КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Місто, якого не було [Володимир Аполлінарійович Заєць] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Володимир Заєць МІСТО, ЯКОГО НЕ БУЛО

1

Ніхто не бачив, як приземлився Прибулець. Лише старий Михайло, трясучи сухими кулачками, запально доводив, що він був єдиним свідком цієї події. Йому й не заперечували — просто не хотіли з ним зв’язуватися. Може, він таки перший угледів, але… Всі твердо знали: цей старий брехун навигадує сім верст до небес і все лісом. Одного разу він уже плів, ніби в 1054 році спостерігав спалах наднової зірки[1], описаної ще в древніх китайських хроніках. Саме звідси, з цієї самої вулиці, стоячи на цьому самому місці!

З нього просто посміялися. Мале й старе відає: їхнє містечко засноване 1154 року, а тому не міг старий брехун бачити космічну катастрофу, живучи в містечку, якого не існувало.

Розлючений Михайло подер на грудях сорочку, обізвав усіх безмозкими баранами й пришелепкуватими. А потім поніс таке, що вуха в’янули: жінки хутенько забрали дітей і пішли геть, навіть чоловіки почервоніли, ніяково знизуючи плечима:

— Оце дає! От розійшовся!

Сам факт незвичайного довголіття старого нікого не дивував і сприймався, як щось нормальне, природне. У містечку звикли до чудес. Справді, найдревніші його мешканці пам’ятали Михайла вже старим.

Ще в дні їхньої юності сторож містечкового кладовища був таким, якого й зараз знають: вертким, рухливим, часто п’яним дідуганом, лице якого заросло шпакуватою борідкою.

А містечко Крутояри досить древнє. Місцеві жителі особливо пишалися тим, що воно згадується в прадавньому літописі. Багато хто цитував напам’ять: «Князь Юрій Безпрозванний, аби оселитися йому для виїзду на лови, повелів три хати спорудити. А проти злодіїв та іншого розбійного люду до тих хат охорону поставив».

Так, за літописом, виникло містечко Крутояри.

Між тим автор має всі підстави думати, що Михайло не брехав.

Вранці в першу п’ятницю червня Михайло, як завше, прокинувся з важкою головою. Заспаний і невмитий, він. вичвалав за двері й нараз завмер у незручній позі, вслухаючись у незнайомі, тривожні звуки. До вкрай здивованого сторожа згори долинали могутній посвист, гул і нестерпний тріск. Михайло злякано підвів голову й побачив, як, пробивши кучеряву хмару й виблискуючи під косими променями сонця, на землю падав дивний літальний апарат, схожий на гігантську дитячу сріблясто-сіру дзигу.

Той апарат сховався в густому тумані, хруснув опорами, неначе переламався сухий сучок, і засторчився.

За звичкою рука сторожа метнулася до лоба, щоб перехреститися, але тут же опустилась. Старий докумекав: дивна штука — це ж звичайнісінький інопланетний космічний корабель.

Отже, треба негайно зустріти гостей. Михайло шмигонув до комірчини в надії знайти там транспарант «Ласкаво просимо», якого він одного разу, бувши напідпитку, зірвав з Будинку культури й повісив над ворітьми кладовища. Начальник комбінату комунальних підприємств гідно оцінив чистоту й благородство його помислів: суворим і доволі крутим словом наказав зняти транспарант.

Не одразу Михайло збагнув суть сказаного і лише через хвилину-другу почервонів, до сліз образився на свого начальника. Однак скорився його волі й заховав транспарант до комірчини, де він і досі валяється, завалений усяким мотлохом.

Змахуючи з лиця павутиння і раз у раз гикаючи, сторож через дірку в паркані видерся з кладовища. Обережно, крадькома підійшовши до космічного апарата, розгорнув транспарант і з неприхованим нетерпінням став чекати гиходу прибульця.

«Хоч би не павук, — заклопотано думав Михайло, уявивши двометрового павука-монстра. — От якби схожий на.:юдину. Тоді все гаразд. Людина з людиною завжди домовиться, якщо захоче…»

Так Михайло заспокоював себе, аби підняти дух перед історичною зустріччю.

Але даремно він жахався. Прибулець з космосу не був монстром, і коли він з’явився в отворі верхньої частини «дзиги», сторож з полегкістю зітхнув.

Згодом він вихвалявся:

— Відверто скажу: попервах боявся. Що за гість? А як одразу кинеться і почне мене гризти? Уявляєте?.. А він виявився звичайним собі чоловіком. Лоб високий, хоч горіхи лущ. А хліборізка, — при цьому весело зареготав, — мала. Хирява хліборізка. Такою багато не з’їси.

Прибулець був блідий, худий і вишукано граціозний. Спершу Михайлові здалося, що інопланетянин високого зросту, та коли ближче підступив до нього, пересвідчився: зріст у нього звичайний, середній.

— Здрастуйте, — дзвінким голосом звернувся Прибулець до Михайла. — Ви не могли б мені допомогти? Я хочу зустрітися з вашим начальством. Розумієте, сталася вимушена посадка.

З несподіванки сторож аж онімів, дивуючись, що інопланетянин такий нетямущий. Хіба ж так, хіба такими словами починають зустріч з представником іншої цивілізації?!

Нарешті простягнув руку долонею вперед, наче спиняючи Прибульця, і з докором сказав:

— Зачекай. Не поспішай поперед батька в пекло. Значить, так. Насамперед: ласкаво просимо, — сторож тицьнув пальцем на транспарант і провадив далі: — Дозвольте від мого імені, а також від імені… — він гикнув і зробив широкий жест, немовби охоплював свої безрадісні володіння. — Словом, просимо на Землю.

— Спасибі, — ввічливо мовив Прибулець і, збагнувши, що без ритуалу ніяк не обійтися, додав: — Дякую вам від свого імені, але без чийогось доручення. Скажіть, як пройти до вашого керівництва?

Михайлів ентузіазм хутко згас. Він знову відчув, як важкий тупий біль крає печінку, а шлунок зводить судомою. Поблякли кольори навколишнього світу. Все довкола стало старому байдужим: і діаманти роси, що спалахували на сріблястому сплетінні павутини, і смарагдова зелень трави, і лазурова голубизна квітів…

— Начальником ЖЕКу в нас Никодим Йосипович Іванов. Іди до нього, може, зарадить. Добра людина, душевна. Прошкуй по Корогодській вулиці, он вона, — махнув рукою сторож, — ліворуч побачиш нашу славну установу.

Останню фразу він вимовив тихо, потому зашепотів і, врешті, змовк.

Прибулець подякував Михайлові і закрокував по Корогодській — єдиній заасфальтованій вулиці, якою неабияк пишалися в містечку.

Поки інопланетянин іде до скрбмної одноповерхової споруди ЖЕКу, я хочу ввести читача в курс справ, розповівши про дивні особливості Крутоярів і його жителів.

Річ у тім, що за період, про який я розповідаю, тут творилися справжні дива, траплялися випадки, коли, як мовиться, волосся ставало сторч. Одначе, звикнувши до всіляких чудес, мешканці містечка навіть не реагували на них, бо ж людина поступово звикає до будь-яких ситуацій.

Прибулець відчинив двері і ввійшов у коридор, в якому клубами плавав дим і спалахували сигаретні вогники. Знервовані чоловіки метушливо ходили з кутка в куток, насторожено поглядаючи один на одного.

Інопланетянин обережно штовхнув ще одні двері й опинився в крихітній приймальні. Байдужі очі секретарки за звичкою неприязно стрельнули на нього і втупилися в якісь папери.

На інопланетянина, що сміливо втиснувся сюди, невдоволено зиркнули ті, хто чекав прийому; так дивляться на надто енергійного пасажира, який вдерся до переповненого загального вагона і змусив потіснитися інших. Хоча, здавалося, до його появи й так було нікуди ступити.

— Шановні громадяни, — нерішуче промовив інопланетянин, — дуже прошу, пропустіть мене. — Я Прибулець.

Відвідувачі одразу наїжачилися, сипнувши злими дотепами:

— Ви бачили такого?! Поза чергою його… Всі ми, голубе, тут прибульці.

— Будьте ласкаві, ввійдіть в становище…

— Поспішаємо, аж з ніг падаємо, — хихикнув один, і під його очима, мов достиглі сливи, налилися пухлини. — Ти що, чарка з горілкою, щоб тебе — вперед?..

— Навіщо так? Може, справді, цього громадянина слід пропустити, — єхидно процідила крізь зуби маленька, схожа на засушений опеньок стара. — А якщо він на третьому місяці або заслужена бабуся, ну, як оце я?

В приймальні дружно зареготали.

— От що, Прибулець, чи ще як там тебе… Всі ми звідкись прибули, — категоричним тоном відчеканила круглолиця жінка в червоній кофтині й тісніше притиснулася до дверей, оббитих чорним дерматином. — Ось я, наприклад, прибулець з дому. А ти, Ганно? — показала білі зуби своїй сусідці.

— А я — із молочного магазину…

У сторопілого інопланетянина відібрало й мову, він знітився і покірно став у кінець черги.

Через кілька годин всі відвідувачі залишили приймальню. Лише Прибулець самотньо нидів на лаві. Із кабінету виглянув начальник і, витираючи спітнілого лоба, кволим голосом запитав:

— Хто ще до мене?

— Та ось, каже — Прибулець, — байдуже відповіла секретарка.

— Інопланетянин я… Мені просто не вірять… — втрутився він у розмову. Прибулець був украй здивований, що його появу всі сприйняли без будь-якого ентузіазму й інтересу. — Розумієте, двигун зіпсувався, потрібен ремонт.

— На жаль, — розвів руками начальник, — наша техніка не така досконала, щоб лагодити інопланетні космічні апарати. Одначе спробуємо. А поселимо поки що на Другій Горіхівці, у двадцять п’ятому будинку. Кілька місяців тому там іще жила бабуся Маланка, але, як кажуть, перестала ряст топтати…

Прибулець чекав конкретнішої допомоги від начальника:

— А коли?..

