Лев Толстой
Асирійський цар Асархадон
Асирійський цар завоював державу царя Лаіля. Зруйнував і спалив усі міста, усіх-же мешканців перегнав на свою землю, військо перебив, а самого царя Лаіля посадив у клітку.
Лежачи в ночи на своїм ліжку, цар Асархадон думав про се, якою смертю карати Лаіля? Нараз почув коло себе шелест і, відкривши очи, побачив старця з довгою бородою і з добрячим поглядом.
— Ти хочеш карати смертю Лаіля? — запитав старець.
— Так, — відповів цар. — Я лиш не придумав ще, якою смертю вкарати його.
— Та-ж цар Лаіль се ти, — сказав старець.
— Се неправда, — відповів цар, — я — то я, а Лаіль — то Лаіль.
— Ти і Лаіль то все одно, — сказав старець. — Тобі лиш видаєть ся, що ти не Лаіль, а Лаіль не ти.
— Як здаєть ся? — запитав цар. — Я ось лежу на мягкім ліжку, довкруги мене покірні мені раби і невільниці, а завтра буду я, як і сьогодня бенкетувати з моїми приятелями, — а Лаіль наче птах сидить у клітці, а завтра буде з висолопленим язиком сидіти на палі і корчити ся доти, поки не здохне, а тіло його буде розірване собаками.
— Ти не можеш знищити його житя, — сказав старець.
— А як-же се було з тими 14 тисячами вояків, котрих я убив і з їх трупів зложив високу могилу? — відповів цар. — Я живий, а їх нема; значить ся можу знищити житя.
— По чім се ти знаєш, що їх нема?
— По тім, що я не бачу їх. Головне ж се, що вони мучились, а я ні; їм було кепсько, а мені добре.
— І се також лиш видаєть ся тобі. Ти мучив самого себе, а не їх.
— Не розумію тебе, — сказав на се цар.
— А хочеш зрозуміти? — запитав старець.
— Хочу.
— Підійди сюди, — приказав старець вказуючи цареви на ванну повну води.
Цар встав і підійшов до ванни.
—Роздягни ся і війди у ванну.
Асархадон зробив се, що приказав йому старець.
—Тепер, як лиш я пічну ляти на тебе сю воду, — сказав старець, зачерпнувши в кварту води, — пірни з головою.
Старець наставив кварту над головою царя і цар пірнув у воду.
І як тільки цар Асархадон пірнув, він почув себе вже не Асархадоном, а иншим чоловіком. І ось, чуючи себе тим иншим чоловіком, він бачить себе лежачого па богатій постели з гарною жінкою. Він ніколи не бачив тої женщини, але він знав, що се його жінка. Жінка ся встає і каже до нього: «Дорогий мій мужу Лаілю, ти втомив ся від праці вчорашнього дня і тому спав довше, як звичайно, але я стерегла твойого спокою і не будила тебе. Тепер же князі очікують на тебе у великій палаті. Одягай ся і ходи до них».
І Асархадон, розуміючи з сих слів, що він є Лаіль, не дивує ся сьому, лиш дивно йому, що він до тепер не знав сього. Отже встає, одягаєть ся і йде у велику палату, де ждуть на нього князі.
Князі низьким поклоном аж до землі витають свого царя Лаіля, відтак встають і на його приказ сідають перед ним, а найстарший із князів починав говорити про се, що не можна довше терпіти всіх наруг лютого царя Асархадона і треба йти проти нього війною. Але Лаіль не годить ся на се, лиш приказує післати до Асархадона послів, щоби його усовістити і каже князям розійти ся. По сім він іменує поважних людий своїми послами і наказує їм про се, що вони мають переказати цареви Асархадонови.
Покінчивши сі справи, Асархадон, почуваючи себе Лаільом, виїзджає в гори на польованє за дикими ослами. Польованє повелось. Він сам убиває двох ослів і вернувши до дому, бенкетує зі своїми приятелями, дивлячись на танці невільниць.
Другого дня, як звичайно, він виходить на двір, де очікують на нього прошаки, підсудні і убогі, та рішає предложені йому справи. Покінчивши сі справи, він іде знов на улюблену свою забаву – польованє. І сього дня вдаєть ся йому самому убити стару львицю і захопити її двоє львинят.
По польованю він знова бенкетує із своїми приятелями, забавляючись музикою і танцями, а ніч проводить з улюбленою своєю жінкою.
Так живучи, проводить він дні і тижні, очікуючи повороту своїх послів, висланих до того царя Асархадона, котрим він був перше.
Посли вертають аж за місяць з відрізаними носами і ухами.
Цар Асархадон казав переказати Лаільови, що се, що зроблено з його послами, буде зроблено і з ним, коли він зараз не пришле на окуп визначену суму срібла, золота і кипарисового дерева та не приїде сам поклонити ся Асархадонови.
Лаіль, що був перше Асархадоном, знову скликає князів і нараджує ся з ними про се, що треба робити. Всі кажуть одноголосно, що треба, не очікуючи нападу Асархадона, йти на нього війною. Цар годить ся на се і стаючи на чолі війська, іде в похід. Похід тягне ся 7 днів. Кождого дня цар об’їздить військо і розбуджує хоробрість у своїх вояків. На осьмий день його війська сходять ся з військами Асархадона серед широкої долини на березі ріки. Війська Лаіля хоробро бють ся, але Лаіль, що був перше Асархадоном, видячи, що вороги наче муравлі збігають ся з гір, заливають собою долину і перемагають його війська, кидаєть ся в своїй колясі в середину битви, пробиває і рубає ворогів. Але війська у Лаіля на сотки, а у Асархадона — на тисячі, і Лаіль чує, що він ранений, та що беруть його в неволю.
