Помирана [Тарас Антипович] (fb2) читать онлайн

Тарас Антипович Помирана

І

Хмарний ранок висів над дахами. Доріжка вела поміж порожніх скособочених гаражів. Нельсон ішов обережно, щоб не наступити на цвях або скло — підошви кедів геть стерлися. У самому кінці ряду він відчинив металеві двері — руді від іржі, з кривою свастикою, надряпаною посередині. Він навіть знічев’я пошаркав ногами, ніби витираючи багно об хідник. Хоча хідника тут не було, до того ж мешканець цієї житлоплощі аж ніяк не був адептом чистоти. Нельсон постояв у пітьмі гаража, поки звикнуть очі. Головне було не провалитися в ремонтну яму. Він зробив кілька несмілих кроків до протипожежного стенду з великим іржавим ящиком, що колись служив для піску. Нельсон тричі постукав кулаком по кришці ящика.

— Ей, апулаз клепаний! Ти тут?

Кришка піднялася. В очі Нельсону вдарила ріденька цівка світла з діодного ліхтарика. Слідом виткнулась безволоса і лискуча голова Капрона. Одне око у нього було заклепане квадратною мідною пластиною.

— Розбудив, сарадіп… — прошипів Капрон.

— Ти чого в коробку заліз?

— Подумав, якшо будуть бомбить… так мене осколками не порубає.

Нельсон спробував розгледіти вираз обличчя Капрона — жартує чи просто верзе, як це вже бувало в нього у хвилини ментального потьмарення.

— Позич наждаку — зуби одчистить. Нарию — оддам, — перейшов до справи Нельсон.

— Де ти нариєш! На Кориті давно пусто…

— Ну, то перепозичу й оддам, — віджартувався гість.

Капрон сів і звісив з ящика залізну клешню, що служила йому лівою рукою. Він кілька разів клацнув її щипцями, поки додумував свою думку.

— Зубний наждак, значить… до баби потягло, хе-хе? — заскреготав Капрон.

— Ну, потягло, ілуха, — посерйознішав Нельсон.

— А я от із Даною настойку одну попробував. Така любов була…

— Якось і без настойки розберусь, — показав Нельсон іржаві зуби.

Капрон недовірливо оглянув зухвалого гостя своїм єдиним оком. «Кігті» його клешні знову мимохіть заворушились, так наче центр його мислення перекочував у цей металевий протез.

— Так шо, Капа, даси чи ні? — нетерпляче топтався Нельсон.

— Боти мені за те зашиєш? А то роззявились йуханакус.

— Зашию. Пізніш зайду, як врем’я буде.

— I води мені одлий, бо я весь дощ проспав і не наловив, — підвищив ставки Капрон.

— Я наловив цілі ночви. Зайдеш, возьмеш, — наобіцяв Нельсон.

Капрон затис ліхтарик щелепами й насвітив на дно ящика, в якому сидів. Він черпнув живою рукою почорнілий пісок між ногами, просіяв його. Поміж пальцями лишились кілька цвяхів, гайка і сіра абразивна смуга, скручена в рулончик. Нельсон висмикнув наждак і мовчки попрямував до виходу.

— Ей, — кинув Капрон у спину гостеві, — там Сава хотів тебе бачить. Він умирає.

— Ми всі вмираєм, ілуха. Шо ж іще тут можна робить?! — безтурботно грюкнув важкими дверима Нельсон.

* * *

Удома Нельсон викупався в ночвах із дощовою водою, а потім півгодини шатирив зуби наждаком, шкірячись в уламок дзеркала. Підвал зруйнованої водонапірної вежі, в якому він жив, мав лиш одне невеличке віконце. Тому доводилось присвічувати пластиковою запальничкою. Врешті зуби зблиснули в широкій усмішці.

Нельсон зазирнув у свій ящик-комод. Нічого пристойного, що відповідало би події, там не було. Тож він поздирав свої обмотки, дістав джинсові шорти. Зверху накинув саморобне брезентове пончо. На ноги взув шкарбани, які беріг для особливих випадків. Нельсон ще раз оглянув себе в дзеркалі. Все було перфектно — голий череп, зуби і нова цератка. Тільки ліве вухо, пошматоване в бійці, знову навернуло його до роздумів — чи не прибрати і його, якщо праве і так повністю відтяте.

Тоді, два роки тому, вони зчепилися з Капроном через жмут зеленки. Нельсон знайшов його на Кориті — кілька стеблин із тонкими шипами й зубчастими листочками. Капрон заявив, що побачив зеленку перший. Але Нельсон уже зірвав жмутик, що стримів із купи мотлоху, й відразу почав їсти. Він відчував приємне поколювання в роті. Раптом Капрон схопив його за вуха. А оскільки замість лівої руки у Капрона стоїть залізна клешня, то праве вухо Нельсона було миттєво «відстрижено». Відчепити Капрона від лівого вдалося тільки тоді, коли нагодився брат Гектор зі своїм штопором, яким він орудував як холодною зброєю. Так Капрон і позбувся ока. А останню стеблину знайденої зеленки одновухий Нельсон віддав Гектору. Життя при Кориті повнилось подібними історіями, тож ніхто ні на кого довго зла не тримав.

* * *

Нельсон піднявся на кам’яний насип, наступив на почорнілу рейку (залізниця тут перестала працювати ще до його народження — понад двадцять років тому). Високо над землею птах прорізав клуби диму й пари. Нельсон за звичкою простежив, чи він, бува, не сяде в районі Корита. Не сів — розчинився в свинцевому піднебессі.

Нельсон побіг по насипу вниз, викидаючи голі коліна вперед. Під ногами шарудів шлак, хрустіло скло. Брезент, задравшись, бив його в обличчя. Пробігши зо три десятки метрів, Нельсон закашлявся.

Під насипом лежали кілька перекинутих на бік пасажирських вагонів поїзда, що зійшов з рейок раз і назавжди. Нельсон проминув перші два і підійшов до третього, в якому мешкала Божена. Колеса вагона стирчали паралельно до землі. Нельсон ударив по одному з них молотком, що висів прив’язаний на тросі.

— Боже-е-ен!

— Ханакус, хто там?! — кокетував хрипкуватий жіночий голос.

— Спусти драбину, ялбадзип! Глянь, шо приніс… — взявся інтригувати Нельсон.

Божена звісила з вікна свою голову. Заколихалися її дреди з титанової стружки. Нельсон видобув з-під пончо сплетений з дроту бутон троянди на ніжці й зазирнув у її очі кольору карбонату міді.

— От, рабой… Де взяв? — защебетала Божена.

— Сам зробив, ілуха! — запишався Нельсон. Перед його носом повисла драбинка-трос.

Пізніше, коли відскрипіла поличка в Божениному «купе», переобладнаному відповідно до нової горизонталі, Нельсон зачудовано дивився, як його пасія наводить контур брів. Її тонкі руки, здавалося, були складені з самих кісток. Допотопне сталеве лезо — такими голились чоловіки, коли ще мали що зголювати — і два точні натреновані рухи. Чирк, чирк. І над очима Божени загоряються дві вогняні дуги з кривавих росинок. У цю мить вона була особливо прекрасна.

— Іди до мене жить, — не втримався Нельсон.

— Іди ханакус, — не розгубилася Божена.

Вона сьорбала відвар із голубиних крил, машинально поглядаючи вгору — у вікно вагона, що було над головою. Сіре небо то розпухало від чаду, то розпадалося на клуби. Нудьга в очах Божени межувала з умиротворенням.

* * *

Опівдні десятки вихудлих, як мощі, людей тяглися на Корито. Обкладене зусібіч бетонними бортами, воно височіло над селищем, нагадуючи стадіон. Капрон сунув у голові колони. Він першим порівнявся зі щитом і задивився на нього своїм недобрим оком. На щиті колись був напис: «Полігон твердих побутових відходів № 209», проте фарба з літер давно облущилась, як спечена шкіра. Зненацька Капрон підхопив камінюку і жбурнув угору. Він почав бити по опорі щита клешнею, розхитуючи конструкцію. Усі остовпіло дивилися на нього, поки не здогадалися, в чому річ.

— Це ж клейонка, ти, бойобвод! — вигукнув Гектор.

За верхній кут щита зачепився порваний сміттєвий пакет. А Капрону здалося, що то голуб застряг у конструкції і безсило лупить крильми. Усі зареготали. Капрон же вперся своїм оком у Гектора, згадавши його підступне свердло. Гектор не витримав цього погляду — поспішив до естакади, що нею колись сміттєвози звозили на Корито свій мотлох і вивалювали його там. Тепер цим шляхом коритяни потрапляли на закинутий полігон.

Нельсон разом з іншими піднімався дорогою, що лежала на товстих опорах. Естакада переходила в смугу бетонних плит, прокладену поверх сміттєзвалища. Під товщею мотлоху і брухту, муміфікованих недоїдків і стлілого одягу був давній яр, про глибину якого ходили легенди.

Корито було єдиною розвагою і необхідністю, роботою і відпочинком, а головне — засобом виживання. Тут місцеві практикувались у збиральництві й полюванні, відчували себе спільнотою і ділилися новинами. Саме своє селище, прилегле до полігону, вони називали Коритним — усупереч справжній назві, яку вже мало хто пам’ятав.

Звідси, з висоти, Нельсон любив оглядати спорожнілі житлові райони — Депо, Гаражі, Соцбуд. Вони лежали як на долоні — бляшано-іржаві, діряво-шиферні, такі рідні. Навколо Корита їжачились лісосмуги з мертвими палями скам’янілих дерев. Одноманітний простір, обжитий чередою поколінь коритян.

Із північного боку до Корита впритул підступали блоки сортувальної станції, з’єднані коліями з основним залізничним полотном. Один із них — найбільший — мав великий оцинкований купол із пробоїнами від вибуху. Здавалося, що на даху розцвіли велетенські пуп’янки хижих рослин зі шпичаками на пелюстках. З іншого боку темніло штучне озеро для фільтрату, давно вже висохле.

Нельсон озирнувся, щоб відшукати поглядом далекий вагончик Божени, а потім зістрибнув із бетонної стежки у трясовину хламу вслід за іншими шукачами.

* * *

Їм із братом Гектором від матері дісталася ділянка Корита, розташована в глибині. Іти до неї доводилось довго, оскільки раз по раз ноги грузнули то в бетонній крихті, то в мотках ганчір’я. В останні роки на Кориті з’явилися небезпечні місця з сипучими воронками. Хто провалювався в них, на поверхню міг уже й не вибратися.

Напередодні вони розставили дротяні сильця на птахів. Нельсон уже уявляв, як він принесе Божені цілого літуна, і вони удвох розкошуватимуть до ранку. Гектор сунув попереду, часом опираючись і на руки, щоб ближче бачити всі елементи в калейдоскопі відходів.

Однак із кожним метром оглянутої ділянки надія танула. Сильця висли порожні й незаймані. У петлях лежали ті ж самі скельця і шматки фольги.

— На Когиті тепег — ялбадзип, — прогаркавив Гектор. Він випростався й почесав голову навколо шестерні, що стриміла у нього в черепі з дитинства — пам’ять про невдалу гру в квача. Усі тоді вважали, що виймати шестерню не можна — почнеться крововилив у мозок. Тому рану доктор Фрезе просто обробив стабілізатором для біомеханічних конструкцій — стандартна медична допомога для тутешнього люду.

— Голяк, ялбакус, — стоїчно погодився Нельсон. Він пам’ятав часи, коли на Кориті можна було знайти півпакета чипсів, попкорну, трохи крупи або протерміновану консерву. Знахідку з’їдали на місці, а якусь крихту лишали, щоб зробити їстівну приманку для птахів. Хоча пернаті й самі тоді полюбляли обсідати Корито — випорпуючи щось принадне. Тепер же вміст біоматеріалу на звалищі наближався до нуля. Ресурси Корита невблаганно танули, і птаство оминало його.

Нельсон потягнув за ручку розпороту жіночу сумочку. Дерматин на ній обліз, оголивши непривабливу текстуру матеріалу. Зате на одному боці вціліли стрази. Якусь хвильку він міркував, чи Божена оцінить такий подарунок. Але потім відкинув знахідку, визнавши її нінащо не придатною.

Вертаючись ні з чим, вони проходили повз ділянку Капрона і Дани. Ці двоє мали впійману галку. До того ж продовжували рити вглиб ділянки, сподіваючись на якісь нові відкриття. Вони робили хід униз крізь кілька пластів: під шаром сміття був прошарок землі, а під тим — знову відходи, перемежовані шаром глини. Із нори ящіркою вигулькнула Дана. Відкинувши штикову лопату, вона підняла над головою якийсь лискучий квадрат.

— Шобла, зацініть! — крикнула вона радісно. Дана притискала до грудей 10-дюймовий рідкокристалічний дисплей. Люди на навколишніх ділянках мовчки витріщались на її знахідку, міркуючи, як можна застосувати в побуті такий крихкий непотріб.

— Ханаврук, ти викопала калорійну пластмаску? — познущався Нельсон, волочачи ноги через купу череп’я.

— Вали собі йухан! — відмахнулась Дана.

Вітер ворушив ошмаття картону, толю, шпалер і драних мішків. Із-під звалища сочилося тепло — десь на глибині ще розкладалась органіка, пускаючи гази. Нельсон озирнувся на брата. Гектор із зубчастою шестернею в голові скидався на людину-півня з якоїсь забутої картинки. Голодний погляд Гектора блукав десь далеко.

* * *

З голоду Нельсон так знесилів, що завис у Соцбуді, не дійшовши до Гаражів, де він мешкав. Просто притулився до розбитого трансформатора і провалився в сон. Коли ж він очуняв, уже темніло. Вулиця була мертва, в проломах асфальту зяяла тьма. Із фасаду будинку звисала роздовбана конструкція квадратної форми. «Тамокнаб» — прочитав на ній Нельсон, звично сприйнявши за стару лайку, як і всі написи на стінах.

Він підняв очі на барачні «коробки» Соцбуду. Лише в одній із них світилося. Він раптом згадав, що саме там і мешкає Сава, цей химерний старець. Колись він навчив їх з Гектором читати нашкрябане на стовпі слово «йуханун». І кожному дав з’їсти по жмутку якогось кислого листя, що росло у нього під вікном. Чудний Сава був учителем і старостою у коритян.

Нельсон пірнув у під’їзд, почав підніматися на другий поверх, але бетон в одному місці був провалений, сходи висли в повітрі. Протиснувся під стіною, спіткнувся об тріски розламаних перил. Постукав у двері. Не чекаючи відповіді, увійшов. Через коридор посунув у кімнату. По її стінах, чорних від сажі, раз-по-раз пробігали теплі тіні. Стіни були розписані якимись кресленнями. Нельсон бачив подібні малюнки вперше. У куті стояла невеличка металева піч, зі щілин якої пробивалось гаряче світло. Від неї пашіло теплом. На підвіконні догорала свічка.

— Прийшов таки, рехакус… — голос Сави змусив Нельсона здригнутися.

Сава лежав за ширмою з тюлю — в пружинному гамаку. Він був накритий цератою і майже не дихав. Його очі провалились у череп. Голова зсохлась і, здавалося, зменшилась в об’ємі. Нельсон хапливо, як мародер, зазирнув під гамак, потім погрюкав шухлядами столу. Всюди було порожньо.

— У тебе тут нічого нема, старий танаб’є? Я з ніг валюсь, — Нельсон обіперся об стіл, щоб не впасти.

— Там, у банці… — прошамкав Сава.

Нельсон кинувсь під стіл і видобув пластикову посудину. Він запхав руку в розсіл і витяг щось слизьке, глевке і змилене, як мочалка. Заковтав, не дивлячись. Чомусь обпекло руку. Що ж до нутрощів, то він відчув їх не одразу.

— Ну… набив кишку? — усміхнувся Сава самими очима.

— Шо за… — скорчився Нельсон, тримаючись за живіт.

— Тирсоплита в лужному розтворі. Розм’якає так, шо можна й не жувать.

Нельсон осів на підлогу, прислухаючись до внутрішньої пожежі. У животі клекотіло, поки шлункова кислота боролася з лугом. Сава вичекав стільки, скільки треба було, щоб той зміг трохи оговтатись.

— Я позвав тебе для діла. Чую, скоро понесуть мене йухан…

— Понесуть, — підтвердив Нельсон, переводячи дух. Його порване вухо розчервонілося від надмірних метаболічних зусиль організму.

— От ти… коли ти бачив зеленку на Кориті? — запитав Сава стиха.

— Таке питання, шо твій рех старий! — відмахнувся Нельсон.

— А хоч шкіряний туфель, який можна розпороть, вимочить, зварить…

— Шкіряне поїли аж коли, — буркнув Нельсон, не вміючи означити давність подій.

Сава просопів багатозначну паузу. Потім заворушився, спустив скоцюблені ноги на долівку і сів. Нельсон помітив, яких зусиль цей чоловік докладає, щоб робити елементарні рухи. Голий Сава був схожий на обгризену кістку.

— Із Коритом тре’ шось робить, — виголосив Сава рішуче.

— Тобі-то вже нічо’ не тре’ робить, — скривився Нельсон.

— Слухай мене, реханакус драний! — раптом гаркнув Сава.

Нельсон підняв на нього здивований погляд. Сава обв’язався ковдрою-клейонкою, від чого став схожий на абажур торшера. Його груди здушив кашель.

— Коли я був такий олйух, як оце ти, у мене був бінокль, — почав Сава здалеку. — Я ходив дивиться до Колючки, як там шо.

— Ти був за Колючкою? — шоковано перепитав Нельсон.

— Та ні. Я дивився здалеку на Них, близько не підходив. Вони ходили туди-сюди. Усі такі здорові, жирні, гарно вбрані. А чого? Бо вони чорнуху качають! Качають день і ніч. І чорнуха їх годує, — розвів руками Сава.

— Чого ж ти, танаб’є, не натирив у Них тої чорнухи?

— Тю! Хто за Колючку ходив, уже ніколи не вертався! Кажуть, там з наших шкури роблять для крісел і варять міндобриво.

Нельсон підтягнув знесилені ноги під себе й склав їх по-турецьки. Уява малювала пекельні картини: як Вони повільно здирають із когось шкіру, підвісивши сердегу за ноги, як потім оббілований труп варять у ночвах, виловлюючи в бурому накипі залізні зуби. Нельсон згорбився і вперся очима в долівку.

— Але я одкрив одну штуку, реханакус, — голос Сави задрижав від хвилювання. У погляді читалась одержимість. — Я знаю, як добуть чорнуху у нас, на Кориті!

Сава зробив крок від гамака.

— Ми запасемося самі і продавать будем йухан. Цистерни чорнухи, цистерни! Вони з-за Колючки до нас приповзуть. Приповзуть, будуть просить, купувать, вимінювать на хліб і смалець. Пустять залізницю знов. Буде вся наша автономіка жирувать.

Сава закашлявся, потім, похитуючись, підійшов до стіни. Він ніжно гладив свої креслення, видряпані чимсь гострим по кіптяві, що вкривала штукатурку.

— Усе намальовано отут. Ти поймеш, не дурний же.

Нельсон розгледів на одному з малюнків щось схоже на Корито і трубу, яка стирчала в ньому вертикально, наче димар.

— А я тут до чого? — запитав Нельсон.

— Ти зможеш це совершить. У тебе мозок не скис і руки толкові. Ти майструєш усяке. А ше ти не злий, — Сава майже по-батьківськи окинув оком Нельсона. — Зла душа не може майструвать, а тільки гноїть усе. Або ліпить докупи те, що не ліпиться, як ото доктор Фрезе.

— Доктор зуби всім вставля, торванабой! А Капрону і руку присобачив! А Захуру і Пабло носи приростив, шо ото поодпадали через болячку, — вступився Нельсон.

— Цей його біомех — халтура і глум, — скептично хитнув головою Сава. Він зробив жест сухою рукою, ніби хотів обірвати павутину намарної розмови. Ноги у Нельсона затерпли, він вчепився за гамак, підтягнувсь і сів у нього. Зате голоду вже не відчував. Сава вказав на один із малюнків на стіні.

— Врубайся: чорнуха вурдиться під землею. Вона там бродить і бродить віками. Усе те, що здохло — тварі, люди, стебла зеленки, — стає перегноєм. І воно запада, опускається глибоко і вурдиться там, де гаряче, біля самого пекла землі. Під Коритом такого добра багато! Нам тре’ його тільки підогріть, шоб скоріше вибродило. І не будем ждать. Чорнуха сама потече нагору, по колодязях піде, по шах… шах… тахтах! — тут Сава різко закашлявся і перехнябився. Його хитнуло, руки вперлися в стіну.

— А шо це за йухан? — Нельсон підійшов до малюнка, на якому було накреслено трубу в розрізі. Всередині труби ніби жевріла грань.

— Трубу заповнить тре’ жаром з камінь-дерева, закупорить і загнать поглибше в Корито, хай вона ту жижу скип’ятить, — прохрипів Сава.

— Ти, старий танаб’є, камінь-дерево не горить! — кинув зневажливо Нельсон. Очі Сави розширились від обурення.

— Горить вічним огнем, ханакус! Якщо вміть запалить, кхххе…

Сава кашлянув кров’ю й упав на коліна. Нельсон зауважив, наскільки той недужий і ветхий.

— Слухай, ти нам, як батя, — узявся підводити його Нельсон. — Ти тут усіх читать учив — оте, шо предки на стінах і гаражах пописали. І ми навчились, не дураки ж. Тіки чого ти мелеш такий порожняк: камінь-дерево — і горить. Хто ж повіре!

Сава сукав ногами й намагався показати кощавим пальцем кудись у кут кімнати, але Нельсон уже не слухав. Він сяк-так примостив старого в гамаку і зібрався йти. Цей дім гнітив його.

— Ну, я візьму трохи тирсоплити, ілуха, — скосив очі на пластиковий контейнер з лугом.

— Кхххе. Ти… кххеее, — почув Нельсон замість відповіді.

Сава все ще кудись показував, намагався розтлумачити свій план. Але думки Нельсона заполонив контейнер із тирсоплитою — взяти собі чи лишити? Врешті, совість узяла гору над голодом, і він просто вийшов із цієї обвугленої житлової коробки.

* * *

Саву ховали так, як і всіх в останні роки. За труною мовчки дибуляли три десятки коритян. Труну тягли Пабло і Захур, поклавши її на возик. Капрон і Нельсон підпихали її ззаду, точніше підпихав тільки Капрон, а Нельсон радше опирався на неї, щоб не звалитися.

Коли добрели до ангару, виявилося, що половина людей відпала по дорозі — хтось знесилів тілом, а хтось не знайшов у собі жодних відповідних емоцій. Жінки, що залишились і ще йшли, ритуально і скупо плакали на ходу.

В ангарі стояла півтемінь, світло пробивалося тільки крізь вибиті шиби, а на цілих вікнах лежала столітня, непроглядна плівка пилу. Процесія обігнула ангар, прямуючи до бетонного циліндра, який стримів із землі неподалік. Капрон відсунув важку ляду, що накривала колодязь. Усі завмерли. Захур задумливо пошкріб свого плескатого бляшаного носа — звук був, наче від старих завіс. Нельсон хотів було щось сказати, але натомість задумався про те, кому тепер головувати на Кориті. Його думки тут таки озвучив Пабло.

— То хто тепер буде рішать на Кориті? Хто терлó скликать буде?

— Я, — не задумуючись, відповів Нельсон.

— Обіжди, — зиркнув на нього недобре Капрон. — Ше усопшого не пристроїли, а уже мостишся за головного.

Труна у коритян була одна — багаторазового використання — можливо, через те її часом називали «носилками». Тому Саву просто вивернули з дерев’яної коробки в шахту колодязя, як і його попередників.

Уже вдома Нельсон почав клясти себе за те, що так і не зміг вичавити жодного належного слова над труною. От Сава завжди мав що сказати в подібних випадках — про кожного коритянина. Він якось умудрявся тримати всіх у голові, пам’ятати поіменно.

— Спи, Сава. Спи, танаб’є, — прошепотів Нельсон, лежачи на твердій тахті. З віконця пробивалися останні промені дня. Він натягнув на голову ковдру.

* * *

Нельсона розбуркав брат. Рідна кровинка. Дуболом із шестернею в голові. Йолоп і задирака.

— Вставай! Туто согока-вогона піймалась, — Гектор тримав за ногу общипану синю тушку і щиро шкірився всіма металевими зубами. Інша нога у тушки була перебита капканом.

— Ти так рано на Корито лазив? — позіхнув Нельсон.

— Та… не так уже й гано, — сховав очі Гектор.

Нельсон знав, що означає ця братова ніяковість — птичка була не їхня, взята з чужої ділянки — але волів не розвивати тему. Він виліз із підвалу водонапірної вежі, який служив йому за головне помешкання. Бетонними сходами вийшов на верхній рівень. Тут у виварці накопичувалась дощова вода, стікаючи з жолоба, виведеного крізь діру в даху. На дерев’яних бантинах біліла павутина; те, що дах і досі тримається без ремонту, скидалося на диво. Нельсон зачерпнув із виварки бідончиком і обережно спустився вниз.

Гектор уже розпалив буржуйку, напхану ламаними меблями. У вогні шипіли ніжки стільця, лак зміїною шкірою тріскав на них. Чорний димок лизав стелю, витікаючи в трубу пічки. Нельсон поставив бідончик на «горб» буржуйки і знову ліг подрімати.

Він отямивсь уже тоді, коли бульйонний запах залоскотав ніздрі. Гектор весело топтався навколо вареної птиці, сортував потрохи.

— Я був у Сави… — заговорив Нельсон. — Старий казав мені, що камінь-дерево можна запалить.

— Матйух, — відрізав Гектор.

— А ше казав, шо чорнуху тре’ видобувать — тоді з голоду не помрем.

— Як не з голоду, так од чогось дгугого… — байдуже відповів Гектор.

Він саме ділив грудинку ворони навпіл з допомогою заточеної викрутки. Нельсон любив свого молодшого брата за реалізм думки і зневагу до абстракцій. Їли мовчки, запиваючи відваром. Пташине серце, печінку й шию Нельсон хотів подарувати Божені. Гектор не заперечував. Те, що далося завиграшки, він умів так само легко відпускати.

* * *

Нельсон вибрався зі свого підвалу опівдні, коли вщух дощ. Вулицею текли потічки, брунатне місиво грало під ногами. До Корита ще треба було топтати добрячих півкілометра. Він перескочив через повалений бетонний стовп, порівнявся з руїнами складу і помітив під пощербленою стіною тонку постать. Майя. Вона зробила йому помах рукою, дивлячись ніби кудись повз Нельсона.

— На Корито? — запитала з удаваною байдужістю.

— Ілуха. А ти йдеш? — підтримав розмову Нельсон.

— Я ніколи не ходжу, хіба не знаєш…

Нельсон підійшов поближче до неї. Майя відлипла від стіни. Невисока, з великими сірими очима, вона була вдягнута в завеликий робочий комбінезон із бретельками на голих плечах. На грудній кишені красувалася якась нашивка з зображенням лопати, що символізувала, вочевидь, ту таємничу земляну роботу, яку колись виконували в таких робах. На голові Майя мала червоний блайзер, повернутий козирком назад.

— Як ти ще жива? — подивувався Нельсон.

— Замшевий куртяк варю. Приходь, попробуєш.

— Ой. І не ригаєш після нього?

— Та йухоп. Я уже й підошви хавала… — відчайдушно глянула Майя в очі Нельсону.

Помовчали. Він шукав приводу завершити цю нав’язливо-гастрономічну бесіду, але все не міг нічого придумати. Майя раптом обхопила шию Нельсона й заліпила його рот своїми губами. Він насилу відірвався від неї, відступив на два кроки.

— У тебе там з Божкою… все серйозно? — розчаровано запитала Майя.

— Тобі шо — робить нічого, дялбадзип?!

— А як я спіральки на голові посаджу — і зі мною так буде?

— Оно читать повчися спочатку, — не міг отямитись Нельсон.

— Та вмію я, вмію, ти, рабой чахлий, — скривилась Майя.

— То давай, — Нельсон кивнув на літери, колись давно виведені на облупленій стіні. Майя обернулась, примружила очі.

— ХОЛ… АД-ЗИП… — повільно і вдумливо прочитала вона.

— Ти ба, правильно. А знаєш, чого ми так читаєм і говорим? — екзаменував Нельсон далі.

— Бо Сава так навчив, — стенула Майя плечима.

— А чого він так навчив?

— Я шо, дожна все знать?! — розізлилась Майя.

— Того шо ми — автономіка! У нас своя особа шняга єсть на все, ілуха.

Не прощаючись, Нельсон поспішив до Корита. Чоботи грузли в набухлій твані і виривалися з неї з натужним звуком — «цвок-цвок». Розкисла земля тягнулася за ним, як непотрібна жінка в пошуках розради.

* * *

Гектор порпався в макулатурі. Над Коритом після грози розвиднилось і засиніло. Таке траплялося тут рідко й ненадовго. З висоти сміттєвого плато тепер було видно навколишні мертві пустирища. Божена гукнула Нельсона, і він почав вибиратися з нори, яку копав на її ділянці. Нельсон простягнув їй жовту м’ятну жуйку в розірваній упаковці — перший трофей занурення. Божена поклала жуйку на язик і задивилася на довкілля з байдужою лагідністю.

— Диви, як класно стало, — мовила вона до Нельсона.

Гігантським журавлем лежав перевернутий на околиці селища підйомний кран. З його допомогою раніше щось робили там, при залізниці. Але кран врешті втрапив у каналізаційний пролом, похитнувся і встромив свій «дзьоб» у щебінь.

Двоповерхові бараки Соцбуду роззявляли чорні пащі битих вікон. Нельсон подумав про те, що після смерті Сави там уже майже ніхто не живе — в цілому кварталі. У бараках великі розсохлі віконні рами, непрактичні в боротьбі зі сміттєвими завірюхами. Обігрівати тамтешні кімнати також проблематично. Те, що у минулих поколінь вважалося вигодами, тепер лише ускладнювало виживання. Нельсон укотре відчув, як стискається його світ, як він стає дедалі вужчим, тугішим, жорстокішим.

— Монро! Диви, Монро! — раптом загукали на сусідніх ділянках шукачі.

— Монго, Монго! — загорлав і собі Гектор.

Нельсон простежив за поглядами й узрів маленьке диво. З розкошланої поверхні Корита піднімався туманець. За хвильку він оформився в чітку світлу хмарку, витягнувся по вертикалі метрів на три й завис у повітрі. Монро було духом Корита. Його поява завжди викликала у коритян пожвавлення від зустрічі з трансцендентним.

Кілька хвилин усі спостерігали, як мерехтить і сріблиться Монро на тлі далекої блакиті. Потім з улюлюканням взялися кидати в нього все, що траплялося під руку — цеглу, каміння, болти, уламки кухонного начиння, яких було навколо вдосталь. Предмети лишали в хмароподібному тілі Монро рвані діри, що повільно затягувалися. Нельсон не брав участі в цих веселощах. Він лише нудьгував, дивлячись, як коритяни тратять свої скромні сили на боротьбу з невловимою серпанковою істотою.

Помалу грайливий запал розвіявся, і всі знову почали повертатися до своїх скорботних пошуків. Монро спочатку втратило форму, скрутилось у моток вати, а потім випало на сміттєзвалище срібною росою. Ця незбагненна й безрезультатна вистава закінчилась.

Гектор знайшов кілька сторінок кольорового журналу з голими жінками. Він уважно роздивився всі фото. А потім силкувався прочитати фрази, надруковані на сторінках.

— Адзипакус, — невдоволено сичав Гектор, вглядаючись у літери, що ніяк не складалися в зрозумілі слова.

* * *

Божена стояла по горло у виритій ямі і ногою промацувала дно.

— Посвіти, туто обувка якась, — попросила Нельсона.

Він клацнув пластиковим ліхтариком, діоди вже на ладан дихали, бо знайти на Кориті батарейки з залишковим зарядом було майже нереально. Божена присіла і витягла з-під спресованого утилю високий жіночий чобіт невизначеного кольору. Потім подала Нельсону і другий. Зіпсуті замки розлізлися й забилися пилом. На підборах чобіт присохла світло-жовта глина. Нельсон задумався про інші землі, на які хотілось би глянути хоча б одним оком, але тут же обірвав потік своєї мислі. Від старших він чув лише одне — що Вони Там занадто ворожі до коритян, тому треба щосили триматися за свій клаптик землі.

Божена підскочила, щоб виважитись на руках і вилізти з ями, але не втрималась і зі сміхом провалилася назад. Зненацька опора під її ногами зникла, і вона посунулась униз, чіпляючись кінчиками пальців за «стіну» своєї нори. Нельсон почув глухий звук падіння маси відходів, що обвалилися в якусь іще глибшу порожнину Корита. Божена застогнала. Він відкинув ліхтарик, подав руку, вхопив її за самі пальці.

— Бро, дуй сюди! — покликав він Гектора на допомогу. Але між ними було півсотні метрів нерівної і нетвердої поверхні.

Божена підтягнула одну ногу і носком обперлася об блок пінопласту, що стримів, як сходинка. Нельсон зміг ухопити її за руку й потягнув. Божена була легенькою, але він не міг похвалитися силою. Плечистий Капрон тут упорався б краще.

Враз десь унизу під завалами застугоніло, звідти долинув чи то грім, чи то рик.

— Ханакус… — в очах Божени надія змінилася страхом.

Шар відходів заворушився, почав надиматися, наче під ним блискавично ріс гігантський гриб. Нельсон напружив жили, боковим зором побачивши, що Гектор уже близько. Відходи під ногами почали вібрувати й розлазитись. Нельсон по коліно провалився в щілину між шматками гіпсокартону. Але Гектор уже схопив Божену за другу руку, і вдвох вони підтягли її з нори майже до пояса. Аж раптом у норі з-під рихлого мотлоху з ревом з’явилася здоровенна паща з частоколом зубів, за нею випнулись дві пласкі лапи-лопати з пазурями. Ніздрі, що стриміли над пащею, різко втягнули повітря. А потім звір гребнув передніми лапами, здоровенні вузли м’язів заграли на його плечах, вкритих темною, лискучою щетиною. Вздовж хребта настовбурчились нарости у формі шипів. Він ривком піднявся ще на півметра, і цього було достатньо, щоби паща капканом замкнулась на правій нозі Божени.

— Не одпускааааай!..

Нельсону її крик здався безконечним.

ІІ

У доктора Фрезе, як завжди, було зимно. Колишнє бомбосховище, де він мешкав і оперував, пахло хімікатами. Коридор упирався в двері операційної. Під стелею з-під порваних клаптів скловати чорніли труби. Стінами скрапувала вода, і від того вони лисніли.

Нельсон ніколи не почувався спокійно в цьому місці, а тепер — і поготів. Він годину міряв кроками коридор, тріщав суглобами пальців, дзвенів зубами. Нарешті двері операційної прочинилися й на порозі з’явився доктор — зморшкувате лице, обвислі щоки, товсті лінзи окулярів, родима пляма над лобом. Жестом Фрезе запросив Нельсона увійти.

Операційну освітлювали кілька ламп, які доктор заправляв якоюсь горючою сумішшю. Лампи чадили, повітря тут бракувало, і у Нельсона починало паморочитись у голові.

На операційному столі лежала бліда і непритомна Божена. Металеві дреди розлетілися навколо її голови, наче промені, що тягнуться від сонця. Всю праву ногу нижче коліна вона втратила під час атаки монстра. Тепер на рану було надягнуто прозорий циліндр, наповнений темно-зеленим гелем-стабілізатором. Свого часу Нельсон мав нагоду розсмакувати цей гель, поки доктор Фрезе кріпив йому металеві щелепи — ядуча суміш кілька годин пропікала тканини, змінюючи їхню структуру, щоб зростити живе з мертвим.

Божена теж була тут не вперше, адже її металеві дреди «саджав» не хто інший як Фрезе з допомогою того ж біомеханічного стабілізатора.

— Кротодил її порвав, ханадзип, — Нельсон відступив від столу й відвів погляд убік.

— Коркодим, — підтвердив доктор Фрезе, киваючи.