— Ремонтувати? Заждіть… Радий був з вами познайомитися, — і на прощання потиснув інопланетянинові руку. — Не дивуйтесь, що прийняли вас звично й буденно. Наше містечко особливе. Тут іноді такі дива трапляються, що просто за голову берешся.

2

Двір здавався Хлопчикові величезним. То був для нього цілий загадковий світ — у ньому, немов у тропічному лісі, жили різні тварини, комахи, птахи.

За будинком, у закутку між двома старезними парканами, що сходилися клином, у густому сливняку, водилися дрібні зеленуваті пташки — бажана, але не дуже часта пожива кота Пилипа. В іншому кінці двора, за сараєм, на верхівці акації змостили гніздо метушливі й галасливі сороки.

Будинок стояв на пагорбі, південний схил якого густо поріс колючою дерезою, акацією, травою. Там жиз кумедний гостроносий їжачок. Він полюбляв пити молоко з блюдечка, але завжди, презирливо пирхаючи, відмовлявся від яблук — цих неперевершбних ласощів колючих звірят. Зате їжачок із задоволенням їв жабенят. Хлопчик не раз спостерігав за тим полюванням, і йому було шкода жабенят. Відтак поступово пригасала симпатія до свого колючого Друга.

Тітка Тася жила в злагоді з усіма мешканцями двора. За винятком хіба що сорок. «Чорно-білі злодійки», — часто кричала вона, не без підстав підозрюючи, що саме вони викрадають курчат.

Сороки начеб знали про тітчину неприязнь до них і, помітивши її, спішно злітали на верхівку високої дерев’яної телеантени. «Нічого, — погрожувала вона кулаком. — Ви ще потанцюєте в мене, скуштуєте моєї „доброти“».

— Хіба сороки вміють танцювати? — з інтересом розпитував тітку п’ятирічний малюк.

— У мене потанцюють, — відповідала тітка, поступово заспокоюючись і вкотре перелічуючи курчат.

Хлопчик любив, продершись через дірку в старій огорожі, сісти на самій верхівці пагорба і вдивлятися аж ген туди, де зливалися річечки Заверть і Ужиця, а небо сходилося із зубчастою смугою лісу. І тоді йому ставало моторошно від думки, що ось там закінчується земля, — далі починається бездонна жахлива прірва, в яку з рокотом спадають річкові потоки; і саме там, вивертаючи коріння з грунту, риплять сосни. Йому над усе хотілося своїми очима угледіти те страшне видовище.

Пізніше Хлопчик почав розуміти, що ніякої прірви немає. Баржі, вщерть навантажені вугіллям, пливли вниз по річці й за кілька днів поверталися назад з піском або гравієм, щасливо проминувши рубежі, вифантазувані уявою Хлопчика. Та й тітка Тася у відповідь на його схвильоване питання глибокодумно завважувала:

— Горизонт — це, радість моя, лінія уявна, як і багато що в нашому житті.

Згодом Хлопчик зацікавився сороками. Сидячи на пагорку, тихенько сам собі наспівував:

— Ой, сороко-білобока, навчи мене літать!..

Птахи спокійнісінько сиділи на акації і без упину скрекотіли. Хлопчик у зажурі спостерігав їх і, мов заклинання, повторював ті слова: він уже знав, що діти не можуть літати… І те страшно його пригнічувало. А що як?.. Трапляється ж у житті таке, про що дорослі й не мріють, — здійснюється неможливе…

Хлопчик уважно вдивлявся в рухи пташиних крил і сам розмахував руками, прагнучи якнайточніше наслідувати білобоких. При тому він сторожко оглядався: щохвилі міг донестись єхидний тітчин сміх:

— Дивіться, люди добрі! І не соромно тобі, такому здорованю! Втіху собі знайшов — лі-та-ти-и! Ти краще б сипонув курчатам пшона, налив водички…

А ще подобалося Хлопчикові спостерігати маленьких, рудих і метушливих мурашок на стежці, яка вела до хвіртки. Його дивувала наполегливість і працьовитість маленьких створінь. Щоранку він насипав із щербатої цукерниці в долоню цукру й ніс до мурашника. Кілька разів на день Хлопчик прибігав до нірки, щоб поглянути, чи не розтанула солодка гірка.

Все довкруж живило дитячу допитливість, все викликало в нього жвавий інтерес. Навіть звичайнісінька тінь від стовпа з ліхтарем на городі цікавила Хлопчика. Його вражало те, як зі швидкістю слимака повзе чорна тінь по землі, як переломлюється, падаючи на стіну сарая, як зменшується до півдня і знов росте до заходу сонця.

Тітка Тася працювала фельдшером на «швидкій допомозі». Йдучи на роботу, вона залишала на плиті суп, а кастрюлю з кашею ретельно Екутувала ганчір’ям, щоб довше була теплою.

До школи Хлопчик пішов у сім років. Учителі не могли ним нахвалитися: здібний, допитливий, слухняний, має гострий дитячий розум. Водночас знизували плечима: «Якийсь він дивакуватий, часом зовсім незрозумілий».

У тому віці він ставив десятки запитань, на які жоден дорослий не міг відповісти. Як і раніше, більшість часу був на самоті, вилізав на пагорок і жадібно вдихав тепле повітря, настояне на гіркуватому запаху трав. І про щось думав.

Одного вечора Хлопчик прийшов на своє улюблене місце і сів, підібгавши ноги. Земля пашіла теплом, в урочистій незворушності застигли крона дерев. Десь удалині, біля самої річки, галасливо веселилася компанія підлітків, і вечірнє повітря доносило сміх, вигуки.

Поруч хтось кашлянув. Хлопчик здригнувся і повернув голову: неподалік, точнісінько в такій позі, як і він, сидів Прибулець.

3

Нагадую, що Хлопчикова тітка Таїсія Іванівна працювала фельдшером на пункті «швидкої допомоги», що розташувався в старому будиночку, зовні невідь-коли поштукатуреному.

Та штукатурка потемніла, місцями повідколювалася — з-під рідко набитої дранки виднілись підгнилі сіро-жовтуваті колоди. В трьох кімнатах і поселилася «швидка допомога».

Навпроти, через дорогу, стояло одноповерхове приміщення поліклініки. За ним, у дворі, відгородженому од вулиці низеньким штахетом, — лікарня з усіма відділеннями.

Того дня Таїсія Іванівна вирішила нарешті порадитися з психіатром Андрієм Григоровичем про свої домашні справи.

Треба сказати, що на пораду до нього йшли не лише з приводу психічних розладів, питались його думки й тоді, коли про медицину зовсім не йшлося.

Андрій Григорович був пенсійного віку. Він носив окуляри тільки в золотій оправі. Як же не довіряти такій людині?

І до нього йшли з усього містечка. Син починав заглядати в чарку — негайно до Андрія Григоровича. Дочка пізно вертається додому — біжать радитися, що робити. Загальна думка була така: в будь-яких сімейних справах кращого порадника, ніж Андрій Григорович, не знайти.

Вибравши момент, коли не було викликів, Таїсія Іванівна прошмигнула через дорогу, зайшла до поліклініки, впевнено протиснулася крізь натовп біля віконця реєстратури і невдовзі опинилася коло дверей із синьою табличкою «Психіатр». Несміливо прочинила двері кабінету.

— Андрію Григоровичу, — мовила, сівши на край кушетки, прикритої жовтуватим, запраним простирадлом. — Я до вас порадитись.

Вона вочевидь хвилювалась. Андрій Григорович не впізнавав свою давню знайому.

— Що скоїлося?

— Справа незвичайна, — ледве витиснула тітка, і враз обличчя її вкрилося рожевими плямами.

— Заспокойтеся, Тасенько, — його голос звучав трохи хриплувато, як у Вінні-Пуха з відомого мультфільму. — У нашому містечку, перепрошую за мимовільний каламбур, незвичайні випадки — звичайнісінька справа. Надто останнім часом. — Лікар звернувся до похмурої, огрядної медичної сестри: — Зіно, скажіть, будь ласка, щоб хвилин десять — п’ятнадцять до мене ніхто не заходив.

— Я з приводу свого племінника, — від хвилювання Таїсія Іванівна заломила пальці. — Чи, може, це в мене з психікою не все гаразд? Може, мені так здається? — поступово голос набував звичної легкості, невимушеності. — Одне слово, дитина росте без батьків. Виховання, звісно, не те, що з мамою і татком, хоча я до нього — всім серцем. Але Хлопчик сам по собі дуже вразливий, і уява в нього надто буйна. Щоправда, я розумію: це не пояснення… З дитинства в нього багато дивацтв. А тепер — і поготів.

Андрій Григорович незворушно сидів у кріслі, склавши пухлі руки на повному животику, і уважно слухав, киваючи головою.

— То що ж усе-таки сталося?

— Пам’ятаєте, Андрію Григоровичу, ви колись були в мене вдома? Будинок стоїть на узгір’ї, а внизу ростуть акації. Там ще багато сорочиних гнізд. І ось недавно дивлюся — сидить племінник і щось бубонить, руками вимахує. Мене він не помітив — я вішала білизну на мотузок між двома грушами-дичками. Ну зразу за його спиною. Чую, весь час одне й те саме повторює: «Ой, сороко-білобока, навчи мене літать». Затихне і знову. Та якось дивно так, інтонація зовсім не дитяча. Мені чогось аж лячно стало, я й про білизну забула, стою, слухаю. — І раптом… — очі Таїсії Іванівни округлилися: — …І раптом Хлопчик відірвався від землі! Я остовпіла, з місця не можу зрушити. А він злетів метрів на три вгору — ну, думаю, зараз розіб’ється. Але минулося. Кілька секунд повисів у повітрі й плавно спустився на землю. Я незчулась, як опинилася біля свого будинку. Навіть виварку з білизною забула. Сіла за стіл і вдаю, ніби шию, а голка в руках ходором ходить. Яке там шиття? А він пройшов повз мене — якийсь розгублений, заклопотаний. Досі, як згадаю, серце заходиться…

— Ну й ну… — Андрій Григорович підвівся. — Заспокойтеся. Хочу вам сказати, шановна Таїсіє Іванівно, що в такому випадку можливі лише два варіанти: або ви психічно хворі, або спостерігали цілком реальну подію. Але я все-таки схильний швидше повірити в диво, ніж у ваше божевілля. Більше ви нічого за ним не помічали?

