КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Марш Радецького та інші романи [Йозеф Рот] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи


Марш Радецького Роман

Переклад з німецької Євгенії Горевої

Євгенія Горева, переклад, 2000. Перекладено за виданням: Joseph Roth. Radetzkymarsch. Kiepenheuer Verlag. Berlin, 1932.

Частина перша

І
Тротти були молодим дворянським родом. Його засновник отримав дворянство за битву при Сольферіно. Він був словенець. Сиполє — назва села, звідки він походив, стала йому за родове ім’я. Звершити неабиякий подвиг судила йому доля. Однак він подбав про те, щоб з пам’яті часів пізніших ім’я його було стерто. У битві при Сольферіно він у чині лейтенанта командував піхотним роєм. Уже півгодини тривав бій. За три кроки попереду він бачив білі спини своїх вояків. Перша лава його рою стріляла з коліна, друга — стоячи. Усі були бадьорі й певні своєї перемоги. Вони добре попоїли й випили горілки коштом і на честь цісаря, що відучора був на бойовищі. То тут, то там котрийсь із вояків падав. Тротта миттю кидався в кожну прогалину і стріляв з осиротілої рушниці вбитого чи пораненого. Він то щільніше збивав поріділу лаву, то знов розтягав її, пильнуючи навсібіч стократ загостреним зором, дослухаючись навсібіч напруженим слухом. За тріскотнявою рушниць його недремний слух ловив розрізнені дзвінкі команди капітана. Гострим зором пронизував Тротта синьо-сірий туман перед ворожим військом. Жодного разу не вистрелив лейтенант не цілячись і кожним пострілом влучав у ціль. Люди відчували його руку й погляд, чули його поклик і почувалися впевнено.

Ворог зробив перепочинок. Неозору лінію фронту облетіла команда:

— Припинити вогонь!

То тут, то там ще клацав шомпол, то тут, то там ляскав постріл, запізнілий і самотній. Синьо-сірий туман поміж фронтами ледь розвіявся. Нараз відчулася опівденна теплінь срібного, захмареного, грозяного сонця. Тоді поміж лейтенантом і спинами вояків постав цісар з двома офіцерами генерального штабу. Він саме мав піднести до очей польового бінокля, якого подав йому один із супровідників. Тротта тямив, що це означає. Навіть коли припустити, що ворог налаштувався до відступу, його ар’єргард, звісно, стоїть обличчям до австрійців, і людина, яка підносить до очей бінокля, дає ворогові зрозуміти, що перед ним така мішень, у яку варто влучити. І тією мішенню був цісар. Тротта нараз відчув власне серце десь аж у горлянці. Страх перед нечуваною, безмежною катастрофою, що мала знищити його самого, увесь полк, всю армію, державу, цілий світ, палючим морозом перебіг по лейтенантовому тілі. Його коліна тремтіли. І одвічне обурення підлеглого фронтового офіцера проти високих панів з генштабу, що уявлення не мають про гірку фронтову практику, продиктувало лейтенантові той вчинок, який назавжди вписав його ім’я в історію полку. Обома руками він ухопив цісаря за плечі, пориваючи монарха до землі. Мабуть, Тротта доклав забагато сили. Цісар упав одразу. Офіцери супроводу кинулися до нього. Тієї ж миті постріл пробив ліве плече лейтенантові, той постріл, що призначався цісареві. Лейтенант упав, коли цісар підводився. Усюди, вздовж усього фронту зірвалося метушливе й недоладне ляскання сполоханих і видертих із дрімоти рушниць. Цісар, попри нетерплячі умовляння супроводу покинути небезпечне місце, схилився над непорушним лейтенантом і, вірний своєму монаршому обов’язкові, спитав того, вже не здатного почути, зомлілого, як його ім’я. Полковий лікар, санітарний офіцер і двоє вояків із ношами, зігнувшись і понахилявши голови, учвал прискочили до них. Офіцери генерального штабу спочатку штовхнули додолу цісаря, потім і самі попадали на землю.

— Ось… лейтенанта! — гукнув цісар до засапаного полкового лікаря.

Тим часом стрілянина знову вщухла. Коли підхорунжий, ставши перед вояками рою, дзвінким голосом вигукнув: «Роєм командую я!». Франц Йосиф із супутниками попідводилися, лейтенанта санітари обережненько прив’язали до ношів, і всі рушили назад, у напрямку штабу полку, туди, звідки виглядав сніжно-білий намет найближчого перев’язувального пункту.

Ліва ключиця Тротти була роздроблена. Кулю, що застрягла під лопаткою, витягнено в присутності найвищого військового командування, під несамовитий лемент оперованого, якого біль повернув до притомності.

За чотири тижні Тротта видужав. Коли він повернувся до своєї південноугорської залоги, то був уже капітаном, мав найвищу в імперії нагороду — орден Марії Терезії — і дворянський титул. Відтепер він звався капітан Йозеф Тротта фон Сиполє.

Так наче його власне життя підмінили на чуже, нове, злаштоване на якійсь фабриці, він щовечора перед сном і щоранку, прокинувшись, повторював своє нове звання й свій титул, підходив до дзеркала, щоб пересвідчитися, що в нього те саме, колишнє обличчя. Між незграбним панібратством, з допомогою якого його товариші силкувалися здолати відстань, що її так несподівано поклала поміж ними незбагненна доля, й своїм власним марним намаганням невимушено, як завжди, простувати світом свіжоспечений дворянин і капітан Тротта, здавалося, втрачав рівновагу й почувався як людина, котрій судилося віднині й довіку гуляти в чужих чоботях по слизькій землі, вловлюючи за спиною притишені балачки й перехоплюючи полохливі погляди. Його дід був нікому не відомим дрібним сільським господарем, батько — військовим писарем, а згодом — жандармським вахмістром у південній прикордонній області імперії. Відколи ж у сутичці з босняцькими контрабандистами позбувся ока, то жив як інвалід війни й парковий сторож при Лаксенбурзькому замку, годував лебедів, підрізував живоплоти, навесні стеріг щедринець, а пізніше — бузину від нетруджених рук злодіїв і вимітав лагідними ночами бездомні закохані пари з благодатних, затінених паркових лав. Звання звичайного собі піхотного лейтенанта здавалося природним і доречним синові унтер-офіцера. Ушляхетненому ж і орденоносному капітанові, що ніби в золотій хмарі плавав у доти незнайомому, аж наче моторошному сяйві цісаревої ласки, рідний батько раптом став далеким, і помірна любов, яку син відчував до старого, мовби стала вимагати якихось нових способів вияву, нової форми стосунків батька з сином. Уже п’ять років не бачив капітан свого старого, зате щодругого тижня, повернувшись після вічно незмінного обходу до вартівні, він писав батькові короткого листа при скупому й нерівному світлі казенної свічки, — по тому, як перевірив вартові пости, записав час їхньої зміни й у графі «Надзвичайні випадки» проставив таке виразне й енергійне «Не було», що воно самою манерою написання заперечувало найменшу можливість будь-яких надзвичайних випадків. Як посвідки про відпустку чи як службові записки були схожі між собою ці листи, написані кожен на чвертці аркуша жовтавого шорсткого паперу, зі звертанням «Любий батьку!» на початку, зліва на відстані в чотири пальці від горішнього краю і в два — від бічних, з незмінним повідомленням про добробут автора листа й висловленням надії на гаразди адресата і з підписом наприкінці — з нового рядка, праворуч, по діагоналі до звертання: «З повагою. Ваш відданий і вдячний син Йозеф Тротта, лейтенант». Але як він мав тепер, коли, завдяки своєму новому становищу, скинув із себе тягар звичних обов’язків, змінити усталену, розраховану на ціле солдатське життя форму листа, вставляючи між узвичаєними реченнями незвичні повідомлення про незвичні з якогось часу обставини, яких ще й сам до пуття не розумів? Того тихого вечора, коли капітан Тротта вперше після свого одужання сів за рясно пописаний і покарбований грайливими солдатськими ножиками стіл, щоб написати листа, він раптом збагнув, що неспроможний просунутися вперед далі від звертання «Любий батьку!». І він вийняв безплідне перо з чорнильниці й зняв нагар з ґноту блимливої свічки, наче сподівався знайти в її лагідному полум’ї щасливу думку й добрий вислів, і незчувся, як поринув у спомини про дитинство, матір і кадетський корпус. Він розглядав велетенські тіні навіть від найдрібніших предметів, відбиті на голих, пофарбованих у синій колір стінах, і злегка загнутий, мерехкий обрис шаблі на гачку біля дверей з протягненим крізь її піхви шарфом. Він дослухався до невтомного дощу за вікном, до барабанного вибивання краплин по бляшаному підвіконню. Врешті він підвівся з наміром перевідати батька після належної подячної аудієнції в цісаря, на яку його мали відрядити за декілька днів.

За тиждень він просто після аудієнції, що тривала рівно десять хвилин, всього лише десять хвилин цісарської ласки, і складалася з зачитаних із протоколу десяти-дванадцяти запитань, на які треба було, витягнувшись у струнку, неголосно, але чітко вистрілювати: «Так, величносте!», поїхав фіакром до батька в Лаксенбурґ. Він застав старого в кухні його службового помешкання, без уніформи, біля гладенько виструганого незастеленого столу, на якому лежав темно-синій, з червоними берегами носовик, перед огорнутим парою чималим кухлем запашної кави. Сучкуватий червоно-брунатний черешньовий ціпок висів, зачеплений своїм закрутом за край столу, і стиха погойдувався. Побрижений шкіряний кисет, добре напханий грубо нарізаним тютюном, лежав напіврозкритий обіч білої, з брунатно-жовтавим відтінком люльки. Барвою вона пасувала до розкішних, білих батькових вусів. Капітан Йозеф Тротта фон Сиполє стояв серед цього вбогого казенного хатнього затишку неначе бог війни — з блискучими аксельбантами, в лакованім шоломі, що сяяв, немов якесь лискуче чорне сонце, до блиску начищених чоботях з ряхтливими острогами, з двома рядами сліпучих ґудзиків уніформи, наділений неземною потугою ордена Марії Терезії. Отож син стояв перед батьком, який повагом підводився з-за столу, наче хотів неквапливістю вітання відтінити синів блиск. Капітан Тротта поцілував батька в руку, трохи нахилив голову й дістав поцілунок у чоло і ще один — у щоку.

— Сідай! — сказав старий.

Капітан відстебнув деякі складники свого блиску й сів.

— Вітаю тебе, — мовив батько своїм звичним голосом, твердою німецькою мовою військовиків-слов’ян. Голосні в нього гриміли громом, а на закінчення він ніби клав невеличкі важки.

Ще п’ять років тому він звертався до сина словенською, хоча хлопець розумів із його мови яких кілька слів і сам ніколи не вимовив жодного. Та сьогодні розмовляти материнською мовою сина, з ласки долі й цісаря відсунутого так далеко, було б, на думку старого, ризикованою інтимністю, дарма що капітан стежив за батьковими губами, аби привітати вже перший словенський звук як щось таке давно знайоме і втрачено рідне.

— Вітаю, вітаю! — знов загримотів вахмістр. — За моїх часів ніщо так хутко не робилося. За моїх часів з нас іще знімав стружку Радецький!

Ну все, кінець, подумав капітан Тротта. Відмежувала батька від нього важка гора військових чинів.

— Чи знайдеться у вас ракія, панотче? — спитав він, щоб підтвердити останні рештки родинної спільності.

Вони випили, цокнувшись, випили ще; після кожної чарки батько кректав, заходився нескінченним кашлем, червонів, аж синів, плювався, поволі заспокоювався й починав розповідати заїжджені історії з часів власної військової служби — з виразним наміром применшити заслуги і кар’єру сина. Нарешті капітан підвівся, поцілував батька в руку, а той його — в чоло і в щоку, приперезав шаблю, надягнув шолома й пішов з твердою певністю, що бачить батька востаннє в земному житті…

І це справді було так. Син писав старому звичні листи, а більше між ними жодних видимих стосунків не було. Капітан Тротта звільнився від довгої низки своїх предків-слов’ян. З нього розпочався новий рід. Літа котилися одне за одним, як добре припасовані мирні колеса. Згідно зі своїм рангом Тротта одружився з уже не молоденькою заможною небогою свого полковника, донькою окружного начальника з Західної Богемії, породив сина, зажив розміреності впорядкованого офіцерського життя в невеличкому гарнізоні, щоранку виїздив верхи на навчальний плац, по обіді грав у кав’ярні в шахи з нотарем, звик до свого капітанського чину, до свого суспільного становища, свого титулу й своєї слави. Він мав пересічні військові здібності, які й засвідчував на щорічних маневрах пересічними успіхами, був добрим подружжям, не довіряв жінкам, цурався карт, мав славу прискіпливого, але справедливого на службі, був запеклим ворогом будь-якої брехні, не гідної справжнього чоловіка поведінки, потайного боягузтва, хвалькуватої балаканини й жадоби почестей. Він був простий і бездоганний, як його послужний список, і лише гнів, що іноді охоплював його, дозволив би знавцеві людської породи здогадатись, що і в душі капітана Тротти криються темні провалля, де дрімають бурі й незнані голоси безіменних предків.

Він, капітан Тротта, не читав книжок і потай співчував своєму синові, який уже підріс і невдовзі мусив заходжуватись коло грифеля, аспідної дошки, гумки, паперу, лінійки й таблички множення і на якого вже чекали неминучі читанки. Капітан був певен, що син його також стане солдатом. Йому й на думку не спадало, що віднині й до кінця їхнього роду бодай один Тротта може мати інший фах. Якби він мав двоє, троє, четверо синів, вони б усі стали солдатами, але його дружина була слабовита, потребувала лікарського нагляду й лікування, вагітність була небезпечна для її здоров’я. Так гадав собі капітан Тротта. Подейкували про нову війну, він був до неї готовий щодня й щогодини. Так, він був майже певен, що йому судилося померти на бойовищі. Його нелукавій простодушності смерть на бойовищі здавалася природним наслідком військової слави. Аж поки одного дня він із недбалою цікавістю взяв до рук першу синову читанку. Хлопчикові щойно минуло п’ять років, та завдяки марнославству матері домашній учитель змусив його дочасно скуштувати гірких плодів науки. Капітан прочитав римовану вранішню молитву — вона десятками років залишалася незмінна, він іще пам’ятав її. Потім прочитав «Чотири пори року», «Лисицю й Зайця», «Царя звірів». А тоді знайшов зміст і натрапив на заголовок одного оповіданнячка, в якому йшлося чи не про нього самого, бо воно звалося «Франц Йосиф Перший у битві при Сольферіно»; капітан прочитав статейку й так і сів. «У битві при Сольферіно, — писалося на початку, — нашому цісареві Францу Йосифові Першому загрожувала велика небезпека». Аж ось з’явився й сам Тротта. Але ж який переінакшений! «Монарх, — сповіщала читанка, — у запалі бою вихопився так далеко вперед, що несподівано побачив себе оточеним ворожими кіннотниками. Під ту мить найвищої загрози туди на змиленому рудому коні, вимахуючи шаблею, підскочив юний лейтенант. Гей, які удари посипались на голови і на в’язи ворожих кіннотників!». І далі: «Ворожий спис прохромив груди юного героя, але більшість ворогів уже було побито. Із осяйним мечем в руках юний, безстрашний монарх зміг уже легко відбивати дедалі слабший напад. Тоді взято в полон усю кінноту ворога. А юний лейтенант, лицар Йозеф фон Тротта — ось його ім’я — отримав найвищу нагороду, якою наша Батьківщина відзначає своїх героїв, — орден Марії Терезії».

Капітан Тротта подався в садок, де тихими пообідніми годинами поралася дружина, й побілілими губами, ледве чутно спитав її, чи знайома вона з цією ганебною статейкою.

Дружина з усміхом кивнула головою.

— Це брехня! — вигукнув капітан і пошпурив книжку на вологу землю.

— Це ж бо для дітей! — лагідно мовила дружина.

Капітан повернувся до неї спиною. Гнів стрясав ним, як буря вутлим кущиком. Він швидко зайшов до будинку, серце його калатало. Був саме час гри в шахи. Він зняв із стіни шаблю, сердитим замашним рухом затяг на собі пасок і рвучким сягнистим кроком вийшов з дому. Побачивши його, хтось би подумав, що капітан збирається винищити цілу купу ворогів. У кав’ярні Тротта, не промовивши й слова, з чотирма глибокими поперечними зморшками на лобі під шорстким коротким чубом, програв поспіль дві партії, а відтак немилосердною рукою поваляв на дошці шахові фігури, аж заторохтіло, й сказав партнерові:

— Мені треба з вами порадитись!

Пауза.

— Мені вчинено наругу, — знов почав капітан, дивлячись просто в блискучі скельця нотаревих окулярів, і за мить відчув, що йому бракує потрібних слів. Треба було взяти з собою ту читанку. З такою одіозною річчю в руках йому було б легше пояснити, що сталося.

— Яку наругу? — запитав правник.

— Я ніколи не служив у кінноті. — Капітан Тротта вирішив, що найкраще почати саме так, хоча й відчував, що його не легко буде зрозуміти. — А ці безсоромні писаки розказують у книжках для дітей, що я на рудому коні, на змиленому рудому коні, пишуть вони, прискочив урятувати монарха.

Нотар зрозумів. Він знав цю оповідку з читанок своїх синів.

— Ви перебільшуєте вагу цього факту, пане капітане, — сказав він. — Поміркуйте лишень: адже це для дітей!

Тротта злякано втупився в нього. Тієї миті йому видалося, що весь світ у змові проти нього: автори читанок, нотар, власна дружина, син, домашній вчитель.

— Усі історичні подвиги, — мовив нотар, — для шкільного вжитку подаються дещо змінено. І це слушно, як на мене. Дітям потрібні приклади, зрозумілі для них, такі, які легко запам’ятати. А правду вони дізнаються згодом.

— Рахунок! — гукнув капітан Тротта й підвівся.

Він подався до казарми, заскочив чергового офіцера, лейтенанта Амерлінґа, з дівчиною в кімнаті писаря, особисто перевірив вартові пости, наказав покликати фельдфебеля, викликав чергового унтер-офіцера задля рапорту, звелів вишикувати чоту на подвір’ї казарми й розпочати муштру з рушницями. Наказові скорилися збентежено і тремтячи. У кожному рою були відсутні кілька вояків, і знайти їх виявилося неможливо. Капітан Тротта наказав зробити поіменний переклик.

— Про відсутніх доповісти завтра під час рапорту! — звелів він лейтенантові.

Вояцтво муштрувалося з рушницями, аж доки геть засапалось. Брязкали шомполи, літали ремені, гарячі руки з виляском хапалися за холодні металеві цівки рушниць, важкі приклади трамбували розігріту вогку землю.

— Набивай! — командував капітан.

Повітря тремтіло від глухої тріскотняви холостих набоїв.

— Півгодини салютних пострілів! — командував капітан.

За десять хвилин він змінив наказ:

— Навколішки до молитви — ставай!

Заспокоївшись, він дослухався, як об землю, жорству й пісок глухо шаруділи тверді солдатські коліна. Він іще капітан, господар своєї чоти. Він іще покаже тим писакам!

Того дня Тротта не пішов до казино, він навіть не попоїв, так і ліг спати. Він спав важким сном без сновидінь. Уранці наступного дня під час офіцерського рапорту капітан стисло й чітко виклав полковникові свою скаргу. Так почалося мордування капітана Йозефа Тротти, лицаря фон Сиполє, лицаря правди. Минуло кілька тижнів, доки з військового міністерства надійшло повідомлення, що його скаргу переслали до міністерства культів і освіти. Минуло ще кілька тижнів, аж доки одного дня капітан одержав з цього міністерства таку відповідь:


«Ваша Милосте,

вельмишановний пане капітане!

У відповідь на скаргу Вашої Милості стосовно статті № 15, уміщеної в читанці, схваленій для вжитку в австрійських народних і середніх навчальних закладах згідно з законом від 21 липня 1864 року, підготованій і виданій професорами Вайднером і Срдечним, пан міністр освіти дозволяє собі якнайшанобливіше звернути увагу Вашої Милості на ту обставину, що вміщувані в шкільних читанках матеріали історичного змісту, надто ж ті з них, у яких ідеться про високу особу нашого монарха Його Величності цісаря Франца Йосифа, як також і про інших членів монаршого дому, відповідно до постанови від 21 березня 1840 року, мають пристосовуватись до вікових особливостей учнів і якнайкращим чином сприяти досягненню педагогічної мети. Згадану у скарзі Вашої Милості статтю № 15 було подано на персональний розгляд Його Ексцеленції панові міністру культів і схвалено ним особисто для шкільного вжитку. Вищі, як і підлеглі їм, шкільні управління вважають за доцільне подавати учням Австро-Угорської монархії героїчні подвиги нашого вояцтва відповідно до дитячого характеру, фантазії, завдань розвитку патріотичних почуттів юного покоління, не порушуючи правдивості зображуваних подій, але й не подаючи їх сухо, що унеможливлює будь-яку роботу фантазії, як і активізацію та розвиток патріотичних почуттів. Виходячи з цих і подібних міркувань, нижчепідписаний щонайшанобливіше просить Вашу Милість відмовитися від поданої скарги».


Папір цей було підписано міністром культів і народної освіти. Полковник передав його капітанові Тротті з батьківською порадою:

— Облиш це діло!

Тротта взяв міністрову відповідь, нічого не сказавши. Тиждень згодом він через належні інстанції попрохав аудієнції в його величності, а ще за три тижні в першій половині дня стояв у замку віч-на-віч зі своїм найвищим повелителем.

— Послухайте, любий Тротто! — сказав цісар. — Справа ця дійсно прикра. Але ж ми обидва не так уже й багато від цього втратили! Облиште це діло!

— Величносте, — відповів капітан, — там написана брехня!

— Брешуть узагалі немало, — потвердив цісар.

— Величносте, я не можу, — видушив із себе капітан.

Цісар підступив ближче до нього. На зріст монарх був не набагато вищий за Тротту. Вони дивилися просто у вічі один одному.

— Мої міністри, — почав Франц Йосиф, — мають самі знати, що вони роблять. Я повинен на них покладатися. Розумієте, любий капітане Тротто? — І за хвильку: — Ми виправимо становище! Ви побачите!

Аудієнція скінчилася.

Батько був ще живий. Але Тротта не поїхав до Лаксенбурґа. Він повернувся до гарнізону й попросив відставки з армії.

Його відпустили, надавши чин майора. Він поселився в Богемії, у невеличкому маєтку свого тестя. Цісар не обминув його своєю ласкою. За два тижні Тротта отримав повідомлення про те, що цісар зволив наділити на навчання синові свого рятівника п’ять тисяч гульденів зі своїх особистих коштів. Одночасно Тротта дістав титул барона.

Йозеф Тротта, барон фон Сиполє, прийняв цісареву милість понуро, як образу. Прусську кампанію проведено без нього й програно. Майор кипів від гніву. Його скроні вже переткалися сріблом сивини, очі потьмяніли, хода сповільніла, руки обважніли, вуста змовчазніли більш ніж будь-коли. Хоч він був чоловік у розповні віку, проте виглядав пристаркуватим. Вигнано його було з раю простодушної віри в цісаря й чесноту, правду й справедливість; закутий у кайдани терпіння й мовчання, він починав схилятися до думки, що світ, потуга законів і блиск величностей тримаються на лукавстві. На принагідно висловлене побажання цісаря оповіданнячко № 15 зникло зі шкільних читанок монархії. Ім’я Тротта лишилося тільки в анонімних анналах полку. Майор жив далі як невідомий носій передчасно відлуналої слави, як мимобіжна тінь, що її відкидає в білий світ живих людей схований кимсь таємничий предмет. Барон порався в маєтку тестя з поливальницею й садовими ножицями і, як його батько в замковому парку Лаксенбурґа, підрізував живоплоти й косив моріжки, навесні стеріг щедринець, а пізніше — бузину від грабіжницьких і нетямущих рук, замінював трухлі дошки в паркані новими, гладенько обструганими, лагодив садове причандалля й упряж, власними руками загнуздував і сідлав гнідих, міняв іржаві замки на хвіртках і брамі, підпирав обмірковано й чисто виструганими кілками перехняблену шопу, цілими днями пропадав у лісі, стріляв дрібну дичину, ночував у лісничого, дбав про курей, про гній і врожай, садовину й шпалерні культури, наймитів і візничих. Скупував і не довіряв, роблячи закупки, обережно витягав монети із замшевої торбинки й знов ховав її за пазуху. Він став дрібним словенським господарем. Часом на нього ще нападав давній гнів і стрясав ним, як велика буря малим кущиком. Тоді він бив наймитів і коней, бахкав дверима, розбиваючи замки, що їх сам поставив, погрожував поденникам смертю й погубою, за обідом люто швиргав від себе тарілки, ходив голодний і бурчав. Поряд, в окремих кімнатах, мешкала дружина, квола й хирлява, і хлопчик, з яким батько бачився лише за обіднім столом і чиї шкільні свідоцтва двічі на рік барон переглядав, не висловлюючи ні похвали, ні догани, та ще тесть, що безтурботно проциндрював свою пенсію, любив дівчат, тижнями жив у місті й боявся зятя. Він, барон Тротта, став дрібним старим словенським господарем. Як і раніше, він двічі на місяць писав батькові листи — пізно увечері, при блимливій свічці, на чвертці аркуша жовтавого паперу, відступивши на чотири пальці від горішнього й на два від бічних країв, з неодмінним звертанням «Любий батьку!». Відповіді надходили дуже зрідка.

Щоправда, барон часом думав навідатися до батька. Давно вже він знудився за вахмістром, за вбогим затишком його помешкання, грубо натертим тютюном і домашньою ракією. Та барон боявся витрат, як боялися їх його батько, його дід і прадід. Тепер він знов став куди ближчим інвалідові з Лаксенбурзького замку, ніж був кілька років тому, коли, у свіжому блиску щойно отриманого дворянства, сидів у синенькій кухоньці маленького службового батькового помешкання й пив ракію. З дружиною Тротта ніколи не говорив про своє походження. Він відчував, що її, доньку державного службовця давнього коліна, відмежовувала б від словенського вахмістра своєрідна соромлива пиха. І барон не запрошував батька в гостину до себе.

Одного ясного березневого дня, коли барон, долаючи тверде груддя ріллі, йшов до управителя маєтку, служник передав йому листа з управління Лаксенбурзького замку. Інвалід помер, безболісно заснув вічним сном у вісімдесятиоднорічному віці. Барон сказав лише:

— Піди до пані баронеси, нехай спакують мою валізу, увечері я їду до Відня!

І пішов далі, до будинку управителя, розпитав, як із сівбою, погомонів про погоду, звелів замовити три нових плуги, на понеділок викликати ветеринара і ще сьогодні привести повитуху до вагітної служниці. Уже прощаючись, він сказав:

— Помер мій батько. Я пробуду у Відні три дні! — Недбало козирнув одним пальцем і пішов.

Його валізу було спаковано, у повіз запрягали коней — до станції мали їхати з годину. Він швидко попоїв супу й м’яса. Тоді звернувся до дружини:

— Я так більше не можу! Мій батько був добра людина. Ти його ніколи не бачила!

Чи то було надмогильне слово? Чи скарга?

— Ти поїдеш зі мною! — сказав він зляканому синові.

Дружина підвелася — спакувати й хлопчикові речі. Доки вона поралася на другому поверсі, Тротта сказав малому:

— Тепер ти побачиш свого діда.

Хлопчик затремтів і опустив очі.

Коли вони приїхали, вахмістр уже був у домовині. Він лежав на катафалку в своїй кімнаті, з розкуйовдженими великими вусами, в темно-синій уніформі, з трьома блискучими медалями на грудях, під наглядом двох його товаришів-інвалідів і вісьмох метрових свічок. Черниця-урсулинка молилася в кутку біля єдиного, запнутого тепер вікна. Коли Тротта увійшов, обидва інваліди виструнчилися. Він, в уніформі, з орденом Марії Терезії на грудях, став навколішки, і син його також уклякнув у ногах небіжчика — його юне обличчя опинилося просто перед величезними підошвами чобіт мертвого діда. Барон Тротта вперше на віку відчув, як йому тонко, гостро шпигнуло біля серця. Його невеличкі очі залишалися сухі. Він промурмотів «Отче наш» раз, удруге, втретє, в тихому сум’ятті, підвівся, схилився над небіжчиком, поцілував пишні вуса, кивнув головою інвалідам і сказав до сина:

— Ходімо!

— Бачив ти його? — спитав барон надворі.

— Бачив, — відповів хлопчик.

— Він був простий жандармський вахмістр, — мовив батько, — я врятував життя цісареві у битві при Сольферіно, і тоді нам надали баронство.

Хлопчик не сказав нічого. Інваліда поховали на ділянці для військових невеличкого цвинтаря в Лаксенбурзі. Шестеро темно-синіх його товаришів несли труну від каплиці до могили. Майор Тротта, в парадній уніформі, з ківером на голові, весь час тримав руку на синовому плечі. Хлопчик схлипував. Жалобна музика військового оркестру, сумний і монотонний спів духовних, який чутно було щоразу, коли музиканти на хвилю змовкали, розлитий довкола дух ладану завдавали хлопцеві якогось незбагненного, давкого болю. І постріли з рушниць, якими піврій солдатів віддав небіжчикові останню військову шану, приголомшили малого своєю довго відлунюваною невблаганністю. Солдати пострілами слали своє «Прощай!» небіжчиковій душі, яка саме летіла просто на небо, навіки-віків зникаючи з цього світу.

Батько з сином поїхали додому. Дорогою барон весь час мовчав. Аж як вони вже покинули пристанційний перон і сідали в повіз, що чекав на них за сквериком позад вокзалу, майор сказав:

— Не забувай його, свого діда!

І знову він заходився коло своїх звичних щоденних справ. І покотилися роки, як однакові, мирні, безмовні колеса. Вахмістр був не останній небіжчик, якого довелося баронові ховати. Він поховав спершу тестя, а через кілька років — дружину, що сумирно, швидко, ні з ким не попрощавшись, померла від гострого запалення легенів. Хлопчика він віддав до пансіону у Відні, поклавши собі, що син ніколи не буде кадровим військовим. Барон лишився сам у маєтку, в білому просторому будинку, де ще витав дух померлої дружини, розмовляв тільки з лісничим, управителем, наймитом і візником. Дедалі рідше спалахував у ньому гнів. Проте челядь весь час відчувала його селянський кулак, а сердите баронове мовчання гнітило людей, мов ярмо на шиї. Перед появою барона Тротти завжди залягала боязка тиша, наче перед бурею. Двічі на місяць надходили йому поштиві листи від сина. Раз на місяць барон відповідав на них двома короткими реченнями на вузеньких смужках паперу — берегах, ощадливо відрізаних від синових листів. Раз на рік, вісімнадцятого серпня, на день народження цісаря, барон у парадній уніформі їхав до сусіднього гарнізонного містечка. Двічі на рік — на різдвяні й на літні канікули — приїздив до нього в гостину син. Кожного Святвечора хлопець отримував від батька три дзвінкі срібні ґульдени, в одержанні яких мусив розписуватися і яких ніколи не смів узяти з собою. Того ж таки вечора ґульдени опинялися в скриньці, що стояла в батьковій кімнаті. Біля ґульденів лежали синові шкільні табелі. Вони засвідчували неабияку синову старанність і його достатні, хоч і не видатні здібності. Ніколи не одержав хлопчик якоїсь іграшки, ніколи — кишенькових грошей чи якоїсь книжки, крім обов’язкових підручників. Йому, здавалося, нічого не було треба. Він мав ясний, тверезий і чесний розум. Його вбога фантазія ніколи не сягала поза єдине бажання — якомога швидше пережити літа шкільної науки.

Хлопцеві було вісімнадцять років, коли батько якось різдвяного вечора сказав йому:

— Цього року ти вже не одержиш трьох ґульденів! Можеш узяти під розписку дев’ять зі скриньки. Стережися дівчат! Вони здебільшого хворі! — І, помовчавши: — Я вирішив, що ти будеш правником. До того ти маєш іще два роки. Військо нікуди не втече. Можуть відстрочити, поки скінчиш правництво.

Хлопець прийняв дев’ять ґульденів так само слухняно, як і батькову волю. До дівчат він ходив рідко, ретельно вибирав їх і коли влітку приїхав додому на канікули, мав іще шість гульденів. Він спитався в батька дозволу запросити в гостину друга.

— Гаразд, — трохи здивовано погодився майор.

Друг прибув з малим пакуночком речей, зате з чималою коробкою фарб, що не сподобалося господареві дому.

— Він малює? — спитав старий.

— Дуже гарно! — сказав Франц, син.

— У будинку він не мазькатиме! Хай малює краєвиди!

Гість і справді малював поза домом, та зовсім не краєвиди. Він писав портрет барона Тротти з пам’яті. Щодня за столом вивчав риси господаревого обличчя.

— Чого він з мене очей не зводить? — спитав барон.

Обидва хлопці зашарілися й поопускали очі на обрус.

Портрет, однак, було завершено і, заведений у раму, передано старому на прощання. Той розглядав його статечно й з усміхом. Повернув на другий бік, наче шукав на звороті ще якихось подробиць, що могли згубитися на лицьовому боці, підносив до вікна, дивився звіддалік, поглядав у дзеркало, потім на портрет і нарешті сказав:

— Де його почепити?

То була його перша радість за багато років.

— Можеш позичити своєму другові грошей, як йому треба, — стиха сказав він Францові. — Ладнайте ж там між собою добре!

Той портрет був і залишився єдиним, будь-коли намальованим із старого Тротти. Згодом він висів у покої сина і хвилював уяву онука.

А поки що він кілька тижнів додавав майорові дивного настрою. Барон чіпляв його то на ту, то на іншу стіну, підлещений, з утіхою роздивлявся свій суворо окреслений, випнутий уперед ніс, свої бліді й вузькі, без заросту над ними губи, худорляві вилиці, що, мов пагорки, виступали під маленькими чорними очима, і невисокий, зморшкуватий лоб під острішком коротко підрізаного, цупкого, їжакуватого чуба. Тротта аж тепер по-справжньому вивчив своє обличчя і деколи провадив з ним мовчазні розмови. Воно будило в ньому ніколи доти не знані думки, спомини, незбагненні, швидко зникомі тіні журби. Треба було аж портрета, щоб майор побачив свою ранню старість і велику самоту; вони ринули на нього з малюнка на полотні, самота й старість. Чи це так було завжди? — питав він себе. Завжди так було? Незчувшись, як воно вийшло, він час від часу став ходити на цвинтар, на могилу дружини, роздивлявся сірий цоколь і білий, мов крейда, хрест, дату народження й смерті, зміркував, що вона рано померла, й пересвідчився, що не може виразно згадати її образу. Приміром, не пам’ятає її рук. «Китайський винний оцет» — спала йому на думку назва ліків, що їх вона вживала впродовж багатьох років. Її обличчя? Заплющивши очі, він ще міг його викликати в уяві, проте воно хутко зникало, розпливалося в червонясте кружало імли. Він став лагідний у домі й на подвір’ї, часом гладив коня, всміхався до корів, частіше, ніж колись, випивав чарку горілки і одного разу написав синові короткого листа не в термін. З ним почали вітатися, всміхаючись, і він люб’язно кивав головою.

Настало літо, канікули привели додому сина з другом, старий поїхав з обома хлопцями до міста, зайшов до ресторану, раз-другий сьорбнув сливовиці й замовив хлопцям багатий обід.

Син став правником, частіше навідувався додому, розглядався по маєтку і одного разу відчув охоту порядкувати в ньому, відмовившись від юридичної кар’єри. Він сказав про це батькові. Майор відповів:

— Запізно! З тебе ніколи не вийде ані селянина, ні господаря! З тебе вийде добрий урядовець та й годі!

Справу було вирішено. Син став державним службовцем — окружним комісаром у Сілезії. Хоча ім’я Тротти й зникло з авторизованих шкільних читанок, проте не щезало з таємних документів вищих політичних інстанцій, і п’ять тисяч гульденів, дарованих з ласки цісаревої, забезпечили урядовцеві Тротті повсякчасну ласкаву увагу і сприяння невідомих йому високих інстанцій. Він швидко дійшов неабиякого чину. За два роки перед тим, як він обійняв посаду окружного начальника, помер майор. Він залишив несподіваний заповіт.

Бувши переконаний у тому, писав майор, що з його сина не вийде доброго сільського господаря, і сподіваючись, що Тротти, вдячні цісареві за його незмінну ласку, доробляться високих чинів і становища на державній службі й будуть у житті щасливіші за нього, автора заповіту, він смиренно вирішив, на пам’ять про свого небіжчика батька, заповісти маєток, з усім наявним у ньому рухомим і нерухомим майном, відписаний колись йому, майорові, від його тестя, фондові військових інвалідів, причому на спадкоємців не покладається жодних інших обов’язків, крім як поховати заповідача з усією можливою скромністю на тому цвинтарі, де спочиває його батько, якомога ближче до його могили. Він, заповідач, просить обійтися без будь-якої помпи. Уся наявна готівка, в сумі п’ятнадцять тисяч флоринів з відсотками, що зберігається в банкірському домі у Відні, як і всі інші його гроші, наявні вдома, срібло, мідь, а також персні, годинники й ланцюжки небіжки матері належать єдиному синові заповідача, баронові Францові фон Тротта і Сиполє.

Віденський військовий оркестр, чота піхотинців, представник кавалерів ордена Марії Терезії, представник південно-угорського полку, скромним героєм якого був майор, усі здатні маршувати інваліди, двоє урядовців двірської і власної його величності канцелярії, офіцер військового міністерства і один унтер-офіцер, з орденом Марії Терезії на обтягненій чорним крепом подушечці, становили офіційну похоронну процесію. Син Франц ішов весь у чорному, худорлявий і самотній. Оркестр грав той самий жалобний марш, що й на дідовому похороні. Постріли надгробного салюту цим разом були потужніші й довго відлунювали в повітрі.

Син не плакав. Ніхто не плакав над померлим. Усе було сухо і врочисто. Ніхто не виголошував промов над могилою. Поблизу жандармського вахмістра спочивав тепер майор, барон фон Тротта і Сиполє, лицар правди. Йому поставили простий вояцький кам’яний надгробок, на якому поряд з ім’ям, військовим рангом і полком було викарбувано вузькими чорними літерами горді слова: «Герой Сольферіно».

Отож від померлого лишилося не набагато більше, ніж надгробний камінь, відлунала слава й портрет. Отак іде селянин навесні ріллею — а згодом, влітку, слід його кроків значать благодатні пшениці, що їх він сіяв. Цісарсько-королівський обер-комісар фон Тротта і Сиполє ще того ж тижня отримав листа — зі словами співчуття від його величності, в якому двічі згадано про досі «не забуті заслуги» небіжчика.


II
У цілій дивізії не було кращого військового оркестру над оркестр Н-ського піхотного полку в невеличкому повітовому містечку В. у Моравії. Його диригент належав ще до тих австрійських військових музикантів, які завдяки точній пам’яті й вічно живій потребі нових варіацій давніх мелодій були спроможні щомісяця компонувати новий марш. Усі марші були схожі між собою, мов солдати. Починалися вони здебільшого дріботінням барабанів, містили прискорений у ритмі маршу сигнал вояцької вечірньої зорі, лункі усміхи легких тарілок і закінчувалися могутнім громом великих литаврів — цією бадьорою й короткою грозою військової музики. Капельмейстера Нехвала вирізняла з-поміж його колег не так надзвичайно плідна витривалість у компонуванні, як те хвацьке й невтомне завзяття, з яким він диригував оркестром. Ліниву звичку інших капельмейстерів — віддавати диригування першим маршем фельдфебелеві музичного рою і лише за другим номером програми підносити диригентську паличку — Нехвал вважав явною ознакою занепаду цісарсько-королівської монархії. Тільки-но оркестр ставав, як належить, кружка і тендітні ніжки крихітних нотних пюпітрів позастромлювано в чорну землю між великим бруковим камінням майдану, капельмейстер уже стояв серед своїх музикантів, рішуче піднісши догори чорну ебенову диригентську паличку зі срібною головкою. Усі плац-концерти — вони відбувалися під балконом пана окружного начальника — починалися з маршу Радецького. І хоч марш той був так добре знаний оркестрантам, що вони заграли б його серед ночі з заплющеними очима, без ніякого диригування, капельмейстер уважав за необхідне, аби вони кожну ноту вичитували з паперу. І, мовби виконуючи марш Радецького з своїми музикантами вперше в житті, він кожної неділі, з усією сумлінністю військовика й диригента, підіймав догори голову, паличку й погляд і спрямовував усе те водночас на, як йому здавалося, спраглі його велінь сегменти круга, в центрі якого він стояв. Суворо били барабани, солодко співали флейти, аж заходилися дзвінкі тарілки. На обличчях слухачів вигравав утішний, ясний усміх, і в ногах їхніх жвавіше грала кров. Стоячи на місці, вони ніби вже марширували. У молоденьких дівчат спирало дух у грудях і розтулялися губи. Чоловіки схиляли голови й думали про маневри. Старі жінки сиділи неподалік у парку, і їхні маленькі сиві голівки трусилися. А було літо.

Еге ж, було літо. Старі каштани навпроти будинку окружного начальника лише вранці й увечері гойдали своїми темно-зеленими й рясними крислатими кронами. Удень вони стояли непорушно, дихали на світ терпким духом і простеляли довгу прохолодну тінь аж до середини вулиці. Небо було незмінно синє. Без угаву виспівували над тихим містом невидимі жайворонки. Подеколи вибоїстою бруківкою з вокзалу до готелю проїздив фіакр із заїжджим гостем. Інколи вицокувала копитами по широкій вулиці запряжена в колясу пара коней, що везла свого хазяїна, землевласника пана фон Вінгерніґа на прогулянку, з півночі на південь, від його замку до його ж таки неозорих мисливських угідь.

Дрібненький, старий і жалюгідний жовтий дідок у великій жовтій ковдрі і з маленьким висхлим личком, пан фон Вінтерніґ сидів у своєму повозі. Наче вбога грудочка зими, їхав він крізь розбуяле літо. На пружних і безгучних високих ґумових колесах з тендітними брунатними лакованими спицями, що блискали на сонці, котився він просто з постелі до своїх заміських володінь. Великі темні ліси і ясно-зелені соснові бори вже чекали на нього. Мешканці міста віталися до нього. Він не відповідав на привітання. Непорушний, їхав він серед моря привітань. Чорний візничий стовпцем височів на передку, його циліндр майже черкався об крони каштанів, гнучкий батіжок погладжував спини гнідих, і зі стулених губів через певні проміжки часу злітало пронизливе прицмокування, гучніше за тупіт копит і схоже на мелодійний постріл із рушниці.

Такої пори починалися канікули. П’ятнадцятирічному синові окружного начальника Карлові Йозефу фон Тротті, учневі кавалерійського кадетського корпусу в моравській Білій Церкві, його рідне місто здавалося домівкою літа, так само, як і його власною. На Різдво й на Великдень його запрошували до дядька. Додому ж він приїздив лише на літні канікули. І щоразу його приїзд припадав на неділю. Так бажав його батько, пан окружний начальник, барон фон Тротта і Сиполє. Літні канікули, хай там якого дня вони розпочиналися в кадетському корпусі, удома неодмінно наставали в суботу. У неділю пан Тротта фон Сиполє не ходив на службу. Цілий ранок, з дев’ятої до дванадцятої, він мав для свого сина. Рівно за десять хвилин перед дев’ятою, через чверть години після вранішньої меси, хлопець у парадній уніформі стояв перед дверима батькової кімнати. За п’ять хвилин до дев’ятої сходами наниз спускався Жак у сірій лівреї й казав:

— Паничу, ваш панотець іде.

Карл Йозеф іще раз обсмикував на собі уніформу, поправляв портупею, брав у руки кашкета і, як веліли правила, прикладав його до боку. З’являвся батько, син клацав підборами, аж луна йшла по тихому старому будинку. Старий відчиняв двері й легким привітним помахом руки запрошував сина пройти вперед. Хлопець не рушав з місця, ніби не помічав запрошення. Тоді барон проходив у двері, Карл Йозеф рушав за ним і зупинявся на порозі.

— Розташовуйся, — казав по хвилині окружний начальник.

Аж тепер Карл Йозеф підходив до великого крісла, оббитого червоним плисом, і сідав навпроти батька, звівши коліна докупи й поклавши на них кашкета з опущеними в нього білими рукавичками.

Крізь вузькі щілини зелених жалюзі падали на темно-червоний килим тоненькі сонячні смужки. Дзижчала муха, починав бити настінний годинник. Коли він, лунко вибивши дев’ять ударів, замовкав, окружний начальник починав запитувати:

— Як там пан полковник Марек?

— Дякую, тату, йому ведеться добре!

— З геометрії в тебе так само слабенько?

— Дякую, тату, трохи краще!

— Книжки читав?

— Так, тату!

— А як з верховою їздою? Торік у тебе було не вельми блискуче…

— Цього року… — почав був Карл Йозеф, та мусив урвати.

Батько наставив проти нього вузьку руку, напівсховану в круглій блискучій манжеті. Золотом сяйнула велика чотирикутна запонка.

— Торік було не вельми блискуче, сказав я. То був… — Тут окружний начальник зробив паузу, а тоді вимовив безгучним голосом: — …сором!

Батько з сином замовкли. Хоч як нечутно було сказане слово «сором», та воно ще витало в кімнаті. Карл Йозеф знав, що після суворої батькової огуди слід витримати паузу. Присуд належало осягнути в усій його вазі, осмислити, вкарбувати в пам’ять, увібрати в серце і в мозок. Цокав годинник, дзижчала муха.

Нарешті Карл Йозеф почав дзвінким голосом:

— Цього року було значно краще. Сам вахмістр часто це казав. І від пана обер-лейтенанта Коппеля я дістав похвалу.

— Втішно це чути, — замогильним голосом вимовив пан окружний начальник. Об край столу він засунув манжету в рукав, почулося рипіння накрохмаленої тканини.

— Розповідай далі, — сказав окружний начальник і закурив цигарку.

То був звичний сигнал переходу в атмосферу домашнього затишку. Карл Йозеф поклав кашкета й рукавички на невеличкий столик, підвівся й почав викладати батькові всі події минулого шкільного року. Старий кивав головою. Несподівано він сказав:

— Та ти вже великий хлоп’яга, сину мій! У тебе міняється голос. Чи ти вже й закоханий?

Карл Йозеф спаленів. Обличчя йому горіло, як червоний лампіон, та хлопець хоробро дивився на батька.

— Отже, ще ні, — сказав окружний начальник. — Ну, дарма, розповідай далі.

Карл Йозеф ковтнув слину, густий рум’янець зійшов з обличчя, хлопцеві раптом стало холодно. Він повільно, з багатьма паузами заходився звітувати далі. Тоді витяг з кишені список замовлених книжок і простяг батькові.

— Цілком пристойна література! — схвалив окружний начальник. — Будь ласка, зміст «Цріні»!

Карл Йозеф переповів драму акт за актом. Потім сів, знеможений, блідий, із пересохлим горлом.

Він крадькома зиркнув на годинник. Було тільки пів на одинадцяту. Ще півтори години тривав батьків екзамен. Старому могло спасти на думку перевірити синові знання зі стародавньої історії чи германської міфології. Він курив, ходячи по кімнаті й заклавши ліву руку за спину. На випраній сорочці рипіла накрохмалена манжета. Дедалі яснішали сонячні смуги на килимі, дедалі ближче посувались вони до вікна. Сонце вже, мабуть, підбилося високо. Ударили церковні дзвони, звуки лунали зовсім близько від покою, аж наче просто за густими зеленими жалюзі.

Сьогодні старий перевіряв знання лише з літератури. Він докладно з’ясував синові значення Ґрільпарцера й порадив читати на канікулах «легких» авторів — Адальберта Штіфтера та Фердинанда фон Заара. Далі окружний начальник знов перескочив на військову тему, варту, військовий статут, частина друга, склад армійського корпусу, чисельність полку під час війни. Зненацька він спитав:

— Що таке субординація?

— Субординація є обов’язок безумовного послуху, — продекламував Карл Йозеф, — що його кожен підлеглий щодо свого начальника і кожен нижчий ранґом…

— Стоп! — урвав батько й виправив: — …так само, як кожен нижчий ранґом…

І Карл Йозеф підхопив:

— …має виявляти щодо вищого, коли…

— …тільки-но… — виправив старий.

— …тільки-но той приймає командування.

Карл Йозеф полегшено зітхнув. Вибило дванадцяту.

Аж тепер насправді починалися канікули. Ще чверть години — і до слуху хлопця долинав перший барабанний розсип музики військового оркестру, що саме вирушив з казарми. Щонеділі обідньої пори він грав перед помешканням окружного начальника, який представляв у цьому місті неабикого — його величність цісаря. Карл Йозеф стояв на балконі, схований за густим плетивом винограду, й сприймав музику як величальну на власну честь. Він почувався трохи ріднею Габсбурґам, владу яких представляв і захищав тут його батько і за яких він і сам колись піде в похід на війну і на смерть. Він знав імена всіх членів найяснішої родини. Він любив їх усіх щиро, по-дитячому відданим серцем, і насамперед цісаря, що був добрий і великий, шляхетний і справедливий, безмежно далекий і дуже близький, такий прихильний до своїх армійських офіцерів. Найкраще вмерти за нього під музику військового оркестру, найлегше — під марш Радецького. Меткі кулі в ритмі маршу свистіли кругом голови Карла Йозефа, виблискувала його ясна шабля, з серцем і мозком, переповненими чарівною шпаркістю маршової мелодії, він умирав у барабаннім шумовинні музики, і кров його черленою тонкою цівкою стікала на сліпуче золото сурм, на глибоку чорноту литаврів і на переможне срібло оркестрових тарілок.

Жак став за його спиною й кахикнув. Отже, починався обід. Коли музика на хвилю замовкала, з їдальні долинав тихий брязкіт посуду. Вона містилася за дві кімнати від балкону, якраз посередині першого поверху. Під час обіду музика лунала віддалено, а проте виразно. На жаль, вона грала не щодня. Музика була добра й корисна, вона лагідно і миротворно обрамлювала врочисту церемонію споживання їжі й не давала місця для тих прикрих, коротких і нещадних розмов, що їх так часто любив здіймати батько. Можна було мовчати, слухати й розкошувати. Тарілки були з бляклими синіми й золотавими вузенькими смужками. Карл Йозеф любив їх. Протягом року він їх часто згадував. Вони, і марш Радецького, і на стіні портрет матері (якої хлопець уже не пам’ятав), і важкий срібний ополоник, і таріль з рибою, і ножі для фруктів із зубчастими спинками, і манюні чашечки на каву, і тендітні ложечки, тоненькі, мов стерті срібні монети, — усе те вкупі означало літо, волю, домівку.

Він віддав Жакові шинелю, кашкета й рукавички і подався до їдальні. Старий зайшов туди водночас із ним і всміхнувся синові. Панна Гіршвіц, економка, з’явилася хвилинку згодом, по-недільному вбрана в сірий шовк, з піднесеною головою, з важким вузлом кіс на потилиці й величезною кривою пряжкою на грудях, схожою на татарську шаблюку. Здавалося, що панна при повній зброї і в панцері. Карл Йозеф ледь доторкнувся губами до її довгої, твердої руки. Жак трохи відсунув стільці. Окружний начальник знаком запросив усіх сідати. Жак зник і за хвилинку з’явився в білих рукавичках, які його наче цілком одмінили. Вони лили сніжно-біле сяйво на його й так уже біле обличчя, уже й так білі бакенбарди, вже й так білу голову. Зате вони перевершували білістю все, що на цьому світі можна було назвати білим. І вбраними в ті рукавички руками він тримав темну тацю. На ній парувала супниця. Ось Жак поставив її посеред столу обережно, нечутно й дуже швидко. Як велося здавна, панна Гіршвіц заходилася насипати суп у тарілки. Подавану нею тарілку брали з готовністю і з усміхом вдячності в очах. Панна Гіршвіц і собі всміхалася у відповідь. Тепле, золотаве ряхтіння плавало в тарілках; то був суп, суп із локшиною. Прозорий, із золотаво-жовтою, тонюсінькою, смаковитою, ніжною локшиною. Пан Тротта фон Сиполє їв дуже похапливо, часом аж люто. Здавалося, що він не їсть, а з безгучною, шляхетною і шпаркою ненавистю знищує страву за стравою, трощить їх упень. Панна Гіршвіц брала собі за столом крихітні порції, а по обіді у своїй кімнаті їла всі страви вдруге, в тій же таки послідовності. Карл Йозеф боязко і поспіхом висьорбував ложки гарячої юшки і проковтував велетенські шматки. Таким чином закінчували вони обідати всі водночас. Ніхто й словом не озивався, коли мовчав пан Тротта фон Сиполє.

Після супу подавано телячий огузок з гарніром, недільну страву старого вже з давніх-давен. Вдоволені оглядини, які він їй присвячував, забирали більше часу, ніж половина обіду. Погляд окружного начальника голубив спершу ніжну облямівку з сала, що оповивала чималенький шмат м’ясива, тоді — низку тарілочок, на яких лежали овочі: буряки з фіолетовим відблиском, темно-зелений поважний шпинат, весела, ясна салата, суворий, білий хрін, бездоганні овали молодої картоплі, що плавала в розтопленому маслі і нагадувала якісь вишукані іграшки. Пан фон Тротта перебував у незвичайних стосунках зі стравами. Найласіші шматки він з’їдав очима, його чуття краси передовсім споживало естетичний зміст їжі, сказати б, її «душу», порожня оболонка, що потім діставалася до рота і шлунку, була нецікава, і її належало чимшвидше проковтнути, та й по всьому. Гарний вигляд їжі справляв старому не меншу втіху, ніж її просте призначення. Адже він був прихильником так званого бюргерського меню — данина, що її він платив як своєму смакові, так і своїм поглядам, які він називав спартанськими. Отак йому щастило спритно поєднувати задоволення своїх бажань з вимогами обов’язку. Він був спартанець. Та він був і австрієць.

Пан фон Тротта зібрався, як і щонеділі, розрізати огузок. Він запхнув манжети в рукава, підняв обидві руки і, вже приклавши виделку до м’яса, звернувся до панни Гіршвіц:

— Бачите, шановна, вимагати в різника ніжніший шматок м’яса — то ще далеко не все. Треба дивитися, як той шматок розрубано. Маю на увазі — вздовж чи впоперек волокон. Теперішні різники вже не тямлять свого ремесла. Найкраще м’ясо можна зіпсувати, не до пуття розрубавши. І погляньте лишень сюди, шановна! Вже й не знаю, чи пощастить мені його врятувати. Воно розпадається на волокна, просто розлазиться… Загалом його можна назвати м’яким. Проте в ньому траплятимуться шматочки й цупкі, як ви зараз самі пересвідчитеся. Стосовно ж «докладу», як це зветься в німців, то наступного разу я бажав би, щоб хрін, чи, по-їхньому, «морська редька», був трохи сухіший. Не можна, щоб він видихався в молоці. І готувати його треба аж перед тим, як подаватимуть до столу. Задовго мок! Помилка!

Панна Гіршвіц, що багато років прожила в Німеччині, розмовляла верхньонімецькою говіркою й полюбляла образно висловлюватись, на що й натякав пан фон Тротта, згадавши «доклад» і «морську редьку», — важко й повільно кивнула головою. Їй коштувало видимих зусиль піднести від потилиці важкенький вузол кіс і змусити свою голову схилитися на знак згоди. З-поза її старанної привітності проглянула ніби якась суворість, ба навіть певний спротив. Тому окружний начальник відчув потребу додати:

— Запевняю вас, я не прискіпуюся, шановна!

Він говорив характерною для австрійців носовою німецькою мовою вищих урядовців і дрібних дворян. Вона трохи нагадувала далеку гру гітари серед ночі чи останні неголосні звуки щойно спиненого дзвона; була то мова лагідна, та водночас і влучна, делікатна й заразом колюча. Вона пасувала до худого, кістлявого обличчя пана фон Тротти, до його тонкого, орлиного носа, в якому ніби спочивали лункі, трохи журливі голосні. Коли окружний начальник говорив, його ніс і рот були радше духовими музичними інструментами, ніж частинами обличчя. Крім губів, ніщо на ньому не рухалося. Темні бакенбарди, що їх пан фон Тротта вважав елементом своєї уніформи, прикметою, що засвідчувала його належність до числа вірних слуг Франца Йосифа Першого, доказом династичних переконань окружного начальника, також лишалися непорушні, коли пан Тротта фон Сиполє говорив. За столом він сидів рівно, наче тримав у своїх кістлявих руках віжки. Коли окружний начальник сидів, то здавалося, що він стоїть, коли ж підводився, то вражав своїм високим зростом і рівною, мов свічка, поставою. Вбирався він завжди в темно-синє, взимі і влітку, в свята і в будень: темно-синій сурдут і сірі, в смужку, панталони, які щільно облягали його довгі ноги й були туго притягнуті штрипками до блискучих високих чобіт. Між другою і третьою стравами пан фон Тротта підводився й походжав по кімнаті, щоб «розворушитися». Та збоку здавалося, ніби він хоче показати присутнім, як можна підводитися, стояти й ходити, зберігаючи непорушність. Жак прибирав зі столу м’ясо, перехоплюючи блискавичний погляд панни Гіршвіц, який нагадував йому, що решту треба для неї розігріти. Пан фон Тротта неквапливою ходою підійшов до вікна, трохи відсунув гардину й знов вернувся до столу. Тієї ж миті подано на великій тарілці вареники з вишнями. Окружний начальник узяв лише одного, розрізав його ложкою і сказав панні Гіршвіц:

— Ось, милостива пані, взірець вареника з вишнями. Коли його розріжеш, він зберігає необхідну консистенцію, але так і тане на язиці. — І, звертаючись до Карла Йозефа: — Раджу тобі сьогодні взяти два.

Карл Йозеф узяв два. Миттю їх проковтнувши, він упорався з варениками на хвилинку раніше за батька й запив обід склянкою води, — бо вино подавали тільки увечері, — щоб проштовхнути третю страву зі стравоходу, де вона застрягла, в шлунок. Водночас із старим хлопець згорнув свою серветку. Всі підвелися з-за столу. Музика грала віддалік увертюру до «Танґейзера». Під її лункі звуки всі рушили до кабінету. Панна Гіршвіц вела перед. Жак приніс туди каву. Чекали на пана капельмейстера Нехвала. Він з’явився тієї хвилини, коли його музиканти внизу шикувалися до відходу в казарми, — в темно-синій парадній уніформі, з блискучою шпагою і двома осяйними невеличкими золотими арфами на комірі.

— Я в захваті від вашого концерту, — сказав пан фон Тротта й сьогодні, як і кожної неділі. — Він був просто надзвичайний.

Пан Нехвал уклонився. Він пообідав уже годину тому в ресторані офіцерського зібрання й тепер не міг дочекатися чорної кави; у роті він відчував смак їжі, йому страшенно хотілося закурити «вірґінську». Жак приніс йому коробку сиґар. Пан Нехвал довго припалював від сірника, якого Карл Йозеф непохитно тримав перед вільним кінчиком його сиґари, ризикуючи попекти собі пальці. Всі повмощувались у широкі шкіряні крісла. Пан Нехвал розповідав про виставу нової оперети Леґара у Відні. Він був світський чоловік, цей капельмейстер. Двічі на місяць він їздив до Відня, і Карл Йозеф прикидав, що десь на дні музикантової душі сховано багато таємниць із життя великого нічного напівсвіту. Нехвал мав трьох дітей і дружину «з простих», однак сам він, незважаючи на те, виступав у всьому блиску світськості. Розкошуючи сиґарою, він з хитруватим задоволенням розповідав єврейські анекдоти. Окружний начальник їх не розумів і не сміявся, проте щоразу казав:

— Чудово, чудово!

— Як почувається пані ваша дружина? — завжди питав пан фон Тротта.

Він ставив це запитання роками. Він ніколи не бачив пані Нехвал та й не мав охоти здибатися з нею, тією «дружиною з простих», але на прощання неодмінно казав панові Нехвалу:

— Кланяйтеся від мене вашій дружині, хоч ми з нею й незнайомі!

І пан Нехвал незмінно обіцяв кланятися від пана фон Тротти й запевняв, що дружина буде дуже рада.

— А як там ваші діти? — питав пан фон Тротта, який щоразу забував, чи то були сини, чи дочки.

— Старший добре вчиться, — казав капельмейстер.

— Певне, теж буде музикантом? — питав пан фон Тротта з легенькою ноткою зневаги.

— Ні, — відповідав пан Нехвал. — За рік він вступатиме до кадетського корпусу.

— А, офіцер, — казав окружний начальник. — Це добре! Піхота?

Пан Нехвал усміхався.

— Авжеж! Він тямовитий, може, колись доб’ється й до штабу.

— Звісно, звісно! — підтакував окружний начальник. — Таке вже траплялося!

За тиждень він усе забував. Капельмейстерові діти не тримались йому в голові.

Пан Нехвал завжди випивав дві невеличкі чашечки кави, не більше й не менше. З жалем роздушив він об попільничку добру третину недокуреної «вірґінської». Він мусив іти, не будеш же прощатися з сиґарою в зубах!

— Сьогодні концерт був просто розкішний! Надзвичайний! Кланяйтеся пані вашій дружині! На жаль, я ще не мав приємності… — сказав пан Тротта фон Сиполє.

Карл Йозеф клацнув підборами. Він провів капельмейстера до сходів. Тоді повернувся до кабінету. Він виструнчився перед батьком і сказав:

— Я піду прогуляюся, тату!

— Гаразд, гаразд! Щасливого відпочинку! — сказав пан фон Тротта й помахав рукою.

Карл Йозеф пішов. Він збирався йти поволі, йому хотілося ступати спроквола, даючи ногам знати, що й у них канікули. Та, стрівши першого солдата, він, як кажуть у війську, «підтягся», випростався і пішов маршовим кроком. Ось він дістався на край міста — до великої жовтої будівлі фінансового управління, що спокійно грілася на сонці. Його обвіяло солодким духом поля, дзвінким співом жайворонків. Блакитний обрій на заході заступали сіро-сині пагорби, показалися перші сільські хати, криті ґонтом і соломою, свійське птаство голосним співом, немов фанфарами, розтинало літню тишу. Місцина спала, оповита в день і ясність.

За залізничним насипом стояв будинок жандармського відділку, очолюваного вахмістром. Карл Йозеф знав його, вахмістра Сламу. Він вирішив постукати. Ступивши на розігрітий кружґанок, він постукав, смикнув за дротину дзвоника — ніхто не обізвався. Відчинилося одне з вікон. Пані Слама вихилилася з нього понад геранями й гукнула:

— Хто там?

Побачивши «малого Тротту», вона сказала:

— Зараз! — і відчинила сінешні двері.

Війнуло прохолодою і злегка — парфумами. Пані Слама капнула краплинку духмянощів собі на вбрання. Карлові Йозефу спали на думку нічні кав’ярні. Він спитав:

— Вахмістра немає?

— Він на чергуванні, пане фон Тротто, — відповіла жінка. — Заходьте ж бо!

Тепер Карл Йозеф сидів у вітальні подружжя Слам. То була низенька червоняста кімната, дуже прохолодна, тут сиділося, неначе в льодовні. Високі спинки м’яких крісел оздоблювало різьблення по брунатному мореному дереві, й дерев’яні гірлянди листя боляче муляли в спину. Пані Слама принесла холодного лимонаду; вона пила невеличкими ковточками, відставивши набік мізинця й закинувши ногу на ногу. Вона сиділа поруч Карла Йозефа, повернувшись до нього обличчям, і гойдала голою, без панчохи ногою в червоному оксамитовому капці. Карл Йозеф дивився на ту ногу, потім зводив очі на лимонад. В обличчя пані Сламі він не дивився. Кашкет лежав у хлопця на щільно зсунутих колінах; він випростано сидів перед лимонадом, наче пити той напій було службовим обов’язком.

— Давненько в нас не бували, пане фон Тротто! — сказала пані вахмістрова. — Вже зовсім дорослий! Чотирнадцять минуло?

— Так, уже давно!

Карл Йозеф подумав, що треба якнайшвидше піти звідси. Випити одним духом лимонад, вишукано вклонитися, передати вітання вахмістрові й піти. Хлопець безпорадно поглянув на лимонад — так швидко з ним не впораєшся. Пані Слама все підливала. Вона принесла цигарку. Курити було заборонено. Вона запалила цигарку сама й стала курити, неуважно, роздимаючи ніздрі, і все гойдала ногою. Зненацька, не мовивши й слова, вона взяла в нього з колін кашкета й поклала на стіл. Тоді встромила свою цигарку йому в рота, її рука пахла димом і «Кельнською водою», світлий рукав її літнього квітчастого вбрання сяйнув йому перед очима. Карл Йозеф увічливо докурював цигарку, на мундштуці якої ще відчувалася вологість її губів, і дивився на лимонад. Пані Слама знову взяла в зуби цигарку й стала позаду хлопця. Він боявся обернутися. Раптом обидва її квітчасті рукави лягли на його шию, і її обличчя притулилося до його чуба. Карл Йозеф не поворухнувся. Але серце його гучно калатало, велика буря здіймалася в ньому, болісно стримувана закам’янілим тілом і міцними ґудзиками уніформи.

Жінка сіла йому на коліна, швидко його поцілувала й лукаво примружила очі. Пасмо білявих кіс упало їй на лоба, вона скосила очі і, випнувши губи, спробувала його здмухнути. Хлопець починав відчувати її вагу на своїх колінах, та водночас його всього наповнила нова сила, напруживши м’язи стегон і рук. Він обхопив жінку і крізь цупку тканину уніформи відчув м’яку прохолоду її грудей. З її горлянки вихопилося тихеньке хихотіння, трохи схоже чи то на схлипування, чи то на пташиний спів. Сльози стояли у неї в очах. Потім вона відхилилася й почала з ніжною зосередженістю один по одному розстібати ґудзики на його уніформі. Вона поклала прохолодну ніжну руку йому на груди й стала цілувати його в губи, довго, з якоюсь систематичною насолодою, і зненацька підхопилася, ніби її злякав якийсь шелест. Хлопець разом зірвався на рівні, вона всміхнулась і, задкуючи, з простягненими вперед руками й закинутою догори головою, з якимось сяйвом на обличчі владно повела його за собою до дверей, які, не обертаючись, відчинила ногою.

— Ходи! — прошепотіла пані Слама.

Обоє прослизнули до спальні. Мов безвладний бранець, дивився він крізь напівстулені повіки, як вона його роздягала, — неквапно, дбайливо, по-материнському. З якимось жахом бачив він, як одна за одною падали жужмом додолу частини його парадного вбрання; він почув, як глухо гупнули його черевики об підлогу, й зразу відчув на своїй нозі руку пані Слами. Нова хвиля тепла й холоду покотилася в ньому знизу аж до грудей. Він скорився. Він прийняв цю жінку як м’яку, велику хвилю насолоди, вогню й води.

Він опам’ятався. Пані Слама стояла перед ним, подаючи йому одну за одною частини його уніформи; він заходився квапливо вдягатися. Вона побігла до вітальні, принесла йому кашкета й рукавички. Вона поправила на ньому одяг, він весь час відчував на своєму обличчі її погляд, проте уникав дивитися на неї. Він клацнув підборами, аж виляски пішли, поцілував жінці руку, вперто дивлячись через її праве плече, й пішов.

Десь на вежі вибило сьому. Сонце хилилося до пагорбів на обрії, що тепер були сині, як небо, і майже не відрізнялися від хмар. Від дерев на узбіччі шляху плив прохолодний дух. Вечірній вітер розчісував низеньку травицю обабіч шляху. Було видно, як вона тремтливо хилиться під його невидимою, тихою й широкою рукою. На далеких болотах закумкали жаби. З відчиненого вікна крикливо-жовтого будиночка на передмісті дивилася на безлюдну вулицю якась молода жінка. Хоч Карл Йозеф доти ніколи її не бачив, він привітався до неї, виструнчившись, сповнений пошани. Вона кивнула головою трохи здивовано і вдячно. Хлопцеві здалося, ніби він аж оце тепер пошанував на прощання пані Сламу. Як вартовий на кордоні між коханням і життям, стояла у вікні ця незнайома й така близька жінка. Привітавшись із нею, Карл Йозеф відчув, що його знову повернуто світові. Він швидко пішов уперед. Рівно за чверть до восьмої він був удома й сповістив батька, що повернувся, — безбарвно, коротко й рішуче, як личить дорослому чоловікові.

Вахмістр щодругого дня мав патрульну службу. Щодня з купою паперів приходив він до окружного управління. Сина окружного начальника він жодного разу не зустрів. Щодругого дня пополудні, о четвертій годині, Карл Йозеф вирушав до жандармського відділку. О сьомій вечора він виходив звідти. Запах, що його він виносив із собою від пані Слами, змішувався з пахощами сухих літніх вечорів і лишався на руках Карла Йозефа вдень і вночі. Хлопець стерігся, щоб за столом не сісти до батька ближче, ніж було потрібно.

— Тут пахне осінню, — сказав одного вечора старий.

Він узагальнював: пані Слама користувалася тільки парфумами «Резеда».


III
У кабінеті окружного начальника висів портрет — навпроти вікон і так високо на стіні, що волосся й чоло зображеного на ньому чоловіка губилися в темно-рудявій тіні старого дерев’яного склепіння. Онукова цікавість повсякчас витала круг згаслого дідового образу і його відлуналої слави. Інколи, тихими пообіддями, — вікна були відчинені, темно-зелені тіні каштанів міського парку вщерть наливали кімнату ситим і міцним спокоєм літа, — окружний начальник провадив якусь свою справу за межами міста, а десь у глибині будинку ходою привида никав по сходах Жак у своїх повстяних капцях, збираючи по всьому помешканні черевики, одяг, попільнички, світильники й настільні лампи, щоб усе те почистити, — Карл Йозеф ставав на стілець і розглядав дідів портрет ізблизька. Портрет розпадався на численні глибокі тіні і ясні цятки світла, на мазки пензля і крапки, на тисячі переплетень замальованого полотна, на зблиски засохлих олійних фарб. Тоді Карл Йозеф злазив із стільця. Зелена тінь дерев грала на брунатному дідовому вбранні, мазки пензля й крапки з’єднувалися в такий знайомий, але незбагненний дідів образ, і очі здобували звичний, далекий, звернений у сутінь під стелею погляд. Щороку під час літніх вакацій відбувалися німі розмови онука з дідом. Нічого не видав небіжчик. Нічого не довідався хлопець. З кожним роком портрет ніби все дужче бліднув, ставав дедалі потойбічнішим, так наче герой Сольферіно поволі вмирав удруге, помалу стягаючи пам’ять про себе туди, на той світ, і здавалося, мав настати такий час, коли на онука ще більш німо, ніж тепер портрет, зиритиме з чорної рами голе полотно.

Унизу на подвір’ї, в затінку дерев’яного балкона сидів на ослінчику Жак перед вишикуваною в бойовому порядку шерегою наваксованих чобіт. Щоразу, повернувшись від пані Слами, Карл Йозеф ішов на подвір’я до Жака й сідав на край ослінчика.

— Розкажіть про діда, Жаку!

І Жак відкладав набік щітку, ваксу й гуталін і тер одну об одну руки, наче змивав із них сліди роботи й бруд, перед тим як почати свою розповідь про небіжчика. І, як завжди, як уже добрих разів двадцять, починав:

— Ми з ним добре ладнали! Прийшов я до його господи вже геть немолодим, і ніколи не одружувався, небіжчикові те було б не до вподоби. Він не вельми полюбляв жіноту, крім своєї пані баронеси, тільки вона невдовзі померла від легенів. Усі знали: він урятував життя цісареві у битві при Сольферіно, але він про те ніколи не згадував жоднісіньким звуком. Того вони й написали на його надгробку: «Герой Сольферіно». Помер він зовсім не старим, увечері, десь так близько дев’ятої, в листопаді воно сталося. Уже сніг падав, пан барон вийшов на подвір’я й питає: «Жаку, де ти дів мої чоботи?» Я їх не брав, але кажу йому: «Зараз принесу, пане бароне!» — «Потерпиться до завтра», — каже він. А завтра вони йому вже не знадобилися. А я ніколи не був одружений!

Ото й усе.

Одного разу (у Карла Йозефа були останні канікули, наступного року йому мали надати звання офіцера) окружний начальник, прощаючись, сказав:

— Сподіваюся, що все мине гладенько. Ти онук героя Сольферіно, пам’ятай про це, й тоді з тобою нічого не станеться!

Пам’ятав про те й полковник, пам’ятали й усі вчителі, й усі унтер-офіцери, тож із Карлом Йозефом і справді не могло нічого статися. Дарма що вершник з нього був ніякий, з топографією було слабенько, а до тригонометрії він узагалі не мав жодних здібностей, він, однак, витримав іспит «з добрим балом», здобув звання лейтенанта й був приділений до Н-ського уланського полку.

З очима, п’яними від власного нового блиску й від прощального врочистого обіду, й вухами, ще повними громохких гуків напутньої промови полковника, в блакитній уніформі з золотими ґудзиками, зі срібним патронташиком за спиною, оздобленим гордовитим золотим двоголовим орлом, у яскраво-червоних рейтузах і дзеркально-блискучих чоботях із дзвінкими острогами, з шаблею в широких піхвах при боці, тримаючи в лівій руці шолом з лускатими ремінчиками й плюмажем, — у такому вигляді постав одного спекотного літнього дня Карл Йозеф перед батьком. Було це не в неділю. Лейтенант мав право приїхати і в середу. Окружний начальник сидів у своєму кабінеті.

— Розташовуйся, — сказав він, скинув пенсне, примружив очі, підвівся, з усіх боків оглянув сина і виснував, що все гаразд.

Він обійняв Карла Йозефа, вони швидко поцілувалися.

— Сідай! — сказав окружний начальник і всадовив лейтенанта в крісло.

Сам він заходив туди-сюди по кімнаті — обмірковував, як годиться почати розмову. Докори сьогодні були б недоречні, а висловлювати з самого початку своє задоволення не можна.

— Тепер, — нарешті сказав він, — тобі треба ознайомитися з історією свого полку й почитати дещо з історії того полку, в якому воював твій дід. Я збираюся на два дні до Відня, ти поїдеш зі мною.

Він подзвонив. Увійшов Жак.

— Нехай панна Гіршвіц, — наказав окружний начальник, — подбає, щоб сьогодні подали вино і, якщо можна, приготували яловичину й вареники з вишнями. Сьогодні ми обідатимемо на двадцять хвилин пізніше.

— Слухаюсь, пане бароне, — відрапортував Жак, поглянув на Карла Йозефа й прошепотів: — Вітаю щиро!

Окружний начальник підійшов до вікна — сцена загрожувала стати зворушливою. Він чув, як за спиною в нього син подав руку служникові, Жак човгнув ногами й промурмотів щось нерозбірливе про «небіжчика пана». Барон відвернувся од вікна аж як Жак вийшов з кабінету.

— Жарко, чи не так?

— Так, тату!

— Я гадаю, не завадить вийти на повітря.

— Так, тату!

Окружний начальник узяв свою паличку з чорного дерева, зі срібною головкою, замість жовтої тростинової, з якою любив прогулюватися ясними ранками. І рукавички він цим разом надягнув, а не просто взяв у ліву руку. На голову надягнув низький циліндр і вийшов з кімнати. Син ішов за ним. Повагом і не перекинувшися жодним словом, простували вони обидва серед літньої тиші міського парку. Поліцай козирнув їм, чоловіки підводилися з паркових лав і віталися. Обіч поважної врочистості старого ще яскравішою і лункішою здавалася дзвінка строкатість юнака. В алеї, де якась сонячно-білява дівчина продавала під червоною парасолею содову воду з малиновим сиропом, старий зупинився й сказав:

— Свіжий напій не завадить!

Він замовив дві склянки содової без сиропу і з прихованою пихою стежив за білявою панною, яка, здавалося, безвладно й хтиво тонула в сліпучому сяйві Карла Йозефа. Вони випили воду й рушили далі. Окружний начальник час від часу злегка помахував паличкою. То був ніби знак погорди, яку вміють тримати в рамках пристойності. Хоча він мовчав і був, як звичайно, поважний, проте здавався нині синові майже веселим. З його радісного нутра часом вихоплювалося вельми вдоволене підкахикування — так немовби сміх. Коли до нього віталися, він трохи підсував догори капелюха на голові. Траплялися хвилини, коли він навіть наважувався на сміливі парадокси, як ось, приміром:

— Навіть ввічливість може бути обтяжлива!

Він радше вимовив би вільнодумне слово, ніж виказав свою радість з приводу зачудованих поглядів стрічних людей. Коли вони знов підійшли до воріт своєї господи, старий ще раз зупинився. Обернувся обличчям до сина й сказав:

— Замолоду я й сам залюбки став би солдатом. Твій дід недвозначно мені заборонив. Тепер я задоволений, що ти не урядовець!

— Авжеж, тату! — відповів Карл Йозеф.

До обіду подавали вино. Зготовано було і яловичину та вареники з вишнями. Панна Гіршвіц з’явилася до столу в своєму сірому шовковому вбранні й, побачивши Карла Йозефа, одразу втратила чи не всю свою суворість.

— Я дуже рада, — сказала вона, — і від щирого серця віншую.

— «Віншувати» означає «вітати», — зауважив окружний начальник.

І всі заходилися коло обіду.

— Не квапся, — сказав окружний начальник. — Якщо я впораюся перший, то трохи зачекаю.

Карл Йозеф підвів очі. Він зрозумів, що батько вже давно знав, як важко було встигати за ним. Тієї миті юнак ніби вперше крізь панцер старого зазирнув у живе батькове серце, в плетиво його потаємних думок. І, дарма що вже був лейтенантом, Карл Йозеф почервонів.

— Дякую, тату! — сказав він.

Окружний начальник квапливо їв далі. Він начебто нічого не чув.

Два дні згодом вони сіли в потяг до Відня. Син читав газету, старий переглядав свої службові папери. Якоїсь хвилини окружний начальник підвів голову й сказав:

— У Відні замовимо парадні рейтузи. У тебе лише дві пари.

— Дякую, тату!

Вони знову взялися до читання.

Лишалося рівно чверть години їзди до Відня, коли батько склав папери. Син миттю відклав газету. Окружний начальник подивився у вікно, потім на кілька секунд звернув очі на сина. Несподівано він сказав:

— Ти ж знаєш вахмістра Сламу?

Те прізвище вдарило у свідомість Карла Йозефа як відгомін утрачених часів. У пам’яті постала дорога, що вела до жандармського відділку, низенька кімнатка, квітчасте вбрання, широке й вигідне ліжко; він відчув духмяність лугів і водночас — пахощі «Резеди», парфумів пані Слами. Він принишк.

— На жаль, він цього року став удівцем, — повів далі старий. — Сумно. Його дружина померла з пологів. Ти мусиш його перевідати.

В одну мить у купе стало нестерпно душно. Карл Йозеф спробував попустити комір. Поки він марно силкувався знайти доречні слова, у ньому зринуло божевільне, палюче, дитинне бажання заридати, здушило горлянку, в роті так пересохло, наче він кілька днів не бачив води. Напружено дивлячись на краєвид за вікном, він відчував на собі батьків погляд, чимраз ближча мета поїздки мовби ще загострювала його муку; його поривало бодай вийти в коридор, та водночас хлопець розумів, що не втече від погляду старого й від страшної новини. І тоді, квапливо зібравши жалюгідні рештки підупалої снаги, він сказав:

— Я перевідаю його, тату!

— Здається, ти кепсько зносиш їзду залізницею, — зауважив батько.

— Так, тату!

Мовчазний і випростаний, прибитий мукою, якій не міг прибрати назви, якої ще зроду не зазнав і яка була мов загадкова недуга з незнаних країв, їхав Карл Йозеф до готелю. Йому вдалося ще сказати: «Pardon, тату!». Потім він відімкнув кімнату, розпакував валізу й дістав звідти течку, в якій лежало кілька листів пані Слами, в тих-таки конвертах, у яких вони надійшли, із зашифрованою адресою: Моравська Біла Церква, posst restante[1].

Блакитні аркуші мали колір неба і ледь пахли резедою, а тендітні чорні літери летіли на них, ніби вирівняні в рядочки прудкі ластівки. Листи мертвої пані Слами! Тепер вони здавалися Карлові Йозефу ранніми провісниками її раптового відходу, лише з рук, приречених на смерть, могла спливати оця примарна ніжність, завчасний привіт з того світу. На останнього листа він не відповів. Офіцерське звання, промови, прощання, врочистий обід, призначення в полк, нове звання і нова уніформа разом утратили всю свою вагу перед невагомим летом темних літер на блакитному полі. На юнаковій шкірі ще жили дотики пестливих рук тепер мертвої жінки, і в його власних теплих руках ще чаївся спомин про її прохолодні груди; заплющивши очі, він бачив блаженну втому на її вдоволеному після кохання обличчі, розтулені червоні вуста й біле сяйво зубів, недбало заломлену руку, в кожній лінії тіла — плинний відблиск мрій без бажань, відсвіт щасливих снів. Тепер по тих грудях і стегнах лазять хробаки і лице спотворює нещадний розклад. Що виразнішими поставали перед юнаковими очима огидні картини тління, то дужче розпалювали вони в ньому жагу. Здавалося, та жага зростала аж до неосяжної безмежності незнаних сфер, куди щезла небіжчиця. Мабуть, я більше й не навідався б до неї! — думав лейтенант. — Я б її забув! Її слова були лагідні, вона була матір’ю, вона кохала мене, вона померла! Було ясно, що він винуватець її смерті. Її труп лежав на порозі його життя, коханий труп.

То була перша зустріч Карла Йозефа зі смертю. Матері він не пам’ятав. Нічого не лишилося від неї в пам’яті, була тільки могила з грядочкою квітів та кілька фотокарток. Тепер же смерть спалахнула перед ним, як чорна блискавка, розбила його тихі радощі, спалила його юність і жбурнула юнака на край тієї фатальної безодні, що відмежовує мертвих від живих. Отож перед ним лежало довге життя, сповнене скорботи. Рішучий і блідий, він готувався перейти його, як личить чоловікові. Хлопець сховав листи. Замкнув валізу. Вийшов у коридор, постукав у двері батькового номера, зайшов і, наче крізь товсту скляну стіну, почув голос старого:

— Здається, в тебе вразливе серце!

Окружний начальник поправляв перед дзеркалом краватку. Він мав справи в намісництві, в управлінні поліції та у верховному суді імперії.

— Ти поїдеш зі мною, — сказав він.

Вони поїхали колясою на гумових шинах, удвокінь. Ще святковішими, ніж будь-коли, видалися Карлу Йозефові вулиці. Широке, щедре золото літнього пообіддя спливало на будинки й дерева, трамваї, перехожих, поліцаїв, зелені лави, пам’ятники й сади. Було чутно моторне вицокування копит по бруку. Мов ясні, ніжні світильники, пропливали обіч молоді жінки. Солдати віддавали честь. Виблискували вітрини. Літо лагідно розкрилилося над великим містом. Та вся краса літа не принаджувала байдужих очей Карла Йозефа. Били у вуха батькові слова. Сотні змін помічав старий: переставлені тютюнові крамниці, нові кіоски, подовжені омнібусні лінії, пересунуті зупинки. За його часів тут багато що було не так. Але до всього, що зникло, як і до всього, що збереглося, зверталася його незрадлива пам’ять, голос його з тихою і незвичною ніжністю підносив навіть найкрихітніші скарби втрачених часів, худорлява рука вітально простягалася до місць, де колись буяла його юність. Карл Йозеф мовчав. Він щойно втратив юність. Його кохання померло, але серце його розкривалося для батькового смутку, і він почав здогадуватися, що за кістлявою твердістю окружного начальника криється хтось інший, таємничий і водночас рідний, криється Тротта, нащадок словенського інваліда й син дивовижного героя битви при Сольферіно. І що жвавішали вигуки й зауваження старого, то скупіш і тихше лунали у відповідь покірні й звичні синові підтвердження, а його силувані й послужливі «Так, тату!», з дитинства такі знайомі язикові, вимовлялися тепер інакше — по-братньому й по-домашньому. Так ніби помолодшав батько й постарішав син. Вони зупинялися перед багатьма установами, в яких окружний начальник шукав давніх товаришів, свідків своєї юності. Брандль став радником поліції, Смекал — начальником відділу, Монтешицький — полковником, а Гасельбруннер — радником посольства. Батько з сином зупинялися перед крамницями, замовили в Ратмаєра на Тухлаубені пару чобітків з матового шевра для двірських балів та аудієнцій, а на Відені у кравця Етлінґера, що шив для двору та війська, — парадні рейтузи; а далі сталося неймовірне: окружний начальник вибрав у двірського ювеліра Шафранського срібну табакерку, важку, з ребристим верхом, предмет розкоші, на якій дав вигравіювати слова потіхи: «In periculo securitas[2]. Твій батько».

Вони вийшли з повозу біля міського парку і випили кави. Сяяли білістю в темно-зелених сутінках круглі столи тераси, на скатертинах синіли сифони. Коли змовкала музика, чутно було, як заходиться співом птаство. Окружний начальник підвів голову і, ніби сотаючи спомини з високості, почав:

— Тут я познайомився колись з одним дівчатком. Скільки ж це вже відтоді збігло часу?

Він поринув у мовчазні підрахунки. Довгі, дуже довгі роки, мабуть, відтоді минули — Карлу Йозефові здалося, що перед ним сидить не батько, а якийсь давнезний предок.

— Вона звалася Міці Шинаґль, — сказав старий.

Він шукав стьмянілий образ панни Шинаґль у густих кронах каштанів, так неначе вона була пташкою.

— Вона ще жива? — спитав Карл Йозеф, почасти із ввічливості, почасти ж — аби знайти точку опертя задля оцінки проминулої епохи.

— Сподіваюсь! За моїх часів, бачиш, не визнавали сентиментів, розлучалися й з дівчатами, й з товаришами…

Він зненацька урвав. Біля їхнього столика несподівано опинився незнайомий чоловік у капелюсі з широкими крисами й розмаяною краваткою, в сірій, дуже старій візитці з обвислими полами, з густим довгим волоссям, що падало з-під капелюха на потилицю, з широким сірим, погано поголеним обличчям, на перший погляд начебто художник, — принаймні він аж надто виразно втілював у своїй постаті традиційний образ художника, що здається неправдоподібним і вирізаним із старих ілюстрованих часописів. Незнайомець поклав свою теку на стіл і збирався запропонувати власні твори з тією гордовитою байдужістю, якої однаковою мірою надавали йому злидні і усвідомлення свого хисту.

— Мозер! — вихопилось у пана фон Тротти.

Художник помалу звів важкі повіки великих ясних очей, кілька секунд придивлявся до обличчя окружного начальника, тоді простяг руку й сказав:

— Тротта!

Уже наступної миті він струсив із себе і ніяковість, і лагідність, жбурнув теку на стіл, аж склянки забряжчали, й вигукнув: «Громи й блискавиці!» — так голосно, наче й справді викликав грозу, переможно озирнув сусідні столики, немов сподівався від присутніх оплесків, трохи підняв капелюха над головою, а потім кинув його на жорству біля стільця, зсунув ліктем зі столу теку, недбало узвавши її «лайном», нахилив голову до лейтенанта, звів брови докупи, знову відхилився назад і сказав:

— Що, пане наміснику, пан — твій син?

— Мій друг юності професор Мозер, — пояснив окружний начальник.

— Громи й блискавиці, пане наміснику! — повторив Мозер.

Водночас він ухопив за фрак офіціанта, підвівся й прошепотів йому на вухо замовлення, мов якусь таємницю, сів і замовк, втупивши погляд у тому напрямку, звідки виходили офіціанти з напоями. Нарешті перед ним поставлено келих на содову, до половини налитий чистою, як сльоза, сливовицею; він разів кілька підніс її до своїх роздутих ніздрів, потім приклав до вуст таким замашним порухом, наче збирався одним духом вихилити чималенький келих, врешті-решт надпив трохи і, висунувши кінчик язика, позлизував з губів краплини.

— Ти вже два тижні тут і не зайшов до мене! — почав він з доскіпливою суворістю начальника.

— Любий Мозере! — сказав пан фон Тротта. — Я вчора приїхав і завтра вранці повертаюся назад.

Художник довго не зводив з окружного начальника очей. Потім знов підніс келих до рота і, як воду, без перепочинку, вихилив усе до дна. Коли ж він хотів був поставити келиха, то вже не міг утрапити ним у блюдце, і Карл Йозефмусив узяти келиха в нього з рук.

— Дякую! — сказав художник і тицьнув пальцем у бік лейтенанта: — Дивовижна схожість із героєм Сольферіно! Тільки трохи м’якші риси. Безвільний ніс! Млявий рот! Та це з часом може змінитися…

— Професор Мозер намалював портрет твого діда, — зауважив старий Тротта.

Карл Йозеф подивився на батька й на художника, і в його уяві постав дідів портрет, що тьмянів у сутінку від стелі кабінету. Незбагненним здався йому дідів стосунок до цього професора; батькова інтимність у ставленні до Мозера його лякала; він бачив, як широка, брудна чужакова рука дружньо ляснула по смугастих штанях окружного начальника, і завважив легенький ухильний рух батькової ноги. Старий сидів, як завжди, з гідністю, відхилившись назад і водночас силкуючись ухилитися від пахощів алкоголю, що пливли на рівні його обличчя і грудей, усміхався і все приймав добродушно.

— Ти повинен себе підновити, — сказав художник. — Підтоптався ти! Твій батько мав інакший вигляд!

Окружний начальник погладжував бакенбарди і всміхався.

— Отак, старий Тротто! — почав знову Мозер.

— Прошу рахунок! — раптом тихо сказав окружний начальник. — Ти вибач, Мозере, у нас домовленість.

Художник лишився сидіти, батько з сином покинули парк. Окружний начальник узяв сина під руку. Уперше Карл Йозеф відчув сухорляву батькову руку біля своїх грудей; у сірій рукавичці, трохи зігнута, вона довірливо лежала на рукаві блакитної уніформи. Це була та сама худорлява рука, що, висуваючись із цупкої манжети, могла спонукати й застерігати, нечутно гортати гострими пальцями папери, сердитим поштовхом засувати відсунені шухляди, замикати їх і так рішуче виймати ключа, що здавалося, ніби їх замкнено навіки-вічні. Це була та рука, що очікувально й нетерпляче вибивала об край столу, коли щось чинилося навсупереч бажанню її владаря, і об лутку вікна, коли в кімнаті часом виникала ніяковість. Ця рука підносила худого вказівного пальця, коли хтось у господі нехтував своїм обов’язком, вона мовчки стискалася в кулак, що ніколи не вдарив, лагідно лягала тобі на чоло, обережно скидала пенсне, легко охоплювала келих з вином, пестливо несла до губів чорну вірґінську сиґару. То була батькова лівиця, віддавна знайома синові. А проте здавалося, ніби син аж оце тепер уперше відчув її як руку батька, як батьківську руку. Карл Йозеф палко забажав притиснути цю руку до своїх грудей.

— Чи бачиш, цей Мозер… — почав окружний начальник, якусь мить помовчав, шукаючи справедливого, виваженого слова, й нарешті сказав: — З нього могло б щось вийти.

— Так, тату!

— Коли він намалював портрет твого діда, йому було шістнадцять років. Нам обом було по шістнадцять років. Він був єдиний мій друг у класі! Потім він вступив до академії. Горілка просто знищила його. Та він однак… — Окружний начальник замовк і аж за кілька хвилин озвався знову: — З-поміж усіх, кого я тут знаю і сьогодні знов побачив, лише він, однак, мій друг!

— Так… батьку.

Уперше Карл Йозеф сказав «батьку»!

— Так, тату! — швидко виправив він себе.

Стемніло. Вечір навально впав на вулиці.

— Тобі холодно, тату?

— Аж ніяк.

Проте окружний начальник додав ходи. Невдовзі вони підійшли до готелю.

— Пане наміснику! — почулося позад них.

Художник Мозер, вочевидь, ішов за ними слідком. Вони обернулися. Він стояв перед ними з капелюхом у руці, сумирно схиливши голову, наче хотів загладити свій іронічний вигук.

— Даруйте, панове, — сказав він. — Я запізно помітив, що мій портсигар порожній. — Він показав розкриту бляшану коробку.

Окружний начальник витяг портсигар.

— Я не курю сигар, — сказав Мозер.

Карл Йозеф простяг йому коробку з цигарками. Мозер повагом поклав теку перед собою на брук, наповнив свою коробку цигарками, попросив вогню, обома руками прикрив блакитний пломінець. Його руки, червоні й липкі, завеликі проти суглобів, злегка тремтіли, нагадуючи чорні лопаточки, якими він щойно длубався в землі, в болоті, у мішанині фарб і рідкому нікотині.

— Отже, ми більше не побачимося, — сказав він і нахилився, щоб узяти теку. А коли випростався, по його щоках котилися рясні сльози. — Більше ніколи не побачимось, — захлипав він.

— Мені треба на хвилинку піднятися в номер, — сказав Карл Йозеф і зайшов до готелю.

Він вибіг сходами нагору до своєї кімнати, вихилився з вікна і з острахом почав стежити за батьком, побачив, як старий витяг гаманця і як художник дві секунди згодом, з новими силами, поклав свою страхітливу руку на плече окружному начальникові, й почув, як Мозер вигукнув:

— Отже, Франце, третього, як завжди!

Карл Йозеф знову збіг униз, відчувши, що повинен захистити батька; професор козирнув, відступив від старого і, востаннє вклонившися, з піднесеною головою, подався з відвагою сновиди простісінько через дорогу, з тротуару навпроти, озирнувшись, ще раз махнув рукою і пірнув у бічну вуличку. Та за мить знову виринув, гукнув: «Хвилиночку!» — так гучно, аж луна пішла тихою вуличкою, неймовірно рішучими й сягнистими стрибками перемчав дорогу й став перед готелем такий безхмарний і незворушний, ніби взагалі вперше тут з’явився, наче й не він дві хвилини тому розпрощався. І так ніби вперше побачив друга своїх молодих літ із його сином, завів плаксивим голосом:

— Яка печаль отак зустрітися! Чи ти пам’ятаєш, як ми з тобою сиділи на третій парті? Грека в тебе кульгала, я завше давав тобі списувати. Якщо ти справді порядний чоловік, то скажи сам, перед своїм нащадком! Чи не давав я завше тобі списувати? — І до Карла Йозефа: — Він був добрий хлопець, тільки Тома невірний, ваш пан батечко! І до дівчат він пішов пізно. Я мусив додати йому духу, бо сам би він ніколи не знайшов туди дороги! Скажи правду, Тротто! Признавайся, що це я тебе повів!

Окружний начальник усміхався й мовчав. Художник Мозер налагодився виголосити ще тривалішу доповідь: він поклав теку на брук, скинув капелюха, виставив одну ногу вперед і почав:

— Як я вперше спіткався зі старим — це було на канікулах, ти ж пам’ятаєш… — Він несподівано урвав і шпарко лапнувся по кишенях. На лобі в нього виступили великі краплини поту. — Загубив! — вигукнув він, затремтів увесь і похитнувся. — Я загубив гроші!

Тієї миті з дверей готелю вийшов портьє. Широким помахом обшитого золотим галуном кашкета він привітав окружного начальника й лейтенанта і враз скорчив сердиту міну на обличчі. Скидалося на те, що наступної миті він заборонить художникові Мозеру зчиняти перед готелем галас, зупиняти й ображати пожильців. Старий Тротта сягнув до внутрішньої кишені сурдута, художник замовк.

— Ти мені не зарадиш? — спитав батько.

Лейтенант сказав:

— Я трохи проведу пана професора. До побачення, тату!

Окружний начальник ледь підняв над головою капелюха й зайшов до готелю. Лейтенант дав професорові банкноту й подався слідом за батьком. Художник Мозер підняв теку й гордовито попростував геть дещо непевною ходою.

Надворі вже стояв пізній вечір, і у вестибюлі готелю було темно. Окружний начальник з ключем від кімнати в руці сидів у шкіряному кріслі, оповитий густим пасмом темряви; його капелюх і паличка лежали обіч. Син зупинився на пристойній відстані, мовби збирався доповісти про завершення пригоди з Мозером. У готелі ще не світили ламп. Із темної тиші озвався голос старого:

— Ми їдемо завтра о чверть на третю по обіді.

— Так, тату!

— Мені тут під музику спало на думку, що ти мусиш відвідати капельмейстера Нехвала. Як перевідаєш вахмістра Сламу, певна річ. Ти ще маєш якісь справи у Відні?

— Треба послати по рейтузи і портсигар.

— Ще що?

— Більше нічого, тату.

— Завтра зранку підеш відвідати дядька. Ти, мабуть, забув? Часто ти бував у нього?

— Двічі на рік, тату!

— Отож-бо! Перекажеш від мене вітання. Скажеш, нехай вибачає. Між іншим, як він там виглядає, добряга Странський?

— Коли я його востаннє бачив, він мав чудовий вигляд.

Окружний начальник дістав свою паличку й зіперся витягненою рукою на її срібний загнутий кінець, як зазвичай спирався стоячи, — так наче й сидячи потребував особливого опертя, коли мовилося про того Странського.

— Я його востаннє бачив дев’ятнадцять років тому. Тоді він був лише обер-лейтенант. І вже закоханий у цю Копельманн. Невиліковно! То була справді фатальна історія. Закохався, бачте, в Копельманн, і край! — старий вимовив прізвище голосніше за всю решту слів і з виразною цезурою посередині. — Вони, звісно, не змогли сплатити застави. Твоя мати замалим не вмовила мене сплатити за нього половину.

— Він подав у відставку?

— Так, подав і пішов служити на північну залізницю. Здається, він тепер радник міністерства транспорту, чи не так?

— Так, тату!

— Отож. А сина хіба він не вивчив на аптекаря?

— Ні, тату, Александер ще гімназист.

— А-а! Я чув, ніби він трохи кривенький, еге?

— Одна нога в нього коротша.

— Ну так, — підсумував старий задоволено, неначе він ще дев’ятнадцять років тому передбачав, що Александер кульгатиме.

Він підвівся, лампи у вестибюлі спалахнули і освітили його блідість.

— Піду по гроші, — сказав він і рушив до сходів.

— Я принесу, тату, — озвався Карл Йозеф.

— Дякую, — мовив окружний начальник. — Раджу тобі, — сказав він згодом, коли вони їли солодощі, — навідатися до Бахусових зал, це має бути щось новочасне. Може, зустрінеш там Смекала.

— Дякую, тату! На добраніч!

Наступного дня, між одинадцятою і дванадцятою, Карл Йозеф поїхав перевідати дядька Странського. Радник був ще на службі, його дружина, в дівоцтві Копельманн, просила переказати щирі вітання панові окружному начальнику. Карл Йозеф повагом подався до готелю через головну вулицю. Він звернув на Тухлаубен, звелів надіслати рейтузи до готелю, потім зайшов забрати портсигар. Вітер був різкий, крізь кишеню легкої гімнастерки холодив шкіру. Лейтенант згадав про наступний візит до вахмістра Слами й поклав собі в жодному разі не заходити до помешкання. «Прийміть моє найщиріше співчуття, пане Сламо!» — скаже він ще на кружґанку. Невидимі жайворонки виспівують під блакитним склепінням. Чутно металічне сюрчання коників. Пахне сіном, цвітом пізніх акацій, що саме розкривають свої пуп’янки в невеличкому сквері при відділку жандармерії. Пані Слама померла, Каті, Катарина Луїза, згідно із записом у метриці. Вона мертва.

Вони поїхали додому. Окружний начальник відклав свої папери, прихилився головою до червоного оксамиту обшивки в кутку біля вікна й заплющив очі.

Карл Йозеф ніби вперше побачив голову окружного начальника закинутою догори, розширені ніздрі тонкого кістлявого носа, невеличку ямку на чисто виголеному, припудреному підборідді й бакенбарди, статечно розділені на двоє широких чорних крил. Вони трохи сріблилися на зовнішніх окрайках, їх, як і скроні, вже позначила старість. «Якогось дня він помре! — подумав Карл Йозеф. — Він помре, і його закопають. Я лишуся».

Вони були самі в купе. Сонне батькове обличчя мирно погойдувалося в червонястій сутіні обшивки. Бліді тонкі губи під чорними вусами здавалися суцільною рискою, на тонкій шиї, між ріжками стоячого коміра випинався оголений борлак, стулені синюваті повіки з тисячами дрібнісіньких зморшок весь час легенько тремтіли, широка, барви темного вина краватка рівномірно підіймалася і опускалась, і кисті згорнутих на грудях рук, сховані під пахвами, спали теж. Велика тиша спливала від сонного батька. Приспана і вмиротворена була його суворість, вкладена до сну в тихій поздовжній борозенці між носом і чолом, як буря, що спить в ущелині між скель. Ця борозенка була Карлові Йозефу знайома, навіть дуже. Така самісінька борозенка прикрашала дідове обличчя на портреті, що висів у кабінеті батька, гнівна оздоба Тротт, спадок героя Сольферіно.

Батько розплющив очі.

— Довго ще?

— Дві години, тату!

Почався дощ. Була середа. У четвер після півдня треба йти до вахмістра Слами. Дощ ішов і до півдня в четвер. Через чверть години по обіді, коли вони ще сиділи в кабінеті за кавою, Карл Йозеф сказав:

— Я піду до Сламів, тату!

— На жаль, тепер він один! — відповів окружний начальник. — Ти застанеш його, найімовірніше, о четвертій.

Тієї миті від церковної вежі долинуло два дзвінкі удари, окружний начальник підняв угору вказівного пальця й повів ним у напрямку дзвону. Карл Йозеф почервонів. Здавалося, що й батько, й дощ, і годинники, й люди, і час, і сама природа змовилися, щоб зробити йому цю дорогу ще тяжчою. І тоді, в ті пообіддя, коли він ще міг ходити до живої пані Слами, він дослухався до золотих звуків дзвону так само нетерпляче, як і тепер, але тоді йому жадалось не зустрітися з вахмістром. Здавалося, ті дні прикидані нині грудами десятиріч. Смерть затінила й сховала їх, смерть стала між «тоді» й «сьогодні», загнавши між минулим і теперішнім увесь свій вічний морок. Тим часом золоті звуки годин лунали й нині так самісінько, як і тоді, і так самісінько, як і тоді, син із батьком сиділи в кабінеті й пили каву.

— Дощ іде, — сказав старий, так наче аж тепер звернув на те увагу. — Може б, ти взяв повіз?

— Я люблю ходити по дощі, тату!

Він хотів сказати: «Довга, довга має бути ця дорога, яку я мушу пройти. Може, мені треба було тоді брати повіз, як вона була жива!». Було тихо. Дощ вибивав по шибках. Окружний начальник підвівся.

— Треба йти на той бік. — Це означало — на службу. — Побачимося згодом.

Він причинив за собою двері тихіше, ніж завжди. Карлові Йозефу здалося, що батько з хвилину постояв під дверима, дослухаючись.

Аж ось на дзвіниці вибило чверть, далі половину. Пів на третю, ще півтори години. Він вийшов у коридор, узяв шинелю, довго поправляв обов’язкову складку на спині, прошморгнув ефес шаблі крізь проріз кишені, машинально надягнув перед дзеркалом кашкета й вийшов з дому.


IV
Він ішов знайомою дорогою, через відкритий віадук, повз сонну жовту будівлю фінансового управління. Звідси вже видно було самотній будинок жандармського відділку. Лейтенант поминув його. За десять хвилин ходи за відділком був невеличкий цвинтар з дерев’яною огорожею. Дощова сітка ніби ще густішала над мертвими. Лейтенант торкнув мокру залізну клямку, зайшов за огорожу. Самотньо свистіла якась невидима пташка. Де вона могла тут сховатися, чи не лунав її спів з могили? Лейтенант надавив клямку на дверях сторожки. Стара жінка з окулярами на носі чистила картоплю. Вона висипала лушпиння разом з рештою картоплі з пелени у відро й підвелася.

— Я шукаю могилу пані Слами!

— Передостанній ряд, чотирнадцятий, могила сьома, — сказала жінка враз, так наче вже давно чекала такого запитання.

Могила була ще свіжа — невеликий горбок, маленький тимчасовий дерев’яний хрест і мокрий вінок із скляних фіалок, що нагадували круглі цукерки. «Катарина Луїза Слама, народилася… померла…» Вона лежала в ямі, товсті кільчасті хробаки вже починали неквапно точити круглі білі перса. Лейтенант заплющив очі й скинув кашкета. Дощ лагідно гладив мокрими руками його зачесане на проділ волосся. Карл Йозеф не зважав на могилу, тіло, що розкладалося під цим горбком, не мало ніякої дотичності до пані Слами. Йому було ближче тіло, поховане у його споминах, ніж труп під цим горбком землі. Карл Йозеф надягнув кашкета й вийняв годинника. Ще півгодини. Він покинув цвинтар.

Він дістався до жандармського відділку, подзвонив, ніхто не вийшов. Вахмістра ще не було вдома. Дощ шелестів у рясному листі дикого винограду, що обплів кружґанок. Карл Йозеф заходив туди-сюди, туди-сюди, закурив цигарку й викинув її, весь час відчуваючи, що він скидається на вартового, щоразу відвертаючи голову, коли його погляд падав на те вікно праворуч, звідки завжди виглядала Катарина, вийняв годинника, ще раз натиснув кнопку дзвоника й знову став чекати.

Приглушені відстанню чотири удари повільно долинули з церковної вежі міста. Тоді звідкись виринув вахмістр. Він машинально козирнув, ще не розгледівши, хто перед ним. І Карл Йозеф, ніби відповідаючи не на привітання, а на якусь жандармову погрозу, гукнув голосніше, ніж хотів:

— Слава Ісусу, пане Сламо!

Він простяг руку, ніби кинувся в привітання, як кидаються в окоп, чекав з тим нетерпінням, з яким чекають нападу, поки вахмістр длявся, з натугою скидаючи рукавичку, аж занадто при тому стараючись і втупившись очима в підлогу. Нарешті оголена, вогка, широка вахмістрова рука без потиску лягла в руку лейтенанта.

— Дякую за відвідини, пане бароне, — сказав вахмістр, так ніби той не щойно прийшов, а вже збирався йти собі.

Вахмістр вийняв ключа. Він одімкнув двері. Порив вітру лунко шмагнув по кружґанкові рясним дощем, так наче заганяв лейтенанта до помешкання. В сінях стояли сутінки. Однак чи не сяйнула ж крізь них тонесенька смужка світла — легесенький сріблястий земний слід померлої? Вахмістр відчинив кухонні двері — слід потонув у потоці світла.

— Будь ласка, роздягайтеся, — сказав Слама.

Сам він ще й досі стояв у шинелі, підперезаний. «Моє найщиріше співчуття! — думає лейтенант. — Зараз я швиденько скажу ці слова й піду собі». Слама вже розставив руки, щоб скинути з Карла Йозефа шинелю. Лейтенант увічливо скоряється. Сламина рука на мить черкається об лейтенантову потилицю над коміром, при коренях волосся, саме там, де любили змикатися руки пані Слами — ніжний замок любовних ланцюгів. Коли, власне, якої саме хвилини можна, врешті-решт, відбути формулу співчуття? Тоді, як зайдемо до вітальні чи вже коли посідаємо? Чи треба тоді знову підвестися? Здається, не можеш вичавити з себе ані звуку, поки не сказано тієї дурниці, яку ти взяв із собою і цілу дорогу тримав на язиці. Вона прилипла там, важка й нікчемна, втративши смак.

Вахмістр натискає клямку, двері вітальні замкнено.

— Пробачте, — каже він, хоч у тому нема його провини.

Він знову сягає рукою в кишеню шинелі, яку вже скинув, — здається дуже давно, — і бряжчить в’язкою ключів. Ніколи ці двері не замикалися за життя пані Слами. Отже, її немає! — раптом спадає на думку лейтенантові, — ніби він не тому саме сюди прийшов, що її не було на світі, — і він зауважує, що весь час голубив затаєну гадку, ніби вона може бути тут, сидіти в якійсь кімнаті й чекати. Тепер він знає напевне, що її немає. Вона справді лежить там, надворі, під тим горбком, який він недавно бачив.

У вітальні тхне вогкістю, одне з двох вікон запнуте, у друге пливе сіре світло похмурого дня.

— Прошу, заходьте, — повторює вахмістр. Він стоїть за півкроку позад лейтенанта.

— Дякую! — каже лейтенант.

І він уступає до кімнати й підходить до круглого столу. Він знає достотно візерунок скатертини в рубчик, якою стіл застелений, і шпичасту маленьку цяточку посередині, і брунатний лак, і примхливі викрутаси на жолобчастих ніжках. Ось стоїть буфет із заскленими дверцятами, а за ними — мельхіорові келихи, невеличкі порцелянові ляльки й жовта керамічна свинка зі шпариною на спині — вкидати монети.

— Зробіть мені честь, сідайте! — мурмотить вахмістр.

Він стоїть за одним із крісел, обхопивши спинку руками і тримаючи перед собою, ніби щит. Понад чотири роки тому бачив його Карл Йозеф востаннє. Вахмістр саме був на чергуванні. На його чорному капелюсі маяв осяйний плюмаж, груди навхрест заперізували ремені. З рушницею при нозі стояв він перед канцелярією окружного начальника. Він був вахмістр   С л а м а, прізвище лунало, мов звання; плюмаж так само належав до його зовнішності, як і біляві вуса. Тепер вахмістр стоїть тут простоволосий, без шаблі, без ременів на грудях і без пояса, і видно, як над спинкою крісла лисніє його уніформа з тканини в рубчик над ледь помітним черевцем; це вже не тодішній вахмістр Слама, а просто собі пан Слама, жандармський вахмістр по службі, колись чоловік пані Слами, а тепер удівець і господар цього дому. Його коротко підрізаний білявий чубчик, розділений проділом посередині, як двійчаста щіточка, лежить над гладеньким лобом, переписаним червоною горизонтальною смужкою — слідом від цупкого кашкета. Осиротілою здається вахмістрова голова без кашкета чи шолома. Не затінене козирком обличчя являє собою правильний овал, заповнений щоками, носом, бородою і невеличкими блакитними, упертими і щиросердими очима. Він перечікує, поки сяде Карл Йозеф, тоді присуває крісло, сідає й собі, витягає табакерку з барвистою емальованою покришкою. Вахмістр кладе її на середину столу, між собою й лейтенантом, і каже:

— Не бажаєте закурити?

Тепер час висловити співчуття, думає Карл Йозеф, підводиться й каже:

— Прийміть моє щире співчуття, пане Сламо!

Вахмістр сидить, поклавши обидві руки перед собою на край столу, він, здається, не відразу розуміє, про що йдеться, пробує всміхнутися, підводиться, запізно, саме коли Карл Йозеф збирається знов сісти, приймає руки зі столу й кладе на коліна, схиляє голову, знов підводить і дивиться на Карла Йозефа, ніби хоче спитати, що йому діяти. Вони знов сідають. Одне минулося. Вони мовчать.

— Вона була славна жінка, покійна пані Слама! — каже лейтенант.

Вахмістр проводить рукою по вусах і, спіймавши між пальці тоненький кінчик бороди, відказує:

— Вона була вродлива, адже пан барон її знали!

— Я знав її, пані вашу дружину. Чи не дуже тяжко вона вмирала?

— Це тривало два дні. Ми запізно покликали лікаря. А то вона була б жива. Я мав нічне чергування. Як прийшов додому, вона вже була мертва. Коло неї була жінка з фінансового управління. — І відразу потому: — Може, бажаєте води з малиновим сиропом?

— Будь ласка, будь ласка! — відгукується Карл Йозеф трохи бадьорішим голосом, так ніби вода з малиновим сиропом спроможна докорінно змінити стан справ, і дивиться, як вахмістр встає з-за столу й підходить до буфета. Карл Йозеф знає, що там нема ніякої води з малиновим сиропом. Вона стоїть у кухні, в білій шафці із заскленими дверцятами, звідти завжди її брала пані Слама. Він пильно стежить за всіма рухами вахмістра: короткі, дужі Сламині руки у вузьких рукавах тягнуться до горішньої полиці, шукаючи пляшку, а тоді знов безпорадно опускаються, і витягнуті ноги стають знову на всю підошву, і вахмістр, мовби вернувшись додому з якогось чужого краю, куди зробив не доконечну й, на жаль, марну подорож з метою відкриття нових земель, обертається до столу й зі зворушливою безнадією в блискучих блакитних очах робить просте повідомлення:

— Перепрошую, на жаль, я її не знаходжу!

— Байдуже, пане Сламо! — втішає лейтенант.

Та вахмістр, ніби й не чуючи того втішання чи ніби скоряючись наказові, що надійшов з вищої інстанції і не може бути скасований нижчою, виходить з кімнати. Чутно, як він порається в кухні; потім він повертається з пляшкою в руці, дістає з буфета склянки з матовим орнаментом понад краєм, ставить на стіл графин з водою і, виливаючи з темнозеленої пляшки тягучу рубіново-червону рідину, повторює:

— Зробіть мені честь, пане бароне!

Лейтенант наливає з графина воду в склянку з малиновим сиропом, обидва мовчать, вода широким струменем ллється з нахиленої шийки графина, трохи хлюпотить, неначе коротко відгукується на невтомний плюскіт дощу, який весь час чутно знадвору. Дощ оповиває самотню оселю Слами і, здається, робить ще самотнішими обох чоловіків. Вони самі. Карл Йозеф підносить склянку, вахмістр підіймає свою, лейтенант смакує солодку, липку рідину, Слама спорожняє склянку одним духом. Його змагає спрага, дивна, незбагненна спрага такого прохолодного дня.

— Ви вступаєте до Н-ського полку уланів?

— Так, цього полку я ще не знаю.

— У мене там знайомий вахмістр, військовий писар Ценобер. Ми разом служили в єгерському полку, а потім він перевівся до уланського. Зі шляхетної родини, вельми освічений чоловік. Він, певне, здасть екзамен на офіцера. Наш брат лишається, де й був. У жандармерії перспектив жодних.

Дощ полив дужче, сердитіше забурхав вітер, без угаву періщило в шибки.

— Наш із вами фах узагалі нелегкий, я маю на увазі військову службу, — каже Карл Йозеф.

Вахмістр сміється незрозумілим сміхом, здається, його страшенно тішить, що людям їхнього з лейтенантом фаху доводиться непереливки. Він сміється трохи гучніше, ніж йому хотілось би. Це видно з того, що рот його розтулений ширше, ніж вимагає сміх, і залишається розтулений довше, ніж той сміх триває. І на якусь мить здається, що вахмістрові навіть уже суто фізично тяжко повернутись до своєї звичайної буденної поважності. Чи не тішить, бува, його й справді, що їм з лейтенантом так нелегко живеться?

— Пан барон зволили, — починає він, — згадати про «наш» фах. Будь ласка, не візьміть мені за зле, адже ж із нашим братом усе трохи інакше.

Карл Йозеф не знає, що на це відповісти. Якесь невиразне чуття підказує йому, що в серці у вахмістра живе ненависть проти нього чи, може, загалом проти становища людини з рушницею в армії і в жандармерії. В кадетському корпусі не вчили, як офіцер має поводитись у таких випадках. Проте він усміхається — такою усмішкою, що наче залізна скаба розтягає і знов стягає йому губи; він наче скупиться виявити вдоволення, яке так відверто гайнує вахмістр. Вода з малиновим сиропом, яка щойно, на язиці, була солодка, набуває в горлянці гіркуватого, прісного присмаку, після неї тягне випити коньяку. Нижчою й тіснішою, ніж завжди, видається сьогодні ця червоняста вітальня, можливо, зіщулена від дощу. На столі лежить добре знаний йому альбом з твердими, блискучими мідними ріжками. Всі знімки в ньому добре знайомі Карлові Йозефу. Вахмістр Слама каже:

— Ви дозволите? — розгортає альбом і тримає перед лейтенантом.

На знімку — молоде подружжя: вахмістр у цивільному поряд з дружиною.

— Тоді я ще був ройовим! — каже він з відтінком гіркоти, ніби хоче підкреслити, що він уже тоді заслуговував на вище звання.

Пані Слама сидить біля нього, тонюсінька в стані, вбрана у вузеньку, ясну літню сукню, наче в невагомий панцер, у крислатому білому капелюшку з пласким верхом. Що сталося? Чи Карл Йозеф уперше бачить цей знімок? То чому ж сьогодні це фото здається йому таким новим? І таким старезним? І таким чужим? І таким сміховинним? Еге ж, він усміхається, мов розглядає кумедну картинку з давноминулих часів, і немов пані Слама ніколи не була йому близькою й дорогою, і немов вона померла не якихось кілька місяців, а кілька років тому.

— Вона була дуже гарненька, це видно, — каже він, уже не від ніяковості, як раніше, а просто з лицемірства. Адже заведено казати щось гарне про небіжчицю — вдівцеві, якому висловлюєш співчуття. Він враз відчуває себе звільненим, відмежованим від померлої, так наче все, геть усе стерто з пам’яті. Фантазія то була, й годі! Він допиває свою воду з малиновим сиропом, підводиться й каже:

— То я піду, пане Сламо!

І, не чекаючи, повертається до дверей, вахмістр не встигає навіть вчасно підвестися, ось вони вже знову в сінях, Карл Йозеф уже в шинелі, стоїть і поволі, задоволено натягає рукавичку на ліву руку, на це в нього несподівано знаходиться доволі часу; і коли він промовляє:

— Ну, на все добре, пане Сламо! — то з утіхою чує якісь чужі, зверхні нотки у своєму голосі.

Слама стоїть, опустивши очі, не знаючи, де діти руки, що раптом стали порожніми, так ніби до цієї миті вони щось тримали, та щойно впустили і навіки втратили. Вони подають один одному руки. Слама ніби має ще щось казати? Дарма!

— Може, ще який раз зайдете, пане лейтенанте? — таки каже Слама.

Ну-ну, Карл Йозеф, мабуть, і сам у це не повірив би, але він уже забув Сламине обличчя. Він бачить лише золотаво-жовті канти на його комірі й три золоті косячки на рукаві чорної жандармської уніформи. — Прощавайте, вахмістре!

Дощ усе йде, рівний, невтомний, з поодинокими теплими поривами вітру. Наче давно вже мав би бути вечір, а все ніяк не звечоріє. Ця незмінна мокра сіра тканиця! Уперше, відколи носить уніформу, ба навіть уперше, відколи пригадує, Карл Йозеф відчуває, що треба звести коміра. Він на мить навіть підносить руки, однак спохоплюється, що вбраний у військове, і знов опускає. Він ніби на хвильку забув про свій фах. Неквапною, лункою ходою іде лейтенант по мокрій рипучій жорстві палісадника, втішаючись із тієї неквапності. Йому нема чого поспішати, нічого не було, був лише сон. Котра тепер може бути година? Кишеньковий годинник схований надто глибоко, під кітелем, у невеличкій кишеньці рейтузів. Не варт розстібати шинелі, однаково незабаром виб’є на вежі.

Він відчиняє хвіртку, виходить на вулицю.

— Пане бароне! — озивається раптом позад нього вахмістр.

Незбагненно, як це він так нечутно йшов слідком? Авжеж, Карл Йозеф сполоханий. Він зупиняється, але не наважується зразу обернутись. Може, цівка пістолета вже націлена саме в заглибину між складками шинелі на спині. Жахна й дитинна гадка! Чи все почнеться спочатку?

— Слухаю, — каже він з тією-таки згірдною недбалістю, що є мовби тяжким продовженням його прощання й коштує йому великого напруження, — і обертається.

Без шинелі, простоволосий, стоїть на дощі вахмістр, із мокрою двійчастою щіточкою чубчика й великими краплинами дощу на гладенькому білому лобі. В руках у нього — синій пакуночок, перев’язаний навхрест сріблястим шнурком.

— Це для вас, пане бароне, — каже вахмістр, опустивши очі в землю. — Прошу вибачити! Пан окружний начальник звелів. Я відразу приніс їх тоді. Пан окружний начальник швидко все проглянув і сказав, щоб я передав особисто.

На мить западає мовчання, тільки дощ капотить на бідолашний ясно-синій пакуночок, який від того дедалі темнішає, він більше не може чекати, той пакуночок. Карл Йозеф бере його, опускає в кишеню шинелі, червоніє, якусь мить розмірковує, чи не скинути з правиці рукавичку, оговтується, простягає вахмістрові руку в рукавичці, каже:

— Красно дякую! — повертається і швидко йде геть.

Він відчуває той пакуночок у кишені. Звідти вгору по руці струмує незнаний жар і ще густіше червонить йому обличчя. Тепер його пориває розстебнути коміра, як перед тим — звести. В роті знов з’являється гіркуватий присмак води з малиновим сиропом. Карл Йозеф витягає пакуночка з кишені. Так, безперечно. Це його листи.

Тепер мав би вже, врешті, настати вечір і вщухнути оцей дощ. Багато що мало б змінитися на світі, і сонце, може, ще пошле сюди останній промінь. Крізь дощ дихають на лейтенанта таким рідним духом луки і лине самотній поклик невідомої пташини, ніколи її тут не було чутно, здається, наче опинився в незнайомій місцевості. На вежі в місті вибиває п’яту, виходить, минула рівно година — не більш як година. Чи йти повільно, чи швидко? Час посувається дивною, незбагненною ходою, одна година — ніби цілий рік. Б’є чверть на шосту — а ти пройшов якихось кілька кроків. Карл Йозеф починає крокувати швидше. Він переходить колію, тут уже видно перші будинки міста. Дорога веде повз кав’ярню, єдиний на все місто заклад такого роду з модними обертовими дверима. Може, зайти сюди, випити навстоячки коньяку й піти собі? Карл Йозеф заходить.

— Швидше, один коньяк, — каже він біля буфету.

Він не скидає кашкета й шинелі. Кілька відвідувачів підводяться. Чутно стукіт більярдних куль і шахів. Офіцери гарнізону сидять у сутінку ніш. Карл Йозеф не бачить їх і не вітається. Найважливіше — це коньяк. Лейтенант блідий; блякло-білява касирка по-материнському всміхається йому зі свого підвищеного місця і зичливою рукою кладе біля келишка грудочку цукру. Карл Йозеф випиває коньяк одним духом. І відразу ж замовляє ще келишок. Замість обличчя касирки він бачить лише мерехтіння білявих кіс та дві золоті коронки в кутиках її рота. У нього таке враження, наче він робить щось заборонене, і він не розуміє, чому заборонено випити два келишки коньяку. Врешті-решт, він уже не учень кадетського корпусу. Чого ця касирка дивиться на нього з такою чудною усмішкою? Погляд її очей барви морської води, як і вугільно-чорні брови, йому прикрі. Він одвертається й дивиться в залу. Там у кутку біля вікна сидить його батько.

Атож, це справді окружний начальник, і що, зрештою, в тому аж такого дивного? Він сидить тут щодня, від п’ятої до сьомої, читає «Фремденблатт» і відомчу газету й курить вірґінську. Все місто про те знає ось уже три десятки років. Окружний начальник сидить у кутку, дивиться на свого сина й ніби усміхається. Карл Йозеф скидає ківера й підходить до батька. Старий пан фон Тротта коротко зиркає на нього з-за газети, не відкладаючи її, й каже:

— Ти від Слами?

— Так, тату!

— Він віддав тобі твої листи?

— Так, тату!

— Сідай, будь ласка!

— Слухаюсь, тату!

Окружний начальник нарешті кладе газету, спирається ліктями на стіл, повертається до сина й каже:

— Вона дала тобі дешевий коньяк. Я завжди п’ю «Геннесі».

— Візьму це до уваги, тату!

— До речі, пий зрідка.

— Так, тату!

— Ти ще трохи блідий. Роздягнися. Там майор Крайдль, він дивиться сюди!

Карл Йозеф підводиться і вітається до майора, вклоняючись.

— Він був нечемний, Слама?

— Ні, славний хлопець!

— Ну, отож-бо!

Карл Йозеф скидає шинелю.

— Де ж ті листи? — питає окружний начальник.

Син дістає з кишені пакуночок. Старий пан фон Тротта бере його. Зважує на долоні правої руки, відкладає набік і каже:

— Чималенько листів.

— Так, тату!

Тихо, чутно лише стукіт більярдних куль і шахів та як надворі ллє дощ.

— Післязавтра ти їдеш на місце служби! — каже окружний начальник, дивлячись у вікно.

Несподівано Карл Йозеф відчуває на своїй правиці сухорляву руку батька.

Рука окружного начальника лежить на лейтенантовій, холодна й кістлява. Лейтенант втуплює очі в стіл. Він червоніє. Він каже:

— Так, тату!

— Рахунок! — гукає окружний начальник і приймає свою руку з синової. — Скажіть панні, що ми п’ємо лише «Геннесі», — зауважує він офіціантові.

По рівній, як натягнута струна, діагоналі йдуть вони через усю залу до дверей — батько й за ним син.

Коли вони повільно простують вологим садом додому, вже лише крапає з дерев, лагідно й співуче. З воріт окружного управління виходить вахмістр Слама в шоломі, з рушницею, до якої прикріплено багнета, й зі службовою книгою під пахвою.

— Слава Ісусу, любий Сламо! — каже пан фон Тротта. — Нічого нового, еге ж?

— Нічого нового! — повторює вахмістр.


V
Казарма стояла в північній частині міста. Вона замикала собою широку й добре втрамбовану дорогу, яка за її червоною цегляною будівлею починала нове життя й вела в імлисту далину. Здавалося, що цісарсько-королівська армія спорудила цю казарму тут, у слов’янській провінції, як символ могутності Габсбурґів. Навіть цій прадавній дорозі, що стала така широко-розлога внаслідок вікових мандрів багатьох поколінь слов’ян, вона поставила перепону. Дорога мусила звернути. Вона обігнула казарму. Навіть з найдальшої північної точки міста, в кінці вулиці, звідти, де будинки чимраз меншали й зрештою ставали сільськими хатами, ясного дня можна було бачити аж ген віддалік широку склепінчасту чорно-жовту браму казарми, обернуту до міської смуги, мов велетенський герб Габсбурґів — знак погрози чи захисту, чи того й того водночас. Полк стояв у Моравії. Проте складався він не з чехів, як можна було сподіватися, а з українців і румунів.

Двічі на тиждень відбувалася військова муштра на південній околиці. Двічі на тиждень проїжджали верхівці-улани вулицями невеличкого міста. Дзвінкі й громохкі звуки сурм через однакові проміжки часу перебивали рівномірний гупіт кінських копит, і червоні рейтузи вершників обабіч лискучих брунатних тіл огирів сповнювали містечко кривавою пишнотою. Край дороги зупинялися городяни. Крамарі кидали свої крамниці, гулящі завсідники кав’ярень — свої столики, міські поліцаї — звичні місця чатування, а селяни, що привезли на торг свіжі овочі, — своїх коней з возами. Лише візники нечисленних фіакрів, що стояли неподалік міського парку, як і перше, непорушно сиділи на передку. Звідти, згори, їм було краще видно всю ту військову виставу, ніж тим, що стояли по обидва боки вулиці. І здавалося, що старі конячини з глухою байдужістю вітали пишний виїзд своїх молодших і здоровших родичів. Далекою ріднею були горді кавалерійські огирі убогим шкапинам, що цілих п’ятнадцять років тільки й знали тягати фіакри на вокзал та з вокзалу.

Карл Йозеф, барон фон Тротта, був байдужий до полкових коней. Деколи йому здавалося, що він відчуває в жилах кров своїх предків. Вони повагом ступали по землі, спрямовуючи твердими руками гребінчасті борони. Вони чимглибше заганяли в соковиту ріллю плуга й, підгинаючи коліна, йшли за парою дужих волів. Вербовими лозинами вони їх поганяли, а не острогами й нагаями. Гостра коса літала в їхніх моторних руках, мов блискавиця, і вони збирали з поля благодать, яку самі посіяли. Дідів батько ще був селянин. Сиполє — так звалося село, звідки вони походили. Сиполє — це слово мало старовинне значення. Нинішні словенці його вже навряд чи й знали. Карл Йозеф гадав, що він знає Сиполє. Він бачив його, коли згадував дідів портрет, що висів, притемнений стелею, в батьковому кабінеті. Воно лежало десь між невідомими горами, в золотому сяйві незнаного сонця, зі своїми убогими хатами з глини та соломи. Любе село, добре село! За нього чоловік пожертвував би офіцерською кар’єрою!

Ох, тільки ж цей чоловік був не селянин, а барон і лейтенант уланського полку! Карл Йозеф не мав у місті власної кімнати, як інші. Він жив у казармі. Вікно його помешкання виходило у двір. Навпроти були приміщення для рядових солдатів. Коли він увечері вертав до казарми й за ним зачинялася велика двійчаста брама, йому завжди здавалося, неначе він опинився у в’язниці: ніколи більше не відчинять перед ним цієї брами. Його остроги мерзлякувато дзенькали на голих кам’яних сходах, і гупання його чобіт відлунювало на дерев’яній, рудій, із плямами смоли підлозі коридору. Побілені вапном стіни на якийсь час утримали в собі світло згаслого дня і тепер знов випромінювали його, наче дбали в своїй голій ощадності про те, щоб казенних гасових ламп по кутках не засвітили, перш ніж геть стемніє; так мовби ті стіни вчасно увібрали в себе день, щоб тепер, у темряві, віддавати. Карл Йозеф не вмикав світла. Притулившись чолом до вікна, що наче відмежовувало його від пітьми, а насправді само було її холодною зовнішньою стіною, він дивився на освітлений жовтим світлом солдатський «домашній затишок» у приміщеннях для рядових. Він радо помінявся б місцем із котримсь солдатом. Вони сиділи там напівроздягнені, в грубих жовтих казенних сорочках, поспускавши з ліжок ноги й гойдаючи ними, співали, розмовляли й грали на губній гармоніці. Цієї пори дня — осінь уже давно вступила в свої права, — через годину після переклику й за півтори години до відбою, казарма скидалася на велетенський корабель. Карлові Йозефу навіть здавалося, наче вона стиха гойдається, і наче скупі жовті пломінці гасових ламп під великими білими ковпаками рівномірно колишуться в ритмі якихось хвиль невідомого океану. Солдати співали пісень незнайомою мовою, якоюсь слов’янською. Старі селяни з Сиполє, мабуть би, добре їх зрозуміли! Дід Карла Йозефа, може, ще зрозумів би їх! Його нерозгаданий образ тьмянів, притемнений стелею батькового кабінету. За той дідів образ чіплялися Карлові Йозефові спомини як за єдину і останню реліквію, заповідану йому довгою низкою незнаних предків. Він був їхній спадкоємець. Відколи прибув до полку, він відчував себе онуком свого діда, а не сином свого батька, ба навіть сином, так, сином, свого дивовижного діда. Там, навпроти, без угаву вигравали на губній гармоніці. Він міг виразно бачити рухи грубих смаглявих рук, що водили бляшаним інструментом туди-сюди перед червоними ротами, а часом — і виблиски металу. Велика туга цих інструментів лилася крізь зачинені вікна в чорний прямокутник подвір’я і наповнювала морок світлим відчуттям рідного краю, жінки, дитини й господи. Удома вони жили в низьких хатах, уночі запліднювали жінок, а вдень — лани! Біло й високо лежали взимку сніги довкола їхніх хат. Жовто й високо хвилювало влітку жито навкруги. Селяни були вони, селяни! Не інакше жили й цілі покоління Тротт! Не інакше!

Далеко вперед уже просунулася осінь. Уранці, коли улани вставали, сонце виринало на сході крайнеба, мов криваво-червона помаранча. Коли ж починалися гімнастичні вправи на лузі, на просторій зеленій галявині, обрамленій темними, аж чорними ялинами, повільно вставали сріблясті тумани, роздерті дужими рівномірними рухами темно-синіх одностроїв. Тоді бліде й невеселе сонце підпливало вище. Його блякле срібло, холодне й чуже, пробивалося крізь чорне гілля. Крижані крупці немилосердним шкреблом шкребли іржаво-руді боки й спини коней, і чулося з сусідньої галявини їхнє іржання — болісний голос туги за домівкою і стайнею. Солдати робили «вільні вправи з карабіном». Карл Йозеф насилу дочікувався повернення до казарми. Він боявся чвертьгодинного «перепочинку», що починався рівно о десятій, і розмов з товаришами, які інколи збиралися в сусідній пивниці випити пива й діждатися полковника Ковача. Ще прикріший був для нього вечір у казино. Він хутко настане. Обов’язок велів з’являтися на людські очі. Вже надходив час вечірньої зорі. Уже поспішали через темний прямокутник подвір’я казарми темно-сині брязкучі тіні солдатів, що верталися «додому». По тім боці вже вийшов із дверей вахмістр Резнічек із жовтим блимливим ліхтарем у руці, і сурмачі вже збиралися в темряві. Жовті мідяні інструменти зблискували на тлі темно-синього сяйва уніформи. Зі стаєнь чулося сонне іржання коней. На небі золотом і сріблом сяяли зірки.

У двері постукали. Карл Йозеф не поворухнувся. То його денщик, він і так зайде. Він зветься Онуфрій. Скільки часу знадобилося, аби завчити це ім’я! Онуфрій! Дідові воно ще було звичним.

Онуфрій зайшов. Карл Йозеф припав лобом до шибки. Він почув, як денщик за спиною клацнув підборами. Сьогодні була середа. Онуфрій мав «вихід». Доведеться вмикати світло й підписувати папірця.

— Увімкніть світло! — наказав Карл Йозеф не обертаючись. Навпроти ще й досі вигравали на губній гармоніці.

Онуфрій увімкнув світло. Карл Йозеф почув, як клацнув вимикач біля одвірка. За його спиною стало зовсім видно. А в прямокутник вікна все так само непорушно дивилася темрява та блищав навпроти у приміщеннях для рядових жовтавий, мов домашній, вогник. (Електрика була привілеєм офіцерів.)

— Куди ти сьогодні підеш? — запитав Карл Йозеф, усе ще дивлячись у вікно.

— До дівчини! — відказав Онуфрій.

Це вперше лейтенант звернувся до нього на «ти».

— До якої дівчини? — спитав Карл Йозеф.

— До Катерини! — відповів Онуфрій.

Було чутно, що він став у струнку.

— Вільно! — скомандував Карл Йозеф.

Почулося, що Онуфрій виставив праву ногу вперед.

Карл Йозеф обернувся. Онуфрій стояв перед ним, його великі, мов конячі, зуби блищали між товстих червоних губів. Він не міг стояти «вільно» не всміхаючись.

— Яка вона з себе, твоя Катерина? — запитав Карл Йозеф.

— Пане лейтенанте, дозвольте доповісти: великі білі груди!

— Великі білі груди! — Лейтенант округлив кисті рук і ніби відчув на долонях груди Каті. Мертва вона, мертва! — Дозвіл! — звелів Карл Йозеф.

Онуфрій подав йому дозвіл на вихід.

— А де живе твоя Катерина? — спитав Карл Йозеф.

— У панів служить! — відповів Онуфрій. І додав, щасливий: — Великі білі груди!

— Дай сюди! — сказав Карл Йозеф.

Він узяв папірця, розгорнув його, підписав.

— Іди до Катерини, — сказав Карл Йозеф.

Онуфрій знов клацнув підборами.

— Кроком руш! — наказав Карл Йозеф.

Він вимкнув світло. Потемки намацав шинелю. Вийшов у коридор. Тієї миті, як він унизу зачинив за собою двері, сурмачі програли останній сиґнал відбою. Зірки мерехтіли на небі. Вартовий біля брами відсалютував. Брама зачинилася за лейтенантом. Вулиця мріла, срібна від місячного світла. Жовті вогні міста моргали юнакові, мов зірки, що прилетіли з неба. Крок його гучно відлунював на свіжо-замерзлій осінньо-нічній землі.

За спиною в себе він почув гупання чобіт Онуфрія. Лейтенант пішов швидше, щоб денщик його не наздогнав. Проте Онуфрій і собі додав ходи. Так побігли вони один за одним безлюдною, твердою і лункою вулицею. Для Онуфрія, вочевидь, було радістю наздоганяти свого лейтенанта. Карл Йозеф зупинився й зачекав. Онуфрій чітко вимальовувався в місячному сяйві, він наче ріс, підносив голову до зір, мов набираючись у них нової сили для зустрічі зі своїм паном. Він рвучко вимахував руками в ритмі своєї ходи, здавалося, що він топче й повітря — руками. За три кроки від Карла Йозефа він зупинився, знову випнув груди, жаско гримнув підборами й козирнув, зліпивши докупи всі п’ять пальців правиці. Карл Йозеф безпорадно усміхнувся. Будь-хто інший, подумав він, зумів би сказати хлопцеві щось приємне. Було зворушливо те, як Онуфрій прилип до нього. Власне, йому ще не випадало нагоди роздивитися до пуття свого денщика. Поки не завчив імені, не мав можливості роздивитись і обличчя. Йому здавалося, ніби його щодня обслуговував інший денщик. Декотрі офіцери говорили про своїх денщиків по-знавецькому, як про дівчат, убрання, улюблені страви й коней. Карл Йозеф, коли мовилося про слуг, згадував лише старого Жака в батьковій оселі, старенького Жака, який служив іще його дідові. Не було на світі слуг, окрім старого Жака! Тепер перед ним на освітленій місяцем дорозі стояв Онуфрій з могутніми випнутими грудьми, з блискучими, як пломінь, ґудзиками, дзеркально наваксованими чобітьми й судомно затаєною радістю від зустрічі з лейтенантом.

— Стійте! Заспокійтеся! — наказав Карл Йозеф.

Йому хотілося сказати щось привітне. Дід сказав би щось привітне Жакові. Онуфрій лунко виставив уперед праву ногу. Груди ж його й далі були випнуті, наказ на нього не вплинув.

— Стійте вільно! — наказав Карл Йозеф трохи сумно й нетерпляче.

— Насмілюся доповісти, я стою вільно! — відповів Онуфрій.

— Далеко вона живе, твоя дівчина? — спитав Карл Йозеф.

— Насмілюся доповісти, недалеко, за годину ходи, пане лейтенанте!

Ні, нічого не виходило! Карл Йозеф неспроможний був знайти жодного слова більше. Горлянку йому здушила якась незнана ніжність, він не вмів обходитися з денщиками! А з ким він умів обходитися? Його безпорадність була велика, він і для розмов з товаришами не знаходив слів. Чого вони завжди шепотілися між собою, тільки-но він відвертався чи перше ніж він до них підходив? Чого він так незграбно сидів на коні? Ох, він знав себе! Він бачив свій силует, як у дзеркалі, дарма було б його вмовляти! За його спиною потайки перешіптувалися товариші, їхні відповіді він розумів аж після того, як йому їх розтлумачували, та й тоді не міг сміятися, власне, якраз тоді ніяк не міг! Проте полковник Ковач його любив. І, звісно, послужний список був у нього відмінний. Він жив під крилом слави свого діда. Он воно як! Він був онук героя Сольферіно, єдиний онук. Він відчував дідів погляд на своїй потилиці. Він був онук героя Сольферіно!

Кілька хвилин Карл Йозеф і його денщик Онуфрій мовчки стояли один навпроти одного на залитій місячним сяйвом вулиці. Місяць і тиша ще подовжували ті хвилини. Онуфрій стояв — ані руш. Стояв, мов пам’ятник у срібнім блиску місяця. Карл Йозеф зненацька повернувся й рушив уперед. Рівно за три кроки позад нього йшов Онуфрій. Карл Йозеф чув рівномірне гупання важких чобіт і залізне брязкання острогів. То йшла за ним сама вірність. Кожний удар чобіт об землю лунав як нова, невелемовна, тверда врочиста обітниця солдатської вірності. Карл Йозеф боявся обернутися. Йому хотілося, щоб ця рівна, як шнур, дорога раптово прослала перед ним якусь несподівану, невідому бічну стежку — порятунок від невідступної послужливості Онуфрія. Денщик ішов за ним у тому ж таки темпі. Лейтенант силкувався йти в ногу з чобітьми в себе за спиною. Він боявся розчарувати Онуфрія, з неуважності змінивши ногу. В надійно твердій хлопцевій ході озивалася вона, його вірність. І кожний новий її відгук зворушував Карла Йозефа. Здавалося, що там, за його спиною, незграбний парубійко, ударяючи в землю важкими підошвами чобіт, намагався достукатись до серця свого зверхника — безпорадна ніжність убраного в чоботи і остроги ведмедя.

Аж ось вони дісталися межі міста. Карлові Йозефу спало на думку добре слово, підхоже задля прощання. Він обернувся до хлопця і сказав:

— Розважайся на здоров’я, Онуфрію!

І швидко звернув у бічну вуличку. Онуфрієва подяка долинула до нього вже лишень як віддалена луна.

Йому довелося дати гаку. Він підійшов до казино на десять хвилин пізніше, ніж звичайно. Казино містилося на другому поверсі одного з найкращих будинків міста, біля старого ринку. Як і щовечора, всі його вікна лили світло на майдан перед будинком — улюблене місце прогулянок тутешнього населення. Було нерано, доводилося вужем прослизати між гуртками бюргерів, що вийшли прогулятися з дружинами. Щодень Божий чекала на лейтенанта невимовна мука — з’являтися в своїй дзвінкій барвистості між темних постатей цивільних, відчувати на собі неприязні, цікаві й хтиві погляди і врешті якимось божеством пірнати в яскраво освітлений під’їзд казино. Він швидко прослизнув поміж завсідниками цього корсо, згаявши на те дві хвилини, бридкі дві хвилини. Вибіг сходами нагору, долаючи по два східці зразу, — ні з ким не зустрітися! Такі зустрічі були поганою прикметою. Тепло, світло й голоси зустріли його у вестибюлі. Він зайшов, привітався до присутніх. Розшукав у звичному кутку полковника Ковача. Той щовечора грав тут у доміно, кожного разу з іншим партнером. У доміно він грав із захватом, можливо, з незмірного страху перед картами.

— Я ще ніколи не тримав у руках карт, — полюбляв він казати.

Не без ворожості вимовляв він навіть слово «карти» і при тому кидав погляд на свої руки, так ніби в них він тримав свій бездоганний характер.

— Я вам рекомендую, — додавав він інколи, — грати в доміно, панове! Це чиста гра, і вона виховує в нас стриманість. — Він брав один із чорно-білих багатооких камінчиків і підносив його вгору, мов магічний інструмент, за допомогою якого можна вигнати з одержимих картярів їхнього біса.

Сьогодні справляти службу в царині доміно припало ротмістрові Тайтінґеру. Полковникове обличчя кидало синювато-червоний відсвіт на жовтаве, худе ротмістрове. Карл Йозеф, стиха дзенькнувши острогами, зупинився біля полковника.

— Привіт! — сказав йому полковник, не підводячи очей від доміно.

Він був добряга, цей полковник Ковач. Уже багато років як він призвичаївся до батьківського тону в стосунках з підлеглими. І лише раз на місяць траплялися в нього напади штучного гніву, яких він сам боявся дужче, ніж його полк. Тоді полковник хапався за наймізерніший привід. Горлав так, що здригалися стіни казарми й старі дерева довкола заливної луки. Його синясто-червоне обличчя полотніло аж по самі губи, а нагайка в тремтячих руках безперестану ляскала по халяві чобота. Він вистрілював якусь суцільну нерозбірливу всячину, і лише безпорадні, ні з чим не пов’язані, повторювані раз у раз слова «у моєму полку» лунали трохи тихіше, ніж ціла його тирада. Врешті-решт він ущухав так само несподівано, як і розходжувався, і вмить кидав канцелярію, казино, навчальний плац чи що там він іще обрав місцем перебігу своєї громовиці. Еге ж, полковника Ковача, цього доброго звіра, знали! На регулярність його гнівних вибухів можна було покластися, як на повторення фаз Місяця. Ротмістр Тайтінґер, який уже двічі переводився з полку до полку й мав достеменні знання про весь командний склад, не втомлювався запевняти всіх і кожного, що в цілій австро-угорській армії нема іншого такого незлобивого командира полку.

Полковник Ковач звів нарешті очі від партії доміно й простягнув Тротті руку.

— Вже повечеряли? — запитав він, і його погляд потонув у таємничій далечіні. — Шкода! — повів він далі. — Шницель був сьогодні пречудовий! — І за якусь хвилину знов сказав: — Пречудовий! — Він жалкував, що Тротті не довелося скуштувати шницеля. Сам він залюбки посмакував би ним удруге, отут, перед лейтенантом, щоб той хоч побачив, як люди щось наминають з апетитом. — Ну, приємних розваг! — завершив він і знову заглибився в доміно.

Людно було о цій порі в казино, аж надто. Не було затишного куточка, щоб приткнутися. Ротмістр Тайтінґер, що вже хтозна відколи порядкував офіцерськими сходинами і мав єдину справжню пристрасть — солодке печиво, — з часом переобладнав казино на взірець тієї кондитерської, де він збавляв свої надвечір’я. Крізь її скляні двері можна було бачити, як він сидів там, похмурий і непорушний, — незвична рекламна постать в уніформі. Він був найнадійніший завсідник тієї кондитерської і, може, найголодніший. Аніскілечки не змінюючи виразу свого скорботного обличчя, поглинав він солодощі тарілку за тарілкою, час від часу сьорбав води зі склянки, непорушно зирив крізь скляні двері на вулицю, звільна кивав головою, коли котрийсь солдат, минаючи цукерню, козиряв йому, і в його великому худорлявому черепі з руденьким чубчиком начебто нічогісінько не відбувалося. Він був лагідний і дуже ледачий офіцер. З усіх його службових обов’язків тільки клопоти з облаштуванням їдальні для офіцерів, з кухнею, кухарями, ординарцями та льохами з вином були для нього любі. І над його рясним листуванням з торгівцями вином і фабрикантами лікерів трудилося не менш як двоє канцеляристів. З плином літ йому вдалося уподібнити обставу казино до внутрішнього образу улюбленої ним кондитерської, порозставлявши по кутках мініатюрні столики і прикривши настільні лампи червонястими абажурами.

Карл Йозеф роззирнувся довкола. Він шукав підхожого для себе місця. Чи не найбезпечніш було сісти між фенріхом запасу Беренштайном, лицарем фон Залога, новоспеченим дворянином і багатим адвокатом, та рум’яним лейтенантом Кіндерманом, німцем з походження. Фенріх, до чийого поважного віку й ледь помітного черевця так мало пасувало юначе звання молодшого командира, що він здавався перевдягненим в уніформу цивільним, і чиєму обличчю з невеличкими вугільно-чорними вусиками, здавалося, кричуще бракувало пенсне, випромінював у цьому казино якусь надійну гідність. Він нагадував Карлові Йозефу чи домашнього лікаря, чи рідного дядька. Про нього єдиного на обидві тутешні великі зали можна було з певністю сказати, що він справді чесно сидів на стільці, — тимчасом як усі решта неначе вистрибували на своїх місцях. Єдиною, — крім уніформи, — поступкою, яку фенріх доктор Беренштайн робив своєму званню військового, було те, що в армії він користувався моноклем, бо в своєму цивільному житті він справді носив пенсне.

Заспокійливіш від інших діяв на Карла Йозефа, безперечно, і лейтенант Кіндерман. Він ніби складався з якоїсь білявої, рожевої й прозорої субстанції. Здавалося, що крізь нього можна просунути руку, мов ото крізь осяяну вечоровим сонцем легеньку імлу. Усе, що він казав, злинало з його єства так легко й прозоро, що сам він не зменшувався в розмірах. І навіть поважність, з якою він слухав поважні розмови, мала в собі щось сонячно-усміхнене. Раденьке ніщо сиділо за столиком в особі лейтенанта Кіндермана.

— Привіт! — цвірінькнув він своїм тоненьким голосом, про який полковник Ковач казав, що то один з духових інструментів прусського війська.

Фенріх запасу Беренштайн підвівся, згідно з правилами, а проте повагом.

— Моє шанування, лейтенанте, — сказав він.

Карл Йозеф замалим не відповів йому поштиво: «Добрий вечір, пане докторе!»

— Я не заважатиму? — лише спитав він натомість і сів.

— Доктор Демант сьогодні повертається, — почав Беренштайн. — Я випадково зустрів його по обіді.

— Чудовий хлопець! — мов на флейті вивів Кіндерман; після густого судового баритона Беренштайна це пролунало так, неначе ніжний легіт перебіг по струнах арфи. Кіндерман, що завжди прагнув надолужити свою вкрай мізерну зацікавленість жіноцтвом перебільшеною до нього увагою, далі повідомив: — А його дружина — знаєте ви її? — то просто чарівне створіння! — На слові «чарівне» він підніс руку й танцюристо помахав у повітрі розставленими пальцями.

— Я знав її, ще як вона була молодесеньким дівчам, — сказав Беренштайн.

— Цікаво, — завважив Кіндерман. Він очевидно прикидався.

— Її батько був колись одним із найбагатших фабрикантів-капелюшників, — провадив далі фенріх.

Пролунало це так, немовби він зачитував свідчення з судових паперів. Він наче злякався сказаного й замовк. Слова «фабрикантів-капелюшників» здалися йому надто цивільними, він-бо сидів, урешті-решт, не в товаристві адвокатів! Він нишком заприсягся собі, що з цієї миті добре зважуватиме заздалегідь кожну свою фразу. Принаймні цим він був зобов’язаний кавалерії. Він спробував подивитися на Тротту. Але той, мов на злість, сидів ліворуч, а Беренштайн носив монокль у правому оці. Виразно він бачив тільки лейтенанта Кіндермана, однак той сидів байдужий. Щоб дізнатися, чи фамільярна згадка про фабриканта-капелюшника не справила кепського враження на Тротту, Беренштайн витяг портсигара і простяг його налівобіч, але тієї ж миті пригадав, що Кіндерман був старший ранґом, і, повернувшися праворуч, квапливо сказав:

— Пардон!

Тепер усі троє курили й мовчали. Погляд Карла Йозефа раз у раз звертався до цісаревого портрета на стіні навпроти. Франц Йосиф був зображений на ньому в білій, як цвіт весняних дерев, генеральській формі, з широким криваво-червоним шарфом через плече і орденом Золотого руна на шиї. Великий чорний фельдмаршальський капелюх, оздоблений пишним зеленим плюмажем із павичевих пер, лежав коло цісаря на хисткім з вигляду столику. Здавалося, портрет висів десь дуже далеко, аж ген поза стіною. Карл Йозеф пригадав, що попервах після його приїзду в полк цей портрет був для нього особливою гордою втіхою. Тоді здавалося, що цісар будь-якої миті може виступити з вузької чорної рами. Проте помалу образ верховного головнокомандувача став байдужим, звичним, і так само не привертав уваги, як той, що на поштових марках і монетах. Портрет цісаря висів на стіні казино — незвичайною офірою, що її божество приносить самому собі… Його очі — колись вони нагадували небо пори літніх канікул — тепер викликали в уяві тверду синю порцеляну. А це ж був той самий цісар! Удома, в кабінеті окружного начальника, теж висів цей портрет. І у великій актовій залі кадетського корпусу. І в канцелярії полковника в казармі. І сотні тисяч разів був повторений у всій розлогій імперії цісар Франц Йосиф, усюдисущий між своїх підданців, мов той Бог у світі. Йому врятував життя герой Сольферіно. Герой Сольферіно постарів і помер. Тепер його точили хробаки. І його син, окружний начальник, батько Карла Йозефа, теж став уже старим чоловіком. Незабаром і його також точитимуть хробаки. Лише цісар, сам лише цісар, здавалося, постарів зразу, за один-єдиний день, за одну певну годину, і від тієї години лишився закутий у свою крижану й вічну, сріблясту й жахливу старість, мов у кришталевий панцер, який вселяв найглибшу пошану. Літа не сміли підступитися до нього. Дедалі блакитнішав і твердішав його погляд. Навіть його ласка, що спочивала над родом Тротт, була тягарем з умирущої криги. І Карлу Йозефові робилося холодно під синім поглядом свого цісаря.

Удома, згадувалося йому, коли він приїздив до батька на канікули і в неділю перед обідом капельмейстер Нехвал ставив свій військовий оркестр, як належало, кружка, він був готовий на блаженну, теплу й солодку смерть за цього цісаря. Живий був дідів заповіт — рятувати цісареві життя. І його, цісареве життя, незмінно рятували, якщо поряд був котрийсь Тротта.

І ось ледве чотири місяці як він у полку. Несподівано виявилося, що цісар, неприступно захований у своєму панцері з кришталю, більш не потребує Тротт. Задовго тривав мир. Смерть була далеко від юного лейтенанта кавалерії — та смерть, що вінчала узаконене статутом просування по службі. Колись він стане полковником і на тому помре. А тим часом ходитиме щовечора до казино, дивитиметься на цісарів портрет. Що довше лейтенант Тротта на нього дивився, то дальшим робився йому цісар.

— Погляньте лишень! — продзвенів, мов у флейту, голос лейтенанта Кіндермана. — Тротта всі очі видивив, приглядаючись до старого!

Карл Йозеф усміхнувся Кіндерманові. Фенріх Беренштайн давно почав партію в доміно і вже збирався її програти. Він вважав за свій обов’язок програвати, коли грав із кадровими офіцерами. У цивільних він завжди вигравав. Його навіть між адвокатами мали за небезпечного партнера. Проте, відбуваючи річну військову перепідготовку, він ховав свою кмітливість у кишеню й силкувався вдавати дурня.

— Цей раз у раз програє, — сказав до Тротти Кіндерман.

Лейтенант Кіндерман був переконаний, що всі «цивілісти» — то істоти копійчаної ціни: у доміно, й то незугарні виграти.

Полковник ще й досі сидів у своєму кутку з ротмістром Тайтінґером. Декотрі офіцери з нудьги тинялися поміж столиками. Вони не сміли покинути казино, поки полковникові не набридне грати. М’якосердий годинник на стіні щочвертьгодини починав дуже виразно й повільно голосити, його скорботний плач перебивало стукотіння камінців доміно й шахових фігур. Часом забігав який з ординарців, клацав підборами, біг до кухні й повертався з маленькою чарчиною коньяку на кумедно великій таці. Деколи хтось зривався на регіт, — поглянувши в той бік, звідки він лунав, можна було побачити чотири схилені докупи голови і зрозуміти, що там правлять жарти. Ох, ті жарти! Ті анекдоти, коли всі відразу бачили, що змушує тебе сміятися — піддобрювання чи розуміння! Ті анекдоти відрізняли своїх від чужих. Хто їх не розумів, той не належав до корінних уланів. І Карл Йозеф до них не належав.

Йому спало на думку запропонувати нову партію в доміно — утрьох, — коли враз відчинилися двері і, аж надто дзвінко клацнувши підборами, на порозі козирнув ординарець. Умить стало тихо. Полковник Ковач підхопився зі стільця і звернув очі до дверей. Увійшов не хто інший, як полковий лікар Демант. Він аж сам злякався того переполоху, який зчинив. Він усміхаючись стояв біля дверей. Ординарець усе ще стовбичив обік нього, витягшись у струнку, і вочевидь йому заважав. Полковий лікар махнув рукою. Та ординарець того не помітив. Грубі скельця лікаревих окулярів ледь запітніли від осіннього вечорового туману. Демант звик, заходячи з холоду до теплого приміщення, скидати й протирати окуляри. Однак тут він на це не наважився. Минула ще якась хвилина, поки він пройшов уперед від дверей.

— А, дивіться, та це ж доктор! — вигукнув полковник.

Він гукав щодуху, ніби мав перекричати гармидер велелюдних свят. Добряга собі гадав, що всі короткозорі водночас ще й глухі і що їхні окуляри проясніють, коли краще чутимуть вуха. Полковників голос проторував собі шлях. Офіцери поступилися назад. Жменька тих, хто ще сидів за столами, попідводилися. Полковий лікар обережно переставляв ногу за ногою, мовби йшов по кризі. Скельця його окулярів начебто потроху проясніли. Звідусіль лунали привітання. Лікар не без труднощів упізнавав панів офіцерів. Він нахилявся, щоб читати з облич, як читають із книжки. Перед полковником Ковачем він, нарешті, зупинився, випнувши груди. Як на стороннє око, він аж надто переборщував, коли відкидав догори оту свою вічно схилену голову або коли силкувався одним порухом підвести й випростати свої похилі, вузькі плечі. За час довгої відпустки через хворобу полкового лікаря з його немілітарною вдачею всі майже геть забули. Тепер його розглядали не без подиву. Полковник заквапився покласти край неодмінному, належному за правилами ритуалові привітання. Він ревнув так, що забряжчали склянки:

— А в нього гарний вигляд, у доктора! — Наче хотів повідомити про це всю армію.

Він поплескав Деманта долонею по плечах, ніби хотів надати їм звичного положення. Душею Ковач справді був прихильний до полкового лікаря, але ж той, сердега, дідьче ребро, громи й блискавиці, не надавався до війська! Аби він хоч трохи надававсь до мілітарки! Не доводилось би щоразу так збіса напружуватись, щоб бути до нього добрим. Можна було, дідько їх мамі, саме до його полку надіслати й іншого лікаря! Бо ці вічні битви, які чинилися між душею полковника і його солдатським смаком через цього клятого симпатягу, таки могли доїхати кінця старому вояці. Цей доктор іще колись зажене мене в могилу! думав полковник, коли бачив полкового лікаря Деманта на коні. І одного чудового дня попросив доктора ліпше не їздити через усе місто верхи.

Треба сказати йому щось приємне, гарячково думав полковник. Шницель сьогодні був чудовий! — зопалу спало йому на думку. І він це й сказав. Доктор усміхнувся. Він усміхається наскрізь цивільною усмішкою, цей хлоп! подумав полковник. І враз згадав, що тут є хтось, іще не знайомий з доктором. Тротта, звісно! Він прибув у полк, коли доктор Демант пішов у відпустку. Полковник загукав:

— Наш новачок, Тротта! Ви ще не знайомі!

І Карл Йозеф підійшов до полкового лікаря.

— Онук героя Сольферіно? — запитав доктор Демант.

Такого докладного знання воєнної історії від нього не сподівалися.

— Усе він знає, наш доктор! — вигукнув полковник. — Він книжник!

І вперше на віку йому так сподобалося підозріле слово «книжник», що він одразу проказав його ще раз: «Книжник!» — пестливим тоном, яким звичайно вимовляв лише: «Улан!»

Усі знову посідали, і вечір поплив своїм плином.

— Ваш дід, — сказав полковий лікар, — був одним з найдивовижніших людей в армії. Ви його знали?

— Ні, живого я його не знав, — відповів Карл Йозеф. — У нас дома в батьковому кабінеті висить його портрет. Коли я був малий, то часто його роздивлявся. І в нас іще живе його слуга Жак.

— А що це за портрет? — спитав полковий лікар.

— Його намалював приятель молодих літ мого батька, — сказав Карл Йозеф. — Це дивовижний портрет. Він почеплений доволі високо. Малим мені доводилося ставати на стілець, щоб його роздивитися.

Вони кілька секунд помовчали. Потім доктор Демант сказав:

— Мій дід був шинкар, єврей-шинкар у Галичині. Ви про Галичину щось знаєте?

(Доктор Демант був єврей. В усіх анекдотах виступали полкові лікарі-євреї. Два євреї були і в кадетському корпусі. Потім вони служили в піхоті.)

— До Резі! До тітоньки Резі! — зненацька вигукнув хтось.

І всі підхопили:

— До Резі! Пішли до Резі!

— До тітоньки Резі!

Ніщо не могло злякати Карла Йозефа дужче, ніж цей заклик. Уже кілька тижнів він чекав його, сповнений страху. Він ще виразно пам’ятав усе, пов’язане з останніми відвідинами борделю пані Горват, геть усе! Шампанське, що ніби складалося з камфори й лимонаду, м’яке, розлізле тісто жіночого тіла, криклива червінь і божевільна жовтизна шпалер, дух котів, мишей і конвалій у коридорі і потім печія дванадцять годин поспіль. Тоді не минуло й тижня, як він прибув до полку, і то був його перший візит до борделю.

— Любовні маневри! — сказав Тайтінґер.

Тут він був проводир. Це належало до обов’язків офіцера, що віддавна правив офіцерським клубом. Блідий і худющий, поклавши руку на ефес шаблі, довгими, неквапними кроками, він з тихим побрязкуванням острогів ходив по салону пані Горват від столика до столика, скрадливий спонукальник до гірких утіх. Кіндерман трохи не зомлів, зачувши дух голих жінок, його нудило від жіночої статі. Майор Прохазка стояв у туалеті й чесно намагався запхати до рота свого товстого куцого пальця. Шовкове плахіття пані Резі Горват шамотіло водночас по всіх закутках будинку. Великі м’ячики її чорних очей перекочувалися на широкому борошнисто-білому обличчі без певного напрямку й мети; білі й великі, наче клавіші рояля, зблискували в її широкому роті зуби штучної щелепи. Траутманнсдорф зі свого кутка пантрував за кожним її порухом манісінькими, бистрими, зеленкуватими очима. Раптом він підвівся й запхав руку за пазуху пані Горват. Рука згубилася там, як біла миша поміж білих гір. А Полак, тапер, сидів, зігнувши спину, — відданий раб музики! — за чорним блискучим роялем, і на його руках, що вибивали по клавішах, рипіли цупкі манжети — немов захриплі флейти, супроводили вони бляшаний бренькіт рояля…

До тітки Резі! Все рушило до тітки Резі! Унизу полковник повернув назад, сказав: «Приємно розважитись, панове!». Двадцять голосів на тихій вулиці гукнули: «Шанування, пане полковнику!» — і сорок острогів брязнули одна об одну.

Полковий лікар Макс Демант і собі зробив несміливу спробу попрощатися.

— Ви теж мусите йти з усіма? — тихо спитав він лейтенанта Тротту.

— Мабуть, так буде краще! — прошепотів Карл Йозеф.

І полковий лікар мовчки рушив із ним. Вони йшли останні в безладній низці офіцерів, що з брязкотом простували тихими, осяяними місяцем вуличками невеличкого міста. Полковий лікар з лейтенантом не розмовляли між собою. Обидва відчували, що їх пов’язали оті вимовлені пошепки запитання й відповідь, з цим годі було щось удіяти. Вони обидва були відмежовані від усього полку. І вони знали одне одного, може, якоїсь півгодини.

Несподівано, він сам не знав чому, Карл Йозеф сказав:

— Я кохав одну жінку на ім’я Каті. Вона померла.

Полковий лікар зупинився і всім тілом обернувся до лейтенанта.

— Ви ще кохатимете й інших жінок! — сказав він.

