У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий [Андрій Химко] (fb2) читать онлайн

Андрій Химко У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Крізь тернії — до зірок _{Рецензія на роман Андрія Химка (Хименка) «У пазурах вампіра»}

Перед нами досить обсягова друга частина художньо-історичного роману відомого письменника-черкасця Андрія Химка, який ще за життя підготував твір до публікації.

Перша частина роману вийшла друком 2008 року на замовлення Головного управління з питань внутрішньої політики Черкаської обласної державної адміністрації, отримавши схвальні відгуки преси і багатьох читачів.

Головним героєм твору є Петро Янчук, в якому вгадується образ самого автора. Отже, роман Андрія Химка суто біографічний. Тому автор із таким знанням описує давні події. Підтвердженням автобіографічності твору є навіть відомі вірші А. Хименка, які він інколи подає на сторінках роману, зокрема, «Циганка дивилась в задумливу даль...», «Дівчино хороша! Дівчино, чия ти?..» та інші.

Попри художню вартість твір є також цінним історичним документом про часи перебування України під московсько-комуністичним пануванням, про часи нищення української нації, взагалі, і про нищення високої духовності в людях, зокрема.

У передмові до свого роману, опублікованій у першій частині, автор застерігав читачів, що його твір не позбавлений деякої фрагментарності, є в ньому певні невмотивовані часові розриви між окремими розділами, не всі розділи написані на одному високому художньому рівні. Він це обумовив важкими умовами творчої праці під постійним наглядом і нелюдським тиском КДБ, як при відбуванні ним тюремного ув'язнення на Півночі, так і при проживанні у Черкасах, про що можу свідчити і я, як довгорічний черкаський творчий приятель Андрія Хименка. Це яскраве свідчення його самокритичності і розуміння, що справжня література має бути художньо і правдивою, і довершеною, аби служити людям. Тобто рамку художньої вимогливості він ставив перед собою досить високо.

Відзначені ним у передмові застереження помітні також і в деяких розділах другої частини роману, але це не знецінює всієї цілісної картини твору.

Якби автор був тепер живий, я порадив би йому прорідити велику кількість епіграфів перед окремими розділами роману. Хоч їх число свідчить про енциклопедичну ерудицію А. Химка, але не всі вони однаково слушно служать художній канві твору. Проте це моє зауваження побіжне. Воно — знак того, що я й тепер не можу обійтись без скромних зауважень, як колишній довголітній літературний консультант і видавничий редактор.

Друга частина роману «У пазурах вампіра» починається подіями у Чигирині, де юнак Петро Янчук сиротою виживав, працюючи у місцевій комуні, і закінчується описом повернення у Чигирин його, пораненого солдата, який потрапив в оточення німецьких військ під Полтавою.

А між цими двома чигиринськими епізодами — довга і важка дорога нашого героя, боротьба за виживання у важких умовах радянської дійсності. Це дорога талановитого юнака, патріота, який, долаючи неймовірні труднощі голодоморних років, тягнеться до науки, навчається одночасно в технікумі і в інституті в Черкасах, згодом вчиться у Дніпропетровську.

Одночасно з навчанням працює (не без різних пригод) вихователем у черкаській колонії для малолітніх злочинців.

Літературний хист спонукав хлопця до літературної творчості, до чого його ще більше надихнула зустріч у Києві наприкінці 1930-х років з відомими українськими поетами Максимом Рильським і Андрієм Малишком.

А потім — армійська служба, участь у фінській війні і схожий на детективну пригоду відступ з червоноармійськими військами під тиском ворожого німецького наступу. Небезпека на українського хлопця чигала як збоку німецької зброї, так і збоку пильних червоних комісарів та військових начальників.

Шлях Петра Янчука важкий, тернистий, та одночасно він світлий, бо в юнака міцніла любов до України, до людей з рідної Черкащини, бо його живили спогади і помста за свій рід, знищений більшовицькими вампірами, які прирекли його на сирітську долю.

Попри трагізм особистого життя і життя всього рідного народу герой роману Андрія Химка не втрачав віри в перемогу людяності над насильством. Його шлях — це шлях «крізь терші — до зірок».

Ця головна ідея художньо-документального роману «У пазурах вампіра» робить його потрібним для сучасних читачів і особливо для черкаської молоді, адже головні події твору відбувалися у рідних для неї місцях.

Майбутні читачі будуть вдячні теперішнім керівникам Черкаської обласної держадміністрації за підтримку у виданні другої частини роману Андрія Химка (Хименка) «У пазурах вампіра».

Я в цьому не сумніваюся і як колишній черкасець, і як літератор із чималим стажем творчої роботи.

27.07.2016 р., м. Київ

ВАСИЛЬ МАРСЮК,

член Національної Спілки

письменників України

Передмова

Ще ледь сконали в пам'яті процеси «промпартії, шахтинський, інженерів фірми „Метрополітен Вікерса“, терористичних актів, недоліків у всесоюзній кочегарці, зінов'єво-риково-каменєвщини», тощо та маршево-фанфарно підбилися підсумки небачених успіхів першої історичної п'ятирічки, — звичайно, без жодної згадки про понад сім мільйонів задушених голодомором в Україні, не рахуючи Кубанщини, та про відмову Постишева від пожертв західноукраїнських селян з робітниками і Віденського комітету допомоги голодуючим України на чолі з кардиналом Ініпером, чиїми стараннями й коштами було зібране збіжжя і у вагонах доставлене на кордон під Волочиськ, де простояло в ешелонах на коліях, поки й не зіпріло, — як уже почалися підсилення свавільцями-партократами класової боротьби зі «зловмисниками, змовниками, буржуазними націоналістичними рештками, новою та робітничою опозиціями, демократичними централістами, ухилістами, перегибниками, шкідниками-отруювачами» та іншими «контрреволюційними елементами», які, згідно трактатів вождя народів, після перемоги соціалізму в одній країні, певно, будуть чисельнішати і озлоблюватися.

Декларативно і на весь голос оголошувалося про розширення людських прав у сатрапії, але при тому величезна партійно-імперська тигельно-селекційна лабораторія «диктатури пролетаріату» зміцнювала свої знищувальні сили, тоталізувала — за рахунок уже масово осуджених та репресованих «ворогів, агентів, буржуазних елементів, шкідників, саботажників» — набори свавіль, терорів, жахів діями пильнооких динозаврів-інтернаціоналістів ново-монархії, які, удесятеряючись, розкручували геноцидний маховик «прогресу» в заселенні та освоєнні по-царськи Півночі й Сибіру, проводячи досліди уже не на групах інонаціоналів, а демографічно переселяючи цілі інонароди, завбачливо калічачи і їхні покоління русифікацією, асиміляцією та тортурним вибиттям із них самобутності і пам'яті про минуле своїх родів. Офіційними виконавцями отого шабашу були наслідувачі ЧК, ЧОНу, ОДПУ-НКВС, як і продзагони по революції.

Проголошену «індустріалізацію країни» очолили вірні тиранові кати А.Вишинський, Л.Шейнін, І.Акулов, В.Ульріх, І.Матулевич, А.Горячов, при яких, як гриби по теплому дощу, виросли Паукер, Волович, Чорток, Гай, Рогінський, Муралов, Богуславський, Дробніс, Сокольников, Серебряков, Угланов, Ягода, Єжов, Носков і Норкін. Машина смерті, завдяки дикому запалу мільйона «компетентних» гвинтиків та при схваленні безликою громадськістю, діяла активно, злагоджено і безперестанно проти тих, кого вважала «контрреволюційними елементами». І Боже наш! Кого тільки і в якій тільки кількості кати врешті не укокоськали у своїх катівнях! Історія ніколи того не підрахує, бо в росоімперії приховування злочинів було, є і буде нормою! Дізнатися про те хоч частково можна буде лише по сконанні сатрапа, а більше — при повному демонтажеві імперії — аж до основ!..

Патологічна проімперська жага до погромного самовладдя Сталіна-царя і його придворних-поплічців набирала все більш варварської якості, більшої навіть за Петрову й Катеринину, досягаючи параної у своїй хижості й звіриності. Винищення «світочем епохи» навіть потенційних опонентів та противників лягло в основу його мети втриматися у кріслі диктатора — під особистою охороною НКВС в особах Паукера, Воловича, Чортока, Гая та цілих армій пильних терористів. Знищенням отих опонентів по закордонню відали убивці Берман-Юрин, Шпігельглас, Фріц-Давид, тощо під недремною зверхністю Слуцького. Жертвами їх були, серед безлічі інших, і С.Петлюра та Є.Коновалець, як сепаратисти, небезпечні для «неділимої», в якій переродилося вже все: правда — у повну брехню, закон — у брутальне і розбещено-цинічне беззаконня, статті Конституції — у паперовий глум і глуз, війна — в мир, суди — в самосуддя Лінча, марксизм — у мракобісся росо-шовінізму і єдино-неділимства «Першої у світі» для загарбання всього світу.

Про те, що в накреслених планах «батька народів» і генсека на першому місці був загарб світу, крім закликів до пролетарів, що мали з'єднатися з ново-імперією під її клешнями, і крім збільшення її армії та підсилення озброєності й чисельності касти «бійців невидимого фронту», свідчила і мусована несамовита пропаганда воєнізації населення всієї великотабірної кошари. В дитсадках, яслах, школах, серед молоді, студентів, резервістів, спортсменів, у військових закладах розвернулася неймовірна за масштабами підготовка до війни, — звичайно ж, «за мир». В армії навіть помічникам командирів рот — при безкоштовному обмундируванні, квартируванні та переміщенні — почали видавати двоокладні, порівнюючи з ученими, ставки. Воєнізувалася промисловість — під експлуатаційно-тріскотливе базікання про соціалізм і комунізм, які оберігав, як зіницю ока, держава в державі НКВС, в тому числі, і від «несвідомих елементів»: батьків, матерів, братів та сестер. В Україні богували тоді наркомюст Михайлик і нарком вчорашнього ОДПУ, а тепер НКВС Балицький, — зрозуміло, «під мудрим керівництвом вождя народів».

Як не парадоксально, але допомагав «світочеві народів»-маніпуляторові та його камарильї вовкулаків і тепер, як і по революції, так званий «капіталістичний світ». Допомагав тим, що й знати не хотів по-справжньому агресивної зроду-віку натури ново-монархії Росії, бачачи її, прикриту серпом і молотом, зірками та червоним полотнищем, таки союзником народів, а не його кабалою, гніздом комунізму, а не імперності. Ні першого, ні другого і в натяках насправді в ній не було. Інтуїтивно чуючи загрозу собі, світ продовжував іти наступом не на інсайта-росоімперію, яка, відтягуючи його увагу ідеями комунізму і союзництва, роками смертельно разила його ярликами в саме серце, а тільки на її облудну паплому-міраж, — звичайно, під впливом політологів-неділимців та безлічі оплатно замилуваних вождем агентів і убивць.

Започалася ота сліпота світу до великосатрапії дуже давно, повторилася т.зв. Ара в 1919-1921-х роках Гуанро і продовжувалася довголіття іншими, що діточо-наївно допомагали, так і не знаючи, кому та допомога перепадає насправді, бо дивилися на все через видані їм викривлені шкельця великодержавних словоплутних дипломатів, втридорога платячи за свою сліпоту з кишень трудових людей світу. Облуди вождя та його маріонеток услід царям врешті досягли маревності і всередині велико-табірної монархії, бо чимало ізгоїв у своїх нещасних батьківщинах, переважно уже членів партії — з комуністами тоді було покінчено кінцево! — раділи й тішились під бравурні марші і від своїх осудовищ, ганьби та глуму над гідністю, а просто люд, найпаче російський, за Миколою кривавим плакав, а за Сталіним — і кашлем ридав. Ці парадоксальні безглуздя жили, живуть і будуть жити, бо навіть доволі освічений світ не знає, з ким він має справу в дійсності, знову ж таки, завдяки і емігрантам — русофілам та велико-державцям, як ізгоям, які до всього ж ніколи ще не знали національного гніту над собою, а ординський, перейнявши й удосконаливши, присвоїли й забули...

Робота органів НКВС тяжка, але благородна. При катуваннях у допитних слідствах та домаганнях найбезглуздіших зізнань від «ворогів народу» в таборах для заздалегідь запланованих всепівнічних, сибірсько-казахстанських та далекосхідних кошарно-інтернаціональних — обов'язково комсомольських! — будівельно-епохальних будов, а по суті крематоріїв, найпаче й виключно для представників колись ста дев'яноста трьох інонаціональностей, «в стране свободи» постійно лунають бравурні мелодії «Прощання слов'янки» чи «Амурских волн» або ж веселі та бадьорі марші Дунаєвського у виконанні духових оркестрів, глушачи крики, зойки й стогони жертв тих мордувань — уже й за замахи на Молотова в Сибіру, троцькістське гніздо в Кузбасі чи змову бухарінців із троцькістським центром. А кінець — на радість отим органам — один: повищення в чинах для них та прострації, безпам'ятства-катарсиси, то пак звільнення душ від тіл — для їхніх жертв. Незламних та стійких і в каліцтві, отих жертв — після голодоморства в бурах, шизо і карцерах — кидають у психлікарні і тримають там за гратами у сорочках, як божевільних. Після «великого перелому», вчиненого «світочем людства», для катів НКВС це стало звичним цинічно-брутальним трагічним дійством. Вони, як ніхто, бачили тогочасну декларативно-пропагандистську гру акторів-партапаратників у рівність, слободу, вселюбов до ближнього, світову миролюбність Країни Рад, яких, як рукавів у жилетки, ніколи й не було в Росії і до епохи Сталіна. Але мало хто з них навіть допускав відмову від отієї тяжкої роботи, що велася денно і нощно, поки жертва не непритомніла чи підписувала все, що пильні «слуги народу» накрапували в протоколах дізнань. Вони ж, особливо при вербуванні «рабсили» на сталінські будови, собі в поміч почали масово практикувати анонімні звідомлення і доноси, в абсолютно переважній більшості під їхню ж диктовку писані, використовуючи зведення людських рахунків чи одержання-утримання вигідної посади бездарами і злочинцями...

У підсумках досягнень, які якщо й були, то не завдяки, а наперекір владцям, і протягом отієї суцільно-колективізаційної першої п'ятирічки, і другої та третьої також — завжди основними були наступ на капіталістичний світ єдиним фронтом, перемога і закріплення диктатури пролетаріату, допомога трудівникам усього світу як «жертвам імперіалістичних мракобісів», що — при розгулі насильства і пойнятому терористичному великодержавстві — означало глобальну деструктивно-підбурювальну та розкладницьку дію на трудящих та інтелігенцію усіх держав світу аж до зміни в них системи влади з допомогою масових закидів «лазутчиків», радіо-диверсійних засилань пропаганди під закликами до маніфестацій протесту проти «буржуїв», запросин «пролетарів усіх країн» до єднання з московськими братством, слободою, миром, рівністю та волею — з допомогою і Комінтерну також. По-царськи культивувалася зневажлива ненависть до всього чужого, як незмінно тільки ворожого, постійно створювалися вогнища конфліктів і напруги у багатьох точках світу, що відволікали його увагу від колоніально-свавільного жаху в імперській утробі Москви з насильницькими «старшебратством», «свободами» і «дружбою народів»...

До «ідеологічного фронту», при підозрі, що і Маркс був агентом у Бісмарка, додалися небачені масові вилучення творів Троцького, Зінов'єва і Каменева, а в Україні — Винниченка, Грушевського, Шумського, Скрипника, Донцова, Хвильового і всіх письменників українізації, як «ворогів народу» і «севеунівців». І не лише вони, а й родини їхні та навіть знайомі чи друзі правторилися до Сибіру та на несходиму Північ, найпаче — по убивству Кірова і після замаху на Сталіна (гейби графиня Орлова-Павлова у змові з Куйбишевим, Енукідзе й Петерсом хотіла його вбити). По цьому настав річний антракт отого смертельного вертепу, та й тоді всевидющі очі і всечуючі вуха компетентних органів знаходили ворогів та опозиціонерів навіть там, де їх не могло бути за визначенням, і з допомогою інспірацій та провокацій готували «шпигунів» із «інонаціоналів», особливо в Україні, бо будови соціалізму вимагали неоплатно-дармової праці, «живот» імперії — демографічних мішанин та русифікації й асиміляції, а «світові компартії», що створювалися та утримувалися за рахунок «вождя народів», — безкінечних субсидій.

Щодо підступності, уміння нацьковувати й підбурювати, то «перша соціалістична» імперія догнала й перегнала царську. Не лише прокурори й судді, а й «осо», «трійки», «двійки», навіть розвідці-шпигуни були наділені необмеженими правами наглядати, судити, карати — вирішувати людські й народні долі. Для закріпачення трудящих та інтелігенції в побут вводилися лозунги: «Хто не з нами, той — проти нас!», «Хліб — сила і міць держави!», «Жити стало краще, жити стало веселіше!», а найбільшим злочином став сепаратизм не лише в діях, а і в помислах!

У кошарі соціалізму відновилися, але куди виразніше за прицарські, і перекручені смислові поняття: дике звірство й хижість, як мужність; безоглядна агресивність під командою вождя, як героїзм; імітація, на кшталт «потьомкінських» сіл, як дійсність; поцінна вартість чужого, як девальвація; продажництво та холуйство, як патріотизм і прикладна вірність партії та вождеві; справжність і натуральність, як штучність і сурогатність; силове придушення будь-якого конфлікту, як національно-суспільна нормалізація за принципом «Переможців не судять!»; мир насильницький, як добровільно-бажаний... Але найбільш помітно в інтернаціональній кошарі помінялися трудова мораль і людська гідність, в шаття яких почали одягатися культивування партії, оіконення вождя, нахабність, хамство, пихатість, чванство, лихослівність, продажність, неробство, щедре утриманство, авантюрна дволикість та кон'юнктурність із возвеличенням всякого великодержавного, аж і міфічного, маразму.

Витісняючи українізацію та роз'їдаючи основи рідної мови, інтенсивно йшла в Україні русифікація — у виразах епітетизації якостей, явищ, понять і дій: «найбільше удосконалення стилю та методів», «етапи розвитку демократії», «завади партапарату», «підвищення бойовитості й діловитості», «з великим ентузіазмом трудівники сприйняли», «селяни всім серцем повірили», «за бажанням і від імені робітничого класу», «битва за урожай», «трудовий десант», «бійці ідеологічного фронту», «преса — могутня зброя», «демократичний соціалізм у республіках», «народна демократія» тощо. Епігонство отих виразів вождя досягло і поплічців краю. Апологети його «учень», «відкриттів» і «теорій» — безвиразні еклектики — захистили сотні дипломних робіт, кандидатських та докторських дисертацій, передали його при викладах разом із русифікацією у інонаціональні генофонди — молодим послідовникам.

А тим часом, що відомішими були лишки учасників революції, то значнішими кандидатами на жертви репресій і знищень вони ставали для «вождя народів». У першій — по «великому переломі» — і у другій — з 1934 по 1939 роки — п'ятирічках була повністю розтрощена відроджувальна українізація, і слідом за іншими тисячами Чубар, Любченко, Косіор, Якір, Рябокінь із усім ЦК ВКП(б)У та ВУЦВИКом стали лише сліпими виконавцями волі «вождя», а вірнопідданого Петровського — ще доленінського соціал-революціонера! — як використаний гвинтик, призначили замом директора Музею Революції у Москві під фактичним домашнім арештом.

Безвідповідальність, безкарність, безконтрольність органів партійної влади і НКВС — держави в державі! — перед «владою Рад» — уже лише виконавицею їхньої волі — фактично зробилися дійсністю і в Україні, а сама республіка стала, як і інші, повністю узурпованою провінційною колонією під чоботом московської великодеспотії із імітацією республіканства. Відбувався грандіозний вертеп у всесоюзному театрі абсурду!..

Колишніх сліпих чекістів-нелюдів Брайка, Гудзенка, Солонька, Міщенка — на Чигиринщині, а Ходюка, Бабича, Яхненка, Грудмана, Едельмана, Геплера, Рейхмана — на Черкащині, як «перегибців», уже не було (якщо вони взагалі ще десь були!). Брати Петрішини, Семизоров, Орлов, Новиков, Фомін після виконання і перевиконання планів по будівельниках, хлібоздачах та позиках (читай — трудонабірців і голодомору 1921 року) із Черкащини були перекинуті на більш престижні владні місця. Орденоносний Бергавінов у нагороду «за бездоганну службу» — фактично, за вчинені ним масові злочини — був призначений секретарем КП(б) Хабаровського краю, напханого його ж жертвами, чи ще присмертними, чи вже трупами. В Черкаському окружкомі НКВС стали богувати, втративши совість і всяку міру, вчорашні судочинці-депеушники Ленський і Левшин.

По голодоморах 1921-го і 1932-33-го років, вчинених великомонархією в Україні, фактично, по грабувальному вилученню всіх запасів хліба у основного його виробника; по демографічній зміні, що відбулася в Україні, фактично, по масовому переселенню народу, що вижив, на так звані «комсомольські будови», і присилкою на їх місце «чонівців», «викачців», «заготовачів» тощо; по згортанню українізації та знищенню її носіїв — колоніальність республіки досягла апогею, а про сепаратизм жаско було й думати, як і про права народу й нації!

Отак назагал треба розуміти період першої половини царювання на російськім великомонаршім і самодержавнім престолі товариша Сталіна та іже з ним під пильним сиском «компетентних органів НКВС», при беззаконнях і свавіллях партійців, яких «учитель», «вождь», «друг», «батько», «геній епохи», «сизокрилий орел», як цар-царів і справжній ленінець, згодом міняв, мов рукавички, ховаючи «в местах, не столь отдаленных» і кінці своїх нечуваних злодіянь, якими тільки й жив до самої війни.

Про це все не забував автор у другій книзі трилогії при викладі долі героїв на фоні опису «переможної ходи до світлого майбутнього», не маючи жодної змоги висловитися інакше в умовах свого животіння — десятиліттями під неослабним наглядом «бійців ідеологічного фронту».

«...Не вмирає душа наша...»

Т. Г. Шевченко

По відродженні Блок другий

Вислід

Все життя моє — то труднощі,

Без пуття...

Брів і долі злої гру трощив —

Все життя!..

І не мав у тому спочину

Наглядач —

Слав дорогу, мною збочену,

Тлом невдач!..

Студентські будні Секція 1

Янчукова уже студентська біда по отих листах від дівахи Марії, була подвійною ще й тому, що своїм становищем не мав із ким поділитися, щоб тим самим облегшити закохану до хворобливості душу. Але вантаження аж до повної змори, із ночі до ночі, кавунів і динь протягом цілого наступного дня; неймовірна переповненість знаннями на численних лекціях у технікумі; відвідини час від часу їх же в інституті; нові знайомства через Бориса спершу зі студентом-поетом Петром Неродою, а потім із його старшим братом деканом факультету Василем Самійловичем — колишнім червонокозаком Чигиринського полку, що знав особисто батька Карпа; підселення у вільну кімнату до бабусі Парані ще одного квартиранта Павла Силовича Кліщука — не те що притлумили горе закоханого, але від безнадії якось змінити становище змусили не поспішати з відповіддю.

Допоміг і нежданий прихід якось під вечір Власа Гулака.

— Як ти тут і що з тобою? — поцікавився він, присівши на лаву в альтанці, де Янчук розташувався із конспектами повторювати лекції і зубрити латинь, яку засвоював найліпше в групі. — І мене вже, після дружини, звільнили з роботи молотобійцем «за власним бажанням», — признався він, гірко усміхнувшись по паузі. — Ми останні тижні вже фактично й не працювали, бо постійно викликались у міськвідділ НКВС на допити... Приніс тобі ще ось «Мадам Боварі» та «Саламбо» лисого Постава Флобера, — витяг він книжки з-за пазухи. — Їх тобі варто почитати, поки ще не продані, бо тільки з того й живемо...

— То може і я щось можу запропонувати на продаж? — спитав.

— Та ні. Ми й тих, що лишилися, не встигнемо продати до арешту. Слідство фактично вже завершилося, і ми чекаємо під підписку про невиїзд рішення чи то колегії НКВС, чи «двійки» або «трійки», чи може й «Осо», Воєнколегії та трибуналу.

— А чом не суду? — ледь не плакав Янчук від співчуття до Гулака та страху від одних тільки назв тих установ.

— Суд був би, коли б підписали протокол, а ми нічого не стали підписувати, — змовк гість. — Іде, сину, планомірне якщо не знищення, то вербування людей — із тих, що мали хоч якісь стосунки із червонокозацтвом і українізацією, — для так званої індустріалізації країни і для подальших демографічних змін в Україні — русифікації і асиміляції, яких не відав і царат, — сів Влас Гулак на свого, уже знаного Петрові, коника.

— Скажу тобі, сину, мабуть, востаннє, щоб запам'ятав, бо інші, либонь, не встигнуть сказати. Наша партія і її резерв, так званий комсомол, які слугують сьогодні тільки тюрмонародній загарбниці, визискувачці та гнобительці — імперії, є маріонетковими, як і помічні їм сили: армія, НКВС, профспілки та різні товариства інтелігенції. Отже, запам'ятай: бути у їхніх рядах навіть пасивно — злочин і кон'юнктурщина, слугування насильникові палочно-табірного союзу з його соціалізмом і комунізмом, що принижує, грабує і знищує трудящі народи! — увесь горів ненавистю, якої досі Петро ще не бачив, Влас Гулак.

— Злочинно, бо «істинні інтернаціоналісти» живуть не народами, а тільки пануванням над ними, експлуатуючи і їх, і вчення Маркса, і світову громадськість заразно й пошесно, як ні одні насильники на землі. Взагалі, феноменом Росії в найхарактернішій її історичній величі, ще із зачаття, є невситима, неспинна і незмінна, пойнято-хижа агресія до сусідів, присвоєння їхнього, як свого, зведення поневолених визиском до жебрацтва, дикість і звірине піратство до інонародів (і навіть до свого!) в ім'я панування імперії та пойнятих і до параної осліплених шовінізмом неділимців і простаків, що продовжують вести ті інонароди, попутно їх нищачи, до краю-межі безодні етновижиття, не бажаючи й знати про суті їхніх реалій, — пристукував він кулаком сказане.

— Уведена у нас Леніним Конституція була і є лише демократично-флеровою приманкою до «світлого майбутнього», бо життя при демагогічній декларації її позитивних статей і положень іде своїм протилежним великодержавно-неділимим, облудно-канонним та режимно-сискним шляхом імперності. Уведення в ній партократами так званих законів згори для низу, а не навпаки, без права вето трудящих, від чийого імені ті діють на словах, пропаганда і паломництво до обожнюваного промосковського боввано-окумиреного мавзолею, як монголо-ординство залишкових Мекки, Медини і Кааби, розгляд і трактовка патріотизму інонародів як найбільшого злочину, гра отих партократів під апологетством «більшовиків» у тюрмонародно-міфологічний соціалізм і комунізм, як потьомкінськоселе, міражне та цвинтарне царство маревних тіней при облудстві й безправ'ї та експлуатації й нищенні інонародів, заселення й нищення їхніх міст і сіл обезпам'ятненими великоросами як окупантами і троянокінцями, люмпенізація населення з демографічно-відривним від землі переселенням селянства в міста, їх русифікація й асиміляція при отій високопарно проголошуваній «єдності партії і народу» поряд із індустріалізацією країни за рахунок рабів — все це ознаки тільки великодержавного капіталізму найгіршого рахунку.

— Таким чином, слова гімну революція поміняла, а музика, завдяки путчеві контрреволюції, лишилася великонеділимською та імперською. І без редекларації незалежностей і самостійностей інонародів, які ніби під марші Мендельсона увійшли в союз, та без докорінного реформування його на складові — не на словах, а на ділі — говорити про ознаки соціалістичності, демократичності та державного права — марно...

Влас Гулак по отому заповітному виказові якийсь час мовчав, щось роздумуючи, поки згадав, що не приніс для Янчука, як думав, Мопассанових «Життя», «Любого друга», «Монт Оріоля» та «Сильнішої за смерть», яких вони з дружиною не мають сил продати.

— Може, ти якось обережно навідаєшся ще та візьмеш і їх собі? — не то спитав, не то запропонував він Петрові і, шморгнувши по мовчанні застудженим носом, заговорив знову про своє.

— Велике горе не лише у нас, а й у цілої групи людей, яку ДПУ готує до розправи і заправторення згідно з якимось планом. Буваючи на слідствах, ми з дружиною зафіксували вже коло тридцяти чоловік з міста і околиць, яких, як і нас, кидають на муки. Із самого машбуду, може знаєш, отого вчителя-столяра Пантича Станіслава, що часом розмовляв зі мною в обідні перерви, також, видно, загребуть, адже він з Югославії родом...

— Отож, добре запам'ятай все, що я тобі казав! Вирости і надбай знань різних, скільки вистачить умінь і сил у тебе, передаючи їх іншим для можливого продовження нашого роду, бо з московитами справи мати нам не можна ніколи! Адже скільки можна вже нас — годівників і утримувачів сонму насильників — руйнувати, визискувати, експлуатувати, плюндрувати та нищити з корінням, як народ?! Нинішня цензура куди про-імперніша царської і, мабуть, не має собі рівної у світі. Її доженуть завтра хіба наслідувачі Леніна — Муссоліні, Гітлер і Франко. До речі, — притишив він голос, оглянувшись, — у спротив останньому не одиниці, а сотні й тисячі вербуються в Україні із решток революціонерів та комуністів — у Піренеї для помочі «пролетарям» — із нашою ж зброєю для єднання під стягом Кремля в кривавому поході «до світлого майбутнього». Серед них — понад десяток чекістів із Черкас.

— Добривечір! — зайшов у двір, направляючись у хату, і привітав розмовців Павло Силович Кліщук, що повернувся з роботи.

— І вам добривечір, — відповів скоромовкою Гулак, раптово звівшись із лавки і дивлячись запитливо тому вслід.

— Новий квартирант у бабусі, — пояснив Янчук. — Ніби нічого чоловік.

— Дай-то Бог!.. Піду я, бо ще накличу біди й тобі, — почав прощатися на хлопцеву печаль гість. — То навідайся за Мопассаном і — бувай! — спершу оглянув він через паркан вулицю, а потім вийшов із двору.

Того вечора від Павла Силовича — «мецената», як охрестив якось Кліщука Борис Педь, при принагідній ситій вечері, яка була запропонована Петрові, — звичайно ж, задарма — Янчук дізнався, що той ріс при штабі червонокозаків, як безпритульний вихованець і їхній розвідник, що був ударений — «хвицнутий» — кінським копитом у щелепу, в результаті чого у нього рот став відкриватися лише на палець, а відтак затруднявся нормальний процес їдження та лікування зубів.

— З тим, Петре, поки-що можна мені миритися, бо зуби для заїдків маю добрі, а що мушу їсти лише малими порціями і сміятися на весь рот не можу, то те багатьом дівчатам і молодицям, — а їх у мене безліч! — навіть подобається, — із присмаком цинічності пояснював «меценат» своє каліцтво Петрові. — Ти не печись нуждою, а ходи поки-що на причал до вантажів чи по жолуді в Діброву, а там і у нас на спиртбазі я тобі стану в поміч, як треба буде вантажити ящики з горілкою та спиртом чи й із порожніми пляшками.

Як саме і чим Павло Силович ставатиме йому в поміч, Петро навмисне не спитав, хоч здогадувався, що тут щось «нечисте». Коли ж від Петра той узнав, хто такий Влас Гулак і чого приходив, то визначив його долю безапеляційно: «То вже, певно, швидко його лягаві загребуть і заправторять неодмінно!»

Пікся тим присудом уже в ліжку, плануючи назавтра ж піти до Гулаків — не стільки за творами Мопассана, як за тим, щоб переконатися, що вони ще вдома, та довідатися, що в них нового, бо почував у собі докір за незакінчену розмову...

Багато скрухи, журби, туги й болю, як і відповідних рішень, приніс Петрові наступний день. Пожертвувавши парою лекцій в технікумі, він прямо зранку навідався до Гулаків, але виявив двері опечатаними сургучем і на замку, а від сусідки дізнався, що заарештували їх ще вчора звечора, і вона при тому була «понятого».

— Ти, хлопче, краще стережися і не ходи сюди. Мене, до речі, питали, хто до них навідується та хто їх знайомий, — порадила вона притаєно Янчукові, не спитавши, хто він.

І на лекціях потім, і вже по них, ідучи до Бориса, Петро був сам не свій, уяснивши оту драму безвиході, в якій живуть люди, — при повсюдних заявах про волю, права і щастя та закликах до побудови «світлого майбутнього». Поділившись думками з товаришем і його матір'ю, він не відчув полегші, навпаки — його журба поглибилась, бо «тета Паша» чомусь промовчала, а Борис осудив Гулаків за те, що сиділи й чекали арешту, а не втекли світ за очі.

За порадою господині, що цього разу пригостила Янчука смачними пиріжками з квасолею до чаю-«хербатки», хлопці знову пішли розвідати жолуді в Діброву, і Петро, як і перше, зачарувався її красою. Жолудів на землі тепер було більше, але недостатньо, щоб назбирати їх у мішки найближчої неділі.

— Я буду на атасі, а ти лазитимеш на дуби — труситимеш і збиратимеш, — визначив Борис майбутні ролі. — Мамела каже, що лантух жолудів можна продати на Митниці і за тридцять керебе.

— Шобла в таких випадках каже: «кльово», атас називає «відсвітом» — бував неоднораз... Краса тут яка, аж зачаровує! — згадав він дідів Харитонів Лісок.

— А ти опиши його та подай до газети.

— Хіба надрукують?

— Не лише надрукують, а щось і заплатять! А як у «Піонерську правду» пошлеш, іще більше заплатять!

— А хіба те, що надрукують тут, можна відсилати деінде?

— Чому ж не можна, коли про це мовчати!.. А як, до речі, у тебе з латиною?

— Непогано, зубрю за твоєю методикою. Вже знаю, крім програмних слів, може, із півсотні поговірок латинських, вони справді безцінні.

— Мій приятель Стах, що має приїхати в гості до батьків у грудні, знав ще до інфаку київського, крім української і російської, lege artis польську і німецьку. Обов'язково познайомлю вас! Він до того ж іще й боксер!.. А в тебе з німецькою як?

— Поганенько шпрехаю. Колись старослав'янською читав, та тепер забув трохи, — уперше пошкодував Янчук, що не має Біблії.

— А читав із Біблії чи з Євангелії?

— Із них, із Часослова і молитовників більше.

— То батько твій — із священників був?

— Навпаки, казав же, червоним козаком був, але віруючим.

— То дивина, брате. Мій паскуда — інженер, як і дяха. Кинув нас із мамелою і одружився на Кубані. Присилає мені гроші і журнали навіть. Кличе, щоб приїхав до них із мачухою в гості, та мамела не радить. А ти як думаєш?

— Матері твоїй краще знати, але ж — батько, то можна й навідати.

Розмовляючи отак, хлопці невпоміт дійшли до краю Діброви і аж спинилися, вражені пташиним шевротом серед завороженої тиші.

— Оце краса! Справжня, як у казці! — не стримав Петро почуттів зачарованості від побаченого й відчутого, попутно оглядаючи повні жолудів крони дерев. — Цікаво, скільки років може бути цим велетам? — згадав він батьківський Лісок.

— Дядько Потай запевняв мене, що вони тут ще з Гетьманщини. Гетьман Кулага-Петражицький, гейби, примушував кожен двір у місті саджати їх із жолудів, поливати й доглядати. Бувало, що й карав міщан...

— Як у гроті, ми тут! — дивувався Янчук, розглядаючи густе й лапате гілля велетів.

— Ти побачив красу й романтику, почув величну тишу у цих кронах, а я — деревину, добротний будматеріал, як каже дяха, і жолуді, що врятували нас у голодовку, а тобі можуть допомогти у скруті тепер... По-різному кожен бачить та поцінює оточення, і це добре, бо різноманітність прикрашає світ, — навикло поправив Борис окуляри і опустив очі долу.

— А дядько Потай хто тобі буде? — не бажав Петро заглиблюватись у сказане товаришем, про себе таки вирішивши написати щось про Діброву у газету.

— Дядько Потай? Це дяха по мамелі. Інженер, будував отого моста, кажуть. Не сам, звичайно. Після цього його й перевели до Києва. Живе один, як перст, приїжджає до нас щоліта і, фактично, утримує, бо батькові пересилки — мізерія, та ще й якісь там конфлікти у нього з лягавими... — якось презирливо повідомив Борис. — Червонокозакам ніде не сховатися тепер від клешнів вождя!.. А ти встиг уже очеркаситися чи ще Чигирином живеш?

— Та як сказати... Місто більше Чигирина, звичайно... Звикаю, роздивляюсь, пристосовуюсь, але нужда, брате, заїдає!.. А ще душа болить за Гулака із дружиною, адже ж подарували мені, зовсім чужому, оту літературу, а самі зникли...

— Грек Горацій, приїхавши із нужденної Венеції до казкового Риму, спочатку не знав, де себе, убогого, подіти при тамтешній розкоші, — а тобі, може, поталанить хоч людиною стати.

— Щось мені про нього Арсен Кузьмович розказував у школі... Три імені у нього, здається?

— Маєш добру пам'ять. Дійсно, ще Квінт і Флакк. Писав вірші і моралі на сатиру і преторів, — виказував Борис свою вищість, на заздрість Петра.

— Пам'ять маю, але більше зорову, аніж слухову, — розглядав попутно Янчук і бульвар, яким хлопці верталися, і хати та двори по боках, і позолочене листя на деревах і вже під ногами. «Черкаси — таки прекрасне місто! А розплановане так, що й диву даєшся! Та ще й на двох рівнях: на горі й під горою» — приходив до висновку.

— Церкву оцю, як запевняв мене дяха Потап, ще гетьман Косинський будував, ще й досі цей район міста люди називають Косинським, — показав Педь на безверху руїну храму, обсаджену галками.

— А чому ж тутешній ринок називають Казбетом?

— Бо започав його купець Казбек, ніби з Кавказу... А за Дібровою Косинським була споруджена і фортеця з мурами, яку ляхи спалили, як стратили гетьмана, — і це знав Педь. — Спробуй, напиши в газету, може й надрукують.

Домовившись піти по жолуді в неділю, хлопці попрощалися під Борисовою хвірткою.

Надворі вечоріло, а найпаче на алеї бульвару під деревами, що виструнчилися здвобіч.

«Дійсно, спробую переписати оте своє оповідання, що друкувалося в „Ленінському шляху“, тих пару віршів, що в „Піонерії“, та написати ще „Діброву“», — вирішив Петро і поспішив додому, хоч дорогою знову нагадали про себе плями в очах від курячої сліпоти. В голові вже снувалися описи дубового лісу, замальовки про фортецю та церкву Косинського, фантазії про кавказця Казбека... «Діброву» писав довго, кілька разів переписував і щось змінював. Врешті нарис-пейзаж видався йому пристойним, хоч і було в ньому забагато лірики і докорів громадськості міста за забуття його історії.

Бабуся Параня, човгаючи туди-сюди, цього вечора не один раз нагадала Петрові вимкнути світло, а він, обіцяючи, тут же забував, але таки змушений був погасити лампочку і, дочекавшись, поки вона вляглася, натомість всівся навприсядки у кріслі під іконою із Тичининими «Сонячними кларнетами», читаючи їх до світла від лампадки. Сусід Павло Силовий знову заночував десь «у дівчат», тож, прокравшись у його комірчину, Петро знайшов там кусень черствого хліба і за читанням умліока його змолов.

Засипав, як завжди, фактично голодний, повторюючи латинські слова й приповідки, думаючи про Гулака з дружиною і Бориса. Педь для нього був не до кінця розгаданим: у висловах він був точним, в епітетах розмаїтим, у дружбі — щирим і чесним, але до всього того, як до кадуба меду, домішувалась крапля дьогтю — вульгаризми в мові, вулично-цинічна грубість. «Звідкись же він знає, що декан — чигиринський, а його брат пише вірші і готує дисертацію на кандидата, що батько на Кубані не в ладах із лягавими, а що він насправді при тому думає, — не второпати.» З тим і заснув...

Прокинувся Янчук рано, розбудив його голос жінки, що голосно розмовляла із глухуватою бабусею, повторюючи одне й те ж: «То попросіть, бабо, хлопця, хай пошукає й мені квартиранта.» Петро здогадався, що гостя і є модисткою Фесею, про яку господиня вже нагадувала йому не раз. Її хата із невеличким двориком була вчеплена на косогорі невдалік. Квартирант для неї йому не траплявся.

Як лиш гостя пішла, Петро виліз із ліжка, подивився на «ходики», що показували ще ранню годину, і вирішив сходити на Дніпро попрати сорочку. Мимоволі пригадав собі сон, у якому літав із Марусиною через Тясмин, блукав якимись левадами, причому сам він все тікав, а вона все за ним гналася. Сон, хоч і був назагал приємним, ятрив болем рану в його душі. Згадка про «діваху» заполонила його думки, бо ж досі належно не відповів на оті її сльози, не знайшов їй місця роботи й гуртожитку, не вирішив, як бути з нею в подальшому. У грудях нило й плакало за нею, надокучало й докоряло, хоч розумом тямив, що вона йому не пара — ні раніше, ні тепер, ні в майбутньому.

Взявши змилок, він поспішив до берега Дніпра — попрати сорочку і заодно пошукати решток стіни колишньої буцигарні, яка, за словами Бориса, виглядає з води дотепер. У революцію, казав, допрівці частково розібрали її, продавши цеглу міщанам. Знайшов легко, невдалік від валуна, на якому жінки зазвичай прали білизну, оглянув, навіть присів, спустивши ноги у воду, — і ледь не поплив за водою, так йому голова закрутилася і аж дух перехопило. Рештки тюремної стіни були неймовірно товстими, коло води зеленими від плісняви, в березі вони ховалися, зариваючись у пісок.

Поправши та обережно викрутивши сорочку, щоб не розлізлася, Петро розіслав її сушитися на стіні, а сам, поки близько не було людей, взявся купатися: рештками змилку помив голову й шию, а до рук і тіла додав ще й піску. Вода була холоднувата, тож обмивався наспіх, про себе повторюючи: «Аве, Марія!», як заклан і молитву.

«Місце тут відлюдне і навіть романтичне», — подумав Янчук, одягаючись у зовсім сиру білизну. Угамувавши дрижаки, він направився Митницею назад до Гори і по путі на моріжку наткнувся на молодицю, що наглядала за двійком поросят. Привітавшись, він спинився, мимоволі розглядаючи якісь дивні краплини-плями на її лівій щоці.

— Вибачте, дівчино, це ваші поросята?

— Я така дівчина, як ти парубок, — посміхнулася та. — Чиї ж би ще?!

— Чи не купили б ви у мене жолудів для ваших поросят? — запитав знічев'я.

— Чому б не купила, якби недорого продав, — відповіла пастушка з глузом. — А в тебе скільки їх є? — поцьвохкала вона лозиною на підсвинків.

— Та чимало буде, — не міг Янчук відірвати погляд від краплин на її лиці.

— Відрами продаси чи на вагу?

— Як захочете: і так, і так можу.

— А за відро скільки загилиш?

— Як для вас, то три керебе, — випалив Петро, не задумуючись.

— Своїх годуй за такі гроші! — посуворішала пастушка.

— А ви що пропонуєте?

— Дивлячись, яке відро. За середнє з добірними жолудями карбованця дам, хоч і це багато.

— Така ви вродлива і така скупа, аж не віриться! За карбованця я й сам їх їстиму, —Янчук зробив вигляд, що хоче йти геть.

— Зажди, хлопче! Ти справді маєш ті жолуді, чи глузуєш із мене? — ожвавилася молодиця. — Коли принесеш сьогодні та будуть добірні, то за середнє цеберко додам, може, і по двадцять копійок.

— На Кривалівці мені дають по два керебе, але далеко нести, — збрехав Петро, не думаючи. — Та доведеться, бо з вами каші не звариш, бачу, — повернувся, ніби вже йдучи геть, Петро.

— Чекай! Неси по півтора! Чуєш? По півтора заплачу! Хіба ж це мало? Бідна я, як і ти, та ще й удова, а із нужди вилізти хочеться!

— Один вісімдесят, і ні копійки менше! — торгувався Петро, в душі радіючи щастю.

— Ну й упертий ти, хлопче! Хай уже буде по-твоєму! А коли ж принесеш?

— Не раніше, як у неділю, але покажіть, куди принести, і мішок дайте, щоб було в чому.

— А своїх не маєш?

— Маю, але носитиму вашим.

— Я живу на косогорі Розкопної вулиці невдалік саду, — назвала номер хати молодиця.

— То ви і є модистка Феся?

— А ти звідки про таку знаєш?

— Потім розповім, тепер не маю часу, — спішив Петро.

— То домовились?.. А коли ж мішки візьмеш?

— В неділю вранці, а жолуді принесу по обіді. Ви ж будете вдома о четвертій-п'ятій?

— А де ж мені бути!? Певно, що вдома.

— Ну, то й домовились, — пішов Янчук геть, не оглядаючись.

Протягом тижня Янчук зранку зубрив латину та інші дисципліни, потім ішов на лекції, а увечері, попросивши мішків у тети Паші, ходив у Діброву, назбиравши так майже два лантухи жолудів. У неділю в обід під брамою у Борисовому дворі стояло їх уже повних три — адже удвох з товаришем за півдня натрусили ще стільки ж.

— Оце діло, брате! Тут відер із сорок буде! — сказав по всьому Педь, а Янчук узявся частинами носити оте багатство до Фесі...

Уже підвечір, зморений, Петро вийшов від Фесі із сімдесятьма карбованцями заробітку, добре повечерявши у неї та домовившись, що вона пошиє йому шість комірів з манишками із немаркої гамазеї, які з-під куртки виглядатимуть, ніби справжні сорочки, і до яких навіть краватку можна буде чіпляти. Більше того, Петро згодився у вільний час порізати й поколоти для неї дрова — за тридцять карбованців із обідами. Феся була щедрою у пригощанні і, хоч мала цілі гори замовлень, пообіцяла хлопцеві все відкласти, а для нього зробити роботу поза чергою. Прихильність і доброзичливість модистки була ніби аж сестринською. Єдине, чому здивувався, — вона навіть не згадала в розмові про пошуки квартиранта для неї.

— Завтра увечері приходь — забереш частину роботи. Моє вдовине спасибі тобі, Петре! Вітай бабусю, вона тебе дуже хвалить. А ще подумай, може, ти моїм човном міг би на перевозах щось заробити?

— Дякую, прийду, — спішив Янчук віднести десятку Борисові за труд у надії, що той і надалі допомагатиме йому зі збором жолудів у лісництві. — А про перевіз подумаю.

Вдома товариша не було — «десь повіявся», тож Петро лишив гроші теті Паші, хоч та й перечила, і задоволений пішов назад. По дорозі у «робкопі» купив бабусі масла, вермішелі, пшона та сала для засмажки, а вдома одразу ж сів за переписування віршів та нарису-пейзажу «Діброва», устигнувши до сну ще й лекції повторити.

За читанням піймав себе на бажанні якось відвідати кіно й театр і твердо вирішив ходити по жолуді щовечора, щоб, як радила тета Паша, підробити на контрамарку — пропуск на гальорку. Недавні відчуття безсилля від неможливості подолати постійну нужду — як прожити на тридцять карбованців стипендії?! — і зневіри у власні сили — як засвоїти у технікумі обсяг лекцій, рівний інститутському?! — при наявності реальних зароблених грошей змінилися переконанням, що він таки буде вчитися і надалі, будь-якою ціною! Тож заснув, згадуючи настанови Арсена Кузьмовича і Хорунжої.

Та коли за першими лекціями, що у значній мірі були повтореннями загальноосвітніх знань, викладачі почали висвітлювати новий поглиблений матеріал, а після пропусків деяких занять Петро помітив явні ознаки свого відставання, що грозило поганими оцінками і позбавленням стипендії, він знову завагався, чи зможе учитися. Янчуків песимізм підсилювала і заборона від бабусі Парані палити світло після одинадцятої години вечора, хоч Павлові Силовичу обмежень в тому не було. Але Петро знайшов був вихід: частенько виклянчуючи у Кліщука дозвіл на читання у його кімнаті після одинадцятої, він мимоволі добився того, що Павлові Силовичу досить скоро це набридло і він взявся доплачувати за Петрове світло по два карбованці щомісячно. Після ж першої години ночі, до якої бабуся світити дозволяла, хлопець підсідав до лампадки і читав навприсядки до мління ніг. В результаті недосипання Петро ще більше виснажився, а його «куряча сліпота» — плями-близни ув очах підвечір'ями — загострилася.

Ходіннями в Діброву за жолудями Петро підробив ще понад сотню карбованців, але якось був пійманий на гарячому лісничим. Той хотів його оштрафувати й віддати до суду, але зглянувся над студентом і обмежився тим, що відібрав пару відер «урожаю» і суворо попередив. На цьому Петрові відносно легкі заробітки припинилися. Гроші потратив на пальто, штани й сорочку — не так добротні, як модні, — які придбав на Казбеті при допомозі Фесі Антипівни.

Прохолодними вечорами — з модисткою чи й без неї — взявся пиляти й колоти її дрова, як домовлялися у перший день знайомства, отримавши наперед тридцять карбованців плати. Простих, але тривких та ситних вечерь у неї — після щоденного годинного вправляння біля дров — для вічно голодного Янчука було замало. Та коли взяти до уваги ще й тету Пашу, бакалійника Ісака, Павла Силовича, не кажучи вже про бабу Сару, що часом давали йому рештки їжі, та Асю Соломонівну, що порадила йому приходити в студентську їдальню останнім, а тамтешнім працівницям наказала давати йому по дві порції за ціною одної, якщо у них щось лишатиметься, — то з їх допомогою жити й учитися Петрові уже можна було.

Повезло йому втілити свої задуми: не лише в редакції газети, де він здав і вірші, і нарис-пейзаж самому редакторові, а й у кіно, де касиром була мати його однокурсника Юрка Рябокляча, яка іноді продавала їм квитки на дитячі сеанси. А в якийсь недільний день і «театралом» вдалося стати. А відбулося все так.

— Що ти тут загубив? — нагримав на Янчука якийсь дядько коло театру. — Тиняєшся, заважаєш, а чого, питається?! — виплюнув сердито.

— Чи не дозволили б ви чимось вам допомогти-підсобити? — спробував Петро втихомирити невдоволеного.

— Допомогти? Контрамарок, мабуть, шукаєш? Гаразд, берись ось, помагай двері носити — пару штук матимеш, як постараєшся.

— А грошей? — уточнив Янчук.

— Грошей тобі Бог дасть, — збайдужіло пішов чоловік із ношею в приміщення театру, але за мить повернувся. — То ти справді хочеш у нас підробити?

— Не відмовлюся, коли б щось платили.

Дядько зміряв його поглядом, щось про себе подумав і врешті розважливо сказав: «Ходи зі мною, може адміністратор і заплатити згодиться. Роботи в нас непочатий край, тож я за тебе замовлю слово, а ти вже там дивись. Постій тут, я з ним поговорю», — і пішов, постукавши у двері.

— Заходь і хай тобі щастить! — припросив, скоро вийшовши.

— Кому який, а нам — не дуже, — відповів Янчукові на «добридень» адміністратор. — Візьму тебе, гаразд, спробую, — сказав, дізнавшись, що той студент. — Щити у залі за півгодини розбереш і перенесеш, — матимеш плату.

— Спробую, як дасте інструмент і скажете, куди носити.

— Той дядько, що тебе привів, Марко, дасть тобі лапку, обценьки, молоток і покаже, як робити.

Петро дуже старався вкластися у пів години і йому таки вдалося! Розібрав, переніс і навіть акуратно склав все причандалля у вказаному місці, добре упрівши при тому. Мимоволі звернув увагу на купи всілякого мотлоху, вереття та начиння, що лежало по всіх закутках. Театр йому нагадав Чигирин, клубну сцену, Лесю Яремівну із Марією Прокопівною.

— Ти що, вже справився? — звідкись появився адміністратор. — Молодчина. А спробуй-но повісити он те «небо» на оту бантину, зачепивши за шнурівки, — показав він на велике голубе полотнище, що валялося на підлозі.

Шнурівки під бантинами були на блочках і завдяки гакам та важілям легко спускалися, а на полотнищі були петлі, тож Янчук зачепив за них та не лише підняв, а й натягнув і належно закріпив те «небо»-блакить над сценою.

— Ти, брат, роботяга справжній! — приймав адміністратор роботу. — Маєш ось два карбованці і дві контрамарки, та й квит для знайомства! — прорік.

— А більше не можете? — несміливо запитав Петро.

— Грошей чи контрамарок?

— Грошей, звичайно, — знітився хлопець.

— По обсягу виконаної роботи тобі і того не належить, але вже тобі подарую — за спішність, заради знайомства і враховуючи твою бідність.

— Дякую вам! — аж клекотала радість у хлопцевих грудях, бо ж менш ніж за годину чимало заробив.

— Контрамарки ось маєш, а гроші одержиш у касі з вулиці, — додав адміністратор. — Але знай: контрамарка не дає права на місце! Іди до каси і там чекай.

— А ще приходити можна? — спитав Янчук уже в спину адміністраторові.

— Навідуйся, може й згодишся, — не мав той часу на розмови.

Отримавши чесно зароблені гроші, Петро поспішив додому, щоб засісти за конспекти. Дорогою вирішив зайти до Фесі Антипівни і запросити її на вечір у театр на «Назара Стодолю», в душі сподіваючись, що в неї удасться й пообідати.

Модистка радо згодилася, щиро пригостила його обідом, ще й подарувала йому майже нову чоловікову завузлену краватку, порадивши вдягнути її під сірий кратчастий комір — один із шести пошитих для нього. Цей день був для Янчука багатим на події: ввечері Павло Силович пообіцяв йому заробіток на наступну неділю, щоб мав змогу купити собі шапку і шкарпетки.

На Петрове щастя, в театрі на «гальорці» знайшлися вільні місця. Феся, що сиділа поряд, під час вистави дуже розчулено сприймала дійство: хапала його за руку, тремтливо тисла її, тулилася до нього, обдаючи запахом парфумів у косах і ще чогось, йому незнайомого.

Та вершиною того вечора був кінець вистави, коли Феся, геть заслізлена, якось по-особливому стисла Петрові руку, а коли вони вже мали розходитися, проти хати, раптом поцілувала його в уста, дякуючи за приємний вечір і запрошуючи назавтра прийти колоти дрова.

Янчук відчував поряд Фесину присутність вже й удома, коли, повний вражень і надій, скнів над листом до дівахи Марусини. Той йому не вдавався так легко, як раніше, і не був таким досконало поетичним, вишуканим і чуттєвим, хоч Петро не мав жодного сумніву, що він її любить, як і досі, навіть такою, якою вона стала. Розумом, звичайно, він утямлював, що вона вже не для нього, адже він нею, фактично, знехтував при отій вербі над Тясмином, але серце з тим не згоджувалося, уява малювала її красу непереказанною, а душа ридала! Про все це він теж написав їй, навмисне обійшовши якісь запросини чи призначення зустрічі. Пізніше, перед сном, Янчук написав коротко тітці Оксані, Петрові Овдійовичу і Марті Давидівні.

Наступного вечора, як Петро прийшов до Фесі Антипівни колоти дрова, та сповістила його, що на пристань подали вагони із горілкою, які чекатимуть барж і назавтра ледь-світ будуть вантажитись. Новина обрадувала студента двояко: і можливістю щось заробити, пропустивши лекції, і тим фактом, що Феся жила і його нуждами, маючи досить своїх. Тож від неї йшов із твердим рішенням встати рано і податися на пристань, щоб хоч щось заробити, адже навіть чуба підстригти — а був він у нього неймовірно густий! — не мав за що.

Незважаючи на ранній час, пристань вже проснулася, коли Петро, дожовуючи на ходу черствого окрайця, прийшов туди. Суха балабуха була смачною, але давила його гикавкою, аж мусив зачерпнути жменями води з Дніпра. Вантажники, брудні від кам'яного вугілля, у засмальцьованих робах, готувалися до сніданку на зваленому паркані. Бригадир, до якого Янчука спровадив якийсь добродій-матрос, був чи не найбруднішим із решти.

— Мене шукаєш? — спитав він, коли студент видивлявся на нього, бриджучись, бо той нагадав йому «пахана» з Кубанської печери.

— Якщо ви і є бригадир, то вас. Хотів би спробувати підробити.

— Студентом будеш? — розглядав той Петра. — Ще й пити не вмієш? — запитував цвілими жаринками очей.

— Вгадали, не п'ю.

— П'єш чи не п'єш, а четвертинку мусиш купувати, це в нашій артілі — закон!

— А четвертинка — це скільки?

— Суща марниця! Три п'ятнадцять всього.

— А скільки ж можна заробити за день?

— Коли від ранку до вечора, поки видно, і без перепочинку, то й по двадцять буває, а то й більше. Як коли.

— Я згодний і до ночі, — здався Янчук, думаючи про порожню кишеню, необхідність купити шапку й шкарпетки, постригтися і заробити хоча б на хліб. — Коли приступаємо?

— Сідай на лавку і чекай, поки поснідаємо. Я тебе кликну.

Петро бачив, як коло бригади запопадливо бігав якийсь чоловік, чув, як той благав їх приступати до роботи, бо «вже ж день, а не ранок!»... І хоч як забарно тяглося, але врешті почалося і для Петра оте вантаження ящиків. Відпускав їх із купи штабелю на вагоноплощадці якийсь гундосий юнак, а приймав на баржі, схоже, його батько. Бригадир зглянувся над студентом — дав йому «козу» для носіння, відібравши її в того, що мав складати перенесене. Робота ожвавилася, і Янчук дуже скоро відчув не так вагу ящиків, як незручність ходи з ними по трапах і покотах, що пружинили, б'ючи в підошви. Згинаючись під ношею, аж очі лізли на лоба, він перебігав разом з іншими від одних здорованів, що клали вантажі на підставлену його спину із «козою» на ній, до отаких же на баржі, що знімали ті ящики.

Нічого сказати, бригада виявилася роботящою: дві з половиною вагоноплощадки з чотирьох, починаючи з найдальшої, до обіду були звільнені від штабелів. Петро, хоч і напружувався з усіх сил, перед перервою заледве дибав, не чуючи ніг під собою. В очах його появилися якісь кола, в ногах — дрижаки, а тілом розлилася така втома, що здавалося, ось-ось його просто звалить. Бригада обідала дружно — із горілкою, виданою чоловіком, що слідкував на баржі. Петро ж без апетиту пообідав на карбованця, позиченого у Павла Силовича.

Найтяжчим для Янчука виявився день по обіді: ніг уже майже не чув, а бригадир невблаганно кричав своє «давай-давай!».

— Натужимось, товаришочки, піддамо ще, витримаємо домову! — закликав він.

Бригадирів заклик підганяв і Янчука, але сили його помітно меншали, поки вже він їх не мав зовсім, не бігаючи, а ледь плентаючись, коли лишалося ще менше половини четвертої вагоноплощадки.

— Марку і Дем'яне! Підмініть студента! — наказав він і підсадив Петра на вагон.

Виявилося, що спускати ящики значно легше, бо руки не були так зморені, а навіть проворні, головне ж, що врешті звільнилися від «кози» плечі, які були вже, мов суцільна рана.

Отой потогінний авральний «акорд» тривав до кінця дня. І хоч по обіді більшість вантажників працювала гірше, та в норму бригада вклалася — вагоноплощадки спорожніли. Петро по закінченні роботи не сів, а впав на лаву, зморений до німоти — кожна ж клітина його зболілого тіла кричала криком!

Поки бригадир десь ходив із дядьком, що приймав ящики на баржі, до неї підійшов тяговоз і почав її, просілу, швартувати. За прикладом вантажників Янчук, роззувши черевики, помив їх і поправ мокрі від поту шкарпетки, зайшовши босими ногами у холодну воду.

Сушився недовго, бо бригадир із дядьком прийшли із «платіжкою» і почали видавати на винесеному столі платню, голосно називаючи прізвища. У бригадира зарібок був на п'ять карбованців більшим, а всі решта розписувалися за двадцять п'ять. Отримав свої і Петро та тут же хотів віддати трояка бригадирові на «чекушку», але той — на превелику студентову радість — відмовився, запрошуючи бригаду у їдальню на вечерю, тож день у Янчука, напівживого від перевтоми, закінчився радістю. Додому плентався з такими болями в литках і спині, що й ступати не міг, але підбадьорювали бригадирові слова, сказані на прощання: «Ти працював, хоч і без навику, а добре, тож, як матимеш бажання, приходь ще, хлопче, ми завжди тебе приймемо!»

Голод урчав у животі, хоч їсти, як ніколи, не хотілося. Дорогою у «робкопі» Петро купив півхлібини та п'ятдесят грамів масла і перед сном половину того добра з'їв, другу лишивши на сніданок. Засипаючи, вирішив купити собі завтра на Казбетськім базарі ще й якогось портфеля. Перемагаючи біль у ногах, що, мов зашпори, відходив поволі й боляче, хлопець нарешті заснув мертво.

Ринок на Казбеті, як завжди, вирував і юрмився, ніби й не розходився на ніч. Янчук прийшов сюди із Фесею Антипівною, яка згодилася допомогти студентові зробити покупки, а принагідно і свої пошивки прихопила на продаж. Дуже скоро придбали для Петра аж три пари вовняних шкарпеток, заячу шапку і модні, хоч і ношені, сукняні гетри.

— Без портфеля якось обійдешся, а ще ж і постригтися мусиш, і жити за щось маєш, — не підтримала Феся Петрів задум. — Я ще побазарую, а ти йди — прийдеш увечері, докінчиш дрова, бо ще сніг упаде.

Янчук, тішачись покупками, лишив їх удома, схопив книжки із конспектами і подався до технікуму. Вчергове захоплюючись неймовірними енциклопедичними знаннями викладачів і їхнім умінням подавати учбовий матеріал, законспектував ретельно лекції, а вчорашні переписав старанно від Феді Шума і Юрка Рябокляча. Викладали в технікумі старші люди, геть літні, справжні професори, — правда, досить замкнуті у всьому, що не стосувалося лекцій, тож Янчук слухав їх завжди заворожено.

По закінченні навчання хлопець навідався до бакалійника дядька Ісака, де за підмітання ятки і перенесення до неї якихось товарів із комірчини отримав оселедця і сто грамів халви. Вдома оселедця поклав на стіл Павлові Силовичу, а халву сховав, поспішивши до Фесі Антипівни, щоб закінчити з дровами та вже традиційно повечеряти. Дрова кололися забарно через змору та болі у попереку, але вже при світлі електролампи Петро їх таки подолав і склав під навісик. Подякувавши за ситну, рідкісно смачну вечерю, Янчук почав прощатися.

— Ходи здоровий, хлопче, та не забувай мене, одиноку вдову, навідуй часом. Подобаєшся ти мені, шкода лише, що ти набагато молодший від мене. А слів заворожливих знаєш так багато, що диву даєшся, де ти й надбав їх собі! — провела його «модистка» аж до хвіртки.

— Спасибі вам! Будьте!

— Будь і ти мені!

Останні її слова зігрівали Янчука теплом у душі, коли йшов проти холодного вітру з Дніпра. «Шкода, що ті дрова так скоро скінчилися, і тепер не матиму більше вечер» — зажурено думав Петро.

Павло Силович на ніч не прийшов, тож Петро мав можливість повторити учорашні й сьогоднішні лекції з конспектів і книжок, лігши на сон аж по першій годині ночі. Хоч тверда постіль і муляла, але пізній час взяв своє: хлопець заснув, як завжди, міцно й швидко.

Цього разу йому приснився Влас Гулак. «Ну ось, тут зі мною й робитимеш, — сказав він. — Оце механічний молот, оця кнопка для вмикання струму для піддувала, оце наша наковальня, оцим молотком я даватиму тобі команду, коли бити, а ти отим вдарятимеш лише у потрібне місце.» Горіло і прискало іскрами горно, заклично кликали на обід гудки, снували у парусинових і шкіряних фартухах якісь ковалі...

Все те переметнулося, мов беркицьнулося, на судноремонтний завод, де заволоклося димом і пропахло смолою, де на новій баржі перед Янчуком з'явилася Марія, що обзивала його дурнем, регочучи, мов неприкаяна, і танцювала на вітрі так, що аж виляски летіли лунами з-під її ніг...

Далі Петро разом із Педьом попав ніби в інститут на лекцію з математики до отієї сухої й худої, як трясця, «Тички» з моноклем на золотому ланцюжку. Слухав її, хоч математики не любив, як заворожений, повторяв хором із іншими лекцію, записував за нею: «автор такий-то, сторінка така-то, третій абзац праворуч (чи п'ятий — ліворуч)». І був то не робфак, а перший курс, і був він там не гостем, а навчався насправжки, шкодуючи, що опинився не на мовно-літературному, а на фізматі...

Прокинувшись врешті від того дивного сну, Янчук по свіжій пам'яті повторив його подумки, так і не дійшовши конкретної причини, чому саме ці люди йому приснилися...

В «Радянській думці», яку йому дозволив узяти редактор, коли він здавав вірші й «Діброву», йому знічев'я кинулося в вічі надруковане жирним петитом «Спростування ОДПУ», де писалося: «Вороги народу і всякі недобитки буржуазії розпускають плітки про те, що маєтки поміщиків Устимовичів гейби спалив чекіст Тарасов, а судові органи, те приховавши, осудили безневинних Марка Плішню, Василя Білого та Прокопа Середу. Управління НКВС та недавні працівники Окружкому і ОДПУ уповноважені заявити, що ці невірні твердження повністю не відповідають дійсності і є наклепом на чесного представника братського російського народу.»

Прочитавши, Петро згадав твердження ще Кузьми Сидоровича батькові та дядькові Левкові про те, що продзагонівці і заготовачі, творячи розбої, грабунки і вбивства нашого люду, звалюють їх на місцевих мешканців, нацьковуючи їх між собою. Посилався він ще тоді на Тарасова і його групу. Отож, прочитавши тепер те спростування, Янчук зрозумів, що до отієї партії, про яку йому говорив Влас Гулак, очевидно належать і згадані в газеті жертвенники. Той його здогад потвердив і Павло Силович при розмові...

В технікумі того дня за розкладом було відведено дві години історії медицини, яку мав читати студентам сам директор Смілянський, знаний як терапевт, колишній революціонер і ледь не родич Урицького. За словами Янчукового однокурсника Федя Шума, на лекцію мали прийти й старшокурсники, що акцентувало і Петрову увагу до неї. Отож, слухав із особливою цікавістю, старанно й ретельно конспектуючи. Була вона дійсно дуже змістовною і стала пам'ятною всім надовго, якщо не на все життя.

Почавши, після байдужого вітання із аудиторією, виклад історії медицини від античного світу, доктор, ніби загіпнотизувавши присутніх ще й добротною мовною епітетизацією природознавчих даних, пов'язав медицину із біологією, анатомією, фізіологією та генетикою, опершись на Гіппократа, Гелена, Герофіла і Ерасістрата Олександрійських, Парацельса, Везалія, Гервея, Паре, Ібн-Сіну та безліч інших, причому так, ніби був із ними знайомий особисто.

Не потік, а лавина знань лектора накривали слухачів з головою: навмисно, але ніби попутно забрівши в Індо-Тибет, він висвітлив канони «Чжуд-Ші», які через Хіни-Китай та Монголію дійшли разом із буддизмом у Бурятію і поширилися в Російській імперії та зокрема в Україні, як основи, засоби та методи лікарської науки.

Слухачі ледь встигали занотовувати прізвища учених світу, а доктор писав і писав їх у стовпчик крейдою на дошці, стираючи й стираючи верхні ряди, і здавалося, не буде їм кінця. Вся аудиторія, а не лише окремі студенти, була справді приголомшена обізнаністю викладача. Незчулися, як задзвонив дзвоник, і директор, заокругливши, вийшов.

Перерва пройшла в полеміці і повторах почутого, а продовження лекції виявилося таким же виразно-експресивним. Знову прізвища, але вже ближчі в часі, так званого періоду розквіту наук: Самойлович, Кох, Бернар, Гельмгольц, Перкінс, Пастер, Браун-Секар, Рентген, Стражеско, Данг, Яновський, Ерісман, Ерицюк, Бурденко, Спасокукоцький, Арутюн, Чайка, Павлов — із десятками послідовників у кожного — вкривали дошку, і знову слухачі ледь встигали їх конспектувати. І знову доктор слідкував за часом по годиннику, покладеному на столі, і закінчив лекцію точно за дзвінком.

Петро був під сильним враженням від щойно прослуханої лекції Смілянського, як і від недавніх — математички на прізвисько «Тичка», до якої уже двічі був запрошений Борисом: однією рукою під час лекцій вона тримала прикладений до очей монокль, а другою з не меншою, ніж у доктора, швидкістю списувала дошку математичними формулами й прикладами, стирала їх, заміняла альтернативними, і не було тому кінця.

Зрозуміло, що крім лекцій, і всілякі ілюстрації та препарати, частини людських тіл у формалінних розчинах та окремі кістки чи й цілі скелети у вітринах також уводили Петра разом із іншими у цілком новий світ пізнань, але рідна мова й література та ще латинь зваблювали його над усе. Мабуть, мало значення й те, що мовниця Ганна Трохимівна була дуже вродливою, хоч уже й не молодою, жінкою, і що мова її була особливо виразною, повного яскравих живих образів, хоча не лише вона при викладі будувала складні речення, підсилюючи їх зворотами.

Кожен педагог на лекціях намагався викласти себе до останку, терпеливо і до безконечності пояснюючи незрозуміле вдячним слухачам, а всі разом були прикладно чесними, вишукано чемними та вихованими. Уболіваючи за знання студентів, вони негласно ніби змагалися між собою — затято і аж до хворобливості — у мистецтві передавати премудрості своїх предметів та прививати любов до них. Мовниця, наприклад, делікатно поправляла відповіді студентів, пропонуючи кращі звороти чи яскравіші епітети. Отож, різношерста молодь — непокірна, суперечлива й норовиста — невпоміт була підкорена атмосферою творення добра.

Якогось морозного й засніженого дня (Янчук уже встиг стати членом ВЛКСМ(У), ДТСААФ і товариства Червоного Хреста та був прийнятий до профспілки медиків), він, угрівшись, доїдав у технікумській «харчевні» щедрий гарячий обід, як до нього підійшли завідуюча їдальнею і парторг.

— Даруй, коли зіпсую тобі апетит, — промовила завідувачка, всідаючись навпроти за стіл.

— Я закінчив. Дякую Вам, Асю Соломонівно, і за цей, і за всі минулі обіди. Вони мене дуже виручають! — звівся студент на ноги в пошані.

— Посидь, лекції у вас не буде, бо доктор Пінінський затримується на експертизі. Подяк не треба. Воно приємно їх слухати, тим паче, що на них все більшає дефіцит, та я подяк не заслуговую, — намагалася вона притискати завеликі губи. — То як ти поживаєш? — спитала, споважнівши. — При особливій скруті профспілка може тобі допомогти, знаєш?

— Дякую за підказку... Як по правді, то вже трохи втягнувся, підробляю то тут, то там, як удається, але вчуся не так, як би хотів.

— У нас усіх, — зітхнула Ася Соломонівна, примовкнувши, — в житті не все так, як би хотілося, але мусимо долати... А ти, чула, відвідуєш лекції і в інституті?

— У вільні години вже з десяток цікавих прослухав, — спаленів Петро, здогадавшись, що Ася Соломонівна знає про два його свідоцтва.

— Інститут для тебе — журавель у небі поки-що. Може, пізніше, — сказала вона по паузі. — А технікум — синиця в руках, то й тримайся за нього. А відвідувати лекції в інституті будеш, коли добре засвоїш програмний матеріал технікуму.

— Дякую за пораду!

— Оце я й хотіла від тебе почути... Дівчата, а принесіть-но мені щось на обід! — наказала між іншим і продовжувала, — Тож звертайся у профком, хай допоможуть тобі хоч би черевики придбати.

— Незручно мені, я ж лише місяць, як став членом.

— Нужда простить! Подай заяву і то невідкладно! — Ася Соломонівна дала зрозуміти, що розмова з ним закінчена.

Того ж таки дня Янчук написав заяву, і вже на тижні місцевком видав йому сорок карбованців допомоги на придбання черевиків, які за його проханням із ним купувала на Казбетському ринку Феся Антипівна. А в неділю, за погодою з Павлом Силовичем, він знову пішов — вже вкотре — на «його» спиртобазу вантажити «акордом» у вагони ящики із порожніми пляшками.

Зарібки на базі були, звичайно, великим ризиком, але інших Петро не мав. І цього дня, як і в минулі, він заробив десятку на вантажі, але корків йому в умовлене місце Павло Силович підклав удвоє більше, тож вони ледь помістилися у нього в пазусі. Хлопцеві вдалося щасливо пройти вахту, завісившись вантажним мішком, недбало накинутим на плечі, квапливо потім добратися до прохідного з вулиці на центральний ринок магазину «Горілчані вироби» і вже і йому знайомої Кліщукової продавчині-єврейки із ніби лакованою шкірою на руках, заставши її так само за читанням, різко повернути за собою дощечки на дверях — «зачинено» — і врешті випорожнити на прилавок пазуху від отих корків.

Корки, незалежно від розміру, приймали скрізь по п'ятнадцять копійок. Павло Силович вибирав для Петра переважно малі, цього разу їх виявилося понад триста штук. Продавчиня, проворно перерахувавши, тут же перекинула їх до шухляди і видала йому платню. Петро виділив їй десятку, але вона мовчки, як і минулого разу, вернула йому п'ять карбованців, тож хлопець подякував, поперевертав дощечки на обох дверях на «відчинено» і пішов собі.

Простуючи додому із півлітрою та ковбасою для Павла Силовича, Янчук не відчував утоми. Страх перед карою за злочин, що холодив душу аж до виходу з магазину, минув, і він знову відмінив свій же кінцевий рішенець, що «це останній раз». Вдома трохи причепурився, наспіх поїв ковбаси з хлібом і навикло направився в театр. І цього разу перед виставою працював недовго, одержавши в оплату чотири контрамарки на майбутній спектакль, подивився ще «Циганку Азу» і вернувся додому, подумки віршуючи, цілком задоволений прожитим днем.

І вірш, і нарис про виставу, після численних виправлень та переписувань, врешті вдалися. Підписавши їх псевдонімом та вказавши адресу й своє прізвище, Петро вирішив уже наступного дня віднести їх до редакції газети, розраховуючи і на редагування, і на друк, і на оплату — за вірші по п'ять, а за статті по три «керебе». Далі до першої години ночі він старанно готував домашні завдання і читав книжку, поки й не заснув із нею, зморений.

Наступного дня, ідучи по обіді додому після здачі дописів, на Розкопному спуску хлопець випадково наткнувся на Фесю Антипівну.

— От добре, що ми спіткалися, а то я вже налагодилася зайти до тебе, — сказала модистка студентові. — Купила випадково на ринку піджака для тебе за двадцять карбованців. Ношений він, правда, але на вивороті ще добрий, тож попорола його, попрала й попрасувала — тепер шерсть виглядає, як нова. Ходім до хати, побачиш, — Феся була втішена своїм задумом навіть більше, ніж Петро. — Не смутись, гроші мені повернеш пізніше, як матимеш, а я тепер багата, бо поколола пацят та дещо вторгувала, — розстилала вона тканину на столі, не розуміючи хлопцевого смутку. — Та ти не соромся, бідність — не вада, а нещастя! А крім того, тих пацят я вигодувала твоїми жолудями, тож і зобов'язана...

— Частину грошей я віддам вам нині, а решту потім.

— Як схочеш, Петре, та краще вже потім, — й почала знімати мірки для майбутнього «френча». — Ростеш ти нівроку й мужнієш, слава Богу, — не поспішаючи, обміряла вона хлопця. — Можу пригостити тебе хлібом з вишкварками, сідай до столу, я миттю розігрію на примусі, — шмигнула вона з хати.

— Як приходиш, веселіше стає мені, одинокій, на душі, — по чималій обопільній мовчанці, зітхнувши, сказала за підвечірком Феся. — Виявляється, приємно не лише щось від когось брати, а й, навпаки — давати. Хто я, Петре? Сільське дівчисько, що пухло від голоду і спаслося, пішовши заміж дитям за не так голодного старшого чоловіка. Місяць плакала та вже збиралася на себе руки накласти, шкодуючи, що послухала матір. Тепер уже нічого не вернеш, та й що вертати?! Голод та нужду? Холод та голість? За чоловіком після семирічки пройшла удало піврічні курси. Тепер маю шматок хліба в руках, але все одно: як те є, то того немає, та все не слава Богу! Хата дісталася мені з двориком, одягу чимало від його першої покійної жінки, а все воно нагадує мені більше про нещастя, бо, бач, прийшов час жити, а — ніяк, якщо не стати пущеницею, даруй за відвертість.

«Влюбилася вона в мене чи що? — червонів Янчук, мовчки слухаючи господиню. — А може, просто не має з ким поділитися?» — роздумував, заспокоюючи себе.

— І ти один, і я одна, то й будемо допомагати один одному.

— Мала з мене вам поміч. А більшої, хтозна, скільки ще ждати, — підвівся Петро, щоб іти. — Занесу вам завтра двадцять карбованців, як ітиму на лекції.

— Та я трохи наторгувала, то можу й почекати, — звелася й господиня. — Ось маєш трохи шкварок і смальцю, та сала четвертинку. Буде хоч якась і в тебе пам'ять про мене, бо я, що палю дрова, то тебе згадую.

— Не знаю, чим вам і віддячуся!.. Та й я вас часто згадую: і коміри, і краватка, і шапка, гетри та пальто, а тепер і теплі боти — все від вас.

— Тим я не менше за тебе втішена. Іди і вчися та будь здоровий. А за пам'ять про мене дякую, як і за театр.

— О, нагадали! Маю контрамарки, то може сходимо узавтра на «Циганку Азу»? — запропонував студент обраділо.

— Як же б відмовилася, коли дуже хочу! — аж просвітліла господиня від почутого. — Ось ще спідніх штанят тобі троє пошила, щоб не спав у підштанках, — кинулася вона до шафи. — Ще з кілька пошию із обрізків: і для сну, і для носіння, і дня пляжу та літніх перевозів, — подала згорток, загорнутий у газету.

Наступного вечора Янчук заніс Фесі Антипівні двадцять карбованців, і вони пішли до театру, домовившись після вистави зайти підвечеряти. Вільні місця на гальорці знайшлися у самому кутикові, тож просиділи мовчки, — а Феся зі сльозами на очах, — протягом усієї вистави. Верталися і вечеряли, теж майже не розмовляючи, якось незручно й замкнуто, а прощаючись, домовились зустрітися наступної неділі на примірці френча.

«Вона таки дійсно, мабуть, закохалася в мене», — плелося в Петровій голові, як ішов додому. — «І чим все це може скінчитися?» — засівши за книжки і конспекти, тривожно задавав собі питання вже вдома, розуміючи, що стосунки з модисткою уже переходять на небезпечну колію його постійної від неї залежності. Відмовитись від її послуг не мав сил не лише із-за бажання і надалі мати дбайливо й гарно пошиті нею речі, а також і через те, що не хотів її образити. Проте і поглиблювати стосунки, особливо після прочитання «Любого друга» та «Мартіна їдена», хлопець не хотів.

Бабуся Параня, отримавши черговий раз гроші від двох синів і доньки з Харбіна, де вони, працюючи на залізниці ще з часів царя, мешкали й тепер, відмовившись переїхати в СРСР по революції, готувалася до Паски, а її сусідка баба Сара — до свята Пасах при Кучках.

В медтехнікумі, як і в інституті, в технікумах механізації, політосвіти, ветеринарії, — Петро розговорився, якось випадково зустрівшись, із Кирилом Куриловичем, — та у всіх середніх та нижчих школах очманіло мусувалася Сталінська Конституція — на шкоду іншим лекціям.

Декан факультету і професор інституту, колишній червонокозак Василь Самійлович Нерода, який знав Янчукового батька Карпа, з родиною якого Петро тепер близько запізнався через його брата-тезку, говорив хлопцеві сам-на-сам, що Конституція — ще одна паранджова мережка на ярмі поневолених інонародів, із статтями лише на папері і проголошеннями в них всіляких вигадок для закордону, перекреслюваних діями НКВС...

Якраз у цей благодатно-трагічний, ба й рокований час, як захлюпливо та заливно буяла повінь на Дніпрі, брунькувалися дерева і сади, додзюркували й затихали струмки від снігу на квадратах вулиць у місті, в газеті «Радянська думка», що її передплачував Павло Силович, а читав частіше Янчук, бо все частіше друкувався в ній, завдяки знайомству на літгурткові із письменниками Віталієм Чигирином, Лесем Гомоном та Леонідом Недолею, сталася доленосна для хлопця подія.

Демонструвався в центральному кінотеатрі розрекламований і «його» газетою фільм «Великий вальс», а Петрові знову з допомогою Кліщука вдалося заробити на спиртобазі трохи грошей, купити йому традиційну півлітру і кілька кілець домашньої ковбаси, розрахуватися із Фесею за штанці, модний френч і до нього — куплені і перелицьовані за її ж ініціативою розкльошені штани, щоб тепер мати можливість відвідати кінотеатр вишукано одягненим.

Було тепле недільне пообіддя, під касою стояла довжелезна черга, а навколо — не менша маса причетних до неї родичів і знайомих. Янчук, що особисто знав касирку, бо була матір'ю однокурсника Юри Рябокляча, після безрезультатних спроб упросити когось взяти для нього квитка, позаглядавши та поникавши біля каси, вирішив зайти до неї в приміщення задніми дверима із двору. Було це для нього не первиною, але раніше він приходив із Юрком, а тепер шукати його не мав часу.

До задніх дверей слід було пройти з вулиці тунельним під'їздом і далі через двір. У під'їзді Петра зупинила дівчина, на яку звернув увагу ще біля каси, адже була дуже вродливою і мала дві довгі коси, — вона саме йшла йому назустріч.

— Якщо ти можеш дістати квитка без черги, то візьми, будь ласка, і мені, хоч і за дві ціни, — попросила вона. — Ось, на, — простягла йому трояка.

— Гроші маю, а квитки дістати спробую, хоч бачиш, що твориться! Чекай мене під касою, — і пішов спішно.

У дворі довго, настирливо й уперто стукав у двері, навіть ногами, ледь не вибиваючи їх, поки нарешті, насварений знайомим дідом-сторожем, не опинився у фойє, а слідом — і у касі.

— Юро! Ради Бога, два квитки мені! — і подав п'ятірку товаришеві, що якраз допомагав матері.

— Пожди під дверима, — взяв той гроші, а за мить подав зі здачею роковані два квитки.

Янчук схопив їх, не роздивляючись, сховав у кишеню і подався до виходу, перепрошуючи старого.

Квитки коштували по півтора карбованці, і дівчина, якій Петро віддав одного аж на Хрещатику, із вдячністю побажала заплатити подвійну ціну. Хлопець удавано відмовлявся, радив розміняти трояка, хоч мав у кишені на нього здачу, але врешті гроші таки взяв і тепер був подвійно радий, бо ж мав можливість побачити картину, та ще й безоплатно. Тож у піднесеному настрої всівся у скверику на лавку в чеканні початку сеансу.

Неабияк зрадів Янчук, коли, нарешті всівшись на своє місце, побачив поряд каштановокосу красуню-«дівасю», як тут же охрестив її, згадавши мимоволі Марію. Біло-рум'яне матово-чисте лице дівчини чарувало його, а ледь чутний запах парфумів дурманив йому голову, тож хлопець одразу й пошкодував, що взяв з неї подвійну плату.

— Ще раз тобі дуже дякую за квитка, — палко шепнула йому дівчина перед демонстрацією довгого журналу із виступом Сталіна на з'їзді перед затвердженням «його» Конституції.

Петрова радість поглибилася при безпосередньому перегляді кінокартини, бо під час найпікантніших ліричних та любовних моментів красуня палко хапала й тисла його руку своєю аж надто тендітною, соромлячи його якоюсь аж інтимною відвертістю. Спочатку він був подумав, що вона «не при собі», але пахощі дорогих парфумів вертали Янчука до думки, що його сусідка — просто пестунка у матері.

Надворі геть споночіло, як вони, повні вражень та розчуленості, повільно вийшли з кінозалу із юрбою глядачів і ніяково спинилися на узбіччі, не змовляючись.

— Може дозволиш, щоб я тебе провів додому, коли тобі далеко? — спитав студент притишено.

— Мені близько, але, як твоя ласка, проведи... Даруй мені прояви почуттів під час сеансу.

— Вони співзвучні моїм, з великою радістю їх тобі дарую, — сміливіше поглянув у вічі дівчині Янчук. — Я Петро, а ти?

— А я — Ліна, — рушила вона повільно.

— Не зустрінуть мене в путі твої «уболівальники»?

— Не зустрінуть, бо їх не маю.

Поволі ідучи, розговорилися, і Янчук ніби завівся. Напружуючи пам'ять, він сипав пригодами із власного життя, звертався і до знань із книжок, присолював оповідь латинськими поговірками, аж сам дивуючись власній дотепності, чим страшенно захопив слухачку. Подобалось їй і те, що провожатий не бахвалився, не намагався взяти її під руку, як інші, був веселим і жартував навіть над самим собою. А вже як заговорив про архонтів і стратегів Ольвії, про Зопіріона, Македонського і його мудру Таїс, про Мітрідата і хетів, про Херсонес, вино та гончарство, про Сулу, Арнака і Асандра, про лесбійських дів і любов, — дівчина не знала, що й думати.

Янчук і сам собі дивувався: звідки в нього ці акварелі пейзажів і такі барвисті фарби для килима казкового світу, де береться уміння веселками перекидатися від однієї теми до іншої. Ним володіло таке піднесення і поетичне натхнення, такі запал і захват, яких досі не знав у житті.

— Ну, Петре, з тобою не знудишся, — спинилася врешті дівчина біля напівпідвального будинку, з відкритих вікон якого чулася мелодія полонезу Огінського, виконувана на роялі. — Отут я й живу, — і показала очима саме на ті вікна. — Завдяки тобі я сьогодні не лише кінокартину побачила... Хто ти, де взявся?

— З неба впав, Ліно! Пилипом з конопель вискочив, — Янчук удав, що хоче вже йти. — Наговорив сто пудів вовни і всі повні. А де взявся, коротко не зрозумієш, а довго у тебе, боюсь, не стане часу і бажання слухати, — зітхнув студент, переступивши з ноги на ногу.

— То хто ти, Петре? — аж дуже зблизька запитала ще раз дівчина.

— А не приглушить мене із вікна твій батько обухом по голові? Тож він баритонить?

— Давай пройдемо до кінця кварталу і назад, — запропонувала дівчина. — Я хочу все-таки знати про тебе більше.

— Іншим разом, Ліно, якщо матимеш бажання, дізнаєшся. Боюся, коли почуєш, втечеш, — навмисне відтягував можливу сповідь студент, остаточно розуміючи, що ця їх зустріч випадкова. — Я — жебрак із вулиці!..

І хоч як коротко не намагався хлопець викласти свою історію, та його розповідь затяглася більш ніж на годину. Дівчина все більш серйознішала і з особливою участю підтримувала розмову. При тому вони зміряли квартал туди-назад десятки разів, аж поки батько з вікна не покликав дівчину своїм «не рано вже».

Янчук, прощаючись, запропонував Ліні сходити у наступну неділю в театр за контрамарками, і вона не лише радо згодилася, а й гаряче потисла його руку вже у дверях, що виходили прямо на тротуар.

— Рада, що зустріла тебе — цікавого, обізнаного, чемного, душевно багатого й гарного! — видихнула на прощання. — Дякую тобі за все! До неділі!..

Було вже дійсно дуже пізно, і Янчук поспішав додому, а думки його крутилися навколо нової знайомої: завішені її вікна символічно були зависокі для нього, а її матове лице і дві товсті коси — занадто красиві. В його душі тихо і несміло ніби прокльовувалося нове джерельце, дзюркочучи піснею, віршованими словами, теплим подихом, ніжною зажурою і сумом полонеза з якогось іншого світу.

«Не пара я їй! — вирвалося врешті із самого серця розпачем твердження вже у бабусиному дворі. — Не пара!»

Після того вечора Петро з Ліною побували і в драмтеатрі на контрамарки, і в кіно — на квитки, ніби придбані її батьком для себе й матері. Ідучи до Ліниного дому, бродили подовгу містом, сиділи в парках під черемхами, напоєні не лише недоторканною близькістю, а й пахощами цвітінь, і дівчина якось зізналася, що вона в батьків одиначка, що вчиться у восьмій групі першої школи та ще вечорами — у музичній, що радо буде з ним дружити — просто, без обіцянок і зобов'язань, з чого Петро зрозумів, що то була настанова батьків.

— Лише на дружбу я й сподівався, Ліно! Дуже різні ми за становищем, не кажучи про все інше, та й роки у нас не вирішальні, — вирвалося несподівано у Янчука, коли прощалися.

—Хіба просто так не можна бути справжнім другом — і відданим, і щирим? — запитала дівчина, ніби виправдовуючись. — Я тобі докажу, що можна, ще й як! — навикло затримала його руку у своїй вже на порозі. — Добраніч, лицарю! Хай щастить тобі!.. — ніби забула домовитися про наступну зустріч Ліна.

«Ось і по всьому! — заскиглила в душі здогадка. — Делікатно заборонили тобі батьки захоплюватися волоцюгою, тож будь щаслива й ти!» — вирішив для себе під солов'їний виспів у сквері Шевченка.

Ішов похнюплено додому, і раптом за рогом очі в очі зустрівся зі своїм однокласником з Чигирина Романом Дорошенком.

— Ти тут, Ромцю?! — аж вигукнув Янчук.

— Я також дивуюся, що я тут, — потис той по-дорослому Петрові руку.

— Яким чином? Чому? Адже ти...

— Планував-планував, а потім одумався і приїхав сюди до політехнічного технікуму, де прийом був без екзаменів. Учуся тепер, стипендію отримую, батьки трохи помагають... А тебе уже й не пізнати! Ніби підріс, приошатився, хоч, правда, змарнів дещо, — видивлявся хлопець на товариша.

— Може, пройдемо до мене додому, тут близько, узнаєш, де я живу?

— Часу в мене досить, то ходім, — був радий Дорошенко.

Дорогою згадували рідне місто, школу і вчителів, Гору, Тясмин, Луку, Діброву, каланчу і ярмарчище.

— Був я на зимових канікулах удома, — похвалився Роман. — Бачився випадково із Дмитром, він у артилерійському, з Петром Овдійовичем, Арсеном Кузьмовичем, Мартою Давидівною. Всі питали за тебе і докоряли, що досі тебе не зустрів. Наказували тебе вітати, як побачу. А в тебе ж що?

— Латина, анатомія, фізіологія — нові, а решта — поглиблення старих дисциплін. Живу на приватній квартирі, доплачую по п'ять керебе місячно бабусі.

— А я в гуртожитку ще із п'ятьма. У нас старшокурсники живуть на приватках.

— Та й у нас такий же порядок, просто мені поталанило так попасти.

— Ніхто не може зрозуміти, як то ти пішов на робфак, а опинився в технікумі? — згадав Роман.

— Що тут розуміти? Забрав документи і перейшов без екзаменів, як дедешник, бо це ж все-таки синиця в руках, а то — журавель у небі.

— Всі наші тебе одобрюють. А живеш як?

— Як по правді, то по-різному. Підробляю весь час потроху, тяжко і навіть непосильно, бо ж і харчуватися треба, і одягатися, і доплачувати за кімнатку.

— Один живеш? — відкрито заздрив Янчукові Дорошенко. — Молодець ти! Недарма всі вчителі тебе у приклад ставлять! Коли по щирості, то я шкодую, що пішов у цю політехніку. Почалася зубрівщина, товчемося на Конституції, агітаційно-масовій роботі, суспільствознавству, та це ще квіточки! Там комсомольська робота поряд із кросами, змаганнями, вправами, походами, стрілянням — і все на військовий лад, все в шорах дисципліни, аж гидко часом робиться!

До двору і в хату Петро Романа не запросив, бо було пізно, отож, посиділи на лавочці під хвірткою, домовилися зустрітися в гуртожитку чи в технікумі Дорошенка або ж на квартирі чи в технікумі Янчука, та й розійшлися обраділі. Петро перед сном записав собі кілька рим, навіяних зустріччю з Ліною, і вже за північ ліг у ліжко. Запах троянд під вікном п'янив його, а співи соловейків на яворах — заколисували. Перш ніж заснути, Петро ще пригадав Марусину і душа його заплакала, порівняв її з Ліною — ніби два світи, зовсім різних!..

Трояки і п'ятірки з газети за вірші і дописи; карбованці і контрамарки за збивання, розбирання, переноси, складання реквізитного майна, підмітання, бігання, куди пошлють; нечасті підзаробітки на спиртобазі; поміч Асі Соломонівні в їдальні допровадили Янчукове студентське життя до останньої чверті в навчанні. Про успіхи не було підстав говорити, але й стипендії його не позбавляли. Вчився пересічно при постійному прихованому голоді, затиснутий між пошуками зарібку і лекціями, все цікавішими. А риб'ячий жир таки здолав його курячу сліпоту!

Відвідини театру із Кирилом Куриловичем, Романом Дорошенком і Борисом Педем на Янчукові контрамарки здружили і зблизили хлопців. Вони навіть записалися разом у міський літгурток, відвідуючи який вечорами раз на тиждень, познайомилися там із письменниками: Лесем Гомоном, Леонідом Недолею та Віталієм Чигирином, останній з яких жив у селі і навідувався на гурток лише іноді.

Місцем проведення літсемінарів був зал будинку саносвіти, а керівником гуртка було обрано Аркадія П'юро, завідувача будинком, лікаря за фахом і поета та знавця французької та німецької мов, завдяки матері, викладачці їх у педінституті. На семінарах читалися лекції з теорії літератури і, звичайно, прослуховувалися нариси, оповідання та вірші самих семінаристів. «Гартівець» Гомін приводив приклади із своїх «Контрольних цифр» та «Голгофи», «плужанин» Недоля — з «Полонених хенців», «ваплітець» Чигирин читав свої вірші та оповідання, а Аркадій П'юро — переклади із німецької і французької. Янчукові недолугі вірші й нариси, як і інших авторів, часом критикувалися «врознос», проте гурток не розпадався, а навпаки — спаювався.

Завдяки літстудійцю Петрові Нероді Янчук цієї весни врешті відвідав удома його брата — декана і професора інституту Василя Самійловича — батькового знайомого. Докладно розпитавши Петра про долю десятидушої родини батька Карпа і про джерела утримування його самого, той схвалив і перехід хлопця із робфаку, і методи підробітків на життя, а після пригощення обідом ще й познайомив гостя з подіями, про які студент не відав, насамкінець запросивши його «запросто» ходити до них для читання без виносу книжок та одержання порад при «складних ситуаціях», яких «у всіх тепер доста» і яким «потурати зась».

— У місті та й в усій так званій нашій республіці знову почалися масові арешти та виловлення інтелігенції, але цього разу саме тих, що на березі Дніпра справляли Пасхальне Воскресіння чи у синагозі святкували Пасах. Для чого кажу це? А для того, що репресивні органи змушують найпаче студентів підписувати у відозвах вимоги їх покарання, а як можна вимагати кари для того, кого не знаєш, і про провину якого не відаєш?! Отож, бережися легковажності, коли мова йде про долі людей!

— Вдячний за пораду... А чи можу вже сьогодні попросити у вас щось для прочитання.

— Це ось листування Леніна і полемічні диспути його із Дмитром Донцовим. Почитай, може сподобаються, вони вже тепер рідкісні, а в подальшому будуть і зовсім недоступними. Читай не для захоплення, а лиш для ознайомлення і, Боже упаси, нічого не занотовуй, тільки запам'ятовуй! Читай у хаті або в альтанці у дворі і ні з ким не ділися, що, де і коли читав!

Були то два журнали: «Літературно-науковий вісник» НТШ зі Львова і «Знаття» з Харкова. Янчук аж до стемніння читав і перечитував їх у дворі, домовившись прийти закінчити завтра. Додому пішов під неймовірним враженням! А прийшовши, експромтом написав вірша, якого навіть Гомін-Королевич необачно похвалив на семінарі. А звучав він так:

Вдячність професорові і заздрість до його книжкових багатств переповняли Петрову душу, відкрили йому новий світ, в якому живуть лише окремі люди. Спосіб життя і становище професора стали для Петра недосяжним Олімпом, особливо після прочитання «Історії України-Руси» Грушевського та «Історії України» Дорошенка у наступні відвідини. Книжки Василя Самійловича були для Янчука вікнами в інший світ, адже саме з такою метою і рекомендувалися йому...

В наступні дні, на несподівану радість Романа, вони побували на виставі «Поки сонце зійде...», і товариш відмітив явне подорослішання Петра. Довелося Янчукові пропустити аж два дні навчань і піти на пристань вантажити тачками вугілля на баржі. Феся Антипівна пошила йому першу в житті батистову сорочку біло-голубавого кольору, тож мусів десь добути грошей — розрахуватися за неї та ще на харчування. Наробився до одерев'яніння в тілі, зате заробив без сплати четвертушок аж тридцять сім керебе. Отож, недільного дня поніс Фесі Антипівні борги в надії домовитися ще й за човна, щоб перевозити людей до островів і назад.

— Чого ти спішиш мені відборгуватись, я, чей, не бідна тепер! І чого ти все ото називаєш мене Антипівною, ніби я якась пані вельможна! Називай мене просто Фесею, Петрику! — зустріла його у порозі хати господиня. — Ну, хто, скажи, повірить, що ти брат мені — не більше, коли ти мене отак величаєш? Адже я ще маю надію заміж вийти, — радо всаджувала вона гостя на лаву. — Облиш уже оте «ви», бо воно заводить побічних у небажані здогади, чого б я зовсім не хотіла!

Снідали повільно й довго, уже «тикаючи», і Янчук при тому заїкався, шарівся та по змозі обходився, коли можна було. Феся ніби чекала на нього — була в завитих косах, підрум'янена і погарніла. Припрошувала випити, але не наполягала. Коли ж прибрала вже посуд зі столу, дістала із шафки якусь торбинку і стала його інтригувати.

— Купила тобі подарунок, може й востаннє, на згадку! — виговорила. — Залюбуєшся, як побачиш!

— Фесю! Казав же, що не маю сил все те виплачувати! Не поривати ж мені дружби нашої із-за твоїх старань заборгувати мене?!

— Думаю, брате, про заміж, то й хочу тими подарунками лишити про себе добру пам'ять. Не твоя це, а моя радість! — вийняла вона із торбинки кашкета із сірих крапчастих ховрашків. — Бачиш, як угадала! — наділа йому на голову дорогу річ. — Як на тебе шитий! Можна і в морози ходити, бо ще й із навушниками. Ні в кого такого не буде! А оце, бач, обрізки-скутки. Для чого вони, як думаєш? Для коміра до пальто! Я їх позшиваю так, що буде непомітно, і спорядю коміра, щоб начіплявся і знімався. А з оцих ось шерстяних шматків пошию ще одну підкладку до пальто, тож будеш забезпечений і на осінь, і на зиму. Пам'ятатимеш свою модистку, як справжню сестру! — заливалася господиня радістю. — Тож принеси мені пальто невідкладно, щоб я із ним закінчила вже, — наказала.

Кашкет, в якому Петро побачив себе в люстрі, видався йому недосяжно багатим — аж не пізнав себе в ньому. А Феся була так захоплена, що аж поцілувала його палко і рвійно, геть розгубивши гостя.

«Одягатиму колись пізніше, бо тепер або засміють, або запідозрять у крадіжці», — вирішив про себе Петро, радіючи дарункові.

— Приніс тобі, Фесю, борг за сорочку, ось маєш, — подав гроші господині. — А це ось, — розгорнув складену пакетиком газету, — конвалії тобі від мене!

— Мені?! Від тебе?! — рвійно оповила руками його шию модистка і впилася устами в уста, запаленівши, як у гарячці. — Спасибі, любий! Дякую, милий! Не так за букетик, як за увагу і пам'ять про мене. Мені зроду ніхто квітів не дарував! — кинулася вона шукати горня і заливати в нього воду. — На базарі купив чи на пристані? — чомусь посуворішала вона.

— На пристані... А ти ніби чимось не вдоволена?

— Не зважай, любий брате! Вередую — і від твоєї уваги, і від тебе, — витерла сльози з очей. — В мені жінка нуртує, Петрусю! Тобі це ще не втямити... Хочу матерею бути, а чи буду, якщо і цей вдівець, що відшукала, значно старший від мене і безплідний, як і мій чоловік був?..

— Хто ж він, звідки, який? — відчув щось подібне на ревнощі Янчук.

— Та ти не турбуйся, любий! Я чиста, як ангел, — навіть більше! Знатимеш, бачитимеш, благословиш нас, або навпроти станеш. Але це, коли й буде, то хіба аж зимою.

Мовчали обоє протяжно-довго, лиш настінний важелевий годинник якось по-особливому гулко відбивав хвилини і Феся вгамовувала пришвидшене дихання. У кімнаті ледь пахло парфумами і отими конваліями...

— Якщо ти не проти, я пішов би сьогодні на човна, — першим обізвався Петро.

— Чи ж я можу бути проти!? Обезволена я перед тобою! — сказала вона журливо. — Поснідаємо, — почала збирати страви на стіл, — та й підемо. Я, може, покупаюся та позагоряю, як порядні люди.

— Я вже підснідав, та й не зручно мені у тебе снідати!

— Чи ж можна почуватися незручно у сестри, більш ніж рідної тобі!? — знову повеселіла господиня. — Голитися тобі вже пора, вус он сіється, слава Богу, ознака дорослості й зрілості, — мов ошпарила вона зненацька Петра, краючи хліб. — Трохи підростуть борода й вуса, поголю тебе першою і чоловікову бритву подарую з усім причандаллям для гоління. Їжмо хутчіш, бо нерано!

До пристані йшли, занурені кожен у своє. Феся виглядала помолоділою і навіть привабливою. Перевізників на березі виявилося дуже багато, чим Петро був дуже розчарований.

— Все хочу тебе спитати, — спинилася модистка вже коло берега. — Може, ти вже яку дівчину собі знайшов? — несподівано запитала у Янчука.

— Яка дівчина, при моїй нужді?!. Була одна, ще зі школи, тепер в Одесі — підстилкою стала.

— Гляди мені, ніякої дівчини і не думай шукати поки-що! Ось трохи змужнієш, зодягнешся, а я, з твого дозволу, вийду заміж, тоді й знайдеш, — взялася відмикати замка на човні. — Чи ж добре я його пофарбувала?

— Добре, як новий!

— Дбала більше для тебе, ніж для себе, — похвалилася. — Небезпечно лише, що фінінспектори можуть до тебе пристати.

Янчук перевіз Фесю на той бік, захопивши заодно іще якусь жінку — за п'ятака. Модистка одразу ж роздяглася, і він уперше побачив її, не як сестру, а як жінку. Рожеві ліфчик і труси були підігнані по фігурі і красувалися на її загорілому тілі, що було молодим і пружним... Цілий день, перевозячи відпочивальників туди-сюди, він спостерігав за Фесею, що загорала на сонці, чи стоячи, чи лежачи. Заробіток того дня Феся відмовилася від нього взяти, мабуть, тому, що був надто мізерним.

— Відведи мене додому, будь ласка, а тоді вже до своїх лекцій підеш, — попросила хлопця, як уже вертали назад.

В хаті, куди господиня мало не силою закликала Петра, вона почала просити:

— Щира я до тебе, тож і ти мені відкрийся: хто ти, як жив, бо ж скільки можеш бути загадкою — і в душі моїй, і в серці?!

— Нецікаве моє життя, жебрацьке.

— Мені байдуже! Хочу знати все! Ну, прошу тебе! — в її голосі з'явилася тиха ласка. — Будемо вечеряти і я тебе слухатиму.

Аж до півночі Петро розстилав своє життя і перед собою, і перед Фесею, нічого не втаюючи. В кінці рожевою ниточкою згадав і про Марусину... Врешті господиня таки відпровадила його додому.

— Спасибі тобі велике! Іди, любчику мій, уже спати. І хай тобі присниться Марусина. А зраду вимушену ти їй прости і забудь, бо вона невинна і не дня тебе! А тебе я ще більше вподобала, хоч знаю, що не рівня я тобі та ще й прищувата!

— Дарма ти так про себе. Ті родинки навіть прикрашають тебе!

— Ти й справді так думаєш? Я тобі не осоружна?

— І думаю, і не осоружна, — пішов хлопець до виходу.

— Спасибі тобі! Закрий на гачок хвіртку і приходь, коли зможеш, — гукнула вслід йому із дверей господиня.

— Зайду! — Янчук вперше відчув тепло до цієї Богом посланої йому душі, щирої й доброї до нього, як ніхто. «На літніх канікулах, як усе буде гаразд, підроблю собі більше, — думав і дорогою, і вже вдома. — Напевне, вона справді мене полюбила, як ото я Марусину, та знає, що не для неї я...»

А життя йшло своєю колією, час ховав від чутливого зору Петра у насущні щоденні потреби і світлі дні, і місячно-зоряні чи сиво-молочні ночі. Постійні пошуки зарібку на прожиття стали основою його буття. Захопливі анатомія з фізіологією чи латинь із її мудруваннями були лише фоном до нього. Навчальні програми перенасичувалися, а педагоги ставали такими невичерпними у своїх захопливих викладах, що Янчук разом із іншими втрачав розум і віру колись те все належно засвоїти. Хоча латинь, як нікому, давалася йому легко, особливо завчив вульгарні й сороміцькі рецепти та крилаті вислови, втопаючи у морській специфіці афоризмів, лексичностей, фразеологій, що творили у ньому нову світобудову у неймовірній круговерті світобачення... Тим часом близилася сесія.

Випадкову зустріч у кінотеатрі з Ліною сприйняв байдуже, на її прохання по закінченні кіносеансу проводжав її додому. Дорогою вияснив, що дівчина пойнято захоплена музикою, навчається у двох школах, що виснажує її до знемоги.

Борис теж був перевантажений знаннями. Його, як найздібнішого, перевели в іншу групу, де він став кращим учнем із правом після сесії бути зарахованим на перший курс інституту.

Мало не плакав від насичених програм Роман Дорошенко, а Кирило Курилович, замучений кресленнями і механікою, сміявся з нього на кутні.

Потоки інформації від педагогів виробляли у студентів поняття про світову науку і її невичерпність. Для Янчука ж перше місце зайняла література, бо потай закохався у її викладачку Галину Трохимівну. Статна, завжди вишукано-ошатна, надзвичайно вродлива і недоступна, зі своїми «так» і «ні», «педагогша» доводила хлопців до нестями, до душевного трему лише тим, що ненароком схилялася над одним або другим, дарувала ласкаве слово чи обвіювала ледь помітним запахом парфумів. Не дивно, що вона стала для слухачів божеством, культовою святинею, як і така ж математичка...

Вишуканість у мові й одязі для Янчука, як і для більшості його однокурсників усіх трьох груп, стали нормою і потребою. Мінявся його голос, росло світобачення. Відвідування міського літсемінару, друкування в газеті дописів, нарисів та віршів створювали своєрідний «німб» Янчукові серед посвячених, хоч усі добре знали про його комунівське походження, нужду і нестерпний, невідступний, непогамовний та невситимий голод.

У квартиранта склалися врешті дуже хороші стосунки із бабусею Паранею. Вона все менше могла ходити — лише за хвіртку на свою лавочку. Петро ж із її дозволу спорудив собі власну — між двома яворами за хатою, підрубавши кору. В тому райському, закритому із усіх боків куточку під трояндами і жасмином Льова тихенько кохався з дівчатами в недільні дні, задобривши дітвору найдешевшими цукерками «за упокій Меланії, Нестора, Гната, Олімпії» і цілого списку інших.

Читаючи ночами романи й повісті з книжок Власа Гулака, — бабуся вже не обмежувала йому користування світлом! — Янчук занотовував із них цитати, вірші, окремі думки для власного використання. Не отримуючи листів від Марусини, він байдужів до неї ще й тому, що не мав часу і вгору глянути, аж поки не відбув сесій та не дочекався канікул.

З початком канікул настали голодні часи, адже їдальня в технікумі закрилася і безкоштовних обідів не стало! Отоді, після тривалої перерви, Петро пішов до Фесі домовлятися кінцево про човна і плату за нього, сподіваючись і пообідати, якщо припросить.

— Ой, любий мій! Ой, хороший та славний! Ти вже здав сесії? Ти вже на канікулах? Слава Богу! Поздоровляю тебе! — радісно зустріла його модистка, схопившись із-за машини від шитва. — А я молила Бога, щоб ти прийшов! — палко стискала долоні. — Скучила я за тобою! — раптом засміялась крізь сльози. — Не появляєшся, не знаю, чи ти живий, а я ж жити без тебе не можу! Я вже збожеволіла без тебе! Чуєш, збожеволіла!

— Чую, але чим можу тобі зарадити?

— Я ж нічого не вимагаю, прошу лише бути мені братом! Хіба ж це так тяжко тобі, самотньому? — знову заслізилася.

— Дякую, буду! Але тепер би пообідав, як твоя ласка.

— Невже це ти кажеш?! Невже це не для замирення і задобрення? — розмазувала Феся сльози по лиці. — Ой, любий мій, я миттю, я зараз! — і почала спішно носити їжу на стіл. — Може, й вип'ємо трохи? Маю про запас.

— Пити не буду, Фесю!

— Як скажеш, любий! — почала краяти хліб. — Я без твого бажання нічого від тебе не хочу!.. А до сала, може, цибулину або часничину тобі дати? Чи будеш холодний суп квасолевий їсти?

— Давай і суп, і часник із цибулею, і все, що хочеш, їстиму все із задоволенням!

— Насміхаєшся з мене? — скривила раптом уста. — Жертвуєш?

— Чому ж? Справді їстиму!

— Холодний він у мене, — накладала у миску загуслий суп.

— То й добре, не попечемося!

— Рідний мій! Яким же ти вмієш бути хорошим! Підсідай ближче, бери ложку та їжмо, — шморгнула вона носом.

Янчук їв із апетитом, Феся підтримувала його. Не стало супу, перейшли до хліба з цибулею та сала, згодом до вишкварок, аж поки їсти вже більше не було сил.

— Маю ще кисіль, будеш?

— На кисіль місце знайдеться, думаю.

— Пий, любий мій, я вже не хочу.. А ти тепер на перевіз підеш?

— Ще не думав, прошу твоєї поради.

— На перевіз іди. Там, хоч і тяжко, але щось за літо заробиш, здоров'я скріпиш, загориш. Мені за човна платити не треба, я, слава Богу, копійку маю, а ще й задоволення матиму, що тобі в пригоді стала, а цього і за гроші не купиш. Дам тобі трохи ковбаси та банку смальцю. Візьмеш?

— Візьму, але...

— Ніякого але, любий! Ну, уваж, ну, уступи, хай натішуся! — затисла Петрові уста рукою, не даючи заперечити.

Так була складена між ними домова, після якої Янчук бачив Фесю рідко. Кілька разів, не дочекавшись його вдома, вона приносила йому на берег канапки, розпитувала про новини і з тим ішла додому.

Зарібки у Петра були різними, але чималими, тож, міняючи дріб'язок на асигнації і складаючи їх у столі, він виділяв собі на їжу, не шкодуючи, від чого почув себе врешті дужим, та й Льова якось уранці на турнікові те зауважив.

Була іще одна вечеря у Фесі — уже із «чекушкою», принесеною Янчуком. Господиня так же шалено проявила радість, а її гість відчув гіркотливу терпкість після її прощального цілунку, що страхав його не сам по собі, а як прояв шаленої вдовиної пристрасті, яку кожного разу при ньому Феся не могла стримати. Роботи вона мала по вуха, заробляла добре, не лінячись, у їжі собі не відмовляла, і при зустрічах всякий раз нагадувала про заміж і бажання мати дитинку, якою, здавалося, снила.

Петро за якийсь час настільки відчув себе здоровим, що вирішив стати донором. Група крові в нього була нульовою, отож, при потребі мав і гроші, і ситий обід. Якось стався випадок, коли «швидка» взяла його вночі прямо з постелі, — він, на щастя, встиг випити з літру води перед тим, як сісти в машину, — до жінки, що не приходила до себе і була вже біла, як папір. Отримавши чотириста грамів його крові, вона опритомніла, зарум'янилась і лишилася в його пам'яті зразком жіночої вроди. Вдячний її чоловік записав Петрову адресу і через пару тижнів приніс йому додому кілька плиток шоколаду і аж сто карбованців. Тож каса Петрова росла не лише на перевозах, аж не вірилось.

Та канікули, а з ними й можливості заробити, скінчилися, і Феся на знак завершення вимолила в нього згоду на спільну вечерю в неї, танці під патефон на всю ніч і «трохи кохання». І не хотів, а мусив Петро дотримати слова і віддячити модистці за човна, що дав йому можливість непогано заробити на прожиття.

Переодягнувшись у святкове вбрання і підстригшись у перукарні, він по обіді напередодні початку навчань прийшов до неї із квітами подяки і «чекушкою», як і попереднього разу.

— Любий мій! — перехрестила вона його у дверях. — Який же ти слівний та уважний! — обняла й поцілувала, беручи квіти. — Я рада, що прислужилася тобі, давши змогу заробити, а ти ще й змужнів за літо! Ось глянь на себе в люстро! — силоміць потягла його. — Чим не мужчина?

Петро побачив себе якимось інакшим та й Феся йому здалася ніби переляканою.

— Скинь, може, френча, бо жарко від плити, а у нас же свято нині спільне! — почала вона підпалювати лампадку в кутку під старезною іконкою. — Дозволь мені помолитися за нас обох, милий мій, та й приступимо до вечері.

В хаті було поночі, бо Феся перед молитвою завісила вікна. Янчук присів у кутку, іронічно спостерігаючи, як господиня била поклони, хрестилася і палко шептала молитви.

— ...І нині, і прісно, і на віки віків! — закінчила врешті вдова і помалу звелася. — Оцим цілунком передаю тобі рівно половину всього вимоленого мною у Бога нашого, — набожно поцілувала гостя і розпорядилася, все ще перебуваючи під враженням молитви. — Сідай до столу першим, а я отут скраю, — поправила ряднинку, послану на ослінчику на двох. — Закладу ще двері, щоб нам не заважали, — і пішла в сіни.

Стіл був заставлений стравами, були й вино з горілкою у пляшках. Петро, перейнявшись святковістю, чув себе урочисто, хоч і не подавав виду.

— То за що вип'ємо, любий? — осяяла його Феся гарячим поглядом.

— За твоє здоров'я і щастя, — запропонував гість.

— Я, нівроку, здорова, а ось за щастя та радість із тобою вип'ю! Але, цур, до дна!

Янчук одразу зрозумів, що до його вина була домішана горілка, але випив, сказавши собі «будь — що буде!»

— Отак, гістоньку мій, заїдай канапкою зі смальцем, щоб не сп'яніти... Розкуйся і не бійся, голубе мій! Пополуднуємо та й приступимо до свята... Який же ти божественно-цнотливий! Дякую, Боженьку, що ти звів нас, обом на радість, — витерла господиня сльозу, посміхнувшись. — Не зважай, Петрусю, це в мене від щастя й радості. Понад рік же чекала!

Пили, закушували і розмовляли, не кваплячись. Янчук чув, що алкоголь вступає йому в ноги, але Феся продовжувала наливати, і хоч пили потроху, хлопцеві ставало жарко і чомусь сумно, а господині, навпаки, весело. Вона невпоміт підсувалася до нього і палила його стегно своїм, гарячим і приємним. Нарешті полудник закінчили, розмови також обірвалися.

— Як ти себе почуваєш? — спитала Феся, обцілувавши Петрові лице.

— А ти? — хлопець відчув, як заплітається язик.

— На сьомому небі, коханий мій! Ще не в раю, але вже коло нього. Тішусь, що ти не п'яний, а випивши. То, може, заведу патефон та трохи потанцюємо?

— Танцівник із мене нікудишній!

— Я не краща! — і почала накручувати пружину патефона.

Слухали музику і топталися, притиснувшись, міняли платівки, Феся підспівувала — радісно-піднесено, але тихо. Знову пили й заїдали, цілувалися, і Петро також відчув себе «коло раю». Цілунки Фесині ставали все палкішими й гарячішими.

— Хух, Фесю, задушиш же!

— Тобі неприємно, любий?

— Приємно, але ж задихнемося!

— Роздягайся і лягай у ліжко, — Феся почала допомагати хлопцеві зняти із себе одіж. — Отак, любий, не соромся! Тіло в тебе гарне! Озвичаюйся.

Янчук роздягався, відчуваючи десь аж на дні власного сумління докір і осуд, але прохання жінки були такими зливно-пристрасними, що не відповісти їм він не міг, все більше втрачаючи волю й глузд. Тож врешті опинився в прохолодній постелі — спершу сам, а за мить уже з нею, зовсім голою...

Цокав монотонно настінний годинник, заливався десь цвіркун, у напівтемряві блимала лампадка. В шепоті Фесі Петро вчував якусь молитву, божеволіючи від запаху її єства і гри тіла...

— Мушу трохи полежати отак, любий! — шепнула вона, як між ними відбулося роковане. — Пошли, Боже, мені зачаття щасливе від мого пізнього кохання під благодатною планетою, а йому — життя довге, радощі й утіхи земні, — продовжила, христячись. — Мені перевертатися зась покищо... Осмілюйся, не стримуй себе! Це ж свята наша ніч, а для тебе — ще й перша!

«Цілуй, цілуй, цілуй її, знов молодість не буде!» — згадав Янчук Олеся і, прийнятий, знову поринув у отой названий Фесею рай... Знову хвалила його силу, дякувала за насолоду, отриману від нього, нарешті запропонувала випити ще по ковтку, «на брудершафт», щоб освятити перехід на «ти»...

Якийсь час випочивали, потім Феся розповіла про чоловіка, якого не любила, про те, як навмисно запізнювалася із вечірніх курсів, чекаючи під вікном, поки той засне, прикидалася недужою, бридилася близькістю з ним. Знову Петро подав їй келишка, а заїдали цукерками. Вдова будила у хлопцеві чоловіка, розважливо учила його премудрості в тому сороміцтві, задихаючись у шаленстві й пристрасті, ласкаючи студента так, що він млів і втрачав голову.

— Ти справжній мужчина, Петрусю! І неабиякий! Спасибі тобі вічне моє буде, як я ще й завагітнію в цю ніч нашого з тобою свята! Може, вже й заснемо?

— Як хочеш, Фесю! Лякає мене лише те, що можеш завагітніти.

— Викинь з голови! Як тільки відчую, одразу ж вийду заміж за якогось вдівця, порадую його новиною, що то жінка його була недітною, а не він, — я вже все продумала! — знову заціловувала вона коханого, поки не стомилися обоє.

— Тепер заснемо, дорогий мій! Хорошого потроху, бо обезціниться! Якщо забажаєш, то через пару тижнів, як сил наберемося, можемо повторити свято. І на тому й закінчимо, гадаю, щоб не втягуватися в розпусту, — поцілувала вона студента на сон і затихла, лежачи горілиць. Швидко заснув і Петро, забувши, що з ним і де він.

Відчуття своєї довершеної дорослості, пізнання власної чоловічої інтимності та жіночої оголеної сексуальності Янчук, ніби у стані алкогольного сп'яніння, якийсь час носив у собі — з подивом, приємністю та гордістю, запам'ятавши їх на все подальше. Тим більше, що в його будні неждано вклинилися події, які змінили власне сенс його життя, нагадавши вже вкотре про нетривалість і тлінність всього людського під тягарем невідворотної Долі.

Першим проявом змін був його стан після прочитання в альтанці чергової порції книжок і розмови з деканом педінституту на тему експорту революції з Москви в Іспанію і її жертвенних наслідків, а фактично, — про людину, як мірило усіх речей, про прихід іще грізніших часів для України в пеклі імперії.

Під впливом прочитаного в історії Дорошенка та в листуванні-полеміці Донцова з Леніним і під враженням почутого в той недільний день від професора Янчук, повернувшись додому, написав вірша-молитву:

На понеділковій зустрічі в будинку саносвіти Петро прочитав літстудійцям цю молитву, отримавши, крім заслуженої критики, ще й похвалу від Чигирина та Осьмачки, що були цього разу присутніми.

— Зверніть увагу, шановне товариство, найпаче наймолодші тут! Ніби за апостолом Павлом: «Нас вбивають, а ми не вмираємо!» Ця молитва — підтвердження того, що основи наші — мова, хата, сила й труд — в ім'я України! Органи НКВС тепер збирають підписи, особливо від молоді, про засудження так званих ворогів народу — севеувців. Але як можна підписувати ті пасквілі, коли вони вигадані на людей, яких ми не знаємо?! — закінчив Чигирин питанням свій виступ і сів...

— Директора нашої тютюнової фабрики Ейдуса енкаведисти заарештували ні за що, а на зборах вимагали, щоб робітники підписалися під вимогою його покарання. Я втік звідти, а багато хто таки поставив свій підпис! — наступного дня повідомив Янчукові під турніком новину Льова.

Розповіді Власа Гулака, висновки декана, зауваження Чигирина, сповіщення Льови осіли аж на дно Петрової душі і не забулися навіть після домовленої другої «райської» ночі з Фесею в наступну неділю, після якої він виявив у бабусиній поштовій скриньці повістку з викликом у міський відділ НКВС в якості свідка.

Що, власне, він мав засвідчити і проти кого, Янчук не здогадувався, але вияснив швидко, як тільки його прийняв недавній окружком, а тепер начальник товариш Левшин. Переглянувши Петрову довідку про те, що він комунар, допитавши, звідки він родом та як опинився на квартирі у жінки, сини й дочки якої — вороги народу, начальник став розпитувати про Хорунжу, викладачів технікуму, письменників Чигирина, Гомона, Недолю та Осьмачку, а не почувши нічого конкретного, бо Петро відбувся тим, що мало знав їх, перейшов до літстудійців і Янчукової «Молитви».

— Напам'ять не знаю, бо не занотував. Написав і прочитав експромтом на семінарі, та й забув!

Левшин, що звик ламати спротив допитуваних, був розгублений і вражений, бо Янчук явно його не боявся, відповідав щиро й заперечливо, нарешті навідріз відмовився підписувати вимогу про кару Хорунжій, Чигиринові і якомусь Якову Погаратному — комуністам-лівоухилістам, що співчувають бухаріно-риківщині. Тож начальникові нічого іншого не лишилося, як пригрозити студентові виключенням з комсомолу й технікуму за непідтримку лінії партії.

— Я на тому належно не розуміюся, то й підписувати нічого не буду, — повторив Янчук на домагання слідчого. — Не був, не бачив, не чув, не пам'ятаю, — товк Петро, немов у ступі, і слідчий мусів нарешті обмежитись записом попередження про ознайомлення студента із відповідальністю за неправдиві свідчення по статтях закону і взяттям його підпису.

Але відпустив хлопця Левшин із натяком, що розмова ще повториться, як Янчук подумає і прийде розповісти про ворожу діяльність усіх згаданих під час допиту...

Ще однією подією, що сприяла поверненню Петра від «райських» ночей до суворої реальності, була зустріч на пристані із Ліною та її подругою. Він вантажив якогось дня баржу фруктами й овочами, помітивши дівчат зовсім випадково і перестоявши між горами ящиків, поки вони не відійшли, Ліна ж, певне, наглядала за його роботою протягом тривалого часу.

Наступного дня в технікумі він прочитав на дошці об'яв виклик до наукового секретаря Віри Володимирівни Баницької, яка була напівсліпою «ходячою енциклопедією», чоловіка якої було засуджено за СВУ та знайомство із Єфремовим і яка, щоб урятувати себе, сина, що учився з Петром у медтехнікумі, старих матір і свекруху та власний дім із садом у центрі міста від висилок і конфіскацій, відмовилася від чоловіка, за його ж порадою, та підписала вимогу про його осуд і належну йому кару.

— Хай буде добрим і для тебе, — відповіла на Янчукове «добридень». — Сідай і поясни мені, чим ти прошпетився, що заввідділом міськосвіти товариш Жук кличе тебе до свого кабінету?

— Заввідділом? Вперше чую від вас його прізвище! — лячно згадав Петро про свої нечисленні гріхи: корки, три свідоцтва зі школи і викрадену у технікумі механізації постіль.

— Ти справді не знаєш його? — щось перечитала на папірці. — Він був колись червонокозаком, як і твій батько.

— Справді. Може, йому щось сказав професор педінституту Василь Самійлович Нерода, який знав мого батька і знає мене?

— Нерода тебе знає!? То це він влаштував тебе на робфак?

— Ні, я з ним познайомився, коли був уже зарахований.

— По яких же це документах, якщо оригінал твого свідоцтва — у нас?

— Дозвольте, Віро Іванівно, на це питання вам не відповідати, щоб не викликати гніву.

— Я то дозволю, але не він, і не ще дехто! — пильно подивилася через багатошарові лінзи науковий секретар на студента. — Він дуже порядний службовець! Іди до нього і вертайся, щоб я знала, яка ще біда на тебе чигає. При твоїй відвертості, може, допоможу тобі, як колись пробувала перед Левшиним, — кинула Петрові навздогін...

— Добре було б, коли б він був добрим, — привітав студента у відповідь заввідділом. — Ні, не помилка, прошу присісти отам на канапі, маю до тебе справу, — уважно роздивлявся Янчука кремезний чолов'яга у сорочці-вишиванці із гумками на рукавах.

Петро чимало часу сидів, як на голках, не сміючи зустрітися із поглядом господаря, що мовчав і критично, хоч і приязно, роздивлявся його.

— Тяжко тобі вчитися? — якось по-батьківськи заговорив він нарешті.

— Тяжкувато... Дуже програма складна в нас, — губився студент у здогадах, вирішивши зайвого не говорити.

— Батько твій був у козаках?

— Були, — почервонів Янчук, пригадавши, що про це він говорив Павлові Силовичу, Асі Соломонівні та Ліні.

— То правда і те, що у вас було десять душ сім'ї, а лишився лише ти один?

— Правда, — знову згадав він поінформованих, морочачись, хто з них міг розповісти його історію заввідділом.

— Підробляєш потроху на прожиття?

— Час від часу, як трапляється.

— То й мені щось своє, родинне й батьківське, розкажи. Може, і я тобі чимось зможу зарадити. Я також колись червонокозаком був.

Янчук, попри своє попереднє рішення, врешті зважено, хоч і коротко, оповів майже все про своє минуле, не утаївши ні безпритульності, ні вуличного жебрацтва та грота у Прикубанні, ні викрадення речей у «шобли» та її помсти, від якої лишився рубець на шиї. Згадав і управителя концесії дядька Гната з Чигирина, і Лізу Потапівну з Одеси, і добру Хорунжу на своїх учителів.

— Скільки ж часу ти був у Ростовській колонії? — уточнив заввно.

— Дуже недовго, бо наглядачі там безбожно обкрадали й об'їдали дітей і ті мерли, як мухи, по десятку на день.

— Як же так сталося, що німець поселив тебе разом із сином у себе вдома?

— Твердо не знаю. Думаю, може син, познайомившись зі мною при отарах, умовив його, щоб учитися від мене української мови, а може, дядько Гнат його на те підбили, попрохавши, — до них німець ставився приязно.

— А довідку цю тобі, як комунарові, видала сама Хорунжа?

— Сама Варвара Степанівна: і в комуну поселила, як вернувся до міста, і довідку дала потім, ще й наказала завірити із неї копії, кимось надруковані у райвиці.

— Доброю була Хорунжа до тебе?

— Чому була? Вона є такою й тепер, хоч листа від неї я мав давненько, бо не писав їй, — згадав Петро Левшина і його вимогу підписатись про те, що Варвара Степанівна — бухарінка.

— То добре, що не писав, не до тебе їй тепер, — помовчавши, сказав, постукуючи пальцями по якихось паперах на столі, заввно. — В театрі любиш бувати, на контрамарки там підробляєш? — спитав, перевівши мову на інше.

— Буваю, як режисер, адміністратор чи й директор дасть контрамарку, — паленів студент, здогадуючись, хто його «продав».

— Які у тебе плани на майбутнє? — щось записав у блокнота господар кабінету.

— Поки-що — закінчити технікум, а там — може, піти в університет на заочний відділ.

— На який же факультет?

— Не думав про те вирішально, може, на літфак.

— Пишеш вірші й дописи в газету?

— Пишу — часом незугарні, та їх там редагують і друкують.

— То й платять же? Я щось рідко зустрічаю твоє прізвище?

— Платять трохи, а підписуюсь псевдонімами, — зніяковів Янчук.

— Після технікуму ти можеш вступити лише до медінституту на стаціонар.

— Лише?! — відкрилася Петрові несподівана новина. — Навіть якщо вступні іспити витримаю?

— Тебе до них не допустять.

— Що ж ви мені порадите і цій біді? — спитав по чималій мовчанці хлопець.

— Піти уже тепер у середню школу, приміром, у дев'яту групу робітничої молоді, що навчається вечорами, отримати свідоцтво про середню освіту, а вже потім, працюючи за фахом, піти в університет на заочний факультет.

— Хто ж мене прийме у дев'яту групу? — ледь стримував сльози студент.

— В цьому я тобі зможу допомогти. Ти комсомолець?

— І комсомолець, і детесаафовець, і гетеовець, і член профспілки медпрацівників, і донор.

— При твоїй нужді донорство тобі шкідливе, — задумався заввно.

Сиділи якийсь час мовчки, лише господар вистукував пальцями по столу, щось обдумуючи. Нарешті він узяв трубку і почав кудись дзвонити.

— Павло Оксентійович! Добридень! Як ви там? Що у вас?

— Ага. Певно! Тільки так і не інакше! Хвалю вас за кміт. Це наша спільна жура. Чув і про Ейдуса, і про інших. Не так болить від того тіло, як голосить від щему душа. Так-так, іде набір безкоштовної робочої сили з паралельною ізоляцією інтелігенції. І в куди більших масштабах, аніж досі. Звичайно, безсилля творить розгубу, а та — безпорадність і безпорядність. Так-так, тільки так!.. Що хотів? Маю до вас, даруйте, особисту справу. Знайшов вам вихователя. Студент медтехнікуму, бував і на вулиці, і в колоніях, син чигиринського червонокозака, один лишився живим із десяти душ сім'ї, комсомолець і те де, дуже хоче вчитися і постійно — їсти. Клин клином вибивають, то може... Від міському комсомолу? Це, гадаю, не проблема, поговорю й умовлю. Матиме наше офіційне направлення і від міському комсомолу. Зуміє, витримає, приловчиться! Хлопець — вартий помочі! Його влаштує і нічний час, і денний. А просто оговоріть в наказі шестигодинний робочий день у вільний від занять час. Земляк же ваш! В Чигиринському козачому полку були його батько й дядько, мусіли б ви їх знати. Ну, от і гаразд! Звичайно, з іспитовим терміном. І з харчуванням. Як із усіх, будете вираховувати з нього на загальних підставах. Спасибі вам. Десь по обіді він буде у вас.

Янчук слухав і вмирав від цікавості: з ким та розмова, де він має бути? Частково прояснилося, як заввно подзвонив у міськом комсомолу і умовив дати направлення у виховну колонію для безпритульних на комсомольця Янчука.

— Не просто комсомолець, а комунар за походженням! Так, думаю, виправдає наше і ваше довір'я! Не кажу вже про інші його переваги: звідав усі пекла безпритульності, буде для них прикладом того, як можна змінити власне життя. То домовилися? Через десять хвилин буде у вас.

— Комсомольського квитка маєш? — спитав у студента.

— Маю, але на квартирі.

— Біжи за ним скачем, з ним — у міськом комсомолу за направленням вихователя, звідти до мене — за нашим направленням у колонію, потім до її директора Павла Оксентійовича Квака, а по всьому — на лекції.

— Аякже із вечірньою школою? — звівся Петро.

— Я за тиждень домовлюся з її директором і офіційно направлю тебе туди.

Таки того ж дня Янчука Петра Карповича було оформлено відповідно до наказу «вихователем виправної колонії з шестигодинним робочим днем у вільні від навчання години та столуванням на загальних підставах, із двотижневим іспитовим терміном і місячною оплатою у розмірі 450 крб.» Павло Оксентійович знав дядька Пилипа особисто, тож прийняв хлопця по-батьківськи, але висловив переконання, що ця робота не для нього, бо «гіршої у світі не існує!», що той її «не осилить ніколи і ні в якому разі!»

Звичайно, того дня лекції у технікумі студент пропустив, зате був на сьомому небі від щастя!

Наступного дня Петрові довелося розповісти Вірі Модестівні Баницькій про все, що відбулося, посвятивши її у деякі деталі своєї біографії, яких вона ще не знала. Радісно було йому від того, що вранці у колонії він ситно поснідав, в обід — пообідав, у полудень — пополуднував, а увечері — повечеряв, тричі побувши там по годині, а четвертий раз — ще три години.

Колонія займала цілий квартал, огороджений дротяними сітками на парканах, зі спорудами навчального, культурного, житлового і господарського призначення всередині. Міліцію в колонію викликали, — як правило, в цивільній формі, — штат був великим: в учителів робочий день був чотиригодинним, у решти — шести.

Майже одразу після першої події сталася й друга — неймовірна для Янчука: його покликала секретарка Віра Модестівна Баницька, щоб повідомити, що в телеграмі на ім'я директорапросили «негайно відпустити студента Янчука П.К. в Чигирин дня вирішення долі його сестри Ліди». Телеграма була підписана Хорунжим, якого Петро не знав. Приховавши наявність власних грошей, при сприянні Віри Модестівни та Асі Соломонівни отримавши двадцять карбованців від місцевкому на дорожні витрати, хлопець вибрався спішно у рідний Чигирин, і вірячи, і не вірячи в чудо.

Першим у рідному місті, до кого студент навідався і в кого натимчас зупинився, був дядько Левко. В розмові Петро дізнався від нього, що то саме він влаштував Лідуню в тридцять другому році у Хорунжої, у якої вона й прожила без нужди неголодно і за побажанням якої відвідувала тепер уже шосту групу у другій школі. Дядько розповів і про те, що Хорунжу арештували разом з багатьма міщанами, а телеграму давав дівер, брат її чоловіка, що перед арештом сестри навідав її з Харкова і тут же виїхав назад, законфліктувавши з органами НКВС. Останній же тиждень Лідуня проживала в діда Шевця та його доньки Горпини, що працювала прибиральницею у райвиці, а колись ховала в Долинській Тодося і Домашку.

Дядько Левко розповів Петрові також, що разом із Хорунжого «за ухили і саботаж» були арештовані і його колишні вчителі: Джміль, Підопригора, Жабко і Таран. Хлопцева душа плакала за ними, як за рідними, в безсиллі й люті, бо пов'язав їх арешти із знайомими черкасцями: Власом Гулаком, Михайлом Ейдусом, Яковом Погаратним та іншими. Згадав, до речі, і виклики літстудійців до Левшина з погрозою продовжити допити в майбутньому. Те ж саме, як Петро потім дізнався, Левшин об'явив і Аркадієві П'юро та Петрові Нероді.

На заплакану Лідуню після школи Янчук дочекався у Шевця. Була вона невпізнанною: виросла, розкішно доглянута, гарно вдягнена, якась чужа під копицею підстрижених яшно-рудуватих кіс на голові. Як рідного, зустріла гостя і Горпина, що слідом прийшла з роботи у райвиці, де продовжувала прибирати, підмітати, мити підлоги і навіть бігати посильною. Головою райвику тепер було призначено Перцова, який майже увесь колишній штат Хорунжої замінив своїми земляками, що понаїхали в місто.

Як вияснилось при спільному обіді, Хорунжа, знаючи про майбутній арешт, упросила Горпину забрати Лідуню до себе разом із чималою кількістю її і власного одягу, дала їй Петрову адресу для сповіщення і п'ятдесят карбованців на прожиток, «поки брат вирішить її долю». Речей у Лідуні виявилося так багато, що частину з них Петро лишив на наступний приїзд, узявши тепер лише найнеобхідніше. Від плати за харчі і прожиття і дід Швець, і Горпина навідріз відмовилися, тож підлітки, відвідавши дядину Оксану з доньками і дядька Левка, третього дня вирушили пішки на Черкаси.

Довгу путь подорожнім пощастило скоротити, упросивши якогось водія за трояка довезти їх до міста в кузові на лантухах зі збіжжям, тож за кілька годин Петро й Лідуня вже домовлялися із бабусею про те, щоб у світлиці поставити для дівчини якесь ліжко, на що та врешті згодилася за 10 карбованців на місяць. На щастя, в баби Сари знайшлося на горищі старе ліжко-отоманка, тож уже тієї ночі Ліда спала у своїй постелі — при лампадці і тиканні настінних «ходиків». Петро ж довго не міг заснути: обдумував і долю сестри, і свою.

За порадою баби Сари Лідуня пішла на трикотажну фабрику ученицею і у вечірню школу на навчання.

Петро дякував долі, що тепер матиме зарібок на утримання сестри і не буде голодним, але доля заарештованих змушувала його пригадати і втямити вислови Кузьми Сидоровича, сказані колись батькові, пізніші — його сина Арсена Кузьмовича, а також недавні — Власа Гулака, Василя Самійловича і Віталія Чигирина, зміст яких зводився до того, що живуть вони «безправними в імперській колонії, де хижо й люто нищиться інтелігенція та історична пам'ять рідного народу».

До кінця того тижня Янчук турботливо-клопітно возився із сестрою — то на фабриці, то в поліклініці. Пропустивши лекції в технікумі, знову ходив до заввно, де дістав направлення для Лідуні в шосту, а для себе — в дев'яту групу вечірки. І звичайно ж, знайомився зі специфікою виховної роботи в колонії — з чотириразовим достатнім харчуванням там.

Янчукове життя поволі увійшло в майже посильне, хоч і дуже перевантажене русло. На радість і втіху вихователів і вчителів колонії він нерідко згоджувався чергувати за них у нічні години, маючи можливість, завдяки домовленості з нянями, не лише трохи поспати, а й у цілковитій тиші при світлі в учительській почитати книжки та конспекти від минулих чи до наступних лекцій у технікумі або ж приготувати, повторити чи визубрити домашні завдання з наявних підручників для середньої школи.

Події тієї осені були особливими, і Петро мимоволі, поза власним бажанням, був причетний до них. Вже в наступну неділю Кирило Курилович сповістив його, що в будинку саносвіти збирається важливий літгурток, куди із запізненням прийшов і він. Зібрання було, властиво, скликане саме для того, щоб оголосити про розформування студії за наказом начальника міськвідділу НКВС, бо «ніде не зареєстрована і не відповідає за змістом саносвіті». Всім було зрозуміло, що мотиви вигадані, репресивні, але вони характеризували час і його режим.

Із письменників був присутній лише Віталій Чигирин. Настрій панував приголомшено-пригнічений, бо всі до єдиного літстудійці були напередодні допитані Левшиним. Аркадія П'юро було ним суворо попереджено, що над його матір'ю, викладачкою французької та німецької мов в інституті, як дружиною колишнього кадета, розпочато слідство, крім того, йде збір підписів серед студентів з вимогою її осуду, «як буржуазного елемента, що пробрався у вищий навчальний заклад за завданням іноземних розвідок». Сина її, Аркадія, рятувало те, що він чимало часу жив у якоїсь вдовиці, як коханець, а та була впливовою особою у політвідділі партії.

Отож, взявши слово по об'яві про розпуск студії, письменник Чигирин, тепер також підслідний, виголосив прощальну промову, яка всім присутнім, а Петрові особливо, запам'яталася на все життя.

— Шановні друзі! — звернувся Чигирин до студійців приреченим голосом. — Йде інтенсивне нищення народу нашої України, її виробничих та інтелектуальних верств! Після голодоморів двадцять першого і тридцять другого-третього років, поряд із експлуатацією наших природних та людських ресурсів мають місце всебічна й тотальна експансія, анексія і кріпосницько-рабська колонізація, яким при напливі чужих «временщиків» нема аналогічних прикладів у світовій історії людства.

По відродженні у наше середовище неспинно проникають пройдисвітні прийоми нацьковувань режимниками спеку та обожнювачами ідолів в поєднанні з ординською агресивністю і інквізиторською пойнятістю, прикриті братством і псевдоісторичностями, облудствами й ошуканствами, несучи нам смерть, а світові — експортну революцію фашистського гатунку і невиліковної імперської паранойності через партократів, з посадами і без, що підписують все, осліплені страхом та бажанням вижити, зробити кар'єру і добитись хоч би мізерних привілеїв у житті.

Заповідаю вам, найпаче молодшим тут, як наступникам, свій життєвий висновок: із чиновними росіянами, якщо вони не зміняться в часах від якихось імперських трагедій, катастроф чи катаклізмів, не можна мати ніколи ніяких або хоч якихось людських стосунків, бо вони з діда-прадіда були, є і будуть тільки утриманцями, ошуканно-шельмовими і зверхньо-шулерними, чим би спекулятивно-шляхетним не були прикриті у своїх закликах, плакатах і лозунгах. Повторюю: були, є і будуть принципово-аморальними і зверхньо-гноблячими для нас!

Дії більшовиків до Лютневої революції, спай батьків наших із ними і їх послідовниками були непростимими помилками та злочинами. Про це вам волають мільйони уже ними знищених, в тому числі, і під Крутами. Результатом їх дій є сьогоднішнє становище нашого народу та уже тисячні наші жертви у так званих інтернаціональних бригадах у Іспанській революційній війні, не кажучи про тюрми, геть забиті нашою інтелігенцією, і дальні табори — селянством і робітництвом! Отож, заповідаю вам пам'ятати це, захищатися і передати своїм наступникам, щоб знали і не повторили дідівських, батьківських, наших і ваших помилок, поки живі! Так я хочу, так наказую вам! Дякую! — порвав він на шматочки якогось папірця і пішов, не оглядаючись.

Мовчки, розгублено, сковані заціпенінням сиділи присутні чималий час, аж поки П'юро, першим оговтавшись, не об'явив, що «на цьому існування літстудії припиняється»...

Янчук оту заповідь Чигирина запам'ятав навік, як мало хто із присутніх, і при зустрічі переповів її товаришам: Романові, Кирилові та Борисові. Перший із них запевнив його, що письменник фактично виніс собі смертний вирок.

Не лише серед студійців панували страх і розгубленість, — всі в місті відчували те саме...

Невдовзі сталася ще одна подія в житті Янчука. Якось у неділю Борис викликав його з колонії, щоб розповісти, що його дядька, який викладав Петрові у школі хімію, та тітку Олімпіаду Ониськівну, яка була вчителькою математики в колонії, почали таскати на допити за колишню підтримку петлюрівщини, що між турецьким і єврейським цвинтарями накопані великі ями і цієї ночі в них будуть звозити постріляних людей з тюрми, бо там їм уже не вистачає місця.

В Янчука того дня всі години були вже відпрацьовані, тож він розписався в журналі обліку і вони з Борисом пішли до товариша додому.

— Як ти подивишся на те, щоб за дня засісти між надгробками єврейського кладовища і дочекатися ночі, — спитав Борис Петра дорогою.

— А чи безпечно?

— Вночі нас ніхто не помітить, а подію побачимо на власні очі! Сусіди вже бачили, як чекісти при «летючих мишах» звозили мерців у дальні ями, — намагався загітувати Петра Борис.

— Раз ти так наполягаєш, я не проти, — згодився Янчук.

— От і добре, от і гаразд! Зайдемо до моєї мамели пополуднуємо, скажемо їй, що я ночуватиму в тебе, та й махнемо на місце залягання.

— То мусимо сходити ще й до мене, щоб сказати, що ночуватиму в тебе.

— Лади, брате! — Педь був явно у захваті від свого задуму.

Як тільки друзі влаштували собі спостережний пункт на цвинтарі, облюбувавши місце в густій малині в кутку, звідки ями були добре видні, вони помітили двох міліціонерів, що обійшли та перейшли по діагоналі цвинтар, а згодом зауважили інших, що вартували вздовж кварталу із ямами.

Ставало прохолодніше, тож студенти підгрібали під себе листя й галуззя, щоб не лежати на сирій землі, мерзнучи, але не шкодуючи про вчинене.

Десь перед північчю надійшов додатковий відділок міліціонерів із «летючими мишами», слідом громохко прибула машина. Міліціонери, поділившись, почали розвантажувати її, повну трупів, і кидати їх у яму. Заледве була випорожнена машина, як із гуркотом під'їхало кілька підвід, запряжених у парукінь, теж завалених трупами, накритими парусиною...

Улюлюкали плаксиво на яворовому та акаційному вітті сичі, перекидали по місту своє гавкання пси, і до самого ранку гримотіли машини та підводи від тюрми до цвинтаря — аж засідці задубіли від холоду, за усім тим споглядаючи. Та врешті почало світати, дальній грюкіт припинився, остання машина й підвода були спішно розвантажені і всі міліціонери взялися дружно закидати ями.

Коли міліція розійшлася, хлопці, цокотячи зубами, звелися на рівні і роздивилися зблизька місце масових поховань: крім загорнутих вчорашніх двох і закиданих сьогоднішніх двох, лишалося ще дві зяючі ями — напевне, на завтра.

Тета Паша, як Борис із Петром прийшли до неї, перемерзлі, висварила у гніві обох, чи здогадуючись, чи й знаючи, де вони провели ніч, наказала навіть не заїкатися нікому про те, що побачили, і дала їм на сніданок гарячого. А наступної ночі до ранку просиділа з Борисом у дворі під парканом, нарахувавши сімнадцять підвід і шість машин, що перевезли трупи убитих з тюрми у решту ям на цвинтарі.

Наступного дня, як Борис із Петром навідались на цвинтар, вони побачили старанно накиданий свіжий грунт на ямах — в розрахунку на його подальше осідання.

Факт кривавого злочину закарбувався у Петровій пам'яті навіки! Крім усього, він дізнався від Леся Гомона, що і Чигирина, і матір Аркадія П'юро напередодні було заарештовано. А через пару днів Борис сповістив Петра, що і татегу його «щипають», що в інституті зробили трус, а у склепищі реквізували багато давніх, найпаче історичних, книжок і цілу їх гору попалили у дворі.

Саме в ці дні бабуся Параня, перебираючи свої потаємні вузлики і закутки з реліквіями, знайшла там старого чоловікового кишенькового годинника у посрібленому і полудненому футлярі-«шабатурці» із яскравою квіткою троянди на циферблаті та й подарувала його Петрові, від чого студент мало не затанцював на радощах.

Один із міських годинникарів, Ошер Маркгрох, високий і статний уже літній дідуган, що працював від артілі у ятці на Хрещатику, обдивляючись уважно спершу Петра, а потім у лупу-монокль його давно мертвого годинника, поспівчував хлопцеві: «Річ ця тепер — хіба гарна забавка, хоч циферблат досить рідкісний, ще турецький».

— Може таки, дядьку Ошере, ви якось його оживите!? Баба Сара Фанштейниха казала, що тільки ви зможете осилити цю роботу за недорогу ціну!

— Звідки знаєш імена — і моє, і баби?! — пильно подивився годинникар на студента.

— Сусідка вона моєї бабусі — через паркан живемо, а з її онуком Льовою Бервальдом я на турніку вправляюсь і до рабина ми разом ходили, — як медом помазав Янчук.

— Немає таких деталей у мене, але пошукаю, може й зремонтую, як поталанить, — і старий майстер зацікавлено взявся длубатись у металевій скрині із безліччю годинникарського мотлоху. — Приходи через тиждень, може, я щось і зумію зробити — але без гарантії!

— Прошу тільки циферблата лишити!

— Буде по-твоєму! Він тут — як рубін на шишці!

— А чи не можна буде продати шабатурку?

— Кому вона потрібна, хлопче?!

— То прийду через тиждень, бувайте!

— Бувай здоров! — ледь відкараскався майстер від настирливого клієнта.

Щонеділі вечорами на Хрещатику тротуари і бруківку заповняли маси «променадників». Ходити взад-вперед саме у цьому місці було звичаєм черкасців, тож Хрещатик шаркав тисячами підошов, жебонів розмовами — тихими, пристойними, статечно-чемними, здавна уведеними у звичай. Матері виводили своїх доньок «на показ» і придивлялися до потенційних «кавалерів», особливо військовиків, що проти інтелігенції і робітників були втричі краще забезпечені — і зарплатнею, і безкоштовним обмундируванням, і пайками, і квартирами. Шниряли тут і підлітки...

Янчук вибивався із загального правила — обходив Хрещатик, бо ніколи не мав вільного часу, але на цей раз, вийшовши від майстра, влився знічев'я в людський потік і неждано-негадано зустрівся із Ліною Жук та її подругою Оксаною Крижанівською, дівчиною тичкуватою, з короною дуже кручених вороних кіс, що навіть закривали їй лице.

— Ти, Петре, тут?! Марнуєш час?! — по вітанні спитала здивовано Ліна і пішла поряд із хлопцем, тягнучи за собою подругу. — А я вже не знала, де тебе й шукати, — явно зраділа дівчина. — Батько з матір'ю дуже тебе хвалять!.. — тільки тепер Янчук здогадався, що Ліна — дочка заввно. — Чувала, у тебе сестричка знайшлася!? От і чудово!.. — щебетала без упину. — Може, проведеш нас додому з цього ярмарку? — попрохала.

— З радістю!.. Я тут випадково, спокусився цікавістю, що ж тут роблять статечні черкащани, а найпаче, отакі чарівні панни, як ви, — спробував пожартувати Петро.

— Я говорила тобі, Оксанко, що він — унікум! Такої долі, як його, і в романі не вичитаєш! Вірші пише й оповідання! В технікумі вчиться і у вечірній школі — ще й одночасно працює! Не повіриш!

Янчук увійшов у раж, переповнюючись настроєм і натхненністю: сіяв латинськими висловами, декламував вірші, оповідав цікаві історії, переказував анекдоти...

На якомусь розі Оксана спинилася, подала Петрові руку, подякувала обом і сховалася у хвіртці.

— Її батько викладає у нас латину, — чомусь посмутніла Ліна.

— Оксана — донька Крижанівського!? — спаленів у душі Янчук, адже тільки-но хвастав перед нею. — Я оце тільки-но здогадався, що твій батько й ти вчинили для мене! Спасибі тобі сердечне! — Петро хотів поцілувати дівчину, але та вивернулася в'юном.

— Це моя тобі віддяка за приємно проведені зустрічі і доказ, що можна дружити і без цілунків, — потисла Ліна хлопцеві руку. — Хай тобі щастить і на добраніч! — поспішила дівчина, хоч вони ще й не порівнялися із її дверима.

Петро якийсь час постояв у розгубі спантеличено та врешті пішов додому, невдоволений собою. Вечір був холодний, із Дніпра дув сіверець, щипаючи хлопця за носа й вуха... В хаті Павло Силович топив грубу, бо бабуся почувалася недужою.

— У місті йдуть поголовні обшуки й арешти, розстріли й захоронення, — сказав Кліщук тихо, підкидаючи полінця в огонь. — Мого доброго знайомого Якова Погаратного, що був колись міліціонером, а тепер працює вантажником на станції, арештували разом з товаришами. Тепер взялися за школи, технікуми й інститут, тож будь обачним, тим більше, що ти у Левшина на примітці.

— Невже проти того свавілля немає ради в людей?!

— Боротися з ним сьогодні, це бити батогом по обухові, Петре, це Сізіфова праця... Дурнями були всі: і червонокозаки, і солдати, і наші революціонери, і партійні діячі, що не підтримали своєчасно укапістів і боротьбістів чи Петлюру, Грушевського й Винниченка, — тяжко дихав Павло Силович. — Доведеться і мені, мабуть, розрахуватися і переїхати у рідне Погребище, — напіввідкрив він дверцята груби і пішов до себе в кімнату.

Янчук ще якийсь час посидів на стільчику під грубою, потім перейшов навшпиньки горницю, у якій спала Лідуня, і тихо закрив за собою двері з наміром узятися до уроків і конспектів. За вікном у явориному вітті завивав сіверець, зриваючи останнє листя, що подосі протрималось, і шарудів ним по дахові, прохолода в кімнатці поволі замінялася теплом від груби, а наука Петрові ніяк не давалася, бо перед очима стояли ями на цвинтарі і палахкотіли книжки на дворищі інституту.

«Мушу завтра ж навідати Василя Самійловича чи Петра в гуртожитку, щоб хоч щось від них дізнатися, — прийшло раптове рішення. — А-а-а... буду таки обачним: погуляю увечері навколо, придивлюся, а тоді вже й загляну, хоч на пару хвилин, а то якось не по-людськи виходить...»

Наступний день минув у загальній скованості і в мовчазному траурі, про причину яких здогадувалися (чи й знали напевне) вихованці колонії, що читалося в їх очах. Петро, як агітатор-пропагандист, зранку заведено понавирізував із газет статей для політхвилини та понаклеював їх у спеціальному журналі, а на великій перерві прочитав персоналові колонії замітку із «Правди» про фашизм у Німеччині й Італії, що придушує революцію в Іспанії. На додані Янчуком від себе подробиці про спалювання німцями творів Маркса і вождя світового пролетаріату Леніна більшість слухачів, як здалося Петрові, не відреагувала, тож він залишив журнал у кабінеті директора на сейфі з готовим рішенням пропустити практику в технікумі та навідатись до Василя Самійловича, що домовлено чекав на нього.

— Півінституту викладачів та працівників наших ходять на допити, хлопче, а мене ще Бог милує, та знаю, що то ненадовго, — привітавши гостя, заговорив господар. — Знову спалили гору книжок — і давніших, і періоду відродження та українізації, б'ючи себе в груди, що вони ленінці!

— А хто ж по Вашому насправді той Ленін? — запитав зацікавлено Петро.

— Ленін, хлопче, — запеклий єдинонеділимець, вихований у тюрмонародно-жандармській атмосфері, який, фактично, порятував імперію, безприкладною критикою вибивши потрухле самодержавство та замінивши його ідеї своїми і перелицьованими царськими. Його критично-погромні статті і нещадні виступи про надуту національну гордість росіян були невідпірною приманкою для всіх інородців, настрої яких він уміло використав для збереження монархії. Недарма Володимир Пуришкевич, реакціонер-анархіст і чорносотенець, хвалив його за рідну органічність імперіалістично-національної великоросійської ідеї цілісності і неділимості тюрми народів, — вогнем горіли очі господаря. — Масові розстріли нашого люду, особливо інтелігенції, без суду і слідства, гуртові захоронення: у шести ямах коло єврейського цвинтаря, у трьох — під сінно-базарним храмом, у чотирьох — за Покровським кладовищем, ще в чотирьох — за Кривалівським кладовищем, у двох — за цукрозаводом біля брам колишнього монастиря — хіба це не достатні свідчення незмінного продовження Сталіним душегубної ленінської політики?! — палали гнівом очі професора.

— А як же з Комуністичною партією?..

— Вона така ж далека від комунізму, як Земля від Сонця! Партійці, в першу чергу — дармоїди й утриманці, в другу — бандити-убивці, шпигуни та агенти експортно-імперської революції і лише в третю — масово осліплені-ошукані чи обнадіяні можливими пільгами та безпекою від режимних переслідувань, як ось я, наприклад. Людського в партії немає нічого, а при зміцненні імперії за рахунок рабської сили і всенародних жертв — і в майбутньому не буде!

— То так буде вічно?

— До аморального саморозвалу, думаю, буде, а там — не знаю... Мабуть, ніхто тобі того не скаже напевне...

Поговорили ще про те, про се... Янчук все сподівався, що Василь Самійлович дасть йому якусь рідкісну книжку, але професор про те і не думав, тож Петро почав прощатися.

— Ходи здоровий! Гараздів тобі! А про мене — ані слова, як домовлялися!

— Само-собою! — Янчук спершу оглянув через паркан вулицю і лише потім вийшов із двору.

«Декан, професор, член партії, а живе у страсі, як і всі інші! Що ж це за життя, що за держава, де влада не дотримується конституції і не рахується із задекларованими правами громадян!?» — думалось Янчукові дорогою на вечірні уроки до школи.

Додому вертався з Лідунею, як завжди, пізно. Дівчина в черговий раз тарабанила йому про те, як дядько Левко відвів її, пухлу, ще тієї весни до Хорунжої, і як їй там сито жилося, як минулого року арештували «за саботаж і шкідництво» Нестора Миновича, а цього «за ухили» — Варвару Степанівну. Петро ніби й слухав, але думками повертався до розмови з професором, який на завершення назвав владу «наслідувачкою» німецько-фашистської...

Ніби у продовження теми наступного дня на бульварі по дорозі з колонії в школу він зустрів Бориса Педя.

— Салют! От добре, що ми зустрілися! — сказав товариш із іронією й сумом. — Чудеса в решеті відбуваються! Арештували отого «ромбового» корпусного лікаря Висоцького, що викладав військову санітарію та гігієну у вашому технікумі і в інституті, разом із водієм, що возив його, — сповістив утаємничено. — А до нас нічним потягом із Києва приїхав мій дяха Потай. Про щось шепнуться, криючись від мене, з мамелою... А сьогодні рано він збив із дощок скриню, наклав її книжками, журналами, газетами, при мені закопав її і залив місце водою... Може, зайдемо до нас?

— Уроки ж у мене! Хоч, правда, перші два — креслення...

— Пропусти! Може, щось вивудимо від дяхи... Він же, сам знаєш, ще з літа має мене за пустуна, а тебе — за вундеркінда... Пробував розпитати його, то отримав у відповідь: «Багато знатимеш, далеко підеш, як чека не допоможе з арештом».

Спокуса почути щось цікаве взяла гору, і Янчук завернув до Педя... Йому було дуже шкода Висоцького, як рідного, — на подив приязного, бадьорого, дотепного, ерудованого, ставного, у рипучій портупеї, зеленавих завжди старанно випрасуваних галіфе і в гімнастерці з ромбами на петлицях.

— У тому, і Борко, і Петре, більш ризиковано-трагічного, ніж дивного, — сказав дяха Потай хлопцям, як Борис «на заводження» похвалився новиною з інституту про Висоцького. — По всій Україні військовики-викладачі арештовані, а Школи Червоних Старшин, що вони їх кінчали, лавними маршами відведені в тюрми Києва, Харкова, Луганська, Сталіного, Одеси, Вінниці, Чернігова... Та найбільше тепер в Україні заарештовано письменників і журналістів. В самому Києві, кажуть, десь близько тисячі. Мій сусіда по мешканню, Гео Шкурупій, запевняв мене перед арештом, що й більше тисячі, якщо рахувати і артистів.

— А той Шкурупій за що арештований, дядьку? — згадав Петро читані колись його «Монгольські оповідання».

— За «Міс Андрієну», як цілком буржуазну.

— То що ж це твориться, дядьку Потапе?! — траурним голосом вигукнув Янчук.

— Іде знищення нашого народу, а особливо інтелігенції, — після короткої мовчанки сказав інженер-мостовик. — Якщо між нами, юні друзі, то директивники-догматики монопольно-свавільної влади режимно-казарменного утопічного комунізму і дутого інтернаціоналізму під диктатурою пролетаріату творять і уже створили найреакційнішу на усій землі капіталістичну імперію, прикриту символами соціалізму, із режимом спеку, що перейшов усілякі межі людяності своїми ницістю, хижістю й лютістю, — завівся дяха Потай. — Осуджувати, Борисе-небоже, Москву, — натякав він на якусь їх попередню розмову, — можна, але усіх росіян — зась! Трудящі з них — у Москві, правда, таких практично немає — не гнітяться і не визискуються хіба лише національно. А те, що Лівша підкував блоху саме в Росії, що у жодній іншій державі подібне навіть у буйній уяві недопустиме — швидше облудна компрометація, ніж похвала російському народові. Все це — криводзеркальна ширма, що спотворює, перекручує й калічить російську дійсність і справжню уяву про народ, як і вся попередня російсько-дворянська історія, що прищепила йому псевдопоняття про себе і продовжує робити те саме сьогодні при голому королеві — деспотові Сталіну і його запопадливо-брехливих прибічниках-догматиках. Справжньої, дійсної історії російський народ не має і не вивчає — лише вигадану, з початку і до кінця. Тільки подумайте, юні друзі, села сьогодні партовладцями та визиском доведені до надкріпацтва й рабства, міста поставлені в черги до мавзолею-боввана, де нічого не «викидають» і не «дають», і до «робкоопів-торгсинів», де часом щось таки «викидають» і «дають». Анекдот?! Нісенітниця?! Так би було, якби не суцільне мракобісся і божевільний безум багатьох маренців у всьому суспільстві...

Для Янчука розмова була вкрай цікавою, але він мав спішити до школи, тож подякував і перепросив дяху Потапа. Почуте передумував не лише дорогою, а й на уроках...

Додому йшли знову з Лідунею. Мороз був тріскучим. На Розкопному вузвозі несподівано наткнулися на Фесю.

— Пошила Лідуні шкільного фартушка-опинку в дарунок, — подала модистка дівчині згорточок у газеті, — та вирішила вас зустріти... А ти, Петре, казав, що цеї ночі чергуватимеш, — непомітно наступила хлопцеві на ногу, — видно, щось змінилося?

— Ні, не змінилося, просто мені треба взяти інші підручники, а заодно відвести Лідуню. На дванадцяту ще встигну! Дякуємо тобі, Фесю, ми обидвоє, а тепер пробач — поспішаємо, бо боюся спізнитися на чергування, — дав Янчук зрозуміти, що швидко повернеться.

— Добраніч вам, Фесю! Я вам особливо дякую за дарунок, — Лідуня була неймовірно рада обнові.

Модистка чекала Петра на морозі і до хати пішла, лиш коли забачила його звіддалік, зустріла вже в сінях, мало не задушивши в цілунках.

— Любий, хороший, славний, спасибі, що здогадався і прийшов, бо вмерла б, отак напосудившись і не мавши тебе! — пахли її слова і подихи парфумами. — Роздягайся, будь, як удома, — кинулася вона завішувати вікна і запалювати лампадку. — Повечеряємо, поки страви ще теплі, та й покохаємося... Не завагітніла я досі і боюсь, що не в тобі причина, а в мені, а я ж усим єством дитяти хочу! — заволала Феся раптом у плачі. — Може, хоч цього разу поталанить, — схлипнула.

Вечеряли мовчки, а від горілки Петро відмовився. Коли раніше вечеря його цікавила дуже, то тепер їв байдуже. Побоювався розбеститись, боявся можливої Фесиної вагітності. В постелі, що пахла не знати й чим, все повторилося навикло-хворобливо. Феся просила Петра і Бога, щоб помогли їй «затяжіти», віддавалася жалібно, палко і аж нестямно, поки й поснули... Рано розбудила Петра, як домовлялися, і вдячно випровадила.

Янчук спішив у колонію, хоч і втомлено-невиспаним, але вдоволеним, що він уже дорослий. На устах, окрім морозу, чув щемливий лоскіт від Фесиних цілунків. Ще пахли йому чимось п'янким її коси. Стугоніло в скронях, а в очах стояло її голе, немов плисове тіло, від якого хотів і не міг відірватися.

«Як би там не було, а вдова ця віддана мені, палка, щира і самоспальна у коханні. Поміч її і наука — неоцінимі, зневажити її — злочин, — Петро мимоволі порівнював Фесю з Марусиною. — Та помилкою було б продовжувати нашу сув'язь до розбещеності. Отож, хіба ще раз можна повторити, а більше — зась!» Робив такий висновок і того дня, і пізніше...

Від латини у технікумі Янчукові страждати не доводилося, він її засвоїв досить задовільно: знав не лише слова та вирази, а й звороти та відмінювання. Страждав від інших дисциплін, найпаче — від анатомії і фізіології, хоч вони й були до захопливості цікавими — особливо тоді, як почалося вивчення людських тіл спершу у формаліні, а потім нерідко тих, що ще вчора жили й діяли, любили й ненавиділи, кохалися й множили людський рід. Петро дивився на них при розтині і чомусь завжди думав про їх сподівання, мрії та надії, про інтимні стосунки і можливі потаємні дії. Запопадлива професура, ніби невпоміт, відкривала студентам-слухачам неосяжний і розмаїтий світ нових понять і розумінь, вичерпуючи їх із бездонних криниць історії в такій кількості, що заходився розум і відмовляла свідомість.

Із загальноосвітніми дисциплінами Петрові було куди легше, бо вони повторювалися після технікуму в школі і навпаки, бо були на слуху в колонії, бо читав про них у художній та історичній літературі, не кажучи вже про політвишкіл у всіх без винятку журналах і газетах — вихваляння успіхів і перемог соціалізму, науково обґрунтованих генієм людства, батьком усіх трудящих і найталановитішим марксистом-ленінцем великим товаришем Сталіним.

Науковий рівень педагогів і у технікумі, і у вечірній школі був таким високим, а передача знань такою палкою і безприкладною, що скаржитися можна було, найпаче Янчукові, лише на їх неосяжність і безмежність. Петро і не міг їх належно осягнути, навчаючись пересічно, вічно доганяючи інших. Лише в рідній мові та літературі він був на висоті і у передніх рядах, завдячуючи і Гулаковим книжкам, про якого не знав, чи й живий.

У середній школі арешти й слідства йшли повально, у технікумі, завдяки директорові доктору Смілянському (та більшості інших «жидів»), педагогів Бог милував, хоч, за чутками, Верхградського з Пінінським і секретарку Баницьку викликали та допитували вже не раз за воєнкорлікаря Висоцького, якого називали «агентом іноземної розвідки, а саме, польської офензиви». Під весну того року в інституті лишилася всього третина викладачів і лаборантів, а лекції студентам читали аспіранти і навіть студенти старших курсів. Не зачепило «чека» зуболікарський із зубопротезним та лаборантський курси при технікумі — теж завдяки Смілянському.

Тим часом одна за другою підходили сесія в технікумі й екзамени у школі. Надворі весніло, хоч ще лежали де-не-де сніги і тріщали морозці ночами. Збуджений отим підвесенням і не покликаний Фесею досі ні разу, Петро мимоволі згадав Марусину і врешті написав їй прощального теплого листа. В ньому дякував «дівасі» за те, що вона зустрілася йому у житті відкриттям і натхненням, яких не виказати і найдобірнішими словами, радив спробувати вирватися із сороміцької безодні, нічого при тому не радячи і не обіцяючи, хвалився тим, що знайшлася сестра, яка тепер живе при ньому і вчиться на курсах та у вечірній школі. Під настрій перечитав її засмальцьованого листа і згадав ніч над Тясмином під вербою, мимоволі порівнюючи реальні долі з описаними Шолом-Алейхемом у «Блукаючих зірках». «Вірші та дописи потроху пишу і подаю до друку, але гурток наш у місті закрили, то хто зна, як тепер буде. Напиши мені про себе докладно і невідкладно. Колись твій — Петро.»

Лист був, звичайно, відмінний від попередніх, але приязний, діловий, такий, що нікого ні до чого не зобов'язував і в той же час засвідчував зацікавленість у подальшій дружбі, виходячи із взаємних умов життя. Підписаний, заклеєний, притиснутий підручниками, він «влягався» аж до наступного ранку, даючи зрозуміти авторові, що з його любов'ю до Марії покінчено, як і з її — до нього. Тепер він мав із ким порівнювати: «вдовиця» Феся, звичайно, уступала «дівасі» вродою, але при всій своїй оголеності була куди цнотливіша і в душі, і в тілі.

Що більше весніло, тим більше Янчук хотів кохати і бути коханим, при тому будучи все більш завантажений лекціями. Дружба із Петром Неродою, хоч той і ставився до Янчука дещо зверхньо, все ж поглиблювалася обговоренням його віршів, нарисів, оповідань, що писалися ним «у стіл». Відвідуючи його в гуртожитку, Петро познайомився із другокурсницею інституту чигиринкою Тетянкою Олійник, учителевою донькою, яка мала бандуру, непогано грала на ній і співала. Нечасті Янчукові відвідини потроху прив'язали до нього не так Тетянку, як її напарниць по кімнаті, яких хлопець щедро розважав оповідями.

Тетянку облюбував Нерода, була вона рудуватою, обличчя її було ніби всіяне просом муратиння, коси мала пишні, трохи кручені, а носила їх на голові, немов корону. Янчук неоднораз водив дівчат — разом із земляками Петром і Тетянкою — у театр за контрамарками, діставав для усіх квитки в кіно через Юру Рябокляча. Тієї весни Янчук принаджував дівчат переказами новел із «Декамерона» Боккаччо, подарованого йому тим же Гулаком, оповідями про Архімеда, що робив свої обчислення у Сиракузах, сидячи у гарячій ванні, вогонь під якою підтримували весталки, підкидаючи в нього м'яту, любисток і майоран, чи про Ньютона, який відкрив закони класичної механіки, зустрічаючись у Лондонському яблуневому саду із гріховною Євою.

В плині отих розважальних нісенітниць у Петра виривалися і суто політичні міркування, наприклад, про те, що російський царат усі проімперські загарбання і всяке насильство огероював пропорційно до кількості убитих, як жоден престол у світі, або про те, що вся «російщина» у своєму базисі має іноземні елементи, у своїй основі є покручем, що підтвердив сургучем навіть «псковський Василіус Татищев», вірний слуга сатрапа Петра, того, «що розпинав матір-Україну», якого тепер Олексій Толстой осучаснив, зобразивши прикладним розпинателем і для майбутніх поколінь.

Тим часом повернулися з вирію гуси і журавлі, а Петро Янчук, розриваючись між лекціями, уроками й екзаменами, поспішаючи на роботу чи з неї, нудьгував за справжнім коханням, сподіваючись зустріти таку дівчину, в яку закохається по-дорослому. Дружба з Кирилом із технікуму механізації, Романом — із політосвіти, Борисом із педінституту, хай нечасті відвідини декана Василя Самійловича, в якого він тепер перечитував енциклопедію Блокгауза і Єфрона, приносили свої плоди, повнячи його неабиякими знаннями.

Студентське життя, Янчукове особливо, дуже обтяжувалося кросами, стрибанням з парашутом із вишки, фізвправами, походами, стрілянням, політбесідами — різноманітною військовою підготовкою. Ненависна Петрові, вона стала для нього карою Божою, хоч і його груди прикрашали брязкальця ТСОВІАХЕМу, ГТО, Сандопомоги, Червоного Хреста, Стрілка, МОПу, КСМ тощо. Додатки до тих занять набували шизофренічного подвоєння у програмах і розкладах, і Янчук вживав до їх характеристики найбрутальніших епітетів, хоч не міг їх ігнорувати, зате не мав докорів сумління.

Поглиблювалася дружба Петра із сусідом Льовою, не лише завдяки спільним ранковим вправам на турніку та іншому спорядженні, а й дякуючи зустрічам у вечірній школі. Не цурався він і бабусі Сари, що все більше розпливалася навсебіч. Глибилися його добрі стосунки з її онуками Фімою та Гольдою, що не рідше, ніж раз на місяць, навідували бабусю, приносячи іноді й Петрові — а тепер і Лідуні — якісь речові дарунки. Хоч Петро привіз сестрі решту речей, подарованих Хорунжою, ці були для дівчини неабиякою втіхою.

Льова мав гітару і мандоліну — дарунок від матері, що «віялася десь в Одесі», — і Петро ще з минулого року вчився грати на них разом із ним. Тоді вони ходили в синагогу, як там не було хасанів-співців, маламедів-учителів, талмуд єрів-учнів чи інших кле кедиш — божих людей, до тепер заарештованого рабина, що гостив їх повними жменями цвілих медяних пряників. Петро ж учинив Льові, на його настирне прохання, неоплатну послугу, підмовивши дівчину Іду зі своєї групи познайомитися з ним ближче, на її радість теж.

У Черкасах євреї тоді мали свою початкову школу і релігійну общину, їх представники входили до складу міського управління і ради профспілок, а в торгівлі, освіті, медицині, службі побуту вони чи й не переважали. Але більшість українського населення міста не лише не виділяла їх із загальної маси черкащан, але й часто-густо навіть не здогадувалася, хто вони є, бо спілкувалися вони українською мовою, були працелюбними й совісними. Мешкали вони, в основному, у власних хатах на двох вулицях: колись Хрещатій-Нагірній, а тепер Урицького, і колись Митницькій-Підгірній, а тепер Шолом-Алейхема. Деякі їх хибари тулилися ластів'ячими гніздами і деінде по ярах та узвозах. Називали вони себе «жидами», так про них казали і міщани, і нікого те не ображало, бо здавна таке їх ім'я було загальноприйнятим.

Дні бігли за днями, весна буяла, Петро, завдяки доброму харчуванню, набирався сил, а дякуючи «Блокгаузу і Єфрону», — знань, відкриваючи для себе безмежно глибокий і невідворотно заманливий світ. Та, поряд із тим, йому все більше хотілося втіх від кохання, якого не було, аж поки не стрілася йому Ліна, яку він якось увечері легковажно повів у театр на контрамарки, але цього разу вільних місць не виявилося, і тоді дівчина, посміхнувшись, потягла його в ложу, що була їх родинною спільно з іще якимось начальством, представники якого своїми розмовами заважали обом зосередитись на п'єсі.

Проводжаючи дівчину додому, Петро захопливо оповідав їй історію Черкас, прочитану у Василя Самійловича у «Старшинських описах» і «Козацьких люстраціях». Хлопець усвідомив, що справив на неї незабутнє враження, але разом із тим зрозумів, що зустрічатися з нею зможе лише тоді, коли вона сама того захоче, як і Феся, а відтак — що і вона йому не пара. Приязно попрощавшись із дівчиною під її хатою, Петро пішов додому з твердим переконанням, що більше ніколи не проявить ініціативи, і слова свого таки дотримав. При якійсь наступній зустрічі він в черговий раз подякував дівчині за поміч, перепросився, бо поспішає, і фактично втік, так що й вона те зрозуміла.

Близився час сесії. Студенти у скверах, садах і парках ходили, як божевільні, шукаючи вільної лавки чи й залазячи в чагарі, подалі від людських очей, щоб зубрити, зубрити і зубрити цілими днями, п'яніючи як від науки, так і від переповнення юними чуттями. Петро, по домові з директором, крім того, що навідувався поснідати, пообідати й повечеряти, брав тепер і нічні зміни, тож про кращі умови для навчання і не мріяв, бо ж готувався до сесії й іспитів ночами у вчительській!

Незважаючи на те, що Біломорканал, як комуністичний пролог до індустріалізації країни, було розпочато ще в 1931-му році, а закінчено під барабани і фанфари у 1933-му, з'єднання його 227 кілометрів із Волзьким басейном та рікою Москвою продовжувалося під наглядом колегій, трибуналів, ОДПУ, двійок, трійок, ОСО, спеку НКВС і воєнколегій подальшими роками. Ще на початку 1937-го року «ДмитрЛАГ» докладав на кожний кілометр поглиблюваних трясовин, драгв, мочарів, плавнів і озер по 10 тисяч копальників-смертників, а на кожні 37 кілометрів штучних фарватерів — по 40 їх тисяч, загалом досягши до чотирьох мільйонів жертв тільки з України!

Хто, як і коли відшкодує нашому народові оті втрати?! Більшовиків-партійців, які готові були визнати себе винними, «бо так вимагає партія!», які тоді підписували відозви про масові покарання і своїх вчорашніх соратників, обвинувачувати гріх, бо засліплені. Тоді в користь чийого «живота» клалися оті невинні трудові жертви інонародів і яка ціна отої індустріалізації товариша Coco — соратця і продовжувача справи великого Леніна?! Чи не найперший серед винних в Україні — справжній «ворог народів», «більшовик сталінського гарту», душогуб із далекого Сибіру Постишев — член ЦК КПРС, що координував голодоморно-геноцидні набори-вербовки тих жертв-«будівників».

Мимохіть і мимохідь Секція 2

Утопали городи, хати та двори, вулиці і сквери у зелах і квітах, плили по парких підсоннях настояні на цвітті трав ранкові тумани, носилися метелики і пелюстки цвіту серед пістряво-строкатих чи й перістих суцвіть, плакали горлиці, цівкали синички і кричало вороння над соборним базарищем міста, як якогось весняного ранку Петро Янчук простував через ринковий майдан дорогою до роботи.

Часу було досить, то й не поспішав, а перед одним із прилавків зупинився, як укопаний, побачивши невдалік таку вродливу циганку, що серце його спочатку зайшлося від небаченої краси, а потім оніміло від її погляду — відірваного від оточення, втупленого в кобальтове небо, який чарував і заворожував чимось магічним і несказанним, як колись краса «дівахи» Марії з Чигирина.

З пам'яті виринули слова, які він тут же поспішив записати в нотатник, що завжди був при ньому на такий випадок:

Не докінчив Янчук вірша експромтом, бо дівчина раптом змірила його довгим поглядом і пішла з базарища, прискорюючи кроки, поки й зникла за рогом. Пішов, оговтавшись, і він за ріг, забачив її далеченько, зітхнув і попрямував бульваром у протилежний бік, по путі спиняючись і дописуючи вірша, що виливався у досить пристойний романс.

Правив, редагував, дописував він його і на роботі, і в технікумі та школі, ясно бачачи перед очима циганку, врешті, переписавши начисто, поніс до редакції.

— Ти так постригся, що я й не впізнав тебе, Петре, — зустрів Янчука редактор, в кабінеті якого саме сидів Лесь Гомін. — Як же це ти з такою кучмою розлучився?

— Жарко з чуприною стало, то збавився її.

— Щось приніс новей варте?

— Приніс, не знаю, чи варте.

— Давай подивимося. «Циганка»? Заголовок інтригує! Я також не байдужий до їхнього роду, — почав мовчки читати. — Це, брате, скажу я тобі, щось! — подав вірша Гомонові. — Подивись, Дмитровичу, ти, бо кажу ж, до циганок, та ще й вродливих, я неспокійний...

— Цілком пристойний романс, я б сказав, навіть непересічний, — Лесь почав читати вголос. — Довірливість, зворушливість, проникливість, щира інтонаційність, широке своє світобачення і особлива мелодика викладу, — віддав він вірша редакторові. — Росте молодь, попри всі заборола, хоч утрат нам, звичайно, не вернути, — сумовито зглянувся він із редактором, мабуть, на знак попередньої їх розмови.

Петро був на сьомому небі від похвал досвідченого літератора, хоч і ховався з тим, боячись виглядати нескромним.

— Чому ж не підписав? — редактор знову переглянув написане.

— Не знайшов пристойного псевдо, сподіваючись, як завжди, на вашу допомогу.

— Коли так настирливо продовжуватимеш підписуватись псевдонімами, — не станеш ніколи відомим!

— Не силуй його, — втрутився неговіркий Гомін. — А ти, хлопче, не журись! Невідомість тепер дає спокій та навіть вижиття!

— Може й так. Пиши «Петро Постригань», як згоден, — порадив редактор.

Янчук старанно вивів псевдо, підписався ще не виробленим підписом, додавши адресу і своє прізвище та ініціали.

— То надрукуєте, Панасовичу? — спитав, ледь стримуючи радість.

— А що твого ми не друкували, хлопче? Ти ж наш власкор на громадських засадах! — кепкував приязно редактор.

— У неділю о дванадцятій ми збираємося в Леоніда Недолі. Як матимеш бажання й змогу, навідайся, — запропонував Янчукові Лесь Гомін, зглянувшись із Савою Панасовичем.

— А пристойно мені буде?

— Маєш наше запрошення, то чого ж? — вклинився редактор.

— Дякую вам обом! Постараюсь бути, — радів Янчук, мимоволі згадавши погрозу Левшина продовжити розмову. — Це ж навпроти драмтеатру й цирку, коло парку Шевченка?

— Там, у дворовому флігелі.

— Недоля його дражнить офіцинами, — докинув редактор.

Кінець тижня пройшов у клопотах: крім сесії й напруги іспитів, Янчук був ще й завантажений роботою. У школі-колонії Петра звали не інакше, як «Карповичем», він був одним із вихователів, обізнаним із усіма тонкощами тамтешнього життя, бо успішно витримав випробувальний термін, довго придивляючись і вникаючи в особливості побуту малих та чималих безпритульних і навіть колишніх злочинців.

Велике цілоквартальне дворище школи-колонії з усіх боків було обнесене парканом із колючим дротом, тяглася вона попід вулицями рядами будівель: гуртожитків, шкільних приміщень, їдальні й поварні, майстерень дерева, металу й шиття, директорської-учительської, гаража, конюшні-стайні, комори тощо, лише клуб та літня веранда-обідня розташовані були посеред двору, засадженого десятками фруктових дерев та трьома розлогими горіхами, порізаного вздовж і впоперек хідниками, прикрашеного кількома круглими квітковими клумбами, за якими наглядали двірники, були тут ще й майданчики для волейболу та інших ігор.

Та найбільше вражали Петра п'ять здоровенних собак, що відверталися від молока й сметани і не хотіли їсти ні м'яса, ні бутербродів із ковбасою, так були загодовані запопадливими злочинцями-вихованцями, яких тут нараховувалось до п'ятисот — від десяти до вісімнадцяти, а то й двадцяти років. Пси були лютими й агресивними до будь-кого стороннього, і попервах Янчукові були з ними непереливки.

На диво всім, а найпаче директорові, Петро швидко знайшов спільну мову з численними вихованцями і став їм як рідний. На відміну від ненависних дітям класово-ворожих «татусів» і «мамусь», Янчук добився для них права покидати територію й повертатись назад у будь-який день і час, чого вони досі не мали ні при яких стараннях.

Своєю участю в загальних іграх і розвагах, душевними розмовами з окремими вихованцями про особисте: ще не забуті жебракування й поневіряння, враження від ростовської колонії й життя «в законі» на Прикубанні, чи вже теперішні навчання одразу у двох закладах, тяжкі заробітки на прожиття — він привернув до себе значну частину дитячого колективу, радіючи з того і дивуючи більшість вихователів та вчителів.

Ще в минулому році для «охвітності» Петро разом із Орестом Модестовичем Жуком вговорив свого однокурсника, правда, на рік старшого за віком, також «поета» і «письменника», на заздрість матеріально забезпеченого Грицька Бойка поступити в дев'яту групу вечірньої школи. Вирізнявся товариш не лише високим зростом, «тичкуватістю» і особливою худорбою, а й гачкуватим кадиком на довгій шиї та дзвінким голосом, що ніяковив своєю соковитістю навіть педагогів. Мешкав Грицько у своєї тітки в місті, а на канікули їздив до батьків у містечко під Вороніжем, куди їх перевели як залізничників.

Із часом Янчук невідворотно мінявся — до невпізнаваності. Воєнком «копитан» Фіма, приходячи до бабусі, помічав і благословляв ті зміни. Утримувана Петром сестра Лідуня, тепер ще й завдяки Хорунжій, Фесі та «копитановій» Гольді, була пристойно вдягненою і взутою. Сам він мав добротну зарплатню і ситне харчування в колонії, тож уже палив папіроси, як дорослий, і на руці носив годинника із квіткою на циферблаті, який, правда, частіше стояв, ніж ішов. Роман Дорошенко, з'їздивши якоїсь неділі в Чигирин, розповів про його успіхи тітці та деяким учителям, то всі просто диву давалися.

— Так не має бути, Павле Оксентійовичу, — заявив якось Янчук директорові сам-на-сам. — Наших вихованців псує розкіш, а інші в цей же час бідують!

— Саме так: у тих, хто має батьків, відбирається, а безбатченкам віддається до зайвини, як колись яничарам, бо вони — засада країни, її майбутня опора. Тобі пора це уяснити для себе і зробити висновок.

Ідучи ввечері додому вулицею Урицького, що колись починалася Хрещатиком, продовжувалася Миколаївською, а закінчувалася Дахнівською, Петро «переварював» директорові натяки і не міг їх зрозуміти, сам собі міркуючи: «Отут, кажуть, було колись „Реноме“, а отам Суворівська і Парадна вулиці. Але ж Суворов ніколи не бував у Черкасах, а паради, якщо й проходили коли, то не на Парадній!». Янчук шкодував за Павлом Силовичем, із яким можна було і про це поговорити. Той раптово розрахувався і на роботі, і з бабусею за квартиру та спішно виїхав ніби у Середню Азію.

Вдома у дворі хлопець застав у сльозах дружину сусіда Фонрабе.

— Жду тебе давненько, Петре! Архипа вчора опівночі арештували, мене сьогодні допитували і навіть били за те, що нічого не знаю про нього, — зайшлася жінка плачем, враз постарівши. — Що робити, як нам із дітьми прожити?! Грозили, що вивезуть нас до якогось Макара, як не підпишу вимоги, щоб його судили й покарали.

Янчук чув такий вираз від Кузьми Сидоровича, розумів, про що йдеться, але горівниці того не сказав, шкодуючи її й дітей.

— І я не відаю, та не побивайтесь так, все ще обернеться на краще, — заспокоював він сусідку, як міг.

— Про Силовича також питали, коли та куди поїхав, а що я можу знати про те?

— І нам він нічого не казав.

— Слухай мене! Архип шепнув, як відходив, щоб про його арешт обов'язково тобі розказала, а ще, щоб віддала оці книжки. Ти ж заховай їх понадійніше, щоб не мати від них біди... Піду я. Коли щось нове знатиму, навідаюсь... Архип казав довіряти тобі. Бувай здоровий!

— І ви бувайте! — жаль було хлопцеві й Архипа, й Павла Силовича, якому таки вдалося вчасно втекти. Петро було подумав, чи не зайняти собі його кімнату в бабусі, а Лідуню поселити у своїй, та вирішив почекати. Морочився тепер тим, як віддячити Архиповій жінці за «Зал чекання», «Лже-Нерона», «Потвору-герцогиню» та «Іудейську війну». Асі Соломонівні, що досі годувала його у студентській їдальні, і Вірі Володимирівні Баницькій він подарував на жіноче свято по велетенському букетові квітів із теплиці, що їх йому «дістав» годинникар дядько Ошер, із яким він задружив через свого невартого годинника. А от як тепер віддячитися Архипові за книжки чи Орестові Модестовичу та Павлові Оксентійовичу за поміч — не міг придумати.

Вдома він дізнався, що до бабусі Парані приходила Феся, щоб умовити Лідуню пожити в неї, бо її чоловіка перевели у третю зміну і вона боїться лишатися сама лише з малим. Петро подумав, що в тому запрошенні криється якийсь підступ, але перечити не став, тим більше, що сама Лідуня була рада хоч якось подякувати «тітці Фесі» за численні пошиті для неї речі. Шкодував лише, що підлоги доведеться завтра мити йому замість Лідуні.

Наступного дня, повернувшись увечері зі школи, він застав уже вимиті підлоги і втішену, як рідко коли, бабусю Параню.

— Сестра до тебе, Петре, приїхала по обіді, — хвалилася господиня. — Марусею назвалася. Підлоги, бачиш, повимивала, поприбирала, поміняла постелі. На диво роботяща дівчина! Тепер оце пішла до міста в робкоп дещо мені купити, сказала, швидко повернеться.

«Мариня, певне, тітчина Оксанина. Але хіба б вона здогадалася підлоги мити та прати, хіба вона знає, де тут робкоп?.. Нічого дивного, вона ж старша від мене, то здогадлива, але ж чого приїхала, не сповістивши?.. Треба десь улаштувати її на роботу, добре, якби Ася Соломонівна взяла її в їдальню та поселила в гуртожиток, інакше доведеться відступити їй Лідунине ліжко...» — гризли Янчука різні думки.

Не Мариня то була, як виявилося, а Маруся-дівася, його мучене кохання, та одразу не впізнав її, як зайшла у хвіртку.

— Отак ти зустрічаєш мене, милий! — поцілувала гостя розгубленого Петра. — Не спішиш назустріч! А такі ж листи писав — казкові! Зачаруєшся й умлієш! — весело докоряла.

— Пробач, не впізнав тебе, бабуся сказала, сестра, я й подумав...

— Я навмисне не сказала правди, щоб бути тобі несподіванкою! А як же ти змужнів! Який гарний став — не впізнати! — нахвалювала дівчина, весела й безтурботна. — Чого ж стоїмо? Веди до хати! Але я — сестра! — приклала пальця до уст і подала Янчукові пакунки.

Петро не впізнавав у тепер огрядній, надміру розповнілій, вирядженій у добротне вбрання дівасі свою Марусину, якою так тяжко й довго марив колись. Щось дитяче втратила, а чогось дорослого набула — неприємного та прикрого йому. Говорила з бабусею, викладаючи пакунки, а на нього, очамрілого й спантеличеного, кидала обворожливі погляди. Одержала від бабусі дозвіл переспати ніч на Лідиній канапі у світлиці, дякувала солодко, а сама переглядалася з ним, натякаючи на час самоти й інтимності. Не давала Янчукові й слова сказати за вечерею! За наполяганням Марусини сіли до столу втрьох, їли сир зі сметаною, пили кисле молоко з медом чи чай із печивом. Попутно розказувала, що в Чигирині продукти гірші, що чигиринські тітки та сестри невдоволені Петром, бо рідко пише.

— Дуже він перевантажений, Марійко, тими навчаннями та працею, — заступилася господиня за квартиранта. — А з роду він доброго, то я доглянута і забезпечена.

— Спасибі вам — і за добрі слова, і за вечерю! Постелю вам ліжко, помию посуд, та трохи посиджу поговорю з братом, а ви спочивайте. Іди, Петрусю, до себе, я миттю!

Постіль Петрова була перемінена на чисту, за вікном на мотузку сохла його випрана сорочка, пахло парфумами, у горнятах по кімнаті стояли бузкові букети, і до одного була прихилена Маріша фотографія — напіводягнена, з пишними грудьми і повним розкішним тілом, вона лежала у морській воді біля каменя — оманлива, звабна й вульгарна.

— Ось я й вільна! Бабуся вже потиху сопе — вдень я їй заснути не дала! — взялася Марія цілувати Петра, тільки-но переступивши поріг, поки й не повалила його на ліжко. — Спатиму з тобою, милий, не кремпуйся! Я — чужа жінка, а ця ніч — наша остання! — підвелася й сіла на стілець, посмутнівши. — Про себе я тобі писала докладно, додати нічого, не тратитиму часу. Сповіщу лише, що обох Голиків і Ломова, якому продав мене Гордійко і який улаштував мене секретаркою в розбійне чека, арештували ще в січні і вже розстріляли, сама чула і Зіна про свого ката писала.

— То й Чигиринський арештований?

— Не знаходить уже й сліду від нього Зіна. Молиться Богові, що позбулася його, і плаче за ним. Мене після арешту Ломова також попросили, тож я лишилася без роботи, хоч, правда, не без грошей... В Одесі люди попсовані, чоловіки, що ті жеребці, а найпаче, моряки, що приходять із дальніх рейсів. На жінок дивляться, як на м'яку підстилку, посудину, в яку можна вихлюпнути свою псячу похіть. То інший світ, милий мій Петрику, цур йому й пек! Ти його не знаєш і тим святий для мене!.. Маю бажання, як і кожна жінка, мати дитя, надійного чоловіка — родину, — змахнула сльозу з очей.

— Ти сказала, що заміжня, чи я не зрозумів?

— Сказала тобі правду, милий. Я замужем за мічманом із Ведмедівки родом, а служить він за припискою у Комсомольську-на-Амурі, в морі часом і по півроку буває. Списалися ми у березні, він пішов у рейс, а я спродала його та свої зайві речі, а перед дорогою на Далекий Схід вирішила навідати тебе, матір і Зіну, що тепер живе коло неї. Поки доберуся, і він там буде з рейсом. У нього добротна квартира, каже, а я, здається, вже вагітна від нього.

— Ти так складно оповідаєш, певне, багато читала?

— Спочатку мусіла гнатися за тобою, а потім захопилася, тим паче, книжок ті розбійники мали досить...

Янчук, слухаючи Маріїні розповіді, розумів, що любові до неї, теперішньої, вже не відчуває, хіба до тодішньої, дивної й байдужої. Усвідомлював, що зараз вона бажає лишити про себе добре враження. Якийсь час сиділи обоє спустошені, тримаючись за руки, не знаючи, як себе повести.

— Я, правда, приїхала побачити тебе і висповідатись. Мічман мій значно старший за мене, але не зіпсований, як інші. Він любить мене, а я — тільки тебе, хоч після всього нав'язуватись тобі не можу, бо не достойна... Пізно вже, як будемо прощатися? Тобі ж рано на роботу, а мені до пароплава аж на другу годину.

— Як би тобі хотілося, так і зробимо.

— Хочу звідати тебе — у твоєму ліжку.

— То виключай світло, а я гляну, чи спить бабуся, та й попрощаємось.

— Люблю й любитиму до смерті тебе!

— А в мені любові не стало, Маріє, тож пробач.

— Я зауважила, але ще більше тебе полюбила, — роздягалася квапливо. — Житиму з ним, а в душі тебе носитиму, як ікону. Лягай, чекаю тебе, — прошепотіла. — Чекаю, як пришестя, як ще ніколи нікого не чекала, — злилися обидва в поцілунку. — Дитяти хочу, Петрику! — видихнула, віддаючись. — До марення, до нестями, до запаморочення, милий!..

У вікні сіріло, як Марія втомлено поцілувала змореного Янчука і, забравши в оберемок свій одяг, тихо навшпинячки вийшла у світлицю і лягла в Лідине ліжко.

— Добраніч, Петрусю! — почулося її шепотіння.

— На добраніч, Маріє! — так же тихо відповів Янчук.

— Люблю тебе і любитиму вічно! Спасибі тобі!

— І тобі! Спи вже, спочивай!

— І ти, милий! — затихла врешті, і Петро зрозумів, що між ними все скінчилося... «Добре, що вдома не було Лідуні» — піймав себе на думці... А ще виснував, що життів кожен має два: статі й розуму, вони повнять людину, якщо поєднані, а без того — не можна вважати себе повноцінним і справжнім...

Марія тихо спала при світлі лампадки, коли розбуджений бабусею Петро наспіх одягся і навіть не заправивши ліжка та не відкривши з вулиці віконниць бігом подався в технікум, бо вже спізнювався на лекції. Колишня кохана, звичайно, не виходила у нього з голови увесь день, але якщо колись її образ горів для нього глибоко-душевними і піднесено-сердечними вогнями, то тепер був якимось тілесно-масним і приземленим.

Зникла Марія з обрію, зникла і з пам'яті. У неділю Петро, довго вагаючись, таки купив у магазині півлітра горілки і кільце ковбаси, сховав їх до портфеля, щоб у разі чого і не обмовитися про них, і пішов з тим до Леоніда Недолі-Гончаренка, навмисне запізнившись хвилин на п'ять. Великий букет із ледь розквітлого жасмину, нарізаного вдома, він приніс для господині Лялі, яку бачив уперше і про яку ходили не дуже приємні чутки.

У захаращеній різним мотлохом досить тісній кімнаті за столом, накритим старим убрусом, поплямленим бувальцями, вже сиділи Лесь Гомін і редактор «Радянської думки» Сава Панасович. Обоє господарів доносили на стіл, накритий на шість персон, до півлітрової пляшки із самогонкою скромні наїдки: в лозовому козубцеві з десяток сирих яєць, на тарілці пару четвертин дрібно порізаного сала, дві відкриті бляшані банки рибних консервів, чималий пучок коротких зелених пірець цибулі, миску зі свіжо звареною на керогазі-гасівці картоплею.

— Добридень-добридень! — водноголос відповіли Янчукові господарі привітно.

— Став, хлопче, портфеля отам при дверях, а за квіти я дякую тобі особливо, бо ці старигани до того не годні додуматися! — взяла Ляля букета з його рук. — Сідай до столу, поснідаємо-пообідаємо в гурті. Шкода лише, що Тодося немає.

— Я тут прихопив дещо до оказії, то не осудіть, коли-що, моєї нерозторопності, — витяг Петро з портфеля пляшку «Пшеничної» і згорток із ковбасою. — Дозвольте вручити вам мій внесок у цю трапезу.

— Оце лепта! Мушу тобі її компенсувати в гонорарі за «Циганку» — наші складальниці вже співають її, до речі. Ось маєш гранку з неї, тішся, буде надрукована в позавтрашньому номері, — подав Сава Панасович Янчукові вірша.

— Деякі початківці — не те, що їхні вчителі-письменники — дещо пишуть і мають з того і радість, і зиск, — під'юджувала господиня присутніх за столом. — Читала ту «Циганку» щойно, хлопче, віншую тебе з успіхом, бо дехто при заздрощах того не втне, — продовжила виклично.

— Ми також ґратулюємо тебе принагідно, Янчуче, нехай «Циганка» буде прологом до твоїх подальших успіхів! — вклинився завжди ожурений і мовчазний Лесь Гомін.

— Не приймаю докорів господині, бо першим оцінив цю річ, як удачну, — заявив редактор.

— Думаю, шановні гості, почнемо без Тодося, бо картопля вистигне, — звернулася до всіх Ляля. — Наливай спершу нашої, Леоне.

— Я, як піонер, завжди готовий! — почав господар розливати в келишки каламутний самогон.

— О, слава Богу! І Тодось до нас! — вигукнула господиня, побачивши того через вікно. — І йому наливай!

— Тут якраз його норма, — вилив Недоля залишок.

— Як усі не проти, то неповного келишка я б узяв собі, — попросив Петро у присутніх.

— Хай буде, — переставив редактор неповну чарку студентові.

— Доброго дня! — звертався новий гість до застільців. — Не міг вчасно добратися, то простіть, — розвів руками в порозі.

— Сідай до столу хутчій, бо вистигне картопля і випарується чарка!

— Спасибі, із задоволенням!

Всі дружно випили (Янчук про себе відмітив, що самогонка була неймовірно міцною ще й смердючою!) і приступили до наїдків (Петро завбачливо поїв удома, тож лише для годиться спробував почастунків зі столу, відчуваючи, як хміліє).

Перекидались новинами, цікаві розмови почалися, як були випиті Петрова «Пшенична» і ще одна півлітра самогону, від якої студент ледве відкараскався. Хлопець прислухався до полеміки за столом, намагаючись не забути нове для себе слово «ґратулюю», оцінюючи присутніх за їх висловлюваннями, дедалі розв'язнішими. Найактивнішим був, безумовно, редактор, особливо, як господиня закрила кватирки, щоб не чути було за вікном.

— А король-то голий, Тодосю! І нічого вже не лишається, крім фіміамів і кадінь! А ще — рокованих цифр: 5, 4, 3, 2,1 — то пак «п'ятирічку за чотири роки у третю зміну двома руками за одну мізерну зарплатню»! А дармоїди ж різних Гатунків і апетитів множаться, як блощиці, і несть їм числа! Причому, зверни увагу, все більше їх наїжджих, як пухлинного метастазу у нашому середовищі. У близькому майбутньому претекст захищатиме їх, уже як своїх, може й збройно. Царське князівство, починаючи із кривичо-суздальського, а потім і Росія незмінно анексували землі сусідів, будуючи малі бекетні остроги, завбачливо хоронячись у них від інших загарбців, розширюючи оті острівці-остроги на чужих землях, як уже ніби своїх споконвіку, — гарячився в запалі підпилий Сава Панасович.

— Люта та хижа жорстокість, що сягнула людських замеж, дволикість чиновних, їхні блюзнірство, брутальність і захланство, війни, агресія та анексії були, є і будуть, на жаль, по змозі приховуваним лицем Росії-імперії. Тепер не лише в Іспанії, а й скрізь у світі розсіяна через Комінтерн її шпигунна агентура і її підданці, як наш киянин Ілля Еренбург у Франції, що паплюжить демократію, живучи її благами і утримуючись її багатими доробками.

— Я цілком згодний з тобою, Саво, але що конкретно слід чинити нам, щоб спинити голодомори, закріпачення і поработіння рідного суспільства, його демографічні засили в чужі залісся, русифікацію і асиміляцію? Що робити, щоб наші інститути, як ти кажеш, не лишалися на трьох слонах — персонах Зевсових атланток-титанок — Троцюк, Нероди і Найди? Уже ж лекції стали читати навіть студенти й аспіранти! — ледь не з плачем переймався поет Осьмачко.

— Суцільні експропріації через непосильні податки: хлібні, м'ясні, молочні, фруктові, медові — в колгоспах, майнові — при арештах «буржуазних елементів» і «вірних ленінців» людоморами; вилучення літературних творів, як «ідейно ворожих»; примуси підписувати вимоги про суд і кару над рідними, про відмову людей від себе і своїх поглядів, святинь і переконань — кидають наш народ у безпам'ятство і маразм неспротиву, в деменцію забуття! То як те все можна мовчки терпіти і скільки можна?! — пристрасно та аж пойнято виливав поет давно наболіле.

По чималій мовчанці редактор повернувся до розмови про оголений арештами викладачів інститут, хвалив професорку Троцюк, яка «переспавши пару ночей в Одесі із Маяковським, стала його „хмариною в штанях“, і його ж, бо „поет, переглянувши свою роль в популяризації Леніна та радянської системи, осудив себе навіки і покінчив із собою, услід за Єсеніним та багатьма іншими, як справжній великий поет і гідний громадянин свого часу“».

— А Горького, піднявши до неба лозунг «якщо ворог не здається, його вбивають», отруїв услід за Кіровим також Сталін та його команда чергових катів та поплічців, бо був недостатньо самодержавним і монархічним, а до всього того ще й не слухав свою пані Пашкову, засипану та засліплену вождевими подарунками та інтригами уже й після смерті свого наївного чоловіка, що нашу мову вважав «нарєчієм».

— Не лише і не стільки тому, гадаю, — вставив своє Гомін. — Як-не-як, а й він, всмоктавши імперність із материним молоком, як знаєте, виказував свою гнило-неділимську натуру отим валуєвським, що українська мова — лиш «нарєчіє» російської, і Винниченко вірно назвав його шовіністом.

— Всі вони — і найпередовіші — тільки шовіністи, — додав своє Осьмачко.

Янчука дуже захоплювала ота різнолика розмова старших — і політична, і літературна, бо застільці чергували її читанням уривків із прози: Гомін — із «Голгофи», а Недоля — з «Полонених хенців». Згадали, ушанувавши хвилиною мовчання, і двадцятисемирічного Віталія Чигирина, прочитавши уривки з його «Світання», «Дощу» та «Квітня», як доказів становлення письменника на літературний шлях, що завершився для заарештованого в селі Тіньки мабуть розстрілом. Наступне згадування голодомору, особливо кричущих фактів, коли машталіри забирали по хатах разом із мертвими батьками ще живих дітей, щоб не їхати за ними потім удруге, вже за мертвими, нагадало студентові жахи, яких він набачився в роки голоду.

Згадав отих наїздних викатників-виконавців — у чоботях, шкірянках і галіфе, при пістолях і гострих залізних ковіньках-щупах, якими вони легко протикали землю, коли в ній було щось свіжо закопане. (Згадав мимоволі, яку тітки Оксани ті нелюди обрадувано відкопали закиданого торік нужника, хоч господиня їх і попереджала про нього.) По відході таких погромних бригад люди, як правило, вмирали вже на десятий день...

Чи ж йому, Янчукові, не знати голоду, хоч і не двадцять першого, а тільки тридцять другого-третього років!? Хліба — з дубової кори, козельців, жолудів, кукурудзяних качанів, спичаків? Борщу із жаливи?.. Про карткову систему в містах знав: там трудівники одержували переважно по фунту справжнього хліба, хай і з непросіяного борошна, відібраного від ротів тих, що його виростили, годуючи імперію і мільйони її утриманців-агентів по закордонню, постачаючи на світові ринки нібито лишки.

Надзвичайно цікаво було студентові почути історію Черкас, яку непогано знав Лесь Гомін-Королевич. Почав із відомостей про музей Шевченка, а закінчив назвами вулиць: Воровського — Казбетської, Карла Маркса — Парадної, Жовтневої — Чигиринської, Урицького — Дахнівської, Косинського і Хрещатика, Свердлова — Козацької, Молотова — Суворова, Шолом Алейхема — Підгірної, Зеленої і Набережної, Сталіна — Святославської, Пролетарської — Кавказької, а ще Староподільної, Новобазарної, Митнодвірської, Берегової, Перевозної... Яр коло Василиці назвав Гуляй-горою, а поряд із Розкопною вказав на Дзелень-гору, Гору ж через Хрещатий Яр назвав Замковою... Пролетарський парк, виявляється, колись звався Палацовим, а центральний ринок — Соборним майданом...

— Еклезіаст казав людям, — відповів Лесь Осьмачкові, — «все, що ти можеш робити доброго людям, — роби, поки живий, бо як умреш, того робити не зможеш». Ото й я кажу у відповідь на твоє, Тодосю, питання. Звичайно, коли мені один залітний інтелігент каже, що українці — це штучно відсепаровані росіяни, які не знають російської мови, не розуміють нашого братства і добра, то краще в розмові з такими повними почуття переваги, вищості і зверхності так званими інтелігентами стояти твердо на своєму у захисті найпаче історії й пам'яті, бо без того умремо, як народ.

Петро так і не зрозумів зі слів Гомона, що ж саме робити слід, але перепитувати не посмів, бо заговорив господар. Його мова була цікавою сповіщеннями про порядки та звичаї в Китаї-Хіні, з якими він познайомився, побувавши там послом у перші роки радвлади від України. Янчук довідався про те, що Недоля за вказівкою Москви займався там закликами до світової революції, а в уйгурському краї при сприянні та допомозі українського червонокозацтва навіть організував місцеву, але вона була швидко погашена армією Чан Кай Ши. Не менш цікавою була й оповідь господаря про його поїздку в Афганістан і зустріч там із муллою ханом Сейфур-Рахманом, який піддався на агітацію і згодився поїхати з ним, Гончаренком, у Москву до Леніна.

Та найбільше врізалася в пам'ять студентові оповідь Сави Панасовича про шукання «Втраченого часу» і новонауку психоаналітику Зігмунда Фрейда, що наслідував у своїх працях Еразма Ротердамського. Редактора доповнив поет Осьмачко, прочитавши свої віршовані приклади фрейдизму. Сава Панасович почуті вірші дещо огудив, зауваживши, що не годиться так римувати, що «звуковий» недогляд недопустимий при такому яскравому змістові! Петро запам'ятав для себе на майбутнє оту науку.

Потім застільці заговорили про фашизм каудильйо Муссоліні, фюрера Гітлера та дуче Франко. Про них і Янчук читав тепер щоразу вирізки із газет, як пропагандист у школі-колонії, на політінформаціях для вчителів, вихователів і техперсоналу, але досі не зауважував подібності між подіями у Петрограді 1917-го, Римі 1922-го, Берліні 1933-го років та теперішньою війною в Іспанії.

— Всі ці прояви фашизму — копії соціалізму нинішньої імперської Росії — і за сценарієм, і за методикою, і за партійністю, хоч ніби поки-що захисні, а не загарбницькі, як промосковська диктатура пролетаріату, національно відкриті, бо компактні своїми народностями, а не національно-нацистські, як у сьогоднішній шовіністичній Росії, прикриті інтернаціоналізмом, якого насправді не було, нема і не видно у передбачуваному майбутньому, — трактував свої висновки і переконання Сава Панасович, аж очі примружуючи в розумінні становища.

— Сьогодні, друзі мої, через грабунки царату, його присвоєння чужого та підтасовки під своє все російське є псевдоістинним, ерзацним, сурогатним, а найпаче в історії, культурі, звичаях і обрядностях, що їх продовжують і нині втовкмачувати людові російському Хворобливо пойняте до біснуватості впровадження і прищеплення інонароддям російської засміченої мови досягло нудотності й огидності, відрази й обридливості, осоруги і мерзенства в «добровільному» Союзі, як глумові над людськими поняттями. І хоч «революційна свідомість і класове походження» для владарювання — показники недостатні, бандити-дилетанти спаюють ними всю владу. Пильні чорносотенці, культоноси-мастодонти, захищені пронародними епітетами, вербують рабів для барачно-казарменого і табірно-задротеного соціалізму на імперсько-центробіжній прив'язі, онароднюючи і одержавлюючи олегенднені версії своїх біографій і історії, — був невичерпним редактор.

— Гегель сказав: «Все дійсне — розумне, а все розумне — дійсне». У них же немає нічого дійсного, а відтак і розумного. Зважте: хоч пролетарів уже немає у нас, всі газети виходять тільки із закликом до їх єднання — зрозуміло, навколо Москви та її вождя. А тим часом інонароди правторяться у забитих вагонах до кошар комуністичного щастя через порт Ваніно на Колиму — на смерть. І все, зважте, у світлих тонах, у відповідності до «існуючої думки», що «Варфоломіївської ночі» вже ніколи не буде, безхрестних ямищ і звалищ двох голодоморів не було в нас і в поминах, а масові сьогоднішні розстріли наших очільців та інтелігенції — то підлі наклепи «буржуазних агентів», бо перемоги наші — суцільні і масштабні, а сонце наше ніколи не заходить! — був у полемічному ударі Сава Панасович, захоплюючи всіх присутніх.

— Кричимо, хай живуть і процвітають убогі і пригнічені, і вони живуть і процвітають все більше й більше, гукаємо: «протягнемо руки й ноги братам по класу в усьому світі!» і нечувано-масово протягуємо їх у всіх виправно-виховних соціалістично-каторжних таборах імперії. Ні, експлуатації людей, епітетів, ресурсів, інтелектів, сили, рук і життів інонародів у єдиній неділимій не було, немає і не буде, починаючи від самого великого сатрапа-вішателя і розпинателя, прославленого тепер Олексієм Толстим, що побудував Пітер на козацьких кістках, і аж до його послідовників та перевершителя теперішнього, що за Балто-Біломорським кінчав Волго-Московський канал на кістках уже козацьких онуків! Немає і — баста! Зам'ятинський червонокозак Федір Дрига, арештований позавчора в місті — ворог народу, і ми завтра надрукуємо в газеті звернення до громадськості про вимогу його осуду і розстрілу! — як побачив у словах Сави Панасовича Петро нічне захоронення в ямах між єврейським і турецьким цвинтарями.

— Товчемо, як у ступах, геніальні викази вождя і батька на лютнево-березневому пленумі ЦК КП/б/ про те, що «боротьба при успіхах, та ще небачених, побудови соціалізму загострюється» і «що ближче до соціалізму, тим більше ворогів у нього буде», а розуміємо, що у батька народів і генія епох є нові плани будов з допомогою сиску в його наборі рабської сили! Мовчимо, як закаяні. Хто ми з вами, друзі? Чиї ми? Для чого ми?! — спитав і замовк редактор нарешті.

Всі, як ошелешені, також мовчали, аж поки Лесь Гомін почав виправдовувати себе в тому, що в прочитаних уривках із «Голгофи» в нього цензура повикидала дещо сказане про оті ж біди поточного моменту, констатував факти того, що нормативна естетика тепер лежить у голих туманностях, в карколомних неясностях, обірваностях та в «пилипо-законопельностях» і безліричностях, а писати слід би було в стилі давньо-наївностей, пейзажностей, каламбурностей і вертепностей, бо без них зникає історична основа і єство описуваних середовищ, адже без опису пейзажно-природного та побутово-устрійного фону, на якому відбуваються події у творі, знищується справжня відображеність викладу твору.

Поскаржилися на цензуру і Леонід Недоля, а йому вслід Тодось Осьмачко, але полемності в тому вже отакої не було, бо обидва перейшли до слебезування про світобудову, почали нахвалювати Маланюка, Клена, Олеся, Ольжича-Кандибу, Драй-Хмару, ставлячи на вершину Зерова і Тичину...

Був пізній пообід, як гоститва якось ожурено закінчилася, тож, вибачившись та щиро подякувавши за приємно проведений час, Янчук пішов від Недолі в колонію: і пообідати, і зустрітися зі своїми прихильниками-вихованцями, в більшості, хорошими учнями з різних груп, які, ніде правди діти, продовжували створювати розкол між вихованцями на його користь, без яких Янчук в подальшому не зміг би, як вирішив для себе, плідно працювати та врешті вирвати колоністів із-за колючого дроту.

В колонії-школі неймовірно багатим, аж до розбещеності, забезпеченням життя безпритульних відали директор, завпеди, вчителі, вихователі та техпрацівники, справжнім же вихованням, атмосферою життя гурту, дисципліною, настроями і всім внутрішнім буттям керував фактично, куди більше за адміністрацію, двадцятилітній (у реєстрах уже кілька років підряд сімнадцятилітній) «пахан» Іван Шило, що голив уже вуса, ґвалтував піонервожату і трьох дівчат-вихованок, аж до абортів, утаємничуваних колективом із-за кари і від «пахана», і від властей та наросвіти.

Отож, і того недільного підвечора Петро Карпович організував гру на музичних інструментах, волейбол, крокет і теніс, попутно радячись зі спільниками, як би перевиховати «пахана» і чомусь його таки навчити — при абсолютному небажанні і спротиві того протягом усіх трьох попередніх років. Шило жив вуличним утриманцем, вчителів та вихователів він тероризував слухняними масами дітей усієї колонії.

Перша розмова сам-на-сам у них і відбулася того недільного підвечора із непомітної обопільної ініціативи. Петро Карпович, вислухавши доводи вихованця про те, що він, Янчук, є «шпик лягавих», присланий через комсомол і наросвіту, байдуже зауважив співбесідцеві, що далі так жити у колонії-школі Шило не може, тож обставинами та віком змушений вибирати негайно один із двох шляхів: або у дорослу колонію, або — з його, Янчука, допомогою — на волю при якомусь ремеслі в руках.

— На ножа просишся? — спитав «пахан» після вислуху і роздуму над почутим.

— Був уже на нім, як ти міг помітити по рубцеві на шиї, і тобі не раджу Пора кінчати з твоїм богуванням, шкодить воно решті колоністів, а тебе приведе до краху навіть при загальному замовчуванні. Оля знову вагітна, а Пріся знову на лікарняному після аборту від тебе, і ще не знати, що буде з Казею та Вірунею, яких ти зробив своїми підстилками, не думаючи, вже не кажу про них, а й про себе.

— А кажеш, не працюєш на лягавих!

— На себе працюю та на таких же, як сам, сиріт, яким бажаю, як і тобі, вирватись із колонії і стати людьми, як усі, як їхні батьки були, а дечиї й зараз є.

— Знаєш таких, що батьків мають?

— Ще знаю, що декому і вісімнадцять, і дев'ятнадцять, і двадцять — при шістнадцяти-сімнадцяти у реєстрах!

— А кажеш, що не просишся на ножа!

— Те, що знаю, не використав і не використаю, бо прийшов сюди не лише за ситними обідами, а й для того, щоб директор був директором, а колоністи — учнями, студентами і врешті спеціалістами!

— А я, як бачиш, таким не можу стати.

— Чому ж не можеш?! Що ти — каліка який, чи що? Пора тобі належно це зрозуміти і перестати богувати, а взятися за ремесло — чи тут, чи деінде!

— Хочеш посадити мене у третю групу? Чи у першу, із «Чайником»?

— Для чого говорити про те, що зовсім нереальне?! Є гадаю, й інші можливості і для дівчат, і для хлопців-переростків, і не лише у майстернях колонії.

— Аж так навіть?!

— А чому б і ні, коли хтось осмілиться поручитися за них? У тебе таких немає, бо безперестанно тероризуєш усіх, зловживаючи їх людяністю, перетворивши колонію не у виховну, а у злочинну, примусивши навіть учителів працювати на себе!

— У тебе й такі факти є?

— А чого по них ходити далеко? Ти вже три роки у реєстрах числишся сімнадцятилітнім, а по підписах видно, кого саме ти погрозами змусив учинити ті злочини. Колись вони й «вистрелять» проти тебе. Сам знаєш: «цо задужо, то нє здрово», як каже Казя... Всі вже вляглися згідно з розпорядком, то йди і ти лягай, бо і для тебе то норма й правило. Так-так, іди і не сердь мене, та не змушуй до ворожості, — погрізнів голос у Янчука.

Сиділи якийсь час мовчки...

— Ти таки дуже просишся на ножа, а я не люблю зневажувати подібних домагань.

— Я також, то йди і подумай!

— Я тебе попередив, — звівся нарешті «пахан».

— Я тебе також, причому востаннє! — гукнув йому навздогін Янчук.

Петро йшов додому геть знервований та розладнаний, душевно ніби роздвоєний, в голові крутилися довгі терпкі розмови у Недолі і свіжа сутичка із «паханом», що напевне жив у колонії ще й не під своїм прізвищем.

А у сні йому приснилася Марія — із розвихрено-розвіяними косами, у квітчастій спідниці, що лукаво-весело та по-змовницьки підморгувала йому, запрошуючи до шаленого танцю, а його щось тримало, мов на ланцюгові. Згодом «дівася» перевтілилася у вдовицю Фесю Антипівну, коси із яшно-хвилястих стали чорними, рум'яне лице — матовим, а на лівій щоці чорно-сизі плямки геть збільшилися, і у сні дивуючи його своєю опаловістю...

Кінчалися останні цьогорічні сесії в технікумі і екзамени у вечірній школі. Тяжко було складати їх Лідуні, але втричі тяжче виявилося осилювати їх Петрові. З натугою врешті ледве склав усі на «задовільно», але був дуже радий з того, тішачись, що і сестра скінчила семирічку, і йому лишався всього рік до нового вищого життєвого щабля. Розумів, що людина планує собі одне, а Бог визначає їй інше, та досі Бог допомагав йому навіть більше, ніж він міг сподіватися.

Якось по обіді в їдальні технікуму до Петра підсіла його «менторша» Ася Соломонівна, звернувши увагу на його блідо-землясте від недосипання обличчя, і почала радити хлопцеві конче зробити передишку, взяти відпустку, придбати путівку в будинок відпочинку. Студента і окрилила, і водночас опечалила та пропозиція.

— За які кошти, Асю Соломонівно?! Адже із сестрою ледве зводимо кінці з кінцями, хоч моя зарплата й чимала.

— А коли твоя сестра закінчить своє учнівство на фабриці? — спитала, помовчавши.

— Ще три місяці треба, щоб стала якимось майстром.

— На канікули, а може і на потім, я допоможу їй влаштуватися нянею в хорошій родині — із добрим харчем і квартируванням. Вона ж у тебе вихована дівчина? — спитала.

— Як на мене, так, але ж має скінчити курси на фабриці!

— Буде нянею після курсів.

— Кому ж така няня потрібна?!

— Маю на увазі таких, що будуть їй раді. Вечорами зможуть відвідувати театр, кіно чи знайомих, а у вихідні — і того більше. Це вже, хлопче, інша мова. А у тебе в колонії коли ж відпустка?

— У вересні буде рік, як я працюю.

— Значить, відпустку можеш узяти в серпні, маєш 2 місяці?

— Так, у вихователів двомісячна відпустка, у вчителів — три, — не розумів Янчук, про що роздумує співрозмовниця.

— Отже, пиши заяву в місцевком профспілки на виділення тобі путівки в будинок відпочинку на серпень, прикладай до неї довідку від лікаря про стан здоров'я, дочекайся путівки, отримай відпускні за два місяці, частину виділи сестрі на прожиття, а частиною оплати путівку, та й спочивай цілий місяць, набираючись сил для останнього удару.

— Чи ж мені поталанить дістати ту путівку? — засумнівався Янчук.

— В тому допоможемо тобі ми з Вірою Володимирівною, як ти нас добре попросиш, але заяву маєш подати вже зараз, а довідку від лікаря принести до вечора.

По закінченні сесій та екзаменів Янчукові наполовину розв'язався світ! Перебуваючи тепер цілими днями в колонії, він не лише домігся в директора і педколективу під свою особисту відповідають грошей на придбання волейбольної сітки і баскетбольного кошика з м'ячами, «коня», перекладини, гантелей, фотоапарата з усім приладдям і начинням до нього, цілого набору струнних інструментів для музгуртка, а й почав настирливо клопотатися в Ореста Модестовича Жука про наказ наросвіти щодо зняття колючих дротів із парканів колонії.

Те клопотання було нечуваним і небаченим для педколективу і вихованців, але настирність молодого вихователя була такою заповзятою, що Орест Модестович, спершу категорично відмовивши Янчукові, врешті приїхав із кількома своїми комсомольськими інспекторами на загальні збори колоністів для розгляду пропозиції з вихованцями й адміністрацією, де виступ Петра остаточно переконав його, що такий захід украй необхідний і дуже вчасний, як засада виховання молоді в подальшому.

Поки у високих інстанціях, а найпаче в органах НКВС, вирішувалося оте немислиме питання із роздротенням колонії, Янчук закріпляв свій і так високий авторитет тим, що був єдиним, хто не боявся «пахана», встрявши з ним у протиборство на боці колоністів, а також тим, що, розписавшись за придбане для навчання і розваг, роздав усе гуртківцям під чесне слово, що також досі було небаченим, і тим, що активно учився разом із дітьми, як рівний з рівними, і спортивним іграм, і грі на музичних інструментах.

Більше того, Петро під свою відповідальність, бо був уже старшим вихователем, ще до зняття дротів із парканів і зміни режимності в колонії, одного недільного дня умовив чергових вихователів і нянь повести більшість дітей на Дніпро для купання. Від вихованців він отримав стільки несказанної вдячності, скільки її не мав від них тут ніхто і ніколи, зате наступного дня Павло Оксентійович вліпив йому сувору догану з попередженням, назвавши вчинок Янчука божевільним.

Тим часом Петрові стосунки з «паханом» загострювалися ще й через те, що хлопці-старшогрупники організували свою власну команду, вийшовши з його, а дівчата почали відверто ігнорувати його, тож тятива ворожди натягувалася все більше. Через тиждень чи два волейбольна сітка виявилася порізаною, м'ячі — проколотими, а гантелі — зниклими. Янчук, отримавши відпускні, компенсував зіпсоване й зникле, знову передав його гуртківцям і врешті вибрався на відпочинок у Ворзель, домовившись із директором, що той через місяць відкличе його з відпустки.

Завдяки Асі Соломонівні на вільні від навчання та праці години була влаштована нянею й Лідуня — у молодій жидівській родині з харчуванням, постіллю та вісьмома карбованцями платні на місяць. Янчука порадували ті умови ще й тому, що молоді люди виявилися дуже невибагливими й порядними, тож дівчина стала в них жити, як удома, допомагаючи господині доглядати маля, що почало щойно ходити й дещо говорити. Справило добре враження і вбрання Лідуні, ще від Хорунжої, а також те, що дав дівчині дівер, як Варвара Степанівна була вже заарештована, частину з якого перешила на неї Феся Антипівна, коли Лідуня ночувала в неї.

Тож Янчук урешті виїхав на відпочинок, не відаючи, що воно й таке. Ворзель прийняв його назагал царственно, що було з ним уперше, бо досі було йому недоступне і тому невідоме. Устаткована скромними меблями кімната на два ліжка в прадавнім бору іззашумленими кронами; зарядки, кроси, змагання, грища ранками; холодний душ за загородками протягом усього спекотного дня; пообідньо-вечірні кіно, концерти, вистави; гамаки й книги для тих, що бажають усамітнитися у повітряно-живичній ванні пралісу для читання чи спочинку; гортанно-скрипучі згуки круків, дзвінкі вистуки дятликів, тривожні скрики сойок, заворожливі плачі горлиць... Все тут чарувало Петра... Вже в перші дні він написав експромтом кілька віршів, продовжував і надалі... Написав і проспект про Ворзель...

Та цвяхом Янчукового перебування тут була від першого і до останнього дня велика, на три заходи веранда, куди подавалися чотири рази на день добротні страви, знецінюючи багату бібліотеку із читальним залом, де можна було взяти «на винос» навіть рідкісну книгу.

Петро рано, в обід і полудень та на вечерю, починаючи раніше за всіх і кінчаючи останнім, щодня заходив у кожне з трьох відділень веранди, з'їдав у кожнім, приміром, по склянці сметани чи випивав по сирому яйцю, лишаючи решту недоторканою, і таким чином потроював кожен прийом їжі. Його дії, звичайно, були зауважені й викриті, адже офіціанти мимоволі наглядали за відпочивальниками, а лікарі що два дні їх зважували.

Таким же прийомом користувалися й інші відпочивальники, найпаче два студенти університету, що нерозлучно ходили навіть у їдальню з книжками, та рудокоса й закучерявлена, з густим муратинням на обличчі Рита Шмідт, з якою він і познайомився на вагах, бо обидвоє неймовірно швидко, ніби наввипередки набирали вагу. Петро частенько супроводжував дівчину чи молодицю у бір із гамаком, у який і допомагав їй забратися. Була Рита досить ерудованою киянкою, але про більше — хто вона, де працює, чи заміжня — Петро так і не дізнався, хоч вона величала його другом, читала йому книжки на німецькій мові, давала читати свої, яких у бібліотеці не було, поводила себе при ньому чи не безсоромно, наприклад, могла сказати, що сходить до вітру, але на ближчий контакт із ним не йшла.

Петрові розповіді про Черкаси зацікавили Риту, особливо люди, природа, пляжі, навіть ринкові ціни на продукти, цікавилася готелем та цінами на мешкання в місті, але найбільше розпитувала про Соснівське курортне управління, про яке Янчук нічого певного їй сказати не міг. Рита верталася до цієї теми кілька разів, те управління було їй знане до деталей, йому невідомих.

Протягом місяця для оточуючих Петро й Рита виглядали як закохані, але насправді не було випадку, щоб вони переступили межу дружби у стосунках між собою, щоб Рита не пояснила Янчукові чогось, йому незрозумілого, бахвалячись при цьому своїми знаннями, вказуючи, що це з такої-то галузі знань, що деталі можна знайти у Брокгауза й Ефрона чи деінде.

Місяць відпочинку пролетів птахом для Петра. Як виявилося, він перегнав Риту у наборі ваги: у неї було додаткових шість кілограмів, а в нього — більше семи. В останній день відпочинку, ніби між іншим, Рита сказала Янчукові, що в разі, як він захоче, вона може допомогти йому по закінченні технікуму отримати розподіл помічником санітарного інспектора курорту в Соснівці. Але при умові, що він за її ж кошти забезпечить її квартирою або місцем у готелі, коли вона попросить його про це листом безпосередньо перед приїздом. При цьому вони обмінялися адресами, з чого Петро й дізнався, що Рита працює в наркоматі здоров'я інспектором курортоуправлінь.

Добирався Петро додому пароплавом, на палубі якого переглядав свої вірші й нариси, правив їх і готував до друку в газеті. Ритина адреса між ними була якимось дисонансом, як і Дніпрові береги між собою: правий — високий і порослий хащами, деінде підпаленими золотом близької осені, а лівий — пологий, розливний та заплавний, густо покритий чубатими очеретами, заставлений копицями і стіжками сіна, повний чередами худоби, табунами коней, отарами овечок і кіз під розкиданими густолистими вербами, верболозами й вільхами, навіть на островах.

Вслухаючись у татахкання пароплавних лопастів-глиць, Петро згадував Київ, через який удруге в житті йому довелося переїхати-перейти, немов якийсь інший світ, що не сподобався йому людськими вереміями, брязкотом трамваїв та криком потягів. Під плачі-крики чайок він думав про сестру Ліду і свою фактичну самотність у Черкасах, адже Борис поїхав на літо до «тахи» й «мачухенції» на Кубань, Роман із Кирилом — до своїх домів, Гриць Бойко — до батьків у Ліски, землячки-чигиринки Лані Олійник з подругами також не було в місті, щоб послухати їх спів під бандуру.

Думав і про те, як знову зануриться у клопоти колонії, у лекції й уроки, як займеться підвищенням рівня своїх знань, відвідуючи Василя Самійловича для читання того самого Брокгауза й Ефрона із врахуванням, звичайно, повчань Сави Панасовича: «Писалося то все здебільшого в угоду кесареві, а не Аполонові, бо при них діяло оте імперське „кому — на, а кому — ні“, що панує й сьогодні.»

Не дарма кажуть старші люди: «Як у гостях не добре, а вдома все-таки куди краще». Черкаси зустріли Янчука породинному ще від знайомих пляжів, а як були йому раді сестра Ліда, що навідалася до нього, попереджена листом, та бабуся Параня, що вже не могла його дочекатися, бо їй прийшли вже аж два перекази з Харбіну від синів, а допомагав їй одержувати їх завжди Петро.

— Лідуня, дожидаючи тебе, помила мені підлоги, то спочивай, а завтра, як твоя ласка, візьми візника та з'їздимо, поки здужаю, в банк по юані, хоч вони тепер у цих, прости, Боже, анцихристів і стали чи не втричі дешевшими, — взялася одразу до діла бабуся, як тільки Янчук переступив поріг. — Маєш листа отам на столі. Навідала мене ота модистка Феся, то й за тебе з Лідунею питала. Має доброго чоловіка, сина він нього Петром назвала, не нахвалиться ним. Була в мене і невістка-кацапка, та я їй сказала, що вмирати і не думаю, то пішла, як ніч темна. Кинув її онук, такий же, як і вона, гуляка й ледар несусвітній, — спішила господиня поділитися з квартирантом чи не усіма своїми новинами.

Подарувавши сестрі куплені у Ворзелі модні панчохи і випровадивши її, Петро взявся до листа, що виявився Маріїним, аж із Петропавловська-на-Камчатці. Читав його із болем і задоволенням, ще й досі таки кохаючи «дівасю», усвідомлюючи однак, що вже ніколи її не зустріне і що вона взагалі не для нього. Марія гаряче дякувала йому за ту пам'ятну ніч і бажала йому та Лідуні всіляких гараздів та щасливого майбуття, закінчивши листа словами з його ж вірша, посланого їй в Одесу: «Прощай і прощавай, ми не зустрінемося вдруге!»

Пізніше Петро переписував ворзельські вірші, етюд та нарис про будинок відпочинку, щоб назавтра занести все в редакцію. А потім ще довго не міг заснути, хоч і був досить зморений з дороги. Маріїн лист його розтривожив, Петро знову думав про неї, мимоволі порівнюючи її з новою знайомою Ритою Шмідт, яка була нерозгаданою й незрозумілою, геть незалежною і обдуманою в поведінці, але не такою вродливою, як Марія.

Наступного дня редактор схвально прийняв Петрову писанину, пообіцявши швидко її відредагувати і передати в набір, зауваживши, що з ним усе може трапитися із дня на день «при теперішньому наборі рабів на індустріальні будови епохи». Був Сава Панасович якимось замороченим, біля його робочого столу на підлозі лежала ціла купа пожмаканих паперів, попільничка була повна попелу, в присутності Петра за розмовами він усе те спалив у грубі.

Виходячи із «юним кореспондентом», як жартував, із редакції, він спинився в пустому коридорі нижнього поверху і схвильовано проказав:

— Всі фашизми й расизми у світі сьогодні — лише копії нашого соцкомуністичного та шовіністичного імперіалізму, наслідки дій численної агентури його Комінтерну. Ти це добре запам'ятай собі, — примовк на хвильку. — Тодося Осьмачку чекісти мучили допитами місяць, тепер він у психлікарні, але не подумай навідувати його, бо й сам там опинишся!.. Я виходжу, а ти затримайся коло стенда, вийдеш перегодя. Май на увазі, ми з тобою знаємося лише як автор і редактор, ніколи й ніде, крім як тут, не зустрічалися! І з іншими ти не знайомий, окрім літгуртка та редакції! Будь здоровий! — поспішив Сава Панасович на вихід.

Ідучи Хрещатиком до стоянки візників, Петро з онімілим серцем думав про Осьмачка, Гомона, Недолю та «ридактора», як дражнив себе Сава Панасович, вирішивши, що коли і йому вчинять допит, то це означатиме, що хтось із присутніх в неділю на обіді був провокатором. Поки возив бабусю до банку й назад, трохи відволікся, але по путі до колонії вернувся думками до тієї ж тривожної теми і вирішив зайти увечері до тети Паші, щоб дізнатися про її новини і про Бориса.

Проблеми із відкликанням Янчука з відпустки у зв'язку з «оксамитово-плисовим», як говорив директор, сезоном не було. Павло Оксентійович Квак написав при Петрові наказ про його відклик із першого вересня, правда, з додатком: «На старшого вихователя Янчука П.К. покладається обов'язок до повернення із відпустки вчительки (такої-то) вести навчання в четвертій „А“ групі з чотиригодинним робочим днем і виплатою різниці у платні». Не дуже радий був із того Петро, але при скруті не міг відмовити Павлові Оксентійовичу.

Подякувавши директорові, Янчук пообідав у їдальні колонії і, тішачись, що у нього в запасі є ще два дні, направився додому, після розмов із вихованцями вирішивши докупити на останні гроші дещо з того, що знову було знищено, як не важко було здогадатися, за командою «пахана». Згадка про хлопця витіснила всі попередні думки, бо не бачив виходу, а крім того, діти передали йому погрозу «пахана» — «віддати йому належне, бо дуже проситься на пірце».

Ішов тротуаром з вахти повз колючі дроти, що досі не буди зняті, думаючи про те, що слід відвідати Ореста Модестовича в наросвіті, щоб поцікавитись, у якому стані вирішення цього дражливого питання, а заодно попитати дозволу на виходи вихованців у кіно чи драмтеатр, походи до музею чи лісу Ішов, не розглядаючись, і на розі зненацька наткнувся на Фесю Антипівну, що явно уникала зустрічі з ним ось уже майже два роки.

— Петре! Радосте! Життя моє! А виріс! А змужнів! — ухопила вона обома руками його за руку. — Чекаю на тебе уже з годину, дізналася від бабусі, де ти. Їду до сестри в село, дуже хочу, щоб ти провів мене манівцями у Соснівку, — підхопила із землі свої баули, готова вже йти.

— В магазин іду, Фесю, — був явно спантеличений і розгублений Янчук.

— Любий мій! Чи ж тобі на ньому світ клином зійшовся?! — благально стишила голос. — Уволь моє прохання! — запросилася знічено. — Чи ж можеш відмовити? — мало не потягла хлопця.

— Хочу тобі дещо про себе розповісти, — заговорила, як направилися разом вуличкою в бік залізниці й лісу. — Чому не питаєш, через що ховалася від тебе? Противна я тобі?

— Чому ж противна! Поправилася, погарнішала, поповніла...

— Сина ж маю! — аж захлиналася Феся від радості. — Малого Петрика, подібного до тебе, а всім кажу, що до діда. Вже швендяти починає, перші слова лепетати! У сестри він зараз, у селі вже тиждень. Я його від тебе понесла, милий, в оту останню нашу ніч! Як тільки про те дізналася, так одразу й прийняла собі чоловіка. Кравець він у мене, в артілі працює і вдома підробляє. На руках мене носив, як дізнався, що я вагітна. Дуже хороший чоловік, хоч і набагато старший від мене, як і перший мій був.

Петро мало вірив почутому, шукав і не знаходив причини Фесиної обмови. Так перейшли залізницю і яр, заглибилися в ліс. Брели навмання. Петро мовчки ніс тяжчого Фесиного вузла, вона теж поринула у своє.

— Виріс ти, ой, виріс, Петрику!.. А де ми тепер, знаєш? Нам би ближче до Мошенського шляху добратися, треба брати праворуч, — затурбувалася раптом.

— А ми й так недалеко, чуєш гуркіт машини?

— Чую, але хочу пересвідчитися, що то він, хоч і добре знаю цей ліс, бо не раз збирала тут опеньки й печериці, — явно була заклопотана Феся. — О, бачу, онде смолокурка! Давай тепер спочинемо, бо спішили, як на пожежу, і під'їмо трохи, — потягла Петра вбік. — Я тут знаю одну місцинку, ага, ось і вона! Лізь за мною в гущавину, — не випускала Петрової руки. — Везе мені, Петрусю, ми знову усамітнені! — почала встилати рядном горбочок. — Маю сирі яйця, шмат вареної свинини, пару оселедців, кілька вареників із сиром, трохи горілки і цукерки, то будемо їсти, — всідалася Феся зручніше, припрошуючи й Петра.

— Не голодний я, Фесю, яйце для годиться вип'ю, але без горілки.

— Слава Богу, що не голодний, я також, але тебе підтримаю. Яєць у мене цілий десяток, пригощайся!

Хлопець випив їх, притрушуючи сіллю, аж чотири, Феся три. Потім жінка відклала все вбік під кущі і якийсь час мовчки дивилася йому в очі запитливо і прохально, то бліднучи, то червоніючи на лиці.

— Бридка я тобі, милий? Не радий, що завела сюди? — зашепотіла.

— Та ні, Фесю, — не доказав чогось, не кривлячи душею, Янчук.

— Я вже з місяць для чоловіка «дуже хвора», я вимита й чиста. Сам розумієш, чого хочу! Затяжіти від тебе хочу ще раз! Від отакого тепер змужнілого!.. Не думай, що я шльондра, хочу й тобі принести задоволення! Ти ж мені не відмовиш? — почала розстібати халатик, допомагаючи роздягнутися й Петрові. — Поможи, святий Боже, як і минулого разу! — потягла на себе хлопця. — Мені матуся заповідала виростити бодай двійко діток, то мушу виконати її волю! — забилася у пристрасті й цілунках...

Пару годин пролетіли швидко. Обоє були вдоволені й насичені. Феся переклала до Петрового портфелика всі продукти, що мала, — «не нести ж їх із міста в село!» Скоро добралися вже й до Мошенського шляху.

— Дякую тобі, милий, так палко, як умію! Якщо не затяжію, то знайду тебе ще раз, — не випускала Петрової руки. — Ти ж уволиш мене?

— А як затяжієш? — не знав Янчук, як себе вести.

— То продамо хату й виїдемо кудись із міста назавжди, щоб мені із тобою навіть випадково більше не зустрітися! Розумію, що псую тебе! Та й сама мучуся тобою, аж чоловік не може мені ради дати... Добра й удачі тобі! — пустила нарешті Петрову руку й позадкувала, осяваючи Янчука прощальним поглядом.

— І тобі того ж! — проводжав він її, аж поки не зникла з виду.

«Ходи здорова і щаслива! — пішов Петро у напрямку міста. — Коли тоді затяжіла, то тепер, думаю, й поготів!.. Дивні ці жінки, якісь незрозумілі і дуже раціональні!..»

По-осінньому шуміли вітерці у вершках лісу, писали в небі круги молоді лелеки, кричали десь на Дніпрі чайки...

Під явориним крепом Секція З

По-правді та щиро кажучи, Петро Янчук, хоч був молодий, та не по роках дорослий у поглядах та життєвому досвіді. Йому ніби й везло, та разом із тим, мовби для рівноваги, не таланило! Між навколишнім горем, майже рівним голодоморному, знав і удачу, мимоволі приходячи до висновку, що в людському житті не лише доля й недоля ходять у парі, а й щастя з нещастям важаться на вагарях. Він і раніше над тим задумувався, а тепер особливо, хоч вічно був заклопотаним і завжди кудись поспішав, бо запізнювався, не встигав вчасно щось зробити чи чомусь зарадити. Матеріальна скрута ніби й відійшла, був тепер ситим щодня, проте загальнолюдське горе не виходило з голови, а душа мозолилася в постійних докорах від баченого й чутого повсюдно.

Якось зустрівши Романа Дорошенка, дізнався від нього, що в Чигирині разом із чекістом Голиком, який раніше арештував був їхніх спільних учителів Марту Давидівну Підопригору, Арсена Кузьмовича Тарана та Петра Овдійовича Жабка, осуджено чимало міщан, і зрозумів, чому не отримав відповідей на послані їм із Ворзеля листи. Борис Педь розказав, що й на Кубані «чорт ногу зломить», що його «таху» з «мачухенцією» допитують про СеВеУ, смерть Кірова й Горького, про шахтинську справу, голову колишньої Кубанської Ради Миколу Рябовола і першого міністра в ній Луку Бича.

— Кудись утік, уникнувши арешту, ректор і професор нашого інституту Свердляківський, взагалі заклад тримається на трьох жінках та аспірантові Тавлінові, дружина якого лікує Ленського з Левшиним, — притишеним голосом сповістив товариша Педь.

Кілька днів після Ворзеля Петро ходив, як пришиблений, але зовні намагався того не виказувати, навпаки вдавав із себе оптиміста, повного надій і планів, чим полегшував становище не лише собі, а й іншим, бо крізь журбу ніби промовляв до кожного: «Не вішайте носа! Впирайтеся, скільки сил!», ніби уособлював могло із Шевченкового «Кавказу»: «Борітеся — поборете!».

Серед учнів, студентів і вихованців він справляв враження юнака, що все знає й уміє, свого доб'ється, вихід завжди знайде і навіть у безвиході собі раду дасть. Петро, звичайно, дотумкував, що його «везіння» викликане загальним співчуттям до його сирітства і шаною до батьківської пожертви, але дуже в те вникати часу не мав, бо був занурений в обов'язки й можливості одночасно учня, студента й вихователя.

Однією зі співчуваючих йому була старша куховарка колонії бабуся Хівря, одинока, як перст, що й мешкала тут же, в комірчині. З першого ж погляду вона дуже симпатизувала йому, старанно накладаючи повні тарілки по чотири рази щодень, а він, крім щирої словесної дяки, їй на втіху рум'янів та поважнів, завдяки їй користуючись все більшим авторитетом серед учителів, вихователів та старших вихованців.

Петрова підкреслена небоязнь «пахана», його постійна поміч у навчанні учням найпаче старших груп, Янчукові чергування ночами в колонії, його численні ініціативи стосовно щоденного життя вихованців колонії робили його в закладі дуже потрібним, про що директор якось сказав йому сам-на-сам в учительській.

— Сумнівався в тобі, а воно, бач, як вийшло! Діти тебе прийняли, як свого, виходить, їм треба вихователя з їхнього ж середовища, таким, як я, вони не дуже й довіряють. До речі, я вже тричі подавав заяву на звільнення, але грозяться покарати мене по партійній лінії, то мушу директорствувати. Обидва наші завпеди також тяготяться роботою в колонії, та й взагалі мало хто, як ти ото, живе дітьми, а вони то все відчувають!

Репутації Петра-вихователя, звичайно, сприяв той факт, що він, хоч і був колись «вуличним вуркаганом», та отримав призначення наросвіти й комсомолу навести в колонії порядок. Між вихованцями тут від самого початку панував звичай, що більші мають піклуватися меншими, і те неписане правило свято виконувалося всіма, тож і Янчукові старання сприймалися, як належне і з вдячністю.

Безсумнівно, що вихованці експериментальної школи-колонії були дуже розбещеними і завдяки повному державному забезпеченню, харчами з якого, до речі, користувався й чисельний адміністративний та педагогічний обслуговуючий їх персонал, і завдяки байдужості останнього до доль тих вихованців — «аби день до вечора» при досить високій зарплатні. Колонія існувала уже п'ять літ, а в розмовах серед дітей досі панував вуличний злочинний жаргон, який Петро ненавидів усіма фібрами душі, частина вихованців числилась сиротами при живих батьках, із якими вони таємно листувалися через нянь, візника і наставницю пошивно-вишивальної майстерні, і про цей кримінал знав не лише Янчук.

Отож, запрацювали гуртки: спершу музичний — учитель музики відбував свої дві години, особливо не турбуючись про набуття учнями музичних знань, а потім фото — Петро та кілька старшогрупників вели його разом, заповнивши незабаром велетенський альбом фотографіями всіх-всіх-всіх. Характерно, що діти, які мали батьків, відмовлялися від фотографування або знищували свої фото за намовлянням «пахана», якого також було неможливо ні вмовити, ні змусити сфотографуватися. А тим часом від старших учнів Янчук довідався, хто такий та звідки той Шило. Петро все ретельно перевірив і мав тепер справжнісінький «компромат» на «пахана», зла на якого насправді не тримав, навпаки хотів допомогти йому, адже хлопцеві грозила виправна колонія для дорослих. Тож Янчук котрий раз заговорив із «паханом» про його критичне становище і порадив невідкладно взятися за навчання в майстернях — чи з металом, чи з деревом, але й ця розмова, як і всі попередні, закінчилася погрозами вихователеві, що той «проситься на перо».

Директор школи-колонії Павло Оксентійович Квак, уже літній добрий душею чоловік, все боячись, «як би чого не сталося», дізнавшись про це протистояння, порадив Петрові «терпіти, і будь, що буде». Тим часом якогось дня учні п'ятої групи підлили дьогтю під дерматин на стільці своєї математички, і коли вона всілася на нього під час уроку, у неї стався серцевий напад, із яким швидка допомога повезла її в лікарню. Математичку звали Олімпіада Ониськівна, була вона тіткою Бориса Педя, і хоч Янчук не любив її за презирство до себе і до свого товариша, він не міг простити «паханові» цього злочинного виклику. Прийшовши того дня у колонію після технікуму й пообідавши, Петро вирішив пограти з меншими дітьми, як часто те робив.

— То хто з вас стане зі мною в коло, до котика й мишки? — погукав він, як зазвичай.

— Я-а-а-а! І я-а-а! І я-а-а в котика й мишки! — зраділи кількоро малюків.

— Беріться дружніше за руки! Мишко буде в нас мишкою, а Костик — котиком, — почав Петро творити ланцюг для кола.

— А цого цайник за миску? — обурювався малюк, якого дражнили сухарем.

— Бо Мишко повний і йому треба бігати, а ти худий.

Діти збігалися, коло розросталося, гра починалася — весела й радісна, із криком і сміхом. Череватий рудий Мишко був незграбою, тож Костик ловив його, трохи поганявши, коли той уже упрівав і захекувався.

Завівши гру, Янчук залишив менших і перейшов до старших, організувавши з ними «відгадайку». Пізніше скликав найстарших на перегони від веранди аж до яворів, на волейбол і крокет... Незабаром дворище повнилося галасом, а Петро плутався у загальному роєві, заохочуючи дітей і дивуючи вихователів.

Але цього разу старшому вихователеві тішитися довелося недовго. Як по команді, грища почали раптом стихати, а діти розходитися, відводячи очі. Щоб аж так «пахан» міг уплинути на колоністів і зіпсувати його роботу, Янчук не сподівався. Петро помітив поряд його посланця Костя Гниду, а самого «пахана» побачив на підвіконні, той сидів, зухвало спустивши ноги у двір.

— Іван хоче, щоб і сліду твого тут не було! — переказав Кость, малюючи пальцем ноги круги по пилюці. — Радить тобі облизатися, написати «дирові» заяву і зникнути!

— А ти, значить, шістка в нього? Тикаєш мені, а я ж старший вихователь і всім вам брат!

— Не богуй, бо підеш на «кичу»! — сплюнув посланець і пішов геть.

Зміна чергувати була не Петрова, свої години нині він уже відбув, тож, подивившись услід нахабцеві, він, не пополуднувавши, як зазвичай, забрав в учительській свого портфеля і пішов на вихід під зацікавлені напружені погляди дітей і подивовані — вихователів. Найбільше дивувалися бабуся Хівря з помічницею Настею, бо це вперше Янчук проігнорував полуднє.

«Як маю вгамувати „пахана“, куди влаштувати, адже чим далі, тим він шкідливіший для всіх колоністів!» — пікся Петро нерозв'язним питанням дорогою до Бориса, вирішивши розповісти, що сталося в колонії.

— Привіт, Борю! — зайшовши у двір, привітав він товариша, що лежав у трусах на щиті.

— Салют! Роздягайся — ковтнеш зі мною озону, вхопиш трохи ультрафіолету, — пропонував товаришеві місце поряд. — Літо кінчається, брате, — підклав під голову книжки, — а твориться бозна-що!

— Що саме?

— Та вже ж говорив! Інститут зовсім оголюється! На Свердляківського чекісти подали у всесоюзний розшук. Вчора «маменція» дізналася, що автокефального єпископа Юхима Калішевського із його двома братами арештовано у Кривалівському храмі і десь вивезено з родинами. Всі їхні добра, які вони нібито ховали в храмі, конфіскували, а храм закрили.

Янчук при нагоді згадав редактора і Осьмачка, розмови на обіді у Недолі й оповіді Романа Дорошенка про Чигирин... Власне горе з «паханом» здалося йому тепер мізерним і не вартим уваги, але про тітку він Бориса сповістив.

— Ма-а-а! Мамело-о! — загукав Борис. — Чуєш, тітенцію Олімпу завезли в лікарню із припадком, вуркагани її смолою обмазали!

— Чого ж ти радуєшся, Бориско? — обізвалася із сіней тета Паша. — А коли ж то сталося, Петрусю?.. Казяться вовчата з жиру! — не підтримала сина, хоч і не любила зовиці. — Взагалі, світ іде обертом, вам пора те зрозуміти і співчувати людям, а не зловтішатися, — винесла з хати нав'язані вінки цибулі і розвісила на цвяхах під хатою — сушитися.

І додому від товариша Янчук ішов заклопотаний діями «пахана», і пізніше, сидячи на уроках у «вечірці», був пригнічений думками про те саме. Врешті вирішив іти ночувати в колонію. Мимоволі пригадав собі, що старші учні при останній демонстрації «паханом» свого впливу ніяк не відреагували, хоч досі він не раз зауважував їх прив'язаність до себе і їх дружній спротив Шилові. Виділяв з-поміж них Миколу Одарича, Ольгу Фурак, Гриця Лісовця, Андрія Гамана, Зіну Зозулю, Богдана Перепія, Василя Жолудя, Вустима Крутька, Казиміру Огляд, Владу Козуб, Марію Мних, Галину Пріхно, Лесю Сахно, більшість із яких були вже дозрілими статтю із втраченою цнотою, як знав або здогадувався Петро. Приклад Шила був заразливим і спокусливим, тож Янчук мав неминуче спинити його!

Орестові Модестовичу, крім питань про зняття з парканів колонії колючого дроту і про дозвіл колоністам відвідувати масові заходи у місті й поза його межами, Янчук пропонував також лишити в колонії класи й майстерні лише для молодших дітей, а всіх, старших п'ятої групи, вчити у міських школах, але освітянське начальство на ту пропозицію не пристало — як можна допускати «вуркаганів» до домашніх чад! Крім відділу наросвіти, колоністами відали, не в останню чергу, органи НКВС і міськвиконком, але й ті, й ті були зайняті набором «робсили» — не до дітей їм було саме зараз!

Тим часом колонія жила своїм життям: найстарші — на межі чекань чогось особливого, найменші безтурботно. Серед наймолодших улюбленцем усієї колонії був семилітній хлопчик, що завжди грав «мишку», Михась Гладько. Опасистий, вилукуватий, рудий, він був надзвичайно мирний і абсолютно безвідмовний щодо їжі. Попав він у колонію без прізвища і спочатку був охрещений «гладущиком», бо випивав глек молока, не відриваючись, але згодом його переінакшили на Гладька, бо за місяць він добряче поправився і таке прізвище вже більше йому пасувало.

Замовивши майстрові зготувати з півтора десятка деркачів та закупивши за свій кошт десяток глиняних свистків, Петро якогось дня роздав усе малюкам, і вони вчинили такий радісний ґвалт на дворищі, що годі було їх спинити навіть «паханові». Більше того, його намагання відмінити загальну радість викликало обур і спротив спочатку у малих, а потім і у старших, на що Янчук і розраховував. Допоміг вихователеві і Микола Одарич, закликавши його до музгуртка ніби для наладки гітар і мандолін.

— Говорю від усієї нашої групи, що добром це все не скінчиться! Матвій Швайка вже точить на вас «пірце»!

— А це ж хто?

— Та Шило ж, «пахан»! Його батько був сільським попом, а як церкву закрили, він із попадею переїхав десь під Київ, ніби на електровні тепер обидвоє працюють. Швайка з ними зв'язок підтримує через няню Христю... Матвієві вже двадцятий рік пішов, але ми б не хотіли, щоб його забрали у колонію для дорослих! І смерті, яку він вам готує, не хочемо! Всі старші учні хотять після десятої групи вступати до інститутів, всі вам довіряють і згодні допомогти, але так, щоб і звичаїв колонії не порушити, і різні не вчинити та лягавих не приманути. А як того досягти, самі подумайте, — Микола почав награвати на гітарі, бо саме заглянув підісланець від «пахана».

— Спасибі вам! — поміняв він тему при сторонньому. — Ніхто так не вміє наладити інструмента, як ви, Петре Карповичу!

— Так уже й ніхто?! А вчитель музики?

— Він уміє, але не хоче!

— Бо не просите, як слід.

— Це ж він музкерівник у нас, як же його ще й просити?! — з удаваним невдоволенням сказав Микола, продовжуючи награвати.

Того дня, а була неділя, Янчук додому не пішов, хоча свою зміну закінчив о дванадцятій і ще зранку запланував собі на вечір похід у кіно або театр. На душі в нього нестримно наростало тривожне передчуття. Із дванадцятої години чергувати заступила піонервожата Тамара Книш, яка була дуже рада, що Петро допоможе їй організувати обід. Між іншим дівчина призналася йому, що ненавидить «пахана» Івана Шила, бо той зрадив її, почавши жити з Казею.

Няні наповнили водою умивальники коло веранди і повісили рушнички, офіціантки заставили столи стравами, Тамара Книш за порадою Янчука попросила тичкуватого Павлика Гилку бути черговим на веранді, вчепивши йому пов'язку на руку, і малеча під лемент деркачів та свистків, помивши сяк-так руки по путі, першою, як зазвичай, розсілася завчено за столи і приступила до обіду. Петро з піонервожатою спостерігали за нею з кутка веранди. Аж тут несподівано, подолавши всі п'ять східців за раз, на веранду скочив Іван Шило і, гаркнувши на Павлика, аж той пополотнів і машинально скинув пов'язку, всівся на вільне місце до найближчого столу.

— Що за безлад тут у сьогоднішніх чергових? Чому немає ложки на столі? — рикнув він озвіріло, вирвав ложку з рук Михася Гладька, що сидів навпроти, і огрів нею хлопця по голові, відбатувавши йому шмат шкіри з рудим волоссям.

Малий, упавши на стіл головою і заливши його кров'ю, закричав на всю колонію, як різаний, а «пахан», як ні в чому не бувало, взявся обідати. Сталося все вмліока. Всі присутні заціпеніли. Першим прийшов до себе Янчук, кинувшись до «пахана».

— Встань, Іване, негайно! І віднеси малого в медпункт! — скомандував він стишено, вмить опинившись поряд.

— А ти хто такий? І звідки тут узявся, сучаро? — погрозливо підняв очі на вихователя Шило. — Знову прешся на перо? Скільки тебе можна попереджати, шкуро? — почав зводитись у тісному проході між столами.

— А ти скільки ще думаєш тут богувати? За що скалічив малого Михася, бандите? — згріб Янчук сорочку на шиї «пахана» і вдарив його головою в носа з такою силою, що аж юшка бризнула. — Геть звідси! — обкрутив Шила і почав товкти його по закривавленому обличчю, не відчуваючи ударів у відповідь і надірваного вуха, що вже кривавило.

Бійка тривала лічені хвилини: чи хтось навмисне звалив стільця позаду Шила, чи він сам ненароком, але «пахан» сунув його, відступаючи і фактично нічого не бачачи, і той стілець, запинивши вихід, допоміг Янчукові: з останніх сил він штовхнув супротивника, той упав спиною на східці і скотився по них.

— Умийся і протверезій, напаснику! — крикнув Петро йому вслід. — Ти не гідний бути тут вихованцем! Ти розбещений паразит, утриманець і ґвалтівник! — витер він долонею кров коло вуха. — Віднесіть-но Михася в медпункт! — звернувся до нянь.

— Зараз я викличу через вахту прокурора, і ми побачимо, хто з нас негідник! Де таке бачене, щоб вихователі нападали на вихованців?! — рішуче пішов Шило до вахти.

— Не забудь розказати прокуророві, де зараз твої мама з татом, скільки маєш років, скількох ти тут зґвалтував і скільки ще своєї черги чекають! Признайся також, що ти листуєшся з батьками, колишніми попом і попадею, тероризуєш вчителів і вихователів та розкладаєш сиріт, не даючи їм змоги вчитися, — гукав Петро навздогін «паханові», що раптом спинився. — А ще назви прокуророві своє правдиве ім'я, Матвію Швайко! Я тебе знаю ще з ростовської колонії, де ти крав у дітей пайки, через що з десяток їх померло з голоду!.. Обідайте, діти, спокійно і знайте, я не дам цьому негідникові вас ображати, а тим паче бити! — Янчук нарешті прийшов до тями, угледівши, як «пахан» завернув до умивальника, обмив заюшене лице, витерся і неспіхом подався до себе.

Уся колонія і жила до вечора, і спати лягала, і встала наступного ранку, ніби занімівши й отетерівши від тієї події. А Янчук звечора збігав до Грицька Бойка і переписав у нього конспекти лекцій та уроків, щоб потім зубрити їх цілу ніч в учительській. Після Тамари Книш чергували виховательки Марія Климівна Лозова і Ганна Гнатівна Ярко, які, довідавшись про скоєне, не знали, як себе й вести зі старшим вихователем. Проте, коли Петро запропонував останній поспати в кімнаті директора, та радо згодилася, тож Янчук, фактично, на ніч лишився чергувати сам, втішаючись тим, що колонія не видасть його, «хоч би що», як запевнила його «делегація» хлопців із дівчатами звечора. Рудий Михась Гладько зі скобами на рані голови переховувався медперсоналом у медпункті.

Зранку через посередництво директора Янчука покликав у міськвно Орест Модестович. Петро телефоном попросив дозволу прийти після лекцій, домовились на п'яту годину. Отже, втішились і Янчук, і присутній при розмові директор, товариш Жук із розправою не поспішає, в усякому разі, справа за день не скінчиться.

— Як ти міг підняти руку на вихованця!? Як ти міг?! Це ж каторга! Тобі ж кінець! А ти ж іще не жив! — бігав по кабінету перепуджений директор. — Що ти їм зробив, що вони усі, як води в рот набрали? — питався, розводячи руками, не розуміючи, чому ніхто не виказує на Янчука про те, що сталося. — Шило мені бреше, що то він спіткнувся на східцях веранди і впав.

— Він таки дійсно спіткнувся, Павле Оксентійовичу, і впав, фігурально кажучи, так, що чи й встане!

— То виходить, ти ні його, ні органів не боїшся?

— Його — зовсім не боюся, а органів — майже... Через якихось п'ять-шість днів навіть правда про те, що сталося, брехнею стане...

Орест Модестович був у себе, коли в домовлений час Петро постукав у двері його кабінету. Довго й уважно, насупившись, директор вислуховував старшого вихователя колонії, при тому іноді щось собі занотовуючи до записника чи вичитуючи з якогось папірця. Сподіваних докорів Янчук не почув, але не зауважив і схвалення своїх дій, які вважав єдино можливими.

— Твій учинок за певних обставин та при старанні компетентних органів можна кваліфікувати, як «класово-ворожу» дію, фактично, самосуд, що може потягнути за собою репресії педагогічно-виховного персоналу, бо ти й акта про скоєне не склав, і захищаєш того бандита від заслуженої кари чи бодай направлення у виправну колонію для дорослих.

— І без нього досить люду правториться сьогодні туди! — по мовчанці заперечив Янчук. — Наші задротені паркани — злочин проти дітей, що в переважній більшості не провинилися, а спокутують чужі чорні провини.

— Он як ти бачиш становище! Це похвально! Та, на жаль, батогом обуха не переб'єш, а дроти, що не кажи, реально захищають юних колоністів від нерозумних втеч.

— Кого вони захищають?! — ледь не плакав Петро. — Діти тікали й тікатимуть від дротів власне, бо не хочуть жити, як у тюрмі! Зніміть їх, то й ті, що втекли колись, вернуться до решти! Бо ж від добра не тікають! Замініть скомпрометовану назву «колонія» на будь-яку іншу, дозвольте хоча б старшим дітям учитися в міських школах, ходити вільно між людей і ви побачите, що ці діти — ніякі не злочинці, хоч окремі винятки, звичайно, можливі!

— Досі ти говорив лише про дроти, а тепер осмілів до нових ніби позитивних пропозицій, — після чималого роздуму сказав заввно. — Подумай, заміна назви закладу невпізнанно змінить його бюджетний кошторис на утримок, уріже зарплатню педвиховному персоналові, тож діти лишаться голодні і без учителів, вихователів та нянь!

— А хіба вони — не дня дітей, а діти — не для них?! І чи ж розумний той кошторис, даруйте, коли його й після надситого грабунку персоналом лишається принаймні десять відсотків для свинарів так званого підсобного господарства?! Коли жодні батьківські діти сьогодні в себе вдома не їдять того, від чого відмовляються колоністи, коли собаки, зважте, — а їх аж сім, як телят відгодованих, — не їдять уже хліба з маслом, відмовляються від молока й сметани, не кажучи вже про кістки!? — відкривав старший вихователь очі заввно.

— Колонія, даруйте ще раз, — не школа виховання, а антивиховний заклад, та ще й розбещувальний при такому персоналі, бо він байдужий до вихованців, бо працює тут не за покликанням, а за партійним направленням під загрозою стягнень, тому й дозволяє дітям із себе знущатися і не виховує в них гідності!.. Дякую, що дозволили мені говорити відверто і вислухали мене, я не осуджую, я не суддя, а винуватець, хоч і не хочу ним бути!

— Що тобі сказати?.. Прикро, звичайно, чути, — після чималої перерви мовив господар кабінету, — але зі мною ніхто так не говорив досі, тож цікаво й повчально те все взнати. Луцій Анней Сенека колись сказав, що у нас усе чуже за винятком часу, який тільки й належить нам. Тож і в тебе та твого покоління буде змога проявити себе в часі за природним інстинктом — чи добродійства, чи злодійства людського — у складних лабіринтах життя... А пасторальний Мігель Сервантес, вислухавши твою мову, прирівняв би тебе до Дон Кіхота. Я ж радію й тішуся, що ти говорив зі мною, не як неофіт-студент, а як рівний з рівним!.. Ти начитаний, але не враховуєш реального середовища, не зважаєш, що старші товариші не люблять правди про себе, та ще й такої уїдливої, як твоя... Рятунок для тебе я бачу в книжковому зануренні, в абсолюті бібліотек, хоч це й нудна праця, що потребує затрат часу. Шекспірові Гамлет і Отелло, наприклад, нині дуже небезпечні, як і багато чого іншого, тож заглиблюйся в марксизм, без нього сьогодні не проживеш, — надовго замовк Орест Модестович. — Та спустімося на грішну землю, — заговорив знову по паузі. — Якщо ми з інспекторами прийдемо сьогодні в колонію і опитаємо вихованців, що ми запишемо в акти обстеження?

— Сказати щось певне — ризик, думаю, зі слів дітей, а не педагогів та вихователів, варто записати, що малий Михась порізав голову склом шибки, а Шило ненароком упав, спіткнувшись на сходах.

— А якщо ми через тиждень прийдемо?

— Через тиждень? Тоді тим більше!

— А коли привеземо наказ про зняття дротів із парканів?

— Із дозволом дітям учитися у міських школах і таким іншим?

— Припустимо, хоча ще слід поміркувати...

— Тоді розмова про інцидент буде вичерпаною і вже не на часі.

— Отже, тільки між нами, із завтрашнього дня ми відряджаємо директора у Київ на семінар на два тижні, когось із завпедів призначаємо тимчасово виконуючим його обов'язки, через тиждень видаємо наказ про зняття дротів і проводимо якесь розслідування інциденту. Що скажеш?

— Такий наказ буде бомбою для всіх, а ще коли замінити назву! — був на сьомому небі Янчук.

— Казав же, «колонія» — це відповідне матеріальне забезпечення, висока зарплатня, певна чисельність штатів...

— Вам видніше, — Петро вже думав, куди б у місті прилаштувати Шила.

— Затримав тебе, на уроки не спізнишся?

— Ще маю годину, встигну, — звівся Янчук зі стільця, розуміючи, що розмова скінчилася.

— Як у тебе із навчанням? А у сестриці?

— Спасибі, переважно тільки на «задовільно».

— Та півбіди!

— Я, — знітився хлопець, — хотів вас запитати, що робиться і куди йдемо?

— Що робиться, не можу тобі відповісти, а йдемо, — звівся заввно, машинально складаючи якісь папірці на столі, — мабуть, до світлого майбутнього, бо ж після ночі завжди настає день, інакше нічого б не можна було розгледіти на тлі буття!.. Дуже похвально, що ти цікавишся такими питаннями, але будь обережним, зваженим і обачним!.. Йди вже на уроки, мені було дуже приємно провести з тобою час у розмові!

— Куди вашій приємності до моєї! До побачення! — пішов Янчук у двері. — Гараздів вам!

— І тобі того ж! Ходи здоровий!

Надворі вечоріло, годинник Петра знову «став», тож він вирішив по путі до школи здати його в ремонт дядькові Ошерові. Застав його у комірчині, хоч той уже сидів за робочим столом у бездіяльній задумі.

— Добривечір! Пробачте, знову мій часомір «стоїть»! Чи не подивитеся на нього завтра? — Янчук уже й не вірив, що майстер згодиться за нього братись.

— Добрий вечір! — зітхнув годинникар. — Чого ж завтра? Подивлюся зараз. Він мені, клятий, псує репутацію! Циліндра виточив на нього, як слід, що знову не так?! — вдягнув на око монокля. — Цього разу все ясно — ти десь його стукнув!.. Ось, маєш, пішов уже, наведу точно стрілки, і чаруй ним дівчат далі!

— Що з мене належить?

— Відтанцюєш на весіллі моєї онуки Ревекки.

— А коли ж весілля?

— Як нареченого знайдеш!

— Дядю Ошер! Може, вам потрібен підмайстер?

— Та чого ж? Якби толковий, узяв би.

— У мене є такий! — Янчук мав на думці Шила.

— Не з колонії, бува?

— З колонії, а хіба що?

— Пограбує мене і скаже, що так і було!

— А коли я поручуся за нього?

— А чим розраховуватимешся?

— Зарплатню ж маю!

— У мене он у тій скриньці, — показав майстер на залізний ящик, — на пару тисяч деталей буде та ще чужих відремонтованих годинників із десяток.

— Дядю Ошер, я серйозно!

— І я серйозно! Хай приходить — спершу до мене, а вже потім — кудись ще або нікуди.

— Спішу на уроки, ще зайду. Спасибі і пробачте, що набридаю! — вдягнув Янчук на руку годинника із квіткою на циферблаті.

Несподівана думка про можливість влаштування «пахана» на працю заграла в ньому, як на дріжджах, і не полишала його ні на уроках у школі, ні по дорозі додому, ані наступного дня в технікумі і нарешті в колонії, де за розкладом він мав чергувати з шостої до дванадцятої вечора, мимоволі пропускаючи уроки у «вечірці». Тепер морочився тим, як уговтати «пахана» піти учнем до годинникаря і тим самим розв'язати йому світ, в який уплутався і сам із якого вирватися не зможе.

Чергував Янчук без пригод: діти спокійно повечеряли, весело пограли, хто в що, радо побігали навперейми аж до змори, знесилились у борні, де він сам був за інструктора, бо ще з Кубані борцем був неабияким, і на відбій, ударений у бляху, та дзвінок пішли по спальних корпусах, а Петро засів у вчительській до книжок і конспектів, як зазвичай.

Та несподівано йому на стіл упала згорнута кулькою папірчина, кинута з-поза спини через кватирку. Шкода, що вчасно не второпав подивитися, хто її кинув! З подивом прочитав: «Не йдіть сьогодні після чергування додому, бо за клубом на вас чекатимуть у засідці, хотять убити пером. Порвіть!»

Янчук із подякою й охолодим серцем переглянув іще раз написане рукою котроїсь із дівчат, і вірячи, і не вірячи його змістові, запалив сірника і квапливо перетворив той папірець на попіл. Змахнувши його у смітничку, неспіхом відвідав обидві прохідні та попередив вартових, щоб виручали його після дванадцятої, якщо він їх кликатиме, і ніяк не реагували, в протилежному випадку. Затим вернувся в учительську мимо собак, що мирно спали у будах, і знову сів за читання, але вже обличчям до вікон. Та як не старався, читане не засвоювалося...

«Здорованеві Антонові я домігся направлення на операцію в Одеську клініку Філатова, — обдумував Янчук ситуацію. — Ще й із грошима на дорогу посприяв у місцевкомі. Коли-що, він допоможе, тим паче, все має відбутися біля саме його прохідної, — Петро ніби бачив неосвітлений косинець у тіні клубу. — Охрім на другій прохідній — не слабший відАнтона і до мене ніби прихильний, то й він підключиться, як його попереджу... Втекти через них компанія не зможе, все мусить закінчитися щасно... І де той бандюга дістав ножа?! Хто йому його дав? — пікся у здогадках. — Чергову треба упросити, щоб закрилася в учительській, потім підміню її, як усе буде гаразд, хай виспиться хоч і до ранку... Ні, втекти — не вихід, а лише затягування, — дійшов кінцевого висновку Янчук. — Отож, беру портфеля, ніби як іду додому, заходжу по дорозі в кілька корпусів, не поминувши „паханового“, виходжу, як завжди, у медпункті, де немає гратів, вилажу через вікно, спускаюся в тісний прохід між корпусом та парканом і йду до вахти. Там лишаю портфеля і зненацька ззаду, добре бачачи всіх із темного косинця, нападаю, краще з цеглиною, оглушаю „пахана“ чи й ще кого із решти. Всі, мабуть, утечуть, а той із „пером“ буде битися смертельно. Мені б те „пірце“ якось знешкодити, а там візьму його в кільце, що колись навчила мене „шобла“, і доведу його затичками до паморок, як поталанить. Так, рятівним для мене є тільки несподіваний напад, раптовий і безоглядно-нищівний», — Янчук вималював собі план дій аж до деталей, утішившись.

Міняти його на чергуванні мала вихователька Лісницька, підозріло легкої поведінки молодиця, що приходила на свою зміну майже завжди із запізненням. Чекаючи її, Янчук відвідав по порядку спальні корпуси і хлопців, і дівчат, як робив те зазвичай, щоб переконатися, що всі вихованці в ліжках. На чотирьох стільцях однієї із спалень він не зауважив штанів і сорочок, — то, певно, «паханова» компанія полягала під ковдри одягненою. В медпункті, геть перелякавши санітарку, що спала поряд із рудим Михасем, він обережно привідкрив вікно, попросив її залишити на столі напохваті джгут, бинти і настоянку йоду, а сам вернувся в учительську. Замість книжок і конспектів у портфель він поклав півцеглини.

З наближенням дванадцятої в Янчуковій голові викристалізовувався до деталей його рятівний план дій. Тим часом прийшла Лісницька — на диво вчасно, а коли узнала, що має відбутися, виказала думку, що краще разом із вахтерами ту подію попередити, але таки згодилася закритися в учительській, хоч нападу на себе явно не боялася.

Роковане відбулося саме за Янчуковим сценарієм, та ще й так удало, як він і передбачити не міг! Пильно виглядаючи його появи із-за клубу, «пахан» був оглушений ним ззаду цеглиною по голові і встиг лише тихо зойкнути, Петро ж виворотом руки вирвав у нього і жбурнув у темний квітник ножа. «Паханові» товариші з переляку накивали п'ятами, покинувши свого завідцю сам-на-сам із Янчуком, який за лічені хвилини взяв його у своє «кільце» і не випускав, мордуючи, поки Шило не втратив свідомості, аж довелося відливати його водою.

Для «пахана» ця ризикована сутичка була фактичним кінцем його богування, для Янчука ж — його остаточною перемогою в їх тривалому протистоянні.

Перенісши Шила на його ліжко — з допомогою вахтера Антона — та наказавши няні його роздягти, а санітарці обмити від крові, залити рани йодом та перев'язати, Петро якийсь час приходив до себе. Няня тим часом роздягла і «паханових» напарників, що після втечі полягали в ліжка одягненими і тепер вдавали сплячих.

— Ідіть на свої місця, — звернувся він до вахтера, няні й санітарки, лишившись наодинці зі злочинцями, які при побитому і ледь живому своєму зверхникові реально боялися Янчукової погрози викинути їх голими на вулицю. Досі вихованці грозилися втечею з колонії, тепер вихователь грозить їм вигнанням.

— Тебе, Матвію, паразита й ґвалтівника, ненавидить уся колонія. Менші, бо розуміють, що на місці Михася міг бути будь-хто з них. Дівчата, бо знають про аборти зґвалтованих тобою їхніх товаришок. Вчителі, бо нагло заважаєш їм нормально виконувати їх обов'язки, нацьковуєш на них вихованців. Більшість дітей, бо попередив мене про твою убивчу затію саме хтось із них. Ти примусив іти «на мокре» із ножем оцих нещасних сиріт, залежних від тебе, — голосно, щоб і вони чули, говорив Янчук Швайці, що вже прийшов до тями.

— Отож, опам'ятайся, схаменися, припини врешті богування і зваж: я знайшов тобі роботу в місті — спершу учнем, а потім годинникарем! Якщо візьмешся за розум, я зможу за тебе поручитися. Ножа свого не шукай, він у мене. Подумай про мою пропозицію, або підеш у колонію для дорослих! — мов цвяха, прибив він «пахана» на прощання і пішов у вчительську.

«Коли б був послухав Лісницьку і попередив із вахтерами ту засідку, не скомпрометував би бандита в очах його оточення, як тепер, — аналізував Петро ситуацію, вже вірячи, що Матвій згодиться на його пропозицію піти учнем до майстра дядька Ошера. — Куди йому діватися, чи знайде що краще?»

Переконавшись, що Лісницька спить у директорському кабінеті, Янчук, дякуючи долі за поміч, міркував у вчительській про колонію і доходив висновку, що їх благодійний заклад насправді дуже далекий від благодійності, адже тут панують подвійні стандарти, приховувані адміністрацією: показова пристойність і реальне розбещення, піклування на словах і байдуж насправді. Як інакше пояснити, що вихователька спокійно собі спить, знаючи, які події можуть статися під час її чергування, що директор, щоб уникнути відповідальності, проситься у відрядження.

Петро уявив собі два світи: один прихований, замкнутий у своєму горі, бурхливо-різнорідний, який по причині природної ліні ніхто й не намагається розгадати, а просто наділяє харчем, одягом, притулком та сяким-таким навчанням, а другий егоїстичний, заробітчанський, цілком розгадуваний, який реагує тільки на те, що може порушити його гаразди. Майстрів шкільних майстерень, як людей принципово-незалежних при своїх рукомеслах, куховарок і нянь, що за чотири роки стали сиротам фактично матерями, Янчук до цього умовного другого світу не включав.

Колонія для стороннього спостерігача виглядала, як звичайний навчальний заклад: із портретами Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна і окремо Макаренка, з традиційними розкладами занять і графіками чергувань, зі звичними діаграмами росту добробуту і успішності вихованців, із погодженими з владою партійними відозвами, лозунгами й плакатами, з лекціями вряди-годи і переглядами що-два тижні кінокартин у клубі. Але Янчук добре розумів, що все те показне — насправді нещире, що він тут чи не єдиний із педвиховного колективу, хто не байдужий до життя сиріт і справді вболіває за їх долі. Саме з ним пов'язана поява тут спортивного інвентарю, музичних інструментів, фотоапаратів і створення відповідних секцій та гуртків для старших вихованців, що значно розширювало їх світогляд і можливості, це він домігся придбання самокатів для найменших, і тепер двір аж дзвенів від їх гамірної радості, і не хто інший, як він, почав мову про зняття дротів із парканів, а грат — із вікон. Звичайно, Янчукових зусиль не могли не поцінити і діти, й обслуга, і вчителі з вихователями.

Нічна смертельна подія поступово втрачала гостроту, переказувана пошепки і домислювана. Аж якось підвечір в колонію нагрянула комісія із міськвно і міському комсомолу на чолі з самим Орестом Модестовичем Жуком. Діти були скликані на збір у дворище, щоб вислухати його наказ про зняття дротів із парканів, а грат — із вікон, окрім комор для зберігання соцвласності і майстерень. Багатьох вихованців здивувало, що про недавню пригоду жодним словом на зборі не було згадано, та загальна радість від почутого була такою безмежною, що ніхто не насмілився її порушити. А ще як був об'явлений наступний наказ — про дозвіл дітям організовано відвідувати міські освітні заклади, кінотеатри, театри й музеї, ходити в ліс та на пляж, дослівно виписаний із Янчукової доповідної, — дитячому тріумфу не було меж!

Але представники педвиховного колективу мали іншу думку! На наступній нараді у клубі комісія почула висловлення їх неприхованого обурення і навіть загальне глухе несхвалення своїх дій, які «лише розбестять малих і більших злочинців та приведуть до їх втеч чи шантажувань...» Тут же дві виховательки подали заяви про відмову надалі працювати «із-за наказів та антивиховних заходів наглядових інстанцій».

Уже з наступного дня, коли вахтери, конюхи, шофери, інструктори майстерень разом зі старшими вихованцями зняли всі дроти й грати, життя колонії так ураз помінялось, що його й пізнати було несила! А ще як Петро, щоб убезпечитись від можливого шантажу, пустив чутку, що дітям, які мають батьків, дозволяється поїхати до них назовсім, хоч у наказі про це жодним словом не згадувалось. Або як об'явив, що чотирнадцять десятигрупників при умові успішного закінчення ними навчання завдяки наказові поїдуть за рахунок колонії на екзамени у вибрані вузи і він їх супроводжуватиме... Врешті й «пахан» висловив бажання поговорити із Петром Карповичем, хоч досі називав його не інакше, ніж «лягавим сукою».

Невдовзі прохолодним вечором, як уже смеркалося і вахтери виключили рубильниками половину світла у дворищі, а вихованці після миття ніг вляглися на сон, Янчук сидів на лавці посеред двору ніби в задумі, а фактично, попереджений хлопцями, чекав розмови з «паханом».

— Ти мене брав «на понт» чи й справді я можу влаштуватися учнем до годинникаря? — запитав «пахан», спинившись біля лавки.

— Чого ж «на понт»?! Якщо ти мене не приріжеш, як Олексу Черпака в Ростові чи Павла Чайку в Джанкої, і згодишся, щоб я за тебе поручився, якщо мій знайомий майстер дасть згоду взяти тебе до себе учнем і попросить директора артілі віддати наказ про твій прийом, то все можливе.

— Я обдумав усе, що сталося, — понуро сказав «пахан».

— А те, що могло статися?

— Обдумав і те, — не знаходив хлопець відваги перепрошувати Янчука. — Тих до «кичі» відправив не я.

— Не сумніваюсь, як і не хочу, щоб ти в ній опинився, — сказав Петро. — І не треба слів, Матвію! Я саме зараз читаю книжку про офіцерську вдову, що в каятті сама себе випорола, то й ти так можеш учинити. А якщо по-дружньому, як схочеш і зможеш мене не підвести, то дай при мені слово всім старшим вихованцям, що підеш на «кичу», як порушиш його, обкрадеш хоч раз чи зґвалтуєш кого...

— Хто їх ґвалтував?! Вони самі лізли під мене, мов кролики до удава!

— А я почну обговорювати твоє подальше з тими, від кого воно залежить, — не звернув Янчук уваги на Матвієву заперечу.

— Чи можна мені буде почати нове життя не під кличкою? — спитав після мовчанки Швайка.

— Думаю, що можна і треба вже, як тільки влаштуєшся учнем.

— А скільки часу на те піде?

— Не знаю, мабуть, не більше тижня.

— Здаюся і за все віддячуся, як посприяєш, — закінчив розмову Швайка і попрямував до свого корпусу.

— Мені ти віддячився вже, віддячуйся тепер іншим, — гукнув Янчук йому навздогін і пішов у вчительську з відчуттям, що звалив з пліч величезну гору.

— Бачила, що ви розмовляли з бандитом, — зустріла його вихователька Марія Адамівна. — І охота вам по всьому з ним возитися?

— Маємо ж зарплатню, то мусимо відробляти, та й дітей шкода, — взяв свого портфеля старший вихователь, щоб іти додому. — А хіба не ви докоряли мені на партзборах за неувагу до вихованців?

— Мала таку вказівку...

— Я в тому не мав сумніву! Гарного чергування! До завтра!

— До завтра! Випочиньте й ви! Спасибі, що допомогли вкласти дітвору!

— Завжди радий допомогти, — Петро відчув, що він вичерпаний до краю, а Марія Адамівна з ним нещира, якщо не сказати, ворожа до нього.

Здалека на машбуді бив пневматичний молот, зітхала ніч, світячи першими зорями, Янчук ішов додому проспектом, прикрашеним лампочками на деревах, і планував, що давно пора побачитись із сестрою, що завтра рано треба купити цукерок бабусі для подаянь, що пора вже сходити в театр чи кіно, що вже час вимити підлоги... Та на самому дні змори й турбот його гріла втіха, бо ж із «паханом» покінчив, бо і його, і сестрине навчання йде своєю чергою і через пару місяців почнеться вже останнє півріччя... З тим і заснув умова, мов маком напоєний.

У наступні дні попобігав і попоходив по інстанціях і сам Янчук, і удвох із Матвієм, вигляд якого у новому бавовняному навмисне на нього пошитому костюмі зовсім змінився, поки таки Швайка став учнем дядька Ошера із зобов'язанням протягом півроку здати іспити на майстра-годинникаря. Подія для всієї колонії була нечуваною: Швайка виходив о восьмій ранку з канапками від бабусі Хіврі і вертався о шостій вечора, або ж приходив на обід і вертався в майстерню до пізнього вечора.

— Кіснота — не горе, а ще тепер, при похолоданні. Навспак — вона теплить нас і гріє, а ще коли Матвій приносить бутерброди і для мене, — жартував майстер, як Петро навідував підлеглого в комірці на Хрещатику, при нагоді просячи дядька Ошера про черговий ремонт свого годинника, що частіше стояв, ніж ішов. — Бувай здоровий! Заходь, може коли й доходишся до чогось! — традиційно проводжав його майстер.

Якогось недільного дня на Янчуковому чергуванні, — а він тепер чергував і по три зміни підряд у вихідні з наступними відгулами у будні, згідно наказу директора, маючи дозвіл місцевкому, — в колонію завітали два інспектори міському партії і комсомолу з анонімною скаргою ніби вихованців. Старший вихователь зустрів їх належно, доповів про стан виховної роботи серед колоністів, показав діаграми їх успішності і дисципліни в учительській, підшивки газет і журналів у бібліотеці, плакати й лозунги у клубі, портрети вождів навіть у спальних корпусах і нарешті журнал обліку політбесід, в якому ним особисто були старанно відмічені всі запрошені лектори.

— Чи оці бесіди у вас дійсно проводились? — з недовірою поцікавився інспектор від міському партії.

— Як правило, вони у нас проводяться регулярно, — запевнив Янчук. — Ото хіба, як якийсь лектор раптом не має змоги прийти, то тоді черговий вихователь, завпед чи директор його замінюють, стверджуючи ту заміну своїм підписом, — пояснив.

— Це може бути прикладом для наслідування в інших виховних закладах міста, — похвалив, щось собі записавши до нотатника, гість. — Гідне наслідувань і оце наклеювання вирізаних із газет заміток і статей. Наявна проведена в колонії політико-виховна робота і результати її наочні.

Відвідини закінчилися обідом у їдальні відповідно до дитячих норм, вказаних у меню. Обидва ідеологічних представника, закінчивши свої відгуки до журналу зауваг, пропозицій і рекомендацій словами: «так і надалі вести виховну роботу», врешті вибралися з колонії дуже задоволені, а радості директора й обох завпедів від тих висновків комісії наступного дня не було меж. Павло Оксентійович навіть відзначив Янчука подякою, вписавши наказ до спеціальної книги. Анонімка цього разу тим і вичерпалася, хоч питання про те, хто з педвиховного колективу її написав, лишилося відкритим.

Сава Панасович таки надрукував, значно відредагувавши, черговий Янчуків нарис «Пригоди виховника», хоч і петитом, в газеті «Радянська думка». З радістю отримуючи від нього чималий гонорар, Петро зауважив, що редактор був незвично-мовчазним, а на питання, чи не сталося часом якої біди, нехотя відповів: «Нової не сталося, юнкоре. Топимося живцем у старій догматичній фразеології військово-жандармської системи анонімних доносів, пропагуючи при тому довічне добре та світле майбутнє. Ми з тобою, окрім дописів, ніколи й нічого не обговорювали і цього останнього ти від мене не чув.»

В сум'ятті навідавши Ореста Модестовича у міськвно, Янчук почув приміром те ж саме: той натякнув на «червоно-зірковий серпо-молотний фашизм, нелюдські нацизм і расизм, що відсторонюють нас від усього питомо нашого, замінюючи його колоніально-рабським безпам'ятством».

— Даруй мені, юний друже, маю пильну роботу, — випроводжав він Янчука з кабінету. — З нами всяке може трапитися, ти заходь, — кидав теплий погляд. — Кланяються тобі мої Ліна і Васса Глібівна.

— Дякую! Кланяйтеся й ви їм від мене, — радий був те почути, закриваючи за собою двері кабінету, Петро.

Ішов на лекції, а в думках радість перемежалася зі смутком: розумів, що незважаючи на його всебічні успіхи, і з ним може бути все... Під враженням тих думок повернувся пізнім вечором додому, аж там чекав на нього на диво тонкий лист від Ріти Шмідт.

«Петросе, хлопче! Приїду в Черкаси у відрядження в понеділок уранці потягом. Не в службу, а в дружбу, забронюй мені на три доби більш-менш пристойне місце у місцевому „Континенталі“. Аве! Ріта!»

Не дуже радо платив дорого наперед учень-студент-вихователь за ту броню, але врешті мав із тим спокій, бо кімната була навіть із балконом, правда, при морозах, що вже наступили, користуватися ним Ріті навряд чи доведеться. Без особливої радості зустрів Петро раннім ранком на станції непрохану гостю, ледве й упізнавши її. Ріта була вбрана в дороге хутрове манто, на голові мала таку ж шапку, взута була у браво осуюзнені жовто-малиновою шкірою білі сукняні чобітки, при собі мала чималу темно вишневу шкіряну валізу, яку Янчук одразу ж у дверях вагона взяв з її рук.

— Добридень! А фіакра ти замовив? — спитала ще на східцях вагона.

— Даруйте, забувся! Я зараз, — побіг із валізою стрімголов на майдан перед вокзалом, де щойно бачив фаетони. — Ходіть скоріше, бо й останній поїде! — примчав він за мить до гості, що неспіхом простувала до майдану. — Ось ваш квиток у готелі.

— Хіба ти не зі мною поїдеш? — якось байдуже запитала Ріта.

— У фіакрові лише одне вільне місце лишилося...

— Шкода, хлопче!.. Чекатиму тебе в номері, — сказала, вже сидячи поряд із якимось товстуном із дорогим роздутим портфелем на колінах, як візник уже рушив.

Петро, швидко йдучи по морозу від станції, сердився на себе і за відданий за місце в готелі майже весь гонорар, бо лишився знову без копійки, і за ранішню морочну зустріч, бо почувався ніби «хлопчиком на побігеньках», і за власну невиспаність, бо ліг пізно, а встав рано, боячись проспати. Ріта Шмідт була цікава йому влітку, як ерудит, тепер у багатому зимовому вбранні вона виглядала, як бояриня, що ні з ким і ні з чим не рахується, і викликала у нього мало не презирство.

— А я вже тебе зачекалася, — у темно вишневому халаті з оздобленням зустріла Янчука гостя. — По всьому видно, що я тут житиму одна... Роздягайся, чого стоїш, як ударений? — немов глузувала з Петра Ріта, розпаковуючи валізу й викладаючи на стіл канапки, домашню ковбасу, масло у слоїку, варені яйця. — Будемо снідати. Я й коньяку пляшку маю та два келишки, то зігріємося з дороги.

— Невже ви, Ріто, мене мали на увазі, коли прихоплювали ці келишки? — присів Янчук до столу, ховаючи неприязнь за чемністю.

— Коли хочеш знати правду, саме тебе, бо інших напарців тут не маю, хтозна, чи й матиму!

— Коньяк для мене завелика честь, шановна Ріто батьківно! До речі, як вас величати по-батькові?

— Для чого по-батькові? Ми німці, не московіти, у нас не прийнято, — сіла й собі до столу, причесавши перед люстром підстрижені по плечі руді коси.

— Та незручно якось і незвично мені.

— То все умовності, — налила в келишки. — Снідаймо, бо обидвоє не маємо багато часу. Тож — за твої успіхи, за ріст — і фізичний, і моральний, й інтелектуальний, до яких ти маєш задатки і, мабуть, хист, — повільно перехилила Ріта чарку. — Хух! Аж у ноги пішло тепло! Істинно божественна штука!

Петро снідав з апетитом, хоч і стримувався перед приїжджою.

— Мудрі люди кажуть, що бог любить усе попароване, то вип'ємо до пари ще по келишку, — налила обом повторно і без тосту ніби процідила напій крізь зуби.

— Таки олімпійський коньяк, Петросе, — взялася закушувати, примовкнувши. — Ну ось, тепер можна і на роботу, — швидко прибрала зі столу. — Маєш ось гроші за номер, а на ці придбай мені квитка до Києва у спальному вагоні на середу ввечері. А тепер проведи мене до стоянки фіакрів і твоя місія до проводів виконана, якщо, звичайно, не матимеш часу й бажання навідатись до мене сьогодні й завтра увечері.

— Уроки в мене до пів на дванадцяту...

— Чи ж я того не знаю! — відверто глузувала Ріта. — Ненадійний із тебе кавалер!

— Тут зайві гроші! — хотів повернути трояка Петро.

— А твої послуги хіба нічого не коштують?! — скинула халата і почала переодягатися при гостеві, осліплюючи його голизною тіла і шовком спідньої білизни. — Ти мені пробач! Не соромлюся тебе, бо ж ти стільки разів мене в гамак клав мало не напівголу, дражнячи в мені жінку. Скажи, чи я тебе цікавлю як стать? — сміялася Ріта Петрові в очі.

— А справді: ви чиясь жінка чи ще дівчина? — сховав хлопець відповідь у питання.

— Молодець, що знайшовся! — зареготала глумливо Ріта. — Я, Петросе, давно жінка, але нічия, бо не хочу бути слугою чоловіка, а люблю його, коли слугує мені він, що можливе лише при вільних стосунках статей!.. Ага, ледь не забула про дарунок тобі — маєш Томаса Манна в українському перекладі! «Будденброки», «Чарівна гора», «Йосип та його брати». Добротний переклад — я звіряла, тримай на згадку від мене, — подала Янчукові перев'язані стрічкою книжки.

— Чи можу я оплатити їхню вартість?

— Тоді вони не будуть дарунком! А я хочу в твоїй свідомості залишитись меценаткою! Чого доброго, колись ще й закохаєшся в мене! — всміхалася так, що тяжко було зрозуміти, глузує чи каже правду.

На тому й попрощалися на майдані. Петро ще почув, як Ріта сказала санникові: «В Соснівське курортоуправління.»

Дивно почував себе Янчук, як Ріта Шмідт від'їхала. «Хто вона, за що живе в отакій розкоші? Ким і де працює? Чого і до кого приїхала?» — крутилося в голові, як спішно йшов додому, утішений, що гроші повернулися, і досадуючи, бо мав ще купити зворотний квиток для гості.

В наступні два дні Петро дуже старанно повимивав удома підлоги, найпаче у своїй кімнатці, замінив постільну білизну і шторки на вікнах, витер порохи і познімав павутину — на випадок, якщо меценатка, знаючи його адресу, несподівано нагряне з оглядинами. Ранками він по-заведеному вправлявся з Льовою на його знаряддях. Вдень ходив у технікум і на практику до лікарні, ввечері відвідував школу, а між тим усім встигав на роботу і поїсти — в колонію.

У середу ввечері, як домовилися, Янчук із квитком навідав гостю в номері готелю.

— А знаєш, Петросе, ти мене неабияк заінтригував, не прийшовши сюди учора. Чого доброго, закохаюся в тебе, сама в цьому номері, — після вітання, усміхаючись, сказала Ріта. — Мій потяг коли відходить?

— Об одинадцятій десять, — передав Янчук їй квитка і підкреслено чемно став чекати запрошення на подальше.

— Отже, маємо ще добрих дві години на бесіду, півгодини на дорогу до вокзалу і якісь хвилин десять на прощання. Ти роздягайся, будемо вечеряти — у мене повна тумбочка вин і наїдків. Сідай-сідай, хлопче, — почала викладати на стіл загорнуті в папір страви. — Маю кілька сортів рідкісних вин, посмакуємо, чи доп'ємо наш коньяк?

— Дякую, я з вечері, не голодний! Та як схочете! — розгубився Янчук.

— Дивина! І звідки воно в тебе: «як скажете, як забажаєте»?!. Я ще у Ворзелі тебе примітила! Ти й сам, неофіте, даруй, не розумієш, яке магічне враження справляєш! — щиро хвалила Ріта Петра.

Янчук і незчувся, як коротко оповів Ріті про своє життя у концесії із сином управителя-німця, хоч потім пошкодував, що не зміг промовчати і вибовкав таємницю.

— Цей рубець у тебе на шиї, мабуть, плата за вулицю? Я ще у Ворзелі ним зацікавилася, — зажурено замовкла Ріта. — Гаразд, давай доп'ємо коньяк та заїмо як слід.

— І для чого ви стільки всього купували? — здивовано запитав Петро, беручись за свій келишок.

— Та не купувала, а прийняла як хабар від начальства, та й сама у пух влізла!

— Ви напевне якийсь інспектор, даруйте?

— Не якийсь, а чарівний, грізний, вимогливий і справедливий! — почала Ріта цідити коньяк, примовкнувши.

Між застільниками запанувала мовчанка. Янчук не знав, як забавити високу гостю і збавити час. Ріта ж, уміло орудуючи виделкою і ножем, апетитно смакувала наїдками.

— У тебе, Петросе, по-перше, непересічний та аж подивний дар до оповіді, а по-друге, надзвичайно тяжке життя, що піде тобі на велику користь, як поталанить. Признаюсь щиро, я хотіла би знати його докладніше й детальніше, — сказала гостя розчулено, наливаючи келишки удруге. — Інспектуючи курорт, думала про тебе. Чого тобі після закінчення технікуму прислуговувати за мізерну зарплатню в більшості байдужим чи навіть морально брудним лікарям та отаким же хворим, коли ти заслуговуєш на більшу забезпеченість?! Які маєш плани?

— Хочу вступити до університету на заочний літфак.

— До якого саме?

— Думаю, Дніпропетровського.

— А чому не Київ?

— Сам не знаю... Боюсь, тут можу не пройти за конкурсом... А там у мене дядько по матері з родиною...

— Он воно як, — задумалася Шмідт, розливаючи рештки коньяку. — Кінцевий розподіл направлень на роботу у вас буде десь на початку травня... У тебе, до речі, яка успішність?

— В основному, посередня...

— Нічого дивного при твоїх умовах... Отже, мусиш приїхати в перших числах травня до мене в Київ, може, я тобі чимось допоможу, — Ріта взялася щось записувати на папірці. — Ось, маєш, це адреса республіканського курортоуправління при Наркомздоров'ї. Там мене й знайдеш, — на папірці Петро прочитав, що Ріта по-батькові Генріхівна.

— Подарованого мені портфеля, трохи кращого за твій, — Ріта пішла з-за столу до шафи, — передаровую тобі — згодиться, — поставила його на стіл і взялася загортати в папір і пакувати в нього пляшки й наїдки.

— Ріто Генріхівно! — Янчук звівся, ошелешений цінним дарунком. — Для чого ви це робите?! Чим я вам віддячуся?! І що це все значить?!

— Заспокойся! Я просто умиваю руки від хабара!.. Казала ж, що, чого доброго, закохаюся в тебе! — жартувала, не знати, чи приязно, чи глузуючи. — Це моя примха, не суши голову в здогадках, бо я й сама собі того не поясню... Говорила ж, що в тобі є щось магічне, хлопче, а що саме, не скажу, бо не знаю... Бери собі це все, хоч матимеш уяву, як начальство транжирить людські гроші, — врешті замкнута портфеля на два замки. — Не переймайся так, це дрібниця, думай про вічне! Ми ж, не як батьки наші, може, ще житимемо, то й ти мені колись у нагоді станеш! Мій батько, Петросе, також був у червоних козаках і у тридцятому році згинув разом із матір'ю, а я, живучи з бабусею, стала раціоналісткою, бо все — марнотратство!.. Знай, нема вже Любченка, Якіра, Рябоконя, а Петровського, Чубаря й Косіора допитують! — відкрила Янчукові очі.

Оглянувши ще раз тумбочку і безсоромно знявши халата та вклавши його до своєї валізи, Ріта неспіхом одягла спідницю й куртку, одразу набувши вигляду високорангової посадовиці.

Петро не знаходив пояснення Рітиній щедрості, його дивувало, що жінка навмисно демонструвала себе у спідній білизні, а її словесних алегорій він просто не розумів, намагаючись нічим того не виказати.

Нарешті Шмідт вдяглася й узулася, і Янчук покликав чергову готелю, щоб здати номер. По тому — вона із портфелем, а він із валізою — пішли на стоянку санників, а звідти поїхали на станцію. Сиділи в санях поряд, і Петро розумів, що його вдало перешите Фесею Антипівною пальто, шапка з бабака і наваксовані черевики під гетрами різко дисгармоніювали з дорогим хутряним манто супутниці. Неспівмірні були й для стороннього ока: Ріта на щоках горіла — чи то від морозу, а чи від коньяку, а Петро був аж занадто блідим.

— Може, я, Ріто Генріхівно, якось не так себе з вами поводив, то даруйте мені, невмілому й наївному, — як надумав дорогою, так і сказав Петро вже у вагоні.

— Не називай мене, будь ласка, наодинці Генріхівною, я ж не бояришня!.. Не переймайся, в тебе буде ще час і нагода виправитись, а в мене, маю надію, пробачити тобі, адже не хлібом єдиним, — відповіла поблажливо і аж ніби милостиво. — Складна то річ — порозуміння між людьми, а ще при твоїй природній цнотливості та нашій різниці в роках.

— Дозвольте мені на знак подяки поцілувати вам руку на прощання, — не знав Янчук, як пристойно розійтися, коли потяг прокричав відхід.

— Такий метод тепер невживаний, тим і оригінальний, ти, мабуть, згадав німця-колоніста? — всміхаючись, Ріта стягла рукавичку і подала Петрові руку.

— Дякую надзвичайно за милостивість! Гараздів та добра вам!

— І тобі того ж! Іди здоровий і згадуй мене, хоча б, поки не зносиш портфеля, а у травні приїжджай, як домовилися.

— Само-собою, — вирвалося в Янчука. — Постараюсь...

Постояв на пероні, поки бачив проталину в шибці, що її продула Ріта Генріхівна...

Додому йшов із повним портфелем, чомусь соромлячись його, виклав харчі на вікні, а вина сховав у стіл, святотатно проглянув подаровані книги, зауваживши на кожній один і той же надпис: «Петрові — Ріта, в Черкасах». Ще довго сидів запаморочений, заінтригований, зворушений і розчулений. Відчував ніби якусь провину.

Якогось дня незабаром у колонії знову трапилася оказія, що дорівнювала надзвичайній події, хоч спершу здавалося, ніби марничка. Захворіла вчителька п'ятої групи, і директор наказав Янчукові замінити її, поки та буде на лікарняному. Вирішуючи задачу про потяги, що вийшли з трьох станцій, рухалися з різною швидкістю і в різний час мали зустрітися та розійтися, учні дійшли висновку, що відповідь у задачнику помилкова. Легковажно те підтвердила й математичка Олімпія Ониськівна, яка викладала алгебру в старших групах, але допитливий учень п'ятої групи Василько Гусь довів, що відповідь таки вірна. По всьому учні колонії почали потай перевіряти вчителів на знання, кожного зокрема.

Петро, ідучи в колонію пообідати, про подію нічого не відав, але той факт, що у дворі його зустріла ціла учнівська делегація із явними хитринкам в очах, його насторожив.

— Що тут сталося? — одразу щось запідозрив Янчук.

— Задача не сходиться з відповіддю, — винувато затопталися учні.

— Чи ж це дивина? — оглянув Петро групу, що заступила йому стежку.

— Олімпіада Ониськівна також їм так сказала, а вони не вірять, — грала роль наївної Оля Малюта, — може, ви нам потвердите?

— Олюню! Та ж Олімпія Ониськівна для мене авторитет! — намагався пройти Янчук.

— А ми не віримо, Петре Карповичу, і просимо вас потвердити! — Янчук уже здогадався, що діти свідомо заганяють його в пастку. — «Перевіряють, хочуть осміяти всіх!»

— А чи Марії Адамівні ви показували задачу? — вдавав заклопотаного.

— Вона відмовилася, — оглянувся високий і стрункий семигрупник Василько Копійка.

— Марія Адамівна відмовилася!? — Петро змушено йшов до вчительської. — Дуже шкодую, що геть не маю часу! Спішу ж, бачите самі, прибіг лише переписати розклад. Але завтра у цей же час — хоч і не дуже люблю математику — я до ваших послуг. Де та ваша задача?

— Осьо, — простягнув йому списану папірчину Остапко Гила.

— Положи її під скло до завтра, а я щось перекушу в їдальні, випишу розклад і побіжу на лекції.

Не до їди було Янчукові в отій скруті! Випив склянку сметани, разом із розкладом переписав умову задачі в учительській і метнувся з колонії.

— Борисе, виручай! — за якісь десять хвилин знайшов він Педя в інституті.

— Що за пожежа? — спитав вайлуватий товариш.

— Діти ловлять учителів на якійсь дуже мудрій задачі! Твоя тета Олімпія Ониськівна потвердила, що задача не сходиться з відповіддю, але діти їй та решті не вірять, бо певне вирішили її правильно!

— Маєш її з собою?

— Ось вона і відповідь на неї, мабуть, правильна, — подав Петро переписане.

— Ходім у вільну аудиторію, хоч мені доведеться через тебе пропустити лекцію... Ото втішуся, як поталанить утерти носа теті! — Педь увіходив в азарт, поки йшли коридором.

Борис тричі перечитував і переписував крейдою на дошці умову задачі, поки нарешті не розлузав її, напавши на суть! Відповідь у нього таки зійшлася!

— Не знаю, як тобі й дякувати, Борисе! Ти дійсно ас у математиці! — ховав Петро в кишеню листок із розв'язком аж із семи пунктів.

— Математика у мене в крові, — мабуть, від тети Олімпії. Я радий, що ти тепер, як вивчиш напам'ять хід розв'язку задачі, утреш їй носа. На тому бувай, бо в мене лекція, брате!

— Бувай! — попрощався з товаришем Янчук і до кінця дня заучував напам'ять рішення задачі: і на практиці в лікарні, і на лекціях у технікумі, і дорогою в колонію, де його зустріла ціла юрба вихованців, на цей раз із найстаршими.

— Ви ж куди оце? — перегородили йому діти дорогу до їдальні. — А задача? Задачу ж ви обіцяли вирішити, Петре Карповичу!

— Яку ще задачу?! — зробив вигляд Янчук, що забув про неї.

— Як то яку? Таж ту, що з відповіддю не сходиться.

— А-а-а, даруйте, забув! Але дозвольте мені з'їсти якийсь підвечірок, а потім уже й нею зайнятися, — пішов у їдальню, продовжуючи подумки повторювати хід розв'язку. — То вона сходиться чи таки не сходиться? — запитав нарочито голосно, вийшовши з їдальні.

— Який біс сходиться! — хитрими очицями дивилася на нього семигрупниця Вустинка Крутько. — Та може у вас і зійдеться...

— Збігай-но, Вустинко, в учительську за умовою, — попросив дівчину. — З мене ніякий математик, але ж ви не осудите, як не вирішимо? Не люблю я цієї мороки аж дуже! — привів Янчук за собою юрбу до класу.

— Ну що ж, бери, Вустинко, крейду і спробуємо, — всівся до столу. — А ви, друзі, чого стовбичите, займайте вільні місця!

За якийсь час діти, штовхаючись, розсілися.

— Ну, нарешті вгамувалися! Читай, Вустинко, умову задачі, а ти, Катю, йди до дошки. Яке питання для рішення задачі ти поставиш першим?

— Яке? — задумалась дівчина. — Мабуть, скільки часу треба першому поїздові, щоб дійти до станції? — зам'ялася в нерішучості.

— А ти, Вустинко, що скажеш?

— Мабуть, не таке, але яке саме, не знаю, — почервоніла дівчина.

— Які міркування щодо першого питання маєте, — звернувся до класу вихователь. — Старші, чого мовчите?

— Ми, Петре Карповичу, потім покажемо вам наше розв'язання, — звівся з місця Гриць Лісовець.

— Он воно як! — обурився Янчук. — Ми збоку спостерігатимемо, а потім висміємо вас усіх! А дехто ж із присутніх тут збирається їхати зі мною вступати до інститутів! Недобре це... Але нам, Катрусю, треба не дати старшим із себе посміятися, тож пиши, — і продиктував дівчині навмисно неправильно. — Прочитай, будь ласка, для всіх уголос, — звелів і ніби й сам задумався, перечитуючи. — Ні! Витирай, Катю, бо нас і кури засміють! Першим, мабуть, пиши таки оце, — продиктував ще раз. — Ні, заміни слова «прийшов би» на «міг би» і прочитай уголос. Оце вже схоже на правду!..

За лічені хвилини задача була розв'язана, відповідь зійшлася, і старші вже показували Янчукові свої правильні варіанти, як причину їх відмови. Петро пішов від дітей переможцем.

— Розваги за розкладом, гурток у клубі, — гукнув їм з порога, а в учительській застав Олімпію Ониськівну і оповів їй про небажаний інцидент, вибачившись.

— Нащо ви той глум наді мною вчинили? Чим я завинила перед вами? — загорілася математичка гнівом, складаючи невпопад до портфеля зшитки й підручники. — Ви мов якесь прокляття на нашу голову! — в ошалінні вчителька не могла зачинити портфеля.

— Діти все одно вирішили ту задачу правильно раніше від мене, а мене лише перевіряли! Чи ж я знав, чим усе обернеться! Хоч би й уник, діти, повторюю, мали рішення ще до розв'язання задачі мною! — кинув він услід розлюченій жінці, що хряпнула дверима, не попрощавшись.

Того дня зміна не прийшла, і Янчук, пропускаючи уроки у вечірній школі, лишився на друге чергування підряд знервованим і вкрай розладнаним, бо інцидент вилився у велику неприємність. Десь по шостій на столі в учительській задзвонив телефон.

— Черговий слухає! — обізвався він. — Добривечір! Що сталося?.. Неприємність, Павле Оксентійовичу! Не хотів я того, не думав, що так станеться!.. Так, вони вирішили задачу заздалегідь і усіх нас перевіряли... Завпедів? Їх також, як і Марію Адамівну! Просто ніхто не надав тому значення!.. Що робити? А бозна-що! Порадьтеся, може, із завпедами... Догану отак одразу — то забагато, а попередження буде достатнім і виправданим. Доброї й вам!.. Не знаю, що з нею сталося, може, й дзвонила, як в учительській нікого не було, може, Олімпію Ониськівну попередили, а та забула мені передати... Певно, було від чого їй чманіти... На добраніч і вам! — Петро поклав трубку, докоряючи собі, що ув'язався в цю історію.

Через якісь хвилин десять телефон задзвонив удруге.

— Слухаю! Добривечір, Оресте Модестовичу!.. Нема чого вам дарувати, — я ж на чергуванні, а чути вас завжди радий!.. Яка тут перемога?! Одна прикрість! Задача складна й морочна, хоч і для четвертої групи... Це кара за байдуж! Діти нас краще знають, ніж ми їх.. Так-так, зараз буде відбій. Добраніч!

«Сам нечистий підштовхнув мене влізти в цю кулешу!» — приходив до висновку Янчук, збираючись іти вкладати дітей, бо саме обидві вахти вдарили у бляхи на відбій.

Наступного дня директор зібрав у клубі учителів і вихователів із парткомом і місцевкомом та оголосив попередження обом завпедам: Олімпії Ониськівні і Марії Адамівні. У проекті наказу була спершу подяка Петрові Карповичу, але він упросив її не виказувати, щоб не протиставляти себе колективові, і був радий, що його прохання задовольнили. Заспокоїв такий варіант у якійсь мірі і попереджених, тим паче, що обидві і не здогадувались, як саме Янчук вирішив ту задачу, вирісши у їх очах, як здібний старший вихователь.

Якогось морозного дня перед зимовими сесіями Янчук зайшов у читальний зал при бібліотеці в технікумі і, взявши там під студентську карточку потрібного підручника, засів за читання та конспектування основних симптомів хвороб, їх прогнозованих протікань і лікувальних рецептів від них. Неподалік від нього найдовше вперто сиділа, старанно щось зубрячи, тепло вдягнена в досить доладне вбрання якась дівчина з дуже густими, трохи покрученими, розпущеними, але схопленими кольоровими шпильками світло русими косами. Вряди-годи кидаючи погляди в її бік, Петро мимоволі милувався дівчиною і дивувався на ті коси.

Сиділа вона невтомно весь час у одній позі, її тонкий юний стан і непересічно-вродливий профіль чим далі, тим більше здавалися Петрові обворожливими, а її старанна поважність і повне занурення у процес читання незабаром стали заважати йому зосередитись...

Наступними днями все повторилося... Врешті поведінка дівчини довела Янчука до обуру, адже вона жодного разу так і не глянула в його бік!..

Та сесії скоро минули, і дівчини з ячмінною копицею кіс, що вчилася на курс пізніше за нього, — як зауважив по її підручниках, — він більше у читальному залі не бачив, хоч навмисне заглядав туди ще кілька разів...

Тепер вечорами, як Петрові траплялося лишатися у своїй комірчині за книжками чи конспектами, під посвисти вітру у галуззі крислатих яворів на нього находила туга за Фесею. «Модистка», як дізнався від сестри, продала хату і виїхала жити в село з чоловіком, а Лідуні подарувала чимало своїх пошивок, добре йому знайомих. Втеча Фесі журила й жалобила самотнього Петра з часом усе більше. Як медик, він розумів, що то в ньому говорить стать, — почував він себе на диво здоровим. Та й у Лідуні, яка, до речі, вже стала майстром на швейній фабриці, прокинулася дівчина, на що якось прихильно звернула увагу її господиня, що ніколи не називала її нянею.

Петро й Лідуня тепер не голодували, були пристойно, хай і скромно, зодягненими. Обох те не могло не радувати, але якщо Лідуня про щастя й долю говорила вголос, то Петро мовчав, забобонно боячись наврочити, та дякував бабусям Парані й Сарі, коли ті приязно хвалили сиріт і тут же тьхукали через ліве плече... На фоні різноликих людських негараздів у брата з сестрою все тепер складалося дійсно добре, те розуміли обидвоє, а найпаче Петро, особливо після відвідин квартири Леся Гомона-Королевича із Савою Панасовичем і Леонідом Недолею.

Повальні арешти й розстріли в місті, в Харкові й Києві, по всій Україні, про які йшлося на холостяцькому застіллі спершу за скромною випивкою, а потім за чаєм, жахали страхіттями, яким ніхто не бачив кінця. Янчука шокувала розповідь про перебування поета Осьмачка у божевільні — оповідачі йому заздрили, бо бачили в тому його становищі можливість рятівного вижиття. Петра лякали попередження Ореста Модестовича про необхідність бути обачним і навіть не згадувати про батьківське червонокозацтво, що тепер «прирівнюється до січового»...

Чотирнадцять учнів десятої групи колонії дружно готувалися — за допомогою і під впливом Янчука — до робфаків і вузів. До робфаку Черкаського педінституту дев'ятьма учнями вже були подані заяви про зарахування із позитивними рекомендаціями дирекції колонії. Решта п'ять готувалися до вступу у вузи інших міст, причому один з них, Микола Одарич, навіть у Київський університет. А сам Янчук замахнувся на заочний мовно-літературний факультет Дніпропетровського університету, заздалегідь озброївшись листом від черкаської редакції, написаним Савою Панасовичем, і рекомендацією від міськвно із підписом Ореста Модестовича.

Дізнавшись якось, що Янчук купує за власні кошти і поповнює знищений у колонії інвентар, заввно виділив йому добротну премію із записом про його виключні «успіхи у вихованні підростаючого покоління» у трудовій книжці, копію якої порадив завчасно затвердити у директора колонії. Редактор, у свою чергу, підказав Петрові, що варто упорядкувати статті, дописи, нариси, етюди й вірші, надруковані в «Радянській думці» й «Піонерії». Тож, маючи все те на руках, Янчук перейнявся вірою, що після закінчення вечірньої школи робітничої молоді й технікуму він буде далі вчитися таки в університеті.

Невблаганно швидко летів час, і у повітрі вже запахло весною, хоч сніги на сонці ще тільки бруднилися, трухлявіли й дірчастіли. Трудящий люд на підприємствах міста від обуру стогнав, бо почалися «судні дні» для всіх, хто запізнювався на роботу хоч на кілька хвилин. Деякі лікарі не боялися брати хабарі за лікарняні листи та довідки про відвідини поліклініки чи медпункту, які захищали від осуду. Зі станції щотижня відпроваджувалися по кілька вагонів із осудженими, не знати й куди, офіційно, — «на будови сталінської ударної п'ятирічки».

Учнів сьомої групи колонії, які не бажали вчитися далі, — а таких було у трьох групах аж сто дванадцять, — за погодженням із міськвно, Петро Янчук заздалегідь прилаштовував, де тільки можна було: на трикотажне, повстяне, суконне й ковдрове виробництво, в перукарні і їдальні міста. Вже з червня мали змінитися, відповідно, обов'язки вихователів: вони мусіли відводити дітей на роботу і через шість годин зустрічати та розважати їх у колонії. Частина вчителів і один завпед мали бути звільнені «за скороченням штатів». Тож у Янчука, як ініціатора всіх тих перемін, з'явилися потаємні й відверті ненависники.

Якогось весняного дня, як Петро поспішав із колонії в технікум, його обрадувано зустрів на бульварі дорогою з інституту Борис Педь.

— От добре, що ми здибалися! — потис тойруку товаришеві. — А я саме збирався тебе шукати.

— Справжнісінька катавасія закрутилася з тією задачею, що ти мені розв'язав! Ледь угамувалося, — Петро думав, що вона була причиною.

— Знаю, тітка мені скаржилася на тебе! Але я не для того хотів із тобою зустрітися. Маю причину куди поважнішу! — зажурився Борис.

— Щось удома негаразд чи в інституті?

— Чи ж у нас було коли гаразд? Річ, брате, в іншому, — поправив він навикло окуляри. — Між жидівським і турецьким цвинтарями під Дібровою допрівці майже тиждень копали п'ять великих ям. Мамела з тіткою Олімпією ходили дивитися, кажуть, вони по п'ять метрів завдовжки, а по два — завширшки і завглибшки.

— Може знову худобу будуть від ящура закопувати? — висловив здогад Янчук.

— Яку худобу?! Олімпійчин бевзь-синок працює в міліції, то сьогодні вночі чергуватиме в ланцюговому оточенні, як до тих ям чекісти возитимуть із допру постріляну контру.

— Що ти таке говориш!? — остовпів Петро.

— Отож-бо... Я в дяхиному ватному бушлаті, а ти в мамелиній куфайці заляжемо між жидівськими надгробками і прослідкуємо, що там відбуватиметься! Але завидна, бо пізніше не зможемо... Згоден?

— На снігу у чорних вдяганках нас можуть помітити.

— Слушно, — замислився Педь. — Прикриємося сірими лантухами, в яких ти ото жолуді носив.

— Померзнемо!

— Хай! А як інакше побачимо?! У близькі хати нас ніхто не пустить, а там влаштуємося якось та й віддамо шану убитим, — агітував товариша Борис.

Хлопці пробралися на цвинтар завидна, облюбували під крислатими яворами місце між двома надгробками, із якого було добре видно купи землі поряд із ямами, і залягли у своєму лігві. Над ними у голому вітті серед мертвої тиші посвистував вітерець, десь недалеко старанно вистукував собі корм на ніч дятлик, час від часу звіддалік покрикувала чи то сойка, чи вивільга, наганяючи жаху засідцям у душі.

Минула година в тихих перемовинах під лантухами, і друзі почали вже сумніватися в своєму задумі. Дятлик і вивільга затихли, натомість із міста вітерець доносив далекі погавкування собак, стукіт коліс по бруківці вулиць, скрики паровозів аж на станції, знайомі хлопцям гахкання пневмо-молота на машбуді, виляски на цвяховому й судноремонтному заводах.

Почалося несподівано! Біля ям раптово виросли якісь постаті із запаленими «летючими мишами» і поспішили між цвинтарними рядами прочісувати кладовище — вздовж, упоперек і по діагоналі. За парканами розтягнувся ланцюгом загін міліції. Стукіт коліс по бруківці різко обірвався зовсім поряд і до ям підбігли червоноармійці з лопатами. Слідом за ними туди ж прикотили накриті брезентами шість кінних підвід. Як тільки вивантаження трупів із підвід і складування їх до ям скінчилося, місце підвід зайняли п'ять вантажівок, також критих брезентами.

Хлопці з жахом спостерігали, як бійці носили трупи за руки і за ноги, клали їх біля ям і скочували чи штовхали, або й просто кидали, як мішки, з розгойдом, біжучи за наступними. Серед трупів траплялися й жіночі — за ними волочилися хустки та спідниці.

Керували процесом захоронення троє командирів у чорних кожушках, сірих шапках-вушанках і в добротних чоботях. Друзі мимоволі звернули увагу, що й червоноармійці були взуті не в черевики з обмотками, а в чоботи.

До світанку машини зробили по чотири рейси, а підводи — по три. Частина міліціонерів допомагала бійцям, поставивши на землю свої «летючі миші», і лише ті, що за парканом, пильно слідкували, як і хлопці, за усім, що відбувалося.

Вже під ранок, як машини з підводами з грюкотом поїхали, всі присутні, за винятком командирів, почали алярмово загортати ями. Земля не вкладалася до ям, тож бійці розкидали її на всі боки, поки не вирівняли більш-менш цвинтарний майдан.

Вітерець посилився, похолодало, і хлопці — чи то від морозу, чи від жаху побаченого — тряслися, як у пропасниці. Хоча оточення цвинтаря і прилеглої території було нарешті зняте, а міліціонери з погашеними ліхтарями і червоноармійці пішли за командирами в місто, друзі ще якийсь час не могли звестися на ноги, не чуючи своїх затерплих і замерзлих тіл.

Тримаючись за надгробки, Борис і Петро врешті зіп'ялися на задубілі ноги і вздовж паркану наблизились до ям, щоб побачити зблизька сліди того жаху, що відбувався на їх очах уночі. Хоч і тіпала обох гарячка, вибралися таки на вулицю і, напружуючи останні сили, дошкандибали до двору Педя ледь живими. Саме посіріло, повітря взялося туманцем.

Тета Паша, сварячи обох, на чім світ стоїть, відтерла їм ноги спиртом, змусила випити по склянці горілки, що обпікала рота, і таким чином вигнала з хлопців трясучку. Борис вклався в ліжко, а Петро пішов додому, де випив ще додаткову склянку Рітиного лікеру, щоб зігрітися остаточно. Спати не лягав, бо в очах стояло жахом побачене, бо усвідомлював, що людське життя опинилося в руках катів, які ні за що не відповідають у своїй звіриній хижості.

Хоч і до краю зморений, Петро в якійсь ошаліло-затятій пойнятості почав накидати оповідь про проведену з Борисом «Ніч на цвинтарі». Втішено ліг у ліжко, аж коли скінчив. На чергування в колонії він мав заступати із дванадцятої години ночі, тож вирішив пропустити лекції, практику в лікарні та уроки у «вечірці», щоб поспати та прийти до тями.

До чергування Янчук не лише добре відпочив, а й устиг виправити дещо у своїй оповіді, тож вирішив взяти її з собою, щоб кінцево відредагувати, переписати і назавтра віднести в редакцію до Сави Панасовича.

— «Ніч на цвинтарі» — заголовок удалий, юнкоре, — ще не здогадувався про зміст редактор, взявши в Янчука рукопис для читання. — Розмір нарису не газетний, я тебе постійно про це попереджую, у нас же не журнал! — і почав читати, змовкнувши.

Петро терпляче чекав присуду, а Сава Панасович раптом глибоко задихав і похмурнів, листки в його руках почали тремтіти, і він запалив папіросу, аж упившись димом.

— Це, брате, не нарис, це оказія і жаска драма! — поклав на стіл прочитане і замислився. — То й жінки там були?

— Ніби були.

— Скільки ж їх там усіх закопали? Там міг бути і Віталій Єлисейович Чигирин, і брати Калішевські, і Тодось Осьмачко... Сотні інших?..

«Обоє Хорунжих, Кузьма Сидорович, Марія Прокопівна, отець Онопрій, дяк Майба, Леся Яремівна, Арсен Кузьмович, Петро Овдійович», — додав Янчук подумки, а вголос сказав:

— Рахували, але збилися. В мене вийшло двісті сім, а в Бориса — двісті один труп, — знову брав Петра трем.

— На пні гинемо, і немає тому ради! Що твориться?! Вождизм, — звіриніший і варваріший своєю хижістю за фашизм, який ми тавруємо, маніпулюючи гаслами, — є фактично другим боком тієї ж медалі за сценарієм «генія людства» та його поплічців. Це ж узаконене беззаконня! Це гірше від інквізиції, хлопче, в сотні разів! Це пошесть!.. І хай ми вмремо, але вижийте ви і оповістіть світ! — Сава Панасович бив по столу вказівцем у шаленстві.

— Після того, що ви побачили, не смієте бути такими, як ми і ви були досі! Всі з'їзди й пленуми у нас — «історичні», а маси тріумфують від «почуття глибокого задоволення»! Немає вже Любченка, Якіра, Рябоконя, Блюхера, відкликано до Москви Чубаря, Петровського й інших. Зник із овиду Криленко, божеволіє від катувань його дружина Олена Розумовий, секретар ЦК і особисто Леніна — за доносом «генієвого» перукаря угорця Паукера, що є агентом ЧК і фактичним охоронцем вождя. Осуджений на тридцять років його особистий лікар Плетеньов — ніби за отруєння Горького й Куйбишева. Арештовано сина Катерини Надточій — черкаської лікарки-знахарки, що дружила із Дмитром Ульяновим, — шаленів Сава Панасович у нестямі.

— По-вашому, Сталін нищить послідовників Леніна? Чув від вас у Гомона, що він обмежує навіть діяльність Крупської.

— Це, юнкоре, поодинокі щепи, що розлітаються навсібіч, як імперія до пня вирубує мільйонні інонаціональні споконвічні ліси для свого «живота». Вони напустили туману! Ти цього не зможеш забути ніколи, як і свого чорно-нужденного дитинства! За Еклезіастом, була пора розкидати каміння батькам нашим і нам, то вам прийде пора збирати його — найпаче у відродженні українізації, що знову колись наступить! Як говорив апостол Павло в чотирнадцятій главі «Першого послання до коринф'ян»: «Коли я молюся на незнаній мені мові, то хоч дух мій і молиться, але розум лишається без плоду-наслідку». П'ятнадцять духовних мужів нашої вселенської автокефальної церкви розстріляно з родинами, кажуть, у Лук'янівській тюрмі! Допитують навіть сина Леніна та Інесси Арманд вождеві посіпаки! Перевершили все знане людьми досі! — мало не плакав від безсилля редактор.

— Великий «Сосо» по Біломорканалі і Москві-Волзі нашим людом будує Углицьку ГЕС, Рибінсько-Цимлянський гідровузол, Волгоградську й Куйбишевську електростанції. Не кажучи вже про мільйони тих, що освоюють для імперії Північ і увесь Сибір із Далеким Сходом на «великих будовах» епохи. Продовжується формування історично-вигідної, політично-суб'єктивної та тлумачно-монархічної підтасовки замість реальних фактів, як і при царях, але в куди більших масштабах. Спекулятивних тверджень і теорій нині не перелічити! І від тебе особисто залежить, чи будеш ти вільнолюбним, гідним, гордим за нашу минувшину, чесним і мужнім, чи зневіреним, злобивим, спустошеним, замкнутим і егоїстичним, — примовк Сава Панасович надовго, тарабанячи пальцями по столу.

— У нас інтернаціоналізм-расизм, а в німців націонал-расизм, але і тут, і там на благо імперій інонаціонали нищаться до основи. Різниця лише в тому, що у нас переважно досмертним визиском, а там — одразу розстрілом, — задумався Сава Панасович, продовживши по паузі. — А нарис твій прекрасний, але смертельний, друже! Отож, завчи його і порви, щоб мати спокій! Із кривими люстрами воювати — все одно, що Дон Кіхотові із млинами! А ти, бодай в ім'я свого великого роду, мусиш вижити, все перенести і комусь про оті жахи розповісти... Кажеш, ями там під яворами? — перекинувся до нарису.

— Між яворами, кленами й акаціями.

— Місце добре примітив?

— Та його ясно видно, бо ж мерзле груддя кругом розкидане, а ями свіжо-вивершені землею.

— Тоді кращим, гадаю, заголовком для нарису міг би бути «Під яворовим крепом», чи ти не згоден?

— Цілком, Саво Панасовичу, — зібрався відходити Янчук. — Дякую вам за все-все! Із нарисом так і вчиню, як порадили, — пішов до дверей, що раптом відчинилися йому назустріч.

— А, заходьте! — запросив редактор двох вродливих дівчат, що розгублено спинилися на порозі. — Знайомтесь, любі, із письменником, поетом і публіцистом, доки він ще не втік. Це інститутські юнкори, друже, божу іскру в душах мають.

Янчук, потискаючи руки, запам'ятав прізвище лише першої, Ольги Кресь, бо друга своє вимовила якось невиразно, і вийшов із кабінету.

Хоч була вже зовсім весна, місто вкривала брудна снігова ковдра з проталинами, порізана водяними струмочками. Із темного неба падав останній лапатий сніг, і Петрові здавалося, що він, теплий і м'який, сиплеться з-під вуличних ліхтарів, як висівки з борошна. Важко скапували, падаючи з галуззя дерев, великі важкі краплі, коли він проходив попід кронами.

«Десь я бачив оту Ольгу, не можу згадати, — спішив Янчук вулицею. — А де ж би ще?! В інститутському гуртожитку, коли навідував Таню Олійник, — згадав нарешті. — Мушу повторити, — вирішив і занурився в нарис, тішачись новим заголовком „Під явориним крепом“»...

У полум'ї кохань Секція 4

Стікали дні, як води у клепсидрах, і Петро Янчук, завчивши свій нарис назубок, таки спалив його, як порадив Сава Панасович, хоч із душі й пам'яті його змісту викреслити не міг. Поряд із суєтою навчання й роботи його творіння жило тепер із ним: як ночував удома, його нашіптували хлопцеві явори за вікном, чиє віття ховало потайно-заповітну лавочку, врубану в їх кору, сидячи на якій, можна було спиратися на паркан від вулиці; його навівали вечорами весняні вітри із Дніпра — приреченістю й сумотою за тимчасовим і прохідним, ще не окресленим і загадковим.

Янчука, тепер більш-менш забезпеченого колишнього жебрака, все частіше навідувало жахне усвідомлення того факту, що від страшного голоду вимерли мільйони, а він — живий і живе, коли інші й далі продовжують гинути, і загострене почуття провини, адже їх із Лідунею батьків і шести братів-сестер нема й не буде, як нема тисяч інших, яких йому довелося обійти чи переступити на шляхах мандрів, — опухлих і немічних чи вже неживих і погризених, як стерво... Винуватився і за Марію, що врешті принесла йому себе у безвиході, і за Фесю Антипівну, яка, попри свої химерності й дивацтва, відкрила в ньому чоловічу стать, допомогла вдягтися й узутися, ще й Лідуню обдарувала наостанок, і за Ліну Жук, що безкорисливо через батька забезпечила його роботою — ситою, оплатною і престижною...

Невигойне відчуття провини ще й підсилилося, коли Петро якось упросив директора і поїхав «полуторкою» на два дні із майстринею колонії на Чигиринську шкіргалантерейну фабрику за обрізками. Супутниця із водієм займалися відряджувальним клопотом, а він тим часом відвідав материну й Грицеву могили, поправивши їх та поставивши хрести, побув у дядька Левка, що вже на ладан дихав, переспав у дядини Оксани та її доньок, побачивши там безнадійну убогість, якої раніше не зауважував.

І в Чигирині, і в рідному селі двори стояли переважно обезтинені й розхристані, нічийні садки були геть обчухрані дітьми. Скрізь Петрові кидалися в вічі плакати й лозунги, причому Сталін на них зустрічався куди частіше, ніж у Черкасах. У батьківській хаті досі містилася школа, хати вимерлих були заселені навербованими головою виконкому Перцовим росіянами, що досі пільгово утримувалися в колгоспі та артілі. Приїздці, як зрозумів Янчук, почувалися тут чужоземцями, бо не знали особливостей земель, на яких осіли, і чужомовцями, бо не хотіли жити місцевими нуждами, а до всього ще й лінилися.

Чигирин був усе ще рідним Янчукові і в той же час уже чужим: від собору-храму лишилося голе місце, каланча виглядала мізернішою, Гора — значно меншою, а Тясмин — вужчим. Приспинившись на мосту, Петро довго дивився на похилену вербу, під якою вони кохалися з дівасею Марією, на хату-читальню — «тиху гавань», що притулила його-комунара по мандрах, і в душі гірко плакав за усіма батьковими друзями та материними подругами, за численними рідними, над якими навіть горбок землі ніхто не насипав, щоб тепер їх відвідати і згадати.

— Ось глянь, Мотю, хто до нас загостив! Заходь! Заходь же! — зустріла Янчука на порозі дядина Оксана. — А ми вже зачекалися тебе! А виріс, а погарнішав, а змужнів! А чуб чому в тебе копицею, нестрижений? Та сідай, бо в ногах правди нема, — нітилася нежданістю гостя і своєю вбогістю дядина. — А нас тутки, — присіла й собі коло меншої дочки, — заїдають нендзи так, що не можемо й оклигати! Фінінспектор душить податками, а я ж тканням промишляю. І позикам тим нема кінця-краю, карапаємося від них, як каторжні, а влада профітує ними, і допімнутися до того несила, і межі тому не знати, йно виплатили той чинш, то голі ходимо, а я! — як і колись, мова дядини була пересипана галицизмами.

— Дівчатка? Мариня й Катруся на «галантерейці», не до наук їм. Мариня почала хворіти головою так, що доведеться, мабуть, роботу кидати. Мотю не маємо в що зодягти до школи. А ти хіба не вчишся?

— І вчуся, і працюю. Приїхав у відрядження на фабрику, прошуся до вас переночувати. Супутницю влаштував у дядька Левка, шофера з машиною — в тітки Горпини та її батька-шевця.

— Чого ж тобі проситися? Ми ж рідні! — Петро від чув нещирість у словах дядини. — В нас і ночувати не дуже є де, та ти вже вибачиш нашу вбогість і тісноту, — продовжила в безвиході.

— Про що мова, дядино? Чи ж я який великий пан?

— А як же Лідуня? — згадала господиня для годиться.

Продовжували розмову, підвечерюючи вже разом із Марією й Катериною, що повернулися з роботи. Смакували Янчуковими пригощеннями: кільцем ковбаси, балабухою та пряниками. А як уже полягали, згадували рідних і знайомих, окрім того, дядина нарікала на Саміла та найпаче на Палажку Гармашів, що відцуралися їх із дівчатами «гепсом».

— Може, ти листуєшся з ними?

— Ні, дядино, не маю їх адреси.

— Він тепер у лісництві якимось старшим, то запанів, кажуть, зовсім! І корову дійну з телям та бузівка має, і свині та всякий дріб вигодовує, і Галю готується віддати заміж за хлопця, що по голодові лишився одинаком на добротному обійсті, — розповідала господиня перед сном. — Приїжджав якось твоєї матері двоюрідний брат Овсій, то був і в нас, а живе він із дітьми в Дніпропетровську, лишив нам свою адресу, цікавився тобою й Лідунею, — сказала й стихла.

Наступного дня Петро, пригостившись ледь світ затіркою та не забувши записати дядькову адресу, відрахував перед відходом п'ятдесят карбованців і дав господині.

— Візьміть, дядино, може щось для всіх купите, а може якійсь одній із дівчат — від мене напам'ять. Даруйте, що не можу допомогти вам у нужді більш нічим.

— Та Бог із тобою, хлопче! Дяка тобі наша й за це! Ми раді, що ви з Лідунею живі, а на ваші обдарування не розраховуємо! — дядина Оксана вийшла на поріг за Петром. — Ви, дівчата, сидіть у хаті, я сама проведу свого небожа, — наказала по-змовницьки дочкам. — Соборний храм голова Перцов звелів людям розібрати, а за роботу віддав їм цеглу, дерево та бляху з нього. То юрби, як божевільні, накинулися руйнувати, а, кажуть, собор побудований був ще при Богдані, — спішила господиня виказати найголовніше, ведучи Петра до хвіртки.

— А ще скажу тобі, що в нас у місті арешти за арештами невпинно чиняться. Ніби виловлюють якихось коцурівців та холодноярців. Брехня на брехні все! Нищать народ наш, то ти вже будь уважним і зваженим, — наставляла Петра пошепки вже у хвіртці. — Все хотіла спитати тебе, чи ти часом не знаєш, чи вільно писати листи на Західну Україну? У мене там брат Гриць і братова Зося, може вже й із дітками тепер, вуйко Богдан і вуйна Кася з небожатами, не кажучи про дворідних та трирідних гинших. Самотня я тут, Петре, з дочками!

— На Західній — буржуазна Польща, пілсудщина, санація, всілякі магнати, — Янчук згадав, як минулого року готував політбесіду про це.

— Третина Польщі — Україна, сину! — погрізнів голос дядини. — Може, якось дізнаєшся, то напиши мені, бо тут боюся навіть когось питати... Перцов? А чому ним цікавишся? Нелюд із нелюдів! Його кібцем і гайдуком люди називають... Вже кличе своїх земляків та в чека влаштовує...

Вертався Петро до Черкас у надзвичайному розладі, бо, крім невеселих новин від дядини Оксани, ще й від дядька Левка дізнався, що чигиринці Леся Яремівна, Кузьма Сидорович із Марією Степанівною і обоє Хорунжих десь аж на Амурі, де нашого люду тьма-тьменна тепер. Печалила Янчука явна нужда — і дядини, й дядькова. Та найбільше було шкода спотворених руйнаціями дворів та обійсть, що тепер аж світили убогістю, і соборного храму, адже в ньому вмирали століття!

Дорогою додому переосмислював побачене і приходив до висновку, що у владі, як казав Сава Панасович, справді засіли людомори й убивці. І то не було перебільшенням...

— То які успіхи у мого протеже, дядьку Ошере? — спитав Петро годинникаря якогось дня, ідучи в технікум.

— При ньому, — зміряв той хлопця одним оком через монокль, — щось хороше казати не можна, бо задере носа... Вже сам ремонтує будильники, береться за секундоміри, компонує прецизні вузли, правда, поки-що даю йому деталі лише браковані... Толк із нього вийде, а безтолоч лишиться, — жартував старий, явно вдоволений учнем.

— Від мене — могорич вам і шалом!

— Шалом, хлопче, заходь!..

Друга піонервожата Віра Прелюк стала сенсацією колонії, як свою вагітність вже не могла приховувати! Між собою старші вихованці говорили про те, що вона була зґвалтована «паханом», як лиш прийшла туди на роботу. Петро про все довідався від Марії Адамівни і одразу ж увечері поговорив із Матвієм Швайкою сам-на-сам.

— Що в тому дивного чи злочинного? Кажеш же, що мені пора на свої хліба переходити! Я люблю Віру, а вона мене, то поберемося, як тільки здам іспити на майстра, та й по всьому, — стримував у собі обур вихованець. — Мені потрібна жінка! Я порозумівся з Віриною матір'ю і вже готовий до здачі екзаменів. Прошу тебе допомогти мені востаннє! Начальство, а може й дядько Ошер чомусь зволікають.

Як лише не упрошував Янчук голову артілі за той екзамен, а вдалося йому свого домогтися лише через Ореста Модестовича та секретаря міськвиконкому. Матвій Швайка став таки годинникарем, правда, лише третього розряду. Вихователь мав ще мороку по тому: знайшов для майстра кімнату, домігся від заввно вихідного вовняного костюма і білизни для нього, тумбочки, ліжка й постелі, а також довідки про те, що «Матвій Оверкович Швайка виписується з колонії у самостійне життя, як вихований і дисциплінований громадянин зі спеціальністю годинникового майстра».

Лише відсутність у Матвія паспорта стала на перешкоді офіційному оформленню їхніх стосунків із Вірою. Тож із майбутньою дружиною його випроводжали усією колонією: на «полуторці» стоячи їхали старші хлопці з дівчатами, сидячи на стільцях — молодята, поряд був складений їх нехитрий скарб, за машиною колоною по групах ішли молодші.

Для вихованців колонії та подія, як і надана старшим можливість працювати, були чи не революційними — дякуючи Янчукові, різко змінився їх психологічний стан, вони стали значно ближчі до життя звичайних людей. Правда, при тому на карк старшого вихователя лягали певні моральні витрати — саме йому доводилося залагоджувати непоодинокі випадки крадіжок на виробництві чи в їдальнях і заново влаштовувати «штрафників».

Справжнім тріумфом Петра було вручення йому на скромному весіллі Матвія й Віри, що відбулося в звичайний будній день, добротного наручного годинника системи «Етерна» — вічного, на п'ятнадцяти рубінах! Матвієві він дістався від дядька Ошера у вигляді запчастин. Новоспечений майстер зібрав і відрегулював його сам, ще й купив для нього новий футляр. Розчулений Янчук тут же віддав Швайці свого старого годинника з трояндою на циферблаті. Пізніше випадково він дізнався, що Матвій привів його до належного стану і продав на диво дорого.

Після знакового весілля Петрові наснилися дивні сни: розмова батька із Кузьмою Сидоровичем про героїку конармійців, розрунтаний Чигирин, карусель діда Дуки на ярмарчищі, дід Мусій Квач під каланчею і шалений лет із Гори на двох соняхах, аж душа його холола. Летів ніби цілу вічність, кричучи від жаху, від чого й проснувся, сам себе розбудивши над ранок. У вікні стояв молочний весняний туман, у гіллі над хатою посвистував вітер.

Перш ніж устати, Янчук принагідно пригадав Дмитрика, що його щиро тішив, бо ось-ось мав стати командиром по скінченні військового училища. «Тепер усі найкращі дівчата будуть його!» — радів за товариша, хоч сам армії не любив, ще не усвідомлюючи, чому.

За собою Петро, між іншим, зауважив «гріх»: навідавшись у неділю в інститутський гуртожиток до Тані Олійник, він робив лише вигляд, що слухає бандуру, а насправді розглядав дівчат, і кожна йому була як не гарна, то вродлива!

Життя Янчука між тим ішло через пень-колоду, бо катастрофічно не встигав! У програму лекцій у технікумі додатково ввели польову хірургію, санітарію й лабораторію, першу допомогу пораненим, протиповітряну оборону, отруйні гази, але Петрові доводилось їх часто пропускати, як і уроки у вечірці. На розтинах трупів у морзі Янчук теж бував рідко, як і на нічних практиках у лікарнях. Мимоволі ігнорував і комсомольські та профспілкові збори, а також педнаради. Змушений був перепрошуватись у школі й технікумі, що стосується роботи, тут судили і за п'ять хвилин запізнення. Директор колонії ледь терпів Петра, міняючи йому графік чергувань і по два рази на тиждень.

Траплялося часом, що якісь лекції в технікумі відмінялися і студенти просто байдикували. Янчук у цьому випадку йшов до бібліотеки і надолужував пропущене, всівшись за книги й конспекти «на своєму місці» в кутку під вікном. Отам і потонув він, як в озерах, в очах дівчини, що також облюбувала собі постійне місце. Привабила Петра не лише врода студентки, а й її ретельна праця і байдуж до навколишнього, стриманий спокій і певність себе. Не міг надивитися на її довгі вії над плесами чорних очей, на копицю її волосся, що бувала заплетеною то в одну, то у дві коси із неодмінною стрічкою — блакитною, жовтогарячою чи й чорною.

Скоро хлопець усвідомив, що став учащати до бібліотеки не стільки заради занять, скільки для того, щоб побачити сливові плеса очей незнайомої дівчини, що чарували не лише його, як ревниво зауважив згодом. Був злякався і спробував уникати зустрічей, але незнайомка все більше притягувала його. Він тепер знаходив час глянути на неї навіть тоді, як був перевантажений по нікуди. Бігаючи із лекцій та практик в колонію, звідти на уроки і знову на чергування, Янчук тепер постійно думав про дівчину, зачаровуючись її вродою, а його записник почав повнитися не цікавинками думок, як вадемекум, а віршованими одами і поетичними зверненнями до несподіваної обраниці.

Залюбування незнайомкою ставало незборним насланням і маною, заважаючи Петрові в навчанні, адже тепер він повнив свій записник недолугими віршами не лише на уроках і лекціях, не лише готуючись до них, а й кожної вільної хвилини: в дорозі, на практиці чи на чергуванні.

Слухаючи якось маститого лектора із міському партії, що читав усьому колективу колонії про «Продуктивність праці при комунізмі» та про «Кордони на замку», Янчук накидав експромтом два вірші, усвідомивши нарешті, що таки закохався. Лектор саме перейшов до «марксизму й діалектики розвитку суспільства», згадавши принагідно про Петра Першого, який для Росії «прорубав вікно в Європу», на що Янчук подумки відреагував: «Це той Перший, що розпинав нашу Україну», збагнувши, що не лише царі — сатрапи й душителі народів імперії-тюрми, а й Сталін та його поплічники. Серце його обливалось кров'ю за їх жертвами: Віталієм Чигирином, Тодосем Осьмачком та Власом Гулаком, від якого мав безцінні книжки в дарунок.

Закоханість і постійне віршування пробудили в Петрові інтерес до рідної мови, яка стала для нього тепер не лише кантовим хором, а й неперевершеною гармонією голосних і приголосних — справжнім одкровенням, особливо на лекціях виключно здібних філологів. В технікумі це була «Вишиванка» — вродлива й жіночна Ганна Трохимівна Сасько, а у вечірці «Біблія» — надзвичайно ерудована Хава Адамівна Кац.

У Янчукових снах він ширяв у високості разом із дівчиною і водив її до театру на «Мину Мазайла» чи на «Патетичну сонату», він снив нею і читав присвячені їй вірші, прокидаючись від власного голосу і усвідомлення, що мільйони вимерли, а він і по голодоморі живий, відтак, мусить жити за Гете: «Лиш той життя й свободи вартий, хто йде щодня за них у бій.»

Вірші складалися і серед ночі, бувало. Записавши кілька рядків, покушкавшись та прислухавшись до явора за вікном і відчувши прохолоду ночі, Петро знову поринав у казковий сон — обов'язково з дівчиною...

Та якось Петро піймав себе на частому ретельному повторенні бабусиної «ткацької» науки: в мотовилі один сажень або два метри і тринадцять сантиметрів, аршин дорівнює сімдесят одному сантиметрові, намотка на мотовило — то нитка, а три їх — чисниця, у пасмі — десять чисниць, півмітка має десять-дванадцять пасем, мітка, відповідно, двадцять-двадцять чотири, грубе полотно тчеться із восьми пасем, перкаль — із дванадцяти, лікоть має шістдесят вісім сантиметрів, сукно у ступі б'ють прирядом, тузень — то дванадцять, а п'ять тузнів — копа... В черговий раз повторивши, що як називається, Янчук раптом усвідомив, що його психіка демонструє відхилення від людської норми, тож підхопився з ліжка і побіг до Льовиного турніка. Але й там, виконуючи вправи, ловив себе на споминах десь-колись почутого чи вичитаного, як от: «Тихо-тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше» — точно на вечорницях у хаті-читальні, або «Дунай — брат Нілу й син океану» — певно, з газет... Час лишив йому у запічні пам'яті найсокровенніше...

Якогось недільного дня Петро Янчук з Аркадієм П'юро, Базилем Григорашем та Петром Шкваром по домові відвідали ресторан, щоб разом повечеряти й поговорити «про поточний момент». Невеселі точилися розмови за столом, адже хлопці називали рідних і знайомих, арештованих у місті й по селах, старших і зовсім молодих. Петро про свою нічну пригоду між цвинтарями промовчав, більше питав і слухав, мимоволі приходячи до висновку, що в Україні відбуваються події страхітливі, які переважують усі досі знані й допустимі людською уявою жахи. Янчукові, на жаль, довелося покинути друзів, бо мав із Лідунею квитки у кіно.

Кінокартина про шахтарів виявилась банальною, як і всі тодішні. Оспівувала вона Олексу Стаханова за десятиразове підвищення продуктивності праці. Петро не вірив у правдивість такого високого показника, як і в зображувану колізію кохання. Проводжаючи захоплену фільмом сестру, Янчук, правда, їй того не сказав, але подумки згодився із почутим від Аркадія П'юро: «в Союзі експлуатується навіть нужник із портретом вождя на ньому».

Прийшовши додому, Петро засів у своїй «тихій гавані», задумавшись і над розповідями друзів у ресторані, зокрема Аркадія про арешт прозаїка Сашка Лебеденка, в минулому червонокозака, якого Янчукові доводилося бачити і в редакції газети, і на семінарі в будинку саносвіти ще до розгону літстудії; і над можливим завершенням перебування сестри у добрих людей, адже маля, з яким няньчилася Лідуня, підросло і вже давало господині можливість виспатися вночі. Та й подальша власна доля непокоїла хлопця: після перегляду кінокартини його закоханість у дівчину з бібліотеки, імені якої він досі не знав, а спитати ніяк не наважувався, бурхливо заявила про себе — і поетично, й фізично, не зважаючи на умови, в яких він жив, на його перевантаження роботою, лекціями й уроками, на наближення останніх вирішальних сесій.

Явори за вікном своїм кришталевим дзвоном, як завжди, сприяли ліричним настроям Петра, змушуючи його гарячково зіскакувати з ліжка, хапати олівця, схилятися над підвіконням і записувати потемки на папірчині все, що приходило в голову, хоч потім викладене втрачало свій первісний колорит і наснаженість змістом та здавалося авторові банальним і не вартим жодної уваги. Звичка обдумувати й записувати прижилася в Янчука на постійно, як і розчарування й незадоволення написаним, коли згодом приводив у порядок яскраві вночі іскри своїх думок, — перечитані вже за пару днів, вони ставали блідими й пересічними.

«Не будь занадто праведним, і не надто мудруй: навіщо тобі бути пригніченим?» — згадував принагідно науку Еклезіаста, бозна й коли десь вичитану...

Звесніло, і якогось недільного ранку по нічній грозі до Петра Янчука ні з того, ні з сього прибіг Борис Педь — в такий час він, як правило, спав мертво.

— Що ти тут риєш оце?! — спитав з порога, поправляючи на переніссі свої товсті окуляри.

— Відводжу воду, бачиш же — потоп, бабуся боїться, що підпливе її хижка і вона сама — Стіксом у тартарари, — Петро продовжував рити рівчак із двору на вулицю.

— В місті знову НП! — гість оглянув двір, ніби його міг ще хтось почути. — В інституті — пустеля! Професуру виметено до ноги! Лишилися ті, що і вперше, до втручання Чубаря, — похвалився стишено. — Лахва!

— Як то знову?! — проковтнув Петро новину, переключившись зі звичного віршування.

— Вночі всіх було арештовано, як контру! Лишилися Федорка з хемії, Троцючка з русязу і Найдиха-Ящуриха. Підмели Тичку, Стецька, Вадемекума, Попелюшку, Башлика, Барилка, Мандолінку та половину лаборантусів! Знову лекцій не буде! — Янчукові було не добрати, чи радіє товариш, чи тужить в обурі. — Ось і Гриць тобі потвердить, — показав на Бойка, Петрового товариша по технікуму й вечірці, що саме постав у хвіртці.

— Ти про арешти? — тис той руки друзям. — Сю ніч були повальні! В технікумі загребли Латиніста, у Вишиванки влаштували трус, арештували Вовгуру. У вечірці забрали Скіфа, Атея й Іданфірса.

— Крижанівського також?! — Петро мав на увазі товариша Ореста Модестовича, дочка якого Оксана була Ліниною подругою. — Що ж це робиться?!

— У ветеринарів, кажуть, взяли латиніста, історика й мовницю, — сповістив Гриць.

— А в механізації? — Янчук згадав Кирила Куриловича.

— Не знаю. У політичному директора забрали, — нітився Гриць.

— А за Василя Самійловича й Петра щось чули?

— Їх ніби лише допитали цеї ночі поки-що. А в Києві та Харкові і решту письменників арештували. Загалом — більше шестисот! Були і нема, як корова язиком злизала!.. Отримав новий номер «Вокруг света», дам вам, як прочитаю, — почав прощатися Борис, згадавши щось своє.

— Може, по роботі забіжу після дванадцятої. Вітай матір!

— Гаразд, заходь! — гукнув товариш вже від хвіртки.

Сумовито скрапувала вода з водостоків, скрадливо виглядало сонце із-за хмарищ, хлопці сиділи на лавочці, вкритій сухою маткою із рогозу, довго й оніміло. Петро подумки в'язав у суцільний ланцюг конармів, членів уряду, письменників, викладачів, аж у голові не вкладалося.

— Радянський Союз, Грицю, по суті своїй — антирадянський і антинародний, відчужений від світу кордонами на замках і підбурюваннями світового пролетаріату через агентуру Комінтерну. Ніякої влади у наших Рад немає, у нас не пролетаріату диктатура, а сатрапа та його камарильї. Росія — капіталістична імперія останнього ґатунку за визиском, людоморством і русифікацією, бо лише їй вигідне нищення українізації в тілах і душах нашої інтелігенції та добробуту нашого працівного селянства, — і сам Янчук дивувався своєму вислідові.

— То ти росіян нашими ворогами бачиш? — спитав Гриць, подумавши.

— Росіян у себе вдома, а найпаче селян — нещасними, а урядовців і набрідців на чужих землях, які використовують російщину для свого живота, заради своїх посад і свого утриманства інородцями, бо росіяни-трудівники не в силі годувати їх так щедро, як їм хочеться, — нелюдами й загарбниками, їхній Союз — то кошара, розірвись він по інонародностях, і не стане їм вельможних крісел для «власті тьми і тьми власті»!

— Який же вихід? — згодом запитав Бойко.

— І для нас, і для всіх інших, поневолених ними, лише один — повний розрив із Москвою! Розрив усіляких зв'язків із Кремлем — царським, чорносотенним чи червоним! Іншого інородцям не дано!

— Сусіди ж вони...

— Тільки після відокремлення можна буде говорити з ними, як із сусідами, зараз вони вважають себе господарями в усіх інонародних землях, а насправді є нелюдами й варварами останнього ґатунку! — визріло підсумував Петро.

— А що з отими арештами? — спитав вайлуватий Гриць. — Так і мого батька можуть заарештувати! — в його очах майнула іскра страху.

— Не думаю, там він слугує імперії і не є небезпечним для неї, — сказав, подумавши, Петро. — До речі, чи ти знаєш, що, виявляється, пів Вороніжчини, пів Курщини, пів Орелщини і третина Брянщини є українськими землями Стародубського полку ще від Богдана і при Скоропадському, приведеному німцями в Україну?

— Вперше чую! Як таке може бути?!

— За Курською мирною домовою між гетьманською Україною і Росією ці землі були в Курську повернуті нам, як споконвічно наші, а підписали ту домову за вказівкою Леніна на початку літа вісімнадцятого року Сталін і Раковський. Курськ тоді став українським прикордонним містом.

— Чудеса, брате! — надовго замовк Бойко, думаючи щось своє. — І все-таки, що маємо робити тепер? — спитав згодом.

— А хто зна? Намагатися зберегти пам'ять про жертви нашого народу в ході українізації...

— Це ж егоїзм!

— А все інше — донкіхотство! — зітхнув Янчук скрушно.

Хлопці просиділи ще довго — настрахані подіями, що відбувалися навколо, палячи цигарку за цигаркою під монотонно-дзвінке скрапування з водостоків останніх крапель нічної грози. Обох мучило невідання, що мають робити в отій біді вселюдській, як мають себе вести в подальшому, аж поки не дійшли обопільного висновку, що краще мовчати і готуватися до університету, тобто якнайкраще здати іспити у технікумі й вечірці.

— Не осуди, брате, — згодом обізвався Гриць. — Ота дівчина, якою опікуєшся, іменується Лесею, вона черкащанка, але мешкає в гуртожитку в кімнаті з Оленкою, що із села.

— Як це можливе?

— Сам дивуюся. Я познайомився з Оленкою і навіть двічі провів її додому після практики. Знаю, що то Леся вибрала собі Оленку в подруги для співжиття.

— Леся, видно, якогось туза донька, коли так?

— Дізнаюся, то скажу, — звівся Бойко. — Може, ти щось почуєш нове, то сповісти, а поки бувай! — потис руку товариш і пішов.

А Янчук сидів і подумки любувався дівчиною. Блакитні плеса її очей, ячмінні переливи кіс, перетягнутий тонкий стан розпалювали його уяву. Тепер відоме її ім'я асоціювалося у нього з великою Лесею Українкою. «Неодмінно мушу познайомитися з нею, хай навіть доведеться вирвати її з серця і більше ніколи не знати!» — вирішив остаточно.

Хоч і в неділю, був певен, що Саву Панасовича застане в редакції, тож надумав навідатись туди, щоб мати за нього спокій, і заодно показати йому свого «Етюда», щоб узнати його авторитетну думку.

По вулицях кричало радіо, мов ошаліле, від нічного дощу стояли кругом баюри, брунькувалися дерева, добриденькав синик, а шпак перекривляв вивільгу весняним співом.

— Добрий... день! — похлинувся Янчук, побачивши за редакторовим столом його замісницю Раїсу Ісаківну Крупник. — До Сави Панасовича я, — зам'явся в дверях.

— Проходь і сідай, юнкоре! — гортанно сказала замісниця. — Заповів він мені тебе шанувати, але то між нами, його ще позавчора вночі арештували разом із іншими, — вбила вона Янчука сповіщенням. — Кріпися і терпи, юначе, пам'ятаючи добрих людей, яких все меншає, — промовила, видивляючись на Петра так, ніби вперше бачила. — Засиділись ми у п'ятницю ввечері отут із Олександром Лебеденком, який саме читав накидки своїх рукописів «Першої міністерської» і «Помилки в дорозі». Тут їх обох і арештували. Зробили обшук і в моєму столі, але мене лишили... Світ перевертається, хлопче! Сиджу, як на голках: через пару годин має верстатися свіжий номер газети, а я оніміла від жаху... Щось приніс, то давай!

— Чи ж вам до мене? «Етюда» приніс...

— Подивлюся, як буду ще тут, а зараз не маю часу, — заклопотано сказала редакторова замісниця. — Заходи по-давньому, — як нічого не станеться, буду твоїм ментором.

— Чи не міг би я подзвонити з вашого телефону на квартиру Жука? — запитав Янчук перед відходом.

— Якого Жука? Ореста Модестовича? — скривилася замісниця редактора.

— Його!

— Боже тебе впаси! Його також арештували!

— І заввно теж? — ледь вимовив Петро.

— І його, й дружину!.. Квартира їхня, мабуть, сподобалася...

— Пробачте, Раю Ісаківно, зайду якось... — Янчук пішов, не бачачи світа перед собою.

«Що ж із Ліною тепер?.. Я так їм зобов'язаний!.. І в її подруги дізнатися не можна... Світ таки перевертається! — Янчук врешті направився в колонію, відчувши голод. — Взнаю про Ліну в школі!» — знайшов спасенний вихід, відчуваючи, як усе, що сприяло йому досі, западається в тартарари.

В колонії про арешти ніхто не говорив, але знали про них усі, найпаче старші. Обідав Петро мовчки, про себе тішачись, що наперед, без дати здогадався взяти у міськвно характеристики собі й вихованцям. По обіді з учительської зателефонував директорові на квартиру, але Павло Оксентійович пообіцяв небаром прийти в колонію і повісив трубку. І тут саме нагодився Одарич.

— Привіт-привіт! Щось у вас сталося? — помітив хлопцеву тривогу Янчук.

— У нас ще ні, а у вас — хотілося б знати?

— Живий, здоровий, пообідав з апетитом — можна жити! — Петро не бажав засмучувати вихованця.

— Десята група хоче вас послухати в клубі, то не відмовте, — попросив той.

— Через сорок хвилин заступлю на чергування, радо зустрінуся.

— Спасибі, у мене все, — Одарич тихо закрив за собою двері учительської.

Директор не прийшов, як обіцяв, а Янчук стримав слово: на зустрічі сказав вихованцям про арешти лише побіжно, як про чутки, запевнив їх по-дружньому, що характеристики із міськвно на кожного будуть видані вчасно, а також порадив усім написати тут же заяви у міськком комсомолу про прийом у члени, що й було вчинено присутніми. Крім того, було написане на чернетці відношення дирекції до секретаря міськкому комсомолу про реєстрацію осередку і видачу комсомольських квитків, а Одарича обрано головою. По всьому учні розійшлися заспокоєними, пообіцявши закінчити десяті групи якнайуспішніше.

По чергуванні спав Янчук удома неспокійно, наступного дня просидів над конспектами й книжками добрих чотири години, відчувши увечері, що половину матеріалу так і не засвоїв, хоч як намагався. Заважала Леся, стоячи перед очима. Лякало усвідомлення того, що скінчивши технікум, він буде зобов'язаний звільнитися з колонії і піти на працю за розподілом, а, не дай Бог, щось станеться із Ритою Генріхівною Шмідт, і він попаде на периферію, то Лесі йому не бачити, як свого тімені. «Жити без неї не можу!» — дорікнув собі, засипаючи.

Тиждень минув у траурі, бо виявилися заарештованими: у технікумі — науковий секретар Віра Володимирівна Баницька і професор Пінінський, у вечірці — Борисів дядько хімік Онищенко й історик Подолян; а в директора колонії Квака відбувся трус, після чого «швидка допомога» відвезла його в лікарню. Ліна Жук і Оксана Крижанівська, як дізнався Петро, спішноперевелися в Умань до якихось родичів, а він, на превеликий жаль, не зміг хоч якось віддячити дівчині, яка зробила для нього стільки добра. Лідуня лишилася без приробітку нянькою і переїхала жити до бабусі, на своє давніше ліжко у горниці.

Як не відтягувалося знайомство з Лесею, та одного дня по обіді таки відбулося!

— Чи можна мені, смертному, провести тебе, Лесю, додому? — спитав Янчук якось після лекцій, несподівано наздогнавши її на узвозі.

— Знаю дорогу і без провожатих! — блиснули її білосніжні зуби у відповідь.

— Хіба хочу? Мушу! — порівнявся з дівчиною Петро. — Подобаєшся ти мені не на жарт!

— Мало хто кому подобається! Кожному своє! — додала, ідучи вже поряд.

— Якщо дозволиш і постараюсь, може, й я тобі сподобаюся?!. Чи так, чи сяк, а я тебе не віддам нікому!.. І це не пусті слова, а моє зважене рішення! — гортанив Янчук у спокійний профіль супутниці.

— Я тобі досі й слова не сказала, а до чого довела!.. Рано мені ще туманити собі голову вподобаннями!

— Чи ж ми знаємо, коли ще рано, а коли вже пізно? Чи ж розрізняємо насмішку й зневагу і щирість та щедрість?

— Про насмішки не думаю, а за щирість хто ж судить?! — споважніло відповіла дівчина.

— Справжнім другом хочу тобі стати!.. Здогадуюсь, ти у батьків одиначка?

— Чому так вирішив?

— Інтуїтивно, та хотів би знати точно.

— Одиначка — це добре чи погано?

— Швидше погано.

— Чому саме?

— Бо одиначки або бахуруваті, або розпещені.

— Я такого не знала, — пильно подивилася дівчина на Янчука.

— Якось у неділю ввечері я прийду до тебе в гуртожиток.

— А як мене не буде вдома?

— Звичайно, краще, щоб була! Прийду і вдруге, і вп'яте, але не відступлюся! Даруй, ти не могла не помічати мене в бібліотеці?

— Чому ж? Помічала, звичайно, і не раз.

— І тобі не було мене шкода?

— Як можна, адже ти робив те, що тобі подобається, — учився! — позадкувала Леся до хвіртки гуртожитку, зарум'янившись. — Залиш мене в спокої і не приходь, хлопцям нас відвідувати не дозволяється ні в неділю, ні в будень!

— Марні слова! Якби так легко було мені тебе залишити, як ти гадаєш, то я й сам би втішився!

— То ти й є той Петро, що Гриця у вечірку втягнув?

— Даруй, забув сказати: я і є той Петро!

— Гриць тобі, як Божій Матері, голову осяює, бо ти ще й працюєш, виявляється?

— І вчуся, і працюю, і дружити з тобою хочу!

— Не маю часу і зась мені ще до того! — відкрила хвіртку дівчина.

— Бувай здорова й живи в гараздах! Згадуй мене у вільні хвилини, бо я — твоя доля! А я, не сумнівайся, молитимусь за тебе!

— Умієш молитися?

— На тебе і за тебе зумію!.. Щасти тобі! — Янчук відступив і пішов геть.

Незабаром, розпитавши Гриця, як можна попасти до дівчат у кімнату, і домовившись із ним, що на перший раз піде сам один, Янчук хизувався перед подругами, скільки мав сил, вдаючи легковажного, але й цікавого, теревенника. Оленка ним зачарувалася, бо її Гриць був надміру мовчазним. Надовго Петро не затримався, щоб не набриднути, та й за короткий час спілкування з дівчиною виніс від Лесі, як скарб, глибінь її очей, у яких боявся потонути.

Навмисно нечасті контакти з Лесею, іноді просто «привіти» через Гриця робили Петрові добру послугу, кристалізуючи на віддалі їх стосунки. Бувало він раптово перепрошував дівчину і зникав так же несподівано, як і з'являвся, лишаючи її на самоті. Мовчазній дівчині імпонувала його весела балакучість, її, надміру серйозну, поступово підкупала його безсумнівна обізнаність у питаннях навчання, вона, не маючи життєвого досвіду, відкривала для себе в його розповідях зовсім незнайомі їй досі грані життя.

Все більше подобалося Лесі, коли Гриць із Оленкою навмисне лишали їх наодинці, як Петро до томливості буквально пив із її лиця, як він казав, «плеса очей і оксамит зіниць». Та й весна робила своє! Із пробудженням природи прокидалася і в Лесі стать, чого та навіть трохи лякалася, бо була попереджена матір'ю і лише тепер зрозуміла, про що.

Рокований вплив на Лесине серце справив вечірній похід учотирьох на «Віденський вальс». Квитки в кінотеатр Петро роздобув у Юри — «через не можна», що справило відповідне враження на дівчину, перед сеансом Лесю лірично налаштувала естрадна музика у фойє, нудний журнал про змагання вона заледве витримала, зате під час сеансу особливо розчулено сприймала події кінокартини, у новому для неї збудженні сидячи впритул із хлопцем, який, як знала, був у неї закоханий, зачаровувалася його близькістю, дивувалася його надзвичайній чемності і чуттєвій обережності, які електризували її.

Після кінокартини Петро з Лесею довго сиділи наодинці на якійсь лавочці в тихому завулку, хлопець тримав її долоні у своїх — теплих і ласкавих, а потім уперше обняв її стан і поцілував у вуста, збудивши в ній досі незнаний трем не лише серця, а й тіла. Штраусів вальс ніби продовжував звучати, а до нього долучалися скрегіт жабок і тривожні скрики вивільги у нічній тиші під Янчукові оповіді цікавих історій...

Надалі майже регулярні в неділю денні і щодня вечорові походи Лесі й Петра у міські парки й затишні сквери чи в Діброву та на береги Дніпра ставали все тривалішими, часом і досвітковими. Вони зближували, зріднювали і спаювали обох так, що Леся навіть із матір'ю, з якою була досі сокровенно відвертою, стала тепер не такою щирою, вражаючись тим, як гріхом.

Батьки дівчини, Манжі, мали її одиначкою, були досить заможною родиною, мешкали геть на околиці міста у добротному домі із садком, пасікою і чималою грядкою, що забезпечували їх добробут, хоч і вимагали копіткої праці. Ще вони мали обійстя в селі, нещодавно наново перебудоване, де Леся перебувала влітку на гостинах у своєї богомільної бабусі, яка смертельно любила онуку і по-можливості ростила її при собі.

Так як до технікуму, в який дівчина поступила учитися, їй було ходити далеченько, а в засніжені зими — тяжко і навіть неможливо, дуже практичний її батько «замедив» завгоспа, і той поселив Лесю у двомісну кімнату гуртожитку, яка була призначена лише для студентів старших курсів і одружених. Восени й навесні по неділях Леся часто ходила ночувати додому, але тепер, познайомившись із Янчуком, під приводом наближення сесій і перевантаження від навчання, викроївши часину на відвідини дому вдень, Леся вертала на ніч у гуртожиток.

Батько дівчини працював начальником цеху закрійників на фабриці готового одягу, ще й дома господарював, тому дочці приділяв мало уваги, зате мати знаходила час, щоб навідувати Лесю. У дівчини вже виробилося передчуття, коли саме мати може заглянути до неї, тож того дня Леся або не зустрічалася з Петром, або лишала подрузі Оленці версію, яка б правдоподібно пояснювала її відсутність, наприклад, «наполегливо вчить уроки у бібліотеці технікуму і в гуртожиток повернеться пізно». Леся тепер дивувалася сама собі — настільки дорослою і досвідченою вона стала.

Дівчина радо зустрічалася із Петром, коли в нього, неймовірно завантаженого, викроювалась вільна часина, і вже не лише врешті довірливо приймала його ласки десь на самотині у відлюдді, а й сама пробувала ласкати, як казала, «свою долю» і цілувати навіть за цікаво проведений час чи за чергового вірша, написаного ним їй чи й не їй і прочитаного вперше. Звичайно, що більше дівчина пізнавала хлопця, то більше прив'язувалася до нього, що більше помічала в його поведінці надзвичайну ощадливість до її цноти, то більше повністю довірялася йому, при тому усвідомлюючи приваби обох статей, як супровідні прояви в коханні.

Збагнувши свої найбільші принадності для хлопця, Леся іноді розпускала коси і бавливо купала в них його лице й руки, п'янячи специфічним їх запахом. Якоїсь неділі те її бавлення під горою на вузькому, від усього світу схованому скісочку піску, довело Янчука до нестями — він говорив їй віршами такі палкі слова, яких вона досі і не сподівалась ні від кого почути.

— Природо всесильна! Боги всемогутні! Дайте отаку ж чарівно-прекрасну душу моїй обраниці, щастя і гаразди, як ви дали їй тіло у вроді, нагородивши мене можливістю доступу до нього! — волав Петро, піднявши руки до неба, як неприкаяний. — Хвала і дяка моя одвічна вам, величні! Клянуся виправдати вашу щедрість до мене щирістю до моєї обраниці!

У Лесі виступили сльози замилування від отих виголосів Янчука. Вона побіжно згадала Миколу й Панаса, яких думала, що любить, коли була школяркою, і тішилася, що Петра навіть порівнювати з ними зась. Обидва були навіть при ніжностях агресивно-небезпечними та «бруднорукими». Старші за неї, як і Петро, вони дивилися на неї, як на ляльку для забави, не соромлячись бути плотськими й непристойними. «У Петра справді зовсім інша світобудова! Це таки унікум! Він зовсім безпечний для мене!» — піймала себе на думці.

Додому вертали, впоєні коханням, на хвіртці прощалися окриленими, до завтра розійшлися обнадіяними і втішеними, найпаче Янчук. «Час, коли я вірив усім і ніхто не вірив мені, минув. Мене цінують у колонії, мені довіряється Леся, отже, я — дорослий і дужий, спроможний на щось варте! Значить, мушу закінчити технікум і вечірку, вступити до університету, але якось зберігши при собі Лесю назавжди!» — плелося йому в думках.

А вдома Петра чекала коротка телеграма: «Приїжджай негайно! Ріта». Лідуня не знала, що з нею робити, не дочекавшись тієї неділі брата додому звечора.

Янчук відпрошувався на два дні в технікумі, в душі плачучи, що не стало Віри Володимирівни Баницької, канючив дводенну відпустку в школі, вимолював відрядження у директора колонії, який саме приступив до праці, виписавшись із лікарні. І таки одержав направлення в наркомат освіти «для консультацій по реформуванню колонії у виробничу-трудову школу». З тим і поплив зранку пароплавом, римуючи рефренно:

Протягом дня чарувався з палуби берегами Дніпра, увечері влаштувався в готелі під враженням від Києва — великого і велелюдного. Спав і снив Лесею...

Наступного ранку Петро розшукав старшого інспектора Ріту Генріхівну Шмідт у курортоуправлінні по написові на дверній табличці. Була вона такою ж загадковою і лише більш заклопотаною. Розпитала, як він живе і вчиться, як сестра, що робиться в Черкасах, а коли почула про арешти, довго мовчала в задумі.

— Живі мають жити, поки живеться, і посильно робити добро іншим, Петросе! — вимовила врешті, зітхнувши. — Ти тут посидь, я тебе покличу, — і надовго залишила хлопця самого в кабінеті.

Янчук нудився, чекаючи і при тому морочливо роздумуючи, чому про нього дбає ця зовсім чужа йому жінка так, ніби чимось причетна до нього. Чим лише не пояснював собі її старання й клопоти, але про причину здогадатися не міг, аж поки не був покликаний нею до самого начальника республіканського курортоуправління.

Сухий буркотливий дядько, посадивши обох у крісла, якийсь час пильно видивлявся на Петра, а тоді почав розпитувати та допитувати його так, що хлопцеві зробилося аж парко, аж мусів звестися і відповідати стоячи.

— Сідай, молодий чоловіче, хвалю твою вихованість! — врешті звелів він. — Не зловживай на роботі владою і терпи свого начальника Леоніда Петровича! Мусиш замінити його у всьому, коли він дочекається пенсії, як заслужений революціонер. Докладний інструктаж одержиш у Маргарити Генріхівни, як оформишся в кадрах. Коли не маєш питань, будь здоров! — закінчив сухо, тручи долонею потилицю.

Кілька годин пішло на оформлення у відділі кадрів, потім Ріта Генріхівна виписала Янчукові розподіл по технікумі в Соснівське курортоуправління. Нарешті все було готове, але Петрові довелося чекати, поки телефоністка зв'яже Шмідт із його майбутнім начальником товаришем Атанасовим. Тож тим часом слухав настанови, як і що має робити на посаді помічника державного санітарного інспектора курорту. Причому наділявся Янчук ще й виключним правом не лише підміняти в роботі свого начальника, до речі, хворого на білу гарячку, а й підписувати рецепти лікарям, а кошториси та банківські документи бухгалтерам і скріплювати те все печаткою, яка тут же була йому передана.

— Чи ж я із тим усім справлюся, Ріто Генріхівно? — Петро вже шкодував, що приїхав.

— Хіба хочеш — мусиш! — відповіла, спішно знімаючи трубку телефону, що нарешті задзвонив.

— Доброго дня, Христе Аноловичу! З вами говорить Шмідт. Не забули і навіть упізнали?! Велика честь для мене!.. Чи пам'ятаєте нашу з вами розмову? То як тепер? Бідний чоловік! Скільки йому ще до пенсії? Ще чимало. Я чую! Воно нічого й дивного, коли в усіх трьох ще й по троє дітей. Так-так, зміна не лише вам, а й нам. Самі знаєте, ми, жінки, в начальстві недолугі, хоч і рівні у правах. Спасибі за комплімент!.. Я? Дзвоню вам за дорученням Корнія Юхимовича Сарими. Знайшли ми помічника Леонідові Петровичу! Саме такого, як ви бажали. Полюбіть його по-батьківськи. Він, думаємо, того вартий. Я знаю його чимало, Корній Юхимович менше, але і я, і він готові за нього поручитися!.. Звичайно, пристойну квартиру для одинака — з умеблюванням і білизною. Само собою, з пільговим харчуванням. Живе? На квартирі із сестрою... Штатну одиницю посилаємо з ним, зарплатня найвища — чотириста. Маю завдання курирувати від Корнія Юхимовича, який, до речі, кланяється вам!.. Та де я вийду, як постійно по відрядженнях! Такі не попадаються!.. Дякую за Янчука! Це його прізвище. Він беручкий, старанний. Не відмовилася б, коли б був років на десять старший. Отож то й воно! Так, завтра він приїде. В перспективі? Мабуть, буде вчитися в університеті. Які зв'язки?! Круглий сирота! Їх із десяти лишилося двоє... То будьте йому батьком... Добра вам і гараздів! Дякую, привітаю!..

Мовчала, поклавши трубку, Ріта Генріхівна, видивляючись на Янчука, мовчав і він, не знаючи, чим пояснити її старання, і врешті вирішив запитати в лоб.

— Дозвольте, Ріто Генріхівно, щось вас спитати, але відповідь прошу дати щиру, бо тим печуся... Чого це ви мені аж отак сприяєте? Чим і коли я вам за все віддячуся? Що я мушу зробити, щоб не бути вашим боржником?

— Я чекала, Петросе, подібних питань. Вони характеризують тебе, як людину порядну, а тепер ще й дорослу... Я — покруч, метиска... Мої мати й бабця були українками, та ще й незвичайними... Я жила у бабусі і від неї навчилася меценатства. Тож поясни собі всі мої дії, як примхи хворої меценатством. Адже я не менш від тебе буду радіти твоєму щастю, коли ти дійсно будеш щасливий! А витратила я на тебе кілька годин тепер та якісь хвилини в Черкасах... Суди сам, яка мені втіха від того, що ти попадеш туди, де витрачаються тисячі, де поряд із нещасними живуть, як блощиці, присмоктавшись до держави, череваті утриманці, про яких ти просто не міг відати досі... Будемо друзями, і не думай про віддяку! Моя віддяка в тому, що ти справишся із обов'язками і трохи поживеш, як людина, заслуживши на те і поневіряннями в мандрах, і порядністю...

— Дякую вам, дозвольте поцілувати вам руку! — Янчук був розчулений і доведений до сліз.

— Їдь щасливо, кінчай навчання добре, переходь на роботу, але нізащо не провалися в університеті, адже батьки заповіли нам жити!.. Колись навідаюсь до вас, то радо зустрінуся, а може, до того часу почую про тебе від інших... Допомагай при змозі добрим людям!

— Ще раз дякую вам! Бувайте здорові та щасливі! Гараздів вам!

— Оті гаразди, власне, тепер є найціннішим побажанням!. Дякую! Ходи здоровий!..

Консультувався у наркоматі освіти, відмітив відрядження, захопив оповідями про колонію якогось інспектора так, що той пообіцяв приїхати за досвідом, до вечора бродив Києвом, надовго засидівшись на лавці коло університетського корпусу, де розговорився із якоюсь небогою, очевидно представницею колишніх престижних верств рідного суспільства, від якої й дізнався, що університет «геть оголено тим же третім жандармським відділенням».

Якесь підспудне почуття страху нагадало про себе Янчукові. Мимоволі він відчув боязнь перед наближенням нового етапу в своєму житті: як не помилитися, не промахнутися і не спіткнутися?.. Вже засипаючи в готелі, інтуїтивно Петро відчував, що помилок не міг не накоїти, але, скільки не шукав, явних не знаходив.

Вертався в Черкаси так само на палубі пароплава, ніби й не дуже радіючи тим паперам, що віз у технікум і курортоуправління. Розумів, що в очах обивателя вони будуть свідоцтвом наявності у нього «зв'язків» у наркоматі здоров'я. По роздумах врешті дійшов висновку, що гріх йому не скористатися «впливовою рукою», раз таку має, а значить на новому місці роботи своє соціальне походження продовжувати позначати не інакше, як «комунар», особливо не афішуючи своєї біографії. Згадав і настанову Ріти Генріхівни «не жити в смутку». Радів, що його підсвідоме сприйняття її, як високорангової повії, замінилося образом химерної духоборки.

Життя знову втягло Янчука в русло клопотів: прозвітувавати про відрядження, він одразу ж відвідав хлопців у технікумі й вечірці і взявся переписувати їх конспекти на нічних чергуваннях. Пропущених лекцій та уроків було неймовірно багато, розібратися в них було йому непросто, як і будь-кому зі студентів та учнів, адже викладачі й педагоги змушені були вкладатися в час, обмежений додатковими нововведеннями «воєнки» і всіляких пропагандистських дисциплін, тому подавали свої теми «жужмом».

Петра рятували випрошені в директора чергування в колонії з дванадцятої години ночі, але вони ж і знесилювали його постійним недосипанням. Спав тепер лише по чотири години на добу, позіхаючи, ловив гав на уроках та лекціях і погано засвоював прочитане, а на годину довший сон у неділю не компенсував йому тижневої змореності. А ще ж була Леся, яку мусів цікаво розважати, і Лідуня, якій мав хоч трохи приділяти уваги, та книжки, які не міг не читати!

Отож, у недільні вечори, навіть у дощ, він ішов за Лесею в гуртожиток, а далі вони втікали безвісти, щоб побути наодинці. Врешті найулюбленішими місцями їхніх усамітнень стали остінок колишньої буцегарні на березі Дніпра, де можна було, сидячи, спускати ноги до води навесні, і грот біля самого мосту за судноремонтним заводом, де між кручею і водою вилася вузенька піщана стежина.

Там Леся дозволяла собі сідати Петрові на коліна та, притулившись до нього якомога ближче, зігріватися теплом його тіла або й допускати його, скромного й обережного, аж до своїх грудей, що ледь бульбашилися під кохтиною. Там молодята голубилися під кумкання жабок і Янчукові розповіді так, що й не описати! Там хлопець, попросивши дозволу, розплітав Лесині коси, бавлячись і надихаючись ними, занурюючись і лоскочучись у них. Там дівчина йшла Петровим бажанням назустріч, сама собі не вірячи, що можна аж так із ним зблизитися і аж так йому відкритися, що він може бути для неї ріднішим від рідної матері.

На якусь суботу Оленка після лекцій запланувала собі сходити додому в село «по сидора», і Гриць про те випадково проговорився Петрові. Янчук на великій перерві після численних наполягань таки упросив Лесю дозволити йому прийти до неї в ту суботу на побачення в гуртожиток, непомітно влізши в кімнату через вікно пізно ввечері.

Тож заздалегідь відробивши чергування в колонії і одразу після вечірки віддавши свої книги Грицеві, Янчук попрямував до Лесі. Дівчина зустріла його палкими обіймами, світло в кімнаті вона вимкнула ще за годину до його приходу, чекаючи. Голубилися тихо, всівшись на ліжко, Петро тим часом оповідав про свої успіхи в школі минулого тижня: про здачу хімії й ботаніки на «задовільно», а історії на «добре». Леся була лише в легкому халатику, який скоро Петром був розстебнутий і з неї знятий. Хлопець запропонував дівчині прилягти на ліжко і сам напівприліг біля неї, тож милувалися вже напівлежачи, аж поки звернуло за північ.

— Я б, радосте моя, приліг також, може дозволиш і мені роздягтися? — мусів кілька разів просити Янчук, бо Леся ніби не зважала на нього.

— Якщо даси слово бути чемним, то роздягнешся, чого ж тобі так мучитися? — з готовністю відповіла Леся.

Петро опинився поряд із дівчиною, розділяло їх лише простирадло. Звичайно, він не порушив даного слова і, упиваючись любощами, перериваючись на розмови, обоє блаженствували до самого ранку.

— І постарів цар Давид, увійшовши в геть похилий вік, і вже не міг нагрітися, скільки його не втушкували й не вкутували рабині. І поклали вони до нього неторкану дівчину райської вроди, щоб та своїм юним тілом розігріла його. І не скуштував він тіла її, і навіть не торкнувся цноти її, і не розігрівся, — шептав Петро на вухо Лесі, а вона дивувалася, чарувалася й обворожувалася. — А в той час нещасна Агар, Авраамова рабиня, народила йому сина Ізмаїла і була з ним вигнана в Аравійську пустелю, але не дорікала своєму кумирові, бо від нього вперше пізнала звабу чоловіка, а за тим — природне материнське покликання... — врешті приспав Янчук своє божество і заснув сам.

А природа напувала пахощами повітря й чарувала зелами світ, горлиці тужили так, що не було сил їх не чути не тільки молодим, ночі ткалися не лише скрекотом жабок, а й січкуванням цвіркунів, повний місяць манив молодь у закутки й затінки. Натура брала своє, і не було тому протисили й загати...

У неділю ввечері Петро повів Лесю на прибережний мурований остінок колишньої буцегарні над водами Дніпра і при повному місяцеві ласкав, цілував та обнімав її, милувався вродою дівчини, оповідаючи їй при тому історії, які часом видумував експромтом. Зорі діамантами виблискували в нічному небі...

— Мене, моя люба, три мари мучать нині — і при тобі, і без тебе, — похмурнівши, поскаржився Петро щиро. — Перша — непереборне бажання бути з тобою, друга — непевність, що втримаю тебе коло себе, і третя — боязнь, що ти біля мене не втримаєшся або яке нещастя станеться. Мучили вони, правда, споконвіку багатьох на землі, але мало хто так любив свою обраницю, як я тебе! — Леся аж нітилася від його слів. — Білотіло-мармурова моя! Скажу тобі словами з «Пісні пісень»: «Заквітчалась земля, зазвучали плачі горлиць і хорали птаства, викинули виноградні лози свої грона, а збіжжя — своє колосся, зав'язалися фрукти, вибухнуло зачаттям усе живе на землі!» Будь же мені вірна, як Версавія, що полонила вродою царя Давида отак же над водоймою під брамою в Єрусалимі!

— А той Давид хто? — помовчавши, запитала дівчина.

— Цар іудейський, що переміг Голіафа, прославившись.

— Де ти то вичитав?

— Ще малим, під батьковим примусом.

— Якось ти казав, що твій батько був деспотом, а бач, яким він тебе казковим знанням напхав! А може ти віруючий, як моя мати?

— У Біблії не лише про віру пишеться.

— То оте сороміцтво з неї?

— Яке то сороміцтво, Лесю?! То ж і є життя, таке, як воно є. Єство його, його натура.

— Мати моя богомільна, ти осуджуєш?

— Хай собі будуть, якими хотять, аби мали з того втіху. Суворі вони в тебе?

— Мати сувора, а батько не дуже, — відповіла дівчина, зітхнувши.

— Щось тобі згадалося?

— Мати заборонила мені з тобою зустрічатися! — як обухом по голові, огріла Леся Петра.

— А батько?

— Обоє й слухати про тебе не хотять!

— То скільки ж ти вже зустрічаєшся зі мною після їх заборони?

— І в гроті, і в гуртожитку, і сьогодні...

— І не сказала мені!.. Чому ж їх волю порушила?

— А чи я знаю?! Мабуть, бо люблю вже тебе більше, ніж їх, не нудьгую з тобою, приємно мені, що хвалиш мене пишномовно, не такий, як усі, не йдеш на те, що Гриць із Оленкою пішли...

— На що саме?

— На сороміцтво, бо думали, що я сплю...

— То Гриць при тобі ночував з Оленкою?!

— Уже аж чотири рази! Оленка каже, що й впиралася... Як із розуму зійшла!

— І що ти подумала й вирішила?

— Багато чого, Петре, — замислилася дівчина. — Подумала, що не люблю тебе аж так безтямно, як вона Гриця... Подумала, що ти незрівнянно кращий від нього: і розумом, і поведінкою, і вродою, що не лукавиш і не прикидаєшся... Вирішила перевірити тебе, не послухавшись батьків, і пустила в ліжко... Я справді, мабуть, таки люблю тебе! Ото тільки, може, якось не так, як ти мене, — раптом поцілувала Петра в уста, обхопивши руками за шию. — Прости, що роблю тобі боляче і говорю те, чого може не слід.

— Спасибі тобі! Це вже щось! Бодай щирість на щирість почув!

— Мати б сказали: «Носи на здоров'я!» — притислася збурено до Петра, обдаючи його лице гарячим подихом.

— А ти материна чи батькова дочка?

— Мабуть, бабусина, — відповіла по мовчанці Леся. — Вона — отаман!

— Чого ж батьки не пристарали тобі братика?

— Думаю, то вона матері не дозволила.

— Он як воно у вас!

— Отак! — Леся взяла в долоні Петрову голову і хрестом поцілувала його в лоб, в уста і в очі. — Хрестом тебе цілую, бо світає вже! Відведи мене додому і приходь нечасто, щоб нам одне одному не набриднути і сесії не провалити, — звелася проворно із Петрових колін. — Солодко мені з тобою! — потяглася.

— Може, сходимо в кіно або в театр? — звівся й собі Петро.

— Хіба через пару днів і на щось варте, Петрусю! Гроші на квитки маю.

— Гроші й у мене знайдуться!

— Тяжко ти їх заробляєш, кажуть мати... Візьми і сестру із собою, хочу побачити.

— Вона ходить в дитячий театр, може, іншим разом?

— Як скажеш, — примовкла дівчина і, взявши Петра за руку, повела від берега.

— Як ми назвемо, Лесю, оце наше місце?

— А треба назвати?

— Конче треба! І тобі!

— «Куточок щастя», — сказала, подумавши. — «Грот» у нас також є.

— Гаразд, згоден, — пішов Петро неспіхом за дівчиною, і спантеличений, і обрадуваний, бо ж переконався, що Леся таки вірить йому, що він склав іспит у неї на «дуже добре».

«Виходить, наші стосунки вирішуватимуть не батьки Лесині, а її бабуся, — думав дорогою, мовчки обнімаючи дівчину за талію. — І місяць нам на поміч, якраз сховався!» — прийшли вже під вікно, і Леся почала тихо тарабанити в шибку.

Вікно відчинилося, Петро взяв Лесю на руки, поцілував і висадив на підвіконня. Дівчина злізла всередину, а потім перехилилася до нього з вікна і поцілувала його навхрест аж двічі.

— Спасибі тобі за вечір і прости мені, коли щось не вміла зробити так, щоб тобі було приємно, — прошептала.

— І тобі дяка за все-все! Мені було все твоє приємне! Спи спокійно і думай хоч рідко про мене. До зустрічі!

— Іди здоровий! — шепнула востаннє.

Місто спало на світанку, як Петро вертав додому. Щебетали й висвистували соловейки, покрикувала тривожно вивільга. Цвіли буйно ясмин і рожі, пахла матіола. Лавиця між яворами під вікном кликала закутком, куди Льова потай водив свою Райзу. «Мушу привести Лесю удень та показати мій рай і то небарно, приміром, завтра після лекцій, щоб вона знала, де і як я живу!» — вирішив, поспіхом роздягаючись до сну.

Другого дня одразу після лекцій Янчук таки упросив Лесю відвідати для знайомства його тиху гавань. Дівчину зачарувала лавиця, напахчена цвітом троянд і жасмину, їй сподобалась Петрова кімната, оглянута через відкрите на її прохання вікно, вона була рада величезному букетові квітів, нарізаних хлопцем для неї, — знову їй буде заздрити всенький гуртожиток, як і минулого разу, коли він приніс їй бузок!

— Та не возись ти з нею, Петре, а раз-два і в дамках! — шептав Янчукові Гриць, сидячи поряд за партою у вечірці. — Вони, я знаю, мають у собі щось суче і віддаються нам, як ті — псам, але лише настирним і частіше безжальним. Вони керуються обставинами й моментом, станом тіла й статі, а наслідків не бійся — професор Бондар виручить вас, ніхто й знати не буде!

— Я іншої думки, Грицю, — відповів Янчук товаришеві. — Леся мені потрібна на постійно, не на тимчас, тож інакше вести себе не можу.

— Як знаєш, господар — володар! Мій тато якось був зі мною відвертим і повів мені, що у моїй мамі на довгім віку він пізнав три жінки: спочатку запобіжливо палку, потім розраховану й стриману і нарешті матрону, що жила тільки нами, дітьми, для якої він став лише джерелом достатку. Сам же ти казав, що люди тепер, як і тисячі років тому, не знають, що зверху, буття чи свідомість, я думаю, буття, тож не відкладай на завтра того, чим можна упитися сьогодні!

— Ми ще про це поговоримо, — відповів Янчук, осудливо пригадавши Фесю Антипівну.

Гриць і потім не раз нагадував Петрові отих паханів у лігвищі, якось висловивши думку, що «дозрілий плід, хоч і не хотітиме, а з дерева впаде вчасно».

«Ні, до закінчення технікуму мушу Лесю ощаджувати, всупереч одвічному „Лови день!“» — прийняв остаточне рішення Янчук.

Петро напружено здавав іспити, і нікольства розривали його на шмаття, але він не міг не помітити, що й директор колонії став якимось не тим, і Ася Соломонівна змінилася, хоч обоє, як і раніше, були з ним приязні. Звернув увагу, що і професор Смілянський, якому він вручив розподіл наркомату на себе, і начальник курортоуправління Христо Анолович Атанасов, який запевнив його, що на посаді помічника державного інспектора він матиме все належне, як ніхто досі, чогось не домовляли і, здавалося, були чимось заклопотані при зустрічі, дивлячись на нього, як на ставленика загадкової «руки» в кулуарах наркомату.

Випадкова зустріч якогось недільного дня із досить підпилим Леонідом Недолею-Гончаренком, який потяг Янчука у сквер між театром і цирком поговорити, нагадала Петрові, в якому середовищі він живе, — з його планами на майбутнє, надіями та великим коханням, що палило непереборно і всесильно.

— Іде все, юний брате, старо-імперськими коліями в нашій куди більш задушливій деспотії. Ті ж шовінізм-нацизм і русифікація-асиміляція тнуть нам коріння, валуєвщина займає всі стратегічні позиції у псевдореспубліці-колонії, двопідданщина правторить наш люд на будови віку, про боротьбистів, холодноярців, центрорадівців, уенерівців та зунрівців, про наші пам'ятки й пам'ятники тепер навіть думати зась! Продовжуються шахтинський та промтоварний процеси, хоч Рябушинський, кажуть, давно віддав їхнім агентам душу за кордоном. Підтримується сливе мільйонами наших трудящих п'ятирічка визиску народу нашого — вслід за голодоморами двадцять першого і тридцять третього, вслід за кіровориківщиною та іншими людоморствами, — письменник був ніби наелектризований.

— Душили козаків, гайдамаків, чигиринців, петрашевців, землевольців, кирило-мефодіївців, а тепер узялися і за нас, свідків українізації і народних обнадіянь. І ради тому немає! Мене і Леся Дмитровича на допитах мордують і навіть б'ють, домагаючись наклепів на Саву Панасовича й Ореста Модестовича, на Віталія Чигирина і Олександра Лебеденка з дружинами. Сподівався видати чи перевидати щось ювілейне, відмовили, а тепер довелося попалити й нотатки — душа плаче й ридає! Те ж і в Леся... Не знаємо, як далі жити і що з нами буде... Взагалі — що буде з нашим людом!?! Коли що, пам'ятай: ми були душею й тілом із нашим народом! А довіряй Раїсі Ісаківні Крупник, їй українського націоналізму не вклеїш! — заплакав раптом Недоля.

Янчук по отій сповіді революціонера ходив, як прибитий. Як пропагандист на політбесідах у колонії, зачитуючи витримки із газет і проклинаючи наці-фашиста Гітлера, він тепер подумки проклинав ще більшого марксо-фашиста Сталіна.

Петро не міг не помітити змін у поведінці товаришів: і Кирило Курилович та Роман Дорошенко, і Аркадій П'юро та Василь Григораш, і Борис Педь у розмовах чогось не домовляли, вдаючи завантажених якимись іншими гризотами, лише Гриць Бойко був із ним відвертим, зовсім не печучись отими подіями.

На чергуванні в колонії Янчук чи то з меншими дітьми бавився або грав їм на музичних інструментах, чи то займався проявленням фотографій, грав у м'яча на волейбольному майданчику або вправлявся на спортивних знаряддях зі старшими, а розпач Недолі, як і пам'ять про побачене «під яворовим крепом» не виходили у нього з голови, витиснувши Лесю зі свідомості, не з серця, на другий ряд. У старших Петро цікавився їхніми кінцевими намірами, бо лишалося скласти лише поодинокі іспити, питав, як саме кожний розуміє, що таке щастя.

— Щастя — це володіння сукупністю бажаних факторів у житті, — формулював Микола Одарич, що збирався на фізмат Київського університету.

— Щастя — це психофізичний стан, при якому людина почуває себе всебічно здорового, сильною, обізнаною і підготовленою до життя, — вгадувала Ольга Фуртак, дивлячись на вихователя масними очима. — Коли я стану журналісткою, то напишу про вас, Петре Карповичу, оду в прозі обсягом із великий фоліант, бо — не єдина із дівчат — бачу у вашій особі не лише вихователя, — похвалилася, почервонівши.

— Щастя — це добробут і весела вдача в оптимістичній реальності, збіг певних обставин успіху і престижності у серії випадків, — виручив Ольгу Грицько Лісовець. — А ви що нам скажете про щастя? — спитав, лукаво примруживши ока.

— Не знаю, чесно кажучи. Повторю вас усіх та додам, що це такий стан людини, коли вона почуває в собі справжню велику любов, бо без неї нема щастя!

Цвіли троянди за відчиненим Петровим вікном, змішуючись у духмяних пахощах із жасмином і матіолою, дзвінко витьохкував соловейко, кличучи від книжок та конспектів до кохання, а у свідомості зринала сповідь Леоніда Недолі, і Петрові хотілося волати до неба про злочини, що не дають людям жити своїм життям і працею своєю так, як вони хочуть і вміють. Виходу не бачив, спинявся на тому, що нещастя в краї — роковане, не знати й за які гріхи людські.

По чималій перерві, коли Петро й Леся свідомо зустрічалися лише на годину-другу в день, побродивши скверами та парками міста, обом уже баглося зустрічі довшої й усамітненої. Вечір такий нарешті випав у неділю. Вони прийшли до Петра у двір, засунули хвіртку і під кущем шипшини почали закохано цілуватися.

— Незаймана моя! — був на сьомому небі Петро, сп'янівши від кохання. — Цілував би й цілував тебе! — шептав чуттєво. — Стань ось тут під місяцем і слухай! — відступив. — Іконо моя в ореолі місячного сяйва і в небесних барвах! — простягнув захоплено руку. — Не зрадь мені!.. Рідна моя! Впусти мене в своє серце і єство! — просив і канючив. — Досконала моя, любисткова й калинова! Ти найчарівніша за найкращу із уяв!..

Виговорившись, Петро замовк, посадив дівчину в альтанці, сам сів навпроти і почав декламувати уривки нових віршів та розповідати цікавинки зі свого життя чи переказувати щось із вичитаного. Лесю обворожували такі оповіді, вона давно вже уяснила, наскільки непересічним є Петро, хоч батьки її бачили в ньому лише вуличного хлопця.

— Чому ти так часто повторюєш, що час забере в нас усе прекрасне, Петрусю?

— Бо є така істина, все проходить, кохана моя!

— Як час забере мою вроду, якою ж я буду? — тихо спитала Леся, зітхнувши.

— Не такою, як оце зараз поряд зі мною.

— Шепелявою й зігнутою, як бабуся моя, ще й із ціпком?

— Може, й такою, радосте моя!

— Бабуся кажуть, що вони найщасливіші, бо ще живуть! — знову зітхнула дівчина. — Давай перейдемо під явори, бо тут я все боюся, що відкриються двері і нас хтось побачить.

Петро того й хотів, тож узяв Лесю на руки та й поніс за хату, всівшись там на лавиці.

— Спасибі тобі, славний мій! Я теж невбарі навчуся називати тебе ніжними словами, — притислася палко до Петра. — Слів тих обворожливих у тебе безліч! — поцілувала його в очі. — А що ти там загубив? Що там шукаєш? — розстібнула кохтину.

На цілу вічність замовкали в обіймах, стомлено схилившись на паркан і слухаючи загадковий шепіт яворів.

— Чи й ти, як і я, відчуваєш нашу близькість? — питав Петро пошепки.

— Чому ж ні? Відчуваю твоє тепло — і в тілі, і у словах, і в ласках... Чую ще дещо, але про те тобі не скажу! — затулила надовго устами питання на його устах.

— Хочу знати! — ледь чутно спитав у саме вухо Петро.

— Зась тобі! — відповіла. — Вмієш ти привабити та прихилити до себе, кого хочеш! І сміх твій загонистий чого вартий! А вірші? А поклятьба всяка? Унікум ти — справді обдарований, розтопиш і крижину! Я з тобою за недовго взнала стільки, що інші й задовго не взнають.

— Хочу знати оте дещо!

— Не можна!.. Оленка, до речі, вже любить тебе більше, ніж Гриця.

— Як то?!

— А я знаю? Знав би Гриць, то збожеволів би. Вона навіть ходу твою зі спини називає обворожливою, чим викликає в мене ревнощі. Ідеш ти дійсно переможно!

— То вони таки живуть разом?

— Бог із ними! Нам вони не приклад! — вивела раптом Петрову руку з-за пазухи, поцілувавши його, злізла з колін і сіла поряд. — Близькістю гріх зловживати... Ти правду казав, ці явори дійсно обворожливі, — звела Леся голову.

— Під ними і моя бабуся кохалася колись зі своїм нареченим.

— Добра вона в тебе? Не сварить?

— Добра, а сварила, як припалював від лампадки і курив під образами.

— Курив?

— А що такого? Хіба десь у святому писанні сказано, що курити гріх? Все ж умовне, моя Лесю!

— Ти завжди багатий на докази!

— Я багатший за Креза, бо маю тебе!

— А то хто такий?

— Сатрап, жив при Олександрі Македонському, мав повні палати золота!

— О Боже! Звідти то все у тебе?!

— Не в мене, а у скарбниці людській, в її бездонній пам'яті. Вмій лише слухати й запам'ятовувати. Присунься ближче, хай відчую палахкотіння тіла твого! — обняв і притягнув її, податливу, до себе. — Ти — неземна несказанність! Ти жаска мені, бо невідворотна!

— Бабуся також кажуть, що в мене врода не земна, а небесна.

— Бабуся на тому справді розуміються... В моєму словникові немає слів, щоб описати тебе належно у веселкових барвах і їх напівтонах!.. Ти впала мені на шлях, як громом зрізане дерево, як вибита блискавкою яма під ногами, як пущена стріла, якої не уникнути!.. Живу і дихаю твоїми добривечорами і до побаченнями!.. Шануй і затям! — аж захлинався Петро у натхненні.

— Не осуди, я аж так гостро не відчуваю, — горнулася до хлопця Леся. — Ти вогненний увесь, а наді мною — пестливе дитинство і постійні застереження матері й бабусі. Мені приємно купатися в твоїх словах, але й страшно, бо я дівчина, не хлопець.

— Дуже дякую тобі за щирість! Я ще більше закохуюся в тебе! Ти на очах дорослішаєш, слава Богу!

— Я й сама те зауважую, але ж набираюся розуму від тебе, чарівнику й вартівнику мій! — прочулено сказала Леся і поцілувала Петра в голову.

Мовчали обоє, ніби в храмі на сповіді побувавши. Леся вперше відчула любов у всій її неосяжності. А Петро нарікав на себе, бо його слова здавалися йому невиразними в порівнянні з тим, що він відчував насправді. Шепотіли явори, хмільно пахла матіола, а молодята думали кожен про своє чи й про спільне, про що навіть гадки не мали.

— Петрусю! Світає! Пора мені! — зауважила Леся окраєць неба з-під яворів. — Казкова у тебе «тиха гавань»!.. А коли скінчаться сесії, як ми будемо бачитися?

— Було б бажання, Лесю!

— Е, не кажи! Я в десятій вечора муситиму лягати спати.

— Ти ж не школярка вже! — і Петро повів дівчину з двору.

Світало, як поцілувавшись, молодята пішли до гуртожитку всього за два квартали, повні втоми й приязні... Вертався Петро, як із раю, а вдома, роздягаючись до сну, все ще перебував під враженням нічного побачення з Лесею, засипаючи ж, думав уже про Лідуню, що росте й потребує все більшої уваги до себе, більше одягу і взуття, про всього дві дисципліни в технікумі і одну у вечірці, які ще мав здати.

Про лавочку під яворами швидко прознали, крім, звичайно, сусіда Льови з Райзою, і решта Петрових друзів. Часом користалися нею і Роман з Оксанкою, і Василь Григораш із Надійкою, і Кирило з Танечкою, і Гриць з Оленкою. Останні двоє дійшли, як пізніше виявилося, до небаченого зухвальства: коли Петро у неділю привів сюди Лесю вперше, вони там саме були, тож непоміченими залізли через вікно до Петрової кімнати, прослухали з його ліжка весь діалог закоханих і втекли, як Петро повів Лесю додому.

Тим часом здача сесій завершувалась, Петро з Грицем уже чекали свідоцтв із вечірки, готуючись до останніх іспитів у технікумі. В Янчука з'явилося більше вільного часу, тож вони з Лесею, відчуваючи неспинне наближення розлуки на ціле літо, зустрічалися тепер і в будні вечори, неухильно бажаючи близькості. В напоєні пахощами ночі Петро відчував особливе натхнення, а Леся була на подив ласкавого й довірливою, але обоє закоханих, сп'янілих від літепла й любощів, не дозволили собі переступити цнотливої грані, навіть коли вперше скупалися біля гроту і, висихаючи, були доведені близькістю до екстазу під тихі сплески хвиль, заливні виспіви й щебети солов'їв і цвіркунний передзвін. Петро носив Лесю на руках, дужих і налитих силою, пестив її до хмільної нестями, але, добре володіючи собою, лишав її, знесилену і розімлілу, й кидався у воду, втікаючи від гріха і даючи можливість дівчині прийти до себе. Вертався, всідався поряд і туманив Лесю знаннями, яким не було кінця, або дивував експромтом:

— Дякую тобі! Посланий бабусиними богами, ти бережеш і ощаджуєш мене, нерозумну неофітку. Я нині прочула, що стать сильніша від мене! Я втямила, що зрію у тебе на колінах, росту з тобою розумом і тілом!.. Але — вже рожевиться ранок, і нам пора йти, бо ще ж у обох сесії... І не подумай, що ти набрид мені, якраз навпаки! — звелася Леся втомлено й одяглася.

Ішли, ніби із храму, впритул зігріваючись і вслухаючись у виспіви птаства, купаючись дорогою у пестощах і словах кохання під чаклунним осяянням місяця і зоряного неба серед поснулих у підгір'ях хиж і хат.

— Хочу ще побути з тобою в ліжку перед нашою розлукою, Лесю! — обізвався Петро.

— Чи ж я того не хочу?! Але ж Гриць із Оленкою тепер щоночі в її ліжку! Вона, певно, і вагітна вже!

— І що думають чинити?

— Ходили удвох до Бондаря, щось там вирішилось, мабуть, позитивно, бо Оленка знову весела і приймає Гриця при мені, не даючи заснути, хоч я й удаю, що сплю. Оленка стала якоюсь навіженою: каже, що любить тебе, але приймає Гриця, то виходить, що тримає синицю в жмені і про журавля в небі не забуває... Хіба, як усі вже виїдуть з гуртожитку, а я лишуся на день-два, тоді й побудемо з тобою в ліжку, — облила Петра сяйвом очей. — Ти ж захистиш мене від мене? — посварилася пальцем. — В жодному разі, Петрусю! В жодному! Не обмани мене, адже я тобі вірю!

— Дякую! Розповім тобі анекдот, поки йтимемо... Затрималися в якихось гостях дві сестри, а додому їм було йти лісом. Одна старша, друга неофітка. Отож, молода й каже: «Поспішаймо, бо нерано вже! Не дай Бог, хто нападе та зґвалтує!» «Ой, сестричко, про що ти говориш? Із нашим то щастям?!» — зітхнула старша. Оце істина, Лесю моя, з народних уст, стара, як світ.

— То старша хотіла бути зґвалтованою?! Істинно, світ незбагненний!.. Ось ми й прийшли. Як ти кажеш, перебрели ще одну райську ніч, — мовила дівчина, як уже спинилися під вікнами.

— До зустрічі, люба! —підняв і, поцілувавши, посадив на підвіконня Петро Лесю.

— До вечора! — шепнула та у відповідь, зникнувши у вікні.

Зміїлася вулиця під ногами, як Петро, щасливий і повний блаженства, ішов додому, ще вдихаючи ледь помітні запахи парфумів від Лесиного волосся, ще відчуваючи дотик її пружного тіла, ще будучи осяяним плесами її очей, ще мліючи від її ніжних, як трояндові пелюстки, уст. Але й, тверезо оцінюючи стосунки з дівчиною, приходив до висновку, що Леся його не любить, а лише захоплюється ним — може, із-за Оленки та ревнощів, адже зовсім не цікавиться їх можливим спільним майбутнім.

Того дня в кінозалі почала демонструватися нова картина «про любов», тож Петро через Юру дістав два квитки і під вечір ішов за Лесею, як вони й домовились удень у технікумі. Після сеансу вирішив повести Лесю до себе — під явори і через вікно в ліжко. Настрій у нього був прекрасний, адже мав свідоцтво про закінчення вечірки, тобто про заповітну загальну освіту, як щабель до університетської, і добре підготувався до сесій у технікумі. Отож, ішов задоволений і певний себе, аж раптом очам своїм не повірив! Йому назустріч прямувала Леся із якимось військовим, вони про щось весело перемовлялися, тож Янчук мимоволі спинився, як укопаний. Серце його затенькало в грудях, але, згадавши, що Леся якось розповідала йому про свого родича-військовика, машинально перейшов на протилежний бік вулиці, подумавши, що дівчина просто проводжає гостя і швидко вернеться, тим паче, що вона його побачила і навіть оглянулася.

Янчук не любив військових, жодних, тож і цей — хоча й статний, випрасуваний, перетягнутий ременем, у бравих чоботях — не міг сподобатися йому, але Петро подумав: «родич є родич, то й Бог із ним!» і повільно пішов до гуртожитку, де мав почекати Лесю. Чи не з усіх вікон на нього видивлялися дівчата. Вдавано-весело привітавши їх, Петро мимоволі звернув увагу, що не почув дружної відповіді, дехто натомість підкреслено закрив своє вікно. Тривога в грудях наростала, та Янчук вперше сміливо зайшов у гуртожиток, маючи на увазі вияснити в Оленки, хто ж той військовий та куди з ним пішла Леся.

повторював вчорашнього свого вірша і на східцях гуртожитку, і вже в коридорі, а стукаючи у двері Лесиної кімнати, все ще декламував свої недавні рядки:

— Прошу-прошу! — почув Янчук Оленчине запрошення і відчинив двері.

Посеред кімнати на стільчику сидів могутній здоровань. «Мабуть, Оленчин родич», — подумав Петро і дуже здивувався, коли той не відповів на його привітання. Оленка натомість промимрила щось невиразне і спішно вийшла з кімнати, даючи зрозуміти, що тут сталося щось надзвичайне.

— Хотів дещо дізнатися, але я, мабуть, невчасно, то даруйте! — Петро відхилився від одвірка.

— Чого ж? Дізнаєшся! Як ти смів, покидьку, обкрутити мені дочку та ще й зґвалтувати!?! — крикнув раптом здоровань, спалюючи очима Янчука.

— Ми тут не у вас удома, добродію, і не кричіть на мене, а говоріть спокійно, коли хочете щось дізнатися!.. Дочки вашої я не ґвалтував і не допущу, щоб хтось те вчинив! — тепер Петро зрозумів, хто привів військовика.

— Про що нам говорити?! — шипів чоловік. — Я поведу її на експертизу, а тебе посаджу в тюрму!

— Експертиза ні за що ославить вашу дочку і зіпсує її життя навіки, а вас, її матір і бабусю просто вб'є! Ваші підозри безпідставні! Леся ніким не займана, і я вам не дозволю її ображати! — Петро намагався говорити стримано і переконливо.

— Ти що, погрожуєш мені?!

— Остерігаю! Їй треба здати ще три дисципліни... І самій вирішити, чи відмовитися від мене!

— Експертизу я зроблю обов'язково! І тебе, як собі хочеш, посаджу!

— Не мене ви посадите, а себе та свою совість навіки! Суду не буде, бо не буде для нього приводу і підстав! Ми з Лесею чисті у стосунках, не те, що деякі військовики ваші!

— Он як ти зі мною заговорив!.. Твої прізвище, ім'я, по-батькові, покидьку?

— Прошу мене не ображати і не плювати в колодязь, бо «може ще пригодиться води напиться»! — підвищив Янчук голос, назвавшись.

— Он які ви тепер!.. Твоя адреса, вуличнику? — записав зі слів Петра і продовжив. — Зустрічі з Лесею я віднині тобі забороняю, навіть коли не зможу тебе посадити! Будеш намагатись, переведу її в інше місто. В неї є наречений, ти їй не пара, злидню!

— Наші стосунки ми вирішимо з Лесею самі! Ваші підозри необґрунтовані, тож не перешкоджайте дочці здати іспити! Через ваші образи я не можу більше з вами говорити! — Янчук закрив за собою двері, так і не почувши відповіді.

Знову у всіх вікнах гуртожитку за ним спостерігали цікаві очі. Постоявши під хвірткою, Петро пішов не додому, а в бік Дніпра, але з-за рогу вернувся і сів на лавочці під жасмином біля чийогось двору. Довго виглядав, поки Лесин батько не пішов із гуртожитку. Вже мав і сеанс закінчитися, але між постатями, що поверталися в гуртожиток, Лесі не було. Не маючи більше сил чекати, Янчук постукав у вікно до Оленки.

— Це ти, Петре?.. Лесин батько привів їй Миколу і вони пішли в кіно. Гриця він вигнав, а мені сказав, що посадить тебе за зґвалтування, і наговорив ще багато всяких образ. Йому хтось із тутешніх дівчат набрехав на вас.

— То Микола — Лесин брат?

— Який ще брат?! Сусід, батьки їх дружать між собою... Вони з Лесею ще зі школи любляться ніби!.. Він в академії вчиться на лікаря, — вбила Оленка Петра.

— Он воно що! — вичавив із себе Янчук. — Доброї ночі тобі! — побажав і пішов до лавочки у жасмині.

Сидів там кілька годин, порвавши очі, але між усе рідшими постатями ні Лесі, ні військовика не побачив, тож для себе вирішив, що той повів її на ніч додому, а не в гуртожиток. Зовсім зневірившись, Петро все ж перейшов ближче до гуртожитку і всівся на іншу лавку, аж раптом із-за темного рогу під світло лампи вигулькнула Леся, якась уся розхристана, вириваючись із рук військовика.

Петро ледь стримався, щоб не кинутись дівчині на виручку, була зовсім поряд, але схопившись, знову сів і дочекався, поки Леся таки випручалася з рук проводжатого, хряпнувши хвірткою, вскочила у двір і клацнула засувкою. Знаючи, що по десятій вечора хвіртка мала бути закрита, Янчук здогадався, що відкрила її Оленка, і був їй за те вдячний. Придивився, на годиннику була третя година ночі.

Пішов нарешті, ще погукавши стишено через паркан, військовик, йому вслід, не дочекавшись світла у Лесиній кімнаті, побрів і Петро, зовсім спустошений від усього, що відбулося. Для нього той факт, що Леся не лише пішла в кіно, а й десь була потім цілих чотири години не з ним, був смертельно образливим. Це була, фактично, зрада, якої він боявся і яку передчував.

Після бурхливих подій Янчук подрімав лише кілька годин, бо мав чергувати в колонії. Згораючи від ревнощів, він вирішив по дорозі на роботу зайти в технікум і побачити Лесю якось так, щоб вона його не помітила. Застав він її в бібліотеці за конспектами, але не обізвався, бо для себе вирішив, що має добре обдумати свою подальшу поведінку, перш ніж говорити з дівчиною. На роботі йому з голови не йшов Лесин учинок. Той факт, що вона якось назвала військовика братом, свідчив, що Леся весь цей час водила його за ніс. А проведені з військовиком чотири години після кінофільму підтверджували її зраду, за яку він мусів якось її покарати, правда, не уявляв, як саме.

Янчук був вільним від роботи у суботній вечір і весь завтрашній день, бо відчергував у колонії наперед, тож мав можливість посидіти над книжками й конспектами, готуючись до сесії. Але з думки йому не йшла Леся, на побачення з якою він дуже розраховував, правда, лише в тому випадку, якщо зустрічі шукатиме дівчина.

По дорозі з роботи додому проти Пролетарського парку йому трапилися Таня Олійник, Ольга Кресь і якась незнайомка, які почали вмовляти Петра потанцювати з ними, тож пообіцяв їм занести додому портфеля і вернутися в парк. Так і зробив... Як божевільний, блазнював і пустував із дівчатами, в душі обливаючись сльозами розпуки й розпачу, розпинаючись у муках і болях.

Парк був повен молоді, але Петро того не зауважував, не чув він і музики, під яку танцював, не бачив своїх напарниць у отих забавах — цілий світ раптом провалився для Янчука в безодню. Лесина зрада була для нього ударом, якого пережити не міг. Після танців проводжав дівчат до гуртожитку, теревенив із ними, щоб убити час, а повертаючись додому вже по дванадцятій, написав дорогою вірша, присвяченого Лесі:

Ідучи яром Розкопної, Петро з віддалі побачив проти бабусиної хати гурт людей і спантеличено прискорив ходу, злякавшись якого нещастя.

— Ось він! Я ж казав, що живий і здоровий! — Гриць схопив Петра за руку, Оленка була поряд із ним. — І не такі нетрі перейшов, а це...

— Ніколи не міг допустити, що ти до такого дійдеш! — докоряв Янчукові Василь Григораш.

— І хто б міг подумати?! — підтакувала нареченому Надійка.

— Чого онімів?! — обізвався Роман Дорошенко. — Що з тобою?! Чому ти кинув Лесю?! Адже недалеко було до нещастя!

— Зганьбив дівчину і в рот води набрав! — додала Романова Оксанка докірливо.

— Що власне сталося?! — заїкався Петро. — Чому ви всі тут?! — сердився він. — Не вона, а я покинутий! Скажи їм, Оленко!

— Людоньки! Він не знає! Волочиться бозна де і не знає, що Леся смерть собі заподіяла!

— Що сталося, питаю вас усіх?! — голос Янчука охрип від жаху. — Поясни ти, Грицю!

— Леся втопилася із-за твоєї зради, — блиснула сказом із очей Надійка.

— Не втопилася, а лише топилася, — виправив наречену Василь. — Ми з Грицем виловили її і відкачали коло буцегарні.

— Дарма ви репетуєте, спроба втопитися не зменшить її зрадливого гріха переді мною! І не кричіть, коли не знаєте, в чім річ! Оленко, чому не скажеш їм правди?

— Он як він заговорив! Дівчині закрутив голову і нас водить навкруг пальця, а ви: Петро та Петро! — апелювала до юрби Оксана.

— Де Леся, Грицю?! Що з нею?! — клекотала радість у Петрових грудях.

— Леся слідкувала за тобою, як ти викаблучувався в парку з дівчатами і потім повів їх додому, — пояснила Надійка злобливо. — Я була з нею, тож не прикидайся!

— І чого ж ти допустила, щоб вона топилася?

— Не допустила, а врятувала, покликавши хлопців!

— Оленко, приведи сюди Ларису хутко, — наказав Гриць стишено. — Світає ж!

— Ти, Грицю, Петрів товариш, а й не докорив йому навіть! — тикала в Бойка пальцем Надійка.

— Не знаю, хто з них більш грішний, то й не суджу! — пішов Гриць до лавки, а за ним інші, лишивши Петра самого.

За кілька хвилин із-за рогу в світлі від «робкопу» показалися Леся з Оленкою, так обрадувавши Петра, що він ледь стримався, щоб не побігти назустріч, як хлопчисько.

— Петрусю мій! Добрий вечір, любий мій! Хай усі наші друзі знають, що я в тебе негідниця! Прошу в тебе прощення, як зрадниця! — впала Леся на коліна. — Я не варта того, — підняла вона руки, — але прости, як знайдеш у собі сили! Знайди їх, любий! Молю тебе, врятуй мене! — схопила вона Петрову руку і стала її цілувати, пантеличачи присутніх своєю поведінкою.

— Друзі! — обізвався Гриць. — Відійдімо, даймо їм можливість порозумітися, — взяв Оленку за руку і повів. — Добраніч усім!

— На добраніч вам! — гукнули й інші і пішли попарно до гори, щось між собою обговорюючи дорогою.

Онімілий, але тепер повний щастям, стояв Петро, мовчки колінкувата, обома руками тримаючись міцно за його руку, Леся, аж поки не розридалася на повен голос.

— Зведись на ноги, Ларисо, і затихни, бо ще людей скличеш, а в нас і без них горя досить, — Петро допоміг Лесі піднятися, відвів її до найближчої лавки, посадив і сам сів поруч, шморгнувши носом і зітхнувши. Пройшло чимало часу, а Леся все заходилася плачем, стрясаючись і повискуючи. Янчук сидів німо, не знаючи, як має вчинити, підсвідомо шкодуючи вже її, а не себе.

— Досить уже, Ларисо! — сказав ще раз, ласкавіше, мучачись і від образ батька дівчини, і від її зради, і від своєї неймовірної любові до неї. — Ну, досить! Досить, кажу! — повторив.

— Я вже не Леся, а тільки Лариса?! — ще більше розридалася дівчина.

— Не маю сил тебе назвати Лесею, бо обпікає серце провина, то й ти прости мені! — відповів Петро.

— Дозволь мені висповідатись, любий, і вже тоді прожени мене, якщо не зможеш простити! — захлиналася дівчина у плачі. — Дозволь мені те вчинити на нашому камені щастя, дай мені шанс!

— Воля твоя, — встав Петро з лавки, — але що мені дасть твоя сповідь, крім додаткових ран?!. Даруй, але я тобі не можу вірити після всього, бо ти непостійна, — обізвався вже дорогою до Дніпра. — Постійність у людини, як цнота в дівчини.

— В тебе голос, пробач, не з грудей, а з горла, — схлипнула Леся, всідаючись на остінок.

Чимало часу сиділи мовчки, як чужі, мимоволі любуючись загоранням ранку на східному обрії. Над водою висів молочний туман, якому Петро не міг віднайти епітетів, подумки дякуючи дівчині, що знову привела його сюди. Кричали чайки над водою, щебетав соловейко в яворах, доносився заливний спів крячків із дніпрових островів.

— Я тебе слухаю, — Петро нарешті обізвався до Лесі, перериваючи задовгу мовчанку.

— Отже, я чекала тебе з квитками в кіно, як у кімнату несподівано зайшли батько з Миколою. З ним я переписувалася таємно від тебе, продовжуючи наші шкільні стосунки. Батьки наші дружать, як ніби свати, від мого дитинства... Вихід для себе я побачила лише один: піти в кіно з Миколою, квитки він уже мав, і заодно задовольнити батька, а через нього матір і бабусю. Хтось із наших дівчат чи наговорив щось на нас із тобою батькові, чи може написав. Вони, вивівши мене в коридор, люто пригрозили, що мене переведуть на навчання в інше місто, а тебе засадять у ДОПР. Я не могла не повірити: у них у клієнтах ательє і прокурори, й слідчі... Вже в кіно я подумала, що батько щось розпитають в Оленки, як я піду, бо Гриця вони випровадили одразу, що дочекаються тебе, — примовкла дівчина. — В кіно, — схлипнула, продовжуючи, — Микола почав мене грубо обшарювати руками, я з усієї сили штурхнула його ліктем у бік і він присмирнів. Врешті фільм закінчився. Бажаючи не зустрітися з батьком і вселити в них переконання, що я розважаюся таки з Миколою, я вирішила повести його десь на відлюддя, щоб уникнути зустрічі з тобою чи знайомими... Так ми опинилися у нашому гроті, Микола про нього знав, і я почала йому пояснювати, що шкільне захоплення скінчилося, що у мене є ти, що я люблю тебе по-справжньому, а з ним ні листуватися, ні зустрічатися більше не хочу... Почувши моє зізнання, Микола осатанів, між нами почалася така боротьба, яку словами я тобі не можу передати! Він розхристав мене всю догола, порвав на мені білизну, звичайно, маючи намір зґвалтувати! Я боронилася, як могла, пручалася, кусалася, кричала на весь світ, а як не стало в мене жодних сил, я засипала йому очі піском, аж він завив і побіг у воду! Тоді я звелася, накинула на себе спідницю й кохтину і чкурнула... Скоро він мене наздогнав. Фактично, я його притягла до гуртожитку, бо він не відпускав мою руку, — Леся глибоко схлипнула й тихо заплакала. — Ні, він не взяв моєї цноти! Більше того, я зрозуміла, що можу захиститися від нього, бо не хочу його, натомість, я не хочу захищатися від тебе! Любий лицарю! Спочатку я була нарікала, що ти не забрав мене від нього, як зустрівся нам перед кіно, але тепер я розумію, що тоді б мені не відкрилися очі на різницю між вами, хай і такою ціною! Подаруй мені моє сороміцтво, без нього, думаю, моя сповідь буде неповною і недостатньо доказово-сильною, — дівчина почала гарячково роздягатися. — Ось, дивись! — вигукнула в сльозах, і Петро побачив її тіло в синцях від колін і до шиї.

Сиділи мовчки, не знати й скільки, думаючи кожен своє, але й спільне, болюче до незатихання. А ранок надходив чистий, світлий і радісний.

— Даруй мені, — обізвалася знову Леся, — що не пішла на пошуки одразу, як Микола зник. Я розуміла, що убила тебе, але, повір, не маючи жодних сил, лежала в ліжку до самого вечора. Оговтавшись, кинулася навідати тебе вдома, а не заставши, вмолила всіх тебе шукати, сама ж побігла в парк із Надійкою. Там і побачила тебе на танцмайданчику! Не осудила тебе, бо розуміла твій стан і величину своєї провини! За палке й щире кохання ти отримав від мене зраду! — знову надовго змовкла сповідниця. — Сталися зі мною дві пригоди того вечора. Гадаючи, що то ти на лавці за хатою, я в темноті мало не впала в коліна, що виявились Ромковими, він там саме сидів із Оксанкою. А спостерігши тебе в парку з дівчатами, я в гарячці вирішила втопитися із камінного остінку. Добре, що хлопці врятували, як уже набралася води!.. Я стільки узнала за минулу добу, більше, ніж за все попереднє життя! — тихо заплакала Леся знову. — Тобі коли на чергування сьогодні? — спитала раптом, рукою витираючи сльози.

— На дванадцяту ночі.

— Чи можеш ти мене простити? Прошу тебе й молю знайти в собі сили, бо не житиму непрощеною! Я буду твоєю! Ось хрест святий! — Леся перехрестилася пристрасно. — Я тобі рабою згідна стати, розтопись і не будь таким крижаним, адже я очуняла для тебе! Стань знову таким, як був! Прошу тебе й молю, рідний мій! Хочеш, віддамся тобі хоч зараз, і ти переконаєшся, що я недоторкана? Хочеш, встану на коліна перед гуртожитком, щоб дівчата, які насміхалися з тебе у вікнах, бачили те? Я тепер знаю, що заплатила за порядність свавіллям! Прости мені! Ти став моїм кумиром! — розридалася знову дівчина.

— Підемо додому, бо вже день, — звівся на ноги Петро. — Вставай, обіцяла ж слухатись мене! — погрізнів його голос.

— Веди мене до себе в ліжко, хай докажу тобі, що я з тобою чесна! — підвелася й Леся.

— Хай іншим разом, а тепер ходім!

— Непрощеною не можу йти, любий мій!

— Візьми себе в руки! — нагримав Петро. — Мені потрібен час, щоб знайти в собі сили терпіти тебе! Зрозумій мій стан! Ходімо вже!

— Гидуєш мною?! — рушила врешті Леся. — І повірити не могла, що за такий короткий час таке може з людиною статися! Царице небесна! Дай мені сили вернути коханого! — почала хреститися дівчина. — Дай сил, царице! — повторювала, як божевільна.

— Досить! Перестань уже! Он у вікнах дівчата дивляться!

— То й добре! Я спокутую твою образу на їхніх очах! Дивіться, нерозумні й злі, як я випрошую прощення! — впала перед Петром на коліна. — Дивіться!

— Що ти твориш?! — схопив її Петро і підняв. — Май сором і гідність урешті!

— Їх я втратила у них на очах учора, то на очах і верну сьогодні! — впала Леся на груди Петрові, голосно розплакавшись. — Чуєте!? Випрошую прощення! — прокричала, звертаючись до зацікавлених, які одразу й зникли у вікнах.

— Не смій робити із себе посміховисько, Лесю! Іди додому, відпочинь і прийди до себе! — боявся за дівчину Петро. — Слухайся мене! Обіцяла ж!

— Не простив, значить? — марудила Леся.

— Іди випочинь і дай можливість випочити мені!

— Петрусю! Петрику! Пе-е-етре! Прости мене, лиши мене жити для тебе! — врешті рушила в сльозах Леся, оглядаючись.

— До завтра, Лесю! До вечора!

— Прийди сьогодні, любий! Неодмінно сьогодні, як спочинеш! Молю тебе! — зайшла нарешті у хвіртку.

Порозумілися Петро з Лесею таки того ж дня по обіді. Дівчина сама прийшла до Янчука. Привітавшись із бабусею, вона одразу сказала тій, що недостойна Петра, бо зрадлива, а що далі говорили, не чув, бо господиня попросила його збігати в робкоп. Як повернувся, посиділи на лавці під яворами, ще завидна навідали грот, де Петро побачив сліди нічної боротьби дівчини з Миколою і навіть підібрав ґудзики з її одягу. Довго там не затримались, вийшли на гору, пішли в ліс, де бродили мовчки до темна, поки Леся не впросила хлопця посидіти з нею під дубом. Там вони й помінялися ролями: Леся палко цілувала Петра, ніби й не було недавньої драми, а той удавав, що мало не байдужий до неї, хоч насправді любив дівчину у стократ більше тепер. Попрощалися біля колонії, куди Леся провела Янчука біля дванадцятої ночі і звідки пішла додому.

Наступного дня Петро, відчергувавши в колонії дві зміни і вертаючись з роботи по дванадцятій дня, зустрів Матвія Швайку.

— Добрий день, вихователю! Хочу до тебе в гості, — потис він руку Янчукові якось по-особливому.

— Саме іду додому, буду радий тебе прийняти, але мусимо зайти щось прихопити, адже я в тебе боржник!

— В моїй валізі все є і якраз навпаки: я — твій боржник, — пішов неспіхом поряд. — Завдяки тобі, живу тепер небідно, а й не сподівався! Маю часом і по дві зарплатні на місяць. Роботу освоїв, навіть осі точу.

— А як Віра?

— Готується йти на роботу, Зоюню відлучила і віддала матері поки-що. Живемо скромно, але не вбого. Приїжджав до мене батько, розповів, як вони переховуються, що бідують і постійно налякані. Дечим допомагаю їм: він працює на електровні грубником, а мати прибиральницею.

За столом згадали колонію й вулицю, розподільники й інтернати, поговорили про голодомор. Гість, пообіцявши заходити частіше, пішов, а Янчук подався до Лесі, що здавала сьогодні екзамен.

— Достойніший із достойних! — привітав Петро Гриця з порога. — Бачив тебе, не знати й коли!

— Петрусю! — кинулася Янчукові назустріч Леся. — Поцілуй мене при свідках, щоб бачили, що ти мене простив благородно, — підставила уста, — а крім того, я здала іспит на «дуже добре»!

— Поздоровляю, — поцілував він дівчину, — тепер і в тебе ще два лишилося. Нам, Грицю, завтра хоч би на «задовільно» здати! — потис руку товаришеві. — То будемо вимірятися, чи як?

— Ваша ж черга сьогодні! Ми з Оленкою відвідаємо грота та скупаємося, може.

— Холодна ж вода, до біса! — зауважив Петро.

— Він як розпалиться, то йому й холодна, як гаряча, — кинула Оленка із-за шафи, одягаючи кофтину. — Жодного разу не поцілував мене так, як ти оце Лесю, Петре! Навчив би ти його, абощо? — розчісувала підстрижені коси.

Нарешті Янчук лишився з Лесею наодинці. Дівчина одразу повернула ключа у дверях, переконалася, що замкнуті, і взялася розпускати свої пишні коси.

— Хочу бути в постелі з тобою, любасю мій, скупати тебе у своєму волоссі, як любиш, — зашторила вікно Леся, на ходу роздягаючись. — Роздягайся й ти, хай побуду близько до твого тіла, — лягла під покривало, вкривши подушку косами.

— Мене відгороджуєш простирадлом чи лише чемністю? — поцікавився Петро, пірнаючи під покривало.

— Я твоя раба тепер, — захлинулася Леся в цілунках надовго. — В тобі, — поклала Петрові голову на груди, — є щось ніби магнетичне: доторкнешся до мене і як струмом обдаси лоскітним. Раніше я того не знала... Взагалі, коханий мій, я з тобою виросла за короткий час на кілька років і не лише тілом, а й свідомістю. Всебічно ти впливаєш на мене! Латинь я полюбила і на «дуже добре» здала під твоїм впливом!.. Бігала я нині додому, то мати не дали мені кофтини, бо «вона легко розстібається і може призвести до гріха», сказали! Я їм, даруй, про ґвалт Миколин розповіла, то ледь не вмерли із жаху! Кажу їм, що тато образили тебе, ніде не появляєшся.

— Чи ж добре їх обманювати?

— Інакше, Петрусю, ночуватимуть і днюватимуть зі мною!

Якийсь час лежали, обнявшись, врешті Петро запропонував Лесі піти пройтися, щоб Гриць із Оленкою також могли ще побути в ліжку.

— Турбуєшся, що їм там незручно буде? — шепнула Леся Янчукові на вухо. — Дозволь, я ще тебе сто разів поцілую, та й підемо, — припала вона до нього гарячими устами, розпалена. — Тепер обмию тебе косами... Тепер поласкаю й попещу.. А тепер ходімо, як хочеш, — зіскочила з ліжка й подала йому руку..

Спустилися тихо через вікно на вулицю, залишивши його відчиненим для Оленки і Гриця.

Люстром Славутича спливала у безвість передлітня тепла ніч у серпанку розцвіченого підмаревною імлою неба. Зоряним решетом сіявся Чумацький Шлях, як шлейф за рідним краєм. Задумано спали дерева на вулицях, у парках і садках, осипавши цвіт зачать. Акації п'янко духмяніли, змішуючись із солодкавими парфумами жасмину і троянд... Закохані бродили покрученими завулками Митниці між потемнілими від часу хатами, присідаючи для поцілунків на лавиці, на яких у святкові й недільні дні, як правило, відпочивали бабусі, згадуючи свою юність.

Петро у всьому бачив чарівність світобудови і намагався передати її словами, а Леся, слухаючи його, відкривала її для себе — у всій різнобарвності й розмаїтості. Янчук розказував про мінливість людських доль, а дівчина росла й дорослішала від тих оповідей. Хлопець відкривав їй очі на світ, а у відповідь вона нагороджувала його захопливими поглядами, що млоїли й знесилювали все його єство.

— Любуйся містом рідним, люба, накопичуй спомини про нього на майбутнє, нижи в разки наші дні й місяці, прикрашай їх цяточками радостей чи смутків! Лови час і можливість, насолоду й гіркоту, бо одна без другої була б непізнаною, як добро і зло, — наставляв свою кохану Петро.

— Я стільки з тобою побачила краси, між якою жила, досі її не зауважуючи, що тепер, хоч би й що, не забуду! Я вже дивлюся на світ твоїми очима і міряю все твоїми мірками. Оленка, до речі, називає тебе поетом, а Гриць — мрійником, і обоє заздрять! Ти дійсно замріяний поет, мій великий любасю! Я молюся до тебе, як до Бога, і засипаючи, і проснувшись! Багну бути гідною тебе, привернути тебе до себе знову таким, як ти був до моєї провини! Даруй, але ти не такий! Може, ти не віриш, що я дівчина?! Прожени геть те щось кошлате поміж нас, що засмучує тебе і спиняє в словах і діях!

— Нащо жертви, Лесю?! Можливі неприємності й ускладнення і в стосунках із твоїми батьками, і, що таїтися, люба, в моїй нужденності, про яку ти не маєш уяви, випещена в достатках і розкоші!

— Про наше одруження ти ніколи не згадуєш чомусь?

— А ти про нього хіба згадуєш?

— Оленка дивується, що я мовчу, і осуджує мене.

— Довга то пісня, Лесю! Мені треба поступити в університет, тобі — закінчити технікум і теж вчитися далі. Нам обом треба переконати твоїх батьків не бути сватами батькам Миколи.

— А де мені далі вчитися?

— В медичному чи фармацевтичному інституті, в інший ти навряд чи вступиш.

— І оце стільки ми будемо... терпіти?!

— Мудра ти в мене, Лесю! В терпінні теж є насолода, не менша, аніж у нетерпіння. Бабусині боги теж радять терпіти, мабуть, вона тобі казала...

— А ти знаєш, що твій дух перехоплює мені подих і електризує все моє єство! Чого б то воно?

— Магія, мабуть! А ти як гадаєш?

— Через неї я й гадати не можу, чманію і лише дякую в молитві Матері Божій, що біля мене ти, а не хтось інший.

— Знаєш молитви?

— Тільки «Отче наш» і «Вірую в єдиного Бога»... але я молюся по-своєму: «Матір Божа, порятуй, настав мене, щоб була йому гідною, а він хай стане таким, як запізнала...»

Прохолодний ранок будив вітерцями-легатами яворове листя, розгоралась помаранчево-червоним розливом зоря, п'янило молодят чисте напоєне пахощами весни повітря, стояла неймовірна передранкова тиша і лише пневмомолот на машбуді далеким глухим гупанням та свистки паровозів на станції порушували її.

— Любий! Нам пора! Світає! Я повна тобою по нікуди! Я безмежно вдячна тобі! Я раба твоя!

— Не хочу, щоб ти була рабою, Лесю! Волію кохати тебе, закохану! А я не такий, як був, не тому, що змінився, просто ти почала дивитися на мене інакше. Адже бачення змінюються з часом... Підемо додому, бо в мене ж іще сесія нині, — повів Петро Лесю до гуртожитку, притримуючи рукою за стан.

Під вікном поцілував дівчину палко і був обцілований у відповідь, посадив її на підвіконня і пішов під прощальні помахи Лесі рукою з вікна.

Зустрічалися закохані, хоч і накоротко, але кожного дня, їх жадоба та спрага до тих зустрічей не вгамовувалася, а з наближенням Лесиних канікул лише росла. Петро з Грицем домовилися влаштувати в гуртожитку прощальний вечір, як виїдуть студенти, і мали на те згоду старого сторожа-коменданта. Планували взяти участь Кирило, Роман і Василь із коханими, домовилися навіть про наїдки і вино для вечірки.

Петро через Раїсу Ісаківну Крупник надрукував у типографії десять запрошень на блакитній віньєтці — ніби лише на пам'ять, а насправді для того, щоб Леся показала свою матері й батькові, приспала тим самим їх страх і отримала дозвіл лишитися в гуртожитку на останню ніч. Додатковим аргументом Лесі було повідомлення, що на вечорі вона співатиме з дівчатами, чим особливо догодила матері, яка довгі роки брала участь у хорі, а тепер «була на сьомому небі і аж світилася радістю».

— Розпитували про тебе, але я сказала, що ти, ображений татом, уникаєш мене. Видно, не байдужі вони до тебе після моєї оповіді про Миколу. Правду ти казав, «нема зла, яке б на добро не обернулося».

Нарешті студентки покинули гуртожиток, і Леся з Оленкою залишилися вдвох. Надійна та Стася надійшли по домові готуватися до вечора у найбільшій кімнаті. Василь із Грицем внесли кілька столів зі стільцями і, як Петро прийшов після чергування в колонії, все товариство зібралося в очікуванні початку. Прощальна ніч перед канікулами наступила.

На столі, окрім вина, стояла принесена Петром пляшка горілки — для коменданта, не для решти.

— Відкриємо наш журфікс вставанням! — звернувся до всіх Петро, як наповнились келишки. — Перший тост, гадаю, хай буде за здачу екзаменів, за наступний щабель знань і життя! — виголосив він.

— За сесію! — підхопили всі.

Заїдали, присівши, мовчки, далі Гриць налив келишки за канікули і щасливі літні пригоди дівчат та подальші успіхи хлопців. Треті чарки Григораш запропонував випити за дружбу, а всі його підтримали: «справжню, палку, вірну, довгу!» Чого лише не переговорили між тим! Та Леся примітила, що її Петро був куди дотепнішим від решти, хоч ніби й чимось ожуреним. По четвертім тості «за майбутнє» Оленка повела старого коменданта, якому хлопці щоразу щедро підливали горілки, в його комірчину, а Гриць накрутив свого патефона і поставив пластинку до танців.

— Танцюємо по черзі: кожна з кожним і кожен із кожною! — об'явив Кирило.

— Перший танець всі зі своїми! — заперечив йому Григораш, почувши краков'як, і пішов із Надійною.

Танцювали, хто як умів, але всі піднесено. У танго Лесю вів Василь, а Петро Стасю. Потім усі «фокстротили» і нарешті крутилися в польці, поки й потомились.

Знову сіли до столу, дещо випили і Петро став оповідати анекдоти. Хлопці реготали над почутими ним від Льови про Сару й Гершка, а дівчата скромно сміялися й рум'яніли. Янчук переходив на Сосюрині, Тичинині, Олесеві вірші: «Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде!», та найбільше чарували присутніх, найпаче дівчат, його власні рядки, аж Леся червоніла при тому, бо всі розуміли, що присвячені вони їй.

Пізніше, потроху випивши за щастя кожної пари окремо і всіх разом, слухали переповідки почутого Петром від Недолі, Гомона й Чигирина. Янчук при нагоді пояснив присутнім, що саме сталося з ними та іншими у місті й республіці. Читав свої вірші Кирило також, а розвеселив усіх його опус про гріх Адама і Єви в раю, що закінчувався дещо недолугою римою: «За оті гріхи й хули Бог їх вигнав звідтіли!»

— Ти ще про дружбу жодним словом не обмовився, — підказав Гриць товаришеві, як стихло по Кириловім читанні.

— Про дружбу? Про неї говорилося багато й по-різному, але козаки, наприклад, цінували її більше, ніж родинність, і, потоваришувавши-побратавшись, переходили з «ви» на «ти».

— А про справедливість що скажеш? — вдавав Гриць підпилого.

— Епікур казав, що справедливість ніколи не може бути одна для всіх.

— Наприклад? — спитав Григораш.

— Для нас оця курка, якою закушуємо, забита справедливо, а для неї, бідної, — ні! Епікур продовжував, що тварини живуть за інстинктом, не домовляючись, подібно до деяких народів, які знають лише силу!

— І кого б ти відніс до таких народів? — лукаво всміхнувся Роман.

— По відношенню до нас Польщу й Росію, в першу чергу.

— Мимоволі напрошується прирівняння її до Німеччини Гітлера, Італії Муссоліні й Іспанії Франко? — чогось не домовив Роман.

— Вони однакові, Ромцю, Росія лише звіриніша від решти!

— А інквізиція? А христові походи?..

— А хіба всі загарби Росії не іменем Христа вершилися?..

— Нам уже пора, — зазбиралися Надійка зі Стасею, піднявшись.

— Тоді на коня! — налив Гриць повні келишки. — До зустрічі на канікулах! — виголосив.

— П'ємо на брудершафт, друзі! — підтримав його Григораш, схрещуючи руку з чаркою із Надійчиною.

Петро з Грицем повели гостей з гуртожитку, а Леся з Оленкою кинулися прибирати зі столу.

— Не ображайся, Лесько, але ти, як і ми всі, не варта й мізинця Петрового. Аж дивно, що він так тебе любить!

— Я й сама іноді про це думаю.

— Ти й досі не віддалася йому?

— Не бере він мене, Оленко!

— Як то?! Може він хворий абощо?! — дивувалася дівчина.

— Ні, слава Богу, дуже навіть здоровий!

— Дивак якийсь!

— Хоче мене взяти недоторканою як дружину вже, хоч про це говорить скупо.

— А коли думаєте одружуватися?

— Сказав, як він вступить до університету, а я до інституту.

— Як же ти терпітимеш до того часу?!

— Мушу, Оленко! Кажу йому: «Як скажеш!», «Як схочеш!» і то не просто слова, рабою хочу йому бути!

— Щаслива ти, сама не знаєш як! Із таким можна і в огонь, і в воду! Тепер я розумію, чому ти топилася...

— То вечеряти вже не будемо? — спитав Гриць, як вернулися з Петром.

— Ти хотів би чи ви обидва? — запитала Оленка. — Ми миттю подамо.

— Не турбуйся, ми ситі! Хочемо розділитися, — Гриць глянув на Петра. — Ти як на те з Епікуром дивишся?

— За Епікуром, «благо, коли думка хороша, але подвійне благо, коли вона ще й вчасна». Я — за, але жеребками. Довша цурка — ця кімната, коротша — яка там, Оленко?

— Найкраща восьма: і вікно можна відкрити, і ключ від наших дверей підходить.

Петро дістав сірники, відвернувся, вкоротив одного, затис у пучці і повернувся до Гриця.

— Тягти, друже, своє щастя! — простяг руку.

— О, коротший! — зауважила Оленка. — Нам, Грицю, у восьму, йди, а я прихоплю білизну.

Петра з Лесею дуже порадувало, що їм не йти в чужу.

— Добраніч вам! Кохайтеся на прощання! — лишила їх Оленка удвох.

— Добраніч! І вам того! — Петро присів на стільця, припросивши сісти поряд Лесю. — Чого б ти хотіла, світе мій ясний, від мене у цю ніч? — спитав стишено.

— Всього, що хочеться тобі! Хочу бути близько до тебе, чути все твоє тіло, хочу твоїх пестощів і ласки, то може ляжемо в ліжко, бо нерано, — почала роздягатися Леся.

— Як скажеш, люба! — наслідував її Петро.

— Ти чимось зажурений чи я помиляюся?

— Журюся розлукою з тобою, непевністю, чи вступлю до університету, незнанням, як улаштуюсь на новому місці роботи у новій ролі, — при меншій зарплатні і платному харчуванні...

— Я матері сказала, що чула буцім, що ти будеш інспектором курорту В Соснівці, — посунулася Леся, даючи місце Петрові на вузькому ліжку.

— А вона що?

— Розплітай мої коси, любий, і купайся в них! — підставила голову, звівшись на лікті, Леся. — А вона каже, що такого не може бути, бо на таких місцях лише ті, хто має великий блат чи впливових родичів... Неймовірно мені приємно, як ти купаєш пальці у моєму волоссі, голочки по мені ходять! Може, й тобі так? — засунула пальці в Петрову чуприну. — Ти в мене і виглядаєш, як поет, і є ним, над усіх поетів! — потяглася за слоїком парфумів, що стояв на тумбочці, і почала бризкати на голову.

— Для чого, Лесю?! Я до розкошів байдужий, — потяг Петро дівчину на себе, вкриваючись розливом її кіс.

— Може, я ще трохи роздягнуся?

— Зроби ласку, люба! — шептав, сильною рукою притисши до себе майже голе Лесине тіло.

— Так і не сказав мені, чого сумуєш...

— Згадав матір, що мала подібні коси, лише коротші й чорні.

— Он чому ти в ті коси ув'язався! Тобі приємно? — шепнула.

— Дуже приємно, русалко моя!

— Коли б була русалкою, то залоскотала б тебе, зачаклувала б і заворожила навіки!

— Ти й так то вже зробила, як Дівечора, чи Жива, чи Мокіш.

— А то ще хто такі?

— Перша — богиня лісу й звірів, що миє коси у свічадах озер по пущах і відає там мавками. Друга запалює життя у всіх єствах і плаче живицею із сосни. А третя зачинає все і всіх на Землі, благословляє людей на добро.

— Нема кінця твоїм знанням, любий! Чи видумав?

— Дідівське й прадідівське все.

— Хочеш, я тобі поспіваю? Ми з татом і мамою співаємо у бабусі, як їй заманеться. Яку пісню тобі заспівати?

— Яку хочеш, мені всі будуть милими.

— «Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі...», — почала Леся тихо, а голос мала хороший і виспіваний. — Цю найбільше люблять усі троє.

— А чи багато ти пісень знаєш?

— З татом і мамою співали для бабусі всі.

— А всі — це скільки?

— Та може, й сто буде.

— А їх же в нас більше п'яти тисяч!

— Більше п'яти тисяч!? — здивувалася дівчина. — А ти ж скільки знаєш?

— Та може за п'ятсот.

— А де ж ти їх стільки вивчив?

— Казав же, в хаті-читальні жив, яка була фактично клубом, там хлопці з дівчатами так співали, що й досі в моїй голові ті мелодії звучать.

— Чого тільки нема у твоїй голові! — взялася Леся виціловувати його голову, заспівавши «Ніч яка місячна...»

— Нема й десятинки того, що в деяких інших!.. Як ми з тобою будемо зустрічатися? — запитав, як скінчила співати.

— Давно чекаю від тебе цього питання!.. У нас удома це неможливо. Я частіше житиму в бабусі, а відтак, може, коли піду від неї не додому, а до тебе, як буду певна, що вони того не знатимуть. Тата іноді посилають у відрядження, тоді мама сидять удома, як квочка на яйцях. Отож, пішовши від бабусі ніби додому, я можу побути з тобою і вернутися до неї ж ніби з дому, — давно вже все вирішила Леся.

— А в бабусі ми не можемо зустрічатися? При ній чи без неї?

— Батьки знатимуть негайно, любий, і все похідне! Але, якби ти написав мені в листі, коли будеш, то може я змогла б ніби піти до Віри-вчительки переночувати, — вона жила у бабусі, бабуся її боготворить, — а перебути ніч із тобою.

— Мудра ти й вірна мені, світанкова моя! Не печися розлукою! Може, у нас буде ще море кохань! — говорив Петро, жагуче цілуючи дівчину. — Розклад у мене такий: завтра, чи то пак вже сьогодні, відіслати документи в університет, отримати в колонії оплачувану відпустку на здачу вступних іспитів, поїхати і належно скласти їх, повернутися зарахованим на навчання з програмами й завданнями, після відпустки, відпочивши й оговтавшись від навчання, розрахуватися в колонії і піти на працю в курортоуправління...

— І курортоуправління чекатиме на тебе так довго?

— Про те я вже попередньо домовився, Лесю моя!

— У все це дійсно тяжко повірити!.. Але надворі вже день, Петрусю! Мені додому пора! — взялася вона обціловувати коханого. — Йди митися, але довго не хлюпочись там, бо мені ще ж із косами возитися, — звелася дівчина над Петром.

Забравши свій одяг, Янчук тихо пішов в умивальню, а Леся, сівши на ліжку, думала про те, що й сьогодні Петро, а не вона, був рятівником її незайманості, що кохання до нього спопеляє її всю звабою й палкістю. «Оце вам „вуличник“, оце „жебрак“, оце „пройдисвіт“! — подумки докоряла вона батькам. — Вам обом до нього, як до неба! Ви й при мені впиваєтесь сороміцтвом!» — Леся згадувала мимоволі чуте між батьками, як їй доводилось ночувати вдома.

Вернувся Петро, свіжий, ніби й не було нічного неспання.

— Ти — мій бог! Ти — моє блаженство!.. Я тобі не зізналася: мене оглядав Бондар, батькам переказав, що вони божевільні!

— Чому раніше не сказала?

— Даруй, життя моє! Гадала, що ти схочеш переконатися в тому сам!

— Осуджуєш, що не схотів? — дивився він у плеса Лесиних очей, мов у казку.

— Дякую богам, що допомогли тобі повірити і встерегти мене від себе, а не від тебе!

— Ти — мавка! Стань, хай надивлюся на тебе! Ти — неперевершена досконалість! — обходив Янчук навколо дівчини. — Твоя краса — недосяжна для мене, адже я жебрак!.. Тепер іди митися, бо задушу в обіймах!..

Попрощавшись, Петро, як у сні, рушив додому.

— Добра тобі й гараздів! Я напишу! — звіддалік гукнув до Лесі, що стояла у вікні іконою.

Починався райський ранок. На вуличному стовпі тужно навзрид плакала горлиця.

Поряд із любов'ю Секція 5

Розлука, хоч і була болючою для обох, мала й позитивні моменти: Леся могла оговтатися й визначитися з поведінкою, а Петро отримав вільного часу стільки, скільки не пам'ятав у своєму свідомому житті після мандрів. Заздалегідь здогадуючись, що у бабусі її неодмінно навідає харківський студент Панас, якому минулого літа на канікулах вона подавала надії при зустрічах і який тоді полонив бабусю співом, Леся вирішила категорично дати йому зрозуміти, що тепер до нього вона зовсім байдужа. Відіславши документи в університет, Янчук і вдень, і вночі, якщо не спав, полегшував своє становище читанням, наповнюючи себе знаннями.

Борис Педь і Василь Григораш на його прохання дістали екзаменаційні картки для вступу на філологію педінституту, і Петро з усією можливою відповідальністю засів за відповіді на них — так досконало він не готувався до іспитів ні у школі, ні в технікумі. Читав літературу, що згадувалася в картках, і переписував відповіді у загальний зошит, який став йому вадемекумом, бо не розлучався з ним ні вдома, ні на роботі. Звичайно, Янчук розумів, що в університеті екзаменаційні питання будуть інші, але що переважна їх більшість буде подібна до інститутських, майже не сумнівався.

За два тижні Петро відправив Лесі в село «до запитання» листа, в якому описав, чим живе і над чим працює, порадивши їй відпочивати, бо «гріх таким благом не скористатися». В конверті він послав їй запрошення на вечір, яке вона забула в гуртожитку, а сторож-комендант віддав йому при нагоді. На звороті, легковажачи, він накидав віршика:

Отримав листа від Лесі, який, очевидно, розминувся з його до неї посланням. Її лист був повний почуттів і нарікань на батьків: «Для повного припинення можливих наших зустрічей, нажахані якимось анонімним листом, вони відпровадили мене вже третього дня до бабусі в село, де я умираю на пні!» Лист закінчувався так: «Завіряю тобі мою любов сльозами, як печатками, буду чекати на тебе, як на Бога! До зустрічі, любий мій! Я виросла коло тебе і не забуду того до смерті, що б із нами не трапилось!»

Тяглися Петрові дні і ночі за роботою та навчанням. Крім підготовки з допомогою отих карток, хотілося ще щось прочитати додатково, тож ішов із Борисом чи Василем у бібліотеку інституту і просиджував там над підручниками у читалці. Мав обов'язок запасти дров для бабусі на зиму, порізати й порубати їх. Бурхливо росла сестра Лідуня, а прагнув, щоб і виглядала пристойно, і виховувалася належно. Тож не мав часу Янчук, щоб як слід виспатися, але тим самим полегшувалася його розлука з коханою, якій було куди важче, бо не була завантажена нічим, крім, як писала, «сапання, підпушування та поливу грядки».

Найтяжчими для Петра були вечори субот і неділь, адже з Пролетарського парку гриміла музика — кликала й манила, нагадуючи про Лесю, аж не знаходив собі місця, тож читав Епікура із Самоси. «І чому він кличе втікати від виховання?» — дивувався Петро написаному, мимоволі згадуючи Власа Гулака, що подарував йому книгу, із якою й заснув. Приснився йому тоді дивний сон. У хату-читальню завітали ніби Каменєв із Зінов'євим і П'ятаков із Бухаріним — при портупеях і в гострих шапках — на чолі інших і з порога споглядали ніби портрет Скрипника на стіні. А потім всі прийшлі стали ніби пацюками, що на задніх лапках вишикувались у ряди по чотири і пішли собі путівцем через плавні, драглі, болота, поки й не щезли з Петрових очей, а він опинився ніби на чигиринській каланчі, дзвонячи міщанам години. З вікна бачив ніби хмарки в небі, чув ніби крики чайок над Тясмином і зойк пароплава із бужинської пристані. Врешті й сам опинився ніби на тій пристані, а на палубі пароплава Леся відпливала в даль... З тим і проснувся з болем у серці.

Так же ранками зустрічали Янчука жасмин і троянди в росі, щоночі змовницьки шепотіли до нього явори, а вечорами п'янко пахла матіола за хатою при лавочці під яворами. Вечоровий сонно-журливий чи поривно-рвійний шемріт насторожував слух Петра якоюсь приреченістю, сумотою вічного за прохідним і скороминучим, змушуючи його шукати в собі сокровенний сенс, ще чітко не окреслений, але вже свій: схильність до аналізу й підсумків, до часом аж хворобливого римування слів, до порівняння понять і образів, до засвоєння духовного й абстрактного. Ловив себе при тому на відчутті провини перед Гулаком, Чигирином, Осьмачком, Жуком, Савою Панасовичем, Хорунжою, Тараном, Жабком та тими мільйонами, що вимерли в голодоморі, лишивши його в живих, як свідка, а він забув про них у коханні. Мільйони полягли, а він живий!..

Тим часом вихованці-десятигрупники колонії, що з допомогою Янчука — клопоту мав із ними досить! — таки подали документи хто у виші, а хто на роботу, майже зріднилися з ним, бо радились із ним чи виясняли якісь свої питання і у нього вдома. На відміну від інших учителів, вихователів чи адміністраторів колонії він був для них «своїм» і їм до душі, а ще, коли почули, що працюватиме лише до осені.

За вказівкою міськвно у колонії розбирали з дітьми «Педагогічну поему» і «Прапори на баштах». Янчук, звичайно, не сказав своєї думки про ці твори Макаренка, але по очах дітей бачив, що вони, а найпаче старші, розуміли по-своєму зображуване, маючи чималий особистий життєвий досвід. Була в творах казарма, стадне «шикуйсь!», та не було рідних душ, відчуття приналежності до роду. Була бездуховність і безпам'ятність — заміна природного штучним, сурогатом і ерзацом.

Започалися походи вихованців «на лоно природи», тож майже щодня Петро бував із ними чи на пляжі, чи в лісі, чи то в полі. Для нього, як і для дітей, природа була перепочинком у щоденній сірятині буднів. Над плесами вод його кудись кликали чайки і чарували співом деркачі з островів, манячи в райську самотину. Ліс заливали трелями соловейки, а луни розносили їх у безвісті пущ, аж душа його в грудях завмирала. У гущавинах польових збіж сперечалися перепілки і з високості небес срібним журкотом слали величальний гімн земній красі заливні жайвори. Янчук жадно всотував усе побачене й почуте в буйно-зеленому оточенні над правічною тясьмою Дніпра. Із отих походів він, як правило, приносив не лише повно яскравих вражень, а й етюди, нариси та вірші, але друкував їх у газеті тепер значно рідше, бо по арешті Сави Панасовича можливості Раїси Ісаківни Крупник, тимчасово виконуючої обов'язки редактора, були дуже обмежені.

— Лиши, голубе, усе, що приніс, я подивлюся, але чи надрукую, напевно сказати не можу. Мусимо друкувати оди про успіхи п'ятирічки і наші найгуманніші закони, ідилії й пасторалі з казарменно-колгоспного життя селян, а ще тих, за кого подзвонять чи натякнуть при зустрічі, — стишила голос Раїса Ісаківна, ніби її міг почути хтось сторонній, метнувши поглядом на портрет Сталіна на стіні, де при її попередникові красувався портрет Скрипника. — Колгоспи стали непосильним тягарем на плечах рабів-селян, заводи й фабрики — осередками творення браку виробництва, а все це разом — недоліками, які ми героїчно долаємо й усуваємо, — примовкла вона. Тепер для сталінського гарту лірика протипоказана, треба передруковувати опуси наркомюста Михайлика, де лише партійні істини з готовими наборами люто-хижих тавр, ярликів і клейм. — майже прошепотіла. — Може, тобі в «Піонерію» знову податися? Тебе ж там милували.

— Там тепер теж саме... Бувайте здорові! — засмучено закінчив Янчук свій візит.

— Будь і ти! Я намагатимусь хоч щось зробити! Бодай відредагую та передрукую, коли на більше не спроможуся. Псевда ти поставив, бачу, молодчина!

— Заздалегідь вам вдячний!

Ішов із редакції засмученим, бо ті друки, крім задоволення від реалізованого натхнення, давали йому й грошову дещицю, часом чималу. По дорозі йому зустрівся Борис Педь.

— Добре, що ми здибалися! — сказав той, потиснувши Петрові руку. — Приїхав на вакації Стах, то ми вирішили нашою студентською групою піти на пиво, а може й забратися кудись на острів у неділю. Як у тебе з часом?

— О котрій сходитеся?

— Десь о десятій коло причалу.

— А хто конкретно буде?

— Я, Стах, Василь, Кирило, Аркадій, Роман і ти. Гриць, як я чув, поїхав до батьків.

— Я постараюсь, Борисе. А як коло тебе ведеться?

— Усе леге артіс! Чекаємо дядька для всякого ремонту. Маю новий номер «Вокруг света», а ти ж іще попереднього не читав, то зайди та візьми.

— Дякую! Забіжу якось, і в неділю, думаю, вирвуся також, — потис Янчук руку товаришеві, поспішаючи на роботу. — Аве!..

Великоголовий і короткошиїй, материн пестун-плеканець і щасливець у долі Борис Педь, що завдяки товстим скельцям лінз у масивних окулярах бачив, здавалося, світ наскрізь у будь-якому оточенні й обрамленні, одразу полонив Янчука майже енциклопедичними знаннями, але й постійно відштовхував брутальністю, скепсисом, зневагою до батьків, а найпаче до жінок. Борис умів і награно дотримуватись етичних норм пристойності, коли бачив у тому потребу, і при нагоді байдуже ошукувати навіть дорослих та досвідчених. При загальній його жадібності до їжі, він не був скупий та скаредний.

Загадковість і нерозпізнаваність Педя притягували Петра. Янчук же привертав до себе Бориса опорністю нужді й жадібністю до знань, бо в щастя, якому Петро ніби завдячував своїми хистами, Борис не вірив. Між хлопцями одразу виникла взаємодоповнююча дружба, чому сприяло й козацтво обох їхніх батьків, і подібна тепер доля. Борисові «таха» й «мачухенція», як признався, були розстріляні на Кубані, тож «дяху» Потапа він заздалегідь готувався очарувати, щоб той замість «тахи» передплатив йому журнали на наступний рік.

Отож, товариство «холостяків» у неділю таки зустрілося. Янчук спізнився, тож долучився не коло пивної, а вже на острові, за п'ятака добравшись туди човном перевізника, принагідно згадавши, як сам колись так підробляв. Ватага «гавелів», як подумки охрестив товариство Петро, вже роздягненою ковтала озон і приймала на піску ультрафіолетові промені. Пойняті просторікуваннями й суперечками, бавлячись прислів'ями й приказками, товариші його помітили, аж коли наблизився.

— Одяг найкращий новий, а вино — старе, — казав перший у колі.

— Як сироті женитися, то й ніч мала, — додавав по черзі другий.

— Ворони на всім світі чорні.

— Думка п'є воду, а відвага — мед.

— Ти таки вирвався? — забачив Янчука Борис. — Лягай і приєднуйся до гри... Не говори з карликом про пігмея, — вставив по черзі, вкушкуючись у пісок.

— Біда, коли пироги пече швець.

— Шануй джерело, з якого п'єш воду.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш.

— Немає злого, щоб на добре не вийшло.

— Гнат і Хома — не кума.

— Або пан, або пропав.

— Налякана ворона і куща боїться.

— Паскудника ліками не вилікуєш.

— И-и-и... — заїкнувся першим Роман Дорошенко.

— Великий вітер і дерево велике любить, — повів гру далі його сусіда.

— Спіши, не поспішаючи.

— Е-е-е... — спасував ще один.

— Красти вільно, та б'ють сильно.

— А-а-а... — не згадав наступний, відсіявшись.

— Моя хата скраю, нічого не знаю.

— Здаюся, друзі, — запросився черговий, і гра продовжилася між Стахом і Петром.

Рудий Стах Малко не уступав Янчукові, хоч обидва все повільніше знаходили в пам'яті чергові прислів'я. Коли ж Петро перейшов на латинські, Стах спасував остаточно.

— Товариство! Нас чекає прохолода води й перегони, — гукнув Аркадій П'юро, пружно звівшись нарівні. — Побігли! — і рушив першим.

Стах обігнав усіх — шубовснув у воду першим, у плаванні він також був найвправнішим, бо ж таки, на відміну від інших, займався спортом!.. Опісля вляглися на пісок, що вже досить нагрівся, і Аркадій почав незлобиво кпити з Петра.

— Прочитав якось твій «Етюд». Хвала і честь твоєму натхненню, що гніздиться на гребені твоїх протиріч: поезії і природи!.. А «Циганка» твоя — таки романс! Коли б Ерос допоміг, а Фатум дав змогу побути з такою наодинці в теперішню пречарівну ніч при місяцеві-чаклунові отут коло хвиль швидкотічного Дніпра, я б не відмовився покласти бодай на один зуб кусник її нектарного плоду. Умієш ти, брате, вибирати серед прекрасного, — не знати, щиро чи жартома, хвалив Аркадій Петра. — Доля ходить за нами всюдисущо. До одних, як ось ти, вона прихильна й ласкава, а до інших — мов мачуха або дівка-віковуха.

— А мені сподобалася твоя «Діброва», Петросе, а найпаче спочатку, де ти робиш вступ від небесних сфер, сідлаючи Пегаса. Ще не досконалість, але її початки — безсумнівно!

— Не дарма ж він перейшов стільки перешкод і здолав безліч нужд, як ніхто з нас тут, — додав поважно Аркадій. — Випробування найкраще вчать людину бачити і відчувати навколишнє.

— Ще треба мати хист, щоб бачити й чути, — докинув Василь Григораш. — Яким би ти назвав наш ранок, Петросе?

— Експромтом? Хіба погідно-рахманним, божественно-світлим, казково-романтичним... А взагалі-то я не Аркадій. Мені треба думати, шукати і примірятися, бо у мене так речення не снуються, як у нього.

— Чув, що ти подав документи в ДДУ? — поцікавився Стах.

— Так, про всяк випадок.

— А чому не в Київський?

— Подумав, що там менші вимоги, я ж школу закінчив на задовільно, в основному.

— Хлоп іде босоніж, Стасю, на стернисту ниву філології, бо хоче побути з галасливими абітурісами на бурсацьких східцях до світла божого, як будівничий нашого неперевершеного суспільства братства й інтернаціоналізму, — кпив далі Аркадій.

— Ми таки і є неперевершене суспільство! — згладив двоякий зміст сказаного Малко. — Істина у нас — партія на чолі з вождем.

— Не все вголос скажеш, друзі, — підкинув і собі Борис. — Мамела моя дивиться на Петра, як на ікону, бо він знає, «по чому хліб і сіль по чім».

— Для тети Паші Петро — унікум, це і я від неї чув, — додав Стах, нагрібаючи під груди піску.

— А Ліни, Петросе, ти не бачив більше?

— Виїхала вона, а що?

— Пригадую, як водила тебе під руку, притискаючись.

— Звідки знаєш?

— Бачив на власні очі, друже! Вона ж мені відкоша дала! У хаті в них бував не раз. Хороша родина була.

— Хороша, та не для мене!..

— Коли б то ми могли, — зітхнув хлопець, — керувати, що для нас, а що ні. Часом якраз оте, що не для нас, і приворожує, — змовк Аркадій.

— Жити, скажу я вам, нелегко, — почав своє Григораш. — Одяг, взуття, всілякі дрібниці найнеобхідніші купити треба, ще й пан шлунок постійно вимагає свого, тож і посудіть самі. Як не крути та не верти, а після шістнадцятого числа грошей немає і на двісті грамів хліба та сто тюльки...

— Це коли не враховувати квартирних і всіляких культосвітніх витрат, — додав Стах.

— Петрос із театром має блат, то користуйся його контрамарками, як от я. В нього там адміністратор — сват, а директор — брат. Скажи, Петросе!

— Василь знає! Хочеш, Василю, сходимо якось?

— Гаразд, я тобі заздалегідь скажу, коли.

— Шкода, що ми тепер не збираємося послухати вірші один одного, як раніше, — поміняв тему Кирило.

— Після заборони це дуже ризикована справа, — обізвався П'юро. — Я з десять пояснень писав. Пізніше допитувався за Саву Панасовича, за Чигирина й Осьмачка, — пояснив Аркадій. — І про матір нічого не можу узнати, — зітхнув і змовк.

продекламував Кирило десь почуте, порушивши сонливу мовчанку компанії. — Пропоную освіжитися, бо поснемо тут!

— Освіжімося всі! — закликав, ідучи до води і щось потиху обговорюючи зі Стахом, Аркадій.

Скупавшись, обидва присіли біля води і тривалий час спілкувались, аж Петро задрімав на піску.

— Я, товариство, уже весь згорів, то пропоную рятуватися, — врешті погукав до всіх Аркадій і почав одягатися.

— Згода! — повторили всі решта.

Як перевезлися натойбіч, Аркадій і Петро не схотіли випити пива і помалу пішли удвох додому.

— Мені підозрілий Роман, Петре, — заговорив першим Аркадій. — Жодного слова не почули від нього!

— Думаю, що ми — не його компанія. Розподіл у міськком комсомолу, мабуть, стримує його. Він із дивнуватої, але порядної родини, а його батько — якийсь нащадок гетьмана Дорошенка.

— Маю сумнів, друже, бо якби то була правда, то його й імені вже не було б на землі!.. Йдімо завулками, щоби хлопці нас не нагнали, бо хочу відвести з тобою душу.

— Ти дійсно про матір нічого так і не знаєш? — спитав Янчук співчутливо.

— Знаю напевно! Її розстріляли ще восени і десь тут схоронили, а де власне, не можу взнати. Їх аж двісті вісімнадцять постріляли за ніч без суду й слідства — «якщо ворог не здається, його знищують!» Тепер, брате, «поетом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов'язаний!» Вірним вождеві, хоч умри, а будь! Душогубство свавільне скрізь, істина лише партійна! Людей нищать заради спокою, який досягається лише їх жертвами! Влада тільки для влади! Імперія з казарменно-колгоспним соціалізмом і табірно-тюремним комунізмом на єдино правильному шляху розвитку і з програмою — вершиною істини! Спонука і славослів'я в догмах, що в дійсності мають протилежні значення, — примовк Аркадій.

— Слухаю іноді радіо на німецькій мові. Затівається якась гра Гітлера й Сталіна, хоч у це й важко повірити. Гітлерівський націонал-соціалізм — не першоджерело, а таке ж відгалуження комунізму, як і наш. Гітлер, видно, хоче захопити Ельзас і Рудні Гори, ніби як споконвічно німецькі, скаржився у промові, що вони несправедливо анексовані відповідно Францією й Чехією. Думаю, що нас чекають новини незвичайні.

— А мені можна з тобою якось послухати?

— У моєї тітки це неможливо! Вона співпрацює з НКВС. А я живий лише тому, що засудив матір.

— Засудив матір?! — Янчук аж спинився від несподіванки.

— Це вона мені порадила при побаченні, яке нам влаштувала тітка. Таке життя, брате, нічого не поробиш! Тітка не могла помогти матері, мати не хотіла ще й моєї жертви... Як я щось дізнаюся, то напишу тобі записку дівчачим почерком із запрошенням на пляж. Адресу тепер знаю, — хлопці саме спинилися проти бабусиної хати.

— Може, зайдеш?

— Нащо ризикувати?! Бувай здоровий! До зустрічі! — швидко пішов П'юро.

Петро зайшов у двір, як прибитий, в голові паморочилося від намагання усвідомити вчинок товариша і долю його матері. Сів у альтанці і скурив підряд кілька папірос, одну за другою... З парку на горі вже доносилася музика, щипала душу та млоїла серце розлука з Лесею...

Нарешті взявся до діла: виніс і вніс бабусиного горшка, приніс їй свіжої води, помив посуд. Господиня човгала по хаті і невдоволено сопіла, бо довго був відсутній, проте на Петрові питання сяк-так відповідала, адже пояснив, що працював і знову піде в колонію ввечері, а його робота була для неї святою.

Дочекавшись Лідуні, пішов на чергування зажурений і в роздумах, що заважало зосередитись і повторювати екзаменаційні картки, лише на половину з яких він знав відповіді напам'ять. А на роботі його чекав директор Павло Оксентійович Квак, і здивувавши, і злякавши.

— Приніс тобі трохи книжок, як буду живий, ще й завтра повторю, — завів він Янчука в кабінет. — У мене знову трус був, щось шукали і весь час допитували про Ореста Модестовича. Думаю, це ще не кінець... Візьми ось цю пачку, тепер вона твоя, тут чимало матеріалу про козацтво, читай, бо звідки ж дізнаєшся, яке воно було і чи було взагалі?! — присів до столу. — Нерозумний ми народ! Вірили наївно в добро, в милосердя та братство людей! А яке братство барана з вовком!?. Витерпи все і не вмри! Бог терпів і нам велів!

— Дякую вам, Павле Оксентійовичу! Та може б я вам щось заплатив за ці книжки?

— Вважай, що отримав від батька, — пішов той на вихід. — Ти зі мною знайомий, як із директором, і тільки! Бувай здоровий!

— Ходіть і ви здорові! — гукнув Петро, кладучи пакунок на стіл.

І на чергуванні того дня, і вдома все ще перебував під враженням розмови з Аркадієм. Це ж треба було для свого вижиття засудити рідну матір та ще й за її порадою і за наполяганням її сестри! Наляканість Аркадія не йшла Янчукові з голови і другого дня, коли директор подарував йому ще одного пакунка.

— Віддаю тобі книги, які були в мене сховані, тож або сховай, або спали! Йдеться в них про примат нації — і в Миколи Міхновського, і у Дмитра Донцова. Де ти про це дізнаєшся тепер, коли ми стали імперськими рабами через свою наївну віру Ленінові і його послідовникові Сталіну? — примовк Павло Оксентійович. — Назагал, прочитай уважно і передай комусь надійному, обов'язково знайди та познайомся з працею Івана Франка «Соціалізм у Росії»... Попереджали нас наші просвітителі, але ми глухі й сліпі... Тож не наслідуйте нас у цьому питанні, при теперішньому сискові не зможете вижити інакше, як із подвійним дном на душах, — говорив він пошептом, хоч у кабінеті вони були лише удвох. — Я на лікарняному, то піду вже додому, — втікав він від Петра поспіхом, закриваючи кабінет. — Близяться якісь події, пов'язані з Німеччиною, зговориться Сталін із Гітлером, — докинув, відходячи.

Янчук ніс додому другий пакунок, як скарб і як бомбу, що може вибухнути, ще не розуміючи, чим саме він такий небезпечний і чому його треба ховати від органів, бо вилучать і знищать, як оті пореволюційні чи й зовсім недавні.

Нерозгаданість санітарного лікаря Квака, його працьовитість і тяга до знань чарували Петра, служили прикладом для наслідування, стимулювали роботу над собою. Останні слова дарувальника перекликалися із почутим від Аркадія. «Треба ж отак уміти — вдавати із себе пустотливого й легковажного навіть після страти матері!» — плелося в Янчуковій голові. Згадав, як познайомився з Аркадієм у будинку саносвіти після семінару літстудії, почувши від нього своєрідне одкровення: «Аз єсьм раб божий, живу із праці, яка дає мені часом не лише хліб насущний на днесь і на прісно, а й дещо книжне й божественне. І хоч той хліб не такий білий, як подають декому неньки-квочки, я споживаю його із заздрісним смаком, не скаржачись.» Петро тоді сприйняв таке плетиво слів, як непересічність і хист, а пізніше не раз мав нагоду переконатися, що про себе той завжди розповідав у пустотливім, награнім і веселім ключі: «Я — нащадок по матері останньої з білокосих амазонок, загнаної в чагарі чорним половчанином, — як бачите, світлоокий і циганкуватий, — народжений в імперіалістичну бурю, скупаний у революційній купелі, словом, — ні се, ні те!», як і про свої почуття, наприклад, до Тані Олійник: «Вона, свате мій велебний, полонила мене ніжними поглядами сяйливих очей-сонць, прив'язала чарівними шнурками брів над муратинням лиця, зачаклувала голосом сирени під струни невмирущої бандури, яко бевзя якого!»

За всіма тими вивертними словосполученнями Петро досі не міг уторопати, який же Аркадій насправді, хоча його убивча іронія завжди була Янчукові близькою. Тепер, після прощального побажання Квака, Петро мимоволі усвідомив, що в Аркадієві втілена саме ота дволикість, дворушність, дводновість, про яку згадував Павло Оксентійович. У розмовах на людях, бовкнувши щось політично-небезпечне, Аркадій тут же декламував Тичину: «Партія веде!» і цитував останні лозунги про «сяйво майбутнього під мудрим стернуванням вірного ленінця, вождя й учителя, друга й товариша». Говорив при тому так поважно, що його слова сприймалися всерйоз і з захопленням. Якогось разу він прорік Янчукові: «Ти, Петросе, бачу, теж освоюєш теперішню зачинальну „Прийдіте і поклонітеся!“. Це вельми похвально в наші дні. Ти молодець, підеш далеко, коли НКВС не затримає тебе на півпуті, як мільйони представників нашого народу нещасного.» Сказане ніби в жарт, а сприйнялося Петром, як якась його вина й вада, і досі не забулося.

Вернувшись увечері додому із другим пакунком книжок, Янчук застав у дворі Бойка.

— Щось сталося, Грицю? — спитав, потиснувши руку товаришеві Петро, і поклав на лавку свою ношу.

— Та нічого такого, але дещо, брате, є. Був у нас трус! Тата допитували про шкідництва на його коліях, арештували трьох учителів з України, яких він прилаштував на роботу в себе та у Вороніжі. Мати каже: «Хай на тому все й окошиться!», а тато боїться, бачу, не на жарт. А так все терпиме, друже. Зіна моя знову мене не пригостила дарами Гіменея, а Ерос у мені буяє, то махнув у незабутні Черкаси, подалі від одного гріха, ближче до іншого. Завтра приїде Оленка, гейби для облаштування місця в гуртожитку, то побавимось якусь добу, та й знову до Зіни поїду.

— Аж отак тебе стать мучить?

— Не мучить, а мозолить. Мудрі латиняни не дарма говорили: «Лови день!», то я, шануючи їх, не хочу забувати того їх вислову.

— А чи не однобоко ти йому слідуєш, брате?

— Трохи однобоко, але хто з нас, смертних, без вад, друже? І Оленка того ж хоче, — примовк. — А у тебе що тут нового?

— Найцінніше — екзаменаційні квитки, які мені хлопці в інституті дістали.

— Екзаменаційні квитки? Хіба вони нам підходять?

— Думаю, підходять, в основному, тим паче на літфаку.

— А як їх і мені мати?

— Переписавши і їх, і відповіді, які я вже всі підготував.

— Дякую, брате!.. Я поселився в кімнаті Оленки. З комендантом ми порозумілися звечора за півлітрою. Він мені признався, що ти йому приносив «чекушку» — мабуть, зустрічаєшся з Лесею в гуртожитку, чи не так?

— Хотів би того, коли по-щирості, але в нас складніші обставини, не знаю, як воно буде... А провалитися ми з тобою не маємо права, адже потратили цілих два роки на вечірку, мусимо скористатися нагодою.

— Само-собою!.. Їхав сюди і думав спитати тебе відверто, даруй, бо Оленка говорить, а я не вірю.

— Питай, чому ж...

— Ти таки справді щадиш Лесину незайманість їй наперекір?

— Так, — зітхнув Петро глибоко, — бо люблю і багну мати її за дружину в прийдешньому чистою й недоторканною. А без того не буду певний ніколи.

— Неземна ж краса! Таку схоплять із руками й ногами, як ти лиш замешкаєшся у нужді та заклопоті, брате!

— Кохання все здолає, брате! — зажурено відказав Петро.

— Хай так, але вона любить тебе, а ти її! Могли б пожити, поки не вирішите списатися офіційно, як подружжя. Мені було б зрозуміло, коли б ти мав когось на стороні. Чи може маєш?

— Не маю, брате, та й життя собі не уявляю без Лесі й університету, — змовк Петро. — Маю насолоду і від нашої витримки.

— Я, брате, не проти того, щоб ти любив і беріг цноту Лесі, але із цнотою вона не прив'язана до тебе так, як була б прив'язана без неї! Повір мені, я в цьому дещо шурупаю більше за тебе! Я проти того, щоб ти, здоровий і сильний, не брав від життя тобі належного, ощаджуючи Лесю може й для когось іншого, даруй за прикру правду! — прочулено сказав Бойко. — Оленка з нею листується і тримає руку на пульсі, тепер от запропонувала їй якось вирватися сюди до тебе, то подумай над сказаним мною і не осуди!

— Подумаю, — нестерпно схотів раптом Петро побути з коханою.

Далі говорили про різне, ділилися враженнями, обмінювалися чутками, обговорювали зустріч уже на екзаменах. Врешті Петро віддав Грицеві картки, щоб той переписав їх до приїзду Оленки завтра ввечері, і Бойко пішов утішений, а Янчук поніс свій пакунок до хати, щоб одразу взятись до читання. Спершу Міхновський, а потім і Донцов відкрили йому факт їх зв'язків із Леніним, намагання останнього їх завербувати, настановити на вселенскість пролетаріату.. Заснув Петро аж над ранок, залишивши собі чотири години для сну.

Прокинувся ще з більшою тугою за Лесею. Сказане Грицем засіло в душу, то поборюючи його власні аргументи, то пасуючи перед ними. Врешті таки вирішив для себе: «Коли що, знайду собі врешті якусь Фесю, а Лесю все-таки збережу, треба ж і батьків її привернути!»

Помившись, звично пішов перевірити поштову скриньку і — аж серце йокнуло! — побачив за склом листа. Був він від Лесі. Як і попередній, заплямлений сльозами, написаний її поганим почерком, що Петро вважав її єдиним ґанджем. Дівчина волала про кохання, від якого не мала чим розрядитися в глушині села, жалілася на часті навідування батьків і на рішення «конклаву» не посилати її більше до гуртожитку, бо й із дому можна ходити всього за сорок п'ять хвилин, як перевірив батько. Сумним був лист, але кінчався радісною допискою: «Були мати, розказали, що батько в понеділок рано їдуть на три дні до Харкова за шкірами для ательє. Отож, бабусі скажу, ніби піду додому, щоб мати не були одні, а насправді прийду до тебе і ми переночуємо в гуртожитку, якщо погодиш із комендантом. Не вийде в понеділок, буде у вівторок, але вже не в середу. Отож, до зустрічі, мій прекрасний світе! Моє сонце! Моє життя! Повторюю твою постійну приповідку: „Любов здолає все!“ Твоя!»

Як не пінилося в Петровій душі кохання, збігаючи в кипінні, та повідомлення про заборону на проживання Лесі в гуртожитку неабияк настрахало його. Сховавши листа, Янчук пішов на роботу таки окриленим і обнадіяним скорою зустріччю з Лесею, подумавши, що все якось та улаштується.

Але в колонії він застав траур. «Вночі заарештували директора, обшукували в його кабінеті сейф, шафу та стіл» — шепнули йому з порога. Янчук того дня не працював, сидів мертво, розбитий і пригноблений до розпачу й нестями. Арешт збурив і всю обслугу колонії, і вихованців. Навіть ті, що не любили чи зневажали директора, тепер шкодували за ним, бо «при ньому всім незле жилося». Старші здогадувались, що директор став черговою жертвою НКВС, а цей орган ненавиділи всі без виключення!

Гриць Бойко, увесь висотаний та невиспаний, приніс Янчукові екзаменаційні картки в суботу, похвалившись, що вони з Оленкою «бавились» протягом двох діб, а тепер їде додому, бо сподівається на виклик з університету Петро не сказав йому про листа від Лесі, але до коменданта із півлітрою сходив, вернувшись із твердою домовою: «поживіть хоч і тиждень», причому комендант признався Янчукові, що батько Лесі доручив йому ні за яких обставин не дозволяти їй переступати поріг гуртожитку.

Понеділка Петро чекав напружено і, здавалося, цілу вічність. В суботу й неділю він відчергував у колонії дві зміни. Перший раз із піонервожатою повів вихованців на Дніпро, другий — у поле, бо в лісі в минулі рази старші вихованці надовго зникали попарно, тож новий тимчасово виконуючий обов'язки директора, присланий у колонію міськкомом партії, походи в ліс відмінив.

Понеділок Янчук мав вільний, запланував собі, що вони з Лесею відвідають усі свої знакові місця, а вже вночі, потомлені, підуть у гуртожиток на спільний сон. Його боязнь, що щось може стати Лесі на заваді, на його превелику радість, виявилася безпідставною. Десь о десятій годині ранку закохані зустрілися під бабусиним двором. Леся була загорілою, бо ж «сапала грядку геть роздягненою», як пояснила, і здалася Петрові ще гарнішою, що він одразу ж і відмітив, як лиш привіталися і направилися до грота.

Остінок гори, що припирав затон, прийняв їх чарівним закутком, оспіваним численним птаством і омитим хлюпливим напливом шепітних хвиль. Закохані, поцілувавшись, розляглися та вляглися лоб-в-лоб. Спершу наливали одне одному та пили взаємонастої місячної розлуки чи просто видивлялися в плеса дорогих очей, а потім купалися і сушились, ділячись передуманим перед довгожданою зустріччю.

— Ти, Лесю моя, ніби поправилася, аж підросла і ще більше мені погарнішала, — не втомлювався Петро повторювати свої перші враження.

— Не кажи, любий мій! — відповідала Леся прочулено. — Увесь мій одяг став мені тісним, аж тріщить. Мені прикро від того робиться — апетит маю такий, ніби вернулася з голодного краю! Мати й бабуся тішаться: дбають, пильнують, упадають, мацуються біля мене, силуючи до їди, підкладаючи мені всілякі смакоти. А я шкодую тебе та журюся, що не можу тим усім із тобою поділитися: і їжею, й піклуванням, чого ти не мав ніколи й ні від кого.

— Я тепер до їди байдужий, та й без упадань навик жити... Дякую, що думаєш про мене!

— Думаю і про твою нову роботу. Татів друг і приятель, що працює в сільській лікарні і опікується бабусею, коли мати розпитували його про Соснівський курорт і роботу санінспекції там, безсумнівно маючи на увазі тебе, відповів, що помічником тамтешнього інспектора може бути лише лікар і що там у нього в штаті є аж три лікарки, які спеціалізуються на санітарії, епідеміології та дієтології. Мати не вірить мені, коли кажу, що нарком здоров'я тебе туди розподілив помічником.

— То мати знову говорила про мене? — здивувався Петро.

— Вони говорили із Григором Миновичем безособово, загально, але я зрозуміла, що ти засів матері в голову після перевірки мене Бондарем та моєї розповіді про поведінку Миколи...

За розмовами й купаннями години пробігли, як миті, сонце врешті звернуло з полудня, а закохані, звичайно, зголодніли.

— Може, Лесю, переберемося поближче до нашого муру щастя і там підполуднуємо? — поцікавився Петро.

— Як скажеш, мій любий! Я сита вже тим, що є коло тебе!

— Я також, але...

— Підемо берегом, не вдягаючись, щоб заодно й загорати, — запропонувала дівчина.

— Як схочеш, моя люба досконалосте!

— Весь час дивуюсь, де ти береш тих слів стільки і таких обворожливих для мене, любий? Я млію від них, тебе навіть не торкаючись, — звелася Леся.

— І я також, — Петро почав знімати з куща свій і Лесин одяг. — Підемо помалу, щастя моє...

Ішли берегом мовчки, як заворожені, він з одягом, а вона зі взуттям... Біля залишків буцегарні одягайся та сходили в прохолодну їдальню пообідати. Їли чимало і з апетитом, бо зголодніли, а вечеряти не сподівалися. Повернулися, щоб купатися і знову цілуватися у тремах збудження, яке ледь у собі гамували...

Вечір до закоханих прикотився непомітно швидко, тож одягайся, попрощалися, як і з гротом раніше, та й пішли до своєї «тихої гавані» під Петрові оповіді про життя в концесії. У бабусі за хатою під дахом з яворів всілися на заповітну лавочку і пестилися, голубилися, ласкалися, бавилися й напувалися любовними милощами до забуття та знетями — під чарівний шепіт яворового листя, пам'ятаючи, що до ночі треба ще застати коменданта, з яким Петро домовився заздалегідь.

Дідуган-комендант дещо змінив плани молодят, запропонувавши їм повечеряти, тож Петро мусів сходити до крамниці за півлітрою горілки і всілякими наїдками, а Леся — зготувати на електроплитці яєшню із грінками. Повечерявши, лягли в ліжко аж за північ, — простирадла, подушки й ковдри були заздалегідь залишені Лесею в коменданта, — накупавшись в обопільній купелі кохання...

По домові комендант збудив молодят рано. Хоч вони й освіжилися холодною водою, але були виснажені нічними пестощами і невиспані, а мали тут же розлучитися, бо Петрові треба було о шостій заступити на зміну в колонії, а Лесі подолати понад десять кілометрів дороги до бабусі в село. При прощанні дівчина плакала навзрид, так у сльозах і розійшлися на бульварі Шевченка, попрямувавши в протилежні боки. Петро майже побіг, щоб не спізнитися, і весь час оглядався, ще три-чотири квартали спостерігаючи Лесину похнюплену постать.

Усю зміну Янчук ходив, як побитий, після роботи випроводжав Одарича в Київ на потязі, водив Ольгу Фурман в інститут, бо обоє мали вже виклики на екзамени як абітурієнти. Вдома, як повернувся під вечір, бабуся Параня зажадала, після якогось дивобачення уві сні, щоб він домовився з машталіром і повіз її по місту «на святі місця» та на цвинтар Петра й Павла до могили її чоловіка Герасима, що «покоївся під сокорцем, убієнний ЧеКою, поряд зі своїм батьком, замученим також нею».

— Спершу вези нас, Берку, на Кривалівку до Пречистенської церкви, — наказала бабуся візникові, як лиш вмостилася у фаетоні. — Нас із Герасимом вінчали там святі отці в ризах при дяках із рипідами і трикиріями, — здивувала вона Петра. — Голоси мали всевишні! Зачаруєшся!.. Ми з Гераськом і на всеношних співали там, мав він голос від Бога, пречистий і аж дзвонистий, — замовкла, хрестячись. — Трясеш нас, Берку, як дрова, а бачиш же, що я геть немічна, — дорікнула візникові. — Нема у вас, здорових, пошани до нас, старших, — продовжила, хоч машталір і стримував коня.

— Ви ще, бабцю, чимало рясту потопчете на своєму віку, — відповів їй цибатий єврей, оглядаючись із лучка. — Чи ж моя вина, що бруківка нерівна?

— Марно говорити, чоловіче! Кличе мене до себе мій Герасько, найпізніше у наступну весну, то мушу збиратися. Відтоптала я свої рясти, слава Богу!.. Що, пак, я тобі говорила?.. А-а-а, так нас із ним при наших голосах і в Покровську на Казбек кликали, і в Троїцьку, що на горі за гімназією, і в оту Петропавлівську, що при цвинтарі, де Герасій похований. Запрошували не лише в церкви, а й у монастирі бувало. Матінка ігуменя Олімпія, царство їй небесне, і окрему келійку виділяла мені, коли б постриглася. І Герасеві те саме пропонував протоігумен Гнат. Співучі ми обоє були від Бога! А що вже говорити про Миколаївський собор на ринку! Там ми теж співали, як солов'ї оті в едемському саду, — примовкла бабуся надовго, похнюпившись.

— Чоловічий монастир, що за цукроварнею над Дніпром, казав Герасій, також був великим і ліпотним, поки совдепи там коней не поставили, а протоігумена не посадили в допр, поки не навезли у святу обитель холодноярців і не постріляли їх там...

Півдня колесували бруківками міста подорожани, зупиняючись біля поруйнованих уже безверхих церков і цвинтариків коло них із припнутими до решток розбитих камінних хрестів козами. Бабуся Параня сходила під Петрову руку із дрожок, клякала на коліна, довго шептала молитви і, звівшись, веліла машталірові їхати до наступної святині. Врешті опинилися біля оградки Гераська. Бабуся, плачучи, помолилася, поклала поклони в півники, поблагословила осокір, що його посадила в головах, як поховала чоловіка. Петро стояв поряд, вдихав запахи зела, квіття, прілого листу і нафталіну від бабусиного одягу, роздумуючи над людським життям, що з часом вицвітає, як модря на бабусиній вишиванці.

— Отут, як Бог покличе, поховай мене, Петре, — обізвалася врешті. — Яму викопай злівобіч в оградці, щоб і там ми були в парі, як по звичаю, а в ногах калину посади, уже восени, то весною вона прийметься. До цих жовтих півників посади любисток і м'яту, вони виживні. Любисток — як чоловік, а м'ята — як жінка...

Їхали додому швидко, бо Берко мав годувати коня і злостився затримкою. Біля хвіртки бабуся розв'язала хустину-вузлика, витягла десятку і подала машталірові, щось бурмочучи собі під ніс.

— Вистачить з тебе, Берку, возив ти мене не на забави, а у святі місця, де й сам почнеш колись, — сказала візникові, коли той зауважив, що мав би удвічі більше, якби взяв інших клієнтів. — Шалом, Берку! — додала гнівно. — Не тобі заплатила, коневі на овес дала за те, що возив нас!

— Шалом, бабо Параню! — відповів той. — Топчіть же ряст іще довго людям на втіху!

— Буду, коли Бог захоче, — пішла, човгаючи і тримаючись за Петра, бабуся до хвіртки. — Всяк норовить обдерти мене! — пробурчала вже у дворі, відпустивши поводиря.

— З'їздили, як хотіли, бабусю? — зустріла стару Лідуня. — Була вдома, як наказували, лампадка горіла, не гасла, прихідців ніяких не було, підлоги я помила, квіти полила, редиски вам натерла, — повела вона господиню в хату.

— Дякую тобі, дитино! Золота ти в мене! Не така, як оцей лобур, — незлобиво обізвала Петра. — Поклади мене в ліжко, бо ледь жива від змори. А коли спочину, мушу показати вам своє шаття у скрині, приготоване на потреб... Ти, Петре, думай про дрова, бо не ви при мені, а я при вас буду взимку, — вклалася вона в постіль.

Ведучи бабусю до хвіртки, Петро одразу зауважив у поштовій скриньці крізь скло листа, тож поспішив дістати його — в тривозі й радості. На конверті побачив штамп університету, а прочитавши, так збудився, що не знаходив собі місця, — його запрошували на вступні іспити! Читав і перечитував виклик і довідку, в якій нагадувалося, що адміністрація зобов'язана надати абітурієнтові місячну відпустку з оплатою в розмірі середнього заробітку.

Не чекаючи початку зміни, Янчук побіг на чергування в колонію заздалегідь, бо хотів ще застати бухгалтера, який часто затримувався на роботі допізна. І він не помилився, той дійсно сліпав, зігнувшись над паперами і рахівницею. Отримавши від Петра довідку з вузу, він проставив на ній номер і дату виклику і тут таки накидав проект наказу, нарахував оплату за попередній місяць та за майбутню відпустку і виписав Петрові ордер на отримання грошей, бо наступного дня зранку мав бути у міськвно. Відчергувавши зміну, Янчук підписав ордер у тимчасово виконуючого обов'язки директора, який саме прийшов на роботу, отримав свої гроші, поснідав і аж тоді подався додому.

По путі Петро зайшов до Бориса в інститут, щоб попередити про виклик на екзамени, на пошту, щоб написати Лесі короткого листа про свій від'їзд і дати Грицеві Бойку телеграму, як домовлялися, в редакцію газети, де отримав мізерний гонорар за вірші та взяв гранки на них. Раїса Ісаківна Крупник запевнила його, що решта вже набраних його поезій якось буде надрукована, правда, коли, вона певно сказати не може, і порадила йому взяти з собою гранки й вирізки з надрукованого, щоб показати комісії на вступних іспитах.

— Хай щастить тобі й таланить! Хист у тебе є, тож їдь! — побажала на прощання.

Парке тепло літньої ночі на пристані Дніпра зранку було завішене прохолодним туманцем, сонячні відсвіти вже горіли у воді сяйвами, а саме світило ще купалося у маревах далечі, коли Янчук врешті опинився на пароплаві, який, бугайно прогувши, почав натужно чалапати від берега, вибираючись до фарватеру між бекетами, віхами і буями. Вдалині лишались рідні йому гора, Митниця, соковито-барвна лука і яворино-сокориний намет над велетенськими чанами і ємностями з бензином, гасом та нафтою.

Настрій у Петра був то піднесений до форте й фортисимо, то стриманий до піано й піанісимо. Палуба, значно всаджена пасажирами, в більшості, абітурієнтами, що скупчено чи поодиноко зосереджувалися на конспектах, кидалася в очі строкатістю — була різношерстою й різнохарактерною. Але за віком більшість мала бути на рік старшою від Петра, адже він пішов до школи у шість, а не в сім років. Янчук із зацікавленням вслухався в повтори пройденого навчального матеріалу і записував почуте у свій зшиток питань та відповідей, радіючи нагоді.

Сонце врешті викушкалося з далеких марев і випливло на чистий простір небесної бані, загравши на росяних смарагдах прибережних солов'їно-заливних хащ і осяявши кольорами веселки підгірні та прилучні чагарі, повні ніжних мелодій горлиць, вивільг, дроздів, вівчариків і синичок, що перекривалися шкварливими виспівами смеречнюків із дупластих берегів та зойками чайок над водою.

Блакитна дніпрова тасьма й оті заспівані простори заворожували й чарували Янчука. Зоднобіч тягайся суцільні гори, здругобіч розкинулись левади й луки, на яких серед збіжжя й духмяних трав мурашилися косарі, будячи дружніми дзвонами кіс щось у ньому правічно-давнє й ріднокровно-таємне, малюючи в уяві ті часи, коли Дніпро був ще Славутою-Борисфеном і долався від варягів до греків на однодеревках...

Близився вечір, як ще й по путі добрана пароплавом юрба абітурієнтів жваво поселилася в кімнатах гуртожитку. Янчук тішився тим, що зайняв місце в кутку п'ятиліжкової кімнати, що мав запасені з колонії хліб, масло, яйця, помідори й огірки. Дорогою наслухавшись співпутців, він зорієнтувався, що таки володіє відповідними знаннями, подумки дякуючи навчанню одночасно в технікумі й вечірці, — як виявилось, дали вони йому значно більше знань, ніж у багатьох зустрічних, хоч у його свідоцтві й стояли переважно задовільні оцінки.

В коридорах університету панували приглушений гамір і метушня. Ідучи ними, Янчук переглядав у пам'яті нічний сон, у якому він піднявся ніби по високій драбині і вийшов у страсі на дах велетенського будинку, з якого потім не міг спуститися додолу, аж проснувся від жаху. Сон як сон, але тривога від нього засіла в пам'яті, заважаючи Петрові прийняти рішення, з чого саме починати здачу екзаменів. Згадав мимоволі пораду Раїси Ісаківни: «Якщо здаси марксизм, то при твоїх даних будеш зарахованим!», тож взявся шукати аудиторію з написом на дверях «Історія і суспільствознавство». Обійшов поверхи та зорієнтувався, що де, і врешті затримався в потрібному коридорі, збираючись на силі.

Все було тут незвичним, хіба лише лозунги з плакатами впізнаваними. На стіннівці Янчук прочитав досить вправного вірша, авторякого римував «радіо» з «аддіо» — знаним йому «прощай». Далі на очі йому потрапила ілюстрація обеліска з підписом «Могила Карла Маркса в Лондоні». Петро не одразу зрозумів, чому саме звернув на неї увагу, а як усвідомив, став подумки дякувати випадкові, адже досі був абсолютно переконаний, що та могила знаходиться десь у Бонні, Берліні чи Трірі! Мимоволі пригадав учителя з вечірки Віктора Платоновича, який був особливо прискіпливим до засвоєння учнями матеріалу з історії й суспільствознавства, що їх викладав. Отже, він, Янчук, інформацію про місцезнаходження могили проґавив чи пропустив! А що ще пройшло повз його увагу? Усвідомлення факту засіло холодком у грудях і змусило Петра уважно переглянути всю настінну атрибутику поряд із потрібного йому аудиторією, в якій він опинився якось зопалу, сам собі дивуючись, ніби скочив із високого берега в крижану воду, хоча посприяла тому, звичайно, і відсутність черги.

За іспитовим столом сиділо троє екзаменаторів, і головним, мабуть, був той, що відповів на Петрове привітання «добриднем». Його сусіди при тому переглянулися між собою, Петро ж одразу, не вибираючи, упевнено взяв із розкладеної перед комісією купки першу-ліпшу картку, напівсвідомо, відходячи, вчитався в неї, наміряючись іти до столу обдумувати, аж раптом спинився, глянувши на двох попередніх абітурієнтів, і попросив дозволу відповідати без підготовки.

— Без підготовки? — явно здивувався головний, оглянувши абітурієнта. — А попередники не заперечуватимуть? — запитливо глянув на таранкувату дівчину за першим столом і старшого молодика, що сидів далі.

— Я не проти, — чемно підвелася розчервоніла дівчина.

— Я також, — додав, пощипуючи вусики, молодик.

— Не заперечуємо, юначе, спробуйте! — розвів руками головний, поглянувши на сусідів.

— Питання: «Карл Маркс, коротка біографія і родинні особливості», — Янчук почав із другого.

— Який номер картки? — став щось записувати один із членів комісії.

— Тринадцятий! — Янчук зрадів, що екзаменатори не знають порядку питань у картках.

— Відповідайте, Янчук! — головний підглянув його прізвище у писаря.

— Народився Карл Маркс 1818 року в Трірі, там же сімнадцятирічним закінчив гімназію, потім навчався на юридичному факультеті Боннського, а пізніше Берлінського університетів, — Петро умисно відповідав неспішно. — Досконало засвоїв філософію гегельянців, спершу мав революційно-демократичні погляди. Перейшовши на роботу до «Рейнської газети» в Кельн, згодом працював її редактором. Пізніше став основоположником наукового комунізму, геніальним мислителем і вченим, кінцево утвердившись на позиціях матеріалізму, — спинився для годиться. — Співпрацював із численними газетами й журналами, спільно із Фрідріхом Енгельсом написав «Економічно-філософські рукописи», «Святе сімейство», «Тези про Фейєрбаха», «Німецьку ідеологію», в яких погляди діалектичного матеріалізму представлені вже стрункою системою знань про закони перебудови світу. У «Злиденній філософії» засудив теорію Прудона та інших, — зробив паузу — Карл Маркс реорганізував «Союз справедливих» у «Союз комуністів» — першу пролетарську партію і став головою її ЦК, написав «Маніфест», висунувши ідею переростання буржуазно-демократичних революцій у соціалістичні, наголосивши на єдності робітників і селян та на гегемонії пролетаріату Виступав Карл Маркс і на захист «Комуни» у Франції, писав про перехід від капіталізму до комунізму, — приспинився Янчук. — У фундаментальному «Капіталі», другого й третього тому якого він не закінчив, Карл Маркс дав людству безсмертне вчення про боротьбу за волю народів. В «Капіталі» — основній своїй праці, Карл Маркс розкрив економічні закономірності розвитку капіталізму, неминучість його краху і побудови на його руїнах комунізму — світлого майбутнього всіх трудящих, втіленого в життя Володимиром Леніним та вірним його соратником геніальним Сталіним у першій соціалістичній державі, що світить маяком усьому світові для його єднання навколо неї, як прикладу і зразка, — облизав губи Петро. — За національністю Карл Маркс — єврей, дружиною його була німкеня Женні, уроджена фон Вестфален, його активна помічниця протягом усього життя, як і старша їх дочка, також Женні. Помер Карл Маркс у 1883 році через два роки після смерті дружини і через два місяці після смерті дочки, — змовк на мить. — Він листувався з ученими всього світу, в Російській імперії — настановно спілкувався з народниками, зокрема, «Південними бунтарями» і Вірою Засулич, яка пізніше перейшла у «Чорний переділ» і «Визволення праці», закінчивши свою діяльність меншовичкою. Карл Маркс мав зв'язки з Герценом, написав «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», увів поняття «диктатура пролетаріату», критикував «Готську програму», — вже вишкрібав знання абітурієнт. — Продовжував його справу Фрідріх Енгельс, а потім Володимир Ленін, пропагувала його ідеї дочка Лаура, по чоловікові Лафарг, яка, до речі, перекладала його праці на французьку мову... Ленін назвав «Капітал» наріжним каменем економічної теорії, що способами виробництва і додатковою вартістю перетворила соціалістичну утопію на науку, — Петро явно вичерпувався.

— У мене є додаткове питання, — на щастя, один із членів комісії спинив Янчука. — Що сказав Маркс про Україну зокрема?

— Карл Маркс високо оцінював боротьбу українського народу за свою незалежність, а Запорізьку Січ назвав «Козацькою республікою», — тішився Петро, що знає відповідь.

— А що ви знаєте про Кумейківський бій? — докинув своє питання другий.

— Бій під Кумейками відбувся під час повстання Павлюка, а скінчився поразкою козаків і скаранням гетьмана...

— Якщо не заперечуєте, — звернувся до голови перший екзаменатор, — я б задав ще одне додаткове?

— Прошу! Чого ж, — згодився той.

— Скажіть, юначе, а що таке історія? — хотів перелякати він Янчука.

— Історія? Це, мабуть, наукове вивчення подій минулого і сучасного, оповідь про хід розвитку суспільства та його закономірності, — згадав Петро твердження Віктора Платоновича. — Історія як наука існувала і в давні часи, але в переказах та легендах, потім попала в літописи та діаріуші, дійшовши так до наших днів...

— Вважаю, досить запитань! — заявив голова і написав проти прізвища «Янчук» оцінку «дуже добре».

— Ми згодні, — додали обидва екзаменатори.

— Це твій перший екзамен? — запитав голова усміхнено.

— Перший! — Петро не мав сили стримати радість у грудях.

— Так і продовжуй! Хороший учитель тебе вчив, — додав у спину Янчукові, який вклонився і попрощався вже від дверей.

— Ну, як там?.. Скільки у карточці питань?.. А що тобі попало? — посипались на Петра запитання в коридорі.

— Марниця! Три питання! Легкі! — випручався Янчук із юрби.

— Хотів би поговорити з тобою, — підійшов до нього незнайомий, коли він оговтувався біля вікна.

— Слухаю тебе, — розглядав Петро дуже пристойно вдягнутого молодика.

— Чи не згодишся, притишив він голос, — здати і за мене історію? Плачу наперед, скільки скажеш!

— Не можу, — поспівчував Янчук молодикові. — Не осуди! Декан мене особисто знає!

— Інша справа, — відійшов той.

«З історії я викрутився, Раїсо Ісаківно, — подумки звернувся він до редакторки. — А ось із мови й літератури — не маю певності! — направився на нижній поверх. — Та мушу йти, а там і Гриць появиться, то пообідаємо», — згадав товариша, який чомусь запізнювався.

Біля аудиторії з мови й літератури зібралося куди більше абітурієнтів, але сміливців, охочих іти на іспит, було мало. Петро тим скористався і, як лиш відкрилися двері, зайшов, не почувши заперечень. У великій просторій кімнаті сиділи за столами дві комісії: одна — праворуч біля вікна й дошки — чоловіча, друга — ген у кутку також коло дошки й вікна — жіноча. Янчук хотів пройти до дальшої комісії, але був покликаний на допомогу пухкій і розкішно вичепуреній дівчині, яку зауважив ще на пароплаві і яка тепер розгублено й спантеличено поглядала на дошку з написаним на ній реченням.

— Може, виручиш товаришку? — звернувся до нього один з екзаменаторів. — Спробуй щастя! — запросив Петра.

— А що треба зробити? — глянув Янчук на речення уважніше.

— Розібрати синтаксично й морфологічно: тип і ознаки речення, зв'язки слів і сполук слів у його складі, властивості окремих слів як частин мови, граматичну будову слів, особливості їх змінювання й творення, вираження властивих словам граматичних значень...

Перелік завдань окрилив Петра. Він неспіхом витер невірно розставлені розділові знаки і почав, не запинаючись, розбирати речення: підкреслив підмет і присудок, виділив складнопідрядне й складносурядне речення, перейшовши до окремих слів, назвав частини мови, одно — і багатоскладові, перелічив склади відкриті й закриті, пояснив наголоси й інтонаційне оформлення речення.

— Дякую, юначе! Вибирай картку і сідай готуйся! — звелів екзаменатор.

— А можна без підготовки? — несміло спитав, перечитавши питання, Янчук.

— Спочинь, дівчино, поки ми послухаємо твого товариша, — звернувся екзаменатор до дівчини.

— Складнопідрядні та складносурядні речення, їх характеристики та особливості, — прочитав Петро вголос, як дівчина відійшла.

— На це питання він, фактично, вже відповів, — встряв один із членів комісії. — Пропоную перейти до наступного.

— «Сон» і «Холодний яр» Тараса Шевченка, «Партія веде» Павла Тичини, — клекотала радість у Янчукових грудях. — Нашим генієм і мучеником «Сон» написаний чотирискладовою стопою у 1844 році в Санкт-Петербурзі. У поемі відображена поетова ідея селянської революції, як єдиного тоді засобу ліквідації царського кріпацтва і колоніального рабства, — Петро спинився, щоб звернутися до комісії. — Прочитати всю чи вибрати щось характерне?

— Вибери найхарактерніше, на твою думку, — запропонував старший із комісії.

— Зупинися! — наказав Петрові старший. — Може, ти й усього «Кобзаря» знаєш?

— Може, й знаю, коли б підглядати часом.

— Любиш Шевченка?

— Більше всіх на світі!

— А сам бува віршів не пишеш?

— Трохи пробую, — вмить спаленів Янчук.

— Прочитай нам щось!

— Ось, подивіться і скажіть, якого, — вийняв Петро із-за пазухи вирізки й гранки та подав членам комісії, тішачись збігом обставин.

— Он воно що, хлопче, — старший екзаменатор вернув Янчукові переглянуте. — Люби й шануй мову, як і Шевченка нашого!.. То що, колеги? Гадаю, тут явно «дуже добре».

— Безсумнівно! — пожвавився другий.

— Приєднуюсь! — долучився третій. — І письмової не потрібно...

Старший із комісії детально розпитав Янчука про його походження, навчання та працю.

— Дякую, намагатимусь вам віддячити знаннями в майбутньому! — пішов Петро до дверей, подумки приписуючи свій успіх щастю та Раїсі Ісаківні.

За дверима його зустріла стіна нерішучих, і Янчук знову пояснив про питання у картках та наголосив на доброзичливості комісії.

Сидячи потім за столом у студентській їдальні й апетитно смакуючи обідом, він пікся відсутністю товариша, співчував дівчині, що не змогла розібратися з реченням і вирішував далі йти здавати російську мову й літературу.

Хоч відповідав Петро не гірше, ніж на двох попередніх іспитах, бо знав і особливості «Полтави» Пушкіна, продекламувавши уривки поеми напам'ять, і значення творчості Лєрмонтова, прочитавши з пам'яті фрагменти із «Мцирі», і відповіді на питання з граматики й синтаксису, але домігся врешті, на свою велику радість, лише оцінки «добре». Пояснив собі тим, що, відповідаючи на додаткове питання, оцінив «Холстоміра» вище за «Війну і мир», і це, мабуть, не сподобалося комісії. Вийшов з аудиторії, мало не витаючи у хмарах, адже йому лишилася тільки співбесіда із основною комісією при декані, що приймала за списками на дошці об'яв лише тих, хто не мав незадовільних оцінок.

Цікавість завела Петра на інші поверхи, де так само по коридорах панувало сум'яття абітурієнтів. Там і сталася рокована пригода — до Янчука знову звернувся той же молодик, що просив його здати за себе історію. Тепер він запропонував скласти за товариша фізику, обіцяючи заплатити наперед по домові. Петро чомусь не зміг йому відмовити на цей раз, тож без вагань отримавши у туалеті сто карбованців від товариша і узявши його викликову картку, пішов здавати фізику.

В аудиторії Янчук відчув себе злочинцем, але відступати вже було пізно, тож узяв квитка, зауваживши, що в нього тремтять руки. Після тривалої підготовки за столом відповідав він на питання невпевнено, докоряючи собі за легковажність, переплутав роботи Паскаля з Ньютоновими, а зрозумівши промашку, розгубився. Виручило його лише те, що він перелічив усіх знаменитих фізиків, починаючи від давнього світу — Піфагора, Евкліда, Архімеда, не забувши про Леонардо да Вінчі і закінчивши Декартом, Лейбніцем, Ейлером, при цьому детально характеризуючи внесок кожного.

— Я — за «добре», — подивилася запитливо на колег із комісії професорка.

— Як на мене, «задовільно», — відгукнувся її сусіда.

— А я за «дуже добре», враховуючи стан абітурієнта, — виніс свій присуд, судячи з усього, головний серед них. — То на чому зупинимося?

— За логікою, на середньому балі, — подумавши, сказала професорка.

— Я згодний, — додав її сусіда.

— Бути по-вашому! — згодився старший, ставлячи в реєстрі «добре». — Іди і не розгублюйся на решті екзаменів!

Янчук вийшов із аудиторії, повний жаху, бо раптом усвідомив, що університету йому не бачити, якщо його обман якось виявиться.

— Які результати? — зустрів його власник викликової картки.

— Здав на «добре», але плутався і нервував.

— З мене вечеря із коньяком у ресторані, друже!

— Ловлю на слові! — мало не тікав від нього Янчук.

— Я слівний, але як тебе знайду?

— Отам десь, — Петро показав на лавку, на якій сиділа над конспектом одинока по-сільському вдягнена дівчина.

— Шукай і ти мене, як будуть об'явлені оцінки, — і пішов геть.

— Дозволь, дівчино хороша, присісти коло тебе та випочити по трудах великих? — звернувся Петро до абітурієнтки. — Ти як величаєшся?

— Клава Зінько, заочний український літфак, із-під Полтави, незаміжня, бібліотекарка в селі. А ти?

— Петро Янчук, так само, із Черкас, старший вихователь у колонії і фельдшер по закінченні медтехнікуму, — потис він шорстку руку дівчини.

— Здав уже щось? — спитала, ще заклопотана конспектом.

— Слава Богу, здав, лишилася співбесіда з деканом. Приїхав учора, а здав усе вже сьогодні!

— А я не знаю, що б віддала, аби швидше здати!— показала дівчина на книжки й конспекти, безладно розкидані на лаві. — Але як ти встиг за день?! Ще й із письмовою?

— Письмову мені скостила комісія, бо показав свої надруковані дописи, етюди й вірші.

— То ти вже й журналіст, прозаїк і поет?! — по мовчанці сказала, глибоко зітхнувши, Клава. — А я, напевне, провалюся вдруге, знову така каша в голові, що й одуріти недалеко.

— Може, я тобі допоможу ось цим зошитом? — поліз Петро до портфеля. — Це екзаменаційні питання до інститутських програм і мої на них відповіді. Вони в основі такі ж, як і тут, лише в додатках детальніші.

— Де ж ти їх дістав? — взяла Клава поданого їй зшитка.

— Де дістав, там їх уже немає! Картки з питаннями я дав товаришеві, а він чомусь досі не прибув.

— Викликають же не всіх одразу, а по черзі й на різні дати, — вшнипилася Клава у зошит. — Я щось маю тобі заплатити?

— Боже, упаси! — вдав ображеного Янчук. — Не плати мені злом за добро, Клаво! — посуворішав хлопець.

Через якийсь час, переглянувши питання й відповіді із зошита, дівчина як на світ народилася.

— За день-два я все це знатиму напам'ять, Петре! — виголосила Клава впевнено. — Тебе послав мені сам Бог за мої муки в глушині й на самоті! Піду здавати аж тоді, як осилю все!

— Як схочеш, Клаво! Гора з горою не сходиться, а з людьми всяк буває!..

— Петре! Слава Аллаху! А я тебе шукаю, — підійшов Грицько Бойко. — Втратив уже й надію здибати, — потиснувши руки обом, присів він на лавицю скраю.

— Це Клава, а це Гриць, — познайомив Янчук дівчину й товариша. — Запрошую вас, друзі, на вечерю в ресторан уже сьогодні.

— А в честь чого? — здивувався Гриць.

— Я, Грицю, вже здав іспити, а ще заробив сотню, склавши фізику.

— Я, брате, пас, не для того приїхав! — розвів руками Бойко.

— І я, але запрошую вас обох, якщо й коли здам, — запропонувала Клава.

— А я йду прямо зараз, лише не обрав, з чого почати, — Гриць вирішив детально розпитати Петра, як тому поталанило так швидко справитись, і підвів його за руку, щоб разом іти в навчальний корпус. — Хай щастить!

— І тобі, Грицю, бо Петро вже на коні, — побажала Клава і втупилася в Янчуків зошит.

Грицько Бойко та Клава Зінько таки здали іспити. Янчук відбув усі ресторанні пригощення. Усі троє відмітили довідки в університетської секретарки, отримали програми, розклади, графіки й тематичні настанови для заочників і виїхали пароплавом: Петро із Грицьком до Черкас, а Клава — до Кременчука, попрощавшись на пристані.

У Черкасах хлопці розійшлися: Грицько пішов ночувати до тітки, а Петро — до бабусі. Лідуня, поздоровивши його, вже студента, розповіла, що бабуся Параня зовсім стала забуватись, і віддала йому листа від Лесі. Лист був теплий і рідний, але короткий, написаний ніби із жалю до нього. Леся хвалила його вірші в газеті, звітувала про свою допомогу батькам жати просо, писала, що заскучила за ним, але не бачить можливості зустрітися до початку навчання. Все було ніби щирим, але чогось таки не вистачало... Янчук цілий вечір витратив, повідомляючи Лесю про своє зарахування до університету і про своє нестримне бажання зустрічі. Заклеївши листа, щоб завтра віднести на пошту, він із думкою про Лесю заснув.

Наступного ранку, як він лиш устиг умитися, його навідала Зіна Погляд, вихованиця колонії, і попросила повезти її до Києва, бо вона отримала виклик із Політехнічного на екзамени. Янчук згодився, на її прохання, щоб у колонії про те не знали. Зіна пішла, а Петро вирішив, поки має гроші, купити Лідуні велосипеда і ще щось. Так і зробив, неймовірно обрадувавши сестру і стареньким «самокатом», і кольоровими сандалями, але тепер, на жаль, не мав із чим їхати до Києва, де сподівався навідати «Кабінет молодого автора», щоб показати загальний зшиток своїх віршів...

Дні стояли напоєні літом, коли Петро із Зіною врешті вибралися в дорогу. На прохання Янчука Зіна прихопила в колонії підшивки газет. Будучи відірваним від світу перед та під час екзаменів, Петро накинувся на них одразу, як лиш пароплав відчалив від пристані. Газети мережилися новинами навколо Чехословаччини, строкатіли згадками про «пакт чотирьох» і «Судето-німецьке питання», згадували імена Бенеша, Вільсона, Генке і якогось Вавречки. Здивувала Петра подана подяка Гітлера Чемберлену й Даладьє: «як німецький, так і інші народи будуть їх діями задоволені». Янчукові кинулося в очі, що про фашизм у газетах — ні слова, тож між рядками він мимоволі прочитав, що відбувається щось незвичайне!

Читаючи газети далі, Петро не міг не зауважити метаморфози — симпатії до німецького устрою, що «також є соціалістичним по суті». Це вже перевертало догори дном усе, досі усталене, в це було тяжко повірити! За роки Янчук був навчений розуміти фашизм, як надмірне зло, і його свідомість не сприймала свіжо-прочитані епітети фашизмові. Він вважав нонсенсом, що можливе блокування чи спаювання соціалізму з фашизмом.

У славетних Секція 6

Десь уже насамкінець довгої дороги по Дніпру до Києва під чалапання лопатей-глиць і протяжні гудки пароплава Петро Янчук, відпустивши вихованку Зіну Погляд дивитися на шлейф за кормою, краєвиди по берегах та дебаркадерні пристані, підсів на лавицю до якогось співпутця і відповів на його запитання, куди й для чого він їде. Малий на зріст, сухорлявий і випалений сонцем літа, в солом'яній тюбетейці на маківці голови, досить проворний клинобородий дідок із золотим зубом і люлькою в роті, бажаючи, очевидно, звільнитися від надміру своїх знань, торочив йому всяку-всячину. Зокрема, ніби про знайомих йому урядовців Затонського, Любченка, Чубаря і про невідомого Янчукові Миколу Стронського — «нашого аташиста у Польщі», який покінчив із собою вслід за Елланом-Блакитним та Скрипником.

Вислухавши Петрову коротку «мандрівну біографію», дідок охав і ахав, згадавши великого Тараса і пославшись на Артура Шопенгауера, який ніби передбачив ірраціоналізм буття у стражданнях і муках прогресивного регресу. «Кому потрібен Бог, тому не потрібна любов!» — процитував він великого німця, але додав: «Бог живе в коханні, тож і ти живи ним, коли не можна жити чимось іншим.»

— Та, що з тобою, хто тобі буде? — показав поглядом на Зіну.

— Вихованка з колонії, їде на екзамени.

— Закохана, бідна, по самі вуха в тебе, бачу, — примовк надовго, думаючи щось своє. — Середньовічний Тома Аквінський стверджував, що розум має підпорядковуватись вірі, а філософія — бути служницею богослів'я. У нас віра лише партійна, от і виходить, що «Партія веде», як спасенно нас усіх наставляє Павло Тичина, — Петро не міг второпати, чи іронізує дідок, чи серйозний. — Ти, хлопче, перепливши в буремно-бурхливі роки всі найстрашніші Стікси і втративши вісім із десяти рідних душ, все ж побачив на власні очі таке, як рідко хто: і світ Тартару, і дно-клоаку буття, — втішив він Янчука по довгім роздумі й зітханні.

Розпитувати дідка, що то є Стікс чи Тартар, Петро не наважився, але відкрився йому довірливо, що не так супроводжує вихованку, як везе списаний загальний зшиток та вирізки з газет власних дописів та віршів на зустріч із Андрієм Малишком до кабінету молодого автора, і поскаржився, що той уперто відмовляє йому в наявності хисту відписками в листуванні, на що дідок ніяк не зреагував, лише підозріло огледів його з ніг до голови: від «богемної» кучми до розкльошених по моді холош і витертих черевиків. Виглядало, що співпутець заздалегідь був упереджено певний у невартості Янчукових писань, хоч Петро й устиг похвалитися, що є студентом університету.

— Отож, усі ті злигодні, хлопче, — продовжував свою думку дідок, — були не лише виборенням тобою життя у смерті, а й неоціненним твоїм життєвим досвідом... Цікава все-таки штука — життя! А ще, як товариш Сталін приходить до геніальної думки, що й наш, і німецький соціалізм мають спільне коріння, що їх партія влади наслідує нашу, а гітлерюгенд — наш комсомол, що дуже ріднить їх і ідеологія, й організаційна структура, і суцільна воєнізація, — Янчук аж рота роззявив від подиву, не второпавши переходу. — Всі ми фарисеї, вправляємося у словесній еквілібристиці, але жити треба, — зітхнув дідок, — тож відважуйся, осмілюйся, дерзай, хлопче, коли є душевний потяг і бажання спробувати, звичайно, не збочуючи на манівці та не зраджуючи гідності, — і взявся стягувати свої речі, бо пароплав уже підсапував до київського приплаву.

Петро й Зіна допомогли співпутцеві вивантажити валізи, кошики й пакунки, склавши їх на купу, і врешті попрощалися з ним. Переночували, сидячи на лаві в залі. Зіна, скориставшись нагодою, висповідалася своєму вихователеві, що смертельно закохана в нього ще від його появи в колонії, що готова пожертвувати всім, нічого не вимагаючи взамін. Янчук принагідно роздивився на її незвичайні очі: одне було небесно-блакитним, а друге — темно-карим.

— Спасибі, Зіночко! Ти подаруєш усе комусь іншому, як вивчишся, у що я щиро вірю, — відповів на те Петро.

На ранок язик доправив їх до інституту, Зіна, поселившись у гуртожитку, пішла на екзамени, а Янчук подався до кабінету молодого автора, пообіцявши навідати дівчину завтра.

— Добридень-добридень! — Андрій Малишко втомлено запросив Петра присісти до столу в кабінеті. — З чим ти до мене, по що і звідкіля?

— Зі збіркою віршів, — відказав Янчук, спершу кладучи на стіл вирізки з газет і журналів, що виручили його на екзаменах.

— Так-таки одразу і зі збіркою?

— Набереться з оцим ось зошитом навіть на більшу за ті, що друкують. У Тодося Осьмачка менша була...

— Гадаєш?.. Це, очевидно, зі «Зміни», це з «Піонерської», а це з місцевої, — Малишко перебігав очима віршовані друки, відкладаючи вирізки із прозою. — Чи не так? — спинявся в читанні і на чималу радість автора навіть вертався назад, поки в мовчазному перегляді не дійшов до краю, зітхнувши. — І хочеться тобі мучитися із оцим писанням? Чи таки трохи платили? — скоса глянув на хлопця.

— Як то «хочеться»? — розгубився Петро. — Платили...

— Ото хіба!.. Комусь показував?

— Із відомих — Леонідові Недолі, Лесеві Гомону, дещо Осьмачкові, звичайно, редакторам, учителям, товаришам...

— Хвалили?

— Не так, щоб... Казали, можливі...

— А ти читав Недолю, Гомона, Осьмачку?

— «Полонені хенці», «Жовті брати», «Накидки»...

— Сподобалися? — Малишко при тому якось образливо переглядав вирізки.

— Як сказати?.. Може, тим, що не траплялося мені досі читати про хінців...

— А там що? — вказав утомленими очима на загальний зшиток у чорній цератовій обкладочці.

— Тут ще не надруковані вірші, — Янчук радісно поклав на стіл перед поетом свою «збірку».

Запала дзвінка тиша. Андрій Самійлович вибірково читав, перегортаючи сторінки.

— Щось вони дуже відрізняються від тих, що у вирізках.

— Ці пізніші, — бовкнув Петро, відчувши, як горить його лице. — А в чому, власне, різниця?

— Ти мене питаєш? — глузливо посміхнувся Малишко. — В якості, наприклад. Раніші — більш зрілі і вправні, бо їх, гадаю, відредагували, а ці гірші, бо редактори їх не бачили або не побажали правити.

— Так тож їх робота — правити і доводити до кондиції! — не відступав Янчук, хоч пам'ятав, що в окремих друкованих віршах лишалося часом по кілька власне його слів і підпис.

— Сподіватися, що редактори витягнуть, і неґречно, й соромно, і навіть злочинно, — зі співчуттям дивився на молодого автора тоді вже славетний Андрій Малишко. — Ось що скажу тобі, хлопче, вибач, але нема в тебе поки-що ні хисту-таланту, ні знань до писання, тож не витрачай даремно часу! В кращому разі, — поклав вирізки на зшиток, — приїжджай у цей кабінет десь так років через... п'ять, як закінчиш навчання та попрацюєш і бажання в тебе не зникне.

— І не раніше?! — ледь стримував себе Янчук, уявивши собі відрізок аж у п'ять років.

На його біду співбесіду перервав дзвінок.

«Добридень, Максиме Тадейовичу!.. Що ж більше! Проціджую всяку сірятину. Похвалитися майже нічим, все переважно убоге, на жаль... Є й місцеві, і немісцеві, але в більшості без іскри Божої. А ще — нема часу на них достатньо... Не дуже й переймеш чи запозичиш, хіба сірість... Я, мабуть, задуже терпеливий, але наслідки від того не кращі... Звичайно, периферія важлива, сам прийшов звідти... Увечері? Особливих намірів не мав, а хіба що?.. Це удвічі приємніше! Гаразд! Ми з радістю будемо, і я послухаю... Десь о восьмій, кажете? Добре! Із вдячністю послухаю! Дякую, Максиме Тадейовичу! До вечора!»

— Невже всі мої вірші до єдиного нічого не варті?! — нагадав про себе Янчук, як Малишко відірвався від телефону, щось записавши в календарі.

— Не всі, а майже всі, — зітхнув. — Тяжкий і глевкий це хліб, хлопче, але головне, що він, мабуть, не для твоїх зубів.

— Часом не можу не писати! — майже слізно признався Петро.

— Похвально, співчуваю, але зарадити не маю спромоги.

Андрій Самійлович ще розпитав, хто та звідки автор, ще раз переглянув зшитка, поки не вернув його назовсім.

— Версифікація сяка-така тут є, злободенні теми також присутні, а інше, даруй, Бог дасть! Та ти не впадай у відчай, живуть же без писання мільйони, то й ти якось проживеш!.. Поговорив би ще з тобою, та бачив же, інші чекають під дверима, — згасив останні надії.

— Так утрачу ж усяке бажання писати! — задкував молодий автор до виходу.

— Казав же, по-перше, це не смертельне, а по-друге, дещо втратиш, а дещо й набудеш! А набувати тобі ще треба й треба!.. Бувай здоровий! Проси до мене наступних.

У спілчанському коридорі, де Янчукові знебарвився світ, він експромтом, ще в розгубі й обуренні, накидав олівцем на внутрішньому боці цератової обкладинки початок майбутнього вірша. Може, він би й дописав його тут же, та поруч у розмові чекальників на прийом він ще раз почув ім'я Максима Рильського, яке, як вітром, його змело.

На велике щастя, Максим Тадейович був у своєму кабінеті у Спілці, його літня секретарка після настійливих Янчукових домагань та посилань на віддаль пішла таки просити у Рильського про прийом для Петра.

Не знати, чи то вона так привабливо описала Янчука, чи просила за нього дуже, але Максим Тадейович виглянув у двері, навзаєм привітався, кинув загадковий і ніби нетутешній погляд на зошит у Петрових руках і, подумавши мить, запитав: «Маєш трохи вільного часу?»

— Навіть безліч, Максиме Тадейовичу! — випалив Янчук, не тямлячи себе від щастя, в зухвальстві й захваті.

— То заздрісно велике щастя, хлопче!.. Почекай на мене, оглянь вітрини, — вказав поглядом і тихо причинив двері кабінету.

Розглядаючи для годиться вітрини й дошку об'яв, Янчук, очікуючи на радісну зустріч, шукав своєї непоправної помилки у поведінці з Андрієм Малишком, подумки картаючи його.

«Коли б я був сам йому щось прочитав, то його враження були б іншими, а так він напевне не все достеменно зрозумів і прочув, а ще ж розмова з Максимом Тадейовичем та черга під дверима, — знайшов урешті для себе розгадку. — Про збірку мені, звичайно, не слід було говорити...»

— То із чим ти до мене? — вийшов із якоюсь течкою Максим Рильський. — Не «з віршАми» слід говорити, а «з віршами»! Маю пильну й невідкладну справу, то поговоримо в путі! — запропонував безапеляційно. — Приємне з пожитковим не часто збігаються у нашому тлінному житті, тож скористаємося належно, — додав.

Титли пришвидшено вулицями, переходили навпростець майдани, їхали трамваєм у дзенькоті й стукоті, штовханині й сум'ятті — то мовчки, то в уривчастих перемовинах, то під оповіді «молодого автора»...

— Он, бачиш, скамниця, — показав Рильський поглядом. — Дочекайся мене, можу й загаятись у цьому ось вертепі, — вказав на високий будинок. — Буду намагатися якомога швидше впоратися, як поталанить! — трохи втішив Янчука вже з віддалі.

Петро чекав, на свою радість, недовго, ходячи біля лавочки — слово «скамниця» він почув уперше! — і збираючи в жменю різнобарвні грушеві листочки, дочасно підпалені золотою осінню.

— Тепер нам треба в оцій повені краси відшукати відповідне до твоєї поезії затишне місце, — явно насміхався Максим Рильський, уздрівши зібране Янчуком листя на лавиці. — Я тут знаю одне — й історичне, і мені пам'ятне, і відносно відлюдне, і божественно красиве...

Прийшли на Володимирову Гору, під крислатий каштан-велетень обік пам'ятника князеві-хрестителеві, відроджуючи в Петра віру й надію на краще. Посуворішавши, Максим Тадейович присів на лавку, взяв на коліна його зшиток і вирізки, якийсь час помовчав, а потім перейшов до священнодійства — взявся вправно розтлумачувати Янчукові незугарно-недолугість, як він сказав, його віршів та невідповідності й недосконалості в них.

перечитав він уголос написане. — А чому «розказати», коли сюди проситься «розповісти», а «розказати» є калькою з російської? Ми ж не говоримо «розказ», а «оповідання»! Не змушує тебе й римування, його тут, нажаль, немає. А будь воно, приміром, то «розповісти» ти римував би зі словом, наприклад, «місто», яке аж проситься сюди до «села»... Відсутня рима і в цій ось строфі: «мої... селі», — водив рукою далі по рядках. — Власне кажучи, варіантів тут безліч, як у тебе часу, і на всі нам не вистачило б і тижня...

І так, строфа за строфою, вірш за віршем, від початку і до кінця все терпляче розтлумачувалося або сердито перекреслювалося жирним хрестом, викликаючи похоронний біль страти й зашаріння Петра.

— А «Циганка» написана майже визріло. Бачив її таку?

— На ранковому базарі перед собором...

— Сподобалася, певне? — глузливо глянув Рильський на Янчука.

— Ага-а-а, — спалахнув той на лиці.

— Коли хтось подобається, сорому в тому немає, юначе. Мені, грішному, також часто подобаються вродливо-гарні циганки... А цей твій романс справжній і майже пристойний. Є, правда, й недоліки, — перечитував ще раз «Циганку» на неймовірну радість автора, — але в кого з нас їх не буває?.. А Лєрмонтова любиш?

— Угу-у-у... Не його особу, — спохопився, — а його поезію.

— Так-так, юначе. У твоєму віці він був уже відомим, то роби висновок для себе, — дочитував Рильський наступного вірша. — Цей також під його впливом написаний?

— Може й під його...

— Наслідування допомагає, але й знецінює! Вірш майже пристойний, але це явне наслідування. А чим пристойний? Нестандартним діалогом закохано-трепетної хвилі з байдужим німим проліском... Пушкіна любиш?

— Не так щоб... Дворянин, Мазепу осудив... але вільнодумець, які Байрон, талановитий безумовно...

— А тут у тебе явний Шевченко.

— Всі мої вчителі й порадники надавали перевагу нашому кріпакові й солдатові, то і я... А ще Франкові й Лесі Українці, плужанам і гартівцям, Сосюрі за «Мазепу» й «Махна», Зерову і Плужникові, Осьмачці й Телізі... Звичайно, Єсеніну, Ахматовій і Буніну, Словацькому й Міцкевичу, Тувімові та Іллаковичівні...

— Тобі поталанило й Буніна читати? «Мазепу» й «Махна»? Чути про Телігу?

— Були люди...

— Давно?

— І давніше, й недавно... Кажуть, нема їх серед живих...

— Так-так, — якось особливо проникливо оглянув Максим Тадейович Янчука — світлим, але сумним поглядом. — Всі ми тепер смертні, як ніколи.

— Що ж робити, Максиме Тадейовичу?

— Жити й учитися наперекір усьому! — по паузі відповів Рильський.

— У нас в інституті із двохсот сорока шести викладачів, асистентів і лаборантів лишилося троє за якихось півмісяця!.. Студенти студентам лекції читають!..

— Це ж давніше було?

— Та може рік із гаком...

— Знався з Тодосем Осьмачком?

— Трохи і з ним, і з Чигирином, Недолею та Гомоном, за Лебеденка чув...

Запала неприємно-гнітюча мовчанка. Уста Рильського напружились, погляд уперся чи у каштан, чи у хрест за ним, лице від брів до підборіддя ніби видовжилося, а лоб зморщився...

— Ну, а це вже, як на мене, не вірш зовсім! — вернувся Максим Тадейович до зшитка, щось перекресливши. — Біда, друже, що маєш хотіння і деякі сумбурні знання, та не маєш достатнього хисту, не знаєш теорії, не володієш технікою!.. І оце ти хотів писати в Спілку?! — пожвавившись, раптом спитав із клином.

Янчук не горів, а палав від сорому, втративши мову, бо йшлося про лист-накидок, призначений Малишкові.

— Ага-а-а, он воно що! Ти нині уже був у кабінеті молодого автора? І там зустрічався із Андрієм Малишком? — здогадався врешті Рильський, глянувши запитливо на Петра.

— Угу-у-у... Був, — не знаходив собі місця Янчук.

— Бачу, він тобі не сподобався? Шкода і великий гріх, юначе!

Це, очевидно, експромт. Досить свіжий, ще теплий, але, мабуть, він мав вилитись у якийсь злобний опус? Чи не так?

— Не знаю, Максиме Тадейовичу... Може, й так...

Знову запанувала мовчанка, така гнітюча, що в Янчука душа посунулася в п'яти, подумав, що він зіпсував усе, що, радіючи, був придбав у Рильського.

— Тоді, з твого дозволу, на цьому й спинимося, — переборов у собі гнів славетний. — Малишко Андрій Самійлович — Божою милістю, великий і талановитий поет із Божою іскрою. А таких, як ти, і бездарніших у нього, бідного, щодня десятки, то чи є йому коли отак, як оце я, сидіти з ними по три години на кожного?.. Звичайно, нема коли... Це ж жертовність!

— Даруйте, Максиме Тадейовичу, але хіба без жертовності впливових та вправних може зродитися й вирости їх справжня зміна?.. Майстер завжди вчив учня собі на заміну: швець — шевця, кравець кравця, і не мені вам наводити приклади!

— Це аргументи! Я загнаний у кут, юначе! Але майстер вибирав собі підмайстра і вже тоді займався його вдосконаленням. А Андрієві Малишкові ти того не дозволяєш, як і мені, до речі, вважаючи, що ми зобов'язані возитися з кожним, хто б і яким би він не був!

Під час наступної мовчанки Янчук уже бачив спалені позаду мости — Рильський, повернувшись до зошита, перекреслював фактично відредаговані його вірші.

— Даруйте, Максиме Тадейовичу, але мені не зрозуміло, чому Ви перекреслили «Голод», «Колоски», «Самі у себе злодії», «Босі», «Вчитель»? — перервав Петро паузу запитанням.

— Тому що, — зірвався Рильський, — не суди, то не судимим будеш! Закреслив, бо будь-кому їх показувати тобі шкідливо, хоч у них і є спроба сказати правду, що зовсім не значить, що саме ти маєш її сказати! Хоча, звичайно, якщо не знаєш своїх сил та вмінь, то можеш і ти спробувати... Та, слава Богу, немає в тебе тих сил, і не впадай у ейфорію, не обманюй себе, а рости й учись, — світилися загадками очі Рильського. — Жити й рости слід не тільки завдяки правді, а й, може, всупереч та наперекір їй. Кажеш же, що із десяти вас лишилося двоє в родині, тож не спіши, поки хоч на ноги станеш. Тверезомисліє може й шкідливим бути, — спантеличив Янчука поміркованою мудрістю Рильський. — Чуєш, — помовчавши, продовжив, — як шепочуть листям вітерці-леготи по вершках каштанів?.. Бачив, уже почала підпалюватись полум'ям грушка?.. А він, — Рильський мав на увазі Малишка, — і не бачить цього, і не чує, перечитуючи вашу нудну, з дозволу сказати, поезію... Людей осуджувати можна лише дуже зрідка, по довгому й копіткому розсуді й аналізі, при тому добре їх знаючи. А твій натяк на осуд в оцьому накидку в моїх очах судить тебе, хоч ти того, мабуть, і не заслуговуєш, виживши у такій круговерті життя... Пиши, коли не можеш не писати, а до друку посилай написане за рік чи два, щоб у отому міжчассі, десятки разів його перечитавши, ти врешті домігся майстерності численними виправленнями. Вірші мусять бути подібними до гімнів, а слова в них — чистими ядрами пашниць, — напучував ніби на завершення Рильський. — Нерано вже, то може десь тут підживимося якоюсь сніддю? — змінив тему.

— Завжди готовий! — неймовірно зрадів Янчук, що зможе пригостити славетного, хоч почувався розбитим і шокованим.

Мовчки спустилися на фунікулері, пройшли до їдальні — веранди на плаву і всілися в кутку за один із кількох порожніх столиків.

— Бери меню та замовляй трапезу за своїм смаком і уподобанням, хоча, мабуть, у цей час вже нема з чого й вибирати...

Їли подане апетитно, але стримано. Петрові кинулося в очі, що славетний лишав посуд чистим. Чекаючи наступної страви, він спитав у Рильського: «Чи можна мені щось із відредагованого Вами подати до друку?»

— По-перше, не відредагованого, а лише виправленого, — усміхнувся поет, — по-друге, ти не говоритимеш нікому про оцю нашу зустріч і бесіду, доки я живий, по-третє, проаналізуєш слова, над якими стоять мої знаки питання, і знайдеш більш відповідні, негайно перепишеш все в новий зшиток, а цей спалиш... Сподіваєшся на якийсь зарібок із гонорару? — запитав несподівано.

— І на нього, Максиме Тадейовичу!.. Я виконаю Ваші вимоги, учителю!

— Мені приємно це чути, але може б нам узяти ще порцію салату?.. Дівчино! — гукнув до офіціантки, що саме нагодилася невдалік. — Нам порцію салату, будь ласка!

— Мені, Максиме Тадейовичу, не треба! — розгубився Янчук, почувши лише про одну порцію.

— Чому ж тобі не треба? Гадаю, одну порцію вдвох ми осилимо.

«Отакий добряк, а скупенький! Дивина! П'ятнадцять всього копійок та порція коштує!» — пролетіла блискавкою здогадка.

— Продукти, юний одіссею, треба всіляко ощаджувати, як святиню, не лишаючи їх неспожитими на столі, бо, гай-гай, якою неоплатною ціною вони дістаються, — ніби відгадав Петрову осудливу думку славетний. — Пишеш-бо і про колоски, і про страшний голод, і про себе — босого жебрака, знаєш те не згірш за мене, — ніби докорив. — Дівчино, а, дівчино! — знову покликав офіціантку, що теревенила із хлопцями засусіднім столом. — Розрахуйте нас, хороша! Ви звідки родом будете?

— З Бучі, — запаленіла, — а хіба що?

— Ви українці, чому ж розмовляєте не материнською мовою, а жаргоном та суржиком? — задзвеніла сталь у його голосі і затремтіли пальці на руках.

Янчук поліз до кишені за грошима, але Рильський спинив його: «Ні-ні! За полудник розраховуюсь я! Адже я трохи заможніший за тебе і, даруй, хочеться побути меценатом у твоїх очах, — вийняв портмоне і подав дівчині належне. — Що не кажи, а свята гора, де ми поспілкувалися, у твоїй пам'яті лишиться, а з нею хай і моє меценатство!» — звівся й направився до виходу.

— Повторюся: пиши, коли не можеш не писати, але до друку нести не спіши, бо вірш, як і добре вино, має вистоятися... Поезія — хліб глевкий: і коли насущний, і коли попутний, — продовжував дорогою до фунікулера. — Отож, бувай здоровий і хай таланить тобі у навчанні, бо лише з ним приходить майстерність, — потис Петрові руку і зайшов у вагон.

Почуваючи себе окриленим і геть спустошеним критикою обох славетних, Янчук довго спостерігав, як вибирається на гору вагон. Та врешті згадав про Зіну Погляд і політехнічний інститут, тож, розпитавши, сів у дзвінкий трамвай, везучи у портфелі свій скарб — зшитка із виправленнями самого Рильського!

Зіна зустріла свого вихователя із радістю, бо здала вже два екзамени, а ті, що залишилися, вважала легшими. Тож до самого вечора готувалися до них разом, потім повечеряли, і Зіна пішла в гуртожиток, а Янчук — на вокзал, бо в готелі вільних місць не виявилося, а Ріту Генріхівну Шмідт він вирішив не навідувати і навіть не казати їй, що був у Києві. Спав уривками, сидячи на лаві, у гаморі, суєті й метушні, адже потяги приходили й відходили усю ніч, повнячи вокзал людом, що мав пересадки в дорозі.

Додому поверталися пізно увечері наступного дня у плацкартному вагоні, і вихователь, і вихованка зморені, але вдоволені, адже Зіна Погляд склала іспити і була зарахована. В дорозі, наговорившись, спали, поклавши голови тім'я до тім'я на столик, бо Петрові поталанило взяти квитки під вікном, і свої місця вони зайняли, як до відходу потяга було ще досить часу.

Янчук переписав удома той зшиток, лишивши собі тільки деякі ліричні вірші із виправленнями Рильського, але пізніше вони пропали у злигоднях і митарствах разом із вирізками.

Пам'ять про славетних жила з ним відтоді незгасно! Таємничо заворожувала його Володимирова гора, ховаючи від гуркоту й гуготіння міста, коли він навідувався до заповітної скамниці, вже й заміненої на іншу, німо мовчав князь Володимир, ніби осуджуючи люд за буття серед злочинів і за неспротив їм, кричали чайки над Дніпром біля приплаву: «Прокидайтеся, люди! Борітеся! Поборете!»...

І завжди відтоді перед очима Янчука — і на цій горі, і далеко від неї — поставали два славетних співці рідного краю й народу: Максим Рильський і Андрій Малишко — поети з Божим даром і Божою ж іскрою...

Прологи і пороги Секція 7

Вдома Янчука чекав Лесин лист, в якому вона повідомляла, що мешкатиме таки в гуртожитку, бо поставила батькам ультиматум, що взагалі кине навчання, якщо вони наполягатимуть, щоб вона ходила в технікум і назад додому по шість кілометрів щодня.

Кінчався термін відпустки на період екзаменів згідно відмітки про їх закінчення в Янчуковій довідці, тож, випочивши після поїздки у Київ, Петро пішов у колонію з наміром узяти слідом профспілкову відпустку майже за два роки, щоб після неї, розрахувавшись у колонії, влаштуватися на роботу в Соснівське курортоуправління, як він і обіцяв його начальникові Христов Аноловичу Атанасову, вручаючи розподілення Наркомату здоров'я в позаминулому місяці. Його заява на відпустку з 25-го серпня була підписана того ж дня, тож у колонії йому лишалося провести три дні.

Фактично, це були дні прощання з колонією: з її адміністрацією, педагогічним та технічним персоналом і, звичайно, з вихованцями, з якими встиг зріднитися, як із братами й сестрами. Прощався і у класах, і у клубі, і у дворі та на веранді, не дотримуючись годин.

Ще в перший день уранці Петро домовився у міськвно, що колонія буде надсилати старшим вихованцям допомогу у розмірі п'ятдесяти карбованців щомісяця протягом усього періоду їх навчання у вузах і технікумах, за винятком канікул, коли вони приїжджатимуть у колонію, як додому, крім того, вони будуть забезпечені одягом по його зношенні. Уже другого дня старші вмовили Янчука піти групою на Дніпро, щоб там обговорити їхнє подальше життя. На пляжі Петро порадив вихованцям листуватися між собою, як родина, утримуватися від неґречностей, розвиватися духовно і не забувати, що навчання — то основа основ на їх майбутнє.

Наступного дня сталася неприємність: завпед попросив Янчука провести замість себе чергову політбесіду, а Петро вперше йому відмовив, бо не знав, як поставитися до шокуючої новини, прочитаної у «Правді», про приїзд до Москви фон Рібентропа і підписання ним із Молотовим домови про ненапад. Подія ця не лише йому здалася просто неймовірною, адже протягом останніх кількох років газети називали німецький соціалізм, тобто нацизм, не інакше, як фашистським, і в Янчука не повертався язик сказати тепер бодай щось людяне про нього!

Подавши заяву на звільнення з роботи та домігшись її підписання тимчасово виконуючим обов'язки директора, Петро зайшов того ж дня під вечір до тети Паші й Бориса, щоб повідомити їх про свої новини, і несподівано застав там «дяху» Потапа, який проводив відпустку у сестри, ремонтуючи двері, вікна й паркани і фарбуючи залізний дах.

Звичайно, Петро розповів Борисові про конфлікт із завпедом, пояснивши його підґрунтя. Товариш напередодні також прочитав «Правду», а ще разом із «дяхою» прослухав по радіо якусь передачу з-за кордону. Мимоволі почувши, про що йдеться, «дяха» приєднався до їх розмови, назвавши обох «перспективними неофітами із сумбуром у порожніх головах». Досконало знаючи німецьку, він добре володів питанням, тож, смакуючи плодами під розлогою грушею, він детально повів хлопцям не лише про сім статей із домови про ненапад, а й про проекти наступних домов: про дружбу й кордони та про поставки сировини гітлерівському соціалізмові для захисту від капіталістичних хижаків, тобто Франції, Англії і США.

«Дяха» також пояснив друзям, що Мюнхенські рішення окотилися на долі Судетів десятиденним терміном їх повного загарбання, і здогадливо передбачив нещасну долю посанаційної Польщі та тих держав, що опиняться в лещатах двох озвіріло-хижих соціалізмів, яким своєю поведінкою допомагають Деладьє з Чемберленом та інші, чиї прізвища були зовсім незнайомі Янчукові.

— Наш сатрап свавільно й розбійно править від імені абстрактної диктатури пролетаріату, на практиці — єдинонеділимців і монархістів росіян, — говорив він стишено зацікавлено-допитливим слухачам, — а їхній — від імені німців. І це єдина різниця між ними, якщо не враховувати, що наш устиг покласти куди більше жертв на «живот» соціалізму. Подібні в них і наміри — в їх основі лежить загарбання світу, починаючи з найближчих сусідів, і своєї гегемонії над ними, як зразка передової суспільної системи для трудящих, із попередньо засланими агентами НКВС та гестапо в Комінтерн... Наш деспот — взірець для наслідування для німецького. Знищення опозиції, ворогів народу, буржуазних елементів, троцькістів, шкідників, зловмисників-змовників, куркулів, націоналістів (окрім росіян) тощо, як і насильницька безвідплатна позика диктатурі пролетаріату з убогих кишень справжніх пролетарів є не чим іншим, як продовженням ленінського воєнного комунізму «Леніним сьогодні», а потокове постачання сировини фюрерові та популяризація гітлерового наслідування соціалізму — продовженням ленінської світової революції, в основі тільки великоімперської, «Леніновим спадкоємцем», — перейшов на шепіт «дяха» Потап.

Говорив він іще чимало чого в тому ж ключі, тож Янчук ішов додому в заклопоті від почутого, затуманений і навіть настраханий, хоч і не міг сказати, чим конкретно. Шосте чуття йому підказувало лиш одне: найближчим часом імперію та її сусідів чекають якісь катаклізми, отже, щось може перешкодити його навчанню в університеті, що став кістяком і снастю всього його подальшого життя, зрісшись із його єством. Петро навіть докорив собі, що досі не розписав на дні тематичного плану, не проаналізував літературу й інші джерела до навчання, втративши аж три тижні. Тривожився Янчук також через те, що якийсь час мусить потратити на влаштування в курортоуправління, де робочий день буде на годину тривалішим, ніж у колонії, на входження в новий колектив і на свою нову роль у ньому. Непокоївся й Лесею, без якої не уявляв свого життя в прийдешньому.

Вдома Петро застав Лідуню, що, перебуваючи у відпустці, доглядала за бабусею, якій все тяжче ставало зводитися з ліжка та ходити по хаті. Лідуня поділилася з братом здогадкою, що після приїзду «аблаката» господиня навмисне майже нічого не їсть, ходить під себе і безперестанно повторює: «Прийми мене, Боже, немічну!»

— Поки тепло та сонячно, постіль сохне швидко, а взимку де я її сушитиму, як пратиму часто? Хто з бабусею буде, як піду на роботу? — Лідуня звертала увагу Петра на речі, про які він навіть не задумувався. — Вона має гроші, я бачила у завертці під подушкою, то може б ти найняв когось на годину-дві? А може мені порадиш розрахуватися на роботі, щоб бути біля бабусі? — з повагою питала брата. — Приходив сьогодні воєнком отой із Гольдою, поговорив із бабусею, а тобі лишив адресу — просив відвідати його ввечері по дев'ятій. А тітка Гольда мені стільки одягу надарувала!

— Одяг — тобі? — щиро здивувався Янчук, глянувши на годинника, що показував уже початок десятої.

— Мені — за те, що допомагаю бабусі!.. Сходи до них! Переказував обов'язково прийти вже сьогодні, по якійсь пильній справі.

— Про вовка промовка, а він у хату, — зустріла Янчука на порозі Гольда Абрамівна. — Фіма, Петро прийшов! — гукнула чоловіка з другої кімнати. — Проходь, сідай, ми були у вас, та тебе не застали, — господиня присіла навпроти.

— Добрий вечір! То добре, що ти прийшов, як ми просили, — подав господар Петрові руку і присів у крісло. — У нас до тебе велике прохання, звичайно, оплатне, і ти, будь ласка, не відмов нам, бо ми попали в неймовірну крайність, а ти може б зміг допомогти нам.

— Кажіть, Фімо Йосиповичу, в чому ж та прикрість? — розгублено дивувався Янчук.

— Ти ж нашу Штерну бачив якось у бабусі і у школі, вона хвалилася, вітався з нею?

— Не один раз, а що сталося?

— Вона не склала іспитів із креслення, хімії й німецької мови, їх перенесли на осінь. Із кресленням ми вже справу залагодили, а за хімію та німецьку вона й не бралася літом. То може б ти допоміг їй здати їх хоча б на задовільно, щоб вона могла одержати свідоцтво про середню освіту?

— Який із мене репетитор, Фімо Йосиповичу? Я їх сам ледве поздавав.

— Але ж поздавав, а вона — ні!

— А Штерна сама чого хоче?

— Згодна, щоб ти з нею позаймався.

— Я б хотів сам те від неї почути, — Петро був явно спантеличений.

— Штерночко! Петро хоче почути від тебе, що ти згодна з ним сісти і підготуватися! — гукнула Гольда Абрамівна крізь закриті двері до дочки.

— Зараз вийду, не репетуй! — роздратовано відповіла дівчина зі своєї кімнати.

Довгенько довелося чекати, поки врешті повернувся ключ у дверях і вийшла Штерна. Пишна і пухка, із рудим волоссям, у розкішному халаті з темного оксамиту, зневажливо чи й навмисно не захристаному, вона не сіла, а прилягла у крісло-гойдалку. Розмова тривала недовго.

— Мені, Петре, те свідоцтво не треба, треба їм обом, — показала вона очима, — але коли ти згодишся посидіти зі мною, як кавалер, пару днів над ненависними мені хімією й німецькою, то я не відмовлюся. Можеш почати хоч зараз.

— А підручники і конспекти в тебе є?

— Підручники маю, а конспектів я зроду в школі не писала! Моя стихія — математика й фізика, а ці — один сморід!

— У неї з математики дуже добре, а з фізики добре, — докинула мати.

У просторій горниці запанувала тиша, яку порушував лише хід масивного годинника на стіні. Янчук не знав, що мав робити, тож зважував, роздивляючись на шафи з книгами, дорогі меблі, високу стелю з люстрою, дитячі ляльки на дивані і хідники до трьох дверей у сусідні кімнати. Подумав, що це був чийсь маєток, а тепер тут господареві — лише чималий портрет Сталіна та куди менший Тимошенка. Петрові спало на думку, що німецьку мову Штерні доведеться здавати Шпаківському, а хемію — Борисовому дядькові Онищенку, дуже принциповим уже літнім педагогам, хоч до нього обидва були прихильні й доброзичливі.

— Я зовсім не маю часу й уміння, Фімо Йосиповичу й Гольдо Абрамівно, але відмовити Штерні не можу, тому спробую вже зараз і завтра-післязавтра вдень повторювати з нею, щоб хоч вияснити, в чому справа, — сказав Янчук у заклопоті, зводячись. — Підемо до тебе, Штерно?

— Па-па, предки! Із таким репетитором я не лише екзамени здам! — показала батькам язика Штерна і повела Петра у свою кімнату.

З Петром наодинці, як тільки закрила двері на ключ, дівчина повела себе не так задирливо й зухвало. Коротко висповідавшись перед ним про провалені екзамени та вислухавши його запевнення, що без здачі тих іспитів їй доведеться знову йти в десяту групу, Штерна знайшла питання з хемії і відповіді на них, і вони удвох зубрили їх чи не до першої години ночі, домовившись про зустріч на завтра на дванадцяту годину дня.

Повертаючись додому за північ ледь живим, Петро роздумував, що без доброзичливості й прихильності Онищенка хемію Штерна здати не зможе, бо не знає її зовсім, а от німецьку мову знає і могла б здати її Шпаківському, якби так не ненавиділа і предмет, і вчителя. Проговорилася Петрові, що той образив її, коли вона обізвала його якось «плішивим», хоч і не призналася, чим саме образив, як Петро не допитувався вже біля хвіртки, як проводила його, закривши її за ним аж на два засуви.

Морочні обов'язки звалили Дейчі на Янчукову голову! Невиспаний, він піднявся о пів на десяту і пішов на квартиру до Онищенка. Чекаючи «хеміка» з базару, він розповів його добрій дружині, що саме змушує його клопотатися, майже заручившись її підтримкою й обіцянкою разом із ним ублагати таки чоловіка прийняти у дівчини залік і поставити їй бодай задовільно. Як Онищенко повернувся, Янчук так перепрошував і вибачався, так щиро обіцяв підготувати жидівочку, так зворушливо заздалегідь дякував, що вчитель дав слово відбути іспит після післязавтра і, якщо Штерна не знатиме хемії на вищу оцінку, поставити їй задовільну.

Ще більше перепрошуючись, Петро повторив усе вдома у Шпаківського, затримавшись і там, тож до Дейчів прийшов із значним запізненням, але не признався про причину. Гольда Абрамівна — дуже до речі, бо був голодний — пригостила репетитора обідом, і Петро зі Штерною знову засіли за підручники. Повторення набуло системи, дівчина заглядала у підручники, звіряючи записані у чиємусь зошиті відповіді на питання, даючи Янчукові зрозуміти, що має добрі здібності засвоювати прочитане, коли хоче і прагне.

До школи Петро зі Штерною прийшли четвертого дня на дванадцяту годину. Штерна відповідала спочатку прискіпливому Онищенкові при Петрові так удало, що той був на десятому небі, радіючи за неї, а коли вчитель поставив їй в обліковому журналі добру оцінку, аж розгубився, бо ж сам мав лише задовільну. Шпаківський також мусив поставити дівчині «добре», похваливши її за старання, а Янчука — за поміч їй.

На тому Янчукове репетиторство закінчилося на превелику радість обох, і він, не зглянувшись на запросини Штерни відвідати їхній дім, попрощався з нею і подався спершу додому, а потім — у Соснівку, де оформився на роботу і отримав у флігелькові квартиру, обставлену меблями для спання і для праці, з кухонькою і душем-туалетом. Доглянутість квартири: троянди у вазі на плетеній етажерці, килимки коло ліжка, хіднички навіть на відкритій верандочці, чиста постіль, два рушники в душі, пантофлі і новий санаторний халат — ніби підтверджувала слова Христо Аноловича: «Тут будете мати належне становище, а харчуватиметеся оплатно в окремій їдальні для адміністрації.»

Ввечері того ж дня Петро відвідав гуртожиток технікуму, де застав Грицька Бойка з Оленкою і Лесю — на свою несказанну радість і втіху. Оксамитове її тіло чарувало не лише його зір, а й усе єство при доторках, лише долоні її були незвично жорсткими, коли вона ласкаво погладила його лице, запустивши його погляд у плеса своїх казкових і ніби ще більших очей.

Дівчата одразу ж організували вечерю із домашнім бабусиним виноградним вином десятилітньої давності та батьковим медом, запросивши й коменданта, після чого Грицько з Оленкою лишилися в кімнаті, а Петро з Лесею пішли відвідати свої святі місця. Вечір був дещо вітряним, але для закоханих — просто чудовим і щасливим, бо після чималої розлучної знудьгованості вони просто купалися в теплі близькості — і у словах, і у доторках.

Відвідавши свої грот і стіну щастя, переглянувши свої дні розлук і страждань, — звичайно ж, у частих обіймах і поцілунках, не насичуючись і не втамовуючи спраги любощів, — закохані опинилися нарешті у своїй тихій гавані під яворами — на лавочці за бабусиною хатою. На своєму райському місці, де на них чатував рідний шепіт листя, Петро й Леся, яку він тримав на колінах, хміліли і п'янилися близькістю тіл і душ — до безтямства й шаленства, перепочиваючи в розмовах про Лесине «дівування» та Петрові екзамени, зустрічі в Києві і нову роботу. Насамкінець Петро натхненно продекламував «своїй оксамитово-трояндовій» вірша, присвяченого її очам:

— Боже, що він зі мною робить!— вигукнула Леся, здійнявши руки до неба і витерши сльози замилування. — Який ти у мене палкий, справді таки поет! Зведи нас, Боже, навік! — прошептала, у трепеті пригортаючись до Петра, а згодом, трохи заспокоївшись, обізвалася до хлопця, — Петрусю мій! Бабуся мене запевняли, що дуже сильно закохані в юності ніколи не шлюбляться і аж до смерті мучаться, то я їм на те сказала, що у нас усе буде наперекір їхньому пророкуванню.

— То ти їм зізналася, що ми любимося? — і радів, і боявся Янчук.

— Мусіла, любий мій! Вони запросили студента Панаса, що божественно співає, і я мала проводити з ним час вечорами — і в хаті, і на луці чи біля клубу, поки не пояснила їм, що чиню злочин проти своєї волі, поки нарешті він не відстав, а бабуся не вгамувалися та не пообіцяли мені не казати про нас батькам, навпаки ще й наполягли, щоб я таки поселилася в гуртожиток... Прости, любий мій! Я й руки йому не подавала, не те що...

Петро згадав мимоволі один із останніх Лесиних листів, в якому було все, як належить, та чогось ніби й не вистачало, і душа його від згадки аж заплакала, та пересиливши ревниву муку чималою мовчанкою, він врешті запевнив кохану, що бабуся щодо них помилилася.

— У нас все буде інакше, все гаразд буде! — прошептав він на вухо дівчині. — Неодмінно інакше і неодмінно гаразд!

— Бабуся кажуть, що ти дуже щасливий! Я вірю тобі, золотий мій! Вірю, люблю, боготворю і повторюю, що у будь-яку мить і при будь-яких обставинах я твоя! — сказала Леся палко і рвійно притулилася до нього, аж він почув стук її серця.

Чимало часу по тому закохані цілувалися, ласкалися й пестилися, милувалися й голубилися, впиваючись і п'яніючи, поки вже за північ Петро не відвів Лесю додому, домовившись зустрічатися лише по суботах і неділях, бо йому після роботи треба братися за університетську програму, а їй — належно вчитися.

Уладнавши наступного дня за сприяння баби Сари питання догляду Лідунею бабусі Парані, що була дійсно геть слабою, Янчук погасив у фінінспекції бабусині досить прострочені платежі за будівлю, грядочку й воду, оплатив черговий виклик адвоката, домовився з господинею, що він і Лідуня не платитимуть їй квартирних, поки дівчина піклуватиметься нею, і лише після полудня, набравши чимало книжок та конспектів у портфель — пам'яті Ріти Генріхівни — пішов із Лідунею у Соснівку на свою квартиру. Показавши сестрі своє нове місце роботи, він домовився з нею, що при різкому погіршенні здоров'я господині серед тижня вона негайно сповістить його, а по суботах і неділях він днюватиме й ночуватиме вдома у бабусі.

Звичайно, Ліда була в неймовірному захопленні від того, що брат мав і роботу за спеціальністю, та ще й зовсім поряд, і розкішну, як на її погляд, квартиру у такому чарівному місці під віковічною сосною. Сестра перебільшувала і його поетичні здібності, і його людську вдачу, приписуючи не властиві йому якості. Разом із тим, вона ревнувала його до Лесі і вважала, що вони не пара, — через неймовірну Лесину вроду та її розкішне життя в достатках. Правда, вона виказала йому свою думку лише єдиний раз.

— Сестрице, коли вже падати мені з коня, то із заздрісного! — віджартувався він.

— Тебе дуже любить тітонька Феся Антипівна, ото була б тобі пара! Вона, хай і не вродлива, та працьовита й душевна! — відповіла, помовчавши, дівчина.

— Звідки ти знаєш, Лідо, що вона мене любить?

— У нас із нею тільки й мови було, що про тебе! Вона й малюка свого назвала твоїм іменем, а донечку — моїм, бо, як ніхто, була нам рідною!

— Лідуню! Хіба ж твій брат заслуговує лише вдовиці, а не дівиці?! Феся Антипівна ще й старша за мене...

— Хату б ти мав уже, а так, як бабуся Параня помре, її невістка викине нас на вулицю!

— Будемо жити в моїй курортній удвох! — Петра не лякало безквартир'я, як Ліду.

— Бабуся на ладан дихає, її невістка-кацапка хату проп'є або своїм кавалерам подарує!

— Бабуся жива, сестро, доглядати її ми зобов'язані, бо, по-перше, мусимо бути їй вдячні, а по-друге, не маємо куди подітися, та й перед сусідами совісно, — відпровадив урешті Петро Лідуню.

Приймали Петра Янчука на нову роботу у санепідемстанції по-особливому, адже його супроводжували сам начальник курортоуправління Атанасов із кадровиком, а відбувалося все при зібранні всього нечисельного колективу: трьох лікарок, завлабораторією з лаборантами, фельдшериць, санітарок, дезінфекторів і робітників. Головний держінспектор Рижов, правда, був відсутнім, бо хворів. У червоному куточку стіл був накритий червоним полотнищем, на ньому стояли графини з водою і гранованими скляницями та букет квітів.

Поки кадровик, по короткому виступі Атанасова, читав наказ про введення в штат інспекції додаткової одиниці помічника держінспектора і призначення на неї присланого наркоматом здоров'я Янчука Петра Карповича, секретарка збігала до Рижова за ключем від сейфу: «У зв'язку із частими приступами хвороби головного держінспектора і для нормалізації роботи установи печатка і право стверджувати нею всі фінансово-банківські, господарсько-кошторисні і рецептурно-переписні документи, а також затвердження графіків роботи і керівництво установою передається тимчасово його помічникові, що має працювати узгоджено із держінспектором, коли той здоровий, і вести його роботу в повному обсязі та відповідати за стан справ, коли він відсутній по причині хвороби.»

Атанасов із кадровиком пішли, побажавши колективові плідної роботи, присутні трактували почуте однозначно: Леонід Петрович фактично відсторонений від роботи, хоч і буде номінально числитися у штаті, а новий його помічник має «руку» в наркоматі. Лікарки щиро дивувалися, що помічник такий молодий, але розуміли, що радіти їм нічого, бо при Рижові вони почувалися незалежними і в робочий час могли перебувати вдома з дітьми, або й на пляжі, а з цим, мовчазним і навіть суворим на вигляд, їм явно доведеться міняти свої звички. Решті співробітників новий призначенець був не до вподоби з тієї ж причини. Були вдоволені лише завлабораторією Клара Гнатівна Жужа, бо досі вона постійно мусіла виписувати спирт «на пропой» начальникові, та секретарка, друкарка й касир Віра Коляд, бо вимушена була постійно брехати, відповідаючи на телефонні дзвінки, що «головний» на території, хоч знала певно, що він лежить п'яний у своєму ліжку під наглядом дружини, бо його підписи на ордерах і платіжках постійно не визнавалися в банку, і їй по кілька разів доводилося бігати до нього чи, коли він бував «при собі», благати його підписати чисті бланки наперед, що категорично заборонялося, звичайно, і на чому, торгуючись, він, як правило, виклянчував у неї самогону.

Коли Янчук переносив сейф у свій новий кабінет поряд з начальниковим, Віра розказала йому, що Леонід Петрович колись був дуже заслуженим чекістом, тому й так возиться Атанасов із товаришем.

Розпорядившись усім працювати за дотеперішнім графіком, Петро попросив у секретарки особові картки всіх співробітників та книгу наказів і засів над ними на цілий день, перервавшись лише на обід. Перегляд карток та ще автобіографій дав йому уявлення про те, «хто є хто» в колективі. По обіді Віра оформила дня банку зразок Янчукового підпису, завірила його та скріпила печаткою в Атанасова. Петрів підпис «П.Ян», який він досі ставив під статтями та віршами, що друкувалися в газеті, мимоволі асоціювався і в колективі, і в банку з постійно п'яним головним держінспектором і сприйнявся, як каламбур.

Мовчазність і маска серйозності, за якими Янчук ховав дилетантство та неофітство у новій своїй ролі, були рятівними для нього, вже наступного дня він замовив секретарці графіки роботи лікарів і лабораторії на поточний місяць. Цілих два дні Петро вивчав їх та звіряв з довідниками й підручниками, яких було досить у шафі, додавав і свого. По особливостях почерків та по наявних помилках і в автобіографіях, і на графіках Янчук склав своє враження про грамотність співробітників і їх акуратність у роботі.

Наступна подія сталася в суботу, дещо вибивши його з колії. На роботі зранку його знайшла Ліда, спершу стривоживши, а потім таки втішивши.

— Мені б до Янчука попасти, — почув він голос сестри у приймальні крізь привідчинені двері.

— По якому питанню? — спитала Віра Коляд.

— По нашому, я йому сестрою буду!

— Братіку! — щиро раділа дівчина, як він завів її у свій кабінет, прикривши за собою двері. — Був у нас адвокат із бабою Сарою. Бабуся Параня при них та покликаних мною сусідках, що навпроти, тітках Плисисі й Фонрабі відписала мені в спадок своє обійстя, хату і майно. Адвокат ось і папір мені дав, — передала Ліда братові до рук скручений у трубочку дарчий лист. — Я казала, щоб тобі, а бабуся все тикала в мене пальцем та шепотіла: «Лі-ду-ні, Лі-ду-ні!». Потім, як усі четверо підписалися, вона поставила свої хрестики. Тепер я господиня хати, але дивуюсь, чому не ти?! — врешті затихла дівчина.

— Не я, сестро, бо не я ходжу за нею, а ти, бідна, — Петро приходив до себе в неймовірній радості. — А як же бабуся? Ти її саму оце лишила?

— Сидить мовчки, дивиться в одну точку, не п'є й не їсть. Баба Сара каже, що вона довго не протягне, ми її підперли подушками, баба Сара взялася посидіти з нею часину, поки я до тебе збігаю.

— Твій час минув, катай додому, а я надвечір прийду.

— Баба Сара взяла з-під подушки бабусин торочок, як адвокат пішов, а сусідки ще сиділи коло ліжка, і порахувала гроші при них. Торочок взяла собі, жінки так розпорядилися, а мені віддасть решту, як бабусю поховаємо і поставимо хреста дубового. Так ніби їй бабуся колись заповідала.

— Баба Сара тебе обмане, Лідуню! Біжи додому, розповіси мені все ввечері. Біжи, рідна, біжи! До вечора! — Янчук хотів би зосередитися і прийти до себе.

Наплив радості був таким несподіваним, що він довгий час не знав, куди себе подіти! Його сестра неждано-негадано виявилася влаштованою, він має добру роботу, дешевий харч, квартирку, а до всього є студентом університету! Сидячи над графіками, він їх фактично не бачив, роздумуючи над тим, що доля-фатум таки правує його й сестриним життям, врятувавши від смерті в голодоморі. Хотілося дякувати всьому світові і всім людям за все вчинене добро!

З тим настроєм Петро й пішов додому, сказавши Вірі адресу в місті, про всяк випадок. У свою нову квартиру він лише заглянув по путі. Там було прибрано і провітрено, підлога зволожена, квіти политі. Йдучи лісом із Соснівки в напрямку міста, Янчук думав про те, що відтепер чистота й порядок, як ознаки його особистих гараздів і влаштованості, мають бути також і цариною його посадової об'єктивності. Милуючись осінньою природою, втішаючись дарчим листом, якого перечитав дорогою ще раз, Петро виробляв собі нову систему поведінки, новий розпорядок життя, приходячи до переконання, що часу в нього вкрай обмаль і тепер, і в осяжному майбутньому, тож розтринькувати його зась!

Із бабусею Паранею, як хотів, Петро не поговорив. Напівсидячи між подушками у своєму ліжку, вона, вчорашня господиня, ступорно дивилася у вікно на світ божий, не лише не озиваючись, а й зовсім не реагуючи на будь-чиї звернення, перебуваючи уже в несьогосвітньому усуненні й самозреченні від земної юдолі серед зовсім чужих їй людей, хоч аж у Харбіні вона мала трьох рідних синів і дочку, тут у місті — розвідну невістку-повію, а не знати де, безпутного онука-художника, і всі вони дивилися на неї з фотографій на стінах.

В хаті, як заповідала бабуся, пахло ладаном, м'ятою і любистком, горіли дві великі свічки у склянках на столі і лампадка під іконою Божої Матері. Як лиш Янчук прийшов додому, відбулася нарада із сусідками під чільством баби Сари. По ній Іван-Ганс Фонрабе взявся зробити для господині домовину зі свого матеріалу, а Петро — замовити в лісництві масивного дубового хреста, на якому мало бути написано: «Почилі в Бозі Герасій і Параня Прокопенки» з датами їх народження й смерті.

На вечір Петро привів до себе Лесю, яка лягла спати з Лідунею, а сам просидів, дрімаючи в кріслі, коло господині всю ніч і заснув лише вранці, коли навідались сусідки і замінили його в чергуванні. Життя небіжки спинилося при Лідуні й Лесі, що пізніше змінили сусідок. Швидко вдягнувшись, Янчук пішов за хрестом, лишивши дівчат допомагати сусідкам мити й переодягати покійницю. Повернувся він аж по обіді, привізши хреста на підводі санінспекції, встигнувши залишити на столі секретарки повідомлення: «На роботу вийду післязавтра, в понеділок хоронитиму господиню. Подзвоніть начальнику управління і в кадри та сповістіть співробітників і можливих відвідувачів. П.Ян».

В домовині посеред горниці Петро побачив уже опоряджену господиню — з восково-жовтим лицем, зі складеними на грудях руками і свічечкою в них. Пообіч померлої на намітці лежали кетяги червоної калини, а в головах — пучки м'яти, любистку і пахучих сухих васильків. Псалтир над небіжкою читала якась незнайома жінка в окулярах і точно такій же вишиванці, як і на покійниці.

Минула ще одна ніч — при відкритих дверях, брамницях і хвіртці, а в понеділок на цвинтарі Покрови впритул до давнішої порослої півниками Герасієвої могили під командою сусідів Плиса і Фонрабе була викопана яма для бабусі Парані, яка врешті на найнятій півторатонці була привезена й погребена в ній не згірш за інших. Пов'язані чорними хустинами, із сітчастими чорними крепами на русокосих головах, нерозлучні Леся з Лідунею привертали до себе увагу особливою скорботою при погребінні. По всьому відбули у дворі обід, на який прийшли й Дейчі, ще вранці попрощавшись зі своєю рятівницею. Фіма Йосипович дав Петрові аж двісті карбованців за допомогу Штерні та чимало продуктів на поминки. Обід був із бабусиним вином, а готувала його й порядкувала за столом баба Сара.

Геть підвечір, як зморена Ліда лягла спати у своїй спаленьці, Петро й Леся зблизилися у жадібній пристрасті, милуючись і голублячись у мовчазних зітханнях.

Леся, звичайно, була рада, що Ліда тепер господиня тут, але не могла не виказати Петрові свого здивування, чому ж не він.

— Краще й справедливіше, люба моя, не може й бути, адже то Ліда ходила за недужою, а не я, адже я й сам собі дам раду, вона ні, адже Ліда мене завжди притулить, бо добріша.

— Чому ти її вважаєш добрішою?

— Бо я більше побачив і узнав того, чого вона, на щастя, не знала й не бачила! — уперше Петрові згадалися Лідині слова: «Леся тобі не пара!»

Світало, як закохані врешті розлучилися під хвірткою гуртожитку, дівчина пішла до своєї кімнати, в котрій жила знову з Оленкою, а Петро додому — перенасичений і трауром, і щастям, із відчуттям, що попереду ще один пролог у його подальше незвідане майбутнє. По домові молодята мали зустрітися аж у наступну суботу ввечері, бо в Лесі лекції в технікумі, а Петро не міг далі відкладати заняття за університетською програмою.

Назагал, Янчукове життя поволі набирало заведено-постійного ритму: дні він повністю віддавав роботі, а вечори допізна — досить складному навчанню, Ліда знову пішла працювати в ательє. Ніби ж усе унормовувалось, але при всьому його оптимізмі, Петро зауважував у собі приховану тінь непояснюваного песимізму — чув щось якимось десятим чуттям і морочився неможливістю осягнути.

Засиджуючись допізна над програмним матеріалом у тиші свого нового помешкання, він все частіше звертав увагу на якесь вовтузення та шарудіння під вікнами чи під дверима. Спершу, поглинутий працею, він не надавав цьому жодного значення, але з часом при повторенні таки змушений був прийняти реальність, особливо після того, як по нічній грозі зауважив на вхідному килимкові сліди чиїхось заболочених черевиків, за що мусів вибачатись перед покоївкою. Тож спершу придбав кишенькового ліхтарика, врізав на зовнішніх дверях додаткового замка та вчепив на них ще одну закладку, і врешті взявся виясняти, чиї то нічні відвідини і з якою метою.

Якогось дня до нього в робочий кабінет заглянула покоївка, оповівши, що коли вона прибирала його квартиру, без дозволу зайшли якісь двоє і зробили фактично трус, наказавши їй мовчати про побачене і вимагаючи показати їм ключі.

— Я їм відповіла, що ключі в господаря, що це він відкрив мені квартиру і ось-ось має прийти закрити її за мною. Вони повозились коло дверних замків із закладками і поспішили геть, а я одразу до вас.

— То марниця, тітуню Галю! Як прибиратимете, закривайте за собою двері, а про прихідців я дізнаюся в дільничного міліціонера, — зовні спокійно сказав покоївці оторопілий Янчук, зрозумівши, що то не злодії, а самочинці навідують його ночами.

До дільничного Петро так і не пішов, вирішивши пошукати приводу, щоб той сам навідався до нього...

Янчук не міг не зауважити, що в їдальні адміністрації він харчується фактично за безцінь, як і вся інспекція на чолі із самим Рижовим, якому, за словами Віри Коляд, заведено носити додому сніданки, обіди й вечері, а його дружина, зі слів секретарки, вигодовує по двоє свиней двічі на рік.

Виглядало так, що на масштабну й тривалу крадіжку держава закривала очі, допускаючи отих самочинців-нишпорок до вишукування уявного злочину.

Не бажаючи вступати в посадову суперечку з Рижовим, Янчук уже на другому тижні роботи мимоволі втягнувся в неї, бо не підписав рецептів на спирт завлабораторії Кларі Гнатівні Жужі, яка зізналася йому, що всі попередні партії спирту вона мусіла віддавати «хворому», а відтак просила Петра надалі тримати спирт у своєму сейфі і видавати їй при необхідності за потребою.

Вже наступного дня багроволиций санітарний інспектор закликав свого помічника у кабінет, і між ними відбулася розмова на підвищених тонах.

— По якому праву ти відміняєш мої накази, не підписуючи рецепти на спирт для забезпечення нормальної роботи нашої лабораторії? — почав хриплим голосом розлючений Рижов.

— По праву юридичного розпорядника коштів, матеріалів і ресурсів, оговорених у наказі наркома охорони здоров'я Корнія Юхимовича Сарими, — намагався Янчук говорити спокійно й розважливо. — Мушу порадити вам припинити оббирати лабораторію зокрема і курорт взагалі, якщо хочете дочекатися персональної пенсії через два роки.

— З ким говориш, пуцверіньку нещасний?! Я — заслужена людина! Я — революціонер! Я... переламаю тобі хребта й викину геть на фекальне поле! — затрясся, як у лихоманці, головний санінспектор.

— Не раджу вам мене обзивати й загрожувати мені! Лишитесь без сніданків, обідів і вечерей, за які ви, до речі, не платите, як і за помиї для свиней, компрометуючи установу й колектив, втратите посаду, членство в партії і навіть життя! Адже ви тут притулені наркомздравом із жалю та співчуття і на мою першу ж вимогу будете негайно замінені! Я — ваше спасіння, тож говоріть зі мною належно. Це перше й останнє моє вам попередження! — насталив голос Янчук і пішов із кабінету начальника.

По інцидентові Петро разом із лаборанткою направився на обстеження продбази — комор і холодильників, які, згідно з планом-графіком, мав обслуговувати Рижов із помічником і на які за останні два місяці не було протоколів у підшивці і відміток у журналі перевірок. Завідувач продбази не бажав і говорити з Янчуком, поки той не показав йому пломбір та не пригрозив викликати міліцію для опломбування всіх приміщень. По тривалому ходінні й нишпоренні Петро написав протокол із добрим десятком приписів у ньому.

— Для чого, поясніть, скрізь у коморах розставлена вода в цебрах? Ще й при постійно мокрій підлозі, — поцікавився Янчук у завідувача.

— Для створення прохолоди у приміщенні. А чому ви питаєте? — дещо стурбовано відповів той.

— Тут у мішках цукор, борошно, макарони й крупи, які ви відпускаєте на отих он вагах, чи не так?

— Ну, так, — ніби не розуміючи, байдуже згодився завідувач.

— Відпускаєте ви щодень, як записано у журналі, кожному санаторію понад сто кілограмів цукру.

— Сто і більше, а в чому справа?

— А в тому, що при такій високій вологості на кожних ста кілограмах цукру ви відпускаєте хворим санаторникам, фактично, по десять кілограмів води замість нього, за місяць — триста з гаком, то пак, три лантухи! А ще ж борошна, макаронів і круп чимало, хоч і менше, мабуть. У вас тут на базі, як у чесного комірника, мали б накопичитися великі лишки продуктів, які вимагають пояснення і піддягають оприбуткуванню.

— Це прибиральниці наставили, — завідувач взявся сердито виносити цебра надвір, а Янчук із лаборанткою повернулися в контору.

За якийсь час до Петра в кабінет зайшла покоївка Галя і розповіла, що якісь дівчина із хлопцем, не назвавшись, принесли йому меду, масла, кави, чаю, цукру, смальцю, сала, борошна та круп, і вона то все повикладала в тумбочку на кухні. Подякувавши, Янчук спровадив її, але його не покидала підозра, що ті продукти не від сестри Ліди, а від завідувача продбази, який «купує» його, щоб навчити, як казала Ріта Генріхівна, «між вовками жити, по-вовчому вити».

Увечері Петро посмакував канапками із добротним маслом та запив їх кавою, тож зовсім не хотів спати, пропрацювавши допізна і не помітивши вештань непроханих гостей.

А в суботу, згідно протоколу, послав фельдшерицю перевірити, як іде виконання його приписів на продбазі, і був страшенно задоволений, що вони виконуються. Порадів і з уривка розмови Рижова з Атанасовим, яку випадково почув зі свого паралельного телефону:

— Я не можу за вас заступитися, тому що ви своєю поведінкою компрометуєте і себе, і колектив, і мене! Тому що я мав наказ із народного комісаріату здоров'я попередити вас востаннє, а ви зігнорували! Янчук — тямущий і чесний працівник, маєте довіряти йому, а не шкодити, як намагаєтесь! І припиніть урешті вживати алкоголь, послухайте дружину, ляжте в лікарню та дочекайтеся персональної пенсії! Ви революціонер, та я також! Я все сказав! — Христо Анолович не дослухав Рижова.

Після роботи Петро засидівся над книжками й конспектами, якими його постачив Василь Григораш, а як споночіло, випив кави з медом та з'їв бутерброда і поспішив до Лесі, як домовлялися. Чаруючи зір, осінь золотила крони дерев і встилала підпаленим листом, мов килимом, сквери й тротуари, освіжаючи тіло вечоровою прохолодою, насторожено шаруділа вітерцями у галуззі. Леся вже чекала на нього, тож одразу пішли відвідати Лідуню, а потім помандрували нічними вулицями міста.

Спершу закохані направилися не в Пролетарський парк, де гриміла заклично музика, а аж у Першотравневий, де було тихо і майже безлюдно. Під склепінням неба і кронами дерев горіли електролампи, як свічки у храмі. Находившись, вони присіли в затишному закутку, і Леся, притулившись до Петра у жазі близькості й кохання, оповіла йому про складне навчання, про прихід матері із «Сидором», про те, що бідна Оленка домовилася із Бондарем про черговий аборт на наступну п'ятницю.

— Любий мій! Я б хотіла, щоб як Оленка буде в суботу й неділю в лікарні, ми переспали разом у мене в ліжку, бо дуже вже я скучила за твоїм тілом і ласками твоїми! Чи ти, може, маєш інші плани?

— Гаразд! Жодних не маю, радосте моя! Вчинимо, як хочеш! Хіба в такому разі, прийду трохи пізніше, бо ж майже не бачуся з Лідою.

— То може зустрінемося у неї, а звідти прийдемо разом у гуртожиток на ніч?

— Дякую тобі, сонце моє! — обплів Петро свою шию м'якими, як шовк, косами дівчини. — Я по дорозі до тебе написав тобі вірша, дозволь прочитати? — прошептав на вухо любій.

— З радістю, коханий мій поете!

— І я тим живу, жаданий мій! — по мовчанці озвалася дівчина. — Я б, недосяжно-ясний мій, не хотіла жити в тобі отією нерозгаданою сумотою, бо часом готова вийняти й серце із грудей та покласти його у твої добрі та дужі руки! — і Леся палко поцілувала Петра на знак вдячності. — А хто вони — оті щасливі Джоконда й Лаура, життя ти моє?

— ПортретДжоконди намалював великий італієць Леонардо да Вінчі ще в п'ятнадцятому сторіччі, обезсмертивши навік.

— Така вродлива була?

— Певно, але й душею гарна, раз її обожнював такий геній.

— То не лише врода чарувала великих?

— Вони знали, що врода тлінна, а вродливі жінки часто зіпсовані увагою, примхливі й вибагливі, — зітхнув Петро.

— То й я тебе змушую поступатися моїм забаганкам? — обізвалася Леся пошепки.

— Ніби ні, любове моя...

— Бабуся вважають, що я вередлива, якось у гніві сказали «тьху на тебе!», — із сумом видихнула Леся. — А та друга хто?

— Лаура? Дуже вродлива, намальована майже на два століття раніше також італійцем Петраркою, але не фарбами, а палкими словами у «Книзі пісень».

— Боже, ти для мене робишся богом, Петрусю! Знаєш те, що мені й не присниться! Як мені стати тобі рівнею, коханий мій? Чим відповісти на присвячені мені вірші? Як мені жити, любий, у твоєму вогненному світі? Чаруєш ти мене словами і обезволюєш близькістю! Сили я трачу!

— Люби мене палко, кохай чесно й віддано, бережи свою цноту та гідність, думай про наше спільне майбуття, хоч його й важко уявити сьогодні, шануй батьків, учися добре...

— Хіба цього досить, голубе мій? Адже не знаю, як тобі достойно відповісти на постійні вірші, і єдине, чому навчилася, це копіювати твої до мене звертання.

— Любов усе здолає, втіхо моя!

Замовкли надовго, голублячи одне одного, думаючи кожний про своє під тихий шум осінніх дерев.

— Ти сьогодні старанно виголений, лице ніжне в тебе!

— Багнув бути тобі приємним не лише на словах.

— Ти мені всякий — більш ніж приємний! Дозволь я тобі заспіваю материну улюблену пісню? Хоч тихенько...

— Як хочеш, світе мій, то прошу!

— Ніч яка місячна, зоряна, ясная... — Леся мала і голос, і слух, а співала ніби його єством і помислами, так, як і він, розуміючи слова й мелодію.

Лесині пісні одна за одною наповнювали бальзамом Петрову душу. Він розумів, що співала для нього її юність, виливаючись через край із тіла, що великою мірою належало йому. Водночас Петро усвідомлював, що скручені нуждою буття, вони з Лесею ще не одне ціле, що може колись...

— Ти, серце моє, маєш чудовий голос! — похвалив Петро, як Леся стихла.

— Мати кажуть, що він у мене не виспіваний, — Леся замовкла, задумавшись. — Мій чубатий поете, ти в мене здоровий, то й діти наші такими будуть! Бабуся кажуть, що їх має бути не менше двох — хлопчик і дівчинка!.. Бабуся вже геть здають на здоров'ї, — Леся замовкла, уткнувшись вустами в його вухо. — Чуєш? — озвалася згодом. — Гойдалка вже не скрипить, то може підемо погойдаємось? Ти ж хотів?

— Як скажеш, кохана! Як тобі завгодно...

Всадивши Лесю, Петро довго й обережно гойдав своє щастя помалу й сильніше, поки Леся не запропонувала погойдатися разом, усівшись до нього на коліна і щільно притиснувшись. Злиті воєдино, вони не сходили з гойдалки, обнімаючись і цілуючись ще довго, аж погасли у парку електролампи і посвітліло зоряне небо... А шепіт листя у кронах дерев навівав ожуру прощання з літом...

Розлучилися закохані й цього разу аж під ранок, зморені, але не насичені близькістю, домовившись, що увечері підуть разом із Лідою в кіно. Прощання під гуртожитком було, як завжди, болісним, але цього разу ще й супроводжувалося якимось недобрим передчуттям. Петро пояснював його звичайними забобонами, а Леся страшно боялася, що батьки передумають, адже дозволили їй жити в гуртожитку лише під впливом бабусі...

В неділю зранку Янчук, як і намітив собі напередодні, старанно витер і помив бляху на даху, а по обіді довго її фарбував... А після кіно закохані провели час майже до ранку у своїй тихій гавані... В наступні суботу й неділю, як Оленка була в лікарні, Петро й Леся зустрілися в гуртожитку й переспали в муках кохання аж дві ночі. Їх зустрічі та зближення були хоч і медово-солодкими до сп'янінь, але й украй виснажливими до хворобливості. Леся, як доказ своєї відданості й жертовності, дозволила Петрові цілувати свої груди досхочу чи купала його лице у шовкові своїх розпущених кіс, збуджено відчуваючи в коханому не лише вірного і надійного ощадливого до неї друга, а й партнера, що доводив її тіло до мління, а свідомість — до знетямлення, при тому вчергове втікаючи від неї «спалити папіросу»...

Свою роботу Янчук вів бездоганно, не пориваючи зв'язку з Рітою Генріхівною Шмідт, що відповідала на його листи переважно телефонними розмовами, натякаючи на давнє: «з вовками жити, по-вовчи й вити». За недовгий час Петро досконало познайомився з усіма санаторіями семи відомств, належно вивчив їх фінансові та кошторисно-господарські справи, домігся поваги колективу, добре ставлячись до його членів при небагатослівнім керівництві, і санаторної адміністрації, хоча й доводилось йому, — правда, нечасто і лише в окремих безгосподарських та антисанітарних випадках, ще й попередньо порадившись із Христо Аноловичем, — обкладати декого штрафами, хоч дехто за законом підлягав і суду.

Янчуків безпосередній начальник, головний санітарний інспектор курорту, не згодився лягти на піврічне лікування, як того хотіла його дружина і як радив йому Атанасов, а хворів по два тижні кожного разу, як йому вдавалося вижебрати хоча б п'ятдесят грамів спирту. З Петровою присутністю і поведінкою він згодився, змирившись із неможливістю повернення до попереднього свого становища і розуміючи, що дармова зарплатня, безоплатна добротна квартира та вже близька персональна пенсія того варті.

Припинилися шастання під Янчуковими вікнами і навпаки почастішали постачання йому продуктів через дівчину й хлопця, яких тітуня Галя щиро вважала його родичами.

Якогось дня Петро поїхав фаетоном сам, без візника у міську санепідемстанцію, щоб уладнати територіальні суперечки, які швидко погодив, і попутно навідався в редакцію газети, бо досі ще не всі його вірші були надруковані, хоча й набрані в гранки. Раїса Ісаківна Крупник зустріла його радо, але виглядала сумною й пригніченою, поскаржившись на неможливість нормальної роботи через цензуру, яка змушує журналістів кривити душею, якщо не втрачати гідність.

— А ти чого із канчуком до мене? Хочеш випороти, що не друкую твоїх віршів? — іронізувала вона. — То починай, хай і тіло відповідає, не лише сумління!

— Я у санепідемстанцію, до вас по дорозі, — ніби виправдовувався Янчук.

— Слухай, а чи не міг би ти завезти мене десь у поле хоч на часину, хай світ білий побачу, відірвавшись від хліба насущного!?

— Чому ж, часину можу побути вам за фірника!

— Куди ж нам махнути?

— Куди скажете!

— Я б воліла побути десь на просторі...

— Я також, правда, кінь у мене не баский, та біжить добре, як йому пугу показувати!

— Оце нагода, Петросе! Зачекай, я тільки наших попереджу, — Раїса Ісаківна миттю вернулася. — Все гаразд, машталіре! Поїхали!

Дорогою Раїса Ісаківна похвалилася, що мала від Сави Панасовича єдиного листа, в якому той описував соловецькі краєвиди й дорогу до них, дякуючи їй за якусь поміч.

— Є там і вітання юному поетові з побажанням «хай таланить!» — сумно сповістила вона. — Отут і спинися, посидимо та поговоримо, хай розкуюся хоч на часину, — Раїса Ісаківна підвелася й оглянула окіл.

На всі боки розкинулися перісто-оголені далі, десь уже пописані ріллею, а десь ще з невибраними картоплями, не зрізаними кукурудзинням та соняхами.

— Не виживе він там, сердега, згадує Берестечко й трагедію Крутів... — глибоко зітхнула вона, видивляючись зачаровано навколо. — Часу в нього, пише, вистачить на осмислення життя у безвиході, — стримала плач, примовкнувши. — Іде, Петре, — продовжила згодом, — перелицювання й залізобетонне закріплення найсвавільнішого дикого негативу в позитив. Дсконсолідуються й знищуються основи власне мислення, а найпаче тут у нас, на географічному перехресті, де етнокультурні й історичні засади колись вільного трудового народу після інквізиції й людоловства східної сатрапної деспотії набули найрозгнузданішого ґатунку. Централізація всього і вся стає імперсько-необмеженою, і нема тому ради, — знову задумалась Раїса Ісаківна. — Над світом звелися не примарно, а наяву дикі й хижі неучі-деспоти, біснуваті фашисти й убивці мого і твого народів: Гітлер і Сталін, продовживши нищівну боротьбу, започату ще Леніним, хижацтва із людяністю, реакції з демократією, неволі з волею, мракобісся з гуманністю, темряви зі світлом, зла із добром... І переможе зло, коли на нього не знайдеться зло ще більше! Союзна новоімперія будує соціалізм уже не лише на кістяках колишньої Росії, а й на кістках моїх нещасних єдинокровців, розстріляних у Європі без батьківщини, — витерла вона хустинкою сльози з очей. — В одній абсолютистській імперії «жидами-іудами», що ледь животіють у своїй масі, повняться табори крижано-сніжної Півночі, а в другій — центральноєвропейські тюрми. Росте, як на дріжджах, фашизм у політиці і псевдоавангардизм у мистецтві, формується завойовницький псевдосоціалізм, а насправді — найтоталітарніший державний капіталізм із утвердженням диктатури жандармерії й сиску, як держави в державі, — тяжко дихала, розхвилювавшись, Раїса Ісаківна. — Бідний мій народ тепер, як ніколи, в Європі, але не менш бідний і твій у кошарі імперії, бо ж були убиті чи закатовані найвідданіші народові революціонери: Багалій, Скрипник, Хвильовий-Фітільов, Близько і безліч інших. Покінчили із життям на останній святій межі, не ставши неправди лютої рабами, не здавши та не відцуравшись фортець і храмів рідного духу, автокефалісти. Їх не перелічити, прославлених смертю і освячених муками у катівнях! Мусиш пам'ятати, сховавши глибоко в душі, і донести до своїх дітей і онуків, бо мені нікому передати, — знову витерла сльози Раїса Ісаківна. — Глухнемо від дзвінких псевдореволюційних кличів, від тріскотливих бучних лозунгів, від плакатних базікань про щастя й волю, мир і братерство, рівність і світову революцію. Оніміли й омертвіли гучні майдани, на яких проходять парадом вертепи «щастя народу» під чавливим чоботом імперії і пильним оком всесильного й свавільного НКВС — держави в державі, що повністю замінила царську жандармерію з її знаменитим лозунгом «держать і не пущать!» та стала взірцем для убивць і катів, — мало не плакала Раїса Ісаківна. — Довго доходило до народу розуміння всього сущого, та врешті поневолені, потоптані та почавлені починають розуміти, хоч все ще мовчать, «камо грядеши». Пам'ятай: тільки знищення імперій, як би вони не називалися і як би не іменували себе, принесе людству спокій для життя й творення! Ніщо інше й ніколи! — замовкла надовго, приходячи до себе. — Поїдемо вже додому, юний друже, — ніби опам'яталася Раїса Ісаківна по паузі. — Дякую тобі й нагоді, що виговорилася тут! Вдячна цій тиші і твоїй довірливості!.. Сава Панасович був моїм чоловіком і заповідав мені піклуватися тобою, скільки матиму сил. Тож не ображайся, що не друкую тебе, не моя то воля! Але я вперта — при першій нагоді таки надрукую!.. — а вже біля редакції на прощання завершила, — А так зване звільнення Західної України й Білорусії — тільки анексія!

Янчук подякував редакторці за науку й поспішив на роботу, жалуючи коня, що також був голодний. Радіо на вулицях кричало про возз'єднання українських земель. І обідаючи, і вже на робочому місці, і на квартирі Петро чув про те саме з репродукторів. Після палкої промови Раїси Ісаківни з цитуванням Ніколо Макіавеллі та згадкою про «Утопію» Томаса Мора, Янчук дивувався, що український люд десь у Львові, Перемишлі чи Станіславі сприймав те возз'єднання у сльозах радості й щастя.

Петро не читав ні Макіавеллі, ні Мора і шкодував, що не має енциклопедії, з якої міг би довідатися про них хоча б щось. Водночас він заздрив Раїсі Ісаківні, яка знала їх достеменно, розуміла, що відбувається насправді, та мала право не лише глузувати і з традицій прославлення Леніна-Сталіна, і з найвільнішої у світі Країни Рад, і з гуманізму диктатури пролетаріату, а й переповнюватись до краю їдко-викривальним сарказмом щодо прогресивного суспільства робітників і селян.

Засівши за навчально-програмні матеріали, Петро мимоволі вертався до промови редакторки у чистому полі про те, що ніхто не знає, наскільки Україна обдирається Союзом-імперією і якому соціалізмові, після фашистського, будуть правторитись її багатства, адже вона віддана для визиску й знищення володареві пекла, що до святої трійці Маркса-Енгельса-Леніна вчепив поряд і себе на стяг, як на ікону.

Почуте від Раїси Ісаківни заважало Янчукові зосередитись на навчанні, але допомагало усвідомити, що возз'єднаним західноукраїнським братам буде тепер не до історії й мистецтва, що замість ущемленості в буржуазній Польщі вони матимуть значно ширшу географію для масових мук і смертей у кошарі тюрми народів.

Від пекучих слів Крупник не можна було просто відмахнутися, вони підштовхували Петра до висновків, якими не можна було поділитися будь-із-ким...

Наступного дня на роботі сталася ще одна подія, що вплелася знаково в Петрове життя. В санепідемстанцію та інспекцію, гейби до Віри Коляд, зачастила новоприслана наркоматом, як і Янчук, начальник проектно-будівельної контори курортоуправління Євгена Костівна Гончак, що називалася то Ївгою, то Югинею. Петро кілька разів бачив її на нарадах і у приймальні біля Віри Коляд, тож вітався з нею, як майже зі знайомою. Вона, як говорили, мала «руку» у високих кабінетах, бо отримала і посаду, і квартиру із двох кімнат звільненого Христо Аноловичем попередника. Була вона заможною — переодягалася в дорогу одіж і двічі на день, ще й Віру обдаровувала дечим пристойним.

— Петре Карповичу, — звернулася Віра до Янчука по обіді, засоромлено, як завжди, спалахнувши на лиці. — Чи не міг би ти затриматися після роботи, щоб познайомитися ближче з Югинею Костівною? — за ініціативою Петра вона йому «тикала». — Хоче з тобою порадитись. Що скажеш?

— Югина хоче зі мною порадитись? Про що? — Янчук був явно спантеличений. — Знаєш же, що я зовсім не маю вільного часу! Та й який із мене порадник!

— Знайди час, Петре Карповичу! Я їй майже пообіцяла! Прошу тебе! — геть зашарілася дівчина під Янчуковим поглядом.

— Аж так ото мусіла без погодження пообіцяти?.. Гаразд, затримаюсь...

— Змушена просити тебе! — опустила очі Віра. — Дякую!

— Ти підеш за нею чи як?

— Ні, лише подзвоню їй о п'ятій додому.

— А в неї й телефон є на квартирі?

— Звичайно! Її ж дядько з тіткою у Москві в наркоматі працюють великими начальниками, а батько з мачухою у Києві якісь шишки.

— Коли так, то й поготів я їй не порадник, — стенув плечима Янчук. — Але гаразд, затримаюсь.

— Дякую, буду в тебе в боргу.

Зустріч Янчука із Гончак відбулася зразу після роботи, як усі порозходились і в конторі лишилися тільки Петро з Вірою, очікуючи на гостю. Коляд була помітно рада і метушилася, підливаючи квіти у вазонах, щоб чимось зайнятися. Янчук не мав підстав для радості, бо сподівався сьогодні докінчити контрольну роботу за програмою, щоб завтра вислати її поштою в університет. За попередні три він уже мав сповіщення про залік.

— Добрий вечір, Петре Карповичу! — наступально-весело звернулася Югина з порога бадьоро-обворожливим грудним голосом. — Кажуть, якщо гора не йде до Магомета... отож, і я його наслідую, — подала випещену руку. — Даруй мені мою суржикову мову, як-не-як, а п'ять років я прожила у нашій зореносній столиці, відвикла від рідної. А ти, кажуть, досконало знаєш і боготвориш її, кохаєшся в ній, — всілася у крісло, відгорнувши полу плаща, запрошена жестом руки Янчука. — Як не перечиш, просила б одразу спілкуватися на «ти»?

— Не маю заперечень, — Петро не знав, як себе вести з нею.

— Я, з вашого дозволу, пішла б уже додому, бо маю ще чимало всілякої пильної роботи? — Коляд складала речі в подарований раніше гостею ридикюль.

— Дякую тобі, Віруню, за сприяння нашому рандеву!

— Так-так, ти можеш іти. Добра і гараздів тобі! — присів і він у крісло.

Якийсь час Євгена Костівна виклично-обворожливо дивилася на Янчука. Мовчки витримавши той погляд, він урешті обізвався: «Чимось маю тобі зарадити?»

— Зовсім не ходиш у парк на танці, вистави чи кіно, в бібліотеці береш лише енциклопедію та фахову літературу, у квартирі сиднем сидиш до запівночі над підручниками, мов прив'язаний, на неділі тікаєш у місто і все такими шляхами, що зустріти тебе, якби й хотіла, мені зась, — і докорила, і показала свою обізнаність гостя.

— Дуже різні у нас, Югино Костівно, і життя, й уподобання, й інтереси, — по чималому роздумові обізвався розчулений Петро. — Зовсім не маю часу ні на розваги, ні на відволікання від роботи й навчання, — не знав, що гості треба від нього, Янчук.

— Я живу досить забезпечено і не скнара, можу чимось тобі допомогти при твоїй згоді, — Гончак чарувала Петра інтимним голосом і обворожливим поглядом. — Ми могли б просто приятелювати між собою, бо чуюся тут самотньою, хоч уболівальників і не бракує. А те, що я трохи старша, пішло б тобі тільки на користь. Нічим зв'язувати тебе не буду. А небайдужість моя до тебе, даруй за щирість, дивна навіть мені, і причина, мабуть, дійсно в тому, що ми такі різні, — гостя говорила так задушевно-тепло та рідно, що Янчук аж губився. — Хочу зібрати в себе невеликий ралець на свято Жовтня у п'ятницю, то запрошую...

Спілкувалися про різне, засидівшись надовго. Властиво, більше говорила Югина, а Петро слухав, приходячи до висновку, що зустрівся зі світом інших мірил, якостей і засад. Крім неабиякої ерудиції, вміння презентувати свою думку та повести мову в потрібному та бажаному руслі, як і Ріта Генріхівна Шмідт, Гончак не соромилася демонструвати й еротичність, але подавала її так стримано, що виглядало все цілком пристойно. В будь-якому разі, Янчук проводжав її до квартири уже як приятельку і майже не шкодував потраченого часу.

— Побачити у такий пізній час мої убогі пенати ти, звичайно, не згодишся, то дякую й за обіцянку відгуляти в мене свято Жовтня! Але, будь ласка, приходь із порожніми руками! Найбільшим дарунком мені буде твоя присутність, а презентів нанесуть доста інші, — під хвірткою потисла вона двома руками Петрову руку, обвіявши його дорогими парфумами...

Жовтнева п'ятниця мала бути аж за два тижні, а через ніч — субота, тож Петро заздалегідь тішився, вертаючись на свою квартиру, що завтра ввечері зустрінеться з Лесею, за якою таки досить знудьгувався. Вдома, як сподівався, контрольної роботи він не дописав, бо засівши за неї, почув шарудіння за вікном, а виключивши світло й виглянувши, нікого не зміг побачити, тож роздягся й ліг спати, вирішивши дописати завдання на роботі і вислати таки завтра по путі до Лідуниного дому, як і планував заздалегідь.

Вештання під вікнами та дверима, під які Янчук і цього разу врешті заснув, стали настільки звичними, що він уже зжився з ними, як із чимось необійдним, пояснюючи собі той нагляд пильним виконанням начальницьких настанов та інструкцій якимось заробітчанином-холуєм і уявляючи, як інший лакиза, на вищому щаблі, приймає його звіти, проставляючи у відповідній графі «виконано», з не меншою пильністю заробляючи на свій хліб насущний. Така салтиково-щедрінщина, на щастя, не проявлялася поки-що нічим іншим...

Янчук вдоволено заніс на пошту дописане на роботі завдання і зайшов за Лесею в гуртожиток, віддавши комендантові чергову «чекушку». Вдома, як Лідуня пішла спати, вони з Лесею усамітнилися на лавиці за хатою під іще шелестливими яворами, а відчувши прохолоду ночі, через вікно проникли у Петрову кімнату, роздягнися та навикло вляглися у ліжко, звичайно, і не думаючи переступати найсвятішого. Їхні зближення були для обох мірилом п'янких насолод і обопільної стійкості.

Цілувалися, голубилися й милувалися в обіймах аж до знемог та приходили до себе, ділячись інтимним і наболілим... Петро купався в Лесиних косах, читаючи їй пошепки чергового написаного експромтом вірша або піднесено звертався до неї: «Хай світ очей твоїх порине мені в душу та зарядить її на плідну працю і на вічне кохання до тебе, жадана моя!» Леся допускала його до, як казала, «найсвятішої власності» — своїх грудей, яких навіть її мати з бабусею ніколи не бачили, — для таємно-заповітних довірливих цілунків...

— Чому, любий мій, ті наші зближення такі шалено-приємні до невситимості? — ледь чутно питала на вухо, передихаючи від знемоги.

— Хтозна, моя люба, — відповідав так же тихо Петро. — Мабуть, секс приємний, бо він — то джерело нового життя.

— А чому ж тоді пологи такі тяжкі та болючі? — Леся згадала муки жінок-породіль, які спостерігала на практиці у лікарні.

— Біль також дається нам для творення, — Петро не знав, як відповісти, але подумав, що так воно і є насправді...

Під ранок Петро відвів Лесю в гуртожиток, щоб зустрітися ввечері знову.

— До зустрічі, мавко моя чарівна! — шептав Петро, відпускаючи руки дівчини.

— До зустрічі, мій владико! — так же пошепки відповідала Леся, не бажаючи розлучатися, так і не насичена його пестощами.

По обіді того недільного дня Петра несподівано навідав Аркадій П'юро. Розмова між ними відбулася спершу в хаті, а потім — на скамниці під яворами. Стишуючи голос, Аркадій повідомив, що у місті продовжуються повальні арешти, але на Західній Україні вони набули просто страхітливих масштабів, там навіть комуністів чекісти хапають, як шпигунів, зрадників і агентів капіталізму й реакції. Петро був щиро здивований, що член партії Аркадій виявився запеклим критиком режиму, носячи в собі такий обур під подвійним дном.

— Приміщення колишнього чоловічого монастиря за рафінадним, зокрема, комора та трапезна, забиті в'язнями, а хто вони, узнати не можна. Прийшов до тебе, може, дізнатися, а більше висповідатися, бо не вміщається в мені ненависть і до вождя народів, і до його контрреволюційної партії овець та баранів, і до імперського свавільно-жандармського сиску, і до лакуз та холуїв, що посліпли й вірять догмам ідеологів і твердженням сиску про всезагальне шпигунство, — шептав Аркадій пойнято. — Ну, достеменно все процарське тепер у нас, як запевняють французи в радіопередачі. Сталін дійсно наслідує сатрапа Петра Першого в хижості та в колоніальній задусі кривавовладдя, бо ж після домови з Гітлером про дружбу й кордони дав наказ своїм жандармам заарештувати п'ятнадцять тисяч польських офіцерів, що у своїй глупоті втекли у Союз. Із отакими нормами совісті й моралі, чим ми не нацистсько-тоталітарна держава, питається?.. А як тепер трактується історія нашої великокошари? Отямиш — вжахнешся! Адже все, узурповане самодержцями, закріплюється псевдо-істориками, як із покону імперське й російське. Зливаються в одно і поняття держави й суспільства, як нероздільні й невідмінні, ніким і ніколи. А поряд із тим по-хижацьки випатрошується рідно-духовність інонародів, як і раніше століттями, — Янчук не знав уже, що й думати про Аркадія, в такому нападі шалу. — Обпльовування всього, що стояло колись чи може стати на перешкоді загарбам імперії в ході її експансій, поневолень і панувань, ніколи ще не були такими пойнятими. Світ, мов баран, дивиться, як та кошарно-резерваційна, табірно-тюремна, беззаконно-кривосудна велико-тиранія його обплутує й ошельмовує, і не розуміє, як було і в двадцяті роки, а чекає чуда, все глибше й безповоротніше влазячи в її тенета, що нестимуть людству з часом усе більші жертви... Лише подумай: Україна за її угодовство і лояльність її маріонеткових урядовців уже поклала понад п'ятнадцять мільйонів жертв, як твердить французьке радіо. А наш же «вождь і учитель» тільки-но вбився в колодочки у Москві! А що буде, як упряжуться вдвох із Гітлером чи й утрьох із Муссоліні?.. Чи є де на землі подібна до нашої жертовність? Де аналоги й історичні паралелі? Хіба у нещасних жидів, вірменів чи негрів Африки — і то не кількісно, а у відсотках до чисельності люду!.. Французьке радіо вважає Україну мірилом становища в Європі, а її возз'єднаність під чоботом Москви — прологом походу на Європу, відкритого спаєм Гітлера і Сталіна після підписання десятирічної домови Молотова-Рібентропа, — Аркадій зблід і виглядав наляканим.

Про деякі наведені факти Янчук нічого не знав, але від Гольди Абрамівни Дейч якось при зустрічі почув про мобілізацію резервістів: «Фіма Йосипович тепер і ночує у воєнкоматі, а Штерна з Тімірязєвки листів не пише, тож мало голову не трачу від недобрих передчуттів! Боїмося чогось удвох із чоловіком, хоч окреслити, чого саме, і не можемо. Та й хворі на прийомах скаржаться мені на якісь віщі сни, то не можу легковажити!»

Як П'юро замовк, Петро оповів йому про розмову із дружиною воєнкома, але той не відреагував і продовжив своє: «Скільки ще інонароди платитимуть життям розбійній і хижацькій величі бездарної проімперської Росії?! Сьогодні вона — це расизм, нацизм і фашизм разом узяті, приховано окуплені в інтернаціонально-комуністичні криваво-червоні шати! — мов заведений, виголошував Аркадій. — Сьогоднішнього раба — патріота імперії Ленін описав як того, хто „не усвідомлює свого рабства та животіє в мовчазному, несвідомому і безсловесному рабському житті“. У таких рабів „слина тече, коли вони самовдоволено хвалять принади рабського життя, славлячи деспота, як холопи і хами“». Такими ми є нині, — додав від себе П'юро.

Не дивно, що, як Аркадій пішов, Петро під його впливом продовжував роздумувати над почутим, ловлячи себе на тому, що тішить його одне — кордони України пролягають по Тисі-Нарві-Бугові-Віслі-Сяну, як ніколи досі.

Приготувавши з Лідою пізній обід, Янчук засів за підручники, але йому не давала зосередитись думка про Югину Костівну, яку охрестив «яничаркою» і для якої, як йому здавалося, не існувало жодних гризот, окрім задоволення власних уподобань, у число яких попав і він, не знати й чому, хоч у десяти санаторіях курорту було досить баламутників, найпаче військових, куди багатших від нього матеріально і ближчих їй духовно.

Те його морочення спинив вірш про возз'єднання, нарешті надрукований у принесеній Лідунею зі скриньки міській газеті, особливо строфа, чимось і для нього самого загадкова:

Із Лесею Петро зустрівся ввечері і, у захваті від її вроди, нагородив її безліччю нових імен: і Радість, і Квітка, і Веселка. Леся відповіла діточими кривляннями й удаваннями, викликаючи в нього щиру заздрість від того, що їй було байдуже до високих матерій світу, просто тиснулась тілом до тіла, устами до уст і душею до душі.

— Ми з тобою, моя радосте, нерозлучні, як оті, що грізним молотом і стинальним серпом голосують на виставці досягнень у Москві, що їх постійно показують перед фільмами, — здивувала Петра порівнянням. — Поцілуй на прощання та веди вже мене додому, бо ж світає он! — підставила Леся груди, лишивши по собі в постелі ніжний запах парфумів і цього разу..

Наступний неповний тиждень пролетів швидко, позначившись роботою над п'ятою контрольною, яку Янчук планував дочасно послати в університет, і сваркою із Рижовим знову таки за спирт, на який він не підписав рецепта та не поставив печатки. Держсанінспектор, трясучись у гарячці, обізвав Петра деспотом і пригрозив помститися. Чомусь на цей раз його погроза не йшла Янчукові з думки навіть у гостях в Югини Костівни.

В основному, у Гончак зібралася молодь, коли не рахувати начальника курортоуправління Атанасова з дружиною, які по перших же поздоровленнях зі святом Жовтня і випитих келишках коньяку пішли, перепросившись. Молодь була підібрана попарно, у пару для Віри Коляд був покликаний якийсь санаторник, тож мимоволі присутнім давалося зрозуміти, що кавалером господині є Янчук. Євгена Костівна сіла до столу поряд із ним, обдаючи його дорогими парфумами, і танцювала під патефон також із ним, геть невмілим, хоч інші, уміліші, мінялися між собою.

— Я моєму кавалерові обіцяла не зраджувати, то даруйте, — відмовляла вона бажаючим запросити її на танець.

У танго вона до непристойності виклично тиснулася тілом до Петра, пошепки просячи його розслабитися і почувати себе рівним, бо влаштувала вона цей вечір виключно для нього.

Пили — хто коньяк, хто горілку, хто вино, закушували вишуканими наїдками — і апельсинами з мандаринами, і паюсною ікрою, накладеною на тоненькі скибочки балабухи.

Югина Костівна співала під гітару, володіючи голосом та інструментом вправно й досвідчено.

Нарешті принесли торти й тістечка, родзинки й білі сливи, каву й мед, натякаючи на кінець учти.

Упросивши Янчука затриматись, поки вони з Вірою та покоївкою трохи «вихристають» квартиру, господиня прощалася з гостями тепло й обворожливо. Зрозумівши, що Петро, навіть добре випивши при її ж стараннях у застіллі, явно не схоче лишитися з нею наодинці, Югина запропонувала провести його додому, тож, лишивши покоївку мити посуд, разом із Вірою та її провожатим вони вийшли у двір і коло хвіртки розійшлися в різні боки.

Тепле хутряне манто Гончак гріло Янчукові бік, а її рідкісно дорогі парфуми паморочили йому голову.

— Ти чимось був невдоволений увесь вечір? — спитала Євгена супутника.

— Чому ж? Все було незвичним для мене і виключно приємним! А що ти ведеш мене додому, це, звичайно, проти правил і не лишиться тільки між нами, бо за моєю квартирою ведеться нагляд.

— Нагляд? — щиро здивувалася Гончак. — А ти не помиляєшся? — спитала по мовчанці.

— Мабуть, таки не помиляюся...

— Чоловік чи жінка? — приспинилася Євгена в ході.

— Наглядає? Здається, чоловік, а хіба може бути жінка?

— Ми з Вірою, — призналася, — були пару разів пізно вночі під твоїми вікнами, як ти працював, може, це ти нас зауважив?

— Ви з Вірою?! Для чого, Євгено Костівно?!

— Дуже я стала, — зітхнула вона, — небайдужою до тебе, Петре! Вечорами нудьга така, що хоч повісся, — стать, даруй за відвертість, бунтує! Залицяльників, упадальників та підлабузників брудних — тічка, а душа хоче чистого! Сама я зіпсована геть, а багну незіпсутого! На свою солодку муку в тобі те відчула, то й вирішила зблизитися з тобою, але наскільки ти сам схочеш, — надовго замовкла Євгена. — Скажи, в чому ти маєш, мій друже дорогий, найбільшу нужду? — раптом спинилася запитливо.

— Найбільшу? — усміхнувся Янчук. — У знаннях, у часі, в пам'яті, в можливостях... В іншому ніби й не маю, — був явно спантеличений Петро.

— Я багата, до розбещеності, бо маю постійну поміч і батькову з Києва, і дядькову з Москви, а вони в мене — пуриси немалі. Отож, могла б із радістю чимось тобі допомогти матеріально — неоплатно, звичайно ж, не вганяючи тебе в кабалу.

— Дякую тобі, але я не маю таких нужд, які б змушували мене зловживати твоєю, як мовиш, небайдужістю! — ще більше був спантеличений Янчук. — Ми вже прийшли, але, гадаю, маю відвести тепер тебе додому? — не знав, як попрощатися Петро. — Дозволь мені подумати над твоєю пропозицією, а зараз провести тебе назад?

— І у квартиру мене не впустиш? — підняла очі Євгена на Петра.

— Не прибрано й убого в мене... Та й нерано вже... Та, як наполягаєш, заходь, — шукав ключа в кишені Петро.

— Хочу мати повну уяву про те, як і в яких умовах ти живеш, що тебе оточує. Цікавість, кажуть, осудна, то вже пробач мені!.. Але тут, як на мене, все по-холостяцькому пристойно, — обдивлялася Євгена кімнати й кухню квартири. — Кажуть, маєш сестру із хатою в місті? — присіла врешті у крісло.

— Хата подарована сестрі господинею за догляд перед смертю. Хата досить стара, я опікун у сестри.

— Хотіла б колись навідати сестру, якби дозволив? — вплутувала Янчука у свої забаганки Євгена.

— Чого ж? Колись, гадаю, навідаєш, хоч сестра і тут буває, а в хаті, крім убогості, нічого цікавого...

— На тому, гадаю, й попрощаємося, — різко встала гостя з крісла. — Доброї тобі ночі, велика дяка за вечір! — і пішла до дверей.

— Може, таки проведу тебе? — Петрові було незручно. — Я тобі теж дуже вдячний!

— Ні в якому разі! — посуворішала раптом. — Рада, що маю тебе! Добраніч!.. Колись розповім тобі про себе... все погане...

Янчук вийшов слідом і спантеличено дивився із жалем, як постать Югини Костівни зникала з виду. На душі в нього було прикро й боляче за отакий відхід гості. Заклавши двері, Петро вернувся в кімнату, виразно чуючи запах її парфумів, і чи то від зденервування, а чи від випитої кави ще довго не міг заснути, перевертаючись із боку на бік та шукаючи вирішення, як саме він має вести себе в подальшому, не зрадивши Лесі і не наживши собі ворога в Ївжі.

Звичайно, Євгена була і старшою від Лесі, і куди більш розвинутою й ерудованою, з умінням обворожувати, кого хотіла. Вона і його по-своєму обворожила — Петрові приємно було знати, що є хтось, зичливий до нього аж до пожертв, мудрий, умілий та до всього ще й багатий. Югина Костівна не була такою рідкісно вродливою, як Леся, але в дорогому хутряному манто й пуховому платку, у чоботах із білого сукна, багато осоюзених хромом, у вправно підігнаному костюмі й білій дрібно вишитій блузі, із численними прикрасами на руках, у вухах і на шиї виглядала дуже ефектно, підкреслюючи наявність смаку і, безумовно, грошей.

Хтозна, як би склалися подальші стосунки Янчука з Гончак, коли б він мав бажання й час, адже Югина Костівна після того вечора приязно дзвонила йому, цікавилась, що в нього нового, як він себе почуває, чого потребує, бажала йому добра та гараздів, ніби даючи знати, що вона живе ним, хоч прямо про те й не говорила. Ніби ненавмисне, часто нагадувала Петрові про Євгену й Віра Коляд, хвалячи її за виключну доброту і щедрість, охайність та чепурність навіть у дрібницях. Віра оповіла йому і про те, що Югина Костівна розробила великий план побудови курортних спусків із гори до Дніпра, асфальтування бульвару, мощення вулиць, висаджування молодих дерев у парку, на що «вибила» кошти в наркоматі, здивувавши самого Атанасова.

Якось після роботи, під бравурні марші та пісні з курортних репродукторів, Петро повернувся на квартиру, щоб закінчити чергову контрольну роботу, і на своє здивування побачив у завжди порожній поштовій скриньці на зовнішніх дверях білого конверта. У короткому листі, написаному, схоже, лівою рукою, прочитав: «Дорогий П.К.! На тебе хтось постійно пише рос. мовою анонімні доноси дільничному, а той передає їх вище по інстанціях. Глядися непевної дружби і розмов! Хай береже тебе Доля! Твій друг — Ю. Листа порви!»

На те, що листа писала Югина Костівна, вказувало звертання «дорогий» і запах парфумів від нього. Збивав, правда, з пантелику підпис «твій друг»... Перечитавши написане, Янчук спалив листа і, подумавши, спинився на постаті держсанінспектора Рижова і його останніх погрозах. Морочився лише, що ж такого той міг на нього донести, щоб викликати нагляд за ним... Звичайно, того вечора контрольної роботи Янчук так і не скінчив.

Наступного ранку Петра розбудила Лідуня, принісши йому повістку з вимогою явитися в міський відділ НКВС сьогодні ж на десяту годину з паспортом і виклик на кінець грудня в університет — на семінар, піврічну сесію і здачу екзаменів — із прикладеною довідкою на місячну відпустку. Дві оті папірчини прямо сколотили Янчукові душу: одна — гризотою й болем, друга — радістю й обнадією. До радості було ще далеко, а от гризота вже стояла на порозі, тож пішов на роботу, записав у журналі обліку, що відбуває за викликом у міськвно, забіг у їдальню на сніданок і подався в місто.

Прийняв Петра якийсь начальник одразу по десятій, хоча в коридорі та у дворі було чимало інших, також викликаних повістками. Слідчий був у цивільному одязі, говорив російською мовою, мав особливо ненависний колючий погляд і на привітання Янчука не відповів.

— Тут питання задаємо лише ми, і ти до цього звикай належно! — відрізав він, коли Петро спитав його, що значить цей виклик і з ким він має честь говорити.

— Прізвище, ім'я, по-батькові? — взявся заповнювати якийсь формуляр слідчий. — Яким чином і з чиєю поміччю ти отримав призначення на посаду в курортоуправління?.. Із ким дружиш та зустрічаєшся тепер? А в минулому?.. Як ти став комунаром і комсомольцем?.. Яким чином твоїй сестрі була відписана в дарунок хата Прасковією Прокопенко?.. Чому ти прописаний там, а мешкаєш у квартирі курортоуправління? — засипав він Янчука питаннями.

Петро відповідав, потроху опановуючи себе і розуміючи, раз слідчий не називає свого прізвища, то ця їх розмова лише попередня.

Але подальші питання про знайомства із Савою Панасовичем, Віталієм Чигирином, Тодосем Осьмачкою, Вірою Володимирівною Баницькою, Орестом Модестовичем Жуком, Павлом Оксентійовичем Кваком, воєнкомом Дейчем, Аркадієм П'юро, Євгеною Костівною Гончак, Раїсою Ісаківною Крупник свідчили про початок чогось більш поважного й загрозливого, тим більш, коли він побачив на столі у слідчого свої пояснення колишньої участі у літгуртку, про які давно забув.

— На підставі чого ви допитуєте мене? — підвищив Янчук голос, коротко відповівши, що з усіма названими у нього «шапочне» або посадове знайомство.

— Повторюю, тут питання задаємо лише ми! Всі твої відповіді — нісенітниця, і ти це зрозумієш дуже швидко! Що у тебе спільного із євреями, зокрема, із Крупник і Дейчем? — вже сатанів слідчий.

— Я вам уже відповів і нічого додати не можу. Євреї для мене — такі ж люди, як і українці чи росіяни, греки чи вірмени... Про наші стосунки ви можете дізнатися у них.

— Що ти хотів сказати у вірші, якого надрукувала Крупник?

— Тільки те, що сказав.

— «Адже в завтрі ще стоїть імла!» — що ти мав на увазі?

— Тільки невідомість попереду, що чекає мене, як індивідуума, адже вірш ліричний.

— А що ж, по-твоєму, юність не уміє, а старість не може?

— Юність багато чого ще не вміє робити, бо не навчена, а старість уже не може, бо не має сил.

— «Молодим везде у нас дорога, старикам везде у нас почет!» Ти заперечуєш?

— Не заперечую, у вірші йдеться про уміння й можливості.

Слідчий щось довго писав і нарешті наказав Петрові підписатись, вказавши пальцем, де саме.

— Непрочитаного я не підписуватиму! А ще коли не знаю, на підставі чого й за чиєю санкцією ви мене допитуєте, яке обвинувачення мені висуваєте, як вас звати і яка ваша посада та звання! — обурився Янчук.

— Гаразд, — встав слідчий з-за столу, присунувши ближче до Янчука туш. — Дай руку! — рвонув Петра за кисть і почав умочати його пальці в чорнило і товкмачити ними на папір під щойно написаним протоколом, на початку якого Янчук не побачив прізвища слідчого, як вимагалося.

— На підставі чого ви мене силуєте?! І хто ви?! — Янчук все ще був певний, що допит лише попередній.

— Ти у нас швидко все попідписуєш, і не таке ще! А тепер геть із кабінету, щоб і не смерділо тут тобою! — прошипів слідчий у шаленій ненависті, хижо й пойнято.

У коридорі, закривши за собою двері, Янчук знайомих не побачив, хоч люду там було чимало, а у дворі зауважив Аркадія П'юро, проходячи повз якого, шепнув: «Знайомі по літгуртку». Лише відійшовши за квартал, Петро присів на якусь лавочку під парканом і, припаливши цигарку, взявся аналізувати те, що відбулося.

«Конкретних звинувачень і санкції у них немає, а відтак, це таки розвідка, звичайно, по чиємусь доносові. Слідчий не бився і особливо не наполягав, отже, на слідство не має підстав, а може й часу, — плелося в Петровій голові. — Тепер усе залежить від того, що скажуть ті, кого я назвав, якщо їх, як і Аркадія, допитуватимуть... А взагалі, слід бути обережним! І треба заздалегідь здати контрольну, не чекаючи січня!» — звівся Янчук, спаливши цигарку, але все ще чуючи напругу й тривогу, і пішов до інституту, щоб попередити Бориса й Василя.

Якою б незначною, як думав собі Петро, не була ця його особиста подія, але вона щось порвала в його душі, вгніздившись і укушкавшись там. На собі переконався, як свавільно діють народовбивчі самочинці, всюди як господарі, під спів «Легко на сердце от песни веселой»... Колишня Ризька домова між Варшавою, Москвою і маріонетковим Харковом про відчуження Західної України й Білорусії по домові з Гітлером була потоптана, а людність тих земель продовжувала топтатися, адже мільйони поліщуків Пінщини й Берестейщини від першої свіжо передавалися другій, із грудня ставши насильно білорусами, а взамін людність шматка Смоленщини, що отаким же насилом відійшла до Росії, стала називатися росіянами.

Пізня осінь уже скинула пістряво-строкате вбрання із крон і оголила навіть явори над лавицею за хатою... Зустрівшись із Лесею прохолодним вечором суботи, Петро обійшов із нею півміста вулицями Ілліна-Надпільною, Шевченка-Старочигиринською і Комсомольською-Старосмілянською та спинився біля річки Митнички і Гуржієвого болота. А ввечері в неділю вони пройшли містом від виставок на Чигиринському тракті і криниці в Удодовому провулку спуском із Фрунзе-Верхньогорової до хутора Пахарів між Дахнівкою і Черкасами. До себе Петро вів Лесю Попідгірною-Шолом-Алейхема обидва вечори ледь живою від утоми.

— У тебе якась неприємність, любий? — питала Леся вже в ліжку.

— З чого ти взяла, моя неповторна вродо? — Петро не хотів говорити, що відбулося. — Все гаразд, а хіба що? — притис Лесю палко.

— Водиш мене містом, ніби прощаючись, зморюєш навмисно, щоб убити в мені й у собі стать, говориш до мене, але весь час про щось своє думаєш... Чи я помиляюся, любий?

— Помиляєшся, небесна моя! Я люблю лише тебе і так, як тебе ніхто ніколи не любив і не любитиме! Я боготворю тебе! І ти цього не забувай ніколи!

— Я тобі вірю більше, ніж собі, ніж матері, бабусі й татові! Але якась гризота, мені здається, в тобі є, даруй, кажу те, що відчуваю, — міцно притислася Леся до Петра. — Я, повторюю вкотре, уся до твоїх уподобань, у будь-яку хвилину, всім тілом і всією душею!.. Оленка каже, що я бездушна, зневажаю тебе та мордую собою.

— Хай собі каже, що їй заманеться! А мордуємо ми самі себе обоє, і в тому нічого поганого я не бачу, адже нас мусять благословити твої батьки, а вони все ще дивляться на мене, як на жебрака.

— Таки так, любий мій! Але цікавляться тобою постійно, найпаче мати — при кожній нашій зустрічі.

— І що ж ти їм говориш про мене?

— Кажу, що не достойна й тіні твоєї! Що ти найбагатший на всій землі! — замовкла надовго. — Мене знову, мабуть, за домаганням тата, цього тижня на гінекологічнім кріслі оглядав Бондар. Сміхота з них, та й годі!.. Поцілуй своє святе та веди вже мене додому, бо світає он, — пригощала Леся Петра грудьми, як маля. — Рада, що хоч чимось можу бути тобі приємна!

— І я радий, кохана моя! — цілував Петро Лесю запійно. — Не дай Бог, щоб ти ще колись допустила будь-кого, крім маляти, до грудей своїх!

— Про що ти, любий? Свят-свят! Не дай Бог! — раптом заплакала Леся. — Не допускай того і в помислах! Хібанеживою! А я ж хочу жити та ще й діток мати від тебе єдиного! — почала, схлипуючи, одягатися.

Попрощавшись із коханою під хвірткою гуртожитку, Петро вернувся додому зажурений не стільки від майбутньої тижневої розлуки з Лесею, скільки від передчуття чогось рокованого, що не міг поки окреслити конкретно. Те відчуття наближення особистого нещастя, крім усього, примусило його, як опікуна Лідуні, настійно подумати про неї, адже дівчині у жовтні пішов лише сімнадцятий. Покладатися на Лесю при можливому нещасті з ним вважав за марне, інших, окрім Югини Костівни та Віри Коляд, не знав, шкодуючи за Фесею Антипівною. Врешті й Віру визнав не досить досвідченою, як і Лесю.

Продовженню стосунків Янчука з Гончак сприяв і її виклик уже наступного дня до того ж слідчого, якому вона не лише виявила спротив, а й пригрозила скаргою до Москви, демонстративно покинувши кабінет, бо той і їй не назвався й не надав обвинувачень. Неофітка в стосунках із пильними органами, вона того ж вечора, не криючись, прийшла на квартиру до Янчука і розповіла, що її допитували і за нього також. Крім того, вона принесла йому нові занавіски на вікна, бо ці, як сказала, занизькі й завузькі, ще й просвічують так, що усе видно з їдальні навпроти.

— Я трохи затримаюсь у тебе? — не чекаючи запрошення, скинула Євгена манто.

— Певно, прошу, — Петро прийняв манто з її рук, знову відчувши запах дорогих парфумів. — Дякую, що прийшла! І за штори дяка!

— Щось неймовірне твориться в країні, Петре! Людину нізащо можуть убити на допиті! Зроду б не повірила, коли б не побачила на власні очі! При мені з кабінету винесли якогось непритомного чоловіка — побитого й закривавленого. Жах іще й від того, що робиться це навмисне, для демонстрації викликаним і їх залякування, — обурювалась Гончак. — У нашого дільничного я дізналася, що на мене була написана анонімка, російською мовою, до речі, й на тебе не одна, що ніби я повія, а ти мій сутенер і взагалі — декласований елемент. Дільничний під великим секретом сказав мені, що на тебе хтось у місті регулярно пише анонімки, теж російською мовою.

Янчук не відкрився Югині повністю, сказавши лише про вірш у газеті, на слова якого слідчий вимагав пояснень, але тішився, що доля зробила їх спільниками, і розмову на тему «що твориться» охоче підтримав. Марно говорити, що Югина Костівна, маючи в його особі зацікавленого слухача, була в ударі. Вона вміло перенаправила розмову на особисте, ніби й глузуючи із себе, але й демонструючи свою неабияку ерудицію, відкриваючись Янчукові такими нюансами, яких він досі не зустрічав, а в її трактовці навіть сороміцтва виглядали цілком пристойно.

— Я давно, мій сердечний довіренцю, не дівка вже, а як на твої цнотливі лекальні мірки, думаю, навіть повія, але прошу, дружи зі мною такою, як є. Приїхавши із богемно-бомондної Москви, я зріло побачила тут інший світ у людських стосунках і цінностях, тож хочу спинитися і стати розсудливішою, бо ж мушу колись стати дружиною, матір'ю і господинею, як твердить мені в кожному листі моя старша сестра.

— Для чого так від'ємно характеризуєш себе? Адже усвідомлення своїх недоліків, гадаю, уже є ознакою порядності людини, — був і здивований, і захоплений Янчук.

— Платон мені друг, та істина дорожча, Петре Карповичу! Не всім я себе так характеризую, а з друзями речі треба називати своїми іменами, не лише позитивні, а й негативні, — сказала Євгена, зітхнувши. — Хочу сподобатися тобі!

Невпоміт розмова перетекла від суспільних подій у русло стосунків дружини й чоловіка, матері й батька та їх родини. Югина Костівна, видно, багато передумала на цю тему, тож тепер виливала свої висновки, звільняючись від них, як від тягаря, знайшовши в особі Петра привабливого для неї слухача, — ніби у благодатний дзбанок, із якого, можливо, їй удасться напитися в майбутньому.

— Я, грішна, милий друже, тихо боготворю осуджуваного в нас Фрейда, вірячи в інстинкт самозбереження у стосунках статей, але першість віддаю, може й егоїстично, жінці, як основі всього. Жінка чоловікові — друг, товариш і партнер. По-моєму, вона є окрасою життєвого свята, вона — не лише заміна й поміч чоловікові у всякій роботі, а й нянька дітей та його ж вечорами й ночами, і не усміхайся, будь ласка! Не заперечиш факту її додаткового обов'язку навіть при відразі чи зморі, не кажучи вже про не лише клопітні наслідки! Її волячість і трьохжильність не всі чоловіки цінують, а у Москві в застіллях чула навіть тости: «Хай живе й пасеться ситий кацап на Україні!» — зваж, не «в», а «на»!.. Знаю, що не в кожній жінці ангел приписується надовго, як би того не хотіли ви, чоловіки, але він тимчасово живе у кожній. Тож жінка справляє гарне враження не стільки про себе, як про чоловіка, що поряд. А ще вона оберігає його від ожирінь і напуває екстазом, не кажучи вже про кошики, що постійно несе додому дорогою з роботи... А жінка, що виявила мужність і стійкість у захисті своєї жіночності, на мою думку, героїня! — заворожувала Євгена господаря обізнаністю.

— Я згоден з усім, тобою сказаним, — обізвався Петро. — Хай живе жінка-мати на полегшу, втіху й радість собі й чоловікові! А таких героїнь серед інтелігенції тепер є небагато, думаю... Хотів би знати, даруй, до кого з них ти відносиш себе?

— До найгірших і найпаскудніших, бо хітна! До тих, що живуть, — принаймні так я жила досі, — задля себе й свого ненаситного живота, даруй за грубість! — Євгена раптом встала і кинулася вдягати манто, не давши Петрові можливості їй допомогти. — Нерано вже, милий друже, дякую тобі за приязний прийом! — спинилася під дверима. — Завтра тобі принесуть карнизи, то прибий їх над вікнами і штори повісь... А зустрінемось, як лиш захочеш, чи як буде потреба... Ні, не проводжай, для тебе краще не афішувати наших стосунків, бо про мене тут від'ємна слава ходить... Доброї ночі, милий друже! — ніби втекла, як і минулого разу, Євгена.

Старезна сосна загадково шуміла перед вікнами. Дослухаючись до неї на ганку, Петро випалив цигарку і вернувся в квартиру, і захоплений Ївжею, і ніби ображений...

В наступну суботу Янчук вертався додому раніше, як і домовлявся з Лесею, але по путі зайшов у будинок саносвіти до Аркадія П'юро, і той вернув його із небес на землю: «Знову арешти, мого сусіда Михайла Горового слідчий побив так, що він досі не приходить до тями!». Говорили наспіх і недовго, домовившись і надалі обмінюватися новинами. Слідчий, виявляється, навіть у Аркадієвих систематичних статтях про сангігієну, що торкалися профілактики захворювань, вбачав «буржуазні прояви», бо в них не згадувалася авангардна роль партії і її вождя — учителя трудящих усього світу товариша Сталіна.

— Думаю, не помилюся, сказавши, що й ми з тобою, як і сотні міщан, якщо не станемо донощиками, звичайно, будемо кандидатами на добудову Біломоро-Балтійського каналу, Углицької ГЕС, Рибінсько-Цимлянського гідровузла та сотень інших великих «будов століття», то готуйся! — сказав Аркадій сумовито на прощання. — До зустрічі! — потис якось особливо руку.

— До зустрічі! — Петро пішов додому зовсім розбитим.

Леся вже чекала його в хаті, разом із Лідою готуючи на електроплитці та керогазі нехитру вечерю: яєчню з салом і каву з медом і пряниками, які принесла з собою.

— Ти знову чимось заморочений, мій любий? — запитала Леся пошепки, як Ліда вийшла з хати.

— Просто зморився на роботі, кохана моя. Не зважай на те, Лесю!

— А до мене вчора ввечері приходила тітка Мотря, геть п'яна, матюкалася, що я посіла її спадщину, обзивала мене брудними словами, ще й хотіла побити, але баба Сара вчасно нагодилась, то покликала Льову, він і вигнав її геть із двору, — поскаржилась Ліда, повернувшись до хати.

«Ось хто та друга, що пише на мене анонімки! — вистрелило в Петровій голові. — Хоч би як не хотів мати ворогів, а таки будуть! — подумав з досадою. — Доля грається людиною, як скіпкою у вирі життя!»

— То біда наша, сестро, та ти закладай хвіртку, як приходиш, і не пускай її у двір, поки й не відвикне, — сказав до Ліди.

— А в мене також є новина, Петре! — похвалилася Леся, як уже повечеряли й відпровадили Ліду на сон. — Татові хтось написав, що я щосуботи й щонеділі не ночую вдома, то грозилися, що перевірятимуть. А я їм поскаржилася на коменданта діда Потапа, за його ж порадою, що ніби він і в кіно не дозволяє мені піти увечері, то як медом їм помазала! — тислася вона до Петра, розплітаючи коси. — Погладь мені голову, як ти умієш, — підставилася ближче. — До чого ж ти мені рідний уже й дорогий! — шепотіла задоволена. — А зимові канікули мені вже замовлено: щоб не лишалася на новорічний вечір, тато прийдуть за мною й заберуть мене додому... Не везе нам, любий! Цілих три тижні ми не зможемо бачитися через мене, а потім ще стільки через тебе, бо ж поїдеш на сесії...

Петро слухав Лесю, а думав мимоволі про візит до Ліди п'яної невістки баби Парані. Він віддавна зауважив у собі підвищену співчутливість до ображених і несказанний обур до їх насильників — за слабшого він завжди був готовий заступитися, навіть ризикуючи власним життям. «Сходити мені до неї, паскудниці, та пригрозити може?.. Так, слід її зупинити, як і її анонімки, бо, чого доброго, заправторять таки мене на „будови віку“!.. Доносити ж на неї я не стану, а захистити мене нікому!» — вирішив для себе.

Молодята провели і недільний вечір у Лідиній теплій хаті, бо на вулиці було вже геть морозно, ще й мело снігом, а пекучий вітер із Дніпра пронизував наскрізь... Так же щасливо пролетіли й наступні субота з неділею, після яких вони розпрощалися з певністю, що зустрінуться не скоро, бо коли Леся вертатиме з канікул, Петро буде вже на сесіях. Леся на цей раз довше, ніж зазвичай, не хотіла відпускати коханого від хвіртки та аж заплакала...

Наступного понеділка Янчукові на роботу подзвонила Гончак. Удавано-весело поспитавши, як у нього справи, вона заговорила про своє бажання відвідати Ліду, а потім про новорічний вечір. На візит до сестри Петро дав згоду одразу, хоч і сьогодні, а про вечір обіцяв подумати. Йому цікаво було знати, як Югина Костівна поведе себе з Лідою, тим паче, що з думки не йшло Аркадієве попередження.

Гостя не лише обворожила Ліду розмовою за чаєм із печивом, подарувавши дівчині для знайомства шмат добротного крепдешину на сукню, а й детально оглянула умілим досвідченим оком її гардероб та захоплено похвалила її швацьку майстерність, а на прощання ще й запросила до себе.

Вертаючись із Петром від Ліди в Соснівку, Євгена Костівна запевняла його, що має досить непотрібних їй речей, які гризе міль, яких Ліді вистачить на пару літ і будуть все ще модні, які треба лише підігнати чи перешити... Дорогою вона знову нагадала Петрові про бажану їй зустріч Нового року в неї, але сам-на-сам, без жодної додаткової душі.

— Не турбуйся, милий друже, за свою опінію, я не менш за тебе про неї турбуюсь! Влаштуй сестру в якоїсь сусідки-подруги, а мені подаруй вечір, уваживши мої жіночі слабості й уподобання! Я вже офіційно об'явила всім знайомим тут, що маю запрошення в місті, тож ніхто навіть не підозрюватиме, де я і з ким я... А зробимо так, коли згодишся: ти непомітно прийдеш до мене, закриємося, світла не вмикатимемо. Нічого з собою не бери, все необхідне маю — отримала вже дві посилки: від батька з мачухою і від дядька з тіткою, — досвідчена Гончак передбачила все до деталей.

При наближенні до Соснівки, одразу за мостом через залізницю, Югина Костівна запропонувала Петрові йти додому бічним путівцем, щоб бува не наразитися на знайомих, а сама, попрощавшись так холодно, ніби то й не вона протягом вечора була підкреслено приязною і аж підлещувально-запобігливою до нього, пішла прямо. Янчук вже не дивувався, а навіть захоплювався Гончак, яка діяла дуже вміло, зважено, розумно та цілеспрямовано, враховуючи всі варіанти й можливі нюанси...

На новорічні вечір та ніч Петро прилаштував сестру в її подруги Тосі Фонрабе, а його з Югиною новоріччя почалося в повній відповідності до її сценарію, як уже зовсім стемніло. Підходячи до будинку, Петро зауважив, як сколихнулася занавіска в темному вікні, опинившись на порозі під дверима, почув, як тихо клацнув замок і відкрилися двері, а переступивши поріг, побачив у напівтемнім коридорчику світло нічника, що червоно сіялося з кімнати, де стояв стіл, заставлений пляшками й наїдками.

— Милий друже мій! — потисла Петрові руку своїми випещеними обома і обдала його дорогими парфумами господиня. — Жду тебе давненько із острахом, що не влаштуєш Лідуню та не зможеш прийти, — говорила тремтливим грудним голосом, ведучи його за руку до триногого вішака для одягу. — Роздягайся, я тобі несказанно вдячна, що таки прийшов, і аж здригаюсь, як школярка, — взяла з рук Петра пальто й шарф. — Чому ходиш досі без шапки? Адже тим самим додатково звертаєш на себе увагу, — повела гостя під лікоть до спальні.

— Нащо шапка, Югино Костівно, хіба вона замінить мого теплого густого чуба? — тяжко дихав від того прийому Петро.

— Звертайся до мене без по-батькові, милий!.. А чуб у тебе поетичний! — всаджувала його господиня на крісло в освітлене нічником застілля. — Вирішила сховатися з тобою в спальні, у моїй святая-святих і від людей подалі... Гадаю, належно випровадимо спершу минулий рік, а вже потім зустрінемо й Новий, — почала наливати в келишки вірменський коньяк і накладати в тарілки закуску.

— За рік нашого знайомства, милий мій! — Югина нахилилася, простягти руку через ріг столу так, що Петро із-за закарвашів дорогого оксамитового халата мимоволі побачив її зовсім голі груди. — Хай ця наша зустріч на порозі Нового року лишиться для нас обох на спогад тільки приємним прологом до всього кращого та бажаного! — тихо торкнулася вона своєю повного чарчиною до Петрової і неспіхом випила. — Заїдай гріночками з маслом та ікрою, покуштуй холодцю, щоб не сп'янів, милий мій! — уміло орудувала вона ножем і виделкою, ніби аж із поспіхом. — До трунків Вакха ти як ставишся?

— Особливо не захоплююсь, але й не цураюсь, найпаче в традиційні дні свят... Але ж я зовсім з іншого світу, Югино! Для мене, колишнього жебрака, цей багатий стіл у цих розкішних обставинах — Олімп і Парнас, разом узяті! Даруй мені і мою невмілість, і сором'язливість та незугарність, і врешті розгубленість! — Янчук був щиро вражений прийомом.

— Властиво, саме ці твої риси мені найпривабливіші, і геть не днесь. Відкинь їх, розкуйся і пий перевірений віками прадавній нектар життя й натхнення! — господиня ще раз наповнила келишки доверху, торкнулася своїм Петрового і випила із якимось молільним блиском в очах. — У мене тут досить тепло, то може скинь піджака? — запитливо наказала і, проворно звівшись, почала роздягати гостя. — Бог любить трійцю, мій милий, то, йому в угоду, спорожнимо й по третій! — підсунула свого стільця зовсім близько до гостя. — Але вже на брудершафт, як партнери братства! — і показала, як те чиниться, до кінця.

По тому дегустували телячі язики в сметанній підливі з перцем і млинці з червоною ікрою, дольки мандаринів і апельсинів та врешті шоколад...

Звичайно, Петро розумів неминучість повного зближення в отому притемненому ліжку, відчуваючи гризоту перед власного гідністю, бо явно йшов на зраду Лесі, але опиратися чомусь не міг, почуваючись, як муха в тенетах павука. Розуміння ситуації не могло збороти в ньому статі, що вимагала скоритися по довгій перерві і наситити її, пожадну й невгамовну наперекір усьому.

— У нас ще півгодини часу до початку Нового року, милий мій, — показала господиня на годинник. — То може, як не перечиш, проведемо його у моєму ліжку? — глибоко дихаючи, сказала Югина і почала заставляти нічник пляшками. — Роздягайся й ти, — скинула халата і геть гола допомогла гостеві й потягла його в постіль.

Петрові було до знетямленості соромно! У перші миті в пам'яті зринула кубанська штольня і забави «шобли» при свічках. Але тут усе було інакше: чепурно-охайно й гігієнічно чисто — до послуг був теплий душ і бавовняні простирадла, які Петро бачив уперше; ніжно-досвідчено й святотатно — щоразу з коньяком, долькою цитрини й шоколаду, що мимоволі прилучало його до чогось вищого, не тваринного в своїй основі. Югина не була схожа на Фесю Антипівну: та розраховувала не лише вгамувати свій жіночий шал, але й завагітніти, а Югина задовольняла стать, запобігаючи вагітності.

— Я в неоплатному боргу перед тобою за оцей вечір, милий мій!.. Я така втішено-рада, бо не помилилася в тобі, сильному статтю!.. Я вже ладна не знати й чим тобі віддячуватись!.. Я насправді дуже полюбила тебе, а думала, що вже й не здатна до того через свою розбещеність, — душевно шептала Югина Петрові, ласкаючи й голублячи його ще прохолодними після душу руками, що знали найчутливіші його місця. — Не гризися марно, милий мій, нашим оцим насущним, розкуйся, бо воно тебе ні до чого не зобов'язує! Ні до чого, чуєш?! Адже я на п'ять років старша від тебе і вже не парвеню в сексі! Я усвідомлюю, що ти заслуговуєш дівочої недоторканності — наївної й чистої, це природньо, не задовольнившись, ти будеш почуватися обкраденим і не вповні щасливим. Дружиною твоєю мусить бути жінка молодша, хоч і на десять років, щоб не вона в тебе, а ти в неї був ведучим партнером і у співжитті-бутті, і в сексі, щоб саме ти відкрив їй усі можливі насолоди та уподобання інтиму, — переконувала Югина Петра. — Ще маємо трохи часу до зустрічі Нового року, то ж злетимо ще раз у райське небо! — і вчила його таким нюансам, про які він ніколи б і не здогадався.

Знову сіли до столу, щоб привітати Новоріччя шампанським, пізніше перейшли в ліжко, далі почали вже другу пляшку коньяку, через інтервал у ліжку пили каву для бадьорості... За столом Югина цікаво розповідала про звичаї у вищих ешелонах влади в Москві, про стосунки своїх найближчих родичів — лише від'ємні, брудні й облудні.

— Які комуністи?! Яка мораль?! Милий мій друже! Їх понищено всіх із корінням ще у двадцятих роках, а їхні тіні нищаться по досі! А всі теперішні — і я, в тому числі! — кон'юнктурники і ніщо більше! Вони й будуть такими, поки житиме диктатура пролетаріату, то пак партії, пойнятої люто-ворожою ненавистю до всього, на що їм покаже святим перстом бовваний вождь світового пролетаріату, друг трудящих, товариш і послідовник Леніна, геній епохи й батько людства Сосо-Сталін, даруй за відвертість! У нас тотальна тюрмонародно-казарменна імперія, а тепер ще й у спілці з Гітлером! Не будь наївним! — Югина не знала Петрових переконань. — Я, милий мій уподобанцю і партнере з небесного раю, хоч і належу до цього народу, як і більшість із нас, а також партійна паразитка, бо прислана сюди по блату не для користі курорту та хворих, а для його об'їдання! І оця квартира моя, і все, що ти в ній бачиш чи й не бачиш, і отой наш стіл із наїдками — все тут награбоване й відірване від рота трудівників, яким воно ніби належить і які насправді втратили й розуміння того, як вони й наскільки обікрадені!.. Але хай йому грець, милий мій! Вип'ємо ще трохи, побавимося та може й заснемо, не хочу тебе своєю ненаситністю геть зморювати, та й п'ята вже...

Не заснули коханці ні після наміченого господинею разу, ні потім, бо обоє були неупийно-жадібні в шалах хоті, яку вміло підтримувала й підігрівала в Петрові Югина аж до не хочу, як уже розвиднилось. Проте випита кава не сприяла сну й тоді, як обоє вже втихомирились. Втративши всяку надію на сон, Югина запропонувала Петрові пройтися до Лідуні, — звичайно, порізну, — і вернутися до столу, щоб продовжити новоріччя. Поки обоє недовго вдягалися, хтось рипливо на морозі підійшов під двері, подзвонив і, переконавшись, що ніхто не відповідає, відійшов геть. Тим часом Югина наскладала Петрові портфель наїдків та напоїв, і він поспішив у місто, за ним услід із ридикюлем вийшла й вона, тішачись, що на протоптаній стежині не було знати слідів...

— Все гаразд, брате, — зустріла Лідуня Петра в хаті. — Оце лише повернулася, у Тосі ми заснули пізно і тітуня нас нерано розбудила... Було всього в них на столі, — почала оповідати, а Петро спорожняти свій портфель. — А ти звідки це взяв? — спитала захоплено.

— Вечір був у складчину, все, що не спожили, розібрали, то й я також узяв, не лишати ж напризволяще!

— Оце все з вашого столу?! — захоплено вигукнула Лідуня. — Мабуть, ресторан вам то все готував?

— Замовили, то й готував, Лід очко!.. Мала до нас зайти Югина Костівна, чи не було часом?

— Ні, я вже з годину, як повернулася й запалила плиту, не було її, а раніше хвіртка була закрита, якщо й приходила. Знала б я, що вона може прийти, не спала б у Тосі, — засмутилася дівчина, примовкнувши. — Дуже добра вона до мене, через тебе, мабуть, хоч і не така гарна, як Леся, і старша, видно.

— Ти нічого їй не говори про Лесю, бо відкинеться і від тебе, і від мене, — ніби жартома, попередив Петро сестру.

— О, хвіртка скрипнула, може це якраз Югина Костівна прийшла, — побігла Ліда надвір. — Добрий ранок тобі! А ми щойно говорили про тебе з Петром, аж і ти у двері, — ввела Ліда гостю.

— Добрий день, Петре! З Новим роком тебе!

— І тебе, Югино Костівно! Хай він буде кращим за усі попередні!

— Може ти, Югино, вже приходила? — турботливо спитала Ліда.

— Ні, Лідуню, не приходила, бо ледача, люблю довго поспати!.. А портфель і все, що в ньому, тобі — від Діда Мороза, — гостя передала Петрові манто і пухову хустку з голови.

— Нащо мені портфель, Югино Костівно?! У Петра також є не згірший, — не втрималася Ліда і почала його спорожнювати. — Панчохи, шкарпетки, блузи, спідниця і навіть хустка! Югино Костівно! Це дуже дорогі дарунки! І всі мені?

— Що ж ти зробиш, коли Дід Мороз хоче їх усі тобі подарувати! Хіба портфеля за непотрібністю я йому можу повернути...

— І як же я віддячуся за це все? — в очах Лідуні заблищали сльози від замилування.

— Відтанцюєш і відспіваєш на моєму весіллі, — пожартувала Югина.

— Згодна, а коли воно буде?

— Років за п'ять-десять, як коси посивіють.

— Для чого ж так надовго відкладати? — радо приміряла подарунки Ліда.

— Ніхто раніше не хоче брати, Лідуню, — поскаржилася гостя. — Що я бачу! Наїдки, напої... Може й мене пригостиш смачненьким?

— Це Петро приніс зі складчини, все дуже смачне! Я скуштувала телячого язика, то ледь свого не проковтнула разом із ним!

— А сметани часом не маєш до язика? — поцікавилася Югина.

— Немає, але можу в магазин збігати.

— Зроби ласку, сестричко! — продовжувала грати роль Югина.

Петро сидів у кріслі й мимоволі порівнював Югину з Лесею, думав про вечір та ніч, які він постановив собі провести з Гончак і на тому спинитись, перервавши зв'язок поїздкою на сесію.

— Дістала! Свіжа-свіжісінька й густа, — миттю повернулася Лідуня. — Забула тобі, брате, оповісти, які мені чмари снилися під новорічну ніч у Тосі, тітка Фонрабе сказала, що я аж кричала уві сні!

— Не зважай, сестро! Хай усі чмари й химери на нетрі й болота підуть! — припрошував Петро дівчат до столу, наливаючи шампанське. — Не вічно ж нам у сни вірити!

Випивши за Новий рік, Петро з Югиною ледь торкалися їжі, в той час як Лідуня уплітала за обидві щоки, а врешті наситившись, взялася за шоколад.

— То у вас і ця ніч у складчину пройде? — поцікавилась Югина в Петра.

— Пообіцяв бути.

— Я також своїм обіцяла по обіді прийти, тож довго у вас не затримаюсь, хоч би й хотіла.

— Коли обіцяли, то як же обманути людей? — Лідуня шкодувала, що лишиться сама.

Ще трохи поговорили, але Петрові й Югині нестерпно хотілося спати, тож спершу, подякувавши за гостину, пішла додому Гончак, а згодом услід за нею й Петро, лишивши сестрі настанови на подальше... Югина Костівна зустріла Петра лише в халаті. Страшенно зморені, майже не розмовляли, а задовольнившись, поснули, як убиті, незважаючи на полудень... Завтра мав бути робочий день, і Янчук готувався брати відпустку для поїздки в університет на семінар та сесію...

Істинно незвідані шляхи твої, Господи, як і долі людські! Людина ніби й передбачає, та розпорядиться таки Бог...

Наступного дня на Янчуковому робочому столі із самого ранку якось особливо задзвонив телефон. Фіма Йосипович Дейч, поздоровивши його із Новоріччям, попросив його невідкладно прибути у військкомат. Таке наказове запрошення в першу мить було Петрові незрозумілим, але поклавши трубку, від відчув у грудях спочатку холодок, а потім і щось більше — ще не окреслене, але вже явно загрозливе.

— Вірочко, передай Якову запрягти Зірку в санки, маю їхати у військкомат, — наказав Янчук своїй вірній секретарці. — Дейч мене спішно кличе.

— Ти ж казав, що як опікун у сестри і як студент маєш відстрочку у закликові до армії? — нагадала Віра.

— Досі був певен, що маю, але раз кличе, то вже й не знаю, — зрадів Петро, що Віра підказала йому про пільги.

— Через п'ять хвилин Яків буде готовий.

— Дякую, Віро! Із військкомату подзвоню щодо грошей і відпустки, — почав одягатися Петро.

Ранок був досить морозним. Зірка, вистояна й нагодована, тягла легкі санки, ніби й не відчуваючи їх, лише полозки поскрипували.

— І тебе — тим же і по тому ж місцю! — привітав Янчука Фіма Йосипович. — Сідай, бо в ногах правди нема, а розмова в нас нешвидка і дуже поважна... Отже, якщо між нами, уже з тиждень, як прийшов наряд на кількох чоловік. В тому нічого не було б дивного, бо ті наряди і є нашою роботою, але цей, по-перше, підписаний особисто командуючим Київським військовим округом товаришем Кирпоносом, а по-друге, іменний, що буває нечасто і лише в окремих випадках. В тому наряді стоїть і твоє прізвище, отже, комусь ідеться, щоб ти був у армії, не скориставшись ні студентською, ні опікунською пільгою, — на Янчука почуте насувалося примарою, ошелешуючи його й забиваючи йому дух. — Знаю, що цей наряд щодо тебе незаконний, але на світі нема людини, яка б його відмінила, окрім самого Кирпоноса. Отож, тобі слід спішно готуватися до відправки в армію, тобто розрахуватися на підставі нашої повістки з роботи, знайти опікуна для Ліди й оформити на нього доручення у нотаріуса, вирішити, яким способом тобі попасти на семінар і сесію. Дається тобі на все три дні — не хотів тебе викликати раніше, щоб не псувати тобі новорічних урочистостей... Виклик з університету із собою маєш?

— Маю, — поліз Янчук до кишені.

— Дай, я його скопіюю і пошлю з тобою комісарові твоєї частини із проханням тобі допомогти... Думаю, нам таки вдасться хоч щось зробити, якщо не на семінар, то хоч на сесію таки попадеш, — повернув він виклик Петрові і змовк.

Янчук не міг говорити, оглушений почутим. Мов у страшному сні, для нього стало чорним не лише небо, а й сонце, він летів безоглядно в якусь безодню, не маючи змоги хоч за щось зачепитися, щоб затриматись.

— В опікунстві, гадаю, тобі найкраще довіритись бабі Сарі Фанштейн та її онукові, як найближчим... Та й дров попиляних у двір слід завезти на пару зим, дві чи й три півторатонки, бо сама дівчина з тим не справиться, — на мить Фіма Йосипович вийшов з кабінету і повернувся з нарядом. — Ось маєш, на п'ять кубометрів, у лісництво. Їдь туди саньми, а я подзвоню начальникові, щоб тебе забезпечили вже сьогодні. Завтра зайдеш до мене і поінформуєш, як ідуть справи, — Дейч виводив Петра зі ступору. — Мусиш впоратися належно, не тратячи голови...

Яків погнав Зірку в лісництво, як на пожежу, а через якийсь час привіз Янчука назад у санепідінспекцію, де Петро, закрившись у кабінеті й попросивши Віру нікого до нього не пускати, написав Лесі повного розпачу листа, після чого поїхав із Яковом додому, завізши листа комендантові гуртожитку для передачі дівчині, як та вернеться з канікул. Вдома були саме вчасно — встигли відкрити браму для першої машини, що привезла порізані дрова. Скидали їх утрьох — із Яковом та водієм машини, і Янчук подумки дякував Фімі Йосиповичу, що подбав про нього, сам би собі він не зарадив.

Ввечері повернулася з роботи Ліда. Нічого не розуміючи, вона взялася носити дрова із заваленого двору та складати їх у другій половині хати. Пізніше у двір вступила баба Сара. Вияснивши у Петра, в чому справа, вона вгарювала Льову допомогти перенести й поскладати дрова вже з останнього рейсу, а сама пішла в хату готувати вечерю.

Як зовсім стемніло, при вечері з горілкою для чоловіків Петрові таки вдалося вговорити бабу Сару бути Ліді опікункою по документах, а Льову — просто по-сусідськи, після чого він поїхав із Яковом на свою квартиру в Соснівку. Там Янчук поскладав і пов'язав у вузли всі книги й конспекти та приготував решту особистих речей, які за домовленістю Яків наступного ранку мав перевезти Зіркою до Ліди. На ніч Петро пішов до Югини Костівни — без попередньої домови.

Гончак нічого не знала про останні події і прийняла його радо, хоч і була здивована, як його пізнім приходом, так і порушенням його ранішньої обіцянки. Запропонувала вечерю, але відчувши, що Янчук якийсь напружений, запросила прийняти ванну і зголосилася бути йому лазницею. Петро прийняв запрошення і швидко переконався, що й тут Югина Костівна була добре вишколена — мала свою філософію і свої прийоми. Не зволікаючи, Янчук оповів їй про свою трагедію.

— Без сумніву, у твоїй оцій біді, — палко відреагувала Югина, — і я завинила, нагрубивши тому вовкулаці в енкаведе. Він тоді, паскуда, крикнув мені в спину, що я ще пошкодую. Боже-Боже! Чим себе підпирає і ким оточує сьогодні моя партія! Брудними розбещенцями, ожирілими призначенцями, похітними чваньками, гнітителями народу і свавільцями від влади! Став пандемічним масштаб їх злочинів, недосяжна для розуму їх люта жорстокість! Тримають народи у проваллях між словом і ділом у всіх сферах буття! Злочинство стало мірилом мужності, совісті й героїзму, слухняність і уклінність — хребтом ідеології! І чим це самоїдство може скінчитися? На нього треба Христа, який би вигнав фарисеїв із храму життя та повів людей до справжніх волі й рівності! — Гончак була повного злоби, щиро співчуваючи Янчукові, розуміючи, що причина його нещастя — Рижов, який у білій гарячці вже й людську подобу втратив. — Я за шість років життя у дядька та навчання в інституті всього набачилася, але про те, що пройшла й відчула тут особисто, і не здогадувалася! Попрошу дядька сповістити про це все Микиту Сергійовича, або й сама напишу Ніні Петрівні, адже я бувала в них, чи й Сергієві, Льові, Раді та Юлі, адже я дружила з ними до переїзду в Київ! — нахвалялася в гніві. — Чи ж мислимо, щоб розтлінний паскуда через таких же негідників, шалено пойнятих пильністю, домігся наряду аж від Кирпоноса?! Адже він кидає тінь і на самого Микиту Сергійовича!

— А хіба він про те все не відає? — обізвався приголомшений Петро, згадавши, що саме для наведення порядку і виправлення збочень Хрущов був присланий Сталіним в Україну.

— Аж про таке, думаю, не відає... Ні, для його родини сталінські цитати не були показниками розуму, швидше безуму. Я в цьому певна! Зрушень по фазі, як в електриці, я в них не помітила, — врешті змовкла Югина.

Вдосвіта коханці попрощалися — і тілами, й душами...

У Петра було безліч роботи, на яку йому лишалося трохи більше доби.

Вже вранці він подзвонив до Ріти Генріхівни Шмідт, сповістивши про все, що сталося, попросивши її згоди на призначення замість себе Клари Гнатівни Жужі, як головного розпорядника в санінспекції, і наголосивши, що його заклик до армії є результатом старань геть здеградованого Рижова, який, хай і номінально обіймає посаду, компрометує всю службу. Пізніше Янчук поговорив телефоном із самим Корнієм Юхимовичем Саримою, який запевнив його, що по відбутті служби в армії за ним зберігається місце й посада в курортоуправлінні.

Підвечір, здавши ключі від квартири, Петро прийшов до Ліди, заставши там Югину Костівну, як неформальну опікунку, що саме привезла Ліді в подарунок нову швейну машинку. Повечеряли всі у баби Сари... Проводжаючи Югину, Янчук дізнався, що вона з Лідою, Віра Коляд і Клара Гнатівна Жужа домовилися прийти завтра до військкомату, щоб провести його. Із Гончак Петро попрощався біля Борисового дому. Тету Пашу Петро попросив хоча б зрідка навідувати Ліду, а через Бориса таке ж прохання переказав Василеві Григорашу з Надійною. Побачення з Аркадієм П'юро і Романом Дорошенком та Оксаною, що все побралися, він полишив на ранок...

Яким же приголомшливим було здивування Янчука наступного ранку, коли він навідав після Романа Аркадія, що виявився також покликаним у військкомат. П'юро знав ще про чотирьох черкасців, які також викликалися на допити слідчим і не згодилися співпрацювати з органами. Знав він і більше, та не спішив ділитися в горі. З тим і розійшлися до зустрічі...

Петро попрощався з Лідунею, Югиною, Вірою, Кларою Гнатівною, Яковом та ще кількома жінками із санінспекції курорту в той час, як решту «допризовників» проводжали лише поодинокі родичі. Але така відмінність не компенсувала Петрові відсутності Лесі, за якою голосили й лементували його душа і все його єство...

Ридала лунким скрипом морозна дорога, коли всі шестеро у супроводі комвідділку — бійця місцевого гарнізону із планшетом через плече — спішно йшли строєм до вокзалу. Той стрій — із особливо вдоволеним своєю роллю командиром у довгій незграбній шинелі з двома трикутничками в петлицях, у суконній шапці-вушанці та жалюгідних обмотках над черевиками — на рідних заінеєних вулицях мав такий гнітючий вигляд, що у тих, хто його проводжав, завмирало серце. Додавало сумоти усім і низьке сіре небо, що ніби спустилося на верхи дерев і дахи будинків. Загальну журбу не могли розбурхати і крики паровозу на вокзалі, коли «допризовники» зайшли у вагон і поїзд зі скрипом зрушив із місця та, поволі набираючи розгону, покотився в бік Дніпра, відриваючи від рідних місць оступорену купку майбутніх бійців...

Петро ще довго бачив сльози на очах Ліди, Югини й Віри, коли ті прощалися з ним на пероні... Пам'ять берегла те все, що лишилося позаду, як на острові щастя, — Лесю, із якою навіть не зміг попрощатися, і університет, куди хтозна чи зможе ще поїхати... Розумів, що він не є звичайним «допризовником», а злочинцем, хоча жодних злочинів і не вчиняв...

При гранях буття Секція 8

Коли перша в Янчуковім житті катастрофа позбавила його родини й засобів фізичного існування — домашнього притулку і хліба насущного, викинувши його на роздоріжжя буття, то друга, нищівна, лишила Петра, як і його супутців, без хліба духовного — без воледіяння і сподіяння, змістивши його єство в глухий кут буття, за крайні його грані, перекресливши і натяки на райдужні надії та веселкові мрії, неймовірно тяжко виборені ним на рідній землі під рідним небом.

Почалося все з порога міськвійськкомату і без перерви продовжувалося ще довго, обнадійливо блиснувши, правда, лише на коротку мить, коли Янчук, сам собі не вірячи, вже оголений і в жалюгідній уніформі бійця, отримав дозвіл поїхати на семінари й сесії в університет. Послухав лекції і здав належно екзамени, тиждень пожив у гуртожитку із Грицем Бойком і походив у кіно з Клавою Зінько, а головне, у складі студентської фольклорної групи побував на Слобожанщині і Кубані, й те відрядження було його неймовірним щастям!

Їхня група з десяти чоловік мала зібрати фольклорно-діалектичні дані про українізми у Брянській, Орловській, Курській, Воронізькій, Білгородській, Ростовській областях, у Краснодарському та Ставропольському краях і порівняти їх із Придніпрянщиною. Керівником був курсовий викладач-аспірант Андрій Лисенко — після арештів професури Дніпропетровського держуніверситету на початкових курсах виклади вели не лише аспіранти, а й студенти старших курсів.

На Янчукову радість на збір даних давалося півтора місяці, але група вирішила виконати завдання швидше, ніж за місяць, розбившись на п'ять пар: дві — хлопців і три — дівчат, з тим щоб, дослідивши вказані терени, зібратися домовленого числа в університеті, обмінятися зібраними даними та кожному написати свій зведений звіт із фольклорно-діалектичної практики. Петро із Грицьком по домові з керівником взяли з собою і його відрядження, щоб відмічати печатками по путі і повернути разом із проїзними квитками для звітності, ніби й він брав безпосередню участь у тій експедиції.

Фольклорна група студентів об'їздила ті розкидані терени, зібравши, собі на подив, багатий матеріал самобутніх українських ідіом і діалектів. Янчук свій звіт скопіював і відіслав бандероллю Лідуні, а сам нерадо повернувся, мов у пекло, у свою військову частину — ніде правди діти — вдоволений тривалим спочинком від ненависної муштри, яким завдячував військовому комісарові Дейчу.

Не дарма кажуть, що найдорожче людині те, що нею втрачене. Воля, якої Петро раптово позбувся, яка досі надавала йому всю решту можливостей, стала його найпотаємнішою мрією, як тільки він повернувся в частину після сесії і включився в будні безпросвітно-чорного буття. Деякий час Янчук жив ще свіжими спогадами, але умови перебування в казармі, щоденні приниження й змора від муштри швидко витіснили їх. Неприйняття ним усякого насильства дуже скоро увиразнилось ненавистю й відразою до армії, яка, по суті, належала касті командирів і старшин, кланові комісарів особових відділів.

День за днем, доба за добою безперервні муштри, усе частіші побудки і ґвалтівні тривоги, навіть нічні виправи, багнетні штуки з опудалами обов'язково в непогоду, а ще повзання спершу в заметах, а із приходом весни по болотах і перепалках, вивчення складу зброї, стріляння по рогатих мішенях із рушниць, автоматів і револьверів, повторення одноманітних політбесід із уславленнями вождя й учителя доводили Янчука до повного виснаження, не лишаючи йому часу для дорогих його серцю спогадів — ще дитинячих, пов'язаних із батьками, братами й сестрами, дядьками й тітками. Звичайно, що в Петровому арміюванні не було й місця згадкам про рідний Чигирин, лише інколи зринали в його пам'яті окремі картинки з минулого: заплакані Змій і Вітер під заваленим і напіврозібраним колишнім монастирським, а тепер комунівським парканом, вивіска «Початкова школа» на батьківській хаті — час невмолимо вивітрював зі свідомості усе давнє. Не мав Петро можливості згадувати і своїх друзів у Черкасах, найперше Гриця Бойка, та Ліду з Югиною й Лесею, що були тепер нерозривно пов'язані.

Янчук незмінно дубів від холоду й сирості — у нього відібрали теплі Югинині шкарпетки, покаравши його нарядами на позачергове прибирання туалету. Він постійно висушував на тілі мокру від поту і смердючу до задухи білизну. В тісноті казарми, мов кошари для овець, Петро, як і будь-який боєць, не мав можливості побути на самоті, тут цінувалися сліпа слухняність та безмовна воляча покірність, а будь-які знання засуджувалися командирами, і виправданням міг бути тільки стройовий прусський крок та бравий заспів: «Если страна прикажет быть героєм, у нас героєм становится любой!» або «Если завтра война, если завтра в поход...».

Святим острівцем глибоко в душі Янчука і в його коротких, навмисне рваних тривогами й побудками снах лишалися двоє дорогих йому людей: Лідуня й Леся, від яких нестерпно чекав, немов кисню в задусі, вісточки, сподіваючись на новини з тихої гавані, до якої був прив'язаний як пуповиною... Всі п'ять земляків-черкасців були розкидані по різних ротах і лише Аркадій П'юро через ревматизм попав у санчастину, як санітар. Бачились вони лише вряди-годи...

Давнє полкове містечко колишньої Слобідської України Ізюм, що розкинулося по долинах, балчаках та узгір'ях Сіверського Дінця, куди ще в зимі доправторив допризовників із Черкас закіптюжений і засапаний паровоз, зустріло на світанку їх шістьох, що солодко досипали все суще, сніжними шляхами під густими ковдрами молочно-морозних інеїв-туманів і зафіксувалося в пам'яті кожного новоприбульця надовго.

Петро Янчук, вийшовши з вагону під команду свого правника, чув тепер лише суржикову говірку, анекдоти про «залізяку — на пузяку, гоп!» й обов'язкову матірщину — невід'ємність у знищенні всякої індивідуальності. Вона панувала в казармі, на вигонах, у переходах строєм не лише на навчальні плаци, в їдальню й лазню, а й у санчастину на медогляд чи до туалету. Від часів Петрової безпритульності матірщина в його розумінні поєднувалася з Росією, як її мімікрійна риса. У пісні «Если завтра война, если завтра в поход...» йому звучали інші слова: «Ой зацвіла калинонька в лузі над водою...», що особливо затужили в ньому навесні, як забуяло різноквіття й запанувала така краса, не помічати яку було тяжко навіть тому, хто падав з ніг від змори й розуміння своєї тваринної приреченості у казармі-кошарі. А ще як Янчукові прийшли нарешті листи: спершу від Ліди, а потім від Лесі та Югини. Вони розтеребили його пам'ять спогадами, від яких скімлила його душа так, що часом не міг їй дати ради в умовах армійського стадного буття.

Петрові були незрозумілими перекидання його із роти до роти, аж поки він не опинився в одній із рештою прибулих черкасців, правда, без Аркадія, що лишався санітаром, але виконував роботу лікаря, парячи по казармах блощиць, тарганів і всяку іншу нечисть. Звернув Янчук увагу й на те, що в його роті зібралися здібніші бійці, а між ними — чимала кількість колишніх злочинців, що були «собі на умі» та жили своїм життям, ніби й бездоганно виконуючи статутні вимоги, але, як і всі, мучачись відсутністю зв'язків із цивільним населенням, яке бачили хіба мимохідь, випадково, коли щастило йти містом.

Якогось дня їх рота доєдналася до зібраних із інших місць таких же, перерісши в окремий батальйон, а згодом із подібних «важких» рот був сформований цілий полк. Навчання в полку було прискореним і ускладненим настільки, що тяжко було з ним справлятися, то були, фактично, кара й знущання, адже коли один командир зморювався до знемоги, його заміняв другий, а бійці жодного передиху не мали, тож часто доходили до обуру.

Досить задовільний фізичний розвиток Петра Янчука, колишні систематичні фізичні вправи, здачі студентських норм ГПО згодилися, але були мізерією в порівнянні зі щоденною муштрою. Правда, при її посиленні явно покращилося й харчування, але додалися політнавчання, а з ними й вербовки бійців у різні військові школи, на курси удосконалення тощо, від чого Петро ледве встигав відкараскуватися, мотивуючи тим, що є студентом-заочником.

Якось при зустрічі Аркадій П'юро попередив його: «Бійся провокацій і вербовки!». Янчук спершу йому не повірив, але вже наступного ранку відчув на собі в умивальнику, де на нього напали два колишні злочинці-вуличники як ніби на «донощика-стукача». Хоч побити його їм не вдалося, та цебром води вони його облили, зате Петро розмалював їх так, що в санчастині у них зафіксували тяжкі побої, а Янчука старшина посадив на шість діб у карцер за хуліганство. Завдяки Аркадію, цей випадок «злодії» швидко між собою вияснили і «сук» покарали, об'явивши Петра своїм. А якзакінчувався термін його гауптвахти, торкнулася Петра безпосередньо і вербовка.

— За вашим наказом покараного за хуліганство бійця Янчука із гауптвахти доставлено, дозвольте завести? — рапортував охоронець начальнику особливого відділу.

— Як він себе веде? — подивився той на Петра, що став у відкритих дверях.

— Мовчить, мов язика проковтнув, товаришу начальник замполіт!

— Заходь, Янчук, і сідай он там, а ти залиш нас.

— Єсть залишити вас! — посунув охоронець у двері.

— Це вже який день арешту? — співчутливо спитав начальник Янчука після мовчанки.

— П'ятий! — звівся за статутом Петро.

— Сиди-сиди, — показав жестом руки господар кабінету. — Ти піддягав суду, це я заступився за тебе. Міг би допомогти тобі ще, виклопотати, наприклад, дозвіл у комполку на поїздку на семінари й сесії.

— Відпустка на семінари й сесії мені належна за законом і наказом наркома. Сам комісар нам те об'являв на політбесіді.

— Була б належна, коли б не було твого хуліганства і побиття двох бійців, — начальник говорив грудним, задушевним голосом.

— Бійці були нацьковані на мене як провокатори, і вам це добре відомо.

— Ти, як комсомолець, зобов'язаний допомагати нам виявляти і провокаторів, і ворогів радянської влади, і порушників військової дисципліни, — при цьому начальник поклав листок паперу й ручку на край столу коло Петра. — Напиши, як та провокація відбулася, — запропонував.

— Не буду ж я писати вам про те, як і для чого ви організували проти мене цю провокацію?

— Думай, що говориш! Я за тебе заступився! — насупив брови і насталив голос начальник.

— Дякую вам за заступництво, але писати нічого не буду, хіба наркомові, якщо не припините знущатися наді мною!

— Он як ти зі мною заговорив! Додаю ще чотири доби гауптвахти і раджу подумати, коли не хочеш піти у штрафний батальйон! Твоя упертість приведе тебе лише туди! А при співробітництві я тобі гарантую поїздки на семінари й сесії.

— Я вам не помічник у роботі! Тим паче при такій високій оплаті і такому вашому з мене знущанні.

— Відведи його, хулігана, назад і передай, що я додаю йому ще чотири доби покарання за наклепи на мене, — наказав, відкривши двері, начальник бійцеві, що чекав на лавці під штабом.

Відсидівши гауптвахту, Янчук врешті повернувся в казарму і одразу ж записався на прийом до командира полку з особистого питання, а третього дня на ранковому розводі був покликаний до нього. Петро одразу розповів, що він жив у комуні, що до армії був призваний незаконно, після конфлікту з органами НКВС.

— Те, що вони організували провокацію, а ти їх добре побив, свідчить про твої бійцівські якості — боєць завжди мусить бути бійцем! І те, що відсидів десять діб, тобі на користь, адже ти виграв битву морально, ще й узнав, із ким маєш справу!.. Отже, я відкликаю тебе нарядом на дві доби в розпорядження штабу. За цей час, нікому нічого не кажучи, ти оформиш місячну відпустку на семінари й сесії, отримаєш відрядження, сухий пайок і квитки на дорогу в обидва кінці... І хай тобі таланить! Поклично до мене начштабу і начфіна, з якими будеш мати справу...

За ті два дні Петро також устиг разом із Аркадієм відвідати побитого ним провокатора, який, будучи звалений із ніг, ударився головою об бетон підлоги і отримав легкий струс мозку. Зі слів П'юро, бійців підмовив на провокацію молодший політрук Ляхов, пообіцявши дати їм у неділю звільнення з виходом у місто, тож Янчук мимоволі зробив висновок, що органи НКВС і в армії, і «на гражданці» спаяні між собою, що держава пронизана сиском, вербуванням агентів, слідкуванням за життям усіх і кожного, а найпаче молоді. Про свій полк Петро розповів Аркадієві як, фактично, про штрафний, що спішно готується до боїв, ще не знати, яких і де.

Комполку, як пізніше зрозумів Янчук, був невдоволений замполітами, тож їм у піку дав йому можливість швидко виїхати на семінари й сесії, на які Петро запізнювався і вже й не сподівався попасти. Їхав він на важливий екзамен зовсім непідготовленим, не рахуючись із совістю, фактично, ва-банк... Їхав, як із пекла вирвавшись, до плачу обезособленим і новою стрижкою чуба, що трохи вже був підріс, і обмотками на ногах, які спотворювали його, аж гидував сам собою...

Зустріч із однокурсниками-заочниками в університеті була приязною, хоч і лякала всіх Янчукова жахна уніформа. Гриць без вагань запропонував йому ділити на двох своє ліжко, бо вільних місць у гуртожитку вже не було. Як із голодного краю, Петро накинувся на Клавині конспекти й підручники в бібліотеці, готуючись до решти семінарів, наполегливо зубрив усе без передиху й спочинку, викликаючи співчуття товаришів і щире здивування викладачів. Янчук сподівався встигнути написати ще й «Зведений фольклорний звіт», який заборгував, хоча група спромоглася здати його керівникові Лисенку лише у вигляді заліку, фактично, накидками у чернетках, за принципом «неосяжного не осягнути»...

Врешті річні екзамени Янчук сяк-так здав: щось на оцінки, щось як заліки, і в нього лишилося два тижні вільних, які Гриць умовив його провести у себе вдома. Їхали вночі, переживаючи, бо Петро міг попасти під арешт, але все обійшлося щасливо. Зустріли їх господиня і сестра Галя, яку Гриць називав не інакше, як «козою». Галя саме приїхала на канікули з Ленінграда, де вчилася в консерваторії, була вона досить вродливою і, як виявилося, ще й сердечною.

Великий цегляний будинок на п'ять кімнат під черепичним дахом, сарай із прибудованими до нього курником та сажем, комора та загорода для худоби, колодязь із цибатим журавлем у обнесеному добротним парканом дворищі, припнуті невдалій на луці корова з телицею і телям, кілька десятків курей і пара квочок із малечею на задньому дворі, качки в заплаві — все свідчило про непересічний достаток родини, зокрема батька — начальника станції Лиски, невдалік пристані на річці Дон. Янчук уже за пишним сніданком порадів можливості смачно поїсти і трохи спочити між людьми.

За наказом матері для гостя у Грицевій кімнаті було поставлене додаткове ліжко із чистою білизною, були підібрані добротні господареві штани, сорочка та кашкетка. Вона ж запропонувала хлопцям поспати з дороги, що вони й учинили... Проснувшись, Петро випив дві склянки густого молока, що стояло у глекові на тумбочці між ліжками, і мимоволі відчув себе як удома, про що вже й не мріяв у армії.

А коли увечері, як повернувся з роботи господар, був улаштований урочистий бенкет, на якому для родини й гостя грала на піаніно й співала Галя, Янчук відчув себе так, ніби він із пекла та попав у рай небесний. «Коза», яку з оповідей Гриця Петро знав, як пустунку й мамину пестунку, на його поняття профана в музиці, і грала божественно, і співала ангельськи, а ще ж супроводжувала свої виступи коментарями — оповідями про пригоди чи посиланнями на історичні події, сув'язями з часом та приключками-притичинами, додаючи слухачам, а найпаче Янчукові, не лише приємних вражень, а й корисних знань.

Галя почала з Бетховена, з «Патетичної», «Місячної» та «Апасіонати», відкриваючи Петрові інший, незнайомий йому світ, і здивувала, коли програла рідний мотив ним неоднораз чутої пісні «їхав козак за Дунай», уплівши в нього свій непересічний спів. Посилив Янчукові враження і Бах, на деяких інтонаційних творах української пісенності якого Галя також свідомо наголосила.

Батьки, звичайно, були захоплені дочкою не менше від Петра, особливо як Галя на закінчення вечора заграла ряд пісенних обробок Петра Ніщинського з «Вечорниць» і «Назара Стодолі», закінчивши каскадом творів Миколи Лисенка, аж до Франкового «Вічного революціонера». По всьому Галя подарувала Янчукові «Думки про мистецтво» Ромена Роллана українською з підписом «На пам'ять від Кози».

Таким чином, вечір пройшов як акт прилучення присутніх до прекрасного і навіть богемного, і лише Гриць потерпав на ньому, ревнуючи сестру до батьків і товариша. Як полягали спати, він навіть не обізвався до Петра, хоча й не заперечив, коли той попросив дозволу трохи почитати при нічникові.

Занурившись у Ролланові думки, Янчук до запівночі плавав у благодатних хвилях їх інтелектуального й ерудиційного річища, чим досі не часто міг похвалитися, ще більше відчуваючи себе пригніченим армійцем-невільником, що витрачає дорогоцінний час на муштру замість пізнання огрому Всесвіту...

Вже наступного дня Гриць із самого ранку почав агітувати Петра поїхати з ним у Вороніж, ніби щоб подивитися на історичні місця, відвідати музеї, університет, музичну школу, яку закінчила Галя, і тітку — батькову сестру, що «живе там із чоловіком-п'яницею у халупі на Шанхаї». Про справжню причину й мету тієї поїздки Гриць мовчав, але Янчук із давніх оповідей товариша знав про існування у Воронежі його коханки Зіни Горбач, як і про умови, а точніше їх відсутність, замешкання у тітки.

— Ти, ще й не сам!?! Цього лише нам не доставало! — нарешті відкрила їм господиня на довгий стук. — І де я вас покладу у себе? На чому? Чим накрию? — обурливо гиркала на Гриця, хоч той одразу ж передав їй корзину і мішок домашніх гостинців, які вони удвох доправторили сюди. — Ось тут і лягайте! — кинула на підлогу рядно й подушку. — Харчувати вас не маю чим і взагалі — ви нам тут ні до чого, баламути, гуляки й гавели!

Тітчин гнів і невдоволення та й загалом ставлення господарів до приїздців повністю проявилися вже наступного дня, як хлопці, добре виспавшись, спохопилися. Виявилося, що жодних продуктів із привезених ними вчора у тітчиній хаті не знайти, тож мусіли податися у міську їдальню, щоб там дуже скромно поїсти на невеликі Грицеві заощадження, які він планував потратити на подарунок Зіні. По обіді Петро з Грицем відвідали музеї Нікітіна і Кольцова, побували у музичній школі, сходили на міст через ріку Вороніж і затрималися у Корабельному парку, відклавши відвідини університету на завтра.

То, фактично, був лише горб, із якого, за твердженням русофілів і любителів історії, сатрап Петро Перший командував корабельних справ майстрами при побудові козацьких чайок, а не парк, бо росло тут лише кількоро дерев та стільки ж кущів навколо квітучої обнесеної лавами круглої клумби. А затрималися, бо випадково зустрілися із Зіною, що саме тут збирала друзів і подруг на вечірку з нагоди кінця учбового року. Не лише Гриць зрадів тій зустрічі, а й Петро, бо подія намічалася на всю ніч — із добротними наїдками, питвом і за відсутності господарів.

Зіна Горбач, студентка першого курсу Харківського медінституту, досить гарна і як тополька стрімко-статна, ще й не обділена розумом, була в батьків одиначкою. Незграбний Гриць Бойко, гостюючи ще позаминулого літа у своєї тітки, якось зумів закрутити їй голову так, що й вона, як Оленка в Черкасах, вже рік, як віддалася йому чи й не з власної ініціативи. Правда, коли Оленка була у Грицька просто розвагою для погамування хіті, то із Зіною він поводився дещо інакше, хоча від загальної зневаги до «жіночого насіння» не відмовлявся.

Вечір дівчата організували на славу! Крім багатого столу, був добротний патефон і сотня різноманітних платівок із піснями і танцювальною музикою. Кожна з дівчат мала свого кавалера, Петрові ж випала пухла і тілом, і душею та пухка, як подушка, Варя Чмих. Янчук сидів поряд за столом і танцював із нею весь вечір, то вже наслухався від неї про її нареченого, харків'янина-однокурсника Антося, як про дуже порядного хлопця, якого тут і порівнювати із кимось зась...

Поснули, зморені, аж над ранком, хто-де, проснулися аж по обіді і пішли веселою юрбою навідати університет, у конференц-залі якого саме виголошувалися вівати на честь майбутніх перемог на бастіонах науки та роздавалися завдання тим, що йшли на канікули набиратися сил для подальшого долання її твердинь. Кожен із виступаючих не забував повторювати, що «кадри вирішують усе», але загалом виступи нагадували алілуйщину партії та вождеві, яку Петрові слухати було противно. Не знати вже, чи спротив тому загальному прославлянню, чи бажання показати себе вивели і його неждано-негадано — як Пилипа з конопель, як не ликом шитого, не валом підперезаного та не в тім'я битого — на кафедру колись Свято-Юріївської обителі.

— Шановні товариші присутні! — пролунав його голос і змовк, ніби зламавшись. — Я не буду повторювати лжеаксіоми про те, що все найзначніше, найбільше і найвище, найпередовіше і найперше у світі вже у нас втілене, бо ви знаєте і без мене, що це не так, що це, у кращому разі, пропагандистський штамп, який декларується для месійної вселенської анексії... Ми, молодь, кладемося безоглядно у фундамент невидимого майбутнього, а ще й тепер, у спайці зі спорідненим нацсоціалізмом!.. «Історія — священна книга народів» — твердив Микола Карамзин і продовжував: «істинна, вона мусить радіти й горювати разом зі своїм народом чи народами, як справжнє побутописання», а не як алілуйщина кому б то не було. Де ж оте наше зарайдужне майбутнє, питається? Де значна частина тих, що вийшли із оцих стін із дипломами і мріяли жити краще в подальшому?.. Коли краще жити самому — егоїзм, тоді всякий потяг до кращого життя — егоцентризм, а відтак, ми не живемо, а лише животіємо, як каталізатори чийогось, а не свого, майбутнього...

— Хто він? Де взявся? З якого він курсу й факультету? Як ти смієш, негіднику, розпатякувати оці нісенітниці?! — почув Янчук викрики з президії. — Хай говорить! Дайте йому докінчити! Продовжуй! — донеслося з рядів, та два дужі хлопи потягли Петра під руки до виходу.

— Тікай якомога швидше і якнайдалі, коли не хочеш зогнити у застінках чека! — шепнув Петрові один зі здорованів на брамі університетського двору.

Янчук і сам розумів, що попав, як півень у борщ, тож за який десяток хвилин опинився аж у Зіни під двором на лавочці, вирішивши, що Гриць неодмінно приведе її сюди. І не помилився, хоч більша половина їх компанії, налякавшись, розійшлася.

— Ми від тебе, як чорт від ладану, слава Богу, відкараскалися! Ні знать не знаємо, ні чути не чули, звідки ти та хто такий, — весело доповідала Варя Чмих Янчукові, як зайшли у двір.

— Тобі дійсно грозять неприємності, — присів Гриць поряд із Петром у дворі.

— Відведи мене, Грицю, на станцію, — стишено попросив Янчук товариша.

— Не можна, бо там на тебе може чекати міліція, пропадете обидва! Ми з Варею візьмемо тобі квитка на Лиски, почекайте тут, — розважливо зауважила Зіна, кинувшись прибирати зі столів брудний посуд. — Сідайте й підполуднуйте, а ми не забаримося, — спершу через паркан оглянувши вулицю, пішли вони з двору.

Хоч і прикра подія сталася в університеті, та потягом на Лиски Петро їхав, не лише не нарікаючи, що товариш лишився ще на три дні, а навіть обрадівши, що так сталося. Перед його очима на вокзальнім майдані стояли поряд із Грицем Бойком поміркована Зіна Горбач із екзальтованою Варею Чмих, а бачив Янчук не їх, а Галю й тітку Докію у Лисках, тішачись, що і спочине там, і прохарчується належно, і зарядиться духовно на оте незнане йому майбутнє, повне якихось недобрих передчуттів.

Приїхавши, гість дійсно опинився як у раю: Галя годинами безперервно музикувала, і коли Петрові набридало те слухати, він ходив із кошиком по дворищі та збирав курячі яйця, або йшов перепнути на нове місце телицю з коровою на луці, чи заганяв додому табун качок, при тому подумки повторюючи «Думки про мистецтво» Роллана чи наспівуючи про себе безліч разів повторені Галею мелодії. Поталанило йому на свіже молоко ранками і на серйозну розмову з господарем якось увечері, у якій той назвав переїзд сюди родини «втечею від пильного спеку»...

Але все добре в людському житті кінчається швидко... Тож на четверту добу із чималим «Сидором» Гриць відпровадив Петра на станцію, де його батько забезпечив Янчука безкоштовним проїздом аж до Ізюма. Паровозний гудок зойкнув, розлучивши Петра, уже у військовій уніформі й обмотках, не лише з товаришем, а й із волею та всім людським при ній... І повіз поїзд назад до казарми Янчука — безправного раба, який мусив забути все людське, для узаконених знущань командирів, що підганяли його під лекало загального стандарту бійця, як знаряддя вбивства, калічення й грабунку того, хто жодного стосунку особисто до нього не мав і мати не бажав...

У військовій частині, куди Петро повернувся саме вчасно, його зустріли заздрість бійців і ненависть командирів та політруків, що вважали своїм обов'язком на кожному кроці поповнювати втрачені ним за час відпустки знання й уміння — і муштрою, й бесідами, і додатковими нарядами, геть приголомшивши Янчука новиною про заміну комполку його ж колишнім замполітом.

Випросивши в Аркадія грошей, Петро послав у адміністрацію університету завірену штабом свою заяву на річну академічну відпустку «у зв'язку з перебуванням у лавах Радянської Армії», а також відправив Ліді поштою і подальшу університетську програму з конспектами, і Ролланові «Думки...» із книжками, і свої вірші й накидки, бо йому тепер не йшлося про навчання і про особисте. Фактично, Янчук не лише фізично, а й психологічно порвав із усім для себе святим, а ще як із місячною затримкою прочитав вибухові листи від Ліди, Лесі, Югини й Віри, які виявив розпечатаними, що подіяло на нього, як знущання в обезособленні й безправ'ї, яких не описати, адже ті листи згідно штампів на них прийшли у частину ще до його поїздки в університет, відтак він міг би оскаржити їх затримку й перлюстрацію, якби мав на те фактичне, а не фіктивне право.

Заціпившись, Янчукова душа кричала й репетувала від рідної радості, стенала й волала від нестерпного болю, мов знову народившись... Ліда запевняла: «Я не голодна, не холодна й ніким не ображена під наглядом баби Сари й Льови даю собі раду й чекаю твого повороту.» Леся признавалася: «Ти такий зробив мені подарунок — і Місяця, й Вечірню Зірку! — що ніхто нікому і не подумав би такого дарувати! Вони постійно нагадують мені про тебе і слідкують за мною, як твої вірні наглядачі, і годі мені від них сховатися... Любий мій викоханцю всього і на мені, і в мені! Жадаю бачити тебе близько-близько — живим, здоровим, сильним і по-давньому рідним. Уся твоя!» Югина Гончак натякала на якісь «кращі часи, що грядуть і приведуть суспільство до ще кращого завтра». Віра Коляд радувала: «Із твоїм від'їздом не лише в мене на роботі щось наче обірвалося, лишилися ми осамоченими та ожуреними, часто ображеними Рижовим, що так же пиячить, хвастаючи, що відправторив тебе в тартарари, грозячи тим же Кларі Гнатівні...»

Дочекавшись неділі, Петро наставляв Ліду: натякав на обережність, стриманість і поміркованість у збереженні дівочої цноти, попереджав про людську підступність, найпаче, коли хлопці залицяються та запобігають, пропонував радитись із бабою Сарою, «що знає життя, як ніхто»... Лесі писав багатослівно й піднесено: «Моя богине кохання і вроди! Русалю — ранкова зоре! Венеро, Афродіто й Діано! Хай буде благословенним щастя нашого навічного спілкування — помислів, душ і тіл, єства і крові! Хай обійде тебе все поторочне, лихе й негараздне — нетрями й заліссями, щоб ти й не знала його! Живи мені вічно на радість і втіху!» Просив її відписувати часто, але скромно, «бо листи перечитують», нагадував про їх поклятьбу, жартував наостанок і завершував усталено: «Будь незайманою!» Вдалися Янчукові й листи до Югини Костівни та Віри Коляд, хоч і було в них чимало стриманості й офіційності. Щоб не виглядали плачем, яким був повний у душі, Петро у листі до Югини скрашував скупі натяки історичними паралелями, а до Віри — жартівливими каламбурами... Не забув подякувати Зіні Горбач та її подрузі Вірі Чмих, а особливо Грицеві та його родині — за приязнь, людяність і гостинність — як лише зумів, тепло, щиро та щедро, залишившись собою задоволеним, бо листи вийшли непересічними, родинними за змістом і викладом думок... Писання листів було для Янчука тепер чи не єдиною радістю, бо при цьому занятті він хоч натимчас належав таки собі...

Армійська казарма творила з маси або бійців-молодців, що переймалися рабською покірністю, або їхню протилежність — обурених мовчунів, що носили в душах наростаючу ненависть і огиду до оточуючого. Підсилило те розшарування влиття до складу їх досі проукраїнського полку дворічників із-під Москви й Тамбова, зовсім чужих не лише мовою й побутом, а й розбещеністю, вульгарністю, наглістю й грубістю, аж до явного глузу й образ не лише «хахлів», а особливо «чучмеків» та «нацменів», що досі працювали, як правило, на кухні, в коморі чи на конюшні.

Самовпевненість новоприбульців була такою напосідно-наглою, що Янчук не мав сил її терпіти, і часом йому доводилося грозити їм розправою, щоб захистити нещасних. Отоді він уперше збагнув, що то є росіяни, яких він досі знав лише з літератури. Справжні вони — зі сліпим почуттям своєї ганебної й хижої зверхності, вищості та ведучості, і це не вичитані рудименти, а реальність! Мав нагоду не раз переконатись, що вони в більшості горлопани і явно себе переоцінюють... Підсилювало загальну неприязнь до новоприбульців і те, що вони стали часто користуватися відпустками в місто, після яких бахвалилися уговтанням «дурок-хахлушок», слабих на спротив до злуки...

Окрім постійної муштри, безкінечного вивчення складу нової зброї та пойнятого захоплення накресленнями батька-вчителя-друга-стратега-вождя, у військовій частині почастішали вартування біля складів та умовних об'єктів ночами, що суттєво холоднішали. Петра Янчука особливо часто посилали в наряди, які він ледь терпів, тупцюючи від холоду й обачливо ходячи туди-назад по ледь покритій першим сніжком охоронній території, не забуваючи про перевіряльників, що появлялися зненацька і грозили ґавам карою.

Дивлячись на запнутого у прорвану хмару місяця й на латковані блакитно-сірі видива в небі довкруг нього, Петро боляче-плачно малював в уяві свою кохану Лесю та відтворював у пам'яті спільні з нею миті, коли перепели мов батогами били глуху темінь, цвіркуни сюркотіли свої реквієми, а у задзвінні ночі не було чути навіть шереху...

В уповільненім, ніби припнутім часі Янчукові згадувалися почуті ще у дитинстві дядькові Левкові слова про батька, що хвалив січового стрільця Гліба Муравку з Білгородщини, який приєднався був до червонокозаків. Під проводом комдива Якова Кисіля й комісара Михайла Демченка московська ставка підступно відпровадила бійців на північ, щоб там серед овдовілих «кацапок» розбестити всю шаблеву дивізію до банди ґвалтівників-бабаїв і вернути рештки деморалізованих розпустою додому саме тоді, коли вже було майже покінчено із козацтвом — із допомогою землі, яку в голодомор тридцять третього кінцево було відібрано в селян, «за одноголосним бажанням трудівників».

«Мудрим і лукаво-хижим політиком був для великоімперії вождь пролетарів усіх країн Володимир Ленін, учинивши оту криваву вакханалію посланими до Харкова ідолопоклонцями-неділимцями в якості урядовців у піку урядові УНР, із яким щойно він підписав угоду про мир, дружбу й невтручання, повчаючи своїх: що більше ви арештуєте і знищите попівського кодла опозиціонерів нашій революції, то краще, бо певнішою буде наша перемога», — Петрові пригадувалося сказане дядьком Левком тоді, але лише тепер він осягав звірину велич вождевої підлості й огром нещастя народу, долю якого вирішували озброєні до зубів чорносотенці, що були кинуті на рідну землю, як на «європейський воєнний театр».

Міряючи кроками безглузду охоронну відстань, Янчук відтворював у пам'яті ще в дитинстві намальовану уявою із розповідей старших командира бронепоїзда Людмилу Макієвську, обвішану гранатами, шаблею й маузером та похрещену-спеленану реміняччям, що котилася смертю на денікінців і врангелівців через села, міста і степи «за владу Рад» та косила ворожі відбірні лави кулеметними чергами так, що важко було й повірити. Ота героїка сприймалася Петром, як марна жертовність і надаремність, якій не було виправдання, адже тепер лютували ще смертоносніші деспоти, ніж тоді...

Марнуючи час у нарядах, Янчук аналізував і зовсім недавні події, що привернули його увагу. Наприклад, повідомлення по радіо про звільнення поряд з українцями та білорусами латгальців, жмудів, куршів та угро-фінських вепсів і естів. Петро не знав їхніх владарів П'ятса, Лейденера та Манергейма, але мова про них же у політбесіді насторожила його, а ще коли слідом помполіт заговорив про понад мільйонне українське населення у Закарпатській Україні, сімдесятитисячне — у Чехословаччині й сорокатисячне в Югославії, згадавши ще й лемків та кашуб у Польщі, які різняться від українців лише говором. Зафіксував у пам'яті Янчук і нарікання політрука на те, що Югославія відмовилася від допомоги Союзу, а Чехословаччина зневажила якусь із ним домову. Звернув він увагу також, що анексії Судетів Німеччиною політрук називав «приєднаннями».

Ходячи все швидше, бо ноги під ранок вже дубіли, Петро нарікав на черевики, обмотки й онучі і кляв про себе й армію, і старшину, і наркома Тимошенка, що своїм наказом обмежив постачання, збільшивши терміни носіння навіть онуч, обумовивши при демобілізації відпускати бійців додому лише у списаному одязі.

Ранок окутував увесь Ізюм, а найпаче його пагорби якоюсь маревною причаєною тишею і вичитаною колись із Біблії первозданністю, осідав інеєм на рушниці, рваних рукавицях, налобнику шапки, поволі сковував потерплі ноги, скрадливо залазив під обмотки і штани, неприємно лизав плечі під тонкою ношеною-переношеною шинеллю, і Янчукові доводилося бити себе руками по передпліччях та мало не бігати з місця на місце, зустрічаючись із такими ж замерзлими вартовими то в одному, то в іншому куті «охоронної території». Найболючішим для Петра було усвідомлення того, що вартували вони на морозі звичайне пустище, яке дотепно обрав комвзводу, догідливо виконуючи наказ командира роти, за що ще й отримав від нього похвалу.

Життя Янчука може б і далі котилося собі за отим поговором «солдат спить, а служба йде», та сколихнули всіх звістки спершу про те, що віднедавна незалежну Карпатську Україну з її Радою й президентом отцем Августином Волошиним окуповано Угорщиною, яка приєдналася до Берлінського пакту, а потім про те, що фінські реакціонери при підтримці імперіалістів СІНА, Англії і Франції спровокували війну проти Країни Рад замість того, щоб уступити на її прохання декілька десятків кілометрів території на Карельськім перешийку.

Політруки запевнили бійців на урочистих політбесідах, що вже існують перший фінський корпус повстанців, який просить уряд СРСР звільнити Фінляндію від реакціонерів, і уряд на чолі з Отто Куусіненом майбутньої Карело-Фінської соціалістичної радянської республіки. Не лише Янчук здогадувався, що той корпус був створений у СРСР, але його тривога за себе, як і чи не кожного з бійців, від того не меншала.

Одразу після тих звісток в Ізюмській військовій частині життя раптом утаємничилося й насторожилося, заметушилося й завирувало, супроводжуючись перешіптуваннями старших бійців про швидке перебазування полку. До військових лікарів у санчастині доєдналися цивільні, щоб удень і вночі повзводно комісувати бійців, після чого інтендантська комісія ревізувала їх зброю й одяг, міняючи його на новий.

Якось опівночі військову частину нагло підняли по тривозі, змусили сонних бійців спішно здати під опис постільну білизну і після алярмового сніданку скомандували перед світом повзводно, поротно і побатальйонно «Кроком руш!», повівши всіх у сірий світанок в напрямку залізниці. Ізюм ще досипав свої сни, як військовики почали вантажитися у вагони-«телятники», і виглядав той поспіх таки війною, а ще коли були видані «сухпайки» на добу і велетенський ешелон рушив кудись у невідоме, полишаючи вже рідне містечко, не знати як і надовго.

Чого лише не говорили бійці, закриті наглухо по шляху проходження ешелону, яких тільки здогадок, домислів, припущень і передбачень не вигадували в отому натовпі й натопті по вагонах! Одні твердили, що правлять їх аж на Сахалін на війну з японцями, інші запевняли, що в Татри для звільнення Закарпатської України, треті — а між ними й Аркадій П'юро, що був тепер із Петром у одному взводі, — що везуть їх у Карелію, бо фіни не згоджуються надати СРСР в оренду порти на півострові Ханко.

Та як не крилося командування з напрямком руху, долаючи шлях ночами і простоюючи дні у безлюдних глухих кутах, бійці врешті узнали, що правують вони на північний захід. Трудяга-потяг, натужно викрикуючи на всі лади і шпарячи димом, довіз їх спочатку в Бахмач, потім у Гомель і далі у Вітебськ і аж Ленінград, підтверджуючи припущення, що кінцева їх мета — фінський фронт. Полк урешті поспіхом і в оторопі висадився на якихось задвірках міста біля прадавніх залізничних майстерень та старих цейхгаузів — спантеличений і ніби приречений на недолю. Від політруків бійці дізналися, що «на радянську територію нагло і зненацька, після численних провокацій напали білофіни, яких наші доблесні збройні сили відважно відбили, перейшовши в наступ» і що «їхній полк присланий, щоб у взаємодії з Балтфлотом знищити агресора вщент».

Ленінград — «вікно в Європу» і «колиска революції» — стояв засніжений, притихлий і сторопілий, коли полк у скрипі морозу строєм пройшов маршем через місто в бік фронту Дивлячись дорогою на казкові громади будівель приспаного Ленінграду, Янчук згадував історію — сатрапа Петра і п'ять разів узятих ним на будову до тридцяти тисяч козацьких синів від двадцяти одного до сорока шести років, що не повернулися до родин і не народили мільйони синів і доньок для продовження українського роду на рідній землі, лігши кістьми у фундамент отих величних будівель, і загативши собою болота для його широких вулиць і розкішних парків.

Мороз проникав крізь благий одяг бійців, їх черевики примерзали до ніг, подихи висіли паром над шеренгами, обмотки, шинелі, шапки, речові мішки бралися інеєм — здавалося, вони взагалі не були вдягнуті! На якійсь заставі при перепочинку командирам видали валянки й кожушки, на відміну від маршовиків, що мерзли й далі...

Отак Янчук попав у справжнє земне пекло — спершу на прорив лінії Маннергейма, яку брали приступами більше тижня, втративши чи не три чверті чисельного складу, а потім, поповнившись новачками, на взяття Виборга. Петрові на рідкість «пощастило» спробувати всього, хоч і особливо не старався. Фактично, щось суто своє, людське й незалежне, він давно вже залишив десь позаду, ще в путі сюди, ставши складовою сліпої сили, яка щодень покривала трупами сніжно-білі простори спершу перед слупами кордону, а потім і за ними. Під лінією Маннергейма їх косили ворожі кулемети так, що із наступаючого батальйону лишалися ледве взводи відступаючих, яких часом стріляли зі своїх же застав, як дезертирів. У передислокуваннях, поповненнях, перегрупуваннях на лінії фронту, де панувала звірина безпощадність, чи під час короткого сну прямо у сніжних загородах на морозі Янчук, проклинаючи про себе і Союз, і його вождя, уже не сумнівався в тому, що двадцять літ назад звільнені із лабет імперії якісь фінські села, тепер безлюдні на лінії Маннергейма, серед гнилих боліт, паруючи на морозі під сорок градусів та зяючи непрохідними промоїнами між двадцятирядовими валунами, що протримали їх наступ майже два місяці ще до його прибуття сюди, були таки оборонними.

Ідучи в атаку, Петро, випивши сто грамів спирту, прощався зі світом кінцево, вже не так, як тоді, коли долали Чорну річку за Ленінградом. Під лінією Маннергейма у так званому Хотиненському вузлі, що тягнувся від озера Суммаярві до болота Мунасуо, Янчук із ненавистю згадував Пітер, кляв його чаруючу красу і почувався ніби в одній зв'язці з дідами-козаками, що полягли у цих болотах після поразки у Полтавській битві гетьмана Мазепи, обманутого «непереможним» королем Карлом. Грабунки з України тяглися століттями, жертви в Янчуковій уяві виростали горами, а сльози полеглих отут і родин за ними текли ріками — особливо після набачених ним тут полеглих, поранених і обморожених.

Жовті ракети у криваво-молочних сутінках при наступах, оті нездоланні валуни з-під снігу, закрижені дзоти і примружені амбразури, що сіяли смерть, дротяні сітки-загороди, пофарбовані в біле фінські танки, снайпери у верхів'ях дерев... стояли в Петрових очах невідступно, а у вухах лунали прокльони комбата на адресу імперії й Сталіна — при цілій роті ще не покладених ворожими кулеметами бійців. «Не слухайте його, він збожеволів! — кричав на бігу переляканий його словами замполіт, пристрілюючи командира. — Він збожеволів! Уперед! За Батьківщину! За мно-о-о-ю!»

У геть винищеному їх полку, поповненому після спочинку новими бійцями, заговорили про якусь Скандинавську операцію німців, що мають напасти на фінів здругобіч, щоб кінцево їх розбити і встановити уряд Куусінена, чому сприятиме ніби і Швеція. Петра Янчука та новина не радувала, як не дивно, він співчував фінам і ненавидів Тимошенка та Марецкова, що стали героями СРСР, перебуваючи у ставці за безкраїми скутими морозом заводями, у місті Петра, ніби чирякові на обшарпаному Карельському тілі.

— Захоплюємося Ермітажем, — казав Янчукові Аркадій при зустрічі у санчастині на перев'язці обмороженостей і карбункула, — і зовсім забуваємо, що всі багатства в ньому награбовані або куплені за сльози народів, їх кров і піт, тіла й кості, зокрема й нашого народу, а не лише фінів і карелів, білорусів і поляків. А заліковані ж узаконено в неймовірну славу росіян для добробуту їх імперії. А Літній сад! А Зимовий палац!.. А кумир росіян, сатрап і тиран імперії Мідний Вершник Петро! Хто він? Антихрист Фінської затоки, кат Шліссельбурзької фортеці на Горіховому острові, убивця матері, сина і тисяч кращих душ інонародів!.. Там умерло море золотих мрій, казкових надій, благородних народних сподівань! Жах, а не місто! Місце незчисленних злочинів і пограбувань! — Аркадій був санітаром у тилу, виносив ночами з поля бою поранених, але жив не лише фронтом, а Янчукові допоміг дістати на три дні звільнення від наступів.

«Дійсно, гніздо злочинів! — оговтувався Петро в палатці, зігрітий буржуйкою. — І ми, гинучи сьогодні задля спокою Ленінграда та пихи вождя, творимо навічно оті заведені ще Московією остроги, щоб уже після нас вони вважалися „ісконно-руськими“, як от Виборг! Скільки ж іще лізтиме ця імперія з агресіями та анексіями до сусідів, де є та хто є той, хто спинить її та розтрощить?!. Якщо світ розуміє, то чому спілкується, кредитує, вихваляє або терпеливо мовчить?!. Із тих, із ким ми наступали, залишились на полі бою сотні тисяч — і під лінією Маннергейма, і вже тут під Сайменським каналом і Виборгом, двадцять п'ять наших жертв на одну фінську! Ешелонами медсанбат відправляє трупи в тил! А скільки поранених і обморожених! І головне, ці жертви апріорі наперед виправдані, як героїчні!.. А все-таки фіни — народ-герой!» — доходив висновку Янчук.

«І що той політрук плів нам про нібито плач ката з катів Олександра Другого над „Записками з Мертвого дому“?.. Що то за Виборзька відозва думців і кадетів, про яку він торочив, як про доказ „ісконно-руського“ Виборгу? І чому він при тому згадував якесь Койвісто?.. А що він хотів сказати, коли підкреслював, що вчені соціалісти Німеччини встановили, нібито росіяни також належать до нордичного типу людей, за якими майбутнє планети?..»

Тішачись перепочинком, Петро згадував перше повідомлення про отой «віроломний напад білофінів», тепер розуміючи жахливо-підступну дійсність «найгуманнішої, найдемократичнішої і найпрогресивнішої» великоімперії з її вічним військовим станом, що міняла лише назву, а не суть, і вічної кошари її інонародів під надійною вартою бронетанкового авторитету влади і її утриманців, подібних до політрука, що чекає нагороди... Та ось Петра повернули в бойову частину, яка готувалася до «остаточного наступу на Виборг усім фронтом», і він якимось енним чуттям здогадався, що тепер поляже й він, як полягли на його очах тисячі...

Мороз давав про себе знати білястим непроглядним туманцем, попискуючи й видзвонюючи під ногами, коли їх, зібраних із усюд недобитків, повели на вихідні позиції для наступу... У засніженому царстві плуталося все: глухо татахкали кулемети, цьвохкали кулі, рвалися вибухи, кашляли із гаркотом зенітки, і годі було второпати, де фронт, де ти, а де біло-фіни, яких мусиш бити багнетом у рукопашнім бою, в який ідеш... Цівочки, ланцюжки, лави й шеренги бійців марили пообіч тінями, і Петро Янчук серед них, заправлений, як і всі, ста грамами спирту, злякано, напружено й відчайдушно, як ніколи досі, брів уже перетоптаним та закривавленим снігом, обминаючи замерзлі, не підібрані з учора поодинокі трупи... Їм брати дзот, біля якого вже ніби побував їх командир учора, їм прославитись у цьому самоїдстві й людожерстві...

Командир і політрук у білих кожушках ведуть у бій, бійці бредуть пообіч мовчки, підсапуючи і крекчучи, притишено покашлюючи. Мороз забиває дух, обпалює лице, сльозить очі, пронизує все тіло, несамовито рипить під ногами, видаючи ворогові їх присутність, і чисельність, і напрямок руху. Бійцям треба обійти пагорб справа і напасти збоку на його захисників у дзоті. По путі ліворуч свіжо закладена сніжними блоками і надійно оточена охороною ставка вірного слуги Коби і Кремля Василевського, а за нею ще майже два кілометри ходи і — наступ, а там — для тих, хто виживе, — ще визволення Койвісто. Ворогів не видно, а димочки то там, то сям появляються все густіше і зависають у морозній безвітряній скутості, після заливного свисту чвакають та рвуться їм услід вибухи, схоплюючись червоними маревами та розкидаючи навсібіч снігом і шматтям людських тіл, мов трояндами... Санітари й санітарки з носилками стягують і волочать наших поранених поміж трупами білофінів у білих халатах, бредуть, під руки взявшись, якісь покалічені, геть заінеєні й ледь живі... Час мов старим намореним волом-бовкуном їде, гається й замешкується, але дзот уже бовваніє ліворуч ген на віддалі, і бійці поволі розсипаються по команді та біжать поміж ямами, вибоїнами і проваллями, минаючи трупи, під свист куль і снарядів, проколюючи собі путь багнетами під крики «Ура-а-а-а-а!». Та в цю мить щось блискає Петрові в очах і обпікає його сотнею сонць, раптово хилить і скошує землю під його ногами, і світ, беркицьнувшись, заточується, а тілу робиться одразу тепло та аж смажно, і воно крутиться, як на каруселі, і ніби летить у якесь провалля. «А-а-а!» — поряд хтось кричить, мов різаний, і раптово змовкає, «У-у-у!» — летить і летить Янчук у якусь безвість. Йому заворожливо-приємно, бо аж дух перехоплює той політ, точнісінько, як ото колись на чигиринській гойдалці під горою бувало. Солодка п'янка теплинь розливається по його тілу, як ота вода з душа у черкаській лазні, ласкає та обкутує лоскітливою приємністю, якої не передати словами. Літ раптово припиняється, і Петро вже ніби у якійсь благодатній постелі, лише слух його турбує зумер, що не вщухає, та чичикання пташки, що нагадує йому теплу й затишну «тиху гавань», от тільки темно чомусь, хоч око виколи.

«О-о-о! А-а-а!» — прорізує раптом, пантеличачи Янчукові свідомість, нестерпна різанина у всьому тілі, аж тямок відбираючи. «О-о-о! А-а-а!» — він відчуває, як його незграбно хтось кудись волочить, спричиняючи в тілі такі болі, що аж притомність каламутиться, але за якісь миті йому знову приємно летіти, лише іноді запинаючись, у безвість, якій немає дна. «О-о-о! А-а-а!.. О-о-о! А-а-а!.. Чичик-чичик!» — подає свій голос якась ніби пташка...

При отому рокованому вибухові, що стався у кількох метрах попереду, наповнив смертельними уламками розпеченої сталі Петрове черево та обпік вогнем усе його тіло, Янчукові пощастило, бо їхній батальйон таки взяв приступом отой проклятий дзот, а Аркадій із санітарами підібрав його з поля бою та доправив не в палатку медсанбату, а до поранених командирів і політруків у одну із санітарних машин, що тут же поїхала в Ленінград, викрикуючи собі в путі «зелену вулицю».

П'юро зробив для нього неймовірно більше: обгорнув його кожушком убитого поряд командира роти і поклав у машині позаду, що допомогло Янчукові доїхати до евакогоспіталю не обмороженим і попасти на операційний стіл до кращих хірургів міста, мобілізованих із лікарень, одним із перших. Петро, звичайно, будучи непритомним, того не знав, як і не відав, що з ним сталося та де він. Його, як і інших нетранспортабельних, у зв'язку з переповненням евакогоспіталю вже на п'яту добу по операції перенесли у поїзд, що мав вільний проїзд на станціях, і повезли в тил, гамуючи їх болі морфієм та іншими снодійними.

У теплім спеціально обладнанім ешелоні під вжикання й стукання коліс на колійних стиках Янчук крізь напівсон маревно та марудно-неясно врешті себе утямив, та поряд із неймовірними болями, за якими не чув власного тіла, він мучився тепер улізливим та набридливим питанням, що переслідувало його і яке не міг відігнати: хто на кого напав, вони чи ми? — хоч на фронті у нього жодного сумніву в тому не було.

Смертельно слабий, крізь зумер, що постійно гув у його голові, приходячи часом до себе, Петро врешті усвідомив, що оті «О-о-о!.. А-а-а!.. Чичик!..» — не чиїсь, а його власні. Не чуючи своїх ніг, ледве стримуючись від нестерпного болю в животі та поясниці, він поволі дійшов висновку, що був поранений у черево від отого вибухового осліпливого розриву снаряда між бійцями їхнього взводу під ворожим дзотом, хоча жодної певності й не мав.

Поступово Янчук зрозумів, що він кудись їде у вагоні, заставленому ліжками, із такими ж, як і він, пораненими, що їх вагон попереду ешелону, що обігріває їх буржуйка, яку топлять санітари, час від часу відкриваючи із дзенькотом заслінку, що у вагоні не вимикається електролампа, що доглядають їх дві медсестри, час від часу підколюючи його морфієм, що поряд із ним лежать командири і навіть комбат, бо чув звертання крізь напівсон. «Де право в силі, там воно безсиле, а надмірна слухняність ще не є ознакою відданості, як і рівноправна співпраця — взаємовигоди, бо вони диктуються однією стороною, — бубонів охрипливо чийсь голос. — І про народовладдя марна мова, бо жорстокість і хижість стали природними для людності під владою тирана, і не розуміють цього лише обмануті й ущемлені верстви та паразити-утриманці. Недарма реакціонер і монархіст Достоєвський прогнозував і застерігав, що революція згубить не менше ста мільйонів заблуканих народних жертв і поверне все „на круги своя“. Видно, не помилився, збагнувши засадну суть російських владарів і їх підданих вандалів та варварів.» Янчукові важко було втямити, про що говорив комбат, але він мимоволі згадав, як горіли хати у фінському селі із людністю в них, навмисне всуціль підпалені...

В розмовах сусідів Петро почув, що комбат без ніг, але скаржиться, що болять ступні й коліна, тож пригадав, що такі боліназиваються фантомними, і здивувався, що вони появилися вже тепер, а не значно пізніше, як учили його викладачі. Не відаючи, що він уже прооперований, Янчук розпізнав, що у нього повне черево уламків снаряда, що це вони на стиках колій шматують йому болями живіт і хребет. Довга їзда лякала його втратою крові, перитонітом і смертю, а він неймовірно, як ніколи, хотів вижити й жити, що б там не було!

«Ха-а-а! Хо-о-о!.. Гу-у-у! Ге-е-е!..» — чув Петро суцільний стогін, здогадуючись, що то стогне увесь вагон і сам він також разом з усіма. Мов струмом, палило йому все тіло, замучувала його стрілянина, найбільше віддаючи в ноги, ніби ударами батогів дозоляючи. В голові йому гамселили дзвінкі молоточки: «Гук-гук! Гук-гук! Гук-гук!», і Янчукові здавалося, що то він у ковальському цеху на машбуд заводі у Черкасах кує щось із Гулаком, та собі на радість він раптом утямлював, що йому вливають щось у вену, а по протяжності здогадувався, що то кров.

На якійсь великій станції, де гули й кричали один поперед одного паровози, їх ешелон спинився, і Петро від стишення болів прийшов до тями та розчув розмову лікаря й медсестер, у якій ішлося про те, що тих бійців, котрі в путі померли від ран, на цій станції винос йтимуть із вагонів, звільнені їх ліжка займуть нові поранені, а тяжкохворим знову підливатимуть донорської крові.

Коли втрачав свідомість, Янчук марив своєю тихою кімнатою в убогій бабусиній оселі. На хтозна й колишньому столі в безладді лежали купи книжок і списаних з усіх боків віршами паперів, а над ним чорним дідовим брилем висів репродуктор. «Човг-човг! Човг-човг! Човг-човг!» — чулися бабусині кроки і шепіт молитви. За відкритим вікном у креповім листі яворів таємничо перешіптувалися вітерці, ніби доповнюючи музику з репродуктора чи аж із Пролетарського саду. Оркестрова музика долинала уривками, то зовсім тихими, то гучними, як їх підсилював повів вітру. І так Петрові приємно робилося, бо то ж юність його озивалася — хай і нужденна та голодна! — час від часу перевтілюючись у образи то Лідуні, то Лесі.

Голова Янчука переповнена дзижчанням «Дзи-зи! Дзи-зи! Дзи-зи!», що шматує слух, а ще там щось ніби бахкає, калатає, тарахкає, аж йому макітриться. Стріляє йому в поясниці та десь у череві, не синхронно, повторюючись опісля ще й у ногах. Петро розуміє, що і він, і більшість із його співпутців давно б уже сконали від нелюдських болів, коли б не морфій, що його підколюють медсестри, домагаючись стишення стогонів, криків та зойків, яких їм не сила терпіти. Повертаючись до свідомості, Янчук не може не чути розмов, що точаться між пораненими впереміш із їх квиліннями та скигленнями.

«А за що ти, як не секрет, попав у штрафну?» — надтріснутим голосом питає той, що лежить від нього справобіч.

«Та за що ж? Кокнув бабія-бахура на смерть, заставши його у своєму ліжку із сукою-жінкою. Отримав вишака, якого спершу замінили на десятку, а потім на штрафну» — деренчливо відповідає через Петрове ліжко той, що злівобіч.

«То ми на них напали, чи вони на нас? — обзивається згодом, перестогнавши, правобічний. — Кордон же перейшли ми!»

«Це вже потім, брате! Вони в іншому місці на нас напали! — деренчить лівобічний. — А ти яку штрафбаті опинився?»

«Мав вишака „за вредительство“, а потім усе, як і в тебе... А рушниці вам коли ж видали?»

«Під самою вже проклятою лінією, як загородили позаду автоматниками. А вам?»

«Також перед нею... Тепер уже житимемо, мабуть?» — каже той, що справа, стогнучи.

«Яке то життя без ніг, брате!? Кому ми тепер потрібні?!»

Через чимало часу в отому маревному русі, то приходячи до себе, то знову провалюючись у безодню, Янчук одного разу опритомнів, мабуть, від уколу морфію, відкрив очі і розгубився, бо над собою побачив уста і разки цукрово-білих зубів, подібні до Лесиних, але очі й овал лиця були не її. Запах йоду й карболки та білий халат підказали йому, де він і що з ним, переконуючи, що він ще живий, хоч може також без ніг. Біль шарпав спину, поперек і живіт, струмом бив у ноги, стріляв у скроні, і за тим гармидером Петро не міг зосередитись і вникнути в себе, а спрага його розпікала так, що аж рота не міг розтулити, уста його ніби склеїлись.

— Во-ди-и-и! Во-ди-и-и! Во-ди-и-и! — кричить Янчук, та голосу свого не чує зовсім.

— О, і цей нарешті прийшов до себе, здається, — чує Петро голос сестри обік. — Четверту добу конає в маячні, хоч би його живим на місце доправити, — нарікає вона, змочуючи йому губи мокрою ватою.

— Видно, не всі уламки з нього викинули, коли отак мучиться, — додає з віддалі інша. — Та у тому пеклі й не дивина.

— Во-ди-и-и! Во-ди-и-и! Во-ди-и-и! — кричить Янчук, не чуючи власного крику. «Чи я онімів, чи оглух?» — хоче відгадати.

— Не пищи, тобі пити заборонено! — сердиться сестра, змочуючи уста. — За-бо-ро-не-но! Не можна! Зрозумів? Не можна! Тобі після операції не можна! — товкмачить вона і відходить геть — змочувати уста іншим.

Якісь ніби кажани затуляють її від Петра, налітаючи хмарою, громадяться, сплітаються у величезний клубок і падають на нього, тиснучи й душачи. Не продихнути, не крикнути, не осилити їх. «О-о-о! Відженіть їх! А-а-а! Ря-ту-у-уй-те!.. Ря-ту-у-уй-те!..» — волає він із останніх сил, а голосу свого не чує, усвідомлюючи, що він онімлений чи оглушений.

Та, на щастя, ті кажани відлетіли, вирвавши шмат його тіла, і в те місце, у ту рану хтось шпигає ніби електрострумом, що віддає і в черево, і у груди, і в ноги... «Жих-жих! Жих-жих! Жих-жих!.. Бум-бум! Бум-бум! Бум-бум!.. Смик-смик! Смик-смик! Смик-смик!..» — рипить сніг на морозі, а він біжить у шерензі поміж суцільно вкладеними трупами бійців, чимало з яких у цивільному і без рушниць. Янчукові неймовірно шкода тих одноротців і однобатальйонців! А ними ж укрите ціле сніжне поле, найпаче там, попереду! І всі молоді, юні й безвусі! В ім'я чого засіяне ними оте засніжжя?! Не жили ж іще, як і він, лише розкривали книгу життя та ледь утямлювали його всесильну звабу!.. Хай будуть прокляті владарі — нелюди-вампіри й захланні душогуби! І їхній натхненник — не вождь, а цар, не друг, а деспот, не учитель, а сатрап! І їх імперія-само'ідка!..

Ви, смертні, що, на щастя, не спробували «світлого майбутнього» за спинами отих жертв, не побували безпосередньо на загарбницьких, анексійних і плюндрувальних фронтах, що знаєте імперію лише з лозунгів і плакатів, відозв і транспарантів та не відаєте, як саме впроваджується система ще царя Петра, удосконалена Суворовим, коли перший удар по турецьких твердинях завдавали козацькі неозброєні шеренги, — тож ніколи й не зможете прочути гіркої долі закладців-бійців, без їхньої на те волі привезених на передові рубежі після десятків років голодного животіння в нуждах, не уясните, що окремі з них, полишивши своє найбільше і найдорожче багатство — книжки й пописані першими віршами листки, сповиті в райдужні папломи надій і мрій, пішли заступити вас, що лишилися у лунких просторих аудиторіях чи у тихих домашніх світлицях для набуття знань, утамування допитливості чи угамування статі при байдужості або й зневазі до всього не вашого.

Вам не втямити ніколи, скільки кращих почуттів і сподівань обірвав у зачатті отой диявольський наказ про війну маніяка-захланця, що звівся над людьми у непомірній своїй чванливій пихатості і ганебою свого єства та його ницістю звеличує людське горе, підносячи себе над світом імперії. А ви, що топчетеся навколо вампіра-узурпатора, як біля Бога, гнете у три погибелі свої безхребетні спини й величаєте вами ж видуману помпезну нікчемність, оіконюючи тирана-ідола, є мерзенними лакизами, адаптованими до нелюдяності й безчестя.

Знали б ваші матері, зачинаючи вас, скільки чарівного цвіту, несказанно-прекрасних марень, райдужно-світлих мрій та чаклунних надій ви знівечили, зламали й задушили своїми підтримками, потураннями, мовчаннями, сліпими і глухими нерозсудливостями, то задушили б імперію та її самовдоволених бовванів-намісників, що вміють лише слугувати по-собачому і людожерти, плюндрувати, висотувати й нищити все, до чого тільки дотикаються у своїй заразливій життєдії.

Ішла, сіючи смерть, агресивна війна озвірілого хижця, на пні мерли незчисленні барвисті надії у молодих гарячих душах вірнопідданих жертв, скованих морозами, а в цей час у розкішних покоях лакиз-слідчих чи дегенератів-партфункціонерів пашіли розпалені жаром каміни, гули роялі й лунали пісні, розпивалися імпортні коньяки та вина, заїдалися заморськими смаколиками, віншувався вождь-учитель і геній людства, бо ж у кабально-тиранічній новоімперії «жить стало лучше, жить стало веселей!»... «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!»

Збройно й жертвенно розширена за рахунок фінських Віїпурі-Виборгу та затоки територія автономної Карелії, за яку було покладено півмільйона вбитих і двічі по стільки ж поранених та обморожених нападників та близько двадцяти п'яти тисяч захисників, ще поливалася кров'ю і всівалася тілами на морозі, а під портом Ханко і в Пірккала ще точилися бої, коли Янчук разом з іншими такими ж, правлячись у ешелоні, то приходив до себе, то знову провалювався у безодні марень і летів, не боячись, під «Гух-гух! Гух-гух!.. Шпиг-птпиг! Шпиг-шпиг!..»

Лопотять і ляскають, мов монголо-татарська орда у степових стоконнях, стукають і виладнюються в унісон до «Жих-жих! Талди-балди!.. Жих-жих! Талди-балди!..» колеса, котячись по коліях, поки не поринають у безлад стотактів, розриваючи тіло на шмаття, і тоді поранені наповнюють вагон зойками так, що той клубок крику й розпачу, лементу й волання, галасу й вереску несеться ніби у безвість, у тартарари, створюючи справжнє пекло і самим пораненим, і медсестрам...

— Наближаємося до Вороніжа, — Петро чує вперше, як одна з сестер оголошує дотеперішній секрет. — До кінця дороги! До Вороніжа! — повторює вона неприховано-радісно, ніби там на кожного з подорожан чекає теплий рідний дім. — Потерпіть ще трохи, наші немічні, наші мученики й мучителі! Вже близько до клініки!

— Не до Києва, а до Вороніжа? — здивовано питає хтось із поранених.

— Київ ми проїхали ще вчора звечора, — пояснює інша недужому.

В Янчуковій пам'яті спливає Ріта Генріхівна і собор Софії та ансамблі Лаври, пам'ятник Володимирові й будинок із химерами у чарах зелених узгір'їв і красі мостів над величними водами Дніпра. І Петро у тяжкій від морфію голові намагається знайти слова хвали всесильній природі за те, що дала убогій людині дар пам'яті й уяви.

Перед його внутрішнім зором виринає високе стрімке надгір'я і постать князя Володимира із хрестом-поставою, що увів великого святотатця і грішника в лоно святих світу, прославив його, звеличив і ошатив у порфири й ризи. На місці пращурних бовванів, що ніколи захланно не зазіхали на чуже, а щадили незмінно прадавнє своє, вознісся він, одружившись на цісарівні, загнавши у монастирську схиму триста душ чарівних наложниць, до яких уже не мав сил, і понищивши та потопивши не лише колишніх богів, а й вірних їм язичників...

Умліока благодатна пам'ять перекидає знеболене Янчукове єство у дитинство на чигиринську гору, ошатнену млинами й каланчею, як сторожею попасмужених полів, яруг, долин, дібров і пущ, над якими ранками зводяться слупи димів у рідне небо і з самого Чигирина, і з навколишніх сіл та висілків...

Або переносить Петрову уяву до намальованого йому бійцем-доброхотцем Тарасом, який попросився на фронт як член КПЗУ і влився в їх роту в Петрозаводську. Тарас був не таким, як усі, в його обличчі просвічувало щось своєрідне, наповнене отою злукою українських земель в єдину державу. Петро, слухаючи його, не став ні підтримувати в ньому, ні осуджувати оту ейфорію від «возз'єднання», знаючи наперед, якою великою буде її пожертва-заклан... З Тарасових слів, патріархальний Львів розпростирався від Брюховичів до гір Кайзервальд, оглядаючи століттями околи своїх близьких і далеких володінь, упираючись у навколишні ліси. Петро ніби бачив княже місто із трамваями, вечірніми карбідовими лампами, ликами святих по церквах, кляшторах і каплицях, левами біля ратуші, обрисами Руської церкви, палацу Корнякта і костелу Кармелітів. Янчук, здається, чув, як галасає площа Ринок, як зачаровано шепче у парках пожовкле листя про осінь, як шарудять бруківками обривки папірців із відозвами і райдужними обітницями, а їх топчуть тисячі людських ніг... Століттями тримали захланні сусіди рідні міста Київ та Львів у розлуці й розриві і ось «возз'єднали», але у Львові почалися «чистки», і «вороги народу» недарма вішали на деревах отих «чистильників», яким Тарас співчував, а Петро не міг. Два однодольці, ідучи на смерть, дивилися на події різними очима, і Янчук убачав у тому справжню трагедію...

Болі в усьому тілі, що звільнялося від морфію, заглушали спогади муками і спрагою, тож Петро знову кричав, не чуючи себе: «Во-ди-и! Пи-и-ти!.. Во-ди-и! Пи-и-ти!..» В його пам'яті все змішалося і сплелося так, що не міг дати собі ради: фронт і юність, любов і вірші, ночі і дні, часи і люди, події й зустрічі, і лише одне прагнення вижити переважало: «Пи-и-ти!.. Во-ди-и!..», і лише одне бажання жевріло: навчатися в університеті — бодай самотужки, хоч і без ніг, бо руки має точно, адже це в них сестри вливали кров і глюкозу та кололи морфій. Лякали його лише жаскі лихоманки, що спалювали всього на пні...

«Чмих-чмих! Чмих-чмих! Чмих-чмих! — чує Янчук. — Це, певне, якийсь інший потяг, мабуть, уже вокзал Вороніжа, значить, приїхали... Що ж усе-таки зі мною? В якому я стані? — силкується відкрити важкі повіки, чуючи, як знову колють йому, мабуть, морфій. — І ніг ніби не чути. Може їх у мене нема?!? — б'є жаский здогад по свідомості, дурманячи його. — Пи-и-ти! — волає Петро, а голосу свого не чує. — Може, я оглушений або в голову поранений? Ні, була б пов'язка... — висновковується усвідомлення. — Чмих-чмих! Чмих-чмих! П-ш-ш-ш! П-ш-ш-ш! Мабуть, таки у Вороніжі! І обривки людських перемовок чути, і якусь метушню... Та-ла-ла! Та-ла-ла! Та-ла-ла!.. Невже знову їдемо? Таки їдемо! Але чому так повільно?»

Янчук чує, як пищать і скриплять гальма, як погойдується вагон, ляскають буфери, перестукують колії і рипить під чиїмись ногами сніг на морозі, заглушаючи і тамтешні голоси, і тутешні стогони. Дрімота сковує його, вкладаючи у блаженство сну, і він летить навикло в тартарари, довго й неспинно, і не збагнути, де він та що з ним... Так проходить ціла вічність...

Петро не чув, як поранених перевезли з вагонів у клініку, як комісія оглянула кожного, а йому ще й зробили рентген, виявивши у хребті уламки, яких при операції лікарям видалити не вдалося. Він не прийшов до тями й тоді, коли його спішно під загальним наркозом наново прооперували: розшили йому черево, видалили уламки, продезінфікували шви на запалених кишках і кінцево зашили його, вливши у вени свіжої крові, підгодувавши глюкозою і поклавши в палаті з діагнозом «посттравматичний перитоніт, спондилолістез хребта, парез лівої кінцівки і раневе виснаження»... Повторна операція виявилася рятівною, бо ще й запобігла сепсису..

Прийшовши врешті до себе, Янчук довго не міг уторопати, що тиха мова, яку він чує, лунає з репродуктора. Йшлося про боротьбу ефіопського народу проти італійських загарбників, про успішне співробітництво Союзу й Німеччини, про підготовку до п'ятнадцятого з'їзду КП(б)У та про лондонський з'їзд РСДРП і перемогу на ньому більшовиків-опортуністів. Хоч і стогнучи від болів, Петро міг уникнути в почуте: чув, як гудилися Балканські держави, що відмовилися від взаємодопомоги, а найпаче їх урядовці — маріонетки капіталізму, як згадувалися і Прибалтійські, загарбані у 1919-му році буржуазією, народи яких у нужді й злиднях мріють тепер про повернення радянської влади зі Сходу, як бажає Союз миру з Фінляндією, але не навпаки... «А що сталося з урядом Куусінена? Чому про нього ні слова?» — Янчук намагається підняти голову, щоб огледітись, бо бачить лише стелю над собою. Напруження викликає болі, але вони слабші, ніж дотепер. На свою радість, він відчуває свою праву ногу та навіть може нею трохи рухати, хоч тим самим загострює біль у лівій, мабуть, фантомний. Слабість така велика, що руки догори Петро звести не може, але чує обидві впевнено. «Отже, я поранений у живіт, маю пошкоджені кишківник і хребет, а може ще й ліву ногу, якщо вона взагалі у мене є», — ставить він собі діагноз і зосереджує увагу на радіо, що оповідає про самураїв, які озвіріло й хижо бомбардують Шанхай, але революція переможе!

Трагедія «хінів», — Янчук згадує, як казав колись Леонід Недоля про китайців, — у тому, що їх у десяток разів більше, ніж японців, що в них куди багатші природні ресурси, а розуму, як і в російській імперії, катма, хоч ніби більша чисельність і вимагає пропорційно більшого глузду. «Аж Шанхай!? — Янчук усвідомлює географічне розташування міста, пригадуючи свого вчителя Малая, який учив їх географії і для засвоєння назв головних міст Китаю пропонував вірша: „Пекін, Нанкін і Кантон сіли всі у фаетон і поїхали в Шанхай продавати власний чай.“ Недоля запевняв його, що велич Китаю є результатом вікових анексій, але Китай не може перетравити загарбаного, як і Росія, тому там панують бідність і безлад, як і у всіх імперіях. Леонід якось пояснював Петрові і причини агресивності Росії, Китаю й Японії, наголошуючи на різниці між ними: „Китай і Японія — від тісноти, а Росія — від глупоти, пихи й бундючності, силкування бути завжди першою, хоч і в нужді та злиднях. Але агресія й анексія у всіх у крові вже!.. Від України, до речі, і після ліквідації буржуазії були посли аж у хінів, а тепер їх ніде немає, а це явна ознака її занепаду і знеславлення.“

Радіо щось шепелявить про дружбу з Німеччиною, про два споріднені соціалізми — ще рік тому ніхто б у таке й не повірив. „Чи ж то надовго? — марудить Янчука питання. — Ніби зовсім інші люди у газети тепер пишуть! Жодного огудливого слова про фашистів! А було ж, не доведи Господи! І вподовж, і впоперек, і на лице, й навиворіт... А це ще що?! І король Михай проти нас готує агресію?! Мало йому Бессарабії, захопленої у вісімнадцятому?!. А про які ще Хотинські й Татарбунарські повстання просторікує диктор? — гризеться Петро, не знаючи про них нічого. — „Волохи, волохи, вас лишилось трохи! І ви, молдавани, тепер вже не пани!“ — згадуються йому святі слова Тараса. — О, хтось, чути, зайшов у палату! — Янчук силиться відкрити очі. — Та їх ціла бригада!.. Цікаво, хто той, що в окулярах?“

„Тепер житиме! Глюкоза, жарознижуючі, бесалол і беладона, відміна інших заспокійливих!“ — чує наказ стосовно себе і раптом відчуває такий біль у лівій нозі, що одразу летить шкереберть у провалля, у безодню, в ніч...

Ще з тиждень Петро втрачав свідомість при підніманні лівої ноги уже масажисткою. За цей час, вечорами ще температурячи, він розгледів одне порожнє місце в малій палаті, де перебував, познайомився з хірургом-професором Василем Прокоповичем Даньком, сестрою Вірою Климівною і нянею Онисею, почав їсти манні каші й киселі при допомозі останньої і від неї ж дізнався, що вважався безнадійним, що під час криз чергували біля нього по годинах вони втрьох, із професором включно, що з тих, кого привезли з фінського фронту, сімнадцять душ умерло, три з безнадійних — тяжко поранених і обморожених — ще можуть вижити, а двадцять три легших виписані і продовжують службу в гарнізоні. Янчук не міг чути слова „служба“, таким одіозним воно для нього стало — своїми безправністю і нелюдськістю, а „гарнізон“ у його свідомості викликав асоціацію з кошарою й отарою, як і дисципліна — з неволею, а політбесіди — з повинністю й шулерством. Ці бесіди, що постійно звучали на радіо, Петро слухав критично, адже в них за істину видавалися проголошення вождя-ката та його партійних поплічців і просіяне через сита цензорів-чекістів друковане слово преси, адже всі вони були політично заквашені й замішані на брехні, ідолопоклонстві і прославленні диктатури пролетаріату, як найвищої форми демократії, сенс і ціну якої він знав уже досконало, тому в багатьох запевненнях дикторів убачав цілком протилежне.

Найбільше тепер, при помітному зменшенні болів, Янчук жив музикою і мистецькими та літературними лекціями з репродуктора, а ще снами, у яких літав уже не в безодню, а впродовж — у простори. „А може, ще добро побачу, а горе переплачу?“ — повторював Петро про себе священні слова, із задоволенням слухаючи „не про політику“. Він уже звик до думки, що житиме, хай навіть і з милицею, й учитиметься, що було найвищою метою та сенсом його життя. „Милиця й ціпок — не вада, коли дівка Лада! — утішливо приказувала тітка Онися. — Якщо любила по-справжньому, то й любитиме, а ні, то й Бог із нею, на ній одній світ клином не зійшовся!“ — ніби здогадувалася вона, що має Лесю.

Щоб часом не слухати пропаганди, Янчук згадував дорогу на фронт: задимлені й закіптюжені смердючі вокзали, сплутані мережива залізничних колій, заінеєні болти на мокрих стінах вагонів-телятників, чмихи й гудки паровозів, свистки колійників і безкінечні „Талди-балди! Талди-балди!..“, мимоволі порівнював із чистотою й теплинню палати: вицвілі фланелеві курточка і штани на вішалі поряд, капці під ними, і так йому хотілося одягнутися й озутися та подивитися, де він і що з ним, хай і на милицях вибравшись із палати. Жити вже можна, хоч і мучить невблаганна масажистка щодня так, що Петро годинами спочиває після неї й висихає від поту.

Якогось дня тітонька Онися зняла зі стіни палати репродуктор і винесла його геть, натомість повернулася із двома навушниками: один положила Петрові, а другий прилаштувала над вільним ліжком. Слідом вона принесла штани, куртку і пантофлі, як Янчук здогадався, для майбутнього сусіда по ліжку. Крім того, Петро вперше побачив на бильці свого ліжка табличку із прізвищем і температурною кривою, яка вперто піднімалася до 37 градусів вечорами і стояла на 35 ранками, що його, як медика, не радувало.

По обіді, напуваючи пораненого чаєм, няня розговорилася.

— Тю на тебе! І пити розучився! Гірше маляти сьорбаєш! — докоряла незлобиво. — Пора б уже й честь знати, скільки ж мені з тобою няньчитись?! — питала приязно, і Янчук уперше зауважив, що вона геть руда та ще й у ластовинні. — Не панікуй, тепер уже житимеш! — ховала в очах веселку. — Останню операцію тобі зробили не по-воєнному, не як оті коновали! А на Зіну Сергіївну не нарікай, вона не одного такого, як ти, на ноги поставила своїм безжальним масажем! Ображалися, скаржилися, а потім їй же — найбільше дякували!.. Професор Данько наказав покласти в цю палату після операції якогось професора з університету, скоро його привезуть, то буде тобі веселіше... Василь Прокопович чув, як ти в гарячці вірші читав, то тепер тебе поетом у нас величають, — світили її очі здоров'ям, утіхою й радістю.

— То мені тут знову операцію робили? — підтвердив Петро свої здогади.

— Розшивали, бо уламки різали тобі хребта і грозили паралічем, а тепер і парезу не буде, може ж. Кишки тобі ті костоправи вкоротили, а уламків усіх не побачили, то й мучився, яку пеклі... Піду, бо зараз, мабуть, уже привезуть, — поправила тверду подушку від головою Янчука і направилася в двері няня.

Професора доправили в палату два санітари в супроводі медсестри Віри Климівни. Лежав він тихо, не стогнучи, вже й коли всі вийшли, видно, під дією наркозу. Був худорлявий, геть лисий, мав сиву борідку клиночком і вусики, рум'яне лице, свіжо й добротно виголене. І постіль, і білизну мав нові й білосніжні, рушник махровий, а подушку явно пір'яну.

Янчук услухався в навушники, де йшлося про героїчну перемогу над білофінами, що просять миру, але продовжують спротив, тож доблесні радянські війська героїчно подавляють їх, закріплюючи успіхи по всьому фронту. Говорилося і про переговори з буржуазними урядами Прибалтійських держав, робітничий клас і селянство яких борються за приєднання їх до Союзу, як і молдавани й українці в румунській Бессарабії. Почуте підказувало Петрові про явні агресивні наміри „вождя народів“, хоч конкретно він, звичайно, нічого не знав. Слухання перервалося, яку палату зайшли тітуня Онися з незнайомою дівчиною. Спершу підійшовши до професора, дівчина заговорила з ним.

— Я медсестра, звуся Юлею, чула, що в гарячці ти читав вірші. Хто ти? — світилися її чорні, ніби наглянсовані, блискучі й райдужно-веселі очі. „У таких і злоба виглядатиме ласкою“ — висновкував хворий.

— Фельдшер... і студент університету.

— А кажуть, ти поет, читав професорові вірші? — очі її робляться здивованими.

— О-о-ох! Якого університету й факультету? — повернувши голову до Янчука, запитує новий однопалатник. — Приємно чути, — вмовкає.

— Може, маєш яке прохання? — помовчавши, довірливо питає Юля.

— Та маю, звичайно... В Лисках у мене товариш, а в музичній школі знайома — Варя Чмих.

— Чи вони знають, що з тобою?

— Не знають. Написати б...

— Полежи, я зараз, — Юля побігла за папером і олівцем.

— Бо-о-о-жесь-ке дів-чи-и-и-сько, — видушує крізь стогін професор.

— Про неї всі так тут кажуть, — додає тітуня Онися й виходить із палати, поливши квіти на вікні.

— Кажи, як твій товариш у Лисках пишеться, і яка його адреса, — починає записувати Юля. — Гаразд, Грицькові сьогодні ж на чергуванні напишу, а Варю навідаю завтра та попрошу прийти до тебе. Вона твоя наречена?

— Подруга Грицевої нареченої.

— Даруй, мені пора заступати на чергування. Навідаю тебе завтра, як поговориш із Варею, — відступає Юля до дверей. — Аби, професоре, до завтра, будь ласка, всі болі перестогніть, — обдає обох райдугами очей і зникає за дверима дівчина.

У світлій і чистій кімнаті ніби темніє після цього, хоча шибки широкого великого вікна світяться списаними морозом квітами й павичевими хвостами. У Петровому навушнику шкварчливо звучить музика, а в животі, попереку й нозі смикає дужче, та в душі його вже викушкується радість, адже і Гриць може його навідати, і Варя напевне прийде, а відтак він буде жити! Шкода, що Юля не попросила Гриця привезти паперу й конвертів, бо ж за якийсь тиждень-два, як запевняє масажистка Зіна Сергіївна, він таки зможе сидіти, а отже, й писати.

— Добривечір, професоре! — несподівано перериває Янчукові міркування поява Василя Прокоповича, що спиняється біля ліжка напарника по палаті. — Підсилилися болі, друже, та це тимчасово. За два-три вже пробуватимете ходити, а за тиждень уже й лекції свої читатимете, забувши і про апендикс, і про клініку та прикрощі, що спіткали вас у ній, — підбадьорює недужого.

— Спасибі, колего, за обнадійливі слова, але, вибачте, цікавий знати, чому ті болі ніби підсилюються?

— Цілком нормальне явище! Після припинення дії наркозу — неодмінне. Видужуйте й будьте здорові! — переходить до Петрового ліжка. — А ти тепер маєш упевнену надію на довге й повноцінне життя, хіба протягом деякого періоду з милицями!

— Дякую, професоре, дуже сердечно! Але я і в гарячці не полишав надій!

— Нічого дивного! Тепер твій статус цілком задовільний, а на Зіну Сергіївну не нарікай, то я їй наказав катувати тебе щодня, щоразу збільшуючи муки, — помацавши пульс, пішов до дверей. — Доброї вам обом ночі! — побажав від порога і зник у дверях.

Знаючи, що із кишківником у нього все більш-менш ясно, Петро турбувався тепер пошкодженням спинномозкових дисків, які навіть Зіна Сергіївна щадила при масажі... Янчук намагався не стогнати, хоч те й давалося йому нелегко, особливо при постійних стогонах сусіда-професора. Щоб якось відволіктися від безперервних болів, що особливо загострювалися після масажів, він силкувався глушити їх спогадами чи заглибленням у зміст радіопередач.

Слухаючи про сфери Дантового пекла, що стали світовим мірилом, Петро думав про те, що життя в новоімперії значно важче в порівнянні з ним, бо про жодні надії тут і мова не йде, бо навіть плекання їх є злочином!

Почувши про досягнення великих: Фарадея у віці 20 років, Ліннея у 24, Ньютона у 25, Гельмгольца й Майєра у 28 та інших, — задумувався над тим, що ж зробив він у свої за 20, і проаналізувавши, розумів, що похвалитися йому нічим, навіть скинувши частину вини на голодомор та фінський фронт. „Лежатиму тут, очевидно, ще довго, тож мушу через Гриця дістати програму і при першій же можливості продовжити навчання!“ — твердо вирішував для себе найважливіше.

„Республіка не має потреби в дослідах учених!“ — відповіли Лавуаз'є кати», — чує Янчук по радіо і ловить себе на асоціації зі своєю республікою, що не має жодних прав і на найменше рішення, не погоджене з Москвою. Облудне законодавство і колись панувало жаским злочином, і тепер богує, і мабуть, буде жити аксіомою в майбутньому, глушачи всякий оптимізм.

«Недарма велет Бігла стверджував, що життя є сукупністю всебічних дій проти смерті», — міркує диктор, і Петро особливо гостро розуміє свою протидію поневірянням та животінням протягом усіх попередніх років.

«Поет Лукрецій і філософ Емпедокл провістили ідею природного добору між усім живим», — твердить диктор, а Янчук подумки згоджується: «Хвала миті, що осіяла геніїв!.. Ми вибираємо і нас обирають — за вродою, силою, кмітом... У людську суть природою закладена першооснова: дати кращих за себе нащадків і лишити їм велич свого духу для продовження людства у віках і тисячоліттях!»

Приходить дрімота, та шпигання переборюють її, й у голову лізе всяка всячина — тісниться, але й відволікає та загаює час... Життя закладене в код обох статей, вони створюють рід, зачавши, родивши, виростивши і помноживши собі подібних, фізично й духовно, отож, саме вони — найсвятіша основа природи!.. «Береженого Бог береже», «Моя хата скраю», «Живий живим живе» — висновки природні, бо інстинктивні... Кажуть, «Пізнай себе сам!», а як, коли не наділений умінням бачити себе збоку, сам себе від себе відключити?!. Знання також приходять запізно, та й не знання, а здогадки, як стверджував ще великий Ньютон: «Самому собі я здаюся всього лише хлопчиком, який грається на березі океану, вишукуючи камінець, більш барвистий, ніж інші, і це при тому, що перед ним лежить абсолютно недосліджений океан істини.»

Болі, смикаючи, дошкуляють Петрові, а ще й напарник стогне і дратує його, тож нічого не лишається, як нарікати подумки на Зіну Сергіївну, що сьогодні була до нього особливо безжальною при масажуванні ніг: «Ти їй, хоч і розірвись, кричи, а вона своє чинить!» — не знає, чи клясти, чи хвалити масажистку.

Близиться північ, у навушнику шкварчать останні вісті: «Радянсько-фінляндський конфлікт розв'язано!» — Нічого собі конфлікт! — «Ведуться взаємовигідні обміни думками в області економіки... Фінляндія не буде брати участі у ворожих до Союзу коаліціях.» — Ніби вона її брала до «конфлікту»?!. Гнів і осуд вождя й уряду повнять Янчука так, що він більше слухати тих вістей не може! «Повні облуди, тенденції й шельмувань! Як можна називати конфліктом оте смертовбивство при сорокаградусних морозах?! Оте людожерство й самоїдство?!. А про Маннергейма ні слова!.. Цинізм, підступність і підлість замість жалоби за полеглими й каліками... У фінів, звичайно, траур, бо — вже вкотре! — втратили шмат рідної землі!»

Якийсь комдив розпинається про героїзм Радянської Армії, захлинаючись радощами і за кожним реченням повторюючи ім'я Сталіна, Янчук же вбачає в тому безмежність цинізму й божевілля, згадуючи слова Леся Гомона перед від'їздом на Сумщину: «В них або ти бог, або ніхто! Середина не для них! Ніде на землі не було стільки властолюбців, самочинців, тиранів і деспотів, як у них, всі інші — від Нерона до Гітлера й Муссоліні — пігмеї проти Леніна-Сталіна, яких російщина пристебнула до Маркса-Енгельса, зробивши іконою!..» — «А таки так! Бр-р-р! Вісті знову у сім поверхів повторюють про велич Коби! Параноя! Холуї, хами, лакизи — раби деспота!.. А як же?! В тіні Маркса-Енгельса-Леніна, під серпом, молотом і червоною зіркою вони паразитують при престолі, намісники, і несть їм числа, проклятим!.. Великий друг, батько, вчитель, вождь, геній, творець епохального вчення?! — Душогуб насправді! Недолюдок! Інквізитор! Катюга! Мракобіс! Будь проклятий навіки!..»

Петро знову згадує слова Гомона: «Росія завжди лишалася суто азійською, хоч ніби й намагалася європеїзуватися — Олександр Перший благословляв прожекти конституції волі і права народів на незалежність, а чим скінчилося? Аракчеєвщиною! Як і у всіх попередників та послідовників! Отже, іншими в Росії вони бути не можуть, і твердження, що без поневолених народів Росія не життєздатна, вірне! Лише як імперія! „Починається земля, як відомо, від Кремля!“»

Кашель сусіда заважає Янчукові продовжити тему, — він і сам пережив подібні тортури у перші поопераційні дні, коли, здавалося, в ньому обривалося все живе, — і викликає співчуття та навіть захоплення професором, що нікого не турбує натисканням кнопки, заслуговуючи на славу терпеливого, сильного, вольового і свідомого необійдності післянаркозного стану Спроби не реагувати виявляються безрезультатними, тож Петро згадує приклади з історії: наприклад, Сократа чи Емпедокла.

В палаті появляються няня з сестрою і чимось вгамовують кашель професора. Радіо давно вже мовчить. Палата сповнюється тишею, і недужі, зітхаючи й схлипуючи, поволі засипають, набираючись сил для подальшої боротьби за життя.

Ні другого, ні третього дня сестриця Юля не появилася, захворівши грипом, але на четвертий день прийшла із Варею Чмих, влаштувавши Янчукові справжнє свято! Варя принесла йому збірочку віршів Надсона, сторінки якої були перекладені засушеними листочками таких яскравих і божественних кольорів, що й уявити важко! Гостя ледь упізнала у хворому Грицевого товариша, але обережно сказала, що він зблід лише трохи і голос його став якимось скрипливим. Побула вона дуже недовго, але згодилася написати Грицеві, щоб той привіз йому програму, передавши вітання Зіні Горбач.

Завдяки зменшенню болів у Петра та помітному покращенню стану професора сусіди тепер проводили час у розмовах, тож Янчук міг ділитися своїми думками та враженнями, а головне — подовгу слухати Михайла Ароновича Крона. Петро повертався до життя, що явно світлішало в перспективі, — при підсиленому харчуванні він міг уже сидіти в ліжку. Його однопалатник був потішним до кумедності співбесідником, але якимось наляканим: не заперечуючи Янчукових осудів агресивної війни з фінами й сатрапа-вождя, він відповідав таким сумбуром заперечень і так нерозбірливо, що його мимрення зрозуміти було іноді неможливо.

Якось пізньої ночі він таки розщиросердився, коли Петро попросив його охарактеризувати постать Троцького у революції, але та відповідь була замішана на осуді: «селянство було матеріалом, як сіра маса», «навіть Ленін поціновував терор, хоч і афішував колективне керівництво в партії», «Лев Давидович осуджував режим і некарність владопосідачів, а будучи маніяком революції, запевняв, що й умре з вірою в комунізм майбутнього.» Професор знав досконало і дружин Троцького, і дітей та братів-сестер, хоч тим і не вихвалявся, вдаючи швидше скупого, аніж щедрого. Соратники-ленінці були також йому знайомі.

— Виїхав він на Принцові острови, потім у Францію, Норвегію і нарешті в Мексику, звичайно, боячись атентату. Його переслідували різні агентури, четверо його соратців-секретарів були вбиті у вигнанні, а син, старший брат і сестра — у Союзі...

— То живих його родичів не лишилося?

— Лишився онук Сєва, що переховувався в діда, але не відаю, де він тепер, — змовк професор.

— Даруйте, а хто були ті переслідувачі протягом усього його закордонного життя? — допитувався Янчук, тішачись нагодою.

— Їх багато і не всі відомі. Першою була Сільвія Агелофф, секретарка й перекладачка, другим — Марк Зборовський, який украв частину його архіву, увійшовши в довіру до сина, третій — якийсь чекіст Ентинг, четвертий — Рамон Маркадер, він же — Рамон Іванович Лопес, що став недавно Героєм Радянського Союзу.

— А чи мав Троцький фундаментальні праці комуністичного спрямування? — не відставав Петро.

— Тяжко сказати, не прочитавши. Теоретичних і філософських розробок у нього багато...

— То він на якому місці в революції був? — добував і всотував Янчук все можливе.

— Гадаю, на другому, за Леніним. Вождь хвалив його тоді, особливо за загороджувальні загони на фронтах і табори в тилу... Мав він великий хист до ораторства, уміння переконувати і невтомність.

— Може, й про Леніна щось розкажете, професоре? — обізвався Петро згодом. — Щось правдиве, без домислів.

— Небезпечна наша розмова, молодче, а ти її ще й конспектуєш, як бачу, — прошепотів Михайло Аронович.

— Даруйте, я лише натимчас записав, завтра знищу!

— Про Леніна що скажу? Дуже небагато... Ульянов, Вільям Фрей, Майєр, Міряній, Н.Лєнівцин, П.Пірічєв, Посторонній, Почтіпрімірєнєц, Якоб Ріхтер тощо... Революціонер, рятівник імперії, хворий вендетою за брата, невтомний працівник, диктатор по крові, безпощадний таврувальник опонентів... А загалом, ми бредемо по його «світлому шляху», і Сталін — це Ленін сьогодні, без перебільшення... Тяжко хворий, фактично, під арештом, на дачі свого вірного продовжувача, «вождя народів» і творця тоталітарної системи спеку, гніту й терору, він прийшов до висновку, що «радянська влада — гімно», а його послідовник — «вандал, якого слід замінити», і звернувся з тим до ЦК, але був проігнорований... Оце коротко те, чого ти, може, не чув, а решту таки ще почуєш. Радий, що ти бачиш і розумієш наш отакий жахний час, — скрушно зітхнув Михайло Аронович.

Обидва примовкли. Янчук про себе повторив почуте і дещо записав у принесений Юлею зшиток, будучи переповнений вдячністю до свого старшого колеги по нещастю. Перевалило за північ, клініка давно спала, в палату з коридору падало тьмяне світло, на шибках вікон відтавали на відлигу морозні квіти.

— Про мене тобі краще ніде не згадувати вголос, я й оперувався, щоб трохи перепочити заодно, — обізвався професор Крон згодом. — В університеті, між нами кажучи, цікавляться мною компетентні особи. Нюхом мене чують. Казав же Парацельс про лікування волею, то й вони намагаються мене лікувати свавільно. «Ви за мною, а не я за вами!» — кричав він у гніві вченим, то як це по-медичному називається?

— Пробачте, точно не знаю! — Петрові було соромно, він вирішив уже завтра спробувати якось дізнатися...

Оповідь професора продовжилася увечері наступного дня, коли він почав нарешті ходити, ощадливо притримуючи рукою недавно проопероване місце. Янчук слухав його лекцію з не меншою увагою й насолодою, ніж учорашню, бо була вона повна глибокої ерудиції, та занотовував собі цікавинки.

— Медицина, як і всі інші науки, на жаль, слугує й дияволу... В нашому університеті з допомогою ескулапів посадили в «психушку» кандидата наук і двох його студентів — за вільнодумство, то пак, пророцтво занепаду духовності й розвалу держави, критику сваволі владопосідачів і «компетентних» осіб, невдоволення несправедливістю й насадженням страху, що наступають на суспільство, — говорив Михайло Аронович стиха. — Слід сказати, що і я довго на кафедрі не втримаюсь, молодче, добре бачу вже, — зітхнув він. — Минулого літа якісь два заброди заскочили до нас у конференц-зал і один із них щось бовкнув проти лінії партії. Наш кандидат спровадив їх геть від університету — то тих зухвальців шукають і досі, а перспективного вченого під цим приводом ганьблять і паплюжать...

Подавивши в собі докір сумління, Петро уважно слухав далі.

— Багато наук нині відкривають відкрите або компілюють, а скільки в них кон'юнктурників і пройдисвітів із партквитками! Особливо в гуманітарних галузях, де замість непорушних канонів у нас угодовство й ідолопоклонство. До чого йдемо? Камо грядеши?.. — примовк співрозмовник. — Я вірю Григору Паламі, що Бог присутній — у вигляді струму, магнетизму чи чогось іншого, нам недоступного, і хай мене вважають диваком чи збоченцем, я перебуватиму в цій вірі, поки й житиму, хоч мені вже й мало лишилося...

— Даруйте, ви — член партії?

— Ти не помиляєшся, бо як би я став доктором?.. Я, як той Ходжа Насреддін, хитро вірю, що або віслюк здохне, або емір, або ж я — при пануванні такої моралі і при такій сваволі.

— Коли пережили тридцяті роки, то до чого тепер Соломонів песимізм?

— Маєш на увазі арешти й Еклезіаста? Ти в мене рідкісно підготовлений слухач! Це похвально, молодче, у наш час. Шкода тільки, що ти заочник, але бачу, що лише по формі, не по суті... А про мене марно й говорити! Нитка мого життя буде перерізана може й одразу, як повернуся до лекцій.

— Підсиджують вас? Ви ж енциклопедист!

— Ти перебільшуєш, до великих мені, як до неба!.. «Був би мед, а мухи знайдуться!» — Лисенки сьогодні в моді... Але ж не вічні вони! Не можуть же клінічна манія величі та ще й у шовіністичному ражі, свавільні судочинства, відпрацьована система нагнітання жаху серед бездумних мас, уседозволеність пильних органів, суцільні присвоювання собі всього найпрестижнішого існувати довго! Буде кінець, хай і після великих жертв! Неминуче, і ти ще будеш свідком!.. Із юстицією в мантіях, як її розуміє світ, ці «народні» опричники ніколи нічого спільного не мали — все їм перейшло у спадок від попередників-імперців, — мов прорвало професора. — Окуповані протягом століть, анексовані й поневолені інонароди в новоімперії до такої перенасиченості перегодовані псевдоісторією, що аналогів тому на землі не існує. Переважна більшість не відає, хто вона, де взялася, як та чим мала б жити... Але це не про тебе! Твоя стихія — книги, і при деспотах, і після них. Не полишай їх, поціновуй і надалі! І вір, що Бог часу поглине деспотів, і світ розквітне, звільнившись від насилу!

— Ви якось прохопилися, що вірите у свого особистого Бога, може б розказали більше? — спитав Янчук, захоплений почутим. — І ще, наскільки детально ви передаєте ваш огром знань на лекціях в університеті?

— У сни, передчуття й передбачення окремих людей, як і в телепатію, я вірю, приводив тобі приклади... А викладаю по-різному: коли детально, а коли й фрагментарно, бо «мудрому досить». Університет де-факто знань не дає, вказує лише напрямок до них та їх джерела — «sapienti sat»!.. Нерано вже, поспимо, а завтра продовжимо: і спілкуватися, й лікуватися — я глушу твої болі сильним для тебе подразником, а себе розвантажую від накопиченої за роки енергії знань... У нас іще є десь три ночі, — змовк професор і накрився з головою ковдрою.

Петро в напівтемряві спішно записав почуте в нотатник і перед сном перекинувся думками до свого стану, бо відчував болі в нозі й попереку, і до Ліди й Лесі, а принагідно Гриця, через якого міг би передати їм хоч частину правди про все, що з ним сталося. Так і заснув...

У решті спільно пережитих у палаті з професором днів Янчукова цікавість і допитливість здавалися невситимими й нескінченними, а джерело знань Михайла Ароновича — невичерпним. Після масажів Петро тепер пробував ходити на милицях, а як болі вгамовувалися, продовжував ставити професоровінепересічні питання, а той — вражати слухача огромом своїх знань. Характеризуючи вождя, Крон запевняв, що «Ленін і тепер живіший всіх живих!» в образі свого послідовника — не лише як соціаліст-утопіст, а й як абсолютист і реакціонер-монархіст.

— То соціалізм, по-вашому, утопія?

— Не лише по-моєму! Наш соціалізм — це тотальна великодержавна єдинонеподільна новоімперія при доступо-прохідній і пільгово-оплатній партійності. «Пролетарі усіх країн — єднайтеся!» навколо першої московської комуністичної патріархії, фактично, інквізиторської релігії в шельмувальних догмах і засобах, заганяйтеся обманом у табірні загороди рабства, другорядності, нижчого ґатунку... Обман у малому є засадою обману в усьому!

— Хотів би почути вашу думку про Грушевського, Винниченка, Донцова, — піймав Янчук просвіт у промові професора.

— Складні вони особи... Два перших були своєрідними народниками, а третій — расистом, хоч усі в основі мали проімперське мислення. Найбільшим їх недоліком було те, що вони не вели українське суспільство, а наздоганяли його, вірили в доброго дядька, якого в реальності серед російського народу бути не могло, бо виріс рабом у столітніх неволях. А взагалі вони, як і тисячі тисяч інших, ті ж жертви ідеї визволення свого народу-раба. Ті ж бундівці, ті ж жаботинські, ті ж савенкови...

Петрова пам'ять фіксувала почуте і бентежилася ним — неясним, заплутаним, складним і незрозумілим. Він згадував прочитану за порадою Бориса статтю Грушевського «Яка нам потрібна автономія» і свої здивування з приводу того, що той велет говорив про автономію, а не про повну незалежність, наражаючись на конфлікти з Петлюрою та Донцовим.

— Грушевський те писав більш із тактичних міркувань, зважаючи на русифікованість та асиміляцію тодішнього населення, — скупо пояснив професор. — А Петлюра, як знаєш, погромів не чинив, навіть писав відозву «Проти погромів», карав отаманів смертю за їх учинення. Тавро погромника йому чіпляли червоні комісари, щоб зганьбити його і відвернути від нього євреїв, що його підтримували. Вони ті погроми навіть навмисне організовували по намові Троцького, звичайно, погоджено з Леніним. «Для перемоги революції всі засоби виправдані!» — говорив Ілліч, утямивши, що без України Росія-імперія існувати не може, адже в ній — хлібний і сировинний, трудовий і генний резерви імперності.

— Виходить, що ніякого соціалістичного суспільства в нас взагалі немає?

— Соціалізм наш, молодче, це завиті кучері на голові повії, ніщо більше! Партійні самовбивці, ожирівши, стали владарями, чванливим кланом. Вони — ярмо всенародне, а найпаче інонародне, їх підпора — садисти з вовчим оскалом у очах та злочинці із позамежною жорстокістю, їх тримає єдина партійна псевдоістина на все і вся та безодня між словом і ділом, розуміння якої карається смертю. Їхні закличні декларації до волі — абстрактні, не справжні! Волі без міри мужності й совісті в ідеології послушання й плазування... Моя партійність — трибковість у машині покорення мас, самоїдство трудової моралі, заміна її догідливістю і гнучким хребтом. Такі, як я, покликані платити внески і втілювати в життя плани партії, не вникаючи в них, не маючи сумнівів, не протестуючи проти їх спекулятивності, — говорив Крон прочулено в день прощання. — Москва нині — чорно-червона імперська анархія без святості, де панують утриманство і плюндрування всього й уся! Вожді і їх поплічники — куркулі, яких пора знищити навік, як сарану!.. Біробіджан? Резервація мого народу, циганський табір, кошара в заліссі! Там така ж автономія, як і скрізь у неділимій! Ти щасливий, що маєш батьківщину, хай і в неволі, та свою, біологічного фактору — чисельності якої великоімперія не може кінцево знищити, — примовк. — Навідай мене в університеті, як випишуть тебе звідси, може стану тобі в якій помочі, але цурайся мене в розмовах чи посиланнях при найменшій підозрі, я на обліку в пильних...

Прощалися приязно, а Янчук жалобно, бо з відходом Михайла Ароновича знову обривався ланцюг поповнення його знань, а спільна палата робилася понурою, хоча й ніби ще звучали в ній його настановні слова: «Не забудь навали наших визвольних кулеметів, танків і літаків на чужу мирну землю, як і свого невільного гріха при тому!.. Соцправосуддя ще при тобі закінчиться святом відплати, а свята простота народів заміниться обуром і помстою! Право судити ще не є правосуддям!.. Соціалізм конвеєрного потоку в табори безкоштовної робочої сили, при якому держава первинна, а людина вторинна, хоча без другої не можлива перша; аморальні закони задля тиранії владарів, кара за недонос... існувати довго не можуть! Посуди сам: „В місті Сталіне, на заводі імені Сталіна, у відповідь на звернення товариша Сталіна, ставши на сталінську вахту, робітники перевиконали план на сто сорок відсотків!“ Маячня! Як вона може довго існувати, хоч би знищила й половину народів?!»

Після виписки Крона Петро недовго перебував у жалобі. По-перше, він сливе часину ходив на милицях, хоч і допікали йому потім болі в поясниці, стегні та нозі, а по-друге, в полудень його навідали Грицько з Варею. Їх прихід був такою радістю для Янчука, що він мало не плакав від щастя. Вигляд хворого вжахнув Грицька, який ледь упізнав товариша, хоч і був попереджений Варею, — відсутність густого чуба, худоба й немічність приголомшили його.

— А ти молодець, гарно виглядаєш, помітно поправляєшся, — гасила Варя Грицькове оторопіння. — При таких темпах тобі швидко й милиці зайвими будуть, — присіла вона на ліжко в ногах Петра.

— Мати й батько тобі кланяються, — вставив слово Гриць. — Гостинці ось передали, — взявся викладати продукти з сумки. — Програму, підручники та деякі конспекти я тобі привіз... Був на сесії, поганенько, але здав. Клава Зінько також здала, турбувалася, як ти, чому став червоноармійцем, хоча був студентом і опікуном... Мав листа від Оленки, в неї і в Лесі все по-давньому, питають, де ти і що з тобою, — приходив Гриць до себе. — Батько казали, що наших полягло півмільйона і що то не фіни, а ми напали?

— І в нас про те ж кажуть. Я при професорові не спитала тебе минулого разу, а тепер хочу знати правду, — докинула й Варя.

— Достеменно я не відаю, адже був лише на одному відрізку фронту, але сніг там був геть усіяний трупами, а санітари підбирали лише поранених... Мене врятував Аркадій...

— І П'юро там був? — здивувався Гриць.

— Санітаром на передовій.

— Лікар, а був санітаром?

— Нас відправило в діючу армію НКВД.

— То таки хто на кого напав? — не відставала Варя.

— Як сказав професор, ми, та й я пам'ятаю, як ми обійшли прикордонні слупи перед боєм... Та й півмільйона полеглих — схоже на правду, не кажучи вже про обморожених! Морози були до сорока градусів, а ми в шинельках, бавовняних кальсонах і штанях та в обмотках... Злочин — і казати тут нічого!

— Злодіїв судять за мізерні крадіжки, людиновбивць карають на смерть, а тих, що послали мільйони молодих душ на загибель, називаючи агресію патріотичним обов'язком, нагороджують, як героїв, — виказав Бойко, певне, батькову думку.

— А поранених і обморожених також не менш півмільйона буде, — долав Петро.

— Зіна Горбач написала мені листа, кланяється тобі й бажає швидкого одужання, — намагалася Варя чимось потішити хворого. — Обіцяє приїхати навідати тебе, як поталанить.

— А мені нічого не писала! — здивувався Гриць.

— Я відповідь лише нині отримала, — заступилася за подругу Варя. — Тобі також, напевне, вже написала...

Бойка цікавили армійські подробиці, тож Петрові довелося розповісти хоч коротко, що з ним трапилося.

— Армія в країні великої й неділимої сатрапії — це кузня русифікації й асиміляції етно-національної природи, в основному, інонародної молоді, формування з неї казарменного вірнопідданого опричництва. Будь-який великий, бо малих не було, монарх минулого позаздрив би непереможному сьогодні Союзові у все-агресії. Деспотія наша концтабірна і кабальна, оточена колючим дротом, який ми бачили з вагона під Петрозаводськом і Ленінградом, виправдана політбесідами з догм, які нам утовкмачували політруки в казармах. Вона — тотальний глум і визиск під багнето-бронетанковою найпрогресивнішою демократією диктатури пролетаріату. Безгосподарність, звірино-хижа безжальність, безправність мас під визиском, сваволя владців і їх цинічних органів при абсолютній безвідповідальності, експлуатація державою всього і вся, навіть богів, що слугували синодові для упокорення пастви, — Янчук визначився до кінця, викладені ним твердження були неспростовними й незаперечними.

— Мав лист від Лідуні, що їй відповісти? — запитав Гриць по змовчі.

— Що служу в армії і скоро звідомлю її про себе. Я також, дякуючи тобі за конверти, а Варі — за папір, напишу їй, і Лесі, іще комусь...

— Лідуня пише, що Леся зовсім перестала її навідувати, — не знав Гриць, як краще повідомити Петра, а промовчати не міг. — Як випишешся, ти міг би пожити трохи в нас, щоб кінцево одужати. Я приїхав би за тобою, а тато дістав би тобі безкоштовний проїзд до Черкас потім.

— Не знати, коли то буде і яким я буду, друже, — глибоко зітхнув Янчук. — А за запросини дякую, мені б дійсно не зашкодило набратися сил...

— Ти міг би і в нас пожити якийсь час, — докинула й Варя своє, сердечно жаліючи знедоленого. — Але нашим про імперію не можна говорити.

— Дякую й тобі, Варю, за добро душі! Навідуй мене частіше, як матимеш час.

— Підемо вже, а ти видужуй і пиши мені, — звівся Гриць зі стільця.

— Атож, видужуй, я тебе навідуватиму! — усміхнулася Варя, про себе подумавши, що Гриць зраджує не лише Зіні, а й товаришеві.

— Варя, друже, вважає тебе мало не генієм, а ти нам жодного вірша не дав почитати! — відступив Бойко до дверей, потиснувши руку хворому.

— Озлоблений я і зболений, не до віршів мені при постійних жиханнях у череві й попереку, що віддають і під пахви, і в голову. У мене пошкоджені диски хребта, навіть сидіння в постелі — навантаження, бо затискаються нервові волокна... Дякую вам, вітайте своїх, — звівся Петро на лікті, ледь стримуючи сльози, як гості закрили за собою двері.

Палата спорожніла, за вікном скімлив весняний вітер, скребучи галузкою в шибку. Розпач дійняв Янчукову душу, як він усвідомив сказане Грицем, як воно заграло й зашумувало таким хмелем, що годі було спинити його, і на таких дріжджах, що незмога було справитися. Обур і протест душили хворого, хоча свідомість докоряла йому, що посмів сумніватися в Лесі.

Ввечері Петра навідала оптимістична медсестра Юля, привівши із сусідньої палати старшого бійця фінського фронту, без правої руки, що нахвалявся виконанням свого патріотичного обов'язку, аж поки вона не пішла геть, а потім проклинав на чім світ стоїть і Великоросію, і її неперевершене мракобісся. За паспортом він був білорусом, а насправді — русином із Пінщини-Берестейщини з особливою українською вимовою. Від нього Янчук довідався, що скоро його мають виписати в місцевий гарнізонний полк, звідки він буде комісований, тож поїде додому до своєї Хівруні, в якої був прижився.

Боєць урешті пішов, сказавши «На добраніч!», і Петро лишився сам на сам зі своїми болями й думами... У клінічній тиші, у розпачливім неспанні, передумавши та зваживши і своє, й почуте від професора чи з навушників, він для себе кінцево дійшов висновку, що ніякою радянською владою в єдиній і неділимій уже й не пахне, бо її потоплено в крові, як УНР та ЗУНР, а рештки її продовжують нищитися в самих зачаттях. Права на всілякі свободи, що записані у найдемократичнішій конституції, існують лише на папері, а для простого смертного інонаціонала питання самовизначення й відокремлення націй від імперії, як і всі інші, — непростимий гріх, єресь і злочин. «Вождь і учитель, друг і брат...» — черговий світовий кат насправді, без жодної моралі, як і фюрер. Але вина за столітні гноблення однією нацією інших лежить не стільки на вождях, як на панівних верствах та ідолопоклонницьких середовищах із їх релігійною мораллю: «Усе від Бога нашого, в його руках та волі!..»

«Жди і вір! Вір і жди!» — згадує Янчук слова професора і з ними засинає, бачачи уві сні фронтові страхіття й жахи у морозній імлі на фінській землі...

— Доброго ранку! — вітає Петра медсестра Віра Климівна, зайшовши поміряти температуру. — Сьогодні у тебе великий день, оглядатиме тебе професор Василь Прокопович із комісією від гарнізону, то ти вже не підведи нас, покажи себе належно на милицях, адже видужуєш невпізнанно! — умовляє Янчука і виходить.

«Професор, професор» — і вдячний Янчук Данькові, і заздрить йому: як чув не раз, утікши сюди з Харкова, той ще більше прославився, хоч і живе у своєму захмар'ї, не буваючи на грішній землі, як незлобиво кажуть про нього.

— То які саме проблеми світового значення вирішуємо? — жартує, ввійшовши зненацька у палату, Віра Климівна. — Самі рани в тебе над венами, — обмацує порешечену шкіру — Проблему тіл бренних чи душ вічних і нетлінних? — питає, вганяючи тупу голку шприца у гніздо ран, прикушуючи при тому нижню губу — Слава Богу, попала! А чому, гадаєш? Завдяки вірі, — висмикує голку, притискає місце уколу спиртовим тампоном і згинає руку хворого, обдаючи його духмяністю парфумів. — А обмороженості твої, поминай, як звали, навіть рубців літ через надцять не видно буде. Не організм, а клад у тебе! — змазує рубці на ногах. — Сьогодні професор багато «фінляндців» має виписати із клініки в гарнізонний госпіталь, але ти ще лишишся, — додає й виходить з палати.

Чекаючи професора, Петро обдумував, про що має запитати в нього, в душі тішачись, що лишається в клініці, і сподіваючись, що одерев'яніння лівої ноги, нечутливість шкіри на ній та обмеженість її рухливості минуть і нога відновиться, як запевняла його Зіна Сергіївна на масажах.

— Ти ж «експериментальний» у Василя Прокоповича, то й увага його до тебе особлива, доказом є й ця палата, яка у нас лише для обраних професором, — пояснила вона, нагодившись сказати, що масаж нині робитиме після обходу. — Василь Прокопович чи й не десяту книгу пише про хірургію хребта і спинного мозку. Там і мої зауваги будуть, адже масаж він уважає основним лікуванням після того, як нервові волокна належно зшиті, а диски вкладені... Шкода, правда, що у тебе диски ще й пощерблені, а так би за півроку повернувся в армію навіть здоровішим, ніж прийшов був до неї... А хто така Леся? — запитала раптом.

— А хіба що? — замість відповіді поцікавився Янчук.

— Ти в гарячці перед операцією говорив щось до неї і вірші читав, то професор і обізвав тебе поетом, — Зіна Сергіївна пішла до виходу. — За п'ять хвилин початок обходу, то покажи всім, що всяке каліцтво — марниця, як хворий прагне його перемогти!

— Янчук Петро Карпович, посттравматичний перитоніт, спондилолістез поперекового відділу хребта після ураження уламками, парез лівої кінцівки і раневе виснаження, — переступивши поріг палати разом зі свитою лікарів і сестер, говорив професор Данько до колеги з ромбом і символом медика у петлиці. — Добрий день! — привітав бадьоро недужого, глянувши на температурну криву. — То як самопочуття? Віра, надія й любов?

— Завдяки Вам і персоналові житиму, але в боргу і перед вами, і перед сотнями тисяч полеглих у снігах, — в озлобленні до медика з ромбом відповів Петро.

— Сподівайся, живучи, бо хто не поціновує життя, той його не вартий! Запевни нас, що всі перешкоди здолаєш упертістю й наполегливістю, — згладжував Василь Прокопович озлоблення Янчука. — Рядовий червоноармієць, нетранспортабельний поки-що, перспективний в епікризі, але з дисковими вадами, не для армії, звичайно, — підсумував він.

— В нас він комвідділку?.. Звичайно, після всього, про що мова! — згодився медик із ромбом.

— Вже не скаржишся на Зіну Сергіївну? — глузливо спитав Данько.

— Хіба я коли скаржився?

— Ну, то одужуй! — професор споважнів і повів свиту на вихід.

«Дивно, що я вже став комвідділку... І зовсім не дивно, що мій анамнез їх не цікавить, найпаче військовика, — плелося в Петровій голові. — Нетранспортабельний — це добре!» — їхати в госпіталь йому страх як не хотілося.

По обіді палату Янчука навідала якась руда дівчина, відрекомендувавшись студенткою-практиканткою і «майже лікаркою» Лаврою Клець із Богодухова. Коли вона ступила на поріг, Петро мав братися за конспекти й самонавчання, бо трохи стихли болі після масажу. Він не радів від її появи, але й не гнівався, бо самотина таки гнітила його думками про подальше нерадісне становище.

— Я буду вести дублікат історії твоєї хвороби, — сповістила дівчина. — Ти в мене другий. Мушу обстежити тебе, то дозволь послухати твої серце й легені, провести перкусію і пальпацію органів та проаналізувати рефлекси, — взялася вона ретельно й старанно до діла, як досі ніхто тут, викликавши у хворого шану й поблажливість до себе замість початкової зневаги і вже по першому контакті вселивши в нього трохи оптимізму.

Студентка запевнила Петра, що разом із Вірою Климівною та Зіною Сергіївною буде виконувати всі призначені йому процедури і проводитиме біля нього багато часу. Янчука лише ніяковило вперше почуте її ім'я, бо ототожнювалося у свідомості зі святою київською Лаврою.

— То ти, Лаврочко, справді віриш у моє видужання? Запевняєш, що ходитиму без милиць? — врешті спитав Петро після тривалої розмови.

— Не те слово, Петре! Переконана! Але коли будеш вірити, тим самим позитивно вплинувши на моє бажання сприяти тобі, та ще коли відверто доповниш анамнез, то я зможу докласти своїх скромних зусиль у допомозі тобі ходити на своїх, — відповіла дівчина.

— З мого боку все буде! Була б твоя ласка!

— Витязю! Це ж моя практика! Ти — мій підопічний, то й мої зусилля та хотіння будуть! Не лише я тобі потрібна, а й ти мені — як повітря! Говорю тобі це не позаочі. Обов'язково докладу всіх зусиль!.. Набирайся здоров'я! До завтра! — освітивши Янчука сяйвом банькатих очей і білозубою усмішкою, студентка вийшла.

Отак зненацька доля послала Петрові ще одну рятівну душу — манірну, але щиру, і він почав вірити у її пророкування, терпіти муки при масажах і після них. Лавра домоглася у професора призначення йому гарячих ванн із розтяжками й додатковими навантаженнями і вже за тиждень не возила його, а супроводила на милицях, хоч при тому він і гриз собі вуста.

Крім видимих результатів лікування, Янчук помічав і прогрес у навчанні, бо почав заведено жити за власним розкладом, чергуючи самоосвіту за програмою із прослуховуванням радіо з навушників. Правда, часто його власні переконання не узгоджувалися з почутим по радіо. Наприклад, Жовтневу революцію він розцінював, як переворот і путч, що залили Україну кров'ю й перетворили в імперську провінцію, продрозверстку розумів не інакше, як цілеспрямований голодомор рідного народу, агітаторів і чекістів розглядав, як набрідців і погромників на своїй землі, героїчну Радянську Армію, про яку торочило радіо, як про визвольну, Петро вважав агресивною, порівнюючи її із тепер сусіднім Вермахтом та співчуваючи буржуазній Польщі, що після захоплення Любліна підписала акт капітуляції. Отож, Янчук засвоював прочитане й почуте двояко: для себе, і для офіційного загалу.

Думками Петро все частіше повертався до Лаври, яка при спілкуванні все більше захоплювала його своїми непересічними знаннями й ерудицією, що при його каліцтві тепер і тут стало для нього своєрідним лекалом в оцінюванні людей, хоч було мірилом для його прихильності віддавна. «Кажуть, руді злобиві, а вони з тітунею Онисею прихильні, сердечні, щирі...»

А з навушника долинало: «Сталін — вождь, учитель, друг!» — у всіх можливих відтінках; «Дружні взаємовигідні стосунки благотворно вплинули на обопільні інтереси двох передових держав...»; «Мудра політика радянського уряду стала взірцем і для італійського націонал-соціалізму та іспанського пролетаріату в їх боротьбі з капіталістичними елементами...», і перед очима Янчука поставали чотири вожді, що вершать світом, без генія одного з яких на чолі його партії ленінців цей світ перестав би існувати.

День у день слухаючи радіо, Петро не переймався почутим, а все більше противився йому, утверджуючись у думці про його брехливість, адже факти ставилися з ніг на голову, використовувалися безпардонні підробки, як і при царських панегіриках російщині. Оспівуване вчення марксизму-ленінізму Янчук розумів не інакше, як ідеологію держави-сатрапії. «Внутрішній безстрах її не зборе без дій зовнішнього» — приходив до висновку.

Думання стало для Петра усталеним, а самозаглиблення — рятівним у процесі усвідомлення каліцтва: «Як жити далі?! Як вилікуватись і стати на ноги?! Невже не без милиць?!» І докори сумління його гризли, адже каліками вернулися з війни тисячі, а півмільйона вже тліють у землі, і осанну вдячності долі возносив, бо зберегла йому життя ціною втрати його іншими, і врешті укріплювався у вірі, що час-рятівник змінить усе на краще...

Листи до Лідуні й Лесі Петро писав марудно й вельми довго, бо сидячи, не міг, а лежачи горілиць, видавав свою немічність, що демонструвати ні сестрі, ні тим більше коханій не бажав, тож лаконічно запевняв обох, що на фронті зазнав незначного ураження і тепер швидше спочиває, як у санаторії, ніж лікується, що ні в чому не має нужди, бо усім забезпечений і що вивчає університетську програму. Написані листи пролежали під сінником-матрасом до появи медсестри Юлі, яка врешті вкинула до поштової скриньки листа до Лідуні, а лист до Лесі Петро дрібно порвав і попросив тітуню Онисю викинути до смітнички, хоч і гризся тим боляче потім.

— А ось і я! — порушує Янчукову самотність Лавра появою зранку. — Доброго дня! Як спалося? Що наснилося?.. Принесла тобі перших суниць! Ще зелені, але вже справжні! Підсоблять росту твоїх остеобластів!.. Не дивись так на мене, все одно не розгадаєш! Відкрий рота! — тримає вона ягоду над устами хворого. — Смакуй! Розтягнемо приємність на довше! — кладе Петрові до рота суниці по одній. — Що ти весь час ніяковиш мене своїми очиськами!? Сказала ж, не розгадаєш!.. «Нічого ніколи повністю не розгадаєш, бо розум недосконалий, а життя коротке!» услід за кимось із великих постійно повторював нам професор Данько, як викладав хірургію в Харківському університеті.

— То Василь Петрович був викладачем? — дивується Янчук.

— Певно! А ти не знав?

— Вперше чую!

— Його не злюбив новий ректор і щось написав на нього крамольне до органів, то він і перейшов у цю клініку, — Лавра продовжує годувати Петра суницями. — Ну, ось і перекусив... Чого мовчиш? Де твоє благородно-шляхетне «дякую!», що має надихнути мене на подальші старання?!. Ледь не забула! — спохоплюється. — Тобі привіт від самого товариша Сталіна! — горить зловтіха у її погляді. — Маршал Тимошенко передає, у «Красной Звезде»! Та як мертвому припарка! — притишує голос. — У клініці шепнуться про якісь зміни в армії, найпаче командири й політруки, що лікуються в нас у двох окремих палатах, для них і ліки добротніші, і харчі смачніші, аніж для вас, рядових.

— Як таке можливе?! — дивується Янчук.

— Військова таємниця! Військкомат дає на них дотацію... Але я тобі нічого не говорила! — кладе пальця собі на вуста. — Ні-чо-го!.. У тих палатах мова йде про Прибалтику, Бессарабію, Буковину... І навіть про Францію зі Скандинавією! Але що саме, не почути, бо комдив замовкає, як ми появляємося...

— А ти вже вибрала собі якогось нежонатого?

— Бр-р-р! — зітхає Лавра. — Не прикріпив, слава Богу, мене до них професор! Попросив сестер із госпіталю, довірених... Не люблю чинів і рангів!

— Виходить, є тут патриції, а є плебеї?

— Як бачиш, — зводиться зі стільця. — Піду, бо невдовзі маю заступати на чергування.

— А до мене хіба не на чергування прийшла?

— На чергування, але для душі, не заради обов'язку, — йде до порога Лавра, зарум'янівши. — Чудасія в решеті, правда ж? — кокетливо озивається з порога і, показавши язика, зникає у дверях.

«Убогий жебрак, що жив і живе із благодійних людських рук, шукаючи, не знати й чого... Та й життям то не назвеш, швидше животінням, — аналізує Петро своє минуле. — Що можна було напрацювати в голодоморі і по ньому? — роздумує й самовиправдовується він. — А деякі зустрічні ще й заздрили мені! Чи може вдавали, насміхаючись із моїх старань вижити і наївних захоплень? Чоловіки напевне так. Жінки, крім Лесі, Югини й Ріти Генріхівни, були байдужі. А чи щира зі мною Лавра?.. Знань накопичила чимало, думку власну має. Ні інститут, ні оточення їх не дадуть без природної пристрасної цікавості з народження... Невже я їй от такий подобаюсь? І чим же? Немічністю?.. А вона мені чим симпатична? Здоров'ям? Співчуттям? Чи особливою зарядженістю життям?.. Неповноцінність фізична — не така вже й вада, коли людина сильна духом, кажуть. Дивина! Людина недосконала, знаходиться під впливом середовища, що й породжує її уподобання... А ще при певному віковому цензі... Цікаво, а ким би я був при інших умовах і обставинах? Міг би бути не фізичним, а моральним калікою...»

Другі відвідини його палати «ромбістом», як охрестив Янчук військового лікаря, відбулися несподівано і так само лише для чергової пташки-позначки. Високий чин бував тут задля політруків і командирів, а решту бійців, як і Петра, навідував для годиться. Особисте життя, інтимні нужди, подальша доля бійців, що вижили, військовика не цікавили. Тим більше, що за станом здоров'я вони були тепер «нетранспортабельні», фактично, списані і вже не військовозобов'язані.

Отож, неждано для Янчука у проймі дверей його палати показався професор Данько, кинувши глибоко посадженими очима під подвійними шкельцями окулярів на хворого, за ним услід увійшли «ромбіст» і кілька його колег у білих халатах, у хвості — медсестри і між ними Лавра.

— Доброго дня, Янчуче! — Василь Прокопович заведено прямує до температурної таблички хворого. — Як почуваєшся, воїне наш? — проникливо дивиться на Петра невиспаними, запаленими, ураженими кон'юнктивітом очима під розбухлими повіками. — Гадаю, ти вже досить оглянув мене, щоб належно відповісти на питання моїй парсуні? — глузливо докоряє хворому, хитаючи лисою головою, що нагадує калган, під білим наголовником, який тримається на рештках волосся на тім'ї. — Тобі легше лежати?

— Та що сказати? — ковтає Петро свій голос. — Як по-правді, то значно, але й моє невігластво, даруйте, мені в помочі, а ще коли мало хто цікавиться...

— Це добре, коли й невігластво в поміч, — щось своє роздумує професор. — Це велике благо, — всідається на край ліжка і починає тикати голкою по шкірі лівої ноги. — А тут?.. А тут?.. Не чуєш? А тут?.. Як почуєш, скажи.

— Чую, але місця не можу вказати.

— Колінний і ступневий рефлекси відсутні... тимчасовий парез стопи, — озивається професор до свити. — Впирайся, ану сильніше, на всю силу! Гаразд, спочинь, — кладе на матрац ногу хворого. — На перший погляд, заздрісний status presens, — звертається до колег. — Spero meliora! Сподіваюся на краще, неодмінно — при таких результатах дотепер! Рідкісна ж резистентність організму! Все закономірно: в здоровому тілі — здоровий дух! — і знову до хворого. — Так-то, звитяжцю, при твоєму наполегливому старанні все йтиме прекрасно! — і до сестер, зводячись із ліжка. — Глибоке прогрівання, підсилені масажі, вправи в комплексі, душ Шарко, витяжні ванни, електрофорез... — і до хворого, вже відходячи. — Переможених бачив?

— Трупи — так, а живих не пощастило, не дійшов.

— Май співчуття!.. Мусиш поетом стати після виписки, — додає на прощання.

«Йому, як нікому, я зобов'язаний життям! — не стримує Янчук сліз вдячності. — І Зіні Сергіївні!.. Таки маю щастя на нещасній землі!.. Хіба ж це не щастя — з десяти душ сім'ї лишитися удвох?.. Мусимо з Лідунею жити і за них, і за себе!..»

Приносять на таці обід: суп на м'ясному наварі з білими сухарями, картопляне пюре з маслом, півсклянки сметани, узвар. Поки Петро з апетитом їсть принесене, сестра підтримує йому голову й тарілку. Їжа несолона, а тому ніяка, але її, життєдайної, досить, а це вже запорука здоров'я тепер, коли шлунок і кишківник приведені до норми: ні шпигів, ні болів не чує — із вдячністю дякує.

«Кажуть, у давнину існувала кара їжею без солі. Яка ж то кара, ось уже три місяці я не лише живу, а й поправляюсь, аж усі заздрять! — продовжує Янчук свої міркування. — Мусіла б існувати якась пільга для таких, як я, „списаних“? Мабуть, що є, та я не знаю про неї?» — крутиться в голові питання.

— То яке враження справив на тебе професор сьогодні? — входить Лавра.

— Позитивне, звичайно!

— Коли ти маєш надію, то він — ще й певність, а це — прогрес! — спирається практикантка ліктями на підвіконня. — Надворі сьогодні спека. І краса!

— Мені Зіна Сергіївна показувала, але роздивитися не зміг... Все хочу тебе запитати, звідки ти нахапалася отих премудростей? Хто ти й чия?

— «Нахапалася»! Ну й вираз у поета!.. І себе, й мене ображаєш тим словом, щоб не сказати більше!.. Я — нічия селючка, щоб ти знав!.. О, пробач, мушу тебе на трохи залишити, — щось ніби пригадавши, Лавра заклопотано й поспішно виходить.

«Каліка!» — знову вривається в тямок Петрові жаске усвідомлення значення цього слова разом із осягненням втрати можливостей. Він гарячково шукає в пам'яті хоч щось, писане про калік, і злоститься, що не може пригадати... А згадавши, тішиться, але від того не почувається менш ущербним...

«Німецькі війська вступили в Данію, Норвегію, Люксембург, Францію та Нідерланди», — чує Янчук із навушника і подумки пригадує столиці та окремі міста тих держав, із досадою фіксуючи недостатність своїх знань про них. «Мало б бути не „вступили“, а „віроломно напали“ чи „окупували“», — спадає йому на думку. Слухаючи, мимоволі робить висновок: за короткий час гітлерівці без належного спротиву розширили свою територію вдвічі. Тим часом диктор згадує Бессарабію й Буковину, Японію і Корею з Маньчжурією, детально зупиняючись на героїчних боях на озері Хасан і річці Халхін-Гол. Натомість про фінський фронт більше ні згадки, аж сльози Петрові на очі навертаються за своє каліцтво! Він відкидає ковдру й оглядає осоружний рубець із рештками лігатур на животі, блискучу молоду шкіру на обморожених пальцях невпізнанно худих ніг, усвідомлюючи, що колишньої певності й віри у свої сили більше не має, їх заступило відчуття своєї ущербності.

«На місці знань у мене, друже, торрічеллієва порожнеча, бо ж не відаю того, скільки чого не знаю, а ти он скільки перелічив своїх невігластві» — згадує Янчук екзистенційно-настановче бідкання Лаври в розмові після якогось із особливо болючих аж до знетямлення масажів. «Хоч і катує вона мене невблаганно й нещадно, перевершуючи й Зіну Сергіївну, але ж і наслідки не можу ігнорувати! Колінний рефлекс не відновлюється, а уколи шкіри на нозі ледь помітні, та зводжуся вже вертикально, хай і ненадовго!»

Пам'ять несе Петра в минуле: спиняється на Тясмині та на Дніпрі, де спілкувався з однолітками й учителями, перекидається до Києва на знакову Володимирську гірку, вертається пароплавом понад берегами в пошматованих крутосхилах, ярах і яругах, малює в його уяві килимоподібні діброви, руті гаї, шовкотраві луки, прямовисні гори й стрічководе русло Славути. «О, пам'яте-чаклунко! — подумки виголошує він. — Ти всеохоплююча й безмежна, у тобі, маревній, я купаюсь в океанах спогадів!»

«Звиклися з невиконанням планів... Численні затяжні наради... На насаджених місцях... Не вживають передових методів виховання мас і енергійних заходів упливу на них... Не проявляють партійної наполегливості у виправленні неполадок... Не роблять належних висновків... Не доробляють, зволікаючи... Не вболівають за справу, аж до злочинності... Дати відсіч... Належно оцінити... Притягти до суворої відповідальності... Застосувати сталінські методи... Організувати сталінські вахти...» — чує Янчук голос із навушника і йому стає моторошно від суцільного халамидництва, пойнятого блюзнірства, ошукального грабіжництва і цинічної експлуатації маси народної, про яку нібито так уболівають самовладці.

— Слухаєш радіо? Похвально, — заглядає в палату Лавра. — Але не зловживай, бо ті передачі можуть на тобі й окошитися, — всміхається.

— Це передбачення? — тішиться її появою Янчук. — Конкретизуй, будь ласка, як саме окошаться? Де й коли...

— Забагато питань на сьогодні, а я вже мушу бігти додому, хочу тільки побажати тобі доброї ночі, — продовжує Лавра від порога. — Ми з Юлею вирішили сходити в кіно, тож питання лишаються на завтра.

— Ваша ініціатива чи хлопців?

— У нас же емансипація! Підчепимо собі якихось бевзів на вулиці...

— Але лише пристойних і благородних!

— Звичайно, друже!.. Не нудьгуй, слухай радіо, вір у вождя й партію, дякуй за життя у країні достатку... І здоров'я тобі! — Лавра йде, лишаючи Петра розгадувати, чи іронізувала вона, чи бовкнула випадково...

«А я в кіно йтиму на милицях, у кращому разі, чи піде зі мною отаким Леся?» — спало на думку Янчукові. «Угорська хортистська армія віроломно окупувала Закарпатську Україну» — віщали навушники, а думки вертали Петра до Лесі, змушуючи його усвідомити: за той час, що вони не бачилися, він із нею уявною бував частіше, ніж колись наяву з реальною. Болі при масажах та у витяжних ваннах чи при спробах ходити по палаті на милицях він стоїчно терпів заради неї, намагаючись відновити своє здоров'я та позбутися каліцтва.

Як стемніло, Янчукові згадався Дніпро — у розливі і в берегах, при світлі дня і вночі, спокійний і буйний. Побачив його яскраво, бо знудьгувався за ним: його хвилі, які знав тихими й лагідними, в уяві виступали збурено-грізними, як гриви над здичавілими кінськими табунами, що неслися у дикому бігові, темно-зелені, вони били в груди берегів, підмивали й поглинали їх, звалюючи вирвані брили в запінені каламуті, як жертву в одвічному двобої. Почув Петро й уявний хлюпіт Славути, утихомирено-лагідного, ніби аж ласкавого, що полоще рінь берегів, оступаючись і збігаючи... Вічна суперечка води і тверді, оспівана генієм Тараса «на нашій не своїй землі»!

Усамітненому Янчукові вчувався зойк рідного краю, що століттями проводжав кращих і обдарованіших, які не споганили в собі людської гідності, тернистими шляхами до Петропавлівок, диких Сибірів і виморожених Півночей. Йому ввижалися міріади обірваних життів, гори людських тіл, моря пролитої крові, ріки виплаканих сліз — плетива трагедій і катастроф, відчайдушні зойки лих і жалюгідні ячання радостей. І над усім — в усі століття! — сонце надій...

Тим часом по радіо розказували про «Слово о полку Ігоревім», причому лише стосовно Росії. «Хоч її і близько не було при його написанні, це не зашкодило їй присвоїти собі успадкування історії Київської Русі, як єдиноправному її продовжувачеві, — роздумував Петро. — Це ж завдяки „Слову“ ми ще живемо і мислимо власними образами й категоріями, хай і деформованими асиміляцією й русифікацією. Тільки рідне слово виділяє й індивідуалізує особу й націю, тільки в ньому сутність, єство і сила народу! Умре воно і згинуть його носії „аки обри“»! — звертався Янчук до уявних слухачів. — О люди рідні! Скільки вас за століття одурено, ошельмовано, нацьковано і знищено, а скільки загнано батогом і пряником у неволі! Ви, розписані Основ'яненком, буджені Драгомановим, вивернуті Грибоєдовим і сонмом інших, «камо грядеши»?.. Животіння і скніння пережовує вас бездуховністю, як жуйку, повертає у неволю казарм, таборів і тюрем, гризе вогнищами оярличених міжусобств і розбрату, точить іржею й шашелями нацьковів, стинає й калічить кулями, знесилює злиднями, нуждами та кайданами у невільній праці серед надщедрих дородів і багатств, заливає очі солоним потом і гіркими сльозами при постійній здачі свого життєвого блага насильникові... І несть кінця тому і краю!.. І живе та множиться утриманство й паразитизм, плюндрування та нищення душ людських і природи під щупальцями спрута для подальших нацьковних загарбань уже і світу... — уявляв Петро свою Україну. — Казковий краю під знавіснілою неволею! Буйний пишнотами, щедрий дорідністю, багатий ресурсами, великий трудолюбивим і моральним людом, безмежний шмате землі, на якій аборигени стали псевдогосподарями в непосильно тяжкій, безперервній, визискливій і рабській праці! У тямку, в душі і в очах у них — неволя, наруга і страх під сваволею, глумом і паполомою догм про рай у багатстві. Нащадки їх — раби, що вже не знають дідів і всього сущого при них, навіки позбавившись пам'яті...

Перед очима Янчука поставала, ніби міраж, рідна земля, з віхтюватими слупами димів над присадкуватими й похиленими, ніби також пригнобленими хатками, поміченими строкатими цятками скляних віконець на ранковому сонці. А між ними — пориті ярами й байраками хвилясто-смугасті запашні до запаморочливості косогори та століттями настоювані на чебрецях і васильках пагорби й узвози під блакитним небом і Чумацьким Шляхом. Зморений, але напоєний отим рідним видивом Петро засипав із думкою про нещасних Білорусію, Новорусію, Чорнорусію, Червонорусію і Слобідсько-русію, штучно й підступно розділених у різночассі, щоб легше було, нацьковуючи, володіти чисельним у розбраті народом...

Марячи, Петро ніби бачив лакиз, посіпак і опричників, що славили їх високопревосходительства та велико-імперський «живот» єдиної і неділимої, утробу ненаситну й жадібну ще від синодо-престольних калит і грозних, філаретів і никонів, пишно багряну від крові пригноблених жертв поневолених народів — навсебічних сусідів під знавіснілими наругами вівтарів, що оголювали царя-сатрапа над ім'ям Божим, ганьблячи честь і гідність, долі й високі пориви, надії та мрії «неугодних» при одвічному їх захланстві анексичною старшебратською загребущою рукою... Очі імперських деспотів і на грядочках сусідів-невільників завжди бачили жаскі опудала незалежності-самостійності, а їх зміїні язики сичали про неї, як про скверну та єресь, тавруючи «зрадників», іменуючи поневолення «раєм»...

Уява малювала Янчукові образ сучасного Експансія Анексійовича Мизамирова, що «на прохання трудящих» прагне звільнити вже й Фінляндію від волі й незалежності, щоб і чутка зникла на землі про фінів, естів і карелів, як зникла про багатьох інших, навічно «добровільно приєднаних», якими Московія зажувала свої хмільні перемоги, позбавивши світовий ланцюг людства численних ланок... Тепер деспотія не анексує, ні, а чекає сприятливого моменту, коли при наявності колабораціоністів та маріонеток можна укласти будь-які домови будь-із-ким: кота з мишами, вовка з ягнятами чи кози з капустою! Наївний світ розпізнає обман, та буде запізно... І тоді горе переможеним! Їх везуть у вагонах-телятниках у забісся імперії освоювати загарбані нею окраїни. «Хлі-і-і-бця! Ї-ї-ї-сти! Га-а-а-ми!» — молять у голодних матусь діти в дорозі... Петро аж пробуджується від отих дитячих молінь, що вертають його до спогадів про почорнілі роздуті трупи, які чадіють від смороду, від яких тхне смертю, до яких нікому немає діла, бо в живих животіє лише німа байдужість! Хто й коли, чим і як компенсує українському народові втрати в отому розбійному геноциді й піратському злочині віку!? І чи спокутує вину?.. Такі злочини над народом не можуть лишатися не викупленими!

Янчук переконаний, що тепер, коли він став калікою на фронті, куди був покликаний без його на те згоди і де йшов на смерть в ім'я деспотії, до нього нікому немає діла, як і до пів-мільйона тих, кого там покладено у снігах. А смертопровідців не лише не покарано, а навпаки нагороджено, як і їх царських попередників, що височать монументами й пам'ятниками на землях, ними поневолених. Де ще так близько сходяться протилежності: гасла про волю народів і їх повне безправ'я в неволі?!. Що довше Петро слухав радіо, то певніше доходив висновку, що всі передачі сфабриковані й підтасовані на догоду божевільній імперності держави, для якої народ був слугою, а не навпаки.

Якось після сніданку і процедур Янчука навідала Лавра.

— Принесла тобі ще трохи суниць, — після привітання поклала на тумбочку згорток із паперу.

— Де ти їх береш?

— З теплиці вони, а хіба що? — втупилася в очі Петрові, розчервоніла, аж ластовиння погустішало ніби.

— Хочеш мені душу просвердлити поглядом? — утішився Янчук її приходом.

— А таки хочу!

— Для чого?

— Цікаво бачити, як ти не при собі буваєш, прочути твої болі, і фізичні, й душевні... Минулого разу я щось про партію бовкнула, то забудь! — присіла на ліжко. — Чи ти не радий мені?

— Чому не радий? Радий дуже, дякую тобі! Але все-таки, хто ти?

— Баба моя — Яга, мати — відьма, батько — Кощій Безсмертний, подруга — Василина Прекрасна, а я між ними — мавка, руда, ряба й окасто-зобаста... Маю недостатність функції вилочкової залози, тож п'ю йод, крадучи його у клініці...

— І допомагає?

— Звичайно, бо безкоштовний!.. А ти, бачу, все роздумуєш, чому це нагорі — влада тьми, а внизу — тьма влади, чому у вістях немає правди, а у «Правді» — вістей. Це небезпечно, а ще тепер, коли професора викликають органи... Не дивись так, бо ще до гріха мене доведеш!

— Професора? Органи?

— Тс-с-с! Тільки між нами!

— Певно! Розкажи, що знаєш! — притишив Петро голос, стривожившись не на жарт.

— Військова таємниця. Та не впадай у відчай! З ним, гадаю, нічого не станеться, а ти тепер і без нього на ноги станеш, якщо, звичайно, не припинятимеш масажів, процедур і вправ, хоча для тебе і сидіння та ходіння на милицях — уже прогрес, адже функції відновлюються...

— Що там у світі робиться?

— Є вже редиска, достигають черешні... Йде підготовка до битви за урожай... Будемо визволяти Бессарабію, Буковину і, напевне, Прибалтику, простягаючи руку помочі тамтешнім трудящим...

— Чула чи фантазуєш?

— Телепатія, брате, і передчуття, індукція з дедукцією... Неясно висловлююсь? Як умію! — сльози блищать у її очах, від чого вони враз ніби більшають. — Даруй, мушу побути одна! — схоплюється раптом, лишаючи Янчука в розгубі.

«Що це з нею? Чого вона? Може, хвора? Може, це так її зобастість проявляється... Уста тремтливі, ніздрі рухливі, дотепність вражаюча... — подумав Петро розгублено, шкодуючи дівчину. — Закохалася в професора? Не в мене ж! А кажуть, усе між людьми давно спізнане... „Розвіюю почуття, кристалізую натуру між викладачами й студентами, на самоті їх акумулюючи й ними збагачуючись“ — згадав жартівливі слова Лаври, мовлені нещодавно. — Чудасія! Але якась драматична й чимось печальна...» — зліз із ліжка, став на милиці і почав уперто ходити по палаті Янчук.

А сталося ось що. Якщо Лавра для немічного Петра була духовною розрадницею і помічницею при його недузі, то він для неї — здорової й повної сил — поволі став невідхильним сполохом душі й особливо тіла. Все почалося непомітно з її банального жалісливого і вселюдського милосердя до тяжко пораненого бійця, майже безнадійного, що довго не приходив досебе. Потім при масажуванні вона відчула якийсь ніби струм від його немічного тіла при тортурах, муках і болях. Пізніше між ними все частіше стали зав'язуватися розмови. Згодом Лавра, крім співчуття, стала проявляти небайдужу цікавість до хлопця, яку ховала за манірністю, хизуваннями і грою в ерудицію, аж поки не піймала себе на досі незнаній прив'язаності до нього через отой струм від його тіла, що при дотиканні передавався їй благодаттю надовго, аж навіть як приходила додому. Та благодать кидала її тіло то в жар, то в холод при збуреннях душі, і Лавра врешті зрозуміла, що хоч і на три роки старша, а закохалася в хлопця «по самі вуха» й ладна сама лягти трупом, тільки б він став здоровим. Про подібне явище серед медиків вона чула від професури, але що воно торкнеться її особисто, ще й так глибоко, вона не могла й допустити і, хоча й глузувала із професійної «контактної» закоханості, все більше підпадала під її запальний вплив.

Три доби не появлялася в Янчуковій палаті Лавра, три дні не робила масажі в Зіна Сергіївна, хоча приходила до Петра, примушуючи його годинами ходити по палаті на одній милиці і навіть на патериці. На четверту добу, на неймовірну його радість, Лавра нарешті з'явилася.

— Добридень! — привіталася вона з порога. — Ось тобі Надсон, як обіцяла. В оригіналі і в перекладі Старицького. Ділися з ним своїм песимізмом, але не забувай, що поступом людство завдячує тільки оптимізмові. А забарилася, бо хворіла нічогонеробством та шукала замовляння... Між іншим, можеш тішитись, я все вигадую нагоду, щоб зайти до тебе, побачитись, словом перекинутись. А ті хвилини мого спалаху... Пробач мені! Всі ми суб'єктивні. Все розумію, але вимірюю значно старшим чиїмось чи своїм егоїстичним мірилом, а треба б твоїм. Різниця розумінь неминуча, а ще коли врахувати, що, як твердять знавці, навіть серед однолітків дівчата завжди старші од хлопців, а я ж на три з гаком роки прожила більше від тебе, то й поміркуй.

— По-перше, надзвичайно вдячний тобі за Надсона, а по-друге, я таки справді не розумію твоєї поведінки і хвороби!.. Журився твоєю відсутністю в моїй палаті, — був щирий Янчук у зізнанні.

— І ти справді не бачиш у мені нічого осудливого? — дивувалася Лавра. — Я ж причинна!

— Не бачу й не осуджую!.. Як твоя ласка, присядь на ліжко та заступи мені сонце у вікні, — аж молільно припросив Петро дівчину.

— Дивина! У тобі, Петре, є якась вольова наказовість, якій я безсила перечити, якийсь магніт, якого бракує іншим і який мене притягує... Зіна Сергіївна призналася мені, що робить тобі масажі в задоволення собі, не відаючи, як то пояснити, а масажує вона хворих уже дванадцять років. Не буду критися від тебе, хоч ховаюся з тим від усіх, я також отримую задоволення, якого не описати! — примовкла Лавра. — Та я прийшла до тебе, бо підганяло мене інше. Професора Данька напевне заарештують, його тримають на допитах цілодобово, і по всьому він приходить у клініку зовсім висотаний. Про нього допитують і Зіну Сергіївну, обвинувачуючи її в інтимних зв'язках із ним, що, звичайно ж, є кричущою брехнею, яка обурює всю клініку, — стишила голос Лавра. — Якщо його не стане, то я пробуду в клініці лише доти, поки ти будеш тут, тобто недовго... Я випросила у професора двадцять уколів кальцію із аскорбінкою та стільки ж глюкози та миш'яку під шкіру. Буду вливати їх тобі щодня, і почнемо вже сьогодні після масажувань, — звелася з ліжка. — Професор велів тобі ходити на одній милиці або на костурі не менше десяти годин щодня і набиратися сил, бо тебе переведуть у госпіталь, а там підсиленого харчування не буде... Піду прийму чергування і скоро повернуся...

«Глибока та її прив'язаність до мене чи поверхова й удавана? — мучився загадкою Янчук, ходячи по палаті. — Яка б не була, а для мене благодатна! Одужав, ходжу вже, хай і з муками... Ті уколи мені, як повітря, потрібні, тож мушу цілувати їй руки і ставати перед нею на коліна із вдячності! — був переконаний Петро. — А після клініки, як відкріпиться, де вона буде, цікаво?.. А із професором що буде?»

— Я прийшла, повна сил мордувати тебе, то почнімо! — сказала Лавра, рвійно вернувшись у палату. — Прикро мені від приємності бути з тобою, але й утішно, — взялася до Янчука, гнучи, ламаючи та викручуючи найпаче нещасну його ліву ногу при болях, що туманили йому тямок. — А тепер повертайся, помісимо тобі спину... Мушу відмітити неймовірні покращення твого стану! — говорила засапано. — Чутливість повернеться й відновиться! — обгортала гірку пігулку солодкими словами, відволікаючи хворого від болів. — А чого це очі твої замасніли? Що думаєш, грішнику?.. Не дивись так, бо я наелектризована коло тебе, то ще, чого доброго, схочу в обіймах тебе задушити!..

— Даруй, але ж май міру! Тріщить же хребет! Мені зараз не до масних поглядів!

— Говори мені! Всі ви, чоловіки, одним миром мазані!.. — чогось не домовила Лавра. — Тепер ставай на милиці, вішайся тілом, вище, вище! Отак і тримайся. Тримайся, кажу! Тепер завішування на милицях і турніках буде твоїм основним лікуванням. Не кажу вже про ходіння... Ну, досить, перепочинемо, — допомогла вона Петрові, геть мокрому, аж піт заливав йому очі, прилягти на ліжко. — Трохи розім'ялися... Як випочинеш, підемо у витяжну ванну, вона для тебе також благодатна... — і вже там. — Роздягайся та спускайся... Пожди-пожди, нині повісимо двокілограмові важки, оці...

— Змилуйся, я й кілограмові ледве терплю!

— Не маємо часу, друже мій, розтягувати лікування... Спускайся, я притримаю, щоб вага повільно нарощувалася... Отак! Терпи-терпи, із усіх сил терпи! — морщилася Лавра ще більше від Петра. — Тепер полегшає, — додала гарячої води. — Бачиш, і по два кілограми вже можеш витерплювати! Молодець ти у мене, рідкісний! Невдовзі і по три будемо вішати, — сіла врешті на стілець, лишивши Янчука висіти в гарячій воді з важками. — Попрошу підстригти тобі чуба, бо вже чималий виріс та поголити бороду, бо старить тебе і рум'янець ховає.

— Який ще рум'янець?!

— Завтра принесу люстерко, щоб ти його побачив, а зараз будемо вибиратися з купелі... Іди в палату. Коли спочинеш, я продовжу тебе товкти, як тісто в діжі!

— Ти жартуєш чи справді будеш мене далі мучити?

— Буду, звичайно, бо мало в нас часу, а мусиш ходити ще на моїх очах, хіба з патерицею тільки... Одягайся! Маєш гарну комплекцію! Рубець на животі — то марниця, його не видно стороннім, а з часом він заросте безслідно...

В палаті масаж повторився і був таким нестерпним, що Петро мало тямок не втрачав, скрикуючи, а Лавра аж засапалася... Врешті вона пішла за приладдям для вливання і за уколом. Слухаючи тихі мелодії з навушників, Янчук поволі приходив до себе, відпочиваючи від катувань і подумки звинувачуючи практикантку мало не в садизмі, але після вливань і уколу мало руки їй не цілував.

— Дякую тобі — серцем, тілом і душею!

— Що ти, любий! — вирвала руку Лавра. — Це я дякую долі, що звела мене з тобою! Цього словами не передати! — загорілося муратиння на її обличчі, вона рвійно звелася зі стільця, на якому сиділа, і захопивши приладдя, спішно пішла до дверей. — Скоро вернуся! — сказала від порога з очима, повними сліз.

Її поведінка і дивувала Янчука, і печалила, бо не бажав віддячувати їй прикрощами за добро, проте й не знав певно, як себе з нею вести та як полегшити її стан неврівноваженості, що відбивався й на ньому. Петро завжди чекав Лавру небайдуже, а вона приходила до нього часто, не лише для практики, а й поговорити, засиджуючись вечорами, найпаче у вихідні. Їх стосунки стали, як між рідними, хоч причини того лишалися Янчукові неясними.

Утіха від одержаних листів Ліди і Гриця та арешт професора Данька на якийсь час заступили думки про Лавру. Вона також змінилася, — як і інші жінки в клініці, вдягла чорну косинку на знак трауру, доки новий головлікар категорично не заборонив їм отієї демонстрації. Лаврі не вдалося закінчити намічених вливань Янчукові, бо вони були відмінені, але вона зуміла вже при новому головлікареві зробити ще три таємно від нього.

Якогось дня комісія з військових медиків виписала Янчука з клініки разом з іншими, як уже транспортабельних, та перевела їх у госпіталь. Петро був лише з патерицею, бо новий головлікар не дозволив йому взяти з собою милиці. В машині супроводжувала виписаних таки Лавра, тож вони з Янчуком обмінялися адресами. Вона дала материну, а він — сестрину, бо обоє не знали, де будуть в подальшому. Правда, Лавра сподівалася перевестися до Харківської лікарні, звідки до матері їй було рукою подати.

Тільки в госпіталі Петро зрозумів, що значила для нього клініка та її персонал, ким були в його долі професор і Лавра. Він попав дванадцятим у палату до тих, хто за станом здоров'я мав бути комісований та виписаний. Харчування в госпіталі було звичайним і явно недостатнім. Та найболючішими були байдужість лікарів і сестер та відчуття своєї «нахлібності» й обтяжливості. Янчукові особливо дошкуляли й тутешня матірщина, навіть більше, ніж голод, та щоденні політбесіди, з яких він зрозумів, що в буржуазній Румунії бессарабські молдавани та буковинські українці терплять національний гніт, а трудящі Прибалтики зазнають визиску і виступають проти буржуазних урядів, домагаючись відновлення радянської влади...

Трохи більше, ніж через тиждень, не отримавши в госпіталі жодного лікування, Петро був перекомісований разом із багатьма іншими «фінляндцями», переведеними з клініки. Він отримав білий військовий квиток, списані білизну, штани, гімнастерку й черевики з обмотками, сухий пайок на добу і проїзний талон на дорогу до Черкас у загальному вагоні. Відбулася перекомісія метушливо і пришвидшено, виглядало так, ніби госпіталь збавлявся калік, як утриманців. Янчукові милиць так і не дали, а коли б не десятка, подарована йому при прощанні Лаврою, він був би викинутий на вулицю жебраком, хоч саме так фактично й виглядав.

Поїзд його мав прийти аж уночі, а вивели його з госпіталю після сніданку. Петро найняв за два карбованці візника і подався у клініку, але не заставши там ні Лаври, яка поїхала до хворої матері, ні Зіни Сергіївни, що була заарештована, завернув до будинку Зіни Горбач, та й вона ще не повернулася з навчання в Харкові. Тож Янчук ще за два карбованці направив візника в музичну школу в надії розшукати там Варю Чмих, але і її не знайшов, і врешті — до університету, щоб спробувати дізнатися щось про Михайла Ароновича Крона, професора-однопалатника. Там він відпустив візника, сів на лавиці і з'їв шматок хліба з оселедцем.

Під університетом Петро просидів довгенько, згадуючи, як вони із Грицем Бойком попали у конференц-зал та як їх випровадили звідти, роздумуючи про свою долю-недолю і подальше життя, врешті вирішивши поїхати спершу в Ліски, щоб погостити там у товариша, підхарчуватися та позичити трохи грошей, дізнатися про навчання в університеті, Лесю та Оленку. На Янчукове щастя, на його лавицю згодом підсіли дві студентки, і він насмілився запитати їх про професора.

— Крона? — притишено перепитала одна з них. — Михайла Ароновича? — зробила вона великі очі.

— Його, а хіба що?

— Він арештований, і тобі краще про нього не згадувати, — відказала друга, уважно оглянувши Петрову уніформу, а найпаче порвані черевики.

Студентки тут же й пішли до корпусу, а Петро, вияснивши своє, взявся виглядати фіакра біля дороги. Порожній тарантас трапився йому швидко, візник запросив до вокзалу півтора карбованці, і Янчук на свій проїзний талон щасливо поїхав у Ліски, де спершу натрапив на Грицевого батька при вокзалі, а потім із Грицем опинився перед очима його матері удома. Спочатку вона оніміла, згадавши, яким він гостив у неї в недалекому минулому, а потім взялася з порога перевдягати його у синів та чоловіків одяг.

— Боже великий! До чого вони тебе, хлопче, довели, душогуби окаянні! — жахалася вона спочатку самого вигляду гостя, а потім, як роздягнувся, — перетнутого по діагоналі та порваного його живота та спотворених ступнів у рубцях після обмороження. — Пізнати тебе не можна! — сплескувала скрушно руками. — Від'їдайся, сину, та вправляйся спортом у нас якомога довше, може й справді відновиш ту нещасну ногу, бо як же тобі калікою жити?! — ледь не плакала, як за рідним, бо досі допускала його за зятя, знаючи про небайдужість Галі до нього.

Коли увечері додому вернувся господар, розглядини гостя повторилися, а за вечерею Янчук почув не лише про те, що сам бачив на війні, а й про те, чого не знав.

— У їдальні на станції оповідав мені один комісований командир-«фінляндець» без ноги по коліно, — мовив притишено господар після кількох келишків горілки, — і про посередницьку поміч шведів своїм невтручанням на шпигунством отої посланниці Молотова Олександри Коллонтай, і про так званий уряд комінтернівця Отто Куусінена та про його дочку Херту, дружню з Коллонтай, і про Перший фінський корпус, сформований із росіян та обрусілих карелів, що в уніформі фінської армії під командуванням того комісованого пробрався на якийсь фінський хутір... Негоже й неблагопристойно ми себе там вели, за його словами... По секрету він розказав мені про стрілянину нашої батареї по своїх же позиціях, щоб потвердити версію про те, що це фіни напали на нас, а не ми на них, — недобре вилаявся і змовк він. — І Коллонтай, і Куусінен допомагали Молотову, Жданову, Тимошенку Василевському, Марецькову обвести фінів навкруг пальця і таки домогтися від них віддачі нам Віїпурі-Виборгу та міста Ханко під військо-морську базу, — продовжив господар. — Фінська війна показала світові, хто ми є насправді, коли на знищення двадцяти п'яти тисяч фінів поклали півмільйона своїх убитими і, треба думати, утричі більше таких, як оце ти, поранених та покалічених...

Уже в ліжку Гриць повідомив товаришеві, що про Лесю нічого не дізнався. Це саме писала й Ліда в листі до брата. Петро знав, що Леся вважала Гриця бабієм і осуджувала його співжиття з Оленкою (а вона ще ж не відала про Зіну Горбач!), тому Грицеві слова про її небажання й говорити з ним Янчук пояснив її неприязню до хлопця. Невідомість завдавала Петрові пекучих душевних мук, які він міг полегшити лише по приїзді в Черкаси.

За три тижні гостин у Бойків, смачно й ситно харчуючись та годинами «спортуючи», Петро неймовірно поправив свій фізичний стан. Окрім того, маючи досить часу, добре підготував програмні університетські матеріали — і заборговані, й поточні, на додачу до тих, що встиг у клініці, й листовно сповістив ректорат, що з ним відбулося, та пообіцяв приїхати восени, щоб ліквідувати відставання. Також Янчук написав великого листа Лаврі на адресу матері в Богодухів зі «звітом» про своє життя після клініки.

Протягом гостювання на підставі спільного бачення актуальних політичних і давніх історичних подій налагодились задушевні стосунки Петра із Грицем — про що лише не переговорили вони між собою, вже як дорослі, роблячи при тому свої усталені висновки!

Аналізуючи факти, друзі не мали сумніву, що все теперішнє старшебратство — лише інтервентне й колоніальне, що тримається воно під чоботом Кремля за рахунок визиску трудящих і невільників-селян, експлуатації рабів-червоноармійців і всіляких «злочинців», а пнеться загарбати світ, загнати його своїми «визволеннями» в одну кошару, у свій союз. Обговорили хлопці й так звані «нордичні раси», що спаялися в анексіях-агресіях і прагненні панувати над світом. Петро з Грицем намагалися навіть відгадати, хто з навколишніх сусідів буде наступною союзною жертвою, і висновковували, що, схоже, прибалтійські держави та Румунія в Бессарабії й Буковині. Детально спинилися товариші й на аналізі домов Кремля, які лише знали, і впевнилися, що всі вони — і в минулому, й тепер — фікції, бо ніколи ним не дотримувалися і при першій-ліпший нагоді порушувалися, а відтак, недопустимі із жодною державою, в тому числі, з гітлерівською. Кінцевим підсумком розмов став вислід, що живуть вони у найкривавішій і найбезправнішій імперії на землі, що єдиний спосіб уберегтися й вижити — це буття з подвійним дном, що фанатичне марксистсько-ленінське вчення — параноя і засіб збереження імперії, яка тримається на творцях «ворогів народу», «шпигунів» і «саботажників», на пильній «державі в державі» свавільних нацьковників, дезінформаторів, терористів, комісарів і катів.

Звернули увагу Петро із Грицем і на часті возвеличення на радіо й у пресі синовбивці й несамовитого ката, розпинальника козаків і засновника Санкт-Петербурга, якого заповзято-амбітно наслідує вождь і учитель тепер. Не обійшли увагою й «Катеринин» Ермітаж та інші музеї Ленінграда, повні награбованого ґвалтом і насилом чи купленого за піт, сльози, кров і життя поневолених «єдино-неділимою» народів, а найбільше козацького роду...

Насамкінець заслужений залізничник Бойко вручив Янчукові плацкартний квиток у літерний поїзд до Черкас, а його син — мабуть, із відома матері — позичив товаришеві аж сотню карбованців із віддачею «коли зможе». Петро — у цивільному одязі й парусинових черевиках, подарованих Грицем, із аптечною штуцерною патерицею і чималим «Сидором» продуктів, із куди меншими болями в поясниці й нозі і навіть у душі, — попрощавшись та сердечно подякувавши гостинним господарям, поїхав додому.

Оксамитно-росисті царини, жовтаво-зеленаві діброви й луки, гори й вузвози відбігали в далечіні та зоряно виблискували на ранковому сонці в очах Янчука, часом перістячись від помережаних латочок квітчастих берізок, цурувань оранжевих соняхів чи вкраплень різнобарвного рясту А у блакитному небі над усім зависав ранній жайвір із дзвінкою піснею, яку пасажир чув лише з пам'яті, як молитву сонцю, теплу і світлу в повені мелосу. Зморено махали крилами, мелькаючи кватирками, сірі присадкуваті вітряки-млини подорожньому в напуття, і він ніби чув їх монотонні поскрипування-скарги серед байдужого мовчазного довкілля.

Ідилія біжучого простору, всі ті видива і сплетива, як завжди в дорозі, перекидають Петра в рідний Чигирин і у не менш дорогі йому Черкаси, чарують його уявною неперевершеністю, поки й не зводять у тихій гавані з Лесею під крепом яворів сестриної убогої, по коліна вгрузлої в землю хатини, що гріла його в жахні морози, стояла заступом від куль на фронті, згладжувала приниження й образи, кликала й манила жити мало не вмерлого його, а тепер чекає, щоб показати йому, як сходить благодатне сонце у дніпрових загравах і розбуджений зойками чайок над Дніпром просипається світ із Черкаських або Чигиринських круч, коли спостерігати із Замкової або Требної гори... Незрівнянні вони й пречудові для Янчука!

— Гу-у-у! Талди-балди!.. Гу-у-у! Талди-балди!.. — лопотять колеса, долаючи віддаль і близячи Петра до усталеного, хоч і вбогого та мученичого життя. — Гу-у-у! Талди-балди!..

На вертелах і каруселях Секція 9

Зрозумілою була радість Лідуні, коли вона повернулася пополудні з трикотажки спрацьована і втомлена, заставши Янчука у дворі. Плакав і він, не стримавшись, від її втішних ридань. Його тиха гавань видалася йому тіснішою, ніж колись, але все тут виглядало так, мовби він і не розлучався з цим усім майже на рік жахного часу: ліжко було заправлене, книжки на етажерці завішені від порохів, верхній одяг на вішалці завернутий у старе простирадло, і килимок з ряденця, і все тут сяяло чистотою.

— Брате мій! — була на сьомому небі від щастя дівчина, із зойком упавши йому на груди. — Почув Боженько мої молитви — повернув тебе назад живим! — прийняла сидора з рук Петра і повела його в хату. — Сідай на стілець, іще ж шкандибаєш... Роздивишся ще та може й висвариш мене... За порадою Бориса Педя й тети Паші я прийняла за двадцять карбованців на місяць квартирантку у твою більшу кімнату... Тебе не було, стояла порожня, подумала: хай буде й тобі якийсь зарібок. Гроші я складаю, і їх уже чимало.

— Моїх кімнат, сестронько, тут нема, звикай до того. А в тихій гавані я поживу, із твого дозволу... Бачу, що даєш собі раду, що виросла й погарніла!.. Добре зробила, що взяла до себе співмешканку. Як зветься, якого віку, де вона зараз?

— Фатіма, татарка, але по-нашому гарно говорить, бо мати в неї українка. Ось-ось має прийти з інституту, вона там аспірантка, — оповідаючи, Лідуня залила воду в таганок, щоб зігріти для миття брата... — Боже, де ти був і що пережив! — вигукнула, вислухавши скупу сповідь Петра. — То нічого, що ти з патерицею і кульгаєш, в Черкасах, кажуть, десятки вбито на тому фінському фронті! Спіткала якось я Броню Натанівну, то вона мені розповіла, що і її Давидка там убито, питала за тебе, переказувала тобі привіт. Шпаківський та Онищенко також питали і кланялись, — торохтіла. — Феся Антипівна з дітлахами приїжджала, казково гарні обидвоє! Добра вона до тебе!.. Навесні вмер отой лікар Макаревич, то похорони були на все місто, люду йшло до цвинтаря невидано!

— Умер Флоріан Феліксович?! Від чого ж? — аж не вірив Петро.

— Не відаю. Уже старий був... А Борис казав, що його тріпали органи, як і Станіслава Йосиповича Шпаківського, із яким він дружив, — Лідуня поставила братові до ніг ночовки з гарячою водою.

Миючи ноги, поки Ліда готувала підвечірок, Петро згадував гостини у Бойків, клініку й Лавру, фронт і вбитих, що лишилися у фінських снігах... Він був вражений смертю лікаря, що читав колись лекції про внутрішні хвороби й цитував Петрарку латиною. Петро не міг змиритися з тим, що той не полікував себе, лікуючи тисячі...

Сестрина хата помалу приростала до Петрової душі, ставала середовищем особистого й інтимного. Тут, здавалося Петрові, і стіни будуть йому помічними в житті, бо на них мов читалися невидимі гасла: вижити, вистояти, збороти нужду й досягти, в першу чергу, самоосвітою та каторжною працею, чогось кращого. До вдосконалення духовного додавалася необхідність відновити себе фізично, бо патериця принижувала й обмежувала, відбирала певність, утискала думки й уяву...

— Тебе дуже чекають Югина Костівна й баба Сара — мої порадниці. Вони мене навідували весь цей час і наставляли. А Льова дрова мені порізав та поколов. Як щось попрошу, він завжди невідмовний! — продовжувала Ліда розповідати. — Увечері я варю і для Фатіми, вона мені дає гроші або продукти купує і приносить.

«Підросла вона помітно, груди он як увиразнилися, чиста й охайна, коси заплітає й приколює по-дорослому модно» — думав Янчук, слухаючи сестру за підвечірком.

— То Феся Антипівна і з чоловіком навідувалася чи лише з дітьми? — спитав.

— Господарство має велике: кури, свині, корову, бузівка, теля, ще й грядки, то казала, що він лишився вдома доглядати, а вона приїхала дещо купити у крамниці та й мене навідати, — хвалилася Ліда. — «Бережи його, свята Богоматір, і захищай!» — молилася тут за тебе до ікони ревно, але адреси своєї так мені й не дала, як я просила, ніби забула.

Петро, вдячний сестрі за відомості, здогадувався, чому Феся Антипівна не лишила їй адреси. Йому було і приємно, й водночас прикро, але роздумувати про те не мав часу, бо саме прийшла Фатіма.

— Ось ви який, Петре! Слава Аллаху, що лишилися живим! Може, з часом і кия того позбудетеся, чи ціпка, як каже господинька, — привіталася квартирантка. — Спочивайте, оговтуйтесь, розглядайтесь, доліковуйтесь, а головне, думаю, відновлюйте в собі людину-громадянина після солдатчини, вертайтесь до роботи, беріть відпустку для підготовки і здачі програмних робіт в університет... І на мене розраховуйте, як зможу в чомусь вам допомогти, — пішла до себе в кімнату перевдягатися, щоб вийти згодом до вечері, Фатіма, приємно вразивши Петра практичними порадами.

За столом Янчук хотів було обмежитися чаєм, бо ж підполуднував уже, та квартирантка наполягла, щоб задля урочистої нагоди він покуштував вистояного виноградного вина найкращого ґатунку від її матері, тож Петро із задоволенням запив келишком доброго вина поздоровлення його «з поворотом із того світу».

Спершу говорила Ліда, ділячись чутками й новинами, гадками та планами. Старші долучилися, як дівчина почала прибирати посуд. Фатіма розказала про татарський фольклор, дотичний до українського, як сусідського, і такий, що наслідує фольклор дотатарських грецьких колоній і факторій Криму, над чим вона й працює, як аспірантка. Тема виявилася дуже доречною для Янчука, адже про взаємовпливи фольклорів ішлося у програмному плані, який йому саме належало здавати. Далі Петро й Фатіма, виявивши спільність поглядів і переконань, перейшли до болючого питання нищення набрідцями під час продрозверстки культових храмів на рідних землях, зневаження червоними загонами святинь, спалення книг, а найголовніше — наруги над духовною мораллю й людською гідністю. Висновок був обопільним: сваволя нацьковувань і знущань, національні утиски й самочинства владарів триватимуть, доки й пануватиме марксизм. Фатіма також оповіла Петрові про підступно організований реакціонерами-шовіністами у Криму суспільно-громадський хаос, про трактування татар серед науковців, як орди людоловів, про заховання їх рідної історії, як і українців, про чадру й чачван, що століттями були бастіонами моралі, про сексуальну революцію стосовно національних звичаїв, нав'язувану командирами й комісарами та курортниками-набрідцями.

— Описання всього, що твориться, неможливе! Росія своїми імперськими діями ріже курей, що несли б їй золоті яйця у випадку рівності й незалежності, — гаряче стверджувала Фатіма при відході на сон. — Згадай мене, Боже, в негідному моєму житті і гріхах моїх! Прости і помилуй! — закінчила вона, наголошуючи на подібності молитов, коли не зважати на імена Ісуса й Магомета, і побажала Янчукові «на добраніч».

Петро під час розмови заздрив аспірантці і боявся виявити себе пересічним примітивом, яким почувався. Вже лежачи в постелі, він подумав, що Фатіма не відає, певне, скільки горя українському народові принесли в минулому татари — людолови та работоргівці, та вирішив вияснення відкласти на потім. «Мусимо через протиріччя дійти до узгодження поглядів, як поневолені в кошарі-імперії, — подумав, засинаючи. — Вона не манірниця, хоч має неабиякі дані» — зробив висновок для себе.

Наступного дня Янчук відвідав рідну школу, де застав учительку української мови Броню Адамівну Крек та вчителя німецької мови Станіслава Йосиповича Шпаківського, а також хеміка Павла Ільковича Онищенка. В коридорах із радіоприймачів звучали підбадьорливі марші й пісні, втовкмачуючи йому «Ты самая любимая!», що було цинічною пародією на все, досі ним пройдене й пережите.

У редакції його радісно зустріла Раїса Ісаківна Крупник, але не вона виявилася редактором, а Завіновський, який і не відмовив йому в друкуванні віршів та оповідань, але й не заохотив його, бо ж «газета покликана реагувати на злобу дня, битву за урожай, наприклад». Раїса Ісаківна встигла прохопитися про те, що «сьогодні догма — величання й уславлення дій вождя і партії, а старанне слідування догмі — індульгенція від гріха і провини». Від Крупник Петро дізнався також, що в інституті після Свердлянського, якому із сотнею викладачів «дала жаба цицьки», тепер лютує Тавлін — чоловік лікарки Покотилихи.

У військкоматі Петро виявив, що Юхим Абрамович Дейч був уже помічником військкома, а власне військком, розпитавши його, хто він і звідки, та давши йому відношення в лісництво на відпуск дров, передав його начальникові особливого відділу, який довго й марудно допитував його у своєму кабінеті про фінський фронт і врешті взяв із нього підписку про нерозголошення суворої військової таємниці. У допомозі обидва Петрові відмовили, а просив він про військовий санаторій у Соснівці.

По всьому Янчук пішов покласти пучок чебрецю, нарваного на горі турецького цвинтаря, до обеліска Флоріана Феліксовича Макаревича та відвідати могилу бабусі Парані, яку виявив доглянутою, як і звітувала сестра. Петро присів на лавиці коло могил серед квітів, спочиваючи душею й тілом. Він помалу оговтувався після армії, повертаючись до навчання та якогось особистого життя, і перебування вдома також відроджувало його. Тривале ходіння знесилило його, віддаючи болями в попереку й нозі, тож мусів посидіти довгенько, відшукавши таке положення тіла, яке б полегшило «стріляння», що кидали його в піт.

Дорогою додому Янчук зайшов до тети Паші і був нею по-родинному зустрінутий та ситно нагодований. У розмовах із нею про Юхима Калішевського і його брата він дочекався повороту з інституту Бориса Педя, що також непідробно втішився вижиттям товариша, хоч Петро й мав досить непривабливий вигляд: із патерицею, блідий на лиці й без чуба.

— Бог дасть, поправишся ще! Ну, вони й скалічили тебе! — побивалася тета Паша. — Для дівчини то була б вада, а хлопцеві аби голова, то вже і красень!.. У місті тепер богує якийсь Левшин, як колись були Бергавінов, Едельман, Геплер і Райхман, — притишила мову, — то слідкуй, що кому розказуєш!.. Кажуть, що то не ми на білофінів напали, а вони на нас, що не в нас двадцять п'ять тисяч загиблих, а в них, хоч уже всі знають, де правда.

— Вернулося вашого брата у місто негусто, — говорив Борис гостеві, як вони усамітнилися в його кімнаті. — І не лише без ніг чи з порожніми рукавами, а й із пустими головами чи й без них. Я розмовляв із деякими, то знаю, що кидали вас там на редути, як отару темних баранів, а за штрафниками, казав один студент, ішли вівчарники, — примовк він, вражаючи Янчука зміною поглядів. — У нас тепер лютують Процючка з Тавліним і йде вербовка росіян на російську філологію, що стала провідною в закладі після суцільної чистки... Не передати, як усе помінялося! Подиву гідна здібність отих абітурієнтів проникати-просочуватись у чуже для них середовище! Частина, до речі, як «фінляндці», зарахована на навчання без жодних іспитів, пільгово, так би мовити, — примовк Педь у скрусі. — Хтось у фойє вивісив гасло на полотнищі: «Соловки — робітникам і селянам! Курорти — людожерам!», то таке зчинилося в інституті, що й словами не передати!.. Іде селекція в нас, друже. По отих погромах дев'ятнадцяти аспірантам спішно присвоєно кандидатські ступені і допущено до доценства. А так званих кращих студентів, то пак надійних, зараховано до аспірантури й допущено до викладання, а вони — барани баранами й невігласи із невігласів.

— Про те саме мені оповідав професор Воронізького університету Михайло Аронович Крон у клініці, його разом із моїм рятівником нейрохірургом Василем Прокоповичем Даньком арештували, як ворогів народу, може, вже й серед живих їх нема, — докинув Петро зажурено.

— Маріонетки й намісники, утриманці й временщики, словом, наїздці панують у нас, як у вотчині, при сталінському інтернаціоналізмі-фашизмі! Є в нас студент із Луганщини, то оповідав мені, що в якійсь Сучиній балці там повбивано тисячі несуджених, як і в нас отут. Навесні я був на Кубані, де й дізнався, що мій татико з мачухенцією туди ж відправлені, отож, і я багато чого переглянув, поки ти віддавав життя в агресії найдемократичнішої...

Чого лише не переговорили друзі після тривалої розлуки, раді один одному!.. Вже проводжаючи Петра, Борис нарадив товаришеві, що той має робити далі, і першим у списку був сесійний екзамен в університеті, до якого Борис пообіцяв уже завтра дістати питання й конспекти по всіх дисциплінах. Янчукові приємна була щирість товариша, радів він і добрим новинам, почутим від нього, наприклад, що Аркадій П'юро вернувся живим, хоч і пораненим, що Ріта Форш та Ольга Кресь цікавилися ним чи що дяха Потай і Таня Олійник питали про нього.

Петро заглянув ще й у гуртожиток, в якому недавно жила Леся, щоб передати комендантові дідові Герасію чекушку-чвертку і розпитати про кохану. Старий провів Петра у її колишню кімнату і коротко оповів йому, що по закінченні технікуму Леся вступила до Одеського фармінституту. Щоб не розплакатись, ледь стримуючись, пообіцявши дідові зайти надовше іншим разом, Петро втік додому, просидівши під хвірткою на лавиці довгенько, підставляючи повні розпачу груди літеплу вітерцю з Дніпра, вслухаючись у шепіт яворового листя, насолоджуючись запахом жасмину і троянд із двору, поки Лідуня не покликала його в хату.

Сестра із Фатімою зауважили його явну журбу й опресію, яких він не мав сили приховати, як не намагався. Від вечері Петро відмовився, пити теж не схотів. Здогадуючись про причину, Лідуня призналася, що Леся жодного разу не зайшла до неї за час його відсутності, а при випадковій зустрічі була, як чужа. Петро розумів, що втратив Лесю назавжди, але не відав причин такого поводження нареченої, що гнітило й ранило його додатково. І квартирантка взялася повернути його до себе.

Фатіма дала йому свою роботу про аналоги татарського й українського фольклорів і заговорила про етніку й етику, зовсім незнані Петрові, та похвалилася, що вона кладе останню цеглину самого верхнього ряду своєї дисертації перед її захистом. Потім вона перекинулась до «султан-галієвської контрреволюційної організації 1928 року», знищеної надзвичайною комісією, із вісьмома десятками тільки смертних жертв. Далі перейшла до ономастики й топоніміки, показуючи, як і у Криму, і в Україні та інших землях русифікуються назви, прив'язуючись до вождів і культів. Фатіма захоплювала Янчука своїми знаннями, виводячи зі стану депресії й демонструючи, що в інституті далеко не всі аспіранти, габілітовані в доценти, є невігласами. Знайшовши захопленого слухача, вона сіяла в розорану ріллю «розумне, добре й вічне», відточуючи свій метод викладу, аж смакуючи ним, нагадуючи Янчукові Процючку, яку йому довелося кілька разів чути в інституті.

Виклад Фатіми був не метафізично-умоглядним, а цілком зрозумілим, хоч і не загальноприйнятим. Петро підтримував цікаву для себе бесіду, забувши про все на світі.

— Питаєш, що маю з того, що я покруч?.. Тяжко відповісти напевне... Гадаю, крім ущербного національного роздвоєння, невситимість до пізнань, незмореність у їх шуканнях, застережливість від фанатизму й національної обмеженості, — і, помітивши сумнів у Петрових очах, Фатіма перейшла до іншої теми. — Може, тобі дивним здасться, але всілякі людські зустрічі є не випадковими, а закономірними, і диктуються вони, гадаю, не свідомістю, а магнетичними зарядностями... Скажу більше, новонародженій дитині ім'я дається не свідомо, але доленосно-передбачливо, як і при її зачатті під впливом планет їй вділяється доля, якої не обійти на життєвому шляху, адже в неї закладається код-ключ, що задає їй певні реакції при певних ситуаціях...

— То ти все на землі пояснюєш космогонією!? — був спантеличений Янчук версією аспірантки.

— Не лише на Землі, а й у Всесвіті! — раділа нагоді висловитись Фатіма, та було вже нерано, тож на цьому їх розмова вимушено завершилась, і, побажавши одне одному «на добраніч», взаємно вдоволені, Петро й Фатіма розійшлися.

Янчук по тому, ще довго перебуваючи під враженням огрому знань квартирантки, що здавалися йому невичерпними, написав короткого листа до Ріти Генріхівни Шмідт, в якому попросив менторку посприяти його відновленню на роботі, промовчавши про своє каліцтво і про все, що з ним сталося. Засипав марудно — заважав йому соловейко, що заливався співом у яворинім галуззі за вікном, нагадуючи Лесю і їх спільне минуле.

Наступного ранку Петро, як рідного, навідав Аркадія П'юро. Разом вони пішли до Дніпра на острівок буцегарні, де проговорили до полудня, ділячись відомими їм таємницями фінського фронту, проклинаючи органи НКВС, армію загарбників, вождя-«генія» і систему партовладдя — імперсько-захланну й агресивну. Петро розпитав, як саме Аркадій рятував його на отому морозному бойовищі, і розповів про своє одужання.

— Із мене також взяли підписку про нерозголошення таємниці. Бояться правди, шулери, як вогню! З урядом Куусінена в них не витанцьовувалося, та імперію вони поширили й там, — оповідав П'юро. — А ситуація тепер така... Зіткнення двох біснуватих фашистських сатрапів, гадаю, вже необійдне, а дружба між ними поки лише тактично-тимчасова. Отож, спіши здати екзамени якомога швидше, суши заздалегідь сухарі, запасай сіль і сірники, що завтра будуть безцінними, і будь готовим опинитися під іншою окупацією, як виживеш, — запевняв він Янчука. — Ці людожери, для яких не існує людської моралі, у своєму захланстві не зможуть мирно поділити Європу, а відтак неминуче зіткнуться між собою і то незабаром, — Аркадій знав щось таке, про що Петро й не здогадувався. — Біснуватого зможе повалити і знищити лише ще більш біснуватий, а по тому вмерти, бо ж не вічний. Іншого їм не дано... Така от доля їх народів-підпирачів.

— Якісь маєш джерела? — Янчука спантеличила певність товариша.

— Зізнаюсь тобі — це велика таємниця! — я слухаю радіопередачі з Німеччини, Франції, Норвегії й Чехословаччини, між іншим, українською мовою. Пророкують смертельний похід фюрера і його армад «нах остей»... А Братислава відкрито транслює «Спадкову Гетьманщину» В'ячеслава Липинського, «Економіку» професора українського факультету академії у Подєбрадах Бича Луки, що був міністром Кубанського уряду в 1919-му році, «Конвенцію» — конституцію Пилипа Орлика 1709 року «про козацьку державність і права гетьмана, старшини, козацтва та клерикалів», «Декалог» — десять заповідей ОУН, роман Богдана Лепкого «Мазепа» та публіцистику Дмитра Донцова — Ленінового опонента... — П'юро наче цвяхи забивав.

Говорили ще про можливе одруження Аркадія, на яке той не міг зважитися, про Лесю, що відцуралася Петра, про Василя Григораша й Надійку, що побралися і чекають щадку, про Романа Дорошенка, що вже при ранзі керує комсомолом і вчиться на курсах політруків, а також про дівчат: Ліну Жук і Оксану Крижанівську, Ріту Форш і Ольгу Кресь та Петрову землячку Таню Олійник. Пополуднували у припортовій їдальні, продовжуючи полеміку і ділячись кожний своїм, після чого розійшлися.

Шкутильгаючи до гуртожитку інституту, Петро роздумував про почуте, не знаючи, як його сприймати. Рітою, Ольгою й Тетяною він був зустрінутий по-рідному, пригощений почастунком із медом, розважений співом під супровід бандури і проведений пізно пару кварталів у напрямку дому. Дорогою Ріта з Ольгою, перша особливо, також натякали на можливі катаклізми у найближчому майбутньому, з чого Янчук зробив висновок, що, будучи студентками-іномовницями, вони також слухають удома радіопередачі з Німеччини. По путі Петро подячно навідав ще й бабу Сару з Льовою, із якими також мав бесіду.

В розбурханім неспокої, вже лежачи в ліжку й аналізуючи почуте за день, Янчук приходив до висновку, що йому не слід поспішати в курортоуправління, доки Ріта Генріхівна Шмідт не подзвонить туди з Києва, а відтак він має навідати ще Романа Дорошенка й Кирила Куриловича та свого одногрупника по вечірці Леоніда Королевича, розпитавши його про Леся Гомона. Так визрів його план на подальше.

Під зубатовську мову з репродуктора, що славила у сто колін геніальність Сталіна, прислухаючись до ніжного шелесту яворів за відкритим вікном, що нагадував йому Лесині шепоти, тривожачи його душу відкинутістю та утискуючи його свідомість знехтуваністю, Янчук обдумував майбутнє оповідання, яке умовно назвав «Барви літа». Хвора уява ревниво малювала йому колишню наречену в капкані повійної розбещеності, викликаючи бажання заволати від безсилля чи завити від жалю, скрегочучи зубами. З тим і заснув аж за північ, розладнаний і зморений...

Проснувшись досить пізно, Петро, думаючи про заплановані відвідини, неспіхом поголився, відбув старанно фізичні вправи на Льовиних спортивних знаряддях згідно з учорашньою домовою, зготував собі на електроплитці каву і ледве встиг з'їсти пару зварених Лідунею на м'яко яєць та випити улюблений свій напій із пряником, як побачив через вікно у дворі, водночас обрадівши й засмутившись, постать Югини Костівни, що принюхувалась до квітучих троянд і жасмину.

— Югино Костівно! — вийшов Янчук їй навстріч. — Проходь до хати, — потис палко її руку своїми обома. — Знала, що я приїхав? — запитав, шкутильгаючи вслід за гостею.

— Шукач завжди знайде, а чекач діжде свого, мій милий, то і я ото так... Дзвонили про тебе з Києва, а я, на щастя, була при тому присутня, то й почула, — всілася запрошено на стілець. — Хоч тобі й не до того, та скажу, що знудьгувалась я за тобою несказанно! Досі зуміла лишитися такою ж, як на момент прощання з тобою тоді вранці, а для мого виховання і моєї натури — це чи не подвиг!.. — і після хвилинної мовчанки продовжила, — Щось поважне у тебе з ногою?

— Тепер уже марниця, хоч і ще надовго таки, — Петро коротко переказав, що з ним відбулося на фронті і по ньому.

— Справдилися, милий мій, слова енкаведиста того — довелося тобі перенести стільки горя, а мені таки пошкодувати, що грубіянила йому... Та вертайся на працю, бери відпустку на заліки й сесії, їдь на семінар, про який Атанасову дзвонив Корній Юхимович Сарима, і входь помалу в свою колію... Я ось принесла тобі трохи грошей на прожиття й дорогу, візьми як дарунок від щирого й люблячого тебе серця, — поклала купку чепурно завинених троячок перед господарем.

— Гроші, Югино, маю на перші дні, то не можу взяти! А ще знаючи, що ти й Ліді допомагала... Чуюся в боргу перед тобою! — Петро намагався відмовитись.

— Не ображай мене! Як прийшло, так хай і піде! Не із зарплатні дарую... Хочу тебе про інше спитати: яке тобі лікування потрібне? Кажеш же, що з ногою надовго...

— Повної виліковності, як я зрозумів, мені не досягти, а от часткової можна — спортом і витяжними ваннами.

— Які вони, ті ванни? Я б їх за тиждень спорудила в якомусь із санаторіїв.

— У військовиків є, але військкомат мені відмовив, не дав направлення.

— Це така тобі плата, що кров проливав і скалічився?! Тільки в нас таке можливе! Та не впадай у відчай, я домовлюся із Христо Аноловичем, буде тобі ванна! Маючи перепустку на роботі, ти зможеш відвідувати її у військовиків...

Говорили ще чимало про все, що відбулося, і в державі також. Петро мимоволі зауважив у судженнях Югини гостру критику системи й устоїв і звернув її увагу на це.

— В тому є чимала частка і твого впливу, адже, зустрівши тебе, я стала помічати обставини і факти, повз які раніше проходила, не замислюючись. Я із вдячністю констатую, що маю тепер своє бачення, свою осібну думку й індивідуальність... Безумовно, я не хочу відмовлятися від привілеїв, бо ж як ними не скористаюся я, то послуговуватимуться інші, що сьогодні в нас норма, а не аморальне відхилення, — вона висловилася нецензурно. — І надалі, гадаю, як ти не проти, нам слід берегти твою, як кажеш, цноту, а отже, відновлюй здоров'я, зганяй оту землистість із лиця, вправляйся, лікуйся, але й мене вгамуй якось по змозі, не дуже відкладаючи, бо ж зачекалася тебе, направду до хворобливості... Квартиру твою звільнили, там уже робиться побілка й умеблювання, до завтрашнього вечора все має бути готове для твого замешкання. Я над тим наглядаю... А коли тидумаєш вийти на роботу?

— Завтра чи позавтра.

— Рижов проклинає твою появу, Клара Гнатівна уже з ним замучилася, тож тішиться, що ти є, знаю від Віруні, сам Атанасов і решта працівників чекають на тебе, — зітхнула гостя й підвелася зі стільця. — Мені, мабуть, пора й честь знати, — роблено посміхнулася вона, осмикуючи спідницю. — Дозволь мені тебе поцілувати до зустрічі у мене вдома при першій твоїй можливості, — обдала вона Янчука дорогими парфумами і збудливим подихом, упившись у його вуста. — Тяжко й нам, як бачиш, — не знати й на що натякнула на відхід.

— До зустрічі! — обдарувавши трояндами, Петро попрощався з дорогою гостею, провівши її поглядом від фіртки аж до закруту вулиці...

Гаряче пекло сонце, тож Петро вернувся в хатню прохолоду, обімлілий чи то від радості, чи від гризоти, а чи й від вдячності. Порахувавши залишені Югиною гроші (було їх аж сто п'ятдесят карбованців), він вирішив розрахуватися ними з Бойками, як поїде на семінари й сесію і зустрінеться там із Грицем. «Запобіглива, уважна, ощадна, по-дитячому щира, простодушна, віддана й вірна, відверто-чесна... хоч чимось і нагадує „чувих“ та „марух“ із отого Кубанського гроту... Невже на заміж сподівається?» — питав себе Янчук, сховавши гроші і готуючись відвідати Кирила, Романа, Леоніда та тепер аспіранта Василя Григораша...

Передихаючи в холодках на лавицях між відвідинами колишніх товаришів, Петро мимоволі робив свої висновки: одногрупник Роман Дорошенко і його дружина Оксана давно вже йому не приятелі, а Василь і Надійка Григораші, Кирило з нареченою Стасею і Леонід Королевич, хоча й дещо лякаються його каліцтва й сірості, але співчувають йому, здається, щиро...

Залите сонцем місто обворожувало Янчука: із тіні дерев вабило його чистотою і чарувало квітами на численних газонах, тішило його слух звуками музичних інструментів зі школи неподалік, сигналами машин чи цокотом копит по бруківці найближчої вулиці, гамором сусіднього базару, гудками заводів та свистками паровозів іздалеку. Лише люди дивували Петра похапливою поспішністю в ході й байдужістю, бо ніби не помічали всього того, ніяк не реагуючи.

«Куди все йде? До чого спішить? Що заводить, прискорює чи сповільнює цей рух?» — питав себе Янчук, згадавши мимоволі давнє жахне видиво: вервечка калік-сліпців у драному шматті з чолами в небо і ціпками-гирлигами в руках та засмальцьованими торбами на плечах, а малим поводирем у них — він сам... Лишив урешті їх умирати, а пам'ятає досі, мов докір у злочині, як ховав від них щось вижебране і не їв, а ковтав умліока нежованим. «Чи ж лишився серед живих хоча б хтось із них?» — перепитував, утямлюючи себе після поранення й укотре дивуючись, що таки живий...

Іще одна яскрава картинка вже з недавнього минулого спливла в пам'яті Петра: сонно-нічний морозно-засніжений Ленінград, притаєна суєта командирів та переляк бійців, що звільнили вагони, рипливі скрипи снігу з-під сотень ніг в обмотках при переході, поспішний «сухий пайок» на сніданок, запитий кип'ятком на морозі, коротка напутня промова якогось бравого політрука в похрещеному реміняччям білому кожушку — і марш до дзотів, бліндажів та укріплень, що будувалися десять років, а взяти їх треба героїчно за добу. «Десять літ фіни чекали нападу, бо знали, що сусідять із хижим та підступним напасником!» — вдарило по Янчуковій свідомості раптове утямлення... «Хто й коли компенсує Україні столітні народні втрати, від полтавських козаків часів Петра починаючи і фінським фронтом закінчуючи?!. А мені особисто — пролиту кров і стан каліцтва?!» — задавався питаннями без простих відповідей.

По вечері Янчук завів розмову з Фатімою про Союз і почув думки, суголосні своїм, із багатим переліком неспростовних аргументів, ніби заздалегідь підготовлених.

— Про соціалізм та комунізм, які вже в печінках народних, можу сказати, що для мене, неофітки, вони — фата-моргана, взята на озброєння за відсутністю кращого свого найжахнішими, найзвіриннішими, найнаглішими, найпідступнішими і найжорстокішими продовжувачами Маркса, сліпими догматиками, пойнято хворими вождізмом й імперністю.

— Чому ж вони перемогли по революції? — вивідував Петро те, у чому не мав певності.

— Причин безліч, кожен із нас дасть їм свої назви, але основні, думаю, це вікове облудно-рабське середовище люмпенів, вселюдська суспільна змореність, фізична й духовна виснаженість та загальне зубожіння, особливо в Україні й Білорусі, що чинили найбільш революційний спротив царатові... Сприяло перемозі і прагнення знесилених мас до миру та праці, рівності і братерства, вчасно зауважене Леніним і задоволене обіцянками землі й волі, фабрик і заводів та загального всеправ'я, що й допомогло пройдисвітові криваво перемогти і стати народним трибуном, якого тепер запопадливо-сліпо наслідує «вождь народів і геній людства»...

— А божевільно-біснуватий світ і тоді, й зараз допомагає... — тішився Янчук тотожності думок Фатіми і власних.

— Що саме ти маєш на увазі? Проводирів, що облудно присвоїли собі поміч народові? Чи засліплену пропагандою Антанту, що й досі називає той путч революцією й допускає послідовників — фюрера, каудильйо й дуче?

— І дуче?!

— Тільки в методах, не в захланстві, бо він захищається, не агресує! — Фатіма усміхнулася, задоволена питанням. — Смажимося цілими народами на вертелах, крутимося на централіських неділимських каруселях, і ніхто не відає, допоки так буде, чим і як те скінчиться, — посмутніла, над чимось замислившись, і насамкінець запропонувала йти вже по кімнатах на сон. — Зверни увагу, що споконвіку позбавлені чуття міри, заздрі та люті в хижій ненависті до непокірних поневолених сусідів сьогоднішні неділимці прикривають тоталітарне чуперадло своєї капіталістичної імперії цнотами соціалізму і випікають розпеченим залізом буржуазний націоналізм, якого при ніби відсутності шовінізму в їх ніби небуржуазному суспільстві за логікою й бути не може, — докинула вже від дверей.

Петро, занісши у свій «Нотатник» дещо з почутого, смажився, як на вертелі, і крутився, мов на каруселі, від заздрісно широкої ерудиції і глибоких знань Фатіми та її влучних вислідів, що здавалися йому подібними до професорових у Воронізькій клініці. А накидані «Барви літа» в тямку Янчука тепер виглядали дуже блідо на фоні її яскравої мови.

Заснув Петро пізно, марудно-хворобливо наснилися йому спочатку станція Ліски та Грицько Бойко із вродливо-співучою сестрою Галею на вигоні біля Дінця, рябому від качок, гусей і курей, потім клініка у Воронежі та Лавра Клець (чи Зіна Горбач?) і нарешті він сам — на фінському фронті. Сердито свистять чужі вітри, забиваючи подих, стьобаючи снігом у лице, сковуючи морозом і коцюрблячи тіло, аж заклякають руки й ноги. Дубіючи від морозної люті, стогнучи та кидаючись, Петро настрашений сухо-тріскотливою стріляниною, що цьвохкає, півкає й завиває над головою кулями і снарядами, під вибухи струшуючи з дерев сніжні туманища, вряди-годи охрипло покашлюючи з гармат чи реготно татахкаючи з автоматів і кулеметів...

Проснувся Янчук рано із головним болем, вирішивши присвятити цей суботній день пранню й прасуванню білизни і зборам до переїзду на помешкання у Соснівку. Його неймовірно порадувало, що Фатіма, не пішовши до інституту, зголосилася пристати на його пропозицію влаштувати суботник. Отож, по відході Лідуні на роботу вони разом поснідали і взялися до генерального витрушування і провітрювання, миття і прибирання в кімнатах та у дворі, продовжуючи, собі на втіху, вчорашню полеміку, захоплюючись, вона — слухачем, а він — оповідачкою. І чого лише не переговорили, поки таки не виконали всі свої плани!

Обідали з апетитом, бо зголодніли, але за розмовами, якими були цілком поглинуті обоє, навіть не звертали увагу, що саме їдять. Фатіма переливала свої енциклопедичні знання Петрові, а він всотував їх, навіть чимало занотовуючи з почутого — і з фольклорних джерел, і з історії й суспільствознавства. Відповіді на його невпинні запитання були віддушиною для Фатіми і вона із задоволенням ділилася з Янчуком своїми вислідами. Ніби між іншим, вона навіть зізналася йому, що набуті знання — від батьків-учителів, яких три роки тому врятував переїзд і неймовірне уміння приховувати свою істинну сутність у словах і поведінці.

— До чого йдемо? Ми, поневолені народи, певне, до ще більшого національного животіння, гніту й демографічного розсіювання, при відмиранні рідної історичної пам'яті, інфільтрації в неї легенд та заміні її більшовицько-імперською лжеісторією, — арсенал передбачень Фатіми був упевнено-викінченим. — Це, до речі, біда й росіян, що не мають своєї справжньої історії.

— А поза кошарою? — цікавився Петро, ще дообідуючи.

— У світі, думаю, великосатрапія знову зіпнеться до колишнього понаполеонівського Священного союзу Австрії, Прусії, Франції, може в інших іпостасях, але знову під багнетом жандарма Росії-Союзу, кінцево розваливши Лігу Націй, і нависне над Європою своєю зверхністю з мечем та проникне в її тіло й душу «прогресивністю», вливши в неї Комінтерн, хоч може й з іншою назвою, п'ятою колоною і троянським конем, — прибравши посуд, Фатіма присіла. — У тебе, небайдужий Петре, ненаситний крен до істини й історії, аж гориш у палкості до знань, а їх не осягти, хоч намагатись, звісно, мусиш!..

— Фатімо Боррівно, хто ти більше в єстві й душі — татарка чи українка? — захоплено запитав Янчук, поки чекали з роботи Лідуню.

— Думала я неоднораз над цим сокровенним питанням, ставила безліч разів його батькам і спинилася врешті на такому поясненні: осівши на благодатному Кримському півострові, наші татарські чільці, живучи протягом століть розбоєм, людоловлячи й гаремлячи українок та змішуючи з ними кров, нищили себе і свій народ не лише в боях, а й кревно, що з кожним новим поколінням наближало їх до краху через п'ять віків у вісімнадцятому столітті карою Аллаха, — зітхнула Фатіма, ледь стримуючись в ожурі. — Рятунком дня нашого малочисельного народу був повний спай із Україною за Гетьманщини та при УНР всупереч наївно-чванливій і недалекоглядній писі зрадливих ханів і пашів, пізніше збільшовизованих, та попри інтриги Золотого Порогу, Варшави й Москви, що бачили й бачать у підсиленні України загрозу їх прагненням до повного панування і над українцями, і над татарами, нині поневоленими й винищуваними. Питання, друже, перед нашими народами стоїть уже хоча б про біологічне вижиття в найреакційнішім, тотально-унітарнім і централістськім гніздищі Кремля, а відтак нам для порятунку потрібні не ліниві епігони минулого, хоч його й не можна забувати, а невтомні й талановиті, спаяні між собою й працелюбні орачі майбутнього... Чи відповіла я на твоє питання?

— Цілком... та хто це там до нас? — Петро помітив у вікні постать Югини Костівни.

— То Югина, закохана в тебе наставниця Лідуні... І я б закохалася, якби була молодшою, якби не було в тебе її та Лесі, — кинула Фатіма йому навздогін, коли, перепросившись, Янчук пішов зустрічати гостю.

— Добридень! Як гора не йде до Магомета, то він іде до неї, — Югина за руку привіталася з Фатімою. — Ревную тебе, сестро, бо маєш чемного й уважного слухача, але й тішусь, бо оживляєш його, вертаєш до старту, відраджуєш від солдатчини... Принесла, Петре Карповичу, твої ключі від квартири, — полізла до сумочки. — Ось маєш, квартиру сама приймала, замок виключний...

— Дуже доречно, бо ми саме чекаємо Лідуню, щоб разом доправити туди Петрові речі, — вставила Фатіма. — Петро допоміг мені із прибиранням, ми просто гору перевернули, Лідуня вернеться, не впізнає!

— Може запропонувати тобі, Югино Костівно, чаю чи кави до печива? — поцікавився Янчук, почуваючись якось незручно між двома досвідченими молодими жінками.

— Дякую, але перед тим, як іти сюди, я пополуднувала...

— Не сподіваючись на пригощення? — пожартувала Фатіма.

— По-щирості, так, бо не мала певності, що когось удома застану, — і гостя присіла на стільця після Петрового запрошення.

Говорили про різне: про кіно й театральні вистави, про пляжування й духові оркестри в парках, про витяжну ванну, яку Югина домовила в четвертому санаторії, погодивши з усіма інстанціями... поки не прийшла Лідуня — з повного сумкою продуктів і купою новин, весела, бадьора й повна оптимізму. Ще більш обраділа, узнавши, що все необхідне зроблено і завтра вона може піти в кіно.

— А що, Лідуню, бери квитки нам усім, може на другий сеанс, — попросила Югина.

— Цур, я пас, — вкинув Петро. — Прошу вибачити, але не можу.

— Та я й не мала тебе на увазі, тобі такий відтинок іти, зрозуміло, ще важко. До речі, сьогодні-завтра демонструватимуть фільми у парку поряд із управлінням, — Югина завжди вміла вийти сухою з води...

До Соснівки йшли повільно, даючи можливість Янчукові — лише з букетом троянд та патерицею — час від часу перепочивати. Баули несли Лідуня і Фатіма з Югиною, останні дорогою вели себе невимушено й були невичерпними, захоплено нахваляючи красу вулиць, які минали, і чарівність птахоспівів у вітті дерев ближче до Петрової квартири.

Після майже річної перерви Янчук повернувся сюди, як у рідну гавань. Одразу звернув увагу на скромне умеблювання і на нову електроплитку, придбану Югиною, на ній Лідуня тут же зварила для всіх справжню каву: спочатку для дівчат, а потім для себе з Петром, бо серед посуду знайшлося лише дві чашки. З огляду на неранній час, Фатіма з Югиною довго не затримувались, домовившись із Лідою про квитки на другий завтрашній сеанс.

Залишившись із сестрою наодинці, Янчук мав нагоду подивуватися її дорослою розсудливістю і практичністю. Оце вперше по його повороті вона познайомила його зі своїм баченням їх становищ і пріоритетів. Ліда заявила, що закінчивши сьому групу, далі у школі не вчитиметься, а поглиблюватиме свою майстерність курсами. Петро ж і надалі має лікуватись, після семінарів і сесій — неодмінно здати всі університетські заборгованості та повернути Бойкам позичене, врешті-решт — думати про одруження, «щоб була господиня в оселі і поміч у подальшому навчанні». Лесю не мала на увазі: «хай узнає, кого втратила!»

Поволі сутенів чарівний літній вечір, повний переспівів лісового птаства і звуків музики з парку, як Петро провів сестру лише до вулиці, пославшись на болі в попереку і в нозі, що відповідало дійсності, та правдивою причиною було його небажання випадково перестріти Югину, яка безсумнівно чекала на нього, а він не відчував готовності до зустрічі з нею — ні тілом, ні душею. Звичайно, він почувався зобов'язаним їй — і за опікунство над його сестрою, і за влаштування для нього витяжної ванни, і за ремонт та облаштування цієї квартири, врешті — за незрадливе чекання на нього, у що буз сумнівів повірив, але сподівався, що Югина знайде в собі сили почекати до завтра ініціативи для зустрічі від нього.

Завісивши щільно вікно і засунувши двері, Янчук взявся до читання багатих фольклорних конспектів Фатіми і проштудіював їх аж задосить, крім того, допізна складав письмовий план підготовки інших заборгованих ним дисциплін за програмою та список літератури під нього, яку вирішив попитати у курортних бібліотеках...

Постіль пахла дорогими Ївжиними парфумами, Петро ліг і одразу заснув. Сон кинув його спочатку у Вороніж і спіткав там із Лаврою, потім переніс у пахуче-чарівний, повний цвіту і пташиного співу батьківський садок до невеличкої пасіки, що аж гула трудівничим ентузіазмом роїв зискливих бджілок — дарма, що не собі на користь, і далі — до підритого водою берега Тясмину із самотнім припнутим до лози їхнім човном, похилою вербою навпроти за річкою і якоюсь дуже йому знайомою дівчиною. Її поемі тика нагадувала Лаврину, та лукава хвацькість і палкість у погляді й копиця світлих кіс переконували, що то Марусина, але не така, як знав її, а засмучена чи аж ображена. У сні пізнавши її, Петро мучився своїм ще хлопчачим коханням та кляв себе, тепер розчарованого: «Яка ж людина погань у своїх змінностях і непостійностях, яка ж вона паскудна навіть у любові!.. Зрадив я тебе, зрадив і Лесю!..»

Та зрада збудила Янчука досить рано. Ще лежачи і вже вставши, він укотре перебродив той сон, немов холодну воду, переглядав ще й ще раз власний осудливий докір собі ж. Те ж плелося в його свідомості і при вправах-руханках — почувався винним у неймовірних аморальних гріхах, наче заплетеним павутинням...

Після сніданку Петро сходив до бібліотеки за потрібними підручниками й засів за їх штудіювання аж до підвечора, чимало прочитавши, занотувавши й запам'ятавши, але не забуваючи про наближення необійдного візиту до Югини, яка безсумнівно вже давно повернулася з кіносеансу й безперечно чекала на нього. Тож пішов до неї, не обідавши.

Недільний літній день видався напрочуд ясно-світлим, повним обворожливого плачу горлиці зі старезної ширококронної сосни під вікном Петрової квартири і бравурної музики з репродукторів дорогою до Югининої.

Зустрілися за традиційною неспішною вечерею, розмовляли про справи на курорті й у місті, про події у світі. Югина розказувала про переглянутий фільм, випитувала про Янчукові «фінські одіссеї». Підкріпившись коньяком і смачними почастунками, «дорогий гість» роздивлявся розкішно умебльовану квартиру і її господиню, до трему обрадувану, лише в халат ошатнену, неприємно усвідомлюючи, що він є не тільки її партнером-спільником і що їх стосунки не такі чисті, як би того хотілося...

Після зашторення вікон і ввімкнення нічника продовжили в ліжку. Югина, побачивши голе розпанахано-попасмужене черево Петра, виказала неабияку тактовність, справжнє співчуття та щиру турботу про нього, чого ніколи досі не проявляла в ненаситному екстазі злук, ласок, пещень і милувань. Було їх не менше й тепер, але при тому вона ощаджувала його сили, намагалася вивести його з незрозумілого їй душевного ступору, який пояснювала собі рубцями і на його психіці, а не лише на тілі, після пережитого.

Отож, господиня вміло чергувала еротику й секс із розмовами на різноманітні побічні теми, символічно малі випивки — із запевненнями «дорогого гостя» в тому, що він такий же невразливо сильний, як і колись, що скоро, завдяки витяжній ванні, він вилікує й рештки ранінь і швидко стане на ноги, підкупала його простотою і щирістю, розказуючи плотські анекдоти, яких знала безліч.

— Знаю, що, як на твої мірки й лекала, я пересічна й зіпсована неробством егоїстка, а ще — партійна кон'юнктурна повія!.. Та партійність, на яку ти дивишся, як Ленін на буржуазію, дає мені доступ до благ і захист від їх утрати, — пестила й ласкала Югина Петра. — Кохаю тебе!..

— А що по-твоєму кохання? — поцікавився Янчук, плутаючись у розгадках партнерші, іноді аж вульгарної.

— Кохання — це найвища фаза вираження сил і вибуху почуттів, що досягають часом божевілля, як у мене до тебе! Це такий собі шал душі — більше, ніж тіла... Це своєрідність єства партнера, і подих якого збуджує, а дотик — електризує... Це, зрештою, несамовитість, нестямність, ґвалт ума й тіла, що підсилюється до цілковитого злиття й взаємообміну і закінчується або заспокоєною байдужістю й певністю удачливості, як у нас із тобою, або розчаруваннями, коли партнери несумісні чи невідповідні... Все це, милий мій, погляд з моєї каланчі, інші мають свої пояснення... А тепер вип'ємо ще трохи нашої повені... — Югина була невтолимою.

До директора куруправління Атанасова після пари випитих сирих яєць і Югининої кави Петро йшов душевно, а не лише фізично зболеним. Тепло прийнятий, поговорив із Христо Аноловичем, хоч почував себе, ніби після якоїсь утрати. Писав заяву і чекав видруку та підписання наказу механічно. Плентався, шкутильгаючи при патериці, за кадровиком до контори санепідстанції вже в якості помічника держсанінспектора з необмеженою в часі перепусткою на всі об'єкти курорту, вітався з працівниками, дослухався до зачитуваного на зібранні наказу ніби в якомусь сні. Зрештою розмовляв із завлабораторією Кларою Гнатівною при секретарці-кадровичці Вірі Коляд, почуваючись дуже змореним...

Знову став помом у того ж Рижова, який по-давньому «хворів», тож просидів, вийшовши лише на обід у їдальню, перечитуючи накази та інструкції, прислані майже протягом року з Києва завнаркомату здоров'я Саримою Корнієм Юхимовичем, тепло згадуючи свою менторку Ріту Генріхівну Шмідт, якій вирішив неодмінно написати листа, сповістивши про себе та подякувавши за її піклування.

Додому Янчук брів поволі, перепочиваючи на лавках, думаючи вже не про роботу, а про поїздку в університет і програму підготовки до сесії та заліків. Вдома застав телефоніста, що чекав його на східцях, щоб установити в його квартирі телефон. Лінія вже була ним протягнута, лишалося закласти дротик у просвердлену у верхньому кутку віконної рами дірочку і з'єднати його з апаратом. Поки випалив цигарку, телефон уже працював.

Сидячи самотньо в кімнаті, Петро поглядав на німий апарат, знаючи, проявом чиєї саме неймовірної турботи він тут постав, хоч телефоніст сказав, що виконав розпорядження директора управління. Мабуть, Югина його любила таки щиро та палко, хоч і не домагалася від нього одруження. Згадав, що вона якось зізналася, ніби її прив'язаність до нього — химера, яка може розвіятись будь-якої миті, ніби вона вже не здатна завагітніти, тож чоловіком її може бути лише якийсь літній персональний пенсіонер, що не думатиме про нащадків та закриватиме очі, як вона часом «стрибатиме у гречку» при неймовірній потребі.

Повагавшись, Янчук таки подзвонив Югині, щоб подякувати, і почув у відповідь поздоровлення із зізнаннями: «Часом не можу жити, не поспілкувавшись із тобою, то телефон мені стане в нагоді, і це я тобі маю бути вдячна, що тепер матиму можливість почути тебе частіше, ніж від неділі до неділі, як ми домовились бачитися.» Поцікавившись, коли Петро планує приступати до занять у курортному спорткомплексі, Югина, ніби між іншим, повідомила про допити «ворогів народу» в місті й зокрема у військовому санаторії.

— Успішної тобі підготовки до сесії! Добра й гараздів, здоров'я й бадьорості — мені на втіху й радість! Не впадай у відчай і керуйся властивим тобі оптимізмом! — раптово-поспішно закінчила розмову Югина.

Янчук таки результативно просидів над підручниками та конспектами далеко за північ, а коли вже надворі повернуло на досвіток і хрипло загорланили півні, напосудив будильника на пів на восьму, щоб поспати хоч із чотири години, яких, як пам'ятав, завжди вистачало батькові, і снопом упав на ліжко...

Розбудив Петра не будильник, а дзвінок у двері, як усвідомив, спантеличений незвичністю, лише остаточно прокинувшись. Схопився з ліжка, наспіх натягнув штани, помітивши на годиннику початок восьмої, і кинувся відкривати двері, спочатку відімкнувши та знявши засувку. Перед порогом заступала йому день Югина з валізкою.

— Даруй, що нагло розбудила, милий мій! — шмигнула вона стрімголов у коридорчик. — Принесла тобі трохи продуктів, — пройшла в кімнату — Дозволь розбудити тебе поцілунком, — цмокнула його в щоку.

— Що сталося? — Янчук зауважив, що очі Югини, хоч і сміялися привітністю та випромінювали ласку радості, але були якісь сполохані, а лице її здавалося блідим і ніби заплаканим.

— Сталося, та слава Богу, не в мене, й дяка йому, не в тебе! Але ж ми обидва є у тих крамольних списках для нагляду!.. Вночі арештували головних лікарів четвертого й військового санаторіїв. Все управління не спить від півночі, як Христо Анолович поїхав у місто й не повернувся, дружина його до ранку сиділа в мене, наревілися ми, як на похоронах. Всі підозрюють, що доноси пише Рижов, а нацьковують його тутешні органи і хтось у Києві... Маєш ось трохи меду, десяток яєць, — почала вона звільняти валізку, — масло, ікра паюсна, цитрини, кава й шоколад... Харчуйся добре, зганяй оту блідість із лиця, мені на радість!.. Не турбуйся, мого до тебе приходу ніхто не зауважив!.. Пам'ятай, я завжди думаю про тебе й живу тобою, як ніколи ніким досі!.. Чекаю тебе в неділю, милий мій, одразу по обіді, хочу довше побути з тобою й коло тебе!.. Чому ти так дивишся? Не дивуйся, я таки божевільна, але рада тому, тож май мене таку, як я є... В неділю зранку я відвідаю Ліду з Фатімою — за себе й за тебе — й відговорю їх приходити сюди, щоб не перешкодили нашій зустрічі... Па, мій дорогий! Обожнюю тебе! До неділі! — і Югина впилася Петрові в уста, на мить обійнявши його за шию. — Не проводжай! — зникла так же, як і появилася...

Смачно снідаючи по відході гості, Янчук слухав новини з репродуктора: радянські війська простягли руку дружби і звільнили від боярської Румунії Буковину й Бессарабію, у дружбі та взаємовигідному обміні розвивається і прогресує співробітництво двох великих соціалістичних держав — Союзу й Німеччини, радянські війська успішно повалили буржуазні уряди узурпаторів у Прибалтійських республіках та відновили там радянську владу...

Петро врешті залагодив своє систематичне лікування: у гарячій витяжній ванні, з допомогою грязьових укутувань та гальванізацій і у спорткомплексі. Відповідно одразу відчув полегшу — стрілянина у лівому стегні й попереку значно порідшала. Таки одужував — при постійному піклуванні Югини та при відновленні, бо підтвердив своє реноме суворого інспектора, передач йому харчів комірником продбази, які носила сестра Ліда — обов'язково під час перебування в Петровій квартирі прибиральниці.

Готувався Янчук до семінару, сесії та заліків досить успішно, хоч і висипався лише у недільні ранки. Вже подав і підписав у Атанасова заяву на оплачувану відпустку, як котроїсь неділі його відшукав і навідав Аркадій П'юро. Говорили довго й довірливо, і те, що почув Петро від Аркадія, було просто жахливим! Виявилося, що в інституті, технікумах і школах міста чимало людей заарештовано, причому так, що й сліду їх не знати, і за Аркадієм також ведеться нагляд.

— Вожді, їх партократи-апаратники, — чітко формулював свої міркування П'юро, — та підпирачі-сискники, що прикриваються навикло-централістською, більшовицько-соцкомуністичною російщиною та імперською неділимістю від імені російського трудового народу без повноважень від нього і без усвідомлення ним, є ворогами і для нього, а не лише для численних гноблених народів. Ворожими є і прищеплювані йому концепції можливого небідного експлуатаційного співжиття із принаймні в чотири рази чисельнішими інонародами в їхній, як у своїй, хаті, на їхній, як своїй, землі, за рахунок їхньої праці та духовних і сировинних скарбів, які, з одного боку, компрометують цей народ, а з іншого — викликають у росіян знетямлено-відцуральне відособлення від суто свого, свято стрижневого середовища, при заміні його у свідомостях «нашим», то пак, нічиїм, — тяжко дихав у душевній напрузі гість. — Це явище буде великим каменем спотикання в майбутньому, коли інонароди, позиваючись, виставлять подання про компенсацію їм за насильницьку окупацію, вікові грабунки, рабські експлуатацію і неволю, знищення їхніх чільців, а Україна — ще й за небачено-масові приховані від світу цілеспрямовані голодомори та колосальні демографічні зміни за рахунок вивезення її люду по чужинах і заселення натомість п'ятої колони без національної пам'яті, — виливав душу Аркадій.

На прощання старший однодумець порадив Янчукові, явно щось знаючи, але не кажучи, негайно їхати на семінари і за будь-яку ціну таки скласти сесії та заліки. «Часи близяться ненадійні, події можливі непередбачувані та неймовірні!» — що саме мав на увазі Аркадій, Петро не знав, але пояснював собі підкреслену тривогу товариша почутими по радіо новинами з Німеччини та Франції, вкотре пошкодувавши, що французької не знає зовсім, а німецьку поїде здавати повним невігласом.

Врешті Янчук засів за свій звіт із фольклорно-діалектичної практики, звівши розрізнені шматки до певного ладу, хай і недосконалого, щоб негайно, хоч і поза всіма термінами, таки надіслати його в університет перед своїм виїздом туди. Ось і текст:

«Узагальнюючи, особливо щодо південно-західної Орелщини, західної Курянщини („Ми — куряни!“ — вперто твердять тамтешні непоодинокі старожили), Вороніжчини, Білгородщини та більшої частини Ростовщини, слід відзначити масову загальну сталість давньоукраїнських ідіом у самобутніх виразах („припала до серця“ — сподобалася, „накивав п'ятами“ — втік), у специфічних колоритних жартах, назвах сільськогосподарського інвентарю і побутових предметів, в обрядах і звичаях, що змушує забути про значну віддаленість цих територій від середньої Подніпрянщини. Тамтешні старші люди майже нічим не відрізняються і в одязі та побуті, і в поведінці та викладі думок, а особливо в піснях.

Та коли на згаданих територіях помітно чимало й відмінностей, то вже на Ставропільщині та Краснодарщині в окремих населених пунктах їх немає зовсім. По річках Зеленчук і Кума траплялися села, де не було зауважено жодних відмінностей від середньої Подніпрянщини ні у звичаєво-обрядовій мові, ні в побутових назвах: „хата, повітка, саж, хижа, комора, возівня, бовдур-димар, призьба й палісад, двір, огороджений воринням чи штахетками-лісками, ворота, хвіртка й перелаз“. Ті ж „сповзини“ на „гатках“ хат, такі ж і стріхи всюди, крім Покубанщини, пообрізувані рівно, тим же „околотом“-очеретом криті-„ушиті“, з таких же „китиць“ та „парок“, із такими ж „ганками“... На різних територіях траплялися двори з такими характерно українськими особливостями життя родин, що хоч диву давайся, а вони ж там „із діда-прадіда“!

Правда, в Орелщині і подекуди в Курянщині віконниці своїм розмалюванням відрізнялися від придніпровських — вони були різьблені часом складною в'яззю, фарбовані яскравими кольорами і прикрашалися так званими „коньками“. А будівлі, складені „взруб“, із розписними фронтонами, взагалі не мають аналогів у Придніпров'ї.

Переважно у північних землях говірка помітно зрусифікувалася, поповнилася кальками й суржиком, хоча в основній масі корінного населення збереглася мало відмінною від Придніпров'я. На Слобожанщині, Ставропільщині та Краснодарщині старші віком люди вважають себе „руськими хохлами“, чиї батьки були козаками „спокону“ й оселилися на „вільних землях“ „викотцями“, втікаючи від ляхів чи голоду, а свою говірку називають, відповідно, „козацькою“ або „слобідською“.

Назагал, коли „хохляцький“ говір переважає лише серед старших людей південно-західної Орелщини та більшої половини Курянщини, то Білгородщина й Вороніжчина заполонені ним повністю, особливо по селах, яких русифікація торкнулася мало і які масово повторюють назви населених пунктів Подніпров'я. „Гуляння“ молоді там абсолютно подібні, приміром, до Чигиринських, правда, в с. Маслівка під Воронежем на вечорницях можна було почути українські й російські пісні впереміш.

Дуже характерними є прізвища, що пояснюють походження тамтешніх мешканців. У південно-західній Орелщині і західній Курянщині дід теперішніх Бондаревих колись був просто Бондар, Богданови й тепер прозиваються Богданами, Горелихіни пам'ятають, що їхнім дідом був козак Горелиха, а Матньови донедавна писалися як Матні, Дубініни з дідів були Дубинами, Атамасеви горді з того, що їхній предок був малим отаманом. Кидається також у вічі, що родини із безсумнівно російськими прізвищами послуговуються в побуті „хохляцькою“ мовою. Наприклад, такі: Московитови, Лєскови, Новгородцеви, Благови, Суздальцеви, Солдатови, Примакови, Москальови, Сахарови тощо. Пояснюють, що їх пращури були тут колись приймаками, а вони й досі підтримують родинні зв'язки зі своїми кревними в „коренній Росії“. Не можна не відмітити і того факту, що чи не вся Вороніжчина й Білгородщина повні українських прізвищ, хай і таких, що закінчуються на -ов: Коробков, Бондаренков, Даниленков, Калашников тощо, а їхні носії стверджують, що „вписані руськими“ зовсім недавно. У Покум'ї Олейнікови, Кошелеви, Мошкови, Черкасови, Кандеєви вважають себе козаками, а не „кацапами“, бо „писалися зроду“ Олійник, Кошіль, Мошка, Черкас, Кандій, причому ні „хохлами“, ні українцями вони себе визнавати не хочуть: „Наші діди були козаками, то які ж ми хохли чи українці?“.

У Ставропільщині, Краснодарщині та Ростовщині прізвища, географічні назви, що так само повторюють протоукраїнські, обрядові звичаї, а особливо побутова й сільськогосподарська лексика також підтверджують дуже широкий ареал давньоукраїнського етногенезу Слів, уживаних у тому ж значенні, так багато, що легше виписати ті, яких в Україні не знають. Це, наприклад, „бабниця, бубка, валах, витушка, губка (трухлий пень), жлукто, каленик, ковганка, лавка (крамниця), пічурка, рептух, сирівець, сходка, хура, фальда, шайда, шанька“ тощо... Можна відмітити й деякі тутешні зміни значень слів: „скидається — подібний, байдуже — добре, кришити — різати, довбати (картоплю) — копати, потертий — поношений, слабий — хворий, гляди — дивись“ та інші.

Серед старших людей тут переважає говірка, близька до староукраїнської, з відповідними особливостями вимови голосних і приголосних, але губний —ф— ними майже не вживається, як у словах „хворма, хвакт, хвартух, Хведь“, має місце часте вживання приставного г-, як от „говес, горел, гобід, гоко“, або вставного —н— на місці апострофа, наприклад, „мняч, мнясо, сімня, мнята, вимня“, також уподібнення звуків (—о— / —у—), як у словах „тупор, мутила, кужух, туполя, кустюм“ чи перехід від- в од-, наприклад, „однести, оддати“.

Що стосується морфологічних особливостей, треба зауважити, що тутешнє молодше покоління тяжіє до вживання відмінкових закінчень, характерних для російської мови, наприклад, у місцевому відмінку однини іменників: „в лесу“ (не „в лісі“), „в селе“ (не „в селі“) — більше див. у роботах решти членів групи № 9.»

Якось на тижні перед від'їздом Петро знов обідав у Югини, традиційно з келишком і смачними почастунками. Ділилися новинами, говорили про хід і результати його лікування, про Ліду і його поїздку в університет. Завершили, як завжди, в ліжку, при зашторених вікнах і замкнених дверях, причому Югина милувала, пестила, голубила й обворожувала «дорогого гостя» так, ніби він не тиждень тому був тут, а принаймні рік, ніби розставалися назавжди!

— У мене передчуття, що я ось-ось тебе втрачу, що доля нас розлучить, тому й така ненаситно-жадібна, така невтолима, — залилася Югина сльозами. — Здається, як хотіла дотепер, так само спрагло хотітиму завжди мати тебе всякого, а ще будучи певна, що ти видужаєш повністю! Не знаю, як і дякувати тобі, моя надіє й радосте, за все твоє, бо пізнала коло тебе смак святого кохання, — і Югина почала пристрасно обціловувати Петрове обличчя і груди. — Знаю, що ти не мій і ніколи моїм не будеш, але все більше прив'язуюсь... Дякую тобі за насолоду і в погляді, і у словах, від яких я млію! Ні за що не докорю тобі, бо вдячна безмежно за почуття, які ти в мені пробудив, за знання, що любити по-справжньому — то неймовірне щастя!..

Янчук поїхав в університет пароплавом з Югининою валізою продуктів і третього дня зустрівся на семінарі із Грицьком Бойком та Клавою Зінько. Майже місяць вони разом слухали лекції, повторювали почуте і принагідно вичитане та здавали екзамени, причому друзі допомогли Петрові ліквідувати його попередню заборгованість, а теоретичний фольклор навіть здати наперед на «дуже добре», хоч він був радий і решті лише «заліків».

По всьому, мов гору зваливши із пліч, Янчук віддав товаришеві заборговані сто карбованців і вони утрьох присвятили день відвіданню визначних місць. Наступним передсвітом Петро із Клавою відпровадили Гриця додому в Ліски і разом попливли на палубі пароплава: вона до Кременчука, він до Черкас. По путі Янчук заносив у свій нотатник чергові ескізи до «Барвів літа» і читав готові Клаві, поки й не попрощався з нею до наступних сесій майже по-родинному. Лишившись наодинці, Петро дякував долі й не нарікав на біль та стріляння в нозі й попереку — при всіх нещастях щастя таки не полишало його!

В секретаріаті університету Янчукові вдалося відмітити дату свого вибуття на цілий тиждень пізніше, тож він вирішив влаштувати собі відпустку і перебути у сестри, а зворотного квитка для звітності напитати у пасажирів, що прибудуть тим же рейсом.

Опинившись удома, Петро пополуднував, помив підлоги, сходив у магазин-«робкоп» за продуктами і приготував вечерю на трьох. Із задоволенням клопочучись, вдихаючи п'янкі запахи жасмину й матіоли, слухаючи солов'їні вистьоби і плачі горлиць, Янчук невідривно думав про Лесю, яка в його уяві все ще писалася з абзацу великими літерами. Він не розумів, як то вона після всього, що між ними було, не обмовившись і словом, не повідомивши його й нічого не пояснивши йому, відкинулася від нього, знехтувавши, хіба що викрила його зв'язки з Югиною. Така затята поведінка не була для неї властива. Петро підозрював, що або Гриць чи Оленка повідомили її про його безнадійне каліцтво, або батьки таки наполягли і вона знову зустрілася з Миколою, який ось-ось мав стати військовим лікарем. Могла б йому допомогти Оленка, що тепер працювала у сільському медпункті, але із костуром за двадцять п'ять кілометрів до неї йому було не добратися...

Болючі роздуми Янчука перервала Ліда, що саме повернулася з роботи, з порога взявшись уперто нагадувати йому про Лесю й захоплено вихваляти Югину та Фатіму, вже не вперше настороживши його, але глибше вникнути він не встиг і цього разу, бо слідом із інституту прийшла аспірантка, похвалившись, що врешті допущена до прилюдного захисту своєї наукової праці на кандидатський ступінь. Отож, вечеряли, Лесі не згадуючи, смакували приготовані Петром почастунки, вітали один одного навзаєм. Фатіма була дещо засмучена, бо вже бачила своє запрошення в інше місто після захисту.

— Всі ми пов'язані умовностями, Петре, і ти своїми «Барвами літа» не печися, а перепиши їх наново та знову занеси в редакцію, дивись, і надрукують, бо пристойні, — втішала співбесідника квартирантка. — Усякий літературний опус слід душевно вистраждати, тож уважай, що дотеперішня відмова у друці твого пейзажу і є таким творчим випробовуванням, — наставничо додала Фатіма, як вони допізна засиділись лише вдвох, куштуючи принагідно «материного» вина. — Що сказати про столиці?.. Спробую коротко. Була в обох потроху. Чогось аж такого нового тобі не відкрию, хоч одразу скажу, що різниця в людності просто кидається у вічі, звичайно, на користь «колиски пролетарської революції». Пересічні москвичі брудно-вульгарні та більш розшаровані і схильні до алкоголю й матірщини, ніж пітерці. А якщо про вчених, то і ті, й ті пихаті, як варвари, що вдають римлян, адже держава завоювала чергові території, тож мають чим пишатися, — Фатіма на мить замислилася. — Вважаю, що росіян взагалі можна безпомилково поділити на дві основні категорії: набрідців-інтервентів-окупантів, що живуть паразитично, і трудівників, яких експлуатують перші, як і в нас... Я й відправи в церквах там відвідувала і зробила для себе висновок, що церковники московської патріархії — чиновні духократи-неділимці, адепти охранки у рясах. Мала я, правда, розмову і з муллою, слугою Аллаха, для якого спай із Росією — воля Магомета!..

Фатіма ненадовго замовкла, даючи можливість Петрові переварити й засвоїти сказане нею, наперед знаючи його захопленість її ерудицією. Янчук дійсно вважав її непересічною особистістю, але чи не найбільше його захоплювало її переважно абстрактне мислення.

— Звичайно, цілий народ, та ще отакий суттєво різношерстий, — продовжила Фатіма, — підігнати під якісь лекала неймовірно важко. Більшість тверезо мислячих столичних мешканців бентежиться втратою волі і здорового потягу до істини, але і їх влаштовує псевдо-історичність, яка безсумнівно приречена у пришлості лише на епітафію при всіх прогресах сьогоднішніх агресій та анексій... У своїх узаконених владцях — «пильних, відданих, безпомильних, передових і патріотичних» — вони добре бачать пихатих катів, — пантеличила Фатіма слухача убивчістю своїх виказів, граючи словами і явно не симпатизуючи цьому народові — попри все, панівному під сатрапією вождя «всіх народів і епох».

Не менш захопливими були й подальші розповіді Фатіми про добре знаний нею Коран і віру Магометову, та вершиною вечора став переспів народних пісень, до якого приєдналася й Ліда. Петро неждано був приємно вражений голосом і виспіваністю Лідуні, знаннями нею українського фольклору, певне, ще від Варвари Степанівни Хорунжої та від теперішніх напарниць по трикотажці, бо ж не раз розказувала, що в робочий час співають за своїми верстатами. Фатіма переклала зміст численних своїх татарських пісень, а Янчук, хоч і був вражений її пам'яттю, але про себе відмітив, що в порівнянні з Лідою її спів скидався на пародію.

— Лідуню! В тебе ж ангельський голос! — захоплено констатувала Фатіма. — Неповторний, а якщо б його вишколити, ти була би знаною не лише в республіці, а й за межами! Май, Петре, на увазі! Талант у дівчини безсумнівний! — сплескувала вона долонями в піднесеному захопленні й замилуванні.

Прекрасно проведений вечір лишився в пам'яті всіх трьох надовго, а Петрові на совісті засів докір, бо не мав змоги послати сестру на навчання при тій скруті, в якій вони животіли.

Протягом тижня Янчук хазяйнував: ремонтував паркан, фарбував дашок на ганку, пиляв, колов, рубав і складав привезені з лісництва за рознарядкою військкомату дрова, і врешті, діставши на пристані квитка, пошкутильгав у Соснівку з наміром під вечір відвідати Югину, а наступного ранку вийти на роботу в куруправлінні. Був зустрінутий, як завжди, бездоганно, однак зауважив ледь помітні зміни, наприклад, похвалившись, що її навідала сестра, і вона, взявши відпустку, загорала на пляжі з нею на пару, Югина явно чогось йому не договорила. Весь вечір вона його узвичаєно голубила й пестила, милувала й кохала, а на відхід подарувала дорогого халата і натякнула на ще дещо, як зможе дістати, та благала приходити до неї наступного тижня «хоч і щодня, що б не сталося».

І йдучи з гостин, і вже вдома Петро аналізував її поведінку і доходив висновку, що справа у її батькові й мачусі з Києва і дядькові й тітці з Москви, про яких вона багато говорила на цей раз, хоч досі згадувала про них лише при знайомстві. Подумав про якісь можливі події, що опосередковано відбиваються на ній, як їхній родичці.

Вже через день, утомлений її телефонною розмовою, Янчук навідав Югину. Все було, як завжди, якщо не зважати на її підвищену палку шаленість і ненаситність у плотських утіхах і її прощальне питання. Вона поцікавилась, чи не згодився б він переїхати до Москви на постійно, пояснивши, що там може пропасти розкішна квартира і для нього. Петро, не задумуючись, одразу відмовився, але пообіцяв розплаканій Югині бувати в неї щовечора.

Був нібизачаклованим наступний день Янчука. Від якогось московського відділення прийшло сповіщення, що «Книга почтой» викликає його на залізничну станцію Черкаси отримати свій вантаж. Поїхав підводою, розписався за якісь важелезні дерев'яні ящики і був приголомшений та вражений, здивовано відкривши їх удома і побачивши в них «Большую Советскую Знциклопедию», про яку й мріяти не міг, хоч і знав її тенденційність. При неймовірній радості почувався винним, бо не мав чим віддячити Югині, яка, схоже, послала свої кошти від його імені.

Увечері Югина зізналася, що замовила книги одразу, як приїхала сестра й розказала про арешт дядька в Москві і допити батька в Києві. Не промовчала і про виклик пару тижнів тому на «бесіду» про обох своїх родичів, про те, яким чином вона отримала направлення в курортне управління, та про нього, з наголосом на тому, що він син ворога народу й саботажника. Заливаючись слізьми, Югина повідомила, що мусить спішно виїхати до тітки, щоб там у неї прописатися і таким чином врятувати квартиру, щоб спробувати витягти дядька за допомогою якогось високочиновного добре їй знайомого бабія й розбещенця. Як виявилось, квитка до Москви вона попередньо замовила на потяг, що відходить уже в неділю ввечері.

Югина об'явила також Петрові, що вже склала свої дорожні валізи з найнеобхіднішим, а всі інші свої речі передасть замовленою машиною Лідуні завтра, що нічого їй за них не треба компенсувати, бо вважає себе в неоплатному боргу за проведені з ним неймовірно щасливі години раювань і насолод, які пам'ятатиме все життя.

— Як схочеш, милий мій, — дала вона Янчукові свою майбутню московську адресу, — я подбаю, коли все буде гаразд, щоб дістати путівку сюди наступного літа чи й раніше навідаю тебе. Запевняю, що житиму тобою і навіть якщо в необійдних обставинах віддамся комусь тілом, душею й помислами буду завжди з тобою!.. А енциклопедія — мій тобі дарунок — для пам'яті і спогадів про мене, — знову гірко розплакалась Югина.

Наступні ночі коханці провели вже в порожній квартирі Югини, а в роковану неділю увечері перенесли до Петра решту дрібних речей Югини та її постіль, і Янчук відпровадив її на станцію та попрощався, щиро вдячний за поміч і віддані йому почуття... Не мав сумніву, як і Югина, певне, що розлучалися вони остаточно, хоч про це й не говорили явно...

Шкандибаючи, Петро йшов сонним містом додому, аналізуючи в путі все, що відбулося між ними з Югиною, як у сні... Почувався так, наче з її від'їздом щось у ньому непоправно обірвалося, як та струна, і приємне, й болюче водночас, усвідомлював, що подібних Югининим жертв у своєму жебрацькому дотеперішньому і не сподівався... Йому, фактично, через неї привідкрилося зовсім інше життя, мало трудове й дуже забезпечене... Висновковував, узагальнюючи, що хтось злидарює, підтримуючи животіння тяжкою непосильною працею, а хтось при тому розбещено розкошує...

З тими думками й ніч минула — в журбі та невідомості. Дошкульніше пострілювало в нозі й попереку, гнітили втрата й одинокість, через випиту пізно каву не хотілося спати, час барився, в думках проносилися прожиті дні за днями, а в передбаченнях поставали нові муки й випробування, неодмінно прив'язані до Лесі...

Кілька наступних суботніх вечорів і недільних днів Янчук незмінно проводив у Ліди: читав художню літературу за програмою, ходив із дівчатами в кіно й театр, відвідував парки. Йому все легше було перекульгувати відстань до дому сестри, яку також вважав лікувальною, він помітно видужував після упертих вправ у спорткомплексі, регулярних витяжних ванн та гальванічних процедур...

Ліда боготворила свою наставницю Югину й постійно докоряла братові за те, що той не одружився, втративши її навіки, щедру й віддану, вона була пойнято захоплена «багатством» дорогих Югининих речей, що дісталися їй, тож навіть фотографію Югини заклала під скло поряд із братовою, своєю й Фатіми...

Поки Фатіма чекала із наркомосвіти офіційного призначення в якості доцента, Петро наполегливо черпав знання від неї, користуючись її щедрістю й непересічною ерудованістю, розуміючи, що скоро втратить ще одну рятівну душу на своїй життєвій путі.

Розмови з Фатімою, тепер кандидатом наук, про іноземну літературу, яку Янчук мав за програмою здавати вже наступної зими, та її багатющі конспекти й реферати, подаровані йому, стали насущним джерелом знань для нього. Досить цікавими були їх дискусії на суто політичні теми, і хоч Фатіма трактувала їх своєбачно, та захоплений слухач поділяв її висновки, будучи її однодумцем. Петро всотував її аргументацію, попутні зауваги, ретроспекції в минувшину, усвідомлюючи, що ті знання набуті нею від тих, кого вже знищено або хто ще конає, осудивши прогресивний радянський спосіб життя і не згодившись із духовною порожнечею... Фатіма пригадувала розстріл Бела Куном у Криму шістдесяти тисяч врангелівців, які у двадцять першому році повірили комарму Фрунзе і здалися без бою, склавши зброю... Фашизм вона називала мімікрійною похідною від куди кривавішого комуністичного більшовизму із його нищівною гідрою Комінтерну...

В один із суботніх вечорів після спільної вечері Янчук попросив Фатіму розказати ще дещо про Магомета і його віру.

— Хіба коротко, бо й за тисячу і одну ніч всього не оповісти!.. Часи нарощували Коран, як і Біблію, додавали і шліфували, донісши до нас досить видозмінений оригінал, — час від часу змовкаючи і щось ніби пригадуючи, Фатіма неспішно переповіла заманливу історію-казку, тішачись прикладною уважністю слухачів.

Петро час від часу намагався задавати питання, а Ліда врешті вже ледве стримувалась, щоб не заснути сидячи.

— Ти, Лідуню, вже спиш, чи не пора мені закінчувати оповідь? — запитала Фатіма в Янчука.

— Дійсно, йди спати, сестро, а я б іще щось послухав, коли ласка, — був невтолимий Петро. — У своїй фольклорній накидці ти згадувала про кобзарів у Криму, але не розкрила теми, бо «вона є невичерпною й заслуговує на окреме висвітлення». Що ти мала на увазі?

— Неймовірна й заздрісна пам'ять у тебе, хлопче!.. Я теми кобзарів не вивчала, але для розрядки заспіваю один із їх жартів:

Янчук піднесено повторив кілька разів уподобаний жарт Фатіми, аж та замилувалася ним...

Подальша розмова, без Лідуні та по випитій каві, перейшла до «поточного моменту». Була певна співзвучність у душевних наструненнях обох при продовженні цікавої бесіди: Петро відзначався невтомністю, а Фатіма — невичерпністю, можливо, від очікуваної близької розлуки у зв'язку з її переведенням у вуз якогось іншого міста.

Фатіма, як вияснилося, зустрічалася з Югиною, коли викликалася на допит, і багато про неї узнала тоді. Тепер вона поспівчувала їй, бо ж та мусіла кинути налагоджене життя тут і їхати в Москву, в «Золотую дремотную Азию». Фатіма мимоволі почала цитувати вульгаризми російських поетів, але скоро перекинулась до непростої долі містика Миколи Бердяєва, який не зміг приховати свої душу і єство за радянським захисним червоним кольором і партквитком.

— У кожного з нас, смертних, є безліч недоліків, які краще видно збоку. Я не поділяю раціоналізму Югини, але й ірраціоналізму не схвалюю, бо то крайності, а жити краще серединою, — підсумувала Фатіма, перекинувшись до «високої політики». — Що «Сталін — то Ленін сьогодні!», я жодного сумніву не маю, бо вже перші ленінські гасла, як от «Смерть куркулям!», були початком сліпого тоталітарного червоного терору, а удосконалення більшовицької системи гніту й визиску його вірним соратником і послідовником, «генієм епохи», то є дійсно наслідування справи Леніна, — сіла Фатіма на свого коника. — Спільним рятунком для всіх інородців у Союзі є тільки повний їх відрив від імперії, від її колючедротої дружби, кандально-визискливого ярма братства і рабсько-інтернаціонального миру. Іншого не буде! — підсумувала вона, тезово виклавши своє критичне бачення радянської дійсності взагалі й «поточного моменту» зокрема. — Тобі слід невідкладно засісти за енциклопедію і проштудіювати її «від а до я», — ідучи врешті на сон, порадила Янчукові замість «на добраніч» майбутня доцентка.

Розійшлися пізно: Фатіма, так і не виговорившись до краю, а Петро — не наслухавшись до кінця. Та якщо перша одразу ж заснула, то другий ще заповнював свій «Нотатник», довго потім роздумуючи над почутим... Обидва не знали, що та їх бесіда була останньою, вже наступного робочого дня Фатіма отримала сповіщення про направлення її до нещодавно створеного Вінницького педінституту.

— Не стільки я піклувалася за це місце, як мій ректорат, боячись мене, як можливої претендентки, — зауважила Фатіма, коли Янчук підводою віз її з «бебехами» на станцію. — Адресу пришлю, як тільки влаштуюся. Пиши!.. І не поминай мене лихом!.. Вчися з усіх сил, бо тобі те на роду написано!.. Спробуй порозумітися таки з Лесею, раз ти такий однолюб!.. Добра тобі й гараздів! — вже стоячи на східцях вагону, попрощалася Фатіма.

Навідавшись до Ліди наступної суботи, Петро не міг ціни скласти подарованому Фатімою її нотатнику, який був повний «крилатих виразів» і різноманітних літературних, історичних, краєзнавчих та суспільствознавчих даних, на збір яких у нього пішли б роки й роки. Чекаючи з роботи Лідуню, Янчук перечитував його і тішився, як дитя, знаходячи чимало матеріалів до майбутніх університетських сесій. Проте, поряд із утіхою, тужив, бо почувався геть самотнім і ніби покинутим на бездоріжжі: каліка та ще й від друзів віддалився...

— А мені, Петре, Фатіма подарувала свій пуховий светр, хоч не новий, та ще цілий, і панчохи, — похвалися Ліда з порога.

— «З миру по нитці, голому сорочка»!.. Сама доля мені її послала! — вирвалося в Петра зненацька.

— Хіба лише її, брате?.. І золоту Югину втратив! До речі, маєш від неї листа, — Лідуня метнулася до сумки. — Клич її, поки ще не пізно, бачу ж, сумуєш тужно.

— Як ото кажуть, сестрице, «щоби так, то ні, але щоби ні, то так»!

«Сонячно-небесний мій!

Доїхала я добре. Тітуня зустріла мене, як свій рятунок, і вже приписала у квартирі. Експлуатує поки-що моє ім'я, як козирну карту у своїй гральній колоді, має неабиякий вирішальний намір втягти й моє гріховне тіло, бо своїм, даруй, належно не втовпиться, хоч і намагається. Брудне це все, спекулятивне й жахне, але таке тут життя, такі норови. Переконуюсь, що їй не дядько потрібний, а його високе становище... Батько ще вдома, та запевняє, що „все може бути“... Згодом напишу більше, поки-що бувай, мій боже! Лікуйся, працюй над собою, не почувайся зв'язаним зі мною... За течією тітчиної п'єси, я тут пришвартовуюсь до солідного високого крісла і мабуть надовго... Наступного літа, як обіцяла, може навідаю тебе... Мій уклін Лідуні й Фатимі... До Фатими тебе не ревную, вона не зможе тебе так любити, як я!.. Моя сердешна душевна тобі дяка за мою любов до тебе, коханий мій!

Ївга.»

Янчук кілька разів перечитав того листа і розпікся, як на вертелі. І від оголеної щирості «одаліски» Югини, і від недавнього перебування тут доцентки Фатіми з її точними й гострими виказуваннями, і від колишніх безпосередніх Лесиних пестощів і голублень... Його оголену уяву крутило на швидких віражах-каруселях солодкого кохання, завмирала в немочі, мліючи, його душа, спинялося серце й німів мозок...

«Мушу таки знайти її й порозумітися, — повторював про себе уже в напівсні Петро. — Невідкладно, конче, обов'язково!»

Із відкритого вікна його врешті приспали шепотливі легати літа й замузичена цвіркунами тиша пізньої запівночі...

Перепелині батоги і солов'їні трелі Секція 10

Лесині батьки, незважаючи ні на що, незмінно-вперто вважали Петра Янчука «вуличником і босяком», заборонивши дівчині навіть бачитися з ним, не те, що кохатися. Всі надії вони покладали на лікаревого сина Миколу — «вихованого, забезпеченого, що свого доможеться у житті, якому ще й батько допоможе». Правда, по отих двох ґвалтівних експертизах у гінеколога, із яких вони зробили висновки лише про стійкість дочки, але не про порядність «причепи» Петра, та по доччиному протесті з погрозою, від яких мати вечорами безперестанно молилася до ікон, аж так переслідувати Лесю вони перестали, але здивування від того, що якийсь «вуличник» зумів закрутити голову їхній наймудрішій і найвродливішій «лялі», не проходили і тоді, як вона стала студенткою фармінституту.

Леся, хоч і не крилася від батьків, ганьблячи Миколу, але й не розповідала всього про Петра, як досі, і мати, випитуючи її і нічого не дізнаючись, лише потай часто хрестила доньку, молячись, щоб було правдою те, що анонімно написали їй про Лідину опікунку Югину. «Матір Божа, спаси нашу доню від отого, прости, Господи, циганкуватого волоцюги!.. Пречиста Діво, звільни нам дочку від нього, молю тебе, Всевишня!»

Та якось мати крадькома знайшла у Лесинім портфелі Петрову фотографію і перечитала на ній написане, геть оторопівши. Сиділа й дивилася на його образ довго мовчки. Він таки був куди вродливіший за Миколу, хоч і лякав отим чубом та ще рубцем на шиї. Толк у красі вона знала — сама колись смертельно полюбила отакого ж «заброду». Слава Богу, що вони тоді розлучилися, зроду б із ним отак не жила, як із Антоном тепер. Тільки пташиного молока в них і немає, ходить за нею закоханим по досі, аж диву даєшся!

«Микола таки господарський син, а цей, подумати тільки, покидьок, а обворожив мою Лесюню! І чим же? Може кучмою чуба чи великими банькатими очима?.. Ні-ні! Вони, темне і світле, одне одному ніяк не пасують! — уже вкотре робила висновок, хрестячись. — Внучата будуть русими, як баба Миколи, бо ж онуки більше дідівські, ніж батьківські риси успадковують...»

Поки Леся жила біля бабусі по матері, була вільнішою, бо та постійно докоряла доньці, заступаючись за Петра: «Забула, Саню, своє, ніби й не було його! Знай, онука моя — і мудріша, і вродливіша за тебе колишню, то хай собі любиться, як їй хочеться, — напучувала вона дочку, а більше зятя. — Від долі не втечеш, перечити їй — тільки життя ускладнювати, а воно лиш раз нам дається.»

Отож, молодята любилися до часу, поки не нахлинула повіддю підступна армія, а з нею й Янчукове каліцтво, про яке Леся так і не змогла нічого певного узнати ні від Лідуні, ні від Оленки і Гриця... Як тільки Петра забрали, ніби на пожежу, Леся отримала анонімку. Щоб перевірити її, вона провідала свою співкурсницю в Соснівці, від якої дізналася, що «Петро Янчук має дуже дружні стосунки з Югиною Гончак», а відвідавши Ліду, сумнівів щодо Петрової зради вже не мала, тож почувалася ображеною до глибини душі, «заціпилася» й на Петрові листи не відповідала, хоч і безмежно тужила за ним...

Якось при зустрічі Оленка замість співчуття подрузі докорила їй, що оберігаючи свою цноту, та втратила такого нареченого, не вірячи, що Янчук беріг Лесю від себе більше, аніж вона себе сама.

— Хлопців не втримаєш цілунками, Лесю, лише співжиттям, — переконувала вона посестру, як ніби більш досвідчена.

І Гриць, на правах досвідченішого, наставляв Янчука під час сесій у Дніпропетровську, як милися разом у лазні.

— Не обділив тебе Бог, бачу, а возишся з Лесею, як із писаною торбою!.. Прив'язати її зможеш лише співжиттям, тож як лиш вирвешся з армії, невідкладно те вчини, моя тобі щира порада!

— Не сперечатимусь, може й так, але я не хочу зв'язувати ні себе, ні її, поки не станемо на ноги... Голий же й голодний, кінці з кінцями ледве звожу і сестра на голові в мене, — відповів він тоді товаришеві, будучи переконаним, що чинив порядно й чесно, бо душею не зраджував коханій, а тіло... Тіло «змиється», Югину ж не силував, лише пішов їй назустріч в обставинах...

Тим часом Леся, перебуваючи серед студентів, говорила «приставальникам», що одружена, а чоловік її в армії, хоч і потребувала більше не фізичного, а душевного захисту. Леся не знала обставин Петрового перебування на фронті, а потім у клініці і все частіше почувалася винною перед ним, тож урешті вирішила все з'ясувати.

Приїхавши на літні канікули на бабусине обійстя, яке було їй заповідано, Леся чимало часу потратила на поління грядок, але й за роботою, і вечорами на зустрічах зі співучим Панасом, що ніби прилип до неї, постійно думала про Петра, переконуючись, що перед ним таки завинила. Стримувало й лякало її лише його каліцтво, через яке, можливо, він і не намагався зустрітися з нею, розум її противився зв'язувати життя з інвалідом.

Близилася середина серпня, вечори й ночі до тілесного трепету вимагали кохання, і Леся якоїсь неділі потай від батьків знову відвідала в Соснівці свою колишню однокурсницю, яка сповістила її, що «Югина Гончак розрахувалася і виїхала до Москви». Повернувшись додому, Леся вирішила, що б там не було, перед черговою поїздкою в інститут таки зустрітися з Янчуком.

У неї визрів хитрий план — скористатися материною порадою і ніби поїхати в Ленінград, де у медичній академії вчиться Микола. Втішилась мати, задоволений був і батько, щедро забезпечивши дочку грошима і пообіцявши, що сватам про її поїздку вони нічого не скажуть, бо ж не пристало дівчині їздити до нареченого. А Леся міркувала, що завезе добротного «сидора» до коменданта гуртожитку діда Герасія та домовиться з ним про постіль у своїй колишній кімнаті. Чи вдасться, чи ні зустрітися їй із Янчуком, в обох випадках, вернувшись додому, вона пояснить, що їй не дозволили побачення з Миколою, тому й повернулася ні з чим. Ніби для «ублажання» начальства академії Леся випросила в матері ще й по пляшці перцівки і вина, маючи на увазі діда Герасія і Петра...

Янчук, зайшовши після роботи в бібліотеку за потрібними програмними підручниками, встиг лише присісти у своїй кімнаті за тепер систематичне читання енциклопедії, як на порозі, ні сіло, ні впало, появилася Ліда.

— Добрий, добрий, сестро, проходь, сідай, — підставив він стільця гості, дещо стурбований нежданою її появою. — Щось у тебе сталося?

— Нічого такого, слава Богу, але після роботи я застала біля хвіртки якогось коменданта діда Герасія, який попросив тобі переказати, щоб ти прибув до нього нині у якійсь нагальній справі, — перевела дух Ліда.

— Дід Герасій? А який він?.. Здається, це комендант гуртожитку медтехнікуму, — Петро вдав спокійного, хоч від тої звістки шалено закалатало його серце. — Мабуть, щось у Тані Олійник трапилося. Треба навідатись, коли так, може через неї щось чигиринці переказали, як була там на канікулах... Чай чи каву, із медом чи печивом будеш?

— Маєш каву й мед?!

— Лишила Югина, то бережу для гостей.

— Візьму «сухим пайком», бо дуже не маю часу. Намочила зранку білизну баби Сари, то треба попрати, відкладати не можу.

Вийшли разом і направилися в місто.

— Ти, Лідуню, йди собі швидше, щоб я тебе не затримував, шкутильгаючи. Мене не чекай, повернуся в Соснівку, бо ж завтра мені на роботу, — спровадив таки сестру Петро.

«Мушу купити чвертку і шмат ковбаси доброму старому, — вирішив Янчук. — Щось із Лесею має бути пов'язане... Та що саме? Не нещастя ж? — простуючи до гуртожитку, Янчук поспішав так, що ліва нога німіла в гомілці. — Що з нею було? Як зустріне мене, коли забажала побачитись? І як мені себе вести, каліці тепер?.. Мушу неодмінно дізнатися про причину відчуження і повернути її!» За рогом гуртожитку Петро приспинився, щоб прийти до себе, і мов на штурм пішов у знайому хвіртку.

— Добривечір! Я й говорив, що ти не забаришся! — привітав старий Янчука в коридорі поряд із пополотнілою Лесею в дорогому оксамитовому халаті. — Рідко ти став мене навідувати! — для годиться докорив, показавши очима на дівчину, що спантеличено оглядала розгубленого Петра.

— Може зайдемо в кімнату? — запропонувала Леся, затинаючись, і навикло закинула заплетені коси з грудей на спину. — Тим паче, що тобі тяжко стояти, бачу.

— Це вам, Герасію Миновичу, маленький почастунок від зайця, — віддав старому до рук свій згорток Петро, припрошено сідаючи на стільця біля столу навпроти Лесі.

— Я також дещо маю... То може підвечеряємо разом та так і прийдемо трохи до себе? Я миттю все приготую! — кинулася дівчина викладати всілякі слоїки та хліб із колишньої своєї тумбочки.

Тим часом дід Герасій приніс електроплитку, чашки, склянки, виделки та стільця для себе, і Петро налив йому перцівки повну, а собі й Лесі по половині.

— Порозумійтеся, діти, по-давньому! — випив комендант, не стримуюсь, першу, занюхавши її хлібом, а вже після другої попросився «на спочин» до себе.

Петро й Леся підтримали його і першого, і другого разу. Відпровадивши його, Леся накрила почастунки на столі рушником, зашторила вікна і присіла на свого стільця.

— Не дивуйся й не суди строго, Петре, я навмисне хотіла сп'яніти, щоб трохи розкутися, — заговорила дівчина, вдивляючись із болем у вічі мовчазного Янчука, що не знав, як себе вести. — Дозволь запитати: чий ти тепер? — засміялася й заплакала вона.

— А ти чия ж, Лесю? — схопила судома хлопцеві горло. — Дозволиш каліці присісти коло тебе ближче?

— По-перше, не такий ти вже, слава Богу, й каліка, а по-друге, ради Бога, веди себе так, як колись, будь таким, як знаю й ношу в собі із гріхом разом! — задихалася дівчина від зворушення.

— Маєш якийсь гріх? — тяжко задихав Петро, підсунувшись упритул колінами й утупившись поглядом прямо в очі Лесі.

— Великого — категорично ніякого, а малих може й маю, — знову засміялася й заплакала вона. — Хочу покаятись, якщо дозволиш...

— Дуже, Лесько, хочу, жахливо, нестерпно, смертельно хочу, — обережно поклав руки їй на коліна Петро.

Довгою була їх розмова у напівосвітленій місячною ніччю кімнаті. Отак сидячи коліно в коліно, виливалися вони одне одному в поясненнях прожитого й перенесеного у доланні тягарів складного, хоч і дуже різного життя. Леся призналася, як вона обманула батьків із ніби поїздкою в Ленінград, і розказала, що батько її дуже боїться, щоб вона не задівувалася, що від напосідань співкурсників вона рятується запевненнями, що ніби заміжня, а Панасові й Миколі вона по-давньому не дається.

— Назагал, — шморгнула носом Леся, — хоч похіть, даруй, нерідко морочить тіло, клопоти батьків та поведінка однокурсниць таки діють і вік потроху дається взнаки, та покищо, повір, подужую те все й ношу твою тиху гавань із шепотом яворів, як ікону й молитву на дні душі...

«Чи запросить мене в постіль по-давньому, а чи так і просидимо до ранку? — крутилася в Петровій голові настирна думка. — Звичайно, повна злука, як і досі, неможлива нізащо!»

«Хоче чи ні взяти в мене найдорожче? Чи по тому ранінні вже фізично не може? — лякалася подумки Леся. — Ні, віддаватися не буду, а перевірити, чи він здоровий статтю, коли так наголошує на своєму каліцтві, мушу!» — вирішила Леся.

— Сватають мене на сон уже сліпці, любий, — затуляє рота дівчина, позіхаючи. — то може, як хочеш, приляжемо по-давньому? — запросила нарешті.

— Як скажеш, люба. Сильні роблять те, що хочуть, а слабі, як оце я, те, що від них хочуть, — почав знімати з себе одяг Петро. — Дозволяєш мені зовсім роздягатися?

— Прошу, любий! Стужилася за твоїм тілом і близькістю! — сказала палко, скинувши халата і опинившись лише в трусах і ліфчику. — Боже великий! Що вони з тобою зробили, окаянні! — рвійно включила світло Леся. — Даруй, хочу тебе оглянути уважно, — опустила обережно по рубцеві на його череві труси. — То скільки ж тих уламків було? І пошкодили лише кишківник і хребет? — шморгнула носом Леся.

— Так, люба! Статі, на щастя, не пошкодили, коли це тебе цікавить, — іронічно посміхнувся Петро.

— Цікавить, життя моє, даруй на слові, і неабияк, коли по-щирості, готова віддатися тобі по-давньому!

— Гадаю, потерпимо ще трохи, коли згодишся, — Петро шостим чуттям відчув, що Леся його вивіряє.

— То в тебе щось і з ногами?

— Результат обмороження та, вважай, я вже повністю їх вилікував. Молода шкіра наросла, чутливість повернулася, хоч на лівій ще не достатньо.

— Кажеш, що належиш до слабих, та я вірю, що таки станеш сильним, зборовши все!.. А чи пишеш тепер вірші?

— Якась порожнеча без тебе настала в душі, може тепер і писатиму.

— Ляжемо, любий? — Леся відкинула запинало, пропонуючи Петрові бути першим. — Неодмінно тепер писатимеш!.. Твої «Барви літа» читала в газеті, сподобались.

— А я й не знав!

— Не ти писав?

— Писав я, та не знав, що вже надруковані, — Петро відчув куди більші тепер Лесині груди і розпущені її коси, що прикрили його собою. Був він, яку раю!

Зачарований, обпещений і заголублений, Петро ще довго оповідав Лесі про війну і клініку, не змовчавши про Лавру, що дала йому дев'ятсот грамів власної крові, врятувавши від явної смерті.

— Напишу їй подячного листа, любий! — поринула Леся всім тілом до коханого в любовному шалі, мліючи по-давньому, задихаючись від поцілунків, втрачаючи душу й розум у якомусь горінні.

— Напишеш, люба, а зараз може спатимеш уже? — спочивав Петро після нападу дівочої щедрості, зовсім не почуваючись сонним.

— Лукавила, даруй, щоби швидше заманити тебе в постіль, спати мені зовсім не хочеться! Може, ти заснеш?

— Хіба це можливо коло тебе, спокуснице!? — вимовив Петро в екстазі. — Не заслуговую твоєї божественної вроди!

— Врода душі, любий, також буває, а щирішої, чистішої, палкішої, щедрішої за твою просто не існує!

— Не проміняй при нашій вимушеній розлуці святої вірності мені, не допусти зближення ні з ким, не дай навіть у плеса очей твоїх комусь глянути чи у твоїх чарівних косах скупатися, поки я живий! — шептав Петро, мліючи від жаги.

Говорили далі про різне, поки не вияснилося, що Леся тут на п'ять днів, а потім повернеться додому, ніби то з Ленінграду, де так і не зустрілася з Миколою. Петро вирішив узяти лікарняний, подзвонивши на роботу, докупити деяких продуктів та горілки старому і пробути тут із Лесею нерозлучно, щоб закріпити навіки їх обопільне кохання...

Купаючись у пестощах і голубленнях, закохані за ті п'ять діб до деталей узгодили свою подальшу поведінку, обов'язкове листування і можливі зустрічі при Лесиних приїздах на канікули... Леся після детальних оповідей Петра повірила в його виняткову живучість і переконалася, що він дає собі раду й може бути ведучим у їх майбутньому співжитті. Підкупило Лесю й те, що коханий не поласував на її цноту і повівся з нею ощадливо, хоч при бажанні й наполегливості міг би, бо в таких умовах при її розкутій поведінці треба було героїчно стримуватися і самовладати, щоб вистояти й не скористатися обопільним очманінням...

Розлучилися закохані на світанку, саме коли прибував потяг із Ленінграду. Розходились у місті в різні боки, ще пару кварталів оглядаючись і махаючи один одному руками.

Навідавши сестру, бо саме була неділя, Петро знайшов два листи на своє ім'я: від Фатіми й Лаври. Прочитав їх не одразу, а після сніданку, влігшись у ліжко і пославшись на посилення болю, що ніби не дав йому змоги поспати вночі, а тепер трохи угамувався. Відвідини діда Герасія й Тані Олійник у гуртожитку, що цікавили Ліду, пояснив за сніданком якоюсь нісенітницею, приховавши своє тривале побачення з Лесею.

«Дорогий коханий друже! — писала коротко Лавра. — Дякую серцем і душею за твого теплого і змістовного „звітного“ листа. Готуюся йти на стажування і в ординатуру після літньої оплаченої практики у Харківській клініці під час відпускної стихії та арешту кількох ординаторів... Маю досить старших претендентів на серце й руку. Бунтує у спротиві душа, паморочиться розум, але плоть вимагає свого, тож долі скорюся. Коли щось таки відбудеться, напишу тобі... Часом неймовірно хочеться з тобою побачитись і навіть піти ва-банк, але тоді суттєво втрачу в ціні!.. Мене радує, що в тобі є частка і моєї крові! Може то вона іноді судомить мені тіло?.. Лікуйся вправами й ваннами, вірю, що від патериці збавишся, як і від милиць. Тримайся двох засад: повного вилікування і глибокого навчання. Бережися схибити, щоб не пропасти, бо зникають і ті, що не схиблюють... Гараздів та добра тобі! Пиши! Жду! З любов'ю й шанобою — Лавра.»

Лист від Фатіми був густо списаний її бісерним почерком у кожній клітинці на аркуші паперу. Широко ерудована, Фатіма дбала не про тлінне та марне власне тіло, а про дух у просторі й часі, що дуже імпонувало Петрові, бо мав споріднену душу і подібний світогляд.

«Допитливий і зацікавлений терпеливий мій слухачу й полемісте з поетичною душею, Петре! Не подивуйся цим дефініціям, вони відповідають дійсності, найпаче невтолимим твоїм різноманітним інтересам. Я й досі пам'ятаю випромінювану тобою зацікавленість у пізнаннях, без жодних ідолопоклонства й дилетанства. Ціни собі не знаєш!..

Принагідно хочу підказати тобі новофольклорні рими про сонцесвітлого „батька всіх народів“ і „рідного отця трудящих“, які підслухала днями в цирку від армійських ротних колективів у галіфе і сонцепоклонниць в модних коротких спідничках: „літали, настали, змітали... кришталі, сталі, далі“. Через гучномовці чую, як „марші ентузіастів“ „готові на смертельний бій“ „від краю і до краю, від моря і до моря“...

„Неповторна доба“ наша, бо „весь народ за Сталиным идет“, бо „жить стало лучше, жить стало веселей“, бо „кто не с нами, тот против нас“, бо „эй, вратарь, готовься к бою!“, бо гібридизація твого земляка Лисенка стосується вже не лише рослинного, а й тваринного та людського світу, найпаче апріорі криміногенних інонародів, як соціально-національного явища за „Коротким курсом“, для яких „границы на замке“ і „ЧеКа начеку“. От тільки дуже цікаво мені, чи чує їх „вождь і учитель“ та „геній епохи“, чи його двійник, як дізналася тут, вінничанин Овдій Лубицький? Виступає повсюди із грузинським акцентом, бідаха! Ото артисти!..

Як живу. Маю заздрісне помешкання, хоч поки-що майже голе. Готуюся, мов школярка, до габілітаційного доценства, що почнеться з вересня. Тішуся, бо є тут досить потрібного, адже педколектив, як і в Черкасах, нещодавно перешерстився пильним „сиском“ за націоналістичні ухили. Поряд із очікуваною авдиторією слухачів передчуваю якусь приреченість, пояснення якої ще недосяжне... Почула про атентат, співчуваю твоєму народові, прийми мою прихильність у горі...

На цьому скінчу. Мій уклін Лідуні! „Борітеся — поборете!“

Ваша Фатіма.»

Засипаючи, Янчук задоволено порівнював листи від направду щирих до нього дівчат, яких уже втрачав... По обіді він вирушив у Соснівку, по путі задумавши навідати спершу Аркадія, а потім ще й Педів. Ішов, кульгаючи, і згадував солодкі миті проведених із коханою днів і ночей. «Я таки подумки з Лесею буваю більше, ніж наяву!» — підсумковував учергове, згадуючи, що й від Лесі чув те ж саме...

— Гутен, гутен таг! От молодець, що навідався! — закрив Аркадій чималого словника, над яким сидів досі.

— Зубриш німецьку, бачу? — присів Петро у крісло.

— Мушу, брате, на щось згаювати час, коли свого часу зігнорував материні поради.

— А чому, власне, ти взявся за німецьку? — знічев'я спитав Янчук, оглядаючи захаращену квартиру товариша.

— Французьку трохи знаю, а німецьку при нашій теперішній «соціалістичній» дружбі, мабуть, знати не зайве, бо все йде до того, брате, що два «соціалізми» зітнуться, і не знати, хто саме з них досягне ролі світового жандарма, хоча Кремль має ще царський досвід, а Рейх тужиться набути свого, — обрадувано ділився наболілим Аркадій. — Україна була й очевидно буде буфером між обома, що зійшлися близько, щоб ударитись урешті лобами... «Собиратель земель русских» і «мислитель эпохи» під феєрверки, бравурні марші й гасла про мир і ленінське братство тримає в Європі комінтернівські клешні й таємно знищує потенційних супротивців. Днями в Америці вбито врешті Льва Троцького — його ж охоронцем іспанцем Рамоном Маркадером, а це знак Гітлерові, з ким він має справу, не реагуючи на вбивство Петлюри в Парижі й Коновальця в Роттердамі.

— Троцький убитий?! — спантеличено вигукнув Янчук. — Наскільки це правда, друже? — Петро зрозумів, про який атентат згадала в листі Фатіма.

— На сто відсотків!.. Чи ти читав щось Олександра Лебеденка? — несподівано запитав він гостя.

— Лебеденка? «Першу міністерську», про Черкаси, гімназію, червонокозацтво... І більш нічого, а що?

— І його посадили разом із Григоровичем за авангардистські ухили, як «авторів абсурду». Тепер у Черкасах лишився тільки Недоля, але й він утік у село і спився, кажуть. Тодось Осьмачко у божевільні, Лесь Гомін десь у Сумах, Чигирина розстріляно, Раїса Троянкер на Півночі, за такими, як ми з тобою, ведеться нагляд. Хіба це не продовження «корніловщини», що заливала кров'ю, всіювала трупами й палила пожежами Україну? На повну потужність діють колегії ОДПУ, «трійки» НКВС, воєнколегії і трибунали, хоч за законом вони не є судовими органами! — аж морщився від обуру господар. — Слухав по радіо земляка Бориса Крупницького, що закінчив першу ще гімназію, а по двадцять п'ятому році еміграції — Берлінський університет. Він згадував черкащан, а між ними Гомона й Осьмачка. Працює над історичними постатями Мазепи й Орлика, дістався у Стокгольмі до джерел їх листування із чільцями Європи. У зверненні радить «випростатися з каліцтва прозрінь» і «побачити канібалізм імперії», перефразовує «незначні недоліки на фоні загальних неперевершених досягнень у карнавальних п'ятирічках», висвітлює «парадно-силову дружбу й мілітарний інтернаціоналізм», що не можуть бути прикладом для жодної із країн світу, бо є виявом агресивності, хоч і супроводяться комінтернівськими гаслами й деклараціями миру, дружби і братства, — повторив Аркадій почуте, вразивши Янчука блискучою пам'яттю. — Біда, брате, йде до нас ще більша, ніж була досі. Почався конфлікт із Румунією за Буковину й Бессарабію, і не в поміч Молотову, а проти пішов Ріббентроп, хоч ніби й домовляється з ним про «дружбу, ненапад і спільні дії»... Мені це все болить, як не вилучений уламок снаряда в тілі, як мозоль, що заважає йти, — зітхнув П'юро. — Вернулися із заслання Йосип Гірняк і Олімпія Добровольська, а їх, колишніх орденоносців, у театр не беруть і, звичайно, наглядають — як хочеш, так і виживай! І все це при містифікації всеправності, при кабалістиці комуністичного раю, при вкрапуванні до мізків застрашень, підігнаних до вигаданого історичного візантійства...

Проти наміру, Янчук засидівся у П'юро надовго та врешті таки попрощався з ним, як із братом, і пішов до Педів, обдумуючи дорогою пересторогу товариша щодо його «Барв літа». Аркадій зауважив, що «пильні» органи можуть пред'явити йому докір в упадництві за його завуальований натяк на наближення прив'ядання всього навколишнього, на «багреці прийдешнього», адже майбутнє у нас може бути лише світлим і райдужним. Петро був приємно здивований та лише поблажливо посміхнувся...

Борис і тета Паша також зналися на новинах, про які він почув від Аркадія, але трактували їх дещо по-своєму. Виявилось, що «дяха» Потай подарував Борисові радіоприймача і той тепер регулярно слухав «вісті з усього світу». Напившись «гербатки» із пряниками, Янчук пришкандибав у Соснівку вже геть під вечір, сподіваючись засісти за незаплановані листи-відповіді Лаврі, Фатімі, Ріті Генріхівні та Грицеві. Петро розумів, що доведеться витратити на них досить часу, але не відповісти не міг, а Ріту ще й не запросити на гостини для годиться.

Цілий вечір, пишучи відповіді, Янчук гнітився кровоточивою розлукою з Лесею і відганяв від себе страхи, що її хтось в Одесі відбере і присвоїть. Повне порозуміння між ними здалося йому тепер ненадійним і умовним. Навіть докоряв собі, що не послухав поради Гриця, що не «взяв» її, коли пропонувала себе. Бачив плеса її очей, її білі груди й чарівні плечі, фізично відчував близькість коханої, її збурене кінцево сформоване виточено-жіночне тіло. Лігши врешті в ліжко, Петро думав не про досі ним так і не засвоєні синтаксис і морфологію, не про сухих і вбогих героїв програмної літератури, а про уявних демонів, що незграбно хапали в палкі обійми обворожливо-витончену Лесю й несли її у дикі густі пущі, повні заливного солов'їного співу, чи у самотні німі степи, щоб там напитися її розкішної пишноти й молодої повені, заливши її насолодами злюбних пестощів і цілунків, голублень і милувань у близькості та злуці... Ці думки змушували Янчука вставати й палити одну за одною цигарки, поки врешті, геть зморений, він не заснув...

Подальша Петрова «боротьба за хліб насущний» була більш-менш успішною. Вечорами він систематично засиджувався за університетською програмою і Югининою енциклопедією, по неділях бував у Ліди. Паралельно не пропускав і дня без витяжної ванни та вправ у спорткомплексі. На службі Янчук складав графіки роботи установи, підписував рахунки в банку і рецепти для хеміо-бактеріологічної лабораторії, писав протоколи й виписував штрафи, вів підшивку справ, звітував Укрголовкурупру, проводив збори колективу раз на тиждень, обстежував періодично санаторії й територію курорту.

Належно й сумлінно, кваліфіковано й грамотно виконуючи свої і принагідно не свої обов'язки, налагодивши своєчасну акуратну статистичну звітність наркоматові, що до нього була вкрай поганою, Янчук уже через кілька місяців одержав письмову подяку, як здогадувався, не без допомоги Ріти Генріхівни Шмідт, особисто від Корнія Юхимовича Сарими. Пов'язав її конкретно з відісланими графіками, розкладами і планами, обліковими журналами санепідстанції, санпропускника й лабораторії та мапою курорту, виконаною проектно-інженерною будконторою Югини. Така подяка була тут рідкісним явищем, тож суттєво додала Янчукові ваги в очах і керівництва, й колективу курорту. Звичайно, Петрові була приємна повага до себе, яку він заслужив терпеливістю й розсудливістю, а ще інвалідністю, бо вояк.

Зростаюча популярність Янчука «бісила» його безпосереднього начальника — держсанінспектора курорту Рижова, постійно хворого запоями, на які він по-жебрацьки виклянчував спирт у головлікарів санаторіїв, бо Петро і завлабораторією Жужа категорично відмовили йому в постачанні. Коли б «патрон» не був Янчукові запеклим ворогом, що регулярно писав доноси на нього й інших, хто відмовляли йому в рецептах на спирт, Петро почувався б зовсім щасливою людиною при престижній посаді. Докоряв собі Янчук лише за продукти, що надходили йому від комірника продбази систематично, навіть тоді, коли доводилося штрафувати його за порушення санітарних норм, які виявляла лікарка-одиначка, що мала трьох дітей від невідомих чоловіків, наказом призначена Петром перевіряти продовольчу базу.

Слід зауважити, що Рижов, із традиційно червоно-буряковим носом і затуманеними від непрохмеленості очима, про себе був навіть радий такому помічникові, як Петро, бо чувся за його спиною цілком певно і сподівався таки дотягти ще рік до персональної пенсії в якості держсанінспектора, але доноси писати не припиняв, хоч вони все більше видавали його стан.

А коли врахувати ще й щомісячні видруки Янчуком — при допомозі Раїси Ісаківни Крупник та головного редактора міської газети Каднадзея — кваліфікованих статей-звітів про санітарний стан на курорті, вправно написаних, із ліричними відступами — описами казково-чарівних пейзажів, то про Петра поволі узнали й місцеві читачі, навіть не здогадуючись, що він не лікар, а всього-на-всього фельдшер курорту.

Окрім звітних статей, час від часу Янчук, як санітарний інспектор, друкував і суто інформативні, послуговуючись Югининою енциклопедією. Особливо йому вдалася оповідь «Про муху звичайну», що виявилася хоч і короткою, але дуже цікавою, бо вражала цифрами плодючості мухи і порівняннями з іншими комахами-паразитами, застерігала від численних можливих хвороб, що передаються людині.

І хоча у читачів його дописів складалася уява про автора, як про непересічного чи навіть привілейованого, Петро усвідомлював, що його й Лідине животіння часто-густо дорівнювало злиденним жебрацтву й убозтву, правда, лише фізичним, бо духовно й ерудиційно Янчук багатів, мріючи, поглиблюючи свої знання, виношуючи подумки майбутній черкаський пейзажний серіал, який започаткували «Барви осені».

Тим часом невблаганно наступала, бредучи природою, осінь — то сира й дощисто-мжична, то туманно-вітряна й похмуро-слізна, а то підсонно-тиха. Палахко палила вона дерева, як багаття, в таких фарбах, що не зачудуватися ними, не захопитися, не засліпнути було годі. Олівець Янчука заносив у нотатник епітети краси, безсилі змалювати оту казкову реальність... Але впав тихим пухом сніг на тихі лісові галяви, на срібнокосі берези й товстокорі дуби, накинувши шапки й башлики з вати на все земне, а потім закріпив усе скипінь-морозець під завії та вимети, нахиливши й небо у хмарах...

Якось у суботу ввечері Петра навідав Аркадій. Після фінського фронту їх дружба стала особливо довірливою. Гість, слухаючи радіопередачі «із закордоння», завжди мав якісь свої думки, припущення та висновки, що вимагали негайного обговорення. Господар був його терпеливим і уважним зацікавленим слухачем.

— Добривечір! — привітався П'юро, переступивши поріг Янчукової квартири. — Чисто, охайно, чепурно, аж заздрощі беруть. Квіти, халат, енциклопедія — «компетентний товариш» і не менше!

— Перше — від Горпини, друге — від Югини, тож до «товариша» мені, як до неба, — відбився Петро, запрошуючи гостя присісти. — Та й все решта тут — теж не моє.

— Шкода, що ти так злегковажив Югиною! Адже про якісь усталені узи Гіменея з Лесею, даруй, тобі сьогодні й мислити зась.

— Ївга мене любила й любить, але так склалося, що мусіла покинути: дядька арештували, батька таскають, квартиру в Москві могла втратити, рідна сестра переконала, моєї убогості й безперспективності злякалася, чи я знаю, що ще... Але здругобіч, все, що не робиться, до кращого... А в тебе як?

— У мене повія, що старанно дві ролі виконує: мене висотує, боячись утратити, як партнера, і пильно наглядає, як потенційного контру.

— А як же ти радіо слухаєш при ній?

— Про радіо не знає, бо сховане, слухаю через навушники.

— Чогось нового начувся?

— Сім чоловік у нашій в'язниці розстріляно, а кого й за що саме, не допитаюсь... Старе прогресує і близиться до завершення.

— Що ти маєш на увазі?

— Війну неминучу і смертельну, адже і вождь, і фюрер замахнулися на завоювання світу за заповідями своїх тронних попередників Леніна й Вільгельма. Перший — «світовою революцією», другий — «розширенням життєвого простору».

— Завжди іронізуєш над усім ленінським, а що думаєш про Леніна, як про особу?

— Він був дегенеративно хворий великонеділимською владою, він заклав початки оновленого витка хижої тиранії та звіриного терору Росії через криваву партократію люмпенів і деградованих фанатівімперії, він підступно-оманливо використав революційність робітників, селян та інтелігенції для закріпачення, визиску й повного винищення інонаціональних сил, ніби нежиттєздатних без Росії-імперії... Це був безпринципний еклектик, що спаював несумісне, — помовчавши, Аркадій продовжив. — Він — затятий архиімперіаліст, а Сталін — його кат-намісник, отака ж хвора жертва системи деспотизму в середовищі карного спеку під гаслом диктатури пролетаріату... Іде кінцеве обезголовлення ними народу України, всіх його мисле-культурних і трудо-моральних верств із генеральною лінією на залісся соловків, колим, численних каналів із магістралями!.. Я ніколи не прощу їм, скільки й житиму, вбивства батька й матері!.. — прибив указівцем по столу свій вислід П'юро.

— Жахливі речі ти кажеш, брате! — Янчук тяжко дихав під враженням почутого. — Аякже з партією? Адже носиш квиток, сплачуєш внески, ходиш на збори, погоджуєшся із закликами до світлого майбутнього, славиш досягнення п'ятирічок?..

— А ти в комсомолі хіба не так?.. І одне, і друге, а ще профспілки — «школа комунізму», рабства і неволі вселюдської...

Говорили ще довго в Янчуковій квартирі і вже дорогою до міста... Погода стояла тихо-зачаклована. Перший сніжок був м'яким під ногами. Як перейшли міст від Соснівки, не могли не зауважити велетенські зграї вороння, що низько летіли діряво-чорними хмарищами кудись на південь, закриваючи собою білий світ. Їхні скрики і в леті, і коли вони попутно всідалися на дерева у Діброві, а потім у сквері й на бульварі, хлопці сприйняли, як попередження і віщування. Петро записав свої враження від небаченої кількості вороння в нотатник, Аркадій був схильний думати про наближення подій, що розв'яжуть чимало наболілих питань, якщо суспільство й чолові його сили будуть готові. П'юро натякав, що бійка двох півнів-забіяк вигідна для світу, бо взаємно виснажившись, вони не матимуть сил грабувати, і Україна знову стане соборною суверенною державою, а її люд святкуватиме демократію й волю, славлячи себе у своїй хаті — працею, гараздами, братством і людинолюбством.

— Не вішай носа, брате, і вір мені, я певен, що вирішальні події вже не за горами! — потис Аркадій Петрову руку, коли вони розходились, попрощавшись.

Петро не хотів вірити товаришеві, бо ці події могли б зашкодити його планам навчання в університеті. Хай пізніше, не зараз, як закінчить...

Сестра Ліда зустріла його, як завжди, оптимістично, обрадувавши листами від Лесі та Югини. Засів за читання спершу Лесиного.

«Коханий мій судженцю! Досі тужу й ридаю душею і тілом за тобою та всім твоїм після нашої досвіткової розлуки в ту неділю. Вернулася додому щасно, батьками була прийнята добропристойно. Мати мене хрестили й ойкали, як то мене посміли „не допустити до Миколи“. Батько погодилися, що сватам і словом не слід обмовитися, бо вчинок мій все-таки „непристойний“. А по приїзді сюди відбулася подія, що виходить за звичні рамки. Хоч і зроблю тобі боляче, та зізнаюся чесно і висповідаюся щиро.

Наші дівчата, що приїхали в гуртожиток раніше за мене, вирішили перед початком навчання організувати дівич-вечір і змусили пристати й мене, оскільки він мав відбутися саме в моїй кімнаті. Одні були зі своїми нареченими, інші, як я, з випадковими залицяльниками. На вечорі ми трохи випили: хто більше, хто менше. Подруги, напевно, заздалегідь домовившись відносно мене, одразу ж порозбрідалися зі своїми напарниками по ще порожніх кімнатах, а мене лишили із досить старшим нахабою наодинці. Він і був моїм горем.

Невдовзі, після нетривалої бесіди, між нами почалася справжня баталія: він намагався мене погвалтувати, я кричала й волала, кличучи подруг на поміч, вони не реагували, лишивши мене сам-на-сам із напасником. Той змор тягнувся чимало часу, захищаючись, я кусалася й відбивалася руками й колінами, пригадавши твою настанову. Не буду додавати тобі розпачу довгою оповіддю, скажу лише, що під час тої бійки мені врешті вдалося не лише до крові покусати руки, а й добряче забити найболючіше місце ґвалтівника. Він лежить тепер у лікарні, а я, відігнавши лиху біду, хоч іще й досі у синцях, до неба тобі вдячна й тішуся, що відстояла свою гідність і зберегла святу цноту для тебе!.. І як добре, що я виснажувала себе на тій грядці у поліннях — мала силу себе захистити!

Як не дивно, любий, але я аж тепер зрозуміла, яким тяжким є наше життя, в якому смертельному ґвалті ти вижив і відстояв своє існування для мене, так непрактично викоханої батьками. Зрозуміла, як ти борешся в нужді й тепер, працюючи та навчаючись. Отож, підіймаю тебе іконою в небо і молюся тобі, як богові: бережи себе і для мене, коли лишився живим у війні! Я щиро вірю, що ми будемо належати один одному — тілами, душами, єствами й уподобаннями! І хай не по закінченні навчання, а трохи раніше, бо для чого морити себе? Заміжні теж тут навчаються, їм тяжче, але ж посильно...

Як вивідаю, що тато не приїдуть до мене на зимові вакації, то дремену, хоч на день-два, до тебе, голубе мій, щоб скупати тебе і в милуваннях, і в ласках, і в пестощах, яких накопичила для тебе повно, аж уже іноді не дають мені спати. Не прийми мою відвертість за вульгарність, любий, адже ми не втаюємо нічого один від одного, та уява мені часто малює таке, що аж горю від сорому...

Затрималася з листом, бо схлипувала душею, розумом і тілом та приходила до себе, зводячи рахунки з подругами — переселялася в іншу кімнату на двох, підбирала співмешканку з комендантшею, яку підкупила татовим медом. Житиму тобою й тішитимусь, що ти будеш тому радий і відповідатимеш мені тим же... Будь, будь і будь — моїм, здоровим, сильним, витривалим, розумним, щасливим — на весь вік! До наступного листа та можливого побачення, любий мій! Навіки твоя Лариса-Леся.»

Петро, мов обухом прибитий, мов ошпарений, укотре перечитуючи того листа, врешті вирішив спробувати порозумітися з батьками коханої ще раз, хоч і не відав, як саме. Лесин випадок він сприйняв, як кінцеве йому попередження. Ті її слова «не по закінченні навчання, а трохи раніше» підказували йому, що дівчина може іншим разом не вистояти... Що буде «з рогами», він і в думці допустити не міг, тож гриз у розпачі вуста, уявляючи Лесину неймовірну вроду та дякуючи долі, що звела їх і скріпила до близькості...

До вечора Янчук сидів зажурений, повечеряв із Лідою майже мовчки і лише в ліжку відкрив наступного листа, здивувавшись надмірному його об'єму, знав бо, що Югина писати не любила, і зауваживши на конверті вже іншу московську адресу.

«Дорогий Петре Карповичу! Мій тобі щирий привіт із чужини! Знав би ти, який ти мені дорогий тепер! Але все має кінець... Отримала твого короткого листа і доста потай набідкалася, наскімлилася, наквилилася, наголосилася та наревлася — до повної змори і знесилля. А чого, спитаєш, коли купаюсь у тоскній розкоші, нічого не роблячи й не творячи, як і більшість тут молодих „рангових“ москвичок? Мучить приречена безвихідь, відбуття порожніх днів, втрата справжньої вартості благ і речей, коли вони дістаються задарма. Адже я тепер, мій милий Петре, генеральша НКВС і мені, щоб почуватися щасливою, лишилось тільки бути випоротою, чого при божевільному ревнивстві мого баобабо-череватого і розпусно-безпутнього судженого не тяжко домогтися, наприклад, сповістивши про цього листа до тебе. Отже, мушу на прощання висповідатись і хоч скупо прозвітувати тобі, полегшивши себе...

Дуже мудро ти вчинив, що в листі звернувся до мене офіційно. Я тепер Євгенія Костянтинівна... На честь „уз Гіменея“ відбулося бурхливо-зморне весілля з віншуваннями не від різновікових зарученців партії, а від генія-вождя та його вірних безпомильних і недремно-пильних „кадрів, що вирішують усе“, і я одразу відчула нудьгувальну ностальгію за чимось рідним, хай навіть наївним, але молодшим, рівнолітнім, не таким до кінця зужитим...

Що мені запропонував за волю і крісло дядькові та за спокій батькові необійдний і дуже підозріло овдовілий наречений? Аж дуже забагато, хоч мій меркантилізм, як відаєш, геть змушений! Солідний, хоч і незграбний ріст і обсяг у талії, лису, мов коліно, голову, зношену стать. Чотирикімнатну з лоджією, до тісноти умебльовану з музикою, добротну дачу за містом. Персонально закріплене авто, посаду в широкому кріслі. Співучу птаху у срібній клітці, велетенського пса, здається, вишколеного компенсувати імпотенцію господаря, балакуна папугу. Звичайно, вродливу покоївку, що, схоже, за попередниці розважала тілом мого судженого, а по покійниці дивиться тепер на мене, „як Ленін на буржуазію“. Отож, житиму недовго, а як вмиратиму, то з музикою!..

Що придбала собі в інтимних еротиці й сексі, як небайдужа до них? Матерщину стоколінну в найширшому словосплеті виражень і брудну, даруй, мазанину по дуже, слава Богу, короткому всьому, що заяложене вульгарною банальністю та викликає лише напади гиді і блювот замість екстазу тілесно-тремної насолоди і млості. Подумки плачу й волаю за всім наївним твоїм і цілим цнотливим тобою, та мені навіки перетнуло дорогу табу при всьому моєму практицизмі!..

Милий мій, найдорожчий діаманте! Знав би ти, як я за порадою тітки, плачучи в душевному реготі, перед нашим побранням зіграла зовсім невинно-незграбну та невміло-наївну незнайку! Сама собі диву давалася по всьому, вислухавши настанови судженого щодо моєї поведінки у процесі злуки й таки переконавши його в істинності мого недоторканного статевого стану! Чула при тому гомеричний сміх богів!..

Чим займаюсь поки-що, не сівши у престижне крісло? Поки „медовий місяць“, звикаю до оточення та налагоджую запобігливі високодвірські військові і світські стосунки. Розіграна тіткою, як лотерея, сибаритствую, вдавано захоплююсь пасьянсом, товмачу фатуми доль, не гребую в розмовах „високими матеріями“, душу бунтарство своєї хтивої статі і плоті, згадуючи тебе, як ідола й бога, як всецілющу солодку панацею для душі... Своєрідно закріпачуюсь, п'ю отруту буття, мордую ностальгію безпекою владарства, ховаю від усього й уся повну душу вражень...

Почала влаштовувати ритуальні прийоми всіляких „хоцу каки“ й „хоцу пісі“ та „жуй-ху-чаїв“, мосьє „партнерів“ та містерів „гондонів“ у супроводі всіляких місіс, що тішаться, коли я до них у вдаваному нерозумінні звертаюся „міс“. Були вже на рандеву й соціалісти, для яких „Дойче юбер аллес!“, моє відкаламбурення їм „комунізмус юбер аллес!“ викликало їх спантеличений подив, аж мій суджений був на сьомому небі від захоплення своєю „Жекою“...

Від долі не втечеш, милий мій! Добре, що побула твоєю співпутницею, не зчарувавши тебе, а навпаки — зачарувавшись тобою і твоїми захопленнями, твоєю тягою до знань, як найзверхнішим для тебе. Це мені відкрила енциклопедія, як вона лиш у тебе опинилася. Ні, я не ображена твоєю неувагою, навпаки втішена, що могла і зробила своїй кумирній любові ще щось приємне, собі, егоїстці, на радість...

Яке тут у мене оточення? Тоталітарний соціалізм і навіть комунізм у морі столичних привілеїв для партократів, що нічого не виробляють, але всім розпоряджаються і все знищувально споживають, не відаючи, де воно береться. Без Соснівки, а найпаче зустрічі з тобою я б також багато про що не знала...

Мушу попередити тебе, що листуватися тепер нам досить небезпечно й ризиковано і не стільки для мене, як для тебе, бо матимемо справу з Отелло. Отож, пиши листи обдумані, Лідиною рукою, ніби від неї, в покрайньому разі, коли б тобі щось загрожувало. В допомозі вам обом не відмовлю ніколи. Днями я вислала Ліді в дарунок своє піаніно, бо нам на презент привезли нове дуже високогатункове. Я звеліла закласти всі щілини в ящику всілякими шматинами, незношеним одягом та білизною, якого дівчині вистачить на кілька літ. Піаніно їй украй необхідне, бо ж має ангельський голос. Писатиму лише вряди-годи і лише Лідуні, але для тебе, мій чарівниче й ворожію!..

Даруй мені все-все! І мою оголену сповідність, і зізнання, що зрадивши, без надії живу тобою, і зойк душі у смертельному відчаї заміжніх тенет, і всі брутальності й вульгарності, без яких лист цей не був би уповні відповідним. Адже на всьому білому світі я не маю кому, крім тебе, вихлюпнути із себе всього цього обтяжливого до краю болю мого єства!.. Знайди собі дружину, достойну тебе, але краще бідну й незрадливу. Дуже пасувала б тобі Фатіма, коли була б молодшою. Як її справи і де вона тепер? Мій уклін їй!

Лишаю тебе в тілі, в серці і в душі навіки! На цьому прощай і прости! Югина.

П.Н. Адреса на конверті, а листа цього краще спали... Працюй над собою й бережи себе для кращих часів, що може прийдуть... Ївга».

Читаючи й перечитуючи листа, Янчук і тішився його відкритістю, і печалився, бо, зоднобіч, кінцево зрозумів, кого він власне втратив, а здругобіч, усвідомив, кого може втратити, адже хоч Леся була й куди менш досвідченою від Югини, але ж і неймовірну вроду мала не до порівняння, адже у в'янучому тілі Югини горіла хтивість, а у на вісім років молодшій Лесі — чарівна цнота, симпатична йому непрактичність та наївно-мила ірраціональність.

Був іще один впливовий фактор, визначений листом Югини, — заказаність у подальшому спілкуванні, фактична його заборона раз і назавжди. Отож, вдячно пам'ятаючи про Югину, Петро заснув із думкою про Лесю, в уявних обіймах саме з нею, але чуючи в собі так і не віддячену кров Лаври та усвідомлюючи, який фатумний вплив на його вижиття мала космогонія Фатіми, що нею він завжди переймався, живучи лякливою й неокресленою інтуїцією.

Наступного дня Янчук дописав свої «Барви осені» і відклав їх «вилежуватись», бо був незадоволений перенасиченістю тексту красивостями й химерностями, перевантаженістю речень підрядними й сурядними, але викреслити не міг нічого... Коли Петро під вечір вертався на свою квартиру в Соснівку, сніжок знову засівав землю, тож долаючи дорогу проти вітру, він підбирав чисті й ваговиті, теплі та щирі слова для Лаври, з якою поклявся не поривати зв'язку, у однокровності з якою признався Лесі. Про Югину Лавра не знала, про Лесю чула від нього, як марив у гарячці.

Яким же було Петрове здивування, коли у скриньці він побачив листа саме від Лаври. Прочитав його одразу з порога. Лавра писала, що «одержала тепле послання від Лесі з подякою за поміч любому», і сповідалася: «під упливом віку й обставин вирішила побратися зі старшим чоловіком, що любить мене. Пора мені вже: роки беруть своє, збурюється стать, дітей хочу мати!.. Чи люблю його? Ні й ні! Він це знає, я поважаю його та сподіваюся бути йому вірною до смерті, хоч і продовжуватиму думати про тебе, як про журавля в небі. При нагоді хотіла б познайомити вас між собою і зустрітися з Лесею... Отож, благослови мене, любий, на цей крок, як найрідніша мені душа в нашому жахному світі...»

Попередні плани переглянути ввечері університетську програму Янчукові втілити не судилося — засів за відповідь надовго. Мав на увазі, що читатиме її й інженер, обранець Лаври, тепер лікаря-асистента у клініці. Петрові баглося не лише благословити їх на довге й повне добра та гараздів співжиття, а й виказати Лаврі свою братську родинність, якої він волів би не переривати. Лист йому вдався ненав'язливим, хоч і багатослівно подячним.

Засипав Янчук із думкою про різнонастрійне жіноцтво, безпосередньо дотичне до нього, і снідав перед виходом на роботу, згадуючи його ж. Та вже на робочому місці Петро мимоволі переключився на Югининого «генерала», як зіткнувся знову з неприхованою ворожістю та навіть скаженістю свого зверхника, що вже зранку прийшов клянчити спирт і якому він категорично відмовив, вчергове пригрозивши поставити питання перед наркоматом про його негайне звільнення, як нахлібника, що ганьбить своєю поведінкою колектив...

Як і завжди в зимову пору, на роботі у Петра наступила помітна полегша, наприклад, територія натимчас не потребувала нагляду, навіть графіки та розклади він поміняв, та натомість різко збільшилося число політбесід, почастішали приїзди всіляких ідеологічних лекторів із оспівуваннями «нашего счастливого вольнодышащего общества», підсилилось соцзмагання і взяття підвищених зобов'язань усіма працівниками згори донизу, що не могло не лякати окремих мислячих, адже всі ті неймовірні досягнення були липовими й показушними...

Не дочекавшись приїзду Лесі на зимових вакаціях, Янчук з'їздив на чергові семінари й сесії та сяк, так і абияк поздавав екзамени й заліки, а повернувшись, послав коханій листа, повного освідчень і подяк їй, захоплень нею та прохань берегти себе для нього з вихваляннями, звеличеннями й уславленнями її вроди та закликом до вірності йому, коли вона щира, повна почуттів до нього й хоче належати лише йому.

«Кохання, люба моя, це свята таїна, вершина людського щастя й екзальтації у радощах... Волаю до тебе: не зрадь мені! Благаю: не оступись! Не наблизь до себе жодного, навіть у думці!.. Мусимо зустрітись і кінцево вирішити нашу долю, за яку я став боятись останнім часом. Сповісти про себе докладніше, бо дуже тривожуся за тебе! Жду!» — завершив Петро свого розпачливого листа.

Відкурили дні й ночі колючими заметілями, завивними віхолами, сніговійними завірюхами, шпаркими хурделицями та тужними вітрами, відрипіли зойками зашпорні морози з-під людських взуванок і санних полозків, поки й не здалася врешті, обезсилівши, сувора зима благодатно-ніжній весні, з якою до одних прийшли щастя і надії, звершення і нові задуми, а до інших — лихо й безнадія, розчарування і кривда. Перших було менше, коли задзвеніла, заворкотала, засюрчала, заплюскала рокітлива весна по потічках, заспівала струменистими цівочками по вибоїнах, ринвах і лотоках — спершу талими водами, а пізніше, як бурульки вже скапали, і першими дощами...

Дуже довго доправлялося із Москви в Черкаси подароване Ліді Югиною піаніно, але в якусь неділю Петро на машині таки привіз і з Льовою та його друзями заніс у тісну хату великий ящик. Обрадувана ще й різноманітним багатим одягом і взуттям, натільною та постільною білизною, Лідуня переживала таке щасливе піднесення, що й місця собі не знаходила, а Петро, не відкладаючи, надиктував їй подячного листа до колишньої опікунки і щедрої дарувальниці з поздоровленнями із заміжством і побажаннями всього найкращого, закінчивши «привітами від усіх наших». Ліда співала від щастя!

Того ж таки дня Петро знайшов у поштовій скриньці Лесиного листа, який умить ожвавив і його. Для годиться, він якийсь час стримувався, щоб не відкрити його одразу, та врешті прочитав:

«Вітаю, обнімаю, голублю, пещу, ласкаю тебе всім єством своїм, мій коханий судженцю й муже!.. Коли пишеш, що полегшуєш собі муки чекань навчанням та читанням енциклопедії, то схвалюю, а що тривожишся за мене, то безпідставно, гони від себе ті передчуття на болота й у нетрі, як казали моя бабуся. Не вміючи належно відповісти тобі, міняю у твоєму листі своє ім'я на твоє і відправляю тобі, любий мій, від себе... Тішуся, що здав екзамени, саме зараз здаю свої. Не приїхала, як обіцяла, бо навідав мене тато з перевіркою, а не писала, бо була певна, що ти на сесіях... Знудьгувалася, скучила аж до плачу! Мусимо зустрітися конче в кінці травня чи в перші дні червня. Я здам усе заздалегідь, додому напишу, що затримаюся для здачі, а в цей час буду здавати себе тобі, моя радосте! Я щодень молю Бога за тебе, дякую Йому, що ти є на світі, а ще більш за те, що ти мій! Будь, і будь, і будь!.. Навіки твоя Лариса-Леся.

П.Н. Здай і ти екзамени наперед, щоб ми не пізніше перших днів червня зійшлися у тебе для обіймів! Па, любий! Пиши! Жду! Готова вирішити нашу долю, як забажаєш!»

Лист від коханої трохи заспокоїв Янчука, але не відмінив його тривоги і не заглушив інтуїції, та головне — наладнав його уперше на готовність до швидкого одруження, хоч як і коли те відбудеться, він не мав жодної уяви. Неперейдною брилою на дорозі лежали його вбогість, заперечне ставлення до нього Лесиних батьків, обопільне студентство їх із Лесею... До неабияких роздумів спонукала Петра і розмова із сестрою того ж вечора, як поділився з нею своїми намірами.

— Чи ж я тобі ворог, мій братику? І хіба ця хата не твоя, хоч і записана на мене? А що я не люблю Лесю, то не мені ж із нею жити, а тобі, талановитому. Не така вона до тебе жертвенно-віддана, як ти до неї, думаю. Не така, якою була б для тебе щира Феся Антипівна, чи багата і щедра Югина Костівна, чи вбога, але чесна Фатіма, чи ота Лавра, що кров тобі дарувала, як розказував. Прости, я потай читала всі їх листи до тебе і не в образу скажу тобі, що ти зіпсований любов'ю дівчат, — на подив Янчука, Ліда виявилася заздалегідь готового до такої розмови.

— Сестро люба! Дякую тобі за відвертість, але ж чи по всьому нашому голодному мучеництві й жебракуванні, сирітстві й поневірянні, а тепер ще й при моєму каліцтві я не заслуговую на молоду і вродливу дівчину?!. І жити нам із Лесею довше б судилося! І якими були б Лавра чи Фатіма, раніше за мене постарівши, та й не прийняли б вони моєї жертви, хоч і люблять мене!.. Ти цього не розумієш, бо юна й цінуєш над усе достаток, але при ньому життя може бути пеклом без обопільного почуття!

— Одружуйся та й живіть тут, але ж Лесі вчитися ще три роки в Одесі!? — так ні до чого й не домовившись із сестрою, Петро із тягарем на душі пішов у Соснівку, розіп'ятий на хресті умов свого буття...

Розбудивши, оголивши та напнувши, як струни, тіло та єство Янчука, весна принесла йому при явному покращенні здоров'я, бо пробував уже ходити без патериці, і певні труднощі, дещо похитнувши його рішучість до негайного одруження. Змовившись листовно із Грицем Бойком та Клавою Зінько, Петро вирішив поїхати на сесії не у другу, як завжди, а в першу чергу, що була вже не за горами, тож наступну екзаменаційну програму мав засвоїти алярмово, тому постійно не досипав.

При дворазовому лабораторному обстеженні місцевої свердловини, що постачала водою весь курорт, була виявлена кишкова паличка, тож Янчук із комісією у складі лікаря-епідеміолога Марти Чечіль та завлабораторією Клари Жужі водокачку опломбував та наперекір начальству і парткому сповістив телеграмою Укркуруправління в Києві та санепідстанцію в Черкасах. Зі столиці негайно приїхала держкомісія із «надзвичайними повноваженнями», в тому числі, Ріта Генріхівна Шмідт — Петрові на неймовірну радість.

Хоч клопотів усім додалося чимало, адже понад десятитисячний курорт був переведений на постачання привозною водою з міста, та престиж Янчука зріс при тому неймовірно — не без прихованої допомоги Ріти Генріхівни, що зуміла заспокоїти обур місцевого начальства і парткому виділенням великих коштів на цілодобовий капітальний ремонт і хлорувальну санітарну чистку свердловини та переконати всіх у тому, що Янчук врятував не лише курорт, а й місто від епідемії, про що оголосила на спеціальних зборах керівництва, як свердловина вже почала функціонувати, помічник держсанінспектора Укркуруправління Катерина Самусівна Морга.

Довірливою була бесіда Петра з Рітою Генріхівною після того в його кабінетику. Оповів їй щиро про свою участь у війні на фінському фронті, поговорили про події у світі, причому Ріта Генріхівна натякнула на можливі разючі зміни у найближчому майбутньому і порадила своєму підопічному невідкладно освіжити стосунки із родичами, вірними друзями й однокурсниками, де б вони не були. Пообіцявши спеціальним наказом Укркуруправління нагородити його подякою та грошовою премією «за пильність» і по-рідному попрощавшись, Ріта Генріхівна відбула з високою комісією, лишивши Янчука у тривозі й неспокої, бентезі і сполохові від того, що якісь поки-що не відомі йому події, на які натякала Югина у листі та про що запевняв Аркадій у розмові, таки перешкодять йому довчитися й одружитися, що для нього було головним у поточному моменті буття.

Наказ із премією та подякою не забарилися, але й без них Петро не міг не зауважити, що і високе начальство із парткомом та дільничним міліціонером курорту, і головлікарі санаторіїв почали запобігливо шапкуватися з ним, підлещуючись у вітаннях. Отим високим наказом Янчукові була збільшена зарплатня із виплатою надбавки за шкідливість роботи та призначена премія за прикладну статистичну звітність. Повернувшись якогось дня на квартиру, Петро розгубився, побачивши у кімнаті добротну настільну лампу, нові хіднички на підлозі, вазу з квітами з розарію, а головне — дорогі наїдки на кухні: кілька слоїків тушкованої свинини, пару десятків свіжих яєць, три банки кави, п'ять пачок чаю, по бруску масла і смальцю, два шматки в'яленої солонини і навіть п'ять пуделок паюсної ікри...

Із від'їздом Югини Костівни особливі стосунки склалися у Янчука з Вірою Коляд, як виявилось, у минулому відрахованою з Київського університету за приховання якоїсь крамольної інформації про батьків. Непоказна й пересічна зовні, дівчина була багата душевно, ерудована й дуже працьовита. З її допомогою Петро виготовив і порозвішував по стінах коридорів яскраві діаграми, зведення, графіки та розклади, завів «вхідні» та «вихідні» журнали. Віра «на добровільних засадах» слідкувала за чистотою, підказувала Янчукові, на що мав би звернути увагу. Тож отримавши премію, Петро вирішив відзначити її, придбавши їй шовкову хустку і коралі. Той дарунок ще більше здружив їх на роботі — не на день, а на роки...

Як тільки минула метушня навколо виявленої кишкової палички, Янчукова душа знову затривожилася Лесею, не даючи йому змоги готуватися за програмою, тож полегшив себе листом у властивому йому барвистому й райдужному стилі.

«Моя сапфіроока мадонно! Єдина моя у спільнім нашім завтра! Вір мені, ти — все для мене у цьому світі! Ще не знаючи як, вже бачу тебе своєю дружиною! Мармурове тіло твоє — з воску й молока, коралові вуста — з макових і трояндових пелюсток, ультрамаринові очі — із плес, до дна просякнутих сонцем! Вся ти з казкової зваби — із ячмінними косами, чарівним усміхом, чаклунним голосом і руками-лебединими крилами в леті!» — писав Лесі Петро, повний ніжності й палкості.

перейшов до віршування експромтом. Лист, хоч і був перевантажений епітетами, вийшов, як завжди, рідним, але довгим, бо ж іще й ділився прогнозами та передбаченнями майбутнього. Ніби ношу врешті скинув Янчук із душі, полегшивши її до можливості працювати над собою, як відіслав того листа адресатці.

Найближчої суботи, ідучи із Соснівки в місто до сестри вперше без патериці, у сквері Янчук радо зустрів Педя. Сіли на скамницю й розговорились, і Борис між іншим порадив Петрові для кращої підготовки за програмою до сесій в університеті спробувати відвідувати лекції та семінари з історії та обох літератур в інституті, адже лектори слухачами зовсім не цікавляться, і він міг би прослухати так необхідні йому курси. Поговоривши про те-се, друзі розійшлися, а вже з понеділка Янчук, оформивши на роботі профвідпустку і належні йому вільні дні на період навчання, при допомозі аспіранта Василя Григораша став тимчасовим студентом-вільнослухачем педінституту Не мав підстав нарікати на свою долю, пощастило йому неймовірно! Хоч і просиджував до змори повні дні до вечора, але ж і напхом набрався знань для виконання контрольних робіт і майбутніх екзаменів в університеті!

Контрольні Петро вислав поштою і поїхав слідом у першочерговий заїзд на сесію і практичні діалектичні заняття... Сесія минула, хоч і нелегко, та загалом дуже добре, а на фольклорну практику їх утрьох із Клавою та Грицем послали у південну Орелщину, західну Курщину, на Ставропілля та Кубань, де вони, собі на подив, без жодних затруднень всього за три тижні занотували стільки народних пісень і поговірок, описали стільки звичаїв і обрядностей — і українською, і російською мовами, — що й самим повірити було тяжко...

Попри втіху від назагал успішного взяття чергового щабля в наближенні до омріяної високості знань, додому вже третьокурсник Янчук їхав засмученим. Із Грицем попрощався в Дніпропетровську, із Клавою — в Кременчуці, тож лишився на палубі сам із якимись внутрішньою тривогою, причаєною зажурою та передчуттям лиха.

Перед Петровими очима зводилися пройдені жебрацтво, вуркаганство, концесія та комунарство. Виховательство зі студентством і навіть санінспекторство не затуляли попередніх, не панували над ними, а ущемляли його душу втомою від пройденого, що досягалося неймовірними зусиллями й дорогою ціною. Свої «досягнення» оплатив животінням та поневірянням у боротьбі за виживання і власне місце під сонцем та між людьми, яким подумки був плачно вдячний за поміч. Окрім усього, лякався ще й віддаленості до наміченої вершини.

Ритмічно чалапаючи та одноманітно чахкаючи лопатями, пароплав помалу долав відстань проти течії, ховаючи у розбурених водах думки Янчука під натужні скрики гудка, що будив розлогі береги Дніпра, котячи довгі луни-обомовні в далекі закутки прибережних гаїв, лісів та борів. Забарність плаву дратувала Петра ще й частими зупинками, але все ж кінець того руху вперто близився, відстань долалася і дім був уже не за горами.

Коли пароплав опинився проти Чигирина, Янчук не міг всидіти на місці. Згадав Марусину на похилій старій вербі над Тясмином і як забирав Лідуню в Черкаси... Перед внутрішнім зором постало його мучениче дитинство — ген там за поритим віковими весняними водами крутостійним Правобережжям. Ніби побачив матір — ще пишнокосою, сяйноокою і вродливою, останки якої вони з дідом Самохою закопали у пісок на кручі... Уява йому намалювала Тодося, Гриця і малого Степанка, Домашку, Таню та Ярисю. Лише батька так і не побачив... Де вони всі, де зариті їх роздуті тіла із мільйонами інших, полишених на дорогах його поневірянь і животінь?.. Скільки їх траплялося йому попідтиннями, обсіяних хмарами мушви, погризених здичавілими псами, сморідних до нестерпності!.. Згадав і вершників «комсомоли», що завваживши у полі малих збирачів колосків при матері, мало не догнали їх біля рятівної діброви, а десятки інших посудили і за п'ять колосків, навіть дітей!.. «Як те назвати? Адже збитків від підбирання колосків на стерні не було жодних!.. Правду Арсен Кузьмович тоді казав, що то голодомор і набір робочої сили вождем для риття „каналу віку“», — морщився Петро від болю, згадуючи...

На черкаській тихій пристані засапаний пароплав зустрічали купки подорожників, водники з пов'язками на рукавах і крабами на кашкетах, рибалки з похиленими до води вудлищами і брудні вантажники. Підходячи до приплаву, він жалісливо і зморено прогув, ніби скаржачись на свою гірку долю, трохи посмикався і таки врешті пристав до молу. Янчук, неспішно зійшовши по сходинках трапу на довгожданий берег і не зустрівши знайомих, направився до міста за пасажирами та перекупками, що поспішали додому.

Кінчався травень, погода радувала теплом, а природа чарувала цвітом і зелом. Йшов Петро не як переможець, хоч у якійсь мірі ним був, а як той, що здобув Піррову звитягу, адже геть знесилився та ще й віз із собою купу подальших програм та інструкцій, які мав виконати в певні чіткі терміни. В запасі у нього був ще цілий тиждень часу, адже екзамени в університеті склав достроково. Дорогою думав, що врешті треба остаточно оформити стосунки з Лесею, обов'язково порозумівшись із її батьками. Не ставити ж їх перед фактом їх із Лесею співжиття без батьківського благословення?..

Вдома, приємно здивувавшись, Янчук застав Фатіму, яка приїхала навістити «свого уважного слухача» і забрати решту «мотлоху», залишеного при минулорічному переїзді у Вінницю. Янчук прямо ожив від зустрічі, зауваживши, що й гостя втішена нею. Та найбільше раділа Лідуня, як господиня, взявшись до організації «бенкету» на честь зустрічі. У розмові вияснилося, що Фатіма прибула вчора, а назавтра має вертатися. Гостини затяглися допізна, як Лідуня вже пішла спати. Обговоривши події за рік в особистому житті, співбесідники перейшли до новин, чуток і передбачень. Врешті Фатіма «розхристалася» в мові, як ніколи досі.

— Полюбила я Черкаси, друже Петре, за подих історичної давнини у простолюдних назвах вулиць, за їх струнну рівність на Горі, за шепіт столітніх яворів, під кронами яких ще предки закохувалися чи перечікували спеку й дощ, — перейшла на лірику Фатіма, засмутившись.

У гості тонкі вуста, вилицюватий овал обличчя, стрижене волосся із завитками біля скронь, туго спеленані кофтою груди, а в дещо розкосих очах якийсь смуток, може й від усвідомлення, що вона вже немолода «віковуха», як постійно повторює господареві. Петро слухає її, як зачарований, підозрюючи, що Фатіма навмисне готувалася «почастувати» його цікавою розмовою.

— Недарма древні поклонялися зорям, як богам! Я також вірю в астрологію і тебе, приміром, бачу довгожителем і непересічним письменником, як накопичиш знань, хоч більшого окреслити й не можу.. От чим пояснити, що ви з Лідунею живі?! Особливо ти, після втрати крові й надовго пам'яті... Ідучи сюди і дрімаючи під стукіт коліс на стиках колій, я думала, що ми всі — плодоносії у вселенській живій природі. По-моєму, неживої її взагалі немає, а є різновиди й багатовимірність її існування... Нам таки слід повернутися до давньої цивілізації, що є колискою людського духу! — підсумувала Фатіма. — Безбожництво, знищення храмів та глум над ними дійшли у сатанинстві та звіриності позалюдської межі, хижість набрідців очервонила рідну землю кров'ю і вогнем та наводнила її паразитами, що вміють тільки нищити, плюндрувати й омертвляти, а в людях убивати моральність. Питається, як довго може існувати у владарів своє, а у підлеглих своє життя, коли одні декларують ситість, а другі стогнуть під визиском, коли перші, дивлячись у заманливі перспективи величних планів вождя, творять великомучеників і катів-героїв над ними, відвертаючи других від усвідомлення їх безправ'я? Рапортування дійшло абсурду! Шпигуноманія перевершила хворобливість і стала пойнятою! — вилила наболіле гостя. — Даруй, нерано вже, може відкладемо нашу бесіду на завтра? — позіхнувши, запропонувала.

— Певно, Фатімо Боррівно! Я повен отих твоїх повідомлень і мушу їх занотувати, — піднявся Петро зі стільця.

— Я захопила тобі конспекти, лишу на пам'ять.

— А чим віддячуся? — Янчук пішов на вулицю, щоб випалити цигарку й заспокоїтись та отямитись.

— Є дещо в тебе для віддяки, але то для мене табу. На добраніч! — кинула сумовито йому услід гостя.

Гостювання Фатіми супроводжувалося то суперечно-полемічними, то узгодженими «поєдинками» її, як лектора, і Петра, як слухача, та врешті скінчилося під вагоном, у якому мала від'їхати.

— Пиши мені на цю адресу, хоч дуже можливо, що вона зміниться, бо батьки настійно радять мені вернутися в Бахчисарай.

— Я все життя дорожитиму твоєю прихильністю, Фатімо Боррівно! — прочулено-щиро сказав Петро на прощання, тримаючи руку гості у своїй.

— Час покаже, хто із нас дорожитиме більше, — змахнувши сльозу, зітхнула Фатіма, побажавши йому успіхів і довгого трудового життя.

Додому зі станції Янчук вертався забарно, ще бачучи усміхнене крізь тугу лице Фатіми у вікні. Кілька разів перепочивав, подумки доходячи висновку, що попрощалися вони може й назавжди... Думками перекинувся на Лесю, яка ось-ось мала прибути по домові, бо ж нині останній день травня. Планував, як він зустріне суджену і що скаже про їх одруження. Радість затьмарювала лише невирішеність із благословенням її батьків... А вдома знайшов лист від Югини з якоїсь іншої адреси.

«Дорогий і милий друже! Цей лист — крик моєї душі і рятівне відкриття клапана для випуску пари... Мій суджений генерал, пойнято хворий управляти, командувати й розпоряджатися, доводить мене до одуріння, стаю не господинею своєї долі, а виконавицею його примх. Днями відбула з ним хресний хід до Мавзолею та різних цвинтарів із обелісками й пам'ятниками. Регочучи про себе в душі, ото вже надивилася на вертеп одного актора у погордно-зарозумілих писі та чванстві. Згадала і твоє твердження, що чи не всі „доблесні герої“ Росії — найманці, кати, убивці, агресори й загарбники. Істинно так воно і є, милий мій!..

Я вже як слід розбираюся у кодексі законів, бо варюся в його статтях, як у казці „Тисяча й однієї ночі“. Добре, що ти в листі підказав мені протиріччя. Мій Отелло мало не луснув, коли, підтвердивши, що „Конституція“ — основний закон, був спійманий на верховенстві над нею статей кодексу! „Вороги народу, шпигуни імперіалізму, саботажники, націоналісти, мракобіси-духовники, троцькісти... наш вихід на світову арену“ — збожеволіти можна від того всього! І це не у сні, а наяву!..

Відпивши тобі трохи окропу, милий мій, сповіщаю основне: на гроші, які я послала Ліді, накажи їй насушити сухарів, накупити борошна, макаронів, круп, мила, солі, олії, сірників, бо, здається, соціалістична дружба вже з'єднана бікфордовим шнуром, який ось-ось загориться. Це, так би мовити, „для внутрішнього вживання“ було сповіщено моєму Отелло через його п'ятиколонну резидентуру в Комінтерні.

Лишаюсь у постійних плачі й тузі за тобою. Правильна адреса стара для Ліди. Листа порви!.. Живи мені довго та змістовно! Ївга...»

Поки лист горів, Петро зіставляв недавні натяки Аркадія, підтверджені Борисом, вимогу батьків Фатіми про її переїзд зі сповіщенням Югини Костівни... Знав щось і сусід Льова. Навідавшись геть підвечір до Янчука, він із порога запитав, чи не тримає той якогось зла на жидів, і нагадав, що при бабі Парані він із бабою Сарою переховувався у тієї в погребі. Янчук про себе подумав, що Льову видає вимова «р» і вогняна рудавість тіла й чуба, а в усьому іншому він не має нічого жидівського.

Вже повернулася з роботи Ліда, пішов собі Льова, а Петро все сидів у дворі, палячи цигарки і розгадуючи ребуси, що підкинуло йому життя після повернення з екзаменів. Врешті вирішив до приїзду Лесі навідати Аркадія та Бориса, передавши їм суть сповіщення Югини, звичайно, не назвавши її.

Подивним для Янчука було повідомлення обох, і Аркадія, й Бориса, про створення в Німеччині українських емігрантських бойових добровільних батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль», ніби як для започаткування майбутньої української армії. Обидва товариші чули про те з Братислави. Петро зафіксував собі цей факт, але приїзд Лесі відтіснив його далеко на задній план.

Зустріч молодят відбулася при ще чималій кількості студентів, що не виїхали з гуртожитку, але колишня Лесина кімната при стараннях коменданта була вільною, тож по традиційному «прийомі» зі чверткою для діда Герасія, Петро з Лесею, відпровадивши старого до себе, лишилися наодинці, неймовірно втішені й раді, але й помітно заклопотані рішучістю у вирішенні свого спільного майбутнього, хоч і не змовлялися про це.

— Даруй, любий, скільки ти зекономив часу? — закривши двері на ключ і довірливо сівши Петрові на коліна, тихо спитала Леся, голублячи й пестячи йому лице.

— Ще шість днів. А хіба що? — притис Янчук її, довірливу й покірно-податливу.

— Слава Богу! Довше не являтись додому я не можу, — задихаючись і впиваючись в його уста, прошепотіла дівчина. — Даруй, соромлюся, вимкну світло та ляжемо в ліжко, бо ж ізнудьгувалася за тобою і всім твоїм смертельно! Як скажеш?

— Чи ж я не так само того хочу, радосте й муко моя?

— Цур, першою я тебе роздягну! — скочила Леся з його колін. — Чи ти завважив, як я потовстіла? Аж на п'ять кілограмів! — роздягала Петра святотатно. — Лихо мені, хоч нічого й не їм! Ми з дівчатами і голодні четверги практикували, і спортом займалися, і на кефір із житнім хлібом переходили, а вага не падає... Тепер ти мене роздягни, — попросила, чепурно склавши Петрів одяг.

— А як накажеш роздягати? — Янчук провів рукою по пругкому станові коханої.

— Як лише схочеш! Ти мені — бог! Зверхник і розпорядник! Муж!

— І коси розплести? — занурив він пальці в її копицю.

— Розплети, а мене, хоч і всю, заплети навколо себе, любий!

— Ти стаєш все прекраснішою, аж у моїй уяві не вміщаєшся! — пив зголоднілими очима чарівні обриси її обличчя Петро.

— Все моє — для тебе! Чуєш, не сумнівайся, для тебе! — врешті потягла його в ліжко.

— Ти вже й загоріла? — прилігши на лікоть, ревниво запитав Петро.

— На сесіях загорали з дівчатами у дворі гуртожитку, а перед від'їздом навіть на морі були!.. А твій рубець ніби поблід, чи мені так здається?

— Як ти жила? — гладив Янчук оксамит її щік і шиї, подивляючись вродою, яку ніби вперше бачив, все ще позбуваючись ревнощів.

— Що про мене, забезпечену і здорову, говорити, любий мій? Лихо знала, лише нудьгуючи за тобою. А ось ти, як жив у нужді, хворий, працюючи й навчаючись? Я лише тепер почала то розуміти. Прийшов без патериці, але все ще блідий на лиці, — провела рукою по щоках коханого.

— Якщо не ходжу довго й не ношу нічого, то мені геть краще, хоч диски часом ще затискають нерви. А хіба блідість мене не прикрашає, Лесько?..

— Тяжкою я стала, — поволі сповзла набік дівчина. — І груди повняться, аж соромно...

— Дорослішаєш, жіночнішаєш... Мені то приємне, бо моє, як думаю, як і я весь твій! Чи не так?

— Дай то Бог, муже мій, схилити батьків на благословення вже цього літа! Чи ти якось інакше міркуєш?

— Не помислю лише, як добитися того їх благословення! — розчісував Петро копицю кіс коханої. — Поставити перед фактом, то проклянуть, а проситиму — не випрошу нізащо!

— Мати кажуть, що нужда хоч яку любов зганьбить.

— Це ж коли вони таке казали?

— Перед виїздом на навчання... Я зізналася їм, що Микола мене ґвалтував, що його не люблю, що смертельно люблю тебе, просила, щоб вони стали мені в поміч проти батька...

— А вони що?

— Кажу ж, «нужда хоч яку любов зганьбить», не спіши, ти не перестарка, врода твоя невідхильна, а ще як диплом матимеш...

Якийсь час закохані голубились, цілувались та пестились, ніжились близькістю і довірою мовчки.

— Мати кажуть, що злука без заміжства майже завжди кінчається розчаруванням і розривом, особливо з ініціативи чоловіків, — по роздумі продовжила Леся.

— Так ото й кажуть? — не повірив Петро.

— Вибовтала їм про стосунки Оленки і Гриця, які саме так і скінчилися... Ми спали тієї ночі удвох, то вони й спитали, чи ти мене часом не намовляв до близькості. Даруй, я тоді щиро сказала їм, що ти залізний і чесніший від усіх чесних, і не на словах, а на ділі! Адже так?.. Ти здоровий, дужий, сильний... Тяжко тобі отак затято постити статевим голодом при мені? — на вухо спитала пошепки по мовчанці.

— А тобі ж при мені? — питанням на питання відповів Янчук.

— Як довго пестиш, а найпаче цілуєш, то я надихаюсь твого духу.. І твоє тіло електризує мене, як лиш притулюся, — зізналася Леся. — Дивно, у школі мене всі дражнили окатою та косатою, а для тебе то не ганж і не вади, а зовсім навпаки.

— «Навпаки» не те слово! Твоїочі, як плеса чи криниці озерні, твої коси, як у русалки чи мавки, а тіло твоє — виточене й оксамитово-плисове, уста твої медові...

— Як ти вмієш, любий мій, усе ошатити казковими словами, намалювати яскравими фарбами! Мати якось і в мені те помітили здивовано, — зітхнула Леся. — Адже те правда, що ми б опинилися в нужді, тепер побравшись? Як же нам їх «уламати»? Мріють же мати зятя у своїй хаті!

— А я хотів би бути зятем, але не в їхній хаті, поки живі, а десь окремо.

— Я так матері і сказала, налякавши їх... Вони знайшли у мене твоє фото, кажуть, чи ти не татарин який?

— Все може бути... Може хозарин, або з половців...

— А я, мій учений любасю, хто ж тоді?

— Ти може з готів, або з вікінгів...

— А вони ж чиї?

— Північні люди, друзі й вороги антів, — ступив Петро на свою любу стежину.

Леся слухала про минувшину, як завжди, з цікавістю, захоплювалася й подивлялася, поки у зболеній ніжності та відданості її обійми не почали слабнути, а тіло не поринуло в сон. Петро змовк, прикрив обох простирадлом і собі заснув, глибоко зітхнувши від щастя...

Проснувся пізно. Розкривши очі, з подивом побачив нахилену над ним Лесю. Її врода і свіжість та споглядання його сонного зніяковіли, схвилювали й засоромили його. Врешті і стурбували, бо проспав довше за неї.

— Добрий ранок, мавко моя! — прошепотів він.

— Добридень, мій муже любий! Знав би ти, яку насолоду я мала дивитися на тебе сонного!.. Що будемо робити?.. Я попередила діда Герасія, що покличемо його на сніданок, то йди швидко мийся, світе мій веселковий, а тоді і сплануємо наш час.

Снідали мовчки приготованими Лесею канапками й пили каву з медом, а діда пригостили чарчиною та підсмаженим салом із цибулею. Відпровадивши коменданта, вирішили навідатися до Ліди й «тихої гавані», обійти місця колишніх зустрічей і зайти на квартиру в Соснівці.

Квартира Лесю цікавила особливо, ще з того часу, як вона потай побувала на її ганочку під порогом у пошуках коханого, коли Петро повернувся після фронту й госпіталю. Тепер дівчина думала про те, що квартира може стати їх пристанищем у «медовім місяці», якщо вони таки поберуться наперекір батькам, без їх благословення. Саме такий намір потай зрів у ній.

Петро з Лесею сиділи впритул на ліжку, спеленані обопільною ніжністю і довірою, притягальністю і навиклістю, теплом почуттів і тіл. Попередньо вирішили, що в кінці літа Петро навідається до батьків Лесі, щоб разом із нею спробувати схилити їх до благословення, а Леся до того часу чинитиме вплив на матір.

— «Радій, юначе, у твоїй молодості, і нехай серце твоє зазнає щастя за днів твого юнацтва; іди, куди тебе тягне твоє серце, за тим, що чарує твої очі, але знай, що за все це Бог на суд тебе поставить.»

— Ти про що, муже мій? — не зрозуміла Леся.

— Згадав Екклезіаста...

— Дивина! І як то все в тобі поєднується!.. Бабуся та й мати були б на десятому небі, коли б тебе послухали... Але про апостола Петра ти при них не згадуй, адже він зрікся Ісуса Христа! — жартома посварила коханого Леся.

— Не всі Петри однакові, Лесько! Сирота Петро Наталки Полтавки не зрадив!

— До речі, мати ні разу не назвала тебе інакше, як «сиротою», всякий раз при тому христячись.

— Добре це чи погано для мене і для нас?

— А Бог його знає!

— А ти, видно, добре поговорила тоді з ними?

— Аж до запівночі! Мати ж вони, Петрусю, мої! — притулилася до нього. — Батько їх Санєю кличуть, а кохаються вони, як ніби юні ще, та й інше чинять, голублячись, коли я прикидаюсь сплячою.

— І таке буває?.. Хай здорові будуть!

— А ти й татові вже простив оту образу? — пильно подивилася Леся Петрові в очі.

— А що мав робити, Лесько? Вони, як тато твої, захищали честь і гідність дочки!

— Спасибі, муже, і від мене, і від нього, — поцілувала дівчина Петра у щоку. — Дивно, що вони не побили тебе тоді, як застали ото. І досі очі ховають, як я дивлюся на них осудливо, — примовкла Леся, щось пригадавши. — Знаєш, мати мене випитували натяками, чи ти не імпотент часом.

— Навіть!? А ти ж їм що?

— Сказала, що якраз навпаки! — усміхнулася Леся.

— То коли ми підемо на штурм батьків, Лесько? — Петро перевів розмову на болючу тему.

— Хай пізніше, як трохи умовлю матір, а взагалі, як скажеш, муже мій! Ти мені і Бог, і господар долі! Як повелиш, так і вчиню!

— А у вас хто саме господар у родині? — перекинувся Петро на інше.

— У нас — мати, а для мене будеш ти і тільки ти!

Янчук при тому мимоволі згадав Фатіму та її прописні істини з історії і стало йому раптом шкода її до болю...

— Муже мій! Ти якось віддалився від мене! Набридла я тобі?

— Слухаю співи пташок, — притис Петро дівчину до себе. — І ти слухай! Гімни любові ллються. Почуй і ти!

Із відкритого вікна долинали голосні синичі і шпакові перегуки.

— Як на естраді! Хвала життю, Лесько! Оксамитна моя! Сонцелика моя! Люблю тебе над усе на світі!

— Дякую, муже мій! З тобою чую і пташиний спів, і шум верховіть, і хмарки, що пливуть на небі, зауважую, — взялася Леся цілувати його подячно. — Без тебе не зуміла б сказати належно, вже вагітна твоїми словами й виразами, твоїм мисленням!

— Треба ж природі створити тебе — отаку чисту й витончену — для моїх мук, Лесько! Тону в блакиті твоїх очей! Не передати їх краси!

Довго ощасливлено мовчали у блаженстві й роздумах, у тихих пестощах і голубленнях, обопільно ніжні і взаємно розчулені, — словами не передати обсяг, напругу і зміст усього, німо сказаного між ними. Леся цього разу більше і глибше млосталася, жалібніше, аж до втрати тямку, тішилася насолодою їх близькості, і Петро розумів, що вона вже цілком дозріла, як жінка...

— Чи не піти нам трохи в ліс, Лесько? Співів наслухаємося, находимося, пообідаємо в їдальні, на подальше щось собі візьмемо... А може придумаємо і ще яку приємність, — натякнув, і сам не розуміючи на що.

— Як скажеш, любий мій! Як схочеш, мій муже! Адже я всіма фібрами душі хочу тебе причарувати, тобі сподобатись і догодити!.. А прогулятися з тобою, та ще й у лісі, мені буде дуже приємно!

Ходили, як неприкаяні, в лісі довго, аж заблудили, смачно й апетитно пообідали, і Леся наполягла, що розрахується вона, бо має заощаджені гроші, з якими додому вертати не хоче. Як уже повернулися до квартири, в очах обох ще стояли переплетені галуззям ліс і бір, у вухах ще шуміли загадками вітерці, і сосна за вікном їм вторила.

— Ти, дружино моя, посидь тут трохи чи приляж, закрившись, а я схожу на роботу та зорієнтуюсь, що там і як, — попросив Янчук Лесю.

— Казав же, ще п'ять днів у запасі маєш?!

— Вони нікуди не подінуться, люба! Треба мені!

— Як скажеш, милий мій, — нерадо відпустила Леся коханого, хоч і не показала того.

Привітавшись із колективом та прозвітувавши про свої успіхи у навчанні, Петро, попередивши Жужу, що приступить до роботи через п'ять днів, пішов до стайні.

— Добрий день, Власовичу! Як ся маєте? — привітався з машталіром, конюхом і прибиральником двору в одній іпостасі.

— Все по-давньому, Петре Карповичу! Що тут може змінитися? — розгубився той.

— Як Орлик і Грак?

— А що їм станеться? Прогулюємо, щоб не застоялися...

— Я це до того питаю, Власовичу, що хотів би з'їздити бричкою із верхом до родичів, може там і заночувавши. Як ви на те подивитесь?

— Та як... Ми зі Свиридом між собою говоримо: всі їздять, не знати й куди, а ви ніколи... Повеземо вас, куди скажете!

— Маєте овес і тобівку?

— Маємо, звичайно! Тільки халабудку на бричку треба накинути, бо може дощ чи негода яка...

— Зробіть ласку! І тобівку вівсом насипте, а трава там у мене буде, то я за кілька хвилин і виберуся, з вашого дозволу, але сам, щоб ні вас, ні дядька Свирида не турбувати...

Надворі був полудень, як Петро неждано-негадано під'їхав до своєї квартири конем. Леся, з вікна забачивши його на бричці, аж охнула, не вірячи своїм очам.

— Лесько, мавко моя! Хочу поїхати з тобою у фаетоні на всю ніч, куди скажеш! І хай це буде нашим медовим мандруванням! — тішився Янчук, що може зробити коханій приємність.

— Боже мій! Зроду нікуди конем не їздила! — сплеснула дівчина руками. — Але ж мене можуть побачити?!

— Не побачать! Зведемо халабуду та й гайнемо степом аж у бабусину хату! Мушу ж подивитися на придане моєї суджениці?

— Чудо ти в мене, Петрусю! А що братимемо з собою?

— Гадаю, мою ковдру і ті продукти, що ти в буфеті купила. Вернемося ж сюди по всьому, думаю.

— Я буду готова миттю, зайду лише в кабінет, — до трему була обрадувана Леся, як мала дитина.

— Спішити нам не слід, Лесько... Хочу проїхати повз ваш двір, щоб знати, який він, а вже потім повезу тебе у світ.

— Додай, світ за очі, — Леся вскочила під халабудку, поки Петро замикав квартиру — А кінь нас не понесе?

— Казала ж, і в огонь, і у воду за мною підеш, то чого питаєш? Кінь наш билинний, бричка, мов колиска з легенди, а день, як казкова купіль! Як же ще краще нам провести час, Лесько? Ну, скажи, рідна! — під тихий шум сосни Янчук пустив коня на дорогу.

Вистояний Орлик, сягнисто гребучи під себе відстань і тягнучи залегку для нього бричку, котив молодят, мов граючись, правда, осудливо крутячи головою та насмішкувато змахуючи пишною гривою... Садиба Лесиних батьків Янчукові сподобалась добротністю й доглянутістю, але він аж злякався раптовою блідістю дівчини, коли глянув на неї.

— Мати у хаті коло машинки, бо занавіска відкрита і вікно відшторене, — ковтала дівчина слова у тривозі. — Слава Богу, проїхали! Дуже боялась, що мати мене побачать або сусіди зауважать.

— Аж отак їх боїшся?

— Не їх, любий, а що мій обман викриється! Адже для них така моя поведінка — злочин і гріх! Для них я ще в Одесі!..

Чигиринський шлях урешті вивів їх із сіл на гору в степ, і Петро звернув із нього на бічну дорогу між пшеницею, що вже колосилася, і соняхами, що ледь починали цвісти. Вузенький путівець підказав Янчукові повернути до балки з водою, оточеною тими соняхами, і за мить мандрівники опинилися в морі духмяного зела під старою дупластою вербою. Чисте небо над ними, спів жайворонів ген високо, перепелині скрики, що лунали батожисто й котилися вдалеч, заворожували. Орлик, стрижучи вухами, до чогось ніби прислухався. Петро, обережно заваливши халабуду на задню обручку брички, ошелешено сидів мовчки, ніби спочиваючи після тяжкої праці. Леся також не мала слів, ніби зачарована й зачаклована.

Поодинокі сюркоти у травах зливалися зі сріблоспівом жайворів і скрекотом жабок, лунким падпадьомканням били перепели по отому первісному, відлюдному світові навкілля. Молодята намагалися зрозуміти, де вони і що з ними, таким незбагненно прекрасним було літнє надвечір'я, такою неперевершеною була їх одинокість, такою подивною була їхня зупинка саме тут.

— Як тобі? — порушив нарешті мовчанку Петро.

— Ти таки геніальний! Як у раю, любий! Я знетямлена твоєю затією і до смерті її не зможу забути!

— Пий, люба, оцю гомінку безгомонність по всіх суєтах, карбуй у пам'яті наш медовий час!.. Я розпряжу Орлика й пущу на шнурівці пастися та й буду паном між панами, а ти будеш панею моєю! — зіскочив Янчук із брички.

— Ти вмієш і запрягати, й випрягати, я ж нічого не вмію!.. Ти в моїх очах рівний богові!.. Знали б тебе мати, на руках би носили! — зітхнула Леся. — Може розповісти їм про все?

— Думаю, зачекай ще трохи, до серпня, як ублажиш матір, — обізвався Петро, зауваживши, як помітно темніє навкілля. — Чи ти чуєш, як пахне свиріпа? Люблю її запах, як рідко який! — перейшов на шепіт.

— Ми тут, як у казці, любий! — обхопила Леся стан коханого руками, мов крилами. — Чуб у тебе вже виріс і ходиш уже майже не шкутильгаючи! Навіть не уявляєш, як я тому радію! — притулилася до Петра і надовго примовкла дівчина.

Упивалися близькістю кожен по-своєму... Тим часом блакитне небо над степом почало фарбуватися в кобальт, а слідом, матово стемнівши, укриватися, ряхтіючи, зоряною плащаницею. Аж ось і місяць виплив із ночі. Молодята звели халабуду, закутались у ковдру від ніг до шиї й поринули у мовчазні пещення, цілунки й голублення, навзаєм віддаючись єствами.

— Небесноврода моя! — шептав Янчук до коханої. — Боготворю тебе!

— Я тебе також, муже мій! — обзивалася Леся. — Над чим ти думаєш, коли мовчиш?

— Над неймовірним — тобою в моїх обіймах! А ти?

— Прости, борюся в собі, чи не віддатися тобі зовсім в оцьому раю! Адже чи досягнемо коли такого блаженства? Я п'яна від трунку твого кохання! Чую себе заборгованою навіть у тому, чого ти не домагаєшся! Зваблена, спещена, замилувана... Бракує мені слів те передати!..

— Я радий! Але потерпимо ще, почекаємо, адже нас мусять благословити батьки, бо без того напій Гіменея буде нам трутизною.

— І я так думаю часто, — впивається Леся в Петрові уста, щоб потім мовчки пити очима з очей ласку і бозна ще що...

Отак вони кохалися, мліли, зливалися єствами в одне спільне, нерозривне, буйне — під сюркіт степу, биття перепелиних батогів і бухкання двох сердець, що п'янили їх душі і млостили тіла. Ніжні пальці виразніше за слова ласкали обопільно, підпорювали один одного доторками і притисками, заливаючи обох небесними почуттями, але на останній святій межі стриму, людяності і приязні вони спинялися — не свідомістю і тямком, а серцями й душами. Не говорили — молилися — палко, щиро, щедро, віддано! І місяць при тому, як свідок отого сакраменту, світив їм у самі душі своїм благословенням.

— Лесько моя! — зітнув Петро у передисі. — Уже нерано, то може поїдемо побачу придане моєї нареченої?

— Як скажеш і схочеш, Петрусю! Я рада, що тебе зацікавив і батьківський дім, і бабусина хата! Зізнаюсь, дивувалась досі, — рвійно й по-діточому притислася Леся до Петра, горнучись.

За якісь хвилини, упрігши Орлика, вони виїхали з балки, а вибравшись на бруківку, пустили його скачем, що невбарі перейшов на клус.

— Над чим задумалась, Лесько моя? — спитав Петро по чималій мовчанці.

— Над тим, що коло тебе виросла, дозріла і збереглася, що налилася твоїми знаннями, поглядами й уподобаннями, що тепер тобі нерівня, бо одиначка, ні до чого не маю хисту, вчуся абияк... І розумію все це у порівнянні з тобою...

Коло сонної бабусиної хати Петро припнув коня до вішака і закохані зайшли у двір. При світлі місяця Петро оглянув коморку і грядку. Леся знайшла захованого в умовному місці ключа, відімкнула двері, і з Петром, що присвічував сірниками, вони удвох наспіх обійшли хатку всередині. Закрили все і за годину були вже у Соснівці. Петро здав Орлика Свиридові. Опинившись у квартирі, закохані, не світячи світла, роздягли одне одного і лягли в постіль.

— Подумати тільки, Петрусю! Мати не дарма мені не вірять! Лежимо удвох, не злучаючись, і лише завдяки твоїй витримці! Та й ніхто б не повірив!.. Надворі вже сіріє, то поцілуй мені груди, та будемо вже спати... Боже, яка ж то струмна насолода повнить мене всю! Не передати словами, муже мій! Чим тобі віддячуся, любий? Диво ж ти в мене!

— Вірністю, як зможеш...

— Буду тобі вірною із останніх сил! Не сумнівайся!

— Я й не сумніваюся, але тяжко це, дівчинко моя! Адже негідна людська поведінка стає нормою і формою життя, погані інстинкти розгнуздуються, хижість, жадоба, похіть та облуда входять у звичай, і боротися з тим, стикаючись, можна лише ігнорацією, спротивом та осудом.

— Я ж ігнорую думку батьків, муже мій, противлюся залицяльникам із усіх сил, виходить, виконую твою пересторогу... А чому ти ніколи не оповідаєш про своє дитинство? Про цей рубець на шиї, який я також люблю?..

— А що оповідати? Про що? Про голодну смерть і жебрацтво? Про чорну нужду, якої тобі краще не знати? Мої злидні тобі навіть у сні не присняться!

— Я чомусь думаю, і вже не вперше, що оте твоє каліцтво нам на користь, що тебе вже не візьмуть у армію чи на війну... Даруй мій егоїзм, добрий мій, славний мій, мудрий мій! Прив'язав ти мене до себе всю: і тілом, і душею, й серцем! Дякую, що не осуджуєш моєї поведінки!.. А тепер заснемо вже, вікно ж лишімо відкритим, щоб не жарко було в обіймах...

Духмяна ніч дихала в кімнату озоном, п'янким зелом і сосновою глицею. Закохані, чманіючи від пестощів і спиняючись для передиху на святих межах допусків, ніжилися до млості, обіймаючись не лише тілами, а й душами, поки молочна імла місячно-зоряної ночі не напоїла їх безгомінним трунком, а тихий пошум старої сосни врешті не вгамував їх нектарним сном...

— Добрий день, муже! — прошептала Леся над вухом у Петра, проснувшись першою.

— Добрий, моя дружинонько! — не відкривав він очей, хоч уже й не спав.

— А ти, бачу, любиш поспати.

— Тільки коло тебе, феєріє моя!

— Люблю твій голос, особливо вранці після сну! Вже не кажучи про багатство лексики!.. А які у тебе плани для нас на сьогодні? — дівчина лягла грудьми йому на груди. — Відкрий очі, подивись на мене, хай побачу їхній блиск у погляді з родзинкою, як говорили бабуся!.. Я вже вмилася, коси встигла розчесати й заплести, то йди ти мийся, а я тим часом зігрію кави до меду й печива, — рвучко звелася й зіскочила з ліжка Леся.

Умиваючись, Петро раптом пригадав Зіну у Вороніжі, коли вона зі сльозами на очах оповідала йому про Грицеві зради. Янчук знав, що Бойко любить Горбач, і таки звів їх знову обох, доказавши товаришеві, що кращої розумом і характером він може й не зустріти вже. Принагідно згадав і Грицеву сестру Галю у Лісках за піаніно...

— Допалюй, муже, свою смокту, та відбудемо, як любиш казати, прозу життя — поснідаємо, бо вже й нерано, — перебила Петрові спогади Леся.

Їли мовчки, час від часу зглядаючись у закоханості, щирості й щедрості, під пошум соснового верхів'я за вікном.

— На яке диво поведеш мене сьогодні, любий мій? Вчорашній степ я бачила уві сні, а з бору кудись тікала, аж летіла.

— Не придумав ще, Лесько... Може підемо на оту стіну буцегарні та скупаємося там?

— Я за, любий! А потім, як Лідуня буде на роботі, — твою «тиху гавань»...

— І запасемося їжею та переночуємо в гуртожитку, бо ж дід Герасій, певно, жде нас...

— Треба ще кіно й театр відвідати...

— І ліс із бором повторити...

Отак молодята і провели свій «медовий тиждень», що на все життя лишився їм у пам'яті незабутнім, — під чарівливий спів довкілля: скрики чайок, тужіння горлиць і солов'їні посвисти! Не описати словами їхніх вражень, довірливих висновків, надій і сподівань!..

Потяг з Одеси приходив після одинадцятої вечора, тож на станції були заздалегідь. Леся чекала зобік у кущах жасмину, а Петро біля колій, щоб виклянчити квитка. Не побачивши серед зустрічаючих Лесиного батька, пішли в напрямку її дому.

Під світлом місяця долали витягнуті струнами вулиці, Леся плакала, кидаючи стужені погляди на Петра.

— Днями якось навідаю тебе, хоч би що там було, — сказала, як до дому лишався один квартал. — Тоді й вирішимо, як діяти, муже мій! А тепер до побачення, мій світе! — почала обціловувати його, вся у сльозах.

— Ждатиму тебе, жоно моя! Хоч і хотів би уже піти на штурм батьків! Добраніч, люба моя! — нарешті відступив він, далі проводжаючи Лесю очима...

Понадтижнева розлука тягнулася для обох закоханих безкінечно довго, поки якогось вечора після роботи на порозі квартири Петра не зустріла Леся.

— Добрий, добрий, любий мій! Яка тут краса у вас на курорті! Очі розбігаються! — запрошена, дівчина пішла першою у двері. — Жінок і дівчат вродливих — море! Боюся, що закохаєшся в когось, а може й уже закохався? — цілуючи Петра, Леся всілася йому на коліна.

— Атаки закохався, Лесько моя, і не в одну, а в безліч їх! — Петро дивився зголодженими очима на виклично одягнену наречену.

— Багатьох не боюся, любий, страшуся лиш якоїсь однієї! Бачила поганий сон про нас і аж проснулася від того!

— Царице мої душі й тіла, який же? — Петро не міг надивитися на Лесю.

— Цур йому! Не можу розповісти, бо ще й сороміцький!

— Коли ж ми вже будемо оповідати все, і сороміцьке також, мадонно моя? Адже я ношу тебе в собі, як колядник звізду! І в могилу заберу тебе із собою! Ти для мене, Лесько, свята! — взявши удвіруч голову дівчини, Петро почав цілувати їй лице і шию.

— Хто вони, оті всі, що ними захоплюєшся?

— І курортниці, і богині всього світу, бажана моя, зіткані із краси, чарів, чудес, вроди й натхнення!

— Боже, який ти в мене!.. Ти змарнів чи загорів? Як циган! — захлинулася в поцілунку надовго. — Стужилася я геть, голова крутиться від щастя та почуттів, тіло тремом проймається, то не суди, що нестримна... Для батьків я зараз у кіно. А увесь тиждень господарила з матір'ю у бабусі... До речі, сусіди бачили якусь бричку під двором уночі і чоловіка, що палив цигарки біля хати. Мати сказали, що їм привиділося... А я знову їм заявила, що взагалі не піду заміж, якщо не за тебе, що люблю тебе смертно й по-дорослому.

— А вони ж на те що?

— Заплакали і до півночі розпитували про те, про що ти мені не розказуєш: хто ти, звідки, який, а головне, як до мене ставишся. Сказала, що досі ставився краще за них із татом, а тепер відкинувся і ні слуху, ні духу. «Це недобре, доню, що ти його так любиш, а він уникає тебе. Забудь його і спинись на Миколі. Нащо тобі той сирота бідний, коли матимеш три обійстя?» — відповіла вона. «Не за обійстя ж вийду заміж, житиму ж із чоловіком!» — я розплакалась... Гадаю, що мати мають приховану думку відшукати тебе, не відкриваючись татові.

— То ти не радиш, щоб я відвідав їх і кінцево поговорив? — по чималій мовчанці запитав Петро.

— І хочеться, й колеться, любий! Хай мати трохи зм'якнуть від моїх зізнань, запевнень, прохань та моєї впертості, а за місяць перед моїм від'їздом на навчання поберемося, навіть їм наперекір, коли не дадуть згоди!.. Нам на щастя, академія не відпускає Миколу додому, — Леся підперла руками обличчя. — Чи ти інакше волів би?

— Як схочеш, адже вони твої батьки, Лесько!

— Хочу, щоб і твоїми стали, мій муже... Чи ти не проти, щоб ми трохи полежали в ліжку? — подивилася вона запитливо на коханого.

— Де ж би був проти? — почав Петро роздягати дівчину. — Скільки часу маєш?

— Останній сеанс кінчається об одинадцятій, то після нього мушу від кіно йти додому.

— Я проведу тебе туди в десятій?

— Хіба лише берегом, бо не виключено, що тато слідкуватимуть, а я б не хотіла скандалу між вами та ще й не при матері, — примовкла Леся, замислившись.

— Вся одіж на тобі нова, модна, дорога! Мені до тебе, як до неба!

— Тато дуже старалися, обміряли мене, підганяли все й припасовували, ще й матір сповістили, що мої груди на п'ять сантиметрів виросли! — похвалилася дівчина. — А ти нині гарно поголений, чубатий мій! Ніжний, ласкавий, пестливий, як ангел, та немов наелектризований, — обворожливо роздягала Леся Петра.

Переборюючи себе, хоч і не говорячи про це, закохані вдивлялися один одному в очі, навзаєм вслухалися в калатливі постуки сердець, шепталися під ледь чутний шерех вітерцю у верхів'ях сосон і, довівши себе близькістю до запаморочення, змовкали й отямлювались у солодкій та п'янкій напоєності почуттями.

— Орле мій сизий, голубе небесний! — врешті прошептала Леся. — Дивні людські забаганки, що, як ти кажеш, існують лише для сексу. Невже тільки для нього оте збурення в нас? Якесь образливе й не святочне слово, поганське якесь!

— Думаю, Лесько, старші навмисно осуджують, щоб запобігти і стримати почуття молодих.

— Говорю матері, що ти чесний зі мною, а вони не вірять. Якось вуличником тебе обізвали, аж я заплакала, то більш не повторюють.

Лежали якусь годину... Врешті вдяглися, видивилися у вікно, чи хто не слідкує за ними, вийшли із квартири й направилися лісом до берега Дніпра, щоб дійти ним до яру й залізниці, де й попрощатись.

— Місяць нам світить повний, мов у казці, а он і вечірня зоря горить діамантом, — прошепотів Петро, як спинилися. — Дарую тобі місяць-повню на все життя, жоно моя!

— А я тобі зорю вечірню, муже мій! Дивитимусь весь вік, як на найсвятіше, ще й дякуватиму!

— Я також...

— Ну, до побачення, світе мій! Жди, я намагатимусь відвідати тебе швидко!

— Буду, і буду, і буду, бо не маю життя без тебе! Добраніч!

— Добраніч! — побігла Леся, кілька разів оглянувшись на Петра.

На наступну неділю Янчук навідався до Лідуні звечора.

— Ой, братіку! Була Феся Антипівна. Не нахвалиться тобою! Дорогих папірос тобі лишила, слоїк одеколону і хустинку на пам'ять, — повідомила дівчина. — Чого б, то як ти думаєш, вона отак із нами родичається?

— Самотня, живе в селі, чоловік старший...

— Ага, говори мені! Любить вона тебе смертно!

— То що, може мені розвести їх, поламавши життя собі, їй і чоловікові?

— Робити того тобі, звичайно, не слід, а говорю, бо знаю! Каже, що читала твої нариси в газеті. Пророчить тобі славу й багатство...

— Її б устами та мед пити, Лідуню!

— Схотів би, пив би, скільки б побажав! І меду он принесла, — не здавалася сестра.

— Ото, властиво, Лідуню, «схотів би»!.. Як у тебе на роботі? Гроші ще маєш?

— І гроші є, і все ніби нічого, та знову гнилу пряжу одержали — не робота, а суцільні вузлування! Майстра й директора, кажуть, за те посадили, а хіба вони ту пряжу згноїли?

— На ось трохи грошей, сходи до модистки та переший собі щось із Югининого одягу, — Петро усвідомлював, що сестра вже не дитина.

— Дала Фесі Антипівні перелицювати дещо, то дуже захоплювалася подарованим мені і надзвичайно втішилася, що Югина вже генеральша й вибула назавжди. Ревнує вона!

Не встигли брат із сестрою договорити, як у хату зайшов сусіда Льова із гарячими млинцями від баби Сари.

— Добривечір! Чи за моїм румпелем ще не скучили? — пожартував гість. — Бабуся справляє поминки по своєму братові Гершкові Бурді, що був головою райради ТСОАВІАХЕМу. Він троцькіст, його розстріляли... Перевертень: був Гершком, став Генріхом, вступивши в партію. Зі мною й говорити соромився через моє характерне «р»... Як бачиш, чекісти взялися за нашого брата...

Янчук нічого не сказав сусідові, але зафіксував його повідомлення, згадавши, що Аркадій давніше сповіщав про арешти гейби німців, в тому числі, одного на прізвище Берд.

Вирядивши Льову та з'ївши з Лідою смачні млинці, Петро засів за програмні матеріали, поки сестра не занесла йому листа від Фатіми.

«Привіт із Вінниці! — писала Фатіма. — Цей мій лист — останній звідси, днями виїжджаю, розрахувавшись, до батьків у Крим. Дуже мені сподобалася Вінниця, але їду, напишу вже звідти... Може воно й на краще, бо якісь філери і в моїй брудній білизні копирсалися, і книжки мої переглядали, як була на лекціях. Видно, таки недарма батьки настійно кличуть мене додому... У Вінниці виявила те саме, що і в Черкасах: „Одних не стало, а ті далеко...“, як той казав, тож на викладачів тут попит неймовірний. „Замовники музики“ та всілякі відступники, хабарники з корупціонерами, зі шкіри лізучи, слугують „державцям у державі“, обвішуючись гаслами і маскуючись деклараціями-декораціями. Знаю, скажеш, що й моя республіка тільки колоніальний об'єкт, але хто не бажає повторювати старі помилки, той не наслідує славні традиції предків... Соцзмагання обсіли нас мором, заїдають політбесіди, дійшовши вже до краю, неявка розглядається, як злочин. На всіх цих заходах світопізнання мироносить „вождь народів“, аж ум за розум заходить, а вилитись не маю кому...

Добра вам і гараздів! Ваша Фатіма...»

Перечитавши того листа кілька разів підряд, Янчук мусів його спалити, як домовлялися. У свій нотатник зафіксував одну фразу з нього: «Прочитала в перекладі „Кама Сутру“ — давньоіндійську науку про кохання, і ходжу, як очманіла, бо ще вони знали толк в еротиці.» Ще якийсь час поварившись у виразах і сентенціях Фатіми, що заважали засвоювати програмний матеріал, Петро склав конспекти й підручники в подарований Рітою Генріхівною портфель і «відчалив» у Соснівку, по путі вирішивши зайти до Аркадія.

— Якби не ти мене, я б уже сьогодні навідав тебе, брате, — в порозі зустрів гостя П'юро з якоюсь тривогою в очах. — Справи, Петре, спішать неймовірно і несуть події, непередбачувані й несподівані, — запропонувавши Янчукові табурет, всівся Аркадій у старий фотель. — Мене вчора викликали «пильні й безпомильні» у своє лігво, мусів підписати святе зобов'язання писати їм доноси про «ворогів народу», підписуючи їх кличкою, яку вони мені заготовили. Тож будь зі мною обережним і обачним!

— Підписав зобов'язання? — засумнівався Янчук. — Як це розуміти?

— Намаганням вижити і нічим більше! А тебе ще не викликали? — господар поставив чайник із водою на електроплитку. — Поп'ємо чаю...

— Бог милував поки-що! — Петро відчув холодок на душі.

— Отож бо, поки-що... Думаю, викличуть обов'язково, бо згадували твоє ім'я в розмові зі мною, звичайно, знаючи, що я тобі відкриюся і ти злякаєшся та також підпишеш...

— І як мені себе вести, брате?

— Не підписувати жодних зобов'язань! Ти ж із білим військовим квитком, як інвалід, тобі не те, що мені, ще й членові партії, — зітхнув господар, примовкнувши. — Чув, що якийсь наш Іванов викрав шістнадцять найвищих польських офіцерів на чолі з головнокомандуючим польською армією! А французьке радіо з Англії твердить, що в минулому році від Гітлера до Сталіна втекло п'ятнадцять тисяч польських офіцерів, і ніхто не відає, де вони тепер та що з ними, — додав П'юро.

Чаювали мовчки, Аркадій пригощав гостя полуницями й печивом. День був похмурий, у задимленій кімнаті «ходики» на стіні дзвінко та лунко відбивали хвилини.

— Мушу десь надійно натимчас сховатися, узявши відпустку на роботі, бо йдуть поспільні арешти, правда, покищо військовиків — рябоконівців і тухачевців. До сутички фашизмів лишаються якісь тижні, дні чи й години... Ти мене не шукай, тим паче, що ця кватира під постійним наглядом сусідів, — на прощання П'юро обняв Янчука. — У тебе, гадаю, перспектива куди ліпша за мою, ще й завдяки каліцтву. Під претекстом викриття шпигунів та ворогів народу йде набір безкоштовної рабської сили на «будови століття», а який із тебе будівник?.. Ходи здоровий! Приховай надійно все, що може бути використано проти тебе: і на роботі, і вдома... Добре б і тобі самому десь приховатись, бо все може бути...

Повільно шкутильгаючи, Петро всю дорогу в Соснівку засмучено думав то про сповіщення в листі Фатіми, то про сказане Аркадієм. Останньому не дуже вірив: хто ж арештовуватиме військовиків на порозі війни, щоб використовувати їх в якості робочої сили?

Із поштової скриньки своєї квартири Янчук здивовано вийняв повістку з військкомату з викликом на завтра — з паспортом і військовим квитком до начальника особливого відділу, якому він колись давав підписку про нерозголошення даних про фінський фронт.

Як не намагався, програмний матеріал в пам'яті осідав погано, те ж повторилося й щодо читання енциклопедії. У Петровій свідомості домінували страх виклику за повісткою, пророкування й попередження Аркадія, а головне — непевність їх спільної з Лесею долі, коли справді скоро почнеться війна. Перекинувшись подумки на кохану наречену, Петро вже не міг думати ні про що інше, тож із тим і заснув.

— Ти міг би ще дослужити свій термін у рядах Червоної Армії, як нестройовик тепер, — наступного дня нагадав Янчукові замполіт у своїм кабінеті, проглядаючи його документи. — Порушення тобою попередження про нерозголошення військової таємниці тягне за собою кару, та, шкодуючи тебе, я візьму з тебе підписку вдруге, ще й про сповіщення мене про ворожі дії, якщо такі зауважиш деінде, — і положив заготовлений заздалегідь листок із текстом зобов'язання перед Петром.

— По-перше, я знятий з військового обліку, як інвалід другої групи, і ваш виклик розцінюю, як свавільний і злочинний. По-друге, я не порушував попередження про військову таємницю і ваше звинувачення вважаю наклепом. І по-третє, жодних підписок я вам не даватиму, бо не є вашим підлеглим, а маю свої прямі службові обов'язки по роботі, — виголосив Янчук продуману звечора відповідь політрукові.

— Ми всі зобов'язані служити батьківщині, і ти цього не забувай як комсомолець, що не відбув терміну служби, — погрозливо підвищив голос військовик.

— Я батьківщині послужив власного кров'ю і тепер служу на своїй роботі. Прошу вас не змушувати мене слугувати вам, ви для мене не батьківщина, а свавілець! — сталевим голосом відповів по роздумі Петро. — Я за вас вашої роботи виконувати не збираюся! — підвівся зі стільця.

— Ти мені тут не грубіянь! Сядь на місце! Я тобі не дозволяв вставати! — звівся, почервонівши, політрук.

— А мені вашого дозволу не потрібно, ви зловживаєте приміщенням військкомату, як своїм власним, — Янчук сховав у кишеню паспорт, військовий квиток і повістку, пішовши до дверей.

— Ти ще пошкодуєш, що так брутально повівся зі мною!

— Це ви пошкодуєте, як не схаменетеся! Я піду до військового прокурора й напишу про ваші наклепи ще й прокуророві військового округу! — демонстративно закрив за собою двері Янчук, тішачись, що, пішовши в наступ, таки налякав замполіта.

Бредучи додому, Петро згадував, як його обмакогонили, постригши чуба, як одягай в уніформу, обезособивши, як поставили в ряди їх, оступачених, одурманених і обмакотерених, як до змори змушували вправлятися коло макетів та манекенів, як до знетям'я годували політбесідами у казармі-кошарі, дурманячи й позбавляючи їх людської гідності... Він сам собі не вірив, що оте все пережив і лишився людиною, хай і скаліченою. Армія з її муштрами й бесідами йому пригадалася тюрмою, а країна, імперність якої відновив Ленін, повернувши владу в болото утопій і тоталітаризму, уявилася ще більшою тюрмою — народів. «Владу імперії в руки вождя — сатрапа, ката й дикуна. Навіть семінарії ж не скінчив!» — пронеслася думка.

Янчукові стосунки з військкоматом повторилися таки того ж тижня. Знову отримав повістку, підписану уже військовим комісаром Видриганом, із вимогою з'явитися на медкомісію, яку йому довелося відбути і яка кінцево підтвердила його інвалідність та закріпила за ним статус «не військовозобов'язаного». При його огляді на комісію справили враження рубці на череві і на шиї та впадини на хребті — явні ознаки випадіння дисків при тяжкому пораненні. Знайомі лікарі були приязні до Петра, дивуючись перекомісовці. Повторний виклик Янчука підтвердив припущення Аркадія, що компетентні органи відають про наближення воєнної катастрофи і тому шаленіють... До прокурора зі скаргою на замполіта Петро не пішов, бо вважав їх слугами одного спеку...

Із настанням літа санепідстанція, а особливо її лабораторія, заледь устигали виявляти, вирощувати, вивчати і заключно фіксувати всілякі хвороботвори: палички, бацили, спірохети, коки, віруси, спори... Але ні робота, ні ота вовтузня з військкоматом не затуляли від Янчука шаленого лету довгих днів і куцих чаклунних ночей, їх особливо магічної краси й чарівності, що западали в душу, обворожливо загострювали зір і слух, запам'ятовувалися навічно поряд із Лідунею й Лесею, до яких він чув себе пуповинно прив'язаним усім своїм єством, а ще тепер, як вирішив оте одруження, що заволоділо його свідомістю, інтенсивно визріваючи і запановуючи над ним.

Наступної неділі перед обідом, ледь не одночасно з Петром, що повернувся з магазину з продуктами, в Лідунину хату вступила Леся. Прийшла із села, врахувавши, що батько у відрядженні, а мати вдома в місті, тож у бабусиній хаті шукати ніхто її не буде. Лідуня спішно прасувала своє вбрання, ще від ранку готуючись іти на денний сеанс у кіно, і «зовицю», на диво Петрові, зустріла дуже прихильно, можливо тому, що гостя принесла чималий дзбанок меду і пляшку запашної олії.

По «добриднях» розмова одразу перейшла до теми одруження, про яке Ліда вже знала від брата. Леся при ній оповіла про свою відверту бесіду з матір'ю, яка закінчилася материним плачем і словами: «Видно, судженого і конем не об'їдеш, доню». Це сповіщення було вже більш-менш конкретним для Петра, тож молоді вирішили, що вони разом конче навідають Лесиних батьків уже ближчими тижнями.

— Бридяться вони, Лесю, Петром чи аж так тобою гордяться, що він не сміє запросто піти до них? — дещо роздратовано спитала Лідуня, ображена за брата, вже вдягнута, щоб іти з дому. — Не знають вони, що він — твоє щастя!

— А таки не знають, сестричко, є те в них, та ми з Петрусем їх переламаємо, бо любимося! Будь прихильною до нас, ми тебе, сироту, не образимо, і нікому того не дамо вчинити, — рішуче сказала Леся зовиці, пом'якшуючи роздратування.

Лишившись у хаті, на свою радість, наодинці, молоді якийсь час мовчазно і стримано голубилися й милувалися, заглядаючи одне одному в очі, а відтак перейшли в малу Петрову кімнату, відкрили вікно і, злігши поряд на його поплінну подушку та стіснившись, славили у спогадах цю їхню «тиху гавань», вслухалися в загадковий шепіт казкових для них яворів над лавицею їх кохання, насолоджуючись уже для них подружньою близькістю. Яворині ожурливі шепоти під повівами леготів у розлогих верхів'ях заворожували їх, зголоднілих до кохання, налаштовували на взаємність і захопливі насолоди, підігріті відчуттям осамоченості, дотичністю їх пружних, мов наелектризованих тіл, щиро і щедро обопільно довірчих.

— Може ти мене, муже мій, погостиш якимось обідом, бо побігла сюди, навіть не поснідавши? — попросила згодом Леся.

— О, люба жоно! Даруй мені мою неувагу! За поезією нашої зустрічі я зовсім забув за прозу буття! — повів Петро гостю в кухоньку і запобігливо поставив на стіл усе, що зготувала Лідуня.

Допомагаючи йому, Леся цікавилася, що вони з Лідою їдять, хоч про те й не говорила. Вона не поспішала сідати до столу, а почала перед люстром укладати косу, явно любуючись собою.

— Напоїв не маєш, звичайно? — оглянула врешті гостя невибагливі почастунки.

— Є, та лише вермут, — здивувався Петро її забаганці.

— Чи ж я на тому розуміюся? Хочу з тобою випити, хай то буде причастя наше...

Обідаючи та символічно пригублюючи, молоді неспіхом обговорювали процес майбутньої зустрічі й кінцевої розмови з Лесиними батьками, намічали свої аргументи в розмові з ними, майже певні, що ті вимушено їх таки благословлять, коли вони відкриють таємниці своїх стосунків, зустрічей і віддавна спільних спаннів у одному ліжку. Єдине, із чим батьки могли не погодитися, так це з вимогою Петра, щоб Леся після одруження домувала з ним у Лідуниній хаті або в його квартирі у Соснівці. Він давно вже переконав кохану, що мешкаючи при батьках, вона не почуватиметься повноправною господинею, що при батьках вона ніяковітиме й соромитиметься віддаватися йому, як жона, і не зможе вповні насолоджуватись інтимною близькістю з мужем.

Обрадувані своїм уже близьким спільним подружнім майбутнім, молоді мимоволі почали співати. Вступив Петро: «Ой, очі, очі, очі дівочі...» Леся, уважно вислухавши проспіване ним, запросила коханого до дуету своєю улюбленою: «Коли розлучаються двоє...» Притишено співали пісню за піснею — у захопленні, відчуваючи незвичайну ейфорію від своїх чистих, звучних голосів і обопільного душевного піднесення... Правда, Петро зауважив у собі натяк на якусь непохвальну недоладність радості, але, натхненний і підтримуваний Лесею, не зважив на нього.

Вернувшись із кіно, Ліда приєдналася до закоханих, додавши до їх дуету і свій прекрасний голос. Тріо, та ще й під акомпанемент Петрової гітари, звучало, як справжні концертні номери. Чого лише не проспівали вони того недільного дня! Та врешті Леся, попивши сурогатної кави з медом та попрощавшись із «зовичкою», пішла з Петром ніби до себе додому в село, а він — ніби в Соснівку. Насправді із вечоровим згасанням дня обоє побрели берегом Дніпра, щоб разом переночувати у Петровій квартирі.

Казково шуміла їм верхів'ям стишена сосна під вікном, а вони, сп'янілі, упиваючись близькістю, не забували особливого свого сьогоднішнього співу, що загадковою тривогою засів обом у душі, хоч і мовчали про це. Петро думав, що спів той «не до добра», а Леся про себе повторювала: «не на гаразд ідеться!»

Заснути закохані не мали сил, мліючи в насолодах взаємних пещень, переривалися, зводячись із ліжка і схиляючись на подушку широкого вікна, щоб полюбуватися освіченою повним місяцем ніччю й вершками тополь над вулицею, що мов мітлища, нечутно мели зоряне небо й Чумацький Шлях на ньому, бо схід завішували скупченням туча й паполомні хмарини, сягаючи високого обрія в далечі.

— Яка ж то краса навкруг, Лесько! — шептав Янчук, розплітаючи на сон пахучу косу дівчини і впираючись поглядом у небозвід.

— Невимовна, як кажеш, мій любий! — схлипнула Леся, відчуваючи в собі якусь бентежну тривогу. — Я лише з тобою здатна все це так бачити!.. А та наша ніч у степу запала мені в пам'ять навічно — перевернутою у плесі догори окоренком вербою!

— Я також як бачу її! Не описати найкращими словами і не окреслити найяскравішими фарбами!

— Ти можеш, мені — зась, любий! — Леся змовкла надовго. — Чомусь про Лідуню думаю, їй уже ж є шістнадцять років? — спитала по роздумі.

— Сімнадцятий пішов, а хіба що?

— Вона чутлива до музики й пісні, має ангельський голос, їй би в музичній школі вчитися, піаніно слід би для неї налагодити, — примовкла на мить Леся. — Як маю з нею себе вести?.. Хочу полюбити її усією душею!.. Вже далеко за північ, то заведи будильника та спробуємо заснути, — запропонувала і, потягнувшись, обняла коханого руками, мов крилами.

Пригасивши дзвінок будильника, Петро зі сну якусь мить не міг утямити, де він, але швидко зрозумів, що курорт давно проснувся: по бруку гримотіли підводи й машини, голоси з репродукторів луною множилися в борах... Обережно зіскочивши з ліжка і ставши у вікні, він із жадобою пив очима блакитні чари неба і руті — курортної зелені... Намагаючись не розбудити Лесю, розглядав, як зачарований, рум'ян її лиця і відкритої шиї, повнячись щастям від того, що вона ось-ось стане його дружиною — надбанням, якому немає ціни.

Янчук обережно зробив кілька звичних фізичних управ, а відчувши болі в попереку й нозі, перечекав, поки стихнуть, і поставив на електроплитку чайник та почав митися холодною водою, як завжди, відчуваючи неймовірне задоволення ще й від розтирання рушником. Доки чайник закипав, Петро, любуючись сонною Лесею, слухав видробні стукоти дятликів, що дзьобами добували собі сніданки, і тихий змовницький шепіт галуззя старезної розлогої сосни, вкотре розглядав покручене й покорчене її коріння, що під самим вікном билинним змієм із велетенськими пазурами вп'ялося в піщану кручу.

Небо було чистим, гілляста сосна затуляла ранковий ряхтливий серпанок-випар, що віщував прихід гарячого спекотного дня. Тихий шелест соснового верхів'я Янчук завжди сприймав, як щось віще, а саме зараз то було нагадування йому про вічність світу й марноту марнот короткого людського буття, що проноситься так же швидко, як і оця їх із Лесею вкохана зустріч... Із болем у душі Петро мусів врешті розбудити її, полізши рукою під покривало до пругких грудей.

— А що ти, любий, там шукаєш? — спитала, відкривши глибокі плеса очей дівчина.

— Вчорашнього дня, Лесько моя, солодко-медової втіхи, з якою мушу розлучитися за годину, — Петро припав устами до її грудей, притиснутий за плечі обіймами дівчини.

Леся наспіх умилася й одяглася, разом вони випили кави, кінцево вирішивши уже в наступну неділю знову зустрітися в хаті Лідуні, разом піти до Лесиних батьків і неодмінно домогтися їх благословення, оповівши їм щиро про свої давні стосунки та невідкладні наміри побратися, хоч би батьки й були проти того. Поцілувавшись на прощання до неділі, закохані розійшлися: Леся неспіхом пішла до батьківського дому, ніби із села, а Петро подався на роботу.

Цього разу Янчук зненацька зауважив на звичній дорозі розіпнуте над вулицею велике червоне полотнище з написом: «Не можна осуджувати дружню нам націонал-соціалістичну партію із фюрером Адольфом Гітлером, коли її повністю підтримує увесь німецький народ і вона виражає його волю. Й.Сталін». Лозунг був уже давнім, вицвілим на дощі й сонці, і зміст його не був новим для Петра. Поряд на об'явній тумбі його увагу привернув плакат із зображенням робітника з молотом та селянки із серпом. Янчук мимоволі згадав сказане якось Фатімою: на їх місці мали б бути слід чий зі справою в течці і стукач із доносом. А кращого стукача, ніж Рижов, що саме чекав на наказ про персональну пенсію, Петро й уявити собі не міг! Подумав і про непересічну подію, яка сталася минулої суботи, адже він мусів офіційно сповістити Укркуруправління, з копією місцевому начальникові, про велику кількість курортників, у переважній більшості з різних республік Союзу, що прибули в санаторії Соснівки з позитивною реакцією Вассермана і на гонококи гонореї. Він так і написав: «має місце інтенсивна сифілізація місцевого населення, грозячи перерости в епідемію» і порадив: «хворих не лікувати, а відпроваджувати назад».

Дорогою далі Янчук прочитав ще одного, вже свіжого плаката: «В основе бытия полностью свободных советских народов лежит братство и интернационализм!», і йому, як ніколи дотепер, відкрилося блюзнірство цього асимілятивно-русифікаторського напису, елементарний цинізм, що в імперії втілився в державність, а відтак він знову пригадав сказане Фатімою: «Історії панівних народів — це суцільна фальсифікація, складена із напівправди й цілковитої брехні!..»

На роботі від Віри Коляд Петро дізнався про невдоволення Атанасова його звідомленням про «сифілізацію», тож йому довелося разом із завлабораторією Кларою Гнатівною звітувати перед Христо Аноловичем переконливою статистикою.

У переддні вирішальної зустрічі з Лесиними батьками, що й спричинювало нервову напругу, фізичний стан Янчука, як навмисне, погіршився. Пройшовши трохи з патерицею, він мусів присідати для спочинку й погамування болю в нозі та стегні. Була то якась фатальна каверза долі, бо виглядав він уже майже здоровим: лице його освіжилося, зарум'яніло й утратило привезену із фронту і клініки землистість, і коли б не періодичні загострення та не «ватяність» лівої ноги, що ввесь час грозила переломитися в коліні, можна було б тішитись і дякувати неймовірно вередливій його долі...

Як і домовлялися, Леся прийшла до Лідуні в неділю десь пів на десяту ранку. Петро до цього часу встиг сходити помитися в лазні і був готовий іти до батьків, яку бій на взяття якоїсь фортеці. Янчуків оптимізм, правда, дещо охолов через вимушене шкутильгання, але завзяття домогтися батьківського благословення лише збільшилося.

— Ластівко чарівна! Ясо озорена моя! — обізвався Петро до дорогої гості. — Глянь, як квітують нам троянди! — притулив до себе й поцілував Лесю.

— Голубе мій сизокрилий! Ти знову, бачу, з патерицею? Та марниця! Ми переможемо!.. Вчора у мене були тато, навідували пасіку. Поки вони ходили коло бджіл, я їм допомагала й усе розповідала про нас із тобою, за порадою матері. Вони і блідли, й сатаніли, бо навіть у думці не допускали чогось подібного у моїй поведінці, — розповідала Леся Петрові на лавиці у дворі. — Я їх попередила, що ми не поступимося й поберемося, навіть коли вони не благословлять нас. Диво та й годі! Вони почали мені радити зробити аборт! А коли я сказала, що я тобою збережена неторкнутою, то не йняли тому віри!

— Може то й добре, Лесько! Дякую тобі за любов! Я готовий уже йти до них!

— Я їх попередила, що ми будемо нині, я також готова йти, — рішуче сказала Леся, притискаючись до коханого...

Лесині батьки, хоч і вдавали, що донька з Петром — неждані-негадані гості, давно ждали молодих, заздалегідь вирішивши їм відмовити, але так, щоб не змусити їх піти на крайність. По «добриднях» та короткій незручній мовчанці батько звелів матері поставити на стіл сніданок, «що Бог послав», а сам приніс із льоху пляшку медівки, миску квашених яблук та чималого кавуна на тарелі. Леся, зрідка вимушено перекидаючись випадковими словами з матір'ю, допомогла їй накрити стіл убрусом і заставити його почастунками.

Припрошені господинею, мили руки й сідали взастіл мовчки, але по кількох келишках медівки й апетитній, добре умлілій кролятині з картоплею у сметанній підливі, що, паруючи, пахла на всю хату, батько заговорив першим.

— Ти, хлопче, пробач мені оту мою колишню лайку в гуртожитку. Не знали ми, який ти насправді є, признаюся, та й тепер не відаємо, хто ти та як зумів приворожити нашу Лесю, — поправив він вороні вуса.

— Леся наша, — подавши узвар з медом, підпряглася в розмову мати, — як бачиш, до всього в господарстві привчена, не так нами, як покійницею бабусею... Слава Богу, чесна і вродлива, то від хлопців-приставальників відбою не має... Ти бідний сирота та ще й калікуватий тепер, прости мені на слові, то переживаємо, як батьки, і за неї, і вже за тебе. А до всього ви ще ж і студенти, то за що житимете, чим харчуватиметеся, у що вдягатиметеся і як, не дай Боже, даватимете собі раду, як вона завагітніє?

— Рідні мої! — не стрималася обурена Леся. — Не принижуйте Петра його каліцтвом! Він для мене цінніший за всіх ваших повноцінних! Я тепер міряю всіх його міркою! А він мені — совість і честь, гідність і правда, радість і втіха! І це не слова, а моє єство і моя суть! Бідність минеться, ми не будемо мати дітей, поки студенти, жити будемо на його зарплату і мою стипендію, на канікули приїжджатиму до нього на квартиру, бабусину хату заб'ємо, якщо ви відмовитесь її доглядати, а грядку будемо обходжувати, як досі я то робила!

— Терпіли ви вже чимало, Лесю, то може б іще який рік пождали? — не здавалася мати. — А жити ви могли б і в нас, чей же місця тут досить нам усім, бо кому ж ми настарали все нажите, як не тобі, дитино?

— Мови про життя при вас і бути не може! — обізвався Петро, тішачись, що йдеться не про відмову батьків йому, а про співжиття двох родин.

— Це для нас несподіваний поворот, — вклинився в розмову батько, — може дасте нам трохи часу подумати?.. Відвідаємо твою, хлопче, квартиру в Соснівці, сестрину хату на Митниці... Бо ж хочеш отак безжально відібрати в нас найдорожче, дочку нашу, ще й, пробач, будучи калікою в рубцях, хай і заворожливих для наївної Лесі, — примовк, щось роздумуючи.

— Не ображайте нас, тату, нагадуванням про Петрове каліцтво, бо шкодуватимете все життя, бо змусите мене не поважати вас належно! — обурилась Леся.

— Студенти ж ви обоє, а ти, Лесько, ще дитина, хоч і доросла вже!.. Дайте нам із татом роздивитися на зятя, потерпіть ще рік бодай, коли вже терпіли три, — не стримувала сліз мати. — Ми б хотіли бачити твою сестру, Петре, але без розголосу поки-що... Ми ж батьки, а вам треба нашого благословення не під погрозами й насилом, а по-божому, у згоді та злагоді, по звичаю нашому ще дідівському, щоб і в нас не було до вас докорів і нарікань, і у вас була совість чистою, — моління матері були незаперечно-обачливими.

Про що лише не було переговорено за цим рокованим столом благословенної трапези під часті плачі й молитви матері, поки не почався фактичний показ батьком зятеві спочатку багатого гардеробу нареченої, сувоїв різних тканин, взуття на всі пори року та дорогих хутер, про які й Леся не відала, потім батько провів зятя по кімнатах, до яких треба буде прибудувати лише ганок від вулиці, а з вікна зробити двері для окремого входу, щоб молоді таки жили з батьками під одним дахом, далі ними були оглянуті господарські будівлі, льох, сад, що цього року пов'язався дуже щедро, та грядочки з городиною.

День був, мов на замовлення, навдивовижу по-літньому теплим і сонячним. Родина вже направлялася до хати, як зоднобіч над парканом показався літній сивовусий сусіда, виринувши із зелені свого саду.

— Добрий, та не дуже, Петровичу! — відповів він на господареве привітання, взявшись рукою за дашок кепки. — Бачу, ви не знаєте, що нині почалася війна у нас із німцями?

— Свят-свят! Яка війна, куме?! Здорові жартуйте! — не йняла віри мати почутому, що мов громом ударило Петрові по свідомості.

— Включіть радіобрехача, то почуєте й ви, що з ночі йде війна, а Гітлер уже не друг нашому вождеві, а ворог, — притишив голос сусіда і, махнувши рукою, зник у зеленому галуззі свого саду.

Несподівана новина була такою ошелешливою, що всіх позамакітрювала, першим прийшов до тями батько, кинувшись до хати, щоб включити навішеного на стіні круглого чорного репродуктора.

— Скільки разів казав уже тобі, Саню, не виключати радіо! — докорив на ходу матері, нервово всівшись для слухання.

Всі схвильовано зайшли за ним у хату й почули спочатку якесь шипіння і тріск, а потім — тривожні позивні і громовий голос Левітана: «Увага! Увага! Увага! Повідомляємо, що гітлерівська Німеччина нагло й несподівано, зненацька цієї ночі напала на наші мирні міста і села, порушивши в багатьох місцях священні кордони нашої улюбленої Батьківщини, віроломно потоптавши мирні домови з СРСР...» Ще і ще раз: «Увага! Увага! Увага!..» і тиша...

Петро вислухав те повідомлення як неймовірно моторошну вість і своє особисте горе, бо ж який тепер може бути університет і яке одруження!? У глибині душі, правда, десь аж підспудно, під буремною тривогою й бентегою, Янчук на мить утішився, що його суперник Микола, як військовий лікар, після академії, мабуть, додому попаде нешвидко, а відтак, не стане на його путі, але ж із війною неминуче прийдуть тисячі нещасть, бої ж точитимуться зразу в Україні, як на токовищі, — рідний народ в черговий раз на своїх плечах винесе війну імперії, годуючи її своїм хлібом і встеляючи землю народними трупами...

— Лесю! Що з нами буде тепер?! — вирвалося в Петра і він палко в розпачі поцілував дівчині руку на очах старших. — Гадаю, Лесенько, дамо батькам тиждень чи й більше при цьому нещасті й горі — подумати і порадитися, а зустрінемося вдвох у Ліди, як трохи зорієнтуємось у подіях, — звівся він із крісла.

— Як скажеш, любий мій! — розгублено відповіла дівчина, збліднувши. — Знаєш же, що я безвідмовна, — геть здивувала вона матір.

— Дорогі мої, дозвольте вам подякувати від усього серця і за прийом, і за вболівання та бесіду, і за дуже смачний обід, і за показ мені обійстя й господарства, і за милостиву вашу до нас увагу, — Янчук на мить примовк. — Просив би вас дозволити Лесі мене провести, — подивився закохано на дівчину.

— Звичайно, любий, я проведу тебе! Пожди хвилину, хай накину сукню замість халата, — поспіхом кинулася Леся у свою кімнату.

— То вона аж отак тебе слухає, бідна! — вирвалися ревнощі з материних уст. — Прости нам, хлопче!.. І ми тобі дякуємо, сину, за неймовірну порядність! — між тим завернула вона у папір гостинець для Петра. — Не май на нас злоби ні за що, бо ми ж батьки Лесині, та може й тобі не чужими колись будемо, — розчулено продовжила зі сльозами на очах. — Бачиш же, що у світі робиться, на наше й ваше горе!.. А Лесю довго не затримуй, бо ж мусимо порадитись родиною! — торкнулась Петрового плеча і додала притишено, щоб Леся не почула з-за дверей, — Одна ж вона в нас, рідна кровинка, обоє зважуйте на це і щадіть нас!

— Хай усе в вас буде гаразд! — вклонився Петро від порога, як Леся вийшла.

— Хай Бог береже тебе, хлопче! — віддала вузлика з гостинцем і перехрестила Янчука господиня.

— Ага, хай береже тебе доля, не май на мене зла! — заклопотано докинув батько...

Петро з Лесею якийсь час ішли мовчки, вдоволені, що тепер їм уже не треба ховатися.

— Любий мій, як ти думаєш, чому мати попередили, щоб ми не розголошували й не виказували наших стосунків покищо? — обмізковувала дівчина відбуте.

— Мабуть, обоє бояться твоєї ослави, бо ж не відаємо, що буде з нами в подальшому... Їх можна зрозуміти, вони в тебе дуже хороші батьки!.. Мати просили, щоб я тебе не затримував довго, то як ти?..

— Я би провела тебе спочатку до Лідуні, щоб передати гостинця, а потім у Соснівку, бо нестерпно хочу покохатися з тобою, даруй за щирість! У Лідуні ж будемо недовго?

— Якомога коротше, серце моє!.. Дякую тобі, як вірній і любій жоні, що заступилася за мене перед батьками!..

В Янчуковій квартирі, заклавши двері на колодки й завісивши обоє вікон фіранками, молодята мовчки роздягайся і лягли в ліжко, нетерпеливо упиваючись взаємною близькістю і цілуючись до мління.

— Хух! Який же ти в мене солодкий, до одуру, муже! — лежачи всім тілом на Петрові, Леся ніжно ласкала устами його мочки вух і рубець на шиї. — Може поцілуєш мені груди, то розстебни ліфчика на часинку, — дозволила.

— Я б і коси твої розплів?

— Медовий мій! Твоя ж я вся, то роби зі мною, що тобі забагнеться!

— І навіть? — Петро взявся розплітати товсту косу.

— І навіть! Ти ж мій бог!

— Почекаємо, ластівко моя! Адже зрадимо і собі, й батькам, а нам треба не вимушеного, а щирого їх благословення, не боязні, а навпаки — їхнього старання розголосити наше подружнє щастя! — цілував Петро Лесині груди, чамріючи.

— Дивовижний ти у мене і залізний! Увесь, як струна натягнутий, збуджений до трему тіла, як і я, а межі не порушуєш! — приходила до себе дівчина. — Що ж із нами далі буде, муже мій? Як себе поведемо? В армію ж тебе не візьмуть?

— Все може бути, Лесько! Не повинні, але ж уже намагалися перекомісувати мене до нестройової служби, хоч і десь у госпіталь.

— Чуєш, як співає нам соловейко, як цьвохкає?.. Чуєш, які луни котяться від тих трелей у лісі? — поміняла раптом тему розмови дівчина, притихнувши.

— Як би не чув, кохана? Чаруюсь тим співом кожен вечір!

— Треба ж їм отак заливатись!..

У передвечорінні закохані врешті розлучилися — у болісних муках взаємопотягу й мученичих умлівань. Леся полетіла додому, а Петро вернувся у квартиру і включив репродуктор. Вже незабаром почув тривожну об'яву — наказ наркома усім військовозобов'язаним, чиї прізвища починаються на «А», «Б», «О», «Ю», «Я», з'явитися у свої територіальні військкомати для цілодобового призову. Слідом був оголошений наказ черкаського військкома Видригана із вказівкою мати при собі пару білизни, онучі, ложку, речовий мішок, паспорт і військовий квиток, а мешканцям — не палити багаття, не світити світло на вулицях і запинати вікна, інакше — кара військовим судом.

Увесь наступний тиждень курорт вирував розбурханим бджолиним роєм. Хворі й відпочивальники спішно виїжджали хто-куди, а санаторна обслуга щодня ходила копати траншеї за містом.

Петро Янчук у розгубленій спантеличі і тривожних передчуттях переносив потроху до Лідуні свої книги й бібліотечні підручники, якими користувався у підготовці університетської програми. Вертаючись ночувати у квартиру, вечорами й ночами він бачив у червневому небі моторошні промені прожекторів, що перехрещувались і розходились, зводилися і падали, появлялися і зникали...

Серед тижня якось уранці Петра запросив у свій кабінет начальник куруправління Христо Анолович, спершу розпитавши детально, хто він та звідки родом, яких та де має родичів, а потім порадивши усе майно із санаторної квартири, як уже списане, перевезти кіньми до сестри у місто, бо курорт із понеділка закривається і передається військовому гарнізону під госпіталь. Та шокувала Янчука порада Атанасова спішно евакуюватися до дядька в Дніпропетровськ, бо в Черкасах йому лишатися на найближчий період небезпечно.

— Суто між нами скажу тобі, що деякі фінляндці вже арештовані, то й тобі раджу спати не вдома, бо ні за цапову душу, не згинувши по двох смертях, можеш згинути тепер. Всі ми під тим мечем, і недруг у нас спільний, — підсумував він, як Петро написав заяву на звільнення «у зв'язку з негайною евакуацією». — Розпорядися там у себе нині, бо потім буде пізно, та на тому прости і прощай! — і провів Янчука сумним поглядом.

Вернувшись до себе, Петро дав розпорядження бухгалтеру з Вірою спішно отримати наперед у банку зарплатню всьому колективу, кошти на поточні витрати та відпускні й розрахункові всім, кому належало. Поки жінки із машталіром їздили у місто, Янчук написав накази на чергові відпустки і звільнення за власним бажанням, розуміючи, що вони тут останні, і отримав телефоном подяку за кмітливість від Атанасова.

До кінця робочого дня, одержавши належні особисто йому гроші, Петро диктував Вірі Стасівні тексти актів на списання майна й устаткування санепідстанції та затверджував їх, попереджав кожного працівника, що курорт буде передано під госпіталь, і всі, хто не бажає розраховуватися, матимуть змогу продовжувати працювати у військовому гарнізоні.

В полудень Янчук послав машталірів Власовича й Корнійовича до комірника продбази за продуктами, давши їм грошей на належне йому, і коли ті відвезли до Лідуні продовольство й вернулися під вечір, попросив їх досвітком перевезти також і його речі із квартири в місто та запропонував їм за жеребом забрати собі по коневі зі збруєю, упряжжю й підводою, а овес і заготовлене сіно поділити пополам.

День той був пам'ятним для всього колективу: і насиченістю подіями, й перевантаженістю враженнями. Поряд із тривожною журбою всі носили в душах ще й справедливу радість від отриманих коштів. А Янчук не міг забути попередження Атанасова про фінляндців. Сподіваючись, що його може таки навідати тут Леся, він вирішив ризикнути й переночувати ще раз у квартирі. Стривожений, Петро довго сидів під вікном, слідкуючи за ширянням прожекторів у нічному небі, аж раптом почув гул кількох літаків, а вслід — постріли зеніток. Здавалося, літаки летіли через курорт і його квартиру до мосту на Дніпрі, що саме викалатував, виляскуючи, колесами вагонів. За якусь мить у тривозі, за лише мент у страсі саме перед Янчуковим вікном, а властиво, під отією столітньою сосною стався такий сильний вибух і так неймовірно зблиснуло, що будиночок аж підкинуло і, як скошена, у двір повалилася сосна, настовбурчившись корінням над вибуховою ямою. Оглушений і ошелешений, Петро якийсь час приходив до себе, подумки дякуючи сосні, що відвела від нього явну смерть. Вибухи і стрілянина зеніток повторилися, але вже десь на Дніпрі. Згодом усе стихло.

Прийшовши врешті до себе, Янчук сприйняв той вибух, як попередження долі, і до ранку вже не склепив очей, ждучи підвід і боячись уже не лише бомбувань, а й можливого арешту. Власович із Корнійовичем, приїхавши на зорі, сповістили його, довівши до пропасниці, що напередодні ввечері були заарештовані Атанасов і кілька лікарів санаторію. Петро буквально втратив мову і фактично не брав участі у завантаженні підвід майном. Закривши врешті квартиру на замок, він не поїхав із машталірами, подякувавши обом за поміч і приязнь до нього та об'явивши, що він піде пішки на вокзал, щоб у касі купити квитка до Дніпропетровська.

Шкандибаючи, Петро йшов таки до Ліди, але манівцями, провулками й завулками, по путі заглянувши до Бориса й тети Паші, але не з вулиці, а з боку грядки й саду.

— Живий іще нівроку? — ствердила господиня, зустрівши Янчука на порозі хати. — Свят-свят, що робиться! В місті йдуть арешти, німчура вночі била по мосту, а бомбонула Соснівку й геть рознесла Затон... Борис? Де ж йому, сліпому, бути? Вчора ходив на перекомісовку, прийшов над ранок, тепер сидить он із дядьком у траншеї серед двору на сіні. Поснідаєш?

— Як дасте!

— Нічого смачного не маю, сину. Хлібом із салом та цибулею пригощу.

— І за те дяка! — Петро всівся до столу й розповів господині про свої останні пригоди.

— Тяжка в тебе доля, хлопче!.. А той вибух — то таки тобі попередження! Тебе той Атанасов застеріг, а себе, бач, не уберіг! Глядись, уїлися вони в тебе не на жарт, а їх, чувати, аж п'ять команд у місті, і всі нюшкують за «шпигунами, агентами і ворогами народу»...

Янчук чекав, що тета Паша запропонує йому пожити в них, а не дочекавшись, попрощався й направився садами-городами на берег Дніпра, звідки стежкою — до Лідиної хати.

— Ой, братику! Навезли мені машталіри продуктів та майна всякого, а що маю з тим робити? Льова поміг позаносити все до хати та й пішов до війська... Нашу трикотажку закривають, а дівчат, хто бажає, переводять на ватно-ковдрову шити рукавиці... Вранці був тут якийсь червоноармієць, казав, щоб ти не барився і прийшов у військкомат до Фіми Йосиповича... Баба Сара має квитка на потяг до сестри на Урал на евакуацію, хату забиває й віддає мені ключі... У Фонрабів уночі був трус, дядька Якова заарештували, а хлопці були саме у військкоматі, тож Лося тепер ночуватиме зі мною...

Слухаючи сестрині оповіді, Петро взявся укладати енциклопедію, книжки та підручники у стару бабину Парасчину скриню, обкладаючи їх із дна, з боків і зверху одягом, аж поки скриня заповнилась дощенту. По всьому Ліда тягла той вантаж за шнурівку, а Петро ломиком підсовував його у вишняк. За якусь годину, геть упрівши, Янчук викопав поряд яму, в яку вони втрьох, покликавши бабу Сару, по дошці спустили ту скриню, Петро накрив її зверху бабусиною цератою, засипав землею, розкидавши решту, та заклав поліняками місце схову.

Врешті Ліда готувала пізній сніданок, а Петро, помившись по роботі, чекав у дворі, як тут у хвіртку зайшов Леонід Недоля з портфелем у руці. Прихід письменника був таким несподіваним і невірогідним, що Янчук спершу розгубився, але потім таки оговтався.

— Леоніде Володимировичу! Що вас привело у мої палестини мені на радість?!

— «Як гора не йде до Магомета», — привітавшись, гість оглядав на ходу кухоньку і світличку з низькими стелями, захаращені щойно привезеними із Соснівки речами. — Відшукав у редакції твою адресу, порадився з Раїсою Ісаківною та й тут, — всівся він на підставлений Петром стілець. — А ви, бачу, збиралися підобідувати?

— Просимо з нами, як не відмовитесь! — не знав Петро, на яку стати.

— Дякую, снідав рано й лише кавою.

— Підсідайте до столу, будь ласка, а ти, Лідуню, з такого поважного приводу дістань нам із мисника оту пляшечку священного вермуту, кращої для нього нагоди чи й матиму коли, — Петро всівся навпроти гостя.

— А таки божественний він, з ароматами шафрану, м'яти й полину! — надпив Недоля, неспіхом снідаючи. — І почастунки маєш знакомиті!

— Це бенкет серед чуми, Володимировичу, курорт закрився, його рештки розпродані...

— Там також були арешти? — притишено спитав гість.

— І то хороших людей, — відказав Янчук, згадавши Атанасова. — А що в редакції?

— Ошелешені всі, Раїса Ісаківна збирається виїздити... Після Завіновського кореспонденти стали агітаторами-пропагандистами... Читав у іранках твій нарис «Ніч така місячна» і чудувався його химерністю, повнотою почуттів, багатством фарб у словах, півтонах і натяках. Вмієш ти любити, чується вплив на тебе Віталія Чигирина і Раїси Троянкер, яку Надія Олицька вважає дуже талановитою.

— А де вони тепер обидві?

— Олицька була в Умані під наглядом після арешту Падалко, а Троянкер виїхала, здається, в Архангельськ, утікши від колоніальної задухи і кривовладдя, як і Лесь Дмитрович — у Сухуми.

— А хіба там задухи немає?

— Є, але звідти до нас не везуть добровольців по вироках суду, а навпаки.

— До чого те все дійде, Леоніде Володимировичу? Ви ж комуніст!

— Був колись, та весь вийшов, як став членом партії... Давно пора розкуркулювати куркулів у партії, як вони розкуркулювали народ у двадцяті, бо ж ленінізм став привидом у державі-імперії реальної влади репресивного спеку, а ще після спаю з націонал-фашизмом, який несе смерть нашому народові. Адже дії фашистів є повторенням дій наших партійних куркулів, адже армія, яку народ сито годував усі роки, без годувальників нічого не варта, комісари лишають її напризволяще, перевдягаючись і втікаючи безвісти... Мені також прийшов виклик до військкомату, завтра поголять і поправторять, а я ж усе-таки якийсь письменник і учасник пореволюційних подій!

— Ви гадаєте, що Гітлер переможе?

— Армію він уже переміг, а народи, хто зна... А все через ототожнення Росії й Союзу, як єдиного цілого, на зло їй, як імперії, бо ж вона сьогодні з її державним обличчям — міраж на трудовому російському горбі. Тому бійці і здаються в полон німцеві, як визволителеві, зрозумівши, хто оті червоні лицедії і клоуни у кремлівському вертепі, — гість на якийсь час примовк. — Як думаєш, чого я до тебе прийшов?

— Даруйте, не здогадуюсь. Кажіть, радо послухаю.

— Приніс тобі свої книжки: «Амуртасову дочку», «Підземну комуну», «Стоколоса», «Свої права» та «Жовті брати або Крізь Хуну». Сумніваюся, що повернуся живим, юний друже, — викладав гість на стіл із портфеля перелічене, — то може у тебе це все таки збережеться. Нотатки є у родичів у селі, хочу, щоб ти колись їх розшукав та опублікував, як буде нагода... Це мені Раїса Ісаківна порадила, кланяється тобі... Не відмовиш?

— Де б же осмілився відмовити Вам, Леоніде Володимировичу?! Сховаю, а чи збережу, хто зна, бо й самому не безпечно ведеться.

— Велика тобі дяка! То дозволь мені відбути, бо маю ще досить клопотів — хочу відвідати Тодося Осьмачку у психушці.

— Привітайте його від мене! Його «Скітські вогні» та «Клекіт» навіки запали мені в душу! Живий буду та здужаю, напишу щось про русалок.

— Це похвально, друже, але треба б комусь і про козацтво наше написати, про національне відродження в сімнадцятому столітті, — мов цвяха, забив Петрові в голову думку гість на прощання...

Янчук закопав у цераті й Недолині книжки і вирішив навідати у військкоматі Дейча, домовившись із сестрою, що вона всім говоритиме про його евакуацію в Дніпропетровськ...

У військкоматі, як і у всьому місті, творилося щось неймовірне: гамір, метушня, сум'яття, юртування! Гурти і юрби заполонили не лише двоповерхову будівлю штабу, а й чималий його двір та прилеглу вулицю, і Янчука порятувала лише півгодинна перерва на обід, під час якої він зумів прорватися в кабінет Дейча.

— Добрий, добрий! Слава Богу! В тебе все гаразд? — зустрів Янчука господар, перекушуючи бутербродом на своїм столом.

— Та як сказати, Фімо Йосиповичу, — Петро не знав, чому його покликано.

— Дуже тобі небезпечно лишатися в місті! — випалив скоромовкою Дейч. — Спати вдома не бажано. Штаб може цими днями направити тебе в евакуацію на своєму транспорті з командою. Це суто між нами, то згоджуйся. Чи маєш де переховатися?

— А конче треба евакуюватися?

— Тобі — неодмінно, і що швидше, то краще!

— Я згоден, коли так, але що маю робити?

— Пережди десь два дні, а Лідуню зорієнтуй, що поїхав, приміром, до товариша, а третього вранці явися сюди для відправки.

— Дякую вам дуже! Так і зроблю!

— Будь здоров і до зустрічі! — і Дейч спішно випровадив Янчука...

Виприсаючи з юрб і гуртів призовників, Петро відчув, що він уже не керує собою, а несамохіть віддався, як і всі тут, якійсь силі, що несе його, не знати куди й чому, за велінням долі-фатуму. Це було щось подібне до його відчуттів перед і під час боїв на фінському фронті. Побувши серед приречених призовників і їх проводжальників, в основному, матерів і дівчат, Янчук підсвідомо вирішив навідати Лесю у батьків, та може в них і переночувати.

Поспішаючи, Петро слухав оголошення з репродукторів і накази оборонних штабів: про вивіз збіжжя і всякої живності, про евакуацію устаткування фабрик і заводів; дивувався, що про відступ наших військ сповіщалося, як про плановий і виправданий: наша доблесна армія відбила наступ переважаючих фашистів, зайняла стратегічно важливі населені пункти, підірвавши мости й дороги, але чомусь значно східніше від тих, що звучали у вчорашніх зведеннях. Мимоволі робив висновок: в імперії брехня на брехні їде і брехнею поганяє...

Лесині батьки прийняли Янчука хоч і приязно-чемно, але досить холодно, пояснивши, що Леся живе у бабусі, куди на наступному тижні готуються переїхати й вони, забивши дім, щоб сюди хіба лише навідуватися. Про якусь їх зацікавленість його теперішнім життям, як майбутнього зятя, не було й мови, тож Петро зрозумів, що на їх благословення надія марна, як і на його сподівання переночувати тут у них.

— Пробач нам, хлопче, але не маємо часу належно тебе прийняти, треба нам дещо сховати, а дещо приготувати для перевозу, — фактично, спровадила його мати, закривши за ним на гак хвіртку. Про своє становище він так їм і не розказав.

Хоч Янчук досі не планував іти пішки аж у село до Лесі, та прошкандибавши квартал від дому її батьків, він раптом осяявся цією щасливою думкою. Йому треба було подолати не менше п'ятнадцяти кілометрів, шкодував лише, що вже нерано, і він, у кращому разі, дістанеться до Лесі пізнього вечора. Дорогою тішився, що батьки точно не підуть за ним. Летів до коханої, як на крилах!

Щастя в нещасті, на диво, сприяло йому й цього разу: викульгавши в поле за місто, Петро проголосував кільком полуторкам, одна з яких таки спинилася й підібрала його, коли він уже й надію втратив. Більше того, водій не взяв із нього плати, підвізши його в Лесине село ще завидна.

Леся зустріла його у дворі, аж захлинувшись сльозами. В хаті вона оповіла, що два дні тому її навідав Микола і намагався зґвалтувати, як вона здогадувалась, із відома її батьків. Розказала, що цього разу він розмовляв із нею лише російською, що від Миколи вона відбивалася по-справжньому, як і від Панаса, що прийшов якось до неї п'яним і, як божевільний, домагався її.

— Любий мій! Я жаско боюся жити тут одна без захисту! Гляди, в яких я синцях по тому, — схлипуючи, Леся почала демонструвати коханому безліч їх на своєму тілі.

— А де тепер Микола й Панас? — у муках ревнощів і відчаю притишено спитав Петро дівчину.

— Обидва в армії: Микола відбув у Ленінград, а Панас у Черкасах.

— Заспокоїмося, люба моя, по всьому, — обняв і притис до себе Лесю Петро. — Завтра сюди переїдуть батьки, тож загроза тобі від отих зухвалих нахабців відпаде сама собою, — Янчук оповів їй про свої відвідини батьків, розказав і про попередження Атанасова й Дейча та про його евакуацію кудись за Дніпро.

— І чого ті сискники тебе так переслідують? — бідкалася в жалобі, ставлячи на стіл вечерю, господинька. — Божа кара на нас, та й годі! Не прийшов би ти до мене, я б сама до тебе пішла!.. Мене пантеличить, що ти змушений евакуюватися, хоч і натимчас, — говорила Леся за вечерею. — А що ти думаєш про наше одруження, муже? — спитала згодом, задумавшись.

— Хочу його, Лесько, все більше, але при теперішніх обставинах та ще коли батьки такі холодні до мене, навіть не знаю, як нам вчинити!.. Німець іде до нас, як окупант, хоч і виголошує в листівках про наше звільнення...

— А де ти думаєш перебути евакуацію? — прибирала Леся посуд зі столу.

— Не відаю, може десь у дядька в Дніпропетровську чи у Гриця в Лісках...

— Батьки схибнулись на Миколі, але ти на них не зважай, я тепер ще більше твоя, ніж раніше! Як скажеш, так і вчиню, любий! — Леся слала другу постіль у батьківському ліжку.

— Ти мені стелиш окремо? — здивувався Петро.

— Береженого й Бог береже, кажуть мати. Спатимемо в моєму, а коли що, перейдеш у батьківське.

— Розумнице моя! — вихопилося в Петра.

— Закрию хвіртку і двері на колодки та ляжемо в ліжко, любий, — за мить Леся вернулася, трепетно збуджена й повна ласки.

Був тихий і теплий, напоєний духмяними настоями літа вечір. Молодята, роздягнувши одне одного, лягли в ліжко і в обіймах та поцілунках поринули в насолоду близькості, пещення й голублення у мовчанці й зітханнях. Тиша в хаті й надворі стояла мертва. Лесині руки, тіло й коси у ласках були обворожливими до млінь. Щирість її почуттів, повна довіра до Петра, намагання Лесі втішити, прив'язати й очарувати його перед розлукою були невідворотними й неосильними. Янчук відчував віддане йому все її єство і гаряче пругке тіло.

Леся раптом тихо заспівала, але так душевно, так прочулено й пестливо, що Петро зачудувався, бо в її співі було стільки настояної прив'язаності, зболеної ніжності, розлучної знужденності, стільки сором'язливості і цнотливості, стільки визнань його зверхності та її покірності — «Як скажеш, любий! Як схочеш, рідний!», що від її безпосередності у нього наверталися сльози на очі.

Розчуленому і зворушеному, Петрові бракло сил не відповісти їй тим же. Янчук розумів, що вони обоє не при собі, що той їхній спів якийсь приголомшливий, як «не перед добром», але співав, як ніколи досі, тужливо й смутно, аж сам дивувався своєму хистові та їх взаємній заразливості, що виливалася з їх сердець мимоволі.

— Тяжко тобі, любий, бачу, то може віддамося вже, бо й мені, даруй, геть не під силу терпіти? — зашепотіла Леся гаряче й ніби прохально.

— Лесько! Закодована й зачаклована мріє моя! Потерпимо ще! Бо хіба ми без того не впиваємося достоту коханням, хіба не купаємося в ньому досхочу, в чистому і палкому тонучи, хіба не п'яніємо, напоєні до снаги і до знемоги обопіль? — відривав Петро від себе кохану. — Хочу бути певним, що принесу тобі щастя, а не розчарування, хочу мати батьків, а не холодних тестів, хочу задовільно тебе утримувати своїм трудом, а не жити подачками батьків, хочу їхнього бажання мати мене зятем, а не притуленим сиротою, головне, хочу бути певним, що я не зіпсував тобі, отакій вродливій, безцінного життя! — шепотів Петро палко у відповідь, ледь не плачучи.

— Боже, як ти вмієш сказати! Пробач мені, я егоїстка! Ти — мій бог, я все витерплю, як ти скажеш і накажеш! — заплакала Леся в розчуленості. — Знай, що я жду тебе, як ніхто у світі! Що молюся за тебе, як не молилася ніколи й ні за кого!.. А тепер може заснемо, бо нерано вже? — млосно притислася до Петра і затихла...

Серед ночі німецькі літаки кількома нальотами знову несамовито бомбували місто. Петро крізь сон здогадувався, що вибухає десь на мостах і військових понтонних переправах, але біля нього, ніжно гріючи бік, спала, довірчо розкинувшись, Леся, і він тут же у щасті і блаженстві засипав знову.

Молодята були ще наївними дітьми, і якщо Петро, навчений сирітством, бачив перед собою можливу голодну безперспективність із поневіряннями, то Леся, не відаючи про нужди, дивувалася Петровим наполяганням на самостійності їх подальшого життя... Як урешті вона зовсім проснулася першою вже за дня і якийсь час тихо й уважно видивлялася на чарівні риси його рум'яного від сну обличчя, на його відкрите тіло з ніжним волоссям на грудях і на його густий та довгий чуб, у ній зродилося стільки палкої добродушності і побожної святебно-захопливої шани, що від зніжених розчуленості та зворушливості на її очі навернулися сльози замилування, адже Петро повністю належав їй, хоч і був визнаним зверхником та розпорядником, що її не гнітило, а навіть радувало.

Остерігаючись приїзду батьків раніше, ніж по обіді, закохані помилися і поснідали, не барячись, послухавши при тому, як диктори по радіо сповістили «про взяття нашими військами нових стратегічно-вигідних позицій» все ближче до Черкас, як повторили «Звернення вождя народів», що закінчувалося рефреном «Перемога буде за нами!».

Прощалися, як в очманінні... Леся за сльозами не бачила коханого, що зник у закруті вулиці. Вернувшись до хати, дівчина і посуд прибирала зі столу, і постелі заправляла, і підлогу підмітала у сльозах та стенаннях. А Петрові поталанило в місто вернутися без пригод попутною полуторкою. Навідавши Ліду і переконавшись, що за ним не приходили, він подався обхідними шляхами до Педів, маючи надію у них і заночувати, а сестру навчивши говорити всім, що він десь в евакуації.

Педі, як і багато рядових міщан, заповзято жили суто своїми нуждами. Тета Паша запопадливо запаслася милом, сіллю та різними продуктами із робкоопів на схов, засипала цукром черешню, малину та ранній аґрус, перетопила й залила у слоїки масло й сало. У них тимчасово мешкав грошовитий «дяха» Потай, із яким небіж був на «ти», удвох із яким Борис спиляв під двором старезного всохлого явора, нарізав із нього колод і навалив їх над викопаним у дворі ровом. І тепер жоден вибух того бункера зі схованим лазом не міг пробити, навіть коли б ударив безпосередньо в нього. У бункер із допомогою кабелю була проведена електрика, там стояв незареєстрований радіоприймач, про запас мався й заряджений акумулятор.

Янчука господарі зустріли приязно і пригостили обідом, був саме полудень. Борис ознайомив його зі сховищем, у якому вони з «дяхою» пересиджували вдень і спали вночі на сіні, боячись бомбувань. Петро упросився лишитися в них переночувати, маючи на меті при нагоді дізнатися від «дяхи», що робиться у світі, який стає сторчма, та як себе в ньому вести.

Ввечері «дяха» розпитав Янчука про його становище і врешті відверто розговорився, ніби продовжуючи розпочату ще вчора розмову з небожем. Згадав сподвижників Олександра Македонського і перекинувся до Альберта Ейнштейна.

— Це той, чиї праці палить Гітлер і кого наші вчені вважають шарлатаном? — щось ніби знаючи, спитав Борис.

— Цей «шарлатан» перевертає світ дотеперішніх понять догори дном! Він стає в одну шеренгу з Піфагором, Птоломеєм, Аристотелем, Коперніком, Галілеєм, Кеплером, а бідного Ньютона ледь не скидає з п'єдесталу!

— І ти в те віриш? — здивувався Борис, викликавши поблажливий погляд «дяхи».

— Нобелівську премію дають лише визнаним, саме таким Ейнштейн і є, які б ганебні ярлики не навішували на нього наші вчені...

Розмова поволі перетікала у бурхливе, захопливе для юнаків русло, шугала у давні аналоги цікавого й різноманітного людського буття.

— Слухайте й запам'ятовуйте, юні друзі, мотайте собі на вус! Як казав Екзюпері: «Єдина справжня розкіш — це розкіш людського спілкування».

«Дяха» Потай був диваком, що ніколи не одружувався, він мав таку ж, як і небіж, короткозорість, був також широкоплечий і короткошиїй. Говорив він уміло й невимушено, вдаючись до цікавих історичних паралелей чи протилежностей, пересипаючи свої оповіді цитатами й підсумовуючи сказане оригінальними висловами світил. Петро, слухаючи його, яскраво бачив перед собою високу гору, на яку йому не вийти ніколи. За тією своєрідною лекцією він забув про час, щиро заздрячи Борисові, і наповнювався знаннями, ловлячи себе на аж хворобливій зацікавленості.

Несподівано «дяха» Потап перевів мову на фінську війну, тож і Петро мав змогу висловитися. Він заявив, що твердження про напад фінів — справжня облуда, що героїзм наших військ не виправдовує неймовірної кількості жертв, а служба в армії то доведення молоді до рабського тваринного стану.

— Дуже кепські твої справи, раз вони полюють на тебе, — співчутливо сказав «дяха». — А про ораблення це ти правду сказав. Понад двадцять років метисна лабораторія імперії продовжує ще царську селекцію асимільованих і русифікованих шовіністів-космополітів, одягаючи своїх адептів у інтернаціоналізм замість народного патріотизму, як ніби буржуазного націоналізму... Але твердити про ворожість російщини, ототожнювати російщину з радянщиною, по-моєму, хибно, адже російська мова деспотично використовується сатрапами й духовними мракобісами і для насилля над російськими трудівниками, — помовчавши, він продовжив. — Патріотизм не є націоналізмом чи нацизмом. Пропаганда кремлівського месіанізму це одвічна хвороба московських загарбників, не обов'язково росіян за походженням, а не російського народу. Росіянами у нас вважають себе мігранти, як бачите тепер, коли вони масово тікають та свої малі батьківщини, і паразитичні окупанти, що послуговуються російською мовою від імені російського народу, який не уповноважував їх на чужих землях захищати свій паразитизм під назвою інтернаціоналізму Ніякий то не інтернаціоналізм і не соціалізм, а загарбницький фашизм по суті! А маніпулятори деклараціями в Комінтерні — міжнародні злочинці! — робив кінцеві висновки «дяха» Потай. — Наше вікове горе ще й у тому, що хто б із європейців не бився між собою, а у вогні горіла при тому наша земля, і революція не знищила колоніальних мостів, а лише поновила їх... Теперішній дозвіл релігійних відправ під скіпетром патріархії — це не що інше, як сприяння реакційним силам монархії в їх повному повороті до імперії. Цей дозвіл продиктований не гуманністю, а непереливками, адже колегії ОДНУ, трійки НКВС, ОСО, воєнколегії і трибунали нищать людей масово, хоч і не є судовими органами, — чогось явно не договорював «дяха». — Централізаторське братерство міжнаціональних відносин ще за Леніна не розв'язало їх, а залило кров'ю, хоч шовінізм декларувався як націоналізм пануючої нації, а патріотизм, як націоналізм пригнобленої.

— Тож ти розділяєш росіян — трудівників і росіян — кремлівських функціонерів, — виділив основну думку Борис.

— Пануючи віки, росіяни не досягли жодних успіхів ні в економічному, ні в політичному світовому прогресі, здобувши натомість іпостась тотального старшого брата — насильника і плюндрувальника всього не лише інонародного, а й суто свого, до звиродніння. Передбачена шовіністами з імперських міркувань русифікація є злочином, кермування й маневрування партії привели на нашу голову Гітлера, незважаючи на теперішні успіхи якого, ще хтозна, як ця битва закінчиться, бо ж він лише копіює свого супротивника, не маючи у ворожому тилу п'ятиколонного Комінтерну, бо ж не спритний так до вивертів і псевдо-обітниць, бо ж його ставленики в нас, ці набрідці-окупанти, разом із прислужниками-холуями масово тікають державним транспортом, демонтуючи фабрики і заводи, вивозячи збіжжя, виганяючи худобу, знищуючи все життєдайне, перевершивши грабунки у громадянську війну.

— То ти не віриш у перемогу фюрера? — перепитав Борис.

— Якщо Гітлер створить національні уряди, в тому числі, й російський, він переможе, інакше, замінивши одну окупацію іншою, хай і з меншим грабунком, він врешті сконає, як поляки в сімнадцятому столітті, а Бонапарт — у дев'ятнадцятому... Імперію, гадаю, можна перемогти тільки утворенням окремих держав на її території, — дивував хлопців своїми сентенціями «дяха» Потай.

— Дехто мріє про можливість опинитися за кордоном при окупації, що на те скажеш? — Борис явно мав на увазі Аркадія.

— Добровільно міняти батьківщину на чужину — злочинно було, є й буде, якщо тобі не загрожує смерть, небоже! — посуворішав «дяха». — Чув же, що словени з хорватами так чинять, бо в минулому належали до Австро-Угорщини, а не дотурецьких вілаєтів. Фюрер обіцяє Любляні й Загребу золоті гори, як і Україні й Білорусії разом із Прибалтикою, але у Львові арештовує проголошувачів вільної України. Фюрер — той же протектор, що і Сталін, хоч і уступає йому в облудствах, опираючись на менше вправних функціонерів.

— Ти хвалив якось Бісмарка, а тепер мовчиш про нього? — Борис явно мав на увазі щось своє.

— Що говорив, те й говорю! Бісмарк і Муссоліні показали, як народ може самовиразитись, коли має державу, але вони фактично повторили Бонапарта, що, будучи першим виразником прогресу національної державності, хоч і спалив Москву, та врешті був переможений, бо не створював із її колоній дружніх собі держав. Гітлер, мабуть, допустить ту ж помилку, захопившись успіхами армії і проігнорувавши політику.

— А що ти все-таки думаєш про Сталіна? — нетерпеливився Борис.

— По-моєму, і Ленін, і Сталін — пойняті дикі варвари, ідеологи неділимства, що підтасовували під прогрес шовіністичний інтернаціоналізм, як панацею для збереження імперії, тримаючись тронного крісла. Соціалізмом від них і не пахне! Мені добре знана Ольга Пілацька, член ЦК КП(б)У з 1927-го року, знищена у грудні 1937-го чекістами, казала, що «Короткий курс» — то суцільна брехня в обгортці інтернаціоналізму, — пригадливо ділився «дяха».

— А я днями чув, ніби Гітлер переможе Сталіна, — нав'язливо цікавився його думкою Борис.

— Витриманий живе довше від невитриманого, той, хто воює не за свою державу, завжди слабший за того, хто захищає її, отож, перемога має бути на боці Сталіна, а чи буде, побачимо...

«Дяха» згадав також про імітацію Гітлером сталінських «визволень», про обурливі викриття більшовицьких злочинів проти інородців, про імперське двопідданство в Союзі, про жахи червоного терору, про колективізацію й голодомор, про параліч уряду й армії в радянській монархії, і Янчук почувався розгубленим, бо ніякої конкретної поради не отримав, як сподівався, а лише переконався у рафінованій ерудованості «дяхи» Потапа. Десь підспудно в душі відчув навіть заперечення: протест, обурення й невдоволення.

Врешті «дяха» приліг на сон, сказавши хлопцям «на добраніч», Борис виключив електролампу, і бункер занурився в непроглядну пітьму.

Тієї ночі німці не бомбували місто, і Петро спав на запашному сіні спокійно. Розбуджений рано тетою Пашею, він неохоче підвівся, виліз із бункера, заклав лаз дровами і направився грядками й позадвір'ями до Дніпра, щоб берегом навідати Ліду.

Евакуація через Дніпро продовжувалася, і не лише на пристані, а всюди, де плавзасоби могли підійти до берега, що був запруджений утікачами — з кіньми й коровами, свинями й вівцями — так, що й стати було ніде. Лемент, галас, голосіння, гамір та іржання, ревіння, хрюкання, мекання зливалися у такий суцільний гармидер, що годі було щось там добрати. Катери й наспіх змонтований пором приймали оте скупчення на березі і правторили на тогобіч, бо залізний і дерев'яний мости та понтон через Дніпро приймали лише військових зі спорядженням і машини із родинами партійців.

Зустрівши в юрбі бабу Сару, Янчук допоміг їй повантажитись на пором і потім, зважаючи на ранній час, із годину сидів невдалік пристані та спостерігав за пароплавами. Спінені води бурлили під ними, а вони молотили плицями, і у бризках із-під їх коліс вигравали веселки. Пароплави натужно скрикували, прощаючись лункими гудками із причалами, розганяючи попереду себе плаксивих чайок.

Дізнавшись від сестри, що уночі за ним таки приходили міліціонери і зробили в хаті трус, але нічого не вилучили, Петро взяв плаща та стару ковдру і, попрощавшись із Лідусею, пішов до військкомату. Йшов косогором і завулками, ловлячи себе на тому, що він неймовірно заляканий, що втратив внутрішню волю і тому бачить западню навіть там, де її й немає. Його не радувало, що баба Сара передала ключі від своєї хати Ліді, але він зорієнтувався, що може в ній переховатись, якщо не поїде в евакуацію.

На подвір'ї військкомату годі було щось уторопати: суцільна мобілізація нагнала сюди стільки люду, що ним були запруджені й підступи, та Янчук врешті добився до капітана Дейча.

— Твої напарники досі не з'явилися, то приходь на дев'яту завтра, — тільки й сказав він Петрові на ходу. — Обов'язково поїдеш завтра, а вдома не ночуй, — притишив голос, відходячи.

Мав таки Янчук щастя! Як тільки вернувся до Ліди й вона закрила його на колодку в хаті баби Сари, у себе вдома мусила зустрічати гостей із НКВС, що грубо допитували її про нього. Знову перетрусили все в хаті й погребі, але у дворі не шукали, задовольнившись її відповіддю, що брат «у Лісках у товариша». А Петро, не здогадуючись ні про що, морочливо писав прощального вірша Лесі:

Вірш ліг на папір куди гіршим, аніж був задуманий і виношений, бо Ліда врешті сповістила брата про прихід непроханих гостей, налякавши його припущенням, що вони можуть пошукати його по сусідах. Уночі, весь час тривожачись аж до розпачу, і не лише із-за бомбувань, Янчук спав насторожено, та й ця ніч минула для нього щасливо. Вранці, поснідавши, випроваджений Лідою, Петро знову пішов до військкомату, цього разу дещо припізнившись.

— Чому забарився?! Я вже не знав, що й думати! На тебе ж розшук об'явлено! — явно у гніві й тривозі, вів кудись Янчука Дейч запрудженим коридором. — Лейтенанте, ось він! Оформляй і негайно відправляй із командою!

— Слухаю і виконую, товаришу капітан! У нас все готове, як наказували, — кинувся той до якихось паперів на столі.

— Щасливої тобі путі та гараздів у житті! — побажав Дейч на прощання і зник у коридорному сум'ятті.

Усе подальше через поспіх новоспечений начальник команди Янчук не встигав належно сприймати. Начфін при лейтенантові познайомив його, змушуючи розписуватись у копіях, із відомостями на гроші для команди: добові, відряджувальні, службові, польові, укладаючи їх пачками у металевий сейфик та прикриваючи кожну пачку відповідною відомістю. Туди ж лягли двадцять дев'ять паспортів і стільки ж знятих із обліку військових квитків членів команди. По всьому лейтенант видав Петрові маршрутку-попутку на секретне доправлення коней у Азов з вимогою суворо дотримуватися напрямку і розкладу слідування. Насамкінець удвох із лейтенантом Янчук виніс на петлі тяжкенького сейфика у двір до впряжених підвід і поклав його на один із возів, де розписався ще в одній відомості за п'ятдесят чотирьох коней, за відношення до адміністрацій попутних колгоспів безвідмовно забезпечувати команду й коней харчами і фуражем та за наряд на отримання у гарнізоннім цейхгаузі продуктів команді й оброку коням на десять діб. Не встигнувши належно й познайомитися зі своїми супутниками, за наказом лейтенанта Петро вирушив підводою із фірманом до цейхгаузу, де отримав по ящикові локшини, масла, смальцю і галет, мішок рису і чотири — вівса. Повернувшись у двір до команди, Янчук дослівно за хвилини був спроваджений у путь із наказом ніде не затримуватись і вчасно здати коней у гарнізоні.

— Чи далеко звідси ти живеш? — запитав Петра їздовий перед їх викотом із двору.

— За два квартали, а що?

— Оскільки нас у путі будуть безвідмовно забезпечувати харчами, нам не слід везти із собою оте все, одержане у цейхгаузі. Лишимо твоїм родичам та й по тому, — порадив притишено.

— А як же команда? — зніяковів у розгубі Янчук.

— Вони всі із верхніх сіл, я з ними і це, і ще дещо уже погодив... А твоїм буде поміч, — не без умислу умовляв він начальника. — Вирішуй!

Отож, виїхавши із двору, кавалькада впряжених возів з їздовими-фірманами направилася Хрещатим Яром до Митниці, а не в місто, як їй належало за маршрутом, і вже по спускові врізалася в густе стовпище гнаних до переправи бузівків, свиней і овець та із квартал ледь рухалася в отому скупченні нещасних тварин. Плутаючись у їх загребі, Петро вирішив зайти до Ліди, тільки щоб попрощатися, а всі продукти для неї попутно завезти до Лесі в село, де вони надійно зберігатимуться і видаватимуться сестрі, коли та за ними приходитиме чи приїжджатиме на велосипеді. Їздовий Юхим охоче згодився і на таке рішення свого начальника.

Поки їх підвода, відокремившись від решти, недовго стояла під брамою у Ліди, а Петро сповіщав сестру про свій намір залишити їй продукти у Лесі в селі та по-старшинству радив перевезти туди ж велосипедом іще дещо з речей, придбаних ним на курорті, в небі появилися німецькі літаки й почали інтенсивно, як ніколи, бомбувати місто. Стрясалася земля, суцільний гул і часті вибухи глушили слух, рев тварин нагадував содом і гоморру, тож Петро мусив лишити заплакану Ліду під хвірткою і спішно податися підводою з їздовим до решти.

Янчука здивувало, коли вони нарешті пробилися до своїх возів, що біля них було лише двоє їздових, які загородили підводами вулицю упоперек і ледве стримували схарапуджених коней. Юхим ніби щось знав: лишивши Петра, він кудись пішов за рештою. Як відповідальний, Янчук боявся і затіяної операції з продуктами, і зникнення всіх на час бомбувань. Тим двом їздовим він скомандував вивести підводи одна за другою, прив'язуючи коней до полудрабків, що забрало чимало часу. Нарешті кавалькада випросталася, коні прийшли до себе й заспокоїлись, сонце, піднявшись, почало припікати. Янчук розгублено й безпорадно тупцював біля свого воза, не знаючи, що чинити далі, як раптом побачив Юхима і свою команду, що попарно несла якісь тяжкі ящики вулицею з-за магазину таки до його переднього воза. Виявилося, що в тих ящиках свіже сало, густо засипане сіллю.

— Прости нам, начальнику, — звернувся Юхим до Петра. — Довелося трохи затриматися, поки впоралися зі свіжиною: осмалили сяк-так та засолили її, — показав на ящики. — Тут більше твоєї, то з тебе сто карбованців за принагідну нашу кмітливість та оплату свинарям, — приладнав ящики один на другого їздовий. — Сестрі твоїй я також заніс трохи: ноги, вуха та здір. Якась старша сусідка була в неї, то взяла тельбухи і кров... Знаємо, що нетерпеливишся, можемо їхати...

Коні були добротні й вигуляні, і у дорозі їх весь час доводилося стримувати. Кавалькада їхала містом, тарахкаючи ошинованими колесами возів і видзвонюючи кованими копитами так, що чути було не менш, ніж за квартал. На виїзді з міста подорожан перевірила військова застава: подивилася проїзні документи, полічила команду й коней, і відрядженці скоком поїхали далі. Петро, одразу віддавши Юхимові борг, про себе тішився, що не тільки побачить кохану, а й лишить тестям аж три ящики свіжини, галети, локшину, масло, смалець і рис. «Не приховають же вони того від Ліди, а збережуть і поділяться з нею, як надійде. І до мене може ласкавіші будуть!» — рефреном повторювалася думка.

Як кавалькада опинилася на дорозі до села, подорожні побачили картину, що вжахнула їх і приспинила своєю неймовірною злочинністю. Второпали, що підрозділ червоно-армійців, розтягнувшись у довгий ряд, підпалив лан стиглої пшениці, і та при спеці майже бездимно горіла на пні, залишаючи по собі чорне поле. Селянські душі були вражені й обурені.

— Тікають, як пацюки з корабля, лишаючи своїх годівників на поталу ворогові ще й без хліба! І грім їх не поб'є, проклятих! — вилаявся Юхим, а Петро мало не плакав від побаченого.

І порада Юхима залишити продукти із цейхгаузу родичам, і ота свіжина, і цей його виказ прихилили Янчука до їздового і змусили бути йому, значно старшому, вдячним за вчинене і відчути до нього приязнь за сказане. Петрові почуття поглибшали, коли Юхим скупо розповів, що молодим був у червонокозаках і з Приймаком ходив «робити революцію» до китайських уйгурів, діставши там близну на оці.

Неговіркий і мовчазний, Юхим Танцюра супроводив Петра до Лесиного двору, а всі решта лишились чекати на дорозі. Поки Янчук у хаті пояснював Лесі та її батькам, із чим він прибув до них та куди далі прямує, їздовий розвантажив підводу у двір, а потім допоміг Петрові занести все те багатство у сіни, одразу ж повернувшись до коня в очікуванні начальника.

Тесті прийняли нежданого гостя неприязно й холодно, і коли б не Леся, що запобігливо врятувала становище, мало не розплакавшись, то не знати було б, що й робити Янчукові з тим привозом. Жодної радості Петро у них не викликав, у якійсь ступорній розгубі вони навіть не запросили його присісти у їх хаті. Двойго в один голос вони попередили дочку далеко й довго Янчука не проводжати, «бо час непевний тепер».

— Чомусь бояться твоєї евакуації... Гадала, що якось уникнеш її, — говорила Леся, все ще стримуючи плач, проводжаючи коханого провулком услід за підводою, що тихо котилася до дороги. — Приснився мені непристойний сон учора. Після нашої, даруй, злуки, ти ніби тікав від мене, якийсь ніби осоромлений, а я гналася за тобою, а коли догнала, то зблизька побачила, що ти несеш на якусь високу гору тяжкого хреста на плечах... Мати розтлумачила той сон, як твої бездолю й горе, а відтак напророкувала й мені одні нещастя з тобою, безталанним... А я по всьому ще більше, даруй, хочу тебе!..

— Потерпи, люба! Сон — марниця, Лесько!.. Написав тобі на пам'ять вірша, купив ось намисто, вибач, поганеньке... Тож носи в душі «Ми одно назавжди!» із вірша, а на грудях — це намисто на згадку... Я неодмінно й обов'язково вернуся!.. Потурбуйся, як буде потреба, Лідунею, поділися, як буде нужда, трохи моїм привозом.

— Він у нас не пропаде, любий, і не присвоїмо... А скільки тобі їхати до того Азову? — шморгала носом розчулена дівчина, стримуючи себе із усіх сил, щоб не плакати.

— Туди десь два тижні та назад стільки ж... Планую заїхати ще до дядька у Дніпропетровськ, щоб порадитись та зорієнтуватися, що робиться у світі, а заодно упевнити переслідувачів, що вони мене згубили у метушливім безладі війни.

— Тут у селі похапали старих учителів та поправторили ніби в місто, але там і сліду їх рідні не знаходять тепер! — Леся примовкла. — Я люблю тебе, Петре, більше, як себе, батьків і життя разом, то збережи себе для мене і вернись назад, як тільки зможеш!

— І для мене життя без тебе немислиме, то доглянь себе мені й ти!

— Буду й буду глядітись і ждати тебе, рідний мій! Тато пошили мені кацавейку із плису, а мати купили чорну хустку — ховають від військовиків, що були тут наступного дня, як ти пішов від мене, а батьки саме приїхали. Чогось нишпорили по хатах... А тато навіть медом їх погостили, як спалили були увесь колгоспний лан пшениці... Тато кажуть, що буде голод, то закупили і вчора вдосвіта закопали чимало збіжжя і повну яму ще молодої картоплі...

Провулок закінчився, упершись у дорогу. Під довгим рядом гіллястих верб у холодку стояли вози, Юхим Танцюра заїхав і став попереду них. Закоханим прийшла пора прощатися. Леся, ридаючи, обцілувала Петра на очах команди і в голосінні відпустила, відступивши та обпершись об стовбур дерева. Петро йшов від неї до повоза зі сльозами на очах, оглядаючись і панахаючись у душі розлукою, і аж поки видно було кохану під тією вербою, не відводив від неї очей. Закрут дороги, що попнулася вгору, врешті сховав її за галуззям дерев, і Петро, все ще скиглячи в душі, затрясся бруківкою шляху — то Юхим пустив своїх коней клусом, а їм услід пішла так же й решта.

Біль розлуки кровоточив у душі Янчука, а на додаток він відчув ще й постріли у хребті та в нозі, аж мусів сідати в повозі то навпочіпки, то навприсядки, спираючись руками в полудрабки. Юхим, зауваживши те, притримав коней, а дізнавшись про причину, далі їхав інохіддю і правував земляними збочинами, аж поки проти великого села, де трапився ще зелений нескошений лан вівса, не запропонував начальникові спинитися поїсти і запастися поживою для коней у дорогу.

Кавалькада облюбувала ту саму балку, в якій минулого літа Петро провів більше півночі з Лесею, приїхавши дрожками з курорту. Янчук сприйняв такий збіг, як справжнє чаклунство! Отаборилися, і кухар із кількома їздовими спустилися з гори й пішли в колгосп за продуктами і косою, яка виявилася украй їм потрібного тепер. Проводжаючи їх поглядом, Петро бентежився за успіх, як ніхто з решти, боячись, що припис військкомату про забезпечення їх харчами може бути не виконаним.

Забарно принесені посланцями всілякі продукти, зокрема, два цебра молока, чимало цукру, пару слоїків меду — дещо заспокоїли Янчукове сумління, бо таки підтвердилося переконання Юхима, що все видане із цейхгаузу в дорозі їм справді буде не потрібне.

Їздові покосили ще зелений овес і заклали ним доверху ящики возів. Вимірявшись на двох лозинових прутах, вони визначити поміж себе чергових сторожів на ніч і заміну їм на завтра у дорозі кухарем і стельмахом-лимарем. Після водопою в балці прив'язані коні хрумали поживу. Подорожники смакували засмаженою у вогні на прутиках свіжиною та молочною кашею, заправленою маслом із колгоспу. Начальник був задоволений...

На сон Янчук розмістився на засланому ковдрою м'якому вівсові під своєю передньою підводою, поклавши під бік сейфик і прикрившись плащем від комарів, але заснути в духмяному степу не міг довго. Кумкали жабки, крили світ дзвоном жайворонки, батожисто виляскували перепели за балкою, заливалися трелями солов'ї в акацієвій придорожній смузі. Чулися далекі вибухи і гримотіння в місті. Десь поряд гомоніли чергові... Ніби відчуваючи поряд близькість Лесі, з її іменем на вустах Петро врешті заснув, коли пізно зійшов ніби побільшений круг повного посрібленого місяця і у степу стало видно, як удень.

Чигирин-Азов Секція 11

Переночувавши й поснідавши вдруге після Черкас та отримавши добові біля села під Чигирином, яке за маршрутом валка мусіли б залишити далеко позаду ще вчора, команда подорожніх із гуркотом нарешті в'їхали в місто і невдалік мосту через Тясмин отаборилася на давньому просторому базарищі.

За короткий час Янчук запам'ятав поіменно кожного, разом із ким він правився кіньми аж до Азову, і впевнився, що вся його команда ладна робити не знати що, тільки б її віддалення від рідних місць було якомога забарнішим. Як начальник, він згодився із бажанням решти загону спинитися вчора ще перед обідом під селом, де вони врешті й заночували. Петро хотів побути в рідному місті, адже навідував його давно, а тепер усвідомлював, що наступний раз може бути не скоро.

Янчук постійно носив у душі й уяві несказанно-чарівні видива чигиринських пейзажів, забарвлених розмаїттям зим і літ, осеней і найпаче весен — із буйноцвіттями й птахоспівами Луки, січкуванням цвіркунів і кумканням жабок на Тясмині. На все життя вони стали для нього мірилом обворожливої казковості справжнього земного раю і благодаті, оспіваного Шевченковим «Кобзарем», якого знав напам'ять.

Ще тільки наближалися до міста, а Петро в уяві вже бачив із Камінної гори від Байдиної каланчі, як плавали в розхлюпаному квітті міста, тонучи в його повені, обійстя й хати, мов купальські вінки на пожмурених водах. Як тільки стали й розпряглися, Янчук поспішив до дядини Оксани з гостинцями — шматком сала, десятком яєць і медом із учорашньої колгоспної комори. В душі Петро відчував докір сумління, який заглушала радість від того, що хоч чимось може пригостити дядину та її дівчат. Тепло й по-родинному прийнятий, довго там не затримувався, бо хотів навідатися також до вчителя Арсена Кузьмовича.

— Таран, хлопче, чи й є у місті тепер, — вже у хвіртці притишено сказала дядина. — Знову були тут арешти й розстріли, люди кажуть, що і його шукали... А дядько Левко у тих катів у погребі й помер, оце тиждень, як його поховали, — налякала вона гостя новиною, прощаючись.

Левко для Янчука був утіленням рідності й родинності, тож його загибель він сприйняв боляче, але свого попереднього рішення зайти у дядьків двір не відмінив.

— Ховаюсь, Петре, бо ні за цапову душу скажені нищать людей у нас тут, — обрадів учитель, коли Янчук знайшов його в курені на радгоспному баштані за горою. — Сторожую за діда, спасибі йому, але спокою не маю, весь як на голках, жду, що ось-ось їм попадуся, — бідкався Арсен Кузьмович, оглядаючи гостя. — Виріс ти, змужнів, бачу, змінився в голосі й мові. Радий тобі, тішуся тобою, як самітник і відлюдник тут, — пригощав Янчука, поки той оповідав, яким чудом опинився в рідному місті. — То щастя, що ти вижив і не попав їм до рук. Тепер у них агонія, тікають хто-куди, як пацюки з корабля, що тоне, казяться над населенням... Хоч би швидше вже ті німці, збіжжя на пні сиплеться!

— То ви, Арсене Кузьмовичу, у фашистах бачите визволителів? — поцікавився Петро, маючи у душі неприязнь до них.

— Визволителів — ні, а рятівників — може... Їх уже Європа побачила, Польща найпаче, то гріх і думати про визволення, але під ними гіршого не бачу. Може поменшає у братів наших чванства й пихи, а німці, зневагою до нас, покажуть нам, хто ми є, бо ж вони — рідня через дорогу московитам іздавна. Горе нам, що наша земля і люд на ній знову опинилися на перехресному токовищі двох обісілих сил!.. Ні-ні! Ця подія — історично необійдна, адже хижі звірі і брутальні циніки заварили кашу в Європі, то хай її й сьорбають, їм по пельку одному другого вистачить! Вони гегемони, то не могли її не заварити, — замовк, завчено поправляючи окуляри з масивними скельцями. — Учора он там на царинах бійці повзводно пустили за вітром жито, пшеницю і ячмінь, а воно дощик пішов, то слава Богу, не все згоріло!.. Лишають своїх годувальників на вигиб!..

— Кажуть, росіяни батальйонами і полками здаються в полон гітлерівцям, не бажаючи воювати?

— Нічого дивного! За кого і за що їм воювати? За тюрми й табори?.. Їхні земляки та маріонетки-покручі від їх імені огидили окуповані ними землі хижим терором і деспотизмом так, що вони й за десятиліття не відмиються при покаяльних схимах і жертвах на користь віками гноблених. Із імперським інстинктом вони десятиліттями кричали не про оборону своєї обезособленої землі-нічийщини, а лише про наглий наступ на чужини, то й жнуть тепер те, що посіяли їм вожді зі своєю непохитною і незламною армією у міцній броні. Наївний Захід так і не розкусив їх езопомовних агентів, шпигунів, довірених осіб, для яких не існує фортець, яких би російські більшовики не могли взяти...

— То й нам слід воліти чи бодай терпіти гітлеризм навзамін російського гніту? — хотів Янчук дотумкати до істини.

— Коли крокодил з'їсть твого ворога, це ще не значить, що він твій друг...

— А Ленін таки дійсно врятував імперію, Арсене Кузьмовичу?

— Так і так! Дволикий покруч Ленін та більшовики — своїм шовіністичним комунізмом всерівності і всеволі! І деякі гуманісти допомогли їм, як на свою голову і Горький, коли став їх надбанням у наївних очах світу.

— А чому ви називаєте Леніна дволиким?

— Суцільно подвійним дном шовініста, що на словах був одним, а в діях іншим. Говорив, приміром, про любов до України, її мови, історії, культури, звичаїв, публікував статті про партію УКП і боротьбистів, як про попутників російських більшовиків у їх поході проти світового капіталізму, а слідом таємно розсилав настанову у проекті закритої резолюції, що слід проводити систематичну політику до неухильної ліквідації боротьбистів, не пропускати жодного їх промаху без суворого осуду й кари аж до повної їх ліквідації в найближчому часі через наші ревкоми... Список прикладів його дволикості фоліантний...

— А про німців що ви думаєте?.. І з нами що буде?

— Тяжко відповісти коротко. Вони, як і росіяни, від зачать присвоювачі чужого й агресори... А з нами, крім біди, нужди й занепаду, нічого доброго не буде. Без суто своєї держави, а в ній — армії-захисниці, ми приречені на поступове вимирання. Без якоїсь щасливої трагедії нам із того не вибратися. Німці, як і всі європейці, довірливі, але з Гітлером, видно, повторять гетьманщину Скоропадського — насилами, експропріаціями, експлуатацією ресурсів, отож, і доля їх війни може бути подібною до тодішньої, бо все підніметься і стане їм у спротив, як тоді... Війна, фактично, йде не між росіянами й німцями, а між їх імперськими режимами, шулерними й шельмувальними, натура яких — неуявимо-неймовірна жорстокість... Влітку дев'ятнадцятого року батько влаштували мене до торгівця Міхала Грицевського, що мешкав на Старо-базарній вулиці в Черкасах, «бігунком» — «піди, принеси, подай, пішов геть». Продавцем у нього був Борис Лазаревич Лисиця, насправді Нухим Бахар Лейєр. Якоїсь ночі влітку чека під командою ката Бергавінова їх арештувало, ніби за співпрацю з гетьманцями, а третього дня вранці люди знайшли на звалищі їх трупи: без вух і носів, із повикручуваними руками, порешечених кулями й поколотих багнетами... Оце тобі точна характеристика чека, хижіших за звірину, — мало не плакав учитель, ділячись спогадом із учнем. — В лютому націонал-соціалістична партія Німеччини урочисто святкувала двадцять перші роковини. Рейхсканцлер Гітлер розпинався в демагогії гуманізму і прогресу, на шляху до яких перешкодою є сіонізм. Фюрер тоді у своїй програмі замінив ворогів — більшовиків на сіоністів, а сьогодні знову повернувся до більшовиків. І чим це відрізняється від імперіалістів, що стоять на світлому шляху перемоги сталінської світової революції? Нічим! Захланцям потрібен ворог, якого треба знищити!.. Між іншим, вже є домова Москви з Лондоном і американцями про блок проти Гітлера.

— Не раз чув від старших, що війни були початками злету нових талантів у наступних поколіннях, чи це вигадки?

— Мабуть, є така закономірність, але я над тим не думав належно...

Подальша розмова велася про зимове добровільно-насильницьке приєднання хуторян до колгоспів, про дозвіл студентам безкарно пропускати лекції і по дванадцять годин на тиждень, про Запорізьку дивізію Болбочана під Харковом, про виправи січових стрільців під командою Коновальця, про загони отамана Ангела на Чернігівщині, про Директорію з урядом Чехівського, про ЗУНР і Левицького, яких учитель звинувачував у відсутності єдності й домаганні влади, а не гараздів в Україні.

Для обох розмова була потрібного, як повітря: вчитель виливав із себе нагромадження вражень і висновків, а учень насичувався, забувши, де він і що з ним... При тому обоє не забували про небезпеку, заздалегідь домовившись, у разі чого, ховатися в кукурудзі поряд.

— Словоблудство партапаратців, підміна ними духовно-земного насущного хліба сурогатно-ерзацним абстрактним догматизмом і демагогією, перебування над законами, судами й узагалі юстицією, передання функції осуду власних злочинів парткомам і парткомісіям — все це із приходом німчурів припиниться, а це вже щось, — горів бажанням вибалакатись Арсен Кузьмович. — Яке б варварство московські й берлінські фашисти своїми «визволеннями» і «звільненнями» не вчинили, вони його виправдають підтасовками — методами, перевіреними часом, це в них незмінне і про це ти пам'ятай, — вертався до болючої теми Таран. — Я мимоволі почав вірити кабалістиці, посуди сам. Наполеон народився в 1760, а Гітлер у 1889 році, різниця 129 років, * сума цифр дванадцять, то пак дюжина. Бонапарт захопив владу в 1804, а Гітлер у 1933 році, обидва прийшли у Відень: один у 1809, другий у 1938 році, цифри знову ті ж. Наполеон напав на Російську імперію 1812, а Гітлер 1941 року, знову те саме. Наполеон програв війну в 1816, то за логікою цифр Гітлер має її програти в 1945 році... Отож, під гітлерівцями нам животіти майже п'ять років, — задумався Арсен Кузьмович, спантеличивши Янчука. — Є ще один рокований збіг у датах цих агресорів: обидва прийшли до влади, коли їм було по 44 роки, а в Російську імперію — у 52. Гітлер, як і Бонапарт, матиме 55 років, якщо програє війну в 1945... Арифметика є і в іншому: Ленін народився тоді, коли помер Христос, а вмер, коли Ісус народився. Звідси: Ленін є антихрист...

— А про Сталіна що кабалістика каже? — Петро був геть шокований.

— Лиходійства Сталіна кабалістика не може обрахувати, бо він сатана й демон, який не вкладається в цифри...

Незчулися, як сонце, припікаючи, почало клонитися з обіду. Янчук глянув на наручного годинника і збентежився, бо часу навідати дядькову Левкову Софію, як планував, уже не лишалося.

— І в чому ж по-вашому наш патріотизм тепер, Арсене Кузьмовичу?

— Мій — у знанні нашої історії, у розумінні святості рідної мови, її краси й поетичності, душевної сердечності й пісенної мелодійності, в шані й любові до рідних землі й люду.. А твій? Виробляй його собі сам у майбутньому, як досі виробляв у соціалістичній неволі, що перемогла наше наївне людство. Бережи себе, хай фізично скаліченого, але морально й інтелектуально здорового. Чиста душа, працелюбство, широка ерудиція — сила й без фізичної сили. Розраховуй тільки сам на себе, сам себе харчуй усім насущним і ніколи не зазіхай на чуже. Бійся кар'єристів, злодіїв, пристосуванців і байдужих. Хай доля рятує тебе від зрадливих друзів, а з ворогами ти справишся! Небезпечні й дурні, а ще — у своїй переважній більшості... Знай, що люди поціновуються лише по смерті, тож намагайся лишити по собі щось добре... Схвалюю твої роздуми про русалок і пантеон поганських богів... Задум повістей про кошового Сірка та філософа Сковороду також... І хай при тобі будуть щастя і постійна вперта праця над собою, і паки, і паки! — заокруглив учитель, потиснувши Петрові руку своїми двома.

Подякувавши, побажавши гараздів та попрощавшись, Янчук пішов у напрямку базарища, зупинившись для перепочинку на мосту через Тясмин, повний учителевих слів, жайворового дзвону та настороженої тиші міста. Мимоволі згадав, як нагадувала йому про себе ріднизна, кличучи ностальгією, і ось він навідав її, навіть своє обійстя зблизька побачив, як школу досі... Стоячи над річковою прохолодою, Петро роздумував про учителеву кабалістику, з якої йому врізався в тямок сорок п'ятий рік, і хоч певності у кінці гітлеризмові і сталінщині у власне тому році не мав жодної, але в душі жевріла надія на всього п'ять років животіння... Якими вони будуть, тяжко й гадати, коли таки вернуть його в рідне місто до сестри і Лесі, коли відновить навчання в університеті...

Почувши плачний спів, що долинав із берега, Янчук звернув увагу на юрбу чоловіків та юнаків, що сиділи, стояли чи купалися в річці, і здогадався по кількох постатях військовиків і по лопатах при них, що то новобранці рили десь захисні рови, а тепер приведені митися. Вітрець-легіт ледь доносив до його слуху «Із-за гори кам'яної голуби літають» та «їхав козак на війноньку», «Йду в чужу сторононьку» та «Ой, на горі та й женці жнуть». Та найболючіше сприймав «А вже років двісті, як козак в неволі» — аж душу йому виймала та пісня, відлунюючи болем і плачем.

Глянувши на базарище, Петро побачив свою команду, зауваживши з віддалі щось незвичайне. Між повозами і припнутими до них кіньми стовбичила чорна бричка-фаетон. Уважно придивившись, він відчув холодок страху й бентеги в душі. Прискорюючи ходу, Янчук пішов з мосту до команди, а його хвилювання при тому ще й посилювалось.

— Даруй нам скоєне, командире, — зустрів його Юхим Танцюра. — Не дочекавшись тебе, більшістю голосів вирішили виміняти наших запасних коней і воза на фаетон у бідної жидівської сім'ї, пам'ятаючи, що ти не можеш їхати повозом із-за болів у попереку... За документами кількість коней у нас не змінилася, а про вози там нічого не пишеться... Жидові коні до краю виснажені втечею, та як ми їх поправимо в путі, будуть ще кращими за наших, бо жодного ганджу не мають, — переконував. — До речі, бідний жид дав нам тисячу карбованців на додачу, дітей у них із жінкою четвірко нещасних...

— А розстрілювати кого будуть, як дізнаються в комендатурах? — мало не плакав у душі Петро.

Менш як за годину з фаетоном попереду кавалькада щасливо винеслася скачем із Чигирина, але не через місто в напрямку на Стецівку згідно маршрутові, а, боячись застав, у одзвонений жайворами в небі степ, зробивши чималий гак. Довкілля чарувало подорожників перепелиними цьвохканнями в перестиглих на пні житах, криючи ланцюжок їх возів казковою синявою неба.

Янчук гойдався на ресорах фаетону, повільно приходячи до себе, як начальник. І куплені в гуртогонів та зарізані свині, і обмін коней у «нещасного жида», і порушення графіку й маршруту їх слідування були злочинними компромісами із його совістю. Вирішив надалі на них не йти, попередивши команду. Ловив себе на тому, що говорить сам до себе, і згадував батька, який постійно роздумував уголос, не звертаючи уваги на присутніх. В дитинстві така батькова звичка здавалася йому дивною, але тут і тепер виявив, що таким чином можна зняти внутрішню напругу, направити свої думки у спокійне русло й вималювати подальшу свою поведінку...

В дорозі до Азова трапилося з подорожніми кілька рокованих пригод.

Все частіше й пильніше команду перевіряли застави. У двох місцях її спиняли і змушували по три доби підряд копати рови і траншеї разом із місцевим населенням, аж поки Янчук не домагався у військовиків пропуску за маршрутом. Невдалік Дніпропетровська, напередодні переправи команда влаштувала прощальну зупинку з випивкою і так напоїла свого начальника, що він прочумався аж за вісімдесят кілометрів, які команда пролетіла в шаленстві неймовірним скачем у зворотному напрямку через застави, загубивши одного повоза, пару коней і їздового.

Петро прийшов до себе від того, що його гамселило по голові залізним прутом то з одного, то з другого боку, та врешті він утямив, що то його голова б'ється до металевих прутів зведеної халабуди фаетону, що несеться із шаленою швидкістю.

— Не гнівися дуже, добрий начальнику, що ми трохи вернули назад, бо лівий берег, то вже, вважай, чужина, а нам, напідпитку і підхмеленим, до сліз закортіло ще пару днів побути на Правобережжі... Одна підвода, мабуть, застряла десь на заставі, то вирішуй, як нам чинити далі, бо ж не чекати нам погоні, ждучи у цій пашниці, як бик обуха? — говорив Янчукові Танцюра, спинившись і згортаючи пужалном шмаття піни з кінських крупів.

Підводи звернули на дорідний лан пшениці, ніч була місячною й зоряною, тишу порушували далекі вибухи й гудіння літаків та погавкування псів і кукурікання півнів десь близько.

— Що ви натворили, окаянні ви! — вилаявся Янчук, звівшись у фаетоні на повен зріст. — Поїдемо на гавкіт, лишивши тут при дорозі чергових до ранку, може ж таки дочекаються тієї підводи... Застави стріляли ж, мабуть?

— Стріляли, та Бог нас милував, — зітхнув Юхим.

— Кухар і лимар чекатимуть тут у схованці, а вранці по слідах наших колій у пшениці знайдуть нас... І затримуватись, і їхати тим же шляхом нам небезпечно, то правитимемось іншим... Рушайте, Юхиме, з Богом!..

Село лише просипалося, вкутане молочним туманом і ранішньою прохолодою, як валка зупинилася при розхристаному колгоспному дворищі і натимчас випряглася. Коні, форкаючи й зітхаючи, жували овес. Їздові, збагнувши скоєне, перешіптувалися.

— Ми заварили цю кашу, ми її й розсьорбувати будемо, — заговорив Юхим, сходивши «до вітру». — Тобі було наказано хворих коней у путі здавати у ветлікарні чи колгоспи, беручи взамін довідки, тож спробуємо дістати такий документ тут та й утечемо, не замешкуючись, — запропонував Янчукові Танцюра. — Тутешня молодичка сказала мені, що в цьому селі є ветфельдшер.

— Чи ж дасть він таку довідку? — заклопотано зітхнув Янчук.

— За добрі гроші може й дасть!.. Дозволь піти розвідати, — вселив у Петра надію Юхим.

Зібравши у складчину гроші на довідку, Юхим пішов до «фершала» і десь за часину, як із засади прибилися ні з чим кашовар і лимар, повернувся радісний із папером, де значилося, що залишені в колгоспі коні хворі чумкою і потребують тривалого лікування. Янчук мов виліз із холодної ополонки на теплий берег, отримавши того документа.

Команда негайно знялася з місця й поїхала селами в напрямку Дніпропетровська, роблячи в путі великі гаки. А її начальник замислився над тим, чи не навідати йому військкомату в місті і чи не поскаржитися там на застави, що затримали їх у дорозі аж на два тижні. Роздумував також, як би одержати додатково добові, польові, нічні й відряджувальні, щоб покрити гроші, витрачені на довідку, бо команда вимагала коштів «на видатки», а згідно настанови, всі відомості мусили бути закритими лише по прибутті на місце призначення після здачі коней.

Дорогою до Дніпропетровська валка підібрала із сотню нещасних школярів, голодних і холодних, що поверталися з роботи в колгоспі... Вже у місті команді не дозволили переправитися через стратегічний міст, тож Янчук урешті був змушений скаржитися у військкоматі не лише на застави, а й на тутешніх мостовиків. Після приведених ним «фактів» усі його грошові вимоги були задоволені, у маршрутці команди була зроблена відмітка про її затримку заставами на тривалий термін, а переправа була вказана на наступному мосту через Дніпро.

Інтенсивне й осатаніле бомбування німцями міста змусило подорожан, отримавши гроші по додаткових відомостях, чимдуж вибиратися з нього, зупинившись ще з деякими школярами у повозах за містом коло цвинтаря. Петро, розпитавши людей, як потрапити до Аптечної Балки, навідав свого родича, від якого дізнався, що другий дядько розстріляний «за колоски», а дядина десь у таборах, і повернувся до команди, яка саме збиралася полуднувати...

Наступною пригодою Янчука була неждана зустріч на мосту при переправі з Рітою Генріхівною Шмідт, яка із двома великими валізами правилася на повній людьми й бебехами полуторці в евакуацію на Кубань. Полуторка слідувала на Казань, тож за мостом, випручавшись із товчії, Ріта Генріхівна з допомогою Петра і Юхима перенесла свої валізи на одну з підвід, а сама пересіла в фаетон і далі до «місця призначення» їхала в команді, як кашовар, — і собі на втіху, і на неймовірну радість Петра, адже міг нарешті віддячити своїй колишній менторці й меценатці.

Янчук і Шмідт весь час говорили, й не лише про її свекруху, — була вже одруженою і чоловік її пішов на фронт, — ай про Гітлера, Сталіна, Муссоліні, Даладьє на інших... Шмідт утекла з Києва, бо нею вже двічі дуже цікавилися пильні органи, нібито до знайомих у Чернігів, а насправді влаштувалася за хабар в оту півторатонку. Янчука в цій дорозі їй послало саме провидіння.

Співрозмовників об'єднувала обопільна ненависть і до шовіністично-більшовицького, і до націонал-соціалістичного фашизмів, які, за словами Шмідт, ще наб'ють собі чванливі пики й пихаті лоби до крові і може аж тоді стануть людьми на землі, без зверхності й хамства. Фрау Ріта, як жартівливо називав її Петро, вважала, що гітлерівці роблять помилку, бомбуючи міста й мости, розпилюючи сили й вибухівку там, де їм фактично немає спротиву, замість того, щоб направити всю повітряну армаду на евакуйовану Москву й розтрощити в ній Кремль, як лігво Сталіна і сталінців, при найменших невинних жертвах.

Чужиною команда їхала значно швидше і до Азова добралася без особливих пригод, отаборившись та випрягши коней на луці перед містом. Того ж дня Янчук і на одне око сліпий здоровань Федь понесли Рітині валізи на пристань, Петро, попрощавшись зі Шмідт, пішов до військкомату, а Федь побрів до таборища.

У військкоматі вияснилося, що частини, до якої правилися коні, в Азові давно немає, тож Янчук лише третього дня при допомозі прокурора, начальника НКВД та військового комісара ледве збавився тих коней, здавши їх у гарнізон, хоч там їх і не хотіли приймати.

До здачі коней команда жила в накритих сіном із копиць куренях на луці. А після отримання грошей, паспортів і військових квитків усі розійшлися, а Янчук, залишивши порожнього сейфа в курені, поніс у військкомат відомості і звіт про виконане відрядження, по всьому полегшено зітхнувши, виспавшись і купивши на гроші, яких у такій кількості ніколи не мав, валізу, папіроси «Труд» і різного печива та пряників, вирішивши пробиватися назад до Дніпропетровська.

Востаннє проявив себе тямковитий Юхим Танцюра, порадивши Янчукові через прокурора домогтися одержання в гарнізоні доплати всій команді за неоплачений період правлення коней, розписатися за всіх хрестиками і поділити гроші із ним на двох. Янчук ніколи досі не був таким багатим!

Дні стояли дощисті й непривітні, а ночі були сирі й холодні. Німці бомбували місто й околиці. Про «визволення» люди говорили осудливо, а про Сталіна навіть співчутливо. Янчук якогось вечора в розгубі й самотності пішов на станцію з наміром повернутися потягом у Дніпропетровськ, може навіть когось підкупивши.

Ножі прожекторів панахали темне небо, час від часу освічуючи його ракетами й опускаючи його на землю по їх згасанні...

На краю життя Секція 12

Після передачі коней і прощання з командою опинившись пізно ввечері на затемненій і замаскованій залізничній станції з валізою в руках і купюрами в кишенях, Янчук, промерзлий до кісток, відчуваючи себе досить багатим безпритульним, довгенько стояв у розгубі, поки таки зорієнтувався, побачивши при відкриванні кимось дверей трохи освітлене приміщення, і направився до нього.

— Добрий вечір, люди! Дозвольте трохи зігрітися біля вас, бо геть уже задубів на вулиці, — привітався він до двох колійників із пригашеними «летючими мишами» на земляній підлозі, які сиділи біля розпеченої буржуйки, повної кам'яного вугілля, що розносила благодатне тепло по закіптюженому приміщенню з лавицями попід стінами.

— Хто ти і де тут узявся? Не знаєш хіба, що зараз комендантська година і тебе можуть схопити вартові червоноармійці? — спитав у відповідь один із них.

— Не знаю... Я приправляв коней у міський гарнізон, — без запрошення Петро присів на краєчок лавиці. — Хочу тепер якось добратися до Дніпропетровська... Із військового обліку я знятий, — витяг він із кишені квитка.

— Пізно, туди й військовим тепер не попасти, — зауважив другий.

— Я б вам добре заплатив, — Янчук відкрив валізу і дав залізничникам по пачці «Труда».

— А яку ж плату ти вважаєш доброю, коли ні показатися, ні пройти ніде не можна?

— Сотню дамза посадку, чи на площадці, чи на буфері, тільки б до Дніпропетровська, — із благанням у голосі сказав Петро, все ще стрясаючись від холоду.

— Хто ж за таку мізерну плату ризикуватиме, хлопче? — припалив папіросу один із колійників.

— А за яку ж?

— Тисячу і ні копійки менше! — почав шептатися з товаришем. — Розстріляти ж можуть!

— Дорого дерете, дядьку! — зітхнув у безвиході Янчук. — А поїзд коли піде?

— Уночі, звичайно, вдень потяги тепер не ходять... На ранок і в Дніпропетровську будеш.

— Бог із вами, згоден, але гроші віддам, як посадите, — Петро відчув, як острашливо шмагає в нозі й попереку.

— Покажи гроші, відклади їх у цю ось газету в нас на очах, — подав згорнуту перший. — Може ти шельма який, то дивись, швидко здамо тебе в комендатуру!

Янчук вирішив збавлятися карбованців, троячок і п'ятірок у пачках, тож вийняв їх із кишені та відрахував тисячу.

— Не здумай нас обманути, поїзд під вартою, плакатимуть і твої гроші, й ти, як передамо тебе їй! — пригрозив той же.

Колійники підкрутили свої «летючі миші», взяли до ротів сюрчки, і Петро попрямував за ними, переходячи через вагони чи пролазячи попід ними, поки нарешті спинилися коло площадок.

— Лізь в оту будку! — наказав один, а другий почав постукувати молотком по колесах.

— Обманете, то пошкодуєте! Зразу ж заявлю в комендатуру!

— Не обманемо. Їхатимеш у хвості за військовим поїздом. Він ось-ось піде. Не стовбич, бо за площадками в отих он вагонах варта. Давай плату й бувай! — і пішли з напарником геть, пролазячи попід вагонами.

Будка виявилася зовсім дірявою, з віконцями без шибок. Холод у ній на висоті був ще помітнішим. Петра морозило. Спершу він сів на валізу, але сирий вітер уздовж вагонів поїзда обвівав його несамовито, змусивши перейти на площадку, послати у передньому її куті свою ковдру, застебнути плаща на всі ґудзики, звести комір і влягтися, підібгавши під себе ноги й поклавши голову на похилену до борту валізу. Тут, за бортом і будкою, було ніби затишніше.

Невбарі, після чмихання паровозів, гуркоту вагонів і сигнальних викриків потягів, Петрів поїзд почав тихо котитися проти вітру і за лічені хвилини, прокричавши востаннє гудком, несамовито понісся в ніч. На шаленій швидкості холод студив неприкриту голову — не допомагало й густе волосся — і пробирався за комір, тож Янчук мусів прив'язати його до шиї носовичком і приловчився дихати під застебнутий плащ.

Ешелон нісся в нічній теміні з максимальною швидкістю і остання його площадка, на якій влаштувався Янчук, ледь не злітала з колій. До сирого вітру додався незначний, але густий дощик. Петро скоро намок, його озноб змінився теплом і навіть жаром, продуви крізь щілини були тепер навіть приємними. Янчук здогадався, що він застудився, та так невпоміт і заснув, тішачись при тому, що таки їде, як був переконаний, до Дніпропетровська...

Проснувся він аж під ранок чи то від бомбувальних грюкотів десь удалині, чи від вилясків і стуків коліс під ним — «тал-ди-бал-ди» й «та-та-та» — у такому трясінні всього тіла, що не міг із ним справитися, холод був нестерпним. Коли поїзд урешті спинився, тиша враз настала мертва, мов заворожена, такої він у своєму житті пригадати не міг.

«Оце ж напевне вже й Дніпропетровськ, — злякався Янчук усвідомленої дійсності й почав зводитися, стрясаючись. У сірому небі імлу вдалині різали ножі прожекторів, навкіс від поїзда стояв будинок станції, чомусь не подібний до дніпропетровського. Петро в ознобі прочитав „Полтава“». Подумавши, що марить, перечитав ту назву ще і ще раз, а тим часом коло його площадки десь узялися два бійці з рушницями через плече і почали грубо-сварливо проганяти його. Трясучись усім єством, Янчук узяв до рук свою валізу, кинув у неї ковдру, переліз, хитаючись, до будки і, скакаючи зі східців, упав, утративши свідомість...

Прийшов він до себе, не уявляючи, як довго був непритомним, у приміщенні станційної амбулаторії від гострого запаху нашатирного спирту. Побачивши над собою обличчя якоїсь медсестри, Петро прогнусавив, що він медик, що має гостре двобічне запалення легенів і просить червоного стрептоциду. Він навіть прийняв його, жадібно запивши теплою водою, і знову втратив свідомість... Удруге прийшов до себе знову від нашатиря, але вже в лікарняному ліжку. Тепер уже лікареві над ним повторивши про запалення, Янчук сказав про гроші й документи в кишенях і про валізу та, хапаючи повітря, відчув, що задихається.

— Твої документи і гроші коло тебе в тумбочці, валіза у кладовці... А що в тебе з ногою?

— Парез після вогнепального поранення хребта й черева на фінському фронті.

— Негайно банки на всю грудину, крім області серця! Після — гарячі обкутування грудей, камфора, грілки до ніг і до півночі стрептоцид щогодини, а потім що три — до мого обходу завтра. Чергуйте коло хворого, не відходячи! — наказав сестрам.

Петро встиг утішитися почутим, але скоро знову втратив свідомість.

У такому от стані, на краю життя і фактично вже четвертого вмирання, тяжко хворий Янчук провів при напівпам'яті більше тижня, поки минула рокована криза, переможена його дужим молодим організмом, і він нарешті уяснив при допомозі напарника по дволіжковій палаті, що з ним відбулося та де він опинився, про себе дякуючи вередливій долі. При неймовірній слабкості він тішився, бо догляд за ним був бездоганний, документи і гроші були при ньому. Дещо лякало його те, що він лежав у палаті на третьому поверсі під вікном, а німці безбожно бомбували місто щоночі.

Напарник Ахмед, що також переніс запалення легенів, був педагогом із Аджарії, що народився й виріс у якомусь Сарті, педінститут закінчив у Батумі, а в лікарню попав, їдучи з Ленінграда, де оглядав «награбовані» шедеври світу. При ближчому знайомстві він здивував Петра осудливо-ненависним відгуком про грузинів.

— Вони хижо-агресивні не менш за росіян, і бандит Коба-Джугашвілі-Сталін є їх типовим представником. Моя рідна земля віками була токовищем Грузії і Росії проти Туреччини, як і твоя — проти всієї Європи. Автономія Аджарії під Грузією така ж, як і України під Росією. Росія як імперія не повинна існувати! Так само, як і скріплений пактом блок Німеччини, Італії та Японії.

Старший за Петра років на п'ять, Ахмед мав дуже поганий зір і носив окуляри з товстими скельцями, які дивом дістав у Ленінграді. Для Янчука він виявився справжньою знахідкою, бо добре знав історію Близького Сходу і багато розповідав про давнє Колхідське царство, державу Урарту, Ассирію й Вавилон і, звичайно, про Османську імперію. Петро не просто уважно слухав напарника, а всотував його розповіді, як пустельник холодну джерельну воду. Він прив'язався до Ахмеда ще як той, підміняючи сестер, давав йому смоктати мокрі ватяні тампони, випрошував для нього додатковий стрептоцид та міняв грілку в його ногах. Ахмед допомагав Янчукові звестися на ноги і водив його на витяжні ванни на інший поверх, коли вже у нього нормалізувалася температура. Врешті Янчук поділився з педагогом грошима, які мав, і той їх розцінив, як манну з неба.

Вночі, коли місто піддавалося інтенсивним бомбуванням, лікарня приймала поранених, ставши, фактично, госпіталем із, у більшості, військовими лікарями. А після таких бомбувань, як правило, в її стінах панував безлад: тяжкохворі вантажилися і кудись вивозилися, ще не зовсім здорові виписувались... Одужуючи, Петро все частіше думав про долю сестри й коханої в загарбаних Черкасах, а його душа плакала за втраченим університетом...

Від поранених військовиків Ахмед почув, що німці не воюють по-справжньому, а сіють паніку: бомбуваннями міст і листівками про звільнення народів від тиранії більшовиків. Радіо ж у палаті повідомляло, що наші війська проводять передислокацію своїх сил на нові рубежі супроти переважаючого ворога, чи транслювало звернення командування до населення із закликами не залишати нічого запеклим ворогам, а все цінне вивозити на Схід і накази Ставки Верховного Головнокомандування про розстріли без суду й слідства усіх, що здаються в полон, як зрадників батьківщини... Янчук розумів, що рідний край нищиться обома силами: і наступаючими, що «звільняють» народ України, і втікачами, що «займають нові стратегічні позиції, чинячи героїчний спротив».

В туалеті від курців Петро чув зневажливі й осудливі оцінки армійських політруків, які ні за що не відповідали, перебуваючи при тому на повному забезпеченні, а тепер за першої-ліпшої нагоди тікали на Схід. Оборону ж тримали, фактично, не військовики, а їхні довголітні утримувачі-трударі, чим і пояснюються численні успіхи віроломних німців. Говорили, що вони тепер не повторять помилок двадцятих років...

Нічні бомбування почастішали й поближчали — гуло й вибухало вже десь під Полтавою. Зважаючи на них, якоїсь ночі Янчук не ліг у своє ліжко під вікном, а обачливо послав собі під ним і скоро заснув, як завжди, поговоривши з Ахмедом. Не встиг Петро й розіспатися, як почався наліт на їх лікарню із нищівним її бомбуванням. За якісь хвилини під оглушливі несамовиті вибухи, що гахнули, здалося, в самій палаті, стряснувши й на мить оглушивши хворих, у сліпучому спаласі світла із брязкотом розлетілося на друзки вікно над Петровим ліжком. За другим нальотом бомби розірвалися десь обік лікарні.

Заспокоївшись, Янчук задрімав, у непроглядній темряві накрившись ковдрою із головою, під стукіт і вовтузення в коридорі й уже звичне фурчання машин у дворі... Острашливою і моторошною була тиша, коли він нарешті проснувся. Обізвавшись до товариша по палаті і не почувши відповіді, Петро виліз із-під ліжка й переконався, що Ахмеда немає, як і всіх його речей та постільної білизни. Його матрац був закапаний кров'ю. Глянувши на своє ліжко, Янчук жахнувся: у вікні над ним зовсім не було шибок, матрац був зрешечений склом і уламками шрапнелі. Лишись він на сон у своєму ліжку, все те було б у його тілі! Виглянувши в коридор, Петро побачив замість довгої доріжки-хідника розкидані порошки й пігулки та розмотані бинти, а заглянувши в процедурну, переконався у такому ж безладі на підлозі й там — шприци, грілки, клізми, ампули, фонендоскопи... І також жодної живої душі! Ні хворих, ні персоналу! Аж подих йому перехопило, аж волосся на голові стало дибки!

«Повтікали, пограбувавши лікарню!» — переляком майнула здогадка в Янчуковій свідомості поряд із вдячною думкою про власне щастя, бо ж попри чергову смерть лишився таки живим! Міряючи патерицею коридор, а потім східці, він дістався комори, в якій виявив якісь рештки нікудишнього ганчір'я, відчувши, як холодний піт покрив йому лоба, адже позбувся і свого чемодана з папіросами, печивом та пряниками, і ковдри, хай поганенької, і плаща, костюма й черевиків. «Тепер один, таки один!» — сказав до себе вголос, злякавшись його хриплості та відчувши, як під ним гойдається підлога. Кинувся назад до своєї палати, згріб уцілілі документи і гроші, постоявши в роздумі, згорнув обидві ковдри, простирадло й рушника і перев'язав усе бинтом, у процедурній назбирав на підлозі розсипаних пігулок червоного стрептоциду і пішов із тим усім східцями до виходу у двір, ще не відаючи, де притулиться, почуваючись геть слабим.

На захаращеному подвір'ї було порожньо й тихо, брама і хвіртка виявились закритими. Ледь відхиливши хвіртку й виглянувши на вулицю, Петро відсахнувся, побачивши невелику чотирирядну колону німецьких автоматників — випещених, як на підбір, із засуканими до ліктів рукавами, що йшли ніби парадним ходом, гупаючи по бруківці кованими чобітьми. Те видовисько запаморочило йому голову й аж замлостило його... Дочекавшись, коли німці віддалились до центру міста, Янчук перейшов навскіс порожню вулицю, попавши у великий двір між трьома цегляними кількаповерховими житловими будинками, серед якого стояла полуторка із убитими водієм у кабіні і бійцями в кузові.

— Ти, видно, з лікарні? — почув Петро співчутливий жіночий голос і оглянувся. З порога до нього зверталася якась молодиця.

— А що, Полтава вже окупована німцями? — замість відповіді запитав він. — А де наші війська?

— Розбіглися ще звечора, як руді миші, бо німець, кажуть, уже аж під Харковом, — відповіла молодиця притишено. — І Полтаву, і за нею все, слава Богу, вже зайняв німець... А ти серед двору не стовбич, а йди сюди, до людей у підвал, хоч на поки-що, — показала рукою Петрові. — Проходь он туди вниз, у бомбосховище, там людей повно.

У неглибокому просторому підвалі Янчук побачив дітей і дорослих, між якими виділялися й хворі з лікарні. Відчуваючи неймовірну слабість, Петро опустився на свій вузол на перших східцях.

— Ти, бачу, ще зовсім слабий, — зауважила молодиця. — Посидь тут, я зараз вернуся, — пішла догори. — На ось, накинь на свої бумазейні куртку і штани галіфе з чортової шкіри й бушлат, узуй оці чоботи-гумаки замість капців, — здивувала й порадувала Янчука. — Це Моршкова одіж, а він виїхав, — ніби виправдовуючись, апелювала вона, видно, до знайомих їй тут. — Покинуте ним все-одно пограбують, не встережу...

Янчук вдягнувся і взувся, про себе вирішивши якось віддячити молодиці за милосердя...

Пройшло чимало часу. Люди пошепки гомоніли, дехто виходив нагору й більше не повертався у підвал. Для хворого Янчука тут було сиро й задушливо.

— Зовсім, бачу, ти нікудишній... Коли не боїшся, можу повести тебе до себе в хату, замкну і сторожитимеш, бо я ночую в сестри.

— Не боюся, поведіть, як недалеко, — зрадів Янчук, бо не міг більше сидіти в підвалі.

Молодиця, відмовившись від плати, показала йому плиту з накладеними дрівцями, на якій він нагріє налиту в баняк воду, миску, в якій він зможе помитися й поголитися чоловіковим приладдям, і дозволила лягти на сон у своє чисте пухке ліжко.

— На ось, з'їж, що Бог послав, — полила вона черствий шматок хліба рештками олії з пляшки й подала Петрові. — Люди грабують ятки й магазини, то і я піду, може щось дістану, — перепнула молодиця хустку перед тьмяним люстром на стіні. — Ставлю тобі цеберко в сінцях для нужди. Будь ласка, закрийся на гак, бо замок можуть зламати.

Лишившись сам, Янчук з'їв хліб, запалив дрова у плиті, роздягнувся до кальсонів та сорочки і ліг у постіль. Теплий дух пішов по хаті, а Петро не вірив своєму щастю... Через щілини закритих на прогоничі віконниць у кімнату проникало світло знадвору. Хтось приходив під хату, пробував прогоничі, ворушив замком, вештався і відходив. Молодиця поверталася з роздобутків, викладала їх і знову спішила кудись бігти.

— Боюся щось прогавити, — обзивалася вона. — Німці не перечать грабункам, то люди в місті мов показилися, беруть усе, що під руку попадеться, — прийшла вона із повним відром. — Лежи, плита хай горить, я не забарюся, — підкинула дрівець і наставила баняк із водою. — Дим також відгонить грабувальників...

І цієї, й кілька наступних ночей Янчук ночував сам, помитий та поголений, відвіданий і нагодований господинею. Стрептоцид, який продовжував приймати, клунок пряників, хліб, масло й сало, які господиня дозволила брати, давали про себе знати. Крупами й борошном, вермішеллю й макаронами, цибулею й картоплею була заставлена вся підлога, в останній день Янчукового перебування господиня носила мило й сіль.

— Хочу піти від вас, Катерино. Лишаю вам обидві ковдри, бо нести не маю сил. Буду просити вас провести мене манівцями до шляху на Решетилівку завтра рано. Боюся німців, самі ж кажете, що ловлять немісцевих, — попросив Петро господиню звечора, вирішивши йти на Кременчук і десь коло Дніпра збочити на Крилів чи на Градизьк, щоб далі попасти в Чигирин або Черкаси. Тішився, що знову лишився в живих, і печалився долею Ліди й Лесі в окупації.

Господиня дала йому з собою лозову кошовку із куснем сала, хлібиною, шматком масла, парою цибулин і головок часнику й вивела городами за місто. Уникнувши зустрічі з німцями, Янчук опинився на дорозі й зустрів там жінку, що вказала йому, де саме має звернути із тракту, щоб попасти на хутір Балку, на якому жила, як згадав, його однокурсниця по університету Клава Зінько. Того дня до хутора він не дійшов, хоч для здорового похідця було й недалеко. Не дійшов, бо шкандибав із патерицею, бо ноги попріли в гумових чоботях, бо від слабості мусів часто сідати спочивати... А ввечері ледве упросився на ніч до хати в якомусь селі.

Успіхи німців, якщо вірити осідцям по путі, були неймовірними: їм у полон здавалися вже й не загонами, а частинами й арміями, лишаючи штаби з мапами, апаратурою зв'язку та зброєю, покинуті комісарами й командирами. Переходячи селами й хуторами подалі від трактів, якими за чутками правилася на Схід фашистська армія, Петро чув стільки людських нарікань на паліїв-відступників, що навіть засумнівався в їх щирості. Вчителі, в яких ночував, називали більшовицькі лозунги лушпинням і лузгою тріскотливих облуд шовіністів, а Союз — колоніальною сатрапією й тюрмонародною імперією, куди гіршою за царську.

— Щасливо тобі добратися до сестри! — на хвіртці говорив Янчукові господар, прощаючись. — Хай як, тільки б не те, що було, забрало стільки жертв і деморалізувало решту нашого народу. Адже ж нормою моралі стало: збреши, продай рідних, обмани, вкради, зрадь, убий, коли це вигідно тобі й режимові!.. Якщо й буде ненависть до німця, то без цинізму й блюзнірства отих виборів, де ми голосували, а вибирала партія. І Комінтерн уже перетворився у псарню вождя, в його заповідник політичного тероризму й маріонеткового вождизму. Ідеологія силоміць влилася у великодержавне шовіністичне захланство, ошатившись у інтернаціоналізм...

Дорогою другого дня Петро розжовував оті слова вчителя й мимоволі згоджувався з ними, пригадуючи собі виказування Арсена Кузьмовича: «Запопадливо хворі утриманством, визиском і насилом, твердили вустами істориків те, що хотілося чути їм, а не народам, бо ж комунізм таки був, але лише для обраних великодержавців. Трудовому ж простолюду треба було спонукально хвалити ката, під тінню якого животів, носячи тягар брехні, вимислу і злиднів на своїх плечах, будучи вічно рабом найвищої проби!»

«Мусів бути колись той кінець, і оце він настав! Триста ж років неволі нашій, плюндруванню і знищенню нас! Але ж і фашизм нестерпний, бо є копією соціалізму, то як жити і що робити, як вернуся?» — розмірковував Янчук, долаючи віддаль, яку мав осилити.

Наступна Петрова ночівля відбулася в хаті сільського геть літнього фельдшера. Переживаючи за долю трьох мобілізованих на фронт синів, він ділився своїми висновками під плачі господині.

— Прихід німців може мати для нас двоякі наслідки: коли вони справді визволять нас, як ото пишуть у розсипаних повсюди листівках, то це одно, а коли намірились лише поміняти нам одне ярмо на інше, то й мова буде з ними іншою. Та нас так чи так все одно рятує повний розрив із московською імперією, як би вона не називалася! Маємо надію, бо він вигідний німчурам, бо він ослабить її, як їх ворога, агресора і претендента на світове панування. Інакше, хлопче, не можна й думати, бо нормальне співжиття нашого мирного трудівника із колонізатором-насильником несумісне, москаль він чи німчура!

Щиро подякувавши господарям за нічліг із вечерею і сніданком, роздумуючи над почутим та радіючи, що досі не зустрів «фриців», Янчук знову вирушив у дорогу, сподіваючись добратися до хутора Балки, де помитися та день-два відпочити у Клави. Поперек і нога давали про себе знати в путі, стопи в гумових чоботях парилися до обабіння, тож ішов, накульгуючи й морочачись тим, як він житиме далі, що робитиме, які стосунки матиме з новими окупантами, ловлячи себе на шкодуванні за дотеперішнім, перспективним для нього в університетському навчанні.

Хутір Балка, до якого Петро врешті щасливо прибився по обіді, відповідаючи своїй назві, виявився лише рядом обійсть зоднобіч понад шляхом між пагорбами степу і низиною навпроти, за якою півколом зеленіли фійки, домішуючи до запаху степових трав і стерні духмяни фої. Кинулися в очі дротяні електроопори й радіостовпи та якась будівля з білим обійстям навкруг, огороджена колючим дротом, лише наблизившись до якої, по розсипаному пір'ї Янчук розгадав, що то птахоферма.

Але не вона збентежила Петра, а дим над усіяною білим пір'ям низиною, по якій були розкидані вози і ходили відв'язані коні, а коло багать і казанів купками сиділи й напівлежали червоноармійці. Звернув увагу на кілька станкових і зенітних кулеметів, багато автоматів Шпагіна, знаних ще з фінського фронту, та рушниць, що виблискували на сонці багнетами. Янчук аж приспинився у сполосі й хвилюванні, бо все побачене здалося йому маревом! У тилу «фриців» озброєні армійці! Чи вони не відають, де вони і що з ними?! Аж чуб йому став дибки!

— Нема в нас чого міняти вже, парубче! Іди собі геть і у двір не заходь! — злобиво зустріла Петра з-за хвіртки опасиста Зіньчиха, коли він, попитавши в людей, опинився під обійстям Клавиних батьків.

— Мені б вашу дочку побачити, тітко, — Петро спробував умовити господиню.

— Ще чого не вистачало! Іди, нахабо, геть, поки не взяла дрюка на твою голову! — оглянула господиня пришельця через хвіртку. — Не до тебе, халамиднику, нашій Клаві!.. І що тобі ще треба, вже ж перевдягнутий? Не маємо ні одягу на перевдягання, ні їжі на підгодівлю! Іди он до своїх та потроши з ними бідних курей, — аж прискала вона ненавистю до Петра.

— Янчук!? Петро!? Якими вітрами? Мамо, відкривайте хвіртку дорогому гостю! Це ж мій однокурсник, про якого я вам із татом не раз говорила, — мало не відштовхнула Клава матір. — Боже милий! Що з тобою сталося? Ти ж мов із хреста знятий! І що це за одяг на тобі? Заходь швидше! Оце зустріч! — потягла хлопця на подив розгубленої матері.

— Даруй мені, сину, була переконана, що ти з отих червоноармійців, які чекають німчурів, щоб ті їх у полон взяли, — перепрошувала господиня гостя, як той присів на призьбі, попросивши Клаву зігріти води, щоб він міг помити ноги. — Подумала, що ти ім'я дочки від сусідів дізнався... Спокою ж нема від тих перевдягальників! Не лише штани й сорочки, тілогрійки й бушлати на свити повимінювали, а й шапки на брилі! Хутір таки добре нажився на командирах і комісарах, що повтікали, як руді миші, полишивши полк напризволяще. На вигоні бачиш он його рештки. А штаб у нашій хаті був...

Не йняв тому віри Янчук, миючи ноги в кориті й оповідаючи Клаві про свою одіссею. До його розповіді співчутливо дослухалися мати й батько, що вийшов із хати і, привітавшись, присів на призьбі.

— Нічого дивного, парубче, — вклинився він. — Капітан із цього полку сказав мені, що ні він, ні його бійці не хочуть захищати не свою державу, не готові ризикувати й умирати за неї. А він же був забезпеченим і мав високу зарплатню від радянського режиму! То й посуди сам, ти ж також фронтовиком був і пів здоров'я сатрапам віддав...

Пристанище у Клави було Петрові Богом послане: і нагодований та виспаний, і чистий та доглянутий ті кілька днів, поки мешкав у Зіньків, він мав у її особі ще й неабияку опонентку під час дискусій. Дівчина була рада віддячити йому за колишню поміч в університеті і при батьках, що слухали мовчки, дженджурилася, граючи словами: «атавізм», «ритуали», «превентивні», «адекватні», «консолідація», «контрасти»... Янчук підтримував її, про себе забавляючись.

Заговорили про поезію, і Петро признався, що душа його по четвертому вижитті німа згідно з Цицероновим висловом «Серед зброї музи мовчать», на що Клава зауважила, що він має хист до літератури, тож не мусить цуратися поетичної творчості. Цікавим доказом того, що Клава час не марнувала, було її сповіщення про «непересічні» вірші Йосипа Мандельштама, які вона потай прочитала нещодавно, відкривши в ньому для себе ще одну «небуденну» постать.

— Даремно ти його ігноруєш, — докорила вона.

— Я просто його не знаю, Клавочко, тому й не можу нічого сказати про нього, як поета, — чесно зізнався Янчук.

— Його «Дрімучий ліс» — то псиний сморід московських помийних ям і смітників, а ославлення «доморощеної матірщини» в «Четвертій прозі» повністю відповідає твоїм оцінкам і мисленню. Пасквіль же на них Давида Заславського й Олексія Толстого — паплюженнями «біснуватого» Йосипа, що «розплескує нещастя», де б не з'явився, — високо піднімає його престиж. Він для радянської літератури, голубе сизий, що Дрейфує для французької реакції, це ти собі занотуй на карк, як любиш говорити.

— Я про нього думаю, як про барона Мюнхгаузена, — докинув Петро.

— Отже, все-таки думаєш! Гадаю, ти близький до істини! Його висміювання брутального цинізму, вихвалянь, чванства й обмеженості владарів — це вже щось на рівному місці, — чарувала Клава батьків своєю вченістю, тішачи й Петра. — До мене приходить вечорами кандидат історичних наук із Харківського університету, що переховується тут у родички від НКВС ще з весни, то він буде тобі достойним опонентом, може й уже нині, — порадувала Клава Янчука, як вони сиділи на призьбі від шляху й наглядали крізь ряди мальв і трояндовий кущ за червоноармійцями, що ладналися на нічліг коло вигаслих казанів. — Колоритна він особа — допитливістю й жахливою ненавистю до імперії, як і ти ото. Відведеш із ним душу. Він усе бачить навпаки, як Аліса в Задзеркаллі, класові принципи й бандитську поведінку Леніна і Сталіна та їх комісарів називає вертепною. До речі, комісар полку, що квартирував у нашій другій хаті при штабі, купив мене тим, що зізнався в паразитичній ролі його посади, шкідливій для партії.

— На фінському фронті комісар також був для нас, вояків, п'ятим колесом до воза, — згадав Янчук.

— Коли він утікав, перевдягнувшись, командир і начальник штабу побили його у нашому дворі до крові й відпустили заюшеного у батьковій свиті, яку він виміняв на відріз діагоналю... До речі, мій харківський гість пропагує Володимира Вернадського, як світового вченого й академіста, що не має собі рівних сьогодні, хоч і замовчується пропагандою Мінотаврів із кремлівського лабіринту людожерів, які всі ці роки вимагали від нас жертв, — давала Петрові знати Клава, що харків'янин таки дійсно цікавий адепт.

Петро повідомив дівчину про кабалістику дат, почуту ним від Арсена Кузьмовича в Чигирині, і Клава не повірила, що Гітлер може програти війну в 1945-му році, бо на власні очі бачила німецькі війська недавно, коли ті проходили через сусіднє село, в якому вона дотепер працювала бібліотекарем.

— Це щось подібне до пророкувань середньовічного Нострадамуса, про якого позавчора мені говорив Влас Кононович, — продовжила аналоги вражена цифрами Клава. — Він і оті надзвичайно рідкісні північні сяйва в нас у березні трактує, як роковані знамення, згадка про які, за його твердженнями, є у французького астролога.

— Нострадамус жив у середньовіччі, як він міг пророкувати долю Московщини, якої тоді ще не існувало? — виказав сумнів Янчук. — Я тільки прізвище його чув, тож нічого не можу стверджувати, — Петро про себе заздрив Клаві, що зустріла того харків'янина, справді непересічного ерудита.

— О, а ми про вас тільки згадували! — замість привітання обізвалася дівчина до гостя, що надійшов із-за хати. — Прибився до нас мій однокурсник, не мені пара, то знайомтесь! Смію запевнити вас: ви нічого не втратите, а мені приємність зробите.

— Шапран! — подав Петрові руку гість, видивляючись на його вдяганку й гумові чоботи.

— Янчук! — звівся Петро, відчувати жилаву руку кандидата.

— Не дивіться, Власе Кононовичу, на нього так підозріло, він не перевдягнутий політрук! Це його так якась милосердна полтавчанка ошатила після чергової несмерті в лікарні, — в кількох словах переповіла Клава Янчукову історію.

Розмова якийсь час не клеїлась: перескакували з новин на чутки й навпаки, поки гість не повідомив, що німці вже під Харковом і він готується й собі вирушити туди. Шапран мав десь років сорок, був небагатослівним, темношкірим, чимось подібним до недавнього Петрового однопалатника Ахмеда. Властиво, Янчук згадав про останнього, щоб перевести розмову до теми давньої історії, викликавши одразу симпатію Власа Кононовича.

Зробивши кваліфікований екскурс у глибини віків, гість, дещо сьорбаючи слова, перейшов до поточного моменту, а коли Петро продовжив переповідку про кабалістичні дати, зокрема, народження і смерті Леніна, у відповідь здивував його знаннями про вбивства полковника Коновальця й отамана Петлюри, про що згадав лише побіжно, фактом володіння латиною і французькою мовою та характеристикою кремлівської імперії, заставленої бовванами, в якій «державі все, а людині нічого».

— Не печіться, юні друзі, німцями, — заспокоював він своїх слухачів. — Якими б поганими вони не були, а гіршими за лютих більшовицьких чорносотенців, що перемогли народи соціалізмом, поневоливши їх, як опричники, вони не будуть хоча б тому, що за природою своєю не хворіють доморощеною дрімучою безгосподарністю та пришибеївщиною і їм не сняться десятками мільйонів жертви тільки нашого народу, не кажучи вже про інших. А вірою ми консолідуємося, відродимося, виживемо й матимемо владу без розбазарювальників і розтлінників комуністів, які своєю режимною системою породили утриманство спадкоємців і посадили їх у керівні крісла на шиї народів.

— Даруйте, Власе Кононовичу, — перервала Клава харків'янина. — Хочу запропонувати вам із Петром якусь вечерю, то подам на столі у дворі, бо тут на призьбі вже досить сиро й холодно?

— Мені хіба гербатку, — звівся з протягу Шапран, запрошуючи і Янчука.

— Я, Власе Кононовичу, даруйте, хотів би почути вашу думку про КПУ та КПЗУ, — звернувся Петро до харків'янина, коли вони всілися на лавицях навкруг столу перед хатою у затишному дворі.

— Твоя цікавість і похвальна, й насущна, адже про них у програмах наших вузів усе замовчувалося або перекручувалося, — примовк на мить кандидат. — Банди ЧК винищили у нас до коріння членів КПУ, а деяких членів КПЗУ, їм споріднених, лишили в Польщі для підривної роботи, з нормованим дозволом уболівати за суто національні інтереси України. Назагал, душачи все інонародне всередині деспотії, розкидані по світу тиранові агенти будь-якою ціною сплутували й загнуздували світову свідомість своїми напрямками думок, висновками, вирішеннями доль, оцінками подій. Мається на увазі не лише лігвище Комінтерну, а й еміграція вчорашніх царственників із їх ностальгією за необмеженим пануванням, і дорогі друковані видання із характерною трактовкою подій у них, і наївна довірливість Заходу до мирних закликів та дружби, — примовк Шапран. — Зараз, чувати, йде неофіційне виселення німців із Поволжя, подібне до проведеної нещодавно депортації осадників із західних земель України й Білорусії, щось незрозуміле твориться у Криму над татарами й караїмами, іноземні радіостанції сповіщають про подібні акції щодо чечено-інгушів, каракалпаків і кабардино-балкарців... А під Польщею та Австро-Угорщиною українців хоч і не душили масово голодом, та все ж експлуатували й висотували: і двадцятим снопом, і заборонами рідної мови, об'єднань, спілок-кооперувань, і явними й прихованими ігноруваннями людських потреб... Надія галичан на свого Євгена Петрушевича із його прихильниками-невдахами, з'єднання з Директорією було повтором краху дрогобицького повстання завдяки розбрату, який сіяли капезеувці під упливом Комінтерну в непідготованім до державності тлумі нужди і злиднів, що йшов на обіцянки й хабарі, як риба на приманку, як і здавна при гетьманщинах та потім. Взагалі, у нашім народнім нещасті окупаційної провінційності виною, в першу чергу, наші роз'єднаність, отаманство і підкупність. У західних землях, правда, ще хоч якось можна було працювати на рідній царині, а у східних при сталінській інквізиції навіть в уяві мати оту працю було неможливо... КПУ й КПЗУ були маріонетковими сестрами московського Комінтерну. Доречніше говорити, чим вони не різнилися, — уважно поглянув Шапран на Янчука, — утриманством, осліпленням, запобіганням перед ВКП(б), змаганням за місце під більшовицьким сонцем. Правда, КПЗУ з дев'ятнадцятого року була легальною і, терплячи переслідування польської офензиви, була менш переслідуваною чекістами, ніж КПУ, яку Ленін на словах підтримував, а таємно проголошував їй нищівну війну, розвалював і трощив її. Влившись до лав компартії Польщі, за нацьковами із Москви КПЗУ поширила свої дії на Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся і діяла в суто національному дусі, тоді як КПУ про щось національне і думати не мала права. Такі журнали й газети КПЗУ, — звичайно, субсидовані з Москви, — як «Горно», «Вікна», «Наша правда», «Трибуна робітнича», «Земля і воля», «До наступу», відображали, крім прокремлівських інтересів, і загальнонародні. Навіть знання про них і при харківській, і при київській більшовицьких династіях були крамолою, а ті, що знали про їх змісти, були потенційними ворогами радянської влади навіть тоді, коли не були етнічними українцями на республіканському престолі. Проводирі КПЗУ були мучениками: і Бариля-Савка, і Бойко, і Букатчук, і Роздольський, і Ладан, і Маханець. Їх побратими, покійники у день німецького нападу: Тудор і Гаврилюк, Кацько і Талан, як потенційні агенти не використовувалися. Та ж доля спіткала і членів проводу КП Буковини й Закарпаття. Їх було знищено, як лиш відпала в них потреба, — дивував знаннями Шапран і Клаву, й Петра.

Знав він багато, його прогнози були оптимістичні, а передбачення — мажорні.

— Так і тільки так ми, як народ, можемо спинити свій хід із іменем вождя і вчителя у смертельне нікуди попереду планети всієї при постійному сатрапному воєнному комунізмі, старанно вивчаючи на практиці межі нужд і експлуатацію рабства та основи й методи рукопашного бою у своїх чи й чужих землях із суцільно-ворожими або сумнівними печерними буржуазними елементами підворітників, захищаючи соцвибір, як найсправедливіший, під безсонним наглядом послідовників кращого друга безпритульників залізного Фелікса і його фраєрної шобли временщиків із обов'язками й совістю найпершої у світі країни чудес всеземного раю, — карколомно трощив Шапран радянську дійсність. — Командно-адміністративні росоязичники-заїки облудною дружбою з великими старшебратцями показали нам державу-деспотію суцільного визиску і систему загальної безгосподарності так, що новим окупантам, друзі мої, несила буде її втямити, наслідувати й досягти. Отож, нова окупація, гадаю, буде ще одним досвідом дня нашого нещасного народу, — харків'янин був мов запрограмований. — Навіть оргнабори молоді до Фатерлянду, що, чувати, вже ведуться в наших західних «звільнених» областях, та гіркий хліб чужини не будуть гливкими пайками сибірів чи соловків, — видихнув він гаряче свої переконання.

Близилася північ, Янчук, навіть закутаний у ковдру Клави, все більше чув свій поперек, вже досить змерзнувши, а Влас Кононович був невгамовним і невичерпним, радіючи, що мав із ким себе розрядити, та Петро врешті, пославитись на болі, спинив його.

— Так як неосяжного не осягти, то зосередься може на Петрі Могилі і на кошовому й полководцеві Іванові Сіркові, чи на Григорієві Сковороді і гетьмані Мазепі — вершинах нашої історії і не розпорошуйся на інше, коли вже на чомусь спинився, бо життя коротке наше... Спасибі вам, дорогі друзі, за цей вечір і шмат ночі, розмова з вами — це моє відродження, — заокруглювався гість.

— Петра, Власе Кононовичу, також переслідували, — без зв'язку зауважила Клава.

— Я те відчув інтуїтивно, «друг мого друга — мій друг» — це для мене святе!.. Не вішайте носів, «Ганнібал біля воріт» і з мечем, тож будьте готові його зустріти!.. «Поетами народжуються», тож гляди, друже, в собі поета! — звівся врешті Шапран. — Доброї вам ночі, радію, що ви є на світі отакі, — і пішов не шляхом, а садами-городами.

Янчук довго не міг заснути після зустрічі, в ньому пробудилася спрага до знань, він повторював і аналізував почуте, хворобливо усвідомлюючи свою обмеженість...

Тижневий спочинок у родині Зіньків із паренням ніг у гарячій воді з перцем, а найпаче спожиті рештки червоного стрептоциду сприяли значному фізичному зціленню Янчука, а проведений у розмовах із Клавою час — відроджувальному поверненню Петрового єства й духу до норми із жадобою вчитися й боротися за існування. Правда, як саме складатиметься подальше життя під новою окупацією, не відав і не знав ніхто: ні він, ні Клава, ні її батьки, ні Шапран.

Наступного дня по лекції харків'янина, сидячи на причілковому боці призьби від шляху, Петро із Клавою зауважили, що армійців на луці помітно поменшало, і, дивуючись, що вони не розходяться, пояснювали собі їх поведінку тим, що в розкидуваних із літаків німецьких листівках була обіцяна всім, хто здаватиметься, видача спеціальних довідок-перепусток, які передбачатимуть і право на одержання пайків хліба та інших продуктів.

Спершу Клава, а за нею й Петро почули торохтіння мотора мотоцикла десь аж за фійками і збентежилися, здогадуючись, що належить він, мабуть, німцям. Дійсно, із-за фійок на путівцеві до хутора виринув мотоцикліст у плащі з чорної блискучої церати з підвішеним на грудях автоматом. Слідом показався другий, а потім і третій, коли перший уже проїжджав проти двору Зіньків за парканом і кущем троянд. Із появою мотоциклістів почали зводитись армійці на луці. Перший мотоцикліст направився шляхом до птахоферми, другий, не глушачи мотора, приспинився під двором Зіньків, а третій, також не виключаючи мотора, став у балці біля фійок.

Петро із Клавою, пригнувшись на призьбі, дивувалися, що армійці, маючи кулемети, автомати й рушниці, і не збиралися стріляти в німців.

— Листівки їх паралізували, чи що?! — шепнула Клава спантеличено.

— А може набоїв не мають або раді німцям, як Шапран, — відповів Петро пошепки, вперше побачивши ворогів так близько й усвідомивши, що це ж, мабуть, рядові вояки, а радянські навіть командири не мають мотоциклів.

Тим часом той мотоцикліст, що спинився проти двору, переглянувшись на віддалі зі своїми колегами, що німо стояли, вже виключивши мотори, вирушив навпростець, трясучись на нерівностях бездоріжжя, прямо до армійців. За яку хвилину німець під'їхав до групи бійців, спинився, щось проказав, а потім руками пояснив, що вони мають зібратися докупи. Бійці почали складати на підводи кулемети, автомати й рушниці, сейфи й казани, зносячи все те з луки, потім запрягли у вози коней, вигадувались у ряди по три й рушили маршем до мотоцикліста біля фійок, їх замкнув той німець, що під'їхав від двору Зіньків, за ним поїхали підводи з фірманами, заключав колону мотоцикліст, що стояв біля птахоферми.

Минуло якихось десять чи двадцять хвилин, як рота бійців, залишених командирами й комісарами, в супроводі лише трьох німців зникла на путівці за фійками. Янчук і Зінько, отетерілі від побаченого, мовчали, кожний думаючи своє під жваві перегуки сусідів, які, звичайно, також спостерігали оту трагічно-дивну здачу червоноармійців у полон.

— Треба було їх покликати, щоб забрали в другій хаті армійське причандалля, — почув Петро голос господаря поряд.

— Яке таке причандалля? — подивився він здивовано-тривожно на співкурсницю.

— Казали ж, що штаб у нас був, то лишили повну хату май, дротів, якихось пристроїв, кілька автоматів і рушниць та бозна що ще... Ми туди боїмося й заходити, через вікно заглядаємо.

— Веди мене, Клавочко, в ту другу хату... Німці вас можуть постріляти, бо ж ви не заявили їм про це щойно, як вони були тут, — звівся Янчук.

Обережно відкривши двері при батькові й матері, Петро із Клавою обстежили другу хату, виявивши кілька телефонних рацій, великі мотки різнокольорових дротів, навушники, телефони, стару плащ-палатку, стрічки набоїв до кулеметів, ящик патронів для автоматів і рушниць, кілька саперних лопаток і зім'яту брудну постіль. Зрозуміло було, що ніхто нічого там не мінував.

— Раджу вам усе це негайно десь закопати, бо можете мати біду від німців! — порадив Петро батькам у заклопоті.

— А як повернуться командири з комісарами? — переймався господар.

— Як вернуться, скажете, що ви приберегли їх добро, то ще й подякують вам, — Янчук і сам не вірив у те, що говорив. — А саме ті, що все це полишили, живими сюди не вернуться, думаю.

Того ж дня у садку під вишнями була викопана яма, в яку все знайдене склали, накрили старою цератою і плащ-палаткою, засипали землею, загромадили й полили водою. Увечері Петро об'явив Клаві, що завтра він вирушає в подальшу дорогу на Градизьке Таборище, подякував господарям за притулок і пішов спати з надією добратися таки до правого берега Дніпра.

Рано наступного дня дівчина провела гостя в сирому тумані до кінця хутора, де вони попрощалися по-родинному, адже їх пов'язувала справжня щира дружба, не маючи жодної уяви, що з ними буде далі. Янчукові було неймовірно шкода лишати Клаву в цьому загубленому в степу хутірці-виселку в невідомості й одинокості.

Петро відходив від Зіньків не лише із достатнім запасом їжі в кошовці, а й приодягнений: у господаревих ще добротних бумазеєвих штанях поверх галіфе й кальсон та у його ж теплій байковій сорочці, на ногах мав вив'язані Клавою вовняні шкарпетки і знайдені в кімнаті штабу новісінькі баєві онучі. Все те вночі при похолоданнях та при його здоров'ї було для Янчука безцінним даром.

— Разом із дякою тобі, Клавочко, лишаю обіцянку при першій же можливості написати чи переказати тобі, де я і що зі мною, — тримаючи руку дівчини у своїй, тихо говорив Петро. — Соломон казав, що все промине, то будемо йому вірити!

— Промине при нас, як житимемо, а коли ні? — скривилися Клавині уста.

— Наше покоління є ланкою в ланцюзі часів, то щадімо себе й виконуймо гідно природні обов'язки і батьківські заповіді для збереження козацького роду, — зауважив Янчук.

— Як, коли ні на хуторі, ні в сусідніх селах після мобілізації зовсім не лишилося хлопців? — мало не плакала співкурсниця. — Даруй на слові, часом похіть приходить у безвиході, і сказати нема кому...

— І таке вже було, Клавочко! Коли і біла, і чорна, і червона промосковські гвардії розпинали наші беззахисні Ради і ззовні, й усередині, плюндруючи, грабуючи, гвалтуючи і вбиваючи, ті Ради у своїй розпорошеності від пліток і наклепів не змогли вистояти, та люд наш не зник, нас із тобою батьки народили, щоб ми їх продовжили, — потис востаннє Петро руку подруги. — Будемо, Клаво! — взяв він із землі кошовку.

— Даруй мені, друже, що не призналася тобі раніше у своєму гріхові, — Клава витерла хустиною сльози на очах. — При обох сесіях в університеті мене допитували жандарми з НКВС за Грицька й за тебе, погрозами змусили написати на вас характеристики, радили на їх кошти з'їздити до тебе в Черкаси, завести з тобою роман і за винагороду слідкувати за твоїми друзями, доповідати їм про твоє ставлення до влади й органів...

— А ти їм що? — був спантеличений Янчук.

— Кажу ж, характеристику написала, пішла, як кажеш, на компроміс, аленічого негативного в ній не зазначила, від поїздки й роману відмовилася, але не від дружби при зустрічі на сесіях і не від доносів про твої настрої...

— Дякую тобі, Клаво! — рушив Петро з місця.

— Ради Бога, пробач мені!

— Вважай, що простив і без Бога!

— Хай щастить тобі в подальшому, Петре!

— Хай і тобі!

Так і розлучилися отам за хутором...

Уже геть підвечір, коли містечко Градизьке показалося Янчукові вершками дерев, на степовому тракті, вийшовши з долини, він раптом побачив ланцюг вантажних машин із двома легковиками попереду й обімлів від несподіванки. Ні сховатися, ні відійти вбік змоги не мав, тож пішов збочиною, шкутильгаючи та спираючись на патерицю, назустріч валці, як на смерть. Порівнявшись із ним, перший легковик зупинився, затримавши решту, у вікно висунулося обличчя досить літнього чоловіка із чорним хрестом на місці краватки і його рука, що показала Петрові наблизитися.

— Скільки кілометрів звідси до Полтави? — запитав той німецькою, коли Янчук підійшов.

— Не розумію, — Петро поставив кошовку на землю, розвів руками і похитав головою, хоча добре зрозумів питання.

— Кілометерс? Полтава? — запитливо повторив німець.

— А-а-а.. До Полтави? Шістдесят! — Петро ще й намалював у повітрі те число. — Шістдесят!

— Дуже дякую! — проказав старший чоловік по-своєму й похитав головою.

Його машина рушила, їй услід пішла решта. Більшість бортівок була покрита маскувальним брезентом, на бампері кожної були приторочені акуратно складені канатно-дерев'яні драбини, очевидно, для підкладання під колеса при буксуваннях, у кузовах їхали німецькі вояки: одні співаючи, другі гелгочучи, ще інші — граючи на губних гармоніках. Все це нагадало Янчукові якийсь картаво-гортанний балаган, якби не зенітки на двох відкритих машинах.

Як валка німців зникла за горбом, Янчук прийшов до себе, згадавши ту їх сотню, що марширувала дорогою повз розграбовану лікарню в Полтаві. Марно було порівнювати побачених німців із тими солдатами, що йшли з ним у наступ на фінському фронті! Ці не воювали, а перебродили територію, не відмовляючи собі у розвагах!

Не встиг Петро додумати, як почув гудіння літака-кукурузника, що летів прямо на нього, дещо знижуючись. Побачив яскраво-червону зірку на ньому й за мить — на землі поряд із собою разочки куль, що посипались із автомата і з цьвохканням просіялися у формі віял, примусивши його в жахові впасти на землю й заклякнути, бачачи, як кулі переступили його і бризнули далі. Лежав так недовго. Літак швидко зник у мареві вечірнього неба. Згодом почулася тріскотлива стрілянина, мабуть, із тієї валки по літакові.

Залягання напевне врятувало життя Янчукові в черговий раз. Він звівся на ноги, старанно обтрусив одіж, витер лоба й шию Клавиною хустиною, бо спітнів та аж упрів, глибоко зітхнув і помалу пішов далі, адже до Градизька доброму ходакові було рукою подати. Ішов недовго, як знову почув якесь переривне гудіння в небі, а задерши голову, побачив літак, тільки значно вище і з павукуватою свастикою на крилі, вжахнувшись жмутам автоматних черг, що віялом збили навкруг нього димки земляного пороху. Знетямлений, Петро розгубився і не встиг упасти на землю, як перед першим літаком, а остовпівши, зауважив, як вихорок від куль раптом обірвався, гудіння літака зі свастикою стало глухнути і скоро він зник із виду.

Смертельна стрілянина з літаків у його мирну підперту ціпком-патерицею постать навела подорожнього на думку, що обидва окупанти різняться між собою для народу, який вони уперто «визволяють», лише зіркою чи свастикою, менш чи більш потужним літальним апаратом, а їх поведінка і причини їх дій подібні. Висновок по цьому випадкові на його життєвому шляху врізався в Петрову свідомість надовго...

У дуже давньому Градизьку, куди так поспішав Янчук, щоб знайти собі нічліг, він одразу спіткав кількох німців аж при березі Дніпра, що не звернули на нього жодної уваги, дещо урівноваживши його. Та влаштуватися тут Петрові виявилося зовсім нелегко: міщани-градищани, як не просився, не лише відмовляли йому, а й погрожували здати його німчурам, як переодягненого комісара. Дарма він показував свого паспорта, білого військового квитка та університетську заліковку, — не вірили, казали, що куплені, не бажали й чути.

Містечко поволі огