Святі України, канонізовані іноземними церквами
АНТОЩЕНКО Лаврентій Євтихійович
Священик. В чернецтві – Леонід (1888). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2002).
З селянської родини.
Народився 6 (19) серпня 1872 р. в с. Маломиколаївка Бахмуцького повіту Катеринославської
губернії Російської імперії (нині – Петропавлівський район Дніпропетровської області України).
Розстріляний більшовиками 7 січня 1938 р. у в’язниці м. Йошкар-Ола Марійської АРСР (нині –
Республіка Марій Ел РФ). Місце поховання – не відоме.
Отримав домашню освіту.
Був ченцем, ієроченцем Свято-Троїцької Сергієвої Лаври Московської єпархії (1888-1895), скарбником Чудового монастиря (1895-1908), керівником двору Пекінської місії в Санкт-
Петербурзі (1908-1927), єпископом Переславль-Залєським, вікарієм Владімірської єпархії (1927-1930), єпископом Олександрівським, вікарієм Владімірської єпархії (1932), єпископом
Кунгурським (1934-1935), єпископом Марійським (1937).
За «відмінно-старанну і корисну службу Церкві Божій» нагороджений наперсним хрестом (1913).
Уперше заарештований за «церковну діяльність» (1922) і провів у в’язниці місяць.
Удруге заарештований за «антирадянську діяльність, протидію заходам влади, зберігання
контрреволюційної літератури, провокації масових безладів на грунті поширення чуток про
закриття церков» (1930) і засуджений до 5 років позбавлення волі. Покарання відбував в
Пінюгінських концтаборах Кіровської області СРСР (1930-1932).
Утретє заарештований за «активну церковну діяльність» (1932) і засланий в м. Балахна
Нижньогородської області (1932-1933) і м. Сенгілей Ульянівської області СРСР (1933-1934).
Учетверте заарештований за «контрреволюційну діяльність і створення церковно-фашистської
організації» (1937). Сталінською «трійкою» засуджений до розстрілу.
Посмертно реабілітований (1989).
У м. Йошкар-Ола (РФ) встановлено пам’ятник нашому землякові (2008).
День пам’яті – 25 грудня (7 січня).
Серед друзів та близьких знайомих А. – С. Страгородський, Д. Ремов, А. Жадановський, А.
Олександров, В. Богоявленський, С. Савельєв, І. Фігуровський та ін.
***
ДОЗВОЛЬТЕ ПЕРЕПОЧИТИ,
з супліки Л. Антощенка В. Богоявленському від 21 березня 1910
р.
Зважаючи на виклик мене до Санкт-Петербурга для заняття посади настоятеля Пекінського
місіонерського подвір’я покірно прошу Вашого Високопреосвященства дозволити мені місячну
відпустку до остаточного затвердження мене на цій посаді і пересилки моїх документів з
Московської Духовної консисторії.
ВИЯВЛЯЄ ЧЕРНЕЧУ СЛУХНЯНІСТЬ, з посвідчення А. Жадановського, виданого Л.
Антощенкові
Цим засвідчую, що ієродиякон Леонід призначений настоятелем Пекінського місіонерського
подвір’я до Петербургу не на власне прохання, а за пропозицією, так що в даному випадку він
демонструє чернечу слухняність, а в Чудовому монастирі він завжди може бути бажаним
насельником.
ПРОСИМО ОЧОЛИТИ «ДВАДЦЯТКУ», з протоколу засідання загальних зборів парафіян від
26 листопада 1922 р.
Враховуючи заслуги архімандрита Леоніда як голови колишнього складу двадцятки, які
проявилися в його тактовності і адміністративній твердості, особливо при вилученні церковних
цінностей ...просити отця Леоніда очолити новообрану двадцятку.
КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НЕ ПОМІЧАВ, з показань Л. Антощенка на допиті 1
лютого 1930 р.
Контрреволюційної діяльності в своїй єпархії не помічав, був пов’язаний з духівництвом лише
службовими питаннями.
1
НІЧОГО НЕ ПОТРЕБУЮ, з послання Л. Антощенка духовним чадам від 31 березня 1934 р.
Я, дякуючи Богові, поки здоровий і благодушний. Завдяки турботам старих друзів ні чого не
потребую.
...Ніхто і ніщо не порушує тут моєї самоти. Як і раніше, щодня відвідую храм Божий, де згадую
молитовно вас усіх.
КІНЦЕВА МЕТА – ЯСНА, з послання Л. Антощенка духовним чадам від 1 вересня 1934 р.
Майбутнє життя хай ...не бентежить. Хай бояться і тремтять за своє майбуття ті, хто втратив
надію.
Наше ж майбуття ясне, як на долоні. Дорога, якою нам належить йти, вже чудово уторована.
Кінцева мета ясна, і добрі результати забезпечені. Залишаймося благодушними і вірними.
ЄПІТРАХІЛЬ З РУШНИКА, з книги С. Савельєва «Далекий шлях»
У баракові стояла повна тиша. Зненацька, рівно о 12 годині (1930 р. – авт.), пролунав співучий
голос: «Неділя Твоя, Христу Спасе, янголи співають на небесах, і нам дозволь чистим серцем Тебе
славити. Миттєво зі всіх кінців бараку люди рушили на голос.
Співав священик (Антощенко Л. – авт.) і навіть у відповідному вбранні. На ньому були фелонь з
простирадла і єпітрахіль з рушника...
З великим піднесенням проспівали Великодний канон і стихарі Великодня.
ЗА ЗАСЛУГИ – НАПЕРСНИЙ ХРЕСТ, з статті «Єпископ Марійський Леонід (Антощенко)»
У 1911 році отцю Леоніду доручили будівництво храму Пекінської місії в Петербурзі... З
почесною справою отець справлявся успішно: вже до осені того ж року було збудовано нижній
храм в ім’я Архістратига Божого Михайла... Після молебню віруючі, на знак визнання заслуг о.
Леоніда, подарували йому золотий наперсний хрест з прикрасами.
14 серпня 1913 року єпископ Інокентій освятив престол на честь Різдва Христового у верхньому
храмі місії, а до 1914 року спорудження церкви і прилеглих до неї будов було завершено
повністю.
Свідоцтвом довіри до ієромонаха Леоніда (Антощенка) були й інші відповідальні доручення: 3
серпня 1913 року він освячував каплицю в ім’я Спаса Нерукотворного на території Московського
подвір’я Пекінської Духовної місії, а 18 жовтня 1914 року тут же брав участь в освяченні храму.
Одним з завдань стало будівництво в 1915-1916 рр. церкви в Харбіні, де також перебувало
подвір’я Пекінської Духовної місії. Проте унаслідок революції, що розпочалася в Росії, ця робота
не була завершена.
З грудня 1912 року при Петербурзькому подвір’ї діяла церковнопарафіяльна школа, де ієромонах
Леонід проводив з людьми пастирські бесіди, займався з ними церковним співом. При подвір’ї
були влаштовані також притулок для китайських дітей, що навчалися в Петербурзі, довідкове
бюро для тих, хто відправлявся на Далекий Схід, школа півчих, книжковий склад з китайськими
книгами і бібліотека. Тут же розташовувалося «Товариство тверезості», діяльність якого була
особливо важливою у зв’язку з тим, що Подвір’я знаходилося в районі «за перевагою з робочим
населенням; пияцтво, розпуста, неуцтво та інші темні явища... указували на необхідність розвитку
релігійно-просвітницької діяльності».
РОЗСТРІЛЯЛИ НА РІЗДВО, з статті «Владика Леонід» на інтернет-сайті mari.eparhia.ru Прибувши до Марійської республіки, владика Леонід поселився при церкві Різдва Пресвятої
Богородиці в с. Семенівка, поблизу м. Йошкар-Ола. Тут його і заарештували 21 грудня 1937 року.
На час слідства владика кинули до міської в’язниці.
22 і 27 грудня відбулося два допити. Винним він себе ні в чому не визнав.
29 грудня 1937 року трійка НКВС засудила владику Леоніда до розстрілу. Вирок було виконано в
день свята Різдва Христового.
ГІПСОВА «ШУБА» ДЛЯ АНТОЩЕНКА, з кореспонденції О. Одноколенка «Монументально»
Усе змішалося в майстерні народного художника Росії Андрія Ковальчука... Бог смерті Танат став
плішивим дідуганом і тепер відпочивав, спершись на розкинуті крила. Крізь погляд інквізитора
летів назустріч минулим перемогам Бронзовий Вершник – генерал Єрмолов. І прокидався
2
змучений баченнями Гоголь, і безсоромна дочка Єви виробляла еротичні па з позолоченим
яблуком, ...а герцогиня Альба – в черговий раз намагалася спокусити Франсиско Гойю.
Але той дивився в простір – туди, де ще тільки зароджувалася приваблива потворність «Капрічос»
і де майбутній академік Іван Губкін, який став для нафтовиків таким же символом,, як Ленін для
комуністів, пильно видивлявся контури Самотлора, навіть не підозрюючи, що на початку третього
тисячоліття баррель передбаченої ним великої нафти коштуватиме сто тридцять доларів, а то й
дорожче.
...В цей час форматори одягали в гіпсову «шубу» скульптуру Леоніда Антощенка – єпископа
Марійського, розстріляного під Різдво 1938 року. Пам’ятник буде поставлено в Йошкар-Олі. А
поруч копошилися мамонти...
Все змішалося в майстерні скульптора. Справа звичайна.
НЕБЕСНИЙ ПОКРОВИТЕЛЬ МАРІЙ ЕЛ, з замітки П. Протасова «Леонід Маркелов
запропонував пересунути день міста»
На площі Оболенського – Ноготкова в Йошкар-Олі пройшла церемонія офіційного відкриття і
освячення пам’ятника єпископові Марійської єпархії священномученикові Леоніду (Антощенко), в
якій взяли участь керівники республіки і члени уряду, представники громадськості і парафіяни.
Звертаючись до присутніх, президент Леонід Маркелов відзначив значну роль пастиря в служінні
православній вірі.
– І сьогодні його світлий образ живе в серцях людей, а сам він за правом є духовним небесним
покровителем Йошкар-Оли і республіки Марій Ел, – відзначив Маркелов.
Глава республіки запропонував надалі відзначати День міста саме в день народження єпископа – 6
серпня.
БЕЙЗИМ Ян
Священик, місіонер. Рукопокладений в священики в Кракові (1881). Зарахований до лику
блаженних Папою Іоанном Павлом II (2002).
З міщанської родини.
Народився 15 травня 1850 р. в с. Бейзими Заславського повіту Волинської губернії Російської
імперії (нині – Ізяславський район Хмельницької області України).
Помер 2 жовтня 1912 р. в м. Фінаранцоа (Мадагаскар). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив одну з київських гімназій (1864-1871), теологічний факультет Краківського університету
(1874-1881).
Був викладачем Тернопільського єзуїтського колегіуму (1881-1887), Хирівської школі єзуїтів
(1887-1897), місіонером на Мадагаскарі (1898-1912).
День пам’яті – 2 жовтня.
Серед друзів та близьких знайомих Б. – не встановлені.
***
ЖИВУ ДЛЯ НЕЩАСНИХ
, з місіонерського кредо Я. Бейзима
Я ще не знаю їхньої мови, проте живу з ними, щоб у нещасних була меса і утіха під час смерті.
ДУШУ ЗА БРАТІВ, з оцінки діяльності Я. Бейзима Папою Іоанном Павлом II
Сьогодні у вас є новий блаженний Ян Бейзим. Нехай його служіння справі Бога і нужденним, стане для вас прикладом і стимулює робити все нові завдання відповідно до вимог часу.
...Справжня цінність людини вимірюється любов’ю, яка кладе душу свою за братів. Саме таку
любов нам явив о. Бейзим, служитель прокажених, який заради них покинув Батьківщину і
зачинився в лепрозорії на Мадагаскарі.
ЛЮБОВ ДО ХРИСТА, з некрологу в місцевій пресі
Найліпша похвала для цієї людини – те, що заради любові до Христа він прагнув завжди служити
прокаженим і добився дозволу на свою діяльність.
СЛУГА ПРОКАЖЕНИХ, статті В. Окаринського «Отці єзуїти у Тернополі»
Важко знайти в історії явище більш неоднозначне, аніж католицький чернечий чин єзуїтів.
Заснований іспанським військовим Ігнатієм Лойолою (згодом визнаний святим), він був
затверджений Папою у рік заснування Тернополя (1540) як «Товариство Ісуса». Метою ордену
3
було поширення і поглиблення католицької віри, зокрема шляхом місіонерської, а невдовзі також
наукової, освітньої діяльності і виховання молоді. Через намагання вплинути на політичне життя і
поширення в усьому світі (аж до Японії та Філіппін), вони потрапляли в немилість у низці країн.
Нищили їх і в Україні під час козацьких повстань.
...Довгі роки вихователем і опікуном молоді в єзуїтському колегіумі Тернополя був Ян Бейзим-
Опока. Перед тим він сам закінчив у Тернополі філософські студії. Згодом встав місіонером.
Відомий як «Слуга прокажених».
Єзуїти залишалися в Тернополі й пізніше, провадячи уже лише душпастирську працю. У 1899-1901 році було збудовано будівлю нового монастиря з костелом. Місце для монастиря вдячні
міщани продали отцям-єзуїтам за символічну ціну. Храм, який був найменшим у місті, обслуговував парафіян Заруддя (Нового Світу). Після останньої війни більшовиками знесли вежу і
дзвіницю, а оздобу вивезли до храмів Польщі. Внаслідок численних перебудов, місце монастиря
отців єзуїтів зайняла швейна фабрика. Однак і досі в цій будівлі можна впізнати арку колишнього
входу до костелу.
Цікаво, чи згадуватимуть тернополяни з вдячністю «Товариство Ісуса», яке стільки зробило для
їхнього міста?
В ІЗОЛЯЦІЇ ВІД ЗОВНІШНЬОГО СВІТУ, з «Словника святих» Я. Кротова
Він попрямував на Мадагаскар, ставши першим священиком в місцевій колонії. Тут, в лепрозорії
Амбахіворака, 150 прокажених жили в пустелі, абсолютно ізольовані від навколишнього світу, в
убогих хатинах, без всякої медичної допомоги. Вони часто помирали з голоду, а не від прокази.
Лікувати «хворобу Хансена» тоді ще не вміли, але Бейзим швидко побачив, що хороше
харчування і дотримання гігієнічних правил знижують ризик зараження і уповільнюють перебіг
хвороби. Він став збирати засоби серед співвітчизників, зумів збільшити раціон рису, і у
результаті число смертей знизилося з 57 на тиждень до 5 на рік.
У 1903 р. започаткував будівництво лікарні в Марані під Фінаранцоа, і до 1911 р. його закінчив
завдяки підтримці жертводавців з Німеччини і Австрії. Лікарня ця існує й нині.
ПОДВИЖНИК, з замітки Ж. Дегтярьової «Сяйво святості»
Під час меси на краківських Блонях Святійший Отець прославив як блаженних чотирьох
подвижників.
Ян Бейзим у віці 22 років вступив до ордену єзуїтів. Потім виїхав на Мадагаскар, аби присвятити
себе служінню прокаженим, котрі страждали не лише внаслідок відсутності коштів, а й унаслідок
духовної убогості. Їм о. Бейзим віддавав свої сили, здібності і любов.
Він прагнув забезпечити одяг, дах над головою, врятувати від голодної смерті. Не маючи ні
копійки, але сподіваючись на заступництво Пресвятої Богородиці і розраховуючи на допомогу
співвітчизників, вирішив побудувати лікарню, оснащену найсучаснішим устаткуванням, де
прокажені могли б жити по-людськи, мати гідну смерть і духовну підтримку.
Отець Бейзим помер від виснаження організму унаслідок лихоманки.
НАПОВНИТИ СЕРЦЯ НАДІЄЮ, з повідомлення «Папа Римський: генетика – це таїнство
брехні» на Lenta.ru
У неділю на проповіді в Кракові Папа Римський Іван Павло II назвав «таїнством брехні» генну
інженерію і застеріг паству від «позбавленої істинності пропаганди лібералізму».
В ході меси, що зібрала два мільйони віруючих, понтифік проголосив блаженними Зігмунда
Феліньського, архієпископа Варшави, що провів 20 років в сибірському засланні, видного теолога
Яна Балічку, Яна Бейзима, який займався місіонерською і добродійною діяльністю в лепрозоріях
Мадагаскару і Саньчью Жімковяк, котра загинула від туберкульозу, допомагаючи полоненим під
час німецької окупації.
У своїй проповіді, звернувшись до проблеми генетичних технологій, понтифік заявив: «Двадцяте
століття було позначене особливим чином – «таїнством брехні». Перед людством відкриваються
як нові перспективи розвитку, так і нечувані досі небезпеки. Нерідко людина ставить себе на місце
Бога. Люди бажають визначати життя шляхом генетичних маніпуляцій, а також встановлювати
межу смерті. Відкидаючи святий закон і моральні принципи, вони відкрито нападають на родину.
Безліччю шляхів намагаються заглушити голос Бога в своїх серцях, замінити Бога порожнечею в
культурі і совісті народів. «Таїнство брехні» визначає сьогоднішню реальність.
4
Прийшов час, коли милість божа готова наповнити серця надією і стати леліткою нової цивілізації
– цивілізації любові».
У КОНСУЛА – СВОЇ ПРИЧИНИ, з інформації «Шенгенські візи отримаємо за чотири дні» на
20minut.ua
Шенгенські ж візи вінничани отримуватимуть протягом чотирьох днів, експрес-візи взагалі у той
же день.
У пана Едварда свої причини опікуватися консульством – у вісімнадцятому столітті його
прапрадід став вінницьким городовим. Ще один предок консула був католицьким святим –
мученик Ян Бейзим, помер на Мадагаскарі. Саме завдяки цьому славному чоловіку про родину
Добровольських збереглося так багато інформації.
– Одне із основних положень співпраці – розвиток туристичних і бізнесових зв’язків між
Вінницею і Польщею, а також розширення вивчення польської мови у вінницьких школах, –
заявив пан консул.
Хоча консульство планують відкрити уже влітку, багато питань ще не вирішено.
ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ Петро Іванович
Священик, філософ, перекладач. В чернецтві – Платон (1741), в схимництві – Паїсій (1750).
Зарахований до лику святих Російською (1988) та Румунською Православними Церквами.
З родини священика. Батько, Величковський І., – настоятель полтавського Успенського собору.
Народився 21 грудня 1722 р. в м. Полтава Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Помер 15 (28) листопада 1794 р. в Нямецькому монастирі (нині – жудець Нямц Румунії).
Похований в соборному храмі Вознесіння. Надгробок прикрашають напис «Тут спочиває
блаженний батько наш ієромонах і архімандрит старець Паїсій» і «Надтрунне ридання Старцю
Паїсію від всіх чад його духовних» у 72 рядки – за кількістю його земних літ.
Закінчив Полтавську соборну школу (1729-1734), навчався в Київській духовній академії (1734-1739).
Був послушником Любецького (1739), Медведівського (1940-1941) монастирів, Києво-Печерської
лаври (1741-1743), усамітнено жив на Афоні (1746-1758), був чернецем Пантократорського (1758-1763), Драгомирського (1763-1775), Сеульського (1775-1779), Нямецького (1779-1794) монастирів.
Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Слов’янська граматика», «Медичні поради по
людським хворобам» (обидва – 1777), «Житіє и писанія молдавскаго старца Паисія
Величковскаго» (1887), «Житіє и писанія молдавскаго старца Паисія Величковского съ
присовокупленіемъ предисловій на книги св. Григорія Синаита, Филофея Синайского, Исихія
пресвитера и Нила Сорскаго, сочиненныхъ другомъ его и спостником старцем Василіемъ
Поляномерульскимъ, объ умномъ трезвеніи и молит※ (1892), «Об умной или внутренней
молитве» (1902).
В. також – автор перекладу багатотомної своєрідної старослов’янської енциклопедії аскетизму
«Добротолюбіє», в яку ввійшли твори 38 авторів (1782).
Після себе В. залишив понад 100 рукописів.
Що стосується особистого життя нашого земляка, то він у чотирирічному віці втратив батька
(1726), а в 13 років – старшого брата Івана (1735).
День преподобного Паїсія Величковського відзначаються щороку 28 листопада.
У Москві коштом Сретенського монастиря видруковано двотомне «Добротолюбіє» (2001).
Серед друзів та близьких знайомих В. – В. Поляномерульський, В. Кочубей, С. Кулябка та ін.
***
ВБЕРЕГТИ МОЗОК ВІД ЗАКОЛОТУ,
з книги П. Величковського «Про розумну чи внутрішню
молитву»
Молитва й піст відганяє усілякі гріховні помисли, зупиняє разпалення мозку, зберігає розум від
заколоту, збирає його від розсіяності і просвіщає… Молитва й піст є зброєю, котра загороджує
усякий вхід у нас бісів… Молитва... – охорона розуму, гасить забуття його, як вода вогонь.
...Молитва ця меч є духовний на заклання ворога від Бога нам дарований, але хто не майстерно
вправляється ним, хай не буде тому самого себе на заклання.
НЕ ГАЙМО ДАРЕМНЕ ЧАС, з настанов П. Величковського
5
Якщо немає бадьорості, то ми втрачаємо і розум (його викрадає неуважність), і ми залишаємося з
самим тілом, без розуму, мовби колоди, і пізніше, коли зберемо свій розум, він уже обтяжений
сміттям, яке лукавий використовує для розпалювання і вкладає вогонь в нашу колоду (у плоть), а
сам сміється над нами і скаче, радіючи злу. ...Відсутність розуму – це все одно, що відсутність
господаря в будинку, ...тоді будинок стає руїною.
...Якщо розум не з нами (тобто розсіяний) під час духовного повчання, то воно для нас абсолютно
даремне, лише дарма згаємо час і стомимося безглуздо, оскільки нічого не можемо запам’ятати, як
друкар: коли він не підливає чорнило для шрифту, машини працюють даремно і не друкують
нічого.
ВЛАСНОРУЧ ПЕРЕПИСУЮ КНИГИ, з листа П. Величковського старцю Феодосію
Азъ егда еще во святћй горћ Аќонстћй съ малымъ числомъ братіи пребывахъ, вћдая извћстно отъ
ученія и заповћди Богоносныхъ отецъ нашихъ, яко имущему подъ своимъ окормленіемъ братію не
подобаетъ по своему разуму и разсужденію наставляти и учити ихъ, но по истинному и правому
разуму Божественнаго писанія, якоже Божественніи отцы учителіе Вселенстіи, такожде учителіе и
наставницы монашескаго житія, просвћтившеся отъ благодати Пресвятаго Духа, учатъ; еще же
вћдая и малоуміе мое, и бояся и трепеща, да не како неискусства ради моего, аки слћпецъ въ яму
погибели, по словеси Господню, и самъ впаду, и послћдующихъ мнћ врину: того ради, аки
основаніе непоколебимое во истинное и непрелестное и незаблудное отъ истиннаго пути Божія
наставленіе, и бћдной моей души и святой братіи, положихъ Божественное писаніе Ветхаго и
Новаго Завћта, и истинное его благодатію Пресвятаго Духа толкованіе, сирћчь ученіе
Богоносныхъ отецъ нашихъ Вселенскихъ учителей и наставниковъ монашескаго житія, святые
Соборы, и вся Апостольская и соборная и святыхъ отецъ правила, яже содержитъ Святая, Соборная и Апостольская Восточная Церковь, и вся заповћди и чины ея.
Сія вся, якоже рекохъ, въ наставленіе себћ и братіи святой предложихъ, да якоже азъ, такожде и
братія, живущая со мною, наставляющеся отъ сихъ, Божіей содћйствующей и вразумляющей
благодати, не погрћшимъ праваго и соборнаго святыя Православныя Церкве мудрованія. И во-
первыхъ, начахъ прилежно, Божіею помощію, книги отеческія, о послушаніи и трезвеніи, вниманіи же и молитвћ учащія, съ не малымъ трудомъ и иждивеніемъ стяжевати, ово самъ своей
рукой преписуя, ово же и пћнязьми купуя, яже отъ труда рукъ нашихъ на необходимыя нужды
наша стяжавахомъ, произволяюще многократнћ въ пищћ и одеждћ скудость претерпћвати: куповахомъ убо онћми предреченныя словенскимъ языкомъ писанныя книги, и вмћнихомъ тыя, аки небесное сокровище, туне намъ отъ Бога дарованное.
Паисій старецъ.
ЛЮДИНА МАЄ ДУХОВНО ВДОСКОНАЛЮВАТИСЯ, з розвідки М. Пігоша «Ісихазм у
творчості Паїсія Величковського»
Ісихазм був основою світосприйняття Паїсія Величковського. Його основні погляди формувалися
під впливом цього релігійно-філософського вчення. Паїсій Величковський сповідував аскетично-
споглядальний спосіб життя, приділяючи велике значення «розумній молитві». Він відродив
ісихастичну традицію у ХVІІІ столітті.
...Насамперед необхідно з’ясувати й визначити, що являє собою ісихазм. ...Первинна суть цього
терміну відображає споглядально-скитницьку форму життя християнського чернецтва, ідеалом
якого виступала «ісихія», тобто абсолютний «спокій» і «мовчання», який вказує на ідеал
індивідуального усамітнення. Інше значення терміну «ісихазм» зводиться до психосоматичного
методу постійного творення «розумної молитви». Саме на неї особливу увагу звернув Паїсій
Величковський.
....Людське життя, на думку Паїсія Величковського, мінливе й скороминуще, у ньому людина
переносить багато нещасть і терпіння. А це пов’язане з суєтністю людини і приділення великої
уваги тлінним речам. Людина повинна відмежуватися від зовнішнього світу, у якому є багато зла, для того, щоб досягнути спасіння. Тому на перше місце Паїсій Величковський ставив праведне
життя.
Людині потрібно приборкувати свої пристрасті, удаючись до аскетичного самообмеження. Тому
Паїсій Величковський звертає головну увагу на внутрішнє й духовне життя людини.
...Паїсій Величковський перебував під впливом ісихазму й відроджував його традиції у ХVІІІ ст. у
Молдавії та Україні. Ісихастичні ідеї Паїсія Величковського мають велике значення для духовного
вдосконалення людини.
6
ВОСКРЕСИВ ДАВНЮ НАУКУ, з книги І. Огієнка «Старець Паїсій Величковський. Його життя, праця та наука»
Старець Паїсій широко вславився тим, що він воскресив і зреалізував давню Святоотцівську науку
про «розумну молитву»... не тільки воскресив цю науку, але й зреалізував її в тих монастирях на
Афоні, а головно в Молдавії, де він був настоятелем.
ВІДНОВИТЕЛЬ ЧЕРНЕЧОГО ДУХУ , з статті Д. Рудюка «28 листопада пам’ять преподобного
Паїсія Величковського»
Відновлювач чернечого і духовного життя в Святій Русі був більше українцем, аніж його так
вважали. Коріння його не стільки зміцнене на Афонських скалах, скільки на українському
чорноземі і бере свій початок від традиції XI-XII століття в Київській Русі-Україні.
...Про старця Паїсія слід говорити не просто як про відновителя чернечого духу, але як про
відновителя тієї справжньої, істинної святості, яка існувала в домоногольській Русі-Україні.
УСЕ ЗЕМНЕ – ЛИШЕ ТІНЬ ВІЧНОГО, з дослідження А. Окари «Преподобний Паїсій
(Величковський) та Григорій Сковорода в культурному оточенні XVIII століття»
XVIII століття почалося західницькими реформами Петра I і стали воістину переломним для доль
України, Білорусі та Росії. Московське царство, ідеологічна та національна за своїм типом
держава, що жила міфологемами Святої Русі й Москви – Третього Риму – останнього притулку й
оплоту православної віри, перетворилося у наднаціональну Російську імперію, державу
прагматичного типу, що існувала ніби для «загального блага» підданих. І в цій державі вже не
залишалося певної культурно-політичної ніші для українського начала.
...Церква, церковне богослужіння стали сприйматися не як містичний факт і сакральне дійство, але
як театр.
...Для Величковського антропологічний ідеал – Христос, Боголюдина. Обожнювання, богоуподібнення, здобування божественної благодаті, божественних енергій – от вищий зміст
людського існування. Однак, на відміну од Сковороди, у прп. Паїсія це вчення суто церковне, пов’язане з церковним обрядом, Літургією й молитовною практикою.
...Паїсій (Величковський) також має відношення й до культури українського бароко, але не стільки
до барочної естетики..., скільки до відповідного світовідчування. Світоглядна основа бароко: усе
земне – лише тінь вічного, реальні предмети – лише неясний відбиток божественної Істини.
...Значення філософа Григорія Сковороди і подвижника Паїсія (Величковського) для української
та російської духовної культури XVIII-XX століть (а говорячи про останнього треба назвати ще й
молдавсько-румунську культуру) величезне. Завдяки і їхній діяльності змінився загальний
напрямок інтелектуального розвитку в Російській імперії: раціоналізм, деїзм, вольтер’янство
поступово перестали бути домінуючими явищами в інтелігентській свідомості.
НА ОСНОВІ СЛОВ’ЯНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я, з кореспонденції А. Мирончука «Україна, Румунія – свято духовного єднання»
Наприкінці 2002 року у Києві проходив літературно-науковий і богословський симпозіум «Внесок
Петра Могили та Паїсія Величковського в орієнтацію духовного утвердження українського та
румунського народів на основі слов’янського православ’я». Симпозіум був приурочений 370-
річчю утворення Києво-Могилянської колегії та 180-річчю з дня народження Паїсія
Величковського...
До участі в організації симпозіуму долучились Київський патріархат УПЦ, Духовна академія УПЦ
Київського патріархату, Товариство «Україна-Румунія», Національні спілки письменників України
та Румунії, Товариство «Україна-Світ», Всеукраїнське товариство «Просвіта».
...Паїсій Величковський був щирим українцем, який палко любив Румунію, молячи землю і небо, об’єднуючи цим самим два народи.
Теплі вітальні слова на адресу організаторів та учасників симпозіуму надіслав Патріарх Київський
та всієї Руси-України Філарет – предстоятель Української Православної Церкви Київського
Патріархату.
З привітаннями також виступили президент Товариства «Україна-Румунія», народний артист
України Михайло Ткач, перший заступник голови Національної Спілки письменників Петро
Осадчук, консул Посольства Румунії в Україні пан Дан Марін Кручеру.
7
Тон науковій дискусії вміло задавав ведучий симпозіуму професор Київської Духовної Академії та
Семінарії доктор мистецтвознавства Дмитро Степовик.
У роботі симпозіуму взяла участь делегація з Румунії, зокрема представник Архієпіскопії Сучави і
Редуець Української Православної Парафії Святих Апостолів Петра та Павла (Румунія) отець
Міхай Магяр, перший заступник Національної Спілки письменників Румунії пан Мірча Гіцулеску
та письменник з Сучави Іон Козмей.
ВІЛЬГЕЛЬМСЬКИЙ Митрофан Григорович
Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (2000).
З міщанської родини. Батько, Вільгельмський Г., – ремісник.
Народився 4 червня 1883 р. в м. Новомиргород Єлизаветградського повіту Херсонської губернії
Російської імперії (нині – районний центр Кіровоградської області України).
Розстріляний більшовиками 1 червня 1938 р. Точне місце поховання – не відоме.
Закінчив Новомиргородську церковнопарафіяльну школу.
Був дяком Новомиргородської церкви (1911-1922), дияконом Одеської (1922-1928), священиком
Полтавської (1928-1934), Білгородської (1934-1935) єпархій.
Уперше заарештований за звинуваченням в хрещенні дитини без довідки Загсу (1924). Через три
місяці – звільнений.
Удруге до лабет чекістів потрапив у т.зв. «Справі єпископа Антонія (Панкєєва) та ін.» за
«контрреволюційну і антиколгоспну діяльність, створення каси взаємодопомоги для
репресованого духовенства» (1935). Колегією Курського обласного суду засуджений до 10 років
ув’язнення, яке відбував на далекому сході.
Утретє зазнав арешту у таборі у т. зв. «Справі архієпископа Онуфрія (Гагалюка) та ін.» (1938).
Трійкою УНКВС по Хабаровському краю засуджений до розстрілу.
Дні пам’яті К. – 19 травня (01 червня).
Серед друзів та близьких знайомих В. – О. Гагалюк, І. Красновський, М. Дейнеко, В. Іванов, О.
Саульський, М. Богданов, П. Попов, М. Кулаков, П. Брянцев, О. Єрошов та ін.
***
МАЮ ВНЕСТИ ВИПРАВЛЕННЯ,
з свідчень слідчому НКВС від 22 червня 1935 р.
Стосовно моїх свідчень, даних мною раніше, маю внести наступні виправлення, які мною виявлені
в результаті ознайомлення з матеріалом ...по закінченні слідства, а саме:
У раніше даних мною свідченнях ...невірно сформульовано, що нібито я одержував від єпископа
Панкєєва завдання проводити збір грошей під виглядом пожертвувань на єпархію і патріархію для
надання допомоги духівництву з засланців. Пояснюю, що це питання при записі мого свідчення
сформульоване трохи не так.
Я показував, що я дійсно одержував розпорядження від єпископа Панкєєва збирати на патріархію і
єпархію, однак того, що вказані гроші треба посилати ...духівникам-засланцям, Панкєєв мені ...не
говорив і я цього не знав. Про те, що ці гроші йдуть на надання допомоги духівництву з засланців, було моїм особистим припущенням. Про це я іноді серед віруючих, тобто своє припущення, висловлювався, але точно не знав.
Неправильно також записано, буцімто я отримував від єпископа Панкєєва завдання щодо
посилення пастирської діяльності серед віруючих в святкові і недільні дні з метою відриву
колгоспників від робіт і що я такі розпорядження давав священикам своєї благочинності.
Я справді від Панкєєва мав розпорядження підсилити пастирську діяльність, але виключно в своїй
парафії, яку я особисто обслуговував, в місті Короча. У цьому розпорядженні не йшлося про те, щоб відривати колгоспників від колгоспних робіт. Таке розпорядження викликане було тим, що на
мене була скарга від парафіян, що я погано здійснюю релігійну діяльність і що я поганий
проповідник.
ОСКАРЖУЮ ДІЇ СЛІДЧОГО, з заяви М. Вільгельмського прокурору від 7 серпня 1935 р.
Під час допиту слідчий... запитав мене, чи підтверджую я свої свідчення, дані в березні цього року.
Я заявив, що не визнаю, оскільки ті були неправильні і викривлені слідчим і записані
неправильно, а був лише мій підпис, який був підписаний мною під тиском і погрозами.... Проте
слідчий в протокол від 25 червня чомусь цього не вніс.
Друге запитання мені було поставлене тим же слідчим: чому я не визнаю свої свідчення, записані
...9 травня цього року? Я йому відповів, що я їх також не визнаю, оскільки ці свідчення також є
8
неправильними, про що я заявляв слідчому у момент записування цих свідчень слідчим в
протокол. Я говорив слідчому, не пишіть, тому що це неправильно. Слідчий мені відповів, що тут
нічого злочинного для вас немає, і ви можете на суді це спростувати.
Підписав я тому, що не бажав дратувати слідчого, аби уникнути конфлікту, як це трапилося із
слідчим, який наніс мені низку погроз і образ в місті Білгороді, коли я йому заявляв, що моє
слідство ведеться неправильно і мої свідчення записуються в спотвореному вигляді...
Слідчий в протоколі від 25 червня цього року записав, нібито я бажав виправити свої помилки. Це
також не вірно: не свої помилки, а помилки слідчого. І оскільки вся справа надійшла у Ваше
розпорядження, то я пояснюю, що свої свідчення, дані мною в березні..., я вважаю неправильними, оскільки всі свідчення спотворені слідчим...
Ще раз заявляю, що я не показував на допиті про те, що Панкєєв давав мені розпорядження про
збір пожертвувань для засланців і ...про посилення проповідей з метою відвернення колгоспників
від роботи, а також не показував, що я здійснював контрреволюційну агітацію чи вів якісь
контрреволюційні розмови.
Нічого подібного я не показував на допитах, а тому винним себе не визнаю ні в чому.
СВІДЧИТИ ПОДІБНОГО НЕ МІГ, з заяви А. Панкєєва до Спеціальної Колегії Курського
обласного суду від 10 вересня 1935 р.
Обвинувальний висновок... спирається лише на брехливі свідчення благочинного Корочанського
району Вільгельмського...: «Обвинувачений Вільгельмський з цього питання показує: «Єпископ
Антоній Панкєєв пропонував підсилити з цією метою проповіді шляхом служіння молебнів і
акафістів недільними і святковими днями, проповідувати про святість і значення святкових днів, при цьому йшлося головним чином про колгоспників, які із-за своїх робіт погано відвідують
церкву».
...Обвинувачений Вільгельмський такого нічого подібного свідчив і не міг свідчити, оскільки
ніяких пропозицій про посилення проповідей я нікому не давав. У своїй заяві на ім’я Спеціальної
Колегії від 10/IХ я вже пояснив, що обвинувачений Вільгельмський подавав прокуророві скарги з
проханням анулювати його підпис під протоколами персонального слідства, ...зважаючи на обман
і насильство, а також з роз’ясненням, що свідчення його в первинних протоколах спотворені
слідчим до невпізнання і, по суті, є не його, Вільгельмського, свідченнями, а свідченнями самого
слідчого.
От чому за розпорядженням прокурора було переглянуто справи в червні, причому
Вільгельмський надавав свідчення в тому сенсі, що я не робив йому ніяких пропозицій щодо
посилення ...пастирської діяльності взагалі, і, тим паче, з метою відвернення колгоспників від
робіт...
ВИННИМ СЕБЕ НЕ ВИЗНАЮ, з заяви М. Вільгельмського на суді від 10 вересня 1935 р.
У висунутому мені звинуваченні винним себе не визнаю. Свідчення на попередньому слідстві
записані неправильно. Слідчий записував з моїх відповідей на чернетку, а потім зачитав мені, я
був згоден із записаним, а підписав свідчення, переписане начисто, яке не читав.
Про посилення пастирської діяльності мені ніхто вказівок не давав, і я також нікому не давав
таких вказівок, тому що кожен священик сам знає свої обов’язки.
ВОЙНО-ЯСЕНЕЦЬКИЙ Валентин Феліксович
Лікар, священик. В чернецтві – Лука (1923). Зарахований до лику святих Російською
Православною Церквою (2000).
З княжої родини. Батько, Войно-Ясенецький Ф., – провізор; правнука Тетяна – фахівець з
молекулярної патології, професор Чиказького університету.
Народився 27 квітня 1877 р. в м. Керч Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна
Республіка Крим України).
Помер 11 червня 1961 р. в м. Сімферополь СРСР (нині – столиця Автономної Республіки Крим
України). Похований на місцевому цвинтарі. За років української незалежності мощі перенесені до
кафедрального Сімферопольського Свято-Троїцького собору (1996).
Закінчив 2-у Київську гімназію, Київське училище живопису, медичний факультет Київського
університету св. Володимира (1903).
Був земським лікарем в Симбірській, Саратовській, Курській, Ярославській губерніях (1903-1917), головним лікарем Ташкентської міської лікарні (1917-1923), хірургом-консультантом
9
Красноярського місцевого евакуаційного пункту (1941-1943), єпископом Тамбовської єпархії
(1944-1946), архієпископом Кримським і Сімферопольським (1946-1961).
Лауреат Державної премії СРСР (1946).
Лауреат премії Хойнатського Варшавського університету (1916).
Кавалер діамантового хреста на клобук від Патріарха всієї Русі (1944).
Почесний член Московської духовної академії.
Як вчений дебютував дослідження «Регіональна анестезія» (1916).
Потім настала черга книг «Нариси гнійної хірургії» (1934), «Пізні резекції за вогнепальних
поранень суглобів» (1946), «Дух, Душа й Тіло».
Всього В.-Я. залишив 55 наукових праць з хірургії та анатомії й десяти томів проповідей.
З владою порозуміння знаходив не завжди. В результаті був заарештований і запроторений до
Сибіру, де провів 12 років (1923).
Що стосується особистого життя, то наш земляк рано втратив дружину (1919), а в останні роки
життя –перестав бачити.
У російському м. Сургут зведено храм на честь нашого земляка (2004).
У м. Одеса пройшла Республіканська науково-практична конференція, присвячені пам’яті вченого
і священика (2005).
Серед друзів та близьких знайомих В.-Я. – Л. Толстой, В. Філатов, О. Мартинов, А. Барський, С.
Велицька та ін.
***
НЕБО БЕЗ СОНЦЯ,
афоризм В. Войно-Ясенецького
Наука без релігії – небо без сонця.
НАПІВМАТЕРІАЛЬНЕ І НЕМАТЕРІАЛЬНЕ, з книги В. Войно-Ясенецького «Дух, Душа й
Тіло»
Невидима оком частина сонячногоспектру складає 34%. І лише вельми незначна частина з цих
34% ультрачервоні, ультрафіолетові, інфрачервоні промені досліджена, і зрозуміли ті форми, які
лежать в їх основі. Але що можна заперечити проти припущення, навіть упевненості в тому, що за
численними фраунгоферовими лініями ховається багато таємниць, невідомих нам форм енергії, можливо, ще тонших, ніж електрична?
З матеріальної точки зору, і ці, поки що невідомі, форми енергії повинні бути особливими
формами існування матерії.
Хай так, ми нічого не можемо заперечити проти цього, бо віримо в могутність науки. Але якщо і
електрика не може бути названа матерією, а поза сумнівом повинна вважатися енергією, ...то чи
маємо ми право припустити, що з часом будуть відкриті такі форми буття матерії (вірніше, енергії), які за своїми властивостями ще з набагато більшою підставою, ніж електрика, повинні
бути названі напівматеріальними? А саме поняття «напівматеріального» містить в собі визнання
існування й «нематеріального».
Де ж підстава до того, аби заперечувати законність нашої віри і упевненості в існуванні чисто
духовної енергії, яку ми вважаємо первинною і праматір’ю всіх фізичних форм енергії, а через них
і самої матерії?
...Між тілом і духом існує постійний зв`язок і взаємодія. Все те, що відбувається в душі людини
протягом її життя, має значення й необхідне тільки тому, що все життя нашого тіла й душі, всі
думки, почуття, вольові акти ...найтіснішим чином пов`язані з життям духу. У ньому
відображаються, його формують й у ньому зберігаються всі акти душі й тіла. Під їхнім
формуючим впливом розвивається життя духу і його спрямованість убік добра або зла.
Життя мозку й серця й необхідне для них сукупне, дивно скоординоване життя всіх органів тіла
потрібні виключно для формування духу й припиняються, коли його формування закінчене або
цілком визначився його напрямок.
...Вічне блаженство праведників і вічні муки грішників маємо розуміти так, що безсмертний дух
перших, прояснений і могутньо посилений після звільнення від тіла, одержує можливість
безмежного розвитку в напрямку добра й Божественної любові, у постійному спілкуванні з Богом і
всіма безтілесними силами. А похмурий дух злочинців і богоборців у постійному спілкуванні з
дияволом й ангелами його буде вічно мучитися...
Хто полюбив зло, а не добро, той сам приготував собі вічні муки в житті вічному.
10
САЛЮТУВАЛИ ...НОГАМИ, зі спогадів В. Войно-Ясенецького
Надмірна слава зробила моє становище в Любажі нестерпним. Мені доводилося оперувати від
дев’ятої ранку до вечора, об’їздити досить велику дільницю, а вночі робити малюнки
мікроскопічних препаратів до своїх наукових праць.
...Поранені солдати та офіцери полюбили мене. Коли я обходив ранком палати, деякі з них, безуспішно оперовані в інших госпіталях з приводу ушкоджень великих суглобів, салютували
прямими ногами.
ЛІКУВАТИ ДУШІ, з розпорядження В. Войно-Ясенецького по Кримській єпархії
Чи багато серед вас священиків, які схожі на серйозних лікарів? Чи знаєте ви, як багато праці й
уваги приділяють тяжкохворим добрі й досвідчені лікарі? Чи знаєте, як довго годинами
розпитують їх і всебічно досліджують їхній організм, як багато треба виконати лабораторних та
інших досліджень і спостережень, щоб зрозуміти причину й суть хвороби та знайти правильні
способи лікування її?
Чи знаєте це?
Але ж завдання лікаря – тільки зцілення тілесних хвороб, а наше завдання незмірна важливіше.
Адже ми поставлені Богом на велику справу лікування душ людських, на позбавлення мук вічних!
НЕНАЧЕ СПІВ ПТАХА, з листа О. Мартинова В. Войно-Ясенецькому
Коли я читав Вашу книгу, в мене склалося враження про неї, неначе про спів птаха, який не може
не співати.
ГОСПОДЕ, ДОПОМОЖИ МОЇЙ НЕВІРІ, з листа В. Філатова В. Войно-Ясенецькому
Ваше преосвященство!
Я був дуже зрадів вашому листу. Від нього повіяло на мене, як завжди від Ваших листів, теплом і
доброзичливістю... Я нерідко замислююся над питанням про те, чому життя моє так продовжене.
Ймовірно мені потрібно ще попрацювати на землі або в науці, або над самим собою. Думаю, швидше – це останнє. Але це для мене важче, ніж наука. Мій душевний стан можна
охарактеризувати словами сотника: вірю, Господе, допоможи моїй невірі!
...Я погано перевиховую самого себе, своє тіло земне, а воно і в мої роки все ще піддається
спокусам і грішним бажанням. Звідси і моя вічна незадоволеність собою.
Бажаю Вам здоров’я і благополуччя.
Сердечно Вам відданий.
В. Філатов.
ДВІЧІ ЗВИНУВАЧУВАЛИ В ШПИГУНСТВІ, з нарису Ю. Віленського «Мужнє серце
двадцятого століття»
Наближаються революційні роки. Валентин Феліксович працює вже в Ташкенті, куди потрапив, аби змінити клімат для хворої дружини.
...Незабаром Валентина Феліксовича заарештовують, а родину виселяють з квартири.
Обвинувачення дике: шпигунство на користь англійців. «Злочинця» везуть до Москви», він
опиняється в Бутирці, а потім на засланні. Здоров’я його різко погіршується, але дух залишається
незламним.
Красноярськ, потім Туруханський край, мороз до 60 градусів. Його молитви, зустрічі з віруючими
викликають роздратування в урядовців, та обійтися без нього як без лікаря вони не можуть: і
начальство хворіє. Хірурга під конвоєм повертають до Туруханська: тут він виконує блискучі
операції, серед них – і з приводу природженої сліпоти.
У ці ж місяці, можливо, вперше в світі, В. Ф. Войно-Ясенецький трансплантує гетеротопічну
нирку хворому на уремію, з тимчасовим ефектом...
У 1926 році закінчується строк заслання. Валентинові Феліксовичу вдається востаннє відвідати
батьків, які мешкають у Черкасах. З 1927 по 1930 рік він живе в Ташкенті, відсторонений від
медичної діяльності. Служби справляє конспіративно, та в квітні 1930 року його знову
ув’язнюють.
Заслання, спочатку в Котлас, а потім в Архангельськ. Тут, як згадував М. М. Амосов, який був
тоді студентом медичного інституту, професорові дозволяють оперувати, проте в поліклініці, а не
в лікарні.
11
У 1934 році бунтівний хірург повертається до Ташкента, але роботи для не благодійної особи
немає, і велет медицини працює в районній лікарні в Андижані. Та все ж таки виходять у світ
«Нариси гнійної хірургії», першим виданням. Праця стає науковою новиною. У 1935-1936 роках
Войно-Ясенецький очолює в Ташкенті Інститут невідкладної хірургії, розробляє нові і нові
операції. Та приходить зловісний тридцять сьомий. Професор знову за ґратами.
До поважного лікаря застосовують тортури. Слідчі допитують його на «конвеєрі», змінюючи один
одного. «Я знову оголосив голодування, – згадував Валентин Феліксович. – Незважаючи на це, мене примушували стояти, вимагаючи визнання, на користь якої держави я шпигую».
ТВОРЕЦЬ ДОБРА, з статті митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря «Хірург-
архієпископ»
Його тримали в Сімферополі, подалі від столиці. Не довіряли. Із сотень проповідей архієпископа
було надруковано тільки деякі. Його головна богословська праця побачила світ лише через 17
років по смерті автора, в Брюсселі.
Спогади медсестри М. Г. Канцепольської свідчать, що в справах, які потребували моральних
рішень, Валентин Феліксович поводив себе так, ніби поруч нікого не було. Він завжди стояв перед
совістю сам один. І суд, котрим він судив себе, був суворіший за будь-який трибунал.
...У 1934 р. лікар І. М. Вороний з Києва хворій на уремію підсадив на ногу нирку свині. То була
перша спроба трансплантації чужорідної ниркової тканини. Насправді не Вороний був перший, а
Войно-Ясенецький, який у маленькій єнісейській лікарні (а не в київській клініці!) на десять років
раніше виконав операцію, від якої розпочався відлік ери пересадок у тодішньому СРСР.
...Він нероздільний – професор-хірург Войно-Ясенецький і єпископ Лука. Монолітно єдиний у
своєму головному прагненні – творити добро.
ДО СВІТЛА АБО ВІД НЬОГО, з статті П. Калиновського «Професор й архієпископ Лука Войно-
Ясенецький. Про сенс життя й смерті»
Архієпископ Лука, сказавши про зміст нашого життя на землі, продовжує, говорячи, що в
безсмертній душі людській після смерті тіла триває вічне життя й нескінченний розвиток у
напрямку добра чи зла. Найстрашніше в цих словах архієпископа те, що в момент смерті тіла вже
визначився весь подальший розвиток душі в напрямку до добра або зла. У загробному світі перед
душею дві дороги до світла або від нього, і душа після смерті тіла вже не може вибирати дорогу.
Дорога визначена життям людини на землі.
ГОРЛЕНКО Яким (Йоасаф) Андрійович
Письменник, священик. В чернецтві – Іларіон (1725). Зарахований до лику святих Російською
Православною Церквою як Святий Йоасаф Білгородський (1911).
З козацької родини. Батько, Горленко А., – бунчуковий товариш; мати Марія, – донька гетьмана
Данила Апостола; дід, Д. Лазаревич, – сподвижник Івана Мазепи; племінник Г. Квітка-
Основ`яненко – класик української літератури.
Народився 8 вересня 1705 р. в м. Прилуки Чернігівського полку Російської імперії (нині –
районний центр Чернігівської області України).
Помер 10 грудня 1754 р. в м. Грайворон Російської імперії (нині – районний центр Білгородської
області РФ). Похований у Свято-Троїцькому соборі м. Білгород (РФ).
Навчався в Києво-Могилянській колегії (1713-1929).
Працював вчителем Київської академії (1729-1733), екзаменатором Київської митрополії при
Софійському соборі (1734-1737), був ігуменом, архімандритом Спасо-Преображенського
Мгарського монастиря (1737-1744), намісником Троїце-Сергієвої лаври (1745-1748), єпископом
білгородським і обоянським (1748-1754).
Член Київської консисторії (1735).
Наш земляк – автор наступних доробків: «Привітальний діалог на честь сходження на престол
київського архієпископа Рафаїла» (1732), «Бран чесних семи добродійностей» (1737), «Слово в
неділю 25-у з зішесття духу святого» (1743).
Його перу також належать драматичний діалог, автобіографічні нотатки, промови.
Серед друзів та близьких знайомих Г. – Г. Сковорода, Л. Горка та ін.
***
ЗАЛИШИВ ПО СОБІ 70 КОПІЙОК
, з дослідження О. Дублянського «Українські святі»
12
…У присутності Єлизавети І в Петропавлівському соборі (Петербург) його було висвячено на
єпископа Білгородського та Обоянського. Білгородщина є етнічною українською землею, де
українці тоді складали переважну більшість населення краю.
Святий Йоасаф, незважаючи на своє слабке здоров`я, об`їздив всю свою єпархію, котра
охоплювала значну частину Слобідської та Сіверської України, багато проповідував, ревно дбав
про те, щоб духовенство відповідало своєму високому призначенню. Велику увагу приділяв
благодійництву, причому прагнув допомогти бідним анонімно, був людиною дійсно святого
життя, аскетом і безсрібником.
Після його смерті знайшли тільки 70 копійок, тому довелося ховати єпископа величезної єпархії за
казенний кошт.
Передбачаючи свою кончину, святий Йоасаф влітку 1754 р. востаннє відвідав рідні місця, попрощався з батьком, що жив у невеликій келії біля Прилук, деякі монастирі. У Гайвороні він
тяжко захворів і саме тут востаннє побачився з матір`ю та сестрами. За кілька місяців, 10 грудня
1754 року, він упокоївся.
Архієрей, котрий мав ховати святого, затримався з поважних причин на цілий місяць. Але
впродовж цього часу на тілі, яке лежало у відкритому гробі, не було виявлено жодних ознак
тління. Святий був похований у Свято-Троїцькому соборі м. Білгорода. Біля його мощів невдовзі
почалися чудесні зцілення.
Пам`ять св. Йоасафа Православна Церква вшановує 10 (23) грудня та 4 (17) вересня (відкриття
мощів).
ОХТИРСЬКИЙ СОБОР ВИСВЯТИВ Я. ГОРЛЕНКО, з церковного календаря
Щороку 15 липня православні відзначають день Охтирського образу Божої Матері. Поява образу
за часом належить до ХVІІІ ст.
За переказами 1739 року у містечку Охтирка на Харківщині (тепер Сумщина) під час сінокосу у
високій траві було чудесним способом віднайдено цей образ.
У 1753 р. святитель Йоасаф Горленко Білгородський здійснив закладини Покровського собору в
Охтирці, по завершенні будівництва освячено 1768 р. Тут і розмістили ікону Охтирської Божої
Матері.
Іконографія образу є надто незвичайною у порівнянні з відомими Богородичними типами. Її
зображено юною з непокритою головою і розпущеним волоссям. Молитовно склавши руки, Вона
споглядає розп’яття свого Сина.