І вони рушили далі.

Від далекої станції було чутно свистки пізніх потягів, і полковий лікар мовив:

— Хотів би я десь поїхати, далеко поїхати!

Аж ось вони опинилися під синім ліхтарем закладу тітки Резі. Ротмістр Тайтінґер постукав у замкнені двері. Хтось відчинив. У будинку враз забренькали на роялі: марш Радецького. Офіцери маршовим кроком зайшли до салону.

— Розсипатись по одному! — скомандував Тайтінґер. Голі дівчата сипнули їм назустріч послужливим табуном білих курей.

— Господь з вами! — сказав Прохазка.

Траутманнсдорф цим разом тут-таки, як стій, поліз за пазуху до пані Горват. І поки що не відпускав її від себе, їй треба було наглядати за кухнею й льохом, вона вочевидь страждала від пестощів обер-лейтенанта, проте гостинність вимагала від неї жертви. Вона дозволила спокушати себе. Лейтенант Кіндерман зблід. Він зробився біліший від пудри на плечах у дівчат. Майор Прохазка замовив содову воду. Хто знав його ближче, міг сказати заздалегідь, що сьогодні майор нап’ється як чіп. Водою він лише прочищав дорогу алкоголеві, як ото чистять вулиці перед приїздом високих гостей.

— І доктор прийшов? — голосно запитав він.

— Треба вивчати хвороби біля їхнього джерела, — сказав з поважністю науковця блідий і худющий, як завжди, ротмістр Тайтінґер.

Монокль фенріха Беренштайна блищав тепер в оці якоїсь білявої дівчини. Сам фенріх сидів коло неї, кліпаючи маленькими чорними очима. Його смагляві волохаті руки, ніби якісь чудні звірятка, шастали по тілі панянки. Потроху всі повмощувалися. Між доктором і Карлом Йозефом на червоній канапі сиділи дві жінки, випростані, зі стиснутими коліньми, налякані розпачливими обличчями обох чоловіків. Коли подали шампанське, — його врочисто внесла сувора домоправителька в убранні з чорної тафти, — пані Горват рішуче витягла обер-лейтенантову руку зі своєї пазухи й поклала її на його чорні рейтузи, наче з любові до порядку, як ото кладуть на звичне місце позичену в когось річ, і підвелася, могутня і владна. Вона погасила горішнє світло. Горіли тільки невеличкі лампочки в нішах. У червонястих сутінках світилися напудровані білі тіла, блискали золоті зірки, сяяли срібні шаблі. Пара за парою підводилася і зникала. Прохазка, що вже давно був заходився коло коньяку, підступив до полкового лікаря й сказав:

— Вам їх не треба, я забираю їх собі!

І він узяв обох жінок за руки й поплентався поміж ними до сходів.

Отаким робом вони раптом залишилися самі, Карл Йозеф і доктор Макс Демант. Тапер Полак у протилежному кутку салону ще знічев’я торкав клавіші. Якийсь дуже ніжний вальс несміливо й тихенько плив по кімнаті. А так скрізь було тихо і майже затишно, й на каміні цокав годинник.

— Гадаю, нам обом нема чого тут робити, правда ж? — сказав доктор.

Він підвівся. Карл Йозеф глянув на годинник на каміні й собі встав. У напівтемряві він не розгледів, котра година, підійшов ближче до годинника й сахнувся на крок назад. У бронзовій, поцяткованій мухами рамі стояв цісар, у зменшеному вигляді, — знайомий, усюдисущий портрет його величності, у білих, як цвіт весняних дерев, шатах, з криваво-червоним шарфом і орденом Золотого руна. Щось треба зробити, подумав лейтенант гарячково й по-дитячому, щось треба зробити! Він відчув, що зблід, серце його закалатало в грудях. Він ухопив раму, вийняв чорну паперову задню стінку й витяг портрета. Згорнув його удвоє, потім ще раз і заховав у кишеню. Враз обернувся. Позад нього стояв полковий лікар. Він вказав пальцем на кишеню, куди Карл Йозеф сховав цісарів портрет. Твій дід його теж урятував, подумав доктор Демант. Карл Йозеф спаленів.

— Свинство! — сказав він. — Що ви подумали?

— Нічого, — відповів доктор. — Я тільки згадав вашого діда.

— Я його онук! — сказав Карл Йозеф. — На жаль, мені не трапилося нагоди врятувати йому життя!

Вони поклали на стіл чотири срібні монети й покинули заклад пані Резі Горват.


VI
Уже три роки як полковий лікар Макс Демант відбував службу в уланському полку. Він мешкав за містом, на південній його околиці, там, де дорога звертала до обох цвинтарів — «старого» й «нового». Сторожі обох цвинтарів добре знали доктора Деманта. Він приходив сюди кілька разів на тиждень перевідати небіжчиків, відійшлих давно, і недавніх, ще не забутих. І деколи довго ходив поміж могилами, й часом то тут, то там було чутно, як його шабля тихо дзенькала, вдарившись об надгробок. Доктор, безперечно, був дивний чоловік — добрячий лікар, як казали, і отже, з будь-якого погляду — рідкість серед армійських лікарів. Він уникав будь-якого спілкування з людьми. Лише службовий обов’язок змушував його вряди-годи (та однаково частіше, ніж би він хотів) показуватися серед товаришів. І за своїм віком, і за часом служби він мав би вже бути штабним лікарем. Чому він ним ще й досі не був, не знав ніхто. Можливо, він і сам того не знав. «Бувають кар’єри з зазубнем». Ці слова належали ротмістрові Тайтінґеру, який, крім усього іншого, постачав полк ще й дотепними афоризмами.

«Кар’єра з зазубнем», — не раз думав і сам доктор.

— Життя з зазубнем, — сказав він лейтенантові Тротті. — У мене життя з зазубнем. Якби доля була до мене прихильніша, я міг би стати асистентом великого віденського хірурга, а може, й професором.

Славетне ім’я віденського хірурга рано сягнуло своїм сяйвом тісних закапелків Максового дитинства. Макс Демант ще хлопчиком твердо поклав собі, що стане лікарем. Він походив із прикордонного села на сході монархії. Його дід був лагідний шинкар-єврей, а батько після дванадцятирічної служби в ландвері став поштовим урядовцем середньої руки в поближньому прикордонному містечку. Макс іще виразно пам’ятав свого діда. Будь-якої години дня той сидів перед великою аркою воріт прикордонного шинку. Буйна борода срібними хвилями вкривала йому груди й спадала аж до колін. Від нього плив дух добрив, і молока, й коней, і сіна. Він сидів перед своїм шинком — старий король шинкарів. Коли селяни, вертаючи з недільного торгу свиньми, зупинялися коло шинку, старий підводився їм назустріч, могутній, мов гора в людській подобі. А що він уже недочував, то нижчі на зріст селяни мусили вигукувати йому свої замовлення догори, приклавши долоні рупором до рота. Старий лише кивав головою. Він розумів. Він задовольняв бажання всіх своїх клієнтів так, наче робив їм ласку й наче вони не платили йому готового твердою монетою. Міцними руками він сам випрягав коней і заводив їх до стайні. І доки його доньки в просторій низькій хаті-шинку обносили гостей горілкою з підсушеним і посоленим горохом, він годував коненята, додаючи їм охоти до їжі ласкавого балачкою. У суботу він, зігнувшись, сидів над великими благочестивими книгами. Його срібляста борода вкривала долішню половину надрукованої чорним шрифтом сторінки. Якби він знав, що його онук колись гулятиме по світі в офіцерській уніформі і при вбивчій зброї, то прокляв би свою старість і плід своїх чресел. Уже його син, батько доктора Деманта, поштовий службовець середнього розряду, будив у душі старого лише стримувану янгольським терпінням відразу. Шинок, успадкований від прапрадідів, довелося залишити дочкам із зятями; тим часом його нащадкам чоловічої статі, аж до найдальшого майбутнього, судилося стати урядовцями, науковцями, службовцями й дурноголовцями. Аж до найдальшого майбутнього? Ні, такі слова були тут ні до чого. Полковий лікар не мав дітей. Він і не хотів їх мати… Власне, його дружина…

На цьому пункті доктор Демант звичайно уривав свої спомини. Він починав згадувати матір. Вона жила в повсякчасному гарячковому пошуку бодай якогось приробітку. Батько після служби сидить у невеличкій кав’ярні. Він грає в тарок, програє, ще й заборговує власникові закладу. Він хоче, щоб син закінчив чотири класи середньої школи й став службовцем, звісно, поштовим. «Ти завжди зависоко літаєш!» — каже він матері. Хоч яке безладне його цивільне життя, він, однак, утримує в сміховинному ладу весь той реквізит, що його приніс із військової служби: його уніформа, — кітель «унтер-офіцера інтенданта понадстрокової служби» з золотими косинчиками на рукавах, чорні штани й піхотний ківер, — висить у шафі, наче поділена на три частини, та все ще жива людська персона, з блискучими ґудзиками, що їх кожного тижня старанно чистять. І чорна крива шабля з ребристим ефесом, який теж кожного тижня протирають, з ліниво звислою золотаво-жовтою китичкою, схожою на трішки припорошений пуп’янок соняшника, висить упоперек стіни на двох цвяшках над письмовим столом, що завжди стоїть без ужитку. «Якби не з’явилася ти, — каже батько матері, — я склав би екзамен і тепер був би капітаном інтендантства». На цісарів день народження поштовий службовець Демант одягає свою службову уніформу, трикутний капелюх і бере шпагу. Цього дня він не грає в тарок. Щороку на цісарів день народження він збирається почати нове, вільне від боргів життя. Він напивається. Вертається додому серед ночі, витягає на кухні свою шпагу й командує цілим полком. Горщики в нього — то військові рої, чашки — загони солдатів, тарілки — чоти. Симон Демант — полковник, полковник на службі у Франца Йосифа Першого! Мати в мереживному чіпці, рясній нічній спідниці й розхристаній блузці встає з постелі втихомирювати чоловіка.

Якось, через день після цісаревих іменин з батьком уві сні стався удар. Йому випала легка смерть і пишний похорон. Усі листоноші йшли за його домовиною. І у вірній удовиній пам’яті небіжчик лишився взірцевим подружжям, чоловіком, що помер на службі цісареві й цісарсько-королівській пошті. Обидві уніформи Симона Деманта — унтер-офіцерська й поштарська — ще й тепер висять поряд у шафі — удова за допомогою щітки, камфори та нафталіну підтримує їх у незмінному блиску. Вони були наче мумії, і щоразу, як відчинялася шафа, синові здавалося, що він бачить два трупи свого небіжчика батька.

Будь-що треба було стати лікарем. Доводилося давати уроки за нещасні шість крон на місяць. Доводилося ходити в драних чоботях. Коли йшов дощ — залишати на добрячих, навоскованих підлогах багатіїв мокрі й страшенно великі сліди: ноги наче більшають, коли в тебе драні підошви. І врешті-решт складено екзамени. Став медиком. Злидні все ще заступали майбутнє — чорним муром, об який розбивалися надії. Довелося просто-таки кинутися в обійми армії. Сім років їжі, сім років пиття, сім років зодягнений, сім років — дах над головою, сім, сім довгих років! Так вийшов з нього військовий лікар. І ним Макс Демант лишився.

Життя, здавалося, летіло швидше, ніж думки. І перш ніж устиг щось вирішити, нагадали про себе літа.

А потім одруження з панною Свою Кнопфмахер.

На цьому полковий лікар доктор Демант знов урвав плин своїх споминів. Він подався додому.

Уже звечоріло. Незвично врочисте світло лилося з усіх кімнат.

— Старий пан приїхав! — сповістив служник.

Старий пан — то був докторів тесть, пан Кнопфмахер.

Він саме виходив з ванної кімнати, в довгому квітчастому волохатому халаті, з бритвою в руці, з приємно порожевілими, свіжопоголеними й напахченими щоками, поставленими далеченько одна від одної. Його обличчя ніби розпадалось на дві половини. Купи воно трималося лише завдяки сивій гостренькій борідці.

— Мій любий Максе! — сказав пан Кнопфмахер, дбайливо поклав бритву на столик і розгорнув обійми, а заразом і поли халата. Тесть із зятем обнялися, двічі нашвидку поцілувалися й разом зайшли до кабінету.

— Я б випив чарку горілки! — сказав гіан Кнопфмахер.

Доктор Демант відчинив шафу, якусь хвилину дивився на ліс пляшок і знов обернувся до тестя.

— Я не великий знавець, — сказав він. — Не знаю, що тобі тут буде до смаку.

Він склав собі набір алкогольних напоїв десь так, як неук збирає бібліотеку.

— Ти досі не п’єш, — сказав пан Кнопфмахер. — Чи є в тебе сливовиця, арак, ром, коньяк, тирличівка, горілка? — умить проторохтів він, що аж ніяк не в’язалося з його демонстративною гідністю.

Він рушив (поли халата на ньому розліталися) до шафи і впевненим рухом вихопив із шереги пляшку.

— Я вирішив зробити Єві сюрприз, — почав пан Кнопфмахер. — І скажу тобі відразу, любий Максе, тебе тут не було всю другу половину дня. А замість тебе… — Він зробив паузу й повторив: — Замість тебе я зустрів тут якогось лейтенанта. Якогось йолопа!

— Він — єдиний друг, — заперечив Макс Демант, — який трапився мені за весь час моєї військової служби. Це лейтенант Тротта. Прекрасна людина!

— Прекрасна людина! — повторив за ним тесть. — Я, приміром, теж прекрасна людина. Але я б тобі не радив бодай на годину залишати мене наодинці з гарненькою жінкою, коли тільки вона для тебе хоч щось важить. — Кнопфмахер стулив докупи великий і вказівний пальці і за хвильку сказав: — Хоч ось стільки.

Полковий лікар зблід. Він скинув окуляри й довго їх протирав. У такий спосіб він ніби повивав для себе довкілля в благодатний туман, серед якого тесть у своєму купальному халаті здавався невиразною, хоч і дуже великою плямою; і, протерши окуляри, він не зразу начепив їх, а, тримаючи в руці, промовив у той туман:

— Я не маю ніяких підстав, любий тату, не довіряти Єві чи своєму другові.

Якось нерішуче сказав ці слова пан полковий лікар. Вони й для нього самого пролунали мов зовсім чужий вислів, вичитаний дуже давно з книжки чи бозна-коли почутий на якійсь виставі.

Він начепив окуляри, і старий Кнопфмахер, уже чіткий і обсягом і обрисами, враз опинився поруч. І вислів, яким щойно скористався доктор, тепер здавався безмежно далеким. Щось таке далеке від тебе ніяк не могло бути правдою.

— Не маєш ніяких підстав? — проказав пан Кнопфмахер. — Зате я маю підстави! Я знаю свою дочку! А ти своєї дружини не знаєш! І панів лейтенантів я знаю чудово! І взагалі чоловіків! Я не хочу нічого сказати проти армії. Говорімо по суті. Коли моя жінка, твоя теща, була молода, я мав не одну нагоду вивчити молодих чоловіків. І тих, що в цивільному, й тих, що у військовій уніформі. Еге ж, кумедні ви люди, ви, ви…

Він шукав загального означення для тієї категорії людей (яку й сам не те щоб дуже знав), до котрої належав його зять та інші отакі дурноверхі. Він би найрадніше сказав: «Ви, з вашими університетами!» Бо сам він дійшов розуму, достатку й шани від людей — без університетських студій. Авжеж, а десь цими днями йому мали надати звання комерційного радника. Він плекав у душі солодку мрію про свої грошові пожертви в майбутньому, великі грошові пожертви. Безпосереднім їхнім наслідком було б дворянство. А якщо, скажімо, прийняти угорське громадянство, можна стати дворянином ще хутчіш. У Будапешті людині не так обтяжують життя. А втім, не забуваймо про «вчених мужів», які на те й створені, щоб тобі його обтяжувати, недолугі мудраї, телячі голови! Власний зять обтяжує тобі його! Якщо тепер зчиниться бодай найменший скандал із дітьми, довго ж тобі доведеться ждати звання радника комерції! Усюди мусиш пильнувати ладу сам, сам-один! Навіть цноту чужих жінок доводиться стерегти самому.

— Я хотів би тобі, любий Максе, зняти полуду з очей, поки не пізно!

Полковий лікар не любив цієї приказки, він не любив вислуховувати правду будь-що-будь. Гай-гай, він знав свою дружину так само добре, як пан Кнопфмахер свою дочку! Та він кохав її — що тут удієш! Він її кохав. У Ольмюці в неї був окружний комісар Гердал, у Граці — окружний суддя Ледерер. Полковий лікар дякував Богові й своїй дружині вже й тоді, коли це не були його колеги. Якби ж хоч можна було залишити армію! Тут тобі повсякчас загрожує смертельна небезпека. Скільки вже разів він збирався запропонувати тестеві… Він налагодився й цього разу.

— Я знаю, — сказав він, — що Єва тут у небезпеці. Завжди в небезпеці. Вже багато років. На жаль, вона легковажна. Межі вона не переступає… — Він замовк і за мить із притиском повторив: — Не переступає! — Він убивав цими словами усі власні сумніви, що вже роками не давалийому спокою. Він випалював свою непевність, повертав собі віру в те, що дружина його не зраджує. — Ні в якому разі! — сказав він ще раз уголос. Він переконав себе остаточно: — Єва порядна людина, хай там що!

— Авжеж! — потвердив тесть.

— Але такого життя, — вів далі лікар, — ми обоє довго не витримаємо. Як тобі відомо, мене зовсім не задовольняє цей фах. Якби не ця служба — чого б я не досягнув уже тепер! Я посідав би визначне місце у світі, і Євине марнолюбство було б задоволене. Бо, на жаль, вона марнолюбна!

— Це в неї від мене, — сказав пан Кнопфмахер не без утіхи.

— Вона невдоволена, — провадив полковий лікар, поки його тесть наливав нову чарку. — Вона невдоволена й шукає розваги. Я не можу їй за це дорікати…

— Ти мусиш сам її розважати! — перебив тесть.

— Я… — доктор Демант затнувся, хвильку помовчав і потягся поглядом до горілки.

— Та випий-бо вже нарешті! — підбадьорливо сказав пан Кнопфмахер.

І він підвівся, узяв чарку й налив повну; халат на ньому розхристався, виглянули волохаті груди й веселе черевце, таке саме рожеве, як і його щоки. Він підніс повну чарку до самих губів зятеві. Макс Демант нарешті випив.

— Є ще дещо… власне, воно й змушує мене кинути армію. Коли я прибув у полк, з очима в мене, можна сказати, було все гаразд. А тепер що рік, то стає гірше. Я тепер… тепер я не можу… Я тепер просто нічогісінько гаразд не бачу. Властиво, я мушу подати рапорт і вийти у відставку.

— Так? — спитав Кнопфмахер.

— А з чого…

— З чого жити? — Тесть закинув ногу на ногу, його враз пробрав холод, він закутався в халат і притримував руками коміра. — Так, — сказав він, — ти гадаєш, що я все це на собі витягну? Відколи ви одружені, мої видатки на вас складають триста крон у місяць — я випадково це запам’ятав… Та вже знаю, знаю! Єві багато треба. І якщо ви почнете нове життя, вона потребуватиме не менше. Та й ти теж, мій сину! — Він злагіднів. — Еге ж, мій любий, любий Максе! Тепер мені ведеться не так добре, як колись!

Макс мовчав, Пан Кнопфмахер відчув, що відбив атаку, й знов розхристав халат. Він випив ще чарку. Голова його вміла не туманіти. Він себе знав. Ці телепні! А все ж таки оцей зять кращий проти того, другого, Германа, чоловіка Елізабет… Шість сотень крон у місяць коштували йому дочки. Він знав це достеменно. Якщо раптом полковий лікар колись осліпне… Пан Кнопфмахер поглянув на блискучі зятеві окуляри. Нехай пильнує дружину! Це й для підсліпуватого не штука!

— Котра зараз година? — спитав він дуже миролюбно й дуже безневинно.

— Хутко сьома! — сказав доктор.

— Піду одягнуся, — вирішив тесть.

Він підвівся, кивнув зятеві головою і з гідністю, поволі виплив у двері.

Полковий лікар лишився сам. Після інтимної самотності на цвинтарі самотність у власній оселі здавалася йому колосальною, нестерпною, майже ворожою. Уперше в своєму житті він сам налив собі горілки. Скидалося на те, що й п’є він уперше в житті. «Дати лад, — думав він, — треба дати лад». Він надумав поговорити з дружиною. Вийшов у коридор.

— Де моя дружина?

— У спальні, — відповів служник.

«Постукати?» — спитав сам себе доктор. «Ні!» — наказало йому залізне серце. Він натиснув на клямку, двері відчинилися. Його дружина в блакитних штанцях стояла перед дзеркалом з великою трояндово-рожевою пухівкою в руці.

— Ах! — скрикнула вона і приклала другу руку до грудей.

Полковий лікар не рушив від дверей.

— Це ти? — сказала дружина.

Вона вимовила це, наче позіхнула.

— Це я! — твердо відповів полковий лікар.

Йому здалося, ніби це сказав хтось інший. Окулярів він не скинув, але промовляв у туман.

— Твій батько, — почав він, — сказав мені, що тут був лейтенант Тротта!

Дружина обернулася. Вона стояла в блакитних штанцях, тримаючи в правій руці пухівку, мов зброю, спрямовану проти чоловіка, і сказала щебетливо:

— Твій приятель Тротта був тут! Тато приїхав! Ти вже його бачив?

— Саме тому… — сказав полковий лікар і враз зрозумів, що він програв цю гру.

З хвилину він мовчав.

— Чому ти не стукаєш? — спитала вона.

— Хотів, щоб ти зраділа!

— Я злякалася!

— Я… — почав був полковий лікар. Він хотів сказати: «Я твій чоловік».

Натомість він сказав:

— Я кохаю тебе.

Він справді кохав її. Вона стояла перед ним у блакитних штанцях. І він кохав її.

«Але ж я й ревнивий!» — подумав він. І сказав:

— Я не люблю, коли в нас бувають люди, а я про це нічого не знаю.

— Він милий хлопчина! — сказала вона й заходилася повільно і старанно пудритися перед дзеркалом.

Полковий лікар підійшов до своєї дружини і взяв її за плечі. Подивився в дзеркало. Він побачив там свої смагляві волохаті руки — на її білих плечах. Вона всміхалася. У дзеркалі він бачив скляну луну її усміху.

— Будь зі мною щира! — благально вимовив він.

Його руки неначе вклякнули на її плечах. Нараз він зрозумів, що цього не буде. І повторив:

— Будь щира, я тебе прошу!

Він бачив, як вона меткими білими руками поправляє біляві кучерики на скронях. Той порух, зайвий порух. Він збуджував його. У дзеркалі він перехопив її погляд, що вразив його: похмурий, холодний, сухий і бистрий — не погляд, а крицевий спис. «Я кохаю її, — думав полковий лікар. — Вона завдає мені болю, а я кохаю її». Він спитав:

— Ти сердишся, що я цілого півдня не був дома?

Дружина напівобернулася до нього. Тепер вона сиділа, повернувши в стегнах горішню частину тіла, — нежива істота, манекен із воску й шовкової білизни. З-під завіси її довгих чорних вій глянули ясні очі — фальшиві, роблені блискавиці з криги. Її вузькі долоні лежали на штанцях, мов білі птахи, вишиті на блакитному шовковому тлі. І якимось незвично глибоким голосом, якого він, здавалося, ніколи в неї не знав і який теж ніби виходив із неживої машинки в її грудях, вона повільно вимовила:

— Мені тебе ніколи не бракує!

Він заходив туди-сюди по кімнаті, не підводячи на дружину очей. Відсунув з дороги два стільці. Йому марилося, ніби він має ще багато що прибрати зі своєї дороги, може, розсунути стіни, розтрощити головою стелю, ногами втоптати в землю підлогу. Його остроги тихо бряжчали йому у вухах, десь здалеку, наче були на комусь іншому. Одне-однісіньке слово жило в його голові, шугало в ній навсібіч, без угаву літало в його мозку. Все… все… все! Манісіньке словечко. Прудке, легеньке, мов пір’їнка, і водночас важке, як центнеровий тягар. Кроки його усе швидшали, ноги рухалися в ритмі руху того слова, що, наче маятник, розгойдувалося йому в голові. Зненацька він зупинився.

— То ти мене не кохаєш? — спитав він.

Доктор був певен, що вона не відповість на це запитання. Промовчить, подумав він. Вона відповіла:

— Ні!

Жінка підняла чорну завісу своїх вій, зміряла його неприкритими, жахливо голими очима з голови до ніг і додала:

— Та ти п’яний!

Він збагнув, що випив забагато. І з утіхою подумав: «Я п’яний, і я хочу бути п’яний!». І сказав якимось чужим голосом, так наче відтепер був зобов’язаний повсякчас бути п’яним і не бути самим собою:

— А так, еге ж!

Йому тьмяно марилося, ніби саме такі слова і таким голосом промугикав би в таку хвилину п’яний. І він мугикнув. І він зробив ще й не те.

— Я вб’ю тебе! — проказав він поволеньки.

— Убий, убий! — процвірінькала вона своїм колишнім, дзвінким, знайомим голосом.

Вона підвелася. Підвелася моторно і зграбно, досі ще з пухівкою в правій руці. Рвучкий порух її оксамитових ніг на мить викликав йому в уяві складові частини фігур манекенів з вітрин будинків мод; уся ця жінка була складена з таких частин, стулена з окремих заготовок. Він більше не кохав її, він більше її не кохав! Він був переповнений неприязню, яку сам ненавидів, люттю, що, мов незнаний ворог, прийшла до нього з далекого краю і оце вселилась йому в серце. Він промовив уголос те, що надумав годину тому:

— Дати лад! Я дам усьому цьому лад!

Вона засміялася лунким сміхом, якого він досі в неї не знав. «Театральщина!» — подумав він. Необорний порив довести їй, що він спроможний дати всьому цьому лад, напружив його м’язи, надав незвичайної видющості його підсліпуватим очам. Він сказав:

— Лишаю тебе вдвох із твоїм батьком! Піду знайду Тротту!

— Іди, йди! — відгукнулася жінка.

Він пішов. Та спершу зайшов до кабінету випити чарчину. Уперше в житті його тягло до алкоголю як до найближчого друга. Він налив собі чарку, потім другу, третю… Брязкаючи острогами, вийшов із будинку. Він подався до казино. Спитав ординарця:

— Де пан лейтенант Тротта?

Лейтенанта Тротти не було в казино.

Полковий лікар попростував рівною, як струна, вулицею, що вела до казарми. Місяць уже йшов до ущербу. Світив він ще ясним сріблястим світлом, майже як повний. На тихій вулиці ніщо ані шелеснуло. Сухорляві тіні безлистих каштанів обабіч вулиці вимережали химерну плетеницю на ледь опуклому її полотні. Твердо й холодно лунала хода доктора Деманта. Він ішов до лейтенанта Тротти. Віддалік, у блакитнявій білості він бачив грубезну стіну казарми і подався просто на неї, ту ворожу фортецю. Йому назустріч озвався холодний, бляшаний сигнал вечірньої зорі. Доктор Демант пішов на той мерзлий, металічний звук, він топтав той звук ногами. Хутко, з хвилини на хвилину мав з’явитися лейтенант Тротта. І ось уже той чорною рискою відділився від потужної білини казарми й рушив до доктора. Ще три хвилини. Тепер вони стояли один насупроти одного. Лейтенант козирнув. Доктор Демант почув власний голос мовби з якоїсь незмірної далечини:

— Ви були сьогодні після полудня в моєї дружини, пане лейтенанте?

Запитання луною відбилося від синього скляного небесного склепіння. Вони вже давно, кілька тижнів тому почали звертатись один до одного на «ти». Вони були на «ти» один з одним. І ось стояли один проти одного як вороги.

— Я був сьогодні після полудня у вашої дружини, пане полковий лікарю! — відповів лейтенант.

Доктор Демант підступив до лейтенанта майже впритул.

— Що у вас із моєю дружиною, пане лейтенанте?

Товсті скельця докторових окулярів блискали. Очей у полкового лікаря тієї миті не було, самі лишень окуляри.

Карл Йозеф мовчав. Здавалося, що в цілому широкому світі не існувало відповіді на запитання доктора Деманта. Десятки років можна було марно шукати на нього відповіді, так наче людська мова вичерпалася і всохла навіки-віків. Серце било в груди короткими, сухими, твердими ударами. Сухий і ствердлий язик прилип до піднебіння. Величезна, страхітлива порожнеча шумувала в голові. Здавалося, наче стоїш за півкроку від безіменної небезпеки і водночас наче та небезпека вже тебе поглинула; стоїш за півкроку до велетенської чорної прірви і водночас її морок уже обсотав тебе. Зі скрижанілої скляної далечіні долинули слова доктора Деманта — мертві слова, трупи слів:

— Відповідайте, пане лейтенанте!

Ані звуку. Тиша. Мерехтять зірки і сяє місяць.

— Відповідайте, пане лейтенанте!

І Карл Йозеф усвідомлює, що треба відповісти. Він збирає докупи жалюгідні рештки своєї снаги. Із шумкої порожнечі в його голові визміюється кволенька, негідна фраза. Лейтенант клацає підборами (за звичкою військового, а ще — аби почути бодай якийсь звук), і бряжчання острогів заспокоює його. І він каже зовсім тихо:

— Пане полковий лікарю, у мене з вашою дружиною нічого немає.

Ані звуку. Тиша. Мерехтять зірки і сяє місяць. Доктор Демант не озивається. Він дивиться на Карла Йозефа крізь мертві окуляри. І той ледве чутно повторює:

— Нічогісінько, пане полковий лікарю!

Він схибнувся, думає лейтенант. І ще: зламано! Щось зламано! Йому аж наче вчувся сухий, лункий тріск: розлетілися цурки. «Зламана вірність!» — зринуло в голові. Він колись вичитав десь такий вираз. Розбита дружба! Так, ось тобі розбита дружба.

І враз він розуміє, що цей полковий лікар уже кілька тижнів друг йому. Друг йому! Вони щодня зустрічалися. Одного разу він із цим полковим лікарем походжав поміж могилами на цвинтарі. «Стільки мерців! — сказав полковий лікар. — А ти хіба не відчуваєш, як живеш померлими?» — «Я живу своїм дідом», — відповів Тротта. Він уявив собі портрет героя Сольферіно, притемнений стелею батьківського дому. Так, щось братерське було в словах полкового лікаря. Із серця доктора Деманта пробивався ясний промінчик братерського почуття. «А мій дід, — сказав полковий лікар, — був старий, високий єврей із срібною бородою!». І Карл Йозеф уявив собі високого єврея зі срібною бородою. Вони були онуки, вони обидва були онуки! Коли полковий лікар сідає на коня, він здається трохи кумедним, меншим, дрібнішим, ніж коли йде пішки, кінь несе його на своїй спині, наче мішечок вівса. Такий самий жалюгідний вершник і з Карла Йозефа. Він добре себе знає. Він бачить себе, як у дзеркалі. На цілий полк є двоє офіцерів, за чиїми спинами шепочуться інші. Доктор Демант і онук героя Сольферіно! Їх двоє таких на цілий полк. Двоє друзів.

— Слово честі, пане лейтенанте? — питає доктор.

Тротта, не відповівши, простягає йому руку. Доктор каже:

— Дякую! — І бере його руку.

Вони разом ідуть вулицею назад, десять кроків, двадцять кроків і не кажуть ані слова.

Несподівано полковий лікар починає:

— Ти не повинен на мене гніватися. Я випив. Сьогодні приїхав мій тесть. Він тебе бачив. Вона мене не кохає. Вона мене не любить. Ти можеш це зрозуміти?.. Ти молодий, — каже полковий лікар за хвилину, ніби хоче сказати, що марна його мова. — Ти молодий!

— Я розумію! — каже Карл Йозеф.

Вони йдуть у ногу, їхні остроги бряжчать, шаблі постукують. Довірливо підморгують їм назустріч жовтаві вогні міста. В обох у них одне бажання: щоб ця дорога не мала кінця. Довго-довго хотілося б їм отак іти пліч-о-пліч. Кожен мав би щось сказати, але обидва мовчать. Якесь слово, слово ж легко вимовити. Його не сказано. «Востаннє, — думає лейтенант, — востаннє ми вдвох ідемо пліч-о-пліч!»

Ось вони вже підходять до міста. Полковий лікар має ще щось сказати, перед тим як вони пірнуть у нього.

— Це не через мою жінку, — каже він. — Те вже не важливо! З тим у мене по всьому. Це через тебе. — Він чекає на відповідь і знає, що її не буде. — Усе гаразд, дякую тобі, — каже він квапливо. — Я зайду ще до казино. Ти теж?

Ні, лейтенант Тротта сьогодні не йде до казино. Він вертається назад.

— На добраніч! — каже він і рушає. Він іде до казарми.


VII
Зима не забарилася. Уранці, коли полк вирушав на муштру, світ був ще повитий мороком. Під копитами коней на вулицях хрущала тоненька крижана кірка. Сива пара пливла з ніздрів коней і з ротів вершників. На піхвах важких шабель і цівках легких карабінів тьмяно зблискував перлистий іній. Мале містечко ніби ще поменшало. Глухі, змерзлі поклики сурм не принаджували на вулиці люду. Лише візники на своїй давній стоянці щоранку підводили бородаті голови. Коли намітало снігу, вони їздили саньми. Дзвоники на посторонках їхніх коней раз у раз дзеленчали стиха, бо тварини померзли і не могли встояти на місці. Дні були схожі між собою, мов сніжинки. Офіцери уланського полку очікували якоїсь надзвичайної події, що порушила б одноманітність їхніх днів. Правда, ніхто не знав, що то має бути за подія. Проте здавалося, що ця зима приховує в своєму брязкучому лоні якусь страшну несподіванку. І одного дня та несподіванка вдарила з нього, як червона блискавка з білого снігу…

Того дня ротмістр Тайтінґер не сидів, як завжди, самотою за великим склом у дверях улюбленої кондитерської. З раннього пообіддя він в оточенні молодших товаришів засідав у цій-от задній кімнатчині. Ще блідішим і худорлявішим, ніж завжди, здавався він сьогодні офіцерам. А втім, вони всі були бліді. Вони налягали на всілякі лікери, проте їхні обличчя не рожевіли. Не їли вони нічого. Лише перед ротмістром, як завше, височіла гора солодощів. Еге ж, сьогодні він ласував чи й не більше, ніж іншими днями. Бо турбота гризла його нутрощі й спустошувала їх, а він мусив підтримувати своє життя. Отож кидаючи худорлявими пальцями шматочки печива один по одному до свого широко роззявленого рота, він уже вп’яте повторював свою розповідь завжди жадібним до новин слухачам.

— Отже, головне, панове, це найсуворіша стриманість супроти цивільного населення. Ніяких розмов! Як я ще служив у дев’ятому драгунському, то там був один такий базіка, із запасу, звісно, нестерпний тягар, до слова сказати, — і треба ж було статися тій історії, як він саме прибув на перепідготовку! Ну й, певна річ, не встигли ми поховати бідолашного барона Зайдля, як уже все місто знало, чого він так раптово помер. Сподіваюся, панове, що цим разом ми забезпечимо дискретний… — Він мав сказати «похорон», урвав, довго думав, не знаходячи потрібного слова, поглядав на стелю, і його голову, як і голови його слухачів, оповивала моторошна тиша. Врешті-решт ротмістр завершив: — …влаштуємо все дискретніш. — Він відітхнув, ковтнув маленьке тістечко і одним духом випив усю воду зі склянки.

Усі відчули, що він накликає смерть. Смерть витала над ними, а вони до неї ще не звикли. Вони народилися за мирного часу й стали офіцерами на мирних маневрах і військових навчаннях. Тоді вони ще не знали, що кілька років згодом кожен із них, без винятку, віч-на-віч зустрінеться зі смертю. Ніхто з них тоді не мав ще такого проникливого слуху, щоб розчути обертання великих коліс тих потайних млинів, які вже починали молоти велику війну. Білий зимовий мир панував у невеликому гарнізоні. І враз чорна й червона смерть майнула над ними в сутінках задньої кімнати цукерні.

— Я не можу цього зрозуміти! — сказав один із молодих офіцерів.

Усі інші вже казали щось схоже на це.

— Я ж вам розповідаю вже надцятий раз! — відказав Тайтінгер. — Заїжджа трупа! З неї все почалося. Мені чорт надав піти в оперету, на цього, як же його, за всім цим забув і назву. Як же це вона зветься?

— «Мандрівний лудильник!» — підказав хтось.

— Саме так! Отож усе почалося з «Мандрівного лудильника». Як я, отож, виходжу з театру, то на майдані на снігу стоїть сам як палець Тротта. Я до кінця вистави не досидів, я щоразу йду раніше, панове! До кінця ніколи не витримую, там усе складеться добре, це бачиш, тільки-но почнеться третя дія, кінець знаєш заздалегідь, отож я собі якомога тихіше й виходжу з зали. До того ж цю виставу я вже тричі бачив — ну? Отож стоїть сердега Тротта на снігу сам-самісінький. Я й кажу: «Славненька оперетка!». І принагідно розповідаю йому, як дивно поводився Демант! На мене чи й глянув, покинув свою дружину саму посеред другої дії, пішов і вже більше не повернувся! Міг же він лишити свою дружину на мене, але отак просто піти собі — це майже скандал, і я все це й кажу Тротті. «Так, — каже він, — з Демантом я вже давно не розмовляв».

— Та Тротта з Демантом тижнями не розлучалися! — вигукнув хтось.

— Я, звісно, це знаю, я через те ото й розповів Тротті, як чудно повівся Демант. Але ж глибше в чужі справи я не хочу влазити, а тому лише питаю Тротту, чи не скочить він зі мною до кондитерської на часинку. «Ні, — каже він, — у мене ще рандеву». То я й пішов собі. А якраз того вечора кондитерську зачинили раніше. Доля, панове! Я — до казино, певна річ! Розказую, не чувши лиха, Татенбахові й хто там ще був, про Деманта і що в Тротти рандеву посеред театрального майдану. Коли чую — Татенбах свистить. «Що ж це ти свистиш?» — питаю. — «Та то я так собі, — відповідає. — Пильнуйте, кажу вам, нічого більше, лиш пильнуйте! Тротта з Євою, Тротта з Євою!» — співає він, підробляючись під кафешантанні дзеньки-бреньки, а я не втямлю, про яку це він Єву править, думаю собі, що це та, з раю, себто символічна й узагальнена, панове! Зрозуміли?

Усі зрозуміли й на потвердження згідливо загукали й закивали головами. Вони не лише зрозуміли ротмістрову розповідь — вони вже знали її напам’ять від початку до кінця. А проте ладні були знову й знову слухати подробиці того, що сталося, бо в нерозважних і потаємніших куточках своїх серць сподівалися: ану ж ротмістрова оповідь якось переінакшиться й відкриє бодай найменшу надію на добрий кінець. Тому вони знов і знов розпитували Тайтінґера. Але його розповідь була щоразу однакова. Ані найменша скорботна деталь у ній не змінилася.

— І що ж далі? — питав хтось.

— Решту ви ж уже знаєте! — сказав ротмістр. — Тієї миті, як ми виходимо з казино, — Татенбах, Кіндерман і я, — просто на нас ідуть Тротта з пані Демант. «Увага! — каже Татенбах. — Чи не казав Тротта, що в нього рандеву?». — «Це може бути й випадкова зустріч», — кажу я Татенбахові. І це таки сталося випадково, як я тепер знаю. Пані Демант вийшла з театру сама. Тротта відчув себе зобов’язаним провести її додому. І від рандеву свого мусив відмовитися. Нічого б не скоїлося, якби Демант в антракті передав свою дружину на мої руки! Нічогісінько!

— Нічогісінько! — підтвердили всі.

— Наступного вечора Татенбах з’являється до казино п’яний, як завжди. І тільки-но заходить Демант, цей підводиться й каже: «Салютус, костоправе!» З цього почалося!

— Нікчема! — зауважують двоє водночас.

— Звісно, нікчема, але ж п’яний! Що тут удієш? Я ввічливо кажу: «Привіт, пане полковий лікарю!». А Демант, таким голосом, якого я від нього ніколи не чув, до Татенбаха: «Пане ротмістре, вам відомо, що я полковий лікар?». — «Я ото краще сидів би дома, взявши очі в руки!» — каже Татенбах, не встаючи з крісла. До речі, того дня були його іменини. Казав я вам уже?

— Ні! — гукнули всі.

— Ну то щоб ви знали: були саме його іменини, — повторив Тайтінґер.

Цю новину всі прийняли жадібно. Так наче з того факту, що в Татенбаха були іменини, випливало якесь нове, щасливе вирішення цієї невеселої справи. Кожен нишком обмірковував, яку користь можна здобути з факту Татенбахових іменин. І невеличкий Штернберґ, у чиєму мозкові думки завжди пролітали, як самотні птахи крізь безводні хмари, — порізно, без табуна й без сліду, — тут-таки й висловив надію всіх із передчасною радістю в голосі:

— Але ж тоді все гаразд! Становище докорінно змінюється! Адже в нього були іменини!

Усі подивилися на маленького графа Штернберґа спантеличено й невтішно, а проте ладні вхопитися й за таку нісенітницю. Те, що ляпнув тут Штернберґ, було видимим безглуздям, та коли добре поміркувати, то чи не можна справді якось зачепитися за це, чи не жевріє тут якась надія, не зблисне якась утіха? Глухий регіт, яким тут-таки зайшовся Тайтінґер, пронизав їх новим жахом. З напіврозтуленими губами, із завмерлим безпорадним словом на враз занімілих язиках, з широко розплющеними безтямними очима, вони всі так і замовкли, понімілі й посліплі, ті, що сподівалися почути звук розради, вловити промінець надії. Глухо й темно було довкола. В усьому велетенському, німому, засипаному глибоким снігом зимовому світі не лишилося більше нічого, крім уже вп’яте повторюваної залізно-незмінної розповіді Тайтінґера. А він повів далі:

— Отже, «я б ото краще сидів дома, взявши очі в руки», — каже Татенбах. А доктор, знаєте, як ото в шпиталі на обході, нахиляється до Татенбаха, мов до пацієнта, й каже: «Пане ротмістре, ви п’яні!..». — «Я б краще стеріг власну жінку, — белькоче своєї Татенбах. — Наш брат не пускає своїх жінок серед ночі на прогуляночки з лейтенантами!..». — «Ви п’яний негідник!» — каже Демант. Я вже мав був підхопитись, та не встиг ще й з місця зрушити, аж Татенбах як зарепетує, мов скажений: «Жид, жид, жид!». Вісім разів поспіль проревів «Жид!» Мені ще стало духу полічити.

— Браво! — каже куций Штернберґ, і Тайтінґер киває головою.

— Але мені стало духу ще й на те, щоб скомандувати: «Ординарцям вийти!». Бо до чого там ті хлопці?

— Браво! — знов вигукує куценький Штернберґ. І решта всі схвально кивають головами.

Вони знов замовкли. З кухні кондитерської почувся гучний брязкіт посуду та на вулиці різко продзеленчали дзвониками сани. Тайтінґер запхав до рота ще шматочок печива.

— Ось і маємо сюрприз! — вигукнув куций Штернберґ.

Тайтінґер проковтнув рештки своїх солодощів і тільки й сказав:

— Завтра, о сьомій двадцять!

Завтра, о сьомій двадцять! Вони знали умови поєдинку: стріляти водночас, із відстані десяти кроків. Дуель на шаблях з доктором Демантом була неможлива: він не вміє фехтувати. Завтра о сьомій ранку полк вирушає муштруватися на луку. Звідти до так званого Зеленого майданчика за старим замком, де має відбутися поєдинок, якихось дві сотні кроків. Кожен з офіцерів знає, що завтра ще під час гімнастики почує два постріли. Кожен чув їх уже тепер. Смерть на чорно-червоних крилах шугала над їхніми головами.

— Рахунок! — гукнув Тайтінґер, і вони покинули кондитерську.

Знов посипав сніг. Німотним темно-синім табуном простували вони крізь німотний білий сніг, відставали й губилися по двоє й поодинці. Кожен із них боявся зостатися на самоті, але й лишатися вкупі з усіма було нестерпно, їм хотілося затратитися в тісних вуличках маленького містечка, та за кілька секунд хоч-не-хоч доводилося здибатися знову. Покручені вулички зводили їх докупи. Всі вони були бранцями маленького містечка і великої своєї безпорадності. І щоразу, коли один стикався з іншим, обоє лякалися — кожен боявся того страху, що гніздився в іншому. Вони очікували години вечері і водночас боялися близького вже вечора в казино, де сьогодні, вже сьогодні не всі будуть присутні.

І справді там зібралися не всі! Не було Татенбаха, майора Прохазки, доктора, обер-лейтенанта Цандера та лейтенанта Кріста і взагалі всіх секундантів. Тайтінґер не вечеряв. Він сидів за шахівницею і грав сам із собою в шахи. Ніхто не озивався. Ординарці скам’яніло-непорушно стояли біля дверей, чутно було, як повільно й невблаганно вицокував великий годинник. А ліворуч від нього холодними очима барви блакитної порцеляни дивився на своїх мовчазних офіцерів верховний головнокомандувач. Ніхто не зважувався ні піти з казино сам, ні попросити сусіда вийти разом з ним. Так вони й сиділи кожен на своєму місці. Там, де вмостилися по двоє чи по троє, слова падали розрізнено й важко, і між словом та відповіддю залягала велика свинцева тиша. Кожен відчував її, наче тягар на своїй спині.

Вони думали про тих, кого з ними не було, так наче відсутні вже були мертвими. Усі згадували появу тут доктора Деманта кілька тижнів тому, після довгої відпустки за станом здоров’я. Вони ніби бачили перед собою його нерішучу ходу і його блискучі окуляри. Вони бачили й графа Татенбаха, його присадкувату кругленьку постать на кривих ногах кіннотника, вічно червоний череп з водяво-білим чубом, коротко підрізаним і розділеним на проділ посередині, і світлі, маленькі очиці з червонястими повіками. Чули тихий голос доктора й крикливий — ротмістра. І хоча слова «честь» і «загин», «стріляти» й «битися», «смерть» і «могила» жили в їхніх серцях і мозкові, відколи вони почали думати й почувати, сьогодні їм здавалося незбагненним, що, можливо, вони вже навіки відмежовані від крикливого голосу ротмістра й лагідного докторового. Щоразу, коли лунали тужливі удари великого настінного годинника, усім присутнім здавалося, що то вибило їхню останню годину. Вони не хотіли повірити власним вухам і поглядали на стіну. Жодного сумніву. Час не зупинився. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! — молотом гупало кожному в мозкові.

Вони попідводилися, один по одному, нерішуче й присоромлено; їм здавалося, що, розлучаючись, вони зраджують один одного. Вони розходилися майже нечутно. Їхні остроги не бряжчали, їхні шаблі не стукотіли, підошви глухо стукали по глухій підлозі. Ще не настала й північ, як казино спорожніло. І за чверть години до півночі обер-лейтенант Шлеґель і лейтенант Кіндерман підійшли до казарми, де вони мешкали. З другого поверху, де містилися помешкання офіцерів, єдине освітлене вікно відкидало жовтий прямокутник у квадратовий морок подвір’я. Обидва водночас поглянули вгору.

— Це Тротта! — сказав Кіндерман.

— Це Тротта! — повторив Шлеґель.

— Треба було б зазирнути до нього!

— Йому це не сподобається!

Вони, брязкаючи острогами, пішли коридором, стишили ходу біля дверей лейтенанта Тротти й прислухалися. За дверима ніщо не ворухнулося. Обер-лейтенант Шлеґель узявся за клямку, проте не надавив її. Він прийняв руку, і вони пішли собі. Далі кивнули один одному головою й розійшлися до своїх кімнат.

Лейтенант Тротта справді їх не чув. Уже годин з чотири він силкувався написати докладного листа батькові. Він не просунувся за межі кількох перших рядків. «Любий батьку! — так починався лист. — Я мимоволі й безневинно став причиною трагічної справи честі». Рука його була важка. Мертвим, нікчемним знаряддям зависало над папером тремтяче перо. Цей лист був першим тяжким листом у його житті. Лейтенантові здавалося неможливим дочекатися розв’язку справи і аж тоді написати окружному начальникові. Від часу фатальної сварки між Татенбахом і Демантом він із дня на день відкладав листа до батька. Не надіслати його ще сьогодні було просто неможливо. Ще сьогодні, до дуелі. Що зробив би в такому становищі герой Сольферіно? Карл Йозеф відчував у себе на потилиці владний дідів погляд. Герой Сольферіно диктував своєму хиткому онукові безоглядну рішучість. Треба було писати негайно, не встаючи з місця. Так, може, треба навіть поїхати до батька. Поміж небіжчиком героєм Сольферіно і його нерішучим онуком стояв батько, окружний начальник, хранитель честі, оберігач дідового спадку. Жива й червона, струмувала в жилах окружного начальника кров героя Сольферіно. Не дати вчасно знати про все батькові означало б затаїти щось від діда.

Але щоб написати цього листа, треба було вродитися таким дужим, як дід, бути таким прямодушним і відважним, таким близьким до селян Сиполє, як був герой Сольферіно. А він, лейтенант, був лише онук! Цей лист так страхітливо уривав мирну низку звичних, незмінно однакових щотижневих коротких листів-звітів, що їх завжди надсилали сини батькам у роду Тротт. Кривавий лист. Треба було його написати.

Лейтенант узявся писати далі:


«Я зробив безневинну прогулянку, — щоправда, десь близько півночі, — з дружиною нашого полкового лікаря. Так склалося, що я не міг від цього ухилитися. Товариші бачили нас. Ротмістр Татенбах, який, на жаль, часто буває п’яний, зробив докторові підлий натяк. Завтра о сьомій двадцять ранку вони стріляються. Мені, певне, доведеться викликати на дуель Татенбаха, якщо він, як я сподіваюся, буде живий. Умови поєдинку тяжкі.

Твій відданий син Карл Йозеф Тротта, лейтенант.

P.S. Можливо, мені доведеться залишити цей полк».


Тепер, як здавалося лейтенантові, найтяжче було позаду. Та коли він підвів погляд на сутемряву стелю, то зненацька ніби знов побачив спонукувальне обличчя свого діда. І здалося йому, що поряд героя Сольферіно він угледів образ білобородого шинкаря-єврея, чиїм онуком був полковий лікар доктор Демант. І він відчув, що мертві кличуть живих, і йому примарилося, що це він сам не далі як завтра о сьомій двадцять ранку має вийти на дуель. Вийти на дуель і впасти. Упасти! Впасти і померти!

За тих давноминулих недільних днів, коли Карл Йозеф стояв на балконі батькового дому і військовий оркестр пана Нехвала грав марш Радецького, упасти й померти здавалося дрібницею. Вихованцеві цісарсько-королівського кадетського корпусу смерть була не страшна, тільки ж то була дуже далека смерть! Завтра вранці, о сьомій двадцять, смерть чекала на його друга доктора Деманта. Післязавтра чи за кілька днів — на лейтенанта Карла Йозефа фон Тротту! О жах і морок! Бути причиною її чорної з’яви і врешті стати її офірою! А коли й не судилося впасти її офірою тобі самому, то скільки ще трупів ляже на твоїй дорозі? Мов верстові стовпи на шляхах інших, стоять надгробки на шляху Тротт! Було певною річчю, що він більш ніколи не побачить друга, як після розлуки не побачив Катарини. Ніколи! Це слово розтяглося перед Карлом Йозефом у страшну безберегість і безмежжя — мертве море глухої вічності. Маленький лейтенант стиснув немічні білі кулаки супроти великого чорного закону, що котив на його шлях надгробки, не ставив жодної перепони невблаганності того «ніколи» й не бажав прояснити вічного мороку. Лейтенант стиснув кулак і підступив до вікна, щоб погрозити небесам. Та лише підвів очі. Він побачив холодне мерехтіння зимових зірок. Йому згадалася та ніч, як він востаннє йшов із доктором Демантом від казарми до міста. Востаннє! Він знав це ще тоді.

Зненацька в ньому зринула туга за приятелем і надія, що доктора можна ще порятувати! Було двадцять хвилин на другу. Ще шість годин доктор Демант житиме напевне, довгих шість годин! Той час тепер здавався лейтенантові майже таким великим, як перед тим безмежна вічність. Він кинувся до вішалки, оперезався шаблею, одним махом одягся в шинелю, перебіг коридор, злетів сходами наниз, перемчав нічним чотирикутником подвір’я до брами, повз вартового, вибіг на безлюдну вулицю, за десять хвилин добіг до міста, а ще за хвилину наздогнав єдиного візника з саньми, що справляв свою самотню нічну службу, і поїхав під утішне дзеленчання дзвоника на південний край міста, до вілли доктора Деманта. За парканом спав будиночок з темними вікнами. Тротта натиснув на дзвінок. Ніщо не ворухнулося. Він став гукати доктора Деманта. Ніщо не ворухнулося. Трохи зачекав. Потім звелів візникові поляскати батогом. Ніхто не подав голосу.

Якби він шукав графа Татенбаха, того було б легко знайти. Ніч перед своєю дуеллю він, певне, просидів у Резі, п’ючи за власне здоров’я. Та здогадатися, де перебував доктор Демант, було неможливо. Може, полковий лікар блукав вуличками міста. А може, походжав поміж могилами знайомих, уже шукаючи своєї.

— На цвинтар! — звелів лейтенант наляканому візникові.

Обидва цвинтарі були неподалік. Сани зупинилися перед старим цвинтарним муром із замкненою хвірткою. Тротта встав із саней. Підійшов до хвіртки. Під владою того ж таки божевільного пориву, який пригнав його сюди, він приклав долоні руркою до губів і якимось чужим голосом, що виривався з його серця, мов ридання, почав вигукувати серед могил ім’я доктора Деманта, і йому самому видалося, ніби він гукає не живого, а вже мертвого, і він злякався й затремтів, немов один з голих кущів поміж могилами, над якими тепер свистів зимовий вітер, і шабля дрібно забилася об лейтенантів бік.

Візника на передку саней обійняв жах перед цим подорожнім. Він, у простоті своїй, подумав, що цей офіцер або привид, або ж божевільний. Проте він боявся й цьвохнути коня та й утекти. Його зуби цокотіли, серце калатало під товстим кошачим хутром.

— Та сідайте ж бо, пане офіцере! — попросив він.

Лейтенант скорився.

— Назад до міста! — наказав він.

У місті він устав із саней і сумлінно оббігав покручені вулички й невеличкі майданчики. Бляшані мелодії музичного автомата, що забрязкали десь у нічній тиші, стали йому за тимчасову мету пошуку; він заквапився на той музичний скрегіт. Звуки пробивалися крізь тьмяно освітлені двері шинку неподалік закладу пані Резі. Той шинок часто відвідували солдати, офіцерам же вчащати туди було не вільно. Лейтенант підійшов до ясно освітленого вікна й крізь рожеву завісу зазирнув усередину. Він побачив шинквас і за ним сухорлявого шинкаря в сорочці без піджака. За одним столом троє чоловіків, так само в сорочках без піджаків, грали в карти, ще за одним столом сидів якийсь чоловік, сам-один, з олівцем у руках; він схилявся над аркушем паперу, щось писав, потім уривав писання, надпивав із чарки й дивився в просторінь. Раптом він навів свої окуляри на вікно. Карл Йозеф упізнав того чоловіка. То був доктор Демант у цивільному.

Карл Йозеф постукав у скляні двері, вийшов господар. Лейтенант попросив його викликати самотнього пана. Полковий лікар вийшов на вулицю.

— Це я, Тротта! — сказав лейтенант і простяг докторові руку.

— Ти мене знайшов! — сказав доктор.

Він говорив тихо, як завжди, тільки набагато чіткіше, — так здалося лейтенантові, бо в якийсь незбагненний спосіб докторові слова перекривали гримкіт музичного автомата. Це вперше Тротта бачив доктора в цивільному. Доктор Демант у незвичному вбранні промовляв до лейтенанта таким знайомим голосом, що лунав, як щирий привіт із батьківщини. Що чужішим здавався Демант у цьому незнайомому вбранні, тим рідніше лунав його голос. Усі страхи, які цієї ночі мордували лейтенанта, розлетілися від звуків того голосу, якого Карл Йозеф не чув уже кілька тижнів і якого йому бракувало. Так, йому бракувало докторового голосу, тепер він це знав. Музичний автомат урвав своє гримотіння. Стало чутно, як час від часу завиває нічний вітер; обидва відчули, як він крутить і кидає в обличчя снігову порошу. Лейтенант підступив ще на крок ближче до доктора. (А проте не так близько, як хотілось би.) «Ти не повинен померти!» — хотів був сказати Карл Йозеф. Йому сяйнуло в голові, що Демант стоїть перед ним без пальта, на снігу, на вітрі. «Це не зразу помічаєш, коли людина в цивільному», — подумав він. І сказав із ніжністю в голосі:

— Ти ще застудишся!

На обличчі в доктора Деманта вмить засяяла його колишня, така знайома усмішка, що ледь надимала губи й трішки підіймала догори чорну борідку. Карл Йозеф почервонів. «Адже він узагалі вже не може застудитися!» — подумав лейтенант. І водночас почув лагідний голос доктора Деманта:

— Я вже не маю часу захворіти, любий друже! — Він умів усміхатися й заразом говорити: усмішка не зникала з обличчя, коли доктор вимовляв слова, вона бриніла на губах, наче маленький ясний жалобний серпанок.

— Та зайдімо всередину! — повів доктор далі. Він стояв чорною нерухомою тінню під тьмяно освітленими скляними дверима, відкидаючи на засніжену вулицю ще одну, прозорішу тінь. На його чорному чубі лежав сріблястий сніговий пил, підсвічений тьмяним світлом, що пробилося зсередини будинку. Над його головою ніби вже стояло сяйво царства небесного, і Тротта був майже ладен піти собі. Йому хотілося сказати: «На добраніч!» і якнайшвидше піти геть.

— Та зайдім-бо всередину! — повторив доктор. — Я спитаю, чи не можна тобі пройти непомітно.

І він пішов, лишивши Тротту надворі. Тоді повернувся удвох з господарем. Перейшовши коридор і якесь подвір’я, вони опинилися в кухні шинку.

— Тебе тут знають? — спитав Тротта.

— Я інколи сюди приходжу, — відповів доктор. — Тобто я сюди частенько приходив.

Карл Йозеф поглянув на нього.

— Тебе це дивує? — сказав полковий лікар. — Я мав був сякі-такі власні звички.

«Чого він каже — «мав був»?» — подумав лейтенант і згадав з уроків німецької мови, що це називається «давноминулий час». — «Мав був». Чого полковий лікар каже — «мав був»?»

Господар приніс до кухні столика й два стільці і засвітив зеленаву газову лампу. У пивниці знов загримотів музичний автомат, цим разом — попурі з відомих маршів, і серед них, через певні проміжки часу, перші барабанні гуки маршу Радецького, спотворені хрипкими побічними шумами, а проте впізнаванні. В зеленавій тіні, яку відкидав на білий тиньк стіни абажур газової лампи, між двох величезних сковорід із червоної міді, мрів відомий портрет верховного головнокомандувача, в білій, як цвіт весняних дерев, уніформі. Білі цісареві шати були незліченно поцятковані слідами мух, наче рясно попробивані щонайдрібнішим шротом, і очі Франца Йосифа Першого, звісно ж, і на цьому портреті неминуче порцеляново-блакитні, затінені абажуром, здавалися згаслими. Доктор, випроставши пальця, вказав на цісарів портрет.

— Ще рік тому він висів у залі! — сказав полковий лікар. — Тепер господар уже не має охоти доводити, що він лояльний підданий.

Автомат замовк. Саме тієї миті пролунали два тверді удари настінного годинника.

— Уже друга! — сказав лейтенант.

— Ще п’ять годин! — відгукнувся полковий лікар.

Господар приніс сливовицю. Двадцять по сьомій! — молотом гупало в мозку лейтенанта.

Він узяв чарку, підніс її догори і гучним, натренованим голосом, яким віддавав команди, виголосив:

— За твоє здоров’я! Ти повинен жити!

— За легку смерть! — сказав полковий лікар і спорожнив чарку, тимчасом як Карл Йозеф поставив свою на стіл повну.

— Ця смерть безглузда, — провадив доктор. — Така сама безглузда, як було моє життя.

— Я не хочу, щоб ти помер! — закричав лейтенант і тупнув ногою об плити кухонної підлоги. — І сам я теж не хочу помирати! А моє життя також безглузде!

— Тихо, не кричи! — сказав доктор Демант. — Ти — онук героя Сольферіно. Він теж трохи не помер безглуздою смертю, хоча йти на смерть з такою вірою, як він, це не те саме, що приймати її отак недоумкувато, як судилося нам з тобою. — Він замовк. — Так, нам обом. Наші діди лишили нам у спадок замало снаги, замало волі до життя, її вистачає якраз на те, щоб умерти безглуздою смертю. — Ох! — доктор відсунув чарку так, мовби відсував від себе геть цілий світ і свого приятеля разом з ним. — Ох! — повторив він. — Я втомився, давно вже втомився! Завтра я помру геройською смертю, так званою геройською смертю, цілком усупереч своїй натурі, натурі своїх батьків і всього мого роду, й усупереч волі мого діда. У великих старовинних книгах, які він читав, сказано: «Хто здійме руку на подібного до себе, той убивця». Завтра один чоловік здійме на мене пістолета, а я, другий, здійму пістолета на нього. І стану вбивцею. Але я короткозорий, я не буду цілитися. Це буде моя маленька помста. Коли я скидаю окуляри, то нічого не бачу, нічогісінько. І я стрілятиму, не дивлячись куди! Це буде природніше, чесніше, зовсім так, як треба!

Лейтенант Тротта не гаразд розумів, що каже полковий лікар. Голос докторів був йому знайомий і, коли він звик до цивільного вбрання приятеля, — постать і обличчя також. Але думки Демантові доходили до нього з безмежної далечини, з того далечезного краю, де, можливо, жив тепер Демантів дід, білобородий король єврейських шинкарів. Тротта напружував мозок, як колись у кадетському корпусі над тригонометрією, проте розумів дедалі менше. Він тільки відчував, як його свіжа віра в те, що все ще можна врятувати, поволі в’яне, як надія помалу перегорає на легенький попілець, наче нитка розжарювання над співучим полум’ям газової лампи. Його серце калатало так гучно, немов то відбивав свої лункі бляшані удари настінний годинник. Карл Йозеф не розумів приятеля. І, мабуть, він прийшов надто пізно. Йому ще багато треба було сказати. Та язик його важко лежав у роті, неначе придушений тягарем. Лейтенант розтулив губи. Вони були бліді, пошерхлі і стиха тремтіли, він із зусиллям стулив їх знову.

— У тебе, видно, температура, — сказав полковий лікар зовсім так, як він звик це казатипацієнтам. Він постукав об стіл, підійшов господар з новими чарками горілки. — А ти ж не випив ще й першої!

Тротта слухняно спорожнив першу чарку.

— Я надто пізно відкрив для себе горілку, на жаль! — сказав доктор. — Ти не повіриш, я шкодую, що ніколи не пив.

Лейтенант зробив величезне зусилля, підвів очі й кілька секунд незмигно дивився на доктора. Потім підняв зі столу другу чарку, вона була важка, рука тремтіла, й кілька крапель розлилося. Він випив одним духом; гнів спалахнув у нього в грудях, вдарив у голову, розпалив обличчя.

— Я піду! — сказав він. — Я не можу стерпіти твоїх жартів! Я так зрадів, коли знайшов тебе. Я був у тебе дома. Дзвонив. Поїхав на цвинтар. Я вигукував твоє ім’я крізь браму як несамовитий! Я… — Він замовк. На його тремтячих губах зринали нечутні слова, глухі слова, нечутні тіні глухих звуків.

Зненацька очі його набігли теплою вологою і голосний стогін вихопився з грудей. Йому хотілося зірватися на ноги і втекти, бо його пік сором. «Та я плачу, — подумав він, — я ж плачу!». Він почувався безпорадним, цілковито безпорадним перед незбагненною силою, що змусила його заплакати. І він покірно здався їй на волю. Він віддавався блаженству власного безсилля… Він чув свій стогін і розкошував ним, соромився й насолоджувався своїм соромом. Він упав в обійми солодкого болю і, раз у раз схлипуючи, безтямно повторював:

— Я не хочу, щоб ти помер, я не хочу, щоб ти помер, я не хочу! Не хочу!

Доктор Демант підвівся, разів кілька перейшов кухню, рвучко зупинився біля портрета цісаря і заходився лічити чорні сліди мух на його уніформі, урвав цю безглузду роботу, підійшов до Карла Йозефа, тихо поклав руки на його тремтячі плечі і прихилив свої блискучі окуляри до ясно-русої голови лейтенанта. Він, мудрий доктор Демант, уже звів усі рахунки зі світом, відіслав дружину до батька у Відень, вирядив у відпустку свого ординарця, замкнув свій будинок. З моменту нещасливої пригоди він мешкав у готелі «Золотий ведмідь». Він був готовий. Відколи він привернувся до незвичної колись горілки, йому навіть таланило знаходити в цій дурній дуелі якийсь прихований сенс і бажати для себе смерті як закономірного кінця свого багатого на помилки життєвого шляху, ба навіть передчувати сяйво того світу, в існування якого він завжди вірив. Адже ще задалеко до того лиха, що його оце спіткало, йому стали близькими могили на цвинтарі і мертві друзі. Вигоріло в душі дитинне кохання до дружини. Ревнощі, які ще кілька днів тому пекучим полум’ям палили серце, обернулись на холодну купку попелу. Його щойно написаний заповіт, адресований полковникові, лежав у кишені сурдута. Він не мав чого заповідати, мало кого мав згадати в заповіті, отже, нічого не забув. Алкоголь зробив усе легким, прикре було тільки чекання. Двадцять по сьомій — час, що вже кілька днів молотом гупав у мозок товаришів, дзвенів у його голові срібним дзвінком. Уперше, відколи вдягнувся в уніформу, він почував себе легким, дужим і мужнім. Він розкошував близькістю смерті, як той, хто одужує, розкошує близькістю життя. Він підбив підсумки, він був готовий!

І ось тепер він знов стояв, короткозорий і безпорадний, як завжди, перед своїм юним другом. Так, була ще на світі юність, і дружба, і сльози, що їх проливали за ним. Він ураз відчув тугу за вбогістю свого життя, за огидним гарнізоном, ненависною уніформою, за тупістю шпитальних обходів, за важким духом зібраних в одному приміщенні й роздягнених догола солдатів, за нескінченними щепленнями, запахом карболки, поганим настроєм дружини, скупим добробутом своєї господи, за попелясто-сірими буденними й нудними недільними днями, за прикрим навчанням з їзди верхи, за тупою муштрою й за власним смутком через усю ту марноту. Крізь хлипання і стогін лейтенанта з велетенською силою пробився могутній поклик живого життя, і поки доктор шукав слів, щоб заспокоїти Тротту, його серце переповнилося співчуттям, любов спалахнула в ньому тисячними пломенями. Десь далеко позаду лишилася тепер та байдужість, у якій він прожив кілька останніх днів.

Саме тоді пролунали три невблаганні удари настінного годинника. Тротта раптом ущух. По кухні розійшлася луна тих трьох ударів і повільно розтанула в гудінні газової лампи. Лейтенант почав спокійним голосом:

— Ти мусиш знати, яка страшенно дурна вся ця історія! Тайтінґер набрид мені, як і всім. Отож я й сказав йому, що в мене рандеву, того вечора коло театру. А тоді вийшла твоя дружина, сама-одна. Мені довелося її супроводити. І саме коли ми поминали казино, вони всі висипали надвір.

Доктор прийняв руки з плечей Тротти й знову заходив по кухні. Він ходив майже нечутно, легкими, чуйними кроками.

— Мушу тобі сказати, — вів далі Тротта, — я зразу відчув, що має скоїтись якась біда. Я ледве озивався до твоєї дружини яким лагідним словом. І коли я потім стояв перед вашим садком, перед твоєю віллою горів ліхтар; і пам’ятаю — я ніби цілком виразно побачив на снігу, на стежці від садової хвіртки до дверей будинку твої сліди, і тоді мені набігла химерна думка, навіжена думка…

— Так?.. — сказав доктор і зупинився.

— Кумедна думка: мені на мить здалося, що твої сліди — то наче вартові… я не можу це висловити… я просто подумав — вони дивляться зі снігу на мене й на твою дружину.

Доктор Демант знову сів, пильно поглянув на Тротту й повільно промовив:

— Може, ти кохаєш мою дружину і лише сам того не усвідомлюєш?

— Я нічим не завинив у цій історії! — сказав Тротта.

— Ні, ти нічим не завинив! — потвердив полковий лікар.

— Але завжди виходить так, ніби я винен! — сказав Карл Йозеф. — Ти знаєш, я тобі розповідав, як вийшло тоді з пані Сламою. — Він урвав. Потім прошепотів: — Мені страшно, мені всюди страшно!

Полковий лікар розвів руками, стенув плечем:

— Адже й ти онук!

Тієї миті він не думав про лейтенантові страхи. Тепер йому здалося ще цілком можливим уникнути всього, що загрозою стояло перед ним. Кудись пропасти! Начхати на честь, на вище офіцерське звання, три роки прослужити з нижчим або ж утекти за кордон! Не датися розстріляти! Лейтенант Тротта, внук героя Сольферіно, раптом став для нього людиною з геть іншого світу, чужісінькою. І доктор сказав голосно і глузливо-весело:

— Така бридня! Честь, що метляється в отій дурній китиці на шаблі! Не можна провести додому жінку! Чи бачиш ти, яка все це нісенітниця? Чи не вирятував ти отого он, — він показав на цісарів портрет, — з борделю? Йолопство! — зненацька вигукнув він. — Підле йолопство!

Постукали. Увійшов господар і приніс дві повні чарки. Полковий лікар випив.

— Пий! — сказав він.

Карл Йозеф випив. Він не дуже добре тямив, що казав доктор, проте відчував, що Демант уже більше не був готовий умерти. Годинник вицокував свої бляшані секунди. Час не стояв. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! Тільки чудо могло врятувати Деманта від смерті. Але чудес не буває — це він уже знав! Він сам, лейтенант Тротта, — фантастична думка! — з’явиться завтра там о сьомій двадцять і скаже: «Панове, Демант збожеволів сю ніч, я стрілятимуся замість нього!». Дитинно, смішно, неможливо! Він знов безпорадно глянув на доктора. Час не зупинявся, годинник безупинно вицокував свої секунди. Незабаром четверта — ще три години!

— Отже! — сказав нарешті полковий лікар.

Це пролунало так, ніби він уже щось вирішив, ніби вже твердо знав, що робити. Проте нічого він твердо не знав! Думки його, не пов’язані одна з одною, пливли наосліп заплутаними стежками в щільному тумані. Нічого він не знав! Нікчемний, підлий, дурний, залізний, могутній закон скував його і скутого посилав на дурну смерть. Він почув із зали шинку пізні звуки. Певне, там уже нікого не було. Господар бряжчав склянками з-під пива, складаючи їх під хлюпотливу воду, зсував стільці до столів і дзеленькав ключами. Треба було йти з пивниці. Може, з вулиці, зими, нічного неба з його зорями, зі снігу прийде рада й розрада? Він пішов до господаря, розплатився, повернувся одягнений — у чорному пальті й чорному крислатому капелюсі — і знову постав перед лейтенантом зовсім інакший, наче вдруге перевтілений. Карлові Йозефу він здався озброєним — куди краще озброєним, ніж колись при шаблі, в уніформі й ківері.

Вони вдруге перейшли подвір’я й коридор і вийшли в ніч. Доктор звів погляд у небо. Незворушні зорі не давали розради, вони були холодніші від навколишнього снігу. Темні стояли будинки, глухі й німі лежали вулички, нічний вітер порошив снігом, стиха бряжчали Троттині остроги, рипіли поряд докторові підошви. Обидва йшли швидко, наче поспішали до певної мети. У головах їм шугали уривки думок, уявлень, образів. Важкими і шпаркими молотами бухкали їхні серця. Без тями йшов у потрібному напрямку полковий лікар, без тями ступав за ним лейтенант. Вони підійшли до готелю «Золотий ведмідь». Зупинилися перед його склепінчастими ворітьми. В уяві Карла Йозефа зринув образ Демантового діда, срібнобородого короля єврейських шинкарів. Перед такими чи, може, набагато більшими ворітьми сидів він за свого життя. Підводився, коли біля нього зупинялися селяни. А що недочував, то нижчі на зріст селяни вигукували йому вгору свої замовлення крізь складені рупором долоні. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! Двадцять хвилин по сьомій онук цього діда буде мертвий.

— Мертвий! — сказав лейтенант уголос.

Ох, він більше не був мудрий, цей мудрий доктор Демант! Дарма він був вільним і мужнім кілька днів, бо ось виявилося, що він не звів остаточних рахунків із життям. Не легко приготуватися до смерті. Його розумна голова, успадкована від довгої, довгої низки розумних предків, була в цьому так само безпорадна, як і проста лейтенантова, предками якого були звичайні селяни із Сиполє. Тупий залізний закон не лишав ніякого виходу.

— Я дурень, мій любий друже! — сказав доктор. — Я мав би давно розлучитися з Євою. Я не маю снаги уникнути цієї дурної дуелі. Я здуру стану героєм. За приписом кодексу честі й службового регламенту. Герой! — Він засміявся. Луна розійшлася в нічній тиші. — Герой! — повторив він і важко забрьохав туди-сюди по снігу перед брамою готелю.

В юному, меткому на щасливі розв’язки мозкові лейтенанта блиснула дитинна надія. Вони не стрілятимуться, а помиряться! Все буде добре! Їх переведуть до інших полків! І мене переведуть! Дурниця, смішно, неможливо! — тут-таки подумав він. І ось знову безпорадний, у розпачі, з порожньою головою й пересохлою горлянкою, з обважнілими стопудовими руками й ногами, він непорушно стоїть навпроти доктора, що все ходить туди-сюди.

Котра вже година? Він не наважувався глянути на годинник. Однаково хутко проб’ють дзиґарі на вежі. Він краще зачекає.

— Якщо нам більше не доведеться побачитися, — почав доктор, затнувся і за кілька секунд повів далі: — раджу тобі, покинь ти цю армію! — Потім простяг лейтенантові руку: — Прощай! Вертайся! Я впораюся сам! Салют!

Він смикнув дротину дзвоника. Всередині лунко задзеленчало. Ось уже чутно ходу. Двері відчинилися. Лейтенант Тротта вхопив докторову руку. Звичним голосом, що здивував його самого, він вимовив звичайне: «Салют!». Він навіть не скинув рукавички. Ось уже й зачинилися двері. Ось уже й не було більше ніякого доктора Деманта. Звичним шляхом лейтенант Тротта пішов до казарми, мов його тягла туди якась невидима рука. Він уже не почув, як позад нього відчинилося вікно на другому поверсі. Доктор вихилився з нього, побачив, як його приятель зник за рогом, зачинив вікно, засвітив усі лампи в кімнаті, підійшов до вмивальника, нагострив бритву, спробував її об ніготь великого пальця, спокійно, як щоранку, намилив обличчя… Він умився. Вийняв із шафи уніформу. Одягнувся, приперезав шаблю й став чекати. Він задрімав. І заснув спокійно, без снів, у широкому кріслі перед вікном.

Коли він прокинувся, небо над дахами вже прояснилося, ніжне сяйво блакитніло на снігу. Незабаром мають постукати. Ось він почув — удалині задзеленчали дзвоники на санях. Звуки наближалися і ось — замовкли. Ось пролунав дзвінок. Ось зарипіли сходи. Забряжчали остроги. Ось постукали у двері номера.

Тепер вони стояли в кімнаті, обер-лейтенант Кріст і капітан Ванґерт з піхотного полку гарнізону. Вони так і лишилися стояти біля дверей, обер-лейтенант на півкроку позаду капітана. Полковий лікар кинув погляд у небо. Немов далекий відгомін далекого дитинства, затремтів у вухах погаслий голос діда: «Вчувай, Ізраїлю! — промовляв той голос. — Наш Господь — то єдиний Бог!»

— Я готовий, панове! — сказав полковий лікар.

Вони посідали, трохи стіснено, у невеличкі сани; дзвоники задзеленчали бадьоро, гніді коні підіймали підрізані хвости й ронили на сніг великі, круглі, жовті, димкі яблука. Полковий лікар, ціле своє життя байдужий до тварин, несподівано затужив за своїм конем. «Він мене пережив», подумав доктор. На обличчі в нього не відбилося ніяких почуттів. Його супутники мовчали.

Вони зупинилися десь так метрів за сотню від галявини. До «зеленого майданчика» пройшли пішки. Був уже ранок, але сонце ще не зійшло. Тихо стояли ялини, гордо і рівно тримали вони сніг на гіллі. Десь далеко перегукувалися півні. Татенбах голосно розмовляв зі своїми супутниками. Старший лікар доктор Манґель ходив туди-сюди між обома партіями.

— Панове! — озвався чийсь голос.

Тієї миті полковий лікар доктор Демант неквапливо, як звичайно, скинув окуляри і дбайливо поклав їх на широкий пеньок. Проте — дивовижна річ! — він виразно бачив перед собою стежку, вказане місце, відстань між собою і графом Татенбахом і його самого. Доктор чекав. До останньої миті він чекав туману. Але все було так чітко видно, неначе полковий лікар ніколи не був короткозорий. Чийсь голос почав лічити:

— Один!

Полковий лікар звів пістолета. Він знову почувався вільним і мужнім, навіть задерикуватим, уперше в житті задерикуватим. Він почав цілитися, як колись під час служби добровольцем-однорічником, навчаючись улучати в мішені (хоча з нього й тоді був кепський стрілець). Та я ж не короткозорий, подумав він, окуляри мені вже більше ніколи не будуть потрібні. З медичного погляду це навряд чи можна було пояснити. Полковий лікар вирішив трохи розглянутись в офтальмології. Саме тієї миті, як йому спало на думку прізвище одного відомого фахівця в цій галузі, той-таки голос сказав:

— Два!

Доктор бачив усе так само добре. Несміливо защебетав якийсь пташок невідомого виду, і вдалині почулися сигнали сурми. Уланський полк саме вирушив на учбовий плац.

У другому ескадроні, як і щодня, їхав Тротта. На піхвах важких шабель і цівках легких карабінів перлисто зблискував білястий подих морозу. Змерзлі сурми будили сонне містечко. На звичній стоянці візники в товстих кожухах підводили бородаті голови. Коли полк дістався луки, спішивсь, і солдати, як звичайно, вишикувалися в дві шереги задля гімнастики, лейтенант Кіндерман підійшов до Карла Йозефа й спитав:

— Чи ти не хворий? Знаєш, який у тебе вигляд?

Він дістав з кишені кокетливе кишенькове дзеркальце й підніс Тротті до очей. У невеличкому блискучому чотирикутнику лейтенант Тротта побачив престаре обличчя, яке він так добре знав: палючі, вузькі чорні очі, гострий, кістлявий, великий ніс, попелясто-сірі запалі щоки і тонкі, широкі, міцно стулені безкровні губи, що, мов давній загоєний рубець від шаблі, розмежовували вуса й бороду. Тільки ці невеликі темно-русі вусики здалися Карлові Йозефу чужими. Дома, затінене склепінням батькового кабінету, дідове обличчя було безвусе.

— Дякую! — сказав лейтенант. — Я цієї ночі не спав.

Він покинув учбовий плац.

Він пішов між деревами влівобіч, де стежка звертала на шлях. Було сорок хвилин по сьомій. Ніяких пострілів він не чув. Усе гаразд, усе гаразд, сказав він собі, сталося чудо! Щонайбільше за десять хвилин прийде звідти майор Прохазка, тоді все буде відомо. Нерішуче озивалося, прокидаючись, містечко, протягло свистів на станції локомотив. Коли лейтенант дійшов туди, де стежка зливалася зі шляхом, виринув на своєму гнідому майор. Лейтенант Тротта привітався.

— Доброго ранку! — сказав майор — і більш нічого.

На вузькій стежці не було як рухатися поряд. Лейтенант Тротта йшов позаду вершника. Хвилин за дві ходи до луки (уже чутно було команди унтер-офіцерів) майор зупинив коня, напівобернувся в сідлі й сказав лише:

— Обидва! — І потім, уже їдучи далі, радше самому собі, ніж лейтенантові: — Нічогісінько не можна було вдіяти!

Того дня полк вернувся до казарми на добру годину раніше, ніж завжди. Сурми грали, як і кожного іншого дня. Пополудні чергові унтер-офіцери зачитали солдатам наказ, у якому полковник Ковач сповіщав, що ротмістр граф Татенбах і полковий лікар доктор Демант прийняли гідну солдата смерть за честь полку.


VIII
Тоді, перед великою війною, коли відбувалися події, про які повідомляється на цих сторінках, ще не було однаково, жива людина чи померла. Коли хтось із юрби смертних відходив у вічність, інший не заступав чимшвидше його місця, щоб затерти пам’ять про небіжчика. Там, де його не стало, залишалася прогалина, і всі близькі й далекі свідки його смерті щоразу, як бачили ту прогалину, раптово замовкали. Коли вогонь змітав будинок із низки будинків уздовж вулиці, згарище довго пустувало. Бо мулярі працювали повільно й розважно, і найближчі сусіди та випадкові перехожі, помітивши прогалину, мимоволі згадували, який тут стояв будинок, на що він скидався і які мав стіни. От як тоді було! Все, що росло, потребувало багато часу задля зростання, і все, що відходило, потребувало довгого часу, щоб запасти в непам’ять. Але все, що існувало й відійшло, залишало на землі свій слід, і жили тоді споминами, як тепер живуть умінням швидко й ґрунтовно забувати. Смерть полкового лікаря і графа Татенбаха довго бентежила й зворушувала душі офіцерів і солдатів уланського полку, як і серця цивільного люду. Небіжчиків поховали згідно з вимогами військового й релігійного обряду. І хоча ніхто з їхніх товаришів не пустив, поза межами власного кола, ані пари з вуст про те, в який спосіб вони померли, одначе людність малого містечка все-таки довідалася, що обидва полягли жертвою суворого кодексу станової честі. І відтоді почало здаватися, що й кожен з офіцерів також позначений печаттю близької ґвалтовної смерті, отож для торгового люду та містечкових ремісників ці чужі панове стали ще чужіші. Тепер офіцери в очах місцевих людей були ніби незбагненні шанувальники і водночас строкато вбрані й пишно оздоблені жертви якогось далекого і страхітливого божества. Їм услід хитали головами, їх навіть жаліли. Вони мають багато привілеїв, гомоніли поміж собою «містечкові», їм вільно всюди швендяти з шаблями, подобатися жінкам, за них дбає сам цісар, наче за рідних синів. Але ось тобі — раз, два, три — ти й не зогледівся! — один із них зачепив другого яким словом — і змивай, пане, образу червоною кров’ю!

Тим, про кого таке говорили, справді не позаздрив би. Навіть ротмістр Тайтінґер, який, подейкували, в інших полках був учасником кількох дуелей зі смертельним кінцем, не той став. Тимчасом як декотрі крикуни й вітрогони поробилися тихі й маломовні, завжди неголосного, сухорлявого ласуна ротмістра опосіла дивна нетерплячка. Він більше не міг годинами висиджувати самотою за скляними дверима цукерні, поглинаючи тістечка, або сам з собою чи з полковником мовчки грати в шахи або доміно. Він боявся самоти. Він просто-таки чіплявся за товаришів. Якщо ж нікого з них поблизу не траплялося, то він заходив до першої-ліпшої крамниці й купував там непотрібну абищицю. У крамниці він довго стояв і правив марні й дурні теревені з крамарем, не наважуючись піти собі, хіба що раптом помічав за вікном якогось байдужого знайомого, на котрого тут-таки й напосідався…

Аж так змінився світ! Казино обезлюдніло. Облишено гуртові походеньки до закладу пані Резі. Ординарці били байдики. Коли хто замовляв собі чарчину горілки, йому здавалося, що саме з цієї чарки всього кілька днів тому пив Татенбах. Правда, старі анекдоти ще розповідали, тільки ніхто більше не сміявся вголос, а хіба що всміхалися декотрі. Лейтенанта Тротти тепер ніде не було видно поза службою.

Здавалося, якась моторна чарівна рука змила з обличчя Карла Йозефа прикмету юності. В усій цісарсько-королівській армії неможливо було знайти ще одного такого лейтенанта. Йому здавалося, ніби він тепер має вчинити щось зовсім особливе, проте далеко навкруги нічого особливого не помічалося. Було цілком зрозуміло, що він мусить перевестися з цього полку до іншого. Та він усе шукав якогось тяжкого завдання. Насправді ж він шукав для себе добровільної покути. Сам він не вмів цього висловити, але ж ми можемо сказати це за нього: його невимовно гнітило, що він став знаряддям у руках біди.

У такому стані він перебував, коли сповіщав батька про наслідки поєдинку й про своє неминуче переведення до іншого полку. Він не згадав у своєму листі про те, що в зв’язку з цим йому належить коротка відпустка, бо боявся поткнутися батькові на очі. Однак виявилося, що він не знав свого старого. Окружний начальник, цей взірцевий урядовець, добре знався й на військових звичаях. І дивна річ — він начебто непогано розумівся й на клопотах і сум’ятті свого сина, що виразно проступало між рядками його листа-відповіді. У листі окружного начальника було сказано таке:


«Любий сину!

Дякую за Твоє докладне повідомлення і за Твою довіру. Доля, що спіткала Твоїх товаришів, дуже засмутила мене. Вони померли, як личить чесним мужам.

За моїх часів дуелі траплялися ще частіше і честь цінувалася дорожче від життя. За моїх часів, як мені здається, і офіцери були з міцнішою матеріалу. Ти офіцер, мій сину, і онук героя Сольферіно. Ти витримаєш з гідністю те, що мимоволі й без вини став причетним до трагічної події. Напевне, тобі шкода й залишити свій полк, проте в будь-якому полку нашої армії ти служитимеш нашому цісареві.

Твій батько

Франц фон Тротта.


Постскриптум. Двотижневу відпустку, що належить тобі у випадку переведення до іншого полку, ти, якщо забажаєш, можеш провести в моєму домі або, ще ліпше, в новому гарнізоні, щоб легше освоїтися з тамтешніми умовами.

Вищепідписаний».


Лейтенант Тротта прочитав цього листа не без сорому. Батько вгадав усе. Образ окружного начальника зріс у лейтенантових очах до майже страхітливих розмірів. Так, так, він зріс майже до розмірів образу діда! І якщо вже й перед тим лейтенант боявся показатись батькові на очі, то тепер для нього стало цілком неможливим провести відпустку вдома. Згодом, згодом, — казав собі лейтенант, — коли надійде моя чергова відпустка. Бо він був зроблений із зовсім інакшого тіста, аніж лейтенанти молодечих літ окружного начальника.

«Напевне ж, тобі шкода залишити полк», — писав батько. Чи не тому він так написав, що відчував протилежне? Чого тутешнього Карл Йозеф не лишив би з радістю? Хіба, може, оцього вікна, що дивиться на солдатське житло, самих солдатів, що ото сидять на своїх ліжках, тужливої мелодії їхніх губних гармонік і їхнього співу, давніх пісень, які бринять незрозумілою луною тих, що їх співали селяни Сиполя? «А може, треба перевестись до Сиполя?» — подумалось лейтенантові. Він підійшов до мапи генерального штабу — єдиної оздоби на стіні кімнати. Сиполє він знайшов би й уві сні. Воно лежало на крайньому півдні монархії, те тихе, те добре село. Посеред легенько заштрихованої ясно-брунатної плямки стояли тонісінькі, крихітні чорні літери, з яких складалося слово «Сиполє». Поблизу було позначено: криниця з журавлем, водяний млин, невеличкий вокзал одноколійної лісової залізниці, церква й мечеть, молодий листяний ліс, вузенькі лісові стежки, сільські путівці й самотні будиночки. В Сиполі зараз вечір. Коло криниці стоять жінки в барвистих хустинах, окриті золотом вогненної вечірньої заграви. Мусульмани моляться, простершись на старих килимах мечеті. Невеличкий локомотив лісової одноколійки посвистує в густій темній зелені ялин. Туркотить водяний млин, жебонить струмок. То була його таємна гра ще з часів кадетського корпусу. Звичні картини з’являлися як оком змигнути. А понад усім сяяв загадковий погляд діда. Мабуть, там не було неподалік кінного гарнізону. Отже, треба переводитися до піхотного полку. Не без жалю поглядали його товариші-улани з своїх коней на піхоту, не без жалю поглядатимуть тепер вони й на нього. Дід також був лише простим піхотним капітаном. Іти пішим маршем по землі рідного краю — то було майже повернення додому, до своїх селянських предків. Натрудженими ногами ступали вони по твердому ґрунті, заганяючи плуга чимглибше в соковиту плоть лану, благословенними порухами розсівали по ріллі плодюче насіння. Ні! Лейтенантові зовсім не шкода було кидати полк і, може, взагалі кінноту! Батько мусить дати на це згоду. І певно, доведеться ще подолати важкенький курс піхотної школи.

Треба буде попрощатися з товаришами. Невеличкий вечір у казино. Поставити всім по чарчині. Коротка промова полковника. Пляшка вина. Міцні потиски рук товаришів. Вони вже шепочуться за його спиною. Пляшка шампанського. Можливо — хто знає? — наостанку ще буде гуртовий похід до пані Резі: ще по келишку горілки. От якби це прощання було вже позаду! Денщика Онуфрія треба взяти з собою. Неможливо з такими труднощами звикати ще до одного імені. Поїздки до батька слід уникнути. Взагалі спробувати уникнути всіх обтяжливих і прикрих справ, пов’язаних із переведенням. Та все-таки не обминеш тяжкої, тяжкої дороги до вдови доктора Деманта.

Яка ж бо дорога! Лейтенант Тротта спробував переконувати себе, що пані Єва Демант після похорону чоловіка знов поїхала у Відень до батька. Отже, він стоятиме під дверима вілли, довго й марно дзвонитиме, дізнається віденську адресу й напише короткого, по можливості теплого листа. Так добре, що доведеться всього-на-всього написати листа. «Не вельми ж ти мужній! — водночас думає лейтенант. — Коли б не відчував повсякчас на потилиці загадкового, притемненого дідового погляду, то хто знає, як би жалюгідно ти хилявся в цьому тяжкому житті. Мужнім ти стаєш лише тоді, як думаєш про героя Сольферіно. Завжди мусиш звертатися до діда, щоб стати хоч трохи дужчим».

І лейтенант заходився повільно збиратися в ту тяжку дорогу. Була третя година пополудні. Дрібні торгівці мерзли перед своїми крамничками, ревно чекаючи нечастих покупців. З майстерень ремісників чулися звичайні й плідні звуки. Весело гупав молот у кузні, гримотів глухий бляшаний грім у бляхаря, шпарко вистукували шевці по своїх підвалах, а в столярнях дзизкали пилки. Усі обличчя і всі звуки майстерень були знайомі лейтенантові. Щодня він двічі проїздив повз них на своєму коні. З сідла він міг зазирати поза старі синьо-білі щити вивісок. Щодня міг бачити внутрішній вигляд вранішніх жител на нижньому поверсі, постелі, кавники, чоловіків у сорочках, жінок з розпущеними косами, горщики з квітами, сушню й мариновані огірки за вигадливими ґратами на підвіконнях.

Аж ось він і перед будинком доктора Деманта. Зарипіли ворота. Він зайшов. Служник відчинив йому двері. Лейтенант став чекати. Вийшла пані Демант. На мить його пробрало дрожем. Він згадав свій візит співчуття до вахмістра Слами. В руці ніби відчулася важка, вогка, холодна й хистка рука вахмістра. Перед очима постали темний передпокій і червоняста вітальня. У роті ожив нудкий смак води з малиновим сиропом. Отже, вона не в Відні, подумав лейтенант уже аж тієї миті, як побачив удову. Її чорне вбрання вразило його. Так наче він тільки щойно довідався, що пані Демант удова полкового лікаря. І кімната, до якої оце зайшов, була інакша, мов не зовсім та, в якій він звичайно сидів за життя друга. На стіні висів обвитий чорним крепом великий портрет небіжчика. Він відсувався все далі, як портрет цісаря в казино, неначе був не перед очима й напохваті, а десь недосяжно далеко за стіною, і ти дивився на нього крізь вікно.

— Дякую, що ви прийшли! — сказала пані Демант.

— Я прийшов попрощатися, — відповів Тротта.

Пані Демант підвела бліде обличчя. Лейтенант побачив гарний, ясний блиск її великих сірих очей. Вони дивилися просто йому в обличчя, ті два круглі ліхтарі з блискучої криги. В зимових надвечірніх сутінках кімнати світилися лише очі жінки. Лейтенантів погляд ковзнув до її вузького білого чола і далі, до стіни, до далекого портрета її мертвого чоловіка. Привітання надто затяглося, час було пані Демант запросити гостя сісти. Але вона мовчала. Тим часом відчулося, як смерк близького вечора тиснеться у вікно, і душу обіймав дитинний страх, що в цій оселі світла вже ніколи не засвітять. Жодне доречне слово не спадало лейтенантові на думку. Він чув тихий подих жінки.

— Чого це ми все стоїмо! — нарешті обізвалася вона. — Сядьмо!

Вони посідали коло столу одне навпроти одного. Карл Йозеф сидів, як колись у вахмістра Слами, спиною до дверей. Як і тоді, здавалося йому, від дверей віяло загрозою. Здавалося, вони могли час від часу просто так собі, з власної примхи, нечутно відчинятися і так само нечутно замикатись. Смерк набував усе темнішого забарвлення. У ньому розпливалося чорне вбрання пані Єви Демант. Тепер вона була вбрана в сам смерк. Біле її обличчя, оголене, неприкрите, витало над темною поверхнею вечора. Не стало портрета небіжчика на стіні навпроти.

— Мій чоловік, — промовив крізь смерк голос пані Демант. Лейтенант угледів, як блиснули її зуби; вони були ще біліші, ніж обличчя. Помалу він знову розрізнив і холодний блиск її очей. — Ви були його єдиним другом. Він часто це казав! Як часто він говорив про вас! Якби ви знали! Я не можу збагнути того, що він мертвий! І… — Вона перейшла на шепіт: — що я в цьому винна!

— Винен у цьому я! — сказав лейтенант. Голос його був дуже гучний, невблаганний і чужий для його власного слуху. Він не був утіхою вдові Демант. — Винен я! — повторив він. — Мені треба було супроводити вас додому обачніше, не повз казино.

Жінка захлипала. Він бачив, як її бліде обличчя дедалі нижче схилялося над столом, неначе повільно поникала велика, біла, округла квітка. Зненацька справа й зліва злетіли дві руки, підхопили те обличчя і підтримали його. І на якийсь час — хвилину, другу — не стало нічого чутно, крім хлипання жінки. Вічністю минав той час для лейтенанта. Підвестися й піти, нехай вона тут плаче, подумав він. І справді підвівся. Її руки миттю впали на стіл. Спокійним голосом, що наче виходив з іншого єства, вона спитала:

— Куди ж ви?

— Засвітити світло! — сказав Тротта.

Вона підвелася, обійшла круг столу й трохи зачепила лейтенанта. Він відчув ніжну хвилю парфумів, що відпливла й розтанула. Світло було різке. Тротта змусив себе дивитися просто на лампу. Пані Демант прикрила долонею очі.

— Засвітіть світло над консоллю, — наказала вона.

Лейтенант скорився. Пані Демант чекала біля одвірка, прикриваючи долонею очі. Коли засвітилася невеличка лампа під золотаво-жовтим абажуром, жінка вимкнула горішнє світло. Вона відняла руку від очей, ніби підняла забороло. Вона здавалася дуже відважною, в чорній сукні, з блідим, повернутим до Тротти обличчям. Гнівна була вона й відважна. На її щоках висохли тоненькі цівочки сліз. Очі блищали, як завжди.

— Сідайте отам, на канапі! — наказала пані Демант.

Карл Йозеф сів. З усіх боків, зі спинки, з кутків оточив лейтенанта ніжний оксамит оббивки, підступно і скрадливо. Він відчув, що тут сидіти небезпечно, і рішуче відсунувся на край, зіперся на ефес шаблі й дивився, як підходила пані Єва. Вона здавалася небезпечною повелителькою всіх оцих подушок і оксамитів. На стіні, праворуч від канапи, висів портрет загиблого друга. Пані Єва сіла. М’якенька, невеличка подушечка лежала між ними. Тротта сидів непорушно. Як завжди, коли Карл Йозеф не бачив виходу з котроїсь із багатьох прикрих ситуацій, у яких опинявся, він уявив собі, що вже спроможний піти звідси.

— Отже, вас переводять? — спитала пані Демант.

— Я прошу перевести мене! — сказав він, опустивши очі на килим, зіпершись підборіддям на руки, що лежали на ефесі шаблі.

— Це необхідно?

— Так, це необхідно!

— Шкода! Дуже шкода!

Пані Демант сиділа, як і він, спершись ліктями на коліна, сховавши в долонях підборіддя і спустивши очі на килим. Може, вона чекала слова потіхи, чекала милостині. Він мовчав. Він розкошував блаженним почуттям, що страшно помщається за смерть друга своїм немилосердним мовчанням. Йому згадалися часто переказувані в розмовах товаришів історії про небезпечних гарненьких жіночок, що зводили зі світу своїх чоловіків. До небезпечного поріддя тендітних убивць належала, щонайпевніше, і вона. Треба якомога швидше вирятуватися з її царства! Він налагодився вирушати. Тієї миті пані Демант змінила поставу. Вона прийняла руки з підборіддя. Її ліва рука почала старанно й лагідно гладити оксамитний край канапи. Її пальці ковзали туди й сюди вздовж блискучої вузенької стежечки, що вела від неї до лейтенанта Тротти, рівномірно й повільно. Вони вкрадалися в поле його зору, аж він забажав собі шорів на очі. Білі пальці втягали його в німу розмову, яку неможливо було урвати. Закурити цигарку! Щаслива думка! Він витяг портсигар, сірники.

— Дайте одну мені! — попросила пані Демант.

Даючи їй прикурити, йому довелося подивитись їй в обличчя. Він вважав за недоречне, що вона дозволила собі курити, так наче в жалобі не вільно розкошувати нікотином. І те, як вона затяглася цигаркою, і як округлила губи в маленьке червоне кружальце, з якого пливла ніжна синя хмарка, теж здавалося йому зверхнім і гріховним.

— А ви хоч уявляєте собі, куди саме вас переводять?

— Ні, — сказав лейтенант. — Але я подбаю, щоб поїхати дуже далеко.

— Дуже далеко? І куди ж, наприклад?

— Можливо, до Боснії.

— Гадаєте, що там ви будете щасливий?

— Не думаю, щоб я де-небудь міг бути щасливий.

— Бажаю вам зазнати щастя! — сказала вона шпарко, надто шпарко, як здалося Тротті.

Вона підвелася, принесла попільничку, поставила її на підлогу між собою та лейтенантом і сказала:

— Отже, ми, певне, вже ніколи не побачимося?

Ніколи! Це слово, це страшне мертве море глухої вічності! Ніколи вже не можна побачити Катарини, доктора Деманта, цієї жінки! Карл Йозеф сказав:

— Мабуть. На жаль!

Він хотів був додати: «І Макса Деманта я більше ніколи не побачу!». «Удів треба спалювати!» — тут же таки спав йому на думку один із сміливих дотепів ротмістра Тайтінґера.

Пролунав дзвоник, потім почувся якийсь рух у коридорі.

— Це мій батько! — сказала пані Демант.

Пан Кнопфмахер уже зайшов до кімнати.

— А, це ви, це ви! — сказав він.

Він приніс із собою холодний дух снігу. Розгорнувши велику сніжно-білу хустинку, він гучно висякався, дбайливо склав її і, ніби якусь коштовну річ, умостив до нагрудної кишені; потім простягнув руку до одвірка, увімкнув горішнє світло, підійшов до Тротти, що з появою Кнопфмахера підвівся і вже з хвилину чекав стоячи, і мовчки потиснув йому руку. Цим потиском руки Кнопфмахер ніби висловив увесь свій смуток з приводу смерті доктора Деманта. І тут-таки, вказавши на горішнє світло, мовив до дочки:

— Вибач, але я не зношу такого тоскного освітлення! — Так наче кинув каменем в обвитий крепом портрет доктора Деманта.

— Одначе у вас поганий вигляд! — за мить сказав Кнопфмахер переможним голосом. — Мабуть, страшенно тяжко переживаєте це нещастя, еге ж?

— Він був єдиний мій приятель!

— От бачите, — сказав Кнопфмахер, сів біля столу і, всміхаючись, запросив: — Та сідайте ж бо! — І коли лейтенант знову сів на канапу, повів далі: — Те самісіньке він казав про вас, як був живий. Яке лихо! — Він кілька разів похитав головою, аж його повні рум’яні щоки злегка затрусилися.

Пані Демант витягла з рукава хустинку, піднесла до очей, підвелася й вийшла з кімнати.

— Хто знає, як вона це переживе! — сказав Кнопфмахер. — Ну, я їй уже давно казав, попереджав! Вона нічого не хотіла слухати! Ви ж поміркуйте, любий пане лейтенанте! У кожного суспільного стану свої небезпеки. Але в офіцерів! Офіцерові, даруйте, властиво, не слід було б одружуватися. Між нами кажучи, — та вам-бо він, напевно, розповідав, — йому хотілося вийти у відставку й цілком присвятити себе науці. А як я з того радів, то й сказати не можу! Із нього, безперечно, вийшов би великий лікар! Славний, добрий Макс! — Пан Кнопфмахер звів очі на портрет, довгенько на нього дивився й завершив свій некролог словами: — Таке обдарування!

Пані Демант внесла сливовицю, яку полюбляв її батько.

— Ви ж п’єте? — спитав Кнопфмахер і поналивав. Він обережненько підніс келишок до канапи. Лейтенант підвівся. Він відчув нудкий смак у роті, як колись після води з малиновим сиропом. Одним духом вихилив він свою чарку.

— Коли ви бачили його востаннє? — запитав Кнопфмахер.

— За день перед тим! — відповів лейтенант.

— Він попросив Єву поїхати до Відня, нічого їй не натякнувши. І вона поїхала, не чувши ніякого лиха. А потім прийшов його прощальний лист, і я тоді зразу зрозумів, що вже нічого не можна вдіяти.

— Ні, нічого вже не можна було вдіяти!

— Є щось вельми несучасне, ви вже вибачте! — у цьому вашому кодексі честі! Ми, як не як, живемо в двадцятому столітті, подумайте лишень! Ми маємо грамофон, люди телефонують одне одному за сотні миль, а Блеріо та інші вже навіть злітають у повітря. Не знаю, чи ви читаєте газети й розумієтеся на політиці. Подейкують, що конституцію буде докорінно змінено. Відколи встановлено загальне, рівне й таємне виборче право, багато дечого сталося — у нас і в світі. Наш цісар, пошли йому, Боже, довгий вік, мислить не так старомодно, як дехто гадає. Звісно, так звані консервативні кола теж не в усьому помиляються. Треба повільно, неквапливо, розважно, обачно посуватися вперед. Тільки не летіти стрімголов!

— Я не розуміюся на політиці! — сказав Тротта.

Кнопфмахера взяла досада. Він був сердитий на цю дурну армію і на її пришелепуваті звичаї. Його дитина тепер удова, зять небіжчик, треба шукати іншого. Тепер уже цивільного; і звання комерційного радника теж, мабуть, тепер не швидко усміхнеться. Надійшов найслушніший час покласти край ньому неподобству! А цим молодим шелихвостам, якимось там лейтенантам, у двадцятому столітті нема чого дуже заноситись! Нації вимагають своїх прав, бюргер є бюргер, ніяких дворянських привілеїв! Соціал-демократія, правда, небезпечна, зате з неї добряча противага. Про війну балачки без угаву, але її не буде. Їм ще покажуть! Часи тепер освічені. В Англії, приміром, король уже нічого не важить.

— Звісно, — сказав він, — армія політикою не займається. А він, — Кнопфмахер вказав на портрет, — таки дещо тямив у політиці.

— Він був дуже розумний! — тихо сказав Тротта.

— Нічого не можна було вдіяти, — повторив Кнопфмахер.

— Може, — сказав лейтенант, і йому самому здалося, що його вустами промовляє якась чужа мудрість, мудрість великих старовинних книг срібнобородого короля єврейських шинкарів, — може, він був дуже розумний і зовсім самотній.

Він зблід. Він відчував на собі осяйний погляд пані Демант. Треба було вже йти. Запала глибока тиша. Говорити більше не було чого.

— І барона Тротти ми теж більше не побачимо, тату! — сказала пані Демант. — Його переводять до іншого полку!

— Але ж ви обізветеся? — запитав Кнопфмахер.

— Ви мені напишете! — сказала пані Демант.

Лейтенант підвівся.

— На все добре! — сказав Кнопфмахер.

Його рука була велика і м’яка, на дотик — як теплий оксамит. Пані Демант пішла попереду. З’явився служник, подав лейтенантові шинелю. Пані Демант стояла поруч. Тротта клацнув підборами. Вона швидко сказала:

— Ви мені напишете! Я хочу знати, де ви будете!

То був немов легкий, теплий порух повітря, він уже пролинув. Служник відчинив двері. Ось уже й сходи. Аж ось і хвіртка, — як тоді, коли він виходив од вахмістра Слами.

Він швидко подався до міста, зайшов до першої ж таки кав’ярні, що трапилася дорогою, випив навстоячки біля буфету чарку коньяку, тоді ще одну. «Ми п’ємо лише «Геннесі!» — вчулися йому слова окружного начальника. Лейтенант заквапився до казарми.

Біля дверей його кімнати — синьою смужкою серед суцільної білини — чекав Онуфрій: за дорученням полковника єфрейтор-канцелярист приніс для лейтенанта якийсь пакунок. Вузький, загорнутий у рудий папір предмет стояв прихилений до стіни в кутку. На столі лежав лист.

Лейтенант прочитав:


«Мій любий друже, залишаю тобі свою шаблю й годинника.

Макс Демант».


Тротта розпакував шаблю. На ефесі висів гладенький срібний годинник доктора Деманта. Він не йшов. Стрілки показували за десять хвилин дванадцяту. Лейтенант накрутив його й приклав до вуха. Ніжний, прудкий годинників голосок бринів заспокійливо. Карл Йозеф складаним ножиком розкрив годинника, з жадібною цікавістю допитливого хлоп’яти. На внутрішньому боці покришки стояли ініціали: «М.Д.». Лейтенант вийняв шаблю з піхов. На держаці зі споду доктор Демант надряпав на криці ножиком кілька незграбних, кривулястих літер: «Будь здоровий і вільний!» — казав напис. Лейтенант почепив шаблю в шафі. Портупею ж тримав у руці. Затканий металевою ниткою шовк струменів між пальцями прохолодним золотим дощем. Тротта замкнув шафу. Забив домовину.

Він вимкнув світло і вдягнений простягся на ліжку. Жовтий промінь світла із солдатського помешкання плавав на білих лакованих дверях і відбивався в блискучій клямці. Хрипко й тужно зітхала по тім боці губна гармоніка, тонучи в хвилі густих чоловічих голосів. Солдати співали українську пісню про цісаря й цісарéву:


Ой наш цісар добрий лицар,
Його жона — наша пані славна, білолиця.
Бере ж він уланів, у похід рушає,
А вірну дружину саму полишає.
Над високим замком ясне сонце сяє,
Пані цісарéва цісаря чекає.

Цісарéва, правда, вже давно померла. Та селяни-русини гадали, що вона ще жива.


Кінець першої частини

Частина друга

IX
Промені габсбурзького сонця сягали на сході кордону володінь російського царя. То було те саме сонце, під яким Тротти дійшли дворянства й знатності. У вдячності Франца Йосифа була добра пам’ять, а в його ласки — довга рука. Якщо хтось із його найлюбіших дітей збирався вкоїти дурницю, міністри й слуги цісареві вчасно вживали рішучих заходів і навертали необачного до розуму й розважності. Єдиному нащадкові нового дворянського роду фон Тротт іСиполє навряд чи личило служити в тій провінції, звідки походив герой Сольферіно — онук неписьменних словенських селян і син жандармського вахмістра. Нехай той нащадок, коли вже йому забаглося, міняє службу в уланах на скромнішу — в піхотних військах: це лиш доводить, що він вірний пам’яті свого діда, який, бувши простим піхотним лейтенантом, урятував життя цісареві. Проте обачність не дозволила цісарсько-королівському військовому міністерству послати носія дворянського імені, яке цілком збігалося з назвою словенського села, звідки походив засновник роду, служити поблизу того села. Так само обачний був і окружний начальник, син героя Сольферіно. Щоправда, він дозволив Карлу Йозефові — звичайно, не з легким серцем — перейти на службу в піхоту. Але він не схвалював синового наміру перевестися до словенської провінції. Сам окружний начальник ніколи не відчував бажання побачити вітчизну своїх предків. Він був австрієць, слуга і урядовець Габсбурґів, і його вітчизною був замок цісаря у Відні. Якби йому довелося подавати до вищих інстанцій план доцільного переустрою великої і розмаїтої Австрійської держави, то він залюбки побажав би обернути всі без винятку коронні землі на просторі й барвисті околиці монаршого замку, а всі народи імперії — лише на вірних слуг Габсбурґів. Він був окружний начальник і в своїй окрузі представляв його апостольську величність цісаря. Він носив уніформу з золотим коміром, трикутний капелюх і шпагу. Він не мав бажання ходити за плугом на благодатній словенській землі. У його рішучому листі до сина була фраза: «З нас, селян прикордоння, доля зробила австрійців, лишаймося ж ними».

Отак вийшло, що для його сина Карла Йозефа, барона фон Тротти і Сиполє, південний кордон лишився недосяжним; йому довелося вибирати службу чи в центрі країни, чи на її східному кордоні. Він обрав єгерський батальйон, що стояв не далі як за дві милі від російського кордону. Поблизу лежали Бурлаки, рідне село Онуфрія. Ця земля була рідною вітчизною українських селян, їхніх сумних гармонік і незабутніх пісень, північною сестрою Словенії. Сімнадцять годин висидів лейтенант Тротта в потязі. На вісімнадцятій виринула остання залізнична станція Австрійської монархії на сході. Тут він зійшов. Його супроводжував денщик Онуфрій. Казарма єгерського батальйону стояла в центрі містечка. Перед тим, як вони ступили на її подвір'я, Онуфрій тричі перехрестився. Був ранок. Весна, що вже давно буяла в глибині країни, сюди дісталася ще зовсім недавно. Уже золотів щедринець на схилах залізничного насипу. У вологих лісах уже цвіли фіалки. Вже кумкали жаби в безмежних болотах. Над низькими солом’яними покрівлями селянських хат уже кружляли лелеки, шукаючи старих коліс — підвалин своїх літніх жител.

Прикордоння між Австрією та Росією, на північному сході монархії, було на той час одним з найдивовижніших її країв. Єгерський батальйон Карла Йозефа стояв у містечку з десятьма тисячами мешканців. Тут був просторий округлий майдан, у центрі якого перетиналися дві великі дороги. Одна пролягала зі сходу на захід, друга — з півночі на південь. Одна вела з вокзалу до цвинтаря, друга — від руїн замку до парового млина. З десятка тисяч мешканців містечка десь так третина жила з різного ремесла. Ще третина перебивалася, обробляючи злиденні клаптики землі. Решта провадила сяку-таку торгівлю.

Ми кажемо «сяку-таку торгівлю», бо ні тутешні товари, ані комерційні звичаї не відповідали уявленням, що їх має про торгівлю цивілізований світ. Торгівці в тій місцевості жили радше випадковістю, ніж перспективами, радше інтуїтивним здогадом, аніж діловим розрахунком. І кожний торгівець був повсякчас готовий запопасти товар, посланий йому долею, а то й самому вигадати, коли Бог нічого не послав. І справді, життя цих торгівців було загадкою. Вони не мали крамниць. Вони не мали імені. Вони не мали кредитів. Зате мали дивовижно тонке чуття на всі таємні й таємничі джерела грошей. Вони жили з праці інших, але вони створювали для інших працю. Вони були скромні. Вони жили так убого, наче живилися з праці власних рук. Але то була праця інших. Завжди в русі, завжди в дорозі, з меткими язиками і ясними мізками, вони могли б здобути півсвіту, якби знали, що то є — світ. Та вони того не знали. Бо вони жили осторонь від світу, далеко від нього, затиснуті між Сходом і Заходом, між ніччю й днем, самі подібні до таких собі живих примар, що їх сплоджує ніч задля появи вдень.

Ми сказали, що вони жили «затиснуті»? Природа їхньої вітчизни не давала їм того відчути. Природа викувала довкруг людей прикордоння безмежний небокрай і оповила їх шляхетним колом зелених лісів і синіх пагорбів. Ідучи крізь ялинову сутінь, вони могли навіть подумати, що Бог їх злюбив, — якби щоденна турбота про шмат хліба для жінки й дітей давала їм змогу спізнати любов Господню. Та вони переходили ялинові бори, щоб заготувати на зиму дров задля покупців з міста, бо вони торгували й дровами. Продавали вони й коралі жінкам із навколишніх сіл, а також селянкам, що жили по той бік кордону, в підросійській землі. Продавали й пружинні сітки для ліжок, кінський волос, тютюн, срібні стрижні, коштовності, китайський чай, південні овочі, коней і рогату худобу, птицю і яйця, рибу й зеленину, джут і вовну, масло й сир, ліси й земельні ділянки, мармур з Італії і людське волосся з Китаю — на перуки, шовкопрядів і готовий шовк, тканини з Манчестера, брюссельське мереживо і московські галоші, віденське полотно і богемський свинець. Жоден з тих розкішних і жоден з тих дешевих товарів, на які багатий світ, не минав рук торгівців і маклерів цієї місцевості. Чого їм не щастило роздобути чи продати згідно з чинними законами, те вони роздобували й продавали всупереч усякому законові, спритно і скрито, розраховано й хитро, кмітливо і відважно. Що й казати, декотрі з них торгували навіть людьми, живими людьми. Вони переправляли дезертирів російської армії до Сполучених Штатів і молодих сільських дівчат до Бразилії та Аргентини. Вони мали своїх аґентів на кораблях і своїх представників у чужоземних борделях. А проте їхні бариші були жалюгідні, і їм навіть не снилася та широка й пишна розкіш, у якій можуть купатися люди. Їхній розум, такий спритний і меткий у добуванні грошей, їхні руки, що вміли викрешувати грошву з пустої породи, як викрешують іскри з кременю, не вміли роздобути втіхи для своєї душі і здоров’я для свого тіла. Вони були породжені болотами. Бо ж болота зловісно розкинулися на всьому просторі цього краю, обабіч дороги, з жабами, малярійними бацилами й зрадливою травою — страхітливою принадою страхітливої смерті для безтурботних подорожніх, незнайомих з місцевістю. Не один пропав тут, і ніхто не чув його волань про допомогу. Та всі, хто тут народився, знали підступність болота і самі мали в своїй натурі дещо з тієї підступності. Навесні і влітку повітря було сповнене безугавним, ситим кумканням жаб. Під небом заходилися так само ситим співом жайворонки. І то була невтомна розмова небес із болотом.

Серед торгівців, про яких ми сказали, було багато євреїв. З примхи природи чи, може, за таємничим законом якогось невідомого племені легендарного народу хозарів, євреї прикордоння здебільшого були рудоволосі. Волосся жаріло в них на головах. Бороди їхні палали, як вогонь. На їхніх моторних руках стирчала крихітними списами цупка руда щетина. А в їхніх вухах кучерявилася червоняста ніжна вовна, ніби мла від червоного полум’я, що, можливо, горіло в їхніх головах.

Кожен чужий, опинившись у цій місцевості, поволі гинув. Жоден не мав стільки снаги, як болото. Ніхто не годен був опертись покордонню. Десь під той час високе панство у Відні й Петербурзі вже починало готувати велику війну. Люди на кордоні відчували її наближення раніш від інших; не лише тому, що звикли чуттям угадувати неминуче, а ще й через те, що кожного дня могли бачити на власні очі прикмети близького краху. І з тих приготувань вони також мали свій зиск. Не один жив зі шпигунства й контршпигунства, одержуючи австрійські ґульдени від австрійської поліції і російські рублі від російської. Доведені до розпуки офіцери в одрізаній від світу болотяній пустелі гарнізонного життя незрідка втягалися в азартні ігри, обростали боргами й опинялися в тенетах шахраїв. На цвинтарях прикордонних гарнізонів було сховано чимало юних тіл легкодухих молодиків.

А проте й тут солдати муштрувались, як і по всіх інших гарнізонах імперії. Єгерський батальйон щодня повертався до казарми забрьоханий весняною багнюкою, з сірою тванню на чоботях. Майор Цоґлауер їхав попереду. Другий рій першої чоти очолював лейтенант Тротта. Ритм маршового руху задавав єгерям голосний, бадьорий сигнал сурми, а не гордовиті голоси фанфар, які впорядковували тупіт кінських копит, уривали чи заглушували його в уланському полку. Карл Йозеф ішов пішки і намагався думати, що так йому краще. Довкола нього ковані чоботи єгерів рипіли на гострій жорстві, якою час від часу, а навесні щотижня на вимогу військового округу посипали дороги — на поїдання багнюці. Геть усі камінці, мільйони камінців, поглинав неситий ґрунт дороги. І все нові, звитяжні, сріблясто-сірі, масні шари багна напливали з глибин, глитали камінці й цементний розчин і лунко обляпували важкі чоботи солдатів.

Казарма стояла за міським парком. Неподалік неї, ліворуч містився окружний суд, навпроти — окружне управління, а за його врочистими старезними мурами — дві церкви — римо-католицька й православна; праворуч від казарми височіла гімназія. Місто було таке маленьке, що його перейшов би за двадцять хвилин. Найважливіші міські будівлі тіснилися одна біля одної в настирливому сусідстві. Мов ті в’язні на тюремному подвір’ї кружляли, прогулюючись вечорами, люди правильними колами паркових доріжок. З доброї півгодини маршового кроку треба було, щоб дійти до вокзалу. Офіцерський клуб єгерського батальйону розмістився в двох невеличких кімнатах приватного будинку. Більшість офіцерів харчувалися у вокзальному ресторані. Серед них і Карл Йозеф.

Він радо крокував багнистою дорогою, аби побачити вокзал. То був останній з усіх вокзалів монархії, одначе й тут пролягали блискучі стрічки рейок, що безперервно тяглися вглиб країни. І на цьому вокзалі були ясні, веселі скляні сигнали, в яких бриніла тиха луна рідних голосів; і тут безперестану, мов невтомна швацька машинка, строчив апарат Морзе, і в його старанному стукові лунали прекрасні, уривчасті поклики з далекого, втраченого світу. І на цьому вокзалі був швейцар, і той швейцар калатав у гучний дзвінок, і той дзвінок означав: «Потяг рушає! Займіть свої місця!». Один раз на день, рівно опівдні, швейцар калатав у свій дзвінок перед потягом, що вирушав на захід, — до Кракова, Одерберґа, Відня. Добрий, любий потяг! Він стояв перед вікнами зали першого класу, в якій сиділи офіцери, майже стільки часу, скільки тривав обід. Локомотив свистів, уже аж як подавали каву. Сіра пара била у вікна. Коли ж вона починала вогкими перлинами скочуватися по шибках, потяга вже не було. Офіцери випивали каву й повільним, сумним табуном ішли по сріблясто-сірому багні назад. Навіть генерали-інспектори остерігалися сюди забиватись. Вони й не приїздили. Ніхто сюди не приїздив. У єдиному готелі містечка, де постійно мешкала більшість офіцерів єгерського батальйону, лише двічі на рік зупинялися багаті торгівці хмелем із Нюрнберга та Праги й Зааца. Якщо їхні незбагненні справи складалися щасливо, то вони замовляли музикантів і грали в карти в єдиній на все місто кав’ярні при готелі.

З другого поверху готелю Бродніцера Карлові Йозефу видно було все містечко. Він бачив фронтон будівлі окружного суду, білу башточку окружного управління, чорно-жовтий прапор над казармою, подвійний хрест православної церкви, флюгер над магістратом і всі темно-сірі ґонтові дахи низеньких одноповерхових будинків. Готель був найвищою будівлею містечка. Він так само правив за орієнтир для подорожнього, як і церква, магістрат і загалом усі громадські будівлі. Тутешні вулиці не мали назви, а будинки — номерів, і коли хто запитував тут, як потрапити до певного об’єкта, він мусив орієнтуватися приблизно — на той предмет, який йому описували. Мовляв, той, про кого запитують, живе за церквою, чи навпроти міської в’язниці, чи праворуч від окружного суду. Можна сказати, жили тут, як у селі, і таємниці людей, що мешкали в низеньких будиночках під темно-сірими ґонтовими дахами, за невеличкими квадратними вікнами й дерев’яними дверима, просочувалися крізь щілини й шпаринки на багнисті вулиці й навіть за вічно замкнену браму казарми: того зраджує дружина, а той продав доньку російському капітанові; той торгує несвіжими яйцями, а отой живе зі щоденної контрабанди; цей сидів у в’язниці, а той мав би сидіти, та викрутився; цей давав офіцерам гроші в борг, не беручи відсотків, а його сусіда здирав із кожного третину платні. Товариші Карла Йозефа, здебільшого вихідці з бюрґерів, німці з походження, жили в цьому гарнізоні вже багато років, звиклися з ним і захрясли в ньому. Відірвані від своїх рідних звичаїв, від рідної німецької мови, яка тут стала лише службовою мовою, кинуті на поталу нескінченній безпросвітності боліт, вони вкидалися в азартні ігри й міцну горілку, яку тут гнали й продавали під назвою «дев’яностоградусної». Від невинної пересічності, яку в них виховували кадетський корпус і традиційна муштра, вони сповзали до морального занепаду, що поставав на ґрунті безнадії цього краю, де вже відчувався подих величезної ворожої держави російського царя. За яких чотирнадцять кілометрів від них починалася Росія. Російські офіцери з прикордонного полку незрідка приходили сюди у своїх довгих пісково-рудих і сизих шинелях, з важкими срібними й золотими еполетами на широких плечах і, за будь-якої погоди, — в дзеркально-блискучих галошах на дзеркально-блискучих чоботях з високими халявами. Існувало навіть певне товариське спілкування між австрійським і російським гарнізонами. Подеколи австрійці на невеличкому, напнутому брезентом багажному візку перетинали кордон, щоб подивитися на вершницьке мистецтво козаків і випити російської горілки. По той бік кордону, в російському гарнізоні барильця горілки стояли понад краєм дерев’яного тротуару під охороною солдатів, озброєних рушницями з довгими тригранними багнетами. Коли западав вечір, барильця, підштовхувані солдатськими чобітьми, гримотіли вибоїстою бруківкою до російського казино, і тихий хлюпіт та булькання виказували населенню, що було всередині барилець. Царські офіцери демонстрували офіцерам його апостольської величності цісаря російську гостинність. І ніхто з царських офіцерів, ані жоден з офіцерів цісаря не знав тоді, що над скляними келихами, з яких вони пили, вже схрестила свої сухорляві невидимі руки смерть.

Широкою рівниною між обома прикордонними лісами, австрійським і російським, наче вітри, одягнені в уніформу й вишикувані в бойовому порядку, мчали вперед прикордонні козацькі сотні на невеличких прудких кониках своїх рідних степів, у високих хутряних папахах, вимахуючи списами, мов блискавками, на довгих дерев’яних держаках, кокетливими блискавками в гарненьких фартушках-прапорцях. На м’якому, пружному болотистому ґрунті майже не чутно було тупоту копит. Вогка земля відповідала на летючий дотик копит лише вологим зітханням. Навіть темно-зелена трава ледь прилягала. Здавалося, що козаки летять понад рівниною. І коли вони перелітали жовту, піскувату сільську вулицю, на ній здіймався великий золотаво-жовтий стовп дрібної куряви, зблискуючи на сонці, широко розлітаючись у повітрі й знов спадаючи додолу тисяччю дрібних хмаринок. Запрошені гості сиділи на збитих нашвидкуруч дерев’яних трибунах. Погляди глядачів ледве встигали стежити за порухами вершників. Міцними, жовтими, мов кінськими, зубами козаки, летючи вчвал, просто з сідел підхоплювали з землі свої червоні й сині хустинки, з маху підринали під черева коней, затиснувши їхні боки ногами в блискучих чоботях. Інші кидали в повітря далеко поперед себе списи, зброя вертілася вгорі, а потім знов покірно падала в підняту руку вершникові, — мов живі мисливські соколи, вертали списи назад до рук їхніх господарів. Інші козаки, припавши до спини коневі, по-братерськи притулившися губами до його морди, стрибали крізь дивовижно малі залізні обручі, що ледве могли б оперезати діжечку середніх розмірів. Коні витягали вперед усі чотири ноги, їхні гриви маяли, мов крила, хвости стояли горизонтально, правлячи ніби за кермо, вузенькі ж голови скидалися на носи човнів у нестримному русі. Ще інші перескакували двадцятеро барил пива, покладених долі дном до дна. Коні іржали перед тим як стрибнути. Вершник летів до перепони з безмежної далечини, сірою, крихітною цяткою був він спочатку, потім із шаленою швидкістю обертався на тоненьку риску, смужку, якесь тіло, вершника, а з нього ставав велетенським казковим птахом з людським і кінським тілом, крилатим циклопом, — щоб потім, здолавши перепону, рвучко спинитися за сотню кроків від неї й завмерти, наче статуя, монумент із неживого матеріалу. А ще інші, прудкі, мов стріли, вершники стріляли в летючі мішені (стрільці й самі скидалися на вистрелені набої); ті летючі мішені тримали на великих, круглих, білих щитах вершники, які мчали осторонь. Стрільці летіли вчвал, стріляли і влучали. Часом котрийсь із них падав з коня. Товариші, що гнали слідом, перестрибували через нього, не торкнувши жодним кінським копитом. Були й такі, що мчали ще з одним конем обіч свого й, женучи учвал, стрибали в порожнє сідло, а з нього — у своє, знов рвучко падали на коня-«супровідника» і врешті, впершись руками в сідла обох коней і спустивши ноги поміж кінські боки, завмирали, зупинивши тварин так, що ті стояли нерухомо, наче бронзові.

Такі свята козацьких вершників були не єдиною розвагою у прикордонній смузі між Австрійською монархією та Росією. У містечку стояв ще й драгунський полк. Між офіцерами єгерського батальйону, драгунського полку та російських прикордонних військ склалися найтепліші стосунки завдяки графові Хойницькому, одному з найбагатших польських землевласників цього краю. Граф Войцех Хойницький, родич Ледоховських і Потоцьких, свояк Штернберґів, приятель Тунів, світський чоловік сорока років, та на вигляд — невизначеного віку, ротмістр запасу, неодружений, безжурний і водночас сумовитий, любив коней, алкоголь, товариство, легковажність і заразом — поважність. Зиму він проводив у великих містах і гральних залах Рів’єри. Мов перелітний птах, він повертався, тільки-но розквітав на схилах залізничного насипу щедринець, на батьківщину своїх предків. Він приносив із собою легкий дух великосвітських парфумів і галантні чи авантюрні історії. Граф належав до тих людей, що не мають ворогів, та не мають і друзів, а лише супутників, прихильників і байдужих. Зі своїми ясними, ледь витрішкуватими очима, блискучою круглою лисиною, невеличкими білявими вусиками, вузькими плечима й надміру довгими ногами, він здобував прихильність усіх людей, у котрих випадково чи зумисне опинявся на дорозі.

Граф мешкав по черзі в двох будинках, відомих серед тутешнього люду як «старий» і «новий» палаци. Так званий старий палац був чималий і досить давній мисливський павільйон, що його граф з невідомих причин не хотів реставрувати. «Новим палацом» звано простору двоповерхову віллу, горішній поверх якої завжди заселяли якісь чудні, а часом навіть зловісні незнайомці. То були графові «бідні родичі». Сам він, навіть за найстараннішого вивчення історії власного роду, не зміг би визначити ступеня спорідненості з цими людьми. Поволі стало звичаєм приїздити до «нового палацу» як «родичі Хойницького» й мешкати там улітку. Нагодовані, відпочилі, іноді навіть одягнені в нове вбрання від тутешнього графового кравця, ці гості, ледве-но озивалися ночами, відлітаючи у вирій, перші шпаки, а на ланах починали збирати кукурудзу, поверталися до незнаних країв, де, можливо, була їхня домівка. Господар не помічав ані приїзду, ні перебування, ні від’їзду своїх гостей. Він раз і назавжди постановив, що перевіряти родинні стосунки гостей, порядкувати видатками на них і виряджати їх до настання зими буде єврей-управитель. Будинок мав два входи. Граф і ті гості, що не зараховували себе до його рідні, користувалися парадним входом, родичам же доводилося давати гаку через сад, щоб заходити чи виходити невеличкою брамою в садовому мурі. За винятком цього, непрохані гості могли робити, що їм заманеться.

Двічі на тиждень, у понеділок та в четвер, відбувалися у графа так звані малі вечори і раз на місяць — так звані «свята». Під час «малих вечорів» освітлювано тільки шість кімнат, призначених для гостей, під час свят — дванадцять. На «малих вечорах» лакеї вслуговували без рукавичок і в темно-жовтих лівреях, на «свята» вони вбиралися в цеглясто-рудого кольору сурдути з чорними оксамитовими комірами та срібними ґудзиками й білі рукавички. Пити у графа починали з вермуту й терпких іспанських вин. Тоді переходили до бургундського й бордо. Далі подавано шампанське, а за ним — коньяк. І щоб віддати належну шану вітчизні з плодами її землі, завершували «дев’яностоградусною».

Офіцери суто феодального драгунського полку та офіцери єгерського батальйону, здебільша вихідці з бюргерів, укладали в Хойницького зворушливі союзи на все життя. Ранні літні ранки бачили крізь високі склепінчасті вікна палацу строкату мішанину піхотних і кавалерійських одностроїв. Поснулі хропли у вічі золотому сонцю. Близько п’ятої години ранку до палацу біг табун переляканих денщиків будити панів офіцерів. Бо о шостій полки мали починати муштру. Господар, непідвладний дії алкоголю, давно вже порався у своєму малому мисливському павільйоні. Він чаклував там над химерними скляними рурками, спиртівками, апаратами. В окрузі йшла поголоска, ніби граф намагався робити золото. І справді, він наче провадив навіжені досліди алхіміків. Зрештою, якщо графові й не щастило створити золото алхімічними методами, він умів добувати його, граючи в рулетку. Інколи пан граф давав підстави думати, що в грі він користується надійною «системою», успадкованою від якогось таємничого давно померлого гравця.

Уже багато років Хойницький був депутатом державної ради, він регулярно переобирався в своїй окрузі — перемагав суперників за допомогою грошей, сили й приголомшливої винахідливості; улюбленець уряду, він зневажав парламентську корпорацію, до якої належав, ніколи не виголосив жодної промови й не кинув жодної репліки з місця. Недовірливий, насмішкуватий, безстрашний, Хойницький без вагання заявляв, що цісар — безмізкий стариган, уряд — купа нероб, державна рада — збіговисько довірливих і патетичних йолопів, державні урядовці — продажні, боягузливі й ледачі. Австрійські німці були в нього вальсувальники й корчемні співаки, угорці смерділи, чехи були природжені чистильники чобіт, русини — потайні й зрадливі росіяни, хорвати й словенці, яких він називав «краватами» й «сливинцями», — щетинники і продавці каштанів, а поляки, до яких і сам належав, — залицяльники, перукарі й модні фотографи. Щоразу, повернувшись із Відня чи інших осередків великосвітського життя, де він обертався, почуваючись як риба у воді, граф звичайно виголошував таку собі похмуру доповідь, яка лунала десь отак:

— Ця імперія має загинути. Наш цісар ще не стулить навіки очей, як ми розпадемося на сотню шматків. Балканці будуть могутніші за нас. Усі народи створять свої паскудні крихітні державки, і навіть євреї проголосять свого короля в Палестині. У Відні вже тхне демократичним потом, так що я не можу навернутись на Рінґштрасе. Робітники придбали собі червоні прапори й не хочуть працювати. Віденський бургомістр — то лагідний швейцар. Попи вже пливуть слідком за народом, у церквах правлять чеською мовою. У Бурґтеатрі ставлять бридкі єврейські п’єски, і щотижня якийсь угорський клозетний фабрикант стає бароном. Запевняю вас, панове, якщо тепер не заходитися стріляти, все пропало! Ми ще доживемо до цього!

Графові слухачі сміялися і випивали ще по келишку. Інколи й тепер стріляли, надто під час виборів, приміром, щоб забезпечити депутатський мандат графові Хойницькому, й цим показували, що світ так просто не може пропасти. Ще живий був цісар. Після нього правитиме престолонаступник. Армія муштрувалась і виблискувала всіма барвами, належними їй за інструкцією. Народи країни любили династію й демонстрували цю любов у найрозмаїтіших національних убраннях. Цей Хойницький жартун, та й годі.

Одначе лейтенант Тротта, що був вразливіший за своїх товаришів, меланхолійніший за них і завжди чув у душі відлуння помахів шумких, темних крил смерті, яка вже двічі стрівалася на його дорозі, — лейтенант Тротта інколи відчував похмуру вагу тих пророкувань.


X
Щотижня, під час чергування, лейтенант Тротта писав свої одноманітні листи окружному начальникові. В казармі не було електричного світла. У вартівнях, відповідно до регламенту, світили старовинні казенні свічки, як за часів героя Сольферіно. Тепер, щоправда, це були свічки «Аполлон» — із білого як сніг і тривкішого стеарину, з добрячим ґнотом, що горіли рівним полум’ям. Лейтенантові листи не виказували змін у способі його життя і незвичайних умов прикордоння. Окружний начальник ні про що не розпитував. Відповіді, які він регулярно, кожної четвертої неділі місяця, надсилав синові, були не менш одноманітні, аніж лейтенантові листи.

Щоранку старий Жак приносив пошту до кімнати, в якій окружний начальник уже багато років мав звичку снідати. Кімната ця була трохи на відшибі від інших і вдень пустувала. Вікно, що виходило на схід, гостинно впускало сюди всі ранки: ясні, похмурі, теплі, холодні й дощові; під час сніданку воно стояло відчинене взимку і влітку. Узимку окружний начальник сидів, закутавши ноги пледом, біля столу, підсунутого ближче до широкої груби, і в грубі тріскотіли дрова, що їх за півгодини до сніданку розпалював старий Жак. Щороку з п’ятнадцятого квітня Жак переставав палити грубу. Щороку п’ятнадцятого квітня окружний начальник, за будь-якої погоди, розпочинав свої вранішні прогулянки. О шостій ранку підмайстер перукаря, невиспаний і сам ще не поголений, заходив до спальні окружного начальника. О шостій п’ятнадцять підборіддя пана фон Тротти красувалося між трохи вже посрібленими бакенбардами, гладенько виголене й припудроване. Голий череп був уже помасажований, злегка порожевілий від кількох краплин утертої в нього «Кельнської води», а всі зайві волосинки, що виглядали з ніздрів і вух, а подеколи стирчали на потилиці над високим накрохмаленим комірцем, без сліду нещадно видалені. Тоді окружний начальник брав ціпочка світлого кольору, надягав низького сірого капелюха й рушав до міського парку. Він був у жилетці з невеличким викотом і сірими ґудзиками та сизому закритому сурдуті; вузькі панталони без напрасованого рубчика, з темно-сірими штрипками обтягали гостроносі чоботи без нашивних передів, зі щонайтоншого шевра. Вулиці були ще безлюдні. Гуркотіла вибоїстою бруківкою міська поливальна цистерна, яку тягли двоє гнідих важковозів. Візник на високому передку, ледве вгледівши окружного начальника, опускав батога, клав віжки на гальмо і так низько скидав шапку, що аж черкав нею об коліна. То був єдиний чоловік на все містечко, та й на всю округу, якого пан фон Тротта вітав бадьорим, майже задерикуватим помахом руки. Біля входу до міського парку панові фон Тротті козиряв муніципальний поліцай. Цьому окружний начальник казав щиросерде: «Слава Ісусу», не ворухнувши рукою. Потім він рушав до білявої власниці павільйону содової води. Тут він злегка підіймав капелюха, випивав склянку шлункової води, не скидаючи своїх сірих рукавичок, діставав з кишені жилетки монету і йшов далі. Дорогою стрічалися йому пекарі, сажотруси, овочівники, продавці м’яса. Кожен до нього вітався. Окружний начальник відповідав на привітання, прикладаючи пальця до крис капелюха. Лише перед аптекарем Кронауером, що також полюбляв уранішні прогулянки та ще й був муніципальним радником, пан фон Тротта скидав капелюха. Деколи він казав:

— Доброго ранку, пане аптекарю! — Зупинявся й запитував: — Як вам ведеться?

— Пречудово! — відповідав аптекар.

— Дуже радий! — зауважував окружний начальник, ще раз легенько підіймав на голові капелюха й рушав далі.

Він повертався додому не раніше ніж о восьмій. Інколи в коридорі чи на сходах йому траплявся листоноша. Тоді він ще на хвильку завертав до канцелярії. Бо любив знаходити листи вже близько сніданку. Він не зносив когось бачити чи з кимось розмовляти за сніданком. Старому Жакові ще дозволялося інколи зайти до кімнати, взимку — щоб наглянути за грубою, улітку — щоб зачинити вікно, коли ішов надто великий дощ. Про панну Гіршвіц не могло бути й мови. До першої години пополудні її вигляд наганяв на окружного начальника жах.

Одного дня, — це сталося наприкінці травня, — пан фон Тротта повернувся з прогулянки о п’ять хвилин на дев’яту. О цій порі листоноша вже давно мав принести пошту. Пан фон Тротта сів до столу в кімнаті, де звичайно снідав. Як завжди, стояло на столі в срібному келишку некруто зварене яйце, золотаво поблискував мед, свіжі булочки, як і щодня, пахтіли полум’ям і дріжджами, жовто сяяло масло на величезному темно-зеленому листку, в порцеляновій філіжанці з золотими вінцями парувала кава. Все було на місці. Принаймні на перший погляд панові фон Тротті видалося, що нічого не бракує. Та відразу по тому він підвівся, поклавши серветку, й ще раз озирнув стіл. На звичному місці не було листів. Наскільки міг окружний начальник пригадати, досі не минало дня без службової пошти. Пан фон Тротта підійшов спершу до відчиненого вікна, ніби щоб пересвідчитися, що світ за ним ще існує. Так, старі каштани в міському парку ще тягли догори свої темно-зелені крони. Як і щоранку, виспівували в них невидимі пташки. Візок молочаря, що звичайно о цій порі зупинявся біля будинку окружного управління, стояв і сьогодні там, де й завжди, мовби нічого не сталося, й цей день був, як і всі звичайні дні. Отже, в світі нічого не змінилося, констатував окружний начальник. То чи можливо, щоб сьогодні не було пошти? Чи можливо, щоб Жак забув її внести? Пан фон Тротта подзвонив у настільний дзвоник. Його срібний звук миттю перебіг по тихому будинку. Ніхто не прийшов. Окружний начальник досі ще не доторкнувся до сніданку. Він ще раз подзвонив. Нарешті хтось постукав. Пан фон Тротта був здивований, зляканий і ображений, побачивши в дверях свою економку панну Гіршвіц.

Вона постала перед ним у такому вранішньому обладунку, в якому він її ніколи не бачив. Величезний темно-синій цератяний фартух обпинав її всю, від шиї до п’ят, а на голові стовбурчився білий чепчик понад великими вухами з м’якими, широкими, білими кінчиками. В такому вигляді вона здавалася панові фон Тротті нестерпно бридкою, а надто, що він не зносив духу церат.

— Вельми прикро! — сказав він, не відповівши на її привітання. — Де Жак?

— Жака спіткала раптова недуга!

— Спіткала? — перепитав, не зрозумівши, окружний начальник. — Він захворів? — питав пан фон Тротта далі.

— У нього гарячка! — відповіла панна Гіршвіц.

— Дякую! — сказав пан фон Тротта й махнув рукою.

Він сів до столу. Він лише випив каву. Яйце, мед, масло й булочки лишилися на таці неторкані. Він аж тепер зрозумів, що Жак занедужав і не зміг принести йому листів. Але ж чого раптом занедужав? Та ж він завжди був такий здоровий, як, приміром, пошта. Якби пошта несподівано перестала надсилати листи, то було б аж ніяк не більше диво. Він, окружний начальник, ніколи не нездужав. Якщо хтось занедужував, то він мав померти. Хвороба була не чим іншим, як спробою природи призвичаїти людей до смерті. Пошесть — за молодих літ пана фон Тротти люди ще боялися холери — один-другий усе-таки міг перетривати. Ті ж недуги, що нишком скрадалися до окремої людини, зводили її зі світу, хай там які різні були їхні назви. Лікарі, яких окружний начальник називав «фельдшерами», прикидались, ніби вміють лікувати, та то тільки щоб не вмерти з голоду. А якщо, може, й бували винятки, коли люди жили й після хвороби, то, наскільки пан фон Тротта пам’ятав, серед людей його оточення, близького й далекого, таких винятків не траплялося.

Він знову подзвонив.

— Я хотів би переглянути пошту, — сказав він пані Гіршвіц. — Але пришліть її з кимось іншим, будь ласка! А що, властиво, з Жаком?

— У нього гарячка, — відповіла панна Гіршвіц. — Він застудився!

— Застудився? В травні?

— Він уже не молодий!

— Викличте доктора Срібного!

Тим доктором був окружний лікар. Він працював у приміщенні окружного управління щодня з дев’ятої до дванадцятої. Невдовзі він мав прийти. На думку окружного начальника, то був «порядний чоловік».

Тим часом службовець окружного управління приніс пошту. Пан фон Тротта поглянув лише на конверти, відкрив їх і звелів покласти в канцелярії. Він стояв біля вікна й не міг надивуватися, що світ за тим вікном начебто не знав про зміни в його оселі. Він сьогодні не попоїв і не прочитав листів. Там, унизу, Жак лежав, підбитий якоюсь загадковою хворобою. А життя пливло собі далі своїм звичним плином.

Дуже поволі, заклопотаний роєм тьмяних думок, ішов пан фон Тротта на службу; на двадцять хвилин пізніше, ніж звичайно, сів він за свій письмовий стіл. Надійшов перший окружний комісар з донесенням. Учора знов відбулися збори чеських робітників. Одержано відомості про близьке свято «соколів»: уже завтра мають прибути делегати зі «слов’янських країн» — ішлося про Сербію та Росію, але в службовій мові назви ці не вживалися. Заворушилися й німецькомовні соціал-демократи. На прядильні одного робітника побили його товариші, як гадають і як потверджують дані агентів, за те, що відмовився вступити до партії червоних. Усе це непокоїло окружного начальника, мучило його, смутило і вражало. Усе, що розпочинали непокірні верстви населення, щоб ослабити державу, образити, непрямо чи безпосередньо, його величність цісаря, зробити закон ще немічнішим, ніж він був і так, скаламутити спокій, щоб образити пристойність, насміятися над гідністю, відкрити чеські школи й проштовхнути опозиційних депутатів, — усе то були наміри, спрямовані особисто проти нього, окружного начальника. Попервах він просто зневажав «нації», «автономію» і «народ», який вимагав «більше прав». Та з часом він почав ненавидіти їх, отих столярчуків, тих паліїв, отих передвиборних балакунів. Він якнайсуворіше наказав окружному комісарові негайно розпускати кожні такі збори, на яких бодай проблисне намір «прийняти резолюцію». З усіх тих слів, що стали модними останнім часом, слово «резолюція» він ненавидів найдужче, — може, тому, що зміни в ньому однісіньку крихітну літерку — і з нього вийде найганебніше з усіх на світі слів: «революція». Його пан фон Тротта геть вивів з ужитку. У його словнику, як особистому, так і службовому такого слова не траплялося. І якщо в донесенні котрогось із підлеглих він подибував, скажімо, означення «революційний агітатор», ужите задля характеристики якогось активного соціал-демократа, то закреслював цей вираз і виправляв червоним чорнилом: «підозрілий індивід». Може, десь на просторах монархії і були якісь «революціонери». В окрузі пана фон Тротти їх не існувало.

— Пришліть до мене пополудні вахмістра Сламу! — сказав пан фон Тротта окружному комісарові. — Зажадайте на цих «соколів» жандармського підкріплення. Напишіть коротке звідомлення до намісництва і завтра подайте мені. Можливо, нам доведеться зв’язатися з військовим округом. У кожному разі жандармський загін від завтрашнього дня має бути напоготові. Я хотів би мати короткий витяг з останньої постанови міністерства про запобіжні заходи.

— Слухаюсь, пане окружний начальнику!

— Так. Чи доктор Срібний уже прийшов?

— Його щойно покликали до Жака.

— Я хотів би з ним поговорити.

Окружний начальник сьогодні більше не доторкнувся до службових паперів. Колись, за тих спокійних часів, як він ще тільки починав освоюватись на своїй посаді, не було ніяких автономістів, ніяких соціал-демократів, не так густо було й «підозрілих індивідів». У повільному плині років вони якось майже зовсім непомітно зростали, розповсюджувалися і стали небезпечні. Тепер окружному начальникові здавалося, що тільки Жакова недуга враз розкрила йому очі на страхітливі зміни у світі і що смерть, яка, можливо, стояла в головах старого слуги, загрожувала не лише йому. Якщо Жак помре, подумав раптом пан фон Тротта, то так ніби вдруге помре й герой Сольферіно, а може, — і тут серце окружного начальника на мить зупинилося, — і той, кого герой Сольферіно врятував від смерті. Ох, не тільки Жак був нині хворий! Нерозпечатані лежали на письмовому столі окружного начальника листи: хто знає, що там написано! На очах влади і жандармерії в серці країни збиралися «соколи». Ці «соколи», яких окружний начальник подумки називав «соколістами», ніби хотів зробити з цього великого угруповання представників різних слов’янських народів таку собі незначну партію, — запевняли, що вони, мовляв, лише гімнасти, які тренують свої м’язи. Насправді ж то були шпигуни чи бунтівники, оплачувані царем. Не далі як в учорашній газеті можна було прочитати, що німецькі студенти в Празі співають «Вахту на Рейні», цей гімн пруссаків, гімн Пруссії, цієї союзниці і споконвічного ворога Австрії. На кого ж тепер узагалі можна покластися? Окружного начальника пронизав холод. І вперше, відколи почав працювати в своїй канцелярії, він підійшов до вікна й такої зовсім теплої весняної днини зачинив його.

Тієї миті зайшов окружний лікар, і пан фон Тротта спитав, як там старий Жак. Доктор Срібний сказав:

— Якщо буде запалення легенів, він не витримає. Він дуже старий. У нього зараз температура сорок. Він попросив священика.

Окружний начальник нахилився над столом. Він боявся, щоб доктор Срібний не помітив зміни в його обличчі, а він відчував, що в обличчі його справді заходила якась зміна. Він відсунув шухляду, взяв звідти сиґари, запропонував їх докторові й мовчки вказав на крісло. Обидва закурили.

— Отже, у вас мало надії? — запитав нарешті пан фон Тротта.

— Властиво, дуже мало, правду кажучи! — відповів доктор. — Такого віку!.. — Він урвав і подивився на окружного начальника, наче хотів побачити, чи той набагато молодший від свого слуги.

— Він ніколи не хворів! — сказав окружний начальник, так наче то була підстава для помилування, а доктор був тією інстанцією, від якої залежало життя.

— Так, так, — тільки й сказав на те доктор. — Це трапляється. Скільки йому може бути років?

Окружний начальник подумав і сказав:

— Десь так сімдесят вісім чи вісімдесят.

— Еге ж, — мовив доктор, — я так і думав. Себто відсьогодні. Допоки людина на ногах, то здається, що вона житиме вічно!

По цих словах доктор підвівся й пішов до своєї роботи.

Пан фон Тротта написав на папірці: «Я в Жака», поклав цидулку під прес-пап’є і вийшов на подвір’я.

Він ще ніколи не був у Жаковому помешканні. Крихітний будиночок із надто великим димарем на невеличкому даху, прибудований до муру, що відгороджував сусідній двір, мав три стіни з жовтої цегли і брунатні двері посередині. Увійшовши, ти спочатку опинявся в кухні, з якої скляні двері вели до кімнати. Жакова ручна канарка сиділа зверху на клітці, коло вікна, на якому висіла трохи закоротка біла фіранка, — шибки наче переросли її. Гладенько вишаруваний стіл був присунутий до стіни. Над ним висіла блакитна гасова лампа. Матір Божа у великій рамі стояла на столі, прихилена до стіни, як ото ставлять портрети родичів. На ліжку, головою до вікна, під цілою горою білих простирал і подушок, лежав Жак. Він подумав, що прийшов священик, і зітхнув глибоко, з полегкістю, так наче на нього вже зійшла милість Божа.

— Ах, це пан барон! — сказав він по хвилі.

Окружний начальник підійшов до постелі старого. У схожій на цю кімнаті, в приміщенні фонду лаксенбурзьких інвалідів, лежав на катафалку в домовині його дід, вахмістр жандармерії. Окружний начальник ще й досі бачив у своїй уяві сяйво великих білих свічок у півсутінку скорботної кімнати і велетенські підошви чобіт спорядженого в останню дорогу небіжчика. Чи це вже надходить і Жакова черга? Старий трохи підвівся, зіпершись на лікті. Він був у плетеному нічному ковпаку з темно-синьої вовняної пряжі, крізь густі вічка якого просвічував сріблястий чуб. Його гладенько виголене, кістляве, червоне з гарячки обличчя нагадувало пофарбовану слонівку. Окружний начальник сів на стілець біля ліжка й сказав:

— Ну-ну, справи не такі вже кепські — так мені щойно повідомив лікар. Це, певно, катар!

— Достеменно так, пане бароне! — відгукнувся Жак і зробив під простиралом кволу спробу стукнути ногою об ногу. Він трохи підвівся в ліжку. — Прошу вибачити мені! — додав старий. — Завтра, я гадаю, це минеться.

— За кілька днів — неодмінно!

— Я чекаю священика, пане бароне!

— Так-так, — сказав пан фон Тротта. — Він прийде. Маємо доволі часу!

— Він уже йде, — мовив Жак таким тоном, ніби на власні очі бачив, як надходить священик. — Він прийде, — провадив старий; він, здавалося, раптом перестав розуміти, що окружний начальник сидить поруч. — Як помер небіжчик пан барон, — знов заговорив він, — ніхто з нас не знав. Уранці того дня чи, може, за день перед тим, він вийшов на подвір’я і спитав: «Жаку, де мої чоботи?». Авжеж, це було за день перед тим. А на ранок вони йому вже не знадобилися. Зима саме вдарила, дуже та зима була холодна. Мабуть, і я до зими ще перетриваю. До зими вже зовсім недалеко, просто треба трохи потерпіти. Тепер у нас уже липень, отож липень, червень, травень, квітень, серпень, листопад, а до Різдва, я гадаю, можна й вирушати, виступати, чота, кроком руш!

Він замовк і став дивитися великими, блискучими, блакитними очима кудись крізь окружного начальника, наче крізь скло.

Пан фон Тротта спробував обережно вкласти старого на подушку, та Жакове тіло було негнучке й не піддавалося. Тільки голова трусилася й безупинно тремтів на ній темно-синій нічний ковпак. На жовтому, високому й кістлявому лобі блищали дрібні краплинки поту. Окружний начальник час від часу витирав їх своєю хусточкою, але вони виступали знов і знов. Він узяв руку старого Жака, розглядав почервонілу, пошерхлу, суху шкіру на зовнішньому боці кисті й міцному, далеко відставленому великому пальці. Тоді знов легенько поклав руку хворого на простирало, вернувся до канцелярії, наказав черговому покликати священика й сестру-жалібницю, залишивпанну Гіршвіц коло недужого, звелів подати собі капелюха, ціпок і рукавички і, такої незвичної для нього пори, подався до міського парку, на подив усім, хто там на той час був.

Та невдовзі з-під густого затінку каштанів його знову потягло додому. Коли він підійшов до своїх дверей, то почув срібний звук дзвоника: неподалік був священик зі святими дарами. Пан фон Тротта скинув капелюха, схилив голову й завмер перед входом. Декотрі перехожі й собі зупинилися. Аж ось священик вийшов з будинку. Кілька цікавих зачекали, поки окружний начальник зник у коридорі, рушили слідком і дізналися від канцелярського службовця, що Жак помирає. Його в містечку знали. І присвятили старому, що розлучався з цим світом, кілька хвилин шанобливого мовчання.

Окружний начальник навпростець перетнув подвір’я і вступив до житла вмирущого. У кухні він довго роззирався, де б покласти капелюха, ціпка й рукавички, і врешті прилаштував усе те на поличці, між каструлями й тарілками. Він вислав з кімнати панну Гіршвіц і сів біля ліжка. Сонце стояло вже так високо в небі, що залило своїм промінням усе широке подвір’я окружного управління і пробилося крізь вікно до Жакової кімнати. Коротка біла фіранка висіла тепер на вікні, як весела, осяяна сонцем фартушина. Бадьоро й без угаву щебетала канарка. Голі, чисті дошки підлоги жовтіли в сонячному сяйві. Широка, ясна сонячна смуга прослалася в ногах постелі, і долішня частина простирала стала від того сліпучо-, просто небесно-білою; а сонячна смуга на очах посувалася вже й по стіні, під якою стояло ліжко. Часом залітав на подвір’я лагідний вітрець, пробившись крізь кілька дерев, що росли у дворі попід муром, були майже такі старі, як і Жак, а може, ще старіші, і щодня ховали його від пекучого сонця у своєму затінку. Вітрець налітав, і крони дерев шелестіли, і Жак, здавалося, це знав, бо він трохи підвівся в ліжку й попросив:

— Будь ласка, пане бароне, вікно!

Окружний начальник відчинив вікно, і веселий травневий гомін враз увірвався до кімнати. Стало чутно шелестіння дерев, лагідний подих вітерцю, пихате дзижчання сяйливих іспанських мух і спів жайворонків у безмежній блакитній височіні. Канарка пурхнула за вікно, але тільки аби показати, що вона ще не забулася літати. Бо за кілька секунд знову залетіла до кімнати, сіла на підвіконні й заспівала удвічі дужче. Світ був веселий зсередини і зокола. І Жак перехилився за край постелі й завмер, дослухаючись; краплинки поту блищали в нього на міцному чолі, а тонкі губи повільно розтулилися. Спершу він тільки мовчки всміхався. Тоді примружив очі, його худорляві, розчервонілі щоки зібгалися в зморшки під самісінькими вилицями, — тепер він мав вигляд старого шельми, — і тоненьке хихотіння вихопилося йому з горлянки. Він сміявся; він сміявся без упину; стиха трусилися подушки й навіть ціле ліжко злегенька рипіло. Окружний начальник і собі всміхнувся. Еге ж, смерть підступала до старого Жака, як весела дівчина навесні, і Жак розтулив старого рота і показав їй свої нечисленні жовті зуби. Він підвів руку, вказав на вікно і, все хихочучи, похитав головою:

— Гарний день сьогодні! — зауважив окружний начальник.

— Та он же він, он же він! — сказав Жак. — На білому коні, й сам весь у білому, чого ж він їде так поволі? Дивись, дивись, як він помаленьку їде! Слава Ісусові! Слава Ісусові! Чи не під’їхали б ви ближче? Під’їдьте ж бо! Під’їдьте ж бо! Гарно сьогодні, правда ж? — Він сховав руку, звів очі на окружного начальника й сказав: — Як же й поволі він їде! Це тому, що він з того світу! Він давно вже помер і відвик їздити тутешнім бруком. Еге! Колись! Пригадуєш, який він тоді був? Хотів би я поглянути на портрет. Чи справді він тепер так змінився? Принеси сюди портрета, будь ласкавий, принеси його сюди! Будь ласка, пане бароне!

Окружний начальник відразу збагнув, що йдеться про портрет героя Сольферіно. Він слухняно вийшов з кімнати старого. Він навіть переступав зразу по два східці, сходячи нагору, а там швидко зайшов до кабінету, став на стілець і здійняв портрет героя Сольферіно з гака. Малювання трохи припало пилом, окружний начальник подмухав на нього й провів по ньому хустинкою, якою перед тим витирав чоло вмирущому. Пан фон Тротта й досі ще всміхався. Він був веселий. Давно вже він не був веселий. З великим портретом під пахвою він квапливо перетнув подвір’я і підійшов до Жакового ліжка. Жак довго дивився на портрет, випростав указівного пальця, поводив ним по образі героя Сольферіно й сказав:

— Подерж його на сонці!

Окружний начальник послухався. Він потримав портрета у смузі сонячного проміння в ногах ліжка. Жак трохи підвівся й сказав:

— Так, достеменно такий він і був! — І знов опустився на подушки.

Окружний начальник поставив портрета на стіл поруч образу Матері Божої і вернувся до ліжка.

— Тепер пора й туди! — сказав Жак усміхаючись і показав на стелю.

— Ще встигнеш! — відповів окружний начальник.

— Ні, ні! — сказав Жак і засміявся дуже прояснено. — Я чимало пожив. Тепер — туди! Поглянь лиш, скільки це вже мені?

— Де поглянути?

— Отам під сподом! — відповів Жак і показав на постіль.

З-під споду на ліжку була прилаштована скринька. Окружний начальник відсунув її і побачив старанно перев'язаний шнурком пакуночок рудого паперу, а поряд — круглу бляшану коробку з барвистою, але збляклою вже покришкою, де зображена була пастушка в білій перуці, й пригадав, що такі бляшанки з цукерками він у дитинстві часто бачив під різдвяними ялинками своїх шкільних товаришів.

— Там — книжечка! — сказав Жак.

То була Жакова солдатська книжка. Окружний начальник начепив окуляри й прочитав:

— «Франц Ксавер Йозеф Кроміхль». Це твоя книжечка? — спитав пан фон Тротта.

— Авжеж!

— То ти звешся Франц Ксавер Йозеф?

— Тепер уже так і зватимуть!

— Чого ж тебе звали Жаком?

— Це він звелів.

— Так, — мовив пан фон Тротта і прочитав рік народження. — То це тобі в серпні буде вісімдесят два!

— А сьогодні ж у нас що?

— Дев’ятнадцяте травня!

— Скільки ще до серпня?

— Три місяці!

— Он як, — сказав Жак дуже спокійно і знов зліг на подушки. — То я вже до нього не доживу! Відкрий коробочку! — мовив він, і окружний начальник відкрив. — Там лежить святий Антоній і святий Георг, — вів далі Жак. — Можеш лишити їх собі. Потім шматочок кореня від пропасниці. Віддай його своєму синові Карлові Йозефу. Поклонися йому від мене гарненько! Корінь може йому стати в пригоді, адже там болото! А тепер зачини вікно. Я хочу спати!

Настав полудень. Ліжко було вже геть усе залите найяснішим сонячним промінням. На вікнах непорушно поприлипали великі іспанські мухи, і канарка вже не співала, а дзьобала цукор. Дванадцять ударів вибило на ратушній вежі, їхня золота луна віддалася на подвір’ї. Жак тихенько дихав. Окружний начальник подався до їдальні.

— Я їсти не буду! — сказав він панні Гіршвіц.

Він озирнув їдальню. Ось тут, на цьому місці, завжди стояв з тацею Жак. Отак він підходив до столу і отак подавав страву. Пан фон Тротта сьогодні не міг їсти. Він зійшов униз, на подвір’я, сів на лаві біля стіни, під брунатним виступом даху, і став чекати сестри-жалібниці.

— Хворий тепер спить, — сказав він, коли вона прийшла.

Час від часу подихав легенький вітрець. Тінь від виступу помалу ширшала й довшала. Мухи дзижчали круг бакенбардів окружного начальника. Він час від часу відганяв їх рукою, і його манжета рипіла. Уперше, відколи перебував на службі в свого цісаря, він серед білого буденного дня сидів без діла. Ніколи доти він не відчував потреби взяти відпустку. Це вперше в нього випав так ніби вихідний. Він весь час думав про старого Жака, а все ж таки був веселий. Старий Жак помирав, але помирав так, неначе святкував якусь визначну подію, і з такої нагоди окружний начальник узяв вихідний. Чи то перший день відпустки.

Несподівано він почув, що з дверей виходить сестра-жалібниця. Вона повідомила, що Жак, уже без температури і, як видно, при ясному розумі, встав із ліжка й саме збирався одягатися. І справді, окружний начальник побачив старого у вікні. Той поклав на підвіконня помазок, мило й бритву, як робив щоранку, бувши здоровим, і почепив на віконну защібку невеличке дзеркальце, збираючись голитися. Жак відчинив вікно і своїм звичним, здоровим, голосом гукнув:

— Мені вже добре, пане бароне, я цілком здоровий! Прошу вибачити мені! Будь ласка, не турбуйтеся!

— Ну, тоді все гаразд! Я радий, я дуже радий! Відтепер ти почнеш нове життя як Франц Ксавер Йозеф!

— Краще я лишуся Жаком!

Пан фон Тротта, зраділий від такої дивовижної події, але й трохи розгублений, повернувся на свою лаву, попросив сестру-жалібницю про всяк випадок ще побути і спитав її, чи відомі їй приклади такого швидкого одужання людей такого поважного віку. Сестра, опустивши погляд на разок пацьорок і ніби вибираючи відповідь з-поміж їхнього мигтіння між її пальцями, відповіла, що одужання, раптове чи повільне, як і хвороба, перебувають у руці Господній і що Його воля вже не раз повертала вмирущих до життя. Окружного начальника більше задовольнила б наукова відповідь. І він вирішив завтра спитати окружного лікаря. А тим часом він подався до канцелярії, хоч ніби й звільнений від великого клопоту, та водночас перейнятий ще більшою незрозумілою тривогою. Він не міг працювати. Вахмістрові Сламі, що вже давно чекав на нього, він дав указівку щодо свята «соколів», проте без звичної суворості й рішучості. Усі небезпеки, що загрожували монархії i окрузі В., раптом видалися панові фон Тротті не такими значними, як здавалися вранці. Він відпустив вахмістра, але тут-таки гукнув його назад і спитав:

— Послухайте, Сламо, чи вам коли доводилося таке чути? Жак сьогодні вранці здавався вмирущим, а зараз він начебто нівроку!

Ні, вахмістр Слама ніколи такого не чув. І на запитання окружного начальника, чи не хоче він глянути на старого, відповів: залюбки. Обидва спустилися на подвір’я.

Там, на своєму ослінчику сидів Жак із щіткою в руці перед шерегою вишикуваних, як солдати, чобіт і щосили плював на ваксу в дерев’яній коробочці. Побачивши перед собою окружного начальника, він хотів був підвестися, та не зміг із цим упоратися досить швидко, і ось уже відчув на своїх плечах руки пана фон Тротти. Старий бадьоро відсалютував щіткою вахмістрові. Окружний начальник сів на лаві, вахмістр прихилив рушницю до стіни й собі сів там-таки, дотримавши пристойної відстані. Жак і далі сидів на ослінчику й чистив чоботи, щоправда, трохи лагідніше й повільніше, ніж завжди. У його кімнаті тим часом молилася сестра-жалібниця.

— Мені оце згадалося, що я сьогодні казав пану баронові «ти»! — обізвався Жак. — Раптово спало на думку!

— Дарма, Жаку! — відповів пан фон Тротта. — То все гарячка!

— Правда ваша, я тоді балакав просто вже як мертвий. А за фальшиві дані ви маєте мене заарештувати, пане вахмістре. Бо я насправді звуся Франц Ксавер Йозеф! Але я б хотів, щоб на надгробку написали — Жак. Моя ощадна книжка лежить там, під солдатською, там якась дещиця на похорон і на святу месу, і там я знов пишуся — Жак!

— Побачимо! — сказав окружний начальник. — Нема чого квапитися!

Вахмістр голосно засміявся і втер з лоба піт. Жак почистив усі чоботи, що аж блищали. Його трохи морозило. Він зайшов до будинку і вийшов закутаний у своє зимове хутро, яке надягав і влітку, від дощу, й знову сів на свій ослінчик. Слідком, пурхаючи над його срібною головою, прилетіла канарка, пошукала-пошукала, де б сісти, вмостилася на жердині, де висіло кілька килимів, і заходилася голосно виспівувати. Її спів розбудив сотні гороб’ячих голосів у кронах нечисленних дерев, і повітря хвилин кілька сповнювала весела, щебетлива і свистюча веремія. Жак підвів голову й не без гордості дослухався до переможного співу своєї канарки, що переважав усі пташині голоси. Окружний начальник усміхався, вахмістр реготав, затуляючи рота хусточкою, а Жак хихотів. Навіть сестра-жалібниця урвала молитву й усміхалася крізь вікно. Золоте надвечірнє сонце вже залило своїм промінням дерев’яний виступ даху і вигравало на вершечках зелених дерев. Вечірньо й мляво танцювала в повітрі мошка, літаючи округлими, легенькими хмарками, часом, басовито гудучи, пролітав хрущ, напрямившись у гущавину листя і, певне, на погубу — просто в роззявлений гороб’ячий дзьоб. Вітер розходжувався дужче. Пташки помовкли. Небо над подвір’ям зробилося темно-синє, а білі хмарини порожевіли.

— Тепер іди полеж! — сказав пан фон Тротта Жакові.

— Мені треба ще занести нагору портрета! — промурмотів старий, пішов виніс портрет героя Сольферіно і зник у сутінках сходів. Вахмістр подивився йому вслід і сказав:

— Дивовижно!

— Так, це справді дивовижно! — відгукнувся Тротта.

Жак повернувся й пішов до лави. Не сказавши й слова, він раптом сів поміж окружним начальником і вахмістром, розтулив рота, глибоко зітхнув, і перше ніж вони обидва встигли обернутися до нього, його стареча потилиця відкинулася на спинку лави, руки впали на сидіння, хутро розхристалося, ноги витяглися й знерухоміли, загнуті передки капців піднялися догори. Налетів короткий, міцний порив вітру. Угорі тихо пливли кудись червонясті хмари. Сонце сховалося за мур. Окружний начальник, легенько притримуючи лівою рукою срібну голову старого служника, приклав праву йому до серця. Вахмістр, упустивши додолу свого чорного капелюха, злякано стояв поруч. Сягнистим, поквапним кроком підбігла сестра-жалібниця. Вона взяла руку старого, якусь хвилину потримала, тихо опустила на хутро й перехрестилася, мовчки поглянувши на вахмістра. Той зрозумів і взяв Жака попід руки. Сестра взяла старого за ноги. І так вони занесли Жака до його маленької кімнати, поклали на ліжко, згорнули йому руки на грудях, оповили пацьорками й поставили в головах образ Матері Божої. Всі троє опустилися навколішки коло ліжка, і окружний начальник почав читати молитву. Він давно вже не молився. Молитва зринула в його душу з засипаних пилом часу глибин дитинства, то була молитва за спасіння душі померлого родича, і її тепер проказував окружний начальник. Але ось він підвівся, змахнув з колін порох і вийшов у супроводі вахмістра.

— Отак хотів би колись померти і я, любий Сламо! — сказав він, замість звичного прощального «Слава Ісусу!» й подався до кабінету.

На великому аркуші канцелярського паперу він написав розпорядження щодо церемонії прощання й похорону свого слуги, обміркувавши все, мов церемоніймейстер, пункт за пунктом, з розділами й підрозділами. Наступного ранку він поїхав на цвинтар вибрати місце для могили, купив надгробок і звелів зробити на ньому напис: «Тут спочиває в Бозі Франц Ксавер Йозеф Кроміхль, званий Жаком, старий слуга і вірний друг» і замовив похорон першого розряду, з катафалком учотирикінь і вісьмома супровідниками в лівреях. Три дні згодом він ішов пішки за домовиною в глибокій жалобі, а слідом за ним, зберігаючи пристойну відстань, ступав вахмістр Слама і багато тих, що прилучилися до процесії, бо знали Жака, а надто — побачивши на чолі її пана фон Тротту. Отак і вийшло, що старого Франца Ксавера Йозефа Кроміхля, званого Жаком, проводжало до могили чимало людей.

Відтепер власний будинок почав здаватися окружному начальникові інакшим, спорожнілим і вже не затишним. Ранками він більше не знаходив листів на таці біля сніданку й вагався давати нові вказівки черговому канцелярії. Він більше не торкався до жодного з своїх настільних дзвоників, а коли часом з неуважності простягав до котрогось із них руку, то лише погладжував його. Інколи він дослухався, і йому вчувалася на сходах легка, мов примарна, хода старого Жака. Іноді він заходив до невеличкого будиночка старого слуги й частував канарку цукром, просовуючи грудочку між прутами клітки.

Одного дня, — це було саме перед святами «соколів» і присутність окружного начальника на службі аж ніяк не була зайва, — він прийняв несподіване рішення.

Про це ми розповімо в наступному розділі.


XI
Окружний начальник вирішив перевідати сина в далекому прикордонному гарнізоні. Як на людину вдачі пана фон Тротти, то був нелегкий захід. Окружний начальник мав незвичайне уявлення про східний кордон монархії. Двох його колишніх шкільних товаришів за прикрі хиби в роботі переведено до тієї віддаленої околиці імперії, на межі якої вже, певне, чути було виття сибірських вітрів. Цивілізованому австрійцеві там загрожували ведмеді, вовки та інші, ще гірші страхіття, як-от воші та блощиці. Селяни-русини приносили в тім краю офіри поганським божествам, а євреї люто гострили зуби на чуже добро. Пан фон Тротта взяв із собою старого револьвера. Можливі пригоди його анітрохи не лякали, навпаки, він переживав те давно замулене життям п’янке почуття хлоп’ячих літ, що гнало його вкупі з приятелем Мозером у таємничі лісові хащі батькового маєтку «на лови» і опівночі на цвинтар. Він бадьоро й коротко попрощався з панною Гіршвіц, голублячи в серці сміливу, хоч і хистку надію, що більше ніколи не побачиться з цією дамою, і сам-один поїхав на вокзал. Касир у віконці сказав:

— О, нарешті далека подорож! Щасливої дороги!

Начальник станції квапливо вийшов на перон.

— У вас службова поїздка? — спитав він.

І окружний начальник, у тому грайливому настрої, коли людям чомусь кортить здаватися загадковими, відповів:

— Можна сказати й так, пане начальнику станції! Можна її назвати й «службовою»!

— А надовго?

— Ще не відомо.

— Може, й сина заразом відвідаєте?

— Як буде змога!

Окружний начальник стояв біля вікна й махав рукою. Він без смутку попрощався зі своїм округом. Про повернення не думав. Ще раз перечитав у залізничному довіднику назви всіх станцій. «В Одерберзі пересідати!» — сказав він собі. На кожній станції він зіставляв час дійсного прибуття й відходу потяга з указаним у розкладі і звіряв свій кишеньковий годинник із кожним вокзальним. І дивна річ! — кожне відхилення від графіка тішило, ба навіть молодило йому серце. В Одерберзі він пропустив один потяг. Із цікавістю розглядаючись навсібіч, перейшов перон, потім зали очікування й навіть невеликий клаптик далекої дороги до міста. Повернувшись на вокзал, він удав, ніби запізнився ненавмисне, і з притиском сказав швейцарові:

— Я запізнився на свій потяг!

Його розчарувало те, що швейцар не здивувався. У Кракові мала бути ще одна пересадка. Його це тішило. Якби він був не повідомив Карла Йозефа про свій приїзд і якби в той «ведмежий закутень» прибувало бодай два потяги денно, він залюбки зробив би ще один перепочинок, щоб трохи розглянутись у світі. Щоправда, світ було видно і в вікно вагона. Впродовж усієї поїздки вітала пана фон Тротту весна. Пополудні він приїхав. З бадьорим спокоєм зійшов він із приступки вагона тією «пружною ходою», яку газети зазвичай приписували старому цісареві і якої потроху навчилося чимало пристаркуватих урядовців. Бо за тих часів існувала на просторах монархії особлива, згодом геть забута, манера залишати потяги й повози, заходити до ресторанів, на перони й до будинків, підходити до родичів і приятелів, — така манера ходити, можливо, була спричинена ще й вузькими штаньми літніх людей та гумовими штрипками, що їх багато хто любив тоді носити поверх штиблетів. Отож пан фон Тротта вийшов із вагона саме такою ходою. Він обійняв сина, що стояв біля приступки. Пан фон Тротта був єдиний, хто вийшов тут з усіх вагонів першого й другого класу. З вагонів третього класу вийшло кілька випускників, залізничників та євреїв у довгополих чорних розмаяних балахонах. Усі дивилися на батька з сином. Окружний начальник заквапився до зали очікування. Тут він поцілував Карла Йозефа в чоло. Потім замовив у буфеті два келишки коньяку. На стіні над полицею з пляшками висіло дзеркало. П’ючи, батько з сином роздивлялись у ньому обличчя один одного.

— Чи це таке дзеркало погане, — запитав пан фон Тротта, — чи в тебе справді кепський вигляд?

«Чи ти справді ото так посивів?» — кортіло запитати Карлові Йозефу. Бо він добре бачив, що в батькових темних бакенбардах і на скронях тепер виблискувало куди більше срібла.

— А дай-но придивитися, — провадив батько. — Ні, це таки не дзеркало винне! Може, це тутешня служба? Що, скрутно доводиться?

Окружний начальник констатував, що син його має не такий вигляд, який належить мати молодому лейтенантові. «Може, він хворий?» — думав батько. Крім хвороб, від яких помирають, були ще й хвороби інакші, ті страшні хвороби, на які, йшла чутка, частенько недугували офіцери.

— Тобі коньяк не шкодить? — спитав він, щоб манівцями з’ясувати для себе стан справ.

— Ні, тату, звісно, ні! — відповів лейтенант.

Цей голос, що стільки років екзаменував його тихими недільними ранками, що досі лунав у його вухах, гугнявий голос державного урядовця, суворий, завжди трохи здивований і доскіпливий, голос, перед яким кожна брехня завмирала на язиці!

— Добре тобі в піхоті?

— Дуже добре, тату!

— А твій кінь?

— Я взяв його з собою, тату!

— Часто їздиш верхи?

— Рідко, тату!

— Не любиш?

— Ні, я ніколи не любив, тату!

— Облиш це своє «тату»! — несподівано сказав пан фон Тротта. — Ти вже досить дорослий! А я у відпустці!

Вони поїхали до міста.

— Ну, тут не така вже дика пуща! — сказав окружний начальник. — Чи є тут якісь розваги?

— Скільки завгодно! — сказав Карл Йозеф. — У графа Хойницького. Там збирається весь світ! Ти побачиш графа. Мені він дуже симпатичний!

— Здається, він чи не перший друг за все життя?

— Моїм другом був і полковий лікар Макс Демант, — відповів Карл Йозеф. — Ось твоя кімната, тату! — сказав лейтенант. — Тут поряд живуть мої товариші й часом уночі зчиняють галас. Але тут більше немає готелів. Та й вони триматимуться в рамках, поки ти тут будеш.

— Дарма, дарма! — сказав окружний начальник.

Він дістав з валізи круглу бляшану коробочку, розкрив її і показав Карлові Йозефу.

— Це такий корінь — начебто помічний проти болотяної пропасниці. Жак тобі передає!

— Що він поробляє?

— Він уже там! — окружний начальник вказав на стелю.

— Він уже там! — повторив лейтенант.

Окружному начальникові здалося, що то сказав старий чоловік. Син, певне, має не одну таємницю. Батько його таємниць не знав. Кажуть: батько з сином. Але між ними пролягло багато років, високими горами! Тепер ти про Карла Йозефа знаєш не більше, ніж про будь-якого лейтенанта. Служив у кінноті й перевівся потім до піхотного полку. Тепер у нього на рукавах зелені єгерські обшлаги замість червоних драгунських. Ну, так! А більше ти нічого й не знаєш! Постарів ти, мабуть. Постарів. Не належиш більше без останку службі і обов’язкам. Належиш Жакові і Карлу Йозефові. Передаєш скам’янілий, вивітрений корінь від одного другому.

Окружний начальник, досі схилений над валізою, розтулив рота. Він говорив у валізу, наче в розверзнуту могилу. Та однаково сказав він не те, що хотів: «Я люблю тебе, сину!», а:

— Він помер легкою смертю! Був вечір, справжній травневий, і всі пташки співали. Ти пам’ятаєш канарку? То вона виспівувала найдужче. Жак поначищав усі чоботи, аж тоді помер, на подвір’ї, на лаві! І Слама там був тоді. Ще вранці у Жака була гарячка. Він звелів передати тобі щирий привіт. — Окружний начальник підвів очі від валізи й подивився синові в обличчя. — Отак самісінько хотів би колись померти і я.

Лейтенант пішов до своєї кімнати, відчинив шафу і поклав шматочок кореня проти пропасниці на горішню полицю — біля Катарининих листів і шаблі Макса Деманта. Він дістав із кишені докторів годинник. Лейтенантові здалося, що тоненька секундна стрілка прудкіше, ніж будь-коли, бігає малесеньким кружечком циферблата, а дзвінке цокання чутно гучніше, ніж звичайно. Стрілки не мали мети, цокання — сенсу. Незабаром я слухатиму й цокання татового кишенькового годинника, він заповість його мені. У мене в кімнаті висітиме портрет героя Сольферіно, й шабля Макса Деманта, і якийсь предмет, успадкований від тата. А з моєю смертю все буде поховане. Я останній Тротта!

Він був досить молодий, аби черпати насолоду зі свого смутку й болісну гідність із певності, що він останній Тротта. З близького болота чулося гучне й розлоге жаб’яче кумкання. Призахідне сонце почервонило меблі й стіни кімнати. Стало чутно стукіт коліс легкого повозу і глухий тупіт копит по курній дорозі. Ті звуки все ближчали. Бричка жовтої, як солома, барви — літній повіз графа Хойницького — зупинилася перед готелем. Гучний ляскіт графового батога тричі перебив кумкання жаб.

Він був цікавий, граф Хойницький. Жодна інша пристрасть, а тільки одна цікавість гнала його в мандри широким світом, приковувала до столів великих гральних зал, замикала за дверима старого мисливського павільйону, садовила на парламентську лаву, наказувала йому щовесни вертатися додому, підбивала влаштовувати свята й заступала йому шлях до самогубства. Цікавість, і ніщо більше, утримувала його серед живих. Він був несито цікавий. Лейтенант Тротта розповів йому, що сподівається в гості батька, окружного начальника. І хоча граф Хойницький знав добрий десяток австрійських окружних начальників і силу-силенну лейтенантських батьків, а проте йому дуже кортіло познайомитися з окружним начальником Троттою.

— Я приятель вашого сина, — сказав Хойницький. — Ви мій гість. Ваш син мав вам це сказати! А знаєте, я вже десь вас бачив. Чи не знайомі ви часом із доктором Свободою з міністерства торгівлі?

— Ми з ним шкільні товариші!

— Ось бачите! — вигукнув Хойницький. — Він мій добрий приятель, той доктор Свобода. З літами він трохи вкидається в дивацтва. Але людина він прекрасна! Можна бути цілком відвертим? Ви мені нагадуєте Франца Йосифа.

На мить запала тиша. Окружний начальник ніколи не вимовляв цісаревого імені. В урочистих випадках мовилося «його величність». У щоденному житті казали «цісар». А цей Хойницький казав — «Франц Йосиф» так самісінько, як він казав «Свобода».

— Так, ви нагадуєте мені Франца Йосифа, — повторив Хойницький.

Вони поїхали. Обабіч розлягалися жаб’ячі хори, простягалися безмежні синьо-зелені багнища. Вечір плив назустріч, фіолетовий із золотом. Вони чули м’який шурхіт коліс по м’якому піскуватому шляху і гучне рипіння осей. Хойницький зупинив бричку перед мисливським павільйоном.

Задня стіна його впиралася в темний край ялинового лісу. Від вузької вулиці павільйон був відмежований палісадником і кам’яним парканом. Живоплоту, що тягся обабіч короткої доріжки від хвіртки до дверей павільйону, видно, давно вже не підрізували, і він буяв у дикому свавіллі, тут і там перевисав через доріжку, сплітався над нею й не давав пройти двом людям поряд. Отож троє чоловіків ішли один за одним, а за ними покірно ступав кінь, тягнучи малого повозика. Здавалося, він дуже добре знав цю дорогу, наче й сам, як людина, жив у павільйоні. За палісадником прослалися розлеглі поля, зарослі чортополохом, оброслі, мов обставлені сторожею, широколицим темно-зеленим підбілом. Праворуч стирчав якийсь напівзруйнований кам’яний стовп, можливо, уламок башти. Мов уламок велетенського зуба, стримів той камінь просто неба, рясно вкритий темно-зеленими плямами моху та чорними тоненькими розколинами. На масивній дерев’яній брамі красувався герб Хойницьких — трикратно поділений синій щит із трьома золотими оленями, роги яких сплелися в нерозв’язну плутанину. Хойницький засвітив світло. Вони стояли в просторому низькому приміщенні. Крізь щілини в зелених жалюзі ще пробивалося до нього останнє, сіре світло дня. Накритий під лампою стіл був заставлений тарілками, пляшками, келихами, срібними ложками, виделками та ножами й мисками.

— Я дозволив собі підготувати для вас невеличку перекуску! — сказав Хойницький.

Він поналивав чистої, як сльоза, «дев’яностоградусної» у три невеличкі келишки, подав два гостям і сам підняв третій. Усі випили. Ставлячи порожній келишок на стіл, окружний начальник почувався трохи збентежено. Реальність наїдків, однак, затіняла таємничу обстановку павільйону, і апетит окружного начальника переважав збентеження. Брунатний печінковий паштет, рябіючи смолисто-чорними трюфелями, стояв у блискучому вінку ясних кристалів льоду. Ніжна фазаняча груднинка самотньо височіла на сніжно-білій тарілці, в оточенні барвистого почту з зелених, червоних, білих та жовтих овочів у мисочках із синьо-золотою облямівкою, прикрашених гербами. В чималій кришталевій вазі виблискували мільйони чорно-сірих перлинок кав’яру в обідку із золотавих скибочок цитрини. І рожеві кружалочки шинки, стережені великою тризубою срібною виделкою, покірно лежали на довгастому тарелі, притулившись одна до одної, в сусідстві з червонощокими редисками, що нагадували малих смаглявеньких сільських дівчаток. Варені, смажені й замариновані з кисло-солодкою цибулею, лежали чималі шматки гладкого коропа й вузької, пронозистої щуки на склі, сріблі й порцеляні. Круглі буханчики чорного, сірого й білого хліба спочивали в простих сільських плетених кошиках, мов дитинчатка в колисочках, нарізані майже непомітно і так майстерно поскладані знов докупи, що здавалися цілісінькими. Поміж стравами стояли товстенькі бокаті пляшки й вузькі, високі, чотири- й шестигранні кришталеві карафи, і тут-таки — гладенькі, круглі, то з довгими, а то з куценькими шийками, то з етикетками, то без етикеток, і всі в супроводі цілого полку найрозмаїтіших келихів і келишків.

Невеличке товариство заходилося коло їжі.

Незвична тутешня манера влаштовувати «перекуску» в незвичну годину видалася окружному начальникові вельми втішною ознакою небуденних звичаїв прикордонного краю. У старій цісарсько-королівській монархії навіть такі спартанці з натури, як пан фон Тротта, полюбляли добрі наїдки і напої. Минуло вже багато часу від того дня, як окружний начальник мав нагоду попоїсти неординарно. Тією нагодою був прощальний бенкет у намісника, князя M., що від’їздив «із почесною місією» до нещодавно окупованих земель Боснії та Герцеговини, бо мав славу великого знавця мов і вмілого приборкувача «диких народів». Так, того дня окружний начальник неординарно їв і пив! І день той, в числі інших днів з неординарними напоями й наїдками, так само міцно запав йому в пам’ять, як і ті незабутні дні, в які він діставав подяку від намісника чи коли його призначено окружним обер-комісаром, а пізніше окружним начальником. Він смакував добірними стравами, вже просто дивлячись на них, як інші смакують ївши. Його очі кілька разів озирнули багатий стіл, з насолодою затримуючись тут і там. Про своє таємниче, ба навіть трохи моторошне оточення він майже геть забув. Вони їли. І пили з розмаїтих пляшок. І окружний начальник усе хвалив, примовляючи: «Витончена річ!» або: «Відмінна їжа!» щоразу, як переходив від однієї страви до іншої. Обличчя його потроху заливав рум’янець. І крила бакенбардів безупинно коливалися.

— Я запросив вас сюди, панове, — сказав Хойницький, — бо в «новому палаці» нам могли перешкодити. Там у мене двері, так би мовити, завжди відчинені, і всім моїм приятелям вільно приходити, коли їм заманеться. Тут я зазвичай лише працюю.

— Працюєте? — перепитав окружний начальник.

— Так, — відповів Хойницький, — працюю. Працюю, сказати б, задля розваги. Я лише продовжую традиції своїх предків і, відверто кажучи, не завжди ставлюся до цього так поважно, як колись мій дід. Тутешні селяни вважали його могутнім чаклуном, та, може, він і був чаклун. Мене вони теж мають за чаклуна, проте я не чаклун. Мені досі не пощастило виготовити ні порошинки.

— Ні порошинки? — запитав окружний начальник. — Ні порошинки — чого?

— Золота, звісно, — відповів Хойницький, так неначе йшлося про найзвичайнішу в світі справу. — Я трохи знаюся на хімії, — повів він далі. — Це давній хист у нашій родині. Тут на полицях, як ви бачите, у мене найстаровинніші й найсучасніші апарати. — Він показав на стіни. Окружний начальник побачив на кожній стіні по шість дерев’яних довгих полиць. На полицях стояли ступки, малі й великі паперові торбинки, скляні посудини, такі, як були у стародавніх аптеках, химерні скляні кулі з різнобарвними рідинами, лампочки, спиртівки й рурки.

— Дуже дивно, дуже, страшенно дивно! — вимовив пан фон Тротта.

— Я й сам не можу сказати напевне, — провадив Хойницький, — чи поважно я ставлюся до цього, чи ні. Часом, коли я вранці приходжу сюди, мене охоплює пристрасть, і тоді я читаю рецепти мого діда, й кидаюся робити досліди, і сам із себе сміюся, і йду геть. Та знову й знову приходжу сюди, й знов роблю досліди.

— Дивно, дивно! — повторив окружний начальник.

— Не дивніше, — сказав граф, — ніж усе інше, що я міг би робити. Стати міністром культів та освіти? Мені це пропонували. Чи, може, начальником відділу в міністерстві внутрішніх справ? Це мені також пропонували. Чи жити при дворі й бути обер-гофмейстером? Це теж можливо. Франц Йосиф знає мене…

Окружний начальник відсунув свого стільця на два дюйми назад. Коли Хойницький так запанібрата називав цісаря на ім’я, неначе той був один із тих жалюгідних депутатів, які після встановлення загального, рівного й таємного виборчого права засідали в парламенті, або наче цісар був, — у кращому випадку! — вже мертвий і став просто однією з постатей вітчизняної історії, — окружний начальник відчував гострий біль у серці. Хойницький виправився:

— Його величність знає мене!

Окружний начальник знов присунувся до столу й запитав:

— А чому ж — пардон! — служити батьківщині — так само марна річ, як і силкуватися робити золото?

— Тому що батьківщини більше не існує.

— Не розумію! — сказав пан фон Тротта.

— Я так і думав, що ви мене не зрозумієте, — мовив Хойницький. — Нас усіх більше не існує.

Стало дуже тихо. Останнє світло дня вже давно згасло. Крізь вузенькі смуги зелених жалюзі можна вже було бачити на небі перші зорі. Розлогий і гучний жаб’ячий спів змінила тиха металічна музика польових коників. Час від часу озивалися раптові поклики зозулі. Окружний начальник, що під впливом алкоголю, своєрідного оточення і незвичайних графових речей перебував у незнайомому для себе стані якоїсь майже зачаклованості, крадькома глянув на сина — просто аби побачити рідну й близьку людину. Але й Карл Йозеф більше не здавався йому рідним і близьким! Може, Хойницький казав правду, і всіх їх справді більше не існувало? Здобувшись на силі, пан фон Тротта тільки запитав:

— Як то монархії більше не існує? Я не розумію!

— Дуже просто! — відповів Хойницький. — Формально вона ще існує. Ми ще маємо армію, — граф кивнув у бік лейтенанта, — і урядовців, — він указав на окружного начальника, — але вона живцем розвалюється. Вона розпадається, вона вже пропала! Приречений на смерть стариган, якому найменша нежить страшна, посідає старий трон лише завдяки тому диву, що він ще спроможний на ньому сидіти. Допоки ще, допоки? Час більше не хоче нас! Нинішній час прагне створити лише самостійні національні держави! Тепер більше не вірують у Бога. Народи більше не йдуть до церкви. Вони йдуть до національних спілок! Монархія, наша монархія, заснована на благочесті, на вірі в те, що Господь обрав Габсбурґів правити таким-то й таким числом християнських народів. Наш цісар — світський брат папи, він зветься — Його Королівсько-Цісарська Апостольська величність, — як ніхто з європейських правителів. Жодний правитель у Європі не залежить такою мірою від ласки Божої і від віри народів у ласку Божу. Німецький імператор, коли Господь обмине його своєю ласкою, все-таки править далі, можливо, з ласки нації. А цісаря Австро-Угорщини Господь своєю ласкою не обмине ніколи! І ось тепер Господь обминув його своєю ласкою!

Окружний начальник підвівся. Ніколи він не думав, що на світі знайдеться людина, яка зможе заявити, що Господь обминув цісаря своєю ласкою, покинув цісаря. А проте видалося йому, тому, хто на цілий свій вік відступав справи небесні богословам і, зрештою, вважав церкву, службу Божу, свято Тіла Христового, духівництво й пана Бога інституціями монархії, — йому видалося, ніби графові слова враз прояснили усе те сум’яття, яке сповнювало його кілька останніх тижнів, а надто по смерті старого Жака. Так, Господь обминув своєю ласкою старого цісаря, відвернувся від нього! Окружний начальник ступнув кілька кроків, і стара підлога зарипіла під його ногами. Він підійшов до вікна й крізь щілини жалюзі побачив вузенькі смужки темно-синьої ночі. Усі процеси природи і всі події щоденного життя зненацька набули для нього загрозливого й незбагненного сенсу. Незбагненний був шелесткий хор коників, незбагненне мерехтіння зірок, незбагненна оксамитова синява ночі, незбагненна була для окружного начальника сама його подорож у прикордоння і перебування у цього графа. Він знов повернувся до столу, погладжуючи одне крило своїх бакенбардів, як робив щоразу, коли був трохи розгублений. Трохи розгублений! Він зроду не був такий розгублений, як оце тепер!

Перед ним ще стояв повний келих. Пан фон Тротта одним духом вихилив його.

— Отже, — почав він, — ви гадаєте… ви гадаєте, що ми…

— Пропали, — докінчив граф. — Ми пропали, ви, і ваш син, і я! Ми, кажу я вам, останні могікани того світу, в якому Господь обдаровує своєю ласкою величності, а такі навіжені, як я, роблять золото. Послухайте лиш! Подивіться! — І Хойницький підвівся з-за столу, підійшов до дверей, повернув вимикача, і у великій люстрі спалахнули лампочки. — Дивіться! — вів він далі. — Наш час — це час електрики, а не алхімії. І хімії теж, ви розумієте? Знаєте, як зветься оця штука? Нітрогліцерин. — Граф вимовив це слово по складах: — Ні-тро-глі-це-рин! Не золото! У палаці Франца Йосифа досі ще світять свічки. Ви розумієте? Нітрогліцерин і електрика — ось що зведе нас у могилу! Нам уже недалеко до неї, недалеко!

Сяйво, що спалахнуло від електричних лампочок, розкидало по стінах над полицями зелені, червоні й жовті, вузькі й широкі трепетні відблиски від скляних колб і рурок. Тихий і блідий сидів біля столу Карл Йозеф. Увесь той час він пив. Окружний начальник поглянув на лейтенанта і згадав свого приятеля художника Мозера. А що старий пан фон Тротта й сам уже підпив, то, неначе в дуже далекому дзеркалі, побачив бліде відображення свого п’яного сина під зеленими деревами Народного саду, в крислатому капелюсі на голові й з великою текою під пахвою; неначе пророчий дар графа передбачати майбутнє передався окружному начальникові, зробивши його здатним передбачити майбутнє власного нащадка. Напівпорожні й сумовиті, стояли тарілки й миски, пляшки й келихи. Чарівничо вигравало світло електричних лампочок у скляних рурках на полицях попід стінами. Два старі лакеї з бакенбардами, як брати, схожі на цісаря Франца Йосифа й на окружного начальника, заходилися прибирати зі столу. Сюрчання коників час від часу, як молотком, перебивав раптовий поклик зозулі.

Хойницький підняв пляшку.

— Вітчизняної, — так називав він горілку, — ви таки ще повинні випити. Лишилося вже небагато.

І вони допили «вітчизняну».

Окружний начальник вийняв годинника, проте не зміг до ладу розрізнити, що показували стрілки. Вони так швидко кружляли по білому щитку циферблата, неначе на ньому бігало сто стрілок замість звичних двох. А замість дванадцяти цифр було дванадцять разів по дванадцять! Бо цифри стояли так тісно одна біля одної, як можуть стояти лише позначки хвилин. Могла бути дев’ята вечора, а могла бути й північ.

— Десята година! — повідомив Хойницький.

Лакеї з бакенбардами легенько підхопили гостей попід руки й вивели надвір. Там на них чекала велика коляска Хойницького. Небо було дуже близько, — ця добра, рідна, земна чаша з такого знайомого синього скла лежала над землею на відстані простягнутої руки. Кам’яний стовп праворуч від павільйону, здавалося, до нього торкався. Зірки були наче повтикані в це близьке небо земними руками за допомогою шпильок, мов прапорці в географічну мапу. Подеколи вся та синя ніч крутилася довкола окружного начальника, злегка погойдувалася і знов спинялась. У безкраїх багнищах кумкали жаби. Вогко пахло дощем і травою. Над білими, як примари, кіньми стовбуром височів на передку чорної коляски візник у чорному плащі. Біласті іржали, їхні копита м’яко, мов котячі лапи, торкали вологу піскувату землю.

Візник прицмокнув язиком, і повіз рушив.

Вони верталися тією ж таки дорогою, звернули на широку, посипану жорствою березову алею і ось під’їхали до ліхтарів неподалік «нового палацу». Сріблясті стовбури беріз сяяли ясніш від ліхтарів. Міцні колеса на пружних шинах котилися по жорстві рівно, з глухим шерехтінням, чутно було тільки твердий тупіт копит біластих. Коляска була простора й зручна. В ній можна було розлягтись, мов на канапі. Лейтенант Тротта заснув. Він сидів обіч батька. Його бліде обличчя лежало, нахилене майже горизонтально, на оббитій оксамитом спинці сидіння; вітер голубив йому вид, залітаючи крізь відчинене віконце повозу. Час від часу на нього падало світло ліхтаря. Тоді Хойницький, що сидів навпроти своїх гостей, бачив безкровні, напіврозтулені лейтенантові губи і його гострий кістлявий ніс.

— Солодко спить! — сказав граф до окружного начальника.

Обидва вони відчували себе лейтенантовими батьками. Нічний вітер протверезив окружного начальника, проте якийсь невиразний страх іще гніздився в його серці. Він бачив, як гине світ, і то був його світ. Живісінький сидів навпроти Хойницький, усім своїм виглядом — жива людина, його коліна часом навіть черкалися об коліна пана фон Тротти, — і все ж таки чомусь зловісний. Старий револьвер, що його пан фон Тротта взяв із собою з дому, муляв у задній кишені. Що тут зарадить револьвер! На кордоні не видно було ведмедів чи вовків. Було видно лише загибель світу!

Повіз зупинився перед дерев’яною склепінчастою брамою. Візник ляснув батогом. Двійчаста брама розчинилася, й біласті без натуги здолали малий узвозик. З усіх вікон падало жовтаве світло на жорству й моріжки обабіч вулиці. Линули голоси й звуки рояля. То було, безперечно, «велике свято».

Гості вже повечеряли. Лакеї метушилися, розносячи кругом великі різнобарвні келихи легких алкогольних напоїв. Гості танцювали, грали в тарок і віст, пили, хтось виголошував промову, якої жодна душа не слухала. Декотрі хилялися по залі, інші спали по кутках. Танцювали один з одним лише чоловіки. Чорні парадні однострої драгунів горнулися до синіх єгерських. У покоях «нового палацу» Хойницького горіли тільки свічки. Сніжно-білі й восково-жовті товсті свічки ніби росли вмасивних срібних свічниках, встановлених на кам’яних полицях і карнизах попід стінами або затиснених у руках лакеїв, які щопівгодини змінювали один одного. Полум’я часом тремтіло від нічного вітру, що потягав із відчинених вікон. Коли рояль на кілька секунд замовкав, ставало чутно, як заходилися співом солов’ї, сюрчали коники й час від часу з м’яким постуком падали на срібло воскові сльозини.

Окружний начальник шукав сина. Якийсь безіменний страх гнав старого з покою до покою. Його син — де він? Ні серед танцівників, ні серед п’яних мандрівців покоями, ні серед гравців, ані серед літніх чоловіків, що тут і там по кутках статечно розмовляли між собою, його не було. Сам-один сидів лейтенант в одному з віддалених покоїв. Велика боката пляшка, вже напівпорожня, віддано стояла біля його ніг. Поруч тоненького і якогось аж осілого лейтенанта вона здавалася просто велетенською, спроможною поглинути його. Окружний начальник зупинився перед лейтенантом, носаки його вузьких чобіт ледь торкнулися пляшки. Син побачив спершу двох, потім кількох батьків — їх щомить більшало. Вони облягали його, і він не бачив сенсу в тому, щоб навіщось виявляти їм усім поштивість, належну лише одному, й перед усіма ними вставати. Він водночас сидів, лежав і ніби збирався опуститися навпочіпки. Окружний начальник стояв непорушно. Його мозок працював дуже швидко, він породжував за мить тисячі споминів. Ось кадет Карл Йозеф однієї з літніх неділь сидить у кабінеті, поклавши на коліна чорного кадетського кашкета й білі рукавички, і, дивлячись на батька слухняними дитячими очима, дзвінким голосом відповідає на його запитання. Ось він, щойно здобувши звання лейтенанта кавалерії, заходить до того ж кабінету, весь блакитний, золотий і червоний. Але той юнак був тепер невимовно далеко. А тут сидів чужий, п’яний єгерський лейтенант. Чого ж йому, старому панові фон Тротті, було так боляче на нього дивитися? Чому?

Лейтенант Тротта не поворухнувся. Щоправда, він спромігся пригадати, що недавно приїхав його батько, і взяти до відома, що зараз перед ним стоїть цілий гурт його батьків замість одного. Але йому ніяк не таланило збагнути, чого це батько приїхав саме сьогодні, чого він так страшенно двоїться, троїться, десятериться, і чого самому йому, лейтенантові, несила звестися на рівні.

Уже не один тиждень, як лейтенант Тротта призвичаївся до «дев’яностоградусної». Вона не вдаряла в голову, а, як полюбляли казати знавці, «лише в ноги». Спочатку від неї приємно теплішало в грудях. Кров починала жвавіше кружляти по жилах, апетит гасив млість і нудоту. Потім перехилялося ще одну чарчину «дев’яностоградусної». І тоді, хай який холодний і похмурий стояв надворі ранок, ти входив у нього мужньо і з найліпшим настроєм, ніби в ранок безхмарно-сонячний і щасливий. Під час перерви в муштрі разом з товаришами трохи перекушувалося в прикордонному шинку, неподалік від лісу, де муштрувалися єгері, і знов-таки випивалося трохи «дев’яностоградусної». Вона розливалася по горлянці, мов прудка пожежа, яка сама себе й гасить. І ти так наче й не їв нічого. Повертався до казарми, одягався і йшов на вокзал обідати. Та хоча й долав чималу відстань, їсти зовсім не хотілося. Тому випивав ще трохи «дев’яностоградусної». Тоді їв, і тебе зразу хилило на сон. Отож замовляв темного пива, а потому знову «дев’яностоградусної». Одне слово, упродовж цілого нудного дня нагоди «не пити горілки» не траплялося. Навпаки, часто бували такі пообіддя й вечори, коли пити горілку велів неписаний звичай.

Бо коли вип’єш, легким ставало життя. О, дива тутешнього кордону! Він робив важким життя тверезому; тільки ж кого він лишав тверезим?! Лейтенант Тротта, бувши напідпитку, бачив у всіх товаришах, байдуже — начальниках чи підлеглих, давніх добрих друзів. Містечко ставало йому рідним, наче він тут народився й виріс. Він заходив до крихітних крамничок, тісних, темних, покручених і напхом напханих усіляким крамом, вритих, наче ховрашкові нори, в товстий мур базару, й купував якісь непотрібні дрібнички: фальшиві коралі, дешевенькі люстерка, поганеньке мило, осикові гребінчики й плетені собачі повідці — лише тому, що тоді для нього було втіхою послухатися закликів рудого крамника. Він усміхався всім, кого здибав: сільським жінкам у барвистих хустинах, з великими берестянками під рукою, вирядженим донькам євреїв, урядовцям окружного управління і вчителям гімназії. Широкий струмінь приязні й добра котився цим невеличким світом. Усі люди весело віталися до лейтенанта. І зникали всі прикрощі. Геть усі прикрощі на службі й поза нею! Усе заладнувалося гладенько й миттю. Мову Онуфрія тут розуміли. Часом тобі траплялося забитися в котресь із навколишніх сіл, ти питався в селян дороги, тобі відповідали якоюсь незнайомою мовою. Та ти їх розумів. Верхи не треба було їздити. Коня свого ти позичив котромусь із товаришів, доброму вершникові, що знався на конях. Одне слово, все було гаразд. Не помічав лейтенант Тротта того, що хода його стала непевною, на уніформі були плями, на штанях бракувало напрасованого рубчика, а на сорочках — ґудзиків, що обличчя в нього увечері було жовте, вранці — попелясто-сіре, а погляд блукав, ні на чому не спиняючись. Він не грав у карти — єдине, що заспокоювало майора Цоґлауера. У житті кожної людини трапляються смуги, коли вона мусить пити. Дарма, воно минеться! Горілка була дешева! Здебільшого ж офіцери гинули через борги. Обов’язки свої Тротта виконував не недбаліше за інших. Бешкетів він не зчиняв, як дехто. Навпаки, що більше він випив, то лагідніший робився. Колись одружиться й зробиться непитущим! — гадав майор. Він у ласці у високого начальства. Швидко зробить кар’єру. Його й до генерального штабу заберуть, аби лишень забажав!

Пан фон Тротта обережно сів на край канапи обіч сина; він шукав доречних слів. Він не вмів розмовляти з п’яними.

— Тобі треба все ж таки, — сказав він, довгенько подумавши, — остерігатися горілки! Я, приміром, ніколи не перепивав.

Лейтенант зробив неймовірне зусилля, щоб змінити свою непоштиву поставу й випростатися. Та марно. Він придивився до старого, — тепер той був, хвалити Бога, один, його батько, що мусив задовольнитися вузеньким краєчком канапи й сидіти, зіпершися руками об коліна, — й запитав:

— Що ви тільки-но сказали, тату?

— Тобі треба остерігатися горілки! — повторив окружний начальник.

— Для чого? — спитав лейтенант.

— Про що це ти питаєш? — сказав пан фон Тротта, трохи втішений, бо ж син принаймні наче досить ясно розумів, що йому говорилося. — Горілка тебе занапастить. Згадай лиш Мозера!

— Мозер, Мозер… — повторив лейтенант. — Справді! Але ж він мав цілковиту рацію! Я згадав його! Він намалював дідів портрет!

— Ти не забув портрета? — дуже тихо запитав пан фон Тротта.

— Я не забув його, — відповів лейтенант. — Про той портрет я думав завжди. Я не досить дужий для того портрета! Мертві! Я не можу забути мертвих! Батьку, я нічого не можу забути! Батьку!

Пан фон Тротта безпорадно сидів біля сина, він не цілком розумів, що говорив Карл Йозеф, але відчував, що не лише сп’яніння кричало з молодої душі. Він відчував, що лейтенант волав про допомогу, а допомогти йому не міг! Він приїхав сюди, в прикордоння, сам шукаючи хоч крихти допомоги. Бо він був цілком сам у цьому світі! А світ цей теж гинув! Жак лежав у могилі, й він був геть самотній, він захотів ще раз побачити сина, а син виявився теж самотній і, може, тому, що був молодший, стояв ближче до загибелі світу. «Яким простим завжди здавався світ! — подумав окружний начальник. Задля кожного життєвого випадку існували певні правила поводження. Коли син приїздив на канікули, ти влаштовував йому екзамен. Коли він став лейтенантом, ти його поздоровляв. Коли він писав свої покірливі листи, в яких так мало говорив про себе, ти відповідав йому кількома статечними рядками. Але як повестися, коли син п’яний? Коли він волає: «Батьку!»? Коли душа його лементувала: «Батьку!»?»

Він побачив, що заходить Хойницький, і підвівся рвучкіше, ніж звик.

— Для вас надійшла телеграма, — повідомив Хойницький. — Її приніс посильний із готелю.

То була службова телеграма. Вона викликала пана фон Тротту додому.

— На жаль, вас уже вертають назад, — сказав Хойницький. — Це, певне, пов’язано з «соколами».

— Так, мабуть, із ними, — відказав пан фон Тротта. — Буде розрух.

Тепер він знав, що був надто безсилий, аби якось запобігти розрухові. Він страшенно втомився. Всього кілька років залишилося до пенсії! Однак тієї миті йому сяйнула раптова думка вийти на пенсію негайно. Він би міг піклуватися про Карла Йозефа — чим не добре діло для старого батька?

Хойницький сказав:

— Не просто запобігти заворушенням, коли в тебе зв’язані руки, як у цій бісовій імперії. Заарештуйте-но двох-трьох підбурювачів! На вас зразу накинуться всі ці «вільні муляри», депутати, «народні проводирі», газети — і їх враз повипускають. Сиробуйте-но розпустити спілку «соколів» — і матимете догану від намісника. Автономія! Ні, постривайте! Тут, у моєму окрузі, будь-яке заворушення скінчиться пострілами! Так, поки я тут живу, я — кандидат у члени уряду, і мене завжди обиратимуть. На щастя, тутешній край лежить на чималенькій відстані від усіх тих модних ідейок, що ви висиділи в своїх смердючих редакціях!

Він підступив до Карла Йозефа і мовив по-знавецькому, тоном людини, яка не вперше спілкується з п’яними:

— Ваш панотець мусить від’їздити!

І Карл Йозеф відразу його зрозумів. Він навіть спромігся підвестися. Каламутними очима він відшукав старого.

— Мені прикро, батьку!

— Я трохи стурбований щодо нього! — сказав окружний начальник Хойницькому.

— І слушно! Йому треба виїхати звідси. Коли він матиме відпустку, я спробую показати йому трохи світу. Тоді він більше не схоче повертатися сюди. Можливо, й закохається…

— Я не можу закохатися, — дуже повільно вимовив Карл Йозеф.

Вони поїхали назад до готелю.

За цілу дорогу було зронене тільки одне слово, одне-однісіньке слово.

— Батьку! — сказав Карл Йозеф — і більше нічого.

Наступного дня окружний начальник прокинувся дуже пізно, вже грали сурми — батальйон повертався з муштри. За дві години відходив потяг. З’явився Карл Йозеф. Унизу вже ляскав батогом Хойницький. Снідав окружний начальник у вокзальному ресторані за офіцерським столом.

Відколи він виїхав зі свого округу В., збігло страшенно багато часу. Він насилу згадав, що лише два дні тому сів у потяг. Пан фон Тротта, єдиний тут, крім графа Хойницького, цивільний, сидів за довгим підковоподібним столом у товаристві барвистих офіцерів під портретом Франца Йосифа Першого, знайомим, широко розповсюдженим портретом верховного головнокомандувача в сніжно-білій фельдмаршальській уніформі, з криваво-червоним шарфом через плече. А на півметра нижче, просто під білими бакенбардами цісаря і майже паралельно їм стирчали чорні, злегка посріблені крила бакенбардів старого Тротти. Молодшим офіцерам, які розмістилися на кінцях столу-підкови, було добре видно схожість між його апостольською величністю і вірним цісаревим слугою. Лейтенант Тротта зі свого місця також міг порівнювати цісареве обличчя з батьковим. І на кілька секунд лейтенантові здалося, що на стіні вгорі висить портрет його постарілого батька, а внизу за столом, живий і трохи помолоділий, сидить цісар у цивільному. І несподівано далекі та чужі стали для нього його цісар і його батько.

А окружний начальник тим часом вивіряючим і безнадійним поглядом обводив обличчя офіцерів за столом — молоді, вкриті легеньким пухом, безбороді, і вусаті, старші. Обіч нього сидів майор Цоґлауер. Ох, як радо пан фон Тротта перемовився б із ним турботним словом про Карла Йозефа! Та вже не було часу. За вікном уже формували потяг.

Зовсім осмутнів пан окружний начальник. З усіх боків виголошували тости за його здоров’я, за щасливу подорож і за успішне вирішення службових завдань. Він усміхався, підводився, цокався з одним, із другим, а голова його обважніла від клопоту, і серце гнітили тривожні передчуття. Як же незмірно багато часу проминуло, відколи він вирушив зі свого округу В.! Так, окружний начальник їхав бадьорий і гордовитий до загадкового краю, у гості до свого рідного сина. Тепер він вертався самотній від самотнього сина, з цього прикордоння, де вже так виразно було видно загибель світу, як видно наближення грози на околиці міста, де вулиці лежать під синім небом, безтурботні й щасливі. Ось задзвонив веселий швейцарів дзвоник. Уже засвистів локомотив. Уже й мокра пара вдарила сірими дрібненькими краплинками у вікна ресторану. Уже скінчено сніданок, і всі попідводилися. «Цілий батальйон» проводжав пана фон Тротту на перон до потяга. Панові фон Тротті хотілося ще сказати щось особливе, та нічого такого не спадало йому на думку. Він кинув останній ніжний погляд на сина, але тут-таки злякався, що хтось це помітить, і опустив очі. Він потиснув руку майорові Цоґлауеру. Подякував Хойницькому. Він скинув з голови свого поважного низького сірого циліндра, що його звичайно надягав у дорогу. Тримаючи капелюха в лівій руці, він правою обняв за стан Карла Йозефа. Поцілував сина в щоки, і хоч йому хотілося сказати: «Не засмучуй мене! Я люблю тебе, сину!» — він сказав лише:

— Тримайся!

Бо Тротти були люди сором’язливі.

І ось він, окружний начальник, уже в потязі. Уже він став біля вікна. Його рука в темно-сірій лайковій рукавичці лягла на опущену раму. Голий його череп блищав. Стурбований погляд ще раз відшукав обличчя Карла Йозефа.

— Як приїдете наступного разу, пане окружний начальнику, — сказав незмінно безхмарний капітан Ваґнер, — то застанете тут уже невеличке Монте-Карло!

— Себто як? — спитав окружний начальник.

— Тут буде відкрито гральну залу! — відповів Ваґнер.

І перше ніж пан фон Тротта встиг гукнути Карла Йозефа, щоб якнайщиріш застерегти його від оголошеного Монте-Карло, локомотив дав свисток, гримнули буфери, і потяг рушив. Окружний начальник замахав сірою рукавичкою. І всі офіцери приклали пальці до кашкетів. Карл Йозеф не ворухнувся.

Назад він ішов поруч капітана Ваґнера.

— Знаменита буде гральна зала! — сказав капітан. — Справжня гральна зала! О Господи! Скільки вже часу я не бачив рулетки! Знаєте, я так люблю, коли вона крутиться, і цей звук! Я страшенно радий!

Не лише капітан Ваґнер так чекав відкриття нової гральної зали. Чекали всі. Увесь прикордонний гарнізон роками чекав на гральну залу, яку мав відкрити Каптурак.

Каптурак прибув тиждень по тому, як поїхав окружний начальник, і, напевне, привернув би до себе далеко більшу увагу, якби водночас із ним, через дивний збіг обставин, не приїхала одна пані, що викликала загальну цікавість.


XII
На кордоні Австро-Угорської монархії тоді було чимало людей однієї породи з Каптураком. Вони вже починали кружляти довкола старої імперії, мов ті чорні й боягузливі птахи, що з безмежної далечини нагледіли вмирущого. З понурим нетерпінням б’ючи крильми, чекали вони його кінця. Прямовисними дзьобами клюють вони свою здобич. Невідомо, ні звідкіля вони беруться, ні куди летять. Вони — пернаті брати загадкової смерті, її віщуни, супровідники й наступники.

Каптурак — дрібненький чоловічок із невиразним обличчям. Довкола нього гуляють чутки, випереджають його на його звивистих стежках, ідуть за ним ледве помітними слідами, які він лишає позад себе. Живе він у прикордонному шинку. Спілкується з агентами південноамериканських судноплавних компаній, які щороку переправляють на своїх пароплавах тисячі російських дезертирів до їхньої нової немилосердної вітчизни. Він охоче грає і мало п’є. Йому не бракує певної сумовитої привітності. Він розповідає, що роками промишляв контрабандою, переправляючи російських дезертирів, і жив по той бік кордону, де в нього своя хата, жінка й діти. Він, мовляв, мусив їх покинути, боячись, щоб його не заслали до Сибіру, після того як було спіймано на гарячому й засуджено не одного урядовця й військового, причетних до контрабанди. А на запитання про те, що він збирається робити тут, Каптурак, усміхаючись, коротко відповідає:

— Оборудки.

Власник готелю, в якому мешкали офіцери, такий собі Бродніцер, виходець із Сілезії, що з невідомих причин зачепився на кордоні, відкривав гральну залу. На вікні кав’ярні він почепив велике оголошення. Воно повідомляло, що тут будуть усілякі ігри, щовечора аж до ранку «даватиме концерти» музичний оркестр і виступатимуть «справжні кафешантанні співачки». «Новації» почалися з концертів оркестру, що складався з вісьмох вискіпаних десь і зібраних докупи музикантів. Згодом з’явився ще й так званий соловей з Маріаґільфа — білява дівчина з Одерберґа. Вона співала вальси Леґара, а на додачу — ризиковану пісеньку «Якщо я в кохання ніч переплину в сірий ранок…» і потім, на «біс» — «У мене під сукенкою штанці рожевенькі…». Отже, Бродніцер перевершив усі сподівання своїх клієнтів. Виявилося, що, крім численних великих і малих столів для гри в карти, він примостив у темному куточку за заслоною невеличкий столик для рулетки. Капітан Ваґнер усім про це розповідав, викликаючи захват. Людям, котрі вже багато років прослужили на кордоні (чимало їх ще зроду не бачили рулетки), ця невеличка кулька здавалася одним із тих чаклунських атрибутів великого світу, за допомогою яких здобувають вродливих жінок, дорогих коней, багаті замки. А кому ж не треба було допомоги її, тої кульки! У кожного з них позаду було убоге дитинство в школах закритого типу, безрадісна юність у кадетських корпусах, а по тому — тяжкі роки служби на кордоні. Вони чекали війни. Натомість прийшла часткова мобілізація проти Сербії, і вони безславно повернулися назад, щоб звично чекати механічного просування в званнях. Маневри, служба, казино — казино, служба, маневри! Вони вперше почули, як торохтить маленька кулька, і відтепер знали, що само щастя кружляє серед них, аби сьогодні впасти на одного, а завтра на іншого. Незнайомі бліді, багаті й мовчазні панове теж сиділи за рулеткою, — досі їх тут не бачено. Одного дня капітан Ваґнер виграв п’ять сотень крон. Наступного — сплачено всі його борги. Того місяця він уперше за довгий час отримав свою платню цілісіньку, усі три виплати. Щоправда, лейтенант Шнабель і лейтенант Ґрюндлер програли по сотні крон. Зате завтра вони могли виграти по тисячі!..

Коли біла кулька починала бігати по колу так, що сама ставала схожа на якесь молочно-біле коло, нанесене на чорні й червоні поля, коли чорні й червоні поля так само зливалися в суцільне вертке кружало непевного кольору, серця офіцерів здригалися, і в головах починало так чудно густи, неначе в мозкові кожного шугала якась особлива кулька, а в очах мигтіло чорне й червоне, чорне й червоне. Коліна тремтіли, хоча офіцери грали сидячи. Очі відчайдушно квапливо поривалися за кулькою, проте за нею неможливо було встежити. Підвладна своїм власним законам, вона врешті починала хилятися, сп’яніла від біганини, і, знеможена, лягала в котрусь нумеровану ямку. З усіх грудей вихоплювався стогін. Навіть тому, хто програв, ніби попускало. Про це розповідали один одному вже наступного ранку. І могутня п’янка жага здолала всіх. Чимраз більше офіцерів приходило до гральної зали. Прибувало й незнайомих цивільних із малознайомих місцевостей. Саме ці незнайомці додавали грі запалу, поповнювали касу, діставали з гаманців великі купюри, а з кишень жилеток — золоті дукати, годинники й ланцюжки, скидали з пальців персні. Усі номери готелю були замешкані. Сонні дрожки із запряженими в них сухоребрими шкапами, з візниками, що позіхали на передку, марно чекаючи пасажирів, — ці дрожки, такі схожі на воскові повозики з паноптикуму, тепер ожили, прокинулись — і ти поглянь! — виходить, колеса їхні могли крутитися, а сухоребрі шкапи, тупочучи копитами, трюхикати від вокзалу до готелю, від готелю до кордону й знову назад до містечка. Завжди похмурі торгівці всміхалися. Неначе світлішали темні крамнички, барвистішали розкладені в них товари. Ніч у ніч співав «маріаґільфський соловей». І так, наче розбуджені тим співом солов’їні сестри, з’являлися до кав’ярні ще ніколи тут не бачені, виряджені дівчата. У Бродніцера розсували столи, і всі танцювали під вальси Леґара. Весь світ одмінився…

Так, увесь світ! Подекуди з’явилися дивні плакати, яких у тутешніх краях зроду не бачили. Усіма мовами країни вони закликають робітників щетинообробної фабрики кидати роботу. Обробка щетини — єдина злиденна промисловість цієї місцевості. Робітники — переважно убогі селяни. Частина з них узимку заробляє на прожиток, рубаючи ліс, а восени наймається збирати врожай. Улітку ж цим людям доводиться йти на фабрику обробки щетини. Інша частина фабричного робітництва — то євреї з нижчих шарів. Вони не вміють ані рахувати, ані торгувати й не знають ніякого ремесла. Навкруги, в радіусі десь так миль на двадцять, немає жодної іншої фабрики.

Існували правила обробки щетини, незручні для виконання і надто затратні; фабриканти не любили їх дотримуватися. Треба було забезпечити робітників масками проти пилу й мікробів, будувати просторі й світлі приміщення для роботи, двічі на день спалювати відходи й замість робітників, що починали кашляти, наймати нових. Бо всі, хто працював на очищенні щетини, по недовгім часі починали кашляти кров’ю. Фабрика була стара, полупана кам’яниця, з невеличкими вікнами, дірявою шиферною покрівлею, з усіх боків оточена буйно порослими лозами, за якими розляглося широке пустирище, куди з незапам’ятних часів скидали сміття, дохлих котів і щурів, де іржавів усілякий бляшаний мотлох, валялися черепки глиняних горщиків поряд із драними черевиками. А далі слалися поля, повні золотої благодаті хліба, пронизані безугавним сюрчанням коників, і темно-зелені мочарі, незмінно озвучені радісним галасом жаб. Перед маленькими сірими вікнами, біля яких сиділи робітники, невтомно чешучи залізними граблями кустраті в’язки густої щетини й ковтаючи хмари сухого пилу, що розходилися від кожної в’язки, стрілою пурхали прудкі ластівки, танцювали блискучі літні мухи, пропливали білі й барвисті метелики, а крізь великі діри в дахові линув переможний спів жайворонків. Робітники, що лише кілька місяців тому прийшли на фабрику з просторих сіл, де вони народилися й зросли серед солодких пахощів сіна, холодного подиху снігів і теплого духу перегною, серед гучного пташиного гамору — серед усієї розмаїтості благодатної природи, — ці робітники дивилися крізь сірі хмари пилу на ластівок, метеликів і комарині танці й тужили за домівкою. Коли жайворонки заводили гучний спів, робітники сердилися. Раніше вони не знали, що є закон, який зобов’язує фабрикантів дбати про здоров’я робітників, що в імперії існує парламент і що в тому парламенті засідають і депутати, що самі колись були робітниками. З’явилися якісь чужі люди, виготовляли плакати, влаштовували збори, роз’яснювали конституцію та її хиби, читали робітникам газети, виголошували промови усіма мовами краю. Ті промови були гучніші за співи жайворонків і жаб’ячі хори. Робітники застрайкували.

То був перший страйк у цій місцевості. Він налякав політичні інстанції. Вони звикли десятками років влаштовувати спокійні переписи населення, святкувати дні народження цісаря, брати участь у щорічних рекрутських наборах і надсилати до намісництва одноманітні звіти. То тут, то там заарештовували українців-русофілів, котрогось православного священика, євреїв, спійманих на контрабанді тютюну, та шпигунів. Десятки років чистили в цій місцевості щетину, надсилали її до Моравії, Богемії, Сілезії на фабрики щіток і одержували звідти готові щітки. Довгі роки робітники кашляли, харкали кров’ю, хворіли й помирали по шпиталях. Проте вони не страйкували. А тепер довелося стягати сюди загони жандармів з далеких околиць і надсилати до намісництва звіт. Намісництво зв’язалося з військовим командуванням. А військове командування дало відповідні настанови начальникові гарнізону.

Молоді офіцери уявили собі, що «народ», себто найнижчі шари цивільних, вимагав рівних прав з урядовцями, дворянами й комерційними радниками. Цих вимог ні в якому разі не слід було задовольняти, як не хочеш революції. А революції вони не хотіли, отож доведеться стріляти, поки не пізно. Майор Цоґлауер виголосив коротку промову, з якої все стало зрозуміло. Звісно, куди краща для них була б війна. Вони не жандармські чи поліційні офіцери. Але війни поки що немає. Наказ є наказ. За певних обставин доведеться йти в атаку з багнетом напереваги чи й скомандувати: «Вогонь!». Наказ є наказ! Поки що він нікому не боронить ходити до кав’ярні Бродніцера й вигравати купу грошей. Одного дня капітан Ваґнер програв купу грошей. Один приїжджий, недавній кадровий улан, дворянин з гучним ім’ям, землевласник із Сілезії, вигравав два вечори поспіль і позичив капітанові грошей, а третього вечора його телеграмою викликано додому. Боргу було, загалом, дві тисячі крон — дрібниця для кіннотника! Та зовсім не дрібниця для єгерського офіцера! Можна було б удатися до Хойницького, якби Ваґнер не був уже винен йому три сотні.

Бродніцер сказав:

— Пане капітане, якщо хочете, мій підпис — до ваших послуг!

— Еге ж, — сказав капітан. — Хто дасть такі гроші під вексель за вашим підписом?

Бродніцер хвильку подумав:

— Пан Каптурак!

Каптурак тут-таки з’явився і сказав:

— Отже, йдеться про дві тисячі крон позички? А сплата?.. Якими частинами?

— Не маю уявлення!

— Великі гроші, пане капітане!

— Я віддам! — відповів капітан.

— Як, якими сумами? Ви знаєте, що заставляти можна лише третину платні і що в усіх панів офіцерів її вже заставлено. Я не бачу жодної можливості!

— Пан Бродніцер… — почав був капітан.

— Пан Бродніцер, — підхопив Каптурак, неначе Бродніцера взагалі тут не було, — також винен мені багато грошей. Я міг би дати бажану суму, якби вам став до помочі хтось такий із ваших товаришів, у кого ще нема боргових зобов’язань, скажімо, пан лейтенант Тротта. Він перейшов із кавалерії, має коня!

— Гаразд, — сказав капітан, — я з ним побалакаю.

І він розбудив лейтенанта Тротту.

Вони стояли в довгому, вузькому й темному коридорі готелю.

— Підпиши мерщій! — прошепотів капітан. — Вони там чекають. Вони побачать, що ти не хочеш!

Тротта підписав.

— Іди негайно вниз! — сказав Ваґнер. — Я на тебе чекаю!

Перед маленькими дверима в глибині зали, через яку постійні мешканці заходили до кав’ярні, Карл Йозеф зупинився. Він уперше побачив нововідкриту гральну залу Бродніцера. Він узагалі вперше бачив гральну залу. Стіл з рулеткою був відмежований від решти зали темно-зеленою репсовою заслоною. Капітан Ваґнер трохи підняв її і прослизнув туди, до іншого світу. Карл Йозеф почув м’яке, оксамитне гудіння кульки. Він не наважувався підняти заслону. В іншому кінці кав’ярні, поблизу входу, було злаштовано естраду, а на естраді витанцьовував невтомний «маріаґільфський соловей». За столами грали картярі. Карти лунко ляскали об фальшивий мармур столів. Люди видавали з себе якісь незрозумілі вигуки. На вигляд то був одягнений у своєрідну уніформу — всі в білих сорочках — сидячий полк гравців. Кітелі висіли на спинках стільців. Тихо й примарно гойдалися за кожним рухом картярів порожні рукава. Над головами висіла густа грозова хмара цигаркового диму. Крихітні кінчики цигарок червоно й сріблясто жевріли за сірими хмарками диму, посилаючи все нові пасма синюватого туману густій грозовій хмарі вгорі. А під видною оку хмарою диму неначе висіла ще одна — шумка, гудюча, дзумлива хмара гамору. Якби заплющити очі, могло б видатися, що над людьми біля столів із несусвітнім співом вирує страхітлива зграя сарани.

Капітан Ваґнер, не схожий на самого себе, вийшов з-за темно-зеленої заслони. Очі його позападали у фіолетові очниці. Скуйовджені темно-русяві вуса обвисли над ротом, ніби якось чудно коротші з одного боку, а на підборідді стирчала руда щетина бороди.

— Де ти, Тротто? — гукнув капітан, хоча стояв груди в груди з лейтенантом. — Просадив дві сотні! — гукнув він. — Це прокляте червоне! Кінець моєму щастю в рулетці! Треба спробувати інше!

І він потяг Тротту до картярів.

Каптурак з Бродніцером підвелися.

— Виграли? — запитав Каптурак, бо бачив, що капітан програв.

— Програвся, програвся! — ревнув Ваґнер.

— Шкода, шкода! — сказав Каптурак. — Подивіться, приміром, на мене. Скільки вже разів я вигравав і знову програвався! Колись я був програв геть чисто все! І знову все виграв! Тільки не лишатися при одній грі! Це головне!

Капітан Ваґнер розстебнув коміра. Звичайний смаглявий рум’янець знову заграв на його обличчі. Якось мов самі собою розрівнялися вуса. Він ляснув Тротту по спині:

— Ти ще ніколи не торкався до карт!

Тротта побачив, як Каптурак витяг із кишені чистеньку колоду нових карт і обережно поклав на стіл, неначе боявся завдати болю барвистій постаті на спідній карті. Він погладив колоду своїми спритними пальцями. Спинки карт блищать, мов темно-зелені гладенькі люстерка. У їхній гладенькій опуклості відбивається горішнє світло. Окремі карти наче самі собою підводяться, стають сторч на своїх гострих гранях, лягають то на спину, то ницьма, збираються на купку, й вона з легким шурхотом починає швидко-швидко осипатись — чорна й червона масть летить прудким барвистим вихором, — і, знов збираючись до гурту, карти лягають на стіл, поділені на менші купки. З них карти спершу поодинці вислизають, потім знову ніжно туляться одна до одної, кожна напівприкриває сусідку, і так вони викладаються кружка, скидаючись на якийсь дивний перевернутий і плаский артишок, одна за одною летять назад на стіл і, врешті, знов збираються в пакуночок, до інших. Усі карти слухаються беззвучних велінь пальців. Капітан Ваґнер спостерігає цю прелюдію жадібними очима. Ох, як він любив карти! Інколи ті, що їх він кликав, ішли до нього, а іншим разом від нього тікали. Він любив, коли його шалені бажання гнали за втікачками учвал і врешті — врешті-решт! — таки змушували їх вертатися. Щоправда, іноді втікачки виявлялися меткішими, й тоді доводилося вертатися знеможеним капітановим бажанням. Протягом років капітан вимислив хитромудрий, украй заплутаний план воєнних дій, який не залишав поза увагою жодного способу загнуздати щастя: ні закляття, ні ґвалту, ні захоплення зненацька, ані ревної молитви, ані зваб шаленого кохання. Сердезі капітанові доводилося, коли він, приміром, бажав собі чирви, прикидатись, ніби він у розпачі, і нишком запевняти невидиму карту, що як вона тут-таки не прийде, він сьогодні ж накладе на себе руки; іншим разом він уважав за краще лишатися гордим і вдавати, ніби жадана карта йому байдужісінька. Ще іншим разом йому, аби виграти, доводилося тасувати карти власними руками, і притому роздавати неодмінно лівою — зі спритністю, якої він, урешт-решт, досяг завдяки довгому й залізно-несхитному тренуванню; а ще іншим — найдоцільніш було сісти праворуч від того, хто держав банк. Проте в більшості випадків слід було пов’язувати усі ці способи між собою чи миттю їх змінювати, та ще й так, щоб решта гравців не помітили. Бо це було важливо.

— Поміняймося місцями! — міг, наприклад, цілком невинно сказати капітан. І якщо йому ввижалася на партнеровім обличчі хитра усмішка, він сміючись додавав: — Ви помиляєтесь! Я не забобонний! Мені тут заважає світло!

Якщо партнери розгадували котрийсь із стратегічних трюків капітана, то це означало, що їхні руки шепнуть картам про його наміри. Карти, сказати б, прочують, яким підступним вітром віє від нього, і встигнуть утекти. Отож, сідаючи до картярського столу, капітан починав так напружено працювати головою, як цілий генеральний штаб. І тим часом, як його мозок виконував цю надлюдську працю, серце йому пронизували жар і холод, надія й біль, радість і гіркота. Він змагався, він бився, він невимовно страждав. Від того ж таки дня, як тут почали грати в рулетку, він уже обмірковував хитрі військові способи проти підступних викрутасів кульки. (Хоч добре знав, що впоратися з нею куди важче, аніж із гральною картою.)

Він майже завжди грав і в бакару, хоча то була гра не лише заборонена, але й осудна. Проте що були йому ті ігри, в яких треба лічити й міркувати, — лічити й міркувати на основі здорового глузду, — коли його розумові спекуляції вже сягнули необліченного й непоясненного, розгадували їх і часом навіть долали? Ні! Він хотів боротися безпосередньо з загадками долі й розгадувати їх! І він сів за бакару. І справді виграв! І в нього одна за одною опинилися три дев’ятки й три вісімки, тимчасом як у Тротти були самі нижники і королі, а в Каптурака лише пару разів четвірки і п’ятірки. І тоді капітан Ваґнер утратив самоконтроль. І хоч однією з його засад було не давати щастю знати, що ти в ньому певен, — він раптом потроїв ставку, бо сподівався ще сьогодні підчепити «вексель». І тут скоїлося лихо. Капітан програв, а Тротта й не переставав програвати. Врешті-решт Каптурак виграв п’ятсот крон. Капітанові довелося підписати нове боргове зобов’язання.

Ваґнер із Троттою підвелися. Вони почали змішувати коньяк із «дев’яностоградусною» і запивати пивом. Капітан Ваґнер соромився своєї поразки не менше, ніж соромиться поразки генерал, який ще й запросив свого приятеля подивитися на битву й поділити з генералом радість перемоги. А лейтенант поділив із капітаном його сором. І обидва знані, що без алкоголю не можуть дивитися один одному в очі. Вони пили повільно, невеличкими, розміреними ковточками.

— За твоє здоров’я! — сказав капітан.

— І за твоє! — відповів Тротта.

Щоразу виголошуючи тост, вони відважно дивилися один на одного, підкреслюючи в такий спосіб свою нібито байдужість до того, що сталося. Та нараз лейтенантові здалося, що капітан, його найкращий друг — найнещасніша людина в світі, і він почав гірко плакати.

— Чого ти плачеш? — запитав капітан, і його губи вже теж затремтіли.

— Над тобою, над тобою, мій бідолашний друже!

І почалися то мовчазні, то велемовні жалощі.

У голові капітана Ваґнера зринув один давній план. Він був пов’язаний із Троттиним конем, яким капітан щодня їздив, якого полюбив і спершу хотів був навіть купити. Та враз йому спало на думку, що якби він мав стільки грошей, скільки міг коштувати цей кінь, то, безперечно, виграв би в бакару купу грошви й купив не одного коня. Потім він надумав узяти в лейтенанта коня без грошей, заставити його, пустити одержані гроші в гру, виграти, а тоді купити коня.' Це нечесно? А кому воно зашкодить? Та й хіба це надовго? Дві години за грою — і знов усе твоє! Виграєш напевне, якщо сядеш до столу без страху й підрахунків. Ох, якби тільки бодай один раз зіграти як багатий, незалежний чоловік! Єдиний раз! Капітан проклинав свою платню. Вона була така злиденна, що не давала йому змоги грати «по-людському».

Тепер, коли вони, такі розчулені, сиділи один біля одного, забувши про цілий світ, і певні, що цілий світ забув про них, капітан нарешті надумав сказати:

— Продай мені свого коня!

— Я тобі його дарую, — відповів Тротта, зворушений.

«Подарунка не можна продавати, навіть ненадовго», — подумав капітан і сказав:

— Ні, продай!

— Візьми його! — заблагав Тротта.

— Я заплачу! — вперто наполягав капітан.

Вони сперечалися кілька хвилин. Урешті-решт капітан підвівся, трохи заточуючись, і вигукнув:

— Я вам наказую продати його мені!

— Слухаюсь, пане капітане, — машинально сказав Тротта.

— Але я не маю грошей! — пролебедів капітан, сів і знов подобрішав.

— Дарма! Я тобі його дарую.

— Ні! Ніколи! Я вже не хочу його купувати! Якби я мав гроші…

— Я можу його продати комусь іншому! — сказав Тротта. Він увесь аж засвітився з радощів на цю раптову гадку.

— Знаменито! — ревнув капітан. — Але кому?

— Хойницькому, наприклад.

— Знаменито! — повторив капітан. — Я йому винен п’ятсот крон.

— Я беру їх на себе! — сказав Тротта.

Він випив, і серце його переповнилося співчуттям до капітана. Цього бідолашного колегу треба врятувати! Він у великій небезпеці. Він був такий рідний Тротті, цей любий капітан Ваґнер! Крім того, лейтенант під цю годину вважав за доконечне сказати якесь добре, втішне, може, велике слово і вчинити добре діло. Шляхетність, почуття дружби й потреба здаватися дужим і готовим стати до помочі злилися в його серці, мов три теплі потоки. Тротта підводиться. Уже надійшов ранок. Горять лише кілька ламп, уже приблідлих на ясно-рожевому тлі дня, що потужно пробивається крізь жалюзі. Окрім пана Бродніцера і його єдиного офіціанта, в кав’ярні немає жодної душі. Сумні, покинуті стоять столи, стільці й естрада, на якій цілу ніч вистрибував «маріаґільфський соловей». Це спустошення чомусь викликає в уяві страхітливі картини раптової панічної втечі, що тут відбулася, так, ніби гості, перелякані якоюсь небезпекою, безладним натовпом покинули кав’ярню. Довгі картонні мундштуки цигарок упереміш із короткими недокурками сигар встеляють підлогу. То рештки російських цигарок і австрійських сигар, і вони вказують, що тут грали в карти і в рулетку й пиячили гості з чужої країни і клієнти з тутешньої місцевості.

— Рахунок! — гукає капітан.

Він обіймає лейтенанта, він довго й чуло пригортає його до своїх грудей.

— Ну, з Богом! — каже він з очима, повними сліз.

На вулиці вже був ранок уповні. Ранок у малому містечку на сході, налитий пахощами свічок каштанів, щойно розквітлого бузку й свіжого кислуватого чорного хліба, який виносили з пекарень у великих кошиках. Галасувало птаство, — то було безкрає море щебету, співуче море в повітрі. Блідо-блакитне, прозоре небо нап’ялося рівненько й низько над сірими ґонтовими дахами низьких будинків. Невеличкі селянські вози котилися м’яко, повільно й ще сонно курним шляхом, розтрушуючи навсібіч стебла соломи, торішнього сіна й січки. Над чистим обрієм на сході швидко піднялося сонце. Назустріч йому йшов лейтенант Тротта, трохи протверезілий на свіжому вітрі, що передував настанню дня, і сповнений гордим наміром порятувати друга. Не просто було йому продавати коня, не спитавши дозволу окружного начальника. Але ж це задля порятунку друга! Не просто було також, — а що в цьому житті було для лейтенанта Тротти просто? — запропонувати цього коня Хойницькому. Але що тяжчим здавалося завдання, то бадьоріше й рішучіше крокував лейтенант Тротта йому назустріч. Вже вибили дзиґарі на вежі. Тротта дістався «нового палацу», коли Хойницький, у чоботях і з батіжком у руці, налагодився сісти до свого літнього повозу. Він помітив неприродну червонясту свіжість худорлявого, неголеного обличчя лейтенанта — барву обличчя пияків. Вона лежала на звичайно блідому лейтенантовому виду, як відблиск червоної лампи на білому столі.

«Він гине», — подумав Хойницький.

— Я хочу зробити вам одну пропозицію, — сказав Тротта. — Чи не побажали б ви купити мого коня?

Запитання злякало його самого. Йому раптом стало тяжко говорити.

— Ви не любите їздити верхи, як мені відомо, ви ж пішли з кінноти. Звичайно, вам просто не до серця піклуватися про тварину, якою ви неохоче користуєтеся. Усе це так, проте вам усе ж таки може бути шкода її втратити.

— Ні! — сказав Тротта. Він не хотів нічого приховувати. — Мені потрібні гроші.

Лейтенантові стало соромно. Позичати в Хойницького гроші не вважалося безчесним, заказаним чи сумнівним ділом. Одначе Карлові Йозефу здавалося, ніби ця перша позичка відкриває якийсь новий етап його життя і що годилося б спитати батькового дозволу. Лейтенантові було соромно. Він сказав:

— Висловлюючись зрозуміліше, я поручився за одного товариша. На велику суму. Крім того, цієї ночі він ще трохи програв, щоправда, менше. Я не хочу, щоб він був винен цій тварюці, власникові кав’ярні. Позичити у вас я не можу. Так, — повторив лейтенант, — це просто неможливо. Той, про кого йдеться, вже винен вам гроші.

— Але ж вас це не стосується! — відповів Хойницький. — Його справи зі мною вас аж ніяк не обходять! Найближчим часом ви повернете мені! Це дрібниця! Розумієте, я багатий, так це в людей зветься. Я не лічу грошей. Це однаково, що ви попросили б у мене чарку горілки. Слухайте, ну що за церемонії! Дивіться! — Хойницький простяг руку, вказуючи на обрій, і описав нею півколо. — Усі ці ліси належать мені. Та це пусте, це просто, щоб вас більше не гризло сумління. Я вдячний кожному, хто в мене хоч трохи забирає. Ні, це смішно, це нічогісінько не важить, шкода, що ми тільки марнуємо слова. Я роблю вам пропозицію: я купую нашого коня і залишаю його у вас на рік. Через рік він мій.

Було видно, що Хойницькому уривається терпець. Та й, зрештою, батальйон ось-ось вирушить на муштру. Сонце безупинно пливло вгору. Був уже білий день.

Тротта заквапився до казарми. Через півгодини батальйон уже вишикувався. Поголитися вже не було часу. Майор Цоґлауер приходив об одинадцятій. (Він не любив неголених командирів роїв. Єдине, на що він навчився звертати увагу за всі довгі роки служби на кордоні, були «чистота й бездоганна спорядженість на службі».) Ну, та тепер було запізно. Бігом до казарми! Добре, що хоч устиг протверезитися! Капітан Ваґнер уже стояв перед вишикуваною чотою.

— Все залагоджено! — сказав йому поспіхом Карл Йозеф і, ставши перед своїм роєм, скомандував: — У дві шереги — шикуйся! Праворуч — кроком — руш!

Блискала офіцерська шабля. Сурмили сурмачі. Батальйон вирушив на муштру.

Капітан Ваґнер платив сьогодні за так званий підобідок у прикордонному шинку. Вони мали півгодини часу, щоб перехилити по одній, по дві, по три чарчини «дев’яностоградусної». Капітан Ваґнер достеменно знав, що тепер він починає прибирати своє щастя до рук. Тепер він кермуватиме ним сам-один! Сьогодні по обіді — дві з половиною тисячі крон! Півтори тисячі — зразу віддати, і цілком спокійно, цілком безтурботно, як багатий чоловік, він сяде за бакару! Він держатиме банк! Карти тасуватиме сам! Лівою рукою! А може, поки що віддати лише тисячу й сісти до гри з цілими півтора тисячами, спокійно, безтурботно, як багатий чоловік? П’ять сотень нехай на рулетку, а тисяча — на бак! Так буде ще краще!

— Записати на рахунок капітана Ваґнера! — гукає він, обернувшись до шинквасу.

І, як усі, підводиться. Перерва скінчилася, зараз почнуться муштрування на місцевості. На щастя, сьогодні майор Цоґлауер уже за півгодини десь зник. Капітан Ваґнер передав командування обер-лейтенантові Цандеру і верхи чимшвидше подався до Бродніцера. Там він поцікавився, чи після полудня, о четвертій годині, можнарозраховувати на партнерів. Авжеж, безумовно! Усе складалося пречудово! Навіть «домовики», ті невидимі істоти, яких капітан Ваґнер відчував у кожному приміщенні, де відбувалася гра і з якими інколи нечутно перемовлявся, та ще й якоюсь мовою «нерозбери-бери», що її він вигадав для власного користування за багато років, — навіть ці домовики сьогодні були сповнені марнославної зичливості до Ваґнера. Щоб іще збільшити їхню прихильність або щоб вони часом не змінили своєї про нього думки, Ваґнер вирішив цього дня як виняток пообідати в кав’ярні Бродніцера й не рушати з місця, поки прийде Тротта. Він лишився. Близько третьої пополудні прийшли перші гравці. Капітан Ваґнер почав тремтіти. А що як цей Тротта покинув його напризволяще і принесе гроші, наприклад, аж завтра? Тоді, можливо, всі шанси буде втрачено. Такого сприятливого дня, як цей, може, взагалі не випаде ніколи! Боги були ласкаві, та ще й сьогодні четвер! А в п’ятницю! Сподіватися в п’ятницю щастя — однаково що вимагати від лікаря генерального штабу командувати чотою! Що більше минало часу, то дужче лютував капітан Ваґнер на забарного лейтенанта Тротту. Він не прийде, цей юний негідник! І оце треба було так напружуватися, так рано кинути учбовий плац, відмовитись від звичного обіду на вокзалі, так тяжко доходити ладу з домовиками й до певної міри затримувати, щоб не минав, цей сприятливий день — четвер! І ось маєш — кинутий напризволяще! Стрілки годинника на стіні невпинно рухалися вперед, а Тротта все не йшов, не йшов, не йшов!

Аж ні! Ось він, прийшов! Відчинилися двері, й Ваґнерові очі засяяли! Він навіть не подає Тротті руки! Його пальці тремтять. Усі його пальці — мов нетерплячі розбійники. За мить вони вже стискають чудового шелесткого конверта.

— Сядь отам! — наказав капітан. — Щонайбільше: за півгодини я повернуся!

І він зник за зеленою заслоною.

Минуло півгодини, й ще година, й ще одна. Був уже вечір, засвітили світло. Капітан Ваґнер повільно підступив до Тротти. Його можна було впізнати хіба що з уніформи, та й вона мала незвичний вигляд. Ґудзики на кітелі були розстебнуті, з коміра стирчав чорний каучуковий підкомірчик, ефес шаблі випинався під полою кітеля, кишені повіддималися, груди були рясно всипані попелом цигарок. Чуб на капітановій голові розпатлався, проділ покривився, рот під скуйовдженими вусами був розтулений.

— Усе! — прохрипів капітан і сів.

Вони більше не мали чого сказати один одному. Тротта разів кілька спробував був щось спитати. Ваґнер, простягти руку і вп’явшися в нього очима, благав його мовчати. Потім він підвівся, обсмикнув на собі уніформу. Він зрозумів, що життя його тепер не має сенсу. Тепер він ішов геть, аби покласти всьому край.

— Прощавай! — урочисто сказав він і пішов.

Та надворі його обійняв ласкавий, уже літній, вечір із сотнями тисяч зір і сотнею чудових пахощів. Зрештою, легше було більш ніколи не грати, як ніколи більш не жити. І він дав собі слово честі, що більше ніколи не гратиме. Краще здохне, ніж доторкнеться до карт! Ніколи, довіку! Довіку — то був довгий час, і його довелося скоротити. І капітан сказав собі: до 31 серпня — ніякої гри! А там — побачимо! Отже, слово честі, капітане Ваґнере!

І зі свіжоочищеним сумлінням, пишаючись власною твердістю й радіючи життю, яке він щойно врятував собі, капітан Ваґнер подався до Хойницького. Хойницький стоїть у дверях. Він досить давно знає капітана, щоб з першого погляду помітити: Ваґнер програвся і вже вкотре поклав собі не торкатися до жодної гри. І граф гукає йому назустріч:

— Де ви лишили Тротту?

— Не бачив його!

— Усі?

Капітан понурює голову, втуплюється в передки своїх чобіт і каже:

— Я дав слово честі…

— Чудово! — каже Хойницький. — Воно й пора!

Він вирішує визволити Тротту від дружби з навіженим Ваґнером. Геть вирядити його! — думає Хойницький. Поки що послати хлопця на кілька днів у відпустку, з Валі! І він іде до міста.

— Згода! — каже Тротта без вагання.

Він боїться Відня й подорожі в товаристві жінки. Проте мусить їхати. Тротта відчуває ту цілком особливу тугу, яка неминуче обіймала його перед кожною переміною в житті. Він відчуває, що йому загрожує нова небезпека, найбільша з усіх можливих небезпек у світі, і до того ж саме та, якої він сам прагнув. Він не наважується спитати, хто та жінка. Багато облич незнайомих жінок, їхні блакитні, карі й чорні очі, біляві й чорняві коси, стегна, груди й ноги — усі вони прудко линуть повз нього, усі воднораз, дивовижна, ніжна навала незнайомих жінок. Він відчуває чарівні пахощі тих незнайомок, відчуває прохолодну й тверду ніжність їхніх колін, на його шию вже лягає солодке ярмо оголених жіночих рук, він відчуває на потилиці замок переплетених пальців.

Існує страх перед насолодою, що сам є різновидом насолоди, як інколи страх смерті може виявитися смертельним. Такий страх тепер обійняв лейтенанта Тротту.


XIII
Пані фон Таусіґ була вродлива і вже не дуже молода. Донька начальника станції, вдова померлого молодим ротмістра на прізвище Айхберґ, вона кілька років тому вийшла заміж за пана фон Таусіґа, багатого і хворого фабриканта, який недавно отримав дворянство. Він недугував на легку, так звану циклічну, форму психозу. Напади хвороби регулярно повторювалися через кожні півроку. Він відчував їхнє наближення за кілька тижнів перед тим. І виїздив до лікувального закладу на березі Бодензее, у якому зманіжені навіженці з багатих родин за великі гроші мали дбайливий i дорогий догляд, а доглядальники були лагідні, мов повитухи. Перед котримось нападом хвороби, за порадою одного з тих непевних і екстравагантних лікарів, що так само легко рекомендують своїм пацієнтам «душевні емоції», як у давнину родинні лікарі призначали ревінь і рицину, пан фон Таусіґ одружився з удовою свого приятеля Айхберґа. І хоча Таусіґ пережив певні «душевні емоції», а проте напад його хвороби стався швидше, ніж бувало доти, й за перебігом був інтенсивніший. Дружина його під час свого недовгого шлюбу з паном фон Айхберґом здобула багатьох приятелів і по смерті чоловіка відмовила кільком палким претендентам на її руку. Про її подружні зради не говорили — з поваги до неї. Час тоді, як відомо, був суворий. Проте він знав і винятки й навіть любив їх. То була одна з тих нечисленних аристократичних засад, згідно з якими прості бюрґери вважалися людьми нижчого розряду, але той чи інший офіцер, що походив із бюрґерів, міг стати особистим ад’ютантом цісаря; євреї не могли претендувати на вищі відзнаки, але декотрі з них отримували дворянство й ставали приятелями ерцгерцогів; жінки жили за приписами традиційної моралі, проте одна-друга з них могла кохатися не згірше за офіцера-кавалериста. (То були ті засади, що їх нині називають «хибними», бо ми стали аж надто непоступливі, невблаганні, чесні й позбавлені чуття гумору.)

Єдиний з інтимних друзів удови, хто не сватався до неї, був Хойницький. Світ, у якому ще варт було жити, був приречений на загин. Світ, що йшов йому на зміну, не заслуговував на жодного пристойного мешканця. Отож не було сенсу надовго закохуватися, одружуватись і пускати на світ нащадків. Хойницький подивився на вдову своїми скорботними ясно-блакитними, трохи лупатими очима й сказав:

— Пробач, що я не можу одружитися з тобою.

Цими словами він завершив свій візит співчуття.

І вдова узяла шлюб із навіженим Таусіґом. Вона потребувала грошей, а він був згідливіший від малої дитини. Коли напад хвороби минався, він просив її приїхати. Вона приїздила, дозволяла себе поцілувати і везла його додому.

— До приємного побачення! — казав пан фон Таусіґ професорові, що супроводив його до виходу.

— До побачення невдовзі! — казала дружина. (Вона любила той час, коли чоловік був хворий.) І вони їхали додому.

Десять років тому вона востаннє відвідала Хойницького, тоді ще не одружена з Таусіґом, не менш вродлива, ніж тепер, і на цілий десяток років молодша. Поверталася вона додому й тоді не сама. Її супроводив лейтенант, юний і сумний, як і оцей тепер. Він звався Евальдом і був улан. (Тоді тут стояли улани.) Якби їй довелося повертатися назад без супроводу, це стало б першим справжнім болем у її житті. І було б певним розчаруванням, якби її супроводив, скажімо, обер-лейтенант. Задля вищих чинів вона почувалася ще не досить старою. Ось через десять років — можливо.

Та старість наближалася грізною й нечутною ходою, часом підступно маскуючись. Удова лічила дні, що минали так швидко, і щоранку перелічувала дрібненькі зморшки — тоненькі сіточки, виплетені вночі довкола склеплених сном безневинних очей. Проте серце її лишалося серцем шістнадцятирічного дівчати. Благословенне долею на нев’янучу юність, жило воно в пристареному тілі, мов прекрасна таємниця в замку, що поволі руйнувався. Кожний юнак, що потрапляв в обійми пані фон Таусіґ, був давно жаданим гостем. На жаль, жодного не пускали далі передпокою. Вона ж бо навіть не жила; вона лише чекала! Вона дивилась, як вони один по одному йшли від неї, зі смутними, непотішеними й пойнятими гіркотою очима. Помалу вона звикла бачити, як приходять і йдуть від неї чоловіки, це поріддя дитинних велетнів, ці вайлуваті комашки з мамутів завбільшки, летючі, а проте важкі; ціла армія незграбних дурнів, що силкуються літати на свинцевих крилах; войовники, що гадають собі, ніби вони перемагають, тимчасом як їх зневажаєш, уявляють, ніби володіють, коли над ними смієшся, думають, що впиваються насолодою, коли вони її лише пригубили; ця орда варварів, яких, проте, чекатимеш, допоки в тобі жевріє життя. А може ж, може, з їхньої безладної й темної юрми несподівано вийде той єдиний, легкий і сяйливий принц із благословенними руками? Та він не приходив. На нього чекали, а він не приходив! Підступала старість, а він не приходив! Пані фон Таусіґ ставила молодих чоловіків супроти старості, мов греблю. Зі страху перед власним досвідченим поглядом вона входила в кожну свою так звану пригоду, заплющивши очі. І зачаровувала своїми бажаннями немудрих чоловіків задля власної потреби. На жаль, вони нічого того не помічали. І не мудрішали ані на крихітку.

Вона зробила для себе оцінку лейтенанта Тротти. «На свій вік, він здається застарим, — думала пані фон Таусіґ, — видно, що зазнав неабиякої скорботи, але розуму від того не надбав. Він не вміє кохати жагуче, та, здається, кохає не мимохідь. Він такий нещасний, що його можна хіба що ощасливити».

Наступного ранку Тротта дістав триденну відпустку «у зв’язку з родинними обставинами». О першій дня він попрощався з товаришами у вокзальному ресторані. Під їхні заздрісні й радісні вигуки піднявся з пані фон Таусіґ до купе вагона першого класу, за яке йому, щоправда, довелося доплатити.

Коли настала ніч, йому стало страшно, мов дитині в темряві, і він вийшов з купе — закурити, себто під тим приводом, що йому хочеться курити. Він стояв у коридорі, сповнений безладних марень, дивлячись крізь нічне вікно на летючих зміїв, що миттю поставали з розжарених до білого іскор локомотива й миттю ж гасли, на густу темінь лісів і тихі зорі під склепінням неба. Потім обережно відсунув двері й зайшов до купе.

— Може, нам треба було взяти квитки в спальний вагон? — приголомшила, навіть злякала його запитанням із темряви жінка. — Вам раз у раз хочеться курити! Можете курити й тут!

Отже, вона й досі не спала. Сірник освітив її обличчя. Біле, обрамлене чорними розкошланими косами, воно лежало на темно-червоному оксамиті подушки. Так, може, й справді треба було їхати в спальному вагоні. Кінчик цигарки червонясто жеврів у пітьмі. Вони їхали мостом, колеса стукотіли дужче.

— Мости! — сказала жінка. — Я завжди боюся, що вони проваляться.

«Так, — подумав лейтенант, — добре, якби цей міст провалився!» Він, Карл Йозеф, мав змогу вибирати лише між раптовим лихом і лихом, що підкрадається повільно. Він непорушно сидів навпроти жінки, дивлячись, як ліхтарі мимобіжних станцій на мить освітлювали купе й біле обличчя пані Таусіґ ставало ще біліше. Він не міг видушити з себе й слова. Йому здалося, що він, замість говорити, повинен її поцілувати. Та він усе віддаляв той неодмінний поцілунок. Нехай як проїдемо наступну станцію, казав він собі. Несподівано жінка простягла руку, намацала засув на дверях купе й заклацнула його. І Тротта схилився над її рукою.

Тієї години пані фон Таусіґ кохала лейтенанта так само жагуче, як десяток років тому лейтенанта Евальда, на тому ж таки перегоні, тієї ж таки години й, може, навіть у тому ж таки купе. Одначе улан на якийсь час зітерся з її пам’яті, як і всі, хто був до нього й після нього. Жага ринула понад спогади і змила всі їхні сліди. Пані фон Таусіґ звалася Валерією, та за місцевим звичаєм її називали скорочено — Валі. Те ім’я, нашіптуване їй в усі години пестощів, кожного разу бриніло цілком по-новому. Тепер її нарік ним цей юнак, вона була дитям, і таким свіжим, як і оте, щойно вимовлене ним ім’я. Проте вона саме тепер зробила сумне зауваження, що, мовляв, «куди старша за нього»; ці слова вона завжди наважувалась вимовляти перед молодими чоловіками, — така собі безтямно смілива обережність. Між іншим, це зауваження завжди викликало нову хвилю пестощів. Усі пестливі слова, якими вона володіла мистецьки і якими обдаровувала вже стількох чоловіків, — вона знову видобула їх із пам’яті. Зараз прозвучить — як добре вона, на жаль, знала цю черговість! — завжди однакове прохання чоловіка не говорити про вік і про час. Вона знала, як мало важили ці прохання, — і вірила їм. Вона чекала. Проте лейтенант Тротта мовчав, такий упертий молодик. Вона злякалася, що те мовчання було присудом, і почала обережно:

— Як ти гадаєш, на скільки років я старша за тебе?

Він розгубився. На такі питання не відповідають, та це його й не обходило. Він відчував швидку зміну прохолоди й палу на її гладенькій шкірі — раптові кліматичні зміни, що належать до чарівних проявів кохання. (В одну-єдину годину скласти всі властивості усіх пір року на одні-однісінькі жіночі плечі! Це фактично касувало закони часу.)

— Адже я могла б бути твоєю матір’ю! — прошепотіла жінка. — Відгадай-но, скільки мені років?

— Не знаю! — сказав бідолаха.

— Сорок один! — мовила пані Валі.

Місяць тому їй минуло сорок два. Та декотрим жінкам сама природа не дає сказати правди, природа, яка дбає про те, щоб вони не старіли. Пані фон Таусіґ була, можливо, надто горда, щоб урвати від свого справжнього віку аж три роки. Але вкрасти в правди якийсь там нещасний рік ще не було ніяким гріхом проти правди.

— Ти брешеш! — нарешті із ввічливості сказав він дуже брутально.

І вона пригорнула його до серця в новому бурхливому пориві вдячності. Білі вогні станцій пролітали повз вікна вагона, освітлюючи купе, осяювали її біле обличчя і ніби наново оголювали її плечі. Лейтенант спочивав у неї на грудях, як дитя. Вона відчувала благодійний, святий, материнський біль. Материнська любов струмувала в її жилах і додавала жінці нової снаги. Їй хотілося зробити добро своєму милому, наче рідній дитині, яку породило її власне лоно, що тепер приймало його.

— Дитя моє, дитя моє! — повторювала вона.

Їй уже не страшно було старості. Так, уперше в житті вона благословляла роки, що відділяли її від лейтенанта. Коли ранок, осяйний ранок раннього літа, зазирнув у вікна вагона, що нестримно мчав уперед, вона безстрашно показала лейтенантові своє ще не підготоване до денного освітлення обличчя. Щоправда, вона трішки врахувала рум’яний схід сонця. Бо вікно, біля якого вона сіла, дивилося на схід.

Для лейтенанта Тротти увесь світ став не той. Тому він вирішив, що аж тепер спізнав справжнє кохання, себто він спізнав здійснення своїх уявлень про кохання. Насправді ж він був лише вдячний, наче нагодована дитина.

— У Відні ми будемо разом, правда?

«Люба дитинко, люба дитинко!» — весь час думала жінка. Вона дивилася на нього, сповнена материнської гордості, мов бачила й власну заслугу в чеснотах, яких він не мав і які вона йому по-материнському приписувала.

Вона підготувала цілу низку невеличких свят. Як на те вони приїхали до Відня саме на свято Тіла Христового. Вона роздобуде двоє місць на трибуні. Вони з ним милуватимуться барвистою процесією, яку вона любила, як і всі австрійські жінки тих часів з усіх станів.

Вона роздобула місця на трибуні. Радісна й урочиста пишнота параду і саму її обдарувала якимсь теплим і молодим відблиском. Ще з юності знала вона, може, незгірше за самого обер-гофмейстера, усі фази, складові частини і всі закони руху святкової процесії на день Тіла Христового, — десь так, як давні завсідники оперних лож знають усі сцени улюблених опер. Її жадоба видовищ від того не слабшала, навпаки — ще зростала від тієї втаємниченості, живилася нею. У душі Карла Йозефа зринули дитинні й героїчні мрії, що переповнювали його колись, удома, на канікулах, на балконі батькової оселі, під звуки маршу Радецького, і робили щасливим. Уся велична сила старої імперії проходила перед його очима. Лейтенант думав про свого діда, героя Сольферіно, і про незламний патріотизм свого батька, окружного начальника, що був наче невеличка, але міцна скеля між високо піднесених гір імперії Габсбурґів. Він думав про власну свою священну мету — померти за цісаря — будь-якої хвилини, на воді, на суходолі чи в повітрі — одне слово, там, де доведеться. Слова присяги, що їх він кілька разів виголошував машинально, ставали живими, одне за одним злітали догори, кожне — мов прапор. Порцеляново-блакитні очі верховного головнокомандувача, схололі на безлічі портретів по безлічі стін імперії, сповнювалися новою, батьківською ласкавістю і дивились, мов саме блакитне небо, на внука героя Сольферіно. Цвіли під сонцем ясно-сині штани піхотинців. Як сама поважність балістичної науки, минали трибуну брунатні, кольору кави, артилеристи. Криваво-червоні фески ясно-синіх босняків палали на сонці, як маленькі смолоскипи радості, запалені ісламом на честь його апостольської величності. У чорних лакованих каретах сиділи кавалери ордена Золотого руна і чорні рум’янощокі муніципальні радники. За ними маяли, немов велична буря, що приборкала свою могуть поблизу цісаря, султани ляйб-гвардійців піхоти. Аж ось понад натовпом людей, понад солдатами, що йшли маршовим кроком, над кіньми, що виступали легким клусом, і повозами, що безгучно котилися вперед, поплив, підготований лунким генерал-маршем, цісарсько-королівський гімн — спів на славу земного, а все ж таки апостольського херувима армії: «Боже, вбережи, Боже, заступи…». Він витав над усіма головами, як небо з мелодії, як балдахін із чорно-золотих музичних тонів. І лейтенантове серце водночас наче й завмерло і закалатало в грудях — така собі медична дивовижа. На тлі повільних звуків гімну злітали догори вітальні кличі «Слава!», мов білі прапорці поміж великих, оздоблених гербами знамен. Ось ходою балетного танцівника виплив білий ліпіцанський кінь, з величною кокетливістю уславлених коней ліпіцанського цісарсько-королівського кінного заводу. За ним з гучним тупотом копит посувався півескадрон драгунів — вишуканий грім параду. Чорно-золоті шоломи блискали на сонці. Залунали гучні поклики фанфар, почулися радісно-застережливі голоси: увага, увага, старий цісар під’їздить!

І цісар з’явився. Восьмеро сніжно-білих коней везли його повіз. Верхи на конях, у гаптованих золотом чорних лівреях і в білих перуках сиділи двірські лакеї. Вони скидалися на богів, а були тільки слугами напівбогів. Обабіч повозу їхало по двоє угорських ляйб-гвардійців із жовто-чорним хутром пантер через плече. Вони нагадували вартових під мурами Єрусалима, священного міста, чиїм королем був цісар Франц Йосиф.

Цісар був у сніжно-білій уніформі, добре відомій з усіх поширених в імперії портретів, і з велетенським султаном зелених павичевих пер на капелюсі. Пера стиха гойдалися па вітрі. Цісар усміхався на всі боки. Усміх сяяв на його старечому обличчі, як маленьке сонце, що його він сам створив. Від собору святого Стефана ударили дзвони — римська церква вітала римського цісаря німецької нації. Старий цісар висів із повозу і пружним кроком, що його вславили всі газети, мов простий смертний, зайшов до собору під гучний гомін дзвонів. Римський цісар німецької нації.

Жоден лейтенант цісарсько-королівського війська не годен був би спостерігати всю ту церемонію байдуже. А Карл Йозеф належав до найчутливіших. Він бачив золотий блиск, що розходився від процесії, і не чув похмурих змахів крил шулік. Бо вони вже кружляли над двоголовим орлом Габсбурґів, ті шуліки, його браття-вороги.

Ні, світ не гинув, усупереч пророцтвам Хойницького, тут ти бачив на власні очі, що він жив! Широкою Рінґштрасе йшли мешканці цього міста, радісні піддані його апостольської величності, усі чисто — ніби люди з його цісарського двору. І все це місто було ніби велетенським дворищем цісарського палацу. Несхитно стояли біля брам старезних замків швейцари в лівреях, зі своїми жезлами, — ці боги серед лакеїв. Чорні карети на високих і шляхетних колесах з ґумовими шинами й тонкими спицями зупинялись перед брамами. Коні легенько черкали копитами по брукові. Урядовці в чорних трикутних капелюхах, із золотими комірами і вузькими шпагами при боці, гордовиті й упрілі, виходили з процесії. Школярки в білих убраннях, з квітками в косах і свічками в руках, верталися додому, затиснені між врочистими татом і мамою, неначе їхні втілені, ледь злякані й, може, навіть трохи побиті душі. Над ясними капелюшками ясних пань, що, наче на мотузочку, водили прогулювати своїх кавалерів, напиналися легенькі балдахінчики парасольок від сонця. Сині, брунатні, чорні, з золотим і срібним візерунком однострої снували, мов дивовижні деревцята й інші рослини, вихоплені з якогось південного саду й знову напрямлені на далеку батьківщину. Чорне полум’я високих капелюхів зблискувало над ревними й червоними обличчями. Барвисті шарфи, ці веселки бюргерів, лежали на широких грудях, жилетках і черевах. Ось посунули двома широкими колонами, перетинаючи Рінґштрасе, ляйб-гвардійці в білих пелеринах на червоній підбивці й білими плюмажами на шоломах, з осяйними алебардами в руках, — і трамваї, фіакри, ба навіть автомобілі зупинялись перед ними, як перед давно знайомими примарами історії. На перехрестях і на рогах вулиць гладкі, обіпнуті десятком фартухів квітникарки (міські сестри фей) поливали з темно-зелених лійок свої яскраві букети, благословляли усміхненими поглядами закохані парочки, що минали їх, в’язали в пучечки конвалії й без угаву мололи своїми старими язиками. Виблискували золоті шоломи пожежників, що прийшли були поглянути на видовище, — весело застерігаючи про небезпеки й катастрофи. Пахло бузком і глодом. Міський гамір не заглушував свисту чорних дроздів у садках і співу жайворонків попід небом. Усе те разом світ висипав на лейтенанта Тротту. Він сидів у повозі поряд своєї подруги, він кохав її і повертався, як йому здавалося, з першого щасливого дня свого життя.

Та й насправді, життя його ніби щойно починалося. Він навчився пити вино, після того як пив на кордоні саму лишень «дев’яностоградусну». Він зі своєю дамою обідав у славнозвісному ресторані, де господиня була велична, мов та королева, а зала ясна і врочиста, наче храм, шляхетна, мов палац, і мирна, як хатина. Тут, за своїми постійними столами, обідали ясновельможні панове, і кельнери, які їх обслуговували, видавалися їм рівнею, і здавалося, ніби гості й офіціанти через певні часові проміжки мінялись одні з одними місцями. І кожен знав іншого на ім’я, мов брат брата, а віталися вони один із одним, неначе князь із князем. Тут знали всіх: молодих і старих, добрих вершників і кепських, галантних кавалерів і гравців, гульвіс і скнар, честолюбців, щасливчиків, спадкоємців стародавньої, освяченої традицією і введеної в приказку, всюди шанованої дурості, а також розумників, що завтра мали прийти до влади. Тут чутно було тільки легесенький, добре вихований стукіт виделок і ложок та веселенький шепіт трапезувальників, що його ледь чує той, кому він адресований, зате легко розгадує тямкий сусіда. Розливали своє мирне сяйво білі скатертини, крізь високі, запнуті шторами вікна сочився в залу мовчазний день, з пляшок із тихим дзюркотом лилося вино, а хто хотів підкликати кельнера, тому досить було тільки звести очі. Бо в цій добропорядній тиші навіть помах вій було краще чути, ніж десь-інде вигук. Еге ж, так почалося те, що Тротта називав «життям» і що на той час, може, таки й було життям: прогулянка в блискучому повозі, серед густих пахощів дозрілої весни, обіч жінки, яка тебе кохає. Кожен її ніжний погляд, як йому здавалося, потверджував його юначу певність того, що він — прекрасний чоловік, наділений багатьма чеснотами, й навіть «пречудовий офіцер» — у тому значенні, в якому цей вираз вживають військові. Йому згадалося, що він майже все своє життя був невеселий, несміливий, можна сказати — озлоблений. Але такому, яким, на його думку, він пізнав себе тепер, йому несила було зрозуміти, чому він усе був невеселий, несміливий і озлоблений. Смерть, побачена зблизька, злякала його. А проте навіть у тужливих думках, звернених до Катарини й Макса Деманта, він тепер знаходив якусь насолоду. Як на нього, він дізнав, почім ківш лиха. Він заслуговував пестливих поглядів вродливої жінки. Однак він час від часу поглядав на неї з певним острахом. Чи не було з її боку лише примхою, взявши його з собою, мов хлоп’я, подарувати йому кілька гарних днів? Цього не можна було стерпіти. Він був, як уже пересвідчився, прекрасний чоловік, і той, хто його кохав, мусив кохати без останку, чесно й до самої смерті, як нещасна Катарина. А хто знає, скільки чоловіків у думці оцій вродливій жінці тоді, коли їй здається, чи коли вона прикидається ніби кохає лише його? Чи він ревнував? Авжеж! Та ще й був безсилий щось удіяти, як він щойно признався собі. Він ревнував і не мав жодної змоги лишитися тут або ж поїхати з цією жінкою десь далі, утримати її біля себе, скільки йому забагнеться, і пізнати її й здобути. Так, він був маленький, бідний лейтенантик, з п’ятдесятьма кронами, щомісяця одержуваними від батька, й мав борги…

— Чи ви граєте там, у своєму гарнізоні? — зненацька спитала пані Таусіґ.

— Декотрі, — сказав він. — Капітан Ваґнер, наприклад. Він страшенно програє!

— А ти?

— Зовсім не граю! — сказав лейтенант.

Тієї миті він зрозумів, як можна стати дужим. Він обурився проти своєї скромної долі. Він жадав для себе блискучої. Якби він був став урядовцем, то, може, здобув би нагоду з користю застосувати деякі свої духовні чесноти, що їх, безперечно, мав, і зробити кар’єру. А що важив офіцер за мирного часу?! А чого досяг навіть у війну, і навіть учинивши подвиг, його дід, герой Сольферіно?!

— Щоб ти не смів грати! — сказала пані фон Таусіґ. — Ти не схожий на того, кому щастить у картах.

Він образився. Його враз охопила жадоба довести, що йому щастить, щастить у всьому! Він почав укладати таємні плани ще на сьогодні, на тепер, на сю ніч. Його любощі так само стали ніби якимись попередніми любощами, репетицією кохання, яке він віддасть їй завтра, як справжній чоловік, не лише прекрасний, а й дужий. Він думав про час, дивився на годинник і вже обмірковував, як йому піти. Пані Валі сама вирядила його.

— Вже пізно, тобі треба йти!

— Завтра вранці?

— Завтра вранці!

Готельний портьє назвав одну гральну залу неподалік. Лейтенанта зустріли там із діловою ввічливістю. Побачивши кількох офіцерів, вищих званням, він завмер перед ними в належній поставі. Вони недбало кивнули йому головами, безтямно втупивши в нього очі, ніби взагалі не розуміли, що їх трактують як військових: неначе вони вже віддавна не належали до армії, а так собі просто носили уніформу та й годі, а цей зелений новачок взяв і збудив у них дуже далекий спогад про той дуже далекий час, коли вони ще були офіцерами. Вони тепер перебували в іншому, можливо, таємничішому, відтинку свого життя, і лише їхня уніформа та ордени ще нагадували їм про звичне, повсякденне існування, яке завтра, з настанням дня, почнеться для них знов. Лейтенант перелічив свою готівку, вона становила сто п’ятдесят крон. Він поклав, як звичайно робив капітан Ваґнер, п’ятдесят крон до кишені, а решту — в портсигар. Якийсь час він сидів біля однієї з двох рулеток, не роблячи ставки, — карти він знав погано й не наважився сісти за них, — він був цілком спокійний і сам дивувався зі свого спокою. Капітан дивився, як червоні, білі, сині купки фішок зростали, танули, присувалися то до одного, то до іншого. Проте йому не спадало на думку, що він, власне, прийшов сюди задля того, щоб побачити, як усі фішки перемандрують до нього. Нарешті він наважився зробити ставку, так ніби з обов’язку. Він виграв. Поставив половину виграшу і виграв знову. Не дивився ні на масть, ні на числа і ставив байдуже, навмання. Виграв. Поставив увесь виграш. Виграв учетверте. Якийсь майор кивнув йому. Тротта підвівся. Майор:

— Ви тут уперше. Ви виграли тисячу крон. Краще вам тепер піти.

— Слухаюсь, пане майоре! — сказав Тротта й покірно пішов.

Коли він обмінював фішки, то пошкодував, що послухався майора. Він був лихий на себе, що міг підкоритися першому-ліпшому. Чому він дозволив, щоб його вирядили? І чого йому не стає духу вернутися? Він пішов, незадоволений із себе і не радий своєму першому виграшеві.

Було вже пізно й так тихо, що кроки поодиноких перехожих чулися навіть із дальших вулиць. На вузенькій смужці неба, обмежованій з обох боків високими будинками, мирно блимали далекі зорі. Якась темна постать виринула з-за рогу й попростувала назустріч лейтенантові. Перехожий заточувався, він був п’яний. Лейтенант відразу його впізнав. То був маляр Мозер, що робив свій звичний обхід нічного міста, з текою і в капелюсі з обвислими крисами. Він приклав одного пальця до капелюха й почав пропонувати свої роботи:

— Дівчата в усіх поставах!

Карл Йозеф зупинився. Він вирішив, що сама доля послала йому назустріч художника Мозера. Він не знав, що вже впродовж багатьох років професора щоночі о тій самій годині можна було здибати на вулицях міста. Тротта вийняв із кишені заощаджені п’ятдесят крон і подав старому. Лейтенант зробив це, неначе скоряючись чиємусь безмовному наказові. «Жити отак, як він, як він! — подумав лейтенант. — Він цілком щасливий, і він має цілковиту рацію!» Але тієї ж миті злякався тієї думки. Почав шукати підстав — чому саме художник Мозер повинен мати рацію? Не знайшов їх, злякався ще дужче і вмить відчув спрагу — спрагу пияка, що є водночас спрагою душі й тіла. Коли ти раптом починаєш бачити гірш за короткозорого і чути гірше від глухуватого. Треба негайно, тут-таки випити чарчину. Лейтенант обернувся, затримав художника Мозера й сказав:

— Де б нам випити?

Неподалік була нічна пивничка. Там подавали сливовицю, що, на жаль, була на двадцять п’ять відсотків слабша за «дев’яностоградусну». Лейтенант із художником сіли й заходилися коло випивки. Помалу Тротта зрозумів, що він далеко не господар свого щастя, далеко не прекрасний чоловік, наділений всілякими чеснотами, а навпаки, бідний, нещасний та ще й повний жалю, що так покірно скорився якомусь там майорові, який не дав йому виграти сотню тисяч. Ні! Він не створений для щастя! Пані фон Таусіґ, і той майор з гральної зали, і всі взагалі, всі чисто сміються над ним. Лише цей один, цей маляр Мозер (от уже його спокійно можна назвати другом!) щирий, чесний і вірний. Треба йому признатися! Цей прекрасний чоловік — єдиний і давній батьків приятель. Не треба його соромитися. Він змалював діда! Лейтенант глибоко вдихнув, ніби сподіваючись разом з повітрям увібрати й мужність, і сказав:

— Чи ви знаєте, що ми з вами, власне, давно знайомі?

Маляр Мозер підвів голову, його очі під кошлатими бровами блиснули, і він сказав:

— Ми з вами… давно… знайомі? Особисто? Бо як художника ви мене, звісно, знаєте! Як художника мене знають скрізь. Шкода, шкода, але, мабуть, ви помиляєтеся. Чи, може… — Мозер посмутнішав. — Чи можливо, щоб мене сплутали з кимсь іншим?

— Моє прізвище Тротта! — сказав лейтенант.

Маляр Мозер уп’явся в лейтенанта невидющими, посоловілими очима й простяг руку. Потім вибухнув гучною радістю. За руку він напівпритяг лейтенанта через стіл до себе, сам схилився до нього назустріч, і так, над серединою столу, вони по-братньому міцно поцілувалися.

— І що ж поробляє твій батечко? — спитав професор. — Служить іще? Намісником уже став? Я про нього давненько нічого не чув. Якось був зустрівся з ним тут, у Народному саду, він ще дав мені грошей, тоді він був не сам, із ним був син, такий парубійко… але стривай, це ж ти?

— Авжеж, то був я, — сказав лейтенант. — Минуло вже багато, дуже-дуже багато часу. — Він пригадав острах, який тоді відчув, побачивши липку й червону Мозерову руку в батька на коліні. — Я мушу просити в тебе пробачення, так, пробачення, — сказав лейтенант. — Я тоді повівся з тобою погано, препогано! Препогано з тобою повівся! Прости мені, любий друже!

— Так, погано! — потвердив Мозер. — Я тобі прощаю! Більше про це ні слова! Де ти мешкаєш? Я тебе проведу!

Пивницю зачинили. Пліч-о-пліч, похитуючись, вони рушили безгомінними вулицями.

— Я далі не піду, — пробелькотів художник. — Ось моя адреса. Навідай мене завтра, синку!

І він тицьнув лейтенантові одну зі своїх величезних візитних карток, що їх зазвичай роздавав по кав’ярнях.


XIV
День, коли Тротта від’їздив назад до свого гарнізону, був сумний, ще й видався похмурий. Лейтенант ще раз пройшовся вулицями, якими два дні тому проходила процесія. Тоді, думав лейтенант (тоді — думав він), він одну коротку годину пишався собою і своїм фахом. А сьогодні думка про повернення невідчепно йшла за ним, як вартовий за арештантом. Уперше обурився лейтенант Тротта проти військового закону, що панував над його життям. Він був слухняний з раннього дитинства. І він більше не хотів бути слухняним. Щоправда, він зовсім не знав, що означає воля, проте відчув, що вона має різнитися супроти відпустки десь так, як війна різниться супроти маневрів. Це порівняння спало йому на думку тому, що він був солдат (і тому, що війна — то солдатська воля). Йому подумалося, що амуніція, необхідна для волі, — то гроші. А та сума, що він мав у кишені, нагадувала радше холості набої, якими бахкають під час маневрів. Чи мав він узагалі бодай що-небудь? Чи міг він дозволити собі волю? Чи його дід, герой Сольферіно, залишив по собі який статок? Чи він, лейтенант, колись успадкує його по батькові? Ніколи доти такі розмірковування не були йому знайомі! Тепер вони налетіли на нього, мов зграя небачених птахів, угніздилися в його мозкові й невгамовно били крилами. Тепер він чув усі бентежні голоси величезного світу. Відучора він знав, що Хойницький цього року збирається покидати свою батьківщину раніше, ніж завжди, і що цього тижня від’їздить із подругою десь на південь. І Тротта спізнав ревнощі до приятеля, й вони подвійно його присоромили. Він їхав на північно-східний кордон. А ця жінка з приятелем їхали на південь. І той «південь», що до самої оцієї години був просто собі географічним поняттям, заграв усіма чарівними барвами незвіданого раю. Південь лежав у чужій країні! І ти дивись! — виходить, були в світі чужі країни, не підвладні цісареві Францу Йосифові Першому, які мали свої власні армії, з багатьма тисячами лейтенантів у великих і маленьких гарнізонах. У тих чужих країнах ім’я героя Сольферіно нічогісінько не важило. І там також були монархи. Й ті монархи мали власних рятівників свого життя… Такі думки вносили в душу молодика страшенне сум’яття; для лейтенанта монархії вони були так само приголомшливі, як для нашого брата міркування, приміром, про те, що Земля — тільки одне з мільйонів небесних тіл, що на Молочному Шляху є ще сила-силенна сонць, і кожне те сонце має своїх супутників, і що, отже, ти й сам — вельми жалюгідний індивід, щоб не сказати просто й грубо: копичка лайна!

Від виграшу в лейтенанта залишилося ще сімсот крон. Знов податися до якоїсь гральної зали він не наважився, не лише з остраху перед тим незнайомим майором, якого, можливо, командування призначило для нагляду за молодими офіцерами, а ще й зі страху перед спогадом про свою боягузливу втечу. Ох, він добре знав, що ще сотні разів миттю покине гральну залу, скоряючись наказові чи натякові старшого званням. І, мов хвора дитина, Тротта з якоюсь насолодою віддався болючому усвідомленню, що він не здатен загнуздати своє щастя. Він страшенно жалів себе! під ту годину він відчував утіху від жалю до самого себе. Він випив кілька чарок горілки і відразу змирився зі своїм безсиллям. І як ото людині, що йде до в’язниці або в монастир, здалися лейтенантові геть не потрібні гроші, які він мав при собі, обтяжливі й зовсім зайві. Вирішивши негайно їх витратити, він подався до крамниці, в якій батько купив йому срібну табакерку, й вибрав разок перлин для своєї подруги. З квітами в руці, перлинами в кишені й зі скорботним виразом обличчя постав він перед пані фон Таусіґ.

— Я тобі дещо приніс, — признався він так, наче мав сказати: «Я для тебе дещо вкрав!».

Враз йому подумалося, що дарма він грає чужу роль, роль світської людини. І лише тієї миті, як уже тримав свій дарунок у руці, йому спало на думку, що він, звичайний лейтенант, смішний із таким дорогим дарунком, що цей разок перлин його принижує, а її, багату жінку, можливо, образить. І він сказав:

— Я прошу вибачити мені це! Я мав купити якусь дрібничку, але… — І більше нічого не придумав. І почервонів. І опустив очі.

Ох, він не знав жінок, які вже бачать наближення старості, бідолашний лейтенант Тротта! Він не здогадувався, що вони приймають кожний подарунок як чарівний дар, який повертає їм молодість, і що їхні розумні, тужні очі все оцінюють цілком інакше! Адже пані фон Таусіґ любила цю його безпорадність, і що дужче проступала його юність, то молодша ставала й вона сама! Отож розумна й жагуча, вона кинулася йому на шию, поцілувала як власну дитину, заплакала, тому що мала його втратити, засміялася, тому що він ще був при ній, і трішки — тому, що перли були такі гарні, й крізь рясний, розкішний потік сліз промовила:

— Ти такий милий, такий милий, мій хлопчику!

Вона тут-таки пошкодувала, що сказала це, а надто слова «мій хлопчику». Бо вони робили її старшою, ніж вона тієї миті насправді була. На щастя, вона враз помітила, що він так запишався, наче дістав нагороду з рук самого цісаря. «Він надто молодий, щоб зрозуміти, яка я стара!» — подумала вона…

Проте, щоб знищити свій справжній вік, стерти його, втопити в морі своєї жаги, вона охопила плечі лейтенанта, чий молодий і теплий стан уже починав бентежити її руки, й потягла його до канапи. Вона накинулася на нього з її невтоленним жаданням бути молодою. Жага била з неї потужним полум’ям, скувала лейтенанта і уярмила його. Її блискучі очі вдячно і блаженно пестили молоде чоловіче обличчя, що схилилося над нею. Самий уже його вигляд відмолоджував її. І її палке жадання залишатися вічно юною жінкою було не менше від її жаги в коханні. На якусь хвилину їй здалося, що вона ніколи не пустить від себе цього лейтенанта. Одначе за мить вона сказала:

— Шкода, що ти сьогодні їдеш…

— Я більше ніколи тебе не побачу? — сумирно спитав юний коханець.

— Чекай на мене, я повернуся!.. І не зраджуй мене! — швидко додала вона зі страхом жінки, що старіє, перед невірністю і юністю інших.

— Я кохаю тільки тебе! — вихопилося з самої його душі чесне запевнення молодої людини, для котрої нема нічого понад вірність.

То було їхнє прощання.

Лейтенант Тротта поїхав на вокзал, прибув туди надто рано й мусив довго чекати потяга. Проте йому здавалося, ніби він уже їде. Кожна зайва хвилина, перебута в місті, була б йому прикрою, може, навіть ганебною. Він тамував внутрішнє напруження, що ним опанувало, удаючи перед самим собою, ніби їде раніше, ніж повинен. Аж ось він сів у потяг. Тут він запав у щасливий, лише зрідка порушуваний сон і прокинувся вже недалеко від кордону.

Його денщик Онуфрій чекав на нього й повідомив, що в місті бунт. Робітники щетинообробної фабрики виходять на демонстрації, і гарнізон приведено в бойову готовність.

Тепер лейтенант Тротта зрозумів, чому Хойницький так рано покинув тутешні краї. Виходить, він поїхав «на південь» із пані фон Таусіґ! А ти — недолугий бранець, і не можеш зразу ж повернутись, сісти в потяг і поїхати назад!

Біля вокзалу сьогодні не було візників. Лейтенант Тротта пішов пішки. Позад нього йшов Онуфрій з ранцем у руці. Малі містечкові крамнички стояли зачинені. Залізні штаби перетинали дерев’яні двері й віконниці низеньких будинків. Вулицями патрулювали жандарми з багнетами на рушницях. Крім звичного кумкання жаб на болотах, не чутно було жодного звуку. Вітер повними пригорщами жбурляв куряву, невтомно продуковану тутешньою піскуватою землею, на дахи, на мури, на паркани, на дерев’яні помости тротуарів і на поодинокі верби. Здавалося, над цим забутим світом лежав порох століть. На вулицях не видно було ані лялечки, могло здатися, що всі мешканці міста за своїми засунутими на засуви дверима й вікнами вимерли наглою смертю. Перед казармою стояли посилені жандармські чати. Відучора тут мешкали всі офіцери, й готель Бродніцера стояв пусткою.

Лейтенант Тротта доповів про свій приїзд майорові Цоґлауеру, від котрого довідався, що відпустка пішла йому, лейтенантові, на користь. На думку людини, яка ось уже понад десяток років прослужила на кордоні, будь-яка відпустка могла піти відпускникові виключно на користь. І так, ніби йшлося про найбуденнішу річ у світі, майор Цоґлауер повідомив лейтенантові, що завтра вранці єгерський рій має виступити й вишикуватися на шосе навпроти фабрики, щоб у разі необхідності запобігти «підривним діям» страйкарів силою зброї. Командувати цим роєм має лейтенант Тротта. Це, властиво, дрібниця, і є всі підстави припускати, що досить буде самої жандармерії, аби навчити цих людей шануватися; треба тільки зберігати спокій і не пустити зброї в роботу завчасно; проте остаточне рішення, чи доведеться єгерям виступити, чи ні, має прийняти політична влада; для офіцера воно, звісно, не дуже приємно, бо ж, зрештою, як ми доїхали до того, що слухаємось наказів якогось окружного комісара? Одначе, врешті-решт, це делікатне завдання є певною відзнакою для наймолодшого лейтенанта батальйону; окрім того, ніхто інший з панів офіцерів не дістав відпустки, а найпростіша вимога солдатського побратимства… й таке інше.

— Слухаюсь, пане майоре! — козирнув лейтенант і пішов.

Майорові Цоґлауеру не можна було нічого закинути. Він майже просив онука героя Сольферіно,замість наказати йому. Ну, та й онук героя Сольферіно щойно провів несподівану розкішну відпустку. Онук героя Сольферіно зараз простував через двір до їдальні. Доля підготувала для нього цю політичну демонстрацію. Задля цього він і прибув на кордон. Тепер він знав напевне, що підступно-розважлива доля спершу подарувала йому відпустку, аби потім його знищити. Інші сиділи в їдальні й привітали його з перебільшеною радістю, спричиненою радше бажанням «дещо вивідати», аніж великою приязню до нього, і всі гуртом заходилися розпитувати, як же «там» усе складалося. Лише капітан Ваґнер сказав:

— Якщо завтра все минеться, то він сам зможе розповісти!

І всі раптом замовкли.

— А якщо мене завтра вб’ють? — сказав лейтенант Тротта капітанові Ваґнеру.

— Тьху, до біса! — відповів капітан. — Паскудна смерть! Паскудна взагалі історія! Та ще й ці сердеги. І, врешті-решт, може, й правда їхня!

Лейтенантові Тротті досі не спадало на думку, що то вбогі сердеги і що, може, й їхня правда. Отож капітанове зауваження здалося йому дуже влучним, і він більше не сумнівався, що то таки вбогі сердеги. Тому він випив дві чарки «дев’яностоградусної» і сказав:

— То я просто не віддам наказу стріляти! Ані застосовувати багнети! Нехай жандарми самі дають собі з цим раду!

— Ти зробиш те, що повинен! Адже й сам це знаєш!

Ні, тієї хвилини Карл Йозеф не знав. Він пив. І дуже швидко поринув у той стан, у якому міг вважати себе здатним на що завгодно: на відмову від послуху, на звільнення з армії, на успішну азартну гру. Жоден мертвий більш не лежатиме йому на дорозі: «Кидай цю армію!» — казав доктор Макс Демант. Лейтенант доволі довго був тюхтієм! Замість звільнитися з армії, він перевівся на кордон. Час покласти всьому цьому край! Він не дозволить завтра принизити себе до рівня такого собі привілейованого поліційника! А то, чого доброго, післязавтра доведеться регулювати вуличний рух і давати пояснення приїжджим! Жалюгідна гра в солдатики за мирного часу! Війни, мабуть, уже ніколи не буде! Зогниєш в отакій гарнізонній їдальні! Але він, лейтенант Тротта, хто знає, чи вже наступного тижня о такій порі він не сидітиме у якійсь кав’ярні на «півдні»?

Усе оце він із запалом, на повен голос виклав капітанові Ваґнеру. Кілька офіцерів обступили його й слухали. Декотрі аж ніяк не мріяли про війну. Вони були б цілком задоволені, якби лишень мали більшу платню, затишніші гарнізони та трохи швидше просувалися в званнях. Не одному з них лейтенант Тротта здавався чужим і навіть трохи зловісним. Він був у ласці в начальства. Він щойно повернувся з чудової поїздки. Як? І йому не до шмиги завтра виступити?

Лейтенант Тротта відчув довкруг себе вороже мовчання. І вперше за весь час служби в армії він вирішив кинути виклик товаришам. Знаючи, що їх найболючіше діткне, він сказав:

— Може, мене пошлють до академії генштабу!

«Ну певно, чом би й ні! — сказали самі собі офіцери. — Він був у кавалерії, він може вступити й до академії генштабу! Він, безперечно, складе іспити й навіть дістане звання генерала поза чергою, бувши такого віку, коли наш брат ще тільки стає капітаном і може хоч трохи розвернутися. Ну то не зашкодить йому побувати в завтрашньому шарварку!»

Наступного дня він мав виступити рано-вранці. Бо армія сама регулювала плин часу. Вона хапала час і ставила його на те місце, яке належало йому, за військовими мірками. Хоча «підривних дій» очікували аж опівдні, лейтенант Тротта вже о восьмій ранку крокував широкою, курною дорогою. За рівненько викладеними на певній відстані одна від одної рушничними пірамідками, водночас і мирними, й небезпечними на вигляд, лежали, стояли й ходили солдати. Виспівували жайворонки, сюрчали коники, дзуміли комарі. На полях оддалік видно було селянок у яскравих хустках. Жінки співали. І часом солдати, що народилися в тутешнім краю, відповідали їм тими ж піснями. Вони б гаразд добрали, що треба робити там, на полі! А чого вони чекають тут, солдати не розуміли. Чи це вже війна? І вже сьогодні опівдні доведеться померти?

Поблизу був невеличкий сільський шинок. Туди й подався лейтенант Тротта випити «дев’яностоградусної». У низенькій хаті було повно людей. Лейтенант зрозумів, що тут сидять робітники, які опівдні мали зібратися перед фабрикою. Усі заніміли, коли він зайшов до шинку, брязкаючи острогами і наводячи страх усім своїм обладунком. Він зупинився коло шинквасу. Поволі, аж надто поволі порався шинкар коло пляшки зі склянкою. За спиною в Тротти залягло мовчання, страшезна гора мовчання. Він одним духом спорожнив склянку. Лейтенант відчував, що всі вони чекають, поки він знов опиниться надворі. І йому хотілося сказати їм, що він тут Богу душу винен. Та йому було незмога ані щось їм сказати, ані відразу піти собі. Тротта не хотів наганяти на людей страх і випив одну за одною ще кілька чарок. Присутні все мовчали. Може, вони робили там, за його спиною, один одному якісь знаки? Він не обернувся. Нарешті лейтенант рушив геть із шинку, і йому здавалося, наче він пробирається поміж твердими скелями мовчання й сотні поглядів, немов похмурі списи, впиваються йому в потилицю.

Коли лейтенант Тротта знов дістався свого рою, йому здалося необхідним скомандувати: «Шикуйся!», хоч була ще лишень десята година. Він нудився, а його вчили, що нудьга деморалізує військо, муштра ж підносить солдатську моральність. За мить його рій стояв перед ним вишикуваний у дві шереги, згідно зі статутом, і Карлові Йозефу чи не вперше в його солдатському житті здалося, що слухняні солдатські руки й ноги — то лише мертві частини мертвих машин, які нічого не виготовляють. Рій стояв непорушно, всі солдати затамували подих. І лейтенантові Тротті, який щойно в шинку відчував у себе за спиною важке й понуре мовчання робітників, нараз стало зрозуміло, що існують два види тиші. А може, подумав він, існує багато видів тиші, як існує багато видів гомону. Коли він зайшов до шинку, ніхто не скомандував робітникам: «Шикуйся!». Проте вони враз замовкли. І з їхнього мовчання струмувала темна й безгучна ненависть, як інколи з важких і безмежно мовчазних хмар струмує мовчазна електрична напруга неминучої громовиці.

Лейтенант Тротта дослухався. Проте з мертвого мовчання його непорушного рою не струмувало нічогісінько. Одне скам’яніле обличчя стриміло біля іншого. Більшість тих облич трохи нагадували обличчя його денщика Онуфрія. Широкі роти й важкі губи, що ледве стулялися, і вузькі, ясні, безживні очі. І поки він, бідолашний лейтенант Тротта, стояв отак перед своїм роєм під склепінням осяйного блакитного дня раннього літа, серед співу жайворонків, сюркоту коників і дзуміння комарів, найдужче чуючи серед усіх голосів ранньої днини мертве мовчання своїх солдатів, у ньому міцніла певність, що йому тут не місце. «А де ж тоді, власне, мені місце? — питав він себе, тимчасом як рій чекав на подальшу команду. — Де? Уже ж не серед тих, що сидять там, у шинку! Може, в Сиполі? Серед батьків моїх батьків? Може, мої руки призначено задля плуга, а не задля шаблі?» І лейтенант далі тримав своїх солдатів у непорушній поставі «струнко!»

— Вільно! — скомандував він нарешті. — Скласти рушниці! Розійдись!

І все знову стало, як було. За пірамідами рушниць лежали солдати. З далеких полів долинав спів селянок. І солдати відповідали їм тими ж таки піснями.

З міста прибула жандармерія, два посилені патрулі, на чолі з окружним комісаром Гораком. Лейтенант Тротта знав його. Сілезький поляк, хвацький танцюрист, чоловік спритний і простодушний водночас, він усім нагадував свого батька, дарма що того ніхто не знав. А батько його був листоноша. Сьогодні окружний комісар був убраний в уніформу, темно-зелену, з фіолетовими закаврашами, і при шпазі. Його куценькі біляві вусики скидалися на ясні пшеничні колоски, а від рум’яних повних щік навіть на відстані пахтіло пудрою. Він був веселий, як недільний день чи як парад.

— Мені доручено, — сказав він до лейтенанта Тротти, — негайно розігнати ці збори. А потім — чи ви готові, пане лейтенанте?

Він розставив своїх жандармів довкола пустирища перед фабрикою, де мали відбутися збори. Лейтенант Тротта сказав:

— Так! — І повернувся до нього спиною.

Він чекав. Він залюбки випив би ще чарчину «дев’яностоградусної». Але тепер уже не міг завернути до шинку. Він бачив, як обер-єгер, командир рою та унтер-єгер зайшли до шинку і знов вийшли. Він простягся в траві на узбіччі дороги й став чекати. Ішлося до полудня, сонце підпливало дедалі вище, і пісні селянок на полях віддалік замовкли. Минув, як здавалося лейтенантові Тротті, нескінченно довгий час, відколи він повернувся з Відня. Від тих далеких днів у нього в пам’яті лишилася тільки жінка, яка сьогодні вже, мабуть, на «півдні», яка його покинула. Він подумав: зрадила. Отож він лежав тепер на узбіччі дороги в прикордонному гарнізоні й чекав — не на ворога, а на демонстрантів.

І вони з’явилися. Вони прийшли з боку шинку. Їхню появу звістував спів — пісня, якої лейтенант ніколи не чув. У тутешнім краю її навряд чи взагалі хто чув. То був «Інтернаціонал», його співали трьома мовами. Окружний комісар Горак знав його зі службового обов’язку. Лейтенант Тротта не зрозумів жодного слова. Проте мелодія здавалася йому тією, оберненою на музику, тишею, яку він відчував у себе за спиною в шинку. Жвавого окружного комісара охопило врочисте збудження. Він перебігав від жандарма до жандарма з записником і олівцем у руках. Тротта знов скомандував:

— Шикуйся!

І, мов хмара, що впала на землю, щільний гурт демонстрантів посунув повз непорушний подвійний мур вишикуваних у дві шереги єгерів. Тьмяне передчуття загибелі світу опанувало Тротту. Йому згадався яскравий блиск процесії у день Тіла Христового, і на мить він уявив, що темна хмара бунтівників суне назустріч тій маєстатичній процесії. На одну-єдину прудку мить на лейтенанта зійшов високий хист мислити образами, й він побачив часи у вигляді двох скель, що сунули одна на одну, і себе самого, лейтенанта, розчавленого тими скелями.

Його рій узяв рушниці на плече, коли по той бік дороги, над щільним чорним кружалом натовпу, що безупинно рухався, піднесені невидимими руками, з’явилися голова й тулуб чоловіка. Це підняте догори тіло враз стало майже точним центром кружала. Руки промовця злетіли в повітря. З його рота вилітали незрозумілі звуки. Натовп загукав. Поруч лейтенанта з записником і олівцем у руці стояв комісар Горак. Нараз він згорнув записника й попростував до натовпу по той бік дороги, повільно, поміж двох блискучих у своєму спорядженні жандармів.

— Ім’ям закону! — вигукнув він.

Його гучний голос заглушив промовця. Збори було розпущено.

На мить стало тихо. Потім із грудей натовпу вихопився один суцільний крик. Проти облич тих людей забіліли їхні кулаки — два кулаки при кожному обличчі. Жандарми зімкнулися в ланцюг. Наступної ж миті півколо тих людей завирувало. Усі вони з лементом ринули на жандармів.

— Рушниці напереваги! — скомандував Тротта.

Він вихопив шаблю. Він не міг бачити, як його зброя сяйнула на сонці й кинула короткий, грайливий і викличний відблиск на протилежний, затінений бік вулиці, де вирував натовп. Шпичаки жандармських шоломів і вістря їхніх багнетів зненацька втонули в натовпі.

— До фабрики, — скомандував Тротта, — рій — кроком — руш!

Єгери рушили вперед, а їм назустріч полетіли якісь темні залізні предмети, бурі дошки з паркану й біласте каміння, довкола засвистіло й заклекотіло, задзижчало й загуло. Легкий, мов ласиця, Горак підбіг до лейтенанта й прошепотів:

— Заради Бога, пане лейтенанте, накажіть стріляти!

— Рій — стій! — скомандував Тротта. — Вогонь!

Перший залп, згідно з інструкцією майора Цоґлауера, єгері дали в повітря. Потім запала велика тиша. На мить стало чутно всі мирні голоси літнього полудня. І крізь куряву, яку зняли солдати і юрма, та легкий дух пороху відчулося добродушне сонячне тепло. Нараз літнє опівдення пронизав голосний лемент якоїсь жінки. Дехто з натовпу, мабуть, подумав, що її поранено, ті люди знов почали кидати в солдатів своїми дивними боєприпасами. Приклад цих кількох войовників наслідували інші, і зрештою — всі. Кілька єгерів із першої шереги вже лежали долі. І лейтенант Тротта, що доволі безпорадно стояв перед солдатами, тримаючи в одній руці шаблю, а другою обмацуючи кобуру револьвера, почув обіч стишений голос Горака:

— Стріляйте! Віддайте, заради Бога, команду стріляти!

За одну-єдину мить у збудженому мозку лейтенанта Тротти промайнули сотні уривчастих думок і образів, одні водночас з іншими; суперечливі голоси в його серці вимагали то явити милосердя, то бути нещадним; казали, що зробив би, ним бувши, його дід; погрожували, що наступної миті він сам помре, і водночас навіювали йому гадку, що його загибель — то єдиний і найбажаніший кінець цієї сутички. Йому здалося, що то хтось інший у ньому підніс його руку, чийсь чужий голос удруге скомандував:

— Вогонь!

Він ще встиг побачити, що цього разу цівки рушниць були націлені на натовп. За мить він уже не бачив нічого. Бо частина юрми, що спершу кинулась була тікати чи, може, вдала, що тікає, раптово скрутнула й забігла в тил єгерям, так що рій лейтенанта Тротти опинився між двома гуртами демонстрантів. Під час другого залпу в спини й потилиці єгерям полетіло каміння й дошки з понабиваними в них цвяхами. Поцілений у голову одним із тих видів зброї, лейтенант Тротта непритомний упав на землю. Кілька ударів різними предметами перепало йому вже зомлілому. Єгері стріляли тепер без команди, куди бачили, навсібіч по своїх напасниках, і зрештою змусили їх утікати. Усе те тривало, може, яких три хвилини. Коли єгері під командуванням унтер-офіцера вишикувались у дві шереги, на курній дорозі лежали поранені солдати й робітники, і минув чималий час, перше ніж приїхали санітарні фургони. Лейтенанта Тротту привезли до невеличкого гарнізонного шпиталю, де констатували тріщини черепної коробки й перелом лівої ключиці; побоювалися запалення мозку. З волі явно безглуздого випадку онук героя Сольферіно дістав поранення в ліву ключицю (а втім, жодна жива людина, за винятком хіба що цісаря, не могла знати, що Тротти завдячували своїм піднесенням пораненій ключиці героя Сольферіно).

Три дні згодом справді почалося запалення мозку. І, певна річ, про це дали б знати окружному начальникові, якби лейтенант ще в день прибуття до шпиталю, опритомнівши, не впросив майора ні в якому разі не повідомляти батькові про те, що сталося. Щоправда, лейтенант тепер знову лежав непритомний, були навіть достатні підстави побоюватись за його життя, проте майор вирішив ще зачекати. Отак сталося, що окружний начальник аж два тижні опісля довідався про бунт на кордоні й про ту непочесну роль, яку відіграв тоді його син. Старий дізнався про це спершу з газет, куди звістка про заворушення потрапила через опозиційних політиків. Бо опозиція була налаштована скласти відповідальність за загиблих, за вдів і сиріт на армію, на єгерський батальйон і особливо на лейтенанта Тротту, що віддав наказ стріляти. І лейтенантові справді загрожувало певного роду слідство, тобто суто формальне розслідування, яке провадила військова прокуратура, аби вгамувати політиків і фактично реабілітувати лейтенанта, а може, навіть знайти підстави для його відзначення. Та окружний начальник аж ніяк не був спокійний. Він навіть двічі телеграфував синові й один раз — майорові Цоґлауеру. Здоров’я лейтенантове тоді вже пішло на поліпшення. Він іще не міг рухатися, проте загроза для життя минулася. Він написав батькові короткого листа зі звітом про те, що сталося. А взагалі, він не дбав про своє здоров’я… Він думав про те, що знову йому на дорозі лягли мертві, і вирішив нарешті розпрощатися з армією. Заклопотаний такими думками, він був не годен бачитися й розмовляти з батьком, дарма що тужив за ним. Він переживав якусь ніби ностальгію за батьком і водночас знав, що батько більше не був вітчизною його душі. Армія не була більше його покликанням. І хоч як жахало його те, через що він опинився у шпиталі, він радів зі своєї недуги, бо ж вона висувала необхідність приймати рішення. Він змирився з невеселим духом карболки, сніжно-білою голизною стін і постелі, болем, перев’язками, суворою й материнською лагідністю санітарок і нудними відвідинами вічно бадьорих товаришів. Він знов перечитав кілька тих книжок, — з часів кадетського корпусу він нічого не читав, — що їх колись батько задавав йому читати на канікулах, і кожний рядок нагадував йому про батька, й про тихі недільні ранки, і про Жака, про капельмейстера Нехвала й марш Радецького.

Одного дня його відвідав капітан Ваґнер, довго сидів коло ліжка, вряди-годи кидав якесь слово, потім підвівся й знову сів. Нарешті, зітхнувши, витяг з кишені векселя й попросив Тротту підписати. Тротта підписав. Вексель був на півтори тисячі крон. Каптурак недвозначно зажадав гарантій Тротти. Капітан Ваґнер вельми пожвавішав і докладно розповів історію про якогось скакуна, що його він збирався поцінно купити й пустити на перегони в Бадені, докинув до того ще кілька анекдотів і цілком несподівано пішов собі.

Два дні згодом з’явився головний лікар, блідий і стурбований, сів біля постелі Тротти й повідомив, що капітана Ваґнера вже немає на світі. Він застрелився в прикордонному лісі. Капітан залишив прощального листа до всіх товаришів, у якому передавав щирий привіт лейтенантові Тротті.

Лейтенант ані на мить не задумався про векселі й про можливі наслідки свого підпису. Він запав у гарячку. Він марив — і говорив, говорив про те, що мертві кличуть його і що для нього настав час покинути цю землю. Старий Жак, Макс Демант, капітан Ваґнер і незнайомі розстріляні робітники стояли рядком і гукали його. Поміж ним і мерцями був поставлений незастелений стіл для гри в рулетку, на якому нескінченно крутилася нічиєю рукою не кинута кулька.

Два тижні пролежав він у гарячці. Для військової прокуратури то була сподівана нагода відкласти розслідування й поставити до відома декотрі вищі політичні інстанції, що армія також зазнала втрат, що відповідальним за це є політичне управління прикордонного краю і що жандармерія мала вчасно дістати підкріплення. Назбиралася сила-силенна паперів стосовно справи лейтенанта Тротти, кількість їх усе зростала, і кожна інстанція кожної установи скроплювала їх ще й своєю дещицею чорнила, як ото скроплюють водою квіти, щоб краще росли, і вся справа врешті-решт опинилася у військовій канцелярії цісаря, оскільки якийсь аж надто обачний обер-авдитор докопався, що лейтенант є онуком того давно забутого героя Сольферіно, який перебував у давно забутому, проте, в кожному разі, безпосередньому стосунку до верховного головнокомандувача, і що таким чином цей лейтенант має зацікавити найвищі інстанції, а через те доречніше зі слідством зачекати.

Отож цісар, який щойно повернувся з Ішля, мусив якось о сьомій годині ранку зайнятися таким собі Карлом Йозефом бароном Тротта фон Сиполє. А що цісар був уже старий, то, хоч він трохи й відпочив, побувши в Ішлі, проте ніяк не міг пояснити собі, чому, коли він прочитав ім’я Тротта, йому на думку спала битва при Сольферіно; і він підвівся з-за свого письмового столу й дрібненькими старечими кроками заходив по своєму скромному робочому кабінеті туди-сюди, туди-сюди, аж урешті це здивувало його старого слугу, і той, занепокоївшись, постукав у двері.

— Зайдіть! — сказав цісар. І, побачивши камердинера:

— Коли ж прийде Монтенуово?

— О восьмій годині, величносте!

До восьмої було ще півгодини. І цісареві здалося, що він більше не витримає такого стану. Чому, чому ім’я Тротта нагадує йому про Сольферіно? І чому він ніяк не може пригадати, який між ними зв’язок? Невже він аж такий старий? Відколи він повернувся з Ішля, то все міркував над питанням, скільки йому, властиво, років, бо йому раптом здалося дивним, що, аби довідатися, скільки тобі років, треба відняти рік народження від поточного календарного року: адже кожний рік починається з січня, а день його народження припадає на вісімнадцяте серпня! Еге, якби ж то рік починався з серпня! Або якби він, скажімо, народився вісімнадцятого січня, тоді підрахувати було б зовсім легко. А так неможливо встановити, чи тобі вісімдесят два, пішов вісімдесят третій, чи вісімдесят три, пішов вісімдесят четвертий! А йому, цісареві, не хотілося про це питати! Весь світ і так має багато клопоту, та й, зрештою, що там важить, чи ти на один рік молодший, чи на один рік старший; навіть якби ти був молодший, однаково не пригадаєш, чого цей клятий Тротта нагадує тобі про Сольферіно. Обер-гофмейстер це знає. Але ж він прийде аж о восьмій! А втім, може, й камердинер знає?

І цісар урвав свою біганину дрібцем по кімнаті й спитав слугу:

— Скажіть-но: вам відоме ім’я Тротта?

Власне, цісар хотів звернутися до слуги, як звичайно, на «ти», але ж тут ішлося про світову історію, а він виявляв повагу навіть до тих, кого запитував про історичні події.

— Тротта! — сказав цісарів камердинер. — Тротта!

Він також був уже старий, цей слуга, і дуже тьмяно пригадував статейку з читанки під заголовком «Битва при Сольферіно». І раптом його обличчя ніби сонце осяяло: він згадав!

— Тротта! — скрикнув він. — Тротта врятував життя вашій величності.

Цісар підійшов до столу. У відчинене вікно кабінету линув радісний спів уранішнього шенбрунського птаства. Цісареві здалося, що він знов молодий, і йому вчулася тріскотнява рушниць, і він відчув, що хтось ухопив його за плечі й пірвав додолу. І враз ім’я Тротта стало йому дуже близьке, як назва Сольферіно.

— Так, так, — сказав цісар, махнувши рукою, і написав на берегах Троттової справи: «Сприятливо владнати!».

Потім знов підвівся й підійшов до вікна. Птахи заходилися з радощів, і старий усміхнувся їм, так ніби він їх бачив.


XV
Цісар був старий чоловік. Він був найстаріший цісар у світі. Довкола нього ходила смерть, кружка, кружка і косила, й косила. Уже весь лан було скошено, і тільки цісар, мов забутий срібний колосок, ще стояв і чекав. Його ясні й суворі очі вже багато років безнадійно дивилися в безнадійну далечінь. Його череп був голий, мов пагорб у пустелі. Його бакенбарди були білі, мов двоє крил із снігу. Зморшки на його обличчі нагадували переплутані густі чагарники, в яких гніздилися десятиріччя. Його тіло було худе, спина трохи похила. Удома він ходив дрібненькою старечою ходою. Та тільки-но виходив надвір, силкувався надати своїм стегнам твердості, колінам — пружності, ногам — легкості, а спині — стрункості. Очі свої він сповнював штучною добрістю — справжньою властивістю цісарських очей: здавалося, вони зверталися на кожного, хто дивився на цісаря, й вітали кожного, хто вітав його. Та насправді людські обличчя тільки пропливали й пролітали перед його очима, що дивились просто на ту легку, тонісіньку риску, яка є межею між життям і смертю, на пружок обрію, що його завжди бачать очі старих людей, навіть якщо його заступають будинки, ліси чи гори. Люди думали, що Франц Йосиф знає менше, ніж вони, бо він настільки за них старіший. Та він знав, можливо, більше за багатьох. Він бачив, що сонце в його імперії котиться до заходу, але не казав нічого. Він знав, що помре раніше, ніж воно зайде. Інколи він прикидався простачком і радів, коли йому докладно розтлумачували речі, які він прекрасно знав. Бо з хитрістю, притаманною дітям і старим людям, полюбляв збивати придворних з пантелику. І тішився з марнолюбства, з яким вони йому доводили, що розумніші за нього. Він приховував свій розум за машкарою простацтва. Бо цісареві не личить бути таким розумним, як його радники. Краще нехай його вважають простаком, аніж розумником. Коли він бував на полюванні, то добре знав, що дичину йому просто підставляють під цівку рушниці, і хоч міг уполювати ще щось, проте стріляв лише те, що йому вигнали. Бо ж не личить старому цісареві виявляти, що він розкусив хитрощі і вміє стріляти краще за лісничого. Коли йому правили байку, він прикидався, що вірить їй. Бо не личить цісареві ловити когось на брехні. Коли за його спиною посміювалися, він удавав, ніби не відає про те. Бо цісареві не личить знати, що з нього кепкують, і ці насмішки дурні, поки він не хоче про них знати. Коли в нього підскакувала температура і довкола нього всі тремтіли, а його лікар у вічі йому брехав, що вона в нього не підскочила, цісар казав:

— Ну, тоді ж усе добре! — хоч знав, що це не так.

Бо цісар не карає медика за брехню. Крім того, він знав, що година його смерті ще не надійшла. Він пережив не одну таку ніч, коли його змагала гарячка й лікарі про неї нічого не знали. Бо він не раз бував хворий, і ніхто того не бачив. Подеколи ж він був здоровий, а його вважали хворим, і він удавав, що справді хворий. Де його мали за доброго, він був байдужий. А де вважали, що він холодний, там йому рвалося серце. Він досить довго жив, щоб знати, що казати правду — нерозумно. Він дозволяв людям помилятися, але сам вірив у сталість свого світу менше від тих дотепників, які в його величезній імперії правили про нього анекдоти. Але цісареві не личить мірятися з дотепниками й бувалими в бувальцях. І цісар мовчав.

Хоча він відпочив і лікар був задоволений із його пульсу, його легенів і дихання, та відучора до нього вчепилася нежить. Йому не спало на думку не приховувати її. Йому могли зашкодити відвідати осінні маневри на східному кордоні, а він хотів ще раз, бодай один день, подивитися ті маневри. Через справу того свого рятівника, чиє ім’я знов вилетіло йому з голови, цісар згадав Сольферіно. Він не любив воєн (бо знав, що їх програють), але любив військо, військову гру, уніформу, навчання з рушницями, паради, дефілювання військ і навчання чот. Іноді йому ставало прикро, що шоломи на офіцерах були вищі, ніж на ньому, що вони в лакованих чоботях і штанях з напрасованим рубчиком, а коміри їхніх одностроїв занадто високі. Багато з них були навіть гладенько поголені. Зовсім недавно він побачив на вулиці гладенько поголеного офіцера, і його серце цілий день було в тривозі. Проте коли він ішов до військових людей сам, вони знов починали усвідомлювати, що таке статут, а що — хлоп’яцтво. Декому можна було дати доброї науки й по-простому, по-солдатському. Бо у війську й цісар був солдат. Ах, він любив звуки сурм, хоч завжди прикидався, що його цікавлять лише військові плани. І хоча знав, що сам Господь помазав його на престіл, однак деколи, в годину слабкості, його смутило, що він не фронтовий офіцер, — штабних він недолюблював. Йому згадалося, як після битви при Сольферіно він, мов фельдфебель, горлав на недисципліноване військо і навів у ньому лад. Він був переконаний — тільки кому він міг про те сказати? — що десяток добрих фельдфебелів спроможні зробити більше, ніж два десятки офіцерів генерального штабу. Він жадав маневрів!

Отож цісар вирішив приховати свою нежить і діставати носовичка якомога рідше. Ніхто не повинен дізнатися про його намір завчасно, він хотів з’явитися на маневрах несподівано як для їхніх учасників, так і для всієї місцевості. Франц Йосиф заздалегідь радів із відчаю цивільної влади, яка не вживе достатніх заходів безпеки силами поліції. Він не мав страху. Знав напевне, що година його смерті ще не надійшла. Він усіх перелякав. Його спробували відрадити. Він лишився непохитний. Одного чудового дня він сів у королівський потяг і поїхав на схід.

У селі Ц., розташованому не далі як за десяток миль від російського кордону, в старовинному замку, йому підготували помешкання. Цісар охочіше зупинився б у котрійсь із тих хат, у яких розмістилися офіцери. Уже багато років йому не давали пожити справжнім військовим життям. Один-єдиний раз, під час невдалого італійського походу, він, скажімо, побачив у своїй постелі справжнісіньку живу блоху, але нікому про те не сказав. Бо він був цісар, а цісареві не личить говорити про комах. Це вже тоді було його переконанням.

У його спальні зачинили вікна. Уночі він не міг заснути, а довкола нього спало все, що мало його охороняти; цісар у довгій, просторій нічній сорочці виліз із постелі і тихо-тихесенько, так, щоб нікого не збудити, відчинив обидві половинки високого, вузького вікна. Якусь хвилину він стояв, вдихаючи прохолодний дух осінньої ночі й дивлячись на зорі в темно-синьому небі й на жовтогарячі табірні вогні солдатів. Колись він читав книжку про самого себе, там було таке речення: «Франц Йосиф Перший аж ніяк не романтик». «Вони пишуть про мене, — подумав старий цісар, — що я не романтик. А я люблю табірні вогні». Він хотів би тепер бути простим лейтенантом і молодим. «Можливо, я ніякий не романтик, — думав він, — але я хотів би бути молодим! Якщо не помиляюся, я мав вісімнадцять років, коли посів трон». «Коли я посів трон» — ці слова здалися цісареві дуже сміливими, тієї пори йому було тяжко вважати себе цісарем. Авжеж! Так було написано в тій книжці, яку йому піднесли зі звичною шанобливою присвятою. Безперечно, він був Франц Йосиф Перший! Перед його вікном височіло безмежне склепіння темно-синьої зоряної ночі. Рівна й широка, лежала земля. Йому казали, що ці вікна виходять на північний схід. Отже, він дивився в бік Росії. Проте кордону, звісно, не можна було розгледіти. А цісар Франц Йосиф тієї миті залюбки поглянув би на кордон своєї імперії. Його імперія! Він усміхнувся. Ніч була синя й кругла, і широка, й повна зір. Цісар стояв біля вікна, сухенький і старий, у білій нічній сорочці і сам собі здавався крихітним перед лицем неозорої ночі. Найостанніший з його солдатів, що патрулювали біля наметів, був могутніший за нього! Найпослідущіший з його солдатів! А він був верховний головнокомандувач! Кожний солдат присягав перед Усемогутнім Господом на вірність Францу Йосифові Першому. Він був величністю з ласки Господньої, а він вірив у Всемогутнього Господа. За всипаною золотими зорями синявою неба крився Він, Усемогутній… Незбагненно! То Його зорі сяяли там, на небесах, і то Його небо звелося склепінням над землею, і частину тієї землі, Австро-Угорську монархію, Він наділив Францові Йосифові Першому. А Франц Йосиф був сухенький дідок, він стояв перед відчиненим вікном, боячись, що його кожної миті можуть заскочити тут його охоронці. Сюрчали коники. Той їхній спів, нескінченний, як ніч, будив у душі цісаря таку саму шанобу, як і зорі. Хвилинами цісареві здавалося, що то зорі й співають. Його трохи морозило. Та він боявся зачинити вікно, бо, може, воно не зачиниться так тихо, як відчинилось: у нього тремтіли руки. Він пригадав, що колись давно-давно вже побував на маневрах у цій місцевості. І ця спальня виринула в пам’яті з давно забутих часів. Та він не пам’ятав, чи відтоді спливло вже десять, двадцять, чи ще більше років. Він ніби плив у морі часу — не до певної мети, а просто безладно носився на поверхні, часто відштовхуваний до рифів, які нібито вже знав. Одного чудового дня він десь піде на дно. Він чхнув. А, це нежить! У передпокої ніщо не ворухнулося. Він обережно зачинив вікно й потюпав своїми худорлявими голими ногами назад до постелі. Картину синього, всипаного зірками неба він поніс із собою. Його заплющені очі ще зберігали її. Отож він заснув під склепінням ночі, мовби просто неба.

Прокинувся цісар, як звичайно, коли бував «на бойовищі» (так він називав маневри), рівно о четвертій ранку. Його камердинер уже стояв у кімнаті. А за дверима, він знав, уже чекали ад’ютанти його ляйб-гвардії. Так, треба було починати день. За цілий день йому не пощастить ані годинки побути на самоті. Зате вночі він їх усіх перехитрив і доброї чверть години простояв перед відчиненим вікном. Тепер він думав про цю спритно вкрадену втіху і всміхався. Він усміхнувся камердинерові й ординарцеві, який щойно зайшов і безживно закам’янів, злякавшись усмішки цісаря, підтяжок його величності, які бачив уперше зроду, і трохи — скуйовджених, ледь злиплих докупи бакенбардів, між якими пурхала усмішка, наче тиха, втомлена й старенька пташина, жовтизни цісаревого обличчя й зморшкуватої лисини. Ординарець не знав, що йому слід робити: чи й собі всміхатися вкупі зі старим, чи дожидати мовчки? Нараз цісар почав свистіти. Він випнув губи, крила бакенбардів ледь присунулись одне до одного, і цісар щось засвистів, якусь знайому, хоча трохи спотворену мелодію. Неначе заграла манюсінька сопілка. І цісар сказав:

— Цю пісеньку завжди свистить Гойос. Хотів би я знати, що це.

Та ні камердинер, ні ординарець того не знали, а по якійсь хвилині, за вмиванням, цісар уже забув про своє запитання.

То був тяжкий день. Франц Йосиф проглянув папірець з розписаним година за годиною планом дня. В тій місцевості була тільки православна церква. Спершу в ній відслужить месу римо-католицький священик, а потім правитиме службу Божу православний. Найбільшого напруження коштували цісареві церковні обряди. Йому здавалося, що він мусить так зібратися на силі перед Господом, як перед найвищим начальством. А він, цісар, був уже старий! Господь міг би вже мені багато чого вибачити, думав цісар. Але ж Господь ще старіший за мене, і Його воля, можливо, здається мені так само незбагненною, як моя солдатам мого війська! І взагалі, куди можна зайти, якщо кожен підлеглий критикуватиме свого начальника! Крізь високі склепінчасті вікна цісар бачив, як сходило Боже сонце. Він перехрестився і схилив коліна. З незапам’ятних часів він щоранку бачив, як сходило сонце. Цілий свій вік він майже завжди вставав раніш за сонце, як солдат устає раніше за свого начальника. Цісар бачив усякий схід сонця: вогнистий і веселий — літньої пори, імлистий, пізній і похмурий — зимової.

І хоч він тепер уже не пам’ятав дат, імен і днів тижня, місяців і років, у які на нього впало лихо або щастя, зате тримав у пам’яті ранки, з яких починався кожний важливий день його життя. І він знав, що отой і той ранок був похмурий, а отой — веселий. І кожного ранку він хрестився і схиляв коліна, так, як декотрі дерева щоранку розгортають своє листя проти сонця, — чи в дні, коли налітає буря, ударить сокира або згубний весняний недосвіт, а чи в мирні днини, сповнені тепла й життя.

Цісар підвівся. Прийшов його перукар. Регулярно, щоранку він підставляв перукареві підборіддя, той голив його, підрізував бакенбарди і ретельно їх розчісував. Холодний метал ножиць лоскотав за вухами й побіля ніздрів. Інколи цісар чхав. Сьогодні він сидів перед невеликим овальним дзеркалом і з пожвавленою цікавістю стежив за рухами худорлявих рук перукаря. Після кожної зрізаної волосинки, кожного доторку до цісаря бритвою, гребінцем чи щіткою перукар відскакував назад і нечутно вимовляв тремтячими губами:

— Величносте!

Цісар не чув того вишептаного слова. Він лише бачив, як без угаву ворушилися перукареві губи, не наважувався поставити запитання і врешті подумав, що цей чоловік трохи нервовий.

— Як вас звати? — поцікавився цісар.

Перукар, — він мав звання капрала, хоч служив при війську лише півроку, проте він так бездоганно обслуговував свого полковника, що тішився незмінною начальниковою прихильністю, — одним скоком відлетів до дверей — елегантно, як вимагав його фах, але водночас і по-військовому. То був стрибок, уклін і скам’яніння водночас, і цісар задоволено кивнув головою.

— Ґартенштайн! — вигукнув перукар.

— Чого це ви так скачете? — спитав Франц Йосиф.

Але відповіді не одержав. Капрал навшпиньки підступив до цісаря й квапливо завершив своє діло. Йому хотілося опинитися далеко звідси і бути вже в таборі.

— Стривайте! — сказав цісар. — А, ви капрал! Давно служите?

— Півроку, величносте! — видихнув перукар.

— Так, так, уже капрал. За моїх часів, — сказав цісар, як сказав би, наприклад, ветеран, — це так швидко не робилося. Але з вас цілком бравий солдат. Хочете лишитися при війську?

Перукар Ґартенштайн мав жінку з дитям і добру крамницю в Ольмюці і вже двічі пробував симулювати ревматизм суглобів, аби якнайшвидше звільнитися з армії. Але він не міг сказати цісареві — ні.

— Так, величносте, — сказав він і тієї ж миті усвідомив, що спаскудив ціле своє життя.

— Ну й добре. В такому разі ви — фельдфебель. Тільки не нервуйтеся занадто!

Отак. Одного цісар уже ощасливив. І тішився. Тішився. Він тішився. Він учинив з цим Ґартенштайном добре діло! Тепер можна починати день. Його екіпаж уже чекав. Поволі виїздив він схилом пагорба до православної церкви, що стояла на його вершині. Золотий подвійний хрест на ній виблискував проти вранішнього сонця. Військові оркестри грали гімн. Цісар висів із повозу й зайшов до церкви. Він укляк перед вівтарем і заворушив губами. Та він не молився. Йому не сходив з думки перукар. Усемогутній не міг би явити цісареві такої раптової ласки, як цісар капралові, і це було прикро. Король єрусалимський — то було найвище звання, яким Господь міг обдарувати величність. А Франц Йосиф уже був король єрусалимський. «Шкода!» — подумав цісар. Хтось шепнув йому, що в селі на нього чекають ще і євреї. Якось зовсім він про них забув. Ох, ще й ці євреї! заклопотано подумав цісар. Гаразд! Нехай приходять! Але треба поквапитися. Бо можна спізнитися до початку битви.

