Чортів млин. Казки народів світу [Автор неизвестен] (fb2) читать онлайн

Казки, на які ми чекали

У 10 книгах

Книга 6

Казки народів світу

КИЇВ • ФІРМА «ДОВІРА» • 1992

ББК 82.33-6 4-75

Упорядник

Г. М. Ремізовська

Художник

В. В. Гарбуз

Чортів млин: Казки народів світу /Упоряд. 4-75 Г. М. Ремізовська.— К.: Фірма «Довіра», 1992.— 159 с: іл.— (Казки, на які ми чекали: У 10 кн.; Кн. 6).

ISBN 5-7707-2491-9

У книзі зібрано казки народів світу, що відкриють дітям та дорослим дивовижний світ народної мудрості. Для дітей шкільного віку та їхніх батьків.

© Упорядкування. Г. М. Ремізовська. 1992

© Художнє оформлення. В. В. Гарбуз, 1992

Олекса Стороженко

ТРИ СЕСТРИ

Був собі цар, і мав той цар одного тільки сина. Як виріс царевич і прийшла пора його женить, то цар і послав гінців по всьому царству пошукать царевичеві невісти. Поїхали гінці, два роки провештались, бо царство було дуже велике, та й знайшли три сестри, одна в одну, та такі гарні, що кращих на всьому світі не знайти. Поїхав цар із царевичем подивитися на тих сестер; глянули, — справді, як одна, не знає царевич, яку з них і брати за себе. От цар йому й каже:

— Сину мій, усі вони однаково гарні, так вибирай собі ту, котра більш у пригоді стане твоєму царству.

Став царевич прислухуватися, що вони між собою розказують. От раз чує — старша каже:

— Якби царевич одружився зо мною, то я б йому одним окрайчиком усе його військо нагодувала!

— А я, — каже середуща, — отсією мичкою^[1], що пряду, усе б його військо зодягла!

— А я, — каже менша, — родила б йому дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі!

Розказав царевич батьку, що почув од сестер, от цар йому й каже:

— Бери меншу, бо од таких синів буде велика слава твоєму царству.

Вже старша сестра думала, що царевич буде її сватати, як прийшли старости і посватали меншу. Розсердились старша і середуща, та й почали казна-що вигадувать і наговорювать на меншу:

— Вона, — кажуть царевичу, — нікчемна, вона тобі не дванадцять синів родить, а дванадцять кошенят приведе!

Однак що вже сестри із заздрощів не вигадували на меншу, а царевич з нею одружився. Після весілля цар недовго жив. От царевич став царем, а менша сестра царицею. Живуть вони собі у превеликій дружбі рік, другий, а діток Бог не дає. От сестри знов почали набріхувати на меншу, так цар розсердився на неї та й каже:

— Як бачу, ти мене обманула: обіцяла мені дванадцять синів народить, та досі й одного не народила.

— Постривай, — одказує менша сестра, — я тобі народжу разом дванадцять синів, до пояса в злоті, а од пояса в сріблі!

Минув ще рік, а діточок усе-таки Бог не дає. От цар і заслав меншу сестру аж на край свого царства до моря, і звелів, щоб вона до його не приїздила і листів не посилала, аж поки не народить дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі. Живе вона собі там над морем не як цариця, а як проста мужичка: у невеличкій хатці, тільки й дав їй цар до послуги одного чоловіка та стару бабу. І року не минуло, як її туди заслали, народила вона дванадцять синів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі. Написала листа до царя та й каже тому чоловікові, що при ній живе:

— Одвези отсього листа до царя і розкажи, що мені й йому Бог послав, та гляди: що б з тобою не сталось, ні до кого не заїзди і нікому про се не розказуй.

Поїхав чоловік. Іде день, другий; на третій як ушкварить дощ, а тутечки бачить: край дороги хатка стоїть; так чоловік у ту хатку, дивиться — аж там царицині сестри, старша й середуща. Пізнали й вони чоловіка, зараз почастували його, нагодували, розпитують про сестру, так чоловік нічого їм не каже. От вони й стали улещать чоловіка, щоб він заночував у них.

— Спочинеш у нас, — кажуть, — а завтра раненько поїдеш.

Чоловік бачить, що так щиро його просять, і згодивсь, бо дуже таки і втомивсь. Уночі, як він заснув, сестри витягли з сумки сестриного листа до царя, та й спалили, а натомісць його написали другого, буцім менша сестра дає звістку царю, що привела йому дванадцять кошенят.

Дуже розсердився цар, як прочитав того листа, що сестри написали, порвав його на шматки, а чоловіка звелів з двору вигнать, і на очі до себе не пустив.. Вернувся чоловік до меншої сестри і розказав їй усе, як було. От вона зараз і здогадалась, що се, мабуть, її сестри підмінили листа; зараз подумала, погадала, що їй робить, та й вигадала. Ще як жила вона з царем і сестри на неї наговорювали і набріхували, цар дав їй перстень та й каже: «Як спіткає тебе яке лихо через твоїх сестер, то пришлеш мені отсей перстень, то я знов до тебе прихилюся!» От вона узяла той перстень, заховала в коробочку, та, написавши удруге листа, знов послала того чоловіка до царя.

— Тільки вже, — каже йому, — гляди, крий Боже, що б тебе не спіткало, — ні до кого не заїзди; а як приїдеш до царя, то оддаси йому отсього листа і сю коробочку.

Знов поїхав чоловік до царя. Тільки став доїжджати до тієї будови, де живуть сестри, знов линув дощ, як із відра. Однак, як вже не лило, обминув він ту будову. Їде далі, а тут як набіжить друга хмара з громом, з блискавкою, як ушкварить град з куряче яйце, а тут дивиться сердешний чоловік — стоїть край дороги невеличка хатка; от він з коня, та й став під стріхою. Коли виходить з хатки стара бабуся і запрошує його до хати обсушиться і спочить. А чоловік і думає собі: «Нічого мені бояться старої» та й увійшов до хати. А ся бабуся була не хто, як нянька старшої сестри, злюща-презлюща баба; вона ж то найдужче й сердилась на меншу сестру за те, що завадила старшій бути царицею. Нагодувала стара Яга чоловіка, почастувала й поклала спати, а сама, витягши з сумки листа та коробочку, мерщій до сестер. Вийняли сестри з коробочки перстень, а натомісць його поклали дванадцять мишенят, та й написали до царя листа, буцім од меншої сестри, що вона посилає царю мишенят, що дітки його, кошенята, наловили йому на гостинці. Поки чоловік спав, стара нянька повернулась додому і знов сховала листа і коробочку в сумку. Прокинувся уранці чоловік, огледів сумку, — бачить, що усе так, як і було, подякував Ягу за хліб-сіль та й поїхав до царя.

Дуже розлютувався цар, як прочитав того листа та глянув на мишенят; зараз-таки звелів тому чоловікові, що привіз гостинця, одчесать голову, а царицю витурити зі свого царства, щоб і духу її не було. Як дійшла ся вістка до меншої сестри, от вона й стала думать та гадать, що їй на світі робить з дванадцятьма синами? Зоставила собі одного старшенького, а одинадцятеро понесла до моря, та, сівши з дітками на скелю, гірко плаче перлинними сльозами і так молиться до моря:

— Море широке, море глибоке! Прийми до себе моїх діточок, безталанних сиріточок, і будь їм рідним батьком та рідною матір’ю.

Три дні плакала цариця; на четвертий прокинулось море і почуло матір. Стрепенулось хвилями, підняло догори білу гриву і послало кита-рибу забрать діточок. Виринула перед царицею кит-риба, викинула на берег материні перлинні сльози, а діточок ухопила і понесла у кришталевий будинок, аж на саме дно.

Зібрала менша сестра свої сльози, та, узявши старшенького сина, пішла з царства світ за очі. Іде та й іде, притомилась сердешна, вже і запас, що з собою узяла, з’їла; од журби і без харчів не стало й прокорму: нічим годувать сина. От вона сіла на могилі, плаче і так до степу промовляє:

— Степу мій широкий, степу мій просторий! Прийми до себе останнього мого сина, і будь йому рідним батьком та рідною матір’ю!

Закрутився перед царицею ігрець^[2], піднявся до неба стовп пилу, вхопив царевича і помчав у зелений гай, де пасеться печений бугай, де й кабан гуляє, що зубом оре, вухом засіває, а хвостом загрібає. Зосталась цариця серед степу одним одна. Однак не покида її Господь: підійде до неї дика коза, от вона надоїть молочка та й нап’ється; поналітають до неї дрохви, хохітва і нанесуть яєчок.

Не так швидко в світі діється, як швидко казка кажеться. Довго блукала менша сестра по степах. Раз чує — щось позад неї тупотить. Озирнулась, аж бачить — іде на доброму коні богатир і веде за собою печеного бугая і кабана, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Цариця злякалась та хотіла була сховаться в травицю, а богатир їй і каже:

— Не ховайся, моя матінко рідная, од свого сина, що степ випестував тобі на радість та на підмогу!

Та се кажучи, розкрив жупан, а золоті груди неначе сонце заблищали.

— Сину мій милий, сину мій любий! — скрикнула мати. — Який же ти хороший-прехороший, і хто ж тебе наділив конем, бронею і сими дивами, що ведеш?!

— Сими дивами, — одказує царевич, — наділив мене наречений мій батько — Степ. З ними ні в кого не будемо хліба просить, а ще й увесь світ нагодуєм

Теперечки, — каже, — моя матінко, буде кому тебе догледіть і заспокоїть.

Се кажучи, посадив її на коня і помчав. Надвечір, уже як зовсім посутеніло, доїхали вони до широкої річки і заночували. На другий день прокинулись, дивляться — по той бік річки високі-превисокі гори і скелі, вкриті лісом. Перевіз царевич на той бік матір, обрав місце та й збудував великий та гарний будинок і вкрив його голубиними крилами. Тимчасом, поки він будувавсь, кабан наорав зубом, насіяв вухом і заскородив хвостом. Як Бог уродив пшеницю, царевич випустив у царину печеного бугая: де він пройде, там пшениця сама у копи складається й молотиться, і віється, і в комори засипається.

Живе менша сестра з царевичем у превеликому багатстві; з далеких країв їдуть до них купці купувати пшеницю; а прийдуть бідні, то й даром їх наділяють.

Раз їдуть побіля двору купці з крамом, дивляться, — аж гарний будинок стоїть на горі, вкритий голубиними крилами, а в садочку пасуться печений бугай та кабан, що зубом оре, вухом сіє, а хвостом загрібає. Дуже вони дивувались, дивлячись на ті дива, а далі зайшли поклониться й хазяїнам. Цариця й царевич ласкаво їх прийняли і стали їх розпитувать, куди вони їдуть. От вони їм і кажуть:

— Веземо ми крам великому царю, що оженився був на меншій сестрі та й прогнав її з свого царства за те, що вона замість дванадцяти синів привела йому дванадцять кошенят; а теперечки, — кажуть, — той цар оженився на старшій сестрі, так вона йому одним окрайчиком усе військо годує.

Почув се царевич і став у матері проситься, щоб вона пустила його з купцями побачиться з батьком.

— Їдь, — каже йому мати, — та нікому не кажи, що ти царевич, а то як старша моя сестра довідається, то вона тебе з світа зживе.

Перерядився царевич у просту одежину, сів на свого коня та й поїхав з купцями до батька. Приїхали купці до царя та й стали йому розказувать, які їм довелось дива побачить, про печеного бугая і про кабана, і в якому гарному будинку живе мати з сином. Як почула про се старша сестра, зараз здогадалась, що се, мабуть, її менша сестра з царевичем живуть у тім будинку, та й стала намовлять царя, щоб він зібрав своє військо та одняв печеного бугая й кабана. Цар не хотів був її слухати, а вона як присікалась до його: «Іди та й іди», — а вона крутила царем, як сама хотіла, — так цар і звелів зо всього свого царства зібрать військо, а купців зоставив у себе, щоб було кому провести. Як почув царевич, що батько збирається на них війною, поїхав до Степу, свого нареченого батька, та й гукнув до його молодецьким покриком:

— Степу мій широкий, Степу мій просторий! Оборони мене і мою матінку од лютого ворога, її старшої сестри, і не допусти нам загинуть у сирітстві!..

— Не бійтеся, — загув Степ, — не дійде до вас те військо та й назад не вернеться: побіліє зелена трава не снігом, а кістками!

Як зібралось військо, сам цар його повів і царицю, старшу сестру, з собою узяв. Поки йшли своїм царством, у всьому був достаток, а як увійшли у степ, так зробилась превелика посуха, порепалась земля, нема ні паші, ні водопою: вітер гуде, з ніг валить чоловіка, піском очі засипає, на людей напали голод, хвороба,— і все військо цареве загинуло і вкрило поле білими кістками; тільки й вернувся цар із царицею, старшою сестрою, та з ними кілька прислужників. Розсердився цар та й став лаять старшу сестру.

— Се, — каже, — мене Бог покарав за те, що дав мені велике царство, а я хотів ще й чуже загарбать!

А старша сестра йому й одказує:

— На те тобі Бог дав велике царство, щоб ти робив, що схочеш. Загинуло одне військо, набери друге; не дійшли степами, допливемо річками, і все-таки буде по-твоєму.

Довго старша сестра умовляла царя і скребла моркву, аж поки він не згодивсь та набрав знов військо, та, налагодивши байдаки і човни, і поплив річками добувати печеного бугая та кабана.

Як довідалась менша сестра, що цар пливе до них із військом, і каже царевичу:

— Сину мій милий, сину мій любий! їдь до моря глибокого, нехай воно мені верне моїх любих синів, щоб було кому оборонить нещасливу матір. Візьми, — каже, — отеє намисто, матчині сльози, та як випливеш на середину моря, і кинь їх у воду, то вони тебе й почують!

Доїхав царевич до моря, зліз з коня і пустив його пастись, а сам зробив собі човен та й поплив. Допливши до середини, вийняв з кишені намисто і кинув у море. Як кинув, так море і заграло, покотилась хвиля за хвилею, і перед царевичем виринула кит-риба, а на тій кит-рибі стоять одинадцять братів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі.

— Хто се до нас озивається? — питають.

— Матчині сльози! — одказує царевич.

— А ти ж хто такий? — питають.

— Я рідний ваш брат, — каже царевич, — матуся вас зове до себе, оборонить її од лютого ворога, старшої сестри. Сідайте у човен та поспішайте, бо вже цареве військо недалеко!

Посідали брати у човен та й озвались до моря:

— Море широке, море глибоке! Спасибі тобі, що стало нам, сиротам, за батька рідного і за матір рідну!

Піднялась висока хвиля, неначе іскрами розсипалась перед братами, та й викинула їм з кит-риби перо. Узяли те перо брати, та й поплили до берега. Причаливши, як повиходили з човна, старший брат тільки свиснув до свого коня, так він і став перед ним, як укопаний. Висмикнув старший брат з гриви одинадцять волосінь, та й пустив за вітром; як пустив, так з тих волосінь і стало одинадцять коней, таких же, як і у старшого брата. Посідали брати та й помчали до матері. Стріла мати своїх синів на порозі, а вони вклонились їй до землі та й кажуть:

— Матінко наша рідная! Породила єси нас в злоті, в сріблі, а долі собі з нами не добула!

А мати одказує:

— Сини мої милі, сини мої любії! Матчина доля витає з її дітками; тепереньки, як ви вернулись до мене, то й долю мою з собою принесли!.. Тепереньки буде кому мене оборонить, заспокоїть і на старості літ втішить!..

Повела мати своїх синів у садочок, щоб показать їм своє хазяйство. Тільки що вийшли з будинку, аж бачать: пливе військо, так байдаками та човнами і вкрили річку; а попереду в золотому кораблі пливе сам цар із царицею — старшою сестрою. Як стало наближатись те військо, мати й каже своїм синам:

— Діточки мої милії, діточки мої любі! Ідіть до царя, вашого батька, та й зазивайте його до мене обідати, а щоб військо з старшою сестрою за тисячу гонів звідси одіслав. Та глядіть, — каже, — як будете запрошувать царя, то не кажіть йому, що він ваш батько, а ви його діти!

Посідали брати у човен і попливли назустріч війську. Як порівнялись з царевим кораблем, то й гукнули на лоцманів, щоб визвали до них царя. Вийшов до братів цар, та й пита:

—А чого вам од мене треба?

А брати й кажуть:

— Ненька наша запрошує тебе до себе обідати, а щоб твоє військо з царицею — старшою сестрою одіслав звідси за тисячу гонів!

Цар дивиться на братів і думає собі: яка то щаслива мати, що має таких синів! Хоч би мені Бог одного такого послав! А старша сестра пізнала, що се його сини, та й каже йому тихенько:

—Запрошуй братів на свій корабель у гості!

Запросив їх цар на свій корабель, не надивиться на них, так вони йому милі та любі: серце батьківське вість йому подало. Частує і вгощає цар братів, а старша сестра на вухо йому шепотить:

— Побий братів, а не поб’єш, то вони вилущать усе твоє військо!

Цар і слухать її не хоче, а вона сікається до його та на вухо йому турчить:

— Побий, — кажу тобі, — а як не поб’єш, то я й війська твого не стану годувать, а моя сестра не буде його зодягать (бо й середульша з ними була), то твоє військо без хліба й одежі послизне й пропаде!

Замислився цар, думав, думав та й каже:

— Ну, роби з братами, що сама знаєш, а я руки своєї на них не підійму.

Так ото поки брати бавились із царем, старша сестра і звеліла, щоб у їх човні пробили дірку та й заткнули чопом, а к тому чопу прив’язали б під човном мотузок. Подякували брати цареві за хліб-сіль та й посідали у човен. Тільки-що одплили гонів за двоє, а старша сестра смик за вірьовку, чоп як відіткнувся, вода і забулькотіла у човен, так його і потягло на дно. Не дуже злякались брати, бо виросли на морі: вхопили старшого брата з човна, та й попливли. Бачить старша сестра, що нічого не вдіяла, і гукнула до війська:

— Стріляйте з луків! Як їх не повбиваєте, то самі згинете!

Посипались на братів стріли, неначе хмарою їх вкрили. Однак і сього не злякались брати: пірнули та й виринули аж на тім боці, біля матчиного будинку. Тільки що розказали брати, як старша сестра хотіла їх потопить, коли дивляться — підпливає цареве військо, вже й з луків стріляють, од тих стріл і сонце закрилось.

—Ну, теперечки, — каже мати, — діточки мої любії, діточки мої милії, рятуйте себе, рятуйте й мене, нехай вам Бог помагає у правому ділі; тільки глядіть, як стане погибать цар, ваш батько, то вирятуйте його і приведіть до мене!

Почали борониться брати; старший стріля з лука; як попужне у п’ять пудів стрілою, то неначе вогнем палить військо, а одинадцять братів шпурляють камінням пудів у двадцять; як торохне по байдаку, то так він з людьми трісками й розсиплеться. Однак як брати не боронились, чого не робили, а військо усе близиться, бо велике було, та ще й сам цар попереду веде. Бачать брати, що вже їм самим не оборониться, от вони ухопили перо з кит-риби, що море їм подарувало, як махнуть раз, вдруге, — так з моря і покотились хвилі, одна велика, а друга ще більша, а тут ще як дмухне вітер, так усі байдаки з військом порозносило і поперевертало догори ногами. Дивляться брати: і царів корабель похилило на бік, от-от хвиля переверне, так вони скоріш у воду, ухопили той корабель і винесли на берег. Узяли брати царя і сестер, старшу й середущу, та й повели до матері у будинок. Вийшла мати до царя назустріч з хлібом-сіллю; тільки цар на неї споглянув, зараз і пізнав.

—Відкіля, — спитав, — ти узялась? Чи ти тут хазяйка, чи в наймах?

А цариця, менша сестра, йому й одказує:

— Живу сама собі у своєму будинку, з моїми синами, що породила тобі до пояса в злоті, а од пояса в сріблі!

— Ти ж, — каже цар, — писала до мене листа, що привела мені дванадцять кошенят, ще й дванадцять мишенят прислала на гостинець.

— Ні, — одказує менша сестра, — не я се тобі писала, не я й мишенят на гостинець посилала, а спитай, — каже, — у моїх сестер, може, вони знають, хто до тебе писав, хто й посилав!

Глянув цар на сестер, питає, а вони дрижать, неначе трясця їх трясе, устромили очі в землю і слова не промовлять.

— Е, як бачу, — каже цар, — так се ви мені таке лихо наробили; з моїм любим подружжям і з моїми дітками розлучили, через вас загубив я і два мої війська?.. Постривайте ж, нехай буде катюзі по заслузі!..

Прив’язав їх цар косами до конячих хвостів, та й пустив у чисте поле. Помчали їх коні... де вдарються сестри головою, там могила, де задом — там долина... Далі забрав цар царицю з синами, та й поїхав у своє царство, а печеного бугая й кабана пустив у степ, так вони йому надбали стільки хліба, що зо всього світу приїздили купці купувать той хліб. З того часу цареве царство ще побільшало і збагатіло, бо Степ і Море стали йому родичами.

__________________

СОЛДАТ І СМЕРТЬ

Українська народна казка

Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, той і пішов собі. Йшов-йшов, аж перестрівають його три старці:

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Вийняв копійку і оддав.

Трохи згодом перестрівають його ще три старці.

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Оддав другу копійку.

Під вечір вже ще три старці просять:

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Оддав і третю копійку.

Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.

— Сотвори, служивий, милостинку.

— Нате.

Скинув шинелю й оддав.

— Ну, — кажуть старці, — чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три прохання.

—А що ж я, — каже, — буду просить? Як задумаю то, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: хоч я про що подумаю, а воно в торбі.

— Добре, служивий, іди собі з Богом.

Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. «Дай, — дума, — Подивлюсь, чи не збрехали?» Засунув у кишеню руку — так і витяг жменю грошей.

Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.

— Е-е, — каже, — і це добре.

Покурив-покурив та так, не гасячи, у кишеню поклав, вона сама й загасла.

Дивиться — летить пара качок; він розшморгнув горбинку та:

— А в торбинку!

Так ті качки туди і загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:

— Що даси? Я, — каже, — можу вигнать чортів.

— Як виженеш, — відповідає купець, — я тебе до смерті догодую.

Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує — щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.

Чого ти? — питає солдат.

— Я тебе з’їм!

Солдат торбинку розшморгнув та:

— А в торбинку!

Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай той чорт проситись:

— Пусти. Внукам, — каже, — і правнукам закажу сюди ходити.

Пустив його солдат.

От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він наказує:

— Покладіть зі мною неодмінно оцю люльку і торбинку.

Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.

— Що, — питає, — горілка є?

— Є.

— Тютюн є?

— Є.

— Огонь є?

— Є.

— От рай, так рай!

Ходить по пеклі, муштрується.

Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачить солдата, як заголосить:

— Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.

Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.

— Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.

От помірялись, облупили, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:

— А, в похід, в похід!

За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й зачинились там.

От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.

— Іди, — каже, — в рай, там тебе давно ждуть.

Пішов солдат, де там той рай у Бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:

— Бабусю, чуєш? Ти це куди?

— До Бога, служивий.

— По що?

— Та спитати, що мені на землі робити.

— Почекай тут, я піду спитаю.

Приходить перед Бога.

— Прийшла, — каже, — смерть, питає, що їй на землі робити.

— Хай, — каже Бог, — морить найстаріших людей три роки.

От він вертається та й згадав:

«А там же є у мене брати, вона і їх умертвить».

Виходить та й каже:

— Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.

От через три роки знов смерть іде до Бога.

— Пожди тут, я піду спитаю, — каже солдат.

Приходить до Бога.

— Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робити.

— Скажеш, щоб три роки мертвила людей середнього віку.

Він і роздумавсь:

«Авжеж, у мене там, може, племінники є».

Вийшов та й каже:

— Сказав Бог, щоб ти три роки гризла лише середні дубки.

— Спасибі, служивий, — та й пішла.

Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа.

— Спитай, служивий, що мені ще робити?

Він пішов.

— Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робити?

— Хай, — каже, — мертвить маленьких дітей.

Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:

— Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла молоді дубки.

Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не угледів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла, то й поскаржилась, за що її Бог голодом карає.

— Це він тобі все брехав! Піди його самого ще раз умертви.

От вийшла вона до солдата та й каже:

— Подавай душу!

А солдат розшморгнув торбинку та:

— А в торбинку!

Смерть у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.

________________

ПРО КОЗУ, ЧАРІВНЕ СВИСТАЛО І ЧУДОДІЙНИЙ МАКОГІН

Українська народна казка

Гуцул Дументій ніколи не ходив на ярмарок, не мав що продавати і не мав за що купувати. Жив собі в горах і часто думав із заздрістю про тих, хто щотижня їхав із чимось до міста.

Дументієва жінка тримала пацятко. Так його доглядала, так годувала, що за рік з пацяти виросла велика льоха.

«Ото аж тепер я піду на ярмарок так, як усі порядні ґазди», — думав з насолодою Дументій.

Нарешті настав довгожданний день. Дументій прив’язав мотузку до задньої ноги льохи.

— Дивись, аби тебе не обдурили. Лічи гроші помалу, — наказувала жінка, виряджаючи Дументія аж за село.

— Не бійся, жінко. Най бояться ті, що з міста, аби я їх не обдурив, — відповів чоловік згорда.

Про Дументієву льоху вже знали три купці-шахраї, які скуповували в людей худобу, а потім її перепродували іншим. Вони порадилися, як мають ошукати Дументія, і чекали з нетерпінням, щоб вивів льоху з села.

Купці-шахраї стояли на чималій відстані один від одного.

Коли Дументій підійшов до першого, той спитав:

— Що, вуйку, на ярмарок гоните козу?

— Агій на твоє лице! Це ж тобі не коза, а льоха, дурню... — відтяв йому попри саму шкіру Дументій.

Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав льоху далі. Підійшов до другого купця. Той вигукнув на всю горлянку:

— Дай Боже щастя, вуйку!

— Дякую вам.

— На ярмарок женете козу? Скільки правите за неї? — спитав і не кліпнув.

— Тисячу лей, — відрубав Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося й розмовляти з ним.

— Даю двісті...

— Давай мамі своїй... — скипів гуцул і сіпнув сердито за мотузку.

Цілу дорогу прислухався до льохи, як вона рохкає, розглядав її, обмацував, чи немає у неї рогів. Бували хвилини, коли в голові гейби якась мряка сіялась, і Дументій вже сам не знав, що в нього на мотузці — чи коза, чи льоха.

«Як ще хтось скаже, — думав він, — що це коза — не льоха, віддам її до дідька за півдурно. Най люди не сміються!»

Підходить до третього купця-шахрая.

— На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? — спитав той. — Скільки хочете за неї?

— Щоб тебе смерека втєла! — лютував Дументій.

— Я не про смереку, вуйку, а про козу. Скільки правите? — спитав спокійно купець.

— Сімсот лей... — пробелькотів Дументій.

— Даю триста, — і купець схопився за гаманець.

— Давай, бо я бачу, що світ пішов навиворіт. Я вже не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шлях трафить! Давай...

Не порахувавши навіть грошей, Дументій вернувся додому.

Жінка вийшла йому назустріч і спитала:

— За скільки продав льоху?

— За триста лей...

Вона аж сплеснула в долоні:

— Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза, — сказав винувато гуцул. .

— Перехрестися, дурню! І йди туди, куди віддав льоху. — Жінка схопила колотач і кинулась, як оса, до нього.

Злякався Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться Підійшов до верби, зрізав гілку, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і подався до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і сказав господарям:

— Даю тобі сто лей. Я зараз прийду до твоєї ресторації їсти-пити зі своїми друзями. Коли поїмо і нап’ємось, я свисну в оце свистало, а ти крикнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!» — Зрозумів?

— Зрозумів.

Після цього Дументій довго шукав-розшукував купців-шахраїв. Нарешті таки знайшов і сказав їм:

— Ходім до ресторації, бо я вам повинен поставити могорич.

Купців-шахраїв не треба було двічі просити — охоче пішли за Дументієм.

Зайшли в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину господар виставив перед ними всілякого добра і напоїв. Коли вони наїлися і напилися, Дументій витягнув із пазухи пищалку і засвистав щосили.

— Заплачено, пане добродію! — крикнув господар і вклонився Дументієві.

Перейшли до другої ресторації. Там теж добре понапивалися.

Гуцул витягнув з пазухи пищалку і засвистів.

— Заплачено, пане добродію, — вклонився господар.

Подалися до третьої ресторації. Наїлися, напилися. І там Дументій витягнув із пазухи свистало.

—Заплачено, пане добродію, — розплився в посмішці господар.

Купці-шахраї дуже здивувалися. Їм сподобалося Дументієве свистало. Захотіли собі його придбати.

— Вуйку, що ви хочете за тоту пищалку?

— Е-е-е, вона в мене чарівна, я не продаю.

— Ми вам заплатимо стільки, скільки схочете, — умовляли гуцула.

— Давайте три тисячі лей.

Купці-шахраї не думали довго. Витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші і побіг до жінки.

Купці-шахраї повешталися трохи по ярмарку. Коли добре зголодніли, пішли до ресторації. Наїлися, напилися, а потім один з них дістав з кишені свистало і почав свистіти. Господар ресторації мовчки дивився на свистуна.

— Чому не кричиш, що уже заплачено? — спитали.

Господар ресторації мовчав. Тоді всі три купці-шахраї свистіли по черзі так, що аж почервоніли. Їх оточили люди, як комедіантів.

— Заплачено? — питали купці.

— Ні. Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а давайте гроші за те, що з’їли і випили, — сердився господар ресторації.

Купці-шахраї зрозуміли, що Дументій обдурив їх, бо в другій і третій рестораціях їм теж відповіли:

— Ви нам не свистіть, а гроші платіть...

Поїхали в гори до Дументія. Той побачив їх здалеку і дуже злякався. Покликав жінку і сказав:

— Я лягаю на стіл а ти засвіти свічки та й голоси наді мною, як над мерцем.

— Добре, чоловіче.

Ліг гуцул на стіл, склав руки на грудях, а жінка засвітила свічки та й плаче:

— Ой, ой, ой, не покидай мене, чоловічку! Звідки я маю тебе визирати, Дументійку? Яким ти файним чарівником був у наших веселих горах. Нащо ти мене зачарував, а тепер лишаєш, як сирітку? Ой Боже, що я буду робити без тебе?

Купці-шахраї стали на порозі й почали хреститися, їх ще дужче розібрала злість. Один схопив макогін і почав ним так бити по миснику, по вікнах, що за хвилину валялись на долівці одні черепки.

Дументій злякався. Схопився на ноги і витріщив очі:

— Звідки ви дізналися, — спитав, — що коли макогоном ударити по горшках, то воскресають мертві?

— Хіба від цього воскресають? — здивувалися купці.

— Ади, я воскрес. Самі видите...

— Тоді продай нам оцей макогін...

— Давайте тисячу лей.

Купці-шахраї заплатили гроші, взяли «чудодійний» макогін і пішли у світ шукати легкого заробітку. Дійшли аж до столиці. Там висіли чорні прапори і було чути плач.

— Що сталося? — спитали.

—Умерла цариця, — відповіли люди.

Купці-шахраї пішли до палацу, стали перед царем на коліна і промовили:

— О, пресвітлий царю, ми дізналися про твоє велике горе і прийшли тобі на поміч. Ми можемо воскресити царицю, але за те ти нам даси мішок золота.

— О, мої вірні піддані, я вам дам три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю.

— Добре, царю... Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати, — сказали купці-шахраї.

Цар їх послухав, і за якусь мить у покоях не залишилось жодної душі.

Витягли купці-шахраї «чудодійний» макогін із торби і почали завзято бити ним по вікнах, дзеркалах, скляних шафах. Скло летіло аж на голову цареві, який стояв перед палацом з усіма придворними.

Купці-шахраї переходили з одного покою в інший і розбивали все, що тільки могли. Нарешті дійшли до царської кухні і потовкли там кришталеві горшки й миски.

Цар дивився спокійно на їхню роботу, бо дуже хотів, аби йому воскресла цариця. Але цариця і не думала вставати.

— Ану, схопіть цих шахраїв, — сказав цар своїм катам.

Кати схопили їх і повели до темниці, що була під царськими покоями.

_________________

МУДРА ДІВЧИНА

Українська народна казка

Було собі два брати — один убогий, а другий багатий От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:

— Потроху відробиш мені за неї

Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:

— Віддай мені корову назад!

Той каже:

— Брате! Я ж тобі за неї відробив!

— Що ти там відробив, — як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!

Бідному шкода стало своєї праці, не схотів віддати.

Пішли вони позиватися до пана.

Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздуматися, хто з них правий, а хто ні, — то він і каже їм:

Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.

— Кажіть, пане!

— Слухайте: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете, скажете.

Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:

— От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші? Ге, моя корова буде!

Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:

— Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?

— Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.

— А яка ж загадка, тату? — Маруся питає.

— Та така: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?

— Е, тату, — ситніш над усе — земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіш над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.

— Чи ба? — каже батько. — Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.

Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:

— Ану, відгадали?

— Відгадали, пане, — кажуть обидва.

От багатий зараз виступає, щоб першому бути, та й каже:

— Ситніш, пане, над усе — ваші кабани, а прудкіш над усе — ваші хорти, а миліш над усе — гроші!

—Е, брешеш, брешеш! — каже пан. Тоді до вбогого:

— Ану, ти!

— Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.

— Правда, правда! — каже пан. — Ну, а прудкіш що?

— Прудкіш, пане, над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.

— Так! Ну, а миліш? — питає він.

— А миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.

— Так, усе! — говорить пан. — Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав?

— Та що ж, пане, — каже вбогий, — є в мене дочка Маруся, — то це вона мене так навчила.

Пан аж розсердився:

— Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчат, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.

Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:

— Чого ви, тату, плачете?

— Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчат, а ти щоб спекла їх йому на снідання.

А дочка взяла горщичок каші та й каже.

— Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому, — нехай він виоре, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць.

Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й каже:

— Так і так дочка казала.

Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:

— Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто ліктів полотна. А не зробить, то буде лихо.

Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка й питає:

— Чого ви, тату, плачете?

— Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла і виткала сто ліктів полотна.

Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:

— Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.

Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й кинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити»... Потім думав, думав та й каже чоловікові:

— Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні взута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо!

Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:

— Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так.

І розказав їй усе. Маруся каже:

— Не журіться, тату, — все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.

Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу взула в драний черевик, а друга боса. Тоді спіймала горобця, взяла ґринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:

— Прицькуйте її собаками!

Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась та й каже:

— Ось вам, пане, гостинець. — Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він — пурх та й вилетів у відчинене вікно!

А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук та й питає:

— Чого вам, люди добрі? Один каже:

— Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.

А другий чоловік каже:

— Ні, брехня, — моя! Розсудіть нас, пане!

От пан думав, думав та й каже:

— Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить, — та й привела.

От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти — взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знає, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже:

— Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть — котра побіжить до лошати, то та й привела.

Зараз так і зробили. Пустили їх — так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.

Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробить, і відпустив її.

__________________

КОЗАКИ І СМЕРТЬ

Українська народна казка

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:

— Ой, братику, біда! Смерть іде!

А воно, бачите, в степу так здалеку видно.

— Ну, то що! — каже той.

— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!

— Е ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!

— Чи так, то й так!

Сидять. Надійшла смерть і каже:

— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас із світу зжену, косою голови постинаю!

— Стинай, — каже один козак, — на то твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!

— Ну, — кажесмерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!

Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то смерть аж набік одійшла.

— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?

— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено! Як розійшовся дим та дух; смерть знов приступила:

— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!

— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!

— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.

Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести смерть, щоб вона понюхала!..

Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.

— А що ж воно, добре? — пита смерть.

— Та як кому! — каже козак.

— Ану, дай спробувати! — просить смерть.

— На, милостива пані!

Як нюхнула смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!

— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим. І як се ти таке паскудство вживаєш? !

— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти...

— А! — каже смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п’ятдесят літ!

От таким чином і визволилися козаки бід наглої смерті.

__________________

СОЛДАТСЬКА ЗАГАДКА

Російська народна казка

Ішли собі солдати та й спинилися у бабусі старенької відпочити. Попросили вони пити-їсти, а стара й відповідає:

— Дітоньки, чим же ж я вас пригощатиму? У мене нічого немає!

А у неї в печі був зварений півень, — у горщику, сковорідкою накритий. Солдати про це швиденько пронюхали, один із них — трохи шахраюватий був! — вийшов надвір, розворушив віз із снопами, повернувся до хати та й каже:

— Чуєш, бабусю! А глянь-но, скотина ж у тебе хліб їсть.

Стара надвір, а солдати тим часом зазирнули в піч, витягли з горщика півня, на його місце поклали туди личак, а півня в торбину заховали. Прийшла стара:

—Дітоньки, любенькі! Чи не ви це скотину у двір пустили? За віщо ж, дітоньки, мені таку пакость зробили? Не треба, любенькі!

Солдати мовчали-мовчали, а потім знову попросили:

— Бабусю, дай же нам поїсти!

— Візьміть, дітоньки, квасу й хлібця, та й вистачить з вас!

І закортіло старій похвалитися, що в дурні їх пошила, та й загадала їм загадку:

— Ось ви, дітоньки, люди бувалі, усього по світах бачили, скажіть-но мені: нині в Пенському, Чєрєпенському, під Сковорідним, чи живий-здоровий Курухан Куруханович?

— Ні, бабусю!

— А хто ж, дітоньки, замість нього?

— Так Липан Липанович.

— А де ж Курухан Куруханович?

—А його у Торбин-місто перевели, бабусю!

Після цього пішли собі солдати. А тут і син з поля повертається, просить поїсти у старої, а вона йому:

— Ходи-но, синку! Були в мене солдати та просили їсти, а я їм, дитинко, загадала загадочку про півня, що в мене в печі; так вони відгадати не змогли

— А яку ж, матінко, ти їм загадочку загадала?

— А ось яку: у Пенському, Черепенському, під Сковорідним чи живий-здоровий Курухан Куруханович? А вони й не відгадали! «Ні, кажуть, бабусю!» — «Та де ж він, рідненькі?» — «Та у Торбин-місто його перевели». А про те й не знають, що у мене в горщику є’

Зазирнула, а півень, виявляється, полетів: тільки личак витягла.

— Ой, лишенько, дитинко, обдурили мене, кляті’

— Ось так, матінко! Солдата не обдуриш, він — людина бувала!

__________

МУДРІ ВІДПОВІДІ

Російська народна казка

Служив солдат у полку аж двадцять п’ять років, а царя й не бачив. Прийшов додому, стали його питати про царя, а він і не знає, що його й казати. Та й почали докоряти йому родичі і знайомі:

— Бачиш, — кажуть, — двадцять п’ять років прослужив, а царя в очі й не бачив!

Дошкулило це солдатові, зібрався, та й пішов на царя подивитися. Прийшов у палац. Цар питає:

— Чого тобі?

— Так і так, ваша царська величність, служив я тобі й Богу аж двадцять п’ять літ, а тебе і в очі не бачив; ось прийшов подивитись!

— Ну, дивись.

Солдат тричі обійшов навколо царя, роздивляючись. Цар питає.

— Чи ж хороший я?

— Хороший, — відповідає солдат.

— Ну, то скажи мені, служивий, чи високо небо від землі?

— Аж так високо, що як там стукне, то тут чутно.

— А чи широка земля?

— Ось там сонце сходить, а там сідає — оце така широка!

— А чи глибока земля?

— От був у мене дід, помер дев’яноста років, закопали в землю, відтоді він вдома не бував; певно, що глибока!

Потім відправив цар солдата в тюрму та й сказав йому:

— Тримайсь, служба! Я пошлю до тебе тридцятеро гусей, щоб зумів у кожного гусака по пір’їні висмикнути!

— Добре!

Покликав цар тридцять багатих купців та й загадав їм ті ж загадки, що й солдатові загадував; вони думали, думали, не змогли відповідь дати, і звелів їх цар посадити за те в тюрму. Питається у них солдат:

— Купці-молодці, а вас же за що сюди?

— Та ось, бачиш, цар нас допитував: чи далеко небо від землі, і наскільки земля широка, і наскільки вона глибока, а ми — люди темні, не змогли відповіді дати.

— Як дасте мені кожний по тисячі карбованців — я вам всю правду скажу.

— Будь такий ласкавий, брате, навчи.

Узяв з кожного солдат по тисячі та й навчив, як відгадати царські загадки.

Ось днів через два покликав цар до себе і купців, і солдата; загадав купцям ті ж самі загадки, ось вони відповіли на всі — так він і відпустив їх по своїх місцях.

— Ну, служба, чи зумів ти по пір’їні висмикнути?

—Зумів, ваша царська величність, та ще й по золотій!

— А чи далеко ж тобі додому?

— Звідси не видно — певно, що далеко!

—Ось тобі тисяча карбованців; іди собі з Богом! Повернувся солдат додому та й зажив собі вільно, в достатку.

___________________

ХОМА БЕРЕННИКОВ

Російська народна казка

В одному царстві-государстві жив-був собі мужик Хомка Беренников, такий сильний та міцний, що коли пролетить повз нього горобець та зачепить крилом, так він і з ніг звалиться. Погано йому на білому світі, всі його ображають, от і надумався він: «Піду-но втоплюся з горя!»

Підходить він до болота, побачили його жаби та й поскакали у воду.

«Стривай, — думає собі Хомка, — не буду топитися; і мене люди бояться!»

Повернувся додому, почав на поле збиратися; а конячина в нього така паскудна, на роботі заморена, натер їй хомут шию до крові, насіли на неї ґедзі та мухи — сила-силенна! Хомка підійшов, долонею як ляснув — одним махом сто побивахом! — та й каже:

— Ого, та я й сам богатир! Не хочу орати, хочу воювати!

Сусіди над ним сміються:

— Куди тобі, дурню, воювати; тобі тільки свиней годувати!

Та все одно, назвався Хомка богатирем, узяв тупицю й косар, що ним скіпки скіпають, одягнув старий каптан та високу шапку, сів на свою конячину та й поїхав у чисте поле. У чистому полі вкопав у землю стовп і написав на ньому:

— Їду битися в інші міста — одним махом сто побивахом!

Тільки-но встиг від’їхати від того місця, під’їхали до стовпа два могутніх богатирі, прочитали напис та й кажуть:

— Що за богатир такий? Куди він поїхав? Скоку молодецького не чути, сліду богатирського не видно!

Кинулися за ним по дорозі, Хомка побачив їх та й питає:

— Ви хто такі?

— Мир тобі, чоловіче добрий! Ми сильномогутні богатирі.

— А скільки голів за один раз стинаєте?

Один каже:

— П’ять.

Другий:

— Десять.

— Та які ж ви сильномогутні богатирі? Ви ж просто — тьху! Ось я так богатир — одним махом сто побивахом.

— Прийми нас у товариші до себе, — просять богатирі, — ми тебе за старшого брата матимемо.

— Хіба що, — каже Хомка, — ну то їдьте позаду.

Приєдналися до нього сильномогутні богатирі та й поїхали усі разом на заповідні луки царські. Приїхали, самі полягали відпочивати, а коней пустили шовкову травичку поскубти.

Чи довго, чи ні, швидко казка мовиться, помалу діло робиться, — побачив їх цар.

— Що, — каже, — за нахаби такі на моїх луках гуляють-розважаються? Раніш тут і звір не пробігав, і птаха не пролітала, а тепер ось гості пожалували!

Скоро зібрав він військо велике і віддав наказ очистити свої луки заповідні.

Іде військо велике; побачили могутні богатирі, розказали про те названому старшому братові, а він їм відповідає:

— А йдіть-но, пострічайтеся, а я подивлюся — яка ж ваша хоробрість?

Ось вони посідали на своїх богатирських коней та й пустили їх на військо вороже, полетіли, як соколи на зграю голубів, постинали, потоптали усіх до одного.

«Справи погані отже!» — думає цар та й знову збирає військо велике, майже вдвічі більше, а попереду війська посилає силача-велетня: голова у нього як пивний казан, а лоб, як затула, а сам, як гора!

Сів Хомка на свою конячину, виїхав назустріч і каже тому велетню:

— Ти — сильномогутній богатир, і я — такий же! Не честь, не хвала буде нам, добрим молодцям, коли станемо битися, не привітавшись! Найперше треба один одному вклонитися, а потім уже битися!

— Добре! — відповідає велетень.

Роз’їхалися вони та й стали кланятися. Поки велетень нахилить свою голову, півгодини мине, а ще півгодини потрібно, щоб підвів її.

Хомка малий, та меткий, не захотів чекати, вдарив косарем раз та ще раз, і полетіла голова з плечей.

