

НЕ ВИКОЛІТЬ ЛЮДЯМ ОЧІ, з роману В. Пікуля «Нечиста сила»

Приміщення квиткових кас Варшавського вокзалу стало першою аудиторією, де російський народ

почув про зречення імператора. Війська стояли в каре «спокоєм», а не заповнений ними простір

забив натовп. Зсередини каре Шульгін вигукував:

– ...Він, відрікаючись, подав всім нам приклад... багаті і бідні, єднайтеся... рятувати Русь... про неї

думати... війна... розчавить нас... один шлях – разом... об’єднаємося... навколо нового царя... царя

Михайла... і Наталії... Урра-а!

Його вихопили з натовпу, потягнули до телефону.

– Мілюков! Мілюков вас... терміново.

У трубці перекочувався професорський басок:

– Все змінилося. Не оголошуйте зречення.

– А я вже. Я тут – всім, всім, всім.

– Кому, хай йому біс?

– На вокзалі. Війська... народ. Я їм – про Михайла!

– Ляпнули як в калюжу, – відповідав Мілюков. – Поки ви їздили до Пскова, тут закипіла буря.

Попередьте Гучкова, щоб не базікав дурощів. І з вокзалу терміново їдьте на Мільйонну, будинок

номер дванадцять. Квартира князя Путятіна...

День був сонячний. Магазини зачинені. Трамваї не працювали. Ніхто не пересувався панелями, натовпи валили посередині вулиць. Половина людей була озброєна. Багатотисячний гарнізон

розчинився в натовпі, який святкував свободу. Два «архангели» з охорони Гучкова і Шульгіна

лежали животами на крилах автомобіля. Висунуті вперед багнети пронизували повітря –

заповзято.

– Не виколіть очі людям, – кричав Шульгін з кабіни...


ЯБЛОНОВСЬКИЙ Олександр Олександрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Журналіст, прозаїк, критик, публіцист. Справжнє прізвище – Снадзський.

З міщанської родини.

Народився 3 (15) листопада 1870 р. в Єлизаветградському повіті Херсонської губернії Російської

імперії (нині – Кіровоградська область України).

Помер 3 липня 1934 р. в м. Парижі (Франція). Похований на цвинтарі Іссі-ле-Муліно.

Закінчив одну з Одеських гімназій, юридичний факультет Петербурзького університету.

Працював присяжним повіреним, фейлетоністом журналу «Освіта» (1903-1905), газет «Київська

думка» (1905-1916), «Російське слово» (1916-1918), «Ранок» і «Вечір» (1918-1920), «Вітрило»

(1920), «Відродження» (1925-1934).

Голова Ради Спілки російських письменників і журналістів (1928).

Постійний член правління Спілки письменників і журналістів в Парижі.

Друкувався в газетах «Київська думка», «Ранок», «Вечір», «Російське слово», «Луна», «Вітрило»,

«Відродження», «Кермо», «Син Вітчизни», «Сьогодні», «Останні вісті», журналах «Освіта»,

«Російське багатство», «Світ Божий».

Як літератор дебютував в журналі «Російське багатство» оповіданням «Недобитки» (1893).

Потім настала черга повістей «Гімназисти» (1901), «Діти вулиці» (1928), оповідань «Батюшка

Євстафій» (1921), «Філька» (1934).

Перу нашого земляка належать книги «Оповідання для дітей» (1921).

Залишив по собі спогади «Єгипет. Гості англійського короля».

За життя мав двотомне видання своїх творів (1922).

Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши спочатку до Єгипту (1920-1921), потім –

Німеччини (1921-1925) і, зрештою, – Франції (1925-1934).

Серед друзів та близьких знайомих Я. – О. Купрін, І. Бунін, Б. Орєчкін, А. Бухов, К. Левін, С.

Облонський та ін.


***

ЯК БАГАТО ДУРОЩІВ, з політичного кредо О. Яблоновського

Як багато дурощів – тупих, безнадійних, вузьколобих дурощів – в нашій пропащій, звироднілій

революції!


ЗВИРОДНІЛА РЕВОЛЮЦІЯ, уривок з книги О. Яблоновського «Єгипет. Гості англійського

короля»

Сиджу на палубі і слухаю, як старий хохол-бджоляр, що втік звідкись з-під Пирятина, розповідає

сусідам свою епопею. Це кремезний, бородатий «пасічник», могутній, мов дуб, з широкою, як

пором, спиною і з вузлуватими трудовими руками, схожими на клішні рака.

– Від, чи повірите, чи ні, а мені довелося витікати з своєї хатини в одних кальсонах... Не було часу

навіть штани надіти, покарай мене Бог... Чи то червоноармійці, чи інша якась сволота, а тільки

прийшли вночі різати. Чоловік п’ятдесят та все з рушницями, та все з дрюччям, матері їх дідько.

Вставай, кричать, буржуй товстопузий, зараз тобі кишки випустимо!

А ви самі, панове, бачите, який я буржуй. Я і працівника зроду не тримав – на мене бджоли

працювали. Ну, правда, за 50 років праці, я і хатину хорошу поставив, і копійка у мене водилася.

Будинок був, так би мовити, повна чаша: «і став, і млинок і вишневенький садок»...