Православний священик вельми поквапно відслужив уранішню службу. Оркестри ще раз заграли гімн. Цісар вийшов з церкви. Була дев’ята ранку. Битва починалася о дев’ятій двадцять. Франц Йосиф вирішив сісти на коня, а не в карету. Можна прийняти євреїв і сидячи в сідлі. Він відіслав повіз і поїхав на зустріч з євреями верхи. Край села, де починалася широка дорога, що вела до його помешкання і до поля бою, вони рушили йому назустріч суцільною чорною хмарою. Мов лан дивовижних чорних колосків під вітром, похилилася єврейська громада перед цісарем. Із сідла він бачив їхні зігнуті спини. Потім він під’їхав ближче і зміг розрізнити довгі, розмаяні, сріблясто-білі, вугляно-чорні й вогнисто-руді бороди, якими грався лагідний осінній вітер, і довгі кістляві носи, які наче чогось шукали долі. Цісар у синій шинелі сидів на своєму біластому. Срібні бакенбарди сяяли проти осіннього срібного сонця. З довколишніх полів здіймалися білі пасма туману. Назустріч цісареві поколивав проводир громади, старий чоловік у білому з чорними смугами молитовному вбранні євреїв, з розмаяною бородою. Цісар їхав повагом. Старий єврей ступав дедалі повільніш. Аж ось він уже наче й зовсім зупинився, а проте все йшов. Франца Йосифа трохи морозило. Він притримав коня так рвучко, що той став дибки. Цісар ізсів з коня. За ним — і його почет. Франц Йосиф рушив уперед. Його блискучі чоботи вкрилися курявою шляху, а вузькі ранти — важким сірим багном. Чорна хмара євреїв попливла йому назустріч. Їхні спини то випростувалися, то похилялись. Їхні вугляно-чорні, вогнисто-руді й сріблясто-білі бороди майоріли на легкому вітрі. За три кроки від цісаря старий зупинився. У руках він ніс велику пурпурову тору, оздоблену золотою короною, дзвіночки на якій стиха дзвеніли. Ось старий єврей простяг тору навпроти цісаря, і його оброслий густим волосом беззубий рот незрозумілою мовою прожебонів слова благословення, що їх промовляють євреї, забачивши цісаря. Франц Йосиф схилив голову. По його чорному шоломі снувалася тоненька нитка бабиного літа, в небі кричали дикі качки, десь на далекому селянському подвір’ї кукурікав півень. А так усюди було зовсім тихо. Від юрми євреїв пливло якесь глухе мурмотіння. Ще нижче похилилися їхні спини. Безхмарне, безмежне, простяглося над землею сріблясто-синє небо.

— Благословен єси! — сказав старий єврей до цісаря. — Загибелі світу ти не зазнаєш!

«Я знаю це!» — думав Франц Йосиф. Він подав старому руку. Повернувся. Сів на свого білогривого і помчав ліворуч через тверде груддя осіннього поля, за ним повернув його почет. Вітер доніс до нього слова, сказані ротмістром Кауніцом його приятелеві:

— Я не зрозумів ані звука зі слів того єврея!

Цісар обернувся в сідлі й мовив:

— Та він і промовляв лише до мене, любий Кауніце! — І поїхав далі.

Він не розумів суті маневрів. Він знав лише, що «сині» билися проти «червоних». Він звелів усе собі пояснити.

— Так, так, — повторював він. Його потішало, що ці люди думали, ніби він хотів їх зрозуміти, та не міг. «Дурні!» — подумав цісар. І похитав головою. Але вони подумали, що в нього просто голова труситься через старість.

— Так, так, — повторював цісар.

Бойові операції вже значно просунулися вперед. Лівий фланг «синіх», що перебував сьогодні за півтори милі від села Ц., вже два дні відступав під тиском кінноти «червоних». Центр займав територію довкола П. — важкодоступної місцевості, горбистої, малопридатної для нападу й вигідної для оборони, хоча ця ділянка легко могла опинитися в оточенні, якби супротивникові пощастило відрізати лівий і правий фланги «синіх» від центру. І саме на цьому була зосереджена під ту годину увага «червоних». Та якщо лівий фланг «синіх» невпинно відступав, то правий стояв непохитно, ба ще й більше — поволі просувався вперед, виказуючи при тому тенденцію так розтягтися, що могло здатися, ніби він має намір узяти в лещата ворожий фланг. Як на цісаря, то була цілком банальна ситуація. Якби він очолював «червоних», то повільним відступом заманив би розтягнутий фланг «синіх» так далеко, — водночас зосередивши свої головні сили на зовнішньому його боці, — що між цим флангом і центром «синіх» зрештою утворилася б оголена ділянка. Та він, цісар, не сказав нічого. Його непокоїв той дивовижний факт, що полковник Луґатті, трієстинець (і марнолюбець, яким, на тверде переконання Франца Йосифа, міг бути лише італієць), мав комір шинелі недозволено високий навіть для кітеля, а полковник, аби ніхто не помилявся щодо його ранґу, ще й кокетливо розхристав той огидно височенний комір.

— Скажіть, пане полковнику, — спитав його цісар, — де ви шиєте свої шинелі? У Мілані? Я, на жаль, давно позабував тамтешніх кравців.

Штабний полковник Луґатті клацнув підборами й застебнув коміра.

— Тепер ви можете видатися лейтенантом, — сказав цісар. — Молодо виглядаєте!

І, приостроживши біластого, він учвал помчав до пагорба, де, цілком на взірець давніх баталій, зібрався весь генералітет. Цісар вирішив урвати «бойові дії», якщо вони аж надто затягнуться, бо прагнув подивитися дефілювання війська. Франц Фердинанд, звичайно, зробив би інакше. Той завжди ставав на бік котрогось «супротивника», починав віддавати накази і, звісно, завжди перемагав. Бо чи знайдеться в світі генерал, що переміг би престолонаступника? Цісар неуважно обвів своїми ясно-блакитними старечими очима довколишні обличчя. «Самі пустоголовці!» — подумав він. Ще кілька років тому це могло б його розсердити. А нині вже ні, тепер — ні! Він не знав напевне, скільки йому років, але відчував, коли його оточувалиінші, що дуже старий. Часами йому здавалося, наче він просто-таки лине геть від людей і від землі. Що довше він дивився на людей, то менші всі вони ставали, й слова їхні долинали до нього мовби з далекої далечіні і знов відбивалися від його слуху байдужою луною. І якщо з кимось, причетним до нього, траплялося лихо, він добре бачив, як не просто було іншим обережно повідомити його про те. Ох, не знали вони, що він усе спроможний витримати! Великі болі давно вже оселилися в його душі, і нові болі прилучалися до давніших, мов давноочікувані брати. Він уже не гнівався на повну силу. Він уже не радів усією душею. Він уже не страждав занадто тяжко. Тепер він справді урвав «бойові дії», і врочистий марш військ мав, урешті, початися. Вони вишикувалися на безкраїх полях, полки всіх видів зброї, на жаль, в уніформі захисного кольору — така собі новітня штука, що була цісареві не до серця. А проте ще полум’яніли криваво-червоні рейтузи кіннотників на тлі сухої жовтизни стерень, протинаючи сірість піхотних лав, як блискавка протинає хмари. Бліді й вузькі блискавиці шабель виблискували перед рухомими лавами. Червоні хрести на білому тлі жаріли позад кулеметних підрозділів. Мов боги війни стародавнього світу, їхали на своїх важких повозах артилеристи, а прегарні гніді й булані коні ставали дибки у своїй могутній і гордій покорі. У польовий бінокль Франц Йосиф бачив рух кожного окремого рою. Протягом кількох хвилин він відчував гордість за свою армію і протягом ще кількох — жаль за її втрату. Бо він уже бачив її розбитою й розсіяною, поділеною між багатьох народів його розлогої імперії. Велике золоте сонце Габсбурґів для нього вже заходило, розбите, роздроблене на багато невеличких сонячних кульок, що знову мали сяяти — уже як окремі самостійні світила окремих самостійних націй. «Їм просто не до душі, щоб ними правив я! — думав старий. — З цим нічого не вдієш!» — додав він подумки… Бо він був австрієць…

Отож, на превеликий жах усім командирам, він спустився з пагорба й почав оглядати непорушні полки, майже рій за роєм, зупиняючись. Він проходив поміж шерегами, роздивлявся нові ранці й речові торбини, то тут, то там витягав з них яку бляшанку й питав, що в ній, помічав те чи інше отупіле солдатське обличчя й розпитував такого вояка про його рідну сторону, його родину й заняття, ледве чи й слухав відповіді, а інколи простягав свою стару руку й поплескував котрогось лейтенанта по плечі. Отак він дістався й до єгерського батальйону, в якому служив Тротта.

Минуло чотири тижні, як Тротта вийшов із шпиталю. Він стояв попереду свого рою, блідий, схудлий і байдужий. Та коли до нього наблизився цісар, він почав усвідомлювати свою байдужість і пошкодував про неї. Йому здавалося, що він нехтує якимось своїм обов’язком. Чужа стала йому армія. Чужий став йому верховний головнокомандувач. Лейтенант Тротта нагадував людину, яка втратила не лише вітчизну, а й тугу за нею. Він жалів білобородого старого, що підходив дедалі ближче, з цікавістю обмацуючи ранці, речові торбини та бляшанки з консервами. Лейтенант бажав собі знов зазнати того п’янкого захвату, що сповнював його в усі святкові години його життя у війську й там, удома, на балконі батькової оселі, й під час кожного параду та кожного огляду військ, і лише кілька місяців тому на день Тіла Христового. Ніщо не ворухнулося в душі лейтенанта Тротти, коли цісар опинився за п’ять кроків від нього, ніщо не тенькнуло в його випнутих грудях, окрім жалю до старого чоловіка. Майор Цоґлауер проторохтів належну формулу рапорту. З якоїсь причини він не сподобався цісареві. Франц Йосиф запідозрив, що в батальйоні, яким командував цей чоловік, не все ведеться найкращим чином, і вирішив придивитися до нього пильніше. Він уважно поглянув на непорушні обличчя вояків, показав на Карла Йозефа й спитав:

— Він хворий?

Майор Цоґлауер доповів про те, що сталося з лейтенантом Троттою.

Це прізвище діткнулося слуху Франца Йосифа як щось знайоме й водночас дражливе, і в його пам’яті виринув той випадок, спершу таким, як його змальовано в справі Тротти, а за ним збудився і той давно забутий епізод з битви при Сольферіно. В його уяві, як живий, постав капітан, що в тій сміховинній аудієнції так наполегливо просив вилучити якусь патріотичну оповідку з читанки. То була статейка № 15. Цісар згадав ту цифру з задоволенням, яке на нього зазвичай справляли саме незначні свідчення про його «добру пам’ять». Його настрій помітно поліпшився. Тепер йому здався приємнішим і майор Цоґлауер.

— Я добре пам’ятаю вашого батька! — сказав цісар до Тротти. — Він був дуже скромний, герой Сольферіно!

— Величносте, — відповів лейтенант, — то був мій дід.

Цісар відступив крок назад, ніби відіпхнутий могутнім часом, що зненацька постав між ним і цим молодиком. Так, так! Він ще міг згадати номер оповідки з читанки, але вже не пам’ятав сили-силенної років, що їх прожив.

— А, — сказав він, — то це був ваш дід? А ваш батько, напевне, полковник, еге ж?

— Окружний начальник у В.

— Так, так! — промовив Франц Йосиф. — Я це запам’ятаю! — додав він, ніби вибачаючись за щойно зроблену помилку.

Він ще якусь хвильку стояв перед лейтенантом, та не бачив ані Тротти, ні всіх інших. Він більше не мав бажання обходити шереги, проте мусив, аби люди не помітили, що він злякався своєї старості. Очі його знову дивились, як звичайно, в далечінь, де для нього вже зринали межі вічності. І він не помітив, що під носом у нього повисла прозора, мов скло, капка і що цілий світ приголомшено втупився в ту капку, яка врешті-решт упала на густі сріблясті вуса і, невидима, спочила там.

І всім полегшало на душі. І дефілювання війська можна було починати.


Кінець другої частини

Частина третя

XVI
Всілякі важливі зміни відбувалися в домівці і в житті окружного начальника. Він відзначав їх здивовано і трохи сердито. За дрібними прикметами, які, проте, здавалися йому кричущими, він помічав, що світ довкола нього змінився, і пан фон Тротта думав про його загибель і про віщування Хойницького. Старий шукав нового служника. Йому радили багатьох молодих і очевидячки добрячих хлопців з бездоганними рекомендаціями, людей, що по три роки служили у війську й навіть мали звання єфрейтора. Окружний начальник брав того чи того до оселі на «іспитовий термін». Та не залишив при собі жодного. Вони звалися Карл, Франц, Александер, Йозеф, Алоїз чи Крістоф, чи ще там якось. Проте окружний начальник намагався звати кожного з них Жаком. Адже й справжній Жак, властиво, звався інакше, а прийняв же дане йому ім’я і цілий свій вік носив його з гордістю, як, приміром, славетний поет носить свій псевдонім, під яким він публікує свої безсмертні вірші й романси. Однак уже за кілька днів виявилося, що всі ті Алоїзи, Александери, Йозефи та інші не бажали відгукуватись на чудове ім’я Жак, а окружний начальник сприймав ту впертість не лише як непослух і порушення одвічного світового ладу, але і як образу незамінному небіжчикові. Як?! Їм не до вподоби зватися Жаком?! Цим нікчемникам без літ і без заслуг, без хисту й дисципліни?! Бо небіжчик Жак і далі жив у пам’яті окружного начальника як слуга, наділений взірцевими чеснотами, ба навіть як взірець людини взагалі. Та ще дужче, ніж упертість невдалих Жакових наступників, дивувала пана фон Тротту легковажність тих панів і установ, що дали таким жалюгідним суб’єктам такі добрі рекомендації. Взагалі, якщо було можливо, що певний тип на ймення Александер Чак (людина, чиє ім’я ніяк не хотіло вилетіти з пам’яті окружного начальника, й він вимовляв його з такою зненавистю, наче самою вимовою вбивав на місці його власника), якщо, отже, було можливо, що той Чак, належачи до членів соціал-демократичної партії, став, проте, у своєму полку єфрейтором, — то тоді можна було засумніватись не лише в такім полку, а й у цілій армії. Але ж армія, на думку окружного начальника, була в монархії єдиною силою, на яку ще можна було покластися! Окружному начальникові раптом здалося, що весь світ заселено самими чехами — нацією, яку він мав за вперту, твердолобу й дурну і взагалі за винахідницю самого поняття «нація». Може існувати багато народів, але нема ніяких націй! До всього цього додавалися ще всілякі малозрозумілі вказівки й інструкції намісника щодо «лагідного поводження» з «національними меншинами» — один з тих виразів, що їх пан фон Тротта ненавидів до глибини душі. Бо «національні меншини», за його уявленням, були не чим іншим, як великими громадами «революційних типів». Авжеж, довкола нього були всуціль самі «революційні типи». Йому навіть здавалося, що їх дедалі намножувалось у якийсь протиприродний спосіб. Окружному начальникові було цілком очевидно, що «віддані державі елементи» ставали дедалі безплідніші й народжували все менше дітей; це доводила й статистика перепису населення, з якою він інколи ознайомлювався. Він не міг більше втікати від страшної гадки, що само Провидіння було невдоволене монархією, і хоч з нього був радше сумлінний виконавець церковних обрядів, аніж справді віруючий християнин, проте він чимраз більше схилявся до думки, що це Бог карає цісаря. Пан фон Тротта взагалі потроху доходив усіляких чудних міркувань. Статечність, якою він сповнився з першого ж таки дня свого перебування на посаді окружного начальника у В., одразу зробила його старим. Навіть коли його бакенбарди були ще зовсім чорні, жодній людині не спало б на думку вважати пана фон Тротту молодим чоловіком. Одначе аж тепер люди в його містечку почали казати, що окружний начальник старіє. Від багатьох давно засвоєних звичок доводилося відмовлятись. Ось, наприклад, після смерті старого Жака й свого повернення з синового прикордонного гарнізону пан фон Тротта більше не ходив уранці на прогулянку, побоюючись, що котрийсь із таких плинних «підозрілих суб’єктів», його служників, забудеться покласти пошту на столі біля сніданку або навіть відчинити вікно. Він ненавидів свою економку. Він завжди її ненавидів. Одначе вряди-годи звертався до неї з яким словом. Відколи старий Жак більше не вслуговував йому, окружний начальник утримувався від будь-яких зауважень за столом. Бо насправді всі його звичні лукаві слівця були звернені до Жака й певною мірою розраховані на схвалення старого слуги. Аж тепер, коли того вже не було на світі, пан фон Тротта усвідомив, що завжди промовляв тільки для Жака. Як ото актор промовляє до одного глядача в партері — багаторічного шанувальника свого мистецтва. І якщо окружний начальник узагалі їв квапливо, то тепер він уже після першого шматка мостився скінчити обід. Бо йому здавалося блюзнірством ласувати печеним огузком, тоді як старого Жака точили в могилі хробаки. Та коли він часом зводив погляд догори, у сподіванні, опертому на вроджену віру в те, що померлий перебуває на небі й може його бачити, то все ж таки сам він, окружний начальник, бачив лише знайому стелю своєї кімнати, бо він був позбавлений простосердої віри, і органи його чуттів більше не слухалися велінь його серця. Ох, яка ж то була печаль!

Інколи окружний начальник навіть буденного дня забував піти на службу. І траплялося, що він уранці в четвер убирався в чорний сурдут, лаштуючись іти до церкви. Уже аж надворі він з багатьох безсумнівних прикмет будня помічав, що то не неділя, вертався й перевдягався в буденну одежу. І навпаки, подеколи він забував навідатися до церкви в неділю, довше, ніж звичайно, не вставав з постелі і аж як унизу з’являвся капельмейстер Нехвал зі своїми музикантами, він пригадував, що то неділя. У неділю, як звичайно, на обід подавали печеню з овочами. І на каву приходив капельмейстер Нехвал. Умощувалися в кабінеті. Викурювали по вірґінській. Капельмейстер Нехвал також постарів. Незабаром він мав виходити на пенсію. Він уже не їздив так часто до Відня, і анекдоти, які переповідав, навіть окружному начальникові здавалися віддавна знайомими. Він і тепер їх так самісінько не розумів, проте пізнавав, як декотрих людей, яких завжди зустрічав, хоча імен їхніх не знав.

— Що там поробляють ваші? — питав пан фон Тротта.

— Дякую, їм ведеться чудово! — відказував капельмейстер.

— А пані ваша дружина?

— Вона почувається добре!

— А як діти?

Через те що окружний начальник так-таки й не знав, чи в капельмейстра Нехвала сини, чи доньки, то й питав обережно — ось уже понад двадцять років — про «дітей».

— Найстарший уже лейтенант! — відповідав Нехвал.

— Піхоти, звісно? — питав, як завжди, пан фон Тротта і за мить згадував, що його власний син тепер служить у єгерях, а не в кінноті.

— Авжеж, піхоти! — відповідав Нехвал. — Найближчим часом приїздить у гості. Я дозволю собі представити його вам!

— Будь ласка, будь ласка, буду дуже радий! — казав окружний начальник.

Одного дня з’явився й молодий Нехвал. Він уже рік служив у полку, вкомплектованому німцями, справді мав офіцерське звання і скидався, як подумав пан фон Тротта, на «музиканта».

— Викапаний батько, — сказав окружний начальник, хоч молодий Нехвал був схожий радше на матір, ніж на батька. — Чисто музикант… — Окружний начальник мав на увазі неприхований вираз безжурної бравури на обличчі лейтенанта, його біляві, закручені догори вусики, що, наче горизонтальна фігурна дужка, лежали під коротким, широким носом, удатні, гарної форми, невеличкі, мов у ляльки, вушка, наче зроблені з порцеляни, й молодецький, білявий із золотим відблиском, зачесаний на проділ чуб.

— Бравий хлопець! — сказав пан фон Тротта панові Нехвалу. А потім спитав юнака: — Як вам служиться?

— Відверто сказати, пане окружний начальнику, — відповів капельмейстерів син, — трохи нудно!

— Нудно? — перепитав пан фон Тротта. — У Відні?

— Так, — сказав Нехвал-молодший, — нудно! Бачите, пане окружний начальнику, коли служиш у маленькому гарнізоні, то тобі ніколи не спадає на думку, що ти не маєш грошей!

Окружний начальник відчув себе ображеним. Він вважав непристойним розводитися про гроші й, крім того, побоювався, що молодий Нехвал натякав на кращі фінансові можливості Карла Йозефа.

— Мій син, правда, служить на кордоні, — сказав пан фон Тротта, — але йому завжди цілком вистачало того, що він має. Так само і в кінноті.

На останньому слові він зробив наголос. Йому вперше стало прикро, що Карл Йозеф залишив уланський полк. У кавалерії таких-ось Нехвалів, звісно, не трапляється! Сама думка про те, що син цього капельмейстрика взяв собі в голову, ніби він може бодай у чому-небудь рівнятися з молодим Троттою, завдавала окружному начальникові майже фізичного болю. Він вирішив вивести цього «музикантика» на чисту воду. В цьому юнакові, ніс якого здавався йому «чеським», він відчував просто-таки «зрадника вітчизни».

— Ви охоче служите? — спитав окружний начальник.

— Відверто кажучи, — відповів лейтенант Нехвал, — я міг би собі уявити й кращий фах!

— Тобто як — кращий?

— Практичніший! — сказав Нехвал-молодший.

— А битися за вітчизну — непрактично? — спитав пан фон Тротта. — Навіть для людини практичної вдачі? — Було ясно, що слово «практичної» він промовив з іронією.

— Та ми ж не б’ємося, — заперечив лейтенант, — а як колись і дійде до битви, то це буде, мабуть, аж ніяк не практично.

— Чому ж би то? — спитав окружний начальник.

— Бо ми, безперечно, програємо війну, — сказав лейтенант Нехвал. — Тепер інші часи, — додав він не без зловтіхи, як здалося панові фон Тротті.

Молодик примружив свої маленькі очиці, вони майже зовсім щезли, відкопилив горішню губу так, що стало видно ясна, — що здалося панові фон Тротті вже геть нестерпним, — вусики торкнулися до носа, а ніс, на думку пана фон Тротти, став схожий на широкий писок якоїсь тварини. «Бридкий парубійко!» — подумав окружний начальник.

— Настали нові часи, — повторив молодий Нехвал. — Стільки різних народів довго вкупі не витримають!

— Так, — сказав окружний начальник. — І звідки ви все це знаєте, пане лейтенанте?

І тієї ж миті відчув себе старим ветераном, що здіймає на ворога нікому не страшну, немічну шаблю.

— Це весь світ знає, — відповів юнак, — і говорить про це!

— Говорить? — повторив і собі пан фон Тротта. — Ваші товариші це говорять?

— Так, говорять!

Окружний начальник не сказав більше нічого. Йому зненацька здалося, ніби він стоїть на якійсь високій горі, а навпроти, в глибокій долині, видніє лейтенант Нехвал. Дуже дрібним здавався йому з тієї гори лейтенант Нехвал! Та хоча був він дрібненький і стояв низько, проте мав слушність. І світ справді не був колишнім світом. Він летів у прірву. І було не дивно, що за якусь годину до його загибелі доли мали слушність перед горами, молоді перед старими, дурні перед розумними. Окружний начальник мовчав. Стояло літнє недільне пообіддя. Крізь жовті жалюзі в кабінеті сочилося золоте сонячне проміння. Цокав годинник. Дзижчали мухи. Окружному начальникові згадався той літній день, коли до нього приїхав син Карл Йозеф в уніформі лейтенанта кавалерії. Скільки часу минуло від того дня? Якихось кілька років! Та впродовж тих кількох років, як здавалося окружному начальникові, події йшли одна за одною щільною шерегою. Неначе сонце двічі на день сходило й двічі заходило, на кожному тижні було по дві неділі, а в кожному місяці — шістдесят днів. І роки стали подвійними роками. І пан фон Тротта відчував, що й час піддурив його, дарма що ніби давав усе подвійно; що вічність наділила йому подвійні фальшиві роки замість звичайних справжніх. І, зневажаючи лейтенанта, що стовбичив так глибоко в своїй нещасній долині, він, проте, не довіряв і тій горі, на якій стояв сам. Ох! Йому було вчинено кривду! Кривду! Кривду! Уперше на своєму віку окружний начальник думав, що йому заподіяно кривду.

Він затужив за доктором Сковронеком, чоловіком, з яким протягом кількох місяців кожного пополудня грав у шахи. Регулярна гра в шахи також належала до тих змін, що зайшли в житті окружного начальника. Доктора Сковронека він знав уже давно, як знав і інших завсідників кав’ярні, не більше й не менше. Якось пополудні вони сиділи один навпроти одного, кожен напівсхований за своєю розгорнутою газетою. Зненацька обидва, мов за командою, поклали газети, і їхні погляди зустрілися. Водночас і миттю обидва вгледіли, що читали одне повідомлення. То був звіт про свято в Гітцінзі, на якому один різник на ім’я Алоїз Шинаґль завдяки своїй нечуваній пажерливості став переможцем змагання поїдачів вуджених стегон і отримав «Золоту медаль Спілки їдців Гітцінґа». І очі обох чоловіків сказали водночас: «Ми також залюбки їмо м’ясо, але нагороджувати за це золотою медаллю — то вже якась понадновомодна й геть божевільна ідея!». У тім, що існує любов з першого погляду, знавці справедливо сумніваються. Але в тому, що між літніми чоловіками буває дружба з першого погляду, сумніватись не доводиться. Доктор Сковронек глянув на окружного начальника поверх своїх овальних, без оправи, окулярів, і окружний начальник тієї ж миті скинув пенсне. Він його ніби провітрював. І доктор Сковронек підійшов до столу окружного начальника.

— Ви граєте в шахи? — спитав доктор.

— Охоче! — відповів окружний начальник.

Їм не доводилося домовлятись про зустрічі. Вони зустрічалися щодня після полудня, о тій самій годині. Обидва приходили одночасно. Між їхніми щоденними звичками неначе запанувала тверда згода. Під час гри вони ледве чи й перемовлялись яким словом. Їм і не було потреби розмовляти один з одним. Часом на вузькій шахівниці їхні худорляві пальці стикалися, як ото, буває, люди на вузькій місцинці, здригалися й знов повертали на місце. Та хоч які мимобіжні були ті дотики, проте пальці наче мали очі й вуха, пальці вловлювали все один про одного й про людей, яким вони належали. І по тому, як окружний начальник з доктором Сковронеком кілька разів зіткнулись пальцями на шахівниці, обом почало здаватися, ніби вони знайомі вже багато років і не мають один від одного ніяких таємниць. Тож від якогось дня їхню гру стали ніби обрамлювати неголосні розмови, і понад руками, які вже давненько зріднилися, пролітали зауваження двох друзів стосовно погоди, світу, політики й людей. «Ось чоловік, гідний шани!» — думав окружний начальник про доктора Сковронека. «Людина вельми тонкої душі!» — гадав доктор Сковронек про окружного начальника.

Більшу частину року доктор Сковронек, можна сказати, не робив нічого. Він працював лише чотири місяці на рік — курортним лікарем у Франценсбаді, і все його знання світу ґрунтувалося на звіряннях його пацієнток, бо жінки розповідали йому все, що, на їхню думку, їх пригнічувало, а на світі не було нічого, що їх не пригнічувало б. Здоров’ю їхньому шкодив фах їхніх чоловіків, як і холодність останніх, «загальна біда часу», дорожнеча, політичні кризи, постійна загроза війни, газети, передплачувані їхніми чоловіками, власне неробство, зрадливість коханців, байдужість власних чоловіків, як і їхні ревнощі. У такий спосіб доктор Сковронек вивчив різні суспільні стани з їхнім домашнім життям, кухнею й спальнею, схильностями, пристрастями й дурощами. А що він вірив розповідям своїх пацієнток не цілком, а лише десь так на три чверті, то з часом здобув чудове знання світу, вартісніше від його медичних знань. Коли він говорив з чоловіками, на його губах також грала недовірлива, та водночас і зичлива усмішка людини, ладної вислухати що завгодно. Якась самозахисна добрість світилася на його дрібному, хитруватому виду. Та й справді, він так само любив людей, як і гордував ними. Чи проста душа пана фон Тротти хоч трішки відчувала ту добродушну хитрість доктора Сковронека? У кожному разі, після приятеля юнацьких літ Мозера то була перша людина, до якої окружний начальник відчував довірливу пошану.

— Чи давно ви живете в нашому місті, пане докторе? — запитав він.

— Відколи народився! — сказав Сковронек.

— Шкода, шкода, — мовив окружний начальник, — що ми з вами так пізно познайомилися!

— Я знав вас уже давно, пане окружний начальнику, — сказав доктор Сковронек.

— Інколи я вас зустрічав! — згадав пан фон Тротта.

— Ваш син був одного разу тут! — сказав доктор Сковронек. — Років два тому!

— Так, так, я пам’ятаю! — мовив окружний начальник. Йому згадалося те надвечір’я, коли Карл Йозеф зайшов був сюди з листами померлої пані Слами. Стояло літо. Йшов дощ. Хлопець випив біля буфету поганенького коньяку.

— Він перевівся з кінноти, — сказав пан фон Тротта. — Тепер служить у єгерському батальйоні на кордоні в Б.

— І він тішить вас? — спитав Сковронек. Він мав сказати: смутить.

— Власне… так! Авжеж! Так! — відповів окружний начальник.

Дуже хутко по тому він підвівся й покинув доктора Сковронека.

Він давно вже носився з думкою виповісти докторові Сковронеку всі свої турботи. Він постарів, йому став потрібен хтось, хто міг би його вислухати. Кожного дня він знов і знов вирішував погомоніти з доктором Сковронеком. Але якось не вимовлялося те слово, що згодилось би задля початку довірчої розмови. Доктор чекав такої розмови щодня. Він відчував, що для окружного начальника настав час звіритися комусь.

Уже кілька тижнів окружний начальник носив у нагрудній кишені синового листа. На нього треба було відповісти, але пан фон Тротта був неспроможний. Тим часом лист усе важчав, ставав просто-таки важезним тягарем у кишені. Незабаром окружному начальникові вже здавалося, що лист тяжіє на самому його старому серці. Карл Йозеф писав у ньому, що надумав залишити армію. Атож, уже перше речення повідомляло: «Я маю намір звільнитися з армії». Прочитавши це, окружний начальник урвав і кинув погляд на підпис, аби пересвідчитися, що листа написав не інший хтось, а таки Карл Йозеф. Потім пан фон Тротта скинув пенсне, яке надягав задля читання, і відклав листа. Він перепочивав. Він сидів у своїй канцелярії. Службові листи лежали ще не розпечатані. Може, вони сьогодні містили якісь важливі новини, вимагали невідкладних дій. Одначе всі службові справи тепер, на тлі міркувань Карла Йозефа, здавалися вже вирішеними у щонайгірший спосіб. Це вперше у своєму житті окружний начальник поставив виконання службових обов’язків у залежність від особистих емоцій. Пан фон Тротта був вельми скромним, ба навіть смиренним слугою держави. Синів намір покинути армію вплинув на нього десь так, неначе все цісарсько-королівське військо раптом повідомило його, що воно збирається саморозпуститися. Все, геть усе на світі ніби враз утратило сенс. Загибель світу надійшла! І коли окружний начальник урешті таки вирішив переглянути службову кореспонденцію, йому здавалося, що він виконує марний, безіменний і героїчний обов’язок, як ото телеграфіст корабля, що йде на дно. Аж добру годину перегодом він дочитав синового листа. Карл Йозеф просив його дозволу. І окружний начальник відповів синові так:


«Мій любий сину!

Твій лист приголомшив мене. Про своє остаточне рішення я повідомлю тебе трохи згодом.

Твій батько».


На цього листа пана фон Тротти Карл Йозеф не відповів нічого. Так, він урвав рівну низку своїх звичних листів-звітів, і окружний начальник тривалий час нічого від сина не чув. Кожного ранку чекав старий звістки і знав, що він чекає марно. І здавалося, що не листа, очікуваного кожного ранку, не надходило, а що надходила кожного ранку очікувана й страшна мовчанка. Син мовчав. Та батько чув його мовчання: здавалося, що син кожного ранку відмовляє старому батькові в послуху. І що довше Карл Йозеф не давав про себе знати, то тяжче ставало окружному начальникові написати йому обіцяного листа. І якщо спочатку панові фон Тротті здавалося чимось самозрозумілим простісінько заборонити юнакові увільнення з армії, то тепер старий помалу став схилятися до думки, що він більше не має права будь-що синові забороняти. Він був просто в розпачі, пан окружний начальник. Дедалі сріблястіші ставали його бакенбарди. Зовсім побіліли скроні. Голова часом хилилася на груди, підборіддя і обидва крила бакенбардів лягали на накрохмалену сорочку. Так він раптово й засинав у своєму кріслі, за кілька хвилин підхоплювався, гадаючи, що проспав цілу вічність. Взагалі він утратив своє скрупульозно-точне відчуття плину годин, відколи мусив відмовлятися то від тієї, то від іншої давньої звички. Бо ж години і дні саме на те й існували, щоб зберігати ці звички, а тепер усі години й дні були, мов порожні барила, яких більше не можна було наповнити і про які більш не треба було дбати. Лише на пообідню шахову партію з доктором Сковронеком окружний начальник ще приходив пунктуально.

Одного дня до нього завітав несподіваний гість. Пан фон Тротта сидів над паперами у своїй канцелярії, коли почув унизу добре знайомий гучний голос друга своїх молодих років Мозера і голос чергового канцелярії, що марно силкувався відпровадити професора. Окружний начальник подзвонив і звелів упустити художника.

— Слава Ісусові, пане наміснику! — сказав Мозер.

У своєму крислатому капелюсі, з текою в руці й без плаща, маляр не схожий був на людину, що відбула довгу подорож і щойно висіла з потягу, а радше на сусіда, що прийшов з будинку навпроти. І окружний начальник здригнувся від думки, що, можливо, той вирішив назавжди осісти у В. Професор щонайперше обернувся до дверей, повернув ключа в замку й сказав:

— Щоб ніхто нас не застав удвох, мій голубе. Це могло б зашкодити твоїй кар’єрі!

Потім він сягнистим повільним кроком підійшов до столу, обійняв окружного начальника і вліпив йому на лисині дзвінкий поцілунок. Потім опустився в крісло біля столу, поклав теку й капелюха на підлогу і надовго замовк.

Пан фон Тротта й собі мовчав. Він уже зрозумів, чого з’явився Мозер. Аж три місяці окружний начальник не надсилав професорові грошей.

— Вибач! — сказав пан фон Тротта. — Я зараз же тобі все сплачу! Ти повинен мені вибачити. Останнім часом я маю багато клопоту.

— Можу собі уявити! — підхопив Мозер. — Пан твій синок вельми недешево обходиться! Я щодругого тижня бачу його у Відні! Непогано, мабуть, розважається пан лейтенант!

Окружний начальник підвівся. Він ухопився за груди. Він відчув у кишені лист Карла Йозефа. Він підійшов до вікна. Стоячи спиною до Мозера, втопивши погляд у старих каштанах парку навпроти, він спитав:

— Ти розмовляв із ним?

— Ми завше перехиляємо по чарчині, коли зустрічаємося, — сказав Мозер. — Він-бо шляхетний пан, твій синок!

— Так! Він шляхетний! — повторив пан фон Тротта.

Він швидко вернувся до столу, рвучко висунув шухляду, погортав банкноти, витяг кілька й подав малярові. Мозер сховав гроші за наддерту підкладку капелюха й підвівся.

— Хвилиночку! — сказав окружний начальник.

Він підійшов до дверей, відімкнув їх і сказав черговому:

— Проведіть пана професора на залізницю. Він їде до Відня. Потяг відходить за годину!

— Ваш покірний слуга! — виголосив Мозер і вклонився. Окружний начальник кілька хвилин зачекав. Потім узяв капелюха й ціпок і подався до кав’ярні.

Він трохи запізнився. Доктор Сковронек уже сидів біля столу перед шахівницею з розставленими фігурами. Пан фон Тротта сів.

— Чорні чи білі, пане окружний начальнику? — спитав Сковронек.

— Я сьогодні не гратиму! — сказав окружний начальник. Він замовив коньяк, випив і почав:

— Я хотів би вас обтяжити, пане докторе!

— Будь ласка! — сказав Сковронек.

— Ідеться про мого сина, — пояснив окружний начальник.

І він своєю офіційною, повільною, трохи в ніс, мовою, — так наче доповідав радникові намісництва про якісь службові справи, — виклав докторові свій клопіт. Він неначе розбив його на головний і другорядний. І пункт за пунктом, з незначними відступами, розповів докторові Сковронеку історію свого батька, свою власну й синову. Коли він завершив розповідь, усі відвідувачі вже розійшлися, у залі зеленавим полум’ям горіли газові лампи, і їхній монотонний спів плив над порожніми столами.

— Так! Оце й усе! — сказав окружний начальник.

Обидва довго мовчали. Окружний начальник не наважувався подивитися на доктора Сковронека. А доктор Сковронек не наважувався подивитись на окружного начальника. І вони опускали один перед одним очі, ніби спіймали один одного на негарному вчинку. Нарешті Сковронек сказав:

— Може, за всім цим криється жінка? З якої причини ваш син так часто їздить до Відня?

І справді! Окружному начальникові ніколи не спадала на думку жінка. Тепер він сам дивувався, що це просте міркування не зринуло йому в голові одразу. І тут-таки все, — а такого, звісно, було не багато, — що він будь-коли чув про згубний вплив, який не раз справляли жінки на молодих чоловіків, разом ударило йому в голову і водночас звільнило його серце. Коли це була тільки жінка, що підбила Карла Йозефа на неймовірну постанову — вийти з армії, то, хоч, може, нічого вже не поправиш, та принаймні ти знаєш причину лиха, і загибель світу не здавалася вже панові фон Тротті справою рук незбагненних, таємничих, темних сил, проти яких неможливо боротися. Жінка! — думав він. — Ні! Він нічого не знав про ніяку жінку. І він сказав своєю канцелярською мовою:

— До мого слуху не доходило жодних чуток про якусь жіночу особу!

— Якусь жіночу особу! — повторив доктор Сковронек і всміхнувся. — А це ж може бути і якась дама!

— То ви гадаєте, — мовив пан фон Тротта, — що мій син має поважний намір одружитися?

— І це не конче! — сказав Сковронек. — З дамами також не завжди одружуються!

Він зрозумів, що окружний начальник належав до тих простодушних натур, яких треба було б ніби вдруге посилати до школи. І він вирішив обходитися з ним, як з дитиною, яка тільки-но починає розмовляти рідною мовою. І він сказав:

— Облишмо дам, пане окружний начальнику! Не в тому річ! З тієї чи іншої причини ваш син не хотів би лишатися в армії. І я його розумію!

— Ви розумієте його?

— Авжеж, пане окружний начальнику! Молодий офіцер нашої армії, гаразд поміркувавши, не може бути вдоволений зі свого фаху. Його прагненням має бути війна. Але він знає, що війна означала б кінець монархії.

— Кінець монархії?

— Кінець, пане окружний начальнику! На жаль! Нехай ваш син робить, як йому краще. Можливо, йому більше підійшов би якийсь інший фах.

— Якийсь інший фах? — знов повторив пан фон Тротта. — Якийсь інший фах! — сказав він ще раз.

Вони надовго замовкли. Потім окружний начальник утретє сказав:

— Якийсь інший фах!

Він силкувався звикнути до цих слів, проте вони лишалися чужими йому, як, приміром, слова «революціонер» чи «національні меншини». І окружний начальник відчув, що йому не довго залишилося чекати загибелі світу. Він стукнув худорлявим кулаком об стіл, кругла манжета зарипіла, злегка заколивалася зелена лампа, — і спитав:

— Який фах, пане докторе?

— Можливо, він міг би, — сказав доктор Сковронек, — влаштуватися на залізниці!

Окружний начальник миттю уявив свого сина в уніформі кондуктора зі щипчиками для компостування проїзних квитків у руках. Слово «влаштуватися» війнуло жахом на його старече серце. Йому стало холодно.

— Ви гадаєте, в такий спосіб?

— Іншого я нічого не знаю! — відповів доктор Сковронек. І, що окружний начальник після цього підвівся, доктор Сковронек і собі встав із-за столу й сказав: — Я вас проведу!

Вони пішли парком. Почався дощ. Окружний начальник не розкривав парасольки. Час від часу з густих крон дерев на його плечі й цупкий капелюх спадали важкі краплини. Довкола було темно й тихо. Скупо світили ліхтарі, сховавши свої срібні верхи в темній гущавині рясного листя: щоразу, минаючи їх, обидва приятелі опускали голови. Уже біля виходу з парку вони трохи загаялися, і доктор Сковронек раптово сказав:

— До побачення, пане окружний начальнику!

І пан фон Тротта попростував через вулицю на той бік, до широкої брами окружного управління.

На сходах він зустрів свою економку, сказав їй:

— Я сьогодні не вечерятиму, шановна! — І швидко пішов далі.

Йому хотілося долати зразу по два східці, та він посоромився і зі звичною поважністю пройшов просто до канцелярії. Уперше, відколи він був окружним начальником у В., пан фон Тротта сидів такої пізньої вечірньої пори біля свого службового столу. Він засвітив зелену настільну лампу, яку звичайно світили тільки зимовими вечорами. Вікна стояли відчинені. Дощ лунко вибивав по бляшаних підвіконнях. Пан фон Тротта вийняв із шухляди аркуш жовтавого канцелярського паперу й написав:


«Любий сину!

Тверезо розміркувавши, я вирішив покласти відповідальність за твоє майбутнє на твої власні плечі. Прошу тільки сповістити мене про твоє рішення.

Твій батько».


Пан фон Тротта ще довго сидів перед своїм листом. Він кілька разів перечитав свої скупі фрази. Для нього вони пролунали як заповіт. Раніше йому ніколи не спало б на думку поставити свій батьківський обов’язок понад службовий. Однак тепер, коли він цим листом зрікався колишньої влади над сином, йому здавалося, що віднині все його життя позбавлене глибшого сенсу і що йому слід водночас відмовитися бути урядовцем. У тому, що окружний начальник надумав, не було нічого безчесного. Проте йому здавалося, що він сам себе зганьбив. Він вийшов з канцелярії з листом у руці й подався до кабінету. Тут він засвітив геть усі світильники, стоячу лампу в кутку і висячу — над столом і став перед портретом героя Сольферіно. Обличчя батькове пан фон Тротта бачив невиразно. Портрет розпадався на сотні дрібних і найдрібніших мазків олійними фарбами, рот здавався блідо-червоним штрихом, а очі — двома чорними скалками вугілля. Окружний начальник став на стілець (він не ставав на стілець з часів свого дитинства), підтягся, став навшпиньки, підніс до очей пенсне і якраз зміг прочитати в правому долішньому куточку портрета Мозерів підпис. Трохи натужившись, він зліз із стільця, потамував зітхання, позадкував до протилежної стіни, боляче вдарився об край столу й заходився вивчати портрет оддалеки. Лампу, що звисала зі стелі, він погасив. І, як йому здалося, побачив у глибоких сутінках, як засвітилося живе обличчя батька. Воно то ближчало, то знову відступало, ніби проходило крізь стіну і наче з безмірної далини дивилося крізь відчинене вікно в кімнату. Пан фон Тротта відчув велику втому. Він сів у крісло, поставивши його саме навпроти портрета, і розстебнув жилетку. Він чув дедалі скупіший, нерівномірний, твердий постук у шибки краплин майже вщухлого дощу та час від часу — шелест старих каштанів під поривами вітру. Окружний начальник заплющив очі. І заснув з конвертом у руці, що непорушно лежала на бильці крісла.

Коли він прокинувся, у троє широких склепінчастих вікон вже вливався до кімнати білий ранок. Окружний начальник спершу вгледів портрет героя Сольферіно, потім відчув у руці листа, поглянув на адресу, прочитав ім’я свого сина і, зітхнувши, підвівся. Сорочка в нього на грудях пожмакалася, широка темно-червона краватка в білу цяточку з’їхала набік, а на смугастих штанях пан фон Тротта вперше, відколи носив штани, помітив бридкі поперечні бганки. З хвилину він розглядав себе в дзеркалі. І побачив, що бакенбарди його скуйовджені, на лисині в’ється кілька жалюгідних сивих волосин, а колючі брови розкошлалися, наче по них перемчала невеличка буря. Окружний начальник глянув на годинника. Незабаром мав прийти перукар, і тому пан фон Тротта поквапно роздягнувся й шаснув у постіль, аби зобразити перед барб’є звичайний собі ранок. Проте листа він тримав у руці. Тримав і під час намилювання та гоління, а згодом, коли зібрався вмиватися, поклав конверта на край столика, де стояв таз з водою. Лише сідаючи снідати, він віддав листа черговому, звелівши відіслати з найближчою службовою поштою.

Як і щодня, він пішов на службу. І ніхто не помітив би, що пан фон Тротта втратив свою віру. Бо старанність, з якою пін сьогодні робив своє діло, була аж ніяк не менша, аніж завжди. Тільки сьогодні була вона зовсім, зовсім інакша, аніж завжди. Сьогодні то була старанність рук, очей, навіть пенсне. Пан фон Тротта скидався на музиканта-віртуоза, в чиєму серці згас вогонь, в чиїй душі було порожньо й глухо і чиї пальці видобували правильні звуки лише завдяки холодній, роками набутій вправності — мертвій пам’яті пальців. Проте, як уже сказано, ніхто того не помічав. Пополудні, як завжди, прийшов вахмістр Слама. І пан фон Тротта спитав його:

— Скажіть, любий Сламо, чи ви, власне, одружилися знов?

Він сам не знав, чому спитав про це саме сьогодні і чого це його раптом почало обходити приватне життя жандарма.

— Ні, пане бароне! — сказав Слама. — Я більше ніколи не одружуватимусь!

— І маєте слушність! — промовив пан фон Тротта.

Та він не знав і того, чому вахмістр, поклавши більше не одружуватися, мав слушність.

Була саме та година, коли він щодня з’являвся в кав’ярні, тож він і сьогодні вирушив туди. Шахівниця вже стояла на столі. Доктор Сковронек прийшов водночас із ним. Вони посідали.

— Чорні чи білі, пане окружний начальнику? — спитав, як завше, доктор.

— Байдуже. Як вам завгодно! — відповів окружний начальник.

І вони почали грати. Пан фон Тротта грав сьогодні старанно, майже побожно, і вигравав.

— Та ви потроху стаєте справжнім майстром! — сказав Сковронек.

Окружному начальникові це неабияк підлестило.

— Можливо, я був би й став ним! — відповів він.

І подумав, що то було б і краще. Що завгодно було б краще.

— Між іншим, я написав синові, — почав він перегодом. — Нехай чинить, як знає.

— Мені здається, ви добре зробили! — сказав доктор Сковронек. — Не можна брати на себе відповідальності! Жодна людина не може нести відповідальності за іншу!

— Мій батько ніс відповідальність за мене! — сказав окружний начальник. — А мій дід — за мого батька!

— Тоді все було по-інакшому, — відказав доктор. — Сьогодні навіть цісар не несе відповідальності за свою монархію. Та, здається, навіть сам Бог не хоче більше нести відповідальності за світ. Колись було легше! Все було надійне. Кожний камінь лежав на своєму місці. Життєві шляхи були надійно забруковані. Надійні дахи спиралися на стіни будинків. А сьогодні, пане окружний начальнику, сьогодні каміння валяється на вулиці під ногами або лежить, згромаджене в небезпечні купи, а в дахах зяють діри, і в будинки забиває дощ, і кожен мусить визначати сам, якою вулицею йому йти і до якого будинку. Коли ваш небіжчик батько сказав, що з вас вийде не сільський господар, а урядовець, то він мав слушність. Ви стали взірцевим урядовцем. Та коли ви сказали своєму синові, що він мусить стати солдатом, ви не мали слушності. З нього не вийшло взірцевого солдата!

— Правда, правда! — сказав окружний начальник.

— А через те нехай усе йде своєю дорогою. Коли мої діти не слухаються мене, то я лише силкуюся не втратити гідності. Це все, що можна зробити. Я часом на них дивлюся, коли вони сплять. Їхні обличчя здаються мені тоді зовсім чужими, я ледве впізнаю їх і бачу, що це чужі мені люди, люди того часу, який лише надходить і до якого я не доживу. Вони ще зовсім малі, мої діти! Одному — вісім, другому — десять, і в них уві сні кругленькі рум’яні личка. А проте в цих сонних личках дуже багато жорстокого. Іноді мені здається, що то вже жорстокість їхнього часу, жорстокість майбутнього, проступає на обличчях дітей уві сні. Я не хотів би дожити до того часу!

— Правда, правда! — сказав окружний начальник.

Вони зіграли ще партію, але цим разом пан фон Тротта програв.

— Не буде з мене майстра! — сказав пан фон Тротта лагідно, ніби змирившись із власними вадами.

Вони й сьогодні засиділися допізна. Уже стиха загули зеленаві газові лампи, ці голоси тиші, і кав’ярня спорожніла. Вони знов ішли додому парком. Сьогодні вечір був веселий, і назустріч їм траплялися веселі перехожі. Приятелі розмовляли про часті дощі цього літа, про посуху торішнього й про очікувану сувору зиму. Сковронек дійшов аж до дверей окружного управління.

— Ви добре вчинили, написавши синові такого листа, пане окружний начальнику! — сказав він.

— Правда, правда! — потвердив пан фон Тротта.

Удома він сів до столу і квапливо з’їв півкурчати з салатою, не зронивши жодного слова. Економка покрадьки злякано зиркала на нього. Відколи не стало Жака, вона сама вслуговувала при столі. Вона покинула кімнату ще раніше за окружного начальника, зробивши перед виходом незграбний кніксен, той-таки, яким вона тридцять років тому, ще малим дівчам, вшановувала директора школи. Окружний начальник відповів їй порухом руки, якимпроганяють мух. Потім він підвівся з-за столу й пішов спати. Почувався втомленим і майже хворим. Минула ніч залишилася в його споминах, мов давній сон, зате в усьому його тілі засіла зовсім недавнім, свіжим жахом.

Заснув він спокійно, гадаючи, що найтяжче вже перейдене. Він не знав, старий пан фон Тротта, що, поки він спав, доля пряла для нього тяжке горе. Він був старий і втомлений, і смерть уже чекала на нього, проте життя ще не відпускало. Мов нещадний господар бенкету, воно не випускало його з-за столу, бо він ще не випив до дна тієї гіркої, що була для нього приготована.


XVII
Ні, окружний начальник ще не випив гіркої до дна! Карл Йозеф отримав батькового листа запізно, тоді, коли він уже давно вирішив не розпечатувати й не писати листів. Що ж до пані Таусіґ, то вона йому надсилала телеграми. Мов прудкі маленькі ластівки, прилітали раз на два тижні її телеграми, кличучи його до неї. І Карл Йозеф кидався до шафи, виймав звідти своє сіре цивільне вбрання, своє краще, важливіше й потаємне існування, і вдягався в нього. Й зразу відчував себе належним до того світу, куди вирушав, і забував своє життя військового. Замість капітана Ваґнера до батальйону прибув капітан Єдлічек, переведений із айнзерських єгерів, «добрий хлопець», велетенської статури, кремезний, веселий і лагідний, як кожний велетень, і згідливий на всі умовляння. Диво-чоловік! Тільки-но він прибув, як усі вже знали, що він не спасує перед цим болотом і що він дужчий від кордону. На такого можна покластися! Капітан порушував усі військові приписи, а здавалося, ніби він їх скасовує! Він міг би винайти, запровадити й узаконити новий військовий статут! Отакий він мав вигляд. Він потребував сили грошей, але вони й пливли до нього з усіх боків! Товариші давали йому в борг, підписували задля нього векселі, заставляли свої обручки й годинники, писали заради нього своїм батькам і тіткам. Не те щоб його так дуже любили! Бо любов наблизила б людей до нього, а він вочевидь не мав бажання нікого до себе наближати. Та то було б і не легко вже з причин суто фізичних: його зріст, його кремезність, його потуга тримали всіх на відстані, отож йому було й не важко бути добродушним.

— Їдь собі спокійно! — казав він лейтенантові Тротті. — Відповідальність я беру на себе!

Капітан брав на себе відповідальність та й умів її нести. І він щотижня потребував грошей. Лейтенант Тротта отримував їх від Каптурака. Він сам собі здавався б жалюгідним, з’являючись до пані фон Таусіґ без грошей. Це означало б вирушати знезброєним у добре озброєний табір. Яка легковажність! І він поволі збільшував свої потреби, збільшував суми, які брав із собою, і однаково після кожної поїздки повертався назад з єдиною кроною в кишені і незмінно вирішував наступного разу прихопити більше. Подеколи він пробував підрахувати витрачене. Проте йому ніколи не щастило пригадати всі свої видатки, а часом просто було незмога виконати дію додавання. Він не вмів рахувати. Його невеличкі записнички могли б засвідчити марні лейтенантові зусилля дати лад своїм грошовим справам. Усі сторінки рясніли стовпчиками цифр. Але вони плуталися й змішувались, вислизали йому з рук, самі собою додавались і ошукували його хибним результатом, перед його живими очима вони учвал мчали геть від нього, щоб повернутися наступної миті перетвореними й невпізнанними. Йому жодного разу не вдалося звести докупи свої борги. У відсотках він теж нічого не тямив. Те, що він позичив комусь, щезало за тим, що взяв у борг, як пагорок за горою. І він не міг збагнути, як, властиво, рахував Каптурак. Та якщо він не довіряв Каптураковій чесності, то ще менше покладався на свої математичні здібності. Урешті-решт цифри стали наганяти на нього нудьгу. І він раз і назавжди кинув будь-які спроби підрахунків — з мужністю знемоги і відчаю.

Шість тисяч крон він заборгував Каптуракові та Бродніцерові. Ця сума, навіть як на його вбогу уяву щодо чисел, була велетенською, надто ж як він порівнював її зі своєю платнею. (А від неї ще й відраховували третину щомісяця!) Проте він поволі звик до цифри 6000 як до могутнього, але дуже старого ворога. Справді, під кращу годину йому навіть здавалося, що та цифра убуває і втрачає силу. Проте в тяжкі хвилини вона, як йому здавалося, зростала й потужніла.

Він їздив до пані фон Таусіґ. Уже багато тижнів він регулярно вирушав у ці короткі, таємні поїздки до пані фон Таусіґ, у це своє грішне паломництво. Як простодушний богомолець, для кого поїздка на прощу є ще й насолодою, і певною розвагою, а часом навіть сенсацією, так лейтенант Тротта несвідомо урівнював мету свого паломництва з тим, що її оточувало, з вічною своєю тугою за вільним життям, як воно йому уявлялося, з цивільним убранням, у яке він одягався, з вічною принадою заказаного. Він любив свої поїздки. Він любив ці десять хвилин їзди на вокзал у закритому повозі, коли уявляв собі, що його ніхто не впізнає. Він любив ці позичені стокронові банкноти в нагрудній кишені, які сьогодні й завтра належать лише йому і на яких не написано, що вони позичені і що в Каптураковому записнику вони вже почали рости й роздиматись. Він любив цю анонімність цивільної людини, оповитий якою він перетнув і залишив віденський Північний вокзал. Ніхто не впізнав його. Офіцери й солдати минали його. Нікому він не козиряв і ніхто не козиряв йому. Іноді його рука сама тяглася по-військовому віддати честь. Та він миттю згадував, що йде в цивільному, і опускав руку. Жилетка, приміром, справляла лейтенантові дитинну радість. Він стромляв руки в усі її кишені, призначення яких не розумів. Марнолюбними пальцями гладив вузол краватки на шиї, єдиної його краватки, — її подарувала йому пані фон Таусіґ, — якої він, попри численні зусилля, не вмів зав’язувати. Найпростодушніший співробітник кримінального розшуку з першого погляду впізнав би в лейтенантові Тротті перевдягнутого офіцера.

Пані фон Таусіґ стояла на пероні Північного вокзалу. Двадцять років тому (вона вважала — п’ятнадцять, бо так довго применшувала собі віку, що нарешті й сама повірила, ніби літа її життя припинили свій плин і завмерли на місці) вона так само чекала на Північному вокзалі лейтенанта, який, щоправда, був кавалеристом. Вона ввіходила на перон, неначе в молодильну купіль. Поринала в їдкий дух кам’яного вугілля, у свистки й пару локомотивів, у часте дзвоніння сигналів. На ній була коротка дорожня вуалетка. На її думку, п’ятнадцять років тому такі вуалетки були в моді. Тим часом вони були модні цілих двадцять п’ять — навіть не двадцять! — років тому! Їй подобалося стояти на платформі. Вона любила ту мить, коли прибував потяг і вона помічала коло вікна одного з вагонів кумедний темно-зелений низький капелюх Тротти і його кохане, безпорадне, молоде обличчя. Бо вона й Карла Йозефа, як і саму себе, робила молодшим, дурнішим і безпораднішим. Тієї миті, як лейтенант ступав на найнижчий східець приступки, пані фон Таусіґ розкривала перед ним обійми, як і двадцять, чи пак — п’ятнадцять років тому. І з нинішнього її обличчя проступало те, колишнє рожеве й гладеньке, яке вона мала двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому, дівоче личко, чарівне й трішки розпашіле. На шию, шкіру на якій нині переписували дві паралельні борозенки, вона почепила дитинний, тоненький золотий ланцюжок, який двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому був єдиною її оздобою. І, як двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому, вона поїхала з лейтенантом до одного з тих невеличких готелів, у яких буяло таємне кохання в оплаченому, вбогому, рипливому й дорогоцінному постільному раю. Починалися прогулянки. Чверть години любощів серед молодої зелені Віденського лісу, маленькі раптові бурі в крові. Вечори в червонястому присмерку оперних лож, за спущеними завісами. Пестощі, такі знайомі, і все ж несподівані, пестощі, яких чекала досвідчена, а проте наївна плоть. Вухо впізнавало часто чуту музику, але очі — тільки розрізнені скалки сцен. Бо пані фон Таусіґ завжди сиділа в опері за спущеними завісами або ж заплющивши очі. Ніжність, породжену музикою, оркестр ніби передовірив рукам чоловіка, які прохолодно і водночас палко злинали на її шкіру; любощі, такі знайомі, проте вічно юні — ці дарунки, так часто отримувані, але знов забуті й ніби лише бачені вві сні. Відчинялися тихі ресторани. Починалися тихі нічні трапези по затишних куточках, де й вино, яке ти пив, здавалося вишумуваним у променях кохання, що вічно світило в цьому присмерку. Наставала розлука, останні обійми в надвечір’ї, під безугавне цокання кишенькового годинника, що лежав на нічному столику, обійми, вже сповнені радісного передчуття наступних зустрічей, і поспіх, з яким збиралися до потяга, і останній поцілунок на приступці вагона, і втрачена в останню мить надія поїхати разом.

Стомлений, але ще повний усіх чарів світу й кохання, вертався лейтенант Тротта знов до свого гарнізону. Денщик Онуфрій уже тримав напоготові уніформу. Тротта перевдягався в задній кімнаті вокзального ресторану і їхав до казарми. Щонайперше заходив до канцелярії чоти. Усе гаразд, нічого не скоїлося. Капітан Єдлічек був веселий, бадьорий, величезний і здоровий, як завжди. Лейтенант Тротта відчував полегкість, та водночас і розчарування. У потаємному куточку свого серця він завжди голубив надію на якусь катастрофу, що внеможливила б його подальшу службу в армії. Тоді б він негайно повернувся назад. Та нічого не ставалося. І доводилося знов дванадцять днів чекати тут, затисненому між чотирьох мурів казарменого подвір’я, заборсаному в тенетах пустельних вуличок цього містечка. Він окинув поглядом мішені для стрільби на мурах казарменого подвір’я. Невеличкі, блакитні чоловічі постаті, спотворені пострілами й знов попідмальовувані, вони здавалися лейтенантові лихими кобольдами, домовиками казарми, що й самій їй загрожували зброєю, з якої стріляли в них, — не мішені вже, а небезпечні покровителі. Тільки-но він заходив до готелю Бродніцера, завертав до своєї голої кімнати й падав на залізне ліжко, то щоразу вирішував з наступної відпустки більш не повертатися до гарнізону.

Та він не мав снаги здійснити своє рішення. Він і сам те знав. Отож насправді лейтенант сподівався якогось нечуваного щастя, що одного чудового дня спіймається йому до рук і назавжди звільнить його і від армії, і від необхідності кинути її з власного почину. Усе, що він спромігся зробити, полягало в тому, що він кинув писати батькові й кілька листів окружного начальника відклав нерозпечатаними, щоб узятися до них колись пізніш, колись пізніше…

Минули наступні дванадцять днів. Він відчинив шафу, обдивився своє цивільне вбрання і став чекати телеграми. Вона завжди надходила о цій порі, смерком, невдовзі перед настанням ночі, як пташка, що поверталася до свого гнізда. Проте сьогодні її не було, не було й тоді, коли на землю впала ніч. Лейтенант не світив світла, щоб не визнавати її настання. Одягнений, з розплющеними очима, лежав він на ліжку. Усі знайомі голоси весни линули у відчинене вікно до кімнати: низький жаб’ячий спів, а понад ним — його лагідний і дзвінкий супровід — сюркіт польових коників, і на тлі того оркестру — далекі поклики нічних сойок та пісні парубків і дівчат у прикордонному селі. Аж ось надійшла телеграма. Вона сповіщала лейтенанта, що сьогодні він не повинен приїздити. Пані фон Таусіґ їде до чоловіка. Вона має незабаром повернутися, але не знає, коли саме. Текст закінчувався «тисячею цілунків», їхня кількість образила лейтенанта. Могла б і не скупитися, подумав він, могла б телеграфувати й «сотню тисяч»! Тут-таки йому спало на думку, що він мав шість тисяч крон боргу. Супроти цього тисяча цілунків виглядали мізерненько. Він підвівся — зачинити дверцята шафи. Всередині висів вичищений і вирівняний, напрасований труп — порожній темно-сірий цивільний Тротта. Ось його замкнено, труну забито. Поховано! Поховано!

Лейтенант відчинив двері в коридор. Там завжди сидів Онуфрій. Сидів мовчки, або стиха щось мугикав, або ледве чутно грав на губній гармоніці, прикриваючи її складеними куреником руками, щоб приглушити звук. Інколи він сидів на стільці, часом на порозі під дверима. Минув уже рік, як він мав завершити службу. Він лишився в армії з власної волі. Його село Бурлаки лежало поблизу. Щоразу, як лейтенант від’їздив до Відня, Онуфрій вирушав до свого села. Він брав із собою черешньового ціпка, білу, в сині квіточки, хустку, зав’язував у неї якісь загадкові речі, чіпляв клуночок на кінець ціпка, закидав його на плечі й супроводив лейтенанта на вокзал, чекав до відходу потяга, непорушно стоячи біля вагона з прикладеною до кашкета рукою, вже коли Тротта й не дивився у вікно купе, а потім ішов до своїх Бурлаків — вузьким, порослим верболозами шляхом через болото, єдиною твердою дорогою серед мочарів. Вертався він щоразу так, щоб устигнути зустріти Тротту з потяга. І знов сидів перед Троттиними дверима, мовчки, або щось мугикаючи, або граючи на губній гармоніці, звук якої приглушував складеними куреником руками.

Лейтенант відчинив двері в коридор.

— Цим разом ти не підеш у Бурлаки! Я не їду!

— Слухаюсь, пане лейтенанте!

Онуфрій, виструнчившись і приклавши руку до кашкета, темно-синьою рівною смужкою завмер у білому коридорі.

— Ти лишаєшся тут! — повторив Тротта.

Йому здалося, що Онуфрій його не зрозумів.

Та Онуфрій тільки ще раз сказав:

— Слухаюсь! — і, наче щоб довести, що він зрозумів ще й більше, ніж йому сказали, зійшов наниз і повернувся з плящиною «дев’яностоградусної».

Тротта випив. Гола кімната зробилася затишніша. Гола електрична лампочка на переплетеній дротині, довкола якої кружляли нічні метелики, гойдалася від нічного вітру й зроджувала в рудявій політурі столу теплі, грайливі зблиски. Помалу Троттине розчарування обернулося на благотворний біль. Він наче уклав зі своїм горем спілку. Все на світі було сьогодні вкрай смутне, і лейтенант був осередком того смутного світу. Це для нього сьогодні так слізно кумкали жаби, для нього так болісно тужили коники. Для нього повнилася таким любим, солодким болем весняна ніч, через нього так недосяжно високо стояли в небі зорі, і лише для нього так марно й тужливо сіялося їхнє світло. Безмежний біль світу цілком пасував до Троттового жалю. Він страждав у цілковитій згоді зі стражденним всесвітом. З-за темно-синьої чаші небес на нього співчутливо дивився сам Бог. Тротта ще раз відчинив шафу. Там висів навіки померлий вільний Тротта. Поряд блищала шабля Макса Деманта, мертвого друга. У валізі лежав твердий, мов камінь, корінець — пам’ятка від старого Жака. Біля листів мертвої пані Слами. А на вікні валялися не менш як три нерозпечатані листи від батька, що, може, також уже помер! Ох! Лейтенант Тротта був не лише сумний і нещасний, він був ще й поганий, украй поганий чоловік! Карл Йозеф повернувся до столу, налив собі ще склянку і вихилив одним духом. Під дверима в коридорі Онуфрій саме заграв на губній гармоніці нову пісню, ту, добре знайому пісню «Ой наш цісар…». Перші українські слова тієї пісні Тротта забув: «Ой наш цісар… цісарéва…». Йому не пощастило вивчити мову цього краю. Він був не лише погана людина, а ще й утомлена, дурна голова. Одне слово, все його життя було пропаще! Йому стисло груди, сльози вже кипіли в горлянці, ось-ось мали набігти на очі. І він випив ще склянку, щоб полегшити їм шлях. І нарешті вони ринули йому з очей.

Він поклав на стіл руки, зліг на них головою й почав жалібно хлипати. Він плакав так із чверть години. Лейтенант не чув, що Онуфрій урвав свою гру і що стукають у двері. Аж як клацнув замок, Карл Йозеф підвів голову. І побачив Каптурака.

Йому пощастило стамувати сльози і він гостро запитав:

— Як ви тут опинилися?

Каптурак, з кашкетом у руці, непорушно стояв біля дверей; він лише трохи вивищувався над клямкою. Жовто-сіре його обличчя всміхалося. Він був убраний в усе сіре. І в сірих парусинових черевиках. На них поналипало сіре, свіже, блискуче весняне багно цього краю. На його невеличкому черепі вилося кілька сірих кучериків.

— Добрий вечір! — сказав він і злегка вклонився.

Водночас на білих дверях майнула його тінь і миттю знов осіла.

— Де мій денщик? — спитав Тротта. — І чого вам треба?

— Цього разу ви не поїхали до Відня! — почав Каптурак.

— Я взагалі не їжджу до Відня! — сказав Тротта.

— Цього тижня вам не знадобились гроші! — провадив своєї Каптурак. — А я сьогодні чекав вашого візиту. Я хотів дещо довідатися. Я щойно від пана капітана Єдлічека. Його немає вдома!

— Його немає вдома! — повторив Тротта байдуже.

— Так, — сказав Каптурак. — Його немає вдома, з ним щось сталося.

Тротта добре розчув, що з капітаном Єдлічеком щось сталося. Проте нічого не спитав. По-перше, він не був цікавий (сьогодні не був цікавий). По-друге, йому здавалося, що з ним самим сталося страшенно багато, занадто багато, і через те його мало можуть обходити інші. По-третє, він не мав аніякісінького бажання вислуховувати будь-які Каптуракові розповіді. Сама присутність Каптурака лютила його. Та він не мав сили вжити проти того якихось заходів. Дуже тьмяний спогад про шість тисяч крон, що їх він був винен непроханому гостеві, раз у раз зринав йому в голові, прикрий спогад; Тротта спробував прогнати його. Ті гроші, подумки вмовляв він сам себе, зовсім не стосуються Каптуракових відвідин. Це двоє цілком різних людей. Того, кому я винен, тут немає, а той, що оце стоїть у мене в кімнаті, прийшов тільки розповісти мені якісь байдужі новини про Єдлічека. Він утупився в Каптурака. Кілька секунд лейтенантові здавалося, що його гість розпливається і знов збирається докупи з невиразних сірих плям. Тротта зачекав, поки Каптурак зліпиться весь. Довелося докласти певних зусиль, щоб швиденько скористатися цією миттю, адже існувала небезпека, що маленький сірий чоловічок зараз-таки знов розсунеться і розпливеться. Каптурак підступив на крок ближче, ніби зрозумів, що лейтенант не дуже виразно його бачить, і повторив трохи голосніше:

— З капітаном щось сталося!

— І що ж, врешті-решт, з ним сталося? — мляво, мов крізь сон, запитав Тротта.

Каптурак підступив ще на крок ближче до столу і прошепотів, склавши руки біля рота рупором, — не прошепотів, а прошелестів: — Його заарештували й вислали. За підозрою в шпигунстві.

Після цих слів лейтенант підвівся. Тепер він стояв, упершись обома руками в стіл. Ніг своїх він майже не відчував. Йому здавалося, ніби він стоїть, тримаючись лише на руках. Він майже вп’явся ними в стільницю.

— Я не бажаю нічого про це чути від вас, — сказав він. — Ідіть геть!

— На жаль, неможливо. Неможливо! — відповів Каптурак.

Він стояв тепер біля самого столу, поруч Тротти. Він похилив голову, наче збирався зізнатися в чомусь стидкому.

— Я змушений наполягати на поверненні частини боргу!

— Завтра! — сказав Тротта.

— Завтра! — повторив за ним Каптурак. — Завтра це може виявитися неможливим! Ви ж бачите, які тут щодня трапляються несподіванки! Я втратив на цьому капітані цілий статок! Хто знає, чи доведеться його ще коли-небудь побачити. Ви його друг!

— Що ви сказали? — перепитав Тротта.

Він прийняв руки зі столу і зненацька відчув, що твердо стоїть на ногах. Він раптом зрозумів, що Каптурак промовив страхітливе слово, хоч то й була правда; та воно й страхітливим здалося лише тому, що було правдою. Водночас лейтенантові згадалась та однісінька в його житті година, коли він був небезпечний для інших людей. Йому хотілося й тепер бути при повній зброї, як тоді, з шаблею, пістолетом і своїм роєм за спиною. Цей дрібненький, сірий чоловік, отут, зараз був куди небезпечніший, аніж тоді сотні людей. Щоб якось надолужити свою теперішню безпорадність, Тротта силкувався наповнити своє серце чужим йому гнівом. Він стиснув кулаки; ніколи ще він цього не робив, і тепер відчув, що нікому він не страшний, а щонайбільше удає страшного. На лобі в нього здулася блакитна жила, обличчя почервоніло, кров шибнула йому й до очей, і погляд його знерухомів. Йому пощастило прибрати дуже загрозливого вигляду. Каптурак відсахнувся.

— Що ви сказали? — повторив лейтенант.

— Нічого! — відказав Каптурак.

— Повторіть, що ви сказали! — звелів Тротга.

— Нічого! — відповів Каптурак.

На мить він знов розтікся на безліч сірих плям. І лейтенанта Тротту охопив несусвітній страх: чи цей курдуплик не наділений здатністю привидів розпадатися на частини й знов збиратися в єдине ціле? І нездоланне бажання з’ясувати собі Каптуракову субстанцію заполонило лейтенанта Тротту з силою непоборної пристрасті дослідника. У головах постелі за його спиною висіла шабля, його зброя, символ його військової і особистої честі, а тієї миті якимсь дивовижним чином — ще й магічне знаряддя, спроможне викрити закон буття лиховісних примар. Він відчув за спиною блискучу шаблю і якусь магнетичну силу, ніби випромінювану зброєю. І, наче притягнений тією силою, він, не відриваючи погляду від Каптурака, що раз у раз то розпливався, то знов збивався докупи, метнувся назад, схопив лівою рукою шаблю, а правою блискавично вихопив клинок із піхов; Каптурак відскочив до дверей, кашкет вислизнув у нього з рук і впав на підлогу біля його сірих парусинових черевиків, а Тротта кинувся за ним, вимахуючи шаблею. Не тямлячи, що чинить, він приставив вістря шаблі до грудей сірого привида, відчув через усю довжину клинка опір одягу й тіла, відітхнув, бо наче пересвідчився, що Каптурак — людина, і однаково не зміг опустити шаблі. То була єдина мить. Та за ту мить лейтенант Тротта почув, побачив і відчув усе, що жило на світі: голоси ночі, зорі в небі, світло лампи, речі в кімнаті, свою власну постать, мовби вона не належала йому, а стояла перед ним, танок комарів круг лампочки, вогкий дух боліт і прохолодний подих нічного вітру. Зненацька Каптурак розставив руки. Його худорляві дрібні пальці вчепилися в лівий і правий одвірки. Гола голова з ріденькими сивими кучериками схилилася на плече. Водночас він виставив одну ногу поперед другої й так переплів їх, що його кумедні сірі черевики злилися водно. І тоді на білих дверях позад нього перед застиглими очима лейтенанта Тротти враз звелася чорна й хитка тінь хреста.

Троттина рука здригнулася і випустила шаблю. З тихим, жалібним дзвоном упала вона додолу. Тієї ж миті Каптурак опустив руки. Голова його зісковзнула з плеча і впала на груди. Очі в нього були заплющені. Губи тремтіли. Все його тіло трусилося. Стояла тиша. Було чутно, як кружляють комарі довкола лампочки, а крізь відчинене вікно долинав лемент жаб і сюрчання коників, десь неподалік озивався собачий гавкіт. Лейтенант Тротта похитнувся. Він обернувсь до Каптурака.

— Сідайте! — мовив він і вказав на єдиний у кімнаті стілець.

— Гаразд, — сказав Каптурак, — я сяду!

Він бадьоро підійшов до столу, так бадьоро, видалося Тротті, мовби нічого не сталося. Передок його черевика торкнувся до шаблі на підлозі. Він нахилився й підняв її. І так, наче вважав за обов’язок дати цій кімнаті лад, він, з оголеною шаблею між двома пальцями витягненої вперед руки, підійшов до столу, де лежали піхви, не дивлячись на лейтенанта, вклав у них шаблю й почепив її на місце. Тоді обійшов стіл і сів навпроти лейтенанта Тротти, що досі ще стояв. Аж тепер Каптурак начебто його помітив.

— Я побуду лише хвилину, — сказав він, — трохи оговтаюсь.

Лейтенант мовчав.

— Прошу вас наступного тижня, цього дня й рівно о цій годині повернути всі гроші, — казав далі Каптурак. — Я не хочу мати з вами жодних справ. Загалом увесь борг становить сім тисяч двісті п’ятдесят крон. Далі, я хотів би поставити вас до відома, що пан Бродніцер стоїть за дверима і все чує. Пан граф Хойницький приїде цього року, як вам відомо, далеко пізніше, а може, й зовсім не приїде. Тепер я піду, пане лейтенанте!

Він підвівся, підійшов до дверей, нахилився, підняв свого кашкета й ще раз озирнувся. Двері зачинилися.

Лейтенант був тепер цілком тверезий. А проте йому здавалося, що все це йому приверзлося. Він відчинив двері. Онуфрій, як завжди, сидів на своєму стільці, хоча було вже, мабуть, дуже пізно. Тротта глянув на годинник. Стрілки показували пів на десяту.

— Чого ти ще не спиш? — запитав він.

— Через гостей! — відповів Онуфрій.

— Ти все чув?

— Усе! — сказав Онуфрій.

— Був тут Бродніцер?

— Так! — потвердив Онуфрій.

Сумніватися більше не доводилось: усе сталося саме так, як пам’ятав лейтенант Тротта. Отже, завтра вранці треба доповідати про свою пригоду з Каптураком. Товариші-офіцери ще не поприходили. Вони тепер сидять за загальним столом, обговорюючи випадок капітана Єдлічека, страхітливий випадок з капітаном Єдлічеком. Його поставлять перед військовим судом, позбавлять звання й розстріляють. Тротта приперезав шаблю, взяв кашкета й зійшов униз. Треба зачекати товаришів унизу. Він заходив туди й сюди перед готелем. Дивно, але капітанова справа здавалася йому тепер куди важливішою, аніж щойно пережита сцена з Каптураком. Йому здавалося, що в цьому видно зловорожі підступи якоїсь похмурої сили; моторошним здався йому й той збіг, що пані фон Таусіґ саме сьогодні мусила поїхати до чоловіка; і поволі він побачив похмурий зв’язок усіх тяжких подій свого життя й залежність їх від якогось могутнього, сповненого ненависті, невидимого повелителя, що мав на меті знищити лейтенанта. Було ясно, видно, як мовиться, наче на долоні, що лейтенант Тротта, внук героя Сольферіно, почасти спричиняв загибель інших, почасти ж ті інші, гинучи, тягли і його за собою, і в кожному разі він належав до тих нещасних створінь, на яких спинила своє лихе око лиха сила. Він ходив туди-сюди тихою вуличкою, його кроки відлунювали під освітленими й позавішуваними вікнами кав’ярні, в якій грала музика, ляскали об стіл карти і замість колишнього «солов’я» вже якийсь інший виспівував ті ж таки пісні й танцював ті ж таки танці. Сьогодні там, мабуть, не сидів ніхто з товаришів. Та лейтенант Гротта не схотів туди зайти, щоб пересвідчитися. Адже ганьба капітана Єдлічека лягала й на нього, дарма що військова служба давно була йому осоружна. Капітанова ганьба лягала на весь батальйон. Військове виховання було досить міцне в лейтенантові Тротті, аби тепер йому здавалося незбагненним те, що офіцери батальйону після такого випадку ще наважувалися виходити між люди в уніформі. Ох, той Єдлічек! Такий був велетень, такий дужак і веселун, і добрий товариш, і завжди потребував сили грошей! Усе він брав на свої широкі плечі. Цоґлауер його любив, солдати любили. Усім він здавався дужчим від болота й від кордону. А виявився шпигуном! З кав’ярні долинала музика, чутно було незграйний гомін голосів і брязкіт чашок, і все те тонуло в нічному хорі невтомних жаб. Весна буяла! А Хойницький не приїхав! Єдиний, хто, з його грішми, міг би зарадити Тротті. Уже давно йому йшлося не про шість тисяч, а про сім тисяч двісті п’ятдесят крон! І їх належало сплатити за тиждень, рівно о тій самій годині. Якщо він не сплатить, неодмінно знайдеться якийсь зв’язок між ним і капітаном Єдлічеком. Він був його другом! Та врешті ж решт його друзями були всі! Але тільки з ним, нещасним лейтенантом Троттою, мала статися неодмінна халепа! Це доля, його доля! Ще лиш чотирнадцять днів тому він був веселий, вільний хлопець у цивільному. О цій порі він зустрівся з маляром Мозером і перехилив з ним чарчину горілки. А сьогодні він заздрив професорові Мозеру.

Він почув знайому ходу за рогом — поверталися товариші-офіцери. Мовчазним гуртом заходили всі, хто мешкав у готелі Бродніцера. Тротта подався їм назустріч.

— А, ти не поїхав? — сказав Вінтер. — То ти вже знаєш? Страхіття! Жах!

Вони рушили один за одним, не кажучи й слова і кожен силкуючись ступати якнайтихше. Вони майже скрадалися нагору сходами.

— Усі — до номера дев’ять! — скомандував обер-лейтенант Груба.

Він мешкав у дев’ятому номері, найбільшій кімнаті готелю. Усі, понуривши голови, зайшли до цієї кімнати.

— Треба нам щось чинити! — почав Груба. — Ви бачили Цоґлауера! Він у відчаї! Він застрелиться! Нам треба щось придумати!

— Дурниці, пане обер-лейтенанте! — сказав лейтенант Ліповіц.

Він став кадровим офіцером уже після того, як провчився два семестри на юридичному факультеті, і йому все ніяк не щастило подолати в собі «цивільного»; до нього всі ставилися з трохи боязкою, а трохи насмішкуватою поштивістю, яку зазвичай виявляють до офіцерів запасу.

— Нічого ми тут неспроможні вчинити! — сказав Ліповіц. — Мовчім і служімо далі! Це не перший такий випадок у війську. І, на жаль, мабуть, не останній!

На це ніхто не відповів. Усі добре бачили, що тут нічого не зарадиш. А кожен-бо нишком сподівався, що, зібравшись отут гуртом, вони конче знайдуть якусь раду. І ось тепер доводилося нараз визнати, що лише страх зігнав їх докупи, бо кожен із них боявся залишитися в своїх чотирьох стінах наодинці з власним страхом; вони зрозуміли й те, що їм нічогісінько не допоможе оце гуртування, бо кожен зосібна усе-таки був у цьому гурті сам зі своїм страхом. Вони підводили голови, дивилися один на одного і знов понурювалися. Одного разу вони вже сиділи отак гуртом — після самогубства капітана Ваґнера. Кожен з них, думаючи про Єдлічекового попередника, капітана Ваґнера, бажав нині, щоб і Єдлічек застрелився. І кожного раптом опала підозра, що, може, і їхній покійний товариш Ваґнер застрелився лише тому, аби його також не заарештували.

— Я піду туди, якось уже проберуся, — сказав лейтенант Габерманн, — і пристрелю його!

— По-перше, в тім-то й річ, що нікуди ти не проберешся! — відказав Ліповіц. — А по-друге, там уже подбали про те, щоб він сам себе пристрелив. Тільки-но від нього все довідаються, йому дадуть пістолета й замкнуть його в кімнаті.

— Авжеж, це правда, так і є! — вигукнуло кілька голосів.

Усі відітхнули з полегкістю. Вони почали сподіватися, що капітана цієї години вже не було живого. І їм почало здаватися, що це вони щойно власним розумом додумалися до такого мудрого звичаю, заведеного у військовому судочинстві.

— Я сьогодні замалим не вбив людину! — сказав лейтенант Тротта.

— Кого? Як? За віщо? — навперебій посипалися запитання.

— Це Каптурак, якого ви всі знаєте, — почав Тротта.

Він розповідав повільно, добираючи слова, мінився на виду, а коли дійшов кінця, відчув, що неспроможний пояснити, чому ж він усе-таки не завдав Каптуракові удару. Він відчув, що вони його не зрозуміють. Так, вони справді більш його не розуміли.

— Я б його вбив! — вигукнув один.

— Я також! — озвався другий.

— І я! — підхопив третій.

— У тім-то й штука, що не так-то воно легко! — втрутився Ліповіц.

— Той кровопивця, той жид, — сказав ще хтось, і всі завмерли, бо згадали, що в Ліповіца батько — єврей.

— Ну, я раптом… — повів далі Тротта, і його неабияк здивувало, що саме тієї миті в думці йому зринув Макс Демант і його дід, білобородий король шинкарів. — Я раптом побачив позад нього хрест!

Хтось засміявся. Ще хтось холодно сказав:

— Ти був п’яний!

— Отже, скінчили, все! — наказав урешті Груба. — Усе це завтра буде дано до відома Цоґлауерові!

Тротта обвів поглядом обличчя за обличчям: утомлені, мляві, збуджені, — проте і в утомі, і в збудженні — дивовижно безхмарні.

«Якби був живий Макс Демант! — подумав Тротта. — З ним можна було б поговорити, з онуком білобородого короля шинкарів!» Він непомітно вислизнув з кімнати й пішов до себе в номер.

Уранці наступного дня він доповідав про свою пригоду. Він говорив мовою військових, якою змалку призвичаївся рапортувати й розповідати, — армійською говіркою, що була його рідною мовою. Проте він виразно відчував, що сказав не все й навіть не найважливіше і що між пережитою пригодою і його рапортом пролягла широка й незбагненна відстань, цілий дивовижний край. Не забув він сказати й про силует хреста, що його нібито бачив. І майор усміхнувся, достеменно так, як Тротта й очікував, і запитав:

— Скільки ви випили?

— Півпляшки! — відповів лейтенант.

— Отож-бо! — зауважив Цоґлауер.

Знеможений майор Цоґлауер усміхнувся лише на мить. То була поважна справа! Поважних справ, на жаль, дедалі більшало. У кожному разі прикра річ — ставити до відома про це вищі інстанції! Краще зачекати.

— Ви маєте гроші? — запитав майор.

— Ні! — сказав лейтенант.

І вони якусь мить безпорадно дивилися один на одного порожніми, застиглими очима, нещасними очима людей, які не можуть навіть один одному зізнатися, що вони безпорадні. Про це нічого не було написано в армійському статуті, хоч перегорни його з початку до кінця і знову з кінця до початку, — там не все було! Чи мав лейтенант слушність? Чи не зарано він ухопив шаблю? Чи, може, мав рацію той чоловік, що дав у борг цілий статок і зажадав, щоб йому повернули позичку? Якби навіть майор скликав на пораду усе своє офіцерство, хто б тут що зарадив? Хто мав право бути розумнішим, ніж командир батальйону? І що тільки за нескінченні халепи з цим безталанним лейтенантом? Уже й так скільки коштувало зусиль якось загасити історію з тими страйкарями! Біда, біда громадилась над головою майора Цоґлауера, біда громадилась над цим Троттою, над усім батальйоном! Майор Цоґлауер просто заламував би руки, якби годилося заламувати руки на військовій службі. Якби навіть усі офіцери батальйону схотіли зарятувати лейтенанта Тротту, однаково не зібрали б такої суми! Якщо ж тих грошей не сплатити, справа лише дужче ускладниться.

— Нащо ж вам знадобилося аж стільки грошей? — запитав Цоґлауер, і враз згадав, що він же все те знає. Майор махнув рукою. Він не хотів ніяких довідок.

— Напишіть усе як є своєму панотцеві! — сказав Цоґлауер.

Йому здалося, що він подав блискучу ідею. І рапорт скінчився.

І лейтенант Тротта вернувся додому, сів і заходився писати листа своєму панотцеві. Без алкоголю справа не посувалася вперед. Тому він спустився наниз, до кав’ярні, замовив «дев’яностоградусної», звелів подати чорнило, перо й папір. Він почав. Який тяжкий лист! Який неможливий лист! Лейтенант Тротта разів кілька починав, рвав написане й починав знову. Нічого нема тяжчого для лейтенанта, ніж описувати події, що стосуються його особисто і навіть загрожують йому. При цій нагоді з’ясувалося, що лейтенант Тротта, якому служба у війську давно вже остогидла, мав ще досить солдатського марнолюбства, аби не дати увільнити себе з армії. І, силкуючися змалювати батькові заплутані обставини, в яких він опинився, лейтенант Тротта несподівано знов обернувся на того юного кадета, який колись на балконі батькового дому під звуки маршу Радецького жадав померти за Габсбурґів і за Австрію. (Отака дивна, отака мінлива, сповнена вічного сум’яття є людська душа.)

Минуло понад дві години часу, перше ніж Тротта виклав на папері стан своїх справ. Стояло вже надвечір’я. До кав’ярні вже збиралися гравці в карти й рулетку. Прийшов і господар, пан Бродніцер. Він був незвичайно, жахливо ввічливий. Лейтенанта він ушанував таким глибоким уклоном, що той миттю зрозумів: господар хоче нагадати йому про сцену з Каптураком і про свою автентичність як свідка. Тротта підвівся, щоб знайти Онуфрія. Він вийшов у коридор і кілька разів гукнув денщика на сходах. Онуфрій не озвався. Зате з’явився Бродніцер і повідомив:

— Ваш денщик пішов кудись ще вранці.

Отож лейтенант сам вирядився на вокзал надіслати листа. Дорогою йому спало на думку, що Онуфрій пішов десь, не спитавшись дозволу. Військове виховання лейтенанта вимагало розгніватись на денщика. Але ж він сам раз у раз їздив до Відня — без дозволу, ще й у цивільному. «Може, денщик просто наслідував приклад офіцера. Може, й Онуфрій має дівчину, яка чекає на нього в селі, — думав лейтенант. — Сидітиме він у мене на гауптвахті, поки й посиніє!» — подумки промовив лейтенант Тротта. Одначе внутрішній голос шепнув йому, що він не сам придумав цю фразу й насправді ніколи такого не зробить. То був просто штампований вираз, що вічно крутився напоготові в мозку військового, один із тих незліченних штампів, які в армійських головах побутують замість думок і вискакують звідти замість рішень.

Ні, денщик Онуфрій не мав у своєму селі дівчини. Він мав у своєму селі чотири з половиною морги поля, успадковані від батька, якими порядкував його шваґер, і двадцять золотих десятикронових дукатів, закопаних у землю коло третьої верби улівуруч від повітки, над стежкою, що вела до сусіди Никифора. Денщик Онуфрій устав нині ще до схід сонця, почистив лейтенантові уніформу й розкинув її на кріслі, наваксував і довів до блиску його чоботи, поставив їх за дверима в коридорі, а сам узяв свого черешньового ціпка і маршовим кроком подався на Бурлаки. Він ішов вузенькою стежкою, порослою з обох боків верболозом, єдиною дорогою, що засвідчувала твердий ґрунт. Бо ж верби споживали тут чи не всю болотяну вологу місцини. Обабіч стежки вставали сірі, примарні вранішні тумани, клубочилися, сунули назустріч хлопцеві в розмаїтих подобах, аж він хрестився і раз-по-раз проказував тремтячими губами «Отче наш». Проте настрій Онуфрій мав добрий. Ось уже ліворуч показалися великі, вкриті черепицею залізничні комори. Вони трохи його заспокоїли, адже стояли саме там, де він і сподівався. Він перехрестився, цього разу із вдячності за милість Божу, що вберегла залізничні комори на звичному місці. Онуфрій дістався до села Бурлаків годину по тому, як випливло сонце. Його сестра і шваґер були вже в полі. Він зайшов до батьківської хати, де вони мешкали. Діти ще спали в колисках, почеплених за товсті вервечки до стелі на міцні залізні гаки. На грядці за хатою Онуфрій узяв лопату й граблі і подався до третьої верби ліворуч від повітки. (Вийшовши з хати, він став спиною до дверей і звів очі до виднокраю. Минула якась хвилина, поки він переконав себе, що його права рука — то таки права, а ліва — то ліва, аж тоді рушив ліворуч, до третьої верби, як іти до сусіда Никифора.) Тут він заходився копати. Час від часу парубок озирався довкола, аби переконатись, що за ним ніхто не підглядає. Ні! Ніхто не бачив, що він робить. Він копав і копав. Сонце так швидко підбилося вгору, що він гадав, ніби вже полудень. Та була ще лишень дев’ята ранку. Аж ось він почув, що залізний ніс лопати вдарився об щось тверде, аж задзвеніло. Онуфрій відклав лопату й почав розгрібати землю граблями, потім відклав граблі, сам ліг долі й усіма десятьма пальцями заходився відгрібати пухку, дрібненьку землю. Спершу він намацав полотняну хустину, знайшов вузлика й витяг його. Там були гроші — двадцять золотих дукатів, кожен вартістю в десять крон.

Онуфрій не гаяв часу — не перелічував свого скарбу. Він сховав гроші в кишеню й подався до єврея-шинкаря села Бурлаків, такого собі Гірша Беньовера, єдиного в світі банкіра, якого знав особисто.

— Я тебе знаю, — сказав Гірш Беньовер. — Я й батька твого знав! Тобі цукру, борошна, російського тютюну чи грошей?

— Грошей! — відповів Онуфрій.

— Скільки тобі треба? — запитав Беньовер.

— Дуже багато! — сказав Онуфрій і розвів руки на всю широчінь, показуючи, скільки йому треба грошей.

— Добре, — сказав Беньовер. — Побачимо, скільки ти маєш!

І він розгорнув велику книгу. У тій книзі було зазначено, що Онуфрій Кологін має чотири з половиною морги поля. Беньовер давав під заставу їх три сотні крон.

— Ходімо до бургомістра! — сказав Беньовер.

Він гукнув свою дружину, лишив на неї шинок і пішов з Онуфрієм Кологоном до сільського старости.

Тут він дав Онуфрієві триста крон. Онуфрій сів біля побитого шашелем рудого столу й заходився ставити своє ім’я на папірці з написаним на ньому якимсь текстом. Він скинув кашкета. Сонце стояло вже високо в небі. Воно примудрилося кидати своє вже пекуче проміння навіть крізь манісінькі віконця сільської хати, в якій урядував староста села Бурлаків. Онуфрій упрів. На його низькому лобі прозорими кришталевими ґульками повиступав піт. З кожною новою літерою, що її виписував Онуфрій, на лобі в нього виступала нова прозора ґулька. Ті ґульки котилися й котилися донизу, наче сльози, що їх проливав напружений мозок Онуфрія. Аж ось його ім’я поставлено під тим текстом. І, з двадцятьма золотими дукатами в кишені штанів та ще трьомастами паперових крон у кишені кітеля, Онуфрій Кологін вирушив у зворотну мандрівку.

Він з’явився в готелі після полудня. Він пішов до кав’ярні, спитався там про свого пана, і, вгледівши лейтенанта Тротту, постав між картярами такий безтурботний, наче б стояв серед казарменого подвір’я. Весь його широкий вид сяяв, мов сонце. Тротта довго дивився на нього з ніжністю в серці й суворістю в погляді.

— Ти в мене сидітимеш на гауптвахті, поки й почорнієш! — вимовили лейтенантові губи те, що продиктував мозок військового. — Іди до кімнати! — сказав далі Тротта й підвівся.

Лейтенант подався сходами нагору. Рівно за три кроки позад нього йшов Онуфрій. Вони стояли в кімнаті. Онуфрій, усе так само ясний на виду, доповів:

— Пане лейтенанте, осьде гроші!

Він повитягав з кишень штанів і кітеля все, що мав, підступив ближче й поклав на стіл. На темно-червоній хустині, що так довго крила в собі під землею двадцять золотих дукатів, прилипли сріблясто-сірі грудочки землі. Біля хустини лежали блакитні банкноти. Тротта перелічив їх. Тоді розв’язав хустину. Перелічив золоті монети. Тоді поклав банкноти в хустину до монет, знов зав’язав вузлика й віддав Онуфрієві.

— На жаль, я не можу взяти в тебе грошей, розумієш? — сказав Тротта. — Заборонено статутом, розумієш? Якщо я візьму в тебе гроші, мене виженуть з армії і знімуть звання, розумієш?

Онуфрій кивнув головою.

Лейтенант стояв із вузликом у простягненій руці. Онуфрій усе кивав головою. Він підняв руку й спіймав вузлика. Ще якусь мить вузлик поколивався в повітрі.

— Можеш іти! — сказав лейтенант, і Онуфрій зі своїм вузликом вийшов.

Лейтенантові згадалася та осіння ніч у кавалерійському гарнізоні, коли Онуфрій карбував крок за його спиною.

І він пригадав військові гуморески, вичитані з тоненької книжечки в темно-зеленій обкладинці зі шпитальної бібліотеки. Книжечка аж кишіла зворушливими історіями про офіцерських денщиків, грубуватих сільських хлопців із золотими серцями. І хоча лейтенант Тротта не мав літературного смаку і коли випадково чув слово «література», то на думку йому спадала тільки драма «Цріні» Теодора Кернера, й більше нічого, проте завжди відчував глуху відразу до сльозливої розчуленості тієї книжчини з її золотенькими героями. Йому, лейтенантові Тротті, бракувало життєвого досвіду, щоб знати, що й у дійсності трапляються прості сільські хлопці зі шляхетними серцями і що в нікчемній книжечці чимало дечого списано зживого життя, тільки списано погано.

Взагалі він був дуже недосвідчений, цей лейтенант Тротта.


XVIII
Свіжого й сонячного весняного ранку окружний начальник отримав злощасний лейтенантів лист. Перше ніж розпечатати, пан фон Тротта зважив його на долоні. Він здався важчим за всі ті листи, що їх старий отримував від сина досі. Мабуть, написаний аж на двох сторінках, якийсь незвично довгий лист. Старе серце пана фон Тротти сповнилося тривогою, батьківським гнівом, радістю й тоскним передчуттям. Манжета на його старій руці злегка рипіла, коли він розпечатував конверта. Притримуючи лівою рукою пенсне, що за останні кілька місяців стало трохи неслухняним, він правою підніс листа доволі близько до обличчя, так що кінчики бакенбардів черкалися об папір і стиха шаруділи. Видимий поспіх письма злякав пана фон Тротту не менше, аніж надзвичайний зміст написаного. Навіть між рядками окружний начальник шукав нових, прихованих жахів, бо йому раптом здалося, що в рядках листа викладено ще не всі можливі страхіття і що він уже давно, надто ж відколи син кинув йому писати, день у день очікував ще страхітливішої звістки. Мабуть, тому він, відклавши листа, зберіг самовладання. Він був старий чоловік, сформований за старих часів. Старі люди з часів перед великою війною були, може, й дурніші за нинішніх молодих. Проте у хвилини, які здавалися їм страшними і які, за уявленнями сьогоднішніми, можна було б збути легким жартом, вони, ці браві старі люди, зберігали героїчний спокій. За наших днів поняття станової, родинної і особистої честі, в яких виховувався пан фон Тротта, здаються пережитками неймовірних і дитинних легенд. Тоді ж звістка про раптову смерть єдиної дитини менше вразила б кожного австрійського окружного начальника натури пана фон Тротти, ніж звістка про, нехай лишень гадане, безчестя дитини. За уявленнями тієї епохи, без сліду зниклої, ніби похованої під свіжими могилами полеглих на війні, офіцер цісарсько-королівської армії, котрий не вбив зневажника своєї честі нібито через те, що заборгував йому гроші, був нещастям, ба ще й гірше, ніж нещастям — ганьбою для свого батька, для армії й монархії. Тому-то першої миті озвалося не батьківське, а, сказати б, службове серце пана фон Тротти. І воно звеліло: «Негайно склади свої службові повноваження! Вийди дочасно на пенсію! На службі цісареві ти не маєш більш чого робити!». Проте наступної миті залементувало батьківське: «Тут винен час! Винен цей прикордонний гарнізон! Твій син щирий і шляхетний! Тільки, на жаль, слабкий! І йому треба допомогти!».

Йому треба допомогти! Треба вберегти ім’я Тротта від безчестя й ганьби! І в цьому пункті обоє сердець пана фон Тротти — і службове, й батьківське — були одностайні. Отож насамперед треба було роздобути грошей — сім тисяч двісті п’ятдесят крон! П’яти тисяч флоринів, дарованих колись із ласки цісаря синові героя Сольферіно, як і грошей, успадкованих по батькові, давно вже не було. Вони розтеклись окружному начальникові поміж пальцями, витрачені то на те, то на се: на домашній побут, на кадетський корпус у моравській Білій Церкві, на маляра Мозера, на коня, на доброчинні справи. Пан фон Тротта завжди силкувався здаватися багатшим, ніж насправді був. Він мав великопанські інстинкти. А не було на той час (та, може, немає й нині) інстинктів, які обходились би дорожче. Люди, над якими вони тяжіють, мов прокляття, не знають, ні скільки вони мають, ані скільки витрачають. Вони черпають з невидимого джерела. Вони не підраховують. Вони переконані, що їхні статки не можуть бути меншими за їхню щедрість.

Уперше на своєму вже таки довгенькому віку пан фон Тротта опинився перед нерозв’язним завданням: роздобути як стій порівняно великі гроші. Він не мав друзів, за винятком тих колишніх шкільних товаришів, що, як і він, сиділи тепер по різних установах і що з ними він уже чимало літ не спілкувався. Здебільшого вони були бідні. Щоправда, він був знайомий з найбагатшим чоловіком на все це окружне місто В. паном Вінтерніґом. І він почав поволі привчати себе до страхітливої думки, що він піде до пана фон Вінтерніґа завтра, післязавтра чи просто сьогодні — просити позички. Він, пан фон Тротта, не мав аж надто розвиненої уяви. А проте йому вдалося з болючою виразністю уявити собі кожен крок цього жахливого хресного шляху. І вперше на своєму таки справді довгому віку окружний начальник спізнав, як то тяжко, бувши безпорадним, не втрачати гідності. Цей досвід ударив його, мов блискавиця, вмить розтрощив гордість, яку пан фон Тротта так довго й старанно беріг і плекав, яку успадкував і сподівався передати в спадок. Він став зовсім сумирний, як прохач, що вже багато років марно ходить на поклін до благодійників. Гордість була могутнім другом його юності, а згодом стала за підпору в його старості, — тепер її відняли в нього, бідолашного старого окружного начальника! Він вирішив негайно написати листа панові фон Вінтерніґу. Та тільки-но взявся за перо, як зрозумів, що не спроможний навіть повідомити про свій візит, який, по суті, був візитом прохача. Старому Тротті видалося, що він чинить ошуканство, принаймні не натякнувши з самого початку на мету свого візиту. Але неможливо було знайти фразу, більш-менш відповідну цьому намірові. Отож пан фон Тротта довго сидів з пером у руці, знов і знов обмірковував, виправляв і закреслював кожне речення. Щоправда, можна було й зателефонувати панові Вінтерніґу! Та відколи в окружному управлінні з’явився телефон, — відтоді минуло не більш як два роки, — пан фон Тротта користувався ним лише для службових розмов. Неможливо було уявити, що він підійде до цієї брунатної, великої, трохи аж зловісної скриньки, покрутить ручку й з цим жахливим «Алло!», що майже ображало пана фон Тротту (бо цей дитинний вигук здавався йому аж надто недоречною збитошністю, аби поважні люди з його допомогою заходжувались обговорювати поважні справи), почне розмову з паном фон Вінтерніґом. Тим часом йому спало на думку, що син чекає відповіді, може, телеграми. А що мав йому телеграфувати окружний начальник? Приміром: «Зроблю все можливе. Подробиці повідомлю». Або: «Чекай терпляче дальших повідомлень». Чи: «Спробуй інакші способи, тут неможливо». — Неможливо! Це слово збудило довгу, страховинну луну. Що неможливо? Урятувати честь роду Тротт? Оце якраз мало бути можливо! Неможливо це бути не могло! Туди й сюди, туди й сюди крокував окружний начальник по своїй канцелярії — як тими недільними ранками, коли він екзаменував малого Карла Йозефа. Одну руку він заклав за спину, а на другій рипіла цупка манжета. Потім він зійшов униз, на подвір’я, спонуканий навіженою гадкою, що небіжчик Жак може сидіти там у затінку піддашшя. Пустельне було подвір’я. Вікно маленького будиночка, де мешкав Жак, стояло відчинене, і канарка ще жила. Вона сиділа на лутці вікна й голосно виспівувала. Окружний начальник повернувся до господи, взяв капелюха та ціпка й залишив будинок. Він вирішив учинити надзвичайну річ — відвідати доктора Сковронека у нього вдома. Він перетнув невеличкий ринковий майданчик, звернув на Ленауґасе, пошукав на дверях будинків таблички з докторовим ім’ям, бо не знав номера його помешкання, і зрештою мусив питати адресу Сковронека у якогось торгівця, хоч і шкодував, що обтяжує незнайому людину своїми розпитуваннями. Та пан фон Тротта витримав і це з мужньою гідністю і ось уже зайшов до будинку, який йому описали. Він знайшов доктора Сковронека в невеличкому садочку за будинком, із книжкою, під великим парасолем.

— Господи, Твоя воля! — вигукнув Сковронек. Бо добре знав, що мало статися щось надзвичайне, коли окружний начальник прийшов до нього додому.

Перш ніж почати свою розповідь, пан фон Тротта довго й переконливо просив йому вибачити. Розповідав він, сидячи на лавці в садочку, понуривши голову і длубаючись кінчиком ціпка в різнобарвній жорстві доріжки. Потім віддав до рук Сковронекові синового листа. Замовк, потамувавши зітхання, і важко задихав.

— Мої заощадження, — сказав Сковронек, — становлять дві тисячі крон, вони до ваших послуг, якщо дозволите, пане окружний начальнику.

Він промовив це речення дуже швидко, неначе боявся, що окружний начальник урве його мову, і від збентеження взяв ціпка пана фон Тротти й сам став колупати жорству. Бо йому здалося, що після цих слів уже не можна сидіти з бездіяльними руками.

Пан фон Тротта сказав:

— Дякую, пане докторе, я їх візьму. Я дам вам боргове зобов’язання. Якщо дозволите, я повертатиму гроші частинами.

— Про це не може бути й мови, — відповів Сковронек.

— Гаразд! — сказав окружний начальник.

Йому раптом здалося неможливим виголошувати силу марних слів, як він із ввічливості виголошував їх цілий вік. Зненацька він згадав, що час квапить. Ті кілька днів, що він ще мав, раптом збіглися докупи і обернулися в ніщо.

— Решту, — повів далі Сковронек, — решту можна роздобути лише в пана Вінтерніґа. Ви знайомі з ним?

— Побіжно.

— Нічого іншого не залишається робити, пане окружний начальнику! Проте я начебто знаю пана Вінтерніґа. Я колись лікував його невістку. Він, здається мені, чистий нелюд, як то кажуть. І може бути, може бути, пане окружний начальнику, що ви дістанете відмову.

Сковронек замовк. Окружний начальник взяв у нього ціпка. Довкола було зовсім тихо. Чулося тільки шарудіння ціпка в жорстві.

— Відмову! — прошепотів окружний начальник. — Я її не боюся, — сказав він голосно. — Але що тоді?

— Тоді, — мовив Сковронек, — тоді лишається тільки одна незвичайна річ, мені вона щойно спала на думку, але мені й самому це здається фантастичним. Хоч у вашому випадку воно, може, й не є таким неймовірним. Бувши вами, я пішов би просто туди, просто до старого, до цісаря, маю на увазі. Бо ж тут ідеться не про самі лишень гроші. Небезпека полягає в тому, — вибачте, що я висловлююся так відверто, — що ваш син з армії… з армії… — «полетить», — хотів сказати Сковронек. Але він сказав: — … муситиме піти!

Промовивши ці слова, Сковронек враз засоромився. І додав:

— Та, можливо, це й смішна, дитинна ідея. І доки я її висловлював, мені спало на думку, що ми з вами — як два хлопчаки, які обмірковують неможливі речі. Атож, ми стільки прожили на світі і маємо тяжкий клопіт, проте в моїй ідеї є щось задерикувате. Вибачте мені!

Простій душі пана фон Тротти ідея доктора Сковронека аж ніяк не здавалася дитинною. Завжди, за кожним папером, що його він складав чи підписував, за кожної найдрібнішої вказівки, яку давав комісарові чи тільки жандармському вахмістрові Сламі, окружний начальник відчував, що він стоїть безпосередньо під цісарським скіпетром. Було щось самозрозуміле, скажімо, і в тому, що цісар розмовляв із Карлом Йозефом. Герой Сольферіно пролив кров за цісаря, а в певному розумінні — і Карл Йозеф, борючись проти збунтованих «підозрілих суб’єктів» та «непевних елементів». На думку простодушного пана фон Тротти, не було зловживанням цісарською ласкою, коли слуга його величності довірливо йшов до Франца Йосифа, як дитина йде зі своїм горем до батька. І доктор Сковронек злякався й на мить засумнівався в здоровому глузді окружного начальника, коли старий вигукнув:

— Пречудова ідея, пане докторе, і це ж найпростіше в світі!

— Не так-то це вже й просто! — заперечив Сковронек. — У вас мало часу. За два дні неможливо домогтися приватної аудієнції.

Окружний начальник погодився з ним. І вони вирішили, що пан фон Тротта спершу повинен піти до Вінтерніґа.

— Навіть якщо буде відмова! — сказав окружний начальник.

— Навіть якщо буде відмова! — повторив доктор Сковронек.

І окружний начальник негайно вирядився до пана фон Вінтерніґа. Він поїхав у фіакрі. Був саме час обіду. Він навіть не попоїв нічого. Зупинився перед кав’ярнею і випив келишок коньяку. Йому подумалося, що він оце чинить украй недоречне діло. Хоч би вже через те, що не дасть старому Вінтерніґові вчасно спокійно пообідати. Проте він не має часу. Сьогодні пополудні справа має вирішитися. Післязавтра він стане перед цісарем. І пан фон Тротта велить візничому ще раз зупинитися. Він виходить перед поштою і твердою рукою пише текст телеграми Карлові Йозефу: «Буде залагоджено. Привіт. Батько». Він цілком певен, що все складеться добре. Бо якщо неможливо роздобути грошей, то ще неможливіше заплямувати честь роду Тротт. Так, окружний начальник у думці каже собі, що його оберігає й супроводить дух його батька, героя Сольферіно. І коньяк зігріває його старече серце. Воно б’ється трішки дужче. Проте він спокійніший. І пан фон Тротта розплачується з візником біля під’їзду вілли Вінтерніґа і приязно киває йому на прощання одним пальцем, як звик кивати всім маленьким людям. Так само приязно він усміхається й лакеєві і з капелюхом та ціпком у руках чекає на пана Вінтерніґа.

Нарешті вийшов і пан Вінтерніґ, невеличкий і жовтий. Він простяг окружному начальникові свою сухеньку ручку, впав у широке крісло і майже втонув у зеленому оксамиті подушок. Свої безбарвні очі він звернув до великих вікон. У тих очах не було живого погляду, чи, може, вони просто зачаювали в собі погляд; то були тьмяні старі люстерка — окружний начальник бачив у них лише своє власне крихітне відображення. Він почав вільніше, ніж сам сподівався від себе, з плавно укладених вибачень, і пояснив, чому не мав можливості попередити про свій візит. Потім сказав:

— Пане фон Вінтерніґу, я стара людина.

Він зовсім не хотів казати таких фраз. Жовті, зморшкуваті Вінтерніґові повіки кілька разів піднялись і опустилися, і окружному начальникові здалося, ніби він звертається до старого, висхлого птаха, що не розуміє людської мови.

— Вельми шкода! — сказав, проте, пан фон Вінтерніґ.

Він говорив дуже тихо. В його голосі не було звуку, як в очах не було погляду. Він говорив з придихом, оголюючи дивовижно, як на свій вік і постать, міцні, широкі, жовті зуби — надійну захисну загороду задля його слів.

— Вельми шкода! — сказав пан фон Вінтерніґ удруге. — Я зовсім не маю готівки.

Окружний начальник відразу підвівся. Вінтерніґ підхопився й собі. Дрібненький і жовтий, він стояв перед окружним начальником, безбородий перед срібними бакенбардами, і пан фон Тротта наче виріс, він навіть сам це відчував. Чи була зломлена його гордість? Аж ніяк! Чи був він упокорений? Ні, не був! Він мав урятувати честь героя Сольферіно, як колись герой Сольферіно врятував життя цісареві. Як, власне, легко бути прохачем! Погордою, уперше в житті справжньою погордою сповнилося серце пана фон Тротти, й та погорда була майже так само велика, як і його гордість. Він попрощався. Він сказав своїм старечим, зверхнім, гугнявим голосом урядовця:

— Моє шанування, пане фон Вінтерніґу!

Випростаний, осяйний у всій гідності своєї сивизни, він ішов пішки довгою алеєю, що вела від будинку Вінтерніґа до міста. Алея була безлюдна, по ній вистрибували горобці й висвистували поміж листом дрозди, і старі зелені каштани облямовували шлях панові окружному начальникові.

Удома він знову по довгій перерві взяв до рук срібного дзвоника. Його тоненький голосок прудко побіг через увесь будинок.

— Шановна, — сказав пан фон Тротта панні Гіршвіц, — мені б хотілося за півгодини бачити мою валізу спакованою. Будь ласка — вкладіть мою уніформу, трикутний капелюх і шпагу, а також фрак та білу краватку! За півгодини!

Він вийняв свого кишенькового годинника, лунко клацнув покришкою. Потім сів у крісло й заплющив очі.

У шафі на п’яти гачках висіла його парадна уніформа: фрак, жилетка, штани, трикутний капелюх і шпага. Велика валіза окружного начальника в брунатному полотняному чохлі роззявила свою пащу, вистелену білим прозорим папером, і одну по одній поглинула неначе не перенесені, а лише супроводжувані туди обережними руками економки усі складники парадного вбрання пана фон Тротти. Шпага слухняно шурхнула у шкіряний футляр. Біла краватка огорнулася легким паперовим серпанком. Білі рукавички вклалися на підбивці жилетки. Потім валіза замкнулася. І панна Гіршвіц пішла доповісти, що все готове.

Отож пан окружний начальник поїхав до Відня.

Він прибув туди пізно увечері. Проте він знав, де слід шукати тих людей, які були йому потрібні. Він знав ті будинки, в яких вони мешкали, і ті ресторани, до яких вони навідувалися. І радник правління Смекал, і надвірний радник Полак, і радник міністерства фінансів Поліцер, і головний муніципальний радник Буш, і радник намісництва Лешніґ, і поліційний радник Фукс — усі вони і ще декотрі інші ще того ж таки вечора побачили пана фон Тротту, і хоч він був того самісінького віку, що й вони, проте кожен із них стурбовано подумав: як він, окружний начальник, постарів! Бо на вигляд він здавався куди старшим за кожного з них. Еге ж, він здався їм таким поважним, що вони аж боялися звертатись до нього на «ти». Його бачили того вечора багато де, і всюди він з’являвся якось ніби одночасно, нагадуючи всім скоріше духа, ніж людину, — духа минулих літ і старої Габсбурзької монархії: він був неначе жива тінь історії. І хоч як дивно лунало те, з чим він їм звірявся, тобто його відчайдушний намір протягом двох днів дістати особисту аудієнцію в цісаря, однак багато дивнішим здавався їм він сам, пан фон Тротта, рано зістарений і неначе зроду старий; і поволі його намір почав здаватися їм слушним і самозрозумілим.

У канцелярії обер-гофмейстера Монтенуово сидів щасливчик Густль, якому вони всі заздрили, хоч і знали, що по смерті старого, коли трон посяде Франц Фердинанд, його величі настане ганебний кінець. Вони всі вже на те й чекали. А він тим часом одружився, та ще й із панною роду Фуґерів, він, міщанин, що в школі сидів на третій парті і що йому усі вони підказували на кожному екзамені, і чиє «щастя» вони тридцять років супроводили гіркими примовками. Отож Густль отримав дворянство і сидів тепер у канцелярії обер-гофмейстера. Він звався вже не Гасельбруннер, а фон Гасельбруннер. Служба його була простенька, мов дитяча гра, тимчасом як самі вони, всі інші, мусили заладнувати нестерпні для себе і вкрай заплутані справи. Гасельбруннер! Він єдиний може зарадити у справі фон Тротти!

І вже о дев’ятій наступного ранку окружний начальник стояв під дверима Гасельбруннера в обергофмейстеровій канцелярії. Йому сповістили, що Гасельбруннер у від’їзді й повернеться, можливо, сьогодні пополудні. Випадково окружний начальник побачив тут Сметану, якого йому не пощастило знайти вчора. А Сметана, нашвидку втаємничений у справу і меткий, як завжди, знав багато. Якщо Гасельбруннер і від’їхав, то поряд же сидів Ланґ! А Ланґ був славний хлопець. Так почалися мандри невтомного окружного начальника від канцелярії до канцелярії. Він зовсім не знав тих неписаних законів, що мали силу в цісарсько-королівських установах Відня. Тепер він їх спізнав. Згідно з цими законами, урядовці були непривітні, поки він не виймав своєї візитної картки. А потім, довідавшись про його ранґ, вони ставали такі покірливі, хоч до рани прикладай. Вищі урядовці, і гуртом, і поодинці вітали його зі щирою повагою. Кожен із них, без винятку, першої чверть години, здавалося, ладен був задля окружного начальника ризикнути кар’єрою й навіть життям. І лише наступної чверть години їхні очі тьмарилися, обличчя в’янули, велика скорбота закрадалась їм у серце й підточувала їхню готовність до офіри, і кожен із них казав:

— Так! Якби йшлося про щось інше! З радістю! Але в цьому випадку, любий, любий бароне фон Тротто, навіть для нашого брата… Ну, не мені вам казати!

Такими й подібними словами вони марно умовляли непохитного пана фон Тротту. Він переходив галереї і двори, сходив на четвертий поверх, на п’ятий, знову спускався на другий, а тоді на перший. А потім вирішив дочекатися Гасельбруннера. Він прочекав до пообіддя і довідався, що Гасельбруннер насправді нікуди не виїздив, був дома. І відважний войовник за честь роду Тротт пробився до Гасельбруннера додому. Аж тут нарешті блиснула слабесенька надія. Вони удвох навідалися до одного, до другого, Гасельбруннер і старий пан фон Тротта. Конче треба було добутися до самого Монтенуово. І, врешті, вже близько шостої вечора пощастило знайти одного приятеля Монтенуово в тій знаменитій кондитерській, куди часом заходили пополудні ласі на солодощі й веселі достойники імперії. Про те, що його намір нездійсненний, окружний начальник чув сьогодні вже вп’ятнадцяте. Та він був непохитний. І срібна гідність його старечого віку, і та трохи дивна й злегка навіжена впертість, з якою він говорив про свого сина і про небезпеку, що загрожувала честі роду Тротт, і та урочистість, з якою він називав свого забутого батька не інакше як героєм Сольферіно, а цісаря — не інакше як його величністю, справляли на слухачів таке враження, що й їм самим намір пана фон Тротти поволі починав здаватися справедливим і самозрозумілим. Якщо по-іншому не вийде, казав цей окружний начальник з В., то він, старий слуга його величності, син героя Сольферіно, кинеться, немов звичайний пакувальник ринку солодощів, навколішки перед повозом, у якому цісар щоранку їздить із Шенбруна до Гофсбурґа. Він, окружний начальник Франц фон Тротта, мусить залагодити всю цю справу. Тепер він уже був так натхненний своїм завданням врятувати з цісаревою допомогою честь роду Тротт, що йому здавалось, ніби завдяки нещасному випадкові з його сином, — як він подумки називав усю ту історію, — його, начальникове, довге життя нарешті набуло справжнього сенсу. Так, лише завдяки цьому воно набуло сенсу.

Не просто порушити етикет. Йому це казано безліч разів. Він відповідав, що його батько, герой Сольферіно, теж порушив етикет.

— Отак-о, рукою ухопив він його величність за плече й пірвав додолу! — казав окружний начальник.

Він, хто лише з притаєним дрожем міг спостерігати поривчасту або просто надмірну рухливість інших, тепер сам підводився, хапав за плече пана, якому саме змальовував ту сцену, і пробував тут-таки, на місці, відтворити історичний епізод урятування життя цісаря. І ніхто не всміхався. І всі шукали можливості обійти придворний етикет.

Пан фон Тротта пішов до крамниці канцтоварів, купив аркуш паперу встановленого зразка, пляшечку чорнила й сталеве перо марки «Адлер» — єдине, яким він міг писати, і квапливою рукою, хоч і звичним своїм письмом, дотримуючись усіх законів каліграфії, написав за належною формою клопотання на ім’я його королівсько-цісарської апостольської величності, ані на мить не засумнівавшись, тобто не дозволяючи собі й на мить засумніватись, що його справу буде вирішено «в сприятливому дусі». Він ладен був розбудити серед ночі самого Монтенуово. Протягом того дня, на думку пана фон Тротти, справа його сина стала справою героя Сольферіно й тим самим — справою цісаря, а отже, певною мірою, справою вітчизни. Він ледве чи й попоїв як слід, відколи виїхав із В. На вигляд він був ще худорлявіший, ніж звичайно, і своєму приятелеві Гасельбруннеру нагадував одного з тих екзотичних птахів Шенбрунського зоосаду, що віддзеркалювали спробу природи повторити на матеріалі фауни фізіономію Габсбурґів. І справді, окружний начальник усім людям, які бачили цісаря, нагадував самого Франца Йосифа. Вони, ці віденські панове, аж ніяк не звикли до такого ступеня рішучості, яку перед ними явив цей окружний начальник. І пан фон Тротта здавався їм, людям, що звикли з допомогою легесеньких, немов пух, жартів, народжених у столичних кав’ярнях, вирішувати куди тяжчі справи імперії, вихідцем не лише з географічно, але й з історично віддаленої провінції, примарою вітчизняної історії, втіленим голосом патріотичного сумління. Вічна готовність до жарту, яким вони схильні були привітати всі симптоми власної загибелі, на якусь годину завмирала, і слово «Сольферіно» будило в них страх і шанобу, як назва битви, що вперше звістувала загин цісарсько-королівської монархії. Той вигляд і та мова, що їх явив перед ними цей химерний окружний начальник, самих їх вжахнули. Може, на них уже тоді війнула своїм крилом смерть, що кілька місяців згодом мала їх усіх схопити у свої лабети, схопити, підкравшися з-за спини! І вони відчули в себе на потилиці крижаний подих смерті.

Пан фон Тротта мав іще три дні часу. Адже йому пощастило за одну-єдину ніч, протягом якої він не спав, не їв і не пив, зламати залізний і золотий закон етикету. Як імені героя Сольферіно неможливо більше знайти в підручниках історії та читанках для австрійських народних і середніх шкіл, так само не знайдеш імені сина героя Сольферіно в протоколах Монтенуово. Опріч самого Монтенуово й нещодавно померлого камердинера Франца Йосифа, жодна людина в світі не знає, що окружного начальника барона Франца фон Трогту якось уранці прийняв у себе перед від’їздом до Ішля цісар.

То був чудовий ранок. Окружний начальник цілу ніч приміряв парадну уніформу. Він не зачиняв вікна. То була ясна літня ніч. Час від часу він підходив до вікна. Тоді він чув шемріт сонного міста і крик півня на якомусь далекому подвір’ї. Пан фон Тротта відчував подих літа; він бачив зорі на клаптику нічного неба, він чув рівномірну ходу вартового. Він чекав ранку. Він уп’ятнадцяте вже підходив до дзеркала, поправляв кінчики білої краватки над ріжками стоячого коміра, знов і знов протирав батистовою хустинкою золоті ґудзики свого фрака, тер золотий держак шпаги, змахував щіткою уявний пил із черевиків, розчісував бакенбарди, пригладжував гребінчиком ріденькі волосинки на голові, що вперто стовбурчилися і ніби закручувались, і вже вкотре чистив поли фрака. Він узяв у руку свого трикутного капелюха. Він став перед дзеркалом і знову й знов повторював:

— Величносте, я прошу милості для свого сина!

У дзеркалі він побачив, як тремтять його бакенбарди, і це здалося йому непристойним, і він заходився вимовляти це речення так, щоб вони лишалися непорушні, а слова, проте, було чути виразно. Він зовсім не відчував утоми. Він знов підійшов до вікна, як ото підходять до берега. Бо він так тужно чекав ранку, як чекають корабля з рідного краю. Так, він тужив за цісарем, немов за рідним пристановищем. Він стояв біля вікна, аж поки в небі засірів світанок, згасла досвітня зірка і незграйний пташиний хор звістував схід сонця. Тоді він погасив світло в кімнаті. Натиснув дзвоника на дверях. Звелів прислати перукаря. Скинув фрак. Сів. Наказав себе поголити.

— Двічі, — сказав він заспаному молодикові, — й уважно.

Тепер його підборіддя сяяло блакитнявою чистотою між срібними крилами бакенбардів. Галун приємно попікав шкіру, пудра холодила її. Йому було призначено з’явитися на восьму тридцять. Він ще раз почистив свого чорно-зеленого фрака. Ще раз повторив перед дзеркалом:

— Величносте, я прошу милості для свого сина!

Потім замкнув кімнату. Зійшов сходами наниз. Увесь будинок ще спав. Пан фон Тротта натяг білі рукавички, розрівняв пальці, розгладив лайку, ще на мить зупинився перед великим дзеркалом на сходах між другим і третім поверхами і спробував озирнути свій профіль. Потім обережно, торкаючись східців самими лише передками підошов, спустився засланими червоним килимом сходами, випромінюючи срібну гідність, розливаючи довкола пахощі пудри й «Кельнської води» і гострий дух вакси. Портьє низько йому вклонився. Повіз, запряжений парою коней, зупинився перед обертовими дверима готелю. Окружний начальник обмахнув хусточкою м’яке сидіння фіакра й сів.

— Шенбрун! — звелів він.

І впродовж усієї поїздки сидів випростаний і непорушний. Копита коней весело й свіжо цокали об политий брук, і квапливі білі пекарчуки зупинялися й дивились услід повозові, мов на параді. Мов сяйлива часточка параду, їхав окружний начальник до цісаря.

Він звелів візникові зупинитися на відстані, яка здалася йому пристойною. І пішов, — сліпучо-білі рукавички зблискували обабіч його чорно-зеленого фрака, — пішов, обережно переставляючи ногу за ногою, щоб не затьмарити своїх блискучих черевиків порохом алеї, що вела нагору, до Шенбрунського палацу. Над ним заходилося радісним співом уранішнє птаство. Пахощі бузку і ясмину паморочили йому голову. Подеколи на плече йому спадали пелюстки з білих свічок каштанів. Він збивав їх додолу двома пальцями. Повільно сходив пан фон Тротта нагору осяйними пласкими сходами, вже вибіленими вранішнім сонцем. Вартові віддали честь, окружний начальник пан фон Тротта вступив до палацу.

Він став чекати. Згідно з двірськими правилами, його оглянув урядовець з канцелярії обер-гофмейстера. Фрак, рукавички, штани, черевики окружного начальника були бездоганні. Неможливо було знайти в зовнішності пана фон Тротти бодай найменший ґандж. Він чекав. Він чекав У великій кімнаті перед робочим кабінетом його величності. У шістьох широких склепінчастих, ще по-вранішньому позавішуваних, але вже відчинених її вікон ринув увесь чар раннього літа, усі солодкі пахощі і всі шалені співи шенбрунського птаства.

Нічого, здавалося, не чув він, окружний начальник. Не помічав він начебто і того пана, чиїм делікатним обов’язком було оглядати гостей цісаря й пояснювати їм правила поведінки. Перед срібною неприступною гідністю окружного начальника він занімів і занедбав свій обов’язок. Обабіч високих, білих, із золотою облямівкою дверей стояли два велетні-охоронці, завмерлі, наче статуї. Брунатно-жовта паркетна підлога, лише посередині застелена червонястим килимом, тьмяно віддзеркалювала долішню частину тулуба пана фон Тротти: чорні штани, позолочений вершечок піхов шпаги і гойдливі поли фрака. Пан фон Тротта підвівся. Обережними, безгучними кроками він ступав по килимі. Серце його калатало. Але душа була спокійна. Тієї години, за п’ять хвилин до зустрічі зі своїм цісарем, панові фон Тротті здавалося, ніби він бував тут роками, ніби він звик щоранку особисто доповідати його величності цісареві Францу Йосифові Першому про події минулого дня в моравському окрузі В. Цілком як дома почувався окружний начальник у палаці свого цісаря. Турбувала його хіба думка про те, що, може, треба було ще раз провести пальцями по бакенбардах і що тепер уже немає аніякої можливості скинути білі рукавички. Жоден цісарів міністр, ба навіть сам обер-гофмейстер не зміг би почуватися тут вільніше за пана фон Тротту. Вітер час від часу відкидав сонячно-жовті запони з високих склепінчастих вікон, і в поле зору окружного начальника потрапляв клаптик літньої зелені. Дедалі гучніш заходилося птаство. Уже дзижчало кілька важких мух, у передчасній вірі в те, ніби настав обід, і помалу ставала відчутна літня спека. Окружний начальник зупинився посеред кімнати, тримаючи капелюха біля правого боку, поклавши ліву руку в сліпучо-білій рукавичці на позолочений ефес шпаги і незмигно дивлячись на двері тієї кімнати, де був цісар. Так він простояв хвилин зо дві. У відчинені вікна долинули золоті удари дзвону далеких баштових дзиґарів. Тоді двійчасті двері розчинилися. І з піднесеною головою, обережним, нечутним, а проте впевненим кроком окружний начальник рушив уперед. Він низько вклонився і на кілька секунд завмер так, з очима, зверненими на паркет і без жодної думки в голові. Коли він випростався, двері за його спиною зачинилися. Перед ним, за письмовим столом, стояв цісар Франц Йосиф, а окружному начальникові видалося, ніби то стоїть його старший брат. Еге ж, бакенбарди Франца Йосифа були трохи жовтаві, особливо коло рота, а так — достеменно такі самі білі, як і бакенбарди пана фон Тротти. Цісар мав на собі генеральську уніформу, а пан фон Тротта — уніформу окружного начальника. І вони скидалися на двох братів, з яких один став цісарем, а другий — окружним начальником. Дуже людським, як і вся ця не відбита в жодних протоколах аудієнція, був порух, що його зробив тієї миті Франц Йосиф. Побоюючись, що в нього з носа може виглядати капка, він дістав з кишені штанів хусточку і втер вуса. Він кинув погляд на аркуш перед собою. «Ага, Тротта!» — згадав він. Учора він зволив слухати пояснення щодо необхідності цієї несподіваної аудієнції, проте не дуже дослухався. Ці Тротти вже кілька місяців не припиняють його обтяжувати. Він пригадав, що на маневрах розмовляв із наймолодшим паростком цієї родини. То був лейтенант, навдивовижу блідий лейтенант. А це, мабуть, його батько! А цісар уже знову встиг забути, чи то дід, чи батько того лейтенанта врятував йому життя в битві при Сольферіно. Чи то герой Сольферіно раптом зробився окружним начальником? А чи це, дивись, син героя Сольферіно? Він зіперся руками на стіл.

— Ну, мій любий Тротто? — спитав він.

Бо це належало до його цісарських обов’язків — чудувати своїх відвідувачів, називаючи їх на ім’я.

— Величносте! — сказав окружний начальник і ще раз схилився в глибокому уклоні. — Я прошу милості для свого сина!

— Для якого сина? — спитав цісар, аби виграти час і не виказати з самого початку, що він мало обізнаний з родинною історією Тротт.

— Мій син — єгерський лейтенант у Б., — сказав пан фон Тротта.

— А, так, так! — мовив цісар. — Це той молодий офіцер, якого я бачив під час останніх маневрів! Славний хлопець! — І через те, що думки його трохи плуталися, додав: — Він майже врятував мені життя. Чи то були ви?

— Величносте! То був мій батько, герой Сольферіно! — сказав окружний начальник, знову вклоняючись.

— Якого він тепер віку? — спитав цісар. — Битва при Сольферіно. Це ж був той, із читанкою?

— Так, величносте, — сказав окружний начальник.

І цісар раптом виразно пригадав аудієнцію дивовижного капітана. І як тоді, коли до нього з’явився той чудний капітан, Франц Йосиф Перший і тепер покинув своє місце за столом, ступнув кілька кроків назустріч відвідувачеві й сказав:

— Підійдіть-но ближче!

Окружний начальник підступив ближче. Цісар простяг свою худорляву, тремтячу руку, руку старої людини з блакитними жилками й дрібними вузликами на згинах пальців. Окружний начальник узяв руку цісаря і схилився. Він хотів її поцілувати. Він не знав, чи можна йому зважитись затримати її в своїй чи вкласти власну руку в цісареву таким чином, щоб той мав можливість будь-якої миті забрати свою назад.

— Величносте! — сказав утретє окружний начальник. — Я прошу милості для свого сина!

Вони були мов два брати. Чужа людина, побачивши їх тієї миті, подумала б, що це два брати. Їхні білі бакенбарди, їхні похилі, вузькі плечі, однаковий зріст і статура навіювали кожному з них думку, що він стоїть перед власним відображенням у дзеркалі. Тільки один думав, що він обернувся на окружного начальника, а другий гадав, ніби перевтілився на цісаря. Ліворуч від цісаря і праворуч від окружного начальника двоє великих вікон стояли відчинені й ще запнуті сонячно-жовтими завісами.

— Чудова погода сьогодні! — сказав раптом Франц Йосиф.

— Пречудова погода сьогодні! — потвердив окружний начальник.

І коли цісар вказав лівою рукою на вікно, окружний начальник простяг у тому ж напрямку праву. І цісареві здалося, що він стоїть перед власним відображенням у дзеркалі.

Зненацька цісареві згадалося, що він має вирішити ще багато справ перед своїм від’їздом до Ішля. І він сказав:

— Гаразд! Усе буде залагоджено! Що він там накоїв? Борги? Буде залагоджено! Вітайте вашого панотця!

— Мій батько помер! — сказав окружний начальник.

— Он як, помер! — мовив цісар. — Шкода, шкода!

І він поринув у спомини про битву при Сольферіно. Він знов повернувся до свого письмового столу, сів, натиснув кнопку дзвоника і вже не бачив, як вийшов окружний начальник, похиливши голову, з лівою рукою на ефесі шпаги і трикутним капелюхом біля правого боку.

Вранішній гомін птаства заповнив усю кімнату. За всієї пошани, яку цісар відчував до птахів як до злюблених Господом створінь, на дні свого серця він, проте, мав до них певну недовіру, десь таку, як до митців. Він знав із досвіду, що останніми роками пташки зі своїм співом завжди бували причиною його легкої забудькуватості. Тому він швиденько занотував на аркуші, що лежав на столі: «Справа Тротти».

І став чекати звичного щоденного візиту обер-гофмейстера. Уже вибило дев’яту. Аж ось і він.


XIX
Фатальну справу лейтенанта Тротти поховано в ретельній тиші. Майор Цоґлауер сказав лише:

— Вашу справу залагоджено в найвищій інстанції. Ваш панотець надіслав гроші. Більше про це не згадуймо.

Після цього Тротта написав батькові. Він повідомив, що загрозу для його честі усунуто найвищою інстанцією. Він просив пробачення за те, що злочинно довго мовчав і навіть не відповідав на листи окружного начальника. Він був схвильований і зворушений. Він силкувався виявити своє зворушення. Проте в його вбогому словнику не знайшлося слів каяття, болю й туги. То був тяжкий шмат роботи. Коли він уже поставив під листом підпис, йому спала на думку фраза: «Я сподіваюся незабаром узяти відпустку і особисто просити в Тебе прощення». Винести цю щасливу думку в постскриптум було неможливо з формальних причин. Тому лейтенант заходився переписувати увесь лист. За годину він упорався остаточно. Від переписування зовнішній вигляд листа тільки виграв. І все здалося йому скінченим, уся та бридка справа — похованою. Він дивувався зі свого «феноменального щастя». Онук героя Сольферіно міг покластись на старого цісаря в будь-яких злигоднях долі. Не менш утішним був і виявлений тепер факт, що батько має гроші. Тепер, коли небезпека бути звільненим із армії минулася, можна було при нагоді вийти з неї за власним бажанням, жити у Відні з пані фон Таусіґ, можливо, обійняти якусь цивільну посаду, носити цивільне вбрання. Давно вже не їжджено до Відня. Від неї не надходило жодної звістки. За нею було тужно. Коли випивав «дев’яностоградусної», брала ще більша туга, але то вже була туга такої благодатної сили, що могла виливатися слізьми. Сльози останнім часом самі наверталися на очі. Лейтенант Тротта ще раз з утіхою проглянув листа, вдалий витвір власних рук, вклав його в конверт і з ясною душею написав адресу. На віддяку собі він замовив подвійну міру «дев’яностоградусної». Пан Бродніцер власноручно приніс горілку й сказав:

— Каптурак виїхав!

Щасливий день, їй-богу! Отже, того дрібненького чоловічка, що завжди нагадував би лейтенантові про найгіршу мить його життя, прибрано з дороги.

— Чому?

— Його просто витурили!

Еге ж, виявляється, аж так далеко сягала рука Франца Йосифа, того старенького з блискучою капкою на кінчику царственого носа цісаря, що розмовляв із лейтенантом Троттою під час маневрів. Аж так далеко, виходить, сягала й пам’ять про героя Сольферіно. За тиждень після аудієнції, що її цісар дав окружному начальникові, Каптурака вислано. Політичне управління, діставши згори відповідний натяк, заборонило й гральну залу Бродніцера. Про капітана Єдлічека більш не було мови. Він поринув у те загадкове німе забуття, з якого так само рідко виринають, як із того світу. Він потонув у військово-слідчих в’язницях старої монархії, під тягарем тюремних мурів тодішньої Австрії. Коли часом офіцерам спливало на думку його ім’я, вони його негайно відганяли. Багатьом те вдавалося завдяки природній їхній схильності все забувати. З’явився новий капітан, на прізвище Лоренц, присадкуватий, неквапливий добродушний чоловік, непоборно схильний до недбалості у службі й манері триматися, ладний будь-якої хвилини скинути кітеля, хоча це було заборонено, — аби зіграти партію в більярд. При тому він показував свої закуці, інколи залатані й трохи пропітнілі рукави. Він був батько трьох дітей і чоловік сумовитої жінки. Він хутко освоївся в батальйоні, й до нього враз усі звикли. Його діти, схожі одне на одне, мов близнята, утрьох приходили по нього до кав’ярні. Помалу позникали «солов’ї» з Ольмюца, Гернальса і Маріаґільфа. Лише двічі на тиждень у кав’ярні грала музика. Та їй тепер бракувало натхнення й темпераменту; за браком танцівниць вона стала класичною і, здавалося, не грала, а радше оплакувала минулі часи. Офіцери знов почали нудьгувати, якщо не пили. А коли пили, то впадали в зажуру й жаліли самих себе. Літо було дуже спекотне. Під час дообідньої муштри двічі робили перерву. Зброя й люди пітніли. Глухі й понурі звуки сурм важко вдаряли у щільне повітря. Легка імла рівномірно оповивала все небо сріблясто-олов’яним серпанком. Вона зависла й над болотами, притлумлюючи повсякчас бадьорий жаб’ячий галас. Верби ані шелеснули. Цілий світ чекав вітру. Та всі вітри спали.

Хойницький цього року не завітав додому. Усі на нього сердилися, ніби він був розважальником для армії, який, порушивши укладену з нею угоду, не приїхав на літні гастролі. Саме тоді драгунському ротмістрові графу Чохові набігла геніальна думка: аби життя в закинутому гарнізоні, попри все, набуло нового блиску, влаштувати тут велике літнє свято. Геніальною ця думка була просто тому, що таке свято могло правити ніби за репетицію відзначення великих роковин — століття полку. Соті роковини драгунського полку виповнювались аж за рік, та здавалося, людям не вистачить терпцю прожити цілий дев’яносто дев’ятий полковий рік без ніякого свята. Усі казали, що ідея свята-«репетиції» — геніальна ідея! Полковник Фештетич казав те саме й навіть уявив, що він, а не хто інший, першим виплекав такий блискучий задум. Він-таки, вже кілька тижнів тому, й заходився коло підготовки до великого сторіччя. Щодня, у вільні години, в канцелярії полку, він диктував найвірнопідданішого листа-запрошення, що його півроку згодом мало бути надіслано шефові полку, дрібненькому німецькому князькові, на жаль, дещо підупалої побічної гілки роду. Самою лише роботою над стилем цього вишуканого послання займалося двоє людей: полковник Фештетич і ротмістр Чох. Подеколи між ними спалахували гострі дискусії з питань стилістики. Так, наприклад, полковник вважав за можливе вжити вираз: «І полк найвірнопідданіше собі дозволяє». А ротмістр був тієї думки, що не лише «і» тут ні до чого, а й «найвірнопідданіше» зовсім не на місці. Вони вирішили щодня створювати по двоє речень, і їм із цим щастило. Кожен з них диктував іншому писареві: ротмістр — єфрейторові, а полковник — ройовому. Потім вони порівнювали написане. Обидва хвалили один одного без міри. Тоді полковник замкнув обидва начерки у велику шафу полкової канцелярії. Ключі від цієї шафи були тільки в нього. Він поклав обидва твори до інших, уже складених проектів, що стосувалися великого параду та змагань офіцерів і рядових полку. Усе це лежало поряд великих, зловісних, запечатаних конвертів, у яких зберігалися таємні накази на випадок мобілізації.

Отож, коли ротмістр Чох оприлюднив свою геніальну ідею, шліфування стилю листа до князя урвали й заходилися коло запрошень з однаковим текстом, що мали бути надіслані в усі кінці світу. Ці лаконічні запрошення потребували меншелітературних зусиль і вже за кілька днів були готові. Виникло, щоправда, кілька суперечок щодо ранґу гостей. Бо, на відміну від полковника Фештетича, граф Чох був тієї думки, що запрошення слід розсилати по черзі: спершу найвельможнішим, а вже по тому — менш значним особам.

— Усім одночасно! — промовив полковник. — Я вам наказую!

І хоча Фештетичі належали до найзначніших угорських дворянських родів, граф Чох вирішив, що в цьому наказі відбилися закладені в крові демократичні вподобання полковника. Він скривився й надіслав усі запрошення одночасно.

Викликали начальника відділу обліку. У його руках були адреси всіх офіцерів запасу і відставників. Усіх їх запросили. Запрошено і близьких родичів та приятелів драгунських офіцерів. Цих оповіщено, що відбудеться репетиція святкування сторіччя полку. Отож їм дали зрозуміти, що в них є шанс зустрітися особисто з шефом полку, німецьким князьком із, на жаль, справді маловидатної занепалої бічної гілки роду. Чимало запрошених належали до давніших родів, аніж шеф полку. Проте їм щось залежало на тому, щоб мати контакти з цим медіатизованим князем. Оскільки це мало бути «літнє свято», вирішено скористатися для нього «лісочком» графа Хойницького. «Лісочок» різнився від лісів Хойницького тим, що був ніби й самою природою, і власником його призначений для свят. Він був молодий. У ньому росли невеличкі і веселі сосни, він обіцяв затінок і прохолоду. У ньому були гладенькі доріжки й кілька невеликих галявин, придатних, очевидно, ні на що інше, як на те, щоб настелити там поміст для танців. Отже, «лісочок» узято в оренду. З цієї нагоди ще раз пошкодували про відсутність Хойницького. Однак його запросили, сподіваючись, що він не встоїть проти спокуси побувати на святі в драгунському полку, а може, ще й «привезе з собою кількох милих людей», як висловився Фештетич. Запросили також Гуліних і Кінських, Подстацьких і Шенборнів, родину Альберта Лариша Тассила, Кірхберґів, Вайсенгорнів, Бабенгаузенів, Сенні, Бенкі, Цушерів та Дітріхштайнів. Кожен із них мав якийсь стосунок до цього драгунського полку. Ще раз переглянувши список запрошених, ротмістр Чох сказав:

— Громи й блискавиці, Царю Небесний, дідьча мати!

І повторив це оригінальне зауваження кілька разів.

Прикро, хоч і неминуче було те, що доводилося запросити на таке розкішне свято ще й незнатних офіцерів єгерського батальйону. Ну, зате вже й заженуть їх на слизьке! — подумав полковник Фештетич. Те самісіньке подумав і ротмістр Чох. Диктуючи запрошення для офіцерів єгерського батальйону, один — єфрейторові, другий — ройовому, вони позирали один на одного сердитими очима. І один складав на другого відповідальність за немилий обов’язок запросити і єгерський батальйон. Обличчя їхні проясніли, коли в списку їм трапилося ім’я барона фон Тротти і Сиполє.

— Битва при Сольферіно, — кинув, ніби між іншим, полковник.

— А! — сказав ротмістр Чох.

Він був певен, що битва при Сольферіно відбулася ще в шістнадцятому столітті.

Усі канцеляристи робили червоні й зелені гірлянди з паперу. Офіцерські денщики сиділи на тоненьких сосонках «лісочка» й натягували дріт від деревця до деревця. Три дні на тиждень драгуни не виїздили муштруватися. Вони проходили «науку» в казармі. Їх навчали мистецтва поводитися з вельможними гістьми. Пів ескадрону тимчасово передано під оруду кухаря. Тут селянські хлопці навчалися, як чистити казани, сервірувати таці, як тримати келихи з вином і крутити рожни. Полковник Фештетич щоранку з суворим виглядом з’являвся до кухні, льоху та офіцерської їдальні. Для кожної особи рядового складу, якій загрожувала бодай наймізерніша перспектива так чи інакше стикатися з гістьми, припасено білі плетені рукавички. Ті драгуни, що з примхи вахмістра сподобилися цієї обтяжливої честі, мусили щоранку простягати свої вбрані в білі рукавички руки з розчепіреними пальцями перед очі полковникові. Він сам перевіряв, чи рукавички чисті, чи як слід облягають руку й чи досить вони міцні. Він був піднесений, весь осяяний ізсередини невидимим внутрішнім світлом. Він сам дивував із власної енергії, сам вихваляв її й вимагав подиву від інших. Він виявляв неабияку фантазію. Щодня вона дарувала йому принаймні десяток прекрасних ідей, тимчасом як доти він чудово обходився однією-єдиною на тиждень. І ті ідеї стосувалися не лише свята, а й великих життєвих питань, як-от: учбового регламенту, військового спорядження, ба навіть тактики. У ті дні полковникові Фештетичеві стало ясно, що він простісінько міг би бути генералом.

Ось уже й натягнено дроти від дерева до дерева, лишилося тільки почіпляти на них гірлянди. Отож їх почепили задля спроби. Полковник оглянув їх. Існувала цілком очевидна потреба почіпляти також лампіони. Але тому, що, незважаючи на тумани й задуху, дощу вже давно не було, можна було щодня сподіватися раптової грози. Отож полковник призначив для «лісочка» постійних дозорців, чиїм завданням було за найменшої ознаки наближення грози познімати гірлянди й лампіони.

— І дроти також? — обережно спитав він ротмістра, бо добре знав, що великі мужі охоче вислуховують поради своїх менш великих помічників.

— З дротами нічого не станеться, — сказав ротмістр.

І їх вирішили залишити на деревах.

Грóзи, однак, не налітали. Було так само парко й задушно. Крім того, з відповідей кількох запрошених стало відомо, що на ту ж таки неділю, якої мало відбутися свято драгунів, призначено й святкування роковин знаного дворянського клубу у Відні. Чимало запрошених вагалися між: своєю жадобою дізнатися про всі світські новини (що було можливо лише на балу дворянського клубу) і незвичною втіхою відвідати майже легендарне прикордоння. Його екзотика здавалася їм так само спокусливою, як і плітки, нагода вивідати настрої, — прихильні чи лихі для себе, — потрібних людей, можливість зробити комусь протекцію чи самим заручитися чиєюсь протекцією, такою потрібного саме тепер. Декотрі запрошені обіцяли телеграфувати про своє рішення тільки останньої хвилини. Такі відповіді й перспектива дожидати телеграм майже дощенту зруйнували певність, у якій останніми днями утвердився полковник Фештетич.

— Це лихо! — сказав він.

— Справді лихо! — повторив за ним і ротмістр.

І обидва понурили голови.

Скільки ж тепер готувати кімнат? Сто чи лише п’ятдесят? І де? В готелі? В палаці Хойницького? Його ж, на біду, не було, і він навіть не відповів на запрошення!

— Він підступний, той Хойницький. Я йому ніколи не довіряв! — сказав ротмістр.

— Щира правда! — потвердив полковник.

Саме тієї миті у двері постукали, і ординарець доповів, що прибув граф Хойницький.

— От чудовий хлопець! — вигукнули в один голос обидва співрозмовники.

Почалися найтепліші привітання. У глибині душі полковник відчував, що його геній зайшов у глухий кут і потребував підтримки. І ротмістр Чох також відчував, що його геній вичерпався. Вони навперейми, кожен по тричі, обіймали гостя, і кожен нетерпляче очікував, коли ж урешті той, другий, наобіймається. Потім вони замовили горілки.

Усі тяжкі турботи миттю обернулися на невагомі, чарівні перспективи. Коли Хойницький, приміром, сказав:

— Замовимо сто кімнат, і якщо п’ятдесят із них пустуватиме, то нічого не вдієш!

Обидва в один голос гукнули:

— Геніально!

І знов кинулися до гостя з палкими обіймами.

Протягом цілого тижня перед святом дощу не було. Висіли на дротах усі гірлянди, всі лампіони. Часом унтер-офіцера й чотирьох вояків, що розташувалися край «лісочка» і пильно зорили на захід, у напрямку небесного супротивника, полохало глухе гурчання — луна далекого грому. Інколи вечорами спалахували над сіро-синім туманом, що громадився на західному обрії, аби м’якенько вкласти на спочинок призахідне сонце, бліді зблиски. Далеко звідси, неначе в якімсь іншім світі, випадали грози. У тихому «лісочку» тріскотіла суха глиця й висхла соснова кора. Втомлено й сонно пискали пташки. Сипкий, піскуватий ґрунт поміж стовбурами сосон розпікався. Грози не було. Гірлянди лишалися на дроті.

У п’ятницю прибуло кілька гостей. (Вони сповістили про свій приїзд телеграмами.) Їх зустрічав на вокзалі черговий офіцер. Збудження в обох казармах наростало з години на годину. У кав’ярні Бродніцера кавалеристи радилися з піхотинцями з нікчемних приводів, з єдиною лише метою — ще збільшити загальне збудження. Ніхто не міг лишатися на самоті. Нетерплячка гнала офіцерів один до одного. Вони шепотілися, у них раптом з’явилися просто дивовижні таємниці, що їх вони не відкривали роками. Вони безоглядно довіряли один одному, вони любили один одного. Вони дружно пітніли в спільному чеканні. Свято заступило виднокрай могутньою, врочистою горою. Усі були твердо певні, що це свято не просто внесе розривку у їхнє життя, а докорінно його змінить. Останньої миті їм аж страшно стало справи своїх рук. Свято набуло власної волі, воно ласкаво надило й зловісно погрожувало. Воно затьмарювало небо й прояснювало його. Денщики чистили й прасували офіцерську парадну уніформу. Навіть капітан Лоренц не наважився тими днями пограти в більярд. Божистий спокій, у якому він постановив прожити решту свого армійського життя, було порушено. Недовірливим поглядом озирав капітан свою парадну уніформу і нагадував застояного коня, який роками перебував у прохолодному затінку стайні і якого раптом змусили взяти участь у перегонах.

Врешті настала неділя. Всього налічували п’ятдесят четверо гостей.

— Грім і блискавка, біс його мамі! — кілька разів повторив граф Чох.

Він чудово знав, у якому полку служить, але, вздрівши у списку гостей п’ятдесят четверо голосних імен, подумав, що протягом усього довгого часу своєї служби недостатньо пишався цим полком. О першій годині пополудні свято розпочалося — одногодинним військовим парадом на учбовому плацу. Два військові оркестри викликано з більших гарнізонів. Вони грали у двох відкритих дерев’яних павільйонах «малого лісочка». Дами сиділи під тентом на військових повозах, у легенькому вбранні на цупких корсетах і великих, мов колеса, капелюшках, на яких гніздилися роблені пташечки. Хоча жіноцтву було душно, воно, проте, всміхалося, кожна — мов бадьористий бриз. Жінки усміхалися губами, очима, грудьми, ув’язненими під легесенькими, як повітря, святочно напахченими уборами; всміхались прозірчастими мереживними рукавичками, які сягали аж до ліктів, і манісінькими хусточками, що їх вони тримали в руках і лише час від часу торкалися ними носа — ледь-ледь, наче щоб його не розбити. Вони продавали цукерки, шампанське і лотерейні квитки на «колесо фортуни», яким порядкував особисто начальник відділу обліку, а також барвисті торбинки з конфеті, яким були геть обсипані і яке здмухували з себе, грайливо надимаючи губки. Не бракувало й паперових стрічок серпантину. Вони обвивалися круг ший і ніг, зависали на деревах і вмить обертали живі сосни на штучні. Бо вони були рясніші й показніші за природну зелень.

А тим часом у небі над лісом збиралися довгоочікувані хмари. Грім лунав чимраз ближче, та його заглушували військові оркестри. Коли над тентами, повозами, конфеті й танцями запав вечір, засвітили лампіони й не помітили, що вони під раптовими поривами вітру гойдаються дужче, ніж годиться гойдатися святковим лампіонам. Блискавиці, які дедалі ясніш освітлювали небо, ще довго не могли дорівнятися феєрверкові, що його солдати пускали край «лісочка». І всі схильні були вважати випадково помічені блискавки за невдалі ракети.

— Гроза надходить! — сказав раптом хтось. І чутка про грозу почала розходитися по «лісочку».

Отож усі налагодилися тікати і рушили пішки, верхи і в повозах до палацу Хойницького. Всі вікна в ньому стояли відчинені. Сяйво свічок вільно струмувало крізь них широкими, колихкими промінними віялами на простору алею, золотило землю й дерева, листя на яких через те здавалося металевим. Було ще не пізно, а проте вже темно від хмар, які зусібіч сунули одна на одну й збивалися докупи. Біля під’їзду до палацу, на просторій алеї й на овальному, вкритому жорствою майданчику тепер скупчилися коні, повози, гості, строкаті жінки й ще строкатіші офіцери. Верхові коні, яких тримали за поводи солдати, і коні, запряжені в повози, яких насилу стримували візничі, нетерпеливилися; вітер, мов електричним гребенем, прочісував їхню лискучу шерсть, вони тривожно іржали за затишком стайні і тремтячими копитами загрібали жорству. Стривоженість природи і тварин ніби передалися й людям. Веселі вигуки, якими вони ще кілька хвилин тому перекидалися, мов м’ячиками, враз завмерли. Усі трохи злякано поглядали на вікна й двері. Аж ось великі двійчасті двері відчинилися, і гості купками рушили до входу. Чи то через надмірну зосередженість на, хай і звичному, але завжди збудливому передгроззі, чи тому, що увагу всіх поглинули на ту мить незграйні звуки обох оркестрів, що вже були в приміщенні й заходжувалися наладнувати інструменти, ніхто не завважив квапливого чвалу коня, яким прискакав ординарець; він рвучко зупинив огиря біля палацу. В усьому своєму службовому спорядженні, в блискучому шоломі, з карабіном за плечима й патронташем на поясі, у зблисках білих блискавок і на тлі темно-лілових хмар, він скидався на театрального вісника війни. Драгун скочив з коня й спитав полковника Фештетича. З’ясувалося, що полковник уже в палаці. За мить він вийшов, узяв з рук ординарця якийсь конверт і повернувся до будинку. В округлому вестибюлі, де не було горішнього освітлення, він зупинився. Лакей із канделябром у руці став у нього за спиною. Полковник розірвав конверта. Лакей, з ранньої юності виховуваний у великому мистецтві слугування, все ж таки не міг погамувати раптового дрожу своєї руки. Свічки, що він тримав, дуже заколивалися. Він зовсім не намагався читати через полковникове плече, текст листа потрапив у поле зору його благопристойних очей мимохіть — одне-єдине речення з кількох велетенських слів, дуже виразно написаних синім хімічним олівцем. Як не зміг би він зі стуленими повіками не відчувати блискавиць, які тепер дедалі частіше перетинали небо в різних напрямках, так само неможливо було для нього відірвати погляд від страшного, велетенського синього напису: «Є чутка, що в Сараєві вбито наступника престолу».

Слова ці впали як одне суцільне слово в свідомість полковника і в очі лакея, що стояв за його спиною. Конверт випав із полковникових рук. Лакей, тримаючи канделябра в лівій руці, нахилився підняти білого чотирикутника. Коли він випростався, то побачив просто перед собою обличчя Фештетича, що саме обернувся до слуги. Той відступив на крок назад. Він тримав свічника в одній, конверта — в другій руці, і обидві ті руки тремтіли. Мигливе світло падало на обличчя полковника, то освітлюючи, то кидаючи його в тінь. Зазвичай рум’яне, прикрашене великими попелястими вусами, полковникове обличчя робилося то фіолетове, то біле мов крейда. Губи злегка тремтіли й вуса здригалися. Крім лакея й полковника, у вестибюлі не було ні лялечки. З покоїв уже чутно було перший приглушений вальс обох військових оркестрів, бряжчання келихів і гомін голосів. У двері, що виходили на майданчик перед палацом, було видно спалахи далеких блискавок і чутно глухий відгомін віддаленого грому. Полковник глянув на слугу:

— Ви прочитали? — спитав він.

— Так, пане полковнику!

— Нічичирк! — сказав Фештетич і поклав указівного пальця на уста.

Він пішов, трохи заточуючись. Можливо, що так лише здавалося, бо полум’я свічок, хитаючись, робило його ходу непевною. Лакей, цікавий і збуджений полковниковим наказом мовчати не менше, ніж самою кривавою новиною, яку щойно почув, дочекався одного зі своїх колег, передав йому службу й канделябра, а сам подався до покоїв, щоб, можливо, довідатися там ще якісь подробиці. До того ж йому, розважному чоловікові середнього віку, позбавленому забобонів, помалу ставало моторошно в цьому вестибюлі, скупо освітленому свічками, що він тримав у руці, який після кожної сліпучої синьо-білої блискавки поринав у ще глибшу брунатну пітьму. Важкі хвилі наелектризованого повітря сповнювали приміщення, гроза барилася. Він знаходив якийсь надприродний зв’язок між грозою і страхітливою звісткою. Слуга думав про те, що ось вона й настала та година, коли надприродні сили забажали виразно й страхітливо явити себе світові. І лакей перехрестився, тримаючи в лівій руці канделябра. Тієї миті до вестибюлю увійшов Хойницький, здивовано поглянув на нього й запитав: невже він так страшенно боїться грози? Не лише гроза винна, відповів слуга. Бо хоч він і пообіцяв мовчати, йому, проте, було несила й далі нести на собі одному тягар своєї втаємниченості.

— А що ж іще? — спитав Хойницький.

Пан полковник Фештетич отримав жахливу звістку, повідомив лакей і процитував її дослівно.

Хойницький щонайперше звелів щільно позавішувати всі вікна, що вже були зачинені з огляду на близьку грозу, а тоді — подати повіз. Він заквапився до міста. Поки надворі запрягали коней, під’їхав фіакр з піднятим парусиновим верхом, з якого капала вода, — отож було видно, що він прибув з місцевості, де гроза вже випала. З фіакра виліз той бравий окружний комісар, що розігнав політичний мітинг робітників фабрики обробки щетини. Під пахвою він тримав теку. Він спершу доповів, що в містечку йде дощ, так наче лише для цього й з’явився. По тому він повідомив Хойницького, що наступника на троні Австро-Угорської імперії нібито застрелено в Сараєві. Мовляв, перші сповістили про цю новину приїжджі, що прибули до містечка три години тому. Згодом прийшла спотворена шифрована телеграма з намісництва. Очевидно, грозою порушено телеграфний зв’язок і тому на запит міста досі немає відповіді. До того ж сьогодні неділя, і в телеграфних агентствах замало персоналу. Проте збудження в місті й навіть у селах дедалі наростає, і на вулицях, незважаючи на грозу, збираються люди. Тимчасом як комісар усе це викладав квапливо, пошепки, з покоїв чутно було човгання ніг у танці, ясний дзвін келихів та час від часу — басовитий чоловічий регіт. Хойницький вирішив спершу зібрати у відлеглому покої кількох своїх гостей, яких уважав авторитетними, обачними і ще тверезими. Під різними приводами він одвів їх туди, відрекомендував їм комісара й повідомив новину. Серед утаємничених були полковник драгунського полку, майор єґерського батальйону, їхні ад’ютанти, кілька членів широко знаних родин і поміж вибраними офіцерами-єґерами лейтенант Тротта. В кімнаті, де вони зібралися, було мало меблів, тож багато хто підпирав стіни, декотрі ж, і в голові не покладаючи, про що йдеться, пустотливо повмощувалися на килимі, підібгавши під себе ноги. Проте й почувши повідомлення, вони так і лишилися сидіти. Одних, очевидно, скував жах, інші просто були п’яні, а ще інші, з натури байдужі до подій у світі й, так би мовити, паралізовані природженою витонченістю манер, гадали собі, що лише через якусь там катастрофу їм не личить турбувати своє тіло. Декотрі не встигли навіть струсити з плечей, голів і ший уривків паперових стрічок і дрібненьких кружечків конфеті. І ті їхні блазенські відзнаки ще посилювали жах звістки.

У невеличкому приміщенні за кілька хвилин стало жарко.

— Повідчиняйте вікна! — сказав хтось.

Ще хтось, клацнувши защібкою, розчинив одне з високих, вузьких вікон і вихилився з нього, але відразу й сахнувся назад. Біла, надзвичайної сили блискавка сяйнула в паркові, куди виходило вікно. Хоч у темряві не можна було розгледіти, у що вона влучила, та добре чулося, як з тріском падали поламані дерева, важко зашуміли, повалившись, їхні чорні крони. Навіть сповнені пихи «байдужі», що досі незрушно сиділи на килимі, враз підхопилися, підпилі похитнулися, і всі поблідли. Вони чудувалися, що ще живі. Затамувавши подих, усі дивилися одне на одного розширеними очима, чекаючи удару грому. Минуло кілька секунд — і він гримнув. Але між спалахом блискавки й ударом грому вмістилася ціла вічність. Усі силкувалися стати якомога ближче одне до одного. Вони збилися круг столу в суцільну купу тіл і голів. І хоч які різні були їхні обличчя, на них тієї миті проступила братерська схожість. Так неначе то була найперша в їхньому житті гроза. З побожним страхом чекали вони, поки різко й коротко громохнув грім, аж потім відітхнули. І коли за вікном розпанахані блискавкою важезні хмари з переможним свистом розлилися потоками зливи, чоловіки в кімнаті знов почали вертатися на свої місця.

— Святкування треба припинити! — сказав майор Цоґлауер.

Ротмістр Чох, із зірочками конфеті в чубі й уривком рожевої паперової стрічки круг шиї, зірвався на рівні. Він був ображений як граф, як ротмістр, як драгун зокрема, як кавалерист узагалі, але понад усе — як він сам, неповторний індивід, одне слово — як Чох. Його куценькі густі брови злетіли догори й двома колючими живоплотами з коротких шпичаків загрозливо наставилися на майора Цоґлауера. Його великі, нерозумні, ясні очі, в яких звичайно відбивалося все те, що вони ввібрали в себе впродовж цілих років, але дуже рідко — те, що вони бачили перед собою ось цієї миті, тепер, здавалося, випромінювали всю пиху цілої низки предків Чоха, пиху, що брала свій початок з п’ятнадцятого століття. Він уже неначе забув і блискавку, і грім, і страхітливу звістку, і все, що сталося в попередні хвилини. У його пам’яті збереглися лише ті титанічні зусилля, яких він доклав до влаштування цього свята — здійснення його, Чохової, геніальної ідеї. Та він не дуже міг би стриматись, якби й хотів: він випив шампанського, і сідловина його невеличкого носика спітніла.

