КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Аутсайдери [Олександр Шевченко] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Олександр Шевченко Аутсайдери

Присвячую матері


Усі місця й герої, як годиться, вигадані.


«Тема провінції в літературі невичерпна…»

З преси

«Жити в суспільстві й бути вільним від суспільства неможливо.»

В. І. Ленін

«Що може бути природніше? Що може бути невинніше? Що може бути простіше? Тобі не до запитань, коли раптом бачиш живою свою небіжчицю-матір… Який був би жах, коли б виявилося, що мій здогад… справедливий!»

Рей Бредбері «Марсіанські хроніки»

Частина перша У вигнанні




1

— Інколи я тебе просто не розумію, — сказав Замбіцький.

Симон Сич лише скривив вуста в гіркій усмішці, тримаючи слухавку між вухом і плечем, і потягнувся за блістером цитрамону. Виколупавши дві пігулки, вкинув їх до рота й почав повільно жувати, відчуваючи на пересохлому язику знайомий бридкий смак. Чорти б узяли цю вогненну воду.

— Що тут розуміти, Петре? — мовив нарешті, через силу ковтнувши. — Ти чудово знаєш, як я ненавиджу ці збіговиська. А вони так само ненавидять мене. Вештатися між геніями та вислуховувати їхні взаємні компліменти? «Ой, чудово виглядаєте!» «Ах, ви сьогодні неймовірні!» «О, ви знаєте, ваш новий роман — просто диво!» «О, дякую!..» Ні, прошу тебе, тільки не сьогодні. Боюся там усе заблювати.

— Звідкіля в тобі стільки жовчі?

— З міхуром у мене ніколи не було проблем.

— Не смішно, — відрубав Замбіцький і важко зітхнув. — Невже не розумієш, що для тебе ж стараюся? Якщо так і будеш сидіти у своїй мушлі й посилати весь світ до біса — гадаєш, про тебе ще довго пам’ятатимуть?

— Мені байдуже, — буркнув Симон. Господи, коли ж він відчепиться і залишить його наодинці з улюбленим похміллям?

— А мені ні. За останні півтора року ти не написав НІЧОГО! Нічогісінько! То хоч з’явися там, покажи всім, що ти ще живий!

— Не кричи, будь ласка, — попросив, майже простогнав Симон. — Змилуйся над бідною головою…

— Мені здається, це єдина мова, яку ти розумієш.

— Я працюю над повістю, і ти це знаєш.

— О так, звісно. На якій сторінці ти зараз? На дев’ятнадцятій?

— На двадцять восьмій, — відповів Симон невдоволено. Іноді він просто ненавидів свого видавця. Той завжди знав, як краще натиснути на найболючіший мозоль.

— Це несерйозно, Симоне, — сказав Замбіцький більш м’яко, проте рішуче. — І далі так не можна. Сподіваюся, ти це усвідомлюєш.

— Петре, якщо я піду туди, то обов’язково нажеруся. А мені дуже цього б не хотілося.

— Я простежу за тобою. Про бар можеш забути.

— Завжди знав, що на тебе можна покластися, — в’їдливо промовив Симон. — То що ж мені там робити? Вишкірити зуби і вдавати із себе процвітаючого письменника?

— Зроби таку ласку. І ще спробуй ні з ким не лаятися. Минулого разу мені це дорого коштувало.

— Чи не забагато вимог? Гаразд, гаразд, — швидко додав він, коли Замбіцький багатозначно кашлянув у вухо. — Жартую. Роблю це тільки для тебе.

— О сімнадцятій, писако. Не забудь.

— Відбій, отче.

Симон поклав слухавку і важко гепнувся назад на ліжко, розтираючи лоба спітнілою долонею. Потім відкрив очі і глянув угору, на своє бліде відображення у дзеркалі на стелі. Колись, сповнений шляхетного бажання покинути пити, він причепив його туди, сподіваючись, що віддзеркалення власного бридкого стану дозволить зробити це швидше. Проте коли кожного дня бачиш одне й те саме, врешті-решт звикаєш і перестаєш реагувати… Шкода, ідея була непогана.

Він намацав у кишені штанів напівзім’яту пачку цигарок, витяг із неї одну мальборину, встромив у рота й закурив. Деякий час очі стежили, як пасма диму, чудернацько перекручуючись, спливають угору й розбігаються навколо дзеркальної поверхні. «Ось так і моє життя», — промайнула нечітка думка. Не краще від цього диму. Йому вже сорок, а він і досі не вчинив нічого путнього. Не звів будинок, не виростив сина, а замість дерева, як у тому жарті, посадив хіба що власну печінку. Дружина пішла від нього, писати дедалі важче. Все це було ланками одного ланцюга, проте мозок не бажав міркувати над цим, поки в горлянці стояв смак перегару, а зір сприймав навколишнє занадто яскравими кольоровими плямами. А таке було майже завжди.

— Підіймайся, паскуднику, — промовив Симон до свого двійника на стелі, кощавого суб’єкта у зім’ятій одежі, з типово єврейським довгим носом та кучерями, в яких уже оселилася сивина. Двійник був не проти. Врешті-решт вони обидва підвелися з болісним кректанням і загасили сигарету в переповненій недопалками попільничці. Новий день на дворі, хай йому грець. Час удавати з себе нормальну людину.

Симон доплентався до ванної кімнати, потер щоку, розмірковуючи, варто чи ні позбавляти себе колючої дводенної щетини, а тоді махнув рукою, і замість того, щоб поголитися, пішов на кухню заварити велику кружку чаю. У дверях довелося переступати через барикаду порожніх пляшок. Певної миті він усе ж таки зачепив їх капцем, і весь цей скляний частокіл із дзвоном та гуркотом розкотився по підлозі, викликавши в голові ще один болісний спалах. Лаючись на чому світ стоїть, Симон дістався до табуретки й гепнувся на неї, переводячи дихання. Невже він — та сама людина, що колись поставила країну на вуха своїм романом «Червоне каяття»? Це було неначе в минулому втіленні — до того, як колесо карми зробило оберт, скинувши його у багнюку. Тоді критична преса ще пророкувала йому блискуче майбутнє, а Вікторія, колишня дружина, з надією в очах спостерігала за поступовим сходженням нової «зірки», вибачаючи чоловікові дрібні вади.

Та тільки зірочка виявилася з дефектом. Чи були чогось варті книги, які він сам не пам’ятав, як писав, що у них потрібні слова народжувалися під спиртовою анестезією мозку, в запоях, що розтягувалися на місяці?

Симон нагрів чайника, кинув у чашку пакетик заварки й залив його окропом. Чи не хильнути б чого міцнішого? Щоб трохи збадьоритися? Ні, звісно, ні. По-перше, до ранку в нього ніколи нічого не залишалося, а по-друге, сьогодні ж довбана презентація. Якщо почати лікуватися зараз, то вже опівдні він стане зовсім нетранспортабельним. І чорт би з ним, та тільки не міг він знову підвести Замбіцького. Не пропив іще решту совісті, яка настійливо волала в голові, що кілька звичних вибриків — і Петро таки пошле його до біса, скинувши з плечей непотрібний тягар. А якщо це станеться — тоді хоч у зашморг.

Схилившись над духмяним випаром індійського чаю, Симон подумав, що копирсатись у причинах свого падіння — марна справа. Це лише деякі психіатри полюбляють проголошувати, що алкоголізм сягає корінням важкого дитинства, або питущих батьків, або постійних депресій… Маячня. Коли стаєш одним із них, то приходить розуміння, що насправді причина цьому лише одна — ти п’єш, бо інакше вже не можеш. Не має значення — письменник ти, хірург чи бетоноукладач; якщо бажання перехилити чарчину виникає дедалі частіше, заступаючи все інше — ласкаво просимо, друже, ти визрів.

Симон просто пив. Не через те, що справи йшли погано; якраз навпаки, все починалося саме так, як зазвичай бачить собі у рожевих мріях кожен письменник-початківець. Після «Віроломства», його другого роману, звідкілясь з’явилося видавництво «Унісон», очолюване Петром Замбіцьким, і запропонувало купу грошей за право видання його книжки. Тоді вони з дружиною нарешті змогли нашкребти на двокімнатну квартиру… Не було причини і в тому, що зсередини письменницьке коло виявилося зовсім іншим, ніж він собі уявляв раніше. На мистецьких вечірках, які Симон у ті часи інколи відвідував, він не міг знайти собі місця в атмосфері штучних пишномовних фраз, тому шукав порятунок лише в барі, що не минуло непоміченим… Але й це він міг пережити. Так само і в стосунках із Вікторією спочатку не було нічого такого, що примушувало б його щоразу глибше пірнати на денце гранчака. Але поступово з тонесенької тріщини між ними розверзлася прірва. Навіть напідпитку Симон розумів, що дружині болісно на це дивитися. Тому бувало таке, що він на кілька днів тікав з дому, їхав на стару занедбану дачу і днями просиджував там, надудлившись під зав’язку й шукаючи у хмільному напівзабутті вдалих ідей.

У цьому досить-таки сумному становищі Симон усе ж розпочав роман номер три. Література виявилася для нього наркотиком не гіршим за щоденну півлітру. Нехай писати ставало дедалі важче, але й кидати він не збирався — врешті-решт, багато хто з письменників мав ту саму ваду, та це не заважало їм творити справжні шедеври. Він сумнівався, що пише настільки ж талановито, але його книжки досі продаються, то чи не є це доказом того, що він може продовжувати почате?

Можливо, він помилявся. Зараз Симон згадував останній відрізок життя як дивний макабричний калейдоскоп. Розрізнені шматочки власної долі, які ніяк не бажали поєднуватись у цілісну картину. Пам’яталося, що в процесі написання третьої книжки, яку містичним чином вдалося-таки завершити, Вікторія пішла від нього. Самого моменту він не міг пригадати, хоч як намагався, та воно було й не дивно. Усе, що залишилося в пам’яті — це болісне пробудження у напівпорожній кімнаті, відчинена шафа з лише його речами та коротенька записка на столі. Повне усвідомлення прийшло пізніше — коли дружина зателефонувала й повідомила, що подає на розлучення. Симон навіть не сперечався. Дивно, але рішення не стало для нього болючим — навпаки, прийшло полегшення, бо тепер ніхто не мав страждати разом із ним і терпіти його витівки.

І знову все закружляло й заоберталося, міріади однакових днів-близнюків злилися в одне нескінченне свято, приурочене до власного падіння. Він не здивувався, коли третій роман із промовистою назвою «Вихід у нікуди» був сприйнятий досить прохолодно. В очах та словах колег виразно бриніло лише співчутливе презирство, нічого більше. Зрідка в пресі, де раніше його творам співали дифірамби, тепер з’являлися коротенькі замітки, в яких автори висловлювали знущальні припущення, чим викликана криза талановитого літератора. Між рядків було читати ще легше — він алкаш, і нічого тут не вдієш. Ось тобі за те, що ігнорував незламну міць письменницької машини, друже. Се ля ві, як кажуть, нічого особистого.

Він не вірив, що талант можна пропити. Врешті-решт питання наскільки ти талановитий зазвичай постає в останню чергу, коли тираж твоєї книжки розкуповують, як гарячі біляші. Набагато важливіше те, як добре ти вмієш грати за правилами та йти на компроміси — ось де собака заритий. Він усе життя намагався щось комусь довести, а насправді лише руйнував власну кар’єру. І невже збирався залишити все як є?

«Ще чого», — подумав Симон. Підсвідомо він розумів, що або він покине пити, або рано чи пізно вб’є себе. Час спливав, тепер уже не заспокоїш себе, як у безтурботні вісімнадцять… «А, до біса, я маю спробувати все, а покласти край своїм забаганкам для мене — раз плюнути»… Звісно, буде нелегко, попередні спроби це довели, але… Він уже почав нову повість, і нехай зараз вона пишеться не найкращим чином, та він гадав, що зможе її завершити, якщо тільки вдасться приборкати себе, непокірного. Хай там що, але його зарано списувати на брухт.

— I’ll be back,[1] панове, — пробурмотів він нікому в нікуди, проковтнув чай і пішов-таки голитися.

2

Львів

«Ти спиш», — пролунав звідкілясь власний голос. — «Прокидайся».

Ні, невже це сон? Не може бути. Ось двері до його квартири, зараз він увійде в них і все стане саме так, як повинно бути. Виявиться, що сон — це насправді те, що було з ним досі, те, що здавалося жахливою реальністю. Реґіна своїм звичаєм дорікне, що він затримався на роботі, проте вона буде жива й здорова. Звісно, жива… А донька Настя, його білява принцеса, похвалиться гарними оцінками, а потім розповість із блиском в очах, що її обрали на головну роль у шкільній виставі… А потім…

Двері чомусь були відчинені.

Даромир знав, що чекає його по той бік. Сон-зрадник ніколи не показував йому іншого, щасливішого закінчення, де він устигає запобігти страшним подіям і виходить переможцем. Це його прокляття — вкотре бачити все й усвідомлювати власну безпорадність, неможливість перехопити руку невидимого Стрілочника Життя, який раптом перевів рух на іншу колію. Несправедливо…

Ні, він може. Даромир штовхнув двері й кинувся всередину, на далекий жіночий крик, якого ніколи не чув у житті. Цього разу встигне… Але чому так повільно рухаються ноги? Неначе біжиш дном озера. Байдуже, зараз він дістанеться до цих негідників і виб’є їм мізки до того, як вони…

«Прокидайся!»

По стінах збігали патьоки крові, неначе жахливі живі шпалери, а крику більше не чути. Чи був він узагалі? Чи кричали насправді його дружина й донька? Мабуть, ні, бо інакше чому ж ніхто не прийшов їм на допомогу?

«Я сплю, я сплю, я сплю…»

Ось перед ним з’являються дві чорні постаті, химерні монстри, в яких немає нічого людського. Даромир підіймає свого пістолета, підіймає точнісінько на рівень їхніх голів. Зараз він сам здійснить правосуддя. Та раптом обличчя в них починають змінюватися, перетворюватися на інші, і він із жахом розуміє, що пізнає їх усіх. Чи варто стріляти? Чи змінить це щось? Він не може розгадати цю загадку, не розуміє, і врешті-решт його палець усе ж таки тисне на спусковий гачок. У яскравому спалаху він бачить, що стріляє в обличчя власної дружини, поміж її сповнених слізьми очей. А потім диявольський вихор закрутив навколо жахливу карусель, і пітьма проковтнула все.

Даромир повернувся в реальність, хапаючи ротом повітря, неначе аквалангіст, у якого закінчився кисень у балоні. Серце гупало, як паровий молот, ледь не вистрибуючи з-поміж ребер. Він відчув, що зсудомлені кулаки пульсують болем, примусив себе розслабити їх і підніс руку до очей. На кінчиках пальців залишилася волога.

— Трясця… — прошепотів він у порожнечу кімнати.

Відповіддю йому був відчайдушний телефонний дзвінок.

Даромир не поспішав знімати трубку. Телефонувати йому могла тільки одна людина, а з нею він зараз хотів розмовляти менш за все. Хоча вибору вже не було… Життя — вірніше те, що від нього залишилося — більше не належало йому. Справжнє життя обірвалося в той страшний вечір разом із двома іншими; а зараз він був усього лише машиною, інструментом у чужих руках, і ці руки дедалі міцніше стискали його горлянку.

Телефон продовжував нав’язливо дзеленчати, і врешті-решт Даромир схопив слухавку.

— Кажіть! — гаркнув він.

— Спокійніше, — мовив Артур. З голосу відчувалося, що він усміхається. А чому б ні? Нема нічого приємнішого, ніж влада однієї людини над іншою. — Це не та реакція, яку я хотів од тебе почути.

— Вибач, що розчарував, — руки свербіли від бажання придушити цю сволоту, яка дзвонить зі свого чепурного офісу, щоб віддати черговий наказ. Клятий сучий син.

— Справді. У мене добра новина.

— Та невже?

— Саме так. Для тебе є останнє завдання.

— Останнє? — Даромир нервово запалив сигарету, глибоко вдихнув отруту. — Цього тижня?

— Ні. Взагалі останнє. Зробиш це для нас — і бувай здоровий.

Він підозріло примружився. Усемогутній Артур вирішив його звільнити? Щось тут не так.

— Яке саме завдання?

— Дізнаєшся з листа. Але це потрібно виконати на «відмінно». Не так, як минулого разу. Зрозумів?

— І після цього ви ось так запросто мене відпустите? — перепитав Даромир, ігноруючи останню репліку.

Артур пхикнув.

— Слухай… Ми ж не звірі. У нас із тобою, як то кажуть, була плідна співпраця. Ти мені — я тобі. Чи забув?

— Ні, — крізь зуби. — Я пам’ятаю.

— Ми знайшли тобі тих покидьків, — вів далі той. — Дотрималися обіцянки, на відміну від твого відділу. А за послугу віддячують іншою послугою. Зараз ми з тобою майже квити. Виконаєш це — отримаєш зароблені гроші й путівку в інше життя. Так що дивися на речі простіше.

— А якщо не виконаю? — спитав Даромир. Тліюча сигарета обпекла йому пальці, і він розчавив її об брудний лінолеум.

— Ну, не треба про сумне. Ти все зробиш, я певен. Не будемо згадувати минулий раз… Рука зрадила, це я можу зрозуміти. Але тепер усе буде о’кей.

— Зрозуміло.

— Молодець, — задоволено відповів Артур. — До справи: після того, як вивчиш деталі, їдеш у Київ. Тобі потрібно буде отримати борг у декого. Надворі коло твого під’їзду стоїть сріблястий «опель». Ключ від нього у конверті. Усе інше в багажнику. Коли зробиш, передзвониш мені. Вайя кон діос, аміго.

У слухавці клацнуло, пішли гудки. Даромир поклав її і замислився.

Знову безвихідь. Він надто добре знав цю компанію, щоб повірити в те, що його відпустять після завдання. У професії, яку йому мимоволі довелося опанувати, звільнення не передбачені — хіба що ногами вперед. Та який вибір? Якщо відмовитися, попереду чекатимуть лише дві альтернативи: його або ліквідують, або здадуть у те саме місце, де він колись працював. Скоріше останнє… Іронія долі, чи не так? Преса змалює його митарства одним простим реченням заголовків: «Колишній оперативник після вбивства його сім’ї перетворився на кілера і холоднокровно відправив на той світ п’ять осіб». Поразка чекала у будь-якому випадку.

Чи мав він тоді вчинити інакше? Якби знову довелося обирати, Даромир скоріше за все зробив би те саме. Лишитися без сім’ї, але продовжувати шанувати закон? Навіть після того, як справу закрили за відсутністю доказів? Недоречній жарт. Помилкою було взагалі йти у слідчі органи, наївно вважаючи, що зможеш щось змінити. Чого він досяг? Усе свідоме життя гадав, що виконує корисну для суспільства роботу, а в цей час двоє виродків-наркоманів убивали його дружину й доньку, щоб поцупити триста сімдесят гривень та китайську магнітолу. Хтось щось казав про справедливість?

«Ми можемо допомогти», — сказав йому тоді незнайомець із машини. Вони підібрали Даромира на розі вулиці, геть п’яного й одурілого. «Ми знаємо, хто це зробив. Ми даємо тобі шанс помститися. Якщо попрацюєш на нас».

Звісно, відповідь була «так». Він усе б віддав заради того моменту, коли нарешті зможе зустрітися віч-на-віч із людьми, які відібрали у нього майбутнє. І він зустрівся, в порожній кімнаті без вікон, куди тих двох скоро привезли несподівані доброзичливці. Даромирові вклали в руку пістолета й полишили наодинці з цими нелюдами — молодими хлопцями, яким, мабуть, іще не було й двадцяти. Але він не вагався. Ні їхній вік, ні перелякані очі його не стримали.

Він тиснув на гачок, доки не зрозумів, що набоїв більше немає.

«Чудово, — промовив із минулого голос Артура. — Без сумнівів і без жалю. Прекрасна робота. Ти нам потрібен, чоловіче».

Пізніше були сумніви — але надто пізно.

«А якщо відмовлюся?»

«Тоді твої колишні колеги пізнають Даромира Люб’яцького не з кращого боку. Ти ж цього не хочеш?»

Він трусонув головою, відганяючи спогад. Який сенс знову це пережовувати? Так, він дозволив перетворити себе на вбивцю задля хвилини реваншу. Але чи була помста варта цього? Розстрілявши тих хлопців, Даромир не зміг повернути сім’ю, а лише занапастив власну душу, і попереду чекали тільки куля або в’язниця.

«Ти вбиваєш негідників, — знову промовив безтілесний Артурів голос. — Пам’ятай це. Вони нічим не кращі від тих шмаркачів». Але тепер йому було байдуже. Майже сім місяців минуло з того часу, п’ятеро людей полишили цей світ його зусиллями, і він відчував, що більше так не може. Він виконає для них це останнє замовлення, а далі… Що ж, якщо йому не пощастить вибратися з цієї багнюки живим, то пекло навряд чимось здивує.

Даромир з’їхав ліфтом униз, на перший поверх, і відкрив поштову скриньку. Так і є, великий конверт із цупкого кремового паперу. Затиснувши його під пахвою, він визирнув на двір. На майданчику коло під’їзду справді припаркований сріблястий «опель». Нічого дивного, його наймачі ніколи не кидають слів на вітер. Чи не збрешуть і щодо звільнення?

Він повернувся у квартиру і розірвав пакунок. Там була фотокартка якогось товстуна у профіль, аркуш паперу з надрукованим текстом, трохи грошей та ключі від машини. Даромир розклав усе це на ліжку, подивився, потім узяв листа. З нього випливало, що зображений на фото чоловік, який щось комусь заборгував, винаймає номер в одному з київських готелів. При собі має ключ від камери схову аеропорту «Бориспіль», де зберігається важливий кейс. Треба добути ключ, ліквідувати товстуна й повідомити Артура про завершення. Після цього залишиться тільки забрати з камери кейс і передати його «своїй» людині на Бориспільській трасі. Там він отримає гонорар за справу. От і все. Далі, якщо вірити телефонному дзвінку, Даромир вільний.

На зворотному боці фотокартки було виведене ім’я жертви: Сергій Семенович Тулін. Він довго вдивлявся в це обличчя. Незабаром воно має доповнити фотоальбом його пам’яті, і цього разу повинно бути на останній сторінці.

Що ж, Даромир сподівався, що вони будуть грати за правилами, бо більше йому не було на що сподіватися.

З

— Гей, падло! — гримнув над вухом посилений відлунням різкий голос, а сильна рука вхопила за комір. — А ну стій! Куди це ти зібрався?

Максим уже шкодував, що вирішив пройти до сходів саме цим коридором. Такий героїзм тепер здавався ідіотством, якщо не самогубством. Зараз, по обіді останнього дня навчання, школа майже порожня, а на цьому поверсі тим паче. Хоч кричи, хоч верещи, а якщо тут щось станеться, ніхто не прийде на допомогу. У будь-якому разі вчасно не прийде. Кому цікаво, як лупцюють п’ятикласника? Але він знав, що кричати не буде — ніколи не кричав, і зараз не міг собі цього дозволити. Це б означало покірно визнати свою поразку.

Який дідько штовхнув його пройти повз цих хлопців? Не міг розвернутися й піти іншим шляхом? От зараз він своє от…

Щось велике й важке, як бетонна паля, вдарило його по шиї, примусивши свідомість заколиватися. Максим розтягнувся на змащеному мастикою паркеті, встигши подумати, що тепер цю одежу не відпереш, і відчув образу, яка підкотила до горла. Він же лише хотів пройти до сходів, нікого не чіпав… У вухах залунав несамовитий сміх, який повідомив, що розвага тільки починається. Йому треба підвестися й тікати звідси, подалі від цих темних постатей у коридорі, схожому на горлечко пляшки, поки ще не пізно.

Чиїсь руки рвучко підхопили його й відкинули до стіни. У полі зору з’явилося видовжене прищаве обличчя Чмиря, одного з місцевих хуліганів. Решта, звісно, теж тут. Як завжди, він опинився не в тому місці і не в той час… Максимові вдалося повернути голову праворуч, і він побачив, як з напівмороку виходять іще троє чи четверо підлітків. Перспективи відкривалися невтішні.

— Ах ти чмо, — просичав Чмир, дихнувши йому в обличчя смородом тютюну та гнилих зубів. — Ти куди йшов, козел? Га? Хто тобі дозволив тут ходити?

— Я йшов додому, — відповів Максим, але сам себе не почув. Один із хлопців вирвав рюкзака з його рук, інший різким ударом ноги, позиченим із якогось бойовика, влучив хлопчака у груди, і Максим знову опинився на підлозі. Навколишнє раптом почало здаватися жахливим сном. Чому стільки неприємностей на його голову? Ні, це все не насправді. Зараз він прокинеться у своїй кімнаті, надворі вже будуть канікули, і більше не доведеться йти в цю пекельну школу. І, звісно, мати теж буде з ним, а не в лікарні…

— Гляньте, пацани! — проревів один з нападників, заходячись у реготі. Почувся звук тканини, що рветься, шарудіння паперу. Яблуко, не з’їдене протягом дня, прокотилося повз його очі. Максим схлипнув, не в змозі більше терпіти. Чому вони це роблять?

— Віль-ям Гол-дінг! Ги-ги, Голдінг! Шо за фігня?!

Книжку класика, яку він саме збирався здавати у шкільну бібліотеку, жбурнули йому в обличчя роздерту навпіл. І знову руки — він уже не міг розрізнити вологими очима їх власника — вхопили його за барки.

— То ти книжки читаєш, педик?! Тільки педики таке читають! Ти що, малий, розумніший за всіх?!

«Вони порвали маминого рюкзака», — з’явилася болісна думка. Невідомо, чи для того, щоб іще більше додати жалю, чи це був заклик до дій… Але, перш ніж зміг зрозуміти, що робить, Максим із відчайдушним криком змахнув ногою прямо перед собою і влучив у щось м’яке. Хтось голосно зойкнув; користуючись цією миттю, він вирвався з рук своїх мучителів і побіг геть. Проте хулігани отямились досить швидко. Наступної секунди його знову схопили, повалили долі й почали щосили молотити носаками.

— Ах ти ж суко!

— Він мене вдарив! Падло, він мене вдарив!

— Ну, педик, зараз ми тебе обробимо!

Він не пам’ятав, скільки ударів отримав — десять, двадцять… Поступово його почала огортати темрява. Та раптом почувся знайомий голос:

— Гей, ви!

Батько? Невже він?

Стусани відразу припинилися, і Максим із тремтінням підвів голову догори. Він побачив, що нападники теж усі як один повернулися до міцної постаті чоловіка, яка раптом виросла поза ними. А той чекати не став: могутньою рукою згріб Чмиря, як миршаве щеня, і без зайвих сумнівів запустив його через увесь поверх. Максимові ще не доводилося бачити таких кидків. Його кривдник із голосним лементом пролетів кілька метрів у повітрі, розмахуючи кінцівками, а тоді покотився по підлозі, як лантух ганчір’я, жовтіючи від тієї ж мастики. Інші кинулися врозсип, встигнувши проте отримати у вухо кожен. А тоді батько нахилився до нього і в одну мить підняв на ноги.

— Ти як, синку, йти можеш? — запитав він схвильовано. — Дуже болить?

— Усе гаразд, тату.

— Негідники, — пробурмотів батько у розпачі. І раптом вигукнув на весь голос:

— Негідники!!!

Клацнув замок одного з класів, і в коридор висунулася молоденька вчителька з куснем торта в руці.

— Що тут коїться? — промовила вона невдоволено. — Що за галас?

— ЗАКРИЙ ДВЕРІ, ІДІОТКО! — проревів батько. Хлопчик аж підскочив. Учителька зойкнула і зникла в класі, немов перелякана миша.

Щось у його обличчі було не так, і навіть у своєму стані Максим помітив це. Раптом зрозумів: батькові очі були червоними, неначе він плакав.

— Що… що сталося? — прошепотів, миттю забувши про свої синці та кров із носа. — Чому ти тут?

Батько похитав головою, міцно стиснувши вуста.

— Ні, — промовив він нарешті. — Не зараз. Ходімо звідси, синку.

— Щось із мамою? Так? З нею?

— Їй дуже погано, — цього разу сльози стримати не вдалося, і вони тонесенькими цівками побігли по мужньому обличчю. — Дзвонили з лікарні… Кажуть, що скоро все скінчиться.

Реальність остаточно захиталася, перетворюючись на марево, все навколо стало зовсім чужим, неначе з іншої планети: порожній шкільний коридор, золотаве світло весняного сонця за вікном, навіть рідне таткове лице. Як уві сні Максим підійшов до свого розірваного рюкзака, повільно склав у нього розкидані навколо речі й пошкутильгав до сходів. Батько йшов слідом; здається, він казав про те, що зараз вони поїдуть у лікарню, але спочатку треба зайти додому перевдягнутися, бо мати не повинна бачити його таким… Максим не чув. Слова не доходили до нього, лише самотня думка билася в мізках, заступаючи увесь світ: «Скоро все скінчиться».

Здається, він був удома, змивав засохлу кров із верхньої губи, тоді довго плакав, схилившись над умивальником. Перевдягнувся у щось чисте; після цього вони якийсь час їхали містом у машині. За всю поїздку ніхто з них не вимовив ані слова. Далі була лікарня. Люди в білому навколо та запах медикаментів у повітрі. Напис «Онкологія» над дверима викликав майже містичний страх. Там Максима вдягли у такий самий білий халат, що був трохи завеликий, і повели довгим освітленим коридором. Лише в палаті, де лежала його мати, він знову прийшов до тями.

Пізнати її було важко, хоча він бачив її востаннє лише місяць тому. Пожовкла, неначе слонова кістка, шкіра, запалі очі та чахле тіло у зім’ятих простирадлах. Але, безумовно, то була його мама, бо цей погляд не міг належати нікому більше.

— Максиме… — прохрипіла вона з кволою посмішкою, і він узяв її худу руку, намагаючись не розревітися. Це було складним завданням.

— Я тут, мамо.

— Тебе… знову ображали? — запитала мати, пильно вдивляючись у його обличчя.

— Хтось… знову… чіпав тебе?

— Ні, — прошепотів Максим. — Ні, не ображали. Я просто забився.

— Будь хоробрим хлопчиком, — промовила вона слабким голосом. — Не дозволяй нікому ображати тебе.

— Добре, мамо.

Яків стояв поруч, спостерігаючи, як дружина розмовляє із сином. Він розумів, що це, скоріше за все, їхнє останнє побачення. Лікар сказав, що залишається кілька днів. Якби справа стосувалася лише його, то він провів би ці останні дні тут, поруч із Марією, але треба було думати про хлопчика. Максимові й без того надто сильно діставалося від життя. Тепер попереду чекали жахливі часи. Він не мав усамітнюватися з бідою — з цього часу батьківство лягало тільки на його плечі. Яків не знав, чи вийде у нього виконати свої обов’язки так, як належить, але він буде намагатися. З усіх своїх сил.

— Якове, — покликала дружина.

Він схилився над ліжком, із нестримним сумом вдивляючись у її обличчя. Як могло статися, що вона помирає? Чому? Чому залишає їх саме зараз? Стався безглуздий збій у Вселенській Справедливості, якщо тепер їхнє життя мало складатися таким чином.

— Подбай про сина, — прошепотіла Марія. — Зроби все, що зможеш, щоб він був щасливий.

— Звісно, я зроблю, — він міцніше стиснув її тонесеньку долоню. — Відпочивай, тобі не можна зараз…

— Ні. Слухай мене. Їдьте звідси… Знайди місце, де Максимові буде добре. Ти маєш…

Вона глибоко зітхнула й розтиснула руку. Яків одійшов від ліжка, обійняв сина за плечі. Обидва вони почувалися такими самотніми, як ніколи у житті.

Двері відчинилися, і лікар зазирнув у палату.