Девять днів іде він з иншими невольникамл закований серед вояків Асархадона. На десятий день приводять його в місто Ниневію і замикають в клітку.
Лаіль терпить не стілько від голоду і ран, кілько від сорому і від розпуки та свого безсиля. Він почуває себе безсильним відплатити ворогови за все зло, котре він терпить. Одно що він може, се те, що не дасть приводу своїм ворогам радіти його терпінями. Він твердо постановив, мужно, без нарікань зносити все те, що з ним буде.
Двайцять днів сидить він в клітці, очікуючи кари. Він бачить, як відводять на місце страченя його рідних і приятелів. Чує стогони караних; одним з них відрубують руки і ноги, а з других живцем друть шкіру, але він не оказує ні трівоги, ні болю, ні страху. Бачить, як пахолки ведуть його любу жінку в кайданах. Він знає, що ведуть її за невільницю до Асархадона, І він переносить се без жалю.
Та ось два кати отвирають клітку і затягнувши йому ременем руки за спиною, підводять його до заллятого кровію місця кари. Лаіль бачить острий скривавлений паль, з котрого щойно зірвали тіло помершого на нім приятеля Лаіля. Лаіль догадуєть ся, що паль сей освободили для його страченя.
З нього знімають одежу. Лаіль жахаєть ся глянувши на худоту свойого, колись сильного, гарного тіла. Два кати підхоплюють се тіло за худі рамена, піднімають і хотять опустити на остригі паль.
— Зараз смерть, загибіль, — думає Лаіль і, забувши свою постанову видержати мужно в спокою до кінця, він, ридаючи, молить о помилуванє. Ніхто не помилує його.
«Таж се не може бути, — думає він, — я мабуть сплю. Се сон». І він силкує ся, щоби пробудити ся. — Адже я не Лаіль, я Асархадон, — думає він.
Ти і Лаіль, ти — і Асархадон, — чує він якийсь голос і почуває, що траченє починають ся. Він скрикує і в тій хвилі висуває голову з води. Старець стоїть над ним, виливаючи йому на голову з кварти останок води.
— О, як я страшно змучив ся! І як довго! — каже Асархадон.
— Де там довго, — мовить старець. — Ти щойно пірнув і в тій хвилі назад висунув голову з води. Чи ти зрозумів тепер?
Асархадон нічого не відповідає лиш з страхом дивить ся на старця.
— Чи зрозумів ти тепер? — питає далі старець. — Се ти і ті жовніри, котрих ти поубивав — се ти також. І не лиш жовніри, але і ті звірі, котрих ти убивав на польованю і пожирав на своїх бенкетах, були також — ти. Ти думав, що житє лиш в тобі, але я стягнув з тебе заслону обману і ти побачив, що ділаючи зло иншим, ти чиниш його і собі. Жите одно у всім і ти проявляєш в собі лиш частину сього одного житя. І лиш в сій одній частині житя, в собі, ти можеш поліпшити, або погіршити, побільшити, або поменшити житє. Уліпшити житє в собі ти можеш лиш сим, що будеш руйнувати перегороди, що відділюють твоє житє від инших сотворінь, будеш уважати инші сотворіня собою і любитимеш їх. Знищити житє у инших сотворінь се не в твоїй власти. Житє убитих тобою сотворінь щезло з твоїх очий, але не знівечилось. Ти думав продовжити своє житє і вкоротити житє иншим, але ти не в змозі сего зробити. Для житя нема ні часу, ні місця. Житє — хвилина і житє — тисячі літ, і житє твоє і житє всіх видимих і невидимих істот світа — однаково рівне. Знівечити житя і переинакшити не можна, тому, що воно лиш одно є. Все проче лиш нам видасть ся.
Сказавши се, старець зник.
________
На другий ранок цар Асархадон приказав увільнити Лаіля і всіх забраних в неволю, та заперестав карати смертю.
На третій день він прикликав до себе свойого сина Ашурбаніпала і передав йому царство, а сам пішов зразу в пустиню, роздумуючи над тим, про що довідав ся від таємничого старця. А потім почав він ходити у виді мандрівника по містах і селах, проповідуючи людям, що житє одно і що люди роблять зло лиш собі, коли хотять чинити зло иншим сотворіням.
З російського переклав А. Веретельник
Олекса Стороженко
Чортова корчма
(Антону Андрієвичу Глушановському)
Раз походом із курської ґубернії в херсонські степи, переправившись через Дніпро, прийшов наш штаб на днівку в село Сведовок. Село розкинулось у долині а кругом оточували його високі гори, вкриті відвічним лісом. Мені сказали, що в лісі богацько валюшнів, і я, на другий день, пішов полювати. Щоб не заблудити ся в гущах, я узяв з собою хазяйського сина, парубка по двайцятому року; думаю собі: проведе, а часом як встрелю на плесі качку, то буде кому й витягти. В лісі валюшнів здіймалось до біса, так за гущиною не зручно було стріляти; от ми, пообідавши у лісничого, вибрались із нетрів ік Дніпру, щоб пополювати ще на качок та куликів.
Вже над вечір, як став стухати жар, повертались ми у село луговиною. Не доходячи зо три верстви до села, побачив я на горі велику руїну мурованої будови. Сонце сиділо і огненним промінням освічувало темні мури, а за ними наоколо чорнів ліс.
— Що се за руїна? — спитав я парубка.
— Се «Чортова корчма», — відказав парубок.
— Як чортова?