— Знаю, шо кротодил! Де він узявся?! Казали ж, що вони виздихали всі, що нема ні одного! — вигукнув Нельсон.

— Коркодим жича-жича, — підняв Фрезе вказівний палець.

Частково Нельсону вдавалося розуміти збочену мову доктора. Переважно Фрезе вимовляв слова, схожі за звучанням на загальнозрозумілі, хоча були у нього й свої винаходи. Дехто казав, що доктор колись дістав поранення в голову, тому так коверкав мову. Інші ж заперечували, що хоч він і старий, як саме Корито, але війну просидів у бункері. На їхнє переконання, Фрезе хотів знайти спосіб відрощувати коритянам волосся на їхніх знедолених черепах і в рамках експерименту мазав власну голову всім, що знаходив на Кориті, аж поки не заніс у мозок якусь токсичну цвіль. Побутувала й третя версія, буцім доктор вставив собі в мозок спеціальну антену, щоб ловити чужі переговори і миттєво дізнаватися про плани нових воєн і зловорожих атак на Корито. Але антена у нього в мозку заіржавіла й вийшла з ладу, почала видавати зайві шуми, і тепер Фрезе говорить тими усіченими й перекрученими словами, які чує в безконечних переговорах агентури супротивника.

— Паровино, дороту тяг, стопив коров, — доктор вказав на оперовану ногу Божени й кілька разів кивнув головою, наче погоджуючись сам із собою. Нельсон зрозумів, що це похвала — Фрезе відзначив, що він правильно зробив, швидко перетягнувши понівечену ногу Божени дротом. Це зупинило кровотечу.

— У нього не було очей… — голос Нельсона зазвучав глухо і монотонно, а в пам’яті все зринала сліпа кротодиляча морда.

— Коркодим-дим-дим… — Фрезе машинально кивав головою, і висячі щоки торкалися коміра білого халата. Нельсона злила його незворушність у цій ситуації. Божена — напівжива, втратила багато крові після укусу кротодила, а він усе киває своєю божевільною головою.

— Шоб він подох, бойобвод! — вибухнув Нельсон.

— Портяг — но-ні, коркодим лю-не, — товкмачив Фрезе, ніби не розуміючи настрою Нельсона.

У перекладі його фраза означала: «Кротодил не любить протягів». Нельсон зрозумів, що вони з Боженою провалили «стелю» в одному з тунелів кротодила і тим спровокували його атаку.

— Шо буде у неї… замість ноги? — вичавив Нельсон головне запитання.

— Прогрес, — відрізав Фрезе.

— «Прогрес»? А, протез. Який протез? Із чого? — перепитав Нельсон.

— Кладь! — простягнув Фрезе свою долоню, складену ківшиком.

Нельсона пробив дріж, він потер свої руки, ніби заспокоюючи самого себе. Доктор завжди вимагав плату за роботу — «кладь» — і йому несли хто що мав. Тому він і виглядав дещо гладкішим за інших. Тут не було нічого дивного і нового. Але зараз ця його звична вимога звучала для Нельсона особливо жорстоко.

— Нам нічого дать. Голяк, — відповів Нельсон приречено.

— Кладь. Ділдо? — не вгавав доктор Фрезе.

— Шо?

— Діл-до, — повторив Фрезе по складах.

— Їдло… Їдла нема. Можу достать тирсоплиту в соусі.

— Лю-не! Бабакерки? — потряс Фрезе головою.

— Нема батарейок. Нічо нема, дялбакус рехан! — розвів руками Нельсон.

— Цопай геній-талій! — відмахнувся доктор Фрезе.

— Цопай шо? Цопай сам! Ти мене посилаєш?! Та я тебе так пошлю, торванабой!.. — закипів Нельсон і ледь не накинувсь на ескулапа, але вчасно зупинився: доля Божени була в руках Фрезе, і ніхто, крім нього, не вмів допомогти з таким пораненням. Нельсон відступив кілька кроків назад, сів на стілець, потупившись. Доктор замислено подивився на нього поверх окулярів. І чомусь погладив своє невелике черевце.

Фрезе відкрив сіру квадратну тумбу з інструментарієм, на якій білою фарбою було виведено хрест. На поличках загриміло залізяччя, яке він перебирав, оцінюючи його придатність — металевий профіль, обрізки труб, розвідні ключі, сталеві прутки, ресори і рейки, блоки з коліщатами, шпінгалети. Під руку доктору Фрезе потрапили дві величенькі алюмінієві шайби. Він на мить задумався, потім підійшов до Нельсона і приклав шайби з обох боків його лисого черепа.

— Вуко і вуко. Хо? — запропонував Фрезе примирливо. Нельсон тільки відсахнувся.

* * *

Повернувшись у свій підвал під водонапірною вежею, він упав на ліжко й довго лежав без руху. Перед очима зринали то роздуті рожеві ніздрі кротодила, то лице Божени, червоне, спотворене криком. Що вони могли вдіяти у мить нападу? Тільки те, що вдіяли, — не відпускали Божену до останнього.

— Е… Бгат…

Гектор увійшов нечутно і торкнув Нельсона за плече. У руці він затис два напівпрозорі поліетиленові пакети, на дні яких колихалась липка жовтогаряча маса.

— Жовтуху припер… — констатував Нельсон апатично.

— Давай нюхнем, поки не засохла йухан. Ну… не ггузись… — простягнув брат один із пакетів.

Гектор був у своєму амплуа. Знайшовши на Кориті ємності з рештками будь-яких хімічних розчинів, він завжди тягнув їх додому, щоб випробувати вплив на організм. Відкопану баночку протермінованих пігулок одразу всипав до рота. Переважно наслідки цих експериментів були невтішними, але траплялися випадки такого позамежового тріпу, якому заздрила вся громада.

Нельсон узяв із його рук пакет, наповнив повітрям, а потім глибоко вдихнув ротом. Запах був водночас гидкий і принадний. Якось по-особливому заболіла голова, ніби розростаючись в об’ємі. В очах хитнувся світ. Гектор робив те саме — то вдихав із пакета, то видихав у нього. Пакети рухались, наче живі міхурі, прирослі до облич. Нельсон розсміявся. Гектора повело, й він усівся на долівку.

Через півгодини Нельсон зворушено спостерігав, як брат перетворюється на рибину. Його шия кудись зникла, голова втягнулась у тулуб, шестерня в черепі стала настовбурченим плавцем. Гектор дихав зябрами, що хижо роздимались обабіч його бороди. Луска на пиці переливалася то сріблом, то свинцевим фіолетом. Короткі рожеві вусики ледь помітно ворушилися у кутиках рота.

Нельсону здалося смішним те, що риб більше не існує. Він і бачив їх тільки на пожмаканих картинках із журналів, зошитів, рекламних буклетів, знайдених на Кориті поміж склом, битими кахлями й ганчір’ям. І саме на таку неіснуючу істоту перетворився його брат Гектор. Його рот, загнутий донизу, створював вираз самовдоволеної тупості.

Нельсона вже розпирало від сміху. Перевтілення Гектора здавалося настільки дотепним, що хотілося поділитися цією радістю з коритянами. Він вдихнув жовтуху з пакету, хотів було встати з ліжка і вийти надвір, покликати кого-небудь, але раптом помітив, що замість ніг у нього тепер дві тонкі й довгі пір’їни. Нездатні витримувати жодного навантаження, вони зігнулися від простого опертя об долівку. Нельсон щодуху заволав, але навряд чи хтось почув його. У Гектора взагалі не було слухових отворів — він так само незворушно і глибоко дихав зябрами, вибалушені очі не кліпали, а верхній плавець стримів із голови безглуздою щоглою.

* * *

Нельсон зіперся на кілок від поваленого паркана й чекав, коли Божена вийде з бункера доктора Фрезе. Вчорашній токсичний угар майже вивітрився, хоча й піднуджувало.

Нарешті гримнув засув дверей, і він побачив, як Божена неквапно виходить з напівпідвалу бетонними сходами, неприродно похитуючись з боку на бік. Дреди дзенькнули на вітрі. Спочатку Нельсону відкрилося бліде лице, потім — гострі плечі, руки з тонкими пальцями. Вона постояла під бункером, прикривши долонею очі, поки вони звикнуть до світла. Рушила до Нельсона. Йому на мить здалося, що вчорашні глюки й досі даються взнаки. Можливо, він просто не міг змиритися з її теперішньою розбалансованою ходою. Ще три дні тому Божена чарувала його точністю рухів.

Схильний до інженерного мислення, Нельсон швидко второпав, чому Божену так хитає. Її цератова спідниця закінчувалася вище колін, відкриваючи метаморфозу тіла: замість втраченої ноги Фрезе вживив циліндр із поршнем, обвитий товстою металевою спіраллю. І хоч він пасував за довжиною і діаметром, але давав надто великий люфт при стисканні.

— Во, — розвела руками Божена.

— От-адзип… — багатозначно протягнув Нельсон.

— Пружина, — кивнула вона на протез.

— Та бачу…

Місце, де металевий елемент входив у коліно, було закрите кожухом із чорної гуми. На кінці протезу нагвинчено ковану підківку, що залишала овальні сліди на землі. Нельсон укотре задумався про те, хто ж він такий, цей Фрезе — співчутливий лікар чи просто садист, закоханий у свою справу. Ніхто по-справжньому не знав доктора.

— Ну, шо вилупився, рабой! Обніми, бо олаб’є натовчу! — притулившись до Нельсона, Божена нервово заридала.

* * *

По обіді Нельсон піднявся на Корито. Навколо було незвичне безлюддя — тепер сюди боялися потикатися. Переборюючи страх і огиду, він оглянув ділянку Божени. Нору закидали брухтом, мішками, ламаним сирим гіпсокартоном і зверху для певності поклали важкий радіатор. Але навряд чи це могло бути справжньою перепоною для звіра, котрий запанував у надрах Корита. Ніхто з шукачів, що звикли копирсатися тут, не міг бути в безпеці. Під низом — ціла система ходів, вирита монстром, і його кубло.

Якесь нечленороздільне внутрішнє базікання чулось у голові Нельсона. Кудись вивітрилась його вроджена веселість. Він із роздратуванням подумав, що старий Сава заразив його страхом майбутнього і нав’язливим пошуком чогось нового, здатного це майбутнє відвернути.

Над Коритом починалась сміттєва буря. Раз по раз здіймалися вихори з піску і паперу. За кілька хвилин видимість погіршилася так,що Нельсон почувався, наче муха, оточена липкою павутиною зусібіч. То керамічна крихта била його по лобі, то осколки компакт-дисків норовили виколоти очі. Зненацька об його груди вдарився горобець, лишивши на цератовій накидці слід від пазурів. Малий птах відлетів на кілька метрів і приземлився на бік, затріпотів поламаним крилом. Це буря збила його у повітрі і вже не давала піднятися. Нельсон упіймав його, вправним рухом скрутив теплу шийку і запхав тушку собі за пазуху. Певний час тіло пташки ще робило якісь рухи. Нельсон знав, що буря набиратиме силу, і плуганитись додому немає змоги. Він постановив залишитися на ніч у Соцбуді. А можливо, це був лише привід іще раз навідатись у квартиру покійного Сави.

* * *

Двері навхрест загатили дошками, і відірвати їх було непросто. Коли Нельсон нарешті впорався, то вже жалкував, що витратив на це стільки сил. Але в кімнаті на нього несподівано війнуло теплом живого житла. Помешкання Сави здавалося затишним, хоча досвід існування в Коритному свідчив, що покинуті людьми приміщення дуже швидко занепадають.

За вікном лютувала буря, гриміла сміттям і попелом, пластиком і картоном. Вітрюган приніс шмат фотошпалер із золотим пляжем, морем і пальмами — цей незбагненний для коритянина пейзаж на декілька секунд затулив усе скло, а потім зірвався й понісся далі. Крізь щілини в рамах вікна до кімнати просівався пісок, піднятий у повітря бурею. Скло стукотіло й поскрипувало. Нельсон гойднув гамак, прикручений до великих саморізів у стінах. Він якось смутно, але без відрази, відчував залишки чужого життя, страченого в цьому домі.

Ковзнувши поглядом через Савині креслення і закіптюжену стелю, він скосив очі на маленьку буржуйку в кутку — й обмер. Із труби не виходило й натяку на дим, але крізь щілини в металевому череві печі Нельсон бачив вогник. Відкривши дверцята пічки, він виявив цільний розпечений кусень грані розміром із невелике відерце. Час від часу від нього відскакували іскорки. Якщо за всі ці дні, коли квартира пустувала, він не погас і не розсипався, значить, це і є камінь-дерево, здогадався Нельсон. Сава не брехав — воно справді горить і не гасне. Тепер і розмови про видобуток чорнухи вже не здавалися такими безглуздими.

Води у домі Сави знайшлося небагато, але вистачило, щоб ошпарити горобця. Поки мініатюрна тушка варилася в каструлі на поверхні пічки, Нельсон трохи збадьорився, вдихаючи бульйонну пару. Він мимохіть роздивлявся креслення на стінах.

Кривуваті лінії виказували нетверду руку літнього чоловіка, але загалом відчувалося, що Сава був упевнений у тому, що зображав. Він, без сумніву, виклав тут те, що вважав важливим і необхідним. Воно визріло на уламках знань і переказів старших коритян, яких пам’ятав Сава. Нельсон не брав би це все до голови, якби не нинішня продовольча скрута і постійна загроза голодухи.

Кілька малюнків демонстрували операції з трубою, яка, судячи з усього, прокладена уздовж дороги на незначній глибині. Нельсон упізнав цю вулицю, що вела із Соцбуду в район Депо, бо Саві вдалося більш-менш точно зобразити зруйнований теплопункт. На малюнку була присутня і людська фігурка. Навіщо Сава «поставив» її над трубою, Нельсон збагнути не міг. Важливіше було те, що старий пропонував викопати два десятки метрів труби, а потім роз’єднати всі її секції, щоб якось по-новому все те використати. І це був лише перший етап робіт, після якого Сава планував ще багато всього. У Нельсона панічно тьохнуло серце і провалилося кудись униз, як уламок цементу в шахту. Шлях до заповітної чорнухи здавався занадто тернистим.

* * *

Надворі вечоріло, у повітрі витанцьовувала, осідаючи, пилюга. Спорожніле селище ніби відхекувалося після бурі. Нельсон поглянув крізь шиби на куряву. На землі повсюдно щось кволо тріпотіло. Він ухопив скручений рулоном мішок, що був у Сави за подушку, і вибіг надвір. Безлюдна вулиця кишіла збитими горобцями, воронами й голубами. Видно, цілу зграю згріб в обійми і закрутив сміттєвий ураган. Тепер вони лежали — знесилені, зім’яті кім’яхи пір’я. Часу було обмаль: якісь півгодини — і вони обтрусяться від пороху й почнуть здійматися в повітря.

Нельсон збирав теплі тільця і закидав у мішок. Він почувався, як злодій-невдаха, котрому нарешті пощастило. Насилу затяг зібране в квартиру Сави. Зірвав тюлеву штору і простелив на землі. Висипав птахів на неї і хутко зв’язав краї, щоб пташки не втекли. Вони кволо цвірінькали, придушені своєю колективною вагою. Нельсон постояв над ними, відсапуючись. Жалю до пернатих він не відчував, лише якусь ніяковість. Треба було йти — набирати ще один мішок.

* * *

На другий день вони з Гектором облаштували коптильню. Вибрали сусіднє з Савиним помешкання — покинуте й забите всіляким рам’ям. Тут зберігся гак для люстри і шурупи в стінах. Під стелею натягнули ціле мереживо з дротів і шворок. На ньому підвісили густе «намисто» з пташок.

Гектор кашляв, розпалюючи дрова посеред кімнати. Він чиркав старою запальничкою, що не давала вже нічого, окрім іскор. Ганчір’я все ще ледве тліло. Нельсон тим часом затикав щілини у вікнах ватою, вирваною з матраца, щоб дим не виходив якомога довше.

— Оце заживем! — потирав руки Гектор.

— Згорни губу! Це не тільки нам, — кинув Нельсон.

Гектор озирнувся на нього, наївно посміхаючись.

Він думав, що Нельсон планує поділитися з Боженою, і був неправий. У голові його брата Савин план видобутку чорнухи обростав практичними подробицями. Копчене птаство було всього лиш епізодом того трудового подвигу, котрий має прославити Корито, збороти злигодні й покінчити з нуждою.

Нарешті під руками Гектора спалахнула газета, просякнута жиром, і враз зайнялося паліччя, нагромаджене посеред кімнати. Від їдкого диму Гектор пустив сльозу.

* * *

Нельсон прошкував до свого підвалу на Гаражах, щоб змити з себе запах коптильні. Сонце вряди-годи моргало, проміння обпікало чорні скам’янілі палі дерев, що частоколом стриміли вздовж вулиці, їжачились у лісосмугах довкола Корита. Він любив це жовто-чорне літо — за те, що воно завжди так несподівано вислизало з рук. Нельсон не знав, коли точно народився, але був переконаний, що то була тепла пора — років двадцять тому.

Він уже побачив рідний шпиль водонапірної вежі. Звернувши за першим рядом гаражів, здійняв куряву, що лежала товстим шаром на землі, і незлостиво вилаявся. Назустріч йому з купи піску піднявся Гена. Замість привітання він, як завше, прицмокнув губами, порухавши гострим кадиком. Плечі Гени, здавалося, ось-ось продірявлять вицвілу майку із зображенням черепа на грудях.

— Гуляєш, нудзип… — промимрив Гена.

— Здоров, ойлух. Ніколи балду ганять. Шо хотів? — по-діловому почав Нельсон.

Гена у відповідь схопив Нельсона за брезентову накидку обома руками.

— До Майї не сунься, пойняв?! Вона моя! — зашкварчав Гена від хвилювання.

— Та нашо вона мені! Сама, дялбадзип, з приколами!

Нельсон був і старший, і вищий за нього, тому без великих зусиль відчепив його худі руки від свого пончо. Гена ніяково порухав кадиком і почервонів від натуги. Він лишився стояти посеред вулиці — розгублений підліток, котрий ще не все довів самому собі і хотів поставити сяку-таку крапку в розмові.

— Я все сказав, ханакус! — крикнув Гена у спину Нельсону. Він заніс було ногу, щоб піддати зім’яту банку з-під фарби, але підошва кросівки й без того багато пережила на своєму віку. — Сцикло… — додав Гена ледве чутно, але з переможною інтонацією.

* * *

Божена блискавично прикінчила копченого голуба. Витерла пальці, дещо соромлячись свого тваринного голоду. Жадібно запила водою з пластикової колби.

— Чого так довго не приходив?! — визвірилась на Нельсона.

Йому подобалось, коли вона сердиться. Йому все в ній подобалось. Хіба що за винятком амортизатора.

— Роботу робив, ілуха, — відмахнувся Нельсон.

— Яку роботу?! — накручувала себе Божена.

— Готуємся чорнуху добувать, — наважився зізнатись Нельсон. — У старого Сави план був… Ніхто ще не зна, тобі от першій кажу.

Божена нахилила голову набік, саркастично скрививши губи.

— Шо ти париш мені, рабой! Шо за чорнуха?! Просто я тобі уже не така…

— Не яка? — стрепенувся він.

— Не така, як була, — опустила вона погляд.

— Ой, не придумовуй! — підвищив голос Нельсон.

У відповідь Божена мовчки почала скидати з себе одяг. Нельсону геть не подобався її істеричний стан. Водночас, він відчув у собі готовність прийняти її прямолінійний любовний виклик. Але в цю мить знадвору пролунало кілька ударів об колесо вагона. Божена, не вдягаючись, скочила на саморобну драбину, відсунула раму вагонного вікна у себе над головою, вилізла на «дах». Внизу стовбичили Захур і Пабло — обоє зі своїми бляшаними носами, хлопи-нерозлийвода (про те, що вони і сплять в одному ліжку, знали всі).

— Чого, йуханакус, приперлись? — вишкірилася гола Божена.

— Ми тут… Тузиху привели, — зам’явся Захур.

— Хоче стара побачить твою обновку, — докинув Пабло, примруживши одне око.

З-під коліс перекинутого набік вагона вигулькнула Тузиха, немолода жінка, запнута хусткою. Вона глянула на Боженин протез.

— Ич яке! — видихнула Тузиха заздрісно. — А мені шо, гад, поставив!

Тузиха показала свій протез ноги, змайстрований із ніжки розкладачки — скривлена алюмінієва труба з пластмасовою заглушкою на кінці. Божена не знала, як реагувати.

— Так тобі ж давно той «прогрес» втулили, а тепера от яка технологія! — заперечив Захур Тузисі.

Поруч із роздратованою Боженою на даху з’явився Нельсон. Він накинув їй на плечі клейончасту сорочку.

— Ану пішли відсіль! — процідив він.

— Та не шипи. Ми шкандибали оно звідки, шоб поглядіть, — виправдовувалась Тузиха.

— У Коритному всі тільки про пружинку твою й говорять, — повідомив Пабло.

— Шо то ви гаду дали? Яку-таку «кладь» за той модний прибамбас? — не вгавала Тузиха.

— Не твоє діло, ханаврук, — відказав Нельсон.

А тим часом у нього зародилась надія, що тепер Божена вже не сприйматиме свою втрату так трагічно. Серед коритян, «відремонтованих» доктором Фрезе, справді ніхто не мав кінцівок, зрощених з амортизатором. Якщо вже на Боженин «прогрес» ішли дивитися аж із віддалених трущоб, то ця метаморфоза чогось та була варта. Скоро жіноча частина спільноти запалає заздрістю до Божени, думав Нельсон. Неважко було уявити, як казитиметься Дана, що віддавна веде уявну конкуренцію з Боженою, дарма що та не помічає цього змагання. Єдине, чого Нельсон не розумів — навіщо все це самому Фрезе і звідкіля така щедрість на операційні матеріали? Адже доктору за роботу вони так нічого й не заплатили.

Серед ночі Нельсон прокинувся поруч із Боженою. Спала вона неспокійно, вчепившись одною рукою в зім’яту ватяну подушку, а іншу поклавши йому на груди. Над ними, у квадраті вікна, плавали зорі. Щось тягуче й невимовне пульсувало в серці Нельсона. Вмить сирітську відлученість від світу змінило чуття якогось абсолютного зв’язку всього з усім. І його участь у роботі космічних тіл уявилася такою ж незаперечною, як і здатність пересувати земні предмети. Нельсон подумав про невипадковість свого існування, і прямим доказом цієї невипадковості йому здалося те, що він зараз є саме тут, де йому і слід бути.

— Толково живу, ілуха, — сказав собі Нельсон.

— Ти хто? — прошепотіла Божена крізь сон.

* * *

Буря вкрила ангар шаром непотребу, грайливий вітерець смикав його дах за «чуприну» з шиферу. Нельсон переступив поріг ангару якось сторожко і невпевнено. Так первісні люди остерігалися незнайомих печер і їхніх мешканців. Нерозважливий Гектор із пониженим інстинктом самозбереження був авангардом цієї експедиції. Він уже встиг дослідити, що в одному кутку лежали штабелями шини і металеві диски для коліс. В іншому — валялися поїдені корозією каністри. Ключі для гайок різного розміру зберігалися в ящиках. Переважно ж тут громадився різноманітний інвентар і брухт невідомого призначення. Долівка була всіяна покрученими цвяхами, шайбами й болтами.

Під ногами у Гектора хруснуло скло. Така кількість недослідженої матерії викликала у Нельсона відчуття, близьке до натхнення, але давній страх усе псував. Із рами високого склепіння ангару зірвався кажан і пролопотів у Нельсона над головою — аж він перелякано присів.

— Торванабой! Нічого не бери, поки я не скажу, — крикнув братові, що допитливо роздивлявся вміст цієї гігантської споруди.

— Туто шняга якась, — відгукнувся Гектор.

Перед ним була брила висотою метрів зо три, накрита брезентом. Гектор потягнув за край матерії, пропахлої мастилами. Нельсон підійшов поближче. Крізь пил і сутінь на нього глянуло блідо-сіре «око» машини, і спогад обпік його, як кислота. Вони з Капроном лазили тут іще малими. Щойно побачивши цей старий бульдозер, Капрон забігав навколо нього, вдерся в кабіну й почав навмання смикати важелі. Ледь помітно машина зрушила з місця, з’їжджаючи з ремонтного помосту. Нельсон з переляку закричав. Бульдозер посунувся під власною вагою дещо швидше. Аж тоді Капрон вискочив із кабіни, але приземлився ногами на гусінь, що оберталась і вищала. Він завалився на землю, як підкошений, а звестися не зміг — його рука втрапила між гусеничною стрічкою й опорним катком.

Нельсон накрив машину брезентом. Він волів би загнати моторош цих спогадів кудись углиб, у свій внутрішній схрон для безрадісного досвіду.

— Лопати шукай і валим. Воняє тут! — гарикнув на Гектора.

* * *

Нельсон визирнув із вікна Савиної кімнати. Небесна ртуть відкочувалася за обрій, лишаючи по собі сиве перисте клоччя. Останні краплі зливи бились об землю. Ґрунт спрагло всотував воду.

— Вставай, холопут, — штовхнув він Гектора, що сонно сопів у гамаку.

Гектор перевернувся на бік, почухав голову, торкнув свій металевий «ірокез», наче вмикач живлення. В останні дні він жив у Савиній квартирі, сторожуючи коптильню, облаштовану в сусідньому помешканні, а у свою спальню-коробку навіть не потикався.

Нельсон присів коло пічки, в якій жевріло камінь-дерево. Літо видалося похмурим, а тут, у кімнаті, було навіть занадто парко. Укотре оглядаючи Савині мальовидла, він зупинився поглядом на людській фігурці, і в нього зародився новий здогад.

— Тачку бегем? — спитав Гектор, позіхаючи.

— Йуханун. Тіки лопати і лом, — відказав Нельсон, не відриваючи очей від розписаної стіни.

* * *

Неподалік бовваніла щербата стіна теплопункту — цинковий дах зірвало вітром, у щілинах між цеглою темніла цвіль.

— Тут! — скомандував Нельсон і увігнав лом у землю. Вони спинилися обіч дороги на Депо, приблизно в тій точці, яку Сава на малюнку позначив фігуркою людини.

Лопати врізались у багно легко, зрідка скрегочучи об камінці щебеню. Вимазаний по коліна Гектор із дитячим завзяттям вергав цю чорну багнюку. Невдовзі він першим дістався сухого жовтого піску. Із кількох вікон на краю Соцбуду на них позирали допитливі очі коритян. Загалом же селище було наче мертве. Усі назбирали дощу в свої ємності і тепер займалися хатніми процедурами, ховаючись у ці малі турботи від великих.

Нельсон увійшов у ритм примітивної праці і враз позбувся всіх думок. Біль у тілі примирив його з руїною довкілля. Відчуття задоволення досягалося методом безкінечних повторів. Одні й ті самі рухи відповідали поведінці самої Землі, котрій для розвитку потрібно лише обертатися. Нельсона вивів із рівноваги крик Вені.

— Ей!.. У нас на Гаражах буза! Тебе просять розрулить… — Веня відсапувався після бігу, упершись руками в коліна.

— Я тут діло робить зібрався, — заговорив Нельсон гонорово, але, глянувши в перелякані очі Вені, відклав лопату. — Шо, Капрон?

* * *

Навколо гаража Дани стовбичило з десяток місцевих роззяв у різнобарвному лахмітті. Двоє з них тримали напоготові кількаметровий обрізок сітки-рабиці, але через свою нерішучість виглядали найжалюгідніше з усіх присутніх. Уламки шиферу і бите скло недвозначно натякали на те, що відбувається всередині.

— Ханадзип! — долинув надтріснутий голос Капрона крізь глухі удари, тріск дерева й металічний скрегіт.

— От. З самого ранку таке, — прокоментував Веня.

Нельсон заскочив у гараж і миттєво зорієнтувався. З усього було видно, що Дана, тікаючи від побоїв, пірнула в ремонтну яму, але Капрон провалив дерев’яний настил над ямою і дістав свою жінку там. Він притис її в кутку і тримав клешнею за горло. З носа в Дани цебеніла кров, щелепа починала набрякати від отриманого удару. Навколо валялися розкидані речі, перевернутий стіл розчавив банку з водою.

— Ану харе витворять, апулаз упоротий! — крикнув Нельсон.

Капрон навів на нього своє око, налите кривавими іскрами.

— Вона не вірить! Не вірить, шо я на міні підірвався… — бубонів Капрон.

— Та вірить вона! По морді ж видно! — заперечив Нельсон лукаво. Дана зробила вимучений, ледь помітний кивок головою.

— То хай скаже! — зажадав Капрон.

— Так ти ж не даєш їй сказать, тапок-таб’є! Пусти горло, ханакус, — і скаже! — наполіг Нельсон.

— Шо я бабу слухать буду?! — відрубав Капрон, ще більше стиснувши лещата клешні. Жила-трос на його металевому передпліччі напнулась.

— То я скажу. Я ж бачив! — схитрив Нельсон.

Капрон глибоко вдихнув і видихнув, потім обернувся до Нельсона:

— Скажи, яка міна була!

Кілька сусідів наважилися зайти в гараж, і тепер Нельсон міг апелювати до цілої аудиторії, що було вкрай важливо для лютого Капрона з його раптовим прагненням пошани.

— Якби не Капрон, то когось би точно, рехан, розірвало. Він дорогу розміновував — того і без руки оставсь!

— Скажи іще, як рвонуло! — кип’ятився Капрон.

— Ага… — затнувся Нельсон.

— Шо «ага»?! Скажи: горіло ж усе чорним і оранжевим! — закричав Капрон.

— Чорним і оранжевим. Горіло день і ніч, — додав Нельсон, закотивши очі вгору.

— І око мені вийняло осколком! Шоб знали, дялб! — тріумфально підсумував Капрон.

Він відпустив Дану — так, наче щось липке струсив з руки, і Нельсон попід пахви витяг її з ремонтної ями. Дана застогнала й осіла на долівку, синяки на ногах наливалися кольором. Капрон виліз сам, гордо випростався, похитуючись. І тоді ззаду на нього накинувся Веня з двома іншими лахмітниками. Капрона повалили долілиць, притиснувши зверху рабицею.

— Вихолонь, чорт кособокий! — топтався по Капроновій спині Веня.

Той уривчасто дихав, не виказуючи жодного опору, а потім кілька разів сьорбнув носом і заплакав. Нельсону відлягло: Капрон випустив пару, отже, далі буде легше.

— Бідний, — підповзла до лежачого Дана. — Ану пустіть його!

— Та подивися на себе, як олаб’є тобі розорав! Якби не ми… — Веня наступив черевиком на Капронів карк.

— Пусти його! Одвали, покусаю! — заголосила Дана, ще не втерши кров на своєму лиці. Нельсон уже не міг це бачити, хоча було йому й не вперше. Він здогадувався, що на вмінні жінки в усьому виправдовувати свого чоловіка може триматися їхнє співжиття, але таке блискавичне перетворення з жертви на захисницю свого кривдника вдавалося тільки Дані. Нельсон вийшов з гаража з важкою головою.

— Шо там? — запитав хтось надворі.

— Ханадзип, — абстрактно промимрив Нельсон.

Капрон був не єдиним, хто від нудьги життя при Кориті вигадував собі фальшиву біографію з героїчними колізіями. Відгомін давніх подій, про які ніхто допевна нічого не знав, спокушав багатьох. Війни, про яку так часто згадували, жоден не бачив, але це не заважало багатьом коритянам час від часу тішити себе «спогадами» про неї. Капрон же через свою впертість так увірував у власну байку, що кидався її захищати навіть від жінки, яка знала його, як облупленого.

* * *

Вечоріло. Гектор розвалився на купі виритої землі й дрімав. Нельсона завжди дратувала ця його здатність засинати в різних непридатних для того місцях.

— Шо розлігся! — крикнув Нельсон.

— Ти ж сказав до тгуби копать.

— Ну.

— Так я вже, — розплющив одне око Гектор.

Нельсон поглянув на плоди братової праці і вперше за день усміхнувся. Труба чорніла на дні короткої траншеї, яку вирив брат. Вона залягала в бетонному лотку тепломагістралі на півтораметровій глибині. Нельсон зістрибнув униз, зірвав ногою струхлявілу пінополіуретанову ізоляцію, оголивши сталь.

— І шо воно? — Гектор допитливо навис над ним.

— По цих трубах колись тепло гнали, — пояснив Нельсон.

— Вони шо, землю ггіли?

— Без поняття. А от Сава казав, шо якшо дно Корита сильно підогріть, то чорнуха потече. А чорнуха прогодувать може всіх.

— Сава її пробував? — висловив сумнів Гектор.

— Не знаю. Казав: хто її лигає, тому ні води не тре’, ні їдла — ситий, жирний ходе, як пупс.

— Ух, оце шняга! Скип’ятить би і заникать ту чогнуху! Самим пить, а нікому не давать, — замріявся Гектор.

Нельсон поблажливо глянув на нього:

— Холопут. Чорнухи на всіх стане. Ше й продавать будем.

Неподалік перекинутий кіоск ворушив віялом тріснутої вагонки. Земля під ногами помалу холонула. З-поза Корита наступали сутінки.

ІІІ

Нельсон завзято лупив по трансформаторній будці, оббиваючи рештки сірої фарби на дверцятах. Коритяни сходились на цей умовний сигнал — заклик до загальних зборів — настільки хутко, наскільки дозволяли їхні опорно-рухові кондиції.

— Давай уже терло начинать, рехан! — рипіла Тузиха, переминаючись зі здорової ноги на металеву.

— Ти Тузом своїм командуй, а не пгийшла туто, — суворо відказав їй Гектор.

— Шо ж ним командувать — лежить собі й лежить, як лантух! — перекрикуючи дзвінкі удари, огризнулась вона.

Нельсон відклав молоток і глянув на юрбу. Не назбиралося й півсотні людей. Коло нього стояли Гектор, Божена, Пабло і Захур. Несміливо пробиралася крізь натовп юна Майя у своїй незмінній бейсболці, а за нею хтивою тінню скрадався Гена. Капрон із Даною зупинились віддалік у гордій самоті, хоча їхній гонор був лише іншою стороною ніяковості через ту недавню бузу, сліди якої ще не посходили з побитих облич.

— Депошники дійшли? — крикнув Нельсон тим, хто приєднався останніми.

— Тута, — ревнув хтось із мешканців Депо.

— Хто не дійшов — я повторять не буду, ілуха, — оголосив Нельсон. — Значить, про шо тремо? Коритяни! На Кориті нашому — голяк. А воно ж, як казали старі люде, — місто-утво-рюю-чий об’єкт. А тут іще й кротодил завівся. Божену бачили всі — нікому такого не побажаю. Але лучче якось жить, чим подихать…

— Кінчай резину тягнуть, лободзип! — обірвав Капрон.

— І хто того кротодила бачив?! Я — нє. Де він, ханакус? — підгавкнула Дана. — Може, Божка для гламуру пружину вставила на місце ноги, га?! У доктора яка «кладь», такий і «прогрес» — підмазали…

— Заткни своє олаб’є! — побуряковів Нельсон від почутого. Понад усе він хотів би, щоб сам Фрезе розвінчав вигадки Дани, але доктор завжди ігнорував збіговиська, та й специфіка його виступів ускладнювала їхнє однозначне трактування. Опанувавши себе, Нельсон продовжив.

— Сава башковитий був, не те, шо ми. Він мені план передав, як із Корита жилу зробить. Значить, коротко, для тупих: під Коритом чорнуха кваситься, її тре’ сильно підогріть, вона закипить і вийде наверх. Як підогріть? Загнать у неї довгу трубу, набиту жаром. Я знаю, де взять і те, і друге. Потім будем чорнуху їсти-пить і продавать Отим, через Колючку. За чорнуху Вони дорого дадуть. Жирно заживем. Зуби золоті повставляєм, такі, як колись тут носили. Чорнуха — сила-силенна! — підсумував Нельсон.

— І яка вона — та чорнуха? — спитав Захур.

— Яка-яка — чорна! Сава знав, шо каже, — з’їхав із теми Нельсон, підходячи до викопаної ями. — Він показав, де трубу брать, і вона туто є, самі бачите.

