Кедь ми прийшла карта нароковац
Став я свого неня дошиковац:
«Неню ж ти мій, неню, вчинь ми таку волю,
Йди за мене служить на ту войну».
Українська народна пісня
Під колесом раптом щось голосно бахнуло. Глухий удар струснув корпус машини, і одразу за ним другий, мовби першого було недосить. Кермо різко потягло праворуч.
Хай йому чорт!
Уляна втискала гальма поступово, як вчив інструктор. Настя на задньому сидінні запитала сонним голосом:
— Ой, мамо, що це?
— Нічого страшного, — збрехала Уляна. — Зараз подивлюся.
Вона обережно з’їхала на узбіччя, сповнена поганих передчуттів. Оце було повертатися до хати за забутою сумочкою. Мама, неначе у дитинстві, одразу заквоктала: треба подивитися у дзеркало, щоб у дорозі не трапилося чогось, і вона, доросла жінка, навіть зазирнула до нього мимохідь, хоч вголос і заперечила: «Ну що ти, мамо, справді!». Ще зі школи, коли забуде щось, мама завжди примушувала заглядати у дзеркало, щоб підманути долю — буцімто повернулася, щоб поправити зачіску чи щось таке. Уляна не могла зараз згадати, чи спрацьовував цей нехитрий трюк у дитинстві, та й які тоді могли статися неприємності? Хіба трійку отримаєш з контрольної.
Але зараз домашній мамин спосіб не допоміг. Щось таки сталося. Уляна дисципліновано заглушила двигун затягла ручник, і тільки потім відстебнулася від крісла та вийшла на дорогу, озирнувшись про всяк випадок через плече. Ну просто зразковий водій. Але навіть зразкові водії не застраховані від дорожніх пригод, навчав інструктор, і він, зараза, мав рацію.
Сутінки тільки-но впали на землю, тому за ліхтариком можна було не лізти, ба й без ліхтарика було видно, що колесо пробите — машина характерно перехнябилася на один бік. Але тільки коли обійшла машину, Уляна зрозуміла, що все значно гірше, ніж могло бути. Бо пробитими виявилися два колеса — переднє і заднє. Дуетом.
Ну що ж це таке, справді?!
А все мама з її вічним: «Оце ще покладу тобі баночку домашнього, де ти в Києві таке знайдеш, і Настуні оце ж напекла, і оце в мене тут лежало, так мені вже не потрібно, а оце ще забула з минулого разу, і хрещена передала, а дитині на дорогу поїсти…». Планувала ж виїхати так, щоб по світлому дістатися траси Одеса — Київ, ну а в результаті оцих маминих ритуальних танців затрималася, забембалася, забулася свою сумочку, повернулася, ось і маєш. Хоч дивися у дзеркало, а хоч ні.
Уляна присіла біля пробитих коліс, неначе могла чимось зарадити. Гума не подавала ознак життя, і бідолашна машина лежала, привалившись поріжками до землі. Тьху ти!
А все так добре починалося!
Торік зібралася з силами та грошима на машину — хай не новий, але цілком пристойний «Ланос». Пішла на курси, отримала права, всю зиму прокаталася без жодної пригоди — хоч були і сніг, і ожеледиця. Тому, власне, й ризикнула поїхати додому на Проводи самостійно, щоб не труситися в маршрутках, а головне — Настуню не мордувати. Бо погодьтеся — одне діло їхати у власній машині, а зовсім інше — на завжди незручному сидінні автобуса. Звісно, коли йдеться про поїздку на сто кілометрів, це не так помітно, а коли на п’ятсот, з дитиною… Отож.
На трасі не гнала, у ризиковані обгони не лізла, зупинялася за потребою, а також попити кави — і все одно доїхала менш, ніж за сім годин. Тобто швидше і комфортніше, ніж автобусом. Дорожче, звісно, та якщо взяти до уваги пересадки — адже з Києва до Очакова прямих рейсів ще не запустили — а також можливість завантажити до багажника все, що хочеш, і не перти сумки в руках, як базарна торгівка, а просто застромити ключик у багажник — чик! Забирайте гостинці. Ну й урешті, не дарма ж на роботі сидиш до ночі — щось заробляєш, принаймні на бензин має вистачати зарплатні юриста у престижній компанії.
Уляна озирнулася навкруги — степ без жодного вогника. У повітрі — суміш вихлопу, куряви та весняних трав. Колись ця дорога ішла через Голованівськ, де є шиномонтаж, і кава з водичкою на кожному кроці. А потім збудували далеку об’їзну на радість невідомо кому — бо люди у депресивному Голованівську втратили мізерний заробіток на придорожній торгівлі, та й водіям у разі чого невідомо де шукати допомоги. У разі чого? Ну, наприклад, того, що проб’єш одразу два колеса.
Хоча навіть якщо пробити одне, навряд чи самотня жінка впорається із цим. Звісно, є запаска, і навіть домкрат десь має бути, але уявити, що вона зі своїми п’ятдесятьма кілограмами героїчно піднімає машину, відкручує болти великим сірим ключем… Бр-р-р-р. А з іншого боку, якщо навіть гіпотетично припустити, що одне колесо можна замінити на запасне, то що робити з другим? Ця задача була далеко за межами скромних Уляниних знань в автомобільній царині.
Добре в Європі — там, кажуть, на кожному кроці автосервіси і телефончики для виклику вмілих дядьків у чистих комбінезонах. І страхування. І, врешті-решт, дороги, на яких не пробивають по два колеса одночасно!
Хто не курить і не п’є, і не матюкається, той юристом не стає, хай не намагається — попри цю прописну істину Уляна не вміла лаятися. Мабуть, тут знову винною була мама та її виховання. Отже зняття стресу за допомогою лайки виключалося. Звісно, самотній жінці в степу під Голованівськом на машині без двох коліс личило б розплакатися, однак Уляна не застосовувала і цього всепомічного жіночого антидепресанту. Бо жила сама, дочку виховувала сама, заробляла сама, голіруч билася з цим світом за життя теж сама, отже не мала для кого плакати, а крім того була юристом і знала: сльози не можуть слугувати доказом у суді.
Але що ж робити, коли немає що робити?
Уляна повільно видобула телефон, розмірковуючи, кого б набрати. Маму? Не дай Боже. Це — квоктання і сльози на півгодини, а настрій і без того паскудний. Офіс? Ще рано. От коли вже точно зрозуміє, що ночуватиме у степу, можна буде послати шефу есемеску, мовляв, затримуюся через форс-мажор і прошу вихідного. Добре хоч Пасха цього року пізня, і тому немає перспективи замерзнути, добре, що бензину півбака і в разі чого можна ввімкнути пічку, і добре, що мама наклала з собою їжі та компотів — буде чим годувати Настуньку. Тобто у житті все-таки існує позитив, правду пишуть у дамських журналах.
Тим часом задні двері машини розчинилися, Настуня висунула ніжки з салону, одразу вперлася ними у дорогу і здивовано запитала:
— Ой, мамо! А чого це земля так близько?
— Того, що ми пробили два колеса.
— Два? — здивувалася донька.
— Два, переднє і заднє.
— Правда? А як це?
Уляна знизала плечима:
— Не знаю. Мабуть, хтось насипав цвяхів на дорозі. Чи наші знамениті дорожні служби не заасфальтували велику яму.
— Знамениті? — перепитала Настуня. — А чим вони знамениті?
— Тим і знамениті, — гірко всміхнулася Уляна.
Іще один позитив: дочка в дорозі поводилася цілком самостійно, та воно й зрозуміло — все-таки п’ять років, зовсім доросла дівчинка. В минулому залишилися безкінечні «пити — пісяти», щоправда натомість з’явилося «мені нудно», але тут на допомогу прийшли забавки на телефоні, а коли від них у дорозі закачувало, то залишалися старі перевірені ігри у слова. Власне, цим вони й розважалися більшу частину подорожі. Слова на одну літеру, назви міст, їстівне — неїстівне і врешті те, що влазить у трилітрову банку — тут існує безліч варіантів. Перевага у віці та освіті дозволяє при цьому не відриватися від дороги, що дуже важливо для молодого (у сенсі стажу) водія. Мала, звісно, хитрувала, до крику сперечалася: «Не було такого слова, ні, не було!», або вигадувала якесь «Карукан» і заявляла: «Це місто в Китаї… Мабуть». Уляна сміялася, приймаючи такі відповіді, а потім дозволяла переможниці з’їсти зайву цукерку. Це було дуже мило й весело. Згодом дитина задрімала. І до траси залишалося зовсім небагато. А потім — бац! Точніше — бац-бац!
Настуня вибралася з салону, акуратно зачинила двері — мамина школа — і задумливо пройшлася від заднього колеса до переднього. Їй усе це було цікаво — бо машина все ще залишалася великою іграшкою, а пробиті колеса — то й взагалі новинкою. Перший рік якось обійшлося без цієї розваги.
— Та-а-к! — кумедно, по-дорослому наморщила лоба донька. — І що тепер робити?
А й справді, що?
Машини пролітали, не пригальмовуючи навіть із цікавості. Та й зовсім небагато було тих машин на периферійній трасі. На швидку появу якогось добродія, що не пожалкує часу на допомогу самотній жінці, сподіватися не доводилося. А перспектива самотньої ночівлі посеред степу надихала дедалі менше. Бо якщо тих, хто хоче допомогти, завжди бракує, то пограбувати чи, не дай Боже, зробити щось гірше із беззахисною жінкою охочі завжди знайдуться.
Була у них на роботі офіс-менеджер, колишня вчителька — старорежимна химерна пані, як і годиться таким персонажам, сухорлява, завжди при фасоні, підкреслено акуратна та пунктуальна. Спочатку всі мали її за уродженку Львова, але згодом Уляна довідалася, що насправді Львовом там і не пахло. З рідного села під Білою Церквою елегантна пані Тамара щоранку дві години маршруткою діставалася до Києва, місячи багнюку своїми вишуканими туфлями та штовхаючись у метро. Так само вона поверталася і додому — глухими провулками без асфальту та ліхтарів, просто ідеальна жертва вуличного розбою.
Так воно і сталося. Жінка потрапила до лікарні, і Уляна поїхала провідати, бо щиро симпатизувала дивакуватій вчительці. Та лежала на ліжку з пов’язкою на голові, але те, що розповіла про свою пригоду, змусило широко відкрити, просто-таки вирячити очі.
Напередодні ввечері пані Тамара верталася додому з Києва і дорогою зайшла до банку по гроші — родичам з-за кордону переказали на якісь потреби. Там її і вистежили. Двоє. «Вони ішли слідом, так що їх не було видно, а коли опинилися у темному дворі, притисли мене до гаражів, — розповідала постраждала, мацаючи періодично свою пов’язку, — почали вимагати, щоб я віддала гроші, а гроші ж не мої, як я їх віддам?».
Одне слово, коли один з нападників вхопив її за сумку, пані Тамара провела удар, відомий в карате як «кансетсу гері» — вона сама його так назвала, від чого Уляна здивовано закліпала. Лежачи в ліжку під жалюгідною лікарняною ковдрою, своїм тонким, ламким голосом вона пояснювала: «Кансетсу гері, це удар в коліно, він у мене вийшов, як на тренуванні». Сумку той відпустив, адже удар виявився таким вдалим, що розтрощив коліно. Наступної миті цією ж таки сумкою пані Тамара відмахнулася від другого нападника, який не оцінив небезпеки і кинувся вперед. У сумці були банки з котячими консервами, якими жінка затарилася для єдиної своєї домашньої розради. Результатом стала зламана щелепа другого нападника. Зробивши справу, тендітна пані Тамара просто пішла собі додому своєю елегантною ходою, коли раптом відчула удар ззаду по голові, від якого заточилася і впала. «Уявляєте, Уляночко, один з них кинув мені в потилицю шматком льоду, це вони так кажуть. А я думаю, що це був третій, якого вони прикривають».
Був там третій, чи ні, але сумку з грошима вона з рук не випустила, попри те, що на якийсь час втратила свідомість. «І знаєте, що найсмішніше? — запитувала пані Тамара. — Що я тепер з ними лежу в одному відділенні. І один і той самий слідчий ходить і до них, і до мене за свідченнями. Уявляєте?».
Якщо чесно, Уляна не уявляла. Вона не уявляла, що жінка старшого віку може наваляти двом чоловікам — хай навіть не спортсменам. Але пані Тамара своїм писклявим голосочком пояснювала це просто: «Ну, я ж займаюся карате, а вони — ні. І потім, вони не чекали, що я буду боронитися, і не були готові».
Якби пані Тамара була зараз тут, на трасі під Голованівськом, можливо, все виглядало би зовсім інакше. Але Уляна не займалася карате, так само як і іншими видами самооборони. Не мала з собою також травматичного пістолета чи навіть газового балончика. Хоча про це могла б і подбати — юрист, усе-таки. Щоправда, десь у багажнику мав бути важкий залізний ключ, той самий, що ним відкручують колеса. І якщо справа дійсно затягнеться до ночі, варто перекласти його до салону.
Проте зараз треба зробити все, щоб до ночівлі у степу не дійшло. Усе можливе й неможливе.
Це звучало гарно. Це звучало рішуче. Тільки що означало «все», що його треба зробити — лишалося загадкою.
У степовій Україні Проводи завжди були головним днем у календарі. Бо тоді, за тиждень після Великодня, на кладовищах збираються усі родичі: старі та малі, здорові й недужі. Приїздять здалеку машинами, поїздами, прилітають літаками, щоб сходити на рідні могилки, пом’янути бабів з дідами традиційною скіфською тризною. Хоч як боролися з цим комуністи, забороняли попи, кривили носи штундистські пастори — а вже із самісінького ранку вулицями до цвинтарів течуть ручаї людей з віночками та живими квітами, а ще в руках вони тримають торби, а в торбах — самогонка, сало, паски звичайні та сирні, крашанки, цукерки, ковбаси, пиріжки, поминальні свічки, скатерки, серветки. Бо біля кожної могилки — столик, на який кладеться скатерка та серветки, а на них — паски, крашанки, ковбаси, сало. Усе заздалегідь нарізане, бо на цвинтар не можна приносити нічого гострого — ножів, виделок, навіть штопорів, і саме тому пляшки з вином відкорковано ще вдома.
— Христос воскрес! — кажуть люди, підходячи до могилок. — Христос воскрес! — вітаються одне з одним.
І ставлять пожертви — пасочку, крашанки, цукерки. Потім їх заберуть циганчата та жебраки-алкоголіки, а поки хай душі предків поласують. І наливають горілочку та вино — у чарочки, ба й на могилки кілька крапель, хай у померлих теж буде свято.
А потім миють руки — обов’язково з милом! — і починають пити та закусювати, бити крашанки, вмочати у сіль розрізані вздовж огірки, пригощати одне одного — а попробуй, яку сирну паску невістка зробила — самий смак! А яку рибку чоловік впіймав! По пальцях жир тече! І згадують бабів з дідами, і розповідають емалевим фотографіям, які у них народилися правнуки, як живуть онуки. І заразом одне одному розповідають — бо іноді так буває, що з родичами зустрічаються тільки на Проводи. Ну а як випили й закусили — старші люди ідуть на могилки до друзів та дальших родичів — бо ж у маленькому місті усі одне одному — рідня.
— Христос воскрес! — кажуть.
— Воістину воскрес!
І там знову поминають, випивають десять грамів на спомин душі. Ні, це не пиятика, хоч усі п’ють із самого ранку. І навіть даішники, які цього дня несуть посилене чергування, не зупиняють машини, попри те, що тверезих водіїв на дорозі немає. Бо даішники — теж люди, і їхні діди з бабами лежать у тій самій землі. Та й водії, хоч і випивши, але не п’яні та сумирні — пропускають пішоходів навіть поза переходами, поступаються дорогою, слухняно повзуть слідом за пішими земляками на путівцях біля цвинтарів.
Колись, і Уляна ще пам’ятала ці часи, люди напоминавшись біля могилок, переносили скатертини у посадку за огорожею, попід кволі акації, і там організовували велетенський спільний стіл, за яким вже не нітилися — пили-випивали, потім навіть співали. Поминали своїх, чужих, сусідських і всіх, хто лежить у землі, а потім знов наливали.
Уляна в дитинстві не була задіяна у найголовнішій події Очакова, тобто у Проводах, або ж Радуниці, як її звуть північніше. Бо не мала рідних могил у цій землі — бабуся походила із Західної і, поки була жива, поминала рідних тільки у молитвах. Але у школі напередодні Великодня обов’язково проводилися розмови про неприпустимість оцього варварства — бенкетування на могилах. А особливо — збирання пасок та крашанок, залишених поминальниками. Стояли скрутні дев’яності, коли люди без перебільшення не мали що їсти, а тому кожна цукерка чи пасочка була за щастя. Поминальники тоді частенько навіть не сідали за столи — так, покладуть щось на могильну плиту, постоять, опустивши голови, та ідуть собі додому. Згодом життя налагодилося — і «варварство» ожило, наче нікуди й не дівалося. А тоді кладовище закінчилося — тобто не саме кладовище, а земля під нові поховання. Вона уперлася в територію курорту «Очаків» та самотній п’ятиповерховий будинок, мешканці якого жартівливо казали про себе «у нас на кладовищі». Що поробиш — кількість мертвих невпинно зростає, і так чи йнак вони починають конкурувати з живими. Тоді під нові поховання виділили землю за містом, поблизу Бейкуша, і поступово посиденьки у посадці відійшли у небуття — адже тепер за день треба було відвідати два цвинтарі, бо новий одразу почав активно розширюватися за рахунок скорочення середньої тривалості життя.
Улянина бабуся «встигла» ще на старе кладовище, попід самий край, і з того часу Уляна стала складовою головного степового ритуалу — спочатку на могилку ходила разом із мамою, потім приїздила з Києва поїздом, маршруткою, попутними. Пропустила лише два роки, коли годувала малу — та й то мама казала, що уві сні приходила бабуся та запитувала, де онука та чому не поминає, як це годиться. Мертві, кажуть, є великими егоїстами. Втім, як і живі.
Спершу її дратувала публічність такого прояву скорботи. Здавалося, що люди виставляють перед усіма щось інтимне, своє, хизуються втратою чи то своєю праведністю. Іще коли зранку після похорону бабусі пішли на могилку снідати, не могла місця собі знайти — як це так, ще кілька днів тому бабуся була живою, ще вчора вона лежала холодна у труні і всі плакали, а сьогодні, на свіжий горбочок кладуть їжу? Це не вміщалося у її маленькій голові, але мама не вступала у дискусії, вона робила своє і, наче течія, затягувала за собою всіх навкруги. Уляна корилася, робила як треба, як годиться, а потім вже — як звикла, як заведено, і зрозуміла, що власне це і зветься традицією. І якщо давньогрецький мандрівник писав, що люди на цих землях зранку ідуть снідати на свіжі могили, а тепер, за дві тисячі років, вони роблять те саме, то це і є історія, це і є народ. Адже саме у цьому, а не у формі черепа чи кольорі волосся живе генетичний зв’язок.
І поступово вона полюбила ці подорожі через пів-України задля того, щоб посидіти з годинку біля фарбованої чорним огорожі при могилці з написом «Ліщинська Софія Петрівна. 1918–1999». Щоб налити чарочку колишнім колегам чи сусідам бабусі та вкотре почути, що вони іще пам’ятають, як Уляну малою возили у колясочці, хоч це, швидше за все, була брехня — адже усіх возять колись у колясочці, і навряд чи це так уже врізається у пам’ять. Вона не зустрічала тут своїх однокласників, які, певно, мали важливіші справи за вшанування предків, але віталася з їхніми матерями, звісно, якщо вони впізнавали її, скромну, непомітну і худеньку дівчинку, а згодом жіночку — чи мало таких у місті?
У цьому було щось одвічне, щось від моря, що омиває ці землі вже тисячі років, щось від вітру, що овіває їх, від степу, який розлігся на три сторони, і від виноградників, які вкривають його до обрію. Іноді, сидячи отак біля надрізаної паски на столі, вона уявляла, що минула вже тисяча років — вперед чи назад, це не так важливо — а вітер, кволі акації та запах моря залишилися, а ще цвинтар, і люди на ньому, що поминають своїх предків. Колись, як розповідала сусідка, могилки не мали огорож, і столиків не мали, і тоді просто на горбочках розстеляли рушники та виставляли зверху закуски. І в цьому теж була своя правда.
Любила Уляна й дивитися у вікно автобуса, який по змозі швидко просувався розбитими чи доміру латаними дорогами, вдихати пахощі розквітлих абрикос та проводжати очима кладовища — прибрані та сухі там, де ще не поминали своїх, і розквітлі штучними квітками вінків там, де вже пом’янули, адже Радуниця у селах припадає на різні дні, залежно від того, як завів це місцевий піп.
Дивно, однак по смерті бабусі її начебто поєднало якоюсь невидимою ниткою зі світом мертвих, і цей світ перетворився на частину світу живих. Втім, можливо, це характерно для всіх жінок — адже саме на їхні плечі лягає обов’язок поминати та молитися, хоч би через те, що вони живуть довше за чоловіків, яких врешті й поминають.
Уляна якось спробувала поділитися цим відчуттям з колегою-галичанкою, але у відповідь наразилася на повне нерозуміння і навіть обурення: «Як це? Їсти на могилах? Пити на могилах? Це варварство!». Що ж, можливо і так. Не дарма в останні роки очаківський піп напосівся на парафіян з вимогою припинити язичницькі пиятики на честь померлих. Втім задля справедливості треба зауважити, що коли наші пра-пра-пращури випивали за своїх пращурів на їхніх могилах, ніяких попів ще не було. А звичаєве право часто має примат перед юридичним — це Уляна вивчала ще в університеті.
Цього разу все пройшло так само, як і завжди. Уляна ще в Києві купила барвистий, яскравий вінок, адже бабуся любила квіти та розмай кольорів. Мама дорогою бідкалася, що сусіди надто близько поставили огорожу, коли підховували свого батька, запитувала, чи не варто посунути й свою в інший бік, де була безіменна могилка, без парканчика і навіть без хреста, закинута й занедбана; розповідала, яку травичку посіяла цього року — одне слово, вела звичайні, належні до події розмови. Настуня, яку за звичкою взяли із собою, хоч не дитяча це справа — поминати, ішла тиха, мовчазна, немовби почала усвідомлювати сенс того, що відбувається.
Розклалися на столику, помили руки, пом’янули. Тоді мама взяла невеличку пасочку і поклала її на сусідню, безіменну могилку — як то робила завжди. Бо туди ніколи не приходили поминати, ані на Проводи, ані в роковини — та й як було довідатися про ті роковини, коли жодної таблички не було, лише горбочок злежалої жовтуватої глини. Мама завжди поминала невідомого сусіда чи то сусідку, а коли навіть і бур’яни проривала — а що ж, коли рідних не залишилося. Роботи не багато, а чиясь душа зрадіє.
Як ховали бабусю, мама одразу відміряла місце поруч, для себе — щоб доньці не треба було бігати на два цвинтарі. «Мамо!» — обурилася тоді Уляна, але згодом зрозуміла, що неминучого не обійти, тому краще до нього підготуватися. Цю філософію люди осягають тільки з віком, коли вперше побачать край. Катька, київська подруга, розповідала, що її тітка точно так залишила собі місце поруч з могилою чоловіка, і плиту поставила одразу на двох — з одного боку портрет чоловіка, а з іншого порожнє місце. А тоді знову вийшла заміж, і от нещодавно, коли помер другий чоловік, залишила собі місце на цвинтарі поруч із ним. Тепер Катька сміялася, що тітка буде жити вічно, тому що, як Буриданів віслюк, ніколи не вирішить, де їй краще лежати — з першим чи другим чоловіком, а може іще й заміж вийде, є такі жінки, що постійно одружуються.
Підходили знайомі, підходили до знайомих — усе як завжди. Уляна не пила, бо вирішила того ж дня їхати на Київ. Поки зібралися, поки поквоктали, поки виїхали. І от нарешті приїхала. Без двох коліс попід Голованівськ.
Тим часом присмерк змінився сутінками, сутінки темрявою, а фари машин перетворилися на яскраві прожектори, що засліплюють усе живе, роблячи ніч іще темнішою. Уляна загнала Настуню назад до салону, а сама залишилася на дорозі у марному сподіванні, що хтось із водіїв зглянеться на самотню жіночу постать край дороги та зупиниться. Але дебелі фури та спритні легковики пролітали повз неї, обдаючи вітром та бензиновим духом, а також байдужістю здоров’я до немочі, презирством чоловічої касти шоферюг до жінок за кермом, які зазіхнули на одвічну монополію самців у царині механічних іграшок. Вони поспішали залишити її позаду, щоб іще раз зверхньо посміхнутися: «Ага! Сама хотіла? Навіщо лізла у чоловічі справи?». Ця чоловіча зверхність діставала Уляну ще на роботі. Адже юриспруденція традиційно належить сильній статі, попри те, що більшість на юридичних факультетах становлять все-таки дівчата. Чоловіки вважають закони своєю територією, пильно охороняють її від істот у спідницях і не втомлюються демонструвати останнім, що справа жінки — слугувати прикрасою, нянькою, куховаркою, проте аж ніяк не юристом. Навіть жінки-судді дивляться на жінок-адвокатів з недовірою, а що вже там казати про лисих, миршавих, череватих чи засушених, напахчених парфумами навпіл з тютюном служителів Феміди, які не можуть довести, що вони є людьми інакше, ніж принижуючи інших. Читають моралі молодим адвокаткам, демонстративно розглядають їх просто посеред процесу, чіпляються до кожного слова та жесту. Уляні зі своєю дитячою фігуркою та зовсім не бойовою вагою доводилося весь час показувати зуби, поки нарешті засранець у мантії починав сприймати її як сторону процесу. І справді, де тут справедливість — те, чого який-небудь дженджик, єдиною чеснотою якого були яйця попід джинсами, досягав своєю нахабною посмішкою, дівчатам доводилося завойовувати кропіткою працею, нічним сидінням над документами та неймовірною концентрацією волі. І усе це починалося ще зі студентської лави.
От і зараз — ну хоч би одне чмо зупинилося! І гарантія, що більшість за кермом — чоловіки. А якщо навіть трапиться жінка, то що їй зупинятися — хіба поохкати разом, оце і вся користь.
Уляна так розлютилася на егоїстичних і зверхніх водіїв, які раз по раз показували їй свої задні вогні, що навіть змерзла від емоцій і вирішила зігрітися в машині. Все одно ніхто не зупиняється — чого ж стовбичити край дороги, наче тополя?
І тільки коли підійшла до дверей, раптом зметикувала, що забулася ввімкнути аварійну сигналізацію. Оце так юрист! Оце так кропітка та наполеглива! А елементарних речей, що їх написано у правилах дорожнього руху, що про них багато разів попереджав інструктор, — не робить.
Їй раптом стало так прикро за себе — і за те, що забулася про аварійку, і за те, що через це так розлютилася на несправедливий світ, що тут уже попри звички і переконання реально схотілося заплакати. Але плакати не можна було — бо що Настуня подумає? Тому вона взяла себе в руки, кілька разів глибоко вдихнула, пригадала правила, видобула з багажника червоний трикутник на ніжці, віднесла на визначені 10 метрів назад, а потім натиснула на кнопку, і поворотники «Ланоса» заблимали жовтим, сигналізуючи учасникам дорожнього руху, що водій потребує допомоги.
— Що, мамусю? — запитала Настя, відриваючись від іграшки на телефоні.
— Нічого. Все буде добре, — пообіцяла Уляна, не вірячи власним словам.
Тепер уже вона залишилася в салоні, бо, по-перше, все ще хотіла трохи зігрітися, а, по-друге, все одно, душу гризла образа на егоїстичних чоловіків, які байдуже проїздили поруч, не звертаючи уваги на самотню жінку при автомобілі. Ну то й що, що не було сигналізації? Врешті вони ж не сліпі і могли б зметикувати щось.
Проте коли хвилин за двадцять одна з машин раптом заблимала правим поворотником і пригальмувала поруч, усі погані думки з Уляниної голови миттєво зникли. Бо це був порятунок. Хай би хто за кермом — але це вже не сам-на-сам з ніччю та колесами. Уляна смикнула ручку дверцят і хутко вибралася на дорогу.
А машина проїхала трохи вперед, зупинилася, ввімкнула аварійку (вчися, дівчинко!), і лише тоді її дверцята прочинилися, випускаючи водія назовні.
Його постать у непевному світлі дорожніх вогнів здалася кремезною, втім Уляна з висоти своїх метра шістдесяти звикла дивитися на інших знизу — вгору. Коротка куртка, така зручна за кермом, джинси, на голові кашкет. Чоловік наближався впевненим кроком, ставлячи ноги трохи ширше, ніж годиться, немовби шукаючи на землі додаткової опори. П’яний? Втім це не мало значення. Якщо тверезі не зупиняються — нехай буде п’яний.
— Добрий вечер! — пролунав хрипкуватий низький голос.
— Ой, щось він не дуже добрий, — щиро зізналася Уляна. — Уявляєте, одразу два колеса пробила! І не знаю, що робити. Треба ж таке!
— Угу, — мугикнув він під носа, кинув погляд на машину, потім обійшов її з іншого боку. У темряві не розібрати було обличчя, крім того його затіняв кашкет.
— Домкрат єсть? — почулося звідти невдовзі.
— Має бути, — розвела руками Уляна. — Але там в багажнику сумки.
— Доставайте, — чоловік пішов до своєї машини і взявся копирсатись у ній.
Уляна якийсь час спостерігала за ним, поки нарешті зметикувала, що саме зараз від неї вимагається, тоді швидко зазирнула до салону по ключ від замка багажника.
— Мамо? — обізвалася з заднього сидіння Настуня.
— Нарешті хтось зупинився. Зараз нам допоможуть. Ти посидь поки що.
Замок багажника клацнув, Уляна розігнулася, і побачила, що чоловік вже стоїть поруч, тримаючи в руках якісь залізяки. Тепер, у світлі, яке падало з салону, його можна було роздивитися краще. Крупні риси були ладно підігнані одна до одної, втім, шкіра защільно обтягувала кістки і виглядала трохи завітреною, як це буває у людей, що багато працюють на свіжому повітрі, наприклад, у будівельників. З-під кашкета вибивалося чорне волосся зі зрадницькими нитками сивини, вуса теж прохопилися білим, але чоловік зовсім не справляв враження старого.
— Ой, пробачте, я тут… — розгубилася Уляна. — Зараз…
Вона почала безладно смикати за ручки сумки, які вщерть заповнювали багажник, заважаючи дістатися відсіку з інструментами.
— Мама тут наклала стільки… Я їй кажу, куди ж це, бо ми з дочкою удвох, а вона… — Уляна відчула, як на обличчі сама собою з’являється безпомічна запопадлива посмішка, якою жінки завжди зустрічають визволителів, і прикусила губу. Ну що за бабські штучки, справді!
— Давайте я, — владно, але зовсім не грубо відсунув її чоловік, і одним рухом висмикнув з надр машини крайню сумку з банками. За нею ще одну, під якою відкрилася скринька з інструментом.
— Вас як звати? — запитав він, несподівано переходячи на сяку-таку українську.
— Уляна, — пробелькотіла вона.
— Уляна, нам треба буде два домкрати, щоб підняти машину з двух сторон. Ви ручнік затянулі?
Уляна автоматично смикнулася з місця, але пригадала, що гальма затягнуті від самої зупинки.
Чоловік тим часом по-хазяйськи відкрив скриньку, видобув усе, що треба, мовчки обійшов машину і присів за нею, щось ладнаючи.
Уляна трохи знітилася, бо відчула себе зайвою. Адже справа зайшла вже на стовідсотково чоловічий терен, де жінка стає безпомічною. Проте й спостерігати збоку не випадало. Тому вона опанувала себе і зробила кілька кроків вперед:
— Гм… Пробачте, я можу чимось допомогти?
Він скреготів залізяками, але почув і запитав, не обертаючись:
— У вас єсть фонарік?
— Ліхтарик? — перепитала Уляна. — Десь має бути.
— Ліхтарик, — погодився він. — Ви мене пробачте, давно не балакав по-українському. Бачите, я моряк, а моряки частіше по-англійському.
Моряк! Так от чому він так широко ставить ноги, а вона гадала, що п’яний. Ліхтарик в Уляниному «Ланосі», спорядженому за всіма правилами, звісно, знайшовся, і невдовзі вона вже приладнала його на дверцятах, щоб освітлював місце роботи.
— Нічого, що дочка в салоні? — запитала.
— Нічого, тільки хай не пригає, — відповів він, не перериваючись.
Тепер, у жовтій плямі світла було видно, як вправно орудує інструментом цей чоловік. Моряки усі такі рукасті? За кілька хвилин машина вже відірвалася від землі, слухаючись гвинтів домкрату, і гума на пробитих колесах повисла лантухами. Акуратно склавши на травичці викручені гвинтики, моряк смикнув на себе переднє колесо, від чого машина здригнулася, але врешті таки відпустила. Ту саму процедуру він повторив і з заднім колесом, по черзі відніс обидва до своєї машини та склав до багажника. Повернувся, обтрушуючи брудні руки.
— Можна ваш телефон?
— Телефон? — здивувалася Уляна.
— Ну да, бо я поїду шукать шиномонтаж, і коли шо, щоб я мог з вами поговорить.
Їй стало соромно за свою невимушену реакцію, тому запропонувала:
— Давайте краще я вас наберу, бо у вас руки… і записати нема чим.
Він кивнув і продиктував номер. Почувши у кишені дзвоник, ще раз кивнув і повернувся до своєї машини. Але ж і скупий на слова видався рятівник!
Уляна обійшла свою Ланочку, як називала машину, коли була у доброму гуморі. Бідолашка стояла підперта двома домкратами, неначе якась калічка. Це виглядало не надто надійно, тому Уляна не наважилася сідати до салону, а просто відкрила дверцята і взялася розповідати доньці, як їм пощастило, що серед ночі знайшовся дядько, який все так швидко зробив — не те, що буває, коли руки з одного місця ростуть. На радощах навіть відламала собі шматок маминої сирної паски, що, як завжди, була неперевершеною. Вона не відзначила, скільки минуло часу, як заспівав телефон. «Мама?» — промайнуло в голові і одразу виникла ідея збрехати, що не може розмовляти за кермом, і що передзвонить. Але номер був незнайомий.
— Слухаю!
— У вас запаска єсть? — суворо запитав чоловічий голос.
– Є, а що? — не зрозуміла вона.
— Харашо, — сказав голос і від’єднався.
Уляна подивилася на телефон і лише тепер зметикувала, хто це міг бути.
В очікуванні проминуло ще понад півгодини. Дорога вже зовсім спустіла, коли на обрії з’явилися вогники зустрічної машини. Наблизившись, вона стишила хід, а потім несподівано розвернулася через обидві смуги і зупинилася біла Уляниного «Ланоса». Двері відчинилися, і з салону вийшов він, сьогоднішній рятівник. Видобув колеса з багажника і поклав їх на землю:
— Одне зробили, а вторе геть розбите. Мабуть, на яму наїхали. Запаску поставлю.
І тоді Уляна остаточно переконалася чий то був дзвоник.
— Дякую, — сказала вона.
А він уже знов порався біля домкратів. Слава Богу, Уляна згадала, що запаска у багажнику на дні, і поки він займався переднім колесом, розвантажила решту сумок, щоб звільнити доступ.
Побачивши це, чоловік задоволено гмукнув, видобув запаску і на її місце акуратно припасував розтрощене колесо. А Уляна по одній повернула сумки на місце.
Нарешті справу було закінчено. Рятівник склав домкрат і поклав його до багажника.
— У вас водички не буде? Руки помить.
— Буде, звісно, буде, — одразу заметушилася Уляна. Добре, що воду, яку брали на цвинтар, всю не використали, бо умивання там було суто ритуальним. Мило знайшлося тут-таки.
Уляна зливала на руки, а він милив їх, і ще раз змивав, і знову милив. Вона очей не могла відірвати від цих рук, жилавих і трохи сухуватих, але зладнаних міцно та надійно. Потім подала рушника, якого завбачливо видобула з бардачка.
— Спасибі, — сказав він, витираючись.
— Це я вам дякую, — Уляна зробила рух до салону, де лежала її сумочка. — Скільки…
Він подивився на неї так, що язик просто задерев’янів.
— Я ж не сервіс. Я ж просто чело… тобто людина. А люди повинні допомагати друг другу.
— Ну а бензин? Монтаж? Хоч повернути…
Він посміхнувся, і обличчя раптом втратило свою сухість:
— Я непогано заробляю. І можу собі позволить.
Уляна посміхнулася назустріч:
— Це тому що моряк?
І тут він вже відверто засміявся:
— Уляночка, моряки зараз такі люди, шо сначала будуть пів дня заключать контракт на спасательні роботи і без цього пальцем не пошевелят.
— Контракт на рятувальні роботи?
— Конєшно. А ви як думали? Бізнес.
Вона розгубилася, звісно, не від несподіваного прагматизму буцімто романтичної морської професії, а від того, що ще не зустрічала у своєму житті випадків такої щирої та безкорисливої допомоги.
— Ну, може, я чимось зможу вам віддячити? Наприклад, у якійсь судовій справі. Я юрист і, кажуть, непоганий.
— Юрист? — він несподівано зацікавлено звів брову. — А це уже інтересно. То єсть цікаво. У мене тут проблемка з наніматєлєм.
— Тоді запишіть мій телефон, — Уляна зраділа, що зможе чимось віддячити цьому доброму генію.
— У мене єсть ваш телефон, — знову посміхнувся він. — Ну, щасливого путі. Акуратно їдьте, бо запаски нема.
— Дякую, — сказала вона і раптом зрозуміла, що навіть не знає, як його звати. — Пробачте, а як ваше ім’я? — запитала практично вже у спину.
— Степан, — відповів він, зупинившись. — Степан Шагута.
— Шагута? Степан?
Святослав Ліщинський ляснув по плечу неголеного молодика у вицвілому польському мундурі. Обганяючи на вузькому хіднику, той не дуже ґречно допоміг собі плечем, проте обернувся на мить, щоб буркнути «перепрошую», і цієї миті вистачило, щоб бути упізнаним.
Почувши власне ім’я, жовнір остаточно зупинився і теж придивився уважніше:
— Святко?
Святослав, безперечно, значно більше нагадував себе колишнього, бо цивільний одяг, чисто голене обличчя та охайна зачіска краще асоціюються зі старими-добрими гімназійними часами. Репетиторство, що ним займався останнім часом Ліщинський, диктувало певні вимоги до зовнішності, аби слугувати учням зразком для наслідування, а у батьків викликати довіру та симпатію.
Старі приятелі ще кілька секунд дивилися один на одного, ніби боялися помилитися, а потім обійнялися просто посеред вулиці, викликавши невдоволення мешканців Бережан, які мусили тулитися до стін, обминаючи нестриманих у проявах старої гімназійної приязні молодиків.
Не можна сказати, що набережну Золотої Липи у центрі міста було аж так зайнято транспортом, але патріархальні звички не дозволяли перехожим виходити на проїжджу частину попри те, що лад у містечку істотно покоригували совіцькі солдати, які у вересні 1939 року змінили тут польських жовнєжів, а тоді й совслужащі, що з’явилися слідом у жовтні. Сірі люди, — так, не змовляючись, називали прибульців зі сходу галичани, — а з ними і червоноармійці нахабно простували дорогами, неохоче відступаючи хіба під дією добірних матюгів з кабіни вантажівки чи салону якогось з нечисленних легковиків. Місцеві ж візники оглядисто пропускали нахабних прибульців, а трапивши на жваву ділянку, намагалися якнайшвидше її проминути.
Святослав відступив на крок і уважніше оглянув старого приятеля:
— Мундуж польський?
— А… — махнув рукою той. — Щойно з полону. Здали нас німцям у Варшаві. А тоді посортували — українців на один рахунок, а поляків — на інший. Тамтих одним гамузом під Варшавою полишили. Нашу старшину — до Лукенвальде. А таких, як я, трохи потримали, тоді уневиннили і домів. Дяка Богові, я лише капралєм був. А ти як?
— Та так, — розвів руками Святослав. — Вчився був у Львові, а тепер осьо повернувся… Точніше втік. — Він щиро засміявся.
— Зараз так і годиться, як жити хочеш. Мені теж пропонували до табору зі старшиною. Вони хотят з німцями українську армію поставити. Там у Абвері є один з наших, ротмістр Пулюй…
— А чого ми на дорозі стоїмо? — спохопився раптом Ліщинський. — У тебе ж певно, із грошима так само, як і колись?
— Ще гірше.
— То я пригощу?
За старою гімназійною звичкою хлопці, не змовляючись, попрямували за ріг до пекарні Недзюлки, що колись слугувала учням надійним сховком від професорських очей.
Ще не так давно ці двоє були однокашниками утраквістичного, тобто двомовного, українсько-польського відділення «Ц» бережанської гімназії. На подив усім, бурсацький махабунда Степан Шагута та міщанин, акуратист і відмінник Святослав Ліщинський ще зі смаркунів стали великими приятелями.
Перші шість років учнівства дует був нерозлучним — разом гуляли Бережанським замком, а чи то живописними стежками побіля Раю. Пліч-о-пліч чубилися з польськими бурсаками-однокашниками. Спільно захопилися, як тут казали, «копаним м’ячем» — записалися до української футбольної команди «Лисоня», де на початках подавали м’ячі та доглядали поле, за яке правив шмат левади обіч дороги на Потутори, виділений спортсменам патріотичною сільською громадою — а хіба ми гірші за ляхів? Знов-таки билися з однолітками — уболівальниками польських «Гарцежа» чи «Стшельца». На поле вийшли, коли «Лисоня» вже грала у новоствореній Лізі Східних областей — Святослав став у воротях, а Степан обійняв позицію на правому фланзі атаки.
Коли обом виповнилося по шістнадцять, захоплення футболом відсунув значно нагальніший і знов-таки спільний інтерес — хлопці почали вчащати до парку над Золотою Липою, де шпацірували юні бережанські панночки. Однак напередодні переходу у старші — ліцейні — класи сталася катастрофа: ім’я Степана знайшли у вилучених під час ревізії бурси списках «Пласту». Це був самісінький розпал пацифікації, коли гімназистам дозволялося бути лише польськими гарцежами, і аж ніяк не українськими пластунами.
Треба сказати, що по забороні «Пласту» гімназисти-українці не кинули звички триматися купи і активно організовувати власне позагімназійне життя. Тільки тепер це мало присмак конспірації. Спортивне товариство «Сокіл» правило за офіційне прикриття, і саме під приводом спортивно-оздоровчих прогулянок гімназисти ризикували виходити до гори Лисоні, щоб упорядкувати могили та вшанувати загиблих січових стрільців. І раптом виявилося, що Степан у цій справі зайшов значно далі за приятеля і потайки вступив до забороненого «Пласту».
Цілком можливо, що хлопцю усе б минулося нещирим каяттям та невеликим гімназійним покаранням, але під час переслуху в кабінеті директора він тихцем вкрав зі столу той самий злощасний пластівський список з двома десятками прізвищ гімназистів-українців, і поки цензор з поліціянтами шукали зниклу папірчину, швидко запхав її до рота та й ковтнув. Коли ж переслух повели далі, навідріз відмовився видавати товаришів, посилаючись не на кого іншого, як на святого Яна Непомуцького, що числився покровителем гімназії.
— А що, — нахабно промовляв Шагута. — Він не видав таїну сповідікоролеви навіть під тортурами. А це — таїна моїх товаришів.
Адміністрацію гімназії смілива аналогія розлютила до нестями. Тим більше, що вона була підкріплена підозрілою втратою цінного доказу — списку «Пласту». Не допомогло навіть заступництво отця Филимона Побігушки — українського професора-катехіта, який традиційно витягав земляків з халепи. До річки, як святого Яна, хлопця звісно не вкинули, але у річному атестаті зі справованія, тобто поведінки, красувався напис: «неодповєднє зе взґлендуф пщеціфпаньствовей дзяльностці» — не що інше, як пряме звинувачення у антидержавних вчинках. І тому, коли більшість однокашників перейшли до сьомого класу і почали урочисто зватися студентами, Степан змушений був повернутися до свого рідного Пліхова, працювати у батьковому господарстві в очікуванні на дозвіл Міністерства освіти відновити навчання десь на інших теренах. А як не дочекався, мав стати жовнєжем — піти за призовом до польської армії.
Святославові роки навчання у ліцеї теж не минули легко. Помер батько, колишній сотник армії УНР, який вижив був у Першому зимовому поході, однак наслідки отриманих ран, застуди і тифу за півтора десятка років наздогнали-таки старого вояка. Якби не допомога батькових друзів-ветеранів, довелося б і собі простувати до війська — мати б нізащо не змогла оплатити навіть половинного сирітського внеску за навчання.
Тому й подальша доля хлопця також скеровувалася міцними руками батькових колег-комбатантів. А найбільше одного з них — колишнього отамана Української Галицької армії Петра Стасюка.
У Великій війні капітан австрійської артилерії Стасюк з одного боку фронту та російський сапер штабс-капітан Ліщинський з іншого згідно з присягою чесно проливали кров, воюючи один проти одного. Потім у Галицькій армії та Запорізькій групі армії УНР кожен по-своєму служив соборній Українській державі. Ну а згодом, попри спільного ворога, їхні воєнні дороги знову розійшлися — отаман Української Галицької армії Стасюк у союзі з російським монархістом Денікіним воював проти більшовиків на Півдні, а сотник Першого Запорізького корпусу Ліщинський спільно з військом маршалека Пілсудськєґо боронив від червоних Варшаву — робив Диво на Віслі.
Познайомилися ж майбутні друзі вже по закінченні буремних воєнних років у Домб’є — таборі для військовополонених під Краковом. Як чесні й переконані офіцери кожен своєї української армії, спочатку вони люто сперечалися: хто насправді завинив у розриві історичної злуки західних та східних земель. Затятий галичанин Стасюк у всьому звинувачував Петлюру, який «знюхався був з поляками». Наддніпрянець же Ліщинський відповідальність покладав цілком на командувача УГА Тарнавського, що підписав мир із Денікіним.
Можливо навіть, що саме ці суперечки і зблизили чоловіків, бо кожен відчував — співрозмовник у дечому все-таки має рацію. Крім того зрозуміти одне одного їм все-таки було легше, ніж інших в’язнів Домб’є — самодержавницьких ветеранів-денікінців, а чи вояків екзотичного військового утворення — ЧУГА, тобто Червоної Української Галицької армії.
Хоч би як воно було, але звільнившись 1923 року, колишні в’язні не втратили контакту. Обидва щасливо знайшли загублені у воєнній веремії родини — Ліщинський у Бережанах, а Стасюк — у рідному Львові. Обидвох здивовано-відчужено зустріли діти, що їх батьки покинули колись немовлятами, одного — син Святослав, а другого — донька Софія. І табірна дружба, що скріплялася сусідством сінників, отримала додаткову опору — тепер обидва вони перетворилися на батьків, які передусім відповідають за майбутнє родин, і головне — дітей. Це не означало, що військова справа відійшла у минуле. Вони підтримували міцні зв’язки зі своїми колегами — такими, як самі, українськими комбатантами. І невдовзі ці зв’язки переросли в Українську військову організацію — товариство ветеранів, які не бажали залишатися лише ветеранами. А проте родини, що у часи війни були для кожного глибоким запіллям, тепер посідали у житті обох значне, коли не сказати чільне, місце.
Отаман Стасюк трошки заздрив своєму табірному товаришу, бо той мав сина, мав кому передати свої світлі мрії та суворий обов’язок — доробити те, що батькові не судилося. Донька Стасюка гірше вписувалася у військову династійну картину. Але діти радо спілкувалися під час взаємних сімейних відвідин, і коли Ліщинський-старший помер, а сказати точніше, усе-таки загинув від отриманих на війні ран, отаманові довелося взяти під опіку осиротілого Святослава та врешті перевезти його до міста Лева. Львівська політехніка отримала здібного студента, а дитяча дружба Святослава та Софії — нову перспективу, якій всіляко сприяли батьки. Юнацька закоханість, а далі — шлюб, спричинений близькістю душ і тіл, нестримним молодим темпераментом, і не виключено, що й вагітністю.
Хтозна, чи це сталося до весілля, а чи просто, як велить звичай, під час, але Софія наче навмисно про людські очі, день у день за дев’ять місяців по шлюбі розродилася чарівною, на думку батьків, а насправді червоною, зморшкуватою та крикливою, як усі немовлята, дівчинкою.
— Тож я тепер — батько, — похвалився Святослав старому приятелю, завершивши коротку оповідь про своє життя.
Вони сиділи у своєму улюбленому дальньому кутку пекарні, зовсім як у гімназійні роки. Знедавна тут стали подавати польську вудку, а коли старі запаси закінчилися, то й власного виробництва бімбер — адже новітні господарі міста, більшовики, не розуміли, навіщо потрібні кав’ярні, у яких не «відпускають» спиртного.
— Як назвав? — підняв чарку Степан.
— Марічкою.
— То сто лят!
Хлопці хильнули.
— Сумно, що батько не дожив. Так і не встиг стати дідом.
— Мій теж, — похнюпився Степан.
— Та ти що!
— Поляки замордували. У травні. Кажуть, це вони через Карпатську Україну сказилися.
— Правду кажуть. Коли вони почули, що в Закарпатті оголосили Україну, то просто подуріли. Вікна били, де українці живуть. До бурси гранату кинули.
— Вар’яти… — зітхнув Степан. — А у нас приїхали до села, прив’язали батька до стовпа і забили буками. Це неня мі писали були.
— За що? — спитав Святослав, хоча й знав, що під час погромів поляки не потребували окремих причин для насильства.
— Батько відмовилися бити священика. Ти ж знаєш оце їхнє, коли змушували наших бити одне одного.
— Ендеки?
— А хто ж їх знає? Пся косць! Мене з війська навіть попрощатися не відпустили були. У травні, пам’ятаєш, коли гадали, що Німеччина от-от посуне? Нас без відпусток місяць тримали.
Здавалося, відтоді минула ціла вічність, а насправді — лише півроку, як з’явився перший поголос про швидкий німецький напад, перша паніка і перші каравани втікачів до південного кордону.
— Співчуваю.
— Нічого. Я їм, курва, знаю, що зроблю.
Хлопці одночасно хильнули, не цокаючись.
— Не картайся. Буде їм. Буде, — зауважив Святослав, заївши запашний міцний бімбер куснем фірмової недзюлкової пляцки, яка не втратила ще традиційного смаку і якості. — Совіти за поляків вже аж як беруться. Ти б бачив, як у Львівській опері київський театр давав «Богдана Хмельницького». То я тобі кажу, що коли Богдан на сцені порвав польський прапор, увесь зал підхопився і загорлав: «Слава!».
— Я в то не вірю.
— Слово гонору! Сам бачив.
— Та я не за те, — Степан поклав руку на зап’ясток старовинного приятеля. — Як вони за поляків зара беруться, так само за українців завтра візьмуться.
— Так вони ж самі українці.
— Хто? Оці сірі? Які вони тобі українці?!
Святослав примирливо схилився до друга:
— А не скажи. Маємо одного такого зі сходу. Брат у третіх. По мамі. У нашій гімназії тепер служить провідником цього їхнього комсомолу. Комсорг, чи як воно зветься.
— Теж у чоботах?
— Аякже. Вони хоч із плащем, а хоч із фраком, а все у чоботах, — Святослав посміхнувся, бо це військове чи просто селянське, але завжди недоречне взуття совслужащих викликало загальне кепкування. — Зате новий директор гімназії ходить у мештах. Щоправда з галіфе. А згори кальоші. І папахою прикрито.
Тепер уже засміявся й Степан.
— Справді?
— Сам бачив. Він в кальошах і на вулиці, і в гімназії, і напевне, вдома, спати лягає. А знаєш чому?
Степан знизав плечима. Нові господарі поводилися настільки по-чудернацькому, що можна було повірити у будь-яку історію.
— Бо на мештах підошви катма! Десь поцупив без підошви, от і ходить тепер весь час у кальошах.
— Та ну!
— Оце тобі й ну! Мені Павло розповів, ну, цей мій родич зі сходу, комсомоліст.
Хлопці пирснули в кулаки, за старою гімназійною звичкою намагаючись не привертати до себе зайвої уваги.
— А що іще каже твій родич?
— Обіцяв, що усіх польських професорів звільнять. Щоб лишилися тільки українські.
— Незлецьки було б.
Національна політика більшовиків з Великої України припала до смаку багатьом галичанам, пригніченим агресивним польським шовінізмом. Дехто із захопленням та цілком безкарно розоряв тепер спорожнілі магазини та інші польські заклади, господарі яких кинулися були втікати від війни. І усі без винятку залюбки фотографувалися на тлі формених поліційних шоломів, які купками було складено побіля колишніх комісаріатів.
— А відділення «Б»? — поцікавився Степан.
У цьому відділенні гімназії навчалися євреї.
— Так а їм що? Українською вчитимуться. Вони тепер першими на всіх перехрестях кричать «Хай живе Україна!».
– І правильно роблять, — зауважив Степан. — Тим, що тут, дуже пощастило. Ти чув, що з жидами роблять у німецькій зоні? Хто їх там захистить?
— А тут?
— А кому вони тут тра? Сталін з Гітлером проти поляків домовилися, а не проти жидів. Українців з німецької сторони сюди перевозять. Німців — туди. Полонених наших відпускають — зі мною ще півтора десятки рядових приїхало. Бо ж прапори червоні що в тих, що в тих. Паради спільні. Дружать, одне слово. Але жидів німцям ніц не віддають, бо ті комуністи — самі жиди.
— То що ти собі далі думаєш? — запитав Святослав після паузи.
Хлопець у відповідь знизав плечима.
— А що маю думати?.. Додому поїду. До нашого Пліхова у них руки ще не скоро дойдут. З мамою ґаздуватиму. Обійстю ґазди треба. Батько файно ґаздували.
Це було правдою. Шагута-старший був заможним селянином: регулярно платив повний внесок синові за навчання і навіть на бурсу давав грошима, у той час, коли більшість розраховувалися харчами. З цих харчів на кухні готували їжу для бурсаків, але платити куховаркам також з чогось треба було, та й за дрова взимку, тому Шагути були у пошані.
Проте заможний батько сина грішми не розбещував. Тримав у суворості, яку гімназійні перекази пояснювали смішною історією цілком у дусі вигадливого Степана.
Колись малого ще Шагуту за чергові «подвиги» вигнали з уроків, наказавши повертатися лише з батьком і лише до директорського кабінету. Наляканий неминучою розправою, хлопець кілька днів непомітно зникав з колони бурсаків, яка виходила до гімназії, і цілий день вештався десь поза школою. А тоді зметикував за пару злотих намовити якогось селянина з ярмарку зіграти роль свого батька, і з ним заявився до директора. Селянин уважно слухав і дуже переконливо удавав батьківський гнів — напевно, й сам мав вдома подібного йолопа. Врешті ж настільки вжився у ролю, що вхопив хлопця за комір і пообіцяв дати йому чортів, щоб вік пам’ятав. Переляканий директор навіть заступився був за учня: «То єще дзецко. Он сє поправі». Справа просувалася до щасливого фіналу. Аж тут відчинилися двері, і на порозі з’явився справжній Шагута-батько, який напередодні отримав листа з гімназійної канцелярії та приїхав розібратися, що ж такого накоїв його син.
Найманий селянин першим чкурнув з кабінету, не чекаючи на з’ясування. За ним під регіт директора і Шагути-старшого зробив ноги Степан. Врешті пригода закруглилася лише чотирма годинами карцеру — примусового навчання у неділю, однак на додачу довічним урізанням грошового забезпечення з боку батька, якого не дуже потішило те, що його за його ж гроші намагалися замінити першим-ліпшим дядьком з базару.
— До Пліхова, кажеш, збираєшся? А наші кажуть, що українці мають скористатися моментом. Тра брати до рук школи, гімназії, театри…
— От ти й бери, — Степан поплескав однокашника по плечу. — Візьми до рук, наприклад, нашу гімназію. Чи хоч би кальоші директора. — Він усміхнувся власному жартові. — А я візьмуся до мотики. Якось воно більш до снаги. Я вже армію до рук брав. Вистачить. Відпочину від війни і заразом подивлюся, куди воно все просувається. З цими сірими, знаєш, краще поки зайвого на себе не брати. Ані до рук, ані на шию.
Дзвіночок над дверима пекарні задзеленчав, і співрозмовники мимохіть озирнулися. На порозі стояв молодий чорнявий хлопець у сірому цивільному плащі, з-під якого визирали військові чоботи.
Степан іронічно підняв брову:
— Ще один.
Святослав махнув прибулому рукою. Бо це — про вовка промовка — був його згаданий у розмові брат у третіх, комсорг Павло Соколенко. Критися від нього — зайвий клопіт, та ще й може незручність вийти. А так, дивися, й розкаже якусь свіжу новину, їм там у комсомолі видніше.
Павло якось незграбно, боком просунувся до столика гімназійних приятелів.
— Привіт, — сказав він, знічено посміхнувшись. — А я вас ще з вулиці побачив, так бігом збігав до школи, і, думаю, посиджу хвилинку з вами.
— Це Павло, — відрекомендував Святослав родича. — Він приїхав…
— З Харкова, — поквапився той, ніби боявся якоїсь непоправної помилки.
— Шагута, — підвівся зі стільця Степан і простягнув руку. — Степан.
— Соколенко.
Хлопці потиснули руки, і Святослав гостинно відсунув стільця:
— Запрошуємо до товариства.
— Спасибі.
Новоприбулий, не знімаючи плаща, вмостився за столом.
— Поможіть мені зробити заказ, — попрохав він одразу. — Я ж по-поляцькому, як баран. Не можу пойняти всі ці «кше» і «пше». Дивлюся тільки.
— А що ти будеш?
— Булочку з маком, — тицьнув він пальцем у вітрину. — Ну і це, ж його… фі-лі-жанку кави.
Хлопці розсміялися незлостиво.
Вони були ровесниками, ці троє: один — польський фронтовик у вицвілій польовій формі, другий — галицький інтелігент у костюмі-двійці з туго затягнутою краваткою, а третій — типовий «сірий» совслужащий у плащі та цивільних брюках, заправлених у халяви чобіт. Ба навіть більше. Якщо придивитися, вони були навіть дещо схожі — усі троє коротко стрижені, з вилицюватими обличчями, сухорляві через не надто ситі часи. Не брати, звісно, але…
— Павло — син маминої сестри у других. З Полтавщини.
— Як це ти сказав? У других? — перепитав Павло.
— У других — це кузен, — пояснив тактовний Святослав. — Двоюрідний. Твоя мама моїй — у других, а я тобі — вже у третіх.
— Це троюрідний виходить? Смішно тут у вас. Вроді й по-українському, а якось чудно.
— У нас так. У нас смішно, — хлопці глузливо перезирнулися.
Тим часом господарка принесла каву з булкою — найбільшою з тих, що були на вітрині. Вона вже вивчила смаки сірих людей.
— Прошеʹ пана.
— Спасибі.
— Дзенькуємі, — ґречно повторив Святослав.
– І скажи їй, що я рублями платити буду. Мені оклад рублями видають.
Але пояснювати не довелося.
— Розумієʹ. Пан ма рублі. Без ружніци. Як пан зехче. — Після першого негативного, а часто й небезпечного досвіду, господарі обслуговували совіцьких службовців дуже запопадливо.
Павло одразу ж відкусив велетенський шмат булки і заходився жувати, заплющивши очі від задоволення. Потім запив великим ковтком кави. Хлопці знову перезирнулися.
— Булки у вас ловко печуть. Аж вдержатися не можу, — сказавши це, він чомусь озирнувся на двері і стишив голос. — І вобще мені нравиться. Як за граніцей. Тут на углу в магазині машинкою ковбасу різали. Так тонко виходило, як папіросна бумага. Дуже ловко. А воєнні викинули цю машинку. Кажуть, совецкім людям так тонко різать не нада. А я так думаю, що у Харкові хай товсто ріжуть, а тут тонко. Це ж інтересніше, коли у всіх по-різному.
— А ти з самого Харкова? — уточнив Степан. Його відверто розважала безпосередність співрозмовника.
— Нє. Тільки інститут закончив. Народної освіти. Я вчитель української мови.
— Чого-чого учитель? — здивовано звів брови Степан.
— Мови. Української. — Він знову запхав до рота чималий кавалок булки і заходився жувати, не припиняючи говорити, від чого за кожним словом у роті щось квакало, немов у жаби. — Але мене сюди прислали по комсомольській лінії. Ну і піонерів треба під шефство брати. Общественна робота з молодью.
Святославові було незручно перед гімназійним другом за такого родича, проте водночас самого тягнуло на сміх, тому, аби стримати емоцію, він підпер підборіддя рукою.
— Це щось на кшталт заступника вчителя?
— Заступник? — перепитав Павло здивовано. — У наших вчителів не буває заступників. Я буду організовувати комсомольські та піонерські ячейки. Ну, змагання там всякі. Воєнне діло вивчать.
— Це як у нас «Пласт»?
— Нє, «Пласт» — це у поляків. А у нас на Україні — піонери і комсомол. — І він знову взявся до булки.
Хлопці перезирнулися.
— «Пласт» — це українська організація, — обережно зауважив Святослав. — Це «Гарцеж» — польський.
— Ти про польський «Пласт» ліпше нікому не кажи, — помітно стримуючи погрозливі інтонації, порадив Степан. — Бо набити можуть.
— Ну нехай, нехай український… Чого ви? — з повним ротом примирливо пробубонів комсорг. — Український, але буржуазний. А наш комсомол — пролетарський.
Святослав попід столом торкнувся коліна свого приятеля, намагаючись у такий спосіб запобігти сварці. Він і сам не встигав дивуватись якійсь дикій наївності свого комсомольського родича.
Гість зі сходу з’явився у родині два тижні тому — просто постукав у двері і зайшов. Він привіз вітання від тітки у других, сестри Святославової мами. До прибулого у родині поставилися, як до свого — виділили помешкання і запрошували до столу. Павло виявився добрим хлопцем, проте погані звички, які демонстрував із першої хвилини, різко розділили сім’ю у ставленні до нього.
Софія, вихована у порядній львівській родині, намагалася відсісти на протилежний бік обіднього столу, щоб триматися якнайдалі від широко розставлених Павлових ліктів — під час їжі хлопець нахилявся вперед, немов збирався вхопити ротом просто з тарілки, а ложкою та виделкою вправлявся із таким брязкотом, що усі за столом здригалися, побоюючись, що посуд не витримає та розколеться. Позаочі Софія називала таку поведінку правдивим свинством.
Святославова ж мати навпаки — всіляко захищала небожа і виправдовувала: ну звідки ж сільському хлопцеві було набратися пристойних манер? Тим більше у більшовицькому Харкові. Там же порядних людей зроду-віку не було! Сама родом зі Слобожанщини, вона не могла пробачити східній столиці, що та першою з усієї України зійшла на комуністичні пси.
Святослав же лишався до прибульця нейтральним, як це й годиться чоловікові. Частенько спілкувався на різноманітні побутові теми, але на відвертість не викликав і сам тримав дистанцію.
— Так ти ж сам ніби не з пролетарів? — якось напівжартома зауважив він. — Ти ж із селян.
— З трудового селянства, — завчено, однак чомусь напружено відповів Павло. — Після рабфаку тримаю пролетарську позицію.
— Але все одно, батьки ж у селі? — підхопив охочий до суперечок Степан.
— Померли батьки, — глухо відповів хлопець. — З голоду померли. У тридцять третьому.
— Перепрошую, — Степанові довелося опустити очі.
Саме через це Святославова мати так жаліла небожа. Осиротів він уже в місті, куди батько відправив його, купивши направлення до рабфаку у секретаря сільради за дві пухові подушки та перину. Саме це врятувало хлопця від страшної смерті. Щоправда лише його самого. Село вимерло до ноги, а разом з ним батьки та молодші сестра з двома братами.
Новоявлений небіж називав свою бережанську тітку «тьотя Маша» і не раз, залишившись з нею наодинці, розповідав те, що нікому іншому виповісти не міг. Мама ж ділилася інформацією лише із сином, залишаючи невістку поза колом утаємничених.
— Та нічого, — стримано зауважив тоді Павло. — Шість год уже. Я привик.
Зараз Святослав дивився, як слобожанський родич закидає до рота останній шмат булки і, задерши високо голову, виливає у себе залишки кави разом із гущиною — усе до краплі.
— Може, тобі бімбера чарочку замовити? — запропонував він.
— Бімбера?
— Ну, самогону.
— А! Давай.
Поки замовляли на всіх міцний польський бімбер, Степан здивовано спостерігав, як харків’янин, покінчивши з булочкою, спочатку ретельно підібрав з тарілочки усі хлібні крихти, а потім змів усе, що розсипалося по столу, у жменю і одним рухом відправив до рота.
Звісно, на Галичині чули про організований більшовиками голод. Після того, як Микола Лемик на знак протесту застрелив совіцького консула, інформацію про виморених українців не змогли ігнорувати навіть польські газети. Але зараз Степан не міг для себе вирішити, чим зумовлена така дивна поведінка нового знайомого — наслідками голоду, а чи просто свинським більшовицьким вихованням. І те, й те здавалося однаково імовірним.
— За знайомство? — запропонував Святослав, піднімаючи чарку.
— Давай, — погодився Павло.
— Аби с ми були дужі, аби с багато літ прожили, — додав Степан.
Усі дружно випили. А коли поставили чарки, раптом звернули увагу, що просто поруч зі столиком стоїть людина. У кошлатій папасі на голові, галіфе та світлих мештах з кальошами, а ще й у куртці — попри те, що знаходився у приміщенні.
Побачивши несподіваного гостя, Павло змінився на обличчі і похапцем підскочив зі стільця.
— Драстуйте, Михайло Захарич… ми тут… цеє…
Чоловік суворо насупив брови, уважно розглядаючи компанію.
Під цим поглядом Ліщинський раптом відчув себе гімназистом, застуканим поза клясою або ж за саботажем польського державного свята. Підсвідомо захотілося заховати обличчя, але подібна поведінка виглядала б смішною для дорослого дядька, батька маленької донечки та чоловіка красуні-дружини, тому Святослав спокійно подивився на прибулого.
— Знайомі? — низьким хрипким голосом запитав директор гімназії, а це був саме він.
— Д-да… То єсть ні, — невідомо чому почав виправлятися Павло.
— Поляки? — вказав директор на формену куртку Шагути.
— Н-ні. Українці… — Тут комсорг раптом знайшовся. — Молодіжний актив збираю. Комсомольську ячейку організовувати будемо.
Святослав зі Степаном перезирнулися, а директор задоволено покивав головою:
— Ячейку? Це добре. Ну, занімайтесь, — і крутнувся на підборах, а точніше, на кальошах, бо підборів його мешти не мали. — Докладеш про свої успіхи, — сказав він, рушаючи до виходу.
Павло супроводив начальственну постать очима і прошепотів:
— Це я, щоб не було зайвих підозрів.
— Та не кремпуй си, — по-приятельськи поплескав нового знайомого по руці Степан. — Ми розуміємо.
— Розуміємо, — повторив за ним Святослав, хоч насправді нічого не розумів. Настали нові й цілком непевні часи.
Буває ж так, що життя не складається? Чогось Бог не дав, десь не щастить, щось сама втрачаєш. Уляна часто думала над цим і почувалася, немов під час судового процесу із «зарядженим» суддею. Тобто хоч що кажи, хоч як переконуй — однаково рішення буде не на твою користь.
Хлопці ще зі шкільних часів обминали Уляну своєю увагою на користь більш помітних, більш фігуристих чи більш нахабних подруг. А й справді, що вони могли побачити у маленькій, худенькій, коротко стриженій ще й в ідіотських окулярах однокласниці, яка вчилася середньо, як усі — навіть контрольної у неї не спишеш. Вона стояла останньою у лаві на фізкультурі, і так само, здавалося, у житті. Київський університет, куди, на превеликий подив усіх, вступила з першого разу, та ще й на престижний юридичний факультет, підніс самооцінку практично до небес, але, як казала бабуся «високо падати — низько охкати». Перші місяці у велетенських, як на вчорашню випускницю очаківської школи, аудиторіях, поважні професори, що до всіх звертаються на «ви», нові чарівні терміни — деліктоздатність, первісне стадо, сервітут, нові друзі з усіх куточків країни, чарівний Київ, який робить бранцем і примусово закохує у себе кожного, хто наважився прожити у ньому бодай місяць… Усе це невдовзі розбилося об звичне останнє місце у лаві. Тільки тепер усе діставалося більш хитрим, більш вульгарним, цинічним та розпусним. Хлопці вилися навколо них, і навіть сиві професори протирали запітнілі не за сезоном окуляри, ставлячи цілком незаслужені четвірки, коли інші за четвірку мали добре нагріти собі чуба.
Тоді Уляна навіть зненавиділа Київ — він їй здався таким само цинічним і розпусним. Університетський гуртожиток видавався брудним притоном, втім, це відповідало істині, бо деякі його мешканки і справді ввечері накладали бойове розфарбування і займали позиції вздовж бульвару Шевченка та проспекту Перемоги.
Несподівано з’ясувалося, що порівняно з рідними очаківськими лиманами Дніпро виглядає вузьким та брудним, Поділ виявився зменшеною копією одеської Молдаванки, Хрещатик — збільшеною вулицею Совєцкою у Миколаєві, а Лівий берег нагадував спальні райони Херсона. Влітку тут літав пух з калічених тополь — на відміну від нормальних, струнких їхніх тезок, що, наче свічки, позначали дороги на рідному Півдні, тутешні тополі розчепірювали свої обрізані культі, з яких стирчали на всі боки тонкі галузки з клятим пухом. І хто додумався звати це юродство тополями? Уляна особливо ненавиділа тутешні тополі за те, що вони їй нагадували власні пальці на ногах — причину дівочих сліз та морального самобичування. Нема того, щоб рости, як у нормальних людей, рядком, ладком, один до одного — Улянині пальці на ногах стирчали в різні боки, утворюючи бандитську розпальцьовку, немовби гілки цих самих тополь. Їх ніяк не вдавалося притулити один до одного, і в результаті довелося категорично відмовитися від босоніжок — бо який же хлопець зверне увагу на дівчину з такими пальцями на ногах? Уляна навіть один час бинтувала їх за давньокитайським звичаєм, про який прочитала у книжці — але марно. Нічого не допомагало, і навіть у туфлях-човниках мізинці весь час намагалися вискочити назовні, щоб зганьбити свою хазяйку.
Втім не лише пальці були джерелом моральних катувань. Посилаючи Уляну у цей світ, Бог вирішив заощадити, і тому окрім кісток не дав їй практично нічого — ні округлих стегон, як у всіх порядних та не дуже порядних подруг, ані високих грудей — та де там високих, взагалі жодних грудей. Як дражнилися хлопці у школі: «кругла сирота — ні сраки, ні живота». Лише зараз, коли перевалило за тридцять, коли вигодувала дитину, щось у викоті стало проступати — але викотів Уляна не носила, не переносила цього знущання із себе, адже викот для того і зроблений, щоб показувати, а коли показувати нема що? Не брати ж приклад з модних співачок, що мусять робити собі виріз до пупа, щоб натякнути бодай на щось. Тому навіть зараз, коли «виросла» до бюстгальтерів другого розміру, вона продовжувала одягатися у піджаки та блузи, що максимально приховували усі жіночі ознаки. Такий стиль був зручним, як для роботи, так і для самооцінки — бо для жінки немає нічого гіршого, ніж вдягнувшись та нафарбувавшись для чоловіків, отримувати у відповідь… а точніше, не отримувати нічого, навіть погляду. Інша справа — робочий, вільний одяг, трохи помади, холодний погляд крізь скельця-окуляри. Тут кожна посмішка як гран-прі: а уявляєте, що було б, якби я…
Від безвиході й розчарування у собі іноді грішним ділом виникала думка скористатися старовинним очаківським засобом — верандою чи балконом. Справа в тім, що Очаків — це не тільки курортне місто, але й військова база, де за парканами, через які так легко перелізти, мордуються молоді здорові хлопці, самотні душевно та спраглі фізично. А влітку туди приїздять на відпочинок дівчата та жінки, часто теж самотні та спраглі. І до того ж пляж з голими тілами, який провокує усіх легкістю й доступністю. І задуха, через яку можна спати надворі, на балконі чи веранді. Ну а далі все відбувається, як у передачах «Нешенел джеографікс». Вночі матросики перелазять через паркан та ідуть шукати здобичі, а здобич у цей час виходить у двір, де лягає спати голяка, прикрившись лише простирадлом — бо спека. І ретельно робить вигляд, що навіть не підозрює про підступні плани хижаків, які тихцем скрадаються вздовж парканів, виглядаючи та винюхуючи у теплій очаківській ночі гарячі жіночі тіла.
Ця зваба періодично виникала і потім, коли приїздила до мами у відпустку. Що її стримувало? Хіба що самоповага, хоча про яку самоповагу може йтися, коли сама себе не любиш? Врешті-решт приблизно так воно і сталося, тільки не в Очакові, а в Києві, коли роль балкона зіграла кімната у квартирі подруги, а ролі сонця та спеки — коньяк і музика. Внаслідок цього на світ і з’явилася Настуня. Її щастя і кара водночас. Кара — за те, що дала собі поблажку і на одну ніч перетворилася сама на себе, на справжню, якою мала бути, якою Бог послав на цю землю. А він… він навіть прізвища свого не назвав. І коли врешті-решт потелефонувала і сказала, що у них буде дитина, сухо відказав: «Вітаю!», кинув трубку та змінив номер телефону. Отже дочку записала на своє прізвище — Балановська. Анастасія Балановська — ну чим погано? Хто не знає села Баланове під Очаковом, де два десятка хат туляться понад ставком, може навіть подумати, що у родоводі не обійшлося без польських князів. Щоправда мама тоді репетувала з усією наполегливістю самотньої жінки, що батька треба знайти, аби дитина не росла байстрюком, що треба дати прізвище… І можливість така, звісно, була, бо Уляна вже працювала у юридичній компанії і була настільки перспективним працівником, що її навіть не звільнили перед декретом, як це в Україні роблять з одвічно беззахисними молодими фахівцями, ба навіть оформили все по-людськи, тобто за законом. Але шукати такого «батька» Уляна вважала за приниження, тому подумки звела його до ролі «запліднювача» — а з такими розмова коротка, зробив справу — гуляй. Нащо псувати дитині карму подібними родичами? Є мама, є бабуся — цього цілком досить.
Втім, це було вже за багато років після навчання — адже для молодих п’ять років — великий термін. А в університеті, зокрема й у блядському гуртожитку Уляна за якийсь час засвоїлася, потоваришувала з філологинями — як з тією частиною, що проводила вечори на узбіччі бульвару Шевченка та на сидіннях машин, так і з тими, що скніли над словниками, бо більше не мали над чим та ким скніти, і цим скидалися на неї. Навчилася пити пиво та коньяк, курити тютюн і не тільки, нахапалася цитат з класики та засвоїла назви модних книжок, щоб здаватися розумнішою, ніж насправді. Втім, і читати теж навчилася — не в сенсі складати літери, а читати так, щоб від цього щось мінялося в голові, щоб душа розквітала бодай в уяві, якщо вже в реальності це не дано.
Можливо, саме завдяки читанню вона врешті засвоїла мистецтво вчитися — коли без особливої напруги можна скласти другорядні предмети, і таким чином більше уваги приділити тому, що насправді знадобиться. Коли розумієш просту істину: в юриспруденції, як на кухні, головне — розібратися, де що лежить, і навчитися смажити яєчню, а пропорції для складніших страв завжди знайдуться у книзі рецептів.
Саме тому вже на третьому курсі вона працювала молодшим юристом у невеличкій конторі і разом із дипломом отримала до сі-ві (curriculum vitae, шановні, а ви як думали?!) досвід роботи — те, що цінується роботодавцем понад усе. Тому коли подруги, які ще вчора завдяки глибокому декольте були пестунками долі та сивих професорів, тільки починали ходити по співбесідах, змагаючись за посаду у якій-небудь юршабашці із правом стирчати у чергах попід дверима державних органів, Уляна вже працювала юристом у компанії з іменем і заробляла стільки, що могла сплачувати за окрему квартиру, а не знімати куток у вередливої пенсіонерки або одну кімнату на чотирьох. Щоправда, вигодами свого самотнього проживання вона користувалася зовсім не часто. А проте не переймалася цим, відчувши, що є царина, де можна бути кращою, де досягнення міряються не якимось удаваним щастям, а реальною кар’єрою та грішми, і тому байдуже приймала звістки про одруження чергової колишньої одногрупниці. Кожному — своє.
Тоді вона знов полюбила Київ — інший Київ, справжню столицю, діловий та прагматичний. Тут кав’ярні були заповнені людьми, що вирішували справи, відсуваючи чашки з кавою заради задрукованих на принтері аркушів А4. Ба й сама кава — новомодне еспресо, американо, лате, зварена в турці і навіть розчинна — була символом нового життя, якого не зустрінеш у тихому курортному Очакові. Такої кави не було в гуртожитку, де вчорашню гущу навпіл з недопалками викидали з кружок тільки перед тим, як заварити нову. Ані у культовій інтелігентській кулінарці на Хрещатику, де за чашки з відбитими ручками брали з клієнтів гривню застави. І справа навіть не у смаку. Бо кава — це не напій. Це стиль життя й символ ділового світу. Тому навіть Харків, який вихвалявся фальшивим статусом «першої столиці», не міг бути ані першою, ані останньою столицею взагалі — бо там о десятій ранку не було де випити кави, у цьому Уляна з подивом переконалася під час відрядження. Тамтешні мешканці зранку частіше вживали пиво, а отже не годилися на роль ділових людей.
Зовсім інші істоти — у костюмах та з «дипломатами» — населяли тепер її світ, і навіть клієнти у шкірянках, спортивних штанах та кашкетах не могли розвіяти чарів ділового Києва. Бо вони, так само як усі інші, приходили сюди на прощу, жертвуючи новим богам час, гроші та увагу, а тому слухняно пили каву, кидаючи до філіжанок по кілька ложечок цукру і запиваючи горілкою, щоб змити незвичний гіркуватий присмак з піднебіння. І навіть ціна за чашку кави більше скидалася на пожертву богам бізнесу, ніж на плату за напій.
Іноді Уляна зустрічалася зі старими подругами — чомусь переважно із філологинями — знову пила пиво з ужгородським коньяком, курила усе, що траплялося, слухала вірші та пісні під гітару зі зламаними колками. Це було нагадування про себе вчорашню, щоб іще раз оцінити нове життя, яке відкривалось попереду.
І саме в один з таких вечорів вона втратила контроль над собою.
Втім, це не мало значення. Вже не мало. Бо Настуня відкрила для Уляни зовсім інший Київ — Київ колясок та дитячих майданчиків, дитсадків, поліклінік та пісочниць. Мама, звісно, переконувала повернутися до неї, бо дитині краще біля моря та фруктів, та й взагалі, якщо вже так потрібна та робота, то чому б не віддати онуку бабусі (ха-ха-ха!), тебе ж якось виростила таку розумну, то чому її не вирощу. Звісно, Уляна не піддалася на ці вмовляння, бо відчула, що Київ — це те, що потрібно, це саме її розмір, фасон, її перспектива, і що важливо — вона вміщається тут разом із донькою. Дехто з учорашніх подруг вже намастив лижі до Варшави, Лісабона чи навіть Нью-Йорка, але їй пасувало місто Кия — і Дніпро, що омивав його від усієї нечисті, щоранку знов перетворюючи на святе місце, гідне прощі тисяч праведників.
Разом із тим, як зростала Настя, знайшлися нові подруги — мами одногрупниць із дитсадка. Найближче вона зійшлася з двома — сорокарічною Катькою, самотньою мамою розумника Ярика, та Вікою, мамою чорнявої Світовиди, яку усі називали Свєткою. Окрім дочки Віка мала ще й чоловіка, не першого в неї, проте знаменитого — власника колись відстійного, а віднедавна модного фаху історика і завідувача чогось такого історично-державного. До того, він носив знамените українське прізвище — Терещенко, хоча не мав жодного відношення до відомих цукрозаводчиків та меценатів. Позаочі їхню родину друзі звали Черешеньками — бо це схоже: Терещенки-Черешеньки.
На диво, дружба, скріплена «утрениками», санчатами, шмарклями та екскурсіями, виявилася найміцнішою. Адже усі ми проходимо цей шлях: спочатку ти дочка Марії, потім перетворюєшся на окрему Уляну, а згодом дедалі частіше виступаєш у якості мами Настуні, поки остаточно на неї перетворишся та будеш готуватися до статусу бабусі якого-небудь Юрчика. Діти забирають в нас наше «я», і на те нема ради.
Отже мами Настуні, Ярика та Світовиди-Свєтки зійшлися у вітальні Катьчиної квартири на Подолі за пляшкою лікеру, святкуючи невідомо що — чи то весну, яку кілька тижнів тому приніс Великдень, чи то п’ятницю, старовинний жіночий день, а чи майбутні травневі, коли усі поїдуть кланятися землі на своїх дачах під Києвом, залишивши вулиці порожніми на радість бездачному населенню.
Двокімнатна квартира та відсутність чоловіка надавали Катьці вирішальну перевагу, тому зазвичай збиралися у неї, відправляючи дітей до Ярикової кімнати з комп’ютером у ній. Хай діти поспілкуються, зазираючи до монітора з-поза спин одне одного, як це зараз заведено у молодшого покоління.
Тоді між другим та третім келишками солодкого лікеру Уляна й розповіла про свою дорожню пригоду та несподіваного рятівника.
— Ух ти! Це просто романті-ік! — сказала Катька, наголошуючи останній склад на французький манер. — Є ще лицарі в Україні.
— Я тебе прошу, — заперечила Віка-Черешенька. — Хто, ти там казала, він? Моряк?
Уляна кивнула.
— Так у них в кожному порту жінка, а то й дитинка.
— Ну то й що? — не здавалася Катька. — Це ж і є романті-ік. А що по-твоему, романті-ік — це чоловік у майці-алкоголічці на кухні? Дулі дві. А коли чоловік пішов у плавання, вона щовечора виходить на берег, і довга спідниця обвиває стрункі ніжки, а сльози на щоках перемішуються з морськими бризками — оце я розумію. Романтика не буває без страждань.
— Дівчата, ви про що? — здивувалася Уляна.
— Про романтику, дитинко, — зауважила Катька.
Маючи перед подругами перевагу майже у десять років, вона була найдосвідченішою і наймудрішою. Але, попри це, все одно не мала чоловіка та виховувала сина сама. — Запам’ятай: єдиний, хто може зіпсувати романтику, це — чоловік. От поки стоїш на березі, чекаєш — все дуже романтично, а щойно він причалить свій корабель, зійде на берег, дихне цигарками та вже місяць не митим тілом, облапить брудними руками…
— Бр-р-р, Катько, шо ти кажеш? — обурилася Віка.
— Правду, дівчата, правду. У випадку з українським чоловіком романтика існує тільки в голові, за фізичної відсутності власне об’єкта. Бо ця тварюка все псує.
Уляна подумки погодилася з таким визначенням, хоча, правду кажучи, не хотілося так думати про свого нічного рятівника. Але мабуть Катька мае-таки рацію. Якщо реальна зустріч може все зіпсувати, чи не краще буде залишити в душі спогад про мандрівного лицаря, який рятує принцес із пробитими колесами?
— Скільки йому? — уточнила Черешенька.
— За сорок, — Уляна згадала срібні нитки на скронях та жилаві руки під струменем води.
— Ну й нормально, — Віка розгорнула цукерочку й увіп’ялася своїми білосніжними зубами у чорний шоколад.
— Мабуть, одружений, — резюмувала Катька. — Обручка на пальці була?
— Та до чого тут це? — обурилася Уляна, хоч відсутність обручки відзначила ще тоді, коли придивлялася до вправних рухів незнайомця.
— А! Сучасні чоловіки не люблять носити обручок, навіть якщо одружені, — Катька розтинала ситуацію із завзяттям патологоанатома.
Черешенька сьорбнула лікеру:
— А мій носить.
— Ну так спробував би…
— Дівчата! — Уляні довелося підвищити голос. — Давайте змінимо тему!
— О! А про що іще можуть говорити жінки, як не про чоловіків? — не здавалася Катька. — Не порушуй традицію! Змінити тему — це лише змінити обговорення одного чоловіка на іншого. Є в тебе інші чоловіки? Наприклад, на роботі.
– Є, — раптом сказала Уляна.
— Це вже цікаво! І хто він?
— Леон-кілер.
Новий кур’єр з’явився на фірмі минулого тижня і справив на всіх приємне враження. Ще б пак — не бомжуватий пенсіонер, який шукає підробітку, користуючись своїм безкоштовним проїздом, не сопливий студент, з якого нема що спитати. А цілком пристойний, сивий з борідкою дядько, скромно, проте охайно вдягнений. Здатний виконати завдання складніші за «відвези-передай».
Робота кур’єра — це поєднання великої відповідальності із малою зарплатнею, тому знайти людину, яка б могла об’єднувати в собі обидві ці чесноти — ой як непросто. Наприклад, останній, якого вигнали за втрату документів, скиглив, що забувся їх у маминій квартирі. На пропозицію поїхати до маминої квартири і забрати, починав рюмсати та пояснювати, що не має ключів, бо мама йому їх не дає. Ну а коли просили потелефонувати мамі, заходився слізьми і репетував, що мама три роки тому поїхала до Португалії, кинула його самого, і тепер він вимушений тинятися по кутках. І така маячня по колу. Улянина колега Ларунда, яка власне і постраждала від втрати, тільки руками розводила і казала, що таких ідіотів не зустрічала навіть під часроботи у кримінальному розшуку.
Новий же працівник ретельно виконував усі завдання, завжди перепитував про важливість кожного, і якщо не встигав чогось протягом дня, обов’язково телефонував до офісу та попереджав про це. Фасоном борідки та формою вилиць він невловимо нагадував французького актора Жана Рено, тому й прізвисько отримав відповідне: Леон-кілер.
Єдина дивакуватість, що її помітили колеги за новим співробітником — це постійні торби в руках. Адвокати мають справи з паперами, тому максимум навантаження для кур’єра — це тека з документами. А тут — целофанові кульки, набиті чимось досить об’ємним, по одному в кожній руці. Уляна, коли вперше зустріла його на вулиці з цим вантажем, подумала, що начальник використовує новачка для якихось персональних послуг — родині чи коханці — тому не звернула особливої уваги. Але коли за кілька днів побачила його з тими ж таки кульками, дуже здивувалася.
Виявляється, Леон-кілер скрізь ходив з торбами — коли заходив до офісу, залишав їх біля секретаря, а виходячи на вулицю, завжди тримав при собі.
— Ти бачила? — перепитала Уляна в Ларунди, але та була під таким враженням від попередніх розповідей про маму з Португалії, що тільки рукою махнула:
— Та яка різниця? Аби документи не губив.
Опинившись з ним одного разу в ліфті, Уляна скористалася нагодою запитати, бо кульки займали досить багато місця.
— Речі, — коротко відповів Кілер, немовби це слово усе пояснювало. Добре вихована Уляна мусила перевести розмову на іншу тему, і не даремно, бо в результаті довідалася про нового працівника багато цікавого: наприклад те, що він має вищу технічну освіту, в радянські часи працював на секретному заводі. Саме цим, певно, і пояснювалася його підвищена притомність при виконанні своїх теперішніх обов’язків.
— Ну а що, — припустила Катька після того, як Уляна закінчила свою розповідь, — інженери зараз нікому не потрібні, бо рулять юристи та економісти. Крім того — вік. Куди йому дітися? От і пішов у кур’єри.
— Як каже мій чоловік, кожен має свої скелети у шафі, — зауважила Черешенька.
Уляна засміялася:
— Ну так, всі мають у шафах, а цей — у кульках. Носить свої скелети з собою. До речі, твій чоловік якраз по скелетах спеціалізується. Може, він знає, що це може бути?
— Ти ж кажеш, що він на секретному заводі працював? Може, це якась військова таємниця? Секретна зброя? — приєдналася гостра на язик Катька.
— Ой, дівчата, чоловік каже, що ніяких військових таємниць у совка насправді не було, що вони все крали у американців. А всіх дурили, що мають якісь страшні ракети. Каже, після війни почали усім розповідати, що росіяни радіо придумали, і паровоз, і рентген. А насправді це Сталін хотів прикрити викрадання технологій.
Вона долила усім лікеру, не дуже апетитного на вигляд, але смачного та духмяного.
— Смішно, — сказала Катька. — Леон-кілер з двома кульками у руках. А може він і справді кілер? У нього там пістолет і фікус. І Улянка буде його Матильдою.
— А може він бомжує? — припустила Віка. — У бомжів завжди кульки з собою.
— Та наче ні. У нього навіть дружина є.
— Дружина? — Катька розчаровано витягла губи. — Значить не бути тобі Матильдою. Такий шанс…
— Це точно.
І тут телефон в Уляниній сумці заспівав «Лібер-танго», що означало дзвоник від невідомого абонента. Вона знехотя простягнула руку і натисла кнопку:
— Альо?
— Пані Уляна? — запитав хрипкуватий чоловічий голос.
— Слухаю вас, — сухо по-адвокатському відповіла вона.
— Це Степан Шагута. Ми з вами познайомилися на дорозі біля Голованівська.
— Ви? — Улянин голос сам собою потеплішав, від чого подруги одразу замовкли і нашорошили вуха.
— Так, я. А як ви тоді доїхали?
— Дякую, добре, — Уляна махнула рукою в бік дівчат, що просто-таки поїдали її очима, і вийшла до передпокою.
Чоловік на тому кінці набрав повітря, немовби зважуючись на щось:
— Пробачте, ви казали, що ви юрист. Можу я з вами зустрітися? Бо мені треба консультація.
— Авжеж. Коли вам зручно.
— Наприм… Наприклад, завтра. Нічого, що субота?
— Звісно. Із задоволенням.
Він не зовсім орієнтувався в Києві, і тому місце обрала вона — у затишному ресторанчику на Подолі, бо вирішила, що ритуальна кава буде виглядати жлобством, якщо ідеться про людину, що врятувала тебе на нічній дорозі. А вечеря в ресторані — це вже зовсім інше, можна про справу поговорити. Поклала слухавку та повернулася до подруг, що досі мовчки сиділи за столиком.
– Із за-до-во-лен-ням? — зробивши великі очі, перепитала Катька.
— Та ну вас! Людині потрібна допомога. Хтось вміє колеса міняти, а хтось — закони читати.
— Ну, це інша справа, — удавано-серйозно покивала Катька. — Зовсім інша. Так, Вікусю?
Та теж кивнула з серйозним виглядом.
— Тільки… — Уляна запнулася. — Малу мою зможеш взяти завтра на вечір?
Дівчата по-змовницьки перезирнулися:
— Зможу, — погодилася Катька. — І навіть на ніч.
Невелика зала ресторану була практично повною, як і завжди суботнього вечора. Уляна роззирнулася у пошуках вільного столика і подумки вилаяла себе, що не зарезервувала місце заздалегідь. Оце ж правду кажуть: людину можна вивезти з села, але село з людини не вивести.
Метрдотель суворим голосом поцікавилася:
— На вас чекають?
Уляна, щоб приховати розгубленість, мовчки зміряла її зверхнім поглядом, коли раптом почула:
— Пані Уляна!
З-за столика у кутку підводився худорлявий на обличчя, але досить міцної статури чоловік у бежевому светрі із блакитним комірцем сорочки над ним. Він практично нічим не нагадував ту темну постать з колесом напереваги, яка стояла перед очима вже тиждень. І мабуть, Уляна ніколи б не впізнала його, якби не привітна посмішка на обличчі та голос — той самий хрипкий баритон, яким розмовляв рятівник на нічній дорозі.
— Добрий вечір! — вона знехтувала допомогою метрдотеля і самостійно просоталася поміж спин відвідувачів до кутка, де її візаві вже відсував стільця, щоб зручніше було сісти. Уляна поважала ґречність, особливо коли вона не переходила у запопадливість.
— Добрий вечір. Я — Степан Шагута. Навєрно, ви мене не впізнали. Тобто, мабуть, не впізнали.
— Чому ж? Впізнала, — збрехала Уляна, вмощуючись зручніше. — І дуже вам дякую за допомогу. Без вас я, мабуть, і досі б стирчала на дорозі під Голованівськом.
— Та ну, не стоіт, тобто не стоїть.
— Не варто, — підказала Уляна, сховавши посмішку у кутиках губ. — Якщо вам зручніше, говоріть російською. Я розумію.
Він щиро засміявся у відповідь, від чого на щоках утворилися трикутні западинки:
— Ви пробачте. Я дуже люблю українську, але рідко користуюся. У нас, моряків, якось більше англійська в ходу.
— Навіть на судні?
— Аякже! Зараз екіпажі, як футбольні клуби — збірна з усіх стран.
Молодий кругловидий офіціант у довгому фартуху матеріалізувався над столом.
— Готови заказивать?
— Не без того, — Степан взяв зі столу меню. — Принесіть нам для початку пляшку білого вина, — він подивився на Уляну. — Ви будете м’ясо чи рибу?
Проблемний зазвичай вибір страв за його тактовної допомоги завершився повним успіхом, і офіціант розчинився у гаморі зали.
— Терпіти не можу обирати, весь час здається, що замовила щось не те, — зізналася Уляна.
— А мені весь час здається, що я щось упустив.
У нього була цікава українська — деякі фрази вилітали одразу правильно, немовби завчені заздалегідь, а інші переривалися через брак слів.
— У нас в Сибіру… — повів він далі.
— То ви з Сибіру? — здивувалася Уляна.
— Західного, — уточнив він, немовби це було важливо. — Так от, у нас їсти треба багато, бо холод. Тому в дитинстві я був страшним проглотом.
— Західний Сибір… — на свій сором Уляна не уявляла де це, однак те, що там і справді холодно, сумнівів не викликало. — А звідки ж тоді знаєте українську?
— Від батьків, — співрозмовник поклав руки на стіл, і вона ще раз відзначила, які вони міцні та жилаві. — У мене батьки українці. І потім я учився в Херсоні.
— У Херсоні? — здивувалася вона.
— Так, у Херсоні. Після армії друг заманив.
Уляна звела брови:
— То виходить, що ми з вами земляки. Я родом з Очакова.
— З самого Очакова?! О! Так це знаменитий порт. Правду кажуть, що в хорошую погоду з Очакова видно Південний Хрест? — мабуть, це був жарт, бо він широко всміхнувся, але Уляниної освіти не вистачило на те, щоб оцінити гумор. — А ви, кстаті, знаєте, що давним-давно в центрі Херсона була крєпость, від якої зараз залишилися тільки ворота. І вони називаються Очаківськими.
Географічно-історичний екскурс перервав офіціант, який приніс замовлене біле вино.
— Пріятнава, — побажав він, знову розчиняючись.
— Ви не повірите, за цим «пріятнава» українських офіціантів можна узнати в любом порту.
— Це від «смачного», — пояснила Уляна. — Як можуть, так і перекладають. Ой, пробачте, — схаменулася вона, висмикнула сумку з-під спини, куди завжди її припасовувала у кав’ярнях, бо любила постійно відчувати своє майно шкірою, і видобула з кишеньки візитівку. — Будь ласка. Так би мовити, підтвердження моєї професії. Ви казали, що потребуєте допомоги.
— По-тре-бу-є-те, — з насолодою, немовби пробуючи на смак, повторив він. Потім узяв картку і прочитав написане. — Уляна Балановська. Адвокат. Солідно.
Уляна скептично глянула крізь скельця окулярів, але одразу зупинила себе. Скептицизм треба було демонструвати тоді, на дорозі, з двома пробитими колесами в зубах.
— Отже, я можу вам допомогти? Бо ви мені змогли, слово честі, — вона щиро посміхнулася.
— Можете допомогти, — кивнув він. — Але це почекає. А для початку давайте вип’ємо за знайомство. Тому що вино ждать не буде.
Вони цокнулися і пригубили золотаве шардоне. Уляна відзначила, що цей моряк має гарні манери, бо не заливає в себе одразу весь келих. Крім того, він умів підтримати розмову — не замоложував, як це роблять самовпевнені дженджики, не нудив, як пенсіонери та начальство, але й не замовкав у пошуках теми.
— Отже я по-тре-бу-ю, — він зробив паузу, — вашої допомоги. Річ у тому, що в мене контракт з крюїнговим агентством.
— Яким агентством?
— Крюїнговим, — повторив він. — Агентством по найму моряків.
— А це що, якісь особливі агентства?
— Аякже! — він розвів руками, мовби дивуючись, як цього можна не знати. — Моряки завжди були особливими людьми. В старі часи у портових містах стояли спеціальні будинки, бордінхаузи, які приймали матросів на постой, давали їсти і спати, і навіть зберігали гроші, щоб не зразу все пропивали. Ну а потім, коли продадуть на корабль, з авансу забирали собі оплату.
— Ви сказали, продадуть?
— Ну, фактіческі, тобто фактично. Бо матрос на березі склонний пропивать усе, що має. І господар бордінхауза часто за нього договорювався з капітаном, і пока не проспався, відправляв на борт. А коли віддали швартови, діваться вже нема куди.
Уляна знала, що морське право — штука специфічна, іще коли вивчала оформлення вантажів, усі ці «франко вздовж борту судна», але ніколи не замислювалася над тим, звідки ноги ростуть.
— Так вот, — продовжував співрозмовник, — традиція крюїнгових агентств іде ще від бордінхаузів, тому договори у них дуже хітродєланиє. Развє що п’яними на борт не відправляють, та й то по-різному буває.
— У вас договір із собою? — одразу взяла бика за роги Уляна, поки за розмовою не втратила діловий настрій.
— З собою, — він підхопив зі стільця поруч чорну теку і витрусив звідти документи. Уляна одразу звернула увагу на солідний цупкий папір з кольоровими шапками на кожній сторінці, на дві колонки тексту — англійською та російською. Компанія явно намагалася справити враження на клієнтів.
— Ви капітан? — Уляна глянула на графу, де ішлося про диплом судноводія.
— Помічник, — скромно уточнив чоловік.
Але зануренню у справу завадив офіціант, який приніс замовлені страви. Довелося відкласти папери на край столу, щоб бува не зіпсувати. Хлопець вправно розставив тарілки, побажав «пріятнава» та долив у келихи вина.
Уляна потяглася за відкладеним договором:
— Ви не заперечуєте, якщо я спочатку дочитаю, а потім вже почнемо їсти? Щоб одразу можна було говорити по суті.
Він знизав плечима:
— Не заперечую, особливо коли мати в виду, що наш офіціант не приніс ножів та вилок.
Вона глянула — і справді, ані біля тарілок, ані десь окремо не було й сліду столових приборів. І одразу засміялася, бо згадала улюблений бабусин анекдот.
— Смішно, — кивнув він, не всміхнувшись.
— Це я згадала стару історію, як жид в Одесі приходить в ресторан, і йому теж не подають ложки. Знаєте?
— Ні.
— Ну, він кличе офіціанта і каже: «Шановний! Цей суп неможливо їсти!». Той, звісно: «Що таке? Холодний? Пересолений? Що?». Жид йому: «Цей суп неможливо їсти!». Офіціант: «Та ну! У нас кухар з двадцятилітнім стажем, ми — переможці соціалістичного змагання!». А жид: «Цей суп неможливо їсти!». Офіціант: «Ну чому?». Жид: «А ви спробуйте.» Офіціант тик-мик: «Ой, а де ложка?». А жид йому: «Ага!».
Тепер він засміявся, не голосно, але щиро, плеснувши себе долонями по колінах. Уляна ще раз відзначила трикутні западини на худорлявих, трохи завітрених щоках, та вуса, у яких разом із посмішкою ховалася верхня губа.
— Ну це просто про нас! — у захваті промовив він, і раптом змовницьки схилився до Уляни. — А давайте нашого офіціанта перевіримо. На цьому анекдоті.
Бона не зовсім зрозуміла ідею, але він сприйняв мовчанку за згоду. Моряки, як відомо, полюбляють розіграші.
— Гарсон! То єсть, хлопче!
Кругловидий швидко намалювався поруч.
— Што вам?
— Цю страву неможливо їсти! — заявив Улянин співрозмовник із серйозним виглядом.
— В чом дєло? — занепокоївся кругловидий, зиркаючи очима поперемінно то на стіл, то на клієнта.
— Неможливо, — наполягав той.
— Пачіму? — не зрозумів хлопець.
— А ви попробуйте! — моряк для кращого ефекту навіть посунув страву до краю.
І тут офіціант зробив те, на що від нього ніхто не чекав. Знизавши плечима, мовляв, що за примхи, раптом схопив пальцями шматок з тарілки клієнта і запхав собі до рота.
Уляна та Степан, побачивши цю картину, разом вибухнули сміхом так, що на них обернувся весь ресторан.
— Ой, нє могу! — плескав себе по колінах моряк. Уляна підхопила окуляри і краєчком долоні витирала сльози, що виступили від сміху.
— Шо такоє? — здивовано роззирався офіціант.
Аж поки нарешті Уляна зглянулася:
— Виделки принесіть! — і знов зареготала.
— Ой, ізвініте, — знітився хлопець і бігцем побіг до буфету.
— Це вам не Одеса, — промовив, а швидше простогнав Улянин співрозмовник. — Тут таких фраєров, як я, учат по-взрослому.
Вони ще довго сміялися навіть після того, як офіціант з буряковим від ніяковості обличчям приніс прибори, ще тисячу разів сказав «ізвініте» і навіть один раз «вибачте».
Такий випадок гріх було не відзначити, тому моряк одразу замовив коньяку.
Розмова потекла вже зовсім вільно, як завжди буває після спільного викиду емоцій — хоч би якими були — позитивними чи не дуже — бо навіть полаявшись з кимось, почуваєшся з ним вільніше, а що вже казати про спільний жарт чи розіграш.
Згадали ще кілька смішних ресторанних випадків. Як одного разу на запитання Уляни «де тут у вас можна руки помити» інший хлопець, не менш простий, радісно вигукнув: «В туалеті, звісно!». Або ж коли у китайському ресторані трапилася вагітна офіціантка з сильним токсикозом, яка не могла навіть дивитися на страви, що їх несла, бо кожної миті блідла та хапалася за живіт. Адже київські офіціанти, що збираються у столицю з усіх усюд — це «щось особливе», як кажуть в Одесі, коли все-таки говорять українською. Улянин співрозмовник у відповідь поділився секретами спілкування в іноземних ресторанах, де замовлення часто перетворюється на лотерею — і на це нема ради.
А справа із крюїнговою компанією після уважного прочитання контракту виявилася копійчаною. Як називала такі випадки Улянина колега Ларунда, «не варто виїденого яйця клієнта». І зараз Уляна мало вголос не повторила цю формулу, бо коньяк та веселі спогади зовсім розв’язали язика. Вона відчувала піднесення, якого давно не було. Хіба що в університетські часи, коли світ здавався незвіданим, але прекрасним.
Офіціант, виправдовуючись за свою помилку, метушився навкруги, намагаючись вгадати найменше бажання відвідувачів. І коли побачив, що у келихах закінчився коньяк, одразу прибіг до столу:
— Павтаріть? — запитав він, забираючи порожній посуд.
— Повторіть, — раптом запропонувала Уляна. — Кораблі лавірували, лавірували, та ніяк не вилавірували.
— Шо? — злякано запитав хлопець, втискаючи голову у плечі, бо вже отримав сьогодні.
— Стоїть піп на копі, ковпак на попі, копа під попом, а піп під ковпаком. Повторіть! Ви ж самі запропонували?
Тут вона знову розреготалася, а за нею й новий знайомий, знов примусивши бідолашного офіціанта червоніти й тікати геть від дивакуватих відвідувачів.
За десертом з кавою вони засиділися до пізнього вечора. Чоловік не дозволив навіть заїкнутися про оплату рахунку, сказавши «ви мене ображаєте». Але при цьому відрахував суму точно до копієчки, повчально зауваживши: «Чайові — це наркотик». Вочевидь він не був скнарою, а проте дотримувався принципів. Потім викликав таксі і запитав в Уляни домашню адресу.
І тут, на задньому сидінні машини, вона раптом відчула, що всередині щось вибухнуло. Отак от просто — бах! Як колесо на дорозі. Якоїсь миті від супутника війнуло неповторним чоловічим запахом — разом із легким духом коньяку та сиру вона вловила дух чистої шкіри, тютюну та ще чогось гострого та незвичного, і раптом вона захотіла цього чоловіка з його жилавими руками, з вусами та трикутними ямочками на щоках. Захотіла так, що не могла не те що стримати себе, — практично не здатна була терпіти. Всередині прокинувся якийсь вулкан, ядерний реактор, який поглинав клітину за клітиною, примушуючи м’язи здригатися дрібними спазмами, а язик — облизувати сухі губи. Такого з нею ще ніколи не траплялося — ну, може, у несвідомій юності, коли під тиском внутрішніх соків голову зносить не згірш, ніж від алкоголю. Але ж вона давно вже була не дівчинкою, а дорослою жінкою, розумною, зваженою. Щоправда, зараз про це неможливо було думати, тому що гостре бажання володіти цим чоловіком повністю затопило її єство. І якщо клятий таксист і далі буде тягнутися черепашачим ходом, зупиняючись на кожному світлофорі, то слово честі, — вона візьме своє просто тут, у салоні машини.
Коли нарешті таксі зупинилося біля під’їзду, вона мовчки простягнула водієві двадцятку, потім так само мовчки взяла супутника за руку і повела до своєї квартири.
Як добре, що є такі подруги, як Катька, які можуть забрати малу і залишити в себе на ніч без зайвих церемоній!
Уляна розплющила очі й у темряві потяглася до телефону. Дванадцята ночі! Катька, певно, її прокляла. Треба хоч есемеснути, коли вже так сталося.
Одразу почала набирати повідомлення, стукаючи нігтем по екрану, і у непевному світлі побачила фігуру того, хто спав поруч. Чоловік лежав на животі розкинувшись так, що займав більшу частину ліжка. Широкі плечі та руки вкривали волосинки, занадто тонкі й ніжні, як на його вік. Тіло нижче від попереку ховалося під ковдрою, обличчя занурилося у подушку, залишивши спину та руки єдиним об’єктом для тяжких жіночих дум.
Невже вона аж так напилася? Не може бути. Вона пам’ятала кожен келих і знала свою норму. То може, це гормони збунтувалися проти багаторічного целібату?
Втім, хоч би як там було, есемеску відправити треба. Уляна обережно відкинула ковдру і спустила ноги на підлогу. Підсвітила собі дорогу телефоном і побачила, що кімнату всіяно предметами жіночого та чоловічого одягу. Господи, що ж вони виробляли? Ні, звісно, вона пам’ятала, що було, але не думала, що це виглядатиме так відверто, як в еротичних фільмах дев’яностих, слово честі.
Трохи обіч валялася блузка, як бастіон, що впав одним з перших, а може, навпаки, як прапор перемоги на передових позиціях супротивника. Оце вже вічне питання — хто кого: чи ти його, чи він тебе. Уляна ногою підкинула одежину собі в долоню і обережно, навшпиньки, щоб не розбудити гостя, відправилася на кухню.
Там випила води, дивуючись, що спраги немає — а взагалі-то мала би бути — потім накинула на плечі блузку бо незатишно почувалася голою, з юності впевнена, що її худе тіло своєю недосконалістю ображає всесвіт. Сіла до столу та закінчила набирати повідомлення Катьці.
«Смачного!», — відгукнулася та за хвилину. От зараза!
Як не хворіла, а добре померла, — любила казати бабуся. Формула універсальна для опису будь-якої проблемної ситуації. Хоча які тут проблеми? Доросла жінка має право, і так далі і таке інше.
Але що він про неї подумав? Втім, яка різниця? Вони вранці розійдуться, як в морі кораблі. Тим більше, що він моряк, а моряки, мабуть, звикли до подібних пригод. Портові дівчата, таверни, гіркий ром. До речі, чому моряки завжди п’ють ром? Що, інших напоїв нема?
Вона посміхнулася власним думкам. Теж мені, портова дівчина знайшлася. Та на таку жоден капітан не подивиться навіть після року в морі. Хіба що під впливом великої порції рому. Чи коньяку, як зараз. А проте, порція зовсім не була великою. Чого ж це її так понесло?
Уляна подивилася у вікно на будинок навпроти і подумала, що треба стулити штори, щоб не розважати своїм напіводягненим виглядом сусідів — адже в суботу рано спати не лягають, і у багатьох ще світиться.
Проте не встигла втілити свою думку в реальність. Тому що підвівши очі побачила на порозі кухні Степана.
— Куди втекла? — запитав він так просто, наче говорив з людиною, яку знає багато років, а не з випадковою по суті знайомою, з якою опинився в ліжку.
— Я? — розгубилася Уляна. — Я тут есемеску набираю, не хотіла заважати.
— Кому?
— Вам… тобто тобі заважати.
— Есемеска кому? — він, певно, вважав, що має право таке питати. І хоч йому ніхто не давав підстав для подібного втручання у її особисте життя, Уляна чомусь не обурилася.
— Подрузі. У неї донька ночує.
Вона тут-таки вилаяла себе в душі останніми словами. Що він подумає? Пішла до ресторану, а сама заздалегідь дочку прилаштувала ночувати. Отже все спланувала…
Степан наблизився до неї і поклав руку на плече, що випросталося з-під накинутої блузки.
— Ти пробач, що я на тебе так одразу накинувся. Як дикий.
— Пробач? — вона подивилася йому в обличчя знизу вгору.
— Ну, так. Напав на дівчину. Розумієш, на мене щось найшло. Я відчув, що коли це чортове таксі не зупиниться, то візьмуся за тебе просто в салоні. Навіть не знаю, що ти тепер про мене подумаєш.
Вона згадала свої думки у машині й облизнула губи, щоб приховати посмішку.
— То ти жалкуєш?
— Ні, що ти!
Його рука почала поволі мандрувати з плеча на шию, за вухо, торкатися волосся, спускатися вниз спиною, і потім знову на шию, викликаючи поза шкірою мурашки.
Вона не міняла пози, вивчаючи його обличчя, а він очима слідував за своєю рукою, немовби досліджував незнайому територію.
— Справжній джентльмен ніколи б не вибачився, — згадала вона оповідання О’Генрі.
— Значить я не справжній джентльмен. Бо проскочила думка, що це вже зґвалтування.
Тепер вона посміхнулася вже не ховаючись. Бо в один момент подумала так само, точніше, рівно навпаки.
— Ну, від зґвалтування ми все-таки врятувалися.
— Це точно. Ні, ти не подумай, я не з тих, що кидаються на незнайомих жінок…
— Знайшов чим хвалитися.
Блузка почала сповзати з плеча, і Уляна підхопила її за комір, намагаючись поправити.
— Залиш, — сказав Степан, і вона скорилася. Рука все розширювала зону впливу, залишаючи по собі якесь дивне відчуття, немовби це вже було не зовсім її, Улянине, тіло, не зовсім її плоть, а якась нова, невідома субстанція, гаряча та текуча. Кухня вмить наповнилася пахощами свіжого сексу, який несла на собі шкіра.
— Ти мене здивувала.
— Ще б пак! Я і себе здивувала. До речі, я теж не з тих, що накидаються на незнайомих чоловіків. Ну, це якщо ти не помітив.
— Помітив, — він повільно-повільно кивнув, і рука помандрувала далі.
Уляна соромилася своїх грудей через розмір, а точніше, відсутність розміру. Завжди приховувала їх, просто на підсвідомості. От і зараз зробила звичний рух плечима вперед, щоб зігнутися літерою зю, але раптом відчула щось особливе. Щось таке, чого не відчувала раніше. Гріх казати — здавалося, що під його руками груди самі по собі з’являються, немов виліплені руками скульптора. Уляна спочатку недовірливо прислухалася до цього почуття, потім захопилася ним, і плечі самі по собі розпрямилися, підставляючи для пестощів нові, ще не пещені ділянки.
Від цього руху блузка ковзнула на підлогу. Уляна знову смикнулася за нею.
— Не треба, — зупинив її Степан. — Я хочу тебе роздивитися.
— Було б на що дивитися, — машинально відповіла вона.
— Ти не розумієш.
Він присів навпочіпки перед нею і тепер пустив у хід вже обидві руки. Великі, такі, що, здавалося, можуть взяти у жменю всю її за один раз. Шерехаті та сильні, вони охоплювали тіло, немовби не вивчали, а й справді ліпили її, ліпили з нічого, з сухожиль та кісток, з комплексів та страхів, з розчарувань та сподівань. Тепер він був одночасно скрізь — і на стегнах, і на персах, і на спині, і на шиї, і на обличчі, на руках та животі. Вона подумки дивувалася — як це можна встигнути? Адже щойно якась ділянка тіла відчувала потребу, він одразу опинявся там, немовби вмів зчитувати сигнали зі шкіри.
Вона дивилася на нього і бачила тільки чорне з нитками сивини волосся, що схилялося перед нею. А тоді приєдналася до процесу, підняла ногу і пальцями торкнулася його тіла, відчуваючи, як воно напружується та наливається теплом.
Тепер Уляна поклала руки йому на плечі, а сама відкинула голову назад, відкриваючи всю себе назустріч цьому чоловікові. А він продовжував свої скульптурні вправи, дістаючись найпотаємніших куточків та найсокровенніших місць.
— Зачекай, — прошепотіла, чи то вже простогнала вона. — Я стулю штори, щоб не розважати сусідів.
Він на мить відсторонився, давши їй можливість підвестися. Але коли вона нахилилася через стіл, щоб зловити пальцями тканину фіранок, раптом обхопив руками за стегна, і не попереджаючи, не запитуючи, владно та впевнено нахилив тіло вперед.
— Не поспішай, — прошепотіла вона.
І він не поспішав.
А руки продовжували ліпити її тіло, завершуючи створення нового шедевру, що складався зі стогонів, зойків, зітхань та майже звірячого гарчання.
Який це кайф — їхати на пасажирському сидінні, відчуваючи на своєму коліні міцну чоловічу руку. Віднедавна Уляна мала змогу ловити його регулярно — Степан був аматором тактильних контактів і у будь-якій ситуації намагався торкнутися її тіла. Проте зараз на задньому сидінні вмостилася Настуня, і Уляна, пересилюючи себе, тихо протестувала, косила очима через плече. Проте Степан відступав хіба для того, щоб перемкнути передачу, після чого повертав руку на місце. Ця Степанова гіперактивність насправді і підштовхнула рішення відвезти доньку на літо до бабусі. Бо попри формальні жіночі протести вона дуже любила ці доторки. Її тіло, недолюблене та недооцінене від самого дитинства, одразу буквально вибухало пристрастю і поводилося абсолютно непристойно. А він безсовісно користався цим, переходячи межі то на кухні, то в машині, ба навіть у ліфті — адже вдома він з’являвся на правах гостя, і обоє весь час були під прицілом пильних Настуніних очей. У його ж орендованій «однушці» був шанс усамітнитися хіба вдень, коли Уляні вдавалося викроїти кілька годин під виглядом походу до суду.
Власне саме цю проблему вони переважно і вирішували, відвозячи малу до Очакова — Уляна твердо вирішила на цей час переселити Степана до себе. А проте були й інші резони, бо фрукти з дерева — зовсім не те, що з супермаркету, і сонце на пляжі світить інакше, ніж крізь вікно квартири. А дитині треба рости та набиратися сил, бо скоро вже до школи.
Додатковим щастям у цій подорожі було не вдивлятися у сіре полотно дороги, виглядаючи зустрічних та шукаючи обгонів, а з пасажирського сидіння спокійно поглинати безмежжя степів, покреслених випнутими лініями лісосмуг, занурюватися поглядом у соковите, м’язисте жито, перечіпаючись об жовте безумство ріпака, нанизувати на себе стьожку придорожніх квітів, що заплітається у збіжжя, немов вишиванка. І хоч Степан у місті водив не дуже впевнено — бо звідки у моряка з його багатомісячними рейсами водійська практика — але на трасі він міг дозволити собі трохи розслабитися. А вона слухала цвірінькання малої ззаду, відповідала на її нескінченні запитання і дивувалася сама собі — як такий великий кавалок щастя може вміститися у маленькій машині, що мчить дорогою на південь під гарячим травневим сонцем?
Подруги швидко викрили Уляну у її новій іпостасі. Бо, по-перше, що можна було вигадати тоді, забираючи Настусю від Катьки? Катька бачить все наскрізь — і туман в очах, і рухи, плавні та несподівано м’які, і запах шаленої ночі, бо якими ж парфумами його заб’єш, коли з кожної клітинки, з кожного куточки струменить щастя. Отже Катьці довелося зізнатися одразу.
— Моряк?.. — перепитала вона.
— Капітан, — уточнила Уляна.
— А скільки років?
І порахувавши, що старший майже на дванадцятку, підсумувала:
— Капітан вже не першого рангу…
Уляна навіть не образилася, тому що сама багато разів передумала усі бабські банальності — і про різницю у віці, і про те, що у моряків, мабуть, в кожному порту… і про відсутність родини, що аж ніяк не характеризує з позитивного боку… Але все це не мало жодного значення у моменти, коли його руки торкалися її тіла і знову робили диво — з бездушного і безформного шматка плоті ліпили шедевр, витвір мистецтва, доступний лише двом.
А тим часом дорога слухняно вкладалася під колеса, морозиво на заправках було по-весняному холодним та твердим, а кава по-зимовому гарячою та запашною. І коли у лісосмугах запінилися квіти акації, Уляна не витримала і попросила зупинити.
– Їж! — простягнула вона Степанові повні жмені білих суцвіть.
— Це? — здивувався він.
— Звісно.
– Їжте, їжте, — наполягала ззаду Настуня. — Мама усіх годує, а коли не сподобалось, то ображається.
Він засміявся і слухняно підхопив губами кілька білих квіточок.
— Не так! — Уляна одним рухом всипала йому до рота повну жменю. Адже смак акації можна відчути тільки у масі, коли зуби вичавлюють з неї достатню кількість солодкого, медового соку.
— Щось начебто трохи є, — промимрив він, немовби прислухаючись до внутрішніх відчуттів.
— Не «трохи начебто», а смак дитинства! — решту квітів вона з’їла сама. — М-м-м-м!
— Наші хлопці в Херсоні теж її їли. Зате у нас в Сибіру їли ялинки.
— Ялинки? — зробила великі очі Настуня.
— Точніше, сосни. Молоду хвою, яка тільки-тільки вибивається. Кажуть, добра закуска под водку.
Уляна недовірливо скривилася:
— До речі, хвоя українською буде глиця. А ти теж їв?
— Та ну! Ти ж бачиш, що я навіть акації не пробував, не те що сосну, чи як ти кажеш, глицю. Та й водку тоді не дуже пив, бо молодий був, більше на інших дивився.
— А ром пив? — поцікавилася Уляна.
Він знизав плечима:
— Ну а як же! Але це вже потім, коли ходив.
— А чому моряки так люблять ром? Він же гіркий.
— Гіркий? — Степан засміявся. — Ром солодкий. Наступного разу привезу тобі справжнього кубинського, некупажованого, щоб відчула.
— Солодкий? — не повірила Уляна, яка ніколи не пила рому.
— Солодкий, — кивнув він. — Може, даже солодший за твою акацію. Бо ром роблять з цього, як його, сахарного тростника.
— Цукрової тростини, — підказала вона.
— Точно, тростини. З неї роблять цукор, а з відходів — ром. Там тростина росте, як у нас бур’яни, накосив — і під прес.
— Та ну?
— От тобі й ну. А крім того він допомагає від цинги та морської хвороби.
— Від морської хвороби? — Уляна засміялася, відчуваючи себе абсолютно щасливою тим фактом, що ром, який вона вважала гірким та недоступним, насправді виявився солодким і від хвороби корисним, і пляшку такого рому він наступного разу привезе їй — справді їй. Привезе з плавання.
Отак без поспіху, із зупинками та розмовами, вони доїхали до маминої хати понад морем. Почувши машину, завзята, хоч і старенька Буська загавкала та побігла до хвіртки, брязкаючи ланцюгом. На поріг вийшла мама, подивилася з-під руки, немовби захищаючись від сонця і завмерла, не впізнаючи машини — адже Уляна не попередила, що приїде Степановою, та й про самого Степана не попередила. Ну а що тут попереджати — тільки на зайві розмови нариватися, на запитання, які не мають відповідей. І лише коли Настуня вискочила з машини та побігла обійматися до Буськи, мама підтюпцем рушила назустріч, усе ще підозріло вдивляючись у незнайоме авто.
Уляна відкрила дверцята і спустила ноги на рідну очаківську землю. Степан відкрив багажник і взявся вивантажувати торби. А поки мама обіймала та цілувала онуку, одночасно відганяючи собаку з її брудними лапами, він вже впорався з усім та, взявши до рук вантаж, повільно, неначе на далекий берег, зайшов на подвір’я.
Побачивши поруч із дочкою незнайомого чоловіка, мама заклякла на місці, не в змозі повірити власним очам.
— Мамо, це Степан, — без зайвих сентиментів сказала Уляна, а тоді обернулася до нього і додала вже лагідніше. — А це моя мама, Марія Святославівна, уроджена Ліщинська. Я тобі казала, що вона у мене справжня бандерівка, з Галичини.
— Дуже приємно, — посміхнувся він трохи ніяково.
Але мама не реагувала на ці слова і тільки переводила запитальний погляд з нього на доньку.
— То що, так і будемо стояти? — підштиркнула Уляна, і тоді мама врешті отямилася, забігала, заметушилась, як завжди, коли до хати приїздили гості, намагаючись зробити все одночасно, а якщо не зробити, то хоч би запропонувати, сказати, десять разів вибачитися, поскаржитися та поохкати. При цьому вона ще встигала раз по раз запитально позирати на доньку, яка замість відповіді промовисто брала Степана за руку.
Ну й, звісно, одразу за стіл. Бо де це бачено, щоб з дороги не погодувати? Тим більше — дитина, яка заморилася, бідолашна. І нікого не цікавить, що нещодавно їли, що морозивом заправлялися на кожній зупинці, що нема куди поспішати — бігом за стіл, бо прохолоне.
Уляна давно вже вийшла з підліткового віку, коли соромишся власних батьків, але все одно почувалася трохи незручно — втім, усі зараз почувалися незручно. Крім, звісно, Настуні, яка націлувавшись з улюбленою Буською, взялася інспектувати хату у пошуках минулорічних іграшок та несанкціонованих змін.
— Степане… пробачте, як вас по-батькові?
— Степанович. Але можна просто Степан.
— Ага. Ви звідки родом?
— З Сибіру, — зізнався він.
— Ой, пробачте, то може, ви по-нашому не розумієте, може, по-російськи треба?
— Мамо! — гримнула Уляна. — Степан вчився у Херсоні, у нього батьки українці. Ти ж бачиш, що він чудово говорить українською.
— Бачу-бачу. А батьки, кажете, українці?
— Так, з України.
— А як до Сибіру потрапили? На заробітки?
Степан насупив брови:
— Як у пісні. З Сибіру в Сибір. Тато після війни сидів у таборі біля Кемерова, а потім перебрався до Сургута.
— А мати?
— Мати в таборі народилася. Її батьки, до речі, як і ви, з Галичини.
— Ага… — мама сумно похитала головою. — Таке життя… То може вип’єте чогось? З приїздом? Га?
На столі з’явилися чарочки і бутельок з парутинським портвейном, який мама берегла для найшанованіших гостей. Ну ще б пак — дочка, яка ніколи не користувалася увагою протилежної статі і народила хіба що не від телеграфного стовпа, раптом з’являється зі справжнім чоловіком. Чим не привід?
Смажена риба, печена качка, голубці, плацинди — усього цього вистачило б на тиждень, однак до них обов’язково подавалися радянські делікатеси — сир та сервелат, якими Уляна у своєму київському житті наїлася по саме нікуди. Втім, маму не перевиховаєш.
Розмова за столом була дещо скутою, як це завжди трапляється із малознайомими людьми, тому швидко завернула на політику.
— Ой, доню, вінок на голову просто так не падає! Вінок — це справа мертвих. Це дуже поганий знак.
Уляна посміхнулася:
— Ну і слава Богу! Що йому погано, то нам на користь!
Уся країна вже другий тиждень переглядала ролик, де новообраному президентові на голову падає вінок — з одного боку, це було смішно, а з іншого — тут мама мала рацію — інфернальні символи несуть у собі небезпеку, і це відчуваєш навіть через монітор комп’ютера.
Проте Уляна у цьому вбачала навіть певну користь — адже нова влада активно демонструвала свою силу: і газові угоди з Росією в Раді протягла, з мордобоєм, з махлюванням, але все-таки, і російський флот в Криму залишила, і на звання Героїв для Шухевича з Бандерою замахнулася. А тут раптом зверху по голові — бабах! І люди одразу розуміють, що влада не всесильна. Приблизно так вона і пояснила зараз.
Степан мовчав, віддаючи належне маминим стравам та портвейну. Мала, як завжди, дзьобнула чогось з краю тарілки і втекла у своїх дитячих справах, а мама не вгавала:
— Ні, це ти дарма. А пам’ятаєш, з чого почалося? Коли пам’ятник, той що на купонах, розвалився? Мені тоді Полковниця одразу сказала, що це не просто так.
Вона зі своїм райцентрівським містичним мисленням надавала великого значення різноманітним знакам та прикметам, тому коли взимку, напередодні інавгурації нового президента на набережній Дніпра сам по собі розколовся пам’ятник засновникам Києва, одразу вирішила, що це дуже поганий знак для всієї країни і понад годину розповідала телефоном, що з цього приводу кажуть баби на базарі та пацієнти лікарні, де працювала медсестрою.
— Мамо, ну кого ти слухаєш? Безтолковницю? Цей пам’ятник не має ніякого символічного значення. Це ж просто бетонний бовван, біля якого фотографувалися весілля. Троє в човні, не рахуючи Либеді.
Мама несхвально покрутила головою:
— Бетонний-то бетонний, але пам’ятник! І люди його шанували.
— Пробач, — втрутився ввічливо Степан. — Як ти сказала, Безтолковниця?
— Сусідка, — махнула рукою Уляна. — Її чоловік був підполковником. А усі кажуть на неї Полковниця, бо Підполковниця — дуже довго.
— А Безтолковниця — коротше?
— Ближче до істини. Це я, коли була мала і не розумілася на військових званнях, так її звала.
— Уляно! — несхвально насупилася пані Марія. І повернулася до перерваної теми. — А двері до Ради, які перед «ним» самі собою зачинилися, та й не просто так, а на інавгурації, це ж хіба дрібниця? І от тепер вінком привалило. Це не може бути просто так!
Вона уникала слова «президент», і до вульгарного «презик» теж не опускалася, тому казала просто «він». Щоб не накликати лиха.
Очаків — мабуть, наймістичніше місто України. З самого дитинства Уляна звикла до розмов на тему «йому пороблено», «їй наврочили», «це поганий знак» і тому подібного. Знала, що таке «уроки» — і не шкільні, а справжні, ті, що люди роблять одне одному. Засвоїла техніку безпеки — незнайомих предметів до хати не нести, руками не торкатися, якщо, не дай Боже, на подвір’ї невідь-звідки розлита вода чи щось посипано — не переступати, а обходити десятою дорогою, носити за підкладкою англійську булавку, тримати дулю в кишені, плювати через плече, обходити «собачі ворота», які утворюють електричні стовпи з підпорками, звісно, не повертатися з півдороги, не передавати через поріг — і ще десятки й десятки правил, які регулюють життя людини у просякнутому містикою Очакові. Сусіди там робили сусідам, тещі — зятям, свекрухи — невісткам. Постраждалі та зурочені ходили до бабів відробляти, викачувати яйцем, відливати водою та воском, відшіптувати, відговорювати, відмолювати, а після того знову ворожили, приворожували, замовляли та чарували — і так без кінця. До жінок вночі вчащали покійні чоловіки, домовики та інша нечисть, від якої потім робили аборти. Чоловіків, на яких у районах завжди дефіцит, зводили коханки, і покинуті дружини у відповідь розпочинали цілі магічні війни. І головне, що усе це безупиннообговорювалося на базарі, у лікарні, в магазинах, просто на вулиці, або через паркан. Звісно, у такому середовищі люди гостро сприймали усі незрозумілі події в столиці — і руйнування того ж таки пам’ятника засновникам Києва, і двері до Верховної Ради, які самі собою зачинилися перед новообраним президентом, а от тепер і вінок, що впав йому на голову під час ритуального покладання квітів 9 Травня. І якщо Улянині колеги просто передивлялися відео в інтернеті, щоб зайвий раз посміятися, то тут очікували на Апокаліпсис, і ніяк не менше.
Уляна слухала маму, а сама дивилася, як методично Степан спустошує тарілки. Воно й не дивно — холостяк та ще й моряк, а яке на суднах харчування? «Треба буде записати собі маминих рецептів», — майнула думка.
— От побачиш, Ляночко, просто так це не минеться. Польського ж президента вбили?
— Мамо, це була аварія літака.
— Знаємо ми ці аварії. Кагебісти вміють усе організовувати. Хіба ні?
— Та хоч би вони й нашого вбили. Нічого страшного. Чим владі гірше, тим людям краще, так, Степане?
Той мовчки кивнув.
— Ага! Вб’ють його, аякже! Це такий кліщ, що як увіп’ється, то не відірвати, тільки з кров’ю, — філософськи зауважила мама і тут-таки помітила, що тарілка гостя злочинно спорожніла. — Давайте ще голубців підкладу?
— Дякую, загодуєте ви мене до смерті.
— Та де там? Від пари голубців ще ніхто не вмирав.
Крекнувши, він приречено взявся за нову порцію.
— Ой, як я люблю, коли людина добре їсть, бо моя оце з дитинства над їжею носом крутить, оце ж і виросла така, у чому тільки душа тримається, глянуть нема на що…
— Мамо! — гаркнула Уляна. — Що ти мелеш?
Степан посміхнувся у вуса і, відклавши виделку, обійняв Уляну за стан.
— А що я мелю? Я ж нічого не сказала. Тільки що в дитинстві. Так це ж хіба що?
— Мамо!
— Я піду покурю, — підбив риску під дискусією Степан. — Звиняйте, але маю вже таку погану привичку.
— Та куріть на здоров’я! — бовкнула вчергове мама, сплеснувши руками.
Уляна, хоч і розлючена цими ідіотськими зауваженнями, все-таки промовчала, опустивши очі, а коли підняла їх, побачила, що мама прикипіла поглядом до дверей вітальні, в які вийшов Степан.
— Що ти там видивляєшся?
Мама щось пробурмотіла сама собі, а потім запитала:
— Хто він?
— Моряк, — знизала плечима Уляна.
— Вуса сиві, — зітхнула мама.
Уляна нічого не відповіла.
— Ой, доню-доню… Як любила казати твоя бабуся, старі люди бачать гірше, але більше… Але хоча б прізвище його ти знаєш?
Ну скажіть, чому матері завжди дорікають дочкам помилками юності? Неначе самі безгрішні. Проте Уляна гостро відчувала свою близькість до мами, до рідної хати та родини, тому вже не хотіла сваритися і сказала просто:
— Знаю. Степан Шагута.
— Степан Шагута… — замислено повторила мама, а потім ще раз, — Степан Шагута. Мій батько, а твій дід, пішов на війну саме під цим іменем.
— Тобто? — не зрозуміла Уляна.
— Степан Шагута.
— Зачекай, ти ж казала, що твій батько — Святослав Ліщинський. Що він пропав безвісти.
— Так, — мама опустила руки на коліна і заплющила очі. — Все правда. Святослав Ліщинський. Але безвісти він пропав уже як Степан Шагута.
Зима 1940 року видалась морозяна. Бережани засипало снігом по самі вікна. Нові радянські порядки чомусь передусім призвели до зникнення двірників. Хідники тепер ніхто не прибирав, і вітер намітав на них величезні кучугури, примушуючи перехожих емігрувати на заледенілу дорогу. Щоб розминутися з машиною чи возом, часто доводилося заходити у самий сніг — дяка Богові, в морози їздунів було небагато.
Слідом за двірниками зникли дрова. Раніше Святослав ніколи не замислювався, де вони беруться, бо як потрібні дрова — ідеш на базар і купуєш, хоч мішок, а хоч цілий віз. Проте радянська влада взялася безжально боротися зі спекулянтами, базари не працювали, а отже й дрова селяни до міста на продаж не везли.
Не везли, до речі, не тільки дрова. Не чекаючи від нової влади нічого доброго, селяни тихенько сиділи по своїх хатах разом зі збіжжям, городиною, м’ясом-молоком, птицею та яйцями. Торгувати на базарах, наражаючись таким чином на конфіскацію, вони не наважувалися, а здавати продукти за безцінь до націоналізованих комуністами колишніх українських крамниць та польських склепів не хотіли.
В результаті місто залишалося промерзлим і голодним, а кожен міщанин, який не мав родичів у сільській ґміні, чи як то казали по-новому, районі, чорно заздрив щасливчикам, що змогли вирватися з промерзлого міста і десь там на теплих пічках запихалися тепер свіжими яйцями і заливалися молоком — бо ж кури несуться, корови дояться, і усе це треба десь дівати.
Крамниці та склепи тепер було перейменовано на гастрономи, і вони дивували корінних мешканців порожнечею полиць, а також купами смердючої риби — тюльки й тарані — яка громадилася просто поверх прилавків. Попервах цілком природно гидуючи і називаючи то всьо презирливим галицьким словом «свинство», міщани врешті-решт вимушені були вчитися розмочувати суху рибу для їжі, а чи то варити з неї юшку, виявляючи чудеса винахідливості, аби позбутися нав’язливого запаху. Святославові навіть здавалося, що усе місто просоталося тепер тягучим смородом несвіжої тюльки.
Іншим джерелом виживання міщан був чорний ринок. Знайшлися з-поміж місцевих крутихвостів сміливці, що їздили по селах і викуповували харчі, міняючи їх на міську продукцію — відрізи тканини, одяг, взуття, а також, як жартували у Бережанах, «мидло, повидло і ружну мануфактуру», тобто незамінні у господарстві дрібниці, як то голки, ґудзики чи нитки. У місті продукти так само вимінювали — грошам здебільшого не довіряли, навіть новим — радянським рублям.
Вінцем же діяльності «визволителів» стало визволення міста від гімназії — через відсутність дров. І хоч тепер колишня буржуазна гімназія називалися радянською середньою школою, проте від холоду це не рятувало. Розпустили по домівках і бурси, які віднедавна стали іменувати гуртожитками. Колишні шкільні професори перетворилися на звичайних вчителів, куратори — на класних керівників. Класична гімназія втратила латину і грецьку, вона вчила лише читати, писати й рахувати, як звичайна народна школа. А втім, кого це цікавило, якщо до вистуджених аудиторій заходили зараз хіба щоб перевірити, чи не поцупили чогось на дрова місцеві «пролетарії».
Слобожанський родич сім’ї Ліщинських — шкільний комсорг Павло, який тепер вимушено сидів вдома, з приводу міських негараздів мав свою компетентну думку.
— Це все саботажники і спекулянти, — гаряче доводив він Святославові. — Вони умишленно підривають довіру до совєцкой власті. І з дровами тоже. Почитайте «Как закалялась сталь».
— Що? — сміявся Святослав, а Софія сором’язливо опускала очі до вишивання.
— Островського. Не читали?
Ну як пояснити, що українською «закалялась» звучить зовсім не героїчно. Святослав навіть спробував перекласти це грубіше, на східняцький штиб — вийшло «Як обісралася сталь», але ж не скажеш такого комсоргові школи? Він, звісно, хлопець непоганий, але навіщо випробовувати долю?
— Київ тоді теж замерзав, — вів своєї Павло. — А дрова лежали у лісі. Саботажники і спекулянти їх у місто не везли, так само, як осьо зараз. І щоб привезти ті дрова, комсомольці на морозі построїли вузькоколійку. І спасли Київ.
Святослав не заперечував, бо тої книжки не читав. Але дивувався про себе — чому минулого року бережанські «саботажники і спекулянти» дрова та харчі до міста возили, і так возили, що усім вистачало. А зараз раптом припинили. Можливо, справа зовсім не у саботажниках?
Павло, до речі, отримував на свій комсоргівський пайок дрова зі спеціального розподільника — не аж так багато, але це дозволяло підтримувати сяке-таке тепло у квартирі. Продукти хлопець також отримував. Отримував і одразу віддавав на спільну кухню — він був зворушливо щирим і відданим у родинних стосунках попри їхню умовність, бо все-таки був братом аж у третіх. А може, це було відповіддю на таке само щире і сімейне ставлення з боку Святославової матері — пані Марії. Вона відверто жаліла свого небожа, позаочі називаючи його бідолашним сиріткою.
Проте однієї комсомольської пайки на всіх відчутно не вистачало. До того ж Софія годувала грудьми малу Марічку, а це потребувало особливих продуктів. Святослав цілоденно бігав містом, шукаючи приробітку, але репетитори наразі нікому не були потрібні. Усе більш-менш цінне з хати вже проміняли на чорному ринку. І якщо надії на те, що зима рано чи пізно все-таки закінчиться, трохи зігрівали, то звідки за нових порядків у місті мають взятися харчі, Святослав навіть уявити собі не міг. Бо якщо навіть ратуша, перлина і гордість міста, сьогодні перетворилася на холодний привид з вибитими вікнами та трубами «буржуйок» у них, якщо площа перед нею, яка у старі часи слугувала місцем зустрічі усіх з усіма і завжди вражала чистотою, нині являла собою суцільний замет із протоптаними, майже пташиними стежками та жовтими плямами сечі по обидва боки від них, то звідки візьмуться харчі? Адже ці люди навіть сніг не можуть прибрати чи потреби свої відправляти у відповідних місцях.
Павло ж усі надії покладав на відновлення навчання:
— Відкриють школу. Я тебе учителем рекомендую.
— Який з мене вчитель? — відмахувався Святослав.
— Нормальний, — чи то всерйоз, а чи жартома переконував родич. — Я тебе в комсомол возьму, одразу станеш луччим, чим всі ваші польські «професо-ори».
Святослав у відповідь тактовно відмовчувався, пані Марія сумно хитала головою, а Софійка лише зиркала і все своє невдоволення висловлювала чоловікові вже наодинці. У глибині душі хлопець дуже скептично ставився до власних учительських перспектив, особливо враховуючи, що у місті всі знали: Ліщинські — родина сотника УНР. А чутки про те, що арешти, початі з поляків, доходили й до українців, давно вже ширяли Галичиною.
Дедалі частіше у розмовах спливало ім’я старого гімназійного приятеля — Степана Шагути, який збирався був відсидітися у рідному Пліхові, невеличкому селі побіля сусідньої Урмані. Так чи йнак думки кружляли навколо нього — бо це був той самий «сільський родич», про якого узимку сорокового року мріяла більшість бережанських міщан. Ну нехай не родич, але близький гімназійний приятель, з яким разом з’їдено чимало солі.
Тож врешті-решт на родинній нараді Святослав поставив питання руба: треба їхати до Степана — по-приятельськи просити притулку. А там вже, як вийде. Принаймні нічого не втрачаємо. Коли щось не складеться, завжди можна повернутися.
Мати заперечила:
— Я не поїду. Твій приятель не мільйонер. Це буде занадто, якщо приїде стільки людей. Їдьте ви із Софійкою та Марічкою.
— То є неможливо! — гаряче заперечила Софія. — Як ви тут самі залишите си?
— Тьотя Маша буде не сама, — втрутився раптом Павло, який мимоволі став учасником наради. Він підійшов і взяв тітку за руку. — Я буду з нею.
Жінка із вдячністю стиснула долоню небожа:
— Ми не пропадемо.
— Нехай, — наморщив чоло Святослав. — Тоді зробимо так: я влаштую Софійку з Марічкою, а сам повернуся. — І завбачливо, щоб позбавити аргументів, зауважив дружині. — Ти мусиш їхати заради доньки.
Софія від безсилля закусила губу — бо й справді не мала іншого виходу.
І тут раптом знову озвався Павло:
— Тобі теж не варто повертатися, — сказав він тихо.
— Мені? — не зрозумів Святослав.
Павло кивнув:
— Тобі, — і ще більше стишив голос. — Зугаєвича взяли. Слідуючим може бути хто завгодно.
— Куди взяли? — не зрозумів Святослав.
— Туди, — пояснив Павло.
Тепер і до Святослава дійшов зміст почутого. Він здивовано звів очі:
— Не може бути! Цуга?! За що?
Цугом гімназисти називали українського викладача німецької Івана Зугаєвича — людину легендарну через свою фанатичну відданість навчальному процесу. Учням він рекомендувався виключно як Йоган Зугаєвич фон Доліва і це було останнє, що від нього чули українською. Цуг був вимогливим до дрібниць, а під час контрольних, щоб не списували, ставив своє крісло на вчительський стіл і так з висоти оглядав клясу, примушуючи учнів вільну ліву руку тримати піднятою догори. Але попри це він користувався незмінною повагою гімназійної братії усіх поколінь. Можливо через те, що випускники і навіть ті, хто залишив гімназію передчасно, добре вміли не тільки читати й спілкуватися німецькою, але навіть думали нею.
І таку людину арештували? Чим він може зашкодити новій владі?
— Вони беруть не за що, а за рознарядкою, — так само пошепки і для чогось озираючись, зауважив комсорг. — Раніше рознарядка була тільки на поляків. Тепер приходить і на українців. Класових ворогів.
— Класових ворогів… — повторила пані Марія. — Це я вже колись чула.
— Мені страшно, — сказала Софійка і притулилася до чоловікового плеча.
– Іжджай до свого Степана і сиди там тихо, як миша. Я тьотю Машу не кину, не бійся. На мій пайок і оклад ми продержимся. Ну й тебе попереджу, якшо шо.
— Якщо що? — стривожено поцікавилась Софія.
— Якщо за когось з вас візьмуться, — якось по-буденному пояснив Павло. — Я знаю, як це відбувається. І що робити, теж знаю.
— Святку! — здивовано витріщився на однокашника Степан Шагута. — Ти?
— Пустиш? — Святослав Ліщинський відступив від присадкуватих дверей, щоб господар побачив усю родину — Софійку з донькою на руках та зав’язані у бесаги клумаки з речами на снігу перед хвірткою.
Сани, що везли їх від Бережан, зупинилися біля повороту на Пліхів. Зупинилися, бо повороту як такого не існувало. Там, де він мав бути, розляглася осяйна снігова цілина, яку довелося долати пішки, провалюючись мало не по коліна. Лише тепер міський житель Святослав оцінив винахід гуцулів — бесаги — два клумаки на одному ремені-коромислі. Вони залишали руки вільними, і давали можливість допомагати дружині долати особливо глибокі замети.
Дитину по-циганському примотали хусткою до мами, і вона мирно сопла усю дорогу, заколисана морозяним повітрям. От яка насправді може бути користь від дружби народів, про яку торочать совіти.
Степан, як був, у сорочці вийшов за поріг і примружився під сліпучим зимовим сонцем.
— Твої?
— Мої, — несамохіть розплився у посмішці Святослав. — Софія і Марійка.
Йому було приємно похвалитися родиною перед старим приятелем, що не мав іще господині.
— А я — Степан, — схилив голову у поклоні господар, і раптом ляснув себе по лобі. — А що ж це я вас на вулиці тримаю!? Прошу до господи.
Він легко підважив обома руками клумаки і першим рушив до хати, гостинно притримавши двері, щоб не зачинилися бува. Святослав підбадьорливо обійняв дружину і так двійкою, а точніше трійкою — з малою Марічкою на перев’язу — вони посунули слідом.
У хаті було тепло. У хаті було затишно. У хаті пахло хлібом та молоком. А ще у хаті була Степанова мати — пані Марта. Гуцулка родом з Косівщини, вона не поспішала виявляти емоцій — у гірських селах взагалі з пересторогою ставляться до людей «з долини». А проте, коли роздивилася на грудях гості хустку з дитиною, куди й поділася та пересторога! У лічені секунди ґаздиня вже допомагала розповивати, причитати та метушитися, як це заведено у жінок. Мама добре загорнула в дорогу малу, так що зараз від її шкіри піднімалася легенька пара. Святослав не міг відвести погляду від дитячого тіла, такого несподівано щемкого поруч із зашкарублими руками пані Марти, й водночас важливого та великого настільки, що воно змогло перетворитися на центр всесвіту, початок нового світотворення, розставивши по місцях усіх та усе у підпорядкованому їй відтепер світові.
Степан поруч голосно видихнув, теж вражений побаченим маленьким дивом.
— Не трусіт мороз на дитя. Не бачите сь? — насварилася на них пані Марта своєю неповторною гуцульською говіркою. — Йдіть собі, аж ми упораємо си.
– Ідемо вже. Не сваріть си! — миролюбно парирував Степан.
Ставши ґаздою після загиблого тата, він по-синівськи корився маминому авторитету, але на правах старшого у родині чоловіка вже дозволяв собі робити м’які зауваги. І мати поважала це його право.
Чоловіки вийшли до сіней.
— Ну як ви?
Степан дістав цигарки — де тільки взяв? — і пригостив приятеля.
— Та! — Святослав прикурив, випустив велику димову хмару і одразу зізнався. — Проситися ми приїхали. У Бережанах холод, базари не працюють, у склепах крім сухої риби ніц не знайдеш. А Софійці треба малу годувати. Молоко треба. Я бігаю, немов скажений пес, але яка зара робота? Візьміть моїх до весни. Я відплачу. А ні, то відпрацюю.
Степан по-дружньому обійняв його за плечі:
— Та ну! Не кремпуй си. Щось вигадаємо.
Щоб не задимити сіни, вони трохи одсунули двері на двір.
— А що там у місті? Як совєти хазяйнують?
— Хазяйнують, — гірко посміхнувся Святослав. — Файне слово… Вони так хазяйнують, що люде — хто куди. Як хто має німецьких родичів — то найпєнкнєйше. Бо виписують їм паспорти фольксдойчів, і тю-тю. До фа- терлянду. Кажуть, там і робота є, і гроші на перший час дають. То тепер за довідку про німецьких родичів золото платять. За паспортами черги. Усі ж інші, як оце ми — на село.
— А поляки?
Польських сіл в околиці було небагато.
— А поляки чекають що скоро прилетять «сікорки» і розбомблять москалів.
«Сікорками» на честь Владіслава Сікорскі, прем’єра в еміграції, тут називали міфічні польські літаки, які буцімто стоять у Лондоні, чекаючи на свій час.
— «Сікорки»… — задумливо простягнув Степан. — Коли німці підійшли до Варшави, вони тогди іншої співали. Маршалек Смігли! Герой! Варшаву не здасть. А пан маршалек усі літаки забрав до Бресту, жеби свою дупу прикрити. І месершміти нас, як кошенят беззахисних, ганяли…
— Що, синку, помогли тобі твої ляхи? — жартівливо штовхнув приятеля у плече Святослав.
Обидва розсміялися. Жарт був зрозумілий тільки бережанським гімназистам. А також тим, хто знав, що польський маршал і головнокомандувач Едвард Ридз-Смігли, на якого поляки покладали стільки сподівань, свого часу закінчив Бережанську гімназію, і на честь цього непересічного факту вона навіть носила його ім’я. Звичайно, лише до минулої осені, коли перетворилася на просту і безіменну радянську школу.
— Поляки мают оптимізм. Як Едвард Смігли не поміг, то Владіслав Сікорскі допоможе точно. Най я тільки пригадаю, чим вони си відрізняют.
— А москалі тим часом вивозять їх до Казахстану.
Степан тільки рукою махнув. Після вбивства батька він втратив до поляків будь-які сентименти — якщо б навіть колись і мав їх.
— Але найгірше, що не тільки їх. Павло… пам’ятаєш Павла? Ну, той, комсорг, що ми з ним у Недзюлки були. Він каже, що Цуга заарештували.
— Цуга? — як і всі гімназисти, Шагута добре пам’ятав колоритного Йогана Зугаєвича фон Доліва. — Та кинь. Він же українець.
— Отож. І здається, це — перша ластівка.
— Що ж їм такого Цуг зробив?
Святослав знизав плечима:
— Павло каже — рознарядка. План по арештах. Стільки-то селян. Стільки-то інтелігентів. Поляків. Українців. Як скажуть. А кого саме — то вже тут підбирають.
— Мо’ й подумали, що німець.
— Так з німцями ж тепер дружба. Фройндшафт.
Двері до хати відсунулися і до сіней визирнула, як завжди, сувора на обличчя пані Марта.
– Ідіт вже до хати. Ой і накурили ж! Най вас качка копне! — вона помахала долонею, символічно відганяючи дим, і швиденько причинила двері.
Степан ретельно затоптав недопалки.
— Давай про арешти в хаті говорити не будемо. Потім якось.
— То звісно.
– І про твоїх я сам скажу. Мама не будуть проти, але я краще знаю, як їй сказати.
Ну а за дверима на чоловіків вже чекав щедро накритий стіл. Софійка у кутку годувала маля.
— Беріт бануш, — пригощала міського гостя пані Марта. — В нас зараз молоко не забирают, то ми як там-ті хлопи влітку на полонині — і сир варимо, і п’ємо, а воно доїться і доїться. Двійко корів восени отелилося. Молока, вершків, сметани — хіба с ми двоє подужаємо?
Святослав тільки руками розвів:
— Ну, як ці совіти таке роблять? Отут — всього повно. А в Бережанах навіть хліба катма.
— Вни годні тіко зробити, аби с і ту хліба не було ніц, — озвався Степан, який у розмові з мамою теж тримався гуцульської говірки. — Шляк би їх трафив!
Пані Марта несхвально скривилася, почувши синову лайку — ще й при гостях. Але зауважувати не стала — може, саме тому, що при гостях, а може, через те, що син у хаті був тепер не тільки сином, а перш за все ґаздою.
— Певно, тєжко вам було уліта, пані Марто? — запитала з кута Софійка.
— Ой, не кажи, доню. Чоловіка забили с. Син — на вуйні. Щодня дякую Богові, що Стефка мні зберіг. Не дав си на старості літ осиротіти.
— А як же ви одна усе літо з господарством?
— Добрі люди помогли, дяка їм. А як Стефко повернувся, то вже легше ту. Тепер на невістку чекатиму.
— Ой, не час нині до шлюбу, — похитав головою Степан. — Не час.
— Як то не час? — розгнівалася ґаздиня. — А коли ж час? Оно, кумпель твій знайшов си файну чічку. І дитятко яке ладне привели.
Кумпель з чічкою — тобто Святослав із Софією перезирнулися.
— Вуйна нині, мамо! Вуйна.
Почувши ці слова, пані Марта аж руками від обурення сплеснула.
— А як я тобою тєжка си ходила, хіба с вуйни не було? Шешчнадцятий рік був. Фронти сували’с сюди-туди — москалі, німці, угорці, австріяки. Наші усуси теж тут-во просто за парканом собі воювали. Забув? А тоді вже галицька армія, поляки, Петлюра, червоні. І всі отут, цими вулицями, нашим двором. А я тебе носила, родила, годувала. Якби я за ту вуйну гадала, тебе б на світі ніц не було.
— Не гнівайте’с. — Степан заспокійливо поклав долоню на мамину руку. — Знайду я вам невістку. Обіцяю, — і посміхнувся. — А поки, щоб ваше серце потішити, най Софійка Святославова із донькою у нас трохи перебудуть. У них там у місті гет зле.
Пані Марта обвела поглядом гостей і затрималася на дівчині, яка схилилася над дитиною у кутку під іконою, немов Богородиця у різдвяній шопці. Подивилася, перехрестилася і видихнула:
— Най перебудут.
Чоловіки гомоніли біля хвіртки. Софійка ввічливо трималася на відстані кількох кроків, не заважаючи, але і не даючи забути про себе. Пані Марта залишилася у хаті з Марічкою.
— Може, затримаєш си? Я з мамою говорив, вона не проти.
— Твоя не проти. А моя? — Святослав сумно стенув плечима і стишив голос. — Мені Софійка теж усю голову пробила. Виходить, ніби я їх кидаю заради мами. Якій жінці таке приємно?
— Що то за «кидаю»? Не у лісі ж. Доглянемо, нагодуємо.
— Дякую! — Святослав щиро обійняв приятеля. — То жіноча конкуренція. Там Павло залишився, каже, що маму догляне. Після Цуга він взагалі вважає, що мені вертатися небезпечно.
— То льоґічно, — сплюнув під ноги Степан. — То мо’ залишився б?
— Та я тільки мамі повідомлю, що все гаразд, роздивлюся трохи. Мо’ й справді повертатися доведеться.
Хлопці, немов по команді, озирнулися на Софійку, що тупцювала на морозі, притримуючи на плечах Степанів кожух.
— Павло, — Святослав ще більше стишив голос, — обіцяв попередити, коли що. Каже, знає, як воно робиться і як треба си поводити.
— А як він взагалі? Комуніст?
— Та так. Дивний троха. Удома наче наш, щирий, навіть зворушливий. А як на людях чи як про більшовиків зайде — чеше гаслами, наче платівка з грамофону. Такий червоноп’ятий. Ніби два лиця.
Степан раптом зіщулився:
— А ми?
— Що ми?
— А ми за Польщі як були? Не два лиця? Полякам — прапури, портрет президента Мосцицькего, «єще Польська не зґінєла». А між собов — «Ще не вмерла»?
Він мав рацію. Доводилося підлаштовуватися, ніде правди діти.
— Усяке було. Але ж із ним моя мама. Як я її лишу на такого, курва, родича?
— Як тебе візьмуть до каземату, тоді ти точно її лишиш, — почувся голос Софійки, яка, виявилося, уважно дослухалася до розмови чоловіків.
— Кохана, я тебе прошу! — знервовано обернувся Святослав.
— Це я тебе прошу. І весь цей час просила і перепрошувала.
— Я ж буду приїздити. Я тебе не кину, — усоте пообіцяв він.
І тут Шагута несподівано вигукнув:
— Тихо будь! Маю ідею.
Він рвучко розвернувся на підборах і зірвався до хати, ослизаючись на втоптаному снігу.
Софійка тим часом підійшла до чоловіка і тицьнулася мокрим чи то від морозу чи то від сліз носом у його груди:
— Святочку, мені страшно!
— Не бійся. Ти головне Марічку бережи. І себе. А я приїду. Бо куди ж без вас? Ви — усе моє життя.
Він стояв, обіймаючи дружину, що здригалася від холоду а чи то беззвучно схлипувала, і намагався сам не впасти у розпач. Невідь-чому згадався батько, який був військовим, а отже не один раз так обіймав свою половинку на порозі невідомого. А проте він тоді їхав воювати, у той час, коли Святослав зараз — лише до Бережан. До Бережан і назад. Нема через що хвилюватися. Врешті, зараз усім непросто, нова влада, нові порядки…
Тут з хати вискочив Степан, затиснувши в долоні якогось папірця. Другою рукою він притримував шапку, щоб бува не згубити дорогою. Певно, щось-таки й справді вигадав, якщо так поспішав.
— Дивись, Святку, — підбіг він і простягнув складений удвоє папірець. — Це — моя довідка з полону. Візьми з собов. Коли що — ти звільнений за всіма законами жовнір. Совіцька влада тебе звільнила. Вона і нині наших поверта. Бери. Будеш Степаном Шагутою, звільненим з полону капралєм. І батько твій не офіцер, а «трудове селянство», — при цих словах він гребливо сплюнув під ноги. — Єдине, що доведеться відгукуватися на Степана.
— Як це? — розгубився Ліщинський.
— А так! — Степан підморгнув і ляснув друга по плечах. — Бо з цим папірцем ти — це я. Степан Шагута. І ніхто ті не займе. Усе по закону. І жінка дасть сі спокій.
Софійка спантеличено дивилася на чоловіків, несила осягнути такої ідеї. А Степан не вгавав:
— Покажи свого документа!
Святослав поліз до кишені і витяг польського паспорта.
— Алє-є оп! — Шагута висмикнув з рук приятеля книжечку і театральним жестом вказав на Святослава. — Шановне паньство! Маєте перед собов Степана Шагуту, капраля войська польськєго, звільненого з полону совіцькою владою. Як прийдуть — покажеш оцю цидулку, і до відзення. Хай шукають Ліщинського деінде.
Святослав нарешті зрозумів, про що йдеться, і насупився.
— А ти?
— А що я? — легковажно перепитав Степан. — Мене тут гет усі знают. Я ж міг ту цидулку згубити? Міг же. А сусіди підтвердять, що це — я.
— Дякую. Але…
І тут Софійка у свою чергу оцінила задум та прикрила чоловікові рота долонею:
— Жодних але!
— Слушно, — погодився Степан. — Жінок тра слухати. От і моя мама просять твою маму, пані Марію, приїздити до нас у гості якнайскорше. Будемо раді.
— Зачекай. — Святослав струснув головою. — Ти хочеш сказати, що я можу привезти маму сюди?
— Так, — замість господаря відповіла Софійка. — Я говорила з пані Мартою ще звечора.
Святослав уважно подивився на дружину:
— Ви змовилися?
— Жінки! — розвів руками Степан. — А я гадав, що це я все вигадав.
Замість відповіді Софійка знову притислася до чоловікових грудей:
— Повертайся скорше. Знаєш, як ми чекатимемо! Я і Марічка.
Шагута тактовно відвів очі кудись за обрій.
— Я скоро, — пообіцяв Святослав. — Доньку бережи.
Софійка піднялася навшпиньки й ніжно поцілувала чоловіка.
Потім був міцний потиск руки гімназійного приятеля — немовби у одному рухові висловлено усі почуття, що охопили душу: і вдячність за те, що прихистив родину, і піклувався про нього — бо хто ще зараз віддає належне гімназійній дружбі? — і сподівання на краще, на те, що до весни якось протримаємося, а далі буде видно, і чоловіча ніжність, що залишається десь на споді душі… багато може міститися в одному потиску руки такого, що несила передати словами, бо чим по суті є слова, як не лушпинням справжніх почуттів.
Сніг на нечищеній вулиці зарипів під ногами. Святослав, не озираючись, попрямував до околиці. Надто багато лишав зараз тут, щоб мати сміливість озирнутися. Наразі належало вибратися до уторованого шляху, повернути на Бережани і сподіватися, що хтось підбере хоч би до Урмані — великого села, звідки дістатися до міста було значно простіше.
Повертатися без клумаків на плечах та дружини з дитиною, які щохвилини застрягають у заметах, було простіше. Сонечко сліпило, відбиваючись від незайманого снігового насту, кущі стояли кучугурами, позначаючи шлях зліва від дороги і жодною гілочкою не випинаючись над зимовою ковдрою, а дерева ніби підморгували з-під білих пухнастих шапок, які подарувала їм щедра цьогорічна зима. Святослав навіть не помітив, як дістався берегу Східної Золотої Липи, де широка оболонь раптом звужувалася і у найвужчому місці понад річищем було зведено міст.
Тепер замети на перемерзлій кризі до краю заповнили проліт, залишивши посередині лише малюсіньке віконце. Але усе це — святково-білий сніг, мережане дерев’яне поруччя з бурульками-дзвіночками, віконце у кучугурах, немовби вічко у якийсь інший світ — створювало такий світлий, майже святковий настрій, що Святослав навіть по-хлоп’ячому з’їхав з невисокого берега на лід, піддавшись раптовому порухові душі. А може, це була просто радість за Софійку з малою, яким зараз тепло і затишно, ситно та надійно у Шагутиній хаті.
І раптом вдалині щось загуло, немов серед засніжених берегів з’явився звідкись правдивий хрущ.
Хлопець нашорошив вуха, а потім, зрозумівши, що це насправді за хрущ, рвонув уперед берегом, а тоді засніженим путівцем. Бо впізнав звук двигуна автомобіля. Поза сумнівом, десь недалеко попереду торохкотіла машина. Якщо вже щастить, то гріх не скористатися — і Святослав наддав ходу.
Звісно, машина могла їхати десь інде, водій міг не зауважити попутного пасажира або й просто зігнорувати його. Але пробігтися по снігу для молодого, сповненого сил та надій хлопця — хіба це складно? Як не доженеш, хоч зігрієш ся, як казали у гімназійні часи.
Святослав біг, високо піднімаючи ноги та подеколи стрибаючи, щоб не загрібати сніг чоботами, і зі здивуванням, потім надією, а врешті й радісною впевненістю чув, що звук мотора ніде не дівається, стає яснішим і лунає тепер вже з одного й того самого місця понад битою дорогою, неначе на когось чекаючи. Зовсім скоро він побачив і джерело цього звуку — посеред дороги стояла вантажівка, тож Святослав, щоб привернути до себе увагу, гукнув та помахав рукою.
З машини подорожнього помітили — Святослав зауважив, що з кабіни вийшов якийсь чоловік, а за мить до нього приєднався ще один, стрибнувши з кузова. Пробігши ще кількасот метрів, Святослав розгледів, що чоловіки були вдягнуті у військові шинелі. «Напевно, заблукали», — подумав він.
Ще за хвилину Ліщинський побачив, що в кузові вантажівки повно людей і подумав, що може й не влізти. Але хіба багато місця треба молодому хлопцеві, який до того ж кілька місяців харчувався лише сушеною рибою та хлібом?
Коли захеканий Святослав зупинився у кількох кроках перед вантажівкою, він перевів подих, а потім привітався до мовчазних військових, що дивилися на нього уважно і зосереджено.
— Доброго дня!
— Здравія жилаю, — примружився той, що стояв ближче і на малинових петлицях шинелі мав одну шпалу. — Ви мєсний?
— Що? — не одразу зрозумів хлопець. — А, так.
— Документікі папрашу, — сказав військовий колючим голосом.
— Документи? Я зараз. — І Святослав слухняно поліз до внутрішньої кишені, помітивши, як напарник військового із двома ромбами на петлицях, поклав руку на приклад машинового пістоля, що висів у нього через плече.
Той, що зі шпалами, вочевидь, був старшим, і саме він взяв до рук папір, простягнутий Святославом.
— Степан Загута. — Прочитав він з натугою польські літери.
— Шагута, — виправив Святослав і подумав, що Степан таки мав рацію. Шагуті, місцевому мешканцю, простіше буде пояснити недовірливим військовим, що він тут робить. Це вам не Святослав Ліщинський, студент зі Львова та син сотника армії УНР.
— Шагута, — протягнув старший і підніс посвідчення ближче до очей.
— Я з Пліхова, — поспішив розвіяти підозри Святослав. — До Урмані добираюся.
З кабіни вантажівки визирнув шофер. Він теж був військовим із малиновими петлицями.
— Плєхов там? — Старший лаконічно вказав пальцем у сторону, куди вели хлопцеві сліди.
— Так.
Шофер присвиснув:
– І чо? І как я туда праєду-та?
Старший навіщось поліз до внутрішньої кишені. Витягнувши з глибин сірого папірця, він взявся уважно вивчати його зміст, водячи пальцем по рядках.
— Слушай! — врешті ляснув він по написаному. — Так там толька аднаво забрать нада-та.
– І чо? — здивувався шофер. — За аднім отета по снєгу хуячіть-та? І застрять там нахуй чо лі?
Святослав посміхнувся мимоволі — аж надто комічним виглядав цей діалог. Тим більше, що він, галичанин, ще не встиг призвичаїтися до питомої російської лексики.
— А ти точна із Плєхова? — перепитав старший.
— Точно, — підтвердив Святослав.
З кузова вантажівки за розмовою спостерігали пасажири. Судячи з одягу, це були не військові, а місцеві люди. Дехто тримав на колінах клумаки чи валізи.
— А фамілія твоя, гріш, как?
— Лі… тобто Шагута, — відгукнувся Святослав. — Степан.
— Нє тот, — звірившись зі списком зауважив старший.
— А какая разніца? — сплюнув на сніг автоматник. — Тот. Нє тот.
— А іть правда, — зрадів чомусь старший. — Ну ти, Шурка, галава!
І обернувся до шофера:
— А сержант-та — галава?
– І чо? — не зрозумів той.
— А нічо. Відна шо с Урала — чо да чо. Кака нахуй разніца? Напісана — аднаво с Плєхава прівєзть. Так ми і прівєзьом. А тот ілі етат, кака, нахуй, разніца.
— А я чо? — пересмикнув плечима шофер. — Мойо дєло, знай єхай. А старший пусть сам рєшат.
— Афармляй, карочє, — кинув у бік автоматника старший.
Той пересмикнув затвор.
— В кузов! Бєгом!
Святослав мимоволі відступив на крок:
— Я не поїду, — промовив він розгублено. — Мені не в той бік. Мені до Розгадова. — І махнув рукою у протилежному напрямку.
— Бєгом, кулацкая морда! — військовий боляче тицьнув дулом свого машинового пістоля просто у груди хлопцю.
— Я…
— По щоту трі стріляю, — прошипів автоматник. — Раз…
І Святослав покірно поліз до переповненого кузова вантажівки.
Він ліквідував її нічні сорочки. Бо хотів мати постійний доступ до тіла і не терпів навіть нитки, яка б заважала цьому. Його руки торкалися її постійно, і могли почати більш глибокі дослідження у будь-який момент — опівночі чи під ранок, коли дрімота змішує в одне сон і реальність. Якщо немає сорочки. І її не було. Уляна з дитинства звикла спати в нічній сорочці, а взимку навіть у піжамі — однак зараз було літо, Київ млів від денної спеки та нічної задухи, крім того Настуня була у мами. Тому Уляна не протестувала.
Тоді він пішов далі — якось ввечері приєднався до неї у ванній і жартома, але наполегливо і владно, за допомогою бритви позбавив її кучериків, що брали початок внизу живота і спускалися донизу, як останній бастіон цнотливості. Тепер цей останній бастіон впав, і замість нього виблискувала гола шкіра. Це мало страшенно непристойний вигляд, Уляна спочатку навіть обурювалася, але він був невблаганним. «Споживач завжди правий», — казав він і знову пропонував свої послуги у цій справі, але вона згадала улюблену бабусину фразу «що занадто — то не здраво», і врешті здалася, взявши процес у власні руки. Дивилася на себе у дзеркало і дякувала, що не ходить до спортклубу і взагалі нікуди, де доводиться роздягатися — бо що подумають люди.
Але він не спинявся і хотів її тіла завжди, коли вона була вдома — вдень, увечері, зранку перед роботою. І тому роздягав за першої нагоди. Казав, що любить мистецтво, але не має хисту колекціонера, а тому хоче милуватися живим тілом. Неначе там було чим милуватися. І тут вона вже пручалася по-справжньому, тому що ліжко — це одне, це інтим, так само як і зачіска, а точніше, її відсутність. А ходити голою по квартирі їй було елементарно незручно. Ну, ніяк. Однак халати, шорти і навіть бікіні — усе це дуже швидко летіло до шафи, залишаючи її в натуральному вигляді. Суперечка тривала довго, поки знайшовся компроміс — велика чоловіча футболка на голе тіло, щоправда вона була закоротка, і задиралася по саме нікуди за будь-якої спроби підняти руки, але це був бодай якийсь одяг.
Він взагалі був дуже жадібний. А точніше, його руки — вони зазіхали на неї, пірнаючи під футболку, яка насправді нічого не прикривала, навіть на кухні, коли вона готувала вечерю чи варила каву. Іноді це закінчувалося на кухонному столі, а іноді минало без продовження, було просто грою, такими собі скульптурними вправами, що уперто та невпинно ліпили з неї жінку. І від цього Уляна відчувала роздвоєння. З одного боку, розум та душа протестували проти такого примітивного, фізіологічного використання себе, але з ними категорично не погоджувалося тіло — воно само по собі вигиналося назустріч за першого доторку, підставляючи для пестощів ті частини, які саме зараз цього прагнули. І плювати воно хотіло на міркування про пристойність, на зведення ролі жінки до сексуальної іграшки та подібну маячню. Тіло занадто довго було без уваги, і тепер вело власну партію, жодним чином не узгоджену з господинею. Воно починало свою пісню іще дорогою додому з роботи, на сходовому майданчику, у передчутті того, що зараз відкриються двері, і сильні руки обіймуть її, а потім почнуть гарячково, а може навпаки — повільно та смакуючи знімати речі одну по одній, поки дістануться останньої.
Це було погано — мати таке неслухняне тіло, але Уляна нічого не могла вдіяти — хіба що тихо обурювалася сама собою. Ще в інститутські часи дівчата багато просторікували про стосунки з чоловіками, про те, як встановити у коханні незалежний статус і не перетворитися на домашню рабиню або іграшку для чоловічих забаганок. Деякі навіть згадували постулати фемінізму, але насправді жодна не могла похвалитися практичним застосуванням цих теорій через банальну причину — відсутність власного чоловіка. Натомість пізніше, коли більшість вже повиходила заміж, Уляна втратила бажання обговорювати подібні теми — адже їй заміжжя не світило навіть здаля.
І от зараз, опинившись сам на сам з проблемою, вона, не могла дати собі ради. Ну не будеш же телефонувати Катьці і запитувати: а це добре, якщо чоловік тебе весь час мацає? Або ж турбувати Черешеньку, щоб з’ясувати, чи вона з Вікінгом спить голою чи ні? Якесь ідіотство, справді. А з іншого боку — якщо в усьому слухатися чоловіка, то недовго і справді перетворитися на залежну від нього істоту.
Своїми сумнівами вона врешті-решт поділилася-таки з Катькою. Ну, не напряму, без подробиць про гоління та роздягання на кухні — так, у загальних рисах.
— Ти хочеш запитати, чи добре, якщо чоловік до тебе пристає? — не зрозуміла подруга.
— Ні, ну не те, щоб пристає. Але якось воно, розумієш…
Катька мудро посміхнулася:
— Це тільки доводить, що твій капітан хоч і не першого рангу, але в штанах у нього те, що треба, а не як там каже твоя Ларунда.
Улянина колега Ларунда твердила, що в українських чоловіків замість яєць — яєчний порошок. Цю свою сентенцію вона не втомлювалася повторювати за першої-ліпшої нагоди, бо мала вагомі підстави.
Киянка з окремою квартирою у центрі, що залишилася від бабусі, великими цицьками, успадкованими від мами, та престижною освітою і перспективною роботою, забезпеченими батьком — хто, як не вона, мала право розраховувати на успіх у чоловіків? А проте пошуки щастя затягнулися — можливо через те, що Ларунда була твердою прихильницею старого принципу: не бігай за чоловіком і за трамваєм, почекай, і прийде наступний. Власне, оце «почекай» і забезпечило їй глибокі знання про чоловічу породу, а точніше, про український її підвид.
Ні, звісно, пару разів вона, як сама висловлювалася, «сходила заміж». Перша спроба була такою химерною, що Уляна, яка неодноразово чула цю оповідь, все-таки у глибині душі досі не йняла віри, що то все сталося з однією жінкою та одним чоловіком.
Це був домашній київський хлопчик, мамин сина, не розбещений столичними спокусами та не спотворений боротьбою за виживання, а ще й цілком симпатичний. Весілля зіграли за всіма канонами — фатою, вінчанням іпершою шлюбною ніччю. Але якщо пасивність молодого у цю саму першу ніч можна було пояснити «хорошим» домашнім вихованням і тим, що, можливо, вона для нього і справді була першою — то повторення такої поведінки під час другої, третьої і навіть тридцять третьої зрозуміти було важко. Врешті Ларунда наважилася з боєм взяти своє на подружньому ліжку і навіть потроху призвичаїлася до такого сценарію, бо, як посміювалася сама, з дитинства вирізнялася активною життєвою позицією.
Аж тут на сцені з’явилися нові персонажі — молоде подружжя десь із Боярки — друзі чоловіка. І хоч вони були птахами не вельми високого польоту, особливо жінка, сімейна пара виглядала все-таки кращим варіантом для дружби, ніж приятель-холостяк чи подруга-розлучениця. Під час їхніх візитів Ларунда як господиня забезпечувала каву-частування і частенько не поспішала повертатися з кухні, щоб зайве не дратуватися присутністю не надто приємних гостей. Проте все частіше з вітальні долинали дивні звуки — жіночий сміх, якесь шурхотіння, чоловіка вона нерідко заставала розпашілим, рум’яним — не те, що у подружньому ліжку — дівка поправляла одяг, її благовірний хихотів. Казна-що. До того ж чоловік почав розводити дивні розмови про свінг — секс за участі подружніх пар, який дозволяє відкривати нові обрії… Тут Ларундина активна життєва позиція проявилася на повну силу і дружбу з претендентами на нові обрії було скасовано, як, про всяк випадок, і будь-які інші — хто його знає, що іще передбачає той свінг.
Але на цьому не завершилося. Попри те, що найбільш розповсюджена, за твердженням Ларунди, в Україні позиція «жінка згори» нібито не сприяє заплідненню, врешті вона призвела-таки до вагітності, а потім і до цілком вже закономірної появи на світ синочка. Чоловік на цей час отримав за її висловом «сексуальний декрет» — Ларунда вирізнялася гострим язиком, втім, як і багато хто з юристів. На диво, під час цього декрету виявилося, що «хороший хлопчик» може перетворитися на турботливого батька, який залюбки гуляє парком із коляскою з немовлям — самостійно, а з найбільшим задоволенням ще й під ручку з дружиною. Частенько вони бачили на алеях пару з сусіднього будинку — молодого інваліда на візку, якого супроводжувала симпатична жінка. І Ларундин чоловік раптом знову почав дивні розмови — як це добре коли жінка отак за тебе дбає, як би я хотів, щоб так за мене дбали…
Ларунда, яка тепер мала за кого дбати, віджартовувалася, аж поки одного дня не побачила посеред вітальні інвалідного візка, якого купив чоловік, щоб вони могли колись гуляти, як та парочка… Фінал був цілком прогнозований — зі сходів полетів спочатку чоловік, а потім і інвалідний візок навздогін. Розвінчатися у церкві не вийшло, але цивільне розлучення фаховий юрист Ларунда завершила за якийсь місяць. «Коли береш гору над чоловіком, він все одно примудряється вилізти тобі на шию», — зробила вона висновок на майбутнє.
Тому наступному чоловікові вирішила коритися.
Він з’явився лише за кілька років як результат усвідомлення сумного факту, що «клімакс близиться, а Германа нема». В ліжку, слава Богу, аномалій не проявляв ані у той, ані в інший бік, зате сина прийняв і дружині приділяв належну увагу. Чим не дарунок долі? Проте з часом цей дарунок став періодично пропадати на добу або й більше. Коротке розслідування двох версій — бабник та алкоголік — несподівано відкрило третю, правдиву: він запійно грав на гроші в автомати. Грав бюджетно, тобто в межах певної суми, але завзято: якщо вигравав, то зависав у залі на кілька діб.
«Кончений», — поставила Ларунда безжальний діагноз, вигнала його з хати і відтоді виключила зі свого лексикону слово «стосунки». «Скінчив діло, гуляй сміло», — так формулювала вона відтоді свої принципи у взаєминах із сильною статтю і обов’язково додавала тезу про яєчний порошок у штанях.
Звісно, Уляниного Степана не можна було ставити на одну дошку з такими персонажами, але гризота в жіночій душі завжди знайде собі місце.
— Ні, насправді мені з ним добре. Але отут — Уляна показала собі на лоба, — відчуваю, неначе я річ якась. — Вона замислилася, підшуковуючи правильний вираз. — Неначе сама собі не належу.
— Щоб оце у всіх були такі проблеми, як у тебе. А у тебе щоб не було жодних інших, — засміялася у відповідь Катька.
— А він не буде думати, що я якась… — вона зупинилася, бо не знайшла годящого формулювання.
— Якась? Якщо ти будеш сильно пручатися, буде думати, це однозначно. А якщо тільки для початку — то все нормально. Знаєш, як та курка: чи не занадто швидко я біжу?
Куряча філософія не приваблювала Уляну, але хоч би що крутилося в голові — коли твоє тіло стає на бік чоловіка, тут нічого не вдієш.
— Дитинко, не думай про дурниці, — раптом посерйознішала Катька. — Тримай те, що є. Бо як твій капітан піде у море, матимеш досить часу на самоїдство.
Від цих слів щось штрикнуло Уляну попід серцем.
День Незалежності — не київське свято. Навіть попри те, що головні святкові заходи проходять у столиці.
Уляна ніколи не могла зрозуміти, звідки взагалі свого часу взялася ця Незалежність. Уявіть собі: у дев’яносто першому році, посеред останньої декади серпня, коли всі люди, а особливо чиновники, масово відпочивають на морі, у Києві змогло зібратися достатньо депутатів, щоб проголосувати за той самий Акт! Кажуть, що комуністична більшість злякалася юрми людей, яка оточила Верховну Раду, але звідки власне взялася ця юрма? Літо ж. Серпень.
Сама Уляна тоді була далеко від столиці, грілася з однолітками на пляжі рідного Очакова, як завжди у канікули, і бачила поруч безліч киян, які попри московський путч аж ніяк не поспішали повертатися до своєї столиці. Вона готова була закластися, що на всіх чорноморських пляжах відбувається те саме. Телевізором ішло «Лебедине озеро», путчистів на прес-конференції били дрижаки, а кияни спокійно хлюпалися у морській воді, до останнього віддаючись святій справі курортного відпочинку.
Згодом, поживши у Києві вже кілька років, Уляна зі здивуванням відзначила, що далеко не всі місцеві жителі у сезон відпусток емігрують зі столиці. Натомість багато хто віддає свої тіла дніпровським пляжам та воді, яку неможливо порівняти з Чорним морем, ба навіть із Дніпро-Бузьким лиманом, на березі якого власне і стоїть її рідний Очаків — звісно, за всієї поваги до сивого Дніпра-Славути, Борисфена або ж Данаприса, річки великої та легендарної, але зіпсованої греблями електростанцій, через які вода у серпні стає схожою на зелений борщ. Певно, саме ці патріоти столичних пляжів і створили революційний натовп у далекому дев’яносто першому. Але можновладці усе ж таки воліють відпочивати у Криму. Тож звідки тоді взялися депутати?
Але хоч би як воно було, нині охочі святкувати Незалежність у Києві мають повертатися з відпустки за тиждень до крайнього терміну, тобто до початку шкільного року, а заради чого, скажіть будь ласка? Був Ющенко, то хоч парад проводив дітям на втіху, а зараз… Та й ті з киян, що у серпні з якихось причин мусили сидіти у столиці, у вихідні намагалися чкурнути на дачі, що їх теж не бракує навколо Києва — і з західного, поліського боку, і зі східного, наддніпрянського — адже Київ, неначе велетенський вузол, поєднує Полісся з Наддніпрянщиною, а Поділля з Подніпров’ям, і затишних місць тут — на будь-який смак.
Отже лише невдахи, які не заробили ані на власну дачу, ні на відпустку у серпні, мусили відзначати державне свято у Києві разом із численними туристами. Проте цього року Уляна не переймалася через таку свою долю. І користуючись яскравим сонячним вихідним, витягла Степана на прогулянку містом. Про свято думати не хотілося, бо за нової влади воно дедалі більше виглядало фікцією. І Уляна вдягла легкі брюки та футболку, а оскільки прогулянки Києвом не бувають короткими, на ноги взула старі зручні кеди, які дозволяли не зважати на пройдену відстань. Вона запропонувала поїхати до улюбленого ботсаду, однак Степан все-таки потягнув на Майдан — приїжджим здається, що саме там знаходиться епіцентр столичних подій.
Дійсно, навпроти пам’ятника «Галі на палі» красувалася сцена, перед якою парканом було виокремлено ВІП-зону. Під променями серпневого сонця там упрівала невеличка купка офіційних осіб — депутатів, дипломатів та інших підневільних чиновників у парадних костюмах. Місця їм виділили явно забагато, тому попри високий статус і поважність, скупчені під сценою люди виглядали жалюгідно, збившись у кутку неспіврозмірно великого загону, наче отара овець. Перед парканом, спираючись на прапори, сумувала хіба що лиш трохи чисельніша група професійних прапороносців, журналістів та просто роззяв.
— Цікаво, українські прапори їм руки не печуть? — Степан кивнув у бік мітингувальників. — Вони ж, мабуть, їх вперше у житті тримають.
— Нічого, хай звикають, — злостиво посміхнулася Уляна. — Це вони раніше за проросійського опозиціонера стояли. А тепер за українського президента.
— Ні, насправді вони й тоді стояли за гроші, і зараз, — уточнив Степан.
— Тим більше, хай терплять.
На сцені за круглою трибуною з’явився Президент зі своєю фірмовою посмішкою ідіота. Група підтримки ожила і замахала прапорами.
– І йому теж незручно. Стільки років проти цих прапорів боровся, — Степан посміхнувся самими кутиками губ.
Уляна знизала плечима:
— А я гадаю, що коли він має інстинкт влади, а він його точно має, пам’ятаєш, з якою мордою на інавгурації ховав у кишеню посвідчення? — Степан кивнув. — Значить має розуміти, що у незалежній країні він — Президент. Тобто перша особа. Рівня і Обамі, і Путіну. А без незалежності буде просто московський холуй. Яких тисячі.
— Ти оптимістка, — підсумував Степан.
— Так, — Уляна була цілком серйозною, немовби переконувала сама себе. — Я оптимістка. І не буду кричати «пропало всьо» тільки тому, що президентом вибрали не того, кого я хотіла. Тим більше, що сама не знаю, кого хотіла.
— Будеш слухати промову?
Вона посміхнулася:
— Я оптимістка, а не мазохістка. Ходімо краще десь на каву.
Вільних місць у кав’ярнях було доста — мало хто з приїжджих роззяв розумів київський кайф неспішного кавування. Уляна повередувала трошки, переходячи із закладу у заклад, але врешті знайшла те, чого хотілося зараз — затишний столик у закутку, тиху музику і аромат меленої кави.
— Мені, будь ласка, капучіно, — замовила вона.
— Для мене американо, — сказав Степан і коли офіціант, цибатий київський «мальчик», пішов виконувати замовлення, додав. — Бачила б ти, з яким обличчям американо приносять у італійських кав’ярнях.
— А польську каву? Або цю страшну, фільтровану по-німецьки?
— Такого у них взагалі нема. Зате є така, що на ковток не вистачає. Як наркотик. Я навіть еспресо не розумію — що його там пити. Я ж у Сибіру виріс. А у нас там п’ють чай. Відрами п’ють. Знаєш, як говорять? «Чай не пйош, откуда сіла. Випіл чай, савсєм ослаб».
Уляна посміхнулася:
— Невже кави зовсім немає?
— Ну як тобі сказати. У нас було «кофе». Така світло коричнева каламутна бурда. І наливали її у столовках з чайника у стакани. Мама для батька чудом іноді доставала справжню і молола її вручну, але мені не давали, бо малий був.
Наче навмисно, щоб довести кавові переваги Києва перед далеким Сибіром, саме у цей момент повернувся офіціант із двома чашками темного напою з бежевою пінкою та мигдалевим печивом від закладу на блюдцях.
— А як виріс, теж не давали?
— А як виріс, то батька вже не було. Помер, коли я вчився у п’ятому класі. Табори, знаєш, здоров’я не додають.
— Джую, — відпустила офіціанта Уляна та провела поглядом його астенічну постать із по моді обвислими на заду штанами. Потім, неначе для контрасту, поклала долоню на міцну чоловічу руку поруч. — Ти любив батька?
— Це складно… — Степан замислився. — Він помер, коли я ще підлітком був. У такому віці хлопці ще батька не дуже відчувають. Суворий, вимогливий, що там іще… Я більше з маминих розповідей про нього знаю. Вона говорила, що як носила мене, батько був упевнений, що буде син і одразу сказав, що теж буде Степаном. Вона питала: «А як буде дівчинка?», — а він співав: «А як буде хлопець, буде воювати, а як буде дівка, то вижену з хати». Мати дуже ображалася, бо, як усі жінки, хотіла доньку. Але вийшло усе по-його.
— А чому саме Степан? Родове ім’я?
Степан стенув плечима:
— Не знаю. Він по батькові Осиповичем був. Степан Осипович.
— Йосипович, — автоматично поправила Уляна.
— Та ні. Мама завжди говорила саме Осипович. Казала, що на Галичині кажуть Осип.
— А він з Галичини був?
Степан зітхнув:
— Це дивна історія. Він про себе нічого не розповідав. Казав, що родичів не лишилося, а коли мама розпитувала, жартував, що на дві третини — галичанин, а на одну — східняк.
— Як це, дві третини? — не зрозуміла Уляна. — Щось ми такого по біології не проходили. Буває наполовину, буває на чверть, а на третину, це як?
Степан сьорбнув кави і відкусив печива:
— Він не любив, коли говорили про минуле. Казав мені, що це страшно, і що мені воно не треба. А що ти хочеш? Ворог народу. П’ятдесят восьма стаття. По цій статті під розстріл попадали. І заднім числом теж. На повторний суд — і до стінки. Мамині, до речі, по цій самій статті на ссилку пішли. ЧСІР, чула таке? Член сім’ї ізмєнніка родіни.
— А реабілітація? — Уляна пам’ятала бабусині розмови з мамою на політичні теми, хоч тоді й не звертала на них особливої уваги.
— Не підпадав. Маму реабілітували, а батько так і залишився осудженим, — Степан вже прикінчив своє американо, коли Уляна все ще насолоджувалася ароматною, з присмаком кориці молочною пінкою. — А ти вирішила дослідити мій родовід?
— Та ні, — підвела очі Уляна. — Просто мама казала, що діда вислали з Галичини саме під іменем Степан Шагута. Ще до війни.
— Діда? А скільки тобі років? — уточнив Степан і тут-таки засміявся та жартома ляснув себе по губах.
— Тридцять три. А тобі? — у відповідь засміялася Уляна, хоча чудово знала відповідь з контрактів, з якими допомагала йому розібратися.
— Сорок п’ять. Але я не про те. Батько мій сімнадцятого року народження. А твій дід?
— Не знаю. Мама тридцять дев’ятого. Бабуся народила її у двадцять один. Виходить, що вона вісімнадцятого… точно, вісімнадцятого, — вона пригадала напис на бабусиній могилці. — А дід був трохи старшим. Треба перепитати.
Степан взяв з блюдця ложечку і замислено крутив її в руках.
— Тобто ти хочеш сказати, що це може бути один і той самий чоловік? Твій дід і мій батько?
Уляна лише знизала плечима. Вона ніколи не ставила питання саме в такому розрізі. Ну, прізвище те саме. Ну, ім’я… Тепер виходить, що й вік… Але щоб отак одразу — один і той самий?
— Він казав, що рідних нікого не лишилося… — повторив Степан неначе сам до себе.
А проте Уляна перш за все була юристом, тому розуміла, що такі збіги не трапляються щодня.
— Не знаю. Бабуся втекла з Тернопільщини одразу після війни. Боялася цього самого ЧСІР, тому нікому адреси не залишила.
Ложечка у міцних чоловічих пальцях зігнулася, як паперова.
— Тобто ти хочеш сказати, що можливо я — син твого діда, тобто твій рідний дядько?
Його очі зблиснули так, що Уляна злегка стривожилася. У своїх роздумах вона ставилася до цього питання, як до суто абстрактного, але зараз під тиском чоловічої логіки воно в одну мить викристалізувалося і набуло зовсім несподіваної гостроти.
Степан покрутив головою, немовби струшуючи з себе думки:
— Ні, не може бути. Бо твій дід сів до війни, а мій батько — після.
Уляна не відповіла нічого, лише сьорбнула прохололе вже капучіно.
— А фотки діда у тебе є? — запитав Степан, відкладаючи понівечену ложечку.
— Нема, — розвела руками Уляна. — Я ж кажу, що бабуся після війни з Галичини тікала, щоб не поїхати на Сибір. І усі документи попалила. Знаєш, життя все-таки дорожче.
— Жалко. Можна було б порівняти. Може, й справді родичі якісь. Прізвище ж не так часто зустрічається.
Уляна гмукнула:
— Степане, ну які там родичі? Мій дід — уроджений Святослав Ліщинський, син офіцера УНР. Його друг, Степан Шагута, віддав йому свої документи, щоб врятувати від комуністів. І з цими документами діда взяли, — отак от із юридичною стислістю, у два речення вона переповіла йому нещодавно почуте від мами.
— Ну а цей друг, що з ним сталося?
— Не знаю, — тут Уляна розгубилася.
— Ну значить це і був мій батько. Друг твого діда. Степан Шагута. Мабуть, тому ми з тобою і зустрілися. Знаєш, після стількох років у морі починаєш вірити у фатум. — Він раптом посміхнувся і зморшки на лобі розійшлися, кумедно повторюючи лінію вусів над губами. Степан посміхався не часто, тому Уляна особливо цінувала такі моменти, коли суворе зазвичай обличчя раптом осявалося світлом з очей, неначе відкрилися ілюмінатори у якийсь інший світ.
— А про маму розкажи, — вона знов поклала долоню на зап’ясток чоловіка.
— А що мама… Мама, як усі, на роботі. Бібліотекарем була, сама вже ростила мене, йолопа. А я вчитися не хотів. І в інститут завалився. Хоча міг поступити. А потім пішов в армію. Батько співав, «а як буде хлопець, буде воювати». Знов вийшло по-його. Мама на серце хворіла. Переживала дуже. Хоча якби я в інститут поступив, все одно б забрали. Тоді ж Афганістан був, гребли усіх — студентів теж. А на службі отримую телеграму — так і так, мама померла. Я до начальства, а вони: ти на дату подивися, це вже тиждень, ми, кажуть, спеціально тобі телеграму не давали, бо відпустити все одно не можемо, у нас спецоперація. Бо якщо б одразу дали, ти б переживав, наробив би дєлов. А так — переживай, не переживай — а її вже поховали.
— Гуманно, — недобре всміхнулася Уляна.
— Як і все тоді. Я на кордоні служив. Тут Туркменія, там Афган. Наші туди — ми їх прикриваємо, наші звідти — ми їх зустрічаємо. Війна по повній формі. Тільки без медалей і статусу учасника бойових дій. Вони і справді відпустити не могли, у нас якраз почався сезон, пішли каравани з опієм. Я вже потім на могилку з’їздив.
— Як же ти все це пережив?
— А що я? Якось пережив. Знаєш, коли нічого не можеш зробити, воно якось легше. Правду політрук сказав. Одне слово, на наркотики не сів, в дурку не попав, не спився, як багато хто з хлопців. Дембельнувся з другом із Херсона. Він мені каже: давай разом в мореходку. А куди мені? В Сургут? А тут море, романтика. Попрацював у порту. З другої спроби вступив. А потім на дорозі біля Голованівська зупинився допомогти одній дівчинці, яка примудрилася пробити два колеса, — з цими словами він жартівливо дав маленького щигля по носі, неначе дитині.
Однак це зовсім не розвеселило Уляну.
— Це страшно, — зітхнула вона.
— А щоб не було страшно, ходім іще гулять, — підсумував Степан і махнув офіціанту. — Общитайте нас, пажалста.
Юнак швидко приніс шкіряну течку з чеком.
Якось так одразу встановилося, що рахунки у них оплачував чоловік. Звісно, коли був поруч — у ресторані, кав’ярні чи супермаркеті Степан завжди твердою рукою підсував до себе чек і витягав з гаманця гроші. Вони жили разом вже більш ніж два місяці і за мовчазною згодою участь чоловіка у спільному господарстві відбувалася саме у такій формі. Це було зручно, бо Уляна завжди могла регулювати пропорції фінансування, просто запросивши або не запросивши його до магазину. Це було комфортно, бо дозволяло уникнути принизливих, як на її думку, розрахунків та передавання грошей один одному.
Розплатившись, вони рушили Хрещатиком до Бессарабки. У святкові дні, коли перекривали рух транспорту, Хрещатик виглядав особливо незграбно. Широчезна, до ста метрів упоперек вулиця із громіздкими старими будинками панувала над потоком пішоходів, який повільно просувався серединою, утворював запруди побіля клоунів, музик та продавців святкового непотребу, але все одно не міг заполонити вісім смуг проїжджої частини.
На відміну від Хрещатика, бульвар Шевченка у спекотні літні дні просто закликав прогулятися центральною алеєю нагору до однойменного парку. Може, справа була ще й у тому, що Уляна п’ять років провчилася в університеті і, як кожен його студент, небезпідставно вважала ці місця «своїми». Ще під час навчання вона із подивом з’ясувала, що кияни люблять гуляти пішки і не тільки центром. Цілком нормальним явищем для них було у гарну погоду пройтися з роботи додому, витративши на це задоволення годину-дві. Звісно, на подібні рекорди Уляна не наважувалася, але бульвар, парк, ботсад та прилеглі вулиці витоптала свого часу власними ногами дуже ретельно.
Степан, як і кожний здоровий чоловік, без проблем міг пройти велику відстань, але особливого задоволення від цього не отримував.
— Розумієш, моряку у рейсі гуляти нема де, — пояснював він. — Усе судно — кілька десятків метрів. І ти на ньому місяцями. Тому всі ходять палубою сюди-туди, круги намотують. Бо інакше інвалідом на берег спишешся. Хіба у портах походиш так, щоб надовго вистачило.
З боку парку почувся гомін. За кущами виднівся чималий натовп, що юрмився біля пам’ятника Тарасу. Але на відміну від строкатого святкового Майдану, тут переважав білий колір. Над людьми рясно майоріли білі та синьо-жовті прапори, і Уляна раптом зметикувала:
— Це ж мітинг опозиції. Ходімо, подивимося?
— Ходімо, — стенув плечима Степан. — Владу подивилися, треба й опозицію подивитися.
Люди зібралися на центральних алеях, а постамент пам’ятника Шевченку правив за сцену. Більшість мітингувальників були вбрані у вишиванки. А біля мікрофону стояла усміхнена лідерка опозиції.
— Любі мої! — почала вона завченою фразою.
— Щось їх небагато. Не більше, ніж там, — Степан кивнув у бік Майдану.
— На жаль, — погодилася Уляна.
– І з прапорами, здасться, такі самі стоять.
Уляна мусила і тут погодитися. Бо кислі обличчя прапороносців викликали однозначні асоціації.
— А що ти хочеш? — розвела руками вона. — Це ще на виборах відпрацьовано. Навезти людей, виступати перед ними і радіти, що тебе підтримують за твої ж гроші. Просто «кеш енд керрі», плати і забирай. Ну їх! Гидко дивитися.
Вони вибралися з парку та рушили вгору до ботсаду.
— А я, до речі, в рейс іду, — навмисне недбало, ніби мимохідь зауважив Степан.
Уляна відчула, як з грудей щось раптом опустилося у живіт. Щось важке і холодне. Вона ішла мовчки, намагаючись зрозуміти почуте.
«От і все, — зауважив суворий голос всередині. — Фініта ля комедія». «А чого ти чекала? Він же моряк, — вторив інший, противний і рипучий. — Капітан вже не першого рангу. Пожив у тебе, поки нову роботу знайшов, і тю-тю».
— Коли? — Уляна облизала пересохлі губи.
— У вересні. Ми виходимо з Пірея, з Греції. Туди — літаком. Справи прийняти, те-се.
— Надовго? — спитала вона і сама себе вкусила за язика. Ну навіщо таке питати, ти ж сама знаєш відповідь? Теж мені, Ассоль знайшлася.
— Місяців на шість, — відповів він безтурботно, неначе ішлося про поїздку на Троєщину.
— А потім? — знову вирвалося в неї попри стиснуті губи.
— А потім буде видно. Ми, моряки, люди забобонні, намагаємося далеко не загадувати. Така робота.
«У нього така робота, — повторив противний голос всередині. — Така робота. І таких, як ти, у кожному порту. Перекантуватися між рейсами». «Ну то й що? — заперечив другий, суворий. — Що тобі, погано було, коли він з тобою кантувався? Скільки ти вже без мужика?». «А ти істерику йому закатай, — втрутився противний. — Заплач. Скажи, що не можеш без нього. Раптом він зрозуміє, пожаліє тебе і залишиться».
— Тільки спочатку дай мені свій контракт почитати. — Уляна ковтнула сухим горлом і спокійно, можливо аж надто, подивилася на чоловіка, — бо ваші крюїнгові агенції — ті ще хлопці.
Степан розсміявся і міцно обійняв її за талію.
Під колеса неквапно вкладалася знайома дорога до Пліхова. Павло приловчився їздити туди по базарних днях, коли легше було знайти попутного воза — з тих, що поверталися, відбазарювавши своє. От і зараз він зручно примостився на соломі, підмощеній під неспродані глеки, тарелі й макітри сільського гончара, та думав про своє.
Останній рік колишній комсорг Павло Соколенко перетворився на такого собі зв’язкового: возив до Пліхова нехитрі міські гостинці, а головне — листи і повідомлення для Софії, повертаючись назад навантаженим щедрими передачами від пані Марти. Зайнявши Бережани, німці перш за все відновили комерцію, тому у місті вже не було так голодно. А проте радянську пайку хлопцеві тепер уже не видавали — з гімназії звільнили, а з іншою роботою у місті було скрутно.
Свого часу, коли Святослав не повернувся з села, Павло з тьотею Машею спочатку навіть трохи зраділи, бо подумали, що він вирішив-таки залишитися у друга, разом із родиною. Мати у своїх молитвах дякувала Богові, що напоумив її сина на це мудре рішення. А Павло, вихований у дусі радянського атеїзму, вважав, що дякувати передусім треба здоровому глузду. Проте коли зійшов сніг, а Святослав усе ще не подав звістки про себе, на сімейній раді вирішили, що треба їхати на пошуки. Павло зі своїм комсомольським квитком мав можливість вільно подорожувати, не викликаючи підозри у радянських військових, що у той час просто заполонили терен. Йому і випадало рушати. А що вільне пересування цивільних було обмеженим, взяв у директора школи папір, наче шукає учнів, яких батьки не віддали до школи. Він розпитав, як проїхати до Пліхова, а там вже знайти Степана Шагуту не складно. Хіба багато у селі Шагут? А навіть якщо й багато, то дуже швидко вам розкажуть, до кого саме взимку приїхали з Бережан чоловік з жінкою та дочкою. У селі всі про все знають. Це вам не Харків.
Окрім довідки від директора за пазуху поклав тоді лист зі Львова від Софійчиних батьків. Павло хотів його відкрити, та тьотя Маша не дозволила — бо як же ж це можна, читати чужу кореспонденцію? А як можна її не прочитати, коли Софії немає? Раптом там щось важливе? Але тьотя Маша пояснила, що навіть Святослав, чоловік, не читає листів, які адресовано дружині. Старорежимні звички, одне слово.
Тож озброївшись так і не відкритим листом та невеличкою передачкою від тьоті, він через військові патрулі та застави зміг дістатися-таки Степанової хати, і там спочатку з подивом, а врешті із жахом з’ясував, що Святослав зник. Тобто Софійка та Шагути вважали, що він — у Бережанах, Павло з тьотею — що у Пліхові, а от де насправді подівся хлопець, залишалося тільки гадати. Згадалося, як розгублено стояв посеред хати, дивлячись на розпач жінок, і відчував себе посланцем з поганими новинами, яким раніше абсолютно справедливо заливали горло свинцем. Софійка місця собі не могла знайти, а його мучила совість, неначе сам був винним у цьому нещасті.
Лист зі Львова додав тоді олії у вогонь, бо у ньому Софійчина мама обережно, натяками сповіщала, що батько мусить переховуватися від радянської влади у німецькій окупаційній зоні. Його розшукували як одного з керівників Української військової організації, яка віднедавна стала називатися ОУН. У листі це звалося «довгим відрядженням на захід», але Софійка швидко розтлумачила сенс того, що відбувалося — на підпольських землях українці засвоїли мистецтво читати поміж рядків не згірш за радянських громадян. Мати писала, що відтепер і сама мусить бути обережною, і доньку із зятем до цього закликає.
Враховуючи такі обставини, Софія з дочкою залишилися в селі у Степана — той і сам на цьому наполягав. Та й Марічка міцно утримувала тут маму в селі — бо скажіть, як у місті прогодувати дитину, коли батька немає та й роботи так само? Пані Марта зі свого боку навіть чути не хотіла про від’їзд, бо прикипіла до малої, як до своєї рідної.
Так Павло і перетворився на кур’єра — з Пліхова до Бережан, з Бережан до Пліхова. Щодватижні, регулярно, бо після зникнення Святослава родини перебували у постійно тривожному стані. Пошуки та розпитування поміж люди нічого не дали, адже усі боялися совітів, як чуми, і навіть згадки про них уникали.
Ясність у питання вніс отриманий аж восени сорокового року лист, адресований Марті Шагуті і підписаний іменем її сина — Степана. Він прийшов із Казахстану і був написаний Святославовим почерком, але до підпису «Степан Шагута» було додано абревіатуру «СЛ» — Святослав Ліщинський. Софійка плакала і цілувала сторінки, а пані Марта сумно хитала головою.
Святослава заарештували з документами гімназійного приятеля — буцімто як працівника польської адміністрації — жодних доказів цього існувати не могло, але слідчі керувалися суворими вимогами часу та планом, який спустили згори. Звісно, якби з’ясувалося, що він — зовсім не Шагута, все могло би скластися іще гірше: шпигунство — це розстрільна стаття. Тому довелося вже триматися імені, зазначеного у паперах, і виставляти себе колишнім польським жовнєжем Степаном із Пліхова. Ні в чому не винним, окрім того, що трапив не в той час не в те місце. Таке буває у складній політичній обстановці.
А згодом обстановка ця стала ще складнішою, бо на Галичину вступила переможна німецька армія, радянська влада утекла, і настали нові порядки, у яких ще належало тепер розібратися.
Чутки про скору війну з Німеччиною почали курсувати Бережанами ще навесні сорок першого. Поляки терпляче чекали на свої «сікорки», а от совєцькі військові у розмовах загадково посміхалися та говорили про неминучі близькі «закордонні відрядження».
Втім, Павло чув і зовсім інші думки. Під час дружньої пиятики у директорському кабінеті в компанії з офіцерами-танкістами — шефами школи, молодий капітан, який перебрав галицького бімберу, раптом по-п’яному щиро прохопився:
— Вусатий думає нас з німцем лобами зіштовхнуть. Ну нічого. Ми йому, блядь, навоюємо.
Присутні зробили вигляд, що нічого не почули. Ніхто не заперечив жодним словом, і навіть не здав необережного лейтенанта куди слід. Чи то, може, пожаліли молодого дурня, а чи то в глибині душі були згодні з ним.
Павло не знав, що й думати, і одного разу під час чергових відвідин Пліхова розповів про цей випадок Степану. Той уважно подивився і запитав, хитро примружившись:
— А ти сам, комсорг, що про це думаєш?
— Думаю, що це — наслідки єжовщини.
— Чого наслідки? — не зрозумів той.
– Єжовщини. Це нарком внутрішніх справ. Був. За нього людей мордували тисячами. Перегиби на місцях. А люди цього не забули.
— А що таке «перегиби на місцях»? — знову перепитав господар, що не був знайомий з радянськими реаліями.
— Ну як тобі сказать? Ну от, єсть курс партії на колективізацію. Колгоспний рух. Розумієш?
Степан розумів, бо вже й у Пліхові почали тоді збирати у колгоспи всіляке ледащо, ніби байдикувати компанією краще, ніж поодинці.
— Так от, вони почали заганяти людей силою — забирали реманент, коней, продукти. Я сам це бачив у двадцять восьмому. У нас теж усе позабирали — кору їли, татарський хліб, знаєш що це? Корінь такий — з болота витягали і їли. Люди стали за вила хапатися, зброю повідкопували з двадцятих. А потім Сталін написав статтю «Головокруженіє от успєхов». Оказується партія сказала, що треба добровільно колгоспи будувати. А все це були — перегиби.
— Оказується! — перекривив Степан. — Перегиби! Так усе можна назвати. У нас тут поляки теж, мабуть, перегиби чинили — тата мого киями забили?
Павло розвів руками:
— Не знаю. Мій батько теж тоді не повірили. У сільраді домовилися, що направлять мене на рабфак до Харкова. Віддали за це мамину перину та дві подушки, а мені сказали: «Тікай, синку! Вони нас так не одпустять».
– І що?
— Я й утік. А їх таки не відпустили, — зітхнув хлопець. — Батько мали рацію. На чорну дошку поставили наше село.
— Що то є, чорна дошка?
— Це такий список сіл був у газеті — чорна дошка, де ніби саботують хлібоздачу. У нас знов забрали у всіх хліб, городину, худобу, погреби вичистили. Тільки тепер навіть гас і сірники, щоб люди собі не варили. Оточили село і нікого не випускали, поки усі вимерли. Жодного живого не лишили. Тому що люди тоді піднялися проти перегибів. Ну, а ці й помстилися. Вирішили, що їм Сталін — не указ. Одне слово, єжовщина.
Степан довго не відповідав, усе курив короткими затяжками. А потім глянув з-під лоба:
— Ну а зараз же Єжова ніби ніц нема?
— Кончили гада, — вирік Павло не без зловтіхи і сплюнув під ноги.
— Кончили, — задумливо повторив Степан. — А військовополонених поляків у ваших таборах тисячами розстрілюють. Скажеш, теж перегиби? — він кинув недопалок на землю і люто розчавив каблуком, немов би це був сам Єжов. — Ти чув, що весь львівський гарнізон, що стояв проти німців і здався тільки братам-росіянам, вивезли до вас туди, під Харків, і розстріляли?
— Не може бути! — переконано заперечив Павло. — Це ж полонені.
— Е! — махнув рукою колишній польський жовнір. — Що ти знаєш!
Павло розумів, звідки Степан бере інформацію — адже військові тримають між собою зв’язок, навіть колишні. Проте повірити все одно не міг — як це так, розстріляти полонених, які самі склали зброю, не схотівши воювати проти братів-слов’ян? Але події розвивалися так стрімко, що невдовзі він вже здатен був повірити у що завгодно.
Німці, що на війну з ними усі так чекали, напали якимсь дивом зовсім несподівано. Цей парадокс теж не вкладався у голові, але комсорг Соколенко вже не мав часу замислитися як слід. Бо одразу ж почався неймовірний безлад. З кордону приходили звістки про повний розгром. Озброєні люди, як торочили, з ОУН, підняли стрілянину біля бережанської тюрми, намагаючись взяти її штурмом. У райкомі палили архіви. Партійне та енкаведешне начальство набивало кузови вантажівок барахлом, купленим, а частіше конфіскованим з місцевих крамниць та складів, і разом з родинами та коханками утікало на схід. Павло ж не міг вирішити, чи їхати в евакуацію разом з усіма, а чи залишитися тут, з родиною Ліщинських? Забрати їх з собою було неможливо, бо на старому кордоні не пропускали громадян з «визволених» територій — тільки тих, хто має партквиток або ж паспорт, виданий на східних землях. Залишитися ж тут — небезпечно, бо німці не жалували партійних та комсомольських діячів. Проте питання це в один момент розв’язала подія, яка перевернула всі уяви про світ у душі комсорга. Трагедія, яка мало не сталася просто на його очах та за його участі.
За кілька днів після повідомлення про німецький напад до шкільної зали зібрали всіх учителів району на конференцію. Звичайна справа, якщо не рахувати, що серед учасників не було багато кого зі східних радянських колег. Звісно ж, це можна було пояснити приготуваннями до евакуації. Директор Ткачук, як завжди, був на сцені, говорив патетичні слова і погрожував своїм білим пещеним кулаком у бік далеких німецьких нападників. Він так захопився прокльонами, що не одразу помітив появу у залі шістьох автоматників під керівництвом лейтенанта НКВД. Павло теж не особливо здивувався незвичним візитерам — адже у Бережанах останнім часом звикли до озброєних людей.
А проте, побачивши гостей, директор змінився на обличчі. Швидко завершив промову, передав слово воєнруку Авраменку, а сам рішуче попрямував до лейтенанта, що розставляв своїх людей вздовж стіни через рівні проміжки.
— На каком основанії? — люто зашипів він лейтенантові.
— Вийдєм, — коротко парирував той.
Це відбувалося просто поруч із Павлом, і, заінтригований, він попрямував слідом за співрозмовниками до коридора.
— Кто такой? — покосився на нього енкаведист,
— Наш комсорг, — заспокоїв директор. — А ви докумєнтікі мені всьо-такі дайте.
Але військовий не звернув уваги на таке прохання.
— Таваріщ комсорг! — одразу командним голосом звелів він Павлові. — Вивєдіте із зала всєх совєтскіх учітєлєй, коториє прієхалі сюда по разнарядкє. Нє мєстних. Тока тіха.
Павло розгублено глянув на директора. Той насупився.
— Пока ви нє покажетє бумагі, нікто нікого нє будєт виводіть. Ясно?
Щось у тоні директора примусило-таки лейтенанта звернути на нього увагу:
— Я получіл усноє указаніє.
— Усноє? — з несподіваним металом у голосі уточнив Ткачук. — Тагда прошу зі мной до телефона, штоб мені підтвердили це усноє указаніє.
Павло ще ніколи не бачив директора таким, і навіть не уявляв, що той може аж так сміливо розмовляти з енкаведешником.
У прочинених дверях до зали з’явилося стривожене обличчя вчителя української, а колись професора латини і грецької Льва Крип’якевича.
— Не хвилюйтеся, — відреагував Ткачук миттєво. — Передайте товаришам учителям, що все добре.
Поважне професорське обличчя сховалося з неочікуваною спритністю, чи то поспішаючи передати заспокійливі слова, а чи з переляку.
— Павло. Іди до зали і заспокой учителів. Скажи, що автоматників прислали для охрани.
При цих словах директора лейтенант скептично скривив губи. І тут комсорг Соколенко раптом зрозумів, який саме наказ отримав лейтенант, для чого прибули автоматники, і чому наказали вивести тих, хто приїхав зі Сходу. А зрозумівши, одразу поспішив до зали, хоча насправді йому захотілося втекти світ за очі, щоб не бачити всього, що буде далі.
У залі все ще ораторствував воєнрук. Поки він залякував Гітлера міццю Червоної Армії та грозився розбити німців «малой кров’ю могучим ударом», Павло роззирнувся і просто фізично відчув жах, який хвилею наростав серед учителів. Усі вони відчули загрозу, як відчуває її тварина перед лицем різника, усі перелякано озиралися на автоматників, які зверхньо посміхалися у відповідь або демонстрували кам’яний спокій, який насправді був іще страшнішим. Трійко старих професорів — згаданий вже Крип’якевич, географ Підлужний та німець Іван Зугаєвич, або просто Цуг, який нещодавно на загальне здивування повернувся до школи, пробувши у слідчій тюрмі цілих вісім місяців — збилися докупи, і вже тільки їхні сполотнілі обличчя розвіювали будь-який сумнів, якщо він у когось і був.
На сцену тим часом піднявся східняк-історик Глущенко. Його патріотична промова, звісно, будувалася на глибоких історичних підвалинах.
Час, здавалося, зупинився. Павло краєм ока помітив, як автоматник біля дверей зупинив і не дозволив вийти із зали двом жінкам з народної школи, жестами наказавши повернутися на місця. Помітив і згадав, як на диво швидко зник з дверей Крип’якевич, коли визирав до коридора. Звернув також увагу на те, що шкільний інспектор Кравченко кілька разів вибігав і повертався назад, демонструючи при виході свої документи — паспорт, виданий у Києві, бо саме це сьогодні мало найбільшу вагу.
Здавалося, повітря загусло від загального страху.
Але час відновив свій біг, коли у дверях з’явився директор Ткачук у супроводі того самого енкаведешного лейтенанта. Усі голови, наче за командою, повернулися до входу, і навіть оратор на сцені замовк. У тиші, що вмент запала у наелектризованій залі, лейтенант щось коротко наказав ближньому автоматнику, а той коротким жестом передав наказ решті. Військові розвернулися та мовчки вийшли із зали.
Врятовані вчителі мовчки перезиралися, не наважуючись висловити свої почуття навіть звуком. І лише тут вчителька географії знепритомніла.
Ну а за кілька днів мирні, колись цілком покірливі радянській владі люди увірвалися у покинуту гарнізоном тюрму і на власні очі побачили результати діяльності «радянських визволителів» — десятки розстріляних, закатованих, розтерзаних тіл, які виймали з камер і льохів та складали просто посеред двору, щоб бережанці могли впізнати серед понівечених останків своїх родичів, близьких, знайомих. І в тих, хто не розумів, яку долю приготували колишнім викладачам гімназії і від чого їх врятував своєю відчайдушністю директор, розвіялися усі сумніви.
Після цього Павло заховав подалі свій комсомольський квиток і не з’являвся на людські очі, аж поки у місто не в’їхали перші вантажівки з німцями, по вінця закидані квітами від міщан. Червоноармійці повелися на фронті точно, як свого часу пообіцяв п’яний танкістський лейтенант — «навоювали» так, що кинута зброя і техніка заблокувала усі шляхи, а колони полонених, які здалися без жодного пострілу, тяглися аж за обрій. Натхненні галичани полювали тепер за енкаведистами та радянськими чиновниками — до шкільних комсомольців руки поки не доходили, та й навряд чи дійшли б, адже комсомол не встиг іще на повну силу проявити себе на «визволених» територіях.
Отже, їдучи у сіні серед горщиків доброго гончара та супроводжуючи поглядом телеграфні стовпи на узбіччі, Павло міркував про те, що з появою німців усе іще більше заплуталось. Адже зараз, коли Червона Армія тікала на схід із швидкістю, гідною кращого застосування, між Святославом та родиною пролягла лінія фронту. І навіть листи від нього тепер не могли дістатися Пліхова. Їх і раніше не було багато — лише три за півроку, кожен обцілований та обплаканий спершу Софійкою, а потім ще один раз — тьотею Машею. Однак головною звісткою, що містили записані хімічним олівцем аркушики, була та, що Святослав — живий! А тепер…
Що сказати Софії, яка кожен раз дивиться на нього очима, сповненимивідчайдушної надії? Розвести руками? Ще й під мовчазний погляд Степана.
Завдяки своїй ролі зв’язкового Павло відчув, наскільки змінилося ставлення до нього з боку цих людей, яких він вважав новою родиною. Ні, він не був сліпим, і від першого дня відчував відторгнення з боку Софії, Святославову зверхність, а тоді й Степанову підозрілість. Проте віднедавна ті, що залишилися, дивилися на нього зовсім інакше — він забезпечував родинний зв’язок — найцінніше, що буває в буремні часи. Заради цього вони пробачили йому усі хиби та незграбності радянського виховання і, здавалося, врешті прийняли на правах меншого, не зовсім вдалого, проте свого.
Інша справа — Марічка. Вона ловко підросла на гарних сільських харчах, вже впевнено тупотіла хатою та двором і радо йшла на руки до Павла.
«Циганська дитина», — казала на неї пані Марта без осуду, ба навіть із посмішкою, а він бавився з малою, підсвідомо намагаючись закріпити статус «свого» — бо насправді сам вже зовсім втратив ґрунт під ногами.
Багато дивного трапилося за цей час. Спочатку, наче блискавка, прилетіла звістка про те, що у Львові проголосили відновлення Української самостійної держави. Услід совітам, що давали драла, Бережани зацвіли синьо-жовтими, нашвидкуруч зшитими прапорами. Цими ж таки прапорами вітали нових «визволителів». Тьотя Маша плакала від розчулення. Але прапори швидко зникли, щойно стало відомо, що німецька адміністрація почала арешти усіх причетних до ОУН(р).
А за місяць Галичину включили до складу Генеральної губернії як окреме адміністративне утворення — дистрикт. Бережанщина стала крайсгауптманшафтом, Бережани — окремою округою у складі дистрикту.
І знову були радісні обличчя та яскрава вишита одіж. Щоправда, тепер це відбувалося не стихійно, а тільки в межах спеціально організованої на честь свята ходи. Павло вже остаточно розгубився, не розуміючи, де правда, де брехня, хто правий, а хто ні. Добре було колись на рабфаці у Харкові, на комсомольських зборах, де все пояснювали чітко та зрозуміло, а якщо не могли, то посилалися на буржуазні пережитки, провокації та перегини. Але зараз усі ці завчені істини теж виглядали брехнею і своїми сумнівами Павло ділився лише зі Степаном — бо тьотя Маша боялася політичних розмов.
— Після того, що побачив у тюрмі, я геть заплутався, — поскаржився одного разу він.
— Перегиби на місцях? — саркастично запитав Шагута.
— Угу, — не став сперечатися Павло. — От тепер усі радіють, бо совіти втекли. Але хто сказав, що Гітлер не буде робити те саме? Сьогодні вони стріляють євреїв, а завтра візьмуться за інших.
– І візьмуться. Побачиш. А наші розумаки ще й захотіли були створити військо. Українське ніби. Мене теж були кликали, як ще у полоні був.
— Цей, як його, «Нахтігаль»?
— Бери вище! — Степан покрутив рукою, щоб показати, наскільки вище треба брати. — Абвергрупа «Пума».
— Не чув.
— Звісно. На те вони й Абвер.
— Ну а ти?
— А я — все просто. Мій уряд ще у тридцять дев’ятому оголосив німцям війну.
— Який уряд? — здивувався Павло. — У Києві?
— Який там, курва, Київ! Уряд УНР в екзилі. Хіба’с не відаєш?
Павло не втомлювався дивуватись. Вихований на тому, що українці — молодші брати росіян, на розповідях про новий єдиний радянський народ, він раптом опинився у зовсім іншій Україні, в якій із захватом зустрічали будь-який прояв незалежності або й навіть автономності, де наввипередки створювали військові організації, щоб захищати свою землю. Люди ентузіастично повторювали нові назви: «Нахтігаль», «Роланд», «Український легіон», чи навіть оця «Пума», яку згадав Степан. З Волині надходили чутки про якусь Січ на чолі з отаманом Бульбою, який буцімто має грамоту від УНР і буде встановлювати українську владу. Щоправда Волинь опинилася тепер нібито в іншій державі — Рейхскомісаріаті Україна.
Обговорити ці зміни, крім Степана, геть не було з ким. Коло людей, з якими спілкувався по роботі, зникло разом із самою роботою, і відтепер усе зосередилося на родині — цим словом він позначав тих, чия доля тепер була на його відповідальності. Спільна біда об’єднує — правду кажуть люди. І Павло вчащав до Пліхова з будь-якого приводу — привезти якусь потрібну дрібничку, що її виміняв на базарі, а чи передати листа від Софійчиної мами. У Львові також було тривожно. Батька Софії, який разом із «Нахтігалем» тріумфально повернувся до рідного міста, тепер забрали до гестапо за участь у Відновленні Української держави, і мати намагалася визволити його через чергове національне новоутворення — Український Центральний комітет.
Годинами Павло просиджував поруч із Софією, намагаючись розважити її розмовою та слухаючи розповіді про минуле життя, про дитячі пригоди та дівчачі надії. Він насолоджувався мелодійним голосом, що, неначе стрімкий ручай на камінчиках, дзюркотів різкуватими галицькими інтонаціями. Перепитував незнайомі слова і з дивним захватом чув у відповідь дзвінкий сміх та дрібні жіночі кпини на адресу «неписьменного східняка». Вона робила це зовсім незлостиво, і навіть лагідно… А втім, справа була не у Софії, а у самому Павлові, у почутті, що зароджувалося у його зашкарублій душі. Попри війну, попри погані новини, що не барилися надходити звідусіль, попри голодні та небезпечні дні та ночі. Павло боявся навіть зауважити це почуття — не те, щоб зізнатися собі у ньому. Адже Софія була дружиною брата, хай навіть не рідного, який зараз на засланні у далеких таборах. Вона була членом сім’ї, що прийняла родича-східняка та стала для нього своєю. Тому не могло бути навіть думки про Софію, як про жінку, і свої заборонені почуття Павло реалізовував через братерську чи навіть батьківську ніжність та опіку, а надто — через любов до Марічки, яка стала віддушиною для припнутих на короткий ланцюг емоцій. Мала, як і всі дівчата, тонко відчула це і просто-таки не злазила з рук та шиї «дяді Пави», а він завжди намагався побавити свою племінницю якоюсь дурничкою, отримуючи натомість можливість бути поруч із Софією та слухати її чарівний голос, хоч у цьому він ніколи б не зізнався навіть самому собі.
От і зараз, їдучи на возі пліхівського гончара, він зберігав для неї за пазухою листа зі Львова — хоч насправді німці вже налагодили роботу пошти, і навіть до села можна було спокійно надсилати кореспонденцію, не використовуючи випадкових оказій. А серед неспроданих горщиків у сіні знайшлася глиняна іграшка-свищик, якого Павло просто випросив у господаря — бо платити все одно не мав чим.
Тим часом віз вже завернув на Пліхів та заїхав на міст. Вересень лиш де-не-де розкидав жовті і червоні плями по зелені кущів і дерев. За два роки життя на Галичині Павло так і не звик до примхливості тутешньої природи, незліченних пагорбів, ярів, гаїв та перелісків, які змінювали один одного так раптово, що мало не щохвилини пейзаж обертався до подорожнього новим боком та несподіваними фарбами. І ця неземна краса уперто не в’язалася із жахливою реальністю війни.
Німці, що попервах наголошували на своїй відданості новому, вільному від більшовиків порядку, почали закручувати гайки. Торгувати на базарах дозволялося тільки тим, хто здав продукцію «на континґент». Щоправда у порівняння з радянськими ці реквізиції не йшли — за продукти навіть платили грішми навпіл із «бецуґшайнами» — картками, які давали право трохи дешевше купляти різні потрібні у господарстві дрібниці, а крім того шнапс у необмеженій кількості. Проте ентузіазму у селян це все одно не викликало, тож базари хизувалися вибитими зубами порожніх прилавків.
Другою пошестю стала добровільно-примусова вербовка молоді у будівельні допоміжні загони «Баудінст». Хлопців перевдягали у форму, вішали на рукави металеві трикутники з тризубом та двома перехрещеними кайлами і відправляли на роботу з відновлення доріг, будівель і залізниць, розраховуючись за це тим самим «бецуґшайном». Люди підсміювалися з такої служби, співаючи: «В Баудінсту файна зупа, літра вода — єдна крупа», — але були й такі, що цілком серйозно бачили у будівельних загонах ефективний спосіб національної самоорганізації — якщо вже іншого німці не дозволяли.
Павлові якось промайнула думка і собі завербуватися до «Баудінсту», щоб не сидіти на шиї у родичів — які-не-які харчі там давали, а фізичної роботи він з дитинства не боявся. Однак це залишило б тьотю Машу зовсім беззахисною. Ну й Софію теж. Бо з якого боку не глянь, а Шагути їм — чужі люди, на відміну від нього, Павла Соколенка, хоч і далекого, але родича. Тому він перш за все мусив захищати жінок і дбати про дитину. Так заспокоював себе хлопець, їдучи до села з листом та свищиком за пазухою.
Віз уже проминув крайні обійстя і покотився вулицею вздовж дерев’яних парканів і традиційно охайних галицьких хаток — люди у Пліхові жили не аж як багато, але хазяйновито. Місцеві господи навіювали Павлові спогади з далекого дитинства, коли він із батьками і сестрами так само мирно та заможно жив у затишній хаті. Старому, полтавському життю поклали край голод та індустріалізація. А до цього галицького раю простягнула свої криваві пазурі війна.
Зістрибнувши з воза на ходу, Павло гукнув гончареві і помахав на прощання рукою — бо ще на базарі розрахувався за дорогу, допомігши господарю завантажити неспроданий крам. Знайома хвіртка радо зарипіла, вітаючи гостя, а за хвилину він вже стояв на порозі хати, вітаючись:
— Слава Ісусу Христу!
За останній час колишній комсорг зумів приборкати свою комсомольську свідомість настільки, що хрестився на церкви та спокійно вимовляв Ім’я Боже — інакше б занадто виділявся серед місцевих, а під час війни це небезпечно.
— Навіки слава Богу! Павле! — підвелася з лави і радо посміхнулася Софія.
— Пава! — стрепенулася маленька Марійка і жваво побігла до гостя, очікуючи на гостинець.
Вона звикла, що цей гість завжди має щось для неї, і рідко помилялася у своїх очікуваннях. Цього разу крім свищика від себе Павло привіз гостинця й від бабусі — круглу жерстяну коробочку з німецькими льодяниками-монпасье, що їх на Полтавщині називали «лампасєйками». Марійка одразу вправно заволоділа подарунком і азартно заходилася відкривати його своїми слабенькими, ще дуже невправними пальчиками. Хлопець зі щасливою усмішкою милувався дитиною, що марно намагалася зрушити з місця щільно підігнану кришку і, врешті, простягнула її мамі:
— Крий! — вона все ще по-малючому скорочувала слова до одного, найважливішого на її думку складу.
Софія підчепила неслухняну кришечку нігтем і поклала дитині до рота пару блискучих карамельних крапельок.
— Решту потім, — сказала вона удавано суворо і заховала коробочку на полицю понад дверима, куди дитина не могла долізти самостійно.
— А господарів нема? — запитав Павло, роззираючись.
— Нема. До яру подалися.
— До яру? — здивувався гість.
— Та, — підтвердила Софія, — Степанові стрийко з Урмані переказав, що поліцаї приїдуть на трус — забиратимуть продукти на континґент, бо з села не здают. То вони сі подали збіжжя ховати.
— Що ж це таке! Знову хліб забирають! — похитав головою Павло.
— Були совєцькі визволителі, тепер то німецькі. Все’дно.
Ці слова трохи шкрябнули Павлову комсомольську душу, але це хіба за звичкою, бо насправді Софійка мала рацію. Він видобув з-за пазухи ретельно загорнутого у хусточку листа:
— Це тобі зі Львова.
Дівчина підстрибнула від збудження, вихопила конверта з хлопцевих рук і заходилася поспіхом відкривати його.
— Я покурю поки, — сказав Павло і тактовно вийшов до сіней, щоб не заважати.
З тютюном було скрутно ще з радянських часів. Щоправда «визволені» селяни швидко приловчилися вирощувати цілком пристойний самосад. До того ж разом із радянською владою прийшли й крадіжки зі складів, тому чорний ринок радо пропонував курцям поруч з польськими папьєросами радянські цигарки та «кустюми» — набори з порції казенної махорки та книжечки зі сторінками тонкого паперу для самокруток. Зараз до них додалися акуратні німецькі зігареттен у цупких картонних коробках, прокладені з обох боків тонкою обгорткою. Ходили чутки, що за крадіжки державного майна німці розстрілюють на місці, але попри ці зовсім не жартівливі загрози, маючи гроші, в Бережанах можна було купити майже все.
Павлові чорний ринок був не по кишені, але на базарі в Урмані він розжився місцевим самосадом, продуктом для загартованих курців, яких не лякає гіркий та їдучий смак неперепрілого тютюну. Перша затяжка обідрала горло, а густий важкий дим защипав у носі. Таке навіть у сінях не можна було курити, і, прокашлявшись, хлопець вибрався на подвір’я.
Усе навкруги наче вимерло — ані на вулиці, ані за парканами не видно було жодної душі. Врешті, це не така рідкісна картина для невеликого села, але сьогодні не було чути навіть квоктання курей чи свинячого рохкання. Якимось побитом мовчали навіть собаки — певно, звістка про майбутній наїзд поліцаїв широко розійшлася селом і господарі якнайдалі поприбирали своїх улюбленців, добре знаючи солдатську звичку стріляти чотириногих охоронців, що надто сумлінно виконують свій обов’язок.
Але безлюддя було усе-таки не повним, бо невдовзі в кінці вулиці з’явилася самотня постать, а як Павло зробив останню затяжку і розігнав долонею смердючий дим перед обличчям, хвіртка рипнула і на подвір’я увійшла господиня — пані Марта. Вона була не у найкращому гуморі.
— Слава Йсу! — привіталася першою.
— Навіки слава, — слухняно відгукнувся хлопець і втоптав у землю недопалок. — Впоралися?
Вона відповіла не одразу, наче роздумувала, чи варто з ним обговорювати таку небезпечну справу:
— Степан ще має клопіт, — і прочинила двері до сіней.
— А щось людей по селу не видно, — Павло подався за нею до хати.
— Мают трохи халепи. А хто зехче своє віддати за ті бецуґшайни, шляк би їх трафив.
— Я Софії листа привіз.
— То добре, як новини добрі.
І хоч добрими новини не були, проте не були й поганими. Пані Соломія, Софійчина мати, писала, що їй вдалося таки зустрітися з Кубійовичем — керівником цього самого Українського Центрального комітету, що був єдиною легальною національною організацією. Той пообіцяв дати адвоката, який вестиме справу батька. Декого з причетних до Відновлення держави вже вдалося витягти таким чином з гестапо. Тож надія залишалася.
Поки Софія переповідала львівські новини та пояснювала, що до чого, бо у розмаїтті теперішніх легальних та не дуже українських організацій навіть чорт зламав би собі ратицю, пані Марта взялася збирати на стіл — бо от-от мав повернутися Степан і попри усі негаразди повинна була відбутися традиційна сімейна вечеря. Невдовзі у сінях почулися кроки, і господиня поспіхом взялася розставляти тарілки. Одна коли двері прочинилися, замість Степана до хати ввалилися три постаті у сірих мундирах. Софія з Павлом рефлекторно підвелися з лави. А маленька Марічка сказала:
— Дя!
Військові не зняли кашкетів, не перехрестилися. А той, що зайшов першим, судячи з нашивок, старший, проказав німецькою якусь довгу фразу, значно довшу за просте привітання. Павло не зрозумів жодного слова, хоча у школі та інституті вивчав саме німецьку. А пані Марта відповіла різко:
— Нема ніц на континґент. Маємо тільки те, що на столі.
Старший наблизився до Павла, тицьнув у нього пальцем і чи то запитав, чи то ствердив різко:
— Степан Шаґута!
Павло розгублено роззирнувся, і тут до розмови втрутилася Софія. Випускниця львівської класичної гімназії, вона добре володіла німецькою і тепер запитувала, що тут, власне, відбувається. У цих запитаннях Павло навіть розібрав декілька слів. Зміст же відповідей німця залишався для нього повністю загадковим. Той видобув з планшету якісь папірці, продемонстрував їх жінкам, але до рук не дав.
— Вони шукають Степана, — тихо сказала Софія, повернувшись до пані Марти. — Це військова поліція. Торочать щось про ухилення від призову.
Господиня зойкнула і прикрила долонею рота. А Павло з тривогою подивився на двері, у яких ось-ось міг з’явитися той, кого шукають поліцаї. Він навіть подумав, що зможе під якимсь приводом вискочити надвір, щоб попередити господаря, але озброєні фігури у шинелях надійно заступали вхід.
— Комен! — простягнув руку до нього старший поліцай.
— Я? — здивувався хлопець.
— Я-я! Комен! — підтвердив той, беручи за рукав.
– Ґерр поліцай, — почала Софія. — Зі сінд фальш.
І тут раптом Павло зробив крок вперед:
— Я-я, — сказав він, і нахилився до Софії. — Скажи Степанові, щоб тікав. Поки мене довезуть до комендатури, поки з’ясують, що це помилка, він уже буде далеко.
— Павле, — прошепотіла Софія, приклавши руки до високих грудей.
— Нічого, — він не міг відірвати погляду від цих її рук. — Вони розберуться і відпустять, а у Степана буде час. Німці люблять порядок.
Він відчув, як всередині піднімається гордість за себе, що власними грудьми закрив родину від небезпеки, проте одразу зупинився. Бо що тут такого особливого? Людина ж має право не розуміти німецької? Має. От і не зрозумів офіцера, а в комендатурі буде перекладач, подивиться паспорт, і все з’ясується. Ну, хіба, може, заберуть у «Баудінст», так це не так страшно. А Степан тут потрібніший, без нього жінкам не вижити.
— Шнелле! — поквапив поліцай, втрачаючи терпець.
– Іду-іду, — Павло підійшов до дверей і зняв з гачка свою свитку.
Пані Марта дивилася на нього, незмога прийти до тями. Чи розуміла вона, що відбувається, чи ні — перепитувати не випадало. Тому Павло тільки вклонився їй з порогу.
— Що ти робиш… — з жахом прошепотіла Софійка.
— Нічого, все нормально. Бувайте.
Ідучи двором під конвоєм, Павло не озирався назад, а натомість придивлявся до вулиці, щоб першим помітити Степана та встигнути подати якийсь знак. Але той, на своє щастя, затримався цього дня у яру, ретельно маскуючи схрон зі збіжжям від окупантського ока.
Уляна ніколи не розуміла, що таке «нова зачіска» і чому стільки уваги приділяється цьому питанню. Зачіска має бути зручною, а отже — універсальною за стилем та мінімально клопіткою у догляді. Тобто короткою. А проте вона любила руки перукарів, які дбайливо, але владно, масують голову, пестливі дотики до шкіри та увагу у кожному жесті. Не турбує? Не гаряче?
Гнучкий худорлявий Жоржик із м’якими рухами та трохи писклявим голосом, попри свою сексуальну орієнтацію вмів догодити жінкам — а може, навпаки, саме завдяки цій орієнтації він краще відчував, що їм потрібно, адже тут ішлося не про сексуальне, а радше про чуттєве задоволення, яке зароджується від дотиків на кінчиках нервових закінчень і в душі — від муркітливого голосу над вухом.
Вона не була у Жоржика вже з півроку, тобто з того часу, як познайомилася зі Степаном, і зараз, сівши у крісло, ошелешила бідолаху своїм бажанням змінити зачіску — немовби йому подібне бажання висловила статуя київської Родіни-Матері. Хлопець заметушився навкруги, натхненний новим викликом, а Уляна розслабилась у кріслі, загострено відчуваючи себе жінкою — те, що вона дозволяла собі вкрай рідко, хіба що у таких сакральних місцях, як перукарня чи манікюрний салон.
У невеличкому залі працювало чотири майстри, з яких лише Жорж представляв сильну стать, та й то умовно. Тому розмови точилися суто жіночі.
– І що ви думаєте, вона все розповіла чоловіку!
— А йому не однаково? Він же її вже з дітьми взяв. Яка різниця, від кого? Він же у неї вже третій, а вона в нього друга.
— Це раніше не було різниці. А тепер його призначили віце-прем’єром. А той — заступник міністра по його відомству. І виходить, що віце-прем’єр виховує дитину свого підлеглого. І не просто дитину, а позашлюбну, бо у того своя жінка є.
— Ого!
— Ну так а я що кажу! Ого! Як це воно — ростити байстрюка від свого підлеглого? От він і біситься. Насилає на нього КРУ, прокуратуру і всіх, кого може. А той відбивається, бо посада хлібна.
— Кіно, блін. Санта Барбара!
Карколомні любовні історії, почуті у перукарні, мали особливий присмак, бо стосувалися зазвичай персон відомих, а подеколи й знаменитих. До того ж важко було розрізнити, що у цих історіях відповідає дійсності, а що — вигадано, щоб наблизити рівень сюжету до високого статусу їх учасників. Адже звичайні події відбуваються зі звичайними людьми, а з незвичайними — виключно незвичайні.
— А дружина того заступника знає про його позашлюбні фокуси?
— Це весь Київ знає. Тільки вона, розумієш, не з тих, хто готовий розлучитися з таким чоловіком через таку дрібницю.
— Нічого собі — дрібниця!
— А це тому, що вона чоловіка у своєї доньки відбила. Іще й наполягла, щоб доньку ту він всиновив офіційно. Про всяк випадок.
— Нє, ну це вже вапщє!
Чоловіки — нескінченна тема для обговорення, до якого підключається і Жоржик. На рівних. Тому що теж страждає від цього племені.
— Ой, дєвочкі, я вам скажу, єто ужас! — вплітається у розмову чоловічий дискант.
Жінки перезираються, хтось сміється, але тихенько, щоб не образити. Бо Жоржика тут люблять. Він тут за свою. Його хлопець теж гуляє на стороні — чи принаймні дає приводи для таких підозр, і розмова зосереджується на темі чоловічої вірності.
— Ні, ну хай би там гуляв, як хоче, аби заразу в хату не приносив!
— Це ти зря. Чоловік должен дисципліну знать. Як це говорять, невідворотність покарання?
— Ага, а як ти цю невідворотність доведеш, коли він на роботі цілий день, а потім ще наради та відрядження?
— А так, що після цього діла у них яйця плавають.
— Як це, плавають? Куди плавають?
— Не куди, а просто плавають. По воді. Бо легкі стають. Вони ж були повні, а як кінчив — порожні.
— Ну і як це перевірити?
— А дуже просто. Садиш його у ванну або в тазик і дивишся.
Уляна уявила собі цю картину і пирснула. Жоржик почервонів і впустив інструмент, але співрозмовниці, наче нічого не сталося, продовжували обмін жіночим досвідом.
– І що, твій сідає в тазик?
— А де ж він дінеться? Як не сяде, значить явка з повинною. А явка з повинного полегшує вину, але збільшує покарання.
— Ну ти даєш!
— А що тут давать? Воно ж для того і висить назовні. Для контролю.
Уляна прикрила очі і розслабилася у зручному перукарському кріслі, щоб зосередитися на собі. Не дарма ж кажуть, що органи почуттів замінюють одне одного — коли закрити очі, загострюється слух, а як заглибишся у внутрішні відчуття, то чуєш усю цю жіночу маячню десь на периферії, наче морські хвилі. І вона зовсім не заважає.
Втім, і абстрагуватися від неї неможливо, тому Уляні несамохіть пригадався очаківський сусіда — ресторанний лабух. Його жінка мала свій погляд на проблему подружньої вірності, а тому протидіяла професійним звабам свого чоловіка у суто фізіологічний спосіб. Сидить бува він надвечір з хлопцями, грає в доміно, коли вона велично так виходить на ґанок в халаті, що розходиться на розкішних грудях, і владним тоном кличе: «Микольцю, котику мій, іди додому!». А сама поправляє халат, щоб краще зрозумів, що на нього чекає. Бідолашний Микола кладе доміно, опускає очі і приречено чимчикує додому, а хлопці тільки дивляться йому услід. Жінки поміж собою сперечалися стосовно дієвості такого профілактичного засобу, а чоловіки співчували Миколі — адже музиканту на роботі потрібне натхнення, і де ж ти його візьмеш, коли з тебе перед тим вичавили усі соки. Не виключено, що саме через це бідолаха й не став народним артистом, а тихо спився у ресторані.
Життя — багатогранна штука, в цьому особливо переконуєшся у перукарні, де за дві години можна наслухатися таких історій, що їх не прочитаєш у романах усіх Нобелівських лауреатів.
А ще буває, що саме у час, коли ти так солодко розслабишся у перукарському кріслі, раптом у сумці починає розриватися мобільний телефон. Та ще й з невідомого номера, що означає — по роботі.
— Слухаю.
— Добрий день. Це Уляна?
— Так.
— Мені сказали, що ви — юрист Степана Шагути.
Юрист? Нічого собі… Ну, нехай буде юрист.
— Так. Чим я можу допомогти?
— Я його дружина. Понімаєте, закончилася його страховка. Він завжди її оформляє на мене…
Уляні здалося, що це Жоржиків фен раптом вдарив її струмом. Але перукар відклав усе своє залізяччя і тактовно стояв на відстані, даючи змогу клієнтці залагодити власні справи.
— Зачекайте. Не так швидко, — видушила з себе Уляна. — Закінчилась страховка. А далі?
— Степан її не продовжив і телефон не бере. А я в Херсоні живу. Я подзвонила у страхову, а там сказали, що їм дзвонили ви.
Уляна і справді зв’язувалася зі страховиками, коли залагоджувала попередній контракт із крюїнговою агенцією. Той самий контракт, завдяки якому вони зі Степаном…
— Він у рейсі.
— Я поняла. А ви можете від його імені оформити цю страховку на мене? Якщо якийсь нещасний випадок. Це ж море.
— Море. — Безбарвним голосом погодилася Уляна і сама себе сіпнула, щоб прийти до тями. — Вибачте, я таких розпоряджень не отримувала. Але я з ним зв’яжуся і запитаю. Вас як кличуть?
— Марина. Марина Шагута.
— Так от, Марино, я записала ваш номер і передзвоню, коли зв’яжуся зі Степаном Степановичем. — Уляна не стала вислуховувати подяки і натисла відбій.
Жіночі голоси у перукарні, здається, стали тихішими за подих фенів — а чи просто Уляна припинила їх сприймати.
Дружина! Вітаю. Так воно насправді і мало бути. Капітан вже не першого рангу — як тут без дружини? При роботі, при грошах, при машині — хіба такий може бути самотнім? А ти вуха розвісила. Впіймала свого птаха щастя — і навіть не поцікавилася, може на нього якась курка вже десь там чекає. Так тобі і треба. Сама ти курка, і більше нічого.
Коли Уляна вийшла на вулицю, вона вже не пам’ятала про нову зачіску. Світ остаточно втратив свої кольори і став безпросвітним, безнадійно сірим. Розум — цинічний, доскіпливий та нудний — знову заволодів нею повністю, відіграючись за місяці безвладдя, коли мусив коритися свавільному тілу. І зараз він підшуковував дошкульні епітети, щоб остаточно утвердити свою перевагу, щоб загнати почуття у найпотаємніший куток, де їм і належить бути. Уляна спочатку лаяла себе, потім знущалася, потім жаліла, а тоді вже кепкувала із власного жалю. Юрист, хай тобі! А графу «сімейний стан» у анкетах зустрічала? А про сімейний кодекс чула? Ні? Отак, подумки шмагаючи себе і насолоджуючись власним болем, вона ішла вулицею, аж поки відчула, що душа порожніє, що в ній народжується професійний холодок та повертається первинний скепсис. От, наприклад, назустріч простує сивий чоловік попід руку з дочкою — а може це не дочка, а молода коханка? Це зараз модно. А отой, з черевом, скільки має позашлюбних дітей? І міліціонер на розі — чи його після чергування дружина також садовить у тазик?
Уляна сама не помітила, як опинилася на Майдані, а усвідомивши це, одразу згадала, що востаннє тут була зі Степаном на Незалежність, коли він сказав, що іде в рейс і «забувся» додати, що зазвичай оформлює страховий поліс на дружину, Марину Шагуту.
Сьогодні на Майдані знов стояла сцена, але менша, ніж під час святкувань, а навколо неї — намети. Невеличкий, але завзятий хлопець у мікрофон переконував натовп, що звідси не піде жоден, поки президент не накладе вето на новий податковий кодекс.
Хтось співав:
На Майдані я стояв з ночі до рассвєта,
Янукович вже наклав… але це не вето.
Люди сміялися.
Уляна дивилася на них, немовби на посланців з іншого світу, настільки ця картина контрастувала з тим, що відбувалося у душі, останні півгодини захопленій самоаналізом та самознищенням. І на хвильку здалося, що ці люди зможуть допомогти їй висмикнутися з ями, викопаної самій собі — адже занурення у чужі проблеми для юриста є найкращим способом подолати власні.
Отже зупинивши самоапокаліпсис, вирівнявши спину та подумки застібнувши усі ґудзики на розхристаній душі, Уляна пірнула в перехід і вийшла до протестантів, намагаючись зрозуміти, що ж насправді відбувається, а точніше розібратись у людях, що стояли тут. Адже про решту знала з інтернету та телебачення. Підприємці вийшли на протест проти нового податкового кодексу. Кодекс і справді ідіотський, втім, не більше ніж решта українських економічних законів. Але наскільки всерйоз ці люди взялися до справи? Уляна пам’ятала минулу Помаранчеву революцію з її шаленим натовпом, який не міг вміститися на Майдані. Попри свою тодішню вагітність вона теж кілька разів ходила на мітинги і відчувала — люди не здадуться. Тоді влада злякалася по-справжньому, і вимушена була відступити. Але швидко взяла реванш — спочатку навчилася привозити мітингувальників за гроші, а потім зсучила усіх помаранчевих лідерів — а чи то вони від початку були суками. Одне слово, людей пошили в дурні, і насміялися з них — мовляв, бачили очі, кого обирали.
Уляна дивилася на тих, хто зараз оточував монумент на Майдані і розуміла, що це — не проплачені гастролери, як свого часу на офіційному святкуванні Незалежності, втім, як і на альтернативному мітингу біля Шевченка. Тітки з базарів, що зі своїми картатими торбами заполонили усі ринки Стамбула та Варшави, що зубами вигризали кожну копійку, стоячи в мороз і спеку біля свого краму — от хто становив кістяк теперішнього протесту. У китайських пуховиках, вовняних шапках та хустках — немов лицарі у бойових обладунках. Це вам не політичні заробітчани з автобусів. Ці не здадуться, бо звикли сподіватися тільки на себе і в носі мали усіх чоловіків — і з уряду, і з міліції. Цей контингент непереможний, бо зараз ідеться про його власну справу та про завтрашній день.
На душі стало тепліше. І навіть трохи соромно за себе — розклеїлася через те, що у Степана виявилася дружина! Можна подумати! У людей навкруги руйнували життя, бізнес, добробут родин. А ти працюєш у престижній юридичній фірмі, їздиш власною машиною та ще й удаєш трагедію?
Уляна походила поміж плакатів та дощовиків, краєм вуха послухала натхненні і дещо наївні промови, позазирала в очі, шукаючи правди і підтримки для себе. Звісно, їх надурять, — а що може протиставити колишня інженер чи вчителька, яку доля примусила стати акулою бізнесу, освіченому та цинічному чиновнику, що собаку з’їв на пунктах та підпунктах, статтях та розділах. Але, слава Богу, хоч хтось опирається новій владі — хай відчує, що вона не всесильна, хай не думає, що можна купити всіх.
Як типова українка Уляна ніколи не любила влади. Тому, коли на Банкову прийшов Ющенко — новий, прогресивний, освічений володар — відчула себе навіть трохи незручно. Як це так — підтримувати Президента? Ніколи такого не бувало. Проте народження Настуні та усі ці памперси-годування-шмарклі-проноси вибили її з життя на два роки. А коли прийшла до тями — Ющенко вже був поганим: зрадником, запроданцем та падлюкою. Тобто все стало на свої місця. Що вже там казати за Януковича з компанією, які зараз міцно опосіли Печерські пагорби. Все-таки Ющенко мав перевагу — принаймні його можна було звалити, а ці, здається, прийшли всерйоз і надовго.
Проте можливо саме люди, які борються за власний гаманець, а не за мову чи абстрактну свободу, здатні нарешті щось змінити у цій країні? Хай не одразу. Хай не сьогодні. Цинічний розум у відповідь промовчав, піддавшись надії та дитячій вірі у диво.
Самотність — погана звичка. І як усі погані звички, вона затягує. Дивно, але після дзвоника Степанової дружини та кількох годин розпачу, Уляна врешті відчула полегшення. Немовби попрощалась з дорогим — але все-таки гостем. Або завершила довгу відпустку, коли відпочинок ось-ось погрожував стати обтяжливим. Вона не хотіла виглядати наївною дурепою, тому з’ясовувати стосунки зі Степаном не стала. Тим більш електронною поштою це виглядало б просто як у мелодрамах — сопливо-сучасно. І ввечері вона навіть наважилася написати йому про страховку — бо як же можна моряку ходити без неї? Але якоїсь особливої реакції від Степана не дочекалася. Він просто пообіцяв залагодити проблему, користуючись тим, що стоїть у порту. І жодного слова про дружину.
А отже Уляна повернулася до звичного упорядкованого життя. Сніданок, садок, робота, садок, магазин, кухня, вечеря… Як любила казати Ларунда: «Заміж пізно. Здохнуть рано». Там іще було на початку: «Я піду до ресторана», але ресторанів у її теперішньому житті не було. Були спогади про неймовірне літо у чоловічих обіймах і навіть напівсонні пароксизми фантазії у ліжку. Але гірка пігулка реальності псувала післясмак. Виникало навіть хвилювання за Степана, бо море є море, незалежно від того, чи ти одружений, чи самотній. Але усі ці відчуття залишалися десь на рівні ранкових спогадів за кавою з бутербродами про вчорашній бенкет. Є й немає водночас.
Ну і подруги, які із початком навчального року повернулися на звичні орбіти.
— Зараз жовтень чи листопад? Я їх постійно плутаю.