Постать Богородиці змальовано більшою в розмірах, порівняно з іншими зображеннями на іконі.
Композиційно тип Охтирської Богоматері пов’язується з переданням, за яким Марія в свої юні
роки, ще до народження Ісуса, мала видіння про його розп’яття.
ОСВІЧЕНИХ ЛЮДЕЙ МОСКВА ЗНАХОДИЛА НА БЕРЕГАХ ДНІПРА, з розвідки «Дані про
українців на єпархіяльних катедрах Фінської Руси» на інтернет-сайті kominarod.ru
…В часі XVIII ст. з 26 великоруських єпархій (включаючи й сибірські – Тобольську й Іркутську) не було жодної, катедра якої не була б зайнята в тому чи іншому часі єпископом-українцем. Були
катедри, – і то з видних катедр, – які довший час підряд управлялись українськими ієрархами. Так, місцеблюститель митроп. Стефан Яворський 18 років (1700-1718) керував Московською єпархією, як колишньою патріаршою, що не мала свого архієрея, а коли вона з т. зв. «синодальної області»
(в рр. 1721-42) 139 була відновлена (з виділенням з її величезного складу чотирьох нових єпархій), як окрема єпархія, в 1742 р., – то катедру її від 1742 до 1767 р. займали українські ієрархи: Йосиф Вовчанський, що перед тим був єпископом могилевським;
Платон Малиновський, перед тим архієпископ Крутицький;
Тимофій Щербацький, перед тим митрополит київський.
Петербурзька єпархія, яка була утворена указом 1 вересня 1742 р., до самого правління Катерини
II мала своїми єпархіальними архієреями тільки українців (Никодим Срібницький, Феодосій
Янковський, Сильвестр Кулябка і Веніамін Пуцек-Григорович).
Новгородська єпархія… управлялась архієпископами – білорусом і українцями впродовж майже
40 років (Феодосій Яновський, Феофан Прокопович, Амвросій Юшкевич, Стефан Калиновський).
Псковська єпархія від 1718 р., коли на єпископа псковського був висвячений ректор Київської
Академії, ігумен Феофан Прокопович, і до 1761 р. мала єпархіальних архієреїв українців, які так
само, як і владики новгородські, були переважно й членами Св. Синоду (Феофан Прокопович, Рафаїл Заборовський, Варлаам Леницький, Стефан Калиновський, Симон Тодорський, Веніамін
13
Пуцек-Григорович).
Катедру Тверської єпархії від 1703 до 1763 р. займало тільки два єпископа великоруса, і то в
короткому часі 5 років; впродовж же 55 років було шість ієрархів українців, між ними й члени Св.
Синоду – архієпископи: Феофілакт Лопатинський (1723-1735) і Митрофан Слотвинський (1738-1752).
Смоленська єпархія, за сто майже років 1699-1795, була очолена владикою з великорусів тільки
два роки, греком – п’ять років; впродовж же 90 років очолювали її владики українці і білоруси, довгими роками два ієрарха – вихованці Київської Академії: Гедеон Вишневський (1728-1761) і
Парфеній Сопковський (1761-1795).
Казанська єпархія від 1732 до 1762 р. управлялась українськими ієрархами.
Архангельська єпархія на півночі (іменована спочатку холмогорською) за 90 років (1682-1771) мала єпископів і архієпископів – 6 українців, 3 – великоруси і 1 грека (між українськими
владиками – Варнава Волостковський, син багатого шляхтича з Галичини, займав катедру від 1712
р. до смерті в 1730 р.).
На катедрах Тобольської й Іркутської єпархій в Сибіру всі 13 ієрархів за час приблизно від 1701 до
1775 р. були українці.
Призначення на архієрейські катедри переважно українців мали свою причину в устремлінні дати
освічених архіпастирів в єпархії, щоб архієрей подбав і про освіту духовенства, а тим самим і
пастви.
…Між тим архієреї-українці, почуваючи себе на чужині, дійсно потребували часто опертя в
управлінні на людей, їм відданих, людей з освітою, яких не знаходили посеред місцевого
духовенства. Особливо ж гостро відчувалась така потреба тоді, коли новоприбулого владику
зустрічала на місці ненависть, ворожнеча, інтриги, грубіянство.
Отже чимало було випадків, коли кандидати українці відмовлялись від призначення на
великоруські архієрейські катедри, особливо в північні єпархії, мотивуючи відмову станом свого
здоров’я, коли в дійсності їх лякали грубіянські звичаї, вороже відношення місцевого духовенства
до «черкесів» і «поляків» на архієрейських катедрах.
…Російський уряд був також зацікавлений в тім, щоб в пограничних з Заходом областях мати по
містах освічене духовенство, що вміло б проповідувати, і за таким звертався до Києва.
З України потребували, як бачимо, на Московщину вчених і грамотних монахів, яких на
Московщині майже не мали, але одночасно з цим не бачимо, щоб уряд прикладав старання до
того, щоб таких своїх мати.
Велика кількість українців-ченців вчених на великоруських єпископських катедрах тягне за собою
й велику кількість настоятелів-українців по великоруських монастирях у XVIII в. Освітній ценз
кандидатів в настоятеліі грав, розуміється, велику роль, але ж приймались під увагу й інші якості, як – побожність, здібності адміністративні, господарність, а таких кандидатів українські ієрархи
скоріше могли мати посеред своїх земляків з України, де чернецтво розвивалось в умовах більш
вільних і культурних, ніж у Великоросії. Кандидати на становища настоятелів з українців або
викликались безпосередньо з України, або проходили перед тим в Московщині якусь службу чи
послушенство в монастирях, при архієрейських домах, ієромонахами в російському флоті, найбільше ж на педагогічній ниві по школах.
…Перші ж 4 українці просто з намісників Троїцької лаври стали ієрархами: Антоній
Нарожницький, Феодосій Янковський, Йоасаф Горленко, Феофан Чарнуцький.
З України, за дозволом Синоду й світського уряду, кілька разів викликували до Троїцької лаври не
тільки соборних ієромонахів, але й простих ченців, і не тільки ченців, а й послушників; викликували й виписували в рр. 1742, 44, 46, 49-51 і пізніше. Не дивно, що Троїцька лавра в цих
часах наповнилась українцями, які, крім архімандритства й намісництва, займали часто й інші
адміністративні в монастирі становища, як келаря, скарбника, ризничого.
З 1742 року відкрита була при монастирі й семінарія, учителями в якій теж були викликані
українці.
ГРИГОРОВИЧ Іларіон
Священик. У чернецтві – Іларіон (1721). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (1988).
З міщанської родини.
Народився 20 грудня 1696 р. в м. Сосниця Чернігівської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Чернігівської області України).
14
Помер 3 грудня 1759 р. в м. Москва Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований в
архієрейському будинку на Крутицях при Воскресенській церкві.
Закінчив Київську духовну академію (1721).
Був учителем Київської духовної академії (1721-1725), префектом Харківського колегіуму (1726-1733), ігуменом Свято-Успенського Святогорського монастиря на річці Сіверський Донець (1733-1735), керівником Святогорської пустині (1735-1738), ігуменом Миколаївського Бєлгородського
(1738-1740), Звенигородського (1740-1743), Чудівського (1743-1744), Воскресенського Ново-
Єрусалимського (1744-1748) монастирів, єпископом Сарським і Подонським (1748-1759).
До нас дійшло декілька проповідей Г.: на шостий Великодня 1742 року; на Новий 1747 рік; на
іменини Імператриці Єлизавети 1748 року.
День пам’яті – 11 (24) вересня.
Серед друзів та близьких знайомих Г. – І. Волинський, В. Лащевський, Г. Слонімський, М.
Шеїнков, І. Блонницький та ін.
***
РОБОТА ВІДНОВИЛАСЯ, з приміток до тритомного видання творів Ф. Прокоповича
Острозьке видання Біблії, майже без змін передруковане в Москві 1663 року, у часи Петра І уже не
задовольняло своїм правописом. Тому його доручено було «виправити» тодішньому ректорові
Московської слов’яно-греко-латинської академії Феофілактові Лопатинському.
По смерті Петра І справа зупинилась і, хоч указом Катерини І 1725 р. вимагалось переглянути
переклад, а за наказом Ганни Іванівни 1739 р. переклад навіть був надрукований з позначенням
виправлень на маргінесі книжки, книжка була затримана в друкарні й не випущена в світ.
За імператриці Єлизавети Петрівни переклад і виправлення відновилися, переклад
доопрацьовували Яків Блонницький, Іларіон Григорович до 1747 р., коли з Києва були викликані
вчитель теології й грецької мови, ієромонахи Варлаам Лящевський та Гедеон Слонімський, які
завершили працю.
ДВІСТІ ДЕВ’ЯНОСТО ЗОШИТІВ ВИПРАВЛЕНЬ, з біографічної довідки «Святитель Іларіон, єпископ Крутицький» на ortodox.donbass.com
Ієродиякон Іоасаф, спершу від себе одного, потім від імені братії, подав на архімандрита (Іларіона
Григоровича – авт.) викази до Білгородської Духовної консисторії, звинувачуючи його в зайвій
строгості до нього, Іоасафа, і до всієї братії, а також в неправильних розпорядженнях по
монастирській економії. Однак Іоасаф, викликаний слідчою комісією до Бєлгорода на допит, втік з
консисторії, а довірені від всієї братії – ієромонах Софоній, ієродиякон Арсеній і чернець
Єфестіон – оголосили в консисторії, що вони рішуче не знають ніякої провини за архімандритом; причому ієромонах Місаїл додав, що він, хоча й уміє писати, але ні сам не підписував виказу, ні
когось іншого не просив підписуватися за нього. Таким чином, правда відкрилася...
...У Москві архімандрит Іларіон, не зважаючи на свою хворобливість, окрім звичайних
ігуменських турбот, займався і вченою діяльністю. Він брав участь в перевірці виправленого
раніше церковнослов’янського тексту Біблії. У 1744 році Синод наказував йому «при слуханні і
виправленні Біблії щодня уранці і після полудня, окрім неділі, бути і слуханням й виправленням
Біблії займатися» разом з архієпископом Московським Йосипом. За таку працю платня йому була
підвищена до половини архієрейського окладу, тобто до 750 рублів.
...9 січня 1747 року архімандрит Іларіон доповідав Синоду, що для успіху справи неодмінно
потрібно дивитися на достовірний цілісний текст біблейський, той, що є в грецьких кодексах, і
просив звільнити його від такої справи, тому що «ті, хто вичитує біблію мають знати абсолютно
грецьку мову, а він грецькій не вчився», і, до того ж, «після трирічної праці над Біблією заслаб
немало очима і що повсякденно по чотири-п’ять годин і більше читати не можу» – і просив
відпустити його до Воскресенського монастиря з тим, щоб йому було залишені платня як за
читання Біблії, оскільки у Воскресенському монастирі усього п’ять рублів на рік визначено
архімандритові і більше доходу немає ніякого». Прохання його було задоволене.
Плодом діяльності архімандрита Іларіона стали 290 зошитів, які містили виправлений ним
біблейський текст.
КИЯНИ СЕРЕД НАСТОЯТЕЛІВ І НАМІСНИКІВ, з статті «Українські ієрархи на
великоруських єпархіальних кафедрах» на hram.kiev.ua
15
Другий давній, в самій Москві, монастир XIV в. Чудів, заснований київським митрополитом
Алексієм, так само мав у XVIII ст. низка настоятелів і намісників з українських ченців. 4 січня
1723 р., коли архімандритом монастиря був довголітній перед тим ректор Московської Академії
український богослов Феофілакт Лопатинський, вийшов царський указ, щоб «в Чудовому
монастирі мати монахів, які гідні були б поставлення в духовні начальники»; монахів же, «котрі
там суть під стіною точію (тільки) стоять», щоб переводити до других монастирів.
І настоятелі Чудова монастиря, якими були після Феофілакта Лопатинського теж підряд українці –
Феофіл Кролик, Варлаам Скамницький, Іларіон Григорович, посилались на цей царський указ, викликуючи в склад братії монастиря вчених українських ченців.
ВИХОВАНЕЦЬ ПРЕФЕКТА ГРИГОРОВИЧА, з кореспонденції Ю. Гребінника «Пархомівка: історія та особистості»
Пархомiвка – село у Краснокутському районі Харкiвської областi, центр Пархомiвської
сiльської ради, якiй пiдпорядкованi населенi пункти Гаркавець, Павлiвка, Пiонер. Розташоване на
перетинi трьох областей – Харкiвської, Сумської та Полтавської, за 14 км вiд районного центру, за
32 км вiд найближчої залiзничної станцiї Гути (на магiстралi Харкiв – Суми), з якою ще до 2003 р.
було зв’язане вузькоколiйною залiзницею, i за 115 км вiд Харкова. Воно розкинулось у долинi рiчки Котельва навколо великого ставу, який має двi власнi назви – «Великий» i «Заводський». З
пiвнiчного сходу до села пiдходить листяний лiс, що неширокою смугою простягається до
Богодухова.
...У 1700 роцi Пархомiвка iз хутора перетворилася на село. 1704 року була побудована та освячена
дерев’яна, крита соломою церква. З акта 1707 року вiдомий вiдписного перехрестовсъкого села
Пархомiвки священик Григорiй Андрiйович Ганзейський, а в 1743 роцi приведений до
священного стану в Пархомiвську церкву його син Василь Ганзейський, який »трактовал школы
до Пиитики и оттуда отпущен по прошению за одиночеством в дом свой префектом Іларіоном
Григоровичем».
ПОЖЕРТВУВАВ ТИСЯЧУ РУБЛІВ, з розвідки О. Задорожної «Етапи будівництва «Великої
бурси» та побутові умови проживання в ній студентів»
8 квітня 1760 р. із Київської духовної консисторії було видано спеціальну книгу для запису витрат
на будівництво бурси. Велася також книга для запису штрафних грошей та «доброхотнаго на
бурсу подаяния», «в коей и генеральный росход записывается», підготовлена 4 вересня 1759 р.
Київською консисторією і 9 вересня передана до Академії разом з 400 рублями від митрополита.
У ній серед благодійників значаться митрополит Арсеній (Могилянський) (2238 рублів 58
копійок), єпископ Сарський і Подонський Іларіон (1000 рублів), митрополит Московський
Тимофій (Щербацький) (50 рублів), граф Кирило Григорович Розумовський (100 рублів), архімандрит Києво-Печерської лаври Лука Білоусович (20 рублів), київський полковий писар
Андрій Миткевич (20 рублів), новгородський сотник (20 рублів), інші (109 рублів 22 копійки), а
також штрафні гроші (799 рублів 18 копійок) та «за непроданную деревню и дрань старую взято»
80 рублів 10 копійок, разом 4437 рублі і 8 копійок.
НЕ МАВ ГРОШЕЙ НА ДОРОГУ, бувальщина
13 січня 1752 року І. Григоровича викликали до Петербургу на засідання Синод як синодного
члена (до цього засідав в Московській синодній конторі). Він відповів, що прибути не має ніякої
можливості через... відсутність коштів на дорогу з уточненням, що Крутицький архієрейський
будинок обтяжений більш ніж чотирма тисячами рублів боргу.
У столиці на це не зважили, направивши 23 лютого І. Григоровичу веління: «Синодному членові
Преосвященному Іларіону в Санкт-Петербурзі в Синоді бути невідмінно, а на подання його
оголосити догану з поясненням, що він не для того архієреєм поставлений, щоб... борги
наживати».
ГРИМАЛЬСЬКИЙ Леонтій Стефанович
Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (2001).
З родини священика. Батько, Гримальський С., – дячок.
Народився 10 липня 1869 р. в с. Ладиженка Уманського повіту Київської губернії Російської
імперії (нині – Уманський район Черкаської бласті України).
16
Розстріляний більшовиками 26 лютого 1938 р. на полігоні НКВС «Об’єкт Бутово» Московської
області СРСР (нині – в межах м. Москва РФ). Похований в братській могилі. Точне місце – не
відоме.
Закінчив Київську духовну академію (1892).
Був учителем церковно-парафіяльної школи в с. Русалівка Уманського повіту (1892-1893), ієреєм
храму с. Піщане Звенигородського повіту (1894-1914), ієреєм (1914-1922), протоієреєм (1922-1931) церкви с. Роги Уманського повіту, храму с. Жигалово Московської області (1931-1932), церкви св. апостолів Петра і Павла с. Литкаріно Ухтомського району Московської області (1932-1937), храму с. Іл’їнський Погост Солнєчногорського району Московської області (1937), Успенської церкви с. Гжель Раменського району Московської області (1937-1938).
Нагороджений Палицею (1928), наперсним хрестом з прикрасами (1935).
Заарештований за «контрреволюційну агітацію» (1938). Сталінською «трійкою» засуджений до
розстрілу.
Посмертно реабілітований (1938).
Доповідь уманчанки Т. Коваль «Протоієрей Леонтій Гримальський в національно-духовному
житті кінця ХІХ – початку ХХ ст.» прозвучала на 5 міжнародній науковій конференції
«Православ’я – наука – суспільство: питання взаємодії» (2007).
День пам’яті – 13 (26) лютого.
Серед друзів та близьких знайомих Г. – М. Хорьюзов та ін.
***
ПОЛІТИЧНИХ РОЗМОВ НЕ ВІВ,
з протоколу допиту Л. Гримальського від 30 січня 1938 р.
Слідчий:
– Де зараз перебуває ваш зять Хорьюзов?
Гримальський:
– Мій зять, Хорьюзов, арештований місяць тому органами НКВС. За що він арештований, я не
знаю.
Слідчий:
– Який у вас був з ним зв’язок?
Гримальський:
– Я був з ним в дружніх стосунках, ми часто відвідували один одного і надавали один одному
матеріальну допомогу. Після арешту Хорьюзова його дружина живе у мене.
Слідчий:
– Слідство має в своєму розпорядженні дані про те, що ви маєте сан протоієрея. Скажіть, в якому
році ви одержали цей сан?
Гримальський:
– У сан протоієрея я зведений 1922 року... Зведений за довголітню службу.
Слідчий:
– Які думки ви мали з громадянами про вибори до Верховної Ради?
Гримальський:
– Розмов на цю тему я не мав. До мене з питаннями на цю тему ніхто не звертався, і я особисто
порад нікому не давав.
Слідчий:
– Які ви вели розмови про міжнародне становище і, зокрема, про небезпеку війни?
Гримальський:
– Розмов про міжнародне становище і взагалі на політичні теми я не вів, тому що до мене ніхто не
звертався з такими розмовами, а я ще й умисне ухилявся від таких розмов.
КОЛГОСПНИКІВ НЕ ЗАЛЯКУВАВ, з протоколу допиту Л. Гримальського від 9 лютого 1938 р.
Слідчий:
– Дайте свідчення про контрреволюційну агітацію, яку ви проводили.
Гримальський:
– Контрреволюційній агітації я ніякий не вів.
Слідчий:
– Слідство має в своєму розпорядженні дані про те, що ви вселяли віруючим недовіру до
радянської влади, партії і конституції.
Гримальський:
17
– Про конституцію я ніколи нікому не говорив, а також не вселяв віруючим недовіри до партії і
радянської влади.
Слідчий:
– Слідство має в своєму розпорядженні дані про те, що ви залякували колгоспників майбутньою
війною і великими лихами.
Гримальський:
– Про війну і великі лиха я нікому нічого не говорив, і залякувати колгоспників якимись іншими
способами не залякував.
Слідчий:
– Чи говорили ви про неправильні дії радянської влади щодо стягування державних постачань?
Гримальський:
– Про державні постачання я нікому нічого не говорив. Стягувані з мене податки і державні
постачання я вважаю законними.
Слідчий:
– Дайте свідчення про ваших знайомих і зв’язки з ними.
Гримальський:
– Я мав тісний зв’язок з Миколою Хорьюзовим, до мене священиком, який служив в селі Гжель, також мав зв’язок з дияконом церкви села Гжель Воскресенським. Обидва вони зараз заарештовані
і засуджені органами НКВС. Їх я часто відвідував влітку 1937 року, коли ще жив і служив в селі
Іл’їнський Погост.
Слідчий:
– З якою метою ви відвідували Хорьюзова і Воскресенського?
Гримальський:
– Я приїжджав до Хорьюзова як до зятя, Воськресенський бачився зі мною як з
священнослужителем.
Слідчий:
– Слідство має в своєму розпорядженні дані про те, що у момент відвідин вами села Гжель
приїжджали особи, які не мали відношення до служителів культу.
Гримальський:
– Так, справді, коли я приїжджав з Іл’їнського Погосту до зятя Хорьюзова, то одночасно зі мною
приїжджали дві особи з Москви; одного з них я знаю на ім’я Борис, він десь працює і одночасно
вчиться. Мені він знайомим не був. Другого я абсолютно не знаю.
Слідчий:
– Скажіть, Гримальський, з якою метою приїжджав вказаний вами Борис?
Гримальський:
– Мети приїзду цього Бориса я не знаю. Розмов при мені про мету його приїзду не було.
Слідчий:
– Що вам відомо про контрреволюційну діяльність Хорьюзова і Воскресенського?
Гримальський:
– Про контрреволюційну діяльність Хорьюзова і Воскресенського я абсолютно нічого не знаю.
Знаю тільки те, що вони обидва восени 1937 року арештовані органами НКВС.
Слідчий:
– Що можете ще показати по суті висунутого проти вас звинувачення?
Гримальський:
– Винним себе ...не визнаю і показати нічого не можу.
ДО НЬОГО ПРИЇЗДИЛИ НЕВІДОМІ, з протоколу допиту свідка N. від 8 лютого 1938 р.
Слідчий:
– Що вам відомо про контрреволюційну діяльність Леонтія Степановича Гримальського?
Свідок:
– Я часто відвідував квартиру Гримальських і помічав, що до них приїжджали невідомі мені люди, з них деякі були служителями культу. Окрім них, приїжджали двоє з Москви, один
рекомендувався художником, а другий нібито працівник НКВС. З якою метою вказані особи
відвідували Гримальського, я не знаю, оскільки під час моїх відвідин вони ніяких розмов між
собою не вели, а сам священик, як тільки я приходив, йшов до комірки. Приїжджі жили у
Гримальського не більше доби і виїжджали.
18
З розмов Гримальського я лише раз чув незадоволеність на адресу радянської влади – з приводу
м’ясопостачання. Розмова його зводилася до того, що це незаконно, точних слів я зараз не
пам’ятаю.
Священик, перебуваючи на службі в іншій церкві, влітку часто приїжджав до села Гжель, де до
нього служив його зять Хорьюзов і диякон Воскресенський. Обидва вони зараз арештовані
органами НКВС. Гримальський з ними підтримував тісний зв’язок.
Арештований диякон Воскресенський, служачи в нашій церкві, відкрито компрометував
радянську молодь, називаючи її шпаною. При виконанні релігійних треб виголошував промови, які не стосувалися релігії.
ВОДОСВЯТНИЙ МОЛЕБЕНЬ, з замітки І. Соболєва «Люберецьке благочиння»
У відділенні денного перебування інвалідів м. Литкаріно відслужили водосвятний молебень, після
якого клірик Петропавловського храму м. Литкаріно священик Олександр Іонов мав розмову з
відвідувачами відділення про віру і Церкву, роль православ’я в історії Росії, минулому і
сьогоденні...
Присутніх особливо зацікавило повідомлення про литкарінських новомучеників Гаврила (Гура) і
Леонтія (Гримальського) та про діяльність священика Івана Соболєва, який віддав 25 років свого
життя литкаринській парафії (зокрема, на початку XX ст. він заснував Товариство тверезості і
парафіяльний театр).
ПАЛОМНИЦЬКА ПОЇЗДКА, з кореспонденції В. Петрової «Литкаринські новомученики»
Діти з недільної школи Петропавловської церкви м. Литкаріно здійснили паломницьку поїздку до
церкви Казанської ікони Божої Матері в м. Котельники.
Головною частиною заходу, заради якої і зустрілися вихованці двох недільних шкіл, став сумісний
відкритий урок, присвячений пам’яті новомучеників і сповідувачів російських, котрі трудилися на
території Люберецької благочинності.
У проведенні заняття взяли участь викладачі обох шкіл. Оскільки діти були досить добре
підготовлені, грунтовно вивчивши житія новомучеників (преподобного Гаврила (Гура) і Леонтія
(Гримальського)...урок виявився достатньо пізнавальним.
ШУКАЮ РОДИЧІВ, інтернет-оголошення
Я, Харьюзова Т., правнука Леонтія Стефановича Гримальського. Шукаю усіх свої родичів.
Мій E-mail: disana40@mail.ru
ГРИСЮК Андрій Григорович
Священик. В чернецтві – Анатолій (1903). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
З міщанської родини. Батько, Грисюк Г., – повітовий скарбничий.
Народився 20 серпня 1880 р. в м. Ковель Волинської губернії Російської імперії (нині – районний
центр Волинської області України).
Помер 23 січня 1938 р. в одній з сталінських катівень Республіки Комі СРСР (нині – Республіка
Комі РФ). Похований у вічній мерзлоті.
Закінчив Кременецьке духовне училище, Волинську духовну семінарію (1900), Київську духовну
академію (1904), стажувався в останній (1904-1905), навчався в Константинопольському
археологічному інституті (1905-1906).
Був викладачем Київської (1911-1912), Московської (1912-1913) ректором Казанської (1913-1921) духовної академій.
Єпископ Чистопольський (1913-1914), другий вікарій Казанської єпархії (1914-1922), єпископ
Самарський і Ставропольський (1922-1923), архієпископ Одеський і Херсонський (1928-1936).
Заарештований більшовиками засуджений до року примусових робіт (1921); двічі заарештований
(1923); відправлений на три роки в заслання до Туркменії (1923-1927); заарештований востаннє
(1936) і на п’ять років запроторений до Кілтівського Ухто-Печерського табору Комі АРСР (1937).
Як науковець спеціалізувався з історії сирійського чернецтва до арабської навали.
Друкувався в «Працях Київської духовної академії», «Православному співрозмовникові».
Перу нашого земляка належать наступні доробки: «Професор Амфіан Степанович Лебедєв»,
«Пам’яті професора В. В. Болотова» (обидва – 1910), «Історичний нарис Сирійського чернецтва до
половини 6-го століття», «Професор Костянтин Дмитрович Попов (некролог)» (обидва – 1911), 19
«Святий Флавіан, архієпископ Константинопольський» (1912), «Знаменитий документ»,
«Дельфійський напис і його значення для хронології ап. Павла» (обидва – 1913).
День пам’яті священомученика Анатолія – 10 січня.
Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Лемешевський, В. Ремов, П. Брянських, В. Суханов, П.
Пономарьов, С. Страгородський, В. Парвеков, В. Керенський, П. Тишкевич, І. Веселовський, В.
Несмєлов, М. Виноградов, А. Орлов, М. Машанов, А. Стадницький та ін.
***
ЗАГЛИБЛЕНИЙ В СЕБЕ,
зі спогадів М. Лемешевського
За зовнішністю був малого зросту, плюсклий, сутулуватий, завжди дивився вниз, – справляв
враження людини, заглибленої в себе і зайнятої своїми думками.
МИСЛИТЬ СМІЛИВО, з оцінки діяльності А. Грисюка А. Храповицьким
Ієромонах Анатолій – талановитийі хоча ще дуже молодий, проте широко обізнаний викладач.
Він є господарем не лише в історії подій церковного життя, але й взагалі в богослів’ї, тобто в
Священному Писанні і патрології. Володіючи чудово ...точною і влучною мовою, він встигає
протягом однієї лекції викласти безліч подій, дати декілька сильних характеристик, пояснити суть
найвідвернутішого предмету, наприклад богословських суперечок IV століття.
Дотримуючись строго православного учення, отець Анатолій, проте, мислить сміливо і сліпо не
наслідує ...посібники, а керується ними як вже сталий учений.
НЕПРАВДА НІКОЛИ НЕ МОЖЕ БУТИ ПРАВДОЮ, з проповіді А. Грисюка «Про суд над
світом цим» 6 березня 1909 р.
На Голгофі відбувся суд «світові цьому». Чим, насправді, характеризується життя невіруючого
світу, або «світу цього», як називає його Господь, з чого воно складається, якими початками
керується?
Для зовнішнього і стороннього спостерігача життя світу цього може здатися сповненим блиску і
галасу. Тут постійно прагнуть до всякого роду зовнішніх успіхів і, мабуть, досягають їх. Ось чому
життя цього світу з першого погляду вражає багатством і різноманітністю своїх форм, їх
безперервним множенням і ускладненням. І гордий своїми успіхами світ галасливо мчить уперед, і
його переможні вигуки можуть деколи збентежити просте віруюче серце.
Але який, запитаємо ми, зміст у різноманітних і численних форм життя світу цього і що ховається
насправді за видимим виблискуванням цього життя?
Зміст життя цього світу – найдрібніше і найнікчемніше, негідне людини... Гамір мирського життя
є шум битви, і урочисті вигуки належать лише небагатьом переможцям в ньому. Все життя світу
цього є одна суцільна картина гри пристрастей і самолюбств, інтриг і жадань, скаженої гонитви за
насолодою і задоволеннями. Гордість і чуттєвість, взагалі голе себелюбство і, як зворотний бік
його, страшна ненависть до інших, а деколи і до самого себе – ось що характеризує послідовників
цього світу, і всі блискучі форми життя, які він створює, суть лише жалюгідне дрантя, яке
прикриває прояви вказаних пристрастей. Навіть самі чесноти, на здійснення яких іноді силяться
представники цього світу, є не більш ніж блискучими вадами...
...А де ж, запитаємо ми, велике етичне завдання життя, де розрізнення добра і зла, де віра в Бога?
Всього цього тут немає. Замість етичного завдання ставляться питання простого життєвого
благополуччя, і сама межа між добром і злом знімається і знищується, а замість віри в Бога
встановлюється простий розрахунок і самовпевненість.
...Люди свідомо починають одурювати інших і не можуть бути щирими навіть у відношенні до
себе самих. ...І скільки б не хвалився цей світ своєю мудрістю і своїми знаннями, істина далека від
нього, бо неправда ніколи не може бути правдою.
ТРАГІЗМ НОВІТНЬОЇ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ, з листа А. Грисюка О. Брілліантову
Щодо нас, то ми тепер не стільки вивчаємо стародавню церковну історію, скільки є жертвами
трагізму новітньої російської церковної історії. Службова і неслужбова одіссея поставила нас
далеко від бібліотек і навіть від власних невеликих зібрань книг за фахом.
Дуже цікаво було б дізнатися – який стан науки стародавньої церковної історії в Європі після
війни і які відкриття, капітальні видання і крупні дослідження можна там відзначити.
20
ГРОШЕЙ ВИСТАЧИТЬ ДО КІНЦЯ РОКУ, з листа А. Грисюка М. Глубоковському від 29
лютого 1919 р.
Сумна доля Академії Петрограду порушує в нас всіх відчуття глибокої скорботи про старшу
сестру нашої Академії і важке передчуття про долю її самої. Але поки що, слава Богу, бібліотека в
наших руках і узята під свій захист Архівною Комісією.
Половина наявних студентів (осіб 20) і Ваш покірний слуга, а рівно і канцелярія, розташовуються
в академічному будинку. У головній будівлі – заразливий госпіталь, тому довелося відмовитися
навіть від академічної церкви і перейти в парафіяльну. Третина корпорації знаходиться по той бік
фронту, а троє в Москві. ... Грошей, мабуть, вистачить до кінця поточного року.
Щиро бажаю Вам стерпних умов існування в Петрограді і можливих успіхів в науковій сфері.
З глибоким шануванням
Єпископ Анатолій.
ВЖИТИ НЕГАЙНИХ ЗАХОДІВ, з депеші ВЧК казанським колегам від 1 квітня 1921 р.
Абсолютно таємно
З листування єпископа Анатолія з ім’я патріархом Тихоном убачається, що в Казані до цих пір
існує Духовна Академія, яка керується ідейним і службовим директивам Патріарха і яка існує за
рахунок якихось «місцевих єпархіальних коштів»... Не торкаючись питань про нелегальність
джерел існування Академії, ми вважаємо, що наявність в Казані подібного вогнища мракобісся, керованого духовно-адміністративним центром, в даний час з загальнополітичних міркувань
небажана.
Просимо Вас вжити заходів до припинення подальшої діяльності вказаної установи. Про Ваші дії
поінформуйте нас.
ЗАСЛАТИ НА СОЛОВКИ, з акту комісії ВЧК від 24 квітня 1921 р.
Розслідуванням... встановлено наступне.
Казанська Духовна Академія, очолювана ректором єпископом Анатолієм (Грисюком), не була
свого часу ліквідована ...Наркомосвіти, і цю обставину ректор тлумачив як право на подальше
існування Духовної Академії на колишніх засадах, ніби-то в порядку ліквідаційному. ...Академія
до цього моменту зберегла колишню назву, склад професорів і навіть мала офіційний штамп і
радянську печатку.
...З відібраних у секретаря Суханова журналів ради Академії видно, що збори ради за період з
серпня 1920 року по квітень 1921 року скликалися 7 разів і на цих зборах обговорювалися питання
про призначення професорів, про відпустки і звільнення їх, про прийом і відрахування студентів, про порядок і систему занять, про грошові надходження тощо.
...Якщо склад професорів встановлений точно, то відносно складу студентів цього зробити... не
вдалося: списки не були знайдені, а ректор, його помічник, секретар і всі професори заявили, що
списків студентів не вели...
Лекції читалися вдома у професорів, оскільки будівля ще1918 року була, згідно з декретом, відібрана в Академії; збори ради скликалися в квартирі ректора.
...Зважаючи на все вищевикладене, засноване на агентурних відомостях і на свідченнях самих
обвинувачених, з чого ясно, що, не зважаючи на всі обмовки, все-таки існування Академії було
нелегальним, що й визнано більшістю опитаних, ...вважаю: єпископа Анатолія (Грисюка) ...за не
виконання розпоряджень Радянської влади, за порушення суспільного спокою і за відповідне
налаштування мас вислати з меж Татреспубліки на Соловецькі острови строком на 5 років.
Уповноважений 11-го відділення Татчека Клаптиков
Зав. ліквід. відділом Борисенко.
ГІРШЕ ЗА ТАТАРСЬКЕ НАШЕСТЯ, відповідь А. Грисюка слідчому на допиті
Антирадянської агітації я не вів. Проте пригадую випадок, коли я в розмові з моїм секретарем... у
зв’язку із закриттям церков в єпархії... висловився, що це не має порівняння у вітчизняній
церковній історії.
До того ж, я сказав, що за часів татарського нашестя якщо руйнувалися церкви, то руйнувалися й
міста, тепер же міста розвиваються, прикрашаються, а церкви закриваються і деякі руйнуються.
Потім був випадок, коли, підводячи підсумки закриття церков, зокрема, в Молдавії, я. зробив
зауваження, що це розгром церковної організації.
21
ЗВИНУВАЧЕННЯ НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ ДІЙСНОСТІ, з заяви А. Грисюка начальнику 8-го
відділення НКВС України Іванову від 8 жовтня 1936 р.
Висловлювання мої з приватних бесід з однією особою, узяті поза контекстом чи зв’язком, за
відомого освітлення можуть тлумачитися як прояв антирадянського настрою і у вустах
легковажної людини можуть ...бути використані в цьому недоброму сенсі, хоча в моїх власних
вустах вони, ці висловлювання, були лише плодом мого глибокого подиву фактом різкого і в
деяких ...суцільного, майже на 100 %, закриття церков...
Зізнання ж свідків, наведені на доказ моєї антирадянської агітації, або вирвані із контексту, або
спотворені, або просто не відповідають дійсності.
В офіційних своїх виступах за родом своєї служби, в стосунках з церковними громадами і їх
представниками і з посадовими радянськими представниками я залишався, смію думати, завжди в
межах строгої лояльності і коректності.
ВІДВЕРТЕ ЗНУЩАННЯ, з книги М. Доненка «Спадкоємці Царства»
Про нього невпинно турбувалася сестра Раїса Григорівна Громадська. 11 липня 1937 року вона
написала листа в ГУТ НКВД:
«Мій брат, 57 років, заарештований 8 серпня 1936 року, що перебуває в Кілтовській
сільгоспколонії (АРСР Комі), давно вже хворий на виразку шлунку, міокардит, затяжний бронхіт.
В даний час, окрім цих хронічних захворювань, він захворів крупозним запаленням легенів.
...Прошу дозволити мені супроводжувати мою сестру в Кілтово, а також дозволити і мені
побачення з братом».
Дозволу не надали.
В кінці 1937 року владика Анатолій майже втратив зір. Відчуваючи наближення кінця, він
попросив допустити на передсмертне побачення сестру. 8 вересня 1937 року начальник
Ухтпечтабору Чорномський дозволив тригодинне побачення. Проте вже 10 вересня відмовив. Це
було схоже на знущання.
Побачення так і не відбулося...
ДЕЙНЕКА Михайло Хомич
Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (2000).
З міщанської родини. Батько, Дейнека Х. – чоботар.
Народився 7 листопада 1894 р. в с. Борзна Чернігівської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Чернігівської області України).
Розстріляний більшовиками 1 червня 1938 р. в м. Благовєщенськ СРСР (нині – Амурська область
РФ). Точне місце поховання – не відоме.
Закінчив курси дяків.
Був дяком (1917-1921), дияконом (1921-1924), священиком (1924-1935) низки храмів Харківської
та Білгородської єпархій.
Уперше заарештований у т.зв. «Справі єпископа Антонія (Панкєєва)» (1935). Засуджений до 3
років концтаборів. Покарання відбув у Середньо-Бєльському табірному пункті Далекосхідного
краю СРСР (1935-1938).
Удруге заарештований у т.зв. «Справі архієпископа Онуфрія (Гагалюка)» (1938). Трійкою НКВС
по Хабаровському краю засуджений до вищої міри покарання (1938). Вирок виконано.
Дні пам’яті – 19 травня (1 червня).
Серед друзів та близьких знайомих Д. – О. Гагалюк, І. Красновський, М. Вільгельмський В.
Іванов, О. Саульський, М. Богданов, П. Попов, М. Кулаков, П. Брянцев, О. Єрошов, В. Каракулін
та ін.
***
ПОМИЛКОВА ВИГАДКА, з протоколів допитів М. Дейнеки в 1935 р.
Слідчий:
– Скажіть, ви збирали гроші під виглядом пожертвувань?
Дейнека М.:
– Так, збирав. Збирання проводився особливою тарілкою під час служби.
Слідчий:
– Ви знали, для якої мети здійснюються ці збирання?
Дейнека М.:
22
– Із слів єпископа Антонія і благочинного Вільгельмського я знав, що ці пожертвування йдуть на
патріархію.
...Слідчий:
– Скажіть, чи підтверджуєте ви свої раніше дані свідчення?
Дейнека М.:
– Всі свої свідчення, дані раніше, підтверджую повністю. Одночасно додаю, що свідчення свідка...
про те, що нібито я в своїх проповідях закликав віруючих відвідувати храми і не ходити на роботу, вважаю помилковою вигадкою. На цю тему.... я ніколи не говорив, і це можуть підтвердити всі
віруючі.
ДОЛГАНОВ Георгій Єфремович
Священик. В чернецтві – Гермоген (1890). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (1999). Перший священик, вихідець з України, про якого народ склав пісню.
З родини священика.
Народився 25 квітня (7 травня) 1858 р. в Ананьївському повіті Херсонської губернії Російської
імперії (нині – районний центр Херсонської області України).
Скинутий більшовиками 16 (29) червня 1918 р. з борту пароплава «Ока» в сибірську р. Тура.
Похований в Софійському Успенському соборі Тобольського кремля (нині – місто Тюменської
області РФ).
Навчався в єпархіальній духовній школі, Ананьївській класичній гімназії, закінчив юридичний і
математичний факультети Новоросійського університету (1889), Санкт-Петербурзьку духовну
академію (1893).
Був інспектором (1893-1898), ректором (1898-1901) Тифліської духовної семінарії, єпископом
Вольським, вікарієм Саратовської єпархії (1901-1903), єпископом Саратовським (1903-1917), єпископом Тобольським і Сибірським (1917-1918), редагував «Духовний вісник Грузинського
екзархату».
Д. – почесний член «Союзу руського народу» (1906).
Друкувався в газеті «Братський аркуш», журналах «Тобольські єпархіальні відомості», «Діяння
Святого Собору Православної Російської Церкви».
Перу Д. належать наступні доробки: «Начерк діяльності єпархіального місіонерського духовно-
просвітницького братства в м. Тифліс» (1900), «Промова єпископа Саратовського Гермогена на
відкритті Православного Всеросійського братського союзу руського народу» (1907), «Боротьба за
істину нашої духовної школи» (1908), «Інтелігентське язичництво нашого часу і заходи боротьби з
ним» (1910), «Обурливе засудження дозволеного блюзнірства» (1911), «Від світла істинного в
темряву непроглядну (1916).
Наш земляк із-за свого непоступливого характеру не раз мав проблеми з владою. Приміром, саратовський губернатор затримав вихід декількох номерів газети, якою опікувався єпископ
(1903).
Широкого суспільного розголосу набула й історія з Григорієм Распутіним. Спочатку Д. разом з
ієромонахом Ілідором, звинувативши в розпусті й шахрайстві, спонукали фаворита імператриці до
того, аби він якнайшвидше залишив столицю. Не отримавши бажаного результату, як свідчать
деякі джерела, святі отці намагалися Г. Распутіна позбавити чоловічої гідності.
У свою чергу, наш земляк звернувся до членів Св. Синоду, шукаючи у них підтримки.
Наразившись на нерозуміння архієреїв, написав листа царю.
У той же час він вступив у відкритий конфлікт з обер-прокурором В. Саблером. Вбачаючи в його
діях «відверте потурання й особисту поблажливість до ворогів православної церкви», Д. телеграму
государю. Результат – позбавлення членства в Св. Синоді (1912).
У відповідь Д. відмовився їхати до Саратова і став писати про несправедливість, яка звершилася, в газети. Сміливця запроторили спочатку до Жировицького монастиря Гродненської єпархії (1912-1915), а потім – до Миколо-Угрешського монастиря Московської єпархії (1915-1917). Між іншим, у першому вже в хрущовські часи відбував покарання інший Гермоген – архієпископ Калузький і
Боровський.
Ще більше не склалося з більшовиками. Незважаючи на заборону, Д. організував хресний хід
(1918), під час якого на кожному перехресті благословляв заарештовану царську сім’ю. Реакція не
забарилася – священика миттєво взяли під варту і відправили з Тобольська в Тюмень, а звідти – в
Катеринбург. Делегація віруючих звернулася з клопотанням про звільнення єпископа під заставу в
100000 рублів, однак була взята під охорону і зникла.
23
Через півтора місяця Д. перевезли під конвоєм в Тюмень, де посадили на пароплав, який мав
відправлятися на Тобольськ. Проте на той час його вже зайняли війська білих. І священика, не
довго думаючи, поблизу с. Покровське з каменем на шиї скинули у воду. Така ж доля спіткала
інших страждальців.
Тіла частини страчених, серед яких виявився і Д., винесло на берег. Селяни закопали його в
огорожі місцевої церкви, а в серпні – уже білі – перенесли мощі до Софійського Успенського
собору Тобольського Кремля. За чутками, повернувшись до влади, більшовики залили місце
поховання цементом.
Під час ремонту храму (1995) виявили десять поховань, одне з яких, що й підтвердили численні
експертизи, належало Д.
Не дивно, що нашого земляка зарахували до лику святих Російської православної церкви (1999).
Серед друзів та близьких знайомих Д. – С. Татищев, Н. Бровкович, Г. Распутін, А. Вадковський, С.
Чічагов, І. Труфанов та ін.
***
НЕХАЙ ІВАН КРОНШТАДТСЬКИЙ ПОМОЛИТЬСЯ ЗА ТВОЮ МАТІНКУ
, з листа Є.
Долганова синові від 4 листопада 1889 р.
Я прошу тебе, в Кронштадті є протоієрей Іван Кронштадтський, попроси його гарненько, щоб він
помолився за хвору твою матінку...
Він завдяки благодаті Божій, даній йому милістю Божою, чудодіє. Завжди завдяки його молитвам
болящі зцілюються. Піди до нього сам і розкажи про хворобу твоєї матері.
Будь ласка, послухай мене – зроби так, як я тобі раджу і прошу.
ВОЗНЕСІТЬ ХВАЛУ ГОСПОДОВІ ЗА ЗГОДУ ЧЛЕНІВ СИНОДУ, телеграма Г. Долганова
протоієрею Івану Кронштадтському
Заради Бога, помоліться, дорогий о. Іван, аби всім нам, присутнім у Синоді, досягти повної
братерської згоди щодо направлення Государю Імператорові телеграми, яка може доставити йому
щиру духовну розраду, втіху, підмогу.
Січень 1905 р.
Я НЕ ЦІЛУЮ ТУМАННЕ ОБЛИЧЧЯ РЕВОЛЮЦІЇ, з статті Г. Долганова в «Тобольських
єпархіальних відомостях» за 1 серпня 1917 р.
Я не благословляю перевороту, що стався, не святкую уявного «Великодня» (а точніше, мученицької Голгофи) нашої багатостраждальної Росії і змученого душею духівництва та народу, не цілую мрячне і «бурхливе» обличчя «революції», в дружбу і єднання з нею не вступаю, тому
що точно ще не знаю, що вона є сьогодні і що вона дасть нашій батьківщині, особливо церкві
Божій, завтра.
…А сформовану чи «народжену» в бурі революції» владу Тимчасового уряду вважаю цілковито
природною і необхідною – для припинення і попередження божевільної і згубної анархії –
визнавати і на цю владу й уряд молитися, аби вони слугували одному тільки благу батьківщини і
церкви.
…Коли держава прагне бути довговічною, благополучною, вільною, вона повинна поставити собі
в непорушний закон збереження православної церкви, її повну свободу і самоврядування.
ТВОЯ ЧЕРГА РЯТУВАТИ РОСІЮ, з листа імператриці Марії Федорівни Г. Долганову
Владико! Ти маєш ім’я святого Гермогена, що боровся за Русь; це – знамення. Тепер настала твоя
черга рятувати Батьківщину; тебе знає вся Росія – закликай, громи, викривай!!!
Хай прославиться ім’я твоє в порятунку багатостраждальної Росії!
ВИКЛЮЧИВ З СЕМІНАРІЇ СТАЛІНА, з повідомлення Інтерфаксу «Церковна і суспільно-
політична діяльність епископа Гермогена»
Єпископ-священномученик Гермоген (Долганов), який при перебуванні інспектором тифліської
семінарії виключив з неї Йосипа Джугашвілі, майбутнього Сталіна, мав схильність до
авторитаризму, вважає історик Олександр Мраморнов, автор першої масштабної біографії
владики.
24
На підставі багатого фактичного матеріалу він виявив деякі риси вдачі єпископа Гермогена, зокрема його схильність до диктаторства, антиформалізм, прагнення до ревного виконання
покладених на нього обов’язків. У книзі А. Мраморнова «Церковна і суспільно-політична
діяльність епископа Гермогена (Долганова, 1858-1918)» владика представлений як активний
борець з революцією в Саратові; при цьому автор спростовує міф радянської історіографії про те, що той був ініціатором єврейських погромів у місті.
У дослідженні розглядаються не лише основні віхи незвичайної біографії єпископа Гермогена, а й
серйозні проблеми церковно-державних відносин і життя російського суспільства епохи заходу
імперії.
ДОЛЯ БУЛА ВИРІШЕНА, з розвідки О. Чернишова «Озирнись в задумі»
Серед тих, хто не прийняв революційні новації, був єпископ Тобольский і Сибірський Гермоген
(Г. Долганов). Владика прийняв на свої плечі клопіт з полегшення долі засланих до Тобольська
членів Царської сім’ї, за що став об’єктом нападок раддепівців.
Спочатку йому намагалися вказувати, як треба розуміти і запроваджувати в життя канонічні
настанови Церкви; потім угледіли в його проповідях загрозу на адресу червоногвардійців, які
увірвалися вночі в його покої і влаштували там погром, нарешті, звинуватили в непокорі новій
владі.
Доля його була визначена завдяки зусиллям першого голови Тобольського виконкому П. Д.
Хохрякова, який наполіг на обшукові в його покоях, арешті і приведенні у виконання особистого
розпорядження про ліквідацію Владики як класового ворога.
МОЯ ПОЛІТИКА – ВІРА, з веб-порталу Української Православної Церкви
Глибоко релігійний з дитячих років, Георгій рано відчув ваблення до подвижницького життя, проте рішучий крок йому допоміг зробити архієпископ Херсонський Никанор (Бровкович).
Ставши правлячим архієреєм, він відразу заявив свою програму: «Трудитися, трудитися і
трудитися на благо пастви, в союзі миру та любові». Владика своїм власним прикладом, а також
частими бесідами з єпархіальним духівництвом закликав духівництво до ревного, неспішного і
суворо-статутного здійснення церковного богослужіння, знаючи, що воно саме по собі є тією
благодатною силою, яка утримує народ в лоні Церкви і привертає відпалих і невіруючих. Його
служби завжди супроводжувалися повчаннями і справляли величезне враження.
Незадовго до своєї мученицької кончини єпископ, вже знаючи, що йому уготовані страждання, говорив: «Щоб не говорили і не робили проти мене – Бог їм суддя: я їм простив і зараз прощаю.
Ще раз заявляю, що моя святительська діяльність чужа усякій політиці. Моя політика – віра у
спасіння душ віруючих. Моя платформа – молитва. З цього шляху я не зійду і за це, мабуть, я
позбавлений можливості в цю ніч спокійно ночувати у своєму будинку». Цієї ночі єпископ був
арештований і незабаром своєю мученицькою кончиною засвідчив вірність Христу.
ЗА СВОБОДУ – З КАМЕНЕМ НА ШИЇ У ВОДУ, народна тобольська пісня
Полно над рекою бушевать!
Не шумите, не будите!
Он пришел к нам отдыхать.
Наш страдалец, страстотерпец,
Наш святитель Гермоген.
В век кровавый и лукавый
Лишь в могиле нет измен…
Плавно льется, вдаль несется
Над Тобольском грустный звон
С крестным ходом все народом
Страстотерпца встретил он.
Плач и пенье и моленье
В гимн торжественный слились.
За терпенье и мученье
Ему в землю поклонись.
Все дивитесь и учитесь
Как он родину любил.
Как молился и трудился,
25
Веру свято сохранил...
В черной ночи ясны очи
Наш отец закрыл навек.
С камнем в воду за свободу
Его сбросил человек.
ДЯКОВ Костянтин Григорович
Священик. В чернецтві – Костянтин (1924). Зарахований Російською Православною Церквою до
лику місцешанованих святих Слобідського краю (1993).
З родини священика.
Народився 19 травня 1864 р. в с. Стара Водолага Валківського повіту Харківської губернії
Російської імперії (нині – Нововодолазький район Харківської області України).
Помер під час допиту 10 листопада 1937 р. в кабінеті №164 київської Лук’янівської в’язниці.
Похований на Лук’янівському цвинтарі.
Закінчив Харківську духовну семінарію (1891).
Був ієреєм Чугуївської соборної церкви (1891-1897), Харківської Христоріздвяної церкви (1897-1924), єпископом Сумським (1924-1927), архієпископом Харківським і Охтирським (1927-1932), митрополитом Екзархом України (1932-1934), митрополитом Київським і Галицьким (1934-1937).
Уперше зазнав арешту за «за боротьбу з оновленцями в місті Харкові» (1923). У в’язниці просидів
два місяці.
Удруге заарештували без висунення звинувачень (1926). У буцегарні пробув три тижні.
Утретє заарештували як «активного члена антирадянської фашистської контрреволюційної
організації церковників-тихонівців» (1937).
День пам’яті – 19 травня (1 червня).
Серед друзів та близьких знайомих Д. – Ф. Лінчевський, В. Кедреновський, О. Цибульський, О.
Глаголєв, М. Єдлінський та ін.
***
ВАЖКИЙ ШЛЯХ ХРЕСТОНОСІННЯ,
зі звернення К. Дякова до парафіян
Мене бентежила думка, з одного боку, про необхідність залишення і гіркоти майбутньої розлуки з
Харківською паствою, де понад сорок років проходив я своє служіння Церкві Христовій, а з
іншого – побоювання, чи зможу я в даний час понести тягар святительства на новому місці
служіння, настільки відповідальному...
...Цілком віддаючи себе волі Божій і з любов’ю споглядаючи подумки на численний сонм тих моїх
попередників, чудові образи яких донині опромінюють важкий шлях хрестоносіння, я прийняв
рішучість у міру своїх сил наслідувати їхні благочестиві труди з облаштування Церкви і духовного
життя возлюбленої пастви київської.
ЛІКВІДУВАТИ ДУХІВНИЦТВО, зі звіту «Бесіда Й. Сталіна з першою американською
робітничою делегацією» в газеті «Правда» від 15 вересня 1937 р.
Партія не може бути нейтральною стосовно носіїв релігійних забобонів, стосовно реакційного
духівництва, котре отруює свідомість трудящих мас. Чи придушили ми реакційне духівництво?
Так, придушили.
Біда лише в тому, що воно не повністю ще ліквідоване. Антирелігійна пропаганда є тим засобом, який має довести до кінця справу ліквідації реакційного духівництва.
СЛІДЧІ РОЗПИСУВАЛИСЯ ЗА ОБВИНУВАЧУВАНИХ, з статті О. Слєпиніна «Митрополит
Костянтин: «Я прийняв рішучість»
Проаналізувавши результати січневого перепису 37-го (у країні 75% віруючих!), більшовики
заклали теоретичний фундамент для «виправлень» у справі перековування відсталої свідомості.
