КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Именитые самоубийцы [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

МИКОЛА СУХОМОЗСЬКИЙ

НАДІЯ АВРАМЧУК


Імениті самогубці

Довідник-хрестоматія (XVII – перша половина XX ст.)


КИЇВ



БЕРЕЗОВСЬКИЙ Максим Созонтович

Композитор, скрипаль. Фундатор класичного типу хорового концерту; перший академік музики на

теренах Російської імперії.

Народився 16 жовтня 1745 р. у м. Глухів Сумської області.

Звів рахунки з життям, перерізавши собі горло, 24 березня 1777 року в м. Санкт-Петербург (РФ).

Навчався в Глухівській музичній школі, Києво-Могилянській академії, Болонській (Італія) академії (1769-1774).

Почесний член Болонської філармонічної академії (1771). Його ім‘я золотими літерами записане

на мармуровій дошці навчального закладу.

Був співаком петербурзької Придворної співочої капели, працював в оранієнбаумському театрі

великого князя Петра Федоровича (пізніше – царя Петра III), камерним музикантом при царському

дворі.

Б. – автор перших українських опери «Демофонт» та «Сонати для скрипки й чембало», духовних

концертів «Бог ста в сонмі богів», «Милість і суд оспіваю тобі, Господи», «Причетний», «Хваліте

Господа», «На пам‘ять вічну», «Чаша спасіння», «Не відкинь мене в час старості».

Найбільшою популярністю користуються 17 духовних концертів.

Повернувшись з Італії, визнаний Європою композитор, зустрів у Петербурзі загрозливу стіну

нерозуміння і погано прихованих заздрощів. Нездари, що оточували двір, зробили все, аби якщо

не знищити, то хоча б віддалити безсумнівний талант. Це й викликало депресію.

За версією письменника С. Плачинди, твори композитора знищили після його смерті за вказівкою

імператриці Катерини II, яка буцімто зауважила що «Березовський – бунтівник, гірший за

Пугачова».

Пішов у інший світ наш земляк таким злидарем, що його не було навіть за що поховати.

Необхідну церемонію організували друзі з Придворної співочої капели.

Життю Б. присвятили свою повість «Неопалима купина» С. Плачинда (1968), повість «М. С.

Березовський» Н. Кукольник (1852), однойменну п‘єсу А. Смирнов (1841).

Пам‘ятник землякові встановлено у м. Глухів Сумської області (1995).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Розумовський, М. Півторацький, І. Єлагін, Д.

Бортнянський, Г. Орлов, Мартіні Старший, Г. Потьомкін та ін.


***

НЕХАЙ ЩЕЗНУТЬ,

з життєвого кредо М. Березовського

Нехай засоромляться і щезнуть ті, що обмовляють душу мою.

НАЗДОГАНЯЙТЕ І ХАПАЙТЕ, з концерту М. Березовського «Не відкинь мене в час старості»*

Не відкинь мене в час старості, коли зменшиться сила моя, не покинь мене.

Бо вороги мої проти мене змовляються і ті, що чатують на душу мою,

нараджуються спільно, кажучи:

«Бог покинув його, доганяйте і хапайте його, бо нема кому рятувати».

Боже мій, не віддаляйся від мене, поспіши, Боже на поміч мені.

* У перекладі І. Огієнка.

ПЕРЕМОЖЕЦЬ МОЦАРТА, з книги Д. Антонова «Українська музика»

Максим Березовський ще перед тим, як потрапити до придворної капели, був у Київській академії, де звернув на себе загальну увагу своїми композиціями. З Петербурга його державним коштом

відправили до Італії. Цікаво, що одночасно з ним у падре Мартіні в Болонській академії закінчував

свою освіту і славний Моцарт.

У Болонській академії панував звичай ім’я одного найздібнішого майстра музики, що закінчував

Академію, записувати на «золоту дошку». Й от конкурентами на «золоту дошку» в падре Мартіні

були Моцарт та Березовський. Переміг останній, і на «золотій дошці» написане його ім’я.

Він написав оперу на текст Метастазів «Демофонт», і її поставлили в Ліворно на честь прибуття

туди російської ескадри. Опера мала великий успіх.

…Потьомкін хотів зробити Березовського директором музичної академії, яку збирався заснувати в

Кременчуці. Проте вона виявилася ще одним із нездійснених проектів князя, і доведений до

розпуки Березовський скоро наклав на себе руки.


НОВА ФОРМА ПОБУДОВИ КОНЦЕРТІВ, з оцінки діяльності М. Березовського М.

Грінченком

Сила почуття разом із простотою, повна погодженість музики зі словом, нова форма в самій

будові концертів, загальна творча оригінальність та висока техніка композитора – це прикмети, що

відзначають творчість Березовського.

ВІДЧУТНИЙ ВПЛИВ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ, з офіційного порталу Тернопільського

державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка

Концерт «Не відкинь мене в час старості» складається з чотирьох частин, що яскраво

контрастують між собою і за темпом, і за типом викладу, а головне – за настроями, котрі в них

втілюються. Головна думка твору – «через терни до зірок», через страждання і муки, тяжкі

випробування тіла і духу – до перемоги, до ствердження непереможності людської волі.

Перша частина висловлює величаву скорботу, в ній декілька разів повторюється благання

зневіреної, доведеної до відчаю людини до всемогутнього і милосердного Бога. Сама мелодія

нагадує звучання багатьох українських тужливих пісень («За вашою слободою», «Кущ калини

розвивається», «Ой нас, братці, п’ять»). У своєму розвитку вона поступово набуває рис

драматичності, ніби втілюючи ті важкі випробування, які довелось зазнати людині, створює

настрій неспокою і загрози.

Друга частина, що уособлює «ворожу силу» з її агресивністю й зловісністю, починається одразу

після першої без перерви. Тут теж відчутний вплив української пісні, проте у композитора

незвично-характерні мотиви народних жартівливих мотивів набувають жорстокого звучання.

Третя частина – найменша з усіх – ніби остання молитва перед вирішальною розв'язкою, що

повинна невдовзі настати. В музиці немає бурхливого розвитку, все раптом завмирає у покорі і

смиренні.

І тим більшим контрастом вривається в цей молитовний настрій гема фінальної фуги, в основу

якої покладене початкове благання «Не відкинь...».

Воно перевтілюється до невпізнанності: з невпевненої, несміливої у своїй безнадії і розпачі

початкової теми виростає сильний, вольовий мотив, що швидко і переможно досягає вершини, сповнений життєвої сили і незламності. Впевнено і урочисто звучать останні рядки «Нехай

засоромляться і щезнуть...».

Завершення концерту сприймається як перемога людського духу над невблаганністю долі.


ВИРІЗНЯЄТЬСЯ СЕРЕД ІНШИХ, з «Нотаток» Я. фон Штеліна

…Церковні концерти складаються... італійськими придворними капельмейстерами... і

українськими композиторами, колишніми церковними співаками.

Серед останніх вирізняється... придворний камерний музикант Максим Березовський, наділений

видатним обдаруванням, смаком і майстерністю у композиції церковних творів вишуканого

стилю, в якому настільки обізнаний, що знає, як щасливо поєднувати вогненну італійську мелодію

з ніжною грецькою.

Впродовж кількох років він створив для придворної капели чудові церковні концерти з таким

смаком і такою гармонізацією, що їх виконання викликало захоплення знавців та схвалення двору.


ЗАВЖДИ НА ЧАСІ, з статті І. Коханих «Духовні концерти Максима Березовського»

Про останній період життя М. Березовського майже нічого не відомо. Можна лише здогадуватися, що ці роки не були легкими: сподівання маестро на творчу роботу, на визнання не справдилися, матеріальне становище не забезпечувало нормального існування. Імовірно тому народилася ще

одна легенда про самогубство композитора. Так чи ні, але життя талановитої людини трагічно

обірвалося.

Про творчість Березовського говорити важко, адже до наших днів дійшла мізерна частина його

спадщини. Проте навіть ці лічені твори дозволяють оцінити його велике значення не лише для

української, а й світової культури, оскільки вони несуть в собі відблиск геніальної особистості, могутнього таланту і високої натхненності.

Ще й досі точаться суперечки щодо авторства Березовського, що пов'язано з надзвичайною

складністю атрибуції його творів. Пояснення цьому музикознавці знаходять у тому, що доробки

композитора формувалась у

перехідний період, коли на зміну партесному співу поступово приходив новий, блискучий стиль

катерининської доби.

Кожний твір Березовського має свій неповторний настрій, свої виражальні засоби, свій образний

світ. Музика насичена елементами різних музичних жанрів — гімнічного співу, ліричного канту та

ін., інтонаціями італійської музики та народної пісні. Найвище художнє досягнення композитора в

тому,

що він першим органічно поєднав усі ці елементи у широку за розмахом та чітку за логікою форми

музичну композицію, котра ґрунтується на прийомах барокової поліфонічної техніки та

принципах гармонічного

мислення, відзначається яскравою художньою образністю, піднесеною трагедійністю

та філософською мудрістю.

Наш земляк створив якісно новий, проникнутий високим духовним змістом стиль, джерелом якого

є культура українського партесного співу, а його вершиною — багаточастинний хоровий концерт, який Березовський всього за півтора десятиліття підніс до рівня високого жанру. …В його музиці

тісно сплелися бароко і класицизм, старовинна поліфонія і гармонія, що тільки зароджувалася, національне

і загальноєвропейське, духовне і світське, загальнолюдське і особисте.

Треба нагадати, що композитор ніколи не був духовною особою, проте Бог наділив його великим

природним талантом, істинно християнським світосприйняттям, дав йому те саме «внутрішнє

око», вміння чути душею і бачити серцем, що й зумовило високу духовність його музики. Під

таким кутом зору творчість Березовського дозволяє пролити світло на питання, яке завжди

хвилювало мистецтвознавців (а особливо гостро воно звучить у наші дні): що саме ми розуміємо

під духовним,

чи не суперечить мистецтвознавче тлумачення цього поняття богословським традиціям; які

витвори мистецтва можна вважати духовними — ті, що суворо слідують канонам літургії, чи такі, до яких, скажімо, належать меси

та «Пристрасті» Й. С. Баха, «Реквієм» В. А. Моцарта, хорові композиції М. Березовського, Д.

Бортнянського, А. Веделя та інші шедеври світової музичної культури?

Історія свідчить про те, що кожна епоха вносила свої нюанси у розвиток церковної музики, яка

поступово проникалася гуманістичними ідеями, набувала нових форм і стилістичних норм, збагачувалася новим змістом. Тим самим ширше відкривався шлях від людини до Бога, оскільки

музика, яка у довершеній художній формі

несла у собі глибину християнських ідей, робила їх доступними розумінню кожного, торкаючись

самої душі і серця.

XX століття відкрило світові творчість М. Березовського. Завдяки наполегливій праці

музикознавців, невтомним архівним пошукам, ретельному аналізу, реконструкції рукописів до нас

повертаються його твори. Провідні

хорові колективи та виконавці відроджують красу цієї музики. Можливо, наступним поколінням

дослідників пощастить відшукати загублені шедеври, а ті, що звучать сьогодні, ще

очікують на своє істинне прочитання.

Твори М. Березовського завжди на часі, особливо тепер, коли настала пора покаяння. Змінити себе

на краще, повернутися душею до Бога, знайти справжню духовність можна через мистецтво, яке є

духовним у самій своїй суті. І тому так актуально для нас, сьогоднішніх, звучить молитва: «Не

відкинь мене»...


БОРОВСЬКИЙ Тадеуш

Письменник.

З міщанської родини. Батько - власник книжкової крамниці.

Народився 12 листопада 1922 р. в м. Житомир.

Звів рахунки з життям 1 липня 1951 р. в м. Варшава (Польща).

Закінчив факультет польської мови та літератури Варшавського університету.

Працював комірником на складі будматеріалів, референтом з питань культури Польського

інформаційного прес-бюро в Східному Берлині.

Лауреат Національної літературної премії другого ступеня (1950).

Друкувався в журналі «Твурчость», «Нова культура»

Як письменник дебютував збіркою віршів «Десь земля», видрукуваною в підпіллі (1942).

Потім настала черга книг оповідань і спогадів «Ми були в Освенцімі» (1946), «Кам'яний світ»,

«Прощання з Марією» (обидві - 1948).

За прозою нашого земляка режисер А. Вайда зняв фільм «Пейзаж після битви» (1970).

Що стосується особистого життя, то батька і матір нашого земляка більшовики запроторили до

сталінських концтаборів (1926); сам письменник під час Другої світової війни перебував у

німецьких концтаборах Освенцім, Нацвейлер-Даутмергель і Дахау (1943-1945).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Я. Седлецький, А. Гірс, З. Строїнський, С. Марчак-

Оборський, К. Бачинський, Т. Гайци, В. Боярський, К. Ольшевський та ін.


***

ЖАХЛИВИЙ ВУЗОЛ

, з життєвого кредо Т. Боровського

Світ — лабіринт переплутаних ліній, ліній, які плетуть жахливий вузол.

НІ - ДОБРУ, афоризм Т. Боровського

Я говорю «ні» красі, якщо в ній таїться знущання з людини. Ні — істині, яка про це знущання

умовчує. Ні — добру, яке його дозволяє.


СМЕРТЬ БЕРУ, МОВ КНИГУ, літературний заповіт Т. Боровського

Не в силах жизнь менять тюрьму

на иго.

Я на ночь в руки смерть возьму,

как книгу.


ОТРИМАВ ФОТОГРАФІЮ, з книги Т. Боровського «Прощання з Марією»

Поглянь, в якому оригінальному світі ми живемо: як мало знайдеться в Європі людей, які б не

вбили людини! І як мало людей, яких інші люди не жадають убити!

А ми мріємо про світ, де є любов іншої людини, де можна усамітнитися від людей і відпочити від

інстинктів. Такий, мабуть, закон кохання і молодості.

... — Євреї, вони, знаєте які, ці євреї! — вирвався вперед Сташек. — Побачите, вони тут, в своєму

ж таборі, ще ґешефт зроблять! Вони і в крематорії, і в гетто — рідну матір продадуть за миску

брукви! Стоїмо ми якось вранці в робочій команді, біля нас крематорна команда, хлопці - що бики, життям задоволені, ще б ні! Поряд зі мною мій друг Мойша, той самий, кочегар. Він з Млави, і я з

Млави, самі розумієте, земляки, значить, друзі і компаньйони, надійність і довіра.

«Що з тобою, Мойша? Чого ти такий нудний?» — «Та ось, одержав фотографію своєї сім'ї». —

«Чого ж ти засмучуєшся, це ж добре». — «Щоб тобі пригнітитися таким «добре», я батька в піч

відправив!» — «Не може бути!» — «Ось і може, відправив. Приїхав він в ешелоні, побачив мене

біля камери, я туди людей заганяв, кинувся мені на шию, давай цілувати і питати, що тут буде, говорить, голодний, два дні їхали не ївши. А тут начальник команди кричить, щоб не

затримуватися, працювати треба! Що було робити! «Йди, говорю, батьку, помийся в лазні, а потім

поговоримо, бачиш, тепер мені ніколи». І батько пішов до камери. А фотографію я потім вийняв з

його одягу. Ось і скажи, що тут хорошого, що я отримав фотографію?»


ЩАСТЯ МОЖЛИВЕ, вірш Т. Боровського «Я знаю, що життя одноразове» у перекладі А.

Гелескула

Я знаю, что жизнь однократна,

что время - бездонная бездна,

и все, что любил, - безвозвратно,

и все, что свершил, - бесполезно.

Отыскивать вечность напрасно

по зыбкому следу в пустыне,

где губит песок ежечасно

людские труды и святыни.

И все-таки счастье возможно,

и правда нужна как порука

для жизни простой и надежной,

как рукопожатие друга.


ВИЩЕ ДОСЯГНЕННЯ ЖАНРУ, з оцінки творчості Т. Боровського Я. Івашкевичем

Я вважаю, ніхто, окрім Боровського, не зміг так глибоко проникнути в суть процесу, котрий

ганьбить людство, ніхто не зумів так точно описати методи і наслідки розтління людських душ.

Ніхто — це не означає ніхто у нас. Мені здається, що оповіданням Боровського немає нічого

подібного в світовій літературі. Це вище досягнення в цьому жанрі.


ПОСІДАЄ ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ, з передмови Т. Древновського до книги Т. Боровського

«Прощання з Марією»

У багатій і різноманітній польській літературі військового часу і перших післявоєнних років

Тадеуш Боровський посідає зовсім особливе місце. Він прожив лише двадцять дев'ять років, літературна його спадщина невелика, не позбавлена внутрішніх суперечностей, багато задумів

залишилися незавершеними, — та все ж його значення важко переоцінити.

Ще за життя у нього було багато читачів, його твори приголомшували, хоча ставлення до них

залишалося далеке не однозначним. Майже кожне його оповідання, кожна книга викликали

суперечки і заперечення. Їх критикували і часто навіть засуджували з різних позицій і з різних

причин. Вони не укладалися в звичні рамки, тому в них часто убачали прояв неприборканого

юнацького нігілізму.

Сам Боровський не прагнув допомогти читачеві: він писав вільно, безоглядно, не боявся виставити

себе в непривабливому світлі... І лише після його трагічної смерті, після того, як були зібрані

уцілілі твори, з'ясовані не відомі раніше факти біографії, в перспективі часу і придбаного

історичного досвіду, стало можливим по-новому поглянути на це виняткове явище і зрозуміти

його місце в польській літературі.

Книга («Прощання з Марією» - авт.) не вміщалася в рамки тодішніх літературних категорій. Вона

викликала шок — і майже повне нерозуміння. Примітивно мислячі критики, ототожнивши образ

героя з автором, визнали, що Боровський викрив себе як табірного злочинця і має бути

посаджений на лаву підсудного.

...В лабіринті кам'яного світу, з якого письменник стільки раз і так геніально вибирався, він цього

разу не зумів знайти виходу.

Тадеуш Боровський належав до тих рідкісних, виняткових письменників, для яких життя і

творчість представляють єдине ціле. Завдяки цьому він досяг так багато чого. Проте платив

завжди за вищою ставкою. Він кров'ю писав свої твори, не відгороджуючись від загальної долі, і в

своїх творах ламав усі переділки між особою і суспільством, вимагаючи від себе і від кожного

відповідальності за іншу людину, за її вчинки, за загальний світопорядок. Можливо, тому ці

сторінки вже далекого минулого все ще живі, як і раніше хвилюють і турбують...


ОПОВІДАННЯ СТАЛИ ХРЕСТОМАТІЙНИМИ, з інтернет-сайту Андрія Рубцова

Табірна проза Боровського, написана в манері гранично жорсткого оповідання, викликала шок в

польському суспільстві. Розповідач, від імені якого ведеться розповідь, не герой і не мученик, а

середня «людина табірна», така, яка прагне щоб то не стало вижити, не зважаючи ні на які

моральні витрати. Автор знімає будь-які етичні оцінки, вважаючи їх неадекватними нелюдяному

світу табірного побуту.

...Оповідання ці стали хрестоматійними в Польщі і перекладені в більшості країн Європи і

Америки.


В ОСВЕНЦІМ ПІШОВ СВІДОМО, з кореспонденції Н. Горбаневської «Вінок полеглим»

Одного з поетів, що вижив - і по-своєму трагічно загиблого в розбірках з післявоєнною дійсністю,

- не згаданого Мілошем в «Поетичному трактаті» (зате уїдливо проаналізованого в «Думці, що

поневолила»), я вже знала - спочатку прозу, потім вірші. Тадеуш Боровський написав про

Освенцім, як пізніше Шаламов - про Колиму. Тобто, як ніхто інший (та тільки Боровського я

прочитала раніше, ніж Шаламова.)

Але Освенцім, куди він потрапив умисне, услід за арештованою нареченою, врятував його від

загибелі у Варшавському повстанні.


УЗЯВ НА СЕБЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, з статті А. Гелескула «Спопелілий гнівом»

У грудні 1950 року відбувся пленум правління Союзу польських літераторів, де цапами

відбувайлами стали поети Галчинський і Боровський. На заклик з високої трибуни скрутити шию

канарейці, яка звила гніздо в його віршах, Галчинський відреагував по-своєму: «Скрутити шию

неважко, та що залишиться? Порожня клітка?»

Та батогом обуха не переб'єш. Через тиждень в газеті з'явився лист Галчинського - з покаянням, і в

тому ж номері - Боровського. Однак Боровському зважитися на це було важче і обійшлося дорого.

Чеслав Мілош, взагалі украй недоброзичливий до всіх, хто пов'язав свою долю з новою

післявоєнною Польщею, - а Боровський пов'язав її беззастережно, - все ж таки знайшов для нього, і, здається, єдиного, якщо не виправдання, то пояснення: «Він узяв на себе відповідальність. Його

талант, його розум і запал штовхали його до дії - тоді як люди рядові, ні гарячі, ні холодні, лавірували».

Але вони-то і правили бал, а талант і розум були непроханими гостями на чужому бенкету. У

липні 1951 року, коли Мілош в своєму паризькій далечині писав вищезазначені рядки, у

варшавській квартирці Тадеуш Боровський наклав на себе руки.


І КЛАСИКИ, ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ДОПУСКАЮТЬ НЕТОЧНОСТІ, з інтерв‘ю О. Бойченка О.

Зьобро «Письменник може бути негідником або святим – якість тексту від цього не залежить»

- Чи існує рецепт якісного перекладу? І які його складові?

Зараз укладаю антологію польських письменників. Це переважно автори, яких, на жаль, вже не

можна ні про що запитати. Тож доводиться якомога більше читати їх і про них, консультуватися з

польськими літературознавцями.

Щоб перекласти оповідання Тадеуша Боровського, потужного польського письменника, якого у

нас поки що не знають, я поїхав до Аушвіца, в якому він сидів під час війни і про який написав

цикл оповідань. Обійшов бараки, звірив їх з описами і знайшов помилку: у Боровського написано, що циганський барак стояв ліворуч, а крематорій - праворуч. Але якщо дивитися з того місця, з

якого це описує автор, виходить навпаки.

- Перекладаючи, виправляєте знайдені помилки чи залишаєте авторський, хоч і неточний варіант?

- …Коли ж автора вже немає серед живих, не знаю, як правильно вчинити. Ще подумаю.


ГАЙДЕБУРОВ В’ячеслав Олександрович

Журналіст, поет, публіцист, літературний критик.

З сім‘я священика. Брат, Гайдебуров П., – письменник, видавець. За сімейними переказами, пред-

ки Г. були кошовими отаманами Запорозької Січі.

Народився 3 (15) 1850 р. в м. Миколаїв.

Звів рахунки з життям 14 (26) лютого 1894 р. в м. Санкт-Петербург (РФ).

Закінчив Миколаївську гімназію (1869), Петербурзький університет.

Впродовж 14 років допомагав старшому братові редагувати газету «Тиждень» та додатку до неї –

«Книги «Тижня». Коли того не стало, самостійно очолив справу. Проте тривало це недовго –

усього півтора місяці.

Друкувався в газеті «Тиждень», журналі «Природа і мисливство».

Перу Г. належать статті про М. Ф. Достоєвського, М. Ю. Лермонтова, М. О. Некрасова, М. Є.

Салтикова-Щедріна.

Писав дуже багато, але під численними псевдонімами, тому творчість нашого земляка майже

невідома.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Некрасов, М.Салтиков-

Щедрін, В. Соловйов, О. Брянцев та ін.


***

НЕ ГОВОРИ, ЩО ТИ ПІДЕШ В МОГИЛУ,

з вірша В. Гайдебурова «Тьмяно світить сонце», присвяченого М. Некрасову

Не говори, что ты сойдешь в могилу

Никем не оценен и не любим,

Что бесполезно ты растратил силу,

Что ты народу был чужим.

Нет, Родина стоит неизмеримо

У твоего одра и шлет привет Тебе,

Наш горячо любимый,

Наш истинный, народный наш поэт...


МЕНЕ ПЕРЕКОНАВ, з листа Г. Достоєвської К. Случевському від 24 липня 1887 р.

Вельмишановний Костянтине Костянтиновичу!

Пробачте, що мій лист приходить так пізно: з розмови з Гайдебуровим я зробила висновок, що Ви

негайно після повернення відправитеся до села, і лише тепер Гайдебуров мене в цьому переконав

у помилковості такої думки.

Дуже мене заспокоїла Ваша відповідь йому: ми були в надзвичайному утрудненні, чи посилати

Його Вищості вітальну телеграму чи ні, оскільки Школа не мала права цього зробити без дозволу

єпархіального начальства, я ж сама не посміла послати, боячись, щоб це не сприйняли за

фамільярність чи настирливість.

Сердечно вдячна і віддана Г. Достоєвська.

М. Ялта, до запитання.


СВІДОК ПОХОРОНУ НЕКРАСОВА, з інтерв‘ю Т. Глушкової О. Мраморнову

Чи знаєте ви, як проходили похорони Некрасова, які зібрали тисячі і тисячі тодішньої «безбожної»

молоді? Крім того, що був дотриманий весь православний ритуал церковного відспівування (про

що свідчить і Достоєвський ), люди всі вісім верст до цвинтаря, в жорстокий мороз, несли на

руках труну Некрасова, а натовп, що ніс попереду вінки, розповідає Гайдебуров, «весь шлях -

хором чоловік в двісті - співала «Святий, Боже», і співала так старанно, що я боюся, як би

більшість їх не захворіли дифтеритом».

Була там з своїми вінками і «Земля і воля»...


ДОБРІ СТОСУНКИ З ДОСТОЄВСЬКИМ, з дослідження Л. Яковлєва «Скорботний аркуш»

Страхов досить точно передає описану в медичних дослідженнях різку зміну настроїв у

епілептиків - від солодкуватої сентиментальності до неспровокованої злісності. А в «незручних» і

тому не включених в трафаретні підбірки мемуарів про великого письменника спогадах І. Янжула

і Л. Оболенського Достоєвський і зовсім предстає класичним епілептоїдом, створюючи скандали

«на порожньому місці».

І. Янжул згадує як на обіді у Гайдебурова під час легких закусок і розмов, котрі ні до чого не

зобов'язують, про гриби і овочі «раптом (!) пролунав різкий і дещо верескливий голос Ф. М.

Достоєвського», який затіяв «найдратівливішим і злим тоном» недоречну суперечку про переваги

садівництва над городництвом.


ЗНАЙДЕНО МЕРТВИМ, з замітки в газеті «Новий час» від 15 (27) лютого 1894 р.

Сьогодні, о 8 годині ранку, знайдений мертвим у власній постелі в кімнаті будинку №5 у Свічному

провулку дворянин В’ячеслав Гайдебуров, 42 років. У залишеній покійним записці від повідомляє, що отруївся ціаністим калієм. Причину самогубства покійний пояснює сумом, що оволодів ним

після смерті брата, письменника… П. О. Гайдебурова, який помер нещодавно і якого він гаряче

любив.

В. О. Гайдебуров не мав власної родини і вів холостяцьке життя. В його паперах знайдено заповіт, у якому зроблено розпорядження щодо залишених ним грошей та майна.


ГАРШИН Всеволод Михайлович

Прозаїк, літературний критик.

З дворянської родини. Брат, Гаршин Є., – письменник.

Народився 2 (14) лютого 1855 р. в с. Приємна Долина Артемівського району Донецької області.

Звів рахунки з життям 24 березня (5 квітня) 1888 р. в м. Санкт-Петербург (РФ). Похований на

літературних містках Волкового цвинтаря.

Закінчив Петербурзьку гімназію №7 (1874), навчався в Петербурзькому гірничому інституті.

Добровольцем брав участь у російсько-турецькій війні (1877-1878), зазнав поранення біля

болгарського Аяслару.

Друкувався в газетах «Новини», «Російська правда», журналах «Вітчизняні нотатки», «Російська

думка», «Поголос».

Як літератор дебютував в журналі «Поголос» сатиричним нарисом «Справжня історія Енських

земських зборів» (1876).

Потім настала черга оповідань «Чотири дні» (1877), «Пригода» (1878), «Боягуз», «Зустріч»,

«Художники» (усі –1879), «Attalea princeps» (1880), «Із спогадів рядового Іванова», «Червона

квітка» (обидва – 1883), «Надія Миколаївна» (1885), «Сказання про гордого Аггея» (1886),

«Сигнал», казки «Жаба-мандрівниця» (обидва – 1887).

Перша книга оповідань побачила світ 1885 р., друга – 1888-го, третя – 1891-го, уже після смерті

автора.

Особисте життя Г. не склалося. Два його старші брати стали самогубцями, мати залишила сім‘ю

заради коханця, сам письменник лікувався від маніакально-депресивного психозу в Орловській, Харківській та Петербурзькій психіатричних лікарнях. Врешті-решт він стрибнув у просвіт східців

з четвертого поверху. Зробив це внаслідок приступу хвороби чи свідомо, ми не дізнаємося ніколи.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – М. Салтиков-Щедрін, Л. Толстой, І. Тургенєв, О.

Ярошенко, І. Рєпін, О. Жемчужніков, І. Крамський, Г. Успенський, О. Суворін, Я. Полонський, І.

Поляков, С. Надсон, В. Афанасьєв та ін.


***

КУЛЮ - ЛІВІШЕ,

з життєвого кредо В. Гаршина

Гірко шкодую, що куля не вцілила трішки лівіше.

ПОМЕРТИ Б, з оповідання В. Гаршина «Щастя»

З тих пір, як у повії Сашки провалився ніс і колись красиве та задерикувате обличчя стало схоже

на гнилий череп, життя її втратило все, що можна назвати життям. Це було дивне і жахливе

існування, у якому день утратив своє світло і перекинувся на безпросвітну ніч; а ніч стала

нескінченним трудовим днем.

…У Сашки не було заробітку вже п'ять днів, а напередодні її побили, вигнали з квартири та

відняли останню гарну ватяну кофту.

– Померти б..., хоча б померти..., – молилася Сашка і замовкала.

І ось тут на білій доріжці забовваніла висока і чорна чоловіча фігура. …Вона стала на краю шляху

і, підібравши задубілі руки в рукави, піднявши плечі і перестрибуючи з ноги на ногу, чекала.

– Кава-ер..., – невиразно промурмотіла вона.

Перехожий на мить повернув до неї обличчя і пішов далі, крокуючи впевнено і швидко. Але зі

сміливістю останнього розпачу Сашка моторно забігла вперед і, йдучи задом перед ним, неприродно весело і бравурно заговорила:

– Кава-ер..., пішли... справді... Ну, що там, йдемо!.. Я вам такі штучки продемонструю, що всі

животики надірвуть... йдемо, чи що... Їй-богу, покажу... Підемо, ми-енький...

Перехожий йшов, не звертаючи на неї ніякої уваги, і на його нерухомому обличчі, буцімто скляні, а не живі, блищали під місяцем випуклі очі.

– Ви не дивиться, кава-ер, що я така.. Я чиста... у мене квартира є... неда-еко... Ходімте, справді...

…Перехожий мовчки насувався на неї, начебто перед ним було порожнє місце, і його незрозумілі, скляні очі …мертвотно блищали при місяці.

– Ну, дайте, гривеник тійки... Гарненький кава-ер... що вам вартує...

І раптом їй спала на думку остання відчайдушна думка:

– Я вам що хочете зроблю... їй-богу, таку штуку покажу... їй-богу... я вигадлива!.. Бажаєте, спідницю задеру й у сніг сяду... п'ять хвилин висиджу ...їй-богу! За гривеник сяду...

Перехожий раптово зупинився. Його скляні очі оживилися якимось почуттям, і він засміявся

коротким дивним сміхом.

– А хочеш я тобі замість гривеника п'ятірку дам? – запитав перехожий і озирнувся. …Ти ось...

роздягнися догола і стій, я тебе десять разів ударю... по піврубля за удар, хочеш?

Він сміявся, і сміх той був тремтячим: придушений і бридкий.

– Холодно..., – жалібно промовила Сашка…

– Мало що... Тому й п'ятірку обіцяю, що холодно!..

– Ви боляче бити будете? – промурмотіла Сашка.

– Ну, що ж, що боляче... а ти витерпи, п'ятірку отримаєш!

Перехожий рушив. Сніг заскрипів. Сашку усе сильніше й сильніше било якесь жорстоке

внутрішнє тремтіння.

– Ви так... хоч п'ятачок дайте...

Перехожий ішов. Сашка хотіла вхопити його за руку, але він замахнувся на неї з такою страшною

злістю, гостро блиснувши опуклими скаженими очима, що вона відскочила. Перехожий пройшов

уже кілька кроків.

– Кава-ер, кава-ер!.. Ну, добре... кава-ер! – самотньо скрикнула Сашка.

Перехожий зупинився й обернувся. Очі його блищали, а обличчя начебто чорніло.

– Ну, – сказав він хрипло і крізь зуби.

Сашка постояла, здивовано і тупо посміхаючись, потім стала нерішуче розстібати кофту

замерзлими, немов чужими, пальцями і чомусь не могла відвести погляду від цього дивного, страшного обличчя зі скляними мертвими очима...

– Ну, ти... швидше, а то ще хтось підійде! – проскрипів перехожий.

Страшенний холод огорнув голу Сашку з усіх боків. Подих перехопило. Гартоване залізо разом

прилипло до всього тіла і, здавалося, почало здирати усю її закляклу та обморожену шкіру.

– Бийте швидше..., – сказала Сашка, повертаючись до нього задом і стукаючи зубами.

Вона стояла зовсім гола, і незвично дивним було це голе маленьке тіло на снігу, посеред

місячного, морозного, нічного поля.

– Ну..., – задихаючись від якогось страшного передчуття, прохрипів він. – Дивися... витримаєш –

п'ять рублів, не витримаєш, скрикнеш – іди до дідька...

– Добре... бийте..., – ледь пробубніли, дрижачи, замерзлі губи в той час, коли все заклякле тіло

Сашки билося, мовби у корчах.

Перехожий зайшов збоку і, раптово піднявши тонкий ціпок, з усієї сили, з тупим і дивним звуком, вдарив Сашку по худому стиснутому заду. Страшний ріжучий біль пронизав тіло до самого мозку, і здавалося, усе – поле, місяць, перехожий, небо, увесь світ, – усе злилося в єдине відчуття

жахаючого ріжучого болю.

– А б..., – зірвався з губ Сашки короткий начебто зляканий звук, і вона пробігла кілька кроків, ссудомлено тримаючись обома руками за місце удару.

– Руки, руки пусти! – задихаючись, крикнув він, бігцем її доганяючи.

Сашка, гарячково стиснувши лікті, відвела руки, і другий удар миттєво обпік її тим же нестерпним

болем. Вона застогнала й упала на карачки. А коли впала, з неймовірною швидкістю, один за

другим на голе тіло посипалися розпечені шматуючі удари, і, кусаючи сніг, Сашка, майже

втративши свідомість, поповзла.

– Де-в‘ять! – рахував заливчастий голос, і блискавиця обпікала оголене тіло з кожним новим

мокрим звуком.

Щось начебто репнуло, як морожений качан, і бризнуло на сніг. Сашка звиваючись, мов змія, перекинулася на спину, закривавлюючи сніг, і впалий живіт тьмяно заблищав при місяці гострими

кістами стегон. І в ту ж хвилину якесь неймовірне, гостре, пекуче залізо прорізало її ліві груди, що

тупо підстрибнули.

– Десять! – десь страшенно далеко крикнув хтось, і Сашка знепритомніла. Але відразу ж прийшла

до тями.

– Ну, піднімайся, стерво... одержуй..., – хрипло промовив над нею тремтячий, заливчастий голос. –

А то піду... Ну?..

– …П'ять! - подумала Сашка, і раптом почуття величезної полегшуючої радості охопило її.

Міцно затиснувши золотий у руці, вона бігцем, на тремтячих ногах, рушила до міста. Спідниця

бралася ззаду …роз'ятрювала біль, але Сашка не звертала на це уваги, бо вся істота її була

переповнено світлого і співаючого відчуття щастя – їжі, тепла, спокою, горілки!