— Звісно, плутаєш. Бо ти ж училася в радянській школі і знаєш, що Жовтнева революція була у листопаді, — Віка як дружина історика на все мала історичне обґрунтування.
Вони знову зібралися у Катьки, бо у неї квартира дозволяє, діти мають чим зайнятися — усе, як завжди.
— До речі, я ніколи не могла цього зрозуміти. Якщо революція була у листопаді, то чому вона Жовтнева?
Катька варила каву біля плити, а Уляна з Вікою-Черешенькою вмостилися за столиком у кутку невеликої кухні.
— Революція була у жовтні. Але потім більшовики перейшли на новий календар і вона переїхала на листопад.
— Ну а чому ж її не переназвали? Не розумію. Нащо все заплутувати?
— Улясю, твій капітан погано впливає на тебе, — зауважила Катька, не зводячи очей з турки. — Раніше ти була незадоволена тільки законами. А тепер календарем.
— Незадоволена жінка — це зброя масового знищення, — із серйозним обличчям похитала головою Черешенька.
— Та ну вас! Я ж не про те. У нас же зараз революція — Податковий майдан. Вона теж може стати Жовтневою, замість тої.
— Це не революція, — цілком серйозно заперечила Віка. — Так мій Володя каже.
— Не знаю, — Уляна насмілилася не погодитися з абсолютним авторитетом, яким вважався Вікінг. — Я днями заїздила подивитись. Там реальні підприємці. З базарів. Кажуть, що готові стояти до кінця.
— Ну і що? — Катька зняла з плити турку і взялася акуратно розливати каву по чашках, від чого кухня вмить наповнилася неповторним ароматом.
— Гарна у тебе кава.
— Це зі Львова. Там зараз активно творять міф про існування якоїсь окремої львівської кави.
— Хай творять. Аби смачно, — Уляна ще раз втягнула носом легкий, гострий запах і сьорбнула з чашки, отримуючи подвійне задоволення.
— Не стояти до кінця треба, — продовжила свою думку Катька. — А забезпечити усім тим кінець. Фізично. Інакше діла не буде.
Уляна знизала плечима:
— А хто ж це зробить? Там же переважно баби.
— Так ото ж то, що баби. Якби в цій країні були мужики, тоді… — Катька глянула на подругу і посміхнулася. — Ні, звісно, один мужик є, але він у плаванні.
— Та припини, — відмахнулася Уляна без тіні звичайної у таких випадках посмішки.
Катька запитально глянула на неї, але не отримала відповіді, поставила турку на плиту і всілася на стільчик.
— Нашу нову владу стояннями не знімеш. Я їх, собак, знаю. Я у них в камері сиділа під час Помаранчевої революції.
— В якій камері? — сполошилася Черешенька.
— В телевізійній, — перекривила Катька. — В якій, в якій? В камері попереднього ув’язнення.
— За що? — хором охнули дівчата.
— Якби було за що, може, і досі сиділа б. А так просто взяли, повезли в Донецьк, там тримали в одиночці. Лякали, що на голку посадять.
— Били? — Витріщилася Віка.
— Та ні, тільки лякали. Хотіли, щоб я здала їм всі схеми. Ті, що зараз називають корупцією. Хотіли нашого міністра взяти на гарячому.
— Ну а ти?
— А що я? Повипендрювалася і здала. Не сидіти ж за міністра, тим більше, що він був чмом.
Уляна з Вікою перезирнулися. Вони ніколи не уявляли, що подруга пережила таке.
– І що міністр?
Катька розвела руками:
— Нічого. Тепер голова облдержадміністрації. Як то кажуть, губернатор.
Уляна не зрозуміла:
— То його взяли на гарячому?
— Яка різниця? Я ж не про нього, а про те, що цих падлюк знаю, як облуплених. Мій тодішній працював на них, тож довелося набачитися і наслухатися. Вони розуміють тільки силу. А сили у нас нема. Сама кажеш, одні баби на Майдані.
— Це правда, — погодилася Віка. — Мій Терещенко каже, що у 2004-му жінки першими на революцію вийшли, а за ними вже чоловіки, бо не було куди дітися. Наші жінки кого хочеш піднімуть.
Катька зітхнула:
— Було б що піднімати. В нас на роботі недавно були модельні зйомки. Хлопці-моделі приходили. І у кожного з собою пара чистих шкарпеток. Знаєш для чого?
— Для чого?
— В труси підкладати. Щоб виступало.
— Та ну!
— Ну. Ти бачила в журналах на фотках, у всіх все так випинається? Так це шкарпетки.
— Не може бути! — сплеснула руками Віка.
— Клянуся! Я і сама завжди дивувалася, як це так — на зйомках не повинно ж так стояти. Бо там не така атмосфера. А тепер знаю, звідки уся ця мужеська сила. Сам з вигляду мачо-перемачо, а в трусах шкарпетки складені. Усі чоловіки такі.
Уляна зітхнула. Її невеликий досвід спілкування з протилежною статтю цілком підтверджував цю тезу. Взяти хоч би професора з цивільного права, якого звали Гладіатором за те, що він не приймав іспити у студенток, не поклавши руку на коліна, і що меншим був рівень знань, то вищим рівень зазіхань. Двієчниці, які пробували індивідуально скористатися цією слабкістю, переказували, що навіть наодинці професор окрім гладити ні на що не годиться. Уляна ж так боялася Гладіатора — ба навіть його солодкуватого тютюново-одеколонного запаху, що Цивільний кодекс вивчила мало не напам’ять і досі цитувала дослівно деякі статті на подив колег та суддів.
Тепер — Степан. Ну міг він сказати, що одружений? Хіба шмат відпав би? Чи боявся, що вижене? І це по-чоловічому? А по-чоловічому — дурити жінку, яка сподівається, розбудити в ній почуття, а потім отак — обличчям об стіну.
— Ти уявляєш, щоб оці моделі зі шкарпетками вийшли на Майдан? — риторично перепитала Катька.
І справді. І Степан не вийде, бо моряки чхати хотіли на нашу бренну землю. І Гладіатор — теж, він, до речі, й досі викладає в університеті? А може, Настунин батько, сміливості якого не вистачило навіть не те, щоб дати своє прізвище дитині — адже про більше ніхто й не прохав? Може, він піде на революцію? Чи то Улянин шеф піде проти влади, коли він не здатен слова сказати навіть проти дружини? І проти коханки теж. Тому й воліє допізна сидіти на роботі, ховаючись від неминучого. А для компенсації виймає душу зі своїх підлеглих. Він, до речі, теж постраждав від нового Податкового кодексу — але хіба він на Майдані? Ні, він вдома, мабуть, закрився у ванній, і ввімкнувши душ, тихцем, щоб не чула дружина, виправдовується телефоном перед коханкою. А може, кур’єр, цей зашуганий Леон-кілер, який завжди з собою носить дві великі торби — може, він? Може, в тих торбах вибухівка та набої — саме тому їх не випускає? Може, він тільки вдає із себе зашуганого, а на дозвіллі й справді убиває ворогів із засідки на даху, як його прототип у кіно?
— Вони боягузи, — підсумувала Уляна.
— Навіть ті, що бабники, — зауважила Катька. — Пам’ятаю, один до мене підбивався. Я кажу: ви ж маєте дружину. А він: якщо я люблю яблука, це ще не привід не їсти вишень. Але мені здасться, що більшість бабників навмисне удають із себе таких вже сексуально стурбованих, щоб ніхто не здогадався про ці шкарпетки в трусах.
Уляна сумно посміхнулася. «Не привід не їсти вишень», — це просто про неї.
Віка раптом сплеснула руками:
— Ой, дівчата, з бабників насправді є своя користь!
Єдина серед подруг власниця справжнього чоловіка, хоч і не першого, але законного, вона могла собі дозволити певний філософський екстремізм:
— От у нас на фірмі водій, Сергій. З ким він тільки не спав! З секретарками, юристами, дизайнерками. З самотніми, одруженими і розлученими. Бухгалтерію просто геть усю потоптав. Навіть нашу завкадрами, стару діву, засушену, як гербарій, примудрився вграти. І знаєте, на нього ніхто не ображається.
— Та ну? — не повірила старша і досвідченіша Катька.
— Справді. Він навіть до мене підкочувався. Я його послала, він пішов і теж не образився.
– Ідеальний чоловік, — Катька прицмокнула губами. — Санітар лісу.
Уляна не зрозуміла:
— Чому санітар?
— В школі не вчилася? Біологію пам’ятаєш? Вовк — санітар лісу. Тому що з’їдає слабких, хворих і відсталих. Ні на що не здатних.
— А-а! — Уляна допила каву, поставила порожню чашку на стіл і нарешті наважилася. — Виявляється, мій — теж санітар. І теж любить яблука.
— Хто твій? — в один голос підхопилися подруги.
— Як дружина? — вражена Черешенька затулила собі рота розчепіреною долонею.
— Так, — Уляна гірко посміхнулася. — Марина Шагута. З Херсона.
— А діти? — Віка все ще говорила з-поза долоні, що мало символізувати справжній емоційний шок. — Діти у них є?
— Не знаю. Вона по страховці подзвонила. Він на неї себе страхував, а страховка закінчилася.
— Ну а телефон твій звідки? Він дав? — зіщулилася Катька.
— Ні, вона сама знайшла через страхову. Я їм колись телефонувала.
У кухні запала коротка тиша. Подруги перетравлювали інформацію.
– І як же ти тепер? — Віка врешті відняла долоню від рота.
Уляна стенула плечима:
— А що я? Я ж до нього якось жила. То й далі проживу.
— А він? — уточнила Катька.
— Ти ж сама сказала, санітар лісу. Вграв мене убогу, нікому не потрібну. За що я йому по гроб жизні.
— Ну не треба так, — чутлива Віка спробувала залагодити незручність. — Ми ж не знали.
Але Катька несподівано посміхнулася і хвацьки, по-чоловічому ляснула подругу по плечу:
— Тоді ласкаво просимо до нашого клубу! Як кажуть в американських фільмах.
— Якого клубу? — не зрозуміла Уляна.
— Нашого. Тих, хто спить з одруженими. Нас — мільйони!
– І ти теж? — здивувалася Уляна, адже Катька ніколи не допускала подруг до свого особистого життя.
— Ну а ви як думали? У мене теж був такий. Ні риба, ні м’ясо. Тільки твій ховався, а мій брехав, що з дружиною давно не спить і от-от розлучиться. Треба лише почекати.
Дівчата нашорошили вуха від цікавості.
– І чим усе закінчилося?
— А чим воно могло закінчитися? Оце сиджу з вами, — вона зітхнула. — Настогидло. Бо скільки можна? А тут іще ця історія з тюрмою, ну, коли мене в камері тримали. Я тоді саме завагітніла. Все до купи.
Черешенька сплеснула руками:
— Від нього?
— Ну, не від слідчого ж.
— А чого ж пішла?
— Знаєш, це дуже складна історія. Ми з ним працювали і трахалися у робочий час. Такий собі офісний роман. Легко і невимушено. А тут таке, і я подумала, що коли з’явиться дитина, він брехатиме іще більше, викручуватиметься, щоб побачити її. І з цією брехнею приходити до мене, і нести її дитині. Все одно ж дружину не залишить. Знаю я цю породу. А якщо навіть залишить, що ж це вийде? Що я розвалила родину? Краще вже так. Врешті, я ж не дівчинка. Знала, на що ішла.
Уляна похитала головою:
— Ну, ти залізна леді!
— Та кинь ти!
— Ну а він? — запитала з цікавістю Віка.
— Він? Розлучився. Дружина вигнала.
— Справді? За що?
Катька знизала плечима:
— Та, мабуть, за те саме. Бо ні риба, ні м’ясо.
— Ну а ти? — не вгавала Віка.
— А що я? Я ж йому не мамуся, до якої бігають поплакатися, — Катька силувано посміхнулася. — Я жінка горда.
— Залізна! — повторила Уляна. — Я б так не змогла.
— А ти хоч не вагітна?
— Ні. — Уляна напружилася і видихнула. — Точно ні.
— Дякуй Богові. До речі, той був твоїм земляком. З Очакова.
— Справді! А як прізвище? Може, знаю.
— Карпенко. Сергій Миколайович.
Уляна похитала головою. Карпенко — прізвище поширене. Навіть у маленькому Очакові.
Раптом з кімнати почулося тупотіння маленьких ніжок і на порозі кухні виникла Настуня з аркушиком паперу в руках:
— Мамо! Мамо! Я намалювала майже качку!
Усі засміялися, і цей сміх зняв напругу, що накопичилася в повітрі. Жінки разом роздивлялися малюнок. І справді — це була майже качка. З ногами, з хвостом, крилами — тільки без дзьоба. Викапана майже качка.
І дивлячись на вправні, хоч і по-дитячому кривуваті лінії, Уляна особливо гостро відчула свою самотність. Степан пішов у море, вона чесно скучала, як і годиться жінці моряка. А потім з’ясувала, що у той самий час у Херсоні на нього чекає справжня жінка, тобто дружина. Мабуть, теж скучає і так само скучала, коли він був у Києві. З Уляною. А тепер повернеться з рейсу і знайде собі іншу десь на дорозі з пробитим колесом. А чи в ресторані. Моряки люблять пригоди. Моряки їдять і яблука, і вишні, і груші, і ще багато екзотичних фруктів. А вона, Уляна, хіба може з ними змагатися? Зі своєю дитячою фігурою, зі своїми окулярами і пальцями на ногах, які навіть не покажеш у босоніжках? З дочкою та орендованою квартирою. Хто вона для нього? Як там він розповідав про ці матроські будинки, бордінхауси? Перекантуватися, потрахатися між двома рейсами, і не більше.
Уляна дивилася, як Катька з Вікою квокчуть навколо малої, нахвалюючи її малюнок, а самій наверталися сльози. Від самотності і незахищеності, від розчарування і ще невідомо чого, що сиділо у кожній клітинці тіла відтоді як у перукарні пролунав той телефонний дзвоник.
«Стій! — сказала вона собі. — Не рюмсати! Бери приклад з Катьки. Он вона як — пішла від чоловіка вагітною, щоб не ускладнювати життя. А тобі пощастило — він сам пішов. Без трагедій. Було щастя? Було. Подякуй за це, бо ти на нього не заслуговуєш. Щастя — штука для обраних. А ти — звичайна сіра миша. Будь задоволеною тим, що маєш».
Вона неймовірним зусиллям прогнала з очей непрохану вологу, глибоко зітхнула і приєдналася до квоктання над дитячими малюнками.
— Уляно, у мене Володя пропав!
Тремтіння та ковтання сліз робили голос Черешеньки у телефоні майже непізнаваним.
— Зачекай, заспокойся, — щоб не привертати увагу всього офісу, Уляна вийшла аж на сходовий майданчик. — Як пропав? Коли?
— Зранку-у! — вже не стримуючись заревіла на тому кінці Віка. — Пішов на роботу і пропав.
Уляна відірвала трубку від вуха і подивилася на годинник — початок на п’яту. Варто ревіти, Їй-Богу!
— Зачекай! Сьогодні зранку?
— Та-а-к.
У цьому була вся Віка, яка замість власного жила життям свого чоловіка — відомого віднедавна історика, що спеціалізувався на найскандальнішому останнім часом періоді, тобто Другій світовій війні. Після того, як президент Ющенко на прощання дав Бандері звання Героя, усі наче показилися — де тільки можна і не можна до піни з рота сперечалися, хто кому стріляв у спину і хто насправді зрадник. Дійшло навіть до повного, на Улянину думку, правового ідіотизму — судового процесу щодо скасування скандального указу.
На цій хвилі історики зробилися крутими медійними персонами, хіба трохи менш бажаними за проплачених політиків. А Черешеньчин чоловік мав добре підвішаного язика, фахово знав справу та до того ж мав мужність триматися власної думки, не схиляючись перед кон’юнктурою. Віка страшенно переймалася саме через цю, останню з перерахованих його рис. Особливо тепер, коли чоловіка дедалі частіше запрошували на телешоу у ролі хлопчика для биття на поталу хитроробленим ведучим, одіозним опонентам та совковій публіці.
— Коли ти з ним говорила востаннє?
— Не говорила, — вона шморгнула носом. — Як пішов, так не говорила. Він трубку не брав, а тепер поза зоною.
Ну що такого сталося? Зранку пішов на роботу, зараз поза зоною… Але треба було знати Віку. Із своїм благовірним вона поводилася, як типова ідіше-моме з власного дитиною. Навіть не типова, а вкрай затята. Він мав ледь не щогодини звітувати їй, де знаходиться, куди прямує, чи не змерз і, зрозуміло, чи поїв. А до всього у своїх розповідях про чоловіка Черешенька весь час вживала займенник «ми». «Ми були на конференції у Кракові», «ми сьогодні на Першому каналі» і так далі. Дивно, що не сказала: «Ми пропали!», — в’їдливо подумала Уляна і сама себе обірвала.
— Може, телефон розрядився?
— Ні-і. Я зранку перевіряла.
Хто б сумнівався.
— Ну, може забув десь. Чи вкрали.
— Не зна-а-аю, — знову заревіла Віка. — Що мені робити?
— Ну, по перше, заспокоїтися, — підкреслено твердо вимовила Уляна. — У чоловіків бувають свої власні справи, до яких жінкам зась.
— Тобі добре говори-ити.
«І справді, добре — подумала Уляна. — Мені добре говорити, бо мій чоловік пішов у рейс, після чого з’ясувалося, що він не мій, чи, принаймні, не тільки мій чоловік».
Однак тактовність — це не головна чеснота близьких подруг. Особливо коли одна з них у розпачі.
— Мені, звісно, добре, — не втрималась Уляна. — Але тобі все одно варто почекати. Все одно міліція твою заяву ані сьогодні, ані навіть завтра не візьме.
— Завтра? Що ти кажеш? Як завтра? — від жаху Віка аж покинула схлипувати.
О, Боже!
Довелося довго пояснювати, що міліція оперує фактами, а не емоціями, що у них подібних звернень — десятки й сотні, а у чоловіків трапляється, що вони (ні, звісно, це не про твого Володю, але ж менти цього не знають), отож бувають чоловіки, які можуть загуляти, поїхати на рибалку, врешті напитися, і якщо кожного шукати, то доведеться гамузом забрати більшість українських чоловіків, так, згодна: міліція несправедлива, але іншої у нас немає, не знаю, добре це чи погано, і так далі й таке інше. Заспокоївши, а точніше, вгамувавши таким чином подругу, Уляна повернулася на робоче місце — на завтра призначене судове засідання, а це означало, що сьогодні слід освіжити в пам’яті деталі справи. Уляна давно вже варилася у юридичних реаліях і добре знала, що жоден господарський суд не ухвалює рішень на безоплатній основі. Але платити у першій інстанції не мало жодного сенсу, бо насправді все вирішувала апеляція. Крім того, навіть якщо сподіваєшся на силу хабаря, виглядати у процесі дівчинкою для биття — це приниження моральне та професійне. І тому попри очевидну безсенсовність, Уляна завжди готувалася до процесу, щоб якомога компетентніше захищати перед суддями інтереси клієнта. Просто з принципу.
— Пані Уляно! — на порозі стояв Леон-кілер із незмінними торбами в руках.
Взагалі-то колеги сварилися на ці його торби і примушували залишати їх біля секретаря, але Уляна поблажливо ставилася до дивацтв взагалі і до дивацтв кур’єра зокрема. Врешті, якщо за тямущого працівника не доплачуєш грошима, доведеться платити чимось іншим — і поблажливість тут не є найбільшою таксою.
— Що там?
Він простягнув аркуш з текстом.
— Тут помилка в даті. На рік вперед.
Уляна взяла з його рук документ. Так, клопотання, яке вона писала, і дата… Точно!
— Ні, ви не подумайте, що я читаю документи, які ви мені доручаєте, але тут одразу кинулося в очі. Написано «грудень 2012», а зараз лише 2010-й.
І справді, там значився дванадцятий рік — зазвичай усі помиляються у січні, звикаючи до нового номера у графі «рік», а тут все сталося рівно навпаки. Хоча, якщо зважити, що в телевізорі, в інтернеті, в газетах та й просто розмовах усі торочать про Євро-2012, то можна й так зарапортуватися. Добре, що помітив.
— Дякую, — вона щиро посміхнулася дивакуватому, але уважному кур’єру та очима вказала на порожній стілець. — Та ви сідайте, поки я перероблю, бо це займе якийсь час.
— Спасибі, — він вмостився на краєчок, поставивши торби поперед себе і притулившись до них литками, немовби пасажир на вокзалі, який боїться злодіїв.
Уляна схилилася до комп’ютера, намагаючись пригадати, у якому каталозі зберегла текст клопотання. Перше, чому мають навчити юриста — це зберігати документи, причому так, щоб їх можна було знайти. Цієї істини зазвичай доходиш тоді, коли вже пізно, харддиск переповнений файлами зі схожими назвами, а сумління сотні разів заспокоєне обіцянками якось зібратися з силами і навести в усьому цьому лад. Якось. Коли буде час.
— Клятий футбол, — промимрила вона, виправляючи дату.
— Так, я теж весь час плутаюся з цим Євро, — Леон-кілер дивився на неї якось по-батьківськи зверхньо, не так, як дивляться на начальство, він взагалі відрізнявся нестандартною поведінкою. — Ви знаєте, пані Уляно, у мене складається враження, що вони просто в розпачі від того, що збірна ніяк не може вийти на Європу, і тому вирішили врешті купити собі чемпіонат. Вони купують у клуби іноземних футболістів, а насправді хочуть купити перемогу.
Щось у цьому є. Уляна з цікавістю подивилася на кур’єра. Від нього зараз пахло чистим одягом попри ходіння пішки та пересування маршрутками. І навіть торби не випромінювали нічого крім того ж таки нейтрального запаху.
— Пане Леон… — вона мало не назвала його Леоном, — Леоніде Петровичу, ви дуже цікава людина, — у цих словах не було навіть натяку на комплімент. — А скажіть, от ви наче з вищою освітою…
Він кивнув, погоджуючись.
— Скажіть, тільки не ображайтеся, чому ви працюєте кур’єром? — вона послала документ на принтер і обернулася до співрозмовника. — Я думаю, ви би могли претендувати на значно вищу посаду, навіть у нас на фірмі є щось цікавіше, не кажучи вже…
Леон-кілер не посміхнувся, він взагалі не посміхався, завжди серйозний і показово зосереджений на темі розмови:
— Ви знаєте, пані Уляно, я не хочу підводити людей.
— Тобто? — не зрозуміла вона. — Не впораєтеся?
— Та ні. В тому то й справа, що впораюся. І ви на мене будете сподіватися. А як трапиться, то вийде, що це я вас підвів.
— Що трапиться? — не зрозуміла вона.
Він знизав плечима, немовби все було очевидно. Трапиться — і все. Уляна ще деякий час дивилася на нього запитально, але згодом опустила очі. Ну, не хоче людина говорити, то хай собі.
— Тим більше зараз, — додав Леон-кілер, немовби підтверджуючи свою потаємну думку. — Ви ж бачите, що робиться.
Уляна бачила, що робиться, але що саме має на увазі співрозмовник, не могла навіть припустити. А може, він хворий? Ну, тобто, в хорошому сенсі слова, не психічно. Бувають же такі хвороби, коли можеш будь-якої хвилини померти. Звісно, по ньому не скажеш, але вона ж і не лікар. Відповідальний працівник не хоче брати на себе зайвого, щоб раптова смерть не нашкодила працедавцю… Тьху на тебе, що ти таке верзеш на живу людину! Прикуси собі язика… Хоча в цьому щось є.
Вона взяла з лотка роздрукований документ, підписала, передала Леону-кілеру і ще довго дивилася йому услід, намагаючись розгледіти в рухах ознаки таємної недуги.
До кінця робочого дня Віка примудрилася потелефонувати ще двічі. Врешті домовилися зустрітися після роботи у Катьки — порадитися, що робити. Звісно, робити щось було іще завчасно, але разом із Катькою можна спробувати якось заспокоїти вкінець розклеєну подругу. А може, до тих пір проблема і сама розсмокчеться.
У Віки це вже був не перший чоловік, а якщо точніше, то другий. Перший — програміст — після п’яти років спільного життя втік із хати, не встигнувши, на щастя, запрограмувати дитину. Ну а невдовзі знайшовся другий — є такі жінки, що усім своїм існуванням націлені на одруження і щораз після невдачі знаходять для себе новий варіант. Попервах Уляна, спостерігаючи за подружнім життям Черешеньок у вигляді безкінечних: де ти, чому не подзвонив, що поїв, — уявляла собі ну вже зовсім інфантильного персонажа. Вони з Катькою навіть позаочі прозвали його за іменем дружини — Вікінгом. Віка — Вікінг. Але при зустрічі він справив дуже позитивне враження — спокійний, розумний, інтелігентний — хіба що геть позбавлений самоіронії і надто зосереджений на своїй коханій історії, щоб приділяти зайву увагу навколишньому світові. Можливо, Віка своєю параноїдальною турботою підсвідомо компенсувала цю його постійну заглибленість у минулі часи.
Коли Уляна забрала малу з дитсадка і, заскочивши дорогою до магазину за молоком-сиром-сосисками, дісталася Катьчиної квартири, Віки там ще не було.
— Що треба сказати тітці Каті?
— ДобрийВечірМожнаЯПодивлюсьТелевізор? — одним довгим словом випалила Настя і прожогом кинулася до вітальні. Звідти долинали звуки мультика, який дивився Катьчин Ярик.
Уляна вдома як могла боролася із загрозою телевізійної залежності, тож у гостях дитина поспішала відігратися і на тих, хто не в курсі, справляла враження справжнього телезомбі. Катька ж із висоти власного віку дивилася на дитячі проблеми філософськи — переростуть.
Залишивши дітям мультики, жінки попрямували до кухні — універсального помешкання, що в українських квартирах використовується як кав’ярня, конференс-хол, переговорна і зала очікування водночас.
— Ну що, не знайшовся? — запитали вони одна в одної майже одночасно і разом розсміялися.
Відсміявшись, Катька взялася за свою фірмову каву. Змолола свіжу порцію зерен, полізла на верхню полицю за туркою і обернулася, спантеличено тримаючи дерев’яну ручку і кавник окремо.
— Опа-па, — пробурмотіла вона під носа. — Це ж треба! Але ми не здамося.
Потім кинула ручку у смітник, а до посудини вкинула каву, налила води і поставила на вогонь.
— Знаєш, чому жінці краще хазяйнувати самій? — запитала вона загадково. — Бо це звільняє від марних сподівань.
— Що ти маєш на увазі?
— А те, що завтра я просто піду і куплю нову турку. А якби мала чоловіка, він би пообіцяв відремонтувати цю, я б йому сто разів нагадувала, він би ображався і в результаті рік сиділа би без турки.
— А ще він може пропасти невідь-куди, як у Віки.
— А може, й справді загуляв? — припустила господиня.
— Хіба що з архіваріусом. Чи бібліотекаркою, — пирснула Уляна.
— А що, бібліотекарки — не люди?
— Та ні, я ж не у бібліотекарках сумніваюся, а у Вікінгу.
— Ой, не кажи. У тихому болоті чорти живуть. Може він з ними займається історичними реконструкціями.
Подруги уявили кожна своє і щиро розреготалися. Вони залюбки обговорювали позаочі Віку, але робили це не злостиво — пробачаючи дрібні дивацтва, зайву балакучість та надмірну простоту у поведінці. А може, саме ці риси компенсували в їхніх очах велику перевагу, якою володіла Черешенька — тобто наявність власного чоловіка, а надто те, що вона носилася з ним, як дурень з писаною торбою, немовби таким чином хвалилася: так, я одружена і маю за кого піклуватися! Щоправда у компанії подруг Вікінг був істотою швидше легендарною, тому що бачилися вони лише кілька разів, та й то буквально мимохідь. Черешенька берегла родинне щастя від потенційно небезпечних подруг — а чи то вважала, що жінка повинна мати свою, жіночу половину Всесвіту, і навпаки, берегла подруг від чоловіка. Так чи йнак, жіноче тріо зазвичай цілком обходилося без чоловіків, і жодного разу про це не пожалкувало.
Кава ще не встигла підійти, як залунав нетерплячий дзвоник. Катька махнула рукою, не відриваючи погляду від турки:
— Відкрий, будь ласка!
Поки Уляна дійшла до дверей, кнопку дзвоника натиснули ще двічі.
— Дівчата! Його ніде нема! — з цими словами Віка, не роззуваючись і не знімаючи пальта, посунула до кухні, змітаючи на своєму шляху сумки, дитячі шарфи та рукавички, що громадилися на тумбочці у передпокої.
Уляна зачинила двері і рушила слідом, дорогою ліквідуючи наслідки діяльності експресивної подруги. Коли вона дісталася-таки кухні, Віка розпатлана, з червоними очима і напухлими губами сиділа, безнадійно склавши руки на стільниці. Вона так і не роздягнулася.
— Я була у нього на роботі. Його там сьогодні не бачили.
— Зачекай! На якій роботі?
Подруги знали, що історик працює одночасно у двох інститутах та ще у двох викладає.
— На усіх.
Тут Катька почула як зашипіла на плиті кава, якій стало затісно у турці, і прожогом кинулася на звук. Уляна тим часом схилилася над Черешенькою і погладила її по голові, водночас заспокоюючи та намагаючись пригладити скуйовджене волосся.
— Не психуй! — від плити гаркнула Катька. Як найстарша з подруг вона мала право бути різкою. — Знаю я ці інститути, там до обіду ще нікого немає, а з обіду — вже немає. Що вони могли бачити?
— Я у деканів перепитувала. І завкафедрою. По мобілці.
— Усіх?
— Так.
— А чоловік не свариться, коли ти дзвониш на мобільні начальству? — здивувалася Уляна.
— Свариться. Але зараз його немає. Я вже всюди дзвонила — і в приймальні, і на мобілки. Ніхто його не бачив, — вона безнадійно опустила голову на руки.
«Мені б таку безпосередність!», — позаздрила Уляна. Сама вона завжди побоювалась справити погане враження на співрозмовників — надмірне хвилювання, безпорадність чи некомпетентність, а тому десять разів думала, перш ніж звернутися до незнайомих людей.
— Припиняй плакати! Ти своїми сльозами біди накличеш! — Катька застосувала останній аргумент. — Що ти собі дозволяєш! Ти же жінка! Приведи себе до ладу, сядемо і за кавою все ретельно обговоримо.
На диво, Віка майже одразу припинила рюмсати. Уляна, неначе хворій, допомогла подрузі зняти пальто і чоботи, а потім провела до ванної кімнати.
Коли вони повернулися, три філіжанки кави вже стояли на столі, а плита позбулася слідів аварії. Катька у свою чергу оглянула результати заспокійливих процедур:
— Оце вже краще. Жінка ніколи не має складати зброю. А яка у жінки головна зброя? Правильно. Зовнішність, — вона відсунула стільця. — Сідай.
Уляна любила подругу у такі хвилини — саме її твердість та своєрідна, суто жіноча філософічна зверхність частенько допомагали знайти вихід із найбільш складних і напружених ситуацій.
— Це чоловік може сказати: не можу, боюся. Бо він тільки за себе відповідає. Жінка ж повинна перш за все діяти, бо за її спиною діти, родина, той-таки чоловік. А плакати можна потім. Коли все добре закінчиться.
— Дай Боже, Катька, — пронюняла Віка, але вже без сліз.
— Давай говорити спокійно, без істерик, — спробувала наслідувати Катьчині інтонації Уляна. — Припустимо, що на роботі його не бачили.
Віка смикнулася заперечити, але Катька владно поклала їй руку на плече:
— Сиди і слухай, що тобі юрист говорить.
— Що ж із ним могло трапитися? Для початку розглянемо ДТП. — Уляна розвивала думку, намагаючись не відволікатися на міміку подруги, яка з кожною фразою набувала більшого трагізму. — Тоді дані повинні бути у медичній диспетчерській. Їм усе повідомляють. Він документи з собою мав?
Подруга кивнула, витріщивши очі і затуливши рота долонею.
— Добре. Тепер серцеві напади або інші нещасні випадки… Це теж диспетчерська… Порушення пам’яті…
— Які порушення? — здавлено вигукнула Черешенька.
— Звичайні, — втрутилася Катька. — Коли людина — раз, і забула, хто вона, де живе, телефони. Склероз, хвороба Альцгеймера? У нього бувало таке?
— Н-ні.
— Зачекай, Кать, який Альцгеймер, він же молодий зовсім. Давай краще далі, — Уляна зосередилася на мить. — Наступна гіпотеза: арешт або затримання.
— За що? — очі бідолашної подруги трохи не повилазили з орбіт.
— Це не важливо. Головне визначити, де шукати. Якщо це ментовський райвідділок, вони мають єдину базу. Там я можу довідатися. Якщо прокуратура чи СБУ — гірше. Треба пробивати по знайомих або штурмувати ізолятори…
Подруги терпляче чекали, поки Уляна викладе усі свої гіпотези.
— А ще можна не поспішати піднімати увесь цей кіпіш, а почекати, поки він врешті сам з’явиться. У тебе вдома хтось є?
– Є, — з готовністю закивала Віка. — Я маму попросила Світку забрати і побути з нею вдома.
— Тобто якщо він з’явиться, тобі повідомлять?
— Так…
І цієї миті з передпокою почулася приглушена бравурна мелодія рінгтону. Подруги перезирнулися.
— Мій! — зойкнула Віка і рвонула з кухні, перекинувши каву і зачепивши міцним стегном холодильник, так, що з нього позлітали магніти.
Поки схвильована Черешенька розшукувала телефон по кишенях пальта та сумочки, подруги теж висунулися до передпокою. І стали свідками яскравої розв’язки.
— Він! — заверещала Віка, глянувши на освітлений екран і, від хвилювання не трапляючи пальцями у клавіші, загорлала у трубку. — Волосику! Та! Волосику! Ти мене чуєш?
Нарешті спастичні рухи дали-таки потрібний результат, з того боку почувся голос, і послухавши кілька секунд, Віка зарепетувала з новою силою:
— Ти де?.. Якому центрі?.. Києва? Стій на місці. Я за тобою зараз приїду на таксі!.. Куди ти поїдеш? Яке метро? Я збожеволію!.. Нікуди не йди! Зараз я викличу машину і заберу тебе.
З вітальні визирнули здивовані Настя з Ярком.
— Все нормально, — шикнула на них Катька. — Ярчику, забирай Настю телевізор дивитися. Давай-давай.
— На Володимирській?.. Софіївська площа? Живий? Цілий?… Точно?.. Я їду! Стій на місці.
Поки прийшло таксі, Віка встигла ще двічі потелефонувати, щоб перевірити місцезнаходження чоловіка, а потім вихором вилетіла з квартири, не попрощавшись і навіть не зачинивши двері. Подруги перезирнулися і щасливі пішли варити нову каву, бо з цією щось явно не задалося від самого початку.
Четвірка міцних молодиків у штатському оточила його просто біля входу до Інституту національної пам’яті. Руками не чіпали, але стояли так щільно, що повністю заблокували прохід та унеможливили будь-які думки про втечу — навіть якби вони були. Той, що наблизився спереду, напевне, старший, помахав перед обличчям посвідченням з фотокарткою та написом «Служба Безпеки України». Прочитати прізвище і звання цього старшого, звісно, не вдалося — адже саме цього він і прагнув. Далі він запропонував проїхати на Володимирську, тому що голова СБУ Хорошковський має бажання зустрітися і поговорити. Щільна коробочка з тренованих хлопців не давала можливості відмовитися і групою вони прослідували до сріблястого «Фольксвагена».
Його заштовхнули на заднє сидіння, затисли з боків, немов пасажири метро у годину-пік, і повезли до відомого усім киянам будинку, де ввічливо, але твердо попросивши віддати мобільний телефон, посадили у невеликій кімнаті біля столу, знову розмістившись колом, хоч зараз вже не так щільно. Старший сидів навпроти.
Уляна слухала уважно, не перебиваючи і не ставлячи запитань. Вікінг розповідав послідовно і докладно — певно, викрадачам попри перевагу у силі і відпрацьовані прийоми психологічного тиску не вдалося викликати паніку у своєї жертви. Хоча страх, напевне, був, — а хто не злякається, коли його силоміць і без пояснень забирають до СБУ? Ба навіть з поясненнями. Від пояснень у таких ситуаціях легше не стає.
Уляна одразу кваліфікувала цю есбеушну групу як викрадачів. Тому що затримання, а тим більше арешт вимагають ретельного дотримання закону, розпочинаючи з повідомлення про юридичні підстави для подібних дій. Жодна зустріч, навіть з керівником СБУ, не може слугувати причиною для насильницького перевезення людини кудись так само, як і утримання попри його бажання. Це по-перше.
Під час розмови Віка сиділа збоку і схвильовано зазирала в очі то чоловікові, то подрузі. Ну а Вікінг тим часом провадив далі.
Звісно, обіцяної зустрічі з Хорошковським не відбулося. Натомість був банальний допит без дотримання формальних процедур, таких як повідомлення про гарантовані Конституцією права, без оголошення суті справи і навіть без протоколу. Телефоном безцеремонно заволодів молодик, що сидів біля вікна, і тут-таки почав тиснути на клавіші, намагаючись дістатися пам’яті апарату.
Уся розмова концентрувалася навколо двох напрямків — роботи у архівах СБУ і кола знайомств серед істориків та опозиційних журналістів. Коли працював в архівах? З якою метою? З якими матеріалами? Чи копіював? Чи фотографував? Чи робив записи? — усі ці питання ставилися послідовно та впереміш по кілька разів у різних комбінаціях. Серед знайомих першим випливло прізвище Руслана Забілого — директора львівської «Тюрми на Лонцького». Він не так давно теж мав подібну пригоду, подробицями якої щедро поділився з журналістами. Тому можна було припустити, що усе це — ланки одного ланцюга, який з невідомою метою плетуть українські лицарі плаща і кинджала. Втім, чому з невідомою? Про мету цих заходів можна було досить легко здогадатися, і це, безперечно, була спроба залякати істориків, які дозволяють собі надто сміливо трактувати, а точніше перетрактовувати те, що відбувалося в Україні у двадцятому столітті, зокрема під час Другої світової чи то Великої Вітчизняної війни — віднедавна у офіційний обіг повернулася стара радянська назва.
Адже окрім футбольної хвороби, викликаної Єврочемпіонатом, у влади цього року відбулося загострення хвороби історичної. Раптом, ні сіло ні впало, з воістину несосвітенним пафосом було відзначено 65-річчя Перемоги. Що за ювілей такий дивний — 65? Втім Президент безупину знімався на тлі ветеранів та під камери пив із ними горілку. Хрещатиком крокував парад, не бачений вже багато років. Ветеранів з орденами вистачило не тільки на сто грамів з Януковичем, не лише на трибуни та ходу Майданом Незалежності, але й на те навіть, щоб відправити на експорт — до Москви, де теж святкували. На все, що стирчить, ба навіть висить, в’язалися смугасті помаранчево-чорні стрічки у кольорах Ордена Слави. Машини, лацкани, паски, навіть паркани прикрашали ці стрічки, і залишалося дивуватись, де взяли таку кількість матеріалу — це ж вам не червоні банти, які можна нарізати з будь-чого, і навіть не державні кольори, яких теж не бракує, а досить специфічна, на замовлення створена річ. Складалося враження, що відбувається своєрідна сатисфакція за переможні помаранчеві стрічки, які прикрашали Київ під час Майдану. Звісно, ці люди не здатні були нічого вигадати — зате легко мавпували чужі технології. Ну а про переможну воєнно-історичну істерію з усіх телеканалів годі й згадувати.
Теми стрічок в СБУ не торкалися, але вся країна і без того знала думку Вікінга щодо цього — не один раз в ефірах та інтерв’ю, не в одній статті на сайтах він переконував, що помаранчево-чорні смугасті шеврони на одязі під час війни носили аж ніяк не радянські переможці, а навпаки — вояки гітлерівської російської армії Власова. Бо це — Георгіївська стрічка, яку знов-таки змавпували сталінці. Проте на ентузіастів Перемоги ця прозора думка чомусь не справляла враження.
Однак окремим наголосом у допиті стали знайомства з істориками за кордоном, і перш за все з країн — західних сусідів. З цієї останньої обставини можна було зробити висновок про підрозділ СБУ, який проводив викрадення — контррозвідка, і про можливий напрямок розвитку справи — розголошення секретної інформації, або й шпіонаж, залежно від фантазії оперативників і стійкості клієнта.
Судячи з усього, після музейника Забілого служба пішла за широким списком його колег, починаючи, звісно, з власників відомого імені та незалежної думки. Зрозуміло, що кожен з них мав різний потенціал спротиву: хтось — тверді переконання, хтось — високі звання, а хтось — навіть і зв’язки, тому складалося враження, що справу закручували масштабну, використовуючи весь арсенал залякувань — від звільнення з роботи аж до можливого судового процесу за зраду Батьківщині чи шпигунство.
Оперативники мінялися за столом і у такий спосіб промаринували бідолашного Вікінга майже вісім годин без шматка хліба і ковтка води. На закінчення дали папірець і переконливо попросили написати зобов’язання не розголошувати зміст розмови стороннім. Голодний та емоційно виснажений історик, звісно, документ такий написав, після чого отримав назад свій мобільний телефон, перепустку на вихід і запевнення, що незабаром зустрінуться ще. Ото і вся історія.
Уляна не спеціалізувалася на кримінальному праві, але університетська освіта — це не хвіст собачий, а крім того, вона мала широке коло знайомих адвокатів-кримінальників (в усіх сенсах цього слова), а тому досить швидко визначила, що треба робити далі.
— Поки що йдеться про організацію самооборони. Це я можу забезпечити власними силами. Але якщо будуть ускладнення, треба звертатися до фахівців.
Вікінг нічого не мав проти, а Віка дивилася очима, сповненими надії. Зникнення і раптова з’ява чоловіка справили на неї таке враження, що зазвичай балакуча, навіть галаслива, зараз вона сиділа буквально проковтнувши язика. А чи то абревіатура СБУ справила таке враження, все-таки Служба Безпеки України — то не жарти.
— Ви повинні зрозуміти, що головна їхня задача — залякати. Залякати, а потім примусити робити те, що вони скажуть.
— Я розумію, — охоче кивнув чоловік. — У двадцятому столітті КГБ точно так працювало з дисидентами. Я в дискурсі цієї проблематики.
— Це добре, що в дискурсі. Але зараз залякати людину складніше, ніж тоді, і вони вдаються до фантазій. Тому будьте обережні і готові до будь-яких несподіванок.
«Будь-яких несподіванок», — це звучало загрозливо. Але історик як ніхто мав знати, що радянські спецслужби ніколи не обмежували себе юридичною площиною. У хід йшло все: від репресій на роботі до тиску на дітей, особливо якщо ті доросли вже до віку юнацьких зваб — протилежна стать, алкоголь, наркотики і мордобої. Слава Богу, Світовида ще ходила до садка, і боятися варто було хіба кіднепінгу — засобу, до якого спецслужби вдаються лише у крайньому випадку.
СБУ останнім часом демонструвала, що готова стати, якщо ще не стала, філією російської ФСБ — нащадка і спадкоємця КГБшної традиції. Починаючи з молодого керівника, який, будучи українцем за паспортом, увесь свій бізнес та інтереси зосередив саме на московських теренах. І те, що на посаду його призначив ще попередній «націонал-демократичний» президент — Віктор Ющенко, той, самий, за якого боролися на Майдані, свідчило — хвороба має довгий анамнез.
— Давайте домовимося, що, по-перше, ви без правильно оформленої і врученої повістки більше до них не їздите.
— Зачекай, — раптом вийшла зі ступору Віка. — А якщо вони знову силою?
Уляна мудро посміхнулася:
— Якщо вони ще раз спробують вчинити такий фокус, треба піднімати гучний скандал. Так, щоб чула вся вулиця.
При слові «скандал», Віка радісно закивала, а Вікінг глянув на неї скептично:
— Гадаєте, допоможе?
— Ну, ви повинні це знати, ви ж історик. Пацюки бояться світла. Спецслужби — розголосу. Ви вмієте кричати? — запитала Уляна.
Він розгублено поправив окуляри.
— Ну, як вам сказати…
Тут Уляна підняла голову і раптом загорлала на повний голос:
— Рятуйте! Мене хочуть викрасти! Це — бандити! Подзвоніть у міліцію!… Ну якось так, — одразу перейшла вона на буденний тон.
— Зрозуміло, — Вікінг замислився. — Я читав десь про подібний епізод. Здається, Набока…
— А треба не читати, а кричати, — Уляна поважала ерудицію, але не абстрактну, а дієву. — Давайте!
— Що давайте?
— Кричіть, як оце я! Ми з Вікою вас викрадаємо, а ви кричіть!
— Як кричати?
— Голосно, — Уляна підвелася і як могла міцно вхопила історика за плече. — Віка, давай, викрадаємо його.
Віка дивилася розгублено.
— Припиніть, — засміявся Вікінг.
— Гучніше! — скомандувала Уляна, владно шарпаючи його.
— Припиніть!
— Не чую!
— Що ви робите? — науковець розгубився, може, це вперше у біографії жінка намагалася застосувати до нього силу.
— Віка, не сиди!
Але та отетеріло переводила очі з подруги на чоловіка.
— Я знаю, що треба робити, — мляво опирався історик.
— Усі знають, не всі роблять. Спробуйте один раз, і тоді, коли буде треба, все вийде саме собою! Віка, бери його за руку!
— Добре.
Черешенька нарешті вийшла зі ступору, підвелася і стала впритул до коханого. На відміну від Уляниної, її масивна фігура і справді віщувала небезпеку. А особливо міцні руки, які вхопили чоловіка за друге плече.
— Ну гаразд, — зітхнув історик, набрав повні груди повітря і раптом заверещав так, що у подруг аж вуха позакладало. — Ря-а-туй-те! Ґва-алту-ують!
Жінки заклякли, заскочені, а потім від реготу буквально зігнулися навпіл, безсило опустивши руки. За мить до спільних веселощів приєднався й Вікінг.
— Можна і «ґвалтують», — відсміявшись, резюмувала Уляна. — Більше людей зацікавиться.
Вона почекала ще трохи, поки атмосфера веселощів трохи знизить градус, а Віка припинить обіймати свого чоловіка, до якого допалася завдяки цій імпровізації.
— Тепер друге. Запишіть мій мобільний на гарячу кнопку. Без мене — жодних розмов з цими покидьками. Наступного разу вони можуть писати протокол, а там треба бути особливо обережним.
— Добре, — слухняно кивнув Вікінг. — Тільки я ні в чому не винен.
— Ні, ну як взагалі можна отак хапати безневинну людину! — звично заквоктала Віка.
— Оце й найгірше, що безневинну, — Уляна на секунду замислилася, як подати свої міркування так, щоб не залякати, а навпаки, стимулювати до боротьби. — Давайте спробуємо зрозуміти, що вони замислили. Скоріш за все, СБУ вигадало завести справу про витік за кордон секретної інформації з архівів. А хто у нас ходить по архівах? Історики. Пам’ятаєте, за Сталіна була змова лікарів? — він кивнув. — А це буде змова істориків. Знайдуть пару зачинщиків, а до них можна буде притягнути будь-кого зі знайомих або й знайомих знайомих.
— Що ж вони виробляють! — Віка вже була на своїй хвилі.
— СВУ, — згадав раптом Вікінг. — Це більше схоже на СВУ. У двадцять дев’ятому був процес. Спілка визволення України — вигадана чекістами підпільна організація. У складі цвіт інтелігенції — професори, доктори наук, учителі. А керівник — академік Єфремов.
— От-от. Щось таке, — про Єфремова Уляна колись чула від подруг-філологинь. — За сто років технології не змінилися. Отже, всю цінну інформацію з комп’ютерів треба заархівувати і покласти десь не вдома. Вони люблять вилучати ноутбуки й телефони. І забрати можуть швидко, а повертати доведеться дуже довго, якщо взагалі вдасться.
— Добре, — на диво по-діловому відказав історик.
– І ще скажи йому, щоб весь час був на зв’язку, — стурбовано додала Віка. — Ти повинен мені дзвонити з кожного місця, куди приїхав. І сам дзвонити, а не чекати, поки у мене від хвилювання дах поїде.
— Не зашкодить, — вправно ухилилася Уляна. — Ну, в принципі, це все.
— Дякую, — підвівся зі стільця Вікінг.
Вони сиділи в Уляниній квартирі — єдиному місці, де можна було усамітнитися вдень. Уляна зранку була у судовому засіданні, і на роботі чудово знали, що прогнозувати, а тим більше перевірити, коли почався і закінчився суд, абсолютно неможливо. Тому викроїти пару годин на розмову не було проблемою. Після останнього інструктажу господиня провела гостей до маленького передпокою.
— А сама ти як? — запитала раптом Віка.
— Я? — здивувалася Уляна. — Нормально.
— Ну, слава Богу! — Віка сперлася спиною на стіну і заходилася натягувати чоботи, поки чоловік вдягався біля дверей. — Ми так тобі вдячні, що ти з нами поговорила. І правильно, що не береш близько до серця. Не вартий він того.
Уляна не зрозуміла:
— Що не беру до серця? Судове засідання у мене було коротке, технічне. Я ще до магазину встигла заскочити, малій колготи купила. Все нормально.
— А-а. Так це не Степана твого корабель, значить? Ну, слава Богу!
— Який корабель? — нашорошила вуха Уляна.
— Ну цей, як його… «Бріарес».
— «Бріареос»? — саме так називалося судно, на якому пішов у рейс Степан.
— От-от. «Бріареос».
— А що з ним? — Уляна раптом відчула, як всередині щось зібралося і напнулося, мов струна.
— А ти не чула? — звели брови Віка. — Сомалійські пірати захопили. Увесь інтернет зранку гуде…
Світ хитнувся в очах Уляни і поплив кудись вгору, швидко втрачаючи різкість і фарби.
Війну виграють ногами, — попередив учора комбат, і молоді дружно зареготали.
Степан Шагута подивився на їхні світлі якоюсь юнацькою свіжістю обличчя і навіть не посміхнувся. Бо знав, що комбат каже правду, а крім того знав, що більшість новачків не переживе й першого місяця в окопах. Молоді за якимось диявольським розкладом гинули частіше і безглуздіше за старих, нехай навіть і необстріляних. Немовби молодість викликала вогонь на себе, вирізняла з людського ландшафту і полегшувала завдання для смерті. А ті, що виживали, перетворювалися на сірі, під колір шинелі та землі на ній постаті, вицвілі й завітрені, зі згаслими очима, що вже не блищать, закликаючи кулю снайпера, а тільки вишукують ямку поглибше або кущик повище. На людей без віку і без Божої іскри. Таких, як він, Степан Шагута.
Степан нічим не вирізнявся з-поміж сіро-зеленої солдатської маси, і ретельно давив у собі залишки людських емоцій, намагаючись навіть не посміхатися — бо українська природна веселість не раз грала з ним злий жарт. Новий комсорг Пєньков дуже ревно ставився до жартів з приводу свого прізвища, а Степан якось не втримався від зваби назвати пеньок пеньком — тим більше, що вдачею комсорг цілком відповідав прізвищу. В результаті отримав собі справжнього ворога — комсорг чіплявся до кожного погляду, кожного слова, будь-що погрожував особливим відділом і явно намагався зжити Степана зі світу, не чекаючи, поки це зроблять німці. «Всі хохли — зрадники. Гітлера хлібом-сіллю зустрічали», — говорив він і дивився на Шагуту так, немовби особисто бачив, як той зустрічав фюрера.
Але війна й справдівиграється чи програється ногами. І невдовзі усім випало в цьому переконатися. Дванадцять годин руху з короткими привалами, дванадцять годин, коли перед собою бачиш тільки стерті чоботи переднього бійця, а потім якось раптово вони перетворюються на хлястик шинелі, бо хлопець падає знесилений, і ти переступаєш через нього, як через сніп, і задні роблять так само — без жодного слова чи лайки, без жодної емоції, тому що весь світ перетворився зараз на ритмічний рух чобіт. Кажуть, що ззаду ідуть машини з продовольством та санітари, які підбирають непритомних. Найпередбачливіші перед тим, як впасти, роблять кілька кроків убік і вже там валяться без сил, щоб не бути розтоптаним колоною.
Вирушили вдосвіта, і кілька годин, поки вистачало сил підняти голову, Степан з подивом роззирався навкруги. Він, людина з пагірчастого, зарослого лісами Галицько-Подільського прикордоння, не міг впоратися зі здивуванням, ба навіть тривогою від неозорого простору навкруги. Сальські степи тяглися, немов Сахара з підручника географії — безмежні, безобрійні, бо сіре зимове небо зливалося із сірими пагорбами, а сірі пагорби у свою чергу — із сірою колоною солдат, яка губилася десь поміж них. Ані лісочка, ані балочки. Сніг тут збирався барханами, під дією невтомного вітру, залишаючи голу сіру землю на поталу морозові, і дивним було, що жива істота може вписатися у це макабричне поєднання простору і вітру. А втім, хто сказав, що солдат — це жива істота? Хіба що умовно жива, до першої атаки, до першого обстрілу.
Щораз, коли переформована частина вирушала на передову, більшість у ній становили мобілізовані — молоді й не дуже, уральці та куряни, узбеки й кавказці. У латаній-перелатаній формі, показово веселі чи задумливі, вони збуджено обговорювали незнайомі військові реалії, а потім слухняно лягали в землю, і на їхнє місце приходили такі самі — немовби у багатих надрах Росії окрім заліза, золота та діамантів був іще невичерпний запас людського м’яса. Українців серед новачків було небагато — дезертирство та неявка на призовні пункти, як казали пошепки, мала характер пошесті, особливо у прифронтовій смузі, на яку швидко перетворилася вся Україна.
Степан навіть не намагався познайомитися з поповненням, знаючи, що більшість тут тимчасово — до госпіталю, полону чи могили у якомусь випадковому окопчику чи вибалку. А ті, що залишаться, самі вкарбуються у пам’ять так, що потім не вирвеш — якоюсь особливістю, характерним словом, звичкою, і в другу чергу вже прізвищем чи іменем. Чоловіки взагалі не дуже охоче запитують, як кого звати, бо це на війні — не головне, а чоловіче життя так чи йнак складається з війни.
Полк поспішав назустріч кулям та снарядам, бо десь там оточили — вперше за два роки — велике угруповання німців. На Волзі, у Сталінграді зробили з німцями те, що було досі їхньою прерогативою — замкнули котел танковим проривом, і тепер піхоті належало завершити зроблене танками, а саме — затулити оточений кавалок степу стіною з власних тіл, лягти на землю, прикриваючись мертвими, закопатися в неї, неначе й самі стали мерцями, щоб перетворити на мерців тих, що прагнули вирватись із котла.
Саме тому, залишаючи на узбіччі знесилених та кволих, дивізія вперто повзла уперед і кожен бачив перед собою тільки зношені чоботи переднього, і кожен боровся зі звабою самому звалитися на землю без сил, сподіваючись на санітарні машини позаду. Бо якщо ці машини заблукають у хурделиці…
Увесь непотрібний вантаж — протигази, багнети, каски — давно викинуто, зараз на землю потайки летить потрібне — набої, гранати, лопатки, усе, що важить і тягне додолу. Залишається тільки особиста зброя, бо за неї — трибунал.
Але раптово невідь-звідки колоною котиться хвиля — вона зароджується десь посередині і йде в обидва боки, піднімаючи отупілі голови бійців, запалюючи їхні очі і примушуючи груди, які вже давно не здатні народити нічого окрім хрипкого віддиху, вичавлювати з себе геть інші звуки.
— Оно, диви!
— Братци!
— Бля!
Поперек ходу колони, не дуже високо над землею летить двоє птахів — хтозна, де вони взялися над цією мертвою землею з колоною живих мерців у шинелях. Хтозна, як вони називаються, але це живі і досить вгодовані істоти розміром, мабуть, із курку. Й від голоду, а чи то від здивування, колона раптом починає стріляти. Усі, хто в магазинах та підсумках залишив бодай кілька набоїв, піднімають свої гвинтівки та пістолети-кулемети вгору, і стріляють у безневинних птахів, немовби по «Юнкерсах», що заходять на атаку. Весь полк разом ошаленів, і за мить сотні стволів викидають у небо свинець — а може, не сотні, а тисячі, бо враження таке, що стріляє уся дивізія.
Повітря тремтить від куль, земля здригається від гуркоту, і голос командирів, які кричать: «Отставіть! Прекратіть!» — та лаються добірним матом, розчиняється у пострілах, як цукор у гарячій воді, що замінює на війні чай.
Усі гамселять, мов несамовиті, аж поки один із птахів перечіпляеться через власне крило і каменем падає донизу. За мить другий, поранений, починає знижуватися великими колами. Колона вибухає переможними вигуками, хтось, напевно, кидається підібрати здобич, та усе це відбувається десь попереду, і Степанові не видно подробиць.
Отримавши несподівану порцію емоцій, бійці оживають, спини вирівнюються, лайка, що на фронті є універсальним способом висловлення думок, довго іще ширяє над колоною сюди-туди. Іноді чується навіть сміх.
І на цьому підйомі полк долає останні кілометри до нічного привалу.
Так і є — машини з продовольством заблукали. Вечері не буде. Це — головна новина, яку приніс комсорг Пєньков. Він свіженький, бо їхав на підводі, а тому бадьорим голосом намагається компенсувати погану звістку: «Нічо! Нє впєрвой!» — але у відповідь ловить тільки розлючені погляди. Про хлопців, які впали від утоми і, певно, замерзли в степу, ніхто не згадує.
Qui gladum ferit, gladio perit — як сказав би бережанський викладач латини пан Лев Крип’якевич. Але тут навряд чи хтось зрозуміє латину, так само, як і сенс цієї давньої мудрості — хто меч підніме, від меча й загине. Не зрозуміє, бо сентенція ця стосується відповідальності людини за вибір, який вона робить. А ніхто з людей, що йшли поруч у колоні, жодного вибору не робив — лише слухняно йшов, куди накажуть, і так само слухняно лягав у землю.
Втім, згадувати латинські мудрості зараз не доводилося, так само, як і латину взагалі. Та й з німецькою треба бути обережним — попри те, що її багато хто вчив у школі, заходити за межі розмовника для червоно-армійців небезпечно. Ще шпигуном оголосять — пеньок-комсорг оно ніяк не пробачить, що Степан російської не знає. Каже, що так не буває у радянських людей. Ну що тут заперечиш? Що у таборі сидів з українцями та поляками, і російську чув хіба від вертухаїв?
А до комсомолу Степан написав заяву ще у перший місяць боїв — щоб не привертати зайвої уваги до своєї персони. Бо тих, хто не був у комсомолі, постійно діставали: чому не хочеш, де твоя свідомість, а синові сотника армії УНР Ліщинського з документами, позиченими у гімназичного однокашника Шагути, подібні розпитування були ні до чого.
Проте так чи йнак, а вечері таки не буде. І треба влаштовуватися на ночівлю голодними просто неба, точніше, просто ночі, тому що неба вгорі немає — а тільки ніч, з якої мете хурделиця, забиваючись за комір шинелі, під шапку та у будь-яку вільну шпарину.
Степан сів на землю, щоб дати ногам хоч трохи спокою. Поруч попадали товариші — старі, обстріляні хлопці усі на місці, ніхто не відстав і не здався, вони вміють розраховувати сили і за потреби перетворюватися на худобу, що дбає тільки про виживання.
Син «ворога народу» Василь Коцюруба, якого комсорг теж весь час гнобив для прикладу іншим, зняв чобіт і уважно мацав збиту ногу. Усі сиділи мовчки, скулившись під вітром, несила ворухнутися, аж поки одеський моряк Мішка зі своїм південним невгамовним оптимізмом дістав бляшанку з-під німецького повидла, в якій так добре зберігати тютюн. Прикрившись приполою драної шинелі, він скрутив собі козячу ніжку і смачно затягнувся. І одразу, немовби за сигналом, усі полізли за пазухи, видобуваючи кисети, бляшанки та торбинки з єдиною солдатською розрадою.
— Не боїшся? — запитав Василь, вказуючи на Мишкову банку.
— Чєво? — не зрозумів той.
— Кажуть, німці, якщо в когось знаходять німецькі речі, одразу «в розход».
Мішка, якого Степан завжди називав Мишком, реготнув:
— А ти, зьома, в плєн собрался? — і побачивши, як відсахнувся Василь, наляканий таким поворотом теми, заспокійливо додав: — Нє, брат, ща нє ми їм, а оні нам в плєн будут здавацца. Так шо ти і сєбє такую банку завєдьош. А может і шо-нібудь поценнєй. Фріц, он знаєш, какой запаслівий?
— Жрать хочется, живот сводіт, — недоречно відгукнувся таджик Мурад, що тайкома від комісара та комсорга за будь-якої можливості справляв намаз, і поки що, слава Аллаху, жодного разу не попався на цьому.
— Коли я навесні відступав біля Грозного, чеченці хліб на гранати міняли, — згадав Василь.
— Как ето? — не зрозумів Мишко.
— А так. Ти йому гранату, він тобі чурек. Знаєш, який? Сало аж тече.
— А на чорта ім гранати? — здивувався Мишко.
— Так у них же своя армія, — пояснив Василь, який поза очі начальства перетворювався на товариського і балакучого хлопця. — Ти думаєш, чого ми навесні знову почали драпати? Бо з тилу тими самими гранатами і отримали. Але чуреки були — пальчики оближеш!
— Та ну вас! — образився Мурад, який сам завів небезпечну тему, — кішка і так марш іграєт.
Степан Шагута не підтримував загальної розмови, і не через те, що не мав що сказати — питання харчів на фронті завжди стояло гостро. На початку солдати навіть страйки оголошували. В один з перших маршів, коли на чотири дні видали по три копчені оселедці, сім сухарів та два десятки шматків цукру, хлопці, які з’їли все це «багатство» у кілька прийомів, всією ротою відмовилися іти далі. Але комісар швидко знайшов протидію колективній волі — він підійшов до крайнього страйкаря із пістолетом напоготові і приставивши його до голови запитав: «Ти команду чув? Чому не виконуєш?». Невиконання команди на фронті карається на місці, і лишившись сам на сам із зарядженим пістолетом, солдат знехотя підвівся. Один, тоді другий, а за ними й решта.
На передовій із харчуванням було зовсім кепсько — що то воно кухарям із термосом за спиною під обстрілом героїчно пробиватися в окопи? От і чекали вони в тилу, поки стрілянина вщухне, а бійці у траншеях тим часом смоктали лапу. Ну а коли під прикриттям ночі таки приносили їжу, то хліб із кулями всередині та водяниста холодна каша здавалися найбільшими ласощами.
— А у нас как-то конєй побіло, то два дня мясом об’едаліся, — замріяно зауважив сивий курянин Панчук. Сільська людина, він до коней ставився, як до рідні, але на війні як на війні — і коли відстали машини з продовольством, згадаєш усі гріхи, навіть невільні.
Голод — підла річ, він тисне на мозок так, що ні про що інше, окрім їжі, ти вже не здатен думати.
— Мой корєшок, — смачно затягнувшись махоркою, повів Мишко-одесит, — насобачілся автоколони на гоп-стоп брать.
— Як це? — запитав Василь.
Мишко пустив дим через носа, щоб зігрітися, і сплюнув на сніг.
— А отак. Як «юнкерси» налєтають на колону, всє шоферюги в кювєт. Ну тут он і начінал. Скачет в кузов і хапаєт, шо скраю. Потом в другую машину. Пока нємєц долєтіт — двє-трі машини мог взять. Ми с нім добре жилі — і консєрви єлі, і масло, не говоря уже за хлєб. А одін раз, — Мишко замріяно зітхнув, — ікри схватіл. Навєрноє, для генерала везли. То такой ікри, я вам скажу, даже в Одесє не єл.
— Тьфу ти, чорт какой! — Мурад обурився смачній розповіді.
— Ну а далі? — уточнив Василь.
— А далі, как всєгда, — Мишко цикнув зубом і жадібно затягнувся мікроскопічним недопалком, обпікаючи пальці і губи. — Одін раз нє успєл. Замєнжевался. Наверноє, іщо ікри нашол, так там єго бомба і накрила. С машиной.
Степан мовчки підвівся. Не те, щоб його дратували розмови про їжу — це непереборне, але звичка до активних дій не полишала навіть тоді, коли надії на успіх не було. Ну що, скажіть, можна знайти у зимовому степу, пронизаному вітром та стоптаному тисячами чобіт? Але інстинкт твердив — треба йти, треба шукати. І Степан пішов у темряву, вдивляючись у ніч та обходячи купки солдат, що тулилися один до одного, намагаючись зберегти залишки фізичного та душевного тепла.
Він узяв трохи вліво, туди, де не було видно вогників від цигарок. Якщо вже й шукати чогось, то не там, де шукають інші. Гомін та сопіння людей віддалялися, але на зміну їм прийшло інше сопіння — десь у темряві стояли коні. Степан вирішив, що коні — добрий знак і пішов, орієнтуючись на форкання. І справді — невдовзі на тлі чорної ночі вималювалися ще чорніші постаті коней. Обережно, щоб не злякати, він підійшов ближче, погладив теплий круп найближчого до себе огиря, потім торкнувся гриви. Кінь хрупав чимсь із торби, підвішаної до морди. Степан відчув, як слина залила йому рота. Цей кінь їв щось — а якщо кінь їсть, то й людині є чим поживитися. Гладячи однією рукою кінську морду, він другою тихенько заліз до торби. Гарячий подих тварини обпік замерзлу руку, шерехаті губи шкрябнули шкіру. Кінь переступив з ноги на ногу, незадоволений втручанням у свій особистий процес.
— Тихо-тихо, — заспокоїв його Степан, поплескавши по морді, і в цей момент намацав у торбі кукурудзяні качани. Зачепивши пальцями, він витяг назовні один, потім другий. Кукурудза була сухою, але теплою від конячого подиху. Відлущивши кілька зерен, він вкинув їх до рота, і зуби одразу взялися гризти та чавити поживу, здійнявши в голові скрегіт, немовби від молотарки.
На смак та міцність кукурудза нагадувала грудки землі, але то була хоч якась їжа, і Степан дисципліновано відлущив ще пригорщу. Це нагадало дитинство, коли у спортових походах їх учили тримати в роті камінці, щоб не так хотілося пити. «Іще бракувало зуб зламати», — подумав Степан, однак не припинив чавити зерна, наповнюючи рот кашею зі слини та твердих уламків кукурудзи. Силоміць просунувши усе це в горло, нахилився і взяв пригорщу снігу, щоб запити. Потім заховав свою здобич за пазуху і ще раз поплескав по крупу пограбовану тварину. Нічого, їй вистачить.
Не можна сказати, що голод ущух, але оптимізму додалося, і навіть кров по жилах побігла активніше. Натхненний першим успіхом, Степан рушив далі.
Зовсім недалеко, за сніговою кучугурою він побачив відблиски багаття — там зібралися офіцери, для яких возами спеціально везли запас залізничних шпал на дрова. Офіцери щось їли з банок — певно, тушонку, що її завбачливі ординарці поклали разом зі шпалами. По колу ішла фляжка зі спиртом.
Тепло, хоч і далеке, притягувало до себе, немов магніт. Степан підтюпцем рушив уперед, обережно обходячи офіцерське вогнище з навітряного боку, того, куди були звернені усі спини. Трапляти в поле зору командного складу зайвий раз не хотілося. Очі хапали відблиски вогню між схилених спин. Тихо і сторожко Степан просувався уперед, аж поки ноги його не уперлися у щось тверде. Він нахилився і побачив, що це шпали — ті самі, які привезла підвода, запряжена пограбованими щойно кіньми. Степан взявся за деревину і спробував зрушити з місця — ні, занадто важко для одного. Він присів, мацаючи руками поперед себе, і раптом розрізнив невеликий уламок — з половину шпали, що лежав осторонь. Це вже цілком можна було подужати. Тим більше, що з торця стирчав костур, а за нього було так зручно взятися…
Уважно подивившись у бік офіцерів та пересвідчившись, що вони зайняті своєю тушонкою, спиртом та розмовами, Степан обережно потягнув до себе костур. Сантиметр за сантиметром, тихо і поволі, він відтягував уламок подалі від світлового кола, що утворювало багаття, поки врешті зник разом із ним у нічній темряві.
— Ого! Де ти його взяв? — здивувався курянин Панчук. Сам, людина сільська і хазяйновита, він вмів оцінити кебету інших.
— У тебе, знаю, ніж добрий, — замість відповіді сказав Степан.
Вдвох з курянином вони взялися відколювати від смолистого дерева скалки. Мишко-одесит дістав кресало, і скоро вогник затанцював поміж скіпок, висвітлюючи сірі обличчя, що схилилися до нього. Темрява навкруги одразу зробилася непробивною.
— От шо значіт хохол! — схвально сказав Мишко. — І в голой степі дрова найдьот!
— А ти що, з іншого тіста? Не хохол? — уточнив Степан, знімаючи рукавиці і простягаючи руки до вогню.
— Я — одесит! — з погордою сказав Мишко.
— Ти тут одесит. У нас в Таджикістанє бил би настоящий хохол, — уточнив Мурад.
З темряви хтось скептично відізвався:
— Одесіт-одесіт, у всєх стоїт, в нєго вісіт!
Сил на серйозну суперечку не було ні в кого, тому Мишко тільки крізь зуби вичавив:
— Салаги!
Тепер, коли в голому мерзлому степу якимось дивом з’явилося джерело справжнього тепла, усі стулилися до нього, підставляючи спини пронизливому вітру. Підкидали скіпки ощадливо, щоб вистачило на довше, тому коло утворювали тільки свої, і ззовні його було практично непомітно.
Степан, який, зрозуміло, отримав найкраще місце біля багаття, навіть розстібнув шинель, щоб тепло дісталося грудей. Кукурудза вже, певно, дійшла до шлунка, і звідти потроху розповзалася приємна хвиля на весь кишківник, що отримав нарешті забуту вже роботу. Цікаво, якби конюхи застали Степана за пограбуванням коняки — певно, пустили б у розхід як мародера. Не кажучи вже про дрова з офіцерського вогнища. Отут би здійснилася мрія комсорга Пєнькова!
Пригріті мікроскопічною часткою тепла, люди збадьорилися і загомоніли. Закурили ще по одній, хоч тютюн був у дефіциті — осьмушки на двох, яку видавав старшина, не вистачало навіть влітку, не кажучи вже про морозяний січень.
— У нас старшина спирт давав не перед боєм, а після. Щоб більше йому залишалось, — пригадав Панчук, який у 41-му до поранення воював під Москвою.
Тема їжі не відпускала.
— А ти думаєш, наши луччє? — іронічно подивився на нього Мишко. — Ротний мьортвих душ в запіску включаєт, шоб на них довольство получать, тока ми с вамі ні прі чом, всьо с офіцерами дєліт.
Усі закивали, бо одесит мав нюх на нелегальні оборудки. Панчук продовжував згадувати:
— Ми тоді перший раз фріців в плєн почали брати. Ідуть, як миленькі. Тільки так: «Ніхт шіссен! Гітлер капут!». Комбат добрий був. Каже, накорміть їх, бо хоч і фашисти, але пролетарії. Їх, каже, Гітлер обманув. От, — Панчук затягнувся махоркою і закашлявся, потім сплюнув кислу голодну слину. — Ну а як поїли, сіли чекати особістів, щоб забрали їх у штаб. І тут один фріц, уявляєте, раптом по-нашому заговорив!
— Та ти шо! — вихопилося у багатьох.
— Точно кажу. Щось таке курли-мурли, але по-нашому, падла!
— Ну і що?
Панчук кинув довгий погляд у багаття, неначе там намагався розгледіти деталі подій річної давнини.
— Та розумієш, — врешті сказав він. — Я поруч сидів, і як почув це, одразу йому в морду. Ну якось так не витримав. Думаю, ах ти ж паскуда!
— Ну?
— Оце тобі й ну, — сумно підтвердив Панчук. — Я в морду дав, і тут всі як налетіли — той прикладом, той ножем. Так що за хвилину од нього нічого не залишилося, тільки гора м’яса. Навіть не зойкнув. Не вспів. Мене потім особісти митарили — як так случілось, що ви учинили самосуд над плєнним? А я що — я ж нічого, я тільки вдарив.
— Наш був? — уточнив Василь Коцюруба. Він як син «ворога народу» мав хворобливий інтерес до питання зради.
— А хто ж його знає? Може, й наш. Може, й ні. Я вже потім думав — може, він просто в школі добре вчився чи професором був.
— Професоров в солдати не берут, — запевнив Панчук.
— Та ну. У нас в штабі капітан Мєлєнтьєв — доцент з Москви.
— Так то у нас! — Не здавався курянин. — А нємци своїх доцентов бережуть, бо в нємцев їх мало. Це у нас наука такая сильная, що професоров тисячі, а у них це товар поштучний.
— А я тоже мог плєнного взять, — раптом обізвався завжди тихий Коцюруба.
— Ти? — не повірив Мишко.
— Я. Під Харковом. Ми в контратаку йшли. Заскочив в траншею, там бліндаж, я ногою в двері — бац! Стоять троє фріців і щось мені кричать. Руки підняли.
— Ну а ти?
— Злякався я, — опустив очі Василь. — Ну з переляку натиснув на курок і поки всю обойму не скінчив… І от тепер думаю, може, вони здатися хотіли? Медаль би отримав.
— Пулю би отримав, — заспокоїв його Мишко. — Нємєц знаєш, якой подлий? У нас один так здався, а потім тянєт з кармана пістолет і комбата — раз, і всьо. Так шо не переживай. Будє тєбє іщо нємцев.
— А як не буде? — сумно запитав Василь. — Німеччина — оно яка маленька. Я на глобусі бачив. Німців, мабуть, там небагато.
А Степанові згадалося зовсім інше. Те, про що він не міг розповісти. Ті часи, коли він іще не був Шагутою, а був Святославом Ліщинським, і жив у Бережанах, не знаючи, що таке війна та голод. Як вчився у Львівському універститеті. Як одружився із найкращою у світі дівчиною — Софією і вона подарувала йому найкращу у світі донечку Марійку. І як все в одну мить розвалилося на друзки. Прийшли совіти, почалися арешти, потім втеча у село, потім цей клятий — а може благословенний обмін документами із Степаном, бо хтозна, чи довезли б його до пересилки, якби довідалися про те, що батько був сотником УНР. А так — демобілізований польський жовнєж, нічого особливого, максимум — заслання до якого-небудь Казахстану. Це роз’яснили товариші по етапу.
Саме так і сталося, щоправда табір довелося будувати власноруч на порожньому місці серед безкрайого степу, а потім у нього приймати вже наступні етапи. Проте Гітлер перейшов кордон, і всіх, кого могли, у серпні обмундирували — якщо можна назвати мундирами це страшне латане лахміття, в яке їх зодягли, — дали гвинтівки, і «марш-марш вперьод!». Жодного навчання, жодної теорії — командир все покаже. А що командир — він точно такий першачок, тільки з лейтенантськими кубарями. Дехто з призовників навіть стріляти до ладу не вмів. Добре, що Святослав-Степан виріс у родині військового, тому інтуїтивно розумів, що до чого, кого треба слухати, кому коритися і що робити. Бо інакше не дожив би навіть до цього, тисяча дев’ятсот сорок третього від народження Христа і двадцять шостого від власного народження року.
На війні все не так, як у цивільному житті, тому військові родини — зовсім інші. Там дітей привчають з одного боку коритися, а з іншого — думати власною головою, щоб підкорення не перетворювалося на солдафонство. Саме ця звичка — думати власною головою — і рятувала Святослава-Степана у перших маршах та боях. Саме через неї він точно розраховував сухий пайок, щоб не з’їсти все у перший день. Саме завдяки їй засвоїв непросту науку військового життя, яке дарує сюрпризи у найнесподіваніші моменти. Взяти, наприклад, шинелю. Статут забороняє знімати її на передовій, і ті, хто сліпо виконували це правило, лягаючи восени спати на вогку землю, зранку примерзали так, що відірвати можна було тільки з приполою чи навіть із половиною шинелі. Коли ж ти у порушення правил знімав шинелю, підкладав половину під себе, а другою накривався, то зранку підкопував багнетом примерзлий ґрунт, потім бац-бац об камінь, і шинель цілу та майже чисту можна надягати на плечі. Те саме з лопатами, які на передовій завжди в дефіциті. Дуже швидко Степан зрозумів, що лопата — це життя. Хто має лопату, одразу копає собі шанець, а хто не має — лежить на землі під кулями, чекаючи на свою чергу загинути або отримати інструмент. Саме тому він завжди намагався першим схопити лопату — поки молоді сумнівалися, а чи не доведеться бува більше працювати тим, хто має знаряддя. Бо війна — це не просто робота, а робота зі збереження власного життя.
Звісно, те, чого вчив у дитинстві батько, і те, що діялося у Червоній Армії, важко було навіть порівняти. Бо батько у страшному сні не міг побачити, що перед атакою комуністів будуть ставити позад лави, щоб вони стріляли у тих, хто затримується або залягає під вогнем. Він уявити собі не міг особливих відділів, які спеціалізувалися на розстрілах солдатів власного війська. Степан один раз бачив, як це відбувалося — побитого, ледь живого хлопця, провина якого полягала у тому, що він не застрелив товариша, який перебіг до німців, тягли попід руки до дерева. Босі ноги волочилися по землі, рот відкрився у німому крикові, бо всі звуки з легенів вже вибили на попередньому слідстві. Його прив’язали до дерева, зачитали вирок і за командою «Вогонь!» троє солдат, що їх насправді не відрізнити було від засудженого — таких само худих, лисих та вухатих — вистрелили з гвинтівок. Вони пожаліли свого товариша, тому стріляли невлучно, кулі потрапили у ноги та плече, викликавши у прив’язаного гортанний нелюдський крик.
Лави здригнулися від цього крику, поки капітан-особіст дострелив бідака зі свого пістолета, а потім дав по мордам виконавцям вироку, попередивши, що наступного разу вони поміняються місцями із засудженим.
І Святослав-Степан зрозумів, що іноді влучний постріл може стати проявом гуманізму.
Він слухняно ішов у наступ, коли гнали, тупо стріляв кудись вперед, тому що командири попереджали — у кого залишаться патрони, той саботажник. Але сам поки не вбив жодної людини — він не називав їх ворогами, бо в глибині душі розумів, що за інших обставин міг би опинитися по інший бік фронту. Проте якщо вже потрапив сюди — треба змиритися.
Святослав-Степан не вірив німецьким листівкам, які обіцяли перебіжчикам добру їжу і теплий прийом, хоча насправді йому пощастило, і частини, в яких воював, жодного разу не потрапляли в оточення. Але оточення — це одне, а ініціативний перехід на сторону супротивника — зовсім інше, це зрада, і не якихось там комуністичних ідей, бо німці — такі точно соціалісти, а зрада своїх товаришів, з якими ділиш пайку махорки, шматочок тепла і кавалок душі.
Степан Шагута став справжнім солдатом. Він не ліз у герої, і водночас не ховався за спинами. Розумів, що має зберігати своє життя для того, щоб битися з ворогом — і тому що десь там, за лінією фронту чекають на нього Софія — найкраща у світі жінка та Марійка — найкраща у світі донечка. Розумів, що має вижити, але не ціною життя ближнього.
Розумів, що у будь-який момент може наразитися на кулю, міну, снаряд, багнет, бомбу чи інший людський винахід, створений для знищення собі подібних — або опинитися прив’язаним до дерева перед трьома солдатами та особістом — якщо бодай з кимсь поділиться своїми думками та спогадами. Тим більше, що пильний комсорг Пєньков прискіпливо приглядався до кожного руху «зрадника-хохла» і, здається, ладен був залізти в голову, під черепну коробку, щоб викрити там потенційного ворога.
Ні, Святослав Ліщинський залишився десь далеко на рідному Тернопіллі, а тут і тепер був тільки Степан Шагута, мовчазний, хазяйновитий, непримітний і надійний вояк. А може, й не існувало ніякого Святослава Ліщинського — гімназиста, студента, нареченого? Може, Софія і Марічка — це лише виплід фантазії, який покликаний зберегти людську подобу в одній з тисяч мовчазних худобин, що їх женуть степом? Може, вони вигадані лише задля того, щоб з’явився сенс виживання у цьому кривавому котлі?
— Чуєш, каже, гола людина у темряві світиться? — вивів Степана з роздумів голос Василя Коцюруби, сина «ворога народу».
— Ну а ти шо?
— А я кажу, давайте перевіримо. Знімаю шинелю і показую. Світиться? Він каже: ні. Я: ну от. А він знаєш, що?
— Шо? — спитав заінтригований Мишко-одесит.
— Каже, ти, боєць, сильно вумний, сперечаєшся з командиром. Сказано тобі: світиться, значить що треба казати?
— Так точно, светітца! — зареготав Мишко.
Василь зрадів:
— От-от. Я так і сказав: так точно, світиться: Він побурчав і пішов. А я досушив одяг і тоді вдягнувся. Бо не будеш же в мокрому ходити.
Степан Шагута потягнувся і сказав:
— Давайте спати. Розмовами ситий не будеш.
— А спанням шо, будєш? — уточнив Мишко, але це вже виключно для підтримання свого одеського авторитету.
Почали вмощуватися колом біля багаття, яке обіцяло дарувати тепло від просмоленої деревини ще кілька годин.
І тільки тепер, поклавши попід голову речовий мішок, а зігнутими ногами впершись у мішок Василя, Степан Шагута зметикував, що сьогодні — 6 січня. А значить — Святвечір. Вечір, коли у рідних Бережанах приймають колядників та їдять кутю, бажають найкращого близьким та моляться Богу за далеких. А тут у нього качан кукурудзи з кінської торби замість куті та Віфлеемський вогонь із краденої командирської шпали.
Здається, новонародженому Спасителю у яслах все-таки відміряно було трохи більше.
— Нова радість встала, якой не бувало… — проспівав Степан подумки, і не встигнувши закінчити фрази, заснув глибоким сном.
Ранок почався з незрозумілої метушні. Хтось кричав, сюди-туди снували офіцери, у досвітніх сутінках перечіпаючись об тіла бійців.
Степан відкрив очі, сів на землі і приклав руки до згаслого багаття. Земля, здавалося, іще зберігала тепло вчорашнього вогню.
Поруч підвівся Мишко-одесит, Василь, відвернувшись від вітру, дзюрив на сніг, залишаючи у цьому степу свій біологічний слід. Мурад, що зранку, користуючись темрявою, тайкома творив свій намаз, злякано озирався — чи не він бува став причиною переполоху?
— Шо за кіпіш? — гукнув Мишко вістового, що пробігав поруч.
— Та комсорга убілі, — охоче поділився новиною той.
— Пєнькова?
— Ну а каво? Ночью какая-то сука штиком заколола. В горло.
— Нічо сєбє! Діверсанти?
— Та какоє там! Наш. Іщут єво. — Вістовий махнув рукою і побіг далі.
Запанувала тиша. Степан здивовано підвів голову від багаття.
Мишко мовчки дивився на нього. І Василь дивився. Навіть Мурад з Панчуком не зводили очей зі Степана.
— Ви чого? — запитав Шагута.
— Нічого, — знизав плечем одесит. — Всьо нормально. Да, хлопци?
Степан роззирнувся навкруги і знову зустрів очі, що дивилися на нього зусібіч. Ситуація ставала небезпечною — попри темряву сусіди могли звернути увагу на дивну зосередженість бійців третьої роти. І Мишко першим зрозумів це:
— Кому стоім? Давай, собірайся! Говорят, что машини прішлі, жрать дадут.
Звістка про їжу моментально вивела всіх зі ступору і бійці повернулися до своїх справ — поправляли амуніцію, випорожнялися на сніг. Взявся до цього і Степан, однак раз по раз він продовжував ловити на собі погляди товаришів — допитливі, уважні, проте мовчазні. Намагаючись не реагувати на них, Степан обтрусив шинель, поправив пасок, підтягнув лямки мішка.
— Становісь! — долетів з темряви голос командира.
Неспіхом бійці потюпали на звук команди. Поруч із Степаном опинився таджик Мурад. Він притулився до Степанового плеча і раптом сказав.
— Ти не бойся, ми нікому нє скажем, што ти вчєра ночью уходіл. Скажем, спал всю ночь.
Степан зупинився. Панчук, який ішов з іншого боку і, певно, чув розмову, кивнув ствердно — не скажемо.
— Пєньков плохой чєловєк бил. Совсєм плохой, — сказав Мурад і пішов вперед, зливаючись із досвітнім сірим степом, розчиняючись у ньому, так само, як і тисячі постатей у шинелях, яких зібрано тут, щоб убити.
Вітер стишився, сніг вщухав. Настало Різдво 1943 року.
Що треба робити, якщо людина зникла або ви отримали відомості про вчинення проти неї протиправних дій? Відповідь на це вам дасть будь-який другокурсник юрфаку. Ідете до міліції, складаєте заяву, реєструєте…
Ну а якщо це відбулося у Аденській затоці? Тій самій, що через Баб-ель-Мандебську протоку з’єднується з Червоним морем, яке так полюбляють українські дайвери, а іншим своїм боком виходить на Сомалійський півострів, який ще називають Африканським рогом.
Щойно Уляна розповідала Черешеньці, як шукати зниклого чоловіка, і от тепер вже сама годинами сиділа, втупившись у мапи та довідники, немовби готувалася до іспиту з географії. Суецький канал, Червоне море, Аденська затока, Сомалі… Невже не можна було поплисти якось інакше? Невже судновласники не знали, що там пірати?
Знайшовши підтвердження у новинах, що судно «Бріареос» захоплене в полон сомалійськими піратами, Уляна відчула розпач — стан душі, не характерний для юристів, а тим більше для неї, загартованої життям по саме нікуди. Такого розпачу не було навіть шість років тому, коли вийшла з жіночої консультації з результатами УЗД в руках та шеститижневою вагітністю під серцем. Бо тоді вперед штовхала фізіологія і дитина, що розвивалася всередині, ні про що не запитуючи та не попереджаючи. А тепер? Куди бігти? Кого питати?
Інтернет пістрявів повідомленнями про «Фаїну» з танками та українським екіпажем на борту, яку нещодавно викупили з полону за божевільні гроші, про «Аріану», що її звільнили два роки тому, цитував прес-конференції родин з приводу звільнення та бездіяльності державних органів. Але жодна публікація, жодне інтерв’ю не давало відповіді на головне запитання: що робити, якщо людина опинилася десь там, у полоні мешканців невизнаної країни Пунтленд на Сомалійському півострові, які взяли собі за звичку нападати на мирні кораблі та брати у заручники їхні команди?
Однак врешті Уляна нагримала сама на себе. Що це за манси? До чого тут Баб-ель-Мандебська затока та особливості постколоніального державотворення колишнього Італійського Сомалі, в яких навіть ООН не може розібратися? Так можна втикати до безкінечності.
Ти, врешті-решт, юрист чи лайно собаче? Врешті- решт!
Колись з Ларундою вони домовилися замість матюків по можливості вживати якісь евфемізми, бо по-перше, клієнти лякаються, а, по-друге, вони ж все-таки дівчата. Це виявилося не так просто, враховуючи емоційне навантаження, що вивільняє нецензурна лексика. Багато слів та виразів спробували без успіху, але оце саме «врешті-решт» несподівано прижилося. Воно чудово заміняло усі матерні вигуки, які покликані висловити емоцію, а не охарактеризувати людину. Воно злітало з губ само собою, не зачіпаючись, і розставляло емоційні акценти.
Врешті-решт! Зберися докупи!
І вона взялася міркувати як юрист. Отже нема жодних піратів та невизнаних сомалійських держав. А є власник судна, з яким у Степана існує контракт. Контракт вона бачила, читала, проте, на жаль, не залишила собі копії. Але запам’ятала, що представником власника в Україні виступає компанія по найму моряків з офісом в Одесі. Назва, звісно, вивітрилася з голови, але забивши у пошук слова «крюїнг» та «Одеса» швидко отримала перелік основних працедавців для українських моряків. Серед них значилася і «ABC Shipping Service» зі знайомими якорями на емблемі. Так.
Телефоном відповіла дівчина з типовою одеською вимовою. Вона підтвердила, що з «Бріареосом» негаразд, підтвердила, що у складі екіпажу є Степан Шагута, який підписав контракт за допомоги їхньої компанії, запевнила, що за останньою інформацією ніхто з екіпажу не постраждав, повідомила, що поки місце знаходження судна невідоме, але мальтійський власник судна «Валетта Шипінг» та грецька «Оушен Шипінг», яка здійснює управління, в курсі подій і вживають усіх необхідних заходів.
Уляна натиснула на відбій і подивилася на аркушик, що на ньому за звичкою фіксувала усе почуте. Назви компаній не викликали великої довіри. Але це вже хоч щось. І ключова фраза — ніхто з екіпажу не постраждав. Хоча, звідки це відомо?
Вона відкрила свою електронну пошту і перевірила, чи немає листів від Степана — саме цей спосіб спілкування, хоч як це дивно, був найефективнішим у морі. Був спам — зокрема й від компаній, які займаються морськими перевезеннями, якось вони, гади, вираховують мейли, які спілкуються з суднами в морі — але листа від Степана не було, хоч скільки натискай кнопку «гет месидж».
Що далі? Поміркуємо логічно. Сомалі — це іноземна держава. А за кордоном нашими громадянами займається Міністерство закордонних справ. Точно! Інтернет швидко підказав телефон гарячої лінії.
— Ви потелефонували на гарячу лінію Міністерства закордонних справ, зачекайте, оператор прийме ваш дзвінок. Ви потелефонували на гарячу лінію….
Уляна вже й сама стала гарячою, як ця лінія, коли нарешті почувся чоловічий голос:
— …адимидивиченко, — пробурмотів він своє прізвище так, щоб клієнт не дай Боже не розчув і у разі чого не мав на кого скаржитися. — Слухаю вас.
— Я з приводу захоплення судна «Бріареос» у Сомалі, — сухо промовила Уляна.
— Слухаю вас, — повторив голос.
— Один з членів екіпажу є українським громадянином. Шагута Степан Степанович.
Голос перепитав:
— Як, ви кажете, зветься судно?
— Брі-а-ре-ос. Власник — «Валетта Шипінг», Мальта.
— Дякуємо, ми зв’яжемося з нашим консульством на Мальті.
Уляна звикла цінувати юридичні тонкощі, тому уточнила:
— Управління здійснює грецька компанія «Оушен Шипінг».
— Дякуємо, ми зв’яжемося з нашим консульством у Греції, — майже дослівно повторив свою фразу голос, і Уляну це роздратувало.
— Пробачте, але він не у Греції, а в Сомалі, у піратів.
— На жаль, Україна не має свого представництва у Сомалі.
— Він в полоні у піратів! — підвищила голос Уляна.
— Розумію, — погодився голос. — А ви, пробачте, ким йому доводитеся?
Ким доводитеся? Гарне питання. Уляна трохи запнулася, але потім сформулювала розпливчасто:
— Родичка.
— Тоді вам необхідно звернутися до Міністерства з офіційною заявою, до якої докласти усі необхідні документи.
— Які документи? — не зрозуміла Уляна.
— Копію паспорта.
— Мого?
– І вашого. І цього…. як ви там сказали, Степана…?
— Не «цього», а Шагути Степана Степановича.
Голос у телефоні був позбавлений будь-яких емоцій, і це дратувало ще більше.
— Дякую. Копію паспорта Степана Степановича. Копію його контракту з судновласником. Копію документа, який підтверджує ваші родинні зв’язки…
— А це навіщо?
— Як це навіщо? — запитав голос здивовано і одразу перейшов на повчальну інтонацію. — Це питання стосується особистої безпеки, тому давати інформацію першому-ліпшому ми не можемо. Тільки близьким родичам, таким, як дружина, мати, батько, брати, сестри…
Уляна не стала дослуховувати весь перелік і сердито натиснула на кнопку відбою.
— Врешті-решт! — вилаялася вголос. Це була стіна, яку «в лоба» не пробити.
А втім… Вона шпарко взялася шукати у довіднику. Господи, хоч би мала мужність занотувати тоді той номер!
А таки занотувала. Це вже професіоналізм. Уляна натиснула кнопку виклику.
— Слухаю!
— Марина? Марина Шагута? Вас турбує Уляна. Юрист Степана Степановича Шагути, — вона не наважилася вимовити «вашого чоловіка».
— Слухаю.
— Можливо ви чули… Можливо знаєте, що судно Степана Степановича потрапило в полон до сомалійських піратів.
— Як в полон?
— Ну, як «Фаїна». Приблизно, — Уляна взяла паузу, щоб інформація встигла дійти до шокованого адресата. — У зв’язку з цим вам треба написати звернення до Міністерства закордонних справ, щоб вони почали переговори про визволення. І переслати мені копії документів, які засвідчують ваші родинні стосунки — свідоцтво про шлюб, метрики дітей…
Співрозмовниця на тому кінці раптом поцікавилася цілком спокійно:
— А це страховий случай?
— Не знаю, — питання було несподіваним і, чесно кажучи, вибивало з коли.
— Дєвушка, — голос у трубці забринів металом. — Коли я вас просила продовжити страховку, ви сказали, що не маєте розпоряджень. А страховки, мєжду прочім, досі нема. І ви навіть не передзвонили, як обіцяли. А тепер вам щось від мене стало треба. Значить я тепер повинна писати якісь бумаги і докладать документи? Інтєрєснєнько получається.
Уляна отетеріла.
— Зачекайте. Це ж ваш чоловік!
– І шо? — реакція на тому кінці була несподіваною. — На кого він оформив страховку, хай та і пише… Чоловік… Ми з ним розлучені п’ятнадцять год уже… Давайте страховку, і я всьо напишу, що треба. А без страховки не звоніть більше.
У трубці пролунав відбій.
Розлучені… Уляна не знала, чи радіти їй з цього приводу, а чи сумувати. З одного боку, Степан виявився неодруженим, точніше розлученим. І це було б прекрасною новиною, якби він був поруч. Бо дозволяло викинути з голови і серця безнадію та самокопання, що звили там своє ядуче гніздечко після дзвоника у перукарні. Це дозволяло навіть сподіватися… Вона вольовим зусиллям спинила пароксизм рожевих мрій. Тому що Степан був не поруч, а у далекому Сомалі, і щоб на щось сподіватися, спочатку треба визволити його з полону. І от тут новина про розлучення виглядала аж ніяк не прекрасною. Бо без дружини чи інших родичів стіну під назвою МЗС пробити просто неможливо.
Однак коли стіну не можна пробити, її можна обійти. Навіть якщо це — Велика Китайська стіна. В одному зі своїх вояжів правничими та новинними сайтами Уляна раптом зустріла прізвище уповноваженого із захисту прав людини. Чекайте. Але ж піратський полон — це справжнє порушення прав людини, або я чогось не розумію! У приймальні, куди вона потелефонувала, чемно вислухали, сказали, що на жаль, не володіють ситуацією, алеподякували за повідомлення і пообіцяли, що зроблять усе можливе. Інакше кажучи, ввічливо послали на фіг.
Врешті-решт! Так можна і розгубитися! Але Уляна губитися не планувала. З висоти свого юридичного досвіду вона знала, що по-справжньому вирішити питання можна тільки й виключно за допомогою зв’язків. На зв’язках усе трималося іще в її дитинстві, коли для того, щоб взяти квиток на автобус, мама повинна була телефонувати подрузі, яка працювала в перукарні і мала куму на автовокзалі, а якщо це не допомагало, то — іншій подрузі, яка працювала на пошті і могла зробити «ліву» телеграму про те, що який-небудь умовний «дядя Гріша» помер і чекає усіх на похорон. З такою телеграмою видавали квиток з броні.
Київ, звісно, більший за рідний Очаків, але, щиро кажучи, не набагато. Треба лишень зв’язатися з корінними киянами. У чому перевага корінного киянина? Він навчався у школі разом з тими, хто сьогодні працює в Кабміні, в редакції, в Управлінні МВС. Він навчався в інституті разом із тими, хто сьогодні працює в Нацбанку чи Пенсійному фонді. Корінний киянин завжди має в записнику заповітний телефончик впливового однокашника — і саме тому не особливо тримається за свою теперішню роботу. Бо завжди може набрати номер і: «Привіт, що поробляєш? А я тут роботу шукаю, у тебе немає чогось там?». Те саме може зробити й батько або мати, колеги яких, відповідно до віку, очолюють ті самі управління, департаменти чи міністерства. От що таке — справжній киянин.
Ларунда, з якою Уляна ділила на роботі кабінет, була справжньою киянкою. Тому одразу набрала заповітний номер і за кілька годин влаштувала подрузі зустріч у службі зовнішньої розвідки. Бо саме там, на її думку, здатні були реально розібратись у ситуації. Слово «розвідка» звучало загрозливо, але Уляна ладна була зв’язатися із самим дідьком, аби отримати бодай крапелину надії.
Розвідник призначив зустріч біля пам’ятника Сковороді на Подолі. Уляна оцінила цей його вибір, коли стала посеред гранітного майданчика, присипаного легким снігом. Тут вона відчула себе тополею посеред степу, яку видно зусібіч — навкруги простиралася Контрактова площа, люди тулилися на віддалі від пам’ятника, саме там були доріжки й лавочки, а тут лише Григорій Савович з бурсацьким мішком за плечима та вона, Уляна, з сумочкою та телефоном. І щойно відчула всю свою самотність, телефон задзвенів. Номер не визначався. Мабуть, розвідник її вже шукає.
— Уляна? — почувся з телефону голос, і раптом у неї заслабли ноги, так що мало не впала на коліна перед пам’ятником. Тому що це був голос Степана.
— Степан?
— Драстуй. Як ти?
Вона схопила телефон обома руками і стисла так, неначе хотіла негайно видобути звідти цього чоловіка, ухопивши цей голос, як рятувальний кінець.
— Ти де? Що з тобою? Живий? Де вас тримають?
— Пробач, — сказав він. — Нам забороняють говорити іншими мовами. Тільки англійською. Щоб розуміли. Ду ю спік інгліш?
– Єс, — сказала вона, зробила кілька кроків і бухнулася на низький парапет попід фігурою Сковороди. Григорій Савич подивився на це поблажливо, як і годиться вічному спудею.
Вона розуміла англійську не аж так, але цього виявилося достатньо для того, щоб сприйняти головну інформацію — що він живий і здоровий, що їх привели до якогось порту, але не кажуть, до якого, що запаси на судні є, що телефон залишили один на всіх, тому він не може дзвонити часто. Що найстрашніше позаду і можна не турбуватися. Якось воно буде.
Уляна тільки повторювала: «Єс, єс», — неначе папуга, ковтаючи сльози, щоб не налякати Степана своїми емоціями. А в голові крутилося: «Він живий! Він живий!».
— Цілую, — сказав він наостанок українською. — Люблю.
– Єс, — автоматично сказала вона. — І я тебе цілую.
З’єднання розірвалося.
Уляна сиділа на парапеті, просто на снігу, і не могла прийти до тями. Перед очима все пливло та коливалося. Він! Живий! Сказав, що любить! А вона? Тільки «єс» і «єс». Замість повідомити, що зв’язалася з компанією в Одесі, що вони контактували з судновласником, що ті вживають заходів… Замість ділової інформації тільки ідіотське «єс»…
— Пробачте, ви Уляна Балановська? — почулося звідкілясь згори.
Уляна навела різкість. Поруч стояв опецькуватий невисокий чоловік у шапці та сірому пальті.
— Так, я, — невпевнено сказала вона голосом, яким розмовляють з парковими залицяльниками. — А що?
— Я — Микола Пилипович, — Відрекомендувався той. — Ми з вами домовлялися про зустріч.
Почувши ці слова, Уляна підхопилася з парапету, немов ошпарена. Боже, яка ідіотка! Це ж він, розвідник, з яким призначено зустріч. «А що, а що…», — подумки перекривила вона себе.
— Ой, пробачте, я тут по телефону…
— Щось трапилося? — турботливо запитав він, схиливши голову на бік, як породистий собака.
— Трапилося, — зізналася Уляна. — Він оце подзвонив.
— Ваш чоловік? — уточнив розвідник.
Уляна дещо розгубилася від таких слів, але потім кивнула. Врешті-решт з точки зору синтаксису це формулювання було правильним. Українська мова немовби навмисне пристосована до подібних випадків, бо «чоловік» у ній — це не обов’язково той, з ким ти одружена, це може бути просто ознака статевої приналежності. А «мій» у такому випадку — ознака приналежності фізичної. І якщо він саме їй подзвонив з полону, значить все так і є.
— Розкажіть, — звелів Микола Пилипович.
І вона, як могла, своїми словами, переповіла все почуте — і про невідомий порт, і про один телефон, і про англійську мову. Він кивав, немовби підтверджуючи, що все так і є. Немовби знав правду з інших джерел. Втім, так воно могло і бути — бо ж розвідка є розвідкою.
— Ходімо до кав’ярні. Тут недалеко є тихе місце.
Він повів її до гурманської «Кафи», яка окрім сотні різновидів кави мала ще зал у підвалі, переважно порожній та цілком придатний для таємної розмови. Всередині ґречно допоміг Уляні зняти пальто, потім роздягнувся сам, виявивши під сірим непримітним пальтом такий самий сірий непримітний костюм з синьою краваткою, а під шапкою — лисину «під Шевченка», теж досить типову для українських чоловіків. І тільки вмостившись за столиком та обравши собі та супутниці каву з грубезного меню, звелів:
— Розповідайте.
І вона почала розповідати — не від самого початку, звісно, але з того моменту, як провела Степана на літак у Борисполі. Як допомагала йому з контрактом до того, як потім обмінювалася мейлами, і як все було добре, аж поки прочитала страшну новину. І як її грубо відшили в МЗС та ввічливо — в інших інстанціях.
— Зрозуміло, — кивав Микола Пилипович. Він весь був втіленням уважності та турботи, а крім того — таємності, бо коли офіціантка принесла замовлення, зробив знак припинити розмову.
— Скільки людей в команді? — уточнив він.
— Два десятка, — сказала Уляна.
— А українців?
— Двоє.
— Ага, — він моргнув, потім взяв з блюдця невеличке безе, що його тут подавали до кави, і відкусив, облизавши крихти. — Це добре.
— Що добре? — не зрозуміла Уляна.
Він сьорбнув каву:
— Все добре. І що людей небагато. І що українців двоє. Звісно, за них не буде воювати наш МЗС, як за «Фаїну», але воно й на краще. Бо чим більше вони влазять, тим більша ціна.
— Ціна викупу?
— Точно, — посміхнувся розвідник. — Я вам скажу все, як є. Бо ви, як мені сказали, юрист?
— Юрист.
— Чудово. Юристи — люди раціональні. Значить так. Сомалійські пірати працюють за гроші. Їх не цікавлять люди, їх не цікавлять товари на судні, а тільки викуп. — У його голосі з’явилися викладацькі інтонації. — Ні, ну звісно, пограбувати каюти екіпажу — це святе. Але якщо захоплення судна минуло успішно, ну, в сенсі, якщо ніхто не постраждав, то далі вже відносно безпечно. Умови там, звісно, не цукор, — після цих слів він ще раз відкусив безе та запив його кавою. — Але здоровій людині витримати можна. Ваш чоловік здоровий?
Оце «ваш чоловік» знову різонуло вухо Уляні, але вона не показала цього і лише кивнула.
— Ну і слава Богу. Бо, знаєте, як воно було на «Аріані», коли у жінки з екіпажу стався викидень, бо вагітна була, і не могли допроситися лікаря, а медикаментів немає, знаєте, воно як.
— Боже, який жах! — Уляна якось по-бабськи схопилася за обличчя.
— А ви думали! — навіть з якоюсь пихою промовив Микола Пилипович. — Пірати вони і є пірати! Але максимум, що трапляється — пару разів можуть екіпаж повести на розстріл.
— Як це, на розстріл? — ойкнула Уляна.
— А щоб налякати. Щоб вони краще грошей просили. Переконливіше. Такі випадки були. Але щоб розстріляли — то ні. Бо ж вони за гроші там працюють. А розстріляти — це збиток. Вони хоч і дурні, й неосвічені, та гроші свої рахують.
Вони сиділи у тихій, затишній залі, примітивно декорованій під Африку, і розмовляли власне про Африку, проте декорації на стінах виглядали більш реально, ніж розмова. Водять на розстріл! Її Степана!
— Невже не можна їх звільнити? — в Уляни вирвався майже стогін.
— Ну, так саме це зараз і робиться. На піратів виходять представники судновласника і починають торгуватися. Справа ця нелегка, бо після «Фаїни» ціни виросли.
— А спецназ? — Уляна не могла зрозуміти, чому цей дядько так спокійно говорить про настільки жахливі речі.
Співрозмовник замахав на неї руками:
— Що ви! Що ви! Який спецназ? Ви знаєте, яка це морока, застосуваня спецназу? По-перше, — він почав загинати пальці, — треба отримати дозвіл від уряду Сомалі, а ми не маємо з ним дипломатичних стосунків. По-друге, треба отримати дозвіл від урядів країн кожного члена команди. Хто там у вас в команді?
Уляна знизала плечима. Степан згадував матросів- філіппінців, смішно називаючи їх пилипинцями. Ото і все.
— Ну от, там може бути цілий інтернаціонал. На це ніхто не піде. От французи свого часу дали їм добрячої тирси, але у французів військова база в Джибуті. А у нас? — він безнадійно похитав головою. — Крім того, застосування сили — це ризик життями: і військових, і екіпажу.
Уляна хотіла сказати, що для солдата ризикувати життям — це робота, інакше нащо він потрібен? Але подивилася на благосне обличчя цього Миколи Пилиповича, сповнене відчуття власної значущості, і промовчала. Він же розвідник, і теж за щось гроші отримує, ще й подумає, що це на нього натяк.
— Кому належить ваше судно?
— «Валетта Шипінг», Мальта, — випалила Уляна, яка вже вивчила напам’ять усі дані.
— Еге ж. А насправді?
— Що значить, насправді? — не зрозуміла вона.
Він знову посміхнувся, явно насолоджуючись власного компетентністю:
— Мальта — це один зі світових морських офшорів. Ви знаєте, що таке офшор?
— Я знаю, що таке офшор, — сухо відповіла вона.
— А, ну так, ви ж юрист. Так от, половина суден у світі плаває під прапорами Мальти, а друга половина — під прапорами Панами. Але насправді і тими, й іншими володіють греки.
— Ой, точно. Тут теж управляє грецька компанія.
— От бачите? — він кліпнув очима, засвідчуючи, що мав-таки рацію. — А до речі, в команді немає греків?
— Здається, ні.
— Це погано. Бо греки — скнари і торгуються довго. Хіба що на судні грек, і тоді їхня держава починає викручувати їм руки і все, що викручується. А так процес може тривати місяцями.
— Місяцями? — вжахнулася Уляна.
— Та ну! Місяцями — це ще не довго, — із якимось задоволенням повторив розвідник. — Є випадки, коли люди там сидять роками. А дехто так і залишається.
— Як це?
— А так. Якщо нема кому платити викуп. Вони ж не тільки на великі судна нападають. І на яхти, і на рибалок.
— Жахливо, — тільки зараз Уляна помітила, що не торкнулася кави.
— Жахливо, — якось весело погодився співрозмовник. — На вас чекає довга боротьба. І великі витрати, ні, не на викуп, бо це справа судновласника. А на переїзди, міжнародні дзвінки і так далі. І значить вам треба бути ощадливою.
— Напевно, — Уляна була зворушена такою чуйністю незнайомого чоловіка.
Розвідник по-батьківськи посміхнувся:
– І тут у мене є саме те, що вам потрібно, — з цими словами він видобув з кишені яскраву книжечку і поклав її на стіл. — Дивіться, з цими засобами догляду за домом ви можете заощаджувати реальні гроші, тому що їхня ефективність дозволяє витрачати буквально по одній краплі. І там, де ви раніше купували пачками, тут достатньо однієї упаковки. Крім того, це заощаджує час на ходіння по магазинам, якого, я знаю, завжди не вистачає діловим жінкам.
— Що? — не зрозуміла Уляна.
— Подивіться, — з цими словами розвідник присунув до неї стільця і став гортати буклет, пояснюючи, як діє концентрований пральний порошок та яку велику піну дає лише одна крапля суперконцентрованого засобу для миття посуду з апельсиновим запахом.
Уляна мовчки кліпала очима, несила щось сказати. А він цвірінькав і цвірінькав, нахвалюючи імпортний товар та закликаючи приєднатися до бізнесу і заробляти додаткові гроші, не витрачаючи на це часу, як це робить, наприклад, його дружина.
Зі стіни навпроти криво посміхалася фальшива африканська маска.
— Дякую, — все-таки знайшла потрібне слово Уляна, підвелася та пішла до вішака з пальтами.
«Врешті-решт!», — додала вона подумки.
— А ти впевнена, що це був розвідник? — перепитала Катька, почувши цю історію.
Уляна кивнула:
— Звісно. Ларунда його знає. Точніше, батько її.
— Та-ак. Втім, цілком може бути. У них же зарплати не такі щоб аж, а робота з людьми, багато знайомств.
— Еге, Штірліц під прикриттям агента з продажу миючих засобів, — сумно пожартувала Уляна.
Катька засміялася:
— Хай би поміняв заручників на свій диво-порошок, — і одразу схаменулася. — Ой, пробач, це у мене так, вирвалося.
— Та нічого. Я і сама хотіла це сказати… Придурок! — це вже прозвучало на адресу розвідника.
Звісно, вона не стала засмучувати Ларунду подробицями зустрічі, а просто подякувала. Адже насправді користь від неї була. Принаймні картина прояснилася. Звичний до аналізу великого масиву юридичної інформації Улянин мозок одразу взявся перетравлювати почуте — ну, звісно, за винятком відомостей про надзвичайну піну суперконцентрованого засобу. Отже, якщо відкинути піну, усе зосереджувалося на грецькій компанії, яка управляла, а насправді й володіла балкаром «Бріареос». Хтось мав накрутити їм хвоста, щоб швидше чухалися на переговорах.
Але це тільки сказати легко «накрутити грекам хвоста», а як це зробити насправді?
І Уляна взялася до справи з усією ретельністю, яку дала юридична практика, та завзяттям, яке подарувало кохання.
Почалися безкінечні поїздки до Одеси для спілкування з юристами крюїнгової агенції — тут розвідник знову мав рацію, це поїдало багато грошей і часу. Судно, як твердили одесити, перегнали у закинутий порт Ейль, де пірати зазвичай тримають заручників. Вантаж сої у трюмах не псувався, тому греки не надто поспішали, сподіваючись продемонструвати, що воно їм не так щоб дуже потрібно, і цим збити надмірні апетити піратів. Звісно, докладно про хід перемовин ніхто не інформував — бо це справа інтимна, але в загальних рисах все було зрозумілим.
— Тільки не треба організовувати прес-конференцій та, не дай Боже, голодовок під МЗС, — переконувала її одеська юристка, що, як виявилося, чудово знала українську. — Бо там, де влазить держава, одразу піднімається ціна. Цього пірати і хочуть. Розумієте?
Уляна розуміла, але й не розуміла. Не розуміла, що їй робити, як рятувати Степана. Він телефонував ще кілька разів, намагався говорити бадьорим голосом. Жартував, що коли служив у Туркменістані, там було гірше. А насправді у Сомалі сонце розігрівало каюту з заручниками до п’ятдесяти градусів, у той час, коли в Одесі мрячило, а над степовими дорогами висіли зимові тумани, в яких не видно далі, ніж на два метри, а ввімкнуті фари лише погіршують ситуацію.
Новий рік Уляна зустріла вдома з малою — не було настрою кудись іти, а тим більше запрошувати до себе. Спекла торт, нарізала салатів, а як по телевізору почав виступати новий президент, вимкнула його під три чорти, щоб не бачити цю радісну потвору. А потім пустила Настуню під ялиночку, де Святий Микола заховав для неї омріяну електронну гру.
Греки на повну скористалися своїм Різдвом, щоб взяти паузу, і тут не було ради, а одесити від себе додали до цього ще понад тиждень традиційних українських святкових канікул. Уляна годинами сиділа в інтернеті, розшукуючи крихти інформації, але окрім стандартних повідомлень новинних агенцій нічого не знаходилося. Знічев’я навіть розшукала адресу грецького офісу компанії-управителя і написала їм мейл, але так само безрезультатно.
Подруги заспокоювали її розмовами, кавою, коньяком та пігулками у різних комбінаціях і обговорювали найфантастичніші варіанти. Організували зустріч з психологом, який спеціалізувався на заручниках та Стокгольмському синдромі, і той із захватом описав їм усі фази розвитку конфлікту — від паніки при захопленні до співпраці з терористами та сварок поміж собою. Окремо застеріг проти спроб втечі — неначе Уляна могла організувати їх з Києва. Вона дивилася на цього сухенького хлопця і чомусь бачила опецькуватого розвідника у кав’ярні — той так само хвалився своїми знаннями і крутістю замість запропонувати бодай щось. Єдиний плюс — психолог все-таки не торгував диво-засобами.
А тим часом життя текло своїм річищем і приносило свої халепи. Черешенька знову з’їхала з рейок, бо слідчі СБУ, що вели справу Вікінга, змінили тактику і взялися періодично надзвонювати історику з проханнями уточнити телефоном дещо по справі. Віка розповідала про ці дзвоники загробним голосом так, неначе тільки-но поховала усю рідню. Уляна, сама знервована і зневірена, тепер іще намагалася заспокоїти подругу, і навіть зустрілася з її чоловіком, щоб пояснити, що на нього здійснюють примітивний психологічний тиск, але у якийсь момент відчула себе таким точно психологом, як той, що не так давно розповідав про Стокгольмський синдром. І справді. Суть проблеми вона бачила чітко, але допомогти не мала чим — не може ж насправді адвокат заборонити слідчому розмовляти телефоном. Тому поміркувавши трохи, вона пояснила подрузі, що слідчі хочуть як мінімум вибити її чоловіка з колії, а як максимум довести до дурки. І це — не жарт. Тому єдиною гідною відповіддю може бути спокій. Спокій як наша відповідь ворогам, як засіб боротьби. На диво, це спрацювало і на якийсь час ситуація стабілізувалася.
А заспокоївшись, Віка раптом знайшла виходи на українське консульство у Греції. І не офіційні, через МЗС, а справжні — через маму колежанки, племінник якої працював там дрібним начальником. Племінник швидко зрозумів, що від нього вимагається, і хоч пояснив, що офіційно він нічого зробити не може, а проте обіцяв потелефонувати до цієї самої «Оушен Шипінг» як родич одного з членів екіпажу і спробувати вплинути на їхню совість грецькою мовою.
— Може, це й добре, що неофіційно, — переконувала Уляну й себе Віка. — Сама ж кажеш, що втручання держави тільки збільшує ціну. А так вони побачать, що є людина, яка знає грецьку і може їм у Греції влаштувати гембель — то почухаються.
Але греки вели свою гру, втаємничувати у яку не хотіли нікого — ані родичів, ані консульство. Бо грецькі мореплавці мають справу з піратами вже не першу тисячу років і не терплять втручань у свій бізнес.
Уляна в інтернеті знайшла колег з нещастя і несподівано для себе з’ясувала, що у піратському полоні постійно знаходяться десяток-два українців — одних викуповують, інших захоплюють, адже українські моряки користуються попитом у міжнародних наймачів через свою невибагливість та кваліфікацію — якості, які рідко поєднуються в одній людині. Вона досхочу наслухалась плачів покинутих дружин і присягнулася, що ніколи не буде на них схожою. Вона начиталася жахливих розповідей відпущених заручників про спрагу і воду, яку неможливо пити, про постійне недоїдання, бо пірати не дуже щедрі, про нелюдську спеку та нудьгу, яка з’їдає людей зсередини, перетворюючи найстійкіших моряків на неврастеників та істеричок.
Навіть до церкви зайшла, чого за нею раніше не водилося. Знайшла ікону святого Миколи та поставила йому найбільшу свічку з тих, що продавалися у ятці. Полегшення, про яке казали подруги, не відчула, а перед очима чомусь випливла фальшива африканська маска з кав’ярні з кривою посмішкою і різного розміру очима.
Степан більше не телефонував, але одеська компанія повідомляла, що усі члени екіпажу здорові та чекають на визволення — таку інформацію давав посередник у переговорах.
А потім Катька знайшла справжнього грека.
— Уявляєш? — збуджено пояснювала вона. — Мій сусід знизу, той, який кінорежисер, виявляється, має в Греції друга. Вчилися разом. Він там зараз дуже відомий, має власну кіношколу. То я й кажу, хай подзвонить цим аферистам і скаже пару слів. Він же людина авторитетна. Його послухають.
Вона потягла Уляну в гості до кінорежисера, худорлявого на вигляд, але неймовірно м’якого та тактовного у розмові. Було навіть дивно, що така людина може керувати кимось на знімальному майданчику. Режисер всадовив за стіл, примусово напоїв чаєм і довго слухав темпераментну розповідь Катьки та сухі уточнення Уляни, яка вже виплакала ночами всі емоції. Та й кому воно потрібне — чуже лихо.
Обіцяний грек і справді виявився авторитетним. Уляна подивилася на сайт його компанії в інтернеті і в душі зашкреблася зрадлива надія. А раптом і справді потелефонує?
Настуня саме вчила віршик: «В чебуречній греки їли чебуреки. Два великі греки по три чебуреки, три маленькі греки по два чебуреки. Скільки було греків, скільки — чебуреків?», коли телефон обізвався мелодією. Номер був незнайомий.
— Пані Уляна? — запитав м’який голос на тому кінці. — Це Михайло, сусід Катерини. Ви були в мене на тому тижні.
— Драстуйте, — сказала вона. — Можна без пані, а просто Уляна.
— Добре, Уляно, — погодився той. — Я говорив зі своїм грецьким другом, і він пообіцяв взятися за цю справу. Він має якісь там свої резони щодо цієї суднової компанії, я не знаю, але сказав, що буде рекомендувати вашого чоловіка своїм племінником, і якщо знадобиться, щоб ви це підтверджували. Домовилися?
— Домовилися. Дуже вам дякую, — вона готова була розцілувати цього Катьчиного режисера, чи принаймні телефон, з якого лунав його голос.
Тому що це була перша людина, яка й справді взялася щось робити.
Тепер він називався «шице», тобто стрілець. Довелося звикнути до цієї чужої назви, так само, як і до чужого свого імені. Бо Павло Соколенко зник. Замість нього з’явився шице Шагута — німецькі старшини без помилок вимовляли це зручне для них прізвище з військової книжки. Степаном його іменував лише Влодарчик, унтершарфюрер, а по-солдатському — «уша», пруський поляк з Ольштина. А точніше, звав не Степаном, а Стьопою.
До чужої мови він також звик і все частіше замість «іх ферштеє ніхт» відповідав начальству: «яволь». Виявилося, що «німецька», яку фанатично вбивала у голови студентів «німкеня» Марія Сергіївна на прізвисько Жаба, не мала жодного стосунку до тієї, якою послуговувалися справжні німці. Але врешті він засвоїв-таки ті кількасот слів та фраз, якими вичерпується зміст побутових розмов солдатів будь-якої армії.
Він був штрафником, однак про цей статус свідчила тільки відмітка у військовій книжці: «покараний двома роками фронтової служби». Ця відмітка разом із самим квитком з’явилася за вироком військового суду, який відбувся за дві доби після арешту, коли на бережанській гауптвахті накопичилася достатня кількість тих, хто серйозно завинив перед німецькою мілітарною Фемідою.
Павло хотів одразу повідомити про плутанину, яка сталася при його арешті. Що його взяли замість справжнього Шагути через непорозуміння. Проте конвоїри відмовлялися розуміти харківський варіант німецької мови, а у камеру його підсадили до німців, з якими на пальцях можна було порозумітися хіба в елементарних питаннях побуту.
Під час процесу у погано освітленій тісній кімнаті з трьома змореними байдужими суддями, секретарем та перекладачем-українцем у формі Павло спробував пояснити суть справи — мовляв, виникла помилка. Але перекладач вишкірився на нього:
— Навіть не думай, що я перекладатиму цю маячню. За дезертирство ті світит жовніром на фронті, а за спробу обману Фюрера одразу підеш до кацету.
Павло вже знав, що кацетами тут називають концентраційні табори і, подумавши трохи, вирішив, що краще залишитися Шагутою і піти на фронт, де є усе-таки шанс вижити, ніж наполягати на тому, що ти — Соколенко, щоб опинитися у таборі, звідки, як кажуть, живим не вийти. Таким чином німецька армія поповнилася ще одним штрафником.
Дивним було те, що, маючи судовий запис у військовому квитку, він почав службу з навчального табору разом зі звичайними мобілізованими. Так само, як і решта, слухняно падав у багнюку за командою «ґінлєґен», долав кілометри у повному озброєнні та протигазі, від утоми засинав на лекціях, і в результаті за вісім місяців вивчився на кулеметника. Легкий кулемет МҐ-34 був тепер його постійною ношею, і навіть військове звання прибрало собі назву цієї ноші й повністю звучало, як МҐ-шице. При ньому постійно знаходився супутник — такий самий шице, тільки без приставки МҐ. Він, неначе верблюд, тягнув на собі кулеметні стрічки та барабани-троммелі і, хоч як дивно, штрафником не був — так само, як і більшість тих, хто воював поруч.
До речі, на посаді другого номера вчора утворилася вакансія — молодий силезець камрад Руді, що останні три місяці носив кулеметний боєзапас, був поранений при нічному нальоті «чорних круків» — так називали тут радянські ударні винищувачі ЯК-1. Зенітна батарея двадцяток — фірлінґс-фляків люто плювалася снарядами-трасерами, але кілька пташок спікірували-таки для атаки і обстріляли позицію з бортових кулеметів — дія зазвичай зовсім не ефективна, але Руді не пощастило. Хоча, можливо, що й навпаки. Рана була легкою і, нашвидкуруч перев’язаний санітаром, він чекав тепер на транспорт для відправки у шпиталь.
На щастя — а оце вже точно на щастя, відсутність другого при кулеметі не була зараз серйозною проблемою, бо саме сьогодні прийшла зміна, тому на транспорт чекали не лише поранені, але й вцілілі.
Степан заскочив до сліпого шанцю — перед дорогою ніколи не завадить оправитися — і потім попрямував до бліндажу — збирати манелі. Звичайно, побут на передовій не надто обростав дрібницями, але мати за плечима власний ранець-штурмґепек: коц, вешебойтель з парою брудної (не більше ніж та, що на тобі) білизни, бритву з обмилком та замацаною ганчіркою, яка не так давно гордо називалася рушником — справа солдатської честі. Так само, як не залишити у шанцях власний бротбойтель і фляжку — нехай вони зараз і порожні, але коли видадуть харч, не по кишенях же його ховати.
У бліндажі вже хазяйнувала по-тиловому охайна і схвильована очікуванням близьких боїв зміна. Немолодий оберґєфрейтор уважно перевіряв залишений попередниками млинок для набивання кулеметних стрічок — частина явно була обстріляною.
Степан не мав жодного бажання вступати у розмови, а тому, коротко привітавшись, швидко зібрав свій нехитрий скарб і виліз назовні, залишивши недавню домівку новим мешканцям. Він жив уже найближчим майбутнім. От-от приїдуть машини. Усіх перевезуть у тил, нехай і прифронтовий. Це, звичайно, не аж яка цивілізація, але з «партизане» — вошами, найвірнішим союзником на передовій — можна буде нарешті попрощатися. Помитися, поголитися, змінити білизну і навіть спробувати видурити у бекляйдунґекамері свіжу форму — про що ж іще може мріяти людина, яка після двотижневого перебування у шанцях сама собі нагадує швидше гамадрила, ніж дитя цивілізації.
Прикутий вироком до фронту, він навіть і не мріяв про справжній тил. Однак на кілька тижнів відносно спокійного і чистого життя розраховував твердо. Спокійного, чистого й ситого, бо передова усе-таки лишалася передовою, і гарячу їжу тут частенько замінювали консерви, підкріплені, щоправда, щедрою порцією шнапсу — цей продукт постачали на позиції без перебоїв.