— Час прийому закінчується, — байдуже повідомив. — Ми розпочинаємо процедури…

— Так, звісно.

Вони обидва рушили до дверей, коли з ліжка почулося тонесеньке:

— Стережися… мого обличчя… Стережися облич, синку!

Не обертаючись, Максим до болю замружив очі й заплакав. Мама починала марити. Він не хотів запам’ятати її такою, як зараз. Хай вона назавжди лишається тією усміхненою жінкою, яка полюбляла співати сонячним ранком і готувала найсмачніший пиріг на кожен його день народження. Хай саме цей образ супроводжує його решту життя…

Яків ішов коридором поруч із ним, залишаючи палату позаду. Вони не розмовляли, бо жодні слова не мали сенсу.

4

Симона не полишала думка, що в усьому винні клони. Він навіть згадав фільм на цю тему — «Атака клонів» чи як там його. Так і тут. Подібні літературні посиденьки були схожі одна на одну, як сусідні серії якогось нескінченного мексиканського теледопінгу для домогосподарок. Чи так він уявляв богему, коли писав першу книжку? Він відчував себе тут зайвим, вештаючись поміж столів, як те гидке каченя, а в поглядах читаючи лише поблажливий інтерес — а, це той самий, «колишній». Легка усмішка, яку Симон начепив перш ніж увійти сюди, вже звела м’язи обличчя судомою. Приблизно через тридцять хвилин свого перебування тут він відчув перші прояви клаустрофобії, проте все ще намагався стримувати бажання поліпшити настрій гранчаком, і досі це йому вдавалося.

Місцем проведення заходу виявилося фойє старезного будинку культури сталеливарного заводу, де тріщини у стінах вдало маскувалися паперовими гірляндами та портретами літературних класиків. Сцену символізувало дощане узвишшя в одному кутку, по якому вже розгулював конферансьє з аркушами тексту в руці. Наскільки можна було зрозуміти, вечір присвячувався виданню першої збірки віршів якоїсь молоденької поетеси. Симон уже давно примітив винуватицю — біляве дівча років двадцяти сором’язливо стояло біля стіни, ніяково озираючись навколо. Схоже, вона й досі не усвідомлювала, що увесь галас саме через неї. Так, він міг її зрозуміти. Згадувався власний перший вихід у люди, коли він так само перелякано готувався до визнання. До речі, набрався він тоді, як чіп…

Хтось торкнув його за лікоть, і Симон здригнувся, розплескавши мінералку, яку тримав у руці. Поруч стояв Замбіцький, хитрувато посміхаючись — мабуть, насолоджувався його стражданнями.

— Сорок хвилин. Політ нормальний?

— Я мав би звикнути, що ніщо ніколи не розпочинається вчасно, — пробурмотів Симон, допиваючи воду. — До речі, ти знаєш, що клони серед нас?

— Здається, ти вже підкріпився? — Замбіцький втягнув носом повітря.

— На жаль, ні. Оно, — Симон витягнув руку зі склянкою в напрямку рудої круглобокої дами в окулярах-«хамелеонах», яка замислено жувала грінку неподалік від них. — Таїсія Савицька, дамський роман. Чотири роки тому вона брала в мене автограф. Сьогодні вдає, що мене не існує.

— І що?

— Мій висновок: вона — клон. Хтось зробив із Таї точну копію й випустив у люди, попередньо стерши з її пам’яті всі згадки про мене. Що скажеш?

— Коли ти не п’єш, то кажеш розумні речі, — вишкірився той.

— А оно — Анатолій Лебідь, який колись збирався писати свою нову книжку в співавторстві зі мною, — продовжував Симон. — Та сама історія.

— Ти маєш рацію. Вибач, мушу ще зустрітися з пресою, — Замбіцький ляснув його по плечу. — Хай клони, але не пий сьогодні нічого міцнішого від шампанського. Побачимось…

— Єретик, — пробубонів Симон, дивлячись, як той зникає в натовпі. Він підійшов до столу і взяв бутерброд із сиром, потай кидаючи погляди у дальній куток, де хлопець у білій сорочці вишикував на стійці ескадрон пляшок із паливом. Виглядали вони набагато привабливіше, ніж дешеве шампанське та кока-кола на столах. Не настільки ще в нас цінують літературу, щоб дозволити письменнику безкоштовно промочити горло…

Початок дійства ознаменувався гучною фонограмою «Польоту валькірій», і Симон зміг нарешті зітхнути з полегшенням. Голови присутніх повернулися до імпровізованої сцени, де конферансьє добре поставленим голосом мовив у мікрофон:

— Пані й панове! Леді та джентльмени! Любі гості! Наш вечір, присвячений сходженню на небосхилі української поезії нової яскравої зірки, оголошується відкритим!

Пролунали оплески. Дівчина-поетеса, червоніючи, вийшла до ведучого і стала поруч, але він не поспішав надавати їй слово. Зазирнувши в папірець, продовжив:

— …Та спершу дозвольте мені репрезентувати наших спонсорів, завдяки яким ми сьогодні тут зібралися!

Почалося стандартне представлення кожного з меценатів, що перемежовувалося вибухами оплесків. Симон знову звернув увагу на столи. Нічого суттєвішого, ніж шампанське, не помітив, та й на тому спасибі. Він знайшов відкорковану пляшку, націдив повного келиха й повернувся в куток спостерігати за святом. Внутрішній голос ненав’язливо нагадав, що краще б йому сьогодні втриматися від градуса, проте Симон швидко заткнув йому пельку.

Зрештою, потрібний же хоч якийсь стимул, щоб і надалі слухати все це?

Вино подіяло цілюще, поступово навіть презентація почала здаватися не такою вже й нудною. Він устиг наповнити келиха ще двічі до того моменту, як ведучий нарешті вирішив представити поетесу:

— Пані та панове, ось вона, наша почесна гостя! Вітайте — Наталія Білич!

Знову оплески. Дівчина ніяково ступила до мікрофона:

— Дякую, — промовила вона схвильовано. — Дуже рада, що мене запросили сюди… Приємно, що комусь сподобалися мої твори.

Симон зітхнув. Помилковий початок. Надмірна скромність тут не зробить їй честі — багато хто це запам’ятає. Конкуренція, люба, жорстока річ. Але дівчина йому імпонувала — своєю природністю, відкритістю та простотою. Якщо їй удасться втриматися у бурхливому літературному океані, то скоріше за все правила гри її зіпсують, зроблять цинічною. Такі наслідки еволюції, нічого не вдієш. Проте він побажав би їй успіхів.

— Здається, я бачив її у переході на Майдані, — сказав хтось поруч. — Ти диви, як швидко вилізла…

Симон озирнувся у пошуках власника голосу. Ним виявився сухорлявий лисий чоловік у темно-синьому костюмі. Тримаючи в руці коктейль із бару, він говорив до своєї супутниці — товстої напівсивої тітки з обличчям суворої вчительки. Та лише хитала головою на його репліки, косуючи оком у бік естради. Ці двоє видалися йому знайомими, і через мить він пригадав. Сухорлявий — то Федір Ляшко, а його дама — Ганна Добренко. Обоє — відомі письменники, із тих непотоплюваних, що можуть відвідувати будь-які подібні заходи, маючи за перепустку власне ім’я. Зараз вони дивилися на дівчину, вочевидь, не схвалюючи такої юнацької зухвалості, як видання першої книжки. Симон відчув обурення. Він ненавидів принцип народженого повзати, за яким ти ще повинен комусь доводити, що маєш право займатися тією ж справою — і боронь Боже тобі досягти в ній ще більших успіхів! Такого не пробачають. Він сам відчув це свого часу… та, власне, відчував і досі. Бісові клони.

Випити закортіло до нестями. Симон кинув оком над натовпом, вишукуючи Замбіцького, і помітив його в іншому кінці фойє. Той давав інтерв’ю якійсь пишногрудій молодиці. От і добре, ніхто не заважатиме. «До дідька все, — подумалось йому. — Я ж „колишній“, скандаліст, що полюбляє закладати за комір. Мені можна». Треба підтримувати епатажний імідж, який йому нав’язали — неначе котові прикрутили до хвоста порожні бляшанки.

Симон витяг із кишені гроші, підійшов до бару й замовив порцію горілки. Холодна склянка в руці неначе сама по собі вплинула на нього позитивно, свідомість ставала прозорою, як скло. Він зробив великий ковток, скривився від звичного смаку й знову повернувся на своє місце біля «солодкої парочки». Чомусь ці двоє не давали йому спокою.

Внутрішнє «я» завбачливо порадило йому не робити нічого, про що потім він буде шкодувати. Ні, звісно ж, ніяких дурниць. Минулого разу він хлюпнув водою в обличчя репортера, який мав нещастя розреготатися, проходячи повз нього, але тоді Симон був добряче напідпитку. Зараз усе в нормі, усе під контролем.

Після музичного номера конферансьє запросив поетесу прочитати щось зі своєї книжки. Та взяла мікрофон тремтячою рукою і почала виразно декламувати свою поезію. Голос у неї виявився приємним, дзвінким і соковитим. Симон навіть забув про склянку у своїй руці, вслухаючись у нього.

…Коли ж полину я у хмари,
закрию очі від жалю…
Зустріну доленьку мою,
яку ножем ти в груди вдарив…
Вона читала, закривши очі, неначе забула про натовп навколо. Симон подумав, що попередня година нудьги була варта того, щоб почути це. Чорт забирай, це дівчисько — геній. Її рядки приємно його вразили, чого не бувало вже досить давно. Він продовжував зачаровано слухати, коли біля вуха почулося:

— Ба, який пафос… Мистецтво з калюжі набирає обертів.

Цю репліку знову видав Ляшко, тягнучи свій коктейль через соломинку. Його протеже Ганна засміялася, прикривши вуста рукою. Симон глянув навколо — або ніхто цього не чув, або всі вдавали, що не чули. Дивлячись на метра, він відчув роздратування. Слова, які той виголошував, неначе самозваний Цар Гори та істина в останній інстанції, йому зовсім не сподобались, і, проковтнувши залишок своєї горілки, Симон нахилився до нього.

— Ви щось сказали?

Ляшко повернув обличчя до нього і зміряв поглядом із голови до ніг. Тоді всміхнувся, імітуючи раптове впізнавання.

— A-а, пане Сич! Ви теж тут? Не знав, що ви досі виходите в люди…

— Я поставив вам запитання, — промовив Симон, ігноруючи останню загонисту фразу. Ганна Добренко дивилася на нього з холодною іронією цариці Савської.

— Якщо ви любите підслуховувати чужі розмови, то поясню, що ми з Ганною дискутуємо щодо віршів шановної пані Наталі, — сказав Ляшко з тим же виразним сарказмом. Він опустив погляд на порожню склянку в руці Симона. — Давайте я вас пригощу.

— Обійдуся, — відповідь пролунала занадто голосно. Дехто з цікавістю озирнувся, але він продовжував дивитися тільки на Ляшка. Посмішка повільно зійшла з обличчя сухорлявого.

— Якщо вам щось не подобається у цих віршах, то тримайте свою думку при собі, — спокійно зауважив Симон, відставляючи склянку. Він розумів, що знову починає гарячкувати, проте нічого не міг із собою вдіяти. — Не всі мають її поділяти.

— Чого це ви втручаєтеся? — нервово почала Ганна, але замовкла під його холодним поглядом.

— Я не до вас звертаюся, вельможна пані.

— Слухайте, ви, — тихо, але грізно промовив Ляшко. — Я не дозволю вам так розмовляти з жінкою! Де ваша повага?

Симон презирливо посміхнувся.

— Повага, кажете? Ви обоє стоїте тут і нахабно відпускаєте коментарі на адресу талановитої дівчини, яка вперше у житті виступає перед людьми. Де ваша повага, шановні? Навчилися б цінувати ще чийсь талант, окрім свого!

Тепер майже всі довкола звернули увагу на них, забувши про сцену, на якій Наталя продовжувала натхненно читати вірші. Звісно, видовище під назвою «Літератор напідпитку» обіцяло бути набагато цікавішим. Симон та Ляшко дивились один на одного, як розлючені березневі коти. Десь поблизу блимнув спалах фотокамери. «От іще один цвях у труну моєї кар’єри», — подумалося йому.

Поруч опинився Замбіцький. Він став між ними, примирливо піднявши долоні.

— Шановні, спокійніше. Ви ж не самі. У чому справа?

— Пан Сич продовжує сичати, — єхидно промовив Ляшко. — Здається, він сьогодні не допив.

— Закрий свою геніальну пельку, Хемінгуею, — прошипів Симон.

Натовпом пробіг збуджений гомін. Замбіцький стиснув його плечі.

— Симоне, ти забуваєшся. Припини негайно.

— Так, він перший почав! — викрикнула пані Ганна за його спиною. — Він!

— Я в нормі, Петре, — спокійно відповів Симон, і далі дивлячись над його плечем.

— Хотів тільки сказати панові Ляшку, що він у дечому неправий.

— Гадаю, тобі краще пітизвідси, — дуже тихо мовив Замбіцький, підштовхуючи його до дверей.

— Без проблем. Із превеликим задоволенням.

Він уже почав розвертатися, коли Ляшко промовив:

— Не дивно, що дружина його послала.

Далі все відбулося зі швидкістю світла. Червона лють перед очима примусила Симона діяти, перш ніж мозок усвідомив це. Він схопив зі столу перше, що трапилося під руку — келих з-під шампанського — підскочив до письменника і луснув його ним по лобі. Від удару скло розлетілося на безліч гострих бризок, із розсіченої шкіри потекла кров. Сухорлявий зойкнув і захитався. Симон випустив із руки відколоте денце, підхопив того за краватку і від душі зацідив кулаком у щелепу, вигукнувши в розпачі:

— Ще раз повториш це, і я тебе вб’ю, наволоч!

Ці слова подіяли як вибух гранати. Натовп завирував, приміщення освітилося від канонади спалахів. Хтось іззаду схопив його за руки, відтягуючи геть. Ляшко на підлозі повз у інший бік, залишаючи за собою краплини крові та відчайдушно волаючи:

— Божевільний! Заберіть його! Заберіть ідіота!

Хтось засміявся, хтось закричав. Почалася цілковита катавасія. Сильні руки протягли Симона через хол, і за мить він опинився на вулиці. Озирнувшись, глянув у холодне обличчя Замбіцького. В погляді товариша більше не було ніякого співчуття.

— Забирайся, — сказав він різко. — Все.

— Петре, я…

— Я сказав — усе. Ти щойно вчинив напад на людину. Я був про тебе кращої думки… А тепер їдь додому.

— Ти з ними, так? — прохрипів Симон. — Я гадав, що ти підтримуєш мене… Невже ти не чув, як той тхір шкірив зуби з дівчиська?

— Не має значення. Ти що, записався в Робін Гуди? Їдь додому. У найближчі місяці не хочу тебе бачити.

Він розвернувся й пішов до дверей.

— Ну й чорт із тобою! — вигукнув Симон навздогін. — Переживу! Рано мене ховаєте! Ви… — слова раптом закінчилися.

Алілуя! Ось і фінал. Багаторічна агонія щойно скінчилася повним фіаско. Він не лише остаточно зруйнував усе, чого досяг, а ще й примудрився зіпсувати вечір тій дівчині, Наталії Білич. Залишалося тільки дивуватися, як майстерно йому вдається будь-яку добру справу перетворити на лайно… Схоже, що це й було його справжнім покликанням.

Симон востаннє озирнувся й поплентався геть, відчуваючи гіркоту й сором.

5

Тулін з’явився на поверсі о двадцять першій п’ятнадцять. В абсолютній тиші, що панувала в номері, Даромир почув, як у холі відкрилися двері ліфта. Потім неквапні кроки по лінолеуму. Добре, що там не килимове покриття — не проґавиш. Дешеві готелі неначе призначені для такої роботи, подумав він невесело. Та й замки тут… З його двома досвідами — колишнього криміналіста й нинішнього кілера — потрапити до номера вдалося за якісь півтори хвилини. Діяти саме таким чином — повільно й розсудливо — підказувала обережність.

На мить перед очима постала та жінка. Притуляючи до себе тремтячого від жаху сина-підлітка, вона шепотіла: «Ви ж не будете нас убивати? Ні? Ви ж не чіпатимете нас?»

Чорт забирай, викинь це з голови! Треба зробити все як годиться… Ще один раз. Востаннє.

Кроки завмерли з іншого боку дверей, а смужка світла під ними раптом поділилася надвоє. Потім клацнув замок. Повернулася ручка. Даромир продовжував стояти нерухомо, глибоко дихаючи й прислухаючись, готовий до будь-яких сюрпризів. Ось двері відчиняються, на мить наближаються до нього, впускаючи людину в номер. На підлогу лягає пляма світла з коридору, в якій вирізняється знайомий огрядний силует, та його тінь, що сягає аж до вікна. Потім двері знову почали зачинятися, і саме в цю мить Даромир рушив із місця. За ті три секунди, що суб’єкт стояв у темряві, похитуючись та видихаючи в повітря солодкуваті хвилі випитого в барі, він беззвучно прослизнув за його спину. Дуло вперлося точнісінько в потилицю саме тоді, коли клієнт намацав вимикача і клацнув ним. Звісно, світла не було.

— Ніяких питань, — тихо промовив Даромир, коли хрипкий подих товстуна обірвався коротким здивованим бульком. — Зроби п’ять повільних кроків уперед. Я буду рахувати. Один.

Тулін не ворухнувся, тому довелося посилити тиск глушника в голову. Разом вони зробили одночасний крок і зупинилися.

— Два.

Те саме, тільки лівою ногою. Даромир відчув, що дихання жертви помітно почастішало.

— Гей… Ви… Що ви робите? Я ж приніс…

— Три.

Знову правою. «Вальтер» немовби приріс до руки.

— Чотири.

— Прошу, — прошепотів Тулін. Схоже, хміль виходив із нього з блискавичною швидкістю. — Вам що, наказали?.. Благаю вас, не треба!

— Тихо. П’ять.

Схлипнувши, той зробив останній крок. Даромир за його спиною підняв вільну руку вгору, знайшов лампочку і крутонув її за годинниковою стрілкою. Спалахнуло світло. Він відступив трохи назад, продовжуючи цілитися клієнтові у потилицю, і чітко промовив:

— Повернешся до мене, коли я скажу. Якщо ойкнеш, гикнеш чи зіпсуєш повітря, твої мізки вилетять крізь вікно до швейцара внизу. Усе зрозумів?

Товстун хитнув головою, зсутуливши тремтячі плечі в позі винуватого учня. Підійшовши до дверей, Даромир крутнув ручку замка на два оберти, потім озирнувся.

— Гаразд, тепер глянь на мене.

Тулін покірно повернувся на сто вісімдесят градусів і подивився на Даромира круглими переляканими очима. На його вапняному чолі блищали великі краплі поту, а руки сіпалися, неначе в паралітика.

— Благаю вас, — знову простогнав він. — Не стріляйте! Я приніс гроші! Вас же за цим прислали?..

— Нічого не знаю про гроші, — відповів Даромир. — У тебе є ключ. Дай-но його мені.

— Так-так, звісно! Ось він.

Що ж, виходить, у кейсі гроші. Можна було здогадатися.

Товстун витягнув із піджака маленького блискучого ключика з прикріпленим до нього номером і простягнув йому.

— Беріть. Усе, як домовлялися.

Даромир узяв ключа і не дивлячись поклав у кишеню сорочки. Тепер потрібно лише натиснути на курок і забиратися звідси.

— Вам наказали мене вбити, так? — пробурмотів Тулін. — Але ж… я не розумію… я все зробив! Я повернув усі гроші, до копійки! Що не так?

— Вибач, — тихо сказав Даромир. — Не знаю.

— Ні! Зачекайте! Благаю, не робіть цього! У мене маленька дочка, як же ви можете…

Господи, тільки не це. Знову з пам’яті виплив образ жінки та її сина, вся вина яких полягала лише в тому, що їх годувальник комусь заважав. Тоді він не зміг. Зняв із запобіжника, прицілився… але не зміг вистрілити. Що він робить? В ім’я Ісуса та усіх його святих, що він робить? Відповідь надійшла від самого себе, проста й вичерпна: тепер він точнісінько такий, як і ті наркомани. Збирається так само вбити чиюсь сім’ю. Хто ж він тепер? Чи за цю людину виходила заміж його дружина?

Того разу він утік. Але Артур, як завжди, не залишав йому надії.

«Шкода, дуже шкода. Але їх усе одно знищили. Знаєш? Ти відмовився, проте робота мала бути виконана… Не картай себе, той чоловік був наволоччю, і цей урок змінить його життя».

Як вчинити зараз? Якщо Даромир не вб’є товстуна, справу довершить інший. А йому самому вдруге такий прояв милосердя вже не пробачать…

Але ж він має ключ, це головне. Потрібно ризикнути.

Він наблизився до Туліна, який продовжував щось бубоніти, і несподівано завдав йому блискавичного удару кулаком у скроню. Той миттєво обм’як і розпластався на підлозі. Напруживши м’язи, Даромир доволочив його до ліжка і кинув туди. До біса. Хай там що, але він не збирався брати на душу ще один гріх. Якщо тому й доведеться померти, то принаймні не від його руки.

Він задумливо глянув на тіло, потім нахилився й забрав у нього ключ від апартаментів. Тепер потрібно діяти швидко.

— Солодких снів, друже, — промовив він.

Погасивши світло, Даромир вийшов з номера й замкнув двері. На останньому оберті ключа переломив його навпіл, залишивши решту в замку. Ось так добре. Це дасть трохи зайвого часу. Він повісив на ручку прихоплену з номера табличку з написом «Не турбувати», попрямував до ліфта і спустився у вестибюль. Ключ від власної кімнати, куди він заселився відразу по прибутті вчора увечері, віддав портьє. Той, здається, здивувався такому швидкому від’їздові, проте з формальною ввічливістю побажав усього найкращого. Виписка зайняла не більше п’яти хвилин.

У машині дістав телефон і подзвонив Артурові. Слухавку на тому кінці зняли після першого ж сигналу.

— Так?

— Це я, — мовив Даромир. — Зроблено. Їду за кейсом.

— Чудово, чоловіче, — відказав Артур задоволено. — Молодець. Як отримаєш, зустрінешся з потрібною людиною о двадцять третій. Тридцятий кілометр. І без вибриків. Бувай.

— Ти ще не передумав? Щодо мене?

Той щиро зареготав.

— Слухай, ну ти комік… Я завжди тримаю слово, якщо ти досі цього не зрозумів. Сказав, що звільню — отже, звільню. Сподіваюся, ти поїдеш далеко-далеко і про все забудеш. Так?

— Можеш не сумніватися.

— Тоді до зв’язку. Вірніше… прощавай.

Даромир відкинув телефон убік і завів двигуна. Що ж, попереду останній етап. Йому не сподобалося, як Артур сказав «прощавай»… Але він буде обережним. Виїхавши з паркінгу, його машина розчинилася серед вогнів міста.

6

Лікар, як виявилося, мав рацію — все скінчилося швидко.

Були розчавлені квіти під ногами, і портрет у чорній рамці, і завішані дзеркала. Товста сусідка, що гладить його по голові та примовляє щось втішне. Кілька днів видалися довгим сном.

Цвинтар був велетенським піщаним плато, з усіх боків оточеним стінами гостроверхих сосен. У всі боки тягнулися ряди могил, що здавалися нескінченними; металеві оградки виблискували на сонці. Над усім цим панувала цілковита безмовність, що порушувалася лише легким подихом вітру та цвірінчанням пташок десь у вишині.

Максим разом із батьком стояв перед сріблястим хрестом, у центрі якого була прикріплена овальна фотографія матері. Мабуть, найкраща її фотографія. На ній Марія чарівно посміхалася, озираючись через плече, хвилясте волосся збігало по ньому, неначе водоспад. Люди, які вміють так усміхатися, повинні жити до ста років.

Дивно, але на кладовищі Максим почувався краще; тут було тихо, спокійно, тут він міг залишитися наодинці зі своїми думками. Батько йому не заважав. Вочевидь, відчував те саме. Тікаючи з незвично мовчазної квартири, вони за взаємною згодою щоранку приїздили сюди. Іноді розмовляли, щось згадували, але здебільшого просто стояли й думали.

Яків непокоївся за сина. Він очікував, що в глибині душі той буде звинувачувати його в смерті матері, проте, здається, хлопчик сам зміг усвідомити неминучість усього, що сталося. Узагалі, за останні кілька днів Максим неначе подорослішав, став ще серйознішим і небагатослівним. Горе наклало відбиток на його лице, однак і без цього він був мало схожий на типового одинадцятирічного хлопчака — навіть в очах був сум цілком дорослої людини. Поглинутий своєю роботою, Яків проґавив цей швидкий період раптового дорослішання, і тепер гадав, що припустився великої помилки.

У школі той був аутсайдером. Він іноді помічав, як Максим повертається додому із синцями або ґулями, проте ніколи не думав, що справи настільки погані. Вважаючи (із власного юнацького досвіду) це неприємним, але звичайним явищем, зробив іще одну помилку, не приділивши шкільним справам сина належної уваги. На запитання, що сталося, хлопець просто відказував, що «забився», і миттєво переводив розмову на іншу тему. Але надто часто намагався залишитися вдома, посилаючись на нездужання…

Що поробиш, його Максимко не був бійцем. Він не вмів постояти за себе, ніколи не мав схильності вчиняти бійку. Гени не передали йому батькової сили та міцної статури. З більшим захопленням він перечитував гори бібліотечних книжок, ніж ганяв із хлопцями м’яча. Таких зазвичай називають «ботаніками». Невже несхожість з іншими була його вадою?

Яків згадав слова дружини в лікарні: «їдьте звідси. Знайди місце, де Максимові буде добре». Так, треба їхати звідси. Не має значення, куди. Зараз він єдиний, хто залишився у хлопця. Батьки Марії померли кілька років тому, а своїх він втратив ще в дитинстві, тому розраховувати доведеться на власні сили. Він подумав, що зможе. З майстерні він уже звільнився, зароблених грошей вистачить на кілька найближчих місяців, а з його спеціальністю автомеханіка можна знайти нове місце роботи будь-де і без особливих труднощів — така професія зараз скрізь у ціні.

— Знаєш, — промовив Яків, кладучи долоню на худорляве плече хлопчика. — Я ось подумав… Ти не будеш проти, якщо ми поїдемо?

Той підвів голову — великі блискучі очі на блідому обличчі.

— Куди?

— Це ми ще вирішимо разом. Куди-небудь. Підшукаємо місце, де тобі буде добре… нам обом буде добре. А як знайдемо, оселимося там назавжди.

— А як же школа? — запитав Максим безбарвним голосом.

— Я не сказав раніше, — відповів Яків. — У той день я забрав твої документи. Більше тобі не доведеться до неї ходити.

Він очікував побачити хоч краплину полегшення на його лиці, проте марно. Лише невизначений рух плечима.

— Ми знайдемо іншу школу, Максиме. Гарну школу.

— А як же мама?

Зітхнувши, Яків повільно присів перед ним і зазирнув у вічі.

— Мама завжди залишатиметься з нами, синку. Хоч би куди ми поїхали, ти завжди будеш відчувати її присутність. Поки ти про неї пам’ятаєш… А ми ж будемо про неї пам’ятати, чи не так?

— Будемо, — прошепотів хлопчик.

— От і добре. Я справді радий, що ми з тобою все ще близькі, — сказав Яків, проте вимовляти наболіле вголос було важко. — Хочу признатися, я… досить розгублений зараз, і не знаю напевно, що і як маю робити, щоб вийшло правильно. Але мама хотіла, щоб нам із тобою було добре. Вона хотіла, щоб ти був щасливий. І я теж цього хочу. Я — це ти, а ти — це я. Усе, що я роблю, то лише з цієї причини, тому прошу тебе допомогти. Підказуй мені, якщо я щось роблю не так, і вибачай за це…

Він не знав, що ще додати до цього. Надто складно перетворювалося у слова те, що він відчував, чого прагнув і чого боявся, — не існує ще таких слів, які виказали б його внутрішній стан. Проте, глянувши на сина, Яків зрозумів, що це зайве. В очах хлопчика світилося розуміння; мабуть, той знав усі його думки краще за нього самого.

Максим нахилився до батька, обхопив руками і тихо мовив:

— Ти все правильно робиш, тату. Чесне слово. Давай поїдемо.

Засміявшись від полегшення, Яків обійняв сина у відповідь. Так вони й сиділи удвох, а палаюче око сонця продовжувало спостерігати за ними з безхмарного волошкового неба.

7

Симон Сич прийшов до тями на підлозі власної кухні, де він лежав у самих лише майці й трусах. Розліпити повіки вдалося з третьої спроби; разом із нечітким зображенням з’явилися нудота й різкий біль у скронях, неначе хтось встромив у кожну по великому шматку скла. Застогнав і обережно поворухнувся. Поперек ломило від ночівлі на холодній долівці, потилиця впиралася у щось тверде. У батарею опалення, зрозумів він. Навколо були розкидані якісь зім’яті папірці. Руки намацали один із них, розгорнули й піднесли до очей. Сфокусувавши зір, він пізнав сторінку своєї багатостраждальної повісті. Просто чудово.

Отже, не втримався. Симон зібрав усі залишки сили волі й спробував підвестися. Шлунок негативно відреагував на це намагання, повідомивши, що зараз відбудеться евакуація, і довелося докласти великих зусиль, щоб його заспокоїти. Врешті-решт удалося якось стати навколішки, і з цієї позиції він повільно озирнувся навколо.

На кухні панував розгардіяш. Скоринки хліба та порожні обгортки від розчинної китайської локшини доповнювали витончений натюрморт із кількох недоїдених шматків ковбаси. До старого запасу порожніх пляшок додалися новобранці, і було їх ніяк не менше трьох. В одній щось залишалося на денці; Симон рефлекторно простяг до неї руку, але зрозумів, що зараз не зможе примусити себе ковтнути цю гидоту. Чи надовго? Обіцянки ніколи більше не торкатися випивки своєю кількістю, напевно, перевершили найбільший наклад його книжок. Проте зараз, сидячи на підлозі, він вкотре пообіцяв собі: «Досить із мене. Фініш».

Зв’язність спогадів про вчорашнє раптово уривалася після його бенефісу на презентації. Далі йшли самі лише шматки нечітких подій та образів, неначе уламки криги на річці під час весняного льодоходу. Він пив у барі, потім із якимись підозрілими суб’єктами біля складу овочевого магазину, потім, відчувши раптове піднесення духу, купив іще й пив тут самотужки. Спаскуджений рукопис свідчив, що наприкінці пиятики власні літературні здібності були послані до біса. Він сподівався, що це був його єдиний прояв агресії після вчорашнього виступу в БК.

Нарешті Симон відчув, що може підвестися на ноги. Зробивши це, він на мить замислився, що ж йому тепер робити. Учора ввечері у голові крутилися якісь плани, але зараз їх неначе вітром видуло. Нинішній статус кво не тішив багатством вибору… У будь-якому разі спочатку було б непогано вмитися й одягтися.

Він попрямував до ванної кімнати, супроводжуючи кожен крок болісним стогоном. Десь на середині шляху в свідомість увірвався надто голосний дзвінок телефону, викликавши в очах кольоровий калейдоскоп. Зціпивши зуби, Симон змінив маршрут і кинувся в кімнату, боячись почути це ще раз. Це йому майже вдалося, другий дзвінок обірвався на половині, проте мозок усе одно добряче трусонуло, перш ніж він устиг схопити слухавку.

— Хто це? — промовив з острахом. Після пам’ятних подій минулого дня на добрі новини можна було не сподіватися. Але все ж здивувався, коли пролунав голос, якого він зовсім не чекав почути.

— Симон?

Це Вікторія, його колишня. Чорт забирай, невже він і з нею встиг учора посваритися? Зараз його пам’ять нагадувала чорну дірку.

— Так, здається, це я. Віко? Що ти хотіла?

— Взагалі-то я збиралася спитати в тебе те ж саме.

— Що?

— Ти не пам’ятаєш? Ти ж телефонував мені вчора.

— Я?

Він наморщив лоба, проте це не дало жодних результатів. Йому здалося, що Вікторія з розумінням хитає головою на іншому кінці лінії.

— Усе ще п’єш? — запитала вона.

— Так, — добре, що він зміг бути відвертим у цьому і перед нею, і перед самим собою. — Топив неприємності.

— Ти завжди так робиш. Що сталося цього разу?

— Гадаю, скоро дізнаєшся з гумористичних фейлетонів. Що… що я казав учора?

— Зовсім нічого не пам’ятаєш? — співчуття в її голосі починало його дратувати, проте Симон спробував відповісти спокійно:

— Ні. Нічого. Майже…

— Я й сама не все зрозуміла. Ти ледь ворушив язиком. Здається, казав, що ти нікому не потрібен і ніхто тебе не цінує.

— Гм… Зрозуміло. І це все?

— Ні, ти багато чого казав. Щось верз про якихось клоунів, тоді назвав мене Наталкою і довго за щось вибачався.

— От чорт, — Симон відчув сором, неначе йому повідомили, що він на п’яні очі розгулював голяка територією жіночого монастиря. Що ж, не вперше він робить із себе посміховисько.

— Що? — перепитала вона.

— Та ні, нічого. Вибач за цю маячню.

— Мені було навіть цікаво, — відповіла Вікторія весело. Звісно, їй було цікаво слухати, як колишній чоловік патякає у стані повної алкогольної прострації. Тепер у неї інша сім’я, і можна дивитися на це з іронією. Дуже добре, Віко. Як там кажуть про зів’ялі помідори?

— Ще ти казав, що збираєшся кудись поїхати, — додала вона.

— Куди?

— Уявлення не маю. Сказав тільки, що «світ за очі». Невже не пам’ятаєш?

— Так, тепер пригадую.

Справді, Симон згадав, що така думка не давала йому спокою, коли він ще залишався більш-менш тверезим. Куди ж він збирався їхати? Мабуть, усе одно. Зараз це не мало жодного значення. Після свого ганебного падіння можна було сміливо відряджатися хоч до дідька лисого.

— Симоне? Ти ще там?

— Так. Я тут. Дякую, що подзвонила.

— То ти кудись збираєшся? — спитала Вікторія зацікавлено.

— Гадаю, що так.

— І який же пункт призначення, якщо не секрет? «Світ за очі»?

— Саме він. Бувай.

Симон поклав слухавку і присів на ліжко біля телефону. В голові почало трохи розвиднюватися, і він зрозумів, що саме так і вчинить. Збере докупи свій рукопис, деякі речі, сяде в перший-ліпший автобус… а далі буде видно.

Останнім часом він сам собі здавався карикатурним персонажем із книжки якогось графомана-аматора — письменник і п’яничка в одному флаконі, й рішення про поїздку теж було досить банальним. Але плювати на це — хіба саме життя не менш банальне? І дурню зрозуміло, що інших варіантів у нього немає. А якщо він поїде, то цілком можливо, що там, куди таким чином дістанеться, можна буде розпочати все з самого початку. Завершити кляту повість, потім видати під псевдонімом — ось так і народиться нова особистість. І, звісно, від цього моменту він більше не візьме до рота жодної краплини.

Масуючи скроні пальцями, він підвівся й пішов умиватися. Потрібно було приводити себе до ладу.

8

Даромир повернув ліворуч, і вогні аеропорту в дзеркалі заднього огляду зникли за деревами. Він відчував, як закипає адреналін, проте наказав собі розслабитися. Гарячкувати зараз ні до чого. Якщо бути уважним і зосередженим, кількість помилок, яких він може припуститися, зменшиться до мінімуму, і тоді ними ніхто не скористається.

При отриманні кейса не виникло жодних проблем. Зараз той поблискував на сидінні поруч, і погляд Даромира час від часу до нього повертався. На годиннику було 22.40. У будь-якому випадку через двадцять хвилин усе повинно скінчитися, а на чию користь — поки що гадати зарано, та й нерозумно. Пістолет, яким він мав пристрелити Туліна, відтягував кишеню плаща. Це на всяк випадок. Якщо Артур збирається його прибрати, Даромир сподівався, що зможе ускладнити йому це завдання, наскільки можливо. Разом зі шлунковим соком у ньому вирувала злість; хай краще його відпустять по-доброму, бо інакше він влаштує невеличку демонстрацію можливостей людини, якій нема чого втрачати.

На трасі у цей час машин було небагато, здебільшого велетенські вантажівки, що мчали назустріч, сліплячи вогнями. На тридцятому кілометрі він збавив швидкість і повільно рушив узбіччям, пильно вдивляючись у темні хащі лісу. Його мають чекати десь тут. Чудове місце для зустрічі з бандитами… коли щось і станеться, то свідками будуть хіба що нічні птахи. Якось не хочеться йому бути закопаним у лісовому піщанику поряд із шосе…

«Цього не станеться, — заспокоїв він себе. — Не станеться».

Серед дерев тричі блимнули фари. От воно, його помітили. Тепер головне — зосередитися. Даромир уповільнив хід до п’ятнадцяти кілометрів на годину, потім до десяти. Попереду між соснових стовбурів виднілася не надто широка ґрунтова дорога, що заглиблювалася в ліс перпендикулярно до траси. Два автомобілі змогли б проїхати нею бік у бік. Він повернув туди, опустивши праву руку в кишеню плаща, де пальці миттєво обхопили рукоятку вальтера. Попереду висвітився чорний BMW із напівпригашеними фарами, розвернутий до нього передом; біля нього стояв якийсь чоловік у шкіряній куртці. Даромир напружив очі. Так… руки тримає в кишенях. Ще один сидить у машині, на місці водія. Більше нікого не видно. Отже, двоє.

Під’їхавши достатньо близько, він зупинився й вимкнув фари. Чоловік не ворухнувся. У слабкому світлі його обличчя залишалося невидимим. Водій також сидів нерухомо. Гаразд, хлопці, час розставити крапки над «і».

Даромир вийшов із машини і став за відчиненими дверцятами. Спітніла рука і далі міцно стискала пістолет у кишені, напружені м’язи були готові будь-якої миті його вихопити. Якийсь час ніхто не зронив ні слова. Потім чоловік у шкірянці промовив:

— Клієнт мертвий?

— Мертвішого не буває.

— Приніс?

— Так.

— Покажи.

— Хлопці, — сказав Даромир. — Спочатку я хочу переконатися, що ми розуміємо один одного. Я маю передати вам кейс, і після цього можу бути вільним, як вітер. Так?

— Абсолютно, — озвався чоловік.

— І ще я маю отримати свої гроші.

— Ти отримаєш свої гроші, коли віддаси нам те, що потрібно, чоловіче.

— Ні, не піде. Спочатку ви покажіть.

Можливо, правильніше було просто жбурнути їм кейс, скочити в машину та рвонути геть… але він так не вчинить. Врешті-решт, йому ж пообіцяли заплатити за роботу? То треба грати до кінця. До того ж у кейсі, напевне, набагато більша сума — ніхто не буде настільки все ускладнювати заради копійок — і він не бачив сенсу ось так просто відмовлятися від грошей. Його страждання мають бути оплачені.

Обличчя суб’єкта у куртці Даромир усе ще не бачив, проте відчував на собі його нетерплячий погляд. Нарешті той витяг із кишені товстого білого конверта.

— Тут те, що ти заробив, — сказав він. — Тепер неси наше.

Не зводячи з нього погляду, Даромир нахилився, витяг лівою рукою з машини кейс і неквапно попрямував до BMW. Чоловік також рушив у його напрямку. Вони зупинилися на відстані двох кроків, пильно дивлячись в очі один одному. Лице бандита не виявляло жодних емоцій, окрім самовпевненого спокою.

Даромир підняв кейс, суб’єкт підняв конверта. Вони обережно обмінялися й задкуючи рушили до своїх машин.

— Не поспішай їхати, поки ми не перевіримо, що всередині, — промовив чоловік у шкірянці, продовжуючи віддалятися.

— Будь ласка, — відповів Даромир. Він майже дістався до свого «Опеля». — Я не з тих, хто риється в чужих речах, моя справа була доставити. Після того, як перевірите, я можу їхати?

— Можеш, — усміхнувся той. — Тебе звільняють з посади.

Чоловік у куртці поклав кейс на капот машини, клацнув замками і відкрив його. Даромир зі свого місця побачив, що той ущерть заповнений пачками купюр. Здається, американські президенти.

— Усе нормально? — запитав він, обходячи дверцята.

— Так. Усе нормально. Ти вільний.

— Було приємно мати з вами справу, хлопці.

Даромир сів за кермо, і в цей момент в очі вдарило яскраве світло фар, на мить засліпивши його. Усе-таки це пастка, блискавично промайнуло в голові, проте він очікував чогось подібного. Інстинкт самозбереження штовхнув його вбік, геть із кабіни, і наступної миті куля зі свистом пробила лобове скло і влучила в сидіння, де щойно була його голова. Наступна продірявила залізо дверей.

Бісові покидьки. Ви самі цього захотіли.

Падаючи, Даромир устиг вихопити пістолет і перекинути його у ліву руку. Через секунду він гепнувся на землю плечем. Відчинені дверцята затуляли очі від фар, тому він чудово бачив ноги чоловіка в шкіряній куртці, і знав, що робити. Він вистрелив, нога бандита миттєво підвернулася під неприродним кутом, і той, виючи, завалився на бік. Даромир побачив його обличчя; якусь мізерну мить вони дивилися один на одного, а потім він іще раз натиснув на гачок. Бандита відкинуло геть, неначе ляльку.

— Ах ти ж б!..

Дверцята BMW відчинилися. Глянувши над землею, Даромир побачив ногу водія, що ступила з машини на ковдру хвої. Він поспіхом викотився з «Опеля» і прудко поповз навколо нього, відчуваючи несамовиту лють. Невже вони гадали, що зможуть пристрелити його, як шолудивого пса? То він їх неприємно здивує.

Гримнуло кілька пострілів, і заднє скло вилетіло геть, обсипавши його дощем гострих осколків. Водій стріляв навмання. Вочевидь, вони не чекали такого несподіваного опору. Що ж, давай, наволоч, побачимо, скільки набоїв лишається у твоєму магазині.

Даромир відкрутив глушник, потім підняв руку й стрельнув над машиною — відповіддю були ще три кулі, що просвистіли над головою і зрикошетили десь позаду від стовбурів дерев. Потім почулося очікуване клацання порожньої обойми.

Він вийшов із-за машини й рушив до BMW, навівши ствол точнісінько у груди водія, який намагався гарячково перезарядити свою зброю. Швидкість підвела — схоже, бракувало досвіду.

— Привіт, паскудо, — сказав Даромир. — Можеш не поспішати.

Зціпивши зуби, він натиснув на спусковий гачок. Потім ще… і ще раз. Водія відкинуло від машини, він захитався й позадкував, круглими очима дивлячись на дірки у власному тулубі. Остання куля примусила його закружляти дзиґою й упасти долілиць. Для впевненості Даромир вистріляв решту патронів, дивлячись, як сіпається тіло.

— Артуре, сучий сину, — прошепотів він, коли луна від пострілів змовкла. — Ти мене звільняєш? Ні… Засунь своє звільнення собі в дупу. Обійдуся без ваших послуг і сам сплачу собі гонорар. Здачі не треба.

Даромир жбурнув конверта геть, і зелені папірці закружляли навколо, вкриваючи землю й нерухомі тіла. Він підібрав кейс і закинув його у BMW, потім нахилився й підхопив пістолет водія — парабелум. Це йому ще може згодитися. Свій він обтер хустинкою з кишені й закинув подалі в кущі.

— Доведеться взяти вашу машину, — мовив він до мертвого водія. — Моя втратила презентабельний вигляд.

Ключі стирчали в замку запалювання. Даромир завів двигуна і зрушив із місця. Об’їхавши «Опеля», він виїхав на шосе, на зустрічну смугу, яка бігла геть від міста. Куди тепер? Не має значення. Якнайдалі звідси. Туди, де минуле зникне, як жахливий сон.

Він надто довго цього чекав.

9

Ранок привітався до них променями поки що лагідного травневого сонця, яке за кілька днів збиралося перетворитися на червневе і влаштувати навкруги справжню спеку. Максим завовтузився у ліжку, ховаючись від них, потім усе ж таки здався й розплющив очі. З кухні долинали грюкіт посуду і запах смаженої картоплі. Це примусило його миттєво скочити з ліжка й вибігти з кімнати.

«Мама?», — кольнула думка.

— Доброго ранку, синку, — промовив батько. Він порався коло газової плитки, пов’язавши навколо поясу материного фартуха у червону клітинку; на сковорідці разом із картоплею спокусливо шкварчала яєчня. — Добре спалося?

— Так, — Максим опустив очі, підійшов до стільця і вмостився на ньому.

— Візьми собі тарілку, поснідаємо.

— Я не хочу їсти, тату.

— Без розмов. Ти забув, що сьогодні за день?

Ні, не забув. Сьогодні вони вирушають у подорож. Настрій у Максима трохи покращав, коли він подумав про це. То була добра ідея. У коридорчику він уже помітив дві пузаті спортивні сумки з речами, зібрані батьком.

— Куди ми поїдемо? — запитав він.

— Гадаю, дізнаємось, коли приїдемо… Просто оберемо маршрут і будемо його дотримуватися. Гаразд?

— Гаразд.

— А тепер мусимо добряче підкріпитися.

Вони мовчки жували сніданок, розмірковуючи кожен про своє. Яків думав про майбутню поїздку, намагався зазирнути вперед, знайти щось таке, що підтвердило б — цей вихід найкращий. Та вибір був досить простим: або щось робити, або ні. Можна залишити все як є, просидіти у цій квартирі ціле літо, кожного дня роз’ятрювати рану, що не загоїться ще досить довгий час, і сина примушувати робити те саме… Ні, подорож була єдиним правильним рішенням. Нехай дорога поглине їхнє горе.

Максим відчував, що батько все ще хвилюється за нього, непокоїться, що робить щось не так. Марно. Насправді йому ніколи тут не подобалося. Навіть коли мама була ще жива… Щиро хотілося жити десь у забутому Богом відлюдному місці, де не було б жодного його однолітка — цього, втім, він ніколи не казав батькам, не бажаючи їх засмучувати. Так само, як і про справи у школі, де всі — й учні, й учителі — чомусь ненавиділи його. Він не розумів, за що. За те, що вдягає окуляри при читанні? Чи за те, що на уроці фізкультури лише один раз може підтягнутися на турніку, що зазвичай викликало загальний регіт? А може, причиною були його замкнутість і потяг до усамітнення? Невідомо, та й не має значення. Вочевидь, у ньому є щось неповноцінне, чого Максим ніяк не міг збагнути, і він має покірно нести це крізь життя.

Він не знав, чи буде в іншому місці краще, ніж тут, але так само, як і батько, прагнув зміни оточення. У цій квартирі тепер будь-яка річ викликала біль: материні книжки; іграшки, які вона купляла Максимові ще в дитинстві — вони все ще зберігатися у великій картонній коробці під його ліжком; речі у шафі; її останні листи з лікарні. Пам’ять була нещадною. Але зараз він був готовий полишити все це, і єдине, що він візьме із собою, це материну фотокартку. Ніщо більше не тримало його тут.

Після сніданку Максим швиденько зібрав речі, яких було небагацько. Лише кілька книжок, одяг, маленький радіоприймач… Він взяв у руки мамине фото, з хвилину дивився на нього, потім поцілував і поклав у нагрудну кишеню куртки.

— Ти готовий? — запитав Яків з передпокою.

Хлопчик озирнувся навколо, востаннє глянувши на знайомі речі. Так… він готовий. Давним-давно готовий.

— Тоді вирушаймо?

І вони пішли.

Частина друга У полоні мрій




10

Симон вилаявся крізь зуби.

Його сповнювала злість. Якщо вже не щастить, то це надовго. Небесні тіла й досі розташовані несприятливо… Інакше чим пояснити його невдачу?

Сьогодні вранці він таки зважився: перекрив газ, позакручував вентилі водопроводу й рішуче замкнув квартиру, сподіваючись нескоро сюди повернутися. Бажання подзвонити Замбіцькому послав подалі, адже той висловився чітко й недвозначно: його більше не хочуть бачити. От і чудово, підемо по-англійськи.

У дорогу Симон брав тільки найголовніше: замучений рукопис повісті, дещо з одежі та електробритву з акумулятором. Цього достатньо на перший час, усе інше можна буде докупити. Без друкарської машинки він також не пропаде — якщо трапиться таке щастя, що примхлива муза вирішить повернутися до цього старого п’яниці, він згоден писати хоч на туалетному папері. Більшість класиків, зрештою, жили без жодних вигод, і це ніяк не вплинуло на якість їхніх творів.

Отже, перебуваючи в більш-менш доброму гуморі, наскільки дозволяло хворобливе самопочуття, він вирушив до автовокзалу, збираючись зіграти у щось подібне до «російської рулетки». З безлічі рейсів у розкладі він вибрав автобус, який їхав у містечко під назвою Чорнобай. Симон нічого не знав про це місце, окрім того, що воно десь у Черкаській області. Судячи з мапи на стіні, досить маленьке, щоб бути занадто людним, але й достатньо велике, щоб сподіватися на наявність хоч якогось дешевенького готелю чи квартири, де можна було б зупинитися — саме те, що треба. Відстань також влаштовувала. До того ж це був найближчий рейс, тому Симон не став довго думати й одразу придбав квиток. За десять хвилин він уже сидів у переповненому червоному «Ікарусі», ще за п’ять вони від’їхали від посадкової платформи й помчали містом.

Він давно вже нікуди не виїздив, тому отримував від подорожі справжнє задоволення, незважаючи на те, що залишки похмілля нагадували про себе на кожній вибоїні. Що далі від міста, то рідше зустрічались якісь поселення, та й ті з кожним наступним кілометром ставали дедалі дрібнішими, аж поки не почали траплятися зовсім самотні хати, розкидані по полях. Чого, питається, йому приспічило оселитися саме в Києві? Сидів би собі у якійсь халупі на відлюдних просторах батьківщини, і всім було б краще. Чудовий варіант, якщо брати до уваги його характер і потяг до саморуйнації.

Ні, навряд чи в усьому винен тільки він. Був іще зовнішній фактор. Мегаполіс, цей монстр останніх сторіч, сам по собі вбивав його не гірше алкоголю. Ось де істина — підсвідомо він прагнув вирватися звідти, але не міг, от і довів себе до краю. Шкода, що усвідомлення приходить надто пізно.

Промайнуло дві години, і від одноманітних пейзажів Симона почало хилити на сон. Здається, він таки заснув. Через якийсь час крізь дрімоту пробилося відчуття, що автобус стоїть на місці, і вже досить довго.

Він розплющив очі. Так і є, вони зупинилися на якомусь пустельному шосе. Пасажирів у салоні поменшало на дві третини — вочевидь, повиходили раніше. Решта сиділи на своїх місцях і мовчки дивилися у бік порожнього сидіння водія. Над вухом голосно дзижчала муха, що потрапила у пастку між склом і шторкою.

Симон нахилився до своєї сусідки, рум’яної тітки у квітчастій хустині.

— Вибачте, що сталося?

— Хто його зна, — тихо відповіла та, по-сільському дивакувато розтягуючи слова, і знизала плечима. — Поламалися. Або колесо спустило. Як завжди…

Під днищем щось грюкнуло, і Симон глянув у вікно. З-під автобуса виліз водій, відійшов до узбіччя і брудною ганчіркою почав стирати з рук мазут. Вираз його обличчя не обнадіював. Покінчивши з цим, він наблизився до дверей і пробасив у салон:

— Приїхали, шановні. Можете виходити.

Пасажири як один підвелися з місць, неначе тільки цього й чекали, і з несхвальним бурмотінням посунули з речами на вихід. Симон іще кілька секунд продовжував сидіти, озираючись навколо, не в змозі у це повірити. Чорт забирай, навіть доїхати куди треба він не може без пригод. Що ж воно таке? І що робити тепер?

Він зрозумів, що нічого тут не висидить, підхопив свою сумку й вийшов із салону.

Осіб із вісім чи десять невдалих мандрівників зібралися навколо автобуса, жваво обговорюючи становище. Водій попахкував цигаркою біля розкладеного на землі інструменту. Симон підійшов до нього.

— Надовго ми застрягли? — поцікавився він.

Водій кинув на нього байдужий погляд.

— Ця залізяка сама звідси вже не поїде. Зараз буду викликати допомогу та інший автобус.

— І скільки часу на це піде?

— Години зо дві, мінімум.

— От дідько…

— Можете, звісно, зачекати, якщо не поспішаєте. Але я б радив вам зупиняти машину.

— Не бачу жодної, — пробурмотів Симон у розпачі.

Водій лише повів плечем.

— Тут швидше не буде, це точно.

Він викинув недопалок і пішов до кабіни, даючи зрозуміти, що розмову завершено. Симон зітхнув і озирнувся навкруги. Самі лише поля з поодинокими деревцями, безкрає синє небо і жодної ознаки хоч якогось поселення. Хотів було спитати, де ж вони зупинилися, але яка різниця? Місцеві назви нічого йому не скажуть, а до найближчого населеного пункту все одно треба якось діставатися.

Дехто з пасажирів не став чекати й вирушив уперед по дорозі пішки. Симон вирішив, що вчинить інакше. Зараз він брів узбіччям траси у протилежний бік, жуючи цигарку і дедалі більше дратуючись. У будь-якому разі він зможе першим зупинити випадкову машину, якщо така з’явиться… Роки міського життя давалися взнаки: опинитися на порожньому шосе, у місцях, де ніколи не був і звідки не видно жодної хатини, було для нього досить незвично, щоб не сказати моторошно. Від цього відразу закортіло ковтнути чогось освіжаючого — прохолодного пива, наприклад.

«Мрій, дурню», — обірвав він підступну думку.

Симон пройшов майже кілометр, коли попереду нарешті з’явився якийсь автомобіль. Блакитні «Жигулі», зрозумів він, напруживши очі. Машина їхала йому назустріч, лобове скло яскраво відсвічувало на сонці. Ну ось і порятунок. Він підняв руку, і легковик, наблизившись, уповільнив хід.

За кермом сидів дебелий чоловік у білій футболці та зсунутій на потилицю кепці. Поруч із ним — чорнявий хлопчик років десяти. Симон нахилився до дверцят.

— Вибачте, чи не могли б ви мене підкинути? Мій автобус зламався, а я в цих місцях уперше, і менш за все хочу тут застрягнути.

— Чому ж ні? Сідайте, — приязно відповів здоровань-водій. — Схоже, що це шосе не скоро закінчиться… Гадаю, утрьох буде веселіше.

Хлопчина нічого не сказав; нахиливши голову, він дивився на фотокартку якоїсь жінки у своїх руках. Симон вдячно посміхнувся.

— Ви мене добряче виручили.

Він відчинив дверцята й заліз на заднє сидіння.

«Жигулі» рушили вперед.

11

Даромир їхав трасою Е-40 майже цілу ніч і палив сигарету за сигаретою, дивлячись, як біла розподільна смуга тікає від нього в пітьму. Увесь час підмивало щосили втиснути ногою педаль газу в підлогу, щоб до сходу сонця опинитися десь на іншому кінці світу… та обережність перемагала страх. Це саме той випадок, коли надмірна швидкість може бути згубною. Тому, хоч як це було важко, він намагався не перевищувати шістдесяти, інколи роблячи вимушені п’ятихвилинні зупинки, щоб розім’яти затерплі кінцівки й витрусити з голови сон. Та коли перші промені світанку торкнулися лілового неба на обрії, спіймав себе на тому, що починає хилитися до керма, і вирішив зупинитися й перепочити більш суттєво.

«Однак зупинитися треба, — подумав про себе. — В очі хоч сірники встромляй, у шлунку — пустка, до того ж варто оглянути машину. Хто знає, що може виявитися в багажнику, наприклад. Якщо загрожують іще більші неприємності, краще дізнатися про це заздалегідь».

Врешті-решт йому трапився яскраво освітлений майданчик для водіїв, що складався з переробленого на кафетерій безколесого тролейбуса та невеличкого паркінгу, на якому вже стояли кілька вантажівок. Даромир під’їхав туди і зупинив BMW за одним з рефрижераторів — на всяк випадок. Потім вийшов із машини і рушив до кафе.

Усередині колишнього тролейбуса трійко дальнобійників за стійкою жували сніданки і жваво про щось сперечалися. Гугняво наспівувало радіо. Він замовив у втомленої офіціантки дві запечені у тісті сосиски, овочевий салат і чай. Отримавши їжу, Даромир заплатив, відніс усе це до машини і там жадібно проковтнув. Не можна сказати, що надто поживно, проте на якийсь час голод угамовано.

Від’їхавши трохи від подорожнього кафе, звернув на узбіччя й зупинився за густими кущами. Тепер можна перевірити автомобіль.

У салоні не виявилося нічого цікавого. Хоча й того, про що він знав, цілком достатньо, щоб улипнути всерйоз і надовго. Залишалося молитися, аби вдалося якомога довше уникати надмірно цікавих даїшників. На краденій іномарці, з парабелумом і напханим грошима металевим кейсом він був би чудовим подарунком для якогось лейтенанта-кар’єриста. Досі його жодного разу не зупинили, але при світлі дня інспектори заворушаться. Треба при першій нагоді з’їхати з автостради й просуватися далі безіменними сільськими шляхами. Тряско, проте безпечно.

Підійшов до багажника, озирнувшись навколо. Хоча що він очікує там знайти? Чиєсь бездиханне тіло чи кілограм героїну? Сумнівно.Ті двоє були більше схожі на кур’єрів, хоча й доволі універсальних — «отримати й убити». Такі ніколи не беруть із собою нічого зайвого.

Замок клацнув і відчинився. Даромир напружився, проте, звісно, там нічого не було, окрім запаски та якогось ганчір’я. Тим краще.

Він замислено глянув на номерні знаки. Не годиться залишати їх у такому стані, це все одно що написати на машині: «Ось він я, хапайте, якщо зможете». Знайшов неподалік калюжу, вимісив грязюку і, зачерпнувши добрячу жменю, ретельно заляпав номери з обох боків.

Потім витер руки об траву, повернувся за кермо і дозволив собі нарешті розслабитися. Дві-три години сну зараз не завадять. Утомлено склепивши повіки, він миттєво пірнув у глибоке забуття, поки ранкове сонце продовжувало неухильно здійматися вгору, насичуючи бліді фарби ночі рожевим.

Даромир знову розплющив очі, коли ранок почав перетворюватися на день. За годинником Морфей недовго тримав його в обіймах, але сон зробив свою справу і підживив напівспустошені ресурси організму. Він трусонув головою, приводячи думки до ладу, потім увімкнув запалювання. Час забиратися звідси. Відстані, яку він подолав, недостатньо, щоб почуватися в безпеці — проте скільки ще треба проїхати, щоб перестати постійно озиратися через плече?

«Спробую дізнатися», — подумав Даромир і виїхав із майданчика.

Він усвідомлював, що єдине прийнятне рішення у цьому випадку: виїхати з країни. Лише тоді можна буде зітхнути з полегшенням. Усе правильно, але це згодом. Зараз він має знайти собі гарну схованку — якесь село у глушині, де можна буде залягти на дно і причаїтися. Невідомо, скільки доведеться чекати — кілька днів, тиждень, місяць — але це необхідно. І чим раніше він його знайде, тим краще.

Через якийсь час зустрічні автомобілі почали присвічувати фарами, за старою водійською традицією попереджаючи про засідку даїшників за наступним поворотом. Дуже доречно. Даромир звернув увагу на вузенький шлях, що відгалужувався від шосе, і без вагань спрямував машину туди. Ця дорога бігла крізь якесь мізерне селище, відповідно — асфальтована ділянка скінчилася метрів за триста, а далі була мішанка з гравію та засохлої багнюки. Незважаючи на якісні німецькі ресори, автомобіль почало несамовито трусити. Дрібниці, подумав він, дивлячись на ряди кумедних присадкуватих хатин, що пропливали повз нього. Зате подібним чином можна просунутися якнайдалі вглиб країни, уникаючи зайвої уваги — навряд чи комусь спаде на думку вистежувати його в таких нетрищах.

Ось так він і їхав іще години зо дві… іноді повертався на велику магістраль, а потім знову пірнав у глушину. Увесь час намагався прямувати на схід, іноді беручи південніше, проте не мав жодного уявлення, куди ж це він заїхав. Можливо, все ще перебував у Київській області, а може, у Черкаській… Мапи не було, і жодної з місцевих назв він не знав, бо рідко виїздив навіть за передмістя Львова. Ще рік тому він узагалі не міг припустити, що одного разу примха долі перекине його на інший бік закону, зробить утікачем із нізвідки в нікуди. Але тепер не час шкодувати за минулим — він мав довести справу до кінця.

Чергову порцію зубодробарної тряски він отримав у селищі Липневому, про що повідомляв іржавий щит, який стирчав при в’їзді. Коли його не менш заржавілий побратим на іншому кінці перекреслив назву червоним, Даромир полегшено видихнув і вирішив для себе, що наступне село, яке він відвідає, буде кінцевою зупинкою. Сонце вже з півтори години як перевалило за полудень і впевнено крокувало назустріч вечору, не забуваючи, проте, розжарювати все навкруги до появи рум’яної скоринки. Від спеки й напруження починала боліти голова, хотілося їсти, пити і взагалі забутися довгим і глибоким сном. Звісно, він мав би продовжувати їхати, доки вистачало сил… але їх якраз і бракувало. Та чи й насправді його безпека залежала від подоланої відстані? Такі примарні наздоганялки можуть затягуватися до нескінченності — аж поки він таки не припуститься якоїсь фатальної помилки. Ні, він не міг собі цього дозволити.

Даромир рішуче виїхав на шосе і помчав по ньому, тримаючи швидкість на межі встановленої. Місця тут були глухі, зустрічні машини траплялися напрочуд рідко, і він сподівався, що на цьому останньому відрізку шляху зможе уникнути незапланованої зустрічі з автоінспекцією. Треба тільки дістатися до найближчого селища.

Однак і через півгодини жодного селища не було. Машини зникли взагалі, немовби за помахом чарівної палички. Лише автострада і далі бігла вперед смоляною гадюкою, іноді ліниво звиваючись зеленими схилами. Такої порожнечі він ніколи не зустрічав, і взагалі раніше вважав, що в Україні більше не залишилося жодного клаптика землі, який іще не встигли забудувати або спаскудити. Схоже, він помилявся… Навкруги простяглися неосяжні поля салатового кольору, і лише вдалині, де безхмарне небо межувало із твердю, проступила темна смужка лісу.

Борючись із дрімотою, він увімкнув приймача, але не зловив нічого, окрім статики та якоїсь іншомовної тарабарщини. Усе навколо неначе повимирало. Згадавши чорта, Даромир кілька разів ляснув себе долонею по обличчю, щоб збадьоритися. Це не дуже допомогло. Сонячне марево продовжувало зрадницьки його присипляти, і він спробував зосередитися на стіні чорнолісу, що поставала ліворуч від траси. Та невдовзі ліс почав пливти перед очима, а повіки м’яко зімкнулися, тягнучи Даромира за червону завісу непам’яті.

Потім щось сталося. Він надто пізно розплющив очі, щоб помітити причину — скоріше відчув, як щось швидке й незрозуміле промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Нога зреагувала блискавично і втиснула педаль гальма до краю, від чого колеса відчайдушно заскавчали у чотири голоси. Даромира жбурнуло на кермо. Автомобіль розвернувся впоперек шляху, і покришки залишили на асфальті чорні паруючі півкола; лівий його бік відірвався від землі, й кілька секунд здавалося, що інерція переможе. Потім земне тяжіння все ж узяло своє, і BMW тяжко гепнувся у свою природну позицію.