Так от же все сволоті тепер дісталося...

Прийшли серед ночі кишки випускати. Завидно стало. А тобі, собачий сину, хто ж заважав бджіл

тримати? Ти чого в шинках одяг пропивав? Ти чого бджолою не займався? Звичайно, заграбастати

чуже і випустити господареві кишки – справа легка... Та тільки брешеш, собачий сину, не

випустиш...

Як почали вони двері вибивати прикладами, та як стали в хату стріляти, то я віконце головою

висадив і – ходу... Задами, городами на леваду вискочив та до річки, та в човник, і дай Боже ноги...

І ось тепер, панове ви самі бачите: з рідної своєї пасіки Михайло Ковальчук заплив аж у грецьке

море... Була хатина, були коні, були бджоли, а зараз залишився без статків... Навколо грецьке море

і біс, і батечко його знають, куди воно, і що воно, і як...

...Я слухав хохла, сміявся і все думав свої невеселі думи:

Кому це потрібно було і де, в якій країні могло ще трапитися, щоб трудову людину і корінного

селянина викинули геть з вітчизни? За що і за яким правом і в ім’я яких цілей? За бджільництво?

Чому, насправді, Михайло Ковальчук опинився в «грецькому» морі? Чому він не у себе в

Пирятині, не на своїй пасіці і чому все його «господарство», яке він, як мурашка, півстоліття

мурував своїми руками, полетіло бісу на роги?

...За час своїх мандрів морями я вислухав, принаймні, тисячу розповідей про те, як одні ...люди

били, принижували, розоряли, переслідували і проганяли інших ...людей. І скрізь запитання – «За

що?» – залишався, по суті, без жодної відповіді. Гнав і переслідував не народ і навіть не клас, а

пануюча партія, яка вкрала у сліпого народу владу і винищувала «всіх не наших».

Щоб не було свідків злочину!


У КРОПИВУ, з оповідання О. Яблоновського «Батюшка Євстафій»

...Без щонайменших ознак клювання ми просиділи ще півгодини, а, можливо, і цілу

годину, коли раптом я відзначив, що суддя неспокійно завовтузився на місці і став

тривожно поглядати на той бік ріки...

– Ну так і є: принесли-таки дідьки!

Я ... угледів, що протилежним боком йшов наш сусід по дачі, батюшка Євстафій, дуже мила

людина і великий любитель політичних розмов.

– І чого шляється, скажіть на милість? Чого йому тут треба?

Суддя так шипів і косився у бік о. Євстафія..., що мене мимоволі починав розбирати сміх.

– Чесне слово, якщо він спробує тут купатися, так я його голого в кропиву посаджу!..

...Батюшка, тим часом, з дотриманням найбільшої обережності, тихенько розстелив на траві свою

величезну носову хустку з червоного фуляру, тихенько сів на неї і вже не капелюхом, а лише

руками обмахував своє зніяковіле, спітніле обличчя.

Він був так наляканий шипінням судді, що не смів говорити навіть пошепки, і лише очима і

жестами запитав у мене, чи багато ми наловили. Я жестами ж відповів йому – «Нічого».

Тільки за годину суддя, нарешті, здався на мої умовляння і припинив ловити, або – як сам він

говорив – «склав зброю».

– Ну скажіть, отче Євстафію, ну, чи не ідіотство це з боку дільничного мирового судді: чотири

години сидіти на березі і згодовувати своє тіло комарам? – А до речі, як ловили рибу в Старому

завіті: я щось не пам’ятаю, щоб тоді були вудки? Втім, можливо, що, за велінням Божим, риба

сама відшукувала праведників і сама ж стрибала до них в казанок з юшкою.


ВРЯТУВАВ САШУ ЧОРНОГО, з статті А. Іванова «Ображене кохання»

Подальший поворот подій важко, мабуть, назвати іншим словом, як диво. Дізнавшись за

чистісінькою випадковістю, про долю нещасного хлопчика, залишеного сім’єю, журналіст-

початківець Олександр Яблоновський розповів про його сумну долю на сторінках «Сина

Вітчизни» – однієї з найбільших газет того часу.

Стаття потрапила на очі житомирському чиновникові К.К. Роше, і той вирішив забрати хлопця до

себе. Так Саша Глікберг в кінці 1898 року опинився в Житомирі – місті, котре стало для нього

другою батьківщиною.


ВІРНО СЛУГУВАВ БІЛИМ, з передмови В. Леонідова до оповідання О. Яблоновського

«Батюшка Євстафій»

Яблоновський до кінця днів продовжував затято викривати нову владу в Росії і тих, хто їй

прислужував. У своїх нарисах він малював їдкі портрети Леніна, Красіна, Дзержинського, писав

про розпродаж культурних і церковних цінностей, висміював партійну цензуру.

Особливу ненависть викликали у нього «попутники» комуністів – Яблоновський не жалів отрути

й іронії, відгукуючись на твори Маяковського, Єсеніна, Білого, Вересаєва, Олексія Толстого.

Одним з головних «героїв» Олександра Олександровича став Горький – йому сатирик присвятив

цілий цикл памфлетів.

...Весь свій талант Олександр Олександрович направив на службу Білому рухові...