– Ще й краще... не холодно! – весело зазначила вона і повернула в завулок, де відразу зблиснули

веселі вогники нічної чайної.


СТРАЖДАЮТЬ РОЗУМНІ, з листа В. Гаршина матері

З одного боку влада, котра хапає й відправляє в заслання, дивиться на тебе, як на худобину, а не

на людину, з іншого суспільство, зайняте своїми справами, ставиться з презирством, майже з

ненавистю...

Куди йти, що робити? Підлі ходять на задніх ніжках, дурні лізуть юрбою в нечаївці і до Сибіру, розумні мовчать і страждають. Їм гірше за всіх. Страждання ззовні і всередині. Погано, дорога моя

мамо, на душі...

БЕРУТЬ СУМНІВИ, з листа В. Гаршина О. Герду

Літо 1875 р. Старобільськ

Роблю досить мало; це стосується інститутських занять; взагалі ж сиджу за столом цілий ранок і

списую досить значну кількість паперу. Те, що я пишу, дуже мене цікавить й, оскільки воно

близьке моєму серцю, доставляє гарні хвилини...

Мої літературні задуми дуже широкі, і я часто сумніваюся в тому, чи зможу виконати поставлене

завдання.


ХОЧА Б РАЗ ПОДИВИТИСЬ НА ВАС, з листа В. Гаршина Р. Олександровій

30 жовтня 1875 р. Петербург

Висловлюю вам мій телячий захват з нагоди вашого вступу в Музичне товариство. Нарешті ви

якщо не на ногах, так на одній нозі!

Живу я одноманітно, досить нудно, але в повному щиросердечному спокої. Бачити навколо себе

знову всі людські особи, слухати речі, що не приводять щохвилини в роздратування, не

піддаватися небезпеці бути поставленим у становище, коли не залишається нічого більше робити, як застромити виделку в чиєсь товсте черево, – погодьтеся, все це має свої приємності.

Усе б було гарно, якби можна було хоч раз на тиждень подивитися на матінку з Женею, й (навіщо

ховатися?) на вас. Дорожче в мене немає нікого на світі. Коли я бачився з вами останні дні, ...мені

чомусь здавалося, що ви не вирветеся зі Старобільська й засядете на невизначений строк у

трясовині, з якої одне заміжжя вириває повітових панянок. Та і як зазвичай вириває? Вириває, аби

жбурнути в ще бруднішу, глибшу яму, з якої немає вже порятунку.

БОГ ВІДІБРАВ У МЕНЕ РОЗУМ, з листа В. Гаршина І. Полякову

30 березня 1882 р., Юхимівка

Ще на початку 1880 р. я занедужав найстрашнішою з усіх хвороб: бог відняв у мене розум. Майже

рік я знаходився в безнадійному стані, але все-таки вибабрався.


ПРО САМОГУБСТВО Я НЕ ДУМАЮ, з листа В. Гаршина В. Латкіну

29 вересня 1885 р., Петербург

Що це за життя: вічний страх, вічний сором перед близькими людьми, життя яким отруюєш.

…Я ніколи так не хотів померти, як тепер. Про самогубство я, звичайно, не думаю: це була б

остання підлість...


ВИННА, МАБУТЬ, ДРУЖИНА, з листа К. Баранцевича А. Чехову від 29 березня 1888 р.

Тижнів півтора тому я зустрівся з ним (Гаршиним В. – авт. ) на Невському: вигляд він мав

надзвичайно жалюгідний. Він сказав мені, що лікується… і збирається на Кавказ. Ми стали

прощатися. …Він стис мою руку і не випускав, якось особливо зворушливо дивлячись на мене.

Мені стало не зручно. «Прощавайте, прощавайте», – бубонів я. «Так, прощавайте», – сказав він, обняв мене і міцно поцілував.

Мабуть, йому дуже не хотілося їхати з Петербурга, і, мабуть, його тягла дружина, якій

запропонували службу на Кавказі. І ось, точно в день від‘їзду, нещасний нічого за краще не

знайшов, як кинутися в просвіт східців.


ГОРДЄЄВ Богдан Петрович

Поет, теоретик вірша. Псевдонім – Божидар.

З викладацької родини. Батько, Гордєєв П., – професор ветеринарного інституту, видавець

журналу «Ветеринарний вісник».

Народився 21 червня (3 липня) 1894 р. в м. Харків.

Звів рахунки з життям 7 (20) вересня 1914 р. в с. Бабки Кременчуцького району Полтавської обла-

сті.

Закінчив харківську гімназію №3 (1904-1913), вступив до Харківського університету (1913), однак

вчитися не став. Самотужки оволодів декількома іноземними мовами, серед яких і санскрит.

Працював сімейним учителем в м. Смоленськ, куди виїхав, порвавши всі стосунки з родиною. Од-

ин з організаторів літературно-видавничої групи «Лірень» (квітень 1914).

Дебютні літературні доробки Г. знищив. Не зберігся і юнацький роман «Егоїст».

Г. – автор низки віршів, поеми «Марія».

Уже по смерті поета побачили світ збірники «Бубон» (1914), «Розспівуюча єдність» (1916).

Останню В. Хлєбніков назвав «рідкісно-чарівною річчю», а її автора проголосив «воїном часу».

Окремі твори нашого земляка були видрукувані в альманахах «Руконіг» (1914), «Тимчасовик»,

«Другий збірник «Центрифуги» (обидва – 1916).

Депресія, що призвела до трагедії, за свідченнями друзів, була частково пов‘язана з початком

першої світової війни.

Серед друзів та близьких знайомих Г. – В. Хлєбніков, М. Асєєв, Б. Пастернак, Є. Агафонов, К.

Сторожниченко, М. Синякова-Уречіна, С. Бобров, Г. Петніков та ін.


***

ЗБИРАЙМО ПОЗАЧУТТЄВЕ, життєвого кредо Б. Гордєєва

Життя є пізнання або збирання позачуттєвих здобутків досвіду.

НУДНА ВУЛИЦЯ, з вірша Б. Гордєєва «Вулична»

Скука кукует докучная

И гулкое эхо улица.

Туфельница турчанка тучная

Скучная куколка смуглится:

«Не надо ли туфель барину?»

Но в шубу с шуткой тулится

Цилиндр, глотая испарину.

Углится кровлями улица.

Улица, улица скучная:

Турка торгующая туфлями –

Кукушка смерти послушная,

Рушится, тушится углями.


СМУТОК КРИХКИЙ, МОВ МОЇ ГРУДИ, з вірша Б. Гордєєва «Спогад»

Синеющий веер сползается

Гуденьем взветренной сферы

Зов памяти странно молящ,

Китайцы в малахаях из зайца

Взвивают круг тубок звенящий,

И вон она верная взвеяла,

Как грудь моя, хрупкая Грусть.

И в сердце склоняется верие,

Но сердце – опять ломается,

Роняя грустную хрусть.


НЕ НА ХОДУЛЯХ УЧЕНОСТІ, з книги Б. Гордєєва (Божидара) «Розспівуюча єдність»

Пізнавальна вправність: єдиний снаряд пізнання перетворювати на безліч пізнавальних знарядь, аби саме так пізнати предмет у всіх його дрібницях, – лежить в природних властивостях людини,

...все оточуюче нас буття, котре безперервно дробиться, веде поряд величезні приклади тієї ж

вправності.

...Насправді ми вводимо прообраз в будь-яке із знарядь, перетворюємо його таким чином в зразок, до якого єдністю завдання дії зводимо всі інші; втім, для подібного об'єднання необхідно буває

перекидати пречудові мости відправних точок.

Так діючи, ми буцімто зменшуємо наш собор знарядь, проте – наяву: цілісно різноманітно

збагачуємо весь гарматний рух. Тоді ми владні говорити про те, що не до збагнення тільки йдемо

ми, як буденні і досутні підшуковувачі, але й не на ходулях ученості, – легкими льотчиками до

пізнання крилимо ми – все єднаючи для єдиного покривала ВСЕЗНАННЯ.

ПРИЛУЧИВСЯ ДО «ЦЕНТРИФУГИ», із спогадів К. Синякової

У цей період перебування в Харкові (1912 р. – авт.) Асєєв познайомився з Григорієм Петниковим.

В цей час до Харкова приїхав Сергій Бобров. Таким чином, у них виник літературний гурток під

назвою «Лірика», а вже в Москві, в 1913 році, гурток цей виріс в літературне об'єднання

«Центрифуга», очолюване Сергієм Бобровим.

До «Центрифуги» прилучилися Борис Пастернак, Божидар, К. Большаков та інші.

РОЗБИВСЯ ОБ СТІНУ ДОЛІ, із спогадів В. Хлєбнікова

Він розбився, летячи, об прозорі стіни долі, ми осягаємо Божидара через відбите коливання в

серцях, які його знали.


ЄДИНИЙ ПЕРШОРИТМ, з есе Г. Айгі «Четверо з невиданої антології»

Готуючи публікацію для журналу, я в черговий раз перестраждав долю цього незвичайного

хлопця – Божидара. Все в ньому незвичайне: і рання творча зрілість (у цьому він нагадує чудового

французького поета і романіста Реймона Радіге), і широта інтересів: прекрасно малював, був

серйозним лінгвістом, – перед смертю завершив висококваліфіковану працю з віршознавства.

Ще донині продовжує вражати його самогубство, якому передували загадкові, до цих пір не

з'ясовані обставини. У зв'язку з цією темою я хотів би висловити своє тверде переконання: самогубства поетів – будь-які – є, найперше, наслідок або вираз їх творчої самовичерпаності, творчої катастрофи. Наново вчитуючись в твори Божидара, я переконався: шлях юного поета

завів його в глухий кут. Божидар, котрий добре (для того часу) знав творчість Хлєбнікова, якого

підтримував Микола Асєєв, рано поставив собі ціль – відродити старослов‘янський звук в рідному

поетичному мелосі. За його чернетками можна прослідкувати, як обдумано кував він це дивне

архаїчне звучання, бачивши своє новаторське завдання саме в такій неймовірній праці.

На жаль, Божидар не зміг розірвати «магічне коло», створене слов'янсько-язичницьким звуком

власної поезії, не зміг вийти в універсальний поетичний простір. Проте, за виразом Фолкнера, –

«краще блискуча поразка, ніж розрахована перемога».

По-новому, вельми актуально сприймається сьогодні і головна думка згаданої «Розспівуючої

єдності», – в цій праці Божидар доводить, що цілісністю будь-якого поетичного твору керує не

заданий «метр», а «внутрішній», «прихований» єдиний першоритм, названий ним розспівом (що

це означає, добре знають поети, що займаються верлібром).

Серйозна творчість Божидара почалася в гімназичні роки під впливом Едгара По. Тоді ж поет

працював в студії художника Є. Агафонова, захоплюючись старо-німецькою гравюрою, особливо

творчістю Дюрера.

Залишається додати, що незвичні друкарські знаки, які часто зустрічаються в його віршах, означають тривалі паузи.


НА ОСНОВІ ПРАСЛОВ‘ЯНСЬКОГО КОРІННЯ, з статті Р. Мельникова і Ю. Цапліна

«Північний схід південного заходу»

На початку ХХ століття особливої різноманітності в літературному житті Харкова не

спостерігалося. Дебют слободян Олександра Олеся (Кандиби) і Гната Хоткевича фіксується поза

малою батьківщиною. Але вже незабаром місто стає свідком неординарної акції – літературного

теракту. Микита Шаповал (згодом відомий як ідеолог київського модерністського журналу

«Українська хатина» М. Сріблянський) на знак протесту проти утисків прав української мови

підриває встановлений (на гроші городян) пам'ятник О. Пушкіну.

Втім, цей жест багато в чому був співзвучний новій епосі: незабаром Харків стає одним з центрів

футуристичного руху в Російській імперії. Слободяни Микола Асєєв, Григорій Петников, Богдан

Гордєєв (Божидар) працюють у напрямі створення нової поетичної мови на основі

праслов'янського коріння (не без впливу наукових Студій Олександра Потебні).


ДУХ НІКЧЕМНОСТІ, з книги Є. Пастернака «Борис Пастернак. Біографія»

Миколу Асєєва обтяжувала групова дисципліна. Бобров вважав, що він ревнує до Пастернака. Так

чи інакше, Асєєв шукав нових шляхів і можливостей. Після квітневої зустрічі з Маяковським, яку

він називав визначальним моментом своєї біографії, він виїхав до Харкова, де з Григорієм

Петниковим і Богданом Гордєєвим (Божидаром ) заснував книговидавництво «Лірень», художником якого стала Марія Синякова-Уречина.

...Футуристичний рух втрачав своїх первинних натхненників. Услід за смертю Олени Гуро і

самогубством Івана Ігнатієва наклав на себе руки Божидар (Богдан Петрович Гордєєв). Асєєв і

Петников перенесли свою видавничу діяльність до Москви.

Дмитро Гордєєв склав посмертну збірку «Вірші і казки» свого брата Божидара. Книга була

анонсована в Харківському видавництві «Лірень». Гордєєв просив Пастернака написати до неї

передмову, однак той відмовився від цієї пропозиції і 16 грудня написав у відповідь, що заперечує

все зроблене в цю «бідну неплідну епоху», не виключаючи, зрозуміло, і своїх «власних блукань і

помилок». Причину своєї участі у футуристичних збірках Пастернак відносив до області

«дослідження характеру випадковості і випадковостей характеру», кажучи, що тільки

напівсерйозне ставлення до писання дозволяло йому миритися з тим, «що в замкнутій системі

творчо правдивого організму існувати не може». На закінчення він додав: «Я відмовляюся тому, що все зроблене нами поки що – нікчемне, і тому, що залишатися вірним цьому духу нікчемності я

не в змозі».

В НЬОГО ЗАКОХАЛИСЯ П‘ЯТЬ СЕСТЕР, з розвідки В. Яськова «Хлєбніков, Косарєв, Харків»

Про Божидара. Б. В. (художник Косарєв – авт.) стверджує, що вірші Хлєбнікова «Падають

брянські, ростуть у Манташева / Немає вже хлопця, немає вже нашого» – про Божидара.

Парніс, говорить Б. В., заперечує це на тій підставі, що Божидар був блакитнооким, а у Хлєбнікова

сказано: «Чорноокого короля розмови за вечерею». Проте справа в тому, говорить Б. УВ., що очі у

Божидара темніли від збудження, коли він – дійсно король бесіди – починав говорити. Хлєбніков

ревнував до розповідачів, але перед Божидаром схиляв голову.

У Божидара закохалися всі п'ять сестер Синякових, відчайдушно ревнували його одна до одної і

бували щасливі, коли він відвідував їх.


ГРОМЕКА Михайло Степанович

Критик.

З родини службовця. Батько, Громека С., – начальник поліцейського управління на Миколаївській

залізниці, публіцист; брат, Громека І., – математик.

Народився 3 (15) вересня 1852 р. в м. Бердичів Житомирської області.

Звів рахунки з життям 22 грудня 1883 р. (3 січня 1884) в м. Санкт-Петербург (РФ).

Закінчив Сідлецьку гімназію (1871), історико-філологічний факультет Московського університету

(1875).

Працював викладачем Житомирського єврейського учительського інституту (1875-1876), Варшавської жіночої (1876-1878) та чоловічої (1878-1881) гімназій, Калішської гімназії (1881-1883).

Друкувався в журналі «Російська думка».

Як критик дебютував невеликою книгою «Критичний етюд з приводу роману «Ганна Кареніна»

(1883).

Потім настала черга книги «Останні твори графа Л. М. Толстого» (1886). Між іншим, цензура

заборонила друк тих розділів роботи Г., в яких він цитував «Сповідь» Л. Толстого.

Наш земляк страждав душевним розладом (1882).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Л. Толстой, І. Горбунов-Посадов, О. Корнілов та ін.


***

ЗАКОНИ СВОБОДИ

, з життєвого кредо М. Громеки

Не існує безумовної свободи, а є закони.

СЛОНА І НЕ ПОМІТИЛИ, з книги М. Громеки «Критичний етюд з приводу роману «Ганна

Кареніна»

Критика, як тенденційна так і не тенденційна, відштовхуючись від однакових точок зору, діяла на

одному розсудливому ґрунті і тому, відкинувши дрібні тенденції гр. Толстого, зовсім не помітила

його крупної ідеї.

…У своєму романі гр. Л. Толстой, у протилежність розсудливій ідеї сучасної літератури, виражав

з глибоким переконанням і чудовим художнім ясновидінням ідею безпосереднього і цілісного

світобачення, і саме ця ідея і є суспільною ідеєю роману, і його справжнім художнім змістом.

Ганна — просто пристрасна жінка, яка жила заради одного лише кохання і йому вона принесла в

жертву сім'ю, суспільне становище і, нарешті, саме життя. Вона була послідовною і цілісною; у

своєму основному прагненні вона йшла до кінця, і в цьому полягала її головна сила. Проте

пристрасність натури була в той же час і її слабкістю...

І вона стала жертвою власної пристрасті, котра несвідомо порушила непорушні закони людського

співжиття і моральності.

... Художник довів нам, що ...від волі людини залежить узгоджуватися з ними і бути щасливим чи

переступити через них і бути нещасним...

...Не блискуча Ганна, не граціозна Кіті, не вони – героїні роману, котрий вирішує проблему

сімейного щастя і горя, а безбарвна на вигляд і нічим для більшості не чарівна Доллі. Доллі

нещасна з чоловіком, але вона має рацію, і її правота робить її щасливою іншим, кращим щастям.

... Навколо цих головних дійових осіб роману обертається величезна безліч друго- і третьорядних

фігур так само точно, як це буває і в дійсному житті... Не рахуючи дітей, на дальших планах стоїть

ні більш ні менш, як 99 осіб з освіченого класу і 67 чоловік з решти суспільних прошарків. І всі ці

півтораста фігур проходять перед нами так, що кожна має свої типові риси, не змішується з

іншими і не порушує враження від осіб першорядних, складаючи для них фон незвичайної

життєвості.


ЖИТТЯ НАДВИЧАЙНО УСКЛАДНИЛОСЯ, з листа М. Громеки О. Корнілову від 29

листопада 1881 р.

Щиро дякую Вам за Вашого доброго листа, Олександре Олександровичу, і щиро прошу Вас не

ображатися, що я так пізно відповідаю. …Різні так звані неприємності. Між іншим, я втратив

будь-яку надію перебратися нинішнього учбового року до Петербурга. Потім було ще багато

інших речей, про які не варто говорити.

…Слава Богу, що у Вас все так добре. Особливо радує те, що Ви вже читаєте п‘ятий том

Соловйова. Чи варто витрачати час на латину?

Не гнівайтесь, голубчику, що цього разу не можу нічого більше написати. Надзвичайно

ускладнилося наше життя. У Варшаві на час Вашого приїзду буду.

ПРИХОДЬТЕ ДО МЕНЕ, з листа Л. Толстого М. Громеці в січні 1883 р.

Москва.

Я знайшов у себе на столі вашу записку і згорток і відразу відкрив згорток і почав читати вашу

статтю («Останні твори гр. Л. М. Толстого» – авт.). Я прочитав передмову і перегорнув інше. Я не

можу сказати, що мені подобається чи я схвалюю те, що я прочитав, як не може сказати людина, що їй подобаються ті її слова, котрі передав перекладач так, що слова раніше не зрозумілі стали

зрозумілими. …Зрозуміло, перекладач додав свого, і в перекладі вийшло занадто добре.

Вам здалося, що я не радий зійтися з Писаренком. Навпаки – зближення – з людьми, котрі

поділяють мої думки і почуття, – для мене надзвичайно велика радість.

Будь ласка, приходьте до мене. І статтю вашу чи прочитайте, чи дайте. Зараз же я відсилаю

згорток, оскільки посланець сказав, що він до мене потрапив помилково.

Ваш Л. Толстой.

ПОВОРОТ ДО ІДЕАЛІЗМУ, з статті Н. Кузьменка «Громека Михайло Степанович»

Хворий, покинутий в глушині, він мало друкувався, і його популярність створилася двома

невеликими книжками про Толстого, які користувалися дуже великим успіхом. Одна з них,

«Критичний етюд з приводу роману «Ганна Кареніна» витримав п'ять видань, інша – «Останні

твори Толстого» – три видання.

Успіх М. Громеки обумовлений тим, що він любовно і вдумливо ставився до творів Л. Толстого в

той час, коли відношення до нього переважної більшості критики було короткозоро прискіпливим.

Михайло Громека зріднився з героями Толстого, як з живими людьми, і його критична робота

перейшла в белетристику: останні розділи книги про Ганну Кареніну викладені у формі опису

поїздки М. Громеки в село до Льовіна і розмов з ним про те, що в романі викликало подив.

За своїх переконаннями М. Громека був одним з перших представників повороту до ідеалізму.


ВИЯВИВСЯ НАЙБЛИЖЧИМ ДО ІСТИНИ, з статті «Що сталося після смерті Г. Кареніної» на

libs.ru

Лише через деякий час роман оцінять гідно. І літературна критика, на відміну від публіцистичної, зможе точно визначити головну думку твору.

Найближчу до істини оцінку роману дав М. С. Громека в критичному етюді «Останні твори графа

Л. М. Толстого». Це – критична стаття велика за об'ємом і загалом вірна за змістом; публікувалася

вона в декількох номерах «Російської думки», а згодом була видана окремою книгою. Саме

Громека почав говорити про те, що оцінка роману критикою журнальною і газетною невірна в

самому своєму корені, і нічого, окрім сум'яття і різноголосся, собою не являє. Автор етюду також

звертає увагу і на сприйняття й роману та критики всім суспільством», яке «читає, і в якому не

було єдиної думки щодо роману».

Громека відмовляє роману в тому, чим саме так гордився його творець – в «художній цілісності, відповідності і єдності». Однак, у той же час правильно вловлює суть критичної полеміки навколо

Ганни Кареніної…

Узагальнюючи висловлене в пресі на адресу твору, Громека намагається розкрити всі

найзначущіші, на його думку, моменти роману, через які і можна осягнути основну його ідею.

Міркуючи далі, Громека робить висновок про суть художньої діяльності Л. М. Толстого, яка «є

проповідь ворожого раціоналізму безпосередніх поглядів на життя». Висновок цей, якщо

врахувати і правильно оцінити романтичний настрій автора етюду, по суті, вірний: «Ганна

Кареніна», роман «великого дихання», роман, з якого починається виклад філософських ідей

письменника.

На публікацію етюду Громеки не забарилися відгуки «побратимів по перу»: в «Російському

багатстві» з'явилася стаття М. Протопопова, і знову розгорілася полеміка в стилі «критика про

критику»...


ПОБІЙТЕСЯ БОГА, з розвідки К. Леонтьєва «Два графи: Олексій Вронський і Лев Толстой»

Роман «Ганна Кареніна» несе в собі таку безліч достоїнств найвищого ґатунку, що про нього варто

написати цілу особливу книгу і навіть велику, як це і зробив недавно померлий молодий і

обдарований критик Громека. Я не можу цим зайнятися; а якби міг, то, звичайно, висновки мої

були б зовсім іншими, ніж у Громеки. У багатьох відношеннях вони були б навіть зовсім

протилежні.

У нього Вронський названий «беззмістовною» людиною; а на Льовіна він дивиться, як на якогось

...діда, який може нам відкрити навіть те, чого бажає сам Бог!

«Розкрийте нам таємниці нової, найбільшої області прекрасного, що відкривається вам! Говоріть

про Бога, про те, які закони залишив Він нам, і як їх нам можна виконати». Ось що вигукує під

кінець свого епілогу молодий і захоплений критик!


УГЛЕДІВ ПРОРОЧО, з монографії М. Гусєва «Лев Миколайович Толстой. Матеріали до

біографії з 1870 по 1881 рік»

Толстой писав Громеці, що прочитав його третю статтю, яка йому «дуже подобається». Ймовірно, Толстой прочитав або, швидше, «перегорнув» й інші частини етюду Громеки і виніс враження, що

Громека розглядає роман з погляду тодішнього світобачення автора. У бесіді з Г. Русановим, який

відвідав його в серпні 1883 року, Толстой назвав статтю Громеки «чудовою». «Він пояснив те, що

я несвідомо вклав в твір», – говорив Толстой. І ще раз, багато років опісля, Толстой сказав про

статтю Громеки: «Мені було дорого, що людина, співчуваюча мені, могла навіть у „Війні і мирі» й

„Ганні Кареніній» угледіти багато того, про що я говорив і писав згодом».


НЕ ЛИШЕ АНАЛІЗУВАВ, з дослідження Т. Валенд «Петербурзький журнал «Північні нотатки»

В бібліографічному розділі журналу знаходимо дуже схвальний відгук про перевидання книги М.

С. Громеки про Л. М. Толстого і його роман «Ганна Кареніна». Робота Громеки, відзначає

рецензент, написана не «з приводу», бо входить в саму істоту роману і саме критично вивчає цю

істоту.

Наступне зауваження рецензента дуже цікаво тим, що відверто перегукується з формулюваннями

про сенс наукової інтерпретації художнього твору, характерними для герменевтики, котра

відроджується в ті роки: «Громека, зауважує рецензент «Північних нотаток», - не лише аналізував, а й «співчутливим переживанням ніби заново відтворив людей, неначе ставши художником по

відношенню до героїв Толстого, як був художником сам Толстой по відношенню до живих людей, до своїх справжніх прообразів».

При цьому цілком закономірною для рецензента «Північних нотаток» є вказівка на такі недоліки, як проповідницький елемент книги Громеки і випади «проти позитивної думки», «нападки на

раціоналізм». Проте автор критичної замітки охоче готовий «пробачити» авторові ці нападки, бо

Громека, будучи «як всі творчі розуми, ірраціональним в бурхливому витоку творчості», в той же

час «надзвичайно раціональний в його плавній течії».


КАРАСКЕВИЧ-ЮЩЕНКО Стефанія Стефанівна

Письменниця.

З родини матері-одиначки. Вперше з батьком, Коршуном С., зустрілася в 16-річному віці.

Народилася 21 лютого (5 березня) 1863 р. в м. Київ.

Звела рахунки з життям у 1918 р., кинувшись під потяг поблизу м. Жмеринка. Похована на

цвинтарі с. Комарівці Барського району Вінницької області.

Закінчила курську Маріїнську жіночу гімназію (1879), історико-філологічний факультет

петербурзьких Вищих жіночих курсів (1882-1887).

Працювала викладачем приватного училища в с. Івня Обоянського повіту Курської губернії, касиром Товариства пересувних художніх виставок (1885-1889).

Делегат першого Всеросійського жіночого з‘їзду (1909).

Друкувалася в газеті «Новий час», журналах «Нива», «Історичний літопис», «Читальня народної

школи», «Джерело», «Юна Росія», «Російські нотатки», «Рунь», «Світлий світ», «Російське

багатство», «Вісник всесвітньої історії», «Труд», «Мистецький огляд».

Як літератор дебютувала в газеті «Новий час» поемою «Страждальці» (1883).

Потім настала черга повістей «Св. Єфросинія, княжна Полоцька», «Перша картина», «Великий

князь Дмитро Іванович Донський» (усі – 1888), «Квартира» (1904), «Руа-Тара» (1907), «На краю

степу» (1910), «Свята Янка-княжна» (1915), оповідань «Васько» (1888), «Молода» (1905),

«Приречені» (1908), «Кипарисовий цар» (1907), «Ярема» (1908), «Дід Мартин і Завірюха» (1911),

«Хазяйський Зоть» (1912), роману «Неготовими шляхами» (1899).

Наша землячка –автор драми «Біля переправи» (1908), нарисів «Шпиталь» (1915), «З запасних»

(1916), «Біля фронту» (1917), вірша «Дзвін і гармата» (Курський переказ)»

Її перу також належать двотомник «Повісті і оповідання» (1907), «Повісті і оповідання» (1911), книги « Кипарисовий цар та інші оповідання» (1916), «Пригоди вуличного волоцюги» (1917).

Письменниця позувала для картини М. Ярошенка «Усюди життя».

Що стосується особистого життя, то наша землячка втратила сина Михайла, який у 22-річному

віці наклав головою на фронтах Першої світової (1914).

Серед друзів та близьких знайомих К.-Ю. – М. Ярошенко, П. Соловйов, В. Короленко, М.

Михайловський, М. Савіна, В. Гаршин, О. Ертель, А. Шліппер, Г. Мясоєдов та ін.


***

УСЮДИ ЖИТТЯ

, з життєвого кредо С. Караскевич-Ющенко

Життя – всюди.


ОБРАЗЛИВО ЗАБУТІ, із спогадів С. Караскевич-Ющенко «Родина Ярошенків»

Поселили мене в старому будинку, в якому колись жив генерал Черняєв, герой війни 1877 року.

Називали старий замшілий будинок «Гудауром» і весь він тонув в зелені старих акацій, каштанів і

квітучих кущів. Червонобока алича заглядала до вікна, а вночі гілки шаруділи каменем.

...Щопонеділка в Кисловодську були базари. Марія Павлівна (дружина художника М. Ярошенка –

авт.), покрита білою хусткою, вештала базаром між гарбами, на яких лежали масивні колоди: у ту

пору вона заготовлювала матеріал для чарівної вілли.

...На місці старого напівгнилого «Гудаура» красувалася біла вілла, терасу якої розписали

художники-гості Ярошенка. В античних фігурах, котрі відтворювали помпейські фрески, Марія

Павлівна указувала мені знайомі обличчя: ось Д. І. Менделєєв, а ось К. О. Симановська – далі

художник пенсне приробив...

...Вона (дружина художника – авт.) ... заповідати Білу віллу, в яку помістити всі картини не лише

самого Мик. Ол., а й всіх його сучасників і товаришів по пересувних виставках, портрети... Хай це

буде музей восьмидесятих років, глухих і образливо забутих.


НЕАБИЯКЕ ОБДАРУВАННЯ, з рецензії А. Дермана на книгу С. Караскевич-Ющенко

«Кипарисовий цар та інші оповідання»

Тільки близьке і любовне знайомство з зображуваним середовищем в поєднанні з неабияким

художнім обдаруванням здатне спричинити таке ускладнення простого і збагачення сірого та

злиденного, яке являють картини і образи.


НАПИСАЛА ПРО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, з довідки «Історія Санкт-Петербурга» на

petersburglife.ru

Будинок № 15 зведений в 1952 році за проектом архітекторів О. І. Гур’єва і О. П. Щербенка. (В

кінці XIX століття ця ділянка належала підрядчикові будівельних робіт Д. Є. Гордєєву).

Перед переворотом ним володів граф В. Орлов-Давидов. Одну з квартир займав психіатр О. І.

Ющенко, який був домашнім лікарем графа. Його дружина С. С. Караскевич-Ющенко –

письменниця, автор повісті про Богдана Хмельницького.


ХТО ТВІЙ ДРУГ, з розвідки О. Воронової «Куїнджі в Петербурзі»

Менделєєв вимагав від своїх друзів прагнення до висоти духу, широти і свободи думки.

Ярошенко наполягав на тому, щоб ця думка була прогресивною, або, як говорила О. І.

Менделєєва, «ліберальною». «Були книги, і талановито написані книги, яких тут не читали. Були

письменники, і не безталанні, імена яких не згадувалися. Були вчинки, за які люди віддалялися з

гуртка, хоч би вони до того вважалися друзями», - розповідала письменниця Стефанія

Караскевич.


ПОЗУВАЛА ДЛЯ ХУДОЖНИКА, з кореспонденції В. Секлюцького «Ярошенко Микола

Олександрович. Усюди життя»

«Усюди життя» - найпопулярніший твір художника. Над картиною Ярошенко багато працював, про що свідчать численні ескізи, етюди і малюнки. Зображена на полотні зворушлива сцена, котра

хвилює, не є випадковою. Художник сам був її свідком на одній із залізничних станцій під час

своїх частих мандрівок.

Позувала Ярошенкові дитяча письменниця С. С. Караскевич-Ющенко, яка була гарібальдійкою і

брала участь у визвольному русі в Італії. На запитання О. Менделєєвої, дружини ученого, що

пише художник, Ярошенко відповідав: «Мадонну».

Картина «Усюди життя» була виставлена на XVI пересувній художній виставці в Товаристві

заохочення мистецтв в Петербурзі 1888 року і викликала особливий інтерес у глядачів. Цим

твором художник засуджував соціальний лад царської Росії і в той же час висловлював торжество

життєвих ідей, які прокладають собі шлях.

Картина Ярошенка справила величезне враження на Л. М. Толстого.


НІЩО НЕ ВТІШАЛО, зі спогадів О. Ющенка

Миша (їхній син – авт.) загинув на фронті. Ніщо її не втішало - ні робота, ні книги, ні інші діти, ні

я. Навіть благословенне Поділля не втішило її, все закінчилося трагічно: вона кинулася під потяг.


ЗАКОХАЛАСЯ В ПОДІЛЛЯ, з кореспонденції Г. Колесникової «Дружина Ющенка кинулася під

потяг»

Свою таємницю нам відкриє сім'я Ющенка, що також залишило свій слід в історії міста. Відомий

академік Олександр Іванович Ющенко, який вперше в світі звернув увагу на відмінність у складі

крові здорових і психічно хворих людей, починав працювати у Вінниці в лікарні, яка зараз носить

його ім'я. Для нього це була лише перша сходинка в блискучій кар'єрі.

Його дружина, письменниця Стефанія Караскевич-Ющенко, закохалася у Поділля настільки щиро, що воно надихало її на створення найкращих доробків. Не відзначити вплив Поділля на її

творчість - неможливо. Звичаї і життя тутешніх людей письменниця багато разів описували в своїй

прозі.

У середині 80-х років XIX ст. Стеша (так називали її друзі) вчилася на вищих жіночих курсах в

Петербурзі. Молода письменниця була вхожа у вищий світ, її охоче приймала родина відомого у

той час особистостями.

Вже як дружина психіатра, приїхала до Вінниці. Клініка, де працював Олександр Ющенко, була

головною гордістю міста.

Молодий лікар пропрацював тут неповних два роки. У 1899-у родина повертається до північної

столиці - Петербургу. Проте якщо Стефанія сама змогла поїхати, то серце її залишилося тут.

...У Пітері до Ющенка звернулася сім'я Орлових-Давидових, один з членів якої був хворий на

важку форму шизофренії. Хлопця лікували у Франції. ... Після цього Орлови-Давидови вирішили

звернутися до Ющенка.

...На зароблені гроші лікар з дружиною купили невелику дачу в Комарівцях під Вінницею, аби

знову і знову можна було повертатися на «благословенне Поділля».

Стефанія Степанівна із старшим сином Михайлом, теж закоханим у Вінниччину, щоліта

приїжджали до Комарівців. Чоловік жартував: «Їм настільки подобається цей край, що вони тин

вважають найкращим пейзажем Всесвіту».

…Дружина відомого психіатра, який лікував важких психічно хворих, не справилася з душевними

переживаннями. А чоловік - видатна людина - не зміг їй допомогти і тим врятувати. Стефанія

Степанівна знайшли знівеченою на залізничної колії під Жмеринкою. Вона назавжди залишилася

в своєму улюбленому краї.


ЗБОЖЕВОЛІЛА ВІД ГОРЯ, з статті О. Пустовіт «Ігри розуму двох Ющенків»

Олександр Іванович Ющенко навіть три роки не пропрацював у Вінницькій окружній лікарні, як

вона тоді називалась. Приїхав у Подільську губернію 28-річний молодий вчений разом із сім’єю.

Дружина, дитяча письменниця, була на 10 років старша. Вона, незалежно від чоловіка, купила

маєточок під Вороновицею і проживала там влітку з трьома дітьми, писала оповідання і

відправляла їх до Санкт-Петербурга.

Старший їхній син був інженером-геологом. Коли почалася громадянська війна, він підтримав

білогвардійців, а молодший — Червону Армію. Зрештою останнього важко поранили у боях проти

Петлюри, а старший згинув на фронті.