— У сій корчмі колись, давно вже, шинкували чорти, тай досі що року перед різдвом бенкетують тутечки з відьмами.
— Хто ж бачив як вони бенкетують?
— Були такі, що бачили, тай розказували тим, що не бачили.
Я зійшов на гору, щоб огледіти руїну. Корчма була стародавної будівлі: широкі стіни й покої під зводами. В першому покою, на камяному помості, було розкидане скло від битих фляшок, кістки; а біля розваленої груби лежала кабиця, багацько битих горшків і купа попелу з вугіллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували і добре гуляли.
— Так, так, — сказав я, — бенкетували, тільки не знаю хто: чи люди, чи чорти?
— Кому ж більш і товктись тутечки, — відказав парубок, — як не чортам! Яка нечиста мати понесе сюди чоловіка!
— Розкажи ж мені, хто довідав ся, що в сій корчмі шинкували чорти? Як про се розказують?
— От, як про се розказують старі люди, — почав парубок. — Ще за часів Січи, недалечко від сієї корчми доживав віку старий запорожець. Мав він хату на дві половини, на одній, у світличці, сам жив, а на другій жила бабуся, що його доглядала і годувала. Запорожця того всі поважали, бо дуже добра і чесна була людина; не гнула перед ним кирпи і старшина, ходили до його і прості люди, деколи заходили й Татари (бо п по татарськи знав) і Жиди; та він і чортів не цуравсь: — інколи й біси до його навертались, то він було розпитує їх і бавить ся з ними.
— Раз, перед різдвом, тільки що вернув ся він із всеночної, чує — щось шкряба біля дверий. Запорожець думав, що кітка, тільки відчинив, а в хату шасть чорт: хука в лапки і гуля халяндри, бачите — дуже приморозило, так чорта проняв циганський піт.
«Тай змерз же! — каже чорт, — такий мороз, що аж очи зліпають ся! Будьте ласкаві, добродію, пустіть погріти ся».
«Грій ся, вражий сину», — каже запорожець, поскубши тихенько за вухо чорта.
«Спасибі вам, добродію, — каже чорт, — за вашу ласку». Тай сів біля грубки.
«Відкіля се, — спитав запорожець, — нечиста мати тебе принесла?»
«3далека, — каже чорт, — аж із того краю світа!»
«Щож ти там робив?» — спитав старий.
«Звісно що, — каже чорт, — іскушав людий. Щож нам чортам більше й робити!..»
«І не обридне вам, — каже запорожець, — чорт-батька-зна-чого блукати по світу! Пора б уже вам і вгамувати ся...»
«Е, добродію, — каже чорт збіднівшись, — не наша сила, не наша й воля: — і в нас є старшина, сиріч начальство... треба бачите, слухати ся; скачи враже, як пан каже. А то який би його біс оттак і по світу товк ся! Подивіть ся лишень на мене: гасаючи, всі кіхтики на лапах попротирав, і шерсть по боках повилазила!... Та ще колиб ви знали, що вони вагадують тамечки в пеклі: понастроювали скрізь тих шинків, корчем, запроваджують бенкети, ігрища, гоцаки, тропаки, гопаки!..»
«Невелика ще біда, — каже запорожець, — із тих шинків, корчем і ігрищів: прийде чоловік у шинок, випє собі на здоровля чарку горілки, з’їсть оселедець-другий; зберуть ся на празник або в неділю парубки та дівчата, погуляють собі, потанцюють, а деякі спарують ся й одружать ся...»
«Колиб так, — каже чорт, — то нічого було б й казати; а то хоч би і в сій корчмі, що біля вас... чи ви знаєте, добродію, хто там шинкує?...»
«Казали — якийсь Жид!» — каже запорожець.
«Який вам Жид! — відказав чорт, зареготавшись, — наш таки чорт, та ще й з Київа відьми налітають».
«Глянь! — каже запорожець, — не знав я сього, а то б пішов подивити ся!.. А ти ж, чорте, — пита, — що там робиш?»
«Що я роблю?.. Танцюю» — каже чорт, — сьогодні важний задамо бенкет, і музика таки наша пекельна буде, а вже які відьми із Київа назлітатають ся, на віки гарні! Приходьте, добродію, до нас, побачите як я буду танцювати гопака і гоцака!»
«Пішов би, — відказує запорожець, так нікому ж мене провести, старий вже з біса став...»
«Я ж вас проведу, — каже чорт, — разом і підемо».
«Добре! — каже запорожець, — побачимо, як там у вас, у чортів, люди бенкетують».
— Виголивсь запорожець, одяг червоний жупан із вельотами, що пообшивані брузументами, обувсь у чоботи сапянці, підперезав ся шалевим поясом, причепив шаблюку, і вусів не забув навапсити, та взявши чорта за хвіст, і пішов у корчму. Як зблизились ік корчмі, приглянув ся запорожець — аж перед ним не чорт уже, а парубок у чорному кобеняку, підперезаний червоним поясом, у смушевій шапці; і вже тримав його не за хвіст, а за кобеняк.
Увійшов запорожець у корчму, дивить ся — народу повнісінько як у церкві; по всіх ліхтарях позасвічувані свічки: дарма, що шабашкові, а палають неначе воскові в ставниках. Тільки вгледів орендар запорожця, зараз і підскочив до його з фляшкою.
«Мозе пан добродзій, — каже, — позволі килішек ґданської вудки?»
«Всип, — каже запорожець, — побачимо, що там за ґданська!»
— Випив запорожець — аж зацмокав: така кріпка та смачна.
«Мозе сце, — каже орендар, — пан добродзій позволі килішек?»