ЯБЛОНОВСЬКИЙ ОБУРЮВАВСЯ, зі спогадів М. Рощіна «Мій Купрін»

Бідність пригноблювала самого Купріна надзвичайно. Треба сказати правду, що експлуатували

його найнелюдянішим, найбезсовіснішим чином. Якийсь літературний пройдисвіт, котрий залучив

Купріна до свого видання і на його імені залагодив свої справи, узяв з нього слово, що він буде

всім розповідати, буцімто отримує три тисячі франків. Насправді платив йому п’ятсот.

...Від випадку до випадку, та й то якщо справами переймався якийсь старий приятель

Купріна, присилали йому ...гріш, більшість же не лише не платили ні копійки, а й взагалі не

відповідали на купрінські листи – літературна крадіжка у нас в побуті квітне.

Пам’ятаю, солідна далекосхідна газета, яка іменувала себе національною, заборгувала групі

паризьких літераторів, серед них і Купріну за оригінальний матеріал в «святкові» номери, невелику суму, щось близько п’яти тисяч франків. З рік тяглося листування, і особливо, пам’ятаю, обурювався покійний О. О. Яблоновський. Нарешті до Парижа приїхав уповноважений

видавництва, вусата бистроока людина в чоботях і російському картузі, пригостила всіх нас

сніданком у хорошому ресторані і стала торгуватися. Виторгувала «копу за рубель»... А мандрівка

його до Європи коштувала, звичайно, удвічі більше, ніж весь борг нам.


ЗАПЛАТІТЬ ХОЧ ГРІШ, з листа І. Буніна В. Бурцеву від 17 (30) вересня 1921 р.

Високошановний Володимире Львовичу,

я був у Вас четвертого дня, але Ви були зайняті з кимсь, і я передав те, що хотів сказати Вам, В. В.

Топорову. Річ у тому, що я у великій потребі і тому прошу Вас ...сплачувати мені те, що Ви винні

мені, хоча б невеликими частинами, хоча б по 200, по 100 франків на місяць. Така сума за

великого грошового обігу, який має всяка газета не тільки на місяць, а й на добу, – абсолютний

гріш – майже 3 франки на день. Адже як-не-як, а газета все ж таки існує та ще й дещо платить

іншим співробітникам, навіть тим, хто не на платні, – наприклад Яблоновському, Купріну, – а я

чомусь в такій немилості, що мені навіть відмовили в надрукуванні мого оголошення про мою

книгу...

Зі сподіваннями, що Ви пам’ятаєте про моє прохання, З щирим пошаною

Ів. Бунін.


ОТРИМАЛА КРИТИЧНУ ПУБЛІКАЦІЮ, з листа М. Цвєтаєвої В. Сосинському від 11 травня

1926 р.

Добридень, милий Володя!

Пишу Вам перед сном, тобто о пів на десяту, – такі вандейські звичаї і холоди.

...Море розглядаю місце, котре дарма пропадає для ходіння. З ним мені робити нічого. Море може

любити лише матрос чи рибалка. Інше – людська лінь, котра любить власне лежання на піску. У

пісок грати – стара, лежати – молода.

Однак загалом – добре. Тут чудові камінчики. І у нас чудові господарі – з казки. Їх власний

крихітний садок ...ось-ось має розквітнути трояндами.

...Р<емі>зов з деякою двозначною дружністю (йому не передавайте!!!) прислав мені статейку О.

Яблоновського (фейлетон «У халаті» – авт.).

– Візьми, почитай...


ЗЛІСНО ЗНУЩАВСЯ З СРСР, з відгуку М. Горького на смерть О. Яблоновського

Нещодавно помер в Парижі О. Яблоновський, один із співробітників підлої газети «Відродження».

Він друкував в цій газетці фейлетони, грубо, старечо, безглуздо і злісно знущаючись з Союзу Рад.

Емігранти називали його королем жартів. Жарти його відносилися до розряду писання на парканах

не зовсім пристойних слів і мазання воріт дьогтем.


ЯН Василь Григорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Журналіст, письменник. Справжнє прізвище – Янчевецький Василь Григорович. Псевдоніми –

Овод, Садко.

З учительської родини.

Народився 23 грудня 1874 р. (4 січня 1875 р.) в м. Києві Російської імперії (нині – столиця

України).

Помер 5 серпня 1954 р. в м. Звенигороді Московської області СРСР (нині – місто обласного

підпорядкування Московської області РФ).

Закінчив Ревельську гімназію, історико-філологічний факультет Санкт-Петербурзького

університету (1897).

Працював кореспондентом «Нового часу» й «Ревельських повідомлень» в Англії, під час русько-

японської війни – фронтовим кореспондентом Санкт-Петербурзького телеграфного агентства, потім – спеціальним кореспондентом в Константинополі та на Балканах. Під час громадянської

війни редагував колчаківську військову газету «Вперед». Був викладачем в Санкт-Петербурзькій

гімназії, молодшим чиновником для особливих доручень при начальнику Закаспійської області, економістом Самаркандського відділення Росбанку, наглядачем за колодязями в піщаних степах, робітником театру, редагував петербурзький журнал «Учень», виконував обов’язки помічника

редактора мінусинської газети «Влада праці».

Лауреат Державної премії СРСР (1942).

Кавалер ордена Бухарської золотої зірки III ступеня (1902).

Друкувався в газетах «Санкт-Петербурзькі відомості», «Ревельські вісті», «Кизил Узбекистон», журналі «Всесвітній слідопит».

Як літератор дебютував книгою «Нотатки пішохода» (1901).

Потім настала черга історичних творів. Це, насамперед, повісті «Фінікійський корабель» (1931),

«Вогні на курганах» (1932), романів «Чингізхан» (1939), «Батий» (1942), «До останнього моря»

(1955).

Чингізхан митцю прийшов у сні, про що той вранці написав:

Вчера во сне я видел Чингизхана:

Он мне хотел переломить хребет...

Но такова уж, видно, доля Яна:

Я все живу, а Чингизхана нет».

Критики небезпідставно прозу нашого земляка називали «бездоганно історичною». Сам

письменник зауважив: «Я вважаю, що минуле і сучасне зв’язані міцними узами й у значних подіях

минулого можна знайти дуже багато аналогічного та повчального, яке буде співзвучно нинішній

епосі».

Трагічно склалося сімейне життя Я. Перша його дружина рано померла. Другу, співачку О.

Янчевецьку-Виноградову, він дуже кохав. Проте громадянська війна розкидала їх. Сталося так, що

наш земляк, який ще з дореволюційних часів у службових справах перебував кордоном,

повернувся з сином й донькою додому. А дружина, не знаючи про них нічого, невдовзі емігрувала

в Сербію. Шукала рідних, однак лише отримала інформацію, що всі вони загинули.

З часом вона вийшла заміж за випускника юридичного факультету Київського університету Ю.

Азбукіна і прожила з ним не одне десятиліття.

Після смерті Й. Сталіна у емігрантів з’явилася бодай якась змога спілкуватися з земляками. І якось

до рук співачки потрапила книга «Чингісхан» з портретом автора, в якому вона впізнала…

загиблого чоловіка. Ольга Петрівна почала розшуки. На жаль, В. Янчевецький на той час вже

помер, так нічого і не дізнавшись про долю дружини, яка так і дожила віку в Югославії.

Син, Михайло, архітектор по професії, після війни 1941-1945 рр. зазнав репресій і повернувся

додому лише в 1954 р.

У Києві одну з вулиць названо іменем видатного земляка (1976).

Серед друзів та близьких знайомих Я. – Л. Толстой, М. Горький, Р. Рильке, Вс. Іванов, В.

Миронова та ін.


***

ВУХО ЗЛОСТІ,

з політичного кредо В. Яна

Ми живемо в такий час, коли до кожної шпарини притиснулося вухо злості і підслуховує, про що

шепочуть наші вуста.

ВСЕ ГЛИБШЕ Я ЗАНУРЮВАВСЯ В НАРОДНУ МАСУ, з «Нотаток пішохода» В. Яна

Восени 1898 року я зважився відправитися бродити російськими селами. Напрочуд дивне і сильне

почуття відчув, коли, вперше одягши кожушка, відмовився від усіх звичок, які супроводжували з

дитинства, від усіх художніх та наукових інтересів, і потрапив у юрбу чоловіків в чуйках, постолах, зашкарублих чоботях чи валянках.

Мені здавалося, що повернення назад не станеться, ніколи вже більше не вирватися мені з цієї

злиденної і брудної юрби. Я отримав почуття цілковитої безпорадності, – залишений сам на сам з

власною спритністю. І довго довелося переробляти себе, аби звільнитися від цього гнітючого, важкого почуття.

Навіть у містах, на вулицях, мене все вражало на кожному кроці у юрбі, яка йшла прямісінько на

мене, не даючи дороги, тоді як раніше мужик сторонився мого форменого кашкета. Але в міру

того, як я опускався все глибше і глибше в народну масу, як не дивно, навколишній бідний люд, навпаки, все піднімався, робився складнішим: люди виявлялися задушевнішими, серйознішими, цікавішими.


СЛУЖБА В КРАЇНІ ПІСКІВ І ВІДРУБАНИХ ГОЛІВ, з «Нотаток вершника» В. Яна

В 1901-1904 рр. за порадою брата, я пішов на службу і виїхав в Закаспійську область. Тут «з

«пішохода» перетворився на «вершника». Мої батьки були задоволені: це все-таки була «служба», а не «бурлакування», хоча й десь «дуже далеко», у країні «пісків і відрубаних голів», як назвав

Середню Азію один мандрівник.

…Я намагався завести дружбу з туркменами – аборигенами країни, вивчав туркменську мову, а

буваючи в туркменських кочовищах, розмовляв з їхніми мешканцями.

Генерал Суботич:

– Я хочу, щоб ви займалися літературною працею і науковими дослідженнями, а не потрапляли в

непотрібні і дурні зіткнення між цивільними та військовими. Заради того, аби вас більше не

називали «зеленим шпаком», даю вам відповідальне доручення...

Ви проїдете караванним шляхом від Асхабада до Хіви і назад. Будете спостерігати за станом

колодязів і рухом караванів. Повернувшись, складете звіт.