Аналітична «Записка» Маленкова починається так: «Відомо, що останнім часом серйозно
пожвавилася ворожа діяльність церковників». І відразу було розроблено практичне керівництво
(Оперативний наказ № 00447 від 30 липня) для проведення масових репресій, відповідно до якого
в семи існуючих областях УРСР (без урахування Молдавської АРСР) розстрілу, при проведенні
слідства в прискореному порядку, підлягали 7800 осіб, у Білоруській РСР – 2000, у краях і
областях РРФСР (без урахування національних АРСР) – 42500. Тобто на територіях традиційно
православних знищенню підлягали 53,3 тис. осіб. Крім того, у таборах НКВС за цим же наказом
26
стратили 10 тисяч; у решті республік СРСР – іще 15550 людей. Близько 175 тисяч (друга
категорія) – відправлено в табори на вісім-десять років.
...Про те, як цинічно підробляли підписи, ми дізнаємося з пояснення державної комісії в іншій
слідчій справі, що зберігається в обласному архіві: «...під час дослідження підписів виявлено сліди
копіювального паперу, із допомогою якого їх було переведено і потім обведено чорнилом...
Перекопійовано підписи шляхом нанесення їх з анкет на протоколи підроблених допитів». У
деяких справах слідчий без зайвої «скромності» розписувався за обвинувачуваного власноручно, не завдаючи собі клопоту тим, щоб змінювати почерк. Поправку на це й подібні випадки
«липування» (їхній термін) необхідно робити й при оцінці зізнань обвинувачених у тогочасних
справах.
ФАБРИКУВАЛИ «ЗАЧІПКИ», з розповіді Е. Ладиженської
Коли почали шукати «підходи» до святителя, одного за одним заарештовували тих, хто особисто
був із ним знайомий. ...Для деморалізації владики 19 вересня 1937 р. заарештували і його доньку
Мелітіну (він був з овдовілих протоієреїв).
Сам митрополит Костянтин залишався на волі до 29 жовтня. Аби показати, що патріарший екзарх
мав злочинну «розгорнуту мережу», у районі ім. Петровського заарештували о. Василя
Кедреновського. Із митрополитом городищенський священик зустрічався лише один раз. Але й
тієї зустрічі 1935-го було достатньо, щоб порушити справу про «мережу», це була зачіпка.
ДАЙТЕ МИРНО ЗАКІНЧИТИ ЖИТТЯ, з листа К. Дякова до слідчого Гольдфарба
У зв’язку з переведенням столиці з Харкова до Києва я прибув до місця свого нового служіння 29
березня 1935 року. На Київщині було 170 парафій, з них 70 функціонувало і 100 узяті під
заготзерно. Серйозна хвороба припинила мою діяльність майже на 3 місяці.
Нині кількість парафій на Київщині скоротилося до мінімуму: всього 16.... Я прошу Радянську
Владу дати можливість мені – 73-річому старому, який страждає вельми багатьма і тяжкими
фізичними хворобами, мирно і тихо закінчити своє життя.
ПОМЕР ПІД ЧАС ДОПИТУ, з рапорту помічника начальника 4 відділення УДБ молодшого
лейтенанта Перцова
9.11.37 на 22 години мною був викликаний на допит в к. 164 заарештований Дяков. Дякова
доставили близько 24 години. Після прибуття на допит Дяков попрохав дати йому води, вказавши, що він погано себе почуває і просив дати йому відпочити 5-10 хвилин. Ще через 2-3 хвилини
Дяков зблід і впав із стільця на підлогу.
Я подзвонив оперуповноваженому 4 відділення УДБ Гольдфарбу, який зайшов до мене в кімнату і
викликав телефоном лікаря з санвідділення. Хвилин через 10-15 після виклику черговий лікар
Мороз прибув.
Не зважаючи на те, що була вжита низка заходів до повернення Дякова до свідомості (уколи, а
потім штучне дихання) підслідний помер. Як видно з акту лікаря Мороза, причиною смерті Дякова
став артеріосклероз судин.
За свідченнями арештованих архієпископів Лінчевського, Делієва і ченця Промльова, Дяков є
керівником антирадянської фашистської організації церковників (тихонівців), широко
розгалуженої Україною, давав вказівки єпископам про підготовку кадрів для озброєного
повстання у разі війни з Німеччиною, створенні фашистських груп на периферії і проведенні
антирадянської роботи у зв’язку з переписом населення і підготовкою до виборів в Ради. Дяков
підтримує зв’язок з німецьким консульством.
Зять Дякова, військовослужбовець штабу КВО, у вересні 1937 року засуджений Військовою
Колегією до розстрілу як активний учасник військово-троцькістської змови і німецький шпигун.
САМОВИЗНАННЯ НЕ ВІДБУЛОСЯ, з статті «Митрополит Костянтин» на інтернет-сайті
pstbi.ru
Гортаючи сторінки слідчої справи, неважко здогадатися, що застосовувалося насильство. Рівний
почерк періодично стає плутаним і нерозбірливим.
Справа велася настільки недбало, що слідчий в захваті від свого «успіху» не помітив, що
митрополит Костянтин ні під однією своєю відповіддю не поставив підпису.
Самовизнання митрополита не сталося.
27
...Викинули в яр з іншими жертвами. Один з віруючих візників, який знав Владику Костянтина, знайшов його труп, обкутав шинеллю і забрав з яру. Потім знайшов архієрейський одяг, одягнув в
нього священномученика і поховав.
МОРДУВАЛИ... ЗАКОННО, з статті С. Речинського «Церква в години випробувань»
Через два роки слідчого (Дяков – авт.) виключили з партії і звільнили з НКВС за надмірне
«використання заходів фізичної дії» по відношенню до підслідних, внаслідок чого багато які з них
не дожили до суду. Проте слідчого не засудили, оскільки «заходи фізичного впливу він допускав з
санкції керівництва НКВС УРСР».
Слідчий жив в Києві, на вулиці Червоноармійській і помер в 1954 році.
ВИМАГАЄМО ПОВЕРНЕННЯ ВИЛУЧЕНИХ ЦІННОСТЕЙ, з листа Філарета до СБУ
України в 1993 р.
29 жовтня 1937 року, під час арешту Патріаршого Екзарха, митрополита Костянтина Дякова, у
нього були вилучені вироби з срібла і золота загальною вагою бл. 18 кг. Згідно акту, серед цих
цінностей були: чоловічий золотий годинник, другий чоловічий золотий годинник, третій
чоловічий золотий годинник, кулон з хризолітами, панагії з ланцюжками також – тобто його
особисті речі.
Окремим 19-м пунктом в акті передавання і оцінки цих цінностей, які надійшли з 2-го відділу
НКВС в його ж комісії фінансового відділу НКВС, записано церковне срібло з емаллю і
коштовним камінням.
Це церковне майно, яке належало Церкві і перейшло до Патріаршого Екзарха унаслідок закриття
храмів, було абсолютно окремою групою вилученого і було описано окремо і сумарно – всього 87
речей вагою 15081 г.
УПЦ-КП як правонаступниця Українського Екзархату РПЦ вимагає повернення або
відшкодування вилучених органами НКВС цінностей, які, у відповідності до ухвали від 7 червня
1938 р., були конфісковані і здані в дохід держави.
З повагою
Митрополит Філарет,
заступник Патріарха Київського і всієї України.
ЖЕВАХОВ Володимир Давидович
Священик. В чернецтві – Іоасаф (1924). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2002).
З дворянської родини. Батько, Жевахов Д., – поміщик; брат, Жевахов М., – останній товариш обер-
прокурора Св. Синоду.
Народився 24 грудня 1874 р. в с. Линовиця Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської
імперії (нині – Прилуцький район Чернігівської області України).
Розстріляний більшовиками 4 грудня 1937 р. в м. Курськ СРСР. Місце поховання – не відоме.
Закінчив 2-у Київську гімназію, колегію Павла Галагана, юридичний факультет Київського
університету св. Володимира (1899).
Був чиновником Київської судової палати (1900-1902), мировим суддею Пирятинського, а пізніше
– Київського повітів (1902-1914), чиновником для особливих доручень при київському
губернаторі, київському, подільському, волинському генерал-губернаторі (1914-1917), чиновником при МВС за гетьмана Скоропадського (1918), науковим співробітником Української
академії наук (1921-1923), єпископом Дмитрівським, вікарієм Курської єпархії (1926), єпископом
П’ятигорським (1932), єпископом Могилівським (1934-1936), єпископом Мінським (1936).
Дійсний член Православного Місіонерського товариства (1908).
Дійсний член Київського благодійного товариства (1909).
Почесний член Курського Знаменсько-Богородицького Місіонерсько-просвітницького братерства
(1912).
Фундатор Православного Камчатського братства.
Член Російських Зборів.
Кавалер Хреста 2-го ступеня Православного Камчатського братства (1911).
Власним коштом організував дослідження та відкриття для широкої публіки печер давньоруського
Звіринецького монастиря, а також будівництво там нового храму.
28
Перу нашого земляка належать наступні книги «Молитва Святителя Іоасафа, Білгородського і
всієї Росії Чудотворця (1705-1754). (Досвід короткого коментарю») (1912),»Родовідний розпис
роду князів Жевахових. (Російська гілка)» (1914), «Бог у порядку буття свого».
Уперше заарештований за те, що не пролетар і відсидів у київській Лук’янівській в’язниці сім
місяців (1924).
Удруге заарештований за «за зберігання агітаційної літератури контрреволюційного змісту»
(1926). Засуджений до позбавлення волі. Покарання відбував в Соловецькому таборі особливого
призначення (1926-1929).
Утретє заарештований як «ворог трудового народу» і відправлений в заслання до Наримського
округу Східносибірського краю (1929-1932).
Учетверте заарештований за «церковну діяльність» і заслали до м. Боровичі, де він пробув півроку
(1936).
Уп’яте заарештований як «керівник троцькістсько-зінов’євської контрреволюційної фашистської
організації церковників, яка збиралася підірвати урядовий потяг», (1937). «Трійкою» НКВС по
Курській області засуджений до розстрілу. Вирок виконано в день оголошення міри покарання.
Посмертно реабілітований прокуратурою Білгородської області (1990).
У м. Київ на Звірінецьких печерах зводиться церква на честь Різдва Божої Матері з нижньою
прибудовою на честь свят. Іоасафа Білгородського і сщмч. Іоасафа (Жевахова).
День пам’яті – 21 листопада (4 грудня).
Серед друзів та близьких знайомих Ж. – С. Нілус, С. Страгородський, П. Армашевський, А.
Ертель, І. Конотопський, Н. Анісімович, Я. Кротов, Ф. Городецький, Л. Войно-Ясенецький, М.
Кармазінов, Г. Печерський, В. Коротенко та ін.
***
ЖИТТЯ ВИРІШИВ ПРИСВЯТИТИ БОГОВІ, з листа В. Жевахова патріархові Тихонові в 1924
р.
Ваше Святійшество, Дорогий і Святійший Владико! Наступив час і мені послужити Господу для
порятунку душі своєї. Після пережитої в поточному році Голгофи, що виразилася в
напіводнорічній в’язничній відсидці, я відчув всю необхідність воскресіння до нового життя і
безповоротно вирішив, абсолютно пішовши з світу, залишок днів своїх присвятити Богові.
Заради цього прошу Ваше Святійшество благословення на чернецтво, постриження в яке, я бажав
би прийняти в заснованому за найближчої моєї участі Звірінецького скиту. Просячи святих
молитов і благословення, залишаюся Вашого Святійшества покірним слугою і послушником.
Князь В. Жевахов.
ЗАСЛУЖЕНА КАРА, зі спогадів Я. Кротова
Не було брехнею те, що єпископ (Жевахов В. – авт.) назвав убивство Кірова «заслуженою карою»
за розстріли, які проводилися за наказом Кірова.
НЕПОРОЗУМІННЯ АБО НАКЛЕП, з листа членів парафіяльної ради віруючих Курського
Казанського собору начальникові обласного Державного політичного управління в 1926 р.
Громада позбавлена можливості бачити благоліпні служіння єпископа (Жевахова В. – авт.) і
слухати його добрий заклик до світу, любові і згоди.
Владика позбавлений свободи через непорозуміння чи наклеп... Просимо звільнити його, як члена
нашої громади під наше поручництво.
РІДНЯ ДАНИЛА АПОСТОЛА, з статті А. Павлушенка «Життєпис святителя Іоасафа, єпископа
Могилівського (князя Жевахова)»
Жевахови – давній рід, який виділився від старовинного грузинського княжого роду
Джавахашвілі. У 1738 р. князь Шио (Семен) вийшов із Грузії з власним військом у свиті
грузинського царя Вахтанга, прийняв підданство Росії і вступив на російську службу. На території
України в Полтавській губернії в м. Беліки отримав маєток. Він і започаткував російську гілку
роду, який став іменуватись Жевахови.
Його син Спиридон Семенович після виходу у відставку в чині майора служив у земському суді
Чернігівського намісництва, потім – предводителем дворянства Прилуцького повіту. Був
одружений на онуці Данила Апостола.
29
...Князь Давид Дмитрович, колезький радник, мешкав у своєму маєтку Линовиця Пирятинського
повіту на Полтавщині і служив по виборах дворянства. 24 грудня 1874 р. у нього народились два
сини Володимир і Микола, котрі залишили помітний слід в історії ХХ ст.
ВІРУЮЧИЙ МЕЦЕНАТ, з статті А. Павлушенка «Життєпис святителя Іоасафа, єпископа
Могилівського (князя Жевахова)»
Благодійність та допомога монастирям привела князя Володимира Жевахова в 1911 році на свято
Казанської ікони Божої Матері до Свято-Троїцького Храму Іонинського чоловічого монастиря в
нововідкритий печерний Звіринецький монастир.
Почуте в цей день назавжди змінює життя Володимира Жевахова. Щиро, усією душею, він
полюбив звіринецькі печери і докладає величезних зусиль, аби допомогти відродити на місці
печер чернече життя. Але, як водиться, всяка добра справа не обходиться без проблем та ексцесів.
Користуючись своїм впливом та зв’язками, князь Жевахов розпочав переговори про оренду землі
яка була у власності кріпосного інженерного управління. «Було укладено договір на оренду
потрібної земельної ділянки тривалістю на шість років. Отримавши благословення на цю добру
справу у митрополита Київського Флавіана, він розпочав розкопки.
Через невеликий проміжок часу киянам і всьому християнському світові було відкрито давно
забуті Звіринецькі печери та відновлено монастир на честь Архистратига Михайла. При печерах
був утворений Звіринецький скит, настоятелем якого був поставлений ігумен Валентин.
1912 році Володимир Жевахов організовує фонд за допомогою якого він збирає кошти на
будівництво Надпечерного храму. 1 грудня 1913 року відбулось освячення церкви в ім’я Різдва
Богородиці, а 29 серпня 1914 року був освячений «вівтар» в честь улюбленого князем Святителя
Іоасафа Білгородського. Старостою церкви стає Володимир Жевахов.
За заслуги перед церквою та державою київській генерал-губернатор двічі висував кандидатуру
князя Володимира Жевахова на здобуття нагороди камер-юнкера. Але на жаль здобути титул так і
не відбулось з невідомих причин.
ВРЯТУВАВ ВИДАТНОГО ПИСЬМЕННИКА, з нарису О. Стрижева «Князь Микола Давидович
Жевахов»
До Линовиці Сергій Олександрович Нілус приїхав за наполяганням Володимира Давидовича
Жевахова...
У пору Лютневої катастрофи Нілус з дружиною перебував у місті Валдай, де вони прожили без
малого п’ять років, насолоджувалися молитовним спокоєм поблизу Іверського монастиря. Але
пролунав грім, злетіла ураганом зачумлена чернь, і лютневі події не залишали надій на життя.
Князь Володимир Жевахов умовив подружжя Нілусів залишити Валдай, поселивши Сергія
Олександровича і його дружину Олену Олександрівну в Линовиці, своєму родовому маєтку.
Нілуси перебралися на Чернігівщину, де ще певний час залишалися деякі законні початки...
А лиходійства ці на Валдаї спричиняли за собою все більш жахливі наслідки. Відразу після
приходу червоних банд в місті спалахнув поголовний терор, який забрав життя почесних людей –
священнослужителів, купців, власників дрібних промислових підприємств (великих тут не було), педагогів, господарників. Залишся у Валдаї Нілус, від лиходіїв не уберігся б...
Проте він вже був поза небезпекою, під покривом Божої благодаті, в сільці Линовиця, де ворог
доки не володарював... Цей період Нілуса відзначений створенням домашньої церкви, завершенням другої частини чудової книги «На березі Божої ріки».
ЩИРИЙ РЕВНИТЕЛЬ ЦЕРКВИ, з «Енциклопедії російської цивілізації»
На початку травня 1937 р. владика повернувся до Білгорода, перебуваючи вже на спочинку. В цей
час курські енкавеесники розкручували справу про «контрреволюційну терористичну
організацію» під назвою «Ревнителі Церкви». Члени організації «схвалювали методи боротьби
троцькістсько-зінов’євської банди», самі «вихваляли терор проти вождів партії і уряду».
Керівником терористичної групи в Білгороді, яка нібито готувала знищення урядових потягів, які
проходять через це місто, був оголошений єпископ Іоасаф...
Владиці додатково інкримінувалося ведення «терористичної агітації». Хтось доніс, що він
говорив, що «Кіров поніс заслужену кару. На Кавказі він наказав розстріляти двадцять п’ять тисяч
осіб. І ця, безневинно пролита кров, ніколи не залишиться без помсти».
30
Ще одним «злочином» єпископа було те, що під час обговорення проекту Конституції 1936 року
він говорив про необхідність відновлення дзвону, відміни реєстрації духівництва в радянських
адміністративних органах, відкриття бодай одного свічкового заводу в області.
ПРОСЛАВИЛИ СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА, з замітки Інформагенції БПЦ «Урочиста подія»
У Могилеві (Республіка Білорусь) пройшло урочисте прославлення священомученика Іоасафа
(князя Володимира Жевахова).
Революційні події він зустрів у Києві. Навесні 1919 р. його прихистив ігумен Звіринецького скиту
Мануїл.
4 грудня 1937-го на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці Іоасафа в чергове заарештували
й того ж дня розстріляли. Інкримінувавши те, що він говорив про потребу дозволити церковний
дзвін, відмінити реєстрацію священиків у радянських органах, про відкриття хоча б одного
свічкового заводу в області та звинуватили в «керівництві фашистською організацією
церковників».
ЗАБОЛОТНИЙ Іван Васильович
Священик. В чернецтві – Іван (1922). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2001).
З селянської родини.
Народився в 1899 р. в с. Клинове Одеського повіту Херсонської губернії Російської імперії (нині –
Голованівський район Кіровоградської області України).
Розстріляний більшовиками 3 грудня 1937 р. на полігоні НКВС «Об’єкт Бутово» Московської
області СРСР (нині – в межах м. Москва РФ). Похований в братській могилі. Точне місце – не
відоме.
Був найманим робітником (1914-1917), ченцем Уманського монастиря (1922-1927), священиком
низки церков спочатку українських парафій (1927-1935), потім – московських (1935-1937), храму
с. Стрілецька Слобода Зарайського району Московської області (1937).
Уперше заарештований з за «дезертирство з Червоної армії» (1919). Засуджений до позбавлення
волі. Термін покарання відбув в Одеській в’язниці (1920-1922).
Удруге заарештований за «контрреволюційну діяльність» (1937). «Трійкою» НКВС по
Московській області засуджений до розстрілу.
Посмертно реабілітований прокуратурою Московської області (1989).
День пам’яті – 20 листопада (3 грудня).
Серед друзів та близьких знайомих З. – дані відсутні.
***
ТЕРОРИЗУЄ КОМУНІСТІВ
, зі звинувачувального вироку І. Заболотному
Активна контрреволюційна діяльність серед населення, контрреволюційний наклеп на радянську
владу, жалкує за розстріляними ворогами народу, висловлює терористичні настрої проти
комуністів.
НЕ ВЛАДА, А ГРАБІЖНИЦЯ, з показів анонімного свідка
У лютому 1937 р. Заболотний у розмові з питання розстрілу ворогів народу говорив, що
більшовики – варвари. Найкращих людей знищили.
...У березні 1937 р. Заболотний серед населення виявляв незадоволення Радянською владою, говорив, що Радянська влада і комуністи на папері розписують все гарно, а на ділі не виконують.
Нова конституція в країні становища не змінить, і народу жити буде не легше, вони розстрілюють
і мучать у в’язницях.
...У червні 1936 р. під час підписки на позику серед населення Заболотний висловлювався
проти підписки на позику і говорив, що не знаю, за що допомагати Радянській владі, вона у нас
життя відняла і позбавляє нас прав громадянства, так за що ж нам допомагати Радянській владі, вона звикла народ грабувати, одними податками селян задавила, а зараз шляхом випуску позики
останній гріш вибиває, це не влада, а справжня грабіжниця.
РОЗСТРІЛЯЛИ ПОНАД 20000 ОСІБ, з замітки «Патріарше служіння на Бутовському полігоні в
день Собору бутовських новомучеників»
31
За традицією, яка склалася в останні роки, в Пасхальні дні на Бутовському полігоні, найбільшому
місці поховань жертв минулого лихоліття, здійснюється богослужіння, в якому беруть участь
архіпастирі, пастирі і численні віруючі Москви і Московської області.
...Богослужіння здійснюються просто неба, на місці колишньої спецзони НКВС «Бутово». Це
найбільше в Москві і її околицях місце поховань жертв політичних репресій. Відомо, що лише в
період з 8 серпня 1937 р. по 19 жовтня 1938 р. тут було розстріляно і поховано понад двадцять
тисяч осіб.
У 1997 році силами громади із залученням фахівців було розкрито і детально досліджено один з
ровів. У 2000-2001-му роках здійснювалися проектно-дослідницькі роботи на території поховання, в ході яких було встановлено точне місцезнаходження 13 ровів.
Серед тисяч розстріляних на Бутовському полігоні в тридцяті роки XX століття є безліч
священнослужителів і мирян, убитих безбожною владою за свою віру. До теперішнього часу до
лику святих зараховано понад триста новомучеників, котрі знайшли свою смерть в Бутовому.
Серед них – 6 архієреїв, безліч священнослужителів, ченців і черниць, мирян, вірні чада
Православної Церкви.
На нижньому поверсі храмового комплексу розташовано релікварій з начинням, залишками одягу
і особистими речами новомучеників.
ЗАРІЦЬКИЙ Олексій Васильович
Священик. У чернецтві – Алексій (1936). Зарахований до лику блаженних Папою Іоанном Павлом
II (2001).
З родини священика. Батько, Заріцький В., – дяк.
Народився 17 жовтня 1912 р. в с. Більче Меденицького округу Австро-Угорщини (нині –
Миколаївський район Львівської області України).
Помер 30 жовтня 1963 р. в концтаборі «Долинка» Карагандинської області Казахської РСР СРСР
(нині – ). Похований на концтабірному цвинтарі. Уперше перепохований на Карагандинському
міському цвинтарі, удруге – в с. Рясна Руська Львівської області (1990).
Закінчив Стрийську державну гімназію (1922-1931), Львівську богословську академію(1931-1934).
Був священиком в с. Стінова Нижня і Стінова Верхня (1934-1937), Струтин (1937-1946), Рясна-
Руська (1946-1947).
Уперше З. заарештували за «політичною статтею» (1947) і майже два роки протримали в
попередньому ув’язненні у Золочівській та Львівській тюрмах. Зрештою засудили до 8 років
ув’язнення і виправно-трудових робіт (1948).
Відбував покарання наш земляк в концтаборах Мордовії, Іркутської, Кемеровської, Омської, Карагандинської областей. Звільнення прийшло у вигляді новорічного подарунку, бо припало на
31 грудня 1954 р. На жаль, «подарунок» виявився з подвійним дном: два роки ще потрібно були
відбути на засланні – в м. Караганда, де наш земляк і доживав віку.
Реабілітований «за відсутністю складу злочину» трибуналом Прикарпатського військового округу
(1957).
Удруге заарештований «за бомжування» і засудили до двох років позбавлення волі (1962).
Серед друзів та близьких знайомих З. – Й. Сліпий, А. Шептицький, О. Хира та ін.
***
НЕ ЗРАДЖУВАТИ
, з професійного кредо О. Заріцького
Не зраджуйте вірі батьків ваших.
БЛУКАЧ ХРИСТОВИЙ, з статті «Блаженний священномученик отець Алексій Заріцький» на
інтернет-сайті redemptor.ru
У вересні 1939 року загриміли громи Другої Світової. З приходом «визволителів» почалися
гоніння на отця. Йому заборонили навчати дітей релігії. Але о. Заріцький докладав усіх зусиль, аби укріпити в дітях дух віри. Не маючи можливості займатися з ними особисто в школі і церкві, поділив учнів на групи за місцю мешкання, в яких найкращий учень навчав релігії інших.
... Якось священик прийшов до церкви і сказав, що, напевно, більше не служитиме літургію, тому
що його примушують перейти в православ’я, і дали термін для підпису відповідних паперів. Отець
Алексій також повідомив парафіянам, що відразу відмовився підписуватися і не зраджуватиме
Ісусові Христові.
32
...Перебуваючи на засланні о. Алексій служив літургію ще й латинського обряду (для німців та
поляків).
Його характерною рисою була любов доброго пастиря до ближніх і розуміння їхніх проблем та
слабкостей.
Останній період місіонерської діяльності – на території Самари, Уралу, Оренбурга і Казахстану.
Кілька разів о. Алексій міняв місце мешкання. У 1960 році був прописаний в Орську Оренбурзької
області. Якось після повернення додому з короткої місіонерської подорожі дізнався, що міліція
його... виписала.
Отець Алексій не звернувся із цього приводу до властей, а став добровільним «блукачем
Христовим». Ніде не прописаний, маючи при собі лише паспорт, він продовжував місіонерську
діяльність, не зважаючи на те, що знав, що це закінчиться нічим іншим, як судовим вироком.
Бездомним блукачем о. Алексій був впродовж двох років.
Кілька разів він зустрічався з митрополитом Йосипом Сліпим під час заслання в Красноярській
області. Митрополит добре знав о. Алексія і його місіонерські подвиги, і, особливо, непохитну
вірність Святому Престолу. Саме з цієї причини митрополит призначив о. Заріцького
Апостольським Візітатором з Карагандою як місцем резиденції. Про це митрополит Сліпий
проінформував Римського Папу після свого прибуття до Риму.
ДІЯЛИ ПІДПІЛЬНО, з посібника «Історія греко-католицької церкви в Казахстані»
Після ліквідації греко-католицької Церкви в Україні в 1946 році всі єпископів і більшість
священиків заарештували і запроторили до концентраційних таборів.
Після смерті Й. Сталіна багатьох служителів культу звільнили, проте їм заборонили повертатися
до України, тому значна частина їх залишилася працювати підпільно по всьому Радянському
Союзу.
Так розпочалася й історія греко-католицької церкви в Казахстані, де опинилися тисячі українців, депортованих із західних областей України. В кінці 1950-х років практично безперервно – в
основному, в Караганді, діяли священики єпископ Олександр Хира, о. Алексій Заріцький, о.
Микола Шабан, о. Степан Пришляк. Перший час віруючі збиралися в землянках, по будинках.
Священики служили літургії, сповідали, хрестили, вінчали.
АПОСТОЛ СИБІРУ І КАЗАХСТАНУ, з «Конгрегації божественного культу і дисципліни
таїнств» від 27 липня 2001 р.
Його Преосвященству Янові Павлові Ленге, Єпископові Карагандинському, у відповідь на його
послання від 29 червня 2001 року. Через повноваження, наданих Верховним Первосвящеником
ІОАННОМ ПАВЛОМ II, вельми охоче схвалюємо і затверджуємо латинський і російський тексти
Молитви Колекти і другого читання Літургії Годин на честь Блаженного Алексія Заріцького, священномученика, в примірнику, який додається.
У тексті має бути згадка про схвалення і твердження, одержане від Святого Престолу.
Вищезгаданий надрукований текст потрібно надіслати до згаданої Конгрегації.
Крім того, дозволяється, з нагоди зарахування до лику блаженних, літургійні святкування на честь
цього Блаженного протягом року проводить згідно «Нормам про святкування на честь якогось
Блаженного у весь час після беатіфікації».
Жодна суперечність не може щось змінити.
Від Конгрегації Божественного Культу і Дисципліни Таїнств
(Хорхе А. Кардинал Медіна Естевес)
Префект
+ Франческо Піо Тамбурріно
Архієпископ-Секретар
ЗАПОЧАТКУВАВ ДУХОВНИЙ ЦЕНТР КАТОЛИЦТВА, з замітки В. Сергєєва «Казахстан: Діва Марія на землі ГУЛАГу»
Понад 50 років світлій віри протистояли, їй перешкоджали, її намагалися зовсім загасити.
Впродовж півстоліття християни, які не боялися сповідувати віру в Христа, розплачувалися
життям.
Нині на землі, де ГУЛАГ сіяв смерть і руйнування, буде споруджено кафедральний собор, посвячений Фатімській Богоматері. Велике святилище вже будується в Караганді і, як повідомляє
33
агентство «Фідес», в ньому вшановуватимуть жертв переслідувань, знаменуючи остаточне
відродження католицької віри.
У радянську епоху Казахстан став місцем депортацій: невгодних комуністичній владі висилали до
безкрайніх середньоазіатських степів для робіт в колгоспах або вугільних шахтах. Оскільки
потреба в робочій силі не вичерпувалася, власті депортували мільйони людей різних
національностей, і Казахстан став свого роду «колосальним концтабором». Серед засланців були і
католики – поляки, українці, німці, литовці, білоруси.
Караганда перетворилася на осереддя цілої «павутини» таборів, в яких загинули жертви релігійних
і політичних репресій. Але саме тут з’явився і один з духовних центрів католицтва, оскільки
багато депортованих в цей регіон священиків сприяли зародженню підпільної Церкви. Серед них –
відомий священик Алексій Заріцький.
Сьогодні в Караганді, місті з 2,5 мільйонним населенням, височіє велика мечеть і православна
церква, а тепер вона зможе гордитися й новим католицьким собором.
ВІД РИМУ І ЛЬВОВА ДО КАРАГАНДИ, з кореспонденції К. Гудзик «Папа молився перед
іконами українських блаженних»
У Казахстані живе понад 500 тисяч українців. У 50-ї роки вони утворили нелегальну греко-
католицьку церкву, яка сьогодні об’єднує 2 греко-католицьких парафії і 5 громад, якими
опікуються, – на території всієї країни – два священики.
Як написав один з них, о. Василь Говера, сотні українців з’їхалися з різних кінців країни, аби
привітати високого гостя, побувати на богослужіннях. Під час літургії в Кафедральному соборі
Астани Понтифік молився перед іконами греко-католиків – блаженних єпископа Микити Будки і
о. Алексія Заріцького, загиблих в таборах Картабору. Їх оголосили блаженними під час візиту
Папи до Львова. Він також освятив камені, які підуть на будівництво греко-католицької церкви в
Караганді.
Українці також брали участь у підготовці казахстанського візиту Папи Іоанна Павла II. Зокрема, супроводжував до Астани його Екзарх Київський і Вишгородській єпископ Василь Медвіт, апостольський візітатор для греко-католиків в Казахстані. У ескорті перебув і о. Августин Тенета, керівник Українського радіо Ватикану, який допомагав Папі готувати виступи українською
мовою.
СТВОРИЛИ КОМІСІЮ, з статті «Католицька експансія на марші: Одеса – Москва – Казахстан»
на «Благовіст-інфо»
Апостольський делегат для греко-католиків в Казахстані і Середній Азії о. Василь Говера освятив
після Божественної літургії хрести для новозбудованого кафедрального собору в Караганді. На
даний час ця церква є єдиним греко-католицьким кам’яним храмом в Середній Азії. У Караганді
загинули мученицькою смертю блаженні єпископ Микита Будка і священик Олексій Заріцький, понад три десятиліття тут служив сповідувач віри єпископ Олександр Хира.
У Караганді відбулася зустріч греко-католицьких священиків, котрі працюють в Казахстані. На
зустрічі обговорювалися актуальні питання пастирського служіння і була прийнята програма
роботи на найближчий рік. Священики створили комісію, яка займатиметься підготовкою
літургійних і катехетичних матеріалів для потреб греко-католицької Церкви в Казахстані, де
сьогодні служать вісім священиків.
Найближчим часом планується створення сайту греко-католицької Церкви в Казахстані і видання
газети.
КАБАЛЮК Олександр Іванович
Священик, місіонер. В чернецтві – Олексій (1910). Зарахований під іменем преподобного Олексія
Карпатського (Карпаторуського) сповідника до лику місцешанованих святих Російської
православної церкви (2001).
З міщанської родини. Батько, Кабалюк І., – лісоруб.
Народився 1 (12) вересня 1877 р. в с. Ясіня Австро-Угорщини (нині – Рахівський район
Закарпатської області України).
Помер 2 (4?) грудня 1947 р. у Домбокському монастирі (Закарпаття). Похований на братському
цвинтарі Ізького монастиря (Закарпаття). Нині мощі знаходяться в Свято-Миколаївському
монастирі в с. Іза-Карпутлаш Хустського району.
34
Закінчив богословські курси при православному Свято-Онуфріївському монастирі на Холмщині
(1910).
Служив в австро-угорській армії (1897-1901), був настоятелем Ізського Свято-Нікольського
монастиря (1921-1925), головою Духовної Консисторії при єпархіальному архієреї (1925-1932), настоятелем Свято-Миколаївського монастиря (1918-1947).
Учасник церковного собору, на якому була утворена Карпаторуська Східна Православна Церква
під юрисдикцією Сербської Православної Церкви (1921).
Повноважний делегат Карпаторуської Православної Церкви на соборі Сербської Православної
Церкви в м. Сремські Карловці (1930).
Один з авторів звернення до членів Синоду Сербської Православної Церкви «Чеська політика
відносно Православної Церкви в Карпатській Русі» .
Ініціатор Мукачівського православного з’їзду на якому було ухвалено рішення про приєднання
Карпаторуської Церкви до Московського Патріархату (1944).
З владою порозуміння знаходив не завжди. Так, співробітники поліції та прикордонної служби
провели обшук в будинку О. Кабалюка і вилучили з домової церкви чашу, священицький одяг, книги та опечатали двері (1912).
Наш земляк змушений був тікати до Америки, рятуючись від переслідування австро-угорських
властей 1912).
Добровільно повернувшись на Батьківщину (1913), незабаром зазнав арешту і засудження до 4,5
року ув’язнення і штрафу в 1000 крон (1914).
Нині при Свято-Миколаївському монастирі будується храм на честь преп. Олексія, в Ужгороді на
стіні кафедрального собору ім. св. Кирила та Мефодія відкрито меморіальну дошку.
Серед друзів та близьких знайомих К. – О. Геровський, Ф. Городецький, А. Храповицький, Л.
Богданович, П. Лінтур, Ю. Воробчук, Й. Цвієвич, В. Коломацький, І. Бабинець, М. Палканинець, Я. Борканюк, Є. Георгієвський та ін.
***
В ЄРУСАЛИМІ,
зі спогадів О. Кабалюка
В Єрусалимі ...з паломниками на Великдень, на початку Великого посту. Сповідався, причащався.
У всій Палестині був, на Труні Господній, в Назареті, біля Галілейського моря, Тіверіаді, на
Йордані, в Єрихоні, на Сороковій горі, де Господь постував 40 днів, біля Мертвого моря, в
монастирі св. Сави, у Віфлеємі, біля Маврійського дуба.
Керівником Російської Місії був архімандрит Леонід. ...За Карпатську Русь нічого не знав. Радив
поїхати на Афон; щоб стати православним треба звертатися до Синоду.
На святу Афонську гору... Відразу пішли до Пантелеїмонівського монастиря. Там розшукав
земляка В’ячеслава, у великій схимі чернець Варух (Василь Текза) з Бистрого; його вважають
православним.
ПОВЕРНЕННЯ ДО ПРАВОСЛАВ’Я, зі спогадів Є. Георгієвського
Карпаторуський селянин Олексій Кабалюк – один з тих, хто всією душею прагне до повернення в
лоно Православної Церкви. Він побував на Афоні, там прийняв православ’я, прийшов звідти до
мене в Холм, і я направив його в Яблочинський монастир, де його постригли в чернецтво і де я
висвятив його в священний сан. Забезпечивши о. Олексія богослужебними книгами і церковним
начинням, ми послали його на батьківщину (до Угорської Русі) як місіонера православ’я; на його
заклик стали відгукуватися ...земляки; деяких з них він присилав до Яблочинського монастиря, де
вони і готувались, за його прикладом, до діяльності в якості піонерів православ’я в Карпатській
Русі...
Прибула до нас, з тією ж метою, і сестра о. Кабалюка. Ми її відправили до матері Катерини в
Леснінський монастир, де вона прийняла постриження і повернулася на батьківщину, маючи намір
заснувати жіночий монастир.
Карпатська Русь була плодоносним ґрунтом для місіонерської роботи, однак працювати було
нелегко.
ПРИВІЗ НЕТЛІННІ СВЯТИНІ, з дослідження І. Якимчука «Історичні зв’язки Карпатської Русі з
Святою Горою Афон»
З 1905 року почалася його (Кабалюка О. – авт.) активна проповідь серед карпаторуського народу
за повернення до батьківської православної віри. Рух охоплював все більше число жителів
35
Закарпаття, і в 1907 році на зборах активістів в с. Ільниці було вирішено направити Олександра на
святу Афонську Гору, аби він привіз звідти святині для зміцнення духу віруючих.
Наступного року Олександр, побувавши перед цим в Єрусалимі, прибув до Російського Свято-
Пантелеїмонового монастиря на Афоні. Як виявилось, в обителі перебував чернець В’ячеслав, русин з с. Березова, який і познайомив Олександра з ігуменом Мисаїлом. Той, вислухавши
розповідь, зібрав Собор Старійшин монастиря, на якому 8 липня 1908 року вирішили урочисто
прилучити Олександра Кабалюка до Православної Церкви.
Причастившись св. Таїн, Олександр одержав з рук архімандрита Мисаїла ікону Божої Матері...
...Удруге преподобний Олексій відвідав Афон 1910 року... Метою цього приїзду була заміна його
російських чернечих документів на афонські, що багато в чому полегшувало повернення на
Батьківщину.
...Таким чином, Свята Афонська Гора мала найбезпосередніше відношення до відродження
Православ’я на карпатській землі.
СВОБОДА ВІРОСПОВІДАННЯ ПО-ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИ, з розвідки Ю. Данильця «Життя
преподобного Олексія Карпаторуського сповідника»
Маючи «похідну церкву», Олексій провів перші богослужіння в будинку Івана Хоми в Мукачеві, де охрестив 60 дітей з Великих Лучок. Жителі села намагалися законним шляхом домогтися
призначення його своїм священиком. Для цього вони переписали на нього будинок та на сільських
зборах прийняли до своєї громади. Проте сільський нотар не підтримав ініціативи. Навпаки, він
звинуватив Кабалюка в агітації проти греко-католицької церкви, заарештував і відправив до
мукачівської в’язниці.
…29 грудня 1913 р. розпочався суд в Мараморош-Сиготі. …Селянам висунули звинувачення в
тому, що вони шляхом поширення православ’я хотіли відірвати частину угорської держави і
приєднати її до Росії; що вони вели агітацію проти греко-католицького духовенства, церкви, угорського народу і законів, хоча, відповідно до угорських законів, громадяни держави мали право
вільно переходити з одного віросповідання в інше, дотримуючись визначених формальностей.
Безглуздість звинувачення показують явні прорахунки прокурора, зокрема, він вказував, що
православні вірники хотіли перейти під владу «київського патріарха», якого, як відомо, тоді не
існувало.
…У 1923 р. архімандрит Саватій (Врабец), голова чеської православної громади в Празі, започаткував гострий конфлікт між Константинопольською та Сербською православними
церквами, який увійшов в історію під назвою «Савватіївський розкол». На Закарпатті утворилися
дві групи православних, одна з яких одна визнавала юрисдикцію Сербської церкви (40
священиків), яких очолював о. Олексій (Кабалюк), а інша – Константинопольську церкву (25
священиків) очолювана Червінкою, а потім архімандритом Боголіпом.
…Діяльність архімандрита Олексія (Кабалюк) в угорський період можна розділити на два етапи.
Перший слід відносити до усунення єпископа Володимира (Раїча), коли православна церква
втратила законного архієрея. Другий етап починається з призначенням адміністратором Михайла
Попова, коли архімандрит Олексій (Кабалюк) брав участь у роботі оправдальних комісій.
ЧУЖІ З ЧУЖИМИ ЗА НАШЕ, зі звинувачувального вироку королівського прокурора А. Іллеша
Мною звинувачуються: Олександр Кабалюк (Олексій), 36 років, уніатського віросповідання, лісовий робітник (російський чернець), що народився і жив в Ясінях.
...Зазначені особи ...увійшли до угоди з метою обернути уніатських жителів..., які мешкають в
Марамороші, Угочі і Переї, в православну російську віру. Все це здійснювалося з метою
приєднання зазначених територій до російської держави і підпорядкування їх скіпетру російського
царя. Керувалися вони частково міркуванням матеріальної вигоди, частково ж любов’ю до
православної російської віри, яка служить національній російській ідеї.
ЯКА НАЇВНІСТЬ, з виступу на судовому процесі свідка графа В. Бобринського
Вказується, що в двох корчмах православні пред’являли «копійки і рублі», це свідчить, що рух
підтримується з-за кордону.
Яка наївність! Невже б ми не зуміли розміняти рублі на крони перед тим, як роздавати їх угро-
росам?
...Прокуророві добре відомо, що не матеріального зиску шукають православні, не багатішають
вони. Вони розорені штрафами, постоєм військ і тюремним вироком. Але має рацію, цілком має
36
рацію прокурор, коли він говорить, що його жертви «керувалися любов’ю до православної
російської віри». За це, звичайно, їх і тримали у в’язниці, за це їх нині й судять.
НЕ ПОЛІТИЧНА АГІТАЦІЯ, А РЕЛІГІЙНА ПРОПАГАНДА, з оцінки Мараморош-
Сиготського судового процесу угорським екс-міністром юстиції Г. Полоні
Докази звинувачення в основному відсутні, підсудні безправні і нещасні люди, доведені до
жебрацтва. Справа йде не про політичну агітацію, а про релігійну пропаганду.
МІСЦЕ ПАСТИРЯ – СЕРЕД ТИХ, ХТО СТРАЖДАЄ, з останнього слова на суді О. Кабалюка
Тут перебувають віруючі і я, як священик. Я в цьому храмі присягаю, що я – безневинний і нічого
не робив проти вітчизни. Все те, що ми здійснювали, робили в ім’я релігії, а тому в цій справі
останнє слово скаже Христос.
...Яким не буде вирок, ми його приймемо. Якщо нам доведеться страждати, ми страждатимемо за
святу справу. Я пройшов три частини земної кулі, був в Америці, коли дізнався про звинувачення, і негайно поспішив додому, тягнула мене любов до вітчизни. Якщо стадо страждає, місце пастиря
серед страждаючих. Там, горе (він підняв руки до небес), там знають, що нами керує виключно
релігійна правда, а не протидержавна діяльність.
НІС СЛОВО БОЖЕ, з статті К. Фролова і В. М. Разгулова «Апостол Карпатської Русі»
У 1910 році Угорська Русь отримала, нарешті, свого релігійного вождя в особі ієромонаха Олексія
(Кабалюка).
...Він обходив всі села, що перейшли до Православ’я, виконував треби і таїнства, наставляв і
укріплював у вірі. У селі Іза він в один день хрестив 200 дітей і причастив понад тисячу віруючих, а в перебігу двох днів охрестив 400 селян з сусідніх сіл. За даними угорської газети «Оз ешт»
(«Вечір»), за цей час лише в Мараморощині перейшло в Православ’я понад 14 тисяч осіб.
У відповідь посилилися гоніння. Жандарми оточували церкви, обшукували будинки, відбирали
книги, образи, хрестики і молитовники. На селян накладалися непосильні грошові штрафи, закривалися молитовні будинки. Тих, хто перейшли в Православ’я, кидали до буцегарень.
...Після закінчення суду Микола Другий демонстративно подарував Олексію Кабалюку золотий
наперсний хрест, а в православних храмах Росії пройшли молебні в славу його подвигу.
...Після падіння Австро-Угорщини Підкарпатська Русь опинилася у складі Чехословаччини, уряд
якої продовжив боротьбу з Православ’ям. Продовжувалося насадження унії. У 1939 році 83%
карпаторусів проголосувало на референдумі за російську мову. У молодої чехословацької держави
не було могутнього репресивного апарату, без якого вона не могло задушити відродження.
ЗОЛОТИЙ ХРЕСТ ВІД РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРАТОРА, бувальщина
За перебігом Мараморош-Сиготського судового процесу в Росії спостерігали дуже уважно: причому не лише парафіяни, служителі культу, а й представники влади. Понад те, коли процес
завершився, цар Микола Другий демонстративно подарував «карному злочинцю» Олексію
Кабалюку золотий наперсний хрест.
У свою чергу, православних храмах Росії пройшли молебні в славу «подвигу віри».
КАРМАЗІН Григорій Якович
Священик. В чернецтві – Макарій (1922). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
З міщанської родини. Батько, Кармазін Я., землемір.
Народився 1 (13) жовтня 1875 р. в с. Загоряни Ушицького повіту Подільської губернії Російської
імперії (нині – Новоушицький район Хмельницької області України).
Розстріляний більшовиками 3 грудня 1937 р. в Алма-Атинській міській в’язниці (Казахстан).
Місце поховання – не відоме.
Закінчив Подільську духовну семінарію (1893).
Був ієреєм храмів с. Вітковець Камінецького (1893-1900), с. Бандишівка Ямпольського (1900-1902) повітів Подільської губернії, військовим священиком 8-го запасного кавалерійського (1902-1912), 152-го піхотного Владикавказького (1912-1915), 729-го піхотного Новоуфимського (1915-1918) полків, священиком низки храмів Київської єпархії (1918-1922), єпископом Уманським, вікарієм
Київської єпархії (1922-1925), єпископом Катеринославським и Новомосковським (1925), священиком с. Селище Іванівської області (1933-1934).
37
Під час Першої світової війни перебував у діючій армії, двічі зазнав контузі, поранення (1915).
Уперше заарештований за «активну діяльність» (1923) і відсидів чотири місяці в Київській
в’язниці.
Удруге заарештований за «лист-дозвіл на збирання пожертв у парафіях» (січень 1925) і майже рік
провів у буцегарні.
Утретє заарештований за «активну діяльність» (грудень 1925), майже рік протриманий у в’язниці і
засланий до Харкова (1926).
Учетверте заарештований за «активну діяльність» (1927) і на 5 років засланий до Гірсько-
Шорського району Томської області.
Уп’яте заарештований у т.зв. «справі костромської групи «послідовників істинного православ’я»
(1935) і засуджений до 5-річного заслання до Каратальського району Казахстану.
Ушосте заарештований за «здійснення злочинів проти Радянської влади» (1937).
Дні пам’яті – 13 жовтня.
Серед друзів та близьких знайомих К. – П. Брянських, М. Єрмаков, Р. Ржевська, А. Кедров, М.
Руберовський, С. Адріашенко, А. Панкєєв, В. Зеленцов, П. Гулевич, Б. Шипулін, О. Гагалюк, К.
Дяков, Ф. Лінчевський, С. Кумінський, Л. Матусевич та ін.
***
ДІЄ ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
, з «Постанови про арешт Г. Кармазіна»
Кармазін матеріалами попереднього слідства достатньо викривається в контрреволюційній агітації
і пропаганді, направленій проти Радянської влади, в зв’язках з контрреволюційним засланцями
(тобто, у зносинах із засланими ієрархами і священнослужителями), в організації антирадянських
зібрань, тобто в злочині, передбаченому ст. 58 п. 10 КК.
Враховуючи той факт, що перебування на волі Кармазана може впливати на хід подальшого
слідства, ухвалив:
запобіжним заходом стосовно Кармазіна обрати утримання його під вартою в Арештанському
будинку УНКВС...
Оперуповноважений 3-го відділ. СПО Кирьянов.
Нач. 3-го відділення СПО Новіков.
ПОШИРЮЄ КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНІ ЧУТКИ, з «Меморандуму на Кармазіна Г. Я., який
проходить у справі №9 УДБ Управління НКВС»
Є натхненником і керує оперативно ліквідованою церковно-монархічною контрреволюційною
групою «ІПЦ». Учасниками групи і її натхненником велася розгорнена агітація проти Радянської
влади і заходів, що проводилися нею, розповсюджувалися контрреволюційні провокаційні чутки
про голод в Радянському Союзі, котрий доходить до людиножерства тощо.
ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ – АКТ НЕЗАКОННИЙ, з протоколу допиту Г. Кармазіна від 1
листопада 1934 р.
Період, який переживають ...Церква і православне духівництво ми вважаємо тимчасовим, визнавши незаконним актом Жовтневу революцію, засуджену Помісним Собором 1917-1918 рр.
Ми... із самого початку стали на платформу непримиренної боротьби з радянською владою і
незмінно стоїмо на цій позиції і нині.
РЕАКЦІЙНИЙ ІДЕОЛОГ, зі звинувачувального акту у справі Г. Кармазіна за 1934 р.
Один з ідеологів контрреволюційної організації «Істинно-православної Церкви», вів активну
антирадянську роботу; об’єднував реакційно-ворожі частини духівництва для активної боротьби з
радянською владою; насаджував нелегальні церкви з метою підготовки церковних кадрів; встановлював ідейні зв’язки з однодумцями, які перебували в засиланні та інших містах; влаштовував у себе на квартирі таємні моління і антирадянські зібрання.
ДОПОМАГАЄ СИН, з протоколу допиту Г. Кармазіна від 23 листопада 1937 р.
– Ви звинувачуєтеся в тому, що, перебуваючи на станції Уш-Тоб, серед населення проводили
антирадянську діяльність, дискредитували Радянську владу, її політику, гуртували навколо
себе антирадянський елемент... На які засоби ви існували?
– Джерело коштів для існування я мав наступне: з дня приїзду на Уш-Тоб я одержував допомогу
від свого сина, який працював на одному із заводів в місті Ташкенті, надавала допомогу сестра
38
Ржевська Раїса..., я також мав підтримку від продажу своїх домашніх речей, а також деяку
допомогу, причому дуже малу, від громад та служителів культу, але точно не знаю, від кого, оскільки в переказах, які я одержував, не вказувалося, від кого.
– Скажіть, з ким ви мали зв’язок як на станції Уш-Тоб, так і зовні.
– Мешкаючи на станції Уш-Тоб, я ніяких зв’язків не мав, за винятком того, що зі мною разом в
моєму будинку проживали моя сестра Ржевська Раїса, єп. Гулевич і останнім часом – його
племінниця з сином.
Що стосується зв’язків поза станцією Уш-Тоб, то у мене їх абсолютно немає, крім того, що певний
час в кінці 1936 року у мене на квартирі мешкав священик Корольов.
ДЕРЖАВОЮ КЕРУЮТЬ БОСЯКИ, з свідчень О. Андрєєва у справі Г. Кармазіна у 1937 р.
Владика Макарій стверджував, що державою керують босяки і від них нічого хорошого не
дочекаєшся.
Вони насильно хочуть примусити відмовитися від релігії, проте ніхто не змусить його змінити
погляди, хоча б загрожували смертю.
...У радянської влади і в її правлячих колах йде бродіння і «за політику, яку проводить, радянський
уряд, народу не більше 10%, а інші налаштовані проти..., радянська влада обов’язково буде
повалена.
ОРГАНІЗОВУВАВ РЕАЛЬНИЙ СПРОТИВ, з оцінки діяльності Г. Кармазіна В. Воловиком
Діяльність єпископа Макарія була надзвичайно реальною і дієвою. Ще перебуваючи в Києві, паралельно з діяльністю керівних осередків, єпископ Макарій створив т.з. п’ятірку
загальнокиївського масштабу, до якої входили Кривицький, Феоктистов, Волошинов, Петренко, Мельников. Завданням цієї п’ятірки була координація всіх київських груп.
ПОВНА УТАЄМНИЧЕНІСТЬ, зі спогадів Г. Косткевича
Упродовж 1923-1924 років, познайомившись ближче з єп. Макарієм, буваючи у нього, я почав
виконувати різні доручення дрібного характеру – переписувати в багатьох екземплярах різні
папери, розносити листи...
Переписуванні папери мали секретний характер і вручалися мені як особі довіреній. Вони
складалися з різних звернень, послань, відкритих листів тощо. Як я потім дізнався, вони широко
розповсюджувалися Україною.
Листи, які я розносив, були також, очевидно, не прості листи, а таємні, які повинні були потрапити
безпосередньо до рук адресатів, причому через довірену особу, якою був я.
Пам’ятаю, що з таким листом я був у Маріани Миколаївни Бурої на вулиці Театральній №3, де
мешкав єп. Парфеній (Брянських). З іншим листом я ходив увечері до київського священика
Козловського на Львівську площу біля Вознесенської церкви, де я застав щось подібне до зборів
духівництва.
...Як згодом... я дізнався від самого єп. Макарія, в цейчас (восени 1923 року) відбувалися таємні
наради духівництва Києва, на яких обговорювалося питання про обрання таємних єпископів, про
ставлення до обновленства, а потім єп. Макарій (Кармазін) і єп. Парфеній (Брянських) і виконали
ці таємні посвячення. Все ...було законспіровано, в курсі справ був лише круг довірених осіб на
місцях, з якими вони і підтримували зв’язки.
Так само конспіративно здійснювали вони свої поїздки увіреними ним округами; ...здійснюючи
таким чином таємне керівництво.
Єп. Макарій... призначив особливу функцію єп. Федору (Власову) – він не втручався в справи
керівництва, жив в Києві і вдавав із себе щось ніби резерву, запасного члена, котрий має
приступити до виконання своїх обов’язків лише у разі арешту інших.