Кілька людей без ентузіазму поглянули туди, куди вказував Нельсон. Сліпнути від блискучих перспектив ніхто не збирався.

— Так шо ж це ми будем торгувать з Отими?! Наші з Ними бились за автономіку і війну виграли, а ми… — обурилась Тузиха.

— Та не виграли наші, а програли в нерівному бою, ти, ханаврук. Того ж і Колючкою нас обнесли. Батю мого, крановщика, тоді ж убили, — проказав понурий кремезний чолов’яга Кабигроб.

— Та Колючку наші самі і вкопали, шоб автономіку оборонить! Яка була б автономіка без Колючки — прохідний двір! — сполемізувала Горбата Кет. — Мій дядько ту Колючку і ставив. Іван Дишкан був по паспорту, а в народі — Ваня Дишло!

— Та хвате тобі, Дишло. Він же її потім сам і вкрав, шоб на лом здать, — сплюнула Тузиха, що віддавна мала зуба на Кет.

— Украв, а тоді на місце вернув. Він чесний був, — уточнила Кет.

— Ох, ялбакус, вернув, можна подумать… Не в тому діло. Полюбасу, тепер їх тіки пусти сюди! Їм одне наше Корито і нужне! Одберуть останнє і шкуру здеруть, рехан! — крикнула Тузиха.

Схвальний гомін перервав Кальман, високий зизоокий мешканець Депо з ворохобним блиском розширених зіниць.

— Не нужне їм наше Корито. Ми нужні! В тому-то й суть. Вони Корито зорать хочуть, шоб тут було пусто, а нас усіх загнать у раби! — заволав він.

Навколо зчинився ґвалт і вереск. Кожен із присутніх вважав за потрібне щось довести ближньому. Історію війни коритяни уявляли вельми туманно, і щодо її причини, розв’язки та наслідків серед них побутували цілком протилежні версії. Спільним було тривке відчуття причетності до тої війни як єдиної події, що заслуговувала на місце в колективній пам’яті. Як і уявлення про їхній життєвий простір — рятівний острівець, оточений небезпекою. Саме перебування в цьому просторі здавалося їм хоч і пасивною, але дієвою обороною від імовірної зовнішньої навали, що може початися в будь-який момент, а можливо, уже триває.

Нельсон ухопив молоток і тричі вжарив по трансформатору, домагаючись тиші. Юрба помалу змовкала, потік слів і лайки ослаб.

— Торгувать нам з Отими, що за Колючкою, чи не торгувать — діло третє. Нам би по ходу себе нагодувать, бо в кишках рех танцює, — приземлив дискусію Нельсон. — А для того, тапок-таб’є, тре’ вирить трубу, набить її жаром, закупорить і загнать у Корито поглибше. Робота для всіх є, ілуха.

— От, нудзип, — відвернувся Капрон і криво почалапав геть, закинувши свою важку клешню на плече. За ним подріботіла й Дана.

— Роботу свою присунь кротодилу в очко! — вереснув Гена драматичним фальцетом, і кілька коритян знущально заґелґотали.

Дивлячись, як товариство розбрідається по хатах, Нельсон відчував розчарування від неспроможності запалити своїх ближніх вартісною ідеєю. Але він не збирався давати волю враженому самолюбству і швидко згадав про свій останній аргумент. Нельсон подав знак братові, вказавши на лантух, притулений на купі виритої глини. Гектор добув із лантуха ворону і підняв її над головою.

— Стоять, атодзип! Є птичка копчена, цільна. Свіжак! — оголосив Гектор, випнувши груди колесом.

— Одна тушка на рило за один трудодень! — поставив крапку Нельсон.

* * *

3 самого ранку кудлате небо супилось, а під вечір бризнуло гронами крапель. Жовті вали глини, викопані вздовж тепломагістралі, зарябіли, а потім стали бурими і слизькими. Під ногами у копачів уже квецяло, і Нельсон зауважив, що вони з тваринною надією поглядають на нього.

— Харе! Сильно ширнули, ілуха! — гукнув він і вдоволено пройшовся вздовж лінії робіт.

Копати зголосилися зо два десятки односельців. Із тих, кого він добре знав особисто, найбільш мотивованими трудягами виявилися Пабло і Захур. Не відставав і діловитий Веня, і, звісно, брат Гектор, що ломом допомагав копачам пройти щільні пласти зі щебеню та битої цегли. Довготелесий Кальман із Депо взяв холеричний темп роботи. На своїй двометровій ділянці він видовбав криву траншею, не помітивши, що вона не зовсім збігається з прямолінійною траєкторією теплотраси.

Визволяти трубу з-під землі взялася й тендітна Майя. Гена ж не міг пережити, що вона робить це лише через симпатію до Нельсона, і, щоб наглядати за нею, врешті почав копати поряд, зі злістю вганяючи штик лопати у твердь і час від часу дмухаючи на мозолі.

Божена зійшла з дистанції найпершою і, покинувши роботу, просто сиділа неподалік, на пластмасовому ящику. Її тонке лице, здавалося, не виражало нічого, крім самозаглиблення, хоча в душі вона не припиняла пишатися Нельсоном, котрий став центром загальної уваги.

— По одній, і хана! По одній! — нагадував Нельсон трудящим, що вишиковувались коло лантуха з птицею, несміливо тручи долоні об свої обмотки.

Кальман тут-таки своїми кощавими руками ухопив дві чорні тушки і спробував відбігти на безпечну відстань, однак Гектор зорієнтувався і потяг його своїм ломом по коліну. Упавши, Кальман випустив одну птицю, а другу, лежачи на боці, почав рвати зубами. Щелепи в нього заходили з помітною амплітудою, а зір завмер — почервонілі білки очей стали немов скляними. Кальман внутрішньо зосередився і стих, приголомшений гастрономічним відкриттям.

Майї трапився голуб із відірваним крилом. Вона невпевнено покрутила його, смикаючи за почорніле пір’я, що залишало штрихи жирної сажі на пальцях.

— Як його хавать, покажеш? — обдала вона Нельсона променистими бісиками, поки Гена суєтно випорпував з мішка поживу для себе.

— От, ялбадзип, — простогнав Нельсон. — Ти бери в рот, а в роті розберешся.

* * *

На другий день Нельсон натягнув уздовж лінії залягання труби тонку шворку, напнувши її на забитих кілочках — щоб нікого не заносило вбік. Кальман на толоку не з’явився, і Нельсон сам узявся виправляти і поглиблювати його криву траншею, щоб з’єднати її з іншими ділянками.

Майї не було також, а отже, й Гена не мав потреби приходити. Натомість додалося двійко жінок із Соцбуду і три телепні з Гаражів. Пригрівало сонце, і ті, хто махав лопатами, до обіду встигли осушити два бідони дощової води. Пабло і Захур поскидали верхні клейонки, оголивши жилаві торси. На їхніх бляшаних носах поблискували краплі поту. Однотипні шнобелі роботи доктора Фрезе робили їх повними візуальними близнюками.

— Шось у животі закрутило, — підійшла Божена до Нельсона, котрий по горло стримів у землі. — Командуй уже, рабой, чи шо.

Він строго зиркнув на неї, потім обвів оком інших копачів, що ледве вергали брудний пісок. Божена мала рацію — до вечора вони не витримають.

— Ей, бро! — крикнув Гекторові. — Принеси вісімнадцять штук… Нє, двадцять.

— Чую, — відкинув лом Гектор і почалапав до Савиного будинку, де був облаштований їхній склад копченостей.

— Та не зжери все по ходу! — настановив Нельсон.

Усі пожвавішали, загомоніли й повилазили зі своїх ям, розсідаючись уздовж фронту робіт. Ендорфіни, вироблені напруженням кволих тіл, будили відчуття задоволення і сліпу надію на спільний добробут.

Нельсон задивився на механіку хмар, що, наче велетенські лопаті гвинта, загрібали блакить і кидали кудись за горизонт. Він любив небо, що на противагу закостенілому земному пейзажу мінялося щомиті.

Божена непомітно підійшла, повисла на ньому і чмокнула в щоку, лагідно здмухнула піщинки з його лисої голови. Раптом шурхіт її металевих «дредів» заглушив крик:

— Стигили!.. Укгали всю птицю, ялбухан! — задихався Гектор, розмахуючи руками на бігу.

* * *

Нельсон прожогом ускочив у кімнату-коптильню в будинку Сави. Окрім пір’я, мотків дроту й сірого попелу, там не було нічого. Надворі він розгледів масні сліди — було видно, що вкрадене тягнули волоком. Нельсон і Гектор рушили по сліду, лишивши потомлених копачів із їхніми німими запитаннями в очах.

Не минуло й десяти хвилин, як прийшов перший здогад — мішки з птицею тягнули до Депо, але не головною вулицею, а стежками поміж трущоб. Нельсон бачив, де крадії напоролися на арматуру і мусили переносити здобич, де зупинялися, щоб підкріпитися краденим. Нельсону чомусь згадалося, як Гектор не раз цупив птицю з чужих капканів на Кориті й по-братськи ділився з ним. Більше того — якби брати раптом дізналися, що в когось удома лежать запаси їдла, то без вагань і самі вчинили б наліт. Однак у цій ситуації Нельсон відчував справжнє обурення — його обібрали саме тоді, коли він намагався зробити щось для загального добра.

З бічного провулку назустріч вийшла Майя, її біле лице світилося з-під блайзера.

— Сказать тобі шось?.. — таємничо посміхнулась вона до Нельсона.

— Та не до тебе мені, мала! — відмахнувся він.

— Не до мене, і йухоп. А до кого — знаєш? — вимовила Майя з незвичною серйозністю.

Нельсон за інерцією ще зробив кілька кроків, а потім обернувся до неї, намагаючись по обличчю вгадати, що вона має на увазі.

— Це Кальман тебе бомбонув. Він і ще хтось із ним. У них гульбан там — ханадзип! Якшо пробіжишся, може, не все ше з’їдять і тобі оставлять, — скривилася Майя саркастично. Вона запхала руки в кишені комбінезона і мовчки пішла поміж облущених стін.

Гектор дістав свій бойовий штопор і стиснув його в руці.

— Удвох не підем. Тре’ ще людей. Капрона на них тре’. Він — апулаз лютий, — думав уголос Нельсон.

— Так він же копать не схотів, — заперечив Гектор.

— Попробуй копать, коли замість руки — іржавий рех. А от рило комусь підправить — оце його робота!

— Він же не за нас! — упирався Гектор, пам’ятаючи, як власноруч вибив Капрону око.

— Одсипем горобців піввідра — буде за нас, ілуха! — рішуче глянув на брата Нельсон.

* * *

Кальманова хижка була надто низька як для такого довготелесого мешканця. І Нельсон подумав, що господар мав би весь час пригинатися, стоячи в ній. Шиферні стіни трималися купи лише завдяки дротині, що стягувала їх. Дах із залізного листа прогнувся посередині під вагою дощової води і сміття. З-поза дверей долинало лише якесь невиразне сопіння.

Нельсон поглянув на лихий вираз облич своїх супутників і перестав хвилюватися. Гектор опустив лоба, так наче шестерня в його голові ось-ось мала закрутитися і піти в хід проти шайки Кальмана. Капрон своєю «людською» рукою стискав пожежний багор із шипом і загнутим гаком на кінці.

— Ну, рви, ханакус, — неголосно скомандував Нельсон.

Капрон гаком зачепив металеву завісу і різко викрутив багор убік. Двері зі скреготом упали в куряву. Всередині хтось заворушився, встаючи їм назустріч, але Капронова клешня з дзенькотом лягла йому на череп. Нельсон не зразу розгледів, що то був Базука. Тепер він ловив джмелів на підлозі. Кальман і ще один крадій лежали з кислими мармизами на матрацах і навіть не намагалися звестися.

— Де все, ойлух? Де?!! — Нельсон потряс Кальмана за комір жовтої спецівки. Той скосив посоловілі очі в кут хатини і важко задихав, силкуючись вимовити якісь слова. Нельсона обдало знайомим копченим духом. Біля матраца він помітив висліди небуденних шлункових реакцій.

— Так об’їлись, шо назад лізе! — здогадався Нельсон.

Гектор перекинув кілька ящиків у кутку. Намацав під ними ляду, що накривала заглиблення в земляній долівці. Під лядою він побачив велику алюмінієву діжу, зняв кришку:

— Птичка туто. Ше хвата.

— Забираєм! — відказав Нельсон із полегшенням. Гектор взяв діжу за краї, із зусиллям потягнув угору. Накривши її кришкою, заклацнув замки, перекинув на бік і покотив до виходу.

— Важко тобі, сарадіп? Ща, попустить, — Капрон окинув своїм недобрим оком Кальмана. Той спробував відповзти до стіни, але зненацька шип багра уп’явся йому в живіт.

— Капа, ти шо твориш! — Нельсон безуспішно силкувався зрушити Капрона з місця.

— Якшо всяке падло у тебе тигить буде, ти до чогнухи не добегешся! — зауважив Гектор і вдарив ногою по шиферній стіні хижки. Пролунав тріск, у якому Капрон розчув запрошення до нових дій. Він здійняв багор, роздумуючи, якій частині конструкції цієї халупи уділити першочергову увагу.

— Крушить, торванабой, договору не було! — уточнив Нельсон авторитетно. Він вийшов надвір сапонути повітря, а потім повернувся з тушкою ворони в руках і тицьнув її Базуці, що ледве звівся на ноги і тепер сутуло стовбичив без жодного розуміння свого місця у світі.

— Шуруй по доктора. «Кладь» оцю даси. Хай прийде Кальману пузо латать, — наказав Нельсон. Тепер йому залишалось гідно витримати дуель поглядів із розпашілим Капроном, котрий усім своїм виглядом вимагав продовження бенкету.

* * *

Розкопки наближалися до завершення. До толоки долучилися ще з десяток людей, і Нельсон зміг зосередитися на керівництві й плануванні, лишивши Гектора за прораба. Запаси копченої птиці пильно охороняв Капрон, тримаючи їх у своєму гаражі. Ця вагома роль вивела його зі звичного заціпеніння й на деякий час позбавила від нападів побутової злоби.

Нельсон оглядав Савині начерки майбутнього з медитативним зосередженням. Зараз він переймався етапом демонтажу розкопаної частини трубопроводу. Савині малюнки вказували на те, що він складається з рівних кількаметрових відрізків цільної труби, з’єднаних між собою деталями, що їх Нельсон нарік «хомутами». Демонтаж був потрібен, щоб без великих зусиль викотити короткі труби на плато Корита. А вже там їх належало скріпити заново в довший трубопровід, щоб вертикально загнати його в товщу відходів. Зариватися в Корито він мав під власного вагою. Цей підхід Сави викликав у Нельсона інтуїтивні сумніви. Однак тихе горіння камінь-дерева у пічці — те, чого, здавалося б, не могло бути в природі, — нагадувало йому, що розум обмежений і не здатен охопити всі можливості.

Нельсон відволікся від своїх футуристичних стратегій під вечір, коли спала спека. Рівна траншея, на дні якої лежав трубопровід, тішила його око. Зопрілі коритяни витрушували зі шкарбанів пісок і розбирали свою зароблену продовольчу норму під наглядом Гектора. Нельсон зістрибнув у траншею і штиком лопати почав здирати пінополіуретановий «кожух». Він швидко намацав найближчий стик труб із фланцем, привареним по окружності і стягнутим болтами й гайками. Конструкція цього «хомута» не видалась Нельсонові надмірно складною, і його інженерні тривоги відступили.

— Гей, шобла! — почувся скрипучий голосок Дани десь поруч.

Нельсон виважився на руках і вибрався з траншеї. Мовчання, з яким копачі споглядали Дану, здалося йому дуже незвичним. І тільки наблизившись до гурту впритул, він побачив, від чого всіх заціпило. Дана розвела поли кольорової клейонки, яка висіла в неї на плечах. На місці грудей у неї було імплантовано екран плаского десятидюймового монітора, шар шкіри під ним було знято.

— Е, рабой, заціни гламур! — задерикувато кинула вона Нельсону.

На дисплеї, за плетивом оголених ребер і тонких темно-червоних м’язів, стугоніло збуджене дівоче серце.

* * *

Тепер Нельсон розгадав хитрий маневр доктора Фрезе. Він поставив Божені амортизатор, якого ніхто з місцевих ампутантів досі не мав, щоб підживити в коритянах імплантаційний ажіотаж і на ньому нажитися. І ось уже заздрісна Дана знайшла застосування монітору, знайденому на Кориті. Уся птиця, яку виділив Нельсон Капрону за участь у приборканні крадіїв, перекочувала в бункер доктора як «кладь» за операцію. Можливо, Фрезе був божевільний, але не без практичної жилки.

— Грудак здувся з голодухи, самі ребра тирчать, — торочила Дана у хвилину своєї публічної слави. — А екран дівать нікуди. Так я й думаю: хай він мене показує.

— А Капрон шо на те? — запитав хтось із натовпу.

— Та Капрону в кайф! Сказав, шо тепер і бить не буде — екрану ж ціни нема, берегти його тре’! — погладила поверхню дисплею Дана.

Коритяни зазирали в грудний монітор Дани, чудувалися побаченому і самі таємно подумували про сякий-такий тілесний редизайн. Фрезе, котрий на людях з’являвся не набагато частіш, ніж кротодил, істотно посилив свою незриму присутність у житті спільноти.

Нельсон чи не єдиний був здатен по-справжньому оцінити силу технологій. Уміння проводити біомеханічні зрощення давало доктору не лише зиск, а й захист. Він спромігся показати свою цінність, інакше його бункер давно б уже обнесли, розікравши не лише калорійні запаси, а й відвертий непотріб, який коритяни звикли цупити з принципу або заради розваги. Більш того, без навичок застосування гелю для біомеханічного синтезу доктор Фрезе просто не дожив би до свого поважного віку.

Походження тих його запасів також обросло народними домислами. Нельсон чув, що Фрезе ще молодим працював сортувальником на Кориті, і саме там натрапив на цілий контейнер дивного ядучо-зеленого гелю. Схильний до експериментів, він буцім випробовував речовину на собі й на інших — то як їжу, то як засіб для гігієни. Гель розводили водою, кип’ятили, випаровували на сонці, змішували з сипучими речовинами і пташиним послідом, мазали на рани, піддавали всіляким іншим реакціям. І нарешті суто випадково відкрили його властивість зрощувати живе з неживим.

Втім, були й інші версії щодо появи гелю. Ходили чутки, нібито Фрезе отримав його з-за Колючки від недружніх сил — як плату за шпигунство на їхню користь або навіть як засіб прихованого поневолення чи повільного винищення коритян. Тому деякі старші люди боялися віддавати себе в «нечисті» руки доктора й остерігалися біомеханічних операцій як таких, чиї наслідки не до кінця зрозумілі й можуть бути використані ворогом у своїх інтересах.

* * *

День починався паскудний і тьмяний. Зловонний вітер шмагав Корито і його залюднені околиці. Майже очищену трубу теплотраси знову обсипало піском. На засушеному розтрісканому ґрунті вилися маленькі вихри. Але Нельсон не відступав від плану. Разом із братом та ще кількома затятими ланцями вони вовтузились коло «хомута», що з’єднував одну з секцій трубопроводу.

Гайки й болти на фланцях обросли іржею, а ключ до них знайшовся в ангарі тільки один. Гектор простукував кріплення на стиках труб молотком, потім Захур і Пабло шурували їх металевими щітками. І лише тоді Нельсон брався розкручувати гайки. Деякі болти розсипалися у нього в руках, інші доводилося збивати ломом. Роз’єднавши перший фланець, Нельсон глибоко задумався над тим, як він буде монтувати труби знову, коли їх піднімуть на Корито.

— Буря буде, тре’ валить відсіль, — зауважив Пабло, ганяючи язиком крупинки піску на металевих зубах.

— Ше часинка єсть, — заперечив Нельсон і повернувся до Гектора. — Бро, ти бачив такі болти в ангарі?

— Усякі гізні бачив, — ухильно відказав Гектор.

— Дялбакус, нам не різні, а точно такі тре’!

— Точно — не точно… Я не дивився, ялбухан!

Суперечку перервав голос Тузихи. Вона, як привид у хустці, виринула нізвідки й нависла над робочим людом.

— Туза не бачили мого туто? — запитала вона тривожнимголосом.

— Тобі ше чого, ханаврук? — озлився Нельсон.

— Думаєш, твій рабой устав і робить до нас прийшов? — заіржав Захур. — У нього ж параліч!

— Параліч-то параліч, а взяв і пропав. Здимів Туз, — осіла Тузиха на земляний вал. Усі подивилися на її розгублене несиметричне лице.

— Коли пропав? — обізвався Нельсон після паузи.

— Не знаю, чи вчора, чи сьогодні. Я ж не кажний день до нього дивлюсь! — розкисла Тузиха. — Лежав собі за ширмою і їдла не просив. А це зайшла — а його нема.

— Мо’, помег? — недоречно вставив Гектор.

— Та якби помер, то не було б і клопоту — лежав би на місці! А койка ж пуста! — заскиглила Тузиха. — Пішла шукать, обійшла все, шо можу. Та куди мені бігать — «прогрес» он уломиться скоро. Поможіть, криком прошу! Якщо упав десь, буря його прикида так, шо й по запаху не найдем, пізно буде, криком прошу! А бувало ж уже таке, шо приверзеться комусь Монро і зове його, і дрочить. А чоловік устане й за ним іде — не зна, куди, а Монро — сюп-сюп — і в землю стекло, йуханакус, і нема його, а чоловік так і стоїть там день і ніч, як стояк, і з місця не сходе, поки не розсиплеться в труху…

— Ану закрийся! — обірвав її Нельсон діловито. — Мислю мені перебиваєш.

* * *

Сірі бараки в районі Депо обшукали швидко, але залишалося стільки покинутих будівель, що обшарити все просто сил не було. Мешканців тут лишилося зо два десятки, більшість спорожнілих халуп попадали без головної опори — людської присутності. Шиферні стіни й дахи, які від ударів вітру складалися, наче картонні коробки, утворювали тут філію сміттєвого полігону, що розросталася день у день. Туза тут ніхто не бачив. Принаймні, так запевняв Гена на правах місцевого аборигена.

З порогу своєї сторожки на пошукову команду понуро поглядав Кальман, притримуючись за одвірок. На животі у нього була пов’язка з бинта. Не питаючи дозволу увійти, Гектор протиснувся повз нього всередину дому, позирив у закутки.

Над Депо вже витали зграї поліетиленових і паперових відходів — найлегшого сміття, яке перед бурею здіймалося в повітря першим.

— Не зависай там, бро! — крикнув Нельсон, уникаючи непотрібної розмови з Кальманом. — Тре’ далі маслать, поки очі не замело!

Коли вернулися до Соцбуду, назустріч вибігли двоє невгамовних «перців» із бляшаними носами — Захур і Пабло. Доповіли, що обійшли район Гаражів. Про Туза й там ніхто нічого не чув. Утім, далеко не кожен пам’ятав, як сердешний Туз виглядає, тож навіть узрівши цього сомнамбулу, його могли не впізнати.

Небо тим часом почало темніти й вирувати, подекуди закручуючись у низхідні спіралі. Повітря пахло, як кров у розбитому носі — мокрою іржею, солоним металом. За ногами подорожніх увивався дрібний усюдисущий порох. Скрипіли стовбури скам’янілих худих тополь обіч вулиць.

— Прочешем Соцбуд — і харе, — постановив Нельсон, глянувши вгору.

— Стійте! — озвалася Тузиха, непомітно пришкутильгавши до гурту. — Я здумала: його коли паралізувало, то все за Коритом тужив. Казав мій Туз, шо ше піде туди.

— Йуханун. Він би не перся аж на Корито! — заперечив Веня, зав’язуючи шнурування на своєму тупоносому черевикові.

— Він же там життя проробив. Мо’, й помирать туди поплівся! Ясно, шо не сам. Монро взяло і повело, гадость така.

— Ой, не придумовуй! Монро поза Коритом не літа! — нагадав Нельсон.

Однак тричі вислухавши її коронне «криком прошу», він раптом подумав, що на звалище справді варто піднятися — поки видимість ще не втрачена, з висоти можна оглянути велику територію.

Наближатися до Корита в такий день було справою відчайдушною, і з Нельсоном пішли не всі. Лише четверо чоловіків піднімалися естакадою. Їхні обмотки шматував вітер. Одяг — переважно саморобний, із витривалої церати — то надимався, то ляскав по спинах. Відчуття драйву не полишало Гектора, котрий збуджено торував шлях до самого серця бурі.

— Ононо! — вказав він пальцем на металевий щит, що помітно розгойдався на своїх опорах.

— Тре’ трохи розійтись. Дивіться всі кругом — мо’, Туза дурного набачите, — гукнув Нельсон. Він обернувся лицем до селища. Але руда імла вже сідала на Соцбуд, як сепія часу обволікає старі фотографії. Неоковирні й викличні конструкції Депо взагалі стали розмитим потойбічним маревом. Залізниця порваною павутиною лежала на насипі. Сортувальна станція з її хламом лишилася праворуч, коли вони піднімалися естакадою на Корито.

Під ногами потріскували уламки сантехнічного фаянсу, сунув пластиковий утиль. Звалище немов би детонувало, народжуючи ураган. Цю безглузду виправу слід було припиняти, натомість Нельсон, пригнувшись, ішов усе далі. Цікавість до природи Корита все ще перемагала в ньому здоровий глузд. На поверхні звалища ворушилися листи гіпсокартону й уламки меблів, мішки з будівельним сміттям поривалися злетіти вгору. Над головою просвистів солом’яний плафон і зник десь унизу.

— Ей, туто шняга єсть! — долинув голос Гектора крізь завивання вітру. Нельсон зістрибнув з естакади на бетонну дорогу серед сміття, підійшов до брата, втискаючи голову в плечі. Цівка крові червоніла на бетоні. Нельсон провів пальцем — кров уже встигла присохнути, хоча їй не було й доби. Пил набивався в очі й рот, потоки вітру терзали барабанні перетинки. Нельсон відчув себе центром якоїсь героїчної ситуації. На його крик зійшлися й інші учасники пошуків.

— Дивіться кругом, шоб нічого не пропустить, — гукнув Нельсон.

Вони йшли по бетону посеред Корита, а буря ревла навколо дедалі гучніше. На одній із плит також був слід крові, але її вже заносило мотлохом.

— Мо’, це Божени кгов, іще з того дня, — припустив Гектор.

Нельсон узявся розгрібати купу сміття на плиті. Відкинув обривок гумового килимка, залитого синьою фарбою, потім — сплутаний ком бобінної стрічки, шмат ковроліну. І врешті з-під пінопластової коробки від іграшок вигулькнуло те, заради чого вони всі тут опинилися — відірвана нижче ліктя рука, зсушена, з темним плетивом вен і жовтими нігтями, що давно не знали ножиць.

* * *

Нельсон розгорнув целофановий пакунок на хиткому столі. Тузиха глянула й кивнула так, наче впустила мозок додолу.

— Його? — перепитав Нельсон для певності.

— Його, — підтвердила Тузиха.

Нельсон зазирнув за ширму, де чахло пружинне ліжко Туза. Матрац із нього сповз на долівку. Пилинки танцювали над свічкою, що сполохано тремтіла. На тумбі стояв порожній слоїк з-під одеколону.

— На краю Корита найшли, — загорнув Нельсон пакунок. — Всі думають, шо кротодил порвав. А я от розмишляю… чи не ти сама його угрохала, раз знала, де шукать.

Тузиха кинула спокійний погляд на Нельсона. Ганчір’я в рамі вікна плямистим черевом напнулося від протягу.

— Ти молодий іще, не знаєш, як воно єсть. Ми повмирали одне для одного давніше. Колись на сортувальній одкопали прес-підборщик, що целофан у тюки пресує, і гуртом пробували запустить, так мені не повезло — ногу тоді й розмололо в барабані. Туз тоді, рабой дурний, до Кет побіг. А потім як Кет згорбило, то він до мене вернувся і сам зліг. Бач, здоровля на Кориті не викопаєш, а закопать кажний може. Чого б я його, такого мертвого, та й убивала другий раз…

— Хтось провідував його туто? — знітився Нельсон.

— Та хто ж? Монро провідало, ясний рех! Воно завело.

— А ти бачила те Монро?

— Не бачила, а знаю!

— Як не бачила, так язиком не чвакай! — скипів Нельсон від цих народних забобонів. — Коли ти виходила? Коли його могли витягти?

— Та я ото все хожу, туди-сюди, туди-сюди, то те, то се, — розважала Тузиха апатично.

— Руку будеш хоронить?

— Не буду. Однеси назад на Корито, — холодно мовила, поправляючи хустку. — Він же ж був там передовик-сортувальник, поки одходи ще підвозили. Хай рука собі далі сортує.

Коли Нельсон уже виходив, Тузиха окликнула його:

— Держися за одну жінку, — додала журливим тоном: — За двох ухватишся — ні одної в тебе не буде.

* * *

Майя дістала пакет із зображенням хитрої котячої мордочки, зсипала трохи сухого корму в кишеню комбінезона, щоб хрумтіти гранулами протягом дня. Вона знайшла запаси корму в кіоску, поряд із Депо. У ньому ж тепер і мешкала, на безпечній відстані від решти мешканців району, але з можливістю підглядати за їхнім відчайдушним побутом.

Вийшовши з домівки, вона опустила металеві ролети на вікні. Наслідки бурі були помітні повсюди, але Майю анітрохи не турбувала руйнація споруд і засмічення вулиць. Якась вроджена розважливість змушувала її вважати, що цей світ уже неможливо зробити гіршим, тож йому нічого не залишається, крім як розвиватися в правильному напрямку.

Шлях їй раптом перегородив Гена. Його сутула постать і жагучий поклик очей укотре справили на Майю гнітюче враження.

— Погуляєм, ялбакус? — натиснув Гена.

— Гуляй, сарадіп! — зашипіла Майя, обійшовши його.

— Ну, шо тобі на копанці робить?! Трешся там, як халява. Хоч, шось покажу? — ув’язався за нею залицяльник.

— Та шо ти можеш показать! — чмихнула Майя.

— Єсть один прикол у мене, цедзип! — Гена стишив голос до змовницького шепоту.

— А, «колеса» десь намутив… — висловила здогад Майя і наддала ходи.

— Нє. Диви! — спинив її Гена.

Він задрав свій гостроносий стертий черевик. Із носака стримів довгий сталевий шип.

— Ну й шо? — зморщила носик Майя.

— А то, шо дохтор мені це шило до пальця приварив — як дам комусь… Ну, і в штанях у мене штир не хуже. Побачиш — упадеш.

Але Майя вже не слухала. До того ж назустріч плівся неприкаяний Кальман, бовтав руками, голодно витріщався навкруги. Крізь майку-сіточку виднілася пластмасова кругла шайба, що нею була «запаяна» рана в животі.

— Викопали трубу, і шо в тій трубі?! Дірка, йухан! Дірка! Хе-хе! — риторично зареготав Кальман, ляснувши себе по нозі. Він подав Гені п’ятірню, упізнавши сусіда по району, і привітально затряс його руку. На ногах у Кальмана були закороткі спортивні штани з боковими лампасами, що до половини відірвалися і майоріли, як декоративні стрічки.

— От умієш ти кайф обламать, — буркнув Гена печально, дивлячись Майї вслід.

* * *

Першу частину труби виволокли з траншеї ушістьох — двоє підважували ломами, двоє тягли за пропущені під нею петлі вірьовки, двоє скеровували, тримаючи по краях. Пабло поспішив перевірити, чи пролізе його кістлявий організм всередину цього циліндра й залишився задоволений результатом. Утім, більшість коритян могли би без зусиль це повторити, а дехто спромігся б навіть роками жити в трубі такого діаметру, побивши всі рекорди древніх кініків.

— Шо ти сказав Тузисі? — запитав Веня між двома жадібними ковтками води.

— Шо кротодил, — відповів Нельсон, примощуючись на розстеленій клейонці.

— А як Туз туди доліз? Неходячий же, — поцікавився Захур.

— Мо’, поміг хто… — витер піт зі скроні Нельсон.

— Хто поміг? — обернувся Пабло, перебираючи пальцями тонкі голубині кістки на імпровізованій скатертині.

— Може, й ти, ілуха. Звідки мені знать? — задумливо мовив Нельсон.

З ангару повернувся Гектор зі жменею болтів і гайок. Знайденого було явно замало, щоб замінити прогнилі кріплення на фланцях під час нового монтажу труб на Кориті.

— От, не густо, — розтиснув долоні брат. Нельсон був радий змінити тему.

— Значить, усі «хомути» розбирать не будем, бо потім назад не зберем, — оголосив він своє технологічне рішення.

— Отадзип, — саркастично відгукнувся Веня.

— Один кусень-то ми можем із ями вирвать, а три-чотири ціляком — хребти розваляться, — песимістично кинув Кабигроб.

— Тре’ людей більше. Чого вони сидять по норах? — потряс повітря Нельсон.

— Вони думають, шо луччє з голоду здохнуть і не робить, чим робить і потім здохнуть, — поділився психоаналітичним спостереженням Пабло.

— Ми для того й робим, шоб не здохнуть, тапок-таб’є! Чорнуху будем пить до кінця віку, — гарячково запевнив Нельсон.

— І мені наллєш? — пролунав у нього за спиною дзвінкий голос Майї. — Якшо я робить буду.

— Яким місцем ти хочеш робить, ханадзип? — уточнив Захур.

— Не тим, куди тебе Пабло дрючить, — кинула Майя.

Усі заіржали, але водночас присутність жінки, хоч і такої юної, відігнала гірке шумовиння їхніх думок і змусила поглянути на свої марноти по-чоловічому.

* * *

Торба за плечима холодила спину. На півдорозі до Корита Нельсон подумки визнав, що холодок цей — не що інше як страх перед незвичним мертвим вантажем, який він ніс. Під ногами він помітив уламок циліндричної люмінесцентної лампи і не відмовив собі в задоволенні бахнути ним об стіну розваленого будинку.

— Цить, не бушуй! — долинув обурений голос.

Горбата Кет сиділа під стіною, склавши ноги по-турецьки. У такій позі вона ніби вросла в землю і була геть непримітна. Хустка колись червоного кольору накривала очі. Нельсон підійшов ближче і розгледів, що на плечі вона тримала чорну коробочку з антеною, настовбурченою в бік Корита.

— Радіво робе, не мішайся, — пояснила Кет.

— Де ж воно робе, як мовчить. Воно ж шипіть повинне, — не зрозумів Нельсон.

— Це радіво мовчки робе, — витягнула черепашаче підборіддя Кет.

— І шо ж воно робе?

— Хвилі невидимі пуска — кротодила проганя, а птичку приманює.

— Тупа ти ханаврук, — поставив діагноз Нельсон.

— Де тобі техніку пойнять! — натягнула хустку на лоба Кет.

Вона піднялася і повернулась дуговидною спиною до нього, з виразом утаємниченості крутячи коліщатко на приймачі, котрий не видавав ані звуку.

— Знаєш про Туза? — змінив тему Нельсон, і мурашки в нього побігли по шкірі від думки, що фрагмент загиблого лежить у торбі за плечима.

— Знаю. Того і радіво кручу, — поправила антену Кет.

— Міг він сам на Корито залізти?

— Коли я його знала, Туз усяке різне міг, — усміхнулась Кет. — А тепер уже не знаю.

— Чого ти рішила, шо так кротодила налякаєш? — вказав Нельсон пальцем на чорну коробку в руках жінки.

— Старі казали, його радіво бісить. А чує він з-під землі все. І те, шо ми самі коло себе не почуєм. Ше казали, він на людину напада, тіки коли дітей висижує. Потім діти вилупляться і одне одне жеруть, а матка тіка од них, шоб не з’їли.

— Кажеш, так і жеруть одне одне? — перепитав Нельсон.

— Шо ж їм іще жрать… А ти чого тут лазиш, волну перебиваєш? — підкрутила вона коліщатко приймача. Однак запитання повисло в повітрі. Нельсон уже хутко прямував назад до селища. Клейонка на його плечах надималася, як парашут.

— Мутний який, — зітхнула Горбата Кет.

* * *

Доктор Фрезе жестом вказав на операційний стіл. Нельсон вивалив на його лискучу поверхню продовгуватий пакунок. Підвішена до стелі гасова лампада мерехтіла, пускаючи кволий вогник. По кутах бункера громадилась пітьма. Фрезе натягнув на обличчя пожовклу марлеву пов’язку і рвучко розгорнув целофан. Поправив окуляри.

— Рука Туза. На Кориті найшли. Опізнали, — Нельсон відступив, щоб менше чути запах. Доктор тим часом повертів знекровлений обрубок руки, придивився до рваних тканин вище кисті. Він дістав із полички лупу й крізь неї оцінив темні знаки на шкірі. На зморшкуватому лиці проявилась схвильована гримаса. Фрезе відклав лупу, потер очі так, наче намагався зняти з них вантаж побаченого. Він розкрив тумбу з інструментарієм, дістав звідти велику металеву коробку, добре знайому багатьом коритянам. У ній задзвеніли зубні протези, зроблені з різних тонких металевих предметів. Переважно це були ручки ложок і виделок, розпиляні на сантиметрові заготовки. Доктор дістав плетену дротяну капу для формування зубного ряду, яку він використовував у зубопротезних операціях, і вставив у неї кілька заготовок. Він приклав цю «щелепу» до руки Туза в місці, де вона була відірвана.

— Коркодим но-ні, — скрушно похитав головою ескулап.

— А хто, як не кротодил? — здригнувся Нельсон, хоча доктор лише підтвердив його власні підозри.

— Лютодер. Нямуть-нямуть… — важко ковтнув повітря Фрезе.

— Це точняк, старий танаб’є?!! — схопив його Нельсон за плече.

— Кабанал, — підшукав Фрезе синонім, який, як йому здавалося, звучав більш переконливо.

Вони подивилися одне на одного. Ринви обличчя доктора Фрезе викривились від страху, нижня губа відвисла. Нельсон волів отримати якісь докази сказаного.

— Геля, — вказав доктор пальцем на прокушену шкіру обстежуваної кінцівки. — Тубопрогрес.

Нельсон розгублено кліпав очима.

— Тре’ всім сказать. Це ж… Це ж ханадзип!

— Казан — но-ні! Дин — кабанал, да — кабанал, ри — кабанал… Нямуть-нямуть-нямуть… — загинав пальці Фрезе.

— Ти про шо? Нам людожера хапать тре’! Якшо всім не сказать, то шо ж буде… — не міг збагнути Нельсон.

— Лютодер — цхап, — частково погодився доктор. — Казан — но-ні. Цссс.

Фрезе застиг із притуленим до рота пальцем.

* * *

Під розлогими пальмами було затишно і свіжо. Море розминало пісок своїми аквамариновими долонями. Листя погойдувалося у верховітті, але вітру Нельсон майже не відчував. Це були радше дотики місцевих духів. Над гладінню кружляла чайка, білосніжна, з димно-сизим заломом крила. Вона легко сіла на воду, і дрібна хвиля заколисала її.

Нельсон зробив кілька кроків по гарячому піску. Увійшов спочатку по коліна, відчуваючи, як лагуна вбирає його задавнену змору, потім ліг на груди й поплив — майже полетів над водою, виконуючи невимушені рухи, не занурюючи обличчя. Сонце вигравало на плесі, билось об дзеркало золотого дна. Світлотіні куйовдилися на невисоких скелях.

До чайки лишалася одна мить. Ось-ось він розітне плівку теплого моря і дотягнеться до її ніжного пуху, вправним рухом скрутить шию, а далі… Нельсон раптом згадав, що не вміє плавати, і зробив панічний мах плечем. Його голову накрили солоні бризки. Чайка стрілою злетіла увись. Він замолотив руками по воді, судомно хапаючи повітря…

Під стелею Савиної кімнати бовталась давня пожовкла павутина. Сон розійшовся по швах, напоровшись на колючки ранку, але голод залишився, як незаповнена внутрішня прірва. Нельсон зіперся на лікті в гамаку й помалу приходив до тями. Він дивився на план-схему видобутку чорнухи, і креслення здавалися повною нісенітницею, маренням ідіота, порівняно з реальністю сну, котрий виріс із пейзажу, баченого на принесених бурею фотошпалерах.

* * *

— Раз, два, три! — гаркнув Нельсон. Заскрипіли мотузки і кості. Труба подалася вгору, зависла на рівні з ґрунтом, вдарилась об край рову, але таки перевалилась через нього й прокотилася кілька метрів по землі. Із десятка грудей вирвалося натужне «Хуф».

— Чого так мало вас приходе? — обурився Нельсон, дивлячись на ріденьку бригаду, що з такими зусиллями вирвала ділянку трубопроводу з ями.

— Бо гогобцями платим. Шо було побільше, то вже погоздавали. Кінчається птичка, — розвів мозолистими руками Гектор.

— Зажиріли на голубах, — дорікнув Нельсон не надто справедливо. — Врем’я паршиве. І його у нас мало.

— Ага, зажигієш тут…

— Я Капрона сторожем поставив. А мо’, він підкрадає… — запідозрив Нельсон.

— Нє. У мене вся бухгалтегія отуто, — постукав себе пальцем по лобі Гектор. — Інтегесно, шо не кгаде. Чесний.

— Чесний, ага! Просто я йому за службу штуку обіцяв одну.

— Шо за хан?

— Та чоботи у нього кончились. Я сказав, що нові пошию. Як доробим усе — аж тоді оддам, — ошкірився Нельсон лукаво.

— Ти й таке умієш, цедзип!

— Ілуха, шо ж там уміть?! Береш шкури якоїсь…

— Можеш не казать, я однак не пойму, — відмахнувся Гектор.

Згори звисало набубнявіле вим’я неба. Нельсон придивився до коритян, що покинули надриватися біля теплотраси й чекали на «пайки». Рахуби. Голодранці. Мотивовані лише власним голодом. Опуститись до непоправного міг кожен із них. Під підозрою були всі, за винятком хіба літніх жінок, які не послуговувалися зубопротезним сервісом Фрезе, та Майї, котра на диво довго умудрялась не втратити свої зуби. Ось Базука, що водиться з Кальманом, облизав пошерхлі губи (чомусь і він врешті-решт попросився попрацювати на толоці). Ось Захур ласкаво шкіриться до Пабло, а той чи то прицмокує, чи то обдуває своє плече від піщинок. Ось смурний ґевал Кабигроб надкусує зламаний ніготь. Роти. Роти. Роти. Однакові металеві ряди, припаяні до щелеп. Крицевий частокіл, що ріже, шматує, перемелює. Базука… ні, він — просто велика сопля. Гектор… ні, він у душі добряк, він не міг. Божена… ні. Божена прекрасна. Божена прекрасна… Туза викрали — висмикнули з ліжка, наче неживий предмет. Руку потім викинули на Корито, щоб збити зі сліду — тепер це було ясно, як день. І кротодил тут ні до чого.

Нельсон відчув себе безкінечно самотнім. Знання справжніх причин смерті Туза отруїло його, і мовчання здавалося найгіршим варіантом поведінки. Він почав думати, що не витримає. Він мусить сказати всім. Просто зараз. Щоб кожен мешканець цієї сонної діри здригнувся і вийшов на лови звіра. Щоб усі нарешті зацікавилися власним життям, яке давно вже стоїть на місці.

Під хмарами зненацька зарокотало. Нельсон давно чекав дощу і вирішив, що до Корита дісталася луна далекого грому. Але звук не лише не розчинився в повітрі, а й щомиті наростав. Потім з-за Корита вилетів сріблястий гелікоптер, замелькали довгі лопаті, розганяючи повітря.

— Лягай! — крикнув Гектор і завалився у рів. Туди почали скакати й інші коритяни.

— Бомбить буде! Стріляйте по ньому! — звомпив Кабигроб, командуючи якимось своїм уявним військовим підрозділом. Нельсон звалив Кабигроба з ніг, і вони розпласталися на купі піску. Черевата небесна машина з ревищем зависла в надцятьох метрах над ними. Одяг на спинах лежачих шматувало вихром, який вона здіймала. Усі припали до землі й не наважувалися підняти очей. Проте за мить шум мотора вже почав віддалятись, «дихання» машини перестало відчуватися на обличчях. Нельсон підняв голову. Гвинтокрил тепер нагадував блискучу голку, що врешті проколола пелену між горизонтом та низькими хмарами і зникла за нею.

* * *

Хата Туза стояла на белебні коло Депо. Будована з добротної цегли невідомо ким, вона, проте, давно вже не була взірцем міцності. Половина будівлі просіла, тріщиною в стіні означивши свою окремішність. Нельсон зупинився неподалік і бачив, як у віконці заблимав вогник — це Тузиха запалила недогарок свічки.

Тіні росли й загусали до чорного, відпущені на волю заходом сонця. Потягнуло серпневим холодком. Нельсон думав про те, що ця хата почала валитися, коли тріснуло співжиття її господарів. Від дому Туза до найближчих сусідів було метрів двісті. Навряд чи нападник мав силу і час, щоб тягнути паралізованого кудись далеко. Все відбулося десь тут, у цих трущобах. Нельсон і досі не міг вирішити, чи варто оголосити про це всім і підняти загальну тривогу. Щось підказувало йому, що найменш урівноважені з коритян використають ситуацію для взаємних порахунків і, чого доброго, в паніці переб’ють одне одного, тим самим скоротивши кількість робочої сили, необхідної для видобутку чорнухи. Цього не можна було допускати. З іншого боку, він не вірив, що здатен самотужки впоратись із підступами «кабанала».

Нельсон перетнув пустирище, зазирнув у покинутий шалаш, оббитий толем. На долівку намело мініатюрні дюни сірого пороху. Сюди давно не ступала людська нога. Ще одна перекошена будівля стовбичила поруч — сарай із зірваним дахом. Всередині, на прогнилому в багатьох місцях дерев’яному помості лежало груддя глини, що відвалилося зі стелі й стін. Стебла соломи стирчали з нього, як святкові свічечки з бісквіта. Нельсон обережно наступив на дошку — чи витримає — і по діагоналі пройшов до кутка, в якому поміж обривків газет і зотлілих столітніх екскрементів білів яийсь комочок. То була туго зім’ята ганчірка — кляп. Нельсон підняв її, щоб розгледіти. На пожованій матерії засохла цятка крові. Він оглянув увесь сарай, боячись ходити по ненадійному помості. Ні слідів екзекуції, ні решток тіла не помітив і повернув додому.

Замість страху в ньому знову, як повінь, почало розливатися усвідомлення самотності. Чомусь згадалося, як мати вперше повела його, чотирирічного, на Корито. Схил естакади тоді здавався безконечним, його верх губився десь у хмарах. Нельсон страшенно хотів дістатись «аж до неба», але знесилів і поліз рачки. Так вони і йшли: мати, задумавшись про своє, впевнено піднімалася попереду, а він, соромлячись своєї слабини, мовчки повз на подертих колінах.

* * *

Чергова секція трубопроводу вивалилася з рову. Нельсон відігнав злі думи і навіть усміхнувся, дивлячись на зморених трудовим подвигом односельців, що вишикувались перед мішком із крилатими «пайками». Поки людина при ділі, нічого страшного вона не натворить, заспокоював він себе.

— Давно Отих тут не бачили. А тепер розліталися в лиху годину, — згадав Захур учорашню появу гелікоптера.

— Було б чим по Них пульнуть, а так… Добра не жди, — підхопив Базука.

— Автономіка наша їм очі коле. Видивляються, шо захватить та шо украсти. Уххх, — стиснув кулаки Кабигроб.

Нельсон слухав гомін упіввуха і не збирався ні заперечувати, ні погоджуватися. Він був упевнений, що тільки чорнуха, добута в достатній кількості, убереже коритян від будь-яких ворожих підступів. Приліт машини означав лише те, що процес треба було прискорювати, бо невідомо, що у Тих на умі.

— Шо за шняга, фуфлижники?! — почувся голос Вені.

Веня потрясав перед носом у Гектора чимсь сірим і пухнастим.

— Це шо, птичка? Матрех! Поміняй мені!

— А шо ж то, як не птичка! — парирував Гектор.

— З такими вухами?! Без пір’я! І морда страшна! — Веня продемонстрував перед гуртом копченого кажана, тримаючи його за довге перетинчасте крило.

— Все, шо літає, то птичка, — зневаживши класифікацію видів, наполягав Гектор.

Веня вчепився в мішок із «пайками» і рвонув на себе.

— Одвали, бойобвод. Пегебигать він буде! — відштовхнув його Гектор. Він спритно затиснув носа Вені пальцями і закрутив набік. Веня загарчав і ногою тикнув суперника в пах. Нельсон підоспів, коли вони покотилися по краю викопаного рову. Лопата в руках з’явилася сама собою. Але через те, що Гектор і Веня каталися, звиваючись, як змії, допомогти брату не виходило. Нельсон відчув, як наливається злобою все його єство. Він був готовий вкласти в один удар весь свій знагла пробуджений відчай, усю ненависть і страх перед майбутнім. Потилиця Вені опинилася згори, поки він тлумив Гектора. «Шо я роблю? Шо я роблю?..» — подумки запитував себе Нельсон, стискаючи держак лопати. Цієї миті Гектор зібрався з силами й умудрився буцнути головою Веню в обличчя, зубці «ірокеза» прорізали щоку, і Веня відкотився, затуляючи рану рукою. Нельсон, схаменувшись, згадав, як важливо зберегти хоча б цю малу шопту людей, готових працювати з ним.

— Я дам тобі птицю. Роби, як і робив, — простягнув він Вені руку.

Натовп розчаровано розходився. Хмари вдарили дзвоном, і згори полилося. Поруч лишилися тільки Божена й Гектор. Тривожно ковтали воду, що струменіла по лицях.

IV

Вулицею гнало кольорову обгортку від шоколаду, магнітні касетні плівки звисали чорною слиною зі стічної труби. Божена завернула в темний під’їзд, ковзнула оком по настінних графіті — усі слова були їй до болю знайомі, окрім одного каліграфічно виведеного древнього заклинання. «МАРОСУМ АНАХ», — прочитала Божена. Якусь мить це словосполучення бентежило її уяву, але на сходах протез заскрипів, і відчуття образи на світ знов усе затьмарило. До того ж сходи тут були аварійні, і їй довелося попомучитись, добираючись до квартири.

Нельсона вона знайшла у кімнаті. Він сидів на підлозі й безвідривно тупився на Савині креслення з незрозумілими вертикальними рисками сажі.

— Ну, шо дальше робить будем, рабой? — стримуючи істерику, почала вона.

— Камінь-дерево валить, — обернувся на неї Нельсон, потойбічно усміхаючись.

— Камінь-дерево, йуханакус! Я про те, чого ти не заходиш!

— А… Та навалилося всяке, пробую розгрібать, — підвівся Нельсон.

— Навалилося, значить. А люде кажуть, шо ти до Майї шари підкотив!

— Не було такого! Ми словом перекинулись раз чи два…

— Раз чи два… Дивись, бо повириваю все! — ляснула вона його нижче пупа.

— Брешуть, язики б вузлом позав’язував. Ти вір мені, і всьо.

— А шо ти такого зробив, шоб тобі вірить? — натиснула Божена.

— Я конкретно роблю, шоб ви всі по ходу з голоду не здохли! — знайшовся Нельсон.

— І шо — нагодував уже когось? — підняла вона багряну «брову». — Людва йде за тобою, а ти сам знаєш, куди ведеш?

Болісної паузи, що повисла між ними, було не так просто позбутися.

— Ти менше наперед думай. По порядку думай! От, давай протез помастим — скрипиш, як ханакус, — зійшов із мінного поля Нельсон,

* * *

Після побіжного огляду вибрали найтонше пряме камінь-дерево, на якому не було і сліду від гілок. Не надто плечистий Гена — і той міг обхопити його руками. Воно стриміло неподалік від трубопроводу, як рівна чорна паля з химерним візерунком скам’янілої кори.

Першим до діла узявся Гектор із сокирою в руках. Після двох десятків ударів по стовбуру йому вдалося розкришити верхній шар кори.

— Йуханун… — прокоментував він свій жалюгідний результат.

Нельсон спробував бити в те ж саме місце тупим краєм сокири. Потім Базука колупав стовбур стамескою і гамселив по ній молотком. А Пабло і Захур поперемінно зламали об камінь-дерево два полотна ножовки по металу. Підсумком колективних зусиль стала помітна, хоч і не надто глибока, щербина на стовбурі.

— Чого ж воно напилося, шо таким стало? — Нельсон притулився лобом до дерева, так наче цей контакт мав допомогти розкрити природу і властивості матеріалу.

— Стоки з Корита, — припустив Захур.

— Які там стоки! Із-за Колючки пробралися Темні Жиди і травонули земляні води своєю жиддю, — авторитетно повів Кабигроб. — Жидь — то мазут такий, яким вони ходять по нужді, алдапакус. Значиться, запустили під землю ту жидь, а коріння й напилося і погнало догори, по гілках. А тепер от.

— Який це лободзип тобі сказав?! — запалився Базука. — То не Жиди були, а Мараби! Од жиді дерево не затверділо б, а розплавилось.

— Ну, де ви такого наслухались, тапок-таб’є?! — не витримав Нельсон.

— Та кажуть… — невпевнено промимрив Базука.

* * *

Під вечір Нельсон повернувся до сараю, де знайшов кляп. Якщо той кляп у сараї вже став не потрібен, значить, життя Туза обірвалось у цих глиняних стінах, міркував він. До сараю жертва ще могла кричати, тому була з кляпом. А тут Туза безкровно прикінчили — скоріш за все, задушили — і потягли далі.

Нельсон наступив на грудку глини, і вона розсипалась, випустивши жовту хмарку. Він усвідомив, що сліди чужої смерті збурюють у ньому тривогу й цікавість, на відміну від слідів чужого життя, до яких збайдужів уже давно. Живого Туза він би не додумався провідати, а мертвий не дає йому спокою. Так і живому Саві не хотілося вірити, а мертвий Сава його переконав узятися за втілення плану. Від цих думок в душі у Нельсона загірчило.

Він вийшов із сараю, оглянув землю біля входу — все та ж таки суміш піску, бетонної крихти, дрібного пінопласту. Сміттєва буря вже замела сліди, які могли б привести до викрадачів, але Нельсон не втрачав надії на віднайдення істини. Прохід до Соцбуду звідсіля був закиданий брухтом, лізти через який із важкою ношею ніхто би не став. А до Гаражів звідси неблизько — кілометр чи півтора. Тому напрямок пошуків був лише один — Депо, з його халупами, штольнями, складами і всіма іншими закамарками, в яких може гніздитися будь-яка нечисть.

Протоптані стежки вже не проглядалися під шаром всюдисущої пиляви. Він пішов по ній, провалюючись по щиколотку, як у неглибокому снігу. Потім чомусь спинився. Тінь від Корита видовжувалась, гігантським неводом накривала пустирі. До людей у цих краях можна достукатись тільки власною смертю, думав Нельсон.

Якась жінка з Депо порозвішувала на шворці свій одяг сушитися, а потім стала як укопана. Нельсону здалося, що вона розглядає його так, наче він — прибулець із далеких країв. Звідкілясь повіяло смогом із незвичною ноткою чогось хімічного. Це змусило Нельсона озирнутись туди, звідки йшов. Виявилося, жінка теж дивилась у далину — поверх нього: ближній край Гаражів застилав чорний кошлатий дим пожежі.

* * *

Добігши до району, Нельсон уже передчував щось дуже недобре. Ряди гаражів тут стояли щільно, і вогонь міг умить перекинутись від одного сусіда до іншого. У диму він налетів на місцевого митця Хамсу, потім розштовхав крикливих жінок із порожніми відрами. Усі кашляли й лили сльози.

Реальність виявилася ще гіршою, ніж передчуття: горів контейнер, у якому жив Гектор.

— Бро, ти де? — закричав Нельсон.

У контейнері вибухнула якась ємність, і клуби диму лизнув новий язик полум’я. Нельсон сахнувся, щоб не отримати опіків. Люди з сусідніх гаражів поливали свої оселі рештками води, щоб вогонь не перекинувся далі.

— Піском, а не водою! Тре’ піском, ханакус! — закомандував Нельсон.

Відігнавши рукою дим, він розгледів Дану, що на всі боки світила закіптюжено-матовою поверхнею монітора, користаючись вимушеною увагою роззяв із кварталу.

— Він туто, — кивнула вона на майданчик колишнього СТО.

Гектор скулився на асфальті в позі ембріона і тремтів. Обличчя сховав між коліньми.

— Живий? Обгорів? — кинувся до нього Нельсон.

— Нє, я в согтиг вийшов, а поки вегнувся… — витер почорнілого носа брат.

— Живий! Та радуйся, ілуха! Другу коробку найдеш, шоб кості свої на ніч складать! — засміявся Нельсон полегшено.

— Та я не того! Там же всі запаси. Все, шо я нюхав — жовтуха, нотеца, «ФП-кал»… Одну банку й не одкгивав іще. Усе. Усе здиміло, ялбухан… — заридав Гектор.

— Того так і шкварить. Воно ж горюче все. Як таке погасиш? — спохмурнів Нельсон, дивлячись, як розжарений дах контейнера надимається бульбою. — Так шо ж ти, кюдзип, свічку там кинув, чи шо?

— Та де там — підпалив хтось! Найду — уб’ю!

До згарища посходилась місцева голота. Нельсон відшукав у натовпі Веню. Той з розгубленим виглядом гладив свіжий шрам на щоці. Нельсон підійшов зі спини і, розвернувши до себе, взяв його за горло.

— Ти підпалив? Ти?!!

— Нє, — замотав головою Веня.

— Олаб’є вичавлю, як прищ ненужний! — потряс його Нельсон.

— Не палив я! — обурено виривався Веня.

— Та він у мене сидів, коли палахнуло, — вступився Капрон. Нельсон ніби не особливо вірив Капрону, але якось враз опустив руки — тепер серед цього лихого народу треба шукати ще й палія.

Гектор спробував було встати, але від шоку ноги не тримали, він склався по-турецьки, згорбився й укляк. Навіть не помітив, коли поруч опустився натхненний Хамса. Цей самітник з’являвся на людях так рідко, що більшість коритян вважали його вже покійним. На Хамсі було три латані прілі сорочки, але виглядав він завжди так, наче безупину мерзне. Його дитяче личко при цьому променилося добротою.

— Сина, хто ж у жилізо ховається! — процокотів Хамса скрушно. — Жилізо ржавіє, дірявіє. Воно не може сховать. А земелька од усього вкриє. Ти в земельку ховайся, сина. А хочеш — віршика скажу?

— Киш, бойодум! — тіпнувся Гектор, як чорт від ладану.

* * *

Контейнер уже давно згас, як і сонце, невидимою силою опущене за горизонт, наче монетка. А Гектор усе не міг зрушити з місця. Так і сидів у своїй розтягнутій майці, дивлячись на колишній дім, обвуглений і деформований надвисокими температурами. У світлі місяця коробка набула обрисів розпухлої туші якоїсь тварини.

— На от, намутили тобі з миру по каплі, — Нельсон простяг братові намочену ганчірку.

— Нотеца… — вдихнув Гектор пари з різким запахом.

— Ну. Шоб дух піднять, хвате.

А над Коритом пінився туман, молоком біг через край. Бухтіли Нельсонові сусіди по своїх гаражах. Хамса посміхався уві сні на дні свого погреба, накритий трьома сорочками, трьома ковдрами і трьома метрами землі. На дротах гойдалося жіноче ганчір’я. Порипувало камінь-дерево, обліплене кажанами. Долинав нудний плач завіс на чиїхось дверях.

На небі починався зорепад. Зірки зривалися, стрибали, як іскри під чорним склепінням ночі. Нельсона завжди дивувало те, як беззвучно вони це роблять. Тут мав би лунати космічний грім і скрегіт. Натомість — тиша. І Нельсону уявилося, що всі люди сидять у вселенській печі, тому тут так темно і глухо, і все перемішано, і такий бедлам із попелу й усього того, чому ще належить перегоріти, освітивши собою маленький закамарок світу, та й то ненадовго, рівно на мить, відпущену іскорці. Якась непевна і не оформлена до кінця ідея зародилась у нього. Він її думав бічним розумом — як обрис довкілля бачать бічним зором.

* * *

Пабло поліз угору по дереву, обвиваючи його руками й ногами. Піднявшись метрів на чотири над землею, він обв’язав стовбур мотузкою і з’їхав униз. Якби не рукавиці та цупкі штани з брезенту, кора камінного дерева обчухрала б його до крові.

Нельсон із Гектором піднесли приземкувату пічку з Савиної квартири, пропустивши під її гарячим «черевом» трос.

— Ось він, увесь фокус, — відкрив Нельсон чавунні дверцята, за якими рум’янився жар.

Грубку приставили до дерева й нахилили так, щоб кусень грані виткнувся і приліг до кам’яної кори.

— І шо тепер? — запитав Кабигроб.

— Тепер ждать, ілуха, — умостився Нельсон на перевернутому відрі.

Гектор нетерпляче витяг блістер із сірими таблетками (останню свою знахідку на Кориті), закинув дві до рота. З усього було видно, що втрата майна підкосила його, хоча більшість односельців глибину трагедії так і не збагнули.

— Так ти і нам дай, цопакус. Общаком же горбатимся, так давай і на «колесах» кататься общаком, — затребував Пабло. Гектор мовчки ковтнув пігулки, ніби й не чувши.

— То в нього од голови. Йому шестерня жить не дає, — відказав Нельсон за брата.

— А шо — думаєш, у мене нічо не болить?! — завівся Пабло.

— Гузно твоє не в щот. Тре’ було пользувать його на вихід, а не на вхід, — проявив вузьке розуміння сексуальності Нельсон.

— Я про носа говорив, — образився Пабло, почухавши свій бляшаний протез, вставлений поміж очима.

Помовчали. Десь над Депо, в тягучій імлі, кружляли два круки, знижуючись у повільному спіральному танці.

— Я всю свою воду виніс сюди, — кивнув на повні вщерть ночви Захур, щоб змінити тему. — Якшо не піде діло, назад одберу.

— Як ти одбереш свою воду, якшо уже злили все докупи? — поцікавився Кабигроб.

— А моя вода чистіша од вашої. І того легша. Вона поверху плаває — видно ж, — пояснив Захур.

Усі зосереджено перетравлювали сказане, намагаючись зіставити його з відомими їм фізичними законами.

— От якби Корито досі робило, було б не тре’ оце все вергать. І чого Вони перестали сюди возить? — зітхнув Базука.

— Ясно чого: шоб нас голодом заморить! — вставив Кабигроб.

— А старі от таке казали, — втрутився Захур. — Знаєте, чого надумали автономіку проголосить? Бо рішили, шо Корито весь світ годує. Сортувальна станція тоді ж робила — огого! І надумали наші одділиться, шоб Корито тіки собі оставить. І оджали Корито. Чи то війною, чи хитрістю — я так і не пойняв. А ще спирту цистерну оджали, прямо з рейок зняли і лигали так, шо аж половина виздихала. Он і батя Кабигроба тоді, шо крановщиком ото робив…

— Шо! Його підстрелили, того й упав із крана, — підвищив голос Кабигроб.

— Де ж підстрелили, як він од спирту дуба дав! — заперечив Захур. — Випив і поліз уверх, та й зірвався. Спирт був не той, шо тре’, а технічний — шоб горюче розбавлять.

— Ну й шо, шо технічний — шо ж його, значить, не пить? Так і батя був чоловік технічний, на техніці робив. Розкажеш іще, алдапакус! — гнув своєї Кабигроб. — Батя б од такого не вмер, крепкий був. То снаряд у нього вдарив… А однак Корито наше тепер. І смерть не страшна!

— Так якшо Когито наше й автономіка наша… — озвався Гектор сонним голосом, — то хто ж одходи до нас повезе?

— А одходи нам свої тре’ мать! Усе своє! — гримнув Кабигроб пафосно.

Базука закивав на знак згоди, а Пабло і Захур глибокодумно поморщились, шукаючи логіку в дискусії, що вдавилась, як змій-уроборос власним хвостом.

Нельсон, неуважний до їхніх теоретизувань, нарешті встав із відра і прорік:

— Пішла жара!

* * *

Нельсон відсунув пічку. Жар уже перекинувся на основу стовбура, багряний круг пашів і розростався по корі з кожним подихом вітру. Тихий вогонь проникав у пори камінь-дерева, доходив до серцевини. Кабигроб, ніби не вірячи побаченому, тицьнув пальцем у розжарену кору, засичав і відскочив. Вулицею саме пензлював Веня, чомусь із забинтованими кулаками.

— От обмотки зніму — всім покажу! — потряс у повітрі рукою Веня, хоча створити інтригу йому не вдалось анітрохи.

— Бойодум, — провів його затуманеним поглядом Гектор.

— Шо розслабились?! Двоє хтось беріть вірьовку, а ми будем лить, — узявся за ночви Нельсон.

Захур і Пабло натягнули мотузок, що ним був обв’язаний стовбур угорі.

— Потягнем на себе, то нас і приб’є. Давай смикнем — і тікать, — запанікував Пабло.

— Та не впаде воно. Дурну шнягу ото придумав лободзип, — розвіював страхи Захур. — Це ж не просто кілок кам’яний — це щетина Землі. Її не зламать, не вирвать. Вона, як забитий шуруп, держить ґрунт — шоб він не посунувся нікуди і шоб нам було на чому стоять.

У цю мить Нельсон з іншими чорноробами линнули з ночов прямо на червону грань стовбура. Їх тут же обдало хмарою пари під шипіння і шкварчання непримиренних стихій. Захур і Пабло щосили напнули мотузку, але камінь-дерево навіть не здригнулось, лише видало здушений тріск, що відгукнувся в землі коротким глухим струсом. Пабло позадкував, подумки оцінюючи довжину цієї чорної палі, яку вони силкувалися зламати.

— Я ж казав, шо не буде тут нічо, — повернувся до нього Захур.

— Шухер! — раптом гукнув Нельсон.

Спочатку Захур побачив тінь, що лягла на нього ззаду, ноги самі понесли його навмання, долинув шум повітря, ніби хтось махнув великим віялом. Захурові здалося, що над ним змикається капкан, як над необачним птахом, що приземлився на Кориті.

* * *

Бараки Депо виринали з вранішнього туману. Сонце прострілювало по дахах, але ще не зважувалося заходити в закамарки, звідки неохоче відступала ніч. Нельсонніяк не міг зорієнтуватися, над яким рядом халуп він бачив двійко ворон напередодні. Носаки чобіт набухли від роси, що ряхтіла на чорному піску, стало важче пересувати вихудлі ноги. Позаду скрипнули дверцята кіоску.

— Якшо ти до мене, то заходь, — щебетнула Майя, загортаючись у картату лахманину. — Я тут живу, ага.

— Нє, мені дальше, — буркнув Нельсон, але чомусь так і став мов укопаний.

— Куди?

— Точно не знаю.

— Тю. Та оддихни, тремтиш оно весь. Їв шось? — заманювала Майя у свої тенета.

— Ти за мене не парся, — відрубав Нельсон.

Вона була по-зміїному тонка. І тим більше виділялися її жваві вологі очі, які ніколи не тратили свого світла на споглядання Корита. Ріденьке, солом’яного кольору волосся на голові ворушив протяг. Майя підійшла до Нельсона, випорпала з кишені комбінезона жменьку рудих камінців однакової форми і розміру, простягла на долоні. Їхній різкий запах ударив у ніздрі.

— Це шо за муть? — захрумтів Нельсон, не приховуючи дводенного голоду.

— Котячі горішки, — повела плечем Майя.

— Ніштяк. Може буть… А ти чого з Генкою не мутиш? — перейшов він до головного.

— Гнилий він якийсь. І нудний. Тут, на районі, мужиків не видать — хробаки одні.

Вона м’яко взяла Нельсона під руку, він зауважив, як внутрішнє тепло підступило до грудей, до горла…

— Крак-крак, — долинуло звідкілясь.

Він без жодних пояснень рвонув з місця, находу закидаючи до рота рештки дарованого корму. Пробіг метрів сто, стишив ходу. Стало тоскно від якихось дурних передчувань і непоєднуваних поривів. Усе це змішалося в гримучу суміш, повисло на душі. Прожектор сонця спроквола шарив навколишніми вільгими спорудами. Десь попереду чувся якийсь шерех, скрипучі пташині діалоги порушували світанкову тишу. Нельсон беззвучно ступав, боячись загубити звукові орієнтири. За іржавими ремонтними естакадами, що стриміли, як завмерла біблійна сарана, вигулькнули дві хати з металевих листів, потім — скошені шиферні стіни й увігнутий дах. Він раптом згадав, що вже бував тут. Перед ним стояла хижка навіженого Кальмана.

Нельсон шарпнув двері, принюхався. Під ліжком було щедро розлито якусь фарбу чи оліфу, поруч біліла бляшанка без кришки. Концентрація випарів просто валила з ніг неадаптованого Нельсона. Кальман хропів, неприродно вивернувши набік голову й розкидавши ноги, — дивився свої токсичні сни.

Надворі щось зашаруділо, заскрекотало. Нельсон вибіг із хижки й обігнув її. Три ворони билися над рештками, які вигребли з землі. Вони нахабно оглянули візитера, а потім, перекрикуючись, відлетіли на кілька метрів, готові будь-якої миті повернутися. Із землі стирчали кості людської ноги чоловічого розміру — обгризені, недбало прикопані на невеликій глибині під задньою стіною Кальманового дому. З подзьобаної п’яти звисали ошімки шкіри.

«Шо я роблю, шо я роблю?» — пульсувало в голові У Нельсона. Першою думкою було огріти Кальмана чимсь важким і допитати. Ні, спочатку зв’язати, покликати у свідки сусідів… Але який сенс говорити з таким, надто коли він обнюхався до напівсмерті? Нельсон стояв над сплячим, голова йшла обертом. Він розумів, що сил чимдалі, тим меншатиме. Руки самі витягли з-під Кальмана ту вицвілу подобу подушки й зависли над ненависним лицем, блідим і деформованим.

* * *

Нельсон вискочив надвір. Вдихнувши повітря, озирнувся — поблизу нікого не було. Обриси халуп тендітно двоїлися. Селище спало, не маючи особливих занять, окрім поступового вимирання. Безхмарне небо простелилось над Коритом — недоречна висока нота в пекельній какофонії дня. Він змусив себе повернутися — годилося глибше прикопати кості Туза.

Після безцільних блукань околицями — майже опівдні — Нельсон набрів на бункер доктора Фрезе. Коло входу стояла вся його похнюплена артіль.

— Це все ти, все ти, лободзип! — накинувся на нього Пабло, весь у сльозах. — Захуру хребтину перебило! Ходить не може, а для спини деталей нема! Доктор на коляску пробує садить, а він пада. А тобі би все з чорнухою мутить — на нашій на крові! Кому тепер та чорнуха нужна, якшо любить стало нікого!

Нельсон чув його упіввуха, думки снували навколо того, куди подіти свої руки, які тепер здавалися хворобливими, запаленими, абсолютно зайвими органами, що вже відслужили своє, як який-небудь апендикс. Він враз побачив себе сміховинно чужим поміж цих людей, з їхніми образами, страхами, стиснутими п’ястуками, претензіями на куток іржавої житлоплощі й кавалок калорійного сміття, з їхнім скреготом зубів, протезів і завіс, генітальними порухами в довільному напрямку, фальшивими спогадами, високими пориваннями й злодійкуватими звичками, непідробними жалями й несміливими надіями, голодом і голизною, з їхньою трепетною підлістю, назовні вивернутою інтимністю, всезнайством і безпросвітною тупістю, ураженою гордістю, тотальними підозрами і щоденною боротьбою, щасливим самодурством і сліпою звитягою, і любов’ю, особливо з їхньою любов’ю.

— Я вам і так останнє оддав, — вирвалось у нього. — Я вам останнє, а ви… ханакус-рех.

* * *

Гектор розвернув бурхливу діяльність посеред прибудинкової ділянки під Савиним вікном. Він уже вирив неглибокий окоп і тепер мостив над ним перекриття з арматури й залізного листа.