Чорні від окопного життя, зарослі стрільці по одному неквапом стікалися до пункту збору, захованого від противника довгою спорудою ферми — точніше, тим, що від неї залишилося — двома напівзруйнованими довгими стінами зі згарищем від ясел посередині. А проте за ними можна було спокійно ходити на повен зріст, курити, чекаючи на транспорт і обговорювати нехитрі, однак такі звабливі своєю недосяжністю тилові справи.
— Вас ґібтс ноес? — віталися прибулі.
А що може бути нового? Поки що живі, і цього цілком досить, щоб решта новин виглядали не надто важливими.
Два тижні передової не були аж надто бойовими. Дні заповнювали хіба артилерійські дуелі, які інколи вели завзяті батарейці з обох сторін.
Ночі ж навпаки — частенько були неспокійними. Турбувала нальотами авіація. «Чорні круки» атакували тільки з невеликих висот, і тут добрим заслоном слугувала розташована неподалік батарея чотириствольних скорострільних зеніток-фляків, які невтомно поливали небо феєрверками вогню.
Проте коли прилітала ланка «Уфавде» — старих «кукурузників» У-2 — ситуація мінялася на гірше. Із тою самою ретельністю та неквапливістю, з якою черговий сержант — унтерфюрер фон дунст, або скорочено: уфавде — перевіряє у казармах речі, застелене ліжко й чистоту зброї, нічні чотирикрилі створіння з великої висоти скидали свій начинений тротилом вантаж — не дуже прицільно, але послідовно засіваючи по квадратах усі позиції. Зенітки їх не тільки не бачили, але й не чули — старі машини вимикали свої гримучі мотори і бомбили, планеруючи в абсолютній тиші.
Проте найгірші враження залишили навіть не вони, а вода. Осінь того року видалася типово українською. А тому дощ, який зарядив з другого дня від висування на позиції, не вщухав. Два тижні поспіль траншеї наповнювала вода. Позиції теж були повні водою. Бліндаж тік струмочками по стінах і крапав душем з необдертих колод стелі.
Мокрим було все — чоботи, мундири, білизна, і навіть гумові плащ-намети, яким за призначенням та матеріалом мокрими бути не дозволено. Мокрими були харчі, тютюн, сірники. Хіба що шнапсу волога аж ніяк не заважала.
Чоботи ж були постійно обліплені кавалками важкої глини, зчищати яку не мало сенсу — кілька кроків повертали все назад. У бліндажах стрільці спали, загорнувшись у мокрі коци. Але найгіршим випробуванням ставало чергування на позиціях. Бідолашні постові крім брудної калюжі внизу та потоків води по стінах окопу отримували безперервний холодний душ із неба, який затікав за комір, заливав очі, не даючи жодного шансу на порятунок.
У перший день чергування радикально змоклий Степан зробив вилазку до напівзгорілої ферми і, повернувшись звідти з оберемком обвуглених дощок, змайстрував у задній частині своєї позиції невеличкий дашок, виклавши під ним дерев’яні нари-підвищення — порятунок від води знизу.
Конструкція не залишилася непоміченою ушею Влодарчиком, і отримавши від нього цілком резонні зауваження, вдвох з камрадом вони замаскували дах цієї «шпаківні» землею з дерном. Удосконалене таким чином прибіжище не тільки рятувало їхню двійку під час чергувань, але й навіть сьогодні отримало від нових мешканців коротке «ґут» як комплімент винахідливості попередників.
Тепер усьому цьому нарешті мав прийти край. Звісно, перспектива поїздки у відкритому кузові вантажівки під дощем захвату не викликала, однак це було останнє випробування перед відпочинком — прифронтовим, але все-таки…
— Цо свихаць, Стьопо! — осяйний уша простягнув приятелю цигарку. — Додому?
— Якого дому? — Степан криво посміхнувся. — Може, хоч сухо буде, і за те дяка.
Наодинці у приватному спілкуванні вони послуговувалися кожен своєю мовою, добре мішаною з німецькими словами, що їх не було чим замінити. Зовні це, певно, справляло дивне враження.
— Титонь юж сухи. То єсць пєнкни знак.
— Звідки це? — Степан зі здивуванням розглядав суху цигарку.
— Змяна. Запаліть? — співрозмовник простягнув запальничку і ґречно прикрив вогонь мокрою приполою плащ-намету.
— Дякую.
Вперше за два тижні цигарка розкурилася з однієї затяжки, і незвично гарячий дим обпік горло.
— Нє маш вьєнцей камрада? — показав уша рукою на Руді, який примостився під стіною, угойдуючи, наче немовля, перемотану руку.
— Нового дадуть. Цей хоч живий залишився.
— До тилу поєдзє. Зраньйони фюр фюрер унд фатерлянд.
— Може й вінкеля дадуть на рукав.
— Правдоподобнє.
– І все одно йому краще, ніж тим.
З-за рогу виносили тіла двох правдивих невдах останнього нальоту. Один з них, кажуть, з переляку вискочив з рову і тут-таки потрапив під кулеметну чергу з літака. А другого знайшли мертвим у сліпому шанці — без жодних слідів насильства. Смерть чигала на нього просто під час оправки — не дуже почесно, але на фронті бачили й не таке.
Стрільці, що несли тіла, гребливо відвертали носи. Неподалік цуґфюрер Кайзер щось збуджено доповідав гауптштурмфюреру Ціммерману. Поруч витягнувся «струнко» молоденький штурман.
Гауптштурмфюрер різко спитав щось, і хлопчина витягнувся ще більше.
— Чекай, — невгамовний Влодарчик поклав свій мішок-штурмґепек біля приятелевих ніг і з цікавістю пересунувся ближче до місця подій.
Степан натомість байдуже сів навпочіпки і з задоволенням зробив затяжку. Він вже досить взяв на себе чужого клопоту, щоб вишукувати додаткового.
Гауптштурмфюрер кілька хвилин вивчав поглядом молодого штурмана, а той стояв, виструнчившись, просто як на параді. Зацікавлені, тримаючись про всяк випадок на відстані, обступили місце події. З-поза сірих спин Степану вже не було видно, що відбувається, і тому він здригнувся від несподіванки, коли раптом пролунав сухий звук пістолетного пострілу. За кілька секунд сірі спини розступилися, і пара стрільців потягли до двох попередніх невдах тіло третього — молодого штурмана. Гауптштурмфюрер повільно вкладав до кобури свого вальтера.
Тут-таки біля стіни намалювався й Влодарчик.
— Одмувів сіє транспортоваць трупи. Бжидує, — доповів він, хоч Степан ні про що і не запитував. І одразу ж виправився. — Чилі бжидовав. То нє єсть добри знак.
Недобрий. Точніше не скажеш.
Веселі розмови самі собою ущухли. А коли на подвір’я замість очікуваних відкритих вантажівок в’їхали кілька з обшитими сталевими аркушами кабінами і високими залізними бортами, настрій громади впав нижче нуля.
— Патж, єжелі єсть пружні, до дупи наш спочинек.
Степан спересердя плюнув цигаркою.
— Аякже! Пружні! Кого ж це вони можуть везти, якщо наша зміна вже тут.
Машини розвернулися, здіймаючи фонтани багна, та стали в ряд на краю подвір’я. І тут-таки залунала команда-прокляття солдат усіх армій і народів:
— Авф!
Команда, яка висмикує тебе з ліжка, відриває від полумиску з гарячим супом, підіймає смертельно змореного з привалу, вириває з рота цигарку і попереджає про появу начальства.
Цуґфюрери прожогом рвонули до командира, а стрільці згрупувалися по своїх підрозділах-юнкершафтах, стиха лаючись останніми словами. Інструктаж був недовгим, і вже за десять хвилин усі розсілися по машинах, а колона рушила розмоклим путівцем.
– Єдземі на інни дзял фронтова, — повідомив Влодарчик.
— Закладаюся, що там весело.
— Плоткуюць же там есць ціхо.
— Ну-ну. Ти їх слухай.
І справді. Якби не було гострої необхідності, чого б їх перекидали після виснажливої двотижневої вахти на передовій? З них же зараз вояки — нуль. Стомлені, застуджені, а головне — виснажені морально. І це найгірше. Бо війну виграють не ті, хто має кращу зброю, а ті — хто має вищий бойовий дух і волю битися по-справжньому. Це підтвердили перші місяці наступу, коли озброєні лише гвинтівками німецькі частини громили механізовані радянські підрозділи, оснащені такою бойовою технікою, що у німецьких офіцерів та військових інженерів щелепа відвисала зі здивування й заздрощів.
А проте солдатів не питають. Особливо під час війни. Тому лайка, яка спочатку дуже темпераментно лунала з машин, помалу втратила емоційне забарвлення, а згодом і зовсім ущухла. Нові обставини не залишали вибору.
За п’ять годин, що стрільці провели у кузові, кожен встиг кілька разів заснути і прокинутися — дорога диктувала свій ритм руху. Двічі довелося вилазити з кузова і виштовхувати машину з баюр. Ще двічі — чекати, поки те саме зроблять бідолахи з передньої машини.
На місці вже чекав шпіс із харчовою командою. І коли без затримки усі отримали по мисці гарячого супу-айнтопфу, загальний настрій почав змінюватися.
— Тшимай! — Влодарчик кинув приятелю на коліна пакунок.
Степан запитально підвів очі, не припиняючи сьорбати через край густу юшку, бо вже давно не їв гарячого.
— З Гаймату.
— М-м, — взявши вільною рукою пакунок, він прочитав уголос. — Фюр демпфер ім ґросен кампф — Гайматлянд. Демпфер, це…
— Бойовнік. Для бойовнікув вьєлької войни. З Ойчизни.
— Ойчизни? — скептично гмукнув Степан і розгорнув пакунок. — Ну, подивимося.
Цукерки, ерзац-шоколад, солодкі сухарі — він раніше не підозрював, що німці так полюбляють солодке. А головне — цигарки. І що особливо важливо — сухі. Він взяв до рук одну. На папіросному папері виднів напис дрібними літерами.
— Чекай, — Степан зіщулився. — Ану, що тут?
Ройовий і собі взяв цигарку і підніс до відвиклих від читання очей:
— Ук-ра…
— Україна! — Степан ляснув себе по колінах. — Точно. Це ж треба! І справді з Батьківщини. З Ойчизни, чуєш?
— Знамьєніто, — засміявся Влодарчик.
— От тобі і гаймат. Десь вантаж захопили, а пишуть — демпфер. Теж мені…
Але хороше має звичку закінчуватись надто швидко. Під кінець обіду чотовим передали команду готуватися до інфантері-айнзацу — висуванню на позиції. Перша лінія вимагала відповідного озброєння. Тому коли почали видавати боєзапас, знову гостро постало питання кулеметного напарника.
Меткий ройовий зник на кілька хвилин і повернувся з молодим, років сімнадцяти на вигляд, худеньким хлопчиною у новій, щойно з бекляйдунґекамери формі.
— Дас іст дайн ляндсман.
Степан здригнувся. «Ляндсман» — це по-нашому земляк. Він не любив земляків і завжди ухилявся від зустрічі з ними. Перший же «односелець», «знайомий» чи «родич» і — до побачення, фронт, драстуй, концтабір. У кращому випадку. А насправді, хто там буде морочитися із пересиланням у кацет. Кулю в лоба, як тому сьогоднішньому штурману — і все.
— Тільки він мені не як ляндсман потрібен, а як осьол. Набої тягати. А цей скільки на горба візьме?
— Ньєма варіантув. Альбо мусіш носіць сам, — поплескав приятеля по плечу Влодарчик.
Хлопець дивився ображеними очима. Степан не взяв до уваги, що він усе розуміє. Вийшло негарно.
— Українець? — запитав офіційно, щоб приховати розгубленість.
— Так.
— Звідки?
— З Баварії. А взагалі — з Галичини.
— Як це, взагалі?
— Маю бабцю-німкеню. Як Гітлер і Сталін домовилися випускати польських німців до Німеччини, батьки вирішили, що краще до Баварії, ніж до Сибіру.
Степан знав подібні історії. Меткі галичани досить швидко налагодили тоді торгівлю німецькими метриками. І багато хто зумів-таки втекти від висилки. Але, як врешті виявилось, не від війни.
— Добре. Ходім до зброї. Потім побалакаємо.
Крім набоїв та пари протипіхотних мін усім видавали магнітні гранати — гафтгольлядурґ, а на додачу телерміни. Додачі означали, що варто чекати на танки. Якщо таке й справді станеться, багато хто не доживе до тилового відпочинку.
Споряджених бійців вишикували для інструктажу з техніки безпеки. «На передовій не курити, не розмовляти, пересуватися по ходах сполучення…». Гаркавий голос і вимова шпіса нагадували Степану єврейську говірку, яку він чув на базарі у Бережанах у ті далекі часи, коли ще був не Степаном, а Павлом. Якось навіть стиха запитав Влодарчика, як це єврей може бути шпісом у німецькій армії? На що отримав жорстку і коротку заборону торкатися цієї теми, а також роз’яснення, що шпіс — не єврей, а шваб. І що швабський діалект фонетично є дуже схожим на ідиш, але говорити про це не варто, якщо не хочеш неприємностей собі, а заразом і своєму начальнику.
Після гаркавого інструктажу нарешті рушили пішим маршем до передової. Проінструктована шиценкампанія слухняно місила багнюку спочатку путівцем, а потім — полем. Степан тим часом уважно придивлявся до нового напарника. Той сопів під своїм вантажем, але набоїв не кидав і не відставав. Впертий хлопчина. Якщо виживе у перших боях, з нього можуть бути люди.
— Звуть тебе як? — спитав Степан на короткому привалі.
— Зеновій. Зеновій Клен.
— А я — Степан. Степан Шагута.
— Дуже приємнопознайомитися.
— Приємно? Краще б ми з тобою не знайомилися.
— Чому?
— А тому, — раптом визвірився Степан. — Теж штрафник?
— Штрафник? — здивувався новачок. — Чому штрафник? Доброволець.
— Хто?
— Авф! — прозвучало раптом різко і, як завжди, невчасно.
І воші йшли далі мовчки.
Розмову вдалося продовжити вже на місці. Півкруглий окоп для кулеметної позиції виявився вже викопаним, і до того ж цілком кваліфіковано — ну хіба що потребував невеликого удосконалення. Роботи на годину-півтори. Протитанкові штюцпанцер-шанці навкруги підтверджували ймовірність танкової атаки.
— То кажеш, що ти — доброволець? — Степан накреслив на землі лінію майбутнього брустверу та увігнав лопату в землю.
— Так, — юний Зеновій радісно блиснув очима.
— Цікаво. Тільки хочу тебе попередити, що я — штрафник. І присуджений на два роки фронту як раз за ухилення від призову.
— Коли?
— Що коли? — Степан здивувався цьому питанню, так що навіть припинив копати.
— Коли присуджений?
— У сорок першому.
— А-а. Тоді ви вчинили правильно. Я був би теж так зробив. Але тепер — усе інакше.
— Що інакше? — це звучало якось дивно.
— Ну як це? — хлопець взявся пояснювати, немов завчене у школі. — Ми ж спочатку сподівалися на незалежність України під руков Гітлера. І для цього у союзі з вермахтом були створили дружини українських націоналістів. Але коли у Львові проголосили ту незалежність, німці злякалися. Уряд арештували, військо розформували. Тоді з того ніц не вийшло. І виходить правильно, що ви на то не піддалися.
Шагута гмукнув і повернувся до роботи.
— Ну гаразд. А зараз? Це ж все одно під рукою Гітлера.
— Тепер наша задача — постання стотисячного українського війська.
Степан махнув рукою на хлопця:
— Що б ти казав, якби не це. Якого стотисячного війська? Ти нормальний?
Зеновій образився:
— Не вірите? А порахуйте-но самі. У дружинах українських націоналістів було дві тисячі вояків. Це, ввіжей, готові ройові. Чого їм варто десяток рекрутів навчити? От вам уже і двадцять тисяч.
— Математик, — зітхнув Степан. — Ти давай, копай. Отут, і до мітки, — а коли хлопець взявся за лопату, уточнив: — Ти сам скільки часу воювати вчився?
— Шість місяців.
— Ну от. Шість місяців вчився, а маскувальну сітку на каску не вдягнув.
— Йой! — почервонів хлопчина і поліз до мішка.
Степан з усмішкою спостерігав за новобранцем.
— Отак і двадцять тисяч твоїх вивчаться. Давай краще рекогносцировку зробимо, поки щось видно, а потім вже докопаємо. Цього, сподіваюся, вас навчили?
Вони визирнули і оглянули місцевість.
— Ну, доповідай, що бачиш.
— Загорожі бачу з колючого дроту — шпанішерайтер. Бачу же сектори кулеметного обстрілу позицій праворуч і ліворуч перетинаються з нашим. Бачу же наш передовий рів вирито погано, що він без загорожі і не готовий до оборони.
— А що він прострілюється з нашого боку, бачиш?
Хлопець кивнув.
— Чому так, знаєш? — Степан витримав паузу і, не отримавши відповіді, задоволено гмукнув. — А кажеш, двадцять тисяч…
— От я і прийшов сюди, щоб навчитися, — вперто заявив Зеновій. — Ви мені розкажете, а я — іншим.
— Виходить, ти теж хочеш бути ройовим і вчити ці двадцять, чи скільки там тисяч?
— То правда. Для того і пішов був у військо.
Щось у цій впертості викликало симпатію. «Жаль буде, якщо його вб’ють», — раптом подумав Степан і швидко відігнав цю думку. Він боявся прив’язуватися до людей у цій м’ясорубці, щоб відчуття втрати не ставало надто болісним.
— Передня траншея — це не лінія оборони, а пастка. Вона меншої глибини і з великим переднім насипом. Коли ворог її візьме, він зупиниться і одразу ж буде під нашим вогнем і не зможе навіть втекти через той насип. А наступати ми йому теж не дамо. Зрозуміло?
Хлопчина замислився.
— А росіяни хіба’с того підступу не знают?
Тут уже почухав потилицю Степан.
— Якщо чесно… я цього не розумію. Щораз їм роблять таку пастку, і щораз вони у неї потрапляють. Кажуть, це через те, що у них весь час в атаку кидають новобранців. Але ж тоді виходить, що новобранців вони зовсім не вчать, навіть шість місяців…
Артпідготовка з того боку була короткою і нещільною — чи то снаряди заощаджували, чи сподівалися, що супротивник не надто міцно окопався. Степан заплющив очі, притулившись усім тілом до бруствера — як завжди робив під час обстрілів. Бо що його видивлятися — своєї смерті все одно не побачиш, вона приходить зненацька.
І щойно розриви пересунулися в тил, почулося:
— Файнд ґрайфт ан!
Одразу ж плече струснула рука молодого напарника.
— Совіти йдуть.
Степан розплющив очі й роззирнувся. Перше, що побачив — величезні, вирячені чи то з переляку, чи від збудження очі Зеновія. Потім сконцентрувався на звуках, і на тлі артилерійської канонади почув виразне гуркотіння. Здається, найгірші очікування справджувалися. Цього разу все серйозно.
Стрільці обережно висували голови з окопу. Танки сунули у напрямку невеликого гаю на правому фланзі. У полі зору вдалося нарахувати десяток гусеничних потвор, більшість з яких становили легко впізнавані за силуетом Т-34. Ближче до гаю повільно пересувалися також два важких КВ, 76-міліметрові гармати яких огризалися цілими снопами вогню. Скидалося на те, що головну силу цього удару доведеться відчути сусідам.
За кілька хвилин з-поза дерев обізвалися протипанцерні гармати. Артилеристи вдало вибрали позицію, їхній вогонь з флангу відсікав противника від основного напрямку атаки. Головним машинам довелося змінити курс і почати перестрілку з гарматами, але ар’єргардна п’ятірка, побачивши ускладнення, різко взяла праворуч. І цим маневром вже виходила прямісінько на позиції їхньої шиценкампанії.
Степан опустився в окоп і зосереджено оглянув боєзапас. У цей момент зі з’єднувального ходу з’явився Влодарчик.
— Відзіш?
— Аякже.
— Тшимай, — він поклав поверх набоїв оранжеравх — сигнальний факел для авіації.
— Самольоти? І що вони проти панцерів?
— Маш міни.
— Дякую, що нагадав.
Влодарчек зник, не зреагувавши на скепсис, а напарник стурбовано подивився на старшого:
— Що маємо робити?
— А як вас там навчали? Міни ставити. Вмієш?
— Т-так, — цокнув зубами той.
— Зрозуміло. Давай сюди.
Зенек взявся до справи, ледь стримуючи дрижаки.
— Стань біля кулемета і гукни, якщо будуть близько.
Степан виліз з окопу, підхопив під пахви дві залізні бляшанки і, низько зігнувшись, рвонув наперед, сподіваючись, що ворог не бачить його маневру. Біля дротяної загорожі впав і лежачи взявся за роботу. Для того, щоб вдавити у землю і загорнути багном дві тарілки, знадобилося кілька хвилин. Найгірше далося закладання запалів-ціґцюндерів — руки тремтіли і були слизькими від бруду. Але врешті-решт вдалося впоратися і навіть розмотати неслухняними пальцями довгі дроти, що керували запалами. Готово. Насип передньої, фальшивої траншеї, заважав зорієнтуватися, і Степан обернувся, щоб запитати в напарника, чи далеко ворог, однак не побачив його каски над бруствером.
Від хвилювання відчуття часу зникло. Скільки минуло — дві хвилини, три? Він не міг знати, наскільки близько підійшов ворог, і тепер робив тяжкий вибір між ризиком, підвівшись, трапити під танковий кулемет, або ж плазуючи втратити час і бути розчавленим важкими гусеницями. Проте у будь-якому разі кожна секунда зараз була на вагу золота, а тому Степан відчайдушно підірвався на рівні і, не озираючись, рвонув до окопу. Ззаду простукотіла кулеметна черга — чи то здалося. Він навіть не помітив, що сам кричить, чи то схлипує, аж поки не звалився на дно окопу і не зібрав щелепи докупи, щоб мати можливість запитати:
— Де вони?
Напарник скоцюрбився на землі і дрібно стукотів зубами. Зрозуміло. Цей поки відвоював. Добре, хоч з переляку з позиції не втік.
Степан неслухняними руками розібрав дроти запалу і швидко визирнув назовні. Те, що побачив, було, неначе страшний сон.
Танк знаходився вже зовсім поруч. Передня частина гусениць, здається, вже нависала над самим окопом. Видно було, як земля піддається під залізними шипами, і чорний дим вихлопу стелеться навкруги. В одну мить Степан шкірою відчув, як десятки тонн чорного заліза валяться просто на голову, чавлять, втискаючи у мокрий ґрунт, і вже напівсвідомо смикнув дроти. Вибух оглушив і кинув його просто на тіло напарника. Вдвох, обійнявшись у смертельному жаху, вони завмерли на дні окопу, серця калатали у скронях у єдиному ритмі — а може, то й було одне серце на двох. Проте виявилося, що їхній час іще не настав.
У дзвінкій після вибуху тиші Степан підвівся, Зенек слідом за ним. Обережно визирнувши назовні, вони побачили понівечену вибухом ворожу машину. Зовсім поруч, але все-таки значно далі, ніж здалося переляканим очам. Одна з мін вибухнула під самим днищем танка і, вирвавши гусеницю, перехнябила його на правий бік. Друга — підірвалася просто неба, залишивши по собі велику яму.
Почекавши, чи не подасть ознак життя екіпаж і чи не здетонує бува боєзапас, Степан озирнувся навкруги. Підбитий танк був передовим, він порядно відірвався від інших. Але решта поки що залишалися цілісінькими — трійка насувалася на траншеї лівого флангу, а один виходив на позиції зовсім поруч по праву руку.
Степан обернувся до напарника. Той вже прийшов до тями і, бурмочучи щось під носа, лаштував магнітну гранату. Ти диви!
— Кинь ту штуку! На нього вже полюють.
Хлопчина визирнув назовні.
З протитанкового окопу визирав Влодарчик, готуючись до атаки.
— Давай стрічку. Треба допомогти.
Хлопчина кліпнув очима, від чого його брудне обличчя на мить стало подібним до грудки землі.
— Коли танк підійде до окопу, ми відкриємо вогонь, щоб він розвернувся до нас і став боком до уші. Тоді той зможе вчепити гранату.
Жах смерті, який вони разом пережили щойно, раптом відійшов, а замість нього прийшов спокій та тверезий розрахунок.
— Фаєр!
Кулемет здригнувся і застукотів, поливаючи броньовану машину цілком, здавалося б, нешкідливим для неї вогнем. Проте екіпаж потвори не збирався пробачати нападу на себе, і одразу ж заходився вишукувати ворога своєю гарматою. Це коштувало йому життя. Досвідчений поляк одним стрибком вискочив з ями, пробіг кілька кроків і вчепив гранату на корпус.
— Рахуй до семи! — вигукнув Степан азартно.
У навчальних класах пояснюють, що цього часу цілком має вистачити, щоб солдат встиг заховатися. Щоправда зараз мокра земля значно уповільнювала рухи, а проте Влодарчик блискуче підтвердив теоретичний розрахунок. Він уже встиг зникнути в окопі, коли вибух розірвав танку гусеницю, і машина безпомічно закрутилася на місці.
Залишивши полякові самому розбиратися з екіпажем підбитого танку, Степан переключив свою увагу на лівий фланг. Трійка тридцятьчетвірок прорвала оборону і зараз ретельно чавила траншеї та стрільців, розвиваючи свій успіх. Це було погано.
— Слухай, хлопче! — показав Шагута рукою на броньовану тушу перед позицією. — Зараз піде піхота, а цей покійник перекрив нам весь сектор обстрілу.
Зеновій кивнув. Навряд чи він був здатен відповісти щось у цьому стані, однак Степан і не розраховував на відповідь.
— Збирай манелі, пересуваємося під танк. Там міна вже свою справу зробила — менше буде копати.
Під прикриттям броньованого корпусу вони швидко пробігли два десятки метрів і опинилися просто перед такими страшними нещодавно гусеницями. Залізо пашіло теплом, але температура була цілком терпимою, і Степан першим пірнув під днище. За ним просунувся і Зеновій.
— Добре, що совецькі танки — дизельні. Німецький горів би зараз, як смолоскип. — Степан розмовляв із напарником, не очікуючи на відповідь, наче із самим собою. — Жаркувато, звичайно, але жити можна.
Зеновій з несподіваним запалом взявся за лопату. Цікавий хлопчина, слово честі.
Міна й справді зробила майже всю роботу. За кілька хвилин позиція для стрільби була готового. І дуже вчасно, бо з-поза насипу траншеї-пастки вже чувся галас.
На тлі загального гулу виразно чувся тонкий голос, який виводив:
— Бля-а-а-а!
І за кілька секунд сірі постаті з вигуками посипалися з насипу у рів.
— Вогонь! — скомандував сам собі Степан, дав дві довгі черги і озирнувся.
На правому фланзі ретельно стукотіли усі кулемети, а от зліва після танкової атаки вцілів лише один.
— Дивися ліворуч. Якщо обійдуть, будемо відступати.
У фальшивій траншеї нападникам було вже непереливки. Глибина по пояс давала змогу сховатися від вогню тільки скулившись на дні. Про стрільбу з такої позиції годі й думати, а кулемети й міномети заздалегідь пристріляли саме туди.
Пастка спрацювала. Однак бентежила кількість атакувальників. З-поза насипу виринали усе нові й нові, і ті, хто впав під вогнем, своїми тілами створювали захист для інших. В такій ситуації вже поставало питання, на скільки часу вистачить боєзапасу.
Степан стурбовано позирнув у бік напарника.
— Ти все забрав?
— Що? — не почув той.
— Патрони всі?
— Так.
Це не надихало.
— А що зліва?
— Поки тримаються.
Знищені танками позиції мали небагато шансів встояти проти такої кількості живої і мертвої сили. Степан почав подумки прораховувати варіанти відходу. Кулемет, звісно, доведеться кинути, але спочатку треба вистріляти усі набої.
— Бля-а-а-а-а! — почувся гул атаки зліва.
Напарник подав нову стрічку:
— Остання, — попередив він.
Степан з відчаєм огледівся. І тут згори заревло.
Наче за командою, вони висунулися з-під гусениці. З тилу, прорізаючи сіре небо, наближалися літаки з хрестами на крилах.
— Оранжеравх давай!
За мить струмінь помаранчевого вогню освітив схованку під танком. Степан виставив димову трубку назовні, щоб згори було видно їхню позицію, і знову взявся до кулемета. Тепер справи не виглядали вже такими кепськими.
Потуга удару з повітря зупинила атакувальну лаву, а другий захід штурмовиків примусив нападників кинутися навтьоки. Стріляти по втікачах не було сенсу, тим більше, що патрони закінчилися.
— Все. На сьогодні відвоювалися.
— Стьопа! — уша Влодарчик виринув з траншеї. — Ти по-російську розумьєш? Ідзь до гауптштурмфюрера, бендзєш шпрахміттлєр.
— Добре.
Адреналін бою вивітрився з крові, і залишилася тільки втома.
На командному пункті перед Ціммерманом стояли, схиливши голови, дві сірі постаті. Полонені. Гауптштурмфюрер зосереджено роздивлявся щось на своїй долоні. Степан доповів про себе і зрозумів, що предметом уваги начальства стали жмені зерна, видобуті з кишень совєцьких солдат. Шагута бачив це не вперше — спочатку німці дивувалися, навіщо носити з собою збіжжя, хіба сіяти? І ніяк не могли повірити, що це — їжа, запас, який можна зварити, а можна і так зжувати, якщо немає можливості розвести вогонь.
— Швайне! — буркнув Ціммерман, викинувши зерно, відтер долоню носовичком і наказав перекладати.
— Ваши фамілії, званія, какая часть? — переклав Шагута запитання і раптом зрозумів, що перед ним у брудних куфайках, драних галіфе та чоботах стоять жінки. Коротко стрижені, худі, брудні, у пілотках на головах, вони виглядали жалюгідно, а можливо, основною причиною цього була стать, яка абсолютно не пасувала війні.
— …женскій стрєлковий батальйон.
Він повторив, і раптом буквально язиком перечепився через сенс цих трьох слів. Жіночий стрілецький батальйон. Виходить, що ті, у траншеї, що у них він стріляв сьогодні, що своїми мертвими тілами утворювали бруствер, були жінками? Це не вкладалося у голові. Поки тривав допит, він намагався втямити те, що сталося. Почуття провини, же зародилося в глибині душі, зростало з кожним словом, яке вимовляли жіночі губи, з кожним скутим куфайками рухом, кожним поглядом зацькованих очей. Допит тривав недовго, а коли жінок відвели осторонь чекати на відправлення в тил, Степан наважився підійти до них.
— Курите?
Вони мовчки взяли цигарки з написом «Україна» і одночасно підкурили від його запальнички.
— Рускій? — поцікавилася менша.
— Українець.
— Прєдатель? — чи то запитала, чи то підсумувала вона байдужим голосом.
— Чому?
— Хохли — всє прєдатєлі.
Така заява вибила Степана з колії. Що це за новини?
— Я — штрафнік, — розгублено заперечив він.
Співрозмовниця зиркнула оком.
– Інтєрєсний штрафнік, бля.
А друга раптом сказала:
— Нє нада за всєх. Я — тоже хохлушка. Єслі я сєйчас прєдала, то ти тоже прєдала, — і перейшла на українську. — Я не зраджувала. Нас у траншеї вогнем притисли.
— Я теж не зраджував, — Степанові чомусь здалося важливим переконати цих двох полонених. — Я — мобілізований. Штрафник.
– І вони теж? — дівчина обвела очима стрільців, які сходилися з траншей, де вже розійшовся поголос про незвичних полонених. — По-твоєму, ми штрафників не бачили? Ти на себе глянь.
Зарослий за два окопні тижні, брудний і посічений після бою, на тлі полонянок він все одно виглядав дженджиком. Може за рахунок того, що військова форма, навіть брудна — це все-таки форма, а не куфайка.
— Ні. Штрафник тут тільки я. Ну, може ще кілька.
Жінки перезирнулися.
— А как же заградотряд разбіраєт?
— Що? — не зрозумів Степан.
Менша скептично плюнула крізь зуби.
— Заградотряд, — пояснила більша. — Як розбере, хто штрафник, а хто ні?
Степан наморщив чоло:
— Заградотряд — це що? Охорона?
— Ага. За спиною, щоб не відступали.
І тут подруга раптом додала.
— Я протів тєбя нічіво нє імєю. Штрафнік ти ілі нєт, но совєтую. Ти лучше в плєн нє здавайся.
— Чому? — розгубився Степан.
— Таких як ти у нас просто розривають, — сказала українка.
– І ти б розірвала? — Степан гостро глянув на неї.
Жінки лише мовчки опустили очі. Відповідь була зрозумілою. У повітрі зависла мовчанка.
— Щасти вам, дівчата. В полоні — не цукор. Особливо жінкам.
— Думаєш, у нас було краще? — українка підвела голову.
— Хтозна…
На позицію Степан повернувся навантажений подвійною порцією нудлів з рибою, які принесла у термосах харчова команда, та фляжками зі шнапсом, розведеним гарячою водою. Харчів і горілки було доволі — доставку розраховували на повний склад шиценкампанії, але танки забрали роботу в кухарів, передавши її похоронній команді. В результаті бою втрати перевищили десяток стрільців.
Латання дірки в обороні додало роботи й кулеметникам — вцілілі вогневі позиції розтягнули по всій лінії і їхня двійка опинилася на місці окопу розтрощеної танками крайньої шиценгруппе.
У осінній напівтемряві більше години, за допомоги двох немолодих візників зі служби забезпечення — ґефехтштросу, вони кидали мокру глину, відновлюючи потрібну за статутом глибину і понівечені танковими гусеницями стіни. Теплий шнапс був непоганим пальним і допоміг довершити справу, не звалившись на дно від утоми. А коли нарешті позиція прибрала бойового вигляду і візники зникли у темряві в напрямку стрілецьких окопів — бо мали замінити на позиціях загиблих шице — Степан всівся на землю біля глиняної відносно сухої стінки і поплескав долонею поруч із собою:
— Сідай!
Він подумки відзначив, що хлопець не вимовив ще жодного слова після бою. Ані коли їли кожен свою пайку, відклавши половину на потім, щоб не посоловіти від повного шлунку. Ані коли працювали на позиції і балакучі візники переповідали хід та результати бою: кількість вбитих, поранених, полонених — у ґефехтштросі знають усе значно краще за командирів. Навіть звістка, що сьогодні воювали проти жінок, не спонукала Зеновія пристати до обговорення цієї неординарної події.
У відповідь на запрошення хлопець слухняно, але так само мовчки, всівся поруч. Степан видобув з надр мішка зполовинену пайку та флягу нерозведеного шнапсу.
— Сьогодні вони навряд чи спробують ще раз. Я думаю, нам можна додати… — він відкрутив кришку і простягнув алюмінієву посудину напарнику.
Не сказавши жодного слова, той хильнув з горлечка і закашлявся, попікши горло міцною рідиною.
— Так. Пияк з тебе поки не аж який, — Степан перебрав флягу до власних рук і зробив ковток. — Та то нічого. Навчишся. До речі. Це ж у тебе сьогодні був перший бій? Правда?
Юнак кивнув, закусивши губу. Потім шморгнув носом і сказав, втупившись у стіну:
— Я наполохався. Мені соромно, і я перепрошую за негідну вояка поведінку.
— Це буває, — підкреслено байдуже вимовив Степан. Він по собі знав, що співчуття і заспокоєння тільки роз’ятрять хлопцеве сумління. — У першому бою це не гріх.
І простягнув фляжку.
Зеновій знову зробив ковток, цього разу вже без кашлю, повернув голову і, віддаючи посудину, глянув на напарника.
— Ти заїж, — Степан побачив, що хміль вже почав проявлятися на хлопцевому змарнілому обличчі, і простягнув йому свою ложку.
— Дякую, — закинувши до рота солодкаві німецькі галушки, хлопець заходився жувати, але збурені юнацькі думки не дали щелепам довести цю просту справу до кінця. — Я маю, — з повним ротом повів далі він, — навчитися воювати за Україну, а злякався у першому ж бою. Це така ганьба…
Розпалені шнапсом і заштриками совісті очі блищали у темряві. Хлопцеві треба було виговоритися.
— Знаєте, як тяжко відчувати себе боягузом. Особливо коли поруч хоробро воюють такі, як ви чи унтершарфюрер, — він ще раз потягнувся за фляжкою і, хильнувши, витер долонею губи. — А головне, не тіко сміливо, але й вправно. Саме так, як нам розповідали були на вишколі. Ви будете найкращим зі старшини в українській армії. Ви як герой підірвали танк. А я…
Степан поплескав напарника по плечах:
— Герой повинен був поставити міни заздалегідь, до початку бою. А я мотався сьогодні під кулями з цими бляшанками як дурень, а не як герой. На війні треба вчасно робити свою роботу.
Він знову хильнув з горлечка і відзначив, що справа непомітно зайшла за половину фляги. А тому знову потягнувся до закуски і запрошувально махнув ложкою напарнику. Той не зреагував — чи то перетравлював отриману інформацію, а чи то хміль почав діяти на повну. Довелося потрусили хлопця за плечі.
– Їж. Справжній солдат повинен вміти наїдатися наперед.
Деякий час напарники зосереджено пережовували варені у юшці шматки тіста. Потім до справи знову долучилася фляжка.
– І все-таки не вміють німці готувати галушки. — Степан скептично погортав ложкою нудлі. — А у вас роблять галушки?
— У нас — палюшки, — посміхнувся раптом Зеновій. — Мама варили. Ще на них казали кнедлі. Це те саме, знаєте? Але я найбільше любив був пляцки. До мами на пляцки усі приятелі в чергу шикувалися.
— А у нас — вареники.
— Пироги, — сказав Зеновій.
— Це у вас — пироги. А у нас збиралися на вареники. Куми, друзі, родичі. Наїдяться, горілки, як оце ми з тобою, вжиють і давай співати, — алкоголь розлився теплом по жилах, розв’язав думки та язик.
— А у нас…
— Та зачекай ти. Знаєш, як співають?
І Степан почав стиха:
Ой, чий то кінь стоїть
Що сива гривонька…
Хлопець одразу приєднався міцним дискантом. Пісню він знав і впевнено повів перший голос. Дует складався. У нічній тиші спів звучав усе впевненіше і сміливіше.
— А таку знаєш? — Хлопець зосередився і у свою чергу почав:
Там, попід гай зелененький, зелененький,
Вибирала дівчинонька льон дрібненький…
Пісню Степан чув уперше, але швидко ухопив мелодію і приєднався нижнім голосом без слів. Коли фінішували:
Не дай мене, моя мати, за пияка,
Бо проп ’є всю господарку, — хоч би яка.
Степан знову потягнувся до фляжки.
— А тепер ти слухай — перебрав після ковтка він справу до рук:
Гомін, гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває…
Тут вже підголоски повів Зеновій, який не знав слів.
Потім знову знайшовся спільний репертуар, і вдвох заспівали «Туман яром», а за ним «Віють вітри, віють буйні». І тут, на словах «Без милого нема дому, стане світ тюрмою», з ходу сполучення з’явився уша Влодарчек. Пісня урвалася.
— Два українці сан хур. Добже паньство співа. Знамьєніто. Свихаць на вшисткий фронт.
Хлопці знічено перезирнулися, а поляк продовжив.
— Дзвонілі до гаупшттурмфюрера з централі. Просілі… — він зробив паузу і повторив, наголошуючи на першому слові. — Просілі о ціша.
Уляна летіла до Стамбула. Рішення було спонтанним, необґрунтованим та емоційним — але саме таким і має бути справжнє жіноче рішення.
Наприкінці зими греки нарешті домовилися з піратами і після складної процедури передачі грошей та взаємних гарантій, відпустили бідолашний «Бріореос» з екіпажем до Ірану, який і був місцем призначення вантажу. Звідти Степан мав прилетіти до Стамбула, ну а потім вже — на Київ.
Ну здавалося б, лише пересадка у Стамбулі, і за кілька годин зустрінеш його у рідному Бориспільському аеропорту. Однак це було б неправильно. Зовсім неправильно. Бо насправді треба було летіти до Ірану, щоб зустріти судно в порту, так мала зробити справжня подруга моряка. І Уляна спочатку планувала діяти саме так. Але, навівши довідки про візу до Ісламської республіки, переліт з пересадкою та почитавши відгуки в інтернеті щодо тамтешніх порядків, вона зрозуміла, що це — нереально.
Ну а Стамбул — осьо він. Якихось дві години, і ти у стародавньому Царгороді. Уляна сама собі дивувалася — чому ж раніше сюди не зібралася. Це ж буквально під носом, і з візою немає проблем, і не так, щоб дорого, якщо замовляти готель через інтернет. Все одно, що жити в Очакові і ніколи не бувати в Одесі. Просто полуда якась на очах. Як любила казати бабуся — бачить під лісом, не бачить під носом.
Настуню погодилася взяти безвідмовна Катька — все-таки яке щастя мати таку подругу! Вона ж намовила продовжити візит до Царгорода на кілька днів.
— Йому зараз після полону потрібні тепло та ніжність. Ти ж розумієш? — питала вона. — А тут що? Він приїде, а ти: цьом-цьом, пробач, мені на роботу? То він до дружини побіжить, чи знайде собі когось, у Києві це запросто. Думати треба!
— Яка ти мудра, Катько!.. А як же мала без мене?
Вона тільки посміхалася, дивлячись на Уляну, як на дівчисько.
— Не переживай, Наську я візьму, до садка відвезу, нагодую, спати вкладу. Та і з Ярчиком їй буде веселіше, ніж з тобою. Відпочине від суворого маминого ока.
— Ти — справжнє диво! — Уляна не втрималася і, вставши навшпиньки, поцілувала її у щоку.
— Це ти зараз диво. У дзеркало подивися.
Уляна глянула і нічого не побачила — нічого особливого, хіба що очі блищать.
— Дурепа! Так це ж головне, що очі блищать! Бачила б ти себе останні місяці — засмоктана, чорна, худа, погляд, як у зомбі. А тепер — можна цицьки наголо і в бій!
— Та ну тебе!
Звісно, в перший день Стамбула вона не побачила. Ні, тобто фізично побачила, бо літак прилетів рано, а рейс з Тегерана був тільки пізно ввечері, тож і розміститися у готелі встигла, і походити між Софією та Султанахмедією — але це, як то кажуть, не приходячи до тями. Бо думками була десь далеко — чи то у Ірані разом із Степаном, чи то у Києві разом із малою, бо вперше залишила її так надовго не з бабусею. Одне слово, мінарети, пальми, фонтани та море пройшли непоміченими.
До аеропорту Уляна вирушила заздалегідь, ніби це могло прискорити прибуття рейсу. Навіть з її географічними здібностями дістатися туди громадським транспортом виявилося зовсім не складно. Тому в результаті довелося більше години тинятися без діла між будками прокату авто та авіапредставництв — ні про яку їжу, каву чи чай вона навіть думати не могла.
Коли на табло з’явилися дані про прибуття рейсу з Тегерана, Уляна намертво прилипла поглядом до розсувних дверей, намагаючись зазирнути якомога глибше всередину і там, в глибині, розглядіти Степана. Вона аж підстрибувала з нетерплячки, але справу це ніяк не прискорювало.
Початок виходу пасажирів з Ірану легко можна було ідентифікувати по яскравих накидках на головах жінок — туркені надавали перевагу значно скромнішим кольорам. От-от серед цих накидок мав з’явитися і її довгоочікуваний чоловік, але тут Уляні раптом спало на думку, що його дружина, Марина Шагута, теж може приїхати сюди по свого колишнього чоловіка. Не дивлячись на те, що відмовилася брати участь у його звільненні.
Уляна підозріло обдивилася натовп зустрічаючих і попри те, що, звісно, нікого підозрілого не побачила, про всяк випадок відступила назад. А помітивши у натовпі схудлого і засмаглого майже начорно Степана, ще якийсь час ховалася за спинами, спостерігаючи, як він озирається навкруги. І тільки переконавшись, що ніхто крім неї його не зустрічає, зробила кілька кроків наперед і гукнула:
— Степане!
— Уляна! Ти!
Потім вона повисла на міцній чоловічій шиї і вдихала забутий його запах, притлумлений полоном і дорогами, але все-таки пізнаваний і рідний. Це був її Степан, і у цілому світі не було жінки, яка б могла його у неї відібрати.
Вона тулилася до міцного плеча всю дорогу вечірнім Стамбулом, а він посміхався і міцно стискував, у відповідь притуляючи до себе. Уляна говорила безупину. Розповідала про Настусю, маму, Київ, Очаків, Катьку та Віку з Вікінгом. Про розвідника, який торгував засобами для миття, та режисера із м’яким голосом. Їй хотілося повідомити про все, що відбувалося, поки Степан був у полоні, наче це могло якось компенсувати безвихідь і самотність останніх чотирьох місяців.
У готелі сонний портьє не одразу знайшов ключ від номера. Степан тут-таки зайняв душ, сказавши, що перш за все хоче змити із себе усі спогади про полон. Уляна тим часом перевдяглася у халат, розстелила ліжко, а потім не витримала і спробувала продовжиш розмову, марно намагаючись крізь замкнені двері перекричати шум води. Врешті він вимкнув воду, а за кілька хвилин на порозі ванної з’явився її чоловік, свіжопоголений, із зачесаним назад мокрим волоссям, ще й обмотаний рушником навколо стегон. Тепер Уляна змогла оцінити, наскільки він схуд, а точніше висох, бо й до того не мав зайвих кілограмів. Однак ця худорба викликала радше повагу, аніж жаль, і страшно захотілося стиснути його, такого зовсім іншого у обіймах і знову, як колись, стати єдиним цілим.
— Я швидко, — прошепотіла коханому на вушко Уляна і прослизнула у ванну, щоб привести себе до ладу перед першим побаченням. Бо з таким Степаном воно направду було першим.
Уляна знову спробувала перегукуватися з коханим через двері. І він навіть кілька разів відповів. Вона ретельно вимила голову, щоб змити з волосся чужі запахи, яких набралася за день прогулянок та поїздок. Потім довелося сушитися під вітерцем слабенького готельного фену — свій взяти розуму, звісно, не вистачило, а ви навіть не уявляєте, у якому вигляді вона прокидалася, коли засинала бува із мокрою головою. Степанові не варто бачити її такою, бо ще втече назад до піратів.
Ще трохи часу забрала боротьба зі щетиною, яка наче навмисне проклюнулася саме там, де шкіра у жінки має бути шовковою. Особливо на першому після розлуки побаченні. Почистити зуби — поцілунок має нести свіжість. Звичний щовечірній крем для рук, щоб не сохнули, під очима, бо вік уже. Ступні, розгепані зимовими чобітьми та офісним взуттям, теж мають бути м’якими…
Коли Уляна нарешті відчула себе готового з’явитися перед чоловіком, з яким не бачилася майже півроку, закуталася у халат і вийшла з ванної, то побачила, що Степан уже мирно спить, тицьнувшись носом у подушку, у тій самій позі, яку кожна досвідчена жінка трактує однозначно: навіть і не пробуй мене розбудити.
Дешеві готелі в центрі Стамбула завжди мають прихований ґандж, інакше чому б вони були дешевими? Або це — вікна, що виходять на гамірливий нічний клуб, або залізниця, що проходить мало не через кімнату. «Біг Оранж», який обрала Уляна в інтернеті, мав їх одразу два — залізницю та мінарет мечеті з гучномовцем, що зі сходом сонця голосно закликав правовірних на молитву, повідомляючи, що молитися — краще, ніж спати.
Уляна спочатку подумала, що це хтось помилково перемкнув телевізор на арабський канал, і вже почала мацати ліжко у пошуках пульту, і раптом відчула, як миттєво напружилося тіло Степана поруч.
Вона відкрила очі. Степан лежав на спині, блідий у світлі місяця, немов посипаний пудрою. Його погляд засклянів, а пальці стиснулися в кулаки з такою силою, що, здавалося, жили зараз розірвуть тонку шкіру. Через ніздрі виривалося хрипке часте дихання, як у бігуна на дистанції. Це було страшно, бо цієї миті він став абсолютно чужим, далеким та ворожим, немовби якась невідома істота заволоділа тілом зсередини.
Уляна спочатку рефлекторно сахнулася, але вже наступної миті обійняла коханого, притислася усім тілом, намагаючись повернути його собі, вирвати з пазурів таємного марення, стати між ним та цією істотою.
— Степаночку, що з тобою?.. Прокинься!.. Це я, Уляна… Я тут… Все добре… — бурмотіла вона якісь ідіотичні слова, пестила руками тіло, що здулося вузлами м’язів, торкалася губами обличчя, зведеного судомою, шепотіла, дихала жіночим теплом, обплітала ногами, притискалася грудьми та животом.
І це допомогло. Буквально за декілька секунд він кліпнув очима, потім м’язи помалу почали розпружуватися, вузли сухожиль розходитися, пальці заворушилися і кулаки поступово розкрилися у долоню.
Він повернув голову і подивився на неї, мовби не чекав побачити тут.
— Це я, Уляна, — посміхнулася вона, гладячи його груди, вкриті рідкими, але жорсткими кучерями. — Щось наснилося? Так?
Степан дивився на неї, приходячи до тями, потім заплющив очі і нарешті зовсім розслабився.
— Щось наснилося? — прошепотіла вона.
— Пробач, — сказав він. — Я думав, це вже давно пройшло.
— Пройшло-пройшло, — запевнила вона.
— Та ні, я не про те. Стільки років вже, я думав, що минулося.
«Яких років? Що минулося?», — ледь не вирвалося в Уляни, але вона вчасно прикусила язика. Говорити все підряд — не найкраща жіноча звичка. А розпитувати у такій ситуації — й поготів. Людині, яка пережила такі випробування, краще дати спокій. Після жахів полону кілька днів волі і справді роками можуть здатися.
Вона продовжувала притискатися і пестити це велике сильне тіло, поступово опускаючись донизу, і він не заперечував, ба навіть врешті поклав руки за голову на знак повної згоди з її волею і навіть певного натяку. А вона сприйняла це як належне, і спустилася ще нижче, беручи ініціативу до своїх губ та язика. Ковдру, яка заважала процесу, нетерплячим рухом відкинула на підлогу і ще раз замилувалася його ногами — довгими, але не сухими, з сильними стегнами та вузькими литками. У темній спальні на тлі білого простирадла вони виглядали чорними, неначе намальованими вугіллям у художній студії. Тілом Степана прокотилася хвиля судоми, а з грудей вирвалося зітхання.
Для Уляни це прозвучало заохоченням, і вона взялася до справи інтенсивніше, чергуючи язик, губи й пальці, з кожним рухом відчуваючи, що це тіло починає належати їй і тільки їй, стає залежним від найменшого руху вологим язиком, дихає чи завмирає за її сигналом, тремтить і зітхає, а потім розслабляється, а потім починає знову, і спочатку, і далі й далі, і потім знов і знов.
У свої тридцять три вона не мала великого сексуального досвіду — ну хіба минуле шалене літо, яке подарувала їй доля. Але чи багато встигнеш за перші три місяці, якщо насправді ти у цій справі — повний нуль. Можна познайомитися, можна втамувати першу спрагу, набути деяких навичок — але не більш. Адже коханому треба пливти невідь-куди на пароплаві з мальтійським прапором, у далеку та небезпечну подорож. До того ж вона тоді дещо побоювалася Степана — все-таки він старший, досвідченіший, вже сивина пробивається. А хто вона? Що вона? Народила по зальоту, ото практично і весь досвід.
Однак тепер, вирвавши коханого з полону піратів та пазурів невідомої істоти, що вночі прокралася в його душу, Уляна раптом зрозуміла, що отримала владу над ним. Над оцим великим і сильним, досвідченим, сивуватим капітаном, що без руху лежить зараз на ліжку — вона, дівчисько, шмакодявка, сіра офісна миша, здатна лише зітхати у куточку… Вона раптом стала повелителькою цього тіла — і не тільки тіла, але й подиху, тому що тільки від її рухів зараз залежало — вдихне він чи ні, зможе видихнути чи затримається, застогне чи закусить губу. Уляна завзято вивчала нову для себе справу, шукаючи на клавіатурі тіла таємних кнопок і важелів, точок і зон, які примушують кров бігти судинами, а м’язи здригатися. Поступово до справи підключилися і груди, якими вона торкалася його, дражнячи та граючись, і стегна, якими обхопила його ногу, і живіт, що ним гладила литку згори-вниз, створюючи свій власний окремий ритм та чіпаючи власні струни. Вона розходилася дедалі більше, рухи ставали нахабнішими та розбещенішими, гальма — якщо вони і були на початку — зникли геть. Уляна вже оволоділа цим інструментом і починала видобувати мелодії не тільки з нього, але і з власного тіла, аж поки відчула, що він вже не зможе стриматися, і тоді раптом дала йому волю злітати й падати, стиснула руками, стегнами, губами та коліньми усе, що тримала, і впевненими — звідки що взялося — рухами язика завершила справу, відчувши, як її тіло прохоплюється тими самими судомами, що і його, ставши на мить ним і втративши себе, повернувши себе і втративши знову, видобувши одне на двох тваринне горлове гарчання та один на двох стогін стиснутих губ.
Власне, так почався другий, ні, насправді перший день їхнього спільного перебування у Стамбулі. Без сліду зникли усі побоювання — чи скучив, чи не розлюбив, і чи любив взагалі. Вчора дорогою з аеропорту вона боялася сказати зайве, зачепити словом чи поглядом. Навіть не питала ні про що. Та й зараз не розпитувала — але тепер не з остраху не вгадати слів, чи зачепити. Тепер вона напевне знала, що так чи інакше про все довідається — адже тепер він належав їй. Може, хтось скаже, що це дурість — але Уляна була впевнена у цьому. Втім, кохання зовсім не заперечує дурощів, швидше навпаки, спонукає та підживлює їх.
Вони снідали на даху готелю, одним оком милуючись Султанахмедією, або ж Блакитною мечеттю, як її звуть європейці, а другим — Босфором з його корабликами та чайками. Трохи збоку на тлі неба вивищувалися контури Айя-Софії. І навіть погана машинна кава та прісні пластівці із знежиреним молоком не могли зіпсувати враження. Недорогі маленькі готелі у центрі міста свої спартанські умови цілком компенсували краєвидами та пішим доступом. Врешті, де іще можна дозволити собі снідати, дивлячись на кілька чудес світу одночасно, хай навіть не всі визнають їх чудесами, та маючи поруч кохану людину, врятовану з піратського полону — і це вже справжнє диво, навіть не сперечайтеся.
— Ти пробач, — раптом сказав він. — Я вночі…
— А мені сподобалося, — перервала Уляна і посміхнулася.
— Я не про те. — Степан зберігав цілковиту серйозність. — Мене просто від намазу у ступор кидає. Це ще з армії. Давня історія.
— Ще з армії? — здивувалася Уляна.
— Я ж тобі розповідав, що служив у Туркменістані. Не в Афгані, а на кордоні. Не знаю, що гірше.
Війна в Афганістані була острахом усього її дитинства — плачі маминих подруг, у яких призивали синів, таємні розмови у кімнаті з проханням допомогти відмазати, бо мама працювала в лікарні. Пісні про «солдатські цинкові гроби» та похорон на цвинтарі із автоматниками та салютом в повітря. Війна їй тоді уявлялася якоюсь таємною непереборною силою — мабуть, так колись уявляли чуму чи холеру. Ця потвора, немов змій із казки, який живиться гарними дівчатами, теж забирала найкращих — тільки це були хлопці. І кожне місто, кожне село мало принести їй свою жертву.
— Потім, коли повернувся, то начебто відійшов. Почав ходити в море. Поки на внутрішніх лініях, все нормально. А як вперше потрапив до Єгипту, почув муедзина, тут мене і накрило. Наче знов у палатці, наче бойова тривога. Давно це було. Думав, пройшло.
— Там стріляли? — обережно спитала Уляна.
Він невесело посміхнувся.
— Стріляли. І ми стріляли, і по нас стріляли.
— Але ж Туркменістан наче був у Радянському Союзі? — вона не зовсім чітко орієнтувалася у географії імперії.
— Був, — він ковтнув слину, від чого горло стиснулося, а жили напнулися, як канати. — Розумієш, там пустеля. А в пустелі хто розбере — де Афган, де Союз. Тамкаравани з опієм, їм однаково, хто ти, стріляють по всьому, що рухається.
Уляна дивилася на нього, намагаючись уявити, як він виглядав у військовій формі. Мабуть, йому личило.
— Ви їх ловили?
— Ми їх лякали. А вони — нас. Ловити — це не наша справа, це гебешники, у них свій спецназ. А ми кордон прикривали. Ну і туди ходили зустрічати, коли наші верталися із завдань. Хлопців по шматках привозили…
— Тяжко було?
Він знизав плечима:
— Тоді здавалося, що ні. Єдине — коли оці шматки від людей… Це страшно. А так… Я ж оце зараз у піратів думав — ну чого матросня капризує? Вода технічна? Їжа з консервів? А спробували б вони прожити на двох каністрах на взвод, коли не знаєш, завтра привезуть свіжу чи старшина, сука, сп’яну забуде. Коли кожен ковток на рахунку. Нам тоді тушканчик був як делікатес. Як підстрілиш — свято. Шашлик. Я з того часу і жару спокійно переношу. Ну так, погано, коли в каюті за сорок. Погано, коли на двері націлюють кулемет, щоб налякати. Але я це вже бачив, і не раз. Ми в пустелі реально дикі були, обідрані, зарослі, немиті і голодні, у кожного автомат, і хлопець може по тушканчиках стрельнути, може по варанах, а може, від перегріву, і по тобі. Чорт його зна, що у нього в голові.
— Боже мій! — видихнула Уляна.
— Я коли в Херсон приїхав, перший час під машини ішов, просто на проїжджу, не дивлячись, немовби якийсь мансі.
— Мансі, це хто? — не зрозуміла вона.
— Мансі — це у нас у Сургуті оленеводи. Вони як в місто трапляють, то ідуть, як у тайзі, впоперек під машини. Отак і я. Людей боявся, коли багато, на трамваї витріщався. Одне слово, дикий. Поки прийшов до тями. А що ти хочеш — рік в пустелі. Мене ж навіть на похорон до мами не пустили. Телеграму заховали.
Цю історію Уляна вже чула, але не могла вкласти у голові. Звісно, про радянську армію вона мала певні уяви, бо в Очакові базувалося п’ять військових частин, і поножовщина між п’яною матроснею на танцях була нормою. Мама регулярно приносила з лікарні інформацію про порізаних мічманськими кортиками та рибзаводівськими ножами танцюристів, а однокласники хвалилися знайденими трофеями — закривавленим гюйсом чи бескою. Але з іншого боку в телевізорі були фільми, які оспівували мудрих і мужніх офіцерів, сувору чоловічу дружбу та взаємодопомогу. Дивно, але обидві ці реальності одночасно закріпилися у її голові і зовсім не заважали одна одній.
— Словом, я у Сомалі згадав свою службу і зрозумів, що піратський полон — ще не найгірший варіант.
— А вони хто? — поцікавилася Уляна. — В смислі, пірати. Теж мусульмани?
Він звів брови, і на чолі утворилися дві глибокі зморшки:
— Чорт їх знає. Ми були в закинутому порту, там тільки кабак якийсь стояв, де бухали.
— Так мусульмани ж не п’ють.
Він посміхнувся:
— Отут ти помиляєшся. Мусульмани п’ють і сало їдять, якщо треба. Нам азіати розповідали — коли в армію забирають, старійшини сходяться і дають дозвіл їсти все, що дадуть. Бо в армії треба вижити. Ну а ці сомалійські придурки — ти б їх бачила. Засосані, брудні, п’яні. Наші пилипинці на судні — зовсім не гренадери, а ці так взагалі укурки, у нас бомжі бувають кращі. Якби не автомати, розігнали б їх, як п’ятий бе.
— А моджахеди які були?
— Афганські? Та я їх зблизька не бачив. Ті, що в нас стріляли — чорт їх знає, до них далеко. А може, вони й іранці чи пакистанці. Афганці через кордон приходили вівці у туркменів красти. Це було. Але й туркмени теж крали. І взагалі, війна — це війна. Або стріляй, або тікай. Так що тут без сентиментів. Це тепер ми знаємо, що там насправді було. Що совок сидів біля Кабула і тримався за одну дорогу. А тоді кричали, що будуємо соціалізм і треба грудью стать на захист.
Він несподівано нахилився і поцілував її у скроню. Від несподіванки вона зашарілася.
— Знаєш, я раптом відчув, що скучаю за тобою. Переживав, як ти мене зустрінеш.
Вона зробила наївні очі:
— Ну, і як я тебе зустріла?
— Супер!
І тут Степан вперше посміхнувся.
Вони гуляли Стамбулом, вона — гріючись під весняним теплим сонечком та милуючись яскравими квітами після мерзенної київської зими, він — насолоджуючись прохолодою та свободою після задушливої сомалійської.
Сьогодні Уляна нарешті побачила вічне місто широко відкритими від щастя очима. Прозорі мережива гілок, що тільки-но почали прокидатися і бубнявитись бруньками, утворювали тонкий сіро-зелений серпанок, крізь який графічні контури мінаретів здавалися накресленими просто на небесному папері. Вона з подивом відзначила, що дерева тут обрізають культями так само, як тополі у Києві, і з них на всі боки так само стирчать патички.
Вони поснідали, а точніше, заїли прісний готельний сніданок неймовірно смачними бубликами з кунжутом — так званими сімітами, що їх вулицями возили торгівці на тачках.
— Ми з тобою антисіміти, — жартувала Уляна. — Бо нищимо сіміти.
Потім зайшли до Софії, яка одразу приголомшила до стану безмовності. Уляна, звична до старовинних українських церков — що старіших, то темніших, — просто не могла отямитися від побаченого. Півтори тисячі років тому збудувати таку грандіозну споруду — це виходило за всі межі уяви. Степан, який долав Босфор безліч разів, на диво, ніколи не сходив тут на берег — таке трапляється у морських вовків, тому він уважно слухав Улянині перекази з путівника, купленого ще у Києві. Багатомісячне ув’язнення на судні змінило його не лише фізично — глибоко запалі очі, здавалося, стали ще більш задумливими, а мова ще ощадливішою. Уляна часто ловила його погляд, який замість роздивлятися дивні дива вічного міста, зупинявся на ній, ловив кожен рух обличчя, і щастя виливалося з її очей зовсім безсоромно.
Потім був базар із гіперактивними продавцями, горами барвистих спецій та безліччю шитого, штампованого та литого непотребу. А ще — смажені каштани та варена у великих каструлях кукурудза.
— Хочеш пшонки? — запитала Уляна.
— Пшонки? Того, що прокурор? — не зрозумів він.
— Ні, тої, що кукурудза.
Він розвів руками:
— У нас в армії пшонкою звали пшонную кашу.
— Кашу… — перекривила Уляна. — Знаєш, як кажуть в Одесі: навіщо мені так довго казати ку-ку-ру-за? Я краще десять разів скажу пшонка-пшонка-пшонка-пшонка.
А потім вони вступили на Галатський міст з його натовпом рибалок і лісом з вудилищ по обидва боки. За мостом причаївся рибний ринок з розсипами живого срібла різного карбу, та яскраво-червоними виворотами зябрів, що символізували свіжість та якість товару. Там-таки, на базарі, Степан умовив її зайти до генделика просто неба, в якому обдерті пластикові столи з неохайними скатертинами та різнокаліберні стільці чекали на невибагливих відвідувачів, пропонуючи їм пошарпане меню на одній сторінці та пластикову пляшечку з лимонним екстрактом поруч із солонкою. Рибу тут смажили на велетенських пательнях, вкритих товстим шаром кіптяви та жиру. Уляна дивилася недовірливо, але Степан впевнено відсунув стільця.
— Прошу пані!
Боже, як це було смачно! Уляна виросла у багатому на рибу Очакові, де на лиманському боці ловили прісноводних лящів з таранею, а на морському — глосиків зі скумбрією, куди запливали навіть білуги, а бичків міряли не десятками, а відрами. Але такої смачної риби вона ще не куштувала. Смак не псував навіть вид на пошарпані триповерхівки, що підпирали ринок іззаду.
На вулиці Істикляль, яку путівник розписував, як центральну торгову, вони побачили колону демонстрантів, що несли прапори та незрозумілі туристам транспаранти, не в лад вигукуючи якісь гасла. У кільватері так само колоною ішли поліцейські, вдягнуті у бронежилети, з шоломами в руках та кийками на поясі. Дехто з них тримав навіть щось схоже на невеличкий гранатомет, певно, з газовими гранатами.
— Серйозно тут у них, — похитала головою Уляна.
Степан, якого після піратських «калашів» складно було чимось здивувати, тільки знизав плечима. Вони пішли далі, роззираючись на вивіски та вітрини. Уляна за жіночою звичкою не могла обминути крамниць з різноманітними лахами, хоч Степан і попереджав, що центр міста — не найкраще місце для покупок. Але Уляна не мала на меті купляти щось — хіба що витрішки. Вона ходила поміж вішаками, прикидаючи на себе кофтини та сукні. На її розмір, а точніше, відсутність такого, тут усього було, як кажуть на Галичині, «до кольору, до вибору».
Потім вирішила, що краще купити щось малій — заразом буде подарунок з поїздки — і перейшла до дитячого відділу. Там швиденько вибрала веселеньку сукенку і на тому вирішила завершити шопінг, бо Степан почав уже нудитися.
Вони пройшли ще два квартали вулицею і знов побачили демонстрацію — мабуть, у Стамбулі сьогодні був якийсь особливий мітинговий день. Але тут все було значно суворіше. Певно, ішлося про опозицію. Густий натовп людей по периметру було оточено щільним кільцем поліцейських у шоломах на головах та кийками напоготові. Якась жінка кидала уривчасті фрази у мікрофон, колонки до якого тримали на голові двоє дядьків, утворюючи таку собі мобільну сцену. При тротуарі неподалік було припарковано дві броньовані цистерни з водою та заґратований автобус для незгодних.
— Дивися! Оце люди воюють! — вказала вона Степанові на техніку. — Це вже серйозно, не те, що в нас — постояти та поспівати.
— Мабуть, це справжня опозиція, — припустив він.
— От якби у нас була справжня опозиція! — замріяно пробурмотіла Уляна.
Вони гуляли, у буквальному сенсі не шкодуючи ніг. А коли втомлювалися, зупинялись біля яток з кокоречем, де велетенські мотки баранячих кишок, немов бабусина пряжа, були настромлені на жорна-веретена, які повільно крутилися перед вогнем, а вправні турки великими ножами нарізали смажене на дрібні шматочки, присипаючи зеленню та спеціями, і пательня шкварчала, немов голодна істота, і лаваш тремтів під руками кухарів.
Бо після чотирьох місяців у піратському полоні людина має право на свято — як та, що була у піратів, так і та, що чекала та боролася за неї у безнадійно-зимовому Києві.
Усі захоплюються турецькими солодощами, Уляні ж більше припали до смаку гострі наїдки — мабуть, через звичку до південної української кухні, яку добряче присмачили — перцем місцеві гагаузи, часником — болгари, бринзою — молдавани, а може, навпаки — бринзою гагаузи, перцем — болгари, бо все одно воно врешті перемішалося, і всі вони разом з українцями готують та їдять одні й ті самі страви — бессарабські й таврійські. І той, хто виріс на них, погодиться, що київська кухня таки пріснувата.
Зараз же Уляна відводила свою південну душу і давала волю нервам, затиснутим у лещата вже кілька місяців — тому вгризалася зубами у кефте та лахмаджуни, запиваючи їх айраном та салепом і отримуючи незнайому чи то забуту насолоду від їжі. Степан дивився на неї, немовби бачив уперше.
— Не хочеш? — простягала вона йому який-небудь гарячий ґьозлеме.
— Я тебе не впізнаю.
— Звісно, — погоджувалася вона з набитим ротом. — Ти ж не бачив мене півроку. Як тут упізнати? До речі, такі от штуки у наших краях роблять болгари, тільки з бринзою, і називаються вони микичики.
Навіть розмови їхні переважно стосувалися їжі. Щоб не плакати від власних розповідей, щоб не плакати від Степанових слів, щоб не плакати від усвідомлення того, що пережила, щоб не плакати від того, що вперше у житті по-справжньому плачеш, вона весело цвірінькала про страви, про Стамбул, про бабусю:
— Вона ж у мене галичанка, я, власне, тому й розмовляю українською, бо в родині з дитинства це дуже суворо було поставлено. Після війни бабуся втекла з Тернопілля, щоб не посадили за діда, спочатку жила на Вінниччині, а потім перебралася з мамою іще далі — до Очакова. Я вже там народилася.
Вони спускалися вузькими вуличками Галати до Золотого Рогу, минаючи численні лавки з музичними інструментами, які кучкувалися тут поруч, утворюючи щось на кшталт музичного супермаркету. У Стамбулі це взагалі дивувало — цілий провулок друкарень, за ним вулиця з книжками, далі з музикою. Українці вважали б це зайвою конкуренцією, а місцеві — навпаки, розцінювали як джерело спільної тяги.
— Так чуєш, моя бабуся в Очакові стала більшою патріоткою міста, ніж тамтешні. Навчилася готувати усі місцеві страви — і мамалигу, і ці самі микичики, і вертути. Ти любиш вертути?
— Ніколи не їв, — усміхався Степан.
— Ти не їв вертут? Боже, який жах! Треба маму попросити, щоб напекла. Бабуся робила надзвичайні вертути з трояндовим варенням.
— Трояндовим варенням? Тобто варенням з троянд? З роз? — уточнив він, по-справжньому здивований.
— Ти що, не знаєш? Ти ж у Херсоні вчився.
— Вчився, але ти, мабуть, не повіриш, у нас в мореходці варення з троянд в їдальні не подавали.
— А з горіхів?
— З яких?
— Волоських.
— Це в меду? В Греції такі є.
Уляна засміялася не знати чому.
— Ой, чурка неукраїнська! Тебе ще вчити і вчити! Горіхи зривають зеленими, іще коли шкаралупа не сформувалася, чистять, як картоплю, і варять варення. А вони тим часом бруднять усе коричневим соком, який нічим не відмиєш, і все місто ходить з коричневими руками.
Він слухав це, немов казку про якісь екзотичні краї. Теж мені, херсонець обізвався.
— У нас в Сибіру з шишок варення варять. З молодих.
— Господи! — злякалася Уляна. — А це навіщо?
— Ну, треба ж з чогось варити.
Вона потрусила головою, немовби намагаючись вкласти там почуте, і все одно не змогла:
— Ну тоді і з цвяхів можна варення варити. Як треба. Але найкрасивіше — це варення з райських яблучок. Вони маленькі, як вишні, і варяться просто з хвостиками. Я пам’ятаю ці баночки — наче бурштин з комахами.
— Бурштин — це…?
Вона знову засміялася:
— Янтар. На Галичині кажуть — бурштин. А комахи — насєкомиє.
Він не образився:
— Я знаю, що таке комахи.
— Але не знаєш, що таке вертути. Так от, слухай. Бабуся завжди мене брала тісто витягувати. Воно має бути таким тонким, щоб газету можна через нього читати. Ми його витягували на кулаках.
— Я таке бачив у Індонезії, — пригадав він. — А потім вони його розкручують в повітрі і об стіл. Бац!
— Ніякий не «бац». Не вигадуй.
— Ні, справді. Там теж такі пиріжки є, як оці, що ти їла, як їх.
– Ґьозлеме?
— Мабуть.
— Ну так правильно. Якщо потім це тісто посипати бринзою і скласти двічі, будуть микичики, якщо м’ясом, то турецькі ґьозлеме, тільки їх смажать без олії. А для вертути тісто розкладають на полотні, посипають начинкою, а потім з одного краю піднімають, щоб тісто само по собі скрутилося в рулет, тоді він виходить легким і ажурним всередині. І печуть у духовці. Смачно неймовірно. А ще бабуся робила штрудлі. Знаєш, що таке штрудлі?
— Знаю, звісно, рулет. Пиріг такий.
— А от і не рулет! Пиріг — це штрудЕль. А штрудлі — це коли зробити вертуту зі смаженою цибулею, а потім її нарізати на шматки, покласти на м’ясо з картоплею і тушкувати у казанку. Я їх терпіти не могла, а зараз, здається, з’їла б, — вона заплющила очі, уявляючи казанок із штрудлями, і знайшла своєю рукою його долоню. — Ну все, треба братися за твоє виховання!
Вони вечеряли в ресторані, де подавали турецьку долму, або ж голубці у виноградному листі, які так люблять готувати на українському півдні, грецьку мусаку, яку Уляна з дитинства знала у виконанні бабусі, а українці навчилися готувати у понтійських греків, та місцеве вино, яке цілком можна пити, якщо ти звик до дикуватого смаку нашого домашнього південного напою.
У ресторані не було велелюдно — зважаючи на сезон, а точніше, міжсезоння, яким є березень у Стамбулі. З динаміків лунала негучна турецька музика, яка не заважала розмові, і офіціанти не були нав’язливими, цінуючи клієнтів, які у цей не щедрий на відвідувачів час обрали саме їхній заклад. І саме тут Уляна нарешті наважилася поговорити про те, що її найбільше хвилювало.
Поки офіціант приймав замовлення і розливав по келихах вино, вона подумки репетирувала першу фразу. Але сказати щось особливе однаково не вийшло. Фраза прозвучала до болю банально.
— Знаєш, поки тебе не було, мені телефонувала Марина.
— Марина? — Степанові брови зійшлися над переніссям.
— Так. Марина Шагута.
— А, Марина, — він зітхнув чи то з полегшенням, а чи то із суто чоловічою готовністю витерпіти неприємну розмову.
— Твоя дружина.
— Так. Я тобі не розповідав про цей прискорбний факт моєї біографії.
Уляна від напруги постукала пальцями по столу.
— Ти одружений?
— Одружений, — кивнув Степан. — Був.
— Був? — уточнила Уляна, яка вже мала цю інформацію з інших джерел. — Правда?
— Правда. Розлучений за згодою сторін у Херсонському ЗАГСі.
— У ЗАГСі? Тобто дітей не було?
— От, що значить, юрист. Залізна хватка, — Степан посміхнувся і взяв її за руку. — Не було дітей. Та й родини фактично не було. Перед випуском всі курсанти знають — треба женитися, щоб було кому з рейсів чекати. А дівчата теж розуміють: курсанти — женихи перспективні, бо у загранку будуть ходити, довгі плавання, імпортні шмотки, бони для валютних магазинів… Я дуже швидко відчув себе гаманцем на ніжках.
— А чому тоді страхувався на її користь?
— А на кого мені страхуватися? — щиро здивувався Степан. — Тебе ж тоді ще не було. А так може хоч поховає, якщо буде що ховати.
— Не кажи так, — Уляна стисла його плече.
Він посміхнувся.
— Ну і як, сподобалася тобі Марина?
— Не сподобалася. Якась вона холодна… прагматична і зовсім не від тебе. Чужа.
— Чужа. Правда. Бо знаєш, з тобою я почуваюся так, наче ми давно знайомі. Наче ми — рідня.
Це було приємно чути, але Уляна відпустила його руку і зіщулилася:
— А от щодо рідні давай докладніше. Бо щось мені муляє ця тема. Звідки твій батько родом? Тільки точно.
— Ми ж уже говорили про це. На дві третини з Галичини.
Уляна нетерпляче помотала головою:
— А саме?
Степан стенув плечима.
— З Тернопільщини.
— А точніше?
— Бережани. Є. там таке містечко.
– І правда є, — Уляна закусила губу. — Пам’ятаєш, я тобі казала, що мого діда заарештували перед війною з документами його приятеля, Степана Шагути?
— Ну.
— Так от, це було теж під Бережанами. Я у мами перепитала.
— Ну то й що?
Він ніжно взяв її долоню, притягнув до свого обличчя і ледь торкаючись губами поцілував.
— Я перепитала у мами. Вона сказала, що справжній Степан Шагута пішов у ліс.
— У ліс? — Степан замислився. — Тобто до бандерівців?
— Так.
— Тобто ти хочеш сказати, що цей приятель твого діда і є мій батько? Що він сидів у таборі як бандерівець? Цікаво.
— Але це ще не вся історія, — з педантичністю справжнього юриста уточнила Уляна. — Друга її частина полягає у тому, що мій дід з документами Степана Шагути із заслання був мобілізований до Червоної армії, воював з німцями і у сорок четвертому році пропав безвісти.
— Та ну?
— Отож. А якщо пропав безвісти, це могло означати, що потрапив до полону. Ти ж казав, що твого батька посадили за те, що в полоні був?
Степан замислено потрусив головою:
— Чекай-чекай, що це ти хочеш сказати? Що мій батько…
— Так, твій батько — це мій дід. Моя мама — твоя сестра. А я…
— Моя племінниця? — звів брови вгору Степан.
— Точно, — кивнула Уляна. — І ти спиш із власною племінницею, або, небогою, чи, як кажуть на Галичині, сестріницею. А це — інцест.
— Та ну тебе!
— А що ну? Точно тобі кажу.
Обличчям Степана пробігла тінь, він замислився:
— Ні, так не вийде. Тут без чарки не розібратися… Гарсон!
Поки офіціант наливав вино, Степан зосереджено малював щось пальцем на скатертині. Потім, не відпускаючи хлопця, знову одним духом вихилив келих і пальцем звелів йому повторити. Уляна дивилася на це, посміхаючись самими кутиками губів:
— Отже може вийти, що ти мені рідний дядько. Знаєш таку коломийку? Як я косив — вуйна жала, я попросив — вуйна дала, я не винен — вуйна винна, вуйна дати не повинна.
— Ти серйозно? — Степан явно отетерів від почутого.
Уляна розвела руками:
– Є такий варіант.
— Але є й інший. Що мій батько — справжній Степан Шагута, той, що пішов в УПА.
– І такий є, — кивнула Уляна. — З вірогідністю п’ятдесят відсотків.
Степан похитав головою:
— Хоча ні. Ти права. Мого батька з німецького полону взяли.
— А що, з УПА він не міг потрапити в полон? Або просто в концтабір.
— Міг. А як же тоді…
Уляна відчула, що трапляє під вплив власних аргументів. Як казала бабуся, що все життя проробила вчителькою: «пояснював, аж сам зрозумів».
— Ну а що сам батько розповідав? Хоч одним словом? Не міг же він зовсім нічого не казати?
— Казав, що контузія, нічого не пам’ятає…
— У нас в універі це називалося «закос по крєзє», тобто по психоневрології. Дуже помічний від воєнкома і прокурора, — юристи в усі часи залишаються циніками.
— Мабуть, — погодився він. — Знаєш, я в Сургуті не один такий був, у кого батьки сиділи, і фактично ніхто нічого про своїх не знав. Навіть між собою про це намагалися не говорити. Чи то боялися… Знаєш, я думаю, це у нього зі слідства залишилося: нічого не знаю, нічого не чув.
— Ну, якщо він розумний чоловік, то так і мало бути. Не буде ж він слідчому зізнаватися, що воював в УПА.
— То ти думаєш, що він все-таки з УПА?
Вона знизала плечима:
— Не знаю.
– І що далі?
— Далі треба дізнатися, ким все-таки був твій батько, — Уляна посміхнулася. — Мені подобається думка, що ми родичі, але геть не гріє ідея що ти — мамин брат.
Степан замислився на хвилину:
— Але є й простіший шлях. Генетична експертиза. У моряків ця тема популярна, бо дружини то переношують по пів-року, а то шестимісячних родять.
Уляна пирснула:
– І таке буває?
— Аякже.
— Та-а. Складно вам, морякам.
— Непросто.
Уляна раптом посерйознішала:
— Але генетична експертиза добра тільки тоді, коли морально готовий змиритися з її результатами. Ти готовий?
— Так, — по-чоловічому незворушно відповів Степан, дивлячись їй просто у очі.
— А мені, якщо чесно, треба подумати.
— Пане чотовий! — почав доповідати ройовий Кущ, пантруючи краєм ока, чи не зашпортався хтось з бійців, виконуючи команду «ставай». — Рій займається відпрацюванням бойової взаємодії.
Чотовий Шагута прискіпливо оглянув різношерсту лаву і лишився задоволеним. Звісно, на справжніх жовнірів цей десяток селян іще не тягнув, але й цивільна розхлябаність та сваволя лишилися у минулому. Люди вже зрозуміли, що найважливіше у бою — вміння діяти разом. А для цього треба перш за все навчитися простих спільних дій — шикуватися, маршувати, маневрувати у лаві. Ці вправи, що їх цивільні мають за військову тупість, вже сотні років навчають взаємодії, а отже зберігають життя і забезпечують майбутні перемоги.
— Спо-чинь! — скомандував він. І повторив вголос, щоб уся чота почула. — Усім роям! Спо-чинь!
Чотовим Степана призначили одразу, щойно пристав до Фронту української революції, адже він мав досвід війни проти німців у польській кампанії. Тут цінувався військовий вишкіл, а крім того саме за себе промовляло бажання воювати у той час, коли більшість селян приглядалася до чергової влади, сподіваючись, що вона буде ліпшою за попередню нову, тобто комуністичну.
Захват від того, що совіти повтікали, букети квітів та короваї новим «визволителям», пекельний жах від злочинів, що відкрилися разом із совіцькими тюрмами, плач над закатованими та прокльони катам поволі змінялися глухим невдоволенням новими порядками, що аж надто нагадували старі. Галичину нібито оголосили самостійним «дистриктом» із власним управлінням, але з іншого боку, «дистрикт» цей був у складі Польщі, яка по-новому звалася Генеральним губернаторством, і українців у ньому навіть не називали українцями — офіційні газети вживали нейтральне визначення «місцеве населення» або й взагалі «люди у пістрявому одязі», тобто у вишиванках. Колгоспи, там де їх за два роки встигли таки організувати совіти, німці не розпустили, а просто переназвали на «ліґеншафти». Усе це, а також реквізиції продуктів та мобілізація на роботи, не могло подобатися селянам, а проте більшість людей в усьому винуватили війну і сподівалися якось перебути важкі часи.
Степан і сам перший час приглядався до влади та ховав збіжжя від «континґенту», але після того, як одного дня повернувся з лісу і застав удома заплакану Софію та стривожену матір, як почув, що за ним приходили військові, а натомість забрали слобожанського родича Ліщинських, вирішив, що приглядатися доста, а тому гайнув до лісу, не чекаючи, поки німці розберуться та повернуться по справжнього Шагуту. Викопав землянку, де пересидів кілька тижнів, навідуючись до села вночі. Мати, до нестями налякана останніми подіями, тепер боялася навіть носа поткнути на вулицю, Софія поралася з малою Марічкою, тому теж далеко з хати не виходила, отже переповідала лише те, що чула від людей. Що сусіда Мар’ян знайшов у себе німецьких предків та пішов до «селбстшуцу», тобто самооборони, то тепер ходить з пов’язкою на руці. Про те, що військова поліція поки що не верталася, а від Павла не було жодної звістки. Що в управі посадили німця та двох поляків, щоб порядкували селом. Що сусіда недобре позирає у його двір — і Степан знав, чому, бо з цим самим Мар’яном, який тепер став «фольксдойче» та представником місцевої влади, точилася стара суперечка за межу.
Ця остання обставина була чи не найнебезпечнішою. Якщо сусіда дізнається, що Степан ховається від німців — точно доповість у поліцію. Повертатися до села було небезпечно, але й далі ховатися у лісі не випадало — бо рано чи пізно люди помітять, що до Шагут вчащає нічний гість. Навертало на зиму, питання ставало руба. І тому одного разу Степан зібрав речі, міцно обійняв на прощання матір та попросив її дбати за Софію з Марічкою, як за власну доньку й онучку. Софійку, у свою чергу, напутив приглядати за ґаздинею, як за власною матір’ю, а Марічку просто мовчки пригорнув до себе, бо приріс до неї за цей час, немовби й справді до власної дитини. Потім попросив у матері благословення і пішов шукати долі.
У перші дні ледь не загинув, наразившись на групу радянських оточенців, які не мали що їсти, зате набоїв не шкодували. Дістався Крем’янеччини, перезимував на далекому хуторі у товаристві ще двох таких, як сам, «самопасів», а на весну пристав до загону Українського війська — двох десятків місцевих людей, які охороняли села від мародерів та польських партизанів, що гордо звали себе Батальйонами хлопськими, але поводилися так само, як мародери.
Тут Степанові вперше придався військовий досвід — він взявся за організацію вартової служби та алярмової системи. Про повноцінні бойові дії не йшлося — у більшості випадків двох-трьох вчасних пострілів з різних позицій було достатньо, аби переконати бандитів, що оборонці жартувати не збираються і краще пошукати легшої здобичі деінде. Кілька відбитих без жодної краплі крові нападів підвищили авторитет Шагути серед селян та колег по зброї. Проте коли влітку німці розпочали масштабні реквізиції збіжжя та м’яса, стало зрозумілим, що одним ППШ та кількома обрізанами з радянських гвинтівок, що їх мало тутешнє Українське військо, від справжньої сили не відбитися. Німці жорстко і вправно придушували будь-які спроби збройного опору. По селах стогін стояв від батожених людей та чорніли згарища спалених хат.
Саме у цей момент на терені з’явився загін Явора-Яворенка, який іменував себе Фронтом української революції. Командир, колишній лейтенант Червоної Армії, на голові носив незвичну у цих місцях козацьку кучму, за поясом — дві гранати, і вже самим своїм виглядом демонстрував, що має великі плани. З селянами поводився, як вони це люблять — трохи зверхньо, трохи по-братньому, говорив зарозуміло, але брав за душу, так що люди несли повстанцям усе, що мали в коморах. Яворенко натомість громив застави прикордонників-гренцшуців, які охороняли розділову лінію між дистриктом Галичина, який вважався Німеччиною, та Рейхскомісаріатом Україна, що був немовби сам по собі. Від кого охороняли — залишалося таємницею, але заважали вільному пересуванню, а селяни цього не любили, як тільки можуть не любити в Україні будь-які обмеження волі. Тому невеликі, але звучні перемоги оберталися ФУРу доброю славою, яка випереджала Явора та примушувала тремтіти місцевих шуцманів по обидва боки українсько-українського кордону.
Власне ця слава, а ще вміння пощипати німців й одразу розчинитися у лісі, втерши носа основним силам шуцманшафту, і схилила Шагуту до того, щоб приєднатися до Фронту української революції, який на той час нараховував дві сотні бійців. Двоє з колег з Українського війська пішли за Степаном, решта ж залишилася у селі, сподіваючись на краще. Посаду чотового Степан сприйняв, не кремпуючись, хоч для капраля війська польського це й було захмарною кар’єрою. Але він справедливо вважав, що на війні керувати мають найдосвідченіші, і якщо з’явиться кращий за нього — будь ласка, нехай керує.
Щоправда, з настанням морозів активні дії довелося згорнути і на зиму в Яворенка залишилося лише кілька десятків хлопів — відчайдухів або тих, кому вже зовсім не було де дітися. Місцевих селян розпустили по домівках до відповідного сигналу про збір. Чота Шагути схудла до п’яти вояків, зберігши щоправда двох із трьох досвідчених ройових. Один з них, колишній червоноармієць з Наддніпрянщини, мав прізвисько Старий, бо мав уже цілих тридцять років. Другим був Кущ — студент, що брав колись участь у забороненому польською владою Центральному союзі українського студентства, за що цілий рік відбув під слідством. Ну а після «визволення», вже у сороковому за те саме потрапив до НКВД, звідки був звільнений німцями, проти яких одразу й пішов воювати, як сам казав «на подяку».
Користуючись зимовою паузою, Степан кілька разів навідувався до своїх. Приходив уночі, бо сусіда-селбстшуце все ще пильно вдивлявся у спірну межу, шукаючи приводу для з’ясування стосунків. Мати заслабла на серце, не витримавши лиха, яке принесли нові окупанти. Софія доглядала її, наче рідна донька, Марічка називала «бабусею», і Степанові серце щеміло від того, що на місці Софії з Марічкою мали би бути його жінка і його донька, якби не поляки, якби не совіти, якби не німці і не війна. Але ніде дітися, і Степан з тяжким серцем повертався до ФУРу.
У лютому відбулася зухвала операція у Крем’янці, коли хлопці двома фірами під’їхали до повітової друкарні, де, погрожуючи зброєю, завантажили на сани верстат, набірну касу, запас паперу, та вивезли усе це до лісу. Під час рейду Степанова чота здійснювала охорону шляху, і він таким чином перевірив, чи не втрачено бойові навички за час різдвяних свят.
Власна друкарня, якою відтоді опікувався заступник Яворенка інженер Грушка, перетворила Фронт української революції на потужну ідеологічну одиницю, бо дала змогу друкувати власні листівки, ба навіть захалявні книжечки, де докладно пояснювалося, чому треба боротися проти всіх окупантів — радянських, німецьких, польських, і чому український селянин є основою нації та будівничим власної держави. Дуже швидко почали робити й літературу на замовлення — для Організації українських націоналістів, яка активно засвоювала терен. Степан кілька разів їздив на зустрічі до суворих, без тіні посмішки хлопців, які передавали йому матеріали. До друкарні бандерівців не допускали, знаючи їхню пристрасть до збройних реквізицій. Так само подалі від схрону віддавали оунівцям готові наклади.
Коли ж зійшов сніг, вирішено було знову почали збирати людей, готуючись до походу у Галичину. На цю небезпечну затію підбурював Явора львів’янин Грушка. Але похід не склався, бо навесні сорок третього року на Крем’янеччині розгорнулася справжня веремія.
Радянські партизани, що невідь-звідки взялися на терені, агітували людей до своїх лав, нібито для захисту від польських Батальйонів хлопських. Одночасно німецький шуцманшафт, зібраний з добровольців, полонених, перебіжчиків та нечисленних призовників, проводив систематичні облави на тих, кого ще можна було мобілізувати у військо чи на роботи до Німеччини. З третьої сторони місцевий відділ ОУН(б), очолений районним провідником зі зловісним псевдо Крук, розгорнув справжнє полювання за непідконтрольними йому загонами, намагаючись силою загнати всіх українських партизан під свою руку.
Фронт української революції в цих умовах тримався за селян, як за останню надію, підживлюючи їх віддрукованими Грушкою промовами Петлюри та статтями Липинського. Ну і ще відбитими у німців обозами із «континґентом», перехопленням реквізованої худоби та звільненням арештантів. Це давало плоди у вигляді сотень добровольців, які стікалися під знамена Явора-Яворенка, і лісова армія за кількістю наближалася вже до повноцінного батальйону.
Нині Степан Шагута намагався вишколити новоприбулих стрільців, що їх тут на кшталт армії УНР називали козаками. А що таке вишкіл? Це не тільки здатність слухати і розуміти командира, не тільки вміння опанувати зброю, але й відчуття правди в собі, свідомість того, за що воюєш, віра у товаришів, які не здадуть, та у перемогу, яка насправді є дуже далекою. Це передусім те, що веде стрільця у бій, примушує терпіти біль і ризикувати головою, бо, як відомо, стріляє не зброя — стріляють люди.
Саме тому Степан виводив свою чоту щоранку до лісу й муштрував до сутінків роями окремо та разом. Щоб усі, хто має сумнів, утекли одразу, але кожен, хто залишиться, був певен, що спину захищено, щоб волів ліпше віддати своє життя, аніж зрадити товаришів.
Довгі, виснажливі марші, вправи зі зброєю, тактичне навчання, засвоєння німецьких та радянських систем — бо ж партизан завжди воює зброєю ворога. Недовгі спочинки, під час яких козаки знайомилися ближче, розповідали про себе та рідні краї — адже тут зібралися люди мало не зо всієї Волині та Галичини. Політичну та виховну роботу з хлопцями проводив заступник Яворенка на псевдо Остап — він час від часу приїздив зі штабу Фронту. Але Степан знав, що головним вихованням все одно залишається спілкування стрільців поміж собою, а також з командиром. А тому завжди приєднувався до них на перекурах.
— Так оце ж, кажуть, бендзе нині у вас не українське Замостя, а Гіммлерштадт, німецька земля, — розповідав, схиляючись до ватри Любко, утікач з Холмщини, що пристав до ФУРу два тижні тому.
— Що то воно? — здивувалися хлопці.
— Земля Гіммлера, Гіммлерштадт. Це провідник тамтой, одразу після Гітлера. Там будуть жити німці з Румунії. А нас мусять переселити у якісь-то нові села.
— Ну?
— Ну! Ми си позбирали, поїхали. І бачимо сь, же то не є нові села. Замість тих нас поставили у польські осади. А поляків там ніц нема, — Любко говорив короткими фразами, немовби силоміць виривав їх із себе, втім прості селяни взагалі не відзначаються красномовністю.
— А поляки де?
— Поляків у табори були виселили геть. Нас поставили замість поляків. А до наших хат — німців з Румунії. Бо в нас там нині Гіммлерштадт.
— Звідки ж у Румунії німці? — перепитав хтось.
— Мо’ то фольксдойчі румунські, — припустив ройовий Кущ.
— Святий Боже! — хлопці перезиралися та хитали головами. Навіть для тих, хто бачив радянську колективізацію та вивезення на заслання, таке от переселення народів, було за межею уяви.
Почувши згадку про Бога, Любко одразу перехрестився:
— Ну, а поляки тамті теж свого лишати не хтять. Як ми там стали, вночі приходит Армія Крайова: українські наєзьдзьці, спадайцє сконд єстесьте!
— Шляк би їх трафив!
— То я собі міркую: хто ж оце буде нас обороняв? Хай вно горить, а поки не стане Україна, діла не буде. То взяв кріса та подавсь до лісу.
Яким чином з Холмщини дістався аж до Волині, він не розповідав, та Шагута й не особливо розпитував. У ФУРі панували козацькі правила прийому новачків: перехрестився, «Отче наш» прочитав — значить свій. І вже що-що, а хреститися Любко вмів — навіть на тлі традиційно релігійних галицьких та волинських селян він вирізнявся завзятістю у цій справі. Клав хреста на себе мало не щохвилини, постійно бурмотів молитви та торкався ладанки на шиї. Втім, це йому не заважало бути старанним на військовій муштрі, тому чотовий дивився на таке дивацтво поблажливо.
– І знову українці у всьому винні! — Кущ махнув рукою. — Поляки ж проти німців не стануть, то давай на нас.
Козаки схвально загомоніли.
Стосунки з поляками давно вже були ворожими — ще від пацифікації, коли людей били просто за те, що українці. Степанові й досі боліли рани забитого батька, що навіть на його похорон не потрапив, бо в цей час служив вірою і правдою Жечі Посполитій, а вона йому за це гідно віддячила, забивши батька на смерть. А проте до великої війни з поляками не доходило аж до цього року, коли німці отим своїм Гіммлерштадтом хлюпнули олії у вогонь, який вже багато років тлів на терені. Про нову війну оповідали страшні речі — спалені села, вирізані родини, кров та розорення. Сюди, до Крем’янеччини великі польські загони не діставалися, але несподівані наїзди боївок Батальйонів хлопських робили багато лиха.
— Так німцям того й треба. Щоб українці з поляками нищили одне одного замість стати разом проти них, — підбив підсумок чотовий Шагута.
Любко, який пройшов усю Волинь, і набачився дорогою різного, особливо переймався релігійними справами:
— Прийшли сь до панотця та й кажут: забирай си, бо заб’ємо. Та йой. А той бідак, як йому? То й поїхав собі. Мусіли дати нового. Ті знову вночі до хати з ґверами. А він старий, йому хіба с сімдесят. Теж поїхав. А ті — до управи: кажуть, нема українського попа, то давай ксьондза.
— З поляками тре чинити так, як вони то кажуть, — озвався чорнявий і непривітний галичанин, який за свою таку вдачу й отримав назвисько Суворий.
— Як чинити? — не зрозуміли хлопці.
— Жечь і палити, — так само спокійно пояснив Суворий.
Усі зареготали.
— А що то є «жечь»? — не зрозумів Любко.
— То те саме, що «палити», тільки по-московськи, — пояснили йому.
А Степанові згадалася польська листівка, що потрапила до рук на початку совітів. Там писалося про те, що українці — зрадники, здрайци, і що в першу чергу треба нищити українських інтелігентів, бо ведучи за собою селянство, вони після звільнення від совітів, яке неодмінно прийде, можуть на свою користь вирішити долю Галичини й Волині. Тоді він зі здивуванням зрозумів, що навіть у найгірші для своєї держави часи польські ідеологи все одно хижо дивляться на українські землі, які поміж собою називають Кресами всходніми. У листівці пропонували підбурювати українців до заворушень, а потім здавати радянській владі ватажків. Нові окупанти згодом змінили попередніх, а проте тактика поляків залишилася тою самою.
— А совіти хіба ліпші? — плюнувши мікроскопічним недопалком, запитав Іван з Крем’янця. Він теж служив у польській армії, але хіба з місяць, за мобілізацією, зате потім понад рік мордувався у радянському таборі для військовополонених.
— Та куди там! — зашуміли хлопці, які за два роки доста скуштували совіцького щастя. — Бандити! Кати!
— Та й німаки теж, прости Господи, — перехрестився Любко. — Ви гадаєте, що? Вони ж до українського села ставлять управу з поляків. А до польського — з українців. Аби с одне одного товкли.
— Поляк поляка покриє, а українця — ні, — розвинув думку Іван. — А німець тоді візьме собі більше. У нас оце млини позамикали, щоб люде не могли молоти зерно, щоб усе віддавали на континґент. То нині вручну жорнять.
— Небо синє, земля чорна. По Вкраїні гудуть жорна, — заримував чи то процитував якийсь вірш колишній студент Кущ.
Козаки порозпинали свитки, кожен почав згадувати власну історію — бо ж не так просто покинути родину та піти до лісу, для цього потрібні особливі причини. Переважно це були сварки з владою з приводу реквізицій або ж бажання помститися, бо приводів для помсти не бракувало.
— Я оце як повернувся з табору, то став землю орати. Орю собі, орю, тоді думаю: а для кого це я стараюся, кому воно достанеться? — розповідав свою історію Іван. — Взяв кріса, заліг при дорозі. Коли їде машина, я її: «Бах! Бах!», вона в дерево, а там двоє офіцерів. Забрав у них зброю, документи та оце прийшов сюди.
Хлопці, більшість з яких не мала бойового досвіду, дивилися на Івана з повагою, як на справжнього героя, і тут Шагуті майнула несподівана думка. А й справді, вже місяць муштруються — хай спробують себе у ділі.
Коли докурили та перепочили, він підвівся і рішуче поправив пасок, що перехоплював польську шинелю — жест скоріше показовий, ніж необхідний, бо привертав увагу козаків до кобури з пістолетом ТТ — ознакою командира у безпогонному українськомувійську.
— Ставай! — негучно, але владно промовив Степан і з задоволенням побачив, як ближні бійці підскочили, одночасно передаючи команду далі. Ніхто не барився, і скоро усі тридцять п’ять стояли у лаві, не дуже рівній, однак цілком схожій на справжню військову.
— Хлопці! — Степан пройшовся вздовж, оглядаючи своє військо і став посередині, щоб усім було добре чутно. — Скоро місяць, як ми навчаємося, і настав уже час перевірити себе у справі.
При цих словах лавою пройшла хвиля помітного руху. Бійці давно вже прагнули справжнього діла, а тому захвилювалися, як жито під вітром.
— Струнко! — скомандував Степан, і хвиля миттєво вщухла. — Тож зара’ на нас чекає перше випробування. Виступаємо до дороги на Дубно. Попереду — дружина, тобто рій Старого, — з язика за звичкою злітали польські назви, тоді як ФУР використовував терміни армії УНР. Замість дружини тут був рій, а замість капраля — ройовий.
Ройовий Старий помітно хвилювався, бо вперше мав іти на операцію з новими бійцями. І хоч був уже досвідченим командиром, а крім того мав під рукою багато тутешніх, що добре знали терен, проте Степан все одно докладно розтлумачив маршрут, нагадав про розвідку, про систему зв’язку, дав розпорядження на випадок сутички з противником, якого тут не бракувало — і поляки, і німці, і москалі могли ховатися у лісі та гайках понад дорогами.
Висунулися форсованим маршем, щоб використати ще не такий довгий весняний день. Та й хлопцям корисно зайвий раз пробігтися, хай звикають.
Степан вів чоту подалі від селищ, щоб у разі успіху операції німці не могли відігратися на місцевих мешканцях. Ішли лісом, тримаючись маленьких, непримітних стежинок. Гостро пахло весняним, свіжим листям, а у гіллі на всі заставки змагалися пташки, які нещодавно прилетіли і, певно, облаштовували собі домівки та шукали пари, за таким своїм клопотом не звертаючи уваги на озброєних людей внизу. Періодично доводилося зупиняти колону і чекати вістей від розвідників попереду. Дяка Богові, поки все було спокійно. Хлопці, які на початку переходу від хвилювання озиралися навсібіч, за годину вже опустили голови, вдивляючись у п’яти тих, хто попереду. Декілька козаків відстало, і ройовим довелося підганяти їх красномовними жестами.
За дві години Старий прислав хлопця із повідомленням:
— Внизу за пагорбом дорога.
— Стій! — негучно скомандував Степан і додав. — Спо-чинь!
А сам пішов уперед, до рою Старого зробити реконесанс, чи то пак рекогносцирування.
Із задоволенням переконався, що Старий добре керує своїми козаками — ніхто не стовбичив на відкритій місцевості, не перегукувався за сільською звичкою, двоє бійців пантрували трасу, ще двоє — фланги, де ліс рідішав. Разом із ройовим Степан оглянув терен майбутньої операції. Трохи на північ дорога робила закрут, а тоді ховалася поміж пагорбів. Чудове місце для засідки. Тільки треба постазити по двоє дозорців з кожної сторони, щоб пильнували рух.
Степан пояснив Старому, де розташувати бійців, і повернувся до решти козаків, що віддихувалися від швидкого переходу у гущавині лісу. Дав прочухана ройовому Кущу, який не виставив дозору позаду колони — а ще студент називається — і паличкою на твердому піщаному грунті намалював схему майбутньої засідки.
Чота Шагути мала на озброєнні радянський кулемет ДП, кілька «десяток» СВТ, з яких одна снайперська, п’ять «папаш»-ППШ, три «фінки» плюс кріси та гранати — арсенал цілком придатний для невеличкої операції.
— Коли раптом щось піде не так, у бій не встрягаємо, вицофуємось до лісу. Місце збору — тут. Все зрозуміло?
Ройові замислено покивали головами і повернулися до своїх людей. Степан обрав собі позицію поруч з кулеметником Любком з Холмщини, бо той попри свою старанність все-таки не мав бойового досвіду. А кулемет у запланованій операції був основною вогневою силою.
Поки займали позиції, у напрямку Дубна проїхали дві вантажівки та прошкандибав запряжений шкапою віз. Потім за поворотом загуркотів іще один двигун, але оскільки ще не встигли приготуватися, машину пропустили неушкодженою. Це був самотній легковик — ідеальна ціль для першої бойової операції.
Нарешті усі зайняли свої місця і просигналили про готовність. Запала тиша. Така, що чулося, як перешіптуються хлопці по той бік дороги та вітер гуляє у верхівках сосон. І лише одного не було чутно у ній — звуку двигуна чи навіть рипіння коліс від возу. Жодного. Просто як на гріх. Всі уважно дослухалися, дехто навіть прикладав вухо до землі, щоб відчути далеке дзижчання, але там не було ніц. Любко, який лежав поруч, тихенько бубонів собі під носа — певно, за звичкою молився — і зрідка піднімав очі до неба — щоб молитва швидше дійшла до адресата. Хлопець хвилювався, як ніхто. «Добре, що я поруч», — подумалося Степанові.
Так завжди буває у важливих справах — усе навпаки. Поки ти не готовий, щось обов’язково трапиться, а як підготувався, то ніяк не дочекаєшся.
Дозорці на двох кінцях закруту дороги анічичирк — чи бува не поснули? Та ні, навряд. Хлопці відповідальні.
Степан подивився на годинник. Чота лежала вже майже годину, а на дорозі жодного руху. Невже хтось помітив засідку? Того не може бути.
Козаки, які після швидкого переходу спочатку із задоволенням лягли на землю, зараз вже крутилися від нетерплячки, дехто навіть намагався визирати зі своїх схованок, але таких одразу заганяли на місце ройові. Сонце вже починало хилитися долу. А ще зворотна дорога години зо дві-три. Потроху терпець уривався й Степанові. Невже доведеться вертатися, діставши облизня? І як воно хлопцям — перша бойова операція, і така невдача. Хай би хоч по разу стрільнули, і те досвід.
Де ж ці кляті машини? Може, й справді хтось дізнався про засідку, і сюди вже збираються шуцмани з усіх околиць? Степан відігнав від себе цю думку, як панічну і негідну вояка. «Спокійно. Терпець на війні — головне, може, навіть головніше за перевагу у зброї. Розрахунок та терпець. Розрахунок ти зробив. Залишається потерпіти».
Над головою задзижчав комар. Ти ба! Ще до літа часу й часу, а комарі вже літають. Степан відмахнувся від невидимої комахи, і раптом зрозумів, що це не комар. Десь далеко на дорозі дзижчав двигун. У напрямку Дубна їхала машина.
Дозорець з південного боку дав знати, що бачить. Жестами просигналив, що машина одна, легковик без супроводу. Звісно, це не обіцяло великої здобичі, але для бойового хрещення, хоч що там кажи, легковик є найкращим.
Степан підняв руку, що означало: «Увага!».
Автівка вискочила з-за повороту. Позицію кулемета було обрано так, щоб прострілювати максимально довгу ділянку дороги, тому Степан мав час роздивитися здобич. Сірий, з чорним шкіряним дахом легковик поспішав у бік Дубна, щоб встигнути до темряви. Степанові навіть здалося, що він розрізняє обличчя водія за вітровим склом. Машина наближалася до примітного білого каменя при дорозі, на який було націлено усі наявні стволи.
Любко поруч кілька разів перехрестився, потім перевірив запобіжник і міцно втиснувся плечем у приклад.
Іще десять метрів, п’ять, метр…
— Вогонь! — скомандував чотовий Шагута, але це вже було зайвим. Одночасно з обидвох узбіч по машині вдарили кріси, і до них одразу долучився Любків кулемет з верхівки дорожнього закруту.
В один момент автівка немовби перечепилася через щось, втратила швидкість та з’їхала до рівчака край шосе. Ще раз коротко гавкнув кулемет, Степан стукнув Любка по плечу, і той відпустив гашетку. Запала тиша.
Авто стояло, упершись носом у землю, задні колеса лишались на дорозі. Мабуть, водій з обережності скинув газ перед поворотом. Усі заклякли на своїх позиціях, чекаючи на якийсь звук чи ворушіння з боку атакованої машини, але там не відбувалося нічого, навіть двигун заглух, пустивши в повітря цівку диму.
Степан підвівся зі своєї позиції, підняв руку, повідомивши таким чином, що бере команду на себе. Потім озирнувся на два боки — дозорці сповістили, що все спокійно, інших машин не видно. Він видобув з кобури пістолет та обережно посунув у бік машини. З лівого узбіччя з фінкою навперейми наближався ройовий Кущ, з правого висунулися двоє з крісами.
Першим машини дістався Кущ. Тримаючи напоготові фінку, він лівою рукою смикнув дверцята, зазирнув у середину, тоді нахилився, придивляючись.
І раптом відсахнувся, немовби побачив щось жахливе.
Степан зірвався з місця підбіг до машини, рвонув дверцята з іншого боку та вкляк.
На задній канапі, за спиною мертвого німця-водія сиділо, а точніше, лежало два тіла у рясах, при хрестах та у скуфіях на головах. Один, на вигляд старший, тицьнувся обличчям у переднє сидіння, із простреленої скроні поштовхами струменіла кров. Другий відкинувся на сидіння, і його борода задерлася вгору, відкриваючи бліду, пронизливо білу на тлі червоної крові, шию.
— Свят-свят! — злякано прошепотів хтось з бійців, підійшовши ззаду.
— Панотці! — присвиснув другий.
Додому верталися вже у сутінках. Хлопці пригнічено мовчали, і лише ройові іноді підганяли тих, хто відставав. Шагута ніс у руках портфель з документами, що його забрали у машині — досить-таки грубий стос паперів на бланках з печатками, частково українською, почасти німецькою. Навряд чи вони мали якусь цінність, але, звітуючи начальству про операцію, треба надати якісь матеріальні докази, хай би якими вони були.
Перше випробування навряд чи можна було вважати вдалим. І хоч Шагута одразу взяв становище під контроль, владним тоном почав роздавати накази, на когось гримнув, і таким чином стримав пристрасті, все одно в душі оселилася гризота. Що віщує такий початок?
— Командире! — до нього біг козак з рою Куща.
— Що там?
— Любко!
У Степана затьохкало серце. Притьмом він кинувся слідом за вістуном туди, де бійці скупчилися, оточивши когось, хто сидів на землі. Це був Любко, такий блідий, що буквально світився білим у присмерку. Тільки очі його палали, немов дві вуглинки в печі.
— Це я, я, я, я, я… — бурмотів він безперестанку, озираючись навсібіч, немовби шукав там якоїсь відповіді.
Кулемет Любка був уже в руках ройового.
— Що з ним? — запитав Шагута.
Кущ знизав плечима:
— Каже, що це він убив панотців, і що тепер жити не буде. Звар’ював.
Шагута підійшов до хлопця ближче, але той ніяк не зреагував на командира, і лише далі собі бурмотів. Хтозна, може й він убив, а мо’ й ні, бо стріляв спереду, а панотці були на задньому сидінні. Але зараз цього не поясниш. Хлопцеві заціпило, і це очевидно.
— Що будемо робити, командире?
Шагута зіщулився:
— А що робити? Зброю в нього забрали?
— Так, — Кущ показав на кулемет.
— То піднімайте його і ведіть.
— А як не піде?
Степан подумки вилаявся, але вголос сказав лише:
— Як не піде, то зв’яжіт, як барана, і несіть на собі. Все. Вперед! Руш! І очей з нього не спускати!
За кілька секунд чота відновила бойовий порядок і вже без затримок дісталася села. Тут Степан розпустив хлопців на відпочинок, давши наперед команду замкнути Любка, який усе ще не прийшов до тями, а сам чорніший за хмару рушив зі здобутим портфелем до штабу, щоб скласти рапорт. Рапорт прийняв Остап — заступник, що відповідав за виховання бійців. Вислухавши коротку розповідь про інцидент, насупився, але розпитувати не став, а лише взявся вивчати видобуті з портфеля документи, а сотнику звелів далеко від штабу не відходити — чекати на виклик.
Тепер Степан покірно очікував своєї долі, приставши до козаків чоти Куцого, що несли службу на майдані.
Зараз тут карали мародера. Зо два десятки селян та чота Фронту української революції спостерігали за екзекуцією мовчки — і не зрозуміти було, чи схвалюють вони, а чи ні. Винуватця поклали на лаву, один козак сів йому на ноги, другий — на плечі, а ще двоє шомполами вбивали у грішну дупу прості істини: що красти — гріх, що брехати — гріх, що підводити бойових товаришів — смертний гріх. Голова ФУРу Явір-Яворенко голосно рахував удари.
— Дев’ятнадцять… двадцять! Годі. Вистачить з нього!
Козаки злізли з нерухомого вже тіла, на якому клочилися штани та свитина. Громада стояла мовчки.
– І що ми бачимо? — Яворенко обвів поглядом людей та поправив гранати за поясом. — А бачимо, що буде з кожним, хто посміє обкрадати українського хлібороба, хто зазіхне на святе право власності. Що ж це виходить? Га? Народ повстав. Народ будує власну державу, а хтось починає діяти від імені цієї держави і без мандату, без грошей проводити індивідуальні реквізиції? Не буде цього! Так і запам’ятайте! Ваш земляк В’ячеслав Липинський казав: «Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо». А хто це — ми? Ми — це народ, який живе на цій землі. І тільки цей народ має право визначати свою долю. І тільки він може народити справжню народну державу!
Натовп нарешті заворушився, зашепотівся схвально, і Яворенко витер піт, що рясно зросив чоло.
— Українська революція — це ваша революція, і кожен, хто спробує привласнити її ім’я, буде битий нами, бійцями революції, а коли треба — то й вбитий! Бо народ — єдиний!
Степан Шагута стояв серед козаків і спостерігав за покаранням мародера, але не гомонів з сусідами, не ділився враженнями, як усі. В голові юрмилися зовсім інші думки. Убито панотців, служителів церкви, убито за його, Шагути, вказівкою, а це означає, що на місці парубка під шомполами має бути він, саме його мають зараз піднімати за руки й ноги хлопці, щоб віднести до шпиталю. Не кулеметник Любко, який досі винуватить себе і сидить під охороною, щоб, не дай Боже, не заподіяв чогось, а саме він, командир, відповідає за результат операції та за дії підлеглих. І за таку провину шомполів мало, за таке мають розстріляти як за зраду. Бо що скажуть люди: ФУР — це бандити, це гнобителі церкви, такі, як комуністи.
І правильно.
У свої двадцять п’ять Степан не боявся смерті. Ще з «Пласту» привчав себе до думки, що загинути за Батьківщину — це велика честь. І у польському війську не ховався за спини товаришів, бо хоч би там що — не годиться, аби замість тебе влучили в іншого. На все воля Божа, якщо судилося загинути, треба прийняти це з гідністю. Але одна справа — загинути в бою, захищаючи свій народ, а інша — якщо тебе перед громадою розстріляють як злодія. Хай би навіть через непорозуміння — бо насправді у тій автівці міг виявитися хто завгодно. Однак відповідальність за все лежить на командирові — це правило Степан теж засвоїв кріпко.
— Ми приймаємо допомогу від братів-землеробів, — вів далі Явір. — Бо українська революція — це плоть від плоті селянина. Але тільки на добровільній основі. Тільки від щирого серця, — він задоволено зблиснув очима, оглядаючи юрму, що вже відверто підхоплювала кожне його слово. — І хай затямить кожен: хто підняв руку на чуже, той підняв руку на Українську революцію! Хай живе вільна Україна!
— Слава! Слава! Слава! — дружно гаркнули козаки, і за ними селяни врозбрід: — Хай живе! Слава!
Командир задоволено посміхнувся, підняв руку, щоб гамір ущух:
— Ну а зараз перед вами виступить наш новий козак, Петро. Він вистрибнув з вагону, яким його з товаришами везли у німецьке рабство. Везли здалеку, аж з Київщини, і тільки тут він зміг вирватися. Петро розкаже вам усе, щоб ви не купувалися на обіцянки солодкого життя в Німеччині. Давай, Петре! — від підштовхнув уперед худорлявого парубка років сімнадцяти, трохи переляканого загальною увагою.
— Драстуйте вам, люди добрі, — пробелькотів той і схилив голову, стягаючи з неї шапку.
— Слава Йсу! — вигукнув хтось з селян.
Хлопець розгублено завмер. Яворенко поплескав його по плечу:
— Це з тобою вітаються. Кажуть: «Слава Ісусу!». А відповідати треба: «Навіки слава!».
— Навіки слава… — зовсім знічено повторив хлопець і низько вклонився. Козаки у лаві зареготали.
— Зачекай! — Явір підняв руку. — Хлопці, ви мені Петра не лякайте, бо нам іще воювати разом. А краще слухайте, що він скаже. Ну а чотовим, — голос його набрав металу, — наказую за чверть години зібратися у штабі. Зрозуміло?
— Так єсть, — за звичкою на польський штаб відгукнувся Степан, і в голові промайнуло: «Чверть години. Це все, що в тебе залишилося». Попід шлунком засмоктало і гостро захотілося курити.
— Давай, Петре, розказуй, — заохотив хлопця Явір, а сам посунув у бік читальні, над дверми якої майорів жовто-блакитний прапор, вказуючи на місце розташування штабу ФУРу.
Степан відійшов убік та поліз до кишені по цигарки. Нещодавно чота Чорного перехопила обозну фіру німецького війська, і тепер усі хлопці ласували гарним трофейним тютюном.
Перша затяжка не мала жодного смаку — немовби пара з чайника. Після четвертої з’явилася гіркота, якби лизнув полину. Степан квапливо прикурив нову цигарку, коли ззаду наблизився чотовий Куций.
— Вогонь маєш?
Шагута дав прикурити чотовому, затягнувся сам і знову відчув на піднебінні присмак полину.
— Що там? — кивнув він головою у бік штабу і сплюнув гірку слину.
— Та так. Крук зі своїми приїхав.
— Знов по друкарню?
Оунівці давно вже намагалися забрати в Яворенка друкарське обладнання, захоплене у Крем’янці — то хитрістю, а то й силою, але поки що безуспішно.
— Та ні. Кажуть, совіти прислали делегацію, перемир’я просять.
— Це які совіти? Партизани?
— Ага, далебі великий загін підходить. Хочуть, щоб пропустили.
Шагута знов сплюнув і викинув другу вже недопалену цигарку:
— Пропустимо. До пекла… Слухай, у тебе тютюн нормальний?
— А що? — не зрозумів Куций.
— Та в мене гіркий, як радянська горілка.
Той у відповідь лише знизав плечима.
— Так вони спочатку заманювали, — вів тим часом хлопець на майдані, голос його з кожною хвилиною міцнів та набирався сміливості. — Обіцяли, що у Фатерлянді буде робота, буде пайок і ще гроші платитимуть. Особливо робітників з заводів кликали. І багато хто поїхав. А потім вже не стали їхати, і вони почали призивати, як на війну. Я хотів утекти — так оце ж упіймали. І тільки тут оце з вагону вистрибнув, як він спинився, бо рейки розібрали. Так що не вірте німцям, вони все брешуть.
Люди слухали і стурбовано хитали головами.
— Ну то що, ходімо? — Куций докурив і кивнув у бік прикрашеної синьо-жовтим прапором читальні, що правила за штаб.
Степан озирнувся на лаву козаків, на селян, що стояли поруч, на хлопця-втікача перед ними, немовби хотів зберегти цю картину навічно, а потім мовчки розвернувся та пішов до штабу — по свій вирок, обминути який все одно неможливо, та й нечесно це.
У просторій кімнаті було накурено. За столом сиділи з одного боку Явір зі своїм заступником — інженером Грушкою, що опікувався друкарнею. Тут-таки знайшов собі місце і Остап, який до того заступав командира, зайнятого на переговорах. З іншого кінця столу розмістилися оунівський провідник Крук, зовсім не схожий на крука русявий, високочолий молодик, в оточенні почту з двох старшин. Розмова вже мала підвищений тон.
— Ми будемо бити ворога, які б знамена він не піднімав, тим більше, що вони у всіх червоні — що в німців, що в совітів, що в поляків, у цих хіба що з білим. Ми вже москалям багато разів вірили — ще з часів УНР, — гаряче доводив Яворенко, і чуб його, звільнений з полону шапки, мотилявся, як грива у коня.
Крук скривився, бо сам воював під червоно-чорним партійним прапором, у той час як ФУР — під державним, синьо-жовтим.
Степан бачив, що командирам поки не до нього і відчув дивне полегшення, хоч це і було неправильним — ховати свою провину за клопотом керівників. Неправильно, але все-таки дарувало ще кільканадцять хвилин життя.
— Ти мене не агітуй! — вибухнув Крук. — Ту не про прапори справа, а про тактику. Як москаль на себе відтягне основні сили німців, нам що, гірше буде від того? Хай б’ют одне одного, а ми дамо собі спокій.
— Пане провідник! — втрутився інженер Грушка. — Не мені вам казати, що робили совіти на нашій з вами рідній Галичині. І ви то все хочете їм пробачити?
— А як совіти з поляками си домовлять? Чи з німцями?
Яворенко вибухнув:
– І ти вирішив, що домовишся першим? Щоб полякам чи німцям не дати? Так це не вийде. Попереджаю. Ми з москалями не домовляємося. Бо коли таке було, щоб москаль своє слово тримав?
— Як ви не розумієте…
— Ні, ну скажи, коли? — Яворенко періодично стукав по столу п’ястуком, і після особливо сильних ударів інженер Грушка поправляв окуляри на тонкому носі.
— Нам не вигідно зара брати бій, — кип’ятився Крук. — Хай си пройдут, а коли будуть си вертати, тут ми їх і зустрінемо сь.
— Так нехай пана відділ і пропускає. А ми пощипаємо їх і дорогою туди, і зворотно, — підключився до суперечки Остап.
— Це не є можливим, — оунівський старшина, що сидів ближче до вікна, теж встряв у розмову. — Бо як вони почнуть си стріляти, то вже не розберут, де ми, а де ви.
— Ну то вдаримо їх разом! — запропонував Яворенко майже весело. — Як там співають: «Нам поможе Святий Юрій і Пречиста Мати німця во-о-оюва-а-а-ти».
І всі фурівці, неначе збиткуючись, підхопили разом:
— Чи ти лях, чи москаль — будемо стріляти!
Нумо, хлопці до бо-ою!
— Тьху на вас! — розлютився Крук. — Ти, Яворе, з вогнем граєш. Розводиш отаманщину, коли тра усім об’єднатися під єдиним проводом проти спільного ворога.
— Під твоїм? — уточнив Яворенко.
— Проводом ОУН.
— А яким саме проводом? — єхидно перепитав Остап. — мельниківського чи бандерівського?
— У нас тільки один провід — ОУН революційної.
— Тобто бандерівської, — зіщулився Остап. — А мельниківці із цим згодні?
Від Остапових кпин і без того виведений з рівноваги Крук вже ледь стримувався.
— Так зване ОУН Мельника — колабораціоністи. Не змушуйте мене ту давати вам вишкіл у політичній грамоті.
— Не заривайся, Остапе, — Яворенко поклав долоню на лікоть свого заступника. — Ти, Круче, правильно говориш про об’єднання. Але зрозумій. Загнати усіх під себе у вас не вийде. От у нас, дивися, я і Грушка — гетьманці. Остап — петлюрівець. Куций оно сидить — чотовий поруч зі Степаном здивовано підняв обличчя. — То він — творчий націоналіст, з Фронту національної єдності. Правильно я кажу, Куций?
Той кивнув і почервонів, явно заскочений такою увагою до власної персони.
– І не він один. А ще у нас є українські монархісти. А ще — УНДОвці, анархісти, прибічники Українського центрального комітету і ще багато хто. Ми усі думаємо по-різному, а воюємо разом.
– І дужо навоювали сь? — криво посміхнувся Крук.
— Та трохи є. Принаймні у тебе до нас руки короткі, — вишкірився у відповідь Явір.
Фурівська старшина схвально загуділа. Степан Шагута намагався уважно слідкувати за перебігом суперечки — це відволікало від сумних думок про зроблене чотою на дорозі у Дубно. А додаткової напруги цій, здавалося б, суто теоретичній дискусії надавало те, що учасники були озброєні не лише аргументами, але й налаштованою зброєю.
— Це все тому, що у нас — демократія. От бачиш, ми й чотових покликали, щоб не думали, що за їхніми спинами про щось із вами торочимо. Бо об’єднати ідеологічно різні сили можна тільки на основі демократії, — повчально підняв пальця вгору командир Фронту.
— Демократія — то не для війни, — серйозно заперечив Крук. Відчувалося, що він був добре підкутим у політичних дискусіях. — Здобудемо Українську державу, тоді поговоримо про демократію. А здобудемо, тільки об’єднавшись під залізною рукою проводу ОУН і його провідника Степана Бандери.
Це прозвучало зовсім як на партійному мітингу.
— А якщо ми не згодні під Бандерою? — знову зіщулився Остап. — У нас є не гірші партійні лідери.
— Ваші партії вже довели УНР до поразки. А ОУН — то не партія. ОУН — то провідна національна сила, яка вища за будь-які партії. І тому ми переможемо. Хто піде проти нас, той піде проти нації. І нація залізною рукою покарає зрадників.