— Якби ж то все на тому й скінчилося… Далі ще гірше… Одного разу дивлюся, стоїть хлопець на стежці і руками повільно водить, наче диригує. Підходжу, бачу на стежці якісь літери. «Ура! Канікули!» — читаю. І тут мало не впала з подиву. Букви ці, якими слова написано, з живих мурашок складено. Уявляєте, з живих мурашок! Стоять на місці одна за одною — і літери виходять. А потім починають повзати вперед-назад — і, здається, слова туди-сюди снують. — Вона стулила долоні біля грудей і трагічно зронила: — Скажіть, любий лікарю, хворий мій розум чи ні?

Андрій Григорович зиркнув на годинник, засопів і заклопотано похитав головою.

— Не хвилюйтеся. На галюцинації це не схоже. Правда, при шизофренії… Але з емоціями у вас все гаразд. От хіба що комплексна, так звана синестетична галюцинація Майєр-Гросса. Проте й тут кінці з кінцями не сходяться. Я певен, у вас немає ні галюциноїдів, ні галюцинозів, ні псевдогалюцинацій. У вас загалом здорова й витривала психіка. Їй нічого не страшно.

Втішне повідомлення чомусь викликало в Таїсії Іванівни зворотну реакцію. Брови її пішли вгору, губи склалися в трубочку, пальці судорожно скручували ріжок простирадла.

— Як це — не страшно? Чому — не страшно? Що ж, я не маю права з глузду з’їхати, як усі нормальні люди?

— Маєте, маєте, — заспокоїв її Андрій Григорович, приховуючи посмішку. — Головне не це. Просто все, що ви бачили, — правда. Істина. Об’єктивна реальність. У будь-якому іншому місті таке неможливе. А в нашому… Наше містечко особливе. Повірте старій людині: тут завжди творяться дивні речі. Взяти хоча б сторожа містечкового кладовища Михайла. Всі вважають його нікчемним п’яничкою, у якого одне в голові — залити очі горілкою. Що є, то є, ніде правди діти. Але бесіди з ним мене просто приголомшили. Його пам’ять зберігає тисячолітню інформацію! Одного разу я спитав, чому він став сторожем на кладовищі. «Мені все надокучило, — відповів. — Ні в чому я не зміг досягти досконалості. Отож усе для мене втратило свій сенс. Mea culpa, mea maxima culpa![2] — підсумував, стурбовано оглядаючись. — Оце б випити чарчину».

Тоді я й подумав, що він старіє, і порадив перебратися жити в міську упорядковану квартиру. Мовляв, стає дедалі важче себе обслуговувати — заготовляти паливо, носити воду. У відповідь Михайло засміявся: «Е, ні! Нажився я в міських квартирах, у тих клятих інсулах. Місто — ворог людини!»

Згадуючи ту розмову, Андрій Григорович лише здивовано знизував плечима.

— Не розумію, чому він сказав про інсулу. Латиною інсула — острівець. До чого тут острівець? Але Михайло не єдиний дивак у нашому містечку. Пам’ятаєте, років п’ятнадцять тому ніби греблю прорвало — стали діятися всілякі чудеса. До них уже почали звикати. Тож хай вас не дивує, вони й не таке бачили. Торік он у сонячний, безвітряний день автобус раптом піднявся в повітря і перелітав від зупинки до зупинки. Пасажири і водій співають, а кондуктор замість квитків продає квіти. Вам не дивно?

— А що тут дивного? На те й автобус, щоб возити людей.

— В інших містах автобуси курсують по землі, — делікатно зауважив Андрій Григоровичі провадив далі: — Або такий приклад: на Флітській вулиці живе чотирнадцятилітня фея із золотистими крилами за спиною — учениця середньої школи № 2 Феня Моргана. Чули, мабуть, легенду: раз на сторіччя народжується в нашому місті дивний хлопчик. З його появою на світ чудеса починають сипатись, як з мішка. Хлопчик той наділений тонкою натурою, чистою, кришталевою душею і надзвичайно вразливою уявою. І все, що народжує його голова, стає реальністю. До чого це я все веду? Зіставте дві цифри: п’ятнадцять років тому народився ваш племінник, і п’ятнадцять літ тому, наче з решета, посипались дива. Навіть Феня Моргана народилася через кілька місяців після Хлопчика. Ви розумієте, про що я кажу?

— Так. Але трохи сумніваюся. Не вкладається все це якось у голові. — Таїсія Іванівна змовкла й нараз випалила: — А ви не помічаєте за собою ніяких дивацтв?.. Ой, побіжу, бо там, мабуть, уже телефон розривається… Дякую за консультацію.

І вона заквапилася на «швидку».

4

Батько й мати Фені — звичайні люди. Літати в повітрі, звісно, не можуть, телепатичними здібностями не володіють. Дідусі й бабусі (як по батьковій так і по материній лініях) теж не вирізнялися з-поміж інших якимись особливостями.

Про те, що Феня не така, як усі діти, стало відомо ще в пологовому будинку. Акушерка помітила на спинці новонародженої якусь напівпрозору плівку і спробувала її зняти. Виявилося: плівка приросла до плечей. Коли ж плівка підсохла, то, на здивування лікарів, стала схожою на крильця, як у бабки.

Феня швидко росла, добре набирала вагу й усміхалася до тих, хто до неї підходив. У півтора місяця почала вимовляти деякі слова. Помітивши, що ті спроби інколи просто лякали батьків, вона вчилася говорити вночі або тоді, коли нікого не було поряд. Але ж хіба втримаєш таємницю?!

Одного разу, коли Фені виповнилося три місяці, мама надто наполегливо годувала доньку, і та, крутячи головою й кривлячись, несподівано озвалася тоненьким голоском:

— Не хочу більше. Я не голодна… Невже ти, мамо, не бачиш?

Мама зблідла, руки в неї затремтіли — вона ледве підвелася на ноги й позадкувала до дверей. Кілька хвилин ошелешено стояла, зіпершись на одвірок, а потім прошепотіла до чоловіка, який читав газету в сусідній кімнаті:

— Павлушо… Вона заговорила…

— Невже? — розгубився глава сімейства, проте одразу знайшовся: — Зрештою, нічого дивного. Для жінок розмова — форма існування.

Далі почалися коїтися речі ще незвичайніші. Батьки помітили, що їхня донька може поглядом пересувати окремі предмети і володіє телепатією. Минав час, до фантастичних здібностей дівчинки поступово почали звикати.

Як і всі діти, Феня ходила до дитсадка, в сім років сіла за шкільну парту. Хіба що зовні виділялася з-поміж дітей великими зеленими очима і непосидючістю.

У п’ятнадцять вона була вже вродливою дівчиною, на яку заглядалися містечкові хлопці. Але чарівна Феня дружила тільки з Хлопчиком, її ровесником, який жив у Флітському провулку. Вони чудово розуміли одне одного. Досить було Фені подивитися на того, хто видавався їй смішним, як Хлопчик хапався за боки. Якщо ж він показував ка щось смішне, Феня пирхала в долоню.

Вони разом ходили до школи, вдвох поверталися додому й весело теревенили про всяку всячину. Однокласники брали Хлопчика на глузи, коли бачили в його руках два портфелі, але він не звертав на їхні шпильки уваги.

— Чудовий учора був захід сонця, — казала Феня, знаючи, що Хлопчик напевне бачив цю дивовижну картину, — півнеба палало!

— Наче горіла тисяча вогнищ, — підтакував Хлопчик.

— Ні, мільйон! А я вночі гуляла, — раптом зізналася Феня, викликавши в нього подив і заздрість.

— І тебе мама відпустила?

— Пхе, дочекалася, коли вона заснула, і… вилетіла у вікно! Місячні промені пестили моє тіло, а мене нічна тиша міцно обіймала. Я ж — невидимка…

— Ага, невидимка… Можна подумати, — бурчав Хлопчик. — Чому ж тоді коло вашої хати до півночі собаки гавкали?

— Ні, це неможливо! — вдавано обурювалася Феня. — Ви, чоловіки, надто прозаїчні. Найромантичніше перетворите в банальне…

Хлопчик хотів заперечити, але «ви, чоловіки» полестило його самолюбству, і він промовчав.

Взагалі він мріяв про те, щоб Феня бачила в ньому справжнього мужчину, а не довгов’язого підлітка, яким був насправді. Хотілося, аби в її зелених очах заіскрилося щось інше, несхоже на просто дружні стосунки.

5

Валеріан Семенович викладав у старших класах фізику. Худющий, невисокого зросту, запальний. Великі, на пів-обличчя окуляри в роговій оправі ледве трималися на крихітному гострому носику і робили педагога схожим на неповнолітнього мотоцикліста.

До Крутоярів Валеріан Семенович попав за розподілом педінституту, хоча зовсім не мав бажання їхати сюди. З першого дня містечко йому не сподобалося, називав він його «бісовою діркою».

— Хай йому грець! — дратівливо вигукував він, прокидаючись вранці у своєму холостяцькому ліжку і дивлячись на поплямовану стелю — наслідок учорашнього заливного дощу. — Місто, називається! Зачухане містечко!

Вчора ввечері, коли дощ тільки почав накрапувати, з учителем сталася дивна пригода. Йдучи увечері зі школи мимо ставка, Валеріан Семенович випадково глянув на вербу, що нависла над водою, і спинився, наче громом вражений. На дереві сиділа якась істота, схожа на людину, і розчісувала зелене волосся. «Очевидно, старшокласники вирішили пожартувати», — подумав фізик. Але тут же вгледів, що істота ця жіночої статі і зовсім гола.

Або ще таке. Збирав він одного разу в лісі гриби. Раптом чує голос:

— Не виривай гриби з корінням, фізик, бо дограєшся. А ніде ж ні душі. Звідки голос — неерозуміло. Чортівня якась, та й годі.