НЕЗАЛЕЖНО ВІД ВЛАДИ, з статті Ю. Скубака «Святі Дніпропетровської землі»
У 1922 році у зв’язку з кампанією з вилучення церковних цінностей ...був заарештований
митрополит Київський Михайло (Єрмаков). Вся відповідальність за Київську єпархію лягла на
вікарного єпископа Макарія (Кармазіна).
Йому, як правонаступникові, доводилося вирішувати проблеми, котрі виходили далеко за межі
Київської єпархії, що робило його фігуру в церковній ситуації у багатьох відношеннях
вирішальною.
39
...Об’єм церковних проблем був такий великий, що єпископ Макарій дійшов висновку про
необхідність висвячення нових архієреїв, які несли б пастирське служіння в нових, несприятливих
для православ’я умовах.
...За ініціативою єпископа Макарія було створено не підконтрольне ГПУ церковне управління, душею якого він був. Саме у цей період йшла копітка і напружена робота із створення
життєздатних церковних груп, які складалися з духівництва і парафіян і діяли незалежно від
безбожної влади.
...Завдяки їх старанням і праці до православних Києва своєчасно доходила потрібна інформація, формувалися і зростали нові гідні кандидати для висвячування, здійснювався зв’язок з селами.
...У 1926 році разом з іншими архієреями України єпископ Макарій підняв і свій голос проти
григоріанського розколу, підписавши «Звернення українських православних ієрархів до
Заступника Патріаршого Міценаглядача митрополита Сергія (Страгородського)».
Ці архієреї значною мірою впливали на церковне життя в Україні.
КОВШАРОВ Іван Михайлович
Адвокат, священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (1992).
З міщанської родини.
Народився в 1878 р. в м. Одеса Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної
області України).
Розстріляний більшовиками 13 серпня 1922 р. на околиці м. Петроград РРСФР (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Місце поховання – не відоме (ст. Порохова?). Хрест над символічною могилою
новомучеників і сповідувачів російських на братському цвинтарі Олександро-Невської Лаври.
Освіта – вища юридична.
Працював присяжним повіреним, комісаром у єпархіальних справах «для представництва і
захисту загальних прав і інтересів» єпархії (1918) Петрограду, юрисконсультом Олександро-
Невської лаври (1920-1922).
Член правління Товариства православних парафій Петрограда і губернії.
Заарештований у справі «про спротив при експропріації церковних цінностей» (1922). Засуджений
до вищої міри покарання; через місяць вирок відразу виконали.
Дні пам’яті К. – 25 січня і 13 серпня.
Серед друзів та близьких знайомих К. – В. Казанський, В. Плотников, Л. Богоявленський, М.
Чельцов, С. Шеїн, Ю. Новицький, М. Чуков, М. Польський та ін.
***
КОМІСАР ЄПАРХІАЛЬНИХ СПРАВ,
з статті Я. Кротова «Словник святих»
Петербурзький адвокат Іван Михайлович Ковшаров і до революції був пов’язаний з Церквою не
лише як парафіянин. Він був юрисконсультом Олександро-Невської лаври. У церковних
організацій було багато власності, добре оплачувалися й адвокати, які допомагали вирішувати
конфлікти, що виникали навколо цієї власності.
Після більшовицького перевороту всі конфлікти закінчилися: власність у Церкви відібрали.
Мільйони людей, котрі вважалися церковними, виявилися атеїстами. Ковшаров же весною 1918
року став в єпархії Петрограду «комісаром з єпархіальних справ» – назва посади, очевидно, повинна була створювати у більшовицьких комісарів прихильність до того, що «звучить по-
свійському». Комісари, проте, виявилися не такими простими.
...У 1922 році Ковшарова розстріляли у справі митр. Веніаміна Петроградського, зробивши одним
з чотирьох головних «злочинців». Винен він був у тому, що нова влада хотіла їсти. Ковшаров
входив до правління Товариства об’єднаних православних парафій Петрограду, а це правління на
суді оголосили бандою, яка намагалася організувати опір владі, котра вилучала коштовності у
Церкви.
На процесі Ковшаров не думав про те, що колись його зарахують до лику святих – в 1922 році це
здалося абсурдним... Можливо, він не вірив й у те, що загроза розстрілу реальна. Можливо, він
просто був міцною людиною, в усякому разі, на суді говорив холоднокровно... Можливо, це
прикривало нервозність: під час допиту він кілька разів хапався за серце.
ВИСТУПАВ ЗА КОМПРОМІС, з статті «Ковшаров Іван Михайлович» на інтернет-сайті
ru.wikipedia.org
40
Був серед членів правління Товариства об’єднаних православних парафій Петрограду, котрі
виступали за компроміс з владою з питання про допомогу голодуючим, за добровільні
пожертвування на цю справу.
6 березня 1922 супроводжував митрополита Веніаміна в Смольний на переговори про вилучення
церковних цінностей з членами комісії «Помгола» Ради Петрограду. Надавав юридичну допомогу
митрополитові й іншим церковним діячам.
Характеризувався як людина розумна, переконана, рішуча. За словами протопресвітера Михайла
Польського, Ковшаров, «з першої ж хвилини процесу давав ...влучні за змістом і часто їдкі за
формою відповіді».
У своєму виступі детально розібрав доводи звинувачення, винним себе не визнав і закінчив
словами: «Для братської могили в шістнадцять чоловік матеріалу для звинувачення мало»
(звинувачення вимагало 16 смертних вироків).
ШКІДЛИВІ І НЕБЕЗПЕЧНІ, з «Протоколу наради з питання про можливість пом’якшення
покарання церковників Петрограду, засуджених до вищої міри покарання 5-го липня 1922 г.» від
12 липня 1922 р.
Строго таємно
1) Вирок, ухвалений Трибуналом Петрограду від 5-го липня 22 р., нарада знаходить цілком
правильним і доцільним. Всіх осіб, засуджених до вищої міри покарання, вважає шкідливими і
небезпечними і такими, які за політичної кон’юнктури, що виникла, підлягають абсолютному
усуненню; але якби з політичних міркувань визнано було необхідним піти в максимальній мірі
назустріч клопотанню більш лояльних шарів духівництва і, зокрема, вищого Церковного
управління і групи «Жива церква», то з числа десяти засуджених до вищої міри покарання, нарада
знаходила б можливим пом’якшити долю лише відносно шести наступних осіб: 1) Чельцова
Михайла, 2) Огнєва, 3) Богоявленського, 4) Плотникова, 5) Чукова і 6) Єлачича, а відносно
громадянина Казанського (митрополита Веніаміна), Новицького Юрія Петровича – професора
Університету Петрограду, голови православних приходів, Ковшарова Івана Михайловича –
колишнього повіреного присяги і члена Правління православних приходів і Шеїна Сергія
Павловича (архімандрит Сергій) – кол. члена Державної Думи (націоналіст), – як осіб, котрі
надихали, керували і цілком свідомо вели контрреволюційну політику під церковним прапором, нарада знаходить пом’якшення їм міри покарання недоцільним.
П. Красиков.
Самсонов
Михайло Галкін. М. Поп.
СТАЛІН: ВИРОК ВИКОНАНО, з дослідження М. Покровського «Політбюро і Церква»
5 березня 1922 року митрополит (Веніамін – авт.) одержав офіційне запрошення прибути назавтра
до «Помгол»у для участі у виробленні порядку виконання декрету про церковні цінності. 6
березня митрополит з’явився в Смольний у супроводі декількох осіб (серед яких знаходився
колишній... Іван Михайлович Ковшаров). Владика надав комісії «Помгол»а власноручно написану
і підписану заяву. У цьому папері, викладеному у вельми коректному тоні, указувалося на те, що: по-перше, Церква готова пожертвувати для порятунку тих, що голодують, все своє надбання; по-
друге, для заспокоєння віруючих необхідно, проте, аби вони усвідомили жертовний характер
цього акту; і, по-третє, для цієї ж мети потрібно, щоб в контролі над витрачанням церковних
цінностей брали участь представники від віруючих.
В кінці своєї заяви Владика указував, що якщо, понад сподівання, вилучення носитиме
насильницький характер, то він благословити на це свою парафію не може.
...Більшість були посаджені під варту...
В середу 5 липня 1922 року Революційний Трибунал Петрограду, який розглядав справу
підсудних, визнав, що митрополит Веніамін, він же громадянин Казанський, спільно з Правлінням
Товариства парафій Російської Православної Церкви в особі його активної групи – голови
правління Новицького, членів Ковшарова та інших, виконуючи директиви явно
контрреволюційного змісту, спрямованих проти існування робітничо-селянської влади, що
надходили від патріарха Тихона, поставили собі за мету як виконання цих директив, так і
розповсюдження ідей, направлених проти Декрету радянської влади від 23 лютого 1922 року про
вилучення церковних цінностей. Своїми діями підсудні хотіли викликати народне хвилювання для
створення єдиного фронту з міжнародною буржуазією проти радянської влади.
41
Як головні винуватці непокори при вилученні церковних цінностей були засуджені до вищої міри
покарання – розстрілу...
...Політбюро ухвалою від 13 липня 1922 року погодилося з цією пропозицією і одночасно
доручило «секретаріату ЦК переговорити з Президією ВЦВК на підставі доповіді комісії».
Переговори з ВЦВК були необхідні, оскільки там знаходилися на розгляді численні клопотання
про помилування всіх засуджених і за законом іменному найвищому органу радянської влади
належало тут останнє слово.
На ухвалі Політбюро від 13 липня наступного дня І. В. Сталін накреслив: «Строго Таємно.
Виконано. І. Ст. 14/VII».
ЗНУЩАВСЯ З КАТІВ, уривок з книги В. Степанова (Русака) «Свідоцтво звинувачення»
Професор кримінального права університету Петрограду, голова правління православних парафій
Петрограду Ю. П. Новицький, спокійний, ясний і твердий в своїх поясненнях колишній
петербурзький повірений присяги І. М. Ковшаров, котрий наперед підкорився своїй долі, –
сміливо дивився в обличчя цієї «долі» і не скупився на повний гіркоти сарказм. Все це – жертви, які були приречені на смерть, на радість «Ново-обновлювальній живій церкві».
...І. М. Ковшаров заявив, що він знає, яка доля його чекає. І якщо він і давав пояснення на свій
захист, то виключно заради того, аби закріпити в суспільній свідомості, що він помирає
безневинним.
... У ніч з 12-го на 13-е серпня митрополита Веніаміна, архімандрита Сергія, Новицького і
Ковшарова вивезли з в’язниці і розстріляні в декількох верстах від Петрограду.
Є відомості (повідомлені в обстановці, яка гарантує їх достовірність) про останні хвилини
розстріляних.
Новицький плакав, його гнітила думка про те, що він залишає круглою сиротою свою єдину 15-
річну доньку. Він просив передати їй на спомин пасмо свого волосся і срібний годинник.
Батько Сергій голосно молився: «Пробач їм, Боже, не відають бо, що творять!»
Ковшаров знущався з катів...
Побоюючись збудження робочих мас Петрограду виконанням вироку, були пущені чутки, що
митрополита відвезено до Москви.
АДВОКАТ-ДИЯВОЛ, бувальщина
Коли 10 червня Олександр Іванович Введенський (сумнівний захисник підсудних – авт.) виходив з
Ревтрибуналу, в голову його ударив камінь, кинутий з натовпу.
Жінку, що кинула камінь, заарештували.
На допитах вона твердила, що побачила диявола і тому й жбурнула в нього камінь.
– Ви кинули камінь в громадянина Введенського! – говорив слідчий.
– Ні! – затято відповідала жінка. – Я кинула камінь в диявола.
КОНИСЬКИЙ Григорій Осипович
Філософ, історик, драматург, поет, священик. В чернецтві – Георгій (1744). Зарахований
Білоруською Православною Церквою до лику місцевих святих (1993).
З дворянської родини.
Народився 20 (31) грудня 1717 р. в м. Ніжин Ніжинського полку Російської імперії (нині –
районний центр Чернігівської області України).
Помер 13 (24) лютого 1795 р. в м. Могилів Російської імперії (нині – обласний центр Республіки
Білорусь). Похований в могилівському Спаському соборі.
Закінчив Києво-Могилянську академію (1728-1743).
Працював вчителем (1745-1747), префектом (1747-1751) Київської духовної академії, був
архімандритом Києво-Братського монастиря (1751-1752), ректором Київської духовної академії
(1752-1755), єпископом Могилівським (1755-1795).
Член Св. Синоду (1783).
Друкувався в журналах і вісниках: «Читання в Товаристві історії і старожитностей російських»,
«Історичні вісті про єпархію Могилівську», «Християнське читання», «Вісник Європи».
Дебютував «Словом при постриженні у ченці» (1744).
Перу нашого земляка належать наступні доробки (більшість опублікована після смерті): шкільна
драма «Воскресіння мертвих» (1746), «Про посади пресвітерів парафіяльних» (1776), «Записки про
те, що в Росії до кінця XVII сторіччя не було ніякої унії з Римською Церквою» (1847), «Права і
42
вільності жителів, котрі сповідують у Польщі і Литві греко-східну віру» (1767), «Промова перед
польським королем Станіславом-Августом на захист греко-російської церкви, …виголошена
Білоруським єп. Георгієм (Конисським) у Варшаві, 1765 р. липня 27» (1804), «Окружна
напучувальна грамота преосв. Георгія Конисського, єп. Білоруського, до православного
духівництва» (1833), «Зібрання творів. Ч. 1. Життєпис. Повчальні слова» (1835), «Зібрання творів.
Ч. 2» (1835), «Історія Русів, або Малої Росії» (1846), «Зібрання творів. Повчальні слова. Грамоти.
Думки. Листи. Вірші» (1861),
«Про воскресіння мертвих (трагедія), інтермедії» (1878), «Слова і промови» (1892).
К. видав «Катехізис Феофана Прокоповича» (1761), його курс лекцій з поетики (1786), переклав
низку псалмів.
Він також – автор віршів, римованих написів до образів і портретів, епітафій.
У прочитаному курсі лекцій з поетики був розділ, присвячений українському віршуванню.
За активної участі К. в Могилеві заклали кафедральний собор Йосипа Обручника (1780).
Наш земляк сприяв оновленню кафедрального Спаського собору, відкриттю семінарії і школи для
«найгостріших дітей», друкарні.
Боровся за незалежність Білорусії, за що уніати двічі замірялися на його життя (1759 в Орші), (1760 у Могильові).
Серед друзів та близьких знайомих К. – Т. Щербацький, С. Тодорський, С. Кулябка, В.
Садковський, В. Рубан, П. Сопковський та ін.
***
КОЛИСКА
–
НІЖИН, ВЧИТЕЛЬ
–
КИЇВ
, епітафія на свою могилу, написана власноруч
Колыбель Нежин, Киев мой учитель,
Я в тридцать восемь лет сделался святитель.
Семнадцать лет боролся я с волками.
А двадцать два, как Пастырь, отдохнул с овцами.
За претерпенные труды и непогоду,
Архиепископом и Членом стал Синоду,
Георгий именем, я из Конисских дому,
Коню подобен бывал почтовому.
Сего тут падла закрыл грешны кости.
Год седмисотый пятый девяностый.
КОНИСЬКИЙ НЕ ДАЄ ЗАБУТИ РІДНУ ІСТОРІЮ, з дослідження О. Поля «Мишурин ріг»
Катеринославська губернія багата різноманітними пам’ятками старовини. Крім численних, різноманітних, на жаль, так мало досліджених ще могильних насипів або курганів, обрядових
могил, печер тощо, в ній до цих пір збереглося багато стародавніх «городищ». До найвизначніших
з них, що не поступаються за давністю Білозерці, належить слов’янське городище, відоме й тепер
у народі під назвою «города», поблизу села Мишурин Ріг Верхньодніпровського повіту
Катеринославської губернії.
Походження назви «Мишурин» невідоме й губиться в мороці глибокої давнини; слово «ріг»
походить від високого гранітного рогу або мису, що вдається в річку Дніпро, на якому, цілком
можливо, знаходилось в давнину укріплення. Городище розташоване на самому мисі, оточеному
водою Дніпра та на прилеглій до нього нагірній, степовій місцевості, оточеній ровами та валами; тепер дуже розмитими весняними водами.
…Теперішнє населення села складається з жителів (близько 2000 осіб), які перейшли сюди з
різних місцевостей задніпровської України не раніше заснування Нової Сербії, тобто 1750 року.
Суперечливі відомості знаходимо в новітніх описах с. Мишурин Ріг. Так, в статистичних
відомостях Катеринославської губернії за 1864 рік, назва виводиться від запорожця Мишури й
говориться, що «у селищі й досі видно залишки запорозьких укріплень»; а в III т. Записок
Одеського товариства історії та старовини на сторінці сказано: «поблизу селища (Мишуриного
Рогу) знаходиться земляне укріплення, можливо, в петровські часи побудоване росіянами».
Чи так це? На це питання перш за все відповідають літописи. Архієпископ Георгій Кониський у
передмові до Історії Русів згадує «про городи руські найстародавніші або принаймні значно
старіші від королів польських, тобто: про Черкаси, Крилов, Мишурин, і Старий Кодак при річці
Дніпро, Чигирин, Умань, Ладижин і Чагарлик при Бузі; Могилів, Рашків і Дубоссари при Дністрі, Кам’яний Затон і Білозерку біля верхів’їв Лиману».
43
До початку XVI століття Запорозька Січ знаходилась біля Перевалочної, за всією вірогідністю, в
Мишуриному Розі; а з часів перенесення Січі, з 1500 року на острів Хортицю (Рігельман), він стає
литовським замком тому, що Михайло Литвин у XVI сторіччі згадує вже про Мишурин Ріг
(називаючи його Миссурим), як про замок литовський.
…З половини XVII століття Мишурин стає прикордонною фортецею Запорожжя.
З 1709 року, з часу Полтавської битви, запорожці були вигнані з Росії й Мишурин обезлюднів, і
хоча у 1773 році, при імператриці Анні Іванівні, запорожці й були прийняті знову в підданство
Росії, але запустіння його, за всією вірогідністю продовжувалося до часів Єлизавети Петрівни, коли він увійшов до складу Нової Сербії, був заселений вихідцями з різних країн і зайнятий
пікінерним полком.
Переправа з Переволочної до Мишурина належить безперечно до числа найстародавніших і
найзначніших на Дніпрі. У 1709 році гетьман Мазепа та Карло XII переправились біля
Мишуриного Рогу, й місце висадки шведів і до сих пір називається «Шведською пристанню».
ЗА ЦЕРКВУ СВЯТУ, з «Каталогу російських архієреїв»
Георгій Кониський – людина, щедро і різноманітно обдарована природою. Він був талановитим
учителем, який вносив живий струмінь у викладання всіх академічних предметів. Будучи
ректором академії, показав себе «ретельним і добропорядним правителем». Писав вірші, першим у
Києві виклав богослов’я в систематичному порядку і, за відгуком митрополита Макарія Булгакова,
«безперечно перевершив усіх попередників своїх і спадкоємців».
Блискучий проповідник, він був весь проникнутий свідомістю високого покликання пастиря.
«Повчати народ є найперша і головна справа. Коли стану мовчати, тоді загибеллю скарає мене
Господь» – говорив він. Того ж жадав від підлеглого йому духівництва. Різко гудив недбайливих
священиків – «німих псів, котрі не можуть гавкати і люблять дрімати». У проповідях
преосвященний сміливо викривав ґандж, неправду, розпусту.
Архіпастирська діяльність преосвящ. Георгія почалася в той час, коли Білорусія знаходилася під
польським пануванням. Католики й уніати вживали всі сили для спокушання в унію населення, не
зневажаючи при цьому й найсуворіших примусовими заходами.
Архієпископу Георгію довелося прикласти багато зусиль для збереження своєї пастви у вірності
православ’ю. Для цієї мети він насамперед подбав про моральну і розумову освіту, у першу чергу
духівництва, а через нього – і всього народу.
У 1765 р. архієп. Георгій, рекомендуючись польському королю Станіславові Понятовському, виголосив перед ним промову на захист православ’я. Потім подав польському урядові записку про
становище православних у всіх західно-російських єпархіях і на сеймі в 1767 р. домігся
формального визнання віротерпимості від Польщі.
Для того, аби довести законність своїх вимог, він повинен був вивчити безліч історичних
документів і юридичних актів.
…Розширив будинок семінарії, викликав з Київської академії нових наставників. Багато писав.
У проповідях не страхався «небезпечних» питань про соціальну нерівність і, особливо, про
відносини між поміщиками і кріпаками. Викривав іновірців: католиків, євреїв і магометан, а також
масонів, котрі «хваляться премудрістю Соломоновою». Підозрілою здавалася йому таємничість
масонства – цієї «освіти у пітьмі».
Проповіді його захоплювали слухачів своєю щирістю. Все життя «сурмив» він, як вірний, пильний
страж на захист православ’я і не було перебільшенням, коли про нього говорили: він «за Церкву
святу до крові трудиться».
Архієпископ помер, завершивши неганебне сорокаліття святительства, повного зразкових
подвигів віри і терпіння. Життя і праця його, ставши надбанням історії, назавжди залишаться
живим завітом любові до правди, мужності і вірності обов’язку.
ВИДАТНА ОСОБИСТІСТЬ, з розвідки С. Лебедєва і Г. Стельмашука «Білоруський феномен»
Коли на російський престол зійшла Катерина II, вона, незважаючи на те, що була за походженням
німкенею, негайно взялася за захист росіян, які жили за межами імперії. Під тиском російського
посла у Варшаві 1768 року всі «дисиденти» Речі Посполитої, себто православні і протестанти
одержали рівність прав з католиками. Ця справедлива вимога була схвалена польським сеймом.
…В Білорусії відразу з’явилися видатні діячі, які стали духовними лідерами народу. Безсумнівно, найвидатнішим білорусом XVIII століття можна вважати Георгія Конисського.
44
Зі сходженням на престол Катерини II він подав їй скаргу, в котрій вказав на важке становище в
Польщі православних.
Синод хотів доручити йому керування Псковською єпархією, проте імператриця справедливо
знайшла, що він «потрібен у Польщі».
У 1765 році Кониський відправився до Варшави і подав королю Станіславові меморіал, переведений потім на багато європейських мов, як зразок захисту віротерпимості.
Після першого розділу Польщі Кониський клопотав про возз’єднання уніатів із православ’ям.
…Завзята боротьба за права православних не призвели до серйозного успіху – польське
шляхетство було не здатне поставити урівень із собою схизматика.
КРИСТАЛЕВСЬКИЙ Стефан Назарович
Священик. В чернецтві – Софроній (1730). Зарахований Російською Православною Церквою до
лику святих (1918).
З міщанської родини. Батько, Федоров Н., – служивий селянського походження.
Народився 25 грудня 1703 р. на території Чернігівського полку Російської імперії (нині –
Чернігівська область України).
Помер 30 березня 1771 р. в м. Іркутськ Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області РФ). Похований в лівому вівтарі Іркутського собору.
Закінчив Переяславську духовну семінарію і Київську духовну академію.
Був послушником (1730-1732), настоятелем (1732-1745) Красногорського Преображенського
монастиря Переяславської єпархії, скарбником (1745-1746), намісником Олександро-Невського
монастиря Московської єпархії (1746-1753), єпископом Іркутським і Нерчинським (1753-1771).
Багато зусиль К. поклав на впорядкування обителі і на поліпшення викладання в семінарії, вжив
строгих заходів для обов’язкового навчання дітей духівництва грамоті; відкрив при
архієрейському будинку в Іркутську монголо-російську школу; дбав про моральність духівництва; релігійно-етичну зовнішність мирян; піклувався про будівництво нових і збереження старих
храмів; про належне вкомплектовування монастирської бібліотеки, освятив зимову церкву на
честь Богоявління Господнього Верхньоудинського собору – це був перший в Бурятії кам’яний
храм, будівництво якого тривало понад 40 років.
Освічувавши язичників, наш земляк піклувався і про облаштування їхнього побуту, розвиток у
них осілості, культурних початків землеробства.
Святитель влаштував за власний рахунок і подарував новохрещеним бурятам садибу з млином, косовицями, ріллею і повним господарством на річці Китой. Пізніше тут виникло село
Архієрейське, де свято шанували ім’я К.
Серед друзів та близьких знайомих К. – Ф. Янковський, І. Неронович, Єлизавета Петрівна, С.
Главацький, Сінесій, І. Лєбєдєв, П. Малиновський, А. Берлов, В. Вотінов та ін.
***
ЗДУЖАЄ ЄПИСКОПСЬКИЙ ТЯГАР,
з указу Єлизавети Петрівни від 23 лютого 1753 р.
Софроній – особа, яка не лише достойна єпископського сану, а й цілком може виправдати
побажання і сподівання государині і Синоду, – здужати тягар єпископського служіння на далекій
околиці і задовольнити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи і свавілля людського.
В ХРИСТИЯНИ – ЗА ГРОШІ, з розвідки О. Крайньої «Іркутська єпархія»
Після смерті Інокентія Неруновича в 1747 р. впродовж майже шести років єпархія Іркутська
залишалася без єпископа. Вибраний Синодом в 1748 році Іоасаф Хотунцевський відмовився від
сану, пославшись на слабке здоров’я. Синод вирішив задовольнити його прохання і ухвалив
підібрати на посаду єпископа Іркутська одного з архімандритів.
Пошуки нового кандидата безрезультатно продовжувалися понад рік.
За весь цей час храми прийшли в запустіння, впала дисципліна серед служителів церкви, була
закрита духовна школа у Вознесенськом монастирі. 1748 року Тобольський митрополит Антоній
Нарожницький добився закриття єпархії Іркутська і підпорядкування її Тобольскій на період до
призначення нового єпископа.
У процес пошуку нового кандидата втрутилася імператриця Єлизавета Петрівна. 23 лютого 1753 р.
своїм указом вона наказала Синоду призначити єпископом Іркутська свого особистого духівника, ієромонаха Софронія Кристалевського.
45
Новий єпископ енергійно узявся за відродження єпархії. Йому довелося вирішувати кадрові і
етичні проблеми. За його розпорядженням склали відомість про наявність церков і стан церковних
причетів на 1754-55 рр.
Софроній відновив роботу духовної школи при Вознесенськом монастирі а також звернувся до
Синоду з проханням відправити до єпархії Іркутська грамотних і гідних священиків
(безрезультатно).
Він для припинення розбещеності серед населення заборонив вінчання малолітніх, шлюби між
близькими родичами.
Софроній активно займався місіонерською діяльністю, добився від Синоду і Сенату грошової
винагороди для тих, хто хрестився в 1747-1753 рр. На ці потреби Сенат виділив 3959 рублів 30
копійок (по 1 рублю 70 копійок на людину).
ВИНИКЛА СУПЕРЕЧКА, з статті А. Литвинцева «Розіпнутий монастир»
21 серпня 1754 року єпископ Іркутська Софроній (Кристалевський) звів в сан протопресвітера
нерчинського священика Іллю Лєбєдєва і несподівано призначив його «замовником».
Намісник Успенського монастиря ієромонах Тихон був украй незадоволений цим призначенням.
Виникла навіть суперечка про «первостоятельство в Нерчинському соборі».
В результаті резолюцією преосвященного Софронія наказано було «монастирському намісникові
всі богослужіння, через духовний регламент, здійснювати в монастирі, а в місто їздити немає
чого».
ЇЖУ ВЖИВАВ НАЙПРОСТІШУ, з статті Г. Половцова «Кристалевський Стефан Назарович»
18 квітня 1753 року у Великому Успенському соборі Московського Кремля Софроній був
рукопокладений в єпископа Іркутського і Нерчинського. Архієпископ Московський і Севський
Платон, який брав участь в хіротонії, виклав йому батьківські повчання на майбутній подвиг, оскільки був добре знайомий з особливостями сибірського духовного побуту, попереджав про
свавілля місцевих властей і радив підібрати надійних помічників.
Святитель Софроній не відразу відправився до єпархії, а, скориставшись порадою владики
Платона, почав підбирати освічених і духовно досвідчених співробітників. Він відвідав свою
першу Красногорську обитель, був і біля святинь Києва, де просив благословення у києво-
печерських догідників на своє служіння.
20 березня 1754 року святитель Софроній прибув до Іркутська. Спочатку він заїхав до
Вознесенського монастиря – місця проживання своїх попередників, молився на могилі святителя
Інокентія.
Для знайомства з паствою Софроній здійснив тривалі і важкі подорожі єпархією, відвідавши при
цьому Нерчинськ, Киренськ, Якутськ. Відвідини самовідданого ієрарха усюди вносили світло
євангельської істини і християнської любові.
Немало праці поклав святитель на облаштування і розширення Сибірської місії. З цією метою він
влаштовував місіонерські стани, сам особисто здійснював численні поїздки, повчав місіонерів, піклувався як про духовні, так і про матеріальні потреби хрещених інородців.
Своє перебування на кафедрі Іркутська святитель ознаменував також ревним піклуванням про
благоліпне богослужіння, спорудження храмів, постачанням їх начинням, дзвонами, спорудження
архієрейського будинку, розбудову духовної семінарії, причому особисто розділяв працю
викладачів.
Він невпинно піклувався про етичне і матеріальне благополуччя духівництва. Відомі випадки
заступництва єпископа з приводу свавілля місцевих воєвод, котрі гнобили жителів краю.
Піклувався владика і про підвищення рівня життя ченців і черниць, призначаючи настоятелями
монастирів людей благочестивих, мудрих, діяльних, з великим життєвим і духовним досвідом.
У вересні 1754 р. святитель видав указ, в якому висловлював заклопотаність навчанням і
вихованням дітей. Духівництву ставилося в обов’язок навчання своїх дітей Часослову, Псалтирі, співу і абетці, причому учення «повинне здійснюватися зі всякою старанністю і крайньою
дбайливістю, аби діти могли обов’язок паламарювання і дяка виконувати завдяки достоїнствам
своїм».
Святитель Софроній прагнув повсюдно встановити статутне богослужіння. Особливими указами
він відновив правильні кадіння і благовіст.
46
Але серед багатьох турбот він не забував про своє внутрішнє духовне життя. Збереглося свідоцтво
келейника святителя Софронія, який повідомляє, що святитель «їжу вживав найпростішу і у малій
кількості, служив вельми часто, велику частину ночі проводив в молитві, спав на підлозі».
До кінця своїх днів святитель Софроній зберігав любов до Красногорської Золотоношської
обителі, яка викохала його в дні юності. Він постійно сприяв підтримці в ній всього благоліпного, посилав для цього необхідні засоби.
Відчуваючи погіршення здоров’я, Софроній подав прохання до Синоду про звільнення. Однак з
відповіддю з Петербургу зволікали, тому що важко було підібрати гідного наступника.
Останні дні життя святитель провів в молитовному подвигу.
НАУКОВЕЦЬ І ПРОСВІТНИК, з монографії В. Пешкової «Книжкова колекція єпископа
Іркутська Софронія Кристалевського у фонді наукової бібліотеки державного університету
Іркутська»
Одна з яскравих сторінок в культурній спадщині нашого міста належить духівництву Іркутська.
Вдячна пам’ять звертається до імен освічених єпископів, які залишили значний слід в накопиченні
безцінних книжкових скарбів.
Наукова бібліотека ІДУ приступила до виявлення книжкових зібрань Софронія Кристалевського.
Що залишив для нас єпископ?
У книжкових зібраннях знайдені книги релігійно-богословського, історико-канонічного змісту, а
також наукові видання. Це свідчить про те, що книги світського змісту необхідні були святителеві
не як доповнення до релігійної літератури, а для занять науковою і просвітницькою діяльністю, окрім адміністративної, місіонерської.
Серед книжок Софронія – «Місяцеслови» (церковні календарі з вказівкою свят і днів пам’яті
святи). Вони мають численні записи, позначки...
Конволют «Слово» (збірка, складена його власником з декількох самостійно виданих творів, переплетених в один том) ...включає «Слова», проголошені різними чинами священнослужителів і
присвячені персоналіям, пам’ятним датам.
Серед книг світського змісту Наукова бібліотека має в своєму розпорядженні ще одне рідкісне і
дуже цінне видання «Урочистості Академії наук» (1753). Тут надруковане «Слово про явища
повітря, які стаються від електричної сили», прочитане М. Ломоносовим на урочистому засіданні
Російської Академії наук. Освічений єпископ придбав книгу незабаром після її виходу, аби
ознайомитися з досягненнями вітчизняної науки.
Продовженням названого видання може служити наявна в книжковому зібранні Софронія
«Промова про нові винаходи в місячній теорії» (1753), прочитана в Академії наук професором
астрономії М. Поповим. Як наочний матеріал в книзі наведені креслення, таблиці.
Представлена частина колекції святителя Софронія знайомить з чудовими пам’ятками писемності
і друку, що мають загальнонаціональне значення (рукописи, стародруки, книги кирилівського
друку XVIII століття). Їх вивчення дозволяє ширше і глибше судити про інтереси і різнобічну
діяльність архієрея на сибірській землі.
КУВШИНОВА Міліца Іванівна
Фрейліна, глибоко віруюча. Зарахована до лику святих Російською Православною Церквою
(2001).
З чиновницької родини. Батько, Кувшинов І., – залізничний службовець.
Народилася 23 листопада 1891 р. в с. Улинівка Кобеляцького повіту Полтавської губернії
Російської імперії (нині – Козельщинський район Полтавської області України).
Розстріляна більшовиками 5 лютого 1938 р. на полігоні НКВС «Об’єкт Бутово» Московської
області СРСР (нині – в межах м. Москва РФ). Похована в братській могилі. Місце – не відоме.
Закінчила 5 класів гімназії.
Заарештована за «антирадянську агітацію» (1938). Сталінською «трійкою» засуджена до розстрілу, вирок виконано (1938).
Посмертно реабілітована прокуратурою Московської області (1989).
День пам’яті – 23 січня (5 лютого).
Серед друзів та близьких знайомих К. – дані відсутні.
***
ТАКИХ РОЗМОВ НЕ ВЕЛА
, з протоколу допиту М. Кувшинової від 22-23 січня 1938 р.
47
Слідчий:
– Ви заарештовані за контрреволюційну агітацію, дайте свідчення з цього питання.
Кувшинова:
– Контрреволюційною агітацією я ніколи не займалася.
Слідчий:
– Слідство пропонує вам бути правдивою і дати ваші свідчення про контрреволюційну агітацію.
Кувшинова:
– Повторюю, що я контрреволюційною агітацією не займалася.
Слідчий:
– Слідством встановлено, що ви в жовтні 1937 року висловлювали терористичні настрої на адресу
партії і керівників радянського уряду. Дайте свідчення з цього питання.
Кувшинова:
– Я такої розмови не вела.
Слідчий:
– Слідство пропонує вам бути правдивою і дати правдиві свідчення про вашу контрреволюційну
діяльність.
Кувшинова:
– Контрреволюційною діяльністю я не займалася і свідчення надаю правдиві.
ОСЬ ВАМ І СТАЛІНСЬКА КОНСТИТУЦІЯ, з статті «Мучениця Міліца (Кувшинова)» на
інтернет-порталі pstbi.ru
У м. Істра Московської області Міліца Іванівна поселилася на початку 1930-х років. Жила вона
самотньо і підтримувала зв’язки лише з черницями, які поселилися в місті після закриття
монастирів.
Вона була людиною глибоко церковною, тому, збираючи про неї відомості для арешту, НКВС
охарактеризувало її як колишню черницю і затяту церковницю, проте на слідстві Міліца Іванівна
сказала, що в чернечому постриженні ніколи не була.
...Допитаний 15 січня 1938 року лжесвідок показав, ніби-то Міліца Іванівна говорила: «Це не
радянська влада, а недолюдки, закрили всі церкви, повне гоніння на віруючих, всіх віруючих
заарештовують ні за що. Ось вам і сталінська конституція!»
ЦІНА ПЕРЕКОНАНЬ – ЖИТТЯ, з кореспонденції К. Прогнимак «Розповідь про життя і подвиг
російських мучеників ХХ століття, прославлених Церквою в лику святих»
Ми погано пам’ятаємо свою історію – внуки розстріляних за віру християн часто навіть не знають, що їх предки прославлені як святі. Внуки катів, тим паче, не знають, кого їх діди садили до
в’язниць, кого катували на допитах. Ми донині живемо так, ніби не було ні червоного терору, ні
сталінських репресій...
Російську Православну Церкву все частіше називають Церквою новомучеників. Ніколи ще за всю
історію християнства ні в одній Помісній Церкві не гинуло за короткий проміжок часу стільки
священнослужителів і мирян, не з’являлося такої кількості святих. Їх подвиг не повинен бути
забутий.
Мучениці Євдокія (Кузьмінова), Катерина (Черкасова) і Міліца (Кувшинова). На перший погляд, цих трьох жінок ніщо між собою не зв’язує. Мабуть, вони ніколи не були знайомі між собою, а
єдине місце, де їх життя і долі перетнулися, щоб тут же обірватися, – Бутовський полігон під
Москвою. Але якщо придивитися уважніше, можна побачити вражаючу схожість трьох мучениць.
...Міліца Кувшинова, живучи в Істрі, постійно спілкувалася з черницями розігнаних обителей, сама відчуваючи, мабуть, тягу до чернецтва.
Всі три жінки опинилися в одному місці вперше на початку 1938 року. За трьома доносами їх
звинуватили в одному і тому ж злочині – контрреволюційній діяльності, ст. 58 Кримінального
кодексу. Саме за цією статтею засуджувалася більшість репресованих в СРСР.
Ось і трьох мучениць чекав розстріл – і кому яка справа, що жодна з них не погодилася із
звинуваченням і не обмовила себе і близьких. До самої смерті мучениці продовжували
відстоювати власну правоту: «Так, я є «ярою церковницею», але контрреволюційною діяльністю я
не займалася».
Заяви вони щось на кшталт «ні, я не церковниця, і взагалі не вірю в Бога, мене обмовили» – і, ймовірно, залишилися б живими.
Ось тільки якою ціною?
48
МАЗУРІН Інокентій Потапович
Усталений державно-територіальний статус, що склався у світі: російський.
Священик. В чернецтві – Інокентій (1896). Зарахований до ликусвятих Російською Православною
Церквою (2005).
З селянської родини.
Народився в 1874 р. в с. Берізки-Чечельницькі Ольгопільського повіту Демидівської волості
Подільської губернії Російської імперії (нині – Чечельницький район Вінницької області України).
Розстріляний 13 листопада 1937 р. на полігоні НКВС «Об’єкт Бутово» Московської області СРСР
(нині – в межах м. Москва РФ). Похований в братській могилі. Точне місце – не відоме.
Закінчив 3 класи сільської школи.
Був ченцем Йосипо-Волоцького монастиря Волоколамського району Московської області (1896-1920), дяком храму с. Званово Лотошинського району Московської області (1920-1924), храму с.
Тургіново Тверської області (1924-1928), ієродияконом храмів с. Тєряєва Слобода Клинського
району (1928-1931) і с. Буйгород Волоколамського району (1934-1937) Московської області.
Уперше заарештований за «контрреволюційну і антирадянську агітацію, підпал правління
колгоспу» і засуджений до 3 років позбавленні волі (1931).
Удруге заарештований за «антирадянську агітацію» і засуджений до вищої міри покарання (1937).
День пам’яті – 31 жовтня.
Серед друзів та близьких знайомих М. – М. Стеблів, О. Львов та ін.
***
АНТИХРИСТИ,
життєве кредо І. Мазуріна
Кожний, хто йде проти Христа і віри, є антихрист.
ГОНИТЕЛІ СВЯТОГО, з відповіді І. Мазуріна на допиті
Радянська влада гонитель і ворог святого.
...Великі, міцні окремі господарства дадуть більше продукції і набагато вигіднішої за середняцько-
бідняцькі колгоспи.
ПОСТРАЖДАЛИ ЗА ВІРУ, молитва за бутівськими святими
О, святі бутівські мученики і всі сповідувачі і новомученики російські, котрі, маючи різний вік і
майновий стан за Христа, вірність Йому постраждали, які навіть до смерті свідчили і які вінець
життя від Нього прийняли. В дні гонінь лютих, що землю нашу від безбожників настигли, на
судищах, в ув’язненнях і проваллях земних в гірких роботах і за всіляких скорботних обставин
зразок терпіння і не соромних сподівань надії мужньо явили.
Нині ж в раї солодкості насолоджуючись перед престолом Божим в славі маєте перебувати і вічно
хвалу ...з ангелами і всіма святими Триєдиному Богові підносите.
...Ми, недостойні, благаємо вас святі родичі наші, не забувайте земної вітчизни вашої, обтяженої
гріхом Каїнового братовбивці, наругою над святинями, безбожністю і нашими беззаконням.
Благайте у Господа сил ствердити Церкву Свою непохитну в світі цьому багатобунтівному і
лукавому. Хай відродить в землі нашій дух розуму і благочестя, дух святості і страху Божого, дух
братолюбства і миру, та паки будемо ми царське освячення, рід Божий, вибраний і Святий, вічно з
вами славити Батька і Сина і Святого Духу у віки століть.
Амінь!
РАХУНОК ІДЕ НА ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ, з повідомлення Інтерфаксу «Віруючі молилися з
Патріархом на Бутівському полігоні»
Патріарх Московський і всієї Русі ... здійснив Божественну Літургію і панахиду у храмі на честь
новомучеників і сповідувачів Російських в Бутові на колишньому полігоні НКВС-КДБ, де в роки
сталінських репресій розстріляли і поховали десятки тисяч осіб.
...Колишній стрілецький полігон НКВС «Бутове» – одне з місць масових розстрілів і поховань
жертв репресій в 1930-1950-і роки. Згідно архівним даним ФСБ, лише в період з 8 серпня 1937
року по 19 жовтня 1938 року (за 15 місяців) тут було розстріляно 20 тисяч 765 осіб – в основному
жителів Москви і Підмосков’я.
49
Імена і загальне число загиблих за роки репресій відомі далеко не повністю. Враховуючи, що
масові розстріли продовжувалися тут аж до початку 1950-х років, можна припустити, що йдеться
ще про десятки тисяч людських життів.
Донині з цього списку виявлено 939 імен священнослужителів і мирян Російської Православної
Церкви. З них 215 – прославлені в лику святих.
...У 1995 році територія братської могили площею близько 6 гектарів передана Церкві. У 1996 році
тут звели невеликий дерев’яний храм. Уряд Московської області в 2001 році оголосив «Бутівський
полігон» пам’ятником історії.
...З 2003 року в кожну четверту суботу після Великодня Російська Православна Церква святкує
Собор новомучеників, котрі постраждали в Бутові.
ОСТАННЄ МІСЦЕ СЛУЖІННЯ, з довідки «Буйгород (Росія, Московська область)» на archeo-cities.ru
Буйгородок відомий по грамоті 1497 р., згідно якої великий князь московський Івана III Васильович передавав своїм племінникам, князям волоцьким Федору і Івану Борисовичам волості
Буйгород і Колп у Волоцькому і Тверському повітах в обмін на землі в ближньому Підмосков’ї.
Відомо, що Буйгородок залишався містом в XIV-XV століттях, але, перебуваючи в глибокому
тилу, швидко втратив своє значення і перетворився на сільське поселення.
Церква Богоявління Господнього в Буйгороді побудована не пізніше XV ст. Дата зведення
останньої будівлі – 1786-1801 рр. Церква стилю класицизму, бічні прибудови – Нікольський і
Трьохсвятський. У трапезній в 2-й половині XIX ст. облаштовані Знаменська і П’ятницька
прибудови. Закрита в кінці 1930-х, зруйнована в 3-ій чверті ХХ ст.
У 1934-1937 роках в селі Буйгород Волоколамського району служив преподобомученик
ієродиякон Мазурін Інокентій Потапович, розстріляний на полігоні «Бутове».
Нині – с. Буйгород Волоколамського району забудоване, в основному, дачами.
МАКСИМОВИЧ Іван
Поет, перекладач, священик. В чернецтві – Іван (1676). Зарахований Російською Православною
Церквою до лику святих (1916).
З дворянської родини. Батько, Васильківський М., – підданий Києво-Печерської лаври.
Народився в грудні 1651 р. в м. Ніжин (нині – районний центр Чернігівської області України).
Помер 10 (21) червня (липня?) 1715 р. в м. Тобольськ Російської імперії (нині – Тюменська
область РФ). Похований в Тобольському соборі.
Закінчив Київську духовну академію (1668).
Був учителем Київської духовної академії (1668-1676), ієродияконом, ієромонахом, проповідником та економом Печерської лаври, намісником Брянського Свенського монастиря
(1677-1696), архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря (1696-1711), митрополитом
Тобольським і всього Сибіру (1711-1715). Цікавий факт: до останнього місця призначення владика
зі своїм скарбом прибув на двох плотах. З собою привіз 17 українців: трьох ієромонахів, двох
ієродияконів, світського писаря, півчих.
М. – автор доробків «Роз’яснення на псалом 50», «Абетка святих» (обидва – 1705), «Богородице
Діво» (1707), «Не туне писася, від багатьох собирася» (1709), «Синаксар» (1710), перекладач книг
«Феатрон, або Ганьба моралістична» (1708), «Царський шлях хреста», «Роздуми про молитву
«Отче наш» (обидва – 1709) Б. Хефтена, «Іліотропіон» І. Дрекселія (1714), «Богомислія» І.
Гергарда (1710).
Між іншим, «Абетка святих» – чи не найоб’ємніший на той момент поетичний твір усіх часів та
народів: у ньому нараховувалося 23166 рядків.
Наш земляк також відредагував збірник проповідей І. Златоуста «Дзеркало від Божественного
Писання» (1705).
Автобіографічна віршована повість «Подорожній» (1712-1715) так і не побачила світу.
Перекладав з латини.
З владою стосунки у нашого земляка складалися неоднозначно. З одного боку, він присвячував
Петру I свої твори, брав участь в проголошенні анафеми гетьману Мазепі. З другого, мав
сміливість суперечити царському фавориту О. Меншикову.
Та й у його перекладі «Богомислія» І. Гергарда пізніше вбачили «велику лютеранству суперечку», книгу заборонили.
50
Серед друзів та близьких знайомих М. – Л. Баранович, Ф. Углицький, Федір Олексійович, Петро I, А. Кантемир, І. Гізель, О. Меншиков та ін.
***
УСІМ НА ПОДИВ,
вірш І. Максимовича «Щастя»
Схотілося щось князю чудне учинити,
Тож вирішив коштовну у море впустити
Улюблену обручку, та вранці приносить
Рибалка рибу з моря і голос возносить:
«Купи оцю рибину, що дав мені Бог,
То й буде з неї користь для нас, для обох».
О чудо! Що згубилось, у рибі знайшлося –
Усім таке на подив тоді відбулося.
Химерно грає щастя, тут можна з’явити,
Але я іншим хочу цю мову кінчити.
На Дарія князь гордо посунув військами,
Гадав, що своє щастя нестиме мішками.
З Оронтом зіштовхнувся і з того моменту
Утратив свою силу, розбитий дощенту.
А князя після битви одразу зловили
Й зашморг йому на шию по тому наділи.
Лишивсь навік у горах птахам до обіду,
Наруга не лишила від щастя і сліду!
НЕ ТУЖИ, БРАТЕ, видіння І. Максимовича
Архієпископ Іван тяжко захворів і в молитвах закликав допомогти святого Феодосія, перебуваючи
у впевненості, що той догодив Богу своїм праведним життям. Святий Феодосій з’явився
побратиму і сказав:
– Не переживай, брате. Господь почув твої молитви, і ти видужаєш. Вставай з постелі і готуйся
служити Божественну літургію. Це тобі знамення.
Прийшовши в себе після побаченого, святитель послав сказати наміснику, що буде наступного дня
служити. Знаючи його хворобливий стан, слова ці розцінили як марення.
Яким ж було здивування всіх, коли наступного дня архієпископ, уже здоровий, відслужив
літургію.
Після цього чуда Іван наказав відкрити печеру, де зберігалися нетлінні останки святого Феодосія, повісив там великий його портрет, до якого сам же склав напис («похвалу») у віршах. З цього
моменту від мощів святителя Феодосія багато людей зцілилося, а ім’я святого, глибоко
шанованого чернігівською паствою за праведне життя, близькість його до престолу Божого, назавжди переплелося з ім’ям святителя Івана, блаженнійшого його друга.
НАЙПЛОДОВІТІШИЙ ПОЕТ ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТТЯ, з розвідки С. Ніколаєва
«Максимович Іван»
Активна літературна діяльність Максимовича припадає на чернігівський період його життя і тісно
пов’язана із заснованою ним Чернігівською духовною семінарією, де були видані всі його твори, за винятком «Тлумачення на псалом 50». Очевидно, частина видань, традиційно пов’язуваних з
його ім’ям, насправді ним лише редагувалася, як, наприклад, збірка проповідей Івана Златоуста
«Дзеркало від Божественного Писання». М. однаково вільно писав віршами і прозою, віддаючи, проте, перевагу поетичній творчості. Його вчителем слід вважати Лазаря Барановича, від якого він
успадкував характерну для українського і московського бароко XVII ст. настанову на самоцінність
вірша; основна фігура в поезії Максимовича – ампліфікація («розширення», «множення слів»). Це
призвело врешті-решт до декларативної відмови від оригінальної творчості: «Не нове аз пишу, з
святих збираю …слово багатьма римами разширяю»; «Не туне писася, від багатьох собирася».
«Абетка» – віршована збірка життя святих, де центральне місце займає «Життя Олексія, людини
Божої»; «Богородице Діво» – тлумачення канону й опис чудес Богородиці; «Осм блаженств
євангельських» – низка богословських тлумачень.
Єдиний поетичний твір М., присвячений сучасності, – «Синаксар».
51
У виборі творів для перекладу позначився вплив західноєвропейської богословської традиції:
«Феатрон, або Ганьба повчальна» – розповіді з Священного Писання про «посади начальників», запозичені з творів Амвросія Марліана; «Царський шлях хреста» – переклад книги Бенедикта
Хефтена «Regia via crucis»; «Іліотропіон» – переклад твору Ієремії Дрекселія «Неliotropium».
У перекладі «Богомислія» Івана Гергарда пізніше угледіли «велику лютеранську осоружність», і 5
жовтня 1720 книгу заборонили; примітно, що «Богомисліє» було присвячене Стефану
Яворському, палкому супротивникові лютеранства. Переклади цих дидактико-повчальних творів
європейських богословів, зроблені М. церковнослов’янською мовою з окремими вкрапленнями
полонізмів, латинізмів і варваризмів петровського часу, точні і відповідають стилістиці оригіналу.
Максимович, поза сумнівом, був найплодовитішим поетом почала XVIII ст. Його поетичні твори
нараховують декілька десятків тисяч віршованих рядків. Дидактико-повчальний метод М. майже
не відчув впливу епохи перетворень.
Серед сучасників М., очевидно, славився графоманом. А. Д. Кантемір писав в примітках до сатири
IV, що в «Абетці» «нічого путнього не знайдеш». Проте твори М. перевидавалися в XVIII-XIX ст.
М. помилково приписувався латинсько-російський словник, складений його племінником І. П.
Максимовичем.
…Святитель Іван (Максимович), який займав Тобольську кафедру всього чотири роки, встиг
зробити дуже багато для прославляння Імені Божого. Не випадково святкування Собору
Сибірських святих припадає на день його блаженної пам’яті.
Управління єпархією відкрило перед владикою Іваном нові можливості. Учений-богослов і
плодовитий письменник був покровителем освіти в своїй єпархії, гаряче піклувався про створену
його попередником Тобольську слов’яно-латинську школу і, виписуючи з Києва і Чернігова для
школи знаючих наставників, часто вживав на це свої доходи.
МАЛО КОМУ ПОТРІБНІ ТВОРИ, з листа Д. Туптала С. Яворському
Книга віршів друкованих «Богородице Діво» (Максимовича І. – авт.) прислана мені: Бог дав тим
віршописцям друкарню, і бажання, і гроші, і вільне життя: мало кому потрібні твори на світ
з’являються.
БУДЕ ДАЛІ ЗА МЕНЕ, з статті Є. Жовніра «Святитель Іоанн (Максимович), митрополит
Тобольський і всього Сибіру»
Одним з найшанованіших сибірських святих є святитель Іван (Максимович), який займав
Тобольську кафедру всього чотири роки, з 1711 по 1715, проте встиг зробити дуже багато для
прославляння Імені Божого. Не випадково святкування Собору Сибірських святих припадає на
день його блаженної пам’яті.
...Існує переказ, що це призначення відбулося не без участі відомого князя Меншикова, зачепленого незалежною поведінкою святителя при освяченні церкви в одному з княжих маєтків в
Чернігівській єпархії. Меншиков збирався сам призначити день освячення, про що й повідомив
владику через посланого з цією метою управляючого. Архієпископ на це зазначив, що
призначити– справа його, а не князя, і сам встановив час освячення церкви. Крім того, він
відмовився від пригощання, запропонованого після церковних урочистостей. Все це образило
князя.
Пізніше, коли владиці стало відомо про нове призначення, йому була відкрита доля його
«доброзичливця». «Так, далеко мені їхати, – сказав він, – проте князь буде ще далі мене».
І дійсно, Меншиков закінчив життя в дальньому засланні в Березові.
ДОПОМАГАВ ЗНЕДОЛЕНИМ, офіційна інформація Руської Православної Церкви
Мав особливе духовне обдарування і старанність до навчання. …Не зважаючи на користь своєї
діяльності в академії, жадав вищих здобутків. Часто відвідуючи Печерську Лавру, зачарувався
високими чернечими подвигами, і сам побажав залишити світ і вступити на шлях чернецтва.
…Володіючого видатним проповідницьким талантом ієромонах Івана обрали на почесну посаду
лаврського проповідника, а потім братія, що полюбила його, захотіла бачити його на
відповідальній посаді економа Києво-Печерської Лаври.