— Ця звістка неправдива, — сказав він, — аж ніяк не правдива. Нехай мені хтось доведе, що це правда. Це якась дурна вигадка, доводить те хоч би вже слівце «чутка», чи «правдоподібно», чи як там ще зветься всяка така політична бридня!

— Досить і чутки! — відповів майор Цоґлауер.

Тут у суперечку втрутився пан фон Бабенгаузен. Він був напідпитку, обмахувався хусточкою, яку то ховав у рукав, то знову витягав. Він відділився від стіни, підійшов до столу й примружив очі.

— Панове, — сказав він, — Боснія від нас далеко. Не зважаймо на чутки! Щодо мене, то я на чутки начхав! Якщо ж це правда, то ми не забаримося про неї знати!

— Браво! — вигукнув барон Єні Надь, гусарин.

Він уважав мадярів за одну з найшляхетніших рас монархії і світу, хоча дід його, без сумніву, був єврей із Оденбурґа, баронство ж купив лише його батько. Єні Надь з успіхом силкувався забути своє семітське походження, засвоюючи всі вади маломаєтного угорського дворянства.

— Браво! — повторив він.

Йому вдавалося любити чи, відповідно, ненавидіти, все, що виявлялося сприятливим або, відповідно, шкідливим, для національної політики Угорщини. Він розпалював у своєму серці ненависть до наступника на троні монархії, бо вважалося, що той прихильний до слов’ян і не любить угорців. Не на те приїхав барон Надь на свято в закинутий гарнізон, щоб тут йому зіпсовано всю втіху через якусь випадковість. Він узагалі вважав би за зраду угорської нації, якби хтось із її представників знехтував нагодою затанцювати чардаш, танок однієї з найшляхетніших рас світу, через чутку. Він дужче втиснув монокля в око, як завжди, коли йому треба було почуватися націоналом, — так дід міцніше стискає в руці палицю, рушаючи в дорогу, — і сказав характерною німецькою мовою угорців, що скидається на досить жалюгідне читання по складах:

— Пан фон Бабенгаузен має рацію! Цілковиту рацію! Якщо пана наступника на троні справді вбито, знайдуться інші наступники!

Пан фон Сенні, по крові більший мадяр, аніж пан фон Надь, та ще й охоплений раптовим страхом, що цей єврейський паросток переважить його в угорських симпатіях, підвівся й сказав:

— Якщо пана наступника на троні вбито, то, по-перше, нам про це нічого не відомо напевне, а по-друге, нас це зовсім не обходить!

— Нас це почасти обходить, — сказав граф Бенкі, — але ж його зовсім не вбито. Це лише чутка!

Надворі, не вщухаючи, періщив дощ. Синьо-білі блискавки спалахували тепер дедалі рідше, грім погуркотів кудись ген-ген.

Обер-лейтенант Кінський, який зріс на берегах Молдови, твердив, що наступник на троні був вельми хисткою підпорою монархії, якщо взагалі тут можна вжити слово «був». Особисто він, обер-лейтенант, тієї ж таки думки, що й попередній промовець: убивство наступника на троні слід розглядати як неправдиву чутку. А ми тут, мовляв, так далеко від гаданого місця злочину, що навіть нічого не спроможні перевірити. І правда, в кожному разі, стане відома аж десь після свята.

Після цього п’яний граф Бенкі почав розмовляти зі своїми земляками по-угорському. Неугорці не розуміли жодного слова. Вони мовчали, поглядали почергово то на того, то на іншого співрозмовника і, все-таки дещо збентежені, чекали. Та угорці, здавалося, зібрались незворушно провадити розмову цілий вечір, можливо, й тут ідучи за національним звичаєм. З виразу їхніх облич, навіть не розуміючи ані слова, можна було помітити, що вони мало-помалу починали забувати про присутність інших. Подеколи вони всі в один голос сміялися. Решта почувалася ображеною, не так недоречністю їхнього сміху під таку годину, як тим, що причина його була незрозуміла. Єлачиха, словенця, опав гнів. Він так само ненавидів угорців, як зневажав сербів. Він любив монархію. Він був патріотом Австрії. А тепер стояв, тримаючи свою любов до монархії в широко розставлених, безпорадних руках, неначе прапор, який треба почепити, але для якого нема місця на гребені даху. Безпосередньо під угорським пануванням жила частина його одноплемінців-словенців і їхніх двоюрідних братів хорватів. Ціла Угорщина відмежовувала ротмістра Єлачиха від Австрії, Відня і цісаря Франца Йосифа. У Сараєві, майже на його батьківщині, і, може, навіть рукою такого самого словенця, як і він, Єлачих, убито наступника на троні. І якби ротмістр зараз почав захищати загиблого від образ угорців (він єдиний у цьому гурті розумів угорську), то йому могли б сказати, що це ж, мовляв, ваші однонлемінці — вбійники. Він справді почувався трохи винним, сам не знав чому. Півтори сотні років його рід чесно й віддано служив династії Габсбурґів. Та вже обидва його сини-підлітки говорили про самостійність усіх південних слов’ян і ховали від нього брошури, певне, завезені сюди з ворожого Белграда. А він любив своїх синів. Щодня о першій годині, коли полк проминав гімназію, вони прожогом вискакували з великих брунатних дверей своєї школи й кидалися йому назустріч з розкошланими чубами й розкритими від сміху ротами, і батьківська любов щоразу змушувала його зіскакувати з коня, аби обняти дітей. Він заплющував очі, бачивши, що вони читають підозрілі газети, й затуляв вуха, чуючи, як вони провадять підозрілі розмови. Він був розумний і знав, що безсило стоїть поміж своїх предків і нащадків, яким судилося стати предками цілком нової породи людей. Вони мали його обличчя, барву його чуба і його очі, проте серця їхні билися в новому ритмі, у їхніх головах народжувалися нечувані думки, їхні горлянки співали нових, незнаних пісень; і ротмістр, бувши якихось сорока років, почувався старим, а сини здавалися йому незбагненними правнуками.

«Байдуже про те!» — подумав він тієї миті, підійшов до столу і вдарив по ньому долонею.

— Ми просимо ласкавих панів провадити розмову німецькою.

Бенкі, що саме говорив, урвав фразу й відповів:

— Я скажу це німецькою: ми всі, мої співвітчизники і я, дійшли одностайної думки, що були б раді, якби ця свиня здохла!

Усі зірвалися на рівні. Хойницький з бадьорим окружним комісаром покинули кімнату. Гості лишилися без господаря дому. Їм дали зрозуміти, що чвари всередині армії не повинні мати свідків. Біля дверей стояв лейтенант Тротта. Він багато випив. Обличчя його було бліде, руки й ноги неслухняні, в горлянці пересохло, в серці було порожньо. Він добре знав, що п’яний, проте, на подив йому, очей не застеляв звичний благодатний туман. Навіть більше: йому здавалося, ніби він бачить усе куди виразніше, ніж завжди — мов крізь чисту, прозору кригу. Ці обличчя, що їх він сьогодні вперше побачив, здавалися йому давно знайомими. Вся ця година взагалі видавалася добре знаною. Бо то ж була година здійснення події, яку він уже так давно передчував. Вітчизна Троттів розпадалася й роздрібнювалась.

Удома, в моравському окружному місті В., може, ще була Австрія. Щонеділі оркестр пана Нехвала грав марш Радецького. Один раз на тиждень, у неділю, там була Австрія. Цісар, білобородий забудькуватий дідок із блискучою капкою на кінчику носа, і старий пан фон Тротта були Австрією. Старий Жак помер. Герой Сольферіно помер. Полковий лікар доктор Демант помер. «Кидай цю армію!» — казав він. «Я покину цю армію, — думав лейтенант. — Мій дід її також покинув. Зараз я їм скажу», — думав він далі. Як кілька років тому в закладі пані Резі, він відчув пекучу потребу щось зробити. Чи немає тут портрета, який треба врятувати? Відчував у себе на потилиці притемнений погляд свого діда. Він ступнув на середину кімнати. Він ще не знав, що скаже. Декотрі вже дивилися на нього.

— Я знаю, — почав він, так-таки й не знаючи, що скаже далі. — Я знаю, — повторив він і ступнув ще крок уперед, — що його цісарсько-королівська високість, наступник на троні, пан ерцгерцог справді вбитий.

Він замовк. Стиснув уста. Вони стали, мов вузенька блідо-рожева смужечка. В його невеликих темних очах зажевріло ясне, майже біле світло. Його темний скуйовджений чуб затінив невисоке чоло й увиразнив похмуру зморшку на переніссі — знак гніву, родову рису Троттів. Він нахилив голову. Мляво опущені руки стислися в кулаки. Усі погляди звернулися на його руки. Якби присутні були ознайомлені з портретом героя Сольферіно, вони подумали б, що той воскрес.

— Мій дід, — почав знову лейтенант, відчуваючи погляд старого в себе на потилиці, — урятував життя цісареві. Я, його онук, не дозволю, щоб родину нашого верховного головнокомандувача ганьбили. Панове поводяться скандально. — Він підвищив голос: — Ганьба! — вигукнув він. Уперше почув власний крик. Він ніколи не кричав перед солдатами, як його товариші. — Ганьба! — повторив він.

Луна власного голосу відбилася йому у вухах. П’яний Бенкі, заточуючись, ступнув крок до нього.

— Ганьба! — утретє вигукнув Тротта.

— Ганьба! — повторив ротмістр Єлачих.

— Хто скаже ще хоч слово супроти небіжчика, — провадив лейтенант, — того я пристрелю!

Він сягнув рукою до кишені. А що п’яний Бенкі почав був щось мимрити, Тротта вигукнув:

— Мовчати! — таким голосом, який здався йому й самому не своїм — чужим, громохким. Може, то був голос героя Сольферіно.

Він відчував себе єдиним цілим з дідом. Він сам герой Сольферіно. То його портрет тонув у сутінках під стелею батькового робочого кабінету.

Полковник Фештетич і майор Цоґлауер підвелися з місць. Уперше, відколи існувала австрійська гвардія, лейтенант командував ротмістрами, майорами й полковниками, наказуючи їм мовчати. Жоден із присутніх більш не вірив, що вбивство наступника на троні було лише чуткою. В своїй уяві вони бачили наступника на троні серед червоної, гарячої калюжі крові. Вони боялися, що й тут, у цій кімнаті, наступної ж хвилини побачать кров.

— Накажіть йому замовкнути! — прошепотів Фештетич.

— Пане лейтенанте, — сказав Цоґлауер, — залиште нас!

Тротта рушив до дверей. Саме тоді їх штовхнули з того боку. Купа гостей, з конфеті й паперовими стрічками на головах і плечах, ринула до кімнати. Двері покинуто відчинені. З інших покоїв долинав жіночий сміх, музика і шаргання ніг танцівників. Хтось гукнув:

— Наступника на троні вбито!

— Жалобний марш! — крикнув Бенкі.

— Жалобний марш! — підхопило кілька голосів.

Усі ринули з кімнати. У двох великих залах, де перед тим танцювали, тепер обидва військові оркестри під керуванням усміхнених, червоних як мак, капельмейстрів грали Шопенів жалобний марш. Довкола снувало кілька гостей — кружка, кружка, в такт жалобного маршу. Барвисті паперові змії та зірочки конфеті начіплялися в них на плечах і волоссі. Чоловіки у військовому й цивільному вели жінок під руку. Ноги їхні кепсько слухалися макабричного, ламкого ритму. Оркестри грали без нот і, властиво, без диригування, лише під повільні, заокруглені помахи, що їх робили в повітрі чорні палички диригентів. Подеколи один оркестр не встигав за другим і, поспішаючи наздогнати, пропускав кілька тактів. Гості ходили по колу, залишаючи вільним кружало дзеркально-блискучого паркету посередині. Отак вони і йшли, ступаючи один за одним, наче за покійником, кожен скорботник — за трупом переднього, а посередині в їхньому колі — невидимі трупи престолонаступника й монархії. Всі були п’яні. А хто ще не зовсім сп’янів, тим голова йшла обертом від нескінченного кружляння. Потроху оркестри пришвидшили гру, і ноги жалібників почали йти маршовим кроком. Барабани вибивали без угаву, і замашні молоточки великих литаврів застрибали, наче ноженята молоденьких, прудких баранців. П’яний литаврник раптом ударив у срібного трикутника, і тієї ж таки миті граф Бенкі зробив радісний стрибок.

— Свиня здохла! — ревнув граф по-угорському.

Проте всі зрозуміли той вигук, наче б угорець прогорлав німецькою. Несподівано декотрі почали підскакувати. Оркестри дедалі швидше шкварили жалобний марш. А трикутник знай посміювався — сріблясто, дзвінко і п’яно.

Нарешті лакеї Хойницького почали прибирати інструменти. Музиканти кидали їх з усміхом. Скрипалі, витріщивши очі, втупилися услід своїм скрипкам, віолончелісти — своїм віолончелям, сурмачі — своїм сурмам. Декотрі ще пиляли смичками, що позоставалися в руках, глухоніму тканину своїх рукавів і прихитували головами в такт нечутній мелодії, що, мабуть, лунала в їхньому п’яному мозкові. Барабанщик, зоставшись без барабана, й далі вибивав паличками в повітряній порожнечі. Капельмейстрів, що були найп’яніші, лакеї врешті-решт повитягали геть із зали, взявши під пахви, десь так, як витягали інструменти. Гості реготалися. По тому стало тихо. Ніхто не видавав ані звука. Усі лишалися там, де стояли чи сиділи, й не ворушилися. Слідом за інструментами поприбирали й пляшки. А в тих, хто ще тримав недопитий келих, його просто забрали з рук.

Лейтенант Тротта вийшов з будинку. На парадних сходах сиділи полковник Фештетич, майор Цоґлауер та ротмістр Чох. Дощу вже не було. Тільки час від часу капало ще з поріділих хмар та з виступів даху. Усі три чоловіки сиділи на великих білих тканках, простелених на кам’яних східцях. А здавалося, наче вони сидять на своїх власних саванах. Чималі розтеклі плями від дощової води проступали на їхніх темно-синіх спинах. На ротмістровій потилиці прилипли вогкі клапті з паперового змія.

Лейтенант виструнчився перед старшими за званням. Вони не поворухнулися. Сиділи й далі, похнюпивши голови. Вони нагадували воскову групу військових із паноптикуму.

— Пане майоре! — звернувся Тротта до Цоґлауера. — Завтра я проситиму відставки!

Цоґлауер підвівся. Він простяг руку, хотів був щось сказати й не вимовив ані звука. Небо поволі яснішало. Легенький вітер роздер хмари, у сяйливому сріблі короткої ночі вже мрів світанок, і обличчя стало видно досить виразно. На худорлявому обличчі майора все було в русі. Зморщечки зсувалися докупи, шкіра тремтіла, підборіддя ходором ходило, біля вилиць сіпалося кілька дрібненьких м’язів, повіки кліпали і щоки здригалися. Все тіпалося на цьому обличчі від сум’яття, спричиненого плутаниною немовлених і невимовних слів, що застрявали в горлі. Тінь божевілля маяла над цим обличчям. Цоґлауер стискав Троттину руку мить… чи вічність? Фештетич і Чох, усе так само, зігнувшись, непорушно сиділи на сходах. Повітря повнилося міцним духом бузини. Чутно було, як м’яко падали поодинокі краплини дощу, як тихо шелестіли намоклі дерева та ще несміливо починали озиватися принишклі було під час грози тварини. Музика в палаці вщухла. Тільки людські голоси добувалися крізь позачинювані й позавішувані вікна.

— Може, ви й маєте рацію, ви молодий! — сказав нарешті майор Цоґлауер.

То була лише мізерна, жалюгідна часточка того, що майор передумав за ту мить. Решту — великий, переплутаний клубок думок, він ніби проковтнув.

Було вже далеко після півночі. Проте в містечку люди ще стояли біля дверей будинків і на дерев’яних хідниках, розмовляючи. Коли лейтенант проминав їх, вони замовкали.

Коли він дістався готелю, вже світало. Він відчинив шафу. Поскладав у валізу дві уніформи, цивільне вбрання, білизну й шаблю Макса Деманта. Порався повільно, щоб збавити час. Розтягав кожний свій порух. Він перевіряв за годинником тривалість кожного поруху. Боявся незаповненого часу, що лишився до рапорту.

Настав ранок. Онуфрій приніс уніформу й начищені до блиску чоботи.

— Онуфрію, — сказав лейтенант, — я звільняюся з армії.

— Слухаюсь, пане лейтенанте! — сказав Онуфрій.

Він вийшов з кімнати, перейшов коридор, спустився сходами наниз до комірчини, де мешкав, склав свої речі в строкату хустку, почепив вузлика на кінець свого черешньового ціпка й поклав на ліжко. Він вирішив повернутися додому, в Бурлаки: незабаром починалися жнива. Він більше не мав чого робити в цісарсько-королівській армії. Здається, це звалося «дезертирством» і за це розстрілювали. Проте жандарми навідувалися в Бурлаки лише раз на тиждень, від них можна було сховатися. Скільки вже хлопців так зробили! Пантелеймін вуйка Івана, Григорій вуйка Миколи, Павло рябий і рудий Никифор. А спіймали й засудили тільки одного, та й то вже так давно!

Що ж до лейтенанта Тротти, то він передав свою заяву про відставку з армії під час офіцерського рапорту. Прохання негайно задовольнили. На учбовому плацу він прощався з товаришами. Вони не знали, що йому сказати. Оточивши його нещільним колом, вони мовчки стояли, поки, врешті, Цоґлауер знайшов прийнятну формулу прощання. Вона була вкрай проста.

— На все добре! — сказав він.

І всі повторили ті слова.

Лейтенант поїхав до Хойницького.

— У мене завжди знайдеться місце! — сказав той. — Я, до речі, заїду до вас!

На мить Тротта згадав пані фон Таусіґ. Хойницький догадався про те й сказав:

— Вона в чоловіка. Його напад цим разом триватиме довго. Може, він назавжди лишиться там. І добре зробить. Я йому заздрю. До речі, я її провідував. Вона постаріла, друже, постаріла!

Наступного ранку, о десятій годині, Тротта увійшов до окружного управління. Батько сидів у канцелярії. Тільки-но відчинивши двері, лейтенант побачив його. Він сидів біля вікна, саме навпроти дверей. Сонце, пробиваючись крізь зелені жалюзі, прослало вузькі пасмуги на темно-червоному килимі. Дзижчала муха. Цокав годинник. Було прохолодно, тіняво й по-літньому тихо, як колись під час канікул. Проте сьогодні на всіх предметах у цій кімнаті лежав якийсь новий, непевний блиск. Не знати звідки він походив. Окружний начальник підвівся. То він випромінював те світло. Чисте срібло його бакенбардів підсвічувало притемнений зеленими жалюзі день і червону жарінь килима. То розливалася сяйлива лагідність незнаного, може, потойбічного дня, який уже ввійшов у земне існування пана фон Тротти, отак, як ранки світу посейбічного починають бриніти, ще коли на небі сяють нічні зорі. Багато років тому, як ти приїздив на канікули з моравської Білої Церкви, батькові бакенбарди ще скидалися на невеличку, чорну, розділену навпіл хмарку.

Окружний начальник так і стояв біля письмового столу. Він почекав, поки син підійшов, тоді поклав пенсне на службові папери і обійняв сина. Вони швидко поцілувалися.

— Сідай, — сказав окружний начальник і вказав на крісло, те ж таки, в якому Карл Йозеф, бувало, сидів іще кадетом, у неділю, з дев’ятої до дванадцятої, тримаючи на колінах кашкета зі вкладеними в нього білими рукавичками.

— Батьку, — почав Карл Йозеф. — Я кидаю армію!

Він почекав. Він одразу ж відчув, що нічого не спроможний пояснити сидячи. Отож він підвівся, став навпроти батька по другий бік столу і втопив очі в сріблясті батькові бакенбарди.

— Після того лиха, — сказав батько, — що спіткало нас позавчора, це скидається на… на… дезертирство.

— Ціла армія вчинила дезертирство, — відповів Карл Йозеф.

Він відійшов від столу. Він почав ходити туди й сюди по кімнаті, заклавши ліву руку за спину й супроводжуючи жестами правої свою розповідь. Багато років тому отак ходив по кімнаті старий. Дзижчала муха. Цокав на стіні годинник. Сонячні пасмуги на килимі чимраз яснішали, сонце швидко пливло догори, воно, мабуть, уже високо стояло в небі. Карл Йозеф урвав свою розповідь і поглянув на окружного начальника. Старий сидів, безвладно опустивши обидві руки, напівприкриті блискучими, круглими, цупкими манжетами, на бильця крісла. Голова його схилилася на груди, і крила бакенбардів лежали на комірі кітеля. Він молодий і нерозумний, подумав син. Він милий, молодий дурник із сивою головою. А я, герой Сольферіно, чи не батько його? Я став старий, а він лише літній. Карл Йозеф усе ходив туди-сюди по кімнаті й раптом вигукнув:

— Монархія померла, померла! — І зупинився.

— Можливо! — промурмотів окружний начальник.

Він подзвонив і сказав, коли увійшов черговий канцелярії:

— Передайте панні Гіршвіц, що сьогодні ми обідаємо на двадцять хвилин пізніше! — Ходімо! — сказав він до сина, узяв капелюха й ціпка, і вони подалися до міського парку.

— Свіже повітря не завадить, — мовив окружний начальник.

Вони поминули павільйон, де білява панна продавала воду з малиновим сиропом.

— Я втомився! — сказав окружний начальник. — Сядьмо!

І вперше, відколи служив у цьому місті, він опустився на звичайну паркову лаву. Він заходився креслити ціпком на землі якісь безглузді фігури і, ніби між іншим, сказав:

— Я був у цісаря. Власне, я не хотів тобі про це казати. Цісар особисто залагодив твою справу. Та більше ані слова про це!

Карл Йозеф просунув свою руку під батькову. Тепер він відчував худу руку старого знов так, як колись під час вечірньої прогулянки у Відні. Він більше не приймав своєї руки. Вони разом підвелися і пліч-о-пліч пішли додому.

Панна Гіршвіц вийшла в недільному вбранні з сірого шовку. Вузеньке пасмо кіс у її високій зачісці над чолом набуло барви її недільного вбрання. Вона, якомога поквапившись, устигла ще приготувати святковий обід: суп із локшиною, запечену яловичину і вареники з вишнями.

Але окружний начальник не зронив із цього приводу жодного слова. Так наче їв звичайнісінький шницель.


XX
За тиждень Карл Йозеф поїхав від батька. Вони обнялися вкоридорі, перш ніж сісти у фіакр. На думку старого пана фон Тротти ніжностей не годилося виказувати на пероні, перед очима випадкових свідків. Обійми їхні були, як завжди, квапливі, овіяні вогкуватим духом коридору і прохолодним подихом кам’яних плит підлоги. Панна Гіршвіц уже чекала на балконі, стримана, як чоловік. Марно пан фон Тротта силкувався переконати її, що махати вслід тому, хто від’їздить, — річ зайва. Вона, певне, вважала це одним із своїх обов’язків. Хоча дощу не було, пан фон Тротта розкрив парасольку. Легкі хмари на небі здавалися йому цілком достатньою на те підставою. Під захистом парасольки він сідав у фіакр. Тож панні Гіршвіц із балкону не було його видно. Він не промовив жодного слова. Аж як син уже стояв біля вікна вагона, старий підніс руку з випростаним указівним пальцем:

— Було б краще, — сказав він, — якби ти увільнився через хворобу. Армії не залишають без поважної причини!

— Слухаюсь, тату! — сказав лейтенант.

Перед самим відходом потяга окружний начальник залишив перон. Карл Йозеф дивився, як він ішов, випроставши спину, з піднятою догори парасолькою, схожою на оголену шаблю. Він більше не озирнувся, старий пан фон Тротта.

Карл Йозеф отримав відставку.

— Що ж ти тепер збираєшся робити? — питали товариші.

— Я маю посаду! — відповів Тротта, й вони більш ні про що не питали.

Він поцікавився, де Онуфрій. У полковій канцелярії йому сказали, що денщик Кологін учинив дезертирство.

Лейтенант Тротта подався до готелю. Повільно почав перевдягатися. Спершу відстебнув шаблю — зброю і символ честі. Він боявся цієї хвилини. Але, на подив собі, не відчув болю. На столі стояла пляшка «дев’яностоградусної». Йому навіть не кортіло випити. Унизу цвьохнув батіг: то під’їхав Хойницький забрати лейтенанта. Ось він увійшов до кімнати. Сів і почав дивитися, як збирався Карл Йозеф. Була пообідня година, на вежі вибило третю. У відчинене вікно пливли до кімнати всі ситі голоси літа. Саме літо кликало лейтенанта Тротту. Хойницький у ясно-сірому костюмі й жовтих чоботях, із жовтим батогом у руці здавався посланцем літа. Лейтенант провів рукавом по матових піхвах шаблі, витяг клинка, дихнув на нього, витер крицю хусточкою і вклав зброю у футляр. Так наче спорядив мерця до похорону. Перше ніж пристебнути футляра до валізи, ще раз зважив його на долоні. Потім уклав до футляра й шаблю Макса Деманта, ще раз прочитавши нашкрябаний на ній напис: «Покинь цю армію!» — казав Макс Демант. І ось ти кидаєш армію…

Кумкали жаби, сюрчали коники, внизу під вікном іржали гніді Хойницького, злегка сіпаючи невеличкий повіз; осі коліс рипіли. Лейтенант стояв у розстебнутому кітелі, з чорною каучуковою краваткою поміж розхристаними, зеленими з-під споду ріжками коміра. Він обернувся і сказав:

— Кінець однієї кар’єри!

— Так, скінчилася кар’єра! — промовив Хойницький. — Сама собою дійшла кінця!

Тротта скинув уніформу, уніформу цісаревого солдата. Він розстелив кітеля на столі, як навчено його ще в кадетському корпусі. Спершу відігнув цупкого коміра й поскладав та вмостив на полях рукава, а далі закотив долішню половину одежини догори, і вийшов невеличкий пакуночок, що виблискував сірим муаром підбивки. Зверху Карл Йозеф поклав чепурненько складені штани. Тоді одягнувся в сірий цивільний костюм, армійський пасок він залишив собі як останню пам’ятку про свою військову кар’єру (він ніколи не вмів обходитися з підтяжками).

— Мій дід, — сказав він, — мабуть, теж отак спакував колись свою військову персону!

— Мабуть! — потвердив Хойницький.

Валіза стояла ще відчинена, військова персона Тротти лежала в ній мертва. Час було замикати валізу. Аж тепер лейтенанта раптом пойняв біль, сльози здушили горлянку. Він повернувся до Хойницького й хотів був щось сказати. Семи років він став вихованцем благодійницького навчального закладу з дуже суворими правилами, десяти років пішов до кадетського корпусу. Ціле своє життя він був солдатом. Треба було поховати й оплакати солдата Тротту. Мертвого не опускають у могилу без сліз. Добре, що Хойницький сидів тут-таки.

— Випиймо! — сказав той. — Ви вдаряєтесь у меланхолію!

Вони випили. Потім Хойницький підвівся й замкнув лейтенантову валізу.

Сам Бродніцер зніс валізу вниз.

— Ви були гарним пожильцем, пане бароне! — сказав він.

Йозеф стояв біля повозу, тримаючи капелюха в руці.

Хойницький уже взявся за віжки. Тротта відчув несподівану ніжність до Бродніцера. «Прощавайте!» — хотів був він сказати. Але Хойницький уже цмокнув на коней, і вони рушили, піднявши водночас голови й хвости, і високі, легкі колеса, порипуючи, покотилися піскуватою вулицею, наче по м’якій постелі.

Вони їхали поміж боліт, що відлунювали жаб’ячим гамором.

— Ось де ви будете мешкати! — сказав Хойницький.

То був невеликий будиночок край ліска, з зеленими жалюзі, як у домі окружного начальника. Тут жив Іван Степанюк, помічник лісничого, старий чоловік із довгими звислими донизу вусами барви оксидованого срібла. Він дванадцять років прослужив у війську. Удаючись до рідної мови армійців, називав Тротту «паном лейтенантом». Він носив сорочку з грубого полотна, з вузьким, вишитим синіми й червоними нитками коміром. Вітер надимав широкі рукави сорочки, і здавалося, ніби в старого замість рук — крила.

Тут зостався лейтенант Тротта.

Він вирішив не бачитися ні з ким із колишніх товаришів.

При світлі блимливої свічки, в своїй дерев’яній кімнатці, він писав батькові листа на жовтому, волокнистому канцелярському папері, ставлячи звертання на відстані чотирьох пальців від горішнього краю аркуша, а текст розташовуючи з відступом на два пальці від бічних. Усі листи були схожі між собою, як службові записки.

Роботи він мав небагато. У великі книги в чорно-зеленій оправі записував прізвища поденників, їхню платню, видатки на гостей, що мешкали в Хойницького. Він додавав цифри, без нехоті, але не до ладу, складав звіти про стан пташарні, про поголів’я свиней, продані чи залишені для власного вжитку овочі, малу земельну ділянку, де ріс жовтий хміль, і сушарку, щороку віддавану в оренду.

Тепер він краще познайомився з мовою цього краю. Він розумів те, що казали селяни. Провадив перемовини з рудими євреями, що вже починали купувати дрова на зиму. Вивчив різницю між вартістю берези, сосни, ялини, дуба й клена. Він скупував. Так само, як його дід, герой Сольферіно, лицар правди, він твердими, сухорлявими пальцями перелічував тверді срібні монети, коли вибирався в четвер до міста на базар купувати сідла, хомути, коси, мантачки, ярма, серпи, граблі й насіння. Побачивши випадком офіцера, що проходив поряд, опускав голову. Та його обачність була зайва. Він запустив буйні вуса, на щоках стирчала цупка, чорна, густа щетина. Його ледве можна було впізнати. Усюди вже готувалися до жнив. Селяни, стоячи перед хатами, гострили коси круглими цеглясто-червоними мантачками. Скрізь по селах чиргикала об камінь криця, заглушуючи гомінке сюрчання коників. Ночами лейтенант інколи чув музику й гамір, що долинали з «нового палацу» Хойницького. Крізь сон ті звуки видавалися йому нічним кукуріканням півнів і гавкотом собак на повний місяць. Нарешті він був задоволений, самотній і мовчазний. Так наче ніколи й не жив інакшим життям. Коли не спалося, він уставав з постелі, брав ціпка й вирушав у поля, мандруючи серед багатоголосих хорів ночі, дочікувався світанку, вітав червоне сонце, вдихаючи росу і тихенький спів вітру, що звістував день. Повертався свіжий, як після доброго цілонічного сну.

— Слава Ісусу Христу! — віталися до нього селяни.

— Навіки слава! — відповідав Тротта.

Ідучи, він так само, як вони, згинав ноги в колінах. Так ходили й селяни Сиполя.

Якось він ішов через село Бурлаки. Мала дзвіничка, ніби вказівний палець села, наставилася в синє небо. Стояло тихе надвечір’я. Сонно кукурікали півні. Вподовж усієї вулиці вгорі витанцьовували і дзуміли комарі. Зненацька з однієї хати вийшов бородатий чорнявий чоловік, став посеред вулиці й привітався:

— Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава, амінь! — сказав Тротта й хотів був рушати далі.

— Пане лейтенанте, я Онуфрій! — сказав бородатий селянин.

Борода вкрила його обличчя кошлатим, чорним, щільним віялом.

— Чого ти став дезертиром? — спитав Тротта.

— Я просто пішов додому! — відповів Онуфрій.

Не було сенсу задавати такі безглузді питання. Онуфрія цілком можна було зрозуміти. Він служив лейтенантові, як лейтенант служив цісареві. Батьківщини більше не було. Вона розпалася, розлетілася на шматки.

— Ти не боїшся? — спитав Тротта.

Онуфрій не боявся. Він жив у сестри. Жандарми щотижня проходили через село не озираючись. Зрештою, вони теж були українці, селяни, як і Онуфрій. Якщо вахмістрові не надходив письмовий виказ, його ніщо не обходило. У Бурлаках нікого не виказували.

— Прощавай, Онуфрію! — сказав Тротта. Він подався нагору кривою вулицею, що несподівано вивела його в широке поле. Онуфрій ішов за ним до закруту вулиці. Тротта чув гупання цвяхованих солдатських чобіт по жорстві. Солдатські чоботи Онуфрій узяв із собою.

Тротта зайшов у сільський шинок до єврея Абрамчика. Там купували просте мило, горілку, цигарки, махорку та поштові марки. Єврей мав вогнисто-руду бороду. Він сидів біля склепінчастої брами свого шинку й палахкотів так, що видно було за два кілометри. Колись, як постаріє, подумав лейтенант, то стане таким самим білобородим євреєм, як дід Макса Деманта.

Тротта випив чарку горілки, купив тютюну й поштових марок і пішов. Від Бурлаків дорога вела проз Олеськ на село Соснів, а далі — на Биків, Лещицю й Діброву. Він щодня ходив цією дорогою, двічі переходив залізничну колію, минав два чорно-жовті, вилинялі перонні бар’єри; в сторожках без угаву дзвеніли скляні сигнали. То були веселі голоси далекого світу, що більше не обходили барона Тротту. Стерто з пам’яті великий світ. Стерто роки військової служби; йому здавалося, наче він завжди ходив отак полями й сільськими шляхами з ціпком у руці й ніколи не мав при боці шаблі. Він жив так, як його дід, герой Сольферіно, як його прадід-інвалід, сторож Лаксенбурзького парку, і, може, як багато його невідомих предків, селян із Сиполє. Завжди та сама дорога — проз Олекськ, на Соснів, Биків, Лещицю й Діброву. Ці села лежали довкола палацу Хойницького і всі належали йому. Від Діброви вузенький, порослий лозами шляшок вів до Хойницького. Було ще рано. Якщо йти швидше, можна дістатися до нього ще перед шостою і не зустріти нікого з колишніх товаришів. Тротта додав ходи. Ось він уже й під вікнами палацу. Свиснув. Хойницький вихилився з вікна, кивнув головою і вийшов надвір.

— Сталося! — сказав Хойницький. — Війна! Довго ми на неї чекали, та однаково вона нас приголомшить. Мабуть, не судилося такому собі Тротті довго жити вільно. Моя уніформа готова. За тиждень, я гадаю, чи за два ми повертаємось до війська.

Тротті здалося, що природа ще ніколи не була така мирна, як тієї години. На сонце вже можна було дивитися, не мружачись, воно з відчутною швидкістю спускалося до обрію на заході. Його привітав рвучкий вітер, він стривожив білі хмари на небі, схвилював колосся жита й пшениці на землі і погладив червоні личка маку. Синя тінь набігла на зелені луки. Лісок на сході потонув у чорно-фіолетовому присмерку. Маленький білий будиночок Степанюка, в якому мешкав Тротта, сяяв край лісочка, на шибках горіло розтоплене сонячне золото. Дужче засюрчали коники. Потім вітер поніс їхню пісеньку в далечінь, на мить зробилося тихо, вчувався подих землі. Раптом згори, з-під неба почулося слабеньке, хрипке ґелґання. Хойницький підняв руку.

— Знаєте, що це? Дикі гуси! Зарано нас кидають. Ще ж літо в розповні. А їм уже постріли чутно. Вони знають, що роблять!

Сьогодні був четвер, день «невеличких свят». Хойницький повернувся до гостей. Тротта повільно пішов у напрямі вогнистих вікон свого житла.

Тієї ночі він не спав. Опівдні знову почув хрипкі крики диких гусей. Він одягнувся. Підійшов до дверей. Степанюк, у сорочці, лежав перед порогом, червонясто жевріла його люлька. Він, простягшись, курив долі й сказав, не поворухнувшись:

— Ніяк не заснеш сьогодні!

— Гуси! — сказав Тротта.

— Еге ж, гуси! — повторив Степанюк. — Скільки живу, ще не чув їх так рано в році! Слухайте, слухайте!..

Тротта поглянув на небо. Зорі мерехтіли, як завжди. Нічого більш не було видно на небі. Проте десь під зорями чувся безугавний, хрипкий крик.

— Вони готуються, — сказав Степанюк. — Я тут уже давно лежу. Часом бачу їх. Просто така сіренька тінь. Дивіться!

Степанюк простяг руку з запаленою люлькою вгору. Саме тієї миті під кобальтовою небесною синявою замріли дрібненькі білі силуети диких гусей. Вони летіли поміж зорями маленьким ясним пасемцем.

— Це ще не все, — сказав Степанюк. — Сьогодні вранці я бачив таку силу-силенну гайвороння, що зроду стільки не доводилося бачити. Чужі якісь, із чужих країв летіли. Начебто з Росії, у нас кажуть, що гайворони — віщуни поміж птаства.

З північно-східного боку на обрії простяглася широка срібляста смуга. Вона на очах яснішала. Зірвався вітер. Він доніс кілька невиразних звуків із палацу Хойницького. Тротта ліг біля Степанюка на землі. Крізь дрімоту він бачив зорі, чув крики диких гусей і врешті заснув.

Коли він прокинувся, саме сходило сонце. Здавалося, спав якихось півгодини, хоча насправді щонайменше годин чотири. Замість звичного гомону щебетливого птаства, що завжди вітало ранок, сьогодні в повітрі лунало похмуре крякання сотень і сотень гайворонів. Обіч Тротти підвівся Степанюк. Вийняв з рота люльку, що погасла й нахолола, поки він спав, і вказав нею на довколишні дерева. Великі чорні птахи завмерли на гіллі, мов лиховісні овочі, що впали з неба. Вони сиділи непорушно, чорні гайворони, й тільки крякали. Степанюк став шпурляти на них камінцями. Але гайворони лише разів кілька вдарили крильми. Ніби міцно прирослі овочі, стирчали вони на деревах.

— Спробую вистрелити, — сказав Степанюк.

Він пішов до хати, приніс рушницю й став стріляти. Кілька птахів упало додолу. Решта наче й не чули пострілів, сиділи собі, як і доти.

Степанюк позбирав свою чорну здобич, — він настріляв із добрий десяток, — і в обох руках поніс до хати.

— Чудні якісь гайворони, — сказав він, — сидять і ані руш. Це віщі птахи!

Була п’ятниця. Після полудня Карл Йозеф, як завжди, пішов по селах. Коники не сюрчали, жаби не кумкали, тільки кричало гайвороння. Воно сиділо скрізь — на липах, на дубах, на березах, на вербах. «Може, вони щороку прилітають перед жнивами, — подумав Карл Йозеф. — Почують, як селяни гострять коси, — отоді й злітаються цілими хмарами». Він пішов через село Бурлаки, бо нишком сподівався, що знову до нього вийде Онуфрій. Але Онуфрій не вийшов. Попід хатами стояли селяни й червонястими мантачками гострили коси. Часом вони поглядали вгору, гайвороння своїм криком заважало їм, і вони сипали на чорних птахів чорними прокльонами.

Тротта йшов повз Абрамчиків шинок. Рудий єврей сидів коло брами, його борода просто горіла. Абрамчик підвівся, трохи підняв над головою чорну плисову шапочку й сказав:

— Гайвороння налетіло! Кряче цілісінький день! Розумні птахи! Треба стерегтися!

— Так, може, й ваша правда! — сказав Тротта й пішов далі шляшком, порослим з обох боків лозами, до палацу Хойницького.

Ось він уже під вікнами. Свиснув. Ніхто не з’явився.

Хойницький, напевне, був у місті. Тротта й собі подався туди, стежкою поміж боліт, аби нікого не зустріти. Сюдою ходили тільки селяни. Декотрі здибалися йому дорогою. Стежка була така вузька, що не розминешся. Один мусив зупинитися, щоб пропустити іншого. Всі, кого Тротта сьогодні зустрічав, здавалося, йшли квапливіше, ніж завжди. І віталися вони коротше, ніж звичайно. І ступали ширше. Ішли вони, похиливши голови, як люди, заклопотані поважними думками. Аж раптом, коли Тротта вже побачив бар’єр застави, поза якою починалося місто, де не взявся більший гурт перехожих, душ двадцять чи й більше, котрі тепер, розсипавшись, поодинці звертали на стежку. Тротта зупинився. Він подумав, що то, мабуть, робітники, які вертали з фабрики обробки щетини додому в свої села. Може, серед них були й люди, в яких він стріляв. Він стояв, даючи їм пройти. Вони мовчки поспішали один за одним, кожен із вузликом на палиці, перекинутій через плече. Здавалося, вечір западав швидше, так неначе ці квапливі люди додавали йому смерку. Небо було злегка захмарене; червоне й маленьке, заходило сонце, над болотами вставав сріблясто-сірий туман, земний брат хмар, що тягся до своїх сестер. Несподівано задзвонили всі дзвони містечка. Подорожні на мить зупинилися, дослухаючись, і знов рушили. Тротта зупинив одного й спитав, чого дзвонять дзвони.

— Війна, — відповів чоловік, не звівши голови.

— Війна, — повторив Тротта.

Так, почалася війна. Йому здалося, що він знав це ще зранку, з учорашнього вечора, від позавчора, ні, ще тиждень тому, з моменту своєї відставки, з часу нещасливого свята драгунів. То була війна, до якої він почав готуватися з семирічного віку. То була його війна, онукова. Дні героїв Сольферіно поверталися. Дзвони били безперестанку. Ось уже й застава. Сторож на дерев’янці стояв біля свого будиночка, оточений людьми. На дверях висів яскравий чорно-жовтий плакат. Перші слова на ньому, чорні на жовтому тлі, можна було прочитати здалеку. Важкими колодами підносились вони над головами скупчених людей: «До моїх народів!»

Селяни в куцих кожушках з міцним духом овчини, євреї в розмаяних чорно-зелених каптанах, господарі-шваби в зелених жупанах із грубого сукна, польські міщани, купці, ремісники й службовці обступили сторожку. На всіх її чотирьох стінах було наліплено величезні плакати, кожний мовою іншого краю монархії. Кожний починався цісаревим звертанням: «До моїх народів!». Письменні голосно читали текст. Голоси зливалися з гучним співом дзвонів. Дехто переходив від стіни до стіни, читаючи текст кожною мовою. Коли замовкав один із дзвонів, негайно озивався новий. З містечка плив людський потік, виливаючись на широку вулицю, що вела до вокзалу. Тротта йшов назустріч тому потокові — до міста. Настав вечір, а що був то вечір напередодні суботи, в маленьких будиночках євреїв горіли свічки, освітлюючи й тротуари. Кожен будиночок був ніби невеличкий склеп. Сама смерть посвітила ті свічки. Голосніше, ніж іншими передсуботніми вечорами, лунав спів у молитовнях євреїв. Вони відзначали незвичайний, кривавий шабаш. Вони вибігали з будиночків чорними, квапливими гуртами, збиралися на перехрестях, і невдовзі здіймався їхній лемент за тими з них, хто був солдатом і вже завтра мав рушати на війну. Вони ручкалися, цілували одне одного в щоки, і де двоє обіймались, їхні руді бороди переплутувалися ніби на знак якогось особливого прощання, і обидва мусили розплутувати бороди руками. Над головами били дзвони. Гук дзвонів і лемент євреїв протинали пронизливі голоси сурм, що чулися від казарм. Там грали вечірню зорю. Останню зорю. Уже настала ніч. Не видно було ані зірочки. Понуре, низьке й пласке, висіло небо над містечком!

Тротта повернувся. Він шукав повозу, але жодного не бачив. Швидко, широко ступаючи, подався до Хойницького. Брама стояла відчинена навстіж, усі вікна були освітлені, як під час «великих свят». Хойницький зустрів його в передпокої, убраний в уніформу, в шоломі й з патронташем. Він звелів запрягати коней, до гарнізону йому було три милі, а він хотів прибути туди ще тієї ж ночі.

— Зачекай хвилину! — сказав він Тротті. — Це він уперше звернувся до нього на «ти», може, з неуважності, а може, тому, що був убраний в уніформу. — Я тебе підвезу!

Вони під’їхали до Степанюкової оселі. Хойницький сів. Він дивиться, як Тротта скидає з себе цивільне вбрання і предмет за предметом одягає на себе уніформу. Так лише кілька тижнів тому — але як же давно те було! — дивився Хойницький у готелі Бродніцера на перевдягання лейтенанта Тротти у цивільне. Тротта повернувся до своєї уніформи, у свою вітчизну. Він виймає з футляра шаблю, оперізується, величезні чорно-жовті китиці лагідно погладжують блискучий метал шаблі. Аж ось Тротта замикає валізу.

В них обмаль часу задля прощання. Вони зупиняються перед казармою єгерів.

— Adieu! — каже Тротта.

За широкою, непорушною спиною візничого вони дуже довго тиснуть один одному руки, майже чутно, як летить час. Самого потиску рук, одначе, видається їм замало. Вони відчувають, що мусять зробити ще щось.

— У нас цілуються, прощаючись! — каже Хойницький.

Отож вони швидко обіймаються й цілуються. Тротта висідає з повозу. Вартовий біля казарми віддає честь. Коні рушають. За Троттою зачиняються ворота казарми. Ще якусь мить він стоїть і слухає, як від’їздить повіз Хойницького.


XXI
Ще тієї ж таки ночі єґерський батальйон вирушив маршем на північний схід, у напрямку Волочиська. Пішов дощ, спершу невеличкий, та дедалі чимраз рясніший, і невдовзі біластий порох шляху обернувся на сріблясто-сіру твань. Багно чвакотіло під солдатськими чобітьми й забризкувало бездоганну уніформу офіцерів, що, згідно з наказом, ішли на смерть. Довгі шаблі заважали їм вільно рухатися, а пишні китиці чорно-золотих офіцерських шарфів метлялися в кожного при боці, закустрані, намоклі й забризкані тисячами дрібненьких бризочок багна. Удосвіта батальйон дістався мети, з’єднався з двома незнайомими піхотними полками й утворив із ними одну похідну колону. Так вони прочекали два дні, і ніщо не нагадувало війни. Подеколи вони чули вдалині правобіч поодинокі постріли. То були незначні сутички прикордонних кінних загонів. Часом бачили пораненого митника чи вбитого жандарма. Наче мертвих, проносили санітари поранених повз солдатів, що стояли й чекали. Війна все не хотіла починатися. Вона барилася, як часом цілими днями баряться грози, перше ніж ринути на землю.

Третього дня надійшов наказ відступити, і батальйон вишикувався для відходу. Офіцери, як і солдати, були розчаровані. Пішла поголоска, що за дві милі на схід від них знищено до ноги цілий драгунський полк. Козаки нібито вже перейшли кордон. Мовчки й понуро військо відходило на захід. Незабаром вони помітили, що відбувається безладний відступ, бо на роздоріжжях, у селах і малих містечках наштовхувалися на метушкі юрми військ найрозмаїтіших гатунків зброї. Від армійського командування надходили численні й вельми розбіжні накази. Більшість їх стосувалася евакуації міст і сіл, а також заходів щодо проросійськи налаштованих українців, духівництва та шпигунів. Поквапні військово-польові суди виносили в селах поквапні вироки. Таємні шпиги постачали безконтрольні викази на селян, священиків, учителів, фотографів, урядовців. Було ніколи. Доводилося якнайшвидше відступати, але й зрадників карати якнайшвидше. І поки санітарні вози, обози, польова артилерія, драгуни, улани й піхотинці під безугавним дощем на розгрузлих дорогах несподівано збивалися в безнадійні клубки, кур’єри гнали учвал туди й сюди, мешканці невеличких містечок нескінченними юрмами тікали на захід, огорнуті чорним страхом, навантажені білими й червоними перинами, сірими лантухами, брунатними меблями й синіми гасовими лампами, — на церковних майданах, по хуторах і селах ляскали постріли поквапних виконавців спішних вироків, і понурий стукіт барабанів супроводив монотонне читання тих вироків судовиками, і жінки страчуваних, падаючи в багнюку перед забрьоханими чобітьми офіцерів, голосили, благаючи змилуватись, і палахкий вогонь шугав із хат і повіток, стаєнь і оборогів. Війна для австрійської армії починалася з військово-польових судів. Цілими днями висіли на церковних майданах по деревах справжні й гадані зрадники на пострах живим. А живі тікали хто куди. Довкруги повішених палав вогонь, уже потріскувало на деревах листя, бо полум’я було дужче за невпинний, сірий, тихий дощ, що був ніби вступом до цієї кривавої осені. Стара кора давнезних дерев тліла повільно, і дрібненькі, палкі, сріблясті іскри вистрілювали з-поміж її борозенок, догори повзли вогняні черв’ячки і пожирали листя: зелений лист скручувався, червонів, потім чорнів, тоді робився сірий, мотузки перетлівали, і трупи падали додолу зі звуглілими обличчями й ще не пошкодженими тілами.

Одного дня військо стало на перепочинок у селі Крутинах. Воно прийшло туди надвечір, а вдосвіта, ще до схід сонця мало рушати далі на захід. Саме тоді дощ перестав, і сонце пізнього вересневого дня простягло своє добре, сріблясте проміння над широкими ланами, де ще стояло збіжжя, живий хліб, якому не судилося бути спожитим. Бабине літо поволі плавало в повітрі. Навіть гайворони й ґави вщухли, ошукані короткочасним миром того дня, уже втративши надію на очікувану здобич. Уже вісім днів вояки не роздягалися. Чоботи їхні просякли водою, ноги понапухали, коліна задубіли, литки боліли, спина не згиналася, їх розвели по хатах, там вони спробували дістати з валізок сухий одяг і помитись біля малої кринички. Уночі, — ніч стояла ясна й тиха і лише забуті та покинуті по декотрих подвір’ях собаки вили з голоду і страху, — лейтенантові не спалося.

І він вийшов з хати, де мав нічліг. Лейтенант рушив довгою сільською вулицею в напрямку дзвіниці, що тяглася своїм подвійним православним хрестом до зірок. Церква під ґонтовим дахом стояла посеред невеличкого цвинтаря, оточена похилими дерев’яними хрестами, у примарному світлі ночі здавалося, що вони танцюють. Перед великою, сірою, розчиненою навстіж цвинтарною брамою висіли три трупи: посередині бородатий священик, обабіч — два молоді сільські хлопці в пісково-жовтих гунях і грубо виплетених личаках на задубілих ногах. Чорна ряса священика, що висів посередині, сягала черевиків. І часом нічний вітер гойдав його ноги, так що вони бились об край ряси, як німий язик дзвона б’ється об глухонімий дзвін, не зроджуючи жодного звуку.

Лейтенант Тротта підійшов до повішених. Він подивився на їхні роздуті обличчя, і йому здалося, що в цих трьох людях він упізнав своїх солдатів. То були обличчя народу, з яким він щодня провадив військові навчання. Чорна, розчепірена борода священика нагадала йому Онуфрієву. Така вона була в останню їхню зустріч. І хто знає — може, Онуфрій доводився братом цьому повішеному священикові. Лейтенант Тротта роззирнувся. Прислухався. Не чутно було жодного людського звуку. На дзвіниці метушилися кажани. На покинутих подвір’ях валували покинуті собаки. Лейтенант витяг шаблю і один по одному поперетинав зашморги. Потім на плечах переносив мертвих на цвинтар. Своєю блискучою шаблею він доти копав землю на проході між могилами, аж доки йому здалося, що яма вмістить трьох. Він поклав їх туди, шаблею та піхвами нагорнув землі й добре втрамбував ногами. Лейтенант перехрестився. Він жодного разу не перехрестився від часу останньої меси в моравській Білій Церкві. Лейтенант хотів був прочитати «Отче наш», але тільки ворушив губами, неспроможний вимовити ані звуку. Кричала якась нічна пташка. Метушилися кажани. Вили собаки.

Наступного дня, ще до схід сонця військо рушило далі. Сріблясті тумани осіннього ранку оповили цілий світ. Та незабаром зійшло сонце, пекуче, як серед літа. Воякам почала дошкуляти спрага. Вони саме переходили пустельну, піскувату місцевість. Подеколи їм вчувалося, ніби десь шумить вода. Декотрі солдати кидалися в той бік, де нібито вона шуміла, і відразу ж верталися. Ні струмочка, ні ставка, ані криниці. Вони перейшли кілька сіл, але криниці там були понабивані трупами вбитих і страчених. Подекуди трупи перевисали через дерев’яні цямрини криниць. Солдати в ті криниці вже й не заглядали. Верталися від них і йшли далі.

Спрага допікала все дужче. Настав полудень. Вони почули постріли й припали до землі. Ворог, мабуть, уже випередив їх. Вони поплазували далі, тулячись до землі. Невдовзі дорога почала ширшати. Сяйнули вікна якоїсь маленької станції. Тут починалася колія. Батальйон бігом дістався станції, тут було безпечніше; ще кілометр-два, і вони з обох боків будуть захищені залізничним насипом. Ворог, — можливо, якась нестримна козача сотня, — перебував на одному з ними рівні по той бік насипу. Мовчазні й понурі, крокували вони вперед. Раптом хтось вигукнув:

— Вода!

І наступної ж миті всі вже побачили на схилі насипу біля сторожки криницю.

— Ані руш! — скомандував майор Цоґлауер.

— Ані руш! — повторили за ним офіцери.

Але знеможених від спраги солдатів годі було стримати. Спершу поодинці, а далі гуртками кинулися вони схилом угору. Заляскали постріли, і чимало солдатів попадало. Ворожі кіннотники з того боку насипу стріляли в змучених спрагою людей, проте дедалі більше їх бігло до смертоносної криниці. І коли другий рій другої чоти дійшов до неї, на зеленому схилі насипу лежало вже з десяток трупів.

— Рій, стій! — скомандував лейтенант Тротта. Він відступив набік і сказав: — Я принесу вам води! Ніхто ані руш! Чекати тут! Відра сюди!

У кулеметників йому добули двоє брезентових відер. Він узяв їх в обидві руки й почав вибиратися схилом угору до криниці. Кулі свистіли круг нього, падали в нього під ногами, пролітали біля вух і над головою. Він схилився над криницею. По той бік насипу угледів дві шереги козаків, що цілилися з рушниць. Він не відчував страху. Йому не бралося голови, що в нього можуть влучити, як в інших. Він уже чув постріли, які ще не гримнули, і водночас почув перші барабанні звуки маршу Радецького. Він стояв на балконі батькової оселі. Внизу грав військовий оркестр. Ось Нехвал підняв чорну ебенову диригентську паличку зі срібною головкою. Ось Тротта спустив у криницю вже друге відро. Ось ударили дзвінкі тарілки. Ось він витяг відро з криниці. З повним по вінця відром у кожній руці, під зливою куль, він саме підняв ліву ногу, збираючись спускатися схилом. Ось уже він ступнув два кроки. Ось уже лише голова його видніє над краєм насипу.

Ось куля влучила йому в череп. Він ступнув ще крок і впав. Повні відра гойднулися, перекинулись, і вода полилася на нього. Тепла кров із його голови побігла на холодну землю схилу. Внизу селяни-українці з його рою вигукнули хором:

— Слава Ісусу Христу!

«Навіки слава! Амінь!» — хотілося йому відповісти. То були єдині українські слова, які він умів сказати. Але губи його більше не ворушилися. Рот так і лишився розтулений. Білі зуби наставилися в синє осіннє небо. Язик став поволі синіти. Він відчув, як холоне його тіло. І помер.

Такий був кінець лейтенанта Карла Йозефа, барона фон Тротти. Такий простий і непридатний для відображення в читанках для цісарсько-королівських народних і середніх шкіл Австрії був цей кінець — кінець онука героя Сольферіно. Лейтенант Тротта загинув не зі зброєю, а з двома відрами води в руках. Майор Цоґлауер написав окружному начальникові. Старий Тротта перечитав листа кілька разів і опустив руки. Лист випав і полетів додолу на червоний килим. Пан фон Тротта не скинув пенсне. Голова його тіпалася, і хистке пенсне з овальними скельцями тріпотіло на переніссі в старого, мов скляний метелик. Дві важкі прозорі сльозини одночасно викотилися з обох очей пана фон Тротти, заслали туманом скельця пенсне й скотилися далі, на бакенбарди. Тіло пана фон Тротти лишалося непорушне, тільки голова відхитувалась то назад, то вперед, то вліво, то вправо, та весь час тремтіли скляні крильцята окулярів. З годину чи більше просидів так за письмовим столом окружний начальник. Тоді підвівся і своєю звичною ходою пішов до помешкання. Він дістав із шафи чорне вбрання, чорну краватку й дві чорні крепові стрічки, що їх по смерті свого батька носив на капелюсі й на рукаві. Він одягнувся, не глянувши в дзеркало. Голова його все тіпалася. Щоправда, він силкувався устійнити неспокійного черепа. Але що більших докладав зусиль, то дужче голова трусилася. Пенсне й досі сиділо на переніссі й дрижало. Урешті окружний начальник облишив своє намагання. В чорному вбранні, з чорною жалобною стрічкою на рукаві пішов він до кімнати панни Гіршвіц, став на порозі й сказав:

— Мій син помер, шановна!

Потім швидко зачинив двері, подався до службового приміщення й, переходячи від канцелярії до канцелярії, просував у кожні двері хистку голову й сповіщав усіх:

— Мій син помер, пане Той і Той! Мій син помер, пане Той і Той!

Потім він узяв капелюха й ціпка і вийшов з будинку. Всі люди віталися до нього й здивовано поглядали на його тремтячу голову. Окружний начальник зупиняв то того, то іншого й казав:

— Мій син помер!

І, не чекаючи висловлень співчуття приголомшених людей, ішов далі. Він ішов до доктора Сковронека. Доктор Сковронек, в уніформі обер-лейтенанта медичної служби, до півдня перебував у гарнізонному шпиталі, а після полудня — в кав’ярні. Коли окружний начальник зайшов туди, доктор підвівся, побачив тремтячу голову старого, чорну стрічку на його рукаві й усе зрозумів. Він узяв окружного начальника за руку і все поглядав на його тремтячу голову й тріпотливе пенсне.

— Мій син помер! — вимовив пан фон Тротта.

Сковронек довго, цілих кілька хвилин, не випускав руки приятеля. Так вони обидва й стояли, рука в руці. Аж ось окружний начальник сів. Сковронек переставив шахівницю на інший стіл. Коли підійшов кельнер, окружний начальник сказав йому:

— Мій син помер, пане кельнере!

І той низько вклонився й приніс келишок коньяку.

— Ще один! — звелів окружний начальник.

Аж тепер він скинув пенсне. Він згадав, що повідомлення про синову смерть лишилося на килимі в канцелярії окружного управління, підвівся і рушив назад. За ним ішов доктор Сковронек.

Пан фон Тротта, здавалося, не помічав його. Проте він зовсім не здивувався, коли Сковронек, не постукавши, відчинив двері канцелярії, зайшов і став біля дверей.

— Ось лист, — сказав окружний начальник.

Тієї ночі й багатьох наступних пан фон Тротта не спав. Голова його тіпалась і хиталася й на подушці. Часом син увижався окружному начальникові. Лейтенант Тротта стояв перед батьком з повним води офіцерським кашкетом і казав:

— Пий, тату, ти ж так хочеш пити!

Це часто снилося йому уві сні, і дедалі частіше. Помалу окружному начальникові пощастило прикликати сина щоночі, а подеколи Карл Йозеф приходив до нього навіть по кілька разів на ніч. Отож пан фон Тротта почав тужно чекати ночі й сну, удень він робився нетерплячий. Коли ж надійшла весна й дні стали довші, окружний начальник почав уранці й вечорами затемнювати кімнату і в такий ото штучний спосіб подовжував свої ночі. Голова його так і не перестала тіпатися. І потроху й сам він, і довколишні звикли до того.

Здавалося, війна мало турбувала пана фон Тротту. Газету він брав до рук лише задля того, щоб сховати за нею свою тремтячу голову. Між ним і доктором Сковронеком ніколи не заходило мови про перемоги й поразки. Здебільшого вони грали в шахи, не перемовляючись ані словом. Та інколи один казав другому:

— Пам’ятаєте оту партію, два роки тому? Тоді ви були так само неуважні, як сьогодні!

Вони неначе розмовляли про події, що відбувалися десятки років тому.

Спливло чимало часу, відколи надійшла звістка про смерть Карла Йозефа; змінювалися за предковічними, несхибними законами природи пори року, хоч люди ледве чи й відчували те за червоним серпанком війни, — і окружний начальник найменше за всіх. Голова його все так само тіпалася, неначе великий, проте легкий овоч на занадто тонкому стеблі. Лейтенант Тротта вже зотлів або став здобиччю гайворонів, що кружляли тоді над смертоносним залізничним насипом, а старому панові фон Тротті все здавалося, ніби він лишень учора одержав звістку про синову смерть. І лист майора Цоґлауера, що теж уже був мертвий, лежав у нагрудній кишені окружного начальника; старий щодня знов і знов перечитував того листа, зберігаючи його в усій страхітливій свіжості, як ото дбайливі руки зберігають могильний пагорбок. Що було старому панові фон Тротті до сотень тисяч нових мерців, котрі полягли слідом за його сином? Що було йому до квапливих і плутаних указівок начальства, які надходили щотижня? І що було йому до загибелі світу, наближення якої він тепер бачив куди виразніше, ніж колись віщун Хойницький? Його син був мертвий. Його служіння скінчилося. Його світ загинув.


Кінець третьої частини

Епілог

Нам залишається ще тільки розповісти про останні дні життя пана окружного начальника Тротти. Вони минули як єдиний день. Час плинув повз нього широким, рівним потоком з його монотонним гомоном. Вісті з війни і всілякі надзвичайні постанови та накази намісництва мало цікавили окружного начальника. Адже він давно міг вийти на пенсію. Служив же далі лише тому, що так диктувала війна. І через те йому інколи здавалося, що він тепер тільки одбуває своє друге, блякле, життя, а перше, справжнє, вже давно завершив. Його дні — так йому здавалося — не квапилися до могили, як дні життя інших людей. Скам’янілий, ніби власний надгробок, стояв окружний начальник на березі своїх днів. Ніколи пан фон Тротта дужче не скидався на цісаря Франца Йосифа. Деколи він навіть сам наважувався порівняти себе з цісарем. Він згадував аудієнцію в Шенбрунському палаці і, на взірець старих людей простого коліна, що гомонять між собою про спільне лихо, подумки казав Францові Йосифу:

— А що?! Якби хто був нам сказав це тоді! Нам, двом стариганам!

Пан фон Тротта спав дуже мало. Їв, не помічаючи, що перед ним поставили. Підписував папери, яких до пуття не прочитав. Траплялося, що він приходив до кав’ярні, коли доктора Сковронека там ще не було. Тоді пан фон Тротта брав «Фремденблатт» триденної давності і ще раз читав про те, що давно знав. Та коли доктор Сковронек повідомляв останні новини дня, окружний начальник лише кивав головою, наче вже знав їх.

Одного дня він одержав листа. Якась там зовсім йому невідома пані фон Таусіґ, на той час добровільна сестра-жалібниця в одному з віденських медичних закладів для психічнохворих, у Штайнгофі, — сповіщала панові фон Тротті, що граф Хойницький, який кілька місяців тому повернувся божевільний з бойовища і тепер перебуває в лікарні, дуже часто говорить про окружного начальника. Серед безладних графових балачок часто можна почути, ніби він має сказати щось важливе панові фон Тротті. І якщо, мовляв, окружний начальник випадково має намір завітати до Відня, то, можливо, його візит до хворого міг би спричинити несподіване прояснення розуму графа, як уже не раз траплялося в схожих випадках. Окружний начальник сказав про це докторові Сковронеку.

— Все можливо, — відповів Сковронек. — Якщо ви це витримаєте, себто легко витримаєте…

— Я все можу витримати, — сказав пан фон Тротта.

Він вирішив їхати негайно. Може, хворий знає щось важливе про лейтенанта? Може, він має передати батькові щось написане рукою сина? Пан фон Тротта поїхав до Відня.

Його провели до військового відділення лікарні для психічнохворих. Стояла пізня осінь, день випав похмурий, лікувальний заклад бовванів за завісою сірого дощу, який ось уже кілька днів поливав світ. Пан фон Тротта сидів у сліпучо-білому коридорі, дивився крізь ґрати вікна на щільніші й тонші ґрати дощу і думав про залізничний насип, на якому помер його син. Тепер він геть змокне, думав окружний начальник, так наче лейтенант поліг лише сьогодні або вчора. Час минав поволі. Повз старого проходили люди з божевільними обличчями й страшно вивернутими руками чи ногами, проте для окружного начальника божевілля не означало нічого страшного, хоча він оце вперше бачив таку лікарню. Страшна була тільки смерть. «Шкода! — думав пан фон Тротта. — Якби Карл Йозеф не загинув, а збожеволів, я б уже якось вернув його до тями. А якби навіть не вернув, то я ж би міг щодня приходити до нього! Може б, у нього була отак жахливо спотворена рука, як ось у того лейтенанта, якого щойно провели повз мене. Але ж то була б його рука, і спотворену руку можна гладити. І в підведені під лоба очі можна дивитися! Головне, що то синові очі. Щасливі ті батьки, чиї сини побожеволіли!».

Аж ось прийшла пані фон Таусіґ, сестра-жалібниця, як і всі інші. Він бачив лише її вбрання, що йому до її обличчя? А вона дивилася на нього довго, і потім сказала:

— Я знала вашого сина.

Аж тепер окружний начальник звів погляд на її обличчя. То було обличчя вже не молодої жінки, яка все ще була вродлива. Так, шапочка сестри-жалібниці молодила її, як і кожну жінку, бо то було в їхній природі — молодшати від власної доброти і милосердя й від зовнішніх атрибутів милосердя. «Це світська дама», — подумав пан фон Тротта.

— Чи давно, — спитав він, — ви знали мого сина?

— Це було перед війною, — відповіла пані фон Таусіґ.

Потім вона взяла окружного начальника під руку, повела коридором, як звикла водити хворих, і тихо сказала:

— Ми кохали одне одного, Карл Йозеф і я!

Окружний начальник запитав:

— Даруйте, це не через вас тоді сталася та безглузда історія?

— Трохи й через мене, — сказала пані фон Таусіґ.

— Так, так, — мовив пан фон Тротта, — трохи й через вас. — Потім злегенька стиснув руку сестри милосердя і сказав: — Мені б хотілося, щоб у Карла Йозефа й далі траплялися «історії» через вас!

— Тепер ходімо до нашого пацієнта, — сказала пані фон Таусіґ.

Бо сльози підступили їй до очей, а вона вважала, що їй не можна плакати.

Хойницький сидів у голій кімнаті, звідки прибрали всі меблі, бо інколи він шаленів. Він примостився на стільці, усі чотири ніжки якого були міцно пригвинчені до підлоги. Коли окружний начальник зайшов, він підвівся, пішов назустріч гостеві й сказав до пані фон Таусіґ:

— Вийди, Валі! Нам треба обговорити дещо важливе!

І вони лишилися самі. У дверях було вічко. Хойницький пройшов до дверей, затулив його спиною і сказав:

— Вітаю вас у моїй господі!

Голий його череп з якихось незбагненних причин здавався панові фон Тротті ще голішим. Із трохи лупатих великих синіх очей хворого ніби віяло крижаним вітром, морозом, що наче шугали над його жовтим, худим і водночас одутлим обличчям і пустельною, голою лисиною. Правий кутик рота Хойницького час від часу посіпувався. Так наче він збирався усміхнутися правим кутиком вуст. Його здатність усміхатися цілком перемістилася в той правий кутик, назавжди покинувши всю решту рота.

— Сідайте! — сказав Хойницький. — Я звелів викликати вас, щоб повідомити вам дещо важливе. Нікому про це не кажіть! Крім вас і мене, сьогодні про це ще не знає жодна душа! Старий помирає!

— Звідки вам це відомо? — запитав пан фон Тротта.

Хойницький, усе ще стоячи під дверима, наставив пальця на стелю палати, тодіприклав його до губів і сказав:

— Згори!

Потім обернувся, відчинив двері й гукнув:

— Сестро Валі! — І сказав до пані фон Таусіґ, яка з’явилася негайно: — Аудієнцію скінчено!

Він уклонився. Пан фон Тротта вийшов. Він ішов довгими коридорами в супроводі пані фон Таусіґ і спустився широкими сходами наниз.

— Можливо це допомогло! — сказала вона.

Пан фон Тротта попрощався й поїхав до радника міністерства шляхів сполучення Странського. Він сам не знав гаразд, чому. Він поїхав до Странського, одруженого з уродженою Копельманн. Странські були вдома. Окружного начальника впізнали не враз. А тоді привіталися з ним, як йому здалося, зніяковіло, й смутно, і холодно водночас. Його частували кавою і коньяком.

— Карл Йозеф, — сказала пані Странська, уроджена Копельманн, — як став лейтенантом, відразу приїхав до нас. Він був славний хлопець.

Окружний начальник гладив бакенбарди й мовчав. Потім прийшов син Странських. Він кульгав, на це було бридко дивитися. Він кульгав дуже. «Карл Йозеф не кульгав!» — подумав окружний начальник.

— Кажуть, що старий помирає, — несподівано мовив радник Странський.

Тоді окружний начальник негайно підвівся й пішов. Адже він знав, що старий помирає. Йому сказав про те Хойницький, а вже Хойницький завжди все знав, як ніхто. Окружний начальник поїхав до приятеля своїх юних літ Сметани в канцелярію обер-гофмейстера.

— Старий помирає! — сказав Сметана.

— Я їду у Шенбрун! — сказав пан фон Тротта.

І він поїхав у Шенбрун.

Безугавний дрібний дощ огорнув Шенбрунський палац так само, як і лікарню для психічнохворих у Штайнгофі. Пан фон Тротта рушив до палацу тією самою алеєю, якою колись давно-давно йшов на таємну аудієнцію у справі свого сина. Син був мертвий. І цісар теж помирав. І вперше відтоді, як пан фон Тротта одержав звістку про смерть Карла Йозефа, він ніби збагнув, що син його помер не випадково. «Цісар не міг пережити Троттів!» — подумав окружний начальник. — Він не міг їх пережити! Вони, Тротти, його врятували, і він пережити їх не міг».

Пан фон Тротта лишився надворі. Він лишився надворі, серед простої двірської челяді. Із Шенбрунського парку прийшов садівник, у зеленому фартусі, з лопатою в руці, спитав у тих, що стояли довкола:

— Як він там зараз?

І ті, що стояли, — лісники, візничі, дрібні урядовці, портьє та інваліди (яким був і батько героя Сольферіно) відповіли садівникові:

— Нічого нового! Він помирає!

Садівник відійшов, подався зі своєю лопатою копати грядку, невмирущу землю.

Ішов дощ, тихий, рясний, дедалі рясніший. Пан фон Тротта скинув капелюха. Дрібні урядовці нижчих ранґів визнали його чи то за одного зі своєї братії, чи то за листоношу з Шенбрунської пошти. І декотрі питали окружного начальника:

— Ти знав старого?

— Так, — відповідав Тротта, — він колись розмовляв зі мною.

— А тепер він помирає, — сказав лісничий.

Саме тоді до спальні цісаря зайшов священик зі святими дарами.

Франц Йосиф мав тридцять дев’ять і три десятих (йому щойно зміряли температуру).

— Так, так, — сказав він капуцинові. — Виходить, це смерть!

Цісар трохи підвівся на подушках. Він чув невпинний шелест дощу за вікнами і деколи то тут, то там — кроки по рипливій жорстві. Ті звуки лунали то ніби десь дуже далеко, то зовсім близько. Інколи цісар пізнавав, що тихе струмування за вікнами — то дощ. Та він швидко забував, що то дощ, і тому кілька разів питав у свого ляйб-медика:

— Чого воно так сичить?

Бо він уже не міг вимовити слова «дзюрчить», хоч воно й крутилося в нього на язиці. Але, спитавши про причину «сичання», він і справді повірив, ніби чув лише «сичання». «Сичав» дощ. «Сичали» кроки перехожих. А втім, не мало ваги, про що саме він питав, бо його вже не було чутно. Він тільки ворушив губами, йому здавалося, що він говорить цілком виразно, хоч і тихо, — зовсім так, як говорив кілька останніх днів. Часом цісар дивувався, що йому не відповідають. Та невдовзі по тому забував і про своє запитання, і про свій подив. І знов увесь віддавався лагідному гомонові світу, що жив довкола нього, тимчасом як сам він помирав. Він нагадував дитину, що втрачає будь-який опір супроти сну, втихомирена колисковою піснею й заколисувана нею. Цісар заплющив очі. Та за хвилину знов розплющив і побачив на столі простого срібного хреста і сліпучі свічки, які чекали на священика. І він зрозумів, що хутко прийде патер. І поворушив губами й почав, як його вчили ще хлоп’ям:

— У каятті й смиренні сповідуюся в гріхах своїх…

Проте й цих слів уже ніхто не чув. А втім, він одразу побачив, що капуцин уже прийшов.

— Довго ж мені довелося чекати! — сказав цісар.

Потім почав згадувати свої гріхи. «Пиха!» — спало йому на думку.

— Я був пихатий! — сказав він.

Він вичитував гріх за гріхом, як їх перелічено в катехизисі. «Я надто довго був цісарем!» — подумав він. Але йому здалося, що він це сказав.

— Усі люди вмирають. І цісар умирає.

І водночас йому здавалося, ніби десь далеко звідси вмирає та часточка його єства, що була в ньому царственною.

— Війна — теж гріх! — сказав він уголос.

Проте священик його не почув. Франц Йосиф знову здивувався. Щодня надходили списки полеглих, війна тривала з 1914 року.

— Покласти край! — сказав Франц Йосиф.

Його не почули.

— Якби ж я був поліг під Сольферіно! — сказав він.

Його не почули.

«Можливо, — думав він, — я вже помер і розмовляю мовою мерців. Тому мене тут не розуміють». І він заснув.

А надворі, під нескінченним дощем, із капелюхом у руці, чекав серед простої челяді пан фон Тротта, син героя Сольферіно. Дерева в Шенбрунському парку шуміли й «сичали», дощ шмагав їх тихо, терпляче, щедро. Надійшов вечір. Сходилося дедалі більше цікавих. Парк сповнився людьми. Дощ не вщухав. Ті, що чекали, розбрелися парком, одні приходили, інші йшли собі. Пан фон Тротта все стояв. Запала ніч, сходи спорожніли, люди пішли спати. Пан фон Тротта пройшов ближче до брами. Він чув, як під’їздили повози. Деколи над його головою гучно відчинялося вікно. Лунали голоси. Браму відчинили, потім зачинили знов. Його ніхто не помітив. Дощ ішов, невтомний, тихий, дерева шуміли й гойдалися.

Аж ось забамкали дзвони. Окружний начальник рушив іти. Він спустився пласкими сходами наниз, перейшов алеєю до ґратчастої залізної хвіртки. Тієї ночі вона стояла відчинена. Він пройшов увесь довгий шлях до міста, простоволосий, з капелюхом у руці, не зустрівши ані лялечки. Ішов дуже повільно, наче за домовиною. Коли почало сіріти, він дістався готелю.

Він поїхав додому. В окружному місті В. також ішов дощ. Пан фон Тротта викликав панну Гіршвіц і сказав:

— Я піду ляжу, шановна! Я втомився!

І вперше на своєму віку за дня ліг у постіль.

Заснути пан фон Тротта не зміг. Він загадав покликати доктора Сковронека.

— Любий докторе Сковронеку, — сказав він. — Чи не звеліли б ви, щоб мені принесли канарку?

Йому принесли канарку з оселі старого Жака.

— Дайте їй грудочку цукру! — попрохав окружний начальник.

І канарка отримала грудочку цукру.

— Таке любе створіння! — сказав окружний начальник.

Сковронек повторив:

— Любе створіння!

— Воно переживе нас усіх! — сказав пан фон Тротта. — Дяка Богові!

Потім окружний начальник попрохав:

— Покличте священика! Але приходьте знов!

Доктор Сковронек перечекав священика. Потім зайшов до спальні. Старий пан фон Тротта тихо лежав на подушках. Очі в нього були напіврозплющені. Він сказав:

— Вашу руку, любий друже! Чи не принесли б ви мені портрета?

Доктор Сковронек знайшов робочий кабінет, став на стілець і зняв з гачка портрет героя Сольферіно. Коли він повернувся, тримаючи портрет обома руками, пан фон Тротта вже не зміг на нього подивитися. Дощ стиха вибивав по шибках.

Доктор Сковронек, тримаючи портрет на колінах, чекав. За кілька хвилин він підвівся, узяв руку пана фон Тротти, нахилився до грудей окружного начальника, глибоко зітхнув і стулив померлому очі.

То був день, коли тіло цісаря спускали в склеп монастиря капуцинів. Три дні згодом спустили в могилу тіло пана фон Тротти. Бургомістр міста В. сказав промову. Вона, як і всі промови того часу, починалася зі згадки про війну. Далі бургомістр сказав, що окружний начальник віддав цісареві свого єдиного сина і, незважаючи на це, лишився жити й не покинув служби. Тим часом невтомний дощ поливав простоволосі голови всіх тих, що зібралися біля могили, і кругом шуміли й шаруділи мокрі кущі, вінки і квіти. Доктор Сковронек, у незвичній для нього уніформі головного лікаря ополчення, силкувався прибрати суто військової постави «струнко», хоч зовсім не вважав її найбільш доречною для вираження пієтету. Бувши наскрізь цивільною людиною, доктор Сковронек думав собі: «Смерть зрештою — не генерал-майор медичної служби!». Потім він один із перших підійшов до могили. Зневажливо глянувши на лопату, яку простяг йому один із копачів, доктор нахилився, відколупнув грудку вогкої землі, розім’яв її в лівій руці і кинув правою дрібненькі грудочки на домовину. Потім він відійшов. Йому спало на думку, що вже звернуло з обіду, наближалася година шахової гри. Він більше не мав партнера, проте вирішив піти до кав’ярні.

Коли вийшли з цвинтаря, бургомістр запросив доктора до свого повозу. Сковронек сів туди.

— Мені хотілося згадати ще й про те, що пан фон Тротта не міг пережити цісаря. Як ви гадаєте, пане докторе?

— Не знаю, — відповів доктор Сковронек. — Мені здається, вони обидва не могли пережити Австрії.

Перед кав’ярнею доктор Сковронек попрохав зупинити коней. Як і кожного дня, він рушив до звичного столика. Шахівниця вже стояла там, наче окружний начальник не помер. Кельнер прийшов забрати її. Але Сковронек сказав:

— Облиште!

І зіграв партію сам із собою, всміхаючись, час від часу зиркаючи на порожнє крісло навпроти і слухаючи шум осіннього дощу, який усе ще невтомно вибивав по шибках.


Кінець

Ціппер та його батько Роман

Переклад з німецької Євгена Поповича

Євген Попович, переклад, 1981. Перекладено за виданням: Joseph Roth. Zipper und sein Vater. Kurt Wolf Verlag. München, 1928.


І
У мене батька не було — тобто я його ніколи не знав. А в Ціппера був батько, і це надавало моєму приятелеві особливої ваги, наче він мав папугу або пса-бернардина. Коли Арнольд казав: «Я завтра йду з татом на Кобецль», — мені також хотілося мати батька. Батька можна було тримати за руку, наслідувати його підпис, батько міг тебе лаяти, карати, винагороджувати й бити. Часом я навіть просив матір ще раз вийти заміж, бо хотів мати бодай вітчима. Але мати так і лишилась сама.

Молодий Ціппер завжди хвалився своїм батьком. Це йому тато купив, а це заборонив. Те йому обіцяв, а те відмовив. Тато хотів поговорити з учителем, хотів знайти репетитора, мав купити Арнольдові годинника на конфірмацію і обладнати для нього окрему кімнату. Навіть коли батько робив синові якісь прикрощі, здавалося, що Арнольд сам їх бажав. Батько був якимось могутнім і водночас послужливим духом.

Інколи я також ходив кудись з Арнольдовим батьком, і десь чверть години він ставився до мене як до власного сина. Наприклад, казав: «Застібни коміра, вітер дме з півночі, і ти можеш застудити горло». Або: «Покажи-но руку. Ти подряпався. Ходімо до аптеки й чимось її помастимо». Або: «Скажи матері, нехай пошле тебе до перукаря. Влітку не носять довгого чуба». Або: «Ти вже навчився плавати? Хлопцям треба вміти плавати!». Тоді мені здавалося, що молодий Ціппер позичав мені старого. Я був і вдячний своєму приятелеві, і водночас засмучений, що доведеться повертати йому батька, як доводилось повертати «Робінзона». Адже, врешті-решт, позичені речі — не твої.

І все ж таки Ціпперів батько інколи діставався мені й надовше, тільки я мусив ділитися ним з Арнольдом. При нагоді ми втрьох вибиралися на якісь особливі видовиська: вилазили на високі вежі, оглядали мандрівний звіринець, потвор, карликів, театр із Танагри чи бігуна, що за десять хвилин пробігав довгу Ластенштрассе. Власне, за одинадцять хвилин і п’ятдесят чотири секунди, казав старий Ціппер. Бо він час визначав дуже точно. В нього був годинник, що його мій товариш справедливо називав хронометром. То був великий золотий годинник з покришкою. Циферблат був зроблений з блакитної емалі, а чорні римські цифри мали позолочені краї. Маленький, ледь помітний гачечок біля дужки приводив у рух механізм дзвоника. Дзвінкий срібний дзвоник вибивав кожну годину й кожну чверть години.

— Цим годинником, — казав Ціпперів батько, — може користатися навіть сліпий не згірше за видющого. Звичайно, хвилини, — жартівливо додавав він, — йому довелося б уявляти. Цей годинник ніколи ще не був у майстра, а вже йде сорок один рік, день у день. Я колись придбав його в Монте-Карло за незвичайних обставин.

Ті «незвичайні обставини» давали нам з Арнольдом немало поживи для роздумів. Батько, що з ним ми йшли разом вулицею серед білого дня, чоловік, як усі, в чорному круглому капелюсі, з ціпком, оздобленим головкою зі слонової кістки (зрештою, вона теж мала свою історію), — цей батько давно колись, і саме в Монте-Карло, щось пережив за незвичайних обставин. Ми шанобливо дивились, як старий Ціппер звіряв свій годинник з астрономічним на обсерваторії, як він перевіряв опівдні висоту сонця та електричні міські годинники. Бувало, за столом, коли всі мовчки їли, він раптом натискав гачечок на своєму хронометрі, і всі вражено слухали загадкові звуки дзвоника.

Ціпперів батько любив несподіванки й часто влаштовував дома різні штуки, які серед дорослих не вельми в пошані: підкладав сірникові коробки, з яких вибігали мишки, й цигарки, що раптом вибухали, насипав під тонку скатертину гумових кульок, що потім лякали всіх. Проте він цікавився й важливішими речами, наприклад, географією, історією та природничими науками. Стародавні мови він не цінував, зате великої ваги надавав сучасним.

— Англійської і французької, — казав він, — повинен тепер учитися кожен юнак. Якби я замолоду мав кращі умови, то став би справжнім поліглотом. Латинська ще півбіди, принаймні вона може знадобитися, коли йдеш на медицину або на фармацевтику. Але грецька? Мертва мова! Гомера можна читати і в перекладі. Грецькі філософи давно вже віджили своє. Я б залюбки віддав Арнольда до реальної школи. Аби ж не мати! А ще й каже, що любить сина. Любить, а змушує його вчити грецьку граматику.

Погляди старого Ціппера відрізнялися від поглядів його дружини не тільки в цьому питанні. Наприклад, вона відчувала повагу до вчителів, священиків, до двору й до генералів, а він заперечував вічні істини, був бунтівником і раціоналістом. Він шанував усіх геніїв без винятку: Гете, Фрідріха Великого й Наполеона, різних винахідників, полярних дослідників, а особливо Едісона. Він поважав науку, але з її жерців — тільки тих, що давно померли чи перебували на чималій географічній відстані від нього, його пошана до медицини йшла в парі з недовір’ям до лікарів. Запевняв, що ніколи не буває хворий. Він обходився без лікаря, так само як його годинник — без майстра. А проте інколи бував у такому стані, коли, як сам казав, потребував відпочинку. Тоді він пояснював, що кожній здоровій людині — саме здоровій — час від часу потрібен відпочинок і навіть гарячка. В нього було багато способів міряти температуру. Ніхто не вмів так, як він, струшувати термометра. Його методи лікування були дивні, невідомі медицині. Вони швидше свідчили про схильність до забобонів, бо суперечили його єдиній вірі — вірі в розум. Він їв цибулю, коли в нього боліла голова, клав павутину на відкриті рани, а щоб вилікувати ревматизм, бродив по воді.


II
Родина Ціпперів жила в дрібноміщанському кварталі, де кімнати в помешканнях тісні, з тонкими стінами й непотрібними оздобами.

В помешканні Ціпперів була одна дуже гарна кімната, за спальнею. До неї вели двері і з передпокою, але вони завжди були замкнені, відчиняли їх тільки раз на рік, на Великдень, коли старий Ціппер чекав у гості свого брата з Бразилії. Для нас, тобто для молодого Ціппера й для мене, та гарна кімната, яку звали салоном, була приступна в неділю після обіду, коли ми обіцяли, що сидітимем тихо й «нічого не розіб’ємо». Бо там було нагромаджено багато ламких речей. Я пригадую собі блакитну скляну чорнильницю зі срібною покришкою, такого самого кольору пісочницю й ручку з синього скла. То був «набір». Він стояв на комоді посеред важких, рубінового кольору чарок, срібних келихів і посрібленого посуду для овочів. У чарках, що завжди були трохи припорошені, лежали перламутрові ґудзики й дитячі каблучки з м’якого срібла, шпильки для краваток, дерев’яний футлярчик для голок, брошки, оздоблені скляними діамантами, й чорні, гнучкі липучі блискітки, які ненастанно губилися з чорної святкової сукні пані Ціппер і які вона збирала, щоб при нагоді знов нашити на сукню.

В салоні завжди панував присмерк. Важкі червоні завіси пропускали мало сонця, лише зрідка якомусь його промінчикові щастило просмикнутися крізь вузьку шпарку і прокласти вузеньку стежечку зі сріблястого пороху від вікна до круглого столу. З вічно зачинених шаф гостро тхнуло нафталіном. Якась задушлива вологість нагадувала осіннє поле, поминки й дух кадила в прохолодних каплицях. На стіні висіли портрети діда, баби та батьків пані Ціппер. Старий Ціппер не мав портретів своєї рідні, бо він походив з «простої» родини, що не замовляла собі портретів. Зате сам він, здається, хотів стати патріархом шанованого роду. Він часто фотографувався, потім давав збільшувати свої фотографії і вивішував усіх їх на стінах у салоні. Там можна було побачити пана Ціппера в капелюсі і з ціпком на лавці в садку, на тлі куща жасмину або ж біля письмового столу, схиленого над якоюсь грубою книжкою. Праворуч висіла фотографія пана Ціппера в мундирі фельдфебеля піхотних військ — власне, фельдфебеля фінансового відділу піхотних військ. Ліворуч — пан Ціппер у циліндрі і в білих рукавичках, наче він щойно повернувся з весілля чи з похорону. Тут він ще молодий наречений і тримає в руці букет у білому папері, а там уже поважний батько з малим Арнольдом на колінах.

Ще частіше, ніж старого, фотографували молодого Ціппера. Арнольд шестимісячний — голенький, усміхнений, на ведмежій шкурі; Арнольд однорічний на руках у матері; Арнольд чотирирічний у перших довгих штанях; Арнольд у шість років з першим ранцем, грифельною табличкою і губкою, що метляється збоку; Арнольд семирічний зі своїм першим табелем; Арнольд восьмирічний — сидить, схрестивши ноги, біля свого вчителя в оточенні шкільних товаришів; Арнольд в іспанському національному костюмчику і Арнольд на велосипеді; Арнольд на іподромі, верхи на конику, і на дитячій машині в парку розваг; Арнольд на ослі й на козлах брички; Арнольд біля піаніно й зі скрипкою; Арнольд зі стрілою та з луком і Арнольд із шаблею; Арнольд у драгунському вбранні і в матроському; Арнольд у різному віці, в різних костюмах, за різних обставин; Арнольд, Арнольд…

Чому, питав я, не фотографовано Арнольдового старшого брата Цезаря? Цезарем його названо на честь рано померлого материного брата. Здавалось, це ім’я тяжіло над хлопцем, ставило йому завдання, для яких він не був народжений. Він мусив стати або генієм, або нікчемою. Хто ж, мавши таке ім’я, зміг би дати радість своїм батькам?

Ні, він не давав їм ніякої радості, принаймні батькові. Цезаря рідко можна було застати вдома. Він тинявся вулицями, його можна було побачити перед входом у цирк Кавалі, перед кінотеатром на околиці міста й на тій вуличці, де в кожному будинку містився бордель. А він мав лише чотирнадцять років. Я добре пам’ятаю його червоне, простацьке обличчя з грубими, невиразними рисами, низьке наморщене чоло, що немов хотіло вдати з себе стурбоване, дивовижний контраст між його скептичним ротом, що скидався на старий, невеселий серп, і ясними, зеленкуватими, по-тваринному безтямними блискучими очима. Коли йому було п’ятнадцять років, він спав з усіма покоївками в сусідстві, чорний заріст пробивався з кожної пори на його обличчі, а брови почали зростатися на переніссі. Він «не хотів учитися». Старий Ціппер «забрав його» з гімназії і «віддав» до реальної школи. Тут він влаштував бійку з товаришем, розбив йому носа й дав у зуби вчителеві, що хотів їх розборонити. Тоді старий Ціппер «забрав» Цезаря з реальної школи й «запхав» його до народної школи. Там було чимало таких цезарів, і вчителі стереглися, щоб ті їх не набили. Цезар Ціппер там нічим особливим не відзначався, сидів по два роки в кожному класі, але користі з того було мало. Залишивши врешті школу, він тільки й умів, що сяк-так читати й писати.

Цезар ніби не належав до родини Ціпперів. Насамперед його ніколи не можна було застати вдома, хіба що як сідали їсти. Тоді він примощувався в кінці столу, спиною до тих дверей, що вели до кухні, навпроти старого Ціппера, який між стравами сердито й зневажливо позирав на свого невдатного сина. Цезар не зважав на це. Він не підводив голови від тарілки, щось тихо мурмотів, постукував підборами об підлогу, тарабанив пальцями по стільці, знаючи, що цим ще дужче дратує батька. Здавалося, що він навіть задоволено прислухався, як у старому Ціпперові закипала лють. Але той ще стримувався. Та ось подавали солодке, яке Ціппера ніколи не вдовольняло, і він раптом вибухав. Він шпурляв у Цезаря сільничкою, чого той давно вже сподівався і вправним рухом звичної до цього людини ловив сільничку й знову ставив на стіл. Грюкав стілець: то старий Ціппер відсовував його від столу й підводився. Він стояв, схилившись, тримаючи в лівій руці серветку, а правою сягав позад себе, шукаючи спинки стільця. Якусь мить видно було, як його рука хапалася за порожнечу. Я ще й досі немов бачу перед собою ту його праву руку. Вона скидалася на тварину — на якогось волохатого павука, що наосліп хоче спіймати уявну здобич. Та рука була страшна, страшніша за обличчя старого, надто простодушне, щоб хоч на мить стати страшним.

Тієї секунди Цезар лівою рукою відчиняв двері до кухні. І ось уже звідти долинав приємний запах їжі, чути було, як на плиті щось кипить і як пані Ціппер схлипує й витирає носа. Тримаючи ліву руку на дужці дверей, а правою затуляючись, мов щитом, Цезар показував батькові довгого червоного язика. То був ніби не язик, а щось безсоромне, оголене, навіть більше, ніж оголене, — обдерте від білої шкіри. Язик витягався в бік старого Ціппера, немов відкрита рана або червоний омах полум’я. З горла в Цезаря вихоплювалось глухе бурчання, наче там починався невеличкий землетрус. Наступної миті він зникав за дверима.

Ця сцена повторювалась кілька разів на тиждень, власне, я бачив її щоразу, коли мене запрошували до столу. Арнольд знав усі фази цієї сцени, і вона вже не вражала його. Навіть здавалося, що він спостерігав її з неабияким задоволенням, — часом я бачив, як під час тієї короткої безсловесної бурі, супроводжуваної тільки страшними жестами й нелюдськими голосами, він силкувався приховати зловтішну посмішку, що все-таки проступала в нього на обличчі. Я не пригадую, щоб Цезар чи старий Ціппер колись доїдали до кінця, на їхніх тарілках завжди лишались неприємні недоїдки — руїни після бурі.

Та як після бурі настає погода, так і старий Ціппер починав жартувати, тільки-но зникав його невдатний син. Перед ним ще стояли недоїдки від обіду, а він ніби й не бачив їх. Він уже говорив про те, що ми сьогодні робитимем після обіду. Чи ми вже докінчили уроки? Чи бачили нову карусель, яку цього тижня поставив італієць поряд з багатьма іншими, що вже були там раніше? Чи ми вже знаємо, що ляльковий театр Андреаса дає сьогодні нову програму? Чи вже читали в газеті, що канікули цього року почнуться не наприкінці червня, як звичайно, а посередині цього місяця?

Ось що турбувало старого Ціппера. Іноді він підходив до шафи, врочисто відчиняв її, мов олтар, і діставав скрипку в чорному футлярі, що нагадував труну. Разом зі скрипкою там була похована юність і надії старого Ціппера. Адже він мріяв стати музикантом і мало не став ним. Він мав, за його словами, «нелюдський слух», і одного чудового дня почав грати — без нот, без «початкових основ», без учителя, «наче його надихнув якийсь дух». Далі він уже «грав усе, що чув». Грав «менуети й вальси». Ходив на «всі нові оперети» і другого дня відтворював арії з них «на слух». Тепер він ще вмів зіграти тільки одну пісеньку: «Знаєш, мамцю». Мене вона зворушувала до сліз, а старого Ціппера нітрохи не засмучувала. Навпаки: що більше морщилося його обличчя, то виразніше проступали на ньому захват, меланхолія і смертельна туга, тим дужче веселішала його душа. Він розтягав звуки до безконечності, як гуму, вставляв тремоло, де йому подобалось, його скрипка стогнала, нарікала, вила, чи була в цьому потреба, чи ні. Мені мороз пробігав по спині, а Ціп-перів батько виявляв свій добрий гумор тим, що бадьоро відбивав ногою такт і робив паузи в непередбачених місцях, задоволено позираючи навколо, захоплений собою, немов артист, що чує якісь далекі оплески, вловимі тільки для його вуха.

В кожному разі старий Ціппер з усіх мистецтв, навіть з усіх духовних проявів і форм життя найдужче любив музику. Вона заступала йому віру в Бога, існування якого він заперечував. Заступала, мабуть, і кохання, якого він не зазнав, і щастя, яке від нього тікало. Тож не дивно, що він хотів зробити музикантом бодай одного свого сина. Певну надію давало йому усвідомлення того, що Цезар учився важко, неохоче й не приховував своєї відрази до книжок, отже, мав «погану голову». Ага, думав старий Ціппер, цей буде музикантом! Ім’я Цезар Ціппер ніби створене для митця. Арнольд буде вченим, а Цезар віртуозом! Проте виявилося, що Цезар у музиці теж не робив ніякого поступу і після трьох років дорогого навчання в найкращих учителів міста все ще цигикав на скрипці гами.

— Навіть вальса не вміє заграти, — нарікав старий Ціппер. — Ну добре, не можна від кожного вимагати, щоб з нього вийшов митець, і з Цезаря не вийде, але ж хоч би міг заграти в товаристві, як захочеться потанцювати! Молодий хлопець має бути приємним, таким, щоб його всі любили!

Проте Цезар не давав ніяких підстав себе любити.

Якось старий Ціппер повернувся з післяобідньої прогулянки на годину раніше, ніж звичайно. Що сталося? Був один із найкращих весняних днів, наближався Великдень, родина чекала брата з Бразилії, і в цілому помешканні Ціпперів панувало те радісне хвилювання, яке викликають непередбачені витрати, найнята праля й очікування гостя. Світило сонце й цвіріньчали горобці. Але старий Ціппер, похиливши голову, важким кроком ходив з однієї кімнати до другої. Що сталося?

Виявляється, він дорогою зустрів Цезаревого вчителя музики й довідався, що його «нікчемний син» уже місяць не з’являвся «на лекції», мабуть, витрачав на щось інше гроші, які йому щомісяця давали для вчителя. Коли Цезар, ні про що не здогадуючись, повернувся додому, батько взяв у нього скрипку й мовчки розтрощив її об його тверду голову.

Тріски тієї скрипки старий Ціппер старанно визбирав з підлоги, зв’язав міцним шнурочком і сховав у торбину.

— До самої смерті, — присягнувся він, — я зберігатиму цю розтрощену скрипку.

Вона лежала в сейфі фірми «Айснер і К°» поряд зі страховими полісами й свідоцтвом про шлюб.


III
Коли я тепер згадую старого Ціппера, то щоразу дивуюся, що тоді не помічав, яка то була сумна постать. Він сам цього не усвідомлював. У ньому було щось від смутку блазня. Але мені він здавався веселим, як завжди дітям здається веселим блазень. Старий Ціппер з ріденькою моряцькою бородою кольору чаю, що облямовувала його широке обличчя і здавалась зайвою розкішшю, немов рама навколо невиразної картини, старий Ціппер з лагідними карими очима, в незмінному круглому цупкому капелюсі, якого він надягав, навіть коли підходив до відчиненого вікна чи бодай на кілька кроків віддалявся від дому, щоб купити газету, старий Ціппер з чорним ціпком «зі справжнього червоного дерева», — цей старий Ціппер, коли я тепер думаю про нього, щоразу глибоко засмучує мене. Мені сумно й цієї хвилини, коли я розповідаю про нього. Він мав багато клопоту в своєму житті, але, мабуть, ніколи не страждав. Та саме тому він і був такий сумний, немов спорожніла кімната, сумний, немов сонячний годинник у затінку, немов старий вагон на заіржавленій колії.

А проте була одна людина, що страждала через того лагідного, простодушного чоловіка, хоч він напевне не знав про це. То була пані Ціппер.

Вони не пасували одне одному, справді не пасували. Але ніхто ніколи не думав про те, що вони не пара одне одному. Так завжди буває, коли ми спостерігаємо за якимось літнім подружжям. Нам воно здається fait accompli[3]. Немає вже сумніву, що вони — одне ціле. У них є діти, великі діти. Нічого вже не лишилося з того опору, який вони, ніби зброю, використовували одне проти одного в перші роки подружнього життя. В обох та зброя притупилася, боєприпаси вичерпались. Вони — двоє давніх ворогів, що через брак бойових засобів уклали перемир’я, яке скидається на союз. І вже нічого не відомо про їхню давню ворожнечу.

Проте в хвилини, про які не знає сторонній спостерігач, вони використовують одне проти одного залишки своєї зброї або вдаються в цій домашній війні до іншого знаряддя, мирного. Ще відтоді, як їхня ворожнеча була свіжа, в них залишились різні засоби ненависті, не використані до кінця: посмішка, що з’являється саме тоді, коли другому тяжко; слівце, що нагадує давно пережиту моторошну сцену і, вимовлене, знов ятрить загоєні рани; особливі погляди, від яких той, кого ними обдаровують, кам’яніє; раптові рухи, що зненацька будять приспану, огорнену імлою забуття ворожнечу, як під час війни вистрілена ракета освітлює невидиме в темряві розташування війська і загрозу, приховану в ньому.

Так жило подружжя Ціпперів. У моїй пам’яті назавжди залишиться обличчя пані Ціппер. Його вкривав якийсь вологий серпанок. Здавалося, ніби її сльози стоять на самій поверхні очного яблука і щомиті ладні политися звідти. Вона носила довгі сині фартухи і скидалася в них на сестру-жалібницю другої категорії. Вона долала життя в м’якеньких капцях, ніколи не розмовляла голосно, часто зітхала і втирала носа. Коли вона підносила хусточку до обличчя, видно було її сухі, затверділі руки з непропорційно дужими пальцями, ніби штучно прищепленими до надто кволої долоні. Часто в святкові дні вона надягала чорну сукню з блискітками і тоді здавалася ще жовтішою, ніж звичайно, немов її заморозили й щойно витягли з льодівні. На стільці вона сиділа неприродно випростана — не з гордощів, а з покірності, безсилля, горя й жалю. Своє безбарвне ріденьке волосся пані Ціппер начісувала на широке й високе чоло; це був наче примусовий захід, причепурювання проти її волі, ніби зачесали тоді, як вона зомліла, і вона жодного разу не поглянула в дзеркало. Тільки уста пані Ціппер, тепер уже запалі й гірко скривлені, коли їх часом торкалась усмішка, свідчили про давно згаслу вроду, про те, що вони раніше були повні й принадні, і на підборідді ще на якусь частку секунди з’являлась симпатична ямка — ні, вже не сама ямка, а тільки натяк на неї. Її усмішка, рідкісна усмішка, здавалася тихими поминками, які вона крадькома влаштовувала по своїй молодості. В її збляклих вологих очах спалахувало слабеньке, недосяжне світло і знов швидко згасало, наче миготливий спалах дуже далекого маяка.

Пані Ціппер ніколи не всміхалася в присутності свого чоловіка, ніколи не відповідала на його дотепи, ніколи не встрявала в розмову, до якої він часом пробував її залучити. На всі його запитання вона відповідала одним словом: «так» або «ні». Як же вона, мабуть, його ненавиділа, а може, й зневажала! Він, певне, відчував її ненависть, сховану за тим незворушним спокоєм, як відчуваєш гладеньку тверду кригу під снігом. Вона його дратувала. Не бувши дуже розумним, він починав глузувати з неї. Щоразу, коли Цезар після бурі зникав, пані Ціппер, зітхаючи, виходила з кухні. Тоді, бувало, старий Ціппер питав її веселим голосом:

— Чи твій син сказав тобі, куди він пішов?

Хоч Ціппери мали служницю, старий не хотів бачити під час обіду чужих облич. Тому пані Ціппер доводилось самій носити на стіл страви від кухонних дверей. Коли вона ставила посеред столу миску з юшкою, Ціппер казав:

— Посуньте її трохи ближче, мадам, ми ж не граємось у Версаль!

Іншим разом він бурчав:

— Ця серветка кладеться тут щонайменше два тижні! Крім того, нею користувався хтось інший. На ній є сліди яйця, а я не їм яєць. Роками не їм яєць!

Здавалося, що в ті дні, коли на обід запрошувано й мене, старий особливої ваги надавав спільній розмові за столом. Він будь-що намагався зламати мовчанку дружини. Навіть видушував із себе якесь ласкаве слово на її адресу. Проте його ласка стікала з неї, мов крапля олії з замерзлого скла. Коли Цезар чи Арнольд садовили пляму на вбрання або з необережності перекидали склянку з водою, старий Ціппер казав дружині:

— Дивись, як знов поводяться твої діти.

Він уже років з десять пив після обіду чай. Той чай мав бути особливий і склянка не зовсім повна, щоб Ціппер міг брати її за вінця, не обпікаючи пальців. Та коли часом було налито менше, ніж треба, він глузливо питав:

— Мадам, а скільки коштує повна склянка?

Як чай був надто світлий, старий відсилав його назад до кухні, щоб він настоявся, а як був надто темний, просив окропу. Йому приносили окріп у металевому кухлі, і за гаряче вушко треба було братися крізь хусточку. І хоч Ціппер знав про це, принаймні мав би знати з досвіду, що вушко гаряче, він щоразу хапав його голими пальцями, тоді злякано відсмикував руку, махав нею в повітрі, мов білий птах крильми, й дивився на дружину таким поглядом, як ми дивимось на того, хто нам наступить на мозоль. Старий Ціппер ніколи не забував поговорити про чай, про різні способи його приготування, про його лікувальні й шкідливі властивості. Сам я щонайменше разів шістнадцять чув з його уст, як він колись сп’янів від чаю.

— Але, звичайно, не від такого, як цей! — закінчував старий Ціппер і міряв поглядом дружину.

Коли я тепер відтворюю в пам’яті образ пані Ціппер, то бачу, що вона жила в якомусь тумані, в сірому, імлистому ореолі, що личить тим мученикам, які терплять біль і муку задля сміховинної мети і з сміховинних причин. Не знаю, чи вона любила своїх дітей. Може, вона була до них байдужа або ненавиділа їх, як і їхнього батька. Мені здавалося, що її призначення — страждання, а не любов. А що ж до дітей, то Арнольд дуже пізно почав любити матір. Спершу він був прихильніший до батька, бо той його більше розважав. Виховання хлопців старий Ціппер цілком узяв на себе, хоч часто називав їх «її дітьми». Він мав синів і вирішив «зробити з них людей».

Він почав з «виховання чоловічих рис», йому подобалися спартанські методи, але не менше подобались і афінські. Про Спарту й Афіни Ціппер знав тільки те, що йому, самоукові, трапилось до рук. Взагалі історію він знав переважно з анекдотів, світ — із фотографій, а життя — з газетної рубрики «Поштова скринька». Про те, чого він не знав, Ціппер довідувався з енциклопедії або щосереди в редакції. За день він обмірковував багато різних питань, його цікавила відстань Землі від Місяця, Місяця від Сонця і Сонця від Марса. Цікавив Молочний Шлях, пожежа Москви, Кримська війна, остання епідемія холери у Відні, система виграшів у Монте-Карло, шкідливість мух, наслідки сонячного удару, висота Гаурізанкара[4], перший аероплан, приватне життя графа Цеппеліна, перша вистава «Розбійників», останні індіанці в Болівії. Він завжди відчував невтамовану жадобу знань, притаманну простій людині, яка вибилася в люди і хибно вважає, що знання — це освіта, що освіта дає силу, а сила — життєвий успіх. Він був прихильником гігієни і сам щодня купав своїх дітей у холодній воді. Коли їм було по три роки, він купив їм перші велосипеди. Цезар у вісім років уже став самостійним. Зате Арнольд отримував усе нові і все більші велосипеди. Він отримував роллери й ковзани, санки і лижі, тенісні ракетки і фехтувальні рапіри. П’ятирічним хлопцем Арнольд уже вчився танцювати. Вчився народних танців: мазурки, краков’яка, козачка, чардаша. Вчився клацати кастаньєтами. Старий Ціппер звелів Арнольдові виступити з танцями на одній добродійній виставі. Сам він сидів у першому ряду й половині зали роздав безплатні квитки, зібравши туди далеких родичів і байдужих знайомих. Потім він звелів сфотографувати Арнольда на сцені. Сам він також з’явився на сцені і вклонився глядачам, сидячи серед яких п’ять хвилин тому аплодував синові.

Старий Ціппер щонеділі водив Арнольда на іподром і навчав його верхової їзди. Він найняв для нього «вчителя драматичного мистецтва», і Арнольд учився декламувати. Деякі вірші він мусив декламувати батькові весь час. У старого був особливий літературний смак. Він любив вірш Рудольфа Баумбаха «Мандрівка до раю». Хоч він зневажав імператора, проте залюбки слухав вірш одного тогочасного поета, що взяв темою свого твору день з імператорового життя. Кожна строфа розповідала про одну годину того дня і про те, що саме робив тоді імператор. Старий Ціппер любив вірші: «Сидів хлопець над джерельцем», «Здолав я всю науку мудрих», «Сторож на башті вдивляється в ніч», «Ось цим провулком має він пройти», «Як Бог захоче, то зросте й залізо» і «Лорелен». Усе це Арнольд декламував «плавно», як казав старий Ціппер. Бо саме цього він домагався від сина.

Якщо Арнольд десь затинався, старий Ціппер хапався руками за голову й питав:

— Що з тебе вийде?

Те саме він питав, коли Арнольд падав з велосипеда чи з коня. Що з нього вийде? Батько хотів, щоб вийшло все: артист цирку, учений і поет, винахідник і галантний кавалер, дипломат і хіромант, щасливець і композитор, донжуан і музикант, авантюрник і прем’єр-міністр. Усім міг стати Арнольд, усім тим, чим не став старий Ціппер.


IV
Чому старий Ціппер ніким не став, принаймні як йому самому здавалося? Тому, що більшу частину енергії, якою його обдарував Господь, йому довелося вжити на те, щоб з пролетаря стати міщанином. Бо це і є дорога дрібних людей. Коли Ціппер, син столяра, був молодим, він мав також стати столяром. Він був підмайстром і робив з дуба столи, шафи, колиски, скрині і труни. Нарешті він подався в науку до одного славетного столяра у Відні.

В малому містечку так заведено, що кожному від народження призначений певний фах, певний спосіб діяльності, певне діло в житті. Той поліцай, той грабар. Той годинникар, а той торгує продуктами. Той багатий крамар, а той убогий скляр. У багатого й батько був уже багатий, і дід так само. Найстарші люди в містечку не пам’ятають, щоб хтось із предків багатого був бідний. А син столяра не стане грабарем. Або син бакалійника ніколи не стане сторожем. Ціппер, син столяра, був би також столяром, коли б не поїхав до великого міста.

Тут він уже не цілою душею віддавався своєму фахові. Якась частка його поривань виходила за межі, що їх накреслило йому життя. Зрештою, поривання до чогось нового було у нього в крові. І він був трохи легковажний. Він працював уже не в простій майстерні з трьома підмайстрами, як удома, в батька, а на великій трунарній фабриці з трьома сотнями робітників, з яких жоден не був столяром. Щодня вони виготовляли по сімдесят трун. Де живе багато людей, там багато й помирає. То було невеселе підприємство. Спершу Ціппер ненастанно думав про смерть. Але він був за натурою життєлюбом.

Він змінив фах, проте й далі працював з деревом: пішов у науку до майстра музичних інструментів. Він навчався робити скрипкові денця, кобилки й грифи. При цій нагоді він відкрив у собі хист до музики. Він не мав наміру чекати доти, аж доки навчиться робити цілу скрипку. Він сподівався на якесь особливе щастя, тим більше, що закохався в дівчину, батьки якої, заможні власники бакалійної крамниці, хотіли віддати свою дочку тільки за багатого. Він зіграв у лотерею і виграв. Тоді відразу відвідав батьків своєї коханої і сказав їм, що хоче відкрити крамницю з музичними інструментами. Відбулися заручини. Маленька крамничка його не влаштовувала, він хотів почати з великого. Та для цього треба було більше грошей, ніж він виграв. Вірячи в своє щастя, а також сподіваючись зазнати якихось пригод, він сів у поїзд і поїхав до Монте-Карло. І саме там склалися ті незвичайні обставини, за яких йому дістався хронометр.

Він програв більшу частину грошей, повернувсь додому й одружився. Йому вже не вистачило коштів навіть на маленьку крамничку з музичними інструментами. За посередництва свого тестя він отримав на комісійних умовах паперову крамничку. Як він далеко відійшов від дубових дощок! Йому доводилось цілий день обходити великі фірми в центрі міста і збирати замовлення на «папір вищого гатунку». Тим часом його молода дружина сиділа в бакалійній крамничці й продавала наборг оселедці. Коли Ціппер, як то кажуть, «доробився», дружина покинула оселедці. З тієї крамнички ніколи не можна було розбагатіти, але на життя вистачало. Поступово Ціппер полюбив свою роботу. Власне, то була не робота. Вона давала йому змогу неквапом походжати найлюднішими вулицями, розмовляти з директорами найбільших фірм і при тій чи іншій нагоді дізнаватись багато того, що його дуже цікавило. Він заводив знайомства, яким надавав великої ваги. Він дедалі ближче сходився з театральними касирами, агентами вар’єте, директорами цирків. Незначним людям він робив при нагоді невеличкі дарунки, наприклад, візитні картки. Там, де іншим доводилось платити, він проходив без грошей. Туди, де інші мусили чекати, він діставався перший. І навіть там, де чекати не треба було, він любив удавати, що тільки він може зайти першим.

Він змінив свій одяг відповідно до фаху. У виборі матеріалів, сорочок і краваток, він виявляв певний смак — певне, мав його від природи. Час від часу він заглядав і в журнал мод, вважаючи, що так потрібно для його кар’єри. А він твердо поклав собі зробити кар’єру. Звичайно, годі було сподіватися простим продажем паперу нажити велике багатство. Тому Ціппер, якому додавав переконливості елегантний вигляд його вбрання, пропонував різним впливовим особам свої «проекти», його пропозиції стосувалися вдосконалення трамвайних гальм, збільшення напливу чужоземних туристів, нової організації реклами. В його голові народжувалось багато різних планів. Він увесь час плекав якісь задуми. Та поступово, коли жоден з них не здійснився, Ціппер посумнішав, як городник, що посіяв утле насіння, і ні літо, ні осінь не винагородили його врожаєм. Він дедалі менше уваги звертав на свій одяг.Тільки зберіг ще деякі способи здаватись елегантнішим, ніж був насправді. Носив білі краватки до чорного костюма. Був схожий на вершника з іподрому, на камердинера, на рибалку в свято, на капітана, що після довгого плавання вперше ступив на тверду землю, на керівника цирку чи бозна ще на кого. Коли в нього почало сипатись волосся, він, щоб зберегти його, винайшов лікувальну мазь із суміші скипидару, хініну, сірки й солі, яка давала добрі наслідки. Рецепт тієї мазі в нього купив один перукар за дворічний безкоштовний абонемент до перукарні, рахуючи й щомісячне стриження. Бо старому Ціпперові йшлося зовсім не про заробіток, а про можливість навіть у голінні й стриженні відрізнятися від інших чоловіків, що платили перукарям готівкою.

Він пишався своїми «протекціями». Переважно йому щастило здобути прихильність тих людей, без яких у житті взагалі можна обійтися. А оскільки він уявив собі, що добрі стосунки з ними треба підтримувати, то гаяв на це багато часу, якого, зрештою, завжди мав достатньо. Він приятелював з інспекторами поліції, з пожежниками, мав знайомих на різних вокзалах, вітався зі службовцями митниці, секретарями магістрату, помічниками судді, збирачами податку, адвокатами й нотаріусами. Знав навіть ката. Він хвалився, що міг би піти подивитися на страту, але ніколи не ходив, мабуть, через своє м’яке серце. Зате під час нещасливих випадків, пожеж, народних зборів, арештів, демонстрацій, урочистих походів, офіційних святкувань та інших подій йому завжди щастило пропхатися туди, де стояти було заборонено.

Хоч він не шанував імператора, навіть розповідав у кав’ярні про нього анекдоти, але ввечері напередодні імператорового дня народження виступав перед оркестром ветеранів, поряд з тими, що несли смолоскипи. Коли відбувався похорон якоїсь високої особи, він, дарма що не вірив у Бога, завжди сидів у церкві біля найближчих родичів небіжчика. Щоліта, коли імператор їхав до Ішля, Ціппер стояв на пероні серед генералів, бургомістрів, майже біля самого начальника вокзалу, якого він знав. Давно звільнений від участі в маневрах через розширення вен, він їздив у села, де ті маневри відбувалися. Він знав пересування всіх військ. Завдяки знайомству з якимось швейцаром парламенту, він сидів під час сесії у журналістській ложі. Він був присутній на всіх найважливіших процесах і діставав вхідні квитки для всіх своїх родичів.

Тим часом його торговельні справи йшли, на жаль, дедалі гірше, бо він менше дбав про тих клієнтів, які давали замовлення і з яких можна було мати зиск, ніж про тих, що робили йому дрібні й непотрібні послуги. Іншим, знову ж таки, він задарма роздавав «папір високих гатунків».

— Треба ж віддячувати людям, — казав він.

Його торгівля занепадала. Дружина мала борги в крамаря, фортепіано було виплачене тільки наполовину, не сплачені були місячні внески за енциклопедію, за твори Дарвіна, Геккеля й Шіллера. Агент приходив і погрожував, що опише майно. Але Ціппер сміявся: в нього описувати майно? Чи знайдеться в цілій окрузі хоч один збирач податків, що зважився б на таке?


V
Одного літнього вечора, о дев’ятій годині, зразу після вечері, саме в ту пору, коли всі навколишні жителі (жінки без капелюшків, з дітьми на руках, а чоловіки без жилетів) залишають свої помешкання і йдуть до найближчого парку або на набережну, старий Ціппер раптом сказав дружині:

— Я сьогодні взяв квартиранта в салон.

Того вечора Ціппери вже не пішли гуляти. Всі, хто був у кімнаті — серед них і я, бо саме зайшов до Арнольда, — подумали, що старий збожеволів. Пані Ціппер підвелася і стала за спинкою свого стільця, ніби за бруствером, щоб бути в безпеці. Побачивши, що чоловік сидить спокійно, вона також застигла на місці. Вона дивилася просто на нього і, мабуть, перша з нас зрозуміла, про що йшлося. Зненацька вона почала кивати головою, наче підтверджувала щось, тільки їй самій відоме, наче притакувала комусь невидимому на запитання, яке тільки вона вчула. «Так, так, так, — ненастанно казала її бідолашна голова, а тверді, кістляві руки нерухомо трималися за спинку стільця. — Так, так, так», — кивала її голова, і більше нічого не рухалося в кімнаті.

Арнольд сидів спокійно. Цезар уже давно зник, я принишк на ріжку канапи, на покутті за столом сидів старий Ціппер, а напроти нього стояла дружина й кивала головою.

— Чого ти киваєш? — запитав Ціппер.

Вона не відповіла, тобто не відповіли її уста, але бляклі очі озвалися — з них скотилася сльоза. Я пам’ятаю, як блищала та сльоза на жовтому обличчі.

— Мій приятель, секретар Вандль, — почав Ціппер, — розлучається з дружиною. Тобто тільки відмовляється від спільного столу й подружнього ліжка. Шукає житло. Куди йому йти? «Ідіть до мене, — пропоную я. — В мене є вільний салон. Ліжка я вам дати не можу, але, думаю, вам тепер довгенько не хотітиметься й дивитись на ліжко, правда ж?» Він, звичайно, засміявся на це. Ну, а щодо платні…

— Атож, скільки він платитиме? — перебила його пані Ціппер.

Я вперше почув, що пані Ціппер перебила чоловіка. Вона, бідолашна, згадала несплачені рахунки і вже знайшла розраду в нещасті, про яке їй сказав чоловік. Вона побачила зворотний бік того нещастя, і перед нею блиснула надія.

Проте Ціппер сказав:

— Про платню я, звичайно, з ним не говорив.

Того Ціпперового «звичайно» я тоді не зрозумів. Чому для нього було так звичайно не домовитись про ціну? Ох, який той старий Ціппер був гонористий!..

Тепер з очей пані Ціппер скотилася друга сльоза. Блиснувши, вона нечутно, повільно скотилась серед тиші й зникла на устах.

Далі вечір пішов своєю колією. Пані Ціппер подалась до кухні, ми з Арнольдом узялися розв’язувати задачі, пан Ціппер сів читати газету. Старий годинник, що висів у відданому на винайм салоні, вибивав години, вікно було відчинене, і знадвору долинав гомін: розмовляли люди, інколи гавкав собака, кричали діти, велика муха бриніла навколо лампи. Все було так, як могло бути кожного вечора. Але, крім цього всього, було ще щось, віддих чужої людини, помах крил невідомого лиха, нечутний сигнал неминучості. Ми всі були приголомшені, немов щойно довідались, що цієї ночі настане кінець світу. Чого мене так злякало те, що Ціппери беруть пожильця в салон? Може, тому, що я часто грався в тій холодній, затхлій кімнаті? Може, я полюбив її? Може, я втрачав у ній частку рідної домівки? Чи бачив, що згасає вузька смужка сонячного проміння, яка пролягала від вікна до столу? Чи мені шкода було письмового «набору» з синього скла?

У кімнаті панував такий настрій, ніби хтось помер. Старий Ціппер шелестів газетою, і щоразу, коли він перегортав аркуш, мене проймав незбагненний страх. Арнольд щось машинально креслив у зошиті. Він нічого не розумів. Нам було смішно, але ми не могли сміятися, тільки зненацька перезирались і знов опускали голови над зошитами. З кухні долинало схлипування. Мабуть, пані Ціппер плакала. Арнольд вийшов і через дві хвилини повернувся назад. Він нічого не сказав.

— Де ти був? — спитав старий Ціппер.

— Надворі, — відповів Арнольд.

Нарешті старий Ціппер підвівся, кілька разів пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину, знову сів, згорнув газету, пригладив її долонею, щоб вона рівно вляглася, глянув на свій хронометр і сказав:

— Одинадцята година сімнадцять хвилин.

Я пішов додому.


VI
Секретар контори Вандль перебрався до салону. Там усе залишилось так, як було. Відімкнули тільки двері до передпокою, як відмикали їх на Великдень, коли приїздив з Бразилії Ціпперів брат. Фортепіано також залишилось там. Коли Вандля не було вдома, Арнольд міг грати на ньому. Вандль був добродушний чоловік і платив добрі гроші за кімнату, хоч ніхто цього від нього не вимагав. Пані Ціппер сплатила тримісячні внески за енциклопедію Дарвіна, Геккеля й Шіллера і розрахувалася з крамарем. На столі знов кожного вечора з’являлися ементальський сир, суха ковбаса й пиво. Знов, як багато років тому, старий Ціппер почав після обіду вчащати до кав’ярні.

То була галаслива кав’ярня, де гості здебільшого грали в карти. Над головами клубочився, стелився пасмами холодний, важкий, густий дим із сигар і сигарет. Чоловіки сиділи без піджаків, а кельнери стояли в них за спиною і дивились, як вони грають. Гравці тасували карти неймовірно швидко і кидали їх на стіл так, що вони ляскали, наче падали у воду. Гравці різко перемовлялися, немовби виголошували якісь загадкові чужинські закляття, а коли сміялись, то здавалося, ніби вони запекло сваряться. Крейда рипіла, бігаючи по сухих табличках. У мисочках лежали мокрі губки, немов якісь химерні тварини. З другого кінця зали долинало тихе постукування більярдних куль.

У залі панувала сутінь. То була сутінь печери, притулок змовників, зала масонів. Вона збуджувала мою уяву. Коли я виходив з кав’ярні на яскраве сонце, мені здавалося, що мене хтось збудив зі сну. А коли сидів усередині, час спинявся. Щоправда, над касою висів годинник, навіть цокав, його щовечора накручував старший кельнер, але він не мав стрілок. Що могло бути моторошнішим за той годинник? Він ішов, у його схованому від усіх нутрі час рівномірно долав свій шлях, але цього не видно було. Знали тільки, що години спливають, але скільки їх минуло, було невідомо. Та однаково люди, що сиділи в залі, раз у раз поглядали на годинник, мабуть, уявляючи собі, що після цього вони знатимуть, котра година. Певне, їх заспокоювало саме цокання годинника.

Отам і просиджував старий Ціппер щодня з третьої до шостої, граючи в «шістдесят шість». Він увесь час програвав невеликі суми, але все ж таки стільки, що почав спершу курити дешеві сигари, а далі перейшов на люльку й найдешевший тютюн.

— Люлька, — заявляв він тоді, — набагато здоровіша за сигари, вже не кажу про сигарети. Насамперед — бачиш, що ти куриш. Хоч для багатьох її запах, може, й не вельми приємний, — додавав він, коли за столом сиділа дружина.

Але часом він приносив додому й сигару «Трабуко» — мабуть, чийсь подарунок. Вона самітно стирчала в сигарниці, зовсім пласкій, з обвислими боками. Крім того, сигара була ще й загорнена в клапоть газети. Ввечері Ціппер курив ту сигару, тричі затягувався, тоді оглядав її, ще раз затягувався, потім клав перед собою, перевертав, обдивлявся з усіх боків, ніби шукав на ній якоїсь рани, і знову брав у рот. І все це мовчки. Недокурок він обережно засував у свій старий жовтий бурштиновий мундштук і курив, поки від нього залишався самий кінчик. Той кінчик він виколупував олівцем, зчищав з нього попіл, розкришував його і висипав тютюн у капшучок.

Старому Ціпперові велося дедалі гірше. Та що менші ставали його прибутки, то більшу пошану здобував він у товаристві.

Тепер він уже належав до трьох добродійних товариств і багатьох розважальних клубів, і в кожному мав якесь доручення. В тому був касиром, в іншому — керівником, ще в іншому — заступником голови, а ще в котромусь — секретарем. Кілька вечорів на місяць Ціппер, як він сам казав, мусив віддавати різним зборам, урочистостям, звітам. Що старішим, убогішим і безбарвнішим ставав його чорний святковий костюм, а біла краватка — сірішою і запранішою, то частіше він одягався в них.

Інколи йому випадали й великі дні. Він виступав з промовою. Промову він складав за два тижні наперед і протягом тих двох тижнів учив її напам’ять. У кожній промові повторювались ті самі звороти, проте старий Ціппер був твердо переконаний, що думки його завжди оригінальні, і тому відчував себе зобов’язаним не забувати їх. Він ходив по кімнаті, де сиділа вся його родина, і вчив промову, виголошуючи її врочисто й проникливо. Пані Ціппер доводилось тоді вислуховувати його. Хоч вона давно знала ту промову напам’ять, а все ж брала рукопис і пальцем водила по кожному рядку.

— Пауза! — казала вона щоразу, коли Ціппер надто швидко перескакував з однієї думки на іншу.

«Шановні слухачі!» — так починалася кожна промова. І цей вступ Ціппер теж кожного разу вивчав напам’ять.

Ми вже знали ту промову всі, крім Цезаря, — від нього будь-які враження відскакували, як від глухої стіни, — і бували хвилини, коли вона, хоч я й намагався про неї не думати, снувалася в моїй голові, як нескінченна нитка на шпулі.

Пані Ціппер з Арнольдом ходили на ті великі Ціпперові вечори й іноді брали з собою мене. Збори відбувалися в бенкетній залі якоїсь кав’ярні, на нижньому поверсі, а здалеку долинав веселий гамір верхнього світу: брязкіт тарілок, гудіння голосів, кілька тактів музики. Щоразу, коли хтось відчиняв двері, той гамір на повну силу вривався до нашої зали. Складалося таке враження, наче ти стоїш серед вулиці, затуливши вуха, тоді на мить відтулиш їх і знов затуляєш. Відчувалося, що там, нагорі, діється щось гарне й цікаве, сповнене живого життя. А тут сиділа бліда пані Ціппер у чорній сукні з блискітками, поруч і позад неї — огрядні добродії і гладкі дами; Арнольд, тремтячи, принишк. У глибині зали, теж трохи зблідлий, а на сцені стояв яскраво освітлений пан Ціппер, тримаючи в руках циліндр, у якому лежав рукопис промови. Він і досі не знав її напам’ять. Пані Ціппер вимовляла про себе кожне слово промови раніше, ніж його виголошував чоловік. Вона тремтіла й нечутно ворушила губами.


VII
Після нашого випускного екзамену — Арнольд за алфавітом здавав його останнього дня — старий Ціппер виголосив перед сином коротеньку промову:

— Як тобі відомо, сам я не закінчував університетів. А однаково став людиною. Але я б здобув вищу освіту, якби мені не перешкодили несприятливі обставини. Я не можу тобі дати стільки грошей, щоб ти жив так, як живуть заможні студенти. Але голодним ти не будеш і можеш учитися, де тобі подобається. Я тобі раджу вибрати юридичний. Принаймні стань доктором права. Сам я не надаю ніякої ваги званню і зовнішній шанобі, але світ ще не доріс до таких передових поглядів.

Отже, Арнольд Ціппер пішов на юридичний. Я вивчав філософію. Проте ми й далі зустрічалися по кілька разів на тиждень. Як і досі, я часто обідав у Ціпперів. Старий завжди ставився до мене дуже приязно. Про все, що відбувалося в їхньому домі, я дізнавався другого ж таки дня.

Однієї неділі, гарячого літнього дня, в Сараєві застрілили наступника трону.

Пані Ціппер гірко плакала. Можна було подумати, що вбито її брата. Зате пан Ціппер дістав чудову нагоду виявити свої бунтарські погляди. Коли його дружина, приклавши хусточку до одного ока, а монокль до другого, читала в газеті про подробиці вбивства, Ціппер сказав:

— Про мертвих належить говорити тільки добре. Наступник трону був собака. Але, може, він не був би таким скаженим, якби не його дружина. Два роки тому замовляє вона у Вайнгорна костюм для свого меншого сина. Кравець сам їздить до неї міряти костюм, раз, двічі, десять разів. Нарешті костюм готовий, кравець особисто приносить його, а Софія каже: «Як собі хочете, а доведеться вам забрати костюм назад. Я ж вам замовляла короткі штани, неодмінно короткі, терпіти не можу дітей у довгих штанях!» І нічого, хоч би тобі крейцар на чай! Отака в них натура! Серби тремтять за своє добро. Угорські магнати бояться, що подешевшають їхні свині. Всі вони одне кодло! Коли я служив у вісімдесят четвертому полку, він приїздив раз до нас на маневри. Собака! Очі так і палахкотять люттю!

— Сердешний імператор! — бідкалась пані Ціппер.

— Хай імператор радіє, що того ірода прибрали!

— Цить! — сказала пані Ціппер. — Не говори так голосно!

— Я не боюся і кожному кажу те, що думаю.

Проте найближчими днями, коли почалися демонстрації, думка Ціппера змінилася. Він сам крокував перед сербським посольством. А прийшовши додому, розповідав:

— Ми їм покажемо! Наступник трону був собака, але сербам до нього зась! Ми з ним і самі впоралися б. Тепер вони побачать, що ми собі не дамо наступати на пальці. А поліція наша — просто диво! Витягла шаблі з піхов — і миттю всі де й ділися. За п’ять хвилин площа була порожня. Сьогодні чергував інспектор Гаверда. «Добре ви поорудували, — кажу я йому. (Той інспектор Гаверда — милий чолов’яга.) — Але з шаблями трохи переборщили. Зрештою, це воля народу». — «Служба є служба!» — відповів Гаверда. Що ж, треба і його зрозуміти!

Ціппер був розчарований, що армія відразу не рушила на Сербію. З усіх, кого я тоді знав, його єдиного не приголомшила мобілізація.

— Я завжди казав, що без війни не обійдеться.

І Ціппер, революціонер Ціппер, сказав своїй дружині:

— Дістань мені мундир, невідомо, до чого дійде. Розширені вени не мають ніякого значення під час війни. Я старий солдат, нехай собі імператор буде ким хоче, а я складав присягу.

Може, Ціппер був би й проти війни, якби його дружина не змінила поглядів. Того дня, коли почали йти до війська перші мобілізовані, скінчився її патріотизм.

— Коли є на те добра воля, завжди можна мирно дійти згоди, — сказала вона.

— Не втручайся в світову політику! — вигукнув старий. — Арнольде, ти завтра ж зголосишся в армію добровольцем!

Тоді я вперше побачив, як пані Ціппер скипіла. Вперше почув, як вона закричала. Вона підняла вгору стільця й підступила до чоловіка. Тієї хвилини вона, мабуть, відчувала в собі силу тисячі матерів.

— Ні! — крикнула вона. — Поки я жива, жоден з моїх синів не піде добровольцем! Ні Арнольд, ні Цезар! Іди сам на війну. Ти мені не потрібен! Іди до свого імператора! Ти! Ти!

Вона почала рвати на собі коси. Я вперше побачив, як до обличчя їй прилила кров. Вона стала гарною. Вперше після двадцяти років знов стала гарною.

Тоді Ціппер замовк. Ні Арнольд, ні він не зголосилися добровольцями. Та щоразу, коли я зустрічався з паном Ціппером, він читав мені таку лекцію:

— Ми відступаємо, залишаємо галицькі землі росіянам. Ми розділяємось і утворюємо два фронти. Схопимо росіян з півдня і з півночі в кліщі, розумієте! — Він згинав вказівний і великий пальці, потім зводив їх докупи. — Тим часом на заході ми здобуваємо Париж. Французи здаються, бо якби вони довше зволікали, на них із півдня напали б італійці. Тоді Вільгельм кидає всю армію на схід. За три місяці цареві капець. Сьогодні вся штука полягає в тому, щоб оточити ворога. Оточити якомога меншою кількістю війська. А крім того, треба зберегти рівновагу між наступом і відступом.

Ціппер щодня прочитував усі газети. Облишив навіть «шістдесят шість». У своїй кав’ярні він був найзапеклішим патріотом. Дехто вже брав його на глузи. Тоді він кипів з люті, погрожував, що донесе на того чи іншого. Його почали уникати. Зі скептиками старий Ціппер не вітався. З дружиною не розмовляв, навіть кинув свої жарти. Скільки вже минуло часу відтоді, як він востаннє заводив свій хронометр, щоб послухати його дзвінок! Скільки минуло часу відтоді, як ми востаннє були в цирку! Старий Ціппер ходив ще тільки до театру. Він не підтримував стосунків навіть з найвпливовішими приятелями, а інспектора поліції зневажав.

— Що вони роблять? Сидять удома. Принишкли! Ховаються!

Секретаря поштової контори мобілізували в польову пошту. Листівки, які він деколи присилав, були для Ціппера вечірньою розвагою.

— Цікаво, де вона, та польова пошта номер сто шість? Мудра система. Самі номери, а там уже знають, що куди слати. І напевне ніщо не пропадає. Організація — велика річ. У мирний час пошта ніколи не діє так добре!

Салон стояв порожній. Пані Ціппер вивісила на браму картку з написом: «Візьмемо на квартиру порядного чоловіка». Пан Ціппер здер картку. Ввечері він зайшов до помешкання, тримаючи її перед собою двома пальцями, наче бридкого хробака, і сказав:

— Моя дружина саме тепер вивішує картку! Саме тепер шукає порядного чоловіка! По-перше, всі порядні чоловіки мобілізовані, а каліки вже забезпечені помешканнями. По-друге, повернеться Вандль, а його кімната найнята. Що ми йому скажемо? Негарно й нетактовно віддавати комусь кімнату солдата, що перебуває на полі бою!

І пан Ціппер викинув картку у вікно.

Одного дня я побачив, що він носить годинника не на золотому ланцюжку, як завжди, а на темному, залізному. Крім того, на пальцях у нього з’явилися три залізні каблучки. «Я віддав золото за залізо», — було вигравірувано па всіх трьох каблучках.

Якось пан Ціппер повів нас із Арнольдом забивати гвіздки в «залізного чоловіка».

— На, — сказав він мені. — Я плачу за твій гвіздок!

І він купив для мене гвіздок, бо я не мав грошей. Сам він забив не менш як п’ять гвіздків.

Щотижня він приходив з новими відзнаками. Він носив чорно-жовтий хрест, срібний хрест і едельвейс на капелюсі. Одне з добродійних товариств, до якого він належав, улаштувало збір старого одягу й теплих вовняних речей «на різдвяні подарунки для наших вояків». Ціппер сам їздив з підводою — великим фургоном з військового обозу. Зупинявся перед кожним будинком, заходив з дзвоником до сіней і збирав подарунки. Він їздив цілий тиждень, так званий «тиждень теплої вовни». Додому він приходив пізно ввечері, його торгівля папером почала поволі сходити нанівець. Тільки від одного патріотичного товариства, якому протегувала графиня Віндішгрец, він отримував щомісяця замовлення на папір. У військовому географічному інституті також звернули увагу на Ціппера. Якийсь час здавалося, що він щось заробить на постачанні паперу для видання «Наші герої взимку». Але його випередив інший крамар і перехопив замовлення.

Так, Ціппер заробляв дедалі менше. 1915 року він нарешті погодився взяти квартиранта, щоправда тільки якогось військового. Салон найняв старший лейтенант Маутнер із військового міністерства. Цього офіцера, що раніше був антикваром, зовсім не цікавила війна. В міністерстві він керував канцелярією, в якій видавали перепустки для відвідувачів. Увечері старший лейтенант переодягався в цивільне вбрання і йшов до кав’ярні, де зустрічався зі своїми колегами-антикварами. Згодом з’ясувалося, що Ціпперів салон не завжди потрібний лейтенантові. Він мешкав з дружиною й дітьми в шестикімнатному будинку за містом, а в Ціпперовому салоні оселив панну Мінну з ратушної кав’ярні. Але він добре платив і, врешті-решт, був старшим лейтенантом.

Нарешті мобілізували до війська Арнольда й мене. А ще через місяць надяг військовий мундир і Цезар. Арнольд міг і повинен був стати офіцером. Тому старий Ціппер взагалі не цікавився другим сином. Цезар жив у казармі й тільки раз навідався додому, напередодні від’їзду на фронт. Він упився й вісімнадцять годин проспав на канапі, скрикуючи крізь сон.

— Гарний з її сина герой! — казав старий Ціппер.

Увечері він приходив по нас до офіцерської школи. Там він випивав з нашим фельдфебелем по кухлю пива. Одного туманного вечора в листопаді ми хвилин п’ять простояли перед школою, чекаючи на старого Ціппера. Світло з ліхтарів, притемнених на час війни, сіялося наче крізь вату. Ціппер не приходив. Раптом перед нами з’явився якийсь невеличкий на зріст фельдфебель. Ми віддали честь. Він зареготав. То був старий Ціппер. Він зголосився до війська добровольцем.

Ох, який він був гарний! На ньому блищав золотими нашивками новий-новісінький мундир, рудувата моряцька борода зникла, лишилися тільки сиві вусики, також дуже прикорочені. В тісному мундирі було добре видно, що в старого Ціппера завелося черево й що він, ідучи, крутить стегнами і якось силувано викидає вперед ноги.

На вулиці він кілька разів наказував нам віддавати йому честь. Ми зайшли з ним у шинок, і він почав розповідати нам давні анекдоти свого полку. Тепер він належав до ополчення і, оскільки трохи вмів по-чеському, через кілька днів опинився у російському відділі цензури. Він мав перевіряти листи російських полонених. Читати їх він не вмів, тому почав учити російську мову. Тим часом на його столі громадилися листи. Він ділив їх між своїми підлеглими, а сам старанно вчив російську.

Ціппер часто фотографувався: за столом перед посортованими на двадцять купок листами, яких він не вмів прочитати, в кашкеті, з портупеєю і шаблею, з Арнольдом у формі курсанта, з Арнольдом і зі мною, з Арнольдом удома, з Арнольдом на вулиці. Всі ці фотографії висіли в салоні.

Нарешті нас відправили на фронт. Старий Ціппер провів нас на вокзал. Він почав махати нам, коли ще поїзд не рушив. Бо наш поїзд стояв ще не на тій що треба колії, його довго перекочували з місця на місце. Тільки-но я починав думати: «Тепер старий Ціппер уже напевне дома», — як він з’являвся знов. Бувши сам фельдфебелем, він без перешкод добирався до найдальших закутків товарної станції, тим часом як іншим доводилось вертатися з першої ж колії. Я ще ніколи не бачив старого Ціппера таким веселим, як тоді, коли нас відправляли на смерть. Коли наш поїзд уже остаточно рушив, він з’явився ще раз, біг поряд з вагоном, тримаючи в руках газету, й гукав:

— Перемога під Любліном!

Ми з Арнольдом перезирнулись і взялися їсти ковбасу.

Через два місяці Цезар втратив ліву ногу.

Старий Ціппер повідомив про це Арнольда. «Цезар матиме бездоганний протез», — писав він. Мати дописала лише кілька рядків. Видно було, що рука в неї тремтіла. Я добре пригадую її письмо: літери спліталися в рівні рядки, наче кільця тоненького дроту. «Будь цілий і здоровий!» — писала пані Ціппер.

Проте Арнольда поранило, він отримав відпустку й звання лейтенанта. Що могло бути кращим для старого Ціппера? Він сфотографувався в мундирі фельдфебеля з сином-лейтенантом. Арнольд прислав мені ту фотографію. Старий стояв, поклавши руку на плече лейтенантові, й дивився просто поперед себе. Все-таки він постарів. Щоки в нього обвисли, а на руці, яку він поклав на плече синові, видніли набряклі жили. Арнольд писав, що їм живеться вже не так погано. Мати одержує гроші за всіх трьох мобілізованих чоловіків. Цезар тепер буде забезпечений, бо втратив на війні ногу.

Згодом і мені дали відпустку. І тоді я побачив, як пані Ціппер опівночі йшла зі стільчиком, недоплетеною шкарпеткою, окулярами, бідоном і господарською торбою під крамницю, щоб уранці дістати м’яса й молока. Ціппер і далі звертався до дружини в третій особі. А проте вставав удосвіта, щоб її змінити. Цезар, як інвалід, міг би отримувати всі харчі без черги. Але він приходив з госпіталю додому тільки раз на тиждень, у суботу. Шкутильгаючи, підходив до шухляди в комоді, де мати тримала гаманець з грішми, спорожняв його і йшов до шинку.

Він спохмурнів, його низьке чоло зробилося ще нижчим — тепер це була вузенька смужка покарбованої безліччю зморшок шкіри. В кутиках уст у нього все блукала якась тупа, невесела посмішка, ніби ознака самовдоволеної дурості, ніби тавро долі, ніби початок перетворення людини в тварину. Він отримав протез, що муляв йому куксу, і викинув його геть. Він трощив протези один за одним. Коли мати приходила до нього в лікарню, він ховався у вбиральні; його відіслали в божевільню і там після нападу шаленства замкнули в камеру для буйних хворих. Він посумирнішав, почав плакати й перестав говорити. Тоді заходився їсти газети. В божевільнях не вистачало місць, його не було вже де тримати, і Ціпперам запропонували забрати сина додому.

Цезар, мабуть, остаточно з’їхав з глузду. Він сидів на оббитому червоним оксамитом стільці, принесеному з салону, і їв повідомлення з фронту, які вже прочитав старий Ціппер.

Та якось він схопив газету, що її батько мав прочитати аж після обіду. Старий спробував відібрати в сина газету. Тоді Цезар оскаженів. Він схопився, впав, підвівся, потрощив палицею всі меблі, посуд і дзеркала. Викликали санітарів, Цезар почав марити і через кілька днів помер.

Протягом тієї години, коли Цезар шаленів, а пані Ціппер лежала непритомна, голова в старого Ціппера вся посивіла. Він поховав сина і раптом став старим дідом. Він знов розмовляв з дружиною, знов звертався до неї на «ти». Листи, які він посилав Арнольдові на фронт, звучали, мов тріснуті дзвони. Письмо його й далі було чітке й рівне, літери круглі й великі, а підпис оздоблений закарлючками, що нагадували довгий шлейф або метелика. Фрази, якими він починав і закінчував листи, теж були ті самі. Кожен лист починався звертанням: «Мій коханий сину!» — і кожен закінчувався словами: «А більше немає нічого важливого. З любов’ю, твій батько». Проте в його листах була вже мова й про тодішні прикрощі. З них струменіла якась невтішна, незбагненна імла, огортала їх, мов туман осінні поля. Ті листи тхнули гірше, ніж смерть. Вони були як життя живих на війні.

Старого Ціппера нагородили Хрестом Заслуги. Він попросив дозволу у вільний від служби час носити цивільний одяг. «Я бажаю тільки одного, — написав він якось Арнольдові, — ще раз побачити тебе».

Я згадував старого Ціппера з мирних часів, який разом з нами вилазив на башти, оглядав карликів, бігунів, чоловіка-лева, жінок без нижньої частини тулуба, відвідував мандрівний цирк, старого Ціппера, що за незвичайних обставин у Монте-Карло придбав свій годинник, накручував його таємничий дзвінок, випускав мишей із сірникових коробок і насипав під скатертину гумових кульок, від яких вона потім моторошно ворушилася. Я бачив, що того Ціппера, якого ми знали, вже немає. Він обернувся в когось іншого, цілком незнайомого. Чи це ще Ціппер?

Приїхавши востаннє у відпустку, я навідався до нього. Була неділя, і він одягся по-цивільному. Я зустрів його перед дверима будинку. Вуса й волосся на голові в нього були зовсім сиві. Він спирався на ціпок з головкою зі слонової кістки і був дуже згорблений. Він понижчав на півголови. Кілька разів зупинявся на сходах, як мені здалося, не тому, щоб відсапатись, а щоб подумати про щось. Він став неговіркий. Коли ми піднялися нагору, він зайшов до кухні й гукнув:

— Фанні, йди сюди!

З’явилася пані Ціппер. Я вперше дізнався, що її було звати Фанні.

Коси в неї були безбарвні, обличчя худе, а руки тверді, як завжди. Тільки тепер, коли вона всміхалась, на підборідді не було вже й сліду ямки.

В кутку біля вікна, в тій самій кімнаті, де ми так часто сиділи, коли на світі ще панував мир, а в Ціпперів точилася війна, стояв оббитий червоним оксамитом стілець із салону.

— Тут, — сказав Ціппер, — останніми тижнями завжди сидів Цезар.

Пані Ціппер повернулася до кухні.

— Коли ця війна скінчиться? — запитав Ціппер.

— Мабуть, не скоро, — відповів я. — Ми чекаємо смерті.

Я знов поїхав на війну. А вона не закінчувалась. Старі й молоді ціппери служили у війську. Мільйони ціпперів стріляли й помирали, а сотні тисяч божеволіли.

До Арнольда все приходили листи. І в них було те саме.

Арнольд також писав додому. Я щоразу передавав вітання.

Часом, коли я перевіряв вартових, в уяві моїй поставало помешкання Ціпперів, і воно мені здавалося мирною домівкою.


VIII
А проте одного дня війна скінчилася. Монархія розпалась, ми повернулися додому.

Останні півроку я не бачив Арнольда. Він захворів і після лікарні був призначений у залізничну охорону. А я, в зв’язку з різними прикрими обставинами, повернувся додому аж на початку грудня 1919 року. На той час Арнольд був уже демобілізований. Уже було вирішено, що він не закінчуватиме університету. Доводилось якнайшвидше шукати роботи.

Зима 1919 року була погана, мокра. Сніг тримався не довше як один день. Вітер шаленів по місту, наче мокрий убивця. Вулиці були темні й похмурі. Італійські офіцери мали теплі вовняні шарфи, гамаші й рипучі жовті шкіряні портфелі. Вони переможно ходили по місту, були союзниками зими і взагалі були союзниками. З Америки прибули corned beef[5], пастори з ялинками для убогих дітей і звільнені полонені. З Росії та Італії теж поверталися полонені. Багато тих, хто їх чекав, померли і звільнили їм місце. На біржі панувало пожвавлення, гроші втрачали ціну. Мільйон юнаків ходили в пошуках роботи. Серед них був і Арнольд.

Досі я бачив Арнольда тільки в затінку його батька і його домівки. Я знав Ціппера як шкільного товариша, що сидів у кутку на третій лавці, що завжди був на півголови нижчий за «клас», що відрізнявся від інших густим ластовинням, яке мені нагадувало присмажену терту булку, що інколи був старанний, а інколи ледачий, як і решта учнів, і «плавно» декламував вірші, як вимагав від нього батько. Далі Арнольд був студентом, як багато інших. Він закохався в дівчину, що писала йому листи в університет, його прізвище частенько стояло на чорній таблиці біля будки швейцара. Потім Арнольд став солдатом. І, як усі, приховав своє обличчя. А може, досі він його не мав? Я бачив, як він ріс, дорослішав, святкував дні народження. Але не бачив, як він набував обличчя. Я ніколи не спостерігав за ним, думав, що добре його знаю. Вісім місяців тому я бачив його в мундирі, що, як і в більшості молодих офіцерів у ті воєнні часи, ледь відхилявся від взірця, визначеного інструкцією. Того невеличкого відхилення від інструкції було досить, щоб обернути героїзм у кокетство. Бо в ті дні — і не вперше протягом сторіччя — бажання похизуватися було сильніше за дисципліну й за думки про смерть. Арнольд, наприклад, носив набакир кашкет без козирка, що було заборонено офіцерам піхоти. Він не був такий наївний, щоб його задовольнило військове життя та офіцерське звання, і надавав своєму вбранню самовдоволеного хвацького вигляду не тому, що тішився військовим мундиром. Просто він був з тих чоловіків — згодом я цю рису помітив у багатьох, — що не могли встояти перед модою, як люди зі слабими легенями не можуть устояти перед застудою.

Я знаю, що почав пильно приглядатися до молодого Ціппера аж тоді, як зустрів його після війни.

Хоч я не бачив Арнольда тільки півроку, але в цивільному вбранні він здався мені зовсім не тим, якого я знав, наче я зустрів його через багато років. Він був у синьому костюмі з пофарбованого військового сукна. То був один із тих костюмів, що в убогих кварталах висять на вішаках перед маленькими крамничками; коли його надягнеш, то здається, що тіло його боїться, і між ним та матерією, яка повинна облягати його, а насправді тільки прикриває, утворюється безповітряна порожнеча. Треба було напружити уяву, щоб за тими рухами, які Арнольд Ціппер виконував у своєму костюмі, вгадати природніші, кращі, гнучкіші рухи його тіла. Здавалося, що рухи холош і рукавів на частку секунди випереджають рухи ніг і рук. Так у манерах Ціппера з’явилася майже непомітна безпорадність, і, мабуть, тому я й почав приглядатися до нього.

Він носив м’який комірець у білу й блакитну пересмужку до сорочки таких самих кольорів, але іншого візерунку, певне, сподіваючись, що завдяки однаковим кольорам не така помітна буде різниця у візерунку. Може, якби не той комірець, то я й не звернув би уваги на дівчачу ямку на підборідді в Арнольда, через яку він часом був схожий на свою матір і справляв враження добродушної людини, що любить втішатися життям. Впадали в око його дрібні білі зуби, немов у гризуна; коли він говорив, ті зуби надавали його обличчю веселого, майже зухвалого виразу. Та коли він мовчав, обличчя його здавалося понурим. Чоло в нього було високе, чисте і наче зовсім невинне, без жодного сліду життєвих знегод. Погляд його легенько перебігав по всьому, відскакуючи геть, мов корок, вистрілений з дитячої пукавки. Таким поглядом Арнольд дивився на світ. Він знав його поверхню, його гладенькі й шорсткі місця, знав його строкатість і одноманітність. Часом він умів відчути й те, чого не можна було побачити. Загалом він був мовчазний, але не досить обережний, щоб не зрадити себе. Був чутливий, але не досить уважний, щоб нікого не образити. Порівняно зі своїм батьком, він здавався не цікавою людиною, а швидше звичайною.

Хоч у нього було мало грошей, він не жив з батьками, тільки їв у них. Я довго не знав, де він брав кошти на решту своїх видатків. За іншого часу його здібності забезпечили б йому шматок хліба. Але в перші повоєнні місяці йому міг допомогти лише один із тих незвичайних випадків, які називають «щастям», або та незвичайна сила, яку, немов таран, штовхає перед собою геній чи жорстока, брутальна людина. Арнольд Ціппер не був ані генієм, ані людиною без серця. Навпаки, він був лагідний, добродушний, здібний і несміливий.

З грудня по березень він жив, як я незабаром довідався, з торгівлі військовим крамом. Він був посередником між тими, хто купував, і тими, хто продавав. Тоді так повелося, що демобілізовані офіцери, які не мали фаху або не могли працювати за фахом, торгували військовим крамом. Ціппер не належав до спритних.

Він ненавидів свою роботу. Поки заходив до кав’ярні — бо всі справи влаштовували по кав’ярнях, — його обсідали сумніви. Інші заходили з переможною рішучістю фахових комівояжерів, впевнені, що знайдуть жертву, вмовлять її і підкорять. Ця впевненість надає комівояжерам, як і зухвалим залицяльникам та войовничим генералам, такої сили, що перед ними не можна встояти. А Ціппер був нерішучий, і через це накликав на себе невдачі, як ото деякі люди накликають на себе хвороби тим, що бояться заразитись і застудитися. Через свою вразливість Ціппер сприймав як докір кожний випадковий, невинний погляд кельнера. А треба було довго простоювати в гральній залі кав’ярні, поки клієнт скінчить грати в карти. Часто траплялось так, що покупець помічав Ціппера, тільки-но той заходив, і кивав йому, щоб він почекав, а потім, захопившись грою, забував про нього або вдавав, що забув. Бо існував також спосіб виснажувати того, хто пропонував крам, випробовувати, чи його так «припекло», що він терпляче ждатиме, чи він ще такий незалежний, що негайно піде собі, якщо покупець не зразу схопить пропоноване. Інші, що приходили до кав’ярні у справах, могли стати й гістьми — просто тому, що сідали до столика і, п’ючи каву, стежили за своєю жертвою. Ціппер не міг собі дозволити навіть таких видатків. Для нього нелегко було заходити до кав’ярні з таким виглядом, ніби він шукає свого партнера, чекати, поки той партнер скінчить грати в карти, та ще й так чекати, щоб не здаватися йому небажаним, набридливим чи жалюгідним. Ціппер мав удавати, що може хоч зараз замовити собі кави, й поводитись так невимушено, щоб кельнер зрозумів, що він нічого не замовляє, бо не голодний і взагалі нічого не хоче.

Стояти було втомливо, а сісти до столика, нічого не замовивши, не можна. Для Ціппера не було гіршого за ці п’ятнадцять-тридцять хвилин чекання у притемненій гральній залі, де вже горіли жовті свічки, хоч надворі ще світило сонце, бо гравцям потрібна була ілюзія вечора, як відвідувачам будинків розпусти — спущені жалюзі. Ціппер чекав. Він походжав по залі, спинявся, гортав газету, вдавав, що знайшов статтю, яка його дуже зацікавила. І весь час йому доводилось не спускати з ока того, на кого він чекав. Навіть доводилось час від часу нагадувати покупцеві про себе. А коли йому нарешті вдавалося звернути на себе увагу і вимріяний покупець підводився, Ціппер уже не мав снаги, потрібної для того, щоб скорити його й переконати, що пропонована річ йому просто необхідна. Якби Арнольдові притаманна була невинна життєрадісна балакучість його батька! Але в жилах молодого Ціппера текла важча кров, ніж у старого, він мав розумнішу голову і вразливішу натуру.

Та коли Арнольд усе ж таки заробляв стільки, що кожного вечора міг ходити до кав’ярні — до іншої, де не було клієнтів, — що йому вистачало на сигарети й часом на прогулянку трамваєм за місто, то все це тільки завдяки тому, що між діловими людьми, з якими він мав справи, було багато його колишніх товаришів. Ті товариші, що випадково стали торговцями, мали легшу руку, людяніше серце і по-своєму були солідарні з Ціппером. Вони, як то кажуть, давали йому заробити. Коли ж усі ті знайомства вичерпались, Ціпперові довелося шукати собі іншого заробітку.

Ціппери плекали надію, що Арнольд зможе поїхати до Бразилії, до батькового старшого брата, який, відколи почалась війна, не писав їм листів. Багато людей, не маючи ніяких дядьків за морем, вирушало в подорож. Батьківщина стала така тісна, що навіть найстаріші люди, які досі ніколи не покидали своїх околиць, відчули бажання податися в далекий світ, а близький викоренити зі своїх спогадів, зі свого серця й зі свого життя. Арнольдові здавалося, що це для нього єдина рада. Коли він щиро зважував свої можливості, то хоч-не-хоч визнавав, що його найменше тішила перспектива нудної щоденної праці на батьківщині. Може, на чужині йому довелося б і тяжче працювати, але то була б чужина. Він багато читав про подорожі, почав читати такі книжки ще хлопцем. Але раніше вони ніколи не викликали в нього бажання поїхати кудись самому. Аж тепер, коли він повернувся з війни і знов побачив будинок, у якому виріс, побачив батька, який його виховав, матір, яка його оплакувала, відчув тінь свого брата, що тільки після смерті став членом родини, коли він побачив цей край, громадянином якого був, край, де треба було кожної миті належати до якоїсь партії, засвідчувати якісь погляди, а отже, насправді й далі слугувати якомусь «громадському добру», невідомому, невидимому, невідчутному, лише описаному в газетах, — аж тепер він захотів податися в Бразилію.

Проте він був надто вразливий, щоб їхати туди з надією на дядька, як хотіли його батьки. З усіх засад неправильного виховання, яке так псує людину, Арнольд засвоїв одну з найбезглуздіших, що втілилася в ідіотському, але дуже поширеному вислові: «Досягни всього сам!». Йому було властиве це американське шанолюбство: досягти чогось самому, без чиєїсь допомоги. Засада, яка спонукає двадцятирічного сина американського мільярдера застосувати свої здібності не там, де з них була б користь, а починати з продажу сірників, тобто знов проходити той шлях, який уже пройшов його батько. Неприродне шанолюбство, схоже на те, що спонукає єврея, адвоката в цивільних справах, спинатися без провідника на альпійську вершину, на яку ще ніхто не спинався, акробата — виконувати свої карколомні штуки на аероплані, хоч вони смертельно небезпечні й на звичайній трапеції, чи муляра — працювати без риштування на будові хмарочоса. Таке шанолюбство було і в Арнольда. Він хотів сам поїхати до Бразилії і мріяв про те, як одного чудового дня приголомшить батька телеграмою з палуби корабля. Цю любов до радісних несподіванок, розвагу дрібних міщан, Арнольд, мабуть, успадкував від старого Ціппера. В ті часи не бракувало агентів, що намовляли до переселення в романтичну далину. Існували спілки молодих, яким здавалося, що подорож до Бразилії — все одно, що святкова прогулянка, і які вважали, що коли вони уникли смерті на фронті, для них тепер немає нічого неможливого. До однієї такої спілки вступив і Арнольд. Відколи він почав регулярно сплачувати тижневі внески, в нього наче покращав настрій, його життя знов мало сенс. Щось приховувати — це також робота. Та невдовзі касир спілки зник з усіма внесками. Мабуть, йому єдиному пощастило досягти Бразилії.

Тим часом Ціпперів батько вже написав братові. Як і держави, окремі люди знов налагоджували між собоюстосунки. Від бразильського брата Ціппера надійшов рекомендований лист. Той писав, щоб вони зачекали. Він, мовляв, має намір відновити свої щорічні відвідини, як було перед війною, і невдовзі приїде.


IX
Серед літа приїхав з Бразилії Ціпперів брат.

Я досі його ніколи не бачив, бо Ціппери не запрошували мене, як він приїздив. Вони самі бачили його тільки раз на рік і не хотіли, щоб їм заважав хтось сторонній. Гостювання його багато коштувало, але йому ніхто не признавався, що в них сутужно з грошима. Ціппери ще сяк-так могли його прогодувати, а він, як розповідав мені Арнольд, їв за десятьох. З тих розповідей у мене склалось уявлення про Арнольдового дядька як про дивовижну людину. Насамперед, він був фермер, отже, людина, що збуджує фантазію. Людина, що тримає рабів, а також ловить диких коней. Людина, що одного дня може знайти золоту жилу або вже знайшла її. Людина без сурдута, у крислатому панамському капелюсі, підперезана широким поясом. Те, що брат цього добропорядного міщанина Ціппера був фермером, здавалося мені ще неймовірнішим за розповідь про незвичайні обставини в Монте-Карло.

А проте це була не вигадка. Арнольдів дядько був справжнім бразильським фермером. Цього разу я мав його побачити.

Він приїхав гарячого літнього дня, в липні чи в серпні. Після обіду Ціппери, батько й син, пішли на станцію. А другого дня я обідав з фермером.

Він був справді майже таким, як я собі уявляв. Дарма я шукав на його обличчі якоїсь родинної схожості зі старим Ціппером. Він був зовсім не такий, як його брат. Ніби не людина, а жива бразильська легенда: на три голови вищий за старого Ціппера, з гладенько виголеним тім’ям, темною, рівномірно засмаглою шиєю, великим червоним носом і маленькими ясними очима під кущуватими короткими бровами. Погляд його був гострий і швидкий, мов стріла, очі скидалися на ясні вогники серед темного вечора, а підборіддя мало форму рівносторонньої трапеції. Широке, важке, воно мені нагадувало постамент або гладенький, обтягнений шкірою камінь. Зрештою, він весь нагадував мені камінь. Він стояв, як мур, і мовчав, як мур. На людину він більше скидався тоді, коли пив. Він послав Арнольда по вино, сказав принести зразу кілька пляшок. А ще кілька пляшок він сам купив дорогою. В передпокої стояла його дивовижна валіза, єдина, яку він з собою привіз. Валіза була стара, з жовтої шкіри, а верх і дно в неї складалися, як гармонія. На канапі лежав капелюх — він його ніколи не залишав у передпокої. І то справді був великий, крислатий панамський капелюх.

— Дуже радий! — сказав він з іноземним акцентом, подаючи мені вперше руку, велику, відповідно до його зросту, теплу й суху.

Потім він почав розпитувати про війну таким тоном, наче питав про врожай чи про те, чим скінчилась цікава вечірка. Адже вдома він мав важливіші справи, на худобу, жнива і наймитів треба було часу та й часу. Якби він був багатий і не мав цих обов’язків, то, може, приїхав би, позмагався б на котромусь боці. Він зі щирим захватом дивився на Ціпперові залізні каблучки; попільничку з гарматної гільзи, яку Арнольд приніс з війни, хотів забрати з собою до Бразилії, а оббитого оксамитом стільця, на якому сидів перед смертю Цезар, оглядав по кілька разів на день. Обмацуючи його і обертаючи в руках, він казав байдужим голосом:

— Он де Цезар доживав свого віку. Задовольнявся стільцем. А коли я приїздив сюди останнього разу, йому було мало цілого міста. Не диво, що він на цьому стільці збожеволів.

І не відчував, що в його брата спинялося серце, не бачив, що очі в нього скляніли і погляд їхній линув на широкі простори страждання.

Щодня, коли приходила газета, фермер питав:

— А сьогодні в ній є знімки?

Він думав, що наша газета один день з’являлася з фотографіями, а другий із самим текстом — через фотографа, який випадково заспав.

— Погані стали ваші «Віргінські», — казав він, курячи, і розкришував сигару, за недокурок якої старий Ціппер був би йому вельми вдячний.

Якась нестримна жадоба розваг ганяла його по всіх місцях, де грали, танцювали й показували вистави. Щоб згаяти той час, коли доводилось сидіти вдома, фермер купив грамофон, який обіцяв залишити Ціпперам. Після обіду він ще при мені лягав на канапу. Я бачив, як він водив очима по кімнаті, затримувався на людях і меблях, ніби шукав чогось, про що можна було б потім снити. Врешті зупинявся на червоному стільці, ставав блаженно задоволений, сонний і стуляв повіки.

Я помітив у бразильця кілька зворотів, яких уже ніхто не вживає. І взагалі він розмовляв своїм власним стилем. Коли йому щось подобалось, байдуже, чи то був чоловік, чи жінка, чи якась подія, чи річ, він казав: «Ловке!». Він міг назвати ловкою і юшку, і мене — я начебто йому сподобався, — і попільничку з гарматної гільзи. Я зацікавлено чекав, що ж він скаже, коли йому буде щось не до вподоби: «неловке»? Аж ні, він уживав тоді інше слово: «невдатне». Наприклад: «Цей театр невдатний» — тобто йому не сподобалась зала для глядачів, бо в ній було забагато колон; сцена «невдатна», бо на завісі було старе «малювання». Кожну картину він називав «малюванням», щоб цим відрізнити її від фотографії. Меблі, які можна було пересувати по кімнаті, тобто стільці й столи, він називав «ридванами», на пані Ціппер казав «невістко», на пана Ціппера — «брате», а на Арнольда — «Ціппере-молодший». Він запевняв, що не може запам’ятати імен і що вони зайві. Своїх власних синів — у нього їх було троє — він, щоб не морочитись, охрестив однаково: всі вони звалися Вільямами.