Увесь сон злетів, неначе його й не було. Якийсь час на обличчі Даромира рухалися тільки очі; вони зачаровано стежили за похитуванням маленького скелетика під дзеркальцем у кабіні. Потім, ковтнувши застряглий у горлі клубок, він озирнувся назад і глянув туди, де ледь не сталося зіткнення. Побачив тільки порожнє шосе і ні душі.

А якщо зіткнення все ж сталося? Тоді з чим?

Він виліз із кабіни й озирнувся навколо. Окрім слідів на дорозі, більше ніщо не нагадувало про те, що трапилося хвилину тому. На узбіччі також не було тіла, хоча Даромир боявся, що воно там неминуче опиниться. Можливо, все це йому здалося? Цілком імовірно. День за кермом на порожній шлунок — що завгодно примариться.

Але дещо таки здивувало. Метрів за сто від того місця, куди занесло автомобіль, від шосе відгалужувався однорядний асфальтований шлях і під прямим кутом біг до лісу. Біля повороту на узбіччі стирчав дороговказ. Даромир закліпав очима. Він міг присягнутися, що хвилину тому тут нічого не було. Звісно, впевненість не стовідсоткова… але ж він заплющив очі всього лише на мить і в будь-якому разі мав бачити шлях здалеку.

Усе ще сумніваючись, він перетнув шосе і підійшов до повороту. Дороговказ був цілком реальний. Білі літери на синьому фоні повідомляли, що за п’ять кілометрів ліворуч розміщується селище Ковилець. Даромир обережно торкнувся напису рукою. Пальці відчули звичайний метал, нагрітий сонячними променями й укритий дорожнім пилом. Він його прогледів, тільки й усього. Що ж, тепер хоч відомо, куди їхати. Ось він, кінцевий пункт одіссеї, принаймні на сьогодні.

Він повернувся в машину, з’їхав із головної траси і рушив на Ковилець.

12

— Це і був ваш автобус? — запитав водій. Симон на задньому сидінні хитнув головою, спостерігаючи, як нещасний «Ікарус» зникає вдалині.

— Так. Він самий.

— Добре, що натрапили на нас, — сказав чоловік, підморгнувши дзеркальцю. — Інакше сидіти б вам на цій дорозі… Мене звуть Яків Науменко, а це мій син, Максим.

— Симон. Симон Сич. Я письменник.

Він і сам не знав, навіщо це сказав. Звісно ж не для того, щоб помітити в очах водія раптове пізнавання і «дайте автографа». Цього й не сталося — Яків лише здивовано перепитав:

— Письменник? Ви з Києва?

— Так.

Хлопчик нарешті озирнувся й поглянув на нього з певною часткою зацікавлення, проте нічого не сказав і за мить повернувся до споглядання фотографії в руці.

— Вибачте, пане Сич… — почав Яків.

— Симон. Просто Симон.

— …Симоне. Маю признатися, що ніколи не чув про вас і не читав ваших книжок…

— То нічого, — посміхнувся Симон. — Гадаю, ви небагато втратили.

— Але що ви робите тут, у цих Богом забутих місцях? Шукаєте натхнення?

— Не зовсім, — відповів Симон. — Насправді я просто вирішив трохи поїздити по країні. Так би мовити, втекти від суспільства.

— Розумію. Інколи всім нам потрібно усамітнитися. І куди ж ви прямуєте?

— Спочатку я збирався у Чорнобай… проте зараз уже й не знаю, чи справді хочу потрапити саме туди. Тому, якщо ви не проти, поїду з вами, а коли набридну, висадіть мене в першому-ліпшому містечку.

— Що ж, не заперечую, — промовив Яків. — Власне кажучи, мета подорожі в нас із вами майже однакова. Ми з сином вирішили підшукати місце для переїзду, після того як… — він на мить завагався, — …моя дружина померла.

— Співчуваю, — відказав Симон. Він помітив, що хлопчик відвернувся до вікна і підпер голову рукою, ховаючи свої очі. Схоже, не лише він один збирався таким чином утекти від своїх проблем.

— Дякую. Тому ми й самі ще не впевнені, куди прямуємо.

Симон зніяковіло почухав скроню.

— Слухайте… Якщо я вам заважатиму, то краще вийду зараз…

— Та ні, що ви! — запротестував водій. — Навпаки, ми зовсім не проти компанії!

— Ну, коли так…

— У мене пропозиція. Може, зупинимось у найближчому містечку і пообідаємо? — Яків глянув на хлопчика, потім озирнувся до свого пасажира. — Особисто я вмираю з голоду. Ви як, Симоне?

— Не відмовився б перекусити, — озвався той, згадавши, що із самого ранку не мав у роті ані крихти. Зараз самопочуття майже стабілізувалося, зате шлунок голосно нагадував про себе.

— Зазирни у мапу, синку. Що у нас там на маршруті?

Максим розгорнув на колінах карту і провів пальцем уздовж одного зі шляхів. Здається, він добре в ній орієнтувався.

— Найближче село — Бур-сів-ка — аж за п’ятнадцять кілометрів попереду.

— Дивні тут місця, — замислено прокоментував Симон. — Ніколи не бачив, щоб на такій велетенській відстані не було жодної хатини. Більше нагадує якісь прерії…

— І не кажіть, — погодився Яків. — Таке пустище вже кілометрів із тридцять тягнеться, якщо не помиляюсь. Я взагалі-то рідко коли виїздив так далеко, але й мені це здається дивним. З нинішніми темпами забудов та вартістю землі… Стривайте, а це що? Попереду раптом невідомо звідки виринув дороговказ із написом «КОВИЛЕЦЬ 5 КМ». Намальована стрілка вказувала у бік лісу, куди бігла вузька асфальтована дорога, що відокремлювалася від головної траси.

— Ковилець? — здивовано промовив Яків, пригальмовуючи.

— Тату, але на мапі в цьому місці немає жодного селища, — сказав Максим. — Поглянь сам.

— Може, ще не занесли, — припустив Симон. — Або карта стара…

— Новісінька, — заперечив хлопчик.

— …або селище щойно закладене, — закінчив він.

— Судячи з вигляду дороговказу, він стоїть тут досить давно, — сказав Яків. — Утім, яка різниця? Картографи теж помиляються. Гадаю, нам варто туди завітати. Згодні?

Заперечень не було. Він звернув на шлях і «Жигулі» покотилися в напрямку лісу.

Поїздка діяла на Якова цілюще. Упродовж кількох годин подорожі він відчував, як скорбота послаблює свої міцні обійми з кожним кілометром, що віддаляв їх від дому. Він не забував — ні, але болючі спогади, усвідомлення того, що Марії більше немає з ними, перетворювалися на прозорий, світлий сум, який уже не гнітив душу, а м’яко осів десь у серці. Там він міг нести це почуття решту свого життя. Але Максимові було важче, він це бачив. Мальовничі пейзажі за вікном не справляли на нього особливого враження; здається, він їх узагалі не помічав. Лише час від часу витягав із кишені материне фото й мовчки вдивлявся в її обличчя, не кажучи ані слова. Яків гадав, що це минеться. Якщо цей Ковилець виявиться непоганим місцем, вони зможуть зупинитися там на якийсь час. Кілька днів — і хлопчику полегшає, він був упевнений.

Дорога пірнула в рясний підлісок, і сонце весело застрибало у розкішних зелених чупринах дубів та осик. Спека, що панувала на шосе, змінилася прохолодою, у відчинене вікно дихнула типово лісова свіжість, і всі троє сприйняли це з полегшенням. Навіть Максим на мить відірвався від фото і витягнув шию, роздивляючись верхівки дерев. Якову ці місця нагадали часи, коли він, тоді ще молодий студент-петеушник, приїздив до своєї майбутньої дружини в село Івківці, що в Чернігівській області. Сідав у машину («Москвич», зібраний власними руками із залишків придбаної за безцінь розтрощеної колимаги) і прямував до неї такими ж лісами та полями, щоб знову побачити її кохані усміхнені очі, почути дзвінкий голос, а пізніше — зробити пропозицію. Як давно це було… а нібито вчора…

Ліс потроху рідшав і поступово перетворився на парк. Серед кущів промайнув пофарбований сріблом пам’ятник жертвам Великої Вітчизняної з рядками прізвищ, висіченими на мармуровій дошці, потім з’явилася стара школа. Ковилець був не селом, а скоріше гібридом хутора із селищем міського типу, одним із тих, що міріадами розпорошені на пострадянському просторі. Найвищі будинки були двоповерховими, з білої цегли, розрахованими на кілька сімей, і саме вони додавали селищу рис сучасного міста, проте ключовим словом усе одно залишалося не «міського», а «селище». Можна було здогадатися, які ще об’єкти входять до його складу… продовольчий магазин (один), побита негодою будівля адміністрації чи сільради (одна), будинок культури або, на крайній випадок, клуб (один), пошта (також одна). Може, ще трапиться імпровізований музей чогось, із укритими пилом експонатами. Дивлячись навкруги, Симон подумав, що містечко досить привабливе, і варто придивитися до нього пильніше. А яка тут тиша…

— Яка тут тиша, — промовив Яків, неначе читаючи його думки. — Відчуваєте?

Симон кивнув, хоча це його турбувало найменше. Після щоденного гарчання бульдозерів, гавкоту ротвейлерів та мелодійних рулад п’яниць під вікном починаєш насолоджуватися кожною миттю безмовності як дорогоцінним нектаром. Але мав визнати, що тут аж занадто тихо.

— І людей не видко, — замислено додав він, позираючи у вікно.

«Максиме!»

Хлопчик здригнувся й підвів голову, вишукуючи очима того, хто його гукав, але нікого не побачив — вулиця була такою ж порожньою. Він помітив тільки різнобарвного гумового м’яча, що лежав під пошарпаним дощаним парканом, нікому не потрібний. Максим дивився на нього, поки той не зостався позаду. Думав було сказати про це батькові, але вирішив, що це не варто уваги. Хтось забув м’яча на вулиці, нічого особливого.

— А ось і кафе, — повідомив Яків, указуючи в бік невеликого будиночка на розі вулиці, над його дверима звивисті червоні букви сплітались у назву «ДІБРОВА». Під’їхавши туди, він зупинив «Жигулі» на узбіччі й заглушив двигуна. — Завітаємо і про все дізнаємось.

— Люди тут є, — сказав раптом Максим, дивлячись уперед. — Принаймні один. Гляньте.

Справді, на шляху з’явилася чоловіча постать. Вона повільно наблизилася до них, і всі троє побачили, що це молодий хлопець, років приблизно двадцяти п’яти. Пухкий, навіть товстий, із нечесаною копицею чорного волосся на голові, вдягнутий у мішкуваті світлі штани та довгу білу сорочку в клітинку. Симон глянув на його ноги й зауважив, що той босий. На брезклому обличчі хлопця застиг вираз подиву, змішаного з тривогою.

— Тату! — трохи занепокоєно покликав Максим. — Хто це?

Яків лише знизав плечами. Хлопець неквапно підійшов до машини, оглянув її з усіх боків, як зазвичай діти роздивляються великого хижого звіра в зоопарку, а потім несподівано захитав головою з боку в бік. З його відкопилених губ зірвався якийсь незрозумілий вигук.

— Господи, та він божевільний, — пробурмотів Симон.

— Схоже на те, — озвався Яків, не відводячи очей від незвичайного зустрічного.

— І ви т-теж? Н-ні-і-і! Н-нее можнна-а! — протяжливо вимовив хлопець. Тепер сумнівів у його розумових здібностях не залишилося. Наблизившись до дверцят «Жигулів» з боку Якова, він нахилився, припав долонями до скла і через силу вимовив:

13

— Не-е можна-а! Не м-можна ва-ам! По… По-овертай… теся!

— Бісова душа! — вилаявся Даромир, перевівши подих. Він помітив, що рука на кермі дрібно тремтить. Якби він вчасно не загальмував…

Вдруге за сьогодні він мало не потрапив у ту саму халепу. Товстий хлопець, якого він щойно ледь не збив, гарячково захитав головою і вперся долонями в капот, неначе збираючись виштовхати машину геть із містечка.

— Їдь-те! Їдь-те! Їдь-те!..

Тільки цього бракувало. Судячи з його поведінки та зовнішності, це був класичний місцевий дурник. Непоганий початок, нічого не скажеш. Але окрім нього Даромир не бачив тут жодної людини, і навіть коли завищали шини, ніхто не вийшов глянути, що ж відбувається.

Він відчинив дверцята й вийшов із машини. Хлопець облишив свої спроби зсунути автомобіль з місця й похапцем підскочив до нього.

— В-ви не розумієте! — пробелькотів він. Слова через хворобу давалися йому важко, але розібрати було можна. — Вам н-не треба… тут! Не треба! Їдьте назад!

Він схопив Даромира за барки і трусонув, з благанням зазирнувши йому в очі. Той м’яко, проте рішуче відсторонив хлопця, відчувши, які вологі й холодні у нього долоні.

— Слухай… — промовив він. — Іди собі. Сподіваюсь, я тебе не вдарив? Вибач, але ж ти сам вискочив перед машиною. А тепер гуляй.

— Ні, н-не залишайтесь тут! О-о…трута!

— Гуляй, хлопче! — прикрикнув Даромир, але гнів миттєво змінився на сором. Бідолаха розумово відсталий, і підвищувати на нього голос було не варто. У глибині душі він завжди поділяв твердження Ісуса про те, що якщо хтось і має право потрапити до раю, то це саме такі «великі діти». У нашому дурнуватому світі кращих претендентів не знайти.

Здригнувшись од його слів, товстун позадкував і рушив геть, час від часу озираючись. Даромир утомлено зітхнув, цитькнувши на перші прояви докорів сумління, і перемкнув увагу на місто, в якому він опинився.

Хоча «місто» — занадто сильно сказано. Звичайне дрібне смт, а це, вочевидь, була центральна площа. Від великої клумби з чорнобривцями й петуніями, біля якої він зупинив BMW, чотири вулички розбігалися хрестом у різні боки. Він бачив аптеку, будинок культури з чотирма товстими колонами, схожими на слонові ноги, невеличкий продовольчий магазинчик, пошту — і жодної людини. А ще впадало у вічі те, що в містечку зовсім не було машин, ані на тротуарах, ані біля будинків. Усе це вкупі примусило його замислитися.

«Залишайся», — пролунав у легкому подуві теплого вітру чийсь шепіт, і Даромир різко озирнувся, сподіваючись знову побачити божевільного товстуна. Але позаду, так само як і попереду, нікого не було. Чорт забирай, від цієї порожнечі в нього вже починаються галюцинації.

Звісно, у дрібних поселеннях життя ніколи не вирує через край, і комусь сторонньому такі невеличкі острівці позаміської цивілізації уявляються неначе зануреними в летаргічний сон. Однак навіть у найглухіших селах, крізь які він проїжджав, люди траплялися. Бабця коло хвіртки, напівголе замурзане дитинча на узбіччі, дідуган із люлькою на лавці… А тут, окрім навіженого хлопця, нікого. Можна було б вирішити, що це місто-привид, але він не знаходив жодних ознак занедбаності: начебто жителі раптом полишили все й кудись зникли. Дивно. Хоча сьогодні субота — можливо, тут це вихідний, і всі сидять по домівках, або на присадибних ділянках, або ще десь, непомітні оку чужинців. Он пошта… здається, відчинена. Треба піти туди й про все дізнатися.

«Не можна! — спливло в пам’яті незрозуміле бурмотіння дурника. — Повертайтеся!»

«Залишайся!» — заперечив інший голос. Знайомий…

Даромир трусонув головою. Знову виникло безглузде враження, що за ним хтось уважно стежить. Та ні… це перевтома. Його весь час, поки він гнав шляхами України, переслідувала ця думка. Боже, як хочеться спати… Провалитися в темряву й нарешті відпочити від надокучливих нервувань. Треба знайти когось і запитати, де б можна зупинитися. Зважившись, він зачинив дверцята й рішуче попростував до приземкуватої будівлі пошти.

Розклад повідомляв: щосуботи робочий день закінчується о п’ятій, отже, ще відчинено. Він штовхнув двері, і дзвоник у кутку голосно дзенькнув, але і всередині теж нікого не виявилося. Даромир пройшовся повз лакований фанерний прилавок, подивився на дошку оголошень, заглянув у віконце, потім гукнув для впевненості:

— Агов! Є хто-небудь?

У відповідь — мовчання, проте йому здалося, що за полотняною фіранкою по інший бік перегородки щось ворухнулося. Звісно ж, люди тут є. Вочевидь, працівниця занудьгувала й вирішила зробити собі технічну перерву. Що ж, буває, можна й почекати. Він наблизився до вікна, поглянув на так само безлюдну площу, і раптом його осяяла думка: якщо місто тільки видається порожнім, то це ж ідеальна схованка! Кращої годі й шукати. Затримавшись тут, можна спокійнісінько пересидіти хоч цілий рік… а можна й узагалі зостатися. Місця не найгірші, а зручності великих «сіті» ніколи не були для нього критичним фактором.

Точно, скоріше за все, він так і вчинить. Залишиться.

— Ви щось хотіли? — неначе у відповідь на його думки пролунало за спиною. Даромир від несподіванки аж сіпнувся. Позаду за віконцем стояла жінка незрозумілого віку в товстому червоному светрі і з цікавістю дивилася на нього.

— Ви мене налякали, — признався він. — Я вже почав думати, що у вашому місті взагалі немає нікого живого.

— Не дивуйтеся, — відказала жінка, махнувши рукою. — Ви ж у провінції. У нас час стоїть на місці.

— Так, — кивнув Даромир, трохи здивований її філософськими словами. — Я, власне, шукаю місце, де міг би зупинитися. Чи не підкажете, у кого тут можна винайняти куток?

— Чому ж ні? Ми гостям завжди раді. Оно, гляньте, — вона відступила вбік і показала рукою у вікно. Даромир простежив очима за її жестом. — Біля аптеки. По оцій вулиці через чотири будинки наш «готель» — великий дім із червоним дахом. Там стара Ярина живе. Вона дасть вам кімнату.

— Зрозумів. Дуже дякую.

— Та нема за що. Хочете у нас залишитися?

— Так, на якийсь час.

— То й правильно, — посміхнулася жінка. — Такого місця, як наш Ковилець, ви більше ніде не знайдете. І вас тут ніхто не знайде…

Даромир уже прямував до дверей, але, почувши останні слова, закляк на місці.

— Що ви сказали? — озирнувся.

— Кажу, що вам тут сподобається, — відповіла жінка, продовжуючи посміхатися. — Тихо, спокійно…

— Так, я помітив, — відказав він замислено. — Гаразд, іще раз дякую.

— Прошу.

Біля дверей він кинув погляд на кабінку міжміського зв’язку. Щось у ній видалося йому дивним, але ніяк не міг уторопати, що саме. Лише в машині, їдучи вказаною вулицею, Даромир зрозумів — телефону в ній не було.

14

— Гришко! Ану, йди геть! Чого людей лякаєш? Хіба не соромно?

Молода чорнява жінка у блакитному фартуху вийшла з дверей кафе і махнула рушником у бік хлопця. Той відступив від «Жигулів», кинувши на неї гнівний погляд.

— Тиии… погана!

— Йди, йди! — прикрикнула вона. — Ач, бандюга! Не бачиш, що до нас гості завітали?

Симонові все це видалося сценкою з тупої американської «жахалки» — порожнє містечко, загублене на просторах країни, та його божевільний мешканець, який з’явився, аби виголосити пророчі слова про небезпеку. Стережіться, чужинці, це пастка! Він голосно кашлянув, щоб приховати безглуздий смішок.

Товстун Гришко щось пробурмотів і побрів вулицею. Перекинувши рушник через плече, чорнява нахилилася до машини й усміхнулася до них.

— Не лякайтеся, — мовила вона. — Гришко нічого б вам не зробив. Він завжди цікавиться новими людьми. Бачте, він… трохи не сповна розуму.

— Ми це вже зрозуміли, — відповів Яків трохи спантеличено.

Жінка глянула по черзі на всіх трьох.

— Ви заблукали чи щось у нас шукаєте?

— Взагалі-то ми збиралися перекусити у вашому кафе.

— Он як? — усміхнулася вона ще ширше. — То чого ж сидите, заходьте! Нагодую гостей як годиться.

Вона розвернулася й пішла назад, кинувши з дверей іще один зацікавлений погляд. Яків, Максим і Симон вийшли з машини, перезирнулись і також рушили всередину.

Кафе було порожнім, якщо не рахувати якогось лисого стариганя, що куняв на стільці у дальньому кутку. У крихітній залі розміщувалися три круглих білих столики, на кожному — дешева пластикова ваза із штучними квітами. Під стелею тихо джумів вентилятор. Жінка обійшла прилавок і звідти вказала на прикріплений до стіни аркуш паперу.

— Оно меню, замовляйте, що хочете.

Яків з Максимом підійшли туди, а Симон зупинився коло каси, помітивши в кутку звабно підсвічені пляшки — асортимент розливних напоїв. Спокусливий блиск як магнітом притягував погляд. Якби він продовжував пити, то зараз неодмінно замовив би щось, аби промочити горло з дороги. Ех…

«Залишайтеся» — раптово неначе хтось прошепотів над вухом. Здригнувшись од несподіванки, він подивився на чорноволосу хазяйку.

— Перепрошую? Ви щось казали?

Та пильно і з цікавістю розглядала його.

— Дивно, — задумливо промовила вона, наморщивши лоба. — Мені здається, що я вас знаю.

Симон усміхнувся, почувши це. Невже трапилася його прихильниця? От уже не чекав…

— Цілком імовірно, — сказав він. — Я…

— Ні! — застережно підняла руку та. — Ні, не кажіть! Дайте-но я сама. Ви… письменник?

— Угадали, — він здивовано звів брови.

— Ви… невже ви Симон Сич?

— Знову вгадали, — від несподіванки Симон аж почервонів. Який жартівник там нагорі керує цими випадковостями? Потрапивши сюди, можна було б розраховувати на що завгодно — та тільки не на те, що його впізнають. Навіть у під’їзді будинку, де він мешкав, ніхто й гадки не мав, що він професійний літератор (зате всі як один були в курсі справи щодо його проблем із випивкою). А тут ось яке диво… Жінка тим часом радо аплодувала.

— Господи, очам своїм не вірю! Живий Симон Сич!

— Та начебто ще живий, — він помітив, що обидва Науменки підійшли до нього і з цікавістю прислухаються до розмови. — А я от теж не вірю, що зустрів когось, хто мене знає.

— Вас? — чорнява засміялася. — Та вас тут усі знають! Ми у захваті від ваших книжок!

— Що?.. Ви мене розігруєте.

— Невдовзі самі переконаєтесь. Чекайте, я зараз, — і вона зникла за дверима кухні.

— Здається, Симоне, ви потрапили, куди треба, — зауважив Яків, дружньо ляснувши його по плечі. — Маю визнати, мені соромно за своє невігластво.

— Та облиште, — махнув рукою той. — Дивина якась. Напевне, я сплю, і все це мені мариться.

Яків розсміявся.

— Можу вас вщипнути, якщо сумніваєтеся.

— Зробіть таку ласку.

Симон аж скрикнув, коли сильна рука Якова щипнула його біцепса.

— Ні, це насправді… Божевілля, але схоже, що все-таки реальне.

«Якась селянка каже мені, що любить мої книжки, — подумав, — і що мене тут усі знають. Чи не маячня? Коли це я встиг стати кумиром провінціалів?»

Чорнявка з’явилася у дверях, тримаючи в руці замацане видання «Червоного каяття» у м’якій обкладинці. За її спиною перешіптувалися дві дівчини-близнючки у білих фартухах, вочевидь, уже проінформовані про заїжджу знаменитість. Цікаво, чи багато він би втратив у їхніх очах, якби повідомив, що лише вчора розкришив порожній келих об лисину ще відомішого письменника, а потім цілу ніч спав на підлозі в кухні?

— Дозвольте попросити у вас автограф, — урочисто мовила вона, і близнята зайшлися в реготі. Симон глянув на кожного із присутніх, а потім з уклоном прийняв із її рук книжку й олівець, що викликало ще один вибух сміху. Чорнява озирнулася до дівчат і дала кожній понюхати кулака.

— Як вас звати? — запитав він.

— Олеся.

Симон розгорнув книжку і написав на титулі: «Олесі у день знайомства в „Діброві“. С. С.». Потім глянув на власне фото на останній сторінці. Там він був ще молодий і майже не зіпсований. Так ось звідки знають його обличчя.

Він повернув книжку власниці, і та взяла її, неначе безцінну реліквію. Сміх, та й годі.

— А тепер відкриєте таємницю, звідки у вас мій роман? — поцікавився Симон.

— У нас є книжковий магазин, — відповіла Олеся здивовано. — Нам завозили всі ваші книги. Не думаєте ж ви, що ми тут як оті дикуни?

— Ні, звісно ж, ні.

Чорнява озирнулася до дівчат-близнючок.

— Чого роти пороззявляли? Ану до роботи!

Обидві засміялися востаннє і зникли за дверима. Олеся знову повернулася до нього, збираючись продовжити розмову.

— То що ж вас привело у наші краї?

— Почнемо з того, що ми хотіли пообідати, — усміхнувся Симон.

Жінка відразу підхопилася, звернувши нарешті увагу і на Якова з хлопчиком, які увесь час стояли поруч.

— О, так, вибачте! Що будете замовляти?

Симон подивився на Якова.

— У меню у вас указано м’ясний суп… — почав той. Олеся захитала головою.

— Ні, таких гостей я годувати супом не збираюся. Ви краще сідайте, а я зараз сама все зроблю.

Перш ніж ті встигли щось сказати, вона вибігла на кухню. Яків знизав плечима.

— Ну що ж, послухаймося хазяйки.

Усі троє сіли за найближчий столик. Симон знову скорботно поглянув у куток із пляшками, а коли повернув голову, помітив, що обидва його супутники дивляться на нього якось дивно. Він кумедно зімітував їхні обличчя.

— Що сталося?

— Та ні, нічого, — відповів Яків, ховаючи посмішку. — Я подумав, що тепер ви, мабуть, схочете тут залишитися.

— Можливо, — погодився Симон. — Я й сам вражений. Такою увагою мене обділяли навіть у рідному місті.

— Розумію. Проте не буду лізти у ваші справи, — він озирнувся на скляну вітрину за спиною, яка виходила на вкриту сонячними плямами зелену вуличку. — Доволі приємне містечко.

— Так, — замислено вимовив Симон. — Приємне.

— Я от міркую — може, й нам варто тут зупинитися? Якщо знайдемо якесь житло, то можна затриматися на кілька днів і скласти про нього більш чітке уявлення. Синку, що ти на це скажеш?

— Чудне це місце, — промовив Максим, дивлячись у вікно. — Сам не знаю…

— Це тому, що тут замало людей порівняно з Києвом, — пояснив Яків. — Таке буває. Якщо обжитися, то можна звикнути і навіть насолоджуватися цим. До речі, тут є школа — ми якраз повз неї проїжджали. Маленька й симпатична.

— Я бачив, — сказав Максим і замовк. Може, йому тільки здається, що тут щось не так. Скоріше за все, він справді звик до галасливого міста, тому й почувався тут ніяково. Але спробувати можна — раптом йому сподобається?

— Вирішуйте самі, — сказав Симон. — Не хочу нічого радити, але я, мабуть, залишуся і трошки роздивлюся навколо.

— Мабуть, ми теж, — ствердно мовив Яків. — Згоден, Максиме?

— Згоден, — тихо відповів хлопчик.

Хазяйка кафе Олеся з’явилася перед ними за кілька хвилин разом із двома своїми помічницями. Вони несли таці, заставлені безліччю різноманітних страв. Кожен отримав миску червоного борщу з добрячою ложкою сметани, печеню, відбивні та склянку соку. Мабуть, саме в цю мить трійця зрозуміла, що містечко і справді пристойне.

— Якщо бажаєте, можу налити по п’ять крапель, — підморгнула чорнява. Симон подумав, що зараз вона схожа на Люципера, який спокушує чергову грішну душу. Він сумно похитав головою:

— Я не п’ю, — і сам здивувався, як же давно він востаннє це промовляв.

— А я за кермом, — сказав Яків, роздивляючись переповнений стравами стіл. — Давайте відразу з вами розрахуємося. Скільки з нас?

— Які розрахунки?! — скрикнула Олеся так голосно, що дід у кутку заворушився й розліпив одне око. — Ви що, з глузду з’їхали? З нашого улюбленого письменника і його друзів гроші взяв би тільки Іуда!

Побажавши їм, здивованим, смачного, вона повернулася на своє місце біля каси і приготувалася спостерігати, як буде наминати її страви справжній живий літератор. Симон подумав, що за безкоштовний обід готовий влаштувати їй таке видовище.

З’їдено все було досить швидко. Після цього вони підійшли до каси подякувати хазяйці за такий прийом, і Яків запитав:

— Чи можемо ми десь винайняти житло у вашому містечку? Квартиру чи будинок…

— Тож ви залишаєтесь? — зраділа Олеся.

— Так, на якийсь час, — відповів за нього Симон. — Готелю тут, звісно, немає, але…

— Житло є, — закивала вона. — У старої Ярини великий будинок, «пансіон», як ми його називаємо. Вона завжди всіх постояльців до себе бере. До речі, сьогодні перед вами вже хтось приїхав…

— І де нам її знайти?

— Цією вулицею прямо, а біля клумби завернете праворуч, — пояснила Олеся. — Не бійтеся, не проминете. Я її повідомлю, вона на вас чекатиме.

Ще раз подякувавши, вони вийшли з кафе і сіли в машину. Яків завів двигуна, з’їхав з узбіччя, і «Жигулі» неквапно покотилися шляхом.

— Цікаво, — промовив раптом Максим. — Вона сказала, що повідомить про нас… а телефону я там не бачив. Ви бачили?

Симон замислився. А й справді, телефону не було. Спостережливий хлопчина.

— Ні, — відказав Яків. — Можливо, він десь у підсобному приміщенні… Хоча яка різниця? У таких селищах це не єдиний засіб зв’язку, синку.

Він мав рацію.

15

Власниця гостроверхого двоповерхового будинку Ярина виявилася опасистою жінкою років лід шістдесят із приязним рум’янощоким обличчям. Вона відчинила двері, перш ніж Даромир устиг постукати, і зміряла його уважним поглядом із голови до ніг.

— Мабуть, ви до мене, — сказала вона без тіні здивування.

— Так, мабуть, до вас. Але звідки…

— Мені повідомили, що бачили машину в центрі. А зазвичай усі, хто до нас приїздить, врешті-решт шукають, де оселитися, і потрапляють до мене. От і вас направили.

— Але хто вам повідомив? — Даромир озирнувся навкруги. — Досі я жодної душі не бачив, окрім якогось дивака і телефоністки на пошті.

— Звісно, людей у нас не так багато, як у великому місті, але вони є, — відказала вона. — Та годі вже про це. Ви, напевне, стомилися з дороги, і вам потрібна кімната?

— Саме так.

— Кімнату я вам приготую. У мене якраз ніхто не живе, тож візьму вас залюбки. Проходьте, чи що… як вас звати?

— Даромир, — ну, хоч ім’я вони ще не встигли розвідати. — Даромир Люб’яцький.

— А я — Ярина, хоча ви вже в курсі.

— Дуже приємно, — кивнув він. — Тоді я лише заберу з машини речі…

— Забирайте. Я підготую вашу кімнату.