…Зціпивши зуби й гучно соваючи стільцями, фізик заходився одягатися. Швидше б збігли роки обов’язкового відробітку після інституту — знову б додому, до аспірантури! А вони ж, ці роки, повзуть, неначе черепахи.

Школярі в містечку теж якісь дивні. Чого варта лише одна Феня Моргана з 8-А! Геть замучила своїми дивними запитаннями. Ні, тут не занудьгуєш!..

Передчуття Валеріана Семеновича справдились — він таки зчепився з Фенею, хоча на те не було й причин. Тема уроку проста і зрозуміла: будова матерії, елементарні частинки. Розповідав правильно, як написано в підручнику, — доступною дітям мовою, в суворій відповідності з навчальною програмою і поурочним планом. І тут — ця Моргана. І те не так, і те як слід не розтлумачив. А наприкінці недвозначно закинула: «Ви, Валеріане Семеновичу, сприймаєте природу механічно, а вона, уявіть собі, жива!».

Фізик не вдався до диспуту з ученицею, лише, як міг, закликав її до порядку й дисципліни. Та Феня, звісно, таких слів не знала й тому не вгавала. Вона невідь-чому приплела сюди Ейнштейна й Уїлера, базікала про якісь елементарні частинки, нагадала про вакуумну піну і кварк-глюонну рідину.

Кров ринула в голову фізика, і він, ледве стримуючись, люто бгав аркуші поурочного плану. Йому вже ніяк не вдавалося стежити за ниткою міркувань невгамовної школярки, слух сприймав лише окремі слова:

— Я пам’ятаю, як говорив мені одного разу сер Ісаак. Маю на увазі Ньютона…

Багрянець на щоках фізика змінився смертельною блідістю, і Валеріан Семенович з ненавистю покосився на Феню:

— Сподіваюся, своєю присутністю ви ощасливите директора, як двісті років тому ощасливили Ісаака Ньютона.

Розлючений, він підійшов до кабінету з табличкою «Директор М. Р. Лін» і постукав. У голові гуло, в горлі пересохло, і Валеріан Семенович навіть не почув, чи йому відповіли. Прочинив двері й просто з порога відрапортував:

— Максиме Родіоновичу! Сил не вистачає! Знову ця Моргана!

І осікся. В кабінеті нікого не було. На підвіконні стояв запорошений глобус, на стіні висіла якась діаграма. Тихо і спокійно. Валеріан Семенович сів край столу, забарабанив пальцями по стільниці. Раптом за його плечима пролунав баритон директора:

— Валеріане Семеновичу? Що з вами?

Підхопившись, фізик очманіло дивився на Максима Родіоновича, який стурбовано схилився над журналом і червоним олівцем робив у ньому позначку. Його товсті щоки надулися. Директор мав буденний, трохи заспаний вигляд.

— Я… — заїкнувся Валеріан Семенович. — Мені здалося, що в кабінеті нікого немає. А ви… тут… Прошу вибачити…

— Хе-хе-хе, — розкотисто засміявся Лін. — А я, виявляється, тут. Був і є. Не помітили мене? Шкода… Начальника треба помічати. Нагнувся за ручкою, а ви зайшли і не вгледіли свого директора.

Немов на знак доказу він подав фізикові кулькову ручку.

— Нахилилися?.. — голос Валеріана Семеновича досі тремтів. — От так оказія… Ну, це добре, Максиме Родіоновичу, — він потроху заспокоювався. — А то останнім часом ввижається мені всяка чортівня. Нерви, мабуть… Та ще ця Феня Моргана. Працювати через неї неможливо. Вона оце на уроці…

— Знаю, знаю, — усміхнувшись, директор показав два великих, наче в бобра, зуби. — Зухвала. Самовпевнена. І все-таки ви з нею делікатніше, обережніше.

— Це ж чому, дозволю вас спитати? — спаленів Валеріан Семенович і без запрошення важко сів на стілець. — Та вона таку нісенітницю верзе! Уявляєте? Про особисту зустріч з Ньютоном! Так би мовити, душевна розмова за чашкою чаю!

Директор відступив на крок від свого молодого колеги, який запально вимахував руками, і різким тоном сказав:

— Дівчина безкомпромісна, але правдива. В цьому можете не сумніватись. Якщо розповідає, що бачилася з Ньютоном, значить, так і було. Звісно ж, зустрічалася не сама Феня, а одна з її прапрабабусь. Феї, не забувайте, мають спадкову пам’ять.

— Фея! Сміх, та й годі. Фея! — скривився фізик і засовався на стільці. — Справді, що тут дивного?! Учениця восьмого класу — фея. Прибулець з космосу в містечку живе. Мавка сидить на гілляці. Все нормально, товариші! Все легко пояснюється з наукової точки зору!

— Вгамуйтеся, Валеріане Семеновичу, — директор подав йому склянку води. — Містечко наше — незвичайне. А все тому, що мешкає в ньому Хлопчик…

Фізик відсахнувся од склянки і втупився очима в директорський стіл, який не мав ні шухляд, ні тумб. За таким столом не те що людина, кошеня не сховається. Тоді як же він міг не побачити директора?..

Ця думка буквально похитнула розум Валеріана Семеновича, і він у напівзабутті відкинувся на спинку стільця, схилив набік голову, звісив руки. І тієї ж миті до кабінету без стуку ввійшла Феня.

— Бачила? — директор подивився на фізика.

— Сам винен, — сказала вона. — Не жалій його, Мерлін.

— Ой, Моргана. Не мені вчити тебе терпінню і делікатності. Ну навіщо ти вихваляєшся своїми спадковими знаннями? В цьому немає твоєї заслуги.

— Не можу втриматися, коли чую єресь, — стенула плечима дівчина. — Для нього природа — якась мертва, закостеніла річ. Хіба можна керуватися примітивними правилами, забуваючи, що є вищі закони.

— Ой, молодість, — тихо мовив директор, спрямувавши свій гострий погляд в зелені очі феї. — Який максималізм! Пам’ятаю, і я колись так міркував: усе можу, все мені підвладне. Феню, знаємо й можемо ми багато, але збагни — не все. І чим ми могутніші, тим більше небажаних наслідків дає помилка. А їх, до речі, ніколи не позбудешся, бо знання не бувають повними. Затям собі: якщо ми в одному місці застосовуємо силу чаклунства, то в іншому-неодмінно щось руйнуємо. Це загальний закон, який я назвав Законом збереження ентропії. Я тепер уникаю перетворювати поганих людей у добрих своїми чарами. Такі «добрі» люди не витримають найменших життєвих випробувань. Тільки щоденна праця загартовує й виховує порядну людину. Чаклунство тут може лише зашкодити. Зрозуміла мене, Моргана?

— Так, наставнику, — Феня шанобливо схилила голову.

— Чарівний п’ятак з тобою?

— Як завжди, — вона дістала з повітря палаюче червоне кружальце й показала його директору.

— Допоможи бідолашному Валеріанові Семеновичу.

Майже не торкаючись землі, Феня підійшла до фізика і приклала до його лоба чарівний п’ятак. Гаряче блаженство охопило вчителя, і тонка нитка, на якій трималась його свідомість, обірвалася, — Валеріан Семенович провалився в небуття.

— Віднесемо його додому, нехай поспить, відпочине. А вранці прокинеться із свіжою головою, забувши про все, що тут сталося.

Мерлін і Феня Моргана підхопили фізика під руки, і всі троє, враз ставши невидимими, вилетіли з кабінету, розтанувши в синяві прозорого літнього неба.

6

Прибулець поселився в хаті померлої баби Тодоски. Раз на тиждень, надвечір, його навідував Майстер На Всі Руки.

З повільним важким скрипом відкривалася хвіртка, і на подвір’ї з’являлася могутня фігура Майстра. Він поважно вітався з господарем. Однак не вмів приховати своє нетерпіння і зиркав на космічний корабель. Глухо покашлявши в кулак, заводив довгу розмову про погоду.

Господар схвально усміхався і лише розводив руками. В міру заглиблення Майстра в хащі погодної хронології, помахи рук Прибульця ставали мовби автоматичними, очі скляніли і вже не бачили ні обличчя гостя з грубими, як на скульптурах острова Пасхи, рисами, ні космічного корабля із срібним полиском, ні двору, що густо поріс споришем.

Нарешті вирішивши, що дотримав усіх формальностей, Майстер, наче перед смачним обідом, потирав руки і питав:

— Можна?..

Інопланетянин одним лише поглядом давав згоду, і Майстер залазив у кабіну корабля, з усією пристрастю своєї невгамовної натури віддаючись вивченню великої і доволі цікавої іграшки. Він раз по раз виглядав крізь відкритий ілюмінатор, аби спитати Прибульця про будову тих чи інших механізмів. Гість з космосу ніяково знизував плечима:

— Не знаю. За професією я не космомеханік. Моя основна спеціальність — біологія, а допоміжна — космофілософія.

Пізно ввечері, коли будиночок, старий дерев’яний сарай і космічний корабель, тонули в пітьмі, Майстер На Всі Руки вимикав освітлення, завбачливо проведене всередину космічного красеня, і по драбині злазив на землю. За звичкою довго й ретельно витирав ганчіркою брудні долоні й поважно просторікував про можливі призначення оглянутих механізмів.

— Може бути, — згоджувався Прибулець. — Але, повірте, я точно не знаю. Ніколи не цікавився. Там усе автоматизовано. Досить сісти в крісло, натиснути кнопку і уявити місце, куди хочеш потрапити. Все інше мене не стосується.

Прибулець жив на Другій Горіхівці, яка одним кінцем впиралася в Корогодську, другим — просто в двір рибобази, спорудженої на березі річки. Пісок у дворі, сірий від засохлої риб’ячої луски, не скрипів і не шарудів, а шелестів під гумовими чобітьми рибалок, наче целофан. На дроті, напнутому між бетонними стовпцями, сушилися сітки, забиті водоростями й черепашками.