— Випив запорожець і другу, якось йому повеселійшало, неначе помолодшав. А тут як ушкварять музики джинжируху! — тай гарно ж грали, матери їх лихо: скрипка так і виспівує, бубони і гудуть гуркотять, цимбали мов дзвоники дзвонять. Як почув старий так аж жижки в його затрусились, самі ноги затупотіли. Зараз і почали танцювати. Дівчата такі гарні, одна в одну. Пішов у танець і той чорт, що привів запорожця. Знатно танцює, гаспидів син! Не вдержавсь і старий, ну, й собі по запорожськи і викрутасом, і вихилясом, цокотить підківками, вистрибує, ноги вище голови піддирає. Парубоцтво й дівчата кругом обступили, дивують ся, на чорта вже не дивлять ся. Танцював старий, поки в його духу не захопило. А тут де не взявсь орендар із фляшкою і знов до його.
«Мозе пан добродзій позволі килішек вудки?»
— А запорожцю того тільки й треба; випив, трошки віддихав і знов пішов із чортом козачка. Як натанцювались, повів чорт старого по других покоях. Увійшли в один, усе парубки та дівчата, сидять собі парками: розмовляють і чоломкають ся. Увійшли у другий, аж там грають у карти: на столі грошей, мідні й срібні, а кругом стола людий-людий: були між ними і з сивими чубами... Не счув ся запорожець як і сам став грати. Здали карти раз, в друге — вже й таляра програв! Що за біс! думає собі, — у одного чоловіка усе тузи. Коли зирк, аж він виймає з кишені карти. Запорожець черк його по пиці, а той старого за груди.
«Е, ні, — гримнув запорожець, — постривай, роби що небудь одно, коли шахруєш, так і шахруй, а я почав тебе бити, так і буду товкти!» — Та і в друге йому затопив.
— Той ґвалту; відкіля ні взявсь орендар, до запорожця, як крикне:
«3а сцо ви бєте моїх гостий?... Ми вас прозенемо з компанії!..»
«Мовчи, чорте, — гримнув запорожець, — зась тобі до людий, знай своє пекло!..»
«Який я цорт, — відказує орендар, — я чесний єврей!»
«Брешеш, — каже запорожець, — от як стягну з тебе жидівські галанці, тай відотну тобі хвіст, щоб знав як приймати шахраїв до гурту!...»
— А чорт, що привів запорожця, смик орендаря за шляфрок.
«Хто сахрує, хто?» — загугнів орендар; неначе й не знає хто.
«Ась хто», — гримнув запорожець, та знов черк по пиці шахрая.
— А орендар до його:
«Як ти осміливсь ошукувати пана добродзія. — Далі каже другим: — 3абирайте, панове, його гросі і зеніть з карчми!.. Я приймаю тільки цесних людий!»
— Духом розхапали гроші, женуть шахрая в потилицю, а жид до запорожця з фляшкою.
«Мозе пан добродзій позволі килішек вудки?»
— Частує запорожця, а тут прибігли дві дівчини, такі гарні, певно відьми: білі, повні, щоки горять, очи як зірочки ясніють; втомились танцюючи, так повні груди так і піднімають ся до гори. Вхопили старого під руки тай повели.
«Потанцюйте ще, добродію, — просять, — люди кажуть, що мабуть чорти у вас сидять у чоботях».
«А може й сидять, — каже запорожець, — бо чорт мене о6ував».
— Знов пішов гайдука садити, так за відьом і держить ся: на силу вже чорт вивів його з корчми Сказано: запорожська натура і байдуже йому: з яким би не гуляти!.. Повів чорт запорожця до дому; на силу диба неборак: дуже таки втомив ся, обома руками держить ся за хвіст, аж стогне сердешний чорт. Як дійшов старий до своєї господи, попрощав ся з чортом, тай став стукати у двері. Відчинила бабуся, світить, а запорожець до неї, ну її обіймати та до серця тулити, а баба від його, трохи каганця не впустила.
«Бог із вами, добродію, що се ви робите, чи ви не здуріли?»
— На силу його утихомирила і положила спа ти. На другий день прокинув ся запорожець, дивить ся — бабуся стоїть коло його ліжка.
«А що, — спитав запорожець, — чи вже благовістили до церкви?»
«Де вам благовістили! — каже баба, — добрі люди вже й пообідали; я вже думала, чи не заснули ви на віки вічні!»
Як схопить ся запорожець, як крикне:
«Ну, не бісового ж тобі сина ті чорти! Чого гаспиди наробили: на різдво не довелось мені в церкві бути й Богу помолити ся! Ні, — каже, — сього не можна... Як таку волю їм дати, то вони всіх людий з пантелику зібють; мабуть не я один опізнивсь до церкви!...»
— Одяг ся і пішов до попа, розказав йому все як було, зібрали мірян, порадились, тай рішили: спалити діявольську корчму, так хоч і спалили, а всеж таки що року, перед різдвом товчуть ся і бенкетують тутечки чорти й відьми. Як бачите, — ніхто й цегли не бере на печі, боять ся. Так ся анахтемська руїна мабуть буде стояти аж до кіпця світа!...
— Добре, — додав парубок, — що тоді були на світі такі люди, як оцей запорожець, що розказую; було кому й довідать ся, що шинкують чорти; а теперички кождому байдуже...
Борис Грінченко
Лесь преславний гайдамака
Гей, у Луцьку, славнім місті,
Там зійшлось не сто, не двісті,
А збирав ся люд увесь:
Подивитись кожен хоче,
Як то смерти тут доскоче
Гайдамака славний Лесь,
***
Вже збудовано й помости,
Де дають страшної хлости,
Кат з сокирою стоїть;
Круг помосту, — то не жарти! —
Вояки пильнують варти —
Шабля в кожнього блищить.
***
Бакаляри і рахмістри,
Инші лавники й бурмістри
З патерицями в руках;
Швець зірвавшись од роботи,
Недошиті кинув боти, —
Поспішає так, що страх!
***
І дівчата полохливі,
Молодиці уродливі
І перекупки міські;
Мов метелик між квітками —
Між дівоцтвом і жанками
вють ся жевжики меткі
***
А в передній самій лаві
Страх моторні і цікаві
Дівка Хима й жіночки.
І про Леся, що він злючий
І рудий і поганючий,
Їх лепечуть язики.
***
Хима, дівка соромлива,
Додає й свого ще дива:
«Кажуть, кров людськую пє!..
Бо як їсти сяде тільки, —
Джура крови — не горілки
Повний кухоль подає».
***
— «От собака! От катюга!» —
Верещить одна і друга...
Аж ураз гукають: «Цить!»
Вся жінота поніміла!
Бий тебе небесна сила! —
На помості Лесь стоїть.
***
Стан високий, вус козацький,
Чорні брови і юнацький
Погляд сміливий, палкий:
Так тим поглядом проймає
Мов у душу зазирає,
Мов звеліти хоче їй.
***
От як люди набрехали!...
А пан возьний взяв шпарґали
Та й почав читати з їх,
Що сей Лесь є гайдамака,
Престрашенний розбишака,
Наробив гріхів тяжких:
***
Розбивав панів добреньких,
Убивав ксьондзів святеньких,
Забирав жінок, дівчат.
І за сеє по статуту
Тую «голову зопсуту»
Відрубати має кат.
***
«Раз на світ родила мати, —
Тільки раз і помирати! —
Лесь як гримне у той час: —
Прощавайте, громадяне!..
Ну, катюго! сили стане,
Щоб утяти шию враз?»
***
Нахилив ся до колоди,
Кат сокиру в гору зводе...
Щось тоді як закричить!
Оттакого ще вам дива:
Хима, дівка соромлива,
На помості вже стоїть.
***
«Пострівай, катюго клятий!...
За дружину Леся взяти
Хочу я... його пустить!»....
Вся громада заніміла
З дива Химиного діла,
Кат не знає що робить.
***
Але возьний ані гадки:
Артикули зна й порядки
І рече судовий пан:
«Коли дівчина уцтива
Взять забійцю, милостива,
У малженський схоче стан, —
***
То і право, і статути
Нам велять те слово вчути
І декрет такий вчинить:
Зараз їх обох узяти,
Швидше в церкві повінчати
Та й на волю відпустить».
***
Кат сердитий зажурив ся,
Люд. зрадівши, звеселив ся,
Хима рада, аж скака!
Лесь поглянув на дівчину —
Запалясь... «А скинь хустину;
Гляну — дівчина яка».
***
Хустка впала. Та й негарна!...
І руда, і нечупарна.
Ще й кирпатий ніс чудний...
«Як такую взять почвару, —
Краще вже приймати кару...
Кате! геп, рубай мерщій!»
***
Гуп сокира на колоду!...
Крик озвавсь серед народу...
Покотилась голова...
Кат радіє, звеселившись,
Люд похнюпивсь, зажурившись,
Хима пада й зомліва.
***
Ой за Луцьком, містом славним,
Та й звичаєм стародавним
Поховали козака:
Там долина — гей широка,
Там могила — гей висока,
Гей висока і стрімка!
***
Вітер віє по долині,
Розхиляє лист калини,
Що у Леся в головах;
І сіда орел крилатий
На могилі спочивати.
Налітавшись по степах.
***
Сяє з неба сонце ясно,
І цвите калина красно,
А красу козак любив!...
Добре там йому лежати:
Все прибралось в пишні шати,
Соловейків чути спів...
Історія про грецького князя і чудесного лікаря Дубана
(З тисяча і одної ночи)
Над одним перським князівством в державі перській панував князь, що походив з грецького роду. Він був заражений проказою. Лікарі, що його лічили, вже не мали ніяких средств, котрими могли б його вилічити. Якраз тоді случайно навинув ся лікар іменем Дубан.
Лікар Дубан учив ся лічити з книжок грецьких, перських, арабських, латинських, сирійських, турецьких і гебрайських. Він був незвичайно проворний і розумів ся знаменито на всяких зелах та корінях, тому і приготовляв такі навіть лікарства, яких не було у тих книжках, Коли довідав ся про недугу великого князя і що ніякий лікар не може його вилічити, убрав ся як міг найліпше, та виєднав собі у князя послухане.
— Великий князю! — промовив лікар — я чув, що ніякий до тепер лікар не може ваше Величество вилічити з прокази, то я, наколи ваше Величество не погордить моїми лікарствами, обовязую ся сам вилічити!
Коли великий князь се почув, відповів лікареви так:
— Коли ти є так певним, що мене вилічиш з прокази, обіцяю тебе і твоїх наслідників збогатити, а крім того будеш моїм найблизшим повірником — але уважай, що не смієш мені давати пити ані прикладати ніяких лікарств!
— Можу і так вилічити ваше Величество, — відповів лікар, — і докажу се при помочи Бога, а завтра пічну лічити!
Лікар Дубан пішов сейчас домів і зробив пилаток (пилаток значить — гра, при котрій через перстень перекидуєсь галку, а також так зовесь сама гра), в нутрі від рукояти вигнутий і наповнив його зелами, які уважав взяти, щоби вилічити прокаженого князя. Також приготовив деревляну галку і з тим всім другого дня пішов до князя, упав перед ним на коліна, після східного звичаю, і поцілував землю на знак покори та підданства. Потім встав і прикладаючи ліву руку до грудий, поклонив ся великому князеви тай так говорить:
— Великий князю! в конечною річию, щоби ваша Високість сіли на коня і поіхали на площу де грають в пилаток.
Князь послухав ради лікаря, коли князь станув на місці гри, лікар прийшов до нього і дав йому деревляну кулю, котру приготовив.
— Ваше Величество, — каже лікар — забавляйте ся тою грою, кидайте тою кулею доти, поки руки і тіло вашого Величества не спотять ся. Коли лікарство, яке в нутрі сеї кулі я замкнув, розігрієсь від руки вашоі Високости, тоді доперва пічне ділати воно на цілім тілі. А як ваша Високість втомить ся, тоді треба покинути гру, бо у тій хвилі лікарство поможе. Тоді зараз треба вернути до палати, піти до парні, натирати і вмивати добре своє тіло — а опісля покласти ся спати. Другого дня ваша Високість почують ся зовсім здорові.
Великий князь взяв пилку, їздив на кони, кидав та ловив деревляну кулю через перстень (обруч) а дворяни помагали йому у тій грі, та віддавали йому кулю, коли він хибив. Така гра тревала досить довго, так, що руки і ціле його тіло покрило ся потом. Таким чином розігріте лікарство почало на проказу ділати. Тоді князь заперестав гру, вернув у палату, прийшов до парні та вчинив все те, що лікар наказав. На другий день князь вставши, здивував ся, серце його наповнилось радістю, бо проказа уступила, а тіло стало вже таке, як би прокази ніколи перед тим не було. Князь вбрав ся і пішов до кімнати, де принимав на послуханю своїх підданих. Тут зійшли ся також і дворяни великого князя, що хотіли з цікавости довідати ся, чи новому лікареви удаєсь ліченє? Коли побачили, що їх князь зовсім здоров, усі сердечно утішились.
Тоді увійшов до тої кімнати також лікар Дубан і хотів упасти перед великим князем на лице. Коли побачив се князь, прикликав його до себе, велів сісти біля себе, дякував йому за вилічене перед зібраними, та разом з ним засів до стола. Не на тім кінець, бо коли зібрані мали опустити княжу кімнату приказав скарбникови виплатити лікареви зі свого скарбу тисячу цекінів і вбрати в богату дворянську одіж. Опісля також нагороджував його щедро ріжними добродійствами.
Треба знати, що великий князь мав при собі великого везира (президент міністрів, що був при тім начальником військ), чоловіка незвичайно ласого, завидного та склонного до всяких проступків. Великий везир гнівав ся і не міг дивитись на се, що великий князь так щедро обдаровує лікаря. Тому він старав ся позбавити лікаря ласки у великого князя. Одного разу прийшов везир до великого князя і сказав, що має йому виявити одну велику тайну. Коли великий князь поспитав його, що се має бути, везир почав розказувати таке:
— Ваше Величество! На велику заносить ся небезпеку для володаря, коли володар віддавсь опіці такому лікареви чужинцеви, котрого вірність не є певна і досвідчена. А ваше Величество обсипує його добродійствами не знаючи про те, що лікар Дубан є поганим зрадником! Бо в якій иншій ціли він вкрутив би ся на сей двір ж не на те, щоби ваше Величество позбавити житя?
— Звідки про се знаєш і що мені тут балакаєш? — спитав гнівно князь. — Уважай собі, ти говориш з князем, тому говори правду, бо в те, щось сказав, не можу вірити!
— Ваше Величество! — відповів везир, — я о тім добре знаю і се хотів сказати, щоби ваше Величество не довіряли тому чоловікови. Зверніть, ваше Величество, на се свою увагу, коли ще доси сего не учинилисьте; бо ще раз кажу вам, що не для того прийшов тут яко лікар Дубан з Греції, котра є його вітчиною і не чого иншого вкрутив ся на двір вашого Величества, як лише, щоби сповнити свій злочинний намір, про котрий я говорив.
— Ні, се немислиме, везире, — перебив йому князь. — Я переконаний, що сей чоловік, котрого ти уважаєш за зрадника, є найчеснійшою і гарною людиною і тому не має на світі чоловіка, милійшого мені над него. Знаєш сам, яким ліком, а радше чудом вилічив мене з прокази. Наколи би хотів відібрати мені житє, то чому ж би давав мені його. — Вистарчило би, як би лишив мене у моій недузі, а тоді неминуча смерть мене чекала, бо житє моє в половині вже було знищене. Не підсувай мені отже несправедливих підозрінь, бо я місто, щоб тобі повірити, ще нині призначую сему великому чоловікови тисячу цекінів місячноі платні, котру буде побирати до кінця свого житя. Бо, хоч би поділив ся з ним всіми моїми скарбами і цілою моєю державою, то ще не потрафив би я винагородити йому сего, що він учинив для мене. Однак знаю я добре, до чого ти зміряєш: його чесноти викликують у тебе заздрість, але безуспішні твої заходи. Памятаю я гаразд, як то сказав один везир свому князеви Синдбадови, хотячи відвести його від вироку смерти на свого сина...
— Ваше Величество, даруйте мені мою смілість, та роскажіть ласкаво, що то сказав сей везир князеви свому Синдбадови, хотячи намовити його, щоб не казав сина убивати?..
Грецький князь прихилив ся до просьби свого везира і таке розказав йому:
— Сей везир, що вже не раз радив князеви Синдбадови, щоби не вірив скаргам мачохи і не робив так, щоби потім мав сего жалувати, розказав йому таку подію.
Один чоловік мав чудово гарну жінку, котру так горячо любив, що ніколи не зводив її з очий, о скільки позволяло йому на се його занятє. Коли раз важні справи змушували його віддалитись від жінки, купив сей чоловік папугу, котра не лише говорила, але вміла також оповісти про все, що лише при ній діяло ся. Опісля примістив її в клітці та віддав жінці, просячи її, щоб в часі подорожи держала папугу в своїм покою та опікувалась нею. Се зробивши, виїхав.
Коли вернув сей чоловік домів, сейчас став питати папугу про все, що діялось в часі його неприсутносте. Послугана птиця розказала йому много таких річий, за які дійсно мусів сей чоловік жалуватись на свою супругу. З початку гадала жінка, що зрадила її невільниця, однак довідалась, що причиною сих сплетень була папуга.
Тоді постановила жінка пімститись на папузі, а рівночасно відвернути від себе підозріня. Коли одного разу муж виїхав на цілий день, вона веліла одній своїй невільниці обертати під кліткою жорна, а другій кропити водою на подобу дощу з верху клітки, третій пересувати перед папугою зеркало, в ліво і право при блеску свічок.
Коли на слідуючий день вернув муж і питав ся папуги, що діялось підчас його неприсутности, сказала папуга: «Мій любий пане! — громи, дощ, та блискавиці так мені цілу ніч докучали, що ледвим могла видержати». Муж, котрий знав, що минулої ночи не було жадної бурі, повірив, що папуга ніколи правди не говорить. Розсердивсь отже і убив папугу. Доперва пізнійше дізнався муж від сусідів, що правду говорила папуга про його жінку і тому дуже жалував, що убив папугу...
Коли грецький князь скінчив оповідане про папугу, сказав:
— Так і ти намовляєш мене проти лікаря Дубана, котрий тобі нічо не винен, однак я не послухаю тебе, щобим опісля не жалував, як сей муж, що забив папугу.
— Ваше Величество, смерть папуги мало що значила, і знаю, що не довго жалував її пан. Однак чи ж тому, що заходить обава покараня невинного, не можна видати на нього засуду смерти? Чи ж не досить, що оскаржують його о наставанє на Ваше житє? Бо де ходить о заобезпеченє житя монарха, там звичайно підозрінє може служити правним доказом. Я однак не руководжусь ненавистю лише старанєм про ваше забезпеченє, коли ж воно не на місці, то узнаюсь сам гідним кари. Що до Дубана, то нехай ваше Величество бережеть ся його тому, що з певних жерел знаю, що він є шпіон, який настає на Ваше житє. Правда, він хвилево вилічив Вас, однак хто знає, чи сей лік не покажесь в невдовзі шкідливим.
Сі слова захитали первісну гадку князя. Повний страху говорив він:
— Справді везире се дуже можливе, про що говориш і що сей лікар дійсно міг прийти тут, щоби відобрати мені житє. Про се треба би роздумати...
— Найліпшим средством на се є післати сей час по лікаря Дубана і коли лиш прийде, кажи відрубати йому голову....
— Добре говориш, — відповів князь, — при чім казав прикликати лікаря. — Знаєш, — спитав князь, зрівши його, — пощо я закликав тебе?
— Ні, ваше Величество, однак прошу обявити мені свою волю.
— Казав я прикликати тебе тут, щоб позбути ся тебе.... відрубати тобі голову...
— Що ж завинив я, ваше Величество і чим заслужив на смерть? — питав наляканий лікар.
— Тим — відповів князь, — що в послідній хвилі дізнав ся я, що ти є зрадником і настаєш на моє житє.
Тоді зачав благати його лікар, щоб мав над ним милосердє, однак на дармо. А коли вже ані його просьби ані просьби дворян, котрі просили за ним, не помогли, коли вже кат з добутим мечем стояв над ним, звернув ся лікар ще раз до князя та просив його, щоб перед смертію позволив йому попращатись з ріднею, та роздати знакомим свої книги, між тим одну дуже важну книгу хотів би подарувати також князеви.
— А чому ж та книга така цінна? — спитав князь.
— Тому, ваше Величество, що в книзі тій є чимало цікавих річий, а наіцікавійшою се, що коли вже мені відрубають голову, тоді, коли ваше Величество схочете отворити сю книгу і на шестій карті третий вірш з гори прочитати, тоді голова моя буде відповідати на всі завдані вами питаня...
Зацікавлений сим князь відложив сю смерть до слідуючого дня. Слідуючого дня окружений товпою цікавих, прийшов Дубан і приніс велику книгу, котру подав князеви, просячи ще раз о помилуване. Однак даремні були його просьби. На даний знак голова його упала під мечем ката.
Коли упала голова лікаря у велику миску, отворила очи і так промовила: «Розложіть, князю, мою книгу!» — Король отворив книгу, і щоб легче розділювати клеючі ся картки, прикладав палець до уст, щоб змочити його слиною. І так довго перевертав картки сеї книги, мачаючи палець в слині, аж почала ділати отруя, якою напоєні були картки книги.
Коли постерегла голова Дубана, що князь незабаром умре, сказала: «От тобі, жерстокий нагорода за твою невдячність, за се, що повірив негідним донощикам! Смерть твоя була волею Всемогучого, котрий скорше чи пізнійше карає несправедливих володарів, так як чесних нагороджує!»
Ледви уста Дубана скінчили сі слова, легковірний князь упав на землю без житя.
Примітки
(Примітки додані до даної Інтернет-публікації 2018 року).
Ця збірка видана 1915 року у місті Вінніпезі (провінція Манітоба, Канада, де майже півтора сторіччя мешкає велика українська громада), видавництвом української діаспори «Руська Книгарня». До збірки увійшли чотири твори різних авторів і різних жанрів: історична притча Льва Толстого, фольклорна оповідка Олекси Стороженка, балада Бориса Грінченка та арабсько-персидська казка з епосу «Тисяча і одна ніч». Твори поєднує наявність цікавих і повчальних фабул.
«Асирійський цар Асархадон». «Мысль сказки "Царь Асархадон", – писав Толстой, – принадлежит не мне, а взята мною из сказки неизвестного автора, напечатанной в немецком журнале “Theosophischer Wegweiser”, в 5-м № 1903 года под заглавием “Das bist du”». Казку «Асирійський цар Асархадон», так само як і дві інші – «Три питання», «Праця, смерть і хвороба» – Толстой писав одночасно з оповіданням «Після балу» для єврейської літературної збірки, що її складав Шолом-Алейхем. Результат роботи не задовольняв Толстого. 9 серпня 1903 року він писав В.Г. Черткову: «Сказки плохи. Но надо было освободиться от них». Ту ж оцінку Толстой дав казкам в Щоденнику: «Только нынче кончил сказки... Недоволен».
Всі три казки Толстого вперше були опубліковані, в перекладі мовою ідиш, в збірці «Гілф» (Варшава, вид-во «Тушія», 1903). Російською «Асирійський цар Асархадон» було надруковано у видавництві «Посредник» (М., 1903).
Українською мовою цей твір Льва Толстого переклав Андрій Веретельник, український письменник, етнограф, перекладач, котрий переклав українською також деякі твори А.П. Чехова, Д.Н. Маміна-Сібіряка, О.І. Купріна.
Асирійський цар Асархадон – Асархаддон, Ашшур-ах-ід-дін (аккад. Ашшур подарував брата) — цар Ассирії, син Синаххеріба від вавилонянки Накії, правив e 680-669 до н. е.. Один з наймогутніших царів Ассирії за усю її історію.
Твір «Чортова корчма» вперше опубліковано окремою книжкою у 1862 році в Санкт-Петербурзі. Олекса Стороженко присвятив цю оповідку Антону Глушановському (1816-1902), котрий п’ять років потому був назначений Київським цензором.
... в лісі богацько валюшнів. – Валюшень – слуква, або вальдшнеп (Scolopax rusticola) — мисливський птах ряду сивкоподібних, родини баранцевих.
Баладу «Лесь преславний гайдамака» Борис Грінченко написав 1900 року.
Бакаляри і рахмістри, Инші лавники й бурмістри – Бакаляри або бакалаври – викладачі та студенти, рахмістри – рахівники, лавники — члени судової колегії («лави») з компетенцією розглядати карні та певні категорії цивільних справ у містах магдебурзького права. В Україні лави мали тільки великі міста. Вони складалися звичайно з 3-7 членів. За приписами магдебурзького права лавників обирала міська громада. На практиці нових лавників не раз залучали до лави її старі члени. Головою лави був війт. Лави з лавниками існували до скасування магдебурзького права. На українських землях під владою Австрії лавами стали пізніше називатися суди присяжних. Бурмістр або посадник — вищий керівник міста з адміністративною і судовою владою в містах з магдебурзьким правом на території Речі Посполитої та Війська Запорозького; голова магістрату міста, посада аналогічна сучасній посаді мера. У Польщі цей пост виник в XIII ст. Бурмістр був головою міської ради, а вибирали його члени ради зі свого середовища. В XIX ст. пости бурмістра й голови ради були розділені.
Возьний (возний) – судовий виконавець.
Статут – У давні часи судили за збіркою законів, що звалася «Литовський статут».
Артикули – статті.
Малженський стан – подружжя.
«Історія про грецького князя і чудесного лікаря Дубана» — це переказ оповідки «Повість про візира царя Юнана» з арабсько-персидського епосу «Тисяча і одна ніч» (4-5 ночі). Там ця оповідка (дія якої відбувається у Візантії) є частиною «Казки про рибалку» (рибалка розповідає цю історію джинові). На жаль, в даній збірці не вказано автора українського переказу.
... де грають в пилаток... – У першоджерелі («Тисяча і одна ніч») мова про поло – гру на конях, в якій метою є забити гол у ворота протилежної команди. Гравці забивають голи, спрямовуючи дерев'яну кулю у ворота, вдаряючи по кулі довбешкою з довгим руків'ям. Там лікар вклав ліки у це руків’я, а не в кулю, як сказано у даному переказі.
Коли раз важні справи змушували його віддалитись від жінки, купив сей чоловік папугу... – В цьому місці переказу викладена історія про папугу, що у першоджерелі розташована у розділі «579 ніч», де її розповідає інший персонаж. А в цьому місці там правитель розповідає візиру іншу історію – про сокола, що врятував від смерті царя ас-Синдбада, а цар, не утямивши, що поведінка сокола була спрямована на його рятунок, і вирішивши, що сокіл знущається, відрубав йому крила, від чого птах невдовзі помер; і цар, зрозумівши, що вбив рятівника, розкаявся.
Оглавление
Асирійський цар Асархадон
Чортова корчма
Лесь преславний гайдамака
Історія про грецького князя і чудесного лікаря Дубана
Примітки