— Ти шо, мозок пронюхав, бро? — поцікавився Нельсон у родича.

— А може, пгавду Хамса казав — загиваться нам пога. Я от собі ковбаню готовлю, — нервово заговорив Гектор.

— Ану, глянь на мене! — прикрикнув Нельсон.

Гектор повернувся до брата повним страждання обличчям, чий трагічний вираз псувала лише чорна смуга під носом — витирав піт і намалював собі «вуса».

— Давно не довбешся нічим? Того тебе криє… — здогадався Нельсон.

— Мені мамка снилась, — заговорив, зриваючись на хрип, Гектор. — Кгичала на мене, пальцем тикала. Казала: не виходь нікуди, будь туто. А я їй: ма, я ж у тебе в животі сидю! А вона каже: от і добге, там і сиди, і нічого з нами не буде. Таке от, хе-хе…

Гектор стер п’ятірнею піт із лоба. У такому сум’ятті Нельсон його давно не бачив.

— Я ж не знав її, то як вона мені може сниться? Чого я її пізнаю, якшо ми чужі?!

— Ти, бро, не парся, — торкнув Нельсон брата за плече. — Мамку всі впізнають, яка б не явилась — жива чи мертва. Ти знай, шо вона тебе любила, і хвате тобі. Єсть чим упороться?

— Та нема! Вигогіло ж усе! — відвернувся Гектор.

— Ща, принесу, — кивнув Нельсон у бік будинку. — Я приберіг на чорний день.

— Та тут кажний день чогний, не настачишся, — промимрив Гектор.

Нельсон повернувся з двома контурними упаковками — по десять таблеток у кожній — і кухлем жовтавої дощової води.

— Ооо, це ловка шняга, — силувано всміхнувся Гектор, вилущуючи пігулки з чарунок. — Ловка… тіки сушить од неї, дялб.

Вони удвох спожили весь запас стимуляторів, і через годину видимий світ почало заливати барвами. Виглядало ніби дитина-бог узялася за розмальовку Корита і його околиць. Палахкотіли обгортки від шоколаду, оранжевим переливався поліетилен, жмути скловати стали кислотно-салатовими, брудний пісок — темним золотом. Навіть шестерня в голові Гектора набула відтінку благородної бронзи. Кольори — усі без винятку — милували око. З ними прийшла безтурботність, легкість рухів і слів.

Нельсон завів із братом невимушену бесіду і не припиняв дивуватися розкішному довколишньому калейдоскопу, в якому сміття було не просто сміттям, а щонайменше шедевром композиції. Кожен предмет посідав єдино правильне для нього місце, і Нельсон почувався безмежно вдячним за таку точність розташування всього, за таку зграбність і гармонію простору, а ще — за свою невипадкову участь у цьому благодатному пейзажі. Піт котився з лобів рясним діамантовим градом. Гектор приніс цілу каструлю води, вони черпали і пили, і кожен ковток живив якісь внутрішні струни краси, які так довго мовчали і врешті зазвучали на повну силу.

Душа бриніла нарозхрист, прагнула дружніх обіймів. Вулицею якраз чвалали люди з Гаражів — несли сплетені сіті на птахів. Нельсон покликав Веню і приязно замахав йому. Той у відповідь погрозив кулаком, із ударних кісточок якого стирчали свіжоімплантовані сталеві шипи. Але навіть це не внесло дисонансу в загальну ідилію.

Довколишня яскравість наснажувала організм. Хотілося діяти, та що там — вершити подвиги, долати пустелі й крушити гори, розганяти хмари і пускати дощі навспак. Нельсон випростався, гордовито випнув ребра. Гектор чухався так, наче його обсіло полчище бліх, але теж випромінював чистий ентузіазм.

— Тіло свербить, бо хоче робить, — пояснив Нельсон.

— То давай шо-небудь гоздовбаєм, ялбухан! — розвинув думку Гектор.

— Не тре’ нічого ламать. Будем творить чудеса, ілуха!

* * *

Труби лежали, як кості древніх тварин — припорошені, поїдені часом. І Нельсон подумав, що даремно така цінна річ правильної форми залишається у всіх на виду. Втім, його думки плутались, наскакували одна на одну і розсипалися, наче попіл.

— Берися, покотим, — нарешті знайшовся він.

Гектор із готовністю вперся руками в трубу.

— А чого не питаєш, куди? — усміхнувся Нельсон.

— Йухоп. Душа гуля! — заіржав Гектор.

Труба підскакувала на консервних банках, вритих у пісок. Божественно лускали подушечки пухирчатих упаковок під ногами. Доводилося оминати похилі бетонні стовпи з перуками обрізаних дротів на вершечках. Ближче до Корита починалася гладенька, виметена вітрами ґрунтова дорога. Гектор заскочив на трубу і побіг, акробатично перебираючи ногами. Через сотню метрів вони побачили напнутий вицвілий намет. Горбата Кет сиділа коло нього, тримаючи приймач коло грудей, як немовля.

— Здоров, ханаврук, як твоє радіво? — запитав Нельсон.

— Не твоє діло, бойобвод! — почулось у відповідь.

— Іди, покатаєм тебе, — миролюбно запропонував Гектор.

— Ох, не зліть мене. Тут техніка робе силенна — підлізете, то порозрива вам бошки, — пригрозила Кет.

— Ну-ну, нас і так рве, — підійшов поближче Нельсон.

— Не сунься! — озлилася старенька. — Божена он твоя з голоду вже пухне. А ти… Нудзип такий, шось би путнє сотворив людям, чим отак снувать дурно. Ні колоба в хаті, ні святого в голові — тьху на вас!

— Шо нам колобу поклони бить! Ми — люди діла, — заявив Гектор.

— А давай, Кет, ми тебе рівнять будем — може, виправим, та й не така злюка будеш, — запропонував Нельсон з ентузіазмом.

— Тіпун на тебе! Шо Корито скривило, то вже не розігнеш, — узялась вона за спину.

— А ми попробуєм! Ану, бро, підсоби. В трубу поміститься? — схопив Нельсон жінку під руку.

— Хто мене займе — радіво на нього настрою! Виродки! — спробувала пручатися вона.

Гектор, здіймаючи пил, котив трубу, а в ній усередині, як у чортовому колесі, оберталась і продовжувала сипати прокльонами Горбата Кет. Радіоприймач, який вона нізащо не хотіла випускати з рук, врешті-решт торохнувся об метал, розколовся і на ходу вивалився на землю. Відчуття безпомильності і значущості всіх подій не полишало Нельсона. Повний гордості за кожну прожиту мить цього незабутнього дня, він узрів розведену гармошку неба з вечірніми брижами хмар, обпаленими пурпуровим сонцем.

* * *

Ранок навалився, як бетонна плита. Передчуваючи депресуху, яка неминуче прийде після вчорашнього драйву, Нельсон із братом ще вдосвіта заходилися кріпити секції труби. Потім планувалося закотити те все на Корито, увігнати в масив відходів (в уявленнях Сави це було не набагато складніше, ніж устромити голку в поролон). Монотонна робота рятувала від панічних атак. Болти зі скрипом заходили в отвори потрісканих фланців, руда труха сипалась із гайок. Невиспаний і чумний Базука приплівся до них із Депо і став над душею.

— Там у нас Кальман учадів. Хоронить будем. Ви йдете?

Нельсона немов струмом пробило, аж обценьки випали з рук. Здалося, що вирячені баньки Кальмана ще раз кліпнули на нього з потойбіччя.

— Знаю, ти його не сильно уважав, — понизив голос Базука.

— Шо він нюхав? — виказав Гектор фаховий інтерес.

— Замішав краску, нотецу і ше шось таке вонюче. Казав, шо голод перебива. А тоді поналивав у хаті, закрився та як заснув…

— «Сауну», значить, замутив, а потім пегедегжав. Було б гозбудить його, — розтлумачив Гектор зі знанням справи.

— Мо’, не вмер, а спить — ви мацали? — приховуючи хвилювання, перепитав Нельсон. — Було ж колись, шо старого Пепу аж до колодязя доперли з плачами, а він там устав і давай усіх обкладать.

— Та задубів Кальман, холодний, як жилізяка! Шо ж ми, трупа не пізнаєм! — запевнив Базука. — Ну, піду я, бо нести буде нікому. Сьогодні ми не робим. Траур, торванабой.

Нельсон знову подивився на свої руки. Те, що вони й досі були здатні виконувати якісь звичні рухи й маніпуляції, виглядало вкрай підозрілим. Руки мусили перейняти мертвість Кальмана, стати її продовженням, натомість вони вдавали, що нічого подібного не було, жили своїм ужитковим життям.

* * *

Унизу зяяло провалля між бетонними сходами. Від зрізаних колись давно перил лишились небезпечні штирі. Нельсон ніяк не міг зрозуміти, що змушувало Саву до кінця залишатися в цьому аварійному домі, а не переселитися в надійний гараж або підвал, як робили нормальні коритяни. Нельсон штовхнув рипучі двері, кинув торбу на підлогу. У гамаку лежала Божена, похитуючи протезом.

— А ти чого тут? — здивувався він.

— Прийшла Саву провідать, погомоніть.

— Сава ж помер, — бовкнув Нельсон тупо, на автоматі.

— Правда?.. — прикусила губу Божена. — Ну тоді ти теж підійдеш. Чи нам уже й побалакать нема про шо?

— Уже балакаєм, — Нельсон поцілував її в лоба і сів у ногах на край металевої сітки. Почувався розбитим вщент.

— Їсти будеш? — запропонував знічев’я.

— Нема в мені місця для їдла. Шо не ковтну — вертаю назад.

Обличчя Божени — ледь-ледь підпухле, ніби налите водою — про щось мало сказати йому. Але він блукав десь у собі, шпортався в тенетах гріхів і надій, планів і креслень.

— Ночі холодні. І страшно мені, — зізналась Божена.

— Скоро вже, скоро. За місяць управимось… — торочив Нельсон про своє.

— Шо ж ми все ждем, рабой! Не живем, а ждем, поки день пройде! Один, другий, третій…

— Роби й собі шось. Так житуха коротша здається.

— «Роби-роби»… Луччє піти за Колючку та попроситься вже до Тих.

— Ти шо чешеш! Хто ми без свого Корита — голота кончена та рвань бездомна! А думаєш, по той бік Колючки луччє живуть?! Ну, чорнуху Вони п’ють. Так і ми скоро пить будем!

За вікном висівалися перші спори вересневого дощу. Нельсон підійшов до стіни — тієї, що ще зберігала геометричні каракулі покійного господаря цього дому.

— Диви: камінь-дерево вже завалили. Осталось трубу викотить на Корито, запхать у неї те дерево, підпалить і всунуть в одходи. Жар буде в трубі закритий і не промокне. Тепло дойде до чорнухи, і вона вибродить.

Божена навіть не глянула на креслення, які бентежили розум Нельсона. Відвернулася до протилежного кутка. Її плечі враз затряслися.

— Ну, шо таке? — розгубився Нельсон. — Якшо мерзнеш, то я пічку дам, оно чудо яке, і дров не треба. Не кисни, ну.

— Ти мене колись звав до себе жить, — ковтнула сльозу Божена. — А тепер чого не звеш?

* * *

Базука тугіше затягнув болти на фланцях й один із них тут-таки розламався навпіл. Майя дістала йому інший із коробки, запустила тонкі пальці поміж шайби, допитливо слухаючи дзенькіт металевих деталей.

— От, і це гниле! — обурився Базука. — А раніш на Кориті у людей були рідкі гвіздки — мені дід показував.

— Не було у тебе діда. Ґик, — перебив Гена, клацнувши кадиком. Він сидів поруч, демонстративно байдикуючи.

— Не мій дід, а чужий. То я тоді думав, що він мій. Та яка разниця! Гвіздки були такі, в тюбиках — білі-білі. Видавив — і воно засиха, і вже не зломиться, не трісне. А я лікарство з них робив. Бо коли холодно — то шо тре’? Дірки в голові затулить! Я у вухо собі заливав і так ходив, поки вітри дули. Ні разу за зиму не простудився.

У цей час Нельсон з іншими коритянами підтягнув повалене камінь-дерево ближче до полігону. Тепер у роботі допомагала Скирта — широкоплеча жінка з Депо, яку звіддаля часто плутали з чоловіками. Залучати односельців до толоки ставало дедалі важче, але з нею поталанило — витривала була робітниця.

До гурту прибився і дядько Момот. Глухонімий з народження, він добре читав по губах і часто вертів головою, щоб не прогледіти важливі діалоги трударів. Було в ньому щось дуже симпатичне, як у собаки, що розуміє значно більше, ніж говорить.

Чотири секції труби знову стали єдиним цілим. Нельсон по-хазяйськи стукнув носаком чобота об фланець, наче це була найбільш репрезентативна проба конструкцій на міцність.

— Підкотим до Корита, чи шо… — мовив він. — А як розвалиться по дорозі — Базуку не годувать.

— Ага, Базука винен, шо болта у вас нема крепкого, — насупився той. — Од тебе й так усі тікають, народ смислу в тобі не бачить. Сава був нудзип, і ти — лободзип. А ше як я піду…

— Ану, давай не пашталакай, — штрикнув Базуку ліктем Гектор. — Погнали!

Майя лише печально подивилась на Нельсона і залишилася сидіти біля рову в нав’язливому товаристві Гени.

Трохи котили, трохи тягли. Вимушена близькість усіх цих людей викликала у Нельсона змішані емоції — чи то зворушення, чи то роздратування. Шлях пролягав там же, повз намет Горбатої Кет, і Гектор напружився, прискіпливо оглядаючи його. Мешканка цієї конструкції тут же не забарилась засвідчити свою присутність, відкинувши вхідний клапоть вицвілого тенту.

— А я вас виглядаю, — мовила Кет, вилазячи з намету на чотирьох.

— Ой, не начинай, — пригрозив Нельсон. — Ми тобі зла не хотіли, просто штирило од «колес».

— Та я й не кажу нічо. Мені оно як помогло, диви — рівніш ходить стала! — випросталась Кет. — Видно, розтрясло поперек, якийсь цемент з нього облупивсь. Як би так, шоб мені ше разок покататься.

— Тут тобі не покатушки, — з удаваною строгістю відказав Гектор.

— Так колись крутили отих, хто хотів у космос полетіть. Тіки дуже довго крутиться тре’, тоді може получиться, — уточнила Кет, заклавши руки за спину.

— Ну залазь, до Корита точно долетиш, а дальше вже якось сама, — пристав Нельсон на її прохання.

Кет делікатно затасували всередину труби і продовжили шлях уже по гладкому втрамбованому току. Усі кепкували з її методу самолікування. Лише Момот спантеличено роззирався, намагаючись збагнути суть цієї дивної операції.

Нельсон любив роботу і всіх цих горопах у ній. Якщо вже сонце щоденно намотує кола довкола Землі, думав він, то й людям годиться щось невпинно вертіти. Поки їхні руки штовхали трубу, він ніби розчинявся в цьому процесі, який, почавшись однієї миті, уже не міг закінчитись, не внісши якоїсь малої зміни у світ. І це Нельсона ощасливлювало, хоча й не надовго.

Біля підніжжя естакади, що вела на Корито, усі розслабились, умостили свої зади на холодному бетоні.

— Ей, ти там, вилізай, пгиїхали! — згадав Гектор про пасажирку Кет. Але жодної реакції не дочекався.

— Кет, ти шо? Ей, — зазирнув він у трубу. — Ти шо, стагенька!

* * *

Нельсон постукав у залізні двері із зображеною свастикою на них. Потім рвонув за ручку на себе. Вони зі скрипом відійшли.

— Ти тут? Знов у темноті сидиш.

— Я бачу все, шо мені видно, — відповів Капрон, наче павук із темного кутка.

— А Дана де?

— Де-де. Не твоє діло! — виліз Капрон із ящика протипожежного стенду.

— Птиця ше єсть? — змінив тему Нельсон.

— Жменя. На день-два. Та й та уже воня. Не краду я!

— Та я не по те…

— А чого приперся, сарадіп?

— Гроб де? У тебе?

— А шо?.. Хто?

— Горбата Кет. У космос полетіла, — сповістив Нельсон.

— От-адзип… За гаражем моїм гроб стоїть. Бери.

— Так, мо’, поможеш?

Вони приладнали труну на будівельну тачку з колесами й покотили. Нельсон згадав дитинство, коли малими отак удвох досліджували всі можливі дахи і підвали. Капрон тоді був жвавим телепнем, із густим їжаком волосся над вічно оббитим лобом.

— Все з мертвими возиться звуть. Хоть би хто живий зайшов та спитав, як мені тут, — дорікнув Капрон, дзвенячи клешнею, як каторжним ланцюгом.

— І як воно? — підіграв Нельсон мимохіть.

— Наче тобі інтересно. Погризлися ми з Даною, не говорим. До себе пішла ночувать.

— Помиритесь, — махнув Нельсон індиферентно.

— Ти коли боти мені намутиш?! — зірвався Капрон.

— Уже роблю, шию, — запевнив Нельсон, лицемірно примружившись.

— Ну, так де ви діли ту Кет?

— Донесли до копанки, на землю поклали. От, у гроб переложим, і буде, як новенька, лежать, ілуха.

Рідка апатична юрма чекала їх коло тіла Кет. Колесо тачки на ходу насвистувало, але чомусь дедалі гучніше. І врешті-решт до Нельсона дійшло, що тачка тут ні до чого. Наближався вертоліт. Усі сполошились, почали стрибати у викопану траншею, чавлячи одне одного. Капрон спритно перекинув додолу труну і накрився її нижньою частиною, втиснувшись у землю. Тільки Нельсон стояв, як самотній байбак серед степу. Гвинтокрил рокотав уже зовсім неподалік. Було видно, що під черевом у нього на тросах висить якийсь вантаж кубічної форми.

«Бомба, — майнуло в голові. — Пізно ховаться. Один Хамса виживе, бо глибоко зарився. Дурень, бач, а знав… знав, шо робить». І Нельсону стало смертельно жаль себе і всіх коритян, що здавалися йому мудрішими од Хамси, а тепер, у вирішальну мить, не мали під рукою достатньо глибоких ям, щоб уціліти.

Зненацька звідкілясь вискочила Дана. Вона пробігла повз Нельсона й лежачого Капрона з палаючим поглядом — назустріч небесній машині. І щойно та почала знижуватись, Дана розсупонилась, в усій красі випнувши свій тілесний «тюнінг». Вона й сама не знала, чого хотіла досягти демонстрацією нагрудного монітора. У кожному разі такі жести відвертості в її виконанні давно вже не вражали коритян, тому літуни-чужинці могли бути вдячнішою авдиторією.

Гвинт гелікоптера розганяв хвилю куряви, в повітрі замигтіло все легке сміття, яке валялося на землі. Дану просто замело, і вона взялася терти припорошений дисплей, голосно кашляючи. Нельсон змахнув з обличчя пакет, і в цю мить занесений над коритянами куб зірвався з тросів і полетів униз. Кілька безконечних секунд він провалювався в сіру вату пилюги, аж поки крізь ревище двигуна не почувся глухий удар і тріск. Нельсон упав, затуливши вуха, і про себе встиг відзначити, що це доволі безглуздо — померти, затуляючи вуха, яких у нього практично нема.

* * *

— Підйом, лободзип! — Капрон по-дружньому відважив носаком лежачому Нельсону по ребрах. Той перекотився на спину. Порохня танцювала в застиглому повітрі, набивалася в ніс. Парашутики рваних пакетів витали над землею, як прозорі медузи. Вертоліт деренчав уже десь далеко, мов осіння муха, що вишукує шпарину, аби забитись і змовкнути. Дана запнула плащ на грудях і подалася в свій гараж, наснажена власним перфомансом.

Було видко, що куб приземлився одразу за трансформатором, вгрузнувши в пісок. Коритяни повитикали голови з копанки і не наважувались зробити півсотні кроків до непізнаного об’єкта. Нельсон почав підводитись.

— Мо’, дало осічку, — застеріг Капрон. — Ти його займеш, а воно як рвоне, йухан.

— А як не займеш, то й не знатимеш, — парирував Нельсон. — Бомби ж по сто год лежать, поки хто не наступе.

Він підійшов поближче до об’ємної, розміром з пів-кімнати, коробки, кинутої з неба. Один із її дерев’яних бортів при падінні відвалився, і всередині стало помітно якісь мішки. Гектор і собі вибрався з рову й приєднався до брата. В руках у Гектора був відломлений від лопати держак. Не довго думаючи, він метнув його вперед, як спис.

— Ти шо? — тільки й устиг крикнути Нельсон.

Держак уже з хряскотом уп’явся в один із мішків. Із пробитої діри маленьким водоспадом посипався цукор.

— А шо то воно впало? — пришкандибала Тузиха.

— Таке наче їдло там, — проказав Гектор з обережним оптимізмом.

— Чого б Вони нас просто так годували? А якшо воно тровлене… Нам би тре’ животи не попортить, — з виглядом гурмана мовив Базука.

Нельсон раптом відчув оскомину від згадки про Савину тирсоплиту і низку інших технічних речовин, які вряди-годи доводилося споживати.

— Вони туди жидь вприснули! Точняк. Я ту жидь нюхом чую, — заграв жовнами Кабигроб. — Ото схаваєш і останешся навіки стоять, як арматура.

— Все, шо з-за Колючки, — то нам смерть, — кивнула Тузиха.

Коритяни підступили ближче до вантажу, зважуючи всі «за» і «проти». Скирта стояла у в’язаній смугастій шапочці, натягнутій на очі, потирала довгі пальці об безрукаву жилетку, нічим іншим не виказуючи свого хвилювання. Капрон ритмічно дзенькав клешнею.

— Спалить би його все! — нагнітав Кабигроб.

— Давайте так. Хтось один хай попробує, а ми подивимся, чи не вмре, — зімпровізував Нельсон.

— Шукай дурних, йуханакус, — кинув Базука.

— Так Момот нехай… — промимрив Гектор, виглядаючи глухого в натовпі. Той тут-таки розштовхав інших і замахав кощавими руками, нечутно виплямкуючи прокляття в обличчя Гектору.

— Диви. Догадавсь. Як він ото вміє бачить по губах? — дивувався Гектор.

Нельсон завважив, що день покоротшав. Скоро мало смеркатися. Хтось нарешті згадав і про Горбату Кет, котра, лежачи під рядном, з абсолютним смиренням, на яке здатні лише мерці, чекала, коли громада віддасть їй останню шану. Погодились, що до темноти можна встигнути з цим упоратись. Що ж до ящика з продовольством, у якому більшість присутніх вбачали троянського коня, то постановили назавтра скликати загальне «терло» і в звичній нетолерантній манері виробити спільний підхід до проблеми.

* * *

Засинав Нельсон паскудно, оскільки ділити один гамак з Боженою ще не звик. Перевертатися з боку на бік доводилося синхронно, а зі злагодженістю рухів у людей, які по-справжньому разом не жили, виникали труднощі. Боженин протез холодив йому литку, кінцівки плутались і не знаходили собі місця, пружини раз-по-раз скрипіли.

Врешті, він тихо сповз на підлогу, підмостивши під спину кілька цупких мішків, а за подушку взявши власний кирзовий чобіт. Гуготіло камінь-дерево в маленькій Савиній пічці, підсвічуючи куток гарячими зайчиками. Божена вже бачила перший сон — із тих каламутних марев, які ніколи не запам’ятовуються. Він же продовжував мучитися відчуттям невиконаної роботи, недодуманої думки, невідвернутої загрози. Тканина ночі видавалася Нельсону ненадійною підробкою, ширмою, за якою звивалися химери людського зла. І він, втягнутий у це кодло самим фактом свого народження, подумав раптом, що ні на йоту, ні на мить, ніколи не був по-справжньому вільним. Хвилини без сну тягнулися, як чорна смола. Щоб якось урвати їх, Нельсон устав, узувся і вийшов на сходи з неясними намірами.

У сусідніх квартирах ніхто не жив. Будинок вбирав довколишню темінь зіницями вибитих шиб. Протяг вламувався до під’їзду й прокладав мерзлий шлях на верхні поверхи. На бетоні пінився іній.

Знадвору долинув якийсь гомін і скрегіт. Долаючи острах, Нельсон зійшов на перший поверх, визирнув у ніч. Спочатку була глуха стіна пітьми, потім око звикло і вловило якийсь рух — якраз там, де вдень упав дерев’яний контейнер.

Підходячи, Нельсон уже міг розрізняти постаті, що ворушилися довкола вантажу.

— Е, шо за ханакус туто? — наважився поцікавитись Нельсон.

Від купи продовольства відділилася дивна рухома конструкція на колесах. Нельсон не зразу впізнав інвалідний візок, який штовхала поперед себе згорблена постать. У візок замість пасажира було посаджено кілька великих пакетів. На хвильку з-поза вороного полотнища хмар визирнув місяць, окресливши щербатий профіль попихача візка — то був Пабло.

Нельсон метнувся до контейнера, налетівши на якесь зовсім тонке і в’юнке тіло, яке тут же розчинилося в пітьмі. Дерев’яні борти було виламано, вміст кількох мішків розсипано навколо. Якась проява цупила велику коробку, обходячи Нельсона збоку. Він перерізав їй шлях.

— Куди волочиш?

Замість відповіді в живіт Нельсону болюче вп’ялося щось гостре, такий же укол він відчув і в грудях, задкуючи від нападника.

— Ше дать чи хвате з тебе? — спитав Веня, випробувавши на ньому свої імплантовані в кулак шипи.

У Нельсона з ран виступила кров, хоча, на щастя, глибокими вони не були. Веня хутко зник з поля зору. Натомість зі сторони Депо наближався якийсь тупіт. То біг хтось доволі кремезний, надсадно хекаючи і спотикаючись.

— Так я і знав! Позлазитесь, бестижі, та потравитесь, рехан! — зарокотав праведним гнівом Кабигроб, переводячи дух після бігу. — О жидь проклята, скільки народу ти вигубила! Горіть тобі!

Нельсон не встиг вичавити й звука, як Кабигроб плеснув із каністри чогось горючого на мішки з провіантом, чиркнув кресалом — і вся купа спалахнула. Від огненного стовпа врозтіч кинулися троє інших ланців, що досі лишалися непоміченими. Тріумфальний шал грав на лиці Кабигроба, поки полум’я розросталося, лижучи дерев’яні борти, мішки й картонні коробки. Враз стало гаряче. Стрельнула й зашипіла олія в розплавленій пластиковій тарі.

Проблему нежданого їстівного вантажу було вирішено без «терла». І все, на що Нельсон спромігся в цю мить, — то дотягнутися до пачки цукру-рафінаду, що лежала окремо в почорнілому піску.

Вранішній туман, як силіконовий герметик, заповнив усі проміжки між будівлями. Іти доводилось повільно, коригуючи маршрут із пам’яттю. Нельсон переступив поріг ангару. Запах мастил нагадав про дитинство з його безглуздими чарами нових відкриттів. Долівка, просякнута соляркою, мала чорно-сіру «камуфляжну» фактуру.

— Бро, ти де? — гукнув Нельсон, луною сполохавши голубів, що вуркотіли під дахом.

Брезент у кутку під дерев’яним стелажем заворушився. Гектор виткнув свою кострубату голову, труснув нею. Нельсон сів коло нього, тримаючись за живіт, — під шарами вбогих одеж синіли гематоми.

— Мамка все сниться. Видать, я винен тяжко, — зітхнув Гектор, тремтячи від холоду.

— Не винен ти нічо’, бро. На, пожуй та підем, — показав Нельсон кілька кубиків цукру.

— Куди нам іти, ялбухан?! — захрумтів Гектор пресованими вуглеводами, забувши навіть поцікавитись, звідки вони. Тепер він нагадував заклопотаного какаду з настовбурченим чубчиком.

— Я без тебе діла не зроблю. Ілуха, небагато осталося. Якби всі навалились общаком, уже б давно чорнуху дудлили.

— Наші люде гобить не хотять. Хотять, шоб готове з неба падало.

— Ага! Спалили те, шо вчора впало! Я вже не знаю, шо вони хотять, таманабой.

— Спалили?.. — зірвався на ноги Гектор.

* * *

Не вельми повороткі коритяни, такі як Момот, Базука і плечиста жіночка Скирта, поживитися продуктовим набором, посланим із неба, не здогадались. Нічну піротехнічну вакханалію вони невинно проспали і тепер розчаровано глипали навколо — чи не впало з високості ще що-небудь калорійне. Нельсон вирішив роздати їм цукор за роботу авансом. Настрій у всіх поліпшився.

Вони стояли під Коритом, нерішуче приміряючись до труби. Згідно з Савиним планом, її треба було викотити на Корито по естакаді, всередину помістити ціле камінь-дерево, припаливши його від грані, що була в Савиній пічці. Потім загерметизувати трубу з цим вогняним запалом усередині й загнати у відходи якомога глибше. Нельсон розтлумачував ці високотехнологічні процеси, переконуючи радше самого себе, — його товариство не переймалося сенсом описуваних грандіозних перетворень і тупило очі в очікуванні нових пайків.

Сили розподілили пропорційно. По центру взявся Гектор, ліворуч від нього — Нельсон і Скирта, а праворуч — Момот і Базука. На перших же метрах підйому Нельсону далися взнаки підступні стусани Вені. Кожне зусилля будило колючки в грудях і в животі, але виказувати слабкість він не мав права. Тонко хрустів під ногами пісок. Тріщали пальці, впираючись у холодний метал.

Нельсон змусив себе думати одну незначущу думку, яка відволікала від болю. Відсутність опадів була їм на руку, і він безупину повторював про себе, що от, принаймні з погодою фартить, а то якби заморосило, стало би слизько, а так можна твердо, по сухій естакаді перти це залізяччя догори.

На спинах виступив піт, лікті тремтіли. Подолавши півдороги без особливих проблем, Скирта раптом втрапила ногою у заглибину на бетоні, куди нанесло піску і крейдяного пилу. Вона спіткнулась, упала на коліно, відпустивши трубу, і Нельсон залишився сам па лівому фланзі. Правий кінець конструкції за інерцією подався вперед. Гектор пересунувся ліворуч, щоб допомогти братові вирівняти рух, і вперся руками у фланець. Стик між секціями почав розходитись. Два болти заскрипіли й вистрелили зірваною різьбою. Ліва половина труби від’єдналась і посунулася схилом униз. Нельсона остаточно зрадило заніміле плече.

— Хай падає, кидай! — крикнув він братові й відкотився набік.

— Я спиню, я спиню! — не здавався Гектор.

Він сів на бетон, щоб підперти трубу спиною, однак її повернуло так, що вона посунула повз нього. Гектор перескочив, щоб опинитись нижче і стримати клятий центнер сталі, але підломив ногу і сам пішов перевертом. За мить він, як кіт, згрупувався і приземлився на черево. Проте різкість в очах навести так і не встиг — кінець труби прокотився по його руці, підскочив і зачепив шестерню, що стирчала в черепі…

Першою до Гектора встигла Скирта. Мовчазна в житті, вона і смерть констатувала без жодного слова — закусивши тонку губу. Зубчатий диск повністю вгруз у голову Нельсонового брата, випустивши назовні рожеве пюре мозку.

V

— Житуха не стоїть на місці. І смерть не стоїть. Убився мій бро. Через мене убився. Якби не ці труби, торванабой. Тіки шо вже тут казать… Мало було нас, коритян, а тепер — так іще менше. Пусто на нашому Кориті, а без бро — просто голяк. Усім його буде не хватать. Та шо там — уже не хвата, ілуха. Знаєте самі, шо з ним можна було і діло совершить, і упороться славно. Ну а хто він був такий по суті — то ніхто не хотів знать. Тіки я, може, та й то слабо ним інтересувався.

Нельсон зробив паузу і зиркнув у жерло висохлого колодязя, куди коритяни скидали тіла. Оглянув присутніх, що ніяково ціпеніли навколо труни, не вміючи проявити солідарність у горі. Нельсон підвищив голос, ніби хотів перекричати їхнє надто гучне мовчання.

— Чоловік не просе, шоб його на світ привели. А його приводять, без замислу і плану. І чоловік сам по собі. Нидіє та шариться по закутках, місця свого шука. І сам не знає суті: добре воно, шо його послали у світі пожить, чи не добре? Він один посеред всього. А ше бува — чоловік іще на ноги не став, рачки лазе та слину пуска, а вже вроді в чомусь винен. Отак і в нього було. Мамка померла, поки трудилася його родить. Назвать успіла Віктором — я старший родивсь, то я знаю. Чув. А в народі нарекли його «Гектор» — за те, шо «гекав» багато. Народ у нас темний, злий і плюгавий, і просто так нікого любить не стане. Ех, я не про те хотів… Ти вертайся до мамки, бро, нема на тобі вини, — торкнувся Нельсон кута домовини. — Ну, може, хтось іще хоче слово сказать.

— Я скажу, — виступив наперед Капрон. — Це так, в порядку правди. Усопший тирив у мене птичку з капканів, шо на Кориті стояли. Не те шоб я сильно жалів…

— Капа, ти правди захотів? Заткнись, бо я тобі олаб’є розкрою! — зірвався Нельсон, вибалушивши налиті кров’ю очі.

— Кажу, шо було. І ти її хавав, не бреши…

Першим ударом Нельсон поцілив Капрону в щелепу, але надто слабко, щоб звалити з ніг. Капрон гойднувся, від другого удару зумів ухилитися і контратакував клешнею спочатку по ребрах, а потім — у голову. Світло довкола Нельсона почало меркнути, дихання збилось. Він спробував було переставити ногу кудись уперед, просто ступити ще один механічний крок на ресурсі спинного мозку, як ступає півень без голови, але земля зненацька стала дибки, гупнувши його в єдине, частково вціліле вухо. І на тому його участь у церемонії була вичерпана.

* * *

Нельсон ішов підземним коридором, що місцями нагадував стічний канал. Коридор зміївся, розгалужувався, тому раз по раз доводилося довільно вибирати повороти. З цегляних стін і склепінь скрапувала вода. Чорний мох їжачився в тріщинах. Під ногами щось чавкотіло. У цій безконечній кишці йому траплялися самотні люди, що брели в протилежному напрямку, не звертаючи на нього жодної уваги. Він силкувався зазирнути їм в обличчя, але їхні риси були в тіні.

— Де тут зефір? — шарпнув Нельсон за балахон одну з таких примар, але та розтанула в бічному рукаві катакомби.

Він був певен, що мусить знайти зефір, хоча навіть не знав, як він виглядає і на що схожий — колір, форма, консистенція…

— Е! Я йду по зефір. Я нормально йду? — звернувся він до ще одного перехожого. Той лише гойднув сірим каптуром, не показавши навіть носа. Його зотліла лахманина лишила по собі прілий дух. Нельсон запідозрив, що став невидимим, і вжахнувся з цього здогаду.

Коридор знову ділився на два рукави. Нельсон увійшов у ліву арку, та через кілька кроків уперся в глухий кут. Він постояв, обмацуючи мур, — сподівався знайти потаємний хід. Цілком імовірним йому здавалося, що зефір надійно заховано, аби перший-ліпший приходько не дістався до такого скарбу. Можливо, тому всі істоти в цьому підземеллі уперто мовчать — вони самі в пошуку.

Ні клямки, ні кнопки, ні важеля в мурі не було. Нельсон хотів було повернутися назад, але вихід із цього апендикса тепер закривала стіна води. Лило шалено, наче десь у стелі прорвало трубу водогону. «Одна халепа од цих труб», — подумав він і кинувся в потік.

— Шо, оклигав, рабой? — схилилася над ним Божена, заправляючи свої неслухняні металеві дреди за вуха.

Нельсон кліпнув кілька разів, наводячи різкість. Він лежав у пилюзі — там же, де його звалив з ніг Капрон. Боліли голова і ребра, трохи нудило і морозило. Витер долонею мокре обличчя, скривився.

— Ти шо, надзюрила на мене? — простогнав Нельсон.

— А де я тут води візьму, шоб на тебе бризкать?! — засміялась Божена. — Розпластався, як цопакус. Думала, здох.

— Луччє б я здох, чим так жить, ілуха!