Дружина Ющенка збожеволіла від горя, бо він зник безвісті, з фотографією їздила по фронтах і

шукала сина.

Десь у Росії трагічно померла на вузькоколійці...


КОЗАКОВ Олександр Олександрович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Льотчик-винищувач. Найрезультативніший льотчик-винищувач Російської імперії в Першій

світовій війні; виконав другий після П. Нестерова повітряний таран, залишившись живим.

З дворянської родини.

Народився 2 (14) січня 1889 р. в Херсонській губернії Російської імперії.

Звів рахунки з життям 1 серпня 1919 р. на півдні Архангельської області (РФ). Похований обабіч

військового аеродрому. Перепохований в с. Березняки в 300 км на південь від м. Архангельськ. На

надгробку у вигляді двох перехрещених пропелерів написано «Льотчик Козаков. Збив 17

німецьких літаків. Мир праху твоєму, герой Росії».

Закінчив Воронезький кадетський корпус (1906), Єлизаветградську кавалерійську школу (1908), Гатчинську офіцерську повітроплавальну школу (1914).

Служив корнетом 12-го уланського Білгородського полку (1908-1914), викладачем-наставником

Гатчинської офіцерської повітроплавальної школи (1914), молодшим офіцером 4-го корпусного

авіаційного загону (1914-1915), командиром 19-го корпусного авіаційного загону (1915-1917), командиром 1-ї бойової авіаційної групи (1917-1918), командиром Слов‘яно-Британської

ескадрильї Королівських ВПС (1918-1919).

Кавалер російських орденів св. Георгія 4-го ступеня, св. Володимира 4-го ступеня, св. Ганни 2-го, 3-го і 4-го ступенів, св. Станіслава 2-го і 3-го ступенів, британських орденів «За бойові заслуги»,

«Військовий хрест», «За льотні бойові заслуги», французького ордена Почесного Легіону.

Всього вшанований 16 бойовими нагородами і Георгієвською зброєю.

Збив 33 літаки противники (18 – особисто, 15 – в групових боях).

Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши до захопленого британцями Мурманська

(1918). Воював на їхньому боці проти радянських військ

Ім‘я К. під час другої світової війни носила винищувальна ескадрилья Російської Визвольної

Армії.

В м. Санкт-Петербург (РФ) вийшла книга Д. Мітюріна, Ю. Медведька і Б. Степанова «Літаючі

тузи: російські аси першої світової війни», в якій є нарис і про нашого земляка (2006).

Серед друзів та близьких знайомих К. – С. Модрах, П. Аргеєв, О. Білоусович, І. Павлов та ін.


***

«АЛЬБАТРОС» СКЛАВ КРИЛА,

зі спогадів О. Козакова

Проклята «кішка» (саморобний вибуховий пристрій на тросі – авт.) зачепилася і бовтається під

днищем літака. Тоді я вирішив ударити «Альбатроса» колесами...

Недовго думаючи, рушив штурвал донизу. Щось рвонуло, штовхнуло, засвистіло, в лікоть ударив

шматок мого «Морана». «Альбатрос» нахилився спочатку на один бік, потім склав крила і

каменем полетів вниз.


ФУНДАТОР ВИНИЩУВАЛЬНОЇ АВІАЦІЇ, з інтернет-сайту Дякова Владислава

Анатолійовича

Освоїв низку аеропланів, зокрема «Ньюпор», «Бранденбург» і «Спад». Удостоєний звання

«Військовий льотчик».

Визнається родоначальником винищувальної авіації на теренах Російської імперії: «Про перемоги

першої бойової авіагрупи і, перш за все, її командира підполковника Олександра Козакова ходять

легенди».

...Радянська влада запропонувала йому посаду рядового льотчика, а англійці пообіцяли відправити

на фронт союзних держав для боротьби з німецькою армією. Проте, коли група тих, хто не

сприйняв більшовицької революції, завербувалася і прибула до Мурманська, її зобов'язали

воювати з Червоною Армією.

Було організовано два авіазагони. Командиром одного з них став полковник О. О. Козаков.

...У списку тих, хто покинув радянську Росію, мовиться: «21 липня 1919 року покінчив життя

самогубством, умисне вгнавши в землю свій літак, герой Першої світової війни льотчик-

винищувач, полковник О. О. Козаков, який збив 32 (чомусь не згадано про більшовицький

аероплан, збитий ним у складі британської армії – авт.) літаки супротивника, кавалера всіх

офіцерських орденів Росії, кавалера ордена Франції і багатьох медалей».


З КОНЯ – ЗА ШТУРВАЛ, з нарису О. Щербакова «Льотчики, літаки, випробовування»

Починаючи з 1914 року кадри льотчиків часто поповнювалися з кавалерії. З кавалерії був

найрезультативніший німецький ас першої світової війни Манфред Ріхтхофен. Про це говорить

його військове звання рітмайстер. Якби він служив в піхоті, його звання було б хауптман

(капітан).

Судячи за званням, з кавалерії був російський ас штаб-ротмістр Олександр Козаков.

З кавалерії в авіацію перейшла деяка термінологія і навіть методи навчання: в кавалерії

відпрацьовувався кінний лад методом «піші кінним», тобто кінний лад імітувався без коней. Цей

же метод «піші льотним» у свій час застосовувався в авіації.

Аби у льотчиків не виникало сумнівів, що вони льотчики, вони ходили, розчепіривши руки.

З кавалерії прийшов термін «відчувати дупою». Хороший кавалерист справді ногами і сідницею

відчуває рух коня...


ЛІТАВ РАДІСНО, з статті А. Малявкіної «Життя як подвиг»

Асом асів називали льотчика-винищувача Олександра Олександровича Козакова. вже перші його

вильоти на бойові завдання вразили всіх відважністю. На беззбройному у той час «Морані» він

виконував коректування артилерійського вогню, ближню розвідку, бомбардування позицій, фоторозвідку.

Важко було миритися з своєю безпорадністю. І тоді умільці придумали якір з рухомими лапками

(кішку), забезпечену піроксиліновою шашкою, яка спускалася на тросі. Незабаром випав випадок

перевірити ідею в повітряному бою. Нагородою за сміливість і кмітливість відважному пілотові

стала золота Георгіївська зброя.

Літав він багато, виходячи з кожного бою переможцем. Літав сміливо, упевнено і, як говорили

солдати, «завжди радісно». Його обожнювали.

Влітку 1919 р. англійські війська стали евакуюватися з Мурманська. Козаков, сказавши, що хоче

провести побратимів, злетів над аеродромом, зробив традиційне коло, піднявся вище і раптом

каменем полетів вниз і впав біля свого ангара.


ПІШОВ НА ТАРАН, з замітки Г. Климова «Зачепився за літак противника»

Російський ас I світової війни О. Козаков літав на літаках «Мораn-G», «Spad–SА», «Ньюпор-10»,

«Ньюпор-11», «Ньюпор-17».

Для боротьби з літаками ворога вирішив застосувати якір-кішку. Під час випробувань цієї зброї 19

березня 1915 р. трос зачепився за свій літак. І щоб не проґавити супротивника, австрійський

розвідник «Альбатрос С-1», О. Козаков вирішив завдати тому таранного удару колесами. При

ударі у «Морана» зламалося шасі і розбився гвинт, але його все ж таки вдалося посадити. Хоча

літак скапотував, але льотчик залишився живий. Це, до речі, був другий, після П. Нестерова, таран.

Стажувався у Франції, де збив 4 німецьких літаки. Брав участь у Брусиловському прориві.

У громадянську війну вступив до лав англійського інтервентського корпусу. Літав на «Сопвіч-

Кемел». Збив один М-9 червоних.


МАЙСТЕРНІСТЬ І МУЖНІСТЬ, з розвідки О. Щолокова «Перші аси Росії»

Ось бойові показники десяти кращих повітряних бійців Росії: Олександр Козаков – 20; Костянтин

Арцеулов – 18; Василь Янченко – 16; Павло Аргеєв – 15; Донат Макієнок, Іван Смирнов, Григорій

Сук – по 9, Володимир Стржижевський – 7; Костянтин Вакуловський і Іван Лойко – по 6.

Якщо ж врахувати, що в ті роки право іменуватися асом одержував льотчик, що збив 5 ворожих

літаків, то до цього списку правомірно додати прізвища Євграфа Крутеню, Івана Орлова, Олександра Пішванова і Юрія Гільшера. Причому всі вони літали на іноземних літаках, котрі

часто мали меншу маневреність і слабкіше озброєння, ніж машини супротивника. Незважаючи на

це, наші льотчики уміли компенсувати недоліки техніки своєю майстерністю і мужністю.

Кожному з перших російських асів можна присвятити цілу книгу.


КАВАЛЕР ОРДЕНА ПОЧЕСНОГО ЛЕГІОНУ, з О. Покровського «Блакитний Макс» проти

«Святого Георгія»

Рубіж, після якого пілот міг претендувати на французький орден Почесного легіону, був

приблизно таким же, що й у німців у випадку з «Блакитним Максом» – від 15 до 20 повітряних

перемог.

Таким чином, до списку кавалерів цієї нагороди увійшли близько 60-ти французьких і союзних

льотчиків, зокрема, кращий російський ас Олександр Козаков (32 перемоги) і капітан Павло

Аргеєв (17 перемог).


ДЕПРЕСИВНИЙ СТАН ПОСИЛЮВАВСЯ, з книги Д. Мітюріна, Ю. Медведька і Б. Степанова

«Літаючі тузи: російські аси першої світової війни»

За радянських часів ім'я Олександра Козакова у вітчизняній військовій історіографії було під

таємною забороною.

...До осені 1917 року льотчики 1-ої Бойової авіагрупи перебували на пікові своєї професійної

форми. Що ж до озброєння, то саме тоді вони одержали перші екземпляри новітніх винищувачів

«Спад-7» і горіли бажанням випробувати їх у справі. Однак обслуговуючий персонал, котрий

складався з нижніх чинів, все більше піддавався поразковим настроям і все частіше конфліктував з

офіцерами. Тим часом, будучи прихильником війни «до переможного кінця», Козаков мав

репутацію «реакціонера». щоправда, у нього була й інша репутація – кращого аса Росії, а також

високий особистий авторитет, завдяки якому йому вдавалося підтримувати в увіреній йому

частині хоч якусь схожість на дисципліну.

Проте незабаром загальний розвал почався і в 1-ій авіагрупі. Останніми поштовхами для цього

послужили видані більшовицьким урядом накази про відміну військових звань і введення

виборності командування.

...Узявши відпустку, Козаков відбув «на лікування» спочатку до Києва, а потім – Петрограду. Тут

Олександр Олександрович спробував спрацюватися з новою владою.

За ініціативою Троцького наказом №19 від 27 червня 1918 р. була створена комісія для

вироблення документу по штати, табелі і положення про службу льотчиків-винищувачів. Козакова

включили до її складу... Та в справу втрутилася чекісти. Колегію ...оголосили «кублом

контрреволюції» і розігнали.

Зміцнившись в думці, що більшовики гублять Росію і йому з ними не по дорозі, Козаков перестав

ходити на засідання. Незабаром йому прийшлаповістка з пропозицією повідомити про своє

місцезнаходження. Інакше його обіцяли оголосити «ворогом революції». Справа запахла

чекістськими катівнями, і льотчик вирішив покинути Петроград.

...Англійці запропонували Олександру Козакову продовжити службу в Королівських ВПС. Він не

поспішав з відповіддю: успіхи червоних, втеча союзників, загибель бойових товаришів – всі ці

обставини ще більш посилювали депресивний стан, в якому він перебував впродовж останніх

місяців свого життя...

ПОМЕР, НЕ ЗРОНИВШИ НІ СЛОВА, з кореспонденції «В наших венах кипить небо» на

picnik.fastbb.ru

Він, за його ж словами, точно не знав, скільки збив літаків насправді, оскільки в це число входили

лише ті, котрі впали на своїй території.

Був марновірним, завжди літав з іконою св. Миколи. Першого супротивника («Альбатроса» –

коригувальника артилерії) збив 18 березня 1915 – протаранивши якорем на тросі. Оскільки

Козакову й самому довелося здійснювати аварійне приземлення, він перейшов до стандартної

тактики – заходити знизу в хвіст ворогові.

У 1917 призначений командиром 1-ої винищувальної групи, яка складалася з 4 ескадрилій. На

хвостах всіх літаків були зображені черепи з кістками. Група припинила існування в кінці 1917 р.

в результаті підриву більшовиками дисципліни серед бійців.

...Він помер, не зронивши ні слова.


КОЗИЦЬКИЙ Григорій Васильович


Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, перекладач, громадський діяч.

З дворянської родини.

Народився в 1724 р. в м. Київ.

Звів рахунки з життям 26 грудня 1775 р. (6 січня 1776) в м. Москва (РФ).

Навчався в Києво-Могилянській академії, гімназії св. Єлизавети в Бреславлі (1747-1749), Лейпцігському університеті (1749-1755).

Був учителем петербурзької Академічної гімназії (1756-1761), чиновником Комісії «Нового

кодексу» (1762-1763), секретарем Контори опікунства іноземців (1763-1768), статс-секретарем з

прийому суплік та головою Зібрання з перекладу іноземних книг при імператриці (1768-1775).

К. – академік Російської академії наук (1759).

Друкувався в журналах «Працелюбна бджола», «Усіляка всячина», «Щомісячні твори».

Як літератор дебютував перекладом з новогрецької на латинську «Каменю зваби» І. Мінятія

(1752).

На особисте прохання М. Ломоносова переклав його «Слово про походження світла» (1757) та

«Слово про користь хімії» (1759).

К. – перекладач творів: «Про плач над мертвими» Лукіана, «Видиво мірзи» Р. Стіля и Дж.

Аддісона, «Розмови про доброчесність» Есхіна, «Лікування життя» Димофіла, «Історія» Лівія,

«Торговиця життів» Лукіана, «Міркування про побудову світу» Епінуса, од Сафо, ідилій Біона та

Мосха.

Головним своїм доробком К. вважав повний переклад «Перетворень» Овідія (1771-1774).

Наш земляк супроводжував Катерину II під час її подорожі по Волзі (1767 ).

Відомими особистостями стали близькі рідні К.

Старша донька Олександра (в заміжжі – графиня Лаваль) була господинею салону, гостями якого

регулярно О. Пушкін, М. Карамзін.

Молодша донька Ганна (в заміжжі – княгиня Білосільсько-Білозерська) була матір‘ю поетеси З.

Волконської.

Онука З. Волконська тримала у Москві літературно-музичний салон.

Онука К. Лаваль вийшла заміж за С. Трубецького і першою з жінок декабристів, отримавши

дозвіл, поїхала в Сибір, незважаючи на те, що їй поставили умову: вона піде по етапу разом з

каторжанами. Сміливиця стала прототипом однієї з героїнь «Російських жінок» М. Некрасова.

Наш земляк 21 грудня 1775 р. (1 січня 1776) з невідомих причин, однією з яких могла бути

психічна хвороба, 32 рази вдарив себе ножем. Від отриманих ран через п‘ять днів помер.

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Ломоносов, О. Сумароков, Г. Слонімський, В.

Лащевський, М. Новиков, Г. Орлов, М. Мотоніс, О. Шувалов, Г. Гейнзіус, М. Щербатов, Катерина

II (подарувала на весілля 10000 рублів), Ф. Волков та ін.


***

УМІННЯ ЧЕКАТИ

, з життєвого кредо Г. Козицького

Філософи більше сподіваються, ніж бажають.

СУМАРОКОВ ХВАЛИТЬ ЦЬОГО ПИСЬМЕННИКА, з повідомлення М. Новикова

Козицький Григорій Васильович – колезький радник з прийняття суплік, написав міркування про

користь міфології, надруковане в щомісячному творі «Працелюбній бджолі», яка вийшла 1759

року в Санкт-Петербурзі; проте ці малі досліди праць його прийняти можна за ґрунтовні докази, що цей майстерний і вчений чоловік зайняв би не останнє місце серед славних російських

письменників, якби не відвернутий був від вправ в словесних науках посадами, на нього

покладеними.

Довершене його мистецтво в словенській, грецькій, латинській, французькій і німецькій мовах і

велика його освіта із здоровим глуздом в тому засвідчує. Стиль його чистий, поважний, плодовитий і приємний; а тому дехто і вважає, що «Всяка всячина», щотижневий доробок 1769

року, котрий нажив слави, є твір його пера.

Втім, для примноження слави його у вченому товаристві необхідно додати й те, що п. Сумароков, видатний наш поет, на похвалах письменникам дуже розбірливий, в багатьох місцях своїх творів

розхвалює цього письменника; є і притча його, присвячена п. Козицькому.


ДОЛЯ АРХІВУ НЕ ВІДОМА, з статті В. Степанова «Козицький Григорій Васильович»

До кінця життя К. став власником великого достатку. У червні 1767 р. в Симбірську він

познайомився з донькою багатого купця і промисловця І. С. М‘ясникова.

Одруження схвалили імператриця; за дружиною жених, окрім грошей, одержав 1000 душ

кріпосних в Пензенському повіті і через дружину поріднився з Дурасовими, Бекетовими, Пашковими. Ці спадкоємці М‘ясниковських мільйонів залишили слід в топографії Москви

(«Пашків будинок», «Козицький провулок»).

Сам К. як літератор і придворний діяч був досить швидко забутий.

Його особисті папери після смерті у відповідності до наказу Катерини II московському генерал-

губернаторові М. Волконському переглядалися представниками влади. Доля їх невідома.


ВЕСЕЛОЇ ВДАЧІ, з сповіді М. Сєвєвра «Федір Волков»

Завдяки Сумарокову Федір Волков потоваришував до кінця днів своїх з Козицьким Григорієм

Васильовичем... Федір багатьом йому зобов'язаний. Козицткий його і з Мотонісом звів і

подружив. Микола Миколайович вдачі був гарячої і прямої, неприборкної в правді своїй.

Козицький розповідав про нього Федорові.

- Якось дворянські вітрогони засперечалися. Один іншому тлумачить: «Дворянство має за чином

даватися: досяг по службі чину - будь дворянином». Інший в гвалт: «Підлому стану ні за службою, ні за чинами дворянства давати не можна!»

Схопився Мотоніс, очі горять:

- Підлого немає у мене нікого! Землероб, міщанин, дворянин - всякий з них чесний і знатний

працею своєю... Підлі лише ті, хто мають погані вади, займаються незаконними справами!

Ох, тут піднялося! Немов ведмідь, не озираючись, лапу свою в кубло осине засунув!»

Говорячи це, Козицткий сміявся, лукаво поглядаючи на Мотоніса.

Вдачі веселого був Григорій Васильович, не сумував ніколи...

УЧИТИ ТРЕБА. ТА НІКОГО, з книги В. Шевчука «Григорій Сковорода»

Нарешті біля собору вгледів двох модно вбраних джинджиків. Позадиравши голови, вони

дивилися на мальовничі бані й перемовлялися. Наблизившись, Сковорода почув німецьку мову і

запитав:

– Sagen Sie bitte, wo ist hier die neue Universitat?

Ті обернулися й закам'яніли з подиву.

– Сковородо! Григорію! – гукнули разом і, розпростерши руки, пішли на нього.

О господи, це ж діоскури, Грицько Козицький та Миколай Мотоніс!

Поцілувавшись із хлопцями, Сковорода пригорнув їх міцно, немов боявся, що то мана, яка ось-ось

розтане.

– Ну, як ти, де ти? – спитав Козицький. Він не змінився зовсім – худий, високий, з гарячим

блиском у голубих очах.

– Я – тут, – сказав Григорій.

– А де живеш, де трудишся?

– Ніде.

– Ти не жартуєш? – спитав Козицький і посмутнів, замислився.

– Як перед богом.

– А нам казали, що ти в Колегіумі у Переяславі..., – протяг Мотоніс журно.

– Був, та загув. Прогнав єпископ за незнання поетики.

– Поетики? – перепитав Мотоніс і засміявся. – Та хто ж від тебе краще знає!

– А як же ви? – обняв їх знову Сковорода. – Вже тут чи й досі в Лейпцигу?

– Ще там. Вчимося коштом Академії, – сказав Козицький.

– Німецької?

– Санкт-петербурзької. Ось приїздили по грошенята й одяг...

– За що служити вічно їй присягалися, – додав Мотоніс, простягши руку, мов кладучи на біблію.

Він був кремезний, жилавий і, мабуть, тому поруч із гінким товаришем здавався дужим дубом.

– Ну ви й везучі, хлопці! – позаздрив щиро Сковорода. – Вчитеся стільки років...

– Послухай, – спинив його Козицький. – Чому б тобі та не поїхати до Петербурга? Там зараз голод

на вчителів, на учнів і взагалі на всякий учений люд. Нарешті двір зрозумів, що опиратись треба

на мудрі голови, а не на дибу й каторгу.

– Ой хлопці, хлопці, – зітхнув Григорій. – Ще не було таких володарів, які б дружили з мудрістю!

Мінерва горда, а споконвіку цесарі шанують тих, хто вміє гарно повзати й лизати царські ноги.

Озирнувшись, чи хто не слухає, Козицький мовив гаряче:

– Ні, ні. На щастя, зараз не ті часи й не ті володарі! Один розумний і доброчесний радник десь при

особі цесаря може принести народу більше користі, ніж полк борців за волю.

– Сковородо, не можна ставити усіх царів на одну дошку з Іродом, – устряв .

– А, не багато варті не тільки такі царі, як Ірод, а навіть добрі.

Козицький знітився. Мотоніс витер піт і запропонував:

– Ходімо в шинок, братчики, та віддамо належну ціану Бахусу за цю неждану зустріч!

Вони пішли, обнявшись, і москвичі, здивовані таким чудним видовиськом, спинялися і

проводжали поглядами. Ну де ж це чувано, аби пани й холопи отак ходили містом!

Знайшли пристойний шинок, а по-тутешньому кабак, або «пітєйний» будинок. Їм подали горілки у

кумгані та пирогів із капустою на дерев'яній тарілі.

Мотоніс крякнув, налив чарки й проголосив:

– За альма-матер!

Випили. Козицький хекав довго, потому взяв пиріг так обережно й ніжно, немов метелика, і став

закушувати.

– Ну як там Київ, як Академія? – спитав небавом. Григорій лише махнув рукою.

– А як друкарня лаврська? Знову друкують книги?

– Куди там. Мертве діло...

– Так обіцяли ж дозвіл!

– Казав пан кожух дам, та слово його тепле.

Козицький насупився.

– Пора по другій, хлопці, – узяв кумган Мотоніс. – Когось стрічав із наших?

– Як не стрічати! Кинь у собаку палицю, а влучиш у братчика, – всміхнувся Сковорода.

– А де Микита Гайстер? Такий худий та довгий...

– Микита сотником у Переяславі...

– Та що ти кажеш!

– Яв нього зимував. І зараз теж від нього.

Принесли смажену рибу, яка пахтіла на весь шинок цибульним та часниковим духом. Мотоніс

втягнув повітря носом і розплився у ласій усмішці.

– Оце заку-усія!..

– Скажи, Григорію, – узяв Козицький чарку, – що на Вкраїні діється. Як там козацтво, воля?

– Конає воля, хлопці. Пани людьми торгують, стягують маєтки, статки і за дворянський титул

віддати готові не те що край та волю, а навіть рідну матір.

– Така пора, Григорію, – сказав Козицький. – Як не свої, так зайди...

– Своє ярмо не легше.

– Горілка в горло проситься! – гукнув Мотоніс. – За нашу зустріч, щоб не була остання!

– Що ж ти робити думаєш? – спитав Козицький, коли вже випили і закусили рибою.

– Не знаю. Мо, прихилюся десь до колегіуму... – знизав плечима Сковорода.

– Григорію, їдь у столицю! – сказав Козицький палко. – Потрібно вчити тих, хто стоїть при владі

або стоятиме за рік чи два, високих помислів, чеснот, гуманності й смаку до вільностей, до

рівноправності усіх суспільних станів. Ми всі повинні вчити! І не цуратися, не уникати служби, чинів, посад, бо як не ми, то інші візьмуть усе те в руки й повернуть силу й владу проти добра та

істини, яким служити нам наказали бог і совість!

– Учити треба. Але кого?.. – не погодився на те Григорій. – Ну а чини, посади та доброчесні

наміри – це фарисейство, бажання виправдати свою жадобу слави, достатку, затишку, бо хто дав

праву руку, подасть і ліву. Не можна служити двом богам, не осквернивши одного з них.

– Ти неправий, Григорію. Якщо нас кличуть, просять – треба іти назустріч.

– Людина мусить мислити...

– Пора по третій! – сказав Мотоніс твердо й кивнув у бік шинкаря, що прислухався до їхньої

палкої бесіди. – А ми сьогодні зустріли тут Ляшевецького, – сказав невдовзі.

– Кирила?

– Еге, Кирила. Такий величний, мудрий. Не жарт – намісник Троїце-Сергієвої лаври!

– Ми з ним про тебе згадували, – додав Козицький. – Він пам'ятає... А може 6, ти пішов до нього в

школу?

– Еврика! – гукнув Мотоніс. – Кирило прийме з радістю.

– Він ще в Москві, напевне, — сказав Козицький. – Ходімо швидше в палац єпископа!

Як не спішили хлопці, Ляшевецького вже не застали. Він нещодавно виїхав. Але, на щастя, валка

намісника чомусь затрималася, й Сковорода, як друг отця Кирила, був урочисто взятий на

найзручніший віз.

Прощалися, немов навіки. Не обіцяли листів, побачень, Зустрічей. Були свідомі того, що їхні

дороги, перехрестившись отак негадане, знов розійдуться на цілі роки, а може, й на все життя.


КРАВЧЕНКО Віктор Андрійович

Національний статус, що склався у світі: радянсько-російський.

Державний діяч.

З робітничої родини.

Народився 11 жовтня 1905 р. в м. Дніпропетровськ.

Звів рахунки з життям 25 лютого 1966 р. в м. Нью-Йорк (США).

Закінчив Дніпродзержинський металургійний та Харківський технологічний (1935) інститути.

Служив в Червоній армії (1927-1929), працював майстром дніпропетровського заводу ім.

Петровського (1929-1935), начальником трубопрокатного цеху Нікопольського металургійного

комбінату (1935-1942), начальником Управління військового постачання Раднаркому РРФСР

(1942-1943), був членом радянської закупівельної комісії в Вашингтоні (1943-1944).

Лауреат французької премії Сент-Бева (1947).

Перу К. належить книга «Я обрав свободу» (1946).

Наш земляк попрохав політичного притулку в США і отримав його. Жив під псевдонімом.

У 1950-і він витратив кошти, одержані за численні перевидання своєї книги, на невдалі проекти

срібних копалень в Перу і розорився.

Серед друзів та близьких знайомих К. – Ю. Лайонс, Л. Брежнєв, Е. Хэпгуд та ін.


***

ПРОГРЕСИВНЕ ВАРВАРСТВО

, з політичного кредо

В. Кравченка

Радянська диктатура є варварство, а не прогрес.

БРУДНИЙ ПАРАЗИТ, із спогадів В. Кравченка

Орджонікідзе давно страждав від гострої астми і пошкодженої правої нирки. Він часто жартував

над своїми стражданнями. Кілька разів я бачив, як він знемагає після напруженої роботи, ...майже

непритомніє. Коли в 1936 році почалися надчищення, ...він заявив Сталінові протести, влаштовував бурхливі сцени на засіданнях Політбюро, бився, мов тигр, з НКВС. ...Удар від арешту

П’ятакова, його найближчого помічника, різко вплинув на його здоров'ї.

Один мій друг був у нього кабінеті, коли хтось сповістив про арешт видатного інженера, директора одного з підлеглих йому великих трестів. Комісар почервонів від люті, очі його

виблискували, він лаявся і кляв всіх так, як може лаятися темпераментний грузин.

...Орджонікідзе подзвонив Єжову і непередаваною мовою зажадав, аби той повідомив, чому

інженера заарештували без його (Орджонікідзе – авт.) дозволу. „Ти, маленький недоросток, ти, брудний паразит», чув мій друг, як кричав комісар. „Як ти зважився! Я вимагаю, щоб ти послав

мені документи про цю справу, всі і негайно!»

Потім він зателефонував Сталінові, по прямому дроту, який сполучав основних вождів диктатури.

До цього часу його руки теліпалися, очі були налиті кров'ю і він тримався за те місце на спині, де

була хвора нирка.

„Коба», почув мій друг, як він ревів в телефон — Коба, це зменшувальне ім'я Сталіна — „чому ти

дозволяєш НКВС заарештовувати моїх людей, не сповістившись мене?»

Було довге мовчання, поки Сталін говорив на іншому кінці дроту. Потім Орджонікідзе перервав:

„Я вимагаю, щоб це свавілля припинилося! Я все-таки член Політбюро! Я підніму страшенний

скандал, Коба, якщо навіть це буде останнє, що я зроблю перед смертю!»

Два дні опісля, до повної несподіванки для сім'ї і лікарів, Орджонікідзе помер.


НАДАЛИ ПЕРЕВАГУ РІДНИМ ЛАНЦЮГАМ, з книги В. Кравченка «Я обрав свободу»

Були потрібні місяці прямого знайомства з німецькою жорстокістю, аби подолати моральне

роззброєння російського народу. Росіяни мали знову навчитися ненавидіти нацистів, після двох

років, впродовж яких Гітлер зображався як друг Росії і як друг миру. Не слід забувати, що в перші

тижні війни цілі дивізії Червоної Армії здавалися супротивникові майже без боротьби.

Якби ворог ...виявився людянішим і виявив більше політичного розуму, він би уникнув більшої

частини запеклого партизанського опору, що турбував його день і ніч. Натомість, німці, в своєму

фантастичному расовому засліпленні, вбивали, мучили людей і забирали в рабство. Над

колективізацією, яку ненавиділа більшість селян, завойовники поставили німецьке панування.

Замість жахливого НКВС німці принесли своє жахливе гестапо. Таким чином, німці виконали

чудову роботу для Сталіна. Вони перетворили величезну більшість населення, як в захоплених

областях, так і в тилу і в армії, в своїх ворогів. Вони дали Кремлю матеріал для розпалювання

всенародної ненависті до загарбників.

Якби ми воювали проти демократичної країни, гуманної, освіченої, такої, що несе нам дар свободи

і державної незалежності в сім'ї вільних народів, то вся картина була б іншою. Але росіянам дали

вибір виключно між своїм тираненням і тираненням іноземною. Той факт, що вони віддали

перевагу своїм ланцюгам перед іноземними, навряд чи може служити особливим джерелом

гордості для радянських диктаторів.


З КУЛЕМЕТА РОЗСТРІЛЯЛИ СОТНІ УВ‘ЯЗНЕНИХ, з книги В. Кравченка «Я обрав

свободу»

Дехто з нас, в Раднаркомі, знав про випадки масового знищення ув‘язнених, коли з'ясувалося, що

їх неможливо евакуювати - це відбувалося в Києві, Мінську, Смоленську, Харкові, в моєму

рідному Дніпропетровську, в Запоріжжі.

Один такий епізод залишився у мене в пам'яті в подробицях. У маленькій Кабардино-Балкарській

радянській „автономній республіці», поблизу Нальчика, знаходився молібденовий комбінат

НКВС, який використовував на примусову працю. Коли Червона Армія відступала з цього району, декілька сотень ув‘язнених, з технічних причин, не могли бути своєчасно вивезені. Директор

комбінату, за наказом комісара Кабардино-Балкарського НКВС товариша Анохова, розстріляв з

кулеметів цих нещасних чоловіків і жінок до одного.

Після того, як район був звільнений від німців, Анохов одержав нагороду і був призначений

головою раднаркому цієї республіки.


НЕПОВЕРНЕНЕЦЬ, з анотації видавництва до книги В. Кравченка «Я обрав свободу»

Віктор Кравченко, у минулому комуніст і крупний працівник радянського апарату, скористався

своїм відрядженням до Америки, щоб ...стати неповерненцем. Його книга, в якій з винятковою

правдивістю освітлюється життя радянської країни, правлячих верхів і задавлених гнітом низів, зіграла чималу роль у формуванні правильного ставлення світової громадської думки до

радянського тоталітарного режиму.

Віктор Кравченко не письменник і не журналіст. Тим сильніше звучить його проста і правдива

розповідь про радянську країну, в якій він був не рядовим виконавцем, а належав до

комуністичної еліти. Кравченко нічого не прикрашає, нічого не додає і нічого не збавляє з того, що він бачив і пережив. Його чесна і правдива книга — це освітлення шляху, яким навіть

переконаний комуніст, якщо він правдива і чесна людина, неминуче приходить до заперечення

комунізму і до боротьби з ним.


ДЛЯ УСЬОГО СВІТУ, з виступу В. Кравченка на паризькому судовому процесі

Мільйони людей хотіли б зробити те, що зробив я, і серед тих свідків, яких Політбюро пришле на

мій процес, будуть люди, яких я знаю, яких я знав, і які думають, як я, але у них залишилися

заручники в Москві, їхні дружини і діти, і вони нічого про це не скажуть.

Те, що я вчинив, я вчинив і для російського народу, і для всього світу...

Я — син і онук робітника. Я сам робітник. З робітників я піднявся на радянські верхи. І тепер я

говорю радянській владі:

Ви вкрали революцію.

Ви навчили російський народ страху.

Ви задушили його терором.

Ви вкрали у нього його перемогу над зовнішнім ворогом.

Ви загрожуєте світові нечуваним жахом нової війни. Ви загрожуєте йому зброєю світового

комунізму.


ТАЄМНИЦЯ КНИГИ КРАВЧЕНКА, з передмови Н. Берберової до книги «Справа Кравченка.

Історія процесу»

13 листопада 1947 року прокомуністична щотижнева газета «Леттр Франсез» надрукувала

кореспонденцію, підписану «Сім Томас», прислану нібито з Америки, під заголовком «Як був

сфабрикований Кравченко». У цій статті автор, американський журналіст, розповідав про свою

зустріч і розмову з якимсь агентом …американської секретної служби. Цей агент відкрив

журналістові «таємницю книги Кравченка».

Кравченко, дізнавшись про цю статтю, зараз же притягнув до суду газету.

13 січня «Леттр Франсез» звернулася до французького міністерства закордонних справ з

проханням надати в'їзні візи 16-ти радянським свідкам і трьом, які живуть в Америці і Англії. Візи

ці негайно були надані. Проте свідки з Москви з'явилися лише в останню хвилину перед виступом

в суді, коли процес вже ішов, і лише в кількості п'яти осіб. Свідки ж Кравченка, понад 20-ть, були

завчасно привезені з Німеччини....

Як з'ясувалося пізніше, адвокати Кравченка і він сам понад 5000 пропозицій від нових емігрантів

приїхати свідчити на процес. З цієї кількості були вибрані люди, котрі знали Кравченка або його

першу дружину Зінаїду Горлову, жителі Дніпропетровська і Харкова, які могли краще за інших

пам'ятати умови життя, описані в книзі. Таким чином, до Парижа приїхали інженери, співробітники Кравченка, його вчитель по Харківському інституту, колгоспники, розкуркулені в

1931-1932 рр., студентка-медик, яка вчилася разом із З. Горловою... Частина з них говорила

російською, - українською мовами.


МІСЦЕ ДЛЯ СНУ ВІДМІРЮВАЛИ СІРНИКАМИ, з книги Н. Берберової «Справа Кравченка.

Історія процесу»

Красива людина, з розумним, енергійним лицем, Кизило рік тому вилікувався від туберкульозу, на

який хворів, унаслідок випробуваних мук в підвалах НКВС. Він розповідає детально про

тортури...

У камері можна було лише стояти, а якщо лягали, то їм відмірювалося місце сірниками.

Він бачив побитих жінок, дитячі камери; він бачив, як водили на розстріл.

...Дорогою, в скотинячих вагонах, ув'язненим давали солону рибу і хліб, з сибірської станції йшли

сто кілометрів пішки сорокаградусним морозом. Слабких пристрілювали (так загинув директор

тресту з Казахстану і знайомий свідка, лікар).

У Північно-уральському таборі ті, хто був засуджений більше, ніж на 10 років (як сам свідок), були призначені на важку роботу — робити рушничні болванки.

— Тут я бачив академіків, наркомів, 14-річних хлопчиків, євреїв, грузинів, поляків, киргизів. Це

був теж Радянський Союз, тільки інший... Повертаючись після роботи (12 кілометрів пішки), сушили одяг, лягаючи на неї на ніч.

Кизило написав додому дружині скаргу. Вона розмножила її і розіслала до всіх установ. В цей час

змістили Єжова, і Кизило помилували. Він повернувся на батьківщину і запитав: «За що мене 18

місяців тиранили?» Але йому дали зрозуміти, що краще про все забути і ні про що не питати.


КРИЖИЦЬКИЙ Костянтин Якович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник.

З дворянської родини.

Народився в 1858 р. в м. Київ.

Звів рахунки з життям 4 квітня 1911 р. в м. Санкт-Петербург (РФ). Похований на Смоленському

цвинтарі.

Відвідуючи Київську малювальну школу М. Мурашка, закінчив реальне училище, а потім -

Петербурзьку імператорську академію мистецтв (1877-1884).

Академік Петербурзької імператорської академії мистецтв (1889).

Перший голова Товариства А. Куїнджі (1908).

Кавалер малих золотої і срібної медалей Петербурзької імператорської академії мистецтв.

Працював також в техніці акварелі і малювання вугіллям.

У своїй творчості послідовно розробляв в творчості українську тему.

Серед кращих доробків – «Хутір в Малоросії» (1884), «Гроза збирається», «Болото», «Перед

полуднем» (усі - 1885), «Травневий вечір» (1886), «Вияснюється», «Дуби» (обидва - 1893),

«Озеро» (1896), «Зелена вулиця» (1897), «Скит в місячну ніч», «Сніг випав у вересні» (обидва -

1898), «Сонячний день», «Дорога» (обидва - 1899), «Весняний день», «Лісова далечінь» (обидва -

1900), «Вечір на Україні» (1901), «Рання весна» (1905), «Повіяло весною» (1910).

Пензлю нашого земляка також належать полотна «Парк восени», «Верби», «Настання сутінків»,

«Зима», «Крейдяне урвисько», «Штиль», «Село на березі річки».

Автор низки чудових акварелей і першокласних малюнків вугіллям.

На посмертній виставці експонувалося близько 700 полотен (1911).

Нині картини нашого земляка зберігаються в Горлівському, Донецькому, Запорізькому, Миколаївському, Херсонському, Харківському художніх музеях, Львівському музеї українського

мистецтва (усі - Україна), музеї Олександра III, Третяковській галереї (обидва - РФ), численних

приватних зібраннях.

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Клодт, А. Куїнджі, С. Кислинська, К. Маковський, В.

Зарубін, С. Васильківський, М. Ткаченко, С. Світославський, М. Самокиш та ін.


***

ПІТИ ВЧАСНО,

з творчого кредо К. Крижицького

Найстрашніше для артиста - це пережити себе. Художник повинен уміти піти вчасно.


ЙОГО ТВОРЧІСТЬ – ГІМН ПРИРОДІ, з статті Н. Касьяненко «Майстер пейзажів»

В живопису кінця XIX - початку XX століття інтенсивно розвивався пейзажний жанр. Українські

художники бачили красу рідної природи у звичайних, буденних мотивах, близьких і зрозумілих

кожній людині.

Велику й цінну спадщину залишив після себе майстер реалістичного пейзажу Костянтин Якович

Крижицький. У своїх численних пейзажах він прагнув розкрити неповторну красу, своєрідність і

чарівність рідної землі.

З не меншим натхненням писав він і краєвиди Росії та Прибалтики, Фінляндії і Норвегії.

Особливо багато творів художник присвятив задніпровим далям.

У колекції Херсонського художнього музею знаходяться сім робіт К Я. Крижицького.

Одна з них, імовірно, - варіант картини «Лісові далі» (1886). Вона вражає панорамним

зображенням безмежної рівнини з зеленими лісами, луками, зораним полем. Змістовність

пейзажного образу, академічна завершеність композиції визначають художню цінність твору.

Приваблювали Крижицького мотиви, які давали змогу зображувати природу в її перехідних

станах. Так, у картині «Схід сонця» художник звертається до ефектного мотиву народження дня, коли ранкове сіро-синє небо спалахує жовтими, жовтогарячими барвами сонячних променів.

Багато й плідно працював Крижицький над удосконаленням професійної майстерності, наполегливо оволодівав принципами пленеру.

Треба зазначити, що більша частина пейзажів Крижицького має життєствердний мажорний

характер і сприймається як урочистий гімн природі.


РОСІЙСЬКИЙ ШЛЯХ - БЕЗНАДІЯ, з розвідки М. Сартана «Немає шляху ні проїжджому, ні

перехожому, ні пролітному» (Образ дороги в російському живописі)

Популярність теми доріг в російському живописі XIX–XX ст. забезпечила колосальне багатство

образотворчого матеріалу...

Знайшовся і Васильєв, чия картина «Після дощу. Путівець» була сусідою з не такою відомою

«Дорогою після дощу» Крижицького. І якщо у першого дорога ще якось придатна для

переміщення людей і худобини, то у другого справи йдуть зовсім безнадійно: герої Крижицького

неквапливо волочаться узбіччям, а проїжджу частину займає величезна калюжа. Навіть слід від

якогось воза не тягнеться уподовж дорогі, а... перетинає її.

Все знайоме до болю, щімке до завмирання серця... Так, така вона, російська дорога.

...Туга це все-таки — російська дорога. Та тільки іншої, схоже, у нас немає...


УРОКИ МИТЦЯ, зі спогадів С. Кислинської

Бувало, йдеш на урок і знаєш, що побачиш щось нове. Північна природа у всі кращі моменти, сірі

дні, рожеві хмарки на вечірньому небі - все проходило перед нами, з моменту зародження в душі

до виконання. Вчора ще ми бачили чисте полотно з позначками вугіллям, а сьогодні яровиною

сяяли стовбури, заблискав сніг від яскравого сонця, тіні протягнулися по снігу... «Повіяло

весною»!

- Але ще роботи багато, - говорить він, - ще сніг недостатньо рихлий, можливо, приберу частину

стовбурів, ще не спіймав тінь, яка лягає в канаву, там має відбитися світло, потрібно б з'їздити

подивитися природу.

- Ніколи, здається, не був я такий задоволений своєю роботою, - продовжує і дивиться на нас, таких недосвідчених, допитливо і питально, бажаючи відчути наші безпосередні враження. ...Ні

він, ні ми не передчували, звичайно, що саме цю картину, в яку вкладено стільки душі, стільки

потужності..., яка так його бадьорила і радувала, назвуть копією і зганьблять наклепом і злістю.


«РАПТОМ МОЇ РОБОТИ – МИЛЬНІ БУЛЬКИ?», з спогадів М. Брешко-Брешковського

К. Я. боляче зачіпали напади «модерністської критики». Він говорив: «Знаєте, у мене такий в

голові хаос! Найсуперечливіші думки...

Іноді майне: а раптом вони насправді мають рацію, ці панове? І я – справді нікчемність. І всі мої

картини, вся робота - мильні бульки... У такі хвилини хочеться виїхати абикуди в село, заритися в

глушину і жити, як мільйони людей, не торкаючись пензля.

А з іншого боку, мене утішає свідомість: адже потрібний же я! Є ж ті, кому я потрібний! Вони

купують мої картини, ходять дивитися мене на виставках».

Успіх в Мюнхені його дуже підбадьорив. «Ось бачите, ось бачите! - повторював він своєю

звичайною уривистою скоромовкою. - Значить, вартий я чогось!


ЗОБРАЗИВ ...ЧУЖИЙ МОТИВ, з рецензії М. Кравченка в газеті «Новий час»

Пейзажів дуже багато... Є й хороші... Академія мистецтв надала перевагу творам К. Крижицького і

купила його «Повіяло весною», де багато світла, сніг і майстерність.

Картина ця тепер в колі художників жваво обговорюється. Справа в тому, що таку саму вже двічі

писав і виставляв художник Я. Бровар, але, звичайно, виконав її слабкіше. Немає сумніву, що всі

вони написані за фотографіями з натури...

Як прекрасний художник, К. Крижицький не дуже-то потребував фотографії, але... ворог сильний, побачила людина красивий мотив, ...узяла та й намалювала. Та ще як намалювала!

...Незадоволеним у всій цій історії може бути лише Я. Бровар. Все ж мотив – ніби-то його...


ПОВНА БЕЗГЛУЗДІСТЬ ЗВИНУВАЧЕНЬ, з дослідження Н. Майорової і Г. Скокова

«Костянтин Крижицький»

Восени 1910 року відкрилася виставка російського живопису в Лондоні, організована К.

Маковським. На ній було представлено тринадцять (!) робіт Крижицького, серед них - щойно

закінчена велика картина «Повіяло весною». Цим полотном художник з повною підставою

гордився. Навіть зажадав його з Лондона раніше, аби встигнути показати в Академії на майбутній

Весняній виставці.

Члени журі аплодували, приймаючи картину для експонування. Відразу вирішили купити її для

академічного музею.

І раптом...

Втім, звичайно, не «раптом». Крижицький своїм ...упертим прагненням високо нести звання

художника багатьом, що називається, намуляв очі. Адже він був видною фігурою: голова, член

журі і правлінь низки художніх організацій і комісій. Його смак був бездоганним, критерії -

високими. Визнаючи за художниками право працювати у різних напрямах, підробок під мистецтво

він не терпів.

І ось заздрість породила наклеп.

...Велике роздвоєне дерево, зображене в картині «Повіяло весною», Крижицький вперше побачив

на знімку фотографа Вишнякова. Той саме з такою метою - дати матеріал для творчості -

поширював свої роботи серед художників. Ця ж фотографія, мабуть, потрапила до рук і Я.

Бровара, який скористався нею для картини «Вигляд в Біловезькій пущі».

Картини вийшли абсолютно різні. У Крижицького - світлий передвесняний ранок, у Бровара -

зубри на тлі яскравого заходу. Майстерність виконання теж, зізнатися, була різною. Проте

дерево... Дерево, звичайно, - одне і те ж.

Резонно запитати: ну й що? Це ж саме дерево художники могли побачити і, так би мовити, живцем, прийшовши на етюди в куточок лісу, де воно росло. Та нехай навіть фотографія - в чому

злочин?!

Злочин, виявляється, полягав у тому, що Крижицький свою картину не придумав, а ...списав у

Бровара! Вчинив, коротше, плагіат.

Першим на цей рахунок висловився якийсь Ф. Райлян, котрий помістив в одній з газет знімки обох

полотен.

Ось так. Крижицькому неважко було пояснити, що з доробками Бровара він не знайомий, взагалі

ніколи їх не бачив, - та хто його слухав?!

До того ж, скандал пішов глибшим. Підняли абсурдне, як на сучасний погляд, питання: чи має

право художник взагалі в своїй роботі використовувати фотоматеріали?

...Захищаючись, Крижицький надіслав до газети відкритого листа, в якому чітко виклав власну

точку зору на це питання. Так, він визнає, що використовував для своїх речей сюжети і деталі з

фотографій, але вважає, що написані ним сотні картин дають йому право відкинути звинувачення

в тому, що він «спокійно копіює фотографії для продажу».

Безглуздість звинувачень - і в плагіаті, і в «списуванні» - була абсолютно зрозуміла тим, хто хоч

трохи знав Крижицького. Рідні ж і друзі і взагалі не надали цій історії серйозного значення.

І марно!

Крижицький повісився на ручці високого вікна у вітальні своєї петербурзької квартири, біля

майстерні, в якій пропрацював стільки років.


МИСТЕЦТВО РОЗ‘ЄДНУЄ, з спогадів сина К. Крижицького

За кілька днів до цього (самогубства – авт.) в колі старих друзів він дуже нервував, говорив про

самогубство, із сльозами на очах вигукнув: «Мої бідні діти!»

Ніхто з домашніх не надав інциденту великого значення.

Усю неділю 3 квітня Крижицький провів удома з томом Толстого «Що таке мистецтво». Поряд з

словами, де Толстой говорить, що мистецтво зближує людей, він на полях написав: «І роз'єднує

їх».


«Я НІЧОГО НЕ ВКРАВ», з передсмертної записки К. Крижицького

Я написав по фотографії і ні у кого не вкрав! Проте цей суд, цей перезапит... з'явитися перед

Райляном і схожими на нього - більше не можу! Я вже без свідомості і сил!

Пробачте всі, прощайте всі, всі... дорогі, хороші... Був вашим і йду з мукою про вас.

...Убивцям моїм хай пробачає Господь! ...Райлян судить Крижицького!

КУКОЛЬНИК Василь Григорович

Правник, фізик, агроном.

З дворянської родини. Сини, Кукольник Н. і П., – письменники.

Народився 1 січня 1765 р. в м. Мукачеве Закарпатської області.

Звів рахунки з життям 6 лютого 1821 р. в м. Ніжин Чернігівської області. Похований в огорожі

місцевого монастиря.

Закінчив Віденський університет.

Працював викладачем Замосцького ліцею (до 1803), викладачем головного Петербурзького

педагогічного інституту (1803-1819), Петербурзького університету (1819-1820), директором

Ніжинської гімназії вищих наук (1820-1821).

Член санкт-петербурзького Вільного Економічного товариства.

Член Московського фізико-медичного товариства.

Член Альтенбурзького ботанічного товариства.

Член Лейпцігського економічного товариства.

Кавалер орденів св. Володимира 4-го ступеня (1811), св. Ганни 2-го ступеня (1816), св. Станіслава

4-го ступеня (1817).

Друкувався в «Економічному журналі», котрий сам і видавав.

Наш земляк – автор наступних книг: «Курс господарських відомостей» (1805), «Початкові

підстави сільського господарювання» (1810), «Початкові підстави римського цивільного права»

(1810), «Початкові підстави Російського приватного цивільного права» (1813), «Російське

приватне цивільне право» (1815), «Керівництво з викладання римського права» (1821).

Оприлюднив вельми цінний для того часу систематичний виклад цивільного права і процесу.

Прихильник школи природного права, все ж вважав необхідним спиратися на позитивне

вітчизняне право, не схиляючись перед буквою закону і широко розуміючи її застосування.

За особливі заслуги отримав невеликий маєток у Віленській губернії (1819).

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Гоголь, М. Балугьянський, Є. Гребінка, Микола I, П.

Лодій, І. Орлай, П. Редкін, Г. Терлаїч та ін.


***

ДО ЗАКОНІВ – ЩЕ Й РОЗУМ,

з професійного кредо В. Кукольника

Знання права має полягати в знанні сили і розуму законів, а не одних слів, якими вони написані.


ВЗЯВ ТУРБОТУ НА СЕБЕ, з листа В. Кукольника О. Голіцину від 13 червня 1817 р.

Нестача підручників, написаних російською мовою, з предметів, які я викладаю, і пов‘язані з цим

нескінченні утруднення..., спонукали мене взяти на себе турботу про написання і видання

керівництва з наук Сільського Господарювання, а також з Римського і Російського Цивільного

права.

Ці доробки досить відомі не лише Уряду, а й всій Державі, і удостоєні розпорядження

Міністерства Народної Освіти про виняткове їх використання в учбових закладах Імперії.


ОЧИЩАВ ПОЧУТТЯ, із спогадів П. Редкіна

Залучив вихованців (Ніжинської гімназії вищих наук – авт.) до власної родини, проводячи з ними

невідступно цілі дні. Частими бесідами своїми, сповненими батьківській уважності, ніжності, дружньої простоти, педагогічної досвідченості, живої цікавості, великої ученості, плідної

освіченості, він очищав почуття, розвивав розум, пом'якшував серце і укріплював волю

вихованців своїх, спрямовуючи їх до всього прекрасного, істинного, високого і доброго.


НЕ ЗНАЙШОВ ПОРОЗУМІННЯ, із спогадів Н. Кукольника

Це був перший і надзвичайно чутливий удар по добросовісному педагогові. Надії – разом були

знищені; засоби – відняли; до цього долучилася тяжка нудьга вченого, абсолютно ізольованого, оскільки не лише суспільство, а й ті, хто повинен був служити йому помічниками, не могли цілком

розуміти видів його, розділяти його думки і почуття, і туга – дуже скоро стряснула чутливий

організм. Він впав в іпохондрію, якадуже швидко і не зворотно звела його в передчасну могилу.


ПОЗИТИВНЕ ЗАКОНОДАВСТВО, з монографії Г. Шершеневича «Наука цивільного права в

Росії»

Майже одночасно з посібником Терлаїча з'являється твір професора С.-Петербурзького

педагогічного інституту Василя Кукольника під заголовком «Початкові підстави російського

приватного цивільного права». Твір цей складається з двох частин, з яких перша присвячена

матеріальному цивільному праву, або, за термінологією автора, теорії цивільного права, а друга

формальному праву або практичному обряду судочинства. Воно є стислим викладом загальних

початків цивільного права з незрівнянно великим юридичним змістом, ніж посібник Терлаїча.

Деякі розділи оброблені вельми непогано для свого часу, особливо спадкове право, якому передує

навіть історичний нарис розвитку, і зобов'язальне право.

Згідно з духом науки того часу, Кукольник перебуває під впливом вчення про природне право.

Природне право, на думку автора, є частина філософії, яка висловлює закони, що відкриваються

нам чистим розумом, і які повинні бути підставою позитивних законів, котрі, у свою чергу, складають священну огорожу прав громадян. «У позитивному законодавстві повинно вважати

загальним правилом те, щоб без крайньої потреби не віддалятися від природного права, інакше

закони будуть не тверді, не міцні, іноді ж і несправедливі».

У відповідності до такого погляду на значення природного права перебуває погляд Кукольника на

закон. «Закон, в загальному юридичному значенні, є правило, яке накладає на нас етичну

необхідність порівнювати з ним ...наші діяння. Етична необхідність, що накладається на нас

законом, називається так само етичним обов'язком. Її або вселяє нам здоровий глузд, ...або наказує

верховна влада, загрожуючи за недотримання її волі покаранням. У першому випадку закон буває

природний, в цьому ж останньому позитивний». Таким чином Кукольник в своєму понятті про

закон розходиться далеко з сучасним нам поняттям, вважаючи позитивний закон лише видом

юридичних законів. Звичайно, природні закони він розуміє не в сенсі природжених нам початків

справедливості.

Визнаючи, що зміст приватного права складають «взаємні стосунки громадян між собою», Кукольник дотримується у викладі римської системи. «Теорія, по відмінності предметів, що її

складають, поділяється на три розділи: 1) про осіб, їхній стан, про права й обов'язки, що

виникають від особистого стану громадян; 2) про речі і про права і обов'язки з ними зв'язаних; 3) про діяння і про права і обов'язки, що з них витікають».

На думку Кукольника, для вивчення цивільного права необхідні допоміжні знання. Для

досягнення причин і мети законів потрібне ґрунтовне знайомство з вітчизняною історією, для

точного застосування законі... юристові необхідна наука логіки.

Проте автор, очевидно, дещо захоплюється, коли говорить, що, оскільки предмети є суть особи, речі і діяння, то для юриста необхідні «науки, що їх стосуються, такі як антропологія взагалі і

психологія зокрема, фізика, архітектура, технологія, наука сільського господарювання і інші

природні науки, предмети яких суть речі, складові майна громадян».

При читанні Кукольника неприємно вражає своєрідна термінологія автора, так detentio він називає

граматичним володінням у протилежність юридичному, право власності – володінням, сервітути –

повинностями.

Не позбавлена книга іноді й курйозів, так особисті відносини подружжя автор визначає в

наступній формі: «загальні права і взаємні обов'язки подружжя суть ті, які виходять безпосередньо

з мети шлюбу, бо кожний з них має довершене має право вимагати від іншого виконання всього

того, без чого не може бути досягнута мета подружнього товариства».


БІДНИХ НЕ ПОЛЮБЛЯВ, з книги В. Сиротенка (Вербицького) «Незнайомий Тарас Шевченко»

Молода вдова, яка народила через декілька місяців донечку, залишилася одна, з чотирма малими

дітьми на руках. Жінці, звиклій до того, що спочатку всім командували батьки, а потім чоловік, довелося самій вести господарство. Не змогла справитися. Довірилася управляючим. Що ті

управляючі не розікрали, розграбували 1812 року наполеонівські війська. Ні за що було навіть

навчати дітей. Добре що сама була грамотною і змогла всіх їх навчити.

Але в ті часи обов'язком дворянина було служити. А для того, щоб мати право служити, треба

було закінчити гімназію. Коли Віктору виповнилося 12 років, вся рідня збунтувалася і примусила

таки Надію віддати сина в Московську чотирикласну губернську гімназію. Чому в Московську, адже поряд в Ніжині була одна з кращих в імперії гімназій, рівноцінна університету? Та тому, що

її директор Василь Кукольник вважав сина вдови, що розорилася, негідним його закладу. Лише

після самогубства Кукольника вдова змогла перевести сина до Ніжина.

У 1822 р. став він учнем 3 класу першого періоду (всього в гімназії були 3 періоди по 3 роки

навчання, і випускники її одержували атестат, рівноцінний університетському диплому).

Не дуже гостинно зустріли гімназисти напівзлиденного «хохла» Забілу. У класі верховодили син

Кукольника Нестор, Петя Маркос, Платон Закревський, брати Лукашевичі... Вони могли собі

дозволити все, навіть замкнути наглядача в туалеті чи виштовхати його вечором втришия із

спальні пансіонату. В ті часи їм, дітям багатіїв, все сходило з рук. (З часом, вже при Миколі I, вони

всі загримлять у справі про «змову в Ніжинській гімназії»). Віктора ж карали за будь-яку витівку...

Посадили його за парту поряд з таким же бідаком-ізгоєм Миколою Гоголем. На жаль, Гоголь не

відрізнявся комунікабельністю. Не друзями вони стали, а суперниками. Обидва писали вірші, при

цьому Вікторові вірші були і більш пісенними і простішими. Гоголь не міг пробачити, що хтось

пише краще за нього. Переписав він Вікторови вірші в збірку-альманах, назвав його «Гнойовий

Парнас» і пустив по руках...

До речі, не будь цього альманаху, можливо, і не було б великого письменника Гоголя, адже саме

після цього альманаху Миколка серйозно захопився редагуванням справжніх журналів, а оскільки

він фактично був і єдиним їх автором, то мимоволі захопився і прозою...

Нічим хорошим ні Гоголь, ні Забіла не могли пригадати гімназію...


МАКСВЕЛ Роберт

Медіа-магнат, видавець. Власник глобальної видавничої імперії «Максвел коммюнікейшн»: Mirror Group, частки в телеканалах TF-1 (Франція), Canal 10 (Іспанія), Central Television (Англія), МТV, видавництва Perqamon-Press та Macmillan.

З міщанської родини. Справжнє прізвище - Гох Абрахам (Ян Людвіг).

Народився 10 червня 1923 р. в с. Солотвино Тячівського району Закарпатської області.

Звів рахунки з життям, втопившись в океані, 5 листопада 1991 р. поблизу Канарських Островів.

Похований на горі Олив в Єрусалимі (Ізраїль).

Закінчив Слатінську єврейську школу.

Був вантажником британської армії (1941), шифрувальником, офіцером військових органів МІ-9 і

МІ-14 (1941-1947).

Спеціалізувався з допитів колишніх офіцерів Абверу, СД і гестапо, секретних документів

німецької розвідки військового періоду.

Депутат англійського парламенту (1964).

Доктор honoris causa Нью-Йоркського політехнічного інституту і Московського державного

університету.

Засновник Ліхтенштейнського фонду Максвела.

Емігрував спочатку до Франції (1939), а потім – Великобританії (1940).

Що стосується особистого життя, то наш земляк втратив хвору на лейкемію трирічну доньку, а

син Майкл останні п'ять років життя перебував в стані коми внаслідок автомобільної катастрофи.

Серед друзів та близьких знайомих М. – Р. Рейган, Ден Сяопін, Л. Брежнєв, С. Берлусконі, І.

Шамір, Е. Шеварднадзе, М. Горбачов та ін.


***

ЗАВЖДИ ВАГІТНИЙ

, з життєвого кредо Р. Максвела

Якщо мені в голову прийде якась ідея, я не можу сказати їй «ні». Якби я був жінкою, я завжди був

би вагітним.


ТАЄМНИЦІ ТА УСПІХ, з професійного кредо Р. Максвела

Чим більше таємниць людина забере з собою в могилу, тим більшого успіху в житті вона досягла.


ГОВОРИТИ ЩЕ РАНО, з посмертних слів І. Шаміра

Він зробив для Ізраїлю більше, ніж можна сьогодні сказати.

ЗАЛИШАВСЯ ЛЮДИНОЮ ЛІВИХ ПОГЛЯДІВ, з кореспонденції І. Мащенка «Медіа-олігарх з

Солотвина»

У 70-х роках минулого сторіччя, в розпал «холодної війни», коли іноземні виставки в Україні були

величезною рідкістю (а особливо — експозиції із західних країн), широкий показ книг

англійського видавництва «Пергамон-прес» у виставковому залі по вул. Червоноармійській в

Києві викликав значний інтерес. У центрі експозиції був тодішній радянський «бестселер» —

чудове видання англійською мовою трилогії Л. Брежнєва «Мала земля», «Відродження»,

«Цілина».

Лише дуже вузьке коло персон з верхнього ешелону радянської партноменклатури знало, що

такий «широкий інтерес» світової громадськості до творів «від генсека» оплачувався з скарбниці

Держбанку СРСР шляхом перерахування валюти на рахунки таких прудких зарубіжних

видавництв, як «Пергамон-прес». А тоді, в другій половині 70-х, видання Брежнєвської трилогії

послужило хорошу службу особисто власникові «Пергамон-прес» Роберту Максвелу.

...Стартовий капітал він накопичив в окупованій військами союзників Західної Німеччини, де

жваво «підбирав» видавництва.

Максвел, хоча й одержав від британської королеви титул лорда, залишався людиною лівих

поглядів. Навіть у управлінні своїми газетами магнат, як він вважав, дотримувався

«соціалістичних принципів керівництва»: любив відвідувати редакції, навіть вигадував точні

заголовки до статей, лаявся з редакторами, однак не кривдив рядових журналістів.

Заздрісні конкуренти за спиною іноді називали його «чехом-шантажистом», «чорним ураганом»

або «капітаном Бобом».

...Як щільно доля медіа-імперії пов'язана з особою олігарха, показали події в газетному світі

Великобританії відразу ж після смерті Роберта Максвела. Тиражі групи Mirror Group Newspapers, головним виданням якої була газета Mirror, почали стрімко знижуватися. До керівництва прийшов

Давид Монтгомері. ...Як завжди в таких ситуаціях, нового боса порівнювали з його попередником

— Робертом Максвелом. І це порівняння у багатьох випадках було відверто не на користь нового

керівника.


СПУСКАВСЯ ДО ШАХТИ, з інтерв‘ю О. Феїра О. Ливинському

Тоді (під час відвідин Р. Максвелом рідного Солотвина – авт.) здавалася в експлуатацію дев'ята

шахта, я розповів йому про це. Розповів про збільшення видобутку солі в півтора-два рази на

восьмій шахті, про роботу алергологічних лікарень.

Велика делегація була, близько десяти машин, наших теж було багато — з області, району, КДБ.

Перекладачі були з Москви, проте Максвел добре говорив і російською, і угорською.

До шахти спускався теж, з людьми в центрі говорив. Зустрічався з тими, з ким ще до школи разом

ходив.

Дуже приємно йому було в рідному селищі.


БУВ І НЕ СТАЛО, з замітки «Звичайний інфаркт за незвичайних обставин» на kommersant.ru

О 14 годин 58 хвилин 6 листопада Лондонську біржу пробив холодний піт. Чутки, що ходили з

самого ранку, підтвердилися: Роберт Максвел зник.

Живим востаннє його бачили о 4.45 ранку у вівторок на борту яхти «Lady Ghislain». Десятьма

хвилинами раніше Максвел подзвонив на місток і попросив включити в його каюті кондиціонер, з

чого команда зробила висновок, що він збирається лягати спати.

Зникнення виявив об 11 ранку капітан яхти Гас Ранкін, який прийшов до каюти, аби з'ясувати, чому шеф не відповідає на телефонний дзвінок з Нью-Йорка. Ранкін подав сигнал лиха.

Тіло Максвела витягли з моря біля Канарських островів — за 20 миль від острова Гран-Канаріа.

Труп пізнали дружина Елізабет і син Пилип на військовій базі в Лас-Пальмасі, куди тіло

доставили на гелікоптері.


ЗАНАПАСТИЛА ЗАЙВА ІНФОРМОВАНІСТЬ, з програми телеканалу Discovery Channel

«Змови: перевірка фактами»

Загадкова смерть в океані стала крапкою в захоплюючому авантюрному романі, героями якого

були дуже значні постаті, щоб про це стало відомо широкій громадськості.

Перш ніж стати Робертом Максвелом, ця людина змінила п'ять імен. У дитинстві його звали

Абрам Лажбі Хох, і він жив в невеликому селі між Карпатами і Тисою.

У 1939 році Хохів разом з іншими єврейськими сім'ями відправили до концтаборів, батьки Абрама

там і загинули, проте йому дивом вдалося втекти. На шляху до Франції він змінив своє ім'я на

німецький зразок і став Яном Людвігом Хохом, у Франції, беручи участь в русі Опори, звався

Іваном Леслі дю Мерьє. А коли доля закинула до Великобританії, товариші по службі знали його

вже як Леслі Джонса.

У британській армії, точніше, в розвідці, він перебував до кінця війни. А коли одержав нагороду з

рук маршала Монтгомері, то, порадившись з друзями, змінив ім'я востаннє. Роберт Максвел

звучало цілковито «по-шотландському».

У 1947 році він вирішив зайнятися видавничим бізнесом і створив компанію з статутним

капіталом усього 100 фунтів. Через 40 років Максвелу вже належало одне з найбільших у світі

...медіа-імперій, котра охоплювала всю земну кулю.

Але в його руках було щось більше, ніж багатство, а саме - інформація, головна зброя нового часу.

- На яку розвідку ви працюєте? - не раз «в лоб» питали Максвела журналісти.

- На британську! - не змигнувши оком, відповідав олігарх.

Це була чиста правда, яка зовсім нічого не вартувала: про службу Максвела в британській розвідці

в роки війни і так усі знали.

Донині знаходяться ті, хто готовий довести, що Максвел був «потрійним» агентом.


БРИТАНЦІ АБО ЄВРЕЇ, з статті С. Лєкарєва «Ліквідація агента чотирьох розвідок»

Залишаючись в період холодної війни агентом МІ-6, ЦРУ і «Моссад», Максвел ...зачарував Мао, Брежнєва, Черненка, Андропова, Горбачова, Чаушеску, Хонеккера, Гусака і Кадара. Став після

Хаммера другою людиною з «світу чистогану», який отримав доступ до тіл кремлівських

правителів. Після його смерті з'явилися публікації, які доводили, що він був агентом КДБ, однак

загадка його смерті так і залишилася нерозкритою.

...Восени 1945 року він захотів дізнатися про долю батьків. Встановив контакт з представниками

радянської розвідки. ...Відносини отримали потрібний розвиток.

У 1968 р. депутат англійського парламенту Максвел, демонстративно підтримавши введення

військ Варшавського договору до Праги, став великим другом комуністичних лідерів.

....Окрім МІ-6, його «підгортали» спецслужби США, Канади та Ізраїлю.

Максвел співробітничав, проте ніколи не забував про власні фінансові інтереси. Небезоплатно

допомагав соцкраїнам створювати спільні підприємства за кордоном.

З кінця 80-х рр. з його допомогою починаються операції з «відмивання» грошей КПРС за

кордоном.

У цей період по лінії ідеологічної контррозвідки з Максвелом підтримував контакт полковник

Володимир Головін. Незабаром він несподівано помер.

Працював з Максвелом й співробітник зовнішньої контррозвідки лондонської резидентури

полковник Віктор Бредіхин. І він раптово помер, працюючи уже в КДБ.

Ще одним оперативним контактом Максвела був контррозвідник полковник Вадим Бірюков, котрий регулярно виїжджав до європейських країн заради зустрічей з іноземною агентурою.

Незабаром після загибелі Максвела Бірюков за нез‘ясованих обставин був убитий невідомими в

московському гаражі.

...Вдова Максвела і його особистий лікар спростували версію про самогубство. Намагалися кивати

й у бік радянської розвідки, але вона перебувала тоді в такому стані, що подібні операції їй були

непосильні. У цій ситуації виконавцем найвірогідніше був морський спецназ британського

Адміралтейства.

...Окрім того, Максвел зізнавався у вузькому колі в тому, що організував зустріч між зв‘язковими

«Моссад» і колишнім головою КДБ Володимиром Крючковим. На цій зустрічі, яка відбулася на

борту яхти, обговорювалася підтримка з боку «Моссад» повалення Михайла Горбачова. ...Однак

прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Шамір став побоюватися, що інформація... випливе назовні. На свою

біду, Максвел в телефонній розмові використав цей факт як загрозу Шаміру.

Той попросив передзвонити через пару годин. Потім вийшов на шефа «Моссад» і зажадав

позбавити його раз і назавжди від цього «маленького чеха».


НА ЗЛІТ, бувальщина

Сказати, що Р. Максвел усе життя був неабияким оригіналом – значить, не сказати нічого.

Наприклад, він придбав у самому серці Лондона страхову компанію, що викликало обурення

частини британського бомонду.

Ділків з Сіті вразив не сам факт купівлі-продажу, а те, що «барон преси» став власником

хмарочосу з однієї-єдиної причини – аби використовувати... його дах в якості майданчика для

приземлення своїх гвинтокрилів.


ПИЛЬЧИКОВ Микола Дмитрович

Фізик. Один з світових фундаторів фотогальванографії, радіотелемеханіки, скафандрів для виходу

у відкритий Космос.

З дворянської родини. Батько, Пильчиков Д., – викладач кадетського корпусу.

Народився 9 (21) травня 1857 р. в м. Полтава.

Звів рахунки з життям 6 (19) травня 1908 р. в м. Харків.

Закінчив Полтавську гімназію (1870-1876), Харківський університет (1876-1880), паризький «Ecole des hautes etudes» (1888-1889).

Працював викладачем Харківського (1885-1894), Новоросійського (1894-1902) університетів, Харківського технологічного інституту (1902-1908).

Член Тулузької академії наук.

Член Ради Французького фізичного товариства.

Член Російського фізично-хімічного товариства.

Член Міжнародного товариства електриків..

Кавалер срібної медалі Російського географічного товариства (1884).

Друкувався в «Журналі Російського фізико-хімічного товариства», «Протоколах товариства

дослідних наук при Харківському університетові», «Нотатках Харківського університету»,

«Нотатках Новоросійського університету», «Вістях Харківського технологічного інституту»,

«Метеорологічному віснику», «Віснику дослідної фізики і елементарної математики».

Наукові праці присвячені оптиці, земному магнетизму, електро- і радіотехніці, радіоактивності, рентгенівським променям, електрохімії та метеорології.

Ще студентом (1878) винайшов електричний фоноавтограф, на кілька десятиріч випередивши

зарубіжних дослідників, серед них і Т. Едісона. Пізніше сконструював сейсмограф, рефрактометр, відкрив низку незнаних властивостей рентгенівських променів.

Заклав витоки радіотелемеханіки. Запропонував конструкцію герметичної кабіни для захисту

людей в високих прошарках атмосфери (польоти в Космос тоді на часі ще не стояли) – провісника

сучасних космічних скафандрів.