Ярина зникла в будинку. Даромир спустився до автомобіля і витяг із салону кейс. Схоже, тут справді повно очей; це в місті можна всюди вештатися, й ніхто не зверне на тебе уваги. У такій глушині все навпаки: кожен крок відстежується, а потім у вигляді пліток шириться поміж мешканців. Без сумніву, його прибуття сюди вже в усіх на вустах, і в найближчі дні буде головною темою для балачок. Ну й нехай, місцеві пересуди все одно залишаться у межах селища.

Зсередини, так само як і ззовні, будинок Ярини не був схожий на звичайні совдепівські будівлі — вочевидь, у хазяйки або її чоловіка раніше водилися чималенькі гроші, які дозволили звести оселю на власний смак. Передпокій вивів Даромира у простору світлицю зі шпалерами кольору кави з молоком; там він побачив справжній цегляний камін, що був абсолютно нетиповою річчю для українського селища. На стінах у позолочених рамах висіли репродукції пейзажів Шишкіна, у центрі завмерло крісло-гойдалка. У повітрі відчувався запах старовини, меленої кави й нафталіну. Під важкими дерев’яними сходами, що бігли на другий поверх, він помітив двері — мабуть, до хазяйчиної кімнати.

— Піднімайтеся сюди, Даромире! — пролунав згори голос Ярини — саме тоді, коли він відкрив рота, щоб гукнути її. «Мабуть, вона почула, як гупнули вхідні двері», — пояснив він це сам собі. Проте мав визнати, що за останню годину з ним трапилося забагато дивних речей. Пригода на шосе, той божевільний біля клумби, кабінка без телефону… «Дурниці», — заперечила та частина його єства, що понад усе хотіла зараз тільки впасти на ліжко й заснути. «По-перше — на шосе нічого не було, лише короткочасне видіння, породжене втомленим мозком. По-друге, божевільний узагалі не має хвилювати — на вулицях великого міста їх значно більше. А телефон… а що телефон? Напевне, він зламався, і його ремонтують. Містечко маленьке, навряд чи звідси дзвонять регулярно, тому і з ремонтом не поспішають. Елементарно, Ватсоне, раз-два-три — і все на своїх місцях». Справді… до чого легко. Час уже відкинути цю остогидлу підозрілість, інакше можна взагалі з’їхати з глузду.

Тримаючи кейс у руці, Даромир піднявся сходами нагору. Там він побачив маленький коридорчик із трьома дверима — двоє з одного боку і ще одні в кінці. Останні були відчинені. Він наблизився до них і зазирнув у кімнату.

— Проходьте, не соромтеся, — сказала Ярина. Вона вже встигла застелити ліжко білизною. — Оце тут ви й будете жити. До речі, скільки збираєтеся в нас гостювати?

— Я ще не вирішив, — відповів Даромир, оглядаючи помешкання. Нічого особливого, простенькі жовті шпалери, шафа у кутку, ліжко, письмовий стіл із лампою. Затишно і без претензій — якраз те, що йому потрібно. — Можливо, тиждень…

— Зазвичай люди, які приїздять сюди, залишаються надовго, — посміхнулася вона. Усмішка була доброю, але чомусь викликала у нього підсвідому відразу. — Вони розуміють, що в Ковильці краще, ніж там, звідки вони прибули…

— А хто сюди приїздить? — поцікавився він. Ярина розвела гладкими зморшкуватими руками.

— Різний люд. Вони щось шукають, їздять скрізь, а потім випадково натрапляють на це містечко й осідають тут…

— І чим же воно таке привабливе? — запитав Даромир, очікуючи, що вона, як корінна жителька, образиться на таку репліку. Але та лише засміялася.

— Поживете й побачите. Та ви влаштовуйтесь, почувайтеся як удома.

— Дякую. Ярино!

Вона озирнулася у дверях:

— Так?

— Скільки я вам винен за житло?

— Пізніше заплатите, — відказала вона. — Поки що відпочивайте. Вечерю я зготую години за півтори.

— Гаразд. Дякую.

Вона вийшла й зачинила за собою двері. Даромир сів на ліжко й відкинувся до стіни, відчуваючи, як солодко розслаблюються м’язи. Глянувши на кейс на підлозі, він поштовхом ноги засунув його під стіл. Хотілося сподіватися, що подорож завершено. Дивне відчуття сповнювало його — нарешті він у безпеці, більше не треба нікуди тікати і чогось боятися. Тут про нього подбають…

Він кліпнув очима й відігнав незрозумілу думку. Треба відпочити. Позіхнувши, Даромир улігся на ліжку. Довгоочікуване забуття заволоділо ним відразу, як голова опинилася на м’якій подушці. І питання, що раптово народилося у свідомості — «Де ж машини людей, які приїздили сюди?» — залишилося без відповіді, розчинившись у примарних образах пам’яті.

16

Олеся не збрехала — їх справді чекали. Товста жінка, що, вочевидь, і була Яриною, спустилася до машини сходами, радо вигукнувши:

— Пане Сич, яка честь для всіх нас, що ви завітали! А для мене, старої, яка радість!

«Ні, мабуть, я й досі сплю на підлозі своєї кухні, — подумав Симон розгублено. — І все це — моя уява. Дурнуваті мрії». Але фізична реальність речей доводила протилежне.

— А хто ж ваші друзі? — запитала Ярина.

Яків відрекомендувався сам і представив Максима, тоді кинув оком на блискучу чорну іномарку, що стояла біля будинку. Це була перша і єдина машина, яку вони бачили в містечку. Помітивши, куди він дивиться, жінка похитала головою.

— Так, ви вже не єдині гості в мене. Мабуть, сьогодні мій щасливий день… Та ви заходьте! — і вона хутко побігла всередину.

— Схоже, що тут комунізм таки переміг, — пробурмотів Симон сам до себе.

Максим задер голову, оглядаючи будинок. Великий, цегляний, із гострим дахом, вкритим бордовою черепицею. Він озирнувся на батька, і той весело моргнув йому, неначе підбадьорюючи. Татові тут вочевидь подобається — та чому ж він сам ніяк не відчує полегшення? Незрозуміла туга не бажала його відпускати. Кортіло розплакатися, але не хотів засмучувати батька, до того ж, що подумає про нього цей письменник? Ні, треба перетерпіти, він уже не маленький. «Будь хоробрим хлопчиком», — казала йому мати останнього дня, і він мав виконати її прохання, хоч як було б складно. Треба бути хоробрим.

Яків витягнув із багажника сумки, і вони всі втрьох увійшли в будинок. Хазяйка відвела їх на другий поверх, де показала кімнати. Максима з батьком вона оселила в одній, Симона в іншій — поруч. В обох не було нічого незвичного — лише найнеобхідніші предмети інтер’єру. Вікна виходили на інший бік будинку, в чепурний садок із рясними яблунями й сливами, що їх надвечір’я вже вкрило золотавою засмагою. Побачивши це, Яків видихнув:

— Як у вас гарно!

— Так, — задоволено всміхнулася Ярина. — У місті, мабуть, уже взагалі чистого повітря не залишилося? Влаштовуйтесь. За двадцять хвилин будемо вечеряти.

Вона полишила їх і вийшла.

— Ну як, сину? — запитав Яків, починаючи розпаковувати речі. — Тобі подобається? Як на мене, райське містечко!

— Так, — погодився Максим, намагаючись надати голосу якомога більше ентузіазму. Він підійшов до дверей і виглянув у коридор. З останньої кімнати крізь вузьку щілину на нього дивилося чиєсь око. Хлопець насторожено відступив на крок, і двері, клацнувши, зачинилися.

Особа Симона викликала в хазяйки найбільший інтерес. Ярина довгий час змальовувала йому, як же зрадіють жителі Ковильця, коли дізнаються про присутність у їхньому містечку такої видатної особи,і як вони будуть домагатися, щоб він залишався тут якомога довше. Симон запевнив її, що не збирається їхати звідси найближчими днями, але відчепитися від балакучої жінки виявилося не так просто. Довелося відповісти на безліч запитань щодо своїх намірів, уподобань щодо їжі й так далі. Нарешті, пообіцявши, що на дозвіллі вони поспілкуються докладніше, він зачинив за нею двері й утомлено впав на ліжко. Виявляється, слава у великій кількості іноді ще гірша, ніж повна її відсутність. Хоча чого б це йому скаржитися?

Дивлячись у стелю, він міркував над останніми подіями. Ні, ну не буває так, щоб звичайний український письменник, до того ж далекий від світового рівня авторів бестселерів, став популярним у своїй країні — та й де? У якомусь забутому Богом селищі, якого навіть немає на карті! Там, де за логікою відро картоплі завжди цінується вище за будь-які опуси. Його мозок уперто відмовлявся це розуміти — скоріше він повірить, що прибульці захоплюють Землю. Але що ж тоді відбувається? Можливо, є виняток і з правила щодо пророка у своїй вітчизні? Якщо насправді його тут люблять і читають?

— Тоді я залишуся тут назавжди, — сказав він стелі. Або це великий жарт, або він опинився в якомусь Письменницькому Раю, куди підсвідомо мріє потрапити кожен, хто займається літературою. Він занадто втомлений, щоб дивуватися з цього — то чи не легше просто прийняти? Іноді це буває найкращим рішенням.

Дивно, але вперше за останні роки йому не хотілося налигатися.

17

— Чекай на мене, — шепотів уві сні знайомий голос. — Тепер усе буде гаразд…

Даромир прокинувся, коли почув за вікном звук автомобільного двигуна, що ставав дедалі голоснішим. Він згадав про те, що в Ковильці зовсім немає машин, і вирішив, що подія варта того, щоб визирнути у вікно. Підвівшись із ліжка, він притулився лобом до шибки і глянув униз.

З боку центральної площі до будинку повільно наближалися старенькі блакитні «Жигулі»; напруживши очі, він роздивився київські номери. Це вже цікаво. Коли автомобіль зупинився, з нього вийшли двоє дорослих чоловіків і хлопчик. Ярина вже прямувала до них, щось радісно вигукуючи. Даромир здивовано спостерігав за ними. Невже ще гості? Чи не забагато для одного дня у такому маленькому містечку?

Хоча його це не дуже хвилювало. Принаймні з’явився ще хтось живий. За якийсь час на поверсі почувся сміх хазяйки, рипіння сходів і чоловічі голоси. Даромир підійшов до своїх дверей, обережно прочинив їх і глянув у щілину. У коридорі він побачив хлопчика з машини, що стояв біля дверей кімнати і дивився на нього. Вигляд мав сумний і якийсь виснажений, неначе страждав від безсоння. Даромир мовчки причинив двері.

Повернувшись до ліжка, він сів і потер очі. До речі, про сни — згадалося, що до того, як почувся звук двигуна, йому щось наснилося. Або хтось… І начебто сон був пов’язаний із цим містечком. Та хоч як силкувався, нічого не зміг пригадати.

Опустивши погляд на кейс, уперше замислився: скільки ж грошей у ньому? Дивно, але досі він навіть не з’ясував, на яку ж суму нагрів поганця Артура. Без сумніву, в цій залізній коробці більше, ніж він заробив за весь час роботи опером, інакше б ті не ризикували — хоча, з другого боку, зараз убивають і за пачку цигарок. Але жодних грошей би не вистачило, щоб перетворити його пам’ять на чистий аркуш.

Він витяг з-під столу кейс і клацнув замками, та перш ніж устиг відкинути кришку, почувся слабкий стук у двері. Буркнувши прокляття, Даромир замкнув кейс і пхнув під ліжко.

— Заходьте!

Рипнули завіси, і в кімнату несміливо зазирнув той самий хлопчина. Даромир здивовано звів брови.

— Ти до мене?

— Так… Можна? — тихо спитав той.

— Чого ж не можна — заходь.

Хлопчик зробив кілька кроків до нього, тоді ніяково простягнув руку.

— Мене звуть Максим.

Даромир із посмішкою потис його маленьку долоню і назвав своє ім’я, проте хлопчик залишався серйозним і чимось стривоженим.

— Ви приїхали сюди перед нами, так?

— Начебто.

Максим вагався. Здається, він хотів щось запитати і не знав, як краще висловитися. Нарешті промовив:

— Ви часом не помітили навкруги чогось дивного? Тепер Даромир уже не міг не усміхнутися. Він жестом запросив хлопчика присісти поруч із ним.

— Ще й як помітив, — відказав він. — Замало людей, немає машин, а на небі висить велетенське НЛО.

Хлопчина ображено насупився.

— Я вас запитав серйозно…

Даромир поклав руку йому на плече і мовив:

— Вибач. Звісно, я жартую, але насправді для мене тут усе дивне. Хоча лише тому, що я зовсім з інших місць. Тебе щось непокоїть?

— Не знаю, — Максим знизав плечима й опустив погляд додолу. — Може, мені тільки здається…

— Ви приїхали з Києва?

— Так. А звідки ви знаєте?

— Усього-на-всього спостережливість, — засміявся Даромир. — До того ж, якби ти був сільським, тебе навряд чи щось здивувало б у цьому містечку. Я от теж із міста, і досить ніяково почуваюся, коли не бачу натовпу, людей — але це цілком природно.

— Ви так вважаєте? — лице Максима нарешті посвітлішало.

— Еге ж, я так вважаю. Не переймайся.

У двері знову постукали, і в кімнату зазирнув один із новоприбулих гостей — батько хлопчика, зрозумів Даромир.

— Ось ти де! — промовив він, побачивши сина. — А я тебе всюди шукаю. Тітка Ярина кличе всіх вечеряти. Здрастуйте, — привітався він до Даромира.

— Добрий вечір, — підвівся той назустріч. Вони потисли один одному руки й представилися.

— Мабуть, це ви той перший гість, про якого казала Ярина? — поцікавився Яків.

— Напевно так, бо окрім себе я тут нікого не бачив. Але ми з вами розминулися не більше, як на годину.

— Дивно, вам не здається? Прибули майже одночасно й оселилися в одному будинку… Ви ж не місцевий?

— Ні, — всміхнувся Даромир. — Якраз щодо цього ми зараз бесідували з вашим сином.

— Он як, то ви вже потоваришували? Гаразд, ходімо всі вниз — Ярина зготувала вечерю.

Вони зійшли на перший поверх. Там Даромир познайомився з іншим гостем, що прибув разом із Яковом та його сином. Виявилося, що худий суб’єкт із чорними нечесаними кучерями — письменник.

— Видатний письменник, — додала Ярина з гордістю, розсаджуючи їх за столом, на якому вже парували апетитні страви домашньої кухні. — Він наш загальний улюбленець.

— Та годі вам, Ярино, — пробурмотів Симон. — Ви перебільшуєте.

— Нічого не перебільшую! — обурилася та. — Як є, так і кажу. Талановитій людині не личить зайва скромність. Гадаю, завтра ви самі у всьому переконаєтесь.

Останні її слова чомусь не переставали обертатися в голові Симона, коли, побажавши їм смачного, хазяйка пішла з кухні й причинила двері. Чотири мандрівники заходилися вечеряти, мовчки поглядаючи один на одного.

— Ви вже були в цьому містечку раніше, Даромире? — спитав Яків, порушуючи тишу. Той заперечно хитнув головою.

— Ні, я тут уперше. Потрапив сюди цілком випадково.

— Справді? Можна поцікавитись, як саме?

— Шукав місце для тимчасової зупинки, — ухильно відповів Даромир, дивлячись на нього. — Я їду… в Полтаву. Чому ви питаєте?

— Власне, я гадав, що ви вже знаєте щось про цей Ковилець. Ми всі також приїхали сюди без жодної гадки, що воно за місце. І ми теж… е-е… підшукуємо місце для зупинки.

— Гадаю, що це воно, якщо вам потрібне усамітнення, — подав голос Симон.

— Це точно, — кивнув Даромир. — Якщо не брати до уваги вас, то з моменту приїзду мені трапилися тут лише троє людей. Причому один із них напевно був божевільним.

— Ви теж його бачили?! — раптом пожвавішав Максим.

— Якщо ви про навіженого товстого хлопця, то він був першим, хто зустрів нас тут, — мовив Яків, налягаючи на смажену картоплю. — Він вам щось казав?

— Еге ж. Вискочив перед машиною і почав верзти нісенітницю.

— …Про те, що треба забиратися з міста?

— Так, якесь безглуздя.

— Ви надто серйозно все сприймаєте, — сказав Симон упівголоса, відкинувшись на стільці. — Цей Ковилець — звичайнісінька глушина з властивими їй дивацтвами. Особисто я знайшов те, що шукав. Спокійно, затишно, до того ж чудово годують, — він потягнувся через стіл і доклав собі ще картоплі.

— Справді, — відгукнувся Яків. — Ми всі втомилися. Мабуть, завтра будемо дивитися на це зовсім іншими очима.

«Іншими очима», — повторив Максим подумки батькові слова. Вони видалися йому сповненими прихованого тривожного змісту, і відразу пригадався той м’яч на тротуарі. Хлопчик мовчки жував їжу, слухав бесіду дорослих і не міг зрозуміти, чого ж йому не вдається розділити їхньої безтурботності.

Після вечері вони ще досить довго сиділи за столом і розмовляли, ділячись незначними фактами своїх біографій, як і годиться людям, що випадково зустрілися й тепер мають якийсь час бути разом. Звісно, ці розповіді були досить обережними, і ніхто, окрім Якова, не виказав справжньої причини, через яку він опинився тут. Коли за вікнами стало зовсім темно, вони подякували хазяйці за вечерю і розійшлися по кімнатах, міркуючи кожен про своє.

День скінчився.

18

Ранок лагідно зазирнув до будинку, неначе цікавлячись, якому це ледареві постіль здається приємнішою за сонячне світло й чисте повітря. Один за одним гості почали пробуджуватися. Першим униз зійшов Симон. Потираючи заспані очі, він отримав у хазяйки чашку кави, відмовився від сніданку й повернувся до кімнати. Самопочуття було просто чудовим — він і не пригадував, коли востаннє прокидався таким бадьорим і сповненим сили, без жодних ознак похмільного синдрому, після якого йому завжди не те, що писати, а й жити не хотілося. Сьогоднішній день він збирався присвятити знайомству з містечком і його мешканцями, й на власні очі побачити те, у чому його переконували вчора Олеся з Яриною.

Поглянувши спросоння у вікно, Даромир нарешті побачив людей. Сміючись і щось вигукуючи, вулицею промчала зграйка дітлахів; потім якийсь худий чоловік проїхав на велосипеді, кинувши мимохідь погляд на вікна будинку. Помітивши Даромира, схилив голову в мовчазному вітанні. У мозку, ще сповненому залишками чудернацьких снів, раптом з’явилася кумедна думка — мешканці полишили свої схованки, уважно придивившись до прибульців і дійшовши висновку, що ті нічим їм не зашкодять. Неначе розпочався другий акт вистави й масовка висипала на сцену… Він непевно всміхнувся. Що за вигадки? Викинути це безглуздя з голови. Краще вийти на прогулянку.

Максим теж вирішив прогулятися й сказав про це батькові, який стояв біля вікна й тер щоки електробритвою, тримаючи перед очима кругле дзеркальце.

— То, може, хоч поснідаєш? — запитав Яків, вимикаючи бритву.

— Ні, щось не хочеться.

— Якщо почекаєш, то можемо піти разом.

Максим заперечно похитав головою і натягнув куртку. Він вирішив дослідити містечко самотужки і скласти щодо нього власні враження.

— Я лише трошки пройдуся, тату. Хочу подивитися на школу.

— Ну, гаразд. Тільки не заблукай. І будь обережним.

Пообіцявши, що буде, хлопчик вийшов із кімнати і збіг сходами вниз. З кухні долинав грюкіт посуду — Ярина готувала сніданок, і її гладке тіло на диво швидко курсувало між столом і плитою. Максимові раптом схотілося проскочити до дверей непоміченим, але погук хазяйки не залишив надії:

— А ось і маленький мандрівник! Куди це ти прямуєш зрання?

— Надвір, — покірно повернувся він до неї. — Закортіло пройтися.

— На розвідку? — промовила вона з усмішкою, взявшись руками в боки. — Зрозуміло. Але я певна, тобі тут сподобається… Ну, біжи, хлопче.

Дивлячись на неї, Максим позадкував до передпокою. Чомусь ця стара жінка дедалі більше ставала йому неприємною, але чому — він не міг пояснити.

— Біжи, — повторила вона, зберігаючи на обличчі усмішку люблячої бабусі. — І ні про що не турбуйся.

Хлопчик відчинив двері й вийшов із будинку. Може, це він з відхиленнями? Удома Максим радів, що вони з батьком їдуть із Києва, а тепер не знаходить собі місця. Можливо, його однолітки в школі мали рацію, і в нього справді бракує клепки в голові? Нікчема, слинько, що лише ускладнює батькові життя, замість того, щоб допомагати. Краще б він помер замість матері…

Люто закліпавши повіками, він загнав сльозину всередину і побрів по вулиці. Нема чого рюмсати, це не принесе полегшення. Треба дивитися навколо і радіти життю, наскільки можливо — більшого від нього і не вимагають. І досить вигадувати небилиці та вишукувати скрізь підозріле; це тільки у фантастичних книжках маленькі містечка виявляються лігвищем інопланетних прибульців або домівкою вампірів. Він достатньо дорослий, щоб розрізняти фантазії і реальне життя — а в реальному житті його батько хоче, щоб він був щасливий — саме тому вони тут. І мати теж цього хотіла. Хіба схвалила б вона його нинішню поведінку? Навряд. Отже, більше ніякої слабкодухості, інакше краще їм із батьком відразу повертатися назад.

Але досить швидко він зрозумів, що містечко більше не справляє дивного враження. Це було неначе пробудження від довгого сну. Він ішов сонячною вуличкою, крутячи головою на всі боки, вдихав свіже повітря з ароматами лісу і дивувався, чому це вчора селище здавалося таким тривожним. Батько виявився правий — на ранок усе навкруги сприймалося зовсім інакше. Неначе й не було учорашнього дня з його турботами, а вони жили тут від самого початку… Зустрічні вітали його приємними посмішками, і Максим відчув, що теж починає посміхатися у відповідь. Як дивно, все змінилося… але він був цьому тільки радий.

Хлопчик дістався до площі, покружляв навколо барвистої клумби, а потім рушив дорогою, якою вони приїхали сюди вчора. Батькові він сказав про школу автоматично, насправді зовсім не збираючись туди йти, але зараз подумав, що це непогана ідея. З машини він помітив, що школа у Ковильці зовсім маленька — двоповерховий цегляний будиночок, схожий на пансіон тітки Ярини. Не порівняти з київською, яку він про себе називав «бункером» і яка була лише потворним нагромадженням бетонних блоків. Місцева викликала приємніші враження, і Максим вирішив, що треба туди навідатися.

Він проминув знайоме кафе, яке цього дня було зачинене, потім перейшов на правий бік вулиці. Стежина між деревами вивела його до невеличкого стадіону, що складався зі спортивного майданчика, окресленого асфальтованою біговою доріжкою. Школа в оточенні яблунь із побіленими вапном стовбурами стояла на іншому боці поля. Зараз вона, звісно, була тихою й порожньою, бо заняття вже скінчилися до наступного навчального року.

Але Максим був не сам. На майданчику біля турніків він побачив трійко дітей, двох хлопчиків і дівчину. На вигляд вони були навряд чи старшими від нього. Він уже збирався тихенько піти звідси, пам’ятаючи про деякі неприємні випадки спілкування з однолітками у власній школі, але один із хлопців раптом помітив його і замахав рукою, кличучи до себе. Жест був привітним. Після роздумів Максим вирішив, що буде помилкою показати себе боягузом у першій же зустрічі з місцевими дітлахами — тим більше, якщо йому справді доведеться залишитися тут і навчатися разом із ними. Усвідомивши це, він попрямував до майданчика, на всяк випадок готуючись дати відсіч, якщо наміри в них виявляться зовсім не приятельськими. Але, підійшовши ближче, він побачив, що всі троє зовсім незлобиво до нього посміхаються. Той, що махав йому, виступив уперед, простягаючи руку:

— Привіт! Ти Максим?

Те, що хлопець знав його ім’я, знову примусило Максима стривожитися. Ще більший подив він відчув, коли помітив, що той тримає в іншій руці різнокольорового м’яча — того самого, що вчора лежав на узбіччі. Але за мить він себе заспокоїв, згадавши батькові слова: «У таких селищах це не єдиний засіб зв’язку, синку». Звісно, новини тут поширюються з блискавичною швидкістю, і про їх приїзд, напевно, вже знає все місто. А цей м’яч, скоріше за все, і належить хлопцеві, тож усе має просте пояснення.

— Так, це я, — відповів Максим, потискаючи його руку.

— А я Гліб, — відрекомендувався хлопець. Його веснянкувате обличчя зберігало дружній вираз. — Ми чули, що ти приїхав.

— Чули? Звідки? — хоча він уже знав відповідь.

— Тут ні від кого нічого не приховаєш, — засміявся Гліб, тоді вказав на своїх товаришів. — Знайомся: це Мишко, а це Ліна.

— Ти будеш ходити до нашої школи? — запитав Мишко.

Максим у відповідь невизначено знизав плечима.

— Я ще не знаю. Якщо батько схоче тут залишитися…

— Він схоче, — впевнено промовила Ліна, чорнява дівчинка у блакитному платті.

— Всі залишаються.

— Тобто? — не зрозумів він. — Чому?

— Тому що тут добре, — відказав Гліб, розкручуючи м’яча на вказівному пальці, як завзятий баскетболіст. Максим зачаровано дивився за обертанням м’яча. — Сам побачиш. Тобі теж сподобається.

«Тобі тут сподобається, — казала і Ярина. — Ні про що не турбуйся…»

— Справді? — перепитав він тихим голосом. Раптом чомусь захотілося спати.

— Так, сподобається, — кивнув Мишко. — Тебе більше не скривдять, бо в нас ніхто нікого не ображає. Якщо ти залишишся…

— Гей! — гукнув хтось позаду. Максим стрепенувся, і сонливе відчуття миттєво зникло. Озирнувшись, він побачив на стежці між деревами того божевільного хлопця, що чіплявся до них учора. Здається, той гукав саме його.

— Не ходи, — попередив Гліб і поклав долоню на Максимове плече. — Не розмовляй із ним.

— Чому це? Хто він такий?

— Він дебіл, — пхикнула Ліна, дивлячись у бік товстуна. На її гарненькому обличчі з’явився вираз презирства, змішаного з люттю. Дивно було бачити це. — Ти ж не хочеш спілкуватися з дебілом? Чи наша компанія тобі не подобається?

— Гееей! Х-хлоп…ч-че! Підійди!

«А чому він сам боїться підійти?» — подумав Максим.

Божевільний стояв на тому ж місці, нервово заламуючи пальці, на обличчі прочитувалося відчайдушне благання.

— Григо-орій х-хоче… тобі що-о-ось сказа…ати!

Нові Максимові приятелі дивилися на дурника, спопеляючи його гнівними поглядами. Максим не знав, за що вони так ненавидять бідолаху, проте всі троє раптом видалися йому огидними. Рука Гліба на плечі здалася велетенським слимаком, і він, скинувши її, відступив на крок.

— Не ходи, — знову сказав Гліб. — Хіба ти не хочеш залишитися з нами? Що тобі до цього дурня?

— Я піду додому, — відповів Максим, задкуючи. Нещодавня тривога повернулася в усій повноті — все це зовсім йому не сподобалося.

— Не балакай до нього, Максиме! — промовила Ліна, простягаючи руки. — Залишайся!

У них очі білі, чи це йому тільки здається? Мабуть, примарилося… І все ж закортіло якомога швидше чкурнути звідси. Але проскочити повз товстуна не вдасться, той заступив увесь шлях.

Коли він наблизився до божевільного, якого жінка з кафе називала Гришком, той простягнув руку і схопив його за плече. Максим відсахнувся, проте хватка була міцною.

— Чого тобі треба? — вигукнув він перелякано.

— Ні! — простогнав Гришко, затинаючись. — Н-ні, н-не бійся м-м-мене! Г-григорій не з-зробить шкоди, т-треба розказати!

— Що?

— Х-ходімо зі мною, Григорі-ій покаже!

— Та відчепися ти! — він озирнувся через плече.

Діти все ще стояли на майданчику й дивилися на них.

Що ж тут відбувається? Смикнувшись, він вирвався з рук Гришка і швиденько попрямував стежкою до вулиці, але той не відставав.

— Будь л-ласка, послу-ухай Григорія! Тут небезп-п-печно! Вам т-треба їхати!

— Ми щойно приїхали, — кинув Максим, не озираючись. — Я йду додому.

— Та п-послух-хай же мене! — Гришко раптом заплакав. Максим зупинився і здивовано повернув голову. Цей незграбний здоровань стояв перед ним, звісивши руки, як батоги, і заливався сльозами. Від цього видовища хлопчик зовсім розгубився. А може, він не божевільний? Може, справді хоче щось йому сказати? А якщо перше враження від містечка було слушним, тут справді щось негаразд, і цей Григорій знає, у чому справа?

Максим обережно наблизився до нього, готовий, утім, у будь-яку мить драпонути геть, якщо хлопець почне буянити.

— Що ж ти хотів мені сказати?

Гришко схлипнув і витер носа рукавом сорочки.

— Тут небезпеч…но, — булькнув він. — Вам усім треба… їхати геть. Поки вас не встигли… п-пол…

— Що? Я не розумію.

Товстун у розпачі трусонув головою.

— Гришко… не м-може п-п… Ходімо зі мною, покаже.

— Із тобою? Куди?

— У-у-в…

Позаду пролунав голосний звук клаксона, обірвавши його на півслові. Максим озирнувся до вулиці й побачив їхню власну машину, що зупинилася на узбіччі. Дверцята відчинилися, і з кабіни, похитуючись, вийшов батько.

— Синку! — покликав він. — Максиме! Мерщій сюди!

Голос Якова зривався, але Максим не розібрав — від болю чи від радощів. Він ніколи не бачив батька у такому стані.

— Ні, — промовив поруч Гришко. — Н-не ходи туди. Не слухай…

Пропустивши його слова повз вуха, Максим побіг до машини, сповнений найгірших передчуттів. Але наблизившись, збентежено побачив, що Яків сміється. Сміється й плаче одночасно, і сльози течуть по розчервонілому обличчю.

— Сідай у машину, синку, — сказав він, витираючи очі. — Мерщій сідай, поїдемо до Ярини.

— Щось сталося? — запитав Максим, пригадуючи той день, коли батько врятував його від хуліганів, і почуття дежа вю остаточно збило його з пантелику. Запитання того дня — «Щось із мамою?» — він ледь не вимовив вдруге, але вчасно стримався.

— Ні… нічого не сталося, — відповів Яків, сміючись. — Вірніше, чого це я… Сталося. Ще й як сталося! Ну ж бо, сідай швидше, на нас чекають.

— Чекають?! — але батько вже був у машині, і Максим теж поліз у салон, геть нічого не розуміючи. Востаннє кинувши погляд на Гришка, він побачив, що той стоїть на тому ж місці, дивиться на нього і повільно хитає головою з боку в бік. А потім батько натиснув на газ, різко розвертаючи машину, і товстун зник із поля зору.

— Я знав, синку, — сказав Яків тремтячим голосом. — Я відчував, що ми не випадково тут опинилися… А тепер у нас усе буде добре.

— Тату, що трапилося? — схвильовано мовив Максим. Вираз батькового обличчя його лякав, і він не міг збагнути, що ж із ним сталося.

Вони досягли площі, і Яків повернув праворуч, швиденько глянувши на сина.

— Зараз ти сам усе побачиш. Ні про що не турбуйся.

За мить «Жигулі» зупинилися біля Ярининого будинку.

Вийшовши з машини, Максим рушив за батьком, який одразу попрямував до дверей, але зупинився, коли ті раптом відчинились їм назустріч. Він побачив, і з вуст зірвалося:

— Не може бути…

19

Цього ранку Симон знову відчув, що таке натхнення.