Військо велике так і розсипалося в різні боки, а Хомка заліз на богатирського коня, і давай їх наздоганяти, конем топтати. Нікуди дітись, підкорився цар: послав кликати до себе сильномогутнього богатиря Хому Беренникова і двох молодших його братів. Пригостив, вшанував на славу, віддав за Хомку дочку свою царівну та ще й півцарства на додачу.

А чи довго, чи ні — швидко казка мовиться, помалу діло робиться — приступив до того царства басурманський король, із силами незліченними, хоче данину — відкуп дуже великий. Не захотів цар платити данину — відкуп великий, спорядив своє військо хоробре, поставив зятя над ним і наказав: щоб усі на Хомку дивилися, що він робитиме, те й вони мають робити.

Зібрався Хомка та й вирушив битися.

От їде він лісом, військо за ним. Він зрубав собі берізку, і солдати зрубали собі кожний по берізці. Дісталися до великої річки — мосту немає, а в обхід — двісті верст; Хомка кинув свою берізку у воду, і солдати покидали свої туди ж, загатили річку та й перейшли на другий бік.

Басурманський король засів у міцному місті. Хомка зупинився перед тим містом, розпалив багаття, роздягнувся, як є, сидить та гріється; вояки побачили, відразу ж назбирали хмизу, нарубали полінця, запалили багаття по всьому чистому полю.

— Попоїсти б треба! — сказав Хомка Беренников, витягнув із торбини паляницю та й став наминати.

Звідки й взявся — прибіг собака, схопив паляницю та й чкурнув! Хомка ухопив гарячу вуглину і, як був голий, — так і побіг за ним; щодуху біжить і щосили кричить:

— Держіть! Хапайте!

Дивлячись на нього і вояки сиділи коло вогню голі, а тут усі позривалися з місця, похапали гарячі головешки і побігли слідом за ним.

Собака то був королівський, кинувся просто до міста та в палац; Хомка за собакою, вояки за Хомкою; усе, що під руку потрапляє, палять, усіх нищать без жалю.

Почалася в місті метушня. Король не знає, що його робити з переляку, став проситися, мир пропонувати. Хомка на те не погоджується; захопив короля у полон і захопив усе його королівство.

Повернувся він з походу — цар зустрів його з великою пошаною: музика заграла, у церквах задзвонили, гармати бахнули, і почався бенкет гучний на увесь білий світ!

І я там був, мед-вино пив, по вусах текло, в рот не попало.

________________

ДЖЕК ХЕННЕФОРД

Англійська народна казка

Жив-був старий солдат. Довго довелося йому воювати — так довго, що він зовсім обносився і не знав, куди б його податися, щоб роздобути грошенят. Піднімався він на верескові пустоші, спускався у долини, поки не дістався нарешті до однієї ферми. Фермер на той час був у від’їзді — поїхав на ярмарок, — а дружина його вдома зосталася. Була вона така дурна, що дурнішої важко і знайти. Щоправда, і сам фермер розумником теж не був, так що й сказати важко, хто з них був дурніший. Ну, та коли ви почуєте всю розповідь, то самі й вирішите.

Так ось, від’їжджаючи, фермер сказав дружині.

—Даю тобі десять фунтів золотом. Дивись же, бережи їх, поки я додому не повернуся!

Коли б не був він таким дурнем, ніколи б не залишив їй ті гроші.

Тільки він щез із виду, жінка й каже собі:

—Вже ж я заховаю ці грошики від злодіїв!

Зав’язала усі десять фунтів у вузлик, пішла до кімнати та й заховала під комином.

«Тут їх ніякий злодій не знайде!» — думає собі.

А в цей час підходить до будинку старий солдат Джек Хеннефорд і стукає у двері.

— Хто там? — питає фермерша.

— Джек Хеннефорд.

— Звідкіля йдеш?

— Із самого раю.

— Боже милостивий! Так ти, певної бачив там мого покійного старого?

Тут треба вам сказати, що з фермером вона одружилася будучи вдовою, і зараз питала про свого першого чоловіка.

— Як же не бачити, бачив, — відповідає солдат.

— Ну, і як він там? — питає фермерша, а сама вже й розчулилася.

— Та так собі. Лагодить старі черевики. А їсть одну капусту.

— Ох, бідолаха! — каже фермерша. — А чи не просив він мене що-небудь йому передати?

— Аякже! — у відповідь Джек Хеннефорд. — Сказав, що шкура для черевиків у нього вся закінчилася, і в кишенях порожньо. Отже, не завадило б тобі послати йому кілька шиллінгів. Було б на що шкурою запастися.

— Пошлю, пошлю! Благослови, Господи, його грішну душу.

І ось фермерша побігла до кімнати, дістала вузлик з десятьма фунтами та й віддала його солдатові.

— Передай моєму старому, — каже, щоб він узяв із тих грошей скільки треба, а решту нехай пришле мені.

Джек забрав гроші та й не став довго роздумувати, а скоріш забрався з ферми.

Тим часом фермер повернувся додому і спитав дружину про гроші. Та розповіла йому, що відіслала їх з одним служивим на небо, в рай, своєму покійному чоловікові, щоб той купив собі шкури — святим та янголам черевики лагодити.

Фермер спочатку розсердився на жінку і сказав, що в житті не зустрічав такої дурної. А жінка сказала, що він іще дурніший, коли довірив їй гроші.

Однак сперечатися було ніколи; скочив фермер на коня і погнався за Джеком Хеннефордом. Почув старий солдат цокіт копит і здогадався, що це фермер за ним женеться. Ліг він на землю, одну руку до лоба наставив, другою на небо вказує і сам туди ж дивиться.

— Що ти тут робиш? — запитав його фермер, притримавши коня.

— Господи, Боже ж мій! Оце диво, так диво! — вигукнув Джек.

— Яке там диво?

— Так он там чоловік прямісінько на небо летить, начебто по землі біжить.

— Ти й зараз його бачиш?

— Бачу.

— Де ж він?

— Злазь з коня і лягай на землю!

—А ти коня потримаєш?

Джек охоче погодився. Ось ліг фермер на землю.

— Нічого не бачу, — каже.

—Прикрий очі долонею і зразу ж побачиш, як чоловік щодуху мчить.

І справді, фермер побачив, як чоловік щодуху мчить, тільки то був Джек Хеннефорд — він скочив на коня та й утік.

Повернувся фермер додому пішки, без коня.

— От бачиш, — Сказала йому дружина, — виходить, ти ще дурніший за мене! Я лише одну дурницю зробила, а ти — одразу дві.

____________________

ЖАН І П’ЄР

Французька народна казка

Колись у давні часи жила бідна жінка, у неї було два сини — Жан і П’єр. Дуже вони бідували, тому й пішов П’єр найматися до одного селянина в робітники.

— Скільки ти хочеш за свою роботу? — запитав селянин.

— Сто екю, — відповів П’єр.

— Нехай буде по-твоєму. Та ось яка у нас буде умова: тільки-но виникне сварка, того з нас, хто розсердиться, інший поб’є.

— Я ніколи не серджуся, хазяїне, — сказав П’єр.

Не минуло й тижня, як П’єр посперечався з хазяїном, розсердився, і селянин побив його. П’єр повернувся до матері й розповів своєму братові Жану про те, що з ним сталося. Жан попросив брата показати, де живе хазяїн, і пішов найматися. Однак Жан не сказав, що він рідний брат П’єра.

— Скільки ж ти хочеш?

— Платіть мені сто екю, хазяїне.

— Нехай буде по-твоєму. Та ось яка у нас буде умова: тільки-но виникне сварка, того з нас, хто розсердиться, інший поб’є.

— Я ніколи не серджуся, хазяїне.

Наступного дня хазяїн звелів Жанові везти зерно на ярмарок. Жан продав воза і четвірку коней, а гроші відніс братові. Коли повернувся до хазяїна, той і питає:

— А де ж віз та коні?

— Хазяїне, — відповів Жан, — я їх продав чоловікові, якого зустрів по дорозі.

— А що ж ти зробив з грошима?

— Гроші я віддав братові, якого ви побили.

— То ти розорити мене хочеш?

— Хазяїне, невже ви розсердилися?

— Оце ще, та щоб я розсердився через таку дрібницю!

— Ви. ж знаєте, того з нас, хто розсердиться, інший поб’є.

— Та я й гадки не мав сердитися.

Наступного дня хазяїн сказав хазяйці:

— Я пошлю Жана зрубати найбільшого дуба, який є в лісі, він не зможе його притягти, а коли я почну його лаяти, він розсердиться.

Жан вирушив до лісу возом, у який запрягли четвірку коней; продав, як і минулого разу, воза й коней, а потім повернувся.

— А що ж це, — питає хазяїн, — де ж віз?

— Віз? Так я його залишив у лісі, він там застряг.

— Ой, то ти зовсім розорити нас хочеш!

А хазяйка кричала ще дужче:

— Ти нас вщент розориш!

— Хазяїне, — промовив Жан, — невже ви розсердилися?

— Оце ще, хіба я сердитимусь через такі дрібниці!

— Ви ж знаєте, того з нас, хто розсердиться, інший поб’є.

— Та я й гадки не мав сердитися!

Одного разу, коли Жан на току молотив хліб, хазяїн зі своєю дружиною пішли снідати, а його не покликали. Жан навіть і оком не моргнув — начебто й не помітив; він пішов собі на ярмарок, продав увесь хліб, який змолотив, добряче поснідав на заїжджому дворі та й пішов до хазяїна.

— Жане, — спитав господар, — що ти зробив із зерном?

— Ви мене не покликали снідати. Я продав зерно і на ці гроші поснідав.

— Ти нас вщент розориш, Жане, старцями зробиш!

— Хазяїне, чи не розсердилися ви?

— Ще чого, буду я сердитися через такі дрібниці!

— Ви ж знаєте: того з нас, хто розсердиться, інший поб’є!

—Та я й гадки не мав сердитися!

Хазяйка сказала чоловікові:

— Давай-но пошлемо нахабу стерегти поросят на далекому вигоні; людожер його з’їсть, і ми позбавимося лиха.

І ось Жан вирушив зі стадом на вигін. Опинившись біля житла людожера, він зайшов туди. В руці тримав горобця.

— А що, — запитав він людожера, показуючи йому горобця, — певно, тобі ніколи не злетіти так високо, як ця пташка?

— Ні, не злетіти, — відповів людожер.

— Я голодний — сказав Жан.

— І я теж. Що ми зготуємо на сніданок?

— Давай, — сказав Жан, — зваримо кашу.

Коли каша зварилася, вони сіли до столу. Жан заздалегідь пришив до одягу на животі велику-превелику кишеню, та й потихеньку складав собі туди кашу, поки людожер наминав за обидві щоки. Коли кишеня стала вже повна, Жан розпанахав її ножем і каша вивалилася на підлогу; потім він знову заходився їсти.

— Ти дивись, — сказав людожер. — Я теж хотів би так! Розріж і мені живіт!

Жан не примусив двічі себе просити: він так спритно розрізав людожерові черево, що той відразу ж помер.

Після цього Жан повернувся до своїх поросят і, обрізавши усім хвостики, продав їх, а потім повтикав хвостики в багнюку на найближчому болоті і повернувся до хазяїна.

— А де ж поросята? — запитав той.

— Вони потрапили в болото.

— Як же так? Треба ж їх звідти витягнути!

— Хазяїне, туди ніяк не пройдеш!

Хазяїн усе ж таки пішов подивитись, як же там справи; та коли він ухопився за один хвостик, гадаючи витягти порося, хвостик залишився у нього в руці, а сам він з розгону гепнувся в грязюку.

— Ти нас зовсім розориш, Жане, зовсім розориш!

— Хазяїне, а ви, часом, не розсердилися?

— Ще чого, буду я сердитися через такі дрібниці!

— Ви ж знаєте: того з нас, хто розсердиться, інший поб’є!

—Та я й гадки не мав сердитися!

Хазяйка сказала хазяїнові:

—Треба послати його стерегти гусей на вигоні!

Жан погнав гусей на вигін. Увечері виявилася нестача — двох чи трьох гусей він продав.

— Жане, — сказав хазяїн, — не дораховуюсь кількох гусей.

— Хазяїне, не я в тому винний, їх потяг якийсь звір.

— Ти нас вщент розориш, Жане, вщент розориш!

— Хазяїне, то ви розсердилися?

— Оце ще, буду я сердитися через такі дрібниці!

— Ви ж знаєте: того з нас, хто розсердиться, інший поб’є!

— Та я й гадки не мав сердитися!

— Дивовижний у нас слуга, — сказала наступного дня хазяйка, — він із нас старців поробить. Піду-но заховаюся у кущах та й подивлюся, куди в нього гуси щезають.

Жан почув ці слова; перед тим, як піти на вигін, він сказав хазяїнові:

— Я візьму із собою вашу рушницю; якщо той звір знову прийде, я його вб’ю.

Побачивши у кущах жінку, він вистрілив і вбив її.

— Хазяїне, — сказав він, — порахуйте гусей, усі тут; я вбив того звіра, який їх тягав.

— Ой! Що ж ти, негіднику, зробив! Ти вбив мою жінку!

— Чого не знаю, того не знаю. Хоч би там як, я вбив великого звіра. А ви, здається мені, і справді розсердилися?

— Ще б пак, як же мені не сердитися!

Тоді Жан побив його, а потім пішов собі додому. І я теж.

______________

МУДРИЙ ТКАЧ

Вірменська народна казка

Одного разу, коли цар сидів на троні, з далеких країв прийшов до нього подорожній, окреслив смугу навколо його трону й мовчки став віддалік. Цар нічого з усього цього не зрозумів. Він покликав своїх міністрів і радників, але й ті нічого не могли зрозуміти. І для царя то була велика ганьба, що в усій його країні не знайшлося людини, яка змогла б розгадати, що ж це означає. Він видав суворий наказ, що стратить усіх мудреців своєї країни, якщо вони не розгадають цю загадку. Люди царя, шукаючи мудреця, котрий міг би розгадати таємницю, втрапили якось до одного будинку. Зайшли і побачили в кімнаті колиску, що гойдалася, хоча в кімнаті нікого й не було. Зайшли до іншої кімнати, а там теж стояла колиска й гойдалася, хоча й тут не було людей. Піднялися аж на покрівлю — там знайшли розстелену миту пшеницю, а поруч з нею гойдалася, хоча вітру й не було, встромлена в землю тростина і розганяла пташок, щоб не дзьобали пшеницю.

Дуже здивувалися люди царя. Коли спустилися в нижню кімнату, то побачили ткача, який сидів за ткацьким верстатом. Ткач цей прив’язав одну нитку за основу, другу — за човник, а третю — на ремізку. Коли він ткав, нитки рухалися і гойдали обидві колиски і тростину на даху.

—Оце-то майстер, не гірше мудреця!

Розповіли йому посланці про те, як один подорожній окреслив смугу навколо царського трону й ніхто не може здогадатися, що хотів цим сказати, а потім запропонували ткачеві піти й розгадати цю таємницю.

— Якщо ти це розгадаєш, то великі подарунки матимеш від царя, — умовляли вони.

Ткач замислився. Потім узяв дві бабки й курку і пішов з ними до царя. Коли ж прийшов до палацу і побачив того подорожнього, то кинув перед ним дві бабки. Подорожній, забачивши це, дістав із кишені жменю проса і розсипав долі. Ткач же кинув курку, вона швидко стала дзьобати зерна. Після цього подорожній миттю взувся і пішов геть.

— Що хотів сказати подорожній? — запитали у ткача.

— Подорожній цей хотів сказати, що його цар збирається напасти на нашу землю, і хотів дізнатися, чи збирається наш цар підкоритися, а чи піде йому назустріч війною. Я кинув перед ним бабки — мовляв, ви перед нами діти, грайтеся краще у себе вдома в бабки і навіть не думайте про війну з нами. Подорожній розсипав просо, аби показати, що військо їхнє незчисленне. Я ж випустив курку, і цим відповів йому, що один лише наш воїн переб’є усе їхнє військо.

Цар вшанував ткача великими почестями, щедро нагородив і хотів був призначити його візирем, але той відмовився. За свою послугу він узяв дуже мало і на прощання сказав царю:

— Я хотів би, ваша величність, тільки одного — щоб ви знали, серед слуг можна знайти людей, розумніших за ваших візирів, і щоб відтепер вважали за людей ткачів та інших бідняків.

__________________

КАЗКИ ПРО АБУ-НУВАСА

Суданська народна казка

Жив-був Абу-Нувас. Він був улюбленцем Гаруна ар-Рашида. Одного разу Абу-Нувас захотів купити віслюка, але не мав грошей. Абу-Нувас вирішив попросити їх у Гаруна ар-Рашида і вирушив до нього у палац. Але Гарун ар-Рашид цього дня не приймав, і слуги не хотіли впускати Абу-Нуваса до палацу, хоча й знали, що йому потрібні гроші. У цей час вийшов старший челядник і сказав Абу-Нувасу:

— Я дозволю тобі пройти до палацу, але ти повинен віддати мені половину того, що одержиш від султана.

Так вони й порішили. Коли договір було підписано, то розписку Абу-Нуваса взяв старший челядник, а розписку старшого челядника взяв Абу-Нувас. Потім Абу-Нувас піднявся до Гаруна ар-Рашида і, вітаючи його, мовчки сів перед ним.

—Що це з тобою, Абу-Нувасе? — запитав Гарун ар-Рашид.

— Я хочу одержати сто ударів палицею, — відповів Абу-Нувас.

Гарун ар-Рашид дуже любив Абу-Нуваса, і йому жаль було його бити, однак Абу-Нувас так просив, що той сам узяв палицю і почав бити. Та бив, звісно, не боляче. Коли вдарив, п’ятдесят разів, Абу-Нувас витяг розписку старшого челядника, показав Гаруну ар-Рашиду і сказав:

— Ми з моїм другом домовилися поділити навпіл усе, що я одержу від тебе. Я одержав свої п’ятдесят ударів, а решту нехай одержить він.

Тоді Гарун ар-Рашид наказав привести старшого челядника і дати йому п’ятдесят ударів палицею.

— Це тобі наука, щоб більше не робив так, — сказав він йому.

Гірко пошкодував челядник про свій договір з Абу-Нувасом.

II

Одного разу, коли віслюк Абу-Нуваса захотів пити, і не було з чого дати йому води, Абу-Нувас пішов до сусіда попросити горщик. Узявши горщик, повернувся додому і напоїв віслюка. Горщик залишався в Абу-Нуваса три дні. А на четвертий Абу-Нувас поклав у нього маленький горщичок і віддав сусідові. Сусід узяв горщик, зазирнув усередину і, побачивши маленький горщичок, вигукнув:

— Це не мій!

— Але ж я не крадій, я не хочу брати чужого, — відповів Абу-Нувас, — твій горщик народив у мене і то його дитина.

Сусід дуже зрадів і подумав: «Який же щасливий дім у Абу-Нуваса. Там народжуються навіть горщики».

Коли на третій день Абу-Нувас знову прийшов по горщика, сусід радо позичив його, та Абу-Нувас не повернув горщика. Тоді сусід прийшов по нього сам.

— Горщик твій помер, — сказав Абу-Нувас.

— Як, невже горщик може померти? — вигукнув сусід.

— А хіба він може народжувати? — запитав Абу-Нувас.

— Так, — відповів сусід.

— Так ось, усе, що народжується, вмирає, — сказав Абу-Нувас.

Сусід запитав у вчених людей, і вони підтвердили це. Так горщик і залишився в Абу-Нуваса.

III

Якось зарізав купець козла. І в той час, коли смажив його, прийшов бідняк і сів собі осторонь, щоб з’їсти свою скромну їжу, приправлену пахощами смаженого м’яса.

Вранці бідняк зустрів купця і сказав йому:

— Бвана, ти дуже допоміг мені вчора, я одержав таку смачну приправу — пахощі смаженого м’яса — і наївся.

— А! Ось чому моє смажене м’ясо було без запаху! — вигукнув купець.

І він пішов скаржитися Гаруну ар-Рашиду, і той наказав біднякові заплатити дванадцять рупій.

Бідняк пішов додому, гірко плачучи, тому що грошей у нього не було. Дорогою він зустрівся з Абу-Нувасом і розповів йому все. Абу-Нувас дістав дванадцять рупій, дав біднякові і сказав:

— Ці гроші ти віддаси купцеві, але не віддавай їх, поки я не прийду.

Вранці купець і бідняк прийшли до Гарун ар-Рашида.

— Я прийшов заплатити купцеві гроші, — сказав бідняк, — але ж я не їв м’яса, я лише вдихав пахощі.

У цей час прийшов Абу-Нувас, і йому розповіли, в чому річ.

— Де твої дванадцять рупій? — запитав у бідняка Абу-Нувас.

Абу-Нувас узяв гроші і підкликав купця, щоб віддати їх. Коли ж купець хотів узяти гроші, Абу-Нувас сказав:

—Зачекай!

Потім кинув гроші на підлогу і сказав:

— Ти чуєш, як дзвенять ці монети? Візьми цей дзвін собі. Адже бідняк не їв м’яса, а вживав один лише його запах.

Купець нічого не зміг сказати на це. Абу-Нувас же віддав гроші бідняку і той з радістю пішов додому.

_________________

ЗВІЗДАР

Турецька народна казка

Жили колись чоловік і жінка. Чоловік був людиною тихою, скромною, знав різні ремесла, працював невтомно, а жили вони так собі потрошку — і не в розкошах, і не бідували. Але час і турботи посріблили його волосся і бороду так, що в свої сорок років він мав вигляд зовсім старий.

Якось дружина його зібралася в лазню. Прийшла туди, а там незвичайна метушня. «Що воно таке?» — подумала жінка. Виявилось, що сюди от-от має приїхати митися дружина придворного звіздаря.

Хазяйка лазні розганяє тих, хто миється, в різні боки.

— Тут не можна, і там не можна, — каже вона.

І ось під музику й співи прибуває до лазні дружина придворного звіздаря з великим почтом жінок. Зрозуміло, що хазяйка лазні, сподіваючись одержати за це якомога більше грошей, не знає, куди і посадовити її, виявляє рідкісну шанобливість.

Дружина цього чоловіка була дуже усім цим ображена. Одначе вона таки помилася в лазні, а потім прийшла додому і заявила:

—Ось що, чоловічку: або станеш придворним звіздарем, або мене залиш.

— Змилуйся, жінко, — відповідає він, — я навіть і писати не вмію, куди там мені в придворні звіздарі. Були б у нас хліб і сіль.

А дружина знову своєї:

— Ні, чоловіче, як собі хочеш, а тільки щоб став придворним звіздарем, інакше я не буду жити з тобою.

Але ж вона була така гарна, що неборака не може від неї відмовитися, і починає шукати якийсь вихід. Він іде до кав’ярні, бере чашечку кави і поринає в роздуми. У цей час до нього підходить один із друзів.

— Послухай! Про що це ти так замислився? — запитує він, і той розповідає про свій клопіт.

А приятель цей був дружком хазяйки лазні.

— Ти не хвилюйся, я що-небудь вигадаю, — втішає він його і зразу ж рушає до своєї любки

Коли він розповів їй про все, вона і говорить:

— Нехай цей чоловік прийде такого-то дня до лазні, сяде навпроти, розкладе перед собою шкуру, а на ній — папір, перо, чорнильницю, а потім нехай починає креслити і писати, начебто він ворожбит. Ми його справу владнаємо.

Тільки-но вона це сказала, приятель пішов, щоб порадувати втішною звісткою того чоловіка. А неборака не те, що писати, не знає, як і перо тримати в руці. Та вже ж нічого робити, і він чинить так, як звеліла хазяйка лазні. Хоч би там як, а всі, хто заходить і виходить з лазні, вважають його за вчену людину — істинного ходжу.

Того дня знову приїжджає до лазні дружина придворного звіздаря. А служниця в лазні, як її раніше навчила хазяйка, під час миття викрала у неї дорогий перстень. Хазяйка бере перстень, закопує його в кутку, у сміття, а сама розповідає про це нашому ворожбиту.

Одне слово, дружина придворного звіздаря невдовзі помічає, що в неї зник перстень.

— Ах! — скрикує вона.

Усі присутні хвилюються, а хазяйка лазні спокійно зауважує:

— Ханум-ефенді, навпроти дверей до лазні сидить ходжа. Дамо йому поворожити — він дуже добре розгадує усілякі таємниці.

Не будемо довго просторікувати. Наш ворожбит пошкрябав на папері і повідомив:

—Ханум-ефенді, перстень у кутку, серед сміття.

Хазяйка вдає, що нічого не знає, наказує служницям шукати перстень серед сміття. Ну, звичайно ж, перстень знаходять! Ходжа одержує дорогі подарунки і радісний іде додому. Та дружина нічого не хоче, крім посади придворного звіздаря.

Минуло кілька днів, і раптом у палаці у султан-ханум зникає перстень. (А вкрала його одна з невільниць). Перстень шукають там і тут і не знаходять.

Саме того дня приходить до султанші дружина придворного звіздаря. Почувши, що у султанші зник перстень, вона каже:

— У мене теж одного разу пропав перстень, але ходжа одразу ж вказав, де він. Це дуже знаюча людина, накажіть його покликати. — І розповідає, де його можна знайти.

Султан одразу ж посилає до хазяйки лазні. А наш бідолаха так боявся своєї дружини, що увесь час просиджував тепер у лазні.

І раптом приходять люди султана і забирають його., Султанша наказує:

— Гей, ходжа, знайди-но мій перстень. Термін тобі — до ранку. Не знайдеш — голова твоя розпрощається з тілом!

І ходжу замкнули в окремій кімнаті.

Настала ніч. Невільниця, яка вкрала перстень, думає: «Оце вже я пропала!» І сон не йде до неї. «Будь-що-будь, піду до ходжі та й попрошу його допомогти», Тишком-нишком заходить вона до кімнати ходжі. А ходжа труситься від страху ще більше, ніж невільниця. «Який жах, чи не настав уже ранок?» — думає він. І в цей час невільниця падає до його ніг, цілує йому руки.

— Прости, о ходжа, перстень у мене. Якщо мене впіймають, це буде останній день мого життя. Жити мені чи ні — залежить від тебе, — благає вона його.

Ходжа думає собі: «Аллах і сьогодні послав мені удачу!» — а їй каже:

— Так-так, дитинко, на світі чого не буває! Ти не хвилюйся, ми щось та придумаємо. — Згодом, подумавши трохи, додає: — Слухай, голубко, дай проковтнути перстень гусакові, та тільки так, щоб ніхто не бачив і не знав, і зламай одну лапку йому. Йди, не бійся.

Дівчина виходить від нього і все робить так, як він звелів.

Тільки-но настав ранок, султан посилає по ходжу.

— О великий, цілу ніч я ворожив; кинув пісок і мені привиділися птиці. Накажи випустити в сад усіх, скільки їх є у тебе, курей, півнів, гусей, індиків та інше птаство, — каже ходжа.

Султан миттю наказав випустити усю птицю в сад.

Ось так вони — ходжа попереду, а султан і цілий гурт його людей позаду — виходять у сад; ходжа тримає в руці перо і весь час креслить і пише щось на папері. Помітивши гусака, що кульгає, вказує на нього:

— О, великий, ось оцього гусака накажіть впіймати і зарізати: у нього в шлунку перстень.

І от гусака того хапають, ріжуть, із шлунка його випадає перстень, і всі завмирають від подиву.

А потім султан, гуляючи садом, піймав коника-стрибунця.

— Ну, ходжа, що у мене в руці? Відгадай-но! — питає він, а в ходжі від переляку перехопило подих.

—О, найсвітліший, вам брехати не можна, — відповідає він, почервонівши і зіщулившись, і, збираючись зізнатися в усьому, стиха проказує: — Ех, коник, раз стрибнеш, два стрибнеш — втретє попадешся!

Султан відкриває долоню, і там — коник-стрибунець. Усі почали аплодувати, а ходжа сам собі здивувався. «Коли аллах допомагає, то вже в усьому!»

Султанові все це дуже сподобалося.

— І буває ж стільки мудрості в одній голові! — говорить він, призначає ходжу придворним звіздарем, жалує йому різні подарунки, а дружина його нарешті досягає того, про що мріяла.

___________________

ЯК БІДНЯК ЧОРТА ОБДУРИВ

Українська народна казка

Жив собі бідний чоловік, та було в нього багато дітей. Поки діти були малі, й журу мав малу. Та коли діти підросли, стали багато їсти — чоловік впав у тяжку біду. Ніяк не міг для всіх хліба заробити. А тут кожного ще й одягнути треба.

Подався бідний у світ шукати такого заробітку, щоб можна було-прогодувати дітей. Ходив, ходив, але роботи такої ніде не знаходив.

«Ех, — думає собі чоловік, — хоч би в чорта знайшлася робота — й до нього б найнявся!»

Тільки подумав — назустріч іде високий, вусатий чолов’яга. А то був не чоловік, а сам чорт.

— Куди йдеш, чоловіче? — питає.

— Шукаю заробітку, бо дуже бідую з сім’єю.

— Я тобі роботу дам, — каже чорт. — Та спершу нам треба вогонь розвести, щоб зварити їжу. Іди до лісу і принеси дуба, та найбільшого.

Відчув чоловік, що тут щось негаразд, та все ж до лісу пішов. Хотів втекти, та подумав, що чорт все одно його знайде.

Став на краю лісу, пробує вирвати дерево — та де там! Воно й не ворухнуло гіллям. Почав чоловік кору з дерева обдирати. Обдирав, обдирав, а потім узяв мотузяку й почав нею обв’язувати дерева. Прийшов у цей час чорт і питає:

— Що ти робиш?

— Хочу весь ліс для вогню принести. Не буду ж я тобі по деревинці носити.

Налякався чорт, вирвав сам дерево, узяв на плече й пішов. Почвалав за ним і чоловік.

Наварили їсти, поїли й каже чорт чоловікові:

— А тепер давай з тобою битися. Виламай собі палицю, а я виламаю собі.

Виламав бідняк в кущах жердину, чорт вирвав із землі дерево, розмахує ним у повітрі, наче розгін набирає.

— Я не хочу битися на полі. Хочу битися в хаті! — каже чоловік.

Чорт нічого не міг проти цього сказати. Згодився. Але зайти до хати з деревиною чорт не може — деревина не вміщається. Тим часом бідняк давай періщити його жердиною. Пищить, верещить чорт, просить пощадити. Пошкодував його чоловік, відпустив.

На другий день послав чорт чоловіка по воду. Та дав таке відро, що той ледве порожнє доніс до криниці. Думав бідняк, думав, що йому робити, й почав обкопувати криницю. Бачить чорт, що чоловік забарився, й подався його розшукувати. Прийшов і бачить — чоловік обкопує криницю.

— Що це ти робиш? — здивувався чорт.

— Ти видиш, що криницю обкопую! Що мені ходити весь час з цим відерцем по воду, коли я можу цілу криницю на місце принести!

Налякався чорт, узяв сам відро, черпнув води й поніс. За ним пішов і чоловік.

Ліг чоловік увечері спати й чує — чорти раду радять. Каже старший чорт, до якого чоловік найнявся на роботу, що тепер його ніяк не позбутися. Треба його забити.

Домовилися чорти, що опівночі, коли чоловік буде міцно спати, заб’ють його.

Коли чорти й собі полягали, бідняк встав, поклав замість себе поліняку й заховався. Опівночі чорти встали, взяли кожен по дрюку, й почали дубасити поліняку. Били, били, нарешті подумали, що чоловік уже мертвий, кинули дрюки й знову полягали спати. Чоловік відкинув поліняку набік і знову ліг на своє місце.

Вранці чоловік встає, а чорти ні живі ні мертві, так налякалися. Дивляться, а на чоловікові ні садна, ні синяка.

— Що тобі снилося? — питають чорти чоловіка.

— Снилося, наче мене хтось гладить.

У переполосі питає чорт чоловіка, чи не хоче він уже додому йти.

— Хочу! — відповідає бідняк.

— А що ми тобі винні?

— Ви мені повинні дати мішок грошей. Та такий, який тільки мій ґазда може понести.

Насипали чорти мішок золота, кинув його собі старший чорт на плечі й мчить, щоб чим скоріше позбутися чоловіка. Бідняк ледве встигає за чортом.

Став чорт перед хатою бідното й чує лемент дітвори.

— А то що діється в твоїй хаті? — питає чорт чоловіка.

—То мої діти хочуть шкуру з тебе здерти.

Налякався чорт, кинув мішок і — давай тікати. Приволік бідняк з дітворою мішок до хати. Й нині живуть на ті гроші.

__________________

КИРИК

Українська народна казка

Жив Кирик-мужичок. Сталася Кирикові велика причина: умерла саме в жнива дитина. Тепер бідний Кирик ходить, шукає, нема кому ямки копати, нема кому труну робити, ніхто не хоче — ніколи. Пішов Кирик до попа.

— Прийшов до вашої милості, щоб ішли дитя хоронити.

— А є у тебе, Кирику, карбованець?

— Нема, — каже.

Не хоче піп дитину ховати. Іде додому Кирик, плаче — ніхто його не слухає. Пішов він сам яму копати. Копає Кирик яму, дивиться — йде дідок.

— Здоров будь, Кирику! Що то ти тут робиш?

— Сталася мені велика причина: умерла у жнива дитина, ніхто не хоче яму копати, то сам копаю.

—Підожди, Кирику, не копай, іди зі мною.

Прийшли вони на долинку.

— Викопай тут, Кирику, ямку на дитинку.

Став копати Кирик ямку на дитину, викопав із срібними карбованцями котельчик. Кирик зрадів, прийшов додому, взяв коня і поїхав у город; купив куль муки пшеничної, пшона, сала. Вертається, коли у нього повен двір людей: той домовину робить, ті пішли яму копати (дізнались, що у Кирика гроші є). Прийшов Кирик до попа, вийняв грошей сорок карбованців.

— Прошу,батюшко, дитину ховати з собором.

— Гаразд, Кирику, іди додому, я зараз буду.

Не дійшов Кирик додому, як уже йде дванадцять попів з дванадцяти церков. І цей піп з попадею йде. Почали дитину з собором ховати, як купецького сина.

Поховали, сіли трапезувати. Піп хоче спитати в Кирика, де то він грошей дістав. А попадя і каже попу:

— Не допитуйся тепер, бо будеш із хати сторч махати. Діждеш посту. Кирик ніде не дінеться. Стане він говіти, спитаєш його на духу, де він гроші взяв. Не признається — не станеш його сповідати.

Піп дожидає посту. Став Кирик говіти, став піп його допитувати, де він добув грошики.

— Які ти гріхи маєш?

— Батюшко, чоловік що ступив, то й согрішив.

— Ні, я чув, що в тебе є якісь грошики непевні, що ти їх підчепив...

— Ні, батюшко!

— Ну, не признаєшся, іди геть з-перед моїх очей.

Приступає знов до сповіді Кирик, піп і питає знов.

— Так, — каже, — батюшко, знайшов я котельчик.

— Я це знаю, — каже батюшка, — але ті гроші непевні. Принеси їх сюди. Я одслужу молебень, то мені буде часточка, тобі часточка і на церкву часточка.

— Добре, — каже, — нехай і так буде.

Одправив піп вечірню, приходить додому.

— А що? — каже попадя.

— Знаю вже, де Кирик грошей набрав.

І розповів їй усе.

— Почекай, — каже вона — Я так зроблю, що всі гроші будуть твої.

Побігла попадя до шевця і випросила у нього шильце і дратви.

Прибігає додому, зняла з горища волячу шкуру.

Взяла ту шкуру, наділа на попа: передні ноги — на руки, задні ноги — на попові ноги, роги — на голову. Обшила шкурою, зробила з нього чорта.

— Іди тепер до Кирика та постукай у вікно — він ще спить — та й скажи: «Ага! Забрав мої гроші та й не хочеш дати попові на церкву!» Оддай їх зараз, а то увесь дім рознесу і всі душі заберу!» То він тебе злякається і віддасть гроші.

Прийшов піп під вікно та й заторохтів рогами. Кирик подивився, — а місячно, — думає, що диявол.

— Чого тобі, нечиста сило, треба?

— Ага! — говорить піп. — Узяв мої гроші, а душі не віддав? Оддай мені гроші, а то я тобі цей дім рознесу і всі душі заберу!

— Почекай, — каже Кирик, — я тебе боюся. Я тобі оддам гроші через двері...

Подав йому через двері котельчик. Прийшов піп додому. Попадя хотіла взяти той котельчик, а він попові до рук приріс. Стала вона оддирати з попа волову шкуру — стала з попа кров текти. Шкура приросла, і став з попа чорт.

___________________

ШАБАРША

Російська народна казка

А чи потішити вас казочкою? А казочка ж чудова: є в ній дива дивні, а батрак Шабарша серед хитрунів найперший хитрун!

Пішов Шабарша батракувати, та година настала лиха: ані хліба ніякого, ані овочів не вродилося.

От і думає хазяїн думу глибоку, думу невеселу: як жити не тужити, звідки гроші брати?

— Ех, не сумуй, хазяїне! — говорить йому Шабарша. — Був би день, хліб і гроші будуть!

От і пішов Шабарша до млина. «Може, — думає, — рибки впіймаю; продам — ось і гроші! Еге, а мотузочка ж немає на вудочку... Зажди-но, зараз буде».

Випросив у мірошника жменю клоччя, сів на бережок і заходився мотузочка сукати.

От сукає він мотузочка, аж тут звідки і взявся — скок на берег хлопчик у чорній курточці та червоній шапочці.

— Дядечку! А що ти тут поробляєш? — запитав він.

— А ось мотузочка роблю.

— Для чого?

— Та оце хочу ставок вичищати та вас, чортів, із води тягати.

— Е, ні! Пожди трохи; я піду скажу дідусеві.

Чортеня пірнуло на глибину, а Шабарша знову взявся до роботи. «Постривай, — думає, — от як утну я з вами, капосними, штуку, принесете ви мені і золота, і срібла».

І заходився Шабарша копати яму, викопав і поклав на неї свою шапку з вирізаним верхом.

— Шабаршо, чи чуєш! Дідусь каже, щоб я з тобою сторгувався. Скільки візьмеш, щоб нас із води не тягати?

— Та ось цю шапочку насипте золотом і сріблом, щоб повна була.

Пірнуло чортеня у воду, повернулося.

— Дідусь каже, щоб я з тобою спершу поборовся.

— Ой, та де ж тобі, шмаркачу, зі мною боротися! Ти он з моїм середнім братом Михайлом спробуй впоратися!

— А де ж твій Мишко?

— Аж он, дивись, відпочиває в яру під кущиком.

— Як же мені його викликати?

—Ти підійди та вдар його в бік, він і сам встане.

Пішло чортеня у яр, знайшло ведмедя та як уперіщило його палицею в бік. Як став Михайло дибки, та скрутив чортеня так, що у нього всі кістки затріщали. Ледве вирвався від ведмедя, прибіг до старого водяного.

— Ну, дідусю, — розказує він з переляку, — у Шабарші є середній брат Мишко, як схопилися ми з ним боротися — аж кісточки у мене затріщали! А що було б, коли б сам Шабарша став боротися?

— Гм! Іди, спробуй побігати з Шабаршею наввипередки, хто кого пережене.

І знову хлопчик у червоній шапочці коло Шабарші; переказав те, що старий водяний сазав, а той йому й каже:

—Куди ж тобі зі мною наввипередки бігати! Мій маленький братик Зайчик — і той тебе набагато пережене!

— А де ж твій братик Зайчик?

— Аж ось — у травичку ліг, відпочити захотів. Підійди до нього ближче, торкни за вушко.— він і побіжить з тобою!

Побігло чортеня до Зайчика, торкнуло його за вушко; заєць як помчав, а чортеня було й собі за ним!

— Стій, стій, зайчику, я хоча б з тобою зрівняюся... Ех, побіг!

— Ну, дідусю, — каже водяному, — я кинувся був швиденько бігти. Та де там! І наздогнати навіть не дав, а то ж іще й не сам Шабарша, а менший братик бігав!

— Гм! — пробурчав старий, насупивши брови. — Піди до Шабарші й спробуйте, хто дужче свисне!

— Шабаршо, чи чуєш мене! Дідусь звелів спробувати, хто з нас дужче свисне!

— Ну, свисни ти спочатку.

Свиснуло чортеня, так так, що Шабарша ледве на ногах встояв, а з дерев листя так і посипалося.

— Добре свистиш, — каже Шабарша, — а таки не по-моєму! Як я свисну — ти на ногах не встоїш, і вуха твої не витримають... Лягай носом у землю та затикай вуха пальцями.

От лягло чортеня на землю, затулило вуха; Шабарша узяв дрюка та з усієї сили як вгатить його по шиї, а сам фю-фю-фю!.. — посвистує.

— Ох, дідусю, дідусю! Як же здорово свиснув Шабарша — у мене аж іскри з очей посипалися; ледве-ледве з землі підвівся, а в шиї та в попереку, здається, усі кісточки поламалися!

— Ого! Мабуть, слабеньке ти, бісеня! Піди-но, візьми отам, у комишах, мого залізного дубця, та спробуйте: хто з вас вище підкине?

Узяло чортеня дубця, завдало собі на плече та й пішло до Шабарші.

— Ну, Шабаршо, дідусь звелів востаннє спробувати: хто з нас вище підкине цього дубця?

—Ну, кидай ти спершу, а я подивлюся.

Підкинуло чортеня дубця — високо-високо полетів він, наче цяточка у височині чорніється! Насилу дочекалися, поки на землю упав...

Узяв Шабарша дубця — важкий! Поставив його на кінчик ноги, зіперся долонею і почав уважно так дивитися на небо.

— Що ж ти не кидаєш? Чого чекаєш? — питає чортеня.

— Чекаю, поки он та хмаринка підійде — на неї дубця закину, там сидить мій брат коваль, йому залізо для діла знадобиться.

— Е, ні, Шабаршо! Не кидай дубця на хмарку, а то дідусь розсердиться!

Вихопило чортеня у Шабарші дубця та й пірнуло до дідуся.

Дідусь же як почув від онука, що Шабарша мало не закинув його палицю, перелякався не на жарт і звелів тягати з ковбані гроші та відкупитися.

Чортеня тягало, тягало гроші, багато їх перетягало — а шапка все ще не повна!

— Ну, дідусю, оце так шапочка у Шабарші! Усі гроші в неї перетягав, а вона все ще не повна. Тепер залишилася твоя остання скриня.

— Неси і її скоріше! А мотузку ж він в’є?

— В’є, дідусю!

— Оце то й воно!

Робити нема чого, почало чортеня заповітну дідусеву скриню, став насипати Шабаршову шапочку, сипав, сипав... насилу досипав!

Від тої пори, з того часу зажив батрак на славу; кликали і мене до нього мед-пиво пити, так я не пішов туди: мед, кажуть, був гіркий, а пиво каламутне. Чого б то так?

______________

ЧОРТІВ МЛИН

Чеська народна казка

Жив собі один мірошник, і був він дуже бідний. Млин його стояв казна-де, люди заїздили туди коли-не-коли, частенько не було чого молоти, і мірошникові та його родині жилося зле.

Якось розділив він дітям останній окраєць хліба, собі не взяв і крихти, сів біля лотоків і замислився, що його робити. У цей час підійшов до нього незнайомий купець. То був переодягнений чорт, але мірошник, звісно, цього не знав.

— Чого ви такі смутні, панотче? — почав розмову купець.

— Як же мені не журитися, — мовив мірошник. — Я удівець, маю дев’ятеро дітей, а достатку ніякого. Не знаю, що вдіяти, і ви мені не допоможете, бо з вами я навіть не знайомий!

Тоді чорт відкрився мірошникові і каже:

— Дам я тобі добру раду: продай мені свого млина на триста років!

— Еге, добре сказати — продай! Хіба в тебе є гроші? — відповів мірошник.— А я, мов рак на піску, — так гроші потрібні, що хоч ґвалт кричи!

—Та в мене грошиків вистачить, — засміявся чорт, — якби не мав, то й не торгувався б! Що ж ти правиш за свого млина?

— Не хочу себе кривдити, — мовив мірошник, — але не хочу й заправляти багацько. Тому скажу тобі просто в вічі: дай мені стільки талярів, скільки піднесеш за три рази, але заплати зразу ж!

Чорт зареготав та й каже:

— Дурний ти! Якби заправив усі гроші, які в мене є, і тоді б я погодився!

— А я б стільки й не взяв, бо то було б нечесно, — мовив мірошник. — Але дав слово — кріпись! Давай одразу гроші, бо завтра мені розплачуватися за зерно!

Чорт зник і за мить повернувся з мішком талярів, а потім приніс ще два важкі мішки. Мірошник подивився на гроші і сказав:

— Млин твій, але я залишуся тут аж до смерті, бо ж не буду я на схилі віку шукати собі десь кутка!

— А я тебе не виганяю, — мовив чорт, — але слухай і ти мене: я тобі заплатив, а на руках не маю паперу, що млин мій. Навіть свідка нема, що ми домовилися!

— Про це не турбуйся, — заспокоїв його мірошник. — Я напишу заповіт і звелю дітям після моєї смерті піти з млина!

Так і сталося, як сказав мірошник. Навесні наступного року він помер, діти вибралися звідти, і чорт мешкав у млині вже двісті років. За цей час люди забули про того мірошника, а млин обминали десятою дорогою, бо ходили чутки, що там нечисто.

Якось тим краєм ішов старий гусар. Повертався він з військової служби, і одна нога в нього була дерев’яна. Прийшов він у село, постукав до старости і попросився на обід. Староста сам був колись вояком, запросив він гусара до хати, добре почастував, і по обіді сіли вони погомоніти про те про се. Розпитався староста, що нового в світі, гусар розповів, хто з ким воює, а потім і сам запитав:

— А що у вас тут цікавого?

— Та що б у нас могло бути цікавого, — сказав староста. — Хіба те, либонь, що є у нас один млин, і чортяка лякає в ньому людей дві сотні років. Кажуть, що сидітиме там іще сто!

Гусар був уже напідпитку, засміявся і мовив:

— Двісті років щось та важать! Хотів би я побачити, який із себе старий чортяка! Дайте мені, старосто, хліба, кілька свічок, щоб поночі там не сидіти, і я на цей млин подивлюся. Тільки пошліть зі мною, будь ласка, проводиря, бо я сам туди не втраплю!

Дав староста гусарові в торбу буханець хліба, свічок і звелів молодому наймитові провести його до чортового млина. Дорогою наймитувесь час озирався на всі боки, а загледівши здалеку млин, показав на нього пальцем і мовив:

— Ондечки, пане вояку, і є той млин!

— Бачу, — відповів гусар, — тож ходімо, вже близько!

— Е ні, хоч убийте мене тут, далі я не піду! — сказав наймит, міркуючи, як йому швидше дременути звідсіль.

— Еге-ге, небоже, якщо в тебе заяче серце, то біжи додому, — розсердився вояк. — Тепер я і сам знайду дорогу!

І за хвилину він був уже біля млина.

Млинове колесо крутилося упорожні, ніде ані живої душі, навіть собака не гавкне. Зайшов гусар до ванькирчика у млині, поклав на стіл торбу, запалив свічку і повечеряв. Коли наївся, набив свою люльку і закурив. Так просидів він сам-один аж до глупої ночі.

Раптом хтось закалатав у двері. Гусар гукнув із-за столу:

— Якщо ти чорт тутешній, заходь до хати, бо у мене, сам знаєш, одна нога дерев’яна, вставати не хочеться!

Чорт зайшов, а гусар глянув на нього та й каже:

— Люди балакають, що ти поганющий, але я бачу, одежина в тебе гарна, наче у панського мисливця. Скільки заплатив?

— Вона у мене тільки другий тиждень, а віддав я за неї сто срібних! — відповів чорт.

— Чого ж ти не сидиш у млині, а коїш по світу шкоду? — запитав вояк.

— А що мені тут робити? — засміявся чорт. — Помольців нема, кожне обходить млина стороною! Посиджу тут іще сто років, а тоді візьму до себе трьох товаришів, щоб не так нудно було!

— Ну, це ми ще побачимо, — сказав гусар. — Сьогодні нема в мене охоти теревенити з тобою, тому біжи, куди очі дивляться, а я побуду сам!

— Ану не задавайся, — розсердився чорт, — бо я тобі покажу, почім папуша лиха!

— Голубчику, я ж тебе не боюся, — зареготав гусар. — Давно вже мені кортіло побачити такого старого чортяку, як ти!

— Забирай своє манаття і геть звідсіля! — заревів чорт. — Та не гніви мене, бо горе тобі буде! Знаєш, яка в мене сила?

— Я добре знаю, що ти чорт! Але ж я — гусар і кажу тобі по-доброму: лети звідси і більше сюди не потикайся!

Чорт кинувся на гусара, та вояк — людина бувала, вигукнув він закляття, яке довідався від одного пустельника, і приморозив чорта на місці. Потім зв’язав його личаною мотузкою, завдав собі на плечі, пішов до жорен і почав молоти чорта, аж поки йому півспини не змолов. Чорт репетував з болю і просився:

— Ой, пане гусаре! Змилуйтеся! Годі вже! Поки світ стоятиме, я сюди не поткнуся! І людей більше не лякатиму!

—От бачиш, ти вже іншої заспівав, — сміявся гусар. — Але так — легко я тебе не відпущу! Насип мені в оцю торбу дукатів та ще принеси мішок із самоцвітами, а то буду молоти, поки з тебе самі копита зостануться! А як гроші й самоцвіти принесеш, то щоб твого тут і духу не було — ані в млині, ані в цьому краї!

Коли чорт присягнувся, що все так і зробить, гусар його відпустив. Майнув чорт, за хвилину повернувся з дукатами, насипав їх гусарові в торбу і поставив на землю мішок із самоцвітами. Гусар зазирнув у мішок, і серце в нього звеселилося, коли побачив таке багатство. Після цього чорт зник з очей, і тільки сморід залишився після нього.

Переночував гусар у млині, а другого дня повернувся до старости. Той зрадів, що вояк живий і здоровий, і сказав йому:

— Слухай, приятелю, поживи у нашому селі ще чотири тижні. Якщо чорт не повернеться — буде млин твій!

Та чорт так і не потикався до цього краю. Гусар розвалив старого млина і побудував собі нового. Потім узяв до себе сестру, бідну вдову з шістьома дітьми, та й мірошникували вони разом аж до смерті.

________________

ПРО ПОПА, ЯКИЙ ЗОВСІМ ОХЛЯВ

Угорська народна казка

Жив собі піп. Гладкий та товстий. І так він уже запанів, що вже й білий хліб йому не смакує. Не хоче піп білого хліба, — піду, каже, чорного хліба пошукаю.

От іде він, а назустріч йому двоє. Вони й питають його:

— Куди йдете, ваше святенництво?

— Іду чорного хліба шукати, — піп їм відказує. — Білий вже так набрид!

Перезирнулися ті двоє подорожніх, а один другому і каже тихенько:

— Витягни вуздечку з торбини і надінь її попові на голову.

Дістав той вуздечку з торбини і загнуздав попа. І зразу ж піп у коня перекинувся.

На той час проходив повз них бідняк. Зупинили його двоє подорожніх і питають, куди це він простує.

— Іду на ярмарок, коня купувати. Дітей у мене багато, а як їх нагодувати, не знаю. Та й хіба на мої гроші коня знайдеш?

Тоді двоє подорожніх і кажуть:

— Добре, візьми оцього коня, працюй на ньому рік. Та тільки гляди, його не можна годувати нічим, а тільки стружками з дерева. Ти це собі запам’ятай. А як рік мине, приведеш його сюди. А ми вже тут будемо.

Бідняк подякував подорожнім та й забрав коня.

Рівно через рік привів бідняк коня на те ж саме місце, де одержав його. А ті двоє подорожніх уже тут, звідки й не взялися. Питають:

— Ну, що ж ти на цьому коні заробив?

Бідняк відповідає:

— Ще на одного коня заробив!

Тоді подорожні й кажуть йому:

— Добре. Працюй на ньому і далі. Зароби собі ще що-небудь.

Заробив бідняк наступного року собі воза. Знову привів коня на те ж місце, де двоє подорожніх чекали, а ті залишили йому коня ще на рік.

— Зароби ще що-небудь, — сказали вони.

На третій рік заробив бідняк на тому коні збрую. І знову привів, як і обіцяв, до подорожніх. Той, хто надів попові вуздечку, сказав:

— Ну, а зараз відведи-но нашого коня до сусіднього села, та й постав його в попівську конюшню.

На той час попадя без попа зовсім збідніла. Не залишилося у неї нічого, крім поганенької корівчини.

Встала попадя, як і завжди, рано-раненько подоїти свою корівчину. Зайшла до конюшні та й бачить: стоїть чужий кінь, а навколо гній купами.

Узяла попадя вила в руки та й тицьнула ними того коня в бік.

Вийшла попадя з конюшні, а кінь став тертися головою об колоду. Довго терся — до тих пір, поки не скинув вуздечку. А як скинув, так виліз із кінської шкури і знову перетворився на попа.

Зайшов він до себе в хату, а жінка й каже йому:

— Де ж це ти був, чоловічку?

— Де був? — відповів піп. — Конем я три роки підряд воза возив. Поганий мені був білий хліб, так саму тільки стружку їв. Мало того, ще й ти мені вилами розуму додала.

Коли б не охляв піп, то й не знав би, який же хліб солодкий.

____________________

ДІДОВА ДОЧКА Й БАБИНА ДОЧКА

Українська народна казка

Були собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:

—Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю!

— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати не то її, а й ніякої, — і женитися не буду.

Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то її забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:

— Я вже давно цього ждала!

От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.

Ото живуть усі вкупі — дідова дочка і бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, — все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться — надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, — у них ніколи ласки нема.

Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.

А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, — то й каже бабина дочка до дідової дочки:

—Дай, — каже, — мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.

— Добре, — каже, — сестрице, на!

Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.

— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!

От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати.

— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!

Хоч би що вже мачуха робила, хоч як знущалась, хоч що дідові наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жаліє, — і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!

Ото й почала баба дідові гризти голову:

— Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалієш. Ти б лучче, ніж мав би жаліти, та найняв би її де-небудь, то, може, що й було б з неї!

— Де я найму її? — каже дід.

—Так веди, куди хочеш, а щоб вона вдома не була.

Ото так докучила баба своєю гризотою дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.

Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:

— Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь найду собі службу.

— Добре, — каже дід.

Попрощався і вернувсь, а дівчина пішла собі.

Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур’яном, що й не видно її, та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дідова дочка засукала рукави, обполола, обчистила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.

Схотілось дівчині пити. Надибала криницю, а криничка їй і говорить:

— Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала — вона й пішла далі. Коли біжить такий поганий собака та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп’яхи, собака сказав: «Спасибі, дівонько!» І пішла вона далі.

Коли стоїть піч, і така облуплена, а біля неї глина лежить. І каже та піч:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмасти мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмастила; піч їй подякувала, дівчина й пішла далі. Йде та йде, — зустрічає її жінка та й каже:

— Доброго дня, дівчино!

Дівчина відказала їй:

— Доброго здоров’я!

— Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка.

А дівчина й каже:

— Іду, тіточко, щоб де найнятися.

— Наймись у мене, — сказала жінка.

— Добре, — відказала дівчина, — наймусь.

— У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.

— А чому ж не зумію? — каже дівчина. — Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму.

Ото прийшли додому, де та жінка жила. Жінка й каже:

— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й вечір нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, — тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, хоч би що побачила, хоч би що почула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.

Дівчина сказала:

— Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили.

Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула, — як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.

І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:

— Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.

Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все й сказала:

—Хочу додому, — спасибі вам, паніматко!

Хазяйка й каже їй:

— Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.

А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалася, — сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі.

Їде дідова дочка повз ту піч, що мастила, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала — спасибі тобі!

Дівчина подякувала, і тільки під’їхала ближче, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.

Їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибіг до возика, та й каже:

— На тобі, дівонько-голубонько за те, що ти мені у великій пригоді стала!

Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.

От їде — і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап’юсь». От заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:

— Напийсь і собі забери барильце, та й кухлика візьми!

Стала та дівчина пити — аж то не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі.

Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька й каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.

Дівчина сказала: «Спасибі!» та під’їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик. Приїхала та дівчина додому і гукає:

— Ідіть, тату, забирайте добро!

Вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:

— Де ж ти, дочко, була?

— Служила, тату, — каже, дочка. — Зносьте добро!

А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то те гарне, а те — ще краще!

Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:

— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!

Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, — сказано, заздрість бабу взяла, — то він і сказав:

— Нехай убирається, поведу.

Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою. Зайшли у ліс, дід і каже:

— Іди ти, дочко, а я вернусь додому.

— Добре, — відказала бабина дочка.

І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому. Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур’яні яблунька та й каже;

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обполи мене, то я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина відказала:

— Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!

Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:

— Дівонько-голубонько, вичисть мене, прибери мене, а я тобі у великій пригоді стану!

— Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, — сказала та дівчина та й пішла далі.

Ото йде повз ту піч, а піч і каже:

— Дівонько-голубонько, обмаж мене, я тобі у великій-пригоді стану!

— Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазати! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.

Коли це біжить собака — такий поганий, що гидко й глянути, та:

—Дівонько-голубонько, обчисть мене, оббери реп’яхи на мені, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина поглянула та й каже:

— Оце, бісів батько тебе не видав, такий поганий, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждав! — І пішла бабина дочка далі, лаючись.

Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:

— Здорова була, дівчино!

Дівчина відказала:

— Доброго здоров’я, тіточко!

— Куди ти йдеш? — спиталася жінка.

А бабина дочка й каже:

— Та йду, тіточко, щоб де найнятися.

А жінка каже:

— Наймись у мене, дівчино!

— Добре, тітко, — каже дівчина. — А яке ж у вас діло?

. — Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити, — сказала жінка.

— А чому не зумію, — відказала дівчина. — Ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.

— Ось що, дівчино, — каже жінка, — така твоя робота: оце тобі казани, — рано й вечір нагрій окропу, та не гарячого, щоб тільки тепленький; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни, — тільки не бійся, — то до тебе позлазяться всякі ящірки, гадини, жаби, наїдяться і порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?

— Зумію, — відказала дівчина.

Ввечері бабина дочка затопила піч, поставила води, та як закипіли казани — то, мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала — не пійло, а лемішку, сама стала на порозі, свиснула двічі... От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Кожне до корита — як ухопить, то й вивернеться. І так усі чисто попеклись.

Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, повивертались і не встають, пішла до хазяйки та й каже:

— Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, наїлись, та полягали, та й не встають?

— Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.

Побачила, що неживі, ухопилась за голову та в крик:

— Ой, Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!

Лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.

Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.

Коли дивиться — аж біжить шляхом собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тим собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш від мене намиста брати!

От доїздить вона до тієї печі, що мастити не схотіла, дивиться — аж повна піч пиріжків. «Ну, — думає, — візьму пиріжків матері на гостинець!»

Тільки злізла з воза, а та піч закрилася та й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжки брати.

Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те ж криничка: вода так і ллється. Вона до неї стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!

Заплакала дівчина та й поїхала далі.

Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки що підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене і яблучок зривати!

Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Ото приїхала у двір до батька й гукає:

— Ідіть, тату, заберіть добро!

Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її до хати, занесли й скриню. А як відчинили, подивилися, — аж там самі жаби, гадюки! Вони в крик:

— Дочко, що це таке?

Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:

— Мабуть, твоя така доля, що хоч куди підеш, то золоті верби родять! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла.

Отак вони собі живуть і хліб жують, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

____________________

ШЕПЕЛЯВА МАРІЯ

Українська народна казка

В одного багача з нашого села була донька Марія. Вона зрідка виходила на вулицю, а на вечорниці навіть не показувалася. І то не тому, що дуже гордилася, просто — шепелявила. Як розкриє рота, то парубки і дівчата повзають від реготу, як раки.

Кажуть, що в багатої дівки горба не видно. Але це не є правда. У багатої видно горб краще, ніж у бідної. Ади, минули роки, Марії треба було віддаватися, а старости не приходили ні від заможних, ні від бідних.

Зажурилися тато й мама... Цілими днями дивилися на свої маєтки і плакали, плакали... Перестали плакати тоді, коли одного дня Гнат, бідний парубок з сусіднього села, прислав старостів. Ото було радості в хаті багача!

Гнат також приїхав, та не зайшов до хати, а заліз у кукурудзу на городі.

Старости сказали «добридень», посідали на лаву і, відкашлявшись, промовили:

— Ми, ади, були на полюванні. Виділи там дуже файну сарну. Хотіли її зловити, але вона, молода і прудконога, почала тікати від нас лісами, полями, селами. Ми за нею, а вона аж сюди... Виділи, як забігла до вашої хати... Оце й прийшли, щоби-сьте нам віддали її...

Аби Марія щось не прошепелявила й не наробила сміху, мама сказала:

— Іди, донько, принеси коновку води..

Марія вийшла. Старости спитали:

— Ну як, мамо й тату, віддасте за молодого мисливця свою сарну?

Мати відповіла:

— Донька зараз прийде. Най вона сама скаже, чи хоче йти з нашої хати.

Замовкли старости. Чекають. Тато і мама теж чекають. А дівчини нема та й нема.

— Іди, жінко, подивись, де вона поділась, — промовив нарешті багатій.

Жінка вийшла Прийшла до криниці, а Марія сидить на цямринні й голосить на все село.

— Чого ти, доню, плачеш?

— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І що я тоді буду робити? Так мені шаль, так шаль...

Почувши ці слова, мати й собі почала ревіти. Обняла доньку, і сльози полилися рікою.

Сидів багач із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті ґазда сказав синові:

— Ану піди до криниці і подивись: що вони там — потопились?

Пішов син і увидів, що коло цямриння мама з донькою обнялися і ревуть, як перед кінцем світу

— Чого ви плачете? — спитав.

— Та я плачу, бо, ади, як віддамшя, то у мене буде мала дитиночка. Вона моше зашлабнути І вмерти. І що я буду робити? Так мені шаль, так шаль .

Як почув брат про таке горе, обняв сестру і маму і заревів ще дужче від них.

А багач сидів із старостами. Мовчали вони, мовчав і він. Нарешті встав і промовив:

— Посидьте трохи самі, а я піду подивитись, чи вони не обкопують криницю, аби її принести до хати.

Пішов багач до криниці. А там жінка, донька і син обнялися і так ревуть, ніби їм хтось гроші за то платить.

— Чого плачете? — спитав.

— Та я плачу, таточку, бо то, ади, як віддамшя, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І що, моше, скашете, не шаль? Так шаль, таточку рідний, так шаль. Що я буду робити?

Багатій не міг байдуже слухати. У нього затрусилися губи, набубнявіли сльози в очах. Обняв жінку, доньку, сина і заревів разом з ними так, що аж листя на деревах зашелестіло.

Якийсь час старости сиділи самі в хаті. Потім подумали, ніби багатії збиткуються над ними, що, ади, прийшли сватати їх доню за бідного парубка. Вийшли з хати. Разом пішли до криниці. А там усі обнялися і ревуть, як воли.

— Чого ви плачете? — спитав Гнат, що вийшов з кукурудзи.

— Та я плачу, бо то, ади, як віддамшя за тебе, то у мене буде маленька дитиночка. Вона моше зашлабнути і вмерти. І що, скашеш, не шаль? Так шаль, Гнаточку, так шаль... Що я буду робити?..

Марія заревіла, і всі її родичі теж заголосили. Гнат посміхнувся і щось довго думав. Потім сказав:

— Я піду в світ. Як здибаю десь дурніших від вас, то приїду і ще раз пришлю старостів.

Гнат пішов у світ. Минули роки. Шепелява Марія зістарілась, посивіла, бо Гнат не присилав старостів.

___________________

МИСЛИВЕЦЬ І ЙОГО ДРУЖИНА

Російська народна казка

Жив-був мисливець і було в нього два собаки. Одного разу ходив він з ними лісами, луками, шукав дичину, довго ходив, та нічого не знайшов, а як почало сутеніти, побачив таке диво: горить пень, а серед вогню змія сидить. І каже йому змія:

— Вирятуй мене, чоловіче добрий, з вогню, я тебе щасливим зроблю: будеш знати все, що на світі білому є, і про що звір розмовляє, і про що птаха співає!

— Радий тобі допомогти, але як? — питає змію мисливець.

—Подай мені кінець палиці, а я по ній вилізу.

Мисливець так і зробив. От вилізла змія:

— Дякую тобі, чоловіче добрий! Розумітимеш віднині все, що твар Божа казатиме, та тільки нікому про те не розповідай, а якщо скажеш — смертю помреш!

І знову мисливець пішов на пошуки дичини, ходив, ходив, та й застала його темна ніч.

«Додому далеко, — подумав він, — залишусь ночувати тут».

Запалив багаття, ліг поруч із собаками і чує, що собаки почали між собою розмову і називають один одного братом.

— Ну, брате, — каже один, — ти залишайся з хазяїном, а я додому побіжу. Раптом злодії надійдуть!

— Ходи, брате, з Богом! — відповідає інший.

Вранці раненько повернувся з дому собака та й каже тому, який в лісі ночував:

— Здор-ров був, брате!

— І ти здоров був!

— Чи добре у вас ніч минула?

— Та нічого, хвалити Бога! А тобі, брате, як вдома відпочивалось?

— Та погано! Прибіг я додому, а хазяйка і каже: «Оце чорт приніс без хазяїна!» — та й кинула мені підгорілу скоринку хліба. Я понюхав, понюхав, а їсти не захотів, так вона вхопила кочергу і давай мене пригощати! Усі ребра полічила! А вночі, брате, приходили до нас у двір крадії, хотіли до стодоли дістатися, то я такий гавкіт зчинив, так на них кинувся, що куди вже їм було про чуже добро думати, ледве вони втекли. Отак всю ніч і морочився!

Чує мисливець, що один собака іншому розказує, і тримає це собі в пам’яті, думає: «Постривай, дружинонько! Прийду додому — вже я тобі всиплю жару!»

От прийшов до хати:

— Здорова була, хазяйко!

— Здоров був, хазяїне!

— А чи прибігав учора додому собака?

— Та прибігав.

— Чи нагодувала ти його?

— Нагодувала, голубчику! Дала йому цілий глечик молока з хлібом.

— Брешеш, стара відьмо! Дала ти йому підгорілу скоринку і кочергою прибила.

Дружина зізналася і причепилася до чоловіка, скажи та й розкажи, як ти про все дізнався.

— Не можу, — відповідає чоловік, — не веліли розказувати.

— Скажи, дорогенький!

— От їй-Богу, не можу!

— Скажи, голубчику!

— Якщо скажу, то смертю помру.

— Та нічого, ти тільки скажи, дружочок!

Що тут з бабою поробиш? Хоч помирай, а їй розкажи!

—Ну, давай мені білу сорочку, — говорить чоловік.

Одягнув білу сорочку, ліг у червоному кутку під іконами, зовсім помирати зібрався і хоче вже розповідати дружині всю правду істинну. На той час вскочило в хату курей кілька, а за ними — півень, і почав шпетити то одну, то другу, а сам примовляє:

— Ось я з вами розправлюся! Я не такий дурний, як наш хазяїн, він і з одною жінкою ради не дасть! У мене ж вас — тридцять душ, а мо’ й більше, та все одно — захочу — до всіх доберуся!

Як почув таку розмову мисливець, не захотів лишатися в дурнях, скочив з лави і давай вчити дружину батогом. Враз сумирною стала: не годиться чіплятися до чоловіка та розпитувати!

__________________

ЗАЖЕРЛИВА СТАРА

Російська народна казка

Жив-був старий та стара; одного разу пішов старий по дрова. Знайшов старе дерево, замахнувся сокирою та й хотів рубати. Раптом промовляє до нього дерево:

— Не рубай мене, чоловіче добрий, що тобі треба, все зроблю!

—Ну то зроби так, щоб я багатим був!

Повернувся старий додому — хата нова, а в хаті всього є, що грошей, що хліба — на-десятки років вистачить, а що вже корів, коней, овець — за три дні не перелічити!

— Ой, та звідки ж усе це, старий? — питається стара

— Та ось, жінко, я таке дерево знайшов, що забажаєш, те й зробить.

— Хоч і живемо в багатстві, та що в ньому, коли люди нас не шанують! — вона йому у відповідь. — Захоче бурмістр, то й тебе, і мене на роботу пожене; а прискіпається до чого, то й поб’є! Іди до того дерева, проси, щоб ти бурмістром був!

Узяв старий сокиру, пішов до дерева і знову намірився під самісінький корінь його рубати.

— Чого тобі треба? — питає дерево.

— Зроби, щоби я бурмістром був!

— Добре, іди собі з Богом!

Повернувся додому, а його вже давно солдати дожидають:

— Ти де це, старий чорт, вештаєшся? — закричали. — Показуй швидше нам квартиру, та щоб хороша була! Та швиденько, ну!

А самі тесаками його по спині та й ще раз. Побачила стара, що й бурмістрові не завжди честь, і каже старому:

—Що в тому за честь — бути дружиною бурмістровою! Ось і солдати тебе побили, а про пана і казати нічого: що заманеться, те й зробить. Піди-но до дерева та проси, щоб зробило тебе паном, а мене — панією!

Узяв старий сокиру, пішов до дерева, хоче знов рубати, дерево питає:

— Чого тобі треба, старий?

— Зроби мене паном, а стару — панією.

— Добре, іди собі з Богом!

От живе стара панією, але ж закортіло їй ще більшого, та й каже старому:

— Ну й що з того, що я — пані! От коли б ти був полковником, а я — полковницею, то інша річ, усі б нам заздрили.

Та й жене старого знову до дерева; узяв він сокиру, прийшов і збирається рубати. Питає дерево:

— Чого тобі?

— Зроби мене полковником, а стару — полковницею!

— Добре, іди з Богом!

Повернувся старий додому, а його полковником пожалували.

От минуло скільки там часу, каже стара:

— Чи таке вже й велике діло — полковник! Генерал схоче, під арешт посадить. Іди до дерева, проси, щоб зробило тебе генералом!

Пішов старий до дерева, хоче сокирою рубати.

— Чого тобі треба? — питає дерево.

— Зроби мене генералом, а стару — генеральшею.

— Добре, іди з Богом!

Повернувся старий додому, а йому вже чин генерала дали.

Через деякий час набридло старій бути генеральшею, говорить вона старому:

— Чи й не штука — генерал! Цар захоче, у Сибір зашле. Іди до дерева, проси, щоб зробило тебе царем, а мене — царицею.

Прийшов старий до дерева, хоче сокирою рубати.

— Чого тобі треба? — питає дерево.

—Зроби мене царем, а стару — царицею.

— Добре, іди з Богом!

Повернувся старий додому, а по нього вже посли приїхали:

—Цар, мовляв, помер, тебе на його місце обрали.

Недовго довелося старому зі старою царювати — здалося старій, що мало бути царицею, покликала старого і каже йому:

— Що то — цар! Бог захоче — смерть нашле, та й заховають тебе в сиру землю. Іди-но ти до дерева і проси, щоб зробило нас богами.

Пішов старий до дерева. Як почуло воно цю безглузду балачку, зашуміло листям і у відповідь старому промовило:

— Будь же ти ведмедем, а жінка твоя — ведмедицею!

Тієї ж миті старий став ведмедем, а стара — ведмедицею, та й побігли до лісу.

____________________

ЯК МУЖИЧОК-БУРЯЧОК ПАНА В ДУРНІ ПОШИВ

Польська народна казка

Жив-був колись не цар-царевич, не король-королевич, не чарівник і не знахар, а просто орач, простий мужичок, на прізвисько Бурячок. А кмітливістю своєю перевершував Бурячок усіх царів, скільки їх є на світі, перехитрити міг би хоч якого мудреця.

Дійшла звістка про хитрого Бурячка до одного пана. Вирішив той пан перехитрити Бурячка.

— Куди йому, — каже, — простому мужику, зі мною змагатися! Відомо, моїх порад сам король дослухається!

Звелів пан своїм слугам поїхати за Бурячком і привезти його в замок. Поїхали слуги і надвечір повернулися з мужичком-Бурячком. Не відкладаючи на потім вирішив пан зразу ж йому загадати загадку.

Коли Бурячка завели до зали, вся родина панська сиділа за столом. Бурячок усім низенько вклонився та й стоїть собі, чекає, що далі буде.

— Ну, як ся маєш? — питає пан. — Кажуть люди, що дуже ти спритний, будь-яку справу владнати можеш, будь-яку загадку розгадати вмієш. Подивимося, до чого ти зугарний. Бачиш, на столі смажена гуска. Ти маєш розділити її між нами: мною, моєю дружиною, двома синами і двома дочками. Поділиш — слава тобі і хвала: спатимеш у найкращій кімнаті замку. А як не зумієш — відправлю тебе ночувати на конюшню.

Та що така дрібниця Бурячку! Не роздумуючи довго, узяв він ніж і почав різати гуску, примовляючи:

— Ти, шановний пане, усьому дому голова — ось тобі голова. Без шиї голова ніяк не може, так і ти, пане, не можеш обійтися без дружини: вона тобі — вірна підтримка й опора, тому ви, шановна пані, маєте одержати шию. Ви, два паночки, скоро поспішатимете з батьківського дому в білий світ, вам, значить, треба дати ноги, щоб швидше бігати. А ви, прекрасні панночки, скоро полетите з рідного гнізда — заміж повиходите; щоб літати було легше, ось вам по крильцю по гусячому. От усе й поділили. Мені ж, простому мужику, й залишки згодяться.

Пан від здивування ледве зміг слово сказати:

— Ну й спритний же ти! — тільки й сказав.

А Бурячок узяв гуску та й подався шукати найкращу кімнату в замку. Зайшов він до панської одпочивальні, прилаштувався там і проспав до ранку.

Вранці раненько будять його. Кажуть, що кличе сам пан

А пан усю ніч не спав, думав, яку б загадку загадати Бурячку, щоб він її не відгадав.

Знову завели Бурячка до зали, де зібралася вся панська родина. Дивиться він, пан сидить похмурий і сердитий. Та Бурячок зробив вигляд, нібито цього не помічає, і привітно промовив:

— Доброго ранку, пане! Як спали? Чого ж так рано прокинулися?

Та пан його урвав і каже:

— Бачу, що хитрий ти, але ж я за тебе спритніший. Ось тобі нова загадка. Відгадаєш — поїдеш додому в кареті, ні — пішки поплентаєшся. Ось на столі п’ять курчат. Поділи їх порівну між нами шістьма: мною, дружиною й дітьми. Але курчат не смій різати — вони мають залишитися цілими.

Сказав так і посміхнувся: Складне завдання!

— Ну, що ж, — каже Бурячок, — це зробити можна. Але ж я ще не снідав, дозволь і мені взяти свою частку.

— Добре, — сказав на те пан, — п’ять курчат між сімома ще важче поділити.

Тоді мужичок-Бурячок заходився ділити, примовляючи:

— Ви, пан і пані, — чоловік і жінка, ось вам одне курча, тепер вас буде троє. Два брати і дві сестри теж повинні одержати по курчаті на двох. Залишився я один. Кладу собі-зліва одне курча і справа — одне курча: ось нас теж троє.

Сказав це Бурячок, забрав собі двох курчат і пішов на панський двір вимагати собі карету. Довелося панові відправити Бурячка додому в кареті.

Їде Бурячок, їсть курчат і посміхається. І народ теж сміється:

— Куди там дурному панові з нашим мужичком-Бурячком розумом змагатися!

____________________

ХИТРИЙ МИСЛИВЕЦЬ

Чеська народна казка

В одному маєтку служив собі мисливець. Був він бідний, не щастило йому в житті, та люди про нього казали, що він дуже хитрий і вміє не тільки хліб жувати. І то була чистісінька правда.

Коли у мисливця народився син, попросив він багатого мельника бути хрещеним батьком дитині. Мельник той мав грошей, як полови, тільки був він дуже зажерливий, за мідяк дав би собі коліно просвердлити. Любив він здерти з людей зайвий мірчук, але селяни їздили до нього, бо на всю округу то був єдиний млин, і дорога до нього лежала рівна. Знав мельник, що він потрібен людям, і тому різав їх без ножа. До челяді ставився недобре, обраховував бідарів, де міг — недоплачував, за кожну дрібницю сварився. Люди кляли його, на чому світ стоїть.

Мельнику не сподобалося, що мисливець обрав його за кума, але не відмовився, боячись, що той водиться з нечистим і зачарує його. Охрестив він хлопця, дав йому дукачик, але з тих пір про хрещеника вже не дбав і, коли мисливець якось натякнув, що синові треба на зиму теплу одежину й черевики, виставив його за двері, ще й лайнув добре.

Мисливець не відповів нічого, але запам’ятав це і дав собі слово, що помститься кумові. Якось восени подався він рано-вранці у засідку, встрелив добрячого зайця і поклав його на косогорі в кущах. Повертаючись узліссям, підстрелив ворону і лишив її у траві під старим дубом Потім пішов на луг, де мельникові наймити косили отаву, і почав походжати, чекаючи на пана-кума.

Незабаром мельник прийшов на луг подивитися, як наймити працюють, і ще здалеку зарепетував, щоб вони не байдикували.

Потім глянув на всі боки і побачив на лузі мисливця, який цілився з рушниці у дальній косогір. Коли мисливець вистрелив, мельник підійшов ближче і в’їдливо посміхнувся:

— Авжеж, можна бухкати, коли хазяїн платить за порох і дріб! Чуже не болить... Навіщо ви, куме, стріляєте в таку далечінь? Адже туди ваші залізячки не долетять!

— Долетять, кумцю, — запевнив його мисливець. — Вже ж я знаю, що не схибив!

Побіг він до косогору і за якийсь час повернувся з зайцем.

— Оце порося, хоч на свято! — сміючись мовив він. — Треба буде пану управителю віднести!

Мельник подивився, подивився на того зайця і раптом накинувся на мисливця:

— Послухайте, а що б ви хотіли за оцю пухкалку?

— Кумцю, — мовив мисливець, — то річ дорогоцінна і чарівна, вона у мене ще від діда, а той купив її в одного жевжика, котрий був якраз у біді і продав з умовою, аби рушниця лишалася в мисливських руках!

— А ви й повірили тому жевжикові! — посміхнувся мельник. — Просто вам випадково пощастило встрелити зайця!

—Ба ні, не випадково! — мовив мисливець.

Набив рушницю, націлився на дуба, що стояв за лугом аж біля лісу, вистрілив і пішов у той бік. Мельник не йняв віри, пішов услід і побачив, що під дубом лежить застрелена ворона.

Мельник попросив показати рушницю, оглянув її з усіх боків і покрутив головою.

— А що дав за неї ваш дід? — спитав він.

— Цього вже я не знаю, кумцю, але я б її не продав і за сто червінців, бо можу з неї вцілити куди завгодно, хоч би як це було далеко!

— Чи ви здуріли! — вигукнув мельник. — Цілу сотню за таку стару пухкалку?

Але подумки прикинув, що така рушниця коштує дорожче і що за неї можна взяти грубі гроші. Почав він торгуватися, але мисливець не хотів навіть слухати. Тоді мельник повернувся разом з ним до млина і відрахував йому сто золотих монет.

Надвечір забіг до мисливської хатини лісник і похвалився, що пан мельник здурів, ходить поза млином між деревами і стріляє по воронах за двісті кроків. Тільки-но лісник пішов, як мисливець схопив молоток і мовив до жінки:

— Візьми в рота чотири червінці і, коли я тебе торкну молотком у скроню, впусти один червінець на стіл!

Тільки жінка запхала монети до рота, як мельник влетів до кімнати і вже з порога закричав:

— Давай назад гроші, твоя пухкалка не варта й шеляга!

Кинув рушницю на лаву і почав лаятись, що це шахрайство.

Мисливець удав, ніби не бачить кума, узяв молоток, вдарив жінку злегка у скроню і промовив:

— Дай червінця!

Жінка впустила на стіл червінець, і мисливець поклав його перед собою. Кум злякано дивився на них, а потім вигукнув:

— Чоловіче, що це ви робите?

— Хіба не бачите, куме? — засміявся мисливець. — Оцей молоток має чарівну силу. Кожна жінка випльовує з рота по червінцю, якщо стукнути її у скроню!

«Знову якесь шахрайство», — подумав кум. Та мисливець мовчки торкнув жінку молотком, і на стіл покотився другий червінець.

Мельник аж горів, дивлячись на гроші, і раптом нетерпляче вигукнув:

— Продайте мені цей молоток!

— Овва! — мовив мисливець, вдарив утретє і поклав перед собою ще одну монету.

— Я вам дам сто червінців! — крикнув мельник. Та мисливець тільки засміявся, вдарив учетверте і вже мав на столі чотири золоті монети.

— Двісті червінців! Ходімо до млина, я готівкою заплачу! — не відставав мельник.

Мисливець удав, що розмірковує, а тоді сказав:

— І не хотілося б мені випускати чарівний молоток із хати, та вже вам, пане куме, продам!

Пішли вони до млина, про ту сотню, яку мельник заплатив за рушницю, уже й не згадували, мисливець дістав двісті червінців і повернувся додому. А мельник покликав жінку в комору, посадив її за стіл і сам сів навпроти.

Потім узяв молоток, клепнув паніматку по скроні і наказав:

— Дай червінця!

— Чи ти здурів? — зарепетувала мельничиха, але чоловік клепнув ще раз і ще.

Мельничиха була жінка рішуча, люди про неї казали, що в її мізинці більше розуму, ніж у мельника в голові. Стала вона перед мельником і так вибатькувала його за дурість і зажерливість, що сидів він, мов рядном накритий.

Розлютився мельник на мисливця і ну похвалятися, що піде до замку і заявить, аби шельму-кума кинули в холодну.

— Нікуди ти не підеш! — вирішила мельничиха. — І нікому й словечком не обмовишся! Сам знаєш, що пани тебе не люблять, вони рознесуть по всіх-усюдах, що ти пришелепуватий, люди над нами глузуватимуть, і ти, крім збитків, матимеш іще й сором! Іншим разом не будь такий ласий, у нас і свого вистачає!

Мельник промовчав, але відтоді обминав мисливця десятою дорогою і ладен був зробити добрячий гак, аби тільки з ним не зустрічатися.

________________

ВЧЕНИЙ КУМ

Чеська народна казка

Якось один чоловік віддав свого сина до школи. Коли хлопець приїхав на літо додому, батько розпитав, як у нього йде навчання, і мовив:

— Хотілося б мені побачити, чого ти вже навчився. Знаєш що? Ходімо до кума, він дуже вчений чоловік, і ти з ним побалакаєш!

Після полудня пішли вони до кума, посиділи, попоїли, а тоді батько попрохав кума трохи вивірити хлопця. Кум і спитав:

— А скажи-но мені, як зветься той звір, що ловить мишей?

— Цей звір зветься кіт, — відповів хлопець.

Кум вигукнув:

— Овва! Він зветься спритністю!

Батько покрутив головою, а кум запитав:

— А як зветься те, на чому ми варимо їжу?

— Вогонь! — відповів школяр.

—Овва! — знову заперечив кум. — Ця штука зветься пекучістю!

Батько вочевидь почав хмурніти, а кум випробовував хлопця далі:

— А як зветься ота хата, куди ми звозимо снопи з поля?

Хлопець здивувався, що хрещений питає його про такі прості речі, і відповів:

— Та стодола ж!

Кум засміявся і сказав:

— Овва! Вона зветься достатком!

Батько сидів, мов на голках, та кум вів своєї:

— А як зветься те, що носить на собі кораблі?

— Вода, — відповів хлопець.

— Овва! — вигукнув кум і зацідив кулаком по столу. — Та штука зветься могутністю!

Тут батько вже не втримався, узяв ціпка і добряче відлупцював школяра. Хлопець гірко плакав, та батько погнав його додому і по дорозі всипав йому ще.

Під кінець літа пішов хлопець разом із батьком до кума попрощатися. Зайшли вони у двір і побачили, що наймичка вибирає з кабиці попіл, а під ноги їй увесь час лізе кішка. Наймичка розгнівалась і сипонула на кицьку попелом із лопатки. У попелі лишилися розпечені вуглинки, вони застрягли в кішки на спині, і шерсть у неї затліла. Кішка, наче скажена, шугонула в стодолу, полізла в солому, і солома враз зайнялася.

Батько побіг у хату, хлопець метнувся за ним і закричав:

— Ой-йой-йой! Спритність із пекучістю скочила у достаток, біжіть мерщій з могутністю!

Кум вибалушив очі і промовив:

—Тю, синку, я тебе не розумію. Що сталося?

Тоді хлопець знову закричав:

—Спритність із пекучістю скочила у достаток, біжіть мерщій з могутністю!

— Та я ж тобі кажу, що не розумію! — вигукнув кум. — Кажи, що сталося?

Тоді хлопець сказав:

— У кішки загорілася шерсть, вона скочила в стодолу, несіть швидше води!

Кум із батьком вибігли надвір, та стодола вже зайнялася. Кум побивався, рвав на собі чуба і голосив:

— І що це мені до макітри влізло, і чого це я вчив тебе говорити не по-людськи! Оце мені кара!

— Авжеж, — мовив батько і відтоді не водив сина до кума на іспити.

________________

ПРО ЛЮДИНУ, ЯКА ПІШЛА ШУКАТИ СВОЮ ДОЛЮ

Індійська народна казка

Жив-був собі чоловік. Мав він дружину і дванадцятеро дітей, а грошей — жодної рупії! Діти плакали з голоду, а батьки не знали, що його робити. Розгнівався той чоловік на Бога та й подався шукати свою долю. В лісі він зустрів верблюда з двома мішками золота. Верблюд цей належав одному цареві. Колись його разом з іншими верблюдами відправили до іншого царства. І сталося так, що вранці царські слуги вирушили з караваном уперед, а цього верблюда забули. І мандрував верблюд густим лісом ось уже дванадцять років, тягаючи на собі мішки з золотом.

Верблюд запитав бідняка, куди той іде.

— Іду шукати свою долю, — відповів бідняк, — хочу дізнатися, чому ж я такий бідний.

— Дізнайся тоді, — сказав верблюд, — чому я мушу носити ці два мішки з золотом і не можу ні лягти, ні сісти, ні води попити, і все ходжу та ходжу.

—Добре, — сказав бідняк, — дізнаюсь.

І пішов далі.

Прийшов він до річки, у річці жив алігатор, цар риб. Алігатор допоміг біднякові перебратися на той берег, а коли вони вийшли на сухе, запитав, куди той іде.

Чоловік відповів:

— Іду шукати свою долю. Хочу знати, чому я такий бідний.

— Дізнайся тоді, — сказав алігатор, — чому ось уже дванадцять років у мене нестерпно пече в череві.

— Дізнаюсь, — сказав чоловік.

Ішов він, ішов та й зустрів тигра. Лежить тигр, а лапу йому проштрикнуло величезною колючкою.

— Куди ідеш? — запитав тигр у бідняка.

— Іду шукати свою долю. Хочу дізнатися, чому я такий бідний. Сказали мені, що доля моя — за дванадцять днів ходу від мого села, що вона лежить на землі, і що я повинен взяти дрючка і бити лежачу долю.

— Запитай тоді, — сказав тигр, — чому в мене колючка в лапі, і не можу я від неї позбавитися ось уже дванадцять років?

— Добре, — сказав бідняк і пішов далі.

І ось прийшов він туди, де живуть долі усіх людей. А долі — то камені, одні з них стоять, а інші лежать. Побачив бідняк такий лежачий камінь і каже:

— Оце, певно, моя доля! Лежить вона собі долі, а не стоїть, ось чому я такий бідний.

Та й заходився він бити лежачий камінь. Бив, бив, до самої ночі, а камінь усе лежав. Надвечір бідняк зовсім уже знесилився. Тоді Бог вдихнув душу в камінь, і камінь встав і запитав бідняка:

— Чому ти бив мене?

—Тому що ти лежав, а я через те був бідний; дружина моя і діти голодували.

— Ну, — сказала доля, — віднині усе зміниться.

Бідняк зрадів і почав було збиратися додому, та згадав про дані йому доручення.

— Зустрів я дорогою верблюда, — сказав він своїй долі. — Ось уже дванадцять років мандрує він з двома мішками золота на спині і не знає, чому він повинен носити цю ношу.

— Візьми собі мішки, і верблюд звільниться від ноші, — відповіла доля.

— Зустрів я потім алігатора, — вів далі бідняк. — Йому хочеться знати, чому ось уже дванадцять років у нього нестерпно пече в череві.

— Бо він має в шлунку величезний рубін, — сказала доля. — Тільки-но він його виплюне, перестане й пекти.

— А ще я зустрів тигра, — промовив бідняк. — У нього лапа проштрикнута величезною колючкою, і він хоче знати, як йому позбавитися від цієї колючки. Він страждає ось уже дванадцять років.