В Хіві тримайтеся обережно, спробуйте побачити Хівинського хана. У розмові, начебто

випадково, згадайте про те, що контрабандні оборудки останнім часом підсилилися. Цікаво, на це

відповість цей запеклий контрабандист?

…Отримана мною пізніше величезна зірка – «Орден столичного міста шляхетної Бухари» – з

безліччю золотих променів і золотих письмен арабською в’яззю на тлі синьої емалі в центрі –

справляла на непосвячених приголомшливий ефект, коли на урочистих прийомах я причіпляв її до

чорного фрака.


ЯК СТАТИ СИЛЬНІШИМ ЗА ЧИНГІЗХАНА, новорічний сон В. Яна

Новий 1904 рік ми зустріли в пустелі, відзначивши його настання залпом із гвинтівок і скромним

бенкетом. Ця новорічна ніч, морозна й тиха, …яка виявилася фатальною для Росії, стала

знаменною і для мене. В цю ніч, десь над ранок, я побачив дивний сон.

Мені приснилося, що я сиджу біля ошатного намету і навіть в сні здогадуюся, що великий, важкий

монгол з вузькими колючими очима і двома кісками над вухами, якого я бачу перед собою, –

Чингізхан.

Він сидить на п’яті лівої ноги, обіймаючи правою рукою коліно. Чингізхан запрошує мене сісти

ближче, поруч з ним, на повстяному підсідельнику. Я пересаджуюся…, і він, обійнявши мене

могутньою рукою, запитує:

– Ти хочеш описати моє життя? Ти повинен показати мене благодійником скорених народів, який

приносить щастя людству! Обіцяй, що ти це зробиш!

Я говорю, що буду писати про нього тільки правду.

– Ти ухиляєшся від прямої відповіді. Ти хочеш знеславити мене? Як ти насмілишся це зробити?

Адже я ж сильніший тебе! Давай боротися!

Не встаючи, він починає все сильніше й сильніше стискати мене в своїх могутніх обіймах, і я

здогадуюся, що він, за монгольським звичаєм, прагне переломити мені хребет!

Як врятуватися? Як вислизнути? Як стати сильнішим за Чингізхан, щоб йому не скоритися?.. І в

мене спалахує думка: «Адже все це уві сні! Я повинен негайно прокинутися і буду врятований!».

І я прокинувся. …І вперше в мене з’явилася мрія – описати життя цього завойовника, показати

його таким, яким він був насправді: руйнівником і винищувачем народів, котрий залишав за собою

таку ж пустелю, як та, де ночував наш караван...


ХРИСТОСА НАШІ ДІВКИ ЗАСМІЮТЬ, зі спогадів В. Яна

Грус звів мене з «богошукачем, що приїхав до Росії,» – німецьким поетом і письменником Райнер-

Марія Рильке. Той, зачувши, що я «ходив Росією», дуже бажав зі мною познайомитися.

Рільке вважав, що «правда» прийде з Росії. Він з трудом і, до того ж, погано вивчив російську

мову, однак все-таки намагався «ходити» по Росії, один час жив у Казані, потім – у Льва Толстого.

Рільке говорив, як про щось зовсім реальне, що «по Росії ходить Христос». Про це він сказав

Толстому, а Лев Миколайович відповів:

«Що ви! Якби Христос з’явився в наше село, то його б там дівки засміяли!».

…Рільке читав мої нотатки про «ходіння по Русі», деякі з них навіть переклав і видрукував в

Німеччині.

Зустріч і розмови з ним мене вразили, настільки його мова і вся особистість були наповнені

глибокою, містичною силою, а його пошуки «правди» мені імпонували.


ВИРІШИЛА ТИМЧАСОВО ПОЇХАТИ З ЦЬОГО ПЕКЛА, зі спогадів О. Виноградової

В 1917 році директор музичної драми прийняв мене у свою студію театру і восени я повинна була

почати роботу в опері. Першою роллю буде «Кармен»... Я раділа. Але у цей час відбувся

переворот не тільки в моєму житті, але й в житті всієї країни. З голодного Петрограда я виїхала до

матері в Севастополь.

Я співаючи, заробляла на хліб, але в місті вже були – то червоні, те білі, то українці, то кавказці. Я

в політиці нічого не розуміла, завжди була від неї подалі. Заробляла в опереті Чернова, я досить, проте думки про чоловіка та дітей мене не полишали.

Тим часом окупація Бессарабії румунами, України – німцями, громадянська війна відрізали Крим

від Росії. Але я ще не втрачала надії знайти чоловіка і дітей, припускаючи, що Василь Григорович

не зважиться повернутися в безодню війни, а зробить те, що зробили б багато хто, – пробуде там, за кордоном, у Швейцарії чи у Франції.

Але виявилося, що я погано знала свого чоловіка. І тому не змогла передбачати, що він, з сином та

донькою, навесні 1918 року повернеться до Росії, аби розділити свою долю з усім народом. Про це

я довідалася занадто пізно.

А тоді я розгубилася, не знала, що робити. Як артистка, мала всі блага на батьківщині, так що

еміграція мені зовсім не була потрібна. Але хаос, кровопролиття, невизначеність... Брат вбиває

брата, і кінця колотнечі не видно. Вже чимало загинуло моїх рідних і знайомих. Тому я зважилася

тимчасово поїхати з цього пекла. Виїхати за кордон, і спробувати знайти там свою родину.