Вранці тут тріщали човнові двигуни — від’їжджали і поверталися додому рибалки, одягнені в бруднувато-жовті штормівки. Човни, пропахлі рибою і смолою, спритно причалювали до берега. В чітко визначеній послідовності вони розвантажувалися — спершу викидали сітки, а потім рибу, яка сонно тріпалася на піску.

Звісно, не весь промисел здавався на рибобазу. Менша, але безсумнівно краща його частина осідала в ящиках під сидінням на кормі. І спробуйте прогулятися ввечері по Другій Горіхівці — майже з усіх дворів віють неповторні пахощі смаженої риби.

Весною, коли починають діяти суворі заборони на ловлю, запах смаженої риби чомусь ставав ще дужчим, досягаючи максимальної точки тоді, коли зацвітають яблуні.

Тисячі дерев, рясно вкриті білим і рожевим серпанком, виділяли пахощі могутньої сили, викликаючи почуття поетичного захоплення і всеосяжної любові до всього сущого. Здавалося, що саме повітря напоєне щастям і що його можна черпати й пити безконечно, набираючись нових сил і бадьорості.

Саме тоді на Другій Горіхівці багато юнаків починало писати вірші. І на жодній іншій вулиці не могли зрівнятися з ними за припливом творчої наснаги.

Поетичний настрій оволодівав і повсякчас смутними, заклопотаними рибалками. Після смачного сніданку вони на хвильку сідали під білопінням яблуні в садку і розчулено дивилися на своїх заклопотаних дружин, прорікаючи ніжні й чарівні слова, неначе в пору свого юного кохання.

Ось такими вечорами в Прибульця збиралися гості, з нашої житейської точки зору незвичайні не менше, ніж він.

Бували тут Хлопчик і Феня Моргана.

Майстер На Всі Руки вдумливо підставляв великі вузлуваті руки під тепло маленького вогнища, над яким у чавунному казанку на тринозі булькотів куліш.

Садівник з гордістю викладав на дощаний, вкопаний у землю стіл плоди своєї праці.

Мисливець мовчав, внутрішньо зосередившись, аби здивувати присутніх черговою «правдивою» пригодою.

А Прибулець щиро усміхався, привітно поглядаючи на своїх гостей.

У напівтемряві точилася повільна задушевна бесіда.

Різні за вдачею і професіями люди збиралися тут. Однак схожого в них було значно більше, ніж між ними й іншими жителями містечка. Вони палко любили кожен свою справу, вкладаючи в неї всі сили і знання. Це їх і єднало, кликало до спілкування, під час якого вони обмінювалися думками, радилися один з одним, ділилися радощами й печалями.

Садівник не раз, було, мало не із сльозами на очах розповідав про порушення екологічної рівноваги, проклинав ДДТ, який губить усе живе, гірко оплакував долю тварин і рослин, котрі щезли на землі останніми роками.

— Людина витісняє слабших тварин — тигрів, ведмедів, вовків. Багато з них на межі вимирання, бо ми створюємо лише один екологічний ланцюжок, вигідний і зручний нам. Усі інші, необхідні для стійкості біосфери, бездумно й злочинно знищуються. Чи не так?

Співрозмовники слухали не перебиваючи, і Садівник, підбадьорений увагою аудиторії, вів далі:

— Досить одного поштовху — і все. Крах! Катастрофа! Ми, недалекоглядні, навіть не уявляємо, якою мірою наше життя залежить від існування інших організмів, особливо рослин. І ще одне: на традиційні села й містечка, як оце й наше, що не завдає природі видимої шкоди, наступає безжалісний ворог усього живого — велике місто. Воно й зімне Крутояри, сховає первозданну природу під бетонні блоки супербудинків. Наше містечко приречене. Але й назад нема вороття. Гігантське Місто розтрощить Крутояри. Так я собі міркую. Хоча й не хочеться вірити, але…

— Ну ви просто кінець світу пророчите. Жаху нагнали! — іронічно зауважив. Майстер На Всі Руки, відчувши, що заочно піддається анафемі і його улюблена техніка… — А скажіть: з принципових позицій ви не користуєтеся в своєму саду хімічними засобами? Боретесь, так би мовити?

— Борюся як можу, — сухо зронив Садівник. — Вношу посильну лепту.

— Краще б вносили добрива.

Всі чомусь мовчали, ніяково схиливши голови. Але Майстер того навіть не помітив.

— Найголовніше, — авторитетно заявив він, піднявши $гору вказівний палець, — це забезпечити людство невичерпним джерелом енергії. — Тоді розв’яжуться всі проблеми.

— Невже мрієте створити вічний двигун? — в’їдливо спитав ображений Садівник.

— Так, мрію, — ствердно відповів Майстер На Всі Руки і, відкривши закоптілу кришку казанка, помішав черпаком куліш.

— А другий закон термодинаміки?.. — заперечив Хлопчик, згадавши шкільну премудрість. — Він забороняє…

Забувши накрити казанок, Майстер підвівся і врочисто махнув кришкою:

— Природа нічого, ніколи й нікому не забороняє, юний друже. Заборони вигадує сама людина. Тому-то є розв’язання проблеми вічного двигуна, до того ж просте. Я винаходжу не традиційний механічний двигун, а такий, що працюватиме на елементарних частинках. Потік їх невичерпний, бо ж невичерпний і безконечний космос. І мій двигун працюватиме вічно.

Він замовк. Усі знали: тепер, вихлюпнувши те, що наболіло на душі, Майстер довго не зронить і слова. Садівник ображено сопів.

— Розкажіть ви що-небудь, — раптом звернулася Феня до Мисливця, аби розрядити обстановку.

— А що саме? Все одно не повірите…

А Мисливцеві так хотілося, щоб йому вірили, так хотілося в очах цих людей бути мужнім, сміливим і винахідливим.

— Просимо, — знову лагідно сказала Феня, тонко відчувши його внутрішній стан. — Минулого разу ви так захоплююче розповідали, як одним пострілом забили двох тигрів, що стояли поряд.

При слові «забили» Садівник демонстративно відвернувся.

— Та-а… Не варто… — мляво опирався Мисливець. — Ви ж тоді не повірили.

— Чому? — втрутився в розмову Хлопчик. — Ще й як повірили. У нас на Україні тигри — це оригінально.

— Річ не в тім! — обірвала Хлопчика юна фея. — Просто ми хочемо вас послухати.

— Словом… Учора це було, — почав Мисливець, обвівши всіх благальним поглядом. Йому хотілося говорити якомога байдужіше, але голос виказував хвилювання, тремтів. — Здоровенний вепр, тобто дикий кабан, бродив у сусідньому лісі. Страшна звірюка. Бувало, і на людей нападав. Проходу нікому не давав. Стане поперек дороги, немовгора — і спиняються машини. Асфальт у кузовах самоскидів застигає, бетон кам’яніє, людини в невідкладних справах спізнюються. Навіть у машині сидіти страшно-може перевернути. І от полював я в тому лісі зі своєю одностволкою, зарядженою качиним шротом. Зирк — він, лютує, аж піниться. А як відчув, що його смерть прийшла, — ходу від мене. Я за ним навздогін. Біжу, аж дух забиває. Чую, сопе за моєю спиною, бісова личина, наздоганяє!

У темряві закашляли, захихикали в кулаки, а потім не втримались — розкотистий сміх почули, мабуть, на іншому кутку Крутоярів.

І Мисливець ображено насупився.

— Допустимо, що все так і було, але ж як ви його забили, не спиняючись, та ще й качиним шротом? — Садівник допитливо примружив очі.

— А я й не стріляв, — буркнув Мисливець, ще не вірячи в те, що цього разу не вдалося нікого переконати. — Він сам помер, серце розірвалося. А з-під шкури я виколупав купу картечі. Зважив — двадцять п’ять кілограмів. З таким вантажем хіба ж побіжиш? Мабуть, тому й не витримало серце.

Друзі засміялися з нехитрої історії Мисливця і змовкли. Але ненадовго. Раптом підвели вгору голови й відчули, як бездонна чорнота неба всіма зірками невтримно навалюється на них. Урочиста тиша запала над ними, і люди, дивлячись на небо, відчули, як вічність торкнулася їх своїм крилом.

І тоді заговорив Прибулець. І слова його звучали, немов музика. Він розповідав про райдужні спалахи космічного випромінювання, доступні його зору; про барвисті метеоритні дощі на газових гігантах; про могутні сліпучі потоки енергії, яка виривалася із спіралі газу, що вгвинчувався в нейтронну зірку; про громові ревища квазарів, що народжувалися.

— Одначе немає нічого прекраснішого за тихі світанки рідної планети, — зітхнув Прибулець. Признаюся, друзі: корабель мій уже полагоджено. Я міг би полетіти будь-якої хвилини, але…

— Що але?.. — насторожилися гості Прибульця.

— Коли після одного з польотів я повернувся на батьківщину, то застав рідну планету невпізнанною. Я знав, що, згідно з ефектом Ейнштейна, на моїй планеті час ітиме швидше, проте не думав, що за якихось півтораста років будуть вирубані всі ліси, птахи житимуть лише в спеціальних заказниках, а з тварин зостануться тільки домашні, та й то поодинокі види. На десятки метрів углибочінь і на сотні вгору сягнули бетонні громаддя. І я… полетів з тієї планети. Спогади мого дитинства наповнені дзвінкими голосами птахів і духмяними пахощами трав, шумом тінистих гаїв, плавним багатоводдям чистих річок, зеленню луків, по ранковій росі яких колись я бігав босоніж. І я, приголомшений, подумав: що ж згадають мої діти, позбавлені краси й величі природи? Запах асфальту? Оглушливий гуркіт ракет, які стартуватимуть одна за одною? Я не бажаю дітям такого майбутнього.

Прибулець сумно поглянув на Хлопчика і Феню…

Гості пізно розходилися по домівках. І до тих пір, поки останній не зачинив за собою хвіртку, за парканом, що відгороджував двір Прибульця, туди-сюди сновигала його сусідка, баба Тодоска. Розповісти про неї варто окремо.