Дивний стан збудження, неначе від великої дози кофеїну — зсередини розпирає від незрозумілих бажань, у голові вирує безліч думок, а руки аж тремтять від бажання вихлюпнути ці думки на папір. Востаннє такий злет був — якщо він не помилявся — під час написання другої книжки, чорт знає коли… Здавалося, що він прокинувся від довгої сплячки, яка тривала кілька років, а тепер знову настав час зайнятися справою, що її він вважав своїм покликанням. Яка ж причина — лісове повітря так подіяло, чи день тверезості, або зміна оточення? А дідько його знає, мабуть, усе одразу. Він іще майже нічого й не бачив навколо — а вже який разючий ефект! Потрібно було ще кілька років тому покинути остогидле місто. Якщо так піде й далі, то повість для нього перетвориться з каменя спотикання на сходинку до наступного твору. Упевненість, що саме в цьому місці справи мають покращитися, була незламною — неначе навіяною кимсь іззовні.

Руки свербіли витягнути із сумки рукопис, але Симон вирішив, що це зачекає. Спочатку краще вийти в місто. Нашвидкуруч поснідавши, він повідомив Ярині, куди йде, і вирушив на екскурсію по Ковильцю.

Як він і очікував, містечко майже не відрізнялося нічим особливим від інших селищ міського типу, кілька з яких йому колись довелося відвідати. Однотипні будівлі (з них більшість, здається, не реконструювалися року так із п’ятдесятого) та відчуття завмерлого часу, що випромінювала тут будь-яка річ. Але були й відмінності. Оточений лісом з усіх боків Ковилець не здавався уламком цивілізації, одним із тисячі зерняток післявоєнних забудов, яке проросло саме тут, в абсолютно глухій відлюдній місцевості. Він видавався цілком автономним селищем, що існує неначе саме по собі. Видавався не без підстави — тут не було ані автовокзалу, ані залізниці, а найближча магістраль бігла повз нього аж за п’ять кілометрів. Найповніша ізоляція від навколишнього світу, яку тільки можна уявити. До того ж і досі не було видко машин — деталь, на яку важко не звернути уваги. Навіть у найглибиннішій з глибинок завжди знайдеться хоча б один автомобіль… на пошті, або в продмазі — зрештою, якось же сюди завозять харчі, газети й інше? Та хоч і його книжки, які начебто всі тут читають… Але він спитав себе — чи справді так важливо знати, чому тут немає машин і як може існувати поселення без жодних зв’язків із навколишнім світом? Звісно ж — ні, чого це йому лізти у справи місцеві — спочатку він мав розібратися зі своїми власними.

Блукаючи затишними провулками, він чемно вітався з мешканцями й помічав у поглядах неприховану зацікавленість. Кілька чоловік навіть підійшли поручкатися з ним, і, незважаючи на їхній типово провінційний вигляд, здавалося, що вони чудово знають, хто він такий. Дивно, неймовірно, безглуздо — але факт. Слова Олесі в кафе ставали дедалі більше схожими на правду. Він не знав, дивуватися цьому чи ні… У будь-якому разі на запитання «як?» і «чому?» в нього не було жодної логічної відповіді. Симон знову вирішив, що це важить не більше, аніж усе інше. Це є, це насправді, а решта несуттєва.

Упродовж прогулянки він одного разу все ж почув звук автомобільного двигуна, але виявилося, що це машина того мовчазного хлопця, Даромира. Схоже, він теж вирішив ознайомитися з містом. Глянувши на його шикарну іномарку, що котилася назустріч, Симон подумав, що той, як і годиться володарям таких машин, занадто себе шанує, щоб ходити власними ногами, проте махнув йому рукою і чемно посміхнувся. Той відповів «біпом» клаксона та коротким вітанням із відчиненого вікна, після чого обидва продовжили свій ранковий моціон.

На одній із вулиць Симон натрапив на книжковий магазинчик, про який казала хазяйка кафе. Це був невеличкий металевий павільйон зі скляною вітриною й трафаретним написом над дверима: «КНИГИ». Неділя у розкладі була вихідним днем, це підтверджував і велетенський начіпний замок. Симон наблизився до дверей, глянувши на блакитну фарбу, що почала облуплюватися, та плями іржі під нею, потім подивився на аркуш паперу, приліплений до скла з іншого боку. Він гадав, що більше нічому не зможе здивуватися, проте напис усе ж примусив його засумніватися в задовільному стані власної психіки.

«Ковильці! Усі книги видатного майстра слова Симона Сича! У твердій та м’якій обкладинках!» — так було виведено на папірці червоним фломастером. Він дивився на оголошення, відчуваючи, що ноги стають неначе поролоновими, і зараз він гепнеться на цементні східці. Чудова була б картина — магазин із повним зібранням творів живого класика, прикрашений тілом непритомного автора під дверима. Восьме диво світу, туди його… Він нервово засміявся, уявивши собі це, і ще раз перечитав напис — зміст залишився тим самим.

Симон розгублено припав до шибки, затулившись долонями від сонця, і вдивився у нутрощі крамниці. У напівмороці він побачив шафу з кількома полицями, вщерть заповнену його книжками — усіма виданнями й перевиданнями, які тільки існували. На кожній полиці по одному. Інших книжок було зовсім мало — здається, якісь підручники та посібники з садівництва. Хіба таке можливо?

Як і чому? Два запитання знову нагадали про себе. Може, це божевілля, шизофренія або біла гарячка?

Тут озвався внутрішній голос, який дорікнув, що він занадто засмічує собі голову різним непотребом. Про те, що він знайшов у цьому містечку, можна тільки мріяти, чорт забирай — його люблять, читають, крамниця забита його книжками, а самопочуття просто ідеальне для продовження повісті. І йому ще щось не подобається? Невже ранкові блювання та порожні мізки кращі? Потрібно підійти до всього цього інакше… А якщо хтось чи щось там нагорі зглянулися над його ще не зовсім пропащим життям? Якщо це соломина, за яку треба вхопитися, поки дозволяють? А він стоїть тут і грається в «ромашку» — можливо, неможливо… Та на колінах треба дякувати Богові — існування якого він завжди цинічно відкидав — молитися, щоб це все не перетворилося на сон!

Гаразд. Хай там що — більше він не буде ламати голову над тим, що тут відбувається. Це подарунок, і треба прийняти його як найцінніше з того, що було в його житті. У світі не буває випадковостей, і не його клопіт — вишукувати причини. Його справа — писати книжки.

Симон ще довго блукав містом, доки не набрів на викладений камінням декоративний фонтанчик біля старої будівлі місцевої бібліотеки. Ковтнувши з нього холодної та надзвичайно смачної води, він вирішив перепочити й присів на лаву поруч, із насолодою підставляючи лице сонцю.

За мить хтось заступив йому світло і збуджено промовив:

— Ви Симон Сич?

Роздерши повіки, він побачив перед собою низенького пухкого чоловіка у білій сорочці й чорній краватці. Той вдивлявся в його обличчя з тим самим виразом, що був і в більшості інших мешканців містечка.

— Я.

Чоловік схопив його руку і радо затряс.

— Оце так! Уперше в житті вітаюся з письменником! Мені ще вчора сказали, що ви прибули до нас, та я спочатку й не повірив…

— Вибачте, але з ким…

— A-а, так-так. Олексій Степанович Метлух, ковилецький голова.

«Отакої! — подумав Симон, чекаючи, поки той відпустить його руку. — У цих краях усі міські голови тільки те й роблять, що стежать за перебігом подій на літературному фронті». Проте після магазинчика він уже не знаходив у собі ані сил, ані бажання чомусь дивуватися.

Метлух присів на лаві поруч, не зводячи з нього очей.

— А я вас скрізь шукаю, — повідомив він. — Випадково помітив — ба, думаю, оце той самий письменник!

— У вашому місті не сховаєшся, — посміхнувся Симон.

— Еге ж, це точно. Містечко у нас зовсім маленьке, як бачте, але до статусу смт дотягуємо, — він засміявся. — Тому всі все бачать і про все знають…

— Ви сказали, що шукали мене? — перервав Симон потік його слів.

— Саме так. Сьогодні у нас святковий захід, і ваша присутність обов’язкова.

— Захід? На честь чого?

— Ну як же, — здивувався Метлух. — На честь вашого прибуття до нас!

— Що?

Голова з усмішкою підморгнув йому.

— У Ковильці не кожного дня опиняються такі відомі люди як ви, і наш обов’язок — прийняти вас, як годиться. Тому ми й вирішили, так би мовити, запропонувати вам знайомство з нами, а ви, своєю чергою, розкажете нам щось про себе. Усім буде цікаво.

— Мушу зізнатися, це досить несподівано, — вимовив Симон. — Коли ви тільки встигли…

— Це було нескладно; — відказав голова. — Сьогодні неділя, робити людям нічого… До того ж усі бажають подивитися на справжнього письменника. Я подумав, що краще відразу зібрати ваших прихильників під одним дахом, ніж потім вони будуть набридати вам поодинці.

— Справедливо. І коли ж цей ваш захід?

— За годину.

— Ну, ви даєте! Але ж я не встигну підготуватися! — він занепокоєно глянув на свою куртку-джинсівку. — Та й не маю чого вдягти задля такого урочистого моменту…

— Та годі вам! — махнув рукою голова. — Яке готування, яка одежа?! Може, у вас у місті це й має таке велике значення, але нас цікавить винятково ваша особа, — він підвівся й наостанок іще раз потиснув йому руку. — Приходьте, ми всі на вас чекаємо.

— Я прийду, — кивнув той.

Метлух схвально посміхнувся й пішов геть, залишивши Симона у стані приємної розгубленості.

20

Сума, яка була в кейсі, становила сорок тисяч доларів.

Даромир гадки не мав, що тепер із ними робити. У межах Ковильця це всього лиш купа папірців, оскільки тут не те що банку, а й обмінного пункту не знайдеться. Якщо залишитися, то користі від них нуль. А їхати звідси він поки що не збирався.

Після того як хлопчик, а потім і письменник пішли в місто, Даромирові теж захотілося з’ясувати свою дислокацію. Ковтнувши на кухні зварену Яриною каву, він натягнув плаща й вийшов із будинку. У місто він чомусь вирішив виїхати на своєму BMW, хоча міг би обійти його пішки за якусь годину. І чим більше він роздивлявся з машини все навкруги, тим більше переконувався, що це місце просто створене для того, щоб від когось у ньому ховатися.

Той шматок асфальтованого шляху, що привів його сюди з шосе, був єдиною ниточкою, яка поєднувала селище з довколишнім світом. Будь-яка інша вулиця зрештою обрубувалася тупиком, і далі не було нічого, крім нескінченних міріад соснових стовбурів, які військом обступили Ковилець. Неймовірно… і це містечко досі живе? Справді унікально. У такій ізоляції міг би існувати невеличкий хутір на двадцять хатин, але це селище якимось чином тримало цілком пристойну форму і помирати, здається, не збиралося.

Мешканці, що сиділи на лавах біля будинків, крокували тротуарами або й просто стояли посеред шляху, супроводжували машину Даромира здивованими поглядами. Звісно, це ж єдиний автомобіль тут. Але де в біса інші? За час свого ознайомлювального об’їзду він усе ще не бачив жодного. Ярина щось казала про людей, які приїздили сюди й залишалися; цікаво було б поспілкуватися з кимось із них. Але вони, мабуть, уже настільки тут прижилися, що відрізнити їх від корінних жителів він навряд чи зміг би.

Зустрівся письменник, що приїхав учора в Ковилець. Все ж незрозуміло, якого дідька він тут забув. Хоча в цих адептів мистецтва завжди у голові дивні примхи… Може, фантазія скінчилася, то він і надумав підновити її в провінції, відчути себе вільною пташкою. Що ж, у кожного свої проблеми. Вони перекинулися чемними привітаннями й рушили далі, кожен своїм маршрутом.

У наступному провулку на нього очікувала несподіванка. Розслаблено споглядаючи будинки обабіч дороги, Даромир ледь не скрикнув, коли раптово щось промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Він миттєво натиснув на гальма, дивуючись власній удачі. Ну от, знову інцидент на дорозі, вже втретє. Що за чортівня?

Перед очима стрибнув веселковий гумовий м’яч, відскочив від капота й покотився по асфальту. Даромир уже виглядав у пошуках неслухняного малюка, збираючись щонайменше сказати йому кілька різких слів із метою виховання, але язик несподівано присох до піднебіння.

На шлях вийшла маленька дівчинка у рожевому ситцевому платтячку. З двох великих бантів на голові стирчали біляві хвостики волосся. Вона неквапно підійшла до м’яча, підняла його й повернулася обличчям до машини. Даромир відчув, як починає провалюватися кудись у суцільну темряву, і, щоб утримати свідомість, яка прагнула полишити його, з усіх своїх сил учепився в кермо.

Це його дочка.

— Тату? — промовила дівчинка невпевнено, крок за кроком наближаючись до машини. Даромир стежив за нею широко відкритими очима; він не наважувався навіть поворухнутися, щоб вона не випарувалась, як міраж. Але дівчинка не зникала.

— Господи, — автоматично прошепотіли губи те, що зазвичай і промовляється у випадках, коли людина зустрічає на вулиці свою померлу дочку. Потім рука штовхнула дверцята, і Даромир вийшов із машини, боячись відвести погляд від дитячої постаті. Він дивився на неї згори вниз і через якусь нескінченну мить зважився вимовити вголос:

— Настя?..

— Татку! — Її маленькі рученята обхопили його за пояс. Від несподіванки він хитнувся, й ослаблі ноги ледь не підвели. Утримавши рівновагу, Даромир обережно опустив долоні їй на плечі, і коли відчув під ними справжнє тіло, розридався від почуттів, що сповнювали його через край. Забутий м’яч пострибав геть від них.

— Татку, ти нас знайшов!

— Я… — що можна було сказати, не розуміючи, марить він чи все відбувається насправді? Тільки цей порожній звук. Він сповз на коліна і зазирнув їй у вічі. Ті самі шматочки блакиті, які неможливо забути, як і її обличчя. Ні, це вона, жодних сумнівів не було.

— Настя, — знову випало з вуст. — Господи, Настя, Господи… — він ладен був повторювати це нескінченно, аби тільки її худеньке тіло не зникало з його рук. Дівчинка теж плакала, притулившись обличчям до його неголеної щоки; Даромир міг відчувати вухом її дихання. Потім він буде шукати цьому пояснення, а зараз було важливим тільки одне — її дихання.

— Я знала, що ти нас знайдеш, — прошепотіла Настя, й тут до нього дійшло.

— Нас?..

— Даре, о Боже, це ти?! — пролунав знайомий голос.

Ні, так не буває. Але ж ось вона, його дружина, вибігає з хвіртки і наближається до них. Даромир ухопився за ручку дверцят, щоб підвестися, бо сили остаточно пішли від нього.

— Цього не може бути, — устиг промовити він невпевнено, перш ніж опинитися в обіймах Реґіни.

— Господи, ти знайшов!

І вона теж була цілковито реальною: її тіло під блакитним халатом дрібно тремтіло від плачу. Він відкинув усі нечисленні думки, вхопив її й почав гарячково цілувати рідне обличчя, вдихаючи божественний запах шкіри й волосся. Настя теж притулилася до них, і всі троє обійнялися посеред шляху, забувши про увесь світ.

Коли ж нарешті він зміг опанувати себе, то вимовив:

— Поясніть мені, як?..

— Ходімо, — прошепотіла Реґіна, вказуючи рукою у бік будинку. — Ми маємо багато тобі розповісти.

21

Яків останнім із постояльців зійшов униз. Він чув, як усі інші ще зрання вирушили в місто, й подумав, що йому теж не завадить пройтися. Коли повернеться Максим, вони разом вирішать, чи є Ковилець пристойним кандидатом на те, щоб стати їхнім новим домом. Яків подумав, що автомеханік тут навряд чи комусь потрібен, але не біда. Це не єдина професія, якою він володіє досконало.

— Доброго ранку, — привітався він до Ярини, яка поралася на кухні.

— Доброго ранку, — відказала та. — Поснідаєте?

— Так, не відмовлюся.

— Ну, хоч один гість без цих міських забаганок, — усміхнулася Ярина. Вона швиденько виставила на стіл картоплю, тарілку зі шматками оселедця і яєчню. — Ваші супутники геть погані на харчі. Сідайте.

Яків примостився за столом, згадуючи, про що ж він збирався побалакати з хазяйкою. Ага, про гроші.

— Ярино, — сказав він, — ви ж учора так і не сказали, скільки ми будемо винні за вашу гостинність. Давайте розрахуємося, бо я досить ніяково почуваюся, користуючись вашими послугами задурно.

— Та встигнете ще, — вона засміялася. — Ох уже ці міські, гадають, що все можна купити за гроші.

— Ні, я зовсім не те мав на увазі…

— Розрахуємося. Коли ви точно вирішите, подобається вам тут чи ні, й на скільки ви схочете залишитись.

— Мені особисто подобається ваше містечко, — відповів Яків, починаючи їсти.

— Хе, ви ще не бачили головного, — таємниче промовила Ярина. — У всіх вас сьогодні визначний день.

— Справді? Чому?

— Незабаром побачите. До речі, до вас гостя.

У наступну мить почувся стукіт у вхідні двері. Яків завмер із піднесеною до рота виделкою.

— До мене?!

Ярина хитрувато підморгнула йому й пішла у передпокій відчиняти. Він напружив слух, замислившись над її останніми словами. Нісенітниця якась. Хто може до нього прийти?

Двері відчинилися й знову зачинилися, впустивши когось усередину. Окрім важкої ходи Ярини, почулися ще чиїсь кроки, начебто жіночі. Потім у кухонних дверях з’явилися дві постаті — дебела хазяйчина і…

Виделка випала з його руки, голосно дзенькнувши. Пульс у скронях раптом став таким голосним, що здавався годинниковим механізмом закладеної у мозку бомби, яка за мить розірве голову на шматки. Відчуваючи тільки це ритмічне гупання, він спробував підвестися з-за столу, але ноги неначе паралізувало, і Яків знову гепнувся на стілець. Він не зводив очей з людини, яка зайшла слідом за Яриною.

— Здрастуй, Якове, — сказала жінка голосом його дружини.

— Це галюцинація, — невпевнено видушив із себе він, переводячи погляд з неї на хазяйку. Ярина з розумінням хитала головою і посміхалася.

— Не бійтеся повірити, — мовила вона. — Переконайтеся, що все насправді. Дива існують.

— Але ЯК?!

Марія виступила вперед, і сонячні промені з вікна осяяли її обличчя. Вона виглядала так, неначе недуга ніколи її не торкалася — квітучою, рум’янощокою й надзвичайно вродливою. Блискуче чорне волосся збігало по плечах звивистим потоком. Вона простягла руки до Якова.

— Я знала, що ми зустрінемося, любий, — голос цей не міг належати нікому, окрім його дружини.

Яків нарешті зміг підвестися з-за столу. Його рука також витягнулася вперед, потім він зробив крок і обережно доторкнувся до її пальців. За мить їхні долоні зімкнулися, пальці сплелися, а тоді й вони самі обійняли одне одного, міцно й жагуче.

— Я піду, — сказала Ярина. — Не буду вам заважати.

Яків її не чув. Він прагнув зрозуміти, чи не знущаються з нього органи чуттів, чи не зраджують хазяїна очі, ніс, вуха, пальці? Ні, Марія була справжньою, не привидом із книжок, не марою і не фантомом. Він не стримався й заплакав, і її рука почала заспокійливо гладити його волосся.

— Але ж як? — прохрипів він, повернувшись так, щоб бачити її обличчя. — Як, у ім’я Ісуса? Хіба це не сон?

— Ні, не сон, — ніжно відповіла вона. — Не існує ніяких пояснень, Якове, та хіба вони потрібні? Це подарунок. А те, що дарують, треба приймати без жодних питань.

— Так, так! Але ж…

— Ти боїшся, що я зникну? Ні, цього не буде. Ти сам мене знайшов, і тепер життя піде зовсім не так, як раніше. Цього разу воно буде справедливим.

— Боже, дякую Тобі, — вирвалося в Якова. — Нарешті Ти зглянувся…

— Так, Він зглянувся, — погодилася Марія. — Інколи Він дає нам змогу виправити помилки… А де наш син, Якове? Де Максим?

— Він… Треба знайти його. Він пішов на прогулянку. Я… якщо ти…

— Ну звісно ж, я буду тут, — усміхнулася вона, торкаючись устами йоголоба. — Приведи його, любий. Я хочу побачити нашого сина.

— О, так! Добре! Зараз! — він заметушився по кухні, сам не розуміючи, що шукає, тоді вибіг з будинку і скочив у машину. За п’ятнадцять хвилин вони повернулися разом.

— Не може бути, — видихнув хлопчик, побачивши, як мати — живісінька — виходить із дверей і йде до нього. Він не знав, що й думати. Може, це йому сниться, може, мариться? Але примара не могла обійняти його, не могла поцілувати у скроню, як це робила Марія, не могла відкинути з його лоба пасмо волосся таким знайомим рухом.

— Хоробрий хлопчик, — сказала вона. — Тепер тебе ніхто не скривдить.

— Це справді ти? — прошепотів він їй на вухо, так, щоб більше ніхто цього не почув. І вона так само тихо відповіла, гаряче дихнувши в щоку:

— Так, рибко. Це справді я. Ти скучив?

— Дуже, — схлипнув він, ховаючи лице в неї на плечі. — Я ніяк не міг повірити, що ти…

— Ш-ш-ш… Не кажи цього. Ми знову зустрілися, і ніщо більше нас не розлучить.

Вони всі разом увійшли в будинок. Максим радісно побіг сходами нагору, тягнучи матір за руку, а Яків затримався внизу і підійшов до Ярини, яка супроводжувала хлопчика лагідним поглядом.

— Ярино, ви знали? Вибачте… але я зараз такий збуджений, що геть нічого не розумію, і навряд чи зможу зрозуміти потім. Ви можете мені пояснити, що сталося?

Вона поглянула на нього, загадково примруживши очі.

— Навряд чи якась людина у світі може це пояснити так, як вам хочеться, — відповіла вона. — Вам потрібно тільки прийняти все, як є, і не вигадувати зайвого. Усі, хто так чи інакше потрапляє сюди, врешті-решт знаходять те, що давно шукали. Можна сказати, що тут здійснюються мрії. Звісно, це звучить безглуздо, як у казці, але це єдине пояснення, яке я вам можу дати. Достатньо?

— Не знаю, — збентежено похитав головою він.

— Досить про причини, — відрізала вона. — Йдіть до своєї сім’ї. Адже саме за цим ви насправді сюди й приїхали.

— Так.

Він піднявся по східцях нагору й увійшов до кімнати. Марія сиділа на його ліжку, а Максим щось жваво їй розповідав. Замовкнувши, вони обоє повернули голови до нього.

— Усе ще не знайдеш спокою? — запитала дружина.

Яків розгублено розвів руками, тоді засміявся.

— Я ще не скоро зможу прийти до тями. Господи, Маріє… То ти живеш тут? Тобто…

— Так, — кивнула вона. — Я тут живу. Я з’явилася тут, бо ти мав сюди приїхати. Не існує нічого випадкового.

Максим відчув, як крізь радість, що сповнювала до краю його єство, прорізалася тонесенька чорна тріщинка підозрілої тривоги. Це було схоже на ще одне дежа вю. Або він десь чув щось подібне, або читав… але ніяк не міг пригадати. Він поспішив відігнати ці неспокійні думки, як набридливу комаху — зовсім не хотілося зараз псувати цю чарівну мить звичайними хвилюваннями.

— І ми зможемо розпочати все спочатку? — спитав Яків, стаючи перед нею навколішки.

— Ну звичайно. Пам’ятаєш, що я казала тобі востаннє? — від цих слів обличчя Якова спохмурніло, коли він згадав відвідини лікарні, але за мить знову просвітліло. — І ти знайшов саме те місце, як і було потрібно. Тут дається другий шанс на щастя, якщо в житті раптом трапилася якась помилка… не з нашої вини. Бог справедливіший, ніж про Нього думає більшість.

— Схоже, що так, — прошепотів він.

— І життя Максима теж зміниться, — продовжувала Марія, підвівши погляд на хлопчика. — Тут ніхто нікого не кривдить, немає слабких і сильних. Ти будеш ходити до школи разом із друзями, а не з ворогами.

— Так, — відказав Максим. Він згадав слова дітей на стадіоні і знову стривожився. Ті теж обіцяли дуже гарні речі… але водночас вони здалися йому неприємними. Та хіба мама йому бреше?

Лікарня… щось іще було в лікарні того дня.

Мати дивилася на нього дивним довгим поглядом.

— Максиме, — покликала вона. Він змигнув оком — і думки розтанули, повертаючи його у реальність.

— Підійди до мене.

Він наблизився до Марії і присів поруч на ліжко. Вона обійняла його однією рукою, пильно дивлячись в очі.

— Ти чимось стурбований… Не варто. Я ж повернулася. Хіба ти не про це мріяв?

— Так, мамо. Мені просто треба звикнути.

— Та й мені теж, — сказав Яків.

Марія обхопила їх обох руками.

— Любі мої, якби ви знали, яка я щаслива!

Частина третя У мишоловці




22

— Тут ми й живемо, — сказала Реґіна, показуючи чоловікові оселю.

Звичайнісінький одноповерховий будинок із білої цегли всередині також не вирізнявся нічим особливим — дві кімнати, менша й більша, та кухня з газовою плитою, на якій голосно висвистував чайник.

— Чаю? — запитала вона.

— Що? А… так.

Даромир сів за стіл, намагаючись заспокоїтися, але це виявилося зовсім непросто.

— Я все ще не розумію, — пробурмотів він. Десятки запитань, що не мали відповідей, кишіли в голові, як мурахи в мурашнику. Перш ніж він вимовив хоч одне з них, Реґіна нахилилася й торкнулася пальцями його вуст.

— Деякі речі краще не розуміти, — сказала вона. — Вони є, і це все, що потрібно знати. Я не шукаю пояснень, і тобі не варто.

— Я лише хочу переконатися, що не сплю, — нервово посміхнувся він.

— Вір мені — ти не спиш. І це не марення. Хіба ми з Настею схожі на привидів?

— Ні… Господи, ні, — він зазирнув у свою чашку, неначе шукаючи там пояснення.

— То ти кажеш, що це… що тут виправляються помилки життя?

— Саме так ти повинен думати. Хіба не було помилкою, що нас розлучили таким несправедливим чином?

— Так. О, так, — очі знову запекло, а в роті з’явився солонуватий присмак. — Я гадав, що цього неможливо виправити.

— Усе можливо, — лагідно заперечила Реґіна. — Бачиш? А те, що було раніше — вважай, що то був довгий страшний сон.


— Тепер ти залишишся з нами, тату? — запитала Настя. Вона сиділа поруч, жувала печиво й уважно дивилася на батька. Даромир нахилився й ніжно провів рукою по її волоссю.

— Так, доню. Тато більше нікуди не зникне. І не дасть зникнути вам.

Він підвів очі на дружину.

— Я повинен зізнатися тобі, — вимовив він із тремтінням у голосі, яке ніяк не вдавалося подолати. — Коли я залишився сам, я теж накоїв багато помилок. Страшних помилок. Я був у розпачі… Гадаєш, мені їх теж пробачать?

— Бог милосердний, — відповіла Реґіна.

— У мене є гроші… — сказав Даромир, змахнувши сльозу з ока. — Багато грошей. Ми можемо поїхати дуже далеко і розпочати все заново…

— Ні, Даре.

— Ні?.. Чому?

— Бо якщо ти залишиш це місто, все зникне, — відказала вона. — Не треба вимагати більшого, ніж є у тебе в руках. Ти не випадково потрапив сюди, і якщо хочеш, щоб ми залишилися з тобою, ти повинен бути тут. Такі правила. Ти можеш їх прийняти?

Справді, навіщо кудись їхати? Знову ризикувати, коли до нього повернулося найдорожче, що було в житті? До біса кляті гроші — за них не купиш те, що є справжньою цінністю.

Даромир підвівся на ноги й знову міцно обійняв дружину. Він не має права ще раз втратити свою сім’ю — цього разу через власну примху.

— Звісно, я можу, — тихо мовив він. — Вибач. Я залишуся. Досить постійних переживань… Я люблю тебе, люблю вас обох, і зроблю все, що завгодно, аби нас більше ніщо не розлучило.

Що завгодно.

23

Визирнувши у вікно, Максим побачив у садку Гришка. Той стояв серед дерев і, здавалося, дивився просто на нього. Його незграбна постать знову викликала почуття тривоги, приглушуючи радощі. Поява матері почала здаватися не такою вже й природною. Він замислився — чого ж хоче від нього цей товстун? Що він хотів показати?

Хіба можливо, щоб померлі поверталися?

Батько з мамою сиділи за столом і розмовляли. Яків захоплено розповідав про подробиці поїздки і нічого навкруги не помічав. Але мати раптом повернула голову і глянула у Максимові очі. У цьому погляді він помітив занепокоєність і… підозрілість?

«Я радий, що ти знову з нами, — несподівано чомусь подумав він. — Я справді радий і дуже щасливий».

Мати всміхнулася йому, і дивний вираз схвильованості зійшов з її обличчя.

Максим підійшов до ліжка й натягнув куртку.

— Ти кудись ідеш? — запитав батько.

— Пройдуся вулицею, — відповів Максим, надаючи голосу ноток безтурботності, і знову ствердно подумав: «Я всього лише вийду прогулятися».

— Синку, я хотіла, щоб ми усі разом пішли в мій дім, — промовила мати. Тоді додала, звертаючись до Якова: — Ви ж не збираєтесь і надалі жити у Ярини?

— Звісно ж ні, — кивнув батько. — Максиме, то, може, й справді…

— Я швиденько, — відказав він якомога спокійніше. — За кілька хвилин повернуся, і ми підемо. А ви поки що поговоріть.

Яків із Марією засміялися.

— Гаразд, — сказала мати. — Тільки швиденько.

Хлопчик вийшов із кімнати і збіг сходами. Помітивши внизу Ярину, він промчав повз неї, перш ніж та встигла до нього звернутися. Раптовий здогад був занадто фантастичним, але хто сказав, що фантастика в книжках є лише вигадкою? Може, мама Марія, якою вона повернулася, справді читає думки? Дуже схоже на те. Але Максим примусив себе викинути зі свідомості ці підозри — якщо він має рацію, то краще їй про це не знати.

А якщо це не його мати? Чи безпечно залишати її з батьком наодинці? З іншого боку, він мусить про все дізнатися. Може, слова Гришка — то лише маячня божевільного, але поки він це не з’ясує, то не зможе заспокоїтися.

Максим вискочив на двір і попрямував уздовж фасаду будинку, обережно пригинаючись під вікнами. Товстун стояв на тому ж місці, причаївшись біля стовбура яблуні. Хлопчик підійшов до нього.

— Якщо ти хотів щось сказати, — мовив він, косуючи на вікно кімнати, — то кажи швидше.

— Ти-и відчуваєш, щось неправильно, так? — пробубонів той. Він простяг руку. — Ході-імо.

— Куди?

— Недале…еко. Покажу. Ти сам… побачиш.

Що залишалося? Він мав дізнатися. Можливо, це пояснить, що ж відбувається. Максим узяв його велику долоню, і вони вийшли на тротуар. Товстун кумедно підстрибував на кожному кроці й насторожено крутив головою навсібіч. Хлопчик ледь устигав за ним.

— Усі думають, що Гришко дурни-ий, — протягнув той. — Що в нього не все гаразд отута, — він тицьнув себе у скроню пальцем. — Але ві-ін б-бачить! Ба-ачить все!

— Моя мати… — Максимові довелося ковтнути клубок у горлі, щоб продовжити.

— Моя мати, яка померла… Вона щойно повернулася. Ти знаєш, як це сталося?