Незабаром ієромонаха Івана призначили керувати Свенським монастирем поблизу міста Брянськ, куди тимчасово, у зв’язку з нападом турок, була переведена братія Печерської Лаври.
Після цього майже протягом двадцяти років він обіймав настоятельскі посади в різних
монастирях, усюди набуваючи любові і пошани керованих ним ченців.
52
…З благоговійним трепетом і упокорюванням вступив преосвящ. Іван на архієрейську кафедру.
Строго погоджуючи своє життя з ученням і заповідями Христа Спасителя, він і паству свою
закликав до покірності і слухняності волі Божій, являв собою гідний приклад наслідування. Він
завжди збирав біля себе всіх сиріт і знедолених і роздавав своє надбання усім, хто того
потребував.
Будучи сам чудовим для свого часу богословом і письменником, архієп. Іван піклувався про
розповсюдження духовної освіти у всій своїй єпархії. Під його керівництвом в Чернігові був
заснований колегіум, за зразком якого згодом стали відкриватися по всіх єпархіях духовні
семінарії.
МАКСИМОВИЧ Михайло Борисович
Священик. В чернецтві – Іван (1926). Зарахований Російською Православною Церквою за
кордоном до лику святих (1994).
З дворянської родини. Батько, Максимович Б., – ізюмський повітовий маршалок дворянства.
Народився 4 червня 1896 р. в м. Адамівка Харківської губернії Російської імперії (нині –
Слов’янський район Донецької області України).
Помер 2 липня 1966 р. в м. Сіетл (США). Похований в крипті Сан-Франциського кафедрального
собору на честь образу Божої Матері «Всіх Скорботних Радості».
Закінчив полтавський Петровський кадетський корпус (1914), юридичний факультет Харківского
університету (1918), богословський факультет Бєлградського університету (1925).
Служив у Харківському окружному суді (1918), був законовчителем Великокікіндської сербської
гімназії (1925-1929), викладачем Бітольської духовної семінарії (1929-1933), єпископом
Шанхайським (1934-1946), архієпископом Російської православної церкви за рубежем в Китаї
(1946-1951), архієпископ Західноєвропейський (1951-1962), архієпископ Західно-Американський і
Сан-Франциський (1963-1966).
Наш земляк – автор наступних доробків: «Шанування Богородиці і Івана Хрестителя та новий
напрямок російської богословської думки», «Як Свята Православна Церква шанувала і шанує
Божу Матір», «Вчення про Софію – Премудрощі Божої», «Про неможливість інославним бути
хрещеними батьками», «Про неприпустимість прикладення до ікон з нафарбованими губами»,
«Про порядок за богослужінням», «Про перенесення свят».
Не сприйнявши більшовицької революції, разом з батьками емігрував до Югославії (1919).
За життя мав багатьох ворогів серед божих пастирів через те, що визнавав Російську православну
церкву і її московських патріархів.
Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Храповицький, М. Зернов, П. Лопухін, Г. Чепур, І.-Н.
Ковалевський, Ф. Іонеску, Д. Вознесенський, І. Аккерсдійк, К. Іонев, М. Зернова, М. Зноско-
Боровський та ін.
***
НЕ ЛИШЕ ДУША, А Й ТІЛО
, з пастирського кредо М. Максимовича
Піклуючись про порятунок душ людських, потрібно пам’ятати, що люди мають і тілесні потреби, які голосно заявляють про себе. Не можна проповідувати Євангеліє, не проявляючи любові у
справах.
СЛУЖИТИ ПРАВЕДНОСТІ Й ІСТИНІ, із спогадів М. Максимовича
З найперших днів, як я став усвідомлювати себе, я захотів служити праведності й істині. Мої
батьки запалили в мені бажання непохитно стояти за правду, і душа моя була полонена прикладом
тих, хто поклав за неї життя.
…Отримавши благословення від владики митрополита і маючи гаряче бажання точно викласти
питання, я приступив до роботи в день пам’яті святителя Пилипа, митрополита Московського, 9
січня 1925 року, і закінчив її напередодні свята Успіння Пречистої Богородиці – храмового дня
для московського Успенського собору і Києво-Печерської Лаври, котрі мали найбільше значення в
історії російського народу.
ШУКАЙТЕ ЦАРСТВА БОЖОГО, з виступу М. Максимовича на Всезакордонному Соборі
Руської Церкви в 1938 р.
Росія повстане так само, як вона повставала й раніше. Повстане, коли розгориться віра. Коли люди
духовно повстануть, коли їм знову буде дорога ясна, тверда віра в правду слів Спасителя: 53
«Шукайте ж раніше Царства Божого і правди Його, і це все прикладеться вам». Росія повстане, коли полюбить віру і сповідання Православ’я, коли побачить і полюбить православних сповідачів.
Росія повстане, коли підніме погляд свій і побачить, що всі святі, котрі в землі Російській
просяяли, живі в Божому Царстві, що в них дух вічного життя і що нам треба бути з ними і
духовно торкнутися й залучитися до їх вічного життя. У цьому порятунок Росії і всього світу.
Росія чекає христолюбивого воїнства, христолюбивих вождів, які поведуть російський народ не
для слави земної, а заради вірності російському шляху правди.
Обтрусіть сон смутку і лінощів, сини Росії! Воззріте на славу її страждань і прокиньтеся, омийтеся
від гріхів ваших! Зміцніться у вірі православній, аби бути гідними мешкати в житлі Господньому і
вселитися в святу гору Його!
ІЄРАРХІЯ НЕ Є УСІЄЮ ЦЕРКВОЮ, з відкритого листа М. Максимовича від 13 вересня 1963 р.
Коли при митрополитові Антонії починали говорити про «неправильні дії Церкви», він зупиняв, указуючи, що дії ієрархії не можна приписувати Церкві, оскільки ієрархія не є усію Церквою, хоч і
говорить від її імені.
…Так і тепер зрозуміло, що вираз «радянська церква» вживають обивателі, погано знайомі з
церковною мовою, бо воно невідповідно для відповідальних і богословських розмов.
Коли вся ієрархія Південно-західної Русі перейшла в уніатство, то Церква продовжувала існувати
в особі віруючого православного народу, котрий після багатьох страждань відновив свою
ієрархію. Тому правильніше говорити не про «радянську церкву», …а про ієрархію, яка перебуває
на служінні радянської влади. Ставлення до неї може бути таке ж, як і до інших представників цієї
влади. Їх сан дає їм можливість діяти з великим авторитетом і підміняти голос стражденної
Російської Церкви і вводити в оману тих, хто від них думає дізнатися про дійсне становище
Церкви в Росії.
Звичайно, серед них є й свідомі зрадники, й такі, хто просто не знаходять в собі сил боротися з
навколишнім середовищем і йде за течією, – це питання їх особистої відповідальності, проте в
цілому апарат радянської влади – богоборською.
ДИВО АСКЕТИЧНОСТІ, із спогадів А. Храповицького
Ця маленька, слабка людина, майже дитина з вигляду, є якимсь дивом аскетичної стійкості й
строгості у наш час загального духовного розслаблення.
ПАРИЖЕМ ХОДИВ БОСОНІЖ, із спогадів М. Зноско-Боровського
Багато хто в Парижі не розумів владику, їх бентежив його зовнішній вигляд, зокрема, те, що він
ходить босоніж. …Були і скарги з цього приводу митрополитові Анастасію. У одній з них
просили, щоб першосвятитель наказав владиці Івану носити черевики.
Митрополит Анастасій відгукнувся на це прохання, написав владиці лист, а обрадувані цим
прихожани поспішили піднести своєму архіпастиреві нові черевики. Владика прийняв дар, подякував, проте не надів, а носив черевики… під пахвою.
Знову скарга митрополитові, знову він пише владиці Івану про слухняність й одержує відповідь:
«Ваше розпорядження виконав, Ви писали, щоб я носив черевики, але не написали, щоб я їх надів, ось я їх і ношу, а зараз надіну».
І владика чи е вперше попрямував Парижем в черевиках.
НА ЛЕКЦІЯХ ЗАСИНАВ, з книги М. і М. Зернових «За кордоном»
Невеликого зросту, з одутлими щоками й червоними устами, він справляв враження великої, в собі
зосередженої сили. Він мало спілкувався з іншими студентами.
…Дуже бідував. Белград покривався непролазною тванюкою під час дощів. Максимович носив
важку хутряну шубу й старі російські чоботи. Зазвичай ввалювався до аудиторії з запізненням, густо вкритий вуличним багном, виймав неспішно із-за пазухи засалений зошит і огризок олівця
та починав записувати лекцію своїм крупним почерком.
Незабаром він засинав, проте як тільки прокидався, відразу відновлював свої писання. Багато хто з
нас цікавився, що за записи виходили у Максимовича, проте ніхто не наважувався попросити його
дати їх прочитати.
ЖИВ ЖИТТЯМ ПАРАФІЯН, з розвідки Т. Соколової «Божа людина»
54
Владика воістину жив життям увіреної йому пастви. Не зважаючи на величезну зайнятість, він
знаходив час для спілкування з духовними своїми чадами і поза стінами храму. в негоду, в нічну
пору він приходив до тим, хто особливо потребував його підтримки. Яку б відстань при цьому ні
довелося долати, йшов пішки, помічаючи коротко: «Та тут зовсім недалеко».
У побуті владика був невибагливий: одяг носив з найдешевшої тканини, взувався в сандалі
босоніж, а часто і зовсім ходив босоніж, яка б не була погода, віддаючи взуття жебраком. Він був
людина Божа.
Деякі вчинки блаженного святителя, сама його невибагливість траплялося шокували людей «світу
цього».
Якось, будучи в Марселі, святитель Іван вирішив відслужити панахиду на місці загибелі
сербського короля Олександра Карагеоргієвича. Ніхто з кліру з помилкового сорому не захотів
служити на вулиці. Тоді він сам узяв мітлу, на виметеній ділянці тротуару постелив єпископські
орлеці, роздмухав кадило і почав служити панахиду. І треба ж: провів усю службу французькою
мовою (для нього було законом: служити на мові тієї країни, в якій він перебував). Десятки
марсельців стали учасниками цього незвичайного богослужіння.
…Працями святителя Івана в Сан-Франциско були відкриті богословські курси. За його
ініціативою в притулку в ім’я святителя Тихона Задонського влаштовувалися вечори для дітей і
внуків емігрантів з Росії: тут звучали народні пісні – владика знав їх немало і з задоволенням
виконував разом з молоддю.
Проте бував владика і суворим, непримиренним. Так, він розгнівався, дізнавшись, що частина
парафіян храму в Сан-Франциско напередодні недільної всеношної розважалася в Російському
центрі на балу з нагоди американського свята Halloween (цього дня прийнято виряджатися в
костюми відьом, чаклунів й іншої нечисті).
БЛАГОЧЕСТИВІ БАЙКИ, з матеріалів до канонізації М. Максимовича
Цікавий зовнішній вигляд архієпископа Івана. Безліч фотографій відобразили в ньому швидше
жахливого монстра-карлика, ніж людину. …Очевидно, в дитинстві він перехворів якось
генетичною хворобою.
…Свідки відзначають, що «після прибуття на Далекий Схід всім стала помітна його неясна дикція.
Говорили, що він зроду заїка... Від слабкості нижня щелепа відвиснула і заважала ясно вимовляти
слова». Він довго лікувався, регулярно ходив до лікаря-логопеда, проте так і не вилікувався.
…Зарахування його до лику святих Російської Зарубіжної Церкви стало одним з найганебніших
актів в історії. Характерно, що його урочисте «прославляння» перетворилося на справжній
екуменічний шабаш. Сам акт канонізації викликав найпозитивнішу реакцію у безлічі єретиків і
розкольників (особливо Максимовича шанували католики), які натовпами налинули в собор ікони
Божої Матері «Всіх Скорботних Радості» в Сан-Франциско. Серед них були і новостильники, і
екуменісти, і сергіяни й інші єретики.
Природно, всіх підряд причащали, і недаремно це «прославляння» охрестили «всеправославним» і
навіть «всесвітнім» торжеством.
…Те ж саме можна сказати й про «нетлінність» його «мощів». Публікації у виданнях РПЦЗ
протоколів їх огляду, свідчення різних осіб, – не більше, ніж благочестиві байки.
МАЦЄЄВИЧ Олександр Іванович
Священик. В чернецтві – Арсеній (1716). Зарахований Російською Православною Церквою до
лику святих як Арсеній Ростовський (2000).
З родини священика.
Народився в 1697 р. в м. Володимир-Волинський Речі Посполитої (нині – районний центр
Волинської області України).
Помер 28 лютого (11 березня) 1772 р. в одному з казематів фортеці м. Ревель Російської імперії
(нині – м. Таллінн, столиця Естонської Республіки). Похований в Нікольській церкві.
Навчався в Володимир-Волинській духовній школі, Львівській і Київській духовних академіях.
Був проповідником Новгород-Сіверського Спаського монастиря (1716-1717), ієродияконом
Чернігівської єпархії (1717-1718), ієромонахом Київського Софіївського собору (1723-1729), проповідником Троїцького Іллінського монастиря (1729-1730), Тобольської єпархії (1730-1733), ієромонахом Північної морської експедиції В. Беринга (1734-1737), законовчителем Санкт-
Петербурзького сухопутного кадетського корпусу (1738-1739), гімназії при Академії наук і
55
адміралтейського відомства (1739-1740), митрополитом тобольським (1741-1742), митрополитом
ростовським (1742-1762).
В історію М. ввійшов як активний борець з світською владою за незалежність церковного
управління. Піку «конфлікт інтересів» сягнув за царювання Катерини II і закінчився не на користь
митрополита. Розцінивши його відвертого і принципового листа до Священного Синоду як
посягання на устої, автора… арештували, терміново доправили д Москви. де позбавили сану й
відправили в заслання в Миколо-Карельский монастир під Архангельськ. Де за персональним
наказом імператриці три дні на тиждень виводили на чорні роботи. А під житло відвели низький і
тісний каземат під вівтарним склепінням місцевої Успенської церкви.
Та й цього здалося замало. Незабаром М. перевезли в Ревельську фортецю, де на останні п’ять
років життя практично заживо поховали.
Помісний Собор Російської Православної Церкви років визнав недійсним позбавлення сану
митрополита Арсенія (1917-1918).
Пам’ять святого мученика вшановують 13 березня.
Серед друзів та близьких знайомих М. – О. Розумовський, А. Стаховський, С. Яворський, Г.
Купцевич, Т. Щербацький, В. Вонатович, П. Маліновський, О. Бестужев-Рюмін, Т. Задонський, А.
Юшкевич, Д. Аскаронський та ін.
***
ЄЛИЗАВЕТІ НЕ ПРИСЯГНУВ
, з дослідження Б. Вірного «Мацєєвич Олександр Іванович
,
митрополит Ростовський і Ярославський»
10 лютого 1742 року владика Арсеній залишив Тобольськ і відправився до Москви на коронацію
Єлизавети Петрівни. Імператриця підписала указ про його призначення в члени Синоду з
одночасним переведенням на Ростовську кафедру. Незабаром стало відомо про незвичайний
вчинок нового члена Синоду: митрополит Арсеній відмовився прийняти Петровсько-
Феофанівську формулу присяги для членів Синоду (формулу, котра мучила совість російських
архієреїв аж до 1901 року). Митрополит Арсеній, зокрема, вважав принизливими для
архієрейського сану слова «висповідаю ж з клятвою крайнім судією бути Саму Всеросійську
монархиню, Государиню нашу наймилостивішу». Замість владика пропонував «висповідаю ж з
клятвою крайнім судією Богу й Спасителю нашому Ісусу Христу, повноправного Голову Церкви й
Великого Архієрея й Царя».
До цієї формули митрополит Арсеній зробив ще пояснення, що монаршої влади….
У терміні «крайній суддя» стосовно особи імператора митрополит Арсеній побачив «зайві пестощі
й приниження або відкидання крайнього судії – самого Христа».
Єлизавета дозволила митрополитові Арсенієві цього речення не вимовляти, проте він все-таки
присяги не приніс і просив імператрицю «помилувати мене, раба твого й прочанина, – відпустити
в Ростовську єпархію мою». Єлизавета виявила виняткову прихильність до владики і виконала
його прохання. Він без усякого покарання виїхав до Ростова.
Однак в оточенні імператриці й серед членів Синоду залишилося невдоволені цим бунтом. Коли в
1745 році помер заступник бунтівника митрополит Амбросій, у Синоді підняли справу про не
підписану владикою Арсенієм присягу.
І ЦАРЯМ ЗАГРОЖУЄ ВІДЛУЧЕННЯ ВІД ЦЕРКВИ, з листа О. Мацєєвича Священному
Синоду від 6 березня 1763 р.
До Петра III всі князі й царі визнавали за Церквою право власності на церковні вотчини. Як можна
вжити церковний прибуток на предмети не церковні? Саме тому канони й загрожують
відлученням усякому, хто замахнеться на церковне майно. Якщо покійний імператор Петро III і
почав подібну справу, то в указі нині царюючої імператриці ця міра засуджена.
…Горе нам, бідним архієреям, яко не від поганинів, а від своїх, що думають бути овечками
правовірними, таку наругу зносити.
СУДУ НА ГРАБІЖНИКІВ НЕ ЗНАЙТИ, з відповідей О. Мацєєвича на офіційні запитання Св.
Синоду
У листі своєму від 6 березня нічого образливого для Її Імператорської Величності не бути уповав, а все те писав з ревнощів і совісті, щоб не бути двоєдушним.
…Нічого образливого для Її Імператорської Величності немає…, а грабіжників церковного майна
вказав тому, що багато монастирського і церковного добра віднімають, і суду на них не знайти.
56
ПАПЕРУ Й ЧОРНИЛА НЕ ДАВАТИ, з доповіді Св. Синоду Катерині II
…Супроти слова Божого, апостольських переказів і державних узаконених указів Її
Імператорської Величності від 1762 і 1763 років про церковне майно такі вчинив заперечення, котрі єдино ображали її Імператорську Величність, приводячи в них зі священного Писання
перекручені тлумачення.
Не можна його простити, хоча б він писав так і з ревнивого ставлення до закону Божого, тому що
не тільки на укази, але й на розпорядження свого відомства уїдливих подання лагодити
заборонено.
… Архієрейства й клобука позбавити й вислати у віддалений монастир під суворий нагляд, а
паперу й чорнила йому не давати.
ЗА ПОДІБНЕ ГОЛОВИ ВІДРУБУВАЛИ, з відповіді Катерини II О. Бестужеву-Рюміну
Я, певна: ні при якому государеві стільки заступництва не було за образника Величності, як нині
за арештованого всім Синодом митрополита Ростовського. І не знаю, яку я причину подала, котра
б дозволила сумніватися в моєму милосерді й людинолюбстві.
Раніше без усякої церемонії й форми не з настільки важливих справ преосвященним голови
відрубували.
КАМЕРУ НАВІТЬ НЕ ОПАЛЮВАЛИ, з статті на інтернет-сайті ortodox.ru
29 грудня 1767 року йому оббрили голову й бороду, одягли в мужицький каптан, який був йому
короткий і вузький.
Митрополитові поверх мужичого плаття дали баранячу шубу, дві пари теплих панчіх і шапку.
Швидко приготували все необхідне в дорогу. До саней прилаштували кибитку, наглухо оббиту
рогожею, і все це для міцності окували залізом. Туди посадили в’язня і його конвоїрів, і майже без
єдиної зупинки повезли на нове місце заслання з однієї російської окраїни на іншу, що ще не
обрусіла, де він не зустрів би ніякого співчуття.
На п’яту добу прибули до Вологди.
Начальник конвою майор Толузаков здав безіменного арештанта як річ під розписку капітанові
Нолькену (німцеві, який не знав ні слова російською), і той у цей же день повіз його, без зупинок, минаючи Петербург, прямо до Ревелю.
…Ненависть імператриці до ув’язненого в одиночній камері все зростала, і вона вишукувала нові
способи, аби ускладнити становище в’язня. Раніше камера, де перебував митрополит, опалювалася, подбали навіть закрити повстю вузьке казематне вікно; тепер ніхто вже про це не
думав. Імператриця сама нагадувала наглядачам, щоб вони ні на хвилину не залишали арештанта
без пильного нагляду. Катерина II писала комендантові в’язниці: «У вас у міцній клітці є важлива
пташка, бережи, щоб не вилетіла. Сподіваюся, не підведеш себе під велику відповідальність...
Народ його дуже шанує здавна й звик його вважати святим, а він більше нічого, як превеликий
шахрай і лицемір».
СПОВНЕНИЙ ПОМИЛКОВОЇ СВЯТОСТІ, з указу-вироку Катерини II від 20 грудня 1767 р.
Арсеній, маючи на серці власне й ненаситне від монастирського майна збагачення, і не терплячи
бажаючи його передати під нагляд Колегії економії, розголошував, що буцімто Церкву
пограбували, стверджуючи при цьому, що навіть в турків духовним чинам живеться краще, ніж у
Росії… Подібний розголос відкриває злісність його наміру переконати народ, нібито гоніння на
Церкву походить від верховної влади, і цим похитнути його вірнопідданність.
Позбавити його, Арсенія, чернечого чину, а для зняття з нього камилавки й усього чернечого
одягу, призвати в Архангелогородську губернську канцелярію духовну персону й веліти його
розстригти й одягти в мужиче плаття.
Йменувати його наперед Андрієм Брехуном і заслати до вічного й безвихідного перебування в
Ревель, де й веліти його, Брехуна, помістити в тамтешній фортеці в одному з казематів, під
надійною вартою, не допускаючи до нього ні в якому разі не лише для розмов, а й для огляду
нікого. Одним словом, так його розмістити, щоб і вартові не тільки про стан його, але й його
мерзенного імені не знали.
Для утримання його у варту визначити іноземців з тамтешнього гарнізону. Комендант повинен
неослабно слідкувати, щоб цей Брехун утримувався у строгості, бо зі справи видно, що він
сповнений, крім злості, ще й помилкової святості.
57
ПІКЛУВАВСЯ, ЩОБ ЦЕРКВА СТАЛА ВИХОВАТЕЛЕМ, з розвідки О. Думова «Милостивий
отець і добрий архіпастир»
Новий митрополит Ростовський з великими запалом почав служіння в Ростові й впродовж
двадцяти років з неослабною наполегливістю втілював в життя власні переконання. Він так
поспішав познайомитися з ростовською паствою, що в перший же рік оглянув не тільки всі церкви
у своєму місті, а відвідав і ярославські. Владика виявив, що серед ростовської пастви була безліч
розкольників, через відсутність шкіл народ перебував в глибокому неуцтві, а духівництво не
відповідало висоті свого покликання. Митрополит Арсеній став одразу піклуватися, аби Церква
була вихователькою народу.
У перший же рік він видав строгі інструкції благопристойним.
Священикам звелів задовольнятися тільки доброчинною нагородою за служіння.
Благопристойні повинні були стежити за поведінкою священнослужителів, а також за тим, щоб у
народі не поширювалося марновірство й не було розмірковувань про фальшиві дива.
Парафіяльним священикам розсилалися накази владики навчати своїх парафіян необхідним
християнським молитвам.
МОГИЛЕВСЬКИЙ Феодосій Никифорович
Священик. У чернецтві – Микола (1904). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
З родини священика. Батько, Могилевський Н., – дяк.
Народився 27 березня (9 квітня) 1877 р. в с. Комісарівка Верхньодніпровського повіту
Катеринославської губернії (нині – П’ятихатський район Дніпропетровської області України).
Помер 25 жовтня 1955 р. в г. Алма-Ата Казахської РСР СРСР (нині – Республіка Казахстан).
Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Катеринославське духовне училище (1887-1893), Катеринославську духовну семінарію
(1893-1900), Московську духовну академію (1907-1911).
Був учителем церковнопарафіяльної школи (1900-1902), послушником (1903-1905), ієромонахом
(1905-1909) Нілової пустелі Тверської єпархії, помічником інспектора Московської духовної
академії (1911-1912), інспектором Полтавської (1912-1913) та Чернігівської (1913-1916) духовних
семінарій, архімандритом-настоятелем іркутських Княжо-Володимирського монастиря і
завідуючим учительськоїмісіонерської школи (1916-1917), ректором Чернігівської духовної
семінарії 1917-1919), єпископом Стародубським, вікарієм Чернігівської єпархії (1919-1920), єпископом Сосницьким, вікарієм Сосницької єпархії (1920-1922), єпископом Каширським, вікарієм Тульської єпархії (1923-1925), єпископом Орловським (1927-1931), настоятелем
Вознесенської громади м. Челкара Казахської РСР (1942-1945), архієпископом (1945-1955) і
митрополитом (1955) Алма-Атинським і Казахстанським.
Нагороджений хрестом на клобук (1947).
Наш земляк – автор доробків «Вчення аскетів про пристрасті» (1911), «Стриманість – переможна
пісня чистоти», «Голос Церкви».
Вперше М. заарештований за те, що він священик, і засуджений до двох років ув’язнення (1925-1927); вдруге – «за контрреволюційну діяльність» і засуджений до 5 років позбавлення волі з
відбуттям покарання спочатку в Мордовії, потім – Алатирі і, нарешті, Сарові (1932-1937); втретє –
як «церковний рецидивіст» і запроторений спочатку до Саратовської в’язниці, а потім засланий до
Актюбинської області Казахської РСР (1941-1945).
Реабілітований (1989).
Серед друзів та близьких знайомих М. – І. Дубакін, С. Страгородський, П. Кедров, К. Смирнов, Ф.
Поздєєвський, І. Доброславін, А. Синіцин, Д. Млодзяновський, І. Виноградов, С. Івановський, А.
Батаєв, В. Фомушкіна, І. Носик та ін.
***
НАДМІРНОСТІ РОБЛЯТЬ ЖОРСТОКИМ,
з життєвого кредо Ф. Могилевського
Життя, пересичене благами земними, приводить до скаменіння серця, до охолодження любові до
Бога, до ближнього. Людина від надмірностей стає жорстокою, вона не розуміє чужого горя, чужої
біди.
ВИХОВУВАЛИСЯ МИ СТРОГІСТЮ, ПРАЦЕЮ І ЛЮБОВ’Ю, зі спогадів Ф. Могилевського
58
Батько у нас був строгий, дуже вимогливим до порядку і виконання заданих нам робіт. Він не
визнавав ніяких об’єктивних причин і та робота, яка нам доручалася, повинна була виконуватися в
строк і сумлінно. Сім’я у нас була велика, платня у батька-псаломщика – маленька. Тому нам
доводилося працювати і в полі, і на городі, і в будинку.
Батькові треба було всіх нагодувати, одягнути, взути і вивчити. Ніхто в нашій сім’ї без освіти не
залишився. Батько знав безліч прислів’їв і приказок, але над всіма надавав перевагу одній: «На все
свій час».
...Мама наша була сама любов. Вона ніколи не кричала на нас, а якщо ми провинимося, що, звичайно, бувало, то вона подивиться так тужливо, що стане жахливо соромно. І відразу ж даєш
собі слово ніколи не кривдити її, не доставляти їй нічого неприємного. Вона розуміла, що
живеться нам нелегко, але не могла полегшити важкого життя і лише своєю любов’ю ніби знімала
з нас втому. Одне її ласкаве слово було більше за будь-яку нагороду.
...Довгими зимовими вечорами забирала нас бабуся Пелагія на піч і починалися нескінченні
розповіді про святих догідників Божих. Бабуся була майже безграмотна, проте вона з вражаючою
точністю знала житія багатьох святих...
Розповідала вона дуже барвисто, не книжковою, а простою, народною мовою, так, як ці
оповідання перетравлювалися в її свідомості. Розповіді бабусі ми запам’ятовували набагато краще, ніж те, що нам, бувало, задавали по книзі. Ми настільки ясно уявляли все навколишнє оточення, в
якому той чи інший подвижник або мученик здійснював свій подвиг, його страждання і духовну
битву, яку він вів, що іноді нам здавалося, що ми самі все це бачили, що не бабуся, а самі святі
розповідали нам про своє життя.
І ці прості ...бесіди виховували в нас чесність, працьовитість, чуйність і, найголовніше, – живу
віру в Господа нашого Ісуса Христа, в Його Пречисту Матір і святих догідників Божих.
Ось так ми й росли, виховувані строгістю, працею, любов’ю, розповідями про життя Святих і
добрим прикладом наших близьких.
...Часу після навчання у мене було досить і я почав збирати сільську молодь і учити її співати
народні, а потім церковні пісні. Зацікавилися. На співанки стали приходити хлопці, а за ними
потягнулися й дівчата. Взимку збиралися в школі, а влітку у когось в саду.
Потім стали співати в храмі. Всім це дуже сподобалося. У селі поменшало бійок, молоді хлопці
стали менше тягнутися до випивки. Бувало, навіть, що батьки приходили до мене зі скаргами на
своїх дорослих синів і просили, аби я напоумив їх.
Та і сам я полюбив село, в якому працював, полюбив дітей, хлопців і дівчат, і всіх селян. Однак
інша мрія вабила мене від цих прекрасних місць, – в мені окріпнуло бажання піти до монастиря.
Тільки там, здавалося мені, можливо служити Господу. І ...в 1902 році я відправився до Нілової
пустелі.
Ігумен прийняв мене ласкаво, про все розпитав – хто я, звідки, хто батьки мої, яка сім’я, чим я
займаюся. Довго говорив зі мною, а потім, небагато подумавши, сказав: «Ну, ось що я тобі скажу, Феодосію, якщо через рік не передумаєш, то приходь. І якщо я ще буду живий, прийму тебе. А
зараз йди, учи свою дітвору. Можеш погостювати у нас тижнів два – подивишся, як ми живемо, помолишся з нами». І благословив мене.
Я був невимовно радий, одержавши таке благословення, і, поклонившись в ноги ігуменові, подякував йому за батьківську бесіду. Швидко пролетіли два тижні. Повернувшись до села, я
знову взявся за вчительську справу.
...Добігав кінця даний мені на роздуми рік. Коли настав час прощатися з дорогими мені дітьми і
молоддю, виникли сумніви: а чи правильно я роблю, що залишаю їх? Але бажання чернечого
життя пересилило прихильність до селян. І я відправився до місця свого нового служіння в Нілову
пустелю...
РОЗМОВЛЯВ ПРО ПОГАНЕ ЖИТТЯ, з пояснення Ф. Могилевського слідчому в листопаді
1932 р.
Селяни, що приходили, запитували, у тому числі й про колгоспне будівництво. Пам’ятаю випадок, цікавилися, чи вступати їм до колгоспу? Я на це відповідав, що це справа безбожників, а я можу
відповідати лише на запитання, пов’язані з релігією.
Моя відповідь, звичайно, не могла задовольнити тих, хто питав. Але, в той же час, в колгоспи іти
не слід, як в безбожну організацію.
З духівництвом м. Орла я іноді розмовляв про погане наше життя за Радянської влади...
59
ПОЛІТИКУ ПАРТІЇ ВВАЖАВ НЕПРАВИЛЬНОЮ, з протоколу допиту Ф. Могилевського від
14 серпня 1941 р.
Солошенко: Розкажіть про свою антирадянську діяльність.
Могилевський: Я визнаю себе винним в тому, що неодноразово у присутності низки осіб з
середовища духівництва і віруючих в антирадянському дусі висловлював незадоволеність
політикою партії і радянської влади стосовно церкви. Вважав неправильною політику партії і
радянської влади і заявляв, що радянський уряд всупереч волі віруючих закриває церкви і
застосовує репресії до безневинного духівництва в цілях розгрому церкви.
Мені, який присвятив все своє життя церкві, було боляче це, у зв’язку з чим я так хворобливо
реагував.
НЕ НАКЛЕП, А ЩИРА ПРАВДА, з протоколу допиту Ф. Могилевського від 20 серпня 1941 р.
Солошенко: Слідству відомо, що ви наїжджих священнослужителів забезпечували
антирадянською наклепницькою інформацією про стан релігії в Радянському Союзі. Ви цю
розмову підтверджуєте?
Могилевський: Ні, не підтверджую. Правда, я в бесіді говорив, що більшість єпископів в СРСР
перебувають у в’язницях і засланнях, проте я вважаю, що це не наклеп, а, на моє переконання, дійсний стан.
ЗДІЙСНЮВАВ АНТИРАДЯНСЬКУ АГІТАЦІЮ, зі звинувачувального висновку у справі №
3230 від 25 серпня 1941 р.
У НКДБ СРСР надійшли дані про те, що служитель релігійного культу Могилевський Феодосій
(Микола) Никифорович, в 1932 році засуджений, як організатор і керівник церковно-монархічної
групи, по відбутті покарання знов відновив антирадянську роботу, встановив злочинні зв’язки з
церковниками низки міст і проводив серед них церковну агітацію.
На підставі цих даних 2 липня 1941 року Могилевський арештований.
Розслідуванням, що провадиться у справі, встановлено, що Могилевський, будучи вороже
налаштованим до Радянської влади, систематично в своєму оточенні проводив антирадянську
агітацію. Забезпечував єпископів західних областей України, Білорусії і Прибалтійських республік
...антирадянською наклепницькою інформацією про стан релігії в СРСР з метою виклику
незадоволеності серед віруючих.
У попередньому звинуваченні Могилевський винним себе визнав частково.
Постановою Особливої Наради при Народному Комісаріаті Внутрішніх Справ СРСР
Могилевського Феодосія (Миколу) Никифоровича, як соціально-небезпечного елемента, заслати
до Казахської РСР строком на 5 років, рахуючи термін з 27-го червня 1941 року.
ТЕЖ БЛАГОСЛОВЛЯВ, зі спогадів Н. Штауде
Якось зайшла у нас з владикою Миколою розмова про патріарха Тихона. Виявилось, що Владика
був на його похоронах в Москві весною 1925 року, коли і я була на цвинтарі Донського монастиря.
Віруючі, що зібралися тоді в незчисленній кількості в огорожі, поводилися так дисципліновано, що я навіть змогла, перебуваючи в першому ряду біля доріжки, якою йшла похоронна процесія, у
момент пронесення труни Святителя звільнити руку з ланцюга і перехреститися: жодна людина
при цьому не поворухнулася, а могли б кинутися і зім’яти передні ряди. Однак всі розуміли, що
внаслідок цього сталася б катастрофа, оскільки десятки тисяч людей були замкнені усередині
огорожі.
А коли нас випускали потім невеликими партіями з воріт монастиря, на даху патріарших спокоїв
стояли єпископи і благословляли тих, хто виходив.
...Я пригадала цю картину і поділилася цим спогадом з Владикою. «Ось і я стояв тоді на даху і
благословляв богомольців, що виходили з воріт, – сказав він, з посмішкою подивившись на мене.
РІДНОЇ МОВИ НЕ ЗАБУВАВ, з «Житія преподобного Феодосія Могилевського»
Народившись в Україні, любив він згадувати свою «рідну мову». Благословляючи народ на
Літургії із словами: «Призри с небесе, Боже, и виждь, и посети виноград сей», іноді повторно
вимовляв цей вигук грецькою, а утретє – українською.
НАСОНОВ Арефій Якимович
Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (2001).
60
З селянської родини.
Народився 24 жовтня 1888 р. в с. Довжик Пулинської волості Житомирського повіту Волинської
губернії Російської імперії (нині – Житомирський район Житомирської області України).
Розстріляний більшовиками 10 січня 1938 р. на околиці м. Рязань. Місце поховання – не відоме.
Закінчив 2-класну міністерське училище, самотужки склав іспити на звання учителя (1913), закінчив Житомирську духовну семінарію.
Був учителем (1913-1914), священиком церкви (1914-1916) у рідному селі, в с. Голишево
Рівненського повіту (1916), с. Андріївка Чембарського повіту Пензенської губернії (1916-1927; 1928-1931), настоятелем церкви в ім’я праведних Іоакима і Ганни м. Можайськ Московської
області (1931-1932), священиком церкви с. Бички Сараївського району Рязанської області (1936-1937).
Уперше заарештований за «антирадянську діяльність» (1927). Після кількамісячного перебування
у в’язниці випущений під підписку про невиїзд.
Удруге заарештований без висунення звинувачень (1931). Після двотижневого перебування у
в’язниці випущений.
Утретє заарештований за «агітацію проти заходів Радянської влади, ...мешкав в 3-х кілометровій
зоні військового складу, систематичне обробляння в антирадянському дусі громадян, які
відвідували церкву» (1932). Сталінською «трійкою» засуджений до 3 років заслання до табору
поблизу м. Алма-Ата (Казахстан).
Учетверте заарештований без висунення звинувачень (1935). Протримавши його декілька місяців
у Луб’янській в’язниці, випустили.
Уп’яте заарештований за «контрреволюційну агітацію, агітацію проти виборів до Верховної Ради»
(1937). «Трійкою» НКВС по Рязанській області засуджений до розстрілу.
Посмертно реабілітований прокуратурою Московської області (1989).
День пам’яті – 28 грудня (10 січня).
Серед друзів та близьких знайомих Н. – А. Храповицький, П. Перов, М. Соловйов та ін.
***
ПЕРЕПИСУВАВ АТЕЇСТІВ
, з матеріалів «Справи єпископа Пилипа (Перова), священиків
Василя Расказова, Арефія Насонова, Івана Прозорова та ін.»
У вересні 1925 р. у м. Наровчате на окружному з’їзді духівництва і мирян було прийнято
ухвалу про боротьбу з невірою і підняття церковної дисципліни. Рішення з’їзду були
санкціоновані єпископом Пилипом і розіслані релігійним громадам віруючих всієї Пензенської
губернії для керівництва і виконання. Проведення в життя ухвали Окружного з’їзду вилилося у
відкриту форму походу проти суспільно-культурних організацій на селі, в негативне ставлення до
закону про сім’ю і шлюб, в моральний тиск на широкі верстви населення, в обробку мас проти
громадських організацій, які виставлялися як гонителі релігії.
...Масові переписи населення духівництвом ставили атеїстичну частину населення під всенародну
гласність, під загрозу морального впливу на неї через релігійні забобони темних релігійних мас.
...Священик Насонов проводив перепис, включаючи віруючих і невіруючих. На запитання, що
буде з невіруючими, священик відповідав, що їм буде відмовлено у виконанні релігійних обрядів.
НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЕЛЕМЕНТ, з статті «Один з багатьох» на інтернет-сайті korolev.msk.ru У 1931 році отець Арефа перебрався до Можайська... Священик разом з дружиною і дітьми
мешкав у сторожці при церкві. Влада захотіла закрити храм, віднявши у віруючих ключі. Проте ця
спроба не вдалася. Храм святих Іоакима і Ганни – один з небагатьох, який за радянських часів
взагалі не закривався.
3 вересня 1932 року отця Арефу заарештували і 4 вересня кинули до Бутирського ізолятора... На
слідстві священик підтвердив, що належить «до течії тихонівців». А всі звинувачення, що
висувалися проти нього, відкинув, заявивши, що винним себе не визнає.
Свідчення на нього, окрім інших лжесвідків, дав і священик Феодор Казанський. Він заявив, що
отець Арефа – монархіст, засуджує колгоспне будівництво і не може примиритися з існуванням
радянської влади, чекає швидкої її загибелі, і взагалі, «Насонов є небезпечним елементом в умовах
можайської дійсності».
КОМПРОМЕТУВАВ КОМУНІСТІВ, зі звинувачувального вироку в 1937 р.
61
У 1932 р. засуджений втік з місця відбуття покарання... Мешкаючи в с. Бички проводив всіляку
контрреволюційну агітацію, залякував колгоспників падінням Радянської влади, проводив
агітацію проти виборів у Верховну Раду і висунутих кандидатів, компрометував комуністів.
А ТО НАСТАНЕ КРАХ, з статті О. Козлова «Cвященомученик Арефа Сараєвський»
Священомученик Арефа походив з селян-бідняків. Родина була єдиновірницькою. Його батько
займався хліборобством. Після збирання врожаю він, як багато односельців, йшов на заробітки і
працював пильщиком. Змолоду Арефа допомагав батькові.
...За наявними в архівно-слідчій справі документами видно, що насправді отець не закликав селян
не ходити на вибори. Навпаки. Односельцям він пропонував вибирати людей віруючих, які не
відрікаються від Бога і Церкви.
Усі звинувачення на адресу о. Арефи будуються на свідченнях: «Громадяни, моліться Богові, тримаєтеся за храм, а то настане крах».
ЗДАВСЯ ПРЕДСТАВНИКАМ ВЛАДИ, з матеріалів до канонізації А. Насонова
Ставши священиком, о. Арефа не залишив своїх викладацьких занять. Успішно займався
місіонерською діяльністю, багато розкольників обернув в Православ’я.
Після революції був позбавлений виборчих прав. Він і його сім’я стали «позбавленцями»
З 1929 р. обкладався індивідуальним податком. У 1930 р. за несплату держзобов’язань
у сім’ї відняли корову.
До 1930 р. в сім’ї о. Арефи народилося семеро дітей.
О. Арефа визнав, що констатував в розмовах з прихожанами значне погіршення життєвого рівня
із-за політики суцільної колективізації села, яка тоді здійснювалася.
У антирадянській агітації винним себе не визнав.
О. Арефу заслали в згубне місце, де за декілька років померли всі, навіть охоронці. Поховавши
останнього охоронця (ув’язнені померли раніше), о. Арефа пішов з табору. Додому повертатися
було не можна – кинуть за грати дружину і дітей. Він звернувся до племінника своєї дружини, священика Михайла Соловйова, який забезпечив його документами на чуже ім’я, дав грошей і
умовив виїхати на торфорозробки. Але на вокзалі у о. Арефи вкрали документи, і йому довелося
здатися представникам влади.
НОВИЦЬКИЙ Юрій Петрович
Юрист, православний громадський діяч. Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (1992).
З дворянської родини. Батько, Новицький П., – уманський мировий суддя.
Народився 10 (23) листопада 1882 р. в м. Умань Київської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Черкаської області України).
Розстріляний більшовиками 13 серпня 1922 р. на околиці м. Петроград РРСФР (нині – м. Санкт-
Петербург РФ). Місце поховання – не відоме (ст. Порохова? Ржевський полігон?). Хрест над
символічною могилою новомучеників і сповідувачів російських на братському цвинтарі
Олександро-Невської Лаври.
Закінчив 1-у Київську гімназію (1903), юридичний факультет Київського університету св.
Володимира (1908), стажувався в Німеччині.
Працював викладачем Київського університету св. Володимира (1913), Петроградських
університету (1914-1920), інституту дошкільної освіти (1920-1922).
Голова правління Товариства православних приходів Петрограду і губернії (1920).
Як літератор дебютував рефератом «Українська природа за Гоголем» (1902).
Потім настала черга наступних доробків: «Про право помсти за «Руською правдою», «Історія
російського кримінального права», низка праць з історії судових доказів за Литовським статуту
1529, 1566 і 1588 років і за особливостями Литовського права.
Заарештований у справі «про спротив при експропріації церковних цінностей» (1922). Засуджений
до вищої міри покарання; через місяць вирок відразу виконали.
Президія Верховного суду РРФСР скасувала вирок Петрограду Ревтрибуналу і, визнавши в справі
відсутність складу злочину, реабілітувала нашого земляка (1991).
Дні пам’яті Н. – 31 липня (за старим стилем).
Що стосується особистого життя, то наш земляк рано втратив дружину, яка померла від тифу
(1921) і залишився сам з 12-річною донькою на руках.
62
Серед друзів та близьких знайомих Н. – П. Сорокін, М. Присєлков, М. Чуков, Л. Карсавін, В.
Грибовський, І. Ковшаров, С. Шеїн, Д. Огнєв, К. Брянчанінова, Л. Богоявленський, А. Коні, Л.
Щерба, С. Ольденбург, В. Алексєєв, І. Крачковський, О. Ферсман та ін.
***
ПРОБЛЕМА ДОБРА І ЗЛА
, з автобіографії Ю. Новицького
До революції я, будучи професором, брав участь в роботі парафіяльних рад, але тоді не було такої
самостійної організації віруючих. Після лютневої революції я продовжував бути приват-доцентом
університету. Після жовтневої революції я працював тільки в університеті і педагогічному
інституті, читав низку лекцій, їздив читати лекції Росією з історичних питань.
Після жовтневої революції був вибраний членом Правління. Я часто ходив до церкви, настоятелі
мене знали і я був обраний.
Теоретичних робіт у області релігійної я не писав. До революції праць з релігійних питань у мене
не було, проте я читав лекції на релігійно-філософські теми : про проблеми добра і зла, про злочин
в ідеї, про Церковний Собор. Це були лекції чисто філософсько-історичного змісту.
У вісімнадцятому році я схилився більше в релігійний бік.
ЄДИНИЙ ВЕЛИКИЙ ПИСЬМЕННИК, з оцінки Ю. Новицьким протопопа Аввакума
Бунтівний Авакум був єдиним дійсно великим письменником Московської Русі, тільки у нього
можна навчитися справжній російській мові.
КРІПИСЬ, РІДНА, записка Ю. Новицького, передана матері з в’язниці
Дорога мамо. Прийми звістку з твердістю. Я знаю давно вирок. Що робити? Цілую тебе гаряче і
міцно. Кріпись. Пам’ятай про Оксану. Цілую міцно. Твій Юрій.
ПРИЙНЯТИ СМЕРТЬ ГОТОВИЙ, з заключного слова Ю. Новицького на суді
Якщо комусь потрібна в цій справі жертва, я готовий без ремствування зустріти смерть, прошу
лише про те, щоб цим обмежилися і зглянулися над рештою обвинувачених. Хоча після мене й
залишиться одна чотирнадцятирічна дівчинка.
СТЕРТИ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ, з виступу на суді громадського обвинувача С. Драніцина
Необхідно застосувати вищу міру до всієї цієї компанії професорів... Страшно дивитися: на лаві 65
осіб з вищою освітою! Вони заважають будівництву нового життя і повинні бути стерті з лиця
землі.
ЦЕ БУЛА ОСОБИСТІСТЬ, зі спогадів Л. Дмітрієвої (Меєр)
Новицький – це була особистість. Коли сталася ця сама... погибельна, він вирішив, що церкви
можна зберегти за допомогою народу, який в ці церкви ходив.
Він людей об’єднав. Посилав по квартирах, що оточують цю церкву, питати: чи згодні ви вважати
себе прихожанами такої-то церкви? Організувати таку справу і створити парафії з певною метою, аби врятувати церкви, – це справа особливо Божа.
Апостолів послали, а він пішов сам. Дуже представницький був, молодий ще, дуже такий
стриманий, високий...
Він об’єднав парафії... Він не був ні архієреєм, який зобов’язаний піклуватися... він був простим...
Ні, не простим. Не знаю, я його згадувати не можу без сліз...
І коли я бачу цю картину... Коли він стоїть, а біля нього двоє конвоїрів...
ГОТУВАВ НАУКОВУ ПРАЦЮ, з «Короткого життєпису новомученика Юрія Новицького»
У гімназію Юрій вступив в Києві, жив там в сім’ї дядька Ореста Михайловича Новицького, історика Церкви. Там і почалося його оцерковлення: «Релігійні питання мене почали цікавити з
другого чи третього класу гімназії». Там, в Київській гімназії, він почав співати і читати на
криласі.
Юрій Петрович був одружений на Ганні Гаврилівні Сусловій, доньці відомого фахівця з
теоретичної механіки, професора Г. К. Суслова. У 1809 році народилася донька Ксенія.
Юрій Петрович був професором в університеті Петрограду, крім того працював над
облаштуванням юридичного факультету в Костромі, викладав там радянське право, писав наукову
працю...
63
ВЗЯВ НА СЕБЕ ЧУЖУ ПРОВИНУ, з статті «Святий мученик Юрій Новицький» на інтернет-
сайті храму Санкт-петербурзького державного університету
Кремлівські правителі ставили за мету спровокувати зіткнення, яке можна було б використовувати
як приводу для рішучої боротьби з Церквою.
24 березня в «Червоній газеті» з’явився дуже різкий «лист дванадцяти», в якому духівництво
Петрограду звинувачувалося в контрреволюційних настроях і бажанні «відтягнути» здачу
цінностей. Серед авторів листи були відомі активною співпрацею з безбожним режимом
священики Красницький і Введенський, котрі прагнули до захоплення церковної влади.
У ніч з 28 на 29 квітня 1922 року майже все правління «Товариства православних парафій», у тому
числі і Юрій Петрович Новицький, було арештоване...
Підсудні звинувачувалися в організації злочинної контрреволюційної групи, яка протидіяла
виконанню декрету Радянської влади про вилучення церковних цінностей, що нібито привело до
масових безладів в Петрограді і губернії. Справжня ж причина організованої більшовиками
розправи полягала у величезному авторитеті серед народу митрополита Веніаміна і його
незалежній політиці, зокрема, відмові відмінити «білогвардійський акт відлучення» від Церкви
«революційного священика» Введенського.
...Десять чоловік засудили до розстрілу, інших – до тюремного ув’язнення на різні терміни і до
примусових робіт. Пізніше шести засудженим розстріл був замінений довгостроковим тюремним
терміном.
Професор Новицький Юрій Петрович намагався взяти на себе частину провини, інкримінованої
його другу, настоятелеві Казанського собору протоієреєві Миколі Чукову, людині багатодітній.
СХІДЦЯМИ ДОБРА І СВІТЛА, з нарису Ю. Колосова «Юрій Петрович Новицький. 80 років з
дня загибелі»
Він писав про необхідність особливих судів для малолітніх злочинців – створював Київський суд
для малолітніх (у Росії було всього два таких суди). Коли згодом його спробували звинуватити в
жорстокості, він пояснив, що суд для малолітніх створювався не для відплати за злочини, а, швидше, з добродійною метою.
...Ще до офіційного обнародування Постанови ВЦВК про вилучення церковних цінностей
правління Товариства обговорювало це питання. Значна частина його членів вважала необхідним
зумовити передачу цінностей вимогами, які відображали недовіру до влади і абсолютно
неприйнятними для неї. Все ж таки після бурхливих суперечок, під впливом Ю. П. Новицького, І.
М. Ковшарова, М. О. Єлачича і М. М. Єгорова було вирішене, що канонічно вилучення допустиме
і підтверджується історичними прикладами (на викуп полонених, на допомогу голодуючим). Ця
позиція співпадала з думкою митрополита Веніаміна, котрий вважав, що для порятунку голодних
потрібно віддати все, але це повинно бути не вилучення, а добровільна пожертва.
Для переговорів з властями митрополит послав Ю. П. Новицького.
...20 березня 1922 року на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) ...був обговорений і схвалений...
запропонований Л. Троцьким «Проект директив про вилучення церковних цінностей».
...Стверджувалося, що Товариство православних парафій, так само як і Московська рада
об’єднаних парафій, готувалося активно, мало не зі зброєю в руках протистояти радянській владі.
Ю. П. Новицький як юрист не міг не бачити безглуздості аналогій.... Однак він швидко зрозумів, що логіка його тут безсила. Факт його візиту до патріарха кидав на нього додаткову сильну
підозру.
...Митрополит Веніамін і його товариші, які загинули в ту серпневу ніч, продемонстрували
непорушну істину: хто багатий духовно, той ніколи не змінить своїх поглядів і перед загрозою
смерті. Пройшли довгі-довгі роки, і нині ми ще раз переконалися в непохитності історичного
закону, що стверджує: на крові мучеників росте, міцніє і звеличується віра.
Канонізація нічого не означає в долі тієї людини, яка канонізується. Вона скоріше має сенс
церковно-виховного акту для людей, які продовжують жити.
Єдиний для нас шлях – духовно удосконалюватися, стати кращим, ніж ти є сьогодні. Кожному з
нас сьогодні треба будувати Храм в своїй душі і зробити хоч би один крок східцями Добра і
Світла.
ОЛЬШЕВСЬКИЙ Іустин Львович
64
Священик. В чернецтві – Сильвестр (1910). Зарахований Російською Православною Церквою до
лику святих (1998).
З родини церковного служки. Батько, Ольшевський Л., – паламар.
Народився 1 червні 1860 р. (за іншою версією – 31 травня 1861) в с. Косівка Сквирського повіту
Київської губернії Російської імперії (нині – Володарський район Київської області України).
Помер 26 лютого 1920 р. в м. Омськ (нині – адміністративний центр однойменної області РФ).
Закінчив Київські духовну семінарію (1883), духовну академію (1887).
Був учителем церковнопарафіяльної школи в с. Липівка Київського повіту (1887-1888), Шполянського міністерського двокласного училища (1888-1889), місіонером Київської єпархії
(1889-1890), викладачем Полтавської духовної семінарії (1890-1896), доглядач
церковнопарафіяльних шкіл Полтавської єпархії (1896-1910), єпископ Прилуцький, вікарій
Полтавської єпархії (1910-1914), єпископ челябінський, вікарій Оренбурзької єпархії (1914-1915), єпископ Омський и Павлодарський (1915-1917), голова Тимчасового церковного управління
(1917-1920).
Фундатор і керівник «Братерства законовчителів і педагогів в пам’ять отця Івана
Кронштадтського».
За його ініціативою почали виходити журнали «За святу Русь», «Сибірський благовісник».
Як літератор дебютував працею «Викриття штундизму в біблейських текстах», котра
неодноразово перевидавалася і стала цінною допомогою для місіонерів і пастирів.
Потім настала черга наступних доробків: «Завдання нашої протисектантської місії», Наш земляк – автор книг «Чи вірите ви?», «Боротьба з штундою», «Місіонерська програма Закону
Божого».
За його ініціативою і за його активної участі був виданий «Переяславський Полтавський патерик».
За найближчої допомоги О. архімандрит Сильвестр (Малеванський) написав перші два томи
п’ятитомної праці «Догматичне богослів’я».
Серед друзів та близьких знайомих О. – С. Малеванський, І. Юшенов, П. Городецький, Н.
Кирилов, А. Вадковський, В. Богоявленський, Т. Белавін, А. Преображенський, М. Темнорусов, П.