7

Жила колись у глухому селі юна дівчина Тодося — весела, спритна, завше готова утнути якийсь жарт, просто-таки в дусі гоголівських «Вечорів на хуторі…» В усіх витівках вона верховодила своїми хлопцями-однолітками, які й вози затягували у воду, і ворота знімали із завісів, і собак садили на дерева…

А погожими літніми вечорами, коли місяць, мов золотий човен, мчав крізь хвилясті пасма срібних хмар, дівчата сідали на моріжок під вербою, що схилилася над самим ставом, і неквапом переповідали одна одній страшні небилиці про нечисту силу.

І я пам’ятаю одну з таких історій, яку повідала мені баба Тодоска. Вона запевняла, що сталося те на п’ятий рік її заміжжя. Тодосчин чоловік Макар почав надто заглядати в чарку, пізно приходити додому і лаятися так, що аж вуха в’янули — приплете і чорта і бога.

Однієї ночі повертався він додому. Темно було, хоч в око стрель, на небі ні місяця, ні зірок. Чвалає він навпомацки. Добре, що вдень дощу не було і можна йти навіть посеред дороги.

Раптом чує, як позаду в нього хтось сопе і чмихає.

— Кого там нечиста сила несе? — боязко спитав Макар і про всяк випадок перехрестився. — Це ти, Степане? Чого це ти, сусіде, поночі никаєш?

У відповідь — ні звуку, навіть і сопіти перестало.

— Ну гаразд, — стараючись не показати, що злякався, пробелькотів Макар. — Іди, чоловіче добрий, своєю дорогою, а я — своєю.

Та тільки-но він рушив, знову почулося сопіння. Тоді Макар кинувся бігти, часто спотикаючись і заточуючись. Але переслідувач не відставав.

Коли захеканий гуляка спинився біля свого двору, з-за хмар визирнув блідий місяць і осяяв усе довкруж непевним світлом. Макара ніби хтось смикнув за рукав, він озирнувся, бачить: за ним біжить велика свиня… Чи то з того дива, чи з переляку, який іще не минув, він нервово хихикнув.

— От бісове поріддя, — зітхнув з полегкістю, — добре, що ніхто не бачив. Сорому б набрався! Я ж думав…

— Правильно думав, — людським голосом прохрипіла свиня, повільно сунучи до остовпілого Макара.

Що тут сталося з Тодосчиним чоловіком!.. Важко передати. Після слів свині серце його мало не вискочило з грудей. Підстрибнувши на місці, прожогом влетів на подвір’я.

Забіг у сіни, замкнув за собою двері і став ні живий ні мертвий. Зиркнув у вікно — надворі свиня стоїть на задніх ногах, а передніми зіперлася на стіну, приставила рило до шибки.

— Виходь, Макаре, — насмішкувато рохкає. — Поговоримо про чорта, якого ти дуже часто згадуєш.

Розпатлана, сонна Тодоска, гикаючи з переляку, металася по хаті, потім ухопила пляшку із свяченою водою, почали пригорщею хлюпати на шибки…

Багато таких історій переповіла баба Тодоска. І тільки через десяток-другий років я збагнув, що кожна її розповідь мала чітко означену виховну функцію. То були не сухі повчання, від яких стає нудно і хочеться куди-небудь дременути; з кожної небилиці юний слухач робив недвозначні висновки: лаятися — не можна, напиватися — погано, гультіпачити вночі — небезпечно.

Тодоска народила четверо дітей — трьох хлопчиків і дівчинку. Наймолодший помер у два роки, старший наклав головою на війні в далеких краях. Виросли двоє — дочка й син. Після смерті батька вони перебралися жити в Крутояри — Тодосці хотілося, щоб її діти навчилися міського ремесла.

Син і дочка вступили до училища, по закінченні якого розлетілися, мов птахи, з рідного гнізда.

Тодоска подружилася з такою ж самотньою сусідкою Маланкою. Вечорами приятельки сиділи разом, пили чай і неквапом розмовляли про те про се. Згадували молодість, співали пісень, зітхали. Їхні діти не раз запрошували бабусь їхати до них, глядіти онуків, але знали старенькі, що будуть там зайвими, ніколи не звикнуть до чужого дому…

В одну із зим померла вірна подруга Маланка, поховали її, а в порожній будинок поселили якогось Прибульця, котрий нібито прилетів сюди із самого космосу. Не один рік сюди крізь зірки продирався.

Залишившись без щирої і вірної сусідки, баба Тодоска дуже нудьгувала. Щовечора никала вздовж паркану своєї колишньої подруги, прислухалася до розмов на подвір’ї. Коли гості Прибульця розходилися по домівках, бабуся ставала на ослінчик і, тримаючись обома руками за штахетини, питала:

— Ти був там, угорі. Скажи мені, бог є чи нема?

— Нема, — з незмінним спокоєм відповідав Прибулець. — Немає і, певне, не буде.

— Антихрист. — Тодоска невдоволено злізала з ослінчика. Вона зникала за парканом і все обурювалась. — Анафемська душа. Гаспид! Бачив, а не хоче признатися.

Кілька вечорів підряд вона не обзивалася до Прибульця, гарячково думаючи над тим, як краще вивести його на чисту воду. Але терпець увірвався, вона таки знову стала на ослінчик:

— Ти бога бачив?

— Не довелося, — звично відповів Прибулець, заливаючи водою з відра пригасле багаття.

Бабуся засміялася:

— Не бачив, а кажеш, що не довелося! — І переможно сховалася за парканом.

Випереджаючи події, хочу сказати, що зникне баба Тодоска з Крутоярів. Зв’язавши свої небагаті пожитки в невеликий клуночок, босоніж подасться з містечка в село своєї юності, щоб лишитися там назавжди.

8

Прошумів і відійшов у минуле останній екзамен. Нарешті одержано свідоцтво про закінчення середньої школи. І настали останні канікули, хоч назвати їх так можна хіба що умовно…

Тепер роби що завгодно. Можна прокинутись о дев’ятій, поснідати о десятій, потому неквапом завітати до Прибульця, Мисливця чи Садівника. В крайньому випадку до Майстра На Всі Руки, аби вкотре подивуватися винахідливості, з якою він заспокоював себе, знаходячи сотні нових причин, що саме зараз не дають змоги побудувати вічний двигун.

А ще можна сходити в кіно — на будь-який сеанс. Або взяти тітчину господарську сумку, почвалати до молодого, прогрітого щедрим літнім сонцем сосняка за річкою і там подихати духмяним запахом смоли, назбирати обліплених сосновими голками маслюків.

Ну а найліпше з самого ранку разом з Фенею Морганою рушити на пляж, захопивши з собою запашних яблук.

Феня граціозно біжить по вологому окрайку берега, а Хлопчик наздоганяє її. Слід від дівочих ніг — маленький, акуратний, і це чомусь радує й хвилює його. Яка швидкоплинна ця радість, і хтозна, чому саме спогад про неї не раз відгукнеться в далекому майбутньому, викликаючи в душі дорослого Хлопчика відчуття щастя впереміш з гірким смутком…

Одного погожого ранку Хлопчик ішов безлюдною вулицею, роздумуючи, куди податися, коли раптом почув знайомий голос:

— Здоров був, Хлопчику! — весело привітався Садівник і витер долонею спітніле чоло. — Як справи?

Хлопчик знизав плечима:

— Так собі. А ви не бачили Прибульця?

— Бачив. Яблук хочеш? Здається мені, що вони без тих клятих хімікатів і добрив мають кращий смак. Бери їж. А Прибулець пішов у місто, кажуть, на нього якусь анонімку написали…

— Анонімку?.. — перепитав ошелешений Хлопчик.

Він ніяк не міг збагнути, що можна написати про кришталево чесного Прибульця, доброго Мисливця, про Феню… Знав він лише те, що й усі жителі Крутоярів — анонімки пише якийсь громадянин, підписуючись завжди однаково: Доброзичливець.

Складаючи свої підкидні листи, Доброзичливець був глибоко переконаний: його всевидюще око здатне проникнути не лише в таємні діяння людей, але й у їхні помисли. Всі, про кого він пише, мусять жити в страху, це піде їм на користь. Такою лобовою логікою він керувався.

Якось по Крутоярах блискавично пролетіла чутка, що анонімника виявлено: на одному невеликому підприємстві місцевого значення чоловік пенсійного віку розписався у відомості на зарплату: Доброзичливець. Але одні подейкували, що той чоловік просто пожартував. Інші стверджували: саме він і шкрябає анонімки. Однак чітких доказів не мали.

Тим часом анонімний автор «доброзичливих» листів залишався в таємниці, безпечно почувався і лише єхидно посміхався, коли чергова комісія за його доносом розбирала ту чи іншу «важливу справу».

Давно він виношував мрію написати анонімного листа на дивну компанію Прибульця. Але, як підказувало йому професійне сумління, перш ніж писати, треба безпосередньо на місці ознайомитися з ситуацією. І Доброзичливець вирішив під виглядом страхагента провідати кожного з компанії інопланетянина.

Спершу завітав до Прибульця. Той сидів у дворі на складеному стільці, перегнувшись майже навпіл і поклавши підборіддя на гострі коліна. Його синюваті повіки були напівприкриті.

— Страхувати життя будемо? — голосно запитав Доброзичливець.

— Що?.. Життя страхувати? Але ж у мене його немає.

— Як це немає? — вкрай спантеличений Доброзичливець сів на лавку. Голова в нього пішла обертом. Хіба можна таке говорити! — Що значить — немає життя?

— Двома словами цього не поясниш. У вас, землян, не існує відповідних понять. Річ у тім, що на випадок так званої першої смерті моє функціонування зовсім не припиняється, а переходить на якісно інший рівень, де морфологічні структури, які забезпечують перманентність функцій, мають фізично інший субстрат. Не на рівні молекул, а на кварк-глюоннім рівні. Сказавши, що в мене немає життя, я маю на увазі: моє функціонування відрізняється од вашого життя. Я не маю життя у вашому, земному розумінні. Ясно?

— Так, так, ясно, — Доброзичливець подумав, що Прибулець просто глумиться над ним. — Релігію проповідуєте? Опіум для народу?! Яке може бути життя після смерті? Ніякого. Отже, потойбічний світ пропагуєте? А прикриваєтесь мудрими слівцями!