— Витягни колючку зубами, — сказала доля, — тоді тигр назавжди позбавиться болю.

Після цього доля бідняка замовкла, тому що Бог вийняв душу з каменя; та камінь залишився стояти і тепер уже стояв твердо.

Пішов бідняк додому. Спочатку він зустрів тигра.

І тигр запитав:

— Що сказала твоя доля?

— Дай мені твою лапу, — відповів бідняк.

Тигр простягнув йому лапу, і бідняк витягнув колючку зубами. У тигра зараз же минувся біль. Він подякував біднякові, повів його до себе в печеру, де було багато золота і дорогоцінних каменів, звелів розстелити великий шматок тканини і насипав стільки дорогоцінних каменів та золота, що бідняк ледве підняв.

Коли бідняк прийшов до річки, його зустрів алігатор і запитав, чи виконав той доручення.

— У тебе в шлунку великий рубін, — відповів бідняк, — виплюнь його скоріше — пекти не буде.

Алігатор тої ж миті виплюнув рубін і сказав:

— Візьми його, це дуже коштовний камінь.

У ті часи кожний раджа мав такий рубін. Бідняк подякував алігаторові, пішов далі і невдовзі зустрів верблюда: зняв з нього мішки і сказав, що віднині той вільний.

Верблюд зрадів, подякував біднякові і подарував тому мішки з золотом, а крім того, узявся донести всі багатства біднякові додому.

Коли дружина й діти бідняка побачили золото й дорогоцінності, вони спитали:

— Звідки ти це узяв?

Він розповів їм усе, як було. Потім купив собі хату і жив віднині щасливо і в достатку.

Інший бідняк почув, що його сусід розбагатів, і пішов розпитатися, де той добув свої багатства. Та сусід не захотів відкрити йому таємницю своєї долі, сказав, що витяг скарб із води: черпнув воду із річки, а у воді було золото.

Пішов бідняк черпати воду; черпав-черпав, а воно — нічого.

Злякався алігатор, цар риб, що вичерпає він усю воду, і загукав:

— Стій, що ти робиш? Ти вичерпаєш усю воду з ріки і моя риба помре.

— Мені потрібне золото, — сказав бідняк, — а я ніде не можу його знайти, тому-то й хочу вичерпати річку, раптом знайду золото.

— Зачекай, — сказав алігатор, — покинь черпати воду, і я принесу тобі золото.

Алігатор пірнув у річку, велика хвиля викотилася на берег і перед бідняком засяяла купа золота. Пішов він додому і заховав здобич. Та він був людиною зажерливою і захотів добути ще золота. Знову пішов до річки і почав черпати воду. Розгнівався алігатор: «Так він усю мою рибу переведе! Проковтну його!»

Висунув алігатор голову з води і проковтнув жадібну людину. Чотири дні просидів бідняк у череві алігатора.

Нарешті алігатор змилувався та й каже:

— Я відпущу тебе, але за умови, що ти будеш мовчати про те, що з тобою було. Якщо ти комусь розтеревениш про те, що з тобою сталося тут, ти помреш.

Вискочив бідняк з пащі алігатора та й пішов додому. А вдома він зараз же розповів про все дружині й дітям. Та не встиг він доказати, як став німим і навіженим, і відразу ж помер.

________________

НАЗВАНИЙ БАТЬКО

Українська народна казка

Зосталися три брати сиротами — ні батька, ні неньки. І дома нема нічого — ні хазяйства, ні доброї хати. Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла.

— Куди це ви, дітки, йдете?

А вони кажуть:

— Найматися.

— Хіба у вас свого хазяйства нема?

— Нема, — кажуть. — Якби до доброго чоловіка в найми потрапити, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б.

Тоді дід і каже:

—Добре! Коли так, то будьте ви мені синами, а я вам батьком. Слухайтесь мене, то я з вас людей зроблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись.

Згодилися вони та й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька у вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:

— Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли й корови!

А дід-батько й каже:

— Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки про правду не забувай!

Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався.

Ідуть вони далі — вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати — така працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й каже:

— Коли б мені ту дівчину за себе взяти, та ще щоб млин і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.

А дід-батько й каже:

— Добре, синку, так і буде!

Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристає. Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько:

— Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, про правду не забувай!

Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать — хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що латка на латці. То найменший брат і каже:

— Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли б.

То дід-батько й каже:

— Добре, синку, — так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай!

Оженив і цього сина та й пішов собі по світах.

А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові запомогти, то того й не нагадуй — дуже скупий був. Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити робити, а сам він тільки лежить. їсть, п’є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться.

Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається — подивитися, як то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:

— Якби ваша ласка подати мені милостині!

А той каже:

— Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш, — я сам недавно на ноги зіп’явся.

А в нього добра, аж страх: будинки муровані, скирти, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші... А милостині не дав!

Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро — і все добро запалало.

Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйство гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже:

—Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з’їсти.

— Шкода, — каже, — я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких вештається!

Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся, — так і охопило той млин полум’ям.

Приходить той дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний.

— Дайте, — каже, — хоч шматочок хліба!

То той чоловік:

— Ідіть, — каже, — дідусю, до хати, — там вас нагодують і з собою дадуть.

Заходить старий до хати. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому. Надів він. Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях рана велика, така страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли... А тоді чоловік і питається:

— Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях?

— А це, — каже, — така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити.

— Оце лихо! — каже жінка. — І нема на неї ніяких ліків?

— Є, — каже дід, — та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.

Тоді чоловік і каже:

— А чому ж не дати? Аби міг! Кажіть які.

— Та такі, — каже дід, — як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив?

Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:

— А ти як, жінко, думаєш?

— Та так, — каже жінка, — що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.

— Ну, коли так, — каже чоловік, — то винось дітей з хати!

Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату — жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум’ям і взялася — де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.

А дід стоїть та тільки всміхається.

— Бачу, — каже, — сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!

Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема.

__________________

ПРО ЩАСЛИВОГО БІДНЯКА І НЕЩАСЛИВОГО ПАНА

Українська народна казка

Жив собі бідний чоловік. Ніколи ні на кого не скаржився, кожному догоджав, ніколи кривди не таїв. Та хоч працював, хоч старався, ніяк не міг із злиднів вибитися. Дітей мав багато, до того ж жінка померла.

Бідняк жив у комірчині великого будинку. Над ним жив багатий пан.

Бідняк за роботою увечері співав пісень разом з дітворою, і линули ті пісні по цілому дому. Люди тішилися тими піснями, тільки багатію вони не давали спокою. Прийшов пан до бідняка й каже:

— Скільки в тебе, бідняче, дітей?

— Дев’ятеро.

— Дай мені одну дитину, а я дам тобі багато грошей. Тобі легше буде прогодувати інших, та й тому, якого я візьму, погано не буде.

Спочатку бідняк хотів дати одне дитинча, та потім завагався. Всіх дітей він любив однаково і з жодним не хотів розлучатися. Одне любив за те, що було пильне в роботі, друге — за веселу вдачу, третє — за спритність, четверте — за те, що гарно співало... дев’яте за те, що виросло без матері.

Запитав батько, чи не хоче хто-небудь сам піти пана на білі калачі й всіляке добро. Та жодна дитина не захотіла йти з дому.

Заплакав на радощах бідняк і витер хусткою сльози. Побачив це пан і каже:

— Добре, я тобі й так дам багато грошей, тільки щоб ви вечорами не співали.

Погодився на це бідний чоловік. Ніколи він ще не бачив стільки грошей, як тоді, коли пан приніс торбу і висипав гроші на стіл.

Та як тільки пан вийшов, хлопчик знову заспівав, так щиро полилася пісня з його грудей, що заплакало від радості серце бідняка. Узяв він ті гроші й відніс назад панові.

___________________

ЯК ПОСТАЛА НА СВІТІ БІДА

Українська народна казка

Був один цар. І вичитав той цар у книгах, що є на світі біда.

Слово «біда» ніяк не міг порозуміти.

Скликав своїх мудрих людей, щоб вони розтлумачили йому. А ті дорадили таке: щоб він розіслав своїх людей по цілій державі, може, біда вже народилася, а вони не знають. Най ідуть подивляться.

Якось дочулися про те чорти. Скували вони із заліза якусь потвору — ні людина, ні теля, ні осел. Одне слово, щось дивне. Вивели вони те на торг. Бо царські посли ходили і по торгах. Вони думали: а може, у когось знайшлась би біда на продаж, то виведуть на торг. Так і сталося. Вивели чорти своє чудисько на торг і скачуть коло нього.

Як угледіли те царські посли, підійшли ближче — подивитись. Питають пана, який коло того ходив, що воно таке. А пан одповів, що то — біда.

Посли дуже зраділи і почали токмитись^[3] — бо на торзі такий звичай. Інакше й не купити, коли не токмитись

Токма була коротка. Запрошену суму виплачено. Коли відв’язали від стовпа біду, то й запитали чорта-пана, що вона їсть. Пан-чорт одповів, що голки. «Ну, — подумали, — то невелика суєта».

— А скільки їй треба дати на один раз голок? — запитали посланці.

— На один раз потребує один віз.

— Ну, та фабрик у нашого царя доста, най помалу голки товчуть.

Привели посли біду до царя. Цар дуже зрадів, що нарешті дочекався біди. Вийшов він і здивовано став. Нараз запитує послів, що вона їсть.

— Вона, пресвітлий царю, їсть голки.

Наказав цар фабрикам, щоб усі голки привозили на царський двір, нікому не продавали жодної. Фабрики послухали наказ і дуже зраділи, що можуть збути товар увесь одразу в одні руки.

І ось кравці доти шили одежу, доки мали голки. Як не стало голок, то почали щось інше робити. Люди ходили обдерті, бо не було чим зашити. Настала зима, люди мерзли від холоду, бо ходили лиш у цуравому^[4].

І так лише через голку настала біда.

_____________

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ

Українська народна казка

Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім’ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.

Та одного разу хлопчик захворів. Сидять коло нього і батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.

Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садочку. І бачить, хтось до нього наближається.

— Хто ти? — питає чоловік.

— Не впізнаєш? Я — Смерть. Маю забрати твого сина!

Чоловік почав просити:

— Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним — усе життя.

Простягнула Смерть кістляві руки і каже:

— Ну, ходи!

Та чоловік одразу почув, як б’ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола — на хату, на сад. За садом видно гори... А Смерть тримає простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив’язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:

— Ну, чого стоїш?

— Я ще не готовий, — відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.

Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:

— Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.

Дівчинка теж почала просити:

— Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.

— Раз так, ходи зі мною! — і Смерть простягнула свої довгі руки.

Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок... І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший — знає мало. Йому не так шкода помирати...»

Дівчина без слова утекла до хати.

А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:

— Я прийшла забрати твого сина.

Мати попросила:

— Забери мене. Тільки попрощаюся із сином — і прийду.

— Я тебе чекаю! — промовила Смерть.

Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці...

Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки по дорозі хтось дибає геть.

— Чекай! — гукнула мати. Та її не чули.

Мати знову забігла до хати. Бачить — син усміхнений, здоровий. І казці кінець.

___________________

ПРО ПРАВДУ І КРИВДУ

Українська народна казка

Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він живе теж бідно. І спитався раз у свого дядька:

— А що, дядьку, як лучче тепер жити: чи правдою, чи неправдою?

— Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.

— Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити.

— Ходімо на суд.

— Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох раз.

— Ну, добре.

І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть — зустрічається їм чоловік — з заробітків, чи що, йшов.

— Здоров, чоловіче добрий!

— Здорові!

— Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.

— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько.

А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їм пан. А небіж і каже:

— Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.

— Ну, добре.

От порівнялися з паном і питають його:

— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер знайшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.

— Оце вам і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько.

Небіж ще дужче зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже:

— Ну, поспитаймося ж попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний. Цей, як уже скаже, то так і буде.

— Ну, добре!

Як порівнялися з попом, питають його:

— Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? її тепер і в світі немає: лучче жити кривдою, аніж правдою.

— Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.

Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись — узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій би то повіситись. «Ото, думає собі, добра гілка — кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б».

Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:

— Ти що сьогодні наробив?

— Е... я такого наробив, що там, хоч хай що роблять, — не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.

— Добре ж ти зробив, та ще не так.

— А як же?

— Там посеред яру, у лісі, ростуть три дерева. Хто ті три дерева зрубає та покладе навхрест на греблю — вгатить.

— О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити!

— Ну, а ти ж що зробив? — питає він другого.

— Е-е-е... я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!

— Добре ти зробив, та ще не так, — каже ватаг.

— А як же?

— Як хто викопає той кущ малини, що росте посеред города — буде вода на весь город.

— О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це робити!

— Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.

— Е... я такого наробив, що хай там хоч що роблять — нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та й тій я поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.

— Добре ти зробив, та ще не так.

— А як же?

— Хто відрубає глухого кутка та підкурить — така буде, як і перше.

— Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити!

А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю». Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:

— Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені — я вгачу?

— Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).

— Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи.

— Візьми.

Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й. поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.

Тоді той чоловік і думає: «Дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то правда; може, дам я їм води». Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер води на коромислі.

— Що це ти, бабусю, несеш?

— Воду, синочку.

— Дай же й мені напитись.

— Е-е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім’я у мене велика, пропаде без води.

— Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води з вас довіку.

Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город підтюпцем і розповіла всім жителям, що іде такий чоловік, що воду їм дасть. Жителі всі вийшли назустріч тому чоловікові з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік угород, найшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його — і потекла вода відтіль по всьому городу. Люди нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає:

— Поїду ще в те королівство, де королівська дочка нездужає, — може, вилікую її.

Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королівських хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та ойкають! Він і питає їх:

— Я чув, що у вашого короля дочка дуже хвора. Хай хоч як вони її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував.

— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не вдіють, а ти й поготів!

— Отже скажіть королеві.

Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:

— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.

Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка, підкурив її — і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.

Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже цьому чоловікові:

— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.

Незабаром і справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік.. Прокоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не подав і виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям наказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись він їхати, запросили у двір. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:

— З якого ти королівства?

— З такого-то.

— Із якого города?

— З такого-то.

— Як звати?

— Так-то.

Тут король і зізнався, що він його небіж — той, що безвісті пропав.

— Ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою: отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила!

— Як же це сталось?

Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все... А напослідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:

— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. А як приїдеш у свій город, разказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.

Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:

— Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві,

Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялись чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці.

__________________

РОЗУМНА ДОЧКА

Чеська народна казка

Жив-був колись пастух, якось випасав він овець на горі. Бачить: на іншій горі щось світиться. Пішов подивитись, а там, невідомо звідки взялася, лежить золота ступка. Приніс він її додому і каже дочці:

— Віднесу її в палац і подарую королю!

— Не роби цього! — умовляє дочка. — Адже товкачика до неї немає. А король вимагатиме товкачик. Що ти тоді робитимеш? Тільки біду собі наживеш!

Не послухався пастух дочки, пішов до палацу. Прийшов до короля і каже:

— Милостивий королю, візьми від мене золоту ступку.

— А де товкачик?! — закричав король.

— Не було товкачика, милостивий королю, — відповідає пастух. — Знайшов я лише саму ступку.

— А, то ти обдурити мене хочеш! — розгнівався король. — Собі хочеш забрати золотий товкачик! Якщо через три дні не принесеш його, заплатиш головою!

Засмутився пастух, каже:

— Треба було послухатися дочки. Казала ж вона, що, як побачиш ти ступку, будеш вимагати й товкачика.

Здивувався король:

— Невже у тебе така розумна дочка? Тоді перекажи їй, що коли вона прибуде до мене ні пішки, ні верхи, ні гола, ні одягнена, ні вдень, ні вночі, ні вранці, ні ввечері, тоді я одружуся з нею, а тобі все вибачу і не вимагатиму товкачика.

Прийшов пастух додому засмучений і розповідає дочці, що з ним сталося в палаці.

А дочка зовсім і не злякалася! Загорнулася в риболовну сітку, сіла верхи на козла, сама іде на ньому, а ногами по землі переступає. І приїхала вона до короля ні вдень, ні вночі, ні вранці, ні ввечері, а на світанку. Як побачив король, що одягнена вона в риболовну сітку, приїхала на світанку, на козлі сидить, а ногами по землі переступає, так відразу ж і сказав їй:

— Бачу, що ти справді розумна! Будь моєю дружиною! Та тільки ніколи й нікому не допомагай порадою. Пам’ятай, тільки-но порушиш обіцянку, повинна будеш звідси піти.

Одружилися вони та й зажили душа в душу. Дружина пам’ятала домовленість і нікому не допомагала порадою.

Та ось одного разу стався такий випадок: у бідного селянина його єдина кобила народила лоша. Лоша народилося таким прудконогим й веселим, побігло воно в сусідній двір до багатого селянина та й стало гратися з його жеребцем.

А той багатій був зажерливий, мало йому було свого добра, закрив він лоша у своєму дворі, а коли бідняк прийшов по нього, багатій сказав, що то його лоша.

Почали вони судитися і до тих пір судилися, поки справа не дійшла до їхнього короля. Але ж відомо, що король завжди на бік багатого стане, то й присудив король лоша багатієві.

— Дитя завжди до своєї матері біжить, отже, жеребець і є його мати, — розсудив король.

Бідняк, не пам’ятаючи себе від горя, що відняли в нього лоша, іде сходами і все приказує:

— Горе ж мені! Та як це може бути: жеребець — і раптом мати мого лошати!

Почула його слова королева і каже:

— Що це ти таке говориш?

Тоді розповів їй бідняк про все, що з ним сталося. Вислухала його королева, пожаліла й вирішила допомогти:

— Завтра вранці король піде на прогулянку. Стань на дорозі, розстели перед ним на землі риболовну сітку і лови нею рибу. Король запитає: «Що ти робиш?» А ти відповідай йому: «Ловлю рибу». Здивується король: «Хіба ж на сухій дорозі ловиться риба?» А ти на це скажи: «Хіба ж може жеребець бути матір’ю лошаті?» Тільки не кажи, хто тобі порадив так зробити.

Так усе й вийшло, як сказала королева. Та король здогадався, що селянин не сам усе так розумно вигадав, і до тих пір погрожував йому, поки бідняк не зізнався.

Прийшов король додому, покликав дружину і каже їй:

— Не виконала ти мій наказ, все-таки порадила біднякові: доведеться тобі піти. Але ми з тобою так добре жили, що дозволяю тобі взяти з собою те, що тобі найдорожче.

На прощання влаштував король бенкет у палаці, й останній келих вина королева подала чоловікові сама. Випив той вино і заснув міцно-міцно: королева всипала у вино сонний порошок.

Запрягла коней, поклала чоловіка в карету та й привезла його в батьківський дім. Поклала його спати на соломі.

Прокидається король вранці, питає: — Де я?

— У мене вдома, — відповідає дружина. — Ти ж сам дозволив мені взяти з собою те, що для мене найдорожче.

— Ну, коли ти така розумна і так мене кохаєш, — сказав король, — поїхали у палац, і радь тепер усім, кому захочеш.

Погано відтоді велося багатіям: королева завжди пам’ятала, що народилася вона у бідній родині пастуха.

________________

НЕ ШУКАЙ ТАМ, ДЕ НЕ ПОКЛАВ

Чеська народна казка

Наснилося одному чоловікові, що буцімто має він піти до Праги і там, на мосту, знайде клад. Розповів він про свій сон дружині, а та й каже:

— Вірити снам — усе одно, що за власною тінню ганятися!

А йому і наступної ночі те ж саме наснилося, і ще раз, і ще. Не послухався він дружини, зібрав усі гроші, які були, та й подався в Прагу.

Прийшов — і швидше на міст. Іде, а сам усе під ноги дивиться. Ходив, ходив, то туди, то сюди, нічого знайти не може — немає нічого на мосту.

Дошкулило йому, що марно час згайнував і гроші витратив, а робити нічого — треба додому повертатися. От іде він повз будинок, що біля мосту стоїть, а звідти виходить солдат і питає:

— Що ти, добрий чоловіче, тут робиш? Я оце дивився на тебе — ти вже разів сто міст перейшов.

Той відповідає:

— Не було мені спокою ночами: весь час одне й те саме ввижалося, що знайду я клад на мосту. Жінка відмовляла, щоб я марно час і гроші не витрачав, а я не послухався, так оце й сам тепер бачу: не шукай там, де не поклав.

— Отак у сни вірити! — каже солдат. — Зі мною теж було: сниться мені, що у селі, звідки ти прийшов, в крайній хаті під піччю клад лежить. Коли б пішов туди, теж повернувся б ні з чим.

А чоловік те слухає і подумки дивується: адже солдат про його будинок каже. Та нічого він не сказав солдатові, а швидше додому пішов. «Для того, певно, я й повинен був у Прагу піти, щоб почути від солдата на мосту про клад, який, виявляється, у мене вдома лежить»

Прийшов додому, дружина сміється з нього, питає:

—Ну що, чоловічку, багато грошей приніс?

А чоловік відповідає:

— Нічого я не приніс, а зараз ось піч почну розбирати.

Жінка зовсім розсердилася:

— Ах ти, дурню! Мало тобі, що стільки часу марно згаяв, стільки грошей на вітер пустив, та ще й хату ламати хочеш — піч розбирати!

Та чоловік нічого не слухає, схопив лом і давай піч рушити. Ламав, ламав, а кладу ніякого немає.

Правильно народ каже: не ганяйся за чужим добром!

___________________

БЕКРИ-МУЙО

Югославська народна казка

Розповідають, що давним-давно жив у Царграді турок і звали його Бекри-Муйо. Від батька дісталася йому величезна спадщина, але її всю він проїв і пропив. Ходив він вулицями, загорнувшись у вовняну ковдру, а на голові мав чудернацьку шапочку, з-під якої визирала кумедна кіска. Зустрічає його одного разу турецький султан, а Бекри-Муйо п’яний. Почав султан йому вичитувати, що таке багатство він розтринькав, дійшов до такого ганебного стану. Бекри-Муйо допекли слова султана, він і каже:

— А тобі що до того, що я п’ю? Гроші ж мої! Чи ти думаєш, що у мене їх немає? Ану, за скільки віддаси Стамбул?

Султан, хоча й знав, що у Бекри-Муйо немає й копійки в кишені, але подумав: а раптом його намовив хто, у кого є гроші? Якщо ж пообіцяти, то потім від свого слова не відмовишся. Султан і каже:

—Ні за які гроші не продам тобі, Муйо, весь Стамбул, а половину — купляй. Там уже якось удвох будемо царювати.

А Муйо у відповідь:

— Добре. Завтра вранці я принесу тобі гроші.

Наступного дня у призначений час Муйо з грошима не прийшов: Султан звелів його привести. Муйо прийшов тверезий і зізнався, що у нього немає ні шеляга, — куди вже йому мріяти про те, щоб купити Царград або ж половину його? Султан у ту ж мить віддав наказ відрубати йому голову за те, що Муйо обдурив його і зіграв з ним такий нерозумний жарт. Муйо почав вибачатися, та коли побачив, що нічого не допомагає, сказав:

— Тобі легко мене стратити, але перед смертю виконай моє останнє прохання. Розшукай у своєму царстві трьох чоловік: жебрака, який не має жодної копійки, сліпця, який нічого не бачить, і каліку, у якого немає ніг; накажи привести їх сюди, добре нагодуй їх, дай їм вина, а ми подивимося, що вони робитимуть.

Султан погодився. Невдовзі знайшли таких людей, привели до палацу, посадовили поруч, дали їм їсти й пити. Коли вони добряче пригостилися, сліпий каже:

— Хвалити Бога і благородного султана, що нагодував нас білим хлібом і напоїв червоним вином!

А каліка безногий як накинувся на нього:

— Ах ти, чорт сліпий! Звідки ти можеш знати, що хліб білий, а вино червоне, якщо не бачиш? От зараз як штурхону ногою!

—Бий, а я платитиму, — підтримав жебрак.

Бекри-Муйо і каже султанові:

— От бачиш, благородний султане, що робить вино. Сліпий — без очей, каліка — без ніг, жебрак — без жодної копійки, а коли напилися — у сліпого з’явилися очі, у каліки — ноги, а у жебрака — гроші. Так і мені вчора здалося, що я — багатій і можу купити Стамбул.

Султан усе зрозумів, відпустив Бекри-Муйо, подарувавши йому життя. Але з того дня почав невідступно думати: яку ж то силу має вино і чому за ним так побиваються п’яниці? Вирішив султан сам його покуштувати і одного разу ввечері наказав принести найкращого вина. Наступного дня він занедужав. Звістка про це миттю облетіла палац, звідусіль збіглися лікарі. Але султан сказав:

— Мене може вилікувати тільки Бекри-Муйо. Негайно приведіть його.

Бекри-Муйо прийшов. Султан розповів йому, що у нього болить, запитав, що йому робити.

— Випий те, що пив учора, — і біль у голові зразу ж минеться, — відповів Бекри-Муйо.

Тоді султан питає:

— А що ж робити, якщо знову заболить голова?

— Пий ще, — відповідає Муйо.

— І до яких пір?

— Поки в тебе нічого не залишиться, крім ковдри, як у мене.

__________________

НЕ ТОЙ БАГАТИЙ, ХТО БАГАТО МАЄ, А ТОЙ, ХТО БАГАТО ВМІЄ

Югославська народна казка

Жив-був колись в одній країні цар. Жив він у мирі і злагоді з сусідами, спокійно й тихо. Одного разу захотілося йому покататися на човні. Покликав цар із собою дружину й дочку. Вони погодилися, і попливли усі тихим морем. Раптом налетів сильний вітер і поніс човна у відкрите море. Довго він ганяв човна по морю, та нарешті прибило його до берега невідомої країни. А чия це земля — цар не знав і навіть не чув. І селяни, які жили на березі, теж ніколи не чули про царя і його країну.

Не насмілився цар сказати, хто він. «Скажу, — думає, — що я цар, так з нас сміятися почнуть, ще й проженуть. А як не проженуть, то все одно своїм трудом доведеться на хліб заробляти — задурно годувати не будуть. А що ж я умію робити?»

Як же пожалкував тепер цар, що свого часу не навчили його хоч якогось найпростішого ремесла! Довелося йому найнятись пастухом. І став цар від раннього ранку до пізнього вечора пасти селянську худобу. Цариці довелося по господарству поратися. А дочка ще маленька була — вона гралася з селянськими дітьми і допомагала матері.

Минав час, цар і цариця стали старими, а дочка їхня стала дорослою дівчиною, та такою вродливою, що й не сказати — лице біліше за сніг, губи яскравіші за троянду, а очі сяють, як дві зірки.

А цар тієї країни мав сина. Поїхав той одного разу на полювання та й заблукав. Довго блукав він лісом, поки вірний кінь не виніс його на берег моря. І сталося так, що зустрів царевич дочку пастуха-царя. Як побачив він таку красу, йому й мову відібрало. Хотів спитати, як її звуть, та не зміг. Так і пройшла вона повз нього. І запав її образ глибоко в серце царевичу. Зажурений, повернувся він до палацу — і одразу ж до батька.

— Дозволь, — каже, — мені одружитися, я знайшов собі наречену до душі.

Цар зрадів, він любив свого сина і давно вже мріяв про його одруження.

— Якого ж царя вона дочка? — запитав цар.

— Моя наречена — не царського роду, — відповів царевич.

— Тоді, певно, князівського? — ще раз запитує цар.

— Ні, — відповів царевич, — вона — дочка простого пастуха.

Що тут зчинилося! Усі придворні аж роти пороззявляли від подиву, а цар так розкричався, що навіть хвилі по морю почали гуляти.

— Ти що, мене перед усім світом зганьбити хочеш? Ні, не бувати цьому!

Та царевич твердо наполягав на своєму.

—Ні з ким більше не одружуся! — каже.

Минув день, другий. Цар заспокоївся. Бачить, що сина йому не переконати, то й послав свого радника сватати у пастуха царевичеві наречену.

Радник прийшов до пастуха, колишнього царя, і каже:

— Син мого государя, царя усіх навколишніх місць, ощасливив твою дочку своїм вибором. Сам цар послав мене сповістити тебе про це.

Оце-то, думає, зрадіє старий. А цар-пастух вислухав його та й каже:

— Скажи-но мені, мудрий раднику, а яке ремесло знає царевич? Що він уміє робити?

Від такого запитання у радника очі на лоба полізли.

— Що з тобою, пастуше? Чи ти при своєму розумі? Навіщо царському синові знати ремесло? Невже мало в нашому царстві гончарів і жерстяників, шевців, щоб працювати на царського сина?

Але цар-пастух тільки похитав головою і відмовився віддати свою дочку за людину, яка не знає жодного ремесла.

Здивувався цар, коли дізнався від свого радника про те, що відмовився пастух віддати дочку за царевича. Не повірив він, послав до царя-пастуха іншого радника, більш досвідченого й хитрого. Але і йому довелося повернутися до палацу з відмовою.

Дізнався про це царевич. Спочатку дуже засмутився, а потім вирішив: «Я так кохаю дочку пастуха, що готовий зробити для неї що завгодно. Так чому б мені не вивчитися якомусь ремеслу?»

Як вирішив, так і зробив. Пішов на ярмарок. Скільки там гончарів, що горщики обпалюють, бондарів, котрі діжки роблять, ковалів, шевців! Усіх не перелічиш. Усі ремесла хороші. Та найбільше сподобалося царевичу ремесло плетільника. Як швидко і спритно плетуть вони рогожі й кошики, килимки і навіть меблі! Найнявся царевич учнем до плетільника і досить швидко навчився плести не тільки рогожі, а й дорогі килимки з візерунками.

І ось уже третій радник вирушив до пастуха сватати його дочку за царевича. Замість звичних подарунків від нареченого радник ніс велику рогожу, сплетену власноручно царевичем.

Обдивився пастух рогожу та й каже:

— Непогано зроблено. Монет п’ять за таку на ярмарку дадуть. Сьогодні п’ять монет, завтра п’ять, так і прожити можна. Коли б умів плести рогожі, не довелося б мені на схилі віку пасти худобу.

І розповів тоді він радникові про все, що з ним сталося, а потім дав згоду на одруження своєї дочки з царевичем.

Невдовзі й весілля справили.

А запросили на весілля не царів, не князів, а простих ремісників — тих, чиєю працею вся країна живе й багатіє.

___________________

Олекса Стороженко

СКАРБ

Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата.простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка, — Павлусем назвали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика. Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати!

Вже Павлусь був чималий пахолок^[5], а вона ще возилася з ним, як з маленькою дитинкою. Було власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита і, як той пуцьвірінок, знов рот роззявляє. Усю зиму й осінь з хати не випустить: «Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш». Прийде весна або літо — знов не пуска. «Не ходи, синку: душно, сонце напече голівку, голова болітиме». Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба у неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, так обома руками за його й держиться, щоб хто не те що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас здійме на всю церкву, буцім з його чортяка лико дере. «Ходім, мамо, додому, — хлипа, — їсти хочу!» То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословення. А як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи... Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати.

Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба^[6], а руки білі та ніжні, як у панночки. Та од чого б їм і пошерхнуть? Зроду не те щоб ціпа або косу в руках подержав, не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимести хату. Було старий і стане доказувать жінці:

— На яку радість ми його вигодували? Який з його хазяїн буде? Що з ним станеться, як ми помремо? Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!

— Е, чоловіче! — одкаже жінка. — Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!

Уже Павлусеві минув і двадцятий, вже б він і на вечорниці пішов, так мати не пуска.

— Не ходи туди, синку, — каже, — на вечорницях збираються самі п’яниці та розбишаки; там тебе обидять, віку тобі збавлять. Почекай трошки, я сама знайду тобі дівчину, найкращу на всьому світі, роботящу; вона буде тебе і годувать, і зодягать, і доглядать, як рідна мати.

Та не привів же їй Бог і оженити сина. Раз уночі розвередувався Павлусь, як на живіт кричить: «Меду та й меду!» У старих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?.. Устала мати, накинула на себе свитину, не схотіла будить наймичку, і сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час така піднялась фуга^[7], що не те що уночі, а вдень не побачила б світу Божого. Бігала, сердешна, бігала од хати до хати (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставать), та якось уже випросила у попа. За один стільничок обіцяла бузівка^[8] подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, і що ж?.. Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький, ніяк його і не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога та і вмерла. За нею вслід і батько ноги простяг, а наш Павлусь і не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.

Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: як Бог милосердний пошле йому щастя, то без батька і без матері житиме ще лучче, як за їх. У покійних — звісно, як у заможних хазяїнів — був наймит і наймичка. Наймит — парубок ще молодий, працьовитий, не питущий, а наймичка теж чесного роду, осталась бідною сиротою, і покійна прийняла її до себе, як рідну дитину. За Павлусем і їм добре жилось; було чим-небудь йому вгодять, то стара і дякує, і грошей їм дає, і добру одежу, а часом за наймита скотину у поле вижене, а за наймичку хату вимете і води принесе. Отож, як умирала стара, то благословила наймита з наймичкою побратись, наділила їх худобою і аж руки їм цілувала та просила, щоб вони не обижали її Павлуся, доглядали б його і були йому за рідного батька й матір, а вже вона на тім світі буде благати Господа, щоб він, милосердний, послав їм усякого щастя і талану.

Отож після смерті старих наймит оженився з наймичкою і стали собі господарювати. Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся: і урожай у нього ліпший, як у других, і корів нема ялових. Накупили волів і послали кілька хур^[9] у Крим по сіль, на Дон по рибу, побудували шинок із лавкою та й годують скриню карбованцями, як свиню горохом. Кругом у сусідів талій давить скотину, а у Павлуся, як на сміх, хоч би один тобі віл іздох.

Раз наймит піймав у садочку ройка, так з того одного розроїлось колодок з тридцять. Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, і розчеше, і одягає, й роздягає, і стеле, так йому у вічі й дивиться, думку його відгадує, бо Павлусь за весь день і пари з рота не пустить: хоч би, часом, чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити. Тільки йому й роботи, що цілісінький день їсть (а молов здорово) та спить. Було прокинеться вранці — зараз наймичка і ставить перед його душею жарену курку, або качку, або повнісіньку макітру вареників із сметаною; їсть неборак, аж за вухами лящить. Не встигла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає, і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: «Бісові груші, — пробубонить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, а ні одна ж то не впаде до рота». І щоб то дриґонуть ногою та штовхнуть об цівку, то і посипались би, так, кажу ж, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднає — і знов іде у комору спати, і спить вже аж до заходу сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, зніме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне. Случалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.

— А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? — спитає наймит.

— Смикнув би, — пробелькоче Павлусь, — так люльки не знайду.

— Та ось же вона біля вас на лавці!

— Так хто ж її наб’є?

— Та вона ж набита, я ж її вам і набив, як їхав у царину^[10]. От же біля вас і справу положив!

Та викреше вогню, розпалить люльку і устромить йому до рота, то він і смокче.

Було прийдуть до Павлуся парубки, та й намовляють його, щоб ішов з ними на вечорниці.

— Не піду! — пробубонить та й очі заплющить.

— Чом? — питають.

— Далеко. Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов.

— Е, пане Павле, — кажуть йому парубки, — якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!

— Бачив, доволі бачив, — озивається Павлусь.

— Де ж ти їх бачив? Ти ж із хати ніколи й носа не виткнеш!

— Та коли ж сняться, щоб вони показились! Аж обридли!.. — одкаже Павлусь, та й перевернеться на другий бік.

Засміються парубки та й підуть від його.

Раз, на Зелені свята, зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати, і горілочки не забули, та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:

— Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!

Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перині і хропе на всю хату.

— Пане Павле, га, пане Павле! — гукнули парубки. — Ходім лишень з нами скарбу шукати!

— Не піду! — одрізав Павлусь.

— Ходім бо! — просять парубки, аж кланяються. — Ми тебе так з периною на руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то, може, Бог дасть, і знайдемо скарб.

— Еге!.. як Бог дасть, то й у вікно вкине!.. — одказав Павлусь: — Не піду!

— Дожидайся ж, поки тобі Бог у вікно вкине, а ми підемо шукати.

Зареготались та й пішли собі, заспівавши чумака.

Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до всього приглядались, і нічогісінько не знайшли. Розказують люде, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шолудивого діда, або у миршавеньке козеня, або у дохлу кішку. Кому щастя, той і пізна скарб. Так, кажу ж, до всього приглядались і нічого не побачили. Вже вертаючись, як смерклось, недалечко од села, дивляться — лежить край дороги дохлий хорт. Мабуть, давно й іздох, — аж гидко до його й близько підступити. От один парубок і каже:

— Слухайте, хлопці: візьмемо сього хорта та шпурнем Лежневі в хату; нехай се буде той скарб, що Бог йому у вікно вкине.

Парубкам сподобалась ся вигадка: от вони підняли того хорта на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта, та й шпурнули в вікно, а він як бебехнеться об поміст! Так і брязнув, і задзвенів, і, як жар, по всій хаті розсипався дукатами!

— Стривай, не руш! — закричали парубки. — Се наш скарб, се наші гроші...

— Брехня! — каже Павлусь. — Се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що? Я ж вам. казав — не вірили?

Парубки не слухають його та товпляться в хату, а тут на той галас де не взялись наймит із наймичкою, убігли в хату, за рогач та за макогін, як штурхнуть одного, другого, так вони й угамувались.

— Будь ласкав, — кажуть парубки, — хоч що-небудь дай за те, що принесли твоєму хазяїнові скарб!

Наймит кинув їм кілька дукатів та й каже:

— Нате вам за працю, а се наші гроші, бо самі-таки розсудіть: хто б їх у чужу хату вкинув, якби не сам Бог того схотів!

Та сеє кажучи, позбирав наймит гарненько дукати і сховав їх у скриню.

Отакий то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати: сам скарб його знайде. А другому неборакові на бездоллі у те ж саме вікно, у котре вкинувся скарб, улізе злодій і останню сорочку витягне; не поробить день, то на другий і їсти нічого.

Щаслива нитка до смерті не ввірвалась Павлусеві. Знайшлась і дівчина, що, як на той скарб, сама до його залицялась. Послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він пудофет^[11], а у матір, бо жінка у його була невсипуща господиня. Спав, спав, аж поки навіки заснув.

Що таке на світі щастя? Спитав би я у дуже письменних. Частенько чуєш, люде кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на другого, а сам скаржиться на свою недолю. Зовуть щасливими і тих, що увесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба. Зовуть і скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а він, неборак, увесь свій вік стереже тих грошей, як Рябко на ланцюгу, ніякої користі з них не має, і голодний, і холодний ще гірш од якого-небудь бідолахи. Ні, панове, по-моєму, той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Бога за те, що він йому послав, — той, кого Господь благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу, як розрослась пшениця на добре впораній ниві. Нагодує вона і орача, і його сусідів, попаде од неї скибка і старцеві в торбу. Не той тільки щасливий, що сам напхає живіт і виспиться, а той, що й другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна.

Отеє ж так загвоздив вам з письменська, щоб самі одгадали, чи мій Павлусь справді щасливий, чи, може, таким тільки прозвали його зависливі люде. Глядіть же, щоб не було по приказці: хвалить шинкар п’яницю, а дочки своєї за його не віддасть! Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем.

___________________

ЗМІСТ

Олекса Стороженко. Три сестри 5

Солдат і смерть 18

Про козу, чарівне свистало і чудодійний макогін 24

Мудра дівчина31

Козаки і смерть 36

Солдатська загадка 39

Мудрі відповіді 41

Хома Беренников 44

Джек Хеннефорд 48

Жан і П’єр 51

Мудрий ткач 56

Казки про Абу-Нуваса 59

Звіздар 62

Як бідняк чорта обдурив 68

Кирик 72

Шабарша 75

Чортів млин 79

Про попа, який зовсім охляв 85

Дідова дочка й бабина дочка 87

Шепелява Марія 97

Мисливець і його дружина 100

Зажерлива стара 103

Як мужичок-Бурячок пана в дурні пошив 106

Хитрий мисливець 109

Вчений кум 115

Про людину, яка пішла шукати свою долю 118

Названий батько 122

Про щасливого бідняка і нещасливого пана 126

Як постала на світі біда 128

Життя і смерть 130

Про правду і кривду 132

Розумна дочка 138

Не шукай там, де не поклав 142

Бекри-Муйо 144

Не той багатий, хто багато має, а той, хто багато вміє 147

Олекса Стороженко. Скарб 151

Казки друкуються за виданнями:

Дванадцять братів. Закарпатські казки Андрія Калина — Ужюрод: Карпати, 1972.

Казки Буковини. Казки Верховини. — Ужгород: Карпати, 1968.

Легенди лашаго краю. — Ужгород— Карпати, 1972.

Наши сказки. Сказки и песенки народов СССР. — М.: Дет. лит.. 1982.

Народные русские сказки. Из сборника А.Н.Афанасьева. — М.: Худож. лит., 1991.

Скарби мудрості. Українські народні казки, легенди, анекдоти, загадки, прислів’я та ін. — К.: Рад. шк., 1968.

Український дитячий фольклор. — К.: Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії, 1962.

Чарівна сумка. Чеські народні казки. — К.: Веселка, 1970.

Літературно-художнє видання

Казки, на які ми чекали

У 10 книгах

Книга 6

ЧОРТІВ МЛИН

Казки народів світу.

Упорядник Ремізовська Галина Миколаївна

Редактор П. Ф. Кравчук

Художній редактор А. М. Буртавий

Технічний редактор О. І. Дольницька

Коректор М. Ф. Савенко

Здано до набору 13.12.91. Підписано до друку 20.02.92.

Формат 60 × 90/16. Папір офсетний. Гарнітура «Балтика». Друк офсетний. Умови, друк. арк. 10.0. Умови, фарбовідб. 41,0. Обл.-вид. арк. 7,93. Замовлення 854-2

Фірма «Довіра»

252001 Київ, вул. М. Грушевського, 1 д

Львівська книжкова фабрика «Атлас»

290005 Львів, вул. Зелена, 20

1

Жмут прядива.

(обратно)

2

Вихор

(обратно)

3

Токмитись — торгуватися (місц.)

(обратно)

4

Цуравий – обірваний, убогий (місц.)

(обратно)

5

Підліток (тут і далі примітки упорядника)

(обратно)

6

Товстий чоловік.

(обратно)

7

Хуртовина.

(обратно)

8

Річне телятко.

(обратно)

9

Віз.

(обратно)

10

Вигін, поле.

(обратно)

11

Неповороткий чоловік.

(обратно)

Оглавление

ТРИ СЕСТРИ

СОЛДАТ І СМЕРТЬ

ПРО КОЗУ, ЧАРІВНЕ СВИСТАЛО І ЧУДОДІЙНИЙ МАКОГІН

МУДРА ДІВЧИНА

КОЗАКИ І СМЕРТЬ

СОЛДАТСЬКА ЗАГАДКА

МУДРІ ВІДПОВІДІ

ХОМА БЕРЕННИКОВ

ДЖЕК ХЕННЕФОРД

ЖАН І П’ЄР

МУДРИЙ ТКАЧ

КАЗКИ ПРО АБУ-НУВАСА

ЗВІЗДАР

ЯК БІДНЯК ЧОРТА ОБДУРИВ

КИРИК

ШАБАРША

ЧОРТІВ МЛИН

ПРО ПОПА, ЯКИЙ ЗОВСІМ ОХЛЯВ

ДІДОВА ДОЧКА Й БАБИНА ДОЧКА

ШЕПЕЛЯВА МАРІЯ

МИСЛИВЕЦЬ І ЙОГО ДРУЖИНА

ЗАЖЕРЛИВА СТАРА

ЯК МУЖИЧОК-БУРЯЧОК ПАНА В ДУРНІ ПОШИВ

ХИТРИЙ МИСЛИВЕЦЬ

ВЧЕНИЙ КУМ

ПРО ЛЮДИНУ, ЯКА ПІШЛА ШУКАТИ СВОЮ ДОЛЮ

НАЗВАНИЙ БАТЬКО

ПРО ЩАСЛИВОГО БІДНЯКА І НЕЩАСЛИВОГО ПАНА

ЯК ПОСТАЛА НА СВІТІ БІДА

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ

ПРО ПРАВДУ І КРИВДУ

РОЗУМНА ДОЧКА

НЕ ШУКАЙ ТАМ, ДЕ НЕ ПОКЛАВ

БЕКРИ-МУЙО

НЕ ТОЙ БАГАТИЙ, ХТО БАГАТО МАЄ, А ТОЙ, ХТО БАГАТО ВМІЄ

СКАРБ

ЗМІСТ

*** Примечания ***