— Ти з цим не спіши. Я дитину жду, — поклала собі руку на живіт Божена.

— Шо?!

— Родить я буду — шо!

— От дялборп йуханадзип… Од кого?

— Од тебе, олйух!

* * *

Ґуля над скронею виросла здоровецька, під оком запали фіолетові півкруги. Божена прикрила голову Нельсона холодним компресом із намоченого в дощівці ганчір’я. Він тільки кректав у гамаку, жаліючи себе не стільки через побої, до яких будь-який коритянин завжди був готовий, скільки з огляду на нові обставини. Втративши рятівну ниточку мети, Нельсон обм’як і забродив, як упалий з дерева плід. І саме в цей час його жінка обвалила на нього свою сакраментальну вість.

— І давно ти вже?.. — вимовив стиха.

— Та два місяці буде.

— А шо ж раніш не казала?

— Хотіла знать, чи можна тобі довірять, надіяться на шось, — вигнула надріз брови Божена.

— Ну і?..

— І бачу, шо матйух.

Савина химерна графіка на штукатурці — цей виплід архаїчного мислення — тепер вганяла Нельсона в безсилу лють. Здавалося, що життя, ледь ступивши на широкий шлях, збочило й згорнулося клубочком на узбіччі.

— Ти цей… Сходи до доктора Фрезе, — запропонував він знічев’я.

— Нашо? — не зрозуміла Божена.

— Може, хай вибере з тебе все лишнє.

— Шо ти, сарадіп, вякнув?!

Стоячи надворі перед домом, можна було подумати, що в Савиній квартирці розпочався капітальний ремонт із переплануванням. Врешті-решт, лемент і гуркіт ущухли, і з під’їзду кулею вилетіла розлючена Божена. Амортизатор її протеза з кожним кроком брязкав та іскрив.

* * *

Пабло зняв чавун із решітки, покладеної на діжку з дровами, вдихнув пару від киплячого рису. Заносячи в дім, ліктем відхилив двері, збиті з дощок. Столом у хаті служила перекинута на бік побита газова плита з дірами на місці конфорок. Він розмішав ложкою білу липку кашу — готово. Продукти з небесної «гуманітарки» стали для нього найбільшою радістю останніх днів. Щоправда, Захур її не поділяв.

— Скільки тобі сипать? — запитав Пабло.

— Йуханун, — меланхолійно відмахнувся Захур. Він сидів у возику коло невеличкого віконця, споглядаючи сутінки.

— Будеш себе голодом морить? Мені на зло? — образився Пабло.

— Я сказав: не квокчи тут! Кидай мене рехан, найди собі когось!

По цих словах Захур збирався руками розвернути свій іржавий інвалідний возик, але врізався в тумбу з лахміттям і посудом.

— То будеш дивиться, як я їм, — розвернув його до себе Пабло і негайно почав поглинати рис просто з чавуна. Захур із непохитністю камінь-дерева глядів на його трапезу, поки той не відклав ложку.

— Божка дитину носе, — мовив Пабло, аби порушити нав’язливу мовчанку. — Отаке розказують.

— Давно в нас приплоду не було. Тіки нашо воно, коли жить ніяк.

Пабло схопив Захура за шию і почав трясти.

— Не мели мені язиком! Ти встанеш. Я ще тобі, дялбакус, дитину народжу!

— Ти народиш? Фууу, — пирхнув Захур.

— Я! Візьму й народжу! Шоб ти знав, для чого жить.

Паблові забракло слів від почуттів, що переповнили грудну порожнину. Він вмостився у Захура на колінах, до краю навантаживши і без того хирлявий возик. Взяв його руку й одяг на зап’ястя тугий браслет, сплетений із маленьких гумок. Такий самий аксесуар вдягнув і собі — на ньому вгадувалися барви веселки. Не важко було здогадатися, що обидва артефакти художнього промислу відлежали на Кориті не один рік.

— І шо ці резинки значать? — спитав Захур.

Цієї миті вхідні двері рипнули — і в хату ввалився Кабигроб. Він потяг носом і стиснув дебелі кулаки:

— Чую — наварили вже грязі, голубці ви наші!

— Чого приперся, кюдзип малохольний?! — метнувся до нього Пабло, закриваючи собою стіл із гарячим чавуном.

— Не пойняли ви нічо! Темні Жиди пригодовують вас, шоб потім захватить без бою! Розніжитесь, жирні станете. Хто тоді автономіку оборонять буде?! Оддай оте, шо наварив, я розберусь! — зажадав Кабигроб і посунув на Пабло. Той вихопив ножа й приставив зайді до живота.

— Вали відсіль, бо на консерви пустим! — озвався Захур.

Кабигроб підскочив до інваліда й ногою вдарив по візку, перекинувши його. Пабло кинувся на поміч Захурові, не розгадавши ворожого маневру — рис лишився без охорони.

Пропетлявши між трущобами, Кабигроб по-злодійськи укрився в пітьмі й вивернув кашу з чавуна. Він топтав її ногами, підскакуючи, як шаман у танці.

— Ні в кого духу нема проти клятої жиді вистоять. Один я держуся, — констатував, витираючи пітіз чола.

* * *

Ґава описала коло над Коритом, знизилась і сіла на купу ламаних меблів. Вона скікнула на кут фанерної плити, вчепилась у неї тонкими кривими ногами, оцінююче покивала голівкою і клюнула зеленаве скельце, встромлене в надірваний лист рудого шпону. У цю ж мить її накрила сталева дужка з капроновою сіточкою. Придушена ґава витягла одне крило і тріпнула ним, хоча цей рух більше скидався на жест капітуляції, ніж на спробу злетіти.

Нельсон виліз зі сховку, насолодившись своєю двогодинною монашою витримкою. Упіймана птаха тріпотіла, супроводжуючи марні зусилля неприємним здушеним криком. Її надламане довге пір’я стирчало крізь сітку. Нельсон скрутив їй голову і зачекав, поки припиняться конвульсії. Зненацька до нього долинув якийсь підземний рик, ніби нагадуючи, хто на Кориті справжній хазяїн. Настрій у Нельсона скис від усвідомлення того, що поки він собі полює, хтось, можливо, полює на нього самого.

Нельсон навіть дихати перестав, прислухаючись до своїх думок.' Несподівано для себе він дістав ножа з потрісканою плексигласовою рукояттю, одним махом відтяв ґаві голову і схопив пташину шию губами. Кров струменіла в рот іще тепла, він жадібно пив її, липку, як сироп.

* * *

У діжці догорали головешки, відкидаючи світлий круг на стелю гаража. Дана сіла коло Капрона на лаву й узяла його за руку.

— Порозтягали все те, шо впало, — хто шо успів. І в ничку їдять тепер! У кого — крупа, а в кого — й сахар. А ми просрали все, — скреготіла металевими зубами Дана.

Вона зазирнула в обличчя Капрона, але вираз його понівеченої мармизи залишався нейтральним. Тоді вона ніжно стисла його пальці, ніби хотіла цим потиском сказати більше, ніж словами.

— Ну, шо сидиш? — зайорзала Дана.

— Я красти не піду. Западло, — відрізав він.

— Та воно й так крадене! Який же ти тормозяка… Та мені б твою силу — і з кишок би повидирала в них усе, шо можна.

— Люди — гади, а й гадам їсти тре’, — почухав бороду Капрон своєю клешнею.

Хронічно екзальтована Дана не могла стерпіти його пасивності.

— Холакус! Аби я знала, шо з такою тряпкою живу, — картинно здійняла руки.

— Завалися, йухан. Он Божена Нельсону спиногриза буде родить. А ти — підстилка негодяща, одне гімно в собі носиш.

Від такого дошкульного закиду Дані відняло мову. Вона враз зіщулилась і заквилила.

— Киснуть до себе йди. Бо вріжу. Ну! — розпорядився Капрон.

* * *

Нельсон загорнув у мішковину маленький теплий пакунок, сховав за пазуху. Визирнув у вікно — низькі хмари швидко сунули над Коритом. Він накинув на себе ще одну лахманину і вийшов із квартири. Перестрибнув через кілька обвалених сходинок і налетів на Майю, що стояла в під’їзді непомітна, спершись об стіну плечем.

— Тьху, чого ти тут? — потамував дурний переляк.

— Я все знаю, — процідила Майя, намагаючись надати голосу металевих ноток.

— Шо іще таке?

— Знаю, шо ти з Кальманом зробив… За шо?

Нельсона обдало наглим холодним потом. Підшукуючи слова, він спробував взяти Майю за плечі, але вона відсторонилася.

— Були причини, — сказав сухо. — І не в одного мене, а в усіх. Мала ти ше, аби з тобою про таке терти.

Надворі свистали осінні вітри. Косо висівались зерна води на дорогу. Циліндричний повітряний фільтр від автівки біг по пустирі, як перекотиполе. Нельсон думав про минулу зиму, коли з десяток коритян замерзли і були знайдені аж навесні. Біда в цих краях приходила, як зміна погоди, і ніхто вже не намагався протистояти їй по-справжньому.

Нельсон зійшов із насипу, по гребеню якого рудими лампасами тягнулися рейки. Струмочки дощівки помережали схил, випускаючи з нього ґрунтову жижу. Боженин вагон унизу валявся, як уламок хребта динозавра. Нельсон постукав по колесу молотком.

— Кого принесло — луччє вали рехан! — крикнула Божена, вилазячи з «купе» через вікно.

— Хапай! — він кинув їй запакований у целофан, іще теплий кусень вареної птиці. Помовчали на знак примирення. Дощ пустився сильніше, забарабанив по обшивці вагона.

— Малого Зефіром назвем. Ага? — перейшов Нельсон до суті візиту.

— Зефіром… От, рабой дурний. А як дівка буде? — припустила Божена.

— Не буде, — оголосив Нельсон і вирушив зворотним шляхом. Він хотів повернутися в дім Сави ще засвітла.

* * *

Вранці Нельсон постукав у двері бетонної халупи, вкритої рудою черепичкою, що місцями провалилась. Потім згадав: звуками Момота не привабиш. І, відкинувши умовності, вдарив ногою по замку. Благенький засув миттю вилетів із запірної планки.

Дядько Момот зустрів його посеред кімнати отетерілим поглядом. Нельсон відразу ж поклав на низенький столик кілька кубиків «трофейного» цукру, що символізували його добрі наміри. З металевого гачка у стелі, котрий колись призначався для люстри, крапала вода, падаючи просто у підставлену виварку. Нельсон визнав такий підхід господаря до збору вологи доволі зручним. Можливо, Момот сам зробив діру в черепиці, щоб його дах протікав під час дощу.

Момот укинув цукор в алюмінієвий кухоль з водою, почав бовтати. Нельсон відзначив, що і в цьому простежувався раціональний підхід — щоб не напружувати щелепи твердим рафінадом, Момот волів спожити його у формі сиропу, заощадивши енергію організму. Нельсон витяг запальничку і чиркнув кілька разів, щоб видобути маленький нетривкий вогник.

— Давай розпалим, поки в мене ше іскрить! Старий, ти ж змерз. Теплого поп’єш.

Цурпалки в грубі зайнялися від папірця і з неохочим шипінням почали давати тепло. Нельсон поклав перед Момотом блістер із блідо-жовтими таблетками.

— Шоб веселіше, ілуха…

Господар халупи лише похитав головою, давши зрозуміти, що протерміновані синтетичні опіати його не цікавлять. Він запитально втупився в Нельсона, бо час було прояснити мету цього атракціону щедрот.

— Діло є, старий, — зізнався той. — Будем Корито визволять. Без тебе — ніяк.

* * *

Скирта зіпхнула з купи мотлоху масивний радіатор, прибрала кілька листів гіпсокартону, розмальованих кольоровими графіті. Вона стояла саме над тим місцем, де Божена необачно втратила ногу.

— Не спіши дірку одкривать, — застеріг Нельсон.

Він підтягнув товстий трос товщиною з два пальці (корисна знахідка з ангару). Кінець троса, який він тримав, було скручено в петлю-зашморг. Інший прив’язали до обрубка сталевої рейки. Нельсон поклав петлю біля ніг Скирти, кивнув Момоту.

Удвох із глухим вони поставили рейку вертикально і, як кілок, устромили в верхній пласт відходів. Кількома ударами молота Нельсон загнав її на метр углиб, над поверхнею сміття виднівся лише вершечок із вузлом троса.

— Ну, тепер давай, — мовив Нельсон.

Відтягли кілька лантухів, потім — дверний короб із вивернутими завісами, під яким виявилися ще й змащені цементом уламки піноблоку, що скидались на гігантські недогризені бутерброди. Нарешті хід униз було розчищено. Із нори війнуло тваринним духом. Нельсон спустив туди петлю троса, трохи втиснув її ногою в стінки ходу, розправив і відрегулював діаметр зашморгу.

Скирта, не знаючи, куди дівати свої великі руки, натягнула смугасту шапочку на самі очі. Нельсон вихопив таблетки, наче вони могли нівелювати всі ризики операції, закинув чотири штуки собі в горлянку. Підійшов Момот і жестами попросив пігулок і собі. Нельсон поділився скарбом, хоча знав, що реакція на стимулятори у немолодого неофіта могла бути цілком непрогнозованою.

— Гля! — усміхнулася Скирта, задерши голову вгору.

Над ними висіло Монро — добрий дух сміттєзвалища. Ця жива хмарка то скручувалася в досконалий німб, то танцювала спіраллю, подаючи якісь чарівні й безглузді знаки.

— То дурне. Мене слухайте, — відмахнувся Нельсон.

Запала сюрреальна безвітряна тиша. Із кротодилових нетрів теж не лунало жодного шереху. Нельсон вглядався в темну кишку нори і дивувався безконечним хвилинам, які можна було сприйняти за відсутність часу як такого. Поволі мінялося сприйняття довколишніх кольорів, і раптом здалося, що дивишся не в чорноту, а в рухому суміш усіх можливих барв. Нельсон навіть присів, щоб краще розгледіти всі інгредієнти пітьми. Нора ледь чутно втягнула повітря в себе, а тоді різко випустила його назад, сміттєзвалище немов пробив короткий дріж, і з його чорноти вирвалась зубата паща.

Нельсон відсахнувся, але тут же його кинуло назад — пола накидки потрапила кротодилу в зуби. «Шо я роблю? Шо я роблю?» Звір водив безокою головою, тягаючи Нельсона, наче м’яку іграшку, але незчувся, як затягнув собі петлю на грудях. Він шкріб себе короткими передніми лаписьками, але петля лише більше впиналася в ребра.

Нельсон насилу виплутався з накидки і відкотився під ноги розгубленому Момоту. Кротодил спробував пірнути у свій лабіринт, але, заледве сховавши голову, напнув трос і оглушливо заревів.

— Держим кілок, шоб не вирвало! — наліг Нельсон на рейку.

Проте, озирнувшись, побачив, як Скирта дає драла. Від утробного реву звіра зводило щелепи. А з Момотом тим часом коїлось дещо неординарне. На його фактурному поношеному лиці відобразився захват і шок. Очі горіли якимсь безпредметним космічним подивом.

— Го… го-го… — екстатично іржав Момот, переминаючись з ноги на ногу.

Кротодил смикав товстий трос, немов лящ — жилку. І рейка, забита в рихлу поверхню Корита, захиталась, як маятник.

— Диви, шо я кажу! На мене диви! — волав Нельсон про допомогу.

Рейка проорала метр Корита, вивернувши кубометри утилю. Кротодил, задкуючи, занурювався у свої потаємні ходи. Момот з дитячим інтересом наступив на трос, як на спритного вужа, зняв ногу, знову наступив. Рейка вискочила й поволочила Нельсона за собою. Він горнув ногами хлам, впираючись щодуху.

— Завали хід у нору! Тут такий ханадзип, а ти…

Момот стрепенувся, ніби від уколу, обхопив руками чавунну батарею, яку совала Скирта, однак підняти не зміг. Трос метр за метром зникав у темних надрах полігону. Момот змінив хватку й зіпхнув центнер чавуна з купи лантухів. Рейка вирвалась у Нельсона з рук, але брязнула об радіатор, що саме вчасно сповз у нору і перекрив її. Припнутий кротодил забився в панічних судомах.

* * *

Доктор Фрезе вдягнув окуляри й узявся розглядати деталі анатомії монументального звіра. Чотириметровий кротодил, перевернутий на спину, зі сплутаними лапами став враз якимсь безпорадним. Лише товсті кігті час від часу ворушилися, як вуса у кота. З чорною щетиною спини дисонувало довге рожеве безволосе черево, всіяне численними парами сосків. Пащу обмотали сталевим дротом, і тепер з неї долинало лише приглушене «хррр». Короткий товстий хвіст безладно сіпався.

— Богіна, — вказав Фрезе на статеві ознаки знерухомленої істоти.

— Якшо воно баба, так мо’, давайте її це саме?.. — запропонував невгамовний пасіонарій Кабигроб.

— Страм отакий! — взялася докоряти Кабигробу Тузиха. — Тре’ любить собі подобне. Подобне! От бери хоч би мене.

— Ой, та ти од кротодила страшніша! — відбрив її Кабигроб.

Піднесення панувало в юрмі. Щасливо сяяв дядько Момот, знаючи, що без нього — ба навіть без його глухоти, що зробила його не надто вразливим для страхітливого рику звіра, — операція потерпіла би повне фіаско.

Божена, ледве забачивши стриноженого монстра, переповнилась прагненням помсти й кинулася топтати його своєю механічною ногою. Втім, «ступня» протеза не могла пробити товстої кротодилячої шкіри, лише пружинила.

— Медведка… Не бий медведку, — благав вразливий Хамса, виказуючи зворушення істинного натураліста.

Для Нельсона останні години минули, як уві сні. Скирта, утікши з поля бою, все-таки — до її честі — повернулася, привівши підмогу, й коритяни стягнули кротодила з Корита спільними зусиллями. Тепер у натовпі дискутували, в якій формі тварюку слід споживати.

— Тушонки наварить, ханакус, тушонки…

— Шкура воняє. Шкуру не брать.

— Диви який — шкурою розкидаться буде. То я заберу, хату накрию.

— Сало стопить тре’ на вишкварки. Якшо жовте, то помічне…

Нельсон зрозумів, що цей нездоровий ажіотаж слід було припиняти. І скористатися своїм правом головного мисливця й ідейного провідника було не зайве.

— Коритяни! Харе придумовувать! Ми кротодила їсти не будем. Я не для того його піймав, тапок-таб’є, шоб ви за два дні з’їли й забули.

Радісний гамір змінився невдоволеним шамотінням.

— Якшо поділим чесно… — хотів було заперечити Базука.

— Ви поки поділите, одне одному горла переріжете, — оскалився Нельсон. — Ну, на три дні їдла стане, ну на чотири. Шо це міняє?! Нам тре’ більшого добиваться! Шоб в усій автономіці житуха бурлила, а не тіки в кишках ваших!

— І шо ж ти хочеш робить, Ґик? — крикнув Гена, клацнувши кадиком.

— А шо я дотепер робив?! План я робив! З вами чи без вас, торванабой.

— Шось ти резину тягнеш, — басовито вступив Капрон.

— Я кротодила з нори виудив. Ти таке зміг би, жилізяка тупа?!

Капрон хотів було звично дати волю своїй клешні, але раптом відчув, що авторитет не на його боці.

* * *

— Рило йому задеріть! Та держіть вище! — покрикував Нельсон, дивлячись, як на шию кротодилу вдягають сталевий хомут.

Навколо перекинутого догори черевом звіра метушилася вся толока. Нельсон перевірив, як Базука затягнув болти на кріпленнях.

— Попусти трохи, бо задихнеться, — зауважив Нельсон. — Нам тре’, щоб він заповз поглибше, а не преставився у себе на порозі.

— Це ж вона, а не він, — заперечив Веня.

— Та йухоп рехан! — владно парирував Нельсон.

На металевому «ошийнику», що прикрасив товсту шию кротодила, були закріплені три троси. Монстр повів сліпою мордою, сіпнув могутніми плечима. Видихнув — «хррр». Сталевий дріт жорстко в’їдався в складки шкури на його щелепах. Два передні зуби-різаки випирали, як нагострені плуги, з пащі.

— Ну шо, плиту одірвали вже? — спитав Нельсон.

Десяток людей возилися з квадратною бетонною плитою, однією з тих, якими було викладено борти Корита. Її підважили кілками й відсунули. Відкрився нижній шар сміття при землі, з якого потекли масні ручаї. Нельсон пожалкував, що не додумався до цього відразу — котити трубу наверх від початку не було жодної потреби.

— Шо поставали! — дорікнув Нельсон. — Проколупайте трохи вглиб і вниз. Шоб він туди поповз і трубу потяг.

Момот і Скирта з готовністю взялися за лопати, почали рубати ядучий силос. Трохи віддалік за толокою спостерігав, сидячи у возику, поблідлий Захур. Коло нього на двох цеглинах примостився Пабло.

— Ей, чого тут Кабигроб і досі скаче? — процідив крізь зуби Захур.

— Не зміг я. Підкрався, ножа достав… А так і не зміг, — промимрив Пабло ледь чутно.

Вітер пас низькі хмари, раз по раз вигризаючи у них пасма шерсті. Пабло тугіше закутався в брезент.

— Як ви? — спитав Нельсон мимохідь.

Захур кивнув головою, невідомо що маючи на увазі. Пабло відвів очі кудись удалину. Коритяни підтягнули стовбур камінь-дерева до труби. Серед них кособоко топтався й Капрон — спільна праця трохи зм’якшувала його ставлення до собі подібних. Капрон навіть перекинувся кількома нелайливими словами з односельцями.

Божена поплакала від злості і почалапала відлежуватися. Нельсон провів її поглядом, повним болісних надій.

— А пічку винесли? — похопився він.

— Осьо туто, — показав Веня.

Всі тихо охнули, коли Нельсон вивалив на землю гарячу грань, яка йому перейшла у спадок від Сави.

— Як камінь-дерево од жару загориться з одного кінця, пхаєм його в трубу. Дальше воно саме розгориться. Там заглушку поставили спереду? — походжав Нельсон, організовуючи інженерне таїнство.

Він потримався за троси, якими труба була підчеплена до хомута на шиї кротодила. Таким чином звіра було перетворено в запряжене тягло. Місія цієї скотини полягала в тому, щоб інстинктивно затягнути в своє лігво нагрівальний елемент, який прискорить утворення чорнухи в пластах Корита.

— Тліє! Тліє! — крикнула Майя у дитячому захваті. Край стовбура камінь-дерева охопило жовтогаряче світіння, воно поволі рухалось до тонкої верхівки.

— Беріться всі, ну! Гордиться ж собою будете! — гукнув Нельсон.

Камінь-дерево загнали в трубу, як стержень у кулькову ручку. Знайдена в ангарі металева заглушка для заднього торця труби не зовсім підходила за діаметром, але її таки втелющили туди молотками. Нельсон наблизився до кротодила, дав йому носаком під ребра, проте не справив на рецептори цієї товстошкірої туші особливого враження. Він обережно розкрутив ланцюг на передніх лапах-ковшах. Кротодил розправив віяло пазурів, тріснув занімілими кістками і гучно перевалився на бік, гребучи землю, що розліталася груддям навсібіч.

— Кілки беріть. Будем направлять, якшо заблудиться, — Нельсон обережно послабив шворку на задніх лапах тварини.

Ривок — і звір став на чотири опори, засопів і рикнув, задравши голову. Спочатку він позадкував і вперся гузном у гарячу трубу, всередині якої вже шкварило камінь-дерево. Потім, обпечений, ринувся вперед, ткнувшись носом у бетон. Отримав збоку ломом по голові, взяв трохи лівіше й устромив писок у заглибину рідного токсичного перегною. Троси натягнулися струною. Передніми лапами кротодил миттю зірвав дротяний намордник і увігнав зуби в пресований утиль. Коритяни відступили на безпечну відстань.

— Ух, ото гребе! — аж присів Базука, споглядаючи, як кротодил працює своїми ковшами, пробиваючи собі печеру.

— Стільки мняса пропаде. Луччє б ми його з’їли, — зітхнув Веня. Кротодилячий хвіст саме востаннє махнув із-під сміття. За ним углиб посунула труба, як гігантський гарячий заштрик, встромлений у Корито.

— Поплив, йухан, додому, — прокоментував Нельсон. — Ну, ставим плиту на місце. Тре’ ж каструльку накрить, шоб пара не виходила.

* * *

Ніч була моторошна. З-під Корита періодично виривався натужний рев кротодила, що вибився з сил, укляк і тепер пікся живцем у своєму лабіринті. Земля ледь-ледь стугоніла, з насипів обвалювався гравій і шлак. Рик стихав, щоб за хвилину початися знову.

Нельсон знав, що Божена теж не спить — лише крутиться в гамаку, не знаходячи зручної пози. Думки Нельсона вирували німим потоком, не прив’язані до вбогих слів. Якісь неоформлені й суперечливі почування переповнювали нутро. Усе здавалося можливим і неможливим. За поривами щастя тінню скрадалися страхи.

Божена з гуркотом спустила протез на підлогу, підійшла до вікна. Надворі вже засіріло. Паморозь укривала землю, облягала кам’яні дерева, перлами висла на порваних електричних дротах.

— Броде хтось.

— Де? — схопився Нельсон з долівки.

— Мара якась.

Від трансформатора відлипла перехняблена постать. Похитуючись, підійшла ближче до їхнього будинку.

— Це ж Дана, — узявся відкривати вікно Нельсон.

Дана стояла як неприкаяна. Вона подивилася на нього, обома руками тримаючись за груди. Спочатку здалося, що її душить сміх чи гикавка. Її гострі дрібні риси були зім’яті гримасою. На лобі надулася вена.

— Чо’ привалила? — поцікавився Нельсон, спершись на підвіконня.

— Капа… мене розбив, — простогнала Дана. Вона відняла брунатний рушник від грудей, розвела на два боки плащ. З-під тріснутого дисплею, тепер схожого на павутину, проступала кров.

— За шо? — ахнула Божена.

— За те, шо ти змогла, а я не можу.

* * *

Весь куток іще спав мертвим сном. На іржавих покрівлях танув іній. У сильці на даху гаража билась мініатюрна пташка, відчайдушно клюючи залізо. Двері в Капрона були відчинені, так ніби він чекав когось.

— Капа, ти тут? — увійшов Нельсон у темну коробку.

— Туто, — буркнув Капрон, сидячи на бетоні спиною до входу.

— Там у тебе птичка піймалась. Чуєш — шарудить.

— Ти приперся, шоб це мені сказать?

— Нє. Я через Дану.

— Ну?

— Слухай, шо ти твориш?! Я тебе не пойму! — почав Нельсон.

— Шо я творю? — обернувся Капрон. — Я коли міну витягав, то ти не питав, шо я творю! Ніхто не питав. А я для вас…

— Та не було ніякої міни! Ти ж в ангарі руку всунув під гусеницю!

— Не кажи мені таке! Язик вирву, — звівся Капрон на ноги, але зразу ж і сів. Він важко ковтнув слину. — Води нема в тебе?

Нельсон подумав, що від голоду й спраги у Капрона в мізках сталося щось непоправне.

— Знаєш, я тобі секрет скажу. Якшо жінку толково любиш, то не хочеться її бить, — мовив Нельсон дидактично.

— Хе-ех, шо мені та любов! — заскреготав Капрон. — Думаєш, мені інтересно воно, це саме? Не хочу я. Мо’, я смисла шукаю — чого ми такі, чого ми так живем і шо ми робим одне з одним?

— Ти, Капа, менше думай. Воно в тебе криво виходе, — наваживсь дати пораду Нельсон.

— Давай луччє бабами міняться. Ти мені повну, а я тобі пусту, — знайшовся Капрон.

— Харе гнать, торванабой! — схопивши Капрона за барки, Нельсон вглядівся в чорноту його ока. Десь там, на споді, розгорався пломінь божевілля.

* * *

Дощ рівно шумів, тихий, важкий і холодний. Нельсон відчував його на плечах, як ношу. В калюжі плавала голова гумової ляльки з рудими кучерями і яскраво-червоним ротом. Нельсон озирнувся навколо — чи ніхто не бачить. Але коритяни поховалися в своїх закамарках, заклопотані збором вологи. Він підібрав голову іграшки і, тримаючи за волосся, витряс воду. Раніше нізащо не звернув би уваги на такий неїстівний предмет.

Корито темніло в пелені потоків. Із руїн сортувальної станції змивало розбухлий тиньк. Кротодил замовк, і Нельсон знав, що це — назавжди. Черевики промокли, що цілком влаштовувало. Гнітюча необхідність бути сильнішим, ніж інші, тимчасово відступила. Дощ ніби спиняв час, нівелюючи потребу в будь-якій активності. Він був останнім даром, за який не треба було боротись. Він заповнив пробіли між живим і неживим. Нельсону навіть здалося, що це навколишнє замирення прийшло надовго.

Під’їзд зустрів його жіночим вереском. Майнула підозра, що це з Даною сталася істерика. Але, забігши всередину, Нельсон виявив, що там розлючена Божена скубе Майю: порвані бретельки комбінезона вже метлялися в різні боки, з нагрудної кишені щось посипалося на сходи. Майя, особливо не покладаючись на свої кволі руки, силкувалася ввігнати в суперницю зуби, поки та витирала нею стіну.

— От! — крикнула Божена остовпілому Нельсону й отримала укус у передпліччя. Вона відскочила і вдарила Майю протезом з дальньої дистанції. Майя зачепилась об стулку дверей, вивернула її і брьохнулась у мокре місиво перед під’їздом. Божена ринулась, як футболіст — на добивання, але Нельсон згріб її в обійми.

— От! До тебе вона прийшла! Мале, дурне, а вже шмара! — сичала Божена.

— Ти дитину виплюнеш, як будеш так гарцювать, — урезонив її Нельсон.

На бетоні він завважив яскравий сріблястий пакет, підчепив його пальцями.

— Це шо за йухан? — спитала Божена, переводячи дух.

— Котячі горішки. Будеш?

— Буду, — сказала Божена. — А шо приніс?

— Та от, цяцьку найшов, туловище з дерева виріжу, — показав Нельсон голову ляльки.

* * *

Між будівлями сновигав Пабло. Його сухорлява мурашина постать то зникала під покрівлями трущоб, то кулею вилітала з них, петляючи поміж мертвих кварталів Депо.

— Захур! — кричав Пабло у загачені сміттям сараї, підвали, горища.

— Захур! — волав він у проломи асфальту і тріщини стін.

— Захур-хур-хур! — механічно відлунювало у висохлих колодязях.

Цей підлий уламок селища мовчав, прикрившись зморшкуватими повіками дахів. З халабуди під толем вийшов Базука.

— Ти не бачив його тут? — підбіг Пабло.

— Голубця твого? Нє, — позіхнув Базука.

— А Кабигроб де живе?

— А шо, і Кабигроб — голубець? Хо-хо…

— Та ніколи шутки шуткувать! — нетямився Пабло.

Базука показав на сусідню перекошену стайню з дерев’яними ворітьми. Вона була надто вбога навіть для коритян — ці ребра кілків, що повилазили зі стін поміж кім’яхами глини, ці зламані рами вікон, цей шифер на даху, як скресла крига, безладно нашарована під тиском течій.

Всередині було майже порожньо. У побуті Кабигроб обходився мінімальною кількістю речей. Можна було подумати, що тут жила людина з твердими принципами. Пабло поворушив ногою товсту облізлу ковдру, скинуту з дивана. Її вата просякла свіжою кров’ю.

* * *

З-під Корита несло тухлим силосом. Нельсон постояв у теплих випарах, поки голова не пішла обертом. Передчуття були надзвичайно приємні: чорнуха незабаром битиме ключем. Він навіть підстрибнув від надлишку енергії, прошкуючи додому через пустир. Але назустріч ішов Пабло. І одного погляду вистачало, щоб зрозуміти, наскільки він розчавлений.

— Захур вночі пропав, — вимовив Пабло, мало не плачучи.

— Де він міг діться?

— Кабигроба різать пішов. Мені не сказав, я спав тоді. Просто знаю, шо пішов…

Нельсон кілька секунд перетравлював новину.

— Ти кажеш — пішов…

— Ну, поїхав, на колясці ж, таманабой!

— …різать Кабигроба…

— І не вернувся. Ніде нема, — нетерпляче стискав кулаки Пабло.

— А Кабигроб шо? — повів безволосою бровою Нельсон.

— І Кабигроба нема. Тіки кров у нього в хаті.

Погляд Нельсона упав на дивний свіжий горбок у землі неподалік. Він ріс і бентежив не менше, ніж зникнення Захура.

— Болото намокло. Шукай сліди од коліс, — порадив Нельсон.

— Людей тре’, — майже молив Пабло.

— Та, мо’, він ше вернеться. Дня ж не пройшло. Зарізав і спать сів, — відвернувся Нельсон.

Із купки землі показалася лапа з пазурами, потім виткнулось темне рильце з чутливими рожевими ніздрями. Нельсон навшпиньках підкрався поближче до цієї прояви.

— От-ад-зииип. Малі вилупились од жари!

* * *

Навколо Корита вирувала вакханалія. Варто було дитинчаті кротодила досягнути земної поверхні, як його тут же висмикували людські руки. Сліпі кротодильчики — з ріденькою шерстю, розміром з кошенят — гойдалися й пищали, підняті за хвости.

— Ага, викурили ми їх! Піджарили їм зади, ханакус! Так і поперли з того пекла, — пишався собою Нельсон.

— Куропусі. Нямуть-нямуть, — задоволено вуркотів доктор Фрезе. Він безцеремонно насаджував новонароджених хижаків на шампур, прохромлюючи ніжні черевця. Поруч Веня з Базукою товкли свою здобич об камінь — щоб не смикалась. Почорніла з горя Дана, важко дихаючи, складала кротодильчиків у мішок.

— Захура не бачили?.. А Кабигроб де, хто зна? — чіплявся Пабло до коритян. Побиття кротодилячих немовлят вганяло його в іще більший розпач.

Навколишній бенкет крові розбудив у душі сердобольного Хамси первісний жах. Він бігав поміж односельцями, силкуючись рятувати від розправи кротодилове потомство. Звідусіль ловив стусани, а нарвавшись на Скирту, що гамселила підземну живність залізним прутом, ледь не розділив долю невинно убієнних тваринок. Він врешті схопив із землі одне пискляве дитинча й, запхавши його за пазуху, віддалився на безпечну відстань, сповнений скорботи і безсилої гуманності.

Ближче до ночі розпалили вогнище. На шампурах, піках і штирях різноманітних калібрів зашкварчали хвостаті тушки. Доктор Фрезе з нагоди свята приніс зі свого схрону мензурку жовтого спирту з підозрілим осадом на дні. Навіть розбавлений водою, він обпікав горлянки коритян, що геть відвикли від такої радості і миттєво хмеліли.

— Батя мій любив казать: «При Кориті будем ситі». Так і єсть! — палко заговорила Тузиха. — Того за Корито й борьба була. Якось понаїхали Оті з-за Колючки, шоб вагонами по рейках нас повивозить звідсіля. В намордниках ходили, сопіли. Казали, шо жить тут не можна, а самі тільки й думали, щоб туто самим поселиться. Я ше мала була, а помню. Так наші тоді краном ті вагони повивертали ханакус. А потім і сам кран завалили. Так воно ото й лежить.

— Уміли жить наші люди! — піддакнув хтось, уплітаючи кротодила.

Розімліла Тузиха встала і, відштовхнувши Божену, раптом повісилась на шию Нельсону.

— Розумака наш, голова! Шо б ми без тебе… — заговорила з придихом.

— Ну-ну, — знітився Нельсон. — То Савина мисля була.

— О, за Саву! — видрала Тузиха кухоль із чиєїсь руки.

Вона хильнула, втерлася рукавом і, набравши повітря, грянула:

— Доля на-ша ота-каааа…

— Авто-но-мі-каааа! — підхопили коритяни.

— Горда жизнь і смерть лег-каааа…

— Авто-но-мі-каааа! — нерівно слідували за нею голоси.

Піддавшись колективному пориву, глухий Момот теж загудів. Його важке безсловесне соло попливло над незграбним хором, як дирижабль.