Наприкінці 1920 року разом з юрбою біженців я була в Стамбулі... Наприкінці грудня зійшла з

пароплава на береги Сербії.

Звичайно, тоді й гадки не мала, що змушена буду прожити тут усе життя – майже п’ятдесят

років…


ЯСИНСЬКИЙ Ієронім Ієронімович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Журналіст, письменник. Псевдоніми – Максим Бєлінський; І. К. Гордик; Онисим Ієрянский; Кіфа; Фома Личинкін; Лицар дзеркал; Старий белетрист; М. Чуносов; Ясновидющий Іона.

З поміщицької родини. Батько, Ясинський І., – адвокат.

Народився 18 (30) квітня 1850 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 31 грудня 1931 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований на

Літературних містках Волкового цвинтаря.

Навчався в чернігівській гімназії, на природничих факультетах Київського та Петербурзького

університетів.

Працював чиновником Чернігівського акцизного управління, секретарем Чернігівської земської

управи, редактором «Земського збірника», журналів «Всесвітня ілюстрація», «Щомісячні твори»

(1900-1902), «Розмова» (1903-1908), «Нове слово» (1908-1914), газети «Біржові відомості».

Друкувався в газеті «Зоря», журналах «Слово», «Бджола», «Вітчизняні нотатки», «Вісник

Європи»«, «Підвалини», «Російський вісник», «Київський вісник», «Російський огляд»,

«Спостерігач», «Новий час».

Як літератор дебютував на сторінках київських та московських газет в середині 1870-х рр.

Звернув на себе увагу романами «Перше березня», «Під плащем Сатани», «Молода прорість»,

«Болотна квітка», «Спляча красуня», «Петербурзька повість», «Місто мертвих», «Іринарх

Плутархов», «Пророк», «Тарганячий бунт».

За життя вийшло зібрання творів в чотирьох томах (1888), зібрання романів в трьох томах (1888-1889), а також близько 40 окремих книг.

Три видання витримали його «Вірші».

Залишив по собі спогади «Роман мого життя» (1926).

Серед друзів та близьких знайомих Я. – С. Єсенін, А. Чехов, І. Гончаров, М. Салтиков-Щедрін, Д.

Линьов, В. Маковський, К. Чуковський, В. Бибиков, В. Немирович-Данченко, З. Гіппіус, Г.

Потапенко, К. Фофанов, В. Бехтерєв, О. Урусов, Ф. Фальковський та ін.


***

ДОРЕЧНА ПАРТІЙНІСТЬ

, з творчого кредо І. Ясинського

Я ціную партійність там, де вона доречна.


СМЕРТЬ ЧАТУЄ, з оповідання І. Ясинського «Пожежа»

Кремнєв прокинувся з легким головним болем. Це була атлет з величезною чорною бородою, яка хвилясто збігала на груди.

– ...Гарний холодник, проте сьогодні віддає міддю, – зауважив Сергій Іванович.

– Бог з тобою, Сергію Івановичу! – запротестувала Лідія Фадеївна. – Я зовсім не чую міді. Не їж, якщо не подобається.

Сергій Іванович розсміявся і сказав:

– Я свого ніде не люблю втрачати… Проте й раки міддю віддають. Треба, мій друже, віддати

лудильнику каструлі, – помітив він з серйозним виглядом. – Міддю можна отруїтися.

Лідія Фадеївна засмутилася. Ні їй, ні дітям не здавалося, що холодник пахне міддю.

У кімнату, де обідала родина Кремнєвих, увійшов Шаповалов, член управи, товариш по службі

Сергія Івановича.

– Сідайте з нами обідати! – запросила Лідія Фадеївна.

Шаповалов вважався чепуруном і модником. Він зняв рукавичку з правої руки і зайняв місце за

столом, вказане йому господаркою.

– Їжте холодник: чудовий холодник! – сказав Сергій Іванович, приховуючи від гостя, що холодник

має присмак міді.

Гість випив горілки і став їсти холодник.

– Ви начебто бліді, – вимовив Павло Вікентійович, з новим співчутливим переляком вдивляючись

у Сергія Івановича. – Чи здорові?

– Здоровий, – сказав Сергій Іванович і махнув рукою, ніби бажаючи цим жестом висловити, що

йому залишається жити ще років сорок.

…Але ось увійшла Лідія Фадеївна з пляшкою наливки і двома склянками. Вона злякалася, глянувши на чоловіка. Квапливо поставила на письмовий стіл пляшку, склянки і кинулася до

Сергія Івановича:

– Сергійку!

Від цього лементу підхопився гість і зі здивуванням подивився на Кремнєва.

– Що з вами? – запитав він.

Сергій Іванович хотів посміхнутися, але не зміг. Корчі спотворили його губи, і він простогнав:

– Мені погано!

…З аптеки принесли мушку. Полікопенко розірвав сорочку на Сергієві Івановичу й оголив його

спину. Вона майже суцільно була покрита густим волоссям.

– Треба виголити площадку для мушки, – сказав Сорзон, не рушаючи з місця.