— Ну що, правда ж, він молодець? — казав старий Ціппер про свого брата. — Який енергійний! Ні я, ні інші брати не вдались такими. Він виїхав до Бразилії чотирнадцятирічним хлопцем. Я теж хотів піти його слідами і, якби мені не перебило Монте-Карло, так само був би тепер фермером.

Я подумав про ті особливі обставини, глянув на старого Ціппера, що говорив тепер беззубим, обм’яклим ротом, у якому слова ніби мокріли, перше ніж він їх вимовляв, на сивого, згорбленого старого Ціппера, і порівняв його з братом, що був тільки на рік молодший за нього. Ні, фермер походив не з цього континенту, не з цього клаптика середньої Європи, де почалася війна, потекла гноєм, як визрілий чиряк. Старий Ціппер ніколи не став би бразильським фермером, він був людиною з середньої Європи.

Тиждень фермер був тільки гостем, а потім Ціппери почали натякати йому про Арнольдові наміри. Арнольд не любив бути при цьому.

— Я не хочу дядькової допомоги, — казав він мені. — Хіба ти його не бачив? Він брутальний, вузьколобий самолюб. Якби він узяв мене з собою, то визискував би гірше, ніж чужий. Я ненавиджу цю свою кров. Не хочу мати ніяких справ з родиною. І нізащо не поїду до Бразилії з дядьком. Я пошукаю свого власного шляху. Я не пропаду.

Проте фермер і гадки не мав брати з собою Арнольда.


X
Була пізня ніч, у садках сюрчали цвіркуни. Ми вийшли з кав’ярні. Ми там часто зустрічалися. Кав’ярню зачиняли надто рано, існувала ненависна нам поліційна година. Ми приходили туди пізно, щоб випити чашку кави. Нам тоді здавалося, що ми ще багато чого не сказали одне одному і що взагалі замикати кав’ярні — нелюдський звичай. Тепер я вже давно змирився з поліційними годинами, але й досі не можу пояснити, чому ми тоді вважали, що провадити розмову можна лише в кав’ярні. Мабуть, тому, що ми недавно повернулися з війни. Хоч яким темним, нужденним і сумним було місто, ми все ж таки лишились його мешканцями, що повернулися додому й почували себе тут добре після безлічі вечорів і ночей, проведених в окопах, після ночей у сирій глині, в болотах, у сільських халупах, коли нам єдиною розрадою були старі газети, після ночей з атаками й ураганним вогнем. Нас викидали з кав’ярні, зачиняли її, складали стільці один на один, і кельнери збиралися біля каси, щоб підбити рахунки. Тоді ми, бездомні собаки, розлазились по місту.

Була тепла літня ніч. Ми ходили вулицями, проводжаючи один одного: добравшись до дверей свого будинку, ти відчував, що там, у кімнаті, в ліжку, вві сні на тебе чекає жах, і знов повертався, йшов до дверей товариша. Аж коли за будинками починало сіріти, ми розходились посеред дороги. Тепер уже було не так страшно свого дому, за яким ти так тужив під час війни і в якому, повернувшись, не знайшов затишку. Коли сходило сонце, ми засинали, бо не хотіли бачити, як починається день.

Однієї такої ночі Арнольд розповів мені, що сказав дядько про його наміри:

— Хоч би ви, невістко й брате, доплачували мені мільйон, я не візьму вашого сина. Я маю гроші, і він міг би жити в мене, принаймні міг би харчуватися. Але я його не візьму. Бразилія — небезпечна країна. Той, хто мав там чогось досягти, давно туди приїхав, і людину з нього ліпили вже тамтешні обставини. А докінченого європейця я не візьму на своє сумління. Якщо він захоче осісти на землі тут і йому треба буде позичити грошей, я позичу. Може з нього вийти сільський господар? Я йому допоможу. Але тільки під слово честі й під розписку, бо я не роблю подарунків, що варті маєтку, і плюю в очі тому, хто позичає гроші на вічне віддавання. Спитайте його, нехай скаже, чого він хоче.

— І ти зважився?

— Ні, — відповів Арнольд. — Хіба я взагалі можу на щось зважитись? Інколи мені здається, що я міг би стати добрим сільським господарем, а потім — що це безглузда романтична химера. Піти на лоно природи? Хіба я зможу лягати спати разом з курми і вставати разом з ними? Хіба я зможу бодай один вечір обійтися без кав’ярні, без розмови з тобою і з іншими? Хіба я зможу одружитись і наплодити дітей, які пастимуть худобу на пасовиську?

— Але ж ти і в Бразилії все це робив би!

— У Бразилії робив би. Так само я міг би в Нью-Йорку продавати на вулиці газети, а тут ні.

— Чому тут ні?

— Бо тут мене знають. Бо це було б смішно, і я став би кумедною постаттю.

Я навіть не пробував переконати Арнольда. Але не розумів, чому він вважає, що тут не можна продавати газет. Чому він став би кумедною постаттю? Я хотів йому сказати, що ніяка праця нікого не робить кумедним, якщо він уже й так не кумедний. Але не сказав. Я відчув, що це непотрібно. Відчув, що Арнольд, як кожна людина, коли він на щось зважується чи від чогось відмовляється, кориться певним законам. Тієї ночі я відчув закон світу. Я почув швидкий, точний, невблаганний, безупинний рух коліщаток, що утворюють механізм долі. Я подумав, що Ціпперів син скорився невідомому наказові, як свого часу скорився сам старий і як коритимуться його онуки. Я уявив собі той вечір, коли фермер відібрав у Ціппера останню надію. Мабуть, тоді запала мовчанка, як і тієї хвилини, коли старий Ціппер сказав, що взяв квартиранта в салон. Арнольдові батьки, мабуть, переконалися, що їхнє життя було марне. Син мав би дати їм на старість трохи тепла й світла, а тим часом він сам приходив до них попоїсти.

Другого дня я зустрів старого Ціппера. Він сидів у парку й читав газету, тримаючи в руках лупу, бо самих окулярів йому вже було замало. Побачивши, як він сидить там на краєчку лавки, в зношеному чорному костюмі, на спині вже геть позеленілому, можна було подумати, що то жебрак, і подати йому милостиню. Тільки газета й окуляри ще додавали йому якоїсь гідності. Я підсів до нього.

— Арнольд, певне, вже розповів тобі, — озвався він, — що дядько не хоче про нього й чути. Ви приятелюєте змалку, ти знаєш його не гірше за мене, по-моєму, навіть краще. Як ти вважаєш, чи він міг би сам поїхати до Бразилії? Правда ж, у нього здібності вищі за пересічні? Якби не ця війна! Арнольд став би ким завгодно. Мої справи йшли добре (старий Ціппер забув, що його прибутки зменшились не так через війну, як через нього самого), і я б міг його ще якийсь час утримувати. Мій Арнольд — хліборобом! То чому вже відразу не столяром, як мій батько? Я думав, що моя родина йде вгору, а не скочується вниз.

Ціппер півгодини говорив про свої жалі. Нарешті признався «по секрету» — він узяв мене за руку і врочисто попросив мовчати, — що сам шукає Арнольдові місця. «Відкопує» давні знайомства. Проте Арнольд не повинен знати, що батько для нього «готує ґрунт». Одного чудового дня перед ним відкриється «чудова кар’єра».

Потім старий Ціппер пішов. З кишені піджака в нього стирчали газети, сонячні кола танцювали на спині. Він був не тільки згорблений, а й похитувався з кожним кроком, ніби якісь важкі тягарі перехиляли його то праворуч, то ліворуч. Він привітався з садівником парку. То був його знайомий, одна з тих значних осіб, з якими, здавалося Ціпперові, варто було підтримувати стосунки. О так, садівник, що саме перекопував квітники, навіть спинився, підійшов до залізної огорожі, яка відділяла квітник від доріжки, і сперся на лопату. Ціппер завів з садівником розмову. Певне, старий радів, бо знав, що я ще бачу його. Адже була нагода показати мені, що люди його знають. Тільки йому з усіх, хто прогулювався в парку, можна було ходити по траві. Мабуть, старий Ціппер пишався цим ще й тепер, коли шукав Арнольдові місця.

Він знав надвірного радника Кронауера з міністерства фінансів. (Хто його не знав? Немає людини, якій Кронауер колись не допоміг би.) То був один із найдавніших Ціпперових клієнтів. Що радникові Кронауеру до революції? Не було другого такого знавця законів, урядових постанов, прибуткових і промислових податків, зборів і доплат. Він лишився на службі, вріс у неї, вкоренився, як старе дерево в парку. Він робив добро, допомагав, протегував. Старий Ціппер ходив до нього недарма. Арнольд отримав місце.

— В такі часи, коли службовців з десятирічним стажем викидають на вулицю, Арнольд отримав посаду! — сказав старий Ціппер. — Республіка теж не може існувати без справжніх службовців. Найкращий доказ цьому — Арнольдове призначення.

— Дуже ловко! — сказав фермер.

Другого дня він поїхав.

Ціппери вдома рідко розмовляли про нього. Він осоромився. Забракував Арнольда! Такого генія, як Арнольд, не взяти до Бразилії — на це був здатен хіба страшний невіглас, як той фермер.

— Власне, він ніколи не мав часу, щоб чогось навчитися, навіть щоб над чимось подумати, — сказав якось старий Ціппер про свого брата. І від фермера перейшов до порядку денного.

Порядок денний полягав у тому, що вони вихваляли Арнольда. Здавалося, Ціппер зовсім забув, що сам знайшов Арнольдові посаду. Батьки так поводились, наче їхньому синові доручили якусь велику місію: керувати фінансами країни.

Через місяць Арнольд почав працювати.

Він був дрібним службовцем з мізерною платнею. Але батько бачив уже в ньому міністра фінансів. Арнольд нітрохи не поділяв батькового оптимізму.

— Як може той, хто побував на війні, а перед війною не знав служби, висиджувати щодня по вісім годин? — питав він. — Я сиджу в кімнаті на четвертому поверсі ще з двома колегами. Обидва вони такого віку, як мій батько. Ти собі не уявляєш, як вони ненавидять мене. Якось я прийшов на роботу в новому сірому костюмі. Один із них, пан Краніх, відразу подався роздзвонювати по всіх кабінетах, що молодий службовець з їхнього відділу з’явився на роботу в світлому костюмі. Щоразу, коли я виходив, у коридорі збиралося кілька моїх колег, перешіптувались і витріщали на мене очі. Інші наче випадково відчиняли двері, визирали в коридор і знов зачиняли їх. Нарешті мене викликав до себе Кронауер і сказав, що, з огляду на погане матеріальне становище службовців, батьків родин, я не повинен ходити на роботу в новому вбранні. Він сам носить старе. А крім того, я міг би надягти й форму, як належить за правилами.

Навряд чи ти уявляєш собі, яка огидна мені та форма. Знов мундир! Я ж недавно скинув один! Я спробував присунути свій стіл трохи ближче до вікна. Звідти, щоправда, нічого не видно, вікно виходить на подвір’я, до того ж воно заґратоване, і з другого боку так само розташовані контори. Подвір’я нудотно чисте, бо на нього суворо заборонено викидати клапті паперу, попіл і недокурки. Але стіл одного з моїх колег, що сидить біля другого вікна, повинен стояти рівно з моїм. Я відлучився на п’ять хвилин, а коли повернувся, мій стіл знов стояв там, де й раніше. Дідугани взяли й пересунули його.

Вони тримають у шафі мило й пилочку для нігтів. І скінчивши роботу, миють руки. Я там не можу мити рук. Я волію якнайшвидше втекти з контори і йду додому з брудними руками. Через це я можу вийти раніше, ніж мої колеги. «До побачення», — кажу я їм. Вони не відповідають. Я виходжу. Зі сходів один із них гукає: «Пане Ціппер!». Що таке? Виявляється, ключ від нашої кімнати треба брати не в сторожа, а в двадцять п’ятій кімнаті на третьому поверсі. Це на той випадок, якщо я прийду раніше. Робота починається о дев’ятій. Я приходжу за п’ять хвилин перед дев’ятою. Вони обидва вже сидять. Раз я спробував прийти за чверть до дев’ятої. Другого ранку вони вже о пів на дев’яту були в кімнаті.

Службово я від них незалежний. Вони не мої начальники. Та коли я скінчу якийсь папір, хтось із них підходить до мого столу й каже: «Чудово, пане Ціппер». Вони не зважуються ганити мене, але знайшли підступний спосіб: принижують мене своєю хвалою. Інколи вони заводять розмову про теперішню молодь. Не про мене зокрема, а взагалі. Мовляв, кожен молодий гадає, що коли він був на війні, то мудріший за старого. Одного разу я не витримав і сказав: «Адже ви самі послали нас на війну!». Я мав на думці свого батька. Пам’ятаєш, як він з’явився в мундирі біля офіцерської школи? До речі, коли вже зайшла мова про батька: я не можу більше ходити додому їсти. Батько закидає мене запитаннями. Все хоче знати, чи мною задоволені. Я мушу докладно звітувати йому про свою роботу протягом дня. Він собі уявив, що я укладаю закони про податки. А я, знаєш, що роблю? Додаю, ділю і множу з десятковими дробами.

Просто вже несила витримати! Треба було б пошукати чогось іншого. Проте коли я закінчую цю роботу, то прагну якнайшвидше опинитися вдома. Є трамвай о шостій дванадцять, а другий уже аж о шостій двадцять. Часто котрийсь із тих дідуганів починає розповідати мені щось зовсім нецікаве, цідить слово по слову, коли я вже внизу, і мені доводиться вісім хвилин чекати на трамвай. Ці вісім хвилин здаються мені довшими за цілий день.

Я не хочу бачити вулиці, поки надворі зовсім не стемніє. Я йду додому, вбираюся у все найновіше, в найкращі черевики, найкращу сорочку, тоді щось заграю, кілька мелодій, які ще лишилися в моїй пам’яті, і врешті настає вечір. Він приходить, коли я граю, мені здається, що я його накликав. Начхати мені на все моє навчання, я вдячний батькові тільки за одне: що він допоміг мені опанувати музику.

Увечері можна вже вийти на вулицю. Я соромлюся виходити, поки там є хоч трохи денного світла, бо свій день починав зі служби, він зіпсований, забруднений, з таким днем нічого не можна зробити. До того ж я втомлений, наче після відступу, наче після триденного маршу. Я цілий день відчуваю голод, ніби сиджу на свіжому повітрі. Це голод від виснаження. Старі, кволі люди, що цілими днями лежать у ліжку, теж відчувають такий голод.

Зрештою, можна звикнути до всякої діяльності, навіть до безглуздої. Військова служба теж була безглузда. Але ти бачив начальника, який заміняв тобі глузд. Тебе карали, нагороджували щодня й щогодини. Тобі давали наказ, і це заміняло мету. А в канцелярії ти не бачиш, куди йде папір, навіщо він складений і для кого. Признаюсь тобі, що інколи мене охоплює якесь дурне шанолюбство. Я починаю старанно виводити літери, вимальовувати цифри, документ, який можна скінчити за п’ять хвилин, я пишу півгодини. Ти можеш таке зрозуміти?

— Можу, — відповів я. — Думаю, що війна зіпсувала нас. Визнаймо, що ми дарма повернулись додому. Ми знаємо стільки ж, як загиблі, а мусимо вдавати дурних тому, що випадково лишилися живі. Якими смішними нам здаються ця вулиця, служба, податки, статті закону, танці, театр, хвороба, батьківський дім і все інше! Мабуть, ми здатні ще тільки на дві дії, які доводять нам, що ми живі: слухатись і наказувати, але воліємо слухатись, а не наказувати. Ми наче грали у якусь гру, бо ж для нас, приречених на смерть, усі військові приготування до смерті були тільки грою. Ми були вищі за них, як поважні люди, що хочуть згаяти час у поїзді, вищі за доміно, в яке вони грають. А все ж ті приготування цікавили нас, тобто відвертали нашу увагу від гіршого. Тепер я думаю, що той світ, той військовий світ, добрий, звичайно, тільки для приречених на смерть, був гарно впорядкованим, зручним світом. Він звільняв нас від того життя, яке несе з собою злигодні й клопіт, яке складається з намірів, надій і невдач. У війську немає надій, немає планів, немає намірів. О пів на третю треба з’явитися з рапортом. Ти добре знаєш, який вигляд має твій полковник, що він говорить, що наказує, як карає. Все це записано у військовому статуті. А коли полковника вдарить грець або влучить куля, його заступить майор. Коли не стане майора, є капітан. Коли вже нікого не стане, тоді ти сам маєш наказати собі, сам маєш зробити все, що належить. Як цей світ чудово впорядкований! Немає жодних сумнівів, немає непевності, немає сумління, немає турбот. Якщо забракло хліба, то голодуєш. Отримуєш двадцять п’ять сигарет на день. О шостій ранку вирушаєш у похід. О пів на п’яту тебе будять. О п’ятій ти отримуєш чорну каву.

— Годі! — крикнув Ціппер. — Можна подумати, що ти радиш мені знов піти до війська. Запізно. Поки що нема ніякої війни.

— Я раджу тобі одружитися, — сказав я.

— Тобто я маю закохатися?

— Може, навіть і закохатися. В кожному разі дружина тобі допоможе. Допоможе зберегти ілюзію, що на цьому світі ще є чого шукати. Вона захоче суконь, і черевичків, і помешкання, і їжі, і час від часу дитини. Коли ти матимеш про кого піклуватись, тобі легше буде переконати себе, що жити є для чого.

— Я був закоханий один-єдиний раз, — мовив Арнольд. — Закоханий по-справжньому. Ти знав Ерну Вільдер? Вона була моя сусідка. Ми дітьми вранці зустрічались, коли йшли до школи, а потім коли поверталися додому. А одного літа наші батьки разом відпочивали. Ми поїхали на якісь води в Сілезію і поселилися в тій самій віллі. У наших батьків були спільні справи. Вільдерові велося не блискуче, але все ж таки краще, ніж моєму батькові. Ми могли пробути на тих водах тільки два тижні, Вільдери залишились надовше. Але в спогадах ті два тижні здаються мені шістьма — так багато я там пережив. Мені було тоді п’ятнадцять років, а їй, здається, тринадцять. Ми цілий день гралися разом, бо були майже однолітками. Там була гора, що звалася Глорієттою. На неї серпантином спиналась дорога. Вздовж дороги стояли лавки, де любили сидіти закохані пари. Завидна ми не дивились на них або тільки мимохідь кидали оком. Ми мали важливіші справи: шукали жуків, збирали жолуді, ганялися за метеликами. Та коли смеркло, Ерна цілком змінилася. Минаючи закохану пару, вона на мить притулилась до мене, тоді побігла вперед, почекала, поки я її наздожену, й тихо засміялась. У темряві я не бачив, яка вона була, коли засміялась. Мені здалося, що вона обернулася на якусь незнайому жінку, то був не її голос, не її сміх: удень вона сміялась не так. Мені захотілося доторкнутись до неї, щоб пересвідчитись, чи дівчина, яка сміється в темряві, справді Ерна. Я простягнув руку і наткнувся просто на її груди. Наляканий, я відсмикнув руку, і тоді Ерна втекла.

Другого ранку ми зустрілися в парку й поводились так, ніби вчорашнього вечора зовсім не було. Ми далі шукали жуків.

Одного разу я помітив, що якийсь немолодий уже добродій на прогулянці поглянув на неї. Тоді їй забаглось вернутися, хоч ми йшли на луку. Вона сказала, що хотіла б послухати концерт. Той добродій стояв перед павільйоном, де грала музика. Ерна засміялася. Він моргнув до неї, і вона почервоніла. Мені здалося, що тієї миті я закохався. Я вже не міг гратись так, як досі, а все намагався піти з нею в темряві на Глорієтту, палав бажанням ще раз торкнутись її грудей. Але мені більше не вдалося виманити її на гору.

Якось у курзалі влаштували бенкет. Я був там, стояв і дивився, як вона танцювала з офіцерами. Другого дня їй кланялося багато чоловіків. І сама вона змінилась. Уже не бігла підстрибом вулицею, як ще напередодні, а ступала, мов дама. Опинившись біля потічка, який їй раніше часто траплялося переходити в черевиках, вона зупинялася, хвилинку вагалась, а тоді шукала вужчого місця, щоб переступити його. В таких випадках я перебирався перший і простягав їй руку. Я кохав її, не спав цілими ночами. Потім ми поїхали додому. Я ревнував, тужив, побивався, я ненавидів своїх батьків за те, що вони не мали грошей. Я вигадував найбанальніші історії. Притулок для сиріт охопила пожежа, я рятую всіх дітей, моє ім’я з’являється в газеті, Ерна приходить до мене, просить пробачення й каже: «Торкайся моїх грудей скільки хочеш».

Після канікул я знов побачив її. Але ми більше не розмовляли, хоч я часто йшов зі школи слідом за нею і вона не могла не помітити мене.

— А що вона робить тепер?

— Казали, що під час війни вона була заручена, але до шлюбу не дійшло. Тепер вона вчиться в театральній школі, хоче стати артисткою. Коли я згадую, як вона сміялася тоді в темряві, то думаю, що вибір її вдалий.

— Скільки ви не бачились?

— Років з десять. Я не певний, чи впізнав би її.

Того вечора ми більше не проводжали один одного. Надворі було холодно й туманно. Арнольд попрощався дуже швидко. Мені здалося, що він соромився.

Ми з ним стільки розмовляли, що вже не мали про що говорити. Може, він відчував, що якби ми пішли разом, мовчанка могла б стати обтяжливою. Крім того, він уперше через стільки років торкнувся тієї давньої історії. А якщо таке буває, то здається, що ми відкопуємо давно замулену криничку і треба почекати, поки ослабне струмінь, який шалено вдаряє в нас першої хвилини.

Може, Арнольд захотів побачити Ерну, затужив за нею і вирішив дорогою подумати, як їм найкраще зустрітися. Може, сподівався, що в ній, чи принаймні з її допомогою, віднайде свою силу й мету. А може, сама згадка про неї була найкращою і найлегшою втечею з його нікчемного теперішнього животіння і він хотів побути на самоті з тією згадкою, як хочеться побути на самоті на цвинтарі.


XI
Відколи Арнольд почав працювати в управлінні фінансів, його гнала до кав’ярні більше пристрасть, ніж звичка. Це вже була не потреба, а життєве призначення. Вже й раніше, особливо після повернення з війни, він не міг сам перебути вечір, а тепер самота просто жахала його. І не тому, що його вабило товариство, йому хотілось тільки посидіти в кав’ярні, більше нічого, тільки посидіти.

У нього було кілька знайомих, а може, й друзів, серед письменників, художників, музикантів і скульпторів. Мені не траплялося другого такого уважного читача, такого сумлінного відвідувача виставок, такого театрала й такого побожного слухача музики, як Арнольд. Його цікавили всі види мистецтва. Він задовольнявся скромною радістю бути близько біля тих, хто творить мистецтво. Арнольд, напевне, заздрив їм, йому здавалося, що тільки вони знайшли сенс життя, здобули право на існування, мали ціну, пошану серед людей і силу. Їхні розмови здавалися йому такими важливими, що він не встрявав у них, а лише слухав. Може, його втішало те, що він проводив з ними вечори, хоч дні його цілком відрізнялися від їхніх. А може, він був розумніший, ніж я гадав, і йому легше ставало від того, що й митці, врешті-решт, розмовляли про той самий клопіт, про який розмовляв цілий світ. І вони не мали грошей. І вони не могли подорожувати. І вони грали в тарок, «шістдесят шість» і доміно. І вони пили каву, вмочуючи в неї булочки.

Арнольд сам не грав, але залюбки стежив за грою. З часом для багатьох гравців він став необхідним уболівальником. Їхнє напруження трохи спадало, коли вони підводили очі від карт і бачили Ціппера. Вічна зажура на обличчі, причини якої, зрештою, ніхто не знав, — мабуть, тільки я розумів її, тому що бував у його родині, в оселі тієї зажури, — незмінна пристрасть, з якою він переживав чужі успіхи й невдачі, мовчазна увага, пильний погляд, яким він стежив за порухами рук і за картами, певне, діяли на гравців так само заспокійливо, як діє зацікавлений слухач на автора, що читає свій твір. Гравцям було приємно, що Ціппер дивився на них. Він немовби виявляв їм своє мовчазне схвалення. Коли вони підводились від карт, Арнольд не зразу залишав своє місце. Видно було, що йому прикро. Він відчував порожнечу. Треба було переходити до іншого столу, де вже не грали, тільки розмовляли, а стежити за розмовою було набагато важче, ніж за грою. Крім того, біля столу, де лише розмовляли, він почував себе чужішим, ніж там, де відбувалася гра. Бо коли правила гри майже вимагали уболівальника, то правила розмови виключали сторонніх. Завдяки своїй витонченій чутливості Арнольд сотні разів угадував запитання, яке багато хто ставив собі, але ніхто не вимовляв уголос: «Що той Ціппер тут робить?» Бо кожен знав, що він не малює, не пише, не компонує, проте всі ті, хто малював, писав і компонував, були Ціпперові знайомі. Він навіть не цікавився політикою, що так само, як праця в редакції, робила кожного відвідувача цієї кав’ярні своєю людиною. А проте Арнольд учащав до цієї кав’ярні, а не до іншої. Він крутився між письменниками, які завжди полюють на «тему», немов сюжет роману, що сам безкоштовно накидався їм. Але письменники не хотіли повірити, що уболівальника можна використати в літературі.

Вони звикли до Ціппера. Кожен з них уже безліч разів ставив собі запитання: «Що той Ціппер тут робить?» — тож врешті вирішив, що знайшов на нього відповідь. Їм подобалося мати поблизу людину, яка сама не була митцем, але все ж таки стояла близько до їхнього фаху, людину, якій нічого не треба було тлумачити, щоб вона їх зрозуміла. Крім того, коли вони розмовляли, Ціппер був для них публікою. А що вони більше розмовляли, ніж писали, то читач, який слухав їх, був їм потрібний.

Арнольд слухав. Кав’ярня щовечора вабила його до себе, як пияка вабить шинок, а картяра — гральна зала. Він уже не міг жити, не бачивши день у день білих і зелених круглих і чотирикутних столиків; не бачивши грубих колон, які давно колись, за першої молодості цієї кав’ярні, були її розкішною, величною окрасою, а тепер почорніли від диму, наче від десятирічних жертовних багать, і на яких висіли газети, мов сухі овочі на сухих, пожовклих, розхитаних рамах; темних ніш, затінених пальтами, що висіли на переповнених вішалках; туалету в коридорі, де двері весь час перед кимось відчинялися або за кимось зачинялись, де можна було зустріти знайомих і привітатися з ними або простояти з півгодини й не помітити, як спливає час; русявої касирки біля буфету, яка знала всіх на прізвище й сама роздавала пошту постійним відвідувачам, а листи й поштові картки звичайних «випадкових» клієнтів виставляла у безликій, офіційно холодній вітрині; кельнерів, які ніколи не мінялись, ніколи не помирали, ніколи не питали, чого бажає гість, а завжди ставили перед ним те, що він любив замовляти; карбідних ламп, які в ті часи заміняли газ та електрику і нагадували приручені на користь людям болотяні вогники. Ті лампи навіть співали, і їхній спів також був необхідний Арнольдові. Коли їм не вистачало сили, вони миготіли й кидали на столики ламані тіні. Тоді кельнер вилазив на стілець і вдмухував у них нове життя. Бриніли мухи, ляскали карти, клацали кості доміно, шурхотіли газети, твердо стукали шахові фігури, падаючи на шахівниці, глухо котилися по вистеленому сукном дереві більярдні кулі, бряжчали келихи й кухлі, подзенькували ложки, порипували черевики, гули, не вмовкаючи ні на мить, голоси, віддалік долинало меланхолійне капання води, наче з якогось дивного крана, що ніколи не закривався, а над усім цим здіймався спів карбідних ламп. Часом кав’ярня нагадувала зимовий табір кочівників, часом — міщанську їдальню, часом — велику чекальню вокзалу, а часом — убогий рай для змерзлих. Бо кав’ярня була тепла. То було тваринне тепло, підтримуване жаром з вугілля у трьох широких грубах, який червонясто мерехтів крізь візерунчасті дверці. Ті груби були, наче брама до пекла, але зовсім не страшного. Аж тоді, як Арнольд заходив до кав’ярні, він остаточно скидав із себе тягар дня. Аж тут починалась його воля. Бо хоч двері безперестанку то впускали, то випускали когось, Арнольд міг бути спокійний, що в цій кав’ярні не зустріне нікого, хто б нагадав йому про його роботу чи взагалі про роботу. Ніщо тут не нагадувало Арнольдові ні про його службу, ні про квартал, з якого він прийшов сюди, ні про друзів його батька. Від вулиці за вікнами його відділяли тільки тонкі завіси. Але ті завіси були такі густі, що вірилось: навіть камені й кулі відскочать від них, не заподіявши їм ніякої шкоди. Цей світ не мав нічого спільного з тверезим, гірким світом дня. Хоч би й сонце стояло ще на небі, воно не мало сюди доступу.

Тільки задля вистави або концерту Арнольд міг пожертвувати кав’ярнею — не те, щоб не відвідати її зовсім, лише прийти до неї об одинадцятій годині, а не о сьомій, як звичайно.

Любов до театру, як і багато чого іншого, Арнольд успадкував від старого Ціппера. Та коли старий Ціппер найчастіше ходив на оперети, то молодий більше любив мистецтво, ніж розваги. Якщо старий діставав безкоштовні квитки завдяки знайомству з касиром, то молодий отримував їх безпосередньо від режисера. Якщо старого цікавили чари лаштунків і механізм сцени, то молодий стежив за зусиллями режисури й акторів.

Арнольд захоплювався театром не тому, що прагнув і сам колись опинитися на сцені. Він не був такий наївний і ніколи не плекав таких шанолюбних мрій. Він хотів лише вбирати в свої груди повітря театру, так само як до кав’ярні ходив не грати в карти, а дихати її повітрям. Він був глядачем з глибоким фаховим знанням. Коли він знайомився з якимось актором, йому кортіло побачити, як той грає, а побачивши якогось актора на сцені, він відчував потребу познайомитися з ним. Так само, познайомившись з якимось автором, він хотів неодмінно прочитати його, а прочитавши якусь книжку, прагнув побачити її автора. Порозмовлявши з якимось художником, він потім відвідував його в майстерні. Ці його нахили й захоплення були майже науковими. Рукопис цікавив його більше, ніж надрукована книжка, незакінчений твір більше, ніж готовий, мотиви й передумови праці більше, ніж опрацьований сюжет, модель більше, ніж сам портрет. Здавалося, що його мучило невситиме бажання дізнатись, як що «робиться». Бо Арнольд відчував кожну річ так, як відчуває її творець, цікавився ремеслом так, як цікавляться ним тільки обрані. А проте сам нічого не міг створити. Він жив, наче в моторошному сні, коли хочеш крикнути й не можеш. Завдяки своїм пильним дослідженням він знав багато чого з особистого життя своїх улюбленців. А проте він ніколи не був настирливий, його дослідженням властива була наукова безсторонність. Він був мовчазний, як науковець, що приховує наслідки своїх дослідів до того дня, коли на їхній підставі збудує свою теорію.

Знаючи Арнольдове зацікавлення театром, я не здивувався, що кілька вечорів поспіль не побачив його в кав’ярні. Мабуть, він був тут перед виставою, думав я. Мабуть, цього тижня виступають актори, які його цікавлять. Мабуть, він має запрошення.

Та коли він не з’явився більше як тиждень, навіть картярі занепокоїлись. Їм бракувало Арнольдової трагічної мовчанки. Для кого ж вони грали? Щоразу, коли я проходив повз гральний стіл, котрийсь із них хапав мене за піджак і питав: «Чому так довго немає Ціппера?»

Я питав те саме. Кельнери не бачили його, касирка теж. Так, на буфеті лежала для нього пошта, по яку він не приходив.

Я давно вже не навідувався до Ціпперів. Була зима, і я знав, що в них не палять у грубах.

О, я знав таку зиму в помешканні Ціпперів! Старий Ціппер сидів у зимовому пальті, пані Ціппер перев’язувалася хрест-навхрест хусткою так, як перев’язуються селянки з її рідних місць, шибки на вікнах були запітнілі, по них стікали тоненькі цівочки, вони здавалися не скляними, а зробленими з брудної води. З уст Ціпперів валувала сірувата пара, руки їхні були червоні, пальці опухли, подекуди в кутках видніли здохлі мухи, світло з якоїсь невідомої причини було зеленаво-сіре, помешкання нагадувало морське дно, якийсь акваріум. У тому помешканні вечір наставав раніше, ніж мав наставати згідно з законами природи. Коли засвічували лампи, вони мріли, немов у сірому тумані, нечіткі, розпливчасті, як полярне сонце опівночі. Старий Ціппер раз по раз утирав носа. Він з ранньої молодості хворів на катар горла. Я пам’ятаю, як він щороку заводив мову про свій намір поїхати в Кудову. Та оскільки в нього й зі шлунком було не все гаразд, він вагався, чи не краще податись до Карлсбада. Йому й на думку не спадало, що він нікуди не поїде, бо не має грошей. Він уявляв собі, що сидить дома, бо має дві хвороби, з яких кожній потрібен інший курорт. Він кректав, відхаркувався, пив сливовицю й покашлював.

Коли я цього разу зайшов до них, то побачив, що старий Ціппер обгорнувся шаллю дружини. Він був трохи хворий і не міг уже провадити своє скромне підприємство. На щастя, Вандль повернувся цілий з війни і знов найняв салон. То був тепер єдиний Ціпперів прибуток. Старий пригостив мене вишнівкою і чаєм. Він розчулився, багато говорив, навіть трохи підбадьорився. Як його послухати, то можна було подумати, що він наближається до щасливої, безтурботної старості. Арнольд був добре забезпечений. Тим часом як тисячі молодих хлопців вешталися без шматка хліба, він мав місце, де можна було рости й процвітати, ніби рослина в добре доглянутому вазоні. Йому вже ніщо не могло стати на перешкоді. Адже його взято на роботу не тимчасово, а, як виняток, відразу зараховано на тверду платню. От лише він чогось кілька днів уже не з’являється вдома.

Щоб не хвилювати старого, я збрехав, що позавчора бачив Арнольда в кав’ярні. Чому позавчора? Мені здавалося, що коли я відсуну вигадане побачення далі назад, то це буде менша брехня.

Але я вже був певний, що з Арнольдом щось сталося. Не якесь лихо, не катастрофа, о ні! Бо в життя Ціпперів доля не втручалася з первісною, раптовою силою. Вона діяла повільно, нудно, мов шашіль. На безбарвному небі, що здіймалося над Ціпперами, не розгулювались бурі, його тільки облягали хмари. І от тепер я відчув, що насувається одна з таких нерішучих хмар. Але я не згадував про неї. Я поводився так, ніби світило ясне сонце.

Того вечора я вирішив дочекатися Арнольда в кав’ярні.

Мені здавалося, що кав’ярня стала інакша, ніж була досі. В ній бракувало Ціппера. Всі ті, що раніше часто пошепки питали: «Що той Ціппер тут робить?», — тепер питали голосно: «Чому немає Ціппера?» І гра без нього була не та, і розмова не та. Дехто раніше вставав від грального столу, бо йому бракувало похмурого Арнольдового схвалення. Декотрі балакуни тепер мовчали, бо не було саме того слухача, на якого вони не зважали, коли він тут сидів. У симфонії облич, звуків і настроїв, якою вабила до себе кав’ярня, бракувало Арнольдового обличчя, його мовчанки і його трагічної тіні. Наближалася поліційна година, проте Арнольд так і не з’явився.

Другого дня я пішов до нього на службу. Один із його колег сказав мені, що пан Ціппер начебто хворий і вже кілька днів не приходить на роботу. Мені здається, що то був пан Краніх. І ще мені здається, що говорив він зі мною холодно й злісно, як говорять багато нещасних державних службовців після двадцяти п’яти років праці.

На квартирі Ціппера також не було. Я відразу здогадався, що він не хворий. Невже він раптом поїхав до Бразилії? Наче такі раптові вчинки не відповідали його повільній вдачі. Жоден Ціппер не зробить несподіваного вчинку. Де ж мені його шукати?

Я сам собі визначив восьмиденний термін: на цей час я вже змирився з думкою, що Арнольда немає. Викреслив його зі списку живих і поводився так, наче його ніколи й не було. Вирішив знов подумати про нього аж через вісім днів.

Та ті дні ще не скінчились, як я зустрів Ціппера. Була обідня пора. Я зайшов до кав’ярні глянути, чи немає там для мене листа. І бачу — сидить мій Ціппер, майже сховавшись у кутку, і, мабуть, пише листа. Мене він не помітив. Я побачив, що уста в нього ледь розтулені, ніби в дитини чи вві сні. Він низько схилив голову над листом. Писав не швидко. Видно, задумувався або робив паузи й стежив за ходом інших думок, як стежиш за летом птахів на обрії. Він не бачив мене, хоч дивився в мій бік.

— Добрий день, Арнольде!

Він поклав лікті на папір, похопився, що цим порухом зрадив себе, прийняв руки, вдаючи, начебто писав щось знічев’я, і посунувся, щоб мені було де сісти. Проте я не сів.

— Де ти дівся?

— В мене багато роботи.

— Але ж ти сказав на службі, що хворий?

— Он що, ти там був… Я роблю щось інше.

— Чому ти не приходиш сюди ввечері?

— Бо я втомлений. Не хочу нікуди йти. Та й набридло мені тут.

— Може, пообідаємо разом?

— Якщо ти мене запрошуєш…

— А ти не хочеш спершу скінчити листа?

— Ще встигну.

— Він не дуже важливий?

— Чого ж, дуже важливий!

— То краще допиши його.

— Нічого в мене вже не вийде.

— А чому ти не ходиш на службу?

— Не можу більше витримати її.

Арнольд сховав листа: згорнув його вчетверо і поклав у портфель.

На вулиці я запитав:

— А як тебе хтось побачить?

— Хай бачать.

— То ти хочеш кинути службу?

— Не зовсім так. Я хотів би, щоб мене змусили її кинути. Було б дуже добре, якби повз нас пройшов, наприклад, Кронауер. Я не маю сили сам піти зі служби. Чекаю на якесь лихо. Щоправда, від мене залежить викликати його, але я не маю на це сили.

Тієї хвилини я здалеку побачив радника Кронауера.

Я схопив Арнольда за руку:

— Глянь, іде Кронауер!

— Де?! — крикнув він.

Наступної ж миті він гайнув у якусь браму.

Я витяг його звідти, наче з шухляди.

— Чого ти сховався?

— Не знаю.

Ми мовчки попоїли. Після обіду Арнольд сказав:

— Я сьогодні повертаюся на службу. А ввечері буду в кав’ярні.

Я чекав на нього ввечері. Він не приходив.

Про нього вже так не допитувались. Мабуть, звикли, що його немає. Гравці знов почали засиджуватись довше за столом. Балакуни знову почали виголошувати промови. Якась непевна порожнеча, що лишилась після Арнольда, знов заповнилась, затяглася в дедалі насиченішій творчій, самовідновлюваній атмосфері.

Раптом з’явився Арнольд. Майже опівночі. Відвідувачі лаштувалися йти додому. Кілька столиків були вже темні. Карбідні лампи миготіли, але їх ніхто більше не піддував. Людей було так мало, що Арнольдова поява справила ще більше враження. Відвідувачі повідсували стільці й оточили Арнольда, наче він повернувся з далекої дороги або підвівся після довгої, тяжкої хвороби. В глибині зали стояли кельнери, готові привітати Арнольда, тільки-но він скінчить тиснути руки приятелям.

Така зустріч тішила Арнольда, як кожне свідчення, що він комусь потрібний, хай навіть тільки як глядач. Він, що завжди стояв осторонь,тепер на кілька хвилин опинився в осередку. Збудилася й почала діяти та частка його особистості, в якій був елемент акторства, невиявленого, приспаного щемкого акторства. Протягом п’яти хвилин Арнольд стояв на сцені. Він грав і водночас кланявся. Той короткий виступ, що мав у собі вирішальні моменти всієї ролі і всього вечора, зворушив мене до глибини душі.


XII
Постійні відвідувачі кав’ярні привітали Арнольда так щиро не тому, що справді зраділи його появі, а тому, що та поява була подією. Їхнє життя було вбоге на події. Вони сиділи в кав’ярні, наче обложені у фортеці. Ніщо з навколишнього світу не досягало до них, ніхто з них не достукувався до того світу. Вони так само зраділи б, якби почули, що Арнольд наклав на себе руки. Вони, мабуть, здогадувалися, що в його житті сталося щось важливе, щось таємниче. Бо ніколи ще не бачили, щоб хтось з якоїсь дріб’язкової причини не з’являвся в кав’ярні більше, ніж тиждень.

І справді, в житті Арнольда відбулася важлива зміна: він зустрів Ерну Вільдер.

Певна річ, при світлі він не сказав мені про це. Взагалі він звірявся тільки в темряві. Арнольд Ціппер завів про неї мову аж уночі, коли ми поверталися додому. І розповів мені не всю правду. Ми з півгодини йшли мовчки, і я весь час відчував, що він шукає відповідного вступу. Нарешті він озвався — сказав лише:

— Я зустрів Ерну Вільдер.

«Зустрів» було не те слово. Як я згодом довідався, він її знайшов. Оскільки вона рік тому кинула батьківський дім. Арнольд, мабуть, розпитував про неї в театральній школі. Але там йому не дали її адреси. Отож він вирішив почекати на неї біля школи, як і належить закоханому юнакові. Він побачив, як вона вийшла, і подався назирці за нею. Біля брами вона попрощалася зі своїми супутницями. Тільки-но вона опинилась на вулиці, Арнольд привітався з нею і запитав, як вона живе.

Про все це я, звичайно, довідався згодом. Поки що Арнольд сказав тільки, що з Ерни вийшла «мила, симпатична дівчина». Вона дуже змінилася від того літа на сілезькому курорті. Зрештою, це була й не дивина.

Крім цих загальних фраз, Арнольд нічого мені не сказав.

Я лише запитав, чи він тепер ходить на службу. Він відповів, що знов працює, вже три дні, проте аж ніяк не має наміру залишатись там, стати державним службовцем і відмовитися від «світу».

Все ж таки мені здалося, що Арнольд, незалежно від того, чи він залишиться на службі, чи ні, був закоханий. Тобто перебував у тому стані, який віддавна називають закоханістю.

Таке з ним траплялося вперше в житті. Я здивувався, бо він не мав схильності закохуватись. Він, якщо можна так сказати, не створював ніякого ґрунту для кохання. Хоч розум його не був особливо гострий і обережний, але й темперамент не мав такої сили, щоб заглушити розум. Хоч Арнольд від природи був сентиментальний, проте мав досить смаку, щоб переборювати сентиментальність. І хоч він був досить чутливий і здатний піддаватись чужому впливові, чужим чарам і настроєві, але надто байдужий до жінок, щоб котрась змогла полонити його. Я вже давно помітив, що Арнольд був із тих небагатьох чоловіків, які в товаристві жінок не змінюють своєї поведінки. Гравці в карти більше цікавили його. Враження від жінок вистачало рівно настільки, щоб Арнольд зауважив, що вони не належать до чоловічої статі. На цьому все й кінчалося. Він надто мало вірив у себе, щоб бути шанолюбним, як решта чоловіків. Адже, щоб закохатися, теж треба бути трохи зарозумілим.

Нарешті я дійшов висновку, що Арнольд закохався з розпачу, як людина, що не любить горілки, з розпачу стає п’яницею. Щоб з монотонного трагізму, в якому він перебував і з якого майже весь складався, перейти в трагізм живіший, схвильованіший, йому довелося вдатись до давно випробуваного драматичного способу. Можливо, він і сам до пуття не розумів, чому так повівся. (Та коли навіть хтось сам не знає підстав свого вчинку, ті підстави однаково є.) Арнольд зробив лише те, що я йому порадив кілька тижнів тому. Нездатний знайти собі жінку, він пішов найлегшим шляхом: згадав ту, яку зустрів дванадцять років тому. Надто байдужий, а може, й надто ледачий, щоб вибрати котрусь із багатьох, він повернувся до тієї, яку, здавалось йому, вже добре знав, — отже, не треба було гаяти часу на вибір. Надто млявий, щоб переживати щось нове, він волів розворушити давнє. Безперечно, це була його доля. Побачивши, що йому доведеться втікати з нудної байдужості в пристрасть, він знайшов найзручнішу з усіх пристрастей: ту, з якою вже був знайомий. Дійшовши до такого висновку, я вирішив познайомитися з Ерною. Що я ще міг зробити?

Він привів її в невеличкий гурт літераторів. Вона була досить розважна й не пробувала сама сказати щось розумне (хоч напевне могла б), а весь час мовчала. Але вона була надто заклопотана собою, щоб дослухатися до інших, а оскільки боялася виявити, що думає лише про себе, то майстерно розігрувала німу сцену, під час якої кожен з присутніх міг би заприсягтися, що її допитливий, нервовий мозок перетравлює всі фрази, почуті біля столу. Я пригадую, як сам розігрував такі сцени в школі, коли хотів здобути прихильність учителя на уроці, але так, щоб не гаяти часу на вислухування його балачок. Мені той час потрібен був, щоб думати про важливіші речі, цебто про те, що стосувалося мене. А все ж я не досяг такої майстерності, як Ерна. Бо вона здатна була не тільки думати про саму себе й водночас прикидатися, ніби вся віддається розмові, а й у потрібну хвилину, відчувши, що довша мовчанка може її зрадити, вміла одним-однісіньким реченням звернути розмову в інше річище. Тоді присутні цілих чверть години обговорювали питання, яке вона їм накидала. Для неї то була дуже цінна чверть години: вона знов могла думати про себе.

Біля столу сиділо кілька чоловіків, з якими вона щойно познайомилась. Коли ми, втомившись від довгих, порожніх, виснажливих розмов, які нам накидала панна Ерна, почали жартувати й поводитись по-людському, вона вже всіх називала на ім’я, бо встигла запам’ятати, як хто зветься. Вона вже не завдавала собі клопоту доточувати до звертання ввічливе «пане», а ставилась до нас як до своїх колег, як до молодих акторів. Вона прикидалась товариською, бо так було найлегше справити враження відвертої, невимушеної, порядної і простої. Вона трималась, мов хлопець, з чого присутні робили висновок, що з нею легко знайти спільну мову. Вона була весела, що породжувало віру в її темперамент. Вона терпіла двозначні жарти, навіть сама викликала їх, — і нам здавалося, що їй чужа будь-яка манірність. Вона нібито щиро хвалила тих акторок, про яких заходила мова за столом, і ми зробили з цього висновок, що вона не заздрісна. Вона глузувала з акторського ремесла, і ми повірили, що вона не шанолюбна. Вона зважала на думку інших, тому здавалася справедливою. Вона навіть питала в декого, як він дивиться на те чи інше, і ті, до кого вона зверталась, були цим потішені. Коли вона починала говорити, то ставала гарною. На щоках у неї проступав темний рум’янець, у карих очах з’являвся золотий блиск, вона крутила голівкою так жваво й артистично, що кучері мальовниче спадали на чоло і теж веселилися разом з нею. Вона часто знаходила привід погладити голову чутливою рукою, яка ніби мала свій власний розум, — цей порух кожну жінку робить вродливою, він дуже інтимний, наче перший крок до роздягання.

Я не сумнівався, що Арнольд кохав її, але й так само не сумнівався, що вона була цілком байдужа до нього. Вона ставилась до нього приязно, але в тій приязні було хіба на кілька градусів більше тепла, ніж у її ставленні до інших. Він мав подавати їй пальто, діставати олівця, тримати дзеркальце, підіймати хусточку, проводити її додому. І я ще ніколи не бачив Арнольда щасливішим. Він, як і більшість чоловіків, уявляв собі, що за ті дрібні послуги, яких Ерна вимагала від нього, в майбутньому його чекає велика винагорода; що швидкий погляд, яким вона з ним обмінювалась, означає порозуміння, хоч насправді вона тільки перевіряла його тим поглядом.

Але навіщо він їй був потрібен? Він, службовець управління фінансів і вболівальник, не мав грошей, не мав ніякої ваги і надії на майбутнє. Якщо Ерні і треба було чоловіка, то не Арнольда, що заважав їй. Чому вона не дасть йому знати, що байдужа до нього? Я аж згодом зрозумів, чому. Я побачив, що Ерна шукала не тільки тих, хто допомагав би їй робити кар’єру, а й служників, яким не треба віддячувати.

У подальші дні Арнольд змінився. Він ще не передчував, що його чекає. Тим часом він став самовпевнений. Його вже не гнітила думка, що він зайвий на світі. Він втручався в розмову тих, яких досі тільки шанобливо слухав. Навіть брав участь у грі. Здавалося, що він більше не хотів бути вболівальником.

Службу він кинув. Сказав, що хворий, а потім написав листа радникові Кронауеру, в якому повідомив, що змушений відмовитись від кар’єри урядового службовця. Це був той лист, якого він почав писати ще тоді, коли я зустрів його в кав’ярні. Тепер він шукав приватної і, як він казав, «тимчасової» посади. Не знайшовши її, він відмовився від кімнати й знов перебрався до батьків. І твердо, як здатні тільки закохані, заявив батькам, що не хоче бути службовцем.

Бідолашному старому Ціпперові допомогла його незмінна нерозумна віра: все, що трапляється з його сином Арнольдом, обертається йому на користь. Коли Арнольд переконався, що не може далі лишатись на службі, то це доводить, що він там нічого не досягне. Коли Арнольдові здається, що пора закохатись, то тим краще. Але про те, що Арнольд перестав ходити на службу саме тому, що закохався, старий Ціппер не знав, його наївність насамперед виявлялася в тому, що він був нездатний побачити найочевидніших причин будь-якої події. Він вірив, що Арнольд думає так само, як він. Арнольд залишив прекрасне місце, бо зневірився, що його там колись оцінять по заслузі. Що ж інше могло спонукати його на такий крок? Тільки це! Отже, Арнольд зробив добре.

Жінка, в яку Арнольд закохався, мала бути незвичайною. І старий Ціппер палко хотів побачити її. Він пам’ятав її ще з сілезького курорту і вже полюбив за самими згадками.

— Правда ж, вона русява? — спитав він, бо йому подобалися русяві.

— Ні, шатенка, — відповів Арнольд, бо не хотів сказати, що вона чорнява.

— Але я добре пригадую, що очі в неї ясні.

— Так, — погодився Арнольд, щоб не сперечатися з батьком, — коли вона сміється, очі в неї стають ясні.

— Мабуть, вона стала високою і повною?

— Ні, залишилася низенькою і тендітною.

— Авжеж, — сказав старий Ціппер, — теперішня мода вимагає, щоб жінка була тендітна. Вона справді хоче стати артисткою?

— Так, а чому б ні?

— Тоді вам, мабуть, не можна одружуватись?

— Не обов’язково. Хто ж каже про одруження!

— Певне, що не обов’язково, — погодився старий Ціппер, що завжди стояв за розхитування звичаїв. Він не був реакціонером, ішов у ногу з часом.

Ерна кілька разів приходила до Ціпперів. Чому ж їй не приходити? Вона виросла в такому самому будинку. Але тепер хотіла покинути його. Вона ненавиділа незграбну ніжність свого батька, міщанську зарозумілість матері, її вічну дратівливість, сцени, які вона робила чоловікові, коли той привозив з подорожі надто скромні подарунки, її постійний острах, що хтось ставиться до неї не досить «уважно».

Як їй найшвидше втекти з такого дому? Панна Ерна відкрила в собі «внутрішнє покликання», проти якого не могли нічого вдіяти ні добродушний батько, ні шанолюбна мати. Потім виявилося, що в неї вистачило розуму навіть озброїтись талантом. Немає нічого неможливого.

Тепер вона жила вже «власним життям», якого завжди прагнула. Не треба було нікому звітувати, як минув її день, коли вона пізно ввечері поверталася до своєї кімнати. Не доводилось вислухувати безліч одноманітних запитань, на які можна відповісти правду, такі вони всі невинні, а проте відповідаєш брехнею, тільки тому, що вважаєш не вартими правди тих, хто питає; виплутуватися з нескінченних ускладнень через те, що завтра забуваєш сказане сьогодні; уникати нерозумної, настирливої цікавості матері, яка в доньчиній молодості хотіла ще раз пережити свою молодість, і безглуздої пихи батька, якому віра в сильну особистість дочки не заважала ставитись до неї як до невинної дитини.

Тепер Ерна поверталася додому коли хотіла. Фах, до якого вона готувалась, сягав у такі далекі світи, що батьки й не пробували про щось дізнатися. Це був не жіночий ліцей, який свого часу відвідувала мати. Це була «сцена», яка тхнула гріхом, далеким невідомим багатством і блиском, що йде в парі із занепадом чи з великим щастям. Обидві ці долі були такі чужі міщанському світові, що майже ніхто в ньому не радів щастю і не нарікав, коли доводилось опускатися на дно. Той світ, у який тепер лаштувалась вирушити Ерна, був поза контролем її батьків. Вона позбулась їхньої влади, любові, пихи і дурості.

Вона була розумна й нічого так не лякалась, як несвідомого повернення до котроїсь із багатьох бридких звичок її рідного дому. Вона весь час пильно стежила за собою, боячись помітити в собі подібність до матері. Чужим вона брехала, що її батьки — прості, безпретензійні люди. Вона вважала, що це вдалий хід; інша брехня — про походження з аристократичної родини — здавалась їй надто банальною: так рекламувала себе кожна нікчемна акторка.

— Коли походиш з такої простої родини, як я… — казала вона часто, навіть тоді, коли ця фраза була цілком зайвою.

Найбільше її втішило б, якби світ повірив, що її батько — неписьменний дроворуб. Після революції серед молоді, що пішла в літературу й мистецтво і хотіла наблизитись до пролетаріату, який протягом недовгого часу здавався переможним, було модно вдавати з себе вихідців з низів. (Я знав сина одного багатого ювеліра, який запевняв, що його батько годинникар.)

Арнольд начебто не помічав цього. Так само як його батько не міг побачити зв’язку між причиною і наслідком, Арнольд не вмів розрізнити брехні і правди. Зрештою, хто з закоханих їх розрізняє?


XIII
На найближчий сезон Ерні пощастило отримати скромне місце в невеличкому театрі у Вроцлаві. Вона добре знала, що це не шлях до слави, а тільки боротьба з небезпекою втратити силу волі. Знала, що її чекали неприязнь, заздрість, лють та розчарування і що вона нізвідки не почує слова розради, слова, яке повернуло б їй віру в себе, не матиме визнання, не спізнає безкорисливої чоловічої любові. Тому вона погодилась на те, що Ціппер поїде з нею. І він у першу хвилину радості запитав, чи вона згодна стати його дружиною.

Вона була згодна.

Тоді я не розумів цього. Адже Арнольд пішов би за нею на край світу, не вимагаючи за це кохання. Я не міг збагнути, чому така жінка, як Ерна, щось купує, коли вона може отримати його задарма. Аж потім я дізнався, що за його вірність, працю, за його життя, а може, й щастя — бо ж Арнольд також міг би бути щасливим — вона не давала йому стільки, як він вважав. Адже чоловіки споконвіку живуть ілюзією, яку підживлюють поети й автори романів, — нібито жінка завжди віддає їм найкраще, що в неї є. Через це чоловік справді вартісний так шаленіє, коли дізнається, що жінка зрадила його з якимось нікчемою. Через це такими перебільшено чорними барвами малюють шлюбну ніч, проведену без кохання. Через це так легко піддаються «спокусі». Через це такою перебільшеною пошаною користуються Казанови.

Ерна не дуже цінувала своє тіло — як і багато інших жінок. Вона спала з чоловіком, до якого була байдужа, бо була байдужа до кохання. Їй здавалося, що буде краще, коли вона перший свій ангажемент візьме як щойно одружена жінка. Принаймні так буде оригінально. Щось та означатиме, коли з нею буде чоловік, ревнуватиме її і робитиме вдвічі бажанішою. Ерна не мала ніяких ілюзій, вона була тільки розважна.

Арнольд одружився, і хоч це був лише цивільний шлюб без весілля, пані Ціппер уперше після багатьох років знов надягла свою чорну сукню з блискітками. Чи вона й далі струшувала в червону чарку погублені блискітки? Чи є ще там синя чорнильниця? І взагалі, чи стоїть ще там комод? Саме ці запитання, пам’ятаю, лізли мені в голову під час Арнольдового шлюбу. Старий Ціппер був мовчазний і врочистий, що аж ніяк не відповідало простоті шлюбної церемонії. Він сам колись питав, чи вони одружаться. І ось вони справді беруть шлюб: його син і молода артистка. І ніяка це не дивина. Церковного шлюбу їм не треба. Весілля, врешті, також застарілий звичай. Старий Ціппер, який завжди йшов у ногу з молоддю, кілька разів сказав, що йому шкода тих грошей, які він витратив на своє весілля.

З чого Арнольд житиме, невідомо було. Ціппер роздобув йому ще трохи грошей. Чи то були його заощадження, чи він їх десь позичив, ніхто не знав. Потім Арнольд поїхав до Вроцлава.

Я загубив його з очей і майже не чув про нього. Я не знав, із чого він живе, мабуть, йому доводилось тяжко працювати. В подальші два роки він їздив з дружиною по багатьох провінційних містечках. Нарешті їй пощастило зав’язати стосунки з людьми кіно. І Ціппер разом з Ерною переїхав до Берліна.

В театрі все тяглося надто довго. У кіно мало піти швидше. Бо театр має багато центрів, а кіно тільки один — Голлівуд. Якби туди добратися, здобути гроші, славу й силу!

Ерна здобула швидше перемогу, ніж успіх, коли, зігравши у фільмі «Вічна тінь» другорядну роль, так сподобалась пресі, що її дужче хвалили, ніж акторку, яка виступала в головній ролі.

Аж тепер для неї почалася справжня робота, бо в той час голос преси був для верховод кіно не присудом, а тільки відплатою за оголошення. І все ж для Ерни критика мала те значення, що надала її прізвищу першого скромного звучання, а її фізіономії — перших обрисів. І вона з природженою спритністю почала працювати над своєю кар’єрою.

Тим часом у кіно вона мала справу з людьми, подібними до її батька: з дрібними міщанами, що полюбляли гучні слова. Це була пора інфляції в індустрії кіно. Туди сунули люди з усіх галузей, з усіх кінців, з усіх провінцій: з текстильної промисловості і з готельної справи, з фармакології і з фотографії, з салонів моди й іподромів, видавці й журналісти, агенти з продажу готового одягу і придворні фотографи, відставні офіцери й люди випадкових заробітків, з Катовиць і Будапешта, з Галичини і Вроцлава, з Берліна і Словаччини. Кіно було Каліфорнією. Колишні біржові маклери з Чернівців сиділи разом з німецькими націоналістами, титанами промисловості, й вигадували патріотичні фільми. Агенти з продажу абажурів гасали по ательє, гримали на механіків і називали себе освітлювачами. Пересічні портретисти стали декораторами, студенти, що керували академічними клубами дилетантів, стали помічниками режисерів. Вантажники, вигнані з меблевих комор, стали художниками-оформлювачами, фотографи звались керівниками зйомок, валютники — директорами, поліційні нишпорки — «консультантами з криміналістики», спритні покрівельники — «конструкторами-будівничими», а всі, хто був короткозорий, — секретарями. Багато хитрих службовців міняльних контор ставали самостійними, наймали приміщення на Фрідріхштрассе й називали його «дирекцією», шукали якийсь куток на Темпельгоферфельді й називали його «ательє», самі компонували фільми й ставали авторами, наказували якійсь дилетантці плакати, а її партнерові галасувати й ставали режисерами, зліплювали картон і ставали архітекторами, запалювали магнезію і ставали майстрами освітлення. Кожен з них був одним, а ставав іншим, ким сам хотів.

Продавці сигарет відкривали кінотеатри і після сьомої години вечора, скінчивши торгівлю в крамниці, продавали втричі більше квитків, ніж було місць у залі. А місць у залі було так мало тому, що її оздоблювали надто великою кількістю підробленого мармуру, кубістських лож та експресіоністських балюстрад. Інтелектуали не дуже успішно запобігали ласки у власників ринків і ательє. Часом котромусь із них щастило перечекати всі вигадані наради, через які його не приймали, власкавити всіх стенографісток, що, мов собаки, гавкали перед канцеляріями своїх хлібодавців, перехитрувати всіх секретарів, що бажали їм зла, бо самі тремтіли за свій шматок хліба, і, нарешті, перемогти свою відразу до ручкання з усіма підряд і до «пристосовництва», як тоді казали. Та однаково ті інтелектуали мали в кіно тільки голос, а не вирішальне слово, бо що вони знали про фінансовий бік справи, про публіку, про Америку?

Статистки пропонували свою цноту за непевну обіцянку третього помічника режисера зробити з них «зірку». Коло білих дівочих ліжок з балдахіном у міщанських домівках висіли поштові картки з портретами їхніх улюбленців, підписані в день прем’єри. Щоб якось-таки вплутати цих розрекламованих на весь світ красунь у справді цікаві пригоди, каравани з кінофабрик вирушали в далекі подорожі до магарадж, гейш, тореадорів і факірів. Акціонерні товариства розпадалися в друзки, а на їхніх руїнах поставали нові. Директори опускалися до ролі статистів, а статисти підіймалися до рівня зірок.

Це був світ для спритних людей, світ для Ерни. Це вже був не провінційний театр з начитаними секретарями, з вразливими неосвіченими режисерами і розважними, боязкими й убогими директорами, тут панував не вічний страх, що театр «закриється», а навпаки — вічно святкове хвилювання відкриття. В театрі для акторки було велике щастя, коли режисер щось умів і ще не опинився в Берліні, коли він кохав її всім серцем, а ще не спав з нею, і коли після трьох вечорів у ліжку ще й далі був переконаний, що на неї чекає «майбутнє». В театрі, що почав занепадати, спритність не давала їй жодної користі. Там не було ніякої тактики, намарне йшла вся сила, кожні обійми, кожне кокетування з театральним агентом, кожні фальшиві лестощі на адресу директора, кожна тонка інтрига проти товаришки, кожна видатна сцена, в яку ти вклала всю душу, кожен букет квіток, які ти сама собі посилала. У кіно ж, навпаки, все було нове, пахло лаком, тут ще не склалась традиція «випихати», «шити в дурні», «доводити до сказу», «замилювати очі», «пробиватись ліктями» — все це взято з театрального світу, але ще не цілком пристосовано до кіно. Хоч слово тут не мало ще такого значення, домовленість оберталась у жарт, підпис означав «буде видно», обіцянка — «порожнє слово», а угода — «крутійство», зате лють викликала пошану, хитрощі — увагу, близькі стосунки — страх, а втриматись у ненастанній зміні було легше, ніж у постійному, повільному й певному завмиранні. Той, хто так пильно вивчав життя і мав такий гіркий досвід, як Ерна, легше міг здобути «становище» в кіно, ніж у театрі.

Треба було чимось заімпонувати примітивному дрібноміщанському смакові чоловіків з кіно. Може, вродою? Вони мали якийсь дивний смак. Удаваною шляхетністю душі? Вони не знали, що це таке. Вишуканим тоном? Вони не почули б його серед галасу, який самі зчиняли. Химерними манерами? Вони почали б наслідувати їх. Романом з якоюсь «великою цяцею»? Таке вже бувало. Розпустою? Це нікого не здивує. Хистом? Кожен має хист. Залишилось одне: змішати всі способи, скомпонувати їх і користатися ними залежно від потреби, а ще — це ніколи не зашкодить — стати трохи «ненормальною». Це тримає на відстані нестерпних, нудних чоловіків і завжди дає тему для розмови. Зрештою це так віддалило її від рідної домівки, від матері, від батька, від власної крові, що вже можна було сказати напевне: вона ніколи не повернеться до минулого.

Отже, Ерна завела собі одну товаришку, потім дві, три.

Колишні її театральні свати, що теж подалися в кіно, ще й самі не знаючи навіщо, хитали головами й подумки зважували, як повернути до нормального життя таку вродливу жінку. Власне, всі чоловіки зважували це, навіть інтелектуали, яким було відоме таке явище. Їм дуже подобалась Ерна. Подобалось те кокетування, що з погляду чоловіків було даремне і саме тому збуджувало їх; той розум, що здатний був слідкувати за летом найскладнішої думки, та товариська простота, що нікого не обтяжувала; та грація, якась хвороблива й ніби неприкаяна; той «непересічний хист», якому не заважав «непересічний розум»; Ернина постійна готовність віддаватись, але не чоловікові; очевидна неможливість сподобатись їй, хоч вона й потребувала чоловічого обожнювання і не здатна була приховати цього. Її високо цінували, як усе недосяжне, що сама природа оточила муром.

У товаристві ділових людей кіно Ерна поводилась інакше: глузувала з інтелектуалів і з їхньої «відірваності від життя», натякала, що теперішні часи потребують людей діла і що робити гроші — більше мистецтво, ніж грати в театрі. Вона марила Америкою й оповідала, що дитиною вже була там. Вона поширювала казку про своє вбоге походження й запевняла всіх, що мусить заробляти багато грошей, бо їй доводиться утримувати батьків і численних братів та сестер, які мешкають у найгіршому районі Відня. Це, щоправда, не заважало їй знайомитися з угорськими графами. Хоч вона й удавала, що не цінує хисту, а надто свого, проте ані на мить не втрачала зверхнього тону, властивого акторам. Вона поводилась, неначе вільний від упереджень аристократ у товаристві буржуа, які шанують його не тому, що він не має упереджень, а тому, що він аристократ без упереджень.

Вона вміла розмовляти і зверхньо, і як рівний з рівним.

— Вона чарівна! — казав пан Прінц із фірми «Альга».

— О, справді чарівна! — вторував йому пан директор Натанзон.

І обидва, не знаючи один про одного, запрошували її на прогулянку.

Вона йшла і з тим, і з тим, давала їм помилуватися своєю начебто несміливою беззахисністю, кожному з них залишаючи надію, що він, саме він міг би навернути її до «нормального життя», якби після цієї першої прогулянки запросив на кілька ще інтимніших. І від кожного з них отримувала ролі.

Малих ролей вона вже не брала. Свої справи вона довірила одному відомому адвокатові, якому поки що нічого не платила. Режисерам вона казала почекати, а сама вчилася їздити верхи, фехтувати, плавати, лазити по деревах, стрибати, робити акробатичні вправи на трапеції — всього, що потрібне для голлівудського Дикого Заходу. Інколи вона раптом захворювала або з нею ставався нещасливий випадок. Вона щосереди запрошувала до себе впливових осіб, найняла секретаря, купувала в антикварів фігурки Будди, влаштовувала публікацію своїх фотографій в ілюстрованих часописах, «принципово» не давала ніяких інтерв’ю, подорожувала літаком, а не поїздом, наражалася на справжню небезпеку, щоб здобути славу, підтримувала страйкові комітети, декламувала радикальні вірші, називала товаришами людей, яких мало цінувала, але й просила познайомити її з тим чи з тим вищим офіцером, якого також «могла зрозуміти», врешті досягла того, що їй почали платити високі гонорари, робила борги, мала успіх, пошану і всі переваги, які дає вміння подобатись.

Вона почала топтати стежку до Голлівуду.


XIV
Я ніколи не мав бажання побачити Ерну на сцені, хоч вона й далі, ніби тимчасово, виступала в театрі. Краще б сказати, я хотів її бачити не в тій ролі, до якої її змушував фах, а в іншій, яку вона знайшла собі сама і яку грала вдень краще, ніж ту офіційну ввечері на сцені. До притаманної мені, мабуть, від природи, нелюбові до театру у випадку з Ерною додалося ще й побоювання, що я, зворушений грою цієї фахової лицедійки на сцені, перестану бачити її наскрізь, підпаду під вплив її гри і в приватному житті. Таке часто буває. Мені здається, що акторам, а надто акторкам, ми замість моральної оцінки даємо оцінку мистецьку. Наше кохання, відданість вони здобувають не чесними, так би мовити, первинними, жіночими засобами, а завдяки нашій поблажливості — наприклад, до їхнього дешевого кокетування, викликаного фаховою потребою в багатьох випадках удаватися до дуже дешевих засобів, щоб домогтися відповідного враження. Тому акторці ми швидше вибачаємо несмак, ніж іншій жінці. Не одній акторці, навіть бувши суворими моралістами, ми прощаємо моральні вади. І все це робимо не з «пошани до мистецтва», а з підсвідомої поваги до зусиль, які їй потрібні для того, щоб сподобатись юрбі і водночас не відштовхнути від себе одиниць. До Ерни я був упереджений. Але, знаючи, що всяка оцінка, навіть упереджена, більш-менш справедлива, вірячи в слушність свого упередження, я, хоч який був цікавий і хоч як близько брав до серця все, що стосувалось мого приятеля Арнольда, не вважав за потрібне складати іншу оцінку Ерні як акторці, може, трохи й прихильнішу. А проте одного разу я не зміг відмовитись від Арнольдового запрошення і пішов з ним до театру. Ерна грала тоді роль, що подобалась публіці. То була якась посередня п’єса — я забув і її назву, і автора, і навіть зміст. Ерна грала так звану неоцінену дружину чесного філістера. Мене дратував уже самий безсоромний сюжет тієї п’єси. Я вже не кажу про дешевий шаблон — неоцінена дружина й чоловік-філістер, — безмежно нудний, як на мій смак, але й враження, яке аргументи автора справляли на слухачів, було надто тілесне й неприємне, як їхній піт і дух. Здавалося, що секреція людських тіл залежала від більшого чи меншого естетичного або ж інтелектуального враження, яке вони діставали. Люди інакше сміються з двозначного жарту, ніж з вишуканого дотепу. Сльози, які жінка з народу проливає над незугарною драмою, мають гірший склад, ніж ті, що їх та сама жінка ронить у хвилину тихого смутку. В тій п’єсі Ерна була безпосередньою причиною настрою, який опанував публіку. Вона грала свою роль напевне переконливіше, ніж її написав автор. Вона зуміла так ошляхетнити незграбні наміри незграбного автора, що вони здавалися майже мистецькими. Але саме тому я й упізнав у ній Ерну з кав’ярні літераторів, просто-таки спіймав її на гарячому. Вона мала хист спритної модистки з передмістя, що з дешевого краму вміла зробити річ, яка у вітрині здавалась майже вишуканою. Мала подвійну можливість подобатися. Людей вабили дешевина матеріалу і облудний доказ, що, незважаючи на це, він може бути вишуканий.

У житті Ерна була тендітна. На сцені ж здавалась просто кволою, але не позбавленою грації. У житті вона була гнучка й витривала. На сцені ж — слабка й безпорадна. В товаристві чоловіків вона поводилася так, що кожен відчував потребу опікуватися нею, навіть кожен гадав, що має певне завдання. На сцені вона мала такий вигляд, ніби її залишили всі чоловіки, і кожен глядач чоловічої статі в партері ладен був кинутись їй на допомогу. Після обіду вона розмовляла низьким голосом, що наче йшов від серця, а ввечері — високим, дзвінким, який ставав таким зі страху. Добре продумане кокетство, що протягом дня робило її розумною і дотепною, ввечері оберталось на інше, яке вже творило шляхетну, тиху, покірну простоту. Коли в розмові хтось зачіпав неприємну для неї тему, Ерна спритно ухилялась, мов пружний м’ячик, що нібито й подається, але здатен приховати повітря, яке надає йому пружності, так, щоб цього ніхто й не помітив. Та коли вона була на сцені, то, здавалося, з якоюсь блаженного безтурботністю наражалася саме на ті небезпеки, які вдень так спритно вміла відвертати. Ставало страшно за неї. Хотілося гукнути їй: «Не йдіть туди! Не кажіть цього! Будьте обережні! Трохи брешіть!» — їй, яка завжди була обачна й здебільшого брехала, не тому, що мусила так багато всього приховувати, а тому, що добре знала: брехня принадніша за правду, якщо навіть людям відома правда і вони не вірять брехні.

Хоч яка вона була спритна, а мені здавалося, що не тільки я, особисто знайомий з нею, але й інші люди, наприклад, критики (якщо вони розумілись на жінках бодай наполовину так, як на театрі), помічали дивну невідповідність між тією кволістю, яка щохвилини могла зломитися, і гнучкими, як у змії, пружними, майже м’язистими рухами її тіла, рук, шиї. В діалозі вона зводила очі вгору, наче молилася. Але ж врешті-решт повинно було впасти в око, що за тим вічним звертанням погляду до неба, навіть тоді, коли в тексті стояло: «Дайте, будь ласка, склянку води!», — ховалась велика байдужість, що воно виходило з душі людини, здатної сплутати небо з блакитним парканом. Не можна було не відчути, що той, хто вміє благально зводити очі до неба, нездатний молитися. Не можна було, врешті, не переконатися, що та вишуканість, якою так захоплювались дружини різників, випливала з певних дидактичних міркувань, не була безкорисливою, як сама гра, а мала підсилювати гру й повчати глядачів.

Хоч ми сиділи недалеко від сцени, Арнольд користувався театральним біноклем, що здавався природним продовженням його очей.

— Ерна не любить, щоб я дивився на неї без бінокля. Каже, що я можу її зурочити. Я дивлюсь у бінокль не для того, щоб краще її бачити, а щоб не показувати їй свого лиця.

Проте я здогадувався, навіть був певний, що Ерна не боялася «поганого ока», а хотіла, щоб Арнольд виразно бачив її близьку й недосяжну, хотіла розпалювати його уяву тією облудною близькістю, яка, проте, воліла зберігати дистанцію. Я зразу помітив, що Арнольд страждав, коли бачив так близько те, чого не міг утримати біля себе.

Але навіщо вона його мучила? Я не міг знайти відповіді, не знаходжу її й тепер. Мені здається, що Ерна жила Арнольдовою мукою, їй було потрібне страждання закоханого, як іншим жінкам потрібні самі закохані. Неправда, що є жінки, які мучать без мети. Їм потрібна мука інших, як ліки чи косметика. Думаю також, що різні забобонні методи, якими так радо користуються акторки, викликані не самим страхом, а мають цілком реальну причину і приховують якусь добре обмірковану мету, як і Ернин забобон.


XV
Арнольд Ціппер співав хвалу своїй дружині. Врешті-решт завдяки різним зв’язкам, завдяки збігові обставин, що вже скидались на присуд долі, він став редактором кіносторінки в одній вечірній газеті.

Мені здавалося, що він нарешті знайшов фах, який йому відповідав, йому якраз був властивий той примирливий тон, яким тільки й можна критикувати те, в чому ти сам фінансово зацікавлений. На тій посаді, яку він обіймав, треба було спритно вдавати безстороннього, щоб не вразити почуттів тих, хто давав у газету оголошення. Поганих фільмів, щоправда, можна було не хвалити, проте належало знайти в них стільки цікавого, щоб публіка принаймні не відразу перестала їх дивитись. Важко було орієнтуватися в тій темній, непроглядній плутанині взаємин між газетною промисловістю й кіно.

Були важливі новини, які доводилося відкладати й чекати, чи за них заплатить той, хто їх подав, і коли заплатить. Були й інші, неважливі, які не цікавили жодного читача, але їх друкували, бо вони надходили з джерела, з якого щопівроку регулярно надходили й гроші. Були повідомлення з ворожого боку, які відразу летіли в сміття. Були повідомлення супротивників, що з розпачливою хитрістю, таємничим способом намагалися проскочити на сторінку, — їх належало швидко викривати й безжально викидати геть. Були газети, з яких дозволялось вирізувати новини й цілі статті, а були й такі, що стояли в чорному списку видавця. Були інтерв’ю з фінансистами кінопромисловості, які належало подавати в точно визначений час і день, коли цьому сприяло міжнародне становище. Відбувалися злиття, про які було відомо за два тижні наперед. Арнольд прагнув сповістити про них світ — та ба! Видавець наказував набратися терпцю, навіть якщо газета конкурентів могла перехопити цю новину. Інколи треба було боятись конкуренції, а інколи — сумних наслідків якогось повідомлення.

Але видавця Арнольд боявся завжди.

Видавця Арнольд боявся завжди, бо те, що він робив, здавалось йому таким важливим, він так цінував своє місце, що нізащо не хотів його втратити. Не тому, що боявся безробіття чи голоду. Але це було єдине місце, де він міг працювати для своєї дружини — наскільки він взагалі здатен був працювати для неї. Тут він дізнавався про сприятливі можливості, якими Ерна могла скористатися, про небезпеки, яких вона мала уникати, про осіб, які ще були «на коні» чи вже забраковані, про ролі, які ще були вільні, про появу суперниці і про загрозливі інтриги. О, яким щастям була для Арнольда ця праця! Він сидів тепер біля столу літераторів майже як рівний — адже багатьом із них потрібна була його підтримка, вони навіть підлещувались до нього. Щоправда, це була не та давня віденська кав’ярня з постійними відвідувачами, де б він хотів пережити свою перемогу, але все ж кав’ярня літераторів. Час від часу приїздив хтось із Відня, бачив Арнольда в колі славетних людей і дивувався: «Ти ба, в Берліні навіть Ціппер чогось доскочив!». З цією новиною він повертався до Відня і, оточений постійними відвідувачами в кав’ярні, вигукував:

— Ціппер уже не вболівальник!

Арнольд Ціппер був тепер членом багатьох спілок. Не добродійних, як його батько! Існувала спілка, що дбала про спорудження пам’ятника Асті Нільсен, було кілька спілок журналістів і спілка, яка організовувала щорічні кінофестивалі з конкурсами краси й жіночим боксом. І в кожній Арнольд був діяльним членом.

Він нітрохи не журився тим, що йому доводилося редагувати брудні матеріали. По-моєму, він навіть не помічав, що йому платять за брехню або напівбрехню. Самого його не можна було підкупити, він не брав навіть дрібних подарунків, навіть невинних запрошень, якщо відчував за ними якусь приховану мету. Брехав він тільки для свого шефа. Був такий, як і більшість чесних попихачів тих, що загрібають гроші.

Арнольд бачив перед собою тільки одне завдання: бути корисним дружині. Він кружляв віддалік від неї, на околицях її життя. Вони не жили вкупі, не їли, не спали разом, навіть не зустрічалися. Йому було досить того, що кожен знав: Арнольд Ціппер — чоловік тієї чарівної, хоч і не ласкавої до чоловіків артистки кіно. А може, це тільки так здавалося? Бо потім я довідався, що він був одним із найнещасніших людей, які будь-коли крутилися між кіно й газетою, хоч усе-таки мав вигляд щасливішого, ніж два роки тому у Відні, ще без дружини.

Для неї він гнув спину, коли видавець лаяв його, для неї писав брехливі повідомлення, для неї бігав брати інтерв’ю, для неї був «корисним кіножурналістом», для неї годинами розмовляв з агентами, що збирали оголошення. А оскільки в світі кіно рука руку мила відверто, в усіх перед очима — це була одна з небагатьох цнот того світу, — то Ціппер не соромився розповідати в кав’ярні чи клубі, що «відводить удари» від своєї дружини і «залагоджує справи» для неї, хоч вона майже не цікавилася тим, що він робить.

Бо Ерні було байдужісінько до нього. Вона мешкала за містом, певна річ, на західній околиці, у вишуканому районі, де, неподалік від директорів банків, політиків і промисловців, утворилась колонія добре оплачуваних митців. Вона мешкала з трьома приятельками, двома хортами, що були тоді дуже модні, садівником та шофером у віллі — звичайно ж, у віллі. Фігурки Будди починалися вже в передпокої і тяглись аж до спальні. Одна з приятельок була морфіністка (цього вимагав добрий тон) і мала грамофон, який заколисував її до сну. Він не вмовкав цілий день; крізь усі двері було чути його віддалений стогін, що супроводив мелодію, і тоненьке вищання, коли його накручували. Нагорі, в кімнаті, де були самі лише канапи, хорти і Будди, сиділа Арнольдова дружина, коли не була в ательє.

Удома Ерна вранці носила кімоно, до другого сніданку, який вона їла о четвертій пополудні, надягала так зване «дезабільє» з плісованого прозорого шовку, а вислизнувши з цього убору, відразу пірнала — адже це була її пора — у вечірній, тобто в «туалет». Потім приймала гостей.

Це були її колеги з сусідніх вілл, самі улюбленці публіки, демонічні, саркастичні, ліричні, облесники — і плебейські типи, бабії та незрівнянні переможці долі. Ох, які вони були на вигляд нудні й добродушні! На них не було гриму, не світили лампи, їм не давав наказів режисер. Не треба було нікого слухати, хіба що звичаю, який велів їм двічі одружуватись протягом п’яти років і тричі на рік давати себе обкрадати. Дивлячись, як вони грали в карти і в доміно, як їли шніцелі в сухариках і наминали листки салати, як вони змішували лікери й танцювали під грамофон, не можна було зрозуміти, що, власне, спонукало їх стати артистами, гасати в химерних костюмах просторими галасливими, захаращеними ательє; що змушувало їх проливати сльози, вступати на картонні трони, мчати на конях і тонути разом з кораблями; навіщо вони виставляли своє особисте життя у вітринах і розписували його в газетах, виносили на люди свої біографії, самі викликали навколо себе плітки, брехали і спростовували брехню, закохувались, не вірячи в кохання, і розлучалися, не вірячи в розлучення. Ох, чому вони не були продавцями сигарет, біржовими маклерами, чесними годинникарями і банковими службовцями, як їхні батьки? Чому вони гралися в такий собі веселий народ митців і ставали в опозицію до своїх сусідів — директорів банків, промисловців і землевласників? Чи вони всі прийшли до акторства тим самим шляхом, що й Ерна Вільдер?

Раз на тиждень, після обіду в неділю, Арнольд міг провідати свою дружину.

— Я ненавиджу неділі! — казала Ерна. — З людьми приємно, але в неділю вони мені діють на нерви! Але добре, що більшість людей працює. — Тому в неділю вона нікуди не виходила. — Вдома я буваю тільки в неділю! — заявляла вона кільком знайомим, яких хотіла бачити в себе не лише в офіційну середу.

Отже, Арнольд ходив до неї в неділю після обіду.

Це був єдиний раз на тиждень, коли він наймав машину, бо купував дружині квітки, а був надто сором’язливий і не хотів, щоб його хтось бачив на вулиці з букетом. Він надягав елегантний костюм — тепер він мав їх кілька, бо в тому великому світі, в якому він тепер жив, треба було краще одягатися, ніж їсти. Він навіть носив монокль у кишені жилета. Той монокль на його сумному обличчі був, мов замерзлий ставок на тлі осіннього краєвиду. Але він мусив його носити, бо відвідував конкурси краси, до того ж був короткозорий.

Костюми його були пошиті в одній із тих дорогих, хоч і маленьких, кравецьких майстерень, про які великий світ поки що не знав. Рік тому вона ще працювала на листонош, та раптом отримала замовлення від якогось актора, і всім турботам настав кінець. Хтось у нічному клубі казав:

— Я винен Чіпекові тисячу марок.

— А хто це? — питав його співрозмовник.

— А ви не знаєте, хто такий Чіпек?

І співрозмовник починав думати, чи не краще було сказати, що він знає Чіпека, не признаватися вголос, що й не чув про нього.

— Чіпек — найкращий кравець у Європі! — проголошував боржник (а якщо він був дотепний, то казав: «У Європі і в околицях!»)

Тоді всі відсували стільці й починали оглядати костюм.

У ньому було повно прихованих, дуже тонких, непомітних на перший погляд вартостей, які міг поцінувати тільки знавець. Отож знавець починав докладно пояснювати, що петельки на вилогах цнотливо зашиті, хоч мають такий вигляд, наче в них можна вткнути квітку. Кишені всередині сірі, а не білі, штани тримаються без паска і без шлейок, а жилет не має ззадупряжки. Внутрішні кишені піджака з хлястиками, а підшивка знизу не пришита, тільки підрублена, «щоб не витягався матеріал», як кажуть фахівці.

Цьому Чіпекові, якого артисти вже кілька років рекомендували один одному, «давав роботу», за його словами, й Арнольд.

— Усі тепер одягаються в Чіпека, — пояснював він.

Арнольд показав мені деякі приховані вартості свого вбрання, яких не помітили й ніколи не помітять інші клієнти. Пригадую собі жилет, так дивовижно скроєний, що його можна було носити «низько» й «високо», тобто з великим і малим викотом, залежно від кольору костюма.

Як далеко були вже ті часи, коли Арнольд носив простецький костюм із перефарбованого військового сукна! Мій приятель Ціппер призвичаївся до багатьох дорогих дурничок, його краватки могли б правити за взірець, це доводилось визнавати навіть тим, хто неприхильно ставився до нього, його черевики були пошиті за міркою і ручним способом, а до крамниць готових товарів Ціппер відчував таку відразу, як я до різниць.

Багато хто сушив собі голову над його стосунками з дружиною.

— Що вона робить з таким чоловіком? — питали злостиві.

— Що він робить з такою жінкою? — питали добродушні.

— Чому вони не розлучаться, як усі? — питали безсторонні.

Проте Ерна особливо наголошувала на своєму дивному подружньому житті. Коли її хтось питав про їхні стосунки, вона пояснювала:

— Ми з моїм дорогим Арнольдом брали католицький шлюб і не можемо розлучитися.

Ерна казала це навіть у моїй присутності, а я ж був їхнім свідком, коли вони брали цивільний шлюб!

Те, що вона його називала «дорогим Арнольдом», здавалось мені негідним навіть її самої. Навіщо? Ніщо ж не змушувало її вдаватися до цього банального прикметника. Могла б трохи подумати і знайти бодай оригінальніше слово. Проте Арнольд усміхався, коли вона звала його «дорогим». Звертаючись до нього, вона могла навіть сказати «найдорожчий». Він усміхався, як той, кому відомо більше, ніж іншим. Нехай усі думають, що він тільки «дорогий», а сам він знає і такі хвилини, коли його звуть іншими словами.

«Чому Ерна тримається Арнольда? — питав і я себе. — Мабуть, тому, що вона розумна і має гіркий досвід, отже, думає і про ті тяжкі часи, які можуть ще спіткати її». З деяких її балачок я зрозумів, що вона була забобонна й завела собі чоловіка з тих самих міркувань, з яких дехто вішає в машині мавпочку: щоб уберегтися від нещасливого випадку. Але за цим забобоном ховалась туга, якої вона сама не усвідомлювала, захолола частка душі, якої людина не відчуває, сидячи в теплій кімнаті, прихована крихта злиденності, якої ми нікому не показуєм і самі не бачимо, поки багаті, тремтяча туга, що озивається аж у останні хвилини життя.


XVI
Однієї неділі, коли Ерна запросила до себе й мене, я переконав Арнольда не наймати машини, а піти зі мною пішки.

Був теплий день, знов теплий день після тривалого холоду. Люди, від яких Ерна замикалася, хоч їй було з ними «приємно», цілими валками йшли за місто. Було бабине літо, сонце заливало вулиці останнім веселим золотом. З дерев по узбіччях опадало жовте листя.

— Я тобі вдячний за те, що ти намовив мене піти з собою, — сказав Арнольд. — Я вже давно не гуляв так спокійно. Пам’ятаєш наші мандрівки з моїм батьком?

— Пам’ятаю, — відповів я, — так добре пам’ятаю, наче це було вчора. Твій батько був у світло-сірому цупкому капелюсі із ще яснішою стрічкою, дуже широкою. Вона затуляла майже півкапелюха.

— Справжній Габіг! — перекривив батька Арнольд.

— Так, справжній Габіг. А ще в твого батька був ціпок з головкою зі справжньої слонової кістки. Вона кілька разів відпадала, бо стерлася нарізь. Твій батько намотав на ціпок папірця, щоб головка краще трималась. Ми ходили в Крапфенвальдль, спинялися перед костелом Собеського, і твій батько казав: «Цього Собеського дуже переоцінюють. Віденці й без нього упоралися б з турками». Він не любив короля Собеського. Зрештою, він був патріотом, хоч не хотів цього визнавати, хіба що тільки під час війни.

— Учора я отримав від батька листа, — мовив Арнольд. — На, прочитай!

Я почав читати.

«Мій коханий сину!» Я перегорнув аркушик і знов побачив там незмінне закінчення: «А більше немає нічого важливого. З любов’ю, твій батько». Старий Ціппер писав синові, що він здоровий і тричі на тиждень ходить у кіно. Завдяки давнім зв’язкам він діставав безкоштовні квитки, що були недійсні тільки в неділю та в інші свята, йому, власне, байдуже, писав старий Ціппер, але мати зраділа б, якби її славетна невістка передала вітання. Я ще не бачив її почерку, писав старий Ціппер. Та якщо він знатиме, що його син щасливий, то не перейматиметься мовчанкою дуже завантажених людей. Бо йому відомо, що таке напружена праця.

Я повернув Арнольдові листа. За своєю звичкою він склав його вчетверо і сховав у нотатник. Якусь хвилину ми йшли мовчки. Раптом Арнольд сказав:

— Батьки відчувають, як ведеться їхньому синові. Ох, якби вони знали правду про наше подружнє життя!

Я спробував пожартувати:

— Чого ти хочеш? Воно ж вас улаштовує?

— Не жартуй, — мовив Арнольд. — Я ніколи не був щасливий. І ніколи не був такий нещасний, як тепер. Коли б ти знав, як я жив ці роки! Це почалося ще у Вроцлаві. Ми мешкали в готелі, в двох сусідніх номерах. Служник, коли ми приїхали, зразу відчинив двері, що з’єднували номери, й заніс наші речі. Ерна попросила мене вийти. Вона переодягалася. Потім ми попоїли. «Я спатиму сама», — сказала вона. «Звичайно», — відповів я.

Я пішов до свого номера й сів читати. Я читав п’єсу, в якій вона мала грати, робив нотатки, виразно уявляв собі її в ролі. Я тоді кохав її не так, як тепер. Кохав по-дитячому, до нестями, хотів присвятити їй кожну хвилину свого життя, і того ще мені здавалося мало, адже воно в мене було тільки одне. Я ладен був померти задля неї. Одне слово, я був божевільний. Отже, я читаю і раптом чую, як Ерна тихенько засовує в дверях засув. Якби вона хоч замикалась не так обережно! Але вона не хотіла, щоб я почув… І знаєш, це мене найдужче вразило.

Цілу ніч я не спав. Я знайшов собі розраду. Заспокоював себе тим, що вона так тихенько замкнулася, щоб не заважати мені. Вона ж бо не знала, що я ще не сплю. Я так чіплявся за цю думку, що боявся заснути. Я був щасливий, від щастя не спав.

Уранці я постукав, і Ерна гукнула: «Зараз!» А тоді… тоді знов тихенько відсунула засув. Я встав такий радісний. Я вважав цілком природним, що ми не спали разом. А тепер двері відчинились, і я раптом відчув ненависть до Ерни. Мабуть, вона помітила це. Та вона ніколи не хвилюється, завжди незворушна, багато розумніша за мене і така гарна. Правда ж?

— Мені прикро, що ти закоханий, — мовив я.

— Ти її не любиш, я вже давно завважив, — сказав Арнольд. — Ти вважаєш її недоброю. Тому, хто не любить її, може здатися, що вона лиха. Але тільки я знаю її. Більше ніхто.

За хвилину він повів далі:

— Коли почалися ті її химери з дівчатами, я нічого не розумів. Думав, що то просто невинне приятелювання. Ми ще тоді мешкали разом. Моя кімната була поруч. Я спав дуже міцно, але раптом прокинувся. Мені здалося, що хтось крикнув. Я постукав до неї. Мабуть, мене не почули. Я відчинив двері. Вони перелякалися — в неї була мала Анна. «Що ти тут шукаєш?» — спитала Ерна. Я вибачився і сказав, що почув крик. А коли вернувся до своєї кімнати, Анна лежала в моєму ліжку. Другого дня я перебрався до пансіонату.

Арнольд знов замовк. Він забрів у купу листя і розкидав її ногою. Нарешті мовив:

— А все ж таки я її розумію як ніхто. Тому й чекаю.

— Чого?

— Чекаю того дня, коли вона покличе мене. Щодня думаю: ось вона прийде. Коли в моєму кабінеті задзвонить телефон, я завжди якусь мить зволікаю, перше ніж узяти трубку. Уже з рік я живу в такому напруженні. Коли йду додому, на сходах серце в мене завмирає. Сьогодні, думаю, вона чекає на мене. І бачу порожню кімнату. Але ще пильно перешукую всі кутки, відсовую завіси, бо згадую ту ніч, коли вона один-єдиний раз гралася зі мною. Тоді вона також сховалася за завісу.

— А якщо той день ніколи не настане?

— Не може такого бути. Я її добре знаю. Вона сама чекає того дня, тільки не усвідомлює цього. Я її знаю краще, ніж вона сама себе знає.

Ми прийшли до її будинку. Служниця сказала:

— Пані поїхала вчора вночі. Ось вам лист.

Арнольд сховав до кишені листа, навіть не глянувши на нього. Половину дороги назад ми йшли мовчки. Тоді завернули до кав’ярні. Аж там він прочитав листа.

— Їй довелось раптово виїхати, — сказав він. — Будуть знімати фільм в Ішлі. Але я про це нічого не знаю. Може, «Гору смерті»? Чи «В затінку велетнів»? Це фільм-казка, Ерна має грати в ньому принцесу…

Більше ми не мали про що говорити й мовчки розійшлися.

Через кілька днів я побачив в «Ілюстрованій газеті» знімок Ерни поруч з відомим актором, що на екрані виступав у демонічних ролях, а на знімку був у костюмі альпініста. «Товариство митців у горах» — названа була серія фотографій. Жерці всіх видів мистецтва тримали в руках альпенштоки і відчайдушно веселились.

Минуло два місяці. Арнольд ніде не з’являвся. Не приходив до кав’ярні, не заглядав до клубу. Я навідався до нього в редакцію.

— Вона все могла собі дозволити, — сказав він, — тільки не їхати з тим бовдуром. Фільм «В затінку велетнів» почнуть знімати аж через шість тижнів. Ті її химери з дівчатами ще нічого. Але до чого може дійти, коли вона хоч раз злигається з чоловіком? Тепер її всі вважатимуть за легку здобич. Та ще й з таким йолопом! Він дурень з дурнів. Навіть серед акторів найдурніший. Я б ще зрозумів її, — провадив він далі, ходячи по кабінету, — якби вона не хотіла проґавити незвичайної нагоди. Наприклад, генерального директора Гартвіга. Він роками домагається її прихильності. Пропонував їй цілу фірму «Альга». Геть з усім. Я б відразу погодився на розлучення, якби побачив, що воно їй потрібне. Я почекаю ще тиждень: якщо від неї не буде жодної звістки, то беру відпустку і їду туди!

Арнольд підійшов до столу, перегорнув кілька сторінок календаря й підкреслив червоним олівцем дату.

— Їду, та й годі! — ще раз сказав він.

На столі в нього стояло шість фотографій дружини. Ерна в різноманітних вбраннях і ролях. Ерна, Ерна, Ерна.

Перш ніж іти, він склав фотографії в папку й замкнув у шухляду.

— Я ніколи не залишаю їх на столі, — пояснив він.

Тієї миті Арнольдові принесли телеграму. Він опустив додолу пальто, яке вже був перекинув через руку, капелюха й ціпок. Руки в нього тремтіли. Кілька секунд він тримав телеграму нерозпечатаною. Тоді підійшов до вікна, щоб було видніше (бо вже смеркало), хвильку подумав, вернувся до дверей, ввімкнув світло, засвітив ще й лампу на письмовому столі, сів з таким виглядом, наче брався до великої роботи, й розпечатав телеграму.

— Я негайно їду! — вигукнув він і вибіг з кабінету.


XVII
Це було саме тоді, коли до Берліна приїхав старий Ціппер. Мав нарешті відбутися процес, з яким він носився вже не перший рік. Старий Ціппер любив розповідати про той процес, навіть пишався ним, наче йшлося про велику заслугу, винагородою за яку й стане судовий вирок, — а тим часом він міг тільки програти. І хоч за всіма правовими нормами, як казали юристи, процес мав відбутися в тому місті, де мешкав Ціппер, він з допомогою різних хитрощів, які йому, зрештою, ніколи не вдавалися (хіба лише тоді, як були йому ж на шкоду), після довгої тяганини зумів перенести розгляд справи до берлінського суду, бо уявив собі, що там «вона швидше проскочить», ніж у Австрії, де «судді люблять воловодити». Старий Ціппер, який давно мріяв поїхати до Берліна, мав тепер причину, що виправдала б його навіть в очах пані Ціппер, якби та давно вже не була надто кволою, щоб вимагати від чоловіка пояснень.

— Цей процес уже коштує мені добрих грошей, — любив казати старий Ціппер. — Та який процес не коштує грошей?

Одного разу я спитав його:

— А ви маєте надію, що виграєте процес?

На устах старого з’явилася мудра, втомлена усмішка, як у того, хто пізнав таємницю творіння, а його питають, чи Господь Бог справді має довгу бороду. Ціпперові очі надовго помандрували в невідомі, може, неземні простори, звідки потім, осяйні й просвітлілі, повернулись до мене. І ніби з недосяжного для інших людей світу надійшла Ціпперова відповідь:

— Чи я виграю процес? Любий друже, процеси залежать не від законів, а від долі. Я твердо переконаний, що всі ті грубі книжки дарма написані і що їх дарма вивчають. Суддя не має ні про що уявлення, звинувач так само, і оборонець теж. Тільки звинувачений дещо розуміє, а в цьому випадку звинувачений я. — Ціппер приклав праву руку з розчепіреними пальцями до широкої краватки, що затуляла весь викот жилета. — Так, гляньте на мене! Я звинувачений! І мене засудять, далебі засудять! Правда, мої адвокати вважають, що є ще якісь шляхи. Але я на ті шляхи не дуже покладаюсь. Хоч я не вірю в справедливість, але вірю в долю. Хай буде що буде!

Того дня, коли Арнольд отримав телеграму, я також отримав телеграму — від його батька. В ній було: «Прибуваю середу одинадцятій годині вибачте турботи докладніше усно». Отже, мені довелося чекати на старого Ціппера. Зрештою, мені було й цікаво побачити його.

Він приїхав з елегантною шкіряною валізкою, яку позичив для цієї дороги в одного свого клієнта. На голові в нього був англійський картатий кашкет, а в руці — ціпок з головкою зі слонової кістки та парасолька в чохлі. Можна було подумати, що то якийсь завзятий мандрівник.

Старий Ціппер вийшов із купе з хронометром у руці, і не встиг я привітатись, як він, постукавши пальцем по скельцю годинника, сказав:

— Поїзд спізнився рівно на хвилину й десять секунд! Між іншим, я помітив, що електричні годинники на всіх станціях показують різний час. Навіщо ж тоді електрика, спитаю я вас?

А тільки-но ми опинилися в машині, він скомандував:

— До Арнольда!

Старий гадав, що кожен шофер має знати Арнольдову адресу, це чути було з його тону.

— Я міг би дати телеграму самому Арнольдові, — мовив він, — але вирішив, що краще буде зробити йому приємну несподіванку, його дружина поїхала, писав він, отже, можна не боятися, що я заважатиму.

Я не сказав старому, що Арнольд ніколи не жив разом з дружиною. Важко було б відповісти на його запитання чи якось уникнути їх. Я взагалі більше відмовчувався. Давав йому вибалакатись, а сам приглядався до нього. Власне, він не змінився. Він знов помолодшав. Війна, смерть старшого сина, горе меншого — не міг же він його не відчути, — турботи, борги і старечі хвороби огорнули старого Ціппера смутком, наче вбранням, наче плащем, якого надягаєш тому, що надворі холодно, а не тому, що ти сам змерз. І як люди, що зовсім не відчувають зміни погоди, люди, яким узимку так само тепло, як і влітку, і які тільки задля звичаю взимку носять хутро, а влітку ходять без жилета, так само можуть бути й люди, яким притаманна бездумна радість, мов певна температура тіла, і які лише огортаються холодним шаром смутку, коли з ними станеться щось прикре. Так, я помилився! Я вважав старого пропащою людиною, мабуть, тому, що всю свою увагу звернув на молодого, як колись звертав тільки на старого. Виходить, батько також був ще вартий пильної уваги!

Ми приїхали до Арнольда. Він саме попоїв і почав пакуватися. І валізи його лежали на стільцях, зі спинок стільців звисали яскраві краватки, ніби екстравагантні трупи. В кімнаті майже не було де сісти.

Для Арнольда батьків приїзд не став такою приємною несподіванкою, як мав право сподіватися старий Ціппер. Він був заклопотаний зовсім іншим: думав про свою дружину.

— Сідайте! — сказав він, похапцем обнявши батька, і навіть не помітив, що нема де сісти. — Що ви їстимете? — не дуже ввічливо спитав він.

— Двоє яєць, зварених м’яко, за пісковим годинником, не так, як варить твоя мати! — відповів старий Ціппер, усе ще весело, не завваживши, що приїхав невчасно.

Арнольд скінчив пакуватися, коли вже принесли каву. Він трохи заспокоївся. Мабуть, на нього, як і на багатьох людей, благодатно діяло хибне уявлення, що спаковані валізи — це вже майже відбута подорож.

Вони сиділи один навпроти одного — старий і молодий. Уперше сиділи так не вдома, не серед звичних меблів, не біля матері. Тільки батько і син, більше нікого. «Як приклад з історії, — подумав я. — Представники двох поколінь тієї самої раси. І кожному з них випало завдання представляти свій час».

— Твоя дружина, звичайно, десь поїхала! — почав старий тим самим тоном, що вдома казав: «Чай, звичайно, ледь теплий!»

— На жаль, з нею стався нещасний випадок, і я оце маю їхати до неї, — відповів Арнольд. — Я б не хотів, щоб ви говорили про неї таким тоном.

— Я не мав на думці нічого поганого. А що з нею трапилось?

— Я ще не знаю, адже лише збираюсь туди.

— Ну, — почав старий, — нещасний випадок для акторки — тільки реклама. Кажуть, що Сара Бернар почала вдвічі більше заробляти, відколи їй відрізали ногу.

— Хай Бог боронить! — крикнув Арнольд.

— Я ж не кажу, що твоїй дружині відріжуть ногу. До того ж вона не заробляє й третини того, що Сара Бернар.

— Хто за таких обставин говорить про гроші?

— Я часто мусив тобі помагати, сину, відколи ти одружився з нею. А ти знаєш, що мої справи йдуть не найкраще. Процес уже коштує мені купу грошей. А тепер ще й довелося витратитись на дорогу подорож.

— Як ви можете в цьому становищі дорікати мені грішми? Ви ж бо знаєте, що я одружений з артисткою.

— Мистецтво просить хліба! — мовив старий Ціппер.

— І я вам відразу скажу, — повів далі Арнольд, — що й завтра ви дасте мені грошей на дорогу. Добре, що ви приїхали. Якщо з Ерною справді щось сталося, я мушу відвезти її до найкращого санаторію. Вона не повинна тепер думати про аванси, які б зобов’язали її на довгі роки. Мені необхідно забезпечити їй матеріальну незалежність.

— Скільки тобі треба? — запитав старий Ціппер.

Тієї хвилини він наслідував одного з американських мільярдерів, яких бачив у кіно, тих мільярдерів, що носять у кишені жилета чекову книжку і з батьківською великодушністю допомагають своїм нащадкам у скруті.

— Якнайбільше, скільки можна!

— Це вже занадто! — обурився старий, який щомісяця докладав неймовірних зусиль, щоб продовжити термін сплати своїх векселів. — Якби хоч знати, що вона справді вся віддається мистецтву, — повів він далі уже спокійніше, тоном знавця, що сам собі додає ваги, вживаючи такого вишуканого вислову.

— Я ще не бачив жодної акторки, що мала б стільки пристрасті, як вона! — вигукнув Арнольд. — За один порух її руки я віддам усі монологи славетних трагічних актрис.

— Для великої трагедійної акторки їй бракує відповідної статури! — заперечив старий Ціппер. — А втім, я її ще не бачив.

— Ох, якби вона була здорова, ви б її побачили сьогодні ввечері і визнали б, що я правду кажу.

— Так? А ви теж у неї вірите? — звернувся до мене старий.

— Я вважаю, що вона дуже багато вміє, — відповів я.

— Атож, багато вміє! — проказав старий Ціппер.

Я відразу помітив, що в ньому знов прокинулись гордощі за невістку, які він тільки притамовував, щоб примусити Арнольда рахуватися з собою і своїм ображеним шанолюбством. Заклопотаний процесом, готуючись до ролі, яку він мав завтра зіграти перед судом — та ще й перед берлінським, де все йшло як по шнурочку, — він вважав, що змушений надавати своїй невістці меншого значення, ніж вона заслуговувала в спокійні часи. Але тепер, через той нещасний випадок, Ерна знов почала зростати в його очах не лише як приватна особа, а і як акторка. Старий Ціппер, власне, сперечався з сином уже тільки з любові до драматичних виступів: щоб вибалакатися, щоб не урвався діалог, а ще тому, що любив удавати з себе людину, яку швидко й легко не переконаєш.

Тому вони ще довгенько сперечались про Ернину геніальність.

Мене в старому ніщо не вражало. Але я трохи здивовано спостерігав за своїм приятелем Арнольдом. Мабуть, аж тепер, коли старий і молодий Ціппери сперечались про те, на що, власне, дивилися тими самими очима, я помітив, які вони подібні один до одного. Я побачив на Арнольдовому обличчі той самий вираз бездумного дитячого вдоволення, що фатально проступав на виду в старого. Тільки в Арнольда воно наче було прикрите серпанком смутку. Немов син уже був свідомий своєї кумедності, тому й журився, а батькові та сама риса додавала пихи й непохитної віри в те, що якраз завдяки їй він здобуде перемогу.

Ми ще довго сиділи в Арнольда — його поїзд відходив аж увечері, — пили каву й розмовляли про Ерну. Нарешті, коли вже почало смеркати, старий Ціппер піднесено, немов фанатик правди, який дбає тільки про її торжество й через те відмовляється від своєї власної думки, сказав:

— Слушно! Треба шанувати правду! Покажи мені Ернин знімок!

Арнольд приніс із десяток фотографій. Ерна в різних ролях. Старий витяг з кишені лупу, примружив одне око і, схилившись над столом, почав розглядати їх. Нарешті він мовив:

— Здається, ти маєш рацію. У неї, я б сказав, шляхетна постава!

Я немов чую, як вона декламує «Медею». В кінці, де та посилає затруєний одяг, ти знаєш! Шкода, що я так рідко буваю в Замковому театрі. Туди не легко роздобути безплатний квиток, а крім того, я не люблю налаштовуватись на сумний лад. Але постава в цієї жінки шляхетна. Якщо вона колись достукається до Замкового театру, я таки піду вже туди!

І Арнольд, що знав свого батька не згірше, ніж я, Арнольд вигукнув, немов почув оцінку Ерни з уст неабиякого знавця:

— Правда ж, вона велика артистка!

В кімнаті запали сутінки і стерли риси їхніх облич. Тепер вони сиділи схожі один на одного, мов два брати. Не видно було ані сивого чуба старого Ціппера, ані темного Арнольдового.

Вони сиділи в пітьмі, наче в кораблі, і поволі пливли, наївні і блаженні, назустріч однаковій долі.


XVIII
Другого ранку відбувся Ціпперів процес. І хоч він був тільки дрібним епізодом у житті обох Ціпперів і не може стати важливою деталлю в моїй розповіді, проте я не маю права не сказати про нього бодай те, що мені безпосередньо відомо. Бо я не був присутній на ньому від початку до кінця. Крім того, я не мав ані часу, ані бажання заглиблюватись, як кажуть юристи, в матеріали процесу. Я знаю тільки, що старий Ціппер, звичайно, не мав рації і затіяв цей процес з легковажності і з любові до неприємних справ. Загалом ішлося про замовлення на папір до Німеччини. Та мене більше цікавив не сам процес, а його головна дійова особа.

Коли я зайшов до зали, там уже дві години розглядали Ціпперову справу. Слухачів було мало. Старий відразу помітив мене. Він сидів біля свого оборонця, і хоч той, як звичайно, був одягнений у суддівську мантію, старий Ціппер мав багато врочистіший вигляд і дужче скидався на речника справедливості. У чорному костюмі, поклавши перед собою циліндра, він гортав папери, час від часу ковтав води зі склянки і зрідка поглядав на залу, хоч там було мало слухачів. Мене він побачив відразу, тільки-но я зайшов, привітно махнув рукою, всміхнувся й показав мені місце в першому ряду. Він грався олівцем, тоді почав підстругувати його, і через той гучний, рівномірний шурхіт суддя змушений був на мить припинити свою промову, хоч він мав саме виголосити довге, дуже важливе речення. Здавалось, ніхто з присутніх не помічав дивної поведінки старого Ціппера. Навпаки — всім впадала в око його гідність. Ті, хто не знав Ціппера так, як я, мабуть, думали, що він пильно й зацікавлено стежить за розглядом справи і, певний своєї слушності, приховує в течці на кінець процесу якусь велику й прикру для звинувача несподіванку. Кожного разу, коли його оборонець щось казав, старий пильно вислухував його. Потім хитав головою. Цей дивний підсудний заходив так далеко, що навіть підморгував судді, глузуючи з наївності свого оборонця. Оборонець сідав, трохи збентежений, і питав старого, чи не допустився він помилки. Тоді підсудний починав пошепки, дуже докладно пояснювати йому суть справи. Адвокат, який уже, мабуть, добре її знав і в своєму виступі тільки намагався розставити певні наголоси, щоб показати справу в вигіднішому для себе світлі, ще раз підводився. Та не встигав він дійти до другого речення, як старий Ціппер знов починав заперечувати йому, жваво хитаючи головою. Врешті-решт суддя пропонував йому самому викласти свою справу. І Ціппер починав слово в слово розповідати те, що вже сказав адвокат. Він був досить спритний, щоб витлумачити справу вигідніше для себе, ніж її тлумачили суддя чи обвинувач. Проте не міг мовчати, коли її розглядали, його трохи ображала німа роль, яку накидав йому оборонець, тому він, сидячи, заперечував те, що потім, підвівшись, сам же й розповідав. І щоразу, коли суддя, побачивши, що старий хитає головою, питав його: «Отже, пане Ціппер, ви визнаєте…» — він підводився і, на загальний подив, заявляв: «Аж ніяк. Я цілком згоден зі своїм оборонцем». Після цього Ціппер кланявся судові, кивав головою адвокатові, сідав, обертавсь до мене й усміхався.

Скидалось на те, що незвичайна поведінка підсудного може ще дужче ускладнити процес. Тому на обличчях усіх причетних до нього помітна була втома. Тільки обличчя старого променіло, він був бадьорий, наче щойно виліз з ванни. Я не певний, чи він би так радів, якби виграв процес. Оборонець вирішив скористатись загальною втомою для своєї безнадійної справи. Він запропонував відкласти її розгляд на невизначений час, бо, мовляв, хоче запросити нових свідків і подати нові «матеріали». Суд радо схопився за цю пропозицію і прийняв її. Ціппер низько вклонився, згорнув течку з паперами, зашарудівши ними на цілу залу, і, з циліндром у правій руці, рушив до дверей так поважно, неквапливо, що служник на вході мимоволі вклонився йому, наче то був якийсь суддя.

Я гадав, що Ціппер говоритиме зі мною про свій процес. Але він зустрів мене запитанням:

— Арнольд уже поїхав?

Я відповів, що поїхав.

— То я пошлю йому гроші, — сказав старий. — Відберу завдаток в адвоката. До речі, він ні на що не здатен, той мій адвокат. Я тільки не хотів його соромити. Знаєте, про що я весь час думав на суді? Що було б краще, якби мій син став адвокатом. В Арнольда розум явно юридичного ухилу.

Увечері старий Ціппер поїхав додому. Коли я на станції подав йому руку, він зненацька сказав:

— Чи ми ще колись побачимося?

Його сонячну, променисту наївність раптом ніби захмарило. А може, то смерть, що вже стояла позад нього, легенько торкнулась його плеча? Я хотів відповісти йому звичайними в таких випадках заспокійливими словами, але тієї миті поїзд ковзнув перед моїм розтуленим ротом, і мені не лишилось іншої ради, як тільки помахати рукою своєму давньому приятелеві. Я ще довго розрізняв його хусточку. Здавалося, що вона тріпотіла дужче, ніж інші.


XIX
Того ж таки вечора я побачив виконавця демонічних ролей у нічному клубі. Він сказав, що Ерна впала з коня й побилася, йому довелось повернутися додому, бо гроші скінчились, фільм ще не почали знімати і ніхто з дирекції не показувався. Тому Ерна й послала телеграму своєму чоловікові.

Виявилося, що Ерна тяжко захворіла. Її перевезли в санаторій до Берліна.

Для Арнольда це була найкраща пора. Адже він міг бути біля неї цілу ніч, бо теж оселився в санаторії.

Удень вона приймала візити, якими вшановують артистку, коли з нею станеться нещасний випадок. Вона отримувала всі докази співчуття, належні за таких обставин. Дізнавалася, як високо її цінують. Немає нічого приємнішого, як читати ці своєрідні некрологи й знати, що ти залишився живий.

Відкладено працю над фільмом. У багатьох повідомленнях про свята і бенкети писалося, що там «бракувало» Ерни. О чарівна оправо прикрашеного квітками ложа хвороби! Щасливі наслідки тяжкого випадку! Бути відвідуваною і водночас тією, якої бракує товариству!

Ерні довелося лягти на операцію. Виявилося, що вона довгий час кульгатиме.

Поступово її прізвище почало зникати з газетних шпальт. Фільм зняли без неї. До тієї акторки, що її замінила, критика поставилась добре. Ерні обмежили аванси. Вона залишила санаторій. І Арнольд перебрався до її вілли.

Вона продала машину, звільнила садівника. Приятельки вибралися геть. Лишився тільки грамофон. Візити ставали дедалі рідші. Мабуть, подружжя жило тільки з Арнольдового заробітку.

Вони продали будинок, перебралися до міста й найняли там помешкання. Спершу велике, вікнами на вулицю. Потім Арнольд довідався, що таке саме помешкання, тільки вікнами на подвір’я, можна найняти вдвічі дешевше. Вони перебрались туди. Щоб потрапити до них, треба було перейти довге підворіття і просторе подвір’я, де кудкудакали кури. Сторож тримав вікна в себе на кухні відчиненими навстіж, і було чути, що він їв.

В Арнольда тепер також був салон, не такий темний і вологий, як удома, його салон був тепліший і сухіший. На комоді стояли статуетки Будди з шухлядками в животах. У тих шухлядках лежали різні дрібнички, поламані й цілі речі з Ерниного туалету.

У молодих Ціпперів була служниця, сувора жінка з темним, гулястим, мов корінь дерева, лицем. Вона носила довгий блакитний фартух, візерунок якого нагадував мені фартухи пані Ціппер.

Ціппери обідали в кімнаті, двері з якої вели до кухні. Обідали за маленьким круглим столиком. Ерна щодня наказувала приносити свіжі квітки.

Тепер вона пильно читала всі газети, хоч раніше не знала навіть їхніх назв. Відколи її слава пригасла, вона болісно й зацікавлено вишукувала новини зі світу, втраченого світу. Позбавлений на якийсь час мети, її розум немов потьмянів. Він виявився тим апаратом, що працював лише за певних умов.

Ерна стала дражливою, підозріливою і плаксивою, просто жалюгідною жіночкою. Думка її й далі працювала швидко, але йшла хибними шляхами. Ерна підозрювала Арнольда, що він замало для неї працює.

— Це ж його обов’язок, — казала вона, — щодня нагадувати про мене світові. А він радий, що я не граю.

Коли Арнольд повертався додому й розповідав їй, що був у якомусь товаристві, вона питала:

— А про мене там говорили?

І він мусив докладно звітувати, за яких обставин, чому і як заходила мова про Ерну. Мусив змальовувати туалети дам і слово в слово переповідати їхні розмови. Чи, бува, не так випитувала колись батька її мати?

Зламана нога не зросталася. Коли похолоднішало, Ерні стало гірше. На зиму її послали в Ніццу. Вона не хотіла їхати сама, і Арнольдові довелося супроводити її. Він отримав відпустку на шість тижнів. Коли відпустка скінчилась, Ерна змусила його лишитись біля неї. Вони наробили боргів. Старий Ціппер ще раз послав їм грошей.

Через півроку я зустрів Арнольда в Монте-Карло. Він грав і вигравав. Невеличкі суми, але він міг жити з дружиною на ті гроші. Він щодня вигравав по кількасот франків.

— Я не маю ніякої системи, — сказав Арнольд, — просто виграю, тому що я скромний. Щодня перед обідом я йду туди, не поспішаючи, бездумно, як ходять на якусь нецікаву службу. Щовечора о шостій годині вимінюю фішки. Я ніколи не виграю більше як тисячу франків. Інколи сотню, інколи три, інколи сімдесят п’ять.

— А як Ерна?

— Їй дедалі краще. Вона погладшала й намагається схуднути, бо хоче вернутись у кіно. Але я в це не вірю… Зрештою, я до неї цілком байдужий.

— Байдужий?

— Так, а що в цьому дивного? Я не закоханий. Ми живемо, як старе подружжя. Просто я надто ледачий, щоб розлучитися. Я вже призвичаївся до цієї гральної зали, до щоденної їзди назад у Ніццу, до Ерни, що сидить або біля вікна, або коло води. Я непогано живу.

Перед моїм від’їздом Арнольд пообіцяв писати мені. Проте за кілька місяців не написав жодного разу.

Якось я прочитав у газеті, що Ерна повернулась у кіно і має їхати до Америки.

За кілька місяців я побачив американський фільм, у якому Ерна грала дозрілу жінку, суперницю шістнадцятирічної дівчини в боротьбі за сорокарічного чоловіка. Та дівчина була її небогою. Небога мала більше шансів, тому Ерна здобула симпатію публіки. А наприкінці й перемогла. В ролі вона мала бути розумною, щирою, розважною, трохи суворою, з гірким життєвим досвідом, скептичною в ставленні до чоловіків, але обдарованою досить чутливим серцем, що на самоті журиться, проте не настільки сентиментальною, щоб плакати. Радше давати глядачеві знати, що інша, бувши нею, плакала б, а вона належить до тих, хто, як то кажуть, мужньо ковтає сльози. В житті, звичайно, її відтіснила б шістнадцятирічна. Бо життя справедливе і скупе на успіхи для тих, хто показує, що може витримати і без позірних успіхів. Але своєрідна голлівудська справедливість Сполучених Штатів винагородила Ернині заслуги.

Я завважив, що вона ледь припадала на ногу. Та публіка напевне не помітила цього. Може, в тому дивовижному Голлівуді, подумав я, вона дістане нове стегно з платини чи з гіпсу, щоб мати надійну опору для слабої ноги. В Америці роблять усе що завгодно.

Я шкодував, що не міг спостерігати, як вона там влаштовувала свою кар’єру. З того фільму, що я побачив, можна було скласти тільки приблизне уявлення про всі ті спроби, які йому передували.

Я пішов у кіно вдруге і втретє. Все ще сподівався, що з якоїсь однієї сцени, з Ерниного виразу, з її рухів відгадаю більше, ніж могла дати мені та драма. Але не дізнався нічого нового. Лише добре запам’ятав її обличчя. В тому фільмі вона була гарна, така гарна, якою можна бути тільки в Америці. І така шляхетна, якою можна бути тільки в Америці, коли здобуваєш перемоги. І така жіночна, така безпорадна, така зворушлива протягом тих кількох хвилин, коли їй загрожувала гірка самота, що здавалася взірцем жінки.

Несподівано від Арнольда прийшло вітання — поштова картка з краєвидом Лісабона. Через тиждень надійшла друга, цього разу з Бостона. А за якийсь час я отримав третю з Амстердама. Що з ним сталося?

Незабаром я мав про все довідатись.


XX
Через кілька місяців після того, як я отримав картку з Амстердама, мені трапилась нагода поїхати до Відня.

Я вирішив зайти до Ціпперів — не тільки щоб довідатись про долю Арнольда, а й щоб поговорити зі старим Ціппером. Я вже уявляв собі галасливу вулицю, де вони мешкали: широкий будинок, поштукатурений під мармур, праворуч від брами — галантерейну крамничку, на вітрині якої всі виставлені речі були «вищого ґатунку» і всі зроблені з іншого матеріалу, ніж здавалося на перший погляд. Те, що мало вигляд крокодилячої шкіри, було майстерно обробленою телячою шкірою, гадюча шкіра була з ящірок, шовк — штучним шовком, сапфіри — склом, золоті каблучки були зроблені з накладного золота, срібне начиння — з альфеніду, криця виявлялась нікелем, черепаховий ріг — каучуком, навіть залізо не було справжнім. Я уявляв вітрину фотографа ліворуч від брами, де були виставлені все нові подружні пари. Коли я оглядав її востаннє, там ще стояла фотографія старого Ціппера в мундирі фельдфебеля, єдина з часів війни — всі інші мундири фотограф забрав. А старого Ціппера залишив, мабуть, через те, що він був такий поважний і такий близький сусід.

Я уявляв собі холодні кам’яні сходи і вистріпаний килимок, що досягав тільки до третього поверху, залізне поруччя і барвисті шибки в коридорі з білими інкрустованими зображеннями голих жінок, так званими символічними фігурами. Мені вчувався затхлий дух помешкань, які я минав, поки добирався до Ціпперів, запах гороху, людей і ліжок, я немов бачив картку на Ціпперових дверях: «Прошу добре стукати, дзвінок зіпсований» (скільки вже років він зіпсований?), — і темний передпокій, де ще від часів моєї ранньої молодості у стояк була вткнута парасолька, яку невідомо хто забув. Ми гралися тією парасолькою. Поступово з неї злізла матерія і стало видно її сухий сталевий кістяк.

І, нарешті, я уявляв собі Ціппера, «старого Ціппера». Він завжди був для мене старий, ще тоді, коли сам вважав себе молодим. То який же він став тепер! Як, мабуть, позеленів його чорний костюм, як посіріла його біла краватка і як розхиталася головка зі слонової кістки на його ціпку! Який він, мабуть, став лагідний до своєї дружини! Може, вони тепер живуть, мов пара старих голубів. Вони вже не можуть стріляти одне в одного отруйними стрілами, отрута перестала бути небезпечною або ж тіло звикло до неї. Чи Ціпперів брат ще приїздить до них на Великдень з Бразилії? Чи мешкає ще в їхньому салоні секретар Вандль?

Думка про те, що я скоро знов сидітиму в Ціпперовій їдальні, немов будила в мені якийсь давній гнітючий біль, що не відпускав мене протягом усього мого дитинства, наприклад, біль від спухлих мигдалин, завдяки якому все ж таки можна було безтурботно полежати кілька годин у ліжку. Я міряв час по багатьох невеселих змінах у Ціпперовому помешканні, по сумних наслідках зусиль, що завжди вдавали з себе радісних, по нездійснених надіях, колір яких від самого початку здавався штучним, ніби вони не були рожеві від природи, а тільки пофарбовані в рожеве, — міряв час, який для мене теж минав невідворотно. Скоро ось і я досягну того віку, в якому Ціппер був уже батьком, а мені й досі здається, наче я ходжу з Арнольдом до школи. Він сидить праворуч у кутку, за третьою партою.

Я відчував майже ніжність до старого Ціппера. Він добре до мене ставився й часто грався зі мною. Він казав: «Покажи-но руку. Ти подряпався. Ходімо до аптеки й чимось її помастимо». А коли ми від’їздили на фронт, він гукав нам услід: «Перемога під Любліном!». Усе, що він робив, було недоречне. Щоб помастити подряпану руку, він купував у аптеці зовсім не те що треба, і втішав нас перемогою, яка була нам ні до чого. Його жарти були не смішні, поважність справляла кумедне враження, його шанолюбство прагнуло до хибної мети, він був промовцем з поганою пам’яттю, столяром, не здатним нічого зробити, скрипковим майстром, що вмів грати тільки одну пісеньку, — та пісенька була сумна, а Ціппер, граючи її, ставав веселий. А проте мої дні були сповнені старим Ціппером. Арнольд часом позичав мені його.

Я пішов до Ціппера зранку, бо знав, що він, за давньою звичкою, об одинадцятій годині гуляє по місту, після обіду сидить у кав’ярні, а ввечері використовує свої безплатні квитки в кіно. Я був уже кроків за десять від будинку, коли побачив, як до чорного катафалка, що стояв на залитій жовтим сонячним промінням вулиці, занесли чорну труну. Потім двоє чоловіків у чорних циліндрах сіли на передок, один із них натяг віжки, і катафалк швидко поїхав геть.

Помер не хто інший, як Ціппер.

Мені про це розповів власник галантерейної крамнички. Тиждень тому пані Ціппер поїхала до свого брата в Брно. Ще вчора старий скаржився йому, власникові крамнички, що дружина чогось довго не повертається. Після такого щасливого подружнього життя навіть десять днів важко витримати самому. Ввечері він помер. О шостій ранку воротарка подзвонила на цвинтар. Ціппер помер тієї хвилини, коли він, як щовечора, хотів накрутити годинник — о, як добре я пам’ятаю той годинник! Він упустив його і впав сам. Так потім і знайшла його служниця.

Через три дні я був на його похороні. Пані Ціппер стояла біля могили й не плакала. «Вона вже давно вилила всі свої сльози», — подумав я. Члени різних товариств виголошували промови. Арнольда не було.

Я хотів через два дні піти до його матері й розпитати про нього.


XXI
Другого дня перед обідом я зустрів нашого з Арнольдом приятеля Едуарда П.

П. ніколи не ходив серединою вулиць, а завжди тримався ближче до стін і до узбіч. Худий, тихий, він нагадував тінь, що звільнилася від тіла, більше не шукає його і взагалі відмовилась від тілесного буття. Він ходив не тільки краєм вулиць, а й краєм подій. Був ніби їхнім обрамленням. Наче сам не належав до цього світу, а дивився ззовні на нього й на його справи.

Але це не означає, що він ставився до них байдуже. П. здатен був обурюватись поганню, зневажати посередність, захоплюватись красою, проте сам був швидше запальним духом, ніж запальною людиною, його пристрасть наче походила з потойбічного світу, мірка, яку він прикладав до людей і до їхніх вчинків, була неземна, і через це його присуд був несправедливий. Він керувався якимось небесним чи пекельним — у кожному разі не земним — почуттям справедливості. З усіх, кого я знав, він, мабуть, найкраще вмів розуміти незбагненні долі, послані людям невідомою рукою.

Його породила кав’ярня літераторів і митців. Так, він теж походив з неї. Але був у ній не гостем, як усі, а ніби домовиком чи, може, привидом, душею якогось давно померлого письменника, що не лишив після себе жодних книжок і в колі людей, знайомих з потойбічним життям, не бачив потреби лякати їх, як звичайно лякають привиди, а волів розмовляти з ними по-людському. Він не читав ніяких книжок, не ходив і до театру, але знав, що хто написав і де що ставили. Він не давав своїх оцінок, вважав, що було б легковажно чи навіть негарно оцінювати якийсь окремий твір. Він визначав кожному явищу місце в його столітті і навіть на маленьку книжечку, покладену в шухляду того сторіччя й там забуту, дивився з вершини, з якої видно п’ять або й шість століть.

Пам’ятаю, що я завжди уникав П. — він стояв на такій висоті, що на мене віяло від неї крижаним холодом. Урешті чого людині треба? Ти живий, іще молодий, сповнений надій, хотів би, щоб так тривало вічно, але можеш почувати себе щасливим тільки під тим невеличким клаптем неба, яке напнуте над кількома десятками років людського життя, тому волієш не знати про марність і нікчемність слова, яке ти мовиш, вчинку, якого ти докопуєш, і болю, який тобі доводиться терпіти. Розмовляючи з П., ти мав таке відчуття, наче дивишся на Молочний Шлях і на сотнях тисяч сонць та на мільйонах планет простежуєш ту долю, яка має спіткати колись наше Сонце та нашу Землю; його невблаганність не була ні жорстока, ні страшна — ти просто відчував, що вона неминуча. Але, певне, треба було стати дуже старим, щоб узагалі набратися мужності розмовляти з П.

П. ніколи ще не покидав рідного міста. Він був хворий і чекав смерті, через хворобу його не взяли й на війну. Оскільки було визначено, що він неодмінно помре, люди не переставали дивуватись, що він живий. Декотрі його знайомі були невдоволені з того, що він не дотримав слова. Мабуть, вони боялися його так само, як я.

Принаймні я не думав, що він переживе старого Ціппера. Бо хоч Ціппер був багато старший, мені здавалося, що завдяки своїм дивовижним властивостям він має існувати вічно. Бо він жив наче не в звичайному житті, а в якомусь іншому, в такому його різновиді, який не підлягає розпадові і зникненню. А Едуард П., хоч він уже дух, а не людина, все ж таки має кволе тіло мешканця цього світу, на який весь час спадає смерть, наче сніг узимку.

— Я читав сьогодні в газеті, — сказав П., — що старий Ціппер помер. Ви його знали? Він був Тартареном одного віденського кварталу. Втілення дрібного ліберальногоміщанства, філістер, якого я б зневажав, якби його не виправдовувало те, що в нього було не все гаразд із головою.

— А ви не знаєте, де Арнольд?

— О, то ви не чули, що з ним сталося? Наскільки я пам’ятаю, ви завжди казали, що життя ніколи не буває таким непослідовним, як письменник. Здається, зміст тієї промови, що ви її виголосили якось увечері в кав’ярні, на канапі в «Червоному кутку», був такий: автор повинен змальовувати те, що він бачить. Так ви казали? Якби ви були романістом доброї давньої школи, то мали б чудовий матеріал — Арнольдове життя. Ви, мабуть, знаєте, що в Монте-Карло вони з Ерною жили з його щоденних виграшів. Хіба це не годиться для роману? Але стривайте, це ще не все! Тій спритній Ерні (вас вона також була обкрутила круг пальця, не відмовляйтесь) пощастило в Ніцці познайомитися з одним американським кінодіячем і звідти перебратись до Голлівуду. Певне, ви вже бачили її останній фільм? Чудово зіграна роль. От вам і добра артистка без крихти таланту. Від того дня, коли дружина виїхала з Монте-Карло, Арнольд почав програвати. Треба було якось жити, а що Арнольд умів? Арнольдів батько виховував з нього генія, так само, як мій — із мене. Але мені це не зашкодило, бо я й так непристосований до життя. Завдяки батькові Арнольд навчився тільки одного: він грає, як відомо, на скрипці й на фортепіано. І як він у цьому випадку повівся? Ви ще, мабуть, пам’ятаєте Арнольдову гру? Його, звичайно, не назвеш митцем з Божої ласки. Але гра його «брала за серце», як сказав би старий Ціппер. Може, йому все-таки треба було стати музикантом? Пам’ятаєте, який з нього був чудовий уболівальник? Як він завжди сидів біля нашого столу й мовчав? Ну, та байдуже, вернімось до вашого роману.

Отож Арнольд вступив до оркестру в одній кав’ярні. Їм потрібен був не піаніст, а перша скрипка, щоб один раз протягом вечора виконати сольний номер у супроводі фортепіано. «Аве Марія» чи щось подібне. Вам знайомі ті урочисті паузи, коли світські люди ніяковіють, а дрібні міщани відчувають глибокий захват? Ви вже звернули увагу, як їм смакує кава під час сольних номерів? Потім дехто з них плеще в долоні і, на злість світській публіці, вимагає ще одного номера. Соліст вклоняється, але більше не хоче грати. Адже за другий номер йому не платять. Та диригент оркестру подає йому знак. Він підводиться й починає грати. Після другого номера вже ніхто не аплодує. Цього соло забагато навіть для дрібних міщан. Отже, соліст сідає, наче дістав ляпаса.

Ось таким солістом і став Ціппер.

Але те, що ви почуєте зараз, ще більше годиться для роману. Ходімо, треба випити кави, бо я вже не подужаю говорити. Старий Йоганн, кельнер, уперше за сорок років поїхав у відпустку. Отже, я не маю кредиту. Та ви мене пригостите.

У кав’ярні П. повів далі:

— Одного вечора до Ніцци приїхав славетний клоун Локк. Він навідався до кав’ярні саме тоді, коли Арнольд виконував соло. Під час перерви він підійшов до Арнольда й запросив його виступати разом з ним. Тепер Арнольд справжній музикант. Я ніколи не знав, куди приткнути його обличчя, а тепер знаю: безумовно місце йому у вар’єте.

Едуард П. дістав гаманець і вийняв з нього фотографію. То був Арнольд — у панталонах, вузенькому піджаку й світлому цупкому капелюсі з широкою стрічкою.

— Справжній Габіг! — несамохіть вигукнув я.

— О, ви тільки гляньте! — мовив П. — Гляньте на це обличчя! Воно дістало двадцять тисяч ляпасів. На ньому видно якийсь собачий смуток. Воно таке сумне тому, що не може розповісти, як йому сумно. Уявіть собі Арнольдів виступ. Він виходить на сцену, ні про що не здогадуючись, не знаючи, що в партері сидить публіка. На вигляд він дурень дурнем, із тих, що їм аби тільки було попоїсти й випити, і вони вже щасливі. Він хоче щось заграти на скрипці. Та коли починає грати, виходить другий клоун, упевнений, теж дурень, але шанолюбний, йолоп, який уже знає, що є публіка, директор, платня. Цей розумний дурень дає Арнольдові ляпаса. Арнольд на цей час устигає двічі потягти смичком. Але ті два звуки, які він видобуває зі скрипки, поки другий клоун його помітить, такі чисті, такі прекрасні, що кожному слухачеві стає шкода: нащо йому перебили? Вам знайома така сценка? Авжеж. Ви напевне вже бачили її. А ви знаєте, що Арнольдові якраз вистачає музичного хисту, щоб заграти ті два звуки справді прекрасно. Ось вам і роман.

— Я не бачу в цьому нічого, що годилося б для роману, — сказав я. — Навіть якби я змалював Арнольдове життя, то це був би не такий роман, як ви гадаєте. Крім того, мушу вам закинути, що такий кінець здається мені трохи штучним. Я б залишив Арнольда солістом у кав’ярні. І не міг би відділити його від батька.

— Правду кажете! — вигукнув П. — Ціппери нерозлучні. Пригляньмося тепер до батька. Це через нього Арнольд нещасний, якщо він і досі нещасний. (Але це вже другорядне питання.) Всі ми нещасні через своїх батьків. Це батьки покоління, яке воювало. Ох, якими ж вони були патріотами! Віддавали свої годинникові ланцюжки і обручки за залізо. Мого батька ніщо так не журило, як моя хвороба, бо через неї я не міг піти на війну. Згадайте лишень, хто влітку тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року протестував перед сербським посольством — ми чи наші батьки? А хто «оточував» ворога — щоправда, в казино? Після обіду, граючи в «шістдесят шість». Вас повантажили у вагон, мов вола, а ваш батько сказав матері: «Адже не кожна куля трапляє в ціль». Якщо вашого батька також забрали до війська, то він щонайбільше охороняв міст біля Флоридсдорфа.

Пригадайте лишень: ви повернулись додому, найнещасніше покоління нової доби. І що вийшло? Ваш батько встиг наплодити нових дітей із дівчиною, яка, власне, була призначена вам. Тільки-но ви опинилися вдома, як батьки знов посіли ті місця, з яких вони почали війну. Видавали газети, створювали громадську думку, вкладали мирні угоди, робили політику. Ви, молоді, були в тисячу разів мудріші, але втомлені, напівживі, вам треба було відпочити. Вам ні на що було жити. Однаково було, чи ви погинули, чи повернулися додому. І куди ж ви повернулися? До батьківської домівки!

Пригадайте ті жахливі батьківські домівки! Ви колись бачили бібліотеку Ціпперів? Я часто грався тими томами. Там були три чудово оправлені річники «Новітніх часів», «Німецька книжка для хлопців», «Сурмач із Зекінгена» — що за література! Пригадуєте їхній комод? У нас удома є такий самий. Навіть стоячи за метр від нього, я боюся його гострих країв. Смертельно небезпечні меблі! А та деренчлива люстра з електричними свічками, зробленими з порцеляни, але так, ніби вони з воску! А календарі, повішені над письмовим столом, щороку нові! А газети з передовими статтями! Мій батько ще й нині не засне, коли не дізнається, що «він» сказав. «Він» — це абсолютний він, схований за передовою статтею. «Він» перебуває там, де все знають, «він», власне, такий самий дурний дрібний міщанин, як і його читач.

Арнольд — хлопець з воєнного покоління… Ходімо, трохи погуляємо.

Ми знов пішли до парку, і П. довго ще говорив. Арнольдову байдужість, його смуток, нерішучість, непрактичність — усе це він скидав на виховання і на війну.

Сонце стояло вже високо, няньки збиралися йти додому, наближалась обідня пора. Я слухав, як невблаганно П. виводив коріння людини з її доби. На таку непохитність він, певне, мав більше права, ніж я чи будь-хто інший, тому що був смертником. Він повинен був кожної миті мати готову думку про всі явища, бо ще сьогодні, ще цієї години чекав смерті.

Я не заперечував і не погоджувався. Я тільки сказав:

— Якби я мав батька, то не дорікав би йому. (Зрештою, старий Ціппер був трішечки і моїм батьком.) Ви так високо ставите себе над людьми, що бачите їх тільки чорними й білими, їхню вину чи невинність. І судите, як Бог і як суддя: за намірами і за вчинками. Але ми, ті, що були на війні, враховуємо й той матеріал, з якого вони зроблені.

Повернувшись додому, ми були не тільки втомлені й напівживі, але й збайдужілі. Ми й досі такі. Ми не вибачили нашим батькам, як не вибачаємо молодшому поколінню, що наздогнало нас, перше ніж ми встигли посісти своє місце. Ми не вибачаємо, ми забуваємо. Чи, краще сказати, не забуваємо, а нічого не бачимо. Не звертаємо ні на що уваги. Нам байдуже. Доля людей, країни, світу — що нам до неї? Ми не робимо революцій, а виявляємо пасивний опір. Ми не обурюємось, не нарікаємо, не боронимось, ні на що не сподіваємось і нічого не боїмось — тільки не помираємо з власної волі, та й годі. Ми знаємо: прийде ще одне покоління, що буде таким самим, як наші батьки. Буде ще одна війна. Ми спостерігаємо кумедну поведінку тих, що страждають від недосконалості цього світу, тих, що не були на війні, поведінку юнаків, охоплених бажанням щось поліпшити, змінити. Якби скептицизм також не передбачав певної участі в житті, я б сказав, що ми скептики. Але ми взагалі не беремо ні в чому участі. Ви глузуєте з пафосу, а ми не віримо навіть у жарти. Ви ненавидите реакцію, а ми сумніваємося і в наслідках революції. Чого ви хочете? Ми помилково повернулися з війни.

П. мовчав.

Я дивився на дітей, що квапливо збирали свої іграшки. Вони не хотіли нічого залишати й нещадно видирали свої речі в товаришів, з якими гралися. Та зелений спокій полудня в парку, лагідні біляві обличчя няньок, низькі голоси дзвонів мирили мене з усім навколо, і з прикрими інстинктами дітей, і з дурістю дорослих.

Навіть мухи гули так, наче хотіли наслідувати дзвони…


Авторів лист до Арнольда Ціппера
Любий Арнольде!

Можливо, чи навіть напевне, тобі потрапить до рук цей мій безпретензійний опис життєвого шляху твого батька і твого власного скромного життя. Може, ти не захочеш знов поновлювати наше листування, бо, починаючи нове життя, справедливо вирішив більше не торкатися минулого. Тоді цей лист, що я пишу до тебе, буде єдиною ознакою моєї приязні, посланою тобі після довгої перерви, приязні, яку те, що я написав, не тільки не припинить, а навіть не зменшить. Адже, як ти сам побачиш, коли прочитаєш мої рядки, я не написав про всі ті почуття, що нас єднали, так само як не написав і всього того, що знав про твою долю. Так, тільки-но поставивши останню крапку у своїй повісті, я побачив, що розповів про тебе не забагато, а може, навіть замало. Мені здається, що причину цього легко знайти: я не помічаю між нами з тобою тієї відстані, яку добре бачу між твоїм батьком і мною. А можливо, є й інша причина: я боявся, і не зовсім безпідставно, що, написавши про тебе більше, змушений був би розповісти дещо важливе й про себе самого, а це вийшло б за межі мого завдання. Отже, змалювати тебе так виразно, як воно вийшло б тільки з відстані, я, ще раз кажу, не зміг. З іншого боку, життя твого батька здалося мені так тісно пов’язаним з твоїм, що якби я захотів відокремити тебе від нього, то мусив би багато чого замовчати. А в письменника брехня починається вже там, де він мовчить.

Усе це я повинен сказати тобі щиро, так би мовити, у вічі, хоч усе-таки є небезпека, що цей лист ніколи не дійде до тебе. Я відчував, що мушу вибачитись перед тобою, не тому, що темою для своєї книжки взяв твоє життя, а навпаки: тому що надто мало зміг розповісти про тебе. Ти належиш до тих людей, яким не треба пояснювати, в чому полягає різниця між нетактовністю і звертанням до типових прикладів. Отже, я наперед знаю, що тебе ця книжка не обурить, а втішить — більше чи менше, залежно від того, наскільки вдалою виявиться моя спроба зобразити на прикладі двох людей різницю й подібність двох поколінь так, щоб це зображення не здавалося чимось більшим за приватний опис двох приватних життів. Адже індивідуальність твого батька була така сильна і, сказати б, така незвичайна, що її можна вважати типовою для покоління наших батьків. І я маю надію, що чимало читачів нашого з тобою віку впізнає в панові Ціппері, принаймні в багатьох його рисах, своїх власних батьків, так само як у тобі впізнає себе, як я сам упізнав у тобі себе. Так, щиро признаюсь: інколи мені здається, що я міг би бути тобою і стояти на сцені вар’єте, марно пробуючи заграти щось на скрипці. Хтозна, може, такі виступи, які за програмою щоразу уривають і з яких сміється публіка, краще б виявили мої невеселі стосунки з людьми, ніж ті вимучені слова, що ними я намагаюся промовити до публіки так само надаремне, як ти намагаєшся щось заграти. Твоєму фахові властива грубіша, зате виразніша символіка. Він символічний для нашого покоління, яке повернулось додому і якому не дають зіграти якусь роль, якусь сцену, якусь музичну річ на скрипці. Нас, любий Арнольде, ніколи не буде так легко зрозуміти, як ще можна було зрозуміти твого батька. Ми вижили один із десяти. Нас надто мало. Надто мало для такого світу, де шлях собі прокладає тільки вага маси, а не духовна енергія одиниці.

А проте бажаю тобі щастя в новому фахові. Лише намагайся й далі грати так само надаремне, як я не перестаю надаремне писати. «Надаремне» — цебто ніби надаремне. Адже, як ти сам знаєш, є десь таке місце, в якому лишаються сліди нашої гри. Їх не можна прочитати, але якимось дивним способом вони зберігають свою здатність впливати, якщо не тепер, то через десятки років, а якщо не через десятки років, то через тисячоліття. Тоді вже, мабуть, не буде відомо, хто з нас двох грав, а хто писав, але в атмосфері духовної напруги, яка сильніша за електричну, лунатиме далекий відгомін звуків твоєї скрипки поряд з таким самим далеким відгомоном думки, яку мені судилося написати. І невдалі поривання всього нашого покоління напевне дочекаються безсмертя, якщо не дочекалися здійснення.


Вітаю тебе, твій давній приятель Йозеф Рот.

Гробівець капуцинів Роман

Переклад з німецької Ігоря Андрущенка

Ігор Андрущенко, переклад, 2013. Перекладено за виданням: Joseph Roth. Die Kapuzinergruft. Kiepenheuer & Witsch, 1994.


І
Звемося ми Тротта, і ведемо свій рід із Сиполє, у Словенії. Я кажу: рід, бо ми не родина. Сиполя більше немає, немає вже давно. Нині воно разом із рештою навколишніх громад утворило справжнє містечко. Цього, як відомо, вимагає наша доба. Люди не можуть залишатися самі. Вони гуртуються в безглузді об’єднання, та й села не можуть стояти осторонь. Тож утворюються такі нікчемні нагромадження. Селяни пруться в міста, але й самі села прагнуть перетворитися на містечка.

Я знав Сиполє ще хлопчиком. Туди якось узяв мене з собою батько, то було 17 серпня, напередодні тієї дати, коли в усіх містах і селах, навіть на найглухіших хуторах, мали, як звично, святкувати день народження Франца Йосифа Першого. У нинішній Австрії і в колишніх коронних землях прізвище нашого роду навряд чи викличе в кого-небудь якісь спогади. А проте воно вписане в зниклі аннали старої австро-угорської армії, і зізнаюсь, я гордий з того і саме тому, що ті аннали пропали. Атож я не дитя того часу, мені доводиться майже стримуватись, аби прямо не назвати себе його ворогом. Ні, не тому, що я його не розумію, як я часто доводив. То я казав для годиться. Просто задля власного спокою я не хочу пройматись агресивністю і ненавистю, тож у ситуаціях, коли треба висловити до чогось ненависть або погорду, я кажу, що цього не розумію. Я маю тонке вухо, але вдаю з себе глушка, бо, як на мене, шляхетніше симулювати ваду, аніж признатися, що ти почув щось непристойне.

Брат мого дідуся був лейтенантом інфантерії, що врятував життя самому імператорові Францу Йосифу в битві під Сольферіно[6]. За те йому дарували дворянство. Довгий час в армії і в книжках про Габсбурзьку монархію його називали не інакше, як герой Сольферіно, аж поки на нього, згідно з його власного волею, спустилися сутінки непам’яті. Він пішов у відставку, і поховали старого в Гітцінґу. На його надгробку викарбувано кілька скупих і гордих слів: «Тут спочиває герой Сольферіно».

Милість імператора поширилась і на його сина, що став повітовим головою, і на онука, лейтенанта еґерів, який наклав головою восени 1914 року в бою коло Красного-Буська. Я ніколи його не бачив, як, зрештою, жодного з нащадків тієї славної парості нашого роду. Возведені в дворянство Тротта були вкрай вірними слугами Франца Йосифа. А батько мій мав бунтівну вдачу.

Мій батько був бунтівником і патріотом, — а таке поєднання траплялося лише в старій Австро-Угорській імперії. Він хотів реформувати цісарство і вирятувати Габсбурґів. Він надто добре розумів значення Австрійської імперії. Тож батька зарахували до неблагонадійних, і йому довелося рятуватися втечею. Замолоду він опинився в Америці. За фахом батько був хімік, а тоді на величезних барвникових фабриках у Нью-Йорку і Чикаго люди такої професії були конче потрібні. Доки він перебивався з хліба на воду, він тужив лише за Корном. Але коли нарешті став заможніший, його потягнуло в Австрію. Вернувшись назад, він замешкав у Відні. Грошики у батька водились, а австрійська поліція поважає людей із набитою калиткою. Тільки батько не залишився осторонь, він навіть заснував якусь нову словенську партію й викупив дві газети в Загребі.

У нього завелися друзі з оточення спадкоємця трону архикнязя Франца Фердинанда. Мій батько мріяв про слов’янське царство під владою Габсбурґів. Він мріяв про імперію австріяків, мадярів і слов’ян. І, дозволю собі сказати, мені, його синові, здавалося, що мій батько, певне, міг би змінити перебіг історії, якби прожив довше. Проте він покинув білий світ за півтора року до вбивства Франца Фердинанда. Я — його єдиний син. У духівниці свої ідеї він відказав мені. Невипадково він назвав мене Франц Фердинанд. Але був я тоді юний і макоцвітний, щоб не сказати: шалапутний. Хай там як, вітер посвистував у моїй голові. Тоді я жив, як кажуть, одним днем. Ні, неправда! Я жив уночі — вдень я спав.


II
Проте якось уранці — було це у квітні 1913 року — мені, ще сонному (я повернувся додому лише дві години тому), сказали, що приїхав пан Тротта, мій двоюрідний брат.

У халаті та капцях я вийшов у передпокій. Вікна були розчинені навстіж. Вранішні завсідники — чорні дрозди — старанно виводили свою пісню. Наша служниця — я ще ніколи не бачив її так рано — здалася мені чужою в своєму синьому фартусі, бо я знав її лише як юну біляву істоту, що складалася з чорної та білої барв, чимось нагадуючи прапор. Я вперше зобачив її в темно-синьому вбранні, подібному до того, що його носять монтери і газівники, у руках у неї був пурпуровий віничок — і її вигляду мені стачило, аби я зовсім по-іншому, по-новому подивився на життя. Вперше за стільки років я побачив ранок у своєму домі і постеріг, що він чудовий. Дрозди солодко виспівували золоті, мов уранішнє сонце, ноти. Навіть дівчина в синьому золотіла, мов сонце.

Золоте сонце попервах не давало роздивитися гостя, що чекав мене. Минуло кілька секунд, а може, й хвилин, перш ніж я побачив його. Він сидів, худий як тріска, чорний, безмовний, на єдиному стільці, який стояв у нашому передпокої, і не ворухнувся, коли я зайшов. І хоча його волосся й борідка були, як сажа, а обличчя — смагляве, аж чорне, у вранішньому сонці посеред передпокою він скидався на уламок сонця — сонця, проте далекого, південного. Першої ж миті він нагадав мені покійного батька. Той теж був таким худим і таким чорним, таким бронзоволицим і кощавим, справжнім засмаглим дитям сонця, на відміну від нас, білявих його пасинків. Я розмовляю словенською, цієї мови мене навчив батько. Словенською я й привітався до свого двоюрідного брата Тротта. Той, здається, анітрохи не здивувався. Це було природно. Кузен, не підводячись, усміхнувся і простяг мені руку. Під його синьо-чорними вусиками зблиснули міцні великі зуби. Він одразу став мені тикати. Я відчув: це мій рідний брат, не двоюрідний! Мою адресу він довідався від нотаря.

— Твій батько, — подав він голос, — відписав мені дві тисячі гульденів, і я приїхав за ними. Заїхав до тебе подякувати. Завтра їду додому. В мене ще є сестра, і я оце хочу видати її заміж. З п’ятьмастами гульденами віна сестра пошлюбиться з сином найбагатшого сипольського дуки.

— А решта? — спитав я.

— Залишу собі, — сказав він весело і засміявся; мені здалося, що сонячне проміння ще ясніше засяяло у передпокої.

— А що ти робитимеш з грошима? — провадив я далі.

— Вкладу в свою справу, — відказав він. І, ніби аж тепер йому годилося назватися, підвівся зі стільця і з якоюсь твердою рішучістю і зворушливою врочистістю проказав:

— Мене звуть Йозеф Бранко.

Лише тут я зауважив, що стою перед своїм гостем у халаті та капцях. Я попросив його зачекати і пішов до своєї кімнати вдягатися.


III
Була десь сьома година ранку, коли ми зайшли до кав’ярні «Манґерль». Саме прибули перші пекарчата, всі в білому, напахчені смачними віденськими трояндочками, тістечками з маком і солоною соломкою. Пахло, як і щодня, ще гарячою кавою, свіжою і духмяною. Мій брат у перших Йозеф Бранко сидів коло мене, мов чорнявий південець, осяйний, міцний і дужий; я соромився своєї бляклої білявості й нічної втоми. Я був трохи збентежений. Про що з ним говорити? А він ще більше мене збентежив, сказавши: «Я вранці кави не п’ю, а от від юшки не відмовився б». Ще б пак! У Сиполє селяни вранці їдять картопляну юшку.

Тож я замовив картопляну юшку. Минуло кілька хвилин, а її все не несли, і я соромився вмочати рогалика в каву. Нарешті юшку таки подали — тарілка парувала. Здається, навіть не помітивши ложки, мій брат Йозеф Бранко взяв тарілку смаглявими волохатими руками і підніс її до рота. Сьорбаючи свою юшку, він, певне, й забув про мене. Допавшись до тарілки, яку цупко тримали його тонкі, дужі пальці, він показав, як може поводитися людина, апетит якої становить суто шляхетний порив, а ложки вона не торкається, бо ж, на її думку, шляхетніше їсти просто з тарілки. Певна річ, дивлячись, як мій кузен Йозеф сьорбає юшку, я мало не чудувався, нащо люди взагалі вигадали ложку, той сміховинний знадібок. Мій брат відставив тарілку убік, і я побачив, що вона така блискуча, порожня і чистесенька, ніби її хто щойно помив і витер.

— Сьогодні пополудні, — мовив він, — заберу гроші.

Я спитав Йозефа, що то за справа, в яку він хоче їх вкласти.

— Ет, — сказав він, — вона, може, й дрібна, та годує мене цілу зиму.

І я довідався, що мій брат Йозеф Бранко навесні, влітку й восени длубається в землі, а взимку смажить каштани. У нього були кожух, коняка, візок, казан і п’ять мішків каштанів. Щороку на початку листопада він рушав у путь, аби дістатись якоїсь із коронних земель імперії. Коли якась місцина впадала йому в око, він залишався там зимувати, доки не прилітали лелеки. Відтак клав порожні мішки на кобилу і рушав до найближчої залізничної станції. Здавши шкапу в багаж, він вертав додому і ставав звичайнісіньким плугатарем.

Я запитав Йозефа, яким же то побитом можна збільшити той дрібний ґешефт, і він пояснив мені, що способів тут не бракує. Замість каштанів, приміром, можна було б продавати печені яблука й смажену картоплю. А коли кобила постаріє й охляне, доведеться купити нову. Сотні дві крон він уже б якось заощадив.

Брат був одягнений у лискучий сатиновий піджак, квітчастий плюшевий жилет з барвистими скляними ґудзиками; круг шиї поблискував золотом важкий, тонкої роботи ланцюжок для годинника. І я, вихований батьком у дусі любові до слов’ян нашої імперії і тим-то схильний вважати будь-яку фольклорну бутафорію за певний символ, миттю закохався у той ланцюжок. Мені захотілося його мати. Я спитав свого брата, скільки він коштує.

— Не знаю, — відказав Йозеф. — Мені він дістався від батька, а той дістав його у спадок од свого; такого не купиш. Та що ти мій двоюрідний брат, я тобі його залюбки продам.

— За скільки? — спитав я.

І тут я подумав, пам’ятаючи життєву науку свого батька, що словенський селянин надто шляхетний, аби взагалі турбуватися про гроші й ціни. Мій двоюрідний брат Йозеф Бранко довго думав, а тоді мовив: «Двадцять три крони». Чому саме це число спало йому на думку, я не наважився спитати. Я дав йому двадцять п’ять. Він уважно перелічив, навіть не наміряючись повертати мені дві крони, дістав широку картату — червону з синіми кратами — хусточку і загорнув у неї гроші. І лише тоді, зав’язавши її подвійним вузлом, відчепив ланцюжок, вийняв з кишені камізелі годинник і поклав його на стіл разом з ланцюжком. То був важкий старосвітський срібний годинник, його накручували ключиком; брат не зважувався відчепити від нього ланцюжка, якусь хвилю він ніжно, майже віддано дивився на годинник, а тоді мовив: «Тільки тому, що ти мій брат у перших! Якщо даси мені ще три крони, забирай і годинника!» Я дав йому цілих п’ять крон. Але цього разу він повернув мені решту. Йозеф ще раз витягнув свою хусточку, довго розв’язував подвійний вузол, тоді поклав нові монети до попередніх, запхнув усе в кишеню штанів і щиро подивився мені у вічі.

— А мені й твоя жилетка подобається! — мовив я за якусь мить. — Я б теж хотів її купити.

— Тільки тому, що ти мій двоюрідний брат, — відказав він, — я продам тобі і свою жилетку.

І, не вагаючись жодної хвилини, він скинув піджак, відтак жилетку і подав її мені через стіл.

— Першокласна матерія, — мовив Йозеф Бранко, — та й ґудзики нівроку. Як для тебе, то я прошу за неї дві з половиною крони.

Я відрахував йому три крони і ясно зауважив у його очах розчарування, що тепер я дав йому не п’ять крон, а лише три. Здається, кузен засмутився. Він більше не усміхався, проте сховав ті гроші врешті-решт так само дбайливо і обережно, як і перше.

Тепер я, як на мене, мав усе, що слід мати справжньому словенцеві: старовинний ланцюжок, строкату жилетку, важкий, як камінь, поламаний годинник з ключиком. Більше я не міг чекати ні секунди. Я вдягнув усе те на себе, розплатився і замовив фіакр. Ним я підвіз свого брата до готелю «Зелений ріжок», де той оселився, і попросив його дочекатися мене ввечері. Я хотів заїхати за ним і познайомити зі своїми друзями.


IV
Як годиться, аби щось робити й заспокоїти свою матінку, я вступив на правничий факультет. Звісно, я не вчився. Переді мною простягалося велике життя, різнобарвні луки, що їх аж ніяк не обмежували далекі небосхили. Я жив у веселому непогамовному товаристві молодих аристократів, серед верстви, що разом із митцями була мені найлюбіша в усій старій імперії. Я поділяв їхню скептичну легковажність, меланхолійну цікавість, злочинну недбалість, гордовиту пропащість — усі ознаки занепаду, що його тоді ми ще не добачали. Над келихами, які ми завзято перехиляли, вже схрестила свої кощаві руки невидима смерть. Самотній і старий, далекий і мов заціпенілий, проте близький усім нам і всюдисущий, у великій пістрявій імперії жив і правив старий цісар Франц Йосиф. Можливо, в далеких закутках наших душ чаїлися ті проблиски впевненості, що їх називають передчуттями, впевненості насамперед у тому, що старий імператор умер, і її посилював кожен новий день його життя; здавалося, що разом з ним умерла й монархія, проте не так наша вітчизна, як наша імперія, щось більше, ширше і вище за просто вітчизну. Хоча серце було пригнічене, ми легковажно жартували, відчуття приреченості на смерть змушувало нас безглуздо тішитися будь-яким виявом життя: вечірками, молодим вином, дівчатами, їжею, прогулянками, всілякими дурницями, пустими витівками, самовбивчою іронією, нестримною критикою, Пратером[7], чортовим колесом, ляльковим театром, маскарадами, балетом, легковажними залицяннями десь у закритій ложі Опери, пропущеними маневрами і навіть отими болячками, якими нас часом обдаровує кохання.

Можна було, отже, зрозуміти, що неочікуваний візит двоюрідного брата приємно мене здивував. Жоден із моїх легковажних друзів не мав такого кузенка, такої жилетки, такого ланцюжка, таких близьких стосунків із самобутньою землею казкового словенського Сиполя, батьківщини тоді ще не забутого, проте вже легендарного героя Сольферіно.

Ввечері я заїхав за своїм братом. Його лискучий сатиновий піджак справив на всіх моїх друзів неабияке враження. Мій кузен щось бубонів німецькою, сміючись, блискав своїми білими рівними зубами, увесь час за щось платив, обіцяв накупляти в Словенії жилеток і ланцюжків для моїх друзів і вдячно брав завдатки. Всі-бо заздрили мені тому, що я мав жилетку, ланцюжок і годинник. Всі вони залюбки купили б у мене самого брата, моє споріднення і моє Сиполє.

Кузен пообіцяв повернутися восени. Ми гуртом провели його на вокзал. Я купив йому квиток другого класу. Він узяв його, підійшов до каси і поміняв на квиток третього. З вагона він іще помахав нам рукою. І всім нам защеміло серце, коли потяг викотився за станцію, бо сумуємо ми так само легковажно, як і тішимось.


V
Ще кілька днів у нашому веселому товаристві точилися балачки про мого двоюрідного брата Йозефа Бранка. Відтак ми його знову забули, себто на певний час збайдужіли до нього. Адже ми захотіли порадитись і обговорити актуальні дурниці нашого життя.

Лише наприкінці літа, десь двадцятого серпня, отримав я від свого двоюрідного брата Йозефа Бранка лист, написаний словенською мовою. Того самого вечора я переклав його своїм друзям. Брат описував, як у Сиполє святкували день народження цісаря, свято Союзу ветеранів. Сам він був ще надто юним резервістом, аби належати до ветеранів. Однак разом із ними кузен крокував до лісу, на якусь галяву, де вони щороку вісімнадцятого серпня влаштовували народні гуляння, просто тому, що жодному зі старих ветеранів було не до снаги нести важкі литаври. Вони мали п’ять сурмачів і трьох кларнетистів. Проте який то духовий оркестр без литавр?

— Дивовижні ті словени! — мовив молодий Фестетич. — Угорці відібрали в них найелементарніші національні права, словени бороняться, часом вони навіть бунтують, або принаймні вдають, що бунтують, але все одно святкують день народження імператора.

— У нашому цісарстві, — заперечив граф Хойницький (він був найстарший серед нас), — у цьому немає нічого дивовижного. Якби не наш тупоголовий уряд (він полюбляв сильні вислови), то ми б узагалі не бачили, чому тут дивуватись. Я хочу цим сказати, що так звана дивовижність для австро-угорців — річ звичайна. Я хочу цим сказати і те, що лише тій дурнуватій Європі і національні держави, й націоналізм чомусь видаються очевидними. Звісне діло, в нас є словени, польські й українські галичани, жиди, що торгують каптанами в Бориславі, або ті, що продають коней у Бачці, мусульмани із Сараєва, любителі смажених каштанів з Мостара, але всі вони співають «Боже, будь же покровитель», австрійський гімн. А німецькі студенти з Брно й Єгера, дантисти, аптекарі, помічники перукаря, фотографи з Лінца, Ґраца, Кніттельфельда, хворі на зоб з альпійських долин — усі вони співають «Варту на Рейні», німецький гімн. Через цю непохитну віру в німців Австрія, панове, пропаде! Суть Австрії — не центр, а периферія. Австрію слід шукати не в Альпах. Там водяться олені, квітнуть едельвейси і тирлич, але ніщо не нагадує австрійського двоголового орла. Суть Австрії становлять і оновлюють саме коронні землі.

Молодий барон Ковач, нащадок вояцького роду, з мадяр, уставив у око монокль, як робив завжди, коли хотів сказати щось надто важливе. Розмовляв він німецькою чітко і співуче, як говорять мадяри, — не так з необхідності, як кокетуючи й виражаючи свій протест. При цьому його змарніле обличчя, що нагадувало кавалок якогось недопеченого, глеюватого хліба, несподівано й неприродно червоніло.

— Угорці страждають найтяжче в цій дуалістичній монархії, — мовив він.

Барон був певний сказаного, і слова в цій фразі стояли непорушно. Він усім нам сидів у печінках; Хойницького, що вирізнявся з-поміж нас найпалкішим темпераментом, дарма, що був найстарший, те навіть розсердило. Певна річ, він не зміг втриматись, аби не відповісти. Як завжди, він проказав: «Угорці, любий Коваче, пригноблені не більше, ніж інші народи — словаки, румуни, хорвати, серби, українці, боснійці, шваби з Бачки і сакси з Трансильванії». Він перелічив народи на розчепірених пальцях своїх зграбних, тонких і сильних рук.

Ковач поклав монокля на стіл. Здавалося, він і не чув слів Хойницького. «Я знаю те, що я знаю», — як завжди, думав барон. Часом він так і казав.

Хоча Ковач був безневинним, а подеколи навіть щирим молодиком, я не міг його терпіти. Попри те я щиро намагався ставитися до нього приязно. Я мучився саме від того, що не хотів його скривдити, і на те була своя причина: я був закоханий у сестру Ковача. Звали її Елізабет, і мала вона дев’ятнадцять років.

Довгий час я намарне боровся з тим коханням, не так тому, що воно видавалося мені небезпечним, як тому, що побоювався прихованих насмішок своїх скептиків-друзів. Тоді, незадовго до великої світової війни, хвилею піднялася презирливо-іронічна пиха, пусте захоплення так званим декадансом, вдаваною, начебто надмірною втомою і безпідставною знудженістю. В тій атмосфері спливли мої найкращі роки. Там не було місця почуттям, а пристрасті були заборонені. Правда, траплялись у моїх друзів короткі, незначні «інтрижки», жінки, що їх залишаєш, часом навіть позичаєш, ніби пальто; жінки, що їх забуваєш, наче парасолю, або ж навмисно полишаєш, мов який набридлий згорток, і вже на нього не озираєшся, боячись, щоб хтось тобі, бува, його не повернув. У товаристві, де я крутився, кохання вважали за оману, заручини були чимось на кшталт апоплексії, а шлюб правив за якусь болячку. Ми були молоді. Одруження здавалося нам неминучою життєвою подією, проте ми думали про нього, немов про склероз, який вочевидь має наступити років у двадцять чи тридцять. Я мав не одну нагоду лишитися наодинці з якоюсь дівчиною, попри те, що тоді, якби юна дама залишалася в чоловічому товаристві без певного доречного, а то й, просто кажучи, законного приводу довше години, то це викликало б підозру. Та я не квапився скористатися такими нагодами. Хапатися за всі я не міг, бо, як уже було сказано, соромився друзів. Звичайно, я найретельніше стежив за тим, щоб мого почуття ніхто не постеріг, і часто страхався, щоб ніхто з мого кола нічого, бува, не провідав, та і я сам, чого доброго, себе не виказав. Коли я знагла забігав до своїх друзів, вони раптом замовкали, наводячи мене на думку, що перед моїм приходом ішлося саме про моє кохання до Елізабет Ковач, і я смутнішав, ніби пійманий на гарячому, наче в мене виявили якусь жахливу таємну болячку. Проте в ті нечисленні години, коли я з Елізабет був сам на сам, мені здавалося, ніби я відчуваю всю безглуздість і навіть нахабність кпинів моїх приятелів, їхнього скепсису і їхнього зарозумілого «декадансу». Але водночас мене по-своєму мучило сумління: я закидав собі, що зраджую святі принципи моїх друзів. Тож у певному розумінні я жив подвійним життям і почувався при цьому негаразд.

Елізабет була тоді гарна, струнка й ласкава і, безперечно, мені подобалася. Мене зворушував найменший, найнепомітніший її жест і вчинок, адже я гадав, що кожен порух її руки, кожен уклін, похитування ніжкою і навіть гладенька спідниця, шурхіт вуалі, що ледь помітно повзе вгору, ковток кави з філіжанки, несподівана квітка на сукні, рукавичка, скинута з руки, — все те безпосередньо стосувалося мене, і тільки мене. Авжеж, із деяких прикмет, які на той час можна було назвати «сміливим заохоченням», я, як мені здавалося, міг виснувати, що ніжність, з якою вона позирала на мене, ласка, з якою нібито ненароком, випадково торкалася моєї руки чи плеча, конче обіцяли щось більше, витонченіші, приємніші пестощі, якими дівчина обдарувала б мене, якби я лише захотів. То був переддень свята, прихід якого тобі гарантує точність календаря. Елізабет мала густий і ніжний голос. (Не терплю чітких і високих жіночих сопрано.) Її голос нагадував мені якесь приглушене, здавлене, невинне, але важке туркотання, дзюрчання підземного джерела, неясний перестук далеких потягів, який часом чуєш ночами, і завдяки тій глибині голосу будь-яке, навіть найбанальніше слово набувало вагомої, повної сили якоїсь давньої, не зовсім зрозумілої, зниклої, однак знайомої, рідної, чутої, певне, в снах прамови.

Коли я був не з нею, коли повертався у товариство своїх друзів, то в першу мить намагався розказати їм про Елізабет; авжеж, я намагався навіть мріяти про неї. Проте, дивлячись на їхні стомлені, напівсонні і глузливі обличчя, зауважуючи очевидний і навіть настирливий сарказм, жертвою якого я не тільки не боявся впасти, а й сам був завжди готовий до нього долучитись, я раптом відчував якусь дурну, мовчазну сором’язливість, а ще за кілька хвилин занурювався в ту декадентську високодумність, пропащими і гордими синами якої були всі ми.

Отже, я перебував у тому безглуздому роздвоєнні, не знав, до кого мені прихилитися. Часом я думав звіритись у всьому своїй матінці. Проте тоді я був ще молодий і саме тому гадав, що вона аж ніяк не спроможна зрозуміти мої переживання. Мене не пов’язували з матір’ю справжні синівські почуття, я радше жалюгідно намагався наслідувати ставлення молодих хлопців до своїх матерів. У їхніх очах мати — вже ніби й не мати, а мов родюче середовище, що йому діти завдячують своєю зрілістю і своїм життям, чи, в кращому разі, щось схоже на рідні краєвиди, де народжуєшся цілком випадково, а потім тебе вже не пов’язує з ними нічого, крім розчулених спогадів. Перед своєю матір’ю я, проте, від народження відчував якийсь майже священний трепет; от тільки я погамовував це почуття. Вдома я лише обідав. Ми мовчки сиділи за великим столом у просторій їдальні, місце мого покійного батька було порожнє, щодня на те чільне місце, виконуючи материну волю, ставили тарілку і одне столове начиння для того, хто вже пішов назавжди. Моя мати сиділа, так би мовити, з правої руки від небіжчика, а я — з лівої. Зазвичай вона пила золотистий мускат, я випивав з півпляшки червоного веслауера. Він мені зовсім не смакував. Я б залюбки випив бургундського. Але так вирішила моя мати. Прислужував нам старий слуга Жак, і його кволі старечі руки, вдягнені в білосніжні рукавички, весь час трусилися. Майже таким самим білим було його густе волосся. Моя мати їла мало, швидко, проте з гідністю. Варто було мені скинути на неї очі, як вона опускала свої в тарілку, — хоч ще якусь мить тому я відчував на собі її лагідний погляд. Ет, я чудово розумів тоді, що до мене в неї було багато запитань і що ті запитання вона лише притлумлює, щоб не виказати, приховати свій сором за свою дитину, єдине своє чадо. Вона ретельно згортала серветку. То була єдина мить, коли я міг ясно, без перешкод, бачити її широке, трохи брезкле обличчя, товсті відвислі щоки і важкі зморшкуваті повіки. Я дивився на материне лоно, на якому вона згортала серветку, і врочисто, проте водночас докірливо думав, що воно, те тепле лоно, те осереддя материнства в моїй матері дало мені життя, і дивувався з того, що можу сидіти проти неї без жодного слова, так затято та бездушно, та й вона, моя мати, не знаходить для мене жодного слова; думав, що вона явно соромиться свого дорослого сина, що надто швидко виріс, соромиться, як я соромлюсь її, жінки, яка постаріла, занадто швидко постаріла, жінки, яка колись подарувала мені життя. Як би я хотів розказати їй про свій душевний розлад, про своє подвійне життя, про Елізабет, про своїх друзів! Але вона вочевидь не хотіла чути нічого з того, про що здогадувалась, аби вголос не засуджувати те, що в душі зневажала. Напевне, далебі, вона мирилася з тим одвічним страшним законом природи, що змушує синів забувати своє походження; дивитись на матерів як на звичайних старих жінок; уже не згадувати ті груди, що їх вигодували; з тим сталим законом, який змушує і матерів бачити, як плоди їхньої утроби все ростуть і ростуть, стаючи дедалі чужішими; спершу з болем, відтак з гіркотою, нарешті, з самозреченням. Я відчував, що моя мати так мало розмовляє зі мною тому, що не хоче, щоб я говорив їй про речі, за які вона могла б на мене розгніватись. Якби я наважився повідати їй про Елізабет і про своє кохання до дівчини, то, певне, зганьбив би і її, мою матір, і себе самого. Часом мені і справді кортіло розказати про своє кохання. Проте в такі миті я згадував своїх друзів. Я думав про їхні стосунки зі своїми матерями. В мене прокидалось дитяче відчуття, ніби своїм зізнанням я можу виказати себе. Ніби зрада є вже в тому, що я криюся від своєї матері, ніби я зраджую саму матір. Коли мої друзі розповідали про своїх матерів, я соромився трьох речей: самих моїх друзів, своєї матері і себе самого. Про матерів вони розповідали майже так само, як про свої зальоти, як про покинутих коханок, які занадто рано постаріли, а часом навіть казали, мовляв, матері негідні своїх синів.

Такі були мої друзі, що заважали мені дослухатися до голосу природи та здорового розуму і вільно виявляти свої почуття до коханої Елізабет, так само, як і синівську любов до власної матері.

А все це, втім, лише засвідчувало: ті гріхи, що їх мої друзі і я брали на свою голову, аж ніяк не були нашими особистими гріхами, радше неясними, ще майже непомітними ознаками майбутнього нищення, про яке я розкажу згодом.


VI
До того нищення мені випало на долю зустріти єврея Манеса Райзіґера, про якого ще піде мова. Походив він із Золочева в Галичині. Згодом за якийсь час мені довелося побувати в Золочеві, тож я можу його описати. Як на мене, це важливо, бо ж того містечка більше немає, як і Сиполя. Війна змела Золочів з лиця землі. Колись це було містечко, містечко невелике, проте однаково містечко. Тепер на його місці витягнулися широкі луки. Влітку там цвіте конюшина, у високій траві сюрчать коники, дощові хробаки виростають тут товсті й довжелезні, і, набачивши їх, жайворонки спускаються вниз, аби ними поласувати.

Одного жовтневого дня Манес Райзіґер прийшов до мене так само рано-вранці, як і кілька місяців перед тим приятель, мій кузен Бранко, що, власне, й направив його до мене.

— Молодий паничу, — мовив Жак, — з вами хоче поговорити якийсь єврей.

Я знав тоді кількох євреїв, щоправда, з Відня. Я їх нітрохи не зневажав, правда, лише тому, що у той час дворянство і ті кола, куди я вчащав, вважали антисемітизм за моду двірників, сажотрусів, шпалерників — одне слово, міщан. Та поведінка була цілком аналогічна тому модному звичаю, коли донька якогось канцеляриста з ратуші чіпляє собі на недільного капелюшка таку саму страусову пір’їну, що її років зо три тому в середу бачила на голові Траутмансдорф або Сечені. Украй неймовірно, щоб Сечені могла нині носити пір’їну, що її встромила донька канцеляриста, і так само неймовірно, щоб товариство, до якого я зараховував і себе, могло зневажати євреїв — уже просто тому, що їх мав за ніщо мій двірник.

Я вийшов у передпокій, готовий побачити єврея, такого, яких я знав, на яких накладає свій відбиток їхнє ремесло, і через те вони видавалися мені навіть освіченими. Я знав міняйл, рознощиків, торговців одягом, піаністів уборделях. Увійшовши до передпокою, я завважив чоловіка, що не лише анітрохи не відповідав моїм звичним уявленням про євреїв, а й міг цілком зруйнувати їх. Він був страшенно чорний і скидався на справжнього велетня. Ні, його широка борода, лискуча чорно-синя борода, аж ніяк не росла навколо смаглявого, суворого і вилицюватого обличчя — просто обличчя саме виростало з бороди, ніби борода з’явилася куди раніше, задовго до лиця, і наче вона не один рік чекала, щоб узяти його в рамці й огорнути. Чоловік був міцний і високий. Він тримав у руці чорного крислатого капелюха, а на голові мав круглу оксамитову ярмулку на кшталт деяких священиків. Так він і стояв під самими дверима, дебелий, похмурий, ніби втілення якоїсь поважної сили, стиснувши червоні кулаки, що двома молотами звисали з чорних рукавів його каптана. Пошпортавшись усередині капелюха, він витяг звідти складений вузенькою смужкою лист словенською мовою від мого кузена Йозефа Бранка. Я запросив його сісти, проте він сором’язливо відмовився, відмахнувшись руками, і та відмова здалася мені ще сором’язливішою: адже тими руками він міг би розтрощити мене, вікно, мармурового столика — геть усе, що лише було в кімнаті. Я прочитав листа. З нього я довідався, що чоловіка, який стояв переді мною, звали Манес Райзіґер і він хурман із Золочева, друг мого двоюрідного брата Йозефа Бранка, який, мандруючи щороку коронними землями і продаючи дорогою смажені каштани, подеколи спинявсь і столувався в нього, подавця цього листа, і що в ім’я нашого споріднення і нашої дружби я маю допомагати Манесові Райзіґеру в усьому, чого він од мене зажадає.

Що ж він хотів од мене, той Манес Райзіґер із Золочева?

Нічого, крім місця в консерваторії для свого високообдарованого сина Ефраїма. Він не мав бути кучером, що десь на далекому сході цісарства, врешті, пустився б берега. Як на батька, його син був музичний геній.

Я пообіцяв зробити все. Я пішов до свого приятеля, графа Хойницького, який, по-перше, єдиний серед моїх друзів походив з Галичини, а, по-друге, лише йому було до снаги перебороти прадавню, традиційну, значну силу спротиву давніх австрійських службовців: погрозами, силою, хитрістю і підступами, зброєю старого культурного світу, що давно вже пішов у непам’ять: нашого світу.

Увечері я зустрів графа Хойницького в кав’ярні «Віммерль».

Я чудово знав, що навряд чи він буде втішений, коли його попросять посприяти землякові. Граф не лише не мав професії, а й не міг похвалитись і якимось певним заняттям. Він, який міг зробити блискучу кар’єру в армії, в уряді, стати блискучим дипломатом, відмовився від усього, бо погорджував дурнями, бовдурами, недотепами, всіма тими, хто правив державою і кого він полюбляв називати «картопляними мізками». Граф отримував особливу, витончену втіху, коли давав відчути свою силу якомусь надвірному радникові, справжню силу, що надавала йому певної неофіційної гідності. І його, який так приязно, так вибачливо ставився до кельнерів, кучерів, служниць і листонош, які йшли йому назустріч, який ніколи не минав нагоди підняти капелюха, запитуючи про якусь дрібницю поліцая чи портьє, годі було впізнати, коли він, вдаючись до своїх протекційних дій, заходив до зали врочистих приймань, до намісництва чи в міністерство культів та освіти: холодна гордовитість, прозираючи крізь монокль, проймала його риси. Коли він ступав на сходи, опиняючись, часом навіть у доброму гуморі, перед порталом, на тлі якого височів портьє, то з кожним наступним кроком у ньому наростала ворожість до службовців, а коли він піднімався на останній поверх, то скидався на людину, що зайшла туди чинити найстрашніший суд. У деяких установах його вже знали. І коли в коридорі він казав службовцеві загрозливо тихим голосом: «Повідомте про мене панові надвірному радникові!», — то рідко хто запитував його регалії, а проте, коли хтось таки наважувався, граф повторював ще тихіше: «Повідомте про мене панові радникові, будь ласка!». Щоправда, це «будь ласка» звучало голосніше.

Музику граф любив понад усе, тому мені здалося доречним потурбувати його, щоб він підтримав юного Райзіґера. Він дав слово, що спробує залагодити все вже наступного дня. Його готовність допомогти була такою негайною, аж мені почало дошкуляти власне сумління, і я запитав графа, чи не хотів би він спершу прослухати юного Райзіґера, перше ніж опікуватися ним. Але, почувши таке, граф розхвилювався.

— Далебі, ви знаєте своїх словенців, — мовив Хойницький, — а я знаю галицьких жидів. Батька звати Манес, і в нього, як ви мені казали, є фіакр. Сина звуть Ефраїмом, і цього мені досить. Я цілком певен, що у хлопця є талант. Я знаю те завдяки своєму шостому чуттю. Мої галицькі жиди можуть усе. Ще років десять тому я їх не терпів, а тепер люблю, бо ті «картопляні мізки» пройнялися антисемітизмом. Я мушу лише довідатися, що за люди обіймають відповідні посади, хто з них антисеміт. Бо я не хочу дратувати їх малим Ефраїмом, а з собою візьму ще й старого. Сподіваюся, зовні він схожий на справжнього єврея.

— Він носить короткий каптан, — відказав я.

— Гаразд, гаразд, — сказав граф. — Це моя людина. Знаєте, я не патріот, але своїх земляків люблю. Вся країна, навіть батьківщина — то щось абстрактне. А земляк — річ конкретна. Не можу ж я любити всі ниви і лани, всі ліси, всі болота, всіх поляків і полячок. Тільки якесь одне поле, один лісок, одне болото, одну людину: la bonheur[8]! Це я бачу, це я розумію, це промовляє до мене рідною мені мовою, саме це одиничне стає для мене втіленням близькості. Зрештою, є люди, яких я називаю земляками, хоч вони народилися в Китаї, Персії, Африці. До декого я прихиляюся з першого погляду. Мати справжнього земляка — то ласка, дарована небесами. Крім того, він ще й народився там, де і я: á la bonheur. Але останнє — лише гра випадку, тоді як перше — доля.

Він підняв склянку і вигукнув:

— Хай живуть мої земляки, земляки з усіх усюд!

За два дні я направив до нього у готель «Кремзер» візника Манеса Райзіґера. Манес ніяково сидів на краєчку стільця, нерухоме велетенське чорне створіння. Був він не схожий на себе, ніби його при нагоді підмінили кимось іншим, і хтось чужий, а не він щулився тепер на краєчку, наче йому не змога вмоститися зручніше, зайняти все сидіння. Крім двох фраз, які він час од часу повторював попри їхню недоладність, як-от: «Я прошу, панове!» і «Дякую дуже, панове!», він нічого не говорив, та й розумів, здавалося, вельми небагато. Натомість Хойницький не замовкав, описуючи Золочів його мешканцеві Манесу: адже граф знав усі куточки Галичини.

— Тож завтра в одинадцятій ми цю справу владнаємо, — мовив він.

— Дякую дуже, панове! — розчулився Манес.

Однією рукою він зняв капелюха, а другою — трохи підняв шапчину на голові. Тоді ще раз вдарив чолом біля дверей, які йому миттю відчинив придверник, усміхнувся до нього і щез.

І справді: за кілька тижнів юного Ефраїма Райзіґера прийняли до консерваторії. Хлопець прийшов до графа Хойницького подякувати. Був тоді у готелі Хойницького і я. Юний Ефраїм дивився тоді на графа майже похмуро, а коли дякував, то здавалося, ніби за щось докоряє. Розмовляв він польською мовою, і завдяки своїй словенській я розумів лише кожне третє слово. Проте з виразу графового обличчя і його поглядів я бачив, що виклична і зарозуміла поведінка хлопця йому подобається.

— Он воно як! — мовив він, коли юнак пішов.

— У нас в Галичині люди не кажуть комусь «Дуже дякую!», скорше навпаки. Горді люди галицькі жиди! Вони живуть переконані, що їм належать всі привілейовані місця. З тією самою величною незворушністю, з якою реагують на град каміння та образи, вони сприймають і прихильність, і ласку. Всі інші обурюються, коли їм чинять кривду, і впокорюються, коли до них ставляться добре. Лише моїх польських євреїв не обходять ні зневага, ні милість. Це своєрідні аристократи, бо прикметна риса аристократії — передусім незворушність; ніде я не бачив незворушності більшої, ніж у моїх польських євреїв!

Він вимовив «моїх польських євреїв» таким тоном, яким часто казав мені «мої статки», «мій Ван Гог», «моя колекція інструментів». Я ясно відчував, що почасти і євреїв він шанує лише тому, що вважає їх своєю власністю. Наче вони з’явилися в Галичині не з Божої волі, а граф особисто загадав Отцеві небесному їх зліпити, як зазвичай замовляв перські килими у відомого негоціанта Поліцера, папуг — у італійця Скапіні, а рідкісні старовинні інструменти — в скрипкового майстра Ґросауера. І з тією самою охайністю, обачливою шляхетністю, з якою він дбав про килими, пташок й інструменти, ставився граф і до своїх євреїв, тож уважав за природний обов’язок написати листа батькові талановитого хлопця Манесові Райзіґеру, аби повідомити, що юнака зарахували до консерваторії. Хойницький побоювався, що візник Манес сам, може статися, припхається до нього з подячним листом.

Утім, візник Манес Райзігер і в голову собі не клав писати якогось там подячного листа; йому було несила збагнути милість долі, яка всміхнулася йому і його синові в особі графа Хойницького і моїй, радше він гадав, що Ефраїм мав такий грандіозний талант, що Віденська консерваторія почувалася на сьомому небі, дізнавшись, що у її лави увіллється такий талант. За два дні він зайшов до мене і почав розмову такими словами:

— Якщо хтось щось може в цьому світі, то він це зробить. Я завжди казав те своєму синові Ефраїму. Так воно і вийшло. Ефраїм — мій єдиний син. А як божественно він грає на скрипці! Попросили б ви його колись щось зіграти. Але він гордий. Хтозна, чи зіграє!

Він говорив так, ніби я мав подякувати візникові Манесу за те, що мені пощастило здобути для його сина місце в консерваторії.

— У Відні мені вже нічого не треба, — провадив він далі, — завтра їду додому.

— Ви повинні, — мовив я йому, — зайти ще до графа Хойницького подякувати йому від себе.

— Чудовий пан граф! — вдячно вигукнув Манес. — Піду з ним попрощаюсь. А він уже чув, як грає мій Ефраїм?

— Ні! — відказав я. — Для цього ви мали його попросити!

Потяг візника Райзіґера відходив опівночі, а о восьмій він зайшов і звернувся до мене з проханням, інакше кажучи, майже звелів мені повести його в готель до графа Хойницького.

Гаразд, я повів його туди. Хойницький був удячний і сливе у захваті. Авжеж, він навіть розчулився.

— Як чудово, — зауважив граф, — що він прийшов до мене подякувати. Я ж вам казав: ось такі наші жиди!

Наостанку він подякував візникові Манесу за те, що той дав йому змогу підтримати одного з геніїв цього світу. Здавалося, наче граф Хойницький років десять чи двадцять тільки й чекав на сина Манеса Райзіґера і ніби нарешті здійснилася його найзаповітніша, найпотаємніша мрія. На знак щирої вдячності граф навіть запропонував Манесові Райзіґеру гроші на зворотну дорогу. Візник відмовився, проте запросив нас удвох приїхати до нього. Сказав, що має будинок, три кімнати, кухню, стайню для кобили і садок, де стоять фіакр і сани. О, він не якийсь там бідний візник. Він заробляє аж п’ятдесят крон на місяць. Якби ми лише захотіли приїхати, то велося б нам у нього не зле. Він уже подбає про те, щоб нам нічого не бракувало.

Не забув він і нагадати Хойницькому та мені, що ми зобов’язані піклуватися про його сина Ефраїма.

— Про такого генія слід дбати! — мовив він на прощання.

Хойницький пообіцяв йому опікуватись юним Райзігером, як і те, що наступного літа ми неодмінно виберемось у Золочів.


VII
Тут, у цьому місці оповіді маю з’ясувати одне важливе питання, що його я, засівши за книгу, думав обминути. Йдеться не про що інше, як про релігію.

У Бога я не вірив, як і мої друзі, як усі мої друзі, тому ніколи не ходив на служби. Хіба що доводив свою матір до церковних дверей, бо мати, хоч і теж в Бога не вірила, проте була, як то кажуть, «прагматичкою». Церкву тоді я просто-таки ненавидів. Я вже й не знаю, за віщо, адже тепер я вірю в Бога. Була то, так би мовити, «мода».

Я згорів би від сорому, коли б мені довелося сказати своїм друзям, що я ходжу до церкви. Вони не мали якоїсь справжньої ворожості щодо релігії, радше то була певна зарозумілість, небажання вшановувати традиції, серед яких виросли. Хоча мої друзі і не хотіли відмовлятися від найістотнішого в тих традиціях, вони — а з ними і я — повстали проти форми традицій, не знаючи, що справжня форма тотожна сутності і що розділяти їх — велика дитинність. Сказано: «велика дитинність», проте тоді ми саме такими й були — по-дитячому легковажними. Над келихами, які ми, веселі і пустотливі, завзято перехиляли, вже схрестила свої кощаві руки невидима смерть. Та ми не відчували її, ту смерть. Не відчували, бо не знали Господа. Єдиним серед нас, хто дотримувався релігійних форм, був граф Хойницький, проте не через власну побожність, а завдяки тому переконанню, що шляхетність зобов’язує його дотримуватися релігійних заповідей. Решту з нас, тих, хто зневажав релігію, граф уважав за напіванархістів. «Тільки римська церква, — полюбляв він казати, — дає і зберігає форму в цьому гнилому світі. Авжеж, можна сказати, що вона дарує форму. Замикаючи в догмах, ніби в якомусь залізному палаці, традиції так званої прадідівської спадщини, вона віднаходить і дарує своїм дітям свободу довкола і за межами того палацу, що має широкий просторий двір, аби вибивати недбальство, прощати заборонене, вести вперед і напучувати. Визначаючи гріхи, вона ті гріхи вже прощає. Церква аж ніяк не вважає, що є люди без вад: саме в цьому її найвища якість. Своїх бездоганних дітей вона підносить до святих. Тому й каже, що кожна людина грішна. Так, вона допускає гріховність такою мірою, якою безгрішних істот уже не вважає за людей, — вони стають блаженними або святими. Цим римська церква засвідчує свою найшляхетнішу тенденцію — відпускати гріхи, прощати. Немає нічого шляхетнішого за прощення. І подумайте, що немає нічого ницішого за помсту. Не існує шляхетності без великодушності, як не існує жадоби помсти без ницості».

Він був серед нас найстарший і наймудріший, граф Хойницький, а ми були надто юні і нерозважливі, щоб як слід шанувати його вищість. Ми прислухалися до нього скорше послужливо та ще й гадали, що робимо йому неабияку ласку. Для нас, так званої молоді, він був старим паном. Лише згодом, на війні, нам судилося побачити, наскільки ясніше він оцінював реальність, ніж ми.

Проте лише згодом, куди пізніше, ми усвідомили, що аж ніяк не молодші за нього, просто ми — люди без віку, люди, так би мовити, штучні. Тоді як граф був природним, гідним своїх літ, справжнім і благословенним.


VIII
За кілька місяців я отримав од візника Манеса Райзіґера листа.

«Вельмишановний пане! — писав він. — Щодо великої честі і великої послуги, що їх Ви мені зробили, спішу найпокірніше повідомити Вам, що вдячний дуже і дуже. Син пише мені, що робить успіхи в консерваторії, а весь його геній я завдячую Вам. Од щирого серця дякую Вам. Водночас найпокірніше прошу Вас завітати до себе. Ваш кузен, продавець смажених каштанів Тротта, завжди мешкає, чи то пак років з десять зупиняється в мене. Думаю, що і Вам у мене непогано б велося. Будиночок мій убогий, але просторий.

Вельмишановний пане! Не гнівайтесь, будь ласка, на моє запрошення. Я такий нікчемний, а Ви — такий великий! Шановний пане! Перепрошую й за те, що звелів написати цього листа, бо сам я писати не вмію, хіба що підписуюсь. Тому цього листа, на моє прохання, написав Гірш Кіньовер, тутешній уповноважений писар, людина надійна, порядна й офіційна.

Вірний вельмиповажному панові

Манес Райзіґер, візник із Золочева».

Весь лист був написаний старанно, виведений вправною рукою; наче надруковане, казали тоді про таке письмо. Лише підпис, ім’я внизу, видавало зворушливу незграбність візникової руки. Одного погляду на той підпис мені стачило, щоб зважитись і зібратися на початку наступної осені до Золочева. Ми всі тоді були безтурботні, і я теж був безтурботний, як усі інші. Життя наше перед великою війною було якоюсь ідилією, і навіть мандрівка до далекого Золочева здавалася всім шаленою авантюрою.

А що героєм тієї авантюри мав стати я, то це давало мені чудову нагоду постати перед своїми в ореолі слави. І хоча та ризикована мандрівка була ще далекою від нас, хоча помандрувати мав я один, у нас щовечора тільки й мови було, що про неї, ніби від Золочева мене відділяв один-єдиний тиждень і ніби не один я мав їхати до нього, а ми всі разом планували рушити у ту подорож. Поступово та мандрівка перетворилася для нас на якусь пристрасть, навіть на одержимість. І ми почали уявляти собі Золочів — хто як умів, так що, зображуючи містечко, вже самі були переконані, що витворили геть хибний образ, а проте й далі казна-що вигадували про незнайоме містечко, тобто наділяли Золочів усілякими рисами, про які вже одразу знали, що то примхливі витвори нашої фантазії, а не конкретні реалії.

Таким веселим був тодішній час! Над келихами, які ми завзято перехиляли, вже схрестила свої кощаві руки невидима смерть. Та ми її не бачили, ми не бачили її рук. Про Золочів ми розмовляли, кваплячись, так довго і завзято, що мене пойняв страх, щоб те містечко раптом не зникло і як би друзі не подумали, що Золочів нереальний, ніби направду його немає і я лише наплів язиком. Врешті-решт, мене посіло нетерпіння і навіть туга за тим Золочевом, у якому мешкав візник на прізвище Райзіґер.

У середині літа 1914 року я рушив туди, написавши попередньо своєму двоюрідному братові Тротта в Сиполє, що чекаю його там.


IX
Отож посеред літа 1914 року я рушив у Золочів. Зупинився я в готелі «Біля золотого ведмедя», єдиному готелі на все містечко, про який мені сказали, що збудований він на європейський штиб.

Вокзал був крихітний, як той у Сиполє, що його я сумлінно бережу в пам’яті. Всі вокзали старого австро-угорського цісарства схожі один на одний, це маленькі вокзали в провінційних закутках. Жовті й приземкуваті, вони нагадують ледачих котів, які вилежуються взимку на снігу, а влітку — на осонні; їх захищає традиційний лосняковий дах перону і береже чорний двоголовий орел на жовтому тлі. Повсюди у Золочеві, як і в Сиполє, стояли однакові придверники, гладкі придверники в темно-синіх миролюбних одностроях, чорних пасках на грудях, пасках, на яких висів дзвоник — батько того лункого потрійного суворого дзвінка, що сповіщає про відхід потяга; і в Золочеві, як у Сиполє, на пероні, над входом у бюро начальника станції, висів той чорний прилад, з якого дивовижним чином долинав далекий срібний передзвін віддаленого телефона, сигнали, ніжні і приємні, з заобрійних світів, так що можна було зачудуватися, що вони знайшли притулок у такій важкій, хоча й невеликій оселі; на станції в Золочеві, як і в Сиполє, придверник козиряв і тим, хто прибував, і тим, хто вже від’їздив, і вітання його правило за якусь відміну військового салюту; була на золочівському вокзалі, як і на вокзалі сипольському, зала чекання для пасажирів першого і другого класу, буфет, заставлений пляшками з горілкою, де крутилися біляві повногруді касирки, а по обидва його боки — праворуч і ліворуч — стояли дві височенні пальми, що скидалися і на якісь доісторичні дерева, і на картонні макети. За мить я впізнав фіакр Манеса Райзіґера — його годі було сплутати.

Зрозуміло, Райзіґер повіз мене у готель «Біля золотого ведмедя». Його фіакр був вишуканий, з двома сивими кіньми; на колесах виблискували жовті лаковані шпиці, а самі колеса хазяїн турботливо вдягнув у гуму, наслідуючи бачені колись у Відні карети.

Дорогою він признався мені, що обновив свій фіакр не так задля мене, очікуючи мого приїзду, як через певну інстинктивну пристрасть, яка змушувала його самого і його віденських колег певніше дбати про все й офірувати свої заощадження богові прогресу, купуючи двох коней і вдягаючи колеса у ґумові шини.

Дорога від вокзалу до міста тягнулася хтозна-скільки, тож Манес Райзіґер мав доволі часу розповісти мені кілька бувальщин, які так чи інакше його стосувалися. Лівою рукою він тримав при цьому поводи. Правою м’яв футляр з батогом. Коні добре вивчили дорогу, тому не було жодної потреби їх поганяти. Манес міг не перейматися ними. Через те він недбало сидів на сидінні, мляво тримаючи поводи, і, переказуючи свої приключки, перегинався до мене верхньою частиною тулуба. Ті двоє коней обійшлися йому разом у сто двадцять п’ять крон. То були казенні коні, обидва — сліпі на ліве око, тож непридатні для військових цілей, і тому драгуни з 9-го полку, що стояв у Золочеві, віддали їх майже за безцінь. Щоправда, простий візник Райзіґер нізащо не зміг би їх дістати так дешево, якби не був у близьких відносинах з полковим начальством. Загалом у містечку було п’ять фіакрів. Але фіакри інших Райзіґерових колег мали брудний вигляд; господарі запрягали в них ледачих і кульгавих шкап; колеса були криві, а сидіння протерті до дірок. З-під порепаної і вичовганої шкіри неприємно вилізала стружка, що, звісно, не сподобалося б навіть першому-ліпшому подорожньому, не кажучи вже про драгунського полковника, якби той сів коли-небудь у такий фіакр.

У мене була рекомендація від графа Хойницького до коменданта гарнізону, полковника 9-го драгунського полку Фольдеса, а також до повітового голови, барона Ґраппіка. Тож, прибувши до міста, я одразу запланував собі на завтра дві візити. Візник Манес Райзіґер їхав мовчки, бо не мав уже про що говорити, адже усе, що було важливого в його житті, він давно розказав. Одначе він все одно знову крутив у руці футляр з батогом, знову мляво й сонно тримав поводи, знову перехилявся до мене зі свого візницького сидіння. Раз по раз усміхаючись, відкривав свій широкий рот зі здоровими, білосніжними зубами, які контрастували з густою, майже синьою чорнотою його вусів і бороди, що скидалося на молочне мерехтіння місяця в лісі, у кронах дерев. Стільки щирості, стільки доброти було в тій усмішці, що мене не пригнічували і чужі, рівнинні, похмурі краєвиди обабіч дороги. Що неозорі поля з правої руки і широкі болота з лівої тягнулися вздовж дороги між залізничною станцією і самим містечком, то здавалося, ніби воно береже свою цноту, тримаючись осторонь вокзалу, який пов’язував його зі світом. Було вже пополудні, і, немов на початку осені, сіялася мжичка. Колеса фіакра, вдягнуті в ґумові шини, таємниче безшумно котилися розмитим нерівним путівцем, але важкі підкови сильних, колись казенних коней чалапали в постійному ритмі по темно-синій грязюці, так що в усі боки розліталися чорні бризки. Було вже під вечір, коли ми нарешті добулися перших будинків. Прямо на базарному майдані, проти невеликої церковці, стояв єдиний триповерховий будинок на весь Золочів: уже здалеку його виказувало світло самотнього сумного ліхтаря. То був готель «Біля золотого ведмедя». Самотній ліхтар перед ним нагадував сироту, що марно намагався посміхнутися крізь сльози.

Я сподівався потрапити в чужі, далекі, незнайомі краї, проте чужиною не тхнуло, майже все здалося мені рідним і близьким. Лише згодом, куди пізніше, по великій війні, що її називають світовою, називають, як на мене, з цілковитим правом і не тому, що воював цілий світ, а тому, що через неї всі ми втратили світ, наш світ, тож лише згодом я збагнув, що навіть найрізноманітніші краєвиди, поля, нації, раси, хати і кав’ярні, байдуже, хто їх створив і на чиїй землі, підлягають дії природного закону й коряться сильному духові, спроможному наблизити далеке, поріднити чуже і з’єднати нібито несполучне. Я маю на оці дух старої імперії, що його не розуміли й надуживали ним; саме завдяки йому у Золочеві я почувався цілком по-домашньому, як і в Сиполі чи у Відні. Єдина кав’ярня в Золочеві, «Габсбурґ», містилася на першому поверсі готелю «Біля золотого ведмедя», де я зупинився; вона нічим не відрізнялася від кафе «Віммерль» у Йозефштадті, де я призвичаївся сидіти по обіді зі своїми друзями. І тут за прилавком сиділа симпатична касирка, така білява і така тілиста, якою могла бути лише касирка мого часу, подоба нелукавої богині нечестя, гріха, що вже натяком виказував себе, хтива, згубна і водночас по-діловому пильна жіночка. Таких самих касирок я вже бачив у Загребі, Оломоуці, Брно, Кечкеметі, Сомбатхеї, Шопрані, Штернберку, Мюгліці. Шахові дошки, кості доміно, прокурені стіни, гасниці, кухонний стіл у кутку, під самим туалетом, служниця в синьому фартусі, жандарм у глинясто-жовтому шишаку, що з’являвся на мить, так само поважний, як і збентежений, і рушниця, що, приставлена майже впритул до стійки для парасоль, сором’язливо блискала настромленим багнетом, і гравці в таро, з цісарськими бородами й округлими манжетками, що збирались щодня о тій самій годині, — все це була батьківщина, більша за просто вітчизну, батьківщина широка й строката, проте рідна Габсбурзька монархія. Повітовий голова барон Ґраппік і командир 9-го полку драгунів Фольдес, обидва розмовляли гугнявою німецькою мовою найвищих прошарків, водночас твердою і м’якою, ніби її привели на світ і випестили слов’яни й італійці, — мову, сповнену прихованої іронії і витонченої готовності до лагідності, до балаканини і навіть до втішних нісенітниць. Якийсь тиждень, і в Золочеві я вже почувався своїм, як і в Сиполі, в Мюгліці, у Брно і в нашому кафе «Віммерль» у Йозефштадті.

Само собою, оглядаючи місцевість, я щодня роз’їжджав у фіакрі свого друга Манеса Райзіґера. Та місцевість направду була бідна, проте видавалася привабливою і безтурботною. Широкі неродючі болота здавалися мені навіть квітучими і врожайними, а втішний жаб’ячий хор, який долинав від них, я сприймав за хвалебну пісню живих істот, які ліпше за мене знали, з якою метою Господь створив їх і їхню батьківщину, болота.

Ночами я подеколи чув, як у небі голосно й уривчасто кричать дикі гуси. Верби і берези ще пишалися зеленими й буйними кронами, а з величних каштанів, які вимагали пошани, вже злітали поодинокі зморщені, померхлі золотаво-жовті листки. Посеред вулиці, де завжди стояли кривулясті озерця срібно-сірої грязюки, хлюпалися качки.

Я призвичаївся щодня вечеряти з драгунськими офіцерами, себто пити. Над келихами, які ми завзято перехиляли, вже схрестила свої кощаві руки невидима смерть. Ми ще не здогадувалися про це. Часом ми засиджувалися допізна. Незбагненний страх перед ніччю змушував нас чекати ранку.

«Незбагненний страх», сказав я, але нам здавалося тоді, що його можна пояснити; причина, мовляв, криється в тому, що ми були надто молоді, щоб зневажати ніч. А був то, як я довідався лише згодом, страх перед днем, а якщо говорити точніше, перед дообідньою найсвітлішою порою дня. В такий час усе чітке, і все можна розгледіти ясно. А ми, ми не хотіли нічого бачити виразно, не хотіли ми, щоб ясно бачили і нас самих.

Тож уранці, щоб уникнути тієї виразності, так само як непевного сну, що його я добре знав, що, як зрадливий друг, невмілий знахур, похмурий співрозмовник і підступний доброчинець, налягає на людину після безсонної і радісної ночі, я втікав до візника Райзіґера. Часто я заходив до нього рано-вранці, годині о шостій, допіру, коли він прокидався. Жив Райзіґер за містечком, біля цвинтаря. Щоб добутися туди, мені треба було півгодини. Часом я заставав його якраз у ту мить, коли він прокидався. Його будиночок стояв осібно, серед полів і лук, що йому не належали, потинькований у синій колір, з темно-синім ґонтовим дахом, і скидався він на якесь живе створіння, що ніби не стояло, а рухалося. Такою яскравою була темно-синя барва посеред потьмянілої жовтизни довкілля. Досить мені було штовхнути темно-червоні ворота, що за ними ховалося подвір’я, як я зауважував, що візник виходить з дверей будинку. Під тими дверима він зупинявся, в домотканій сорочці, у грубих кальсонах, простоволосий і босий, тримаючи в руці великого бурого глиняного глечика. Набравши у рот води, він порскав нею на руки. Коли я бачив його пишну чорну бороду, що блищала у промінні вранішнього сонця, простий полотняний одяг, скуйовджене і патлате волосся, мені невідомо чому спадали на гадку якісь плутані, давні образи: пралісу, первісної людини, доісторичної доби. Стягнувши з себе сорочку, він мився біля колодязя. При цьому пихкав, плювався, верещав, радів, і, здавалося, наче справді сива давнина вдерлася в сучасний світ. Відтак Манес знову натягував сорочку, і ми вдвох ішли один одному назустріч, аби привітатися. Привітання те було водночас святковим і щирим. То була своєрідна церемонія, і хоча ми бачилися майже щоранку, проте кожного разу поставала мовчазна впевненість, що ні я не вважав його лише за жидівського візника, ані він не ставив мене тільки за якогось впливового молодого пана з Відня. Часом Манес просив мене прочитати листа, одного з тих, які йому присилав з консерваторії син. Ті листи були коротесенькі, але Манес, по-перше, кепсько розумів німецьку мову, писати якою листи син бозна-чому вважав за свій обов’язок, а, по-друге, його ніжне батьківське серце воліло, щоб у тих листах було не два-три слова, тож він пильнував за тим, аби я читав якомога повільніше. Часто він вимагав од мене двічі чи тричі повторити якесь речення.

Пернате царство в невеличкому курнику починало квоктати, тільки-но Манес виходив на подвір’я. Коні іржали, майже хтиво, викликаючи ранок і свого хазяїна. Щойно той відкривав стайню, як обидва коні вмить просовували в двері свої голови. Манес цілував їх, як цілують жінок, а тоді йшов до возівні й викочував звідти фіакр. Відтак запрягав коней і відчиняв курник, і кури заходилися криком, махаючи крилами. Схоже було на те, наче десь на подвір’ї вони загубили свої руки.

Знав я і дружину візника, пані Райзіґер. Прокидалася вона десь за півгодини по пробудженні її чоловіка, і запрошувала мене на філіжанку чаю. Я пив його у потинькованій у синю барву кухні, перед великим самоваром, який виблискував білою бляшаною поверхнею, а Манес снідав почищеною редькою, хлібом з цибулею й огірками.

Все те дуже тхнуло, проте вчувалося щось рідне, майже домашнє, попри те, що я ніколи не їв чогось такого на сніданок; тоді я любив усе, я був молодий, молодий та й годі.

Я любив навіть дружину свого приятеля Манеса Райзіґера, хоча належала вона до жінок, що їх зазвичай називають бридкими; руда, всіяна веснянками, вона скидалася на набубнявілу зернину. А втім, попри свої товсті пальці, вона вміла доволі зграбно налити чай або приготувати сніданок чоловікові. Пані Райзіґер була матір’ю трьох дітей, двоє з яких померли від віспи. Іноді вона говорила про них так, наче вони були досі живі, наче жінка не відчувала різниці між ними і єдиним сином, який нині вчився в консерваторії і здавався їй однаково що мертвим. Він був виключений з її життя.

Натомість живим і близьким був мій двоюрідний брат, продавець смажених каштанів, і в цьому я вбачав неабищо. Він, мій кузен Йозеф Бранко Тротта, мав приїхати за тиждень.


X
За тиждень він і з’явився.

Приїхав зі своїм лошаком, зі своєю шкіряною торбою та каштанами. Кузен був смаглявий, чорнявий і веселий, такий самий, яким я бачив його востаннє у Відні. Йому, очевидно, здавалося, що зустріти мене тут — річ цілком природна. Для сезону смажених каштанів було ще рано. Просто заради мене мій кузенок приїхав на кілька тижнів раніше. Дорогою від залізниці до міста він сидів на козлах поряд із нашим спільним приятелем Манесом Райзіґером. Лошака кузенок припнув недоуздком до фіакра. Шкіряна торба, жаровня, де він смажив каштани, і самі каштани висіли по обидва боки візка. Так ми й заїхали до містечка, не спавши в ньому, проте нікому не впали в око. В Золочеві вже звикли до того, що мій кузенок Йозеф Бранко зринав у містечку кожного другого року. Встигли вже звикнути й до мене, приблуди в цих місцях.

Зупинився мій кузенок Йозеф Бранко, як завжди, у Манеса Райзіґера. Мені він привіз, завдяки тій щасливій для нього оборудці з годинником і ланцюжком улітку минулого року, ще кілька народних дрібничок: попільничку з кованого срібла, на якій можна було розгледіти два схрещені кинджали і святого Никодима, який не мав до тих знарядь жодного стосунку, латунний кубок, який, як мені здавалося, тхнув закваскою, дерев’яні мальовані дзиґарі з зозулькою. Все це, розказував Йозеф Бранко, він прихопив, аби мені подарувати, коли я зможу відшкодувати йому «транспортні витрати». Я зрозумів, що означають ті самі «транспортні витрати». Того ж таки вечора я купив у нього попільничку, кубок і дерев’яні дзиґарі.

Щоб провести час так, як йому хотілося, проте направду, щоб використати будь-яку нагоду роздобути якусь дещицю грошей, брат час од часу намагався втовкмачити Манесові, що він куди кращий, куди вправніший візник від нього, тож і клієнтів може знайти набагато більше. Проте Райзіґер пускав його слова повз вуха. Рано-вранці, сам запрігши коней, візник їхав, нітрохи не дбаючи про Йозефа Бранка, на вокзал і на базарний майдан, де стояли його колеги, інші візники.

Були погожі сонячні дні. І хоча Золочів, так би мовити, не був справжнім «містечком», бо нагадував радше якесь переодягнене село, аніж містечко, хоча він дихав вільним свіжим духом природи, так що навколишні ліси, болота і пагорби ніби тиснулися на базарний майдан, і здавалось, що коли-небудь ліс, болото чи гора просто заїде в місто, наче мандрівець, який їде з вокзалу, щоб замешкати в готелі «Біля золотого ведмедя», — мої друзі повітові канцеляристи й драгунські офіцери вважали, що Золочів таки справжнісіньке місто, бо їм треба було втішатися думкою, що їх не заслали в якийсь забутий Богом закуток, і лише те, що в Золочеві є залізнична станція, давало їм упевненість, що живуть вони не осторонь тієї цивілізації, серед якої виросли і яка їх розніжила. Через те вони кілька разів на тиждень залишали так зване затхле міське повітря і їхали у фіакрах в ті ліси, болота, гори, що, власне, рухались їм назустріч. Бо Золочів був не лише наповнений природою — вона тиснула на нього з усіх боків. Тож і я кілька разів на тиждень разом зі своїми друзями вибирався у фіакрі Манеса Райзіґера за місто. Називалося це прогулянками. Ми частенько зупинялися під шинком Ядловкера. Старий Ядловкер, прадавній жид зі срібною бородою, нерушно сидів перед широкими, заокругленими двостулковими дверима кольору зелених лук в якомусь напівпаралізованому стані. Він нагадував зиму, яка ще насолоджувалася останніми ясними днями осені і хотіла б забрати їх у таку близьку вічність, де вже немає ніяких пір року. Шинкар Ядловкер нічого не чув, не розумів жодного слова, він був геть глухий. Але по його великих, чорних, сумовитих очах, як мені здавалося, можна було зрозуміти, що до певної міри він бачить усе те, що молодь лише чує на власні вуха, і що, отже, глухота його — добровільна і дає йому несказанну втіху. Павутиння бабиного літа лельом-полельом, ніжно пролітало над ним. Срібне, проте ще тепле осіннє сонце опромінювало його, старого, що сидів обличчям на захід, дивлячись на вечір і на призахідне сонце, а отже, на земні ознаки смерті, немов очікуючи, що вічність, готова незабаром прийняти його в своє лоно, сама прийде до нього замість манити за собою. Безперестану сюрчали цвіркуни. Безугавно кумкали жаби. У цьому світі, терпкому світі осені, панував великий мир.

У цей час мій кузенок Йозеф Бранко, вірний традиціям усіх продавців смажених каштанів у цісарстві, мав звичку відкривати на базарному майдані свою ятку. Два дні вітер розносив містечком міцний солодкий дух смажених плодів.

Пішли дощі, то було в четвер. А наступного дня, в п’ятницю, на розі всіх вулиць уже чорніло наклеєне звернення.

То був маніфест нашого старого цісаря Франца Йосифа, і починався він словами «До мого народу».


XI
Я був значковим запасу. Свій батальйон, 21-й єґерський, я залишив менше ніж два роки тому. Так от, мені здалося, що війна почалася саме вчасно. Тієї миті, коли вона стала неминуча, я одразу збагнув, — думаю, що так само швидко збагнули й мої друзі, — що навіть безглузда смерть краща за безглузде життя. Смерті я боявся. Ясна річ. Мені не хотілося вмирати. Я лише хотів сам переконатися, що можу вмерти.

Мій кузенок Йозеф Бранко і його приятель, Манес Райзіґер, обидва були рядовими резерву. Тож вони мали йти до війська. Ввечері в п’ятницю, того дня, коли на стінах зарябіли плакати з цісарським маніфестом, як звикле, я прийшов у казино повечеряти зі своїми друзями-драгунами. Я не міг зрозуміти їхнього апетиту, їхніх веселощів, ані їхньої безглуздої байдужості до маршу на північний схід, до прикордонного містечка Радзивилова. Я єдиний серед них уже зауважував ознаки смерті на їхніх безневинних, ба навіть веселих обличчях. Вони ніби перебували в ейфорії, яку так часто вибачаєш смертельно хворим, ейфорії, що провіщала смерть. І хоча вони, здорові та бадьорі, сиділи за столом, цідячи пиво і горілку, хоч і сам я брав участь у їхніх нерозважливих витівках, я видавався собі якимось лікарем чи доглядальницею, що бачить, як умирає її пацієнт, і тішиться тим, що вмирущий іще не знає про свою близьку смерть. А проте, я довго відчував незадоволення, що властиве, певне, деяким лікарям і доглядальницям, які бачать недалеку смерть і теперішню ейфорію хворого і не знають достоту, чи не краще розповісти приреченому, що він незабаром піде в землю, замість тішити його сприятливими симптомами, щоб він і далі ні про що не здогадувався.

Тому незабаром я залишив офіцерів 9-го драгунського полку і рушив до Манеса Райзіґера, візника, в якого, як я вже сказав, мешкав мій кузенок Йозеф Бранко.

Якими інакшими вони були і як щиро ставилися до мене на відміну від панів-драгунів! Можливо, тому сприяли ритуальні свічки, що горіли у потинькованій у блакитний колір комірчині жидівського візника Манеса Райзіґера, майже весело, в усякому разі спокійно й упевнено: три золотисто-жовті свічки стирчали з зелених пивних пляшок, адже візник Райзіґер був занадто бідний, аби купувати собі мосяжні свічники. Власне, то були недогарки, і вони символізували для мене кінець світу, що, як я знав, почав справджуватись. Обрус на столі був білий, пляшки зеленіли тією дешевою барвою, що, здавалося, з самого початку по-плебейському задирливо відкривала буденність їхнього солодкого вмісту, недогарки жовтіли і мерехтіли. Вони кидали неспокійне світло на стіл і породжували миготливі, рухливі тіні на синій потинькованій стіні. На чільному місці сидів візник Манес, уже без свого звичайного візницького однострою, без кожуха з пасом і ярмулки, а в довгому мундирі з люстрину і плюшевому капелюсі на голові. Мій кузенок Бранко був одягнений у свою звичайну вишукану шкіряну куртку і з поваги до свого жидівського приятеля мав на голові зелену тірольську шапочку. Десь голосно сюрчав цвіркун.

— Прийшов нам усім час розлучитися, — підніс голос візник Райзіґер.

І куди прозірливіший за моїх товаришів-драгунів, а водночас і незворушний, ба навіть просто величний, немов ушляхетнений смертю, що звеличує кожну людину, готову й гідну зіткнутися з нею, провадив далі:

— Це буде велика довга війна, і не знати хто з нас трьох повернеться додому. Я востаннє сиджу ввечері за цим столом біля своєї дружини, запаливши свічки напередодні святої суботи. Попрощаймося ж, мої друзі, гідно: ти, Бранко, і ви, пане!

І щоб відсвяткувати справді гідне прощання, ми вирішили всі втрьох податись у прикордонний шинок Ядловкера.


XII
Шинок Ядловкера був завжди відкритий, удень і вночі. У той шинок вчащали російські дезертири, тобто ті солдати царської армії, що їх численні агенти американських суднових компаній умовляннями, хитрістю і погрозами примусили втекти з армії і рушити якимось судном до Канади. Певна річ, багато хто дезертирував охоче. Вони віддавали агентам навіть останні гроші, які пощастило зібрати їм або їхнім кревнякам. Прикордонний шинок Ядловкера, так би мовити, ходив у неславі. Проте шинок, як усі тамтешні непевні ресторації, полюбляла прикордонна австрійська поліція, що й захищала його, і підозрювала.

Коли ми прийшли — добиралися ми, німі і пригнічені, півгодини, — великі, іржаво-бурі двійчасті ворота були вже зачинені, господар загасив навіть ліхтар перед дверима. Довелося нам постукати, і на стукіт вийшов слуга Онуфрій і впустив нас. Я знав шинок Ядловкера, бо вже кілька разів бував тут, тож мав уявлення про повсякденну метушню, що в ньому звичайно панувала, про той особливий гармидер, що його спричиняли люди, несподівано залишені без батьківщини, зневірені, всі ті, хто, власне, не має нинішнього дня, хто опинився на дорозі з минулого в майбутнє, з рідного минулого в напрочуд непевне майбутнє, ті, хто нагадує пасажирів корабля тієї миті, коли всі полишили тверду землю і, перейшовши хисткий місток, ступили на чуже судно.

Але сьогодні в шинку панувала тиша. Годі й казати, тиша якась незвична, навіть Каптурак, найзапопадливіший і найревніший з агентів, який призвичаївся за своєю нестримною професійною балакучістю ховати все, що мав ховати з огляду на свій фах і вдачу, сьогодні сидів мовчки в кутку на лавці, маленький, менший, аніж звичайно, і через те вдвічі непомітніший, немов власна мовчазна тінь. Лише позавчора він переправляв через кордон валку дезертирів, або, як кажуть професійним жаргоном, «вантаж», а нині на всіх стінах висить цісарський маніфест, почалася війна, навіть всесильна корабельна агентура тепер безвладна, потужний грім світової історії змусив замовкнути малого заклопотаного Каптурака, а її раптова блискавка обернула його на тінь. Байдуже і нерушно сиділи дезертири, Каптуракові жертви, перед напівпорожніми склянками. Раніше, коли я заходив у шинок Ядловкера, то з незвичайною втіхою легковажного юнака, що вбачає у нерозважливій поведінці інших людей, навіть цілком чужих, легітимне потвердження своєї власної безсоромності, зауважував безтурботність тих, хто щойно залишився без батьківщини, і, спорожняючи склянку за склянкою, щоразу замовляв ще одну. Шинкар Ядловкер і сам сидів за стійкою ніби провісник лиха, не так віщуючи лихо, як несучи його в собі; здавалося, він не має ані найменшого бажання наливати комусь чергову склянку, навіть коли його проситимуть. Хіба це все має сенс? Завтра, післязавтра сюди можуть наскочити росіяни. Бідолашний Ядловкер, ще тиждень тому він вражав своєю врочистістю, а завдяки сріблястій бороді скидався на якогось бургомістра над шинкарями, на бургомістра, яким опікувались і якого берегла місцева поліція, водночас виявляючи йому почесну недовіру, а тепер він був схожий на людину, що мала пустити в непам’ять усе своє минуле; здавалося, перед нами жертва історії. А товсту біляву касирку біля нього історія немов на коротку мить звільнила з роботи. Все особисте раптом постало у світлі суспільного. Воно репрезентувало суспільне, заміняючи і символізуючи останнє. Тому наше прощання було таким хапливим і таким коротким. Ми випили по склянці меду, мовчкизапиваючи ним солоний гороховий суп.

— Я в Сараєво не поїду, — мовив несподівано мій кузен Бранко. — Я з’явлюся зі своїм другом Манесом у Золочеві.

— Браво! — не стримався я, знаючи при цьому, що залюбки зробив би те саме, що і мій кузен.

Проте тієї ж миті я подумав про Елізабет.


XIII
Я думав про Елізабет. Відколи я побачив цісарський маніфест, в голові мені стояли дві думки: про смерть і про Елізабет. Я й досі не знаю, яка з них була сильнішою.

Зникли і були забуті перед лицем смерті весь мій безглуздий страх перед кпинами моїх друзів. Несподівано, вперше у своєму житті, я відчув у собі мужність визнати свою власну так звану слабкість. Певна річ, я вже здогадувався, що легковажну зарозумілість моїх віденських приятелів пом’якшить чорний блиск смерті і що в годину прощання, такого тяжкого прощання, не могло бути жодного місця для жодних глузів.

Я міг би з’явитись у золочівський додатковий призовний пункт, до якого був приписаний візник Манес і куди збирався зголоситися мій кузенок Йозеф Бранко. Проте в цьому вчинкові крився б намір забути Елізабет, своїх віденських друзів і свою матір, якнайшвидше добувшись найближчої станції смерті, якою й був провід додаткового призовного пункту в Золочеві. Адже почуття міцної дружби пов’язувало мене і з моїм кузеном Йозефом Бранком, і з візником Манесом Райзіґером. Що ближчала смерть, то моє почуття ставало щирішим і чистішим, наче тоді, коли, зіткнувшись із тяжкою хворобою, раптом стаєш прозірливий і тямущий, і то такою мірою, що, незважаючи на страх, скруту й передчуття нелюдських страждань, проймаєшся гордою втіхою, що нарешті ти пізнаєш і це, серед страждань ти пізнаєш і щастя, і радітимеш, бо задовго до того знав ціну тому пізнанню. Людина надто щаслива у хворобі. І я був тоді щасливий, поставши перед великою хворобою світової війни. Я міг дати волю всім своїм гарячковим фантазіям, які звичайно притлумлював. Я був вільний, і на мене чигала небезпека.

Я вже знав, що свого кузенка Йозефа Бранка і його друга Манеса Райзіґера люблю більше, ніж усіх своїх колишніх приятелів, за винятком хіба що графа Хойницького. Тоді я уявляв собі війну надто простою і легковажною. Принаймні я належав до тих численних людей, які вірили, що можуть крокувати у гарнізонних колонах, якомога тіснішим гуртом, коли не один біля одного, то однаково майже поряд. Я уявляв собі, я хотів залишатися з моїм двоюрідним братом Йозефом Бранком і його другом Манесом Райзіґером.

Проте часу не можна було гаяти. У ті дні загалом усіх пригнічувало важке відчуття, що в нас уже немає часу: немає часу насолоджуватися вузьким простором, який ще дозволяв нам жити, і навіть немає часу чекати смерті. Власне, ми тоді вже не знали, чи ми прагнемо смерті, а чи сподіваємось вижити. Для мене і для таких, як я, то були години найвищого життєвого напруження: години, коли смерть — уже не безодня, в яку судилось колись упасти, а радше протилежний берег, куди можна перескочити одним стрибком, — і кожен знає, як довго тягнуться секунди перед таким стрибком.

Само собою, спершу я поїхав додому, до матері. Вона певне не сподівалася побачити мене знову, проте вдала, ніби й справді чекала мене. То одна з материнських таємниць: вони ніколи не зрікаються бажання знову побачити своїх дітей, вони не вірять у їхню смерть, навіть коли ті справді мертві; і якби сталося диво, і мертве дитя раптом постало б перед своєю матір’ю, вона прийняла б його у свої обійми так природно, наче воно прийшло не з того світу, а з якоїсь далечіні. Мати завжди чекає повернення своєї дитини: цілком байдужа до того, чи дитина забилась у далекі краї, чи заблукала в ближніх або взагалі покинула цей світ. Так чекала мене моя мати, коли я з’явився в неї десь о десятій ранку. Вона сиділа, як звичайно, у фотелі, щойно закінчивши снідати, тримаючи перед очима, на яких поблискували овальні старосвітські окуляри у сталевій оправі, якусь газету. Коли я увійшов, вона зняла окуляри, і газета мало не випала їй з рук.

— Цілую твою руку, мамо! — мовив я і, підійшовши до неї, вийняв у неї з рук газету.

За мить я відчув материне лоно. Вона поцілувала мене в губи, щоки, чоло.

— Прийшла війна, — сказала вона, наче хотіла приголомшити мене тією новиною; наче звернула увагу на війну лише тоді, коли я зайшов додому, аби попрощатися з нею, своєю матір’ю.

— Почалася війна, мамо, — відказав я, — тож я прийшов з тобою попрощатись. Я хотів би, — докинув я по хвилі, — одружитися з Елізабет, перш ніж піду на війну.

— Навіщо ж одружуватися, — спитала моя мати, — коли ти все одно йдеш на війну?

І провадила далі, як усі матері. Коли я, її син, накладу життям, то вона хотіла б сама оплакати мою смерть. З іншою жінкою вона не хоче розділити ані маєтків, ані втрати.

Вона вже давно здогадувалася, що я кохаю Елізабет (Елізабет вона добре знала). Моя мати вже давно побоювалася, що одного дня втратить свого єдиного сина, віддавши його іншій жінці, що було для неї ще гірше, ніж віддати його смерті.

— Дитя моє, — мовила вона, — тільки ти сам можеш і повинен вирішувати свою долю. Ти хочеш одружитися, перш ніж іти на війну. Я це розумію. Я — не чоловік, я зроду не бачила війни, я геть не знаю армії. Та я знаю, що війна — то щось жахливе і що на ній тебе можуть убити. Зараз мить, коли я можу сказати тобі правду. Я не хотіла б, щоб Елізабет мучилась. Я і за інших обставин не заважала б вам побратись. Але я ніколи не сказала б тобі правди. Одружуйся і будь щасливий, якщо на те воля обставин. І на цьому кінець! Тепер поговорімо про інше: коли ти заступаєш на службу? І куди?

Уперше в моєму житті мати мене збентежила, так, трохи збентежила. І я зміг хіба що кинути їй у відповідь куцу фразу: «Я скоро повернуся, мамо!», яка й досі видається мені блюзнірством.

— Приходь обідати, хлопчику мій, — сказала вона, ніби нічого в світі не змінилось, і вона говорила так, як завжди, — в нас сьогодні на обід шницель і клюцки зі сливами.

То була для мене чудова маніфестація материнської доброти: клюцки зі сливами ніби звалилися з неба тоді, коли я готувався до смерті. Зворушившись, я був ладен впасти перед матір’ю навколішки. Проте тоді я був надто юним, аби не соромлячись виявляти зворушення. І відтоді я знаю, що слід бути дуже зрілим і принаймні доволі досвідченим, щоб сором не заважав виявляти почуття.

Як завжди, я поцілував матір у руку. Її рука — ніколи її не забуду — була ніжна, тонка, з голубими прожилками. Крізь темно-червоні шовкові ґардини, що ніжно приглушували барви, до кімнати, мов тихий, святково вбраний гість, уливалося світло. Навіть бліда рука моєї матері стала тепер червона, свята рука у прозорій рукавичці, зітканій з ниток вранішнього сонця. І казкове щебетання пташок у нашому саду здавалося мені майже таким самим близьким і водночас таким чужим, як рідна, закутана в червоні тіні материна рука.

— Мені не можна гаяти часу, — випалив я.

І рушив до батька моєї коханої Елізабет.


XIV
Батько моєї коханої Елізабет був тоді добре знаним, ба навіть знаменитим капелюшником. Із звичайнісінького цісарського радника він зробився незвичайним угорським бароном. Саме примхливі звичаї старої монархії вимагали часом, щоб комерційні радники австрійської провінції робились угорськими баронами.

Як на мого майбутнього тестя, то війна нагодилася вчасно. Він був надто старий, аби йти до війська, і досить молодий, аби з поважного фабриканта, що шив капелюхи, перетворитися на меткого виробника солдатських картузів, які дають куди більший прибуток і витрат вимагають куди менших, аніж циліндри.

Я зайшов до нього опівдні, на ратуші якраз вибило дванадцяту годину, а він щойно повернувся з одного вдалого візиту до міністерства оборони. Він добився замовлення на півмільйона солдатських картузів. Таким чином, як признався мені тесть, він, старий, немічний чоловік, хотів іще послужити вітчизні. При тому тесть обома руками чесав свої сріблясто-сиві бакенбарди, немов прагнув погладити водночас обидва цісарства, Цислейтанію і Транслейтанію. Він був рославий, дужий і вайлуватий. Тесть нагадував мені вантажника, який узяв на себе клопіт доставити півмільйона картузів, проте той тягар радше тішив його, аніж обтяжував.

— Ради Бога, вступайте! — мовив він радісним голосом. — Але думаю, що мою доньку ви втратите.

Тієї миті я відчув, що не можу попросити в нього руку його доньки. І з тією необачністю, з якою всупереч всьому намагаєшся зробити неможливе можливим, з поспіхом, до якого мене змушувала щоразу ближча смерть, із силою, яка квапила мене насолоджуватися залишками свого швидкоплинного життя, я нечемно і нетерпляче гукнув капелюшнику:

— Я повинен негайно побачитися з вашою донькою.

— Юний друже, — відказав він, — я знаю, ви хочете попросити в мене її руку. Я знаю, що Елізабет вам не відмовить. А поки що візьміть мою і вважайте себе за мого сина.

З тими словами він простягнув свою широку, трохи вологу, білу, аж бліду, руку. Я потиснув її, і мені здалося, ніби я вліз у кавалок тіста. Рука та була безживна й холодна. Вона миттю зробила слово «син» брехнею, вона навіть цілком його спростувала.

Прийшла Елізабет, і капелюшник усе сказав їй за мене: «Пан Тротта йде на війну, — мовив мій тесть, так наче хотів сказати: «Він їде відпочивати на Рив’єру», — а перед тим хоче на тобі оженитися». Фабрикант говорив таким тоном, яким годину тому в міністерстві оборони міг розмовляти про солдатські кашкети з референтом з питань уніформи. Проте тут була Елізабет, тут була її посмішка, що осявала мене, усе її єство променилося, виблискуючи вічним, щоразу новим срібним щастям, що, безгучне, немов видзвонювало.

Ми обійнялися. Ми вперше поцілувалися, палко, майже безсоромно, незважаючи на пильні батькові очі; навпаки, ми з чарівливою зухвалістю усвідомлювали, що вже маємо свідка свого потаємного зв’язку. Я віддав себе на поталу. В мене не було часу. За моїми плечима вже стояла смерть. Я був уже його сином, більше того, сином капелюшника. Мені треба було в мій 21-й, на вулицю Шляхову. Я поквапився вийти з обіймів просто до війська; від кохання до загибелі. І те, і те щемом озивалося в серці. Я гукнув візника і поїхав до казарми…

Там я зустрів кількох друзів і приятелів. Дехто з них, як і я, прийшли просто з обіймів.


XV
Вони прийшли просто з обіймів, і їм здавалося, ніби вони вже виконали найважливіші військові обов’язки. Всі заручилися. Кожен мав дівчину, яка мала стати його дружиною, навіть якщо це була не рівня, а якась випадкова знайома з тих, які в ті часи частенько невідомо чому прибивалися до нашого брата, полишивши якийсь закутень: до пари нічним метеликам впурхнувши літньої ночі крізь відкрите вікно, вони блискавично падали на стіл і ліжко, легковажні, щирі, оксамитові дарунки великодушної короткої ночі. Кожен із нас був певний: якщо запанує мир, ми всі повстанемо проти законного шлюбу. Лише спадкоємцям престолу випадало у той час законно ставати під вінець. Наші батьки часто вже в тридцять перетворювалися на статечних голів сімейства, в яких дітей було як макового цвіту. Проте в нас, поколінні, приреченому на війну вже з народження, інстинкт розмноження, допевне, погас. Нам аж ніяк не хотілося себе продовжити. Смерть схрестила свої кощаві руки не лише над келихами, з яких ми пили, а й над нічними ліжками, на яких ми спали з жінками. І саме тому наші тодішні жінки були випадковими. Для нас навіть не надто важила хіть, яка дарувала нам утіху.

Але тепер, коли війна несподівано покликала нас у додаткові окружні команди, перше, що спадало нам на думку, була не смерть, а честь і її сестра, небезпека. А пиха — вона, як наркотик: вона притлумлювала в нас страх і всі погані передчуття. Коли смертельно хворі складають заповіт і роблять розпорядження на всі випадки, то їх, напевно, беруть дрижаки. Але ж ми були молоді і геть здорові! Нас анітрохи не брали дрижаки, ми тішилися, нам подобалося, що можна було налякати тих, хто лишався. Звичайно, ми писали заповіти, швидко ставали під вінець, переймаючись пихою, пихою, за якою не ховалися розважливість і каяття. Вінчання здалося б нам іще шляхетнішим, якби криваві жертви лишили нас одними на цьому світі. Воно робило для нас смерть, якої ми хоча й боялись, але були зв’язані з нею на все життя, менш небезпечною й відразливою. Певною мірою ми перетинали собі шлях до відступу. І той перший незабутній і бурхливий порив, який вів нас у перших погибельних боях, поза сумнівом, живився страхом перед поверненням у «сімейне життя», страхом перед кульгавими меблями, перед жінками, які втратили знадливість, перед дітьми, які з’являлися на світ симпатичні, мов янголята, а вирісши, перетворювалися на чужі лихі створіння. Ні, всього цього ми не хотіли. Так чи інакше небезпека була неминуча. Щоб її собі, втім, присолодити, ми ставали під вінець. А відтак ми були готові рушити їй назустріч, як іще невідомій, але притягальній батьківщині…

Проте, хоча я й знав, що відчуваю те саме, що й мої побратими, хорунжий у резерві Беренфельз, лейтенант Гартманн, обер-лейтенант Лінк, барон Лерх, кадет др. Броцінер, усі вони, кого я тут перераховую, здавалися мені схожими на мого кузенка Бранка і його приятеля візника Манеса Райзіґера — неглибоких, легковажних, недружніх, недотепних і не гідних смерті, до якої вони якраз прямували, ані заповітів і шлюбів, які вони збиралися влаштувати. Звісно, я любив свій 21-й єґерський! Колишня цісарсько-королівська армія знала свій власний патріотизм, патріотизм місцевий, полковий і батальйонний. Із командиром зводу Мареком, капралом Тюреком, єфрейтором Алоїзом Губером підносився я у військовій науці під час своєї служби і згодом, на щорічних маневрах. А у війську ростеш немов удвічі: як дитиною вчишся ходити, так солдатом учишся ходити строєм. Ніколи не забудеш новобранців, які за одну годину вчилися крокувати, чистити і тримати рушницю, пакувати ранець, складати ковдру як належиться, скочувати шинелю, чистити чоботи і нести нічну варту (статут служби, частина друга) і визубрювали правило: підлеглість і дисципліна (статут служби, частина перша). Ніколи не забудеш це, як і залиті водою луки, на яких учишся бігати, зігнувши лікті, пізньої осені, махання руками у попелястому тумані, який сповиває дерева, перетворюючи всі ялини на вдягнутих у сіро-сині наряди вдів, тоді як галявину, на якій відразу по десятигодинному перепочинку мали починатися польові заняття, наше око сприймає як ідилічного провісника кривавої війни. Ні, таке не забудеш. Той залитий водою луг, на якому вправлявся 21-й, був моєю батьківщиною.

А мої друзі були такі щирі! Ми сиділи в невеликому заїзді, на який перетворилася звичайнісінька крамниця. Радше, за ті роки, несказанно довгі роки, тягнучи які наші казарми, казарми 21-го, обживались у цих місцях, аби врешті з ними зріднитись, та крамниця, в якій можна було купити якусь лямівку, зірку, стрічку для немовляти, розетки, шнурки, стала заїздом. У шухлядах за прилавком іще лежали так звані «пасамани». У сутінках крамниці й досі пахло картонними коробками, в яких зберігалися зірки — деякі з білого каучуку, деякі з золотого шовку, — розетки для військовиків і портупеї, схожі на суцільну золоту мряку, поміж яблучним соком, горілкою і старим «ґумпольдскірхнером»[9]. Перед прилавком стояли три-чотири маленькі столики. їх зробили тоді, коли ми були ще дітьми. Тоді ми купили столики, а концесію продавати на розлив спиртне власник крамниці, шмукляр Зінкер, отримав винятково завдяки заступництву командира нашого батальйону, майора Паулі. Проте цивільним у шмукляра не дозволялося пити! Концесія стосувалася самих військовиків.

Нині ми знову сиділи разом у крамниці шмукляра, як колись у часи 21-го. І саме безтурботність моїх приятелів, з якою вони нині святкували майбутню перемогу так само, як багато років тому пили за офіцерський іспит, вразила мене до глибини душі. Тоді в мені бриніло пророче відчуття, відчуття того, що ці мої товариші ще зможуть витримати офіцерський іспит, але не війну. Занадто розпещеними виросли вони у Відні, столиці, що її ненастанно живили коронні землі, безневинні, майже по-смішному безневинні діти пещеної, занадто часто славленої столиці й імператорського осідка, який, скидаючись на якогось осяйного підступного павука, сидів посеред міцного чорно-жовтого павутиння і весь час висмоктував соки, сили і блиск з довколишніх коронних земель. З податків, які платили мій бідний кузенок, торговець каштанами Йозеф Бранко Тротта з Сиполє, з податків, які платив, перебиваючись з хліба на воду, гебрей-дрожкар Манес Райзіґер, жили пишні будинки на Рінґу, що належали новоспеченій баронській родині Тодеско, а також публічні заклади, парламент, палац юстиції, університет, земельний кредитний заклад, бурґтеатр, придвірна опера і навіть управління поліції. Ясну щирість столиці імперії, столиці держави й імператорського осідка виразно — так часто казав мій батько — живила трагічна любов коронних земель до Австрії, трагічна, позаяк безвідмовна. Цигани з Пусти, закарпатські гуцули, галицькі гебреї-візники, мої власні кревні, словенці, що смажать каштани у Сиполі, ті, хто вирощує тютюн у Бачці, конярі зі степів, турки, боснійці і герцеґовинці, гендлярі із Ганакея в Моравії, що продають коней, ткачі з Рудних гір, подільські мірошники і продавці коралів — усі вони були ґречними годувальниками Австрії: що бідніші, то ґречніші. Так вони мучили себе, так мордувалися, ніби від цього єдино залежало, щоб центр монархії ставили в світі за батьківщину ґрації, доброго гумору і геніяльності. Наша ласка росла і буяла, але поле її було полите горем і смутком. Сидячи разом з усіма, я згадував Манеса Райзіґера і Йозефа Бранка. Ті обоє, певно, не хотіли так граційно йти в смерть, у вишукану смерть, як мої батальйонні побратими. Не хотів і я, я теж не хотів! Очевидячки, у ту годину я був єдиний, хто відчував вагу майбутнього, на відміну і на противагу моїм побратимам. Тим-то я несподівано підвівся і мовив на власний подив: «Побратими! Я вас усіх дуже люблю, як і годиться любити друзів, а надто зараз, коли близько смерть». Далі я не зміг продовжувати. Серце калаталось, язик дубів. Я згадав свого батька — Бог відпустить мені цей гріх! — я збрехав. Я приписав своєму покійному батькові щось, що він направду ніколи не говорив, але таки міг сказати. Отож я правив далі: «Це було одне з останніх бажань мого батька, щоб коли почалася війна, а він завбачав, що вона почнеться в найближчім часі, я йшов не з вами в наш дорогий 21-й полк, а в той, де служить мій кузен Йозеф Бранко».

Вони всі мовчали. Я зроду-віку не чув такої глухої мовчанки. Здавалося, ніби я відібрав у них цілком легковажну радість від війни, виявився справжнісіньким нудьгарем, якимось пацифістом.

Я ясно відчув, що тут мені більше нема чого шукати. Я підвівся і по черзі потиснув усім руку. Я й досі відчуваю холодні, невблаганні руки моїх побратимів із 21-го. Мені було дуже прикро. Але мені кортіло померти разом із Йозефом Бранком, з Йозефом Бранком, моїм кузенком, продавцем каштанів, і з Манесом Райзігером, візником із Злотограда, і з тими, хто любив кружляти у вальсі.

Так уперше я втратив свою першу батьківщину, себто товаришів з 21-го стрілецького разом з нашою улюбленою «заплавною лукою» на Пратері.


XVI
Тепер я мав навідатися до друга Хойницького, оберлейтенанта Штельмахера з міністерства оборони. Опинитись у 35-му полку ландверу я мав у такий само час, який забрали в мене приготування до вінчання. В мене перехоплювало дух від того, що до двох таких різних і заплутаних демаршів я вдаюся майже одночасно. Один зразу прискорював інший. Обидва просто дурманили мене, принаймні заважали мені виправдовувати власну поквапливість вагомими причинами. У ті години я не знав нічого, крім того, що «все мало б іти швидко». Я й знати не хотів, чому і з якою метою. Але глибоко в моїй душі струменіло відчуття — я ловив його, схоже на дощ, крізь сон — що мої друзі, Йозеф Бранко і Райзіґер, десь тягнуться на захід розкислими путівцями на сході Галичини і за ними женуться козаки. Хтозна, може, їх уже поранили або й убили? Гаразд, тоді я вшанував би їхню пам’ять тим, що пішов би служити в їхній полк. Я був молодий, і про війну у нас не було ще ніякого уявлення! Як легко я тоді схилявся до думки, буцімто мені випала місія переповідати слухачам з 35-го справжні, а ще дещо вигадані історії про їхніх мертвих сподвижників Тротта і Райзіґера, аби їх ніколи не забули. Славні бідні плугатарі служили у 35-му[10], фельдфебель, до казенної німецької якого домішувалася його рідна, слов’янська, і з образом якого гармонували відзнаки на вилогах, жовто-золоті тясми на темно-зелених полях, та й офіцери були не розпещеними синками нашої веселої віденської громади, а дітьми ремісників, листонош, жандармів і дідичів, орендарів і тютюнових фабрикантів. Опинитися серед них було тоді для мене рівнозначним тому, як би хтось із них раптом перенісся у дев’ятий драгунський Хойницького. Це доконечне було одне з тих уявлень, які зневажливо звуться «романтичними». Тепер, далекий від того, щоб соромитись їх, я вирішив, що, як на мене, ця пора мого життя спресувала дійсність і романтичні уявлення куди виразніше, ніж ті банальні, що їх я силоміць собі нав’язував: які безглузді були, однак, ті успадковані ознаки! Хочеш, аби вони щось значили — будь ласка: гадаю, завжди можна зауважити, що так звана людина-реаліст у світі скидається на неприступний мур із цементу і бетону, а так звані романтики нагадують відкриті сади, куди істина входить або виходить на свій розсуд…

Тим часом мені треба було до оберлейтенанта Штельмахера. У нашій старій монархії переведення з війська до ландверу, так само з єґерів у піхоту, було якимось військовим виявом державного акту, не важчим, а складнішим за вступ в командування над дивізією. А проте в моєму зруйнованому світі, тобто в старій монархії, існували достоту важливі, цінні, неписані, невідомі, недоступні, добре знайомі, мабуть, утаємниченим закони, і були вони твердіші й тривкіші за писані, які казали, що з сотні прохачів тільки сімом буде даровано ласку побачити, як швидко і безшумно виповнюються їхні бажання. Я знаю, фанатики абсолютної справедливості обурюються цим ще й нині. Вони досі шельмують нас, обзиваючи аристократами й естетами, і я повсякчас бачу, як вони, не аристократи і антиестети, прокладають дорогу своїм братам, фанатикам тупої плебейської несправедливості. Бо ж можна посіяти зуби такого дракона, як абсолютна справедливість.

Але ж тоді у мене не було жодного бажання, мені, як я вже казав, нíколи було замислюватись. Я рушив до Штельмахера, просто коридором, де чекали, доки їх приймуть, капітани, майори, полковники, і я, миршавий, слабосилий хорунжий стрілецького полку, увійшов просто в ті двері, на яких було написано: «Вхід заборонено!» — і мовив: «Привіт!». «Привіт», — мовив Штельмахер, перш ніж скинути на мене очі, бо сидів, зігнувшись над своїми паперами. Він знав, як вітати людей, які зайшли через заборонені двері. Я бачив його жорстке щетинясте волосся, на яке лягла сивина, жовтувате чоло, густо пооране зморшками, крихітні ямкуваті очі, неначе без повік, худі, кістляві щоки і великі, звислі, фарбовані у чорне, майже сарацинські вуса, в які Штельмахер, здавалося, загнав усю свою пиху, неначе для того, щоб вона вже не заважала йому (ні в житті, ні в роботі). Востаннє я бачив його в цукерні Демеля о п’ятій вечора в компанії радника двору Зорґзама з Балгаузплатц.

У нас не було ні найменшого уявлення про війну, травень, міський віденський травень плескався у маленьких горнятах зі срібною крайкою, у яких подавали «золоту каву», кружляв над кришкою, над вузенькими, густо наповненими шоколадними паличками, над тістечками з рожевим і зеленим кремом, які скидалися на якісь дивні їстівні коштовності, і просто в розпал травня радник Зорґзам зауважив: «Ніякої війни не буде, панове», — нині полковник Штельмахер одірвав неуважний погляд від своїх паперів, він навіть не розгледів мого обличчя, помітив тільки однострій, китицю, шаблю — досить, щоб ще раз кинути «Привіт!», а тоді відразу:

— Сідай, я на хвилину!

Нарешті він уважно глянув на мене.

— А вигляд у тебе нівроку! — І далі: — Не пізнав тебе! У цивільному ти геть нагадуєш якогось м’якодуха, — а втім він вимовив це не тим звучним, глибоким голосом, який я знав багато років, та й жарт його здався силуваним. Зроду не злітало зі Штельмахерових уст легковажне слово. Воно неминуче заплуталося б у нетрях блискучих чорних вусів і зникло без сліду.

Я хутко виклав свою справу. Своєю чергою, я спробував пояснити, чому хочу перевестися у 35-й полк.

— Якщо ти його тільки знайдеш, — сказав Штельмахер. — Кепські новини! Два полки майже знищені. Ми страшенно відступаємо. Наші пани обер-ідіоти добряче нас уробили. Але гаразд! Іди спробуй знайти його, свій 35-й! І купи собі дві зірочки. Тебе вивищено до лейтенанта. Прощавай! Вільно!

Він простягнув мені руку через стіл. Його яскраві очі майже без повік, дивлячись на які, годі було подумати, що їх коли-небудь візьме сон, дрімота, втома, дивилися на мене здалеку, по-чужому, наче з-поза товстого скла, проте не просто сумно, а вкрай сумно, себто безнадійно. Він спробував посміхнутися. Його велика вставна щелепа спалахнула сліпучою білизною під його сарацинськими вусами. «Пришли мені листівку, гаразд?», — сказав він і схилився над паперами.


XVII
Священики у ті дні працювали так швидко, як пекарі, зброярі, дирекції залізниць, фабриканти, які виготовляли картузи, і шевці, які шили однострої. Ми хотіли побратися в церкві Дьоблінга, ще живий був чоловік, який хрестив у ній мою наречену, і мій тесть був сентиментальний, як більшість армійських постачальників. Мій дарунок Елізабет був, власне, дарунком від моєї матусі. Я геть не подумав, що весільні подарунки — річ цілком необхідна. Коли я прийшов обідати, — про клюцки я вже забув, — моя матуся сиділа за столом. Я, як звичайно, поцілував їй руку, а вона поцілувала мене в чоло. Служникові я загадав купити мені в крамниці Урбана на Тухлаубені темно-зелені петлиці і лейтенантські зірки.

— Тебе переводять? — запитала мене мама.

— Так, матусю, у 35-й.

— А де він стоїть?

— У східній Галичині.

— Ти завтра їдеш?

— Післязавтра.

— Отож завтра вінчання.

— Так, мамо!

У нашому будинку повелося хвалити страви під час їжі, навіть якщо вони були несмачні, і ні про що інше не говорити. І похвали не мали звучати банально, а радше несподівано й мудровано. Так я мовив, наприклад, що м’ясо нагадує мені одну цілком конкретну страву, що я їв років шість-вісім тому, так само у вівторок, і до неї, як і того разу, подали кріп, перемішаний з вареною яловичиною.

Коли принесли клюцки зі сливами, я вдав, що занімів:

— Будь ласка, щоб були точнісінько такі, коли я повернуся, — наказав я Жакові.

— Як скажете, молодий паничу, — сказав старий.

Моя мати встала ще до кави, — вчинок незвичайний. Вона принесла зі свого кабінету два темно-червоні сап’янові футляри, які я часто бачив і якими милувався, проте не наважувався спитати, що ж у них зберігається. Хоча я завжди любив сунути кудись свого носа, але водночас тішився, усвідомлюючи, що поряд зі мною існують дві незбагненні таємниці. Тепер, нарешті, мені мали їх відкрити. У меншому футлярі лежав портрет на поливі мого батька у вузьких золотих рамцях.

Його великі вуса, чорні, полум’яні, майже фанатичні очі, пишна краватка, яка надималася рясними охайними брижами навколо надміру високого сторчового коміра, робили його якимось чужим. Певно, такий вигляд він мав до мого народження. Таким він лишався для матусі — живим, коханим і близьким. Я — блакитноокий білявець, мої очі завжди були радше скептичними, сумними, мудрими, та аж ніяк не вірними і фанатичними. Але мама сказала: «Ти точнісінько такий, як і він, візьми цей портрет з собою!» Я подякував і взяв його! Моя мати була мудра, прониклива жінка. Але тепер стало ясно, що вона ніколи насправді не придивлялася до мене. Звісно, вона могла щиро мене любити. Вона любила сина свого чоловіка, а не свою дитину. Вона була жінкою. Я був спадкоємцем її коханця, плодом його поясниці, що народився випадком долі.

Вона відкрила другий футляр. На білосніжному оксамиті лежав великий фіолетовий шестигранчастий аметист, прикріплений до тонко плетеного золотого ланцюжка, порівняно з яким самоцвіт здавався завеликим, майже велетенським. Здавалося, що це не самоцвіт висить на ланцюжку, — скидалося на те, що то самоцвіт привласнив цей ланцюжок і тягає його за собою, мов слабку, покірну рабиню.

— Для твоєї нареченої, — сказала мама. — Віднеси їй сьогодні.

Я поцілував руку матері і цей футляр теж поклав у кишеню.

Цієї миті слуга повідомив, що приїхали гості — мій тесть і Елізабет.

— У вітальню! — сказала мама. — Дзеркало!

Жак приніс їй овальне ручне дзеркальце. Вона довгенько вдивлялася в своє обличчя, непорушно. Атож, жінкам її часу не доводилося поправляти фарбами, пудрою, гребінцями або й голими руками обличчя, волосся, сукню. Здавалося, ніби моя мати вимагала від усього, до чого вона приглядалася, вивіряючи своє відображення — волосся, обличчя, сукні — неабиякої дисципліни. Вона й пучкою не кивнула, проте через усю її довірчість, простоту я відчув себе мало не гостем якоїсь незнайомої підстаркуватої дами.

— Ходімо, — мовила вона. — Подай мені ціпок!

Тонкий ціпок з чорного дерева зі срібною ручкою стояв поряд зі стільцем. Він правив їй не так за підпору, як за знак її гідності.

Мій тесть з’явився у застебнутому на всі ґудзики сурдуті і в рукавичках, Елізабет — у закритій сріблясто-сірій сукні з алмазним хрестом на грудях. Здавалося, що вона якось виросла і була бліда, як застібка з тьмяного срібла на її лівому стегні. Коли ми увійшли до вітальні, вони стояли прямо, мов аршин ковтнули. Тесть вклонився, Елізабет спробувала ввічливо приклякнути. Я байдуже поцілував її. Війна звільнила мене від усіляких обтяжливих церемоніальних обов’язків.

— Даруйте за вторгнення, — мовив тесть.

— Це приємні відвідини! — поправила його матінка. Вона дивилася на Елізабет.

— За кілька тижнів я повернуся додому, — жартував тесть.

Моя мати сиділа на вузькому, твердому стільці доби рококо, виструнчившись, наче була в якихось обладунках.

— Люди, — мовила вона, — часом добре знають, коли вони поїдуть. І ніколи не знають, коли повернуться.

Вона подивилася на Елізабет і наказала принести у вітальню кави, лікеру та коньяку. Ні на мить не всміхнувшись, матуся на мить припала очима до кишені моєї гімнастерки, куди я поклав футляр з аметистом. Я зрозумів, і без жодного слова почепив ланцюжок з кулоном на шию Елізабет. Камінь ліг понад хрестом. Елізабет усміхнулася, підійшла до дзеркала, і — моя мати кивнула їй — скинула хрест. Аметист мінився глибоким фіолетовим блиском на сріблясто-сірій сукні. Він нагадував краплю замороженої крові на мерзлій землі. Я відвернувся.

Ми підвелися. Мати обняла Елізабет, але не поцілувала.

— Ти поїдеш з гостями! — сказала вона мені й докинула: — Приходь сьогодні ввечері. Я хочу знати, о котрій годині ви вінчаєтесь. Є голубий лин! — Вона махнула рукою, як королева махає віялом, а тоді зникла.

Унизу в авто — мій тесть їздив на авто (марку він мені називав, але я призабув) — я дізнався, що у Дьоблінґській церкві все готове. З годиною — напевно, це буде десята ранку — ми ще не визначились. Нашими свідками будуть Зелінський і Гайдеґґер. Церемонія невибаглива.

— Невибаглива по-воєнному, — кинув тесть.

Увечері, в той час, як ми повільно і обережно куштували синіх линів, мама, ймовірно, вперше, відколи вона стала хазяйкою будинку, загомоніла за їжею про так звані серйозні речі. Я допіру почав нахваляти линів. Вона урвала мене.

— Може, ми сидимо разом востаннє, — сказала вона. І докинула: — Сьогодні підеш з усіма прощатися, еге ж?

— Так, мамо.

— Побачимося вранці, до побачення.

Вона пішла не озирнувшись.

Звичайно, я пішов попрощатися. Себто насправді я бродив вулицями, щоб попрощатися з людьми. То там, то сям я когось зустрічав. Люди на вулицях час від часу викрикували щось незрозуміле. Спливло кілька хвилин, перш ніж я зрозумів їхній сенс, і вони вже відгукали. Іноді лунав «Марш Радецького», «Хай живе Німецька гвардія» і марш «Слався, Австріє моя!». Награвали їх циганські оркестри, музиканти у шиночках, де смакували молоде вино, у дрібнобуржуазних пивничках. Пиво лилося рікою. Коли я увійшов, кілька унтер-офіцерів підвелося, і навіть цивільні особи помахали мені, піднісши гальби з пивом. Мені здавалося, що я був єдиним тверезим у цьому великому місті, тому скидався на якогось дивака. Так, знайоме місто кудись вислизало від мене, даленіло, щомиті стрімкіше; і його вулиці й сади, хай якими гамірними вони були, схоже, для мене вимерли. Якими мені судилося побачити їх згодом, по війні і по нашому поверненні? Я бродив до світанку, взяв кімнату в старому «Брістолі», згарячілий, збуджений, у безнастанній борні з думками, планами, спогадами, переспав кілька годин, пішов у військове міністерство, дістав позитивну відповідь, поїхав у нашу казарму на Ландштрасер Гауптштрасе, і попрощався з майором Паулі, нашим батальйонним командиром, дістав «відкритий наказ», який приписував мені — а звали мене вже «лейтенант Тротта» — явитися у 35-й полк, кинувся у Дьоблінґ, дізнався, що вінчатимуть нас о пів на одинадцяту, поїхав до своєї матусі і сповістив це їй, а тоді вже й Елізабет.

Ми всім казали, що Елізабет поїде разом зі мною. Моя мати поцілувала мене, як звично, в чоло, сіла у фіакр — черства, холодна й прудка, попри свою звичайну марудність. Це був закритий повіз. Перш ніж він зрушив з місця, я краєм ока встиг зауважити, що матінка похапцем запнула завісочки на віконці. І я знав, що там, усередині, у сутінках двоособового повоза, вона зараз же залилася гарячими сльозами. Мій тесть весело й безтурботно поцілував нас обох. У горлянці у нього були сотні непотрібних фраз, вони вилітали без перешкоди і хутко вивітрювались як запахи. Ми дещо різко відірвалися від нього.

— Я залишаю вас на самоті, — кинув він нам наздогін.

Елізабет не виряджала мене на Схід. Навпаки, ми поїхали з нею до Бадена. Шістнадцять годин лежало перед нами, шістнадцять довгих, повних, насичених, коротких, швидкоплинних годин.


XVIII
Шістнадцять годин! Я кохав Елізабет більше трьох років, але минулі три роки здавалися короткими порівняно з цими шістнадцятьма годинами, хоча б мало бути навпаки. Заборонене — швидкоплинне, натомість дозволене від початку вирізняється довговічністю. Ще ж надто — мені здалося, що відразу Елізабет хоча й не змінилася, проте вже на шляху до якоїсь зміни. І я думав про свого тестя і виявляв ознаки певної схожості між ним і Елізабет. Деякі зі своїх конкретних рухів вона явно успадкувала від батька, — це була далека й вишукана луна батьківських рухів. Деякі з її вчинків у трамваї дорогою до Бадена мене мало не образили. Щойно трамвай поїхав, як хвилин за десять по тому вона витягла з валізки книжку. Книжка лежала поряд з несесером[11], на білизні — я подумав про нічну сорочку нареченої — і сам факт, що якась нікчемна книга могла лежати на майже сакраментальному вбранні, здався мені негідним. Це була, до речі, збірка малюнків одного з тих північнонімецьких гумористів, які тоді заходилися показувати у Відні нарівні з нашою нібелунґовою вірністю, з Німецькою шкільною спілкою, з доцентами університетів Померанії, Данціґа, Мекленбурґа і Кьоніґсберґа свої дещо змокрілі веселощі і силувану радість. Елізабет час від часу відривалася від книги, скидала очі на мене, тоді хвилину-другу дивилась у вікно, стлумлювала позіхання і знову поринала в читання. До всього іншого, у неї була манера класти ногу на ногу, яка здавалася мені майже непристойною.

— Чи сподобалася тобі книга, — запитав я її.

— Дотепна! — категорично заявила вона. І простягнула мені книгу, щоб я сам міг у цьому переконатися.

Я почав читати одну з дурноверхих історій в середині книжки: йшлося про неперевершений гумор Авґуста Сильного[12] і його стосунки з однією зі своїх фривольних дам. Цих двох визначальних слів, які, як на мене, цілком точно характеризують прусську і саксонську душі, коли вони віддаються недільному відпочинку, мені вистачило.

Я сказав:

— Так, мило й фривольно!

Елізабет усміхнулася й заглибилася в читання! Ми пішли з нею в готель «Золотий лев». Там на нас чекав наш старий слуга, єдиний, хто знав про наш баденський план. Він одразу виклав мені, що розказав про все моїй матінці. Старий стояв там, на кінцевій зупинці трамваю, тримаючи в руці жорсткий котелок, який він, певно, дістав у спадок од мого батька, і підніс моїй дружині букет темно-червоних троянд. Він стояв, нахиливши голову, і на його світлому чолопочку відбивалося сонце — чисто якась зірка, срібне зернятко. Елізабет мовчала. «Хоч би знайшла яке слово!» — подумав я. Де там… Мовчазна церемонія тривала вічно. Обидві наші валізки стояли на тротуарі. Елізабет притисла до грудей троянди разом зі своїм гаманцем. Старий запитав, чим він може нам прислужитися. Йому також було доручено передати теплі вітання від моєї матері. Моя валіза, мій другий однострій, мій одяг були вже в готелі.

— Дякую тобі! — зронив я.

Я помітив, як Елізабет відійшла трохи вбік. Це її ухиляння, ця спроба усунутися мене роздратували.

— Проведи нас до готелю! — звернувся я до старого. — Я хотів би з тобою поговорити!

— Слухаюсь, — мовив він і, взявши в руки валізи, рушив слідом за нами.

— Я хочу поговорити зі старим, — кинув я Елізабет. — Буду за півгодини!

Ми з Жаком пішли в кафе. Він тримав котелок на колінах, я м’яко забрав його і поклав на сусідній стілець. З далеких, блідо-блакитних, трохи вологуватих старечих очей струмувала на мене вся Жакова ніжність, і я відчував, наче моя мати вклала в них останнє материнське послання для мене. Його подагричні руки (я давно вже не бачив їх голими — лишень у білих рукавичках) тремтіли, коли він підносив філіжанку з кавою. То були старі добрі руки слуги. Чому я ніколи не звертав на них увагу? На викривлених суглобах пальців виступали сині вузлики, нігті були пласкі, тупі, рябіли тріщинами, кісточка на зап’ястку зміщена вбік — здавалося, вона мимоволі витримує жорсткий край старомодної манжети, а численні вени, блідо-блакитні, схожі на крихітні потічки, насилу торували свій шлях під потрісканою шкірою тильної частини руки.

Ми сиділи в саду кафе «Асторія». Зів’ялий золотий листок каштана поволі ліг на лису голову Жака, він цього не відчув, адже шкіра його через старість втратила чутливість, — отож я залишив листок там, де він лежав.

— Скільки вам років? — спитав я.

— Сімдесят вісім, молодий паничу, — відказав він, і я побачив під його густими, білосніжними вусами великий жовтий зуб. — Власне, це я мав би йти на війну, а не ви, молоді! — правив він далі: — У шістдесят шостому я воював з пруссаками, у 15-му полку.

— Де ти народився? — запитав я.

— У Сиполє, — сказав Жак.

— Ти знаєш родину Тротта?

— Звичайно, знаю, усіх, усіх…

— А словенською ще розмовляєш?

— Забув, молодий паничу!

«Буду за півгодини», — сказав я Елізабет. Я не наважувався глянути на годинник. Спливла вже, певно, година або й більше, а я не хотів розлучатися з блідими старими очима Жака, де жив його душевний біль і біль моєї матері. Мені здавалося, що я маю тепер повернути двадцять три роки мого життя, відбуті легко і недбало, повернути за одну годину, і я замість, як зазвичай чинить новоженець, розпочати так зване нове життя, поклав радше підправити уже минуле. Мені понад усе хотілося почати зі сповитка. Я збагнув, що пропустив найважливіше. Проте було вже запізно. Я стояв віч-на-віч зі смертю і любов’ю. Якусь мить — зізнаюсь — я думав навіть про ганебний, негожий викрут. Я міг би просто послати повідомлення Елізабет, що мушу зараз же їхати на фронт. Я міг сказати їй це, обійняти, удати безпорадність і відчай. Проте збентеження тривало лише якусь секунду. Я миттю опанував себе і рушив геть з «Асторії». За півкроку позаду мене ступав мій вірний Жак.

Достоту перед входом в готель, саме коли я хотів обернутися, щоб попрощатися з Жаком, я раптом почув, як він захрипів. Я повернувся і розкрив обійми. Старий упав на моє плече. Його котелок поторохтів бруківкою. До нас вибіг придверник. Жак знепритомнів. Ми занесли його до вестибюлю. Я послав по лікаря і побіг нагору, щоб сказати про все Елізабет.

Вона й досі читала своїх гумористів, сьорбала чай і стромляла поміж своїх гарненьких рожевих губенят маленькі шматочки тосту з джемом. Побачивши мене, вона поклала книжку на стіл і простягла свої обійми.

— Жак, — почав я, — Жак… — і осікся. Я не хотів вимовляти страшне, невблаганне слово. Проте біля рота Елізабет гадючилася хтива, байдужа і водночас весела посмішка, яку я, як на мене, міг би цієї миті зігнати одним моторошним словом, і тому я сказав:

— Він помирає!

Вона опустила витягнуті руки і просто мовила:

— Та ж він старий!

Мене покликали: прийшов лікар. Старий лежав уже в своїй кімнаті, на ліжку. Накрохмалену сорочку з нього вже зняли. Вона висіла на його чорному сурдуті — блискучий льняний обладунок. Ваксовані чоботи стояли у нього в ногах, як вартові. Вовняні шкарпетки, штопані-перештопані, валялися поруч з чобітьми. Ось і все, що лишається від простої людини. Кілька мосяжних ґудзиків на тумбочці, комір, краватка, черевики, шкарпетки, сурдут, штани, сорочка. Старі подагричні ноги з кривими пальцями витикалися з-під нижнього краю ковдри.

— От тобі й маєш! — зауважив лікар.

Його недавно покликали до війська обер-лейтенантом медичної служби і він був уже у військовому однострої. Завтра йому випадало йти до Дойчмайстрів[13]. Наша статутна військова вистава одне перед одним поряд з умирущим нагадувала якусь театральну постановку у Вінер-Нойштадті. Нам обом було соромно.

— Він помре? — спитав я.

— Це твій батько? — поцікавився лікар.

— Це наш слуга, — сказав я. — Він був мені як батько.

Лікар, здавалося, це помітив.

— Напевно, помре, — сказав він.

— Цієї ночі?

Він розвів руками. Вечір настав швидко. Довелося запалювати світло.

Доктор зробив Жакові укол кардіазолу, виписав рецепти, подзвонив, послав людину в аптеку. Я крадькома вийшов з кімнати. «Так крадеться зрадник», — подумав я. Так само тихо я прокрався вгору по сходах до Елізабет, наче боячись когось розбудити. Кімната Елізабет була замкнена. Мій номер містився поряд. Я постукав. Пробував відкрити двері. Крім того, вона замкнула і дверіміж двома кімнатами. Я вагався, чи не використати мені грубу силу. Але тієї миті я вже знав, що ми не кохаємо одне одного. У мене було двоє небіжчиків: спершу померло моє кохання. Я поховав його на порозі тих дверей, які з’єднували наші дві кімнати. Тоді я спустився на поверх нижче, щоб побачити, як помирає Жак.

Добряга доктор ще й досі був там.

Він відстебнув шаблю і розстебнув гімнастерку. В кімнаті стояв дух оцту, етеру, камфори, і через відкриті вікна вливався в’янучий аромат осіннього вечора. Лікар сказав: «Я залишуся тут», — і потиснув мені руку.

Я послав мамі телеграму, що мушу затримати нашого слугу до самого свого від’їзду. Ми з лікарем поїли шинки, сиру, яблук і випили дві пляшки «нусдорфера».

Старий лежав посинілий, його дихання прорізало кімнату, мов іржава пилка. Час від часу верхня частина його тулуба піднімалася, його подагричні руки тягли на себе темно-червону стебновану ковдру. Лікар змочив водою носову хусточку, побризкав на неї оцтом і поклав його на чоло вмирущому. Я двічі підбирався сходами до Елізабет. Перший раз там стояла тиша. Іншого разу я почув, як вона голосно ридає. Я постукав сильніше. «Залиш мене в спокої!», — крикнула вона. Її голос простромив зачинені двері, наче ніж.

Була, напевно, година третя ранку, я сидів біля Жакового ліжка, доктор спав, без сурдута, поклавши руки на письмовий стіл і устромивши в них голову. Жак підвівся з простягнутими руками, розплющив очі і щось пробурмотів. Лікар негайно прокинувся і підійшов до ліжка. Тепер я почув колишній дзвінкий голос Жака:

— Будь ласка, молодий паничу, передайте пані, що я завтра вранці повернуся. — Він упав на подушки. Дихання його стало рівним. Очі старого оскляніли і дивилися незмигно, здавалося, повіки їм більше не потрібні.

— Вмирає, — сказав лікар саме тієї миті, коли я збирався ще раз піднятися до Елізабет.

Я чекав. Схоже, смерть підступалася до старого вельми обережно, по-материнському, наче справжній янгол. Десь о четвертій ранку вітром занесло у відкрите вікно прив’ялий, жовтий лист каштана. Я підняв його й поклав Жакові на ковдру. Лікар обійняв мене за плечі, тоді схилився над старим, прислухався, взяв його за руку і сказав: «Упокоївся!»

Я став на коліна і перехрестився, вперше за багато-багато років.

Не минуло й двох хвилин, як хтось постукав у двері. Нічний придверник приніс мені листа.

— Від високошановної пані, — сказав він. Конверт був поганенько заклеєний і розкрився сам собою. Я прочитав тільки один рядок: «Прощай! Я їду додому. Елізабет». Я передав цидулку лікарю — чужій людині. Він прочитав її, глянув на мене і мовив:

— Розумію! — а по хвилі: — Я все залагоджу: з готелем і похованням, і з вашою матусею. Адже поки що я однак лишаюся у Відні. А ти куди сьогодні їдеш?

— На схід!

— Бувай!

Більше я ніколи не бачив цього лікаря. А проте не зміг його забути. Звали його Ґрюнхут.


XIX
Я поїхав на фронт своїм ходом. Лист від дружини, у першому ж нападі образи, ураженого самолюбства, мстивості й злостивості — сам не знаю, чого — я зіжмакав і засунув у кишеню. Тоді витяг його, розгладив і знову перечитав один рядок. Було ясно, що я завинив перед Елізабет. За деякий час я збагнув, що сильно провинився перед нею. Я вирішив написати їй листа, навіть заходився діставати з валізи папір, але коли витягнув — у ті часи люди брали з собою на фронт шкіряні бювари — з порожнього синього аркуша на мене наче дихнуло моє власне невдоволення. Здавалося, ніби порожня сторінка мала насправді містити все, що мені слід було сказати Елізабет, і ніби я мусив відправити його таким само гладким і чистим, яким він був. Я просто написав на ньому своє ім’я. Це послання я передав на наступній станції. Листа від Елізабет я зім’яв ще раз. А ту жмаку поклав у кишеню.

Згідно з «відкритим наказом», виданим військовим міністерством і підписаним Штельмахером, я був записаний до 35-го полку Ландверу, себто записаний безпосередньо до полку, а не був приписаний до окружного військового комісаріату, переведеного через воєнні події з небезпечної зони углиб імперії. Тим-то переді мною стояло досить складне завдання: відшукати в якомусь селі, десь у лісі, а може, в містечку мій полк, який, певно, увесь час відступав, інакше кажучи, я мав, правлячи за якогось самотнього блудягу, пристати до полку, який тікав і сам не знав, де йому приткнутися. Нічого такого на навчаннях ми, звісно, не вивчали.

Добре було, що я мусив перейматися цим клопотом. Він став мені просто-таки за схованку. Не випадало думати про матір, дружину і нашого покійного слугу. Мій потяг зупинявся майже кожні півгодини на якомусь полустанку. Я й такий собі лейтенант їхали у вузькому купе — справжній тобі сірниковій коробці! — годин вісімнадцять, аж дісталися Кам’янки[14]. Починаючи звідси, звичайні залізничні колії були зруйновані. Лише тимчасова вузькоколійка з трьома відкритими, крихітними вантажними платформами вела до найближчої позиції польового управління штабу, де «самотньому блудязі» могли вказати, хай і без жодної гарантії, на теперішнє розташування того чи того полку. Маленький потяг поволі котився рейками. Машиніст локомотива безперервно дзвонив, адже назустріч нам цією вузькою колією рухались юрби поранених, пішки або на селянських возах. Виявилося, що я — тоді це стало для мене відкриттям — не надто чутливий до так званих великих жахів. Так, мене лякав не так вигляд поранених, які лежали на ношах, ймовірно, тому, що їм відірвало ступню або ногу, як солдати, що дибали поодинці хиткою ходою, з легкими ранами, які безнастанно кривавилися, просякаючи кров’ю білосніжні пов’язки. Тим часом обабіч вузькоколійної залізниці, на широких, уже зачеплених осіннім в’яненням, луках, скрекотали пізні цвіркуни, бо зрадливе тепло вересневого вечора змусило їх подумати, буцімто надворі досі — або ж знову — літо.

У розташуванні польового управління штабу я випадково застав фелькурата[15] 35-го полку. Це був товстий, самовдоволений служитель Господа, вбраний у вузьку блискучу рясу. Під час відступу він заблудився разом зі своїм слугою, кучером, конем і балагулою, в якій віз вівтар і церковне начиння, а ще й трохи домашньої птиці, якісь пляшки з горілкою, сіно для коня і навіть реквізоване селянське майно. Він привітав мене як друга, що його давно не бачив. Здавалося, чоловік боявся знову заблукати, проте ніяк не міг наважитися пожертвувати свою птицю польовому управлінню штабу, де вже десять днів їли самі консерви й картоплю. Цього фельдкурата тут не надто любили. Проте він нізащо не хотів їхати далі навмання або обравши перший-ліпший маршрут, тоді як я, пам’ятаючи свого двоюрідного брата Йозефа Бранка і візника Манеса Райзіґера, вважав, що краще блудити манівцями, ніж чекати. Наш 35-й — так казала розпливчаста вказівка — стояв десь за три кілометри на північ від Бережан.

Тим-то я вирушив у путь удвох з капеланом, його балагулою і його птицею, без мапи, хіба що з якимось намальованим рукою ескізом.

Врешті-решт ми знайшли 35-й, але не на північ від Бережан, а в містечку Струмильце. Я доповів про своє прибуття полковнику. Наказ про призначення мене лейтенантом уже надійшов до полкового ад’ютанта. Я висловив бажання, щоб мені дозволили побачитися з друзями. Вони прийшли. Я попросити перевести їх у мій рій. І як вони прийшли! Я чекав їх у канцелярії унтер-офіцера-рахівника Ценовера, але їм не сказано, що це я послав по них. Спочатку вони не впізнали мене. Але за хвилю Манес Райзіґер кинувся мене обіймати, не звертаючи уваги на всі військові статути, тоді як мій двоюрідний брат Йозеф Бранко і далі стояв наввипинки — так у ньому змішувалися подив і дисципліна. Він же був звичайнісіньким словенцем. А Манес Райзіґер був жидівським дрожкарем зі Сходу, людина безтурботна і не свідома статуту військової служби. Його борода, вся, до решти, складалася з безнадійних, жорстких ковтюхів, а сам він, здавалося, вбраний був не в однострій, а у маскарадний костюм. Я поцілував його в один із ковтюхів і збирався так само обійняти Йозефа Бранка. Я й сам забув про військовий статут. Я думав тільки про війну і, можливо, разів з десять поспіль вигукнув: «Ви живі, ви живі!». А Йозеф Бранко відразу помітив обручку у мене на пальці і мовчки показав на неї.

— Атож, — мовив я, — я одружився.

Я відчував, я бачив, що їм кортить більше дізнатися про мій шлюб і мою дружину, тож вийшов з ними у двір, на вузеньку доріжку, що тяглася довкруж церкви у Струмильці. Я нічого не казав про Елізабет, доки раптом не згадав, — і як мені вилетіло з голови! — що в моєму гаманці тримаю її світлину. Найпростіше було б, мабуть, показати її друзям — це звільнило б мене від потреби щось пояснювати. Я витяг гаманець і заходився шукати картку, але там її не було. Я замислився: а що, коли я десь її згубив або залишив, і раптом мені здалося, що я пригадав: цю світлину я лишив удома, в матусі. Мене пройняв незрозумілий, навіть безглуздий страх, немов я порвав чи спалив картку Елізабет.

— Десь я не можу знайти її світлини, — мовив я своїм двом друзям.

Замість відповіді мій двоюрідний брат Йозеф Бранко відразу витяг з кишені світлину своєї дружини і тицьнув її мені. Це була вродлива жінка, гордовита у своїй пишноті, у строї словенської селянки, на гладкому, розчесаному на проділ волоссі — невеликий вінець з монет, а на шиї — така сама лучка з монет, хіба що в три ряди. Її сильні руки були голі, вона впиралася ними в боки.

— Це мати моєї дитини, у мене є син, — зауважив Йозеф Бранко.

— Ти одружений? — запитав його дрожкар Манес.

— Коли війна скінчиться, візьму її за себе, нашого сина звуть Бранко, як і мене, йому десять років. Він живе в діда. Він уміє вирізати чудові свистунці.


XX
У найближчі дні, які були у нас попереду, — широкі і сповнені небезпеки, похмурі і піднесені, таємничі і дивні, — боїв, найпевніше, не передбачалося, лише відступи. З містечка Струмильце ми лишень днів за два перебралися в село Озера, а тоді знову за три дні опинилися в місті Погроди. Російська армія гнала за нами слідком. Ми відступили назад, у Красне-Буськ. Ймовірно, через те, що наказ спізнився, ми стояли там довше, ніж збиралася стояти Друга армія. Тим-то на світанні на нас наскочили росіяни. І в нас не було більше часу, щоб обкопатися. Дійшло до історичної битви під Красне-Буськом, унаслідок якої третина нашого полку загинула, а дві третини потрапили в полон.

Утрапили в полон і ми — Йозеф Бранко, Манес Райзіґер і я. Так безславно закінчилася наша перша битва.

Тут у мене виникає нагальна потреба розповісти про конкретні емоції, які поривають військовополоненого. Втім, я дуже добре знаю, з якою байдужістю люди сприймають нині такі оповідки. Я охоче переймаюся долею зниклого безвісти, проте не долею оповідача про цього зниклого. Мене навряд чи зрозуміли б, якби в наші дні я узявся б, скажімо, розводитися про свободу, честь, а тим більше про полон. В останні роки краще тримати язика за зубами. Я пишу винятково для того, щоб дати раду з усім самому, а також, так би мовити, pro nomine Dei[16]. Хай він прощає мені цей гріх! Гаразд, отже, ми були військовополоненими, — увесь наша рій. Зі мною були Йозеф Бранко і Манес Райзіґер. У неволю ми потрапили разом.

— Для нас війна закінчилася, — мовив Манес Райзіґер. — Я ще ніколи не бував у полоні, — приговорював він час від часу, — так само, як ви двоє. Але я знаю, що нас чекає життя, а не смерть. Ви ще згадаєте мої слова, коли ми повернемося. Якби я тільки знав, що поробляє мій Ефраїм. Війна триватиме довго. Мій син теж піде до війська. Зарубайте собі на носі! Це сказав вам простий дрожкар Манес Райзіґер зі Золочева! — тоді він приляснув язиком. Це прозвучало як удар батога. Наступні кілька тижнів він сидів тихо й смиренно.

Другого жовтня нам довелося розлучитися. Начальство зібралося, за тодішнім звичаєм, — і сприймалося це як річ певна, — відділити полонених офіцерів від рядових. Ми мали залишитися у центрі Росії, а особам рядового складу випадало збиратися далі. Йшлося про Сибір. Я викликався їхати до Сибіру. Я й досі не знаю і не хочу знати, як це тоді Манес Райзіґер здолав затягнути до Сибіру і мене. Напевно, ще ніколи ніхто так не тішився, як я, що мені вдалося хитрощами і підкупом завдати собі шкоди. Але Манесові Райзіґеру це таки вдалося. З перших хвилин нашого полону він перейняв командування всіма нами, нашим зводом. Чого тільки не навчишся, Божою ласкою, від коней, якщо ти — дрожкар! До того ж жидівський зі Золочева…

Про манівці і биті шляхи, якими ми добиралися до Сибіру, я не розповідатиму. Дороги й роздоріжжя розуміються самі собою. За шість місяців ми опинилися у В’ятці.


XXI
В’ятка лежить далеко в Сибіру, на березі річки Лєна[17]. Подорож тривала півроку. На цих довжелезних дорогах ми забули лік дням — незліченні й нескінченні, тягнулися вони один за одним. Хто порахує коралі у разках намиста, коли їх цілих шість? Так і ми тяглися шість місяців. У вересні нас захопили в полон, коли ж ми прибули на місце, надворі стояв березень. У віденському Ауґартені, певно, вже цвіли кущі бобчука. Незабаром ширитиме свої пахощі бузина. Тим часом тут річкою пливли величезні крижини, хоча у найширших місцях її можна було перейти бродом, і то не замочивши ніг. За час вимушеної подорожі троє людей з нашого зводу померло від черевного тифу. Чотирнадцять спробувало втекти, шестеро з нашого конвою дезертувало разом з ними.

Молодий козацький хорунжий, який командував транспортом на останньому етапі, змусив нас чекати в Чірайні: йому треба було піймати втікачів і дезертирів. Звали його Андрій Максимович Красін. Поки його патрулі нишпорили місцевістю, шукаючи втікачів, він смалив зі мною у карти. Розмовляли ми французькою. Красін пив самогонку, яку йому приносили поодинокі у цих місцях російські поселенці, пив зі своєї похідної фляжки у формі гарбуза, він був довірливий і вдячний за кожен хороший погляд, яким я його ущедрював. Мені дуже подобалось, як він сміється, його міцні, сліпучі зуби під короткими, чорними вусами й очима, які перетворювалися на іскорки, щойно він примружувався. Він насправжки опанував мистецтво сміху. Йому можна було б, наприклад, сказати: «Будь ласка, посмійтеся трохи!», і він одразу заходився реготом — голосним, щедрим, шляхетним! Одного разу патруль упіймав втікачів. Насправді тільки вісім з двадцяти. Решта, певно, заблукала, встигла десь заховатись, а може, й вильнула денцем. Андрій Максимович Красін грав зі мною у тарок[18] у станційному бараку. Він наказав конвою підвести затриманих ближче до нас, замовив їм чай і коньяк і мені загадав, оскільки я був наразі у його волі, визначити кару не лише для людей з мого рою, а й для двох схоплених російських дезертирів. Я сказав йому, що не знаю дисциплінарного статуту його війська. Спершу він просив мене, тоді погрожував, врешті-решт я сказав:

— Оскільки я не знаю, яку кару слід визначити за вашими законами, то наказую усіх від кари звільнити.

Він поклав пістолет на стіл і мовив:

— Ви змовляєтесь. Я вас заарештую і накажу вивести звідси, пане лейтенанте!

— Невже ми не дограємо партію до кінця? — запитав я, дістаючи карти.

— Звісно, — відрубав він, і ми продовжили гру, а солдати стояли навколо нас — конвойні й австріяки. Він програвав. Я завиграшки дозволив би йому себе перемогти, але не на жарт побоювався, що він це помітить. За властивої йому пустотливості недовіра тішила його більше за сміх, і в ньому завше жила готовність попустити підозрі. Тим-то я не заважав йому програвати. Він насупив брови і вже з такою злобою глянув на офіцера, який командував конвоєм, наче збирався за хвилю наказати розстріляти всіх вісьмох. Я сказав йому:

— Посмійтеся трішки!

Він розсміявся — щедро, шляхетно, засвітивши усіма зубами. Я вже подумав, що врятував цю вісімку.

Сміявся він хвилини дві, раптом своїм звичаєм споважнів і наказав молодшому офіцерові: «У наручники всіх вісьмох! Вільно! Чекайте на мої подальші розпорядження».

Відтак, коли бідолахи вийшли з барака, він заходився тасувати карти.

— Хочу відігратися, — заявив він.

Ми почали нову партію. Він програв удруге. Лише тепер юнак відклав пістолет, підвівся, кинув: «Я зараз!» — і зник. Я залишився сидіти; у кімнаті запалили дві олійні лампи, так звані гасівки. До мене підійшла хазяйка, з тубільців, і подала нову склянку чаю. У свіжому чаї плавало старе кружальце цитрини. Власниця була завширшки з корабель. Але на її устах розходилася по-дитячому довірлива і по-материнському тепла посмішка. Коли я вирішив витягти зі склянки старе бридке кружальце, вона застромила в чай два своїх товсті пальці і витягла цитрину. Я подякував їй поглядом.

Я поволі сьорбав гарячий чай. Хорунжий Андрій Максимович не повернувся. Було вже пізно, і мені треба було назад у табір, до своїх людей. Я вийшов з дверей на ґанок, і кілька разів голосно погукав його. Нарешті він відповів. Ніч стояла морозна і така холодна, що я спершу подумав: мій крик, щойно вилетівши з моїх уст, одразу замерз і не долетів до того, кого я кликав. Я глянув на небо. Здавалося, що не воно привело на світ срібні зірки, а їх поприбивано до небесного склепіння, наче блискучі цвяхи. Могутній вітер зі сходу, задавивши, наче тиран, інші сибірські вітри, забивав дух, позбавляв серце сили битися, засліплював очі. Відповідь хорунжого на мій поклик, донесений таки до мене на крилах лютого вітру, здавалося, була мені за втішне послання людини, що вперше подала звістку за довгий час, хоча я постояв на дворі у темряві негостинної ночі, може, яку хвилину. А втім, це послання виявилося сумним. Я повернувся до казарми.

Горіла єдина лампа. Вона не освітлювала кімнату, вона лише згущала темряву. Вона нагадувала якесь яскраве, крихітне ядро важкої круглої пітьми. Я сів поряд з лампою. Раптом тишу збило кілька пострілів. Я вибіг. Луна пострілів ще не стихла. Здавалося, вони досі кудись котяться під крижаним неозорим небом. Я прислухався. Ніщо більше не ворушилося, хіба що постійний льодяний вітер. Я не міг більше терпіти і знову повернувся в барак.

Перегодом прийшов хорунжий, він був блідий, шапку, попри вітер, тримав у руці, із розстебнутої кубури стирчав пістолет. Красін одразу сів, важко дихаючи, розстебнув комір гімнастерки і втупився в мене, ніби він мене не знає, наче геть мене забув і щосили намагається згадати, хто ж це такий. Карти він змів зі столу рукавом. Тоді добряче приклався до фляжки, опустив голову і раптом швидко пролепетав:

— Я попав лише в одного.

— Значить, погано цілилися, — відказав я. Хоча я його так і не зрозумів.

— Я погано цілився. Наказав їм вишикуватися в лаву. Хотів їх лише полякати. Стріляв у повітря. А коли мав пальнути востаннє, наче хто натиснув на мою руку. Це сталося блискавично, раз і все, сам не знаю як. Людина впала мертва. Люди вже мене не розуміють.

Тієї ночі убитого поховали. Хорунжий наказав дати салют. Відтоді він не сміявся. Він про щось міркував, і воно, здавалося, не виходило йому з голови.

Під його орудою ми подолали ще верст із десять. За два дні до того, як провід над нами мав перейняти новий командир, він покликав мене до себе в сани і мовив: «Ці сани тепер належать вам і вашим двом друзям. Жид буде за візника. Він дорогу знайде. Ось вам моя мапа. Я позначив місце, де вам слід злізти. Там на вас чекатиме людина. Це мій друг. Надійний. Ніхто вас не шукатиме. Всіх вас трьох я оголошу втікачами. Я вас скараю і поховаю».

Він потиснув мені руку і вийшов.

Вночі ми вирушили. Їхали кілька годин. Людина чекала на нас. Ми відразу відчули, що з ним ми у безпеці. Для нас почалося нове життя.


XXII
Наш хазяїн був із поляків: ті давно осіли в Сибіру. Заробляв на життя, торгуючи хутряним крамом. Жив сам, із собакою непевної породи, з двома мисливськими рушницями і кількома власноруч вирізьбленими люльками, у двох просторих кімнатах, заставлених доморобними самоловами на звіра. Прізвище він мав Баранович, а звали його Ян. Бувало, слова з нього не видавиш. Чорна широка борода зобов’язувала його мовчати. Що тільки не змушував він нас робити — ми лагодили паркан, кололи дрова, мастили полози саней, голкою перевіряли на міцність хутро. В чомусь корисному там повправлялись. Але за тиждень нам стало ясно, що Баранович змушує нас гнути спину не тільки з почуття такту, а ще для того, щоб ми не заводили сварки у цій глушині з ним або один з одним. Він мав слушність. Він вирізав ціпки й люльки з тутешніх чагарів, які мають міцні й товсті гілки і не знати чому звуться «насторкою». Щотижня він розкурював нову люльку. Я ніколи не чув, щоб він жартував. Інколи Баранович виймав люльку з рота, щоб посміхнутися до когось із нас. Раз на два місяці регулярно приїздив чоловік із сусіднього селища і привозив стару російську газету. Сам Баранович навіть не дивився на неї. Я багато чого дізнавався з цієї газети, втім, про війну у ній, звісно ж, не писалось. Одного разу я прочитав, що козаки просуваються теренами Сілезії. Мій двоюрідний брат Йозеф Бранко повірив, а Манес Райзіґер — ні. Вони завелися сваритись і вперше так уперто завзялись один на одного. Врешті їх охопило божевілля, неминуче викликане самотністю. Ось тут Йозеф Бранко, молодший і запальніший, ухопив за бороду Райзіґера. Я саме мив посуд на кухні.

Коли я почув, як вони сваряться, то кинувся з тарілками в руках до кімнати. Проте мої друзі не чули мене й не бачили. Вперше, хоч і наляканий запалом дорогих мені у той момент людей, я раптом збагнув, — мене, сказати б, наче струмом ударило, це осяяння прийшло зовні, наче збоку: усвідомлення того, що мене більше нічого не пов’язує з цими людьми. Як безсилий єднальний суддя, стояв я перед ними, вже не вважаючи себе їхнім другом, і хоч мені було ясно, що їх опанувало божевілля пустелі, я однак вірив, що сам я від нього убезпечений. Лиха байдужість переповнювала мене. Я пішов назад на кухню мити посуд. У кімнаті вирувала бійка. Але наче не бажаючи заважати їм товкти одне одного, як часом не хочеться будити людей, що сплять поруч, я ставив обережно тарілки одна на одну, щоб вони не гриміли. Упоравшись з цим, я вмостився на кухонному табуреті і зі спокійною душею заходився чекати.

Спливло чимало часу, поки вони вийшли звідти, один по одному, наче для того, щоб я їх побачив. Вони й далі не звертали на мене уваги. Здавалося, що вони обидва і кожен сам по собі, бо ж вони ворогували, прагне висловити мені своє презирство за те, що я не втручався в їхню бійку. Кожен з них узявся за якусь непотрібну роботу. Один точив ножі, але нічого загрозливого в цьому не було. Інший приніс казанок снігу, запалив вогонь на плиті, покидав туди дрібну стружку, поставив на плиту казанок і прикипів очима до вогню. Поволі кімнатою розливалося тепло. Вогонь освітлював вікно напроти, у його сяйві морозні візерунки раз у раз червоніли, синіли і багряніли. Краплі замерзлої води, просто під вікном, почали танути.

Насувався вечір, вода в казанку клекотіла. Незабаром з чергової своєї прогулянки, на які він котрогось дня вибирався — ніхто до пуття не знав навіщо, — повернувся Баранович. Він увійшов, тримаючи кожушок на руці, застромивши рукавиці за пояс. (У нього була звичка знімати їх перед дверима — щось на кшталт ввічливості.) Кожному з нас він подав руку зі звичайним вітанням: «Дай Бог здоров’я!» Потім скинув шапку і перехрестився, після чого пішов до кімнати.

Згодом ми вечеряли, як завжди, вчотирьох. Всі мовчали, наче води в рот понабирали. Стукав маятник годинника з зозулею, наводячи на думку про птаха, що випадково залетів сюди з чужинецьких країв. Можна було тільки дивуватися тому, що він не замерз. Баранович, який звик до наших щовечірніх балачок за столом, крадькома вдивлявся в наші обличчя. Нарешті він підвівся, несподівано і не так повільно, як завжди, і наче невдоволений тим, що сьогодні ми його розчарували, кинув: «На добраніч!» — і пішов до другої кімнати. Я прибрав зі столу, задув гасівку. Крізь замерзлі вікна мерехтіла ніч. Ми полягали спати. «На добраніч!» — сказав я, як завжди. Ніхто не відповів.

Вранці, коли я колов дрова на розпалку, щоб поставити самовар, на кухню зайшов Баранович і несподівано швидко заговорив.

— Отже, вони таки перемотлошилися, — сказав він. — Я бачив у них садна і зрозумів, чого вони мовчать. Більше я їх тримати у себе не зможу. У цьому будинку має панувати мир. У мене вже не раз бували гості. Всі вони залишалися акурат доти, поки тримали мир. Я ніколи нікого не питав, хто він такий, звідки прийшов. Хай би йшлося про убивцю. Для мене він був гостем. Я роблю, як каже прислів’я: «Для гостя хоч застався, а постався». Поручник, який тебе прислав, давно мене знає. Його мені одного разу теж довелося випхати — через бійку. За це він мені лиха не зичить. Тебе я хотів би залишити. Звісно ж, ти не бився. Однак інші на тебе донесуть. Так що й тобі доведеться звідси забратися геть. — Він замовк.

Я кинув запалені тріски в трубу самовара і поклав туди ще кілька грудок газетного паперу, щоб скалки не погасли. Коли самовар заспівав, Баранович правив далі:

— Утекти ви не втечете. У тутешніх краях у цю пору року волоцюга пропаде ні за цапову душу. Отож вам тільки й лишається, що їхати у В’ятку. У Вятку, — повторив він і, помовчавши трохи, докинув: — У табір. Можливо, вас покарають — важко, легко або ж вам пощастить минути кари. Там страшенний розгардіяш, цар далеко, закони у нього плутані. Зверніться до вахмістра Куміна. Він може більше за начальника табору. Я дам вам чай і махорку, віддасте йому. Запам’ятайте: Кумін.

Вода закипіла, я насипав у чайник заварку, залив окропом і поставив чайник на самовар. «Востаннє», — подумалося мені. Табору я не боявся. Йшла війна, усім полоненим належалося бути в таборах. Утім, тепер я знав, що Баранович — батько, його домівка — це і моя батьківщина, а його хліб — це хліб батьківщини. Вчора я втратив своїх кращих друзів. Сьогодні втратив батьківщину. Батьківщину я втратив уперше. Тоді мені ще було невтямки, що батьківщину втратив я не востаннє. Сучасна доба має особливу ознаку.

Коли я увійшов з чаєм у вітальню, Райзіґер та Йозеф Бранко вже сиділи по обидві сторони столу. Баранович стояв, спершись на одвірок дверей, що вели до сусідньої кімнати. Він не сів за стіл, навіть коли я поставив йому склянку. Хліб я нарізав і роздав сам. Баранович підійшов до столу, стоячи випив свій чай, стоячи з’їв свій хліб. Потім сказав:

— Друзі мої, вашому лейтенантові я пояснив, чому більше не можу тримати вас у себе. Забирайте свої сани і візьміть під мундир по кілька хутряних шкурок, вони вас зігріють. Я проведу вас до того місця, де вас зустрічав.

Манес Райзіґер вийшов у двір, і я почув, як керовані ним сани рушили по рипучому снігу. Йозеф Бранко не відразу зрозумів, у чому річ.

— Встати, упакувати речі! — сказав я. Вперше мені стало боляче від того, що доводиться командувати.

Коли ми були готові і вже сиділи впритул один до одного в маленьких санях, Баранович мені сказав:

— Вилазь, я дещо забув.

Ми пішли назад у будинок. Востаннє я крадькома оглянув кухню, світлицю, вікно, ножі, посуд, прив’язаного собаку, дві рушниці, складені стосами хутряні шкурки, однак Баранович помітив і це.

— Ось, — зауважив він і дав мені револьвер. — Твої друзі можуть… — Він не договорив. Я сховав револьвер у кишеню. — Кумін тебе не обшукуватиме. Тільки віддай йому чай і махорку.

Я хотів йому подякувати. Але як жалюгідно прозвучали б тут слова подяки! Подяки з моїх уст! Мені спало на думку, як часто я в своєму житті без найменшого вагання кидався словом «дякую». Я його просто-таки збезчестив. Яким же пустим було б це моє невагоме подячне слово у вухах Барановича. І навіть моє рукостискання виявилося б чимось легковажним, до того ж він надяг рукавиці. Тільки коли ми прибули на те місце, де він колись нас зустрічав, він зняв праву рукавицю, потиснув нам руки, виголосив своє звичайне «Дай Бог здоров’я!», голосно крикнув Сірому: «Вйо!», немов боявся, що ми не зрушимо з місця, і повернувся до нас спиною. Сипав сніг. Баранович миттю зник за щільною білою завісою мов примара.

Ми поїхали в табір. Кумін ні про що не питав. Мовчки взяв чай і махорку. Нас він розлучив. Я потрапив у офіцерський барак. Манеса і Йозефа Бранка я бачив двічі на тиждень, коли у нас бував муштровий вишкіл. Один на одного вони не дивилися. Коли часом я підходив до одного з них, щоб дати трохи тютюну з моїх мізерних запасів, то кожен говорив мені згідно зі статутом і по-німецьки: «Уклінно дякую, пане лейтенанте!» — «Як справи? Все гаразд?» — «Саме так!»

Однієї чудової днини їх обох не виявилося у дворі на переклику. Увечері в бараці на своїх нарах я виявив записку, пристромлену шпилькою до подушки. Рукою Йозефа Бранка на ній було написано: «Ми пішли. Їдемо до Відня».


XXIII
Я й справді здибав їх у Відні, але аж за чотири роки.

На Свят-вечір 1918 року я повернувся додому. Годинник на Західному вокзалі показував одинадцяту. Я пішов по Маріягільферштрасе. З немилосердного неба косими смугами сипав крупнистий дощ — кепський сніг і убогий брат граду. Мій кашкет був голий — розетку з нього зірвали. Мій комірець був голий — зірки з нього позривали. Я й сам був голий. Каміння було голе, стіни і дахи — теж. Голими були поодинокі ліхтарі. Крупнистий дощ сік їхнє тьмяне скло, здавалося, небо жбурляє дрібне ріння в ці нещасні великі скляні кулі. Плащі вартових, що стояли на посту біля казенних установ, майоріли на вітрі, хоч і наскрізь промокли. Настромлені багнети здавалися якимись несправжніми, гвинтівки сповзали у солдатів з плечей. Здавалося, ці гвинтівки хочуть лягти спати, такі ж втомлені, як ми, після чотирьох років стріляння. Я анітрохи не дивувався, що люди мене не вітають, — мій голий кашкет, голий комір гімнастерки нікого ні до чого не зобов’язували. Я не обурювався. Просто все це виглядало жалюгідним. Це був кінець. Я думав про давню мрію свого батька — мрію про троїсту монархію і про те, що йому здавалося, буцімто я коли-небудь маю здійснити цю мрію. Мій батько спочивав у труні на Гітцінґському цвинтарі, а імператор Франц Йозеф, вірним дезертиром якого він був, — у Гробівці капуцинів. Я був спадкоємцем, на мене сипався крупнистий дощ, а я брів до дому мого батька і моєї матері. Я зробив гак, щоб пройти повз Гробівець капуцинів. Перед ним теж туди-сюди походжав вартовий. Що там було ще охороняти? Саркофаги? Пам’ять? Історію? Я, спадкоємець, зупинився ненадовго перед цією церквою. Вартовий не звертав на мене уваги. Я скинув кашкета. Потім пішов далі, до батьківського дому, минаючи один будинок за іншим. Чи жива ще моя матуся? З дороги я двічі повідомив її про свій приїзд. Я наліг на ноги. Чи жива ще матуся?

Ось і наш будинок. Я подзвонив. Чекати довелося довго. Двері відчинила наша стара покоївка.

— Фрау Фанні! — вигукнув я.

Вона відразу впізнала мене по голосу. Свічка блимала — у Фанні тремтіла рука.

— Вас чекають, ми вас чекаємо, молодий паничу. Ми обидві не спали, і високоповажна пані у себе нагорі — теж.

Фанні і справді була одягнена так, як раніше, за моєї пам’яті, одягалася лише в неділю вранці, але ввечері, після того, як замикали двері, — ніколи. Я помчав наверх, перестрибуючи через дві сходинки.

Матінка стояла біля свого старого фотелю в закритій чорній сукні, сріблясте волосся було зачесане високо на чоло. Ззаду, над двома викладеними кільцями косами, височіла широка дуга гребеня під колір волосся. Комір і вузькі рукави сукні облямовувала добре знайома мені тонка біла торочка. Матуся підняла старовинний ціпок з кривою срібного ручкою — вона наче заклинала небеса, немов її закоротка рука не дозволяла сягнути їх, аби висловити таку безмірну вдячність. Матуся не ворушилася, вона чекала мене, а мені здалося, ніби вона не стоїть, а якось витупцьовує. Матінка нахилилася до мене, але навіть не поцілувала мене в чоло. Двома пальцями підняла вона моє підборіддя, так, що я закинув обличчя, — і вперше помітив, що вона значно перевершує мене зростом. Вона довго дивилася на мене. А потім сталося щось неймовірне, ще й надто — страшне, щось незбагненне, майже надприродне: матінка взяла мою руку, легенько нахилилась і двічі її поцілувала. Швидко, як приском обсипаний, я скинув шинель.

— І кітель теж, — сказала вона, — він же промок!

Я зняв і гімнастерку, матінка помітила, що правий рукав моєї сорочки майже у всю довж розірваний.

— Скидай сорочку, я тобі її зашию, — сказала вона.

— Ні, — попросив я, — вона несвіжа.

Ніколи в житті не посмів би я в нашому будинку сказати про будь-яку річ, що вона заношена чи заплямована. Як швидко ожила ця церемонна манера висловлюватися! Тільки тепер я відчув, що опинився вдома.

Я нічого не говорив, тільки дивився на матінку, їв і пив те, що вона для мене приготувала і на що розстаралася, вдавшись до сотні хитромудрих способів. Усе, що у Відні тоді неможливо було дістати: солоний мигдаль, справжній пшеничний хліб, дві часточки шоколаду, пробна пляшечка коньяку і справжня кава. Матуся сіла за рояль, він був відкритий. Можливо, вона відкрила його і так тримала кілька днів, відколи я сповістив її, що приїду. Ймовірно, вона хотіла зіграти мені Шопена. Вона знала, що любов до нього я успадкував від батька, — це була одна з його небагатьох явних схильностей. Скинувши оком на товсті жовті, наполовину оплавлені свічки у бронзових свічниках над клавіатурою, я зрозумів, що матінка вже кілька років не торкалася клавіш. Взагалі вона мала звичай грати кожен вечір — тільки ввечері і тільки при свічках. Це були ще добротні, товсті і просто-таки соковиті свічки мирного часу, в роки війни таких напевно більше не робили. Матінка попросила мене подати їй сірники. Йшлося про звичайну коробку, лежала вона на каміновій полиці. Коричнева й груба, покладена біля невеликого камінового годинника з ніжним дівочим личком, вона здавалася в цій кімнаті якоюсь незваною зайдою. Сірники були сірчані, спершу треба було чиркнути, а тоді дочекатися, поки синій вогник перетвориться на здорове, нормальне полум’я. Запах цих сірників теж був непроханим гостем. У нашій вітальні завжди панував певний аромат, у якому змішувалися пахощі далеких, майже відцвілих фіалок і пряний запах міцної свіжозвареної кави. Що тут було робити сірці?

Матінка поклала свої рідні старі білі руки на клавіші. Я притулився біля неї до рояля. Пальці її забігали по клавішах, утім, інструмент і далі мовчав. Він був німий, просто мертвий. Я нічого не розумів. Це був, мабуть, якийсь дивний феномен; у фізиці я нічого не тямив. Я сам вдарив по кількох клавішах. Вони не озвалися. Якась містика та й годі! У пориві цікавості я підняв кришку рояля. Інструмент був порожній — хоч би тобі одна струна всередині…

— Мамо, там же порожньо! — зауважив я.

Вона похнюпила голову.

— Я зовсім забула, — тихо заговорила вона. — За кілька днів по твоєму від’їзді у мене з’явилася дивна ідея. Я хотіла примусити себе більше не грати і наказала вийняти струни. Не знаю, що тоді вхопилося моєї голови. Їй-бо, не знаю. Це було якесь запаморочення. Може, навіть божевілля. Я щойно про це згадала.

Матінка дивилася на мене. На її очах бриніли сльози, сльози з тих, що не можуть вилитись і нагадують якусь нетечину. Я обійняв стару жінку. Вона погладила мене по голові.

— У тебе на волоссі стільки кіптяви, — кинула вона і кілька разів повторила цю фразу: — У тебе на волоссі стільки кіптяви! Піди помийся!

— Перед сном, — попросив я. — Але мені ще не хочеться спати, — сказав я, як колись казав у дитинстві. І додав: — Дозволь мені, мамо, ще трохи побути тут!

Ми сіли за маленький столик біля каміна.

— Я якось прибирала і знайшла твої цигарки, дві коробки єгипетських, які ти завжди курив. Я загорнула їх у вологий промокальний папір. Вони ще цілком свіжі. Хочеш покурити? Вони лежать на вікні.

Так, це були старі упаковки по сто штук! Я оглянув коробки на всі боки. На кришці однієї з них моїм почерком — його ще можна було розібрати — було виведено ім’я: Фрідль Райхнер, Гогенштауфенґассе. Я відразу згадав: так звали гарненьку тютюнницю, в якої я, найпевніш, і купив ці цигарки. Матінка усміхнулася.

— Хто це? — спитала вона.

— Симпатична дівчина, мамо! Але більше я до неї не заходив.

— А тепер ти вже застарий, щоб збивати з розуму тютюнниць. І крім того, цих цигарок узагалі більше немає…

Уперше в житті я почув, як моя мати намагається пожартувати.

Потім знову запанувала мовчанка. Після чого вона запитала:

— Ти багато страждав, хлоп’яточко?

— Не дуже, мамо.

— Зітхав за своєю Елізабет? (Вона сказала не «за своєю дружиною», а «за своєю Елізабет» і наголосила на слові «своєю».)

— Ні, мамо!

— Ти досі її кохаєш?

— Це вже занадто, мамо!

— Але ти про неї навіть не питаєш!

— Я саме збирався запитати!

— Я зустрічала її вряди-годи, — повідомила матуся. — А от тестя твого бачила частіше. Востаннє він був тут два місяці тому. Дуже засмучений і все-таки сповнений надій. Війна його озолотила. Вони знали, що ти потрапив у полон. Як на мене, вони втішилися, побачивши твоє ім’я десь у списку загиблих або безвісти зниклих. Елізабет…

— Можу собі уявити, — перебив я.

— Ні, ти не можеш собі уявити, — уперто правила матуся. — Вгадай, ким вона стала?

Я припустив найгірше або те, що могло виглядати найгіршим в очах моєї матері.

— Невже танцівницею? — запитав я.

Матінка серйозно похитала головою. Потім сумно, майже похмуро промовила:

— Ні, ремісницею, займається прикладним мистецтвом. Знаєш, що це таке? Вона малює, а може, й вирізає якісь ідіотські намиста або кільця, такі собі незграбні модні цяцьки і застібки з сосни. Думаю навіть, що вона вміє плести килимки з соломи. Коли вона востаннє була тут, то прочитала мені, пригадую, цілу лекцію про африканське мистецтво — достеменно професор! А одного разу, не спитавши дозволу, взяла і привела з собою подругу. Це була, — матінка на хвилю затнулася, проте потім усе ж зважилася і сказала: — Це була якась молодичка з коротким волоссям.

— Хіба все це таке погане?

— Гірше не може бути, хлоп’яточко! Люди починають робити з нікчемного матеріалу речі, які здаються цінними! До чого це призведе? Африканці обвішуються черепашками, але це ж зовсім інше. Коли хтось шахраює, гаразд. Але ці люди ще визнають шахрайство собі в заслугу, хлоп’яточко! Розумієш? Ніхто мене не переконає, ніби бавовна — це льон, а лаврові вінки роблять з ялинових шишок.

Матінка промовила все це дуже повільно, своїм звичним тихим голосом. Обличчя в неї почервоніло.

— А танцівниця тобі сподобалася б більше?

Матінка на хвилинку замислилася, потім, на превеликий подив, сказала:

— Звичайно, хлоп’яточко! Я не хотіла б, щоб моя дочка скакала по сцені, але танцівниця — це чесна професія. Навіть розтління їхніх звичаїв — на поверхні. Це не обман, не шахрайство. З якоюсь танцівницею такий хлопець, як ти, мабуть, може любитись. Але ж це прикладне мистецтво хоче заміж. Хіба ти не розумієш, хлоп’яточко? Коли ти оговтаєшся від війни, то побачиш сам. Так чи інакше, завтра ти маєш піти до своєї Елізабет. А де ви взагалі збираєтеся жити? І як взагалі піде ваше життя? Вона живе в свого батька. Коли накажеш завтра тебе розбудити?

— Не знаю, мамо!

— Я снідаю о восьмій, — зауважила вона.

— Тоді, будь ласка, о сьомій, мамо!

— Іди лягай, хлоп’яточко! На добраніч!

Я поцілував їй руку, вона поцілувала мене в чоло. Так, це була моя мати! Здавалося, нібито нічого не сталося, немовби я щойно не повернувся з війни, немовби світ не лежав у руїнах, немовби монархія не була зруйнована і наша стара вітчизна з її різноманітними незбагненними, але непорушними законами, мораллю, звичаями, схильностями, звичками, чеснотами, вадами існує й досі. У будинку моєї матері люди встають о сьомій ранку, хоча перед тим чотири ночі не спали. Я прийшов туди над північ. Тепер старовинний годинник на каміні з втомленим і ніжним дівочим личком вибив третю. Трьох годин ніжності моєї матері вистачило. Невже вистачило? У кожнім разі вона не дозволила собі додати до них ані чверті години і мала слушність: я невдовзі заснув з відрадною думкою, що я вдома, заснув у фортеці посеред зруйнованої вітчизни. Моя стара матінка своїм чорним костуром відганяла від мене всілякі привиди.


XXIV
Я ще не відчував жодного страху перед новим життям, яке на мене чекало, як тепер кажуть, реально ще його не усвідомлював. Радше, я чіплявся за невеликі доручення, що їх припоручали мені щогодини: я був схожий на людину, яка, стоячи біля підніжжя височенних сходів, якими їй доведеться підніматися, вважає першу сходинку найнебезпечнішою.

Слуги у нас більше не було, тільки дівчина-служниця. А слугу заступав наш старий двірник. Десь о дев’ятій ранку я послав його до своєї дружини з квітами і листом. Я повідомляв, що об одинадцятій відвідаю її, як, на мою думку, і личило. Я «зробив туалет» — так ще прийнято було говорити в мій час. Моє цивільне вбрання було бездоганне. Пішов я пішки. З’явився на місце чверть до одинадцятої і вирішив почекати в кафе навпроти. Рівно об одинадцятій подзвонив у двері. «Панів немає вдома!» — відказали мені. Квіти і лист вже було вручено Елізабет. Вона загадала мені передати, щоб я прийшов до неї в контору на вулиці Вольцайле. Тим-то я вирушив на Вольцайле. Так, Елізабет була там. Маленька табличка на дверях сповіщала: «Ательє Елізабет Тротта». Я сахнувся, побачивши своє прізвище.

— Привіт! — мовила моя дружина. А тоді докинула: — Дай-но, я на тебе гляну!

Я хотів поцілувати їй руку, проте вона не дала мені цього зробити, і вже цим мене збентежила. Це була перша жінка, яка не дозволила мені поцілувати їй руку, і це була моя дружина! Я відчув щось на кшталт того неприємного почуття, яке завжди охоплювало мене, коли на очі мені спадали аномалії й механізми, які виконують людські рухи, як-от клінічні божевільні або жінки, зображені до пояса. А проте це була Елізабет. У застебнутій догори зеленій блузці з виложистим коміром і довгою чоловічою краваткою. Обличчя її досі покривав ніжний пушок, я все ще впізнавав вигин шиї, коли вона нахиляла голову, і нервове постукування по столу міцними тонкими пальцями. Вона сиділа, відкинувшись назад, на простому канцелярському стільці з цитриново-жовтого дерева. Все тут було цитриново-жовте — і стіл, і рама картини, і облямівка на широких вікнах, і нічим не покрита підлога.

— Сідай хоч би на стіл! — сказала Елізабет. — Візьми сигарету. Я ще не повністю влаштувалась. — І вона розповіла мені, що все тут обладнала своїми руками. — Ось цими двома руками, — підкреслила вона і показала свої гарні руки. І цього тижня повинні ще доправити інші меблі й помаранчеві віконні гардини, адже помаранч і цитрина добрепоєднуються. Врешті, закінчивши свою розповідь, — а вона й досі говорила своїм колишнім, трохи хриплуватим голосом, який я так любив! — спитала:

— Де ти весь цей час носився?

— Це не я носився, а мене носило! — заперечив я.

— Спасибі тобі за квіти, — зауважила вона. — Ти посилаєш квіти. А чому було не зателефонувати?

— У нас нема телефону!

— Ну що ж, розповідай! — сказала вона і закурила сигарету. Закурила так, як закурює багато жінок, відтоді мені довелося це не раз спостерігати: затиснувши сигарету в скошеному кутику рота, від чого обличчя набирає виразу тієї хвороби, яку медики називають «facies partialis», до того ж їй насилу вдавалося зображати безтурботність.

— Я розповім пізніше, Елізабет, — сказав я.

— Як хочеш! — відказала вона. — Подивися мою папку. — Вона показала мені свої ескізи.

— Вельми оригінально! — кинув я. У папці були ескізи чого завгодно: килимів, шарфів, краваток, кілець, браслетів, підсвічників, абажурів. Усе було якесь кутасте.

— Ти розумієш? — запитала вона.

— Ні!

— Куди тобі! — сказала вона і глянула на мене.

В її погляді був біль, і я відчув, що вона має на увазі нашу шлюбну ніч. На мить мені навіть здалося, ніби я відчуваю якусь провину. Але як я мусив це висловити? Раптом відчинилися двері і в кімнату впурхнуло щось темне, якийсь вітерець — молода жінка з коротким чорним волоссям, великими чорними очима, смагляво-жовтим обличчям і густим пушком вусів над червоним ротом з міцними білими зубами. З цією жінкою увірвалося щось незрозуміле мені. Я встав, вона присіла на стіл.

— Це мій чоловік, — оголосила Елізабет. Лише за кілька хвилин я збагнув, що переді мною була та сама Йоланта.

— Ти не знайомий з Йолантою Сатмарі? — запитала моя дружина. Таким чином я дізнався, що це знаменита жінка. Вона ще краще за мою дружину вміла малювати ескізи до всього того, чого конче вимагало ужиткове мистецтво. Я вибачився. Справді, ні у В’ятці, ні по дорозі туди не довелося мені чути ім’я Йоланти Сатмарі.

— Де старий? — запитала Йоланта.

— Має невдовзі прийти! — відповіла Елізабет. Йшлося про мого тестя. Незабаром «старий» справді прийшов. Побачивши мене, вигукнув своїм звичаєм: «А-а» — і обійняв мене. Він був здоровий і бадьорий.

— Вернувся живий-живісінький! — скрикнув він з таким тріумфом, ніби сам мене доправив додому. — Усе добре, що на добре виходить! — відтак заявив він. Обидві жінки засміялись. Я відчув, що червонію. — Ходімо їсти! — Скомандував він. — Подивись навколо, — сказав він мені, — все це я спорудив ось цими двома руками. — І він показав свої руки. Елізабет при цьому вдала, ніби шукає своє пальто.

Отже, ми пішли їсти, точніше кажучи, поїхали, бо ж у мого тестя, звичайно ж, був власний автомобіль з шофером.

— У наш звичний ресторан! — наказав він. Я не наважився запитати, який ресторан був для нього звичним. Виявилося, що це старий, добре знайомий мені ресторан, де я так часто сидів з друзями, один із тих старовинних віденських закладів, власники яких краще знали своїх гостей, аніж власних кельнерів, і де гість був не просто платоспроможним клієнтом, а священною особою.

Проте тепер усе змінилося: нас обслуговували незнайомі кельнери, які мене не знали і з якими мій тесть вітався за руку.

Був у нього тут і свій «особливий» стіл. Я був у цьому закладі геть чужий, чужинець із чужинців. Бо зала була мені добре знайома, друзями мені були шпалери, вікна, закурена стеля, широка зелена кахельна піч і на підвіконні — фаянсова ваза з голубою крайкою, в якій стояли зів’ялі квіти. Тільки обслуговували мене чужі люди і з чужими людьми сидів я і їв за одним столом. Їхніх розмов я не розумів. Мій тесть, моя дружина Елізабет, Йоланта Сатмарі розмовляли про виставки; вони збиралися випускати журнали, плакати, доскочити всесвітньої слави і бозна-чого ще! «Ми прихопимо і тебе з собою», — час від часу говорив мені тесть, а я і поняття не мав про те, куди це він збирається мене «прихопити». Справді, вже одне уявлення про те, що мене можуть «прихопити», краяло мені душу.

— Запишіть на мій рахунок! — крикнув тесть, коли ми упоралися з їжею. Цієї миті з-за стійки з’явився Леопольд, дідусь Леопольд. Ще шість років тому ми звали його дідусем Леопольдом.

— Дідуньо! — крикнув я, і він вийшов до нас. Йому, напевно, вже перейшло за сімдесят. Він ледве совав ноги, і ноги мав калюхаті — прикмета, за якою пізнаєш старих кельнерів. Його світлі, вицвілі очі з червоними повіками за хитким пенсне вмить упізнали мене. Беззубий рот старого вже посміхався, вже розсунулися його білі пухнасті баки. Він задріботів до мене і взяв мою руку з такою ніжністю, з якою беруть птицю.

— О, як добре, що принаймні ви тут! — прошамкотів він. — Приходьте скоріше знову! Я матиму за честь, пане, обслужити вас сам! Нарешті у нас гість!

Мій тесть засміявся.

З тестем я мав переговорити. Тепер, як я вважав, мені відкрилися всі сходи, біля підніжжя яких я стояв. Нескінченне число сходинок налічували вони і ставали що вищі, то стрімкіші. Звичайно, можна було кинути Елізабет і більше нею не клопотатись. Однак про таку можливість я тоді й не думав. (Я й досі живу з усвідомленням того, що вона моя дружина.) Можливо, я перед нею завинив, навіть напевно. Можливо, також, що це моє колишнє, лише наполовину притлумлене кохання змушувало мене вважати, ніби мною рухає тільки сумління. Можливо, так проявилося моє бажання, безглузде бажання всіх молодих і підмолоджених чоловіків, з егоїзму за будь-яку ціну змусити жінку, яку вони колись кохали, а потім забули і яка тим часом змінилася, знову стати колишньою. Словом, я мав поговорити спочатку з тестем, а тоді з Елізабет.

Я зустрівся з тестем в барі старого готелю, де мене повинні були дуже добре знати. Щоб почуватися впевненіше, я за півгодини до зустрічі провів щось на кшталт розвідин. Так, усі вони були ще живі — два кельнери повернулися з війни і бармен теж. Так, вони навіть пригадали, що я їм дещо заборгував — до чого приємно мені було чути і це! Все там було тихим і лагідним. Денне світло м’яко сочилося крізь скляний дах. Вікон не було. Були старі добрі напої мирного часу. Мені принесли, як колись, старий «наполеон». «Ну й молодчина ж ти!» — захопився мій тесть. Ні, молодчиною я зовсім не був.

Я сказав йому, що хотів би тепер налагодити своє життя, точніше, наше життя. Відкладати рішучі заходи, так я сказав, я аж ніяк не збираюся. Спершу мені треба у всьому розібратися. Я людина скрупульозна.

Тесть спокійно все вислухав. Потім заговорив:

— Хочу тобі все сказати відверто. По-перше, я не знаю, чи збирається ще Елізабет з тобою жити, тобто чи любить вона тебе, — але це твоя, це ваша справа. По-друге, на що ти збираєшся жити? Що ти взагалі вмієш робити? У мирний час ти був багатим хлопцем з хорошого суспільства, тобто з того суспільства, до якого належав мій Бубі.

— Бубі! — Це був мій шваґер. Той самий Бубі, якого я з самого початку ненавидів усім нутром. Про нього я зовсім забув. — Де він? — запитав я.

— Загинув! — відповів тесть. Він замовк і одним махом осушив склянку. — Загинув 1916 року, — докинув він. Уперше мій тесть здався мені близькою і рідною людиною. — Отже, — правив він далі, — у тебе нічого немає і немає жодної професії. Що ж до мене, то я радник комерційний і навіть наділений дворянством. Але тепер це як бабі кадило. Армійське інтендантство заборгувало мені сотні тисяч. Їх мені ніхто не виплатить. У мене тільки і є, що кредит і трохи грошей в банку. Я ще молодий. Можу затіяти щось нове, масштабне. Ось узявся тепер, як бачиш, за прикладне мистецтво. Елізабет вчилася у цієї знаменитої Йоланти Сатмарі. «Майстерня Сатмарі» — під такою маркою цей мотлох може розійтися по всьому світу. Та й крім того, — мрійливо додав він, — пороху в моїй порохівниці ще вистачить!

Цього вислову для мене було достатньо, щоб тесть знову мені збридився. Мабуть, він це вловив, бо одразу по тому сказав:

— У вас грошей більше нема, я знаю, а от твоя матінка поки що про це не здогадується. Я можу взяти тебе в яку-небудь справу, якщо захочеш. Але спершу поговори з Елізабет. Бувай!


XXV
Отже, спершу я поговорив з Елізабет. Здавалось, я викопую щось таке, що сам сховав у землю. Чи штовхало мене на це почуття, чи вабила пристрасть до Елізабет? За народженням і вихованням схильний брати на себе відповідальність, а також прагнучи висловити різкий протест проти того ладу, який панував навколо мене і в якому я не зорієнтувався, я відчував, що зобов’язаний перш за все дати лад власним справам.

Елізабет справді прийшла в домовлену годину в ту кондитерську в центрі міста, де ми зустрічалися з нею раніше, в перші дні моєї закоханості. Я чекав її за нашим колишнім столиком. Мною заволоділи спогади, навіть сентиментальність. На мармуровій стільниці, здавалося мені, можна було б розгледіти деякі сліди наших, її рук. Звичайно, це була дитяча, смішна ідея. Я це розумів, однак силоміць до цієї ідеї себе привчав, просто-таки вганяв себе в неї, певною мірою заради того, щоб підмінити потребу «дати лад своєму життю» на яке-небудь почуття і в такий спосіб виправдати моє двостороннє з’ясування стосунків з Елізабет. Тоді я вперше відкрив для себе, що ми, люди, переживаємо все лише скоробіжно, швидко забуваємо і живемо набагато менше за будь-яку іншу істоту на землі. Я боявся Елізабет; війну, полон, В’ятку, повернення додому я майже викинув з пам’яті. Усі свої переживання тепер я так чи інакше співвідносив з Елізабет. А що вона, по суті, означала для мене порівняно із втратою моїх друзів Йозефа Бранка, Манеса Райзіґера, Яна Барановича і моєї батьківщини, мого світу? За літерою і духом як цивільних, так і церковних законів, Елізабет навіть не була мені дружиною. (У старій монархії ми могли б легко розлучитися, не кажучи вже про нинішні часи.) Чи викликала вона ще в мене бажання? Я глянув на годинник: за п’ять хвилин вона мала з’явитися сюди, а мені хотілося, щоб вона затрималася бодай ще на півгодини. Від страху я поїдав шоколадні птіфури з цикорію і кориці, здатні спокусити тільки наші очі, але не обдурити шлунок. (Спиртного в кондитерській не було.)

Елізабет прийшла. Прийшла не сама. Її супроводжувала приятелька — Йоланта Сатмарі. Я, зрозуміло, очікував, що вона прийде одна. Але коли з’явилася і Йоланта Сатмарі, я анітрохи не здивувався. Мені було ясно, що без цієї жінки Елізабет не прийшла б, не могла б прийти. І я зрозумів.

У мене не було забобонів, о ні! У тому світі, в якому я виріс, будь-який забобон вважався ознакою вульгарності. Разом з тим публічно демонструвати те, що вважалося забороненим, як на мене, було вульгарно. Ймовірно, Елізабет не привела б з собою на нашу зустріч жінку, в яку не була закохана. Тут вона мала б скоритися.

Вражала схожість обох жінок, хоча Господь закроїв їх на різний лад і риси вони мали різні. Це враження виникало завдяки подібності їхнього вбрання і жестів. Можна було б сказати, що вони схожі, як сестри або, радше, як брати. Як чоловіки, зволікали вони перед дверима, пропускаючи одна одну. Як чоловіки, зволікали ще й біля столу — кожна пропонувала іншій сісти першою. А я не робив більше і найбоязкішої спроби поцілувати руку однієї й іншої. У їхніх очах я був смішною істотою, сином жалюгідного роду, чужої, зневажуваної раси, не годним за все своє життя сподобитися посвячення в ту касту, до якої вони належали, і долучитися до таємниць, які вони зберігали. До того ж я був у владі ницих уявлень, що вони належать до слабкої статі, і досить нахабним для того, щоб прикривати ці мої уявлення галантністю. Вони сиділи зі мною поруч, рішучі й закриті, немов я викликав їх на дуель. Їх об’єднувала проти мене мовчазна, але дуже явна спілка. Це було помітно. Навіть якщо я говорив про щось найбанальніше, вони обмінювалися довгим поглядом, як дві людини, які давно вже знають, що я за тип і як можу висловитись. Інколи одна з них посміхалась, і за хвильку точнісінько таку ж посмішку повторювали губи іншої. Час від часу я, як мені здавалося, помічав, що Елізабет проявляє до мене інтерес, намагається крадькома на мене зиркнути, немов хоче мені довести, що вона, по суті, належить мені і кориться подрузі лише з примусу, всупереч власній волі і схильності. Про що нам було з нею говорити? Я поцікавився, як йде її робота. І прослухав лекцію про те, що Європа неспроможна оцінити матеріали, задуми, геніальність примітивних народів. Необхідно було вивести цілком заблуканий художній смак європейця на правильний, природний шлях. Прикраси, наскільки я зрозумів, були речами корисними. Я в цьому не сумнівався, про що і сказав. Охоче пристав я і на те, що художній смак європейців загубив дорогу. Не міг я зрозуміти одного: чого цей заблуканий художній смак нібито один тільки й винен у всій світовій катастрофі, — він-бо, вочевидь, наслідок, просто симптом.

— Симптом! — вигукнула Йоланта. — Я ж тобі казала, що він невиправний оптиміст! Хіба я не розкусила його з першого погляду? — говорячи це, Йоланта поклала свої маленькі широкі ручки на руку Елізабет. При цьому русі рукавички Йоланти зісковзнули з її колін на підлогу — я нагнувся було, але вона різко відштовхнула мене.

— Даруйте, — сказав я, — але я оптиміст.

— Ви з вашими симптомами! — вигукнула вона. Мені стало ясно, що цього слова вона не розуміє. — О восьмій Гаруфакс говоритиме про добровільну стерилізацію, — повідомила Йоланта. — Не забудь, Елізабет! Зараз уже сьома.

— Не забуду, — відказала Елізабет.

Йоланта підвелась і метнула погляд у Елізабет, наказавши їй іти за собою.

— Вибач, — мовила Елізабет і покірно рушила слідом за Йолантою до туалету.

Не було їх кілька хвилин. Достатньо часу для того, щоб я усвідомив собі, що, вперто намагаючись «дати лад своєму життю», лише посилюю плутанину. Я не тільки сам не знав, на яку ступити, але на додачу ще колотив інших. Якраз цієї думки я дійшов, коли жінки повернулися. Вони розплатились. Я не встиг навіть покликати офіціантку. Боячись, що я можу їх випередити і утисну їхню самостійність, вони, так би мовити, захопили офіціантку на ходу, на короткому відтинку між туалетом і касою. Прощаючись, Елізабет тицьнула мені в руку клапоть згорнутого в трубочку паперу. Вони втекли до Гаруфакса — слухати про стерилізацію. Я розгорнув папірець. «О десятій вечора у кав’ярні «Музеум». Сам» — написала на ній Елізабет. Збентеженню не було краю.

У кав’ярні смерділо вугляком, тобто гнилою цибулею і падлом. Електричного світла не було. Коли я чую різкий запах, то мені буває вкрай важко зосередитися. Запах діє сильніше за звуки. Я тупо чекав, не відчуваючи анінайменшого бажання знову побачитися з Елізабет. Пропало у мене і бажання «навести лад». Виходило, ніби запах газу остаточно переконав мене, що зі своїм прагненням навести лад я спізнився. Я чекав ще тільки з галантності. Але тривати галантність могла щонайбільше з так звану комендантську годину. І тепер мені, по суті, цей захід, яким зазвичай обурювався, здався неабиякою люб’язністю з боку влади. Ще б пак, вони, уряди, знали, що робили. Вони примушували нас відмовитися від неподобних нам властивостей і врегулювати наші безнадійні непорозуміння. Елізабет таки прийшла, за півгодини до закриття. Вона була чарівна, коли влетіла в кафе, чимось схожа на загнаного звіра, в короткій бобровій шубці, зі снігом у волоссі і на довгих віях і краплями талого снігу на щоках. Здавалося, вона прибігла до мене з лісу.

— Я сказала Йоланті, що тато захворів, — почала вона. І на очах у неї вже блищали сльози. Вона заридала. Так, вона ридала, попри те, що під розстебнутою шубкою у неї виднівся чоловічий комірець з краваткою. Я обережно взяв її руку і поцілував. Цього разу Елізабет не схильна була відштовхувати мою руку. Підійшов офіціант, він уже встиг закуняти. Горіли ще тільки дві газові лампи. Я думав, Елізабет замовить лікер. А їй захотілося ковбасок з хріном. Коли жінка плаче, апетит у неї нівроку, подумав я. Крім того, хрін виправдовував сльози. Її апетит мене зворушив. Я перейнявся ніжністю — зрадницькою, фатальною чоловічою ніжністю. Обхопив її за плечі. Вона відкинулася назад, однією рукою мочаючи ковбаску в хрін. Сльози у неї ще котились, але важили вони так само мало, як чимраз менші сніжинки на її шубці.

— Як-не-як я твоя дружина, — зітхнула вона. Але прозвучало це якось тріумфально.

— Звичайно, — відгукнувся я.

Елізабет різко розпросталася. Вона замовила ще порцію ковбасок з хріном і пиво.

Останню гасову лампу погасили теж — нам пора було йти з цієї кав’ярні.

— Йоланта мене чекає, — сказала Елізабет, коли ми вийшли.

— Я тебе проведу, — заявив я.

Ми мовчки йшли поруч. Падав млявий, якийсь ніби пойнятий гниттям сніг. Ліхтарі, теж гнилі, не світили. Скупі й злісні, вони ховали іскорку світла в своїх скляних коробках. Вони не освітлювали вулиці, а робили їх ще темнішими.

Коли ми дійшли до будинку Йоланти Сатмарі, Елізабет сказала:

— Мені сюди, до побачення!

Я попрощався. Запитав, коли мені можна буде до неї прийти, і вже зібрався йти. Раптом Елізабет простягла до мене руки.

— Не відпускай мене, — попросила вона. — Я піду з тобою.

Що ж, я взяв її з собою. З Елізабет я не міг увійти ні в один із тих будинків, де мене, можливо, ще пам’ятали за колишніми часами. Ми блукали цим великим, осиротілим похмурим містом, як двоє сиріт. Елізабет міцно тримала мене під руку. Через хутро шубки мені передавалося биття її серця. Іноді ми зупинялися біля одного з тьмяних ліхтарів, і я дивився в її мокре обличчя. Я не знав, від чого воно мокре — від сліз чи від снігу.

Ми дійшли до набережної Франца Йозефа, майже не здаючи собі справи з того, де опинилися. Самі того не усвідомлюючи, пройшли Ауґартенським мостом. Сніг сипав і далі, гнилий і бридкий, і ми увесь час німували. Один із будинків на Нижній Ауґартенській вулиці світив нам назустріч крихітною зірочкою. Ми обидва знали, що звіщає ця зірочка, і рушили їй назустріч.

Шпалери, як звичайно, були отруйно-зелені. Світла не було взагалі. Швейцар запалив свічку, почекав, доки стече кілька крапель, і приліпив її до нічного столика. Над умивальником висів рушник. На ньому криваво-червоними нитками всередині зеленого вінка були вишиті слова: «Мир домові сьому!»

У цій кімнаті в цю ніч я любив Елізабет.

— Я в полоні, — сказала вона мені. — Йоланта взяла мене в полон. Не треба було мені тоді їхати з Бадена, коли помер Жак.

— Ти не в полоні, — заперечив я. — Ти зі мною, ти моя дружина.

Я намагався дослідити всі таємниці її тіла, а їх воно ховало чимало. Юнацька пиха — тоді я вважав її чоловічою — наказувала мені стерти всі сліди, які могла залишити Йоланта. Що це було? Пиха? Чи, може, ревнощі?

Зимовий ранок поволі заповзав отруйно-зеленими шпалерами. Елізабет мене розбудила. Коли вона так дивилася на мене, то здавалася геть чужою. В очах — переляк і докір, так, був і докір. Її строга сріблясто-сіра краватка, схожа на маленький меч, висіла на спинці фотеля. Вона ніжно поцілувала мене в очі, але раптом схопилася і вигукнула:

— Йоланта!

Ми похапцем одяглися, паленіючи з сорому. Ранок був жахливий. Сипав дрібний град. Йти нам було далеко. Трамваї ще не ходили. Цілу годину йшли ми під колючим дощем до будинку Елізабет. Вона скинула рукавички. Рука її була холодна.

— До побачення! — крикнув я їй услід. Вона не обернулася.


XXVI
Була восьма ранку. Матуся вже сиділа за сніданком, як щодня. Ритуал нашої зустрічі здійснився своїм звичаєм.

— Доброго ранку, мамо!

Сьогодні матінка приголомшила мене, сказавши:

— Привіт, синку!

Давно вже я не чув від неї цього хлоп’ячого вітання.

Коли ж вона вживала його востаннє? Років десять, а може бути, п’ятнадцять тому, коли я був ще гімназистом і на канікулах, якщо міг сидіти з нею за сніданком. У той час вона ще мала звичку укинути іноді некривдний жарт, який, мабуть, їй самій здавався вельми дотепним. Наприклад, вона казала, вказуючи на фотель, на якому я сидів:

— Ну як, чи не жорстко тобі на цій шкільній лаві?

Одного разу я кинув: «Саме так, мамо!», за що був на три дні позбавлений права сидіти за столом.

Сьогодні вона навіть почала нарікати на якість повидла.

— Не розумію, — мовила вона, — де вони беруть стільки буряка! Спробуй, синку! Вони пишуть, що це корисно. Бодай їх… — вона не доказала. Лайки вона завжди обривала на півслові. Я їв буряк і маргарин і пив каву. Кава була смачна. Я помітив, що наша покоївка мені наливає з іншого кавника, і зрозумів, що хорошу, насилу добуту каву фірми «Майнль» мати приберігала для мене, а сама задовольнялася гіркою бурдою з цикорію. Але я мав і навзнаки не давати, що це зрозумів. Їмость не терпіла, коли хтось розгадував її маленькі стратегічні виверти. Треба було прикидатися сліпим. Її марнославство було настільки велике, що іноді вона переймалася навіть мстивістю.

— То ти зустрівся зі своєю Елізабет, — почала вона прямо. — Я це знаю, вчора сюди заходив твій тесть. Варто мені трохи піднатужитись, і цілком його розумію. Він сидів тут години дві. Виклав мені, що у вас з ним була розмова. Я йому сказала, що могла б взнати це від тебе, але його було не спинити. Отже, ти маєш намір дати лад своєму життю — ось що я почула. А що думає про це Елізабет?

— Ми з нею зустрічалися.

— Де? Чому не тут?

— Мені на думку це не спало, мамо. Було вже дуже пізно.

— Він сказав, що хоче взяти тебе в справу. Ти, мовляв, нічого не вмієш. Не можеш прогодувати дружину. Не знаю, в яку справу він збирається тебе взяти, але хай там як, ти мусиш докласти щось і від себе. А у нас нічого немає. Все вкладено у військову позику. Себто лопнуло, як булька на воді — як наша воєнна звитяга. Залишився у нас хіба що цей будинок. Він вважає, що будинок можна закласти. Тобі треба буде якось переговорити з нашим доктором Кініовером. Але де ти маєш працювати і що робити? Хіба ти щось тямиш у тому прикладному мистецтві? Твій тесть добре на ньому розуміється. Його лекція була ще докладніша за пояснення твоєї Елізабет. А хто така ця пані Йоланта Кечкемет?

— Сатмарі, мамо, — поправив я.

— Нехай буде Шекелі, — погодилася матінка. — То хто це така?

— У неї коротко стрижене волосся, мамо, і я її терпіти не можу.

— А Елізабет її подруга?

— Дуже близька подруга!

— Дуже близька, кажеш?

— Саме так, мамо!

— Ага! Тоді залиш це, синку. Чула я про таку дружбу. Мені цього досить. Я дещо читала, синку! Ти собі не уявляєш, як багато я знаю. Краще б у Елізабет був друг. Від жінок буває важко відкараскатися. А з яких це пір водяться жінки-професори? І яких наук ця професорка Кечкемет?

— Сатмарі, мамо! — поправив я.

— Нехай буде Лакатош, — трохи подумавши, сказала матінка. — То що ж ти можеш вдіяти проти жінки-професора? Боксер або артист — це інша річ!

Як же погано я знав свою матір! Ця літня жінка, яка лише раз на тиждень на дві години ходила в міський парк, аби «подихати повітрям», і заради тієї ж мети взяла за звичку лише раз на тиждень їздити у фіакрі аж на край Пратера, виявляється, мала уявлення про так звані «збочення». Скільки всього повинна була вона прочитати, наскільки ясно мала міркувати й мислити в ті довгі самотні години, що їх проводила вдома, де, спираючись на свого чорного ціпка, бродила поміж оповитими сутінками кімнатами нашого особняка, така самотня і багата, така наївна і мудра, така відірвана від світу і водночас великодосвідчена! Але я мав захищати Елізабет — що могла б подумати матуся, якби я не став це робити! Елізабет була моя дружина, я прийшов додому, ще не охолонувши від її обіймів, я ще відчував у долонях шовковисту прохолоду її юних грудей, ще вдихав аромат її тіла; відображення її личка з блаженно напівзаплющеними очима ще жило в моїх очах, і на моїх вустах ще лежала печать її губ. Я повинен був захищати Елізабет, і поки я її захищав, я знову спалахнув коханням до неї.

— Ця пані професорка Сатмарі проти мене безсила. Елізабет мене любить, в цьому я впевнений. Учора, наприклад…

Матуся не дала мені договорити.

— А сьогодні? — перебила вона. — Сьогодні вона знову у професорки Галаші!

— Сатмарі, мамо!

— Я ні за що маю такі імена, синку, ти це знаєш, і нічого весь час мене поправляти! Якщо ти збираєшся жити з Елізабет, то мусиш її утримувати. Отже, ти повинен, як каже твій тесть, узяти кредит під заставу нашого будинку. Потім увійти в якусь справу, як каже твій тесть. Що це я кажу: наш будинок? Це твій дім! Тоді цій професорці з її клятим прізвищем доведеться задовольнятися виготовленням намиста з ялинових шишок — Бог її розсудить! У нас на першому поверсі ще є вільне помешкання, здається, чотири кімнати, — двірник знає точно. У мене в банку ще дещо залишилось, я з тобою поділюся, спитай-но доктора Кініовера, скільки там. Столуватися ми можемо разом. Елізабет вміє готувати?

— Думаю, ні, мамо!

— Я колись уміла, — вимовила матінка, — тож якось уже згадаю! Головне, що ти можеш жити з Елізабет. А вона з тобою. — Вона більше не говорила «твоя Елізабет» — я вважав це ознакою особливої материнської ласки.

— Перейдися містом, синку! Навідай своїх друзів! Можливо, вони ще живі. Як ти гадаєш? Може, й справді пройдешся?

— Саме так, мамо! — відказав я і пішов до Штельмахера у Військове міністерство, щоб довідатися про своїх друзів. Штельмахер мав завжди сидіти на місці. Нехай Військове міністерство і стало тепер просто якимось відомством! Штельмахер напевно сидів на місці.

Він був на місці — старий, сивий і згорблений. Сидів за своїм старим письмовим столом, у своєму старому кабінеті. Тільки одягнений був у цивільний костюм, якийсь дивний, лантухуватий: він метлявся на ньому, до того ж був перелицьований. Час від часу Штельмахер просовував два пальці під комірець і відтягував його від шиї. Накрохмалене полотно дратувало його. Рукавчики теж дратували його. Він раз у раз притискав їх до краю столу, заштовхуючи назад у рукави піджака. Дещо було йому відомо. Хойницький ще живий, він живе на Відені. Дворжак, Сечені, Галлерсберґ, Ліхтенталь, Штрохофер щодня грають у шахи у кав’ярні «Йозефінум» на Верінґерштрасе. Штейскаль, Галаш і Ґрюнберґер як пішли за водою. Щонайперше я вирушив до Хойницького на Віден.

Він сидів у своїй колишній вітальні, у своїй квартирі. Впізнати його було майже неможливо, бо він зголив вуса.

— Навіщо, чого ради? — запитав я.

— Щоб я скидався на свого слугу. Я сам собі лакей. Сам відкриваю собі двері. Сам собі чищу чоботи. Дзвоню, коли мені що-небудь потрібно, і сам виходжу на дзвінок. — Що звелите, ваша світлість? — Сигарети! — І я чимчикую в тютюнову лавку. Столуватися поки ще можу задурно, у старої. — «Старою» в нашому колі зазвичай називали пані Захер. — Вино поки ще дістаю у товстуна. — Товстуном ми між собою прозивали Лаутґартнера у Гітцінґу. — А Ксандль стратив розум і тримають його у Штайнгофі[19], — так скінчив Хойницький свою сумну оповідь.

— Стратив розум?

— До решти. Раз на тиждень я його відвідую. «Крокодил» (це був дядько братів Хойницьких, Сапіга) переписав маєтки. Він опікун Ксандля. Я навіть не маю права протестувати. Це помешкання закладено. У мене є ще три тижні на те, щоб звідси вибратись. А як ти, Тротто?

— Ось хочу взяти кредит під заставу нашого будинку. Знаєш, я ж одружився. Мені треба утримувати дружину.

— О-о, одружився! — вигукнув Хойницький. — Я теж. Але моя дружина в Польщі. Хай береже її Господь, нехай живе там довго і добре ся має. Я вирішив полишити все на волю Божу. Бог заварив-бо усю цю кашу, цю отруйну кашу, а я не хочу нею пектися. — Трохи помовчавши, він грюкнув кулаком по столу і вигукнув:

— Це ви у всьому винні, ви, ви… — він шукав слово, — вся ваша наволоч. — Слово нарешті спало йому в голову. — Це ви своїми безвідповідальними жартиками за кавовим столом зруйнували державу. Мій Ксандль завжди це провіщав. Ви не бажали бачити, що ці альпійські бовдури і судетські чехи, ці дебільні нібелунґи так довго топчуть в порох і безчестять народи нашої країни, поки ті не почали ненавидіти і зраджувати монархію. Це не наші чехи, не наші серби, не наші поляки, не наші русини її зрадили, а тільки наші німці — панівна нація.

— Але моя сім’я словенського походження, — зауважив я.

— Пробач, — тихо сказав він. — Просто біля мене зовсім немає німців. Дайте мені судетського німця! — раптом закричав він знову. — Я його задушу! Підемо відшукаємо його! Ходімо! Йдемо в «Йозефінум».

Там сиділи Дворжак, Сечені, Гайлерсберґ, Ліхтенталь і Штрохофер, більшість ще у військових одностроях. Усі вони належали до колишнього світського товариства. Дворянські титули були заборонені, але що з того?

— Хто не знає мене на ім’я, — сказав Сечені, — той узагалі не здобув пристойного виховання!

Вони невпинно грали в шахи.

— Де судетець?! — вигукнув Хойницький.

— Я тут, — відгукнувся той. Це був уболівальник, дядько Кунц, старий соціал-демократ, редактор партійної газети, ладний будь-якої миті на фактах довести, що австрійці, по суті, німці.

— А ну ж, доведіть! — вигукнув Сечені.

Дядько Кунц замовив подвійну порцію слив’янки і заходився подавати доводи. Ніхто його не слухав.

— Хай Бог покарає судетських німців! — закричав Хойницький, який тільки-но програв партію. Він схопився і, скинувши стиснуті кулаки, кинувся на старого Кунца. Ми відтягли його. На губах у нього виступила піна, очі налилися кров’ю.

— Стукнуті в мозок маркомани[20]! — вигукнув він нарешті. Це був пік його люті. Потім йому відлягло від серця.

Я почувався незле, я знову був удома. Всі ми втратили колишнє становище, ім’я і ранг, будинок, і гроші, і значення, втратили минуле, сьогодення, майбутнє. Щоранку, коли ми прокидалися, щоночі, коли лягали спати, ми проклинали смерть, яка даремно заманила нас на своє грандіозне свято.

І кожен із нас заздрив полеглим. Вони спочивали в землі, і майбутньої весни на їхніх кістках виростуть фіалки. Ми ж повернулися додому безнадійно безплідними, з кволими крижами, покоління приречених на смерть, якими вона знехтувала. Висновок призовної комісії був категоричним. Він свідчив: «До смерті непридатний».


XXVII
Всі ми звикали до незвичного. Звикали похапцем. Ми квапилися пристосуватися, немов би самі того не усвідомлюючи, ми просто-таки гналися за нововведеннями, які ненавиділи і якими бридилися. Почали навіть любити своє нещастя, як люблять затятих у своїй ворожнечі ворогів. Ми ніби в ньому обшанцювалися. Ми були вдячні йому за те, що воно поглинуло всі наші дрібні, особливі, особисті негаразди, це був їхній старший брат, — нещастя таке велике, що його годі було чимось розвіяти і проти якого нічого не важив будь-який із наших повсякденних клопотів. По-моєму, люди могли б зрозуміти і, звичайно ж, подарувати навіть страхітливу згідливість нинішніх поколінь їхнім ще страшнішим гнобителям, якби взяли до уваги, що людській природі взагалі властиво надавати перевагу величезному, всежерущому лихові перед особистим горем. Жахливе лихо швидко ковтає маленьке нещастя, так би мовити, невдачу. Тим-то в ті роки ми любили жахливе горе. О, не те щоб ми були не здатні відбити у нього ще кілька маленьких утіх, викупити їх у нього, вициганити, витягнути. Ми часто жартували і часто сміялися. Ми витрачали гроші, яких у нас, щоправда, вже майже не було і які, втім, вже сливе знецінилися. Ми позичали їх і жбурляли, брали в дар і дарували самі, загрузали у власних боргах і покривали борги чужі. Десь так люди коли-небудь житимуть напередодні Страшного суду, висмоктуючи мед з отруйних квітів, звеличуючи загасуще як подавця життя, цілуючи щораз сухішу землю як матір родючості.

Наближалася весна, віденська весна, якій жодна зі слізних естрадних пісеньок нічого не могла закинути. Всім нині популярним мелодіям бракувало тієї щирості, якою принаджувала пісня дрозда у Вотівпарку або в Народному саду. Жоден римований пісенний текст не підкорює так, як у квітні чарівливо грубий, хрипкий крик закликайла перед якоюсь із яток на Пратері. Хто годен оспівати непомітний блиск «золотого дощу», який марно намагається сховатися серед свіжої зелені сусідніх кущів? Десь поруч уже відчуваєш чарівний аромат бузини — обіцянка свята. У Віденському лісі синіли фіалки. Люди сходилися парами. Ми сиділи в нашій звичайній кав’ярні, грали в шахи, в трик-трак, у тарок. Ми програвали і вигравали нічого не варті гроші.

Весна важила для моєї матері так багато, що, починаючи з п’ятнадцятого квітня, вона їздила в Пратер цілих два рази на тиждень, а не раз, як узимку. Фіакрів у Відні залишилось обмаль. Коні вмирали від старечого знесилення. Багатьох забивали і з’їдали потім у вигляді ковбаси. У каретних сараях колишньої армії можна було побачити деталі розбитих фіакрів, двоколок на ґумових шинах, в яких колись, напевно, каталися Чіршські, Паллавічіні, Штернберг, Естерхазі, Дітріхштайни, Траутмансдорфи. Моя матуся з властивою їй від природи обережністю — а з роками вона стала ще обережнішою — «здружилася» з одним із небагатьох візників. Він приїздив за нею двічі на місяць рівно о дев’ятій ранку. Іноді я супроводжував матінку, надто в дощові дні. Коли вона була не в гуморі — а дощ був для неї вже достатнім до того приводом, — то не хотіла бути одна. У тихому похмурому присмерку під брезентовим верхом ми мляво перемовлялися.

— Пане Ксавер, — звернулася якось матінка до візника, — розкажіть мені що-небудь.

Він обернувся до нас, пустивши коней хвилину-другу бігти клусом, і заходився розповідати всяку всячину. Його син здобув вищу освіту, повернувся з війни і був тепер активним комуністом.

— Мій син каже, — розповідав Ксавер, — що капіталізму каюк. Він більше не говорить мені «батько», а звертається зі словами: «Поїхали, вашмосць!». Голова у нього світла. Хлопець знає, чого хоче. У моїх конях він розбирається як баран в аптеці.

— А я що, теж капіталістка? — запитала матуся.

— Звісно, — зауважив Ксавер, — усі, хто не працює, а якось живе, — капіталісти.

— А жебраки? — не вгамовувалася матуся.

— Жебраки не працюють, але й не їздять фіакрами на Пратер, як ви, шановна пані! — відказав Ксавер.

Матінка сказала мені:

— Якобінець! — вона вважала, що висловилася говіркою «заможних».

Але Ксавер зрозумів. Він обернувся і сказав:

— Якобінець — це мій син. — Після чого гарненько хвицьнув батогом. Здавалося, ніби то він сам собі поаплодував за те, що має такі ґрунтовні історичні пізнання.

Моя матуся взагалі день від дня ходила дедалі гіршим робом, надто відколи я оформив іпотеку. Прикладне мистецтво, Елізабет, пані професорка, коротке волосся, чехи, соціал-демократи, якобінці, євреї, м’ясні консерви, біржові папери, мій тесть — усе це були об’єкти її презирства й ненависті. Нашого адвоката, доктора Кініовера, який був другом мого батька, вона задля простоти називала «євреєм». Нашій покоївці вона доклала прізвисько «якобінка», а двірника прозвала «санкюлотом», врешті-решт Йоланту Сатмарі матінка звала не інакше як Кечкемет. У нашому житті з’явився новий персонаж — такий собі Курт фон Штеттенгайм, який прибув просто з провінції Бранденбурґ і за всяку ціну прагнув поширити в світі прикладне мистецтво. На вигляд він був як один із тих людей, про яких нині кажуть «доброго роду». Під цим розуміють суміш чемпіона з тенісу і типа власника дворянського маєтку, який часом трапляється на селі і скидається почасти чи то на пасажира, чи на стюарда океанського пароплава. Такі люди приїздять з Прибалтики, Померанії, навіть з Люнебурзької пустки. Нам ще порівняно пощастило. Наш пан фон Штеттенгайм приїхав лише з провінції Бранденбурґ.

Він був високий і м’язистий, білявий і веснянкуватий, лоб його прикрашав незмінний шрам — питома ознака пруссака, а око — монокль, такий протиприродний, що здавався він якоюсь фізичною вадою. Я і сам іноді користуюся моноклем — заради зручності, я занадто пихатий, щоб носити окуляри. Але трапляються обличчя з Померанії, Прибалтики, з провінції Бранденбурґ, яким монокль надає такого виразу, ніби у них є третє, зайве око, не слуга звичайним очам, а їхня скляна маска. Коли пан фон Штеттенгайм затискав у оці монокль, він нагадував пані професорку Йоланту Сатмарі, коли та закурює цигарку. Коли пан фон Штеттенгайм говорив або особливо коли він гарячкував, його каїнів рубець на лобі наливався кров’ю, а гарячкував він даремно. Бо з нього сипалися слова, які вкрай суперечили його запалу, наприклад: «Отже, можу вам сказати, що я просто остовпів», або: «Я завжди кажу: тільки не впадати у відчай!», або: «Ставлю десять проти одного і клянусь вам!». І так далі. Іпотечного кредиту моєму тестеві явно не вистачило. Фон Штеттенгайм обіцяв вкласти солідний капітал в ательє Елізабет Тротта. Тесть кілька разів влаштовував мені зустрічі з ним. Адже він саме заради іпотеки зрештою і «втягнув» мене в прикладне мистецтво! Тож йому належало щонайменше представити мені нашого третього компаньйона.

— Одного графа Тротта я знаю! — вигукнув фон Штеттенгайм, тільки-но ми з ним обмінялися першими двома фразами.

— Ви помиляєтесь, — заперечив я, — Тротти дістали тільки баронський титул, і то лише в одній своїй гілці, не знаю, чи живі вони ще чи ні.

— Еге ж, я згадав, той старий полковник був барон.

— Ви знову помиляєтесь, — зауважив я. — Мій дядько — капітан округу.

— Даруйте! — відповів фон Штеттенгайм, і його шрам налився кров’ю.

У фон Штеттенгайма народилася ідея назвати нашу фірму «Майстерні Йолана». Під цією назвою її і зареєстрували. Коли б я не прийшов у контору фірми, Елізабет старанно малювала. Малювала незбагненні речі, як, наприклад, дев’ятикутні зірки на гранях октаедра, або десятипалу руку, що її слід було зробити з агату і обізвати «Благословення Крішнамурті», або ж червоного бика на чорній землі, якого звали «Апіс», корабель з трьома рядами весел, який дістав назву «Саламіс», або браслет у вигляді змії на ім’я «Клеопатра». Ці ідеї виходили від професора Йоланти Сатмарі, вона диктувала Елізабет ці плани. У іншому між мною і нею встановилася похмура, сповнена ненависті умовна люб’язність, на дні якої таїлися взаємні ревнощі. Елізабет любила мене, в цьому я був упевнений, страх вона відчувала перед професором Йолантою, одну з тих відмін страху, якій тодішня медицина не без успіху намагалася дати визначення, але не здолала пояснити. Відколи пан фон Штеттенгайм вступив третім учасником в наші «Майстерні Йолана», мій тесть і пані професор вважали мене перешкодою на шляху прикладного мистецтва, людиною, незугарною робити щось корисне і цілком не вартою того, щоб звірятися їй з художніми та діловими планами нашої фірми. Я лишався для них лише чоловіком Елізабет.

Фон Штеттенгайм складав проспекти всіма мовами світу і розсилав їх теж по всіх усюдах. І що менше приходило відгуків, то більше він запалювався. З’явилися нові гардини, слідом за цитриново-жовтими стільцями — софа, теж цитриново-жовта з чорними зеброподібними смугами, дві лампи з шестикутними абажурами з японського паперу і пергаментна географічна мапа, на якій усі країни і міста були позначені шпильками — всі, зокрема й ті, куди наша фірма нічого не посилала.

У ті вечори, коли я заходив за Елізабет, ми не говорили ні про Штеттенгайма, ні про професорку Йоланту Сатмарі, ні про прикладне мистецтво. Щодо цього у нас існувала домовленість. Ми переживали солодкі, чарівні весняні ночі. Немає сумніву: Елізабет кохала мене.

Я був терплячий. Я чекав. Чекав хвилини, коли вона самохіть скаже, що хоче остаточно переїхати до мене. Наше помешкання на першому поверсі нас чекало.

Матуся ніколи не питала мене про наміри Елізабет. Час від часу вона кидала якусь фразу на кшталт: «Тільки-но ви в’їдете» або: «Коли ви мешкатимете у мене» тощо.

До кінця літа з’ясувалося, що наші «Майстерні Йолана» не дають жодного прибутку. Крім того, не щастило й моєму тестеві з його достатком «пороху в порохівницях». Він намагався спекулювати на марці з допомогою фон Штеттенгайма. Як на те, марка впала. Мені треба було взяти другий, значно більший іпотечний кредит під наш будинок. Я заговорив на цю тему з матусею — вона не бажала про це чути. Я розповів це тестеві.

— Ти недотепа, я завжди це знав, — заявив він. — Я сам до неї піду.

Він пішов до моєї матері, але не один, а разом з фон Штеттенгаймом.

Матінка, що боялася незнайомих людей і навіть відчувала до них огиду, попросила мене зачекати вдома. Тож я мимоволі залишився. Сталося щось неймовірне: фон Штеттенгайм припав моїй матері до вподоби. Коли вони гомоніли у нашій вітальні, мені навіть здалося, що матінка наче силкується нахилитися до співрозмовника, щоб краще розчути його рясні й нікчемні потоки слів. «Чудесно! — мовила матуся. — Чудесно!» — повторила вона кілька разів, причому після найжалюгідніших фраз фон Штеттенгайма. Він — і він теж! — прочитав нам лекцію про прикладне мистецтво взагалі і про товари АТ «Майстерні Йолана» зокрема. І моя добра стара матуся, яка, звісно, так само мало розумілася на ужитковому мистецтві, як і раніше, після лекції Елізабет, відтепер невпинно торочила:

— Тепер я розумію, тепер я розумію, тепер я розумію!

У пана фон Штеттенгайма вистачило смаку сказати:

— Колумбове яйце[21], вельможна пані!

І матінка слухняно, як відлуння, повторила:

— Колумбове яйце! Ми візьмемо другу заставну.

Наш адвокат Кініовер спочатку опирався.

— Попереджаю вас, — сказав він. — Це справа безперспективна. У вашого шановного тестя і шеляга нема за душею. Я взяв довідки. Цей фон Штеттенгайм живе на позики, які берете ви. Він запевняє, буцімто є співвласником зали «Таттер» у берлінському Тірґартені. Мій берлінський колега повідомив мені, що це брехня. А що я був другом вашого покійного тата, то присягаюся, що кажу вам правду. З професорки Йоланта Сатмарі такий же професор, як з мене. Вона ніколи не відвідувала жодного з вищих навчальних закладів Відня чи Будапешта. Попереджаю вас, пане Тротта, попереджаю вас.

У «єврея» були чорні оченята, що сльозилися, ховаючись за криво начеплене пенсне. Одну половину своїх сивих вусів він підкручував угору, інша понуро звисала вниз. Таким чином до певної міри виявлялася подвійність його натури. Йому було до снаги після довгої похмурої промови, в якій він передрікав мій неминучий крах, несподівано заявити: «Хай там як, а все це скінчиться добре! Господь — наш батько!» Цю фразу він узагалі твердив щоразу за заплутаних обставин. Цей нащадок Авраама, який успадкував і благословення, і прокляття, легковажний, як австрієць, і сумний, як єврей, чутливий, проте лише до тієї межі, за якою чутливість може стати небезпечною, гострозорий, попри криво начеплене пенсне, з бігом часу став мені близький як брат. Я часто заходив до нього в контору без жодної причини, безявної потреби. На письмовому столі у нього стояли світлини двох його синів. Старший загинув на війні. Молодший навчався на медичному.

— Думки йому заносяться у якісь високі соціальні сфери, — поскаржився старий доктор Кініовер. — Але ж наскільки важливіше було б знайти ліки від раку! Боюся, у мене самого він завівся теж, десь там, позаду, коло нирок. Якщо вже мій син вивчає медицину, йому годилося б подумати про старого батька, а не про порятунок людства. Рятівників повно! Хоч би і ви… Ви ж хочете врятувати ужиткове мистецтво? Ваша шановна мама хотіла врятувати батьківщину. Усі свої чималенькі статки вона вклала у військову позику. У неї залишилася лише сміхотворна сума, на яку вона застрахувала своє життя. Ваша шановна мама, ймовірно, уявляє, що цих грошей їй вистачить на безтурботну старість. Вона могла б прожити на них акурат два місяці. Професії у вас нема, та й роботи ви, певно, теж не знайдете. Але якщо ви не почнете щось заробляти, то витягнете ноги. Даю вам пораду: у вас є будинок, відкрийте в ньому пансіон. Постарайтеся втовкмачити це вашій поважній матусі. Іпотечний кредит, який ви взяли, не останній. Вам знадобляться ще й третій, і четвертий. Повірте мені! Господь — наш батько!

Фон Штеттенгайм частенько заглядав до моєї матінки, але попереджав про свої відвідини рідко. Матінка завжди зустрічала його радо, а часом навіть захоплено. Здивовано і з прикрістю спостерігав я, як стара, розпещена й сувора жінка з веселою поблажливістю приймає, хвалить і цінує його хамські жарти, вульгарні примовки, дратівливі жести. Штеттенгайм мав звичку раптовим страшним рухом викидати вперед і підносити до очей ліву руку, щоб глянути, котра година на його наручному годиннику. Мені щоразу здавалося, що при цьому він неминуче штовхнув би сусіда ліворуч: добре, що його не було. Коли він брав філіжанку з кавою, то, наче гувернантка, відставляв мізинець правої руки, саме той палець, на якому він носив масивний перстень з печаткою — печатка нагадувала якусь комаху. Говорив він тим гортанним голосом, який вирізняє деяких пруссаків і виходить немовби не з людського горла, а з димаря, і випустошує навіть серйозні речі, що часом звучать в їхніх устах.

І треба ж було, щоб саме цей шелихвіст сподобався моїй улюбленій старій матусі.

— Чудесний! — казала вона про нього.


XXVIII
Поступово він підкупив і мене, і то так, що спочатку я навіть цього не помітив. Він був мені потрібен, потрібен просто заради матінки. Він підтримував стосунки між нашим будинком і Елізабет. Я не міг довго стояти між двома жінками — навіть між трьома, якщо зважати на пані професорку. Відколи фон Штеттенгайм з’єднав неабияку ласку в моєї матері, Елізабет іноді заходила до нас додому. Матінка лише натякнула на те, що не хотіла б бачити пані професорку. Втім, вона помітно відступалася і від Елізабет. Це теж почасти було заслугою фон Штеттенгайма, чим він знову-таки мене прихилив до себе. Я звикав до його несподіваних витівок (вони дедалі рідше мене лякали), до його голосу, який завжди лунав трохи голосніше, ніж потребувало приміщення, де він говорив. Складалося враження, ніби він взагалі не знає, що бувають приміщення менші й більші. Наприклад, кімната в житловому будинку та перон вокзалу. У вітальні моєї матері він розмовляв тим дещо квапливим голосом, яким деякі прості люди мають звичай розмовляти по телефону. На вулиці ж мало не кричав. А що він вживав суціль безглузді вислови, то вони звучали ще голосніше. Довгий час я дивувався тому, що моя матінка, якій чийсь підвищений тон, надмірний шум, вулична музика і навіть концерт під відкритим небом завжди завдавали фізичних страждань, могла терпіти і тим більше вважати «чудесним» голос фон Штеттенгайма. Лише за кілька місяців я випадково дізнався причину такої поблажливості.

Одного разу ввечері я повернувся додому невчасно. Хотів привітатися з матінкою, заходився її шукати. Покоївка мені сказала, що вона сидить у бібліотеці. Двері в кімнату, яка правила нам за бібліотеку і межувала з вітальнею, були відчинені — стукати не випадало. Коли я привітався, стара жінка явно мене не почула. Спершу я подумав, що вона задрімала над книгою. До того ж вона сиділа плечима до мене, обличчям до вікна. Я підійшов ближче — вона не спала, вона читала і якраз перевертала сторінку, тільки-но я став поруч.

— Добрий вечір, мамо! — мовив я.

Вона не глянула на мене. Я доторкнувся до неї. Вона злякалася.

— Ти як сюди потрапив? — запитала вона.

— Забіг на хвилинку, мамо, хотів тільки відшукати тут адресу Штясни.

— Про нього вже давно ні звістки, ні чутки. Гадаю, він помер.

Поліцейський лікар, доктор Штясни був моїх років, певно, матуся мене не зрозуміла.

— Я маю на увазі доктора Штясни, — пояснив я.

— Ясно, тільки, по-моєму, він два роки тому помер. Йому, певно, переступило за восьмий десяток.

— Значить, помер! — повторив я. Тут мені стало ясно, що матінка недочуває. Винятково завдяки своїй внутрішній дисципліні, тій незвичайній дисципліні, якої від нас, молодших, з дитинства вже не вимагали, вона знаходила в собі загадкову силу приховувати цю свою фізичну ваду у ті години, коли чекала мене додому, мене та інших. У ті довгі години, коли матуся чекала, вона готувалася слухати. Бо ж сама вона не могла не усвідомлювати, що старість завдала їй одного зі своїх ударів. Незабаром, думав я, вона оглухне, як рояль без струн!

Так, можливо, вже тоді, коли в нападі сум’яття вона наказала вийняти з рояля струни, у неї з’явилося передчуття, що на неї насувається глухота, і невиразний страх, що незабаром вона вже не зможе як слід вловлювати тони! З усіх ударів, яких могла завдати старість, цей мав стати для матінки — вона ж була істинною донькою музики — найтяжчим. Тієї миті вона здалася мені майже надприродно великою, відсунулася в інше століття, в епоху давно забутої героїчної аристократії. Бо приховувати і заперечувати свої вади властиво аристократам і героям. Тому вона так і цінувала фон Штеттенгайма. Його вона, вочевидь, чула краще за інших, і була йому за це вдячна. Його банальності її не втомлювали.

Я попрощався — мені треба було зайти до себе в кімнату, щоб узяти адресу Штясни.

— Можна мені прийти о восьмій, мамо? — крикнув я, цього разу вже піднісши голос. Вийшло, мабуть, занадто голосно.

— Відколи це ти кричиш? — здивувалася вона. — Приходь, у нас сьогодні клюцки з вишнями, щоправда, з житнього борошна.

Я гарячково намагався прогнати думку про пансіон. Моя мати — хазяйка пансіону! Яка дика, безглузда ідея! Недочування матусі ще більше підносило її гідність. Нині вона, можливо, вже не чула, як постукує власним ціпком, або ж не чула навіть, як шурхотять її кроки. Я зрозумів, чому вона так поблажливо ставилася до нашої покоївки, білявої, тілистої й незграбної дівчини, роботящої і тупуватої доньки віденського передмістя, що мала схильність все робити з шумом і гуркотом. Моя мати поміж пансіонерів! Наш будинок, де не замовкають дзвінки, які вже сьогодні різали мені вухо, бо матусі було не до снаги вловити все їхнє нахабство. Я, так би мовити, мав чути за нас обох і за обох почуватися ображеним. Але який ще могли б ми знайти вихід? Доктор Кініовер мав слушність. Ужиткове мистецтво ковтало іпотечні кредити один по одному.

Матусі до цього був малий клопіт. Отже, відповідав, як зазвичай говориться, я один. Он як, я — і відповідальність! Не те щоб я був боягузом! Ні, просто я був на це не здатен. Я не боявся смерті, проте боявся канцелярії, нотаря, начальника поштового відділення. Я не вмів рахувати, у кращому разі тільки додавав. Множення вже перетворювалося для мене на муку. Атож! І це я мав відповідати!

Тим часом пан фон Штеттенгайм, цей вайлуватий птах, жив, покотивши лихом.

У нього завжди були гроші, він ніколи їх не позичав, а навпаки — пригощав усіх моїх друзів. Щоправда, ми його не любили. Коли він раптом з’являвся у кав’ярні, ми миттю замовкали. Крім того, у нього була звичка щотижня приходити з іншою жінкою. Він підхоплював їх скрізь, і були вони всіх мастей: танцівниці, касирки, швачки, модистки, куховарки. Він любив прогулятися, купував костюми, грав у теніс, їздив верхи у Пратері. Одного разу ввечері він вийшов мені назустріч з під’їзду нашого будинку, коли я саме повертався додому. Здавалося, він поспішав, його чекав автомобіль. «Я мушу їхати!» — кинув він і сів у машину.

У матусі сиділа Елізабет. Вона явно прийшла до нас разом з фон Штеттенгаймом. Я відчув у нашому помешканні щось чуже — якийсь дивний, незвичний запах. Певно, тут, поки мене не було, сталося щось несподіване. Коли я увійшов до кімнати, жінки говорили між собою, проте розмова була явно силувана, і я відразу помітив, що мета її — ввести мене в оману.

— Я зустрів біля дверей фон Штеттенгайма, — мовив я.

— Авжеж, — сказала Елізабет, — він проводив мене сюди і просидів з нами чверть години.

— У нього, бідолахи, клопоти! — зауважила матуся.

— Йому потрібні гроші? — запитав я.

— Звісно! — відгукнулася Елізабет. — Сьогодні у нас був скандал. Скажу тобі відразу: Йоланта зажадала грошей. Довелось їй дати. Це вперше вона зажадала грошей. Річ у тому, що вона подає на розлучення. А Штеттенгайму теж терміново знадобилися гроші. Мій батько, каже він, цими днями має за дещо заплатити. Ось я й привела його сюди.

— Матуся дала йому грошей?

— Атож!

— Готівкою?

— Чеком!

— На яку суму?

— Десять тисяч!

Я знав, що у матінки, за словами «єврея», ще лежали в банку «Ефруссі» п’ятдесят тисяч крон, хай вони і невпинно знецінювались. Я заходився під суворим і переляканим поглядом матінки міряти кроками кімнату, чого раніше ніколи не робив. Уперше в житті наважився я в її присутності піднести голос. Я мало не кричав. У всякому разі я гарячкував. Увесь мій гнів на Штеттенгайма, на Йоланту, на тестя, а ще — гнів на власну податливість, з яким я довго крився, разом заплеснув мене. До цього домішувався і гнів на матусю, і ревнощі до Штеттенгайма. Я вперше дозволив собі перед матусею вжити неприпустимий вираз «смердючий пруссак», що його почуєш хіба в казино. Сказав і сам злякався.

Я дозволив собі ще й щось більше: сказав матусі, щоб надалі вона не сміла виписувати чеки без моєї згоди. За одним духом я також заборонив Елізабет коли-небудь ще приводити до моєї бідної матусі людей, яким потрібні гроші, — якихось пройдисвітів, буквально сказав я. А оскільки я себе знав і прекрасно розумів, що лише раз-два на три роки можу виказати свою волю, свою відразу, викласти свою щиру думку про людей і обставини, то свідомо розпалював себе ще більшою люттю. Я кричав:

— Щоб ноги професорки не було в моєму домі! — І ще: — Про ужиткове мистецтво я більше й знати не хочу! І ось що, Елізабет: давай-но наведемо лад. Ти переїдеш сюди, разом зі мною!

Матінка дивилася на мене своїми великими сумними очима. Вона вочевидь була і перелякана, і втішена цим моїм раптовим вибухом.

— Викапаний покійний батько! — сказала вона Елізабет.

Сьогодні я і сам в це вірю: можливо, тоді моїми вустами говорив батько. Мені хотілося швидше піти з дому.

— Батько його, — правила далі матуся, — бува, розгуляється — як справжня гроза. А скільки тарілок він потрощив! Скільки тарілок у нападі гніву! — Вона широко розкинула руки, щоб дати Елізабет уявлення про купу тарілок, які мій батько обернув на черепки. — Кожні півроку! — сказала матуся. — Це була хвороба, надто влітку, коли ми їхали в Ішль і пакували валізи. Цього він терпіти не міг. І малий теж, — докинула вона, хоча ще ніколи не спостерігала за мною в такий час, коли люди зазвичай пакують валізи.

Мені хотілось її обійняти — цю бідну, стару, чимраз глухішу жінку. Воно було й на краще. Вона більше не сприймала шуми сьогодення. Їй чулися звуки минулого, наприклад, гуркіт тарілок, які потрощив мій розлючений батько. Крім того, пам’ять її слабнула, як часто трапляється зі старими людьми, коли ті глухнуть. І це було теж на краще! Яка ласкава природа! Недуги, які вона дарує нам в старості, — це її ласка. Коли ми старіємо, вона дарує нам забудькуватість, глухоту, слабкий зір, а незадовго до смерті — і плутанину в голові. Тіні, які вона висилає вперед, прохолодні і благодатні.


XXIX
Мій тесть, як і чимало людей його типу, намагався спекулювати на падінні французького франка. Ця спекуляція не вкипіла. З купи «пороху у порохівницях» у нього не залишилось ані дрібки. Та й «Майстерня Йолана» не давала ні шеляга. Все цитриново-жовте умеблювання виявилося марним. Не до діла були й ескізи професора Йоланти Сатмарі. Не вартували фунта клоччя і незрозумілі малюнки моєї дружини Елізабет.

Мій незмінно хапкий тесть втратив інтерес до прикладного мистецтва і несподівано звернувся до газетної індустрії — в ті роки в Австрії за німецьким прикладом стрімко збільшувалося газетярство. Він став співвласником так званої «Монтаґсцайтунґ». І туди хотів затягти й мене. Він давав, як кажуть, «біржові підказки» і на цьому заробляв. Од вартості нашого будинку за вирахуванням іпотечних кредитів нам залишалася ледве чи третина. А коли пустили в обіг нові гроші, з’ясувалося, що від капіталу моєї матері в банку «Ефруссі» лишилося всього кілька тисяч шилінґів.

Першим з нашого світу зник фон Штеттенгайм. Він «накивав п’ятами»: недарма ж цей вислів він сам часто й охоче вживав. Навіть прощального листа не написав. Тільки дав телеграму: «Термінова зустріч. Повернуся! Штеттенгайм». Довше за всіх протрималася пані професорка Сатмарі. Ось уже кілька тижнів, як знамените ательє з цитриново-жовтими меблями винайняла компанія ТОВ «Ірак», яка торгувала перськими килимами. Вже кілька тижнів спливло по тому, як мій тесть надумався продати свій будинок віденському муніципалітетові. Змінилося півсвіту, проте пані Йоланта Сатмарі залишалася там, де й колись, — у готелі «Реґіна». Вона була категорично налаштована не розлучатися ні з однією зі своїх звичок, манер і вихилясів. Вона досі малювала ескізи. Процес розлучення вона виграла: чоловік щомісяця виплачував їй аліменти. Вона часто говорила про те, що виїде в Сан-Франциско, бо ж Європа, на її думку, була «зогиджена». Її надили небачені континенти. Але вона не їхала. Ні перед чим не відступала. Іноді вона марилася мені у кошмарах. Атож, у кошмарах, наче якесь пекельне чадо, призначене для того, щоб звести зі світу Елізабет і мене самого. Чому вона все ще не поїхала? Пощо й далі малювала ескізи? Якого біса Елізабет незмінно день у день до неї віялася? Віялася в готель, аби забрати ескізи, які вже ніколи нікому не знадобляться?

— Я наче провалилася в яму! — зізналася мені одного разу Елізабет. — Я кохаю тебе! — мовила вона. — Ця жінка мене не відпускає, — я не зрозумію, чим вона займається.

— Давай поговоримо з моєю матусею! — запропонував я.

Ми пішли до мене додому, пішли у наш дім. Був уже пізній вечір, але матуся ще не спала.

— Мамо, я привів Елізабет, — оголосив я.

— Гаразд! — відгукнулася матуся. — То нехай тут і залишається!

Я вперше спав з Елізабет у своїй кімнаті, під рідним дахом. Здавалося, що мій батьківський будинок ще розпалює наше кохання, благословляє його. До кінця днів збережу я спогад про цю ніч, воістину шлюбну ніч, єдину шлюбну ніч у моєму житті.

— Я хочу від тебе дитину, — сказала Елізабет уже спросоння.

Я вважав це звичайною ніжністю. Проте вранці, прокинувшись, а прокинулася вона першою, Елізабет обхопила мене за шию і діловитим, майже образливо діловитим тоном сказала:

— Я твоя дружина, я хочу від тебе завагітніти, хочу здихатись Йоланти, вона мені осоружна, хочу дитину.

З цього ранку Елізабет залишилась у нашій домівці. Від професорки Йоланти Сатмарі ще прийшов однісінький короткий прощальний лист. Вона поїхала не в Сан-Франциско, як погрожувала, а в Будапешт, де поклала об’якоритися.

— Де ж вона тепер, пані професорка Кечкемет? — час від часу питала матуся.

— У Будапешті, мамо!

— Вона ще нагряне! — зауважила матуся. І вона як у воду дивилася.

Тепер всі ми жили в одному будинку, і жили нівроку. Матуся навіть зробила мені ласку і придушила в собі неприязнь до деяких людей. Про нашого адвоката вона більше не говорила «єврей», а називала його, як у минулі роки, «доктор Кініовер». Він же вперто тримався своєї ідеї: нам треба відкрити пансіон. Доктор Кініовер належав до тих так званих практичних людей, яким несила відмовитися від якоїсь так званої продуктивної ідеї, хай навіть інші не можуть її здійснити. Він був реалістом, а отже, такий само впертий, якими прийнято вважати лише фантастів. Доктор Кініовер бачив перед собою тільки корисність того чи іншого проекту і був певен, що всі люди, хай би про кого йшлося, рівною мірою здатні здійснювати корисні проекти. Так ніби кравець, приміром, міг би змайструвати зручні меблі, не беручи до уваги розміри будинків, дверей, кімнат. І ми відкрили пансіон. Доктор Кініовер заходився діставати нам необхідний для цього дозвіл з таким запалом, з яким, приміром, навіжений винахідник намагається одержати патент на той чи той свій винахід, бо ж це правило для нього за офіційне визнання.

— У вас же стільки друзів! — казав він мені. — Ви можете винайняти гостям цілих дванадцять кімнат. У вашої матусі залишаться дві. У вас із дружиною — чотири. Вам знадобляться ще одна покоївка, телефон, вісім ліжок і дзвінки.

Ми й не зчулись, як він понаприводив нам покоївку й усіляких слюсарів, притягнув телефон і позичені ліжка. Лишалося ще знайти наймачів. Хойницький, Штескаль, Галаш, Ґрюнберґер, Дворжак, Сечені, Галлерсберґ, Ліхтенталь, Штрохофер — усі вони, так би мовити, залишилися без даху над головою. Я привів їх у наш пансіон. Єдиним, хто заплатив наперед, був барон Галлерсберґ. Син великого цукрівника з Моравії, він дозволяв собі геть чужу для нашого кола розкіш бути педантично акуратним. Він не позичав грошей і не давав у позику. У бездоганно вичищеному й випрасуваному костюмі, сама охайність, він жив серед нас, з нами на короткій нозі, а ми його терпіли за лагідність, скромні манери і цілковиту відсутність почуття гумору. Міг, наприклад, ні з того ні з сього кинути: «Наш завод пережив важкі часи». І відразу починав з олівцем у руках підраховувати на папері, в яких сумах обчислюються батькові клопоти. При цьому він сподівався, що й ми зовні переймемося його тривогами: як нам було не зробити йому таку ласку! «Мені доводиться себе обмежувати», — нарікав він у такі моменти.

Ось і в нашому пансіоні він теж себе обмежував. Платив він точно і завжди наперед. У нього був страх перед боргами, рахунками — «вони набираються», любив він говорити, і про нас був невисокої думки, бо ми дозволяли їм «набиратись». І водночас заздрив нам якраз через нашу здатність дозволяти боргам «набиратися». Краще за всіх нас умів це робити Хойницький. Йому над усе Галлерсберґ і заздрив.

На мій подив, матуся була в захваті від цього нашого «пансіону». Її вочевидь тішило, що поміж нашими кімнатами снують робітники в синіх комбінезонах, що вона чує пронизливі дзвінки і гучні веселі голоси. Їй явно здавалося, що в неї почнеться тепер нове життя, абсолютно нове. Бадьорим кроком, весело постукуючи своїм ціпком, ходила вона по кімнатах нашого будинку, вгору-вниз усіма його чотирма поверхами. Голос у неї був гучний і веселий. Такою я ще зроду її не бачив.

Вечорами вона часом засинала у своєму фотелі. Ціпок лежав біля її ніг, як вірний пес.

Але пансіон «пішов», як казав Кініовер.


ХХХ
Відтепер я ночував у нашому будинку, поруч з дружиною. Незабаром з’ясувалося, що їй притаманна яскраво виражена схильність до так званої господарності. Як багато жінок, вона була просто-таки опанована манією чистоти і порядку. Співзвучні з цією її фатальною властивістю були і її ревнощі. Тоді я вперше дізнався, чому жінки люблять будинки і квартири більше за своїх чоловіків. Річ у тому, що вони, жінки, щонайперше мостять гнізда для своїх нащадків. З неусвідомленою підступністю обплітають вони чоловіка щільними тенетами дрібних повсякденних справ, з яких тому вже не виборсатись. Я ночував відтепер у нашому домі, поруч зі своєю дружиною. Це був мій дім. Це була моя дружина. Атож! Ліжко стає прихованою домівкою посеред видимого, відкритого будинку, а жінку, яка там нас чекає, ми любимо просто тому, що вона є і перебуває на місці. Вона є і перебуває на місці будь-якого часу ночі, коли б ти не прийшов додому. За це її і люблять. Люблять усе надійне. Надто люблять очікувальне, терпляче.

Тепер у нашому домі було десять телефонних апаратів і більше десятка дзвінків. Чоловік п’ять-шість у синіх блузах чаклували над нашим водогоном. Гроші на все обладнання і на перебудову нашого будинку видавав доктор Кініовер. Для моєї матері він давно вже був не просто «євреєм» — вона піднесла його до сану «пристойної людини».

Восени до нас завітав нежданий гість: мій кузен Йозеф Бранко. Він приїхав вранці, точнісінько так само, як уперше, і так, немов у проміжку між його першим і другим приїздом нічого не сталося, немов ми не пережили світову війну, немов він не був разом зі мною і Манесом Райзіґером у полоні, спершу у Барановича, а потім у таборі; немов наша країна не розпалась; ось так він і з’явився, мій двоюрідний братик, торговець смаженими каштанами, зі своїм крамом, своїм мулом, чорнявий і чорновусий, із засмаглим обличчям і, попри все, випромінюючи, наче сонце, золоте сяйво; так і з’явився, як щороку, немов би нічого не сталося і він, Йозеф Бранко, прибув сюди, щоб продавати свої смажені каштани. Його син ріс здоровим і міцним і відвідував школу в Дубровнику. Сестра вдало вийшла заміж. Зять дивом не загинув на війні. У них було двоє дітей — двоє хлопчиків-близнюків, і обох, задля простоти, звали Бранко.

— А що сталося з Манесом Райзіґером? — запитав я.

— Таки так, морока з ним та й годі, — відповів мій кузен Йозеф Бранко. — Він чекає внизу, не захотів піднятися зі мною разом.

Я побіг униз, щоб привести його до себе. І не відразу впізнав: у нього була сива кудлата борода. Він був схожий на Святого Миколая, як його зображають на примітивних картинках у збірках казок.

— Чому ти одразу не піднявся нагору? — запитав я.

— Ось уже рік, пане лейтенанте, — відповів він, — як я збираюся вас провідати. Я був у Польщі, в Золочеві. Хотів знову стати дрожкарем Манесом Райзіґером. Але що таке цей світ, що якесь там містечко, навіть якийсь дрожкар проти Бога? Бог усе перетасував у цьому світі, містечко Золочів він знищив. Там, де стояли наші будинки, ростуть нині крокуси і стокротки, і дружина моя теж уже померла. Її розірвало гранатою, як і інших золочівців. Тим-то я і повернувся знову до Відня. Тут принаймні живе мій син Ефраїм.

Так, звісно! Його син Ефраїм! Я відразу згадав цього вундеркінда і те, як Хойницький влаштував його до консерваторії.

— Що він робить тепер? — запитав я візника Манеса.

— Мій син Ефраїм — геній, — відказав старий візник. — На скрипці він більше не грає! Йому це ні до чого, каже він. Він — комуніст, редактор газети «Роте Фане». Пише чудові статті. Ось вони.

Ми пішли до мене в кімнату. Візник Манес Райзіґер носив усі статті свого геніального сина Ефраїма у себе в кишені — це був чималенький пакет. Він попросив, щоб я їх йому прочитав. Я голосно прочитав їх одну по одній. Зі своєї кімнати вийшла Елізабет, згодом у мене, як завжди на полудень, зібралися й наші пансіонери — мої друзі.

— Взагалі-то я не можу залишатись у Відні, — зауважив Манес Райзіґер. — Мене висилають. — Борода його настовбурчилась, очі сяяли. — Мій син Ефраїм дістав мені фальшивий паспорт. Ось він. — І він показав свій фальшивий австрійський паспорт, обгладив бороду, сказав: — Підпільник! — і гордо оглянув присутніх. — Моєму синові Ефраїму більше ні до чого грання. Коли дійде до революції, він стане міністром.

Він був так само твердо переконаний в тому, що світова революція неминуча, як і в тому факті, що в календарі всі неділі позначено червоними цифрами.

— Цього року каштани вродили погано, — сказав кузен Йозеф Бранко. — До того ж чимало червивих. Я продаю тепер більше печених яблук, ніж каштанів.

— Як ви взагалі вибралися з полону? — запитав я.

— З Божої помоги, — відгукнувся дрожкар Манес Райзігер. — Нам вдалося вбити російського капрала. Йозеф Бранко підчепив його, а коли він упав, затопив каменюкою по голові. Потім я одягнув його форму, взяв його гвинтівку і проводив Бранка до Жмеринки, де стояла окупаційна армія. Бранко негайно ж пішов до начальства. Йому довелося ще повоювати. А я, вбраний у цивільне, залишився в одного доброго єврея. У Бранка була його адреса. А коли війна скінчилася, він прийшов до мене.

— Чудова армія! — вигукнув Хойницький, який щойно увійшов до кімнати, щоб випити зі мною кави, як щодня. — А що поробляє ваш син Ефраїм, музикант?

— Музика йому тепер без потреби, — відповів Манес Райзіґер. — Він робить революцію.

— Кілька їх у нас уже було, — зауважив Хойницький. — Не подумайте, що я маю щось проти! Але у нинішніх революцій є один недолік — вони обертаються поразкою. Напевно, вашому синові Ефраїму краще було б залишитися музикантом!

— Тепер для кожної країни потрібна окрема віза! — скаржився кузен Йозеф Бранко. — Я в житті такого не бачив. Щороку я міг торгувати де хотів: у Богемії, в Моравії, в Сілезії, в Галичині, — і він перерахував у колишні, нині втрачені коронні землі. — А тепер усе заборонено. Хоч у мене є паспорт. З фотографією. — Він витяг з кишені піджака свій паспорт і підняв його догори, щоб показати всім присутнім.

— І це ж тільки один продавець смажених каштанів, — зауважив Хойницький, — але погляньте-но: що за символічна професія!.. Символічна для старої монархії. Цей пан продавав свої каштани скрізь, можна сказати на половині європейського материка. Всюди, де люди їли його смажені каштани, була Австрія, правив Франц Йосиф. Тепер каштанів без візи вже не буває. Що воно за світ! Начхати мені на ваш пансіон. Я йду в Штайнгоф, до свого брата!

Звідкілясь ішла моя матуся, на сходах уже лунко стукав її ціпок. Вона вважала, що їй личить щодня точно о п’ятій годині з’являтися в нашій кімнаті. Досі жоден із наших пансіонерів не заплатив ще ні копійки. Одного разу Хойницький, іншим разом Сечені несміливо попрохали рахунок. Матінка їм на це відповіла, що рахунки складає придверник. Але це було не так. Насправді це ставилося за обов’язок Елізабет. Вона брала гроші у одного, другого — собі до вподоби, і платила наші витрати — собі до вподоби. Дзвінки деренчали цілісінький день. Тепер у нас були дві покоївки. Мов прудкі білки металися вони вгору-вниз між усіма чотирма поверхами. У нашому кварталі в нас усюди був кредит. Матуся раділа дзвінкам, які вона ще могла чути, бучі, що її збивали наші гості, і кредиту, яким користувався наш будинок. Бідолашна стара жінка не знала, що це більше не її будинок. Вона досі вважала його своїм, бо в нашій кімнаті всі змовкали, коли вона входила до нас зі своїм білим волоссям і чорним ціпком. Сьогодні вона упізнала Йозефа Бранка, привітала і Манеса Райзіґера. Взагалі, відколи ми відкрили пансіон, вона стала товариською. Вона могла зустріти хлібом-сіллю і геть чужих людей. Хіба що дедалі стрімкіше глухнула, і здавалося, ніби це каліцтво поволі знищує і її розум, і аж ніяк не тому, що воно її мордувало, а тому, що вона вдавала, ніби воно ні на йоту їй не заважає, і відмовлялася його визнавати.


XXXI
У квітні наступного року Елізабет народила дитину. Вона привела її на світ не в клініці. Моя мати просила, вимагала, наказувала, щоб вона народжувала вдома.

Я сотворив цю дитину, я випрошував її, вимагав, наказував. Елізабет хотіла її. У той час я любив Елізабет, а отже, ревнував. Я не міг — так я уявляв тоді — викинути або витравити з пам’яті Елізабет пані професорку Йоланту Сатмарі інакше, як сотворивши їй дитину: явне свідчення мого верховенства. Пані професорку Йоланту Сатмарі викинуто й забуто. Але і я, старий Тротта, був наполовину викинутий і позабутий.

Я був уже не Тротта, я був батьком мого сина. На хрестинах я назвав його Францом Йозефом Євгеном.

Мушу сказати: з тієї хвилини, як у мене народився син, я цілковито змінився. Хойницький і всі інші мої друзі, що жили в нас у пансіоні, чекали мене в моїй кімнаті на першому поверсі і так хвилювалися, наче їм самим належало стати батьками. Дитина з’явилася на світ десь о четвертій ранку. Мені повідомила про це матінка.

Це червонясте потворне створіння із завеликою головою й кінцівками, що нагадували плавці, було моїм сином. Істота, знай собі, репетувала. Я вмить перейнявся любов’ю до цієї істоти, створеної моїми поясницями, і не міг втриматися від нікчемної гордості, що породив сина, а не доньку. Я навіть нахилився до нього, щоб розгледіти його крихітний пісюнчик, схожий на маленьку червону кому. Жодних сумнівів: це був мій син. Жодних сумнівів: я був його батьком.

Відколи існує світ, у ньому жили вже мільйони і мільярди батьків. Я був одним із цих мільярдів. Проте тієї миті, коли мені дозволили взяти на руки мого сина, я відчув віддалений відблиск того незбагненно високого блаженства, яке, напевно, переповнювало Творця цього світу на шостий день, коли він уздрів, що його недосконале творіння таки завершено. Коли я тримав на руках це крихітне, крикливе, потворне і червонясте дитя, то чітко відчував, яка в мені заходить зміна. Яким би маленьким, потворним, червоним не був цей малюк у мене на руках, від нього йшла якась невимовна сила. Ще ж надто: у мене було таке відчуття, нібито в цьому м’якому жалюгідному тільці я зосередив усю свою силу і тримаю на руках себе самого і те краще, що в мені є.

Материнські почуття жінок не знають меж. Моя мати прийняла свого щойно народженого онука так, немов виносила його сама, і передала Елізабет усю свою нерозтрачену любов. Тільки тепер, коли Елізабет народила сина від мене, від моїх поясниць, стала вона її донькою. Насправді Елізабет завжди була для неї щонайбільше матір’ю її онука.

Здавалося, ніби матінка тільки й чекала цього онука для того, щоб приготуватися до смерті. Я дозволю собі сказати, що вона почала вмирати — повільно, як плинув час її життя. Якось по обіді вона не з’явилася за столом у нашій кімнаті на першому поверсі. Одна з двох наших покоївок повідомила, що матусі болить голова. Втім, насправді голова їй не боліла: з моєю матір’ю трапився удар. Правий бік у неї спаралізувало.

І ось вона стала для всіх нас на довгі роки улюбленим, віддано плеканим тягарем. Проте я й далі щодня радів, коли вранці заставав її живою. Це була стара жінка, як легко могла б вона померти!

Мого сина — її онука — приносили до неї щодня. Вона белькотала лише: «Маленький». Правий бік у неї був паралізований.


XXXII
Матуся стала для мене віддано плеканим дорогим тягарем. За все своє життя я ще ніколи не відчував схильності до якого-небудь заняття, тепер у мене нарешті виявилось їх одразу два: я був сином, і я був батьком. Годинами сидів я біля матусі. Нам довелося найняти санітара — важила стара жінка чимало. Щодня доводилося відносити її до кімнати, до столу. Щоб усадовити її там, теж доводилося попітніти. Іноді матуся просила мене, щоб я повозив її в кріслі кімнатами. Вона хотіла бачити і чути. Відколи старенька захворіла, їй здавалося, що вона багато чого пропускає. Праве око у неї було напівзаплющене. Коли вона відкривала рот, здавалося, ніби його праву половину стискує залізний затискач. Втім, вона могла вимовляти лише окремі слова, здебільшого іменники. Часом скидалося на те, наче вона ревниво оберігає свій словниковий запас.

Покинувши матінку, я йшов у кімнату сина. Елізабет, яка в перші місяці була відданою матір’ю, потроху віддалялася від нашої дитини. Я охрестив його Францом Йозефом Євгеном, а для себе і Елізабет прозвав його Ґені. З часом Елізабет стала часто і без причин іти з дому. Я не знав, куди вона ходить, і її про це не питав. Хочеться їй іти — нехай іде! Я навіть краще почувався, коли залишався з моїм хлопчиком наодинці, без неї. «Ґені!» — гукав я, і його кругле смагляве личко осяювала посмішка. Я сповнювався дедалі більшими ревнощами. Мені було зовсім недостатньо того, що я сотворив цю дитину, мені хотілося б також виносити і народити його. Він повзав по кімнаті моторно, мов ласиця. Це була вже людина — а ще тварина і янгол одночасно. День у день, навіть з години на годину спостерігав я, як він змінюється. Його каштанові кучерики дедалі густішали, блиск великих світло-сірих очей чимраз яскравішав, вії волохатіли і чорнішали, навіть рученята набували неповторного вигляду, пальчики тоншали й міцнішали. Губи рухалися дедалі енергійніше і швидше, і все зрозуміліше белькотів язичок. Я бачив, як у Ґені ріжуться перші зубки, чув його перший осмислений сміх, я був присутній при тому, як він уперше побіг — до вікна, до світла і сонця, в раптовому пориві, ніби несподівано осяяний; це була радше внутрішня спонука, ніж фізіологічний акт. Сам Господь піддав йому думку, що людина може ходити на двох ногах. І дивись-но: моє хлоп’я пішло.

Довгий час я не знав, де Елізабет просиджує години, а часом і дні. Вона часто говорила про якусь подругу, про якусь кравчиню, про якийсь бридж-клуб. Наші пансіонери, за винятком Галлерсберґа, платили скнаро й рідко. Якщо Хойницькому траплялось отримати гроші з Польщі, він одразу платив за трьох-чотирьох пансіонерів. Наш кредит у кварталі був необмеженим. Я в рахунках нічого не тямив, Елізабет запевняла, що веде бухгалтерію. Втім, однієї чудової днини, коли її не було вдома, до нас з’явилися різник, пекар, торговець кави — кредитори, які зажадали від мене грошей. У мене були тільки мої кишенькові гроші — Елізабет мала звичку, йдучи з дому, залишати мені кілька дзвінких монет. Інколи ми не бачилися цілими днями. Я відвідував з друзями кав’ярню «Віммерль». На Хойницького було накладено обов’язок читати газети і доповідати нам про політику. Щонеділі він їздив у Штайнгоф провідувати свого божевільного брата. Розмовляв з ним про політику. Нам він розповідав:

— Що ж до приватного життя, то мій нещасний брат абсолютно божевільний. Але якщо взяти політику, то іншу таку розумну людину, як він, удень зі свічкою не найдеш. Сьогодні, наприклад, він мені сказав: «Австрія — це не держава, не батьківщина, не нація. Це релігія. Клерикали і клерикальні бовдури, які нині тут правлять, роблять з нас так звану націю, це з нас, коли ми — наднація, єдина наднація, яка взагалі існувала в світі. Брате мій, — правив він далі, поклавши мені руку на плече. — Ми — поляки, кажуть мені. Ми були ними завжди. Чому б і ні? І ми австрійці: чому б нам ними не бути? Але у ідеологів своя, особлива дурість. Соціал-демократи оголосили, що Австрія — складова частина Німецької республіки, бо ж вони взагалі мерзенні першовідкривачі так званих національностей. Християнські альпійські бовдури йдуть слідом за соціал-демократами. Дурість мешкає в горах, кажу я, Йозеф Хойницький». І хіба повіриш, що ця людина божевільна? Я переконаний: аж ніяк. Якби не розпад монархії, він би ніколи не з’їхав з глузду! — так закінчив він свою розповідь.

Після подібних промов ми мовчали. Над нашим столом нависала гнітюча тиша, вона виходила аж ніяк не з наших глибин, вона спливала згори. Ми не оплакували, а, так би мовити, замовчували нашу втрачену вітчизну. Іноді ми раптом, не змовляючись, затягували старих солдатських пісень. Ми були живі і складалися з плоті й крові. Однак насправді були мерцями.

Однієї чудової днини я поїхав з Хойницьким у Штайнгоф, коли він, як робив раз на тиждень, подався туди провідати брата. Божевільний Хойницький гуляв по двору, він жив в ізольованій частині клініки, хоч і не виявляв ні найменшої схильності до насильства. Брата він не впізнав. Одначе варто було мені назвати своє ім’я — Тротта, і він миттю ожвавився.

— Тротта, — сказав він. — Його батько був тут тиждень тому. Старий капітан округу Тротта. Мій друг, лейтенант Тротта, зложив життя під Красне-Буськом. Я люблю вас усіх! Усіх, усіх Троттів! — І він мене обійняв. — Моя резиденція — Штайнгоф, — продовжував він. — Відтепер, відколи я тут мешкаю, — це столиця Австрії і резиденція монарха. Я зберігаю тут корону. Я на це уповноважений. Мій дядько Ледоховський частенько казав: «Цей маленький Йозеф стане великою людиною». Тепер я великий чоловік. Дядько мав слушність.

Після цього хворий Хойницький заходився розказувати сон рябої кобили. Зажадав, щоб йому дали його панчоху. Відколи він опинився в божевільні, то увесь час плів. «Я плету монархію», — час від часу говорив він. Коли я зробив спробу з ним попрощатися, він заявив:

— Я не маю честі вас знати.

— Моє прізвище Тротта, — кинув я.

— Тротта, — відповів він, — був героєм битви під Сольферіно. Він врятував життя імператорові Францу Йосифу. Той Тротта давно вже переставився на той світ. Мені здається, ви ошуканець.

Того ж дня я також дізнався, чому моя дружина так часто й так надовго віддалялася з дому, чому залишала без догляду нашу дитину і мою нещасну спаралізовану матір. Річ у тому, що коли я повернувся додому, то застав там двох людей — тих єдиних у світі людей, яких я по-справжньому ненавидів: професорку Йоланту Сатмарі й Курта фон Штеттенгайма.

Виявилося, що вони вже не один тиждень живуть у Відні, що ужиткове мистецтво вони покинули, і тепер їх страшенно захоплювало мистецтво кіно. Олександр Рабинович («знаменитий Рабинович, як, ви його не знаєте?»), розповідав фон Штеттенгайм, заснував у Відні «фірму» — отакої, ще одна фірма! З’ясувалося, що Елізабет геть не бажала залишатися матір’ю, їй кортіло кров з носа стати актрисою. Кіно покликало її, і вона відчувала в собі покликання до кіно.

Однієї чудової днини вона просто зникла, залишивши мені такого листа:

«Дорогий мій чоловіче, твоя мати мене ненавидить, а ти мене не любиш. Я відчуваю в собі покликання. Я йду слідом за Йолантою і Штеттенгаймом. Пробач мені. Поклик мистецтва нездоланний. Елізабет».

Цього листа я показав своїй паралізованій матері. Вона перечитала його двічі. Потім обхопила мене за голову своєю ще здоровою лівою рукою і сказала:

— Синку! С-с-синку! — здавалося, вона одночасно вітає і жаліє мене. Хто знає, скільки всього розумного вона сказала б, якби не була паралізована.

У мого хлоп’яти не було матері. Вона була у Голлівуді, грала у стрічках. А бабуся малого, літня жінка, лежала спаралізована.

У лютому вона померла.


XXXIII
У перші дні лютого моя мати померла. Померла так само, як жила: шляхетно й тихо. Священикові, який прийшов її соборувати, вона мовила:

— Покваптеся, велебний отче! У Господа Бога не так уже й багато часу, як це часом уявляє церква.

Священик і справді поспішився. Потім матуся покликала мене. Вона вже не бурмотіла, як раніше. Матуся говорила легко і вільно, як у колишні часи, немов мову в неї ніколи й не відбирало.

— Якщо ти колись ще побачиш Елізабет, — так почала вона, — хоч я вважаю, цього не трапиться, то скажи їй, що я завжди її терпіти не могла. Я вмираю, але я не поважаю тих побожних людей, які при смертній постелі брешуть і вдають з себе великодушних. Тепер принеси мені твого сина, я хочу ще раз його побачити.

Я пішов униз і приніс свого сина — він був уже чималий і важкенький, отож, несучи його вгору сходами, я тішився, що він стільки важить. Матінка обняла, поцілувала дитину і знову віддала хлоп’я мені.

— Відішли його куди-небудь! — сказала вона. — Зростати тут йому ні до чого. Йди! — докинула вона. — Я хочу вмерти на самоті.

Тієї ж ночі вона померла, а це була ніч революції. У нічному місті гриміли постріли, і Хойницький розповів нам за вечерею, що уряд стріляє в робітників.

— Цей Дольфус[22], — сказав Хойницький, — хоче пролетаріат зім’яти на табаку. Хай Бог мені вибачає, але я його терпіти не можу. З натури це людина, яка сама риє собі могилу. Такого ще світ не бачив!..

Коли матінку ховали на Центральному цвинтарі, куди був вхід через другі ворота, в місті досі стріляли. Нас з матінкою проводжали всі мої друзі, тобто всі наші пансіонери. Падав дощ з градом, точнісінько так само, як тієї ночі, коли я повернувся додому. Сипала така ж колюча крижана крупа.

Ми поховали мою матір о десятій ранку.

Коли ми виходили з других воріт Центрального цвинтаря, я побачив Манеса Райзіґера. Він ішов слідом за чиєюсь труною, і я, ні про що не питаючи, пристав до нього. Труну везли до третіх воріт, де містилась юдейська ділянка.

Я стояв перед розверзлою могилою. Після того, як рабин прочитав молитву, Манес Райзіґер виступив уперед і сказав:

— Бог дав його, Бог узяв, хай святиться ім’я Його во віки віків. Міністр пролив кров, і його кров проллють теж. І потече вона бурхливим потоком. — Люди намагалися його зупинити, але він і далі говорив, як з бочки: — Хто вбиває, — казав він, — буде убитий. Господь великий і справедливий.

Після цих слів ноги йому помліли, ми відвели його набік, тим часом його сина Ефраїма поховали. Він був бунтівником, він стріляв і загинув від кулі.

Йозеф Бранко ще час від часу з’являвся до нас додому. У нього не було тепер інших інтересів, окрім смажених каштанів. Того року каштани видалися гнилими, червивими, тож йому, Йозефові Бранко, довелося торгувати самими печеними яблуками.

Будинок я продав, залишивши за собою тільки пансіон.

Здавалося, ніби смерть моєї матері вимела з нашого будинку всіх моїх друзів. Вони виїхали один по одному. Ми зустрічалися тепер тільки в кав’ярні «Віммерль».

Сенсом життя став для мене тепер тільки мій син. «Хто вбиває — буде убитий», — зауважив Манес Райзіґер.

Цей світ мене вже не обходив. Сина я відправив до Парижа, до мого друга Лаверавіля.

Я залишився сам-один, як пучка — один, один, один.

І пішов до Гробівця капуцинів.


XXXIV
Я і в п’ятницю з нетерпінням чекав такого улюбленого мною вечора, коли я тільки й відчував себе вдома, відколи позбувся і дому, і притулку.

Я чекав, поки своїм звичаєм він візьме мене під свій захист, і в нас, у Відні, він був куди милосердніший за нічну тишу, що западала, щойно зачинялися кав’ярні, а ліхтарі сумнішали й тьмяніли, змушені виливати світло намарне. Вони зітхали за млявим ранком і тією хвилиною, коли самі згаснуть. Атож, вони завжди були втомленими, ці заспані лампи, вони хотіли дочекатися ранку, щоб спокійно заснути.

Ох, я часто згадував про те, яким сріблястим світлом пронизували ночі моєї юності ці сини і доньки неба, сонця й зірок, які самохіть злетіли вниз, щоб освітлювати місто Відень. Спідниці дівчат легких звичаїв, які стовбичили на Кертнерштрасе, під той час ще доходили до кісточок. Коли лив дощ, ці спокусниці підбирали сукні, і я бачив їхні бентежні черевики на ґудзиках. Потім я заходив до Захера, щоб побачити свого друга Штернберґа. Він сидів там у ложі, завжди в однійі тій самій, і лишався там навіть тоді, коли всі вже йшли. Я забирав його звідти. По суті, нам слід було б разом піти додому, але ми були юними, та й ніч була юною (хай вона і встигла вже посунутися вперед), юними були і повії, надто ті з них, хто мав більше років за інших, юними були ліхтарі…

Тим-то ми немовби проходили крізь нашу власну юність і молоду ніч. Будинки, в яких ми жили, здавалися нам гробівцями або щонайбільше нічліжками. Нічні поліцейські вітали нас під козирок, граф Штернберґ дарував їм сигарети. Часто ми разом з постовими патрулювали вулиці, крокуючи безлюдною й бляклою бруківкою, і бувало, що до нас чіплялася яка-небудь із тих спокусниць, і йшла вона геть іншою ходою, ніж зазвичай походжала тротуаром. Ліхтарі тоді стояли рідше, та й на вигляд були скромніші, але що вік вони мали юний, то й світили яскравіше, а деякі весело розгойдувалися на вітрі…

Згодом, після того, як я повернувся додому з війни не лише постарілий, а й віджилий, віденські ночі зморщились і зблякли, наче якісь похмурі старіючі жінки, і вечір не входив до них, як раніше, а ухилявся, бліднув і пропадав, перш ніж вони встигали насунути. Ці вечори, прудкі і майже полохливі, треба було, так би мовити, упіймати ще до того, як вони надумають утекти, і я найчастіше наздоганяв їх у парках — у Народному саду або в Пратері, а їхній останній і найсолодший останок — у якійсь кав’ярні, куди вони зазвичай просочувалися, ніжні й м’які, немов запах.

Тож і того вечора я пішов до кав’ярні «Ліндгаммер» і вдав, ніби я на відміну від інших ані крапельки не схвильований. Бо ж я вже давно, відколи повернувся з війни, вважав, що не маю права жити! Бо ж я давно вже привчився всі події, що їх газети називають «історичними», розглядати праведним поглядом людини, яка вже не належить до цього світу! Я давно вже був у безстроковій відпустці у смерті. І вона, смерть, могла мене будь-якої секунди викликати зі своєї відпустки. То яке мені було діло до речей, які відбуваються в цьому світі?..

Проте вони мене турбували, а надто тієї п’ятниці. Здавалося, йшлося про те, чи зможу я, людина, випхана життям на пенсію, і надалі спокійно, як досі, в якомусь запеклому спокої проїдати цю пенсію; або ж у мене буде відібрано і його, цей жалюгідний, запеклий спокій, це упокорення, що його я привчився називати «спокоєм». Аж так, що в останні роки, якщо той чи інший з моїх друзів, бувало, приходив до мене, щоб сказати: нарешті прийшов час, коли й мені пора подбати про майбутнє країни, я хай і кидав йому у відповідь свою звичайну фразу: «Я хочу, щоб мене залишили в спокої!», але при цьому точно знав, що, по суті, мав би сказати: «Я хочу, щоб мені залишили моє упокорення!». Моє дороге упокорення! Але й воно вже зникло! Слідом за моїми нездійсненими бажаннями…

Отже, я сів у кав’ярні, і доки друзі, які сиділи за моїм столом, далі гомоніли про свої особисті справи, я, людина, котра з огляду на невблаганну і водночас ласкаву долю вважала, що за будь-яку можливість особистого інтересу і мови бути не може, відчувала заклопотаність лише загальною справою, яка ціле життя так мало мене цікавила і від якої я все своє життя зазвичай ухилявся…

Я вже кілька тижнів не читав газет, і балачки моїх друзів, які, здавалося, тільки й жили газетами, ще ж надто — просто-таки живилися звістками і чутками, — шелестіли повз мої вуха без жодного ефекту, немов хвилі Дунаю, коли мені траплялося сидіти на набережній Франца Йосифа або на алеї Єлизавети. Я був з усього цього виключений. Бути виключеним з числа живих означає щось на кшталт поняття «екстериторіальний». Ось я і був екстериторіальним серед живих.

І навіть хвилювання моїх друзів того вечора, у п’ятницю, здавалося мені зайвим — до тієї секунди, поки двері кафе не відчинились і на порозі не з’явився дивно одягнений юнак. На ньому були чорні шкіряні ґамаші, біла сорочка і щось на кшталт військового кашкета, який нагадував мені щось середнє між підкладним судном і карикатурою на наше старе австрійське кепі; коротше кажучи, він навіть не був схожий на прусський головний убір (пруссаки-бо носять на голові не капелюхи, не кепі — вони носять «убори»).

Я, далекий від світу і від пекла, що його цей світ для мене втілював, аж ніяк не вмів розрізняти нові кашкети і мундири, тим більше не здолав би сказати, що то за підрозділ. Байдуже, чи були то білі, чи сині, а може, зелені та червоні сорочки, а штани чорного, брунатного, зеленого кольору; чоботи й остроги, шкіряні портупеї і ремені, і пояси, і кинджали в піхвах усіх фасонів; я, в кожнім разі, вже давно, відколи повернувся з війни, присягнувся собі, що їх не розрізнятиму і не впізнаватиму. Тому спершу я був сильніше, ніж мої друзі, вражений появою цієї фігури, яка немов виросла з розташованого в підвалі туалету, проте увійшла через двері з вулиці. Кілька секунд я й справді думав, що туалет, розташований у підвалі, чомусь опинився назовні і один із людей, які його обслуговували, увійшов повідомити, що вільних місць не лишилося. Але хлопець мовив:

— Співвітчизники! Уряд повалено. Створено новий німецький народний уряд!

Відколи я повернувся з війни, повернувся в свою плюсклу вітчизну, я жодного дня не вірив у якийсь там уряд, чи тим паче в народний уряд. Я й донині — хай мені недовго, може, й лишилося топтати ряст — є людиною, що має право сказати правду: я належу до того зниклого світу, де здавалося природним, що тим чи іншим народом хтось керує і що, отже, народ, якщо він не хоче зректися цієї назви, не може керувати собою сам. У моїх глухих вухах — я частенько чув, як їх називають «реакційними», — це звучало так, якби кохана жінка заявила мені, що я потрібен їй як п’яте колесо до воза, бо ж вона може сама з собою спати і мусить це робити зі мною задля однієї-єдиної мети — народити дитину.

Саме тому мене так вразив переляк, який охопив усіх моїх друзів, щойно ті вздріли якусь примару в дивних чоботах з її дивною заявою. Уся наша компанія займала якихось три столики. За якусь секунду я залишився — ні, опинився — сам-один. Я справді опинився сам-один, і в мене на мить виникло відчуття, ніби я й справді довго шукав самого себе і несподівано виявив, що я на самоті. Тим часом усі мої друзі позіскакували зі своїх місць і замість, як у нас було заведено віддавна, спершу сказати мені «На добраніч!», голосно вимагали: «Кельнере, рахунок!». Але оскільки наш обер-кельнер Франц не з’являвся, вони гукнули власнику кафе, єврею Адольфу Фельдману: «Ми заплатимо завтра!» — і пішли, більше жодного разу не глянувши на мене.

Я ще вірив, що завтра вони таки зайдуть туди і заплатять і що обер-кельнер Франц наразі затримався на кухні або деінде і просто тому не міг з’явитися так швидко, як звичайно. Однак за десять хвилин з-за шинквасу вийшов хазяїн кафе Адольф Фельдман в пальто і котелку й сказав мені:

— Пане бароне, ми прощаємося назавжди. Якщо нам судилося ще десь зустрітися в цьому світі, то ми один одного впізнаємо. Завтра ви напевно сюди вже не прийдете. Через новий німецький народний уряд. А зараз ви підете додому або хочете ще тут посидіти?

— Як завжди: сидітиму до пізньої ночі, — відказав я.

— Тоді на все добре, пане бароне! Лампи я позагашую. Тримайте дві свічки!

І з цими словами він запалив дві білі свічки, і ще перш ніж я встиг усвідомити, що насправді він запалив поминальні свічки по мені, усі лампи в кафе згасли, а його власник, блідий, в чорному габіку, радше трунар, аніж життєрадісний сивобородий єврей Адольф Фельдман, вручив мені важку олив’яну свастику і зауважив:

— Про всяк випадок, пане бароне! Сьорбайте спокійно свою горілочку! Я опущу жалюзі. А коли надумаєте йти, то зможете їх підняти зсередини. Тичина стоїть праворуч біля дверей.

— Я хочу заплатити, — сказав я.

— На це сьогодні немає часу! — заперечив він.

І ось він уже зник, а я почув, як зовні перед дверима спускаються жалюзі.

Отож я опинився сам-один за столиком, при двох свічках. Приліплені до стільниці з несправжнього мармуру, вони нагадували двох білих, виструнчених хробаків, запалених згори. Щосекунди я чекав, що вони почнуть звиватися, як, по суті, й притаманно хробакам.

Мені ставало моторошно, і тому я крикнув, як робив це щовечора:

— Франце, рахунок!

Але до мене підійшов не обер-кельнер Франц, а сторожовий пес, якого теж звали Франц і якого я насправді терпіти не міг. Він був жовтувато-піскового кольору, очі його сльозились, а з рота текла слина. Я не люблю тварин, а ще більше не люблю людей, які люблять тварин. Усе життя мені здавалося, що люди, які люблять тварин, відбирають частку любові до людей, і в цій думці я утвердився, коли випадково дізнався, що німці з третього рейху люблять вовкодавів, німецьких вівчарок. «Бідні вівці!» — подумав я тоді.

І ось тепер до мене підійшов пес Франц. Я хоч і був його ворогом, одначе він потерся мордою об моє коліно — так, наче просив у мене вибачення. А свічки горіли, похоронні свічки, і ховали якраз мене! А дзвін на церкві Святого Петра мовчав. Сам я годинника ніколи з собою не ношу, і я не знав, котра тепер година.

— Франце, рахунок! — сказав я собаці, і він заліз до мене на коліна.

Я взяв шматочок цукру і простяг йому.

Він не взяв, а тільки скавчав. А тоді лизнув мені руку, з якої допіру не взяв частування.

Я задув одну свічку. Другу відірвав від штучного мармуру, підійшов до дверей і тичиною підняв жалюзі зсередини.

Власне, я хотів піти геть від цього собаки і від його любові.

Коли я вийшов на вулицю з тичиною в руках, щоб опустити жалюзі зовні, то побачив, що пес Франц плететься за мною. Він уперто йшов слідом. Залишитися в кав’ярні він не міг. Це був старий пес. Щонайменше років із десять служив він власникові кав’ярні «Ліндгаммер», як я — імператорові Францу Йосифу, а тепер більше не міг. Ми удвох більше не могли. «Рахунок, Франце!» — сказав я собаці. У відповідь він заскавчав.

Над чужими хрестами світало. Віяв легкий вітерець, розгойдуючи старезні ліхтарі, які ще намагалися світлом розігнати млу цієї ночі. Я брів безлюдними вулицями з чужим собакою. Він прагнув будь-що-будь іти за мною. Куди? Цього я не знав. І він теж.

Гробівець капуцинів, де спочивають мої імператори, поховані в кам’яних саркофагах, був замкнений. Назустріч мені вийшов чернець-капуцин і запитав:

— Чого зволите?

— Я хотів би вклонитися труні мого імператора Франца Йосифа, — відповів я.

— Благослови вас, Боже! — мовив чернець і назнаменував мене хрестом.

— Боже, будь же…![23] — вигукнув я.

— Цить! — прошепотів чернець.

Куди ж мені податися тепер, мені, Тротті?..

Ігор Андрущенко Йозеф Рот: відкраяна скибка загиблої імперії

Йозефа Рота годилося б назвати якимось героєм старозавітної повісті. Народжений у галицькій глушині на схилі XIX століття, він відкинув ту давню неписану традицію, яка зобов’язувала його нидіти поміж своїх земляків, і ціле своє свідоме життя блукав за Мойсеєм, ім’я якому — Покликання.

Йозеф Рот прийшов на світ 2 вересня 1894 року в родині метикуватого торговця, який думав побаришувати на жінчиному посагові. Та, як на те, йому так і не випало спізнати смак великих грошей. Незабаром він чкурнув від дружини і потроху перетворився на якийсь узагальнений образ, а малого Рота виховувала мати (Міріам Ґрюбель) та її родина. «Анітрохи не пов'язаний з експресіоністами з літературного чи ідеологічного погляду, Рот належав до їхнього покоління, а Ротова переоцінка батька, з протилежним знаком, ріднила його з такими сучасниками, як Франц Кафка, Ґеорґ Тракль і Франц Верфель. Усі вони почувалися пасинками». До 1907 року, доки не помер старий Ґрюбель, мати з сином жили у діда. За словами письменника, у ті часи його мати часто-густо виливала свій смуток в українських піснях.

Втім, зусиль матері вистачило, щоб вивчити свого Муню, як любовно звали хлопця, і дати йому гідну освіту. Він закінчив німецьку гімназію кронпринца Рудольфа у Бродах, вільно орудуючи трьома мовами. Під той час у мультикультурній Галичині мова правила не лише за інструмент — вона була якимось стягом, який випадало захищати, роблячи людину прихильником одних і, відповідно, ворогом інших. «За молодих літ Рота Галичина переживала дедалі гостріший мовний конфлікт, — слушно зауважує один із біографів письменника. — Його клас у гімназії кронпринца Рудольфа був останнім, де викладовою мовою вважалася німецька. Вже наступного року предмети мали викладати польською. Ротове цілком ясне навернення у німецьку культуру — це, певно, реакція на тогочасні культурні чвари. У сусідньому з Бродами Дрогобичі живе молодший за нього лише на два роки Бруно Шульц. Син гебрейського купця ходить до тамтешньої гімназії цісаря Франца Йосифа. Викладають там польською. Згодом письменник, маляр і рисувальник Шульц, який так само блискуче орудував німецькою, напише свої неповторні твори польською мовою. Багатомовні письменники і поети Галичини часто обирали мову своєї творчості ще зі школи». Йозеф Рот вибрав німецьку. «Гебреї — це нарід книг, — констатував він згодом. — Тож гебреї оцінюють інші народи, керуючись їхніми книгами… Це зворушливо, з якою довірливістю цей старий нарід скептиків, що сумнівається у власних пророках і глузує з Ісуса Христа, бере беззастережно на віру принцип: німці — це народ Ґьоте — і квит. Найтупіші у буквальному розумінні полководці, які ніколи не прочитали жадної книги, набувають в очах гебреїв блиску Ґьоте». Зрештою, майбутній письменник і сам читав небагато, і то здебільшого сучасників: Гайнріха Манна, Еміля Золя, Альфреда Полгара, Одона фон Горвата…

Хай там як, а 1913 року він від’їздить з Бродів, залишивши свій пропахлий нафталіном світок. Як з’ясувалося, назавжди. Шлях до Львова, як і вступ до університету, мали для нього символічне значення: це був своєрідний обряд ініціації. Рот відбув його, і з головою пірнув у вир життя, до якого так пристрасно поривався. Польщизни, якою просякла місцева наука, хлопець не сприймав, тож, дочекавшись зарахування, він дременув просто на Відень. Ще рік, і вибухне війна, латковою ковдрою розлізеться монархія, а урочисті віденські бали поступляться місцем бравурним військовим маршам і полум'яним тирадам Карла Крауса. Зрештою, мистецтво буяло, наче ніде нічого — підносив перші модерні будівлі Отто Ваґнер, милувала око «Сецесія» і тішила слух пізня романтика Ґустава Малера, один Шіле, здасться, надміру згущував барви, уподобавши якісь брудні відтінки. І хоча Рот ще встиг заскочити в останній вагон потяга, і той набирав ходи, проте війна вже облягала європейців звідусіль.

Коли Австро-Угорщина кульгала вже на обидві ноги і доля війни для неї була, по суті, вирішена, 31 травня 1916 року Рот, за його словами, самохіть записався у добровольці, поклавши вирушити на східний фронт у складі 21-го піхотного батальйону. Можливо, не в останню чергу на це рішення вплинула жахлива атмосфера, що запанувала в столиці з початком війни, коли на захід під натиском російських військ плавом попливли біженці. «Я не міг більше лишатися сам, — писав він згодом. — Я пішов на війну, як одружуються старі парубки, яким стає нестерпна власна самотність. Тепер я був уже не сам. Тепер ми йшли всі, тисячі, мільйони — і мене не обходило, чи безглузде наше заповзяття, чи ні». І хоча згодом він згадуватиме, буцімто тягся галицькими дорогами мов «нав’ючена людина серед нав'ючених тварин», дослідники вважають, що Рот, швидше за все, служив писарем при штабі 32-ї піхотної дивізії, яка стояла у Львові.

Тим часом 21 листопада 1916 року у Відні помирає Франц Йосиф, і його похорон став для Рота одним із найяскравіших вражень молодості. «Коли його ховали, — згадував Рот, кореспондент «Frankfurter Zeitung», — я, один із численних вояків Віденського гарнізону, в новенькому брудно-сірому однострої, якому за кілька тижнів судилося мокнути в полі, правив за чільну ланку довгого ланцюжка, який виповнив вулиці. Зворушення, яке виходило з усвідомлення того, що прийшов історичний день, поєднувалося із суперечливим сумом з приводу занепаду батьківщини… І ще засуджуючи її, я вже почав сумувати над нею. І вимірюючи близькість смерті, що її віщував мертвий цісар, я був зворушений церемонією, з якою поховали його Величність (читай: Австро-Угорщину). Я ясно усвідомлював марноту останніх його років, але нема як заперечувати, що ця марнота символізувала частину мого дитинства. Холодне сонце Габсбурґів згасло, але це було таки сонце».

Тема імператора — взагалі особлива тема в творчості багатьох австрійських письменників того часу. Не оминув її своєю увагою і Рот. У його творах Франц Йосиф — справжній батько, батько, якого бракувало йому самому, але водночас батько для багатьох націй, які жили під єдиним дахом Австро-Угорщини. Він згадував його з теплотою у своїй есеїстиці, він згадає його незлим словом у найголовнішій епопеї — романі «Марш Радецького», але це станеться за півтора десятка років.

Хтозна, чи встиг Рот наковтатись штабної куряви, проте він таки правдивий представник «утраченого покоління» Гемінґвея, Ремарка, Тракля, Роллана, Олдінґтона, яке постало у шанцях і вирвах. Тим-то, можливо, не знаходячи розради поміж гнітючих воєнних вражень, Рот, як це частенько трапляється з пристрасними натурами, почав зазирати в пляшку. Коли ж війна скінчилась офіційно і від сірих буднів було вже не втекти, Рот кинувся шукати місце в цивільному житті. Ще у війську він дещо писав, тож, попри все, повернення Рота було легким і блискавичним. «1918 рік — тривав останній рік війни, — згадував редактор тижневика «Мир» Фред Геллер, — у редакцію… зайшов молодий вояк у зношеному однострої. Я прийняв його, бо й сам допіру повернувся з війни калікою і став до роботи в редакції пацифістського часопису. Вояк справляв враження бідної, напівголодної, промерзлої людини, яку старий однострій робив на вигляд ще жалюгіднішою. Він приніс два вірші. Чи ми їх надрукуємо? Співчуваючи бідоласі, я зараз же прочитав вірші, хоча наш літературний редактор зазвичай не квапився щось ухвалювати. Вірші молодого вояка були чудові. За вісім днів на шпальтах видання з’явився перший вірш Йозефа Рота… Війна закінчилась. Ротові треба було братися за цивільну працю. Тим часом я переїхав до редакції «Wiener Tageszeitung» і запропонував Ротові взятися за репортерство. Спроба виявилась успішною: він писав свої повідомлення як лірично-насмішкуваті фейлетони… Його твори впадали в око, і коли була заснована щоденна газета, Рота взяли туди на постійну роботу. Завдяки повсякденній журналістській праці, вічно повний сумнівів, скептично налаштований і болісно самокритичний Рот нарешті повірив у себе і свій хист». До числа постійних дописувачів газети належала справжня еліта — Альберт Еренштайн, брати Чапеки, Роберт Музіль (згодом, щоправда, він кпитиме з приземлених смаків Рота).

Усе своє життя Йозеф Рот писатиме, свідомо легковажачи канонами журналістики. Його посилають у західну частину Угорського Королівства, у так звану німецьку західну Угорщину (нинішній Бургенланд), і, власне, з цього починається вервиця блискучих подорожніх записів, адже Йозеф Рот об’їхав тоді і Німеччину, і Францію, і Польщу, Італію, і Югославію, і навіть побував на безмежних теренах новопосталої імперії під назвою «СРСР». А проте до найголовнішої зустрічі його життя дійшло у кав’ярні «Herrenhof» восени 1919 року: тут він знайомиться з 19-річною красунею Фридерікою Райхлер. Їхній роман триватиме три роки і закінчиться 1992 року весіллям, однак щасливої казки не буде: як слушно зауважує Дмитро Затонський, далебі, найпроникливіший український знавець Рота, разом з нею у коло його життя вдруге увійшла душевна хвороба. Але на час їхньої зустрічі вони обоє були молоді, обоє почувалися зайдами у цьому перекроєному світі (Фридеріка та її батьки були з поляків), і Ротові навіть вдалося здобути невеличку перемогу, відбивши наречену у Ганса Маргуліса, дописувача «Neuen Tag», з яким вона була заручена. «Вона була гарна дівчина, Фріда. Струнка, довгонога, з точеними рисами і самовдоволеною усмішкою на тонких устах», — згадували її сучасники.

Сестра Фріди, Геді, якій на той час було дванадцять років, згадувала, що Рот щовечора заходив до Райхлерів, жартував і літрами пив чорний чай. Геді «тикала» другові сім'ї, вважала його мало не старшим братом. Якось, коли вона у захваті вигукнула: «Ой, який у тебе гарний годинник!», щедрий Рот радісно відказав: «Хочеш такий? То бери його!» — і простяг годинник дівчинці. Коли наступного разу Геді прийшла додому в дощ з мокрими ногами, Рот зараз же повів її до взуттєвої крамниці і купив нові туфлі. А коли Геді подорослішала і при випадковій зустрічі попросила: «Покажи мені свій новий портсигар», Рот великодушно сказав: «Можеш узяти його собі. Я купую їх сотнями». Утім, з часом Ротові доводилося думати не так про портсигари, як про ліки для хворої дружини. За словами Дмитра Затонського, приватні клініки і санаторії забирали левову частку гонорарів, а стан дружини безперервно погіршувався. З 1930 року Фридеріка взагалі не виходила з лікарні. Вона пережила свого чоловіка, проте у роки Другої світової війни впала жертвою нацистської акції «ліквідації психічно неповноцінних».

Рот бідував і в пошуках заробітку не цурався будь-якої роботи, аби лиш вона якось гармонувала з його хистом і не ображала гідність. Частенько здавалося, що Рот кидається на всі боки, проте насправді він лише шукав вихід з тієї чи іншої скрути. Колись у юності, змушений їхати до Берліна, Йозеф Рот кине фразу, яка стане лейтмотивом його журналістської творчості, та й, мабуть, девізом усього життя: «Якщо тобі дуже болить, незле змінити домівку». Проте справжньої домівки йому так і не судилося мати. За своє життя він змінив десятки міст і сотні готелів. «Я люблю «безособовість» […] кімнати, як чернець любить свою келію, — зізнавався він. — Варто мені відчинити вікно, і світ заходить до мене в гості. Ген-ген, оддалік гудять різкі сирени пароплавів. Десь поряд дзеленчать як скажені трамваї… Я — громадянин готелю, я його патріот».

Рот увесь час був у дорозі. Дорогу він ставив понад усе. «До Берліна я їду влітку, бо влітку можна переночувати на лавці у парку і наїстися торбою вишень». І це не було бравадою, бо, за словами його біографа, з Відня Рот від'їздив майже без грошей і, крім того, страшенно застуджений.

З літа 1920 року його фейлетони з’являються на сторінках «Die Neue Berliner Zeitung»: починається новий етап його життя. Разом з тим поволі формується і Рот-письменник. Відомий досі як автор віршів і фейлетонів, Рот наважується на великий твір. Восени 1923 року у віденській газеті «Arbeiterzeitung» виходить його роман «Павутиння», головний герой якого, сучасник письменника, Теодор Лозе, живе в Берліні у розпал буремних подій 20-х років. Економічна криза, антагонізм усередині країни, нуртування ідей — усе це визначає його непросте буття. Поки що (чи вже) у головному герої ще багато самого письменника. Так у творчій біографії Рота з'являється перший з цілої низки героїв — «репатріантів без батьківщини». Рот і сам почувався мов людина, що носить з собою не лише межі, за які час від часу виходить, аби перевтілитися, а й спогад про таку собі ідеальну батьківщину. Він ще сподівається її знайти, поки, переконавшись, що такої нема, не витворить її сам, населить своїми героями, змусить їх опиратися життєвим бурям і торувати шлях у пошуках власного єства.

Поступово він привчається писати регулярно, день у день, не зважаючи на настрій, стан чи умови. За словами Дмитра Затонського, «лише завдяки цій каторжній праці він за якихось півтора десятки років написав чотирнадцять романів, не кажучи вже про оповідання, репортажі, судові звіти, рецензії на книжки й виставки. А вночі його оточували веселі гульвіси. Він і сам був веселим гульвісою. Говіркий, товариський, завжди доброзичливий і готовий прийти на допомогу, він викликав симпатію».

Йозеф Рот потроху збуває своє життя, часто на грані «фолу», раз у раз ділячи навпіл день, метаючись між містами і дедалі частіше доходячи думки, що минуле вже не продовжити, а отже, треба починати все спочатку. Згодом, певно, з цієї причини він виключатиме зі свого доробку «Павутиння»: надто вже цей роман віддзеркалював його власну долю. Звідси його звичка, майже маніакальна, носити щонайменше два годинники: один — на руці, а інший — у кишені. Він ніде не встигає нагріти собі місця, і, схоже, врешті не надто розуміє, хто ж він — журналіст чи романіст. Один за одним виходить низка нарисів: «Білі міста» (1925), «Подорож до Росії» (1926), «Гебреї у мандрах» (1927), а паралельно з'являються новела «Квітень. Історія одного кохання» (1925), роман «Втеча без кінця» (1927), повість «Ціппер та його батько» (1928). «Тоді я ще був частинкою цього світу, соломинкою в потоці подій, яка пливла, захоплена тим потоком», — пише Рот, який насилу зводить дух у життєвій метушні. Врешті, зізнається своєму приятелеві Бернардові Брентано, що йому вже остогидла клята газетна писанина і він ладен їхати до Парижа писати романи, бо переконаний, що журналістика відбирає у нього найкращі сили. У другій половині травня 1925 року подружжя Ротів уже дихає повітрям Лютеції. Звідси, з французької столиці, він раз у раз від’їжджатиме у свої нескінченні відрядження, шукаючи чергового редактора, чергового видавця. Тут він згадає свою давню любов до Флобера, про якого писатиме у своїх статтях, і тут ніби повернеться до своїх, уже забутих, сподівань юності. Повернувшись до Парижа 1933 року, по роках поневірянь, письменник — тоді вже автор знаменитої епопеї «Марш Радецького» (1932), роману «Йов» (1930) та ще цілої низки відомих творів — відчує, як наростає його відчуження, як ламаються його стосунки і тріщить його світ (відколи в Німеччині прийшли до влади нацисти, він туди ані ногою). Світ міняється занадто швидко, щоб Рот навіть своїм гострим оком міг устежити за всіма нюансами. «Коли вперше в Остденде я побачила Йозефа Рота, — пише остання його супутниця письменниця Ірмґард Кьон, — у мене виникло таке відчуття, ніби переді мною людина, яка за кілька годин помре від смутку». Ці слова виявилися пророчими: восени 1938 року у Рота стається серцевий напад. Милостива доля відмірює письменникові ще півроку, щоб — хтозна — він міг змінити щось у своєму житті. Втім, на це в нього немає ані бажання, ні сил: усе вже стало на папері, а отже, відійшло в минуле — його почуття, думки, його віра і його любов. У травні 1939 року він і сам переходить у той світ, за яким тужив цілий вік, — світ міфу й легенди, що ними оповита стара, загублена імперія…

Дмитро Затонський Йозеф Рот

Якщо порівнювати творчість Йозефа Рота з творчістю інших австрійських його сучасників — Роберта Музіля і Германа Броха (особливо Броха), то двоє останніх — це письменники-інтелектуали. Їхня творчість ґрунтується на ерудиції, на високій книжній культурі. Обидва навіть виявляли вагання щодо форми реалізації своїх ідей — форми художньої чи суто наукової. Брох вдавався по черзі то до тієї, то до другої. Музіль же (принаймні в головному творі свого життя) їх поєднував, контамінував. Кафка, навпаки, — письменник спонтанний, але всі його метафори, всі образи тяжіють в ідеалі до граничного узагальнення, до безтілесної абстракції ледь не математичного ґатунку. Як сам він вважав — до «конструкції», хай ця конструкція й не надається до раціонального дешифрування.

Рот серед них — єдиний белетрист. Не в поганому, зневажливому, а в найкращому значенні слова. Інакше кажучи, він — митець, який писав зважаючи на читача, і, по змозі, якнайширшого. Він — творець історій — сумних, зворушливих, комічних, серед них і з власного життя, вигадник, який поетизував його ескапади й лишався байдужим до його звершень.

І він — єдиний серед них професіонал, хоча, звісно, й вельми своєрідний.

Рот ішов від журналістики, від повсякденної газетярської роботи, що спонукала не тільки багато писати, а й тут же друкувати написане, віддавати в номер, який чекати не може, якому вже завтра належиться вийти у світ. Правда, він ніколи не був рабом газети, майже завжди вона залежала від нього — зірки публіцистики — більше, ніж він від неї. Його репортажі артистичні й концептуальні, перейняті настроєм, індивідуальним почуттям. Вони — етюди з натури, що невловимо переходять у довершену художню прозу. Такий його хист. І не виключено, що Рот так і залишився б чудовим белетристом, автором, що переніс у нову епоху настрої «веселого Апокаліпсису», якби не втрутилася австрійська доля. Його життя не просто трапило в соціальний вир — так було тоді з усіма. Воно — цілковито приватне життя — виявилось безпосередньо й складно пов’язаним з одним із найзнаменніших катаклізмів початку століття. І «просто» актуальне, злободенне цілковито змінилося: він відчув тривалі симптоми кардинальної зміни світу.

Рот народився 2 вересня 1894 року в Галичині, тобто на крайній східній околиці Габсбурзької імперії. Місцем його народження вважається, за одними даними — село Шваби, засноване німецькими колоністами, за іншими — окружне містечко Броди, відоме як центр контрабандної торгівлі. Атмосфера кордону, строкатість слов’янського, єврейського, німецького населення, змішування й зіткнення чужих одна одній мов, звичаїв, релігій — уся ця справжня та уявна екзотика здобула батьківщині майбутнього письменника славу «дикого Заходу» Австро-Угорської монархії.

Такими ж романтичними здавалися й обставини його біографії. «Моя мати, — так писав Рот, — була єврейкою міцної, близької до землі слов’янської породи, — вона часто співала українські пісні, тому що була дуже нещасна (вдома в нас співають бідаки, а не щасливці, як у західних країнах. Через те східні пісні гарніші, і в кого є серце, той, почувши їх, ладен заплакати). В неї не було грошей і не було чоловіка. Тому що мій батько, який одного разу забрав матір з собою на захід — очевидно з єдиною метою зачати мене, — покинув її в Катовицях і зник назавжди. Він був, імовірно, дивною людиною, австрійцем словенського типу; був марнотратним, треба думати, випивав і помер, коли мені виповнилося шістнадцять років, у стані божевілля. Його спеціальністю була меланхолія, яку я від нього успадкував. Я жодного разу його не бачив. Але пам’ятаю, мені, хлопчикові чотирьох-п'яти років, являвся уві сні чоловік, про якого я знав, що це — батько. Років через десять-дванадцять я вперше побачив батькову фотографію. І він був мені знайомий. Це був пан з мого сну».

Навіть якщо не брати до уваги містичний сон хлопчика Рота, тут не все точно. Батько не втік, подружжя так раптово розпалося у зв’язку з першими ознаками його душевної хвороби. Після цього Марія Рот, уроджена Ґрюбель, не лишилася без засобів до існування — її підтримували заможні родичі. Йозеф закінчив класичну гімназію в Бродах, а згодом вивчав філософію й германістику у Львівському (тоді — Лемберзькому) й Віденському університетах.

Маючи справу з Ротом, часто-густо натрапляєш на подібні неясності. Життя його повите легким серпанком легенди. Її творець — передусім, як ми вже бачили, сам Рот. Він часто й охоче (й здебільшого усно, а не письмово) розповідав про себе. Але інколи по-різному, оминаючи одні факти, видозмінюючи інші. То була безвинна неправда, далека від якоїсь корисливої цілі. Рот і до себе підходив як творець: переінакшував власну біографію, вишукував події й пригоди, здатні краще, на його погляд, виявити характер героя. Ще й нині деякі критики повторюють пущену кимось чутку, нібито Рот помер у лікарні для бідних: адже така смерть «личила» бездомному вигнанцю. Насправді ж його останні дні минули в добрих умовах, під наглядом славетного тоді радіолога, професора Жідона, чоловіка французької перекладачки письменника.

Часом незрозуміло: Рот чинив завжди, як усі інші романісти (тобто наділяв героїв власним життєвим досвідом), чи іноді, навпаки, переймав дещо і в них. Наприклад, так і не вдалося остаточно з’ясувати, побував він справді під час війни в російському полоні, чи розповіді про це — лише відблиск пригод обер-лейтенанта Франца Тунди, протагоніста його роману «Втеча без кінця» (1927). Тим більше, що він і в житті деколи пробував грати вигадані для себе ролі — скажімо, вже після війни роль людини, яка ніби назавжди лишилася фенріхом австро-угорської армії, і намагався підкреслити це навіть кроєм костюма.

Німецький письменник Герман Кестен, який свого часу приятелював з Ротом, спробував у спогадах про нього видати мало не всі еманації ротівського світовідчуття за своєрідні акторські пози, машкари: «Стара форма втечі — це маскарад. Старий вихід для трагіків — комедія… Він носив машкару солдата й легітиміста, австрійця, католика, насмішника й страдника, пророка й романтика, новатора й традиціоналіста, мудреця й людини пристрастей, в мене виникало навіть відчуття, ніби він носив машкару п'яниці».

Однак повернімося в передвоєнний габсбурзький Відень і його університет. Там Рот слухав лекції з літератури у Вальтера Брехта й був помічений професором як обнадійливий поет, а також як автор невеликих імпресіоністичних етюдів у прозі.

За станом здоров'я Рот був визнаний непридатним до військової служби. І близько двох років це його — людину, налаштовану антимілітаристськи, — цілком влаштовувало. Але 1916 року він раптом пішов на фронт добровольцем.

Парадоксальність була в натурі Рота. Вона виявлялася й у вчинках, і в деякій розщепленості, неузгодженості характеру. П’яниці, як правило, безладні, необов’язкові, бездіяльні. Рот у цьому сенсі — дивний п'яниця, який фанатично любив порядок. Час його був якнайсуворіше розподілений: дні віддавалися роботі, вечори — бару чи пивниці. Він працював щоденно, наполегливо, по шість-вісім годин поспіль, на тумбочці готельного номера чи за столиком кафе. Лише завдяки цій каторжній праці (яка багато чим нагадувала працю флоберівську) він за якихось півтора десятки років написав чотирнадцять романів, не кажучи вже про оповідання, репортажі, судові звіти, рецензії на книжки й вистави. А вночі його оточували веселі гульвіси. Він і сам був веселим гульвісою. Говіркий, товариський, завжди доброзичливий і готовий прийти на допомогу, він викликав симпатію. Не дивно, що в нього було дуже багато друзів, причому в найрізноманітніших суспільних сферах. Такий образ людини легковажної, що нібито бездумно живе, не дуже поєднується з письменницькою глибиною, з жорсткою вимогливістю до себе як стиліста, з меланхолією, до якої Рот справді був схильний. І ще менше поєднується він з ротівським католицизмом і легітимізмом останніх років життя. Тому Кестен і вважав, ніби все це — тільки машкари…

Про воєнні роки Рота відомо небагато. Здається, він і в армії подеколи щось редагував, щось писав.

У 1918 році, коли імперія вже впала, він з'явився у Відні й швидко зробив журналістську кар’єру. Втім, злет прямо-таки запаморочливий почався 1920 року, після переїзду в Берлін. Там Рот став одним з найпопулярніших і найвище оплачуваних кореспондентів. Він подорожує західною, південною, східною Європою й пише про все, що бачив. Але найчастіше — про повоєнну розруху, заворушення, кризи, горе, біду, зубожіння, людську неприкаяність. Його репортажі з'являються в різних газетах. Найтісніше пов’язаний він був із «Франкфуртер цайтунг», яка дотримувалася поглядів помірковано-ліберальних.

Але професійні успіхи — лише оманливе тло тяжкої особистої драми. 1922 року Рот одружився з віденкою Фридерікою Райхер, і разом з нею в коло його життя вдруге ввійшла душевна хвороба. Настали роки неперебутньої муки. Приватні клініки й санаторії забирали левову частку гонорарів, а стан дружини безперервно погіршувався. З 1930 року Фридеріка взагалі не виходила з лікарні. Вона на рік пережила чоловіка, ставши жертвою нацистської акції «ліквідації психічно неповноцінних».

Рот стверджував, що почав пити на фронті, рятуючись від холоду. Думається, сімейна трагедія відіграла тут ніяк не меншу роль. Але головна причина — це помноження індивідуальної ситуації на загальну, політичну.

Невдовзі після приходу Гітлера до влади Рот, який ненавидів фашизм, полишає Берлін. Він мандрує по готелях Праги й Варшави, Брюсселя й Остенде, Амстердама й Відня, Цюриха й Парижа. Здавалося, це те ж саме, що й раніше, життя роз'їзного кореспондента, — змінилися лише назви газет, які його друкують. Але на теперішній мандрівний побут Рота падає тінь вигнанництва. Він відчув себе емігрантом ще перед 1938 роком, коли «аншлюс» відібрав у нього останній уламок батьківщини.

Віднині її замінник — «Кафе де ля пост» у Парижі. Там, у Парижі, Рот і помер 27 травня 1939 року. На кладовищі Тіє, в південній частині міста, зібралися еміґранти, французькі письменники, товариші по чарці, декілька жінок у глибокому траурі; дві-три з них — у вдовиних очіпках, що підкреслювали їхні особливі права на покійного.


* * *
У творчості Рота звичайно знаходять два періоди, вельми помітно один від одного відмінні. Перший датують 1928—1929 роками, хоча найраніші свої речі, серед них оповідання «Зразковий учень» (1915), він писав ще перед війною чи під час неї; до другого відносять створене ним за останні десять років життя. Поворотним пунктом вважається роман «Йов» (1930).

Це історія Менделя Зінгера з містечка Цухів, десь на Волині. Він заробляв на хліб, навчаючи Біблії місцевих єврейських дітлахів. На вбогий хліб, адже батьки діток бідні, сам він не дуже обізнаний у Святому Письмі, і на його утриманні багато ротів: дружина й четверо дітей, наймолодший з яких, Менухім, — з великою від водянки головою. Раббі передрікав, що він колись видужає, буде добрий і міцний духом, і звелів, щоб його не покидали. Але покинути Менухіма все ж довелося…

Підросли старші діти. Синам належало йти в солдати. Мендель хотів їх від цього вберегти. Йона відмовився й служить у Пскові, а Шемар’я, переправлений тутешнім контрабандистом Каптураком через австрійський кордон, опинився в Америці, навіть завів собі там магазин. Тут Міріам починає гуляти зі служивим козаком, і, щоби врятувати дочку від неслави, сім'я вирішує переселитися до американського сина. Але хворого Менухіма брати з собою не можна, і Мендель довго вагався. Врешті-решт вони все ж виїхали, залишивши каліку на догляд добрих людей.

Америка — безкінечно чужий Менделеві світ, та ще й якийсь стандартизований, механістичний, прагматичний. Дебора, дружина Менделя, вичитує йому, що він став тут жалюгідним і метушливим, «як російський єврей». Тим часом Шемар’я, який тепер зветься Семом, багатіє. Матеріальні клопоти вперше на віку не турбують Менделя, але щастя немає. А невдовзі одне за одним приходять нещастя. Починається велика війна, і Сем іде на неї добровольцем, тому що надумав, нібито Америка — його «батьківщина», яку треба захищати. Звісно, його вбивають. Повідомлення про смерть Сема вбиває й Дебору. Невдовзі божеволіє Міріам. Не без батькової вини: той був проти її шлюбу з Маком, християнським другом Сема. Мендель нарікає на Бога, проте потім змирюється.

І ось звершується чудо: Менухім живий, Менухім видужав, — він став славетним музикантом і розшукав батька. «Мендель заснув. Він відпочивав від ваги щастя й величі чуда», — так закінчується роман.

Рот не тільки назвав його «Йов», не тільки повторив у його сюжеті старозаповітну легенду. Він ще й примусив персонажа Роттенберґа вмовляти Менделя, коли той нарікав на Бога: «Згадай, Мендель, — почав Роттенберґ, — згадай Йова. З ним трапилося щось подібне. Він сидів на голій землі, голова в попелі, і рани йому так боліли, що він, як звір, звивався в поросі. Він теж богохульствував. А це ж було лише випробування. Що знаємо ми, Мендель, про те, що відбувається нагорі?»

Тут маєш справу не з символом, не з алегорією, не з метафорою, а з прямим уподібненням, наївно-тенденційним, як у віронавчителів раннього середньовіччя. Правда, Мендель не в усьому Йов. Біблійний Йов до того, як Бог за допомогою сатани відібрав у нього статки, вмертвив його дітей, наслав на нього проказу, був не тільки непорочний, справедливий, а й багатий, могутній, напрочуд благополучний. А Мендель — бідак, нещасний, забитий, тремтів і перед царським урядником, і перед нью-йоркським митником.

«…Я бачив, — каже Мендель, — як сконало кілька світів». Світова війна забрала мільйони життів — не тільки Шемар'ї, який помер за проблематичну «батьківщину», чи Йони, який воював за російського царя. Особисті, родинні мірки занадто малі для таких катаклізмів. Справа Йова вирішувалася тільки між ним і його Богом — адже це притча. Усі інші — не більше як пішаки на клітинках шахівниці — безликі, безтілесні.

Можливо, Рот і гадав, що створив притчу про нового Йова. Насправді ж він написав казку, різдвяну історію для втамування власної туги. Вона свідчить про втрату й про пошук. За миготінням злободенного письменник сподівається виявити загальніший, стабільніший сенс. Через те один з німецьких дослідників схильний бачити в «Йові» щось на зразок самостійного періоду. Що ж він од чого відокремлює?

Перші серйозні літературні спроби Рота — це романи «Павутина» (1923) і «Готель «Савой» (1924). У другому молодий чоловік на ім'я Габріель Дан, повернувшись із російського полону, оповідає про місяці, прожиті в якомусь схожому на Львів місті; місто розбуджене революцією і водночас хворе на всі повоєнні недуги. А надрукована у віденській газеті «Арбайтерцайтунґ» «Павутина» — це, попри всі недосконалості, мало не перший антифашистський роман XX століття. Задовго до фейхтвангерівського «Успіху» (1930) він застерігав про небезпеку диктатури правих, навіть по-своєму передрікав рух Німеччини в бік Гітлера.

І «Павутина», і «Готель «Савой» перебувають у річищі доробку «втраченого покоління». Або, ще точніше, того специфічно німецького його різновиду, який нарекли «романами про повернення на батьківщину» («Heimkehrerromane»). Фронтовик повертається додому й виявляє, що світ перевернуто догори дном.

Романи Рота вирізняє міра відчуженості героя, сила неприйняття повоєнного буття. Ремарківські вояки поверталися на батьківщину, до якого б там не було, але власного дому. У Габріеля Дана чи обер-лейтенанта Тунди зі «Втечі без кінця» вже не було батьківщини, не було дому.

«Одного разу ми прокинулись, і виявилося, що діди наші — іноземці», — так висловив загальну розгубленість один австрієць. Ситуація Рота була ще складнішою: іноземцем виявився він сам. Проте він почувався не поляком, а спадкоємцем австрійської культури: «Найсильнішим моїм переживанням була війна й загибель моєї вітчизни, єдиної, яку я будь-коли мав, — Австро-Угорської монархії», — пише Рот до свого колеги.

Найбільш, мабуть, прикметною ротівською книжкою першого періоду є маленький — як майже завжди в цього автора — роман «Ціппер та його батько» (1928). Роман прикметний як своєю типовістю, так і своєю окремішністю. В ньому вже проглядаютьконтури іншого Рота — того, що явився з «Йовом» і навіть ніби переступив через «Йова».

Розказана тут історія зовні проста, вона рухається слідом за часом, мало не наступаючи йому на п'яти. В оповідача (який аж ніяк не приховує, що він і є Йозеф Рот) був шкільний приятель Арнольд Ціппер. Хлопчик, який ніколи не бачив свого батька, по-своєму прив’язався до всього ціпперівського сімейства. І до зовсім безликої фрау Ціппер, і до Цезаря, старшого Арнольдового брата, бовдура, що ворогував із батьком, і особливо — до глави сімейства. Не за те, що був він доброю людиною, а за те, що чимось був добрим для оповідача.

Ціппер-батько не став нічим, тому що «більшість енергії, якою наділив його Бог, змушений був витратити, щоб з пролетаря перетворитися на буржуа. Власник магазинчика письмового паперу, комерцію він провадив невміло. Але амбіції Ціппера — а були вони колосальні — й не спрямовувались на ниву економіки. Його вабило суспільне поприще. Він був членом і душею безлічі добродійних і всіляких інших товариств. Лестили йому й знайомства, протекції у «вищих сферах» — у податкових інспекторів, поліцейських, митників, дрібних службовців магістрату. Не вірячи в Бога, він не пропускав церковних панахид по «видатних особах».

Ціппер мріяв зробити з синів геніїв. Він виховував їх на спартанський та афінський штиб як людина, що лиш торкнулася освіти, туманно уявляючи собі, що це таке. Навчав він їх і музиці, яку, здається, щиро любив. Із Цезарем узагалі нічого не вийшло. І той пізніше збожеволів і помер у лікарні. Арнольд же виявився слухнянішим. Але й тільки.

Арнольд позбавлений і тієї енергії, що випливає з «сонячної глупоти», тієї вітальності, яка вирізняла батька. Повернувшися з війни, він спекулював якимось дріб’язком, потім служив у міністерстві фінансів, жалюгідному місці, яке виклопотав йому батько. Служба обтяжувала його, але він її не кидав — через безсилля чи ще від страху перед гофратом, що командував там. І раптом закохався в початкуючу актрису Ерну Вільдер, холодну й розсудливу кар’єристку, яка зовсім його не любила, тільки використовувала. Він був їй чоловіком для виконання різних послуг. Аж до прославлення у пресі: заради цього Арнольд зайнявся театральною критикою. Проте на віллу діви його допускали зрідка, ще рідше — в її спальню. Коли не ставало грошей, їм допомагав старий Ціппер, який пишався невісткою-актрисою, або їх вигравав у Монте-Карло сам Арнольд. Коли справи покращали, Ерна покинула Арнольда. Він бував з нею нещасний і щасливий, але її від’їзд до Голлівуду сприйняв байдуже.

Фортуна за гральним столом його також покинула. Треба було якось жити, й він згадав, що колись навчався музики. І тут славетний клоун запропонував йому виступати разом з ним у вар’єте. В амплуа смутного клоуна. Він хоче заграти на скрипці, не думаючи ні про рампу, ні про публіку. З'являється другий клоун, веселий, самовпевнений, з амбіціями, який знає все і про рампу, і про публіку. «Цей розумний дурень, — розповідається в романі, — дає нашому Арнольдові ляпаса. Арнольд устиг лише двічі провести смичком по струнах. Але ці два звуки такі чисті, такі божественні, й слухачам шкода, що Арнольд не грає далі. Знайомо це вам? Звичайно. Ви таке вже бачили, і вам відомо, що музичного хисту Арнольда якраз вистачає на ці два божественні звуки». Так між Ціппером-батьком і Ціппером-сином встановлюється подібність: обидва вони — смутні «білі» клоуни.

Роман «Ціппер та його батько» — це критика, хоча й з елементами реквієму. Проте у фінальному листі — цьому своєрідному світоглядному епілозі — чуються ноти, несподівані й для реквієму. Рот зізнається в спорідненості своєї долі з долею Арнольда й каже, звертаючись до нього: «Твоя професія має грубшу, зате й виразнішу символіку. Вона символічна для нашого покоління — тих, хто повернувся, кому заважають грати: роль, сюжет, скрипковий концерт. Ми ніколи не зможемо стати зрозумілими, як це міг іще твій батько… І все ж я вітаю тебе з твоєю новою професією. Намагайся й надалі марно грати, як і я буду намагатися марно писати. «Марно» — це означає: лише на позір марно. Адже існують, ти й сам знаєш, сфери, де сліди нашої гри будуть відбитими, ці сліди не піддаються прочитанню, але якимось дивовижним чином вони діють, — коли не зараз, то через роки… І немає сумніву, що втрачені можливості всього нашого покоління набудуть безсмертя, хоча вони не набули реалізації».

Оптимізм Рота двадцятих років, його політичний радикалізм (не вельми типовий для решти австрійців) у цілому природний. «…Повсюдно в Європі ламалися старі порядки», — писав Ф. Троммлер. Одначе злам цей, як уже знаємо, не приніс Ротові задоволення. Навпаки, він його знедолив. Чи не тому, що було перекроєно кордони і в принципі збережено систему?

І Рот з усією притаманною йому пристрасністю нападав на систему. Він писав для віденських, берлінських соціалістичних газет, вступив у прогресивну письменницьку «групу 1925», до якої входили Бехер, Брехт, Леонгард Франк, Кіш, Деблін, і відмовився від співробітництва в «Берлінер берзен-курір» з таким обґрунтуванням: «Я справді більше не в змозі враховувати інтереси буржуазної публіки й розважати її по неділях, не зраджуючи при цьому постійно своїх соціалістичних переконань».

У політиці Йозеф Рот був наївним дитям. Він не писав аналітичних статей, що спиралися на історичні, економічні, статистичні дані. Він писав те, що в Західній Європі зветься «фейлетонами», тобто нариси вельми близькі до белетристики, вони іноді навіть перетинають грань, яка лежить між достовірним і художнім. Навіть у своїх есе він залишався художником. Одне з них, написане 1937 року, присвячене Грільпарцеру. Але й у ньому не названо жодного твору, не згадано жодної дати, не розглянуто жодного факту з життя драматурга. Рот зробив, однак, щось більше. Він створив образ Франца Грільпарцера — в чомусь неправдоподібний, небезсторонній, але в чомусь і вражаючий — силою осяяння, проникнення в людську трагедію прототипа. Та, зрештою, й у власну трагедію.

«Ненадійність світу — наслідок його недосконалості, — читаємо в есе про Грільпарцера. — Його тискові, його примхам, його деспотії протистоїть не відкритий бунт (наслідком його не може бути щось інше, крім прямо-таки катастрофічної недосконалості; це означає: безладдя — найбільша з небезпек, що загрожують людині), а відступ у глибину, в захищеність лігва, яким є ти сам». Це написав пізній Рот. І варто розібратися, як і чому він до цього йшов.

Іллі Еренбургу Рот якось сказав: «Але ви все-таки повинні визнати, що Габсбурги краще, ніж Гітлер…». Особливо серйозними монархічні захоплення Рота стали після січня 1933 року: він друкувався в «Остеррайхіше пост» — органі прибічників габсбурзької реставрації, зібрав символи своєї консервативної віри в книзі «Антихрист» (1934), звернувся в художніх творах до тем, пов'язаних з покійною монархією.

Герой одного з них (уже згаданого «Гробівця капуцинів») лейтенант Франц-Фердинанд Тротта розповідає про своє життя, починаючи з весни 1913 року й закінчуючи весною 1938-го, страхітливими днями «аншлюсу»: «Я йшов безлюдними вулицями; зі мною був якийсь чужий собака. Він вирішив іти слідом за мною. Куди? Мені це було відомо не краще, ніж йому. Склеп капуцинів, де в кам'яних домовинах спочивають мої імператори, зачинений. Брат капуцин вийшов мені назустріч і спитав: «Чого бажаєте?» — «Я хочу провідати могилу мого імператора Франца-Йосифа», — відповів я. «Нехай благословить вас Господь», — сказав брат і перехрестив мене. «Господи, сохрани!» — вигукнув я. «Т-с-с!» — сказав брат.

Куди ж тепер податися мені, Тротті?..»

Г. Шайбле, автор монографії «Йозеф Рот» (1971), оцінює «Гробівець капуцинів» як «втрату дійсності»: надміру зосереджений Тротта на собі й на полишених у минулому втратах. Цього, однак, не скажеш про творчість пізнього Рота в цілому. Не лише пластичність зображення життя, а й певна синтетичність його осмислення з роками зростає.

Здавалося б, іще один ротівський парадокс: адже світоглядно письменник хилився праворуч, і це не могло не позначатися на осягненні реальних зв'язків буття. Втім, суперечності тут, по суті, немає. Прямі політичні висловлювання Рота — одне, творчість — інше. «І було б непростимим спрощенням, — зауважує Шайбле, — на підставі висловлювань Рота третирувати його як реакціонера». «Тому що, — продовжує думку Шайбле ротівський біограф Ф. Хаккерт, — його художні твори заходили в суперечність зі сповненими надій статтями на підтримку дому Габсбургів і, починаючи з «Маршу Радецького», через «Бюст імператора» й закінчуючи «Гробівцем капуцинів», змальовувати (завдяки переконливості форми) кінець монархії як неминучий і остаточний».

Насправді все виглядало більш або менш навпаки. Лише розпочавши свій «відхід у глибини», Рот по-справжньому відчув, що габсбурзький світ — «проклятий і мертвий». Відчув передусім тому, що вперше став обживати його художньо. Адже як особа Рот міг виявляти наївність, як письменник — майже завжди був мудрим. Бо ж мислив образами й дотримувався логіки їхніх зчеплень. При цьому особисті симпатії й антипатії (таке траплялося колись і з Бальзаком) уже не відігравали якоїсь істотної ролі.

Проте у Рота, пов'язаного зі слов'янською провінцією імперії, «відступ у глибини» обертається й зовсім іншим боком. Колишня Австрія ставала для нього не тільки «особливо наочним прикладом новітнього світу», а й традицією, на яку він спирався, постаючи проти сучасності.

Безперечно, конкретні його ідеали подеколи ілюзорні, часом смішні. «Його герої, — пише німецький дослідник К.-А. Хорст, — у тому розумінні схожі на Дон Кіхота, що виїжджають на поле бою з думкою про якийсь порядок, його ж на світі не лишилося й сліду». І ця думка про порядок не просто, як уже знаємо, допомагає оцінити нікчемність довколишнього, а й зміцнює самих її носіїв. Покоління предків, чию віру вони сповідують, створюють ґрунт під ногами, прилучають до предковічної народної мудрості.

Це якнадійніше підтверджує «Марш Радецького», класичний твір німецькомовної літератури XX століття. «Марш Радецького» оповідає про минуле. Спершу — навіть про досить віддалене минуле. Але це не історичний роман. Правда, його дію вміщено між двома історичними подіями: битвою при Сольферіно 1856 року й світовою війною 1914—1918 років. Дати, однак, не названі, і це свідома фігура замовчування. Мовляв, не важливо, коли проживали на грішній землі барони фон Тротти, фатально пов'язані зі своїм імператором. Було це п'ять століть тому чи яких-небудь років двадцять? Усе одно вони пішли у вічність. Їхній час минув. Він залишається минулим в очах будь-якого читача, так би мовити, «абсолютним минулим».

І всередині самої себе дію «Маршу Радецького» оформлено не так романно, як епічно. Під кутом зору календарного часу вона рухається нерівномірно. Скажімо, ціле життя першого фон Тротти, «героя Сольферіно», викладене на кількох сторінках. Навпаки, розповідь про останні три-чотири роки лейтенанта Карла Йозефа Тротти зайняла сотні сторінок. Звичайно, доля «героя Сольферіно» — лише своєрідний пролог.

І не дивно, що подано її більш-менш конспективно. Лейтенант — у романі постать центральна; відтак усе, що з ним коїться, показано докладно й ретельно. Але дивна річ: характер розповіді й, зокрема, її темп не змінюються. Вона завжди рівна, роздумлива, некваплива. Так переказують легенди.

Ілюзія стилістичної однорідності книжки виникає не в останню чергу завдяки тому, що зміст розповіді здається рівномірно розподіленим у часі. Нам не повідомили, наприклад, через скільки років (чи місяців?) після свого нагородження, підвищення в чині, прилучення до дворянського стану «герой Сольферіно» відвідав інваліда-батька, сторожа при замку Лаксенбург у Відні. Також невідомо, скільки разів земля обернулася довкола сонця, поки він одружився, став батьком, довідався, що подвиг його проституйовано шкільними підручниками, прохав аудієнції в порятованого ним імператора, одержав її, після чого все ж покинув військову службу і, нарешті, помер в успадкованому од тестя маєтку. Все це життя може бути стиснуте до єдиної миті й так само довільно розтягнуте.

Те ж саме стосується й розповіді про життя онука, Карла Йозефа Тротта, лейтенанта. Невідомо, скільки прослужив він у кавалерії до того, як другові його доктору Діманту довелося битися на дуелі з ротмістром Таттенбахом і обидва були вбиті, а самому Карлу Йозефу, опаленому цією трагедією, довелося рятуватися втечею од докорів сумління, од спогадів, сумнівів, страхів. Не знаємо ми й того, чи довго служив лейтенант Тротта в піхотному батальйоні, на самому кордоні з Російською імперією, в галицькій глушині. І головне — коли почав там пити й заліз у борги, коли закохався в підсунуту йому графом Хойницьким прив'ялу жінку, коли командував розстрілом робітників-страйкарів, удостоївся на маневрах уваги свого немічного імператора, коли, як і дід, полишив армію, щоб, на відміну од останнього, повернутися в перші ж дні війни й невдовзі загинути…

Проміжки між усіма цими подіями видаються ніби рівними (що створює певний незмінний ритм розповіді), часом же їх і зовсім наче немає. Епізод щільно — а в той же час вільно й невимушено — прилягає до епізоду, відтворюючи буття в його, здається, безперервній повноті. Це — як річка, що незмінно, невпинно несе свої води, або як прибій, що одвічно накочується на берег.

Порівняння з річкою, мабуть, точніше: в неї завжди один напрямок. Так і в «Марші Радецького». Життя героїв зображається строго хронологічно. Жодних зміщень у часових пластах, жодних ретроспекцій, не кажучи вже про примхливу фрагментарність, породжувану стрибками думки у спогадах якого-небудь «я».

Найпоширеніші мотиви роману — це безвідрадні болота, очерет, жаб’яче кумкання, липуча грязюка і дощ — дрібний, тихий, безконечний… Подібний дощ (його можна б назвати «гемінґвеївським», так тісно пов'язаний він з душевними травмами персонажів) супроводить Карла Йозефа, коли йому доводиться йти до вахмістра Сламе, чоловіка померлої коханки. І під таким же дощем стоїть у терплячому відчаї біля огорожі Шенбрунського палацу окружний начальник фон Тротта, батько лейтенанта, напередодні смерті свого імператора. Щоправда, в «Марші Радецького» нерідко присутнє й високе небо, частіше нічне, всіяне великими, яскравими, мерехтливими зорями. Але присутнє не завше для виправдання життя, його людської доцільності. Буває, що людина в Рота виглядає маленькою й безсилою на тлі небес, як старенький імператор, коли він у нічній сорочці біля відчиненого вікна радіє, що обдурив своїх слуг, вирвавши цю мить свободи.

Суперечка з самим собою й зі своїми об’єктами, множинність ракурсів їх розгляду, іронічне «зняття» власних патетичних партій — усе це розмиває монолітність оповіді в «Марші Радецького». Ба більше, жодної монолітності там ніколи й не було. Хто пригадує мелодію «Маршу Радецького» Штрауса — молодечу, бравурну, веселу — помітить невідповідність між назвою і змістом книжки Рота: адже роман елегійний, подеколи трагічний і водночас не уникає насмішки, навіть сарказму.

Штраусівський марш — ця, за словами самого Рота, «Марсельєза» консерватизму» — включається в гру суперечностей, висвітлюючи найрізноманітніші сторони австрійської долі. Коли по неділях військовий оркестр виконував його під вікнами батьківського дому, юному Карлу Йозефу уявлялось, що перед ним справжня Австрія, справжнє її втілення. Однак той же марш звучить і в борделі тітоньки Резі, — його ушкварює піаніст, коли з'являються панове офіцери. І це вже не Австрія, а наруга над нею, образ її невтримного морального падіння.

Не менше облич — урочистих, смутних, комічних, і в центральній історії роману — історії рятування імператора представниками сімейства Троттів. «Герой Сольферіно» врятував його у прямому розумінні слова — затулив од ворожої кулі. Але вже звіт про цю подію містить певний підтекст, бо виконаний у стилі лубка, чи, точніше, газетного репортажу, що наслідує лубок. Проте в цей репортаж вклинюється (ніби на мить руйнуючи його) фрагмент світосприймання самого майбутнього «героя Сольферіно»: в молодому Францові Йосифі він звично обожнював імператора й водночас відчув неприязнь до нього як до «поважного птаха з генштабу», якому невтямки, що блиск бінокля приверне увагу супротивника. І словенський мужичок у мундирі піхотного лейтенанта з надмірною старанністю налягає на утлі монарші плечі, затуляючи його від пострілів. Це зробило його капітаном, бароном, кавалером ордену Марії Терезії, міфічним хрестоматійним лицарем… А онук цього лицаря вже навіть і не метафоричний рятівник: йому просто нема що рятувати, крім ідеї, яка пережила себе. Першого разу він, згорнувши трубочкою, виніс із борделю імператорський портрет; вдруге — наказав солдатам стріляти в робітників, що збунтувалися. І Рот з нещадною іронією приводить до спільного знаменника подвиги діда й онука, уточнюючи, що під час тих безладів «через явно безглузду випадковість онук героя Сольферіно був поранений у ліву ключицю (втім, ніхто з живих, за винятком хіба що імператора, не міг знати, що Тротта завдячує своїм піднесенням роздробленій лівій ключиці героя Сольферіно)».

Такий же неоднозначний і образ урятованого монарха — він хитрий й наївний, умудрений досвідом і водночас беззахисний старий з прозорою краплинкою під носом. Та найбільше схожий Франц Йосиф на трохи недоумкуватих казкових королів. Власне, він ніби й втілює істинно австрійське уявлення про «ідеального монарха».

Крім особи владаря, ніщо не об'єднувало випадковий конгломерат спадкових габсбурзьких земель. І як ідея, як зв’язка владар необхідний. Парадокс полягав у тому, що він був зайвий у будь-якій іншій функції. Держава, яку він представляв, дбала не про зміни, не про розвиток, а про збереження, про непорушність. Через те владар не смів бути діяльною, яскравою індивідуальністю, його доля — пересічність, посередність, масовидність. Тому Франц Йосиф (не тільки в Рота, а й у житті) віддзеркалювався у своїх підданих: в отіненому такими ж бакенбардами окружному начальникові фон Тротті, в отінених такими ж бакенбардами лакеях. Від нього, імператора, чекали тільки одного — уособлення спадкоємності. Художник Рот вилущив із цього чекання зерно абсурду. У нього все замкнулося в хибне коло: немічний монарх — мрія роз’їденої іржею монархії, а статична монархія — мрія конаючого монарха. У цьому є щось кальдеронівське…

Консерватизм художньої форми «Маршу Радецького» — річ вельми проблематична. Це — типово австрійська риса: неухильне дотримання традиції незрідка обертається її переглядом. Лінійна, хронологічно чітка архітектоніка роману, написаного після Бергсона й Пруста, містить певний виклик, що змушує вгадувати існування підводних каменів.

У «Марші Радецького» письменник звернувся до феномена ролі, розігруваної індивідом на соціальному кону. Звісно, проблема «вселенського театру», обличчя й машкари стара як світ. Проте XX століття — епоха фатального відчуження — несподівано виявило актуальні її аспекти.

Австро-Угорська монархія і з цього погляду «особливо наочний приклад новітнього світу». Вона — грандіозний, помпезний і наскрізь облудний спектакль. Його протагоніст — імператор: «Удома він дріботів маленькими кроками. Але виходячи на вулицю, намагався надати своїм стегнам твердості, колінам — пружності, кроки робив легкими, а спину прямою. Очі свої він сповнював штучною добротою». Як і належиться лицедієві, він не любив воєн, але мав слабкість до армії, яскравих уніформ, опереткових парадів.

Майор Йосиф фон Тротта й син його, окружний начальник, — також по-своєму актори. Дотримання раз і назавжди заведеного механічного розпорядку кожен із них зробив ніби метою існування. Правда, у «героя Сольферіно» — це якоюсь мірою спосіб самозахисту від загрози, що йде ззовні: він перейшов до іншого, вищого соціального стану й боїться в грубих своїх чоботях послизнутися на підлозі, натертій до блиску. Що ж до його сина, то заведений ним іще мертвотніший, майже іспанський церемоніал — неусвідомлена спроба врятуватись від насування внутрішньої, «австрійської» порожнечі. А ось у Карла Йосифа ролі немає. Він — останній, продукт виродження роду, щось подібне до маннівського Ганно Будденброка. Але він — і повернення до певних природних, здоровіших і людяніших основ. Дід його — словенський ратай, і онук (на відміну од урбанізованого батька, що приховує свою людяність) невпинно поривається до невідомого й рідного Сиполя. Для народів, що населяли монархію, таке відцентрове поривання було історично природним.

У 1920—1923 роках Ярослав Гашек опублікував «Пригоди бравого вояка Швейка…». Це — сатира на сконалу Австро-Угорську монархію та на її армію, сатира, що дихає веселою ненавистю, сповнена карнавального, раблезіанського сміху. Здавалося б, що може такий реквієм, як «Марш Радецького», мати з нею спільного?

Рука обер-лейтенанта Траутмансдорфа, що заблукала у вирізі сукні тітоньки Резі Горват, «наче біла миша серед білих гір»; майор Прохазка, який «водою розчищав шлях алкоголю, як чистять вулиці перед урочистим в'їздом»; монокль фенріха Бернштейна, вставлений в око повії, — все це мазки з близької до Гашека палітри. Хіба не подібним робом розважалися з дівчатами його пани офіцери? Чи ж не так упивався його обер-фельдкурат Отто Кац? Ніби навмисно, для посилення подібності, в Рота з'являється засиджений мухами портрет імператора. Так само, як і у гашеківського Палівця, він прикрашає трактир.

Звичайно, у «Бравому воякові Швейку» оточення подається під кутом зору вельми специфічного, незвичайного героя. І це зміщує зображення, надає йому певного гротескового заломлення. У «Марші Радецького» Рот дивиться на дійсність очима зовсім інших персонажів: Карла Йозефа, окружного начальника, «героя Сольферіно», та й своїми власними (його ще не бентежило сакраментальне для романістів другої половини століття питання: «хто розповідає?»). І світ виглядав здебільшого інакше, ніж у Гашека. Якщо гротескним, то із заломленням радше не комічним, а «демонічним», експресіоністським.

Але це та сама, що й у Гашека, дійсність, і ставлення до неї багато в чому таке саме, тільки подано її не в тому ключі. Власне, у великому розмаїтті змінних ключів. Є тут сцени іронічні, навіть пройняті легким гумором. Проте трапляються й мінорні, по-своєму емоційні або не позбавлені своєрідної сумовитої врочистості. Є, зрештою, сцени страшні, до того ж особливо вражають вони своєю навмисною стриманістю. Останнє передусім стосується розділів роману, присвячених першим дням світової війни. «Марш Радецького» наче вбирає всю гаму людських настроїв, усі барви життя. Мабуть, саме тому роман цей є таким значущим, таким глибоким. Неперебутній, він не старіє; це не реквієм, не пам'ятник минулому, це — поетичне і гуманне свічадо буття, трагічного, комічного й величного у своїй безперервній коловерті.


* * *
З тих шістнадцяти романів, що їх написав Йозеф Рот протягом свого життя, одинадцять так чи так пов’язані з Україною. Причина цього, здавалось би, очевидна: письменник народився у Королівстві Галичина і Володомерія, живився спогадами свого дитинства, — вони ж, як відомо, відіграють дуже важливу роль у творчості кожного письменника.

Але проблема ускладнюється тим, що, закінчивши класичну гімназію в Бродах і провчившись пару років у Львівському університеті, Рот покинув Галичину практично назавжди. Він жив у Відні, Берліні, Парижі, об'їхав багато країн. Таке мандрівне життя, як правило, змушує спогади дитинства істотно зблякнути. Однак із Йозефом Ротом сталося щось цілком протилежне. Хоча чимало героїв його творів 10—20-х років походили з України або ходили її шляхами у своїх безупинних мандрах, вони аж ніяк не відчували себе внутрішньо пов'язаними з нею. Скоріше належали до «втраченого покоління», яке було викуване катастрофами Першої світової війни й «розвіяне вітром». Але на початку 30-х років стався злам: Рот знайшов собі вітчизну. То була Україна, і вона стала йому вітчизною зовсім незвичною. По-перше, це було щось більше — неіснуюче, навік минуле: адже в романах «Йов», «Марш Радецького» (1932), «Тарабас» (1934), «Фальшива вага» та «Левіафан» усе відбувається ще до, або принаймні під час finis Austriae. Лише в романі «Гробівець капуцинів» (1938) — і до, і під час, і після. Там, однак, нема України.

Отже, виходить, для Рота Україна є частиною монархії? Але частиною не підлеглою, а радше — незалежною. Як ще побачимо, Хайміто фон Додерер, австрієць з австрійців, анітрохи не був діткнутий розпадом імперії. Рот дотримувався прямо протилежного погляду — його alter ego, граф Хойницький, у романі «Гробівець капуцинів» запевняє: «Дух Австрії не в її центрі, а на периферії… Австрійська субстанція реалізується й весь час живиться провінціями нашої держави». Тому цілком природно, що коли ці провінції відпали, перша реакція Рота була різко негативною. Але так само природним було і пізніше відкриття ним своєї вітчизни.

Додереру було досить, аби лише зберігся Відень. Для Рота насамперед була важливою цілісність монархії. Тому з часом він став подумки відроджувати її з небуття. Вважаючи, що держава спиралася не на центр, а на периферію, Рот звернув свій погляд на колишні австрійські провінції. Найближчою серед них була для нього, звичайно ж, Галичина. І Рот зробив її своєю омріяною вітчизною, що сприяла втіленню його найсміливіших мрій — людських і літературних, особистих і навіть суспільних.

Звичайно, Галичина приваблювала його насамперед як країна, де жили євреї. Доля містечкових мешканців, вочевидь, цікавила його в першу чергу. Адже східноєвропейський штетль був єдино можливою вітчизною для цієї нації вічних паріїв — особиво в межах австрійської території.

Хоча Рот був переконаний, що єврейство у Східній Європі історично приречене, він ніяк не хотів із цим змиритись. Власне, як митець він і не потребував цього: адже його Галичина й так була світом давно зниклим. Це була мрія про вітчизну — боронь Боже, зовсім не ідилічну, — але принаймні незрадливу і в цьому сенсі справжню.

Рот обирає собі Україну за омріяну батьківщину не просто тому, що в ній живуть також євреї. У книжці Клаудіо Маґріса «Далеко — звідки? Втрачений світ східного єврейства», на мою думку, щодо цього є деякі перебільшення. Це неважко зрозуміти: тема до певної міри нав'язує Маґрісу свою волю. Адже сам автор пише: «Антинімецький австрославізм Рота змушував його вважати всі народи держави австрійцями, за винятком лише німців у Австрії».

Герої романів «Марш Радецького» та «Гробівець капуцинів» на прізвище Тротта походили зі слов’янського села Сиполє. У зв’язку з переведенням лейтенанта Карла Йозефа Тротти до Галичини Рот зауважив: «Це була споріднена земля, батьківщина українських селян з їхніми жалісними гармошками й незабутніми піснями, — це була північна сестра Словенії».

Рот — не єдиний німецькомовний письменник в Австрії, якого вабила Україна. Дослідник Детлеф Ігнасяк з Єнського університету називає в цьому зв'язку також Леопольда Захер-Мазоха та Карла Еміля Францоза, однак додає: «Рот — єдиний серед них, хто був однаково міцно закорінений в усі три культурні ґрунти — польський, єврейський і німецький, тому він передовсім виступає як представник фіктивної галицької нації».

Як нам здається, доречніше було б вважати Рота виразником України в цілому. Не лише через те, що його погляд часом сягав і Києва (оповідання «Начальник станції Фальмерайєр», 1933) й Одеси («Сповідь убивці», «Левіафан»). Принципово важливішим тут є відзначене вище злиття Галичини й Волині: з одного боку, це об'єднує Україну в певну цілісність, а з іншого — відмежовує її від обох великих держав як щось окреме й самостійне.

Як виразник і навіть «пропагандист» України (часом навіть політичний) Рот виступав і в своїй публіцистиці. В численних репортажах він милується красою нашої землі: «Я знаю українські села ще з часів війни… Вони й досі постають, немов дитячі сни світу». Це, між іншим, враження не лише галицькі чи волинські, йдеться про східну Україну, яку Рот відвідав 1926 року. Дуже високо оцінив він у своїх нарисах українське народне мистецтво, завваживши, що воно «помітно відрізняється і від російського, і від польського чи татарського». Його дратувало, коли на хвилі «україноманії», що виникла на Заході у 20-х роках, глибоко своєрідне українське мистецтво безсоромно профанувалося. «Не можна, — писав Рот, — спотворювати мистецтво народу, тим більше — народу в даний момент беззахисного, в якого більшовики й поляки відібрали вітчизну».

В іншому місці він висловився з цього приводу ще послідовніше: «У тій Європі, де якомога більша самостійність націй є найвищим принципом укладання мирних договорів, поділу територій та заснування держав, європейські та американські знавці географії не повинні були допустити, щоб великий, 30-мільйонний народ був розбитий на кілька національних меншин і змушений жити у складі різних держав». Тут уже не лишається жодного сумніву, що під щойно згаданою українською вітчизною Рот мав на увазі всю Україну, а не тільки галицьку її частину. «З цією вітчизною, — писав біограф Рота Давид Бронзен, — до якої вже не могло бути аніякого повернення, його пов’язували туга й заперечення, любов і ненависть, гордість і сором. Рано покинувши її, він шукав свою втрачену вітчизну на багатьох станціях своїх безперервних блукань манівцями найвіддаленіших країн Західної Європи. І він віднайшов її у своєму художньому відтворенні східного світу».

Торкаючись взаємин різних національних літератур, здебільшого говорять про контакти й обопільні впливи, про переклади й наслідування. Що ж до іномовного романіста, який віднайшов у певній країні свою літературну батьківщину (як-от Рот в Україні), вирішального значення набувають інші аспекти, оскільки цей письменник у «чужому» духовному середовищі почувається по-своєму вдома. І йдеться не так про налагоджені контакти, як про природну, внутрішню співзвучність, справді вибіркову спорідненість (хоч і не в ґетівському розумінні цього слова).

Коли Рот обрав Україну своєю літературною батьківщиною, вона була вже тісно «заселена» першорядними письменниками. Але ж для Йозефа Рота, як і для Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, навіть Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, вона була спільною літературною вітчизною…

Інформація видавця

ЗМІСТ

Марш Радецького. Роман. Переклад Євгенії Горевої …5

Частина перша …6

Частина друга …132

Частина третя …238

Ціппер та його батько. Роман. Переклад Євгена Поповича …347

Гробівець капуцинів. Роман. Переклад Ігоря Андрущенка …455

Ігор Андрущенко. Йозеф Рот: відкраяна скибка загиблої імперії …584

Дмитро Затонський. Йозеф Рот …590


УДК 821.112.2(436)-31

ББК 84(4Авс=Нім)5-44


Рот, Йозеф.

Р79 МАРШ РАДЕЦЬКОГО ТА ІНШІ РОМАНИ : романи/Йозеф Рот; післям. Д. Затонського. — K.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014. — 608 с.: портр. — (Доросла серія).

ISBN 978-617-585-063-3


Йозеф Рот

Твори


Joseph Roth

Radetzkymarsch

Zipper und sein Vater

Die Kapuzinergruft


З німецької переклали:

Євгенія Горева

Євген Попович

Ігор Андрущенко


Йозеф Рот

Марш Радецького

Ціппер та його батько

Гробівець капуцинів

Романи


УДК 821.112.2(436)-31

ББК 84(4Авс=Нім)5-44

Р79


«Доросла серія»

Йозеф Рот

МАРШ РАДЕЦЬКОГО ТА ІНШІ РОМАНИ

Романи

З німецької переклали

Євгенія Горева, Євген Попович, Ігор Андрущенко

Обкладинка: Ксав’є Меллері

Редактор серії: Іван Малкович


Видання українською мовою: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2014


Одноосібне право на видання цієї книжки українською мовою належить «Видавництву Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

Свідоцтво: серія ДК, № 759 від 2.01.2002

Адреса: 01004, Київ, вул. Басейна, 1/2

Поліграфія: ПРАТ ХКФ «Глобус». Зам. № 4-02-1004

ISBN 978-617-585-063-3

www.ababahaIamaha.com.ua


ЙОЗЕФ РОТ

(2.09.1894—27.05.1939)

Галичина (Австро-Угорщина)

Йозеф Рот (нім. Joseph Roth) — один із найвидатніших австрійських письменників XX ст. — народився і виріс у містечку Броди на Львівщині в єврейській родині. Навчався у Львівському та Віденському університетах. З 1916 р. бере участь у Першій світовій війні. Після війни робить успішну кар’єру журналіста, спочатку у Відні, а пізніше в Берліні та Парижі, працюючи для провідних німецьких газет. 1922 р. одружився з Фридерікою Райхлер. Шлюб мав трагічний характер: з 1928 р. дружина захворіла на шизофренію, а 1940 р., вже по смерті Рота, її як душевнохвору вбили нацисти. 1924 р. Рот публікує перші романи «Готель «Савой» і «Бунт». 1932 р. закінчує свій найвідоміший роман «Марш Радецького». 1933 р. покидає Німеччину, оскільки до влади прийшли нацисти і заборонили його книги. Шукаючи свого місця у Відні, Празі, Парижі, дедалі більше страждає від алкоголізму. У травні 1939 р., дізнавшись про самогубство свого друга, Йозеф Рот упав на вулиці і вмер. Та попри всі життєві знегоди, завдяки каторжній праці Й. Рот за якихось 15 років написав 16 романів, багато оповідань, репортажів, судових звітів і рецензій. А вночі його оточували веселі гульвіси. Він і сам був таким — говіркий, товариський, завжди доброзичливий і готовий прийти на допомогу. Перша світова війна та розпад Австро-Угорської імперії мали значний вплив на творчість Рота. У своєму шедеврі — романі «Марш Радецького», як і в «Гробівці капуцинів» та деяких інших творах, Рот з глибокою ностальгією простежує занепад імперії Габсбургів крізь призму життя однієї родини.

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С. 25: Без [утаву] => угаву виспівували над тихим містом невидимі жайворонки.

С. 78: Лейтенант Кіндерман був переконаний, що всі «цивілісти» — то істоти копійчаної ціни: у доміно, й то незугарні [витрати] => виграти.

С. 84: І за [своім] => своїм віком, і за часом служби він мав би вже бути штабним лікарем.

С. 93: Йому марилося, ніби він має ще багато що прибрати зі своєї дороги, може, [розсунуги] => розсунути стіни, розтрощити головою стелю, ногами втоптати в землю підлогу.

С. 96: Вони [йдугь] => йдуть у ногу, їхні остроги бряжчать, шаблі постукують.

С. 130: Вузький, [загорнугий] => загорнутий у рудий папір предмет стояв прихилений до стіни в кутку.

С. 189: — За твоє здоров’я! — сказав [каштан] => капітан.

С. 232: Із сідла він бачив їхні [зігнугі] => зігнуті спини.

С. 425: Костюми його були пошиті в одній із тих дорогих, хоч і [маленьних] => маленьких, кравецьких майстерень, про які великий світ поки що не знав.

Примечания

1

До запитання (франц.).

(обратно)

2

Бути незворушним у небезпеці (лат.).

(обратно)

3

Доконаним фактом (франц.).

(обратно)

4

Гірська вершина в Гімалаях, в Непалі. Висота 7144 метри. До 1913 року помилково ототожнювалася з вершиною Еверест.

(обратно)

5

М'ясні консерви (англ.).

(обратно)

6

Найбільша битва Австро-італійсько-французької війни 1859 року, яка відбулася 24 червня 1859 року. У ній війська франко-італійської коаліції під проводом Наполеона III розбили армію Австрійської імперії, якою командував імператор Франц Йосиф І. (Тут і далі примітки перекладача).

(обратно)

7

Великий громадський парк та зона відпочинку у Відні, витягнутий уздовж берега на 5 км. Назва парку походить від латинського слова «pratum», що означає луг.

(обратно)

8

На щастя (фр.).

(обратно)

9

Сорт білого вина.

(обратно)

10

35-й полк ландверу дислокувався у Золочеві, чи Злочеві.

(обратно)

11

Дорожній футляр з речами туалету.

(обратно)

12

Авґуст II Фрідріх, також Авґуст Сильний (1670—1733) — король Речі Посполитої (1697—1706, 1709—1733), курфюрст Саксонії (Фрідріх-Авґуст І з 1694 р.).

(обратно)

13

Так звався 4–й піхотний полк австро-угорської армії.

(обратно)

14

У творах Рота уявна географія часто пересипана реальними місцями і назвами. Так, у даному разі йдеться про містечко Кам'янка-Бузька (до 1944 року воно звалося Кам'янка-Струмилівська), розташоване за 43 км на північний схід від Львова над річками Західний Буг та Кам'янка.

(обратно)

15

Військовий католицький священик.

(обратно)

16

В ім'я Боже (лат.).

(обратно)

17

Маємо приклад уявної географії. Звісно ж, якщо йдеться про місто В'ятка, як колись звався нинішній Кіров, то лежить воно на однойменній річці, яка, своєю чергою, є притокою Ками.

(обратно)

18

Карткова гра, улюблена особливо в Італії та Іспанії; грається в 78 карт, з яких 22 — це тарок або козирні карти.

(обратно)

19

Психіатрична клініка у Відні.

(обратно)

20

Маркомани — західногерманське плем'я.

(обратно)

21

Крилатий вислів, що означає несподівано простий вихід із складної ситуації. Легенда розповідає, що у відповідь на закид, що відкрити Америку було надто просто, Колумб на обіді в кардинала Мендоси запропонував дотепникові просте завдання: поставити яйце на стіл вертикально. Жоден з присутніх не зумів цього зробити, тоді мореплавець узяв яйце, розбив його з одного кінця і поставив на стіл, показавши, що це насправді було дуже просто. Побачивши це, усі почали заперечувати — мовляв, так змогли б зробити й вони. На що Колумб відповів: «Різниця в тому, панове, що ви могли б це зробити, але зробив це насправді я».

(обратно)

22

Енґельберт Дольфус (1892—1934) — австрійський політичний діяч, лідер Християнсько-соціальної партії. Канцлер Австрії 1932—1934 рр., прихильник незалежності Австрії. Вбитий прихильниками аншлюсу з Гітлерівською Німеччиною. Повстання, що його згадує автор, відбулося в лютому 1934 року, коли народ, зубожілий у кризі 1929—32 рр., вийшов на вулиці Лінца, а тоді й Відня. Коли урядові війська і націоналісти з «Гаймвер» націлили артилерію на робочі квартали, щоб налякати повсталих, дійшло до перестрілки, в якій загинуло близько тисячі чоловік.

(обратно)

23

«Боже, будь же покровитель» («Gott erhalte, Gott beschütze…») — так з 1854 року починався національний гімн Австрійської імперії.

(обратно)
(обратно)

Оглавление

  • Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи
  •   Марш Радецького Роман
  •     Частина перша
  •     Частина друга
  •     Частина третя
  •     Епілог
  •   Ціппер та його батько Роман
  •   Гробівець капуцинів Роман
  • Ігор Андрущенко Йозеф Рот: відкраяна скибка загиблої імперії
  • Дмитро Затонський Йозеф Рот
  • Інформація видавця
  • Примітки до електронної версії
  • *** Примечания ***