Першим зафіксував зображення предметів методом нарощуванням рельєфу на металевих

пластинках.

Наш земляк започаткував надійне управління по радіо. Це був справжній переворот у науці.

Нагадаємо, що перший радіокерований літак піднявся у повітря лише 1913 р.

Деякі роботи П. мали виключно прикладне значення. Саме він, всебічно дослідивши район

магнітних аномалій у Курській губернії, вперше обґрунтував наявність тут «щонайбагатших

покладів залізної руди» (1883).

Творча спадщина вченого – близько 100 праць та майже три десятки оригінальних приладів й

установок.

Кошти, що залишилися після смерті, професор заповів на виплату премій за кращі дипломні

студентські роботи.

Серед друзів та близьких знайомих П. – І. Мечников, І. Сеченов, О. Столєтов, М. Бекетов, М.

Умов, Г. Ліппман, П. Лебедєв, К. Андрєєв, А. Корню, В. Імшенецький, Н. Маскар, О. Хвольсон та

ін.


***

ВІВАТ ПРОТЕКТОРАМ

, з наукового кредо М. Пильчикова

Прилад, що сприймає дію електричних хвиль, має бути забезпечений особливим охоронним

пристосуванням – протектором, який, профільтровувавши електричні хвилі, котрі доходять до

нього, відкриває доступ до діючого механізму лише тим хвилям, які послані нами.

КОЖЕН ЛЮБИТЬ ТІ ПІСНІ, з вірша М. Пильчикова «Весна»

Весна! Весна! Коло хатини

В садку на кущику калини

Співун великий — Соловей

Співа пісень своїй дружині,

Вітрець несе їх по Вкраїні,

І кожен любить ті пісні

I кожен рад святій весні.

ЗА МОЄЮ КОМАНДОЮ, ПЕРЕДАНОЮ КРІЗЬ СТІНУ, СТРІЛЯЛА ГАРМАТА, з

доповідних записок М. Пильчикова військовому міністрові Росії

12 грудня 1898 р.

…Започатковані мною роботи з питань бездротового електричного передавання енергії увінчались

результатами, які я не вважаю за можливе експлуатувати за кордоном, не ознайомивши з ними

Ваше Високопревосходительство…

12 грудня 1898 р.

…Я вважав за необхідне розроблювати метод Лоджа (1893), котрий утилізував Герцові електричні

хвилі (1888) та їхню вплив на провідність металічних порошків, відкритий Бранлі (1890).

… В той час, як Марконі і Попов (італійський та російський винахідники – авт.)намагаються

досягти максимальної дистанції, …я відпрацьовую питання про те, яким чином бездротове

електричне передавання енергії… вберегти від пертурбацій, пов‘язаних з впливом електричних

хвиль…

Після довгих теоретичних і практичних пошуків я дійшов думки, що прилад… повинен бути

забезпечений особливим охоронним пристроєм – протектором (аналог винайденого набагато

пізніше т. зв. коливального контуру – авт. ), який буде пропускати лише хвилі, що направлені нам.

… На публічній лекції 25 березня 1898 р. (зверніть увагу на дату! – авт.)… я з допомогою

електричних хвиль, що проникали крізь стіни залу, де знаходилися прилади, виконав наступні

дослід:

1) засвітив вогні моделі маяка;

2) викликав постріл з невеликої гармати;

3) підірвав міну в штучному басейні, при цьому потонула невелика яхта;

4) привів у дію модель залізничного семафора.


ЗНАЧЕННЯ РОБІТ ВАЖКО ПЕРЕОЦІНИТИ, з стенограми засідання військово-інженерного

відомства

В Італії в 1897 р. морський та військовий комітети надали в розпорядження Марконі (відомий

фізик , котрий паралельно с Поповим винайшов радіо – авт.) величезні матеріальні кошти.

Англійці доручили проведення дослідів з бездротового телеграфу Прісу. В США досліди у

морському міністерстві здійснюються під керівництвом Тесли… Берлінському вченому Слабі

німецький імператор надав у розпорядження не лише військових та плавучі засоби потсдамського

гарнізону, а й військово-повітряні парки.

Професор Пильчиков поставив перед собою набагато об‘ємнішу програму…

…Солідне становище, яке М. Пильчиков посідає в колі руських учених, змушує очікувати від його

робіт настільки практичних результатів, що їхнє значення важко переоцінити.


ДО ОСТАННЬОГО ЗАХИЩАВ СТУДЕНТІВ, з статті Л. Кухар «Біля витоків української

фізики»

У 1902 р. Микола Дмитрович залишає роботу в Новоросійському університеті. Це рішення було

своєрідним протестом проти реакційної політики адміністрації, яка особливо посилилась

наприкінці 90-х років XIX ст. Ще на початку служби в Новоросійську М. Д. Пильчиков з

професорами М. Умовим, І.Мечниковим, І. Сєченовим обурювались жорстокими заходами

начальства щодо революційно налаштованих студентів. Протягом восьми років роботи в

університеті вчений не раз виявляв свої прогресивні переконання.

Нормальний перебіг навчального життя Новоросійського університету не раз порушувався. У

1897-1899 рр. широкого розмаху набрали студентські страйки. Ці виступи, викликані

загальнополітичними подіями в Росії, були гнівним протестом проти дій університетської

інспекції, заохочуваної адміністрацією. Проти учасників заворушень не раз кидали поліцію, спеціальні козачі частини. Студентів заарештовували, віддавали в солдати.

М. Д. Пильчиков, стаючи на захист студентів, виступав проти каральних дій властей, часто

надавав своїм вихованцям матеріальну допомогу.

Унаслідок загострення стосунків з університетським начальством Микола Дмитрович того ж таки

1902 року перейшов в Харківський технологічний інститут, де очолив кафедру фізики та фізичну

лабораторію.

…Наприкінці 1903 р. новий директор дав вказівку розпустити навіть гуртки студентської

художньої самодіяльності, раду бібліотеки. За студентами і викладачами почали стежити, про їх

розмови доносили начальству.

Почались утиски і переслідування опозиційно налаштованих викладачів. У відповідь на це 18

професорів покинули інститут. Звільнення найкращих спеціалістів призвело до ослаблення

наукових сил і було, поряд 13 загальнополітичними подіями, основною причиною занепаду всього

навчального життя інституту упродовж низки наступних років.

…Після повернення… М. Д. Пильчикову категорично заборонили користуватись на інститутській

території власним автомобілем, в якому була змонтована частина установки для дослідження

перешкод радіозв'язку, а також займатися іншими дослідами в галузі радіозв'язку.

Подальше перебування Миколи Дмитровича в інституті ставало для нього нестерпним.

Неможливість займатись улюбленою науковою роботою, моральна пригніченість призвели до

погіршення стану здоров'я.

Відставка реакційного керівництва та повернення в інститут колег-однодумців окрилили вченого.

Він вважав, що в цьому є частка і його участі в розв'язанні деяких питань. Він знову приступив до

наукових занять, читав лекції, редагував «Вісті», добивався організації при Харківському

технологічному інституті агрономічного відділення. Як член навчального комітету прагнув

піднести престиж цього колегіального органу, завоювати повагу і довіру до нього студентів, організувати роботу на основі гласності та співробітництва з усім педагогічним персоналом. Але

всі ці його намагання були марними. Реакційні сили в інституті знов активізувались.

Новий директор проводив так само угодну начальству політику, як і його попередник. Крах

ідеалів, відсутність дружньої підтримки в тяжкі хвилини спонукали М. Д. Пильчикова до

фатального рішення.


САМОГУБСТВО, СХОЖЕ НА ВБИВСТВО, з книги О. Іволгіна «Доля професора Пильчикова»

В 7 годин ранку 6 травня 1908 р. в окремій палаті однієї з харківських лікарень пролунав

револьверний постріл. Коли стривожені лікарі та санітари виламали двері й проникли в палату, вони побачили людину, яка лежала на ліжку. Якби не кривава пляма на сорочці, можна було б

подумати, що хворий просто спить…

Воронований револьвер «Бульдог» акуратно лежав на столику поруч зі склянкою недопитого чаю.

Судово-медичні експерти констатували смерть: куля пройшла крізь серце. Проте як же у такому

випадку хворий акуратно поклав зброю на стіл? І чому його руки за християнським звичаєм були

складені на грудях? Може, це було не самогубство, а вбивство?!

Людина, яку знайшли мертвою в палаті, був професор Микола Дмитрович Пильчиков.

В наші дні це ім‘я відоме небагатьом, хоча серед вчених-фізиків воно займає далеко не останнє

місце. Незвичайна доля цієї людини і дивна – його чудових винаходів, незрозуміла смерть і на

сьогодні залишаються таємницею.

…Саме Пильчиков 100 років тому взявся за вирішення технічного завдання, яке в наші дні

блискуче вирішене на штучних супутниках Землі, автоматичних міжпланетних станціях і

космічних кораблях.

…Чому нічого не відомо про подальшу розробку Пильчиковим цих систем? …Відомо лише, що на

початку вересня 1904 р. командуючий Тихоокеанським флотом виніс професору Пильчикову

подяку. Не має ані найменших сумнівів, що в розпал війни з Японією привід для цього мав бути

надзвичайно вагомим.

…На початку травня 1908 р. Пильчиков зателефонував до лікарні і попрохав його госпіталізувати.

Стан його здоров‘я не говорив про будь-яке тяжке захворювання. Лікарям здалося, що професору

конче було необхідно на деякий час залишити свою парубоцьку квартиру й побути під чиїмось

наглядом.

Загадковий постріл з «Бульдога»… додав до загадки протектора ще й загадку таємничої загибелі.

Донині невідомо, хто натиснув на спусковий гачок револьвера. Дактилоскопію з невідомих

причин не зробили.

Мимоволі напрошується думка про те, що Пильчиков вбачав у лікарні сховок. Не виключено, його

хтось переслідував, а, можливо, й погрожував. Чи не взяв вчений з собою до лікарні те, що могло

зацікавити іноземного шпигуна? Чи не було вбивство останньою ланкою в ланцюгу старанно

продуманої операції?

Ця таємниця чекає на відгадку…


ПОРАЙ-КОШИЦЬ Павло Олексійович

Оперний співак (тенор), педагог.

З селянської родини. Донька, Порай-Кошиць Н., - оперна співачка.

Народився 14 (26) грудня 1863 р. в с. Шевченкове Звенигородського району Черкаської області.

Звів рахунки з життям 2 (15) березня 1904 р. в м. Москва (РФ). Похований на Ваганьківському

цвинтарі.

Навчався в Київській духовній семінарії, Московській консерваторії, стажувався в Італії.

Був співаком Нижньогородської капели купця В. Рукавишникова (поч. 1880-х), оперних театрів

італійських міст Верчеллі і Казальме-Маджіоре (1886-1889), Тифліської опери (1889-1890), солістом Київської опери (1890-1893), московського Великого театру (1893-1903), викладачем

низки приватних студій.

Мав сильний голос гарного тембру, мав привабливу сценічну зовнішність. Вирізнявся вокальною

майстерністю, артистизмом.

Перший виконавець партій Фабія («Пісня торжествуючого кохання» А. Сімона), Зігфрида

(«Зігфрид» Р. Вагнера), Енея («Троянці в Карфагені» Г. Берліоза) на теренах Російській імперії.

Серед інших партій - Князь («Русалка»), Герман («Пікова пані»), Вакула («Ніч перед Різдвом»), Едгар («Лючія ді Ламмермур»), Макс («Вільний стрілець»), Отелло («Отелло»), Герцог

(«Ріголетто»), Альфред («Травіата»).

Співав у оперних театрах Греції, Гватемали, Баку.

Виступав як концертний співак. Програми включали романси М. Лисенка і П. Чайковського.

У книзі І. Лисенка «Музики сонячні дзвони: Статті, рецензії, спогади» є нарис про нашого земляка

(2004).

Серед друзів та близьких знайомих П.-К. – П. Чайковський, Ф. Шаляпін, Є. Єзерська, Л. Собінов, Ф. Комісаржевський, А. Барцал, С. Рахманінов, В. Севастянов, С. Власов, М. Дейша-Сіоницька, В.

Зарудна, Л. Звягіна, Б. Корсов, П. Оленін, Д. Южін, С. Трезвинський та ін.


***

ГОЛОС І ЩЕ ДВІЧІ ГОЛОС, з професійного кредо П. Порай-Кошиця

Для того, щоб бути оперним співаком, потрібно три речі: голос, голос і ще раз голос.

З ШЕВЧЕНКІВСЬКИХ МІСЦЬ, з замальовки «Найбільше йому подобалися Байдари» в газеті

«Кримська Світлиця» від 7 лютого 2003 р.

Корифей вітчизняної хорової культури двадцятого століття Олександр Антонович Кошиць

народився 31 серпня (12 вересня) 1875 року в сім'ї священика в селі Ромашках, що тепер входить

до Миронівського району Київської області. Його дитячі та юнацькі літа минули на

Звенигородщині. Згодом він напише: «Тарасівка, куди переїхав мій батько влітку 1877 р., лежить в

яру на дорозі (на 10-й верстві) від Звенигородки до Вільшани. Її ниви межують з кирилівськими, які міряв босими ногами наш геній Т. Шевченко».

Тарасівські і кирилівські Кошиці - одного роду. В священика Григорія Івановича Кошиця

наймитував тринадцятилітній Шевченко. Відомим співаком (виступав в оперних театрах Європи й

Америки) став Павло Олексійович Кошиць. З ним у Кирилівці не раз бачився Олександр

Антонович. Там же він познайомився з нащадками Шевченкового роду та людьми, котрі пам'ятали

приїзди поета на батьківщину.


ВИСТУПАВ НА БАТЬКІЩИНІ, з довідки «Київське оперне товариство»

Одне з перших оперних товариств в Росії. Засноване І. П. Прянішниковим в Києві в 1889 р.

(існувало до 1892).

Тоді в Київському оперному товаристві поставили опери «Іван Сусанін», «Руслан і Людмила»,

«Русалка», «Демон»; «Галька», «Аїда», «Ріголетто», «Трубадур», «Кармен», «Тангейзер»,

«Фауст», «Гугеноти», «Роберт-Диявол», «Пророк», «Африканка», «Фенелла», «Міньйон»,

«Джоконда» й ін.

У трупі в різні роки працювали: І. П. Прянішников, І. В. Тартаков, М. Є. Медведєв, К. І. Михайов-

Стоян, В. О. Даверін-Кравченко, О. А. Ляров, П. О. Порай-Кошиць, О. М. Соловйова-Мацулевич, М. Д. Смирнова, С. П. Нечаєва та ін.

російської опери в Києві, сприяла зростанню української та російської музичної і постановочної

культури; були створені чудовий хор і оркестр (диригент І. В. Прибик). Товариство збагатило

репертуар Київської опери такими постановками як «Князь Ігор», «Пікова пані»; «Кам'яний гість»,

«Ворожа сила», «Отелло», «Весілля Фігаро», «Лоенгрін», які киянам були показані вперше.


УПЕРШЕ В РОСІЇ, з статті О. Смирнова «Зігфрид» на сцені Великого театру»

«Зігфрид» («Siegfried») - опера (муз. драма) Р. Вагнера (3-я опера з тетралогії «Кільце Нібелунга», лібрето - на основі скандинавського епосу 8-9 ст.

...У Росії вперше поставила німецька трупа А. Неймана в Москві і Петербурзі в 1889 р.

Перша постановка російською мовою відбулася 27 січня 1894 р. у Великому театрі (диригент

Альтанп, декорації Вальца; Зігфрид - Кошиць, Міме - Барцал, Вотан - Власов, Альберіх - Корсов, Голос Фафнера - Трезвинський, Брунгільда - Дейша-Сіояїцька, Ерда - Звягіна, Голос лісової

пташки - Ейхенвальд).


ВБИВСТВО ТЕНОРІВ, зі «Спогадів» В. Теляковського

Вагнерівський репертуар і в Москві знайшов гідних виконавців. Одна опера «Кільця Нібелунгів» -

«Зігфрид» - була поставлена тут ще до мого призначення, проте на оперу цю дивилися, мов на

якесь заморське чудисько.

Роками покійний Альтані її розучував. Мучив оркестр десятками репетицій. Звинувачували

дирекцію у вбивстві тенорів, котрі виконували партію Зігфрида.

Разів зо два дали оперу й зняли, а на роль Зігфрида роками тримали напоготів тенора Кошиця, який потім справді втратив голос, але вже незалежно від Зігфрида, якого він майже і не співав.

Партію цю прагнули особливо кричати - очі наповнювалися кров'ю, так старалися; всі говорили, що той, хто співає Вагнера, неодмінно повинен втратити голос - і назавжди.


ЗІРВАВ ГОЛОС, з «Російської музичної енциклопедії»

Павло Олексійович П.-К. – російський співак, драматичний тенор. Виступав за кордоном (Італія, Греція, Південна Америка).

Брав участь у першій постановці на російській сцені опери «Зігфрид» Вагнера, виконавши в ній

заголовну партію (1894, Великий театр).

Зірвав голос наприкінці 90-х рр.


НАКЛАВ НА СЕБЕ РУКИ, з замітки В. Кравченка «Кошиць Павло Олексійович»

Зірвав голос, унаслідок чого був звільнений з Великого театру і деякий час викладав.

Наклав на себе руки.

Л. Собінов організував два концерти в пам'ять співака.


ОДИН З ОСТАННІХ ЛИЦАРІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПІСНІ, з статті В. Триліса «До Дискусії

Про Український Правопис»

«Відмежувати» або, навпаки, «наблизити» щось до чогось у мові за допомогою адміністрування (а

19 пропонованих правил у даному випадку і є спробою адміністрування) неможливо, і це знають

студенти ще з часів Фердинанда де Соссюра. Але можна нашкодити, і тому є безліч прикладів в

історії української ж таки мови.

Славилася колись наша мова своєю фонетикою. З фонетикою тісно пов'язана була й краса та слава

народної пісні. Де вона, та слава? Останні лицарі української мови й пісні – Кошиць, Леонтович, Петрусенко, Бучма – давно перейшли в міфологію, українську ж пісню, як і мову, майже ніхто в

світі не знає й знати не хоче. Не тому, що вони того не варті, а тому, що тяжко скалічені, а з

каліками кому охота возитися?

Чи ж придивилися ви, пане професоре, до всіх травм і спотворень, яких зазнала українська

фонетика (не будемо ускладнювати дискусію іншими поверхами мови)? Якщо й придивилися, то

формально, недбало. Інакше ви не хапались би лікувати дев'ятнадцятьма пігулками глибоко і

всебічно хворий організм.

ПОТОЦЬКИЙ Ян Йосипович

Письменник, журналіст, видавець, історик, етнограф, географ, соціолог, археолог. Перший славіст, вихідець з України, який досліджував ранню історію скіфів, сарматів, слов’ян. Першим у світі

піднявся у повітря на кулі власної конструкції (1790).

З графської родини. Батько, Потоцький Й., - коронний кравчий.

Народився 8 березня 1761 р. в с. Пиків Калинівського району Вінницької області.

Звів рахунки з життям пострілом у голову 20 листопада (2 грудня )1815 р. в с. Уладівка Літинсього

району Вінницької області.

Мав пристойну домашню освіту, стажувався у професорів Женеви та Лозанни (1774-1778), закінчив Віденську військову академію.

Дійсний член Варшавського товариства друзів науки (1803).

Почесний член петербурзької Імператорської академії наук (1806).

Почесний доктор Московського університету (1808).

Мальтійський лицар (1779).

Таємний радник.

Кавалер російського ордена св. Володимира I-го ступеня.

Подорожував Італією, Сицилією, Мальтою, Тунісом, Грецію, Сербією, Марокко, Угорщиною, Францією, Швейцарією, Британією, Іспанією, Єгиптом, Туреччиною, Голландією, Китаєм, Монголією, Сибіром, Кавказом.

Перу П. належать сотні газетних і журнальних публікацій. Проте він серйозно займався і наукою.

Серед його значних доробків – п'ятитомник «Дослідження Сарматії» (1789-1892),

чотирьохтомник «Історичні та географічні матеріали про Скіфію, Сарматію і слов'ян» (1796), книги «Коротка історія народу Росії» (1802), тритомник «Давня історія Волинської губернії»

(1804-1805), «Археологічний атлас Європейської Росії» (1805), «Основи хронології».

П. також - автор світового пригодницького бестселера «Рукопис, знайдений в Сарагосі» (1847), за

яким польський режисер В. Хас зняв однойменний фільм (1965). За мотивами роману іспанський

драматург Ф. Н‘єва написав комедію (2003).

Всього наш земляк залишив після себе 24 великі наукові праці.

Що стосується особистого життя, то наш земляк, розлучившись з Ю. Любомирською, взяв шлюб з

К. Потоцькою (1798).

Серед друзів та близьких знайомих П. – А. Чарториський, Ж.-П. Бланшар, Олександр I, В.

Головнін, Ф. Месмер, І. Гудович, Каліостро, Л. К. Сен-Мартен та ін.


***

БЛАГОСЛОВЛЯЮ НАУКУ,

з професійного кредо Я. Потоцького

Благословляю науку, яка дала мені щастя, спокій і навіть насолоду, всупереч жахливому хаосу, в

який занурений наш час.


ВІДПОВІВ, ЩО ПОМЕР, з роману Я. Потоцького «Рукопис, знайдений в Сарагосі»

Заходячи в провулок Августинів, Бускерос показав мені своїх караульних і дав їм пароль.

- У випадку, якщо тут з'явиться сторонній, мої друзі зроблять вигляд, ніби побилися один з одним, так що він мимоволі буде вимушений повернути назад. А зараз, - додав він, - ми вже біля цілі. Ось

драбина, щоб тобі лізти вгору. Тибачиш, вона міцно обперта об стіну. Я стежитиму за умовними

знаками, і як тільки я плесну в долоні, лізь.

Але кому могло б прийти в голову, що після всіх цих планів і приготувань Бускерос переплутав

вікна. Проте це було так...

Отримавши сигнал, я, хоч і з забинтованим плечем, відразу ж поліз вгору, тримаючись однією

рукою. Залізши, я не знайшов, як було обумовлене, нагорі відкритої віконниці, і мені довелося

стукати, зовсім не тримаючись руками.

У цю мить хтось різко відчинив вікно, ударивши мене віконницею. Я втратив рівновагу і з самого

верху драбини впав на складену внизу цеглу. Зламав у двох місцях вже поранене плече, зламав

ногу, котра застрягла між щаблями, а іншу вивихнув і всього себе скалічив - від шиї до крижів.

Той, хто відчинив вікно, мабуть, хотів моєї смерті, оскільки вигукнув:

- Ти помер?

Боячись, аби він не побажав мене добити, я відповів, що помер.


ВСУПЕРЕЧ ПОЛЬСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ, з розвідки С. Баженової «Ю. Роллє в суспільному і

краєзнавчому русі Правобережної України другої половини ХІХ ст.»

На початку ХІХ ст. відомий польський магнат, просвітитель, письменник, публіцист та історик, подолянин граф Ян Потоцький ...видав у Петербурзі французькою мовою невеликі книги

«Стародавня історія Подільської губернії» та «Стародавня історія Волинської губернії» (1805).

У цих дослідженнях автор уперше здійснив спробу науково узагальнити відомості з історії

первісного суспільства та доби середньовіччя Волині та Поділля, обґрунтувати тут автохтонність

місцевих східнослов’янських племен і визнав їх невід'ємною складовою частиною Київської Русі, що йшло всупереч з тогочасною польською історіографією.

Крім того, Ян Потоцький виступив ініціатором підготовки археологічних карт регіонів. 1805 року

він опублікував французькою мовою «Археологічний атлас європейської Росії». В ньому були

вміщені знані на той час стародавні поселення, городища, кургани, подані описи старожитностей, у тому числі в Правобережній Україні.


ЙОГО ОЧИМА, з статті С. Дударєва «Росія і Північний Кавказ в кінці XVIII – першій половині

XIX ст.: погляд зовні»

Я. Потоцький далекий від ідеалізації історичного побуту описуваних ним етнічних груп. ...Він

неодноразово відзначає факти грабіжницьких нападів представників низки північнокавказьких

гірських народів (аварців, лезгин, черкесів, чеченців й ін.) на своїх сусідів, торгові каравани і

випадкових подорожніх, а також російські станиці і поселення. Примітно, що в оцінках даного

явища граф, все ж таки, залишаючись сином своєї епохи, деколи атестував прихильність до

грабежу як «національний забобон».

Втім, престижність отримання тих чи інших благ подібним шляхом, насправді, мала виразне

втілення в менталітеті горців того часу. Про це свідчить, зокрема, вислів чеченської «княжни», що

його наводить Я. Потоцький, котра «вважає, що там, де не грабують на великих дорогах, життя

дуже нудне і монотонне, і для неї вкрадена хусточка набагато приємніша, ніж куплене перлове

намисто».

...Спостереження Потоцького (і в цьому їх важлива роль!) дозволяють бачити той факт, що набіги

в кінці XVIII ст. не мали ніякої політичної підоснови і мали чисто економічний характер, відображаючи також пережитки військово-демократичного менталітету в гористому середовищі.

...Хотілося б завершити наш короткий і неповний огляд ще одним спостереженням графа, вельми

актуальним для доль культурної спадщини регіону. Він зафіксував один сумний, але очевидний

факт... Історичні пам'ятки Північного Кавказу у міру включення регіону до складу Росії безжально

руйнувалися переселенцями з південних і центральних губерній, а також в ході російського

«індустріального» освоєння краю. Я. Потоцький свідчить, що з п'ятдесяти мавзолеїв

(золотоординської епохи), бачених Гюльденштедтом в Маджарах, залишилося лише чотири!


ПУСТИВ СРІБНУ КУЛЮ В ГОЛОВУ, з дослідження Л. Баженова «Історик Поділля і Волині

граф Ян Потоцький (кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст.)»

Його життєвий шлях - це суцільний калейдоскоп подій, почасти авантюристичних, які варті

повістей, романів-вестернів. Наведемо тільки окремі приклади з них.

Уже 1778 року Потоцький виїхав до Відня, вступив на службу до австрійських військ і взяв участь

в бойових діях у Баварії.

В 1779 році він знаходиться в Сицилії, Тунісі, учасник походу Мальтійського ордену проти піратів

Середземномор'я. Далі він у «гарячих» точках Іспанії (1781), Сербії та Угорщини (1784), Голландії

та Англії (1786).

Наслідком цих мандрів стали його репортажі, які хвилювали і збуджували уяву тогочасного

читача, принесли йому гучну славу.

В 1788 році Потоцький повертається до Варшави і від подільської шляхти обирається депутатом

чотирьохрічного сейму, який шукав шляхів реформ, щоб уникнути поділу Речі Посполитої. Ян

Потоцький запропонував у боротьбі проти Австрії та Росії за незалежність озброїти польських

селян і створити всенародну армію. Зрозуміло, польській аристократії це було не до вподоби.

1790 року він уже в Парижі і, вступивши до лав якобінців, опинився на барикадах Великої

Французької революції.

В 1792 році він знову у Варшаві, у вихорі політичних подій. Розбрат у польських політичних

таборах, який вів до загибелі країни, переорієнтував його світоглядні позиції на Росію. 1793 року

Потоцького прийняла імператриця Катерина ІІ, здивувала його «розумінням» французьких

вільнолюбних ідей.

У 1802 р. Олександр І запрошує автора до Петербургу, на службу в Міністерство іноземних

справа. Уже 1805 року Потоцький очолює делегацію російських вчених до Китаю, 1806 року

організовує дипломатичний демарш проти наполеонівської Франції. Після підписання

Тільзітського миру, Потоцький залишає державну службу і поселяється в помістях спочатку

Волині, а з 1811 року постійно проживає в с. Уладові (Вінниччина), де завершує написання книги

«Рукопис, знайдений у Сарагосі».

Важка хвороба, неможливість вести активний спосіб життя, бути в центрі світових подій призвели

до психічного розладу. ...Власноручним пострілом у голову Ян Потоцький завершив свої земні

справи.


ПОМСТА СХІДНИХ МАГІВ, з кореспонденції С. Михайлова «Таємниця графа Яна Потоцького»

Ексцентричний польський граф відомий як автор одного з найзагадковіших літературних творів

XIX століття - «Манускрипту з Сарагоси». Це химерна суміш історій про надприродні події, складена за принципом арабських казок «Тисяча і одна ніч». Головний герой книги, молодий

бельгійський офіцер Альфонс ван Ворден, розповідає про дивовижні пригоди, які трапилися з ним

впродовж 66 днів, пов'язаних з кабалістами, демонами, ожилими трупами, астрологами і таємними

товариствами.

...Зміст «Манускрипту» є «східною фантастикою», в ньому описана безліч магічних обрядів, подані рецепти магічних напоїв, за допомогою яких нібито можна перетворитися на звіра чи в

птаха і проникнути в підземний світ. Проте велика частина рецептів і керівництв зашифрована або

описана в алегоричній формі. У книзі також зроблена низка зашифрованих історичних прогнозів, котрі нагадують пророцтва Каліостро.

...Останні роки життя графа оповиті таємницею. Він усамітнився у фамільному маєтку на Поділлі, там поринув у меланхолії і майже збожеволів. Говорили, що Потоцький боїться переслідування

східних магів. Носії стародавніх таємних знань буцімто присягнулися помститися європейцеві за

те, що він розкрив в своїй книзі їхні секрети.

Сусіди-поміщики і місцеві селяни не полюбляли Потоцького, говорили, що він перевертень, який, перетворившись на вовка, нишпорить навколишніми лісами. Як відомо, перевертня можна убити

лише за допомогою срібної кулі. Легенда свідчить, що Потоцький убив себе сам. Він відлив кулю

з срібла у вигляді суниці, зарядив пістолет, вставив дуло в рот і натиснув на курок.

Що примусило графа вчинити так, неясно. Не виключено, на самогубство його змусив емісар, що

прибув з Монголії чи Єгипту. У кімнаті, де знайшли труп Потоцького, безладно валялися

розкидані листи рукописів, частина яких була спалена в каміні.


РАВИЧ Петро Соломонович

Прозаїк, поет, літературний критик, перекладач, журналіст.

З міщанської родини.

Народився 12 липня 1919 р. в м. Львів.

Звів рахунки з життям 21 травня 1982 р. в м. Париж (Франція).

Навчався в Лембурзьких польській гімназії і університеті, закінчив паризьку Школу східних мов

при Сорбонні (1947-1950).

Працював журналістом в Польщі і Франції.

Лауреат премії Рівароля (1962).

Автор низки літературознавчих статей про творчість Д. Кіша, О. Солженіцина, А. Синявського, В.

Гомбровича, С. Мрожека.

Перу Р. також належать романи «Кров неба» (1961), «Блокнот контрреволюціонера, або

Похмілля» (1969).

Перекладав О. Солженіцина.

Що стосується особистого життя, то наш земляк пройшов через німецькі концтабори Аушвіц

(1942-1944) і Ляйтмеріц (1944-1945), а після смерті дружини наклав на себе руки, застрелившись з

револьвера.

Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Максимов, Е. Чоран, М. Кривошеїн, Є. Косинський, Е.

Іонеско, Е. Візель, Ч. Мілош, Ф. Соллерс, А. Амальрік, Х. Кортасар, А. Шварц-Барт та ін.


***

УМІТИ ЛІКУВАТИ

, з життєвого кредо

П. Равича

Зуб може розболітися за будь-якого режиму, і треба уміти його лікувати.

БІЛЯ СВОЇХ, з «Нотаток» П. Равича

У цій обстановці загальної тривоги і невпевненості, яка набагато більше відповідає людській

природі, ніж штучний «затишок» «цивілізованих» міст, всім хочеться зігрітися біля своїх.


ЗАБОРОНЕНО ЗАБОРОНЯТИ ЗАБОРОНЕНЕ, з роману П. Равича «Блокнот

контрреволюціонера, або Похмілля»

«Заборонено забороняти!» Так вони і малюватимуть ці красиві слова тиждень, два, три, потім

втомляться. Останній, менш стомлений, додасть третю сходинку: «Заборонено забороняти

заборонене».

...Ці хлопчаки, та й дорослі, маніпулюють марксистськими поняттями, ніби мають справу з

предметами значущими, конкретними, відчутними. Буцімто слова «клас», «соціалізм»,

«пролетаріат», «влада», «демократія» чи навіть «свобода» і «щастя» знайшли чіткі семантичні

контури, однакові для всіх.

...Молодим людям захотілося «політики». У добрий час. Проти капіталізму. За соціалізм. Але ж

ніхто з них і не підозрює, що це означає, що це принесло в тих країнах, керівники яких

оголошують себе соціалістами. Всі ці «ізми», у тому числі й структуралізм, — мов тенета, які

обвивають свободу, і так не казна-яку, цих молодих розумів.

...Стрижений їжачком п’ятдесятирічний пан в окулярах, говорять, випускник Еколь Нормаль, автор газетних передовиць, телевізійний критик і прозаїк, відчайдушно прагне влитися, вписатися

у вируюче кружляння молоді. Влізши на трибуну, він підлаштовується під всі шаблони їх думок, точніше, не-думок, анти-думок, біологічно розчиняється в них. Видовище не з веселих.

Імпотент може симулювати оргазм, однак він не здатний відчути його. Вибуховість і незграбність

молоді він виражає витіюватою, вишуканою, округлою мовою. Яка безодня між цією формою і

змістом — йому б, аби залишитися вірним собі, треба б зовсім обійтися без форми.

...Помітно, що вони війни не знали. Ось і доводиться створювати безлад, хаос для того, щоб

навчитися цінувати комфорт, їжу, достаток, особисту свободу. Все це стає тягарем, просто

нестерпним, коли існує дуже довго.

...У Сорбонні і поблизу від неї списав наступні гасла: «Досить справ, до слів!», «Сексуальну

свободу в коридорах Сорбонни!», «Життя — це ефект присутності, і лише ефект присутності!»,

«Не для того ми народжені, щоб здихати з нудьги!»,

«Ніколи не працювати!», «Перетворимо каплиці на пісуари!», «Коли останній соціолог вдавиться

власними тельбухами, буде кінчено з проклятими питаннями», «Хто ставить цифру вище за фразу

— мудак», «Чим більше я кохаюся, тим більше мені хочеться робити революцію, чим більше я

роблю революцію, тим більше мені хочеться кохатися», «Фантазію до влади!», «Свобода —

злочин, який несе в собі всі інші злочини. Ось наша тотальна зброя», «Здоровий розум — рана, найближча до сонця».


ПЕРЕСТАЛИ ВІТАТИСЯ, з оцінки творчості П. Равича Д. Савицьким

Не лише філософ Раймон Арон писав за гарячими слідами травня 68-го року, а й колишній в'язень

концтаборів, літературний критик, письменник Петро Равич.

Книга його була замовчана, з ним перестали вітатися.


НАПИСАВ, ТА ЩЕ Й ЯК, з заміток «В‘язень концтабору французький письменник Петро

Равич» на блозі mankurty.com

«Нотатки контрреволюціонера» відразу зацікавили. У мене до шістдесятих - давній особистий

інтерес на ґрунті музики: «літо кохання», «паризький травень». Розшукую і читаю все про той час.

А тут, виявляється, був такий львів'янин, який все це бачив і описав!

Та ще як!

...Це зараз можна знайти достатньо багато зваженої критики тих подій, але публікацію в 1969 році

«Нотаток контрреволюціонера», напевно, можна порівняти із спробою в 2005-му чесно

проаналізувати «помаранчеву революцію».

...Нині у Франції покоління 68 року поступово відтісняють від влади молодші. На зміну людям

Міттерана прийшли люди Саркозі. Від ідей «паризького травня» відрікся навіть один з його

лідерів Даніель Кон-Бендітт, «Червоний Дані», сьогодні - депутат Європарламенту від «зелених».

А 40 років тому люди вірили йому, на барикади за ним прямували.