— Здається, ви прийшли, щоб страхувати? — Прибулець примружив очі й позіхнув.

Доброзичливець відкрив рота, хотів був щось сказати, але тільки махнув рукою і вискочив за хвіртку.

Йти до Садівника й Мисливця бажання вже не було, і без того поганий настрій геть зіпсувався.

Увечері Доброзичливець поклав перед собою паку білого паперу, вставив у ручку новий стержень і замислився, втупивши погляд на неоковирний малюнок на шпалерах. Одне зрозуміло: примітивною атакою цих порушників спокою і нормального життя не візьмеш. Почнуть вивертатися, шукати всілякі пояснення і аргументи. Треба написати так, щоб напевне врятувати жителів містечка від згубного впливу цих голослівних фантазерів.

Доброзичливець довго сидів над чистим аркушем паперу.

Нарешті специфічна, особисто ним випещена муза, прилинула до нього. І полилися на папір потоки слів… Завершила твір настійна вимога: «рішуче покласти край неподобству!» Того ж вечора каліграфічно переписану анонімку було ретельно вкладено у конверт і вкинуто до поштової скриньки.

Тепер лишалося чекати на реакцію відповідних органів.

9

Теплого червневого дня, коли спекотне сонце котилося на захід, в кімнаті № 13, вікно якої виходило просто на вулицю Корогодську, зібралися наші герої. Розгублено перезираючись, стояли вони в млосній задусі приміщення і раз у раз поглядали у вікно. Вулицею саме поверталися з пляжного відпочинку розморені, рожевощокі, в білих кашкетиках і кольорових сорочках жителі Крутоярів. Вони весело, безтурботно сміялися, жваво розмовляли. І від того на душі у наших героїв ставало ще тривожніше.

На щастя, чекали вони не довго. Інструктор — веселий молодик з розкішною шевелюрою — влетів до кімнати, підморгнув схвильованій компанії і, зиркнувши на годинник, бадьоро заявив:

— Не хвилюйтеся. Анонімка, звісно, ідіотська. Але ж ви самі розумієте: кожному доведеться написати пояснення. Формальність, однак…

— Про що там набазграно? — не втримався Садівник.

— Нісенітниця. Вас, Садівник, звинувачують у тому, що ви нібито вирощуєте якийсь опіум. Про Прибульця сказано: небезпечний у протипожному відношенні, бо й так надто гарячий, а коли захворіє, то просто-таки палає вогнем…

Присутні розуміли, як і попередні, ця анонімка — плід хворобливої уяви підлої людини, котра своїм лихим оком зирить у чужу хату.

— …Мисливець звинувачується в бракон’єрстві. А ти, Хлопчику, в хуліганській поведінці: у старих бабусь з рук видираєш торбинки з хлібом, очі котам виколюєш…

Мисливець засовався на стільці, люто блимнув очима:

— Ну хай про нас, дорослих… А от навіщо Хлопчика зачіпати? Дико! Я не кровожерний, але…

Інопланетянин скривився, наче в нього боліли зуби, на його тонкій пташиній шиї ритмічно пульсувала жилка.

— Не людська психологія, — буркотів він собі під ніс. — Ні, не людська…

— А про мене що надряпав мерзотник? — сумно поцікавився Майстер На Всі Руки й поклав на стіл кулаки-гирі.

— Що ви таємно клепаєте самогонні апарати і продаєте населенню по спекулятивних цінах.

— Що-о?… Самогонні? — Майстер здивовано викотив очі. Ця безсоромна брехня вразила його в саме серце — кулаки розслабились, голова опустилася.

— Та не зважайте. Ми розуміємо, що вся та плітня не варта уваги. Одначе порядок є порядок, а тому пишіть пояснення. — Інструктор ще раз глянув на годинник і з полегкістю зітхнув. — Оце й усе. Пояснення віддайте секретарці.

Цієї миті двері прочинились, і до кімнати влетів Доброзичливець. Губи старого пасквілянта тремтіли, оголюючи верхні зуби — великі й гострі, мов у щура.

— І на вас анонімка? — запитав Садівник.

— Не варте уваги, кажете? — гримаса гніву спотворила обличчя «страхагента». — Це ж чому, дозвольте вас спитати?..

У кімнаті нараз запала мертва тиша — всі були приголомшені таким одкровенням. Он, виходить, хто весь час каламутить воду, складає брудні пасквілі на жителів Крутоярів.

— Прошу, негайно вийдіть звідси! — наказав Інструктор і ступив крок до анонімника.

— Усі ви себе занапастите! — заверещав Доброзичливець. — А ти, Хлопчику, ти… від тебе всі напасті! Це через твої кляті фантазії у нашому містечку коїться казна-що!.. Та вже недовго тобі лишилося чаклувати. Завтра тобі виповнюється шістнадцять, я знаю, у мене все зафіксовано. Ніяких див ти вже не витвориш. І це містечко стане нудним. Ти побачиш життя таким, яким воно є насправді, а не вигаданим. Спробуєш пожити без своїх викрутасів, як усі нормальні люди.

І він хутко зник за дверима. Хлопчик розгублено дивився на присутніх:

— Це правда? Йому не відповіли.

— Ну, скажіть, це правда? — голос Хлопчика затремтів. — Ви ж ніколи не обдурювали мене, завжди казали тільки правду…

— Бачиш, Хлопчику… — почав був Садівник і знічено замовк.

— Розумієш, дорогенький… — Майстер На Всі Руки хотів доповнити Садівника, але теж не знайшов слів і тільки махнув рукою.

— Може, ти, Мисливцю, поясниш мені?

— Шкода тебе… І всіх нас…

— Спасибі… друзі… я, здається, починаю розуміти вас. Мені пора йти. Побуду сам, спробую розібратися в усьому.

Пригнічений і розгублений, поплентався Хлопчик додому, йому страшно було навіть подумати, що завтра він стане іншим. Так хотілося, щоб усе навколо лишилося таким, як і досі, — радісним, цікавим, незвичайним. Щоб були на світі чудеса, без яких життя стає сірим і буденним, нудним і одноманітним.

Аж біля оселі Прибульця він опам’ятався. І тут збагнув, чому прийшов саме сюди. Хлопчик підійшов до ракети і по драбині видерся вгору. Перед тим як закрити люк, роззирнувся — внизу, в зелені дерев, потопали чепурні будиночки; давно нефарбований, місцями проіржавілий дах будинку Прибульця здавався тепер таким милим його серцю. А он і акуратна грядка в городі бабусі Тодоски. Може, все це він бачить востаннє…

Хлопчик зітхнув і рішуче ступив усередину ракети. В рубці сів у вузьке крісло. Весь простір перед ним застилав великий зеленуватий пульт. Поки що мертвий і тьмяний. Ось і величезний екран для управління і контролю, схожий на електронне табло стадіону, праворуч на стіні червоний важіль. Хлопчикові пригадалися розповіді Прибульця про свою ракету.

— В техніці я погано розбираюсь, — казав інопланетянин. — Та мені й не треба її знати. Досить запам’ятати основні принципи. Для польоту практично потрібно небагато навиків. Техніка ускладнюється, людина вишукує нові досконалі способи керування нею. В моєму кораблі немає численних кнопок і важелів. Досить тільки ввімкнути енергосистему корабля — решту зробить машина. Пілот лише уявляє місце, куди він бажає летіти. Щоправда, це не так просто, як здається. Треба добре тренувати свою уяву і вміти максимально зосередитись. Переважна більшість землян на моєму кораблі не змогла б відірватися навіть від землі.

Хлопчик зачудовано дивився на єдиний на кораблі важіль і думав: «Куди полетіти? Може, до гігантської зірки Бетельгейзе? Чи до надщільної зірки Кейпера, що в сузір’ї Кассіопеї? Чи на планету Руна, оповиту сяйвом вічних райдуг? Туди, де вранці паморочиться голова від аромату квітів і багатоголосого співу птахів. Прибулець так захоплююче розповідав про неї».

Рука Хлопчика пересунула важіль, і корабель, загувши, легко відірвався від землі. Минуло кілька секунд, і він безслідно зник у небі. На місці стоянки жовтів слід від ракети — жовтий круг на зеленому моріжку.

Не минуло й години, як Таїсія Іванівна дізналася про зникнення Хлопчика. Вона примчала з чергування до двору Прибульця на вицвілому, болотного кольору уазику «швидкої допомоги». Огрядна фельдшериця підбігла до інопланетянина, який флегматично дивився вгору, ніби ще сподівався побачити свою ракету.

— Де він? — заголосила Таїсія Іванівна. — Куди зник мій племінник? Чому ніхто не спинив його? На яку зірочку дивитимусь я тепер вечорами, заливаючись гіркими сльозами? А це єдине, що мені лишається. Ну, скажіть, що робити?

— Я думаю про це, — Прибулець перевів на неї погляд.

— Гаразд, — раптом спокійно мовила Таїсія Іванівна. — Хто може повернути мені дитину? Ви?

— Ні.

— А Майстер На Всі Руки? Він же такий мудрий, такий роботящий. Колись кран нам хотів полагодити. Дуже складний кран був, нічого в нього не вийшло тоді…

— Він теж не зможе повернути.

— Хто ж тоді? Хто?!

— А чи варто його повертати?

— Що-о?! Та як ви можете таке казати? Стільки сил віддала, щоб поставити його на ноги! Хто ж тепер утішить мене на старості років?

— Якщо так…

— Саме так! Лише так! І дійте, негайно дійте! Або ж порадьте, що мені робити! Це ж ви винні, що він полетів — залишили напризволяще ту свою кляту бандуру!

— У вашому містечку багато див. Саме це і є рятівна лінія.

— Мерлін поїхав в Алушту, — гарячково розмірковувала Таїсія Іванівна. — Моргана! Треба її просити. В ноги впаду, але вмовлю…

За хвилину уазик зірвався з місця і зник за поворотом.

Прибулець ще раз глянув у небо, скрушно похитав головою і пішов до будинку.