– Ой, погано мені, погано! – знову зойкнув Сергій Іванович.

Лідія Фадеївна побігла за бритвою до Гната. Полікопенко став збривати волосся з спини Сергія

Івановича. У цей час Сорзон відчув, що дивний запах смерті став ще помітнішим. Сорзон піднявся

з крісла, підійшов до хворого, взяв його за пульс і дивився в обличчя. На широкому вилицюватому

обличчі не було жодної крапки, яка б не тріпотіла. Та раптом обличчя немов згасло, щоки

опустилися, розкрився рот і вивалився язик. Сергій Іванович перестав стогнати і тільки захрипів.

Сорзон напівголосно сказав щось латиною Полікопенко, і той поклав бритву вбік і опустивши очі, зітхнув. Неймовірний крик вирвався з грудей Лідії Фадеївни. Сльози градом покотилися з її очей.

– Помер! – заридала вона. – Сергійку, милий мій! Сергійку, рідний мій!

…Вечоріло. Сонце закотилося вже за будинки, і його червоне світло проникало слабкими, не

спекотними променями в залу і грало на стільцях, захопивши біляве волосся дячка і парчеву

тканину, що нею до половини був покритий Кремнєв.

Ваня прибіг і став теж плакати.

– Мамочко, – запитав він, – а буває майбутнє життя?

Мати злегка штовхнула його.

– Відстань.

– А коли поховають батечка, я буду ходити до школи?

– Підеш.

…Лідія Фадеївна йшла за прахом чоловіка, оточена дітьми. Вона була в чорній сукні, яку пошила

ще узимку для візитів, проте так і не встигла обновити з ощадливості.

Ваня смикнув її за сукню:

– Мамо, мамо! А від чого це дим?

– Ой, Ваню, помовчи!

– Ні, мамо, ти поглянь, там, праворуч... Он і батюшка Митрофан туди дивиться... поглянь же, мамо!

Лідія Фадеївна машинально повернула голову праворуч. Там лиховісною, сизою хмарою

клуботався дим. Хто йшов ближче до Лідії Фадеївні, теж повернув голову до диму. Пожежа була

зараз же за містом, і горіло щось, судячи з диму, легкозаймисте. Процесія рушила далі, але голови

одна за іншою поверталися праворуч. Усі стали дивитися туди. Інші відстали від процесії і

кинулися на пожежу.

– Хтось сіно палить... Це Хаїмова штуки! – почувся голос.

– Так, так, це горить сіно! – стали говорити в юрбі.

…Повернувшись додому і чуючи всюди розмови про пожежу та про її причини, вона повинна

була зізнатися, що її саму думка про сіно захопила і розраяла.

Скорботний образ покійного чоловіка злегка збляк. І, поглянувши на синє, розпечене небо, вона з

жахом подумала, що сама пам’ять про Сергія Івановича колись зникнути, як зник, розплившись у

світлому повітрі, дим.

БУВ І ЗАЛИШАЮСЯ НАТУРАЛІСТОМ, зі спогадів І. Ясинського

Свої белетристичні задуми письменник повинен перевіряти на життєвих фактах, інакше вони для

нього самого здаватимуться недостовірними і, отже, справлятимуть таке ж враження

невірогідності й на читачів. У цьому сенсі я був і залишаюся натуралістом, і вважаю, що такий

натуралізм не є тимчасовий літературний напрям, а він завжди був у літературі, скільки-небудь

свідомій.

Нашим найбільшим «натуралістом» був, зрозуміло, Пушкін, і пушкінська традиція червоною

ниткою проходить через всю нашу літературу – через твори Гоголя, Тургенєва, Писемського і

навіть Достоєвського; я вже не говорю про кращі творіння графа Льва Толстого.


ТЕНДЕНЦІЙНІСТЬ В ІМ’Я СВОБОДИ, з статті І. Ясинського «Про мою літературну

діяльність»

У белетристиці – в чистому мистецтві я дуже швидко став уникати партійності навіть в тому сенсі, якого надають їй ще деякі боязкіші люди, ніж я, які бояться залишатися зовсім самотніми і тому

чіпляються за один журнал з певним напрямом.

Я повставав проти тенденційності, але у мене самого, як я тепер бачу здалека смуги свого

розвитку, утворилася тенденційність в ім’я безумовної свободи слова.

НЕ ШУКАЙТЕ ВЕЛИКОДУШНОСТІ, з рецензії І. Ясинського на книгу О. Фаресова «Проти

течії»

Лєсков мав необережність з самого початку своєї літературної діяльності устряти в газетну колію.

Здається, поважна справа – газетна публіцистика; проте ніколи вона не прощається справжньому

письменникові і як не обсохне потім його плащ, а все ж таки бризки бруду незламні. Дрібний

ворог злий, наполегливий і неблагородний. Помре велика людина і лопух виросте над її

надгробком, а різні Яблоновські й інша літературна погань, всі тикатимуть пальцем в газетні

аркуші, де була зачеплена їх самолюбність, або де посковзнулася велика людина і виявила

людську слабкість.

Нарешті, навіть те, що велика людина зглянулася і стала на один рівень з літературною нікчемою

й «розмінялася» на злобу дня, опускає його назавжди в очах іншої братії, яка «пише». У цьому

середовищі не шукайте великодушності – великодушність не вміщується в малих посудинах.