З цими словами Крук підхопився і пішов до дверей. За ним, не прощаючись, почимчикували й супутники.
— Нажили ми собі ворогів, пане командире, — услід їм зауважив Грушка.
— Одним більше… — махнув рукою Яворенко і обернувся до чотових, що стояли попід стінкою. — Сідайте, хлопці, до столу, будемо про своє балакати.
Усі взялися розсідатися, прилаштовуючи зброю та розстібаючи свитки. А Остап раптом затиснув двома пальцями носа і, перекривляючи Крукові мітингові інтонації, виголосив:
— Під залізною рукою провідника Степана Бандери! Під три чорти! Кроком руш!
Хлопці зареготали. Яворенко витер вуса, стираючи з лиця непрохану посмішку і підсумував:
— Політичну дискусію завершено. Бо у нас є інші справи. Дуже цікаві справи, — з цими словами він глянув у бік Шагути і пересунув до себе від Остапа до болю знайомий стос паперів.
У Степана похололо під серцем. Очевидно, що настала його черга.
І коли всі розсілися, Остап раптом скомандував хрипким від суперечки голосом:
— Чотовий Шагута!
— Тут! — рефлекторно висмикнув себе з лави Степан, а в голові пострілом пролунало: «От воно!».
— Командування Фронту української революції оголошує вам подяку!
— Служу Україні! — Степан завмер у півприсяді, від несподіванки несила ані до кінця підвестися, ані сісти на місце.
Голос Остапа набув офіційного, пишного тону:
— Чотою Шагути знищено особливо небезпечних німецьких агентів, представників самоназваної Автономної церкви, які проводили роботу з ліквідації українських парафій греко-католиків та православних, щоб із них зробити одну пронімецьку церкву. Документи про все це містилися у портфелі, конфіскованому у машині. Під час своєї геройської операції чота знищила голову цієї так званої церкви з помічником, зрадників і німецьких запроданців.
Усі погляди зупинилися на Шагуті, а він продовжував висіти між столом і лавою, ніяк не приходячи до тями, і тільки цівка поту стікала скронею.
— Молодець! — коротко підсумував Яворенко. — Україна тебе не забуде. Сідай.
І тільки тепер, почувши команду, Шагута мішком осів на лаву.
Як пройшла нарада, щиро кажучи, він не помітив — щось відповідав, коли запитували, дивився на мапи, отримував накази. А коли повернувся до своєї чоти, довідався, що кулеметник Любко на світанку утік з-під варти і повісився у лісі на власному паску.
За зв’язок із мертвими традиційно відповідають жінки. Бо саме до них уві сні з’являються покійні родичі, щоб поділитися передбаченнями та поскаржитися, що могилку ніхто не відвідував. Саме жінки ретельно зберігають фотографії та дрібнички, які нагадують про тих, хто пішов. Жінки пам’ятають дати відходу, так само, як і народження предків — адже і тоді, і тоді у нас заведено поминати. Ну і, звісно, Проводи — головний день для більшості жінок, і в народі так і зветься — Бабський Великдень.
Цього разу до звичної жіночої компанії, яка вирушала на очаківський цвинтар, приєднався чоловік — Степан вперше брав участь у подібному ритуалі, тому з цікавістю поглядав навкруги, ввічливо вітався із зустрічними, стійко витримуючи уважні погляди та перешіптування. Уляна, як могла, допомагала йому засвоїтися у нових обставинах — тихенько розповідала про примітні поховання та знайомих, з якими христосувалася.
Цвинтар був старим, і центральна алея проводила відвідувачів повз сторічні поховання, які купчилися біля церкви. Але з кожним наступним кроком могили «молодшали» і біля заднього паркану вже мали лише п’ятнадцять-двадцять років — на рубежі сторіччя місце для поховання закінчилося, і свіжіші могили шикувалися вже на новому цвинтарі поза містом. Степан із цікавістю роздивлявся помітні, незвичайні обеліски, а коли побачив у кущах вмуровану у надгробок зенітку — одразу ж завернув подивитися. Як і кожен чоловік, він не міг байдуже пройти повз зброю.
— Зенітниці, — пояснила Уляна. Підмурки навколо гармати прикрашало два емалеві жіночі портрети. — З війни.
— А це хто? — неподалік поміж туями причаїлася біла фігура суворого чоловіка у кожусі з укладистою бородою та у вушанці. Степан зазирнув, щоб прочитати. — Партизанам? У вас тут і партизани були?
— Ага. У виноградниках ховалися.
— Ні, я серйозно.
— Та ти ж сам бачиш, що у нас степ і море. Зате є ціла вулиця Червоних партизанів. Над Рибзаводом. Мабуть, там вони і ховалися, на складі з консервами.
— Він на Діда Мороза схожий, — посміхнувся Степан. — Це ж, мабуть, одразу після війни поставили?
— Певно, — знизала плечима Уляна.
Він кинув оцінковим поглядом до краю цвинтаря:
— Так, розрісся Очаків за мирні часи.
Дорогою дедалі частіше траплялися могили військових. Завжди ретельно забетоновані, з високими обелісками, прикрашеними портретами у формах. Інколи поруч із надгробком стирчав шмат крила літака або лопать гелікоптера. Нерідко погони на зображеннях світили лейтенантськими чи капітанськими зірками, а вік на портреті й роки життя свідчили, що покійний пішов дуже й дуже рано.
— У вас тут що, війна? — дивувався Степан, розглядаючи чергове лейтенантське поховання із зображенням парашутів.
— Військові частини, — Уляні все це було звично, тому вона ніколи не звертала уваги, що мирний міський цвинтар аж надто нагадує військовий. — У нас частенько хлопці гинули. Цього ось на парашуті засмоктало у гвинт вертольоту, так шматки за кілометр збирали. Ті двоє — у лиман упали, то кажуть, що так і не знайшли, порожні цинки поховали.
— Як я служив, теж таке було. Один з наших пішов у групі на ту сторону і не вернувся. Цинк порожній батькам відправили, медаль дали, а за півроку він виліз на «Голосі Америки» — перебіжчик.
— Зверни увагу на людей біля могил, — стиха порадила Уляна.
Не треба було бути Шерлоком Холмсом, щоб помітити, що поминальники біля військових обелісків суттєво вирізнялися на загальному тлі. Серед них рідко можна було побачити жінку, замотану у хустку чи вдягнуту, за очаківською традицією, у халат. Високі пергідрольні зачіски, яскраво намазані зів’ялі губи і зморшкуваті підведені очі, блузки з пишними жабо, кримпленові сукні, брючні костюми кльош — палкі вітання з сімдесятих.
— Військові дами. Місцева еліта.
— Судячи з одягу, колишня.
— Так. Колишня.
Степан озирнувся:
— Туркменію нагадує. Там теж військові були вищою кастою. На туркменів дивилися згори-вниз, а частіше взагалі не дивилися. Бо що на них дивитися, на туркменів?
— Наче окупанти, — погодилася Уляна.
— А чому «наче»? Окупанти і є.
Уляна не любила різких слів. Особливо коли вони стосувалися чогось особистого. Ну звісно, Радянський Союз — імперія, росіяни — окупанти, коли чуєш це на мітингах, погоджуєшся, але назвати окупантом сусіда дядю Мішу, мічмана, і його дружину бібліотекарку тьотю Клаву? Це вже занадто.
Мама Марія розкладала на столику біля огорожі поминальні страви — паски з крашанками, пиріжки і сало, а поруч — місцеві делікатеси: смажену рибу, печену пахвину, «биточки» з мойви у клярі, і, звісно, очаківську бринзу.
— Руки, руки мийте! — метушилася вона, поспішаючи злити з пляшки, подати мило чи рушника, і все це одночасно.
Сьогодні Уляну чомусь не дратувала мамина послужливість, і, залишивши Степана під напором родинного піклування, вона запалила лампадку та обережно поставила на мармур надгробка.
— Вона ж греко-католичкою була, царство небесне, — зауважила мама, спостерігаючи за Уляниними діями. — Може, їй і не подобається, що ми тут так по-тутешньому поминаємо. Ти вже пробач, мамо, як люди, так і ми. Ти ж сама завжди…
— Та що ти таке верзеш? — обурилася Уляна. — Давай краще вип’ємо за упокій. Степане, налий мамі.
Степан слухняно взявся за чоловічу частину поминальної справи — відкоркував пляшки і наповнив пластикові склянки.
— Оце ж ми прийшли до тебе, з онучечкою твоєю, — стала розповідати мама до могилки. — Уляночка з Києва до тебе приїхала. І Степан приїхав. Це Улянин… — вона на кілька секунд замислилася і не добрала слова. — Його Шагута прізвище. Степан Шагута. Бачиш воно як. Повернувся до тебе Степан Шагута, тільки не той Степан. А де той, хіба ти вже звідти сама бачиш…
Ця простацька манера розмовляти з мертвими на цвинтарі замолоду дратувала Уляну. Але за роки регулярних весняних поминань чи то гострота сприйняття притупилася, а чи відчувся якийсь прадавній її сенс — частенько і самій хотілося приєднатися, розповісти бабусі Софії про себе, про Степана, який раптово виринув з дорожньої темряви, а потім потрапив у полон до піратів, про Настю, яка вже іде до школи — і незчулися, коли виросла. Цікаво, що сказала би бабуня, якби їй привезли Степана: знайомся, оце — Шагута.
На цвинтарі все відбувається за традицією — по першій чарці усі згадують покійних, подумки звертаються до них, а по другій починають роззиратися навкруги.
— Христос воскрес! — почулося ззаду.
— Воістину! — за всіх відгукнулася мама Марія на адресу сивого охлялого вже чоловіка.
— Пом’янете нашу бабусю? — з цими словами пані Марія взялася діставати чисту скляночку та метушливо совати на столі пахвину та ковбасу.
Степан без слів зрозумів свій маневр і щедрою рукою налив горілки.
— Хороша була женщина, — перехрестився старий. — А головне — наша. Українка. Я правильно говорю? Головне — наша.
— Поїжте щось, Опанасовичу!
— Дякую, — гість із ввічливості відламав шмат риби і з натяком поставив на стола порожню склянку. — Ви ж з Києва приїхали?
— М-г, — з повним ротом погодилася Уляна.
— Ну, що там у Києві кажуть? Що там ці регіони на нашу Юлечку сто мільярдів повішати хочуть? Комісію в отій верховній зраді організували. Не сидиться їм.
Степан поспішив відновити рівень у склянці. Уляна закрутилася на місці. Політичні розмови вона не дуже любила, а особливо у таких обставинах. Але на допомогу несподівано прийшов інший гість — сухенький дідок у старенькому, але ретельно напрасованому кітелі з орденськими планками. «У внутрішній кишені — партквиток», — чомусь подумалося Уляні.
— Хрістос воскрєсє! — сказав дідок з інтонацією попа з телевізора.
— Воістину! — звично відгукнулася мама. — Пом’яніть із нами.
Той перехрестився просто поверх своїх орденських планок. І партквитка.
— А от ви скажитє, шо там у вас в Кієвє по поводу Бандери говорять. Када у нєво героя вже забєрут, шо той Ющенко єму дал? — почав одразу, щойно відставив склянку. «Допомога» виявилася додатковим політичним загостренням.
— Та шо вам Бандера зробив, в самом дєлє? — втрутився сивий.
Почалася звичайна гавкотня на телевізійні теми. Це був привід відвести Степана з лінії конфлікту. Взявши до рук пару крашанок, паску і жменю цукерок, вона за лікоть відтягла його убік і зупинилися біля зарослого пагорба землі, що не мав ані хреста, ні огорожі. Діди за спиною продовжували сперечатися, не помітивши відступу київських гостей.
— Хто це? — запитав Степан, вказуючи на могилку.
— А Бог його зна, — Уляна нашвидкуруч прорвала травичку на верхівці і поставила поминальну страву. — Нема кому пом’янути. А від нас не убуде. Ми завжди йому чи їй ставимо. Царство небесне, земля пухом! — вона перехрестилася.
— Цікаво у вас поминають.
— Цікаво?
— Ну, якось так… весело.
— Весело?
— Ну як тобі сказати… — він замислився, шукаючи вдалий вираз. — Оптимістично. Я просто своїх пригадую в Сургуті. Там все зовсім не так.
— А як?
— Ну, по-перше, там на кладовище на Пасху ходять.
— Як на Пасху? — здивувалася Уляна. — Хіба можна? Це ж Воскресіння! У нас на Пасху навіть не ховають.
— А отак, — Степан розвів руками. — Але навіть на Пасху там все дуже похмуро. Вічна мерзлота. Людей нема.
— Вічна мерзОта, — посміхнулася Уляна. — Тут усе від людей залежить. У нас баби кажуть, що на цвинтарі поминати треба радісно і світло. Раніше просто на горбочках скатертини розстеляли, а чарку обов’язково через могилу треба було передати. Це зараз все на столах за огорожами.
– І мама твоя з бабусею, як з живою, розмовляє.
— Це вона вже тут навчилася. Перші роки більше мовчала, а потім наслухалася, і давай собі. Христос воскрес! — привіталася вона до сусідньої компанії поминальників.
— Воістину. Пом’яніть з нами наших бабусю і дідуся!
Поки поминали сусідів та отримували цукерки та печиво, Уляна бічним зором помітила, як з кущів намалювався обідраний та п’яненький цвинтарний бомж, звичним рухом підхопив з безіменного горбочка поминальну страву і закинув у черево величезної обідраної сумки, що ніс при боці.
— Диви, — штурхонула вона Степана. — От тобі наші сірі та убогі. З’їсть пасочку, і буде чиїйсь душі на тому світі полегшення.
— Від такого хіба полегшає?
— Усі ми божі діти.
— А в Росії кажуть, раби божі.
Уляна посміхнулася:
— Мабуть, так і є. Вони — раби. Ми — діти.
Гості біля бабусиної могилки продовжували сперечатися, тому Уляна повела Степана у бічний прохід.
— Диви, яка зворушлива могилка — хлопчик потонув, я його маму знаю. У неї батьки на новому цвинтарі, а син — тут. То вона сюди пізніше приходить, після батьків. Давай йому цукерки покладемо.
Вони примостили гостинця на постаменті з мармурової крихти і рушили далі.
— А оце — могила головного очаківського рухівця.
— У вас тут і Рух був? — здивувався Степан.
— Аякже! Навіть мама моя була записалася. Бабуня відмовляла, а вона все одно.
— А бабуся що, боялася?
— Ти знаєш, напевно, боялася, — Уляна ніколи не оцінювала дій бабусі та мами, сприймаючи їх як даність — у дитинстві через те, що дорослі завжди мають рацію, потім — тому що молоді люди навіть своїх дій не можуть оцінити, не те, що чужих. Але зараз, пройшовши кілька кіл життєвого пекла, вона починала замислюватися. — Бабуся втекла з Галичини, бо боялася, що посадять. А отже мала причини. І тому завжди була дуже обережною. А з іншого боку Шурик вже надто специфічним був.
— Шурик?
— Ну, так його мама називала, і я за нею. — А оце, до речі, його дружина лежить. Світлана. Перукаркою була, наймоднішою в місті. Шурик було вийде у двір до жінок, що сидять на лавочці і каже: «Ідіть, дівчата, до моєї Світланочки, бо вона сьогодні скучає. Щоб коли я помру, усім казали, от, мовляв, який Шурик був чоловік, як його Світлана заскучає, він виходить і каже, ідіть до моєї Світланочки, бо вона сьогодні скучає».
Степан посміхнувся:
– І як дівчата? Казали?
— Не знаю, — Уляна знизала плечима. — Виходить, що казали, інакше звідки я про це знаю? Ні, ти не подумай, він хоч і причмулений трохи, але крепкий був. Тільки українською розмовляв. Мама його за це й цінувала. А бабуся побоювалася. Вона казала, що в цій країні не можна бути інакшим, як усі. Це або небезпечно, або провокація.
— Приїжджий?
— Та ні. Наш. З тої сторони, — і, побачивши нерозуміння у Степанових очах, уточнила. — З Кінбурнської коси. Шурик, до речі, пісню про Очаків написав. Зараз згадаю… «Бо Очаків — це море, а море — це він!». Композитора найняв у Миколаєві, щоб той музику склав. А ще зробив значки з гербом міста для продажу курортникам, і не підпільно, а через кіоски Союздруку. І це за комуністів, уявляєш?
— А я думав, тут своїх націоналістів нема, тільки приїжджі, як ви.
— Хто це приїжджі? — не на жарт обурилася Уляна. — Це мама у мене приїжджа, а сама я — тутешня, очаківська. На рибі вирощена, на пляжі смажена.
— Патріотка, — посміхнувся Степан.
— А чого ж ні? Патріотка. І ти ставай. У нас тут море. Не Сургут же тобі любити. З цією, як ти казав, вічною мерзотою.
Степан і посміхнувся.
— До речі, у нас там українців валом. Нафтовики з Західної. Вони там газ і нафту розробляли.
— Зараз, напевне, повтікали?
— Та де там! — Степан махнув рукою. — Хіба від грошей тікають? Сидять. Нагріли місця — не зсунеш.
Коли повернулися до пані Марії, цвинтарний політичний клуб вже закінчив своє засідання. А точніше, змінив дислокацію, перемістившись до пишного військового поховання через ряд. Звідти чулися збуджені алкоголем і суперечкою голоси: обговорювали заплановану комуністами на День Перемоги поїздку ветеранів до Львова — чи пустить їх «Свобода», чи ні. Але й мама Марія не залишилася сама. Поруч з нею за столиком сиділа одна з кримпленових «військових дам» у брючному костюмі.
— Я їх насварила, кажу, як вам не соромно, не даєте пом’янути, розвели дискусію, — пояснила пані Марія і звернулася до нової гості. — Сталіна Георгіївна, познайомтеся зі Степаном.
Степан посміхнувся:
— Сталіна Георгіївна?
— А я дєйствітєльно — Сталіна! — з викликом зауважила гостя. — І мнє нєчєво стєсняцца.
— Наллєш іще поодній? — перебираючи на себе увагу, гучно запитала мама і одразу почала командувати Уляною. — Бринзою Степана пригости. Це наша бринза, очаківська. Ви такої бринзи ніде більше не скуштуєте.
— Розумію, — серйозно підтвердив Степан, розливаючи по скляночках біле вино для жінок. — Уляна мені пояснила, що у вас тут багато всього унікального.
— Сталіна Георгіївна — наша сусідка, — взялася пояснювати мама Марія. — Її чоловік був підполковником, а на пенсії купив хату поруч. З тих пір і живемо як сусіди.
— Мірно живьом, кстаті, — твердо, по-військовому відкарбувала гостя.
— Я за мир! — підняв руки Степан. — І за дружбу.
Він долив собі і підняв чарку:
– І тому давайте у такий день пом’янемо й моїх — батька Степана та маму Володимиру. Вони у Сургуті лежать, а я коли ще туди виберуся.
— Царство їм небесне! — перехрестилася пані Марія.
— Тим більше, що, здається, ми трохи родичі, чи принаймні мій батько знав вашу бабусю, — він скляночкою вказав на могилку.
— Ето ви о чьом? — суворо, немовби перевіряючи, запитала гостя.
— Війна, — звітував Степан. — Все плутає, все змішує, всіх розкидує.
– І нє говорітє, — раптом цілком по-цивільному зітхнула військова дама. — Мой муж тоже чєрєз ето прошол. До войни бил Антоном, а вєрнулся Анатолієм.
— Як це? — здивувалася Уляна.
— Да так. Пуля воєнний білет пробіла, осталось толька «Ан…» Вот в госпіталє і запісалі, хто может бить Ан? Анатолій. Так і остался. Он старший за меня бил, после войни женілісь, а шо он Антон, я нє знала, пока на похоронах родичі попрівозілі вєнкі на Антона. Оні і расказалі.
— Давайте і його пом’янемо, — запропонувала мама Марія і перехрестилася.
Кримпленова дама вихилила свою скляночку одним махом, закусила шматком пахвини та підвелася.
— Ну, нє буду надоєдать.
— Сувора женщина. Точно, як її ім’я, — стиха зауважив Степан услід.
— Та її Сталіною ніхто і не зве. Усі кажуть Полковниця, — мама Марія теж супроводила її поглядом.
— Бестолковниця, — згадала Уляна прізвисько, яким у дитинстві звала сусідку.
Мама несхвально глянула — точно, як і у дитинстві, коли боялася, що хтось почує.
— В міліції робила. В паспортному, — пояснила вона. — Її всі знають, і вона усіх.
Поминання навкруги потроху підвищувало градус і переходило до стадії жвавих розмов, сміху та вигуків, які мали все менше стосунку до померлих.
Настав час збиратися додому. Уляна глянула на могилку — чи не загасла лампадка — і зітхнула:
— Жалко, бабуся не дожила! Цікаво було б, якби побачила Степана, що сказала б?
— А що вона мала сказати? — не зрозуміла мама.
— Ну! Ти ж сама мені розповідала, що діда забрали в тюрму з документами Степана Шагути? А раптом це його батько?
Мама зітхнула:
— А може, і добре, що не дожила. Бо кому приємно почути, що твій чоловік став жити з іншою, і що дитину має?
— Ну а тобі хіба не цікаво? Це ж і твій батько.
— Знаєш, Улясю, давай краще не будемо. Бо тоді може виявитися, що Степан мені брат, а тобі рідний дядько, і що тут доброго? — вона взялася збирати зі столу, і Уляна приєдналася, складаючи на тарілку залишки тризни, щоб залишити на могилці. — Тим більше, що там все дуже заплутано, бо насправді цих Шагут було троє.
— Як троє? — Уляна завмерла з тарілкою в руках.
— Як троє? — почувши, обернувся Степан.
— А отак. Вдома поговоримо. Не треба на цвинтарі про таке розмовляти.
— Зачекай! Один Шагута — це мій дідусь, правильно?
Мама кивнула.
— Другий — справжній. Той, що пішов в УПА. Правильно?
Мама знову кивнула.
— А третій?
— Був і третій. І знаєш, я хоч і мала була, але пам’ятаю, як він мені цукерки приносив, — вона витерла стіл і випросталася. — Ходім додому. Пом’янули, і досить, нема чого теревеніти. Мертвим потрібен спокій.
Очаків — скарбниця, яка зберігає свої скарби не під секретними замками та чутливою сигналізацією. Їх береже від людського ока значно надійніший захист — байдужість. Бо чого можна чекати від занедбаного провінційного містечка, де кури грабаються у пилюці просто в самому центрі, а кручі зяють воронками часів іще Кримської війни? Тут на вулицях ростуть вишні, абрикоси та горіхи, кидаючи під ноги відпочивальникам свої плоди як дарунок, а глина у провулках, які ніколи не бачили асфальту, утворює колії завбільшки із протитанкові рови. Проте, якщо ти виріс у цьому місті, якщо власноруч викопав на городі шматок глиняного горщика чи люльку, якщо грався у кручах понад лиманом, що колись були частиною фортеці, якщо відчував під ногами турецькі підземні ходи, якими поточене місто, наче червиве яблуко, якщо вдихнув морське повітря, що ним колись дихали скіфи, греки, кримці та козаки, і глянув на Кінбурнську косу на обрії, ти отримав ключ від найбільших таємниць та скарбів міста.
Адже Очаків тільки здається вічним тихим курортом, найкращим для відпочинку з дітьми. Насправді це була грізна фортеця, яку збудував іще Вітовт на зорендованій у кримців землі, щоб тримати під контролем Руське море. І саме з того часу усі, хто хотів вийти з Дніпра, мусили або домовлятися з Очаковом, або штурмувати та палити його. Кримські татари, козаки, турки, москалі, німці, румуни — кого тільки не бачила ця земля і хто тільки не плюндрував її! І кожен залишив тут щось від себе — ядро чи ґудзик, фляшку чи гільзу, череп чи снаряд. Деякі знахідки, які траплялися дітям, були досить цінними — як, наприклад, скарб з турецьких срібних монет, а деякі — досить небезпечними, як нерозірвані снаряди, що могли скалічити чи вбити, і не тільки могли, а й робили це час від часу.
Зростаючи в Очакові, ти знав, де колись стояли бастіони турецької фортеці, і де ховаються залишки сучаснішої фортифікації — бетонні коробки ДОТів у лісосмузі, викопані у кручах артилерійські позиції, та величезний кількаповерховий підземний бункер із бетонним капоніром для гармати та броньовою баштою, що на всі боки витріщалася кулеметними амбразурами.
Після повернення з цвинтаря вони пішли прогулятися — щоб розтрусити ситний сніданок на могилках і уникнути ще ситнішого обіду, який готувався на кухні. Настуня відмовилася від пропозиції приєднатися до прогулянки — вона присиділася вдома і не хотіла навіть носа потикати на вулицю. Уляна ж із задоволенням водила чоловіка знайомими з дитинства стежками на пляж, де кожна піщинка пам’ятала її худе тіло, показувала рідну, зашарпану та обдерту школу, занедбаний парк, у якому колись зітхала, дитячий садочок, куди ходила зранку у супроводі бабусі, спотикаючись на ямах, та й врешті ті самі ями, бо вони ніде не ділися. Екскурсія швидко перейшла в історичне річище, і тут раптом ролі помінялися — адже Уляна як корінна очаківська могла показати усе в своєму місті, але пояснити не могла геть нічого. Ані про «лінію Сталіна», крайньою точкою якої колись були Очаківські ДОТи, ані про те, чому місто від німців захищали зенітниці, яких давили танками. Бо чоловіки завжди цікавилися історією, а останнім часом і поготів. Історія стала віднедавна популярною, як ніколи, а історія — це передусім війна, може саме тому чоловіки й цікавляться історією, бо війна — це чоловічий винахід.
Вони помилувалися з кручі на уламки розбомбленого ще в минулому столітті портового пірсу, які продовжували затуляти судна від хвиль, на легендарний острів-батарею Первомайський — колишню базу грізних радянських «морських котиків», а тепер просто закинутий клапоть кам’янистого ґрунту посеред лиману. Сусідський дід Женя згадував, що коли місто здали німцям, на острові ще півроку залишався радянський гарнізон. Той ловив рибу, міняв її у німців на харчі та навіть боєзапас, який у свою чергу витрачав на те, щоб обстрілювати рибальські човни, що виходили з міста, і таким чином зберігати за собою можливість монопольно ловити рибу, щоб знову міняти її на харчі та боєзапас. Героїчні подвиги захисників Батарейного — так тоді називався острів — були улюбленою темою вчителів історії, але дід Женя твердив, що героїчні подвиги відбувалися лише з приводу прибуття начальства з ревізією — якщо приїздило німецьке начальство, то з аеродрому злітали бомбардувальники, якщо радянське — з Батарейного починали стріляти по місту. Адже «генеральський ефект» чинний в усіх арміях світу.
Очаків просто розчинений у історії — тут можна блукати годинами, що власне і робили Уляна зі Степаном, набиваючи собі ноги, зманіжені міським життям. Рідне місто, дитинство — це частинки тебе, від яких ніде дітися, і даруючи їх коханому, ти міцніше прив’язуєш себе до нього. А може, й ні — але всі так роблять. Усі показують старі родинні альбоми, свої дитячі фото у колисці та пісочниці, ведуть звичною дорогою до школи, в якій тебе вже нема кому впізнати, до моря, яке давно належить не тобі. Це традиція, ритуал, а ритуали не виникають на порожньому місці.
Находившись та нагулявшись аж до сутінок, вони повернулися додому і тут-таки були безжально всаджені за заставлений наїдками стіл на веранді з метою надолужити не тільки пропущений обід, але й другий сніданок, вечерю та підвечірок.
— Якби я їла все, що мама готує, давно померла б від передозу, — прошепотіла Уляна на вушко коханому. — А тобі доведеться, бо мамочка дорвалася.
— А от іще бички смажені. І котлетки я приготувала, поки ви гуляли, — немовби підтвердила доньчині слова мама Марія, з’являючись з кухні іще з двома тарілками.
Степан, який насправді був зовсім не від того, щоб добре попоїсти, дивлячись на це, лише зітхнув:
— Дякую. Дякую.
Вони вечеряли на веранді, заплетеній виноградною лозою. Кінець квітня вже розбудив бруньки на деревах — білі пелюстки злетіли з абрикос, залишивши гілки безсоромно-голими, а цнотливі яблуні разом із квітками викинули оксамитне зелене листя. Проте виноград іще не прокинувся — його час мав надійти лише за кілька тижнів.
Уляна посміхалася, спостерігаючи, як Степан все більше піддається очаківській гостинності і слухняно підставляє тарілку під чергову порцію місцевих делікатесів.
— Ви рибку їжте. Ви ж моряк? Значить маєте любити рибку.
— Угу, — мугикав Степан з повним ротом.
— От Уляся в дитинстві не любила рибки, і я їй завжди казала: їж, доню, ця рибка в голодні роки місто врятувала.
— Мамо! Я вже давно не дитина і зараз не голодні роки.
— Ой, доню, ніхто не знає, що буде завтра.
Степан звів брови:
— А в голодні роки — це тридцять третій?
— Так, — зраділа мама увазі гостя. — У нас сусідка була, то розповідала, як рибалки вночі підходили до берега та викидали з баркасів рибу, а люди собі збирали.
— А я думав, голод був тільки в селах.
Мама похитала головою:
— Так і в селах теж. Вона казала, що як люди піднялися, зібрали всіх комуністів та кинули в колодязь… Ну ти ж пам’ятаєш Парколодязь біля повороту на Матросівку? — запитала вона в Уляни і не чекаючи на відповідь махнула рукою. — Так отож зібрали усіх з району, кого впіймали. Ну а тоді прийшли війська та закрили всі дороги. Тільки рибою і врятувалися.
— Парколодязь? — Степан явно був здивований.
Уляна кивнула:
— Його старі люди так називали. Бо як партійних туди кинули, воду вже не брали. Я пам’ятаю тільки горбочок на тому місці.
— Вам ще картопельки покласти? — Мама помітила, що у гостя порожня тарілка і знову взялася за своє.
— Мамо, ти загодуєш Степана до смерті.
— Не загодую. От іще компотику наллю, і воно з компотиком усе втрамбується.
— Дякую. Досить. І справді досить. — Степан приречено підсунув до себе чергову тарілку, повну наїдків. — Я завжди вважав, що південь — вотчина комуністів. А у вас тут, виявляється, просто бандерівці якісь.
— У нас, до речі, усі військові частини у дев’яносто першому одразу присягнули Україні. Дарма ти іронізуєш. І бандерівці у нас теж є. Справжні. У Парутине їх привезли, коли виселяли з Західної.
— Так, — підхопила пані Марія. — Півсела щомісяця їздило до міста у КГБ відмічатися.
— А мама ваша теж з виселених?
— Та ні, вона сама втекла. Тому й не відмічалася. Ми колись у селі під Бережанами жили. У баби Марти. Я вже великою була, її добре пам’ятаю. Марта Шагута. Це ж вашого батька, виходить, мама. А може і не батька, хто знає, куди той Шагута подівся. Може, ваш батько — той, третій.
— Той, що ти на цвинтарі згадувала? — уточнила Уляна.
— А хіба я не розповідала? — для мами, як і для всіх жінок старшого покоління, чоловік у хаті автоматично ставав центром уваги, тому усі свої слова вона адресувала Степанові, лише зрідка кидаючи погляди на дочку, щоб підтвердити якусь інформацію. — Батька мого арештували до війни ще. І він з Казахстану писав, а потім і з Красної армії ще кілька разів. Бо його ж забрали з документами Степана Шагути, і він писав бабі Марті, ніби своїй мамі, а насправді — нам. Справжній Степан, син тітки Марти, пішов до лісу, бо німці хотіли його забрати. А був ще третій, мама казала, що якийсь батьків родич з Полтавщини. Павлом звали. Він з’явився з першими совітами. А коли прийшли німці і стали забирати Степана, назвався його іменем. Допомогти, значить, так хотів.
— Допомогти? — недовірливо перепитав Степан. — Нічого собі!
— Не знаю! — розвела руками мама. — Я тоді зовсім мала була. А мама розповіла мені про цих двох вже після незалежності. І то наказала, щоб я нікому навіть словом не прохопилася. Бо я все життя одне тільки знала, що батько пропав безвісти на фронті, що він герой.
— Тобто як це? — обурилася Уляна. — Власній доньці не розповідала? Це ж історія родини!
— Це зараз — історія. А тоді була стаття, — філософськи зауважив Степан.
— От-от. Бо той Степан, виявляється, у німецькій армії воював.
— Який з них? — Уляна остаточно заплуталася.
— Той, що Павло, з Полтавщини. Воював у дивізії, навіть листи присилав, теж на бабу Марту.
— Якій дивізії? — не зрозумів Степан
— Ну, «Галичина» ж оця, що через неї усі зараз як показилися.
— Тю-у!
Почувши історію третього Степана, Уляна спочатку розгубилася, бо все це виглядало аж надто складно. Але холодний юридичний розум як завжди прийшов на допомогу: якщо Степанів троє, то це добре. Значить шансів на те, що її Степан є кровним родичем значно менше.
– І де ці листи? — оживилася вона.
— Як їхали, то спалили. Баба Марта дуже хворіла і померла у сорок шостому. А листи вже два роки як не приходили. То мамі не було чого сидіти у Пліхові, і ми подалися на Вінниччину, бо на Західній дуже небезпечно було, з бандерівцями тоді сильно воювали.
— А листи навіщо спалила? Тим більше від діда, він же у Червоній армії служив.
Пані Марія сумно похитала головою:
— Часи тоді такі були. Ти сама подумай — вони ж усі були підписані «Степан Шагута». А справжній Степан у ліс пішов воювати.
— Ну, можна ж було не палити. Не знаю, ну заховати якось. Ми б зараз їх почитали, розібралися. Ти ж розумієш, що наш Степан може виявитися твоїм братом?
Степан заспокійливо поклав руку Уляні на зап’ясток:
— Зведеним.
— Ну то ми й розібралися б. Бабуся не казала, про що вони там у листах писали?
Мама Марія знизала плечима.
— Та я так і не згадаю. Їй же вже за сімдесят було, коли мені розповідала про все це. Якби раніше. Але ж часи самі знаєте, які були. Дітям про родичів зайвого не казали. Бо в школі всім за приклад Павліка Морозова ставили, щоб усі здавали своїх. Мало там що.
Ввечері у ліжку Степан довго крутився з боку на бік.
— Про історію думаєш? — пригорнулася до нього Уляна. Попри теплу весну, ночі ще були холодними, тому мама принесла аж дві ватяні ковдри, під якими вони ніяк не могли влаштуватись бо йому було жарко, а їй — холодно.
— Про батька, — він перевернувся на спину і обійняв її за плечі.
— А що думаєш?
— Про фразочку цю його, що він на третину з Полтави.
Уляна потерлася щокою об його груди:
— А хіба це так важливо?
— Я завжди не розумів, як це може бути «на третину»? А тут же саме на третину і виходить. Твій дід звідки?
— З Бережан.
— Ну от. І другий Степан, той що справжній, теж з-під Бережан. А третій — з Полтави. От і виходить, що на третину. Значить він знав про всіх. Правда?
Уляна замість відповіді мовчки зітхнула. Степан же, здається, повністю заглибився у дослідження цього історичного трилера.
— Виходить, що насправді мій батько міг у дивізії «Галичина» воювати?
— Виходить, що міг. На третину.
— От бачиш. Тому мені нічого й не розповідав. А ще на третину — в УПА. А ще на одну — у Червоній армії.
— А батько що, зовсім нічого не казав?
— Та де там! Ти ж чула, що мама казала про Павліка Морозова? Так це не жарти. Вони тоді власних дітей боялися. Ну не те щоб боялися, але остерігалися — мало що у школі бовкне.
Уляна обхопила ногою його тіло і притислася якнайміцніше.
— Як добре, що зараз такого нема.
— Поки нема. Ти ж бачиш, що робиться. Знов у нас «велика перемога» над фашистами. А звідти і до Павліка Морозова не так далеко. Твоя бабуся і мої батьки мудрими людьми були і знали, як швидко все може помінятися. Життя навчило, — він на мить замислився. — Але знаєш, що у цій нашій історії найстрашніше?
— Що?
— Що усі ці три Степани воювали один проти одного. І двоє з них проти цієї самої «великої перемоги». Один лише твій дід воював «за», та й то не з власного бажання. Коли він припинив писати?
— Не знаю. Мама казала… як вона казала… Поїхали у сорок шостому. І два роки листів не було. Тобто десь у сорок четвертому. Ну, але ж це не тільки від діда листів не було. А від усіх.
— Зрозуміло. Не думаю, що у сорок четвертому хтось міг писати у Бережани з німецької армії. Чи навіть з УПА. Бо там уже була радянська влада.
— Мабуть, так.
— Тобто виходить, що твій дід тоді й пропав. Безвісти — значить міг потрапити в полон, а міг загинути.
Уляна замислено водила пальцем по чоловічих грудях, немов письмена якісь вимальовувала.
— Ну а ті двоє? — вів далі Степан. — Вони теж могли загинути, а могли потрапити в полон, тільки радянський.
– І опинитися в таборі, — замислено продовжила Уляна.
— Так само, як і твій дід. Бо з німецького полону усіх відправляли в табори.
– І сидіти могли усі разом…
— Гіпотетично — так. Хоч насправді це неймовірно.
Уляна посміхнулася:
— А троє Степанів — це імовірно?
— Теж правда.
— А потім вийшли з табору і нікому нічого не розповідали, бо боялися якогось Павліка Морозова.
Він підвів голову і подивився на її обличчя, немовби міг щось побачити у темряві
— Ти що, й справді не знаєш, хто такий Павлік Морозов?
— Нє-а, — вона помотала головою і засміялася. — Твоє волосся на грудях лоскоче мені носа.
— Ти що, в піонерах не була?
— Була.
– І що, вам не розповідали про Павліка Морозова?
— Так це вже за Горбачова було. Нам про Перебудову розповідали, а не про твого Павліка.
— Боже! Дитятко! Я сплю з малоліткою!
— А за це стаття, — Уляна ляснула чоловіка долонею по грудях.
— Так от, слухай, дитинко. Павлік Морозов здав свого батька комуністам за те, що той ховав хліб.
— Та знаю я, — перервала його Уляна. — Думаєш, я зовсім дитсадівська?
— А чого ж придурюєшся?
— Хочу і придурююся. Може мені подобається.
— Ти обережно. Бо на мене і так дивляться, як на розбещувача дітей.
— Це ти про кладовище? Про наших військових дам?
Вони засміялися. Це було непередаваним кайфом лежати отак удвох, розмовляти, перестрибуючи з однієї теми на іншу, і Уляні здавалося, що Степан цілком поділяє цей кайф.
— А уявляєш, що б вони сказали, якби до всього ще й довідалися, що ми — родичі?
— Припини! — Уляна ляснула його рукою по грудях, аж долоню запекло. До чого ж чоловіки товстошкірі — у всіх значеннях цього слова!
— А чого? Якщо цих Степанів було троє, то я — твій родич майже гарантовано. З вірогідністю два з трьох.
— Навпаки, один з трьох, — виправила Уляна.
— Ні, саме так, — Степанові, здавалось, сподобався її збентежений вигляд. — Твоя мама казала, що той третій, Павло, був родичем твого діда. Значить, якщо мій батько — насправді Павло, то я все одно твій родич.
— Ти навмисне мене дражниш! — Уляна знову вдарила чоловіка у груди, але тепер уже обережніше, щоб не забити руку. — Одне діло мій дід, а друге — його якийсь-там родич. Тому все одно один з трьох.
Він посміхнувся:
— Та ну, навіть генетичний аналіз дасть двох з трьох. Так що коли вони були родичами, можна не паритися, аналіз нічого не покаже.
– І слава Богу! — Уляна замислено відкинулася на подушку.
Першим паузу порушив Степан.
— А ця, що підходила, як її, Сталіна?
— Бестолковниця?
— Вона. Щось не схоже, щоб її чоловік на війні був. Чи він значно старший?
Уляна повела плечима:
— Не знаю. По всіх школах ходив, дітям про подвиги розповідав. А я на пам’ятнику глянула — йому у сорок п’ятому шістнадцять років було. Де це він встиг повоювати? Ще й поранення.
— Певно, на Західній. Там з УПА до п’ятдесятих воювали. Каратель. Тому й воєнкомом став.
– І вона у паспортному столі працювала. До пари.
— Точно. Цей контингент без роботи не залишиться.
Уляна знов взялася гратися з його кучериками на грудях:
— А скажи мені, малолітці. Навіщо у совку було стільки військових? Просто як собак. У нас повне місто, в Миколаєві повне місто, у Первомайську повне місто.
Він вивільнив з-під ковдри руку і трохи відкинув край, щоб провітритися. Уляна запротестувала:
— Припини, холодно!
— Я так не можу, я вже весь мокрий. Якщо холодно, відсунься і підіткни ковдру.
— Еге, знайшов дурненьку відсуватися від теплого чоловіка.
— Ну, тоді присунься.
Чоловіки, коли розмовляють про щось з їхньої точки зору важливе, перетворюються на зомбі. Нема того, щоб вільною рукою одночасно гладити жіночу спинку чи тертися литками — ні, він кам’яніє, немовби виступає на суді.
— Розумієш, у радянські часи армія була всім одразу — і будівельниками, і залізничниками, і міліціонерами.
— Міліціонерами?
— Ну а як же? В Новочеркаську і в Кривому Розі хто демонстрації розстрілював? Солдати. І пожежниками вони були, Чорнобиль гасили. А у нас в Сургуті дітей ловили.
— Як це, дітей ловили? — від подиву Уляна й сама припинила гладити чоловіка. — Яких дітей?
Степан посміхнувся:
— Місцевих. Хантів і мансів.
— А навіщо їх ловили?
— Бо діти восени у тундрі збирають дикороси.
— Що збирають?
— Твої витріщені очі видно навіть у темряві! — Степан ніжно стиснув міцною долонею Улянину руку. — Дикороси. Скорочено від російського «дікіє растєнія».
— Тоді вже «ростєнія».
— Можливо. Але оці ханти і мансі усю зиму живуть з того, що назбирали у вересні. Це у них такі жнива. Тому усіх дітей мобілізують у тундру. Ну а радянська влада гарантувала їм середню освіту. Тому її задача була впіймати дітей та відправити в інтернати. А їхня — сховатися і збирати клюкву та бруснику.
— Журавлину та брусницю, — виправила Уляна, яка разом із донькою навчилася правильних назв.
— Журавлину та брусницю, — погодився Степан. — Літають військові на гелікоптерах і видивляються дітей. Для льотчиків, до речі це — найкращі навчання.
— Дітей ловити. Дикість яка. У нас такого не було.
— Значить було щось інше, — філософськи зауважив Степан. — От ти казала, що в Очакові багато військових.
— Тому що їх і справді багато. От дивися. — Вона розкрила долоню, готуючись загинати пальці. — У нас був військовий порт. Потім острів Первомайський. Це окрема частина. І ще аеродром. Це вже три. Далі БТК.
— Що таке БТК?
— База торпедних катерів.
— А це не те саме, що порт?
— Ні, у них біля автовокзалу були окремі казарми. Зараз навіть не знаю, чи є там хтось. Та-ак. БТК — це чотири. Прикордонники — п’ять. І П’ятнадцята батарея — шість.
— А що за батарея?
— Це біля турбази локатори стояли. Здорові такі, їх з пляжу було видно.
— Може, зв’язок якийсь?
— Може, — знизала плечима Уляна. — В народі називали П’ятнадцята батарея. А що воно насправді було, хто знає.
— От бачиш, шість військових частин. На скільки населення?
— За союзу було чотирнадцять тисяч. А що?
— Просто батько казав, що СССР — це велика зона. А Україна, судячи з кількості військ, була зоною для особливо небезпечних…
Степан раптом смикнувся з місця, та так рвучко, що Уляна просто впала головою на матрац.
— Уляночко! Я дурень! Я такий дурень, що мене треба показувати у цирку.
— Що трапилося? — Уляна й собі сіла на ліжку, від розгубленості навіть не обурившись.
— Я просто ідіот! «Як розібратися…». А батькова справа?
— Яка справа?
— Ну, за якою він сидів. Там же усе написано. І головне, за що. Ні, мене точно треба показувати у цирку. За гроші.
Уляна кліпнула:
— А де вона?
— Не знаю. В архіві, напевне.
— Думаєш, її можна взяти?
— Ну, я ж близький родич. Якщо це не секретні дані.
І тут Уляна ляснула себе по лобі.
— Коханий, ми з тобою два чоботи пара.
— Тобто?
— Та ні, не два чоботи. А один. Бо такої дурепи, як я, просто світ не бачив.
Тепер він глянув на неї здивовано.
— Просто у моєї найкращої подруги чоловік — історик. Володимир Терещенко. Бачив такого в телевізорі?
— Бачив.
— Отож. А кому, як не історику, краще знати, де шукати зниклих на війні? І де зберігаються їхні справи. Кому, я тебе питаю?
— Він — людина зайнята.
— Так. Зайнята. Але ти мабуть не знаєш, що я як адвокат захищаю його від СБУ, яке зараз взялося за істориків. Тому для мене він знайде час. І ми про все довідаємося.
— Ти — геній! — видихнув Степан.
Вона повела замерзлими плечима.
— Я, звісно, геній, але вже змерзлий. Ану, давай під ковдру і негайно грій мене.
І він без заперечень взявся виконувати розпорядження. Бо українські чоловіки іноді все-таки бувають слухняними.
— В Бердичеві славнім місті
Завербували хлопців двісті…
Зенек, здається, не міг не співати. На відпочинку, у навчальному класі і навіть на стрільбищі він постійно мурмотів під носа якусь пісеньку, що їх знав без ліку. Але найбільше задоволення хлопець отримував на маршах і переходах, коли голоси солдат усієї колони об’єднувалися у потужний і злагоджений хор.
Пісні тут, у навчальному таборі Чотирнадцятої гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина» відігравали особливу роль. Співаючи своїх пісень, українці підкреслено вирізняли себе серед чужого війська, на весь голос заявляли про свою національну окремішність і цінність.
Степан Шагута зі здивуванням осягав нові реалії служби. Вихований у радянській системі, він ніколи не міг уявити, що десь може існувати національне українське військо. Нехай і з німецькими офіцерами та формою, але півтора десятка тисяч українців, які не криються, а разом вчаться воювати і проголошують себе військовою силою власного народу — це виходило за всі межі уяви. Звісно, діти розкуркулених та заморених голодом батьків, беручи хліб та освіту з рук комісарів, не могли не тримати в душі камінь, але одне діло — ховати в собі спогади та відчуття, як робила підрадянська більшість, а зовсім інше — взятися за зброю. Втім, вважати себе радянською людиною Степан-Павло вже не міг — і не тільки тому, що мав досвід стріляння у радянських людей, і стріляння прицільного. Насправді щось зламалося в ньому ще у шанцях, коли в оточенні німців та польських фольксдойче раптом гостро відчув себе українцем. Ну а надто — коли отримав у напарники Зенека.
Власне Зенек і переконав написати рапорт про переведення до української дивізії. Після пам’ятного бою, що звів їх, командування вирішило, що шице Шагута за виявлену відвагу та знищений танк заслуговує на зняття покарання фронтом, про що до військової книжки було внесено відповідний запис. І з того часу під час ротацій він разом з усією частиною відходив у тил і поруч зі своїми товаришами по зброї міг відпочити у мирних містах серед мирного населення. Ба навіть отримав право на законну відпустку. Тільки от їхати не було куди — Харків після кількох переходів з рук у руки остаточно став совєцьким. Та й навіть якби ще не став — з’явитися там, де тебе знають, під чужим іменем — вірна дорога до гестапо. Так само, як і приїхати на Бережанщину, батьківщину справжнього Шагути.
Тієї весни у тилу на стінах будинків серед звичних плакатів, що закликали вмерти або перемогти: «Зіґ одер тод», або ж попереджали, що ворог підслуховує: «Пст! Файнд гирт міт!», — запістрявіли українські: «Ставай до лав Української СС дивізії!», «Я — доброволець!», «Галицька дивізія боротиметься з більшовиками!». Збуджений давно омріяною новиною Зенек, як із малою дитиною, носився з вирізаною з «Львівських Вістей» відозвою «До української молоді».
— Давай разом напишемо рапорт! — умовляв він Степана. — Для чого тобі серед цих німців тужити? А там усі — свої.
— Та в тім то й справа, що свої.
Меткий хлопець Зенек вже давно допетрав, що Степан — родом зовсім не з Галичини: за вимовою, піснями та й навіть за кулінарними уподобаннями, — скрізь з нього вилазив східняк. Тож довелося врешті довіритися юнакові й відверто розповісти всю історію з мобілізацією. Воєнне побратимство, скріплене спільним страхом і кров’ю, виключає недовіру, і тому хлопець щиро перейнявся долею старшого напарника і навіть подеколи вчив його закарпатським мовним особливостям.
— Дивізія — то найліпше місце, щоб ховатися від гестапо. Наші кажуть, що побратими з ОУН, хто має проблеми — першими стали до набірних комісій.
— А якщо здадуть?
— Ніц не здадут. Ніц! — Зенек збуджено рубав повітря рукою. — То ж є націоналісти! Це тут, коли котрийсь мазур чи наш поліцай вінюха щось, то зразу си двигне тойво. А там хлопи — кремінь. Німці їм такі ж вороги, як і тобі.
Пропозиція виглядала звабливо, але ризиковано. А проте Степан погано уявляв собі власне майбутнє — хіба що пряме влучання кулі, міни чи снаряда. У сорок третьому німецька військова машина забуксувала у болотах і степах Росії й почала давати задній хід. Втрати зростали з кожним днем, і не відомо, що було тепер більш небезпечним — вірогідний донос на полігоні Гайделяйґеру мирної Польщі, а чи передова під час радянського наступу.
Тож рішення було ухвалено за приспівом пісні, що її обожнював співати Зенек: «Ой, чи пан, чи пропав, двічі не вмирати». І після того вони майже півроку по-новій вчилися воювати.
Побут в українському війську насправді нічим не відрізнявся від звичного порядку у вермахті. Військова наука — та сама муштра «ґінлєгєн-ауф», ті самі марші, стрільби та клювання носом на лекціях. Хіба з різницею, що довелося перенавчатися на новий кулемет, чи як казали галичани, скоростріл — щойно взятий на озброєння МҐ-42.
Дивно почувався Степан, зіштовхнувшись з новою для себе українською військовою термінологією, що існувала в дивізії паралельно до німецької. Гвинтівку тут називали крісом, набої — амуніцією: гострою — бойовою та сліпою — холостою відповідно. «Рій» замість радянського «відділення», «чота» замість «взвод», «сотня» — за «роту», а стрілець, чи то перекручене з німецької «шица» — це був рядовий. На теоретичних, як тут казали, «вишколах» німців-викладачів перекладали українською, і попервах Степан орієнтувався у цій українській системі військових визначень тільки завдяки знайомству з німецькими термінами.
Але найбільш вразило те, що саме тут, вперше за часи служби у німецькій армії Степан відчув ставлення до себе, як до «унтерменша». У національно-пістрявих фронтових частинах із безліччю місцевих гіві та шуцманів, що на рівних тягли воєнну лямку, ніхто не вирізняв поляків, чехів, естонців, а чи українців. У Дивізії ж німецькі військові вважалися вищою кастою — навіть харчувалися у окремій їдальні. Тому простий, але арійський єфрейтор зверхньо дивився на українського старшого офіцера, що сідав за стіл разом зі своїми земляками.
Серед офіцерів, до речі, українців не бракувало. Багато хто прийшов сюди з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», що їх створили напередодні війни і розформували одразу після Львівського оголошення незалежності влітку 1941-го. Вони ставилися до німців без жодного пієтету, бо за відмову переходити з української частини до звичайної німецької відсиділи у казематах гестапо аж поки німці надумали створити національну Дивізію. Колишній командир «Роланду», німакуватий та педантичний майор Побігущий був одним з найстарших за званням серед українців. Хлопці казали, що він служив іще в УГА — Українській Галицькій армії. Для Степана це було справжнім відкриттям — коли він був ще Павлом, і вчився у радянському інституті, там не згадували про існування якоїсь окремої УГА, а всіх українців гамузом іменували петлюрівцями.
Казали також, що колега Побігущого, командир «Нахтігалю» Шухевич, втік до лісу і тепер там збирає українське військо.
— Знаєте, чому український батальйон тоді назвали «Нахтігаль», тобто «Соловей»? — повчав новобранців за обідом Зенек.
Попри свій вік він користувався авторитетом у сотні як «стара служба» — адже на відміну від решти цивільних «шпаків» мав бойовий досвід та ще й на Східному фронті — найскладнішому і найстрашнішому з усіх.
— А тому, що німці почули, як наші співають, і за ці співи охрестили солов’ями. Зрозуміло?
— Бігме Зенку, тобі лиш би до співу, — зауважував Богдан Хмелик, ровесник і земляк промовця. Вони приятелювали і частенько за галицькою манерою брали один одного на кпини.
— Як німцям до вподоби наш спів, чого ж Кеґерляйн весь час вимага співати цей, шляк би його трафив, «Ес штейт айне міллє ім Шварцвальдерталь»? — питав Стах Петришин з Закарпаття.
— Бо наш Кеґерляйн — то є дер гроссе арш, а по-простому — велика дупа.
Хлопці, озирнувшись, чи бува немає десь начальства, весело гиготіли.
Оберштурмфюрер, або ж, за українським еквівалентом, поручик Кеґерляйн, як кістка, сидів у горлі сотні. Бо неприкрито ненавидів українців. Улюбленим його виразом був: «блєдес фольг», тобто дурний народ. Кожне публічне звернення до українських солдат довершувалося саме цією образливою фразою. Зенек навіть намагався поскаржитися через сотника Паліїва, який єдиний представляв інтереси українців у штабі. Але відповідь виявилася простою: Кеґерляйн і з німецькими солдатами розмовляє так само.
Треба сказати, що крім словесних образ улюбленою справою поручика були догани за порушення форми. Українці як один відрізали з формових штанів незручні лямки-помочі і замінювали їх на пояси — кому рідні привозили їх під час побачень-безухів, а хто позичав шкіряні ремені з кінської збруї або й навіть перешивав з відрізаних з цих же штанів дреліхових лямок. Начальству боротися з цим порушенням було непросто — адже кітель приховував від офіцерських очей цю маленьку деталь. Однак Кеґерляйн ніколи не лінувався віддати команду розстібнутися. І тоді упійманий порушник як мінімум разів двадцять лягав і підводився перед лавою. А якщо оберштурмфюрер був у поганому гуморі, справа могла дійти й до арешту.
Сьогодні зранку екзекуції лягання-вставання не уникнув і Степан — щоправда, не за пояс, бо до німецьких помочів призвичаївся ще коли був штрафником, а за розстібнутого ґудзика.
— До слова, по що той вар’ят до тебе вчепився? — спитав Зенек.
Степан знизав плечима:
— Хіба тільки до мене?
Хлопи казали, що, як від тебе йшов, шипів: «дамнед дезертир».
— Значить, поцікавився моєю справою.
— Ти тримай си обережно. — Зенек стурбовано похитав головою. — Вни вчора Мишка під арешт взяли. Ніби хтось здав, що він — жид.
Усі знали, що Мишко Крумпель пішов у дивізію, щоб не трапити до кацету, бо мав маму-єврейку. Знали всі, крім німців, тому хлопець спокійнісінько носив форму ваффен СС і вважався галицьким українцем чи, як казали німці: східним тірольцем — хоч і вояком другого сорту, але все-таки не в’язнем концтабору. І от учора все раптом скінчилося.
— Хто здав? Свої?
Зенек знизав плечима:
— Ніби ні. Наші роблят ревізію.
«Наші» — так він звав мережу Організації українських націоналістів, яка з першого дня закріпилася у Дивізії та тримала зв’язок з українським підпіллям. Бо кожен свідомий дивізіянт знав — він тут для того, щоб завтра створити армію незалежної України, вишколену та організовану. Це теж, до речі, дивувало Шагуту. Як, скажіть, можна тримати стільки людей у єдиному переконанні? Оно, яку владу мали комуністи, а все одно люди потайки думали своє. Тому й дезертирство у червоних було просто неймовірним, надто у перший рік війни.
Від неприємної звістки щодо Крумпеля поза шкірою забігали мурахи. Якщо про Мишка довідалися, хоч як ховався… До того ж оберштурмфюрер заліз у справу і називає його, Шагуту, дезертиром… Здається, краще все-таки було залишатися на передовій під обстрілом чи навіть вийти сам на сам із танком. А проте, це лише здається — у шанцях все виглядає зовсім інакшим.
Степан у спілкуванні з товаришами «тримав си обережно», намагаючись не занурюватися у деталі своєї біографії. Така поведінка знаходила розуміння, бо дороги, що вели до Дивізії, часто були досить звивистими. Крім того, Шагута користувався особливим авторитетом як фронтовик та друг Зенека.
Втім, на війні, як на війні — і на фронті, і на навчанні небезпека чигає за кожним поворотом.
Вони шикувалися на подвір’ї, вдягнуті по формі «А».
Ще кілька хвилин тому стояли тут-таки вдягнуті у комплект «Б», зі зброєю, готуючись рушити на вишкіл, але виявилося, що старшини влаштували сьогодні курсантам максенбаль — тренування з перевдягання і зміни оснащення. Щойно закінчували шикування в одному виряді, тут-таки лунала команда, і всі мерщій бігли перевдягатися, щоб знову вишикуватися перед дверима казарми.
Усе це було б не так погано, коли б минулої ночі не відбувалися маневри — кулеметників навчали за звуком у пітьмі визначати, скільки людей, на якій відстані і куди рухаються щоб вміли навпомацки встановити відповідний приціл. Тому на сон залишилося три години, а зранку — це дурне перевдягання. Та ще й під особистим наглядом поручика Кеґерляйна — видатного фахівця з форми.
Під час навчання у таборі Степан дуже просунувся у вивченні колоритної львівської лайки — адже мешканців міста Лева, що їх вистачало у сотні, вирізняла особлива майстерність у цій справі.
— Най би ті нагла кров заллєла! — цідив зараз крізь зуби один.
— Холєра ясна! — коментував нову команду інший.
— Курва в дупу пердольона! — знаючи, що командири розуміють лише німецьку, ніхто не крився, викидаючи, свої емоції.
А проте будь-якому навчанню врешті настає край, і після показового «гінлєґен-ауф» для тих, хто запізнився, чота рушила-таки на стрільбище.
Польська осінь холодна, але на щастя суха, приймала стрільців у свої обійми і дихала в потилиці парою з вуст задніх у колоні.
— Українер! Айн лід! — почулася команда цуґсфюрера Берґера.
— Ой, ніхто так не бідує, як жовнір бідує, — уточнив з передньої лави Зенек.
Назву пісні повторила кожна шерега, і коли інформація дійшла останньої, ззаду прозвучало:
— Лід дурх!
Тепер знов настала черга передніх. Зенек високим голосом задав основний тон, і тоді хлопці поруч синхронно скомандували:
— Три-чотири!
Кілька десятків голосів вступили одночасно:
— Ой, ніхто так не бідує, як жовнір бідує, ще до днини дві години, а він марширує…
У Дивізії починали співати хором, без заспіву. Вступити разом та ще й в одній тональності було не просто, але це виховувало відчуття ліктя. Дивізійники полюбляли пісні Січових Стрільців, пластунські, або й жовнірські, як, наприклад, та, що її горлали зараз. Степан ніколи не знав, що у минулій війні воювали окремі українські частини, а тим більше гадки не мав про юнацькі національні організації, через які пройшла більшість його теперішніх товаришів. Тому, зрозуміло, ніколи не чув цих пісень. А проте швидко засвоїв основний репертуар і залюбки підтягував стрілецьку «Ой, у лузі червона калина», пластунську «Гей гу, гей га» або навіть новоскладену «Марширують добровольці, як колись ішли стрільці».
На відміну від оберштурмфюрера, чотовий добре ставився до українських пісень. Це був простий хутірський німака, який досяг, здається, свого максимуму, дослужившись до званнягавптшарфюрера. Не освічений, по-армійському грубий, проте не злісний і не аж надто затятий на власній арійській зверхності.
Осінь цього року видалася надзвичайно гарною — дерева не хотіли жовтіти водночас, а робили це поступово, знизу догори, так що верхівки довго залишалися по-весняному зеленими, і розмаїття жовтого, багряного та зеленого радувало око, щоправда водночас збивало приціл при стрільбі.
На полігоні усе велося як зазвичай — наче й не було позаду безсонної ночі. Кількакілометровий марш, потім з ходу окопування. А проте після перевірки останнього окопу — чи відповідає він вимогам інструкції, чота отримала-таки право на перекур.
Сонечко розтопило іній на пожовклій траві, а от викопана земля була натомість сухою, тому усі як один примостилися на свіжовиритих брустверах.
Біля Зенека, як завжди, кучкувалися Стах і Богдан. Стах, попри те, що переважав за віком, вдачею був відчайдушніший, навіть авантюрний. І цього разу умовляв друзів разом податися до пуфу — дивізійного борделю.
— Там є файні кобіти. Бігме.
Молодші опускали очі — релігійне та родинне виховання не дозволяло їм користуватися сексуальними послугами, що були гарантовані воякам СС. Треба сказати, що сам факт існування пуфу у Дивізії лоскотав нерви усім чоловікам. На перекурах розповідалися легенди про бурхливі романи з молодими польками, які там працювали — кожен із завсідників борделю вибирав собі якусь одну, вважав її своєю любкою, сумував і подеколи навіть ревнував, коли та відмовлялася від побачення з ним, бо була зайнята з іншим. Ті ж, хто не хотів або не наважувався відвідувати пуф, давали собі іншу розраду — у весь голос заводили сороміцьку «Мала мати одну доню, не пускала її на волю», коли колона проходила маршем десь поруч.
— Може, ти, Стефане, зі мнов?
— Може, — відповів Шагута. — Але я краще на ці гроші в естонців пива куплю.
Не можна сказати, щоб жіноче питання було йому байдужим і не примушувало кров швидше бігти жилами. Просто він був з тих чоловіків, кого не вабить настільки вже відверта у своїй продажності любов. Що ж до пива, то воно тут було таким собі маленьким гріхом масового вжитку. Сусідам — естонській частині СС — пиво видавали на бецугшайн, тобто на пайок, і вони залюбки продавали надлишки сусідам-українцям.
— То ще скорше ходім зі мнов. Я ті навчу, і на пиво собі заробиш. — Стах загадково підвів очі.
— Гадаєш, то такий вар’ят, що йму дівки заплатят? — серйозно поцікавився Зенек.
— Дівки не заплатят, вермахт заплатит. У вермахта ніц нєма того пуфа. А до есесів їм не вольно. Маю приятеля з вермахту — старшину. Він такий, як ото ти. Ви сі одяг поміняєте на час. Він тобі — гроші. А ти мені — пива.
— Йой! — зрадів Зенек. — Я так си то уявляю: стоїть наш Стефко у вермахтовому однострої, аж тут — оберштурмфюрер Кеґерляйн.
— Тьху ти! — Степан стрільнув недопалком. — Наврочиш.
Хлопці засміялися.
Після перекуру розпочалися тренування з ближнього бою. Цуґсфюрер пояснював правила прицілювання на бігу, коли противник так само біжить назустріч. Розбилися на дві лави і почали з ревом збігатися і розбігатися знову, намагаючись тримати приціл. Чоботи ослизалися на мокрій траві, і рушниці гойдалися як несамовиті.
За цим перейшли до вправ з бою на багнетах.
Степан, який майже два роки відбув на передовій, особливо не любив подібних навчань. Мало того, що йому самому ніколи не доводилося ходити у багнети, так ще й усі фронтовики на марші перш за все викидали саме цю частину амуніції, як абсолютно непотрібну. Адже побачити лаву ворога так близько — страшний сон будь-якого піхотинця. І якщо з тобою справді трапиться подібне — тут уже жоден багнет не допоможе.
Опинившись у парі із фронтовим побратимом Зенеком, Степан лише для проформи помахував блискучим лезом, аж поки почулося:
— Ахтунґ!
Усі опустили кріси та виструнчилися, бо до місця тренування наближався оберштурмфюрер Кеґерляйн.
— Таки наврочив, — плюнув крізь зуби Степан.
— Зараз почнеться, шляк би його трафив, — промимрив і собі Зенек.
І справді почалося. Тепер полювання ішло не на пояси, а на протигазні сумки. Вічно голодні хлопці, хто мав таку можливість, брали з собою на маневри харчі — бутерброд з салом чи шинкою, або й просто хліб. І найзручнішим місцем для схову додаткового пайка служила протигазна сумка. Саме це страшне порушення статуту було зараз ціллю навіженого оберштурмфюрера.
Після доповіді Берґера усіх курсантів вишикували і пролунала команда вдягти протигази. А після цього ревізії піддалися сумки.
У п’ятьох стрільців знайшли незаконні харчі, і всіх їх вивели перед лавою. Шостим наказ вийти отримав Степан, хоча його сумка була абсолютно порожньою.
Лаві дали команду зняти протигази, а шістка «щасливчиків» слухняно падала у пилюку та зводилася на ноги, аж поки голос Кеґерляйна сів від утоми. Потім усіх знову вишикували.
Оберштурмфюрер оголосив, що українці тільки і думають, як набити живіт, що вони — дурний народ, не хочуть вчитися воювати, але він, оберштурмфюрер Кеґерляйн їх таки навчить. Далі він взяв кріса у найближчого стрільця і скомандував:
— Шице Шагута!
— Яволь! — зробив крок з лави задиханий після «гінлєґєн-ауф» у протигазі Степан.
Кеґерляйн знову звернувся до лави і пояснив, що зараз він покаже, чим справжній бій на багнетах відрізняється від балету, який тут влаштували ліниві українці.
«Що він замислив?», — спитав себе Степан. Але вони вже стояли навпроти, націливши багнети один на одного.
— Беґіннт!
Блискуче сталеве вістря дивилося просто в очі. Степан нерішуче переступив на місці. Він не розумів, на якій межі збирається зупинитися оскаженілий Кеґерляйн.
— Оффензів! — скомандував оберштурмфюрер.
Звичайно, Степан і не думав, що може бойовою зброєю по справжньому атакувати офіцера, тому махнув рушницею вперед аби як, але противник явно був іншої думки про цю дуель, а тому, відбивши першим рухом кволий напад, другим всадив багнета просто у груди українця.
— А ми тобі пива принесли! — до вікна шпиталю зазирав усміхнений Зенек.
Степан сів на сіннику. Він уже міг підвестися, не стогнучи від болю при кожному русі, а значить справи просувалися на добре. Треба сказати, що як на такий удар, відбувся він достатньо легко — неглибокі різані рани зліва на грудях та на руці під пахвою. На фронті це називали подряпиною.
Врятувала Степана саперна лопатка, яку він за фронтовою звичкою завжди встромлював за пояс так, щоб прикрити груди. Багнет ковзнув по її поверхні, завернув убік і пройшов просто під пахвою, неглибоко розкраявши м’язи грудей, а другою стороною врізавшись просто у татуювання з групою крові на внутрішній поверхні плеча — відмітку, яку мали усі німецькі військові. Тепер замість синіх літер та цифр Шагута мав на руці борозну, яка поки кривавила, але обіцяла невдовзі перетворитися на шрам.
На відвідини хлопці прийшли удвох — Зенек і Богдан. Вони розповіли, що намагалися поскаржитися на умисне скалічення, але у відповідь отримали тільки бюрократичну відписку, що шице Шагуту було легко поранено під час показового бою на багнетах. Інколи таке трапляється, і це не є порушенням статуту.
— А знаєш, чого Кеґерляйн так лютує? — Зенек змовницьки стишив голос. — Наші повіли, що Шухевич до лісу забрав зо три тисячі українських шуцманів — просто разом з командирами, у формі і зі зброєю. Тіко кокарди на тризуби поміняли — і алєс.
Степан посміхнувся:
— Зрозуміло. Я для нього став уособленням українця-зрадника.
— Нічого. То йму так не минеться. Він своє матиме.
– І що ти йму зробиш? — насмішкувато уточнив Богдан.
— Знаю, — вперто хитнув головою хлопець. — Знаю, що зроблю. А тобі, Стефку, кажу — тра й нам, як там-тим, до лісу йти.
— Мені зараз тільки до лісу, — Степан обережно торкнувся своїх пов’язок.
— Та й ні до чого той ліс, — підтримав раптом Богдан.
— Як то, ні до чого? Німці вже видихаються. Людей і ресурсів катма. Ти гадаєш, з якого дива вни українцям зброю дали? Бо добре ведеться? А нині постає велика повстанча армія. Сто тисяч багнетів. З нею мусять рахуватися. І Черчилль з Рузвельтом також.
— Черчилль з Рузвельтом тільки зі Сталіним рахуються. А ми їм — як та кістка у горлі, — скептично зауважив Богдан. — Совіти по лендлізу зара отримують сировину, техніку — люкс! І по десять на одного німця мають. Трупом усе від Кавказу засипали, а все одно наступають. Що їм ті наші сто тисяч?
Степан сьорбав з кавового дзбанку пиво, що його хлопці купили в естонців, і з цікавістю роздивлявся товаришів. Молоді, повні ідей, енергії, віри. Вони сперечалися з таким завзяттям, наче саме від них залежала доля цієї війни.
— А що нині маємо робити? За німців голови класти?
— Я гадаю… — Богдан зробив паузу. — До совітів тра переходити.
— Та ти звар’ював! — сплеснув руками Зенек. Він аж рота розкрив від подиву.
— Ти послухай. Совіти воювати не годні. Їм тра фахівців. Тра си вивчити на старшин і перейти. Німці війну програли. То вже й сліпому видко. А у совітів, як будеш фахівець, кар’єру зробиш. А як зберемо у червоному війську багато старшин-українців, повернемо зброю на Москву — і все.
— Все… — перекривив Богдана приятель. — «Все» тобі буде одразу, як до совітів перейдеш. Стефку, скажи йому.
Обидва повернули голови, і з очікуванням подивилися на старшого товариша.
Той повільно сьорбнув пиво і зітхнув:
— Я вас, хлопці, судити не буду. Дивіться самі. А для себе я виходу не бачу. Точніше, бачу, але тільки два. Якщо траплю в полон, розстріляють москалі. Не траплю — значить доведеться скласти голову у бою. У кращому разі — десь на Україні. А то й на чужій землі.
— Не сумуй, — поклав руку на приятелеве плече Зенек. — Гайда до лісу, тоді якщо вже й доведеться скласти голову, то точно в Україні.
Пропозиція прозвучала не надто оптимістично, і в повітрі зависла недобра тиша.
— В темнім лісі на камені
Лежить жовнір поранений… — тихенько завів дискантом Зенек і підморгнув. — Бачите. Не ми перші, хлопці. Не ми перші.
— Але боюся, що не ми й останні, — зітхнув у відповідь Степан.
Перша звістка, яку отримав Степан, повернувшись зі шпиталю до казарми ошелешила його, не згірш за удар багнетом. У поручика Кеґерляйна на полігоні стріляли гострим набоєм, збивши з голови кашкета. Чи це був жарт влучного стрільця, чи то похибка невлучного — невідомо. Німець, звісно, так справи не залишив і почалося розслідування.
Однак була й друга звістка — просто вбивча: шица Зеновій Клен зник із табору наступного дня після пострілу на полігоні.
Хлопці збиралися тісними компаніями та збуджено обговорювали новини. Проте двоє людей з чоти води до рота набрали і словом ні з ким не прохопилися про надзвичайні події. Це були Богдан і Степан. Навіть поміж собою, навіть пошепки вони, не змовляючись, обходили небезпечну тему. Як близьких приятелів утікача їх кілька разів викликали на допити, і там вони в один голос твердили, що не підозрюють, хто саме міг стріляти у поручника, нічого не знають про причини втечі свого товариша, що шице Клен жодного разу не повідомляв про жодні свої наміри, і таке інше.
Слідчі педантично записували свідчення і, отримавши на завершення підпис під протоколом, відпускали назад до казарми, але відчуття, що кожен допит може бути початком нової, тепер вже персональної справи не полишало Степана. Частенько він подумував навіть написати рапорт із проханням про відправку на фронт, але зупинявся, бо це тільки загострило б підозри слідчих. Не одну ніч крутився від безсоння на сіннику, не в змозі відігнати страшні думки, та чув такий самий шурхіт сінника з боку Богдана. І багато разів прокидався у холодному поту з відчуттям, що за ним прийшли.
Та виявилося, що усе це було далеко не найстрашнішими переживаннями. Тому що одного дня Степан побачив, як двоє німців ведуть плацом одягнутого у брудний цивільний костюм Зенека.
Його виказали поляки — так переповідали хлопці, які охороняли гауптвахту і могли спілкуватися з арештантом. Армія Крайова організувала у Жешуві фальшивий вербувальний пункт УПА і пустила про нього широкий поголос. А усіх, хто прийшов на вогник, передали просто до гестапо.
Дивно, що Зенек, який начебто мав тісні зв’язки з ОУН, трапив у цю нехитру пастку. Можливо, він вирішив тікати спонтанно і тому не підготував ані маршруту, ані контактів. А може, причиною стала юнацька самовпевненість.
Звісно, хлопець не зізнався вартовим, чи це він стріляв у поручника, але Степан здогадався про все із самого початку, пригадавши Зенекове «він своє матиме». Тоді Шагута не звернув уваги на ці слова, і тепер картав себе за це. Можливо, якби зрозумів Зенеків задум, зумів би його відмовити. Бо насправді травми і поранення на навчаннях не були великою рідкістю. Звичайно, укол багнетом — це був, мабуть єдиний випадок, але забої, перелами і опіки були звичною справою для тутешніх медиків. Німці навчали жорстко, максимально по-бойовому і саме завдяки цьому їхня армія мала найменші втрати у справжніх боях.
«Треба зберегти кожного солдата» — часто-густо цитували офіцери Гітлера й під цим гаслом безжально ганяли вчорашніх селян чи міських батярів, наражаючи їх на небезпеку, навчаючи терпіти і виживати вже тут, у вишкільному таборі. Таким чином різношерста цивільна публіка перетворювалася на справжніх вояків, що вміють зберегти у бою власне життя і здоров’я, щоб завтра знову піти у бій.
Степан навіть не дуже злостився на Кеґерляйна за такий болючий урок, бо насправді певного мірою заслужив на нього, а крім того отримав компенсацію — кілька тижнів у шпиталі, де можна спати скільки хочеш, де не треба підскакувати за алярмом, бігати з важким кулеметом, де немає безкінечних «гінлєґен-ауфів».
Але зараз він панічно боявся очної ставки із Зенеком. Невідомо, як поведеться хлопець при зустрічі. І німці легко пов’яжуть постріл у командира зі Степановим пораненням. Кожному у чоті зв’язок цей, здається, був очевидним, але слідчі досі не ставили про нього жодних питань. Проте після арешту Зенека вони, на диво, вже не турбували допитами.
Зрозумівши, що слідство очевидно рухається до фіналу, Шагута наважився звернутися до штабного українського сотника Палієва, і той пообіцяв клопотати, щоб засідателямі у суді по цій справі призначили українських офіцерів. Це було єдине, чим можна було спробувати допомогти приятелю.
А проте щоденний ритм у Дивізії не мінявся — ті самі підйоми, вправи, сніданки і обіди. Співи для Берґера на марші та для себе у казармах. Тільки Зенекового дзвінкого дисканту у цьому хорі вже не було.
І от одного похмурого дня після завершення навчань сотню замість розпустити по казармах вишикували літерою П навпроти цегляної стіни конюшні. Командував шикуванням особисто поручник Кеґерляйн. Хлопці, зморені муштрою, неохоче, проте дисципліновано займали свої місця. Чотовий за наказом командира відібрав команду з дванадцяти стрільців, до числа яких потрапив і Степан. Не знаючи про мету і не наважуючись запитати, він відзначив проте, що Берґер обрав людей, яким довіряв найбільше — переважно досвідчених, надійних вояків. Усіх відвели за ріг конюшні, де на них чекала така сама кількість німецьких солдатів.
Старший серед німців привітався з Берґером, і вони разом відійшли до стіни, де було притулено шерегу карабінів. Старшини взялися заряджати зброю, вкладаючи лише по одному набою, а українські стрільці здивовано перезиралися. Степан відчув на піднебінні металевий присмак. У голові в одну мить стало порожньо, як у дзвоні. Він навіть думати боявся про те, що розуміє мету усіх цих дій.
Закінчивши роботу, німецький підофіцер урочисто звернувся до стрільців з гаркавим баварським акцентом. Берґер дав Степанові команду перекладати.
— Ваш наказ — виконати вирок суду щодо злочинців. Це — почесна місія, — автоматично вимовляв він слідом за німцем, намагаючись не замислюватися над сенсом слів.
— Відповідно до закону, один із зарядів є сліпим. Кожен з вас може думати, що він дістався саме йому.
За командою вони по черзі взяли карабіни. Степанові дістався останній, і він не відчув його ваги. Вишикувавшись, повернулися на плац перед лавою і зупинилися метрах у десяти навпроти цегляної стіни. Так простояли кілька хвилин, опустивши очі і намагаючись не дивитися один на одного. А коли Степан почув, що по лаві пішов гомін і підняв погляд, то побачив те, про що боявся думати весь цей час.
На плац виводили засуджених. Першим ішов арештований колись за підозрою у жидівстві Михайло Крумпель — високий чорнявий хлопець із гострими рисами обличчя, які могли належати єврею так само, як і українцю. А за ним, несподівано маленький та худий, човгав Зенек.
Обидвох було роздягнуто по пояс і безпомічно білі тіла вкрилися ципками від холоду. Руки приречених були зв’язані за спинами, і тому вони йшли нахилившись уперед, самою позою немовби символізуючи покору долі. Хлопці дивилися у землю перед собою, але Степан, інстинктивно прикипівши до обличчя побратима, більш за все боявся, що той підніме голову, і їхні погляди зустрінуться. Він хотів відвернутися, та був неначе прикутим до знайомих рис, на яких вже проступив вираз приреченості.
Здається, це тривало вічність.
Засуджених поставили біля стінки, конвой відійшов, і на середину виступив оберштурмфюрер Кеґерляйн. Він зачитав вироки і виголосив коротку промову про те, що усі злочинці будуть покарані, і що військове правосуддя є жорстоким, але справедливим. Під час промови Степану вдалося подолати заціпеніння і, силоміць відірвавши себе від болісного зазирання в обличчя приреченого, він усю свою увагу зосередив на написі «МOD. 98.», який прикрашав коробку затвора карабіну. Вибиті у металі рівні знаки зараз втрачали контур і пливли, і Степан раптом відчув на губах солоний смак. Він, фронтовик, що за два роки передової бачив, здається, все і був зі смертю запанібрата, плакав — беззвучно і безнадійно, стоячи перед лавою з десятків людей.
Коли промова скінчилася, чотові, що стояли кожен біля свого рою дали команду «Ахтунґ!». Стрільці із загальної лави подумки дякували Богові, що не опинилися серед тих, хто готувався зараз до пострілу. Кожен, хто притиснув приклад до плеча, стоячи розстрільнею посередині, заспокоював себе надією, що «сліпак» дістався саме йому. А Степан Шагута, що й досі не зводив погляду з напису «МOD. 98.» на карабіні, відчув раптом, що очі обох засуджених дивляться просто на нього. Він не бачив цього, але просто відчував, як погляди скальпелем розтинають тіло, нутрощі і обпікають вогнем за грудиною так, що неможливо ні вдихнути, ані видохнути. Грудна клітка була готова вибухнути неначе міна, розірвавши тіло на шматки, і він раптом страшенно захотів, щоб це сталося якнайскоріше, раніше, ніж пролунає команда стріляти.
— Ахтунґ! — прозвучало ще раз, тепер вже для розстрільної команди.
Степан заплющився. І тут з-поза спин почулося коротке:
— Хальт!
Чотові здивовано озирнулися, а стрільці опустили зброю. Оберштурмфюрер Кеґерляйн зрушив з місця і наблизився до них.
— Шице Шагута! Комен! — кинув він різко.
Степан зробив два кроки наперед і опинився просто перед командиром. Той пронизливо дивився просто в обличчя, але лице його розпливалося, немов у тумані.
– Ґебен! — офіцер раптом простягнув вперед руку і, одним рухом висмикнувши карабін з ослаблих Степанових долонь, скомандував. — Марш!
Стрільці у розстрільні перезиралися, а поручник зробив два кроки вперед, зайняв вільне місце на фланзі і махнув чотовим рукою:
— Бьофілє!
Ті стрепенулися:
— Ахтунґ!
І коли переконалися, що кожен притиснувся щокою до ложа прикладу, командир німецького рою скомандував:
— Фаєр!
— Сла… — почувся високий дискант, але його заглушив недружний залп.
Степан обернувся. Чотові прямували до стіни, щоб відповідно до статуту переконатися, що страчені не уникли своєї долі, а за необхідності дострілити їх із своїх «зауерів». А ті, хто ще недавно були молодими, веселими українськими хлопцями, лежали тепер на землі, і рештки життя витікали з них червоними переривчастими цівками крові — це серця робили останні удари перед тим, як зупинитися навіки.
Кожна мама двічі навчається у школі: першого разу сама, а другого — зі старшою дитиною. От іще вчора ти була безтурботною клієнткою дитячого садка: зранку віддала, ввечері забрала, головне — не запізнитися. А вже сьогодні домашній вечір сповнений вічним: що задавали? чому не записано? сядь рівно! перепиши начисто! не нахиляйся! де твій підручник? — що відтепер з невеликими варіаціями буде супроводжувати вас найближчі одинадцять років.
З вересня, коли схвильовану і святкову, вона віддала Настуню під опіку класної керівниці, опецькуватої і милої, схожої на квочку у своєму постійному клопоті та воркуванні з дітьми жіночки, минуло вже два місяці, і навчання з веселої гри, що нею здавалося на початку, перетворилося на набридливу рутину. Уляна дивилася, як на очах скисає посмішка на доньчиному обличчі, варто лише згадати про домашнє завдання, і міркувала: ну гаразд, два місяці тому вона з радістю йшла до школи, бо це — ознака дорослості, із захопленням розповідала про уроки та вчителів, а сьогодні де воно все вивітрилося? Немовби у школі існував окремий предмет — знудження та марудність, і у ньому всі учні досягали найбільших успіхів.
Своїми сумнівами вона поділилася з Катькою.
— А як інакше? — сказала мудра подруга. — Усі діти хочуть до школи. Себе згадай. Хотіла навчитися читати і рахувати?
— Звісно.
– І всі так само. А потім виходять зі школи і ненавидять читати і рахувати. Їх привчають до цього десять років.
— Одинадцять, — виправила Уляна.
— Тепер одинадцять, — погодилася Катька. — Одинадцять років вчать ненавидіти читання. Для надійного результату.
І вони невесело засміялися.
Зате пощастило з танцями. По-перше, вони були поруч зі школою і за невеличкі гроші вчителька продовженого дня відводила Настуню на заняття, звідки вже Уляна забирала машиною. А друге і головне — викладачка танців мала талант до спілкування з дітьми. Вона заохочувала їх за будь-який успіх. У неї всі були «молодці» і «супер-молодці».
— Мамо! А я сьогодні супер-молодець! — радісно хвалилася мала.
— А коли ти будеш супер-мега-турбо-молодець? — уточнював Степан, який полюбляв зустрічати своїх дівчаток з роботи.
Після піратського полону він вирішив зробити перерву у рейсах і тепер хазяйнував удома. Щиро кажучи, Уляна не розуміла, як моряки можуть нічого не робити між плаваннями. Взяти, наприклад, очаківських рибалок — коли навігація закінчується, вони залягають на дивани, так що й трактором не зрушиш. Добре, що винайшли пульти до телевізора, бо, кажуть, у старі часи кликали жінок, коли треба було перемкнути канал. Обідати — і то не завжди до кухні дочалапували. Степан, звісно, до такого не доходив, але все-таки Уляна не розуміла: як це так, прокинутися зранку і знати, що тобі нічого робити? Все своє життя вона зранку квапилася. Спочатку була школа, університет, потім робота, а коли з’явилася мала — цей універсальний центр зайнятості — то навіть поспати не завжди вдавалося. Хіба що у неділю, коли можна забрати її до себе в ліжко і там бавити досхочу.
— Моряк на судні працює цілодобово, — пояснював Степан. — Судно — це великий організм зі своїми системами, проблемами і хворобами. І капітан навіть на секунду не може покинути думати про нього. А кожен помічник — про своє. І вахти, і документи.
Уляна сміялася:
— Тоді виходить, що я теж моряк. Бо теж працюю цілодобово. І на вахті, і з документами. Мої організми, щоправда, не такі великі, як корабель. Але їх два — Настуня і ти. І я теж навіть на секунду не можу покинути про вас думати. Особливо про цей маленький організм, — і вона тріпала по голові доньку.
— Ну, мам!
Степан багато розповідав про море — але переважно про старі часи, коли там було по-справжньому небезпечно.
— По-справжньому! — обурювалася Уляна. — І це говорить людина, яка щойно повернулася з піратського полону.
— Ні, ну пробач, ти не порівнюй роботу моряка тоді і тепер. Дертися у шторм на щоглу — і сидіти в машинному відділенні.
— В машинному відділенні — шум і бруд, — не здавалася Уляна. — А на палубі — свіже повітря.
— Занадто свіже. І піратів, до речі, тоді теж вистачало, — він зазвичай був не дуже говіркий, але коли ішлося про морські справи, розходився по-справжньому. — От послухай, як працювали раніше матроси. Перша вахта з півночі до чотирьох ранку зветься собачка.
— Собачка?
Він посміхнувся:
— Собачка. Собача вахта. Потім зміна, заступає друга вахта, а перша спить три з половиною години.
— А чому три з половиною? — не зрозуміла Уляна.
— А тому що у вісім знов на вахту, щоб встигнути поснідати.
— Нічого собі!
— Отож. Вахта з восьми до дванадцяти.
— А чого ти кажеш «з восьми»? — втрутилася Настуня, яка працювала домашнім цензором. — Треба казати «з восьмої», правда, мам?
— Правда, — посміхнулася мама.
— Дякую, — на відміну від більшості, Степан не ображався, коли його виправляли. І чесно сказати, його українська прогресувала з кожним місяцем. — З восьмої. До дванадцятої. З дванадцятої обід і відпочинок, потім дві піввахти по дві години, коли всі працюють по судну, латають вітрила, ремонтують, фарбують, а цього на кораблі ніколи не бракує. Потім вечеря, і з двадцяти, тобто з двадцятої до півночі вахта. Потім спати, і знов. Плюс аврали, коли треба переставляти вітрила, а це робота для всього екіпажу.
— Ого! Це виходить по дванадцять годин на добу.
— Бувало й більше. Тепер теж буває, бо судновласник завжди хоче заощадити на екіпажі. Але це ж зовсім не та робота, що з вітрилами.
Вперше відколи залишила мамину хату, Уляна мала поруч людину, з якою могла обговорити, порадитися, навіть поскаржитися. Хоча треба зауважити, що у деяких питаннях Степан був надто жорстким у оцінках, а інколи його навіть важко було зупинити.
— А до нас сьогодні приходила завуч. Роздавала доручення, — розповідала якось Настуня шкільні новини.
— Ну і яке ж тобі дали доручення?
— Перевіряти, щоб ганчірка біля дошки була мокра. А Ярика призначили паблік рілейшеном.
— Ким? — підняв брови Степан.
— Паблік рілейшеном, — радісно повторила мала.
– І що ж це таке? — поцікавилася Уляна.
— Не знаю, — Настуня знизала плечима і тут-таки пояснила. — Вона сказала, щоб він дивився, хто погано поводиться, і потім все їй розповідав.
Уляна засміялася, а Степан насупив брови:
— Ти ба, які паскуди!
Уляна поспішила заспокоїти, бо більш за все чомусь боялася, що він особисто почне з’ясовувати шкільні стосунки:
— Наскільки я знаю Катьку, вона їм дасть такий паблік рілейшен, що мало не буде. Вона дівчина проста і вміє сказати коротко та дохідливо.
— Ні, ну справді, які паскуди, — Степан не вгавав.
— А чому Степан каже «паскуди»? — Настуня називала Степана просто на ім’я, і йому це подобалося.
— Тому що не можна вербувати дітей, за це треба ноги виривати.
— Катька вирве, не переживай.
— А що значить «вербувати»? Це від слова «верба»? — щиро поцікавилася Настуня.
Степан — син сиділого батька та мами, народженої у таборі, мав особисті причини ненавидіти стукачів, тому ця метастаза гебешних порядків поруч, біля дитини, просто вивела його з рівноваги. Він довго ходив із кутка в куток, стискуючи кулаки, і тихенько, щоб Наська не чула, крізь зуби цідив цілі каскади відбірної морської лайки. Так що Уляна лише в ліжку змогла заспокоїти розлюченого чоловіка.
Степан планував злітати до свого Сибіру та власноруч пошукати в архівах батькову справу, але відкладав поїздку на майбутнє, казав, що поки має клопіт у Києві. Що за клопіт, Уляна не розпитувала — вона взагалі намагалася не напружувати чоловіка своїми вимогами, хоча іноді в душі ворушилися підозри і неприємні емоції. Наприклад щодо квартири, затісної для трьох. Ну гаразд, влітку мала була у мами, але зараз — це ж просто неправильно, жити у такій тисняві. Тим більше, дівчинка росте, іще побачить щось не те. Щоправда, він платив за оренду зі своїх грошей і завжди забирав квитанції за комуналку, але ніколи навіть не натякнув на те, що варто щось змінити у житті. Чи то не сприймав її всерйоз? «Закрийся! — тут-таки гримала Уляна сама на себе. — Тобі мало, що він фінансує фактично всі закупи? Мало того, що взяв тебе з дочкою? А хто ти є? Королева краси? Моніка Белуччі? Ти повинна знати своє місце і дякувати за те, що маєш». Так вона розправлялася із собою, потім зітхала, дякувала за те, що має, і далі поводилася, як завжди, ні на що не претендуючи.
Так вони й жили — і не одружені, і не вільні, і не рідні, і не чужі. Щось у цьому житті мало помінятися, поза сумнівом, але що саме, коли і чому — невідомо.
Дорогою на роботу Уляна завозила Настуню до школи і там перекидалася кількома словами з Катькою або Черешенькою, які теж виконували щоденну мамчину роботу. Днями Черешенька примудрилася звихнути собі середній палець на правій руці і тепер ходила у пластиковій лангеті, показуючи всьому світові непристойний американський жест.
— Уявляєш!? Вони кажуть, що це типова травма для жінок, коли підтягують штани чи колготи.
Уявити це було проблематично.
— А ти як примудрилася?
— Як, як… Штани підтягала… як.
Уляна пирснула. Черешенька любила носити одяг меншого розміру, так вона здавалася собі стрункішою, але сідниці доводилося буквально втрамбовувати у брюки.
— Це виробнича травма. Хай чоловік платить тобі лікарняний.
— Ти жартуєш, а на дорозі всі думають, що я з них знущаюся. Бібікають, як придурки.
Черешенька водила машину з типово жіночою безпосередністю, тому не диво, що пластиковий фак викликав жваву реакцію.
— До речі, чоловік там для тебе якусь пошту отримав. Сказав, що може передати, але краще було б знайти час і подивитися разом.
— Пошту? — перепитала Уляна. — Яку? Невже Степанову справу?
— Мабуть. Я не знаю, які у тебе з моїм чоловіком амури, — вона посміхнулася, потім присіла до Світовиди. — Іди маму цьом, і будь уважною на уроках, бо вчителька на тебе скаржиться.
Після повернення з Гробків Уляна саме до Черешеньки звернулася по допомогу у справі Степанового батька. Точніше, до її чоловіка, що, як усі науковці, мав безліч знайомих з конференцій та симпозіумів і через них міг видобути копію справи Шагути-старшого з російських архівів.
Відтоді минуло вже кілька місяців, Вікінг не озивався — мабуть, за щоденним клопотом просто забув за цю дрібну справу. Набридати йому не хотілося, а інших приводів для розмови не траплялося. І от раптом приємний сюрприз.
— Мамо, пока, — помахала ручкою Настуня і вискочила з роздягальні.
На роботу Уляна запізнилася завдяки білявій вівці у кашкеті зі стразами, яка сиділа за кермом джипа з донецькими номерами. Однією рукою вівця тримала мобільний телефон, другою — підфарбовувала собі вії, і при цьому ще примудрялася курити довгу тонку цигарку. Чим вона крутила кермо, залишалося загадкою — хіба що силіконовими цицьками, які розривали пазуху у розрізі модного пальта. Подібних персонажів останнім часом багато розвелося на київських дорогах, бо кадрова політика нової влади будувалася тільки і виключно на уродженцях шахтарського краю — в міністерствах, управліннях, судах, на всіх рівнях влади кабінети займали донецькі. Обласні адміністрації, ба навіть Крим, теж страждали від цього лиха. Дійшло до того, що директорку школи мистецтв, що в ній займалася танцями Настуня, почали залякувати перевірками прокуратури і таки відправили на пенсію, замінивши випускницею Донецької консерваторії.
«Всьо буде Данбас!», — проголошували написи на парканах — чи то знущалися, а чи попереджали.
Попереду на тротуарі Уляна помітила знайому постать з повними торбами у обох руках. Леон-кілер, кур’єр, теж запізнювався сьогодні — а чи то вже повертався із завдання. Підвезти його було справою шляхетною, і Уляна пригальмувала біля бордюру — заразом відстала від донецького джипа, який муляв нерви своїми неадекватними маневрами.
— Леоніде Петровичу! Сідайте, доїдемо разом! — вона перехилилася через пасажирське сидіння, ґречно відкриваючи двері.
— Уляночко! Доброго ранку! Дякую вам, — він сів сам і почав влаштовувати поруч свої торби. Сухорлявий і невеличкий на зріст, разом із неодмінними сумками він зайняв весь вільний простір. — Ой, пробачте, я тут…
— Може, в багажник покладете?
— Та ні, дякую, я звик, — він пововтузився іще трохи, влаштовуючись зручніше, і Уляна рушила у щільному потоці, подякувавши сигналом аварійки автобусові, що пропустив її. Справжні київські водії за ввічливістю поступалися хіба одеським — про тих взагалі ходили легенди.
Леон-кілер упіймав Улянин погляд, спрямований на свої торби і зашарівся.
— Уляночко, я все хотів з вами поговорити.
— Слухаю вас, пане Леоніде.
— От ви якось запитували про вищу освіту і чому я став кур’єром.
— Та ну, це я так! — Уляна відчула себе незручно.
— Ні, це нормально, бо ви мені дуже імпонуєте, і тому я хочу, щоб ви розуміли, — у голосі його не було жодного запопадництва чи намагання сподобатися. — Я на заводі працював начальником дільниці, — вів далі він. — Науково-промислове об’єднання. Електроніку робили для літаків. Для армії. Ви ж знаєте, у Радянському Союзі все робили для армії.
Уляна мала власні стосунки з радянською армією — і з очаківськими «військовими дамами», пихатими та бундючними, неначе це саме вони своїми грудьми захищали соціалістичний лад, і з їхніми чоловіками, що крали на складах усе, до чого діставали руки, та перепродували цивільним, і з аеродромом, куди в дитинстві водила пасти козу.
— Секретність, секретність і ще раз секретність. Перший відділ.
Що таке секретність, Уляна теж уявляла — човен сусіда якось занесло на острів Первомайський, то його змусили стояти обличчям до води кілька годин, аж поки не минув шторм, бійця з автоматом приставили, щоб не обернувся бува на секретні споруди, а насправді кожен школяр в Очакові знав, що на острові — база бойових пловців і підводні човни з диверсантами.
— Так от все це через них. Я тоді у Гельсінську спілку вступив, молодий був, гарячий. А хтось стуконув у Перший відділ, ті повідомили КГБ. А в КГБ… Ви — людина молода і не уявляєте, що таке КГБ.
— У мене бабуся від них тікала з Тернопільщини аж до Очакова.
Леон-кілер сумно кивнув:
— От бачите. А я нікуди втекти не міг. Бо на режимному заводі просто так не звільняють. Все через КГБ. І вони мене хотіли посадити. Ввічливі такі. На «ви». Не били, не катували. І це найстрашніше. Я вже думав, якби мене били, мабуть, було б легше. А вони все розпитували. Про спілку я нічого не казав, а вони самі мені розповідали, що було, хто там був, що казали. Бо все знали. У нас конспірація була, а вони, виходить, все одно знали. Але я їм, присягаюся, нічого не сказав. Не пам’ятаю, і все. А вони: Леоніде Петровичу, ну ви ж розумієте, що ми мусимо вас посадити? Бо їм посадити людину — це як висякатися. Кажуть, зараз вашого брата, ворога повилазило назовні стільки, що тюрми не справляються. Там черга — ну, як у Радянському Союзі скрізь були черги. А тільки місце звільниться, ми, кажуть, вас і посадимо, якщо ви не схаменетеся і не підете на співпрацю. Будьте певні. Отак, кажуть, кожного дня, як будете виходити з дому, знайте, що можливо й не повернетеся, бо ми вас взяти можемо в будь-який момент. А як будете лягати спати, знайте, що ми можемо прийти вночі, ви ж знаєте, що наші люди люблять приходити вночі. І це правильно. Щоб сусіди не бачили. Це гуманно. Щоб родина не постраждала через те, що батько — ворог радянської влади. Бо в нас син за батька не відповідає, це ще Сталін казав. Тому ми можемо вас забрати на світанку. Або в тролейбусі, як будете їхати на роботу. Підійдемо, начебто квиточок перевірити, і заберемо. Тихо і ввічливо. І ніхто вам не допоможе.
— От суки! — вилаялася Уляна, і одразу спохопилася. — Пробачте!
— Та нічого, — Леон-кілер безпомічно посміхнувся. — І ви знаєте, що всі вони й досі залишилися на своїх місцях? І в будь-який момент можуть знову взятися за старе. Ви ж бачите, що зараз робиться.
Уляна бачила, що зараз робиться, і відчувала безсилля, бо попри свій досвід і кваліфікацію часто не могла допомогти клієнтам. А що тут вдієш, коли СБУ, прокуратура та міліція перетворились на комерційні організації, які на замовлення, а чи й навіть для себе могли забрати усе, до чого є хоч найменший шанс вчепитися. Ще одна подяка президенту Ющенку, за якого стояли на Майдані, і якого вона сама та колеги прокляли вже не один десяток разів. Адже саме його вікопомна конституційна реформа дозволила прокуратурі втручатися у будь-які справи, і за п’ять років економічний терор та перерозподіл власності набрав такої сили, що зупинити його було вже неможливо. Судді навіть не брали хабарів, якщо справа стосувалася прокурорського рекету. А коли закінчилися великі об’єкти, вони взялися за приватне житло — Уляні самій довелося брати участь у процесі навколо однієї квартири і на власному досвіді переконатися, що в Києві діє декілька банд з працівників прокуратури та суддів усіх рівнів, які забирають квартири у людей. Цілком законно, тобто майже законно. Звісно, й СБУ тут не пасло задніх, але воно спеціалізувалося на великих промислових об’єктах, на великих пакетах акцій та рейдерстві.
— Ви знаєте, я колись навіть ходив до СБУ, хотів подивитися свою справу, ну, ви знаєте, щоб зрозуміти, хто стукав на всіх і звідки вони все знали. І знаєте, що мені сказали?
— Що?
— Що вироку не було, а отже під реабілітацію я не підпадаю, і що без цього справу показати не можуть, оскільки вона в роботі. Розумієте?
— Так і сказали, в роботі? — не повірила Уляна.
Леон-кілер повільно заплющив очі і знову відкрив їх, підтверджуючи свої слова.
І тут погляд Уляни знову впав на його сумки. Великі, напхані чимось м’яким… Невже це на випадок арешту? Вона згадала випадкове знайомство зі старим рухівцем, який розповідав, що кілька років тримав під ліжком валізу з усім необхідним в тюрмі — теплі речі, зубна щітка, цигарки. Як там було у Гадюкіних: «шапка, чоботи, куфайка і з начосом калєсони». Зовсім не смішно… Вони пообіцяли йому, що можуть взяти у тролейбусі дорогою на роботу… Вони казали, що візьмуть у будь-який момент… І зовсім це не хвороба, як вона колись подумала — він не хоче підвести роботодавців, бо боїться, що його можуть взяти будь-коли…
Леон-кілер дивився вперед і на обличчі його, як завжди спокійному і навіть просвітленому, не ворушився жоден м’яз. Але руки не відпускали потертих ручок целофанових пакунків з речами, пальці судомно стискалися і розтискалися, перевіряючи, чи все гаразд, чи все на місці…
На очі несподівано навернулися сльози, і Уляна, щоб відігнати емоцію, сердито посигналила черговому донецькому джипу, який, оминаючи пробку, вискочив на зустрічну смугу.
— Суки… — знову прошепотіла вона, сама не знаючи, на чию адресу і пожаліла, що не навчилася у Степана лаятися по-морському.
— Ні, ну уявляєте, це було двадцять років тому, а він і досі з собою носить речі! — розповідаючи цю вчорашню пригоду, Уляна так розхвилювалася, що почала вимахувати руками, ризикуючи перекинути вазу на столі.
Вони сиділи на кухні у Катьки і чекали на Віку, яка мала привезти свого Вікінга та ще й з копіями справи Степанового батька.
Степан вперше був у Катьки — адже подруги зазвичай дбали за екологію спілкування і не допускали чоловіків до своєї, жіночої половини світу. Запланована поява на священній території одразу двох — Степана та Вікінга — свідчила про надзвичайну ситуацію. Втім, життя останнім часом перетворювалося на суцільну і безперервну надзвичайну ситуацію.
— Ну а що ти хочеш? На секретних заводах люди були залякані режимом так, що й до психушки недалеко, — Степан завдатки своєму віку найкраще орієнтувався у радянському минулому. — У одного з моїх капітанів сестра застукала чоловіка з іншою і написала донос у перший відділ, що він у ліжку розповідав державні таємниці.
— Справді? — здивувалася Уляна. — От курва!
Катька не особливо втручалася в розмову, певно, скута присутністю нової людини — адже сьогодні вона вперше на власні очі побачила, як вона казала «капітана вже не першого рангу». А може, просто хотіла уважніше придивитися до нього, щоб зробити власні висновки.
— Курва, — погодився Степан. — Але уявіть собі психологічний стан цих людей. Мій однокашник відслужив на кордоні, то потім на повному серйозі розповідав, що за ним у будь-який момент можуть прийти, бо колись як старший наряду він підписував акти про порушення кордону яким-небудь лосем чи тигром. А якщо колись з’ясується, що насправді це був не лось, а шпигун, то старшого наряду посадять на сімроків. У мене така підозра, що він навіть пишався цим.
— Та ну? — Уляна останнім часом дедалі більше розуміла, що нічого не знає про країну, в якій народилася. Що там казав російський класик про імперію та провінцію біля моря? Очаків власне і був тією самою провінцією, і з нього імперія виглядала радше кумедно, ніж страшно.
— Угу, — Катька кивнула головою, немовби на підтвердження почутого, а може, й справді підтверджувала, бо за віком мала добре пам’ятати совок. — Дурдом «Сонечко».
В Уляниній пам’яті знову сплив Леон-кілер зі своїми пакетами. Як це він з ними додому приходить, куди ставить? Невже біля ліжка? — а куди ж іще, коли навіть на роботі практично не випускає з рук? Від цієї картинки її фізично пересмикнуло.
— Що з тобою? — стурбовано запитала Катька.
— Та так, уявила собі, як він вдома з цими пакетами весь час чекає на візит. Жахливо.
Дзвінок у передпокої обізвався тривожним звуком, немовби відчув загальний настрій.
— От бачите, нам уявити страшно, а людина вже скільки років отак, — з цими словами Катька пішла відкривати.
Прийшли Черешеньки — Віка, Вікінг та Світка. Компанія очевидно вже не могла вміститися на кухні, і тому для розмови перебралися до вітальні, попередньо виставивши з неї дітей та прибравши наслідки влаштованого ними «бешкет-болу». Чоловіки потисли руки, відрекомендувавшись одне одному, і зайняли стратегічні позиції біля журнального столика, а жінки пішли варити каву, тобто насправді потеревенити про своє.
Класний дядько, — зауважила Катька, киваючи на двері до вітальні.
— Який він тобі дядько! — обурилася Уляна.
— А-а! Він же тобі дядько, якщо не помиляюся.
— Катько, у тебе язик, як бритва, як ти мінет робиш?
— З кров’ю! — хижо посміхнулася вона і дівчата задоволено зареготали. Черешенька плескала по стегну своєю лангетою з пластиковим факом.
— Ну що там? — запитала Уляна і теж кивнула на вітальню, маючи на увазі Вікінга. Вона розуміла, що той не просто так раптом знайшов час для зустрічі.
— Знову викликають на допит. Настійливо порекомендували приходити без адвоката.
— А дзуськи, — видихнула Уляна. — Це примітивне залякування. Підемо разом.
— Краще хай Віка з ним сходить, — запропонувала Катька. — У неї тепер є залізний аргумент. Точніше, пластиковий. Просто викладе на стіл, і хай гуляють.
Черешенька зітхнула:
— Ні, дівчата, це не смішно. Він переживає, щоб не підставити колег. Бо він же тільки свідком проходить.
— Нема такого свідка, з якого не хотіли би зробити підозрюваного. Подивися, оно Тимошенчиха яка вже козирна була і з Путіним хихотіла, а зараз сидить у камері.
— Ну хоч ти не лякай.
— Це не я лякаю. Оце щойно Катьці розповідала про нашого кур’єра. Його двадцять років тому так в КГБ налякали, що він і досі скрізь з речами ходить на випадок арешту.
— Що, справді?
— Справді. Тому я і пропоную, щоб я пішла з твоїм. Інакше вони його до дурки доведуть.
Черешенька зітхнула ще глибше:
— Я його переконую, а він каже, що сам.
— Тоді я з ним окремо поговорю.
— Але ж ти знаєш, що цим чоловікам нічого не доведеш.
— Ти просто не вмієш доводити.
І тут Катька, що стояла біля плити, несподівано гучно розреготалася.
— Ти чого?
— Ой, дівчата, пробачте, що не в тему. Просто подивилася на Вікин палець і згадала, — вона обернулася до дівчат і сперлася стегном на плиту. — Була сьогодні у свого костоправа. Приходжу, а там крики, скандал. Дружина якогось футболіста. Дивіться, каже, що він наробив! Я дивлюся, а в неї одна цицька вгору, друга вниз.
— Як це? — не зрозуміла Черешенька.
— А отак. Реально. Права вгору, ліва вниз. А він стоїть — реготати не може, бо клієнтка ж, а не реготати не може, бо це реальна комедія. Отак, уявляєте? — Катька руками зобразила на своїх об’ємних грудях, як це виглядало. Виглядало смішно.
– І що це було? — не зрозуміла Черешенька.
Катька звела вгору брови з виглядом досвідченого конферансьє:
– Історія геніальна. Це мені потім Юра розповів, костоправ. Ця курка вирішила зробити собі силіконові груди. Бо чоловік футболіст і звик мати справу з м’ячами.
— Ну ти скажеш! — засміялася Черешенька.
— А що, неправда? — Катька теж посміхнулася, задоволена власним жартом. — Ну а дівчина субтильна, як це зараз модно. І спинка нової ваги не витримує. Болить. Іде до костоправа, щоб вирівняв. Він і вирівняв.
– І що? — не зрозуміла Уляна.
— А те, що у дєвушки крива спина, сколіоз, бо за партою кривенько сиділа, і в машині теж. Юра каже: спочатку треба було до мене прийти, а тоді вже до хірурга. А вона навпаки. От він груди і зробив по кривій спині, щоб було симетрично, а коли хребет виправився, вони й роз’їхалися. Вона кричить: як же я тепер буду ходити? Давай, зроби, як було. А як це зробиш? Спина вже рівна. Вона його і бандитами лякала, і прокурором. Ледь-ледь пояснив, що все стане на місце, коли спина знову скривиться, а з її новими цицьками це буде, дуже скоро. Так і пішла, як гелікоптер.
Дівчата засміялися. Настрій, зіпсований згадками про слідство та СБУ, відновився до нормального рівня.
— Слухай, — сказала Черешенька, відсміявшись. — Мені чоловік показав справу твого Степана…
— Це його батько.
— Ну, батька, — вона нетерпляче махнула своєю лангетою, — я ж про нього і кажу.
– І що там?
— Ой, ну чистий детектив. Все докупи. Сама побачиш. А я оце думаю, хіба таке може бути? Щоб під чужими документами двоє людей…
— Троє, — поправила Уляна.
— Троє? Ну тим більше.
— А чому не може бути? — втрутилася Катька. — Мій дід у сорок першому під Києвом копав окопи. І разом з ним був хлопець, єврей з Одеси. Коли раптом прибігає начальник: німці прорвалися. Цей єврей зразу в паніку, бо всі вже знали, що німці роблять з євреями. А дід дістав свій документ, якусь довідку з сільради і каже: забирай, мене в селі і так знають. Так і пішов цей єврей до своєї Одеси з документами мого діда.
– І що? — перепитала Черешенька.
— А хто ж його знає? Війна. Селяни тоді паспортів не мали, фотографій не клеїли. Папірець, печатка. Може, й вижив. Може, його діти чи онуки зараз десь тут поруч живуть або в Одесі під дідовим прізвищем.
— Може бути, — Черешенька замислилася. — Мені таку історію в Канаді розповідали, як їхній предок у Галичині пішов продавати на базар свиню, і війт йому бамагу виписав: льоха біла, одна штука, щоб ніхто не мав претензії. А він як продав свиню, побачив пункт, де агітували за переселення до Канади. Питають: документ маєш? А він єдине, що мав, оцю бамагу. То так його і записали: Льоха Білий. Тепер усі його онуки Білі, велика родина, знані люди.
— Ну от, а ти кажеш, — підсумувала Катька.
— Ой, кава! Кава! — з-поза її спини Уляна помітила шапку піни, що почала вириватися з турки.
Каву врятували, розлили по чашках і пересунулися до вітальні.
Чоловіки вже сиділи поруч на канапі, переглядаючи сірі копії якихось документів.
— Ну, що там видно? — поцікавилася Уляна.
Степан підняв голову. В очах його читався розпач.
— Та тут таке!
— Що?
Вікінг зі своїм звичним викладацьким апломбом взявся пояснювати:
— Степану Шагуті інкримінують зраду Батьківщині шляхом здачі в полон, участі у антирадянському підпіллі та бандформуванні УПА і служби у частинах СС.
— Тобто? — не зрозуміла Уляна.
— Тобто він одночасно був і у Червоній армії, і у німецькій СС, і в УПА, — уточнив Степан.
— А хіба таке буває?
— Так у тому й справа, що не буває. Але слідчий нічтоже сумняшеся пише обвинувачення по всіх трьох пунктах, — Вікінг не витрачався на емоції, як і належить науковцю при виконанні.
Черешенька була більш завзятою:
— А може, він все вигадує? Ти ж сам казав, що в НКВД це називалося «романами».
— Ні, кохана, «романи» зазвичай базуються лише на зізнаннях підслідного. А тут документи. Ось, подивися.
Черешенька взяла у нього з рук аркуш з сірою плямою копійованого документа. Уляна зазирнула в нього і не зрозуміла нічого.
— Тут не по-нашому! — вирвалося у неї.
— По-німецьки, — пояснив Вікінг. — У справі є переклад. Це повідомлення про те, що рапорт рядового Степана Шагути з проханням перевести його до складу дивізії «Галичина» задоволено.
— СС? — перепитала Уляна.
— Ваффен-СС. — терпляче уточнив Вікінг. — Чотирнадцята гренадерська ваффен-СС дивізія «Галичина» була військовою, а не поліцейською, тому і приставка «ваффен». Сформована з добровольців у сорок третьому. Після десяти місяців навчань потрапила під Броди, де Червона Армія пішла на прорив. Дивізія втратила багато людей, після чого була переформована і переведена до Югославії на боротьбу з партизанами Тіто.
Уляна слухала, не розуміючи, про що ідеться. До чого тут Тіто?
— Тіто тут ні до чого, це просто історична довідка, — заспокоїла Черешенька, яка володіла непростим мистецтвом розуміти свого чоловіка.
— Тобто виходить, твій батько воював в німецькій армії? — перепитала Уляна в Степана. — А значить він не може бути моїм дідом.
Степан знизав плечима.
— А осьо інший документ, — Вікінг простягнув наступну копію. — Довідка кадрової служби про те, що рядовий Червоної Армії Степан Шагута зник безвісти у серпні сорок четвертого.
Уляна взяла до рук ще один сірий папірець, тепер уже не зі свастикою, а із зіркою на горі. Друковані на машинці літери «рядовой Степан Шагута», «пропал без вести». Підпис, печатка кадрового управління.
— Ну і нарешті третій документ, — немов вчитель перед учнями, Вікінг прагнув драматичного ефекту. — Свідчення Мар’яна Гурницького, мешканця села Пліхів, про те, що його сусіда Степан Шагута вступив до банди українських націоналістів під псевдо Трійця, де за свої злочини дослужився до сотника, і неодноразово відвідував село з метою боротьби з комуністичним підпіллям, членом якого був цей самий Мар’ян Гурницький. Між іншим, сотник в УПА — досить високе звання.
Бабуся згадувала колись сусіда на ім’я Мар’ян, який за німців був у поліцаях, а за совєтів почав писати на всіх до НКВД. Прізвища, звісно, не запам’яталося, але це явно був той самий персонаж.
— Він в УПА воював, — Уляна поправила окуляри, як завжди у складні моменти. — Ну, цей, справжній Степан, у якого вони тоді в селі жили. Як там пишуть, було його псевдо?
— Трійця.
— Трійця, — повторила вона і запитально глянула на свого Степана, але той лише ледь помітно знизав плечима. Це слово у нього ні з чим не асоціювалося.
— Отже маємо трьох Степанів, — підсумував Вікінг. — Один був бійцем Червоної Армії, другий — бійцем УПА, а третій — дивізії «Галичина».
— Ну й четвертий Степан сидить тут на канапі, — додала Катька.
Усі подивилися на Степана, який розгублено переводив очі з аркуша на аркуш.
— Так хто ж із них був його батьком? — запитала Черешенька.
— З матеріалів справи цього з’ясувати не можна, — Вікінг розвів своїми коротенькими руками. — На жаль.
Катька нахилилася вперед до столика з документами та кави, якої ніхто навіть не торкнувся…
— Давайте я спробую повторити все для білявок, — запропонувала вона. — Один Степан — це твій дід, правильно?
Очі її знайшли Уляну.
— Так, мій дід, Святослав Ліщинський, він воював у Червоній Армії.
— Добре, — кивнула Катька, — Другий Степан — це справжній Степан, той, що жив у селі…
— Пліхові, — підказала Уляна. — Це біля Бережан, там жив друг діда з гімназії Степан Шагута. Він прийняв бабусю з мамою, коли в місті не було чого їсти. Справжній Степан Шагута.
— Справжній, — задоволено повторила Катька. — Гаразд. А третій хто?
— Третій — дідів родич з Полтавщини. Його звали Павло, а прізвища я не знаю. Він замість Степана потрапив на мобілізацію до німців. Помилково. Бабуся думала, що розберуться та відпустять, але не розібралися.
— А хіба німці мобілізували наших? — здивувалася Черешенька. — Щось я про таке не чула.
Усі подивилися на Вікінга, який, напевно, знав відповідь.
— Питання складне, — сказав той. — Всякого було. Мобілізували у поліційні частини шуцманшафт, у баудінст — будівельні загони, які відновлювали зруйноване, у гіві — допоміжні військові служби — всілякі водії, санітари, кухарі, сапери. Він міг служити там. Потім — дивізія «Галичина», туди ішли добровільно. Але це вже пізніше. Були у сорок першому спроби організувати українські національні підрозділи, можливо, з цим пов’язана мобілізація. Складно сказати.
— Зрозуміло, — Катька відкинулася на спинку крісла. — А потім — табір. І хто з них був у таборі?
Черешенька емоційно вимахнула своїм пластиковим «факом»:
— Так у цьому ж і питання!
Вікінг прокашлявся:
— У справі є довідка, що Степан Шагута потрапив до радянського фільтраційного табору для інтернованих осіб біля міста Віллях в Австрії.
— Ну, все зрозуміло! — радісно вигукнула Черешенька. — Значить це червоноармієць. Значить це твій дід!
Уляна і Степан подивилися одне на одного, явно ошелешені таким висновком. Бо це означало, що вони родичі, дядько та племінниця.
— Кохана, не поспішай, — м’яко зауважив Вікінг.
— А що не поспішай? — простягнула до нього свою лангету Черешенька. — Кого у таборах тримали? Полонених.
Вікінг обережно помахав головою:
— Табір для інтернованих — це трошки інше, ніж для військовополонених. Коли закінчилася війна, до цих таборів збирали усіх підозрілих, і потім уже з кожним розбиралися. Туди міг потрапити, наприклад, боєць УПА, який був у полоні чи концтаборі.
— Міг, — погодилася Черешенька.
— А ще, — продовжував Вікінг, — до табору для інтернованих міг потрапити солдат підрозділу СС, який не хотів, щоб п’яні переможці застрелили його просто на вулиці. Бо тоді стріляли без розбору, звісно, якщо ти — не жінка.
— А з жінками що? — перепитала Уляна.
— Жінок спочатку ґвалтували, — сухо пояснив той. — У таборах для інтернованих працювали совєцькі репатріаційні комісії, виявляли колишніх громадян СССР і забирали до своїх таборів. Тому коли він мав слов’янський акцент, то повинен був опинитися у радянському фільтраційному таборі, — з цими словами Вікінг підняв зі столу черговий сірий аркушик. — А от вам свідчення самого підслідного, Степана Шагути. Він твердить, що внаслідок контузії втратив пам’ять, і що було до табору, не пригадує. Типовий документ. Багато полонених і тих, хто хотів видати себе за них, давали такі свідчення, наче під копірку.
— А інших якихось документів нема? Може листів чи записок? — Катька подивилася на Уляну, але та лише розвела руками.
— Бабуся все спалила, коли тікала від НКВД.
— Теж типовий випадок, — підтвердив Вікінг. — Бо тоді до Сибіру відправляли усіх, на кого було хоч слово, хоч папірець. Тому документи палили, закопували в лісі, топили в річках. Ми втратили велетенський документарний пласт, і мало того — навіть усних свідчень небагато. Бо дітям не казали правду про батьків і дідів. Казали: пропав безвісти, щоб ті ніде не проговорилися. Зараз уже багато людей підходять, просять, допомогти розшукати предків, бо їм з дитинства казали, що батько загинув на фронті, а він, виявляється, був в УПА чи у таборі сидів.
Степан зітхнув:
— У нас в Сургуті реально половина людей була з таборів. А за що сиділи — кому воно треба? Діти вже піонери чи комсомольці. Казали, нащо воно їм, хай ідуть своєю дорогою.
Вікінг тим часом виклав на стіл аркушик, що його ретельно розглядав останні кілька хвилин, і всі побачили, що це — збільшене фото з табірної справи. Худий, вилицюватий, коротко стрижений чоловік незрозумілого віку — анфас і у профіль. Кістки обтягнуті шкірою та очі — оце і все.
— Схожий на твого діда? — запитала Черешенька.
Уляна знизала плечима:
— А я звідки знаю?
— Може, мамі показати?
— Можна й мамі, але враховуй, що діда забрали, коли мамі був рік чи два.
Черешенька замислено покрутила своїм пластиковим «факом» у повітрі і глянула на Степана:
— А на твого батька схожий?
Той розвів руками:
— Трохи. Бо я його пам’ятаю вже старшим і не таким худим.
— О! — вигукнула Черешенька переможно. — Ну тоді все зрозуміло!
Усі погляди зупинилися на ній, і лише Вікінг опустив очі під ноги.
— Що зрозуміло? — уточнила Уляна.
— Степан каже, що цей, — вона показала пальцем на фото, — схожий на його батька. А значить це і справді може бути його батько, і тоді все сходиться.
— Що сходиться? — не зрозуміла Уляна.
— Кохана, — зітхнув Вікінг, — це і є батько Степана.
— Ну! — радісно підтвердила Черешенька. — Я ж про це і кажу.
Усі несамохіть засміялися.
— Чого ви? — не зрозуміла Віка.
— Кохана, — продовжив Вікінг так само спокійно, немов на лекції. — Це — справа Степанового батька. І цілком зрозуміло, що у ній — його фотографія. Чия ж іще?
— Точно? — Черешенька засмутилася і знову обернулася до Уляни. — А тобі він хто?
— Не знаю, — знизала плечима та. — Може бути дідом, а може бути дідовим родичем з Полтави чи гімназійним однокашником.
— Ми, власне, і намагаємося це з’ясувати, — терпляче пояснив Вікінг.
— А! — розчаровано сказала Черешенька і замовкла.
— Добровільна втрата пам’яті, — замислено сказала Катька. І додала. — Хвороба країни.
— Швидше, покоління, — виправив Вікінг, який полюбляв точні формулювання.
— Батьки, які дурять дітей, щоб полегшити їм життя, і себе дурять, щоб не картатися зайвого, — Катьку потягло на філософію. — А потім ці діти беруть владу у країні і маємо, те, що маємо, як казав президент Кравчук.
Вікінг покивав головою на знак згоди:
– І хай би що там кажуть колеги, усе це обумовлено історично.
— А що кажуть колеги? — поцікавилася Уляна.
— Зараз модно заперечувати послідовність і тяглість історії. Колись захищали дисертації та обґрунтовували усе класовою боротьбою, а тепер, коли вона не в моді, про всяк випадок відхрещуються від будь-якої історичної тяглості. Тепер серед науковців заведено вважати, що кожне покоління народжується у вакуумі і пише своє життя з чистого аркуша.
– І в результаті до влади приходить Янукович, — підсумувала Катька.
— Точно, — кивнув Вікінг.
— Тобто виходить, що у всьому винуваті історики.
— Не тільки і не виключно, але частина провини лежить на нас, — він полюбляв точність.
— Ну вже аж ніяк не на тобі! — обурилася Черешенька.
— Ми всі колеги, робимо одну справу, і я не можу виокремлювати себе, — розвів руками Вікінг.
— Але якщо насправді історичний зв’язок між поколіннями існує, значить Януковича все-таки скинемо? — Катька дивилася крізь примружені очі, немовби вимірювала щось.
— Хто скине? — обурилася Уляна. — Ті, хто за нього голосували? Чи ті, що поїхали на заробітки в Європу і шлють сюди гроші? Чи наші затюкані інтелектуали, які бояться власної тіні? Чи наш кур’єр Леон-кілер з торбами?
— Каддафі теж думав, що навічно. І Чаушеску, — спокійно відповів Вікінг.
— Ви не порівнюйте, — Уляна почала заводитися, як завжди, коли розмова переходила на політичний терен. — Румуни вважають себе нащадками римлян, у них понти ого-го! А ми — бездержавна нація, усі свої битви програли. І взагалі нас ніколи не існувало.
— Тобто знову повертаємося до проблеми тяглості в історії, — посміхнувся Вікінг.
І лише Степан не брав участі у загальній дискусії. Бо ще і ще раз вдивлявся у незнайоме обличчя власного батька на фотографіях з табірної справи.
У профіль та анфас.
Десять кілометрів — хіба це багато для ніг, які сходили всю Україну? Для легень, які звикли дихати пороховим димом? Для серця, яке рветься до своїх, коханих, до найкращої у світі донечки Марічки, яку не бачив уже три роки, та й взагалі хіба бачив? — бо коли відвіз її до села, а сам потрапив до цієї клятої машини НКВД, вона ще тільки починала тупцяти своїми ніжками, а зараз… Мабуть, і не впізнає. Точно не впізнає. А Софія? Сонько. Сонечко. Як тільки не називав її у хвилини ніжності! Чи впізнає у завітреному червоноармійцеві Шагуті свого Святка, свого коханого? Певно, й думати боїться про нього, щоб не накликати лиха. Чотири роки з дня, коли Святослав Ліщинський залишив родину в селі у справжнього Шагути, а сам поїхав у Бережани, потрапив до арешту — хто ж це витримає?