Таїсія Іванівна знайшла Феню на городі. Та підгортала молоду картоплю.

— Феню, дитино, я до тебе! — гукнула тітка Тося від хвіртки. — Ти чула, що мій шибеник накоїв?

— Чула.

— Сонечко моє, поверни його. Ти ж не така, як усі ми, ти — фея! Феня замріяно подивилася на Таїсію Іванівну.

— Навіщо?

Тітка Тася аж підскочила:

— З Прибульцем змовилася? Невже ти не розумієш, що Хлопчика треба повернути? Він нам потрібен. Навіщо йому той космос? Що він там забув? Допоможи… Зарадь моєму горю! Хочеш, стану на коліна…

Феня співчутливо подивилася на неї.

— Добре. Допоможу. Мабуть, від долі не втечеш…

— Ходімо, ходімо, рідненька! — заметушилася тітка. — Я на машині, за дві хвилини будемо в Прибульця…

Феня зупинилась на місці старту корабля. Вона заплющила очі, підняла голову й так надовго завмерла. Обличчя її закам’яніло, рот напіввідкрився, а руки повільно поповзли вгору — між ними голубим маревом тремтіло повітря.

Нарешті Феня опустила голову й руки. Розплющила очі н стомлено подивилася на Прибульця і Таїсію Іванівну, ніби бачила їх уперше.

— Заспокойтесь, Таїсіє Іванівно, — прошепотіла дівчина. Хлопчик скоро буде вдома. Я зробила все, що могла.

10

Корабель ніс Хлопчика космічними просторами з неймовірною швидкістю. Під час польоту ожив екран, поверхню якого перетинали дві лінії: нижня — червона, верхня — голуба. Червона весь час була рівною, а голуба вигиналася змійкою, повільно наближаючись до червоної. Прибулець колись пояснював: червона показує розрахункову, голуба — справжню траєкторію польоту. Але як вивести корабель на розрахункову траєкторію, Хлопчик не знав.

Він летів уже кілька годин, і політ уже не тішив його так, як у перші хвилини. Щось непокоїло його, не давало зосередитись — перед очима стояли уквітчані яблуневі садки, чулися гудки нічних пароплавів, хвилював запах сирої річкової води і густий аромат матіол, від якого одночасно хочеться і плакати, і сміятися.

Він згадав Феню Моргану, її ніжну усмішку, мелодійний голос. І йому так захотілося додому, що аж сльози навернулись на очі.

Таїсія Іванівна перша помітила корабель, що приземлявся. Срібляста дзига, ледве висвітлена блідим місяцем, спускалася з неба. Нарешті вона легко й плавно тицьнулася точнісінько в те місце, де стояла раніше. Тітка підбігла до корабля.

— Повернувся, радість ти моя! Мисливцю! Садівник! Йдіть-но сюди! Хлопчик на Землі! А ти, Феню, чому не йдеш? Це ж завдяки тобі ми бачимо Хлопчика живим і здоровим!

Фея стояла неподалік усім своїм виглядом показуючи: її зовсім не цікавить те, що тут діється. Вона лиш подумала: «Така вже наша жіноча доля: спускати чоловіків з неба на землю».


На другий день Хлопчик прокинувся пізно. На тумбочці біля його ліжка стояв пишний букет червоних гладіолусів. Там же лежала записка: «Вітаю з днем народження, моє золотце! Цілую тебе! Я на чергуванні. Борщ у холодильнику, млинці на столі. Буду ввечері. Тітка Тася».

«Як же це я забув?.. Сьогодні ж мені шістнадцять!» — радісно ляснув долонею себе по лобі. Але радість швидко змінилася тривогою. Хлопчик згадав лихі віщування пасквілянта-анонімника. Неприємний холодок поповз поза спиною: невже він став зовсім іншим і життя втратить для нього будь-яку привабливість?.. Треба негайно перевірити.

Сяк-так умившись і пригладивши долонею неслухняну чуприну, Хлопчик вийшов з будинку. Звично завернув праворуч у перший провулок — до Прибульця. Важке передчуття не полишало його, він відчував: сталося непоправне. Корабля на тому місці, куди він учора приземлився, не було. Прибулець покинув їхнє містечко, навіть не попрощавшись!..

Хлопчик увійшов до будинку. В кімнаті на столі лежав аркуш паперу, змережаний красивим почерком. Прощальний лист Прибульця! Хлопчик прочитав: «Усе стає на свої місця. Чудес більше не буде. Немає мені притулку. Тобі такому — теж. Ви, люди, змінюєтеся разом із світом, в якому живете. Прощай, Хлопчику! Я любив тебе!..»

— Прощай, інопланетянине, — прошепотів Хлопчик. — Я ніколи тебе не забуду.

Він вийшов на вулицю. Зникли неспокій, хвилювання. Лише важкий камінь на серці не давав дихати на повну силу. Віщування Доброзичливця починали збуватися.

З відчинених вікон сусіднього будинку лився солодкоголосий спів: «Який чудовий цей світ, подивись…»

Дома він сів у старе крісло перед увімкнутим телевізором і довго бездумно дивився на екран.

Увечері Таїсія Іванівна прожогом влетіла до хати. Угледівши пригніченого Хлопчика, все зрозуміла й весело защебетала:

— Чого зажурився? Нещасний! Казочку в нього відібрали! А мільярди людей живуть звичайнісіньким життям і не рвуться за хмари. Працюють, ходять по землі, виховують дітей. Мріють теж, звичайно, але ж за межі не виходять…

Хлопчик демонстративно відвернувся.

— Не згоден? Тоді послухай: усе тобі давалося без будь-яких труднощів, без найменшого твого зусилля. А що даремно дісталося, те не шкода й втратити. Чи не так?

— Не знаю, тітонько, — байдужим тоном відповів Хлопчик. — Не здатен я сьогодні мислити. Важко мені. Не можу я більше тут зоставатися. Поїду.

— Куди?

— До великого міста. Подам в університет документи. Я вже все вирішив. Завтра й поїду.

У тихій зажурі тітка сказала:

— Вирішив — їдь. Речі зараз складу.

11

Автобус, як завжди, запізнювався. Тітка і Хлопчик стурбовано поглядали туди, звідки мала підкотити машина. Говорили про те про се, відчуваючи, що їх уже розділяють кілометри й роки.

Нарешті, натужно завиваючи, до станційного будиночка під’їхав старий ПАЗ, якому б давно годилося зайняти місце серед музейних експонатів. Двигун торохкотів, чмихав, кузов деренчав.

Пасажири з’юрмилися біля передніх дверей; задні, судячи з усього, давно не відчинялися. Кожному хотілося зайняти найзручніше місце. За сльозами тітка не бачила племінника. Вона хотіла усміхнутися, щоб підбадьорити Хлопчика, але нічого з того не вийшло, обличчя її лише жалібно скривилося.

Нарешті всі повсідалися, заскреготіла коробка передач, і автобус, смикнувшись, рушив.

Коли автобус проїжджав повз молочний магазин, Хлопчик раптом побачив Феню Моргану. Невже й вона стала звичайною? Із-за хмар блиснуло вранішнє сонце, і тієї ж миті за спиною феї спалахнуло золотисте сяйво. Потім воно щезло. Що то було? Може, платтячко блиснуло в сонячних променях? А може, й справді — крила?..

Автобус прогуркотів по мосту через річку і вихопився за місто.

Хлопчиком заволоділи думки про майбутнє, яке чекало на нього.

12

Після від’їзду Хлопчика всі помітили — з Крутоярів почала зникати молодь. Обезлюдніла завжди така галаслива, гомінка Корогодська. Напівпорожній кінотеатр не виконував план. В кутку танцювального майданчика тупцяло всього кілька пар. А одного вечора сюди взагалі ніхто не завітав.

Якось по Крутоярах полетіла чутка: десь у далеких краях розгулявся вулкан.

До вечора землю й дахи будинків укрив сантиметровий шар пилюки.

Схоже було, що таки вулкан, і люди мусили серйозно замислитися над своїм майбутнім. Усі тільки й говорили про те, що буде з містечком. Кілька тижнів люди боролися із стихією. Але сили й терпіння крутоярців вичерпувались, а вулканічна пилюка все летіла й летіла.

І населення почало покидати Крутояри. Через кілька днів у містечку залишилося два чоловіки — лікар-психіатр Андрій Григорович і старий Михайло.

— Як я звідси поїду? — казав Андрій Григорович. — Поки житиме тут хоч одна людина, мушу зоставатися. А раптом моя поміч потрібна!

У поспіху всі забули про старого Михайла. Останніми місяцями до нього ніхто не звертався — у містечку, на диво, не помирали.

Сторож сидів у своїй кімнатці — спокійний, відчужений. Старий повністю втратив зв’язки з довколишнім світом, поринув у спогади. І чим далі його пам’ять висвічувала події минувшини, тим яскравішими і барвистішими вони йому уявлялися.

Пізно ввечері він підвівся, дочвалав до дверей, відчинив їх.

До свого будинку він більше не повернувся.

Через кілька місяців пил з вулкану повністю вкрив містечко. Від Крутоярів нічого не лишилося. Якимось чином згадка про них зникла з літопису. Немає містечка і на географічній карті.

* * *
Спливло багато років. Хлопчик виріс, закінчив медінститут, одружився, його суджена — теж лікар. Мають сина Славка — непосидючого, невгамовного, як і всі діти.

Влітку, у вихідні, колишній Хлопчик неодмінно виїжджає відпочивати на природу. Багато часу він віддає вихованню сина. Славко росте звичайним хлопчиком. Щоправда, останнім часом за ним почали помічати деякі дивні речі: то раптом зграя птахів його супроводжує, коли він іде в дитсадок, то двигуни в машин глухнуть, коли вулицю переходить…

Примечания

1

1054 р. в сузір’ї Тельця стався спалах наднової зірки. На місці того спалаху виникла крабовидна туманність.

(обратно)

2

Моя провина, моя величезна провина! (лат.)

(обратно)

Оглавление

  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11
  • 12
  • *** Примечания ***