У травні 1968 Равичу було майже 49 років, за плечима - життя в окупації і концтабори. Якими

дурними, напевно, здавалися йому ці «бунтуючі хлопчаки», однією з головних вимог яких

залишалися «вільні відвідини жіночих студентських гуртожитків».

Доля Петра Равича дає привід поміркувати ще над одним питанням. Філолог або культуролог міг

би написати роботу про письменників з мультикультурного середовища і про те, наскільки умовна

їх національна приналежність. ...Справжньому художникові життя на перехресті культур - лише

на користь. Те, що він бере з них, потім утілюється в його творчості.

А в пам'яті й історії залишається там, де створені його кращі твори.


ПЕРЕКЛАДАЧЕМ ЗАЦІКАВИЛОСЯ КДБ, зі спогадів К. Єршової-Кривошеїної «Російська

рулетка»

Збігло літо, наступила осінь, відділ віз і реєстрації іноземних громадян мовчав. І ось знову

пролунав телефонний дзвінок, голос «миколи івановича». Прохання зустрітися на тому ж місці.

Побачення відбувалося вдень, кінець вересня стояв сонячний і теплий. Ми піднялися на ліфті, пішли сходами, мені здалося, що це інше крило готелю «Європейський» і інший номер. Вікна

зашторені. Знову коньяк, кекси, а «микола іванович» у веселому настрої базікає про вудіння риби.

Виявляється, це його пристрасть. Що означає ця зміна настрою? Тактика поведінки? Сама питань

не ставлю, розмови про поїздку не починаю.

- Дивіться, що я Вам приніс, - дістає з свого портфеля журнал «Континент», - зазирніть до змісту.

Поки я гортаю журнал і вдивляюся в тексти, він розливає коньяк у склянки. Бачу прізвище, мені

не знайоме - Петро Равич, а перекладач М. Кривошеїн...

- І що Ви хочете цим сказати? - питаю, - адже МК тут як перекладач, це його спеціальність, він

цим гроші заробляє.

- Е-е, ні... Ви не думайте, що все так просто. По-перше, хочу сказати - текст дуже цікавий за своїм

змістом і, мабуть, погляди автора співпадають з думкою перекладача. А потім нам відомо, що

вони дружать і перекладач тут працював з великим старанням.

- Може, він працював із старанням, аби гроші за переклад одержати? Ось і весь інтерес, -

відповідаю.

- ...Дуже тенденційна компанія виходить. Хоча зрозуміло, що подібні тексти добре оплачуються.

Адже вони направлені на підрив нашої країни, і хто їх фінансує, нам зрозуміло...

- ...Ви ж самі говорили, що сім'я Кривошеїних героїчна, а зараз виходить, що вони вороги і

вигодованець американських спецслужб?

ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ТЕЛЕФОНУЄ ГОСПОДЬ, з статті А. Наймана «Погляд приватної людини»

Ні, ми неможливі люди. Я маю на увазі – євреї. Який народ – після того, що про нього сказав Бог,

– не мені говорити. Прекрасний, такий-сякий, вибраний, недовибраний, малий, очманілий і так

далі...

Однак окремий єврей! Окремий єврей – кожен! – знає, що вірно, що помилково, що добре, що

погано. Для всіх. Бо те, що він знає, це, по-перше, головне, по-друге, істина, по-третє, знає тільки

він. Тому що він єврей.

Як повинна видаватися газета «Єврейське слово» – як вона не повинна видаватися. Як правильно

він, цей єврей, живе – як неправильно живуть інші євреї. Як неправильно вони думають – на тлі

того, як правильно думає він. Якщо ж не виходить сказати, що, думаючи не так, як він, вони

(наприклад, Спіноза, Фрейд, Пастернак) не того, то у запасі завжди є довід неспростовний: «Вони

не євреї». Тобто не сьогодення. Він – справжній, тому вони – ні.

…Книга Рут Вайс «Сучасний єврейський літературний канон». Яскрава, багата гострими

вагомими неординарними думками.

…Ідиш – добре, іврит – теж, хай і по-іншому, а ось англійський відволікає єврейського

письменника від самоототожнення і вихолощує релігійні, сімейні, ментальні цінності, які лише і

забезпечили збереження євреїв як народу впродовж його історії. Щоб довести це, автор йде на

тенденційну чи навіть, скажімо так, не зовсім точну передачу змісту тієї або іншої книги... Дедалі

наполегливіше проводиться ця лінія, поки нарешті читач не натикається на фразу: «Самогубства

Целана, Єжи Косинського, Петра Равича, Жана Амері і Прімо Леві привселюдно свідчать про

ціну, яку платить письменник за те, аби писати про Катастрофу на неєврейській мові».

Рут Вайс ...про причину самогубства людей, аж п'яти, видатних, унікальних, вона говорить, неначе

Бог повідомив її про це телефоном.

…Дуже по-людськи, по-жіночому, тому симпатично.

Від себе додам: канон єврейського життя, а тому і єврейської літератури, сучасної, майбутньої, не

скриня з приданим, на яку треба молитися. Не учіть людину, як їй жити: їй і так несолодко.

САМСОНОВ Олександр Васильович

Військовий, державний діяч. Генерал від кавалерії (1910).

З дворянської родини.

Народився 2 (14) листопада 1859 р. в с. Єгорівка Новоукраїнського району Кіровоградської

області.

Застрелився 17 (30) серпня 1914 р. в с. Кароліненгоф (Пруссія). Похований на місцевому цвинтарі.

Перепохований в с. Якимівка Єлизаветградського повіту Херсонської губернії Російської імперії

(нині – Маловисківський район Кіровоградської області України). Надгробок не зберігся.

Закінчив київську Володимирську військову гімназію (1875), петербурзьке Миколаївське

кавалерійське училище (1875-1877), Миколаївську академію Генерального штабу (1884).

Служив офіцером 12-го гусарського Охтирського полку, штаб-офіцером для доручень при штабі

Варшавського військового округу (1890-1893), штаб-офіцером для особливих доручень при

командуючому військами Варшавського військового округу (1893-1896), начальником

Єлизаветградського кавалерійського юнкерського училища (1896-1904), командиром Уссурійської

кінної бригади (1904), Сибірської козачої дивізії (1904-1905), начальником штабу Варшавського

військового округу (1905-1907), військовий наказний отаман війська Донського (1907-1909), генерал-губернатор Туркестану, командувач військами Туркестанського військового округу (1909-1914), командуючий 2-ю армією (1914).

Учасник російсько-турецької (1877-1878), російсько-японської (1904-1905), Першої світової (1914) воєн.

Кавалер орденів св. Ганни 4-го ступеня (1877), св. Станіслава 3-го ступеня (1880), св. Ганни 3-го

ступеня (1885), св. Станіслава 2-го ступеня (1889), св. Ганни 3-го ступеня (1892), св. Володимира

4-го ступеня (1896), св. Володимира 3-го ступеня (1900), св. Станіслава 2-го ступеня з мечами

(1904), св. св. Ганни 1-го ступеня з мечами (1905), св. Володимира 2-го ступеня (1906), св. Георгія

4-го ступеня (1907), Білого Орла (1909), св. Олександра Невського (1913).

Нагороджений золотою зброєю (1906).

На місці поховання нашого земляка, яке нині опинилося на подвір‘ї Якимівської середньої школи, за ініціативи сільської громади і обласного історико-культурологічного товариства «Ойкумена»

встановлено пам‘ятний знак у вигляді козацького хреста з червоного граніту (2002).

Серед друзів та близьких знайомих С. – М. Мартос, М. Клюєв, В. Орановський, Ю. Данилов, Я.

Жилінський та ін.


***

ХОРОБРІСТЬ,

з військового кредо О. Самсонова

Маючи хоробрість рядового, не можна командувати армією!

ЄВРОПЕЇЗУВАТИ ЕМІРА, з «Пропозиції за Програмою реформ в Бухарському ханстві» О.

Самсонова військовому міністрові Російської імперії від 29 грудня 1910 р.

Настав цілком слушний момент, коли нам можливо було б запропонувати ...низку заходів, спрямованих на благо бухарського народу, значною мірою доведеного до зубожіння завдяки

руйнівним податкам і майже до повного приниження унаслідок свого безправного становища.

...Зручний для реформ момент ...необхідно використовувати невідкладно, аби благополучно

розрядити незадоволення народних мас, матеріально знедолених, етично незадоволених і

роздратованих безмежним свавіллям чиновництва...

...Слід на перших порах провести такі реформи, які будуть направлені виключно до полегшення

податного тягаря населення і на поліпшення його правового становища.

...Заборонити всім ...чиновникам під страхом строгої відповідальності стягувати з населення

побори за виконання своїх службових обов'язків...

Така реформа ...дасть можливість не залежати на місцях від примх кожного нового бека чи

амлякдара, котрі нині, вступаючи на посаду, змінюють усіх колишніх службовців і заміщають їх

своїми родичами і улюбленцями. Останні, у свою чергу, пам'ятаючи, що подальший новий

правитель також змінить їх, зі всіх сил прагнуть набрати з населення якомога більше грошей, щоб

безбідно існувати після того, як вони опиняться за бортом.

...Необхідно звернути увагу Еміра на той волаючий стан, в якому перебувають бухарські в'язниці з

їх жахливим режимом для злочинців і наполягти бодай на поступовому їх поліпшенні ... в рівній

мірі вельми бажано було б обмежити страту...


ПРИЗНАЧЕННЯ НА РОЛЬ ЖЕРТВИ, з книги П. Богдановича «Вторгнення до Східної Пруссії

в серпні 1914 року»

Самсонов вийшов від Головнокомандуючого фронтом, одержавши директиву про скороспішний

наступ. Мужня людина, він чудово усвідомлював, що разом з своєю армією призначений на роль

жертви. Поволі опустився на стілець, з хвилину сидів, закривши обличчя руками. Далі, подолавши

похмурі передчуття і тяжку свідомість можливої загибелі, – піднявся, перехрестився і пішов на

свою Голгофу.

КОМАНДУВАННЯ ПРИЙНЯВ, з наказу військам 2-ї армії Північно-Західного фронту від 23

липня 1914 р.

№1 м. Варшава

23 липня я прибув у розпорядження ...увіреної мені 2-ої армії Північно-західного фронту і вступив

в командування нею.

Моя штаб-квартира і місце знаходження штабу ...армії з 24 липня знаходитиметься в місті

Волковиськ.

Командувач 2-ої армії генерал від кавалерії Самсонов.

ВІД ПОЛКУ ЗАЛИШИВСЯ ВЗВОД І ПРАПОР, з рапорту О. Самсонова штабу фронту від 14/27

серпня 1914 р.

Сьогодні другий день армія веде бій на всьому фронті.

З опитувань полонених виявилось, що в бою з боку ворога беруть участь I, XVII, XX армійські і 1-

ий ландверний корпуси.

На лівому фланзі I-ий корпус утримував свою позицію до 15 години. Потім корпус відвели без

достатніх підстав (?!) в район Сольдау, за що я звільнив ген. Артамонова від командування

корпусом, і корпус прийняв ген. Душкевич.

У центрі 2-а піх. дивізія зазнала великих втрат, але доблесний Лібавський полк утримав свої

позиції біля Франкенау.

Ревельський полк майже знищений, залишилися прапор і взвод. Естляндський полк у великому

безпорядку відійшов до Нейденбургу, де за моїм розпорядженням був розквартирований.

Самсонов.

ІНШІ – НЕ ЗАПЛЯМОВАНІ, із спогадів О. Кримова

Він був благородною людиною, яких мало. Чистий росіянин, вітчизнолюбний офіцер... Олександр

Васильович фатальним пострілом узяв на себе мужність відповідати за всіх. Вітчизна і вище

керівництво залишилися незаплямованими.

ПУБЛІЧНО ВІДШМАГАВ ГЕНЕРАЛА НАГАЄМ, з роману В. Пікуля «Нечиста сила»

Улітку 1914 року йому виповнилося п'ятдесят п'ять років. Разом з родиною, рятуючись від

ташкентської спеки, генерал кавалерії Самсонов виїхав до П‘ятигорська - тут його і застала війна...

Сухомлинов терміново викликав його до Петербургу:

- Німці вже на підходах до Парижа, і французи волають про допомогу. Ми повинні ударити по

Пруссії, маючи загальну дирекцію - на Кенігсберг! Вам дається Друга армія, яка від Польщі піде

на південь від Мазурських боліт, а Перша армія рушить на Пруссію, обходячи Мазурію з півночі.

Командувати нею буде Павло Карлович Ренненкампф.

- Нехороше сусідство, - відповідав Самсонов. - Ми один одному руки не подаємо. У японській

кампанії, коли йшли бої під Мукденом, я повів свою лаву в атаку, маючи сусідом Ренненкампфа. Я

думав, він підтримає мене з флангу, однак цей боягуз всю ніч просидів в гальюні і навіть носа

звідти не виставив...

- Ну, це порожнє, батечку ви мій!

- Не порожнє... Після атаки я прийшов до відходу потягу на вокзал в Мукдені, коли Ренненкампф

сідав до вагону. У присутності публіки я вишмагав його нагаєм... Навряд чи він це забув!


«КЛІЩІ» НА ПАПЕРІ, з книги С. Рибаса «Генерал Самсонов»

Олександр Васильович Самсонов одержав розпорядження їхати приймати другу армію, яка мусила

наступати на Східну Пруссію. Він прийняв розпорядження спокійно. Все ж таки це була не перша, а вже третя його війна, і хвилюватися було нічого. Генералів не вбивають на полі бою, а якщо таке

трапляється, то украй рідко.

— ...Я б вважав за краще сам сформувати свій штаб, — заявив Самсонов. — Ні Постовського, ні

Філімонова я не знаю.

— У дану хвилину твоє побажання нездійсненне, — сказав Жилінський. — І нічого про це

говорити.

— Чому ж нічого? — здивувався Самсонов. — Ти, Якове Григоровичу, повинен розуміти, яке

значення має узгодженість командувача зі своїм штабом. Якщо я командувач, то маю право

вибрати собі соратників.

— Ти командувач, Олександре Васильовичу, вірно. Але є і головнокомандуючий, і Верховний

командувач, — скрипучим голосом зарозуміло вимовив Жилінський, осаджуючи Самсонова. — Я

знаю Петра Івановича Постовського. Володимир Олександрович його знає. Відмінний був

генкварт. І Філімонов зарекомендував себе в Новогеоргієвській фортеці з кращого боку. Чим же ти

незадоволений?

Самсонов мовчав.

...Зробив крок назустріч Жилінському і неголосно сказав:

— Ти, Якове Григоровичу, старший за мене роками, завжди був близький петербурзькому світові, а я все околицями служу... І я не розумію. Я підкоряюся, але не розумію. ...Обстановка складна, я

маю попрацювати з своїм начштабу, аби в ній розібратися. Доки корпуси моєї армії підходять до

районів зосередження, нам теж треба підготуватися.

— Добре, готуйтеся, працюйте з штабом, — сухо відповів Жилінський. — Шкода, що тебе не було

на Київській грі... Ось тут перша, ось звідси друга. Тут з'єднуєтеся. Німці в кліщах.

— Дуже швидко, — недовірливо вимовив Самсонов. — Так вони і чекатимуть за наявності

стількох доріг.


ДО РАНКУ ВСЕ СТИХЛО, з рапорту М. Клюєва

Вогонь гарматний і кулеметний посилився, коли наближалися до вищезазначених шосе і залізниці; з'явилися кінні частини супротивника, почалася паніка. Люди металися у всі боки. Не зважаючи на

зусилля начальників, порядок відновити не вдалося. Німецькі частини, що з'явилися звідусіль, брали в полон групи наших. Тут же узяли в полон і командира корпусу з начальником штабу ген.-

майором Пестичем... Решта чинів штабу корпусу відряджалася до інших колон, з якими і

потрапили в полон.

Окремі батареї ще обстрілювали ворога, і тут особливо відважно діяла батарея капіт. Брилкіна. До

ранку 31/18 серп. все стихло.


РОЗГРОМ, з статті «Східно-прусська операція. Серпень 1914» на grwar.ru

На полях боїв було поховано 6739 російських бійців. За німецькими даними, в полон потрапили 15

генералів, 1830 офіцерів і 91400 солдатів, узято 350 гармат.

Свої втрати німці оцінили в 1891 убитого, 6579 поранених, 4588 зниклих без вісті (в т.ч. 55 осіб у

полоні) і 16 гармат.

...Ген. Самсонов рушив на північ, прагнучи пройти до Віллебергу і вийти в розташування 6-го арм.

корпусу. Обійшовши з південного боку село Канвізен, група штабу вийшла на шосе Канвізен, ...де

виявилося, що й Вілленберг також зайнятий супротивником. Тут було вирішено відмовитися від

спроб прориву з боєм, тим паче, що й конвойна сотня, складена з донських козаків 2-ої і 3-ої

черги, вже наполовину розбіглася...

Далі слід було пробиратися тільки групою штабу. ... Через темряву доводилося часто зупинятися, щоб звірити напрям руху за компасом. При цьому зазвичай відбувалася і перекличка. На одній з

них виявили відсутність командувача армією.

Нічні пошуки результатів не принесли. Вранці вони були відновлені, проте німецькі патрулі, що

з'явилися, змусили чинів штабу піти від місця втрати.


ВРЯТУВАВ ФРАНЦІЮ, з книги М. Ковалевського «Історія держави Російської»

За задумом операції, розробленій у Ставці під керівництвом верховного головнокомандуючого

великого князя Миколи Миколайовича, 1-ій і 2-ій арміям належало розгромити німецьку 8-у

армію, зосереджену в Східній Пруссії. Самсонову було наказано рухатися від річки Нарев (на

території Польщі) в обхід Мазурських озер на північ, Ранненкампфу - від Німану на захід.

Першою вступила в зіткнення з супротивником армія Ренненкампфа, 4 серпня вона завдала

поразки передовому німецькому корпусу біля Сталлупенена, 7-го - в стрічній битві біля

Гумбіннен-Гольдапа змусила відступити основні сили 8-ої німецької армії.

Цього ж дня армія Самсонова після прискореного маршу, подолавши за три дні понад 80

кілометрів піщаними дорогами, перейшла кордон Східної Пруссії. Самсонов повідомляв

командувачеві фронтом Жилінському: «Необхідно організувати тил, який донині організації не

одержав. Країна спустошена. Коні давно без вівса. Хліба немає. Підвезення з Остроленки

неможливе».

Але командувач фронтом, незважаючи на тили, що відстали, і мізерні дані про плани

супротивника, щодня вимагав від Самсонова прискорити рух...

...Відступ флангових корпусів 2-ої армії дозволив німцям перерізати трьом російським корпусам

шлях назад, і незабаром вони були оточені. Штаб армії на чолі з Самсоновим, прориваючись, рушив в напрямі на Янів. Олександр Васильович перебував у важкому моральному стані. За

свідченням начальника штабу генерала Постовського, Самсонов 15 і 16-го числа не раз говорив, що його життя, як військового діяча, кінчене.

Після короткого нічного привалу в лісі 17 серпня, коли офіцери штабу пішки рушили далі, Олександр Васильович непомітно пішов у глиб лісу, і там прозвучав його постріл.

...Втім, стратегічного результату досягнути вдалося: німці перекинули до Східної Пруссії частину

сил, ослабивши свій натиск на Францію. Жертовна доля генерала Самсонова і порятунок Франції

виявилися тісно пов'язаними між собою.


МЕДАЛЬНИЙ БУНТ, бувальщина

У 1910 році Мустафа Шокай (майбутній засновник Туркестанського легіону в складі

гітлерівського вермахту – авт.) закінчив Ташкентську гімназію з похвальним листом і був

висунутий на золоту медаль. Генерал-губернатор О. Самсонов, незадоволений таким розвитком

подій, розпорядився виписати золоту медаль росіянину Зепрометову, а Шокаю - срібну. Шокай

відмовився її одержувати.

У свою чергу, Зепрометов заявив, що золоту медаль належить одержати Шокаю, і узяв собі срібну.


СТРАТОНОВ Всеволод Вікторович

Астрофізик.

З вчительської родини. Батько, Стратонов В. – директор класичної гімназії.

Народився 17 квітня 1869 р. в м. Одеса.

Звів рахунки з життям 6 липня 1938 в м. Прага (Чехія). Похований на Ольшанському цвинтарі.

Закінчив одну з одеських гімназій (1886), Новоросійський університет (1886-1891), стажувався в

Пулковській обсерваторії (1892-1894).

Працював лаборантом Одеської (1891-1892), астрофізиком Ташкентської (1894-1904) обсерваторій, чиновником з особливих доручень при кавказькому наміснику (1904-1918), викладачем Московського університету (1918-1922), Російського Наукового інституту в Берліні

(1922-1923), Празького Вищого технічного училища (1923-1938).

Лауреат премії Російського астрономічного товариства (1913).

Друкувався в газеті «Кавказ», журналах «Записки Санкт-Петербурзькі академії наук»,

«Astronomische Nachrichten», «Праці Головної Російської астрофізичної обсерваторії».

Як вчений дебютував доробком «Пасажний інструмент і визначення географічних координат»

(1891).

Потім настала черга книг «Дослідження будови Всесвіту» (1900-1901), «Сонце» (1910),

«Космографія» (1914), «Зірки» (1919), «Головна Російська астрофізична обсерваторія» (1922),

«Астрономія» (1927).

Сфера наукових інтересів – дослідження структури Чумацького Шляху, Плеяд, зоряного

скупчення в Персе, вивчення характеру обертання Сонця. Одним з найважливіших результатів

досліджень стало відкриття зоряних хмар в нашій галактиці.

Наш земляк очолив професорський страйк в МДУ, викликаний різким погіршенням умов

роботи професорсько-викладацького персоналу у вузах, за що був заарештований і висланий до

Німеччини на т.зв. «філософському пароплаві» (1922).

Серед друзів та близьких знайомих С. – Ф. Бредихін, В. Фесенков, Д. Гедеонов, Б. Воронцов-

Вельямінов, С. Блажко, І. Сікора, М. Бобровников, В. Костицин, І. Балановський, Г. Тихов, С.

Орлов, М. Новиков, С. Костинський, В. Міхельсон, Е. Епік, Б. Щиголєв, К. Огородников та ін.


***

ПРОФЕСОРСЬКИЙ СТРАЙК,

з книги В. Стратонова «Втрата Московським університетом

свободи»

Московський університет був позбавлений автономії 1920 року Проте він ще залишався

вогнищем вільної думки і чистої науки. Він залишався також і розсадником загальнолюдської, а головне – позакласової культури. Примиритися з цим радянська влада не могла.

Нерівна боротьба мала заздалегідь визначений результат. Грубе насильство і терор ГПУ не

могли не перемогти. Катастрофа відбулася. Кожна alma mater перестала бути вільною матір'ю.

Вона була тепер зведена терором на роль невільниці, змушеної обслуговувати загарбників

влади. Перемога, так... Але чи не буде вона Пірровою?

...Д. П. Боголєпов, між іншим, писав:

– Професори дуже лояльні й дуже боязкі. Загрозою позбавлення академічного пайка можна

примусити будь-якого контрреволюціонера-професора читати курс марксизму!

...На вулицях професорів можна було бачити в звичайному для москвичів «туалеті»: у теплий

час – з мішком за спиною, в холодне – з санчатами на мотузку позаду. Все, що професори

заробляли, ледве хапало на покупку житнього хліба. Ним спекулювали університетські сторожі, ті, що влаштували на казенних дворах в своїх квартирах хлібопекарні і які торгували хлібом в

Охотному Ряду чи серед професури. На решту потреб професори розпродавали залишки майна

і навіть свої бібліотеки.

Професори зазнавали матеріальних і моральних незгод, але ще могли зберігати гідність, залишаючись просто безпартійними. Аполітичність ще терпіли.

...У середині січня 1922 р. математики внесли пропозицію:

– Оголосити страйк!

Становище – жахливо незвичне. Припинити за своєю волею найдорожчу для професора справу

його життя... Однак мотиви — дуже вагомі! Математики вважали, що лише подібною

демонстрацією можна привернути увагу до тяжкого становища, в яке комуністична влада

загнала учених.

Страйк наш вчинив переполох, – не тільки в правлінні і Наркомосвіти, а й в уряді. Справа

відбувалося якраз перед Генуезькою міжнародною конференцією, на якій більшовики

сподівалися одержати загальне визнання радянського уряду. Вони хотіли б представити миру

справу так, ніби в Росії все заспокоїлося, і влада всіма визнана.

І раптом — страйк і кого ж? Найсмирніших людей – професорів! Причому – в самому серці

Росії – в Москві! Це вже не був збуджений контрреволюціонерами неосвічений натовп...

...У нашому страйку політичний момент виключений; сам собою страйк не може бути для

влади мірою одіозною, бо радянська влада, за допомогою офіційної преси, захоплено вітає

будь-який страйк, де б на земній кулі він не відбувся...

Життя в університеті завмерло. До страйку приєдналися всі установи та інститути

університету. Увечері, на Моховій, – сумне, незвичне видовище: чорна темрява у всіх будівлях

університету, які москвичі звикли бачити яскраво освітленими і повними життя.


АРЕШТ, із спогадів В. Стратонова

18 серпня. Вночі дзвінок. Чекіст! Обшук. Арешт... Відвозять на вантажівках в знамениту

внутрішню в'язницю ГПУ на Луб'янці.

Пізніше вночі – в комендатурі в'язниці. Новий обшук. Низка несподіваних зустрічей. Запитання

очима:

– Як, і ви?

Багато знайомих професорів. Декілька – Московського університету. Розводять камерами.

Кидають в

двері брудний, в підозрілих плямах, сінник і дошки. Влаштовуємо собі ложе. В'язниця

збуджена – в

одну ніч стільки нових арештантів! Ледве заснули, знову двері відчиняються. Новий!

Шепочуться арештанти:

– В Москві щось відбувається...

У цю ніч відвезли у в'язницю низку професорів, письменників і діячів кооперації. У Москві

заарештували

Осіб сорок. У Петрограді і в провінції – приблизно стільки ж.

Всім нам висунуте одне й те ж, ще до арешту, і досить безглуздо сформульоване звинувачення.

Виявляється, ми всі огулом винні в контрреволюційній діяльності взагалі, а зокрема, в сприянні

білим військам...

Серія безцільних нічних допитів у слідчого. Безцільних – бо наша доля вже наперед вирішена:

– Висилка професорів і письменників за кордон!

У останній день вересня 1922 р. німецький пароплав «Обербюргермейстер Гакен» відвіз з

Петрограда в Штеттін групу висланих з Москви разом з їх сім'ями.


БОРОВСЯ ІЗ СТРАТОНОВИМ, з дослідження В. Бронштейна «Справа В. В. Стратонова»

Стратонова включили в число учених і письменників, які підлягали висилці з Радянського

Союзу за «контрреволюційні» погляди. В основному висилалися історики, філософи, соціологи. З астрономів Стратонова вислали одного.

Чому ж саме його? Як організатора професорського страйку? Проте ніхто більше зназваних

учасників страйку висланий не був.

У нас немає точних доказів, однак уявляється вірогідним, що рук до цієї справи доклав В. Т. Тер-

Оганезов. Як додатковий довід на користь цієї пропозиції можна привести такий факт: на початку

1940 р. в бесіді з автором цієї статті Тер-Оганезов поставив собі в заслугу те, що він в 20-і роки

«боровся із Стратоновим».


РОЗПІЗНАВ ЗАМАСКОВАНОГО ВОРОГА, з виступу В. Тер-Оганезова на засіданні партійно-

комсомольської групи Московського відділення Всесоюзного астрономо-геодезичного товариства

9 квітня 1938 р.

Десять років тому партія і Радянська влада направили мене привести Астрофізичний інститут в

«християнський вигляд».

Я потрапив туди ніби в ворожий стан. Єдиним на кого я міг спертися, був Ю. В. Філіппов, проте

основне я провів сам.

У цьому інституті одержували зарплату В. В. Стратонов, висланий в 1922 р., і В. А. Костицин

(неповерненець). Керівники інституту (В. Г. Фесенков та інші) затаїли проти мене злість з того

часу.

Я гордий, що вони мене клюють. Я вважаю, що я правильно виконав свою роботу.


ЦІННОСТІ СОБОЮ НЕ СТАНОВИТЬ, з ухвали Політбюро ЦК РКП(б) про затвердження

списку висланців з Росії від 10 серпня 1922 р.

Додаток 2

Список активної антирадянської інтелігенції (професура)

Професори I Держав. університету

1. Стратонов Всеволод Вікторович. Професор. Астроном, 49 років, проживає на Поварській

вулиці, Трубниковський пров., буд. 26, кв. 21. Був чиновником особливих доручень при наміснику

Кавказу і редактором офіційної чорносотенної газети. Один з ватажків і керівників лютневого

(1922 р.) страйку в університеті.

При прийомі студентів набирав буржуазію і білогвардійців. Виразний антисеміт.

У свій час працював консультантом в академічному центрі і вважався своїм, насправді є злісним

супротивником Радвлади. Як наукова величина цінності собою не становить.

Провести обшук, арешт і вислати за кордон.

Комісія за участю тт. Богданова, Середи, Хінчука і Лихачова висловилася за висилку.

Головпрофосвіти за висилку.


НЕГАЙНО ЗВІЛЬНИТИ З РОБОТИ, з листа ГПУ ректорові МДУ В. Волгіну від 14 серпня 1922

р.

Цим листом ГПУ повідомляє, що проф. Стратонов Всеволод Вікторович 17 серпня ц.р.

заарештований за антирадянську діяльність.

На підставі Декрету РНК від 30 липня 1919 р. «Про обмеження прав на винагороду осіб, притягнутих до слідства або суду» гр-н Стратонов В. В. підлягає негайному звільненню із служби

і позбавленню з дня арешту отримуваної ним до цих пір платні.


ГПУ РОЗЩЕДРИТЬСЯ, з телефонограми завідуючої Головпрофосвітою Яковлєвої до правління

МДУ від 30 серпня 1922 р.

Ставлю вас до відома, що мною були вжиті заходи до з'ясування обставин арешту низки

професорів 1-го університету. Після з'ясування виявилось, що заарештованим ставиться в провину

те, що за 5 років існування Радянської влади вони не примирилися з радянським режимом і

продовжують контрреволюційну діяльність навіть у момент зовнішньої небезпеки.

Всім обвинуваченим у вищезгаданому запропоновано виїхати за кордон і ті, хто дали в цьому

підписку, вже звільнені. Ті, хто не побажав виїхати за кордон за власні кошти, будуть вислані туди

найближчим часом за рахунок ГПУ.


СУХІНОВ Іван Іванович

Декабрист. Очільник першої і єдиної спроби декабристів підняти повстання з метою власного

звільнення (1828).

З дворянської родини. Батько, Ємельянов-Сухінов І., - столоначальник Криловського нижнього

земського суду.

Народився в 1795 р. в с. Червонокам‘янка Олександрійського району Кіровоградської області.

Звів рахунки з життям 1 (13) грудня 1828 р. в сибірській Зерентуйській каторжній в'язниці. Місце

поховання – не відоме.

Учасник Великої вітчизняної війни (1812-1813). Зазнав декількох поранень: шаблею – в праву

руку; в голову, ліву руку і плече.

Служив рядовим (1809-1913), унтер-офіцером (1813-1815) Лубенського гусарського полку, Херсонської інвалідної команди (1815-1816), юнкером Ізюмського гусарського полку (1816-1817), юнкером, підпрапорщиком, прапорщиком, підпоручиком Чернігівського піхотного полку (1817-1825), поручиком Олександрійського гусарського полку (1825).

Член Товариства об‘єднаних слов'ян (1825).

Член Південного товариства декабристів (1825).

Учасник повстання Чернігівського піхотного полку (1825). Після його провалу вдалося втекти до

Молдавії. Заарештований в Кишиневі (1826).

Військовим судом при Головній квартирі 1-ї армії в Могилеві засуджений до страти шляхом

четвертування (1826).

За високою конфірмацію смертний вирок замінено на довічні каторжні роботи з позбавлення чинів

і дворянства. Покарання відбував Читинському острозі (1828), на Зерентуйських копальнях

Нерчинського заводу (1828).

За спробу організувати повстання каторжників з метою звільнення всіх декабристів засуджений до

покарання 300 ударами батогом, тавруванню і страті. Не чекаючи цього, звів рахунки з життям.

Серед друзів та близьких знайомих С. – С. Муравйов-Апостол, В. Соловйов, А. Кузьмін, В.

Бондарєв, П. Голіков, В. Михайлов, М. Лунін, І. Горбачевський, Ф. Моршаков, В. Бочаров, М.

Щепілло та ін.


***

ШКОДИТИ

, з життєвого кредо І. Сухінова

Чим тільки можливо шкодити царському уряду.

ГУСАР, А НЕ ЛАЙНО, з замітки «Відважна гусарська атака» на сайті «Найзнаменитіші

херсонці»

Траєкторія життя Сухінова ділиться на два контрастні періоди: до 1814 року і після.

У юному віці він брав участь у Вітчизняній війні 1812 року. Під Старою Вижвою лубенські і

павлоградські гусари витримали багатогодинний бій з австрійцями. Стався випадок, коли українці, котрі билися на боці Росії, зійшлися з західними українцями, які воювали у складі 9-го галицького

піхотного полку австрійського корпусу князя Шварценберга.

У цьому бою австро-угорсько-чехо-українці (гібрид німецько-угорсько-слов'янської раси) втратили лише убитими 170 солдатів і офіцерів. Втрати чистих слов'ян (росіян і українців) були

набагато менші.

Надалі херсонський дворянин брав участь в Закордонному поході, в звільненні Європи від

наполеонівського ярма. Цілком можливо дійшов би до «столиці світу» - Парижа. Проте

наполеонівські кавалеристи вважали інакше, вибивши молодого гусара чотирма влучними

ударами з сідла.

Тяжкі поранення, шпиталь для інвалідів, здавалося - безвихідь! Хоча, безвихідь корисна тим, що

дає час пригальмувати і поміркувати. Французький генерал Антуан Лассаль стверджував: «Гусар, якого не вбили в 30 років, лайно, а не гусар!»

Хоча Сухінов, великий любитель повисіти на волосину від смерті, зробив все з свого боку, аби

виправдати цю приказку, доля розпорядилася інакше.

І все ж перспектива до кінця життя спокійно їсти херсонські кавуни не входила до планів

відважного рубаки. І в 1816 році він знов повернувся до військових лав.

ЯКЩО ЗАВТРА ВІЙНА, з книги Н. Ейдельмана «Добрі справи робити»

Генерал Гейсмар з гарматами і чотирма сотнями гусар йде від Трілес на Ковалівку. ...Іван Сухінов

говорить, що треба йти через села — війська, судячи з усього, близькі. «Між солдатами

поширилися чутки, ніби-то гарматне ядро убило в обозі селянина з конем. Ніхто не чув пострілу, ніде не було видно не лише гармат, але навіть жодного ворожого солдата, тим часом колона

захвилювалася, і солдати почали міркувати, сперечатися... Офіцери прагнули їх заспокоїти, запевняючи, що ці новини не що інше, як вигадка якогось боягуза чи брехуна».

РОЗТЛУМАЧИЛИ «КАТЕХІЗИС», з монографії М. Нечкіної «Товариство об‘єднаних слов'ян»

Ставлення селян... до повстанців перевершило всі очікування. Вони з радістю приймали солдатів

на постій, хоча ця повинність була однією з найненависніших. Проте спроби підняти їх на

революційну дію не було, хоча за наполяганням Сухінова їм прочитали і розтлумачили

«Катехізис».


КРАЩИЙ СЕРЕД ДЕКАБРИСТІВ, з книги М. Інсарова «Нариси історії революційного руху в

Росії (1790-1890 роки)»

У батька кращого революціонера серед декабристів слов'янина Івана Сухінова був єдиний

кріпосний, з яким Сухінов-старший на пару орав землю. Оскільки в родина мала декількох синів, то єдиний кріпосний Іванові не дістався, його чекало нелегке життя молодшого бойового офіцера.