Рівна лісова дорога стелилася під чоботи. Вже місяць без дощу, земля злежалася на камінь, і навіть військові колони, які інтенсивно просувалися на захід, не могли розтовкти ґрунт. Довгий літній вечір дихав прохолодою, вітерець приємно обвівав груди, висушуючи піт на гімнастерці. Півтори години, якщо без привалів, та й які можуть бути привали, коли ноги самі несуть вперед?
Розвідвзвод, у якому після поранення та тилового госпіталю опинився Степан Шагута, квартирував окремо від свого полку на невеличкому, зо п’ять хат, хуторі. Командир, старший лейтенант Кавязін, як і годилося розвіднику, любив самостійність і прагнув мати бійців під своїм лиш контролем — тому навіть на марші намагався триматися осторонь від основних сил, а заразом і від начальства та штабних. Розвідники в армії були особливою кастою — решта солдат вважали їх чимось на кшталт ходячих мерців і дивилися з недовірою: мовляв, що з тобою говорити, коли завтра підеш на ту сторону і не повернешся. Але що насправді було небезпечнішим — вночі скрадатися у кущах та вибалках поза лінією фронту, як роблять розвідники, чи у складі стрілецького батальйону на повен зріст іти на кулемети, коли позад тебе знов-таки кулеметами підбадьорює загороджувальний загін… Степан не жалкував, що потрапив до розвідки.
Взяти хоч би сьогоднішній день. Для того, щоб звичайного солдата відпустили на ніч у рідне село, потрібен був дозвіл комполку — а хіба йому до таких дрібниць, коли завтра-післязавтра на передову. І яка кому різниця, що тут, у десяти кілометрах, твоя родина, твоє серце і душа, яка полетіла вперед, щойно полк вступив на Тернопілля, і тепер десь там, у Пліхові чекала, поки господар з’єднається з нею і з дружиною воєдино, як це й звелів колись Господь?
А комвзводу, який був ближчим до солдат, неодноразово ходив з ними на завдання і чудово розумів, що з озброєними людьми краще зберігати нормальні стосунки, одразу відпустив Шагуту «під чесне слово» до ранку. Однак попередив: коли щось станеться, виручати не буде. Самоволки на фронті не буває, а буває дезертирство.
— Вопщем, нє совєтую, — додав він наостанок. — Тут за каждим деревом бандєровци ховаютца. А нам теперь с нємцем воєвать надо, а нє с вашим братом-хохлом.
Шагута промовчав, бо давно вже зрозумів, що дискутувати з начальством — собі дорожче, а тому тільки розвернувся через ліве плече та побіг збирати речі. Пару банок американської тушонки, запальничку з гільзи для малої — бо що ж іще можна привезти дитині з фронту? — і за півгодини вже біг бігцем лісовою дорогою з мішком за плечима та спорядженим ППС на грудях. Міряв кроки і мріяв про те, як обійме Софію, як притисне до грудей Марічку. От іще пару кілометрів на схід, а там знайдеться стежка у потрібному напрямку…
Вони вийшли з-за дерев несподівано, немов чекали саме на нього. У червоних променях вечірнього сонця він не одразу помітив малинові околиші на кашкетах, а коли помітив, у грудях похололо.
— Патруль СМЕРШа. Дакумєнти! — владним голосом звелів старший з трьох, сержант.
А от документів Степан не мав — тобто документів на право залишити військову частину. Він козирнув, відрекомендувався і почав пояснювати, що тут недалеко село, де залишилася родина, що він тільки туди й назад. Проте це не викликало жодного розуміння. Сержант дивився безбарвними очима, немовби мав перед собою не живу людину, а просто суху гілляку.
— Панятна, — підсумував він. — Разберьомся. К лєйтєнанту єво.
Один з солдатів стволом автомата показав на проміжок між кущами, де, як виявилося, ховалася стежина. Степан похнюпився, але слухняно пішов уперед. У голові в одну мить все закрутилося, як під артобстрілом: до лейтенанта… може, йому вдасться щось пояснити? Він же теж командує своїми солдатами, повинен зрозуміти. Попри очевидну дурість подібного припущення, Степан не залишав його і дорогою подумки добирав слова, якими розповість лейтенанту про чотири роки розлуки з родиною, про те, що комполку нема часу підписувати документи кожному окремому бійцю, що він тутешній і за ніч обернеться туди-сюди, так що ніхто й не помітить.
СМЕРШевці позаду крокували мовчки, наставивши зброю, немовби вели якогось злочинця. Степан озирнувся, сподіваючись встановити хоч би побіжний контакт:
— Закурите?
– Іді-іді, — підштовхнув його у спину ближчий, клишоногий та вилицюватий боєць.
А сержант додав:
— Разґаворчікі!
Метрів за п’ятсот вийшли на галявину зі сторожкою та чорною стайнею біля неї. Попід стайнею тупцяв вартовий. Сержант обігнав Шагуту і першим пірнув у низенькі криві двері сторожки. Степан теж схилив голову у низькій проймі. Всередині ледь видний у променях вечірнього сонця, що пробивалися через брудні вікна та кубла тютюнового диму, за столом з двох снарядних ящиків сидів лейтенант.
Шагута з порогу хвацько козирнув, як і годиться розвіднику. Конвоїри з автоматами залитися назовні.
— Дєзєртіра прівєлі. Бєз докумєнтов, — доповів сержант.
— Я не дезертир, я тільки… — почав пояснювати Степан, але начальник підняв руку, зупиняючи його:
— Хахол, шолі?
— Українець, — кивнув Шагута.
— Хахол, значить, — молодий опецькуватий лейтенант розчавив у попільничці недопалок і тут-таки прикурив нову цигарку. — От скажи мнє, хахол, пачєму ви всє — прєдатєлі? А? Ми вас асвабаждаєм, а ви нам в спіну стреляєтє.
Степан спробував пояснити:
— Я не стріляв. Я до своїх в село ішов. Сім’я в мене тут.
Але той у відповідь випустив з легень цілу хмару диму і махнув рукою:
— А, брось! Всє ви адінаковиє. Сдать оружиє і под арєст.
Почувши «сдать оружиє», Шагута несамохіть поклав руки на автомат, що висів на шиї. Сержант зробив крок до нього, і тут несподівано для самого себе Степан відступив до стіни і мовив хрипким голосом:
— Оружиє не здам!
Лейтенант здивовано глянув на сержанта, смикнувся до кобури з пістолетом, що висіла при боці, коли Степан гучно клацнув запобіжником і повторив:
— Развєдка оружиє не здає!
Запала тиша, всі завмерли на своїх місцях, під дулом автомата сержант на мить навіть втратив свій байдужий вигляд. Він скоса позирав на начальство, чекаючи наказу або дій. І врешті дочекався.
— А! — навмисне повільно, без різких рухів відкинувся на стільці лейтенант. — Оно нам надо? Пусть с оружиєм сідіт. Развєдка…
Обличчя сержанта набрало звичного дерев’яного вигляду, і він першим рушив до дверей. Озирнувшись на лейтенанта, який показово втративши цікавість до подій, дивився у віконце, Степан вийшов за поріг.
Патрульні стояли біля стіни та розкурювали самокрутки. Сержант звелів Степану: «За мной!», — і, не озираючись, пішов до стайні. Степан, звичний виконувати команди, попрямував слідом, не зовсім розуміючи, хто ж кого тепер насправді конвоює. При наближенні старшого вартовий біля стайні привідкрив одну стулку широких дверей і виструнчився поруч.
— Давай! — показав сержант рукою всередину, і Шагута зайшов, міцно стискаючи автомат. Двері із рипінням захряснулися позаду.
Присмерк тут згущався аж до сутінок, бо світло пробивалося тільки з-попід стріхи та через щілини у стінах. У приміщенні ворушилися та дихали люди, судячи зі всього, їх було чимало. Обережно, щоб ні з ким не стикнутися, Степан пройшов у найдальший кут і притулився до стінки.
Тільки зараз він почув, як калатає серце — у скронях, у руках, ногах і у грудях, що воно їх просто розривало своїми ударами. Степан спочатку стояв, сторожко вдивляючись у півтемряву, а потім сів навпочіпки, не відпуекаючи настовбурченого автомата.
У голові панував повний гармидер, мозок відмовлявся розуміти те, що відбувалося, а тим більше прогнозувати щось наперед. А проте відчуття ловили кожен порух повітря, і зброя у руках сама собою ходила з боку в бік. Три роки на фронті привчили не дивуватися нічому, а тільки стерегтися незрозумілого, бо зазвичай воно призводить до найпростішого та найбанальнішого на війні результату — смерті.
Очі поволі звикали до сірого сутінкового світла і розрізняли у ньому окремі постаті.
Лісова стайня була наповнена людом у військовому одязі — не солдатами, ні, бо солдат — це той, що воює. Хіба арештантами, впольованими СМЕРШем на лісових стежках. І хоча людей було багатенько, але кожен існував окремо, кожен на своїй ділянці підлоги чи у відвойованому кутку, скоцюрблений чи випростаний, молився чи марив, розмовляв сам із собою, згадував, каявся, картав себе та інших, мимрив, приспівував, бурчав. Багато людей, а за благенькими дверима лише один смершовець, і далі — ліс.
Тут кожен був сам по собі і сам за себе. Немовби готувався звалити усі провини на сусідів — мовляв, а я що? — це все вони, я ні до чого. Чи давно сиділи тут, чи ні, було незрозуміло, та й запитатися ні в кого. Бранці сприйняли нову людину з автоматом, як щось цілком природне, можливо, як охоронця, що мав сторожити зсередини. А може, й просто не помітили, міркуючи над своєю долею, бо опинитись у руках СМЕРШу — найгірший сон кожного військового. Сморід немитих тіл піднімався попід стріху — і це, певно, було єдиним проявом людської сутності у стайні, прилаштованій під в’язницю.
Сонце десь там у лісі сідало за обрій, занурюючи приміщення у суцільний морок. Сірі постаті у пілотках, подекуди й у кашкетах, покашлювання, вовтузіння, бурмотіння цілковито наповнювали простір.
Розвідник Шагута, принишклий у кутку з автоматом, був тут зовсім чужим, немовби причаївшись біля німецької траншеї, спостерігав за побутом окопної зміни, вичікуючи можливості взяти «язика». І тільки стукіт серця видавав у ньому живу, споріднену з іншими істоту.
Один з арештантів підійшов до дверей і почав проситися до вітру. Знадвору відповіли матом, і бідолаха мусив відійти у куток, щоб справити потребу. Люди поруч незадоволено забурчали та стали відсуватися. Хтось застогнав.
Степана не полишало враження, що все це не насправді, що поруч не люди, а якесь живе тісто, без волі і сенсу, і що саме таке роз’єднання і робить усіх суцільною сірою масою, бо з’єднавшись бодай утрьох, бранці з легкістю висадили б двері та роззброїли вартового. Однак щось заважало їм — чи віра у те, що все це помилка і завтра «начальство розбереться», чи то одвічна селянська покірливість, а чи релігійна впевненість у волі Божій — хоча звідки у комуністичній країні така впевненість? Але щось незрозуміле тут безсумнівно було.
Штрафбат — це мінімум, який чекав на дезертира. А дезертирами тут були усі, хто не був диверсантом чи шпигуном. Штрафбат — це право кров’ю викупити свою провину, це смерть у розстрочку, неминуча й лиха. Це розвідки боєм, лобові атаки, мінні поля, танки, прийняті на груди, як ковток горілки, це командири, які стріляють в голову за найменшу провину, це право загризти тих, хто поруч, заради марного сподівання на порятунок, це право бути покійником ще до смерті. Про штрафбат багато що розповідали.
Інший варіант — куля в потилицю, як диверсанту, надійно та просто, без усіх цих сентиментів. І невідомо, що краще.
Проте головна незрозумілість загніздилася у Степановій душі. Ще годину тому він мріяв про зустріч з дружиною, про доньку — але зараз бодай іскри такої в думках не проскакувало. Навіть відчуття не було, що за кілька кілометрів свої. Мабуть, якби ситуація була інакшою, він би здивувався своїй черствості, але наразі голова дзвеніла від порожнечі, а руки судомно стискували руків’я зброї. Поткнеться хто — одразу вогонь. Розвідка зброї не здає.
Знадвору топтався вартовий, потім почулися кроки, голоси — напевно, прийшла зміна. Зовсім споночіло, але це було байдуже. Степан пантрував півколо перед собою, ззаду маючи тоненьку дерев’яну, беззахисну проти куль стіну. Та й спереду хіба він міг одним стволом захиститися проти серйозного супротивника? А якщо хтось з арештантів вирішить забрати автомата? Стріляти? — це приверне увагу смершівців, і вони покришать усіх, не заходячи досередини.
Палець на спусковому гачку дерев’янів і здатен був несамохіть зачепити його, очі божеволіли від вишукування небезпеки у темряві і здатні були змусити руки стріляти навіть без приводу, ноги та спину звело судомою, і вони погрожували у будь-який момент втратити опору, похитнути тіло вбік, аби руки рефлекторно натиснули на гашетку, вуха дослухалися, щоб вловивши несподіваний звук, переправити сигнал у мозок, який дасть команду рукам на зброї, ба навіть ніздрі пантрували чужинецький запах, який підкрадався звідусіль, примушуючи напружувати пальці і пришвидшуючи смертельну розв’язку.
Час тягнувся незрозуміло довго чи то коротко — бо годинника не було, та й хто ж побачить стрілки у темряві літньої галицької ночі? Степан боявся закуняти, щоб не стрельнути зопалу, і боявся не спати, щоб судомою не звело пальці на гачку. Марення, сон і дійсність змішалися у єдиний безперервний світ, де розум ставав безсилим, і всі сподівання були… а втім не було жодних сподівань.
Отак все і закінчиться у стайні на галявині — дитинство, батько, дружина і донечка, якої практично не знав, юнацькі мрії та хлопські фантазії, кохання та хіть, ніжність та пристрасть. Одним рухом пальця, одним невірним подихом. А може, так воно й краще, врешті-решт?
У лещатах між коханням і смертю, Степана розривало навпіл. Серце та душа рвалися туди — до родини, до своїх, тепер, як ніколи, близьких, а тіло, закуте у гімнастерку, зв’язане присягою та ще військовими путами, зверху завішане новеньким ремінцем автомата ППС, який може врятувати тобі життя, але водночас тягне на дно, бо військовий — це не більше, ніж раб, а зброя — тавро на лобі.
Зі свого напівсну-напівмарення Степан отямився, коли промені ранкового сонця почали пробиватися крізь щілини стайні.
Тепер стало видно, що людей у приміщенні було зо два десятки, більшість у військовій формі. Тут зібралася різношерста компанія — хоча шерсть на всіх була однакова, суконна. Кількох правдивих дезертирів можна було вирізнити за обірваним, не за статутом, виглядом та багатоденною щетиною. Більшість, певно-таки, була випадковими, такими, як він сам, затриманими, вони мали охайніший вигляд, а головне — весь комплект форми, зокрема погони та чоботи, у той час, коли трійко чи то місцевих а чи оточенців на військову гімнастерку вдягали свитку або ж навпаки — під форменкою без погонів мали цивільні штани. А може, це й були бандерівці, чи то партизани, бо звідки у партизана документи?
Вони спали, скоцюрбившись на підлозі кожен окремо, як велетенські зародки, які раптом вирішили повернутися у свій первісний стан, щоб захиститися від невідворотного — але це було єдиним способом захисту, єдиною формою протесту. І тільки Степан Шагута вивищувався над ними, бо по-перше, не лежав, а сидів біля стіни, а по-друге, мав у руках ППС із повною обоймою.
Двері стайні прочинилися і на порозі виникла постать сержанта.
— Вихаді строітца! — гаркнув він, і одразу постаті на підлозі заворушилися, засмикалися, як то велів військовий рефлекс при отриманні команди. Рання побудка позбавила усіх кількох годин сну, але водночас — необхідності справляти фізіологічні потреби просто у приміщенні. Тому ніхто не барився, а підскочивши, одразу чимчикував до виходу. Тільки цивільні подовгу терли очі, немовби від цього світ навкруги міг зробитися кращим.
Підвівся й Степан, але він залишився стояти у своєму кутку, притискаючись спиною, а точніше, мішком, який висів на ній, до чорних дошок.
Сержант матом підганяв тих, хто барився, проте голос його звучав буденно, без люті чи агресії. Степан, якого колись, на самому початку шокувала була лексика червоних командирів, за довгі роки призвичаївся до неї, і хоч сам не засвоїв, але вмів за інтонацією розрізнити — коли одні й ті самі слова звучать як погроза, коли як обурення, а коли навіть як заохочення. Зараз це були просто розпорядження і ще одне засвідчення факту, що начальством тут є він, сержант СМЕРШу, а решта цілком залежать від його волі.
Вигнавши зі стайні останнього арештанта, сержант кинув поглядом по приміщенню, причому очі його ані на мить не зупинилися на Степанові, який продовжував міцно стискати готовий до пострілу ППС. Сержант просто проігнорував його — він навіть не змінився в обличчі. Ковзнув, неначе побачив чергову дошку, переконався, що стайня порожня, потім розвернувся через ліве плече і вийшов назовні, не причинивши за собою дверей.
За мить лише курява танцювала у променях, які пробивалися через щілини у стіні. Знадвору тупотіли ноги, чулися голоси.
— Справа по двоє на оправку бєгом марш!
— Куда ти, сука, стань в строй!
Це тривало довгенько, аж поки нарешті пролунала команда:
— Шагом марш!
І землею затупотіли десятки ніг. Лише тоді Шагута відліпився від стіни та обережно пішов вперед. Для початку сторожко визирнув крізь дірку від сучка — на дворі нікого не було, колона арештантів під конвоєм кількох смершівців виходила з галявини до лісу.
Степан якийсь час спостерігав за ними, потім повільно визирнув з дверей, аби переконатися, що на галявині нікого не залишилося, і тоді стрімко, буквально не відчуваючи під собою ніг, побіг назад до хутора, де чекав розвідвзвод та старший лейтенант, що відпустив його тільки до ранку — інакше це вже буде правдивим дезертирством. Побіг рівно у протилежному від Софійки з Марічкою напрямку.
Тепер він уникав підступних стежин і рухався лісом навпростець — ще раз трапити у лапи СМЕРШу аж ніяк не входило у його плани. Ще з дитинства Степан непогано орієнтувався у лісі, а тому не боявся заблукати, тим більше, що до мети було аж ніяк не більше трьох кілометрів. Він дослухався до кожного звуку, і вчасно пірнув у чагарник, щоб розминутися із групою військових, що рухалися назустріч швидким маршем зі зброєю у бойовому положенні.
Врешті, діставшись хутора, Степан поспішив до хати, де квартирував лейтенант, і лише там, на порозі, зупинився, щоб від дихатися, розправити гімнастерку та перевірити пілотку, бо мала сидіти точно на два пальці від брови. Перед начальственні очі завжди треба з’являтися у повному порядку. Тим більш після такої небезпечної пригоди.
В душі хлопця усе перемішалося — змарнований шанс на побачення з рідними та чудесне, інакше не назвеш, звільнення. Але час заглиблюватися у власні переживання ще не настав. Тому віддихався, постукав твердо у двері і, не чекаючи на відповідь, зайшов досередини.
У світлиці було порожньо. Степан вже зробив кілька кроків вперед, сподіваючись знайти начальство у сусідній кімнаті, коли раптом усвідомив, що не бачить жодних ознак присутності військових — ані польової командирської сумки, ані наплічників, ані плаща чи кашкета — нічогісінько.
«Певно, до полку викликали», — подумав хлопець і, вийшовши на ґанок, роззирнувся. Навкруги було незвично тихо — не чулося голосів, не відчувалося звичайної ранкової метушні — оправки, обмивань чи перекурів.
Що за історія? Стривожений Степан побіг до хати, де квартирувало його відділення.
Півтори сотні метрів, що відокремлювали хати одну від одної далися хлопцю чи не важче за весь зворотній шлях. І найгірші очікування таки справдилися — ані на дворі, ані у помешканні солдатів не було. Натомість біля печі поралася господиня — середнього віку галичанка, що за місцевим звичаєм із недовірою поглядала на військових квартирантів.
— Доброго ранку, пані!
— Слава Йсу! — відгукнулася ґаздиня. — Пан жовнір полишили щось, що повернулися?
— Повернувся? — Степан трохи розгубився. — Я не повернувся… Тобто повернувся… Тобто, я перепрошую, а чи не підкажете, де ділися мої колеги? Я прийшов, а їх нема нікого.
Жінка витерла руки ганчіркою.
— Вдосвіта приїхала машина і гет усіх забрала.
— Куди забрала? — вже зовсім безпорадно запитав хлопець.
— Мені то, перепрошую пана, не відомо. Казали сь наче на операцію.
З вогню та у полум’я — подумалося Степанові. Вирватися з пазурів смершівців і таки відстати від взводу.
— А у який бік поїхали, не бачили?
Галичанка знизала плечима.
— У нас тут одна дорога.
Вдосвіта машина забрала… Це означає, що догнати вже шансів нема. На операцію… Степан згадав вояків зі зброєю напоготові, що рухалися назустріч та вчорашню лісову засідку СМЕРШу. Явно когось ловлять — чи диверсантів, а чи оточенців. А коли так, то виходити з хутору — чистісіньке самогубство. Якщо знайдуть, то кращевже тут, де ще зранку стояв рідний взвод.
І тут раптом він відчув, що живіт зводить від голоду. Це було знайоме відчуття — у безвиході, коли не знаєш, що буде наступної миті, але нічим зарадити не можеш, в людині раптом прокидається первісний звір, який має прості фізіологічні потреби — у їжі, у воді та сні. Неначе знає, що найближчим часом може залишитися без усього цього. І тому зараз, після безсонної ночі, після небезпеки та порятунку, Степан вирішив віддатися цьому звірові, а тому зняв з плечей мішок, витягнув звідти банку тушонки, що її так і не доніс до своїх, відкрив ножем та взявся методично, чіпляючи жирні шматки вістрям, знищувати її вміст, аж поки спорожнив бляшанку до денця. І тоді вже вклався спати попід стіною, примостивши поруч із собою убезпечений автомат.
— Зранку викликають у по-літ-от-дєл:
«Что же ти, прєдатєль, в танку не згорєл?».
Таваріш падпалковнік, чесна говорю,
В слє-ду-ю-щєм тан-ку о-бі-за-тєль-но зго-рю! — негучно, але мелодійно співав поліщук Прокопенко, сидячи біля вікна.
Вони з’явилися на хуторі під вечір — Степанове відділення у повному складі на чолі з сержантом. Бо операція затяглася, а поки хлопці вистежують у лісі ворогів, меткі квартир’єри можуть натомість вистежити їхній хутір — бо прифронтова смуга перенаселена військами і гарна хата тут не може довго залишатися незайманою.
— Вєлєл стоять як в Сталінграді. Ні шагу назад, — переказав лейтенантські слова командир відділення, сержант Шарпарь з Кубані. Він чудово розумів українську, але розмовляв тільки російською, бо вважав, що це — обов’язок командира. Це було тим більше смішно, що російською свою мову вважав хіба він сам, коли насправді це була звичайна кубанська балачка — українська за побудовою, але напхана перекрученими російськими словами.
— А що за операція? — поцікавився Степан.
— А хто ж нам скаже?
— Хлопці чули, бандеровци у лісі, — блиснув інформованістю Прокопенко. — От їх і ловлять.
— Може, і бандеровци. А може, і нє. Наше дєло, шоб хати не заняли, — підсумував сержант.
Зараз хлопці сиділи та лежали по кутках — хто дрімав, хто, прихилившись до вогника лампи, робив собі «огляд по формі двадцять», тобто шукав воші — прокляття фронтової війни. Це в тилу білизну можна було здати у прожарку, де гаряче повітря нищило нестатутну живність, а в дорозі — що впіймав, то й твоє.
— Любо, братці, любо! Любо братці жить!
В танковой бригаді не приходиться тужить… — повів далі свою пісню Прокопенко.
Степан слухав його, а думки кипіли, наче борщ. Тепер, коли небезпека минула, збуджений мозок намагався взяти своє. В голові утисячне прокручувалися нічні пригоди. Він кляв себе останніми словами за те, що побіг дорогою, а не лісом, де немає патрулів. Потім міркував, чому смершівці не відкрили вогонь, і сам собі давав відповідь: все просто — натиснеш гачок, і сам отримаєш кулю. Вертухаї — це не солдати, вони за життя своє бояться, а одним арештантом менше — яка різниця? Їм вистачить.
Шагута не міг нікому розповісти про те, що з ним сталося — як не крути, а збройний спротив СМЕРШу — це розстріл на місці. Тому дискутував і обговорював все лише із самим собою.
— Дє ето ти таку пєсню взяв? — поцікавився сержант.
— В госпіталі. Танкісти навчили, — пояснив Прокопенко. — Я там півроку лежав, ще й не такому навчився.
— А чему навчився?
— Розкажу — не повірите.
— Нє повєрім. А ти все одно розкажи, — хихотнув сержант.
Прокопенко, лисуватий коротун, загадково звів очі до стелі.
— Я там конкурс цілувальний організував.
Сержант з цікавістю нахилився вперед, решта теж заворушилися на своїх місцях. Жіноча тема на фронті посідала особливе місце.
— Как ето конкурс? — здивовано запитав молодий солдатик, що його усі кликали Співаком, бо на питання командира, обуреного тим, що поповнення знову складається з учорашніх школярів: «Ну ти хоч що-небудь вмієш?», — відповів: «Співаю трохи».
— А отак! В санітарному поїзді сестрички якось розмову завели про те, як треба цілуватися. Спиртику трохи тяпнули, і засперечалися, хто краще. От я і кажу: давай конкурс. А хто судити буде? Ну ясно, що я, тим більше, що інші поранені геть лежачі були у нашому вагоні. П’ять сестричок зібралося.
– І шо, со всємі цєловався? — не повірив сержант.
— З усіма, — поліщук покивав головою, щоб таким чином ще раз затвердити свої слова. — І не по одному разу. Бо конкурс у три тури, на вибування.
— Просто як Парис, — вихопилося у Шагути.
— Хто? — не зрозумів сержант.
Степан вкусив себе за язик. Клята освіта весь час лізла назовні. А це могло викликати зайвий інтерес до його скромної персони. І ніхто не буде слухати про гімназію. Начальству дай тільки зачепитися, потім не вивернешся.
— Це з книжки. Був один, — буркнув Степан, подумки лаючи себе останніми словами.
— Да ну вас! Дальше расказивай! — втрутився Співак.
— Так от, — Прокопенко поринув у спогади, явно отримуючи від них задоволення. — Перший раз поцілувався з усіма, не розпробував. Кажу, давай на другий. У другому розумію, що треба когось відставити, ну і Клава з операційної, така була худенька, я і кажу — вилітаєш.
— А вона?
— А що вона? Сіла собі в куток.
— Не обідилась?
— Мабуть, ні. А може й обідилась, але не сказала, — Прокопенко насолоджувався увагою слухачів і наддавав жару. — Потім я ще одну відставив, потім ще. А коли залишилося дві, тут я вам скажу, почалося таке! Обидві цілуються — у мене серце стає!
— От брехло! — засміявся сержант.
— Слово честі! — не здавався поліщук. — Потім губи боліли аж говорити не міг!
Жіноче питання на війні стояло гостро. Чоловіки без жінок на фронті і жінки без чоловіків у тилу, плюс постійна присутність смерті та нелюдські умови існування створювали потужний емоційний заряд, який загрожував вибухнути будь-якої миті. Напруги додавали жіночі частини, які періодично з’являлися на марші, лишаючи за собою на землі криваві сліди. «Вони що, поранених несуть?», — запитав якось молодий, і санінструктор вимушений був пояснювати йому, що до чого у жіночому організмі, і чому солдатська чоловіча білизна, яку вони носять, не може забезпечити деяких потреб — в той час, коли статут іншої білизни не дозволяє. Молодого навіть на кпини не взяли, настільки чоловіки жаліли дівчат, що вимушені воювати на рівних з ними і підставляти свої ніжні тіла під кулі, бо куля не розбирає, в кого цілить. Однак основним місцем, де мешкала прекрасна стать, були госпіталі — санітарки, сестрички, навіть лікарі у своїх білих халатах, вужчих на талії, ширших на стегнах, по можливості чистенькі та привітні, саме вони були об’єктом марення більшості солдатів.
У Степана теж був випадок з однією лікаркою, який стався через те, що звичка до гігієни, яка в’їлася у кров з дитинства від батька-військового, у госпіталі розквітла буйним цвітом. На подив сусідів по палаті Степан чистив зуби не тільки зранку, але й на ніч, і голився щодня до блиску, немов на парад. От і того разу пізно ввечері пішов до умивалки, коли раптом почув тихенький спів з душової. Зазирнув — і побачив там лікарку Тетяну Миколаївну, яка милила себе мочалкою, наспівуючи під носа. Вона стояла в профіль, у найвигіднішому ракурсі, та навіть і без цього вигляд голої жінки у бійця, хоч і пораненого, але цілком дієздатного, викликав справжній вибух всередині. І щоб загасити його, Степан миттю рвонув назад до палати, залишивши на раковині зубну щітку та порошок. Сховавшись у ліжку від власних думок, він намагався уповільнити серцебиття, яке віддавалося аж у скронях. А потім до палати нечутно зайшла вона. Безпомилково відшукала його місце і нахилилася зовсім близько.
— Товаришу боєць, ви забулися свою щітку.
Від її тіла пашіло вологим теплом, халат на грудях розійшовся, відкриваючи майже все, і тут Степан злякався за себе.
— Дякую, — сказав він. І більш нічого не зробив.
Міркуючи потім над своїм вчинком, він не розумів, як оцінити оту свою боязкість. Чоловікові якось не годиться пасувати перед жінкою, та ще й такою красунею. А з іншого боку це була б зрада своїй дружині, Софійці. Чи може, вже не своїй? Бо де зараз студент Святослав Ліщинський, що колись був її чоловіком? Чи існує він взагалі? І де справжній Степан Шагута? А цей — тут, на війні, і це вже не Ліщинський, не Шагута, а якась зовсім третя людина. Тож ким він є насправді?
Тим часом сержант перехопив ініціативу у Прокопенка і взявся розповідати про свої пригоди у санпропускнику, куди для боротьби з вошами заганяли усіх при переформуванні. Ішлося про групу дівчат-зенітниць, яких направили в лазню разом із чоловіками, бо не будеш же через кількох бійців, хай навіть іншої статі, зупиняти велику машину зі знищення вошів.
— Тіла у них обтікаємі. Як крило у літака! — ділився сержант сокровенними спостереженнями. Степан завжди дивувався, якими ж насправді дітьми виявляються ці люди зі зброєю, коли припиняють ховатися від куль і вишукувати, кого б убити у відповідь.
Похмурий боєць Петров, який не брав участі у загальних спогадах, взявся викладати на стіл сухий пайок — хліб, незмінних іржавих оселедців, цукор. Петров цурався розмов, бо перед війною відсидів кілька років за необережне слово, і небезпідставно вважав мовчанку золотом.
Степанові, якого жіноча тема налаштувала на певний лад, одразу пригадалося, як він вперше ішов мінним полем і боявся пошкодити саме ту, сакральну частину тіла, яка відповідає за стосунки з жінками. Цей страх був нелогічним і несподіваним, але Степан раптом ясно відчув, що зараз земля вибухне і відірве — не ногу, бо без ноги якось можна прожити, але оте головне, без чого не повернешся до коханої жінки. Потім, згадуючи, він сміявся сам із себе, але тоді, на мінному полі не міг себе заспокоїти — ішов підтюпцем, міцно стискаючи коліна, щоб якось захиститися, і не розумів, що таким чином збільшує свої шанси нарватися на кляту вигадку німецьких саперів. Тоді йому пощастило — ногу відірвало хлопцю на правому фланзі, і розвідувальна група із почуттям виконаного обов’язку повернулася до розташування. Бо лейтенант, командир взводу, був досвідченим вовком і розумів, що коли лінію фронту неможливо перейти, то імітацію ніхто не заборонить. Пробували, мовляв, але під вогнем відступили. Оце ж і грав із хлопцями у таку собі «російську рулетку» на мінному полі. Іншим разом він наказав бійцям повзти, та ще й руки розчепірити, щоб перевіряти на міни ширшу смугу. Тоді Шагуті знову пощастило — сусід зліва зачепив «жабу», що вистрибує над землею, і Степанові влучило у плече. Він хитрував — розчепіривши, як велів командир, руки, все-таки підняв над землею, а сусіда не додумався. Тож він загинув, а Степана поранення врятувало від служби під началом такого командира.
Всі заворушилися, дістаючи з мішків скромну солдатську їжу. В двері зазирнула господиня, яка вирішила раптом пригостити хлопців чим Бог послав — хоч би й просто вареною бульбою, яка вже точно краща, ніж постійні іржаві оселедці.
Миска з картоплею на столі одразу додала настрою, і в кімнаті, просмерділій немитими чоловічими тілами та махоркою, немовби оселився живий дух.
Подякували господині, і вона пішла, не збираючись залишатися у компанії чужих чоловіків — а може, чула обговорення госпітальних пригод. Усі розмістилися побіля столу і хапали гарячу картоплю шерехатими, нечутливими вже до болю руками. Розмова урвалася — кожен плямкав та сопів. Війна — це велика чоловіча робота, а робітників треба добре годувати. Шкода лише, що командування цього не розуміє, от і змушує солдата полювати на все, що погано лежить чи бігає — курей, зайців, льохи та клуні. За це його карають, засилають у штрафники чи просто б’ють у зуби, а він знову і знову полює на їжу, бо закони природи вищі за радянський закон.
Коли першу хвилю голоду було вгамовано, сержант, як і годиться командиру, проявив організаційні здібності:
— Шагута, ти ж наче з етіх крайов?
— Так точно.
— Так давай, скажи по-свойськи хазяйкє, щоб чаю нам согрєла. А може, чего крєпшого в нейо достанєш?
Степан мовчки підвівся і вийшов у сіни. З кухні, де мешкала господиня, поки в її хаті порядкували військові, вибивалося світло. Постукавши, зайшов всередину.
— Перепрошую, пані.
— Прошу, — сказала жінка, обертаючись від печі, а потім перепитала. — То пан, неначе, з Галичини?
— Ні, — невідомо нащо збрехав Степан і аби не занурюватися у подробиці, одразу попрохав. — Чи не були б ви такі люб’язні зварити нам води на чай?
— Звісно, — охоче погодилася господиня. — А говорите так, наче з наших країв.
Степан несміливо потоптався на місці, і все-таки наважився:
— А ви не чули, у Пліхові все гаразд?
— Та який то гаразд! — здивувалася жінка. — Вуйна ж.
Степан зніяковів. І справді, бовкнув дурницю.
— Тобто я хотів спитати, чи не було там якогось… ну, чогось такого страшного?
Господиня подивилася з нерозумінням:
— Та куди вже страшніше, коли люде одне одного вбивають. Чули сь про Гурби, що на Здолбунівщині? Там усіх людей побили. Хай Бог од того милує!
Степан зрозумів, що не зможе запитати прямо, а без цього розмова виходила якоюсь ідіотською. Тому просто сказав:
— Дякую, — і обернувся до виходу.
— Пане жовніре, — раптом озвалася господиня. — Пане жовніре!
Він обернувся.
— Пан, я бачу, до чогось у нас тут має цікавість. Не хочете, то не кажіт. Але послухайте сь мене. У вас же з німцями вуйна? То так?
— Так, — відповів Степан, не дуже розуміючи, куди вона хилить.
— То є ще єнші люди, які так само з німцями воюють. Нащо вам вуйна поміж собов?
— Ви про що?
— Про хлопів, що у лісі. Нічних. Як вони зайдут раптом до села, то вас не зачеплят. То й ви їх не чіпайте. Нащо воно вам?
Вона дивилася на Шагуту відкритим, чистим поглядом, без тіні лукавства, як дивляться гарні учні на вчителя у класі. Це не було прохання, ані запитання, а просто інформація, яка на війні часто важить цілого життя.
Степан помовчав, вбираючи у себе почуте, і врешті зважився:
— То з таким краще до сержанта нашого.
— То прошу пана якось йму про то повідомити.
Хлопець похитав головою:
— Перепрошую, та ліпше пані якось сама. Жінкам більше віри. Перепрошую.
Степан повернувся до кімнати і сів на вільне місце. Він чудово зрозумів, про що вела господиня. Одразу згадалися лейтенантові слова «нам воювати з німцями, а не з вашим братом-хохлом», і оця раптова операція, на яку відправили взвод, однак небезпека викликати підозру у зв’язках із бандерівцями перемогла. Звісно, тут можливий бій, але цього діла було й буде доволі, кулі можна уникнути, якщо маєш трохи щастя, а от якщо потрапиш на олівець до начальства… Ні, з його біографією це гірше за будь-який бій.
Розмова за столом відновилася — бо ж ситі чоловіки схильні до філософії.
Сержант повчав молодого, розповідаючи про розвідку боєм.
— Так ето ж атака, нє? — не розумів той.
— Нє-е-е! Бо када ідьош в атаку, то сначала артилерія давить усе шо там в окопах. Но як подавиш, якшо стрілять в бєлий свєт? Сначала розвєдка боєм, шоб побачить, куда стрілять. Пойняв?
— Ага.
— Потому, — вів далі сержант, — за розвєдку боєм дають больше наград. Живим останешся — може, й медаль получиш.
— А я мог получить медаль, але сам її віддав, — підключився до розмови невгамовний Прокопенко.
— Як це?
— Та по дурості своїй.
І балакучий поліщук узявся до чергової історії. Товариші любили його розповіді, бо говорив він смачно, живописно і герої просто-таки оживали перед очима слухачів, як оце зараз друг-Колька, який одбріхувався за загублене протитанкове ружжо і наплів таких казок про власне геройство, що командир переписав на нього представлення на медаль, яку вже хотів віддати Прокопенку.
Сам Степан, до речі, свого часу отримав-таки медаль, але не носив і волів не згадувати про її існування. Бо взвод тоді мав форсувати якусь мілку, але досить широку річечку. Командир пояснив задачу — перейти на той берег та зачепитися за пагорб. Несподіванка, сказав, — це наш основний козир. Степан слухав і добре уявляв, що буде далі — після команди хлопці почнуть поправляти чоботи, зайвий раз перевіряти зброю, щоб відтягнути момент зустрічі зі смертю. Командир буде лаятися і погрожувати трибуналом, німці тим часом піднімуть тривогу, і коли бійців вдасться загнати до річки, на них очікує кулеметний вогонь. І тут раптом легкість оволоділа усім Степановим тілом. «Вперьод!», — пролунали слова взводного, і не встигли ще згаснути в очеретах, як він одразу, не зволікаючи, не поправляючись, рвонув щодуху вперед, у теплу літню воду. Біг, неначе олень, здіймаючи бризки, і ця раптовість дійсно виявилася рятівною — німці не встигли зреагувати, і тому перші кулі лягли на воду, коли Степан уже був під пагорбом на протилежному березі. Саме тоді, коли взвод, що теж не очікував на такий фортель, кинувся навздогін через річку, просто під кулеметний вогонь.
Потім ротний викликав його і сказав: «Тобі медаль "За бойові заслуги"». «Не треба, — щиро сказав Степан. — Я не заслужив». Йому і справді було соромно за свій вчинок. Бо якби не побіг першим — більше б встигло проскочити… Ротний набрижив чоло: «Добре. Тоді "За відвагу"». «Не треба», — Степан у глибині душі вважав свій вчинок ніякою не відвагою, а справжнім боягузтвом. Біжучи в атаку попереду, він рятував своє життя, і рятував його ціною життів інших. Ротний зітхнув: «Ну, май совість. Орден нам виділили тільки один, і той для мене. Бери "За відвагу"». Довелося погодитися, щоб не вийшло, що випрошує орден. Адже пояснити ротному свої моральні муки було неможливо. Саме тому свою медаль, загорнуту у чисту ганчірку, Шагута ховав глибоко на дні мішка.
Тим часом до кімнати знову зайшла господиня із чайником в руках. Хлопці подякували і взялися розливати окріп по кружках, додаючи цукор, щоб вийшло те, що на фронті безпідставно називалося чаєм, а насправді було просто гарячою солодкою водою.
Цього разу господиня не пішла одразу — може, переживала, щоб солдати не поцупили її чайника.
— А що, господинько, німці вас сильно обижали? — запитав сержант-кубанець українською, щоб викликати довіру місцевого населення, яке, як попереджали, часто ставилося до «визволителів» вороже.
— Та по-різному, — знизала плечима господиня. — Коли справжні вояки були, то ті нормальні люди, як оце ви, а коли всякі тилові та шуцмани — то мерзота. І грабували, і з людей знущалися. Аж поки хлопи їм всипали.
— Партизани? — уточнив сержант.
Вона не відповіла, і Степан зрозумів, про яких хлопів ідеться.
— Партизани теж були, — врешті озвалася господиня. — Проходили тут. То, пробачте на слові, п’яна сволота гірша за німців.
Тьмяне світло від лампи не давало роздивитися її обличчя, але в голосі було стільки ненависті, що сержант не наважився перепитувати. Господиня забрала чайник і вийшла.
У кімнаті запала тиша. Усі мовчали, обминаючи незручну тему. Політрук багато попереджав про бандерівців, які стріляють у спину, говорив, що вони Гітлера хлібом-сіллю зустрічали, а проте місцеве населення підтримувало і мало не пишалося ними. Це бентежило і бійців, і начальство.
Тут Прокопенко дуже вчасно знайшов тему для нової розмови:
— Це була у нас така одна господиня на Житомирщині. Лягаємо спати, коли серед ночі вона раптом приходить, ставить посеред кімнати стільця і сідає. Дочка поруч стала. Ми: що таке? Вона: хазяїн прийде, чекаю. Що іще за хазяїн? Ну в нас уже сну в очах немає. Дивимося. Коли десь опівночі «туп-туп», кроки чутно. Ми за автомати і в коридор. Нікого. На вулицю. Нікого. Вертаємося — хазяйка так само сидить, дочку обійняла. Каже: не бійтеся, він походить та піде собі. А ми: що? Боятися? Та у нас зброя, гранати. Де він? Вона рукою кудись вгору показала. Ми на горище — нікого. Тільки кроки чутно: «туп-туп». У льох — так само. Всю хату облазили, ніде нікого. А воно ще потупало, потупало та й пішло собі. Тоді жінка і сама спати пішла. Отаке от.
Молодий здивувався:
— А что єто било?
— Не знаю, — зізнався Прокопенко. — Ми потім питали у сільського голови, так каже, що у неї чоловік відколи на війні загинув, так щоночі до неї і ходить.
— Мьортвий? — видихнув молодий.
— Ясно, що мертвий. Вимагає, щоб вона його зустрічала. Нікому нічого не робить, тільки походить та іде собі.
— Нічо сєбє!
— А може, то шпійон нємецкій ходив? — припустив сержант. — Знаєш, які оні, шпійони? От у нас в сорок первом, як одступали, дід калічний сідєл при дорогє, на гармошкє іграв, так потом його особісти взялі — в протезє бомба, а в гармошкє рація. І не дєд він совсєм, а диверсант, Сталіна хотєл убіть.
— Ні, шпійона б ми точно заловили, — гаряче запевнив оповідач.
— Або он вас, — філософськи зауважив сержант.
Степан дивився у вікно і намагався побачити там щось більше за темряву. Немовби ніч, накривши усіх своєю ковдрою, створила такий собі місточок, і по ньому можна дістатися Пліхова — бодай подумки — та побачити своїх. Як там Марійка? Певно, вже зовсім доросла — бігає, говорить. Хоч би словом перекинутися, розпитати, як і що.
— Ой ви, галки-чубарочки, підніміться вгору.
Ой ви же, наші козаченьки, верні… верніться додому.
Ой ви же, наші козаченьки, верні… верніться додо… — почувся раптом негучний спів.
Це був не Прокопенко, у того зовсім інший тон.
— А ми турка не звоюєм, тілько роздратуєм.
Своїм же білим, білим тілом орлів нагодуєм.
Своїм же білим, білим тілом орлів нагоду… — спів тривав, такий само негучний, але впевнений. –
Своїм білим тілом орлів нагодуєм.
— Що це за пісня? Вперше таку чую, — Степан озирнувся, голос лунав з кутка, де, відкинувшись до стінки, сидів сержант, що якось непомітно перейшов до співу.
— Наша, кубанська, — відповів той.
— Бачиш, сто років минуло, а нічого не змінилося, — зауважив Прокопенко.
— А шо могло ізміниться? — пісня налаштувала сержанта на філософський лад. — Люді оні всєгда люді.
Степанові знову закортіло відповісти, але він осмикнув себе, навіть не розтуливши рота. Запальний сперечальник, відмінник та жартун Ліщинський неодмінно зачепився б за цю сержантову фразу, але червоноармієць Степан Шагута віддавав перевагу внутрішнім монологам, зважуючи кожне сказане вголос слово. Він часто ловив себе на думці, що змінився настільки, що його теперішнього, мабуть, не впізнали б рідні і навіть — страшно подумати — Софія. Не з таким хлопцем вона цілувалася в парку, не такого обіймала пристрасно, не з таким ішла до шлюбу.
— Давайте вкладатися, — сказав Степан хрипко, щоб перевести розмову у звичне побутове річище.
— Точно, — підтвердив сержант. — Тоді усім відбій. — І з цими словами він вийшов з кімнати, певно, до вітру.
Хлопці почали вкладатися на підлозі, підмощуючи під голови свої мішки.
Прокопенко задув лампу.
Степан ліг навмисне незручно, щоб не заснути, — поки вгомоняться товариші. Він пам’ятав попередження господині і не хотів, щоб бій застав його зненацька. Однак тіло не дало себе підманути, і щойно дозволив собі на секунду стулити повіки, як уже спав міцним чоловічим сном.
Проте сон на війні примхлива річ. Іноді спиш під канонаду, а іноді прокидаєшся від шурхоту землі в окопі.
Цього разу шурхіт лунав знадвору, там чулися притишені голоси і тупіт ніг.
Шагута підняв голову, прислухаючись.
З-під стіни пролунав голос сержанта:
— Лежати тихо.
— Що там? — поцікавився Степан пошепки.
— Нічого. Лежи, кажу.
Хлопці заворушилися на підлозі. Сержант повторив:
— Спакойна. Лєжим по мєстах.
Шагута поклав голову на свій «сидір», але руками про всяк випадок намацав ППС. Сержант не ворушився, і лише віддих багатьох чоловічих легень заповнював хату зараз.
Десь у сінях рипнули двері. Почувся голос господині, яка, певно, чекала нічних гостей. Слів було не розібрати, але говорили довгенько.
Бійці принишкли кожен на своєму місці, хоча насправді не спав ніхто окрім Петрова, який у цій царині вирізнявся завзятістю.
Потім пролунали кроки і двері до кімнати прочинилися. На порозі стояв чоловік у темному плащі і кашкеті, що нагадував мазепинку галицької армії. Чоловік підняв ліхтар, щоб краще освітити кімнату, і сам потрапив у його світло.
Степан кліпнув і закляк, немовби не просто спав, але реально скам’янів. І не тільки тому, що у розрізі мазепинки зблиснула кокарда у вигляді тризубу, але й тому, що обличчя під нею дуже нагадувало Степана Шагуту, того самого гімназійного приятеля із Пліхова, у хаті якого Святослав Ліщинський залишив свою родину.
Ні, цього просто не могло бути. Хоча чому? Степан міг піти у ліс, міг воювати тут, біля рідного села, і міг потрапити саме до цієї хати. Він був неголений, блідий, завітрений — але це був справжній Степан.
Степан Шагута лежав на підлозі і дивився на Степана Шагуту, а той у свою чергу уважно роззирався по кімнаті, рахуючи людей.
За мить з-за його спини виринуло ще два обличчя, таких самих блідих і зарослих.
— Сплять? — неголосно уточнив один.
— Сплять, — підтвердив Степан Шагута.
— Тоді добраніч добрим людям, — сказав той, що ззаду.
І Степан Шагута повторив:
— Добраніч.
За цими словами двері зачинилися і видіння зникло.
Степан заціпенів на підлозі, не в змозі прийти до тями. Що це було? Примара а чи неймовірний збіг обставин? І що тепер робити? Бігти слідом, розпитувати? Це неможливо, бо пристрелять, не розбираючись. А якщо вже почнеться стрілянина, зрозуміло, що під неї потраплять усі — і решта бійців, і гостинна господиня. А раптом це не Шагута? Раптом помилився, бо війна усіх міняє?
Степан лежав на підлозі, побоюючись навіть пальцем поворухнути, щоб не видати своїх емоцій. А серце калатало так, що, здавалося, хата ось-ось затруситься.
Що ж це? Що ж відбувається? Невже таке можливо?
На вулиці почулося коняче форкання, зашурхотіли колеса підводи, знову залунали голоси.
Командир відділення, як і решта бійців, лежали тихо, без руху, ніхто не озвався жодним словом, і лише Петров голосно сопів уві сні.
Так само тихо вони лежали, коли підвода виїхала з подвір’я і голоси на вулиці віддалилися.
Так само тихо лежали й решту ночі, і на ранок жодним словом не згадали нічних гостей — немовби й не було їх, немовби це був лише колективний сон, навіяний розповідями політрука про кровожерливих зрадників-бандерівців, які стріляють у спину з-поза кожного тутешнього дерева.
Сказати чесно, Уляні як дитині Півдня ніколи на думку не спадало приєднатися до когорти киян, що під час зимових свят подаються до Карпат, аби отримати сумнівне задоволення від спуску із заледенілих гір на неслухняних лижвах, або ще страшніше — дошці-сноуборді. Вона бачила, звісно, сотні цих навіжених з чохлами і баулами напереваги, з шоломами і окулярами на головах, радісно збуджених дорогою туди і стомлених та обвітрених під час повернення, нерідко накульгуючих, або прикрашених гіпсами чи лангетами, з милицями, ба навіть на візках.
Однак Степан сказав:
— Як це ми не поїдемо? Треба ж хоч дитину на лижви поставити, якщо вже ти така дрімуча.
І вони поїхали.
Уляна щиро не розуміла лижв. Прив’язувати до ніг якісь дошки, та ще й такі незграбні, що заважають вільно рухатися — це було поза межами. У рідному Очакові вона й ласти під час купань ніколи не надівала, навіть у ті кілька сезонів, коли це раптом стало модним. Степан же, почувши таке пояснення, сміявся до сліз, а потім нещадно кпинив за кожної можливості. Сам він із лижвами неначе народився — справжній сибіряк. Розповідав, як першим у школі засвоїв ковзанярський хід, новинку, якою підкорив у вісімдесяті уболівальників знаменитий швед — Гунде Сван. Як завдяки цим навичкам дуже швидко став і на гірські лижви, бо для них асинхронна робота ніг — головне. А ще, як ходив цілиною у тайзі на широких туристичних лижвах, бо лишень у туризмі, ну ще й на полюванні лижви зберегли своє первинне призначення — не дати людині провалитися у сніг.
— Ти навіть не уявляєш собі, що таке піти у тайгу. Особливо коли надійна компанія, без нитиків і дівчат. Там повітря таке прозоре, що фокусує сонце, як лінза. А якщо без дівчат, можна наметів не брати, тільки спальники, ну там, казан, миска, чайник. І все. Ідеш собі, кайфуєш.
— А продукти? — дивувалася Уляна.
— А які у тайгу продукти? Тільки пельмені. Вони ж морожені, так їх у торбинку склав і ззаду — на рюкзак, щоб там торохкотіли. Ну, ще чай там, цукор. Все.
— Скільки ж це треба пельменів?
— Ну, рахуй. Такому, як я був, хлопцю — сорок штук на добу. Можна тридцять п’ять. На два прийоми. У казані снігу натопив, пельмені зварив. Гарячий бульйон сьорбаєш — це тобі перше, пельменями заїдаєш — друге. Красота!
— А компот? — стандартно пожартувала Уляна.
— А замість компоту — чай. Знаєш, як в Сибіру кажуть? Чай не пйош, откуда сила? Випив чай, совсєм ослаб.
— Жах.
— Що — жах?
— Рахувати, скільки з’їв пельменів. Обіцяй, що не будеш рахувати скільки я з’їла, — попрохала вона.
— В Україні пельмені не вміють робити, — раптом з ноткою зверхності констатував Степан.
— Оце сказонув! — обурилася Уляна.
— Так і сказав. Бо у вас найсмачніше, що є у пельменях — бульйон — виливають.
— «У вас»… — передражнила вона. — Зате «у вас», у цьому Сибіру вашому, нічого крім пельменів готувати не вміють!
— Теж правда. Хоча мама моя готувала добре.
— Але ж ти казав, що вона українка.
— Казав. Правда виросла в таборі і в часи, коли не було з чого готувати.
Кулінарна суперечка відбувалася на широкому сидінні мікроавтобуса, який від франківського вокзалу віз їх до Ясіні, місця пересадки та підйому у справжні гори. Степан наполіг на тому, щоб не брати лижви і черевики на місці, бо там може не бути вибору, а знайти їх у Києві. Ця завбачливість вилилася у додатковий вантаж — великий чохол та баул із твердим, як каміння, взуттям. Уляна не дала себе умовити на цю сумнівну та небезпечну розвагу і тому опікувалася лише сумкою із провізією та портфелем з ноутбуком — на форумах писали, що там, на горі мережа ловиться цілком пристойно, а у деяких просунутих готелях є навіть вай-фай.
— Сибірська кухня своєрідна, — продовжував пояснювати Степан. — Влітку дикороси, взимку морожена риба.
— Це те, що збирають місцеві діти, коли їх ловлять з гелікоптерів?
— Запам’ятала?
— Таке забудеш. До того ж «дикороси» звучить, як назва політичної партії.
Він посміхнувся:
— Ні, це усе-таки дикі рослини… Хоча дивно. Мають бути «дікораси», бо російською ж «растєнія».
Слово «дікораси» насмішило обох.
— А може це те, що їдять дикі росіяни, — припустила Уляна.
— Дикі росіяни іще рибу морожену їдять. Якщо стругають, називається струганина, а якщо розбивають молотком — расколотка. Це від «расколачівать».
Мала мирно сопла, притулившись до маминого плеча — це був бонус від раннього прибуття потягу на вокзал.
– І як ти таким здоровим виріс на цьому дикоросійському меню?
Степан посміхнувся. Насправді він не був аж надто великим, хіба що у порівнянні з Уляною, однак виглядав міцним і якимось твердим, неначе камінь у річці. Можливо через морську звичку ставити ноги широко і впевнено та не поспішати із наступним кроком, поки не переконався у надійності попереднього.
— У Сибіру різні люди. Багато українців. Батько мамі таку кулінарну виучку організував — після табірних харчів — що вона мені за все життя жодного бутерброда з собою не дала. Усе тільки домашнє. А постачання в Сургуті було добрим, не те, що в Херсоні, коли я вчився.
— Я вже починаю комплексувати, — обережно зауважила Уляна, яка за київським звичаєм частенько проводжала Настуню до школи сиром та ковбасою.
Степан посміхнувся поблажливо:
— Якби ж тоді була така ковбаса…
— Ту вже Ясінє! — з неповторною тутешньою вимовою рапортував водій, з’їжджаючи з дороги та паркуючись на укатаному сніговому майданчику.
Поруч, стояла трійця військових на вигляд вантажівок з будками замість кузовів.
Поки розштовхали Настуню і витягли багаж, до мікроавтобуса підійшли водії вантажівок. Вони спілкувалися місцевою говіркою, рясно перемішаною з угорськими, словацькими та німецькими словами, а коли й цілими фразами.
— Мо’ дітвачці у віходок тра’?
— Перепрошую? — напружилася Уляна.
— Ну, у віходок, подзюрити.
— У туалет?
— Та йо.
Настуня не хотіла до туалету, водії ж команду вантажитися поки теж не давали.
— Заждіт крихту. Ту файта з Києва ще мусит бути.
Уляна зосередилася. «Файта з Києва»… До них перед підйомом має приєднатися компанія, з якою разом винайняли всюдихід. Значить файта — це компанія. Що ж, якщо мати час і натхнення, з місцевою говіркою цілком можна розібратися.
Згори тим часом з’їхала вантажівка і почала випускати пасажирів. Уляна помітила, що її колеса обмотані ланцюгами.
— Любий! А навіщо вони на колеса ланцюги понамотували?
Степан посміхнувся.
— Щоб по снігу їхати. Без них не вигребешся.
— А туди що, по снігу треба їхати?
Степан твердою рукою обійняв її за плечі:
— Шишарик — серйозна машина. Не якийсь там паркетник. У нас в пустелі вони в піску греблися так, що любо-дорого. А тут йому ще й ланцюги потрібні. Мені починає подобатися.
— Шишарик — це назва машини? — поцікавилася Уляна.
— ГАЗ, — пояснив Степан. — ГАЗ шістдесят шість. Повний привід, автоматичне блокування обох диференціалів. Бензину жере, як гелікоптер.
Тим часом з села на стоянку вибрався мікроавтобус і зупинився попід білбордом з новорічними вітаннями від президента. Водій опустив вікно, щоб оголосити колегам, що на заправці «файної бензини заллєв», а з пасажирських дверей тим часом вивалився опецькуватий підтоптаний дядько у куртці з сумкою через голову і, витягши з кишені великого носовика, висякався так гучно, що, здається, чутно було на всю Ясіню. За ним вийшла пергідрольна пенсіонерка у товстих окулярах. Ну а далі з’явилася цілком гірськолижного вигляду молода пара із хлопчиком років восьми.
— Настуні компанія буде, — зауважила Уляна задоволено.
— Зачекай. Може, вони не в наш готель.
— У наш. Я все дізналася, як машину орендувала.
— Ну ти даєш! — Степан завжди дивувався її організаційним здібностям, а насправді що тут такого? Це чоловіки краще сто кілометрів проїдуть, аніж щось запитають, а для жінок спілкування — цілком природній процес.
Компанія тим часом вивантажувала речі, і у цій справі найбільше шуму і найменше користі було від опецькуватого дядька, який, проте, поводився як глава сімейства.
— Де наш транспорт? — голосно запитав він, коли попри цінні вказівки родині вдалося успішно завершити розвантаження.
— Та йо. Он-де вузик! — махнув рукою водій.
— Вузик! — чомусь обурено повторив голова сімейства. — Вони називають це вузик. А між іншим вузик — це просто вантажівка. А тут я бачу, зовсім не просту вантажівку. Тут я бачу пасажирську модифікацію знаменитого шишарика — радянського ГАЗ шістдесят шість.
– І тобі буде компанія, — стиха пирснула Уляна.
— Подивимося, — філософськи зауважив Степан.
Вони взялися за клумаки та разом з новоприбулими посунули до вказаного шофером «вузика». Штурм вузької та незручної драбини до кузова став серйозним випробуванням для старшої частини великого сімейства. І якщо жінці вистачило допомоги хлопця, щоб вибратися на високий перший щабель, то голова родини своїми цінними вказівками та схильністю до непередбачуваних рухів, надовго заблокував вхід. Довелося вже й Степанові приєднатися до процесу, і всупереч несвідомому але впертому шкідництву з боку старого, просто-таки силоміць запхати його всередину.
Далі чоловіки завантажили валізи, клумаки та чохли зі спорядженням, не розбираючи, де чиє — на місці буде видно, ну а посадка найлегших у компанії — жінок та дітей — минула й зовсім гладко.
— Дякую, молодий чоловіче! — голова сімейства простягнув Степанові руку і ґречно підвівся з сидіння, але тут-таки завалився назад, бо машина рушила.
Степан все ж таки зловив долоню старого та відрекомендувався.
— Георгій Олександрович, — у свою чергу відгукнувся той. — Це мій син Анатолій з дружиною Світланою та сином, а моїм відповідно онуком, Олексою. А це моя дружина.
— Наталя, — посміхнулася жінка.
Степан також відрекомендував своїх супутників.
— Вперше туди? — запитав він ввічливо.
— Ми — так, — підтвердив старий. — Толя зі Светою вже років п’ять їздять. П’ять? — розвернувся він до сина.
— Так.
— А цього року взяли нас із собою.
— Там гарно дуже, — пояснила Світлана, але її фраза потонула у дружному жіночому зойку, бо машина так різко перехнябилася, що, здавалось, ось-ось завалиться набік.
Уляна визирнула крізь віконце і рефлекторно притиснула Настуню до себе, бо жодної дороги не побачила, а лише гірську річку, яка в’юнилася між каміння і криги, та урвище під самими колесами. Героїчним зусиллями вона зупинила в собі хвилю переляку і обережно поцікавилася:
— А ми не перекинемося?
— У жодному разі! — урочисто проголосив Георгій Олександрович. — Ця машина унікально збалансована за центром ваги. Вона навіть була на озброєнні десанту, бо при скиданні з парашутом завжди ставала на чотири колеса.
Тут всюдихід знову хитнуло, і всі вимушено вхопилися хто за що.
— Скидання з парашутом не бачив. Бачив як шишарик по самі мости у піску вигрібає на бархан. Але кабіна розташована над колесами, — зауважив Степан. — Коли наїде на міну, тих, хто в кабіні, доводиться збирати по частинах.
— Ви служили в Афганістані, — діагностував голова сімейства.
— Поруч, — відгукнувся Степан. — Але там теж були міни.
— Ну, у нас тут мін, дякувати Богу, нема. А от переваги цієї легенди радянського автопрому нам зараз дуже і дуже стають у нагоді.
Неначе почувши ці слова, машина зупинилася і почала здавати назад, з’їжджаючи схилом і знову небезпечно перехняблюючись. За кілька секунд з-за рогу з’явився величезний лісовоз, що рухався назустріч.
— Мамо! — сказала Уляна. — Якби я знала, що тут так страшно, ні за які гроші сюди б не попхалася.
– І я, скільки разів сюди їздила, все одно не можу звикнути, — підтримала молодша жінка, яку голова відрекомендував як Світлану.
Старша лише голосно зітхнула.
Чоловіки, як завжди у подібних ситуаціях, переможно посміхалися, немовби сам факт того, що комусь поруч лячно, додавав їм певності у собі. А Настуня на диво спокійно переживала пригоду — примостилася біля віконця і роззиралася навкруги. Для неї це було чимось на зразок каруселей.
Здавалося, подорож не закінчиться ніколи. Машина повзла нагору, постійно хилячись і надривно ревучи двигуном. Кілька разів пропускали зустрічних, пірнаючи у карман дороги, кілька разів бачили, як зустрічні у кармані пропускали їх. Перші будинки, які виникли за вікном, подарували Уляні надію, що ось-ось усе закінчаться, але й після них їхали ще далеченько, так само без асфальту, понад урвищами, замерзлими річками, просто вирубками, а чи то лісовими вітровалами.
Говіркий попутник від історії автопрому абсолютно органічно перейшов до історії цього краю. Час від часу потужно сякаючись у свій величезний носовик, якщо не сказати носовичище, він просторікував про п’ять країн, яким належало Закарпаття, про Гуцульську республіку і Карпатську Україну, про Руську трійцю, москвофільство русинів і підтримку Росією русинського сепаратизму.
— Ви гадаєте, просто так зараз ведуться розмови про визнання русинів окремою нацією, а русинського суржику окремою мовою? Тут закладається фугас не тільки під культурну, а й під територіальну єдність України!
Здається, йому не потрібні були співрозмовники, бо молоді тихенько балакали про щось своє, дружина сиділа мовчки, періодично поглядами натякаючи чоловікові на необхідність застосувати носовика, Уляна безнадійно боролася із страхами, а діти, що встигли вже познайомитися, тепер вдвох прилипли до вікна. Лише Степан із ввічливості відповідав подеколи кількома словами.
— Вони витягають з наукового маргінесу цього Маґочія, — кипів обурено Георгій Олександрович про якісь йому одному відомі проблеми. — І за ним повторюють, що русинів більше мільйона. Це при тому, що при перепису так себе визначили лише десять тисяч. Завтра окремою нацією себе оголосять мешканці Троєщини! Їх вже точно більше.
А машина тим часом зробила черговий повороту невеличкій ущелині і, здолавши крутий підйом, зупинилася між невеликими будинками просто під нижньою станцією підйомників, де фінішували і знов ставали у чергу на підйом аматори зимового екстриму.
Уляна чесно і віддано нудилася, поки родина отримувала задоволення на гірці. Настуня, яку першого ж дня віддали у навчання інструктору, боролася з непокірними лижвами, що ніяк не хотіли триматися купи, та з підступним підйомником зі смішною назвою «бугель». По-гірському суворий на вигляд, але дуже уважний та досвідчений у роботі інструктор Дмитро опікувався своєю ученицею, щоб випадкове падіння, чи, не дай Боже, травма не відбили бува бажання засвоювати нову забаву. Сам він, як з’ясувалося, був у минулому майстром спорту, а відколи спуски перетворилися на прибутковий бізнес, почав заробляти своєю майстерністю.
Степан швидко знайшов спільну мову із молодим подружжям попутників, чий син Олекса вже впевнено стояв на лижвах, а зараз на навчальному схилі засвоював модний сноуборд. І поки до самого смерку батьки Олекси разом зі Степаном носилися по горах, Уляна чергувала біля навчальної траси і терпляче виконувала святі мамчині обов’язки — перекусити, пити, пісяти, витерти шмарклі, постерегти лижви або збігати за взуттям. Олекса, до речі, дуже придався їй як досвідчений вже гірськолижник, бо щиро опікувався Настунею і навіть супроводжував під час підйомів на небезпечному бугелі.
У такому от стоянні-ходінні попід гіркою Уляниним компаньйоном несподівано став Георгій Олександрович. Сам він на лижвах не катався, але мав у руках взяті у прокаті палиці, за допомогою яких долав круті гірські стежки у прагненні набратися здоров’я, повітря та естетичних вражень. Дружина його Наталя попри чудову порівняно з чоловіком форму, обмежувалася прогулянками до найближчої колиби, а більшість часу проводила у номері.
Старий виявився чудовим співрозмовником, бо, здається, знав усе на світі і мав на це все власну точку зору. І власне за цю точку зору Уляна й охрестила його «песимістом-шістдесятником». Георгій Олександрович, почувши це визначення, відхрестився від нього, заявивши, що, по-перше, це тавтологія, масло масляне і хибний плеоназм, адже шістдесятники не можуть бути оптимістами, бо в молодості цьому заважала система, а зараз — вік. Крім того, він не годиться у шістдесятники через молодий вік (і тут не кокетував), але погоджується, що перетинається з ними ідеологічно, адже разом із ними пережив стільки розчарувань, що абсолютно точно знає тепер, де і як саме їх наступного разу обдурять. От, наприклад, всі у дві тисячі четвертому кричали: «Ю-щен-ко! Уря-я!», а він, Георгій Олександрович, ще тоді сказав, що оточення перетравить Ющенка, як удав кролика. Ну, і хто був правий?
— Тому що це був чітко розрахований план. Треба було утилізувати народну енергію, і вони утилізували її за допомогою слабкого лідера. Слабкий лідер виростив у душах українців потужне розчарування, тож про жоден новий майдан вже не може навіть бути мови. І не кажіть мені, що це була революція. Помаранчева чи якась інша. Саме тому, зверніть увагу, Майдан ніхто й не розганяв. Бо розганяти його — це підвищувати тиск. Вони просто імітували перемогу — і українці знову залягли по диванах.
Уляну чомусь зачіпали такі слова:
— А як же мільйони людей, які вийшли тоді на вулиці? Хіба це не революція?
Георгій Олександрович мудро посміхався: — Пам’ятаєте Ленінське визначення революційної ситуації? Хоча звідки вам? Так от, революційна ситуація за Леніним, а він розумівся на революціях, це коли верхи не можуть, а низи не хочуть жити по старому. А тепер подивіться на нас. Верхи по старому живуть? Живуть, аж гай шумить! І навіть президент тепер у нас той самий, що тоді всі проти нього повстали. Та й низи тихо сопуть у дві дірки. Отак от. А революції без революційної ситуації не буває, навіть не думайте. І «мільйони людей», хоча хто їх тоді рахував? — не аргумент. У дев’яносто першому теж мільйони виходили. А поміняли що? Тільки герб і прапор.
— Ну а молодь? — чіплялася за останню соломинку Уляна. — Ви не вірите в нашу молодь?
— У молодь я вірю. Молодь не пропаде. Молодь буде успішною. Тільки більшість, на жаль, не в цій країні. Оно візьміть, скажімо, мого Толю. Він програміст. Працює на закордонних замовників. Щоб зменшити податки, оформився приватним підприємцем і отримує зарплатню, як казали в мої часи, з-за бугра. Від буржуїв. Я питаю, чому тоді просто не виїхати за кордон? А він — тут податки менші й ціни нижчі. Податки й ціни! Ви розумієте? І це мій син, який, до речі, ночував тоді на Майдані.
Такі суперечки переривалися зазвичай появою малого Олекси, який повідомляв про якусь Настунину потребу, яку треба було негайно задовольнити. Але потім усе знову поверталося до розмов на різні теми на снігу попід гіркою або у колибі біля полум’я каміна, яке слугувало як для затишку клієнтів, так і для смаження шашликів.
На гірці усі як один підживлювалися глінтвейном з місцевого закарпатського вина. Рецептура цього вічного напою кардинально мінялася від колиби до колиби, але тут, біля підйомників, була найгармонійнішою. Саме такий любила Уляна — доміру солодкий та доміру міцний з ароматом мускатного горіха та апельсина. А от її вимушений компаньйон обмежувався лише чаєм з трав. «Я в житті стільки випив, що ви не перепливете», — відповів він на німе запитання, і більше воно не поставало.
Другого ж дня під час посиденьок біля каміна Уляна виклала Георгію Олександровичу складну проблему своїх зі Степаном предків. Старий прийшов у захват.
— У цьому історія цілого покоління! — пафосно прорік він. — Ні, ви просто зобов’язані знайти усіх трьох.
— Усіх трьох? — здивувалася Уляна. Особисто її цікавив в першу чергу власний дід.
— Звичайно! По-перше, тільки так ви можете отримати певність, хто з них насправді є ким. А по-друге, і це головне, зможете зібрати їх знову докупи, після того, як розкидала війна — нехай і не фізично, але у пам’яті. — Георгій Олександрович замислився. — Треба шукати за кордоном. Ви знаєте, скільки наших бійців і з УПА, і полонених з Червоної армії залишилося там? Тисячі. І нащадки зазвичай добре зберігають пам’ять. У Радянськім Союзі, звичайно, шукати значно складніше — тут такі майстри сліди замітали, що не тільки окремі люди, цілі народи у Літу канули. Чи як її в Україні називали — Забудь-річку.
— Забудь-річку? — здивувалася Уляна. Вона вперше почула цю назву.
— Так. Забудь-річка тече між нашим і потойбічним світом. Наші предки вважали, що коли душа переселяється з одного світу в інший, вона перелітає через Забудь-річку і забуває все, що було на цьому боці. Для надійності. Помер — перелетів і забувся. Народився — перелетів назад і знов забувся. Тому ми не пам’ятаємо, що було з нами в минулих життях. Відчуваєте, яка потуга у цьому образі? Особливо у тому, що він діє на два боки — туди і назад. Це вже космогонія, шановна! І ніяк інакше.
Уляна зітхнула, дивлячись на спалахи вогню над дровами:
— Знаєте, я ніколи особливо не цікавилася історією, але зараз, коли раптом зіштовхнулася… — вона не змогла добрати слів. — Слово честі, іноді складається враження, що оцю, як ви її назвали, Забудь-річку, хтось прокопав просто між нами і батьками, щоб ми не змогли довідатися, ким є насправді. І це сталося у кожній родині, у кожній хаті.
Георгій Олександрович витягнув свій велетенський носовичок і гучно висякався.
— Забудь-річка, шановна, — це одне з найбільших будівництв соціалізму. Як Біломор-канал. Копали тисячі й мільйони людей, кожен свою ділянку, кожен у своїй родині. А що ви хочете, коли люди аж до самого розвалу Союзу заповнювали анкети: «соціальне походження»? Або: «Чи не були ви чи ваші родичі у полоні або інтерновані під час війни?». Родичі! Чуєте?
Уляна здивовано звела брови:
— А якщо були?
— Могли не взяти на роботу. Або не дати допуск до секретної документації — а тоді секретною документацією вважалося майже все. Тому й від родичів відмовлялися, і від предків, щоб не бути, не дай Боже, «із поміщиків» або «зі священнослужителів». Ви тих анкет вже не застали. А в мене кожного разу рука тремтіла — а раптом про родичів щось випливе, чого я і сам не знаю. Отак і жили, — він посміхнувся, пригадуючи молодість, бо спогади про молодість завжди викликають посмішку. — Але зараз вже не ті часи, я вам скажу. Зараз інформація циркулює вільно, і знайти людину значно легше. Пам’ятаю, колись газета була «Вісті з України», там давали оголошення «шукаємо такого і такого або його нащадків». По всьому світу розходилася. Треба, до речі, у Толі спитати. Може у них в комп’ютерах теж така газета є. Він же програміст, йому видніше.
Уляна подумала, що у цьому насправді є рація. А після вечері, коли Настуся махнула хвостом і подалася у своїх дитячих справах, тобто до кімнати Олеся гратися з ним у чергову комп’ютерну гру, у двері постукали, і на порозі їхнього номера з’явився Анатолій.
— Мене батько попросив допомогти вам, — сказав він.
— Заходьте, — Уляна підвелася з ліжка, на якому сиділа, і гостинно звільнила від мокрого комбінезона єдиний у номері стілець.
— Нам допомогти? — здивувався Степан, який теж валявся на ліжку, даючи відпочинок змореному тілу, і при появі гостя не поворухнув навіть пальцем.
— Казав, що вам треба родича якогось знайти.
— А ти не втрачаєш часу дарма! — здивовано зауважив Степан і тільки тут скинув ноги з ліжка.
— У вас же ноут є? — запитав гість. — Бо як нема, я можу за своїм сходити.
– Є. Я зараз. — Уляна полізла до валізи, де ховала свій комп’ютер від ласих Настуниних очей. — Осьо.
— Прекрасно.
Тримісний номер був такий малий, що крім відповідної кількості ліжок вміщав лише дві тумбочки, згаданий вже стілець і вішак, прибитий на стіну за дверима. Решту простору займали мокрі комбінезони та светри. Як жартував Степан: «Якщо хочеш вдягти штани, хтось має їх зняти». Про жоден стіл у цій тисняві навіть не йшлося. Тому усі троє розташувалися на ліжку, а комп’ютер встановили на стільці поруч. Ноутбук на диво бадьоро підхопив мережу.
— Ніякої газети з розшуку людей, звісно, нема, — сказав гість, вочевидь, продовжуючи незавершений діалог з батьком. — Але можна почати з банального пошуковика. Скажімо, погуглити, якщо більше цікавить Європа, пояндексити, якщо Росія. Ну і так далі. Це ви, сподіваюся, вмієте?
Під час розмови він швидко стукав по клавішах і вправно допомагав собі мишкою.
— Що ми шукаємо? — здвів на неї очі хлопець.
— Степан Шагута, — не роздумуючи відповіла вона.
— Чому Степан? Просто Шагута, — втрутився Степан. — Ми ж родичів шукаємо.
— Шагута, — роздільно повторив гість. — Наскільки я розумію, шукаємо в Європі?
— Чи в Америці, — знизала плечима Уляна. — Чи в Австралії.
— Ну, тобто транслітеруємо латинкою. І тут виникає питання правопису. Наприклад, ж писати перше «Ш» — в англійському варіанті, чи у польському, через «ес-зет»? А «г» можна писати як «джі», як «ейч» або навіть як «джі-ейч». Але якщо ми шукаємо людину, почати все-таки краще з соціальних мереж.
При цьому слові Уляна скривилася:
— «Однокласники»?
У них ця епідемія скосила півофіса. Шеф навіть вимушений був заборонити соцмережі на роботі. Проте поступово цікавість сама собою згасла — адже давні знайомі існують лише у спогадах, а в реальності вони виявляються абсолютно чужими і геть не потрібними тобі людьми.
— «Однокласники» — це якщо вас цікавить Росія чи колишній совок. А якщо на Заході, то краще Фейсбук чи Твіттер.
Ще якийсь час знадобився, щоб відкрити Уляні доступ до цих мереж, створити сторінки та розпочати пошук.
— Ну, давайте. Найпростіша транслітерація — Ес, ейч, ай, джи, ті, ай. Ша-гу-та. Дивіться.
І на екран поліз довгий перелік імен, часто із зображеннями або фотографіями користувачів.
— Судячи з усього, ваше прізвище найпопулярніше у Пакистані та Індії. Дивіться, Шейх, Шах, Шахін, Наз, Назір, Саід, Хан, Ашрід — усі Шагути, — Уляна зі Степаном здивовано перезирнулися, а програміст продовжив. — З України теж є, і їх вам пропонують тому, що це — ваша країна реєстрації.
З України? А можливо, знайдеться хтось і в Україні. Міг же він приїхати з полону чи з еміграції… Хоча з еміграції навряд чи. Не було дурних вертатися до Союзу.
— А головне, ви можете з кожним зв’язатися тут-таки персонально і з великою вірогідністю отримати відповідь. Усім одночасно послати запит неможливо, а от відібрати цікавих і запитати — цілком. Роботи, звичайно, багато, проте…
— А дайте, я спробую, — простягнула руки Уляна.
І пропала.
Тепер вона всі вечори просиджувала, втупившись у монітор і відриваючись від нього, тільки щоб прокоментувати якусь цікаву інформацію вголос.
— А знаєш, що в Ханти-Мансійську є вулиця Шагути? Це ж, здається, десь у ваших краях? — питала вона Степана.
— У нашому Ханти-Мансійську? Та йди ти!
— Чого це йди? Читай сам. Названа на честь Кузьми Шагути. Степановича, до речі.
— Так він Шагут, а не Шагута.
— Все одно. Заслужений робітник сільського господарства. Може, родич?
— Ага, двадцять шостого року народження. Батько його народив, у дев’ять років. Та ще й заслужений діяч. Звідки у Ханти-Мансійську сільське господарство?
— Рибна артіль «Зоря нового життя», — сміялася Уляна.
— А-а. Рибна. Рибна може бути. Риби у нас скілько хочеш.
Толік, добра душа, допоміг їй скласти звернення англійською мовою для закордонних Шагут, і вона розсилала його усім, кого знаходила по західний бік українського кордону. Українці та мешканці колишніх радянських республік теж отримували запити, які вона склала самостійно.
На диво, вже у перші дні пішли відповіді, і хоч нічого цікавого на очі поки що не траплялося, вона працювала з дедалі більшим натхненням. Степан терпів, жартував про рибальський азарт та сільське господарство й обіцяв вивезти її з вудками на Дніпро.
А проте мамчиних обов’язків ніхто з неї не знімав, і вона, наче на роботу, приходила щодня до гірки. Зустрічалася там зі своїм невгамовним компаньйоном, щоб чергового разу отримати порцію інтелектуального песимізму.
– І дарма ви сподіваєтеся на асоціацію з ЄС! Вони ніколи не випустять Юлю і все лусне, як мильна бульбашка.
— Але ж угоду підготували, — захищала власну надію на світле майбутнє Уляна.
— Підготували — це ще не підписали. Коли дійде до підпису, все розвалиться. Це — спецоперація ФСБ. Вони хочуть посіяти у наших душах чергове розчарування. Щоб усі стрибали — Європа, Європа, а отримали Митний союз.
— Але будуть вибори до Верховної Ради. Прийдуть нові люди. Минулого ж разу все почалося з виборів.
Георгій Олександрович у відповідь сякався у свої неосяжні носовички.
— «Нові люди»… — перекривляв він. — Чому ж ці нові люди не взяли штурмом апеляційний суд і не звільнили Юлю? Чому? А я вам скажу, чому. Бо вони розчаровані і пасивні. Розчарований і пасивний народ може обрати тільки тих, кого йому нав’язують згори. Тому повірте. Рада буде правильна. Така, як Путін звелів.
Заморившись від старечого буркотіння, вона переключалася на розмови з інструктором Дмитром. Не надто говіркий, ба навіть твердий і суворий у спілкуванні, він чимось нагадував Степана і був дуже милим у цих коротких розмовах.
— А приїздіт до нас улітку. Ту на горі озера, квіти, гриби. Можна підйомником си підняти, а можна пішо.
— Я гір боюся, — зізнавалася чесно Уляна.
— Йой. Як се можна боятися гір?
Вона сміялася:
— Я ж степовичка. Звикла, що завжди обрій видно, а тут сонце з’являється з-за гори по обіді.
Дмитро сміявся.
— Та. У нас є ту місцини, де влітку сонце лиш по кілька годин з-за гори видко. Тіко того не тра си бояти. Бо як на другий схил перейдеш — от тобі й сонце.
Усе це допомагало структурувати час, але тільки до того моменту, поки Настуня казала: «Мамо! Ходім додому!», — маючи на увазі крихітний номер у готелі.
А далі все відбувалося миттєво. Дати команду перевдягтися, проконтролювати виконання, повішати сохнути комбінезон, засунути у рота печиво чи бутерброд і — до ноутбука.
Листування із Шагутами скидалося на бурхливу річку. Вона знайшла шагут-дизайнерів, шагут-екстремалів, бодібілдерів, анімешників, шагут-дітей і шагут-батьків, але поки жоден з них не мав серед своїх предків Степана 1917-18 року народження родом з Галичини, а ще точніше, з Пліхова, що під Бережанами.
За день до повернення Степан із молодим подружжям вирішили влаштувати собі справжній екстрим. Знайшовши кількох партнерів так само не сповна розуму, вони вирішили податися на фрі-райд. Так називався спуск сніговою цілиною — без траси, без розуміння, що у тебе під ногами — чи каміння, а чи лід. Звісно, підйомники на такі точки не везуть, тому від верхньої станції відчайдухів забирають гусеничні тягачі й на буксирі доправляють до самої вершини гори з романтичною назвою Жандарм.
Уляна спробувала нагадати чоловікові, що це небезпечно, і що не так давно вона вже рятувала його з піратського полону, але один лише погляд у відповідь зняв усі питання. Суходільні щурі не можуть диктувати свою волю морським вовкам, так само, як степовички — гірськолижникам, а жінки — чоловікам. Продовжувати дискусію не мало сенсу.
— Ти — адреналіновий наркоман! — сказала вона, коли вже вклалися спати та за квартирною звичкою чекали, поки Настусине дихання стане рівним і глибоким.
— Але адреналін — сексуальний гормон.
— Не бреши, — зморщила носика Уляна.
— А я доведу.
— Тихіше, Настусю розбудиш.
— Сама тихіше.
Настусю вони не розбудили, хоча та цієї ночі як ніколи крутилася та чомусь голосно зітхала у ліжку.
А зранку Степан разом з молодим подружжям та ще трьома вдягненими у флуоресцентні комбінезони хлопцями вирушив на вершину. Уляна дивилася, як віддаляються кольорові постаті на кріслах підйомника, і коти шкребли на душі. Проте випустити свої страхи назовні, а тим більше намагатися вплинути на рішення чоловіка — вона не наважилася.
Окошилося все, зрозуміло, на Настуні, що сьогодні як ніколи була повільною і весь час недоречно лізла під ноги. Не можна сказати, що коли визвірилася на власну дитину, полегшало. Скоріш за все, просто дала собі волю, бо вже не було необхідності удавати мати Терезу, терпіти все й навіть на мікрон не показувати, що ця клята адреналінова чи тестостеронова залежність робить чоловіків закінченими егоїстами, неспроможними поступитися найменшою власною примхою, не здатними зрозуміти, що відчуває жінка, коли її кидають сам на сам зі страхами, хвилюванням і зловісним голосом безжальної жіночої інтуїції.
Діти побігли вперед до пункту прокату під гіркою, де на ніч залишали своє громіздке знаряддя. Уляна, усе ще розвиваючи внутрішній викривальний монолог на адресу Степана, чимчикувала до місця постійної дислокації, наздоганяючи мовчазного від зосередженості Георгія Олександровича, що, допомагаючи собі лижними палками, долав заледенілу стежку.
Вона коротко привіталася, а він лише мовчки кивнув головою, заглиблений у заскладну для свого віку та комплекції справу. Нічого, у колибі ще встигне виговоритися, подумала Уляна, мимоволі поширюючи викликане Степаном роздратування на першого ліпшого. І саме у цей час раптом почувся легенький хруст, наче хтось яблуко відкусив, а потім Георгій Олександрович із зойком повалився набік. Серце Уляни тьохнуло в унісон.
— Що з вами? — стривожено нахилилася до нього.
— Здається, ногу зламав.
І тут Уляна з жахом побачила, що права його ступня у чорному чоботі неприродно вивернута набік, немовби на малюнку художника-початківця.
— Так. Зламали, — погодилася вона, дивуючись, як він може так спокійно говорити про це.
Якби, не дай Боже, таке сталося з нею… та вкуси себе за язик і не балакай зайвого. І без того вистачає.
Вона озирнулася з метою гукнути когось з дітей, але ті вже сховалися за наступною кучугурою. На стежці не було видно жодної постаті і чекати на допомогу не доводилося.
— Боляче? — Уляна поклала руку на плече старого, немовби намагаючись передати йому частину свого співчуття.
— Як вам сказати… — той звів брови, немовби обмірковуючи відповідь. — Поки не рухаюсь, то сяк-так. А оскільки рухатися я не можу, то виходить, що терпіти можна.
— Це мороз, — сказала Уляна. — Він анестезує. Спортсменам заморожують травми…
«Господи, що ти мелеш? — подумки зупинила вона себе. — Йому зараз бракує лише лекції зі спортивної медицини, про яку ти, до речі, уявлення не маєш».
— Ви, напевне, полежіть, а я побіжу знайду когось.
— Палиці візьміть, — запропонував постраждалий.
Це було зворушливо.
— Дякую. Я так.
Вона ще раз глянула на опасисте тіло, що безпомічно лежало на стежці, і поспішила нагору, умовляючи себе бути обережною, щоб і самій бува не повторити долю старого. Медпункт виявився зачиненим, і ніхто не міг сказати, де дівся лікар чи то фельдшер — хто там має бути. Почекавши десять хвилин і побачивши, що справа затягується, Уляна розшукала на гірці дітей, пояснила їм ситуацію і сказала, щоб каталися самі, а на неї не розраховували. Вона побоювалася реакції Олекси на звістку про зламану ногу діда, але той несподівано по-діловому відстібнув сноуборд і насупив брови:
— Я допоможу, — твердо сказав він.
Чим він міг допомогти? Хіба що почергувати біля медпункту, але зараз і це було не зайвим. Однак якщо пішли такі справи, Насті теж не годилося розважатися. І Уляна звеліла доньці кидати лижви й бігти до тітки Наталки у готель, щоб розповісти, що сталося з її чоловіком та по можливості заспокоїти стару.
Не можна сказати, що це розпорядження викликало у доньки захват, але вона не заперечила жодним словом і слухняно попленталася до прокату. Уляна ж натомість поспішила до каси підйомника.
— Там чоловік ногу зламав. Ви не підкажете як мені знайти тут швидку допомогу чи медиків?
— Та у медпункті ж, — просто, наче йшлося про щось другорядне, відказала касирка.
— Там нема нікого.
— Ну то пождіт. Мо’ людина відійшла десь по нужді.
Точного значення місцевого варіанту вислову «по нужді» Уляна не знала, але зрозуміла, що допомоги не отримає. На схилі усі були зайняті своїми прибутковими справами — продавали квитки, варили глінтвейн, регулювали кріплення і давали уроки початківцям. А травма старої людини була справою геть не прибутковою, тому цілком могла почекати.
Уляна від розпачу навіть видобула з внутрішньої кишені телефон, щоб набрати Степана, але вчасно схаменулася — зарадити він все одно нічим не зможе, а от те, що вся компанія буде хвилюватися, поза сумнівом. А їм ще з самої вершини спускатися і треба бути максимально зосередженими.
— Доброго дня! Як наша лижниця? — по схилу назустріч пішкував з лижвами під пахвою інструктор Дмитро.
— Боже! Це ви! Ви навіть не уявляєте, як я рада вас бачити! Там Георгій Олександрович ногу зламав, а я нікого з медиків знайти не можу.
— Де він?
Уляна у відповідь лише показала рукою.
– Іти може?
— Та де там.
— Зрозуміло. — Дмитро глянув на годинника. — Ідіт до нього, я скоро там буду.
— Дякую, Дмитре, — розчулилася Уляна.
– Ідіт, ідіт.
Георгій Олександрович лежав на місці — та й куди б він дівся з поламаною ногою. Мабуть, стежкою за цей час ніхто не проходив. Старий прикрив очі — чи то берігся від сліпучого сонця на снігу, чи може, не дай Боже, знепритомнів.
— Вам дуже боляче? — вона схилилася, прислухаючись до дихання старого, але той кліпнув і проказав несподівано бадьорим голом:
— Жити можна. Тільки руку допоможіть витягти, бо затекла.
Почали звільняти руку, і голос старого одразу втратив бадьорість. Кожен рух важкого тіла віддавався у зламаній нозі, викликаючи стогін, а товста куртка не давала змоги схопитися як слід, щоб допомогти. Поки поралися, надійшла допомога — Дмитро з молодиком у жовтій жилетці, прикрашеній червоним хрестом та ще й малий Олекса на хвості. Вони тягли за собою щось схоже на великі ночви.
Молодик з хрестом виявився працівником медпункту. Він обійшов потерпілого, глянув на травмовану ногу і швидко поставив діагноз:
— Зломив. Тра у Ясіню спускати, — а потім не дуже зграбно взявся прилаштовувати до гомілки гнучку шину, яку приніс під пахвою.
Дмитро взявся кудись телефонувати, а Уляна з Олексою, чим могли, допомагали медику. Спільними зусиллями їм вдалося врешті підкласти дротяну конструкцію під ступню, і далі справа вже пішла краще.
— Я перепрошую, — Дмитро тактовно торкнувся Уляниного плеча. — Я машину знайшов у шпиталь їхати. Ви з ним поїдете?
Уляна розгубилася:
— Напевне.
Дійсно, а хто ж іще, якщо син з невісткою невідомо де на вершині, а дружина від готелю боїться відходити. І, судячи з усього, правильно робить.
— Тоді ходіт до готелю, візьміт гроші. Машину я попросив у долі стати, щоб наверх йго не тєгти. То ми поки єго спустимо, а ви туди приходіт.
До речі, гроші!
Уляна поспішила до готелю, де на неї чекала попереджена Настунею, а тому схвильована і перелякана пані Наталя. Після завершення первинного обміну інформацією — що з ним, як це сталося і що ж тепер робити — було вирішено, що Уляна супроводжуватиме старого до лікарні, взявши у пані Наталі гроші і про всяк випадок прихопивши усі власні. Зв’язок триматимуть по мобільному. Ну а там, — як Бог дасть.
– І ще там, у лікарні, обов’язково скажіть, що він — алергік. У нього з печінкою проблеми, астма і псоріаз на цьому ґрунті. Щоб вони йому там чогось не вкололи. Бо сам він точно про це забуде.
— Добре, — Уляна записала у телефон діагнози свого пацієнта. При такому здоров’ї ще й ногу зламати, це ж треба!
— Настуню, слухайся тітку Наталю!
Вискочивши з готелю, вона попрямувала донизу через місточок над глибокою ущелиною. Влітку це, напевне, було дуже романтичне місце, але зараз сніг та крига змушували зосереджуватися на кожному кроці, щоб бува не повторити «подвиг» Георгія Олександровича. Цього ще бракувало.
Машина і справді стояла внизу, але не місцева вантажівка з будкою, а старий радянський джип з тентом, з тих, що в народі називаються бобиками. З’ясувалося, що Уляна надто швидко бігає — біля машини стояв лише водій, затягуючись цигаркою. Проте за кілька хвилин на спуску показалася вже процесія — Дмитро з медиком тягли за собою залізні ночви із навантаженим на них пацієнтом, а ззаду тупцяв зосереджений Олекса, тримаючи у руках дідові лижні палиці.
Двом досвідченим чоловікам, до яких доєднався ще й шофер, не склало особливих проблем завантажити постраждалого у салон бобика та прилаштувати скуту шиною ногу на сидінні — може, тому, що цього разу він не керував і не намагався їм допомагати. Уляна знайшла собі місце на відкидній сидушці, до якої пролізла через задні двері машини. Слідом за нею заліз і Олекса.
— А ти куди? — здивувалася Уляна.
— З вами, — суворо насупивши брови відповів хлопець. — Ви одна не зможете.
— Та йо! — вигукнув Дмитро знадвору. — Файний леґінь!
Медик зворушено посміхнувся, а шофер з тріском закрив задні розхлябані двері.
— Поїхали! — сказав він, сідаючи за кермо.
— Йой! — відгукнувся Дмитро, займаючи сидіння поруч.
— Як, і ви з нами? — здивувалася Уляна.
— А що я, гірший за того хлопа? — вишкірився інструктор.
Вони розвернулися між кучугурами, практично на місці, на що Улянина водійська душа не могла не зреагувати легкою заздрістю, і рушили донизу, ревучи двигуном, який зараз здебільшого використовувався як засіб гальмування на крутих спусках. Георгій Олександрович досить швидко влаштувався більш-менш комфортно, щоб навіть за таких надзвичайних обставин віддатися своїй улюбленій справі — балаканині.
— А як ви тут ставитеся до нашої київської двічі судимої влади? — спитав він, ледь виїхали з села.
Чоловіки перезирнулися.
— До тамтого вашого презика? — уточнив шофер і гмукнув.
— Нашого з вами презика, — уточнив старий.
З передніх сидінь почувся дружний сміх.
— Я вам таке скажу, — обернувся водій. — Ми йго не обирали. Скіко я без вашого презика жив, то стіко й далі житиму. То не є мій презик. Ви там у Києві донецького собі взєли, то й майте собі спокій. А я роботу завше собі знайду.
Нічого собі робота, подумала Уляна, їздити такими дорогами. Щоправда зараз, на спуску, машину так не кидало — а може, це тому, що вона була меншою по висоті за ту, що везла їх вгору.
— Бо я крановщик-висотник, — вів далі водій. — У Москві працював на тамтих кранах, що висота більша триста метрів. Мене господарі залишитися просили, квартиру давали.
— Чого ж не залишився? — спитав Георгій Олександрович, що міцно обійняв спинку сидіння, і відчував від цього додаткову впевненість.
— Знак мені був. Страхівку не застібнув і мало не зірвався додолу. Рукою тіко такво зачепився. То мені воно так показало, що все вже. Наступного разу того вже не буде. То я взяв у кума цю машину і трохи побуду біля жінки, бо вна вже одвикла, як я весь час по стройках тамтих.
— А якщо в Москві вже не працюєте, виходить, що все-таки це і ваш президент? — зачепився за відповідь песиміст-нешістдесятник.
— Та ну, скажете.
— Ну а чого ж тоді в Ясіні бігморда з ним висить?
— Та де?
— Як це де? На стоянці. З Новим роком вас вітає.
Дмитро кивнув, мовби на підтвердження.
— Тамтой? — уточнив водій. — Так його вартують. Як один дітвак кинув був грудкою, так одразу міліція тамта приїхала, батька забрали, дітвака того. Ледь відкупився.
— От бачите, — здавалося Георгій Олександрович навіть зрадів цій інформації. — У Чернігові його фарбою закидали, у Запоріжжі, де там іще? Практично скрізь. А у вас — чистесенький.
Заперечити щось на це було важко, але водій не здавався:
— Так а що він мені зробив, той Яник?
Старий примружився:
— Ну, може ще й не зробив, але може зробити.
— А на що він годен? Я — фіть, і тойво. Це він у вас тамто, у Києві може щось зробити, а мені він ніц не зробит.
Уляну відверто дратувала місцева манера казати про Київ, ніби про якусь зовсім іншу країну. Георгію Олександровичу, здається це теж було не до смаку.
— Але ж країна у нас із вами одна.
— Знаєте, — озвався раптом інструктор Дмитро. — У нас тут усякі країни були. Старі люде розповідают, що найліпше було за чехів, бо вни і жити давали, і в наші справи не лізли. А як угорці прийшли, то почали людей неволити. То люде, хто пішов до лісу, а хто навчилися жити по-своєму. Ми — по-своєму, а вони — по-своєму. І за комуністів так жили, і зара жиємо. Ту кожен другий за кордоном працю має і родині гроші шле. Нам та держава ніц не робит, ми самі собі порадкуємо.
Ця заява так обурила старого філософа, що він поліз за своїм неосяжним носовичком, щоб висякатися, перед тим, як дати гідну відповідь.
— Діди у тридцять дев’ятому Карпатську Україну проголосили. Потім в УПА десять років за свою державу воювали. І це щоб їхні онуки у незалежній Україні «самі собі порядкували»?
— Мій дідо в УПА був, — відгукнувся шофер.
— А мій — у дивізії воював, під Бродами у полон був потрапив, — додав Дмитро.
Уляна нашорошила вуха:
— У дивізії? А ми теж шукаємо родича, що був у дивізії. Може і з вашим дідом разом… Він вам не розповідав?
— Розповідав? — здивувався Дмитро. — Ніц. Нігде не розповідав. Бо хто розповідав — вйо. На Сибір повивозили. У нас тут усі націоналісти.
— Бачите! — Георгій Олександрович обернувся до Уляни. — Усі націоналісти, а працюють за кордоном! І кажуть: «ваш президент». А знаєте чому? Тому що в ідеології і досі не визрів державницький націоналізм. Не інтегрувалася державницька ідея вище земляцтва, коли тут, у селі — то ми, а там за горою — то вже вони.
Він довго обурювався низьким рівнем свідомості місцевих українців, які «замість національних державних символів тримають на покутті лик святого покровителя заробітчан». Чоловіки на передніх сидіннях принишкли від малозрозумілих формулювань і тільки перезиралися під час найтемпераментніших пасажів. А Уляна подумала раптом, що рівно те саме старий може сказати своєму синові — бо хто він є? Точно такий заробітчанин, тільки нікуди не їздить, працює вдома на закордонних замовників і то лише тому, що в Україні податки менші.
До речі, як вони там, у цьому своєму фрі-райді?
Уляна дістала телефон і набрала Настуню.
— Дядько Степан ще не повертався? Ні? Як повернеться, скажи, щоб мене набрав. Зрозуміла? Ти як? Тітку Наталю слухаєшся? Ну, молодець. Скажи їй, що Олекса з нами поїхав, дідусеві допомагати. Ну, цьом.
Георгій Олександрович усе ще бризкав слиною і кипів, немов чайник. Уляна навіть почала турбуватися, щоб він не перебрав був з емоціями і не образив господарів. Але ті припинили врешті відмовчуватися і до піни з рота наполягали на своєму праві «мати в носі» і презика з донецькими, і Київ, який сам віддав тамтим владу. Суперечка набирала обертів з кожним словом, а проте фінал вийшов цілком мирний — коли джип зупинився біля сільської лікарні, обоє чоловіків обережно і обачливо витягли з салону буйного філософа і на руках занесли у приміщення, де, на щастя, знайшлося крісло-візок.
Всадовивши потерпілого, Дмитро відкланявся:
— Ви ту вже самі порайтеся, бо мені на Франківськ тра.
— Ой, дякую вам дуже, — спохопилася Уляна. — Що б ми без вас робили?
— Та прошу! — Дмитро простягнув руку Олесеві. — Лікуй діда!
Уляна відійшла кілька кроків, проводжаючи інструктора.
— Ви не ображайтеся, може старий вам наговорив зайвого.
— Нє, він то всьо правильно говорив. Про єдність України, та йой. Тільки знаєте, щоб не стало так, що оце тільки ми ту — за Україну, а тамті усі — за Москву. Як завше було.
Як це часто буває у суперечках, кожен залишився при своїх, і Уляна повернулася до підшефного. Того вже просто з коридору лікар направив на рентген і одразу ж написав на папірці список необхідних ліків. Попри незавершену суперечку, водій швидко розшукав по телефону сестру рентген-кабінету десь «на тому кінці села» і подався за нею. Уляна попрямувала до аптеки, а Олекса залишився охороняти діда і слухати розповіді про те, що першим рентгенівські промені відкрив не німець Рентген, а українець, якого звали Іваном Пулюєм.
Аптекарі у гірськолижній Ясіні добре знали свою справу, а тому без жодних проблем знайшли прості дерев’яні милиці, гіпсові та звичайні бинти, знеболювальне, снодійне та інші дрібниці, необхідні у подібних випадках. Поки Уляна отоварювалася, водій вже повернувся. Невідомо, чи справді ікс-промені відкрив українець, але виявилося, що на українців вони таки діяли, і знімок показав, що перелам не складний, тому лікар буденно взявся до гіпсування, не звертаючи жодної уваги на стогони пацієнта.
За якихось двадцять хвилин процедуру було закінчено і поки Уляна з Олесем натягували на мокрий гіпс холошу, Георгій Олександрович, спітнілий від болю і напруги, мовчки вислуховував приписи лікаря.
— Ви якого року? — уточнив той, дивлячись у записи. — П’ятдесят шостого? Ну, ще молодий. Заросте як на собаці. Пийте препарати кальцію і за два місяці будете танцювати.
«Танцювати», — гмукнула про себе Уляна. Старий і до переламу не виглядав на танцюриста.
Хоча, чому старий? Скільки це йому зараз? П’ятдесят п’ять? Ну або шість. Господи, він же лише на десять років старший за Степана!
— Я вже своє одтанцював. — Георгій Олександрович наче прочитав її думки. — У Чорнобилі. З тих пір, як бачите, за станом здоров’я до танців не допущений.
— У Чорнобилі? — Здивувалася Уляна. — А хіба туди філософів мобілізували?
— Туди шоферів мобілізували. А я у автобаті після інституту проходив строкову. Військова облікова спеціальність вісімсот тридцять сім нуль тридцять сім літера А. Водій-електрик, — по-військовому відрапортував він.
Уляна добре пам’ятала ту чорнобильську мобілізацію, коли до мами ходили з проханнями дістати довідку про непридатність до військової служби. А цей, виходить, ні до кого не звертався. Ну, або просто не мав до кого.
Тут заволали одночасно усі мобільні телефони — старому дзвонив схвильований син, Олесеві не менш стурбована мама, а у своїй трубці Уляна почула голос Степана.
— Що у вас там?
— Перелам, — Уляна відійшла у кінець коридору. — Одна кістка. Вже загіпсували. А ви як?
— Нормально. Тільки все якось швидко сталося, порівняно з тим, скільки піднімалися.
— Головне, що цілі. У мене на душі дуже неспокійно було.
— Ну, і де виявилося небезпечніше? — єхидно уточнив Степан. — Нагорі чи внизу?
І чому чоловіки щораз намагаються довести, що їхнє таки верхнє?
З-поза спини долетів гучний голос Георгія Олександровича:
— Це іще пощастило, що в мене така хороша реакція. Бо інший би в такій ситуації точно обидві кістки зламав.
Ні, що не кажіть, а чоловіки усе-таки невиправні.
Дорога нагору звісно забрала значно більше часу. Сонце вже ховалося за горами, коли машина зупинилася біля готелю. Тут уже стороння допомога не знадобилася, хоч водій і намагався бути корисним. Степан з Анатолієм всадовили постраждалого на переплетені руки і понесли до готелю. Слідом крокував навантажений лижними палками і новенькими милицями Олесь, а Уляна, затримавшись, щоб розрахуватися з шофером, догнала компанію, коли філософа вже занесли вузькими сходами до номера. Вона зазирнула крізь двері, помахала йому рукою і, знімаючи на ходу куртку, ввалилася до власної кімнати. Клопоти, хвилювання і переїзди далися таки взнаки.
— Ну, ти просто залізна леді! — обійняв її Степан, який зайшов слідом. — Сама зі старим на плечах…
— Ну, по-перше, не сама, а з Олесем, — вона відсторонилася і почала стягувати светра. — По-друге, поки ти підкоряв вершини, я знайшла собі іншого, і навіть двох — інструктора Дмитра і водія, який нас возив. Настю, киш від комп’ютера! Очі зіпсуєш! Іди он, з Олексою пограйся, — шикнула вона на доньку, що носом влипла у монітор. — А по-третє, він не такий вже старий. Лише на десять років старший за тебе.
— Правда? Дивно. Хоча побачимо, яким я буду за десять років.
Уляна жартома показала йому кулак:
— У нього є об’єктивні причини. Він — чорнобилець. А якщо ти будеш таким, як він, тоді я буду такою, як пані Наталя.
— Як Олесева бабуся? — пирснула Настя.
— А ти не підслуховуй, коли дорослі розмовляють. І киш від комп’ютера, кому кажу!
— А до речі, тобі там повідомлення, — Степан, як і годиться справжньому чоловікові, пропустив повз вуха жіночі кпини. — Цікавий лист. З Італії. Б’янка Шагута.
— З Італії?
Італія — це може бути, це вам не Пакистан.
Попри дитячі протести, вона силою звільнила собі місце за ноутбуком.
— Де?
— У Фейсбуку. Поки на вас чекав, я подивився. І наскільки дозволяє зрозуміти моя англійська, дід цієї Б’янки був полоненим з України. Може, це і справді наш?
Уляна похапцем проклацала стрічку повідомлень і не гірш, як до того донька, влипла у екран. Так, миловида чорнява італійка Б’янка, судячи з аватарки, Улянина ровесниця, і справді повідомляла, що є онукою інтернованого під час війни українця Степана, чи як вона писала Стефано Шагути. Отак буває, коли їдеш у гори за лижвами, глінтвейном і краєвидами, а отримуєш зламану ногу та цілком несподівану звістку про діда. Ну, принаймні не виключено, що про діда.
— Здається, клюнуло! — обернулася вона до Степана.
Життя в Києві було дешевим, поки не збудували станцію метро із сакральною назвою ДорогоЖичі. З цього моменту у Києві й справді стало дорого жичі. Так казали кияни. Щоправда відкрита за кілька років станція Академмістечко ніяк не вплинула на розвиток жодної з Академій — а може, Уляна просто не мала інформації про цей сегмент, хіба що про юридичну науку загалом, яка останнім часом перетворилася на мистецтво давати гроші суддям. Та й це мистецтво вже починало давати збої — наприклад, прищавий Славко, який вчився з Уляною на одному курсі, вчився так собі, але завдяки батькові став вершителем доль у господарському суді, так от цей самий Славко, взявши в Уляни гроші, несподівано виніс рішення на користь протилежної сторони. Він, звісно, дуже вибачався, казав, що голова суду особисто диктувала йому рішення, тому що воно, виявляється, зачіпає якісь інтереси нагорі — при цих словах очі він закочував так високо під лоба, що складалося враження, — ідеться не менш, ніж про Папу Римського. Але — сюрприз! — на законне прохання повернути гроші, сказав, що вже витратив їх і якщо треба — що значить, «якщо треба»? — відпрацює, тобто винесе потрібне рішення в іншій справі, тільки скажи в якій.
І що ти з ним зробиш? А головне, як поясниш клієнту, що ти його підвела, наобіцяла те, чого не могла зробити, та ще й гроші не повернеш, босуддя Славко їх вже витратив? Двадцять років тому за такі фокуси суддю Славка вже вивезли б до лісу в багажнику, десять років тому адвоката, що домовлявся, примусили б заплатити зі своїх, а зараз усі тільки руками розвели і зарахували ці гроші як аванс у наступних справах. Клієнти ж теж не вчорашні, живуть у реальному світі, який дедалі більше стає безпридільним.
«Всьо будєт Данбас!», — писали на парканах. «Всьо будєт Данбас», — обіцяли у Верховній Раді. «Всьо будєт Данбас», — розводили руками судді та адвокати.
Уляна психувала і дратувалася від дрібниць, ганяла малу і огризалася на цілком слушні зауваження Степана. Добре йому давати поради, коли сам не працює. Подивилася б на нього, коли б почала розповідати йому щось про курс корабля, лоцію чи що у них там іще буває!
Мистецтво давання хабарів насправді пройшло кілька етапів — спочатку воно таки було мистецтвом, і безперечним маестро тут став син голови Верховного суду, який брав хабарі з обох сторін процесу, обіцяючи через батька владнати справу. Крім того, він був взірцем судової честі, тому що не втручався у процес, однак чесно повертав усю суму стороні, яка програла, залишаючи собі лише гроші переможця. Погодьтеся, що це було справедливо. Згодом хабарі почали використовувати як тонкий хід — підставляли супротивній стороні посередника, який обіцяв усе владнати і давав найвищі гарантії, в результаті чого лінивий або наївний адвокат не надто ретельно готувався до процесу, сподіваючись на домовленість, а коли програвав, то отримував назад всю суму. Однак це теж було кришталево чесно у порівнянні із теперішньою ситуацією, коли суддя міг взяти гроші у цілком виграшній справі, вирішити її рівно навпаки та ще й відморозитися від повернення — і якби ж то випадок зі Славком був єдиний! А фраза «усі докази, надані Позивачем, вважати неналежними» — без переліку, без аргументації, просто усі? А хитрі рішення, де викладалися аргументи однієї сторони, а потім «на підставі цього» виносилося рішення на користь іншої? Уляна часто розмовляла з колегами на цю тему і всі доходили висновку, що скоро професія адвоката буде непотрібною, і треба шукати інші варіанти, тим більше, що юристів сьогодні штампували сотнями й тисячами у будь-якій собачій буді, яка повішала на себе бронзову табличку «Вищий навчальний заклад», і про престиж професії було смішно навіть згадувати.
Стоячи у чергах судових канцелярій, Уляна придивлялася до колег — переважно молодих, показних жінок у модних шмотках та дорогому макіяжі, і відчувала, що всі вони насправді є кур’єрами. Щоправда, кур’єрами кваліфікованими — адже в кожному суді свої порядки, а у документообігу повно нюансів. Проте у будь-якому випадку — це стеля. Вище не стрибнеш. Добре в американських фільмах — там здібний юрист завжди доростає до молодшого партнера, а у нас? Максимум успіху — стати коханкою боса, або ж піти працювати у велику корпорацію, тобто фактично поміняти фах. А життя дорожчає, і дорога до успіху ховається за піщаними горами.
Усе це дратувало, втім, Уляна намагалася тримати емоції в собі, щоб не отруювати життя домашнім — вони тут точно не винні. Хоча, якщо чесно, Степан врешті міг би знайти нормальну роботу. Звісно, вона не збирається лазити до його кишень, але накопичень навіть у моряка не може вистачити на все життя. І потім перед очима завжди стояв приклад очаківських рибалок, які між навігаціями навіть з диванів лінувалися підвестися. Звісно, Степану до цього ще далеко, він щось-таки робить, кудись їздить. До речі, куди?
Так у щоденних клопотах та дрібних рефлексіях минула зима, єдиною розрадою котрої стала подорож на гірськолижний Драгобрат, під час якої несподівано знайшовся італійський слід Степана Шагути.
Синьйорина Б’янка Шагута пристойно володіла англійською і навіть трошки — зовсім трошки — розбирала українські літери. Вона охоче відповідала на листи з батьківщини свого діда Стефано і без упередження сприйняла звістку про те, що там, можливо, мешкають її родичі. Самого діда вже давно поховали на цвинтарі містечка Белларія. Поруч з ним упокоїлася й дружина — сеньйора Вінченца Шагута, спадкоємиця відомого у місті роду. Про діда Стефано Б’янка знала не так вже й мало — і це було дивним, якщо брати до уваги звичайний пофігізм молодих поколінь до питань родоводу.
Бабуся Вінченца побачила діда Стефано у таборі для інтернованих військовополонених. Він був худий, задрипаний, як і всі, але її вразив погляд хлопця — у ньому, як казала бабуся, відбивалося сонце Італії, і посмішка — біла та блискуча, як морські мушлі. Саме тому в серці італійської дівчини тьохнула симпатія і жалість до цього солдата. Стефано не знав італійської, але бувають ситуації, коли хлопцю з дівчиною для спілкування цілком вистачає жестів та рухів. Саме ці рухи, судячи з усього, і призвели до змін у стрункій дівочій фігурі, які важко було приховати від уважних родичів. Звісно, батько сварився, але під час війни навіть прискіпливим батькам не годиться особливо перебирати потенційними женихами для своєї єдиної доньки. А оскільки родина була відомою і мала авторитет у містечку, батько, за посередництва великої кількості граппи з власного виноградники, домовився з керівництвом табору, що воно закриє очі на зникнення одного полоненого з сотень, що тинялися обнесеним колючим дротом подвір’ям. Врешті одним більше — одним менше, італійці не дуже прихильні до математичних рівнянь. Весілля гуляти не стали — гучним святкуванням заважав помітний животик нареченої та сумнівний статус її обранця. Молодих тихцем відправили на виноградну плантацію у село — щоб не давати сусідам зайвих приводів для обговорення. Там і народився батько Б’янки сеньйор П’єтро Шагута. Згодом ситуація у місті поліпшилася, полонених розіслали по різних напрямках, табір закрили, і молоді змогли повернутися під батьківський дах, але все одно, коли на вулиці з’являлися карабінери, діда Стефано про всяк випадок ховали у льоху поміж діжок з вином та граппою. Синьйорина Б’янка в дитинстві і сама ховалася там разом з дідом, коли бабуся Вінченца сердилася, а сердилася вона часто.
Чи розповідав дід Стефано щось про свою батьківщину, Україну?
Так, розповідав, казав, що це казкова земля, але її людей убивали і німці, і росіяни, тому там багато лиха. Розповідав про місто Береджано, звідки пішов на війну. Казав, що воно схоже на Белларіо, тільки там немає моря.
А про родину свою розповідав?
Про родину? Дуже мало, бо бабуся Вінченца не любила таких розмов. Бона була зі старовинного місцевого роду і хотіла, щоб діти усвідомлювали себе частиною Белларії, а не якоїсь там невідомої країни, яка чи то існує, чи то ні. Але дід одаково навчав Б’янку українських слів і показував літери, тож тепер, коли Шагути взяли собі покоївку — українку з Тернополя — вона може здивувати її деякими фразами, почутими від діда.
Б’янка навіть прислала фото діда Стефано з шістдесятих років — цілком нормального італійця із зачесаним назад волоссям, у світлому костюмі. Попід руку його тримала сеньйора у легкій хустинці на голові та в окулярах, немовби з фільму італійських неореалістів. Єдине, що дорогою з екрана на фото, ця героїня, певно, добряче напосілася на пасту, бо фігура під темною сукнею розпливлася.
«Беліссімо!», — думала Уляна, вечорами вдивляючись у незнайомі риси чоловіка у костюмі. Якби мати хоч одну-єдину фотографію діда, щоб порівняти! Мама, яка телефоном і через онука сусідки Полковниці-Безтолковниці, що володів інтернетом, невпинно супроводжувала Улянині пошуки, теж нічого не могла сказати. Вона не пам’ятала обличчя свого батька — хіба у вигляді якоїсь розмитої плями, та й то не виключено, що за цією плямою ховався господар хати або якийсь інший чоловік. Намагання знайти у рисах Б’янки щось спільне, родове теж закінчилися нічим — начебто форма носа була подібною, але хто знає, чи не був цей ніс успадкований нею за жіночою лінією. Та й взагалі — невдячна це справа, порівнювати людину італійських 60-х з теперішніми обличчями. Люди з війни приходили — їх рідні не впізнавали, що вже тут казати про десятки років, що минули, ще й проведені за кордоном. Єдине, що відзначила Уляна — очі діда Стефано були позбавлені італійської безтурботності, і це можна було зрозуміти.
— Схожий на твого батька? — запитала вона у Степана.
Той розсміявся:
— Ти мені вже починаєш нагадувати свою подругу, Віку.
— Чим? — не зрозуміла Уляна.
— До чого тут мій батько? Мій батько лежить у Сибіру, а не в Італії.
— А й справді, — Уляна зрозуміла, що бовкнула дурницю, і трохи зашарілася.
Степан дивився на неї якимось хитрим поглядом.
— Що таке? — вона звела брови.
— Та так, — він знизав плечима, проте погляд залишався хитрим. — А що ти робиш завтра?
— Завтра у мене судове засідання, — одразу згадала вона. — Зранку.
— А обідаєш де?
— Тобто?
Він посміхнувся:
— Тобто де ти обідаєш?
Вона знизала плечима:
— Ну де, не знаю де, — і раптом здогадалася. — Ти хочеш запросити мене на обід?
Він кивнув. В очах танцювали бісики. Уляна на мить замислилася, перевіряючи внутрішній календар. Ні, все нормально, жодних знаменних дат, як то перша зустріч чи день народження, завтра не очікувалося.
— У нас свято? — уточнила про всяк випадок.
Він трохи невпевнено розвів руками:
— Сподіваюсь.
— Яке? — її взяла цікавість.
— Не скажу.
— Ну скажи!
Він покрутив головою, що означало: ні, і не проси, і навіть не думай, і не сподівайся, і взагалі.
— Будь ласка!
Він знову покрутив головою.
— Я ж не зможу вести процес. Я програю суд.
Він розвів руками.
— Мамо, а що таке кліка святих? — запитала раптом Настуня з-за другого кінця столу, де робила уроки.
— Що? — в один голос перепитали Уляна зі Степаном.
— Кліка святих, — роздільно повторила мала.
І вони разом пирснули.
— А чого ви смієтесь? Нам в школі про неї казали, тільки я не зрозуміла, що це таке.
— Кліка — це банда, — почав пояснювати Степан, але Уляна перебила.
— Не мороч дитині голову. Це вам казали, що когось долучили до лику святих. Російською «к ліку». Тобто до переліку.
— А святих лічать? — здивувалася Настуня.
— Аякже! — Уляна згадала очаківського попа, який приїхав з Волині і постійно плутався у місцевому суржику, на місці русизмів вживаючи полонізми, і русифікуючі слова українські. — Лічать, але їх все одно виходить без ліку.
— Як це? — мала не зрозуміла маминого каламбуру.
— А так, — втрутився Степан. — Єслі долго моліцца, голова может отваліцца. Мені один знайомий батюшка казав. Якщо довго робити уроки, так само. Закінчуй вахту, будемо вечеряти.
Отак він зіскочив з теми, але розбурхана цікавість не полишала Уляну. В ліжку вона спробувала зайти з іншого боку, але знову завадила Настуня, яка ніяк не хотіла засинати, заплутавшись у одвічній дитячій дилемі «пити-пісяти». Ні, жити в одній кімнаті з дитиною — це просто шкідливо для нервової системи.
Зранку Уляна демонстративно надулася, але все одно не зсунула чоловіка з принципової позиції. Єдина поступка, якої вона врешті домоглася, лише заплутала діло. Бо на питання: «В якому ресторані зустрінемося?» — він відповів:
— Не в ресторані.
— А де?
— Побачиш.
— Ну, скажи, ну не будь таким… — вона взяла його за ґудзик сорочки.
— Все побачиш. Набереш мене, як відсудишся.
Ото й усе. І чого чоловіки такі вперті? Уляна думала про це весь ранок і справді ледве змусила себе зосередитися на судовому засіданні. Суддя не хотів заглиблюватись у справу, бо надворі світило весняне сонечко, а жінки на вулицях, в тому числі й адвокати, блискали колінками з-під коротких спідниць та розстебнутих пальт. Замість положень кодексу згадувався Янукович з його закликом «увікнути Україну» і подивитися на неї навесні, коли почнуть роздягатися жінки.
Але професія адвоката має свої переваги, і одна з них — неконтрольований робочий день. Бо жодне засідання ніколи не починалося вчасно, у жодній канцелярії не було порядку — а отже адвокати не відмовляли собі у приємності попити у робочий час кави, пробігтися по крамницях чи погуляти вулицями. І навіть пообідати з коханим чоловіком.
— Я закінчила, — повідомила вона Степана телефоном. — Де тебе шукати?
Він був без машини і чекав біля метро, в руках тримаючи пакет із супермаркету та букетик з маленьких трояндочок — саме таких, як вона любила.
— Ти навчився у Леона-кілера і тепер теж ходиш з кульками?
— Точно, — Степан вмостився на передньому сидінні, і у пакеті щось дзеленькнуло.
— Одна не дзвенить, — пригадала Уляна улюблену фразу очаківських чоловіків.
Він посміхнувся у вуса і простягнув їй квіти. Інтрига зростала.
— З якого приводу? — вона прилаштувала букет на торпеді.
— Бо я тебе люблю.
— А вчора?
— Що вчора? — не зрозумів він.
— Вчора не любив? — Уляні не подобалося, коли її мали за дівчисько і водили на кукані, і вона навіть чхнула від нервів.
Степан посміхнувся іще ширше:
— На здоров’я! Поїхали, тут стоянка заборонена.
— Пристебнися, — суворо звеліла Уляна замість подякувати за квіти. — Куди їдемо?
— По Перемоги, а потім на Дорогожичі.
— Дорогожичі? Ми будемо обідати в парку?
— Майже.
— Ну, добре, — вона ввімкнула першу передачу і обережно влилася у потік, краєм ока роздивляючись пакет, що лежав біля його ніг. Там вгадувалася пляшка шампанського та якісь згортки.
— Як пройшов суд?
— Та, — махнула рукою Уляна, — хіба це суд? Пародія, — і додала без паузи. — Слухай, не будь такою скотиною. Скажи, куди ми їдемо і що це все означає.
— Сюрприз, — знову посміхнувся він. — За двадцять хвилин побачиш.
— А якщо не доживу? Якщо помру від цікавості?
— Не помреш. Подумай про щось інше. Наприклад, про машини, які їдуть поруч, і які ти підрізаєш.
— Тьху! — Уляна натисла аварійку, вибачаючись, і справді зосередилася на дорожньому рухові, який останнім часом став просто нестерпним.
Проте, що далі від центру, то машин ставало менше.
— Тут ліворуч, — сказав він, коли проминули телевежу, а трохи згодом. — Праворуч. І десь тут паркуйся.
Вони зупинилися біля висотного будинку, який стояв неподалік парку із сакральним для кожного киянина рестораном «Дубки». Судячи зі стану майданчика, будівництво закінчилося зовсім нещодавно. Уляна роздивлялася усе це з-поза керма, а він тим часом вибрався з машини і галантно відчинив водійські дверцята.
— Ми ідемо в гості? Чому ти зразу не сказав? — запитала вона.
Степан якось непевно розвів руками. Вона витягла з-поза сидіння туфлі на підборах і, тримаючись за машину, перевзула човганці, в яких їздила за кермом.
— Може, і квіти не мені?
— Тобі, — запевнив він.
Вона поправила волосся, а потім обсмикнула пальто на стегнах.
— Ну?
— Ходім, — запропонував він їй руку, вільну від пакунка.
І вони пішли до під’їзду.
— Тут твої родичі живуть? — запитала вона, поки чекали на ліфт.
— Майже, — знову ухилився він від прямої відповіді. Ця таємничість вже дратувала не по-дитячому.
— Бо якщо ти хочеш мене з кимось познайомити, то треба було попередити, щоб я…
Новенький ліфт тихо і ґречно розчинив дверцята.
— Щоб я підготувалася.
— Як?
— Зачіску зробила.
Він нахилився і поцілував її над вухом:
— Все одно я її розлохмачу.
— Та ну тебе!
В ліфті Степан натиснув кнопку восьмого поверху і на мить тіло поважчало, зриваючись вгору.
Уляна вже просто місця не знаходила від нетерплячки та обурення — давно ніхто не поводився з нею, як з малою дитиною. Ну нічого, зараз він отримає своє.
На майданчику Степан видобув з кишені ключі і відкрив двері в кінці коридору.
— Прошу!
Вона зайшла, озираючись у пошуках господарів, і нічого не побачила. Зовсім нічого. Ані людей, ані меблів — голі стіни та голу підлогу, вікна без завіс та лампочки попід стелями замість люстр. Пахне свіжим тиньком і клеєм.
— Це що? — вона розгублено крутила головою.
— Квартира, — сказав він удавано буденно.
Серце в грудях раптом почало калатати дзвоном.
– І хто тут живе? — вона боялася здогадатися, що відбувається, бо не вірила, що це насправді.