Левицький, К. Буличов, А. Колчак, В. Скворцов та ін.
***
МАРНОТРАТЯТЬ СВЯТУ ВІРУ,
з промови І. Ольшевського
Усім видно і відомо, що ті із слов’янських народів, які незмінно вірні залишилися Православ’ю, як
руські, чорногорці, серби, болгари, Господь благословив державною самостійністю і всяким
благополуччям. Навпаки, решта слов’ян (чехи, поляки, хорвати) втратила Православ’я, проте
разом з тим втратила і державну самостійність, повинні були підкорятися і тепер підкоряються
впливу і владі чужих народів, саме німців, для яких чуже і навіть неприємне благополуччя
слов’ян. Колись жили слов’яни на берегах Балтійського і Німецького морів, а їх тепер уже там
немає: разом з втратою Православ’я вони втратили і саме існування своє. Таким чином в долях
слов’янських народів Господь ясно показав, що тільки за вірності Православ’ю слов’янам
забезпечене державне благополуччя і що з втратою Православ’я слов’янам загрожує покарання
Боже у вигляді втрати державної самостійності...
І ось... в цей час серед нас перебувають люди, які без жалю, із зловтішністю міняють одержану від
предків святу православну віру на віру чужу нам, вигадану німцями недавно, відому під ім’ям
штунди і баптизму... Ці люди марнотратять одержаний від предків дорогий спадок – святу віру, марнотратять на користь, на радість, на потіху нашим зовнішнім і внутрішнім ворогам... Що може
бути сумнішим за це?
Тепер ви бачите, що ці відступники, штунда різних найменувань, суть зрадники і вороги святої
Церкви, зрадники і вороги держави, зрадники і вороги всього слов’янства. Тому на всіх нас, слов’янських синах Православної Церкви..., лежить прямий обов’язок боротися з ворогом –
штундою. До боротьби закликає нас обов’язок віри, обов’язок цивільний і могутнє слово нашого
Государя. Тому спільними зусиллями будемо долати ворога: хто словесним умовлянням і
напоумленням тих, що помиляються, хто убезпеченням своїх ближніх і дальніх від проникнення
до них сектантської зарази, хто шляхом прямого припинення сектантських дій за допомогою
законних заходів.
Віритимемо, що в цій святій справі допоможе нам Сам Господь!
65
ВІДІГРІВАВ ЗАМЕРЗЛІ ДУШІ, з вітального адресу, піднесеному І. Ольшевському з нагоди 15-
річчя церковно-шкільної діяльності
Містами і селами, далекими і глухими околицями нашої єпархії Ви розносили гарячий заклик до
дружної роботи і, прояснюючи в свідомості духівництва священну місію нашої школи, Ви
непомітно вкладали першу цеглину у фундаменти тих шкільних будівель, мережею яких з такою
вражаючою швидкістю покрилася наша Полтавська єпархія. Але ще яскравіше і опукліше
виступають Ваші великі заслуги в справі творення духовної суті, духовної серцевини нашої
шкільної справи. З багатої скарбниці своєї душі Ви щедро вливали в нашу школу живі потоки
запашної молитви і того благоговійного духу церковності, який невід’ємний і невідокремлений від
Вашої особи.
І такий Ваш глибокий духовний вплив відбився на всьому внутрішньому і зовнішньому складі
буття нашої школи. Як від центру до своїх периферій, від Вашої особи широко
розповсюджувалися промені Вашого душевного настрою і світогляд. І ці промені яскраво світили
роботі і в просторих приміщеннях міських шкіл, і в убогих хатах шкіл грамоти. Під незримою
дією цієї духовної оживляючої сили росла і міцніла наша школа, зберігаючи непохитну вірність
тій священній ідеї, яка закладена в основу її буття...
З дивовижною душевною чуйністю, з незмінною чуйністю і глибоким проникненням, завжди і
усюди Ви йшли назустріч питанням і інтересам нашої шкільної справи, разом з нами переживаючи
і її радощі, і її скорботу. Ваше дбайливе, любовне ставлення до шкільних працівників так часто
піднімало в них енергію, будило святі пориви і обігрівало деколи замерзлі душі.
ЗУСТРІЧАЛИ, ЯК НАЙДОРОЖЧОГО ГОСТЯ, з статті І. Волкова «Молитовний подвиг»
Іустин Львович набув досвіду, який не завжди є у парафіяльного священика. Його слухачами були
і непохитні у вірі православні, і ті, хто коливається, і ті, що зовсім відпали від віри, і розкольники-
старообрядці, і сектанти, і навіть нечисленні у той час толстовці. Маючи прекрасну богословську
підготовку, а також великий досвід роботи з сектантами, він вичерпно обгрунтував причини
виникнення сектантського руху в Росії, причини його успіху, а також вказав заходи по подоланню
цього згубного явища.
Спостерігаючи сектантський рух і його розвиток в державі, серед народу, Іустин Львович побачив
масштаб і значення тієї загрози, яка нависнула з боку сектантства над народом і над самим
існуванням держави.
...Отець Іустин не мав нічого з майна, живучи строго по-чернечому; мешкав в скромній келії при
монастирському готелі, весь час витрачаючи на молитву, читання слова Божого, об’їзди єпархії, керівництво шкіл і на численні місіонерські бесіди.
Літні канікули присвячував виключно молитовному подвигу і паломництву на Святу Землю або в
російські обителі. В цей час він видав зразкову програму місіонерських додаткових уроків згідно
із законом Божим, яка стала першим керівництвом для законовчителів.
Особливе ставлення було у отця Іустина до дітей. Для шкільного персоналу він був безпосереднім
начальником, проте його ніхто не боявся. Відвідини школи ніколи не сприймалося вчителями як
ревізія їх діяльності, його зустрічали, як найдорожчого гостя. Він приносив до школи багатство
знань, якими поспішав поділитися, багатство особистого досвіду і високого духовного настрою.
РОЗТЛУМАЧТЕ... НЕІСНУЮЧЕ, зі спогадів В. Скворцова
Ми з Іустином Львовичем Ольшевським є передовими за часом діяльності місіонерами. Я в Києві
дещо раніше ступив на непроторовану місіонерську дорогу, Іустин Львович – трохи пізніше. Він
першим з учених – кандидатів Духовної академії – узяв на себе наукову розробку штундизму, і
його праці зберігають свою свіжість і високу цінність і в даний час. Його записка про
місіонерство, надрукована в «Керівництві для сільських пастирів», відкриває собою еру в історії
нашої внутрішньої місії.
До того часу вважали, що місіонерами можуть бути лише особи, котрі мають сан священика. І в
цей час ми з Іустином Львовичем виступили на непроторовану дорогу. Тоді не було ясно і точно
виражено учення штундистів, доводилося йти навпомацки, самим прокладати шлях...
Самим ходити на збори штундистів і тут на досвіді переконатися, що одержаними в академії
знаннями не завжди можна успішно відбити нападки штундистів. Вони мислять і тлумачать слово
Боже інакше, ніж ми, і для успіху місії серед них потрібні особливі прийоми.
Для досягнення своєї мети і приниження духівництва вони не гидують ніякими засобами. Ось
один з багатьох прикладів. В кінці бесіди штундист звертається до благочинного з проханням
66
написати парафіяльному священикові – розтлумачити сімнадцятий розділ послання до римлян.
Благочинний задовольнив прохання. Потрібно було бачити радість штундистів, коли вони
одержали для передачі записку про тлумачення... неіснуючого розділу.
Є багато причин появи і розвитку штунди. Однією з них є нехтування духівництвом своїм високим
служінням. «Нам сплячим» ворог усіяв плевели, і вони затвердилися і розрослися за рахунок
православних.
У перші роки моєї місіонерської практики довелося мати неприємну справу з фактом
приховування штунди.
І ось в цю пору вступив на місіонерський терен Іустин Львович Ольшевський. Його місіонерські
нотатки звернули увагу всіх зацікавлених в боротьбі з штундою. Тепер ця книга вийшла другим
виданням...
ПОГРОМІВ НЕ ЧУТНО, з книги О. Несвіцького «Полтава у дні революції та в період розбрату
1917-1922 рр.»
30 грудня
Всі лавки і магазини зачинені до 2 січня. На вулицях перехожих зупиняють, обшукують і
обирають.
31 грудня
Тихо, погромів не чутно. Був у хворих дітей священика Троїцької церкви Чубова і бачився з
єпископом Омським і Павлодарським Сильвестром, який гостює у Чубова, одруженого на його
сестрі.
Знаю Сильвестра ще священиком під ім’ям Іустина Ольшевського.
Рада робочих і солдатських депутатів знову діє.
КАТУВАЛИ РОЗПЕЧЕНИМИ ШОМПОЛАМИ, з офіційного повідомлення прес-служби УПЦ
«Знайдені мощі священомученика Сильвестра»
Поховання мученика було знайдене під час розкопок фундаменту Омського Успенського
кафедрального собору.
В кінці 1919 року біла армія залишила Омськ, до якого незабаром увійшли більшовики.
Архієпископ без коливань залишився в захопленому гонителями християнства місті разом з своїм
духівництвом і парафіянами. Захопивши місто, більшовики відразу ж заарештували мужнього
святителя.
Архієпископа Сильвестра запроторили до в’язниці, де впродовж двох місяців катували, вимагаючи покаяння.
Нічого не досягши, безбожники піддали святителя жорстокій і болісній смерті. Прибивши його
руки цвяхами до підлоги і таким чином розіпнувши, вони розжареними шомполами припікали
його тіло, а потім пронизали серце.
ОСТАЛЬСКИЙ Андрій Йосипович
Священик. В чернецтві – Аркадій (1925). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
З родини священика. Батько, Остальський Й., – ієрей.
Народився 25 квітня 1888 р в с. Янківці Житомирського повіту Волинської губернії Російської
імперії (нині – Житомирський район Житомирської області України). За іншою версією, в с.
Скаківка Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії Російської імперії
(нині – Бердичівський район Житомирської області України).
Розстріляний більшовиками 29 грудня 1937 р. на полігоні «Об’єкт Бутово» Московської області
СРСР (нині – в межах м. Москва РФ).
Закінчив Волинську духовну семінарію, Київську духовну академію (1910).
Був учителем церковно-парафіяльноїшколи сю Цвіль Волинської губернії (1910-1911), священиком в м. Староконстантинів Волинської губернії (1911-1914), священиком 408-го
Кузнецького піхотного полку в діючій армії (1914-1917), настоятелем церкви преподобного
Серафима Саровського при Житомирському військовому шпиталі (1917-1922), Житомирської
Нікольської церкви (1922-1926), єпископом Лубенським, вікарієм Полтавської єпархії (1926), єпископом Бежецьким, вікарієм Калінінської єпархії (1937).
Фундатор Свято-Миколаївського благодійного братерства, члени якого надавали допомогу
хворим, ховали померлих, котрі не мали рідних і близьких (1918).
67
Нагороджений набедреником «За зразкове виконання пастирських обов’язків» (1912).
Друкувався в «Волинських парафіяльних новинах».
Вперше заарештований за звинуваченням в опорі вилученню церковних цінностей (1922); засуджений до вищої міри покарання із заміною на 10 років в’язниці; покарання відбував у
Житомирі (1922-1924).
Вдруге заарештований і засланий до Харкова (1926), Туапсе (1927).
Втретє заарештований і засланий до Казані (1927); з заслання втік, нелегально мешкав на подвір’ї
Києво-Печерської Лаври в Ленінграді.
Вчетверте заарештований «за послання до лубенських парафіян» і засуджений до 5 років
концтаборів (1928); покарання відбував на Соловках, де термін покарання йому за
«контрреволюційну агітацію під виглядом релігійних бесід» збільшили ще на 5 років (1931-1937).
Вп’яте заарештований як релігійний рецидивіст, що вів «контрреволюційну агітацію» (1937) і
засуджений до вищої міри покарання.
День пам’яті О. – 16/29 грудня.
Що стосується особистого життя, то під час першого перебування в ув’язненні його дружина взяла
шлюб з командиром Червоної армії і наш земляк змушений був оформити розлучення (1924).
Серед друзів та близьких знайомих О. – В. Юхновський, Н. Оржевська, М. Дмитров, Ф.
Успенський, А. Дроб’язко, Ю. Красицький, Н. Шаховська, К. Роше, М. Лемешевський, А. Кедров, С. Страгородський, О. Мезенцева, В. Стефанович та ін.
***
ДОВІЧНЕ КАЯТТЯ,
з професійного кредо А. Остальського
Не той блаженний, хто добре починає, а той, хто добре завершує подвиг свій. Тому подвиг
покаяння і боротьби з пристрастями повинен бути довічним.
СМЕРТЬ ДЛЯ МЕНЕ – НАДБАННЯ, останні слова А. Остальського після оголошення першого
вироку
Ну що ж, дякую Господу за все. Для мене смерть – придбання.
НАШ, АЛЕ НЕ ТВІЙ, з статті «Священномученик Аркадій (Остальський), єпископ Бежецький, вікарій Тверської єпархії» на інтернет-порталі solovki-monastyr.ru
Отець Аркадій не тільки інших спонукав до ...жертовності, але й сам показував приклад цієї
жертовності.
Близькі, знаючи, що він має потребу і не має засобів, зшили йому шубу. Цю шубу він одяг разів зо
два, потім вона раптово зникла. Коли мати Софія Павлівна запитала його, де шуба, він відповів, що вона висить у вівтарі. Але потім і в церкві поцікавилися, куди поділася шуба, і отець Аркадій
вимушений був із збентеженням відповісти: «Вона висить там, де потрібно». Виявилось, що він
віддав її бідній вдові, у якої було двоє хворих туберкульозом дітей.
Іншим разом о. Аркадій віддав якомусь незаможному штани і залишився в нижній білизні, а щоб
це не було видно, зашив попереду підрясник, аби поли не розкривалися.
Знаючи його милосердя і м’якосердість, до нього з проханнями підходили і негідні люди, котрі
намагалися обдурити пастиря. Якось зшили о. Аркадію чудовий підрясник, який у нього випросив
гіркий п’яниця, прикинувшись бідняком. Через деякий час духовні діти священика побачили цього
п’яницю, коли він продавав підрясник о. Аркадія, їм довелося викупити його і віддати власникові.
У о. Аркадія не було майже ніяких особистих речей і нічого цінного. У його кімнаті стояли лише
найнеобхідніші меблі. І якось, пригадавши про когось з тих, що потребують матеріальної
допомоги, він зайшов в кімнату матері, і, поглянувши на килим на стіні, обережно запитав:
– Цей килим наш?
– Наш, але не твій, – відповіла Софія Павлівна, зрозумівши, що він хоче його комусь віддати.
ВІДПОВІДАТИМУ САМ, з протоколу допиту А. Остальського від 9 травня 1928 р.
– Зачитане вам послання складене вами?
– Це, по-перше, було приватний, а не суспільного характеру лист, що належить справді мені.
Писано було у відповідь на лист священика, що підтримував мене матеріально. Лист мій
починався словами: «Дорогий отець Олександр». За цим зверненням слідувало вітання з Ангелом.
Закінчувався лист передачею поклону дружині і дітям.
68
Ніякого доручення перетворити мій приватний лист на «звернення» суспільного характеру я
нікому не давав. Зроблено це без мого відома.
– Як прізвище цього священика Олександра?
– Назвати його не можу.
– Чому?
– Не бажаю, щоб він відповідав. Хай вся відповідальність лежить на мені.
АНТИРАДЯНСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ДОВЕДЕНА, зі звинувачувального висновку від 14 липня
1928 р.
На початку 1928 року спочатку по Україні, а потім по всьому СРСР став розповсюджуватися
різкий антирадянський документ, підписаний єпископом Аркадієм. Документ розповсюджувався
тільки серед антирадянських активних церковників під великою таємницею.
Документ указував на те, що Церква піддається гонінням за віру з боку радянської влади...
Послання пропонує узяти приклад з мучеників, які «вмирали за свободу Церкви, за її священні
перекази і навіть за книги і посудини». Закликає Церкву відмовитися від вияву всяких зовнішніх
знаків підпорядкування радянській владі, а народу пропонує підтримувати стійкість і мужність
попів турботою про їх сім’ї і, у разі потреби, підштовхувати попів на активність.
На підставі викладеного був проведений арешт єпископа Аркадія Остальського.
Останній на допиті визнав, що цей документ складений дійсно ним. Назвати спільників Аркадій
відмовився, «не бажаючи піддавати їх переслідуванням».
...На підставі викладеного антирадянську діяльність Остальського вважати доведеною.
АБИ НЕ СЛОВА УТІХИ, зі свідчень на суді С. Орлика
21 листопада 1930 року (точніше, напередодні цього дня за старим стилем) я дізнався від
священика Костянтина Травіна, що в каплиці біля приплаву, де проживають вольні ченці, відбудеться богослужіння востаннє, оскільки ченців відправляють на материк.
Вранці 21 о п’ятій-шостій годині я зайшов до каплички. Там на другому поверсі йшло
богослужіння, яке здійснював єпископ Аркадій Остальський спільно з священиком Савченком і
вольним ченцем. Решта присутніх, у тому числі і я, співали.
Особа Аркадія Остальського мене цікавила, оскільки я знав, що він на Соловках, а до цього ми не
раз в Житомирі і на Волині взагалі публічно викривали один одного в так званій єресі.
Богослужіння нічим від звичайного не відрізнялося, за винятком «слова утіхи», вимовленого
Остальським в кінці літургії.
Звернувшись до присутніх (було осіб п’ятнадцять-двадцять), Остальський вказав на гоніння
християн в перші століття, коли віруючі ховалися до катакомб, порівняв перші століття з
нинішнім часом і вказав, що хоча молитися збираємося на горищах, але до смутку вдаватися не
слід, а каятися, молитися і просити у прощення Всевишнього особистих наших гріхів, і Богоматір
благатиме Сина Свого послати на наш народ стражденний і на стражденних мешканців історичної
святині Соловецької благодатну милість Свою, котра позбавить від тягаря життя справжнього, і
якщо буде віра наша міцна, то настануть і кращі дні, і радітимемо в ім’я Господнього.
ЦЯ БОРОТЬБА – КОНСТИТУЦІЙНА, з протоколу допиту А. Остальського від 17 жовтня 1937
р.
– Дайте свідчення про характер вашої контрреволюційної діяльності в 1928 році.
– У 1927 році, після того, як з’явилася декларація митрополита Сергія, один з священиків моєї
єпархії звернувся до мене з листом, в якому заявляв, що відмовляється від мене і митрополита
Сергія із-за декларації, тому що декларація і її застосування за суттю є зрадою православ’я. Я
священикові відповів особистим листом, роз’яснюючи помилковість його поглядів. Він, узявши з
мого листа окремі думки, трохи переробивши їх, від мого імені випустив послання, направлене
проти митрополита Сергія. Коли ж мене ...запитали, хто цю відозву випустив, я проявив жаль до
автора послання із-за його великосімейності і не назвав його прізвища. За це був ізольований на
п’ять років до Соловецького табору. Покарання відбув повністю.
– У чому виразився ваш злочин в 1931 році?
– Мені в таборах додали ще п’ять років за контрреволюційну агітацію серед духівництва, однак я
вважаю це неправильним. Це хтось зробив умисне проти мене і цілої низки інших осіб.
– Коли ви повернулися з заслання і чим займалися до дня арешту?
69
– Повернувся я з засилання в лютому 1937 року і чекав від митрополита Сергія призначення на
посаду.
– Слідству відомо, що ви говорили про те, що конституція створює умови для легальної боротьби
Церкви проти радянської влади. Що ви можете сказати з цього питання?
– Я міг говорити про те, що етичне удосконалення служителів Церкви і віруючих нітрохи не
суперечить сенсу конституції. Свобода виконання релігійних обрядів припускає етичне
удосконалення віруючих і зміцнення самої Церкви. Лише у цьому розумінні я міг говорити про
використання тих легальних можливостей, які надані мені конституцією.
ЗВИНУВАЧЕННЯ ВІДКИДАЮ, з протоколу допиту А. Остальського від 15 листопада 1937 р.
– Ваше ставлення до радянської влади?
– Після п’ятнадцяти років, проведених в засланні, на сьогоднішній день я залишаюся не згідним з
радянською владою з питання релігії і закриття церков.
– Слідство має в своєму розпорядженні дані, що ви після відбуття терміну покарання повернулися
до Москви і відновили нелегальну контрреволюційну діяльність. Ви це підтверджуєте?
– Ні, я це не підтверджую, контрреволюційною діяльністю не займався.
– Ви надаєте невірні свідчення, слідство вимагає правдивих свідчень.
– Свою контрреволюційну діяльність я категорично заперечую.
ПАНКЄЄВ Василь Олександрович
Священик. В чернецтві – Антоній (1915). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
З родини священика.
Народився 1 січня 1892 р. в с. Садове Херсонського повіту Херсонської губернії Російської імперії
(нині – Білозерський район Херсонської області України).
Розстріляний більшовиками 1 червня 1938 р. Місце поховання – не відоме.
Закінчив Одеську духовну семінарію (1912), навчався в Київській духовній академії (1912-1915), закінчив Петроградську духовну академію (1915-1917).
Був настоятелем похідної церкви в діючій армії (1915-1917), викладачем Одеської духовної
семінарії (1917-1920), єпископом Маріупольським, вікарієм Єлизаветградської єпархії (1924-1926), єпископом Білгородським (1932-1935).
Кавалер ордена св. Ганни 3-го ступеня (1917).
Уперше заарештований за активну церковну діяльність і засуджений до 3 років позбавлення волі з
засланням на Соловки (1926-1929).
Удруге заарештований за релігійну пропаганду серед населення і засуджений до 3 років
позбавлення волі з засланням до м. Єнісейськ (1929-1932).
Утретє заарештований за організацію контрреволюційної змови і засуджений до 10 років
позбавлення волі з засланням на Далекий Схід (1935).
Відбути термін до кінця наш земляк не встиг: у липні 1937 р. уряд СРСР прийняв постанову
№П51/94, у відповідності до якої НКВС мав усіх засуджених до концтаборів служителів культу
розстріляти. Проти П. порушило четверту кримінальну справу, перевівши його до
Благовєщенської в’язниці (1938). Де трійка НКВС 17 березня засудила нашого земляка до
розстрілу.
Серед друзів та близьких знайомих П. – О. Гагалюк, В. Білобабченко, С. Андріашенко, М.
Кармазін, А. Олександров, О. Єрошов, М. Дейнека, О. Альбіцький, Б. Шипулін, Д. Цедрик, П.
Кратиров, К. Дяков та ін.
***
БУДЬТЕ ДЛЯ ВСІХ УСІМ
, з напучування єпископа Анастасія В. Панкєєву і В. В.
Білобабченкові 10 січня 1915 р.
Життя ченця є безперестанний подвиг, постійна боротьба, хрест і самопожертвування, старання
перемогти всякі спокуси, як плотські, так і світські заради омертвляння тіла і оновлення духу...
Самі родом південці, поглядаючи на житіє і подвиги південноросійських подвижників, нових
ваших заступників перед престолом Господнім, святих Антонія і Феодосія, догідників
Печерських, слідуйте їм: вони служили Церкві Божій; ...вони виховали у нас ту міцність
християнського духу, без якої зовнішнє чернецтво легко й легко зникає...
70
Ви, пройшовши вищу школу богословської науки, з вірою і надією поглядаючи на прийдешнє, йдіть усюди і служіть людям, учіть і освічуйте їх і ведіть до порятунку, – всіх обіймаючи своєю
християнською любов’ю, прагніть бути для всіх усім, аби врятувати бодай деяких...
ОДНОБІЧНІСТЬ І ВІДВЕРТА УПЕРЕДЖЕНІСТЬ, з заяви В. Панкєєва до Спеціальної Колегії
Курського обласного суду від 10 вересня 1935 р.
На додаток до моєї заяви на ім’я Спеціальної Колегії, в якому я відзначив формальні порушення
стосовно слідства... і обвинувального висновку... – вважаю необхідним зробити суду Спеціальної
Колегії, який відбудеться сьогодні, 10/IХ, хоча б короткі заяви ще за суттю і за змістом
обвинувального висновку...
Надалі приводитиму витяги з обвинувального висновку і робитиму на них свої заперечення і
пояснення, а також фактичні поправки.
« У грудні 1933 р. в м. Білгород з заслання повернувся Панкєєв., де одержав сан єпископа
Білгородської єпархії. Прибувши до м. Білгород, Панкєєв, будучи сам контрреволюціонером, настроєним проти існуючого ладу, як активний послідовник «істинно-православної церкви», з
метою проведення контрреволюційної роботи почав підбирати собі однодумців з числа
контрреволюційного духівництва з різних міст Радянського Союзу».
Я одержав сан єпископа не в Білгороді, а в Москві (у 1924 р.). Там же одержав від митрополита
Сергія призначення (у 1933 р.) до м. Білгород... У грудні 1933 р. я, після подання своїх церковних і
цивільних документів до Воронезької обласної Культової Комісії, був останньою зареєстрований в
законному порядку як єпископ Білгородської єпархії.
Підставою вважати мене контрреволюційно настроєним, згідно обвинувального висновку, є
твердження, що я активний послідовник «істинно-православної церкви». Це твердження
голослівне і ні на чому не засноване.
З 1926 по 1933 рр. я перебував в таборі і засиланні, тобто в ізоляції, і, таким чином, був
позбавлений можливості брати участь в церковних справах, а тим паче, активне.
Звинувачувальний висновок не вказує жодної особи і не може вказати, оскільки нікого не було з
православного духівництва в Білгородській єпархії, хто б не визнавав митрополита Сергія... Всі
притягнуті до суду Спеціальної Колегії священики, за словами самого обвинувального висновку, жодного разу не були судимі за весь час існування радянської влади...
« В результаті в короткий період на запрошення Панкєєва в Білгородську єпархію прибуло 15 осіб
священиків».
Я не запросив жодного священика (а також нікого з них не знав раніше, окрім одного). Всі вони
приїжджали самі до мене, що видно із слідчої справи. Залишається дивуватися свідомо
помилковому твердженню обвинувального висновку.
Якщо ці 15 священиків прийняті мною, як мої, за виразом обвинувального висновку, «однодумці», то чому тоді з них притягнуто до суду лише четверо?!
« Створивши таким чином згуртовану групу духівництва, Панкєєв повів серед них роботу, направлену на збір грошових коштів для надання допомоги репресованому духівництву... і їх
сім’ям».
Я не створював ніякої групи з духівництва. Впродовж всього часу одні з духівництва прибували в
єпархію, а інші вибували, що є звичайним в умовах церковно-єпархіального життя.
Проте обвинувальний висновок чомусь закриває очі на цю обставину, чим доводиться не тільки
повна неспроможність твердження, але й однобічність і відверта упередженість.
...Цивільним законом дозволяється служителям культу отримання від віруючих пожертвувань на
свої потреби.
« З метою підриву економічного зростання колгоспів Панкєєв давав вказівки священикам своєї
єпархії під виглядом посилення пастирської діяльності серед віруючих колгоспників проводити
контрреволюційну роботу, направлену на відрив колгоспників від колгоспних робіт».
Якщо я давав, про що йдеться в обвинувальному висновку, вказівки проводити контрреволюційну
роботу священикам своєї єпархії (яка складається з 15 районів), то чому привернуто (і то частково, а не всі) духівництво лише Корочанського району і Білгородського району?
...Вже один безглуздий і безграмотний вираз – «підсилити.... проповіді шляхом служіння молебнів
і акафістів....» сам за себе говорить, що він не належить священикові. І справді, обвинувачений
Вільгельмський такого свідчення не робив і не міг робити, оскільки ніяких пропозицій про
посилення проповідей я нікому не давав.
71
У своїй заяві на ім’я Спеціальної Колегії від 10/IХ я вже пояснив, що обвинувачений
Вільгельмський подавав прокуророві скарги з проханням анулювати його підпис під протоколами
персонального слідства, як дану в результаті обману і насильства, а також з роз’ясненням, що
свідчення його в первинних протоколах спотворені слідчим до невпізнання і, за суттю, є не його, Вільгельмського, свідченнями, а свідченнями самого слідчого.
...На закінчення ще раз заявляю, що пред’явлене мені звинувачення заперечую повністю.
Залишаючи за собою право робити на суді докладніші словесні пояснення, прошу Спеціальну
Колегію цю мою заяву з короткими письмовими поясненнями залучити до моєї справи і протоколу
судового розгляду.
ЗА ВІДТОРГНЕННЯ УКРАЇНИ ВІД СРСР, з свідчень о. Смирнова
Настанови мені з боку Панкєєва, як правлячого єпископа, були наступні: вести агітацію серед
населення, парафіян, за відторгнення України від СРСР до Німеччини, вести антиколгоспну
агітацію і організувати касу взаємодопомоги і збір засобів для духівництва, яке перебуває в
засланні.
ДІЯВ ПРОТИ КОЛГОСПІВ, зі свідчень М. Вільгельмського
Єпископ Антоній Панкєєв пропонував підсилити для цієї мети («відрив колгоспників від роботи»
– авт.) проповіді шляхом служіння молебнів і акафістів недільними і святковими днями, вести
проповіді про святість і значення святкових днів, при цьому мати на увазі головним чином
колгоспників, які із-за своїх робіт погано відвідують церкву.
ДЕЗОРГАНІЗУЮТЬ ВИРОБНИЦТВО, зі свідчень коменданта Далекосхідних таборів у лютому
1938 р.
Відбуваючи міру кримінального покарання при Середньо-Бєльському табпункті Дальтабору
НКВС і виконуючи обов’язки коменданта зони засуджених за статтею 58, 59 КК РРФСР з моменту
створення останньою, тобто з червня місяця 1937 року, мені доводиться спостерігати за табірним
населенням і бачити, що відбувається в середовищі ув’язнених.
Виходячи з цього, я прийшов до такого висновку, що всі ув’язнені вказаної вище зони, змикаючись між собою на ґрунті єдності переконань, об’єдналися. Персонально до
контрреволюційної групи входять наступні особи: Гагалюк, Панкєєв – колишній архієрей, Богоявленський, Георгієвський, Вільгельмський, Красновський та ін. Керівну спрямовуючу роль в
цьому контрреволюційному угрупуванні грають Гагалюк і Панкєєв... Контрреволюційна
діяльність вказаного угрупування проявляється в тому, що вони, будучи майже всі віднесено до
групи інвалідів.. дезорганізовують виробництво. Окрім цього... відкрито збираються групами в
наметі і виконують релігійні обряди, співають молитов...
Такі ув’язнені з колишніх представників Православної Церкви, як Гагалюк і Панкєєв, ведуть
велике листування із зовнішнім світом і дуже часто одержують з різних міст Радянського Союзу
великі посилки, якими діляться з рештою священнослужителів...
СПІТКНУВШИСЬ, РОЗКАЯВСЯ, з «Житія святого Антонія»
У червні 1923 року обновленський «митрополит» Євдоким (Мещерський) викликав його до себе і
сказав: «Наступного дня буде твоя хіротонія».
Ігумен Антоній розгубився, поступився натиску Євдокима і був хіротонований обновленськими
архієреями в єпископа Херсонського, вікарія Одеської єпархії на кафедру, яку займав в цей час
його друг, православний єпископ Онуфрій (Гагалюк).
Обновленським єпископом він був близько року.
У 1924 році він розкаявся, і 27 серпня Патріарх Тихон з сонмом православних святителів
хіротонував його в єпископа Маріупольського, вікарія Єлизаветградської єпархії.
ПРОСКУРА Лука Овсійович
Священик. У чернецтві – Лаврентій (1912). Як Лаврентій Чернігівський зарахований до лику
святих Російською Православною Церквою (1993).
З селянської родини.
Народився в 1868 р. в с. Карильске Кролевецького повіту Чернігівської губернії Російської імперії
(нині – Коропський район Чернігівської області України).
72
Помер 6 (19) січня 1950 р. в м. Чернігів Чернігівської області СРСР (нині – адміністративний
центр однойменної області України). Похований у малому храмі Чернігівського Троїцького
монастиря. Прах перенесено до Троїцького храму (1993).
Закінчив початкову земську школу.
Був регентом хору Карильської сільської церкви, Рихловського Нікольського монастиря, Чернігівського Троїцького архієрейського дому (1905-1912), ієродияконом (1914-1916), ієромонахом (1916-1928), архімандритом (з 1928).
День пам’яті – 11 січня.
Життю нашого земляка присвячена книга В. Шумила «Схіархимандрит Лаврентій Чернігівський і
його час. Нарис церковного життя Чернігівської єпархії: 1868-1950 рр.».
Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Соколов, С. Муравйов, Ю. Кислий, І. Козько, М.
Тишкевич, А. Яковенко, Г. Флерова, С. Чернецький, С. Нілус, П. Гладков, Д. Іванов, Г.
Смільницький, М. Корма, В. Богоявленський, П. Кедров та ін.
***
СВЯТА РУСЬ
, з життєвого кредо Л. Проскури
Як не можна розділити Святу Трійцю Батька і Сина і Святого Духа – це Єдиний Господь Бог, так
не можна розділити Росію, Україну і Білорусію – це разом – Свята Русь.
ЗАПАНУЄ АНТИХРИСТ, пророцтво Л. Проскури
Настане час, коли і недіючі храми (закриті) ремонтуватимуть, обладнають не лише зовні, а й
зсередини. Бані золотитимуть як храмів, так і дзвіниць. А коли закінчать все, наступить час, коли
запанує антихрист. Моліться, аби Господь продовжив нам час для зміцнення, тому що жахливий
чекає нас час. І бачите, як все підступно готується? Всі храми будуть у найбільшому благоліп’ї...
Ремонти їх триватимуть до самого пришестя антихриста, і скрізь буде благоліп’я небачене.
Буде вільний в’їзд до Єрусалиму і виїзд для всякої людини. Але тоді прагніть не їздити, тому що
все буде зроблено для того, аби спокусити.
...Антихрист походитиме від блудної діви – єврейки дванадцятого коліна «блудодіяння». ...Його
чутиме і бачитиме весь світ. ... Ненавидітиме християн. Почнуться останні гоніння на
християнську душу, яка відмовиться від печатки сатани.
...Земля не дасть урожаю... Води також не буде, всі річки і озера висохнуть.
ГРЯДЕ ПІДСТУПНИЙ «МИРОТВОРЕЦЬ», пророцтво Л. Проскури
Третя Світова буде не для покаяння, а для винищення. А в самий розпал скажуть: давайте
виберемо собі одного царя на весь всесвіт.
...І строго переписуватимуть людей . Зайдуть до будинку, а там – чоловік, дружина і діти. І ось
дружина стане умовляти свого чоловіка: «Давай, чоловіче, підпишемося. Адже у нас діти, тоді ж
нічого не купиш для них».
...І виберуть! Антихриста обиратимуть як усесвітнього царя і головного «миротворця» на землі.
Треба уважно слухати, потрібно бути обережним! Як тільки голосуватимуть за одне у всьому світі, знайте, що це вже він самий і що голосувати не можна.
У БАГАТЬОХ ВОРОГ– В ГОЛОВІ, пророцтво Л. Проскури
На закінчення століття буде дуже багато людей, хворих на голову. І дуже важко доводиться
людині, у якої ворог зів’є кубло в її голові.
КРАЙНІЙ РЕАКЦІОНЕР, з виказу О. Тичини до Чернігівського управління НКВС від 19
вересня 1936 р.
Стовпом Істинно Православної Церкви є ігумен Проскура Лаврентій, який є духовним батьком
всіх ченців і фактично керує ними, дотримуючись відомих чернечих ритуалів і обрядовості.
Проскура за своїми поглядами є крайнім реакціонером і ... коли поминають в церкві Сергія, то
Проскура затикає собі вуха, це характеризує і відношення його прихильників до легалізованого
церковного управління, і звідси його ставлення до радянської влади.
ЗМАЛКУ ДОПОМАГАВ РОДИНІ, з розвідки І. Лиснянської «Не буває пророка без честі, хіба
що у Вітчизні своїй»
73
Родина жила бідно. Лука навчається шиттю і своєю працею починає заробляти, аби допомагати.
До 17 років він став прекрасним кравцем, так що замовників було завжди багато.
У цей час померла мати, і Лука вирішив піти до монастиря. Проте старший брат Варфоломій
наполіг, щоб він не залишав родину. Важко було Луці відмовитися свого наміру, однак він
змирився.
...Коли закрили монастир, отець Лаврентій поселився в маленькому убогому будиночку.
Богослужіння здійснював в невеликому Ільїнінському храмі. Так тривало 20 років...
З БЕЗБОЖНОЮ ВЛАДОЮ НА КОМПРОМІС НЕ ПІШОВ, з статті «Лаврентій Чернігівський
(Лука Овсійович Проскура)» в журналі «Мгарскій колоколъ»
Якось, ще малюком, він, граючись, надів на голову решето і став бігати двором. Раптово зачепився
за щось і, ніяково відступаючи дитячими ніжками назад, впав на порося, та так невдало, що на все
життя залишився кульгавим.
...У 1917-1925 роках преподобний, наслідуючи першим російським ченцям Антонію і Феодосію
Печерським, копав печери на Болдіній горі, недалеко від Троїцько-Ільїнського монастиря.
...У другій половині 20-х років радянська влада вирішила закрити Троїцький монастир – не лише
підземну його частину, а й наземну. Багато в чому на це вплинув той факт, що Лаврентій не
пристав до нового церковного керівництва, яке підписало компроміс з більшовицькою владою.
Тих, хто прийняв незрозумілий для багатьох віруючих компроміс, охрестили представниками
сергіанства (по імені митрополита Сергія). Людей, котрі не визнали його, стали називати
тихонівцями (по імені святого Патріарха Тихона), і Лаврентій був одним з них. Самі себе
тихонівці називали представниками Істинно Православної Церкви (ІПЦ).
...Осінь 1943 року принесла чернігівцям звільнення від фашистів і... нові гоніння на церкву з боку
радянської влади. Чаша скорботи не була випита до дна.
ІУДА І АПОСТОЛ – ОДИН ОДНОГО ВАРТ, зі спогадів схіархимандрита Антонія
Отець священикам, ченцям і дияконам у жодному випадку не велів стригти волосся і голити
бороди. Говорив, що велика ганьба голеним і стриженим архієреям.
Ще отець говорив про духовних осіб: є Апостоли і є Іуди, тільки обличчя помінялися, а час один і
той ж.
Отець був ревнителем і поборником Православної Віри, Церкви та Її правил і статутів. ...Велике
висловив незадоволення схіархимандрит о. Лаврентій на владику за скорочення церковних служб.
Отець говорив, що важче було написати, ніж проспівати і прочитати.
Незадоволений був тим, що не прочитають псалом і без страху Божого галасують: «Слава», а на
Літургії перервуть молитву до Святого Причастя, відкриють Царську Браму, читець блюзнірськи
вигукує, не закінчивши молитву, «Амінь», а священнослужитель: «С страхом Божим».
Тут хіба страх Божий? Тут не благоговіння, а нехтування і безстрашність Божа. Такі
священнослужителі самі не рятуються і не дають іншим. Архієреї і священики, любителі
скорочувати служби церковні, підуть у вічний вогонь...
БОЖЕСТВЕННА ЛІТУРГІЯ, з повідомлень інформагенцій «Вшанувати пам’ять преподобного
Лаврентія прибуло священство з різних куточків України, Росії та Білорусі»
Ієрархи Української Православної Церкви та чернігівський міський голова Олександр Соколов
взяли участь у Божественній Літургії та молебні, які проходили в Свято-Троїцькому
кафедральному соборі м. Чернігова 11 січня – в день пам’яті Преподобного Лаврентія, схіархимандрита Чернігівського.
На запрошення керуючого Чернігівською єпархією єпископа Чернігівського та Ніжинського
владики Амвросія взяти участь в урочистостях на честь Преподобного Лаврентія , все життя якого
пов’язане з Чернігівщиною, відгукнулось священство з різних куточків України, Росії та Білорусі.
На богослужінні були присутні також настоятелі храмів м. Чернігова, благочинні церковних
округів, священнослужителі з приходів.
Свято-Троїцький собор, в якому встановлена рака з мощами Преподобного Лаврентія, цього дня
відвідало багато віруючих, у тому числі представники органів місцевого самоврядування та
державної влади, керівники підприємств.
ЗАХИСТ – НЕМІЧНИМ, молитва преподобному Лаврентію
74
О всехвальний отче Лаврентію, сприйми це мале моління, яке ми, грішні, тобі воздаємо, і опікуйся
милостивно з висот небесних нами, як такими, що просять твого клопотання у Престолу Пресвятої
Трійці, та подасть твоїми молитвами мир і благоденствування країні нашій, пастирям – силу в
молитві, ченцям – підкріплення на шляху досконалості в спробі упокорювання і слухняності, вдовам і сиротам – захисту, немічним – підкріплення, хворим духом і душею – від бісів
позбавлення, хворим – зцілення, мандрівним – Ангела Хранителя.
Усім – пам’ять твою, віру щиру і непохитну.
І після того, як ти пішов у життя вічне, приведи нас до Христа твоїми молитвами, та з тобою
прославляємо Святу Трійцю; Батька і Сина і Святого Духа, завжди, нині і вічно, і у віка століть.
Амінь!
САМ ПОТРАПИВ ДО ПЕКЛА, з статті О. Моленка «Про чернігівського лжестарця Лаврентія
Проскуру»
Лаврентій Проскура завжди належав лжецерковній структурі московської патріархії. Ще за
правління І. Сталіна йому було доручено відновлювати монастирі в СРСР. Він дружив і поминав
на літургіях самозванця-патріарха Олексія Симанського. За вказівкою останнього (а, значить, за
завданням НКВС-ДПУ-КДБ) Лаврентій Проскура засновував помилкові паралельні «катакомбні»
структури. Цим він підривав вплив дійсних катакомбників.
У своїх галіматійних і принадних «прогнозах», де брехня змішана з певними справжніми речами
(які здебільшого були збочені) цей лжестарець і лжепророк вживає такий «духовний» лексикон:
«А потім Господь як ТОРОХНЕ!» Так би мовити, коментарі зайві.
...Тепер, перебуваючи в пеклі, він пізнав свою брехню, помилки і оману.
САМОЙЛОВИЧ Семен Миколайович
Священик. В чернецтві – Серафим (1905). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
З родини священика. Батько, Самойлович М., – дяк.
Народився 19 липня (2 серпня) 1881 р. в м. Миргород Полтавської губернії Російської імперії (нині
– районний центр Полтавської області України).
Розстріляний більшовиками 4 листопада 1937 р. в Кемеровській області СРСР. Місце поховання –
не відоме.
Закінчив Полтавську духовну семінарію (1902).
Був учителем Уналашкінської (1902-1905), Ситкінської (1905-1906) двокласних шкіл на Алясці, ігуменом Нурекської парафії (1906-1908), помічником єпархіального місіонера у Владикавказі
(1909), духівником осетинської Олександрівської духовної семінарії (1909-1910), намісником
могилівського Братського (1910), ярославського Толгського (1910-1915) монастирів, ігуменом
углицьких Покровського (1915-1916), Олексіївського (1916-1920) монастирів, єпископом
Углицьким, вікарієм Ярославської єпархії (1920-1922), тимчасово керуючий Ярославською
єпархією (1924-1926), архієпископом Углицьким (1926-1927),
Перу С. належить дослідження «Історія Толгського монастиря 1314-1914 рр.».
Уперше заарештований і кинутий до Ярославської в’язниці (1922).
Удруге заарештований (1924).
Утретє заарештований (1926).
Учетверте заарештований (1927).
Уп’яте заарештований і засланий до могилівського Буйницького Свято-Духового монастиря
(1928).
Ушосте заарештований і засуджений до трьох років ув’язнення в Соловецькому таборі особливого
призначення (1929).
Усьоме заслали на три роки до Сибіру (1932).
Увосьме заарештували і засудили до п’яти років виправно-трудових робіт у кемеровських таборах
(1934).
Удев’яте «трійка» при НКВС по Новосибірській області засудила нашого земляка до вищої міри
покарання – розстрілу (1937).
Посмертно реабілітований (1989).
День пам’яті – 4 листопада.
75
Серед друзів та близьких знайомих С. – Т. Белавін, С. Страгородський, Є. Кобранов, А.
Преображенський, І. Петрових, Ф. Поздєєвський, Г. Сергєєв, М. Ярославський, В. Ряшенцев, І.
Пустинський та ін.
***
ЛЕГАЛІЗУЄМОСЯ В ЦАРСТВІ НЕБЕСНОМУ
, з професійного кредо С. Самойловича
Наша мета – не легалізація радянської влади, а легалізація в Царстві Небесному за замогильного
життя.
ЗБЕРІГАЙТЕ ВІДДАНІСТЬ, з послання С. Самойловича до парафіян від 16 (29) грудня 1926 р.
Підкоряючись волі Божій і приймаючи на свої слабкі рамена важкий Хрест, що покладається на
мене, вважаю обов’язком звернутися до побратимів – єпископів, пастирів і православних
віруючих, благаючи їх зберігати відданість і слухняність Св. Православній Церкві, підкоряючись
лише законним представникам Патріаршої Православної Церкви.
ПОЛЕГШІТЬ СТРАЖДАННЯ ВІРЯН, з листа С. Самойловича митрополитові Сергію в серпні
1927 р.
Чи мені, юному порівняно з Вами, писати ці рядки, чи мені повчати великодосвідченого і
багатовченого Святителя Церкви Російської, але голос моєї совісті примушує знову і знову
турбувати Ваше широке і добре серце.
...Дорогий Владико, я уявляю, як Ви повинні страждати! Чому ж Ви випробовуючи ці страждання
самі не бажаєте полегшити їх тим, хто свого часу довірився Вам.
РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ РОЗЦІНЮЮ ЯК ТИМЧАСОВУ, з письмових свідчень С. Самойловича
слідчому в 1933 р.
Я вважаю, що нам, християнам, з радянською владою, яка не визнає Бога і веде антирелігійну
роботу, не по дорозі.
Радянську владу я розцінюю ...як владу тимчасову. Я не передбачаю ніякого майбутнього, оскільки це лише одному Богові відомо...
Як християнин, я не можу схвалити політику радянської влади в справі розкуркулення і виселення
куркульства з місць постійного мешкання. Я розглядаю це як факт морального пригноблення і
утиску людини, чого можна було б уникнути, не вносити ворожнечу між групами людей, не
вносити зло до людської маси.
...Повідомляю, що із зайнятої мною позиції по відношенню до митрополита Сергія в 1927 році я
ніколи не відступав, і в цьому питанні коливань у мене не було, оскільки я не згоден з його
політикою визнання ...радянській владі.
НЕПОХИТНИЙ І БЕЗСТРАШНИЙ, з книги В. Ципіна «Історія Російської Церкви (1917-1997)»
Він (Самойлович С. – авт.) перебував у єпископському сані лише з 1920 року, проте його цінувало
і поважало духівництво, любили віруючі. Було відомо, що він користувався довершеною довірою
Патріарха Тихона ще з часів місіонерського служіння на Алясці.
Та й в боротьбі з оновленцями він був непохитний і безстрашний.
ПЕРЕСЛІДУВАЛИ ОНОВЛЕНЦІ, з нарису «Житіє архієпископа Серафима (Самойловича)» на
інтернет-порталі pravoslavie.ru
Кінець 1925 р. в архіпастирстві Серафима був особливо значущим. Промислом Божим він був
поставлений на чолі Церкви. Сталося це в складний і напружений період боротьби за збереження
спадкоємності її керівництва.
...Архієпископ Серафим просить побратимів єпископів до мінімуму скоротити листування і
зносини з очільником Церкви і надає всі справи, окрім принципових і загальноцерковних (як, наприклад, обрання і хіротонія в єпископа), вирішувати на місцях.
Владика керував Церквою до 12 квітня 1927 р. Із звільненням з ув’язнення митрополита Сергія, він передав йому ...права.
За короткий термін свого першосвятительства архієпископ Серафим проявив себе стійким
сповідувачем і мужнім хранителем інтересів святої Церкви від посягань ...влади. Поява
«Декларації митрополита Сергія» внесла до церковного життя розділення. Хворобливе
відношення вона викликала і в Ярославській єпархії. ...Підписали звернення на ім’я митрополита
76
Сергія. Указуючи на перевищення Заступником Патріаршого Міценаглядача канонічних
повноважень, ієрархи висловлювали глибоке співчуття про обрання такого напряму діяльності, за
якого «духовне і Божественне в церковному будівництві цілком підкоряється мирському і
земному». Архієреї, ...виражають вірність ієрархічному підпорядкуванню Міценаглядачу
Патріаршого Престолу митрополитові Петру і оголошують про самостійне управління
Ярославською єпархією.
11 квітня 1928 р. Заступник Патріаршого Міценаглядача митрополит Сергій і Тимчасовий при
ньому Патріарший Священний Синод в «Постанові» N76 оголосили рішення архієреям, що не
прийняли Декларації. Четвертий пункт стосувався архієпископа Серафима: «звільнити від
управління Углицьким вікаріатством». Ухвала №110 підсилює заходи стосовно Владики
Серафима і колишнього Пермського архієпископа Варлаама (Ряшенцева): «віддати їх канонічному
суду православних архієреїв, заборонити тимчасово богослужіння в Ярославській і Московській
єпархіях і зажадати від них в місячний термін подати письмове зречення від поданої ними заяви 24
січня (6 лютого) ц.р. і виразити слухняність Заступникові Патріаршого Міценаглядача і
Тимчасовому при ньому Патріаршому Священному Синоду».
У ТАБОРІ СТАВ ІНВАЛІДОМ, з відкритої православної енциклопедії «Древо»
...Відбував ув’язнення архієпископ Серафим в Соловецькому таборі, де його постійно посилали на
важкі роботи. Піднімаючи цеглу на двоповерхову будівлю, він упав з лісів і переламав ребра, які
зрослися невдало, що зробило його інвалідом.
Восени 1930 р. Самойловича відправили на будівництво Біломорканалу.
Протопресвітер М. Польський приводить розповідь в’язня: «Тут я вперше побачив... працюючи
помічником лікаря, на прийомі етапу, архієпископа Серафима – високого зігнутого старика, з вже
обстриженими під машинку №1 головою... Ми, помічники лікаря, прагнули допомогтиВладиці, котрий страждав двостороннім хронічним плевритом при декомпенсованому міокарді і загальному
артеріосклерозі.
Якось, в кінці жовтня, в сирий непогожий день, проходячи повз землянки-дезокамери, де
проводилася дезинфекція речей за герметично зачиненими дверима, а ув’язнений-інвалід вартував
зовні камеру ..., я почув, що мене кличуть по імені. Підійшовши, я побачив змерзлого
архієпископа Серафима, – «На пост ставлять на 2 години нас, інвалідів; я стою з 12 дня і мене не
змінюють (було близько 6-ти годин вечора)».
НЕВІДОМІ ФАКТИ, з статті Е. Абизової «Козьмодем’янський період життя священомученика
Серафима (Самойловича), архієпископа Углицького»
Одним з багатьох потерпілих за віру Христову був священомученик Серафим (Самойлович), архієпископ Углицький. Мало кому відомо, що після звільнення з ув’язнення в 1932 році він обрав
собі для мешкання Козьмодем’янськ – в’їзд до великих міст був заборонений. Як видно з
життєпису, опублікованого Ярославською єпархією у зв’язку з його прославлянням, цей період
життя владики, причини його арешту тут залишилися невідомими... Тому їх можна заповнити
новими даними, одержаними при роботі над архівно-слідчою справою Малосундирської церкви.
...У січні 1932 року, після звільнення, владика Серафим приїхав до Козьмодем’янська. Він
поселився на Пугачовій горі, в маленькому будиночку № 34.
До Малосундирської церкви в цей період стікалося дуже багато віруючих з різних районів
Марійського краю, з Чувашії. У важкий час люди шукали зміцнення у вірі, духовної підтримки, утіхи в скорботі. Власті не могли цього довго терпіти.
3 січня 1933 року отець Олександр Агеносов був арештований. Разом з ним заарештували 16
мирян і черниць, які мешкали в Малому Сундир... У цій же справі заарештували і архієпископа
Серафима, звинувативши його в ідейному керівництві малосундирською церквою. Під час обшуку
у нього були вилучені лише Біблія і щоденник: більше нічого не знайшли.
Після тижневого утримання в сирому підвалі арештантського будинку до Козьмодем’янську
архієпископа Серафима відправили етапом разом зі всіма заарештованими малосундирцями до м.
Йошкар-Оли.
СКАДОВСЬКИЙ Іван Георгійович
Священик. В чернецтві – Іван (1918). Зарахований до лику святих Російською Православною
Церквою (2000).
З дворянської родини. Батько, Скадовський Г., – херсонський повітовий маршалок дворянства.
77
Народився 30 травня 1874 р. в м. Херсон Російської імперії (нині – адміністративний центр
однойменної області України).
Розстріляний 23 листопада 1937 р. в м. Турткуль Узбецької РСР СРСР (нині – Республіка
Узбекистан). Похований в невідомій братській могилі.
Закінчив реальне (1890) і сільськогосподарське (1896) училища, вищі курси хімії, виноробства і
виноградарювання (1902).
Працював земським начальником Херсонського повіту (1906-1909), служив в армії (1916-1917), був священиком Херсонських архієрейської церкви (1918-1922) і міського собору (1922-1925), церкви на цвинтарі (1925-1926),
З більшовицькою владою порозуміння не знаходив. Був заарештований у т.зв. «справі херсонської
групи одеської філії Істинно-Православної Церкви» (1931), засуджений до п’яти років позбавлення
волі й запроторений до Вішерських таборів. Через два роки в’язницю замінили засланням в м.
Комишин Сталінградської області (1933).
Вдруге зазнав арешту разом з архієпископом Прокопієм (1934). Особлива нарада при НКВС СРСР
засудила їх до п’яти років заслання до м. Турткуль (1935).