— То н-не вона.

— Що?

Їм почали зустрічатися люди — виходячи з-за хвірток, зупинялися й дивилися на них. Цього разу ніяких усмішок, очі мешканців були підозрілими й ворожими.

— Куди це ви? — промовляв кожен із зустрічних. — Куди ви йдете? Хлопчику, куди ти йдеш із ним?

Максим зберігав мовчанку, позираючи на ці обличчя. Жоден із мешканців не спробував їх затримати, продовжуючи лише несхвально дивитися вслід. «Вони не знають, куди ми йдемо, — майнуло в голові. — Вони не можуть читати його думок!» Гришко похмуро поглядав на них, але не уповільнював ходи. Коли вони дісталися площі й звернули на знайомий шлях, що біг до виїзду з міста, Максим знову спитав:

— Що ти мав на увазі? То не моя мати?

— Ні. Т-тво-оєї матері тут немає.

— Але хто ж це тоді? — крижаний страх дедалі сильніше стискав груди.

— Вона… з них.

«Ми що, прямуємо до школи?» — запитав хлопчик сам у себе, коли вдруге за сьогодні побачив «Діброву». Але товстун перевів його через вулицю й потяг у якийсь провулок, що поступово перетворився на широку стежину. Максим помітив, що вона створена колесами багатьох автомобілів, які колись тут проїжджали. Стежка поступово заглиблювалася в ліс, і, озирнувшись, він побачив лише шматочок міста у просвіті між сосновими стовбурами.

— Я не розумію, — знову заговорив він до свого дивакуватого проводиря. — З кого — «з них»? Там залишився мій батько!

— Вона… заб-б-бере його. Усіх вас забе-еруть.

Слухаючи нерозбірливе бурмотіння Гришка, він поступово починав розуміти. Невже все насправді так? А якщо цей дурник вигадує?

— Не п-послухали Григорія… Ніхто н-не слухав…

— Куди ми йдемо? — почав пручатися Максим, проте пальці товстуна тримали міцно.

— М-майже п-прийшли.

Між сосен майнула збита з дошок кособока халупа. Товстун махнув рукою в її бік:

— Моя. Григорій живе.

— Ти тут живеш? Ти це хотів мені показати?

— Н-ні, інше. Сюди.

Дерева розступилися, і за кілька кроків сонце знову вдарило в очі. Гришко нарешті зупинився й відпустив Максима. Він підвів руку у вказівному жесті:

— Ось.

Хлопчик зрозумів, що це було міське звалище. Але зрозумів підсвідомо, бо всю його увагу поглинуло інше.

За кілька кроків від нього у землі була глибока яма чи котлован. Але замість звичайного сміття (одного разу під час прогулювання ненависних уроків йому довелося опинитися на київському звалищі, тому він знав, як воно виглядає і що в ньому має бути) — цей байрак був забитий автомобілями. Вони утворювали велетенську металеву купу, що здіймалася майже до країв ями. Деякі з машин були геть потрощені, деякі майже цілі, якщо не рахувати вибитого скла та зірваних бамперів. Було важко сказати, скільки їх тут. Кілька десятків… Різних кольорів і різних марок. Ті, що лежали нижче, були дірявими й проіржавілими, і схоже, що спочивали тут не перший рік. Від цього видовища Максим на мить забув про все інше, так і закляк із відкритим ротом. Потім той страх, що досі приспано кублився в душі, почав торкати його спину своїми крижаними голками. Одне жахливе припущення змінювало інше, і він безпорадно глянув на Гришка.

— Усі, що п-приїздили, — відповів дурник на його мовчазне питання. — Коли вво-н-ни потрапили у п-пастку, всі скидали сюди свої м-машини. Б-бо самі с-с…ставали іншими.

— Боже мій, — прошепотів Максим і не почув свого голосу.

— Так, так, їм с-сподобалося, вони залишилися й стали усіма… стали з ними одним…

Гришкові слова відійшли на задній план, а в голові раптом зблиснуло припущення, яке могло бути єдино правильним. Він згадав страшне оповідання, яке читав колись дуже давно. Одна з історій Рея Бредбері з «Марсіанських хронік» про космічну експедицію із Землі, яка прилітає на Марс, і кожен член команди зустрічає там усіх своїх родичів, котрі вже давно померли. Зачаровані раптовими спогадами дитинства, земляни втрачають пильність, і тієї ж ночі всі ці рідні та знайомі перетворюються на монстрів і вбивають увесь екіпаж. Тоді ця оповідка налякала його до нестями, але зараз, коли він почав порівнювати своє становище із фантастичною історією, жах ставав справжнім, а не навіяним цікаво написаною книжкою. А якщо і в Ковильці все приблизно так відбувається?.. Так, але навпаки… Ні, хоч би ким були мешканці містечка, вбивати їх вони не збиралися, інакше зробили б це ще вночі.

— Бо вони ставали іншими, — повторив він Гришкові слова. — Яка ж метаморфоза з ними сталася? Вони потрапляли сюди, і… І їх брали в полон тим, про що вони мріяли, — була власна відповідь.

Так, бо в цьому місті вміють читати думки. Зовсім як у тій книжці…

Тут він пригадав останні слова матері в лікарні, коли вважав, що вона марить… «Стережися мого обличчя, синку!» Невже вона тоді якимось чином побачила все це? Зараз її слова набували нового, моторошного змісту.

Максим залишив батька з істотою, яка прикидається його дружиною. Чи означає це, що тоді він бачив батька, справжнього батька, востаннє?

— Ні, — вирвався з грудей відчайдушний стогін. — Ні, не буває так! Не може бути, це ж реальне життя, а не книжки!

Хотілося сподіватися, що все це виявиться лише неймовірним збігом обставин, і насправді ніякої загрози немає. Але як це перевірити?

Він подивився на Гришка. Той стояв поруч, звісивши руки, і співчутливо позирав на хлопчика.

— Ти не міг нікому допомогти, так? — тихо промовив Максим. — Бо тобі все одно ніхто б не повірив…

Гришко похитав головою, насупившись.

— Але чому ти не такий, як інші? Чому вони не чіпають тебе?

Товстун повів плечима — мабуть, він і сам не знав відповіді.

Максим узяв його за руку й запитав:

— Як нам усім вибратися звідси? Ми ще можемо втекти?

— Усі не мо-жуть, — заперечно хитнув головою той. — П-пізно, їм уже т-тут подобається. Т-тікай сам. Туди, — він указав на стіну лісу на протилежному кінці ями. — Я проведу, т-тільки тут можна.

— Я повертаюся в місто, — відказав Максим.

— Ні! — Гришко вхопив його за плечі. — Ні, н-не можна у місто! Вони вже ззнають! Тікати! По-покажу с-стежку, більше д-дороги немає!

— Там тато! — закричав хлопчик у відповідь. — Я не можу сам! Куди я піду?

— Ні, не в місто! — схлипнув божевільний. — Треба т-тікати, поки ще…

Їхню суперечку раптом обірвало гарчання машини, яка поступово наближалася.

24

Ступивши на кам’яні східці будинку культури точнісінько в зазначений час, Симон мимоволі повернувся спогадами до позавчорашнього вечора. Знову вечірка… Але цього разу він на ній головний гість. Чи не дивно? «Замбіцький, сучий ти сину, — подумалося йому. — Бачив би ти мене зараз…»

На дошці перед дверима красувався намальований гуашшю плакат: «Ковильці! Запрошуємо вас на урочисту зустріч із відомим письменником Симоном Сичем! Уперше в нашому місті! Початок о 14.00». Він подумки усміхнувся. У швидкості цим хлопцям не відмовиш. Відчуття було, як у старому анекдоті: «Здається, життя налагоджується…» Куди вже краще — це ж просто вершина всіх мрій. Нарешті він отримав визнання, і байдуже, що лише в межах цього маленького містечка. Ні, недарма він сюди потрапив. Приємно після стількох років бачити, що нарешті твій труд оцінений, як треба, а ти сам ще не пішов у забуття.

Він потягнув на себе латунну ручку важких дерев’яних дверей і зазирнув усередину. У цей же момент вибухнули оплески, і на мить він закляк на місці, зовсім такого не очікуючи. У просторому світлому фойє було повно народу, звичайнісіньких людей з провінції, одягнених у таку ж звичайнісіньку одежу. Звісно, це неможливо, але здавалося, що тут зібралася половина мешканців Ковильця. Декого з них він уже зустрічав, блукаючи вулицями. Також він примітив Олесю, продавщицю з «Діброви». І увесь цей люд захоплено дивився на нього й аплодував. Симон зніяковіло оглянув натовп, раптом відчувши бажання зайтися в реготі. Цей захід видавався пародійною протилежністю тому, минулому, звідки його викинули коліном під зад. А тут усі погляди спрямовані на нього, як на Нобелівського лауреата. Бракує хіба що спалахів фотокамер. Він не витримав і засміявся.

Від публіки відокремилася постать Метлуха. Напевно, той був єдиним, хто вдягнув костюма — не Версаче, звісно, але найкраще, що міг собі дозволити міський голова. Він підійшов до Симона й жестом запросив його всередину.

— Ось і він, панове! — виголосив Метлух до глядачів, геть як справжній конферансьє. Ті відповіли ще одним вибухом оплесків та окремими схвальними вигуками. — «Симон Сич власною персоною!»

Натовп розступився, коли голова повів письменника до невеликого майданчика для виступів біля протилежної стіни. У центрі фойє Симон побачив кілька зсунутих в один ряд столів, які буквально ломилися від різноманітних харчів та пляшок із вином і горілкою. Він рефлекторно ковтнув слину. Коли ж вони встигли організувати такий бенкет?

Симон піднявся на узвишшя й обвів очима глядачів. Усі як один дивилися на нього, чекаючи промови — чоловіки, жінки і навіть діти. Ці обличчя не належали професійним критикам, чи митцям, чи ще комусь із літературної когорти; дивлячись на них, узагалі не можна було припустити, що ці люди захоплюються матеріями, вищими за повсякденний сільський клопіт. Але всі вони були тут, усі знали, хто стоїть перед ними. Ось що таке справжній успіх. Він зрозумів, що досі не усвідомлював справжнього значення цього слова.

Розмірковуючи таким чином, звернувся до них, хоча й не знав точно, що ж збирається сказати. Мікрофона тут не було, але акустика працювала не гірше, не довелося навіть підвищувати голос.

— Шановні ковильці, — почав він не дуже впевнено. — Чесно кажучи, я здивований від самого початку, щойно потрапив у ваше містечко, і дивуюся досі. Але мій подив приємний, бо я взагалі не очікував подібної зустрічі. Для мене цілковита несподіванка, що ви всі знаєте моє ім’я і читали мої книжки. Я вперше бачу таке… і хочу вам за все подякувати, бо саме про це я завжди мріяв.

Його перервали оплески. Почулося:

— Молодець!

— Ласкаво просимо!

Симон розгублено глянув на Метлуха, що стояв поруч, і той підбадьорливо йому моргнув. Він продовжив упевненіше:

— Справді, я почуваюся так, неначе потрапив у рідні краї, де провів усе життя. Спершу я подорожував у пошуках містечка, де міг би оселитися на якийсь час, відпочити від великого міста й набратися нових вражень. Але виявляється, що я знайшов набагато більше. І тому я думаю, що тепер залишуся у вас на довший термін — звісно, якщо ви не проти.

Знову оплески, ще триваліші. Слово взяв голова. Він підняв руку, закликаючи до тиші.

— То як, ковильці? — голосно запитав він у глядачів. — Приймемо пана Сича до нашого гурту?!

— Так!!! — вигукнули всі.

— Дозволимо йому стати одним із нас?!

— ТАК!!!

«Схоже на коронацію, — подумав Симон приголомшено. — Нічого собі поворот сюжету. Ось тепер він почесний громадянин Ковильця, селища міського типу, яке загубилося у чортзна-якій області, з усіма належними привілеями. Цікаво, чи дадуть якусь відзнаку на згадку?»

— Отже, переважна більшість, — усміхнувся Метлух. — Чули, Симоне? Поздоровляю.

— Дякую, — пробурмотів він.

— Може, у вас є запитання до пана Сича? — звернувся голова до присутніх. — Питайте, а тоді почнемо наш бенкет.

Питань було небагато. Чи подобається йому місто, чи пише він зараз книжку та чи не написав би він і про Ковилець. Симон коротко відповів усім, пообіцявши, що поміркує щодо останньої пропозиції.

— Справді, чудова ідея, — кивнув Метлух. — Гаразд, не будемо більше втомлювати пана Сича балачками — переходимо до гастрономічної частини нашої зустрічі!

Звідкілясь залунала приємна музика, і епіцентр святкування перекинувся до столів. Симонові відвели почесне місце у центрі, всі інші розмістилися по периметру, неприховано роздивляючись гостя. Від цих поглядів йому було досить ніяково, і він перемкнув увагу на те, що було на столах. У цьому плані організатори попереднього вечора були осоромлені — таке розмаїття страв не на кожному весіллі зустрінеш. М’ясні й овочеві салати й закуски, домашні ковбаси та консервація… З рівними інтервалами були вишикувані пляшки із червоним вином і «казенкою». Він замислено подивився на блискучу півлітру, що стояла якраз перед ним. Поки він її споглядав, голова, який зайняв місце поруч із літератором, наповнив його чарку із сусідньої пляшки.

— Давайте, пане Сич, за ваш приїзд!

Симон збирався було відмовитися, але подумав, що мешканці сприймуть це за образу. Він згадав обіцянку, яку дав собі. Знову доведеться її порушити… Але цього разу хоч можна було виправдатися перед самим собою, що порушує її не з власної вини. Та й не буде ж він напиватися? Минулого разу він наробив дурниць через свій складний характер і погану компанію. Але зараз компанія була просто-таки чудова. Нікому з цих людей він не збирався трощити посуд на голові, та й узагалі, трошки випити не завадить. Усі присутні вже наповнили свої келихи, очікуючи його слова. Симон зважився й підняв чарку:

— За вас і за ваше місто.

Під схвальний гомін він проковтнув пекучу рідину і скривився, коли вона обпалила горлянку і вибухнула у шлунку хвилею тепла. Здається, всі були задоволені — письменник, котрий знає, як поводитися з чарчиною, не може бути поганим письменником. Застукотіли ложки й вилки, і бенкет увійшов у фазу закушування.

Через якийсь час публіка почала відходити від столів і кружляти навколо Симона, намагаючись доторкнутися до нього, поплескати по плечу або й перекинутися словом. До того часу його третя чарка благополучно приєдналася до двох попередніх, і він заходився виливати свою підживлену благодушність на присутніх. Насолоджуючись солодким туманом у голові, Симон безперервно сипав компліменти Ковильцю, який зараз видавався ще привабливішим, та ділився з усіма планами на майбутнє. А чому б, чорт забирай, справді не написати про це містечко у своїй повісті? На тих двадцяти восьми сторінках ще не змальоване місце дії, то хай він провалиться крізь землю, якщо не опише там цей райський куток! Це найменше, чим він може віддячити мешканцям. Його співбесідники кивали з розумінням, неначе прекрасно знали, що таке фабула й сюжетна лінія, та погоджувалися, що селище у них і справді незвичайне.

— Так, пане Сич, — казали вони. — Ви тепер станете одним із нас і побачите, наскільки це гарно…

Після кожної такої розмови в його пальці встромляли наповнену до країв чарку, і він хвацько осушував кожну. Хай бачать, що він теж мужик, а не просто якийсь там белетрист.

Згодом, вештаючись по фойє з усмішкою Мони Лізи й тарілкою недоїденого салату в руках, Симон усе ж зрозумів, що хильнув зайвого. Мелодія, що лунала у вухах, почала здаватися нескінченною, і він замислився, скільки ж часу тут провів. А ще — сміх та й годі… в очах оточуючих він більше не бачив зіниць — як казали в одному фільмі, «надо меньше пить». Тепер їхні очі були білими та виряченими, як у смажених карасів. Він подумав, чи не виправить іще одна порція горілки цей зоровий дефект, але після деяких вагань вирішив, що переборщувати не варто. Краще піти додому й лягти спати, доки не примарилося щось іще гірше. З таким наміром він розшукав у білоокому натовпі Метлуха й плеснув його по плечі, мовивши:

— Е-е… Олексію Степановичу, гадаю, що з мене вже досить. Дякую вам за прийом, дуже вдячний, але координація в мене підгальмовує, а це вірний знак, що треба…

Міський голова повернув до нього обличчя. Риб’ячі очі вже не були для Симона несподіванкою, але, окрім цього, на лиці Метлуха під шкірою жваво рухалися якісь темні плями. Його посмішка була схожа на слід, що залишає палець у густому тісті.

— Залишіться ще ненадовго, — сказав він привітно. — Ще на мить.

25

Усамітнившись із Реґіною в її кімнаті, Даромир нарешті дав волю почуттям. Руки обхопили тендітне тіло, і він рвучко пригорнув дружину до себе, впізнаючи вигин її спини та ніжність шкіри під халатом. Вона відповіла такими ж міцними обіймами, а потім відштовхнулася від підлоги й повисла на ньому, охопивши ногами. Не було насолоди більшої, ніж відчувати живу вагу Реґіниного тіла! Пірнувши у гаряче дихання дружини, Даромир несамовито припав до її вуст, як спраглий мандрівник припадає до живлющого джерела в оазі. З нею на руках він закружляв по кімнаті. Потім, наштовхнувшись на ліжко, вони обоє впали на нього, ні на мить не припиняючи своїх палких пестощів. Якоїсь миті, коли він перервав поцілунок, щоб розстебнути решту ґудзиків її халата, йому здалося, що очі Реґіни цілковито білі. Але повіки змигнули, і ця короткочасна омана зникла без сліду.

Даромир знову пірнув у світ її тіла, який був зараз єдиною реальністю. Губи ковзали по її оголених грудях, і в цей момент танули всі суперечки з власним здоровим глуздом, відчайдушні пошуки істини та причин, які могли б пояснити те, що відбувається. Більше жодних пояснень не треба. Так приємно розчинятися у незнанні, фізично відчувати те, чого насправді не може бути, і не замислюватися над цим. Це і є справжня, природна реальність, непідвладна слабкому людському мозкові. З кожним дотиком пальців до тіла воскреслої дружини він усе більше відчував себе зовсім іншою істотою, якій була дарована ласка пізнати реальність вищого ґатунку.

Раптом дружина відсторонилася від нього. Вона дивилася кудись угору відсутнім поглядом.

— Щось сталося? — стурбовано запитав Даромир, підіймаючись на ліктях.

— Хлопчик… — прошепотіла вона. — Цей хлопчик…

— Що?

Реґіна поглянула йому у вічі.

— Той хлопчик, що живе у Ярини. Він лізе, куди не треба.

— Тобто?

— Ти виконаєш моє прохання?

Він сів на ліжку.

— Слухаю.

— Малого треба провчити, — мовила Реґіна лагідно. Вона торкнулася теплою долонею його щоки, і Даромир замружився від задоволення. — Провчити, бо забагато вже через нього клопоту.

— Ти хочеш, щоб я його вбив? — байдуже запитав Даромир, не розплющуючи очей.

— А й справді… Невелика для нас втрата. Любий, — підвівшись, вона поцілувала його у скроню. — Ти зробиш це?

— Звісно, зроблю, — спокійно відказав він, підводячись на ноги й приводячи одежу до ладу. — Де він?

— Там, де йому бути не слід… Ми покажемо.

Даромир попрямував до дверей, сповнений рішучості.

На порозі Реґіна гукнула його, і він озирнувся.

— Коли зробиш, повертайся до мене, — промуркотіла дружина. Повністю оголена, вона лежала на ліжку, підперши голову, і дивилася на нього білими як сніг очима.

— Обов’язково повернуся, — відповів він з усмішкою і вийшов з кімнати.

Даромир сів за кермо свого BMW і виїхав з узбіччя на дорогу. У свідомості панував цілковитий спокій. Зараз він знайде цього пацана, зверне йому шию, а тоді повернеться до своєї сім’ї, і далі буде, як у казках — «жили вони довго і щасливо». Ні, для чого звертати шию? Ось кращий варіант: він прострелить йому голову, зробить із неї друшляк своїм трофеєм, прихопленим з останнього поля бою. Він потягнувся до бардачка, і в руку впав приємно важкий парабелум. Не даремно ж він його прихопив? Про Артура вже можна забути, зате щеня отримає з цієї штуки кілька порцій металу, який умить позбавить його цікавості. А може, і його батько теж, якщо почне захищати свого вилупка.

Поодинокі мешканці, помічаючи його автомобіль, зупинялися і вказували рукою напрямок, у якому потрібно шукати хлопця. Даромир аж засміявся, побачивши таку одностайність. Як це чудово! Природний комунізм… їдучи вулицями Ковильця, він вдячно кивав головою до кожного із зустрічних і навіть почав насвистувати веселу мелодію.

26

Максим визирав назовні крізь щілину в дошках Гришкової халупи, напружуючи слух і зір. Вони вчасно зійшли з дороги, але схованка була досить умовною. До того ж він уже здогадувався, хто сюди їде, і від цієї думки ставало зовсім погано. Хоча, можливо, що це їхній сусід Даромир на своїй іномарці… Але в будь-якому разі той, хто наближався сюди, навряд чи був людиною.

Звук двигуна посилювався, за мить затріщали гілочки під колесами, й автомобіль опинився в полі зору. Максим застромив пальця до рота й до болю прикусив, аби не закричати, бо він бачив таткові «Жигулі». Усі надії розбилися вщент. А потім водій і його пасажир вийшли з машини — Яків і Марія.

— Погані! — прошепотів Гришко, припавши до іншої щілини. Але Максим тепер і сам це знав. Це не його батько і не його мати, і скоро він теж стане таким, якщо залишиться тут. Але куди він зможе втекти самотужки? Треба знайти інших людей — Даромира або письменника — і сподіватися… сподіватися, що вони виявляться справжніми.

— Відійди, люба, — долинув голос батька. Максим бачив, як він підійшов до багажника й наліг на нього своїми міцними руками. Машина зрушила з місця й покотилася до краю урвища.

— Ні, тату, — шепнув хлопчик, хоча чудово знав, що його справжній батько цього б не зробив. — Благаю тебе, не треба!

Передні колеса автомобіля з’їхали із землі й закрутилися над ямою. Потім «Жигулі» повільно перехилилися через край, неначе дивна гойдалка, й зірвалися вниз. Секунду було тихо, а потім пролунав розкотистий гуркіт і брязкіт скла, і луна прокотилася лісом. Марія засміялася й заплескала в долоні, поглядаючи вниз.

«Чого я чекаю?» — запитав Максим самого себе. Він уже побачив більш ніж достатньо. Сидіти тут було небезпечно — адже не можна сховатись у містечку телепатів.

У щілину він угледів, що Марія дивиться на їхній сховок із веселою посмішкою.

— Виходьте, хлопці! — гукнула вона. — Досить бешкетувати.

Яків підійшов до неї й обійняв за плечі. Вони не нападали. Що ж, можна ризикнути. Максим роззирнувся по Гришковій оселі, відшукуючи хоч якусь зброю, бо здаватися без бою він не збирався. Тут було повно всілякого непотребу, вочевидь, зібраного товстуном для використання у господарстві. Він схопив перше, що трапилося під руку — металевий номерний знак. Ним цілком можна розбити голову, якщо добре вдарити. Максим рушив до дверей, але Гришко схопив його за куртку.

— Ні, не йди д-до н-них! Ті-ікай!

— Відчепися, — огризнувся хлопчик. Він більше не боягуз і не збирається помирати боягузом. І нікому не дозволить зробити з ним те, що зробили з його батьком.

— Ні!

Він вийшов назовні, стискаючи перед собою номерний знак, неначе меч. Істоти, що начепили обличчя його рідних, все ще стояли на місці, по-батьківськи лагідно дивлячись на нього.

— Я знаю, хто ви, — розлючено видихнув він.

— Синку, ти помиляєшся, — відказав Яків, із награним розчуленням схиляючи голову. — Насправді ти нічого не знаєш, а лише припускаєш. Ти не можеш нічого знати, доки не підійдеш до нас. Я запевняю тебе, це неймовірно! Хіба ти не хочеш жити справжнім життям?

— Я тобі не син! — вигукнув Максим тонесеньким голоском.

— Ну, для чого ж так? — засміялася Марія. — Ти ж наша плоть і кров! Я твоя мама, а це твій тато, і ми хочемо, щоб ти приєднався до нас. Повір мені, ти не пошкодуєш. Ми всі тут — одне ціле, одна щаслива свідомість, і це саме те, про що ти завжди мріяв. Хіба не чудово відчувати за собою міць цілого суспільства, частиною якого ти є? Підійди до мене, сину, я хочу обійняти тебе.

— Ні! — скрикнув він, виразно відчуваючи у своїй голові чиюсь сторонню присутність — неначе слизька рука залізла в мозок і почала замінювати одні думки на інші, як дитячі кубики. — Пішли ви!..

— A-а, Гришко, — сказала мати, переводячи погляд йому за спину. — Хто ж, як не ти, міг учудити таке? Усе ще дитинство в голові…

Максим кинув оком назад. Товстун стояв поруч, насупивши брови. Марія знизала плечима.

— Ти завжди був поганою вівцею, — сказала вона. — Виродок нашої великої сім’ї… Як тільки тобі вдалося вискочити в цей світ? Ходяча помилка… Ти назавжди нею залишишся.

— Не прикидайтеся людьми! — Максим намагався обминути їх, тримаючи знак перед собою. Їм не зупинити його, і решті міста також. Хай не вважають його безвільним слабаком, він іще покаже, на що здатний…

— Людьми? — перепитала мати, а потім перезирнулася з Яковом і обидва засміялися, неначе почули дотепний жарт. — А хто ж ми, як ти гадаєш? Невже ти думав, що ми якісь інопланетяни чи демони? Твої книжки брешуть, хлопче! Ми кращі з людей!

— Ні…

— Тобі все одно ніде сховатися, синку, — мовив Яків, пересміявшись. — Хоч би куди ти пішов… Тож не варто відтягувати неминуче. Ходи до свого тата!

Максим більше не збирався з ними сперечатися. Він перестрибнув через кущі, вибіг на шлях і щодуху помчав до міста, залишаючи позаду і псевдо-батьків, і божевільного Гришка. Досить цієї вистави; нерви вже не витримували. У пам’яті раптом зринув урок історії, на якому вчителька розповідала про філософа Діогена, котрий шукав людину на вулицях давньогрецьких міст. Господи, допоможи і йому знайти справжню людину в цьому проклятому містечку. Допоможи виплутатися з найбільшої в житті халепи…

Максим мчав щодуху, як не бігав навіть стометрівку на уроках фізкультури. Вкрита сосновими голками земля перейшла в асфальт, і він, розмахуючи руками, повернув ліворуч, ані на мить не зупиняючись. Забарвлені червоним маревом надвечір’я вулиці знову спорожніли. На відтинку від провулку до центру Ковильця не трапилося жодної людини — так само, як і вчора. Вони зачаїлися… і спостерігають. Може, навіть підсміюються.

Біля клумби його втомлені ноги перечепилися одна за одну, і хлопчик повалився долілиць, відчувши, як крізь штани обдер коліна до крові. Обличчю від падіння теж дісталося — з носа потекло, а губи неначе поцілували розпечену праску. Номерний знак випав із рук, глухо дзенькнувши. Максим заскиглив у безсилій люті, роблячи слабкі спроби підвестися. Мабуть, він так і залишиться лежати тут, доки його не знайдуть і не перетворять на одного зі щасливих мешканців.

І знову почувся звук автомобільного двигуна. Звівши голову, він побачив, як до нього наближається чорна Даромирова машина. Надія, що фортуна все ще на його боці, розтягла закривавлені вуста в усмішці. Та коли водій вийшов із кабіни, усмішка сповзла з лиця.

27

Він дістався площі й там побачив хлопчика — той лежав на асфальті, як зламана лялька. Що, втомився робити шкоду? Ну, то зараз отримаєш коротку лекцію на тему «Що таке добре, а що таке погано».

Даромир зупинив машину, вийшов із салону й наблизився до малого розбишаки, зважуючи пістолет у руці. Що ж ця мала паскуда накоїла, що йому довелося полишити власну сім’ю, аби провести виховну роботу?

Малий підвів на нього очі й пропищав:

— Вас уже перетворили? Ви тепер із ними?

— Що це ти верзеш? Краще скажи на прощання, що ти накоїв? Замість того, щоб бути зі своїми дружиною й донькою, я маю няньчити якогось шмаркача!

— Ваші… дружина і донька? — хлопець трохи підвівся на ліктях. — Але ж ви приїхали сюди один!

Даромир зняв із запобіжника й націлив пістолет на малого. Треба кінчати з ним і повертатися. Для чого це безглузде базікання?

— Вони ж були мертві, чи не так? Ваші…

— Що? — він зупинив палець, що вже тиснув на курок.

— Ваші дружина й донька. Вони ж померли?

— Звідки ти знаєш?! — гаркнув Даромир. — Можливо. А тепер вони живі…

— …і вони наказали вам убити мене?

Рука з пістолетом повільно опустилася.

— Це не вони! — вигукнув Максим, стаючи навколішки. — Послухайте… Моя мати нещодавно померла, а в цьому місті вона знову з’явилася! Але це не моя мама! Вона забрала тата, перетворила його на… на когось іншого. Вони — не люди! Вони хочуть захопити всіх нас!

«Дитячі казочки», — хотів було сказати Даромир, але раптом неначе хтось штурхонув його у плече, приводячи до тями. Він підніс зброю до очей і здивовано спитав у себе, якого це біса він надумав.

«Ви ж не чіпатимете нас?» — послужливо підкинула спогад пам’ять.

«Моя дружина замовила мені вбивство», — була наступна думка.

— Ви повинні мене послухати! — продовжував хлопчик. — Той божевільний попереджав усіх нас. А ми так нічого й не зрозуміли… Але я бачив машини всіх, хто приїздив сюди раніше! Вони там, у лісі, розбиті…

Він казав щось іще, але Даромир уже не слухав. До свідомості нарешті дійшла кричуща невідповідність… Хіба його дружина могла бажати чиєїсь смерті? Хіба його справжня дружина могла поводитися таким чином? А що ж він сам? Відпустив віжки й дозволив комусь маніпулювати собою…

Даромир ще не повністю розумів, що ж відбувається, але інстинкт самозбереження наполегливо натякав, що пора вшиватися звідси. Усе це несправжнє. Його охопило відчуття смертельної небезпеки..

— Ви ще людина! — вимовив Максим. — Я бачу! Вас іще не встигли перетворити… І нам треба тікати!

— Маєш рацію, — кивнув Даромир, замислено озираючись навколо. — Здається, я щойно ледь не вступив у лайно… Не розумію, що до чого, але щось мені й не хочеться це з’ясовувати. Кажеш, твій батько…

— Мій батько мертвий! — крикнув Максим. — Благаю вас, їдьмо!..

— Гаразд, — він засунув парабелум за пояс і допоміг хлопцеві підвестися. — Сідай у машину, хутко. Ми їдемо… але спочатку я хочу ще раз навідатися в будинок Ярини.

— Що?! Невже ви ще не зрозуміли? Вони ж…

— Сідай у машину! — відрізав Даромир. — І не галасуй… ми швидко. Я знаю, що роблю.

Та чи справді він знав? Чи не безглуздо було повертатися туди за грошима? Ні, переконував він себе, зовсім ні. Щойно його пошили в дурні, використавши обличчя найдорожчих йому людей. Яким чином? Потім подумаємо над цим. Але він зовсім не збирався сплачувати їм за цю виставу сорок тисяч доларів.

— Прошу вас, повернімо! — заскиглив хлопчик, скулившись на пасажирському сидінні. — Вони можуть читати думки! І вони знають, що ви будете робити!

— Не встигнуть, — похмуро відповів Даромир і натиснув на акселератор. Вони помчали вулицею і за хвилину дісталися до будинку. Максим сховав лице в долонях.

— Це помилка, — пробурмотів він крізь пальці.

— Сиди тут, — Даромир заглушив двигун і витяг ключі із замка запалювання.

Потім дістав пістолет, клацнув запобіжником. — За три хвилини ми поїдемо звідси. Твої речі забирати?

Хлопчик мовчав. Даромир знизав плечима й вийшов із машини, ще раз озирнувшись навколо. Ані душі, лише червоне око сонця витріщилося на них над верхівками дерев. Кляте містечко… Що ж за чортівня тут коїться? Мабуть, така, що й не снилася нормальній людині навіть у найгірших снах. Але його сім’я здавалася справжньою, живою, з плоті й крові…

Він ударив себе долонею по лобі, відганяючи спогад. Сентименти зараз йому не допоможуть, а тільки зашкодять. Треба робити свою справу й тікати. Аби не довелося потім шкодувати.

Він піднявся сходами й штовхнув двері будинку. Всередині його зустріла тиша — ані грюкоту посуду, ані потріскування дров у каміні. Будинок теж видавався порожнім, але він на це не купиться. Даромир обережно попрямував до дерев’яних східців, тримаючи зброю напоготові, проте ніхто не нападав. Тут було порожньо.

Він ризикнув повернутися спиною до світлиці й побіг нагору. Рипіння дошок під ногами у цій тиші пролунало дуже голосно, але ніхто не вискочив із мороку на цей звук і не кинувся за ним. І все ж серце піднялося аж до горлянки й калатало там, утруднюючи дихання.

Напружено водячи пістолетом навсібіч, Даромир дістався до своєї кімнати, й увірвався в неї, готовий до раптового нападу. Нічого не сталося, тут теж нікого не було. Дозволивши собі полегшено видихнути, він підскочив до столу й ухопив кейс. От і все — а тепер час полишати це хлібосольне селище, доки йогогостинність не вийшла боком. Він рвонув до дверей і наштовхнувся на Реґіну, яка несподівано виросла перед ним. Скрикнувши від переляку, Даромир відхитнувся назад, та жінка залишилася стояти на тому ж місці й дивилася на нього такими знайомими очима.

— Шкода, — промовила вона. — Ти все вчинив по-своєму. А я гадала, що ти нас любиш.

— Відійди від мене, — прохрипів він, судомно ковтнувши слину. — Ти — це не вона.

— Надто багато часу я на тебе витратила, — сказала Реґіна із жалем у голосі, роблячи крок уперед. — Треба було зробити все відразу… що ж, буду знати. Чоловіки всі однакові. Кажуть одне, а роблять зовсім інше.

З вулиці пролунав гудок клаксона, а потім слабкий крик хлопця: «Допоможіть!» На жаль, Даромир зараз нічим не міг йому допомогти. Він відступив, тримаючись від жіночої постаті на відстані стрибка. Вони повільно кружляли по кімнаті, як два голуби у період шлюбних ігор.

— Невдалий фокус, — відказав Даромир. — Я все одно зрозумів би, що це підробка.

— І яким же чином? — поцікавилася вона, вишкірюючи гострі зуби.

— Ось яким.

Він націлив дуло пістолета їй поміж очей — якщо вони й справді вміють читати думки, як казав хлопець, то цю його думку вона проґавила. Обличчя псевдо-Реґіни миттєво змінилося — очі запалали білим, а рот розверзся, як ікласта печера, здатний відкусити йому голову одним рухом щелеп. Палець спрацював швидше. Порох вибухнув у вічі цій невдалій копії його дружини, а на стіну полетіли бризки прозорого слизу. Постріл відкинув її до вікна, де вона відчайдушно змахнула руками, прагнучи затриматись у кімнаті, а потім провалилася крізь шибку. Тріск рами й дзенькіт розбитого скла злився з виттям істоти; фіранку, за яку вона встигла вхопитися, смикнуло униз і зірвало з металевого карнизу. Навряд чи це врятувало її від зустрічі з асфальтом.

У вуха вдарило голосне пронизливе вищання. Даромир крутнувся на сто вісімдесят градусів, готовий до ще одної сутички. У дверному отворі він помітив мініатюрну дитячу фігурку, що була клоном його дочки… от тільки на обличчі своєї Насті він ніколи не бачив такої ненависті, та й очі в неї були зовсім інші. Ця істота продовжувала вити на довгій пронизливій ноті, свердлячи його лютим поглядом. Він засунув пістолет за пояс і ступив до неї, мимохідь підхоплюючи з підлоги табуретку. Набої ще можуть знадобитися. Наступної миті його рука виписала в повітрі півколо, роблячи потужний удар.

28

Ярина з’явилася через дві хвилини після того, як Даромир зник у будинку, але зараз вона була мало схожа на людину. Білі очі й розтягнута до вух крокодиляча усмішка аж ніяк не могли належати представниці роду людського. Вона збігла зі сходів і з гигиканням кинулася до машини, виставивши перед собою товсті короткопалі руки з наміром схопити хлопчака.

— Маленький мандрівець! — прогарчала вона. — Куди це ти зібрався?

Максим увімкнув підйом скла з боку водія відразу, як помітив істоту, і напружено спостерігав, як те повільно повзе угору. Він боявся, що вона встигне просунути руку в щілину, але скло вчасно стало на своє місце, і гладка долоня лише із силою гупнула в нього. Ярина опустила свою жахливу фізіономію, зазираючи в салон, потім смикнула ручку дверцят. Марно — Максим завбачливо її заблокував.

Кулак врізався у скло, потім ще й ще раз. Іще кілька ударів, і воно не витримає, а тоді гаплик. Хлопчик натиснув на клаксон тремтячою рукою. Ну, де ж він? А може, вже мертвий? Тоді сподіватися більше нема на що.

— Допоможіть!!! — закричав він щосили.

Щось голосно бабахнуло — схоже на постріл. Потім вікно на другому поверсі висадили геть, і якась жінка вилетіла крізь нього подібно до гумової ляльки. Ярина заклякла, побачивши це. Німа сцена тривала з півхвилини — вочевидь, опору ці істоти не чекали. Потім, забувши про автомобіль, із голосним, схожим на сирену виттям вона побігла до сходів. Але коли дісталася дверей, гримнув іще один постріл. Ярина-монстр важко завалилася на спину, і Даромир вийшов із будинку, переступивши через неї.

— Нічорта собі провінція, — пробурмотів він.

— Швидше! — скрикнув Максим, нахиляючись до водійських дверцят, щоб висмикнути блокування ручки. Він бачив, що жінка, яка випала з вікна, ворушиться й намагається підвестися. Даромир теж це помітив. Якщо їх не зупиняє навіть куля в голову, подумав він, то справи насправді кепські.

Він швиденько сів у машину, закинув кейс на заднє сидіння, а сам сів за кермо. Глянувши у дзеркальце, побачив, що створіння, сіпаючись, підвелося з асфальту, але людину тепер нагадувала хіба що його статура. Руки й голова перетворювалися на якусь безформну масу, змінюючись і вигинаючись.

— Хай їм грець, — буркнув Даромир. Вискнули колеса, BMW рвонув уперед, і хлопчик нарешті зміг перевести подих. Клятий будинок зникав удалині. Але поки вони не виїдуть із міста, розслаблятися зарано.

Даромир схилився над кермом, із подивом вдивляючись уперед.

— А це що таке?

Максим теж подивився. Сюрпризи тривали. Від центральної площі їм назустріч щодуху біг якийсь чоловік. За ним сунув натовп мешканців, неначе людська лавина; у повітрі лунали незрозумілі вигуки.

— Це ж письменник! — скрикнув хлопчик. Схоже, той теж устиг скуштувати неприємностей.

— Відчини задні дверцята, малий, — наказав Даромир. — І пристебни пас безпеки.

Письменник замахав до них руками, роблячи знак зупинитися. На його розчервонілому обличчі застиг вираз людини, яку замкнули в клітці з левом-людожером. Максим перехилився через спинку сидіння і смикнув ручку задніх дверей, потім перекинув через плече пасок безпеки. Губи без упину шепотіли молитву, бо врятувати їх могло тільки диво.

Даромир почав пригальмовувати, напружено спостерігаючи, як насувається маса людей (чи нелюдей?), наміри яких зараз навряд чи були такими ж привітними, як на початку. За мить письменник добіг до автомобіля і незграбно пірнув на сидіння, вигукнувши:

— Їдьте, заради Бога! Не дайте їм схопити мене!!

— Давіть їх! — і собі крикнув Максим.

Даромир не сперечався. Він натиснув на газ, і автомобіль стрибнув уперед, прямо в натовп. Перед очима промайнуло чиєсь перекошене обличчя, залишивши на лобовому склі павутиння тріщин із патьоками слизу, потім колеса на щось наїхали, і BMW затрусило, як необ’їжд-женого коня. Проскочили. Лишаючи позаду слід із кількох розчавлених тіл, машина вирвалася з живого заслону і знову торкнулася шинами асфальту.

— Туди! — залементував Максим. — До виїзду!

— Знаю я, — роздратовано кинув Даромир, обертаючи кермо. Симон озирнувся назад, витираючи спітніле чоло.

— Мама мія! — видихнув він захекано. — Це що, страшний сон Стівена Кінга? Сподіваюся, ви знаєте, що відбувається, бо я ні чорта не зрозумів…

— Вони не люди, — коротко відказав Максим. За вікном якраз пропливало кафе. Він повернув голову і глянув на провулок, що вів до автомобільного кладовища. Яків і Марія стояли там, тримаючись за руки, і супроводжували машину поглядами. Вони все ще посміхалися. Хлопчик відчув, як холоне у грудях, а на очі навертаються сльози.

— Зачекайте! — гукнув Симон, теж помітивши їх. — Хіба це не твій…

— Ні, — голос хлопчика був удавано спокійним. Він підніс долоню до рота й витер кров, що знову почала сочитися. — Вже ні. Мого батька більше немає.

— Якщо ви реаліст, то зараз саме час змінити свій кругозір, — сказав Даромир, звертаючись до письменника. — Бо такої чортівні я ще не бачив. Що з вами сталося?

— Мене запросили на святковий вечір, — розгублено мовив Симон. — Сказали, що на мою честь. А потім із ними щось почало відбуватися… Вони напали на мене!

— Пощастило, що врятувались, — Даромир продовжував стежити за дорогою.

Схоже, всі мешканці залишилися позаду. Праворуч з’явилася школа — отже, до виїзду лишається вже зовсім небагато.

— Але що вони хотіли? І хто вони?

— Давайте відкладемо запитання на потім. Точно скажу лише одне — це місце шкідливе для здоров’я… Що за дідько! — він різко натиснув на гальма.

За останнім поворотом, наскільки він пам’ятав, шлях мав заглиблюватися в ліс, ведучи геть із Ковильця. Але зараз вони вперлися у глухий кут — асфальтована дорога обривалася, неначе кимось відрубана, і далі була лише стіна лісу без жодного проїзду. Той сріблястий пам’ятник, який іще вчора зображував солдата з прапором у руках, перетворився на щось зовсім незрозуміле — тепер це була велетенська кругла маса, із якої стирчали дрібні руки, ноги та обличчя. Цей витвір хворої уяви стояв якраз між ними й деревами.

— Що це? — пробурмотів Симон спантеличено. Даромир не відповів. Він теж не вірив своїм очам. Вийшов з машини, зробив кілька кроків до монумента, збираючись перевірити на дотик, чи справді все так, як він бачить, але зрозумів, що зовсім не хоче торкатися цієї мерзенної штуки. Проте далі шосе справді не було — тільки стовбури велетенських сосен, які неначе росли тут одвічно.

Неприродна тиша панувала навкруги, і шурхіт підошов по асфальту пролунав дуже голосно. Він повернувся в машину, відчуваючи, що до божевілля лишається один крок. Максим витяг з кишені материну фотокартку і дивився на неї затуманеними очима.

— Вони нас не випустять, — сказав хлопчик спокійно. — Це капкан. Усе їхнє місто — велика мишоловка.

— Це ми ще побачимо, — прошипів Даромир, барабанячи пальцями по керму. Максим здивовано поглянув на нього.

— Ви що, досі не зрозуміли? Вони відкрили шлях, щоб усі ми змогли сюди потрапити, а тепер він знову зник! Ніхто не збирається нас відпускати, а самі ми не виберемося!

— Я піду пішки, чорт забирай! — гримнув Даромир у відповідь, але миттєво вгамував свій гнів. Хлопчина скоріше за все правий. Це було б занадто просто. А якщо ліс — також частина цієї божевільні? Те, що він бачив попереду, красномовно це засвідчувало. Вони можуть увійти туди й не повернутися. Але не в його принципах відразу викидати білу хустку.

— Що будемо робити? — порушив мовчанку Симон.

Максим напружив пам’ять. Згадалися слова товстуна:

«Тільки тут можна»… Той казав, що знає стежку, яка веде з Ковильця. На іншому боці звалища… Але щоб знайти її, доведеться повертатися назад. Якщо враховувати, що їхні думки для цих істот — відкрита книга, то цього разу мешканці будуть напоготові й навряд чи дозволять гостям вислизнути з рук. Може, саме так усе й сплановано — щоб вони переконалися у марності своїх спроб і повернулися…

Максим поділився здогадами зі своїми супутниками. У салоні запанувала тиша.

— Чи не забагато довіри до того божевільного? — спитав нарешті Симон. — А якщо він теж один із них? Якщо вони тільки цього й чекають?

— Оскільки інших пропозицій немає, ми спробуємо, — Даромир смикнув важіль перемикання передач і розвернув машину в протилежний бік. — Мені ця бісівщина вже остогидла.

— Знову туди?! — запанікував Симон. — Це ж безглуздя!

— Якщо хтось проти, може залишатися тут і чекати розвитку подій, — підвищив голос Даромир. — Особисто я всією душею бажаю опинитися по той бік клятого лісу, і зроблю для цього все можливе.

Більше заперечень не було. BMW рушив у бік міста, поступово набираючи швидкість. Усе навколо дедалі більше насичувалося червоним, перетворюючись на дивну подобу марсіанського ландшафту, і Максим знову згадав оповідання Бредбері. Згадав його драматичний фінал. Він боявся, що, попри всі зусилля, їхня власна пригода завершиться не менш драматично. Збирався спитати письменника, чи він читав цю річ, коли той несподівано вигукнув:

— Подивіться! Господи Боже, що це таке?! Бачите? Над деревами!

Даромир загальмував, зачаровано дивлячись уперед. Такого він ніколи не бачив, і навряд чи ще якийсь смертний на Землі мав честь споглядати подібне — звісно, якщо тільки не бував у містечку під назвою Ковилець. Видовище, що відкривалося їм, примусило у буквальному сенсі заворушитися волосся на голові.

Попереду над землею здіймалася велетенська округла маса тілесного кольору, вона коливалася, похитувалась — і невпинно рухалася в їхньому напрямку. Дерева заступали її майже повністю, але та частина, що височіла над кронами, неначе маківка айсберга, давала змогу виразно уявити розмір цього явища. Навіть звідси можна було розгледіти людські кінцівки, що стирчали з неї, та десятки облич. Асоціації з пам’ятником, який вони щойно бачили, напрошувалися автоматично.

— ЩО ЦЕ? — Симон втратив голос і зміг вичавити лише сиплий шепіт. Максим зводив очі все вище й вище, спостерігаючи, як величезна маса суне вулицею прямісінько на них. Так кроленя дивиться на велетенського удава в останні секунди життя.

— Це вони, — відказав він тихо. — Йдуть по нас.

Разом із рухом неймовірної істоти насувався і звук, схожий на бурмотіння кількасот голосів. Він поступово гучнішав, доки не стало зрозуміло, що всі вони повторюють одне й те саме слово: «Залишайтеся».

«Залишайся» — мамин голос пролунав у голові Максима, поступово знижуючись і перетворюючись на татків бас. І знову виникло знайоме відчуття, яке було біля звалища — щось стороннє вовтузиться у мізках, як проткнута голкою гусінь. Він стиснув маленькі кулаки й голосно закричав, намагаючись заглушити всі ці звуки — у повітрі й у власній голові.

Крик хлопчика примусив Даромира отямитись. Він дав задній хід і завертів головою навкруги, вишукуючи хоч якийсь захисток. Ага, ось воно!

— До школи! — крикнув він своїм пасажирам, зупиняючи автомобіль і відчинивши дверцята. — Мерщій!

Симону двічі повторювати не довелося — він викотився із салону й подерся на пагорб, на якому височіла цегляна будівля. Але Максим не рушив із місця — так і сидів, обхопивши руками голову. Даромир чортихнувся, висмикнув із замка його пас безпеки й витяг хлопчика з машини. Він помітив, що фотокартка випала з Максимових пальців, але не зупинився, щоб підібрати її. З ним на руках він побіг до пагорба, мимохідь глянувши на страхіття, яке продовжувало наближатися. Тепер воно постало перед ними в усій красі — гігантська потворна куля перекочувалася по шосе, відштовхуючись десятками рук і ніг. Невже він цілував частку цього?! До горла підступила нудота. Він трусонув хлопця, приводячи його до тями.

— Максиме, чорт забирай, допоможи мені! Повзи!

Той застогнав, але поліз, чіпляючись за траву, Даромир за ним. Долетів Симонів крик:

— Покваптеся!

Він уже стояв біля дверей. Даромир подвоїв зусилля, але раптом завмер і вилаявся. У машині ж залишилися гроші! Але повертатися, звісно, він не збирався. Та й до дідька їх! Поглинутий цією живою горою, він не потребуватиме грошей до кінця життя — у Ковильці інші методи розрахунків.

Вони з Максимом видерлися на схил і побігли до школи, де їх, нервово підстрибуючи на місці, чекав Симон. Двері були зачинені, що й не дивно. Але навісний замок принаймні давав надію, що всередині нікого немає.

«Якщо ця істота захоче увійти, то навіть фасад навряд чи її втримає», — похмуро подумав Даромир. Але хіба був інший вихід? Зараз мала значення будь-яка відвойована хвилина.

— Пригніть голови! — порадив він своїм супутникам, діставши пістолет і навівши його на двері. У кіно перший же постріл відчиняє що завгодно, але в житті рикошет може піднести сюрприз. Він натиснув на спусковий гачок. Куля, вискнувши, підкинула замок, але той утримався.

— Вже близько! — істерично повідомив Симон. Даромир не став озиратися, щоб переконатися в цьому. Наступний оглушливий постріл зніс нижню частину замка, блискуча дужка із дзенькотом упала до його ніг. Він смикнув ручку дверей на себе, пропускаючи письменника з хлопцем, а сам востаннє озирнувся на шлях.

Злиті в одне тіло мешканці Ковильця дісталися до його машини. Цей велетенський пухир насів на неї, і відразу декілька рук ухопилися за ручки дверцят і дах. Скло репнуло й вилетіло геть, кузов прогнувся під вагою істоти. За мить відразливі пульсуючі складки поховали BMW під собою.

Тепер, щоб вибратися звідси, залишалося розраховувати тільки на власні ноги.

У кутку фойє Даромир знайшов швабру і просунув її крізь ручку дверей. Краще хоч такий засув, аніж зовсім ніякого. Він підійшов до заґратованого вікна й визирнув назовні. Істота зникла з поля зору, але вона, безперечно, десь поруч. Голос Реґіни продовжував жити серед його власних думок. Він прикинув, чи багато часу знадобиться потворі, щоб наздогнати їх, якщо вони вирішать тікати. Тварюка здавалася повільною, як личинка плодожерки, але після всього побаченого ні в чому не можна бути впевненим. А якщо вона знову розділиться на окремих людей? Тоді нікому не врятуватися, хай вони будуть хоч чемпіонами з бігу.

Почекавши якийсь час і переконавшись, що бліцкрігу на школу з боку чудовиська не передбачається, всі троє за взаємною згодою рушили на верхній поверх. Сходи вивели у невеличкий хол, з якого в обидва боки тяглися вузькі коридори з рядом дверей. Усі класи виявилися зачиненими. Врешті-решт невдалі мандрівники розмістилися біля вікна, яке виходило на шкільний стадіон. Вмикати світло не наважилися — невідомо, як воно могло подіяти на монстра, що вештався неподалік. Зовсім не хотілося погіршувати й без того паршиве становище. Вони всілися на підлогу в полум’яному світлі вечірнього сонця і перезирнулися, неначе останні вцілілі після бомбування.

— Гадаю, тепер можна поміркувати над нашим становищем, — сказав Симон, оглядаючи компаньйонів. — Можливо, знайшовши пояснення тому, що відбувається, знайдемо й вихід? Що бачив кожен із вас?

Максим розповів їм про зустріч із дітьми на спортивному майданчику, про слова місцевого дурника, про повернення матері й нарешті про автомобільний цвинтар. Його голос був утомленим, як у старого діда, що переповідає онукам історію свого життя, а очі дивилися крізь слухачів. Як швидко все сталося… Ще вчора життя було простим і зрозумілим, а сьогодні він опинився в якомусь жахливому світі, де все шкереберть, і де він утратив останню рідну людину. Скінчивши розповідь, хлопчик затулив обличчя долонями й заплакав.

— Співчуваю, — озвався Симон. — А може, треба було залишити все, як є? Може, якби ми прийняли те, що нам пропонували, нічого подібного не сталося б?

— Що ви мелете? — витріщився на нього Даромир. — Ви що, сліпий, нічого не бачите навколо?! Нас же зваблювали підробками! Як у тих клятих фільмах про інопланетян, що можуть перетворитися на будь-кого… Ці створіння не збиралися нас втішати або влаштовувати рай на землі — їх цікавили ми самі, а не наші почуття. І вони майже отримали те, чого хотіли…

Він коротко розповів про зустріч зі своєю сім’єю, і як зрештою дружина наказала йому вбити хлопчика. Яким природним видався йому тоді цей наказ… Неначе вона послала його у магазин по хліб. Звісно, адже найлегший шлях захопити слабкий людський розум — зіграти на його бажаннях і почуттях — горі, розчаруванні, незгоді з самим собою. Особливо в тих, кого доля загнала в глухий кут. Саме такі люди й цікавили мешканців містечка. І, напевно, лише такі й могли сюди потрапити. Аутсайдери.

— А мені тут починало подобатися, — пробурмотів письменник. — Я вже навіть збирався залишитися…

— Як і всі ми.

— Боже, невже ніхто більше не знає про це місце? — Симон скочив на ноги й почав міряти відстань від стіни до стіни. — Як це можливо? Це ж не Америка, де міста-привиди на кожному кроці, це ж УКРАЇНА! Яким чином…

— Не знають, — похитав головою Максим. — Бо Ковилець не існує для більшості людей. Він існує тільки для таких, як ми. От і все.

— Все? І що ж нам тепер робити?

— Якраз це ми й вирішуємо, — Даромир підійшов до вікна. Ще півгодини, і стане зовсім темно. Він не знав, що гірше — сидіти тут і чекати, поки асимільовані мешканці вдеруться до будинку, або ж ризикнути пробиватися назовні. Але навіть якщо станеться диво і вони знайдуть ту стежку, про яку казав хлопчик, чи далеко зможуть утекти? У лісі вже зараз за десять кроків нічого не видно, а блукати там уночі — абсолютне самогубство. Ця дилема загрожувала їм поразкою в обох випадках.

— Гадаю, нам краще залишитися тут, — нарешті промовив Даромир. — Принаймні до ранку. В лісі зараз може бути ще небезпечніше, а школа — це все ж надійніший прихисток.

Максим звівся на ноги.

— Дивно, — мовив він. — Я більше їх не відчуваю. А ви?

Симон похитав головою. Даромир прислухався й зрозумів, що шепіт Реґіни зник зі свідомості. Виявляється, він так призвичаївся до нього, що перестав звертати увагу. Ззовні теж панувала цілковита тиша.

Максим наблизився до Даромира й визирнув у вікно. Лише порожній стадіон із навислим над ним склепінням лілово-червоного неба, і жодного вогника навкруги. Ніяких ознак присутності істоти також не спостерігалося.

«Куди вони поділися?» — подумки запитав він сам себе.

За їхніми спинами Симон відповів:

— Хіба потрібен натовп, коли з цією проблемою може впоратися навіть письменник?

Хлопчик відчув, як його кров умить скрижаніла. Він почав поволі повертатися, і наступної миті Даромир поруч із ним сіпнувся й захрипів. Звівши погляд, Максим побачив, що Симон устромив тому долоню в потилицю і продовжує просовувати її все глибше. Очі письменника були білими й сяяли, як зорі.

Максим закричав, шокований несподіваним розвитком подій. Він кинувся вбік, але перечепився й упав. Симон, зловісно посміхаючись, повернувся до нього, підняв руку вгору, і ноги Даромира зависли у повітрі. Тіло звивалося в корчах, із горла чулися хрип і булькотіння. Пістолет із глухим стукотом випав із-за пояса, і письменник ногою штовхнув його до хлопчика:

— Давай, стріляй, малий. Якщо вважаєш, що це тобі допоможе.

Голова Даромира почала деформуватися, перетворюючись на желеподібну мішанину пухирів, потім стекла з руки Симона, і тіло впало додолу. Але він був усе ще живий. Руки помацали навколо, потім відштовхнулися від підлоги, підводячи тулуб у сидяче положення. Те, що було головою, почало набувати попереднього вигляду, начебто вливаючись у невидиму форму. За кілька секунд він знову став точнісінько таким, як і раніше — за винятком білих очей.

— Бачу, ви вже багато знаєте про справжній стан речей? — прогарчала істота-Симон до хлопчика. — Усе по полицях розставили… але так і залишилися дегенератами.

В усьому шукаєте причини, пояснення, трясця їх матері, хочете видаватися розумнішими, а насправді…

— …є дурними свинями! — продовжив Даромир, зводячись на ноги. — Невдячними до того ж… Вам повертають ваші мрії, вибудовують їх у всіх деталях, пропонують нове, краще життя у суспільстві — а що ж ви? Хіба ви знаєте, чого хочете? Дідька лисого. Коли вам робиш добро, починаєте шукати обман! Коли чогось не розумієте, приплітаєте прибульців! З якими дурнями доводиться мати справу…

— Хто ж вас примушує? — просичав Максим, піднімаючи пістолет. Він знав, що це не допоможе — але й покірно чекати, поки йому відкриють радість нового життя, він не збирався. Знову школа, знову його оточують вороги, і він хотів гідно завершити це останнє випробування. Тремтячий приціл перестрибував з одного монстра на іншого, а ті зробили синхронний крок уперед, задоволено шкірячись.

— Ми навіть із таких безнадійних ідіотів можемо зробити ідеальних людей, — сказали вони в унісон. — Твої попередники це зрозуміли. Ніхто з тих, що приїздили сюди до вас, не залишився незадоволеним, ніхто навіть не думав тікати! Ні — ось тепер знайшовся маленький розумник, який вважає, що сам з усім упорається! Хто ти такий, щоб змагатися з громадою? Від громади не втечеш! Більшість завжди знає, що краще для тебе!..

Не було більше сили це слухати. Він натиснув на курок, цілячи в Симона… але нічого не сталося. Пістолет не спрацював. Як же так?!

— О, завжди всі забувають про запобіжник, — зітхнув Даромир і простягнув руку.

— Дай мені, я покажу, як це робиться.

Треба тікати. Спробувати якось знайти Гришка. Чому він одразу його не послухав? Хотів урятувати інших… Тепер його зловлять… Так чи інакше, але спробувати все одно варто. Максим відкинув пістолет геть і підхопився на ноги. Тієї ж миті за його спиною віконна шибка гучно вибухнула, бризнувши всередину дощем скалок. Перекриваючи дзенькіт скла, гримнули спарені голоси Симона-Даромира:

— Все ще хочеш утекти?! Залишити свого нового татка?

Він озирнувся, хоч зовсім не хотів цього. У віконний отвір, сповзаючи з даху, як тісто, ввалювалася тілесна маса мешканців Ковильця. Вона обтікала, неначе грязюка, ноги Симона й Даромира, які й далі стояли в холі й сміялися. Потім від субстанції відокремилася голова Якова на довжелезній м’язистій шиї. Максим безвільно притулився до перил, дивлячись, як ця страшна пародія наближається, світячи нелюдськими очима.

— Ось ти де, синку, — прогуділа басом голова. — А я тебе всюди шукаю… Мама чекає на тебе. Скоро все скінчиться.

Із шиї виросли довгі вузлуваті руки. Вони простяглися вперед.

«Це сон, — спокійно подумав Максим, — всього-на-всього сон. Скоро все скінчиться».

Він заплющив очі.

Частина четверта Пробудження


Це справді був сон, і зараз Максим прокинувся.

Згадки були розпливчастими і нечіткими, але залишилося відчуття переляку від того, що він міг зробити помилку. Зрештою воно змінилося на полегшення, бо йому все ж не дали помилитися. Ким він був раніше? Маленьким хлопчиком, слабким і недосконалим. А зараз він — усі.

Його оточували голоси, які одночасно були його власними. Він був Яковом, був Симоном, Даромиром, Яриною та іншими — хоча зараз імена вже не мали значення. В істоти, яку вони разом складали, імені не було. Голоси перемовлялися між собою, бувши думками великої дружної сім’ї, одного ідеального організму, притулку за-блуканих душ.

«Я — це ти, а ти — це я», — казав батько, і це було правдою.

— До нас знову гості, — казали голоси.

— Це жінка. Якраз те…

— …що треба.

— Ми її спрямували, і вона…

— …наближається.

— А що Гришко?

— Мабуть, знову влізе зі своїми попередженнями.

— Може, пора вже його?..

— Він нешкідливий. Хай бавиться.

— А не буде ускладнень, як…

— …останнього разу?

— Ні. Та й хіба це…

— …були ускладнення? Лише трохи динаміки перед кульмінацією, це навіть збадьорює.

— До того ж вона сама. Її маленький син помер місяць тому. Вона…

— …думає тільки про нього.

— Нам треба добре зустріти її.

— Я зроблю це, — сказав Максим.

Голоси не заперечували. Вони почали втілюватися в людські подоби, перетворювалися на звичайних мешканців і наповнювали порожнє містечко, займаючи кожен своє місце, неначе актори у масштабній постановці. Максим знову став одинадцятирічним хлопчиком, яким і був досі. Але його метаморфоза ще не скінчилася. Крокуючи ранковою вуличкою і весело насвистуючи під ніс, він продовжував перевтілюватися: темне волосся посвітлішало й відросло, колір очей змінився, та й зріст поменшав майже удвоє. Тепер він — Денис, що в пам’яті гості помер від запалення легенів. А тут він живий. У Ковильці немає нічого неможливого.

Він уже бачив червоний автомобіль, що зупинився біля клумби. З нього вийшла висока струнка жінка в довгій сірій сукні й озирнулася навколо, вишукуючи хоч когось із мешканців. Насправді в неї закінчується бензин, і вона лише шукала найближчу заправку… але їй тут сподобається. Він знав це напевно. Усім подобається. Жінка дивилась у протилежний бік. Максим-Денис розкинув рученята й побіг до неї, тонесенько вигукуючи:

— Мамо! Мамо!! Ти знайшла!


Примітки

1

Я ще повернуся (англ.)


(обратно)
(обратно)

Оглавление

  • Частина перша У вигнанні
  •   1
  •   2
  •   З
  •   4
  •   5
  •   6
  •   7
  •   8
  •   9
  • Частина друга У полоні мрій
  •   10
  •   11
  •   12
  •   13
  •   14
  •   15
  •   16
  •   17
  •   18
  •   19
  •   20
  •   21
  • Частина третя У мишоловці
  •   22
  •   23
  •   24
  •   25
  •   26
  •   27
  •   28
  • Частина четверта Пробудження
  • *** Примечания ***