— Ми, — сказав він ще буденніше і поставив пакунок біля стіни.
— Ми?
— Так. Ти, я і Настуня.
Уляна відчула, як всередині щось луснуло, немовби струна, що була натягнутою роками.
— Ти божевільний, — сказала вона.
Але він не був божевільним. Він давно вже замислювався над тим, що треба десь осідати — не вік же морями швендяти. І кілька років тому вирішив купити квартиру у столиці — зароблені гроші дозволяли. А потім підкоригував рішення і вклався у будівництво нової — адже мав на це час і натхнення. Власне, тому й не поспішав шукати роботу — будинок нещодавно добудували, і почався етап облаштування, а це вимагає багато часу і уваги. Не казав — бо хотів зробити сюрприз, і, здається, це вийшло.
— Що вийшло, то вийшло! — вони присіли на підлозі у вітальні, розстеливши замість скатертини кульок з супермаркету, і виставивши на нього вміст — шампанське, цукерки, коньяк, сири, фрукти, — одне слово, все, що необхідно для святкування.
Але перед тим Уляна довго ходила кімнатами, навіщось мацала стіни, немовби перевіряючи на справжність, зачиняла й відчиняла двері та вікна, визирала назовні — у двір та на парк із голими деревами. Вона поводилася, як мала дитина — що там заперечувати. Отже, він цілком мав рацію, коли ставився до неї, як до малої дитини!
Перший келих шампанського, здавалося, потрапив безпосередньо у кров — відчуття було таке, що все тіло наповнилося повітряними бульбашками, які спливали і лускали десь у мозку. Попри брудне скло через вікна кімнату заливало сонячне проміння. Вона сиділа, підібгавши одну ногу та поставивши на коліно іншої, витягнутої на паркеті, пластиковий келих на високій ніжці — і де він тільки такий взяв? — кусала сир брі просто від шматка — тому що про ніж він, звісно, забувся — і почувалася, немов у космосі. Він сидів, підібгавши ноги по-козацькому, і дивився на неї з виглядом чарівника. Пальці опущеної руки обережно торкалися її литки над червоною туфлею, від чого кров починала пінитися ще більше.
Вона щось говорила — щиро кажучи, казна-що, всілякі нісенітниці, і про рідний дім в Очакові, про малу і чомусь про Ларунду, яка жила сама у великій квартирі. І сміялася дзвінко, по-дитячому, закидаючи голову назад. А він дивився на неї мовчки, тільки посміхався кутиками вуст. А потім його пальці пішли вгору, і долоня почала пестити коліно, з якого перебралася на литку іншої ноги. Коротка весняна спідниця не заважала його рухам, і Уляна теж не заважала, вона робила вигляд, що нічого не відбувається, а кров у жилах ставала дедалі гарячішою, і тіло разом із нею ставало гарячим. І келих з шампанським упав на паркет, розливши пінну рідину, але не розбився, бо пластиковий. І чорна оливка, яку вона взяла губами, раптом стала спільною з ним власністю, і вони передавали її одне одному губами, язиком, зубами. І колготки не хотіли зніматися, тому що він намагався зробити це однією рукою, а вони чіплялися за нігті, за підбори на туфлях, тому далі він вже не мудрував, а просто сильною рукою рвонув мереживо, позбувшись останньої перепони. А вона вже лежала спиною на власному пальті, і заплющила очі в нетерплячому очікуванні. І він вже був тут, одразу, без прелюдій, і вона прийняла його у себе, відчуваючи, як зникає, як перетворюється на маленьку клітинку, на додаток до того, що відбувалося зараз між ними, на почуття, на стогони, на поштовхи і спазми, на незрозумілий нікому шепіт. Вона зараз була ним і він був нею, і не існувало світу поза цим єднанням.
— Люди до нової квартири ідуть з хлібом-сіллю, а ми… — засміялася вона, побачивши поруч із розлитим шампанським крапельки їхньої розплесканої через край любові.
Він посміхнувся, як здалося, дещо зморено.
— Але вино і кохання — теж сакральні символи, — сказала вона, сідаючи і намагаючись привести себе до ладу. — Ти порвав мені колготки і взагалі. Як я тепер поїду на роботу гола?
— Пробач, — розвів він руками.
— Дурник, хто ж за таке вибачається?
Ні, чоловіки все-таки кумедні істоти.
Нова квартира вимагала ще багато роботи — меблі, світло, завіси, безліч дрібниць. І хоч цьому вони присвячували весь свій вільний час, все одно справа просувалася не так швидко. Уляна часто ловила себе на відчутті, що стає інакшою. Це вже була зовсім не та студентка юридичного факультету, що нітилася своїх пальців на ногах, розчепірених, як п’ясті виконавців репу. І тим більше це була не заклопотана мати-одиначка, загарбниця Києва та його рабиня водночас. Нова квартира з новим чоловіком — це зовсім не те саме, що пустити когось до себе в ліжко чи в кімнату.
Бо навіть з того часу, як вони живуть разом, у неї помінявся запах дому — той, що його ні з чим не переплутаєш. Тепер він містив у собі незвичний, трохи чужий, але цікавий чоловічий дух, якого вона не знала ніколи. Ніколи — бо батько покинув маму, коли Уляна була ще зовсім маленькою. Він тоді одружився з медсестрою з маминої лікарні, молодшою та, мабуть, привабливішою, а може, й не привабливішою, бо кинув її за кілька років і пішов до третьої, а згодом до четвертої. Бабуся називала це матримоніальним психозом і жартома казала, що через свою наївність він щораз узаконює те, що інші чоловіки роблять потайки. Мама на такі розмови ображалася і йшла на кухню, а бабуся тільки посміювалася їй услід. Батька Уляна бачила рідко і сприймала як зовсім сторонню людину, не в останню чергу через оцю постійну зміну дружин, остання з яких, чи то ще не остання, шоста чи сьома була хіба що трохи старшою за Уляну.
Після того, як дід Уляни не повернувся з війни, куди потрапив під чужим іменем, бабуся ніколи більше не одружувалася, ба навіть теоретично не розглядала такої можливості. З села під Бережанами, де ховалася від голоду, довелося тікати — бо ж господар хати пішов до УПА, а СМЕРШ тоді хапав усіх без розбору. Так вона опинилася на Вінниччині, де стала вчителькою української мови та літератури. А потім, коли донька після медучилища отримала розподілення до приморського Очакова, поїхала з нею, і жила спочатку на квартирах, а згодом і у власній хатинці, яку спромоглася купити невідь-як. Можливо, саме це й завадило дочці побудувати власну родину — адже чоловіки погано переносять постійний жіночий дух у хаті, а бабуся підтримувала його, як ніхто інший. Галицьке шляхетне виховання, природній скепсис, тонкий гумор, жіноча прискіпливість, — у такій атмосфері будь-який чоловік відчує себе зайвим. Тому, коли народилася дівчинка, усі сприйняли це як належне — а хто ж іще міг народитися, скажіть будь ласка? Батько одразу відійшов на другий план, а згодом і на третій-четвертий, поки не відійшов зовсім. «Сходила заміж», — казала бабуся так, щоб дочка не чула і зайвий раз не ображалася.
Отже в хаті ніколи не було чоловіків. Світ її дитинства, як палац турецького султана у Стамбулі, поділявся на дві половини — загальну і жіночу. Причому загальна частина належала всім — і чоловікам, і жінкам, а на жіночу половину чоловікам було зась. Уляна в дитинстві частенько міркувала над цими питаннями. От наприклад, навіщо взагалі потрібні чоловіки? Якщо й без них можна жити. Оно, сусідка, наприклад, має чоловіка, і що? Приходить додому п’яний, вона його лупцює, а потім зранку жаліє, компреси прикладає. Він запитує: «Де я вчора був? Звідки ці синці?». А вона: «Бідолашний мій!». Оце воно і є, родинне щастя?
Однокласники мали батьків — не всі, але мали, і що воно їм давало? У одного батько постійно на рибалці пропадає, у другого — в гаражі біля машини, у третього п’є, як не в себе, і коли приходить з якоїсь потреби до школи, від нього такий дух, що прибиральниці відвертаються.
Ні, ну звісно, кохання і секс. Це — щось особливе, таємне, глибоке, як вир, таке, що забиває памороки іноді від самої думки, від погляду. Але це коли ідеться про ровесників, про молодих людей. А як можна уявити собі секс з рибалкою, від якого тхне рибою і який руками копає хробаків, а іноді — Уляна сама це бачила — й відкушує від них зайві шматки, коли насаджує на гачок? І з таким цілуватися? Бр-р-р-р-р. Або з тим, що постійно у машинному мастилі, чи з алкоголіком. Який може бути секс з алкоголіком, скажіть, будь ласка?
«На безлюдді й Хома — чоловік», — любила казати бабуся. Але Уляні завжди кортіло уточнити: якщо це так, то чому ти після того, як пропав дід, не обрала собі якогось Хому? Філософські узагальнення завжди пасують до чужого життя, і ніколи до свого.
Згодом, вже у Києві, Уляна постійно приглядалася до знайомих і не дуже знайомих подружніх пар, ба навіть до парочок у метро чи у крамницях. І завжди дивувалася — іде така гарна жінка, і все у неї як слід: і зачіска, і сукня, і ніжки такі, що очей не відведеш, і нафарбована — ну просто модель з журналу, — і ця модель тримається за бомжуватого забрьоху, штани обвисли на заду, волосся сторчма, спина гаком, руки брудні, засунуті в кишені, а то й тримають пляшку пива. І головне — у неї очі світяться від пихи, мовляв, ось він, мій, справжній, індивідуальний, персональний чоловік! Їй-бо, дивитися соромно. Типова, до речі, ситуація. Та й далеко не треба ходити за прикладами — оно Черешенька, яка класна феміна, все при ній: і очі, і цицьки, і як дупою поведе, навіть жінки облизуються. А Вікінг? Невеличкий, череватий, краватка на бік, окуляри, лисуватий, губи розвісив. Ну хіба він їй пара? Та й якщо подивитися навкруги — де ви знайдете чоловіка, який би був гідною парою українській жінці? Ввімкніть телевізор — той лисий, той пузатий, той каже сам не знати що. І в кожного — дружина, і в кожного коханка. Куди ж вони дивляться?
А безкінечні сварки, скандали на порожньому місці? Це і є родинне життя? Черешенька розповідала, що коли ідеться про якусь серйозну тему, вимушена попереджати: «Будь ласка, поговори зі мною, як з чужою жінкою». Бо якщо розмовляєш зі своєю, значить на кожне слово буде «ти завжди так», «вічно ти», «ти знову починаєш» і т. д. Оце задля того люди обмежують свою свободу? Щоб мати з ким сваритися? Тим паче, що більшість чоловіків навіть сварки довго не витримує і тікає від жінки в гараж. Зазирніть із цікавості до будь-якого гаражного кооперативу — там справжня чоловіча діаспора. Там вони розмовляють про своє, п’ють, грають у карти чи доміно, а то й просто стоять, чухаючи яйця. Там під залізними боксами викопано ями буцімто для того, щоб підвіску ремонтувати — а дзуськи, у цих ямах зроблено підземні кімнати, мало не палаци із телевізорами, канапами, трохи не килимами на стінах. А для чого? Хіба усього цього вдома немає? Є. Але вдома — жінка. А жінку український чоловік витримати не може. Тікає. То навіщо тоді шукати собі чоловіка? Щоб утік у гараж? Чи на рибалку? А деякі на роботі сидять цілодобово — гадаєте, гроші заробляють? Ні, від дружин ховаються.
Втіленням справжнього чоловіка для Уляни з дитинства був шкільний воєнрук. Відставний моряк, завжди у напрасованій світлій мічманці з орденськими планками, у чорних зі стрілочками штанах, начищених до блиску туфлях, які бабуся по-галицьки називала мештами. Бабуся була дочкою військового і мала слабкість до людей у формі, тому воєнрук часто ставав темою для домашніх обговорень. Офіцерів в Очакові не бракувало, але одне діло — мічман на велосипеді у запилюженому кітелі і з прищепкою для білизни на холоші, щоб ланцюг не зажував, а інше — вчитель у школі, який завжди, немов на сцені.
Уляна задивлялася на воєнрука аж до старших класів, поки не почалися уроки з допризовної підготовки. Це, мабуть, було одне з найперших її серйозних розчарувань у чоловіках. Бо він виявився абсолютно класичним дубом. Просто з анекдоту.
— Коли ви виростете, вам манна каша з неба не буде падати, — повчав він. — На голову, — і після паузи додавав. — Сама.
Ті з класу, що розуміли різницю між манною кашею та манною небесною, хихотіли в рукави, а Уляна червоніла так, наче це сміються з неї.
— Кущем, — пояснював воєнрук, пригладжуючи свою акуратну сивувату голову, — називається сукупність гілок, що виростають з одного місця.
Тут уже пирскали всі — тихенько, бо воєнрук був лихим на руку і міг запросто вигнати з класу.
— Вовчику, — запитувала Улянина мама, що працювала в лікарні разом із його дружиною. — Вовчику, ну чого ти такий дуб? Ти ж дітей виховуєш?
Він обурювався:
— А що, ти гадаєш, вони будуть жити в парнику? Хай знають, що в житті зустрічаються дуби, що буває несправедливість. Це ж реальне життя!
Принаймні чесно. Ще й медалі на його грудях врешті виявилися ювілейними — «10 років служби», «40 років Перемоги» тощо, одне слово, все, як у всіх.
Бо кожен чоловік, хоч яким привабливим здається, має приховані вади. Хтось ночами сидить у комп’ютері, грається у танчики, як мала дитина. Дівчата на роботі казали, що це просто пошесть — здорові, розумні, притомні чоловіки геть збожеволіли. Розмовляють тільки про броню і гармати, і нічим іншим не цікавляться — навіть власними дружинами. Або шефова секретарка, яка раптом прийшла на роботу з синцем та набряклими від сліз очима, врешті-решт після тривіального «впала у ванній, ослизнулася», зізналася в курилці, що це справа рук чоловіка. Приревнував. Але до кого? До інтернету. Побачив на якомусь порносайті фотку, схожу на неї, і от вам результат. Питання, що її чоловік робив на тому сайті, не постало — бідолашна дівчина розгубилася від самої постановки проблеми. А він, скотина, начитався про підпільні порностудії та дружин бізнесменів, які від неробства розважаються еротичними фото, то й узяв собі в голову невідь що — йому мало, що дружина у першу зміну на роботі, а в другу — на кухні та біля дитини, то він ще порівнював інтернетні фото з нею. От як, скажіть, це розуміти? І чого це дорослий одружений чоловік сидить на порносайтах, коли вдома чекає жінка?
Слухаючи подібні історії, Уляна іноді навіть подумки дякувала батькові Настуні за те, що так швидко і безболісно розчинився у Всесвіті. Бо не вистачало б зараз везти таке добро на своїй шиї. Тому іронічно ставилася до традиційних дівочих плачів — «я нікому не потрібна», «навіть у хлопців зараз є хлопці, а в мене — немає». Було б за чим переживати.
І от тепер, коли в житті зовсім неочікувано і навіть безпідставно з явився чоловік, Уляна дещо розгубилася. Вона не знала, як з ним поводитися — попри те, що прожили разом вже довгий час. У квартирі мешкали незвичні предмети — шкарпетки, краватки, чоловіча бритва, піна для гоління, якою Настуня періодично намагалася малювати візерунки на дзеркалі. Квартира стала якоюсь чужою — навіть білизни не кинеш, де зручно, а насправді де завгодно, як це роблять жінки на сйоїй половині світу, а коли туди вторгається чоловік, притьмом ховають усі свої бебехи.
Звісно, життя в одній кімнаті з малою не давало великого простору для сексу, але вдягати нічну сорочку Степан все-таки не дозволяв, не кажучи вже про піжаму чи шкарпетки, в яких вона звикла спати взимку. Та й навіщо потрібні шкарпетки, коли завжди поруч гаряче тіло, об яке так затишно погріти ноги і все інше, що в жінки так швидко замерзає.
Чоловіче тіло в ліжку — це було окреме дивовижне явище. Уляна ніколи до цього не спала в одному ліжку з чоловіком, якщо під словом «спати» розуміти власне сон, причому сон регулярний. Вона частенько прокидалася рано і обережно торкалася його шкіри — не з метою збудити — а просто для того, щоб призвичаїтися, щоб відчути, що таке чоловік. Він засинав обійнявши її, і вона дивувалася, як добре Господь припасував їхні тіла. Усі її вигини, дещо кістляві, якщо сказати чесно, вкладалися поміж його плечей і втискалися до живота, коліна торкалися колін — немовби у пазлі, які любила складати Настуня. Але потім, уві сні, він перевертався на спину або й на інший бік, і давав їй можливість непомітно вивчати себе. Вона зрозуміла, що його тіло живе якимось окремим життям — воно може прокинутися раніше за нього і нахабно демонструвати себе під ковдрою, може раптово здригнутися короткою судомою, може почати обіймати її уві сні, не розплющуючи очей. Це дуже цікава штука — чоловіче тіло, велике, сильне, небезпечне, і водночас ніжне та несподівано наївне у своїх реакціях.
Мама в дитинстві уникала розмов на сексуальні теми, бабуся обмежувалася поясненням, що «секс — це трохи приємно і дуже непристойно». Інститутські подруги у своїх розповідях були або занадто фізіологічні, або ж святенницькі, з тих, що фригідність видають за порядність, — останні у своїх міркуваннях були настільки сухі, аж складалося враження, що їх теж передусім цікавить фізіологія. Отже тепер Уляні доводилося самій досліджувати не тільки власне любощі, але й усе, що їх супроводжує, зокрема чоловіче тіло, яке зайняло половину твого ліжка і чоловічу душу, що зайняла половину життя.
Цікаво, чи й справді Бог створив чоловіків за образом і подобою своєю? Тоді яким насправді є оригінал — жилавим, як оцей, чи з кам’яним обличчям та військовою виправкою, як у воєнрука з дитинства, а чи з круглим черевцем та залисинами, як Черешеньчин Вікінг? Степан іноді казав: «Ти знаєш, за чиєю подобою створено чоловіка? Отож. Значить кожен чоловік — це маленька копія Бога, і піднімаючи на нього не те що голос — навіть брову — ти насправді піднімаєш її на кого?».
Звісно, це був жарт, бо Уляна ніколи не підвищувала голос на чоловіків. На інших — через те, що не мала інших чоловіків, на цього — бо надто мало вони ще прожили, і вона не сприймала його як свою власність. Навіть коли виходили кудись разом, вона не хапалася за його руку, не дивилася навкруги з характерним жіночим викликом, а просто ішла поруч, торкаючись, за можливості, його пальців. Бо не вірила сама собі. Бо так не могло бути, щоб у неї був свій персональний, окремий чоловік. Бо так не буває.
Мама не мала власного чоловіка — тобто якийсь час мала, але, судячи з усього, він був не дуже власним. Бабуся теж не мала власного чоловіка — точніше, мала, але тільки у спогадах та снах. Вона все життя виховувала його доньку, заробляючи на це вихованням чужих дітей. Школа для неї була порятунком від органів безпеки, які невловимо стежили за усіма, але тихих, непомітних сільських вчителів та інших представників дефіцитних професій без особливої потреби не чіпали. Школа для неї була келією монахині, адже вчителі живуть у своєму окремому маленькому світі, населеному дітьми та їхніми батьками, і, не маючи особливої потреби виходити у великий світ, можуть лишатися там постійно. Школа була прокляттям, яким бабуся спокутувала своє антирадянське минуле. «Педагогіка — пристань розбитих кораблів», — казала вона немовби жартома, і тільки подорослівшавши, Уляна раптом зрозуміла, що це означає. Як це — все життя відчувати себе розбитим кораблем? Саме тому бабуся категорично заборонила Уляні іти в педінститут. «Підеш у пед — прокляну», — казала вона, сміючись, але насправді цілком серйозно. Мама ж своє життя занурила у фізіологію, у чистоту лікарні, що за нею ховається найбрудніша сутність цього закладу із моргом, операційними, процедурними, інфекційними боксами, у білі халати, що забруднені кров’ю, жовчю, слиною та іншими людськими виділеннями, у латину, яка маскує страшні діагнози та безнадійні хвороби. Для Уляни запах лікарні був запахом дитинства, але мама теж відрадила їй іти у медичний. «Людське страждання — це не те, для чого ти створена», — казала вона. Власне так Уляна й опинилася у світі брехні та несправедливості, софістики та облуди, цинізму та підлості, тобто у світі юриспруденції. І маючи дуже близькі, ніжні стосунки з бабусею та мамою, вона, здавалося, увібрала в себе всю карму родини — і бабусину розплату за походження, за війну, за зниклого чоловіка і ще невідомо за що, і мамину покірливість долі, і власну, новопридбану самотність, впевненість у запрограмованій недолі, у тому, що нічого не буде, що донька — єдиний шанс і розрада…
І тут раптом він. Людина, яку звуть так само, як у армії звали її зниклого діда. Немовби нагорода від покійної бабусі за все, що довелося пережити.
Степан Шагута.
Сотник Трійця стояв перед лавою бійців, мимоволі зводячись навшпиньки, щоб краще бачити усіх, а чи то щоб його краще бачили й чули. Галявина — партизанський плац — вміщала всю сотню за винятком стійкових. А зелений ліс, що огортав її зусібіч, стримував звуки, щоб їх не почуло вороже вухо. Скандальні, як завжди, сойки, намагалися перекричати сотника і не звертали уваги на зброю в руках людей, немовби розуміли, що не для них вона призначається.
Нове ім’я Степан Шагута отримав одразу після того, як з Фронту української революції потрапив до УПА — тут бійцям з міркувань конспірації обов’язково належало взяти бойове псевдо. Як козакам на Січі. Ну, Степан і обрав собі «Трійцю», маючи на увазі Руську трійцю та Маркіяна Шашкевича, який, як і він, теж колись навчався у Бережанській гімназії. Мабуть, якби курінний Крук знав про такі резони, то вимагав би обрати інше слово — щоб ніщо не вказувало на рідні місця чи родину, але він, напевне, вирішив, що Шагута шукає захисту у Святої Трійці, а що може бути поганого у такому захисті?
Крук примітив Шагуту ще під час своїх наїздів до Яворенка — за виправку, небагатослівність та влучні зауваження. І коли бандерівці, навоювавшись самотужки з ковпаками, мельниківцями, поляками, бульбівцями й ФУРом, зрозуміли, що треба все-таки об’єднувати, а не підкорювати українські збройні загони, він запропонував Степанові перейти до новостворюваної Української народної самооборони.
Люди, що мали бодай якусь військову кваліфікацію, дуже цінувалися тоді, бо самооборона переважно складалася з молодих сільських хлопців — свідомих, хоробрих, але геть не тямущих у питаннях війни. З цієї «чорної» маси належало робити військо, здатне змагатися з найпотужнішими силами світу, якими, безперечно, були Вермахт з його виучкою та дисципліною та Червона армія з її кількістю та жорстокістю. Степанові подобався підхід нового провідника — Тура, який одразу взявся організовувати старшинські школи та вишкільні курені, де нечисленні, проте досвідчені бойові офіцери-українці ділилися своїми знаннями з цивільними повстанцями. Одночасно творилася система постачання із власними майстернями та складами, відділи роботи з місцевим населенням, між штабами курсували дівчата-зв’язкові, організовувалася розвідка — одне слово, творилася справжня народна армія, до якої відтоді і пристала позичена у Бульби-Боровця назва — Українська повстанча армія.
— Друзі! — розпочав Трійця голосно, щоб кожне слово дійшло до свідомості та розуму бійців. — Ні для кого з вас не є секретом, що ми отримали наказ на вимарш аж до Самбірщини. На нас чекає перехід через лінію фронту у тил німецької армії. Після Гурбів усі собі зрозуміли, що Червону армію у фронтовій війні нам не перевершити. В результаті командування ухвалило рішення взяти тактику боротьби невеликими боївками, які можуть непомітно проникати крізь лінію фронту. Тому наша сотня рушає у вимарш сама, і, наголошую, рушає не вся, а тільки добровольці. Тож у вас є ще час подумати.
Грипс, отриманий від Лемеша, командира УПА-Південь, що після Гурбів теж опинився на совітській стороні, містив наказ роз’яснювати бійцям особливості політичного моменту та тактичні задачі. Звісно, з воєнної точки зору в бою під Гурбами вони мали право вважати себе переможцями, бо, маючи лишень легке озброєння, прорвали оточення супротивника, озброєного танками, артилерією та авіацією. Але те, що в результаті совіти розстріляли майже сотню поранених і полонених, а з ними більше тисячі беззахисних мирних мешканців, зводило цей військовий успіх нанівець. Панічні чутки, військові колони, що безладно рухаються дорогами, СМЕРШ із наказом «зачистити територію» від націоналістів і невідомість попереду — усе це аж ніяк не піднімало бойовий дух повстанців, і Трійця усвідомлював, що виховна робота тепер є важливішою навіть за бойові операції. Саме тому, поклавши піклування про зброю та амуніцію на чотових, Трійця не заморювався проводити виховні розмови з бійцями — іноді отак от у загальній лаві, а коли й з окремою чотою, ба навіть індивідуально, якщо бачив, що хтось із хлопців розгублений або пригнічений. Бо попри бойовий досвід вони й справді були лише хлопцями — рідко хто мав понад двадцять п’ять, зрештою, як і сам сотник. Але так чи йнак на війні б’ється не зброя, б’ються люди. Оно скільки совіти мали зброї у 41-му, а тікали аж до самої Москви.
Попри вітерець, що ворушив листя дерев, хлопці упрівали від зосередженості — а може, й від літнього сонця, що пекло просто у карки.
— Отже я ще раз запитую і знову буду запитувати: чи є хтось, хто хоче залишитися на цій стороні? Виходьте наперед зараз, бо як вже вирушимо, звороту назад не буде. Такий є наказ командування.
Жоден не ворухнувся, а тільки виструнчилися, міцніше притискаючи до себе зброю. Іншого Трійця й не чекав, бо до його похідної сотні зібрали з куреня Крука усіх нетутешніх. Трійця повільно, немовби викликаючи на відвертість, зміряв оком бійців. Четверо із сотні Довгого у справній німецькій формі, що її захопили, напавши на взвод тиловиків, який саме купався у річці. Голі німці бігли аж до Дубна, а вся чота відтоді хизувалася міцною зручною формою, щоправда не зовсімкомплектною — штани довелося віддати товаришам, адже статут УПА не велів вдягати на себе цілком форму противника, щоб не вийшло плутанини. Якщо куртка німецька — штани та кашкет мають бути мадярські, чеські або совіцькі. Чи навпаки. Німецькі штани не особливо цінувалися у хлопців, бо були на помочах, а от куртки — зручної довжини, з багатьма кишенями — вважалися справжнім скарбом, не те, що радянські свитки. Трійця знав, що ця четвірка з одного села в Карпатах, тому залишатися тут, на Східній Галичині не планує.
Далі, спираючись на кулемет, стояв Галина. Ким доводилася козакові та Галина, на честь якої він взяв собі таке незвичне псевдо, можна було тільки здогадуватися — бо він не ділився подробицями власної біографії. Галина був колись чотовим у сотні Яра, але трапив під розжалування за те, що одного разу, коли заходив на ночівлю, пожалів хлопців, які поморилися дорогою, і не виставив доста стійкових. В результаті шуцмани змогли підійти непомітно і троє бійців впали у бою. Галина дуже переживав за свою помилку, прагнув спокутувати її, тому про його відхід не йшлося.
Борух, єврей з Бродів, колишній радянський партизан, що прибився до сотні під час походу на Полісся. Спочатку було усіх полонених партизанів розстрілювали, але згодом зрозуміли, що більшість із них насправді є мобілізованими, так само, як солдати. Взяти того ж таки Боруха. Жив у Бродах, вступив до радянського технікуму, а коли почався німецький наступ, разом зі своїм плем’ям тікав на схід, аж поки уперся у старий радянський кордон, через який НКВД не пропускало мешканців «визволених» територій — крім військових або партійних. Дарма жінки галасували, що німці убивають всіх жидів — дітей, старих, молодих — чекісти були незворушні, бо, певно, не мали нічого проти такого розвитку подій. Боруха з родиною пригрів місцевий недобитий греко-католицький священик, а потім таємними шляхами переправив у глухе поліське село. Ну а коли напосілися партизани, то вже поставили питання руба — або мобілізація, або ж саботаж, дезертирство та інші страшні слова, за які розстрілювали на місці. І тікати бідному єврею ніде — кругом німці. Отже в результаті червоний партизан Борух здався УПА у першому ж бою, і тепер тримався за хлопців руками й ногами. Разом з усіма ставав за командою «до молитви!», хоч і не хрестився. Навіть на Великдень їв крашанки, що приносили дівчата з села, христосувався з усіма охочими, і тільки вночі бурмотів рідним їдишем, а може й старозаповітним івритом якісь свої вибачення перед Богом. Його згорблена, зовсім не військова постать, завжди вирізнялася із загальної лави — і стояв він якось косо, немовби прислухався одним вухом до чогось позаду, і зброя мотилялася десь попід пузом, однак в бою за спини товаришів не ховався, хоч і вперед теж не ліз.
Поруч із Борухом виструнчився чотовий Дніпро, худорлявий, але жилавий східняк, який іще малим пережив голод, зненавидів совіти і з задоволенням здався у полон німцям на самому кордоні. Його відпустили додому ще тоді, коли був наказ звільняти українців, але до рідного Запоріжжя хлопець не дійшов, прибився до УПА і став чудовим вояком, надійним та грамотним, закінчив школу підстаршин, і чота його мала найменші втрати. Чотового Дніпра сотник буквально вирвав з рук служби безпеки, коли десь там на терені викрили змову колишніх червоноармійців з метою здати бази совіцьким партизанам. Почалася повсюдна чистка лав від східняків та перебіжчиків. Трійця заступився був за Дніпра, бо бачив його у бою, крім того, він ніколи не любив СБ і не приймав їхніх методів. Втім, у ситуації зі східняками винні були не так есбісти, як виховники та місцеві бійці — дня не проходило, щоб східнякам не тицьнули в очі комсомольським минулим, не згадали Сталіна, не дорікнули окупацією Галичини, мовби це саме вони були її організаторами. Східняки так і не стали органічною частиною УПА, воювали наче самі по собі, а спроба організувати на базі червоноармійців Антибільшовистський блок народів виявилася невдалою — грузини, калмики, татари, росіяни, з яких він складався, не брали участі у партизанських діях, не злилися з українською масою, а воліли залишатися таким собі символом, який врешті розсипався з першими залпами гармат за обрієм. Східняк Дніпро перетерпів усю недовіру до себе, відчуженість, кпини і життям підтверджував, що об’єднання українців — це не далекі теорії, а цілком реальна річ, і тільки обмеженість простих хлопів та зарозумілість керівництва стають йому на заваді.
Трійця відчув, що й самому заструмився піт на спині під курткою. Літня спека відчувалася навіть у лісовій глушині.
— Спо-чинь! — скомандував він, бо не любив зайве тримати напругу у лаві. Для доброї розмови потрібен вільний мозок, а як він може бути вільним, якщо людина стоїть струнко. — Отже політичні обставини сьогодні є такими: упадок Німеччини неминучий, бо так само, як українці, на борню проти неї стають народи Югославії, Бельгії, Франції і навіть самої Австрії. Так само неминучим є упадок Радянського Союзу, бо це тюрма народів, де бунт — лише питання часу. І нашим завданням є перетривати цей час, але не просто перетривати, а залишитися боєздатним національним військом, щоб очолити українській народ у новій борні.
Сотник вимовляв слова повільно й чітко, роблячи довгі паузи, як і годиться говорити перед великою кількістю людей, щоб усі встигли тебе зрозуміти. Це вміння, як і багато інших, засвоїв вже під час старшинського вишколу, куди курінний Крук відрядив його одразу після переходу з ФУРу.
Очі Трійці зупинилися на другові Журбі, єдиному з сотні, що мав залишитися тут, під совітами. Але зовсім не через те, що так хотів. Пригода цього хлопця та його неофіційне прізвисько Півдупченко, або ж просто Пів-дупи, вийшла далеко за межі куреня. Про нього згадували у всіх навчальних таборах УПА-Південь, на кожному вишколі новоприбулих. Справа в тому, що Журба дуже любив дівчат. Звісно — хто з хлопців їх не любить! Втім свою схильність до слабкої і тому прекрасної статі Журба виявляв передусім язиком — любив похвалитися своїми подвигами, до речі, цілком реальними, тому що вояком був чудовим. Але оця слабкість до дівчат… Отже одного дня зайшли вони у село, стали постоєм, а ввечері, як годиться, місцеві активістки зібрали вечорниці — бо треба ж дати відпочинок хлопцям, які тижнями у лісі. Ну й Журба один з перших прибіг на ті вечорниці, чотового умовив, щоб на стійку не ставив, обіцяв, що потім відслужить. Прийшов, звісно, зі зброєю. В руках — для солідності — граната. А в хаті — столи, а на столах тарелі, глечики та макітри, а в них пироги, пиріжки, голубці, сметана, узвари, молоко, печеня. Щоб серце і живіт бійців трохи зігрілися. Дівчата у найкращому своєму вбранні, бо тоді такі відвідини українського війська в селі були як свято. Отож і Журба взявся до справи — одною рукою за пироги, другою до дівчат… а в ній граната. Заважає. То після того, ж усі намилувалися на його сміливість, поклав її до задньої кишені, щоб не перешкоджала справі. Сидить оце разом із іншими хлопцями, а дівчата дивляться тільки на нього, бо усе козак встигає — і поглядом наділити, і посмішкою обдарувати, і словом зачепити, адже язикатим був нівроку. Але ж і дівчата постаралися — на столах стільки, що у животи не вміщається, хоч трамбуй. То й запрошують бійців набирати з собою, щоб і товаришам на стійці, які усіх охороняють, дісталося, та й собі поласувати… Ну Журба і радий старатися, бо чоловік має вміти і голодувати, і бенкетувати, інакше який з нього вояк? Пиріжки за пазуху, коржі у кишені. А коли мундир набив, давай у штани, а у задній кишені граната… Отже котрий він там за ліком коржик у кишеню пхав, невідомо, але почув раптом тихеньке «клац!»… І зрозумів, що це вона. Якийсь із смаколиків зачепив за безпечник і висмикнув його. Що робити? Вибух — за лічені секунди. Як витягати ту гранату — зашпортаєшся, та й куди її діти, коли до вікна не доб’єшся, людей повна хата. А якщо вибухне тут… Навіть говорити не хочеться, та й нема коли. Отже вмить Журба ухвалив єдино правильне рішення — а козак був, як сказано, не останній, сміливий, навіть відчайдушний. Підскочив він, немовби оце до вітру приспічило, і просто через стіл — до дверей. А сам посміхається, щоб дівчат не сполошити. В двері вискочив, крикнув: «Я на хвилинку!». Тут воно і рвонуло, просто у сінях. Хлопці думали — засідка поліцаїв, зчинився рейвах, піднявся алярм. Коли вискакують — Журба лежить у калюжі крові долілиць, стінки усі посічені вибухом, і жодного ворога навкруги. Хлопцю пощастило — чи то Бог зберіг, бо не за себе він піклувався, коли до сіней вискакував. Отже пошматувало його добряче, але головним чином — дупу, яка, як відомо, є найбільш м’язистою частиною людського тіла. Лікар Розенфельд, який випадково був разом із сотнею, зашив судини, сяк-так склав шматки, і в підсумку хлопець очуняв, згодом навіть повернувся до своєї сотні, щоправда ходив поганенько, тому у вилазки його не брали, а на вимаршах тримали здебільшого біля возів забезпечення. Зараз же він не йшов далі із сотнею Трійці, а натомість очолив місцевий кущовий відділ самооборони. Така вона — війна.
Згадавши історію цього, колись веселого, а тепер вже відповідно до свого псевдо зажуреного хлопця, сотник несамохіть усміхнувся, але одразу прогнав з обличчя непрохану усмішку. Командир має завжди відповідати вимогам моменту, а момент був цілком серйозний. Сіро-зелена лава бійців їла його очима.
— Отже, ще раз нагадую вам наказ командувача УПА генерала Чупринки. У бій з регулярними частинами Червоної армії і Вермахту першими не вступати. На вояків не нападати. Полонених солдатів відпускати без зброї, офіцерів міняти на наших. Знищенню підлягають тільки місцева окупаційна адміністрація, загони СМЕРШу, СС, СД, а також усі партійці. Серед військових, які родом зі Сходу, будемо проводити виховну роботу, вони мусять стати на захист України. З мадярами у нас мир, хай вертаються, звідки прийшли. Реквізиція з тилових частин і складів відбувається по можливості без крові, при виявленні обозів повідомляти командира з метою вступу у перемовини. Ми не воюємо із простими солдатами, а тільки з партійними, з комісарами, з СС та НКВД. Все зрозуміло?
Зрозуміло було все, а зокрема й те, що точно дотриматися такого наказу неможливо. Бо вночі — а УПА діяло переважно вночі, за що й отримало прізвисько «нічні» — тож уночі відрізнити солдата від смершівця, есеса від партійця… Не запитувати ж насправді у кожного аусвайс. Втім без потреби у бій встрягати не варто — це було зрозуміло усім. Тим більше, що з набоями ситуація кепська. Та й дорога до Самбірщини не близька, людей треба берегти. Війна ще не завтра закінчиться.
Трійця скомандував відпочивати і сам пішов до землянки, де тимчасово розташувався штаб. Сюди, на узлісся, зараз перебралося все село, мирні мешканці привели з собою худобу, рятуючись від конфіскацій та відвертого грабунку, що його розпочали радянські солдати. Люди тулилися у куренях та землянках, повертаючись до села тільки вдень для роботи на городах та в полі. Чекали, поки піде фронт, який гуркотів гарматами зовсім поруч.
Тому підрозділи, що відновлювалися після прориву з котла під Гурбами, намагалися не обтяжувати і без того важке життя селян і для себе облаштовували курені. Богу дякувати, червень цього року був сухим, тому жили навіть з деяким комфортом. Їжею постачали селяни, отримуючи натомість бофони — квитанції, якими УПА зобов’язувалося відшкодувати у майбутньому усі витрати. Щиро кажучи, у таке відшкодування ніхто не вірив, однак годувати воїнів більшість вважала за обов’язок. Гірше було із шарварком, особливо якщо везти щось треба було далеко. Селяни шкодували коней та возів, боялися, що потраплять під обстріл.
У штабному курені Трійця забрав документи та всівся під дубом писати наказ про завтрашній вихід. Усю канцелярію доводилося носити із собою, тому писав щільно, дрібними літерами, відганяючи з пальців нахабних комарів, скорочував назви та псевдо не тільки на випадок, якщо документи потраплять до ворога, але й щоб не носити зайвої ваги.
Після підійшли чотові та доповіли про підготовку до вимаршу. Хворих не було, двоє з легкими пораненнями мали сили пересуватися самостійно. Хлопці були заморені, але настрій зберігали бойовий. Серед зброї переважала мадярська, що її угорці були охоче міняли на їжу. Встановився навіть певний курс обміну: за яйце давали гранату, за курку — автомат. Взагалі стосунки з мадярами склалися якнайкращі — лише оголошення, що ти з УПА, давало прохід до сіл, де стояли війська, не кажучи вже за провізію, яка відкривала геть усі дороги. Отже зброї не бракувало, і надлишок її навіть залишили у розпорядженні Самооборонного кущового відділу. Інше питання — амуніція. Постійні сутички з карателями і тиловими частинами виснажували запаси, а оперативно поповнювати їх було нелегко. Тут доводилося покладатися на військове щастя, яке не залишає справжніх бійців і вчасно посилає їм обози супротивника.
Поки завершили розмову з чотовими, сонце сховалося за деревами, з поля почали вертатися селяни, а кашовари покликали вечеряти.
Перед вимаршем Трійця дав розпорядження годувати бійців якнайкраще і ретельно перевіряв виконання наказу. Адже в дорозі не завжди є час і можливість попоїсти, а голодний солдат — це лише півсолдата, як любив повторювати полковник Бойко, що викладав на старшинському вишколі тактику. Випускник французької військової академії, який ділився своїми знаннями із земляками, вважав питання забезпечення харчами не менш важливим, ніж забезпечення амуніцією. І мав рацію. Бо знов-таки, воює не зброя, воюють люди.
Після вечері ситі й задоволені бійці розійшлися купками — побалакати, як це годиться, перед сном. Лише чергова зміна стійкових пішла змінити товаришів, щоб ті теж могли повечеряти. Тут, у лісі, сутінки згущалися значно швидше, і сіре небо над темними кронами дерев світилося, неначе велетенський кіноекран після обриву стрічки.
Трійця пересувався від однієї компанії до іншої, сідав поруч з хлопцями, курив та прислухався до розмов. А говорили чомусь переважно про мирні часи — хто як жив, де бував, згадували подруг та наречених, адже більшістю тут була молодь, що ще не встигла одружитися, точно так, як і їхній сотник.
— Куди глянеш, всюди жінка просить тебе в мент
Як не прийдеш, Грицьку, Петре, зроблю собі смерть.
Що то ся на світі стало, що то є, хто зна?
Чи то, може Бог карає, а чи то війна… — співали хлопці з сотні Довгого, під акомпанемент губної гармошки:
Ах, гарем, ти чар душі і тіла!
Ах, гарем, ти мрія всіх мужчин на світі!
Ах, гарем, ти рожі квітка спіла!
Коли уже заведуть у нас гарем?
Трійця зупинився поруч, бо такої пісні ще не чув.
Жінки в УПА переважно працювали у тилу: шпиталях та майстернях, що обшивали бійців. Ну й звісно, були зв’язковими, бо жінці легше пройти застави та патрулі окупантів. Поки відділи квартирували по селах, хлопці могли залицятися до місцевих дівчат, ба навіть сходити до якоїсь удовиці, але щойно ситуація загострилася і УПА остаточно перебралася до лісу, жіноче питання постало досить гостро. Короткі відпустки додому, які мали усі місцеві вояки, якось знімали напругу, крім того хлопці переважно були гарної сільської закваски, яка не дозволяє відкрито проявляти свої любовні настрої. Звісно, траплялися й суди над тими, хто намагався у царині почуттів скористатися силою, але переважно це все-таки були колишні червоноармійці, що виросли без віри у Бога та пошани до людей. Трійця згадав медсестру зі старшинського вишколу, через яку мало не потрапив до карної сотні — бо з’ясувалося, що до неї клинця підбиває сам начальник СБ округи. Дівчині лестила увага начальства, але сердечна симпатія була на стороні курсанта. Так вони й бігали потайки на побачення, аж поки бідолашний хлопець не запізнився на шикування і в результаті був оголошений дезертиром. Добре, що викладачі заступилися — то відбувся буками.
А от сотник Буча, у якого Трійця прийняв справи, не зміг впоратися з примхами Амура, від кохання до зв’язкової втратив пильність, став нехтувати обов’язками командира і в результаті був розжалуваний та переведений до іншого куреня. Він дуже переживав, жалівся, що сам створив підрозділ, навчив людей, а тепер хтось інший буде ними керувати. Проте рішенню підкорився — а де ж ти дінешся? І для решти став прикладом того, що ліричні почуття треба відкласти на мирний час.
— Нічого, хлопці, — сказав Трійця, підводячись. — Як відвоюємо Україну, то дівчат на всіх стане. Після перемоги.
Хлопці промовчали. Та сотник і сам не особливо вірив у сказане.
Перепочинки на марші були надто короткими, щоб добре відновити сили бійців. Люди натомилися, щоки у більшості ввалилися, а під очима залягли темні кола. Усі сумували за недавніми часами, коли їли досхочу, а ще за ковбасами, які робив колись німець-різник, до того, як усіх полонених розпустили по домівках, і за варениками та борщами, на які багаті гостинні селяни навіть під час війни. Зараз же провізію знову доводилось заощаджувати та й готувати не було коли — дим від багаття видає розташування навіть серед густого літнього листя, а рухатися доводилося у постійному сусідстві з німецькими військами. Лінію фронту вдалося перейти хащами, бо й фронту як такого ще не було — совіти зупинилися, щоб підтягнути резерви, а німці окопувалися і перегруповували сили.
Скільки сходжено цими лісами! Трійці пригадувався агітаційний похід на Житомирщину, коли УПА раптом із рідної гостинної Волині потрапило на похмуре підрадянське Полісся. Тоді теж не було що їсти, бо селяни, залякані та пограбовані місцевими партизанами, з недовірою ставилися до українського війська і ховалися по льохах, щойно бачили колону на дорозі. Ані агітація, ані брошура «Земельна реформа УПА», яку роздавали у кожну хату, не могли їх виманити звідти. І тільки коли бійці Трійці спалили молотарку, до нього прибігла делегація: «Що ви робите!? Це ж ліґеншафт! Німці нас покарають! У нас в кожному селі шибениця стоїть!». Політвиховник Тарас, який так само, як і всі, сердився на затюкане та покірливе місцеве населення, відповів злостиво: «Так це ж не ви! Це ж УПА! А ви до нас стосунку не маєте. То так і скажіть. А шибеницю ми теж спалимо». Так і зробили. Коли раптом за два дні прийшла делегація з сусіднього села з проханням спалити молотарку і їм, бо оце ж у сусідньому селі німці через це розпустили колгосп-ліґеншафт і кожен тепер може хазяйнувати самостійно. Відтоді стосунки з поліщуками поліпшилися, вони навіть іноді ділилися провізією попри те, що жили у постійних злиднях вже десятки совіцьких років.
А проте той похід не можна було порівняти з теперішнім, адже німці тоді практично не траплялися, а радянські партизани, ліниві та п’яні, тікали за першої серйозної перестрілки. Сьогодні ж, посилені частинами СМЕРШу, вони постійно висіли на плечах.
Дорогою прийшла звістка, що курінний Крук загинув при переході фронту. Трійця вирішив не засмучувати цим хлопців, які переважно поважали та цінували курінного, бо попри суворість він був гарним командиром і дарма під кулі не посилав. Смерть, яка колись у юності здавалася суто релігійною справою, з молитвами, ладаном та сльозами, нині оселилась у кожній хаті, приєдналася до кожної чоти, вона і зараз крокувала поруч із хлопцями на захід, вибираючи майбутніх жовнірів для свого війська. Трійця, як і всі, звик до її дихання поруч, але все-таки загибель командира — це трохи інше, вона так чи інак підриває бойовий дух, а він у цьому рейді потрібен, як ніколи.
Ночі влітку короткі, тому пересувалися форсовим маршем, практично без привалів, що дуже виснажувало бійців. Довгий денний відпочинок при ощадливому харчуванні аж ніяк не дозволяв повністю відновитися. Але виходу не було.
«Галичина — територія Генерал-губернаторства, тому там трохи інші стосунки з німцями, — попереджав командир Леміш, коли ставив задачу на марш. — Там на вербувальних пунктах до Дивізії черги стояли, тож ви не дивуйтеся тамтешнім порядкам. Але тепер, з відступом німецької армії, Галичина приєднається до нас і стане проти нового окупанта. Дотепер тереном наших змагань були Волинь та Полісся, але тепер до них долучиться Галичина, бо вона завжди стояла і стоятиме на твердому національному ґрунті. Там тепер твориться багато збройних відділів УПА».
Сухий, гострий на обличчя Леміш був галичанином, тому переймався за репутацію рідного краю. Трійця не потребував зайвої агітації, бо, по-перше, сам походив з Галичини, а, по-друге, у його сотні зібралося досить галицьких хлопців, які задля того, щоб воювати з німцями, мусили були перейти німецько-німецький або ж українсько-український кордон Генерал-губернаторства та Волині.
«Але будь-яка національна революція мусить спиратися на регулярну армію. Так само, як Хмельницький колись обіперся на реєстрових козаків, опорою для нової української революції стане дивізія «Галичина», — переконував Леміш, нервово крокуючи сюди-туди кімнатою, в якій містився штаб. — Німці самі нам готують армію, з якою ми відвоюємо Україну. Бо минув час особистих амбіцій та отаманщини. Уся нація має об’єднатися незалежно від політичних поглядів. Минулий етап повинен був направити визвольну енергію в єдине річище, і тому, сподіваюся, ви забудете прикрі моменти, що могли бути щодо вас особисто, і всю свою енергію поставите на службу новій українській державі», — тут командир зупинився і примружився, зазираючи в обличчя сотнику, бо, напевне, був поінформований про Фронт української революції, в якому воював Трійця, і про боротьбу з ним відділу Крука та місцевої ОУН. Втім, тут Леміш мав цілковиту рацію. Порівняно з теперішньою війною усі образи та несправедливості минулого відходили далеко на другий, якщо не третій план.
А проте галицькі загони УПА, про які говорив командир, творилися, певно, десь подалі від лінії фронту, тому що тут, поблизу нових позицій німецької оборони, не зустрічалося жодного сліду їхнього існування.
Сотня Трійці розтягнулася на кількадесят метрів. Посередині ішли фіри з провіантом та амуніцією. Спереду чота Дніпра забезпечувала розвідку, тил прикривав кулемет Галини. Найбільшим клопотом залишалися набої, бо можливості поповнити їх не траплялося, а у перестрілках з дрібними загонами карателів та військовими патрулями амуніція танула, як бурульки на стрісі у березні.
Усі ці думки не давали спокою Трійці, і він стурбовано пересувався вздовж колони — то перевірити авангард, то підтягти тили. Кожен раз, як на очі траплявся Борух, сотник уважно придивлявся до його ходи, бо цивільний до останнього нігтя хлопець добряче намуляв ноги і у будь-який момент міг зі справного бійця перетворитися на лежачу амуніцію, як жартома називали хлопці заслаблих на «мирні» хвороби.
Так у клопоті та роздумах минув черговий перехід. Крайнебо зачервонів, і сотня зупинилася переднювати у густих чагарях, подалі від лісових доріг та галявин. Густе листя добре ховало навіть коней та фіри, а люди могли просто розчинитися у цій гущавині. Розпорядившись зі сніданком, який правив за вечерю, сотник виставив стійкових, прослідкував за обладнанням позицій для кулеметів, роз’яснив чотовим план дій на випадок несподіваної атаки і тільки потім ліг подрімати попід осикою на вологій від роси землі. Ноги гуділи хіба що трохи менше за голову, тіло холодила вогка земля, а в душі ворушився якийсь хробачок недовіри до себе — чи не пропустив чогось бува. З цим тривожним відчуттям сотник Трійця і заснув.
Прокинувся від свисту, що долинав звідкілясь згори. Свист був таким довгим, що Трійця встиг крізь сон прислухатися до нього, потім поміркувати, чи варто прокидатися, потім вирішити, що варто… І тут ранкове лісове повітря розколов вибух. Сотник миттєво опинився на ногах, зметикувавши, що насправді сонний розум зіграв з ним злий жарт — свист тривав не більше двох секунд, як це завжди буває, коли летить міна з міномету. Міна вибухнула десь у кронах дерев, і лише за трісками та листям, що полетіло навсібіч, можна було визначити приціл ворога. Одразу за нею почувся звук наступної, а потім ще. Лісове птаство здійняло неймовірний рейвах, хіба що не гучніший за самі міни. Стрільці заметушилися навкруги, хапаючись за зброю, чотові намагалися зібрати своїх людей.
— Не стріляти! — про всяк випадок загорлав Трійця. Стріляти у білий світ — це не тільки витрачати дорогоцінну амуніцію, але й видавати своє місцезнаходження.
На щастя, чотові теж це розуміли, тому швидко навели лад і зайняли обумовлені наперед позиції. Стріляти з мінометів у лісі — дарма праця. Міни зачіпаються об гілки і вибухають зовсім не там, де розраховано. Тому особливої небезпеки поки що не було. Належало розібратися з тим, звідки взялося це лихо. Судячи з тактики, це міг бути невеликий фронтовий загін або й радянські партизани, що нишпорили на нічийних територіях. Вони, певно, не наважилися на пряме зіткнення, а вирішили просто зіпсувати відпочинок повстанцям.
Проте, судячи з частоти пострілів, міномет був не один. А це вже означало зовсім інше — ворожий загін аж ніяк не маленький, а мета обстрілу — сполошити і змусити відходити. Куди? Зрозуміло, куди. У пастку, на кулеметні позиції, які заздалегідь розгорнуто позаду.
Стійкові ворога не помітили — значить той мав добру розвідку або ж місцеві навели. Так чи йнак, зрозумів Трійця, ідеться про значний і добре підготований ворожий загін. Лежачи за стовбуром старого дуба, він намагався зорієнтуватися в ситуації.
Хто це? Червоні? Німці? Радянські партизани? Особливої різниці не було, бо коли вже розпочався бій, домовлятися пізно, мусиш воювати будь з ким.
Міномети працювали з ретельністю молотарки, і випадкові стрільна, що проривалися через завісу галуззя вгорі, вже почали робити свою справу — на лівому фланзі скрикнув поранений.
Позиція сотні була придатною для оборони, але оборона — це не повстанська справа, ще й за браком амуніції. Козирі повстанця — маневр і несподіванка. Тому, поміркувавши, сотник вирішив прориватися «в лоб». Супротивник явно розраховує на відхід сотні, а це означає, що діяти треба навпаки. Якщо б сам Трійця влаштовував цю засідку, то основні сили розташував би праворуч та ліворуч, щоб затиснути ворога у лещата, а мінометні позиції прикрив би лише однією чотою з кулеметом. Командир невідомого підрозділу, певно, зробив так само, а отже, якщо діяти тихо, можна прорватися у «мертву» зону мінометного вогню, а там уже сподіватися на раптовість.
Залишивши чоту Вітра прикривати обоз, Трійця скомандував Дніпру стати у центрі прориву, а чоту Зенона відправив лівіше. Маючи малий запас амуніції, треба було тихо підкрастися якнайближче, щоб потім вдарити зненацька. Маневр вимагає найвищої виучки, але хлопці були перевірені й загартовані, втім іншого варіанту однаково не лишалося.
Обережно, пригинаючись та навіть плазуючи, сотня досягла «мертвої зони» і тепер поволі просувалася вперед. Вже стало перед очима узлісся, де й знаходилася позиція мінометів. Міни з шурхотом злітали над деревами, віддалено чулися команди, але якою мовою, розібрати не вдавалося, бо вуха заклало від пострілів.
Трійця скомандував залягти і по одному підповзати до низеньких чагарників на краю, щоб там сконцентруватися для удару, адже й висока трава там давала додаткові переваги. Якщо ворог викриє позицію — атакувати негайно, не зволікаючи. На щастя, зайняті стрілянням «наздогад буряків» вояки противника були не надто уважні. Користуючись цим, сотні вдалося зосередитися для атаки. Вже неозброєним оком було видно сіро-зелені мундири. Отже, німці. Трійця притулив до очей далековид і уважно роздивився їхню позицію. П’ять мінометів вели вогонь по лісу, перед ними знаходилася ріденька лава стрільців, а в кущах, напевно, розташувалися кулеметні гнізда. Все грамотно, як має бути.
Ситуація не надихала. Атакуючи розсипною, можна було трапити під фланговий кулеметний вогонь, а це вірна смерть. Трійця обережно обмацав далековидом рельєф і помітив темну улоговину, що перетинала місцевість рівно впоперек, утворюючи своєрідний шанець, у якому можна було зайняти проміжну позицію. Якщо одним кидком дістатися улоговини, і вже звідти — вперед, це — шанс. Звісно, якщо німці не встигли замінувати підходів.
Трійця ще раз перевів далековид на позицію ворога, і тут помітив, як на пілотці унтера окрім звичного орла блиснула срібляста кокарда. Череп із кістками. Тотенкопф. Емблема СС. Бог дав зіткнутися з регулярними частинами добірного німецького війська. Що ж, як казала поетка, подивимося, «чи ті кості білі всюди».
Сотник знаками показав Дніпру на улоговину, де належало з ходу розгорнути кулемет, щоб задавити фланговий вогонь. Зенон з чотою отримав завдання вдарити з іншого боку. За чверть години усі дісталися своїх позицій. Сигнал — коротка черга в повітря. Вперед!
— Слава! Слава! — залунало одночасно з усіх боків, і бійці рвонули на ворожі позиції. Кожен розумів, що його порятунок зараз у ногах, без будь-яких перебільшень, тому летів, неначе лісовий чортяка. І тактика на початках спрацювала. Німці розгубилися, було видно, як заметушилися командири, як солдати почали безладний безприцільний вогонь. Але СС — і є СС, не даремно їх так ретельно навчають. І вже за якусь хвилину з флангу заторохкотів кулемет, який і справді виявився там, де мав бути. І вже солдати взяли правильний приціл, а у лавах сотні здригнулося кілька стрільців, перечепившись через свинцеву перепону, яку неможливо здолати.
А проте короткої розгубленості ворога все-таки вистачило на те, щоб бійці дісталися улоговини. Чотовий Дніпро вже особисто лежав за кулеметом, змагаючись з німецьким колегою на фланзі, а хлопці залягли та почали ощадливий прицільний вогонь.
У Зенона справи ішли краще — там чота встигла одним кидком досягти ворожих позицій, і почався рукопаш, у якому повстанцю немає рівних — адже йому нічого втрачати.
Трійця перевірив магазин свого «геппістоля» і зрозумів, що часу, а точніше, набоїв на перестрілку немає. Тому підняв руку, закликаючи приготуватися. Він чекав на паузу в роботі німецького кулемета, яка так чи йнак мала настати. І щойно той замовк, різко викинув своє тіло вперед, даючи приклад бійцям.
Вони не стріляли, бо вже фактично не мали чим. Вони бігли мовчки, з’єднані єдиним відчаєм, і трава шмагала їхні чоботи, залишаючи на них смужки своєї зеленої крові.
Вони були чудовою мішенню.
Але ворожий кулеметник чомусь не стріляв.
Він припинив вогонь, немов за командою, і тільки спостерігав за відчайдушним кидком повстанців. Спостерігав мовчки, а потім несподівано загорлав-заволав- заверещав: «Стій! Стій! Свої!».
І ці вигуки, немов постріл з крупного калібру, раптом зупинив атаку розсипної. Трійця краєм ока побачив, як стишують кроки хлопці поруч, як назустріч їм піднімаються постаті у сіро-зелених мундирах із «тотенкопфом» — емблемою СС — на пілотках та жовтим на синьому полі галицьким левом, нашитим на комірцях замість есесівської руни. Піднімаються без пострілу, опустивши зброю. І наступної миті теж закляк на місці, незмога спіймати віддих від несподіванки.
Тому що ворогом була українська дивізія «Галичина», та сама, яку командир Леміш вважав за опору для нової української революції.
Бійці УПА та «Галичини» спочатку дивилися одне на одного недовірливо, потім наблизилися упритул, почали тиснути один одному руки, а зрештою і обійматися, бо саме так зустрічаються на війні українці.
Як розповіли дивізіянти, місцеві поляки прибігли на позиції тридцятого полку, що недалік готував лінію оборони проти совітів, і доповіли, що лісом пересувається загін червоних партизанів. Не бажаючи мати у себе в тилу ворога, командир полку наказав зупинити ворога силами двох рот. Керував операцією гауптштюрмфюрер-українець, і саме він скомандував зупинити бій, почувши вигуки «Слава!» та «Свої!».
Двоє командирів зустрілися біля позицій з мінометами.
— Сотник Барвінський, — коротко відрекомендувався немолодий вже, але ставний чорнявий офіцер.
— Сотник Трійця, — відповів Степан. Дивно було розмовляти українською з людиною у есесівській формі.
— Трійця? — здивовано підняв брову офіцер. — Ну нехай буде Трійця. Що за підрозділ? Куди рухаєтеся?
— Зведена сотня УПА-Південь. Здійснюємо рейд Галичиною, — не став критися Степан. І примружившись додав. — А ми з вами, пане сотнику, здається бачилися. У тридцять дев’ятому, в полоні. Тільки тоді ви були цілим підполковником.
— У полоні… — наморщив чоло офіцер, але звісно не пригадав.
Шагута посміхнувся.
— Ні, не згадаєте. Бо таких там було багато. Колишній капраль Степан Шагута.
— Може й зустрічалися, — гауптштурмфюрер замислився. — Щось знайоме у вашому обличчі є… Пане сотнику, мені дуже сумно, що доля змусила нас вести цей бій. Дозвольте віддати належне мужності ваших воїнів. Особливо загиблих, — він різким коротким рухом опустив голову.
Із сотні Трійці у цьому бою впало восьмеро, серед них друг Борух та друг Галина. Одним з останніх пострілів важко поранили чотового Дніпра. Дивізія ж не дорахувалася трьох.
Забитих ховали разом, тут-таки на узліссі, проклинаючи мить, коли підняли зброю одне проти одного. Вони лежали поруч — повстанці та дивізіянти, вдягнені у різні, а насправді однакові строї, з однаковими сірими обличчями, на яких подекуди запеклася сіра вже кров, а зверху на них падали грудки сірої української землі. А зовсім поруч, лише за крок, на всю потугу своїх фарб буяв український червень.
Дивізіянти щедро поділилися з повстанцями харчами, а головне — амуніцією, яка геть вичерпалася в останньому бою. Після відпочинку і завершення приготувань до вимаршу німецький сотник підійшов попрощатися.
— Тримайте! — простягнув він Шагуті пакет і козирнув. — Це мапа із позначеними позиціями наших військ. Щасливої дороги!
Це був царський подарунок — шанс уникнути сутичок у найбільш небезпечній прифронтовій зоні. Гауптштюрмфюрер не на жарт ризикував, передаючи до чужих рук ці надсекретні дані, і Степан розчулено простягнув руку:
— Дякую. Це збереже не одне українське життя.
Барвінський відповів посмішкою і щирим рукостисканням. А Степан затримав його долоню у своїй:
— Пробачте, пане підполковнику, маю одне запитання… — він узяв паузу, щоб сформулювати точніше. — Чи правда, що ви служили в охороні Петлюри?
Той здивовано підняв брову:
— А звідки ви знаєте?
— Хлопці у таборі казали. Тому я вас і запам’ятав.
— Було таке, — кивнув Барвінський і наморщив чоло. — А у нас, до речі, теж служить Шагута. У третій сотні, кулеметником. Не родич?
— Шагута? А як звати?
— На жаль, не знаю.
— Він тут?
Сотник заперечливо похитав головою:
— Третя сотня лишилася на основних позиціях.
— Ну то перекажіть йому вітання з Бережанщини.
— Обов’язково перекажу.
І українські офіцери ще раз потисли руки.
— Де ти з ним домовився? — Уляна протиснулася слідом за Степаном через турнікет за огорожу фан-сектора — так називався обнесений парканом плац посеред Хрещатика, який завершувався величезним телеекраном та традиційною для Києва сценою на Майдані.
Сектор цей з’явився за кілька днів до відкриття Євро-2012 — футбольного чемпіонату, який влада урочисто оголосила «національною ідеєю українців». Преса писала, що це — найкраща фан-зона за історію чемпіонатів, якою Київ прославив себе навіки. А опозиція кепкувала з п’яних уболівальників, які дзюрили просто попід київські каштани, а точніше, з мера, який заявив, що у такій поведінці європейських гостей нема нічого страшного і закони гостинності понад усе.
Степан задер голову, щоб зорієнтуватися:
— Під екраном, тільки під яким?
Вздовж Хрещатика височіло ще кілька монструозних конструкцій з телевізорами.
— Ну, і як ми його знайдемо?
— Не знаю.
Була неділя, останній день чемпіонату. Фінал, у якому мали зустрітися збірні Іспанії та Італії. Тому вже з обіду, одразу після відкриття фан-зони тут було не проштовхнутися. Усі з ентузіазмом жлуктили пиво, і дивилися повтори голів чемпіонату на велетенських екранах. Уляна не дуже полюбляла компанії п’яних чоловіків, а надто враховуючи своєрідно потрактовані мером закони гостинності, тому намагалася триматися подалі від каштанів.
Коли збірна Італії несподівано обіграла німців і пройшла до фіналу, нова італійська родичка, як між собою звали вони Б’янку Шагуту, написала, що її бойфренд збирається на матч, бо не може пропустити історичної події. Щиро кажучи, слово «бойфренд» в устах ефектної, судячи з фото, ровесниці-італійки потішило Уляну. Значить, не тільки вона у своєму віці не спромоглася налагодити сімейне життя. «Ти в тренді», — відкоментувала, як завжди, цинічна Катька.
Ну а оскільки вже бойфренд їде, гріхом було б не передати раптово віднайденим родичам, чи як іще їх можна кваліфікувати, італійських сувенірів, чи якихось маленьких сімейних реліквій на пам’ять про діда Стефано-Степана Шагуту, якого вони так старанно розшукували.
За час листування інтернетом Уляна трохи засвоїлася із письмовою англійською, але усної геть не розуміла, як і більшість тих, хто вчився у школі та університеті. Тому відповідальним за зв’язок з італійським гостем було призначено Степана — по-перше, його портовий варіант англійської дозволяв зорієнтуватися у специфічній середземноморській вимові гостя, а по-друге, він як чоловік краще б порозумівся з іншим чоловіком, ще й уболівальником.
— Жалко, що я не родився сто років тому, — зауважив Степан.
Уляна витріщила очі:
— Це іще чому?
— У херсонській Централці до тридцятих років вчили італійську. І добре вчили. Зараз би спілкувався з ним. Як казала мама: вчися, синку, на старості, як найдеш.
— Це тобі було б… сто років! Точно, що «на старості», — засміялася Уляна. — Оце у нас із тобою була б любов!
— Навряд чи, — похитав головою Степан. — Якби я родився сто років тому, мені б випала Перша світова, за нею революція, потім громадянська війна, чи як тепер кажуть, визвольні змагання.
— А мені не подобається слово змагання. Якось воно по-спортивному звучить.
— Не перебивай. Потім колективізація і Голодомор. Потім тридцять сьомий. Далі Друга світова. Ще раз голод у сорок сьомому. Потім могли у Карпати заслати на війну з бандерівцями, а міг і сам в лісі опинитися… Скільки це виходить? — він подумки порахував. — …вісім… дев’ять. Дев’ять смертей на одну біографію. Більш ніж гарантія.
Уляна похитала головою.
— Ну, вижив же хтось. Он твій батько, наприклад.
Степан замислився:
— Ну, батько в Першу світову тільки народився. І потім, якщо він з Галичини — там голоду не було. Так що у нього може бути лише якихось п’ять-шість смертей. Курорт!
— Це страшне, — Уляну аж пересмикнуло від почутого, і вона притулилася до міцного чоловічого плеча поруч. — Як добре, що зараз мир.
— Мир, дружба, жвачка, як казали у совку. А у нас мир, футбол і фани, — він вказав на групу уболівальників, очолену четвіркою молодиків у стоячих насторч перуках італійських кольорів. Перуки ці нагадували солодку цукрову вату, що її продають на пляжах — червону, зелену та білу.
Італійці обступили земляка, що тримав у руках тюбики з фарбами і, вичавивши їх на три пальці, одним рухом малював на щоках та лобах охочих італійський триколор.
Це було якось дуже по-дитячому — черга до «художника», нетерплячка задніх і щасливі очі розфарбованих.
— До речі, а може, хтось із них — наш гонець? — припустив Степан.
Уляна продовжувала вдивлятися у обличчя фалів.
— Ні, — врешті покрутила вона головою. — На фото він — чистий ботан. Чи, як зараз кажуть, задрот — окуляри, коротка стрижечка, поголений. Я взагалі здивувалася, що він — уболівальник.
— Уболівальники бувають різні. Бувають отакі, а бувають і задроти, бо футбол — гра мільйонів — філософськи зауважив Степан. — Може, ти його набереш?
— Так там же треба англійською.
— Ти набери, а я поговорю.
От уже ці чоловіки! Бодай дрібничку, а перекласти на жінку — святе!
Коли у трубці почулися гудки, десь недалеко телефон заспівав італійську арію і один з розмальованої четвірки потягнувся до кишені.
— Чао! — почулося у трубці.
Уляна недовірливо дивилася на італійського фана у перуці, але сумнівів не було — говорив саме він. Вона помахала рукою, і чоловік одразу відповів радісним помахом.
— Оце так задрот! — хихотнув Степан.
— Бонджорно! — італієць вже був поруч і посміхався.
— Хай! — простягнув руку для вітання Степан.
І тут Уляна впізнала обличчя з фото, присланого Б’янкою. Відсутність окулярів, перука та малюнки на щоках перетворили замученого ботана на веселого й активного уболівальника. Цікаво, скільки з тих, що шаленіють та б’ються на стадіонах, вдома перетворюються на тихих відмінників?
Поки чоловіки гомоніли про щось міжнародною, але незрозумілою їй англійською, Уляна дістала із сумки вишиванку, яку купила на подарунок родичці, а також пляшку перцівки, яку підібрав Степан для гостя.
– Ітс фо Б’янка, — простягнула вона перший сувенір, а за ним і другий. — А ітс фо ю.
— Беліссімо! — вигукнув хлопець. У своєму придуркуватому прикиді він виглядав ще молодшим, ніж на фото.
Як відповідь він витяг з наплічної сумки заклеєний скочем пакунок.
— Трасмісьйоне. Сувенір!
— Граціа, — напрочуд швидко знайшлася Уляна ісама собі здивувалася.
Передача була невеликою, і Уляна розгубилася, не знаючи, чи велять правила європейської ввічливості відкрити пакунок і тут-таки подякувати, а чи так не роблять, коли подарунок передано через треті руки. Врешті вона обрала компромісний варіант — не стала ховати пакунка, а просто залишила його у руках.
А тим часом чоловіки завершили спілкування і попрощалися.
— Форса, Італія! — стиснув кулака Степан.
— Чао, Украіна! — помахав рукою уболівальник.
— Сьогодні уболіватиму за італійців, — підсумував Степан.
— Чого це? — не зрозуміла Уляна. Взагалі-то він досить байдуже ставився до чемпіонату, навіть частенько бурчав, що країні такі розваги не по кишені, і що це — лише прикриття для розкрадання бюджету.
— Тому що іспанці неправильно вимовляють нашу назву — кажуть «Украніа». А італійці — правильно. Мабуть, тому що воювали у нас.
— Може, ще й прийдеш сюди матч дивитися?
— Сюди? — Степан скривився. — Тут погано пахне. Бо тут сер Елтон Джон. І з ним весь наш корабель уродів у ВІП-секторі. Це довго не вивітриться.
За день до фіналу у фан-зоні дійсно зібралася уся українська привладна «еліта» послухати, як писали, «сера Елтона Джона», а до того ще й «Квін» — адже організатори чемпіонату гуляли по-богатому. В результаті весь інтернет пістрявів фотокартками господарів життя — усіх цих посадовців-урядовців з блатними повадками, та депутатів-шісток, яких допускали до барського столу лише за сумлінне виконання брудної роботи — багаторуке голосування у Раді та безсоромну брехню у проплачених ток-шоу. Картину довершувала жіноча половина «еліти» з нерухомими від ботоксу обличчями та обвислими від постійних дієт, але напханими натомість силіконом тілесами. Іноді складалося враження, що господарів життя підбирала спеціальна кастингова агенція, що спеціалізується на фільмах жахів або трешевих пародіях.
Масштаб лиха і справді важко було переоцінити. Двічі несудимий Президент, обмовки і конфузи якого — усі ці «йолки», «анни ахметови», «гулаки артьомовські», — вже не просто складали конкуренцію анекдотам, але й витіснили їх на узбіччя. Прем’єр-міністр — лінгвістичний дегенерат з його «азірівкою»: «прошарком кровосісів бюджетних коштів» та закликом «нє скігліть, а брать лопату і корміть сім’ю». Міністр культури — скрипаль, найвідомішим номером якого була гра на скрипці затиснутим між ногами смичком. Бездітний, з педерастичним душком міністр освіти. Координатор-диригент депутатської більшості у Раді, якому навіть всеїдні та продажні українські журналісти оголосили бойкот за постійну брехню. А між цими «зірками» — бандюган на бандюгані.
І українці все це терплять. Так само, як і завжди терпіли. Сторіччями. Такий народ. Зате пишаються тим, що на Майдані співав сам сер Елтон Джон, або ж, як це влучно сформулював Степан — просто «сер Елтон Джон».
Однак пакунок з Італії не давав Уляні спокою, і перед тим як залишити футбольну божевільню, вона взялася відривати прозорий скоч. Звісно, це треба було б зробити вдома, за допомогою ножиць, але яка жінка дочекалась би і не вмерла від цікавості?
Після кількох спроб і за допомоги грубої чоловічої сили передачу вдалося-таки звільнити від обгорток. Дивно, а може, й не дивно, що вона один в один повторювала те, що Уляна зібрала навзаєм: пляшка граппи для чоловіка, блузка з мережаним комірцем та лейблом «Бурано» для жінки, але на додачу там лежав прозорий пакуночок зі жменькою темно-сірого порошку.
— А це що? — Здивувався Степан.
— Земля, — пояснила Уляна. — Земля з могили італійського Степана Шагути. Для бабусі. Я попросила. А раптом це — її чоловік.
Цікаво, як теперішні події відбиваються у дитячій свідомості? Коли з вулиць, стадіонів і інтернету потужно звучить: «Спасибі жителям Донбаса за президента-підараса!».
У дев’яності приятель Уляниного шефа жив на Хрещатику, то казав, що першим словом його сина стало не «мама» і навіть не «тато», а «ганьба» — те, що лунало за вікнами мало не цілодобово. Під час наступної революції Уляна була вагітною, тож ще не могла на власному досвіді оцінити її вплив на молодше покоління. Але сусідська, зі старої квартири, Соломійка, ще довго на будь-які прапори говорила роздільно, немовби скандуючи, «ю-сі-ка» і зворушлива піднімала кулачок угору. Тому що тоді їй було три рочки — вік найактивнішого засвоєння нових слів.
Нинішні малюки, певно, будуть скандувати про президента-підараса, якщо не щось гірше. За творення гасел наразі взялися футбольні фанати, і це виглядало загрозливо.
Уляна йшла вгору вулицею Грушевського. Вірніше не йшла, а протискалася крізь щільний натовп. Бо там вирував протест проти мовного закону, який проштовхували у Верховній Раді — протест не перший і, певно, не останній. Але якщо раніше купка протестантів зазвичай уміщалася на тротуарі, то сьогодні вже на півкварталу перекрила вулицю. Трохи вище на перехресті височів чорний мікроавтобус із настеленим на даху дерев’яним майданчиком — імпровізованою пересувною сценою. З неї палкі промовці обурено щось вигукували, але що саме, за гомоном натовпу розібрати було неможливо. Звісно, це вам не Елтон Джон, тут апаратура слабша. А проте подяку «жителям Донбаса» натовп підхоплював гучно і одностайно.
Але звідки у Києві раптом взялося стільки активних захисників української мови? Уляна з дитинства говорила у родині українською, хоч і навчалася у російській школі — бо інших просто не було. Маючи загострене відчуття справедливості, вона з ентузіазмом сприйняла кволенькі спроби українізації у перші роки незалежності і залюбки перейшла виключно на державну мову не тільки у родині, а й скрізь — на роботі, з друзями, на вулиці. Теперішня атака влади на мовному фронті для неї була болючою не тільки особисто. Адже працюючи юристом, Уляна добре розуміла, що буде, коли у державній сфері будуть панувати кілька мов. Тут і з однією не розберешся у деяких законах. Кожна кома може змінити зміст — а якщо додати ще й переклади? Як полюбляв казати професор кафедри конституційного права, «це буде не країна, а купа дров».
Однак сьогодні Уляна прийшла сюди не для того, щоб висловити протест. Вона була зайнятою людиною і не витрачала часу на марні справи — а будь-які протестні акції у цій державі були справою марною. От і зараз — на вулиці кричали, а за стінами Ради затверджували мовну шизофренію.
Улянина мандрівка насправді мала на меті забрати документи в офісі одного з народних депутатів — бо шеф останнім часом поглиблював знайомства серед вищих ешелонів влади. Марно спробувавши дістатися місця зустрічі машиною, вона врешті кинула її у провулку біля музею та попхалася бруківкою крізь натовп нагору. Це не було такою вже важкою справою, бо інтелігентні захисники мови ввічливо розступалися на перше прохання, однак поки дісталася огорожі Ради, кількість таких прохань перейшла усі можливі межі.
І тут на Уляну чекав сюрприз.
З’ясувалося, що мітинг біля автобуса-сцени, впирався у щільні шереги міліції зі щитами та кийками. На дальньому фланзі ішла навіть відверта штурханина — якісь відчайдухи намагалися все-таки прорватися нагору.
— Мені до Верховної Ради, — розгублено звернулася Уляна до щитів, що ховали за собою стражів порядку.
Один з них без слів махнув головою у шоломі вбік. Уляна слухняно перемістилася вздовж шереги.
— Мені до Верховної Ради, — повторила вона, коли дісталася краю вулиці.
Людина у цивільному, що стояла поза лавою скомандувала:
— Пропустіть!
І щити розступилися саме настільки, щоб між ними змогло протиснутися худорляве Улянине тіло. За спиною лава негайно зімкнулися.
Уляна озирнулася. Лише позавчора тут мирно тинялися у очікуванні фіналу Євро розмальовані іспанські та італійські фани. А тепер вулиця мала вигляд як мінімум загрозливий. Проте, як виявилося, справжня загроза була попереду.
За спиною міліціонерів купчилися коротко стрижені спортивного вигляду молодики у цивільному, що їх у Києві називають гопниками. Деякі тримали в руках пошарпані пластикові пляшки з водою, а дехто вже навіть примірявся кинути свій не такий вже й безневинний снаряд у бік демонстрантів. Міліцейська лава стояла спиною до цього контингенту, неначе не їх вони мали б насправді виловлювати. А за кількасот метрів біля Маріїнського парку виднілася завішана синьо-білими плакатами сцена, з якої линули радянські пісні. Сцена поки що була порожньою, але попід нею курили купки звезених з усіх усюд демонстрантів. Вони захищали російську мову.
Поки видзвонювала помічницю депутата та чекала на документи, Уляна уважно вивчала новітніх захисників. І від результатів цього вивчення їй похолола спина.
Це вже не були істеричні бабусі чи дідусі, або ж апатичні студенти, як на звичайних провладних акціях. Демонстранти біля сцени, судячи з вигляду, доводилися рідними братами гопникам, які купчилися за ментами. Й від них також тхнуло небезпекою. Багато хто з молодиків тримав прапори та плакати, але руків’ями цій агітаційній продукції слугували зовсім не традиційні вудки, а держаки від лопат, якими можна запросто проломити голову, якщо та не захищена міліцейською кевларовою каскою.
Може, саме через наявність касок охоронці порядку і повернулися до них спиною? — з’єхидничала Уляна подумки.
Жарти жартами, але врешті треба було вибиратися додому. Назад у натовп іти не хотілося. Судячи зі звуків, атмосфера там ставала нервовою. З іншого боку дорогу заступали коротко стрижені захисники російської мови з дубцями напереваги. Теж хорошого небагато.
Вирішивши, що долати лінію зіткнення все-таки небезпечніше, Уляна швидко, не піднімаючи очей, попростувала за сцену і раптом зупинилася, не повіривши своїм вухам. Десь зовсім близько лунала українська мова. Два чоловічі голоси.
— Я вам кажу, тут небезпечно.
— Я просто хочу з ними поговорити.
— А говорити з ними вам, батюшко, ще небезпечніше.
На тротуарі неподалік стояли невисокий сивий священик у рясі та з хрестом у руках та міліцейський капітан у звичайній формі і без щита.
— Я вам ще раз говорю, батюшко, ідіть з миром. Це не ті, кому вам треба проповідувати.
При цих словах в Уляні прокинувся юрист. У таких випадках вона нічого не могла з собою зробити — ані змовчати, ані піти, і майже завжди про зроблене жалкувала. Так і цього разу — замість продовжити свій шлях, вона у кілька кроків наблизилася до співрозмовників.
— Пане капітане! Ви хочете сказати, що ці люди небезпечні?
Міліціонер обернувся:
– Ідіть додому, громадяночко.
— Як же я дійду до дому, коли навкруги повно небезпечних людей? — показово здивувалася Уляна. — Ви ж міліціонер. Візьміть своїх колег і захистіть мене і оно батюшку. Замість перекривати дорогу нормальним людям нейтралізуйте цих гопників, поки вони тут усе не розгромили.
Капітан опустив очі:
— У нас наказ.
— Наказ допомагати кримінальникам?
Офіцер схилився до Уляни:
— Жіночко! Я вас як людину прошу. Візьміть батюшку, ідіть додому і ні з ким з цих не заговорюйте. Зрозумійте, якщо вони кинуться, я ж нічого не зможу зробити.
— Але ж ви без усякого наказу повинні захищати мирних громадян.
— Якщо буде такий наказ, то будемо захищати без наказу. А поки я вас отдєльно прошу, заберіть святого отця. Він же їх агітірувать починає, а вони ж в неадекваті.
Уляна принюхалася. З напрямку найбільшого скупчення вітер доносив густий похмільний вихлоп.
— Ай справді, панотче. Ходімте краще додому. Все одно Нагірна проповідь з цією публікою вам навряд чи вдасться. А от стати мучеником можливість є.
Священик звів очі до неба.
— На все воля Божа. Але ви маєте рацію. Серця їхні закриті для Божого слова. Я поспілкувався тут з кількома, так оцей капітан, дякую йому, ледь мене відбив. Вони відчувають свою силу, а людина у такому стані нічого не чує.
— У такому стані? — уточнила Уляна, картинно постукавши пальцями по горлу.
– І у такому теж, — сумно посміхнувся піп. Вони рушили тротуаром угору. — Знаєте, Нагірну проповідь все-таки слухали апостоли. Як вас звати?
— Уляна.
— Отець Дмитро.
— Ну, цей капітан міг би стати вашим апостолом.
— Без наказу? Навряд.
Уляна пирснула і придивилася до супутника уважніше. Сиве волосся велично обрамляло довгасте, цілком благообразне обличчя, але глибоко посаджені ясно-блакитні очі дивилися іронічно і навіть грайливо.
«Нічого собі святий отець!» — Подумала Уляна, а вголос запитала.
— А ви з якого патріархату?
— Бог один, — смиренно сказав піп.
— Бог один, патріархатів багато.
Священик хихотнув.
— У мене одна парафіянка, як побачить незнайомого отця, завжди підходить і просто в лоба питає: «Ви наш, чи з пархату?».
Уляна посміхнулася:
— То ви — не з пархату?
— Автокефальна українська церква.
— А хіба така ще є? Я думала, ви вже давно об’єдналися з Філаретом.
Вони завернули на Шовковичну і за півкварталу з поля зору зникла небезпечна публіка. Це вже знову був звичний і безпечний Київ, а точніше розкішні і помпезні Липки — найдорожчий його район.
— Філарет — відомий об’єднувач, — філософськи зауважив отець Дмитро. — Як він був від Москви митрополитом, то так об’єднував, що аж чуби тріщали. І тепер у Київському патріархаті знову об’єднує…
— А я у патріархатах не розбираюся, — щиро зізналася Уляна. — Мені, чесно кажучи, аби не москалі. Вам куди, наліво, чи направо?
— Мені на мітинг.
— Тоді направо. І мені теж туди, щоправда до машини. Але на тім мітингу проповідувати і справді ефективніше. Люди зовсім іншого ґатунку.
— Там не проповідувати, там слухати треба, — зауважив піп. — Там люди слабкі, і Бог говорить їхніми вустами.
Щось Уляні не подобалося у цьому протиставленні. Виходило так, що сильні завжди погані, а слабкі — добрі. Але треба ж і добру якось вчитися бути сильним. Тільки от як?
— У тому то і біда, що слабкі. Ви бачили цих пациків? А якщо їх напустять на мітинг? З того ж боку суцільні студенти і бібліотекарки. Вони їх повбивають.
— Бог оборонить, — переконано відповів священик.
— Думаєте, Богові аж так потрібна українська мова?
— Потрібна. Дуже потрібна. Бо до нас із вами Він говорить українською.
Щось у цьому простому формулюванні було таке, що Уляна на мить зупинилася.
— Тобто ви хочете сказати, що Страшний суд відбуватиметься без перекладачів?
Тут настала черга зупинитися і священику.
— Точно, — погодився він. — Здається, ви — юрист.
— Точно, — луною відгукнулася Уляна.
— Я теж за першою освітою — юрист. І тому скажу вам навіть більше. На Страшному суді нас із вами судитимуть за українськими законами.
— Не дай Боже!
Отець Дмитро засміявся. Щось у його посмішці було такого, що надихало говорити далі і обіцяло розуміння. Рідкісна, навіть унікальна риса.
— Я не ті закони, звісно, мав на увазі. Правову базу на цей випадок нам із вами готує зовсім не Рада і не практика Верховного суду. Її готують Сковорода, Шевченко, Леся, Франко і тисячі тих, хто разом з ними орав цю ниву сотні і тисячі років.
— Добрі законодавці! — й собі посміхнулася Уляна. — Можна тільки мріяти. Але щось мені ваші погляди мало нагадують релігійні канони.
— Ви просто погано знаєте релігійні канони. Бо канон і догма — це зовсім різні речі.
— Правда? — здивувалася вона. — А я не бачу різниці.
— Канон прогресує. Догма — ні. Ви знаєте, найскладніше у служінні — це проповіді. Не повірите. Інколи доводиться готуватися до звичайної промови більше, ніж до іспиту у семінарії. Бо у семінарії тебе слухають викладачі, професура, а на проповіді… Словом, ви їх щойно бачили.
— Бачила, — із сумом підтвердила Уляна
— Отже, сьогодні я провалився, — зітхнув священик. — І цей провал значно гірший, ніж перед викладачами семінарії.
— А може, тут просто неможливо було не провалитися?
— Дякую, — посміхнувся панотець. — Ви дуже тактовні.
Повернувши на Інститутську, вони опинилися у довгій колоні людей з транспарантами, що рухалася на підсилення протесту.
— Від Арсенальної теж ішли до Ради, — пояснив отець Дмитро. — Хто міг знати, що вулицю перекриють. Я сам звідти прийшов.
— Думаєте, мітинги допоможуть? — скептично звела брову Уляна.
— Бог допоможе.
— Але ж Білорусі Бог не допоміг. І Росії теж.
Панотець на ходу перехрестив демонстранта, що попросив благословення.
— Бог не працює замість людей. Він тільки допомагає тим з них, хто щось робить. І допомагає тим більше, чим більше вони роблять.
— А як ви гадаєте, ми достатньо робимо, щоб Бог нам допоміг?
Отець Дмитро замислився.
— Щиро кажучи, не знаю.
— А я должен узнать, хто ти на самом дєлє — плєнний фашист ілі бендеровскій бандіт, — червоні очі майора Бистрякова, здавалося, здатні були просвердлити дірку у черепі і зазирнути крізь неї у самий мозок. — Разніца нєбольшая. Но я узнаю.
— А третього варіанта нєт, гражданін начальник? — Степан Шагута вже котру годину стояв, по-військовому виструнчившись посеред кімнати особливого відділу і, щоб не втратити свідомість, знаходив у собі сили зрідка відповідати особісту короткими реченнями.
— Третього? Ти, гад гітлєровскій, паскуда фашисская хочеш чістєнькім вийті? Смірна-а! — слідчий оббризкав слиною його обличчя, і Степан струснув головою, намагаючись позбутися бридкого відчуття. — Так я тєбє скажу твой трєтій варіант. Шо ти одно і другоє одноврємєнно. І судіть ми тєбя будєм по суровим законам нашей соціалістіческой родіни.
— Контужений я, гражданін начальник. Не помню нічого.
— Слишалі ми еті пєсєнкі.
Особіст відійшов до столу і відкрив засмальцьовану картонну течку — справу, заведену ще репатріаційною комісією табору «спецконтингенту» у австрійському Вілляху. Розпочинала її довідка німецькою з лікарні з іменем, прізвищем та діагнозом — контузія та амнезія. Потім, вже у фільтраційному таборі, додалося повідомлення районного НКВД, про те, що за інформацією односельця Мар’яна Гурницького Степан Шагута у 1941 році пішов до бандерівських банд і навіть дослужився там до сотника. Згори було підшите невідь-звідки взяте повідомлення німецькою мовою про те, що рапорт шице Шагути про переведення до дивізії «Галичина» задоволений. Тепер же Степан помітив, що до справи додалася ще якась папірчина.
— Красноармєєц Шагута пропал бєз вєсті 25 сєнтября 1944 года, — зачитав урочисто особіст і знову почав буравити мозок арештанта своїми червоними очима. — Ета про тєбя? Відіш, ми всьо знаєм.
Так от в чому причина цього допиту… Степан знову струснув головою. Він мобілізував усі резерви знесиленого від голоду організму, бо знав: якщо впаде, спочатку битимуть ногами — вміло та методично, не до смерті чи каліцтва, а задля найбільшого і найдовшого болю. А потім віділлють водою і знову поставлять струнко на всю ніч. І прослідкують окремо, щоб від завтрашньої зміни на больничку не зіскочив. А тоді новий допит.
— Тоєсть на самом дєлє ти… — Бистряков зіщулився. — Плєнний красноармєєц?
Колишніми полоненими червоноармійцями у таборі були ледь не половина. Офіцери, прапорщики і рядові, вони вважалися відносно привілейованою кастою. Траплялися навіть випадки, коли тих, хто довів, що не співпрацював з фашистами, а був, скажімо, у партизанському загоні, розконвойовували, проте без права повернення додому. Такі «щасливчики» отримували документи, але все одно не мали іншого виходу, ніж залишитися працювати на тій самій шахті, живучи у таких самих бараках з єдиною відмінністю від решти — можливістю інколи виходити за межі зони «поработать за картошку», тобто за додатковий злиденний харч.
— Одно толька мєня трєвожит, «красноармєєц» Шагута. І знаєш, што? — Майор раптом розмахнувся і відважив короткого ляпаса. — В глаза смотрі!
Удар в обличчя вважався найлагіднішим способом привести до тями підслідного і не варто було провокувати застосування суворіших методів. Степан відкрив важкі повіки і через силу навів різкість на червоні буравчики лютих очей особіста.
— Ето ж какіє злодєйства в плєну ти совєршил, што рєшил устроіть етот трюк с кантузієй? Шоб тєбя нє узналі? А?
— Контузило мене, гражданін начальник. Під бомбьожкою.
— Кантузіла, гаваріш? — майор акуратно вклав прочитану папірчину у течку і натомість витяг з неї наступну. — Биваєт. І так кантузіла, шо ти дєлаєш від, шо забил про другіє очєнь інтєрєсниє факти. А я нє забил.
Степан опустив важкі повіки і знову отримав ляпаса. Бистряков сьогодні був гуманним — чи то з перепою не хотів брати на себе зайвого фізичного навантаження, а чи то розраховував завербувати чергового інформатора.
– І односєльчанє твої нє забилі. І паказалі, шо ти, гніда фашистская, пашол в бендеровци штоби стрєлять нам в спіну, — він урочисто закрив теку і ляснув згори долонею. — Сотнік Трійца. Забил?
Опер, як усі москалі не міг вимовити м’якого українського «ць». Степан змигнув очима.
— А як же я мог одноврємєнно бути красноармійцем і бандерівцем? Ще й сотником.
— А от про ето ти мнє в слєдующий раз і раскажеш. І про то, как в СС патом пашол тоже раскажеш. Ви ж хохли всє хітриє прєдатєлі. Падумаєш харашо і раскажеш. Патаму што у мєня врємєні сєводня на тєбя нєт. Понял?
— Так.
– Іді.
«Врємєні нєт». Так от чим, виявляється, пояснювався сьогоднішній «гуманізм» особіста.
Більшість зміни становили новачки. Це була дивна суміш — вивезені із західної України селяни, провина яких полягала лише в тому, що вони жили у районі, де діяла УПА, і мали можливість постачати їй харчі, та цілком мирні прусські німці, зігнані з рідних земель через те, що їхню рідну Пруссію мали тепер поділити між собою росіяни та поляки.
Поки політрук та начальник виробництва проводили новачкам перший інструктаж, півтора десятка в’язнів зі старого контингенту мали змогу покурити — звісно, хто мав тютюн. Усі вони не просто так трапили до зміни з новоприбулих — адже перший тиждень тут норма складала лише шістдесят відсотків, другий — вісімдесят і тільки на третій — непідйомні сто із продовженням зміни аж до виконання. Степана до цієї козирної компанії через кента-нарядника влаштував «придурок» Васька Гуляй — придурками у таборі звали тих, хто не працював у шахті під землею. Точніше, Ваську можна було вважати все-таки півпридурком, бо насправді він мав відношення до шахти: опікувався електричним підйомником — примітивним механізмом з валу, троса й двигуна, який підіймав та опускав у яму кліть з людьми. Була у його господарстві також ручна лебідка, в яку можна було запрягти десяток двоногих худобин, що населяли табір і мали назву «спецконтингент» — таку тягу застосовували під час відмикання електрики, щоб не переривати виробничий процес.
Васька Гуляй був прецікавим типом. Народився у таборі десь у Казахстані. Виріс у дитячому будинку за колючим дротом. Там-таки за крадіжку шматка хліба на кухні отримав перший власний термін, звідти ж улітку 41-го був етапований на фронт. Щоправда, війни тоді не було — підрозділи, сформовані із зеків, зосереджували біля кордону, щоб за командою кинути у прорив на кулемети, замостивши їхніми тілами дорогу «воїнам-визволителям Європи». План не спрацював — німці вдарили першими, і чорнобушлатове зеківське воїнство радо здалося першим-ліпшим солдатам противника, тим більше, що воювати не мало чим — зброю видати чи то не встигли, а чи й не збиралися.
Далі було чотири роки по німецьких таборах військовополонених, з них рік у Бухенвальді. А потім — цей фільтраційний табір, де Васька кантувався з сорок четвертого — вже два з лишком роки.
Від народження він не знав, що таке воля, і тому сам себе називав гордовито: Вічний ЗеКа. Навіть два тижні напередодні війни, що їх довелося провести у волинських лісах, окрім клімату нічим не відрізнялися від таборового життя — перейменування в’язнів на червоноармійців не позбавило їх конвою та знущань козлів-бригадирів, які тепер стали сержантами та старшинами.
За два роки нового радянського ув’язнення Васька зробив стрімку кар’єру — з-під землі, із забою піднявся нагору, примудрившись витіснити з посади розконвойованого дипломованого електрика. Але амбіції хлопця не мали меж, і зараз він поставив собі за мету стати візником — людиною, яка розпоряджається старою гарбою і півдохлою шкапою, а тому регулярно виїздить за колючий дріт, доставляючи на зону продукти. Це було хлібне місце не тільки за продуктовою нормою, але й тому, що дозволяло привозити з волі і продавати у таборі такі необхідні, але зовсім недоступні речі, як голки, нитки, махорку і навіть самогон.
Посада з правом виходу із зони здавалася недосяжною для будь-якого підконвойного, але тільки не для Вічного ЗеКа Васьки. Він вмів знайти підхід до будь-кого на зоні, і маючи неабиякий лінгвістичний хист, з українцями говорив мішаною українською, з німцями — містечковою німецькою, яку вивчив ще перед війною від засланих українських та поволзьких німців; спілкуючись із кримськими татарами, охоче вживав їхні слова та навіть цілі фрази, ну й не забував, звісно, блатної музики — що на ній виріс, але застосовував нечасто — у фільтраційному таборі майже не водилося кримінального контингенту.
— Всє ви — ізмєннікі соціалістічєского отєчества — кричав політрук галицьким і прусським дядькам, які у більшості не розуміли російської, а якби розуміли, то збагнути, звідки у них, польських чи німецьких громадян взялося раптом це «отєчество» і як вони могли йому «ізмєніть», не зуміли б.
– І пока наши доблєсниє органи будут вас провєрять, ви будєтє занімацца абщєствєннапалєзним трудом на шахтє!
— Може, перекласти для німців? Нічого ж не розуміють, — запропонував Степан Васькові, який підійшов до нього і приязно пригостив махоркою. Їхня симпатія була взаємною і мала окрему історію.
— Не поможе, — сплюнув той крізь зуби. — Ти подиви на них. Ну скіко вони продержаться?
Картина й справді не надихала. Виловлені по горах сиві вуйки та змарнілі прусські бюргери, що за віком та здоров’ям не годні були навіть до фольксштурму, у низький вирубці, де тече зі стін, хлюпа під ногами, а подача повітря «поки що» не налагоджена, не мали жодних шансів вижити.
— Ви будете получать по кілограму хлєба. Подумайте, ілі ваши родствєннікі на волє столько получают, — судячи з цього «ілі» політрук на прізвище Кацнельсон родом був з України. — І оценітє, шо ето вмєсто розстрєлять вас на мєстє как гнусних прєдатєлєй.
— Стьопа, а ти щас не луччий за них, — повів далі Васька. Він говорив байдужим тоном, крізь зуби, як усі блатняки. Але попри цю воровську позу інколи, наче раптовий сонячний промінь серед лісової гущавини, проблискувало у його поведінці щось щире. Може, саме тому Степан і покорешував з цим на перший погляд пропащим персонажем.
— А в забої ти точно дойдеш. Я таких наглядєвся, — Вічний ЗеКа розкурив самокрутку і сплюнув під ноги крихти махорки, що налипли на губі. — На больнічку тобі треба соскакувать. А ще краще подумати, як придуріваться начинать. Давай підшукаємо тобі мєстєчко.
Степан лише скептично гмукнув.
— Та ти не бзди. Мєня коли в Бухенвальд по етапу кинули, ну всьо, думаю, тут тобє, Вася і лапті сплетуть. Лагерь то ого-го, людей — як дєрєвьєв на лісоповалі. Таких, як я знаєш скіко? Так і нє. Місяць працював, як скотина, а там у придурки таки вибився. При больнічкє жмуриков таскав. Я ж по німецькому трохи наблатикався, ще з Сибірі — спєрва када фріцов-антифашистов пригнали, а потім наших дойчів. Отак за язик нагору і потягло.
Степан зробив велику гірку затяжку і замислено випустив дим:
— Та я не по цих закосах, ти ж знаєш. І Бистряков щось спокою не дає. Не вірить в мою контузію. І справу не одну шиє, а цілих три. Що я і в полон німцям здався, і бандерівець, і в дивізії «Галичина» служив. І все одночасно.
Васька хитро зиркнув оком:
— То луччє на дивізію коси. Ти ж под пшеками родився. Конай під поляка, тада можуть на Польщу етапувать. Може там льогше буде — всяко не Сибір.
— У Бистрякова закосиш.
— Напра-во! — Політрук закінчив виховальну промову і похмуру колону погнали у напрямку шахти.
Васька поспіхом забичкував недопалок і акуратно поклав до кисету.
— Ну все. Побіжав. Роботу гонють.
Степан добре знав процедуру спуску і тому спочатку неспішно докурив, намагаючись відчути смак кожної затяжки, а тоді вже й собі поплентався займати чергу до підйомника.
Він вже звик до того, що шлунок підскакує аж до горла, коли залізна кліть летить сто метрів донизу, і тільки щулився, спостерігаючи смертельний жах в очах новачків та побілілі від напруги пальці, що заклякли на прутах грат. У багатьох навіть хреститися не вистачало сил.
Розпаливши вогники за кіптявими скельцями ламп, чергова четвірка прибитих стометровим падінням у клітці приєдналася до бригади, що накопичувалася у заглибині біля стовбура. Новачки, зачепившись кілька разів головою за крокви крепежу, безпомічно тупцювали на півзігнутих. Звідусіль чулася притишена німецька та гуцульська лайка.
Їм ще доведеться засвоїти мистецтво пересування у штреках і вирубках. Звичайно, лише тим, хто не згорить раніше від роботи і сирої мряки вугільного пилу, який миттю проникає у самісінькі нутрощі, стискаючи груди задушливим кашлем, зводячи м’язи та безжально, неначе терпугом, до крові обдираючи горло.
— Тут у нас, конєшно, нє курорт, — маркшейдер кинув критичним поглядом по новій партії обідранців. — Но і ви на курортніков нє пахожи. І на шахтьоров пока нє пахожи, — трошки подумавши додав він. — А шоб бить шахтьором вам пєрвим дєлом нада знать, шо па нуждє у шахтє ходіть нєльзя. Бо тут як у танкє — дишиш чем пєрдіш. — Він обдивився ще раз різношерсту гуцульсько-прусську публіку, чекаючи, напевне, реакції на власний жарт.
Реакції не було жодної — очманілі від першого спуску у забій люди зовсім втратили здатність розуміти чужу для них мову — навіть якщо хтось до того і розумів.
— Ну шо ето за наказаніє! — розстроївся маркшейдер. — Опять фашистов нєрускіх целая смєна. А ну, хто может расталкавать етім нєлюдям?
У повітрі повисла тиша. Степан озирнувся, чи не знайдуться охочі, і врешті сам визвався:
— Я!
— Головка от хуя, — завчено пожартував маркшейдер. — Фамілія?
— Шагута. Степан. Спецконтингент.
— Ну давай, спєцконтингент. Наярівай.
Степан переклав цю нескладну промову спочатку німецькою, а потім українською.
— Расталкавал? Маладєц, — начальник набрав повітря у груди. — А куда ж ходіть по нуждє, спросітє ви мєня. І я вам скажу. Ходіть по нуждє нада у вагонєткі, коториє ідут на-гора. А почєму у вагонєткі? — він взяв паузу, щоб дочекатися, поки Степан перекладе. — А патаму шо і вонять нє будєт, і больше тон нам защитают, бистрєє виполнім план.
Степан слухняно повторював усе двома мовами, не знаючи, чи розуміють його слухачі, бо жодної реакції на похмурих обличчях не зауважив. Але оратор залишився задоволеним.
— Сєйчас ви пайдьоте туда, — він махнув рукою у напрямку центрального штреку. — Там вас разбєрут дєсятнікі. Всьо панятна? — Він дочекався Степана і театральним жестом приклав долоню до вуха. — Нє слишу!
— Гу-у-у — недружно загули кожен своєю мовою арештанти.
— Другоє дєло. Шагом марш, — він дочекався, поки колона рушить, і взяв Степана за рукав. — А ти падажді. Ти в майом распараженії останєшся. Віжу, шо хлопєц ти саабразітєльний, подєжуріш маім памошнікам. Єслі там ЧП какоє ілі падмога нада. А пака бєрі інструмент і сдєлай мнє ревізію крєпєжа у бліжніх вирубках. А потом за етімі чертямі крєпьож правєріш — ані там с пєрвава раза такова накрєпят, шо нє разгрєбьом.
Степан слухняно кивнув головою і рушив до найближчої ніші по нехитрий інструмент, пилку і сокиру — цьому знаряддю він вмів дати раду.
Найміцніші новоприбулі залишилися у центральній лаві — їх миттєво витягли з натовпу десятники і розставили по місцях. Ті, хто виглядав більш-менш здоровим, отримали до рук відбійні молотки та кайла і після короткого, на мигах, інструктажу стали забійниками — лупали і обрушували пласт вугілля, підрізаний знизу врубмашинами. Тих, хто вмів, а головне, мав сили вимахувати сокирою, призначали кріпильниками — тут перевагу отримали гуцули, з діда-прадіда привчені до роботи із лісом. Ну а ті, хто вже нікуди не годились — старі, хворі виснажені — перетворилися на відкатників, тобто катали тачки з вугіллям або штовхали вагонетки — ані механічної, ані тим більше електричної тяги у лаві не було.
Жменька в’язнів, які не глянулися десятникам з великої вирубки, розійшлися по малих лавах — туди, де вугілля залягало на невелику глибину і його рубали цілком вручну. На них чекала найважча і найнебезпечніша робота.
Степан провів бідолах поглядом і подумки сказав собі: «Вітаю! На відміну від них ти, здається, маєш нарешті шанс вибитися у придурки».
Але отримати шанс — це одне, а скористатися — вже інше, і він дисципліновано пішов коридорами, уважно оглядаючи опори і крокви риштування у пошуку тріснутих, підгнилих або й просто ненадійних кріплень.
За кілька годин робота у лаві сяк-так налагодилася. Кожен працівник врешті-решт зрозумів свій маневр — бо десятники мали на озброєнні важкі дерев’яні дрючки, ударами яких поправляли неуважних та підганяли тих, хто забарився.
З бічних штреків, хлюпаючи по калюжах та прогинаючи тонкі дошки настилів, потяглися тачки, і нормувальник біля вагонеток почав виводити на папері звичні свої ієрогліфи — чотири крапки — чотири тачки, чотири лінії — іще чотири, і дві навхрест завершували десяток. Цивільні черевики, які мали на ногах новоприбулі, не витримували зіткнення з вогкою, закиданою вугіллям та породою долівкою, і вже з половини зміни почали розлазитись просто на ногах новачків. Дедалі більше відкатників хизувалися мотузками, що підв’язували підошви. Навіть солдатські чоботи, як ті, що дісталися Степанові у першому таборі, недовго витримали тупцювання у водичці за тачкою чи вагонеткою. Тому нещодавно начальство привезло партію міцних, грубих черевиків — усім хороших, якщо не враховувати, що за чиїмось злим жартом весь вагон виявився завантаженим взуттям виключно на ліву ногу. Степан завбачливо підібрав для правої більший за розміром екземпляр, але ще довго великий палець крутило та натирало зашкарублою шкірою, а ніготь болюче вростав.
Проте навіть тих, лівих черевиків не перепало новоприбулим, і вони помітно накульгували, пересуваючись мокрою долівкою і трапами з дощок. Відомість нормувальника фіксувала дедалі більше розшарування — хтось мав навпроти свого прізвища вже пару закреслених квадратиків, а у когось навіть перший ще не склався.
Степана цього разу ніхто не підганяв — навпроти його прізвища у відомості красувався напис «У розпорядженні маркшейдера». Але просто покуняти десь у сліпій вирубці він не вважав за пристойне — а чи не наважувався. Степан спочатку підправив кілька ненадійних опор, замінив дві крокви, що тріснули і небезпечно просіли — одну просто на очах у маркшейдера, який при цьому схвально кивнув. Пару разів його просив підмінити на своєму місці нормувальник — чи то до дальніх вагонеток на оправку відходив, а чи перекурював тихцем.
Під час однієї з таких підмін Степан примітив старого сивого німця з жалюгідно обвислим, колись певно тугим, гордовитим пивним пузом. Німець ледь пересувався, штовхаючи попереду тачку з помітним оку недосипом — недосвідчені навальники у такий спосіб проявляли свій гуманізм. Ідучи лавою, німець часто зупинявся, щоб прокашлятися, при цьому делікатно відвертався та прикривав рота руками — за що кожного разу отримував тачкою під коліна від заднього відкатника, ще й на додачу порцію німецької або гуцульської лайки. Іноді йому перепадало до того ж по спині дрючком, супроводженим російськими матюками десятника.
Прізвище старого — Абель — було першим у відомості, і навпроти нього все ще стояла відмітка про жалюгідні десять тачок, коли молодші колеги перевалили вже за тридцять.
Першим порухом Степана було бажання, користуючись можливістю, приписати нещасному кілька рисок, але він швидко подавив його — у десятників, та й у нормувальника старий німець явно трапив під особливу увагу. Через те подібне шахрайство навряд чи допомогло б старому, але могло дорого коштувати самому приписувальнику. Досвідчені табірники доходяг у забої не жаліли і головною їхньою провиною вважали той факт, що ті ще й досі живі. Бо план на кожного живого виписували однаковий — і не важливо, дистрофіки йдуть у лаву чи гренадери, на-гора треба дати однакову кількість вугілля. Тож норму доводилося врешті виконувати іншим, втрачаючи таким чином зайві сили і ризикуючи самим опинитися на місці доходяг.
— Майн Ґотт! — примовляв під носа німець при кожному русі. — Майн Ґотт!
Старих і немічних серед новачків було багато, але цей чомусь справляв особливо жалюгідне враження. Може, через те, що у дранті на його тілі вгадувався дуже колись достойний, зшитий з дорогого сукна одяг, а голову увінчував брудний тірольський капелюшок з обідраним пером. Колишній високий статус старого підтверджували також міцні яскраво-жовті мисливські чоботи, що якимось дивом не були конфісковані конвоїрами чи кримінальниками і напрочуд добре трималися у шахтовій багнюці.
До всього старий, напевно, ще й погано бачив, бо працюючи з кріпленням, Степан раз-по-раз помічав, як той, кульгаючи, завертав у сліпі лави, а потім з кашлем і безкінечним «Майн Ґотт» вибирався назад, відстаючи від колег іще більше.
А тим часом і для Степана знайшлася справжня робота. У бічному переході між лавами підгнила і тріснула центральна опора. Штрек виглядав загрозливо — порода згори посунулася, а крокви небезпечно перекосило. Обвал міг статися щохвилини. Для того, щоб по-справжньому зарадити ситуації, треба було перекладати всю обв’язку, а це потребувало матеріалів і часу. Тому Степан вирішив для початку підстрахувати підгнилого стовпа нашвидкуруч відпиляним брусом.
Справа була ризикованою, бо при кожному доторку до опори порода загрозливо ворушилася. Тож коли, проливши не один піт зі страху та напруги, Степан встановив-таки хитку додаткову підпорку, то вирішив ремонтувати обв’язку поступово, від краю до центру — так вірогідність потрапити під завал була найменшою.
Робота вимагала багато матеріалу, тому, перевівши подих і витерши піт з чола, він узявся тягати колоди та брус зі складу біля рейкового роз’їзду центрального штреку. Степан заощаджував сили і брав під пахву за раз одну-дві деревини, тому рейсів довелося зробити чимало. І під час останнього, коли біля проходу склалася вже помітна купка матеріалу, він раптом побачив як у небезпечний коридор завернув із тачкою підсліпуватий Абель.
— Стій! Стоп! Хальт! — крикнув Степан усіма мовами одразу.
Чи той почув, а чи до всього був ще й глухий?
Степан жбурнув геть колоду, яку ніс, і кинувся у прохід. Він майже встиг. Обідрана фалда німецького сурдута колихалася, здається, у кількох кроках. Степан вже простягнув навіть руку, щоб зловити старого, поки той не наробив якоїсь біди, і раптом відчув, що кволий німець несподівано різко прискорив свій рух.
— Стоп! Ахтунґ! — крикнув навздогін, і раптом побачив, як тачка, скерована немічними, здавалося, руками, з розгону потужно врізається в опори — стару тріснуту і нову страхову — з надзвичайною силою вибиває їх з-під крокви, і порода згори повільно просідає, пускаючи на всі боки довгі чорні розколини.
А потім вже не було нічого. Нічого, що Степан міг би запам’ятати.
Він прийшов до тями і побачив над собою освітлену сонячним світлом підбиту обаполком стелю. На шахту це аж ніяк не скидалося, тим більше, що й спина відчувала під собою не породу, а щось м’яке. Степан спробував повернутися і відчув, що ліва рука від самого плеча обгорнута чимось твердим і міцно примотана до тулуба. На диво, вона не боліла, а ось голова при спробі відірвати її від долівки відповіла різким прострілом у потилиці.
Скосивши не зовсім слухняні очі, Степан зміг врешті роздивитися, що лівицю його обернуто грубим кавалком товстої кори і затиснуто у ній, ніби у лещатах, пов’язкою з брудного шмаття. Убога табірна медицина навчилася використовувати для першої допомоги те, що було доступним у шахті.
Однак права рука працювала, ноги теж, і після кількох невдалих спроб Степан зрештою зумів сісти. І тут з’ясував, що під ним знаходяться нари, а навкруги — приміщення, відносно тепле і навіть чисте. Терпляче перечекавши, поки підлога і стеля припинять крутитися навколо та повернуться на свої місця, він обережно повів очима, озираючись.
— Сест’ричка! Сест’ра! Он паднялся. Ході шибко, — почувся хрипкий голос ззаду.
Повертатися і навіть озиратися було надто великою роботою, і тому Степан просто чекав, що буде далі, втупившись у стіну бараку, яка підступала донар на півметра. Він уже зрозумів, що трапив до шпиталю, і тому зовсім не здивувався, коли почув легкі кроки і побачив приполу білого, досить охайного халата.
— Больной, а хто разрішив вам садітца?
— Та наче ніхто й не забороняв, — Степан підвів голову і виявив перед собою молоде і миле жіноче личко. Він би навіть сказав, що дівчаче, але тут, у таборі ніколи не можна було з певністю визначити вік — когось фізична зношеність старила на десятки років, а хтось через худорбу виглядав майже дитиною.
— Не забороняв… — перекривила сестричка і посміхнулася. — Диви якой! Зараз дохтур прийдуть і покажуть, хто шо кому забороняв.
Її погляд — живий та насмішкуватий — гостро контрастував з навколишньою дійсністю, просякнутою болем, відчаєм, жорстокістю і цинізмом. Так само, як халат був занадто білим і охайним для цього шпиталю.
— Ачуняв? — почувся громоподібний бас і поруч виросла велетенська постать, що більше скидалася на різника, ніж на лікаря.
Велика червона мармиза в окулярах затулила Степанові краєвид, а потім віддалилася, залишивши перед носом молоточок з блискучою ручкою.
— Сачи за рукой!
Молоточок повільно рушив вправо, потім вліво, потім ще раз, а потім зник у білих шатах за межами поля зору.
— Устаць можеш?
Шукаючи опори, Степан простягнув правицю уперед і відчув м’яку жіночу руку, яка підтримала його долоню, а потім і другу, яка впевнено підхопила під лікоть. Скільки ж це він не відчував жіночих доторків? Руки трималися міцно, маючи, певно, неабиякий досвід подібної роботи. Він підвівся, похитнувшись, але ніжна опора мала досить твердості, щоб зберегти все-таки рівновагу.
— Вярніся! — скомандував лікар і підкріпив свою команду круговим рухом руки.
Степан слухняно виконав команду.
— Здимай штани.
— Що?
— Аглух, што лі? Порткі здимай!
Степан відчув незручність і сам собі здивувався. Здавалося, що зовсім не обтяжене церемоніями табірне життя остаточно вбило у ньому залишки фізіологічного сорому. А може, справа була у тих самих теплих і м’яких руках, що знаходилися поруч.
Немовби прочитавши останню думку, ці жіночі руки взялися розв’язувати мотузку, що підперезувала давно позбавлені ґудзиків штани. Степан відчув, що зашарівся, наче юнак, але, на щастя, він стояв спиною до медсестри, і прояв екзотичної у таборі сором’язливості лишився непоміченим.
Коли штани сповзли донизу, лікар гмукнув невдоволено:
— Ясна, дістрофія. Харчаваннє за дзесятай нормай. Запішицє. Адявайся.
Жіночі руки допомогли привести одяг до ладу, і Степан знову обернувся обличчям до медиків. Він вже трошки засвоївся у вертикальному стані, а стіни бараку припинили крутитися й танцювати перед очима.
– Іті зможаш?
Степан невпевнено кивнув.
— За гадзіну перевяжам і накладзем лангету.
— А що у мене?
— А у тєбє, — посміхнувся велетень-білорус, — пєралом пляча і рваная рана. Но пєралом нібита зачинєний. Паглядзім. Ну і страсєннє мозгу. Гета як вядзецця.
— Спасибі.
Сів Степан вже без сторонньої допомоги і навіть провів очима лікаря й медсестру, які виходили з палати.
— Десятая норма харашо. Бєлий к’лєб давать будут, — почулося з сусідніх нар. — Скажі спасіба твоя задніца.
Степан повільно сперся здорового рукою і обернувся. З-попід стіни до нього посміхався сухорлявий підстаркуватий кримець, укритий до пояса бушлатом.
— Чому задниця?
— Ні знаіш? А патаму ета твоя задніца сказал доктору, что ти імєєш ето… дистрофіка. Дистрофіка ти. Бєлий к’лєб получать нада.
Степан і собі посміхнувся. Тепер став зрозумілим сенс нещодавньої принизливої процедури.
— От бачите, інколи задниця говорить краще ніж обличчя.
— К’раще! К’раще! — засміявся кримець.
— Селям алейкум, Мустафа-бей — почулося від дверей, і у поле Степанового зору своєю м’якою блатною ходою заплив Васька Гуляй.
— Алейкум селям, Васічка.
— Живой? — нахилився гість до Степана.
— Не знаю, — чесно зізнався той.
— Живой-живой. — Васька обережно похлопав приятеля по здоровому плечу. — Ну і кіпіш ти подняв. Я тебе витягував, думав, жмур уже. А ти в палаті сидиш. Ну шо там у тебе?
Степан показав пальцем на лубок:
— Перелам, кажуть. І струс мозку.
— Струс, ето сотрясєніє? Ну то нічого. По всякому луччє, чим жмуриком. Од’єшся чуть-чуть. А поки пошакалім тобі натирку на тьопле мєстєчко.
— От’єсца. От’єсца, — почувся голос з сусідніх нар. — Єму бєлий к’лєб давать док’тор пісал.
— Бермек ьотмек. Давать хлєб. Правильно сказал? — Васька посміхнувся старому кримцю.
— Яхши сказал, — просяяв Мустафа. — Яхши. Вася киримли.
— А що Абель? — згадав раптом Степан і на запитальний погляд приятеля уточнив. — Ну, німець цей.
— А-а! — Васька посміхнувся широко. — З німцем тим самий главний номер вийшов. Више грабєжа. Розказують, його як одкопалі, бригадіри кинулись сапоги знімать. У нього сапоги такі жовті, модні.
— Модні, — підтвердив Степан. — Як їх тільки раніше не зняли.
— Так у тому ж і дєло. Один зірвали, взялись за другой. Тик-мик — не іде. Порєзали штаніну, а оно протез. Секьош? Протез аж до колєна. І сапог цей — просто шкура на деревяшку набита. — Васька загиготів.
— А сам? Живий?
— Ага живий. Голова лопнула, як арбуз. Сам бачив. Я ж його піднімав.
— В воскрєсєньє мать-старушка к воротам тюрми прішла
Своєму родному сину пєрєдачу принесла… — з високими східними переливами співав Мустафа-ага.
Це була його улюблена пісня — покладена на східний мотив сльозлива тюремна історія про те, як мати принесла передачу сину, а побачила тільки могилку, бо сина розстріляли.
Сусід по нарах був не по-табірному жвавим і попри жахливий акцент, вельми охочим до спілкування. І на диво зовсім не старим — всього лише ровесником сторіччя, хоч і виглядав на всі шістдесят. Однак на це існували вагомі причини: крім табірного харчу та шахтового повітря кримця їла гангрена — на лівій нозі вже не було пальців, і от щойно лікарі відрізали великий на правій.
У його житті це вже був не перший табір — двадцять восьмого року Мустафа отримав десятку по справі національних партій, але тоді, відсидівши, як кажуть, від дзвінка до дзвінка, усе-таки вийшов на волю. Сюди ж загримів у сорок четвертому, коли кримських татар виселяли з Криму. Тоді працездатних чоловіків розподілили між виробничими таборами, а до узбецьких степів вивезли помирати здебільшого безпомічних старих, жінок та дітей.
Мустафа з великою повагою і навіть трепетом згадував вождя свого народу Амета Озенбашли, з яким колись тягнув строк на будівництві Біломорського каналу.
— Амет-ефенді говоріт: К’ирим создался для свабоди, — тут він переходив на свою мову. — Азатлик! Міллєт. Ватан. К’ирим. Он говоріл, ми плакал.
Тихцем, озираючись на двері, він розповідав, як кримці піднялися проти совітів одразу після початку війни:
— Он думал, ми защіщать совєцка власть. Двацятий год у К’ирим к’лєб забрал. Один-два-три-четирі. Пять умєр. Каждий наш пять умєр. Мьортвий лєжит на уліца. Ми такой нє защіщать. Ми такой резать.
Степан за час війни начувся від товаришів багато різних історій, але цю слухав, немов якусь страшну казку.
— Амет-ефенді для Муслім центр говоріл — азатлік Кирим. Оні боялся. Свабода боялся. Стецько у Львов говоріл: азатлік Україна — гестапо арестовал. Стецько тюрма сідел. Мельнік у Кієв азатлік Україна гаваріл. Гестапо арестовал. Оні гаваріл Амет-ефенді тоже будєт сідел. Оні сідєл не хотєл. Тьфу. Я за сьвобода сідел. За азатлік сідел. Я за свабода ногі от’німать. Амет-ефенді сідеть. А оні боялся. Муслім центр боялся. К’орк’ак. Амет-ефенді не боялся. Я не боялся. Тьфу.
Тут темпераментний кримець завжди додавав щось своєю мовою — щось, що сприймалося дуже однозначно і зовсім не вимагало перекладу.
Іншим, і мабуть, головним надбанням лазаретного життя була Галя. Та сама медсестра, яка допомагала Степанові під час першого огляду. З якоїсь причини дівчина перейнялася саме цим, одним з багатьох дистрофіків, і після завершення зміни часто приходила, сідала на нари біля ніг та заводила прості побутові розмови, які за інших умов могли здатися нудними, але тут виглядали розкошами, недоступними звичайному табірнику.
Вона розмовляла, по-полтавському пом’якшуючи «л» — «ль», і Степан був певен, що дівчина з тих країв, поки не почув з її вуст: «У нас на Амурі».
— Звідки ти?
— Зі Спаського. На Амурі.
— Амур…? Це десь на Дніпрі?
— Дніпрі? Та ну. На річці Амурі. Там, де Владивосток.
Виявилося, що Галя була з українських переселенців на Далекий Схід. Мабуть, тому і відчула симпатію до земляка, шукаючи в ньому втрачену ще дідами батьківщину. Дід її і справді походив з Полтави, а вона вже була амурська, тамтешня. З Зеленого Клину.
— Ми усі там були українцями — Просвіта, Громада, все як треба, поки нам не оголосили, що ми тєпєрь — русскіє, — дівчина якось розгублено посміхалася.
— Переконали?
— Аякже! Спочатку Колчак переконував. Мама розповідали. Мене ще тоді не було. А як совєти переконували, я вже пам’ятаю.
Особливе ставлення дівчини до себе Степан оцінив, коли після чергової розмови відчув, що м’які і теплі пальці на прощання вкладають до його долоні щось тверде пласке та шурхотливе.
Коли за Галею закрилися двері, він підніс долоню до очей. Підніс і ледь не втратив свідомість. У його пальцях лежав загорнутий у зім’яту фольгу шматок справжнього шоколаду. Господи, коли ж це він востаннє тримав таке у руках?
Розгорнувши здоровою рукою згорток, він і справді побачив шоколад. Чорний та солодкий. Такий чорний і солодкий, що від одного його вигляду забутий смак сам прийшов до рота.
— Мустафа-ага! Пригощайтесь! — Він відламав третину і простягнув сусідові. — Ви такого точно давно не пробували.
Кримець простягнув руку і одразу ж оцінив отримане.
— Галя давала?
— Галя, — підтвердив Степан і увіп’явся зубами у чорний солодкий уламок. Це були геть забуті відчуття, і він, навчений табірною непевністю, поспішав отримати їх всі й одразу.
— Яхши. Кароши шоколад! — зацокав язиком Мустафа. — Ти толька шоколад кушай. А Галя нє кушай. Ета женщіна, Бистрякова женщіна.
— Бистрякова?
— Е-е. Асобий аддєл.
Наступного дня, коли в гості вчергове завітав Васька Гуляй, Степан уточнив у нього:
— Мустафа каже, що Галя — жінка Бистрякова.
— Точно, — не замислюючись, засвідчив Васька. — Його шмара.
— Як це, його?
Васька зверхньо глянув на приятеля:
— Що, глазок на дєвку поклав? Тока давай бєз істєрік. Він — особіст і вибирає, кого хоче.
— Він особіст. А вона?
— А шо вона? Шо їй, в шахті загібацца? Каждий устраюєтца, як може. Жить же ахота.
Степан поволі відходив від струсу мозку і вже міг пересуватися майже без сторонньої допомоги, тому наступного вечора, коли до нього знов прийшла Галя, запропонував їй пройтися за барак, уникаючи зайвих вух.
— Ти це… — сказав він, коли вийшли на двір. — Чуєш? Ти мені більше шоколад не носи.
— Чому? — щиро здивувалася дівчина.