Через два роки обидва священики були заарештовані за «організацію нелегального молитовного
будинку і контрреволюційну монархічну агітацію» і незабаром розстріляні (1937).
Батька нашого земляка убили більшовики (1919), дружину – заарештували (1929).
Про трагічну долю нашого земляка йдеться в книзі ігумен Дамаскіна (Орловського) «Мученики, сповідувачі і подвижники благочестя Російської Православної Церкви ХХ сторіччя. Життєписи і
матеріали до них» (2001).
Серед друзів та близьких знайомих С. – П. Титов, М. Захаров, П. Рождественський, Г. Ряшенцев, М. Добронравов та ін.
***
РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ ВВАЖАЮ АНТИБОЖОЮ
, з заяви І. Скадовського на допиті в 1934 р.
Я дотримуюся монархічних переконань і вважаю найнормальнішою формою державного
правління – монархію на чолі з помазаником Божим, але не протестую й проти інших форм
правління і приймаю їх як волю Божу. Радянську владу вважаю владою антибожою, владою
сатанинською, яка послана людям за їх гріхи. Всякі заходи радянської влади, що мають на меті
перекроїти життя на нових початках, я не схвалюю і ставлюся до них негативно, оскільки вони
йдуть врозріз з моєю християнською ідеологією. Я ставлюся негативно до колективізації, до
п’ятиденки, ліквідації куркульства як класу і тому подібного. Ці свої погляди я висловлював в
приватних бесідах віруючим.
...Я залишаюся прихильником російського монархічного ладу і зовсім не є прихильником...
збочень і спотворень. Я маю на увазі підпорядкування церкви державі, гонитву представників
державної влади за особистим благополуччям в збиток добробуту мас, падіння національного духу
тощо.
...Справжній послідовник Православної Церкви не може ставитися лояльно до радянської влади, не може вступати в компроміси з нею, брати участь в радянському будівництві.
УКРАЇНА – НЕ ПОЛЬЩА, з протоколу допиту І. Скадовського в 1934 р.
Слідчий:
– Що ви можете сказати по суті висунутого проти вас звинувачення?
Скадовський:
– Мені висунуте звинувачення у веденні контрреволюційної пропаганди, можливо, що я щось і
говорив несумісне з лояльним ставленням до радянської влади... Конкретних випадків я зараз
пригадати не можу.
Мої уявлення про ідеальний соціально-політичний лад не співпадають з ідеями, що лежать в
основі радянської державності. Добиватися, проте, здійснення своїх ідеалів шляхом політичного
перевороту я не вважаю для себе можливим. Той суспільний устрій, який я вважаю ідеальним, можливий лише за відновлення в суспільстві патріархальних відносин. Тим часом, незалежно від
характеру тих політичних угрупувань, які могли б прийти до влади у випадку політичного
перевороту, відродження патріархальних відносин не відбулося б, і сталий лад був би мені
однаково чужий.
Слідчий:
– Як ви ставитеся до дореволюційної Росії?
78
Скадовський:
– Я націоналіст і люблю Росію. Я люблю Росію в тому вигляді, в якому вона існувала до
революції, з її потужністю і величчю, з її безмірністю, з її завоюваннями. Дроблення Росії, що
відбулося після революції, і зокрема виділення України, Білорусії тощо, я розглядаю як явища
політичного занепаду, тим сумнішого, що для цього дроблення немає ніяких підстав. Українці і
росіяни завжди складали єдине ціле. Українці і росіяни – один народ, одна нація, і виділяти
Україну в якій би то не було формі із загального цілого не було ніяких підстав.
Слідчий:
– Як сумістити ваше твердження, що ви переконаний християнин – супротивник насильства, з
вашою заявою, що ви любите Росію в її старому вигляді, з її завоюваннями, тобто плодами
насильства, здійсненого над цілими народами?
Скадовський:
– Це, звичайно, не логічно, проте я людина, і мені не чужі людські слабкості. Крім того, не всі
територіальні придбання Росії повинні розглядатися як факти насильства. До такого, наприклад, акту, як участь в розділі Польщі, визначення насильства застосоване бути не може. Польща в
ХVIII столітті була загрозою міжнародному спокою, і дії проти неї Росії, Австрії і Пруссії стали
актами самооборони, котрі забезпечили громадський порядок в Східній Європі.
Повинен сказати, що тепер, коли Польща не являє загрози міжнародному спокою, я є
прихильником її незалежності.
Якщо я... є супротивником виділення України в особливе національне формування, то виділення з
Росії Польщі після революції я, навпаки, вітаю.
Слідчий:
– Що ви можете сказати про внутрішній лад царської Росії і ваше ставлення до нього?
Скадовський::
– Ідею зосередження необмеженої влади в руках імператора – помазаника Бога – я розглядаю як
позитивну. У цьому сенсі дореволюційний лад Росії близький моїм уявленням про ідеальний
суспільний устрій, і я є його прихильником.
Маю, проте, обмовитися: по-перше, якщо я є прихильником російської монархії, то це не означає, що я прихильник монархії взагалі. Я прихильник такої монархії, в якій монарх є саме помазаником
Божим. Такі, наприклад, монархії, як колишня Німецька імперія чи Іспанське королівство, де
монархи – не помазаники, мені чужі.
По-друге, будучи прихильником російського монархічного ладу, я зовсім не є прихильником тих
збочень і спотворень, які мали місце на практиці... Лад монархічний тут ні до чого.
Збочення ці були результатом історичного падіння моральності в Росії, що привело зрештою до
появи ворожих монархії політичних течій і утворення антимонархічних партій соціал-демократів, соціалістів-революціонерів тощо і до повалення монархії революцією.
Слідчий:
– Ви звинувачуєтеся в тому, що разом з архієреєм Титовим організували в Турткулі нелегальний
молитовний будинок, де проводили контрреволюційну монархічну агітацію серед віруючого
населення; чи визнаєте в цьому себе винним?
Скадовський:
– Ні, не визнаю і по суті справи показую, що здійснював релігійні обряди і богослужіння я в своїй
квартирі, причому при богослужінні дійсно одягався в ризи. При здійсненні мною богослужінь
іноді, окрім моєї дружини і архієрея Титова, були присутні і сторонні віруючі, котрі бажали
помолитися. На прохання віруючих я справді виконував релігійні таїнства: сповідь, хрещення, служив молебні, панахиди... Контрреволюційній агітації я ніколи і ніде не вів.
Слідчий:
– Зачитую вам свідчення свідка, який викриває вас в тому, що ви вели систематичну
контрреволюційну монархічну агітацію. Чи визнаєте ви це?
Скадовський:
– Ні, не визнаю і заявляю, що контрреволюційній агітації я ніколи і ніде не вів.
ВІВ КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНУ АГІТАЦІЮ, з показів «свідка» в 1937 р.
Будучи релігійним, я випадково дізнався, що в місті Турткулі на Чимбайській вулиці в будинку
№40 організована молитовня, в якій відбуваються богослужіння. В один з недільних днів на
початку серпня 1937 року я відправився туди для того, щоб прослухати літургію.
79
Перш ніж допустити мене до церкви, священик Скадовський запитав, чи давно я говів, і коли я
йому відповів, що років десять тому, то на літургію мене не допустив, а запропонував в один з
найближчих днів прийти на сповідь.
Через декілька днів я прийшов на сповідь, і Скадовський ..став мене сповідати. Під час сповіді він
вів контрреволюційну агітацію...
Після закінчення сповіді в будинку, де живуть Титов і Скадовський, тут же при молитовні, обидва
вони у моїй присутності продовжували вести контрреволюційну агітацію, переконуючи мене в
тому, що єдина законна влада – це монархічний лад, що радянську владу визнавати не потрібно, а
треба проти неї всіляко боротися. Аби їх діяльність не була розкрита органами радянської влади, Титов і Скадовський у присутності декількох осіб вести контрреволюційну агітацію остерігаються
і вважають за краще обробляти віруючих ...віч-на-віч.
З огляду на те, що я, хоча людина й релігійна, але визнаю радянську владу, то вирішив повідомити
про це органам НКВС, що й зробив.
РОЗДАВ МАЙНО СЕЛЯНАМ, з нарису ігумен Дамаскіна (Орловського) «Іван Скадовський»
Георгій Львович (батько І. Скадовського – авт.) мав 14-15 тисяч десятин землі, садибу, худобу, сільськогосподарські знаряддя; частину землі він віддавав в оренду, іншу обробляли наймані
працівники, яких в маєтку був постійний штат.
Дід Івана Скадовського, штаб-ротмістр Лев Скадовський, 1867 року заснував недалеко від
Херсона на пожертвуваній ним землі Благовіщенський жіночий монастир. При обителі був
організований притулок-школа для десяти дворянських дівчаток-сиріт з Херсонської губернії.
Радянська влада конфіскувала маєток, залишивши Скадовському і його сім’ї будинок і певну
кількість сільськогосподарського реманенту, щоб можна було займатися господарством, але без
використання найманої праці.
У 1918 році, вирішивши прийняти сан священика, Іван Георгійович роздав все своє
сільськогосподарське майно селянам. Залишивши багатство і всяке матеріальне благополуччя, отець Іван зробив головним служінням своєї душі Істину, ставлячи ні в що всі земні зручності.
СТАДНИЦЬКИЙ Авксентій Георгійович
Церковний і громадський діяч, історик. В чернецтві – Арсеній (1895). Російською православною
церквою за кордоном зарахований до лику святих.
З родини священика. Батько, Стадницький Г., – ігумен комарівецького Успенського парафіяльного
храму.
Народився 22 січня 1862 р. в с. Комарівці Хотинського повіту Бессарабської губернії Російської
імперії (нині – Сторожинецький район Чернівецької області України).
Помер 10 лютого 1936 р. в м. Ташкент Узбецької РСР СРСР (нині – столиця Республіки
Узбекистан). Похований на місцевому Олександро-Невському цвинтарі.
Закінчив Єдинецьке духовне училище, Кишинівську духовну семінарію (1880), Київську духовну
академію (1885).
Був викладачем Єдинецького духовного училища (1880-1881), Кишинівської духовної семінарії
(1885-1895), інспектором Новгородської духовної семінарії (1895-1896), ректором Новгородської
духовної семінарії і ігуменом Антонієвого монастиря (1896-1897), інспектором (1897-1898), ректором Московської духовної академії (1898-1903), єпископом і архієпископом Псковським і
Порховським (1903-1910), архієпископом Новгородським (1910-1933), митрополитом
Ташкентським (1933-1936).
Член Священного Синоду і Вищої Церковної Ради Російської Православної Церкви (1917).
Фундатор Новгородського церковно-археологічного товариства (1913).
Почесний член Імператорського палестинського товариства (1904), Київської (1900), Санкт-
Петербурзької (1910), Казанської (1910) духовних академій, Псковського археологічного
товариства, Церковно-історичного і археологічного товариства при Київській духовній академії
(1909), Російського археологічного товариства (1913).
Кавалер російських орденів св. Володимира 3-го ступеня, Олександра Невського, св. Ганни 1-го
ступеня, сербського ордена св. Сави 2-го ступеня, турецького ордена «Меджідіє» 1-го ступеня, румунської медалі «Bene Merente» 1-го ступеня.
Двічі лауреат Макарієвської премії, лауреат премії графа Уварова.
Друкувався в газетах «Кишинівські єпархіальні відомості», «Зоря», «Новгородські єпархіальні
відомості», журналі «Праці Київської духовної академії».
80
Перу нашого земляка належать дослідження «Щоденник студента-паломника на Афон» (1886),
«Становище православного духівництва в Румунії» (1889), «Архімандрит Андронік, ігумен Ново-
Німецького Св. Вознесенського монастиря в Бессарабії» (1890), «Румуни, які здобули освіту в
російських духовно-учбових закладах» (1891), «Матеріали з історії Бессарабії», «Журнал секунд-
майора фон Раана про війну при завоюванні Молдавії і Валахії в 1787-1790 рр. з історичними і
топографічними примітками» (обидва – 1892), «Гавриїл Банулеско-Бодоні, екзарх Молдо-
Влахійський і митрополит Кишинівський» (1894), «З сучасного церковного життя в Румунії»
(1901), «В країні священних спогадів. Сергіїв Посад» (1902), «Дослідження і монографії з
історії Молдавської церкви (1904), «Церква, держава і розкол старообрядності» (1910), «Духовні
жнива», «Духовний щоденник» (обидва – 1914).
Уперше заарештований в м. Москва без пояснення причин і засланий до м. Новгород (1919).
Удруге заарештований в м. Новгород (1920).
Утретє заарештований за звинуваченням у «спробі чинити спротив вилученню церковних
цінностей» (1922).
Учетверте заарештований і відправлений у заслання до Ашхабада (1924) і Ташкенту (1926-1936) Прокуратурою Російської Федерації на підставі статей 3 і 5 закону РРФСР «Про реабілітацію
жертв політичних репресій» підготований висновок про реабілітацію нашого земляка, проте він
так і залишилася в справі, оскільки правоохоронці не мають даних про місцезнаходження родичів
митрополита.(1992).
У м. Новгород регулярно проходять Арсенівські читання (1993).
Серед друзів та близьких знайомих С. – А. Сіманський, В. Богоявленський, А. Храповицький, Є.
Мещерський, О. Щерба, Л. Войно-Ясенецький, Н. Рождественський, І. Пустинський, Григорій IV
Хаддад, С. Страгородський, А. Жадановський, А. Соколов, В. Георгієвський, Ю. Олсуф’єв, К.
Вендланд, С. Голубєв, І. Семьоновський, В. Лебедєв, П. Кушников, В. М’ясоєдов, Л. Мацулевич, П. Гусєв та ін.
***
СОЮЗ З ДЕРЖАВОЮ
, з життєвого кредо А. Стадницького
Церква має бути автономною в своєму внутрішньому житті, але це не означає, що Церква повинна
бути відокремлена від держави, союз Церкви з державою може бути не зовнішнім, а внутрішнім. І
держава не вважатиме Церкву своїм відомством, а доброзичливо ставитиметься до Церкви, визнаючи її культурно-просвітницьке значення і не відмовляючи їй в матеріальній підтримці.
РОЗУМОВА ВІДСТАЛІСТЬ, з історичного кредо А. Стадницького
Забуття минулого, зневага до різноманітних пам’ятників рідної старовини справедливо
трактується як культурна недорозвиненість, відсталість в розумовому плані.
ЗБАГАЧУВАТИ ДУХОВНИЙ КРУГОЗІР, з релігійного кредо А. Стадницького
Пастирям Церкви необхідно підняти свій науковий рівень, збагатити свій духовний кругозір і
об’єднатися між собою для спільної роботи на благо Церкви і користь народу.
ХРАМИ ЗАВЖДИ ЗАЛИШАТЬСЯ ХРАМАМИ, із звернення А. Стадницького до парафіян в
1922 р.
Про одне благаю вас, дорогі мої чада парафії моєї. Поставтеся по-християнськи, з покірністю волі
Божій, якщо доведеться розлучитися з улюбленим нами благоліп’ям наших храмів в ім’я тієї
волаючої потреби (голод – авт.), в якій перебувають наші брати.
Якщо у нас є що пожертвувати замість церковних речей, не втрачайте цієї можливості. Якщо ж
нічого жертвувати, то й без золота і срібла храми наші залишаться храмами, і святі ікони –
святими іконами. Бог на Страшному Суді запитає нас найперше не про те, чи прикрашали ми
золотом і сріблом храми та ікони, а про те, чи нагодували ми голодного, чи напоїли спраглого, чи
одягнули голого?
Прошу Вас не допускати при цьому ніякого насильства в будь-якій формі, – ні в храмі, ні біля
нього, оскільки це образить храм, як будинок миру і любові Христової. Прошу також і про те, щоб
це вилучення церковних цінностей не стало приводом для якихось політичних виступів, оскільки
Церква за суттю своєю поза політикою і повинна бути чужою їй.
81
НЕ СТАВАЙТЕ ЖОРСТОКИМ, з листа А. Храповицького А.Стадницькому від 17 листопада
1896 р.
Достолюб’язний і дорогий отче Арсенію!
Не сумуйте і не бентежтеся, а головне, не піддайтеся малоруській недовірливості, яка у всьому
бачить недоброзичливців.
Що з отцем Аркадієм (Карпінським – авт.) життя не всякому вдається, це мені давно відомо.
...Отця Євдокима (Мещерського – авт.) прошу любити і бути з ним відверто-дружнім, а отця
Никона (Рождественського – авт.) теж любити і зносити його в дні його гніву, дитячого і
скороминущого, бо серце у нього добре, а деякі його забаганки обумовлюються його крайньою
розпещеністю з дитинства.
Взагалі ці два старці ніколи ніякої підлоти ні Вам, ні комусь іншому не зроблять. За це я ручаюся.
...Витівками учнів не бентежтеся, але головне – не ставайте жорстоким на них, а дивіться як на
подряпини, які наносяться котенятами і які за 5 хвилин самі ж до Вас ластитимуться, побачивши, що Ви їм добра бажаєте і їх не боїтеся.
ЗУСТРІЧАЛИ ДЗВОНАМИ, з повідомлення газети «Псковські єпархіальні відомості» від 31
грудня 1903 р.
30 грудня о 4 годині 15 хвилин після полудня з Санкт-Петербурга прибув до Пскова його
преосвященство, преосвященний Арсеній, єпископ Псковський і Порховський. Від Сергієвських
воріт з хресним ходом за участю всього духівництва, на чолі з начальником губернії, у супроводі
громадян, за урочистого дзвону у всіх міських церквах пройшов до кафедрального собор, а звідти
на Псково-Печерське подвір’я.
ПИЯЦТВО – ЛИХО ІСТОРИЧНЕ, з промови А. Стадницького на засіданні Державної Ради
Російської імперії в грудні 1907 р.
Для боротьби з пияцтвом, цим історичним і сучасним лихом, повинні застосовуватися різні заходи
– це заходи загальнодержавні, заходи суспільні, потім етичні й індивідуальні, так звана ідейна
боротьба... Серед громадських організацій боротьби з пияцтвом виділяються церковні Товариства
тверезості... Сила цих товариств полягає в тому, що вони для слабкої волі п’яниці дають твердішу
опору в боротьбі, зводячи цю боротьбу на шлях релігійного подвигу.
НЕВТОМНИЙ, з «Православної енциклопедії»
Однією з перших справ Арсенія в Новгороді стало спорудження єпархіального будинку. ...З
благословення Синоду його назвали «Арсенівським».
Тут розташувалися зал-аудиторія для лекцій, бесід і співбесід, консисторія, училищна і
місіонерська ради, бібліотека, іконно-книжкова лавка єпархіального братерства Св. Софії, єпархіальний церковно-історичний музей, редакція «Новгородських єпархіальних відомостей».
...У роки першої світової війни Арсеній піклувався про відкриття шпиталів для поранених, в т.ч. в
Юрієвому новгородському монастирі і Арсенівському єпархіальному будинку, служив у них
молебні, напучував гарнізони, що відправлялися на фронт, відвідував поранених.
Організував збір коштів на потреби фронту.
СПРАВЕДЛИВА СТРОГІСТЬ, з розвідки «Кандидат на Патріарший престол: митрополит
Арсеній (Стадницький)» на otechestvo.org.ua
Отець Арсеній відрізнявся непростою вдачею, але при цьому справедливістю і прямотою. Його
називали «найстрогішим архіпастирем» Російської Церкви.
Ця строгість виявлялася в неухильній вимогливості до виконання заповідей Христових
духівництвом і парафіянами; але – перш за все – архіпастир був вимогливим до самого себе.
ЗАЛИШИВ ПО СОБІ ДОБРУ ПАМ’ЯТЬ, з статті Т. Мєднікової «Архієпископ Арсеній»
Арсеній став 34-м за рахунком Псковським владикою. Майже 7 років він керував єпархією, зробивши для Пскова чимало доброго і корисного. Серед головних справ: заснування церковного
музею, історико-археологічного комітету.
Знайомлячись із справами увіреної йому єпархії, Арсеній звернув увагу на стан початкової освіти, зокрема, церковнопарафіяльних шкіл. ...За два роки (1904 – 1905) звели школу псаломщиків.
БЕЗМІРНА ВТРАТА, з прощальних слів Л. Войно-Ясенецького
82
Ви краще за мене знаєте, яка безмірна ця втрата для Церкви російської, і досить мені лише
сповістити про подію, низько опустити голову і знову лити сльози.
НЕ ЗАБУВАЙ НАС, ГРІШНИХ, з вірша О. Камінської, присвяченого А. Стадницькому
Тебя, Святитель, помнить будем,
И ты нас грешных не забудь,
В святых молитвах у Престола
Нас помяни когда-нибудь!
ТУПТАЛО Данило Савович
Церковний діяч, письменник. В чернецтві – Димитрій (1668). Зарахований Російською
православноою церквою до лику святих як Димитрій Ростовський (1757).
З козацької родини. Батько, Туптало С., – сотник Київського козачого полку, сподвижник Б.
Хмельницького.
Народився 11 (21) грудня 1651 р. в с. Макарів на Київщині (нині – районний центр Київської
області України).
Помер 29 жовтня (9 листопада) 1709 р. в м. Ростов Російської імперії (нині – обласний центр РФ).
Похований в Зачатьївському храмі Ростовського Спасо-Яківлівського монастиря.
Закінчив Києво-Могилянський колегіум (1662-1665).
Був проповідником в Чернігівському соборі (1674-1677), у Слуцьку (1677-1678), в Батурині (1679-1680), ігуменом Київського монастиря святого Кирила (1680-1681), ігуменом Максаківського
Спасо-Преображенського монастиря (1681), Батуринського Крупицького Миколаївського
монастиря (1681-1684), проповідником Києво-Печерської лаври (1684-1694), Глухівського
Петропавлівського монастиря (1694-1697), Єлецького Успенського монастиря в Чернігові (1697-1699), Новгород-Сіверського Спаського монастиря (1699-1701), в Ростові Великому (1702-1709).
Як літератор дебютував книгою «Руно окроплене» (1680).
Потім настала черга наступних доробків: «Руно окроплене» (1683), «Книга житія святих» в п’яти
випусках (1689-1700), «Апологія в утоленіе печали человЂка сущаго в бЂдЂ, гоненій и
озлобленій, вкратцЂ сложенная по совЂту святаго апостола Павла глаголющаго: утЂшайте друг
друга и созидайте каждого ближняго» (1700), «Міркування про образ Божий и подібність в
людині» (1714), «Розыск о расколнической брынской вЂрЂ, о ученій их, о дЂлах их, и изъявленіе, яко вЂра их неправа, ученіе их душевредно и дЂла их небогоугодна» (1745), «Денні нотатки
святого чудотворця Димитрія митрополита Ростовського» (1781), «Дзеркало православного
сповідання (1805).
Його перу також належать «Дослід над розкольницькою бринською вірою» й п’єси «Комедія на
день Різдва Христового», «Комедія на Успіння Богородиці» та ін.
Головним літературним доробком Т. вважається чотиритомне видання «Четьїв-Мінеїв», над яким
він працював чверть віку (1680-1705).
За життя наш земляк мав п’ятитомне видання власних творів (1869-1872).
У Ростові він заснував школу з викладанням грецької і латинської мов зі шкільним театром, для
якого писав драми, запропонував просвітницьку концепцію державного управлінь, у відповідності
до якої державою управляє освічений монарх, який керується принципами християнської моралі.
Багатотомна бібліотека Т. після смерті була передана до патріаршої бібліотеки до Москви, а
чернетки «Четьїв-Мінеїв», у відповідності до заповіту покійного, були покладені до труни під
голову.
В Державному музеї Палехського мистецтва (РФ) зберігається портрет святителя Димитрія
Ростовського роботи невідомого художника.
Серед друзів та близьких знайомих Т. – І. Самойлович, І. Мазепа, М. Дзик, Г. Святополк-
Четвертинський, Л. Баранович, І. Максимович, Й. Нелюбович-Тупальський, Т. Василевич, В.
Ясинський та ін.
***
ТИ МОЛИШСЯ ПО-РИМСЬКИ,
видіння Д. Туптала 10 серпня 1685 року
Зачувши благовіст до заутрені, я не схопився звично до служби, а, підпавши під якусь
непереборну сонливість, проспав аж до читання Псалтиря. І весь цей час перед ним стояло
видіння: здавалося, що доручено йому було приглядати за якоюсь печерою, де покоїлися святі
мощі. Оглядаючи зі свічкою труни святих, побачив він там і святу великомученицю Варвару.
83
Приступивши ближче до труни, узрів її лежачою на боці, а на віку труни помітив якусь гнилизну.
Бажаючи вичистити труну, витяг мощі її з раки, переклав їх на інше місце. Очистивши раку, знову
підійшов до святих мощів і, підхопивши їх на руки, переклав на попереднє місце, але раптом
побачив, що свята Варвара жива. «Свята великомученице Варваро, добродійнице моя! Умоли Бога
про гріхи мої!» – вигукнув Димитрій. Свята відповідала йому так, мовби мала якісь сумніви
стосовно нього:
– Не знаю, чи зможу умолити, бо ж молишся ти по-римськи...
Почувши слова ці, святий захвилювався й засмутився, бо, надаючи особливої уваги письму, дещо
послабив він молитовне правило, молився коротко й зрідка, як римлянин. Отже, то
було не просте нагадування, а своєрідний наказ повернутися до звичного благочестивого життя.
Ще не один раз по тому з’являлися образи святих, які дивним чином не давали йому занепасти
духом, наснажували й додавали сил та розуміння для успішного завершення вікопомної праці.
ЧИ СТАНУТЬ ДОБРІ СПРАВИ ВЕЛИКИМИ, з «Азбуки духовної мудрості» Д. Туптала
Духовне, коли роздається, ще більше примножується.
Любов душі до духовних висловів служить знаком здоров’я її.
Спокою душі ніщо так не служить, як свобода від турбот і суєти.
У душі немилостивій Бог не перебуває.
Самих справ – без слова – мало для научання.
Корінням і джерелами справ служать роздуми.
Добрі діла будуть тоді великими, коли ми не вважаємо їх великими.
ПРЕПОДОБНОМУ ЄВСТРАТІЮ ПЕЧЕРСЬКОМУ, присвята Д. Туптала
Кто может Христу сице быть подобный,
Яко Євстратій преподобный?
Христос бысть за ны на крестЂ распятый,
За него же взаєм распят ся Євстратій.
СВІДОК МОСКОВСЬКИХ УТИСКІВ, з монографії І. Жиленко «Синопсис київський»
Свят. Димитрій Савич-Туптало, більше відомий за своїм канонізаційним прозванням як святитель
Димитрій Ростовський, є останнім визначним українським церковним письменником тої величної
доби в історії нашої Батьківщини, яку історики звичайно називають епохою визвольних війн та
Руїною. Проте її правильніше назвати могилянською або, вірніше, помогилянською добою. Адже
якщо козацькі шаблі принесли простим українцям славу хоробрих і відчайдушних людей, їхньому
керівництву – поганих і переважно продажних політиків, а більшості населення нашої
Батьківщини – страждання ще жахливіші, ніж у найтяжчі часи польського панування, то
культурне будівництво к. XVI – поч. XVIII ст. поставило Україну в ряд найбільш освічених та
культурних націй Європи.
На жаль, свят. Димитрію не пощастило народитися в часі розвою цієї величної доби, і він став
свідком закономірного закінчення кривавої вакханалії другої половини XVII ст. – утиски
української культури московською державою. Вся діяльність святого пов’язана, власне, зі
спротивом цьому процесу. Сумною іронією є його канонізація саме в той час, коли за наказом
синодальної влади піддавалась нищівному цензуруванню найголовніша справа життя святого –
«Житія святих».
ОБСЯГ ОПРАЦЬОВАНОГО МАТЕРІАЛУ – ПРОСТО ВРАЖАЮЧИЙ, з статті І. Савченко
«Четьї-Мінеї та їх автор»
Цінність праці («Четьї-Мінеї» – авт.) полягала не тільки в тому, що він опрацював і
систематизував фактично весь відомий на той час українцям огіографічний матеріал, обсяг якого
справді вражаючий. Укладаючи житійські тексти, Туптало прагне подати найдостовірніший та
художньо значущий матеріал, працюючи і як перекладач, і як редактор, і як письменник. Димитрій
зробив перший крок у справі наукового вивчення огіографії і критичного дослідження житій. Він
перший звернувся за джерелами для своєї праці на Захід.
…Життя Димитрія було тісно пов’язане з історичними подіями часу. На його прихильність
очікували і до його думки прислухалися навіть українські гетьмани Іван Самойлович та Іван
Мазепа. Можливо, колись вчені зможуть оцінити справжній внесок Туптала в історію не тільки
церковну, але й в світську.
84
ДОРОБОК ВИЩОГО СТУПЕНЯ ДОСКОНАЛОСТІ, з розвідки М. Булгакова
Праця щонайважливіша, величенна і виконана з особливим мистецтвом. Найважливіша за своїм
предметом, котрий багатьом благочестивим християнам є солодкий духовний хліб; особливо ще й
тому, що до св. Димитрія православні росіяни не мали рідною мовою Четьї-Міней... Величезна: тому що вона обійшлася своєму святому винуватцеві найщиріших, подвижницьких занять у плині
цілих двадцяти років...
Святитель дотримав у ній з абсолютною точністю всіх правил, яких тільки повинен дотриматися
історик у зображенні й звірянні матеріалів, в оцінці свідчень і в самому способі викладу. Що ж
стосується складу наших Четьї-Міней; то його треба взагалі назвати щирим зразком слов’янського
красномовства, причому вищого ступеня досконалості.
МОСВИЧІ НЕ ЗМОГЛИ Б, з оцінки О. Пипіна
Для свого часу це була праця, єдина у своєму роді, яку, без сумніву, не зміг би здійснити ніхто з
московських книжників.
ТУПТАЛО ЗАМІНИВ КОЛЕГІЮ, з дослідження Ф. Титова
Те, що створено було в інших країнах, і у інших народів цілими більш-менш численними
колегіями вчених людей, у нас було виконано однією людиною і до того ж майже без усякої
матеріальної підтримки з боку суспільства. Це міг зробити тільки… православний чернець, який
отримав освіту в такій школі, якою була в XVII ст. Київська академія.
ЦЕ Є ДИВО, з доповідної митрополита Арсенія
За моїм розумінням, не мале й те чудо є, що через такий час тіло Преосвященного Димитрія, у
землі й бруді лежачи, саме в кінець не зотліло, і одяг на порох не перетворився. І таке диво за диво
не визнавати небезпека є моїй совісті, щоб не богоборствувати.
ІМПЕРАТРИЦЯ МАЛА ЙОГО ПОРТРЕТ, з кореспонденції І. Цвікало «Знайдення мощів
святителя Димитрія»
Боротьба митрополита Арсенія з розкольниками й лютеранами увінчалася торжеством відкриття
мощів святителя Димитрія, митрополита Ростовського.
Будинкова економічна канцелярія 18 вересня 1752 року донесла митрополитові, що в церкві
Зачаття Пресвятої Богородиці, у Яковлівському монастирі, пошкоджена від часу чавунна підлога.
Владика доручив оглянути цю місцину ігуменові Геннадієві, якому дозволялось за необхідністю
зрушити з місця й гробницю, яка була розташована над місцем поховання митрополита Димитрія.
Коли стали розбирати згнилі під підлогою дерев’яні бруси, то під ними знайшли в кам’яній
гробниці тіло похованого в 1709 році митрополита Димитрія майже зовсім нетлінним.
…Наступного року митрополитові Арсенієві повідомили про випадки зцілення біля мощів, і було
віддано розпорядження записувати такі випадки. На початку 1757 року за вказівкою уряду мощі
були оглянуті, і 19 березня того ж року Синод доповів государині, завдяки дивам, які відбуваються
біля нетлінного тіла святителя Димитрія, їх варто розглядати як святі й оголосити про це в народі.
Синод розпорядився перекласти мощі в нову раку, встановив дату святкування пам’яті святителя
21 вересня й благословив служіння перед мощами цілонічного пильнування й молебнів, доручивши митрополитові Арсенієві складання житія й служби. Указ про відкриття святих мощів
з’явився 22 квітня 1757 року .
Імператриця прийняла найближчу участь у прославлянні догідника Божого. Вона попросила
митрополита Арсенія надіслати їй портрет святителя Димитрія й замовила для його святих мощів
багату срібну раку.
ФЕЛІНСЬКИЙ Зигмунт Щенсни
Священик, мемуарист. Зарахований до лику блаженних Папою Іоанном Павлом II (2002).
З шляхтянської родини. Мати, Фелінська Є., – письменниця, революціонерка (на Волині
функціонує Товариство польської культури, яке носить її ім’я); дядько, Фелінський А., – поет, драматург, перекладач, теоретик літератури.
Народився 1 листопада 1822 р. в с. Воютин Луцького повіту Волинської губернії Російської
імперії (нині – Луцький район Волинської області України).
85
Помер 17 вересня 1895 р. в м. Краків (Польща). Похований у родинному крипті в с. Дзвінячка
Волинської губернії. Прах перенесено до базиліки Святого Івана Хрестителя у Варшаві (1920).
Закінчив математичний факультет Московського університету, Житомирську і Петербурзьку
духовні семінарії.
Був священиком Петербурзького костелу св. Катерини (1855-1857), викладачем Петербурзької
духовної академії (1857-1862), Варшавським архієпископом (1862-1863), капеланом церкви
маєтку графа Кешицького в с. Дзвінячка на Волині (1883-1895).
Засновник Конгрегації францисканок «Родина Марії», черниці якої присвячують себе вихованню
дітей, піклуванням про хворих та старих (1857).
За підтримку польського Січневого повстання 1863 року засланий до Ярославля на 20 років з
подальшою забороною повертатися до своєї єпархії (1865).
Наш земляк – автор «Мемуарів 1822-83 рр.» (1897).
Що стосується особистого життя, то наш земляк дуже рано втратив батька (1833), а невдовзі
залишився і без матері, яку заслали до Сибіру 1838).
День пам’яті – 17 вересня.
Серед друзів та близьких знайомих Ф. – Ю. Словацький, А. Міцкевич, Ш. Токаржевський, К.
Уєйський та ін.
***
ЗАВЖДИ ЗАЛИШАТИСЯ В ПРАВДІ
, з життєвого кредо З. Фелінського
Не мав жодної претензії щодо того, щоб стати державним діячем; єдиною моєю амбіцією було
завжди залишатися в правді, морально бути мов прозорий діамант, а можливо – і чистим як
брильянт. Не кажу, що мені це вдалося при великих особистих злиднях, але таким був мій ідеал, моя мрія, а в практичному застосуванні цього принципу можу лише запевнити, що ніколи не грав
комедії, і нічого не вчинив із-за розрахунку, а завжди йшов за тим, що рахував правдою або
обов’язком.
МОЛИЛИСЯ... З ДОЗВОЛУ ГУБЕРНАТОРА, зі спогадів З. Фелінського
Католицька діаспора (в Ярославлі – авт.), котра нараховує декілька сотень осіб різного становища, з яких лише декілька десятків мали вищу освіту, прийняла мене з великою симпатією, радіючи, що
більш не буде позбавлена духовної утіхи.
...Я обладнав будинкову каплицю, досить простору, таку, що вміщала нечисленних прихожан, проте губернатор заявив, що відвідувати її зможуть лише ті, кому він особисто дозволить. Про
отримання ж дозволу кожен мав клопотатися самостійно.
МЕТЕОР, з статті з приводу перенесення архієпископського праху до Варшави в «Газеті
Варшавській» за 12 квітня 1921 р.
Ця людина була великого серця і сильного характеру. Мов метеор із найчистішим блиском, він
пролетів на трагічному фоні політичного життя Польщі 1862-1863 рр., будучи архієпископом
митрополитом варшавським і членом Ради Стану.
Одразу прийнятий із недовірою, багатьма не зрозумілий і напоєний жовчю ...опинився в пустці
двадцятирічного вигнання над берегами Волги, щоб тихо, але активно і плідно жити пізніше в
запущеному кутку Галичини. Нинішньому поколінню майже чужий, забутий – стає уособленням
короткотривалості людської пам’яті .
ЛЮДИНА НЕПОХИТНОГО СУМЛІННЯ, з розвідки А. Михайлини «Слуга Божий
Архієпископ Зигмунт-Щенсни Фелінський. Син Волинської Землі»
Архієпископ Зиґмунт-Щенсни Фелінський може бути в наш час взірцем справжнього розуміння
Божих і людських справ. Цей Слуга Божий безсумнівно заслуговує на більшу пам’ять або
повторне відкриття. Його моральна постава, а також постійне духовне вдосконалення у важких, не
раз драматичних умовах виразно підтверджують постійно існуючу потребу освячення життя через
властиве розуміння і вирішення завдань, які Бог визначив людині.
Справедливість вимагає того, щоб освіжити пам’ять про нього, як про людину, люблячу Бога і
Вітчизну, здібну до цілковитої жертви.
Архієпископ Зигмунт-Щенсни Фелінський,повернувшись із вигнання з Ярославля над Волгою, оселився в Галичині, тому що до Варшави йому не дозволили повернутися. Двадцять останніх
років присвятив душпастирській праці серед простих людей у Дзвінячці, тихому, мальовничому
86
селі, розташованому неподалік від Окопів Святої Трійці й Хотиня, у володіннях графині Олени
Козєбродзької.
За життя не завжди дооцінюваний, безупинно піддавався критиці, навіть осудженню, але завжди
був вірним Церкві та народу. «Патріоти викреслили зі свого списку одного з великих синів
Вітчизни. Необачно, розпаленими серцями, була заподіяна кривда людині, котра більше від них
відчувала, далі дивилася, міцніше любила, довше страждала. А коли, черпаючи сили з цієї любові
до Бога і Вітчизни, взяв на себе обов’язок оборони пригноблених і заступився за них найбільш
гідним чином, відносно своїх поглядів, традицій, виховання, переконань, мусив скінчити життя за
християнським принципом: Добрий пастир віддав свою душу за своїх овець... Нещодавні критики
католицького архієпископа, схилили чола перед своїм пастирем» .
Отже, «коли входиш у поріг катедри, ступай із пошаною, бо йдеш слідами жертовної крові
поляків, і повертайся до праці готовим наслідувати найкращих синів Польщі» .
Архієпископ Зигмунт Фелінський увійшов у історію, як взірець людини із непохитним сумлінням і
героїчними чеснотами.
ДИВИЛИСЯ ЯК НА КОЛАБОРАЦІОНІСТА, з «Словника святих» Я. Кротова
На Фелінського багато поляків дивилися як на колабораціоніста: адже його життя протікало в
основному в Росії, причому без великих ускладнень. Влада нишком підтримували цю ілюзію.
Полякам, аби ненавидіти «ставленика Москви» було досить того, що Фелінський закликав не
співати патріотичних гімнів. Архієпископ же намагався відновити нормальний порядок
церковного життя, клопотав про звільнення арештованих священиків, заявив протест проти
повішення духівника повсталих о. Агріпіна Конарського, а 15 березня 1863 р. надіслав
імператорові листа із закликом покласти край насильству над поляками. Лист потрапив до
французької газети, в результаті чого Фелінського заслали на двадцять років, які він провів майже
в повній ізоляції.
Рим домігся звільнення Фелінського, але повернутися до Варшави тому не дали.
ВІРЯНИ ПРИХОДИЛИ ЗДАЛЕКУ, з статті «Архіпастир-подвижник» на інтернет-порталі
«Католики в Росії»
У 1870 р. Фелінський через фінансові утруднення – йому без пояснення причин припинили
виплату пенсії – покинув займаний будинок (у Ярославлі – авт.), який був, за його свідченням, досить просторим, продав всі меблі і на околиці міста за 10 руб. на місяць зняв менше
помешкання. Там же обладнав нову каплицю.
За свідченням друзів, пастир не тільки здійснював месу, але й сповідав, відвідував хворих, учив
дітей катехізису. Нерідко до нього за благословенням приходили здалеку, і він широко відчиняв
двері свого будинку.
Щонеділі архієпископ запрошував до себе на чай всіх прихожан. На Великдень громада за
сумісною трапезою разговлялася освяченою їжею. На іменини і в роковини висвячування
архієпископа вся парафія збиралася до нього на святкову вечерю.
ВІЗЬМЕМОСЯ ЗА РОБОТУ, зі спогадів Ш. Токаржевського «Без паспорта»
Коли в Ярославлі я запитав на приплаві у візника, чи знає він, де мешкає архієпископ Фелінський, він подивився на мене із здивуванням.
– Ще б я не знав, де живе «польський єпископ», – відповів, знявши шапку, – навіть маленькі діти
тут знають його адресу.
...Міські чиновники, світські і духовні, заздрили такій його етичній перевазі. Злісні викази
надходили до властей один за іншим. Лише коли виявилось, що в діяльності архієпископа немає
ніякої політичної підоснови, і що вона суто добродійна, його залишили в спокої.
Коли слуга подала архієпископові картку, на якій я написав своє ім’я, той зараз же вибіг назустріч
з розпростертими обіймами.
Під час довірчої бесіди, першої після стількох років розставання, із закутків наших сердець
спливали спогади всяких обставин, учасниками яких були ми обидва, – спливали і спліталися у
вінок з світлих, ясних і сяючих перлин, але й чорних, каламутних і злобних намистинок.
...А потім архіпастир сказав:
– Якщо вже ви вирішили пробратися на батьківщину без паспорта, – будьте готові до того, брате
мій, що знайдете там безліч нових могил. А ті стежки, якими ми з вами ходили, як я чув, давно
заросли травою, а ще гірше... багато які з них заполонили бур’яни.
87
– Повернувшись, дасть Господь Бог, станемо бур’яни викорінювати, дорогий архіпастирю! –
гаряче запевнив я.
– Звичайно, брате мій, ми старанно візьмемося за роботу, – невесело усміхнувся Фелінський, і
зітхнув.
Я зрозумів. Він, так само, як і я, передчував, що амністія обійде його стороною.
ПРИКЛАДОМ БУЛА МАТИ, з кореспонденції Г. Крючкової «Засланці – першовідкривачі
Півночі»
«Микола Павлович щиро радів тому, що задавив гідру революції не лише в Польщі, а й у всій
Європі ...і люди в зірках і позолочених мундирах так вихваляли його за це, що він щиро вірив, що
він велика людина».
Цими словами закінчується оповідання Льва Товстого «За що?» Емоційним підживленням в такій
критиці царя для Толстого стали щоденники Єви Фелінської – білоруської революціонерки, учасниці повстання 1830 року (вони й склали основу оповідання). Її самовідданість, демократизм і
патріотизм захопили не тільки Толстого. «Енциклопедичний словник» Брокгауза і Ефрона назвав
Фелінську однієї з найвидатніших російських жінок XIX століття.
У середині 1830-х вона організувала й очолила перше в світі Жіноче товариство – філіал таємної
організації «Співдружність» Шимона Конарського. У 1838-му її заарештували і заслали до м.
Березов пустельної Тобольської губернії. Тут Фелінська почала вести щоденник, який пізніше
стане першим етнографічним джерелом про звичаї північних народів: хантів, мансі, ненців. Нині її
«північні» спогади перекладені англійською, французькою, данською мовами.
СВЯТИЙ… СКЛАД, з повідомлення прес-служби Російської асоціації реставраторів «Відкриття
головного нефа храму св. Катерини в Санкт-Петербурзі»
Відбулася офіційна церемонія відкриття головного нефа храму після багаторічного ремонту, значну допомогу в якому надало міністерство культури Російської Федерації і міністерство
культури та національної спадщини Республіки Польща.
Собор святої Катерини – один з перших храмів в місті на Неві. ...Він нерозривно пов’язаний з
багатьма подіями історичного і культурного життя Санкт-Петербурга, Росії і Європи. У 1798 році
тут за указом Павла I поховали останнього польського короля Станіслава-Августа Понятовського.
У 1813 році зі всіма військовими почестями в крипті храму упокоївся французький генерал Жан-
Віктор Моро. У 1858 році в церкві відспівали Огюста Монферрана – знаменитого архітектора, творця Ісаакіївського собору.
Під час візитів до Петербургу церкву відвідували багато європейських знаменитостей: Оноре де
Бальзак, Теофіл Готьє, Олександр Дюма, Ференц Ліст, Мікалоюс Чюрнеліс. Прихожанами храму
були відомі російські особи: княгиня Зінаїда Волконська, князь Іван Гагарін, декабрист Михайло
Лунін, мислитель Петро Чаадаєв. У церкві трудилися подвижники католицької церкви –
блаженний Зигмунт Щенсни Фелінський і свята Урсула Лєдуховська.
...15 серпня 1938 р. служби припинилися, і через три роки будівлю передали під склад Публічної
бібліотеки.
ХІРАСКО Володимир Григорович
Священик. В чернецтві – Володимир (1899). Зарахований до лику святих Білоруською (1999) та
Російською Православними Церквами (2000).
З родини священика.
Народився 11 січня 1874 р. в м. Кам’янець-Подільський Подільської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Хмельницької області України).
Помер в 1933 р. в м. Гжатськ Смоленської області СРСР (нині – м. Гагарін Смоленської області
РФ). Похований на місцевому цвинтарі.
Закінчив Подільську духовну семінарію (1899).
Був учителем Києвецької церковнопарафіяльної школи Мінської губернії (1899), законовчителем
Туровської церковнопарафіяльної школи Гомельської губернії (1899), ієреєм Омелинського храму
і законовчителем Омелинського народного училища Ігуменського повіту Мінської губернії (1899-1906), протоієреєм Юревичського храму Ігуменського повіту Мінської губернії (1906-1911), ігуменом мінського храму в ім’я ікони Божої Матері «Усіх Скорботних Радості», викладачем
Мінських чоловічої і жіночої гімназій (1911-1919; 1929),
88
Нагороджений скуфією «За заслуги у церковно-шкільній справі» (1906), медаллю «На пам’ять про
25-річчя існування церковнопарафіяльних шкіл» (1910).
Уперше заарештований «за зв’язок з есерами» (1919).
Удруге – за «переховування більшовиків» під час польської окупації Мінська (1920).
Утретє – за «зв’язки з польським консульством» (1925) і засудили до 3-річного заслання до Орла
(1926).
Учетверте – «за контрреволюційну діяльність» і засудили до 7-річного сибірського заслання
(1929). В сталінському концтаборі він майже осліп.
Дні пам’яті – 15 (28) жовтня та 23 січня.
У Білорусі створено та діє молодіжне братерства священномученика Володимира (Хіраско).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – М. Паєвський, Л. Васюкович, І. Язвицький, С.
Кульчицький, К. Ніколаєвич, Ф. Раменський та ін.
***
НЕ ПРОКЛИНАЙТЕ ВОРОГІВ
, з життєвого кредо В. Хіраска
Не проклинайте гонителів, а благословляйте.
РІЗКИЙ ЗЛАМ, з офіційного висновку Мінського ОДПУ
В організації православного духівництва Білорусії за вересень стався різкий злам. У Мінську
прихована боротьба тихонівців з обновленцями загострилася до крайності і завдяки повній
бездіяльності обновленців взагалі і їх керівного органу ... тихонівці зуміли організуватися, привернути на свій бік віруючих...
Вони виступили проти єпископа Сергія, якого, як ставленика архієпископа Введенського, вважають «радянським попом», називають комуністом тощо, з вимогою покинути Мінськ і
повернутися до Москви.
Ідейне керівництво тихонівською течією ...належить авторитетним у віруючих попам: Хіраску, Кульчицькому і Язвицькому, а також ...Васюковичу Лавру.
ПРОТИ РОЗКОЛЬНИКІВ , зі спогадів М. Соколовського
Мінськ в своїй православній частині віруючих складався з людей, які з особливою злістю зустріли
обновленство, вважаючи його одним з проявів Жовтневої революції. На чолі Православної Церкви
у цей час стояв єпископ Мелхіседек (Паєвський), відданий до кісток старим церковним засадам.
Його оточували щільним кільцем такі ж за поглядами і переконаннями пастирі: Васюкович, Киркевич, Павський, Тиминський, Хіраско, Біруля, колишній ректор Мінської духовної семінарії
протоієрей Язвицький.
З перерахованих осіб склалася особлива «духовна рать» під загальним керівництвом єпископа
Мелхіседека, яка і повела наступ проти обновленства.
НАДИХАВ ПАРАФІЯН, з книги Ф. Кривоноса «У Бога мертвих немає»
На початку грудня 1925 року Мелхіседека заарештували після того, як він приїхав у службових
справах до Москви.
Віруючі мінчани намагалися заступитися за митрополита, зверталися до різних інстанцій з
проханням звільнити його. Їхню діяльність надихав настоятель мінської церкви ікони Божої
Матері «Всіх скорботних Радості» ...протоієрей Володимир Хіраско, пастир, якого дуже любили
парафіяни.
НЕБЛАГОНАДІЙНИЙ, з вироку В. Хіраску 1926 р.
Неблагонадійний для мешкання в прикордонних областях і центральних містах країни.
ВИМАГАЄМО РОЗПРАВИ, з статті в мінській газеті «Робочий» за 4 квітня 1929 р.
У храмах залізничників та сліпих (протоієрей Хіраско В. – авт.) попи ведуть контрреволюційну
агітацію..., вони
влаштовують там зустрічі і проводи ворогів диктатури пролетаріату.
Залізничники і робочі Мінського склозаводу «Пролетар» вже давно наполегливо вимагають
передачі цих церков під клуби. Чи не пора виконати ці законні і доцільні вимоги мінських
робочих?
89
Ми твердо сподіваємося, що відповідні органи і установи приймуть до уваги все тут розказане і
зроблять потрібні висновки.
ЦИНІЧНИЙ НАКЛЕП, з показань В. Хіраска на допиті
До м. Мінськ з Орла я повернувся у вівторок 12 березня... Вперше богослужіння здійснив у суботу
17 березня. Ніяких зустрічей і привітань ніхто мені не влаштовував.
Я ж сам звернувся з вітанням до своїх прихожан, в якому говорив, що з радістю зустрічаюся з
ними і дякую Господу за те, що неминучі в житті кожної людини прикрощі і тягарі допомогла мені
перенести віра в Бога, і що ця віра може полегшити життєві тягарі кожного з християн, і тому слід
бути твердим у вірі.
На інший день, у неділю, я виголосив проповідь на тему про всепрощення... Ця тема була обрана
тому, що той недільний день носить назву «Неділі, що пробачила», коли православні готуються
одержати прощення своїх гріхів в таїнстві покаяння...
У середу на першому тижні Великого Поста перед причащанням я говорив причасникам на тему:
«Згадай, Господи, в Царстві Твоєму», закликаючи віруючих людей добрим життям дати
можливість Господу пригадати з їх життя хоч щось добре...
У двох останніх промовах, виголошених мною 24 березня, ніяких антирадянських чи
контрреволюційних гасел не було. У першій з них йшлося про те, що торжество православ’я
полягає в доброму християнському житті..., у другій промові, сказаній на пасії, тобто службі, присвяченій спогаду страждань Христа, я говорив про те, що всякого роду страждання і
позбавлення потрібно переносити покірливо за прикладом Христа.
Закінчуючи свої свідчення з приводу відзначених в кореспонденції газети «Робочий» фактів, котрі
нібито свідчать про мою контрреволюційну діяльність, я, власне кажучи, думаю, що ніяких фактів
в цій кореспонденції немає.
ВИННИМ СЕБЕ НЕ ВИЗНАЮ, з останнього слова В. Хіраска на суді
У висунутих проти мене звинуваченнях винним себе не визнаю і до моїх попередніх свідчень
більше нічого додати не можу.
ПРАВДУ НЕ ЗНИЩИТИ, з листа парафіян В. Хіраску
Вельмишановний батько наш духовний Володимире! Вітаємо Вас з святом Різдва Христового!
Зичимо Вам, дорогий наш пастирю, всього того доброго, чого Ви бажаєте нам...
Ті, хто Вас знає, – ніде, ніколи, нічого поганого про Вас не говорив, лише – хороше і хороше без
кінця. Однак, не зважаючи на це, знайшлися і такі люди, які... побачили у Вас злочинця і
заарештували Вас і кинули до в’язниці за ту святу правду, яку велів говорити Сам Ісус Христос.
Зрозуміло, це вже давно відомо, що брехня правду люто ненавидить. Так вчинив у Віфліємі
правитель Ірод, котрий убив 14000 немовлят заради того, щоб знищити правду, а правда
залишилася жити і житиме.
Так і нині вчиняють... кваліфіковані безбожники... Вони вважають Ісуса Христа злочинцем, йдуть
стопами Ірода, Іуди-зрадника і всіх тих розбійників, котрі вбивали Христа духовно і фізично.
КРІЗЬ ЖИТТЯ, з кореспонденції Р. Одинець «Материнський заповіт»
Минуло двадцять чотири роки, як, не дотягнувши зовсім трохи до свого вісімдесятиріччя, пішла
до іншого світу духовна донька протоієрея Володимира Григоровича Хіраська Ганна Романівна
Євстигнєєва. Жінка боголюбива і вольова.
Член міської ветеранської організації Спілки журналістів Білорусі Ніна Прокопович відзначила, що в молодості її мама часто ходила до церкви, де здійснював службу священносповідник
Володимир Григорович Хіраско. Саме він і навчив свою духовну доньку церковнослов’янській
грамоті.
Батька Ніну Володимирівни Володимира Олексійовича під час війни Бог милував. Залишившись в
живих, він особливо дорожив медаллю «За відвагу». Зберігала за іконою свою нагороду – орден
«За бойові заслуги» – і його дружина Ганна Романівна. Проте найцінніша нагорода їм і їхнім дітям
дарували зверху – життя!
Розуміючи це, Ганна Романівна не раз говорила доньці: «У важкі часи нас всіх оберігав Господь, не забувай про це».
Материнський заповіт Ніна пронесла крізь усе життя.