...Пестель принципово не вів пропаганду серед солдатів свого полку, маючи переконання, що вони

все одно підуть туди, куди він їм накаже. За деякими, щоправда, сумнівними свідоцтвами, він

навіть поводився з солдатами з спеціальною строгістю - аби налаштувати проти самодержавства -

так що питання про те, чи пішли б солдати Вятського полку за Пестелем так, як солдати

Чернігівського полку пішли за Муравйовим і Сухіновим - питання дуже сумнівне...

І В СИБІРУ Є СОНЦЕ, з розвідки Н. Кожушко «Діячі революційно-визвольного руху 1-ї чверті

XIX ст. на території краю»

Іван Іванович Сухінов мав родинний зв'язок з гайдамацьким ватажком Климом Сухіною, учасником народного повстання 60-х років XVIII ст.

Під час повстання Чернігівського полку, він був одним з його керівників, помічником С.

Муравйова-Апостола. Арештований при спробі перейти кордон.

Після придушення повстання декабристів на Україні, м. Острог було призначено штабною

квартирою переформованого Чернігівського піхотного полку. За розпорядженням з Петербурга

саме в Острозі було призначено виконати вирок військового суду над офіцерами — учасниками

повстання, які служили в Чернігівському полку: — І. І. Сухіновим, В. І. Соловйовим, А. А.

Бистрицьким та О. Є. Мозалевським.

22 липня 1826 р. на військовому плацу на Красній горі в Острозі перед строєм новосформованого

Чернігівського полку відбувся обряд громадської страти. Після читання вироку над головами

засуджених офіцерів було переломлено шпаги, а потім їх було закуто в кайдани та відвезено до

Василькова, де обряд конфірмації знову повторено.

Під час читання вироку в Острозі І. Сухінов, почувши слова «заслати в довічно каторжну роботу», голосно сказав: «І в Сибіру є сонце!». За що його ледве вдруге не віддали під суд.

Після повторення читання вироку в Василькові заковані у кайдани офіцери пішки були

відправлені у Київ і далі до Сибіру.

Термін каторги відбував на Зерентуйському руднику. Тут разом з іншими готував повстання, яке

виказав зрадник.

Це була перша і єдина серед числа засланих декабристів спроба з зброєю у руках піднятися проти

влади та вирватися на волю, а Сухінов став першою жертвою російського царизму серед засланих

до Сибіру повстанців.

ФОРПОСТ КОПАЛЕНЬ, з офіційної довідки «Зерентуйська каторжна в'язниця»

Центральна в'язниця Нерчинської каторги. Розташовувалася в м. Гірський Зерентуй, за 700 км на

південний схід від Чити.

Перші каторжани з'явилися тут в 2-й половині 18 ст. У 1827 р. сюди прибула група декабристів, які незабаром організували т.зв. Зерентуйську змову 1828 р.

У 1889 році додатково збудована кам'яна 3-поверхова в'язниця на 300 осіб. Після придушення

революції 1905-1907 в З. к. в. перебувало понад 800 ув‘язнених.

Припинила існування в лютому 1917 р.


СМІЛИВЦІВ ЗРАДИЛИ, з статті «Зерентуйська змова 1828 року» у «Вікіпедії»

Невдала спроба ув‘язнених Зерентуйської каторжної в'язниці (Забайкалля) організувати збройне

повстання з метою звільнення.

Змову очолив декабрист І. І. Сухінов. Її учасники (близько 20 осіб) мали намір обеззброїти

місцевий гарнізон, підняти повстання на сусідніх копальнях і заводах Нерчинської каторги, йти до

Чити і звільнити декабристів, які перебували там.

Повстання призначили на 25 травня (6 червня) 1828 р., проте в результаті зради змова була

розкрита. Головні її учасники розстріляні, інші покарані батогами.

Засуджений до смертної кари І. Сухінов напередодні виконання вироку повісився.


МІЖ ДОБРОМ І ЗЛОМ, з статті С. Крючкова «Черв‘яки про честь, або Зліше зла честь

татарська»

Засуджений поручик Іван Сухінов, який спробував підняти повстання каторжних на

Зерентуйських копальнях і який прийняв за це мученицьку смерть, був «нещасним». А ось Іван

Якушкін, в авторському виконанні, звичайно, – зразок «справжньої революційності». Це тому, що

Якушкін в засиланні не пішов шляхом активної політичної боротьби.

...У того ж Сухінова - чотири шабельні рани в боях з наполеонівськими загарбниками, бойова

лідерська позиція в повстанні Чернігівського полку, незломлений дух на каторзі. Чи нещастя

пролити кров в ім'я порятунку Батьківщини і віддати життя за її краще майбутнє, як запевняє

Лебедєв?

Більшим нещастям, на мій погляд, є брехливий життєвий шлях самого Лебедєва, котрий присвятив

його торжеству горбачовського «нового мислення» і відновленню капіталізму в Росії.


СМІЛИВА ПРИМАРА МАЙБУТНІХ СВОБОД, з «Нерчинської поеми» О. Пітірімова

Едва ли не коснувшийся Китая

В запретных, дерзких помыслах своих,

Иван Сухинов прятался, сбирая

Приятелей распутных да лихих.

Когтистая, разнузданная стая

Оскалившихся, злобных и хмельных.

Кого, Ванюша, ты узрел средь них -

Хранителей, предвестников ли рая?

В войне прострелен, рублена рука -

Герой, гусар Лубенского полка!

Черниговский поручик непокорный -

Кому доверил тайных мыслей ход?

Где ты теперь? Где заговор твой вздорный?

Где смелый призрак будущих свобод?


МОЖНА БУЛО ВРЯТУВАТИ, із спогадів І. Горбачевського

Ремінь зняли з його шиї; привели лікаря, який помітив в тілі ознаки життя. Можна думати, що для

його повернення не потрібно було прикладати великих зусиль, бо цвях був вбитий досить низько, і

Сухінов, бажаючи затягнути якомога міцніше петлю, спустивши ноги з нар, колінами їх торкавася.

Немає сумніву, що лікар зміркував усі ці обставини, але, ймовірно, не знаючи вироку уряду і не

наважуючись із співчуття віддати бідного Сухінова на ганебне покарання батогом, він не прагнув

повернути до життя нещасного страждальника, а наказав тіло покласти на віз і відвезти до

лазарету... Негайно ...тіло було спущене до льоху і покладене на лід.

Якщо ці причини, а не неуцтво і байдужість спонукали лікаря залишити без уваги всі засоби, які

могли повернути життя Сухінову, то вчинок його гідний пошани і сама найнелюдянісше було

великодушним.


ФАЛЬЦ-ФЕЙН Володимир (Вольдемар) Eдуардович

Агроном, політичний діяч, землевласник.

З поміщицької родини. Дворянський титул отримав за указом Миколи II (1914).

Народився 1 серпня 1877 р. в маєтку Асканія-Нова Чаплинського району Херсонської області.

Звів рахунки з життям 18 червня 1946 р. в м. Вадуц (Ліхтенштейн).

Закінчив Новоросійський університет.

Був гласним повіту і губернського земських зборів, почесним мировим суддею, депутат 3-ої

Державної думи (1907-1912).

Член «Союзу 17 жовтня».

Голова Херсонського відділу Російського товариства правильного полювання.

Перу Ф.-Ф. Належить книга «Асканія-Нова» (1930).

Не сприйнявши більшовицької революції, емігрував – спочатку до Німеччини, а потім

Ліхтенштейну (1919).

Серед друзів та близьких знайомих Ф.-Ф. – Ф. Достоєвський, В. Набоков, І. Пачоський, І.

Айвазовський, С. Мокржецький та ін.


***

ЗА НАЙНИЖЧИМИ ЦІНАМИ

, зі спогадів В. Фальц-Фейна

У всіх маєтках Фальц-Фейнів, як і в інших крупних землевласників, існувало правило: службовці, окрім певного заробітку, одержували так звану зарплату натурою. Це, зокрема, м'ясо, хліб, мука, картопля, інші продукти.

Саме Фрідріх ...не лише помітив негативні боки такої форми оплати праці, але й знайшов

оптимальне вирішення проблеми. Керівникові продуктовим складом, як виявила практика, справді

важко справедливо розподілити, наприклад, м'ясо. Хоча вага його завжди однакова, за якістю один

і той же кілограм м'ясних продуктів не буває рівноцінним: у одному шматку м'яса без кісток, наприклад, більше, ніж в іншому.

...Після роздумів він (Фрідріх) ухвалив радикальне рішення — визначений заробіток став

виплачуватися виключно грошима. З цієї миті службовці купували необхідні їм харчі в лавках

Асканії-Нової чи інших селищ Фальц-Фейнів.

До місця буде сказано, сільськогосподарська продукція тут реалізовувалася місцевим працівникам

за найнижчими цінами.


НЕСАМОВИТИЙ СПІВ, з книги В. Фальц-Фейна «Асканія-Нова»

Отари тепер весь рік безперервно, поки не перешкодить стихія, перебувають в степу вдень і вночі.

Їх там пасуть ТАТАРСЬКІ ЧАБАНИ - ВІВЧАРІ (виділено Ф.-Ф. – авт.). Німецькі головні чабани, фахівці-вівчарі, інспектор кошар і керівник постійно здійснюють відповідний нагляд і контроль.

Кожен головний чабан наглядає за чотирма або п'ятьма отарами. Він повинен забезпечувати облік, таврування тварин, піклуватися про харчування підпасків.

...Виконуючи функції сторожів, вони мають при собі так звану гарбу (двоколісний віз), двох волів

і від двох до трьох хороших собак...

...Якщо взимку є можливість виганяти худобу на пасовища, то тварин з метою кращого гуртування

і надійного нагляду за ними збирають в крупніші отари і залишають на ніч в степу. Вівчарі

розбивають тоді бівуаки поряд з кошарами - в ямах, покритих очеретом, причому вони

закутуються в шуби, з якими не розлучаються ні взимку, ні влітку, розташовуються довкола, витягнувши ноги до багаття з кизяку, і поринають в своє улюблене заняття — паління тютюну.

Радіють, що вони все ще можуть вести кочовий спосіб життя. Часто можна чути їх несамовитий

спів, від якого деколи буває досить важко відрізнити ЗАВИВАННЯ ЇХ СОБАК (виділене Ф.-Ф. –

авт.), котрі мерзнуть зовні.


ПОСТУПИВСЯ БРАТОВІ, з кореспонденції С. Дяченка «Маєтки Херсонського краю. Асканія-

Нова»

У 1872 році Асканійський маєток успадкував Едуард Іванович Фальц-Фейн – господар

«економний, строгий, похмурий і дратівливий». Разом з тим він заслужив репутацію

справедливого і був відомим благодійником.

Численним дітям після його смерті довелося кидати жереб, аби поділити всі землі між собою. Ще

до цієї процедури один з синів – Фрідріх палав ідеєю створення в Асканії-Новій заповідника, проте за жеребом та дісталася Володимиру.

Останній без жалю поступився. Так законним власником родового маєтку став Фрідріх

Едуардович Фальц-Фейн, який його прославив.


ПІДГОТУВАВ «СОЦІАЛЬНИЙ» ЗАКОНОПРЕКТ, з замітки П. Іванова-Остославського

«Золоте руно Таврії»

Ставши депутатом Російської державної думи, Вольдемар підготував законопроект про захист

прав найнятих робітників, з якими в деяких господарствах поводилися нелюдяно.


ПЛЕМІННИК – ПІОНЕР АВІАЦІЇ, з статті В. Ілюхіна «Справа про «арештований» аероплан»

У книзі «Асканія-Нова» Володимира Фальц-Фейна, є розповідь про його племінника, піонера

авіації Олександра Фальц-Фейна. Він, одним з перших в Південній Таврії, сконструював і

побудував в маєтку дядька Дорнбург (нині - с. Чкалово Новотроїцького району Херсонської

області) аероплан. Тут же проходили льотні випробування. У них брали участь члени Одеського

аероклубу.

За оцінками фахівців, аероплан показав непогані льотні якості. Однак під час одного з

випробувальних польотів зачепився за арку і впав.

Пізніше доля приготувала прапорщикові О. О. Фальц-Фейну непрості випробування. У

повітряному бою з німцями він був збитий, серйозно поранений. Пройшов полон. Серйозно

захворів.

Прикований хворобами і операціями до шпитального ліжка, не залишив думки про своє дітище...


НАШ АЕРОПЛАН РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ НЕ ЗАГРОЖУЄ, з листа В. Фальц-Фейна М.

Лавриновському від 28 вересня 1914 р.

Ваша Ясновельможність Милостивий Государю Миколо Миколайовичу, унаслідок даного...

розпорядження місцевій Поліції опломбувати деталі аеропланів, що знаходяться в маєтку

Дорнбург і належать племінникові моєму, ... і на додаток до складеного Поліцейським Приставом

протоколу вважаю потрібним і корисним, для з'ясування справжнього становища справ і щоб

уникнути можливості виникнення будь-яких чуток і поголосу, які не відповідають дійсності, вважаю потрібним і корисним повідомити Вам докладні відомості про те, яким чином частини ці

опинилися на складах мого маєтку.

Племінник мій, який закінчив Сумський кадетський корпус, а нині студент механічного відділення

політехнічного інституту Петрограду, з дитинства захоплювався авіацією і вже в корпусі

побудував планер, на якому літав.

Минулого року він звернувся до мене проханням надати йому можливість скористатися

економічними майстернями для спорудження аероплану за власними кресленнями, на що я

згодився.

...Заохочуваний в своїх удосконаленнях як пілотами, так і іншими досвідченими особами, племінник задумав побудувати інший аероплан за власними його кресленнями з метою взяти

восени участь у військовому конкурсу в Петрограді. Апарат цей без крил і шасі...

Тепер племінник мій, О. О. Фальц-Фейн, пішов до армії добровольцем-льотчиком, в даний час

перебуває в Качі, поблизу Севастополя, в авіаційній школі, звідки до 5-го жовтня має відбути на

театр військових дій.

Прошу прийняти запевнення в моєму довершеному шануванні і щирій відданості.

Володимир Фальц-Фейн.


ПРОСИМО ЗНЯТИ АРЕШТ, з листа Г. Фальц-Фейн М. Княжевичу від 4 серпня 1916 р.

Ваша Ясновельможність

Мій син, військовий льотчик Олександр Олександрович Фальц-Фейн, пробувши декілька місяців в

полоні, евакуйований нині як інвалід і туберкульозний, переніс дуже складну операцію і, будучи

не в змозі сам писати, доручив мені клопотати перед Вашою Ясновельможністю про зняття

печатки, яку ....було накладено на його аероплан і приладдя до нього, що знаходиться в маєтку

його дядька Володимира Едуардовича Фальц-Фейна «Дорнбург» Дніпровського повіту.

Справа в тому, що син хотів би продати до Петрограду аеропланний двигун Аргус 45 нр типу 1909

року, що знаходиться в автомобільному гаражі, і тому покірно просить Вашу Ясновельможність

дати розпорядження ...зняти печатку.

З повагою до Вас Ганна Петрівна Фальц-Фейн.


ВІДОМИЙ ПИСЬМЕННИК ВСЕ ПЕРЕПЛУТАВ, з оповідання В. Пікуля «В ногайських

степах»

Володимир (Вольдемар) Едуардович був обраний до Державної Думи як багатий землевласник.

Щоправда, він ніяк не проявив себе в питаннях думської політики, зате назавжди залишився в

історії російського повітроплавання. Володимир Едуардович Фальц-Фейн - конструктор перших в

Росії аеропланів.


ЗА ІНШИМ СЦЕНАРІЄМ, з нарису К. Шестак «Херсонщина спілкується зі світом»

У 1919 році молодший син Софії Богданівни Володимир і донька Лідія ( які останніми залишали

Росію) хотіли забрати з собою й матір. Для цього Володимир прислав до порту Хорли експедицію, яка складалася з грецького торпедоносця «Пантера» і двох російських легких військових кораблів, що належали Білій армії.

Проте вона і на цей раз відмовилася залишати свій будинок, стверджуючи, що червоні нічого

поганого їй не зроблять. Вона заявила: «Нічого зі мною не станеться, я літня жінка і нікому не

зробила зла. Хто мене, стару, чіпатиме? Я людям робила лише добро. Вони не дадуть мене

образити. Залиш мене тут з Богом».

На жаль, події розгорнулися за іншим сценарієм...


ПЕРЕВИДАТИ КНИГУ УКРАЇНСЬКОЮ, з кореспонденції А. Веретьохіна «Три дні на віллі

«Асканія-Нова»

Пасажирів з Києва до Цюріха прилетіло небагато. Та й в аеропорту людей не густо: осінь, її в

цьому провина. А я хвилююся: чуже місто, незнайомі люди. Незрозуміла мова.

Чи зустріне мене барон Едуард Олександрович Фальц-Фейн, на запрошення якого я тут опинився?

А ось і він. Майже поряд. Високий, стрункий, з довгастим привітним обличчям, позначеним

високими рисами інтелекту і благородства...

- ...Мета ...поїздки до Ліхтенштейну - ознайомлення з архівними документами, їх відбір для книги

Володимира Фальц-Фейна «Асканія-Нова». Написана вона в двадцяті роки, видана в Німеччині

ще в 1930 році. Прийшла черга випустити її в Україні, де розташована ця сама Асканія-Нова і

звідки пішла слава на весь світ про славне сімейство Фальц-Фейнів...


ЦЕЛАН Пауль

Поет, перекладач.

З міщанської родини.

Народився 23 листопада 1920 р. в м. Чернівці.

Звів рахунки з життям 20 квітня 1970 р., стрибнувши з мосту Мірабо в Сену (Париж). Похований

на приміському цвинтарі Тьє.

Навчався в румунській (1930-1935) та українській (1935-1938) гімназіях, медичній школі

французького м. Тура (1938-1939), Чернівецькому університеті (1939-1941; 1944-1945), в Сорбонні

(Париж).

Працював санітаром Чернівецької психіатричної клініки, перекладачем румунського видавництва

«Російська книга», викладачем в Сорбонні.

Після Другої світової війни емігрував спочатку до Румунії, потім – Австрії, й, нарешті, Франції.

Лауреат літературних премій Конфедерації німецьких промисловців (1956), Вільного ганзейського

м. Бремен (1958), Німецької академії мови і літератури (1960), землі Північна Рейн-Вестфалія

(1964).

Як поет дебютував низкою віршів в бухарестському журналі «Агора» (1947).

Потім настала черга книг «Пісок з урн» (1948), «Мак і пам'ять» (1952), «Від порогу до порогу»

(1955), «Грати мови» (1959), «Троянда – Нікому» (1963), «Кристал дихання» (1965), «Поворот

дихання» (1967), «Нитки сонць» (1968), «Чорний мит» (1969), «Тиск світла» (1970), «Неминучість

світла», «Доля снігу» (обидві - 1971), «Подвір'я часу» (1976).

Перекладав М. Лермонтова, І. Тургенєва, А. Чехова, Ж. Сіменона, Ж. Кокто, Г. Аполлінера, П.

Пікассо, А. Рене, Ж. Кейроля, А. Рембо, О. Блока, О. Мандельштама, П. Валері, С. Малларме, С.

Єсеніна, Е. Дікінсон, Є. Євтушенко, В. Хлєбнікова, В. Шекспіра, А. дю Буше, Ж. Сюпервеля.

Особисте життя склалося складно. Після смерті І. Голля його вдова звинуватила Ц. в плагіаті.

Хоча необґрунтованість обвинувачень була доведена, скандал сильно травмував психіку поета.

Під час Другої світової війни наш земляк відбував повинність у румунському фашистському

трудовому таборі «Табарешти» Молдови (1942-1944); його батько помер від тифу, а мати, найімовірніше, загинула в концтаборах Трансністрії.

Спіткала Ц. і смерть сина Франсуа, котрий прожив лише один день (1953).

Ц. лікувався в психіатричній клініці (1966), вчинив замах на життя дружини (1967).

Вірші нашого земляка включені в шкільні хрестоматії в німецькомовних країнах.

«Целанівське товариство» існує в Голландії.

Збірники поезії Ц. вийшли: у перекладах М. Білорусця в Києві (1998), І. Гуревича у Москві (2001), у видавництві «Мости культури» (2005).

З нагоди 85-річчя поета в м. Чернівці відбувся урочистий мітинг, в якому взяла участь австрійська

делегація з землі Карінтія (2005).

У Чернівцях зусиллями Товариства чернівецьких студентів, які живуть за кордоном з міською

радою, Центром буковинознавства при Чернівецькому університеті та обласним товариством

австро-німецької культури зі вшанування пам’яті видатних буковинців відкрито меморіальну

дошку і пам’ятник видатному землякові.

Серед друзів та близьких знайомих Ц. – І. Голль, Т. Адорно, І. Айхінгер, Ф. Пессоа, Н. Закс, П.

Соломон, Е. Жене, Ж. Кейроль, І. Бахман, Ж. Амері, І. Шмуелі, Н. Мандельштам, І. Бонфуа, Ж.

Дюпен, А. дю Буше, Ж. Лестранж, А. Маргул-Шпербер та ін.


***

ПОРАНЕННЯ РЕАЛЬНІСТЮ

, з творчого кредо П. Целана

У пошуках реальності, поранений нею, поет прямує в бутті своєму до мови.

СОЛОДКО ПРО СМЕРТЬ ГРАТИ, з поеми П. Целана «Фуга смерті» у перекладі О. Паріна

Черное млеко рассветной зари пьем мы ночью

утром и днем его пьем мы и вечером пьем

его пьем мы и пьем

в доме золото кос Маргарита твоих Суламифи

пепел волос человек поселился с гадюками ладит

сладко о смерти играть нам велит смерть маэстро немецкий

скрипки мрачнее чтоб голос ваш дымом густым воспарил

тогда в облаках обретешь ты могилу там где не тесно.


МОЯ МОЛИТВА, з промови П. Целана, виголошеної при отриманні літературної премії

Вільного ганзейського міста Бремен

Слово «мислення» (Denken) і слово «віддяка» (Danken) мають у нас у мові один корінь. Довіряючи

їхньому змісту, вступаєш у коло таких значень, як «поминати» (gedenken), «пам‘ятати» (eingedenk sein), «спогад» (Andenken), «благоговіння, молитва» (Andacht).

…Я говорю про зусилля поета, над яким проносяться рукотворні зірки, поета, позбавленого даху, навіть у такому, донині не згаданому змісті, а виходить, що живе під зяючим відкритим

піднебінням.

НАЙЧУДОВІШИЙ НІМЕЦЬКИЙ ПОЕТ, з листа Г. Струве А. Бахраху від 6 серпня 1975 р.

Відзначу, може бути, ще деякі пропуски, серед яких й неросійських письменників, напр., Пауля

Целана, який народився в Буковині, проте емігрував до Франції й там закінчив університет; німецького перекладача російських поетів (Блока, Єсеніна й особливо Мандельштама, якого він

дуже цінував і до якого почував більшу близькість).

Про нього ще за життя написано кілька книг (він помер, коли йому було 50 років; здається, покінчив із собою), а зараз дехто вважає його ледь не найчудовішим німецьким поетом останнього

20-річчя.

Вам не доводилося його зустрічати? Про нього і його affinites з Мандельштамом з'явилася недавно

в одному канадському журналі спільна стаття одного славіста (російського естонця за

походженням) і одного германіста (німця), і це нагадало мені, що в мене було з ним коротке

листування, котре включало великий й дуже цікавий лист про Мандельштама й невеликий лист

про Марину Цвєтаєву.

Я це листування хочу тепер надрукувати, бо автори зазначеної статті вказують, що вони не змогли

знайти ніяких біографічних ключів до інтересу Целана до Мандельштама...


МИ В ЛІТЕРАТУРІ НЕ НІМЕЧЧИНА, з розвідки В. Проніна і С. Толкачова «Модель світу в

творчості австрійських письменників»

Чи існує австрійська література? Це парадоксальне запитання час від часу виникає в дискусіях про

специфіку мови й культури Австрії. Здавалося б, відповідь повинна бути безумовно

стверджувальною. Проте теоретики пангерманізму намагаються довести, що, оскільки австрійська

література створювалася німецькою мовою й помітно тяжіла до німецьких традицій, її варто

розглядати як одну зі складових частин загальнонімецької культури. Але логічно заперечити, що

існують же окремі самостійні літератури, створені однією мовою, як, наприклад, англійська, американська чи австралійська.

Супротивники австрійського суверенітету у світовій культурі висувають і аргумент чисто

історичної властивості. Як відомо, австрійська державність пройшла складний шлях розвитку.

Австро-Угорська імперія протягом тривалого періоду являла собою строкатий конгломерат

народностей. Габсбурзька монархія гнітила угорців, чехів, італійців. Одним з результатів Першої

світової війни стало падіння Австро-Угорської імперії й звільнення від австрійського гніту. У

період фашизму через зрадницьку політику свого уряду австрійці потрапили в залежність від

гітлерівського рейху й виявилися втягненими в розв'язану нацистською Німеччиною агресію.

…Проте було б зовсім помилково ототожнювати націю з державною верхівкою, як це роблять

опротестувальники австрійської культури. Навпаки, в умовах соціальних антагонізмів і

національного гноблення прогресивні художники Австрії залишалися хоронителями споконвічних

традицій свого народу, їхня творчість формувала духовну культуру нації. Такі найбільші

письменники, як С. Цвейг, Р. Рільке, Р. Музіль, П. Целан, І. Бахман, завоювали світову

популярність саме як представники своєї вітчизняної літератури.


ДУМАВ ПРО СМЕРТЬ І ПИСАВ ПРО НЕЇ, з інтернет-сайту hi-edu.ru

Пауль Целан - найбільший австрійський поет післявоєнного покоління. Втім, ґрунт і доля Целана

ще раз демонструють відносність того, якій країні належить спадщина поета. Анчель – таке

справжнє його прізвище, а Целан – псевдонім, утворений як анаграма.

Поезія Пауля Целана акумулювала в собі основні компоненти літературних течій першої половини

сторіччя. Від експресіоністів успадкована гіпертрофія ліричного героя – нервового, зламаного, несучого на собі весь гніт глобальних катастроф. Від сюрреалістів, з якими Целан спілкувався у

Відні, – тяжіння до підсвідомого, ірреального, яке не піддається розумному поясненню.

Властиве австрійській філософській традиції скептичне ставлення до мови позначилося на ліриці

Целана тим, що класичну поетику вважав непереконливою. Він почасти солідарний з відомим

німецьким філософом і публіцистом Теодором Адорно, котрий заявив, що після Освенціму писати

вірші – варварство. Неможливо складати вірші традиційним розміром зі звичним римуванням.

Целан звертається до верлібру, використовує сміливі асоціації, переінакшує поетичні образи, зненацька інтерпретує стійкі символи.

З ліричних жанрів Целану найближча елегія. Це не дивно, пам'ять – домінанта поезії Целана, який

прагне перебороти минуле й разом з тим усвідомлює, що вчорашній фашистський кошмар буде

переслідувати його довічно.

Особливість текстів Целана ще й в тому, що в нього слова й паузи між словами – рівнозначні.

Тиша – той проміжок, коли треба помовчати, і вона буде чутнішою за музику.

Нерідко Целан запозичає жанрове визначення з музичного мистецтва. Це насамперед фуга. Він

багаторазово повторює, варіюючи той самий ліричний мотив, котрий озвучують кілька голосів.

Це тільки початок. Відсутність розділових знаків робить потік свідомості нерозривним. Анафори й

епіфори підкреслюють всевладдя спогадів. Крізь примхливі асоціації проглядає образ

блакитноокого арійця, якому любов до музики не заважає справно виконувати обов'язки ката.

Золотоволоса Маргарита – емблематичний образ у німецькій літературі, якому протистоїть інший

– біблійний образ Суламіфі, чиї коси схожі на попіл. І кохана ката – жертва, якщо вона приречена

любити вбивцю.

Схожий, проте куди ширший підтекст відкривається в «Фузі смерті», трагічність якої в тезі «буття

до смерті». Перший рядок першої строфи, повторений в другій, робить абстракцію думки

конкретною, вразливо страшною.

Целан думав про смерть і писав про смерть. Він не міг забути втрат. Навіть у віршах про кохання, які фіксують щасливі миттєвості, смерть причаїлася поруч, щоб у ту саму хвилину, коли ліричний

герой линув над реальністю, нагадати про себе.

Пауль Целан з тих поетів, у кого слово й вчинок зливаються воєдино. Він покінчив з життям.

Ніхто не знає, що його до цього підштовхнуло. І все ж ризикнемо припустити, що в цьому

позначився австрійський феномен: Австрія – «країна прикордонна, стикування декількох

культур». У випадку із Целаном це особливо очевидно. Він жив, споконвічно належачи всім і

нікому. Ця просторова прикордонна ситуація перейшла в іншу, теж прикордонну, ситуацію між

життям і смертю.


КВІТКА НІКОМУ, з дослідження К. Рагозіної «А вода продовжує текти під мостом Мірабо»

Третій австрієць після Рільке й Тракля – якось так визначали місце Целана на книжковій полиці.

Він як був, так і залишився перекладацькою спокусою, з усією ілюзорною класичною

правильністю й захопленою простотою ранніх віршів, незбагненними словесними ребусами пізніх

верлібрів, розірваністю невагомих рядків і до граничної ваги згущеною семантикою останніх

створінь. Один з тих, кого хочеться, хочеться й хочеться читати вголос.

Целан, якого читають вголос. Целан, якого собі вголос читаєш. Поступово, із шепотіння

проступають звуки, слова, накочуються одне на інше, заповнюють весь простір...

Молитви, заклинання так обходяться з тишею. Доки вистачає подиху. Тому що від віршів Целана

може стати фізично боляче, до нестачі повітря страшно. І залишишся ти беззахисним, яким

народився, і немов незабаром уже смерть, а ти шукаєш виправдань перед своїми мертвими.

Якими? Бог його знає.

Пауль Целан свої слова творить, наповнюючи їх двомовним змістом. І, усвідомлюючи своє

безсилля, намагається від слів піти. А ми – залишаємося

Ну навіщо він так нещадно, поет Целан? Його мова занадто інтенсивна, і при цьому він нічого

начебто не називає прямо. У тому ж «Псалмі» у слово «троянда» вкладено все: колючки, погроми, табори, весь убивчий досвід людини. «Квітка Нікому». «Смерть – це старий німецький маестро».

Навіть зі смертю Целан не «списався», не «згорів», його самогубство не витікає ні з чого. Загадка.

Можливо, це була просто перевірка власної смертності.


ЧАЙКОВСЬКИЙ Михайло Іларіонович

Політичний діяч, письменник, журналіст. Псевдонім - Садик-паша.

З поміщицької родини. Батько, Чайковський І. , - підкоморій Житомирський, городничий

воєводства Київського.

Народився 17 (29) вересня 1804 р. в с. Галчин Бердичівського району Житомирської області.

Звів рахунки з життям 6 (18) січня 1886 р. в маєтку Бірки Гадяцького району Полтавської області.

Похований за огорожею місцевого цвинтаря – надгробок не зберігся.

Закінчив Бердичівський пансіон Вольсея, Волинський ліцей (1820).

Учасник польського повстання (1830-1831).

Член французького Institut historique.

Прийняв іслам як Мехмед Садик-паша.

Друкувався в журналах «Киянин», «Reformateur», «Presse», «Російський вісник», «Revue du Nord»,

«Московські відомості», «Journal des Debats»

Перу Ч. належать книги «Козацькі оповідання» (1837), «Розмови» (184), «Українка» (1841),

«Вернигора» (1838), «Кирджалі» (1839), «Ганна», «Стефан Чарнецький» (обидві - 1840), «Гетьман

України», «Кошовата», «Овручанин» (усі - 1841).

За життя мав 12-томне зібрання творів (1862-1873).

Серед друзів та близьких знайомих Ч. – А. Чарторийський, С. Раєвський, Х. Ботєв, Ф.-Д.-Л.

Раглан, М. Глембоцький, А.-Ж.-Л. Сент-Арно, А. Замойський, Г. Раковський, М. Ігнатьєв, О.

Гончаров та ін.

***

ЗАТЯТІСТЬ - ПОЛІТИЧНИЙ ЗЛОЧИН

, з професійного кредо М. Чайковського

Якщо людина, взагалі, здатна помилятися, то затятість в помилці, виразно усвідомленому, є

політичний злочин.

ПРОЦИНДРИЛИ ГРІШ ВДОВИ, із спогадів М. Чайковського

Поляки відійшли за кордон, маючи 130000 відмінного і добре озброєного війська... У них не було

одностайності, не було певної мети, не було короля, а Річ Посполита гуляла і проциндрила гріш

вдови, свою добру славу і свою святу справу.

...Коли я побачив це місто (Стамбул – авт.), схоже на наш старий Київ, то сказав в душі, що йому

справді належить ім'я Царград, тому що це столиця не лише царства слов'янського, але й царства

усесвітнього.

НЕЗНОСИВ ПОЛЯКІВ, із спогадів В. Кельсієва

Католиків і поляків він (Чайковський – авт.) не зносив, проте обстоював за сімейними традиціями

свободу Південної Росії.

КВАЗІКАВАЛЕРІЙСЬКИЙ ПОЛК, із спогадів Т. Лапінського

Один квазікавалерійський полк, котрий навряд чи на десяту частину складався з поляків і дуже

погано екіпірований, служив ...султану... під командою генерала Чайковського... і настільки

виділявся серед турецької кавалерії. що сердар поставив перед Портою питання про створення

другого полку того ж типу. Граф Замойський і зайнявся створенням і організацією цього полку.

ОБСТОЮВАВ ІДЕЮ ПАНСЛАВІЗМУ, з розвідки В. Войнова «Чайковський Михайло

Іларіонович (Садик-паша)»

Ще в дитинстві Чайковський втратив батька і перші роки життя перебував під сильним впливом

діда, людини дуже своєрідної. ...Надзвичайний українофіл і прихильник аристократизму у дусі

козацтва і шляхетності. ...У родині дід Чайковського був самодуром і деспотом: як старий Бульба, він стріляв в свого сина, який вислужився в російських військах, і мало того не вбив.

Михайло Чайковський виховувався як справжній козак: займався полюванням з соколами, скакав

верхи, слухав думи.... Тоді, мабуть, і зародилися його українофільські симпатії.

Смерть матері завадила його вступу до Варшавського університету, а смерть багатія-дядька

зробила поміщиком. Він присвятив себе господарству і вів спосіб життя тодішньої шляхти, яка

веселилася, вдавалася до гульні і відчував великий потяг до простолюддя.

Наближався 1830 рік. Чайковський часто їздив до Києва на «контракти», де у той час йшла

підготовча робота до повстання і панував «всеслов'янський» настрій, що цілком відповідало тим

враженням дитинства і школі, під якими він виріс.

...Діяльність Чайковського в Туреччині була направлена на дві цілі: підтримка польської справи і

відновлення козацтва, яке мало об'єднати всі слов'янські нації, включаючи і Польщу.


ВПРАВНИЙ ІНТРИГАН, з книги Є. Тарле «Кримська війна»

Дивною людиною був цей Михайло Чайковський. Фантазер, дилетант в політиці і в

белетристичній літературі, де він теж трудився, польський патріот, що часом захоплюється, часом

зовсім особливого, оригінального типу українофіл, котрий мріє про якусь фантастичну польсько-

українську козацьку республіку, людина з поривами благородства і разом з тим здатний іноді на

несподівані і дуже непривабливі вчинки, - Михайло Іларіонович Чайковський давно вже складав

предмет нескінченних балачок в польській еміграції.

...Старий князь Адам Чарторийський пестив Чайковського і вважав його мало не головним

оплотом, надією для польської справи в дунайському поході. Однак інші вожді польської еміграції

не любили Садик-пашу, наприклад, граф Замойський не міг пробачити йому релігійного

відступництва, переходу до ісламу.