НЕ ЗА ШАБЛОНАМИ, з листа О. Урусова І. Ясинському від 29 листопада 1883 р.

Мене украй цікавить всяка нова річ Ваша. Знаю, що Ви не перебуваєте в тих виключно

сприятливих умовах творчості, в яких були Флобер, Гонкури і Тургенєв, що Вас душить

необхідність, що тисне ринок з його вимогами, проте все-таки Ви не можете писати за тими

жахливими шаблонами, за якими працює майже вся наша белетристика, безрадісна й бездарна.


ГРОШЕЙ – НІ ШЕЛЯГА, з листа А. Чехова І. Ясинському від 16 квітня 1892 р.

Москва.

Дякую Вам за листа, добрий Ієроніму Ієронімовичу, і за книги, які Ви обіцяєте надіслати.

Я займаюся лише тим, що видаю гроші на витрати і виловлюю із ставка дохлих карасів (цього

року їх спливло дуже багато), інше ж роблять мої домочадці й найманці. Господарство, як щось

серйозне і ґрунтовне, не посміхається мені аніскільки. Воно, ймовірно, може бути цікаве тільки

для тих, хто годується ним, для мене ж все ці озимі і ярові мають значення виключно пейзажу.

Я не міг би ні орати, ні сіяти, ні косити, ні захоплюватися породистим бичком. Та й нудно.

Господарство в малому розмірі – це довгі, нескінченні розмови про косовиці, попаси, прогони і

вигони, тобто про десятки рублів, про які тільки говорять, але яких не мають.

Самоти й тиші хоч відбавляй. Тепло, ясно і просторо. Протягом березня я написав декілька

дрібниць і оповідання аркушів на два, які привіз тепер до Москви продавати в «Рос. огляд».

Грошей, що називається, ні шеляга. Розраховував в Москві знайти гроші, вислані «Ілюстрацією», проте на жаль! гроші не вислані, і я на бобах. Я боюся, що контора переплутала мою адресу і

послала не туди, куди потрібно. Якщо побачите кого-небудь з «Ілюстрації», то повідомите вище

написану московську адресу. Боюся я також, що набрид Вам...

А що, якби Ви надумали й приїхали до мене в травні або в червні? Поговорили б...

Читали Ви оповідання Щеглова «Біля істини»? Якщо ні, то прочитайте. Мракобісся 84 проби.

Ще раз дякую. Здоровенькі були й благополучні.

Ваш А. Чехов.


СІМ’Я МАЙЖЕ ГОЛОДУЄ, з листа С. Єсеніна І. Ясинському від 20 листопада 1916 р.

Дорогий Ієроніме Ієронімовичу!

Дуже хотів би поговорити з Вами, але зовсім поневолили солдатські узи, так що й вирватися не

можу.

Зараз готую книгу… Будьте ласкаві, Ієроніме Ієронімовичу, повідомте про долю тих моїх віршів, які я Вам дав… Мені зараз дуже важливо заробити зайву десятку для сім’ї, яка через хвороби ледь

не голодує.

Сергій Єсенін.


ГОДІ ВПЛИВАТИ НА СПИННИЙ МОЗОК, з статті М. Протопопова «Хворий талант»

Якщо ми виганяємо з мистецтва етичний елемент, якщо ми ставимо мистецтву в обов’язок

цуратися будь-якої думки, всяких «наукових і громадських розмірковувань» – ми

фатально прийдемо або до пустопорожнього копіювання дійсності, як інші з наших

молодих белетристів, або до впливу (за вдалим чиїмсь висловлюванням) не на головний, а

на спинний мозок читача, як п. Ясинський.


ЗЛОВІСНИЙ ГОРБ, вірш І. Сєвєряніна «Весняна яблуня», присвячений І. Ясинському

Весенней яблони, в нетающем снегу,

Без содрогания я видеть не могу:

Горбатой девушкой – прекрасной, но немой -

Трепещет дерево, туманя гений мой...

Как будто в зеркало, смотрясь в широкий плес,

Она старается смахнуть росинки слез

И ужасается, и стонет,как арба,

Вняв отражению зловещего горба.

Когда на озеро слетает сон стальной,

Бываю с яблоней, как с девушкой больной,

И, полный нежности и ласковой тоски,

Благоуханные целую лепестки.

Тогда доверчиво, не сдерживая слез,

Она касается слегка моих волос,

Потом берет меня в ветвистое кольцо,-

И я целую ей цветущее лицо.


РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ ДО ВИЛУЧЕННЯ, з офіційного висновку спецхрану РНБ на книгу І.

Ясинського Роман мого життя»

Оцінки подій і осіб, що згадуються в мемуарах, в більшості випадків невірні і в деяких місцях

автор впадає у вульгарність.

Крім того, позитивно згадуються Кирилов В. (с.335, 348), Савінков Б. (с.308, 348, 353), Ліліна З.

(с.236), Дибенко (с.328, 347). На с. 341 вихваляється Зіновієв.

Рекомендується до вилучення з бібліотек і книготоргової мережі.


Document Outline

reviews_ge_anchor