90
ВОЛОНТЕРИ ПРОВЕЛИ ТРЕНІНГ, з інформації «Життя Гродненської єпархії. Листопад
2005»на orthos.org/grodno
У недільній школі при Свято-Покровському кафедральному соборі м. Гродно в рамках заходів
Білоруського круглого столу щодо міжцерковної допомоги, пройшов семінар-тренінг
«Профілактика ВІЛ/СНІД» за методикою «рівний-рівному» для братчиків Свято-Софійського
молодіжного братерства при кафедральному соборі.
Семінар провели волонтери – представники братерства на честь священномученика Володимира
(Хіраска).
ЮНІ ПАЛОМНИКИ, з замітки П. Хорошко
1 вересня 2008 р. молодіжне братерство сщмч. Володимира (Хіраска) здійснило паломництво до с.
Станьково Мінського району. Хлопці брали участь в молебні перед початком навчального року, поклонилися могилі святої Валентини Мінської.
ПОСТРАЖДАВ ЗА ВІРУ, тропар, глас 4
И нравом причастник,
и престолом наместник апостолом быв,
деяние обрел еси, Богодухновенне,
в видения восход,
сего ради слово истины исправляя,
и веры ради пострадал еси даже до крове,
священномучениче Владимире,
моли Христа Бога, спастися душам нашим.
МОЛИСЬ ПРО НАС, кондак, глас 4
Во святителях благочестно пожив,
и мучения путь прошед,
идольския угасил еси жертвы,
и поборник быв твоему стаду, Богомудре.
Тем же тя почитающе тайно вопием:
Ти от бед избави ны присно твоими молитвами,
отче наш Владимире.
Священноисповедниче отче Владимире, моли Бога о нас.
ХОТОВИЦЬКИЙ Олександр Олександрович
Священик. Зарахований до лику святих Російською Православною Церквою (1994).
З родини священика-викладача. Батько, Хотовицький О., – ректор Волинської духовної семінарії.
Народився 11 лютого 1872 р. в м. Кременець Волинської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Тернопільської області України).
Розстріляний більшовиками восени 1937 р. Точні дата і місце поховання – не відомі (за однією з
версій, це – 19 серпня і московський Донський цвинтар).
Закінчив Волинську духовну семінарію, Петербурзьку духовну академію (1895).
Служив дяком (1895-1896), пресвітером (1896-1914) Нью-Йоркського храму святителя Миколая, настоятелем гельсінгфорських Успенського собору і Свято-Троїцької церкви (1914-1917), ключарем московських храмів Христа Спасителя (1917-1922) і Ризопокладання (1930-і).
Учасник Помісного Собору (1917-1918).
Друкувався в «Американському православному віснику», «Гельсінгфорському парафіяльному
аркушу».
Перу Х. належать брошура «Про молитву Ісусову. Оповідь про неї святих батьків Церкви і старечі
поради подвижників Божих», низка проповідей, праць богословського змісту, статей, присвячених
визначним подіям церковнопарафіяльного життя в Америці, а також віршів.
Уперше зазнав арешту за звинуваченням в порушенні декрету про відокремлення Церкви від
держави і школи від Церкви (1920).
Удруге – за викладання Закону Божого дітям (1921).
Утретє – «за намагання утримати в своїх руках церковні багатства і на ґрунті голоду звалити
радянську владу» (1922). За вироком суду одержав 10 років позбавлення волі з конфіскацією
майна і поразкою в правах на 5 років. Вийшов з ув’язнення за амністією (1923).
91
Учетверте заарештований як православний рецидивіст і на три роки відправлений в заслання до
Туруханського краю (1924).
Дні пам’яті К. – 21 листопада (4 грудня) і 25 січня (7 лютого).
Іменем нашого земляка названа одна з вулиць американського м. Джерсі-Сіті (2007).
Серед друзів та близьких знайомих Х. – М. Зіоров, С. Страгородський, М. Арсеньєв, І.
Громогласов, Л. Анохін та ін.
***
БЕРЕЖЕМО ЗОЛОТНИК, А ВТРАЧАЄМО ПУД
, з виступу О. Хотовицького на Помісному
Соборі 1917-1918 рр.
Навіть ми, священики, знайомі із слов’янською мовою, часто зустрічаємося з такими місцями
слов’янського тексту, які нам абсолютно незрозумілі, і замість свідомої молитви даремно
струшуємо звуками в повітря. Взагалі закривати двері православ’я відмовою запровадження
російської мови в богослужіння із-за краси форми слов’янської мови недоцільно.
Приклади перекладу деяких книг за кордоном дали блискучі результати. З достойності
слов’янської мови ще не витікає заперечення перекладу книг, а рівно богослужінь і молитов
російською мовою, бо таким чином ми бережемо золотник, а втрачаємо пуд.
НЕ МАРНУЙТЕ ЧАС, з щоденника О. Хотовицького
«Друзі, я втратив день!», – вигукнув один з кращих імператорів давнини, озирнувшись на минулий
день і побачивши, що нічого не зробив він за цей день доброго.
«Друзі, я втратив рік!», – із сумом повинні були б вигукнути багато з нас, проводжаючи старий рік
в могилу вічності і озираючись на пройдений нами в минулому році життєвий терен. Що зробили
ми доброго?.. На жаль!
«Друзі, я втратив життя!», – гірко вигукнемо ми в ту хвилину, коли перед нами з’явиться вісник
нашої смерті, і ми тривожним поглядом окинемо всю смугу... нашого земного життя: марно
погублений час! Майже ніде, майже ні в чому – просвіту, добра, істини.
«Друзі, я все втратив!», – ридатиме дух наш, коли сувій часу буде закінчено, коли весь всесвіт
буде покликаний до відповіді за всі роки, дні і миті життя людського, за всі справи, слова і
найзаповітніші думки, і коли побачимо ми, жахаючись, що книга життя нашого – це суцільний
морок, суцільна ніч. Втрачено все, немає повернення! Немає пощади!
Не марнуйте часу, бережіть час! Поки що не згас вогонь вашого життя, будьте обачні, щоб жодна
мить його не втрачалася марно...
ВКЛАДАЄМО В РУКИ НОЖА, з статті О. Хотовицького «Денатурат»
Не проходить тижня щоб денатурат не згубив в Гельсінгфорсі дві-три жертви з росіян. До чого
образливо – не висловити навіть!
Не проходить тижня, щоб хтось не прийшов до священика:
– Отче, дайте картку на безкоштовне місце на цвинтарі. Тут один недавно з Петрограду прибулий
помер.
– Чому помер?
– А від цієї «натуральної сволоти», пробачите за слово.
– Денатуратом отруївся?
– Так, так.
...Так багато стало цих самовбивць, що я заявив, що й відспівувати таких не можу. Справді, не
знаєш, чим і зупинити цю епідемію.
...Говорять, є на Сернесі кубла, де ведеться недозволена торгівля алкогольними напоями, і де для
наживи, разом з вином, сплавляють публіці, що захмеліла, і різні «натуральні» отрути.
Друзі! Якщо вам відомі такі випадки, такі кубла, не мовчіть, женіть це зло, викоріняйте його.
Інакше нові жертви неминучі. Міська адміністрація енергійно бореться з цим злом, допоможіть їй
всі, хто може. Якщо ви покриваєте мовчанням ці кубла, ви самі вкладаєте ніж в руки безвольних
алкоголіків!
ХТОСЬ ЗНАЙДЕ ЩАСТЯ, вірш О. Хотовицького «У новорічну ніч»
Уж скоро полночь… И волненье,
И страх царит в душе моей…
Один лишь миг, и Провиденье
92
Введет меня в круг новых дней.
Одна лишь грань, и в новолетье
Шагну я робкою стопой,
Мне жутко… Не могу глядеть я
За ходом стрелки часовой…
Сейчас последний миг промчится…
Что предстоит нам впереди?..
И в даль прозреть мой ум стремится,
И что-то шепчет: не гляди…
Найдем ли счастье или муку,
И горе-ль в Новый Год найдем, –
Мы под Твою смирились руку:
Ты, Боже, нашим будь Вождем!
Є ІСКРА БОЖА, з напучування М. Зіорова О. Хотовицькому
Твоя особлива порядність і вихованість, твій благородний ідеалізм, твоя релігійність відразу
розташували мене до тебе і примусили мене виокремити тебе з низки інших молодих людей, які
бували з тобою у мене в Петербурзі. Я побачив, що ти маєш ту іскру Божу, яка всяке служіння
робить воістину справою Божою і без якої всяке знання перетворюється на бездушне ремесло, яке
мертвить...
Перший досвід твій в проповідуванні міг переконати тебе, що означає це натхнення: ти сам бачив, як збиралися біля тебе люди, аби вислухати тебе, і з якою напруженою увагою вистоювали вони
не одну годину під час твоїх бесід. Чому ж ці люди слухали тебе, а не йшли до інших
проповідників? Ясно чому: та іскра Божа, яка горить в тобі, подібно до магніту, вабить до тебе
серця цих людей.
НАЛАШТОВАНИЙ АНТИРАДЯНСЬКИ, з оцінки діяльності О. Хотовицького начальником 6
відділу ОДПУ Є. Тучковим
Піп-проповідник з вищою освітою, дуже активний, різкий і користується впливом на тихоновців.
Налаштований антирадянськи.
ЗБИРАЛИСЯ НА КВАРТИРІ У ХОТОВИЦЬКОГО, з заключної частини звинувачувального
вироку від 27 листопада 1922 р.
Головними організаторами і керівниками цієї злочинної діяльності були в цьому районі голова
ради громад священик Хотовицький, настоятель Храму священик Арсеньєв, священик Зотиков, священик Громогласов, колишній присяжний повірений Каютов, колишній товариш міністра
Щепкін, торговець Головкін та інженер Анохін.
З появою декрету ВЦВК про вилучення церковних цінностей вони почали свою підготовчу
діяльність під керівництвом священика Хотовицького, який неодноразово і таємно збирав у себе
на квартирі зазначених вище осіб і спільно з ними виробляв заходи, які передбачалося вчинити з
метою здійснення злочинного наміру.
ВИННИМ СЕБЕ НЕ ВИЗНАВ, з добірки «Ключарі Храму Христа Спасителя» на інтернет-
порталі xxc.ru
Діяльну участь взяв о. Олександр в створенні єпархіального Православного товариства
взаємодопомоги, яке надавало матеріальну допомогу австрійським русинам, (русини – православні
українці, що жили на території Австро-Угорщини) македонським слов’янам, російським воїнам в
Маньчжурії і російським військовополоненим в японських таборах.
...У важкі роки о. Олександр був одним з найближчих помічників Патріарха Тихона. Він разом з
настоятелем Храму протоієреєм Миколою Арсеньєвим заснував Братерство Храму Христа
Спасителя і звернувся до віруючим з відозвою. Заклик було почуто: москвичі вступали в
Братерство і вносили посильні внески на утримання православної святині.
...Під час процесу, що продовжувався два тижні, о. Олександр звинуваченим і винним себе не
визнав. Обвинувач Я. Вишинський, що починав тоді свою кар’єру, вимагав страти 13
обвинувачених, серед яких були протоієреї Хотовицький і Арсеньєв.
93
...Після повернення з засилання о. Олександр став одним з найближчих помічників митрополита
Сергія (згодом Патріарха), з яким його зв’язували роки служіння у Фінляндії. У 1930-і роки –
протопресвітер (протопресвітер – вище звання білого духівництва).
УВІЧНИЛИ ПАМ’ЯТЬ, з кореспонденції «Одна з вулиць Джерсі-Сіті названа на честь
волинянина-новомученика» на інтернет-сайті Вашингтонської і Нью-Йоркської єпархії
Православної Церкви в Америці
2 грудня 2007 р. православна громадськість зібралася на урочисте встановлення шляхового
покажчика, який увіковічує пам’ять священомученика Олександра. Від імені адміністрації Джерсі-
Сіті до присутніх звернувся член міської ради Стівен Фьюлоп.
...Знаменно, що вулиця святого Олександра Хотовицького з’явилася напередодні дня його пам’яті, який відзначається 4 грудня за новим стилем.
ПАСТИРЮ ДОБРИЙ, МОЛИСЯ ПРО НАС, тропар священомученику протопресвітеру
Олександру
Лагідність і упокорювання здобувши, любов Христову парафіянам своїм показав ти в час
вогненних спокус Церкви Російської і як пастир добрий душу свою за Нього поклав ти, молися
про нас, священомученику Олександре, просвіти душі наші.
ЮРЧЕНКО Василь Григорович
Священик. В чернецтві – Варсонофій (1916). Зарахований до лику святих Російською
Православною Церквою (2008).
З селянської родини.
Народився 18 (31) серпня 1883 р. в с. Лозуватка Єлизаветградського повіту Оситнязької волості
Херсонської губернії Російської імперії (нині – Кіровоградський район Кіровоградської області
України).
Помер 17 жовтня 1954 р. в м. Херсон СРСР (нині – адміністративний центр однойменної області
України). Похований на міському цвинтарі.
Закінчив Новгородківську церковно-вчительську школу (1904), Херсонську пастирсько-
місіонерську семінарію (1915).
Був учителем Олександрійської початкової школи (1904-1907), Києво-Печерської лаври (1907-1915), ігуменом Свято-Григорівського Бізюкового монастиря (1915-1920), священиком храму с.
Високі Буєраки поблизу Єлизаветграда (1921-1923), місіонером з боротьби з обновленством
Олександрійського округу (1923-1924), настоятелем храму в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці
(1924-1926), настоятелем в м. Первомайськ Одеської єпархії (1926-), кліриком краматорської
Свято-Покровської церкви (1948-1950), настоятелем херсонської Греко-Софіївської церкви (1950-1951), настоятелем Троїцької церкви в с. Стара Збур’ївка Голопристанського округу Херсонської
області (1951-1954), священиком херсонського Катерининського собору (1954).
Уперше заарештований як «служитель культу» і відсидів декілька місяців у буцегарні (1920).
Удруге заарештований за «активну боротьбу з оновленцями» і майже рік посидів в
Олександрійській в’язниці (1923).
Утретє заарештований за «організацію народного бунту» (1924).
Удесяте заарештований за «релігійну діяльність», засуджений до 5-ти років ув’язнення і, зрештою, провів в колимських Темниківських та Алатирських концтаборах удвічі більше (1931-1936).
Унадцяте заарештований як «служитель культу» і на 5 ровів засланий на Колиму (1936-1941).
Усього наш земляк зазнав «рекордних» 25 арештів.
День пам’яті 4 (17) жовтня.
Серед друзів та близьких знайомих Ю. – О. Гагалюк, Н. Петін, М. Пєтухова, Б. Старк, П. Чуніхіна, Д. Стрижко, М. Ніколаєв, П. Тараненко, М. Піскановський, Г. Дерев’янченко та ін.
***
ДО ПОРЯТУНКУ,
з життєвого кредо В. Юрченка
Господь зберіг мені життя, аби багатьох нині я міг привести до порятунку.
БЛАГОСЛОВІТЬ, ВЛАДИКО, з листа В. Юрченка до владики Никона від 8 вересня 1950 р.
Благословите, дорогий Владико!
94
4 серпня був підписаний обопільний акт передачі і прийому Покровської церкви мною і
Архімандритом Онуфрієм. А з Краматорська я виїхав до Києва 4 вересня. Термін 2-місячної
відпустки, про яку я звернувся до Вашого Преосвященства і отримав відповідно до посвідчення
Єпархіальної Ради від 20/6 ц.р., ...збіг, перш ніж закінчилася моя робота з передавання парафії.
Я третій день в Києві.
Замість прохання про продовження відпустки надаю всього себе Вам, Своєму Владиці і
Єпископові Церкви Божої в повне розпорядження. Звеліть же завтра мені бути у Вас.
Благословіть!
Убогий Ігумен Варсонофій.
БАЧУ ВАС ОЧИМА СЕРЦЯ, з листа В. Юрченка П. Чуніхіній та її доньці
Я, убогий, завжди бачу Вас очима серця в образі Матері-вдови і дочки-сирітки, самотніх серед
людей і міста, котрі пристали до Непорушної стіни Матері Божої й осяяні Її вседержавним
Покривом.
Завжди відчуваю Вашу скорботу і потреби вдівства та сирітства.
ПОГИБЕЛЬ НАША – У ВОРОЖНЕЧІ, з листа-заповіту В. Юрченка духовним чадам
Наш порятунок – в любові один до одного, погибель наша у ворожнечі один до одного. Рятуйтеся
ж, милі... всі, всі...
...Любов один до одного є і те, щоб бажати блага один одному від чистого серця. Молитва один за
одного займає перше місце в бажанні блага.
Всі ми повинні жити не на догоду собі, а один одному; хто чим, коли і де може найбільш
підтримувати один в одному дух віри, надії і любові до Бога...
Дух святий та зійде на Вас, і Сила Всевишнього та осяє Вас як Сонце Землю і осяє всіх Вас, плодоносних Богові слухняністю своєю.
Мир вам і Боже Благословення, уб. Варсонофій.
ПРИБУВ З ГРУПОЮ ЧЕРНИЦЬ, зі звіту уповноваженого к справах церкви п. Чорноморченка
З призначенням в парафію Покровського молитовного будинку м. Краматорська Юрченка
Варсонофія (архімандрит), який прибув ...з групою черниць в кількості 40 осіб, до них
приєдналися колишні черниці, що проживали в місті. Така група при молитовному будинку
називалася сестринством.
Юрченко замінив колишню двадцятку особами з групи сестринства, залучив їх на різні посади в
молитовному будинку, розмістив на проживання в церковній сторожці і в квартиру, яка
знаходилася в одній будівлі з молитовним будинком, організував харчування для учасників хору і
посадовців, встановив в молитовному будинку служби, як в монастирській церкві. Учасники групи
одягалися в чорний одяг, щодня брали участь в службі, фактично це був неофіційний інститут тих, хто чернечить при молитовному будинку.
ЗІГРІВАВ ГОСПОДЬ, зі спогадів П. Риндіна
У концтаборі, в Сарові, Варсонофій відмовлявся від будь-якої роботи в недільні і святкові дні, ні в
якому разі не давав змінювати свою зовнішність, його насильно стригли і збривали бороду. Він
ніколи не сумував, весь час присвячував молитві, знаходив сили утішати й підтримувати інших...
...Коли побитого о. Варсонофія залишили в сараї в п’ятдесятиградусний мороз, Господь сподобив
великої милості внутрішнього духовного осяяння, утішаючи й зігріваючи його.
ЗРАДІЛИ ЙОГО ПОЯВІ, зі спогадів Н. Чорнобиля
Якось святкового дня ми з батьком були на службі в Успенському соборі, бо мій батько й інші
члени нашої групи іноді відвідували обновленські храми, хоча й не причащалися там, побачили
незнайомого нам священика. Він був середніх років, привабливої натури, благовидної
зовнішності, високого зросту, з великою бородою, в окулярах, в чернечому одязі, з чотками в
руках.
Після служби ми підійшли до нього й запитали, хто він і звідки. Він сказав, що він ієромонах, звуть його о. Варсонофій і що він належить до Тихонівської церкви. Ми дуже цьому зраділи, і
Миронов тут же запросив його до свого будинку.
95
На першу зустріч з о. Варсонофієм прийшли всі з нашої групи, і Варсонофій відкрив нам, що він
присланий в наше місто для боротьби з обновленством. Ми тут же вирішили організувати в місті
православну парафію й добитися, щоб нам повернули один з храмів, захоплених обновленцями.
ДУЖЕ ХВОРІВ, з статті В. Пасенка «Преподобний Варсонофій, сповідальник Херсонський»
Преподобний Варсонофій прожив в Харкові п’ять років – з 1926 р. по 1931 р. У 1927 році вийшла
декларація митрополита Сергія, багато віруючих з настороженістю поставилися до неї, і о.
Варсонофію з ще більшою старанністю доводилося трудитися на ниві Христовій, аби зберегти
стадо цілим і неушкодженим. У скрутних умовах, унаслідок посилення гонінь на церкву з боку
безбожної влади, о. Варсонофій, не втрачаючи ні хвилини, здійснював справу пастирського
служіння Церкви Христової: підтримував тих, хто слабів у вірі, укріплював немічних духом, закликав до терпіння в сповіданні віри.
...Заліковувавши рани, одержані за десять років ув’язнення, він два роки пролежав в Магаданській
табірній лікарні і два роки – в лікарні бухти Находка. Звідки був перевезений в м. П’ятихатки
Дніпропетровської області.
У 1945 році о. Варсонофій переїхав до м. Харків на амбулаторне лікування. Ті, хто знав його
раніше, говорили, що отець зовні змінився, але внутрішньо залишився тим же.
З 1946 року о. Варсонофій проживав в м. Краматорську, продовжуючи харківський курс
лікування... Духовні чада, що відвідували його в той голодний час, говорили, що преподобний ще
не очуняв і виглядав дуже хворим. На ногах були, як і раніше, не заживаючі рани, які постійно
сочилися, ходив він на патерицях. Одна нога не згиналася, а другою ступав лише пальцями.
МОЛИТВІ ВІДДАВАВСЯ ЗОСЕРЕДЖЕНО, з кореспонденції Н. Овсянникової «Преподобний
Варсонофій (Юрченко ) в Краматорську»
Ішов 1946 рік. У Краматорську діяли чотири храми, відкритих під час окупації. Чада батька
Варсонофія не довіряли «німецьким» церквам і не відвідували їх. Після Перемоги серед кліру
з’явилися знайомі обличчя, деяких батюшок знали заочно як ревнителів Православ’я.
Після приїзду до міста єпископа Никона, нового правлячого архієрея, питання про довіру до
існуючої Церкви в регіоні відпало саме собою. Владику зустрічали за величезного зібрання
народу, урочисто й натхненно, як апостола. У Слов’янську і Краматорську пройшли архієрейські
літургії. Серед тих, хто служив їх був ігумен Варсонофій.
...Служби його тривали по-монастирськи довго. Ніяких скорочень він не допускав. Молитві
віддавався зосереджено і вимагав від інших так само ставитися до богослужіння.
ПРЕПОДОБНИЙ, ВІДЖЕНИ ХМАРУ СПОКУС, з молитви на честь В. Юрченка
О, Благоблаженний і преподобний отче наш Варсонофію, пастирю добрий і істинний будівельний
винограду Христового, сповідувачів слава, преподобних сподвижників, ...православних людей
наставник і статутів Церковних хранитель, на небесах Святої Трійці зі всіма Святими перебувай!
Молимося Тобі, як чадолюбному батьку нашому, і від серця з любов’ю звертаємося: о, преподобний отче Варсонофію, поминай стадо Твоє, котре мудро зібрав і зберіг в годину лютих
випробувань від невіри, єресі і розколу; рятуй Твоїми молитвами православну паству, і не
зневажай нас, тих, хто шанує пречесну і багаторадісну Твою пам’ять.
Збережи місто наше, храми й країну нашу від ворогів видимих і невидимих. Очисти наші гріхи і
віджени від нас хмару пристрастей і спокус, проясни наші душевні очі, сенс очисти і розум освяти.
...Амінь.
ЗАРАХОВАНІ ДО ЛИКУ СВЯТИХ ІНОЗЕМНИМИ ЦЕРКВАМИ
АНТОЩЕНКО ЛАВРЕНТІЙ ЄВТИХІЙОВИЧ
Дозвольте перепочити, з супліки Л. Антощенка В. Богоявленському від 21 березня 1910 р.
Виявляє чернечу слухняність, з посвідчення А. Жадановського, виданого Л. Антощенкові
Просимо очолити «двадцятку», з протоколу засідання загальних зборів парафіян від 26
листопада 1922 р.
Контрреволюційної діяльності не помічав, з показань Л. Антощенка на допиті 1 лютого 1930 р.
Нічого не потребую, з послання Л. Антощенка духовним чадам від 31 березня 1934 р.
Кінцева мета – ясна, з послання Л. Антощенка духовним чадам від 1 вересня 1934 р.
96
Єпітрахіль з рушника, з книги С. Савельєва «Далекий шлях»
За заслуги – наперсний хрест, з статті «Єпископ Марійський Леонід (Антощенко)»
Розстріляли на Різдво, з статті «Владика Леонід» на інтернет-сайті mari.eparhia.ru Гіпсова«шуба» для Антощенка, з кореспонденції О. Одноколенка «Монументально»
Небесний покровитель Марій Ел, з замітки П. Протасова «Леонід Маркелов запропонував
пересунути день міста»
БЕЙЗИМ ЯН
Живу для нещасних, з місіонерського кредо Я. Бейзима
Душу за братів, з оцінки діяльності Я. Бейзима Папою Іоанном Павлом II
Любов до Христа, з некрологу в місцевій пресі
Слуга прокажених, статті В. Окаринського «Отці єзуїти у Тернополі»
В ізоляції від зовнішнього світу, з «Словника святих» Я. Кротова
Подвижник, з замітки Ж. Дегтярьової «Сяйво святості»
Наповнити серця надією, з повідомлення «Папа Римський: генетика – це таїнство брехні» на
Lenta.ru
У консула – свої причини, з інформації «Шенгенські візи отримаємо за чотири дні» на 20minut.ua
ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ ПЕТРО ІВАНОВИЧ
Вберегти мозок від заколоту, з книги П. Величковського «Про розумну чи внутрішню молитву»
Не гаймо даремне час, з настанов П. Величковського
Власноруч переписую книги, з листа П. Величковського старцю Феодосію
Людина має духовно вдосконалюватися, з розвідки М. Пігоша «Ісихазм у творчості Паїсія
Величковського»
Воскресив давню науку, з книги І. Огієнка «Старець Паїсій Величковський. Його життя, праця та
наука»
Відновитель чернечого духу, з статті Д. Рудюка «28 листопада пам’ять преподобного Паїсія
Величковського»
Усе земне – лише тінь вічного, з дослідження А. Окари «Преподобний Паїсій (Величковський) та
Григорій Сковорода в культурному оточенні XVIII століття»
На основі слов’янського православ’я, з кореспонденції А. Мирончука «Україна, Румунія – свято
духовного єднання»
ВІЛЬГЕЛЬМСЬКИЙ МИТРОФАН ГРИГОРОВИЧ
Маю внести виправлення, з свідчень слідчому НКВС від 22 червня 1935 р.
Оскаржую дії слідчого, з заяви М. Вільгельмського прокурору від 7 серпня 1935 р.
Свідчити подібного не міг, з заяви А. Панкєєва до Спеціальної Колегії Курського обласного суду
від 10 вересня 1935 р.
Винним себе не визнаю, з заяви М. Вільгельмського на суді від 10 вересня 1935 р.
ВОЙНО-ЯСЕНЕЦЬКИЙ ВАЛЕНТИН ФЕЛІКСОВИЧ
Небо без сонця, афоризм В. Войно-Ясенецького
Напівматеріальне і нематеріальне, з книги В. Войно-Ясенецького «Дух, Душа й Тіло»
Салютували ...ногами, зі спогадів В. Войно-Ясенецького
Лікувати душі, з розпорядження В. Войно-Ясенецького по Кримській єпархії
Мов спів птаха, з листа О. Мартинова В. Войно-Ясенецькому
Господе, допоможи моїй невірі, з листа В. Філатова В. Войно-Ясенецькому
Двічі звинувачували в шпигунстві, з нарису Ю. Віленського «Мужнє серце двадцятого
століття»
Творець добра, з статті митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря «Хірург-
архієпископ»
До світла або від нього, з статті П. Калиновського «Професор й архієпископ Лука Войно-
Ясенецький. Про сенс життя й смерті»
ГОРЛЕНКО ЯКИМ (ЙОАСАФ) АНДРІЙОВИЧ
Залишив по собі 70 копійок, з дослідження О. Дублянського «Українські святі»
Охтирський собор висвятив Я. Горленко, з церковного календаря
Освічених людей Москва знаходила на берегах Дніпра, з розвідки «Дані про українців на
єпархіяльних катедрах Фінської Руси» на інтернет-сайті kominarod.ru
ГРИГОРОВИЧ ІЛАРІОН
Робота відновилася, з приміток до тритомного видання творів Ф. Прокоповича
97
Двісті дев’яносто зошитів виправлень, з біографічної довідки «Святитель Іларіон, єпископ
Крутицький» на ortodox.donbass.com
Кияни серед настоятелів і намісників, з статті «Українські ієрархи на великоруських
єпархіальних кафедрах» на hram.kiev.ua
Вихованець префекта Григоровича, з кореспонденції Ю. Гребінника «Пархомівка: історія та
особистості»
Пожертвував тисячу рублів, з розвідки О. Задорожної «Етапи будівництва «Великої бурси» та
побутові умови проживання в ній студентів»
Не мав грошей на дорогу, бувальщина
ГРИМАЛЬСЬКИЙ ЛЕОНТІЙ СТЕФАНОВИЧ
Політичних розмов не вів, з протоколу допиту Л. Гримальського від 30 січня 1938 р.
Колгоспників не залякував, з протоколу допиту Л. Гримальського від 9 лютого 1938 р.
До нього приїздили невідомі, з протоколу допиту свідка N. від 8 лютого 1938 р.
Водосвятний молебень, з замітки І. Соболєва «Люберецьке благочиння»
Паломницька поїздка, з кореспонденції В. Петрової «Литкаринські новомученики»
Шукаю родичів, інтернет-оголошення
ГРИСЮК АНДРІЙ ГРИГОРОВИЧ
Заглиблений в себе, зі спогадів М. Лемешевського
Мислить сміливо, з оцінки діяльності А. Грисюка А. Храповицьким
Неправда ніколи не може бути правдою, з проповіді А. Грисюка «Про суд над світом цим» 6
березня 1909 р.
Трагізм новітньої російської історії, з листа А. Грисюка О. Брілліантову
Грошей вистачить до кінця року, з листа А. Грисюка М. Глубоковському від 29 лютого 1919 р.
Вжити негайних заходів, з депеші ВЧК казанським колегам від 1 квітня 1921 р.
Заслати на Соловки, з акту комісії ВЧК від 24 квітня 1921 р.
Гірше за татарське нашестя, відповідь А. Грисюка слідчому на допиті
Звинувачення не відповідають дійсності, з заяви А. Грисюка начальнику 8-го відділення НКВС
України Іванову від 8 жовтня 1936 р.
Відверте знущання, з книги М. Доненка «Спадкоємці Царства»
ДЕЙНЕКА МИХАЙЛО ХОМИЧ
Помилкова вигадка, з протоколів допитів М. Дейнеки в 1935 р.
ДОЛГАНОВ ГЕОРГІЙ ЄФРЕМОВИЧ
Нехай Іван Кронштадтський помолиться за твою матінку, з листа Є. Долганова синові від 4
листопада 1889 р.
Вознесіть хвалу Господу за згоду членів Синоду, телеграма Г. Долганова протоієрею Івану
Кронштадтському
Я не цілую туманне обличчя революції, з статті Г. Долганова в «Тобольських єпархіальних
відомостях» за 1 сеня 1917 р.
Твоя черга рятувати Росію, з листа імператриці Марії Федорівни Г. Долганову
Виключив з семінарії Сталіна, з повідомлення Інтерфаксу «Церковна і суспільно-політична
діяльність епископа Гермогена»
Доля була вирішена, з розвідки О. Чернишова «Озирнись в задумі»
Моя політика – віра, з веб-порталу Української Православної Церкви
За свободу – з каменем на шиї у воду, народна тобольська пісня
ДЯКОВ КОСТЯНТИН ГРИГОРОВИЧ
Важкий шлях хрестоносіння, зі звернення К. Дякова до парафіян
Ліквідувати духівництво, зі звіту «Бесіда Й. Сталіна з першою американською робітничою
делегацією» в газеті «Правда» від 15 вересня 1937 р.
Слідчі розписувалися за обвинувачуваних, з статті О. Слєпиніна «Митрополит Костянтин: «Я
прийняв рішучість»
Фабрикували «зачіпки», з розповіді Е. Ладиженської
Дайте мирно закінчити життя, з листа К. Дякова до слідчого Гольдфарба
Помер під час допиту, з рапорту помічника начальника 4 відділення УДБ молодшого лейтенанта
Перцова
Самовизнання не відбулося, з статті «Митрополит Костянтин» на інтернет-сайті pstbi.ru Мордували... законно, з статті С. Речинського «Церква в години випробувань»
Вимагаємо повернення вилучених цінностей, з листа Філарета до СБУ України в 1993 р.
98
ЖЕВАХОВ ВОЛОДИМИР ДАВИДОВИЧ
Життя вирішив присвятити Богові, з листа В. Жевахова патріархові Тихонові в 1924 р.
Заслужена кара, зі спогадів Я. Кротова
Непорозуміння або наклеп, з листа членів парафіяльної ради віруючих Курського Казанського
собору начальникові обласного Державного політичного управління в 1926 р.
Рідня Данила Апостола, з статті А. Павлушенка «Життєпис святителя Іоасафа, єпископа
Могилівського (князя Жевахова)»
Віруючий меценат, з статті А. Павлушенка «Життєпис святителя Іоасафа, єпископа
Могилівського (князя Жевахова)»
Врятував видатного письменника, з нарису О. Стрижева «Князь Микола Давидович Жевахов»
Щирий ревнитель Церкви, з «Енциклопедії російської цивілізації»
Прославили священомученика, з замітки Інформагенції БПЦ «Урочиста подія»
ЗАБОЛОТНИЙ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ
Тероризує комуністів, зі звинувачувального вироку І. Заболотному
Не влада, а грабіжниця, з показів анонімного свідка
Розстріляли понад 20000 осіб, з замітки «Патріарше служіння на Бутовському полігоні в день
Собору бутовських новомучеників»
ЗАРІЦЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ВАСИЛЬОВИЧ
Не зраджувати, з професійного кредо О. Заріцького
Блукач христовий, з статті «Блаженний священномученик отець Алексій Заріцький» на інтернет-
сайті redemptor.ru
Діяли підпільно, з посібника «Історія греко-католицької церкви в Казахстані»
Апостол Сибіру і Казахстану, з «Конгрегації божественного культу і дисципліни таїнств» від 27
липня 2001 р.
Започаткував духовний центр католицтва, з замітки В. Сергєєва «Казахстан: Діва Марія на
землі ГУЛАГу»
Від Риму і Львова до Караганди, з кореспонденції К. Гудзик «Папа молився перед іконами
українських блаженних»
Створили комісію, з статті «Католицька експансія на марші: Одеса – Москва – Казахстан» на
«Благовіст-інфо»
КАБАЛЮК ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ
В Єрусалимі, зі спогадів О. Кабалюка
Повернення до православ’я, зі спогадів Є. Георгієвського
Привіз нетлінні святині, з дослідження І. Якимчука «Історичні зв’язки Карпатської Русі з
Святою Горою Афон»
Свобода віросповідання по-греко-католицьки, з розвідки Ю. Данильця «Життя преподобного
Олексія Карпаторуського сповідника»
Чужі з чужими за наше, зі звинувачувального вироку королівського прокурора А. Іллеша
Яка наївність, з виступу на судовому процесі свідка графа В. Бобринського
Не політична агітація, а релігійна пропаганда, з оцінки Мараморош-Сиготського судового
процесу угорським екс-міністром юстиції Г. Полоні
Місце пастиря – серед тих, хто страждає, з останнього слова на суді О. Кабалюка
Ніс слово Боже, з статті К. Фролова і В. М. Разгулова «Апостол Карпатської Русі»
Золотий хрест від російського імператора, бувальщина
КАРМАЗІН ГРИГОРІЙ ЯКОВИЧ
Діє проти радянської влади, з «Постанови про арешт Г. Кармазіна»
Поширює контрреволюційні чутки, з «Меморандуму на Кармазіна Г. Я., який проходить у
справі №9 УДБ Управління НКВС»
Жовтнева революція – акт незаконний, з протоколу допиту Г. Кармазіна від 1 листопада 1934 р.
Реакційний ідеолог, зі звинувачувального акту у справі Г. Кармазіна за 1934 р.
Допомагає син, з протоколу допиту Г. Кармазіна від 23 листопада 1937 р.
Державою керують босяки, з свідчень О. Андрєєва у справі Г. Кармазіна у 1937 р.
Організовував реальний спротив, з оцінки діяльності Г. Кармазіна В. Воловиком
Повна утаємниченість, зі спогадів Г. Косткевича
Незалежно від влади, з статті Ю. Скубака «Святі Дніпропетровської землі»
КОВШАРОВ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ
Комісар єпархіальних справ, з статті Я. Кротова «Словник святих»
99
Виступав за компроміс, з статті «Ковшаров Іван Михайлович» на інтернет-сайті ru.wikipedia.org Шкідливі і небезпечні, з «Протоколу наради з питання про можливість пом’якшення покарання
церковників Петрограду, засуджених до вищої міри покарання 5-го липня 1922 г.» від 12 липня
1922 р.
Сталін: вирок виконано, з дослідження М. Покровського «Політбюро і Церква»
Знущався з катів, уривок з книги В. Степанова (Русака) «Свідоцтво звинувачення»
Адвокат-диявол, бувальщина
КОНИСЬКИЙ ГРИГОРІЙ ОСИПОВИЧ
Колиска – Ніжин, вчитель – Київ, епітафія на свою могилу, написана власноруч
Кониський не дає забути рідну історію, з дослідження О. Поля «Мишурин ріг»
За церкву святу, з «Каталогу російських архієреїв»
Видатна особистість, з розвідки С. Лебедєва і Г. Стельмашука «Білоруський феномен»
КРИСТАЛЕВСЬКИЙ СТЕФАН НАЗАРОВИЧ
Здужає єпископський тягар, з указу Єлизавети Петрівни від 23 лютого 1753 р.
В християни – за гроші, з розвідки О. Крайньої «Іркутська єпархія»
Виникла суперечка, з статті А. Литвинцева «Розіпнутий монастир»
Їжу вживав найпростішу, з статті Г. Половцова «Кристалевський Стефан Назарович»
Науковець і просвітник, з монографії В. Пешкової «Книжкова колекція єпископа Іркутська
Софронія Кристалевського у фонді наукової бібліотеки державного університету Іркутська»
КУВШИНОВА МІЛІЦА ІВАНІВНА
Таких розмов не вела, з протоколу допиту М. Кувшинової від 22-23 січня 1938 р.
Ось вам і Сталінська конституція, з статті «Мучениця Міліца (Кувшинова)» на інтернет-порталі
pstbi.ru
Ціна переконань – життя, з кореспонденції К. Прогнимак «Розповідь про життя і подвиг
російських мучеників ХХ століття, прославлених Церквою в лику святих»
МАЗУРІН ІНОКЕНТІЙ ПОТАПОВИЧ
Антихристи, життєве кредо І. Мазуріна
Гонителі святого, з відповіді І. Мазуріна на допиті
Постраждали за віру, молитва за бамівськими святими
Рахунок іде на десятки тисяч, з повідомлення Інтерфаксу «Віруючі молилися з Патріархом на
Бутівському полігоні»
Останнє місце служіння, з довідки «Буйгород (Росія, Московська область)» на archeo-cities.ru МАКСИМОВИЧ ІВАН
Усім на подив, вірш І. Максимовича «Щастя»
Не тужи, брате, видіння І. Максимовича
Найплодовитіший поет початку XVIII століття, з розвідки С. Ніколаєва «Максимович Іван»
Мало кому потрібні твори, з листа Д. Туптала С. Яворському
Буде далі за мене, з статті Є. Жовніра «Святитель Іван (Максимович), митрополит Тобольський і
всього Сибіру»
Допомагав знедоленим, офіційна інформація Руської Православної Церкви
МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО БОРИСОВИЧ
Не лише душа, а й тіло, з пастирського кредо М. Максимовича
Служити праведності й істині, із спогадів М. Максимовича
Шукайте Царства божого, з виступу М. Максимовича на Всезакордонному Соборі Руської
Церкви в 1938 р.
Ієрархія не є усією Церквою, з відкритого листа М. Максимовича від 13 вересня 1963 р.
Диво аскетичності, із спогадів А. Храповицького
Парижем ходив босоніж, із спогадів М. Зноско-Боровського
На лекціях засинав, з книги М. і М. Зернових «За кордоном»
Жив життям парафіян, з розвідки Т. Соколової «Божа людина»
Благочестиві байки, з матеріалів до канонізації М. Максимовича
МАЦЄЄВИЧ ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ
Єлизаветі не присягнув, з дослідження Б. Вірного «Мацєєвич Олександр Іванович, митрополит
Ростовський і Ярославський»
І царям загрожує відлучення від церкви, з листа О. Мацєєвича Св. Синоду від 6 березня 1763 р.
Суду на грабіжників не знайти, з відповідей О. Мацєєвича на офіційні запитання Св. Синоду
Паперу й чорнила не давати, з доповіді Св. Синоду Катерині II
100
За подібне голови відрубували, з відповіді Катерини II О. Бестужеву-Рюміну
Камеру навіть не опалювали, з статті на інтернет-сайті ortodox.ru
Він сповнений помилкової святості, з указу-вироку Катерини від 20 грудня 1767 р.
Піклувався, щоб церква стала вихователем, з розвідки О. Думова «Милостивий
отець і добрий архіпастир»
МОГИЛЕВСЬКИЙ ФЕОДОСІЙ НИКИФОРОВИЧ
Надмірності роблять жорстоким, з життєвого кредо Ф. Могилевського
Виховувалися ми строгістю, працею і любов’ю, зі спогадів Ф. Могилевського
Вів розмови про погане життя, з пояснення Ф. Могилевського слідчому в листопаді 1932 р.
Політику партії вважав неправильною, з протоколу допиту Ф. Могилевського від 14 серпня
1941 р.
Не наклеп, а щира правда, з протоколу допиту Ф. Могилевського від 20 серпня 1941 р.
Здійснював антирадянську агітацію, зі звинувачувального висновку у справі № 3230 від 25
серпня 1941 р.
Теж благословляв, зі спогадів Н. Штауде
Рідної мови не забував, з «Житія преподобного Феодосія Могилевського»
НАСОНОВ АРЕФІЙ ЯКИМОВИЧ
Переписував атеїстів, з матеріалів «Справи єпископа Пилипа (Перова), священиків Василя
Расказова, Арефія Насонова, Івана Прозорова та ін.»
Компрометував комуністів, зі звинувачувального вироку в 1937 р.
А то настане крах, з статті О. Козлова «Cвященомученик Арефа Сараєвський»
Здався представникам влади, з матеріалів до канонізації А. Насонова
НОВИЦЬКИЙ ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ
Проблема добра і зла, з автобіографії Ю. Новицького
Єдиний великий письменник, з оцінки Ю. Новицьким протопопа Аввакума
Кріпись, рідна, записка Ю. Новицького, передана матері з в’язниці
Прийняти смерть готовий, з заключного слова Ю. Новицького на суді
Стерти з лиця землі, з виступу на суді громадського обвинувача С. Драніцина
Це була особистість, зі спогадів Л. Дмітрієвої (Меєр)
Готував наукову працю, з «Короткого життєпису новомученика Юрія Новицького»
Взяв на себе чужу провину, з статті «Святий мученик Юрій Новицький» на інтернет-сайті храму
Санкт-петербурзького державного університету.
Східцями Добра і Світла, з нарису Ю. Колосова «Юрій Петрович Новицький. 80 років з дня
загибелі»
ОЛЬШЕВСЬКИЙ ІУСТИН ЛЬВОВИЧ
Марнотратять святу віру, з промови І. Ольшевського
Відігрівав замерзлі душі, з вітального адресу, піднесеному І. Ольшевському з нагоди 15-річчя
церковно-шкільної діяльності
Зустрічали, як найдорожчого гостя, з статті І. Волкова «Молитовний подвиг»
Розтлумачте... неіснуюче, зі спогадів В. Скворцова
Погромів не чутно, з книги О. Несвіцького «Полтава у дні революції та в період розбрату 1917-1922 рр.»
Катували розпеченими шомполами, з офіційного повідомлення прес-служби УПЦ «Знайдені
мощі священомученика Сильвестра»
ОСТАЛЬСКИЙ АНДРІЙ ЙОСИПОВИЧ
Довічне каяття, з професійного кредо А. Остальського
Смерть для мене – надбання, останні слова А. Остальського після оголошення першого вироку
Наш, але не твій, з статті «Священномученик Аркадій (Остальський), єпископ Бежецький, вікарій
Тверської єпархії» на інтернет-порталі solovki-monastyr.ru
Відповідатиму сам, з протоколу допиту А. Остальського від 9 травня 1928 р.
Антирадянська діяльність доведена, зі звинувачувального висновку від 14 липня 1928 р.
Аби не слова утіхи, зі свідчень на суді С. Орлика
Ця боротьба – конституційна, з протоколу допиту А. Остальського від 17 жовтня 1937 р.
Звинувачення не визнаю, з протоколу допиту А. Остальського від 15 листопада 1937 р.
ПАНКЄЄВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Будьте для всіх усім, з напучування єпископа Анастасія В. Панкєєву і В. В. Білобабченкові 10
січня 1915 р.
101
Однобічність і відверта упередженість, з заяви В. Панкєєва до Спеціальної Колегії Курського
обласного суду від 10 вересня 1935 р.
За відторгнення України від СРСР, з свідчень о. Смирнова
Діяв проти колгоспів, зі свідчень М. Вільгельмського
Дезорганізують виробництво, зі свідчень коменданта Далекосхідних таборів у лютому 1938 р
Спіткнувшись, розкаявся, з «Житія святого Антонія»
ПРОСКУРА ЛУКА ОВСІЙОВИЧ
Свята Русь, з життєвого кредо Л. Проскури
Запанує антихрист, пророцтво Л. Проскури
Гряде підступний «миротворець», пророцтво Л. Проскури
У багатьох ворог – в голові, пророцтво Л. Проскури
Крайній реакціонер, з виказу О. Тичини до Чернігівського управління НКВС від 19 вересня 1936
Змалку допомагав родині, з розвідки І. Лиснянської «Не буває пророка без честі, хіба що у
Вітчизні своїй»
З безбожною владою на компроміс не пішов, з статті «Лаврентій Чернігівський (Лука Овсійович
Проскура)» в журналі «Мгарскій колоколъ»
Іуда і апостол – один одного варт, зі спогадів схіархимандрита Антонія
Божественна літургія, з повідомлень інформагенцій «Вшанувати пам’ять преподобного
Лаврентія прибуло священство з різних куточків України, Росії та Білорусі»
Захист – немічним, молитва преподобному Лаврентію
Сам потрапив до пекла, з статті О. Моленка «Про чернігівського лжестарця Лаврентія
Проскуру»
САМОЙЛОВИЧ СЕМЕН МИКОЛАЙОВИЧ
Легалізуємося в Царстві Небесному, з професійного кредо С. Самойловича
Зберігайте відданість, з послання С. Самойловича до парафіян від 16 (29) грудня 1926 р.
Полегшіть страждання вірян, з листа С. Самойловича митрополитові Сергію в серпні 1927 р.
Радянську владу розцінюю як тимчасову, з письмових свідчень С. Самойловича слідчому в
1933 р.
Непохитний і безстрашний, з книги В. Ципіна «Історія Російської Церкви (1917-1997)»
Переслідували оновленці, з нарису «Житіє архієпископа Серафима (Самойловича)» на інтернет-
порталі pravoslavie.ru
У таборі став інвалідом, з відкритої православної енциклопедії «Древо»
Невідомі факти, з статті Е. Абизової «Козьмодем’янський період життя священомученика
Серафима (Самойловича), архієпископа Углицького»
СКАДОВСЬКИЙ ІВАН ГЕОРГІЄВИЧ
Радянську владу вважаю антибожою, з заяви І. Скадовського на допиті в 1934 р.
Україна – не Польща, з протоколу допиту І. Скадовського в 1934 р.
Вів контрреволюційну агітацію, з показів «свідка» в 1937 р.
Роздав майно селянам, з нарису ігумен Дамаскіна (Орловського) «Іван Скадовський»
СТАДНИЦЬКИЙ АВКСЕНТІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ
Союз з державою, з життєвого кредо А. Стадницького
Розумова відсталість, з історичного кредо А. Стадницького
Збагачувати духовний кругозір, з релігійного кредо А. Стадницького
Храми завжди залишаться храмами, із звернення А. Стадницького до парафіян в 1922 р.
Не ставайте жорстоким, з листа А. Храповицького А.Стадницькому від 17 листопада 1896 р.
Зустрічали дзвонами, з повідомлення газети «Псковські єпархіальні відомості» від 31 грудня
1903 р.
Пияцтво – лихо історичне, з промови А. Стадницького на засіданні Державної Ради Російської
імперії в грудні 1907 р.
Невтомний, з «Православної енциклопедії»
Справедлива строгість, з розвідки «Кандидат на Патріарший престол: митрополит Арсеній
(Стадницький)» на otechestvo.org.ua
Залишив по собі добру пам’ять, з статті Т. Мєднікової «Архієпископ Арсеній»
Безмірна втрата, з прощальних слів Л. Войно-Ясенецького
Не забувай нас, грішних, з вірша О. Камінської, присвяченого А. Стадницькому
ТУПТАЛО ДАНИЛО САВОВИЧ
Ти молишся по-римськи, видіння Д. Туптала 10 серпня 1685 року
102
Чи стануть добрі справи великими, з «Азбуки духовної мудрості» Д. Туптала
Преподобному Євстратію Печерському, присвята Д. Туптала
Свідок московських утисків, з монографії І. Жиленко «Синопсис київський»
Обсяг опрацьованого матеріалу – просто вражаючий, з статті І. Савченко «Четьї-Мінеї та їх
автор»
Доробок вищого ступеня досконалості, з розвідки М. Булгакова
Москвичі не змогли б, з оцінки О. Пипіна
Туптало замінив колегію, з дослідження Ф. Титова
Це є диво, з доповідної митрополита Арсенія
Імператриця мала його портрет, з кореспонденції І. Цвікало «Знайдення мощів святителя
Димитрія»
ФЕЛІНСЬКИЙ ЗИГМУНТ ЩЕНСНИ
Завжди залишатися в правді, з життєвого кредо З. Фелінського
Молилися... з дозволу губернатора, зі спогадів З. Фелінського
Метеор, з статті з приводу перенесення архієпископського праху до Варшави в «Газеті
Варшавській» за 12 квітня 1921 р.
Людина непохитного сумління, з розвідки А. Михайлини «Слуга Божий Архієпископ Зигмунт-
Щенсни Фелінський. Син Волинської Землі»
Дивилися як на колабораціоніста, з «Словника святих» Я. Кротова
Віряни приходили здалеку, з статті «Архіпастир-подвижник» на інтернет-порталі «Католики в
Росії»
Візьмемося за роботу, зі спогадів Ш. Токаржевського «Без паспорта»
Прикладом була мати, з кореспонденції Г. Крючкової «Засланці – першовідкривачі Півночі»
Святий ...склад, з повідомлення прес-служби Російської асоціації реставраторів «Відкриття
головного нефа храму св. Катерини в Санкт-Петербурзі»
ХІРАСКО ВОЛОДИМИР ГРИГОРОВИЧ
Не проклинайте ворогів, з життєвого кредо В. Хіраска
Різкий злам, з офіційного висновку Мінського ОДПУ
Проти розкольників, зі спогадів М. Соколовського
Надихав парафіян, з книги Ф. Кривоноса «У Бога мертвих немає»
Неблагонадійний, з вироку В. Хіраску 1926 р.
Вимагаємо розправи, з статті в мінській газеті «Робочий» за 4 квітня 1929 р.
Цинічний наклеп, з показань В. Хіраска на допиті
Винним себе не визнаю, з останнього слова В. Хіраска на суді
Правду не знищити, з листа парафіян В. Хіраску
Крізь життя, з кореспонденції Р. Одинець «Материнський заповіт»
Волонтери провели тренінг, з інформації «Життя Гродненської єпархії. Листопад 2005»на
orthos.org/grodno
Юні паломники, з замітки П. Хорошко
Постраждав за віру, тропар, глас 4
Молись про нас, кондак, глас 4
ХОТОВИЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
Бережемо золотник, а втрачаємо пуд, з виступу О. Хотовицького на Помісному Соборі 1917-1918 рр.
Не марнуйте час, з щоденника О. Хотовицького
Вкладаємо в руки ножа, з статті О. Хотовицького «Денатурат»
Хтось знайде щастя, вірш О. Хотовицького «У новорічну ніч»
Є іскра Божа, з напучування М. Зіорова О. Хотовицькому
Налаштований антирадянськи, з оцінки діяльності О. Хотовицького начальником 6 відділу
ОДПУ Є. Тучковим
Збиралися на квартирі у Хотовицького, з заключної частини звинувачувального вироку від 27
листопада 1922 р.
Винним себе не визнав, з добірки «Ключарі Храму Христа Спасителя» на інтернет-порталі xxc.ru Увічнили пам’ять, з кореспонденції «Одна з вулиць Джерсі-Сіті названа на честь волинянина-
новомученика» на інтернет-сайті Вашингтонської і Нью-Йоркської єпархії Православної Церкви в
Америці
Пастирю добрий, молися за нас, тропар священомученику протопресвітеру Олександру
103
ЮРЧЕНКО ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ
До порятунку, з життєвого кредо В. Юрченка
Благословіть, владико, з листа В. Юрченка до владики Никона від 8 вересня 1950 р.
Бачу вас очима серця, з листа В. Юрченка П. Чуніхіній та її доньці
Погибель наша – у ворожнечі, з листа-заповіту В. Юрченка духовним чадам
Прибув з групою черниць, зі звіту уповноваженого к справах церкви п. Чорноморченка
Зігрівав Господь, зі спогадів П. Риндіна
Зраділи його появі, зі спогадів Н. Чорнобиля
Дуже хворів, з статті В. Пасенка «Преподобний Варсонофій, сповідальник Херсонський»
Молитві віддавався зосереджено, з кореспонденції Н. Овсянникової «Преподобний Варсонофій
(Юрченко ) в Краматорську»
Преподобний, віджени хмару спокус, з молитви на честь В. Юрченка
104