У 1854 р. становище Наполеона III в польському питанні залишалося дуже ...делікатним.

Відновлення Польщі було, щоправда, йому бажане, проте зовсім не було для нього

першочерговим завданням, і він розумів, що це може затягнути війну з Росією до безкінечності.

А з іншого боку, Франц-Йосип і Буоль дуже підозріло дивилися на ці переговори і стосунки Адама

Чарторийського з французьким двором: адже відновлення Польщі загрожувало відторгненням від

Австрії польських областей, що увійшли до складу Габсбурзької монархії за трьома розділами

Польщі в XVIII сторіччі.

...До Парижа надходили сумні звістки від польського патріота Сатурніна Клечинського з

турецького табору, де він спостерігав Чайковського. Виявлялося, Садик-паша не дуже добре і

зовсім не щиро ставиться і до пана князя (Чарторийського) і до пана графа (Замойського) й

інтригує де тільки може і проти них, і проти польської справи.


МАВ ПЕНСІЮ І ВІД СУЛТАНА, І ВІД ЦАРЯ, з дослідження О. Пригаріна і Д. Сеня «Михайло

Чайковський: біографічний портрет на тлі епохи»

Біографія цієї особи не вписується в звичайні уявлення і офіційні версії історій тих держав, яким

вона служила. Напевно, лише ХІХ століття могло породити таку долю – письменник, революціонер, польський і/або український націоналіст, панславіст на турецькому ґрунті, успішний вищий чиновник Османської Порти, французький шпигун. У всіх починаннях

Чайковському вдалося досягти значних результатів.

...Поза сумнівом, Чайковський був крупною персоною, і А. Чарторийський відводив йому важливе

місце в реалізації масштабного плану боротьби з Росією – невід'ємної частини польського

націоналізму ХІХ століття. Діяльність Чайки як чиновника Оттоманської Порти (турецький уряд) була дуже активною і різноплановою. Займаючись «державними» справами, він створив широку

конспіративну мережу, котра забезпечувала достовірною оперативною інформацією А.

Чарториського і французький уряд.

У середині 1840-х років Микола I домігся від Франції, щоб Чайковського позбавили французького

паспорта. За пропозицією султана той прийняв іслам, одержавши нове ім'я – Мехмед Садик, тобто

Михайло Вірний, генеральське звання «міріамір-паша», а також довічну пенсію в 60 тисяч піастрів

і великий маєток поблизу Стамбула.

...У 1872 році ...М. Чайковський отримав дозвіл Олександра ІІ на повернення до Росії. «Відставний

генерал-лейтенант турецької служби», який одержував пенсію і від султана, і від царя, переїхав до

Києва. Там він швидко став місцевою знаменитістю. Проте рідко з'являвся на людях. Частіше

гуляв самотньо дніпровськими горбами. Решту ж часу проводив за письмовим столом, працюючи

над мемуарами, які були видані в журналі «Київська старизна» вже після його смерті.


ІСТОРІЮ РИХТУВАВ ПІД ВЛАСНІ КОНЦЕПЦІЇ, з статті «Видатні поляки на Волині» на

luckkg.polemb.net

Чайковський був вихований у середовищі заможної волинської шляхти, у родині з козацькими

традиціями, він захоплювався баченням ідеалізованої козаччини, у її відродженні він бачив шлях

до здобуття Польщею незалежності, а у зв'язку з відродженою монархічною державою - майбутнє

процвітання Польщі. Свої погляди, які пропагував також і пером, намагався втілювати, змінюючи

орієнтації та покровителів, не втрачаючи однак при цьому віри у правильність своєї ідеї.

Козаків він поетизував, а історію схиляв до власних концепцій.

Екзотика та поезія козаччини, стрімкі сюжети його творів, вміле оперування композиційною

технікою (зокрема, вальтерскоттівською), пластика чуттєвих образів, особливо природи та

батальних сцен, патріотичний ліризм забезпечили читацький успіх цієї спонтанної, неглибокої, але

захоплюючої щирістю та натуральністю творчості, як результату, швидше літературного

темпераменту, ніж серйозних роздумів та художніх задумів.


ТРИ ВІЙНИ, ТРИ ШЛЮБИ, ТРИ ВІРИ, з нарису S. Tsalykа «Українець Садик-паша»

Михайло Чайковський – особа унікальна і в той же час загадкова. Польський офіцер, французький

журналіст, комендант столиці Румунії, турецький генерал, талановитий український письменник, у

якого одну з сцен запозичив навіть Тарас Шевченко для поеми «Гайдамаки», – все це він. На його

повне неймовірних пригод життя припало... три війни, три шлюби і три віри.

У 1828 р. молодий поміщик одружився вперше на доньці полковника Карла Ружицького, і за

порадою тестя записався офіцером в польський полк, яким той командував. Проте незабаром цей

полк, серед інших, повстав, вимагаючи проголошення незалежності Польщі, котра перебувала тоді

у складі Російської імперії.

Побоюючись цілком реального арешту, Михайло був вимушений прийняти іслам і вступити на

турецьку військову службу під ім'ям Садик-паша. Тоді ж Чайковський одружився на доньці

професора математики з Вільнюса Андрія Снядецького.

...Греція запам'яталася ще й тим, що звідти він привіз третю свою дружину.

...68-річний відставний турецький генерал вибрав Київ – стародавню українську столицю. Тут він

в 1872 р. прийняв православ'я. Тут же народилася і його донька – до речі, хрещеним батьком

малятка став російський імператор Олександр ІІ.

Родина перебралася до маєтку Борки (Бірки) Кролевецького повіту Чернігівської губернії. Молода

гречанка-дружина мало піклувалася про 82-річного чоловіка. Її більше цікавив керуючий маєтком.

Старий ревнивець, дізнавшись про все, пішов з дому і оселився у свого приятеля, що мешкав в

сусідньому селі.

Але виявилось, що пересуди й кепкування наздогнали його і там. У ніч з 5 на 6 січня 1886 р., в

стані повного відчаю, Чайковський пустив собі кулю в скроню.


ЧЕКАНОВСЬКИЙ Олександр Лаврентійович

Географ, геолог. Фундатор геології Східносибірського регіону Російської імперії. Дав перші

достовірні відомості з геології району р. Нижня Тунгуска, нижньої течії Лени і Оленьока; уперше

описав палеозойські породи району Братськ – Падун, особливі вивержені гірські породи -

сибірські траппи; відкрив палеолітичні поселення на схід від Уралу, а також родовище вугілля і

графіту в басейні Нижньої Тунгуски.

З дворянської родини. Батько, Чекановський Л., - орендар невеликого маєтку.

Народився 12 (24) лютого 1833 р. в м. Кременець Тернопільської області.

Звів рахунки з життям 18 (30) жовтня 1876 р. в м. Санкт-Петербург (РФ). Похований на

Смоленському цвинтарі.

Закінчив медичний факультет Київського університету св. Володимира (1858).

Працював телеграфістом фірми «Сіменс і Гальське», хранителем мінералогічного музею

Петербурзької Академії наук (1876).

Кавалер малої золотої медалі Російського географічного товариства (1874), «Золотої медалі

першого класу» Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1879).

Досліджував Приморський хребет, Середньосибірське плоскогір'я, річки Нижня Тунгуска, Оленьок, пониззя річки Лена (1869-1875).

Здійснив три експедиції (1873; 1874; 1875).

Колекції, зібрані в Усть-Балєє, лягли в основу відомої праці про юрську флору, написану

професором Цюріхського університету Геєром.

Друкувався в «Вістях Імператорського Російського Географічного товариства».

Перу Ч. належать розвідки «Геологічне дослідження в Іркутській губернії» (1874), «Додаткові

відомості до карти річки Нижньої Тунгуски», «Попередній звіт про Ленсько-Оленекську подорож»

(обидві - 1876), «Щоденник експедиції річками Нижня Тунгуска, Оленьоку і Лена в 1873—1875

роках» (1896), «Географічна карта Іркутської губернії».

З владою порозуміння не знаходив. За участь у польському повстанні (1863-1864) був

заарештований і позбавлений дворянського званні. Утік з київської в'язниці. Після затримання

його засудили до безстрокового заслання до Сибіру і відправили туди пішим етапом. Через 15

років – амністували, звільнили з-під нагляду поліції і повернули дворянське звання та майно

(1875).

Ім'я нашого земляка уже понад століття вибите на фронтоні Іркутського краєзнавчого музею.

Його також носять селище неподалік від Братська, невеликий гірський хребет в Якутії, рослини -

полин, аконіт, борець, модрина і декілька видів викопної флори.

У бібліотеці Іркутського обласного краєзнавчого музею відбулося засідання, присвячене 170-

річчю з дня народження Ч. (2003).

Серед друзів та близьких знайомих Ч. – С. Вронський, Ф. Шмідт, З. Венгловський, С. Обручев, Б.

Дибовський, Ф. Міллер, І. Черський, В. Годлевський та ін.


***

СУХОДОЛОМ ЧИ ВОДОЮ,

з життєвого кредо О. Чекановського

У будь-який момент я готовий відправитися в подорож — суходолом чи водою.

СОРОМНО ЗА ЖАЛЮГІДНІ НАДГРОБКИ, з опису О. Чекановським могили подружжя

Прончищевих

Сто тридцять років пройшло з того часу, коли в цьому далекому і дикому краю на березі

Льодовитого океану закінчив своє життя офіцер російського флоту Прончищев... Молода дружина

Прончищева всюди безстрашно слідувала за своїм чоловіком: після його смерті вона згаснула

буквально через декілька днів, її поховали поряд з ним.

...Два жалюгідні, почорнілі, надгробки, порослі лишаями, височіють …на береговому яру.

Напівгнилі дошки розсіяні безладно зимовими заметілями, [надгробки] провалилися, осіли.

Малий, непоказний, обтріпаний вітрами, але хрест, який ще не погнив, без щаблини стоїть

самотній, мов стовп на могилі самовбивці. Сліди напису на ньому ще видніються, та й переказ на

вустах жителів. Це могила нещасливого Прончищева і його безстрашної дружини (перша жінка-

дослідниця Арктики в Європі - авт.).


НАЙБАГАТШЕ НАДБАННЯ НАУКИ, з оцінки досліджень О. Чекановського Ф. Шмідтом

Найбагатші (результати – авт.) зі всіх, які колись були зроблені в Сибіру. Багаті за своїм змістом

звіти експедиції, перекладені різними мовами, стали надбанням науки, а складені Чекановським

карти значно змінили і доповнили карту азіатської Росії.


ВПАДАВ У ВІДЧАЙ, з експедиційних нотаток З. Венгловського

Подули північні вітри. На величезній річці лютували безперервні бурі. Плавання було виняткове

важким і небезпечним.

Чекановський впадав у відчай: у ніч з 22 на 23 травня все покрилося інеєм, листя забарвилося в

осінні кольори.


НАВІТЬ ПРОВІДНИКИ ЗІЙШЛИ З ДИСТАНЦІЇ, розвідки В. Андрєєва «Сибірський слід

Чекановського»

Ґрунтуючись на своїх відкриттях, О. Л. Чекановський висловлює нові геоморфолочні уявлення.

Він вважає, що сучасні гірські споруди півдня Сибіру і Прибайкалля сформувалися в післяюрські

часи, передбачаючи ідею неотектонічного розвитку рельєфу.

25 травня 1873 р. експедиція рушила в плавання. Її супроводжували досвідчені місцеві лоцмани і

провідники. Через три тижні дісталися села Єрбогачен, а 19 липня перетнули межі Іркутської

губернії. Провідники залишили дослідників, і Чекановський 1000 км рухався без карт по

абсолютно не вивченому фарватеру річки.

Експедиція тривала три місяці, за цей час подолавши близько 2500 км. В процесі досліджень були

зібрані колекції гірських порід і палеонтологічних знахідок, вперше складена інструментальна

топографічна карта річки Нижня Тунгуска. Особливою заслугою дослідника слід вважати

виявлення мінеральних багатств обстеженої ним долини річки. Це соляні джерела, сірчановодневі

озера, ісландський шпат, аметисти, магнетит, гіпс, графить, сидерити, вугілля, графіт, гірський

кришталь, галеніт, сфалерит та інші корисні копалини.

Друга експедиція Чекановського річкою Оленьок тривала майже рік. Головний її підсумок -

відкриття на Нижній Тунгусці і від неї на північ до Оленьока великі зони траппів, а також

визначення віку мезозойських відкладень півночі Сибіру.

15 травня 1875 р. почалася третя експедиція Чекановського, остання. Здійснювалася вона на гроші

друзів і знайомих і тривала понад сім місяців.

...Експедиції складали колекції комах, хребетних, інших представників біосфери (18000

екземплярів). Зібрані на величезній площі ботанічні колекції склали 9000 екземплярів.

Всі вони були передані до музею Імператорської Російської академії наук.

Картографічний матеріал експедиції увійшов до великої карти азіатської Росії і опублікований

німецькою мовою.

Велике значення мав лінгвістичний матеріал. На його основі в Санкт-Петербурзі видрукували

«Словник наріч конфгірських тунгусів» (1878).


ВАБИВ ЦЕНТР ШАМАНІЗМУ, з нарису «Чекановський Олександр Лаврентійович» на

інтернет-сайті zoohall.com.ua

Чекановський рушив на острів Ольхон. Його увагу вже давно привертав цей шматочок суходолу, оточений водами Байкалу. Першим з європейців декілька десятків років назад там побував

відомий сходознавець і дослідник первісних релігійних вірувань Юзеф Ковалевський.

Ольхон — найбільший з шести байкальських островів — лежить біля західного узбережжя озера і

має близько 72 кілометрів довжини і приблизно 22 кілометра ширини. Грізні масиви гір, нагромаджені навколо вод озера, нагадували дослідникові бурятські легенди про всесильні

божества, котрі насилають буревії на «Священне море», і про пригоди нещасних дослідників, що

викликають гнів всезнаючих духів, — онгонів.

Острів вабив Чекановського не лише як геолога. Це був стародавній центр шаманізму. Предки

бурятів, що населяють прибайкальські землі, прийшли сюди, як говорить їх переказ, в період

походів Чингізхана. Збереглося бурят-монгольське плем'я, яке відрізняється косоокими очима, плоским носом і широким обличчям, майже позбавленим поросту. Вони звели на острові юрти і, не боячись відвідин чиновників, обману купців і переслідування жандармів, відчували себе цілком

вільними.

Не вивчений острів у той час був населений шаманами, які в своїх несамовитих танцях нібито

з'єднувалися з божествами. Життя на острові, танці шаманів, неймовірні хороводи в урочищах, фантастичні обряди на честь Дзаяга — божества, що ототожнює долю, — все це привернуло увагу

мандрівника.


ВИПИВ ВЕЛИКУ ДОЗУ ОТРУТИ, з статті «Дослідники Байкалу» на zooex.baikal.ru За участь у польському повстанні був арештований, засуджений і відправлений пішки етапом з

Києва до Тобольська. Дорогою зустрівся з І. Д. Черським, теж засланцем, і переконав його, що

Сибір і заслання недуже страшні, якщо знайти собі заняття до душі.

Сам він захопився сибірською природою. Не раз рив землю лопатою, ретельно досліджуючи

відвалену породу. На етапі примудрився зібрати велику ентомологічну колекцію: визначення

виконував за допомогою збільшувального скла, відшліфованого з уламка карафи.

У Томську перехворів тифом, наслідком чого став періодичний психічний розлад («чорна

меланхолія»). Коли здавалося, що смерть неминуча, він попросив відправити до Іркутська ящик з

колекцією комах.

...О. Л. Чекановський дуже багато подорожував. У останньому листі до І. Д. Черського він

повідомляв, що побував у Швеції, ознайомився з викопними залишками тріасового періоду, знайденими на Шпіцбергені.

Загальна довжина робочих маршрутів Чекановського склала близько 27 тисяч кілометрів. Він

залишив матеріал, на основі якого написано декілька монографій з різних галузей природних наук.

Карти Лени, Оленьока і Нижньої Тунгуски, складені Чекановським і Міллером, згодом були

зведені в стоверстову карту, яка тривалий час була єдиною для Середнього Сибіру.

...Сильний душевний розлад спровокував манію переслідування. 18 жовтня 1876 року Шмідт

застав Чекановського в агонії - той прийняв велику дозу отрути.


УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛЯК СТАНЕ... РОСІЙСЬКИМ БІЛОРУСОМ, з інформації І. Завадовської

«Відкриття Арктики»

До краю вічної мерзлоти білоруські полярники на чолі з головою Білоруського фонду підтримки

екстремальних експедицій «Полюс» Володимиром Драбо відправлялися не вперше.

До речі, під час зустрічі Владимира Драбо з представниками мерії Якутська було вирішено

змінити напис на пам'ятнику Пекарському, Черському і Чекановському. Відтепер свідоцтво про

білоруське походження цих дослідників Арктики буде вибито на камені.


Зміст


БЕРЕЗОВСЬКИЙ МАКСИМ СОЗОНТОВИЧ

Нехай щезнуть, з життєвого кредо М. Березовського

Доганяйте і хапайте, з концерту М. Березовського «Не відкинь мене в час старості »

Переміг Моцарта, з книги Д. Антонова «Українська музика»

Нова форма побудови концертів, з відгуку М. Грінченка

Відчутний вплив української пісні, з інтернет-сайту Тернопільського державного педагогічного

університету ім. В. Гнатюка

Він вирізняється серед інших, з «Нотаток» Я. фон Штеліна

Завжди на часі, з статті І. Коханих «Духовні концерти Максима Березовського»

БОРОВСЬКИЙ ТАДЕУШ

Жахливий вузол, з життєвого кредо Т. Боровського

Ні - добру, афоризми Т. Боровського

Смерть беру, мов книгу, літературний заповіт Т. Боровського

«Отримав фотографію», з книги Т. Боровського «Прощання з Марією»

Щастя можливе, вірш Т. Боровського «Я знаю, що життя одноразове» у перекладі А. Гелескула

Вище досягнення жанру, з оцінки творчості Т. Боровського Я. Івашкевичем

Посідає особливе місце, з передмови Т. Древновського до книги Т. Боровського «Прощання з

Марією»

Оповідання стали хрестоматійними, з інтернет-сайту Андрія Рубцова

В Освенцім пішов свідомо, з кореспонденції Н. Горбаневської «Вінок полеглим»

Узяв на себе відповідальність з статті А. Гелескула «Спопелілий гнівом»

І класики, трапляється, допускають неточності, з інтерв‘ю О. Бойченка О. Зьобро «Письменник

може бути негідником або святим – якість тексту від цього не залежить»

ГАЙДЕБУРОВ В’ЯЧЕСЛАВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Не говори, що ти підеш в могилу, з вірша В. Гайдебурова «Тьмяно світить сонце», присвяченого

М. Некрасову

Мене переконав, з листа Г. Достоєвської К. Случевському від 24 липня 1887 р.

Свідок похорону Некрасова, з інтерв‘ю Т. Глушкової О. Мраморнову

Добрі стосунки з Достоєвським, з дослідження Л. Яковлєва «Скорботний аркуш»

Знайдено мертвим, з замітки в газеті «Новий час» від 15 (27) лютого 1894 р.

ГАРШИН ВСЕВОЛОД МИХАЙЛОВИЧ

Кулю - лівіше, з життєвого кредо В. Гаршина

Померти б, з оповідання В. Гаршина «Щастя»

Страждають розумні, з листа В. Гаршина матері

Беруть сумніви, з листа В. Гаршина О. Герду

Хоча б раз подивитись на вас, з листа В. Гаршина Р. Олександровій

Бог відібрав у мене розум, з листа В. Гаршина І. Полякову

Про самогубство я не думаю, з листа В. Гаршина В. Латкіну

Винна, мабуть, дружина, з листа К. Баранцевича А. Чехову від 29 березня 1888 р.

ГОРДЄЄВ БОГДАН ПЕТРОВИЧ


Збираймо позачуттєве, життєвого кредо Б. Гордєєва

Нудна вулиця, вірш Б. Гордєєва «Вулична»

Смуток крихкий, мов мої груди, вірш Б. Гордєєва «Спогад»

Не на ходулях ученості, з книги Б. Гордєєва (Божидара) «Розспівуюча єдність»

Прилучився до «Центрифуги», із спогадів К. Синякової

Розбився об стіну долі, із спогадів В. Хлєбнікова

Єдиний першоритм, з есе Г. Айгі «Четверо з невиданої антології»

На основі праслов‘янського коріння, з статті Р. Мельникова і Ю. Цапліна «Північний схід

південного заходу»

Дух нікчемності, з книги Є. Пастернака «Борис Пастернак. Біографія»

В нього закохалися п‘ять сестер, з розвідки В. Яськова «Хлєбніков, Косарєв, Харків»

ГРОМЕКА МИХАЙЛО СТЕПАНОВИЧ

Закони свободи, з життєвого кредо М. Громеки

Слона і не помітили, з книги М. Громеки «Критичний етюд з приводу роману «Ганна Кареніна»

Життя надзвичайно ускладнилося, з листа М. Громеки О. Корнілову від 29 листопада 1881 р.

Приходьте до мене, з листа Л. Толстого М. Громеці в січні 1883 р.

Поворот до ідеалізму, з статті Н. Кузьменка «Громека Михайло Степанович»

Виявився найближчим до істини, з статті «Що сталося після смерті Г. Кареніної» на інтернет-

сайті libs.ru

Побійтеся бога, з розвідки К. Леонтьєва «Два графи: Олексій Вронський і Лев Толстой»

Угледів пророчо, з монографії М. Гусєва «Лев Миколайович Толстой. Матеріали до біографії з

1870 по 1881 рік»

Не лише аналізував, з дослідження Т. Валенд «Петербурзький журнал «Північні нотатки»


КАРАСКЕВИЧ-ЮЩЕНКО СТЕФАНІЯ СТЕФАНІВНА

Усюди життя, з життєвого кредо С. Караскевич-Ющенко

Образливо забуті, з спогадів С. Караскевич-Ющенко «Родина Ярошенків»

Неабияке обдарування, з рецензії А. Дермана на книгу С. Караскевич-Ющенко « Кипарисовий

цар та інші оповідання»

Написала про Хмельницького, з довідки «Історія Санкт-Петербурга» на petersburglife.ru

Хто твій друг, з розвідки О. Воронової «Куїнджі в Петербурзі»

Позувала для художника, з кореспонденції В. Секлюцького «Ярошенко Микола Олександрович.

Усюди життя»

Ніщо не втішало, зі спогадів О. Ющенка

Закохалася в Поділля, з кореспонденції Г. Колесникової «Дружина Ющенка кинулася під потяг»

Збожеволіла від горя, з статті О. Пустовіт «Ігри розуму двох Ющенків»

КОЗАКОВ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

«Альбатрос» склав крила, зі спогадів О. Козакова

Фундатор винищувальної авіації, з інтернет-сайту Дякова Владислава Анатолійовича

З коня – в літак, з нарису О. Щербакова «Льотчики, літаки, випробовування»

Літав радісно, з статті А. Малявкіної «Життя як подвиг»

Пішов на таран, з замітки Г. Климова «Зачепився за літак противника»

Майстерність і мужність, з розвідки О. Щолокова «Перші аси Росії»

Кавалер ордена Почесного легіону, з О. Покровського «Блакитний Макс» проти «Святого

Георгія»

Депресивний стан посилювався, з книги Д. Мітюріна, Ю. Медведька і Б. Степанова «Літаючі

тузи: російські аси першої світової війни»

Помер, не зронивши ні слова, з кореспонденції «В наших венах кипить небо» на picnik.fastbb.ru

КОЗИЦЬКИЙ ГРИГОРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ


Уміння чекати, з життєвого кредо Г. Козицького

Сумароков хвалить цього письменника, з повідомлення М. Новикова

Доля архіву не відома, з статті В. Степанова «Козицький Григорій Васильович»

Веселої вдачі, з сповіді М. Сєвєвра «Федір Волков»

Учити треба. Та нікого, з книги В. Шевчука «Григорій Сковорода»

КРАВЧЕНКО ВІКТОР АНДРІЙОВИЧ

Прогресивне варварство, з політичного кредо В. Кравченка

Брудний паразит, із спогадів В. Кравченка

Надали перевагу рідним ланцюгам, з книги В. Кравченка «Я обрав свободу»

З кулемета розстріляли сотні ув‘язнених, з книги В. Кравченка «Я обрав свободу»

Неповерненець, з анотації видавництва до книги В. Кравченка «Я обрав свободу»

Варварство, а не прогрес, з виступу В. Кравченка на паризькому судовому процесі

Таємниця книги Кравченка, з передмови Н. Берберової до книги «Справа Кравченка. Історія

Місце для сну відмірювали сірниками, з книги Н. Берберової «Справа Кравченка. Історія

процесу»

КРИЖИЦЬКИЙ КОСТЯНТИН ЯКОВИЧ

Піти вчасно, з творчого кредо К. Крижицького

Російський шлях - безнадія, з розвідки М. Сартана «Немає шляху ні проїжджому, ні перехожому, ні пролітному» (Образ дороги в російському живописі)

Уроки митця, зі спогадів С. Кислинської

«Повна безглуздість звинувачень, з дослідження Н. Майорової і Г. Скокова «Костянтин

Крижицький»

Мистецтво роз‘єднує, з спогадів сина К. Крижицького

«Я нічого не вкрав», з передсмертної записки К. Крижицького

КУКОЛЬНИК ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ


До законів – ще й розум, з професійного кредо В. Кукольника

Взяв турботу на себе, з листа В. Кукольника О. Голіцину від 13 червня 1817 р

Очищав почуття, із спогадів П. Редкіна

Не знайшов порозуміння, із спогадів Н. Кукольника

Позитивне законодавство, з монографії Г. Шершеневича «Наука цивільного права в Росії»

Бідних не полюбляв, з книги В. Сиротенка (Вербицького) «Незнайомий Тарас Шевченко»

МАКСВЕЛ РОБЕРТ

Завжди вагітний, з життєвого кредо Р. Максвела

Таємниці та успіх, з професійного кредо Р. Максвела

Говорити ще рано, з посмертних слів І. Шаміра

Залишався людиною лівих поглядів, з кореспонденції І. Мащенка «Медіа-олігарх з Солотвина»

Спускався до шахти, з інтерв‘ю О. Феїра О. Ливинському

Був і не стало, з замітки «Звичайний інфаркт за незвичайних обставин» на kommersant.ru Занапастила зайва інформованість, з програми телеканалу Discovery Channel «Змови: перевірка

фактами»

Британці або євреї, з статті С. Лєкарєва «Ліквідація агента чотирьох розвідок»

На зліт, бувальщина

ПИЛЬЧИКОВ МИКОЛА ДМИТРОВИЧ

Віват протекторам, з наукового кредо М. Пильчикова

Кожен любить ті пісні, з вірша М. Пильчикова «Весна»

За моєю командою, переданою крізь стіну, стріляла гармата, з доповідних записок М.

Пильчикова військовому міністрові Росії

Значення робіт важко переоцінити, зі стенограми засідання військово-інженерного відомства

До останнього захищав студентів, з статті Л. Кухар «Біля витоків української фізики»

Самогубство чи вбивство, з книги О. Іволгіна «Доля професора Пильчикова»

ПОРАЙ-КОШИЦЬ ПАВЛО ОЛЕКСІЙОВИЧ

Голос і ще двічі голос, з професійного кредо П. Порай-Кошиця

З Шевченківських місць, з замальовки «Найбільше йому подобалися Байдари», видрукуваної в

газеті «Кримська Світлиця» від 7 лютого 2003 р.

Виступав на батьківщині, з довідки «Київське оперне товариство»

Уперше в Росії, з статті О. Смирнова «Зігфрид» на сцені Великого театру»

Вбивство тенорів, зі «Спогадів» В. Теляковського

Зірвав голос, з «Російської музичної енциклопедії»

Наклав на себе руки, з замітки В. Кравченка «Кошиць Павло Олексійович»

Один з останніх лицарів національної пісні, з статті В. Триліса «До Дискусії Про Український

Правопис»

ПОТОЦЬКИЙ ЯН ЙОСИПОВИЧ

Благословляю науку, життєве кредо Я. Потоцького

Відповів, що помер, уривок з роману Я. Потоцького «Рукопис, знайдений в Сарагосі»

Всупереч польській історіографії, з розвідки С. Баженової «Ю. Роллє в суспільному і

краєзнавчому русі Правобережної України другої половини ХІХ ст.»

Очима Потоцького, з статті С. Дударєва «Росія і Північний Кавказ в кінці XVIII – першій

половині XIX ст.: погляд зовні»

Пустив срібну кулю в голову, з дослідження Л. Баженова «Історик Поділля і Волині Граф Ян

Потоцький (кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст.)»

Помста східних магів, з кореспонденції С. Михайлова «Таємниця графа Яна Потоцького»

РАВИЧ ПЕТРО СОЛОМОНОВИЧ

Уміти лікувати, з життєвого кредо П. Равича

Біля своїх, з «Нотаток» П. Равича

Заборонено забороняти заборонене, з роману П. Равича «Блокнот контрреволюціонера, або

Похмілля»

Перестали вітатися, з оцінки творчості П. Равича Д. Савицьким

Написав, та ще й як, з заміток «В‘язень концтабору французький письменник Петро Равич» на

mankurty.com

Перекладачем зацікавилося КДБ, зі спогадів К. Єршової-Кривошеїної «Російська рулетка»

Трапляється, телефонує Господь, з статті А. Наймана «Погляд приватної людини»

САМСОНОВ ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

Хоробрість, з військового кредо О. Самсонова

Прийняв командування, з наказу військам 2-ї армії Північно-Західного фронту від 23 липня 1914

р.

Від полку залишився взвод і прапор, з рапорту О. Самсонова до штабу фронту від 14/27 серпня

1914 р.

Інші – не заплямовані, зі спогадів О. Кримова

Публічно відшмагав генерала нагаєм, з роману В. Пікуля «Нечиста сила»

«Кліщі» на папері, з книги С. Рибаса «Генерал Самсонов»

До ранку все стихло, з рапорту М. Клюєва

Розгром, з статті «Східно-прусська операція. Серпень 1914» на grwar.ru

Врятував Францію, з книги М. Ковалевського «Історія держави Російської»

СТРАТОНОВ ВСЕВОЛОД ВІКТОРОВИЧ


Професорський страйк, з книги В. Стратонова «Втрата Московським університетом свободи»

Арешт, із спогадів В. Стратонова

Боровся із Стратоновим, з дослідження В. Бронштейна «Справа В. В. Стратонова»

Розпізнав замаскованого ворога, з виступу В. Тер-Оганезова на засіданні партійно-

комсомольської групи Московського відділення Всесоюзного астрономо-геодезичного товариства

9 квітня 1938 р

Цінності собою не становить, з ухвали Політбюро ЦК РКП(б) про затвердження списку

висланців з Росії від 10 серпня 1922 р.

Негайно звільнити з роботи, з листа ГПУ ректорові МДУ В. Волгіну від 14 серпня 1922 р.

ГПУ розщедриться, з телефонограми завідуючої Головпрофосвітою Яковлєвої до правління

МДУ від 30 серпня 1922 р.

СУХІНОВ ІВАН ІВАНОВИЧ

Шкодити, з життєвого кредо І. Сухінова

Гусар, а не лайно, з замітки «Відважна гусарська атака» на інтернет-сайті «Найзнаменитіші

херсонці»

Якщо завтра війна, з книги Н. Ейдельмана «Добрі справи робити»

Розтлумачили «Катехізис», з монографії М. Нечкіної «Товариство об‘єднаних слов'ян»

Кращий серед декабристів, з книги М. Інсарова «Нариси історії революційного руху в Росії

(1790-1890 роки»

І в Сибіру є сонце, з розвідки Н. Кожушко «Діячі революційно-визвольного руху 1-ї чверті XIX

ст. на території краю»

Форпост копалень, з довідки «Зерентуйська каторжна в'язниця»

Сміливців зрадили, з енциклопедичної статті «Зерентуйська змова 1828 року»

Між добром і злом, з статті С. Крючкова «Черв‘яки про честь, або Зліше зла честь татарська»

Смілива примара майбутніх свобод, з «Нерчинської поеми» О. Пітірімова

Можна було врятувати, із спогадів І. Горбачевського

ФАЛЬЦ-ФЕЙН ВОЛОДИМИР (ВОЛЬДЕМАР) EДУАРДОВИЧ

За найнижчими цінами, зі спогадів В. Фальц-Фейна

Несамовитий спів, з книги В. Фальц-Фейна «Асканія-Нова»

Поступився братові, з кореспонденції С. Дяченка «Маєтки Херсонського краю. Асканія-Нова»

Підготував «соціальний» законопроект, з замітки П. Іванова-Остославського «Золоте руно

Таврії»

Племінник – піонер авіації, з статті В. Ілюхіна «Справа про «арештований» аероплан»

Наш аероплан Російській імперії не загрожує, з листа В. Фальц-Фейна М. Лавриновському від

28 вересня 1914 р.

Просимо зняти арешт, з листа Г. Фальц-Фейн М. Княжевичу від 4 серпня 1916 р.

Відомий письменник все переплутав, з оповідання В. Пікуля «В ногайських степах»

За іншим сценарієм, з нарису К. Шестак «Херсонщина спілкується зі світом»

Перевидати книгу українською, з кореспонденції А. Веретьохіна «Три дні на віллі «Асканія-

Нова»

ЦЕЛАН ПАУЛЬ

Поранення реальністю, з творчого кредо П. Целана

Солодко про смерть грати, з поеми П. Целана «Фуга смерті»

Моя молитва, з промови П. Целана, виголошеної при отриманні літературної премії Вільного

ганзейського міста Бремен

Найчудовіший німецький поет, з листа Г. Струве А. Бахраху від 6 серпня 1975 р.

Ми в літературі не Німеччина, з розвідки В. Проніна і С. Толкачова «Модель світу в творчості

австрійських письменників»

Думав про смерть і писав про неї, з інтернет-сайту hi-edu.ru

Квітка Нікому, з дослідження К. Рагозіної «А вода продовжує текти під мостом Мірабо»

ЧАЙКОВСЬКИЙ МИХАЙЛО ІЛЛАРІНОВИЧ

Політичний злочин, з професійного кредо М. Чайковського

Проциндрили гріш вдови, зі спогадів М. Чайковського

Не зносив поляків, зі спогадів В. Кельсієва

Квазікавалерійський полк, зі спогадів Т. Лапінського

Обстоював ідею панславізму, з розвідки В. Войнова «Чайковський Михайло Іларіонович (Садик-

паша)»

Вправний інтриган, з книги Є. Тарле «Кримська війна»

Мав пенсію і від султана, і від царя, з дослідження О. Пригаріна і Д. Сеня «Михайло

Чайковський: біографічний портрет на тлі епохи»

Історію схиляв до власних концепцій, з статті «Видатні поляки на Волині» на luckkg.polemb.net Три війни, три шлюби, три віри, з нарису S. Tsalykа «Українець Садик-паша»

ЧЕКАНОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ЛАВРЕНТІЙОВИЧ

Суходолом чи водою, з життєвого кредо О. Чекановського

Соромно за жалюгідні надгробки, з опису О. Чекановським могили подружжя Прончищевих

Найбагатше надбання науки, з оцінки досліджень О. Чекановського Ф. Шмідтом

Впадав у відчай, з експедиційних нотаток З. Венгловського

Навіть провідники зійшли з дистанції, розвідки В. Андрєєва «Сибірський слід Чекановського»

Вабив центр шаманізму, з нарису «Чекановський Олександр Лаврентійович» на zoohall.com.ua

Випив велику дозу отрути, з статті «Дослідники Байкалу» на zooex.baikal.ru

Український поляк стане... російським білорусом, з інформації І. Завадовської «Відкриття

Арктики»