* * *

Нельсон видовбав у дерев’яному брускові борозну для короткої стріли. Прикріпив на його торці ресору від легкової автівки, спробував її на пружність. Заходився кріпити на кінці ресори тятиву з вірьовки, вмоченої в розтоплену смолу.

Божена погріла руки над пічкою, приклала до свого живота. Під стелею на шнурку в’ялились мальки-кротодили з розпанаханими черевцями, розведеними на боки з допомогою шпичок.

— Ну, і шо то таке буде? — обвела вона оком весь робочий гармидер у кімнаті.

— Як чорнуха потече, її захищать тре’. Одстрілюваться будем, — пояснив Нельсон.

— Од кого?

— Од кого хоч. На чорнуху точно охотники найдуться.

Нельсон вклав у борозну дерев’яну стрілу, придивився, як вона лежить. Заходився монтувати спусковий механізм. У двері двічі постукали, а потім Пабло вбіг у кімнату. На ньому були забрьохані штани з церати і завелика куртка, що з’їхала з плеча — Захурова.

— Нема. Не вернувся, — проказав він монотонно, щоб не зірватися на плач.

— Ти людей позбирав?

— Не йдуть!

На пустирі біля Корита, як рибалки на льоду, човпіли Базука, Веня та інші ланці, що пізнали вчорашній ловецький азарт. Вони завмерли над кротовинами в зосередженому мовчанні. Лише зрідка розтирали змерзлі плечі, незлостиво клянучи холодний атмосферний фронт.

— Пішли Захура шукать. Ти район знаєш, — кинув Нельсон Базуці.

— Тсс. Я тут пожду. Мо’, ше шось вилізе, — прошепотів Базука. — А потім коло Корита прочешем з усіх боків.

— Поназбирували тої нечисті, а все вам мало… — докоряв Пабло.

— Сарадіп, я щас дірок у тобі наверчу і спереду, і ззаду! — обрубав його Веня, мацаючи свої штирі, імплантовані в кулак. На його голову, обмотану брудно-зеленою камуфляжною банданою, сіла сиза пір’їна. Голуб промайнув над землею, та не наважився сісти.

* * *

Нельсон вийшов із будки Кабигроба, опустив так і не розряджений самостріл. Зиркнув на розпухлі від порожнечі навколишні сараї, на посипану попелом доріжку перед хатою. Життя у цих місцях видавалося чимсь цілком недоречним.

— В хаті голяк. Обійдем, — махнув Нельсон розгубленому Пабло.

Вони обігнули халупу, зазирнули в нужник без даху — чотири кілочки, обтягнуті квітчастою цератою. Всередині, на краю ями, лежав напівмертвий птах, придушений сильцем. Кліпати ще міг, але голови не зводив — знав, що вже прилетів.

— Чого він птичку не з’їв? — задумався Пабло вголос. Над бляшаним переніссям у нього з’явилася зморшка задуми.

Нельсон наступив на в’язку колючого дроту з налиплими обривками старих газет. Шип пробив стерту підошву, кольнув п’яту, як недобрий здогад — душу. Піщана поземка стелилася під ногами. Огорожа з профнастилу, що колись оточувала обійстя, упала. Лише стовпи подекуди стриміли, наче зуби велета.

— Не пойму я цю житуху. Вийдеш когось шукать — і вже сам себе не находиш, — проказав Нельсон похмуро.

Він не знав, що робити далі. Точніше, запевняв себе, що не знає, в слабодухому намаганні відтягнути прихід поганих новин.

— А як це воно — мужика любить? — брякнув Нельсон знічев’я.

— Важко, — зітхнув Пабло.

* * *

Гена задивися на те, як квапливо одягається Майя, плутаючи холоші комбінезона. Він переможно защепив штани.

— Було круто, дялбакус, — промовив самовдоволено.

— Та не дуже, рабой, — скривилась Майя.

Вона закуталась у шарф, зсутулила плечі й запхала руки в благеньку муфту. У цю мить її коробило від власного тіла — навіть міліметра своєї шкіри не могла бачити.

— Ну, вшивайся вже, — кишнула вона.

— Я тобі на другий раз зерна принесу коричневого. Натягав із ящика, поки Кабигроб не спалив усе. Вариш — і каша-малаша виходе, — пообіцяв Гена, збираючи манатки.

Вона не могла навіть слухати його — так тісно й задушливо стало в її кіоску через присутність цього типа.

— Я таке пробував… Я тепер знаю все… Зо мною ніколи не заскучаєш, чула! — запевнив Гена хвацько.

— Та я вже! — виштовхала його Майя.

Надворі вечоріло. Високо над Коритом сунув гусячий клин — суєтно миготів кінцівками, як розбите військо, що відступає з покинутих позицій.

* * *

Хамса тричі неголосно просвистів і прислухався. Звук загрузав у погребі, що його він давно вже зробив своїм сховищем і домом. Він почав совати по долівці фосфорні іграшкові кубики, присвічуючи ними в цілковитій пітьмі. Земля у нього під ногами була перерита, у стінах також зяяли нори. Хамса ще раз свиснув.

В одному з бокових ходів з’явилося рухливе рильце з масивними передніми зубами. Малий кротодил приніс уламок старого кореня, розколовши його сильними щелепами. Він безшумно сповз по стіні і став тертись об ноги хазяїна.

— Підріс, Рекс. Підріс, молодчинка, — лепетав Хамса, чешучи гладку безоку морду. — А я віршика тобі скажу, хоч?

Рекс приязно посмикав неповоротким хвостом і вклався, скрутившись калачиком. Хамса сприйняв це як готовність слухати і захитався, ніби заколисуючи самого себе:

Хамса ще якусь мить медитативно похитувався, затим підняв кубик і обдав тихим зеленавим світінням голову свого домашнього улюбленця. Кротодил мирно спав, звісивши з пащі темний язик.

* * *

Нельсон випустив стрілу. Продзижчавши двадцять кроків, вона вп’ялася в дошку нижче чорного кола мішені, виведеного вугіллям.

— От, танаб’є, — буркнув Нельсон.

— Ну, то дай я, — попросив Веня самостріл.

«Ффіть» — стріла пролетіла повз дошку й зарилася в землю коло Капронової ноги.

— Сарадіп! Давай тепер я по тобі шарахну! — Капрон підняв над головою дрючок, обмотаний на кінці колючим дротом.

— Харе! Нам од чужих тре’ одбиваться, а ви своїх перебить готові, — стримав їх Нельсон.

— Скоріше б уже! — забухтів Базука.

— Ти навчися зразу воювать! На, з цього попробуй, — показав йому Нельсон самостріл.

— Нє, то дурне. От чим я буду! — Базука метнув загострений залізний прут. «Спис» пробив деревину наскрізь, провисів кілька секунд горизонтально, а тоді дошка розкололася повздовж. Базука зверхньо оглянув присутню рать.

— Рано гордиться, — натягнув тятиву Нельсон. — Вони на вертушках літають, а ми ледь повзаєм. Туто з умом тре’, по-хитрому. Я думаю так: Вони знають, що в нас чорнуха водиться. Того й прилетіли, скинули їдла — дали пойнять, шо міняться хочуть. Тіки ж якшо Вони побачать, шо ми не можем за чорнуху постоять, то заберуть і так, реханакус.

— І шо ти хочеш сказать? — подав стрілу Капрон.

— Тре’ будувать кидало велике. Шоб і вертушку могло збить, ілуха. Камінюку зарядив — і…

Нельсон прицілився з самостріла в уламок мішені, але так і не спустив гачок — несамовитий крик Пабло змусив його озирнутися.

* * *

— Я найшов, найшов! — Пабло хапав повітря, як риба на піску.

Товариство неохоче пленталось за ним захаращеними дворами в районі Депо.

— Шо найшов? — не міг уторопати Базука.

— Не знаю, не знаю, — темнив Пабло, не наважуючись назвати знахідку.

Одяг звисав з нього, як порване шквалом вітрило. Пабло ніс на плечі змотану в кільце довгу мотузку. Проминувши Кабигробову хату, пройшли ще кількасот метрів повз руїни господарських приміщень. Пабло задрав плетену з металу сітку, що відділяла асфальтований тік від дороги.

— Сюди.

За ним прочовгали решта чоловіків. Місцями асфальт на току порепався так, що нога встрягала в тріщини. Пабло перетнув тік і зайшов під невеликий навіс. Відсунув іржавий лист, що прикривав шахту колодязя. Глибини було метрів з шість. На дні щось поблискувало. Нельсон кинув туди камінець, але плюскоту води не почув — лише глухий удар.

— Я подумав, шо тре’ усі ями в землі передивиться. І от… Мабуть, шось таки найшов, — пояснював Пабло, нетерпляче обв’язуючись мотузком.

— Як почуєш, шо нема чим дихать, крикни — витягнем. У шахтах воздуху мало, — порадив Нельсон.

Вага Пабло була вельми скромною, тому стара мотузка лише затріщала, але витримала його. Зверху було чути, як Пабло сопе на дні колодязя, звільняючись від пут.

— Тягніть! — врешті гукнув він.

Об внутрішню стіну шахти заскреготав інвалідний візок. Виявилося, що рама в нього зламана, одне колесо — погнуте, іншого не було взагалі. Нельсон відчепив цей брухт і кинув вірьовку з петлею вниз. Пабло трохи підскочив, аби упіймати мотузку і наступив на шось м’яке. Він нашарив рукою зім’ятий одяг — сорочку й штани. Пробував розгледіти, але було надто темно.

— Ти шо там — завтикав? Вилазь, йухан, — долинув голос Нельсона.

Пабло вдихнув запах сорочки і впізнав його. Тепер погасло і те внутрішнє світло, яке ще носив у собі.

* * *

Щойно почали обшукувати квартал, як стало сутеніти. Лігво Кабигроба могло бути де завгодно — у підвалах і на горищах, у складських руїнах і цехах, у конторських халупах. В околицях його не знайшли, як і тіла сердешного Захура. Нехотя протоптавшись колами, почали розбредатися. Пабло, ані слова не зронивши, поволочив ноги геть від Депо. Вірьовка так і висіла в нього на поясі.

— Терло збирать, чи шо… — мовив Базука.

— Луччє не казать людям. Воно заразне. Один почав убивать — і другий дума, шо вже можна. Люди з інтересу таке творять… — укутався в брезентову накидку Нельсон.

А самого розривало від спогаду про Кальмана — як тепер умістити в собі все, що зроблено? «Шо я роблю, шо я таке роблю…»

У присмерку, над паруючим, як казан, Коритом гойдався рій поліетиленових пакетів. Надуті теплими випарами, вони підлітали вгору, а ледь-ледь охолодившись, знову осідали вниз. Враз їх змело важким ривком вітру. Нельсона осліпила блискавиця, і після її короткого спалаху на селище налягла гроза. Він бачив усе тьмяно, наче крізь мішок, одягнутий на голову. Грім чомусь відлунював автоматними чергами — все ближче, ближче. А потім зовсім поруч упали перші горошини граду, і залишалося тільки накрити руками голову й побігти.

* * *

Базука бачив сон, нібито на Кориті виросло велике дерево з жолудями. Коритяни посідали навпочіпки під розлогою кроною, чекаючи, поки жолуді почнуть падати. Він же з нетерплячки поліз по стовбуру догори. І так легко йому давався цей підйом, і так добре йому було, що він вирішив нарвати жолудів для всіх. Але всівшись на гіллі, раптом побачив, що дерево рясніє не жолудями, а людськими головами — мертвими, зморщеними й почорнілими. Базука почув свій здавлений крик і прокинувся.

— Не пищи, дурних побудиш, — проказав хтось зовсім поруч. Біля ліжка, на табуретці сидів Кабигроб, знехотя граючись кольоровим гумовим браслетом. Його щоку — від вуха аж до бороди — розтинав свіжий шрам. Базука кинувсь до дверей, але згадав, що він у себе вдома, й рештки гідності повернулися до нього. Після першого переляку прийшла злість. Базука вихопив з-під ліжка свій заточений прут.

— Но-но, хотів би я тебе рішить, то прийшов би поночі й порішив би. Як один мене намірявся… — повів Кабигроб, торкнувши борозну шраму.

— Так це ти Захура… — опустив Базука свій «спис».

— А шо робить? Не я — так мене.

— Ну, убив. Так оддай похоронить.

— Е, не вийде. Кості одні осталися, та й ті ше можна примінить.

— Ти шо?.. — вражено вичавив Базука.

— Ой, усі про те думають, тіки бояться попробувать, — кинув Кабигроб.

— Жили ж якось ту зиму, і перед нею… — зауважив Базука.

— Не та тепер зима! Жид Темний розплодився, над головою літа, війну затіває! Ну, кумекай же, алдапакус! — показав стиснутий кулак Кабигроб.

Базука дістав з картонної коробки тараньку — підв’яленого мініатюрного кротодила. Переломив навпіл, почав зривати шкурку з ребер.

— Як же ти воювать будеш, якшо своїх поїси? — апатично жував Базука.

— Їх сила не пропаде, вона в нас перейде! І луччє силу забирать, чим оддавать — не ми, так нас. Вибирай. Ти зо мною?

— Шо ти од мене хочеш? — не зрозумів Базука.

— Приведи другого голубця.

* * *

Нельсон відкрив баночку крему для взуття. Хлюпнув води на коричневу ваксу, що засохла ще півстоліття тому. Трохи поколотив.

— Ото й Сава малювать став, як з ума вижив, — буркнула Божена, вмощуючись у незручному гамаку.

— Давай не начинай. Коли чоловіку творить хочеться, того не спиниш.

— Думай, як тепер жить, а не ти це саме! — завелась Божена.

— Жить будем по порядку, — рішуче вмочив палець у сколочену фарбу Нельсон.

На стіні — поверх Савиних креслень — він кількома мазками означив станину «кидала», опорну раму і вертикальні стійки з кутовими скобами. Потім на поверхні штукатурки з’явилися метальний важіль, противага і ланцюг для регулювання спускового пристрою. Нельсон додав бантик пращі й задивився на свій проект. Його тішив лагідний тон сепії, але в конструкції машини чогось бракувало.

До кімнати без стуку вбіг Пабло. На обличчі у нього застигла вимучена гримаса, яка нічого спільного з добрим гумором не мала.

— Зашиєш? — Пабло скинув роздовбані брудні черевики й підійшов до пічки погріти змерзлі руки.

— От, натоптав, як ханакус! — несхвально зиркнула на гостя Божена.

Нельсон підняв ветхі шкарбани. На них давно вже не було жодного цілого шва, а тепер ще й підошви відстали, як відвислі з подиву щелепи.

— Де це ти їх так? — спитав Нельсон.

На підлогу з черевика крапнула густа чорна рідина впереміш із піском.

— Колодязі облазив — усі, шо знав. Думав, мо’, найду його… Якоря чіпляю і на тросі — вниз. Шось же тре’ робить. У хаті не можу.

— Де ти був останній раз? — спитав Нельсон, не відриваючи погляду від масної рідини на долівці.

— У шахті біля сортувальної станції. Спустився, а там шось чвака, твердого дна нема. Не знаю, нашо воно мені. Жить уже нема сил…

Нельсон несподівано кинувся доПабло, обійняв його за худі, жилаві плечі і притис до себе.

— Ти ж чорнуху найшов, бро! Чорнуху!

* * *

Момот шалено лупив по трасформатору, щасливий тим, що йому доручили таку гучну і дзвінку роботу, дарма, що він сам не міг уповні оцінити результати своїх зусиль. Зо три десятки коритян із кухлями й відрами попрошкували за Нельсоном до сортувальної станції. Подивувавшись, що людей назбиралося так мало, Момот кинув молоток і пішов услід за ними. Він видихав ледь помітну пару — осінь прийшла. Низьке сонце кліпало йому приязно, а холодок бадьорив, як у юності.

— Колодязь, шо на сортувальній, до Корита найближче стоїть. Того чорнуха туди поперла. Скоро підніметься вище і в усіх ямах буде, — пояснював Нельсон, якого радість робила надміру говірким.

— А Божка твоя чого не пішла? — спитала Тузиха з жіночої солідарності.

— Оддихає животом. Принесу їй, якшо все не вип’єш, — підморгнув Нельсон.

— А ти куштував уже? — поцікавилась Майя.

— Нє, то Пабло найшов, от. У мене й цебра нема, щоб на мотузці спустить. У кого єсть, давайте — пришпандьорим на трос.

— Моє бери. Я на ньому сидю, і видержує, — запропонував Капрон вагомо.

Пабло порівнявся з Нельсоном, щоб провести юрбу найкоротшим шляхом. Промайнули під естакадою, що вела на Корито, перебралился через два вантажні перони, потім уздовж колій до критого павільйону сортувальної станції, де на посипаній цеглою цементованій платформі стояло кілька рудих контейнеровозів без коліс.

Тузиха спохмурніла, побачивши тут залізяччя прес-підборщика, який колись забрав її ногу.

— Ну, де воно вже? — занервувала вона, накульгуючи від зненацька воскреслого фантомного болю.

Пабло вказав на невеличкий колодязь біля вахтерського будиночка, що тулився поруч із павільйоном.

— Тут не глибоко, — зазирнув Нельсон усередину колодязя.

Він зав’язав на розтрісканій корбі трос і почав намотувати. Від скрипу в усіх залящало в вухах. Тим часом Капрон закріпив на дужці відра вільний кінець троса добрячим вузлом.

Сплеск пролунав майже відразу — глибини було кілька метрів. Усі обступили безцінне джерело чорнухи, затамувавши подих. Нельсон підсмикнув відро вище, потім знову опустив — щоб притопити. Десяток обертів ручки — і воно, майже повне, захиталось під корбою. До нього потяглися руки з кухлями, але всіх випередила Дана. Вона втопила лице прямо у відро й зробила кілька жадібних ковтків. Різко обернулась до Капрона, не кліпаючи, не змикаючи вимазаний чорним варивом рот. Її обличчя, завжди трохи синювате, стало геть фіолетовим. Дана простягла руку, ніби шукаючи опори в повітрі, змахнула нею — і впала замертво.

* * *

— Шо вони там казяться? — смикнув Базука печального Пабло, що стояв трохи осторонь від юрби.

— Не та чорнуха попалась, видно, — відповів Пабло без виразу.

— Так і знав, шо з того вийде ханадзип, — закивав Базука.

Коритяни затиснули Нельсона з усіх боків і готові були роздерти.

— Ти бабу мою угробив! — тикав у нього своїм масивним протезом руки Капрон.

— Ти сам її угробив — уже давно! Жила, як мокре горить, — огризався Нельсон.

Тут розлючена Тузиха тицьнула йому кухля з в’язким чорним пійлом.

— Казав, шо його пить можна! Тепер сам пий. Чуєш, яке?! — гарчала вона.

— Мо’, це первак. Потім луччє піде, — виправдовувався Нельсон.

Він підніс чорнуху до вуст, замружився, пригубив. Порівняно з цим пекельним варивом тирсоплита в лужному розчині була плиткою шоколаду.

— Нажухав нас Сава, старий танаб’є, дялбакус, йухопут… — фонтанував прокляттями Нельсон.

У цьому гармидері, споглядаючи крах чужих сподівань, Базука поклав Паблові руку на плече. Той усе ще не квапився виходити з заціпеніння — стояв, обійнявши себе за лікті. На його бляшаному переніссі вранішня цятка паморозі стала краплею і збігла вниз.

— Слухай. Єсть для тебе вісті, — мовив Базука стиха. — Од Захура.

* * *

Нельсон прочумався від холоду, добряче потовчений. Було достобіса дивно, мокро і страшно. Боліли поламані ребра, з носа цебеніла кров. Спочатку подумав, що сидить у калюжі, а навколо — глуха ніч. Але округла бетонна стіна, в яку він упирався шиєю, навела на значно гірші здогади. Нельсон підняв голову.

— Ей, — кигикнув він, спинаючись на ноги.

Вгорі, у круглому просвіті, з’явилося перекошене обличчя Капрона.

— Капа, шо за йуханакус? Витягни мене, — простогнав Нельсон.

— А шо, не сидиться, лободзип? Народ рішив оддать усю чорнуху тобі одному. Жуй, пий, смокчи, лижи і радуйся.

— Спусти трос, тапок-таб’є!

— Я тут для того, шоб ти уже не виліз. Ніколи, — відрізав Капрон.

Нельсон стояв майже по коліно в чорнусі, але ноги продовжували вгрузати в мул на дні колодязя. До верху було якихось чотири метри. Він уперся руками й ногами в протилежні боки шахти і спробував так підніматися, але замащені черевики миттєво сприснули вниз. Нельсон намацав місце стику між бетонними кільцями, вчепився за нього кінчиками пальців, але підтягнутися не спромігся. Від зусиль лише забивало памороки — тут бракувало кисню.

У випарах чорнухи в’язкими ставали навіть думки. Нельсон згадав загибель матері, безглузду смерть брата і цілком реально уявив свою, не менш абсурдну. Йому здалося дивним, що він так запізно відкрив для себе істину: якщо відсутність змін планомірно вбивала коритян, то зміни вели їх на той світ ще коротшим шляхом.

* * *

Божена взяла з підвіконня ляльку. Гумова голівка з розкосими синіми очима була насаджена на дерев’яну фігурку, витесану досить доладно. Нельсон не вирізьбив лише пальчиків, оскільки мав звичку зволікати з найцікавішою фазою роботи. Зачувши кроки в під’їзді, Божена з нетерпінням встала з гамака.

— Ну, шо там? — спитала в радісному передчутті.

— Усьо! — відповів з порога Веня. Він пройшовся по квартирі, нахабно оглядаючи химери креслень на стінах. Визирнув з вікна надвір, де з низьких хмар сіяла мжичка.

— А ти чого приперся? — здивувалася Божена.

Веня штовхнув її плечем, мовчки зірвав в’язку засушених кротодилів у кутку, склав їх собі за пазуху. Божена дістала з маленької тумби ніж, направила на візитера.

— Ну, і шо ти зробиш? — глузливо виставив він свої шпичасті кулаки.

— Так… Нельсон де? — відступила вона, тримаючи лезо напоготові.

— Щитай, шо вже ніде. Чорнуху свою пить остався, — Веня розчинився в пітьмі коридора. Сходами залопотіли його квапливі кроки.

Божена привалилася спиною до стіни. Почула гуркіт власного розбурханого серця. Раптом внизу живота ніби затріпотів метелик — це дитина зробила перший відчутний порух в утробі.

* * *

Гена зазирнув у холодний темний колодязь, де нічого не було видно. Від випарів чорнухи закрутило в носі.

— Ей, ти живий там? — крикнув він своїм зухвалим фальцетом.

— А ти шо тут забув? — долинув голос Нельсона.

— Посторожу тебе, поки Капрон у будці одсипається, — весело відповів Гена.

Він підняв камінець, кинув у шахту. Потім ще один, потім ще. Камінці падали наче в болотяну твань, приглушено булькаючи. Гена не прислухався, робив це машинально, тим часом про щось роздумуючи.

— Чуєш, лободзип, — зважився нарешті він. — Шось тобі розкажу. Однаково ти — не живець…

— Спусти трос, потім поговорим, — зажадав Нельсон.

— Не бикуй, а слухай сюда. Це я Туза здів. Я. Потім руку його підкинув на Корито, шоб вас з толку збить. А ти догадався, шо воно до чого. Тіки ти не розібрав, хто. Ти коли біля сараю крутився отам на полі, я боявся, шо поймеш. У сараї під помостом кості лежали. А тут якраз хтось коробку Гектора підпалив, з усім начинням. А ти пішов туди і покинув шукать. Я поночі кості Кальману під хату одніс і пририв там. Розвів я тебе. Розвів.

— Ну, і як воно тепер людоїдом… — протяг Нельсон з підземелля.

— Та який я людоїд! Гик! — смикнув кадиком Гена. — То я так, для проби. Я подумав: якшо Туза з’їм, то до мене баби стануть липнуть, як до нього в молодості. Так воно і вийшло. Бо Туз довго лежав, а поки лежав, то мощу мужичу накопив.

— Кажний собі причину находе, шоб озвіріть, — відказав Нельсон.

— Я не такий. Я тепер зерно їм оте, шо в ящику прилетіло. Не людоїд я, — твердив Гена.

Нельсон помітив, що рівень чорнухи в колодязі поволі, але невпинно піднімається. Він уже сидів по груди в чорному вариві. Десь там, наверху, зіщулився Гена, боячись темноти, що обступала його зусібіч. Час від часу він нагадував про свою присутність кашлем і чханням.

Близько півночі температура повітря впала майже до нуля. Гена закуняв, тремтячи коліньми. Зненацька сивий привид, як шуліка з висоти, майнув у колодязь. Нельсон вийшов із напівсну, відчувши вологий дотик на скроні. Його огорнув дивний клубок пари — це на плечах нечутно вмостилося Монро. Дрібні крапельки невагомого аморфного тіла змочили губи в’язня, і Нельсон переповнився благоговінням. Перша сльоза зірвалася зі щоки, проклавши шлях наступній. І нахлинула нічим не обґрунтована вдячність за все, що з ним було і що буде. За щасливу невідворотність усього.

* * *

Тузиха встала з тахти, прошкандибала в сіни. Там вона відкрила дверцята непримітної ніші, дістала з полички завинутий у ганчір’я колоб. Повернулася в кімнату, розмотала його, поставила на табуретку, опустилася навколішки перед ним. Колоб — невелике гіпсове погруддя з лисою головою — мав надщерблений кінчик носа. Від того його фізія нагадувала рильце, а вузькі очиці зирили зловісно і саркастично. Тузиха торкнулася його короткої борідки і склала руки в замок.

— Нінель моя щедра. Нінель моя добра. Прошу тебе, молю тебе. Не забудь, не забий, не завтикай! Автономіку сохрани і помнож. Од врага її оборони — земного і летючого. Дай врем’я лихе перетерпіть! Зроби, шоб Корито набухло, як повна чаша, і дарувало всім жир і нехилий скарб, як попереду було. Чорнуху перероди в шось укусне. Нінель моя! Дай поживу, дай наживу. А як усім не можеш, одбери в одного — мені дай. Одбери у двох — мені дай. І у трьох одбери — мені дай! — молилась Тузиха, б’ючи поклони об зачовгану дошку.

Колоб насмішкувато глядів кудись під стіл. Його блідо-сірий овал зі складками на лобі лиснів у вранішньому запилюженому промінні. Але варто було Тузисі підняти підсліпуваті очі, як їй одразу приверзлося, що колоб по-змовницьки підморгує їй — це тривало якусь частку секунди, але для народження нових надій того було цілком досить.

* * *

Нельсона розбудив скрип корби. Він зіп’явся на ноги, нетвердо, як п’яний, що не тямить, де опинився. Просякнутий чорнухою одяг тягнув тіло донизу. Врешті перед носом повис трос із петлею на кінці.

— Обв’яжися попід руками. Я витягну, — гукнув Капрон.

Світло дня різало очі після доби в підземеллі. Нельсон припав до піднесеної пляшки з водою, поки не випив усю. Під ногами утворилась пляма чорної юхи.

— Іди в будку. Божена там, — сказав Капрон і подався до селища. Його асиметрична постать по-краб’ячому перевалювалась через іржаві рейки, аж доки зникла за вантажною платформою сортувальної станції.

Нельсон завмер перед вахтерським будиночком із вибитим вікном і похилим листом шиферу замість даху. Не наважувався увійти.

— Ну, шо став, рабой! — відчинила Божена двері.

— Це ти? Жива? — зрадів він.

— Я то жива, а ти — нє. Тре’, шоб так усі думали.

— Чого це… — не зрозумів Нельсон.

— Лахи от на, передінься, — показала йому на зіжмакану робу. Дивлячись на Нельсона, вона посміхалася, але зі скорботною тінню на лиці.

— Чого мене витягли? Кажи, — спохмурнів Нельсон.

— Я добазарилась із Капою, — зітхнула Божена. — Хай думають, шо ти в чорнусі втопився, а сам тікай кудись. Мо’, десь приживешся. Бо наші піймають — посадять назад. Злі на тебе всі. Капа буде мовчать, якшо так зробим.

— А йому з того яка вигода?

— Тре’ тобі все знать? — повела вирізом брови Божена.

— Все! — вперто глянув їй в очі Нельсон.

— Скажу людям, шо дитина од нього. Та й буду з ним доживать! — рубонула Божена.

— Од нього! Мій Зефір! Апулаз, ялбакус, ханадзип! — схопив її Нельсон за руки.

— А шо робить?! Тобі при Кориті полюбе житухи не буде. А хто за мене заступиться?! — виривалась Божена. — Подивись на мене! Думаєш, легко носить? Ну, звихнувся Капрон — батьком хоче стать. Так і нехай! Все ж довше, чим з Кабигробом, поживу.

Нельсон безсило опустився на лавку поруч із Боженою. Скинув просяклі чорнухою штани. Витер руки піском, потім сяк-так перебрався. Вітрюган шкрібся й завивав у щілинах будки.

— Капа — любовник нульовий, за це не переживай. То Дана мені казала. На осьо тараньку. Охляв же ж, — витягла Божена сушеного кротодила, єдиного вцілілого після спустошливого набігу Вені. Щоб не розкиснути, Нельсон узявся їсти. Гірка правда полягала в тому, що Божена в усьому мала рацію.

— А до мене Монро прилітало, — навіщось сказав і сам здивувався цьому недоречному повідомленню. — Ти цей… Луччє до доктора йди жить. У Сави нема чого ловить тобі. І з самим Капроном не сиди. Воно лихе з тою жилізякою своєю. Йому вдарить — шо за вухом почухаться.

— Доктор-доктор… Він же — цопакус неговорящий! — кинула Божена.

— Я в нього прозапаси бачив. Там, у бункері. І він тебе не вижене. Він — чоловік науки. Йому інтересно буде, шо ти народиш, — Нельсон торкнувся Божениного живота.

— Дождися, як сонце сяде. Тоді тікай. Шоб ніхто тебе не бачив, — сказала Божена, встаючи. Голос у неї тремтів.

— Я по тебе вернуся, — гарячково пообіцяв Нельсон.

— З-за Колючки ше ніхто не вертавсь.

Божена вийшла просто в заметіль макулатури. Над Коритом, немов чорна сіть, розпростерлася зграя вороння. Нельсон прислухався, як шерхотять крила у птахів, що летіли зовсім низько. Він зрозумів, що перед тим, як зникнути, мусить зробити ще одну чорну справу.

* * *

Тузиха сиділа над відром чорнухи, вмочивши пальці у в’язку темно-буру рідину. На столі в калюжці парафіну стримів недогарок свічки. Від випарів чорнухи макітрилось у голові. І колоб на столі моргав до Тузихи дедалі частіше. Під його ласкавим поглядом вона неначе відчула на собі давно забуте батьківське тепло.

Потекли спогади. Горлиця літнього ранку водить тупою голівкою. Батько в оранжево-сірій робі сортувальника. Станція з вагонами сортованого добра, що чекають на відправку. Дерево, рейки й — особливо — вали щебеню, що вабили дітей. Непередаваний запах Корита, який з часом перестаєш чути, бо він стає звичним. Потім череда неприємних вузлів пам’яті — пасажирські вагони і якісь чужинці в намордниках, що закликали їхати кудись далеко. А батько казав, що нікуди він не рушить звідси, і стискав кулаки, а їй, юній, від того ставало ще лячніше. А потім кран. І вагони, що котилися схилом, як кинуті іграшки. І це солодке до нестями слово «автономіка». Батько, що, накричавшись про перемогу, спить із бутлем спирту. І перші обійми Туза — рвучкі та нахабні, як сама молодість. Десь тут і закінчувалося все найкраще, бо батька невдовзі після перемоги поховали, а Туза краще й не згадувати.

Тузиха була переконана, що малою стала свідком війни, хоч — от халепа — не могла згадати жодного пострілу, жодного залпу. Забулося, то й добре, — переконувала вона себе. Втома хилила її в сон. Вона вийняла руку з відра і заходилася стирати ганчіркою чорнуху з пальців. Потім кинула погляд на погруддя на столі — колоб зблиснув лукавим розрізом очей. Тузиха раптом поклала чорний палець до рота в надії на чудесне преображения цієї рідини. Сплюнула розчаровано. Ганчіркою накрила лисину колоба.

VI

З отвору в стіні погреба посипалося мерзле груддя. Це Рекс вовтузився в одному зі своїх підземних ходів, якими він шастав надвір і назад. Хамса підняв кубик-світлячок, вітаючи улюбленця. Зі стіни першим виткнувся товстий короткий хвіст кротодила. Рекс гарчав, терзаючи зубами свою громіздку здобич. Він поволі задкував, лишаючи на долівці п’ятизначний слід пазурів.

Хамса погладив свого єдиного вдячного слухача по хребтині — півтораметровий Рекс важив уже пів-центнера і продовжував швидко рости.

— Шо тут у тебе… — Хамса підкотив кубики, щоб роздивитися принесене кротодилом.

Різко відвернувся, часто задихав, схопившись за сухі груди. Потім набрався духу й подивився знов — то була стегнова кістка, над коліном рівно відпиляна, вочевидь, не без допомоги якоїсь пилки.

Хамса договорив, зібрав кубики, похапцем насилив на шию Рексу поводок із шворки. Він накинув на себе все рам’я, що висіло на цвяху при вході, ставши схожим на брунатну капустину з тоненьким стрижнем всередині. Східцями потяг Рекса нагору.

— Ррру, — озвався Рекс. Він жадібно поривався забрати з собою свою знахідку, але мусив підкоритися господарю.

Хамса наліг на двері, що примерзли до поріжка. Але був надто слабкий, щоб їх зрушити.

— Перед! Давай, ну! — скомандував кротодилу, хляснувши його долонею над хвостом.

Кротодил зорієнтувався — став на задні лапи, а передніми обіперся на стулки дверей, що враз почали розходитись. Зарипів сніг. Сонце вдарило межи очі. Хамса вдихнув морозне повітря, побрів по білому морю, мружачись од іскор, що зривалися з його поверхні. У сусідніх бараках було тихо, ніхто не ґелґотів, не сварився. Жодна цівка диму не тривожила небесної блакиті.

— Перед-перед, — неголосно повторив Хамса.

Рекс почав гребти сніг широкими передніми лапами, як веслами, прокладаючи стежку чоловікові. Так і йшли.

* * *

…спочатку Гена з неприродно викрученою ногою, потім фонтанчик крові з його горла, хрипи, стогони, знову зав’язане вузлом тіло Гени, руки, що утримують його, червона долівка, земля сіра, земля чорна, болото руде, все перемішалося, переплуталось, потім світанок у холоді, гіркуватий смак трави під снігом, подив, страх, стебла трави там, де мала бути Колючка, пальці гребуть сніг, землю, пальці рвуть траву, запах, висмикнуті тонкі жили подорожника, сухий реп’ях на коліні, біг, ходьба, біг, падіння, плазування, спроба знову піднятися, залишитись стоячим серед усього чужого, голодні болі, дивні запахи, боязнь чужих наближень, безсилий гнів, чиєсь наближення, наближення…

Нельсон крикнув і вийшов зі сну. Він лежав у палаті з білими стінами. Знову задрімав під крапельницею, і вариво прожитого, скориставшись сном, забурлило в ньому. Він швидко піднявся, відчуваючи в тілі нову незвичну вагу. Висмикнув голку з руки. Крізь вигадливі морозні узори на склі було видно, як у дворі клініки падав лапатий сніг. Ялини опустили обважнілі плечі. Трохи далі вулицею метушились електромобілі. Бовванів скляний куб офісного центру з кількома кафе на першому поверсі. А понад усе його вражали тутешні люди — з волоссям на голові.

Нельсон ущипнув себе за вуха — спочатку за ліве, потім за праве. І досі не вірилося в усе це.

Він одягнув куртку, здер бахіли з подарованих трекінгових черевиків, які вже встиг полюбити, наче живу істоту.

— Ви… курс не закінчили. Куди?.. — на порозі стояла знайома вже лікарка в синьому кумедному костюмі. Особливо ж Нельсона смішила її квадратна шапочка.

— Назад. Назад мені пора, — глянув з-під лоба Нельсон. — Підлатався, і харе. Одростили мене трохи, буду жить.

— Перебування в карантинній зоні вам на користь не піде, — запевнила вона.

— Ханадзип, там мої люди остались!

— Ви можете спочатку зустрітися з тими, хто успішно тут адаптувався.

Нельсон запитально подивився в очі жінці.

— Ви не перший, хто прийшов звідти сюди, — усміхнулась вона.

— Та йухан дялбакус! Мої люди в Коритному. Я їм нужний. І без них не переїду.

* * *

Крізь розбите вікно в квартиру Сави намело снігу. На видноколі бовваніло Корито. З-під нього сочилася чорнуха, розтікалася, посуваючи лінію снігу все ближче до селища. Момот присів на гамак, погойдався знічев’я. Сіра вата жмутами звисала з його куфайки. Момоту подумалось, що така нестабільна конструкція ліжка геть не зручна. Він згадав, які надійні меблі колись робив з дерева, знайденого на Кориті, — дошка до дошки, болт до гайки… Дещо з того й досі стояло вдома у коритян, непідвладне часові, волозі й деструктивному людському чиннику.

Його увагу привернула схема метальної машини, що її вивів Нельсон на стіні коричневою фарбою для взуття. Момота завжди вабила механіка речей — сполучення матеріалів, взаємодія деталей, енергія їхнього руху. Глухий, він вбачав у всьому створеному руками надійний засіб заявити про себе, лишити по собі слід, звук, враження, спогад.

— Тут-тук, тут-тук, — постукала синиця об раму вікна. Її вертлява голівка зробила кілька швидких поворотів. Пташка легко перепурхнула через щербату шибу й опинилась на підвіконні, всередині цього покинутого житла. Момот помітив її й посміхнувся куточками рота. Його добрі очі басет-хаунда, з повіками, відтягнутими донизу невблаганним земним тяжінням, пожвавішали й запроменились теплом. Синиця зіскочила на долівку, дзьобнула крихту між паркетними дощечками, злетіла на гамак, а потім просто на коліно Момоту. Він обдивився зеленавий пушок у неї на грудях, відчув її чіпкі кігтики. Її чорні очиці обмацували кімнату в пошуках чогось поживного. Момот раптом з жахом подумав, що пташка не боїться його, бо вважає неживим предметом.

— Уооо! — замахав він обмороженими червоними руками.

* * *

Рекс загарчав і пірнув у кучугуру по самий хвіст. Хамса роззирнувся навкруги. Вони застрягли на перехресті вулички, що вела до Депо, та іншої, що одним своїм кінцем упиралася в бункер доктора Фрезе. Іти лишилося недалеко, але як Хамса не намагався відтягнути кротодила, той усе рив носом сніг, аж поки не видобув рваного закривавленого кожуха. Рекс лизнув його темний рукав.

— Фу! Фу! — закричав Хамса, смикаючи за нашийник. Рекс піддався, але кожуха з пащі так і не випустив.

Метафізичний холод пробирав Хамсу, так наче джерело морозу було десь усередині. Бетонна копиця бункера усе ще виглядала найзахищенішою будівлею на все Коритне. Втім, на важких залізних дверях були помітні вм’ятини від ударів. Сніг навколо було добре втрамбовано. Хамса постукав своїм астенічним кулаком у двері, відчуваючи зашпори в пальцях. Він вловлював у повітрі дух небезпеки, невмотивованої і безумовної, як снігопад. У дверях бункера відчинилося вічко.

— Пошой? — роздратовано запитав доктор Фрезе, змірявши поглядом прибульців.

Хамса розщепив верхні ґудзики на своїх одежах, глибоко вдихнув, піднявши руку з кубиком в ораторському жесті.

— Перетуплю оці пороги тьми.

Міліє кроволін під ободами.

Ходи доземні стали мертвими

Ходами…

— Пошой, геній-талій?! — перебив доктор.

— Пусти, док, шоб дні дожить, — схилив голову Хамса. — Тіло своє оддаю в твоє хазяйство. Як помру, то спиртом, нотецою, кислятиною — чим хоч оброби, у банку закатай, тіки не дай мене їм в зуби! Шоб не обжерся мною ніхто, і мене шоб не сплюндрував.

— У колдор, — знехотя відказав Фрезе після недовгих роздумів.

— Колдор — то колдор. Не горді ми, — пристав Хамса на пропозицію.

— Ділдо? Нямуть? — уточнив доктор, голосно поплямкавши.

— Пища — діло друге. Прогодуємся якось, док. Не пропадем, — запевнив віршник.

— Рру-рру-ррууу… — тужливо протрубив Рекс, задравши сліпу морду догори.

— Медведка хороший, — відрекомендував його Хамса.

— Коркодим лю-не — бурбункул! — не погодився з ним доктор.

* * *

— Автономіка тепер круто стала, торванабой. Скоро їй тісно буде на світі. Кордони тре’ буде розширять, — просторікував Кабигроб.

— Як то розширять? — не зрозумів Базука.

— За Колючку вилазки будем робить. Розвернемся, цедзипакус! Та то вже весною. Поки шо і тут жирно зимувать, — розкрив свою стратегію Кабигроб.

Вони сиділи в невеликому актовому залі на другому поверсі колишнього будинку культури. Квітчасті пожовклі шпалери на стінах створювали атмосферу затишку і взаємної довіри. Посеред залу стояли три ряди обшитих бордовим оксамитом відкидних крісел. Скирта, як завше, мовчала, натягнувши шапочку на очі. Дехто начищав зуби наждаком.

Веня, поточивши ножі, встромив їх у велику кухонну дошку, не знаючи, чим би ще збавити час. Він визирнув у вікно. Внизу тулилася до стовпа знайома постать у махровій хустці й пальті з обскубаним норковим коміром.

— Тузиха там стовбиче, — повідомив Веня подільникам.

— А шо їй тре’? — озвався хтось не надто кмітливий.

— Кісток вона просе, — здогадався Базука. — Уже ж приходила.

— Ну, кинь їй, — позіхнув Кабигроб сито.

— А, мо’, з неї хвате вже? — засумнівався Веня. — Кості заморозить можна на потім. І прозапаси будуть.

— Ти чого жадний такий? Кинь людині кістку, ханакус! Автономіка — це братство. Сьогодні нагодуєш брата — завтра він тобі з наваром оддасть! — вигукнув Кабигроб мажорно. Усі принишкли в роздумах.

* * *

Фрезе грюкнув дверима, лишивши Хамсу спочивати в темному коридорі. Доктору в його бункері цілком вистачало й тих мешканців, що вже були. Він зайшов в операційну, де гасова лампа кидала на стелю мідний ореол.

— Кого принесло там? — спитав Капрон, сидячи за операційним столом.

— Хамас ба коркодим, лю-не, — буркнув Фрезе.

— Так обмить, чи шо, таманабой? Гості ж! — знайшов привід Капрон.

Він пірнув у бокову комірчину й дістав зі стелажа скляну банку — акуратно, щоб не збаламутити осад. Зняв кришку й став наливати жовтувату рідину в гранчак. Із банки показалась заспиртована жаб’яча лапка. Капрон заправив її назад і накрив кришкою.

— Будеш, доктор?.. А ти, Бож? — запитав для годиться, знаючи, що його пристрасть до цього нектару ніхто з присутніх не поділяє.

Спочатку Фрезе протестував проти того, щоб Капрон вільно причащався з ємностей із біологічними експонатами, але згодом здався. Були в нього тут і заспиртовані щурі з розпанаханими животами, і общипані голуби, і вуж, що плавав майстерно складений цифрою «8» у колбі з вузьким горлечком. І свіжо оббіловані кротодилята, «підселені» до інших видів. Накопичені цінності, що колись тішили доктора, тепер були віддані на поталу зайдам і втратили магію інтимності.

— Погуда, — зітхнув Фрезе.

У такі миті Божена думала, що він нарікає на погоду, хоча в бункері доктора температурні умови були стабільними цілорічно. Божена встала з матраца, підтримуючи вирослий живіт. Протез її клацнув, зронивши кілька іскор на сірі кахлі.

— Де воду дів? — спитала в Капрона. Той вказав пальцем на емальовану миску з підталим снігом, що стояла під столом. Вогник лампади затремтів, похитнувши весь видимий простір кімнати.

— Не можна нікому казать, шо тут спиртяки стільки, — роздумував уголос Капрон. — Спирт нутро одбілює, кров чистить. Чую, шо аж помолодів я, реханакус.

Капрон устав і прочинив двері в коридор, шукаючи посоловілим оком відро для малої нужди. З пітьми насторожено загарчав кротодил.

* * *

Момот ходив по ангару, шукаючи дерев’яні бруси і мотки дроту. Посередині цього холодного залу стояла вже змайстрована прямокутна станина, збита і скручена шурупами по кутах.

Знадвору просунув голову в двері Базука, оглядівся з непідробним інтересом.

— Ну шо — берем його? — спитав у Кабигроба.

— А шо він там мóняється? — не зрозумів той.

— Якусь вішалку робе, — припустив Базука.

Веня почухав свою кашемірову кепку, з-під якої вибивався засалений камуфляжний бандаж.

— Нє. Це орудіє оте, шо Нельсон казав, — здогадався Веня.

— Кидало? А, ну тоді хай. Хай зробе до кінця. Як дійде до діла, од вертушок одбиваться тою штукою будем, — постановив Кабигроб прагматично.

— А кого тоді нам?.. — стривожився Базука. Кабигроб потоптався на місці. Сніг порипував, як звивини в пошуках оптимальних рішень. Десь над головами висли довгі ікла буруль.

— Гену хто бачив? — згадав Веня.

— Та його мертвим найшли аж коли… Того дня, коли Нельсона втопили, — нагадав Кабигроб. — Заколов хтось Гену гостряком із його ж ноги. Ото знай, як ліпить собі всякий гламур! Хіба чоловіку того тре’? Чоловіку тре’ ходить із тим, з чим він родився. Кривий, горбатий, йухан — який уже єсть. Усякого земля держить, усякого годує. Собою будь, не промажеш по жизні.

Кабигроб гаряче подихав на свої руки з товстими венами, що струменіли, як лінії ріки на географічній карті.

— А мала оця… Майя? — згадав раптом Веня.

— Ох, адзип, найшов калорію, — буркнув Базука, позираючи на спустошене, жалобне довкілля.

— А шо, вона ше жива? — зацікавився Кабигроб.

* * *

Момот з останніх сил намотав линву на дерев’яний кілок, зав’язав її кількома вузлами. Він опустився навпочіпки під кидалом з думкою, що роботу зроблено не найгірше. Вірив, що знайдуться ті, хто її оцінить. Кості давно вже пекло від холоду, м’язи крутило в судомах. Він підтягнув брезент, клаптів якого в ангарі не бракувало, ліг на нього, а краєм накрився. Пальців уже не відчував.

Деякий час йому ввижався принадний червоний шмат сирого м’яса з білими волокнами жил. Потім жадане видиво згасло, поступившись місцем звукам. Момот раптом почув, як у ньому рояться тисячі невимовлених слів. Слова ці неначе враз дозріли і вирвалися зі своїх щільників. Він пізнавав смак кожного і був вражений розмаїттям звучань, які носив у собі так довго, хоча, здавалося б, варто було лиш випустити одне-єдине слово назовні — і туди ринули б усі решта, як потік світла крізь вакуум космосу. Тепер вони купчилися роєм, запалюючи одне одного на льоту, грали всіма шаленими барвами, вивільняючи свою енергію.

Момоту ставало дедалі тепліше й тепліше, наче всередині розгорався вогонь. Момот знав, що це так вигорає його німота, нагромаджена за п’ятдесят років. У пам’яті пронеслася убога й куца валка прожитих при Кориті перипетій, образів, ситуацій.

Тепер тепло оволоділо ним повністю. І нарешті він зрозумів, що готовий заговорити — від імені всіх прожитих у мовчанні днів, від імені людей, яких знав і в чию міміку вдивлявся, пізнаючи їхні муки мовлення. І Момот незчувся, як заговорив. І мова його була дивовижною, гучною, нечуваною, помпезною, вигадливою, вичерпною і остаточною.

* * *

Рекс заходився бурити свій власний хід із коридора надвір. Людським дверям він не довіряв, тому осатаніло вгризався в долівку, щоб зробити підкоп під стіною. Але глина тут була перемішана зі щебенем і добряче втоптана. Здушений рик, як звук далекого двигуна, чувся десь у животі тварини. Пазурі скреготали, вивертаючи каміння.

Хамса почув кілька нервових ударів у двері. Він підвівся і відкрив квадратне оглядове вічко: по той бік дверей стояла перелякана на смерть Майя в розірваному плащі.

— Ну, одкривай, поки не догнали мене! — вдарила вона в двері ногою.

Хамса відсунув засув, і вона вбігла в темний коридор. Кротодил натужно бурив свій хід, занурившись у землю по саму шию. Майя закрила лице руками й заридала, приземлившись на дірявий кожух, який служив Хамсі за постіль. Якусь хвилину її нестримно тіпало. Хамса зняв із себе одну з одежин і накрив її плечі.

— Не бійсь, дитя, — погладив її Хамса. — Якшо стає хуже, терпи. А коли стає хуже нікуди, то тебе вже нема, і терпіть уже не тре’.

— Заткнувся б! Нерви тіки рвеш мені, — схлипнула Майя, надто сприйнятлива до його глосолалій.

Рекс покинув свої роботи, щоб обнюхати прибулу дівчину. Він лизнув її коліно, потім метнувся до купи виритої землі й повернувся з каменем у зубах. Акуратно поклав камінь біля Майї. Вона з подивом глянула в його страхітливу замурзану морду.

* * *

— Шо ж ти досі хавав у себе в погребі? — спитав Капрон у Хамси. Вони сиділи за операційним столом, відщипуючи шматки від заспиртованого вужа.

— Медведка мене годував, — відказав Хамса, смиренно пожовуючи страву.

— Так ти шо, бойодум, — кізяки його їв? — пирхнув Капрон.

— Ну, харе молоть! — кинула Божена, наливаючи собі талої води з тазика. Її дратівливість останніми днями стала помітна всім. — Як прозапаси кончаться, то ше й не таке їсти будем.

— Кексокрем, — кивнув доктор Фрезе у повній прострації.

З коридору залунали удари. Метал дверей аж скреготав. Вбігла Майя, шукаючи, в який куток забитися. У коридорі лишився тільки кротодил, що люто гарчав у відповідь на кожен удар. Капрон дістав з полички самостріл роботи Нельсона, зарядив і вийшов.

Він різко відкрив вічко і присів. В отвір влетіла каменюка розміром з два кулаки. Капрон швидко виставив самостріл і пустив стрілу, знову закривши «бійницю». Надворі почувся тупіт і стогін.

Веня лежав зі стрілою в правому боці, між ребрами. Важко дихав і стогнав. Інші учасники невдалого штурму стояли над ним нерухомо, як скіфські баби. Клякса крові росла на снігу. Кабигроб оглянув рану, торкнув стрілу, що вп’ялась досить глибоко.

— Не виживе, — озвучив Кабигроб свій вердикт. — Берем його.

— Братани, це ж я! — заголосив Веня. — Та я ж сили наберусь, я ше на ноги стану, торванабой! Куди ж ви мене… Доктора витягніть, хай мене докупи стуле! Ну…

— Доктор не за нас, продався він, — нагадав Кабигроб суворо. — Не сци, брат: твоя сила автономіці перейде. Ми всі тепер — одне ціле. Одне серце в нас б’ється.

Веню схопили попід руки й поволочили. Поранений дриґуляв ногами і завивав. Зблідле сонце слимаком сповзало за Корито.

* * *

Капрон хропів, п’яно розпластавшись під столом. Божена не спала, а радше марила на матраці, не знаючи, яку позу прийняти, щоб припинився тупий біль у тілі, що стало тісним. Вона почала думати про те, що зовсім поруч, у коридорі, живе тепер кротодил, і добре було б його прирізати, поки він не накоїв іще чогось.

Божена встала і в цілковитій пітьмі почала шукати тумбу з хірургічними інструментами доктора Фрезе. Сам доктор, як вона знала, спав у сусідній кімнатці розміром з її матрац. Божена трималася за стіну, переступаючи з ноги на штучну ногу. Маленькі іскорки, що вилітали зі скрипучого протеза, не могли дати уявлення про те, де вона є. Десь тут мала бути тумба з ножами, скальпелями, затискачами і плоскогубцями, зубними заготовками і дротами. Але її не було. Божена присіла, пошарила руками в порожнечі. Їй подумалось, що в цю мить вона така сама сліпа і люта, як і кротодил, але звір при цьому має свої засоби чуття, щоб орієнтуватися в темноті. Стало лячно і моторошно.

Вона подумала, що увесь цей час ішла не в тому напрямку, вздовж неправильної стіни, яка веде кудись не туди. Божена розвернулася й пішла назад, але діставшись кута, не змогла нашарити навіть свого матраца. Операційний стіл, під яким хропів Капрон, теж кудись запропастився, хоча хропіння усе ще долинало.

— Капа, ей! — покликала вона на поміч. І тут же налетіла на когось. Вона з жахом забилася в чиїхось обіймах.

— Це я тут, — сказав Нельсон, пригортаючи її.

Божена кинулась від сну. Вона обіймала свій живіт, беззвучно ридаючи. Капрон спав під столом. У сусідній комірчині покашлював доктор Фрезе, намагаючись розпалити лампу зужитою запальничкою, що могла вже тільки тріщати. Доктор не любив ранки.

* * *

Місто лишилось позаду. Вони летіли над переліском. Потім дерева стали рідкими й калічними і врешті поступилися засніженим пустирям. На білому простирадлі землі хвильками погойдувались кучугури. Нельсон побачив унизу ряди сірих глянцевих пластин прямокутної форми.

— Шо то за йухан? — перекрикуючи шум гелікоптера, спитав він.

— Сонячна електростанція, — відповів адаптолог у червоному теплому комбінезоні, показавши білі зуби.

Нельсон знову поглянув униз. Нитка дороги повертала кудись убік, уникаючи мертвої зони. Він починав упізнавати місця, якими чи то йшов, чи повз до міста. Уламки всохлих стовбурів тут подекуди стриміли з пухкої білизнú. Тепер він повертався, не знаючи, як почати розмову зі своїми. Його трясло — і від двигтіння вертольота, яке передавалося тілу, і від передчуттів.

Нарешті на обрії замаячили недоладні бараки з шапками снігу на дахах. Над ними чорним вулканом вивищувалося Корито. Сніг на ньому розтанув від тепла, що соталося з глибини. Навколо сміттєвого плато розповзлися патьоки чорної лави.

— Ей, спиняй! Висаджуйте мене туто! — крикнув Нельсон, коли до селища залишався з кілометр відстані. Адаптолог подав знак пілоту, і машина зависла над землею.

— Якшо побачать вертушку, так роздрочаться, шо не вгомониш, — пояснив Нельсон. — У нас народ гордий і тугий на ум, чужих не любе. Я їх якось сам виведу тихо-мирно.

* * *

Звідкілясь долинали удари. Хамса встав, прислухався. Цього разу били не в двері бункера, металева луна розлягалася десь над селищем. Він укутав сонну Майю кожухом, кинув кубики-світлячки під протилежну стіну коридору. Рекс іще не повернувся зі свого нічного гуляння. Хамса підповз до його нори і тричі протяжно свиснув.

Він відкрив вічко у дверях. Вдихнув зимове повітря, змішане з випарами Корита. Поблизу нікого не було видко. Хамса прошаркав коридором до входу в операційну, постукав у двері, потім зайшов.

— Док, там хтось терло збира, — сповістив Хамса.

— Пошой? — спитав Фрезе зі своєї комірки.

— Виманить нас хотять, — відказала Божена.

— Може, я вийду з Рексом, гляну, — запропонував Хамса.

— Сиди, куди ти попрешся! Як не свої, то чужі зжеруть, — заістерила Божена. Вона копнула ногою сплячого Капрона.

— Капа, встань! Капа, зараза! — крикнула Божена, але той, вицідивши напередодні півдзбана спирту і закусивши консервованим у ньому пацюком, навіть не поворухнувся.

До операційної вбігла Майя, аж з розгону налетіла на стіл.

— Там Нельсон вернувся.

* * *

Він стояв коло трансформатора, на звичному місці для терла. Навколо Нельсона вже об’явилися Тузиха, Майя, Скирта і ще кілька розгублених коритян. Божена засоромилася свого вигляду, з цим опухлим лицем і животом. Що ближче вона підходила, то менше впізнавала Нельсона. Він разів у два погладшав, та ще й одягнутий був у нове. Але вражало навіть не це.

— Ти шо, рабой — вуха одростив? — спитала вона замість привітання.

— Ага. Регенерація називається, у Них таке роблять, — кивнув Нельсон.

Він хотів було обійняти Божену, але вона відсторонилася, наче від чужого. У душі Божени раптом піднялася образа на те, що його так довго не було, і йому при цьому було добре. Якраз надбігли Хамса із Рексом, пришкандибав і доктор Фрезе.

— Коритяни, не тратьте сил на свої мислі, бо вони у вас неправильні, — почав Нельсон. — Я пішов за Колючку… і побачив, шо ніякої Колючки там нема. Ідеш день — зеленка почина рости. Ідеш два — городище стекляне! Побув я у Них і договорився, шо нас заберуть відсіля. У Них там жить можна, а у нас тіки вмирать, ілуха. Повірте, шо світ кудись уже пішов, а ми осталися. Кому треба — я вертушку визву, а хтось і на своїх дотеліпає.

— Ага, отак все кину і полечу, ханакус, — буркнула Божена недовірливо.

— Та шо ж тут кидать… Ти слухай, тобі родить тре’, — узяв її Нельсон за плечі.

Божена дивилась на нього, то вірячи, то лякаючись його слів.

— Отак війна й начиналась, — згадала Тузиха. — Приїхали Ті в намордниках і у вагони нас просили сідать, а наші не здавались.

— Та не було тут ніякої війни, таке — потасовка. Вони тоді давали вагони, шоб наші виїхали звідсіля, бо тут карантин і нездорово. Знали б ви, як тут штиняє, — доводив Нельсон. — Вони нікого не заставляють. Закон у Них такий: хто де хоче жить, там і живе. Хочете туто — будете туто. Вони не мішаються. То діло наше.

Базука і Кабигроб саме витягли з ангару кидало, яке змайстрував Момот, і сунули його по снігу — поближче до прибульця. Нельсон, зиркнувши на них, лише стиснув якийсь предмет у кишені.

— Ти нам не вішай, лободзип! Війна була, бо Корито у нас забрать хотіли. Мій батя воював, я знаю, шо до чого! — закричала Тузиха. — Ми хочем, шоб усе було, як було. Скажи, хай Вони не нагліють і одходи сюди везуть, ялбакус!

— А ми сортувать будем! — підтакнув хтось.

— Вони у себе в хатах уже все сортують. Не нужне їм Корито, — товкмачив Нельсон.

Кабигроб і Базука зупинились на пустирищі, націливши кидало на Нельсона. Базука зарядив у пращу камінь розміром з людську голову, і Кабигроб вистрелив. Камінь, не пролетівши і метра, упав у сніг. Кидало раптом затріщало, похилилося і завалилось набік.

Нельсон дістав пластикову пляшечку з темною рідиною, відпив шипучого напою і простяг Божені.

— Осьо диви, яка чорнуха у Них солодка єсть. А ми все попутали, напартачили так, шо цедзип.

Божена вдарила його по руці, нездатна словами висловити свій гнів і роздратування, що назбиралося за останні місяці життя в бункері.

— Та такої тари у нас на Кориті валом! — відказала Тузиха.

— А мене з медведкою приймуть у городище? — несміливо уточнив Хамса.

Нельсон із сумнівом оглянув прирученого кротодила, що грайливо казився і рив пазурами мерзлу землю.

— Торуйух! — заволала раптово Скирта.

Всі заговорили враз, загудів про щось своє навіть доктор Фрезе. Кабигроб і Базука стали поза спинами й теж почали бубніти.

— Ти скажи, хай Вони нашу чорнуху купують. То ж масло земляне, мо’, якось пригодиться, — гнула своє Тузиха.

— Не нужне їм воно. Колись було з нього горюче, а тепер у Них на батарейках усе движеться. Од сонця заряжають, од вітру, од чого хоч, — загинав пальці Нельсон.

— Матрех! — звомпила Скирта.

Кабигроб підскочив до Нельсона і, вимахуючи кулаком, крикнув:

— Ніхто з-за Колючки ше не вертавсь, а ти один вернувся. Ти нас Темним Жидам здать рішився?!

— Не вертались, бо не хотіли сюди — там і живуть! — Нельсон витяг невеликий предмет, щось натиснув на ньому, і електричний розряд змусив Кабигроба відлетіти. Усі відступили назад. Базука почав бити непритомного Кабигроба по лиці й розтирати йому щоки снігом. Той лише сіпався, лежачи на спині.

До юрби нечутно підбирався Капрон із самострілом напоготові. Його час від часу заносило, і пензлював він якось боком. Почервоніле око горіло вогнем.

— Божен, там ногу тобі одростять натуральну, шо ж ти ходиш та скрипиш, — вдався Нельсон до останнього аргументу.

— А, так тобі нога моя не така?! У тому все діло! —зарипіла вона.

— Скажи, хай не випендрюються, хай хоч скотомогильник тут заведуть. І то ж нам якась калорія буде, — приклала руку до серця Тузиха.

— А та паста — біомех, шо доктор на Кориті розкопав, то не для людей було зроблено, — продовжував Нельсон, намагаючись розповісти все й одразу.

— Лю-не! Цопай, бурбункул! — стрепенувся Фрезе.

— Не можна нею операції робить, — торочив Нельсон. — Та й уже регенерація на світі появилась. На мені ж її видно, ілуха!

— Геній-талій; геній-талій! — ображено кричав доктор Фрезе, тицяючи Нельсону піднятий середній палець. Морально розчавлений тим, що його медичні технології назвали непридатними, він врешті опустив голову й поплентався до бункера.

— Вернувся, значить… — мимрив Капрон, свердлячи Нельсона лихим оком. Він навприсядки протиснувся між людьми, а потім виринув із самострілом і натиснув спусковий гачок. Стріла пробила Нельсону горло, і він з виразом подиву на лиці завалився горілиць.

— Шо?! — кинулась до Нельсона Божена. — Та поможіть же хтось!

Усі остовпіли. Доктор Фрезе віддалявся, самозречено запхавши руки в кишені. Кабигроб важко приходив до тями, водячи порожніми очима.

— Капа, реханакус! — заголосила Божена.

— Казав, боти мені пошиє, а не зшив, лободзип. Усю жизнь він так, усю жизнь… — бурмотів Капрон. Він заходився стягувати з Нельсона його нові черевики.

Божена підняла чорний предмет, що випав у Нельсона з кишені, приставила до шиї Капрона й натисла червону кнопку. Того склало вдвоє, потім кинуло об землю. Божена била його струмом знову і знову, поки ставало заряду, а він усе дрижав, метляючи клешнею, як гадюка — хвостом.

Погляд Нельсона став матово-скляний і холодний. З-під витоптаного снігу проступили масні плями чорнухи. Божена здійняла руки, подивилася на коритян, метнувши в них лють і відчай. І в цю мить раптом відчула, що в неї відходять води.

* * *

Божена очуняла на операційному столі. Під стелею миготіли зайчики. Поруч пхикало, не маючи сил крикнути, недоношене крихітне дитя. Його розчервоніле личко морщилось від натуги. Фрезе поклав його на груди Божені і, похилившись, вийшов у коридор. Майя протерла їй лоба змоченою марлею. Хамса лиш зачудовано дивився на новонародженого, закутаного в білий лікарський халат.

— Хлопець, — тільки й сказав він.

— Зефір, — додала Божена хрипким шепотом.

Вона була ладна з’їсти слона, якби такий експонат знайшовся серед «консервацій» доктора. Втім, довелося задовольнятися дрібнішими видами. Вона їла, відчужено поглядаючи на сина. В якусь мить нахлинули сльози, але вона забула, з якого приводу цей плач, і припинила його так само раптово, як і почала. Усе здавалося нереальним, невдало зітканим із випадкових фрагментів, як уві сні. Хамса топив над лампадою сніг у мисці. Кротодил у коридорі ледь чутно завив, ніби копіюючи недавні потуги Божени на свій лад. Майя зі своїми великими розчахнутими очима випромінювала чи то жах, чи то захоплення від усього побаченого.

Божена подумала, що все тепер стане цілком інакшим, навіть не важливо, яким, і відчула справжню впевненість у майбутньому. Кротодилове виття ставало дедалі сильнішим, луною билося об стіни бункера. Хамса вирішив відволіктися від приготування купелі. Він визирнув у коридор. На одній із труб, що вилися під стелею в ошімках скловати, у петлі висів доктор Фрезе, витягнувши носки черевиків вертикально, як балерина. Вогник лампади жеврів у його окулярах, що з’їхали на ніс.

* * *

Хамса добру годину провозився, щоб стягнути доктора на підлогу. Він поклав його під стіною, сівши поруч. Не знав, що робити з окулярами, крутив їх у руках, приміряв на себе, але врешті поклав їх у нагрудну кишеню докторового піджака. У двері бункера несильно постукали.

— Ей, вродила вже красава, чи нє? Впустіть, то гостинця передам, — фальшивила Тузиха.

Хамса якусь мить вагався. Він співчутливо дивився на Рекса, що заричав у відповідь на її слова, упершись передніми лапами в двері. Хамса погладив кротодила по загривку, торкнувся шипів, що виткнулися на хребті.

— Рекс, молодчина… Кусай! — з важким серцем вимовив і відсунув засов.

Двері посунулись уперед. Першим на порозі опинився Базука, він кинув загострений прут у Хамсу, Рекс перехопив його руку і хруснув нею, як сухою гілкою. Базука горлав, вириваючись із пащі, що тримала його, поки кротодил пазурями не розпанахав йому живіт. Хамса встиг замкнути двері зсередини і звалився з ніг. Він уже не бачив, як Тузиха, накиваючи п’ятами, зламала свій протез і, кличучи колоба на поміч, поповзла по чорному, просякнутому земляним маслом, снігу. Як Скирта, вгативши молотком по голові кротодила, отримала у відповідь розірване стегно. Як витанцьовував із ломом у руках Кабигроб, завдаючи Рексу ударів з дистанції і, поки той із ревищем вертів сліпою головою, таки зумів перебити звірові хребет.

Усе це вже не обходило Хамсу. Жіночі руки волочили його в операційну, рвали марлю на клапті, тримали над ним лампаду. Знадвору долинали звуки людської агонії, що змішалася з тваринною і нічим від неї не відрізнялась.

— Новий чоловік родився… про нього думай, — тихо, але твердо сказав Хамса Божені.

— Шо ж думать, коли кров із тебе витіка! — крикнула вона, притискаючи марлевий ком до рани на його грудях, поки Майя присвічувала.

— І не нужна мені та кров. Хай тече, — прибрав він її руку.

— Туфту городиш, — відказала Божена. Вона промочила його рану — раз, і другий, і третій. Хамса не мав нічого проти. Не говорив. Не дихав. Не існував.

* * *

Запала тиша, яку порушували тільки рівномірні удари ломом у двері. Божену здолала кволість, хилило в сон.

— Ти чого ше тут? — раптом запитала Божена у Майї.

— Я? — розгублено відказала вона.

— Нору бачила? Лізь — надвір виходь і не вертайся. Іди, куди Нельсон ходив.

— А ти?

— Слаба я, не дойду. Бач — «прогрес» мій всім хороший, тільки ходить не дає, — дзенькнула протезом Божена. На її запалих почорнілих щоках прорізалась нездорова усмішка.

Майя вийшла в коридор, глянула на монументально спокійного доктора Фрезе, закуталась у кожух. Кабигроб уже відігнув верхній кут дверей і несамовито розхитував їх далі, скрегочучи ломом.

— Ей, мала! — покликала Божена. — Ти Зефіра бери.

Вона вклала Майї в руки замотане в одяг немовля і відвернулась. Майя схилилась над норою Рекса, що вела кудись під стіну, і шуснула туди разом зі своєю живою ношею. Божена дошкутильгала до операційної, витягла з комірчини банку зі спиртом, надпила її і крякнула, скривившись. Винесла в коридор, потім повернулась по лампаду. Кабигроб побачив усередині світло і перестав гамселити. Він прикипів до щілини, важко хекаючи.

— Одкривай, ханаврук. Усіх, хто на Кориті родиться, тре’ до автономіки прилучать. Ти дитину од жиді темної не сохраниш. Я сохраню. Не враг я тобі! — Кабигроб ударив ломом у вічко, і його дверцята злетіли із завіс.

Він просунув руку в отвір і дотягнувся пальцями до головного засову дверей. Божена завмерла з ємністю спирту в руках. Щойно Кабигроб переступив поріг, вона линнула на нього з банки, а ногою вдарила по лампаді. Вогонь з розбитої лампи лизнув ногу Кабигробу, той кинувся на Божену, шарпнув її, але враз спалахнув і заскавулів, махаючи руками.

Божена відступила кілька кроків назад, відчула опік і побачила, що вже горить і сама — спирт потрапив на коліна. З останніх сил вона вирвалася надвір і, пробігши десяток метрів, упала в чорний вар, що розлився калюжею довкола бункера.

* * *

Заграва за спиною росла, але Майя не озиралася. Вона, як зачарована, брела вперед. А десь там, позаду, горіло Коритне, викидаючи в небо стовпи ядучого диму. Тріск споруд, протятих вогнем, розлягався порожніми тихими околицями.

Надвечір’я видалося сухе і морозне. Затверділа кірка снігу тримала її легку постать. Лиш подекуди ноги провалювалися по коліно. Вона вгляділась у зморщене личко в коконі з ганчір’я. Далекий стовп полум’я відбився в темних очах немовляти. Воно кліпнуло і ледь чутно втягнуло повітря.

квітень 2015 — травень 2016

Про автора

Тарас Антипович — прозаїк, сценарист. Народився 10 липня 1978 р. в Полтаві. Закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка. Працював у різних періодичних виданнях. Його перший роман «Мізерія» (2007) був відзначений Всеукраїнським рейтингом «Книжка року» як найкращий прозовий дебют. Цикл оповідань Тіло і доля» (2008) розкрив цікаві підходи до стилістичної гри і поетики парадоксу. Футурологічний роман Хронос» (2011, «А-ба-ба-га-ла-ма-га») увійшов у фінал премій «Книга року ВВС» та «ЛітАкцент року». Окремі частини роману перекладено й опубліковано у США, Чехії та Австрії.

Експресія сюжетів Антиповича ріднить його творчість зі світом актуального кіно. Через виразні візії майбутнього читачі отримують можливість глибше зрозуміти сьогоднішню реальність. Новий твір Т. Антиповича — це вдумливий роман-дистопія, який засобами макабричної сатири розкриває драму зашореного розуму. Герої, чиє існування кероване міфами, ворожі до Іншого і безжальні одне до одного, але водночас не позбавлені надії. Крізь порожнечу їхніх днів раз по раз проблискує те, чого вони бояться найбільше: шанс на краще життя. Шанс позбутися ненависті до тих, хто «по інший бік». Шанс вирватися за «колючку» власноруч виплеканого пекла.

Інформація видавця

УДК 821.161.2'06-312.9

ББК 84(4Укр)6-445

Антипович, Тарас.

А 72 ПОМИРАНА : роман/Тарас Антипович. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016. — 224 с. — ISBN 978-617-585-106-7 (укр.)

Тарас Антипович ©, роман, 2016

Обкладинка: © Ярек Кубіцький, Катажина Конєцька, 2014, 2016

Редактор: Іван Малкович

© «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2016

Ексклюзивне право на видання цієї книжки належить «Видавництву Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

Свідоцтво: серія ДК, № 759 від 2.01.2002

Адреса: 01004, Київ, вул. Басейна, 1/2

Поліграфія: ПРАТ ХКФ «Глобус». Зам. № 6-08-0212

ISBN 978-617-585-106-7

www.ababahalamaha.com.ua

Оглавление

Тарас Антипович Помирана

  І

  ІІ

  ІІІ

  IV

  V

  VI

Про автора

Інформація видавця