— Щоб той, хто… ну, хто тобі його дарує… Він не буде задоволений.
— А… от ти про що, — вона опустила очі і замовкла.
Степанові раптом закололо під серцем. І чого це його понесло? Не в шахті ж їй справді пропадати.
— Ні, ти не думай. Я тебе не засуджую.
— А мене і не треба засуджувати. Я сама себе знаєш як засуджую? Так, що вам усім…
Хлопець знайшов здорового рукою її долоню — м’яку і теплу. Дівчина не пручалася.
— Тільки зробити нічого не можу. Я ж німецька вівчарка. А з такими, знаєш…
— Вівчарка? Що, на роботу угнали?
— Угнали з Далекого Сходу? — Іронічно підняла брову дівчина. — В полоні була.
— Служила?
— Служила… Коли у сорок другому стали жінок мобілізувати, пішла на медичні курси. Щоб не з гвинтівкою ходити під коблами. Таскала ранених на передовій. Там теж, знаєш, жінці важко вижити, коли кругом чоловіки. А все одно льогше, ніж в атаку ходить. В полоні теж медпункт у таборі. Там хоч більйо жіноче видавали, бо на хронті усе в чоловічих трусах. Але німці жінок не чіпали. Наші казали, що їм не дозволено. А може, просто старі вже були — в охорону ж ставили на хронт не годних. Та шо я тобі розказую. Давай до палати відведу, бо трусишся весь.
— Ти пробач. Сам не знаю, чого завівся за ту шоколадку.
— Та нічого. Не хочеш шоколадку, то візьми осьо конхветку, — і простягнула руку з карамелькою, пустивши бісика своїми насмішкуватими очима.
Німецька вівчарка. Степан знав, що це означає. Вагони з жінками, які їхали з Німеччини, були предметом особливої уваги вертухаїв. Начальники, як на невільницькому ринку, відкрито вибирали собі з них рабинь, одалісок чи просто плоть для одноразової розваги. Прості ж охоронці без церемоній затягували у порожні вагони і ґвалтували.
Але головним своїм завданням кожен вважав облаяти і принизити цих жінок. І «німецька вівчарка» було ще найбільш чемне визначення. Особливу ненависть викликали вагітні і нещасні з немовлятами. Це вже були не просто «вівчарки», а «підстилки» з додаванням усіх варіантів принизливих епітетів, на які так багата російська мова. До цькування жінок любо долучалися й колишні військовополонені, які так само їхали додому під конвоєм, а зрештою частенько опинялися в одних таборах.
Степан згадав, як під час етапу їм, чоловікам, влаштували лазню у залізничному ангарі. І як, роздягнувшись, вони ввійшли до холодного приміщення через величезні ворота, коли раптом побачили там жінок, теж голісіньких, їх завели трошки раніше з протилежного входу. При появі несподіваних гостей перелякані бідолахи прожогом кинулися до дверей, що їх дотепні вертухаї заздалегідь зачинили. Кинулися усі, крім однієї — ставної молодиці, яка, навіть не прикриваючись, стояла посеред ангару і гордовито дивилася на натовп голих чоловіків, більшість з яких, до речі, вже кілька років не знали жінки.
Тоді йому раптом стало соромно, і він відчув, що з сусідами поруч відбувається те саме. Оголена, горда, неначе на картинах старих художників, жінка своїм виглядом раптом нагадала усім, що вони — люди, і чоловіки, не змовляючись, розвернулися та вийшли, позбавивши себе помивки, але не давши вертухаям задоволення помилуватися масовим зґвалтуванням.
І зараз Степанові теж стало соромно, тому здорового рукою він взяв цукерку і заховав до кишені.
— Він добре до мене ставиться. Не б’є, — миролюбно додала Галя.
Степан гмукнув. Звісно, не б’є. Бити для Бистрякова це — робота. Проте від коментарів утримався.
— А ще каже, що відпустить. Коли не сильно п’яний, буває лагідний і обіцяє у справі написати, що усе перевірив. А тоді відпустити. Може ж він відпустити?
— Може, — підтвердив Степан, хоча, щиро кажучи, і не вірив у це.
— Я мамі написала, що мене можуть випустити. А вона отвічає — роби як хочеш, але додому не повертайся. У тебе дві молодші сестри. Про них подумай.
— А до чого тут сестри? — не зрозумів хлопець. І ще не зрозумів, як це мати може відмовитися прийняти дочку, хай би хоч й тричі полонену?
— Та я ж фронтовичка. А фронтовичок у нас ой як не люблять. Кажуть, що ми пішли на фронт відбивати у них чоловіків. Жити не дають. Кажуть — «фронтові бляді». А моїм молодшим заміж іти. Хто їх із такою сестрою візьме? — вона махнула рукою. — Бачиш, як? Відпустить чи ні, а все одно іти нема куди. От ти сам куди б пішов, якби відпустили?
Степан скептично скривився:
— Мене не відпустить. Мені він ліпить три справи одночасно — полон, есес і бандеру. Хіба у тюрму відпустить. Якщо не замордує.
Дівчина опустила очі, немовби у цьому була її провина:
— Ну, зараз же не мордує, — промимрила вона.
— Не мордує, — примирливо погодився Степан. — Перерва по хворобі. Але рано чи пізно вона закінчиться.
— Це тока на малолєткє, хто з гавном роботає, щитається закантачений. Так шо ти не менжуйся, — Васька для переконливості рубанув повітря рукою.
— Так я не менжуюсь. Я просто не хочу нікого витісняти з теплих місць.
— Какой витісняти?! — запротестував з сусідніх нар Мустафа-бей. — Пачіму такий глюпий разгавор разгаваріваіш?
Мустафа-бей працював асенізатором. І зараз пропонував своє місце Степанові. Пропонував не просто з симпатії, а через гостру необхідність. Справа була у тому, що майор Бистряков днями відвідав шпиталь і мав розмову з головним лікарем. Як твердили, у розмові він цікавився, коли підслідний Шагута одужає і нарешті вийде на роботу.
Головним, а насправді єдиним лікарем шпиталю був той самий червонопикий велетень, який оглядав Степана — білорус Ніколай Мазін. Свого часу він працював у німецькому поліційному медпункті і трапив до табору через донос односельця-партизана. До речі, сам партизан завдяки якійсь гримасі долі врешті потрапив до цього ж таки табору, де навіть лікувався у свого зрадженого односельця — медицина не робить вибору між добрими пацієнтами та поганими. Мазін терпіти не міг особіста Бистрякова і чи то з цієї причини, а чи через заступництво медсестри Галі, на питання про Шагуту дав обтічну відповідь. Ну а якщо звичайні стіни мають вуха, то табірні й поготів, тому інформація ця дійшла врешті до всюдисущого Васьки.
— Попаліл він вас с Галкой. Помяні моє слово, — запевняв той.
— Як попалив?
— Та стуканув хтось, однозначно. Она ж возлє тебе крутиться. Сліпой, і то побачить.
Галя підтвердила ці підозри:
— Надутий останнім часом. Нічого не говорить, тільки мовчить. Даже вдарив раз. Щось недобре замислив.
Хитрий план Вічного ЗеКа полягав у тому, щоб не чекаючи повного одужання, поки рука іще в лубку, вивести Степана на легку роботу. Попрацює — закріпиться, і до шахти вже не повернеться. Мустафа, який раніше працював на цій козирній посаді, сам запропонував її:
— Я тут гангрена лєжал, а ти пака мая работа работал.
— А коли вас випишуть?
— Скоро не випишуть. Пальца ног нєту — хадіть учіцца. Пальца хадіть памагать. Бєз пальца — падать харашо, хадіть п’лоха.
— Все одно, — не погоджувався Степан. — Яке я маю право займати ваше місце?
— Святоє место тока на кладбіще. Остальниє можна занімать, — Васька був ходячим довідником з табірної філософії, на кожен випадок маючи якусь приказку. — Може, ти хочеш обідити Мустафу-бея?
Степан не хотів нікого ображати і не мав сил пручатися, а тому вже за дві доби вийшов до вигрібної ями, затуляючи носа рукавом просякнутої потом і вугільним пилом роби. Від роби смерділо, мабуть, не менш огидно, проте запах був більш звичним.
Робота асенізатора полягала у тому, щоб за допомогою великого журавля черпати зливи табірних відхожих місць, лазні та пральні і виливати їх на схил за колючим дротом, щоб рідиво вже само по собі стікало у сусідній рівчак, всотувалося у ґрунт або ж разом із дощами слідувало далі, до найближчої річечки. Але суттєва перевага полягала у тому, що тут був відсутній чіткий робочий день, нормування і таке інше — роби, коли хочеш, вертайся до шпиталю — теж, і тільки слідкуй, щоб через край не перелилося.
Попри сморід, хвору руку, яка заважала працювати, та напругу, характерну для перших днів на будь-якому новому місці, Степан знаходив у собі сили дивуватися — ну що, скажіть будь ласка, заважало просто прокопати рівчак, щоб надлишки витікали самі по собі. Тоді довелося б мудрувати з важким журавлем, та й працю людей заощадили б. Але досвідчений Мустафа-бей швидко розставив усі крапки над «і».
— Оні яму копал, нє пасиматрєл какой будіт д’но. А на д’но камінь стоіт, вода не ідьот савсем. А за калючка канава капать ні можна. Канава зек упливать, как риба.
Це було правдою — перед огорожею земля порядно піднімалася вгору, і глибина рівчака мала би бути не меншою за метр — цілком досить, щоб утікачі могли сплавлятися зовсім непомітно.
— Ну а огорожу перенести? Можна ж огорожу поставити за схил — тоді тою гімняною річкою до огорожі не допливеш.
Але Мустафа-ага не перший рік працював асенізатором і знав відповіді на всі питання.
— Огорожа пєрєнжсті можна. Толька он нізка стоял. Какой увідіт? А вишька строіть над гавняна річька нє хотєл. К’то етот вишька стоять?
Табірна логіка погано вкладалася у Степановій голові:
— А чому б тоді не перенести вигрібну яму на інше місце?
— Ти умний чілавєк. Оні нє савсєм глупий чілавєк. Немьношко другой умний. Оні каг’да яму копал дно не сматрел. Кагда посматрел яма польний: туалєт стоіт, баня стоіт, постиральня стоіт, труба стоіт. Ані думал: другой яма строіл, туалєт поламал, баня поламал, постіральня поламал, труба поламал, другой поставіл. Ілі одін Мустафа взял і работа поставіл.
Логічно. Усі прорахунки можна заткнути якимось Мустафою чи Степаном. А таких мустафів та Степанів завжди є доста.
— Т’вой і мой нада спасіба говоріл. Мой пальца тєпєрь нєт, земьля мокрий, скользнуть яма можна. Ти молодой, земля крепко стоять, гавно не тонуть.
— Але коли вийдете, я вам це місце віддам.
— Я такой робота нє годілся. Пальца нєту. Я другой льогький робота іскал.
Степан пригадав одноногого німця з тачкою у лаві, через якого, власне, і трапив до шпиталю, проте заперечувати не став.
Тепер Галя з обережності заходила до палати тільки у службових справах або ж дарувала несподівані побачення у вечірній темряві, яка ховала їх від людського ока. Інколи навіть зазирала до відгородженого від сторонніх майданчика біля вигрібної ями — небагато було бажаючих з порожньої цікавості обходити господарські споруди і вдихати місцеві аромати. Хіба Васька навідувався інколи зі свіжою інформацією.
— Хєрово дєло. Он тебе хоче у бригаду Рязанцева опрєдєліть. Там тєбє кранти.
Рязанцев був колишнім капітаном НКВД, який трапив у полон і два роки вірно служив у німецькій поліції. Тепер же зі шкіри ліз, щоб виправдатися перед колишніми колегами-операми — бригада Рязанцева була передовою, бо десятники били людей смертним боєм, вибиваючи план.
— Чого зарано боятися? — філософськи відповідав Степан. — Подивимося.
— «Подивимося»… Дурак. Он же нє просто так тєбя опрєдєліт. Он же вказівку пряму дасть.
Степан тільки руками розводив — однією здорового, другою в лубку.
— А я тєбє кажу, під дохтура тєбє нада падать. Дохтур не здасть.
Галя теж наполягала:
— Я з Ніколаєм Пєтровічем поговорю. Він не відмовить.
— Та я ж не лікар.
— Так і я теж не лікар.
— Я ж навіть курсів не закінчив, як ти.
— Ну може, санітаром. Може, у трупарню — там багато роботи.
І справді трупарям зараз роботи вистачало. Почався масовий мор новоприбулих — старих, хворих німців та гуцулів. Щодня по кілька разів можна було спостерігати, як четверо доходяг-санітарів витягують тіло чергового невдахи і кладуть просто неба на лаву, засипаючи усе навкруги вапном для знезараження. І як, оточений натовпом цікавих до видовищ в’язнів, трупоріз-австрієць Штайнер робить розтин, одночасно відповідаючи на різноманітні питання публіки, починаючи від простих про призначення того чи іншого органу, і аж до саркастичних, як, скажімо, звідки видно, чи був мертвий справжнім арійцем.
Австріяк-трупоріз підбирав собі санітарів з-поміж земляків, але невеличкий шанс давала німецька, якою Степан міг порозумітися. На цьому попередньо і домовилися — всюдисущий Васька брався «підкотити» з відповідними пропозиціями до Штайнера. З Шагути вимагалося тільки спромогтися на якусь подяку — втім, тут уже допомогти бралася Галя, яка мала доступ до багатьох речей, що на волі не коштували нічого, а тут були справжнім скарбом — як то мило, голки чи шоколад.
Проте усе змінилося раптово і, як це завжди буває, зовсім несподівано.
Зранку на роботу Галя вийшла з виразними слідами побиття на обличчі і навіть смугами саден на шиї. Провівши її поглядом, Мустафа-ага схилився до Степана:
— Нє нада Бистряков тібя смотрєть.
Хлопець і сам зрозумів небезпеку, а тому, як міг непомітно, зник з лазарету, пересидівши цілий день у Васьчиній каптьорці, де зберігалися інструменти і запчастини для нехитрого підйомного шахтового пристрою.
— Запив особіст, навєрна. Прайдьот. Он тока па запою буйний, — заспокоював гостинний господар.
— Еге. А без запою лагідний, — крутив головою Степан.
Увечері, коли вже достатньо споночіло, він вибрався надвір і зазирнув до вигрібу — хто знає, скільки часу особіст буде в запої, але якщо яма переповниться — з посадою точно доведеться розпрощатися.
Повний місяць добре освітлював майданчик за господарськими спорудами. Рівень рідини у ямі не був загрозливим, але Степан вирішив усе-таки попрацювати годинку-дві — хтозна, як складеться далі. Баддя тяжко хлюпнула об поверхню, і Степан притопив її за допомогою притороченого до дна мотуза, який дозволяв вправлятися з набиранням та випорожненням навіть однією рукою.
Журавель рипнув під вагою повної десятивідерної посудини, і Степан усім тілом навалився на врівноважений величенькою гранітною глибою важіль. Це було найскладнішим у роботі — підмита нечистотами основа журавля нахилилася в бік ями, і щоб винести вантаж за огорожу, доводилося боротися із силою земного тяжіння, штовхаючи інший кінець з усієї своєї зовсім не богатирської сили. І саме у такий момент найбільшого напруження сил Степан почув з-за спини:
— Спрятатца от мєня думал, гніда фашисская?
Степан завмер, притискаючи донизу важкий важіль. Баддя на задертому догори коромислі невдоволено захиталася. У темряві просто перед очима Степана з’явився особіст Бистряков. Перекривлене від люті та п’янки обличчя й налиті кров’ю очі, які зловісно виблискували у місячному світлі, не віщували нічого доброго.
— Думаєш, об’єбал Бистрякова, хохляцкая рожа? Как с етімі твоімі трємя біографіямі? — особіст впритул наблизив свої криваві очі до Степанових, і запах перегару в одну мить перекрив навіть сморід вигрібної ями та просяклої потом зеківської роби. — Бистрякова не об’єбьош!
Бризки липкої слини з його рота вдарили хлопцеві в обличчя. А потім прилетів і справжній удар — кулаком у живіт, не важкий — для розминки, але навіть він примусив зігнутися від болю.
Особіст взяв Степана за барки і притягнув до себе:
— Ти, тварь нємєцкая, на каво глаза поднял? На чью бабу єбальнік свой роззявіл?
Чергова порція смердючої слини залила хлопцеві обличчя.
— Я би мог тєбя прямо тут, бля, порєшить. Но ета будєт для тєбя слішкам бистра. Сука. Я тєбє устрою долгую дорогу в ад. І дорога ета будіт хуже чем ад. Думаєш, на бальнічку з шахти саскачіл? Викрутілся?
Він відпустив Степанову свитку, витер руки об штани, і несподівано без розмаху, коротко ударив у щелепу.
— Я щас раскажу тєбє твой жизнєнний путь напєрьод. Раскажу у всєх падробностях. Патамушта пад суд ти пайдьош па всєх трьох статьях аднаврємєнна. Ета я уже абєспєчу. І будєш стьортий в лагєрную пиль мєдлєнно і вєрно. С гарантієй. І в послєдній свой час вспомніш майора Бистрякова, катораму ти, сука, хатєл наставить рага…
Наступний важкий удар у скроню примусив Степана похитнутися.
— Обережно, — сказав він глухо. — Я можу впасти.
— Правда? — збиткуючись, здивувався особіст. — Упасть можеш? — І показово повільно замахнувся для удару ногою.
Степан послабив тиск на журавель, а тоді швидко зробив крок назад — щоб ухилитися від удару важким підкутим чоботом знизу у пах. Нога особіста, не трапивши у ціль, завмерла на секунду у повітрі, і тут зі скрипом повернувся звільнений важіль, приведений у рух важкою баддею. Корячись законам фізики та перекосу осі, він смикнувся вгору, підбивши Бистрякова як раз під підняту ногу. Якби особіст був тверезим, можливо, усе закінчилося б простим падінням. Але кількаденне пияцтво обійшлося оперу надто дорого. Він відчайдушно спробував втримати рівновагу, змахнув руками і наступної миті заточився та хлюпнувся сторчма просто у смердючу рідину вигребу. Баддя повільно приводнилася неподалік.
Степан важко сперся на важіль. Він дивився на рідину у вигребі, чекаючи на появу особіста, і готувався навіть прийти на допомогу. Та секунди збігали, хвиля, здійнята тілом майора, розходилася до країв, і раптом у збайдужілій від відчаю Степановій душі зажеврів вогник надії. Хлопець зробив два кроки до ями, продовжуючи уважно вдивлятися у місячну доріжку на поверхні нечистот, яка вигадливо звивалася на дрібних хвильках темної рідини, що поступово згасали. І більш ніщо не турбувало її. Шагута почав рахувати: «один-два-три-чотири…». Після того, як дійшов до ста, підняв голову і прислухався. Навкруги панувала тиша, лише з-поза бараків долітало відлуння буденних табірних звуків — гавкоту собак, перегуку охорони і безладного збору до шахти нічної зміни.
Акуратно випорожнивши баддю, Степан закріпив журавля і, ще раз прискіпливо вивчивши місячну доріжку на спокійній вже поверхні вигребу, попрямував неквапом до лазарету, де на нього, як на хворого, чекав сінник на нарах поруч із кримським татарином Мустафою, колишнім асенізатором, який так щедро поступився йому своєю козирною посадою.
Настуня виросла якось дуже стрімко. Особливо гостро Уляна відчула це, коли при переїзді до нової квартири почала перебирати її речі — старі, що ніяк не наважувалася викинути чи то з ностальгійних міркувань, а чи з ощадливості, вихованої життям у бідній родині. Хоча це смішно — складати речі, з яких дитина давно виросла. Мабуть таки з ностальгії за тією Настунею, яка малювала «майже качку» і називала хлопців «розшибаками». Уляна брала до рук її сукенки та піжамки, нюхала їх, відчуваючи, окрім запаху випраної білизни, щось інше, дуже тонке і тремке.
Звісно, усе це давно вже треба було роздати по сусідах, і зараз холодний голос розуму наказував зробити-таки цю необхідну справу — а дійсно, не тягти ж до нової квартири старий дитячий одяг. Але врешті-решт речі було спаковано і покладено на дно мішка із щойно оновленим теплим доньчиним гардеробом — осінь цього року видалася холодною і примусила заздалегідь підготуватися до зими.
Хіба насправді так уже обов’язково віддавати старі речі? Нова ж квартира має цілих дві кімнати, місця досить. А так, колись під настрій згадається маленька Настуня — вона була страшенно комічною у своїй не дитячій вдумливості.
«Твоя Наська вчить мову не з того боку», — сміялася Катька. Масло вона називала мазлом, бо його треба мазати, екскаватор — «пісковатором», бо риє пісок, а степлер — «зчеплером», бо він зчіпляє папірці. Вона просила «заковпачкувати» фломастер і була певна, що машиною «машинують», автобусом «автобусують», а поїздом «поїздують».
Тепер, разом зі школою, пристрасть до словотворчості отримала додатковий поштовх — нові слова і визначення лилися на малих школяриків наче гірський потік. Їй подобалося читати підручники — з будь-якої сторінки, але у жодному разі не з тієї, що задавали додому. Уляна дивувалася, як дитина може сприймати таку маячню — адже тексти було написано кострубатою науковоподібною мовою, неначе навмисно під Голохвастова. І добре, якби це були старі підручники — ні, новенькі, під 12-річну школу, яку так ретельно впроваджували замість 11-річної. Але не встигли впровадити — опа, і нова влада відмінила 12-річку, а отже й усі підручники. Батьки старших учнів лізли на стінки, бо в них украли рік, батьки молодших лаялися — бо скільки можна? Залишалося незрозумілим, заради чого влаштували весь цей цирк — хтось казав, що це черговий поворот політичного курсу — уніфікація з Росією, інші винуватили в усьому ректорську мафію, яка через 12-річну систему втрачала мільярди доходів.
Уляна тепер часто згадувала бабусю, яка все життя проробила вчителем, а тому будь-які зміни сприймала по-філософськи. Коли Уляна свого часу прохала допомогти з уроками, та одразу запитувала: «Яким методом ви це розв’язуєте? Через запитання? Зрозуміло. Це було у п’ятдесяті».
Добре посміюватися, спостерігаючи за всім з висоти заслуженої пенсії. А з іншого боку, з таким досвідом важко не сміятися з того, що відбувається. «Усе це вже було», — впевнено казала вона на будь-яку новацію. Мабуть, і те, що відбувається зараз, теж колись було. Особливо смішно бабуся розповідала про русифікацію: «Страус — ето птица, живьот в Австралії, опєрєніє сєроватоє… Діти, хто такий страус?» — «Страус — це птиця… живе в Австралії і сере ватою». Викладати російську кинулися усі, бо за це доплачували до зарплатні. Ну, і результат був відповідний. «Старуха в больших рукавіцах Савраску пошла понукать»: «А що таке Савраска?», — не розуміли допитливі українські діти. — «Ну… Савраска… мабуть, онучка її Савраска».
Кажуть, у цьому світі немає нічого нового. Мабуть, люди й помирають тоді, коли остаточно зрозуміють, що нічого нового вже не буде. Втім, у теперішньому Уляниному житті були суцільні новини. Взяти хоча б квартиру, до якої вони переселялися після довгого виснажливого упорядкування та вмеблювання. Чи збори, які з’їдали на диво багато часу, хоч здавалося — чи багато речей можна нажити в однокімнатній квартирі?
Бабуся завжди посміювалася, що у них — циганська родина. Бо кочували з Галичини на Поділля, а потім до таврійського Очакова, у якому поміняли шість чи сім адрес, аж поки знайшлася землянка під знос, яку купили, позичивши у місцевої підпільної лихварки гроші під п’ять відсотків — ощадкаси тоді давали три. Сама Уляна пам’ятала лише два очаківських переїзди, але досвід, здавалося, успадкувала інтуїтивно. Принаймні зараз вона не відчувала жодного емоційного дискомфорту, пов’язаного з нібито розоренням гніздечка, яке обживала багато років. Цікаво, а чи бабусині батьки теж кочували?
Волею долі почавши власне сімейне розслідування, Уляна зі здивуванням зрозуміла, що нічого не знає про свій родовід. Тобто майже нічого. Звідки була бабусина родина? Щось вона розповідала про довоєнний Львів, може звідти? А дід, якого вони розшукують, Святослав Ліщинський, ким він був до арешту? Чому його взяли з документами друга?
Звісно, мама повинна була знати відповіді на ці запитання. Але виявилося, що й вона знає дуже небагато. Хіба що бабусине дівоче прізвище пригадала — Стасюк. Нібито й справді родина її була зі Львова, але десь загубилася під час війни, і це не дивно — тоді важко було не загубитися. Чим вони займалися, ким були — жодної інформації про це не збереглося.
Не набагато більше було відомо й про Ліщинських. Одного разу бабуся прохопилася мамі, що він боявся арешту, бо був сином офіцера УНР. Тому, власне, й документи у приятеля позичив. Родина його була не з галицького краю — буцімто десь зі Сходу, а на Галичину втекли від більшовиків. Сам дід вчився у Львові на архітектора, але не закінчив — завадила війна. Ото і все генеалогічне древо.
Дивно. Здавалося, прадідусі з прабабусями жили на відстані простягнутої руки — що там ті три десятки років, що відділяли їх від дня появи правнучки? Хіба такий короткий строк може стерти родинну пам’ять? Однак виявилося, що може. І тепер, після бабусиної смерті, відновити стерте вже неможливо. Тому розслідування долі діда сьогодні здавалося особливо важливим. Задля бабусі, якої вже нема, задля мами, яка виросла без батька, задля себе і задля Настуні, якій випало продовжувати жіночу лінію роду.
Господи, що ж це за люди, які бояться розповідати про себе дітям? До якого ж це стану треба було довести народ?!
— Настусю! — Уляна вирішила не відкладати добрих справ на майбутнє і взятися за просвіту доньки просто негайно, щоб не задавнилося. — Кидай свій комп’ютер, сідай, я тобі розповім про твою прабабусю! Треба знати якого ти роду-племені!
— Ну, мам! — мала благально звела очі. — Я на цьому рівні ще не була.
Вона стріляла з екранної рогатки, вицілюючи різнокольорових кульоподібних свиней — а може, це були тільки свинячі голови. За снаряди правили кульоподібні ж птахи чи пташині голови відповідно.
— А це що за паскудство?
Роздратована кричущою невідповідністю своїх високих думок та доньчиних ідіотських захоплень, Уляна натиснула кнопку живлення і екран згас. Настя із вигуком, в якому бринів відчай, підняла очі, які в одну мить набрякли сльозами. Тьху ти! Уляна одразу зім’якла та втратила запал. Виходило, що через свою хвилинну примху вона зіпсувала доньці гру, ще й на тому рівні, на якому ще не була. У дітей свої пріоритети. А нав’язуючи їм щось грубою силою, можна викликати тільки неприйняття. Довелося вмикати живлення і вибачатися.
Мала витерла очі та знову взялася стріляти птахами по свинячих головах, спочатку засмучено, а за хвилину вже з колишнім захватом. І Уляна зрозуміла, що знову помилилася — тепер дочка буде відчувати, що може керувати мамою за допомогою сліз. А втім, виправлятися було пізно, і Уляна на спокуту дала собі слово знайти час і докладно записати за мамою все, що та згадає про родину — нехай це буде мало, але це буде щось. Невідомо, які там ще згадаються історії, може й карколомніші, ніж дідова біографії, яка переплуталася з двома іншими Шагутами і загубилася на війні.
А потім подзвонила мама. Виявилося, що їй зараз було не до спогадів, бо з усіх усюд трубили, що наближається кінець світу. Хотіла довідатись, що у столиці чутно з цього приводу. Неначе в Києві кінець світу настане раніше.
Родинно-історичний настрій було остаточно зіпсовано і Уляна відповіла, що Київ та Очаків знаходяться в одному часовому поясі, тому календар майя у них закінчиться синхронно. Слово честі, подуріли усі з цим кінцем світу! Уляна добре пам’ятала усі попередні — і той, 2009-го року, який наобіцяв Нострадамус, і 2008- го, коли на Землю мав упасти астероїд, і 6.06.2006, коли через три шістки у даті мало вибухнути Сонце, ну і звісно славетну всесвітню катастрофу 2000-го, коли кінець тисячоліття збігся з «проблемою 2000», яка мала заплутати дурні комп’ютери до такого стану, що вони 2001-й рік сприйняли б за 1901-й і вимкнули б усю електроенергетику — бо й справді, у 1901-му ж електричних мереж не існувало. Ну що за вічна маячня!
Тепер от календар майя раптом закінчився. Характерно, що для самих майя кінець світу вже давно настав, народ вимер, наостанок підклавши світовій цивілізації велику календарну свиню. Проте маму не переконати, адже вона завжди пам’ятає тільки про нове, охоче забуваючи те, що не справдилося. Та й не дивно — новий кінець світу за своєю популярністю міг дати фору навіть отій старій «проблемі 2000», українці так перейнялися ним, що ні про що інше, здається, й говорити не могли. Мабуть, справжньою причиною цього були політика та новий президент — коли гопники при владі, тут уже в усієї країни виникають апокаліптичні настрої.
А мама знов: «Пам’ятаєш, як розвалився пам’ятник Кию і цим його братам? Це не просто так, от побачиш». — «Мамо, за всієї поваги до Києва, забагато честі, щоб радянський пам’ятник з бетону визначав долю світу. Хай би навіть він зображав не тільки братів, але й сестру їхню Либідь». — «А вінок, що на Януковича впав? Пам’ятаєш?». — «Ну, звісно, як забудеш таку картину, я і досі передивлялося той ролик». — «Вінок — це не просто так. Це привіт з того світу». — «Для Януковича, мамо, для Януковича. Ми всі тут не проти, щоб у грудні йому прийшов персональний гаплик».
Привіт з того світу… Мама навіть не уявляла, наскільки точним було це її визначення. Силові лінії насильства згущалися зараз в Україні, як ніколи. Згадати хоч би недавню випадкову зустріч, про яку Уляна мамі не розповідала. Та й не тільки мамі.
Відпиваючись кавою після чергового судового засідання у кав’ярні на Подолі, Уляна побачила на вулиці знайоме обличчя. Худорляве — значно більш схудле від часу, коли востаннє бачилися, бліде, з темними колами попід очима. Але фірмовий фасонний капелюшок підтверджував, що помилка виключена — це була пані Тамара, колишня колега по роботі, та сама, що побила була двох грабіжників і потім лежала з ними в одній лікарні. Вона звільнилася рік тому через хворобу, і не той струс мозку, а зовсім іншу недугу, сама назва якої звучала вироком. Власне хвороба і зараз була написана на її обличчі, але попри все очі жінки були жваві, і вони впіймали Уляну в приціл. Довелося посміхнутися й помахати рукою. Пані Тамара посміхнулася у відповідь, зупинилася і повернула до дверей кав’ярні.
— Доброго дня!
Уляна підвелася назустріч жінці і ґречно посунула стільця, щоб та могла сісти.
— Доброго дня. Смачного!
— Дякую. Як ваші справи? — кола під очима і пергаментне обличчя свідчили, що справи не дуже, і пані Тамара підтвердила це.
— Та от, пройшла черговий курс хіміотерапії. Тепер оговтуюся. Ну, самі розумієте, на їжу навіть дивитися не можу, оце, — вона торкнулася свого волосся, — знімається разом із капелюхом. Одне слово, почуваюся так, наче у мене президент — Янукович.
При цих словах губи її розтяглися у сумній посмішці. Уляна посміхнулася у відповідь. Вона симпатизувала цій жінці, але не могла добрати слів. Ну що тут скажеш?Переконувати, що все буде гаразд? — то це неправда. Пропонувати допомогу? — яку? І чим допоможеш у такій ситуації? Але пропонувати все-таки краще, ніж говорити порожні слова, і Уляна наважилася:
— Я можу чимось допомогти?
— Можете, — несподівано коротко і чітко відповіла пані Тамара.
— Чим?
Жінка роззирнулася навкруги і по-змовницьки схилилася до столу:
— Ви можете допомогти. Бо мені потрібен пістолет.
Вона сказала це майже пошепки, але останнє слово прозвучало, як дзвін.
— Що? — не зрозуміла Уляна.
— Пістолет, — повторила пані Тамара. — Я хочу убити Табачника.
Уляна заплющила очі, намагаючись перетравити почуте. Звісно, теперішнього міністра освіти ненавиділи всі українці. А пані Тамара як колишня вчителька, певно, мала до нього окрему антипатію.
— Так-так, — підтвердила та. — Те, що вони роблять з нашими дітьми, треба зупинити. А їх зупинити може тільки куля. Тому я вирішила убити Табачника.
Уляна уважно подивилася на співрозмовницю. Подивилася і не помітила нічого особливого — ані безумного блиску в очах, ані якоїсь особливої самогубної приреченості. Жінка говорила про убивство міністра з такою само емоцією, як інші розповідають про плани купити нову машину чи переїхати в інше місто. Як про щось важливе, але у жодному разі не надзвичайне.
— Його треба вбити. І я подумала, що коли це зробить якийсь добрий хлопець, його посадять і зіпсують все життя. А я все одно невиліковна. То хоч якась користь від мене буде.
Міністр освіти Табачник був особистим ворогом кожного українця і навіть, здається, сам розумів це, бо мусив практично безвилазно сидіти у своєму кабінеті — адже жоден навчальний заклад не міг гарантувати йому безпеки від студентів. Проте Уляна вперше стикнулася із таким особистим і жертовно-раціональним сприйняттям цієї ворожнечі.
— Ви, Уляночко, маєте знайомих і взагалі, не те, що я — сільська вчителька. Я знаю ваші погляди на все, що у нас зараз відбувається. То я можу розраховувати на допомогу?
Очі її дивилися з-над сірих кругів на жовтуватій шкірі, помальовані глибокими зморшками, як на старовинних фоліантах.
Як і всі жінки, Уляна не була прихильницею убивства як засобу вирішення проблеми, а, як усі юристи, мала недовіру до злочинних дій у будь-якій їхній варіації, однак вона кивнула у відповідь:
— Я попитаю.
І дорогою додому навіть упіймала себе на думці, що шукає, до кого б можна було звернутися із проханням знайти пістолет для доброї справи. Звісно, подібну думку варто було відігнати геть, навіть не додумуючи, бо СБУ зараз тільки й видивляється дурнів, які розпитують людей про зброю. Мало їй справи Вікінга. Це в голлівудських фільмах все просто — замовляєш кілера інтернетом, надсилаєш фото і гроші… Е! Якби таке існувало в Україні, багато хто віддав би останню копійку, і сама Уляна не пошкодувала б місячної зарплатні на цю святу справу.
Катька ж тим часом отримала реальний привіт з того світу. Родич на Волині купив вулик, узявся ремонтувати, і між стінками знайшов пакунок, а в ньому зошити із записами про місцевий відділ УПА. Хтось заховав для нащадків. Родич, звісно, не став передавати це до районного музею, бо подумав, що місцеві песиголовці можуть пошкодити цей артефакт. Тому й переслав до Києва Катьці, щоб вона там знайшла справжніх істориків, які не продалися регіоналам, а будуть вивчати все, як воно було, а не так, як скаже партія.
Катька, на щастя, мала знайомих істориків, точніше історика, а тому сьогодні збирала подруг з родинами, щоб посидіти на кухні та поговорити про своє-жіноче, поки Вікінг буде вивчати вуликову здобич, Степан — створювати йому чоловічу компанію, а діти — гратися у свій комп’ютер. Крім того Катька обіцяла спекти «наполеон», який у неї вдавався надзвичайно, а Степан купив пляшку рому та пару лимонів до нього — він уже встиг розбалувати цим напоєм Уляниних подруг, яким настогидло вічне жіноче «мартіні».
На столі у вітальні лежали три товсті зошити у коричневих обкладинках, поплямованих круглими виразками плісняви. Уляна одразу вхопила один з них.
— Запах дитинства! — прокоментувала господиня. — Мед і прополіс. Мед я любила, а прополіс — ні. Він гіркий, як не знати що.
Уляна здивовано звела брови:
— Ти їла прополіс?
— Швидше, пила. В часи мого дитинства він вважався ліками від усіх хвороб, і мама горло мені полоскала.
— Бр-р-р! А мене годували риб’ячим жиром, благо на Очаківському рибзаводі його завжди було повно.
— Добре, що ці зошити зберігалися не на Очаківському рибзаводі, — філософськи зауважив Степан.
Черешеньки, як завжди, запізнювалися, і, користуючись відсутністю історика, усі схилилися над вуликовим скарбом.
— Це такі були зошити в давнину? — Настуня обережно пальчиком мацала обкладинку.
— У середньовіччі, — підказала Катька. — До речі, я в таких ще писала конспекти.
— А ти жила в середньовіччя? — здивовано спитав Ярик, який терся поруч.
— Недовго, — посміхнулася Катька.
Уляна провела пальцями по шорсткій обкладинці:
— Бабуся називала її цератою.
— Кого? — не зрозуміла Катька.
— Клейонку.
Папір всередині, сірий, пожовклий з країв, був щільно зписаний дрібним почерком. Записи не дуже довгі і помічені датами — літописець не лінувався і описував мало не кожен день.
Після першої хвилі ентузіазму діти швидко знудилися і вшилися до своєї кімнати.
– І що цікаво, — Катька, як і всі, уважно вдивлялася у чорнильні, добре збережені темрявою вулика літери, — Більшість записів ні про що. Кудись ходили, вернулися, той пішов, той прийшов. Засинаєш на третій сторінці.
— Нічого дивного, — зауважив Степан. — Це як вахтовий журнал. Чим нудніший, тим краще. Значить рейс був спокійним.
— Так оце ж і дивує. Війна, а у них про бої майже нічого.
— Ну так це ж не фронтова війна була, а партизанська, — Степан за час вимушеного родинного розслідування прочитав багато матеріалів з інтернету, і, як часто це буває із чоловіками після сорока, підсів на історичну тематику. — Партизани як? Пішли на операцію, повернулися і чекають нової. До речі, тут у Чернігівській області є село Корюківка. Там німці, а точніше, угорці, убили шість тисяч людей. А радянські партизани дивилися на це з лісу і навіть не стрельнули.
— Шість тисяч?! — жахнулася Уляна.
— Навіть трохи більше. В Хатині, в Білорусі, там де пам’ятник поставили — сто п’ятдесят. А тут — шість тисяч.
— Страх Божий! А чого ж вони з тою Хатинню носилися?
Степан знизав плечима.
— А тому, що Хатинь схоже на Катинь, де польських офіцерів розстріляли, — пояснила Катька. — Хатинь — Катинь. Вікінг колись статтю про це писав.
— Вікінг? — здивувався Степан.
— Ну так, чоловік Віки, значить Вікінг, — пояснила Уляна.
— А я тоді хто? Улянінг?
— Ні, ти — капітан вже не першого рангу, так, Катю?
— Та ну що ти, це у мене вирвалося, — зашарілася господиня.
— Так це ви авторка цього визначення? — Степан дивився з цікавістю.
Уляна засміялася:
— Вона-вона. Знаєш, яка язиката?
— Ну а як тут не бути язикатою? — розвела руками Катька. — Приходить клієнт. Питаю: як ваше прізвище. Він каже: Сцит, і одразу пояснює: не той сцит, со сцит, а той, со за-сци-сцає!
Усі зареготали.
— Ну а саму вас як позаочі називають? — поцікавився Степан.
Катька знизала плечима:
— Позаочі — це позаочі, звідки я знаю?
— А у школі як називали?
— У школі Сапулою.
— Як-як?
— Сапула. У мене ніс був закладений, вчителька запитала, де зошит, а я сказала: сапула. От воно і прилипло.
— Так ти Сапула? А я і не знала, — засміялася Уляна. Саму її у школі дражнили «бульнабором», тобто бульйонним набором, через надзвичайну кістлявість, але згадувати про це вона не любила. — А ти ким у школі був? — запитала в Степана, щоб перевести стрілки.
— Шагутою. У мене в школі клички не було.
— Чому це? Боялися?
Він покрутив головою:
— Ні, просто прізвище таке, що само по собі, як кличка. Шагута. Що іще вигадаєш? І потім, в Росії усі одне одного на прізвище називають. Без імені. Навіть у школі. Прийнято так.
— Дикі люди, — знизала плечима Уляна.
І тут пролунав дзвоник у двері. Це прийшли Віка з Вікінгом та Світкою.
— Привіт кровосісям! — з порогу привіталася Віка, радісно посміхаючись.
— Мамо, а хто такі «кровосісі»? — не зрозуміла Світовида.
— Це у нас є прем’єр-міністр, він не може вивчити українську мову і плутає слова, а з нього всі сміються. Тому я і кажу тобі, щоб ти добре вчилася. Зрозуміло?
— Щоб не бути прем’єр-міністром?
Тут засміявся навіть зосереджений Вікінг.
Жінки після обміну ритуальними поцілунками пішли на кухню організовувати частування, Вікінг, як дурний до мила, дорвався до Катьчиних зошитів, а Степан сидів поруч, вислуховуючи коментарі та думки вголос, що, наче пара з-під кришки чайника, виривалися з розпашілої голови науковця. Уляна взялася виставляти на стіл келихи з серванта.
— Ну що? — Катька зайшла до кімнати зі своїм видатним «наполеоном» у руках.
— Це — безцінний матеріал. Нам не часто трапляються такі цільні документи — як з точки зору збереження, так і з точки зору опису подій, послідовно, від початку до кінця. Зазвичай доводиться мати справу з фрагментами чи спогадами.
Вікінг хапав зі столу то один то інший зошит, як дитина, якій подарували одночасно кілька іграшок…
— То я можу передати родичам, що вони допомогли науці?
— Обов’язково! І дайте мені їхній телефон, щоб ми записали свідчення про знахідку — хто, де, за яких обставин. Це дуже важливо.
Катька облизала палець, що під час перенесення торту замастився кремом.
— Але вони переживають, щоб воно не потрапило до нинішньої влади. Щоб не знищили.
Вікінг підвів очі від своїх забавок:
— Так, це дійсно проблема. У нас же інститутом національної пам’яті керує комуніст, а як комуністи вміють нищити документи, розповідати не треба. Тому це піде в інші руки. Неофіційні, але наукові. Ми, історики, мабуть, одні з небагатьох людей, що вчаться на помилках.
— До речі, про помилки, — втрутилася Уляна. — Ваш слідчий повідомив мені, що матеріали справи засекречено.
— Я знаю, — спокійно відгукнувся науковець.
Віка стрепенулася, неначе потривожена квочка:
— Що це означає?
— Це означає, що вони хочуть посунути зі справи мене як адвоката, — пояснила Уляна. — Бо у мене нема допуску.
А Вікінг додав:
— Не тільки вас. Їх правозахисники, історики, громадські організації запитами завалили, а тепер вони можуть на них не відповідати, бо справа секретна.
– І? — не вгавала Черешенька.
– І тепер у них розв’язані руки. Я розумію, що вони просто лякають, але можуть прийти з обшуком чи виїмкою. Пам’ятаєте, у Забілого у Львові ноутбук забрали і документи з кабінету? А те, що вони візьмуть, вже не повернуть — можете попрощатися.
Під час Уляниної тиради Вікінг на знак згоди ритмічно кивав головою. Він був напрочуд спокійний.
— Саме тому я й кажу, що документи ці підуть у неофіційні руки. Ми дійсно вміємо робимо висновки з помилок.
— Ой-ой-ой! — скептично зауважила Черешенька.
— Кохана! — із докором промовив Вікінг, і раптом стукнув себе по лобі. — Ой, зовсім забувся! У мене ж теж є для вас подарунок.
— Для мене? — здивувалася Катька.
— Ні, — Вікінг подивився на Степана. — Для вас. Кохана, принеси, будь ласка, синю течку, я там на вішаку у передпокої залишив.
— Ми історики, вчимося на помилках, — перекривила його Віка, але течку принесла.
Вікінг видобув на світ Божий папірці з сірими копіями якихось документів.
— Тримайте.
— Що це? — не зрозумів Степан.
— Оперативно-розшукова справа. Випадково знайшли в архівах МВС. Їх не засекречували. Бачите, що тут написано? Шагута Степан. Розшукується у підозрі незаконного перетину державного кордону. Може, ваш родич. Той, що ви шукаєте.
Степан простягнув руку до паперів:
— Швидше, Улянин.
Але Уляна, яка стояла на порозі з блюдцями в руках, вже підскочила і, з брязкотом поставивши на стіл свою ношу, схопилася за документи та стала пожадливо їх роздивлятися. Потім впала у вільне крісло і там продовжила вивчення, ретельно роздивляючись кожен запис. Вона й не думала, що Вікінг з його зайнятістю та проблемами так серйозно візьметься допомагати. Бо практично все, що вона мала зараз на руках, прийшло саме від нього. От що означає професіонал!
До тями вона прийшла лише за кілька хвилин, коли дівчата вже накрили на стіл, а Степан розлив по келихах ром з лимонним соком.
— Ну що там? — поцікавився він.
— Та нічого. Справу закрито через термін давнини, безрезультатно.
— Тобто не знайшли? — уточнила Черешенька.
— Ні, але тут є фотографія.
— Чия?
— Цього самого Степана Шагути.
— Твого діда?
Уляна знизала плечима:
— Не знаю. Бо я ж діда не бачила.
— Де вона?
— Осьо, — аркушик з фотографією чоловіка у цивільному костюмі із зачесаним назад волоссям пішов по руках.
— Прикмети: середнього зросту, волосся темне, очі карі. Нічого особливого.
Катька теж подивилася на фото, потім на Уляну, немовби порівнюючи:
— А за що його шукали?
— Тут написано, що він переходив кордон Чехословаччини та СССР у складі групи. Потрапили у засідку, когось з групи взяли, можливо старшого. Той, що взяли, все розповів — хто ішов, як ішли, де мали отримати документи. Судячи з того, що фото з куточком, воно було зроблене для цих самих нових документів.
Родинне розслідування Уляни давно вже перетворилося на спільну тему. Кожен тут мав свою версію і якщо не допомагав, як Вікінг, то принаймні уболівав за результати.
— Ні, це не твій дід, — впевнено сказала Катька. І всі подивилися в її бік.
— Чому?
— Тому що твій дід, справжній дід, служив у Червоній Армії. Правильно?
— Правильно.
— Він потрапив у полон і міг повернутися офіційно.
— Міг.
— Значить йому не було потреби іти нелегально. Так?
Вікінг шумно зітхнув.
— Не зовсім так, — м’яко заперечив він. — Не зовсім так, бо усі знали, що полонених вважають зрадниками, і хто не дуже хотів у табір, намагався шукати інших шляхів.
Катька гмукнула:
— Ну тоді виходить, що це і є твій дід.
— Чому? — усі знову обернулися до неї.
— А тому, що, наскільки я пам’ятаю, він єдиний з трьох був одруженим, мав дитину, і тому мав причину повертатися, навіть з ризиком для життя.
Логічно. Уляна подивилася на сіру копію фото в Катьчиних руках, яке, судячи з усього, зображало її діда, Святослава Ліщинського.
Але тут знову втрутився Вікінг:
— Або це був боєць УПА, якого заслали до України у складі бойової групи.
Уляна подивилася на нього і потім знову на фото. Теж логічно.
Тепер уже зітхнула Катька:
— Значить виходить, що це або твій дід, або…
— Або не твій дід, — підсумував Степан.
— Точніше не скажеш.
— А ще це міг бути колишній дивізіянт, якого відправили в Україну по лінії УГВР на конспіративну роботу, бо багато хто з Дивізії після війни співпрацював з УГВР чи ОУН. У вас же там хтось з родичів був у «Галичині», я правильно пригадую?
Уляна кивнула.
— Знаєте, тоді була така колотнеча, що люди верталися додому через інший кінець земної кулі — через Китай та Далекий Схід, а хтось опинявся в Америці, — вів далі Вікінг. — Де ви там знайшли іншого родича?
— Ми? — не одразу зорієнтувалася Уляна. — А! Так, в Італії.
— Отож, в Італії. Там, було багато таборів для полонених.
Отже виходило, що тепер вони мають на руках історії усіх трьох Степанів — один з них через табори потрапив до Сургута, другий залишився в Італії, а третій — нелегально перейшов кордон і, судячи з того, що його не знайшло навіть КГБ, розчинився десь у безкраїй радянській імперії. Хтось із них, той, що був Уляниним дідом, певно, шукав свою родину, але вона втекла від органів аж на Вінниччину і, зрозуміло, не залишила про себе жодних відомостей у Бережанах. Тобто теж розчинилася.
— Давайте вип’ємо, — раптом запропонувала Катька. — Бо, як я бачу, ви сьогодні зробили великий крок вперед.
— Який крок?
— Ну як це? Якщо не помиляюся, тепер ви маєте фотографії усіх трьох Степанів?
— Так, — кивнула Уляна.
— Тобто так чи інак, але ви знайшли їх. І двох навіть фізично. Залишилося тільки розібратися, хто де, і все. Ну? Давайте за успіх?
Черешенька потягнулася за своїм келихом і раптом сказала:
— Давайте краще вип’ємо за них. За Степанів.
— Катю, що робити? — голос Уляни тремтів від розпачу. Ще б пак — п’ятниця, мала в школі, сама вона на роботі, а на вулиці кінець світу, і не вигадцний а реальний. Березень, який бавив усіх сонечком та теплом, бруньками на деревах та дачними перспективами, раптом на передостанньому своєму тижні розсипався снігом, та ще й не просто, а справжнім стихійним лихом, яке з кожною годиною нагромаджувало на вулиці дедалі більші кучугури, блокуючи транспорт, людей та життя у місті. Розбалувані теплом кияни вже давно перевзули свої машини у літню гуму і тепер почувалися, без перебільшення, як корови на льоду.
Уляна нервово визирала у вікно, де вже понад годину сходила вихлопними газами пробка, не просуваючись ані на метр. Про те, щоб у такій ситуації виводити зі стоянки свій «Ланос», не могло бути й мови — весь квартал стояв щільно заблокований. Та й, судячи із загального розпачу у інтернеті, сьогодні зупинилося все місто. А тим часом весняні сутінки згущалися до зимової ночі, снігопад лише посилювався, і перспектив вибратися з роботи не було жодних. А тут іще Степан прилітає зі свого Сургута — щоправда, завтра, але до завтра ще треба дожити.
— Ти тільки не психуй, — Катька у будь-якій ситуації шукала раціональну складову. — В чому проблема? Наська? То я її до себе заберу, оце зараз виходжу по своє золото, то й твоє заразом прихоплю.
Катька жила неподалік від школи і працювала у пішій досяжності, а дві ноги виносять людину навіть тоді, коли безсилі чотири колеса.
— А як же… — почала Уляна.
— Що як же? Переночує у мене. Давай і ти приходь, переживемо стихію разом.
— Так у мене Степан прилітає.
— Коли?
— Завтра. Може, до завтра якось це розгребуть?
Скептична Катька гмукнула:
— Щось я не бачу тих, хто це буде робити. І сніг, судячи з прогнозів, не припиниться. Ну то що, прийдеш?
Уляна замислилася:
— Ти знаєш, мабуть, ні. Метро ж працює. Якось догребуся додому, візьму малій одяг, бо вона ж без зимових чобіт, і білизну, і все таке.
— Я тебе прошу! Що, я їй трусів не виперу? Не вигадуй, приходь.
— Ні, — твердо сказала Уляна. — Я зранку. Завтра субота, я вдягнуся, може, машину відкопаю, то зустріну Степана. Дякую тобі, Катрусю, ти — золото.
— Де тому золоту до нас! — хихотнула та. — Ну давай, якщо передумаєш, то я на тебе чекаю.
Але Уляна не передумала. Вона набрала Настуню і повідомила, що по неї з Яриком зараз прийде тьотя Катя, і що ночуватиме у них. А тій лише в радість — бо любить ходити в гості. Потім подивилася у вікно, де машини трохи просунулися вперед, і це дарувало надію на майбутнє. Може, якось воно розвидниться. Врешті-решт, є ж у Києві влада.
З такою примарною надією Уляна поринула у роботу — адже поспішати однаково не було куди. Хай трохи розсмокчеться.
Але не розсмокталося і не розвиднілося — хіба що, як казала бабуся, на більший дощ, а насправді сніг. Уляна просиділа до пізнього вечора, а за вікном було те саме — темрява, заметіль та фари, фари, фари. Інтернет показував червоним кольором усі без винятку вулиці, пробки оцінювали у десять балів — максимум, який може бути.
Катька тим часом забрала малу, про що й звітувала телефоном. Зараз вони вечеряли в домашньому затишку, а Уляні треба було ще невідь-як дістатися дому. Хоча чому ж невідь-як? У Києві існує метро, воно переважно під землею, і там снігу немає. А далі можна й пішки дочалапати.
Вулиця зустріла хурделицею, і вітер вилітав з-за рогу несподіваний та нахабний, як даішник на трасі. Сніг підло сипав за комір та набирався через верх у весняні короткі чобітки — бо на тротуарах лежали справжні кучугури. Людей на вулицях було мало, зате автомобілів не поменшало, вони по-черепашому вперто і з черепашою ж швидкістю греблися у білій каші на дорогах, викидаючи з-під коліс брудні струмені. Коли хтось починав ковзати на місці, із задніх машин вискакували водії і, незлостиво лаючись, виштовхували його на кілька метрів.
З салонів долинала гучна музика і голоси радіоведучих — адже треба було чимось розважатися.
— Який рахунок? — поцікавився хтось крізь відчинені двері, і Уляна пригадала, що сьогодні футбол.
— Поки по нулях. Яник їм допоможе.
А й справді, президент полетів до Варшави на футбол. Значить літаки літають? І завтра Степан прилетить. Скучила вже.
— Яник — то Яник, а мер? Він, сука, повинен зараз тут сніг розгрібати, а не на стадіоні сидіти.
— Кажуть, такого снігу не було сто років.
— А хоч би його ще сто років не було.
Вийшовши на проспект, Уляна побачила, як люди штовхають тролейбус. Обліпивши з усіх боків, чоловіки, жінки та діти намагалися зсунути з місця велетенську двосерійну машину, що завивала усіма своїми електродвигунами, наче пральна машина в режимі віджиму, проте ледь-ледь просувалася. Незрозуміло було, нащо це просування — адже дорога попереду нічим не відрізнялася від дороги позаду — та сама снігова каша, яка зв’язує будь-який рух, але люди уперто штовхали. Може, в цьому був якийсь спортивний інтерес, а може, одвічне людське прагнення перемоги — тут і зараз, незалежно від обставин.
Метро зустріло натовпом — попри пізній час люди тут юрмилися перед ескалатором, тупцяючи на місці, немов пінгвіни, вони й справді були схожими на пінгвінів, і не лише тим, що при кожному кроці хиталися вправо-вліво, а й тим, що були запорошені снігом та втягували голови поглибше у плечі, у благенькі весняні комірці курток та пальт. Попри армагеддон, що відбувався назовні, метро жило своїм звичайним життям — вахтерки сонно спостерігали за людьми, а байдужий голос у гучномовцях забороняв бігти по сходах, хоча куди тут бігти — натовп щільно займав не тільки стрічки ескалаторів, але й платформи. Народ буркотів, проклинаючи міську владу, яка не може прибрати сніг, а до всього ще й не здогадується додати поїздів у метро.
Звісно, влада могла б себе проявити сьогодні — де ж вони, ті міцні господарники з партії регіонів, про яких так люблять патякати з телевізора? Та й президентові не гріх втрутитися, якщо столицю заблоковано… Хоча ні, він же на футболі, а футбол для українських президентів — святиня. Оно скільки грошей заплатили, щоб збірна таки зіграла на чемпіонаті Європи. Сорок мільярдів за два голи. По двадцять за кожен. Це по-мінімуму. Настуня виросте, і ще буде віддавати ці гроші. Погуляли. І їм мало — сьогодні кинули все та полетіли, хоча Гідрометцентр попереджав.
Уляна вже не розрізняла, де її думки, а де розмови сусідів по платформі, тому що в усіх головах крутилося одне й те саме. Мільйони людей одночасно опинилися у пастці і почувалися кинутими напризволяще.
Пропустивши кілька поїздів, Уляна достоялася-таки черги втоптатися до вагону і, затиснута з усіх боків спинами та плечима, поїхала, переживаючи тільки за те, щоб перевантажений поїзд не зупинився десь посеред тунелю. Щоправда невдовзі полегшало — після пересадочних станцій люди більше виходили, ніж входили, і вдалося навіть зачепитися за поручень та не вибачатися щоразу, коли при розгоні чи гальмуванні тебе кидає на сусідів, а ноги топчуться по чужих ногах.
Подорож у метро роздратувала навіть більше, ніж прогулянка засніженим центром, і коли нарешті вибралася на поверхню, Уляна не тямила себе від люті. В душі навіть заворушилося бажання організувати масовий позов громадян проти міської влади. Звісно, судових перспектив у нього нуль — зате резонансу буде, хоч залийся. З такими думками вона вийшла з переходу, підняла очі і буквально остовпіла. Від метро на обидві сторони шестисмугової дороги стояли машини. Червоні задні вогники, білі фари, жовті протитуманки — все місто, скільки око бачить, було заблоковане машинами, які намагалися здолати київські пагорби, прорвати оточення і вирватися-таки зі снігового полону. Проте марно. Тому у найвищій частині бульвару, куди ніхто не міг видертися, було геть порожньо, і цим із задоволенням користувався джип, що на довгій шворці тягав за собою сноубордиста у яскравому шоломі. З пробки сигналили та махали руками, вітаючи відчайдуха, а джип бризкав з-під усіх чотирьох коліс сніговими фонтанами. Це було фантасмагоричне видовище, Уляна завмерла, спостерігаючи за ним, і отямилася лише відчувши, що заважає людям проходити вузькою стежинкою, яку вони протоптали до будинків, неначе звіри до водопою. Ноги були мокрими, тіло спітніло у вагоні до стану кухонної губки, на обличчі танув сніг, лишаючи довгі патьоки, неначе сльози, а волосся при спробі обтруситися хльоскало по щоках мокрими пасмами- батогами.
У такому стані Уляна дотеліпалася-таки додому, скинула з себе весь мокрий одяг просто у передпокої — а мокрим виявилося геть усе, включно із білизною, — і чкурнула до ванної, найбільше побоюючись, що й гарячу воду вимкнули для чергового ремонту. Проте кран зафоркав рятівним теплим струменем, і Уляна скулилася під ним, намагаючись відігріти тіло й душу та змити з себе липкий піт та гидке відчуття людського стада, яким просяклася під час дороги додому.
Слава Богу, що є Катька, яка забрала малу до себе — інакше важко уявити, як би вона доперла її через усю цю божевільню.
Загорнувшись у теплий халат, потелефонувала Катьці, розповіла про те, що відбувається на вулиці, поговорила з Настунею, цілком задоволеною життям. Що там мама з її розмовами, коли тут компанія, гра, у якій можна вийти на десятий рівень, і взагалі, не заважай. Дитинство заглиблене у себе — завжди.
Степан прислав есемеску. Чесно відповіла, що зустріти не зможе через стихійне лихо, а в тому, що воно затягнеться, не було жодних сумнівів — інтернет переливався через край відомостями про застряглі машини, про фури, які заблокували в’їзди до міста, про аварії та лампочки порожніх баків, які запалювалися на панелях. І скрізь — лайка, прокльони, обурення та погрози на адресу міського начальства. Ну так, лаятися в інтернеті — це по-нашому, і емоцію викинув, і небезпеки немає. В неті можна все — як у тому анекдоті: поза очі ви можете мене не тільки лаяти, поза очі ви можете мене навіть бити. Де-не-де прохоплювалися радісні вигуки з приводу перемоги наших футболістів над поляками, але вони швидко тонули у зливі звинувачень на адресу мера, який замість рулити ситуацією на дорогах, насолоджувався, сука, футболом у теплій Варшаві.
Ще двічі розмовляли з Катькою — з приводу стихії, про малу і взагалі. Останнім часом почала незручно почуватися на самоті. Звісно, причина цьому існувала і гніздилася глибоко в тілі, але про це вона воліла краще не думати. От приїде Степан, поговорить з ним, тоді, може, щось разом вирішать.
Так пригрілася на дивані, що ледь переконала себе зібрати з підлоги речі, вкинути їх у брудне та переміститися спати до ліжка. Дасть Бог світ, дасть і совіт.
Зранку прокинулася нерано — бо субота. Визирнула у вікно і остовпіла.
Бо Києва не було. Існував лише сніг — білий, масивний — він вкривав усе до обрію, не залишаючи місця людині. Машини на стоянці перетворилися на кучугури, укриті з головою, наче іглу в ескімосів, двір став білим незайманим полем, якого не торкалася людина ба навіть звірина не залишала слідів, і лише двірничка з лопатою в руках намагалася продовбати вузеньку стежинку від під’їзду до дороги, з відчайдушністю мурахи, що самотужки намагається розкопати скіфську могилу. Дорога теж була білою — бо машини здалися незборимій стихії і зупинилися на узбіччі, хто куди доїхав, лиш де-не-де виднілися самотні постаті людей, що за повної відсутності тротуарів, захованих білою ковдрою, шпацирували просто серединою дороги, і їм ніхто не заважав. Дерева з готовністю прийняли на себе забуту вже зимову вагу, і присіли під нею — а туї та ялинки привалило так, що вони перетворилися на снігові горбочки. Вітер стишився, але сліди його нічних забав залишилися у вигляді високих, у людський зріст, заметів, що зібралися попід трансформаторною будою та біля навітряної стіни будинку. А головне — на вулицях було незвично порожньо, немовби люди поїхали з міста чи заховалися від небаченої хвороби. Поодиноке ворушіння двірників та перехожих лише підкреслювало порожнечу снігової пустелі. Це була велична й водночас страшна картина. Такого Києва Уляні бачити ще не доводилося, та й навряд чи хтось бачив його таким.
Інтернет працював, однак користувачі переважно спали, зморені боротьбою зі стихією. Катька відповіла есемескою, що діти ще у ліжках і нічого нового, слава Богу, не відбувається. А Черешенька раптом передзвонила і почала збуджено розповідати, що Вікінг оце щойно приїхав з роботи, що він був у пробці чотирнадцять годин, що в нього сів мобільних, скінчився бензин, урвався терпець, але все одно нічого зробити не міг, що вона хвилювалася, але не хотіла нікого турбувати, що уся влада — наволоч, що так більше не можна… Уляна слухала і думала про своє — як там Степан летить із Сибіру. Вже де-де, а там, мабуть, знають, що таке сніг, і він зрозуміє, якщо вона не зустріне. У крайньому разі щось вигадає, може, переночує у готелі в аеропорту — а що робити, коли стихія. Стихія. Стихія — чудове виправдання на всі випадки життя. Форс-мажор, як кажуть юристи. Обставини непереборної сили. Це коли кожен залишається при своєму і звільняється від подальшого виконання контракту. Колись це звалося волею Божою, нині — форс-мажором.
— Чотирнадцять годин за кермом. Ти уявляєш?
Уляна не уявляла. Чесно. Але впродовж останніх років забагато трапилося такого, що раніше навіть уявити собі не можна було, і люди втратили здатність дивуватися.
— Добрі люди чай розносили. Цим і грівся.
А це вже дивно. Бо, здавалося, Майдан з його взаємодопомогою, чаєм та бутербродами залишивсь в далекому минулому.
Велике місто завмерло під сніговою ковдрою. Хіба що метрополітен прокинувся і спокійно, наче нічого не сталося, ганяв під землею свої поїзди — проте інтернет не так радів цьому, як обурювався тим, що влада не перевела метро на цілодобовий режим, що було б цілком логічним. Втім, яка там влада — вона вся на футболі, футбол для неї — святиня, нова національна ідея, а мільйони киян та десятки тисяч машин — то таке.
Проте хоч скільки пиши в неті, а сніг залишається снігом. І Бориспіль, куди мав прилетіти сьогодні Степан — за десятки кілометрів звідси, пішки не дійдеш. Зустріти немає чим — її машина залишилася біля офісу, його — похована тут попід вікнами, у велетенській братській могилі зі снігу, такій, що не розкопати, а навіть якщо розкопати — з двору не виїхати, бо снігу вище коліна, а якщо все-таки прорити тунель до дороги, що само по собі є неможливим, то вже дорогою проїхати можна хіба джипом, та й то хіба тим, з Драгобрата, з ланцюгами на колесах. А жодного трактора чи іншої техніки для прибирання снігу не видно і не чутно.
Уляна подумала про це і вирішила набрати Степана, однак безрезультатно. Він був поза зоною. Певно, в повітрі. Це було погано — тільки уявіть, прилетіти додому і опинитися в обложеному аеропорту.
У душі панувало сум’яття, в тілі — нудота, яка віднедавна оселилася в організмі. Цікаво, як відреагує Степан?
Вагітність захопила її зненацька, втім, як це завжди буває. Спочатку не звертала уваги на цілком однозначні (як стало зрозуміло згодом) ознаки — мало там що. Закрутилася у справах, роботі, квартирі. Потім замислилася, зробила тест, після чого замислилася ще глибше. І лише коли Степан полетів, зібралася до лікаря, де отримала остаточний вердикт.
Саме тому вона так чекала на Степана, який завис десь між Сургутом та Києвом, ба навіть коли прилетить, все одно додому дістатися не зможе. Бо в Києві два стихійні лиха — одне з неба, інше з Банкової.
Треба було щось поїсти, нудота тисла на шлунок. Уляна пересунулася на кухню, де замість звичного ранкового бутерброда зварила собі вівсяну кашу, до якої нарізала яблука. Кава відправилася у заслання на найвищу полицю, її замінив трав’яний чай. «Це себе можеш труїти скільки завгодно, а малому потрібні будівельні матеріали для тіла, бо звідки їх узяти — сама худа, запасу нуль», — пригадала вона слова лікарки.
Цікаво, що скаже Степан? У нього ж дітей не було. Зрадіє? Чи злякається? Кажуть, чоловіки не люблять сюрпризів і бояться відповідальності. Але ж він не такий — він моряк, капітан… ну гаразд, помічник капітана, але все одно відповідає за команду, отже може відповідати й за родину, так? Контакт з Настунею у нього склався, здається, проти дітей нічого не має. Значить і з малим вийде. Уляна чомусь була певною, що носить хлопчика, хоч ультразвук ще не міг визначити цього. Дочка вже є. Хай буде хлопчик — бо врешті треба ж переривати цю невпинну жіночу лінію — у прабабусі єдина донька, у бабусі єдина донька, у мами донька… Ні, їй потрібен хлопчик. Та й Настуня братика сприйме краще, бо між дівчатами завжди сварки і конкуренція.
Поміркувавши так за сніданком, Уляна знову набрала Катьку. Діти прокинулися і тепер збиралися їсти. Катька — чудова, єдина й незамінна подруга. Уляні чомусь закортіло похвалитися їй своєю вагітністю, просто зараз, але телефоном це було якось незручно. Такі речі треба повідомляти очі в очі. Та й Настуня має про все довідатися від мами, а не від її подруги, яка не стримається і обов’язково здійме жіночий вереск.
Катька переконувала, що поспішати по малу не треба — хай-но дороги хоч трохи порозгрібають.
— А у вас розгрібають? — уточнила Уляна.
— Ні, а у вас?
— Теж. Одна двірничка з лопатою.
— Так, ця розгребе. Ти ж бачила, скільки снігу?
Снігу й справді було неймовірно багато. Навіть складно уявити, що його можна якось розгребти. Коли навіть припустити, що в Києві є техніка, люди, то куди вони його відкидатимуть? З тротуару на дорогу, а з дороги на тротуар, як кожної зими? Так і там, і там кучугури.
Втім у словах «не поспішай» була рація. Бо навіть якщо захочеш, не особливо поквапишся. Сніг, усе заблоковано. Ще й зі Степаном нічого не зрозуміло.
Ухвалили зідзвонится пізніше.
— Тобі все одно для малої готувати щось треба, а так у мене поїсть, а там подивимося, що буде у місті. Ти краще відпочинь.
«Відпочинь»… Невже вона про щось здогадується? Вона може, вона така. В Уляни язик зачухався сказати щось, але стрималася.
Якщо міркувати логічно, Катька мала рацію. Холодильник був порожній, до магазину без машини вирушати не хотілося, а для себе можна і так обійтися.
— Дякую, — щиро зітхнула вона.
І лягла відпочивати. Взагалі це диво, як змінилися звички за останній місяць-два. Уляна відчувала, як з енергійної, невибагливої робочої коняки раптом перетворилася на зманіжену, ліниву істоту, якій то тут коле, то там тисне. Тепер її весь час тягло полежати, подрімати, відпочити, думки відлітали хтозна-куди, і навіть не завжди було зрозуміло, що відбувається у голові. З Настунею такого не спостерігалося. А чи вже забулося — бо минуло майже дев’ять років.
По телевізору показували фури, що застрягли в снігу по самісінькі вісі та заблокували усі траси. Журналісти стрибали по кучугурах, високо, як чаплі, піднімаючи ноги, і залишалося незрозумілим, яким чином вони дісталися до місця зйомки, адже траси заблоковано. Інтернет ряснів відео, де чоловіки й жінки дружно штовхали автобуси, тролейбуси та вантажівки — і всі з однаковим успіхом, а точніше, неуспіхом. Хтось катався на сноуборді дорогами, що й справді більше нагадували гірськолижні траси.
Степан не відповідав на есемески, і спроби добитися до нього були марними. У такому положенні — на канапі з ноутбуком, телефоном та телевізором — вона й задрімала.
Прокинулася від несподіваного відчуття чогось важливого. Щось вирувало у повітрі, щось мало статися от-от — серце тьохкало і кров струменіла жилами з подвійною енергією. Уляна підвелася, пройшлася квартирою, зазирнула до кухні — а чи не забула вимкнути газ чи праску — коли біля вхідних дверей почулося шарудіння. Серце затьохкало ще сильніше, Уляна визирнула і побачила чоловічу спину у темній куртці. На підлозі стояла обліплена снігом валіза, і черевики, з яких текло.
— Степане!
Він обернувся, і посмішка розтягнула кутики очей, а за ними вже й губи.
— Драстуй!
— Боже, ти доїхав?
Босими ногами просто по вологих слідах від чобіт та валізи, вона підійшла до нього і обійняла, притискаючись до грудей у мокрій куртці.
— Доїхав. На лівому березі менше снігу, з Борисполя автобус до метро ходить.
Він делікатно відвів її обличчя, тоді розчахнув куртку і притулив її до грудей, до колючої вовни теплого светра.
— Як я скучила! — зітхнула вона, вдихаючи пахощі його тіла і дороги, що залишає на всьому свій специфічний слід.
— Я теж, — сказав він, обіймаючи її за плечі.
— А знаєш, коханий, я вагітна. У нас буде син, — вона проторохкотіла це на одному видиху, немовби зважившись після довгих роздумів, і одразу підвела очі. — Чуєш? Я вагітна.
Він дивився на неї й усміхався самими лише очима.
— Чуєш? — вона посмикала його за светр, примушуючи сприйняти інформацію. — Я вагітна.
— Молодець, — сказав він у відповідь і притиснувся губами до її чола. — Молодець.
Вони йшли містом і знову не впізнавали його. У суботу Київ зачаївся під снігом, скоцюрбився, зник, заліг, неначе у великому сніговому барлозі. Цілий день на вулицях було порожньо — машини міцно застрягли на стоянках та узбіччях, там упереміш стояли тролейбуси з легковиками, вантажівки з автобусами. Проспектами, просто серед дороги рухалися очманілі від незвичної ситуації люди і розступалися, пропускаючи поодинокі відчайдушні джипи з невідь-звідки взятими ланцюгами на колесах. Ідучи від метро до Катьки, вони зустріли навіть справжній снігохід, який гордовито, навіть зверхньо їхав вулицею — дочекався-таки свого часу. На Хрещатику бачили лижників, а сноубордисти цілком серйозно засвоювали Володимирську гірку, спускаючись від Михайлівського собору до Європейської, а далі Володимирським узвозом — тим самим, що прихистив колись перший в Імперії трамвай — аж до Контрактової площі. До крамниць не підвезли хліба та молока — бо як тут проїхати? — і здавалося, місто взяв у лещата колапс.
Але настала неділя, і кияни прокинулися. Пересидівши добу біля телевізорів та холодильників, вони зрозуміли, що чекати на допомогу нема звідки, понадягали рукавиці і взялися за власне місто. У подвір’ях самі собою утворилися бригади людей, що, міняючи одне одного біля дефіцитних лопат, розчищали виїзди та проходи. Кому не вистачило знаряддя — той варив чай, різав бутерброди та годував працюючих. Здавалося, ніколи в світі люди не отримували за свої зусилля такої високої платні. Де-не-де гарчали трактори, водії яких теж були нагодовані, налиті чаєм, кавою та чимсь міцнішим, щоб завзятіше працювали. Чоловіки обступали застряглі машини і буквально на руках виштовхували, виносили їх на чисте, звільняючи місце для техніки.
Уляна зі Степаном озиралися навкруги, не розуміючи, що відбувається. Що спонукає до дії киян, звичних до бурчання, до обурення та прокльонів, але не до фізичної праці? Проте люди сьогодні не бурчали, вони пересміювалися, і якщо лаялися, то весело, задерикувато, немов кидали комусь виклик. На вулицях панувала атмосфера мало не святкова — хоча жодних підстав для свята не було. Жіночі голоси дзвеніли, як Великодні дзвони, і їм у відповідь бухкали чоловічі жарти. Все місто висипало на вулиці і розчищало, розгрібало, витягало, виштовхувало, відкидало, — з’єднуючи окремі заблоковані будинки у вулиці, а окремих людей по квартирах — у справжню силу.
Улянина машина стояла на тротуарі біля офіса у лаві таких самих білих горбочків. Дорога тут вже була більш-менш придатною для руху, залишалося лише до неї дістатися. Лопата знайшлася у охоронця, який паралельно виконував обов’язки двірника. Щоправда, на відміну від мешканців квартир, він не поспішав чистити сніг — бо був на службі, а підневільна праця в Україні ніколи не була в пошані.
Степан узявся до лопати, хекаючи та облизуючи губи.
— Як ловко ти це робиш! — не стримала захвату Уляна.
— У нас в Сибіру навчишся, — відповів він, вчергове заганяючи своє знаряддя у білу іскристу стіну.
За півгодини роботи машина вже цілком звільнилася і навіть утворився невеличкий проїзд до самої дороги. Степан витерчоло рукавом куртки.
— Як гадаєш? — спитав він Уляну.
Вона знизала плечима:
— Та наче проїдемо.
— Тримай, — він вручив їй лопату і вмостився за кермом. Двигун радісно завівся, сповіщаючи, що готовий до виконання своїх обов’язків, але колеса крутилися на місці, здіймаючи фонтани снігу.
— Тьху, — Степан виліз назовні і зазирнув під дно машини. — Набилося під дно, вона практично лежить на ньому, — сказав він, обтрушуючи руки.
– І що робити? — посміхнулася Уляна. Чомусь їй це було весело.
— Чекати весни, — цілком серйозно відповів Степан. — Або трактора.
— Допомога потрібна? — почулося ззаду.
На дорозі стояв великий чорний джип, з тих, що вічно порушують правила і їдуть на червоне. З дверей визирав худорлявий хлопець у короткому тонкому пальті.
Степан зміряв його недовірливим поглядом:
— Ну, якщо зможеш…
— А куди ж я дінуся, — посміхнувся хлопець, і обличчя його несподівано стало приязним. — Тримай! — він кинув Степанові трос, що лежав у салоні напоготові, а сам сів за кермо і почав розвертатися, щоб зручніше було зачепити.
Степан нахилився до бампера, прилаштовуючи буксир, а тим часом джип вже завершив свій маневр, і пихкав вихлопною трубою, готовий до роботи.
— Дівчино, ви б відійшли, — почула Уляна над головою і обернулася. Поруч стримів високий хлопець в окулярах і лижній шапочці. Він говорив ввічливо, майже боязко, але Уляна послухалася і відступила убік. Високий тим часом присів до троса і одним рухом зачепив його за спеціальне кільце на чорному джиповому бампері.
Троє чоловіків працювали, як злагоджена бригада автомеханіків. Корячись сигналу того, що в окулярах, водій джипу проїхав трохи вперед, щоб трос натягнувся, а Степан тим часом зайняв місце за кермом. Знову загарчав двигун «Ланоса».
— Ганчірка с? — запитав високий.
— Ганчірка? — здивувалася Уляна.
— Ну так. Це ж ваша машина?
— Моя. А навіщо ганчірка?
Він подивився на неї згори крізь свої окуляри:
— На трос треба покласти ганчірку. Якщо порветься, щоб нікого не зачепив.
Уляна розвела руками, і тоді хлопець одним рухом скинув з себе куртку та кинув на натягнутий трос.
— Давай! — махнув він рукою
Джип заревів, смикнувся, потім ще раз. Куртка підстрибнула, і з її кишені на сніг вилетіло щось блискуче. І щойно Уляна вигукнула:
— Телефон! — джип вже рушив уперед, висмикуючи «Ланос» зі снігової пастки, як руку з солоним огірком із бутиля, з вискотом, скрипом та прокрутами. І десь між колесами, несподівано чорними на загальному білому тлі, одразу загубився сріблястий корпус мобілки.
За мить «Ланос» вже стояв на всіх чотирьох серед дороги і радісно блимав поворотником, що його, маневруючи, зачепив Степан.
Уляна прожогом кинулася до колії, що утворилася серед кучугура, намагаючись видивитися там загублений телефон, чи що там від нього залишилося. І на диво одразу помітила.
— Випав! — вона простягнула апарат високому хлопцю, що вже зняв з троса свою куртку і обтрушував її по- хлопському, б’ючи об коліно.
— Дякую. От йолоп! — відповів той і зітхнув.
— Пробачте, — ніяково посміхнулася Уляна.
— Та нічого, сам винен, — хлопець реагував на диво спокійно.
— Ви нас дуже виручили. Можна сказати, врятували.
— Та ну.
Степан тим часом відчепив від машини трос і тепер змотував його у кільце.
— Кидай в салон! — висунувся з вікна водій джипа. — Тут таких, як ви, ще багато.
— Дякую! — крикнув Степан, піднімаючи руку.
— Нема за шо, — джип газонув і поїхав геть, здіймаючи за собою хмару з диму та снігу.
Уляна провела його поглядом. А хлопець в окулярах вже вдягнув на себе обтрушену куртку та запхав до кишені телефон. Уляна ще раз кинула погляд на джип, потім на високого.
— Я думала, ви разом, — сказала вона.
— Та ну, — посміхнувся хлопець. — Зараз усі разом.
— Це точно.
Степан вже сидів у «Ланосі» і нетерпляче газував.
— Дякую ще раз, — посміхнулася високому Уляна.
І він теж сказав:
— Нема за що.
З неба світило сонце, люди ходили вулицями повільно, озираючись і посміхаючись. Настрій був дивний — немовби це не стихійне лихо звалилося на місто, а навпаки — невелике, несподіване свято. В салоні машини воно теж відчувалося. А може, справа була в тому, що Уляна скучила за Степаном, в тому, що в її животі тепер жила його часточка, і в тому, що вона його кохала.
— Я тебе кохаю! — сказала вона, притуляючись щокою до його плеча.
— Я теж, — відповів він, не відриваючись від дороги, бо машина на літній гумі поводилася примхливо. Втім, усе-таки просувалася в потрібному напрямку.
— До речі, — сказав він, коли вибралися на проспект, де сніг вже роз’їздили. — Я привіз землі з татової могили. Вчора тобі не сказав.
Вона поглянула на нього, але нічого не відповіла.
— Може, це занадто сентиментально, — знизав плечима він. — Але я подумав, що коли аж з Італії привезли, то вже тут… ну вобщем.
Зустрічною смугою рухався бронетранспортер, з люка його виднілася голова військового у шоломі, на причепі теліпався тролейбус з обвислими рогами.
— Вобщем, він же все одно її знав, ким би там не був. Правда?
— Правда, — Уляна зітхнула.
Степан простягнув руку до приймача і натиснув кнопку:
— Послухаймо, що в місті. Знайдеш якісь новини?
Уляна нахилилася до панелі. На більшості хвиль грала музика, але згодом вдалося впіймати голос диктора:
— …повідомляють, що власники джипів утворюють мобільні бригади з витягання машин і запрошують бажаючих приєднуватися, в мережі створено спеціальну сторінку.
Уляна зі Степаном перезирнулися, згадавши свого рятівника.
— Київська міська держадміністрація заявляє, що на вулицях працює вся снігоприбиральна техніка, наявна у підприємств міста, на розтягування заторів кинуто навіть військових. Ну а на Андріївському бачили голих сноубордисток. Як повідомляють очевидці, дві молоді киянки спускалися узвозом на сноубордах, з одягу маючи на собі лише окуляри. Фотографії сміливіць незабаром з’являться на сайті. А ви залишайтеся на нашій хвилі.
Радянські свята завжди дивували Уляну. Починаючи з Жовтневої революції, яка відбулася у листопаді, і закінчуючи сакральними травневими — так званим Днем солідарності трудящих, який називався Днем, але відзначався цілих два, а також Перемогою, що порівняно з Європою запізнювалася на добу, і на цілих дві — відносно Британії. Як таке може бути, щоб спочатку у війні перемогла Британія, за нею — решта Європи, і лише згодом Радянський Союз, зрозуміти було неможливо, так само, як і пояснити, чому, скасувавши Жовтневу революцію, влада України не зачепила «свято трудящих», яке святом вже давно не було, перетворившись на ритуал посадки городів. А може, тому й не зачепила, що для українців городи — святиня, значно більша за «міжнародну солідарність». І попри те, що, Богу дякувати, родини вже не залежать від урожаю картоплі, як це було в 90-ті, все одно на травневі вся Україна схиляється до землі і кланяється їй у якомусь містично-ритуальному шалі. Уляна з калькулятором у руках неодноразово доводила мамі, що не варто наживати собі радикуліт заради того, що в сезон на базарі буде коштувати копійки, але у відповідь чула: «А що люди скажуть, що у мене город не засаджений? Що я — ледащо?». Тому врешті-решт вона зрозуміла, що це незбориме, що земля вимагає, аби їй вклонялися, аби її шанували, обробляли, і ні до чого тут ціни, економіка та калькулятор. Так було завжди — і крапка.
Втім, життя не стоїть на місці, і Верховна рада, дбаючи про свій народ, встановила, що святкові дні, які припадають на суботу-неділю, вимагають продовження бенкету і автоматичного пересування вихідних ще на день-два. В результаті травневі свята перетворилися на такі собі різдвяні канікули серед весни. Проблемою було лише те, що від Першотравня до Перемоги — цілий тиждень, і хоч-не-хоч, а у суцільний відпочинок втручається кілька робочих днів. Однак тут на допомогу завжди приходив Уряд, який переносить ці робочі дні на якісь наступні суботи, щоб не псувати людям відпочинок. Ну а коли ще й Великдень припадав на початок травня — тут взагалі півмісяця ставало суцільною відпусткою.
Саме так трапилося цього року, тому, з осудом дивлячись на Улянин животик, що вже досить помітно випинався під сукнею, шеф зітхнув і дозволив їй у невеличку перерву між святами «працювати вдома» — а насправді валятися на канапі, до чого останнім часом вона була схильна. Вагітність сильно змінила плин життя — на роботі тепер їй фактично не доручали нових справ — а який сенс, якщо все одно до кінця не доведе. Уляна потроху перетворювалась на захребетницю, яку не можуть скинути з плечей через повагу до минулих заслуг.
Степан нарешті вийшов-таки на роботу у службу безпеки невеликого банку, де, як з’ясувалося, працював його колишній армійський товариш. Графік його роботи не залежав від свят, тому травневу «відпустку» вони проводили у Києві, спустілому та повільному. Такий Київ нагадував Уляні 90-ті, університетські часи, коли на перехрестях стояли регулювальниці, а люди пересувалися вулицями неспіхом, вітаючись зі знайомими та зупиняючись погомоніти, зовсім, як у провінційному Очакові.
Уляна багато гуляла, здійснила з Настунею ритуальні відвідини зоопарку, який останнім часом зажив слави завдяки гучним смертям тварин — слон, крокодил, біла верблюдиця, олень, страус, лама, павич загинули тут одне за одним, немовби не витримали нової української влади. Потім з’їздила на жіноче родео — так Степан називав ходіння крамницями — а треба було купити на літо сукенок, та й собі придивитися якісь штани для пуза, бо в старі воно вже не вміщалося, доводилося застібати їх попід самим низом, як роблять дядьки з пивняками.
Знайшовся час і на відпочинок, і на те, щоб ретельно зібратися у дорогу — адже двотижневі канікули закінчувалися Гробками, святими днями для кожного українця, чиї предки лежать у рідній землі — а наша земля хіба не наполовину складається з кісток та праху предків. Уважно вибрала віночок для бабусі, лампадку, пофарбувала крашанок. Окремо вклала до валізи пакетики із землею — прозорий з сірою італійською з могили Стефано Шагути та темний, шитий з тканини, що його привіз Степан з могили батька. Бабуся, мабуть, була б утішена тим, що врешті лежатиме під однією землею зі своїм чоловіком — хоча насправді невідомо було, хто зі знайдених Шагут був ним насправді. А може, взагалі жоден, може, ним був той, що його фотографію Вікінг знайшов останньою. Теку з фотографіями та копіями документів Уляна вклала окремо, щоб не зім’ялася серед інших речей — хтозна, може, мама таки вгледить якісь рідні риси, може, впізнає нарешті, бо жіноча інтуїція часом робить дива.
Вони виїхали в суботу і прилаштувалися до потоку машин із віночками попід заднім склом — це кияни нового призову їхали вшановувати тих, хто народив їх або їхніх батьків на Наддніпрянщині, у Таврії, Бесарабії чи Криму. Обіч доріг стояли машини, очікуючи на свої екіпажі, що відійшли до найближчої лісосмуги, а деякі водії лінувалися далеко ходити та прилаштовувалися просто на узбіччі, відвернувшись від дороги та характерно тримаючи руки внизу.
– І чим тобі не Бельгія? — запитала Уляна, вказуючи на таких.
— В смислі? — не зрозумів Степан.
— В смислі їхнього знаменитого хлопчика, який фонтан.
— А! — Степан посміхнувся.
— У нас таких фонтанів на кожному кілометрі. Люди прості, як свинячий хвіст. Катька їх називає «пісяючий мачо». А чого іще хотіти, коли президентом гопник?
— Мамо, а що таке мачо? — запитала з заднього сидіння Настуня.
— Ой, до речі, прочитала тут анекдот про мачо. Янукович дивиться на себе в дзеркало: «Я — чмо! Я — справжній чмо!». А помічник йому: «Вікторе Федоровичу, скільки разів можна повторювати: не чмо, а мачо!».
Вона сама весело засміялася, бо віднедавна легко міняла настрій — від сумного до веселого і навпаки.
— Ма, ну скажи! — наполягала мала.
— Мачо — це справжній чоловік. Самець.
— А чмо?
— А чмо — це наш президент.
— Ні, ну справді!
— Справді, справді, от і Степан підтвердить.
Степан кивнув, не відриваючись від дороги.
— А як же його обрали президентом? — Настуня була допитливою дівчинкою.
— Проблема навіть не в тому, як його обрали, а як зняти, — вже серйозно і навіть сумно зітхнула Уляна. — Бо, здається, це чмо у нас надовго.
— А як його зняти? — не вгавала мала.
— Та побоююся, що ніяк. За ним Росія. Вони нас так просто не відпустять.
Уляні згадався позавчорашній парад на Хрещатику у найгірших радянських традиціях — перевдягнуті у червоноармійців солдати, танк Т-34, червоні прапори, і у всіх новинах депутати, мери та міністри з георгіївськими стрічками на грудях. Фальшиві ветерани брязкотіли медалями, нагадуючи дзвіночки кіз, що паслися на галявині закинутого очаківського госпіталю, на довгих столах стояли пластикові тарілки з кашею та хлібом, викликаючи спогади про районну школу-інтернат та два відра помиїв, що їх регулярно вивозила велосипедом кухар тьотя Надя для свого кабанчика. Від подібних асоціацій Уляну занудило, і вона похапцем ковтнула негазованої води, яку віднедавна завжди тримала при собі у сумочці. Невже усе це повертається?
Перемога, після якої переможці їздять на заробітки до переможених. Перемога, після якої країна-переможець гниє і розвалюється, а переможена навпаки — цвіте і повертає собі втрачене. Перемога, в результаті якої переможений стає світовим лідером, а переможець закриває дірки на піджаку орденськими стрічками і порожню душу заливає ритуальними «фронтовими» ста грамами. А віднедавна Перемога — як покарання, бо за виявлені сумніви щодо неї хочуть запровадити кримінальну відповідальність.
Проте вагітним жінкам не можна хвилюватися й думати про політику, це погано відбивається на здоров’ї малюка.
Здається, останню фразу Уляна сказала вголос, тому що Степан знову кивнув:
— Правильно.
— Що правильно?
— Правильно, що ти не повинна думати про політику.
— А чому? — знову вчепилась із заднього сидіння мала.
— Тому що це сумно. Тому що мама буде переживати, а значить братик у неї в животі теж буде переживати, а йому це шкідливо, — пояснив Степан.
— Авжеж, — погодилася Уляна. — А жити у такій країні йому не шкідливо, — і впіймавши докірливий погляд з-за керма одразу виправилася. — Ну гаразд, більше не буду. Все, все, все.
Вона взялася гризти яблуко, бо прочитала, що вагітним це корисно, бо й вітаміни дає, і стримує від того, щоб весь час щось жерти. І без того вже на боках складки з’явилися.
Вони їхали без поспіху, зупинялися на заправках попити чаю — бо кава шкідлива для вагітних — та скористатися перевагами чистих туалетів, а не наслідувати приклад «пісяющих мачо». Пообідали там-таки, на заправці, а не на капоті, як це роблять подорожні попід Києвом, обступаючи машину з усіх боків, вихоплюючи пальцями їжу з розгорнутих пакетів, розливаючи горілочку, та відхиляючись вбік, щоб не забризкатися розсолом з огірків, а після цього просто при дорозі перевдягаючи штани та натягуючи піджаки — адже приїхали до столиці у справах і хочуть справити добре враження на киян. Мабуть, колись їхні предки, що везли крам на ярмарок, так само розпрягали перед містом коней, снідали та перевдягали сорочки — бо в охайного господаря і купують охочіше.
Уляна останнім часом помітила в собі схильність до споглядання та розмірковування — те, на що досі категорично бракувало часу, а може, не часу, а мозкової енергії, бо в адвоката не один десяток справ і тому доводиться тримати в голові скирти абсолютно непотрібної інформації, чужих проблем, документів, дат, людей, обіцянок та фактів. Де вже тут споглядати! Зараз же, поступово вивільняючи голову від роботи, вона виявила десь глибоко у собі любов до філософії — і не в тому сенсі, в якому її вивчають на другому курсі, а до філософії як способу розібратися у житті. Вона часто думала про діда, якого ніколи не бачила, який зник десь на війні і раптом матеріалізувався у її житті в образі Степана Шагути. Ким він був насправді? Як йому, синові офіцера УНР, було воювати «за Родіну, за Сталіна» і чи мав він вибір? А інші Степани? Чи могли обирати? Бо коли приходить війна, вона розставляє усіх так, як їй потрібно. Для чого? Ну звісно, щоб убити. Бо війна приходить, щоб убивати. І коли людина опиняється на війні, то воює вже за своє життя, а не за Сталіна і не за Гітлера, а воює з війною, щоб не бути вбитою рукою іншого такого самого неборака з випадковими нашивками на формі — адже він теж не має вибору, і теж воює з війною, убиваючи інших, щоб вони не вбили його. І від цих міркувань Уляна раптом приходила до парадоксальних висновків — що вибір треба робити ще до того, як приходить війна. Бо вона приходить без запрошення, без попередження, завжди зненацька. Отже якщо відкинути усі пацифістські абстракції, які так полюбляють жінки, до війни треба готуватися заздалегідь.
«Це у тебе надлишок чоловічих гормонів в голову б’є, — сміялася Катька, вислуховуючи такі побудови. — Ти носиш сина і тому виробляєш тестостерон. У когось від цього починають рости вуса, у тебе — деформується мозок. Жінки не можуть готуватися до війни. Війна — це зло. І потім — війна давно закінчилася».
«Ні, а все-таки, — наполягала Уляна. — От, скажімо, мій дід. Якби він готувався до війни, його б не арештували комуністи. Бо він би пішов у ліс».
«І що? Не воював би?».
«Воював би. Але не за Сталіна. А то що виходить, що він воював за тих, від кого потім його дружина, моя бабуся, тікала?».
Катька знов сміялася: «Не мороч собі голову. Ти вагітна. Ти не повинна думати про війну і про політику. Ти не повинна хвилюватися».
Точно! Це ж Катька, а не лікар, їй казала: не повинна хвилюватися і думати про політику. Втім, у всіх книжках про це пишуть. Наче вагітна жінка перестає бути людиною і перетворюється на живий інкубатор. Неправильно так.
Неправильно. Але це — реальність. Коли їсиш — думаєш не про себе, а про те, що йому буде корисно. Кому? Томущовпузісидить — як називала Настуня свого братика. Тойщовпузісидить — вона вже дивилася у театрі «Лісову пісню» і, судячи зі всього, отримала яскраві враження.
Степан до Тогощовпузісидить ставився обережно, навіть з острахом — бо це була його перша дитина, а років за спиною назбиралося вже… Втім, Уляна не хотіла про це думати — яка різниця, скільки йому років, яка різниця, що там було раніше, чому не склалося? У кожного своє минуле, а віднедавна її цікавить лише майбутнє — щоб воно було здоровеньке, щоб ручки-ніжки, пальчики, нігтики — все що треба, росло таке, як треба. А іще — щоб народилося у нормальній країні та мало шанс на щастя. А не так, як його прадід, земля з могили якого, а точніше, з двох могил, зараз лежить у валізі.
За роздумами та цвіріньканням Наступі пролетіла дорога, і попри те, що виїхали не рано, приїхали не пізно. Мама зустріла своєю звичною метушнею та накритим столом. Вона все позирала на Улянин живіт, що вже помітно випинався над джинсами, і зітхала якимось своїм думкам.
— А як твій Степан щодо цього? — наважилася все-таки запитати, коли після вечері жінки усамітнилися на кухні.
— Цього? — Уляна із задоволенням погладила себе по животу. — Нормально. Він мене береже. Іноді аж занадто.
Мама знову зітхнула:
— А про одруження не думали?
Тепер уже зітхнула Уляна:
— Мамо, ну що ти знову починаєш? Живемо разом у його квартирі, Настуню він прийняв, тепер осьо ще дитина буде, ну чого тобі не вистачає?
— Та все-таки якось ненадійно воно.
— А у тебе було надійно? Зі штампом в паспорті, і що з того?
Мама не відповіла, сховавши зітхання за дзвоном тарілок, які складала у раковину. Ну що тут поробиш? Раніше Уляна обурилася б такій розмові, а зараз, маючи дочку-школярку, вона вже не так гостро сприймала надмірну материнську турботу. Мабуть, скоро вже й сама почне пиляти Настуню. Тьху ти!
На ранок, як і годиться, разом пішли на цвинтар. Мама дорогою все заглядала до сумок, перевіряючи, чи не забулася чого. Настуня весело цвірінькала, тримаючи в руках лампадку. З усього міста люди стікалися до цвинтарних воріт із квітами, вінками, торбами, святково вдягнені, виступали неспішно, причетні до спільного важливого дійства.
— Христос воскрес! — віталися одне з одним.
— Христос воскрес! — вітали своїх предків.
Могили було ретельно прибрано минулого тижня — бур’яни висапано, старі вінки викинуто на смітник у лісосмузі, огорожі підфарбовано, пил та бруд стерто з мармурових плит. Лише дуже старі або ж самотні закинуті могилки стояли неприбраними, нагадуючи живим, що плодитися та розмножуватися — це не тільки обов’язок перед Богом, але й шанс на те, що тебе вшанують після смерті, що на твій горбочок покладуть крашанку і скажуть «Христос воскрес!».
— Христос воскрес! — сказала Уляна фотографії бабусі і погладила себе по животу, вихваляючись новим досягненням.
— От бачиш, — приєдналася мама. — Твоя онучка зі Степаном вирішили народити тобі іще правнука. Буде хлопчик, новий Шагута. Ми ж Степана тобі вже показували торік.
— Христос воскрес! — хрипко сказав Степан.
Прості дії, які у звичайному житті не помічаєш, тут, на цвинтарі набували особливого значення, особливого ритму. Ну що то воно — повішати віночок, запалити лампадку — кілька секунд. Але насправді — це ціла подія, в якій беруть участь усі: той подає, той поправляє, той переживає, той пасочку кладе, цукерок насипає. А тоді всі разом накривають сніданок на столику біля огорожі. Мама клопочеться, викладаючи страви, Степан відкорковує пляшки, Уляна зливає на руки воду з барильця, Настуня подає рушник.
Попри таку локальну метушню, під час Проводів на цвинтарі панує спокій — це спокій болю, який давно відійшов у минуле, спокій спогадів та міркувань про вічне, які хоч-не-хоч закрадаються у кожну голову. І навіть вигуки збуджених алкоголем людей, що скоро лунатимуть звідусіль, не зможуть порушити цього спокою.
Стукнулися крашанками. Уляна пригубила білого вина, решта хильнули горілочки. А після другої мама почала згадувати — як вони з бабусею жили на Поділлі, як важко тій було самій піднімати дочку на вчительську зарплатню, розповідати про колег-вчителів зі школи, дивакуватих та кумедних — бо саме такі залишаються у пам’яті назавжди.
— Ми сорок сьомий пережили вже на Вінниччині. Я пам’ятаю, що мріяла зловити ворону — вона така жирна ходила, як курка. Пайку вчителям тоді давали, з голоду не пухли, але їсти завжди хотілося. А тут ворона. Я сплела собі мотузочок, зробила петлю і думаю: якщо покласти всередину кілька зернят, вона зайде туди, і тут я її смик — і схоплю. Вкрала у мами кілька пшонин, як зараз пам’ятаю, лежу в кущах і дивлюся на теє пшоно, і так мені шкода, бо краще б сама з’їла.
— Впіймала? — поцікавилася Настуня.
— Де там! Вона спритна була і обережна.
— Бабусю, а хіба ж ворон їдять?
— Ой, маленька, часи тоді такі були, що все їли, якщо впіймали. Це страшне.
— Христос воскрес! — почувся ззаду голос.
Біля огорожі стояв худий чоловік з торбою і жадібно дивився на пасочку з цукерками, що стояли на могильній плиті. Уляна впізнала його — це був той самий «штатний» бич, який забирав пригощання з могилок на їхньому краю. Мама теж впізнала його і одразу кивнула:
— Помоліться за нашу бабусю. Уляночко, дай іще цукерок, там у пакунку залишилися.
Уляна щедро наділила бича ритуальною пожертвою, і він, буркотячи «вічна пам’ять, хай земля пухом, царствіє небесне» та хрестячись дрібно, пішов собі далі.
— А до речі! — стукнула себе по лобі Уляна. — Мало не забулися!
— Що там? — одразу сполошилася мама.
— Я ж тобі казала, що ми знайшли в Італії Степана Шагуту?
— Так.
– І що нам передали землі з його могили. А от Степан літав до Сургута і взяв там землі з могили батька. Степане, де там вона?
Степан обережно видобув з сумки згорток, у якому було два пакуночки — прозорий з Італії та полотняний з Сибіру.
— Я не знаю, хто з них був моїм дідом. Але хай бабуся знає, що він… що ми… — вона не знайшла потрібних слів, — ну, словом, ця земля з їхніх могил. Я думаю, вона б не була проти, бо вона ж знала обох, правда ж?
Мама дивилася на пакунки, і в кутиках старих очей збиралися сльози. Уляна обійняла її за плечі і притисла до себе — таку несподівано піддатливу, м’яку, наче дитину. Втім, вона і була зараз дитиною — адже в пакуночках, що їх зараз Степан обережно відкривав, можливо була земля з могили батька, її батька, фактично не баченого — бо що ти пам’ятаєш із дворічного віку, хіба запах і відчуття чоловічих рук, з якими потім порівнюєш усі свої відчуття, і плутаєшся у думках та бажаннях. Мама згадувала, як батько брав її на руки, що від нього гостро пахло чимось незвичним, не жіночим, не так, як від мами, але обличчя розпливалося у пляму, а згодом і у цілий світ, який колись обмежувався сильними батьковими обіймами, проте пропав десь разом із ним.
Усе це Уляна згадала в одну мить, пригорнувшись до мами, і на очі теж набігли сльози.
— Не треба, мамусю, не треба, сьогодні ж свято, сьогодні не плачуть, — шепотіла вона у мамине вухо, а сама крадькома промакувала кутики очей.
Так обійнявшись, вони спостерігали, як Степан підходить до могили, обережно, щоб вітер не розвіяв, висипає попід плиту спочатку землю з темного, сибірського пакуночка, а за нею з прозорого італійського, а тоді змішує їх між собою та з сірим очаківським суглинком, щоб вони стали єдиним цілим, як єдиним цілим стали долі усіх, хто пережив війну — і хто не пережив її.
Вдома, після повернення з цвинтаря, сіли на веранді й почали згадувати — а що іще робити на Проводи? Між спогадами мама бідкалася, що не пофарбувала огорожу на могилі, але наступного року обов’язково треба пофарбувати, і що є така фарба, яку можна просто по старій, спеціальна, щоб не обдирати, і говорила про квіти, які треба посадити, і що минулого року траву сонцем геть випалило, — такі розмови сьогодні можна було почути, без перебільшення, у кожній хаті.
Уляна побачила, що Степан дивиться у вікно — воно й зрозуміло, балакати власні балачки приємніше, ніж слухати чужі. Тому принесла вина з холодильника — бо з вином усі ритуали сприймаються легше.
— То, мабуть, ви голодні? — одразу підхопилася мама і попри протести й нагадування про сніданок на цвинтарі, який ще не влігся у животі, почали збирати на стіл.
Настуня категорично відмовилася їсти ще раз, крім того, їй набридла доросла компанія, і вона сховалася десь у садку.
— Пробач, мою маму не спинити, — винувато посміхнулася Уляна Степанові, а потім у голові раптом промайнула думка — фотографії! — і вона пішла до спальні та видобула з валізи теку.
— Мамо, дивися сюди! Та облиш ти ці тарілки, я сама розставлю. Ти краще подивися осьо, — з цими словами Уляна виклала на вільний від страв краєчок скатертини фотографії трьох Степанів — італійського Стефано Шагути зі своєю дружиною, Степанового батька з Сибіру та нову, принесену Вікінгом світлину Степана Шагути з розшукової справи КГБ.
Мама зупинилася, витираючи руки об фартух.
— Ну?
— Сядь, будь ласка, і подивися уважно на ці фотографії. Може, вони тобі щось нагадають.
— Так я вже дивилася!
— А ти іще подивися. І потім тут є ще одна, ти її не бачила, — Уляна подала мамі аркушик з розшукової справи.
Мама полізла до кишені по окуляри і сіла до столу.
Вона довго вдивлялася у риси чоловіка на фотографії і запитала:
— А це хто?
— Степан Шагута, — пояснила Уляна. — Третій Степан. Він переходив кордон у складі диверсійної групи, керівника взяли, а решту шукали.
— Знайшли? — мама підняла очі над окулярами.
— Судячи з усього, ні. Бо справу закрито.
Мама зітхнула, тоді простягнула руку до стільниці і взяла одну за одною ще дві фотографії Степанів. Вона перекладала їх з руки в руку, вдивлялася, щось порівнювала.
— Мамо, пригадай, може, якісь риси побачиш, що згадаються, чи може, твої риси, мої, Настуні?
Уляна й сама почала шукати спільне з фотографіями у маминому обличчі, та дарма, адже мама була копією бабусі, а сама вона, Уляна, вдалася в батька — шукати ж щось в обличчі Настуні взагалі смішно.
— Ні, — врешті відклала аркушики мама. — Не пам’ятаю. Я ж тоді зовсім мала була. І він скільки мав — двадцять років. А тут усі по сорок-п’ятдесят, та ще й війна.
– І табори, — додав Степан.
– І табори.
Запала тиша, бо кожен думав про одне й те саме, висловлене вже десятки разів і невисловлене до кінця, бо неможливо вичерпати словом людську долю, смерть та народження, страх і ненависть, кохання й тугу. Тут хоч скільки кажи — несказаного залишиться більше.
На дворі забрехала Буська, Степан подивився у вікно.
— У нас гості, — сказав він.
Мама одразу підхопилася, Уляна теж визирнула. Доріжкою від хвіртки ішла Безтолковниця. Тільки її бракувало.
— Христос воскрес! — сказала, а точніше, скомандувала гостя своїм військовим голосом, з’явившись на порозі.
Уляні захотілося виструнчитися і взяти під козирьок: «Єсть! Христос воскрес!», але вона стрималася.
— Сідайте з нами, — одразу гостинно посунула стільця мама.
— Спасібо, — охоче погодилася Безтолковниця і сіла до столу.
— Я зараз тарілочку… — мама подибала на кухню, і Уляна прожогом кинулася за нею. — Що їй треба? — пробурмотіла невдоволено, бо несподівана гостя руйнувала родинну ідилію.
— А що їй треба? Що й усім. Пом’янути. Вона зараз у штунди подалася, а їм пастор не дозволяє на цвинтарі поминати. А вдома ж не сидіти самій? Оце й прийшла, — мама відкрила шухляду й почала уважно вибирати виделку з ножем. — Треба подивитися, щоб не дай Боже не було якоїсь плямки чи патини, бо сувора, як її підполковник, та й він, сказати чесно, не був таким причепистим. Ти там скляночку протри ще раз чистим рушничком.
Уляна протерла скляночку, тарілку, а заразом ніж з виделкою. Що поробиш — у кожного свої примхи, але як людина прийшла пом’янути, то доводиться терпіти.
Вони повернулися на веранду, де Безтолковниця вже жваво розповідала Степанові, який гріх чинять люди, коли ходять на цвинтар їсти, що це язичництво і пастор не схвалює. І що взагалі молитися треба, а не випивати, бо це — єдиний шлях до прощення. В Уляни знову зачухався язик нагадати, що усі минулі роки Безтолковниця на Проводи охоче пригощалася на могилках, але сьогодні був не той день, щоб сваритися.
— Ну а тут із нами пом’янете? — посунула склянку мама. — Наших і ваших.
— Конєшно, помяну, как нє помянуть, — охоче погодилася та. Вочевидь, очі пастора не сягали чужих господ.
Степан взявся розливати вино.
— Мнє водочкі, — гостя вказала очима на пляшку горілки, що стояла на столі.
І знову пом’янули всіх — тепер разом із Підполковничихиним Підполковником.
Випивши одним духом повну чарку, гостя взялася до їжі, вправно розбираючи пальцями смажену рибу, обчищаючи крашанки та мастячи паску маслом. Налили ще по одній і ще раз пом’янули.
— Важке життя їм випало, — зітхнула мама. — Не дай Боже.
– І нє говорітє, — Безтолковниця кивала в такт. — Мой вот послє войни і в Вєнгрії служил, і в Забайкальє. А там кітайци. І холодно, вєтєр. Я там жить нє смогла.
Вона почала розповідати про подвиги свого чоловіка, який свого часу захищав батьківщину соціалізму від соціалістичного Китаю та прищеплював комунізм волелюбним угорцям.
Уляна слухала її та думала: а якби дід не пропав на війні, якби залишився в армії, невже й він пішов би до Угорщини давити танками людей? Від такої можливості її аж пересмикнуло. Ні, ні і ще раз ні. Хоча в армії тебе не питають, ідеш, куди звеліли, інакше — трибунал.
А Безтолковниця вже моргнула Степанові, щоб наливав по третій, бо в ній клекотав невивержений вулкан — і справді, кожного року вона готувала сили і слова, щоб на Проводах, на цвинтарі виговоритися, виплеснути, випишатися своїм покійним чоловіком, коли раптом нова церква забрала у неї таку можливість. Але ж накопичена енергія вимагала виходу — і от тепер він знайшовся, лава слів та емоцій полилася назовні.
Це не можна було зупинити — лишалося тільки терпіти.
Після п’ятої чи шостої чарки, коли шлунок достатньо набрався смачного, а мозок — рідкого, і складніше стало добирати епітети для характеризування величних подвигів свого чоловіка, Безтолковниця витерла губи серветкою та відкинулася назад. Очі її блукали столом у пошуку чогось ще не скуштованого, коли раптом зупинилися на фотографіях, що лежали з самого краю.
— Кого це ви розглядаєте? — спитала вона і схилилася з цікавістю. — О! Микола! А етіх двох нє знаю.
— Який Микола? — не зрозуміла Уляна, найтверезіша з усіх, бо лише ритуально пригублювала вино.
— Ну вот та вот фотографія, — вузлуватий палець Безтолковниці вказував на аркушик з розшукової справи КГБ.
— Оця? — Уляна підняла папірчину.
— Точно. Дай сюда. Шо тут напісано? Ша-гу-та… Какая єщо Шагута? Микола Петрович Кравченко. Сосєд мой, када єщо на Слободкє жила. На рибзаводє работал.
Мама і Степан миттєво протверезіли і нахилилися вперед, мовби боялися пропустити бодай слово.
— Точно? — з недовірою запитала Уляна.
— Та шо ти мнє «точна». Точна тєбє гаварю. Я в паспартном столє двадцять пять год одробила. У мєня, знаєш, глаз — алмаз.
Уляна стояла, наче мішком прибита. Мовчки глянула на чоловіка, але той теж не міг дібрати слів. Безтолковниця ще покрутила в руках аркушик і відклала на стіл.
— Точна он.
— Ой, Божечки, — прошепотіла мама.
Уляна врешті зібралася з духом і обережно запитала:
— А де він зараз?
— Как, де? — гмукнула Безтолковниця. — Помєр, навєрно. Я єво нє бачіла, как перєєхала… — вона закотила очі, щось пригадуючи. — Нє, ну точно помер, он же меня год на двадцать старший. А може, і больше. Так ви у сина єво спитайте, он вам скаже.
— Сина? — хором видихнули всі.
— Ну да, — Безтолковниця дивилася на них здивовано, не розуміючи причини такої реакції. — Син, Сашенька-алкоголік ето євойний. В мамкіной хатє живьот, на Слободке.
Мама схопилася за серце. Уляна мовчки підвелася, Степан за нею.
— Ви чєво? — сахнулася Безтолковниця.
Уляна рішуче відсунула стілець з дороги:
– Ідемо до нього!
— Куди до нього? — від розгубленості Безтолковниця перейшла на калічену українську, — Сьогодня Проводи, він п’яний в сісю десь валяється чи з дружками гуляєт. Алкаш він, понятно?
— Алкаш? — Уляна відчула, як у неї підкошуються ноги, і тихо осіла на своє місце.
— Ну да, алкаш. А сьодня у алкашей празник.
Вони йшли Забалкою — одним із найзаплутаніших районів міста. Єдина вулиця, що утворювала його, загиналася і роздвоювалася, перетиналася сама із собою та замикалася у кола. Це була навіть не вулиця, а цілий квартал понад балкою, що й дала йому назву. Знайти дім за номером у цьому лабіринті не зміг би навіть Шерлок Холмс. Складалося враження, що колись господарі будинків самі малювали на стінах цифри, які їм подобаються, тому після сорокових номерів ішли одразу двадцяті, вони завертали у провулочки, звідти виринаючи десятими, а потім шістдесятими. Уляна, яка в дитинстві ходила сюди в гості до подружки, сяк-так орієнтувалася у тутешній нумерології, але все одно зробила не одне коло, поки знайшла невеличку скособочену хвіртку з іржавою, а колись емальованою табличкою «35».
— Тут, — вказала вона Степанові.
Був обід понеділка, і господар, хоч би скільки випив напередодні, мав уже приходити до тями.
– Є хто вдома? — гукнула Уляна. Такий вигук заміняв у місті дверні дзвоники, а точніше — він будив собак, які починали брехати, сповіщаючи господарів, що до них прийшли.
— Егей, є хто?
Маму вони залишили вдома з Настунею. Уляна слушно зауважила, що не з її здоров’ям зараз знайомитися з новим родичем, тим більше, що невідомо, чи родич він взагалі. Судячи з розповідей Безтолковниці, такою ріднею навряд чи можна було б пишатися.
У сусідніх дворах забрехали собаки, але за хвірткою 35-го номера було тихо.
Уляна погукала ще раз. Потім до неї приєднався Степан.
— Ви до Сашеньки? — на ґанок будинку поруч вийшла жіночка у синій хустці, зав’язаній на потилиці та линялому халаті. — Так він, мабуть, спить ще. Заходіть, собаки там нема.
— Дякуємо, — кивнула Уляна і спохопилася. — Христос воскрес!
— Воістину воскрес! — відповіла жінка, з цікавістю розглядаючи їх, але не наважуючись розпитувати.
Довга доріжка під мережаним виноградним склепінням привела до землянки, що похилилася на один бік. Навпроти вмостилася літня кухня з відкритими дверима та повним запустінням всередині. Судячи з усього, господар і справді мав проблеми з алкоголем.
— У двері стукайте! — гукнула ззаду сусідка. — І сильніше.
Уляна нерішуче роззирнулася. Отримати такого родича… хай би навіть гіпотетичного… в душі заворушилося бажання розвернутися та піти геть, але воно було миттєвим і легко відлетіло. Адже вони прийшли сюди не родичатися, а розпитати про Степана Шагуту, а точніше, про Миколу Кравченка.
Степан підійшов до перехняблених дверей та з розмаху загатив кулаком. Від цих ударів з гнилих, давно не фарбованих дощок почав сипатися порох. Спочатку у хаті ніхто не озивався, але Степан не припиняв молотити, і зрештою всередині щось таки заворушилося. Потім почулося човгання і двері прочинилися.
Світло впало у темний коридор, і в Уляни знов похололо серце. Тому що перед ними, мружачись від сонця, стояв бич — і не просто бич, а той самий, худий та опущений, що вчора забирав пожертву з бабусиної могилки. Він явно страждав з похмілля і тому погано орієнтувався у часі та просторі. Потерши очі кулаком, бич дихнув на гостей одвічним перегаром.
— Ну? — сказав він замислено, чи то собі, чи безпосередньо Всесвіту, тому що на гостях не сфокусувався.
— Кравченко? — владним голосом запитав Степан.
— Ну, — якось невпевнено відреагував бич, хитнувся і схопився за одвірок.
— Христос воскрес! — тоненько і якось безпомічно привіталася Уляна. Вона знову захотіла втекти звідси геть.
— Воісти… — останній склад у господаря не склався, хоч він і докладав зусиль.
— Пробачте, — Уляна взяла себе в руки. — Ми до вас у справі вашого тата. Його ж Миколою звали?
— Ну, — бич дивився у простір, тому витлумачити це його «ну» не було жодної можливості.
Степан зітхнув:
— Ні, так діла не буде, — з цими словами він поліз за пазуху і, немов справжній фокусник, видобув звідти пляшку горілки.
— Звідки це у тебе? — здивувалася Уляна.
— Нас же попередили, що він алкаш.
Очі алкаша тим часом вхопили сонячний промінь, що відбивався у цілющій рідині, і втупилися у нього, немов приціл ракети земля-повітря.
Степан повів рукою вправо-вліво, очі господаря повторили цей маневр.
— Ціль ідентифіковано, — підсумував Степан. Потім вільною рукою скрутив з шийки ковпачок і махнув пляшкою перед обличчям бича. Той здригнувся, руки зробили спастичний рух, наче ловили щось. — Слід узяв, — прокоментував Степан, а потім вставив пляшку у розчепірену долоню.
Господар з точністю та емоцією автомата підніс руку вгору і одним рухом влив собі в горлянку кілька ковтків рідини. Уляну занудило.
— Може ходімо звідси? — обережно запропонувала вона.
— Не бійся, зараз очуняє, — запевнив Степан.
— Хороший у нас родич.
— У нас? — насмішкувато звів догори брови Степан. — А я тут до чого? Це твій… дядько виходить.
— Ти теж мені дядьком виходиш, — образилася Уляна.
Минуло кілька хвилин, які бич провів, притулившись до одвірка, потім, подумавши, він ковтнув ще трохи, і обличчя раптом почало набувати людських рис. Очі сфокусувалися на гостях і губи склалися у беззубу посмішку.
— Христос воскрес! — сказав він цілком розбірливо.
— Воістину! — хором озвалися Степан з Уляною.
Бич подивився на них, потім подумав і простягнув пляшку Степанові:
— Пить будеш?
— Дякую, ні, — похитав головою той.
— Добре, — погодився бич і відступив від отвору дверей. — Заходьте, коли прийшли.
Уляна ще раз зазирнула у чорне провалля землянки, вдихнула запах вологого, з роду не митого, цвілого приміщення і нудота підкотила до горла з новою силою.
— А можна на вулиці? — запитала вона.
— Можна. Погода шепче, — погодився бич і, відсунувши гостей, пішов до літньої кухні, де попід стіною стояла старенька лава. Діставшись мети, він сів і ще раз хильнув з горла. Горілка діяла на нього, як казкова жива вода. Буквально на очах цейорганізм приходив до тями і ставав цілком подібним до людини.
Але Степан одним рухом забрав почату пляшку з рук.
— Передоз у нашій справі не потрібен.
— Точно, — кивнув бич. — А яка у нас справа?
Уляна взяла себе в руки і теж приєдналася до розмови.,
— Ви Кравченко? — запитала вона вже запитане, просто, щоб з чогось почати.
— Нє. Бородин я. — заперечив бич і додав. — Їбогу.
— Як Бородин? Ваш батько, нам сказали… Кравченко Микола…
— Батько? Ну да, Кравченко, — бич посміхнувся беззахисно, як учора на цвинтарі. — Тільки він мені не батько.
— А хто? — здивувався Степан.
— Отчим. Ну мамка з ним поженилася. Я вже ладний був.
При цих словах Уляна відчула полегшення. Слава Богу, вони не родичі навіть гіпотетично!
— Хороший був мужик. Я вседно його батьком називав.
— А коли це було? — разом із полегшенням в Уляні прокинувся судовий юрист, звичний до допиту свідків.
— Що було?
— Поженилися коли?
— А! Коли я вже ладний був.
— Якого року? Не пам’ятаєте?
Він покрутив головою і для переконливості додав:
– Їбогу.
— Це тут було? В Очакові?
Бич кивнув. Він не дивувався і не протестував проти запитань — певно, вважав це оплатою за пляшку.
Уляна подивилася на Степана:
— Тоді можна знайти документи в архіві. Там мамина подруга працює. Тобі скільки років? — знову звернулася до бича.
Той закотив очі, немовби підраховуючи:
— Сорок… сім. Чи шість. Їбогу.
Сорок сім. Він був ровесником Степана. Нічого собі. Значить його всиновили у сімдесят якомусь.
— Звідки він приїхав?
— Хто? — Бич підняв на неї каламутні очі.
— Батько ваш, тобто вітчим. Звідки приїхав?
— А! Так це, з Казахстану. З Цілини. Їбогу.
Уляна здивовано обернулася до Степана, але той кивнув:
— Все правильно. На комсомольських стройках, на шахтах — там документів не питали. Знайшовся дурень, то роби.
— А мама звідки?
— Мама? — бич озирнувся, неначе шукаючи щось і потім показав пальцем на скособочену землянку. — Сотсюдова. Со Слободки.
— Брати, сестри в тебе є? — Уляна впевнено тримала нитки допиту у своїх руках.
Господар знову покрутив головою:
– Їбогу.
З цих коротких відповідей втім вимальовувалася досить чітка картина. Микола Кравченко, або, якщо вірити «глазу-алмазу» Безтолковниці, Степан Шагута, приїхав до Очакова з Цілини, немовби нізвідки, про себе особливо не розповідав, втім, як і багато хто у ті часи. Одружився з місцевою, всиновив дитину, нових не нажив. Працював на Рибзаводі, на дозвіллі ловив рибу в лимані — одне слово, був типовим очаківським мешканцем, елементом ландшафту, живим втіленням рядків «коли випало в Імперії родитись, краще жити на відлюдді біля моря». Що він розповідав про себе дружині, що брехав, вигадував, які мав документи — усе це потонуло в Забудь-річці, якою є щоденне провінційне життя.
— Коли він помер? — нарешті наважилася спитати Уляна.
— Помер. Їбогу, — бич перехрестився, немовби хтось міг сумніватися в його словах.
— Коли? — з притиском перепитала Уляна.
— Давно, — сумно сказав бич.
— Це можна подивитися у РАГСі, — зауважив Степан.
Але Уляна не хотіла шукати у документах. Бо відчувала те, що відчуває детектив, взявши теплий ще слід. Все повинно з’ясуватися сьогодні. Тут і зараз. Бо завтра їхати на Київ, а там знов-здоров: робота, клопоти, вагітність. Як казали в часи Перебудови, куй залізо, поки Горбачов.
— Могилу покажеш?
Бич кивнув і раптом звівся на рівні і без жодних слів почалапав до хвіртки. Уляна зі Степаном перезирнулися і теж без слів попрямували за ним.
Їхня компанія, певно, справляла дивне враження, бо ті, хто знав Уляну, з подивом дивилися на синього бича поруч, а ті, хто знав Сашеньку-алкоголіка, не розуміли, що поруч із ним робить охайна столична парочка. Так і йшли містом, збираючи на собі погляди з-поза парканів.
— Думаєш, це твій дід? — запитав Степан, нахилившись до Уляни.
— Не знаю, — сказала вона. — Якби це був дід, він би, певно, зустрів тут бабусю. Бо жити стільки років в одному місті, і не зустрітися — нереально.
— Чому нереально? Ти хіба тут кожну людину знаєш?
— Ні, але ж вони мали щось відчувати! Хоч би який із трьох Степанів це був — вони ж все одно знали бабусю. Ну хай вона недобачала, бо все життя над зошитами. Але ж він? Ходити буквально поруч і не впізнати, не підійти? А прізвище? Бабуся ж так і залишилася Ліщинською.
Степан крокував мовчки, щось собі міркуючи, поки сказав:
— Підійти, і що? Він же у розшуку в КГБ. Це було б просто самогубством.
— Але ж…
— Яке «але»? Я б на його місці тікав би подалі від будь-яких прізвищ з минулого. І навіть якби це був твій дід, згадай — він уже одружився з іншою. Та і років же йому тоді було вже під шістдесят. Пізно, як то кажуть.
Це звучало переконливо.
— Не можна не впізнати, кажеш? — вів далі Степан. — А скільки років минуло? Вони ж востаннє бачилися коли? В сорок першому?
Теж правда. Люди пройшли війну, голод, навіть старі фото нищили, навмисне, щоб ніхто не побачив. Що ж тут дивуватися, якщо не впізнали, хоч і ходили поруч.
За розмовою минула дорога і вони зупинилися перед ворітьми цвинтаря — вже вдруге за два дні.
— Ну, веди! — скомандував Степан і для переконливості вказав напрямок надпитою пляшкою горілки, яку тримав у руках. Бич натяк зрозумів і жвавенько почимчикував стежкою вперед.
Вони знову минули пам’ятник зенітницям, фальшивого партизана з бородою, крила та лопаті з монументів загиблим льотчикам. З кожним кроком в Уляні зростало хвилювання. Вони підходили до кінця кладовища — а це означало, що цей Степан Шагута помер в кінці дев’яностих, тобто приблизно тоді, коли й бабуся.
Стежка закінчилася, і Сашенька завернув праворуч. Тут Улянине серце почало калатати з подвійною силою і зупинилося, просто обірвалося, коли той став біля бабусиної могилки.
Очі його дивилися на безіменний горбочок поруч, той самий занедбаний та зарослий, що на нього мама завжди клала пасочку, як казала, «по-сусідськи».
— Цього не може бути, — прошепотіла Уляна.
Бич підняв голову і подивився на Степана:
— Помянемо? — запитав він, простішаючи руку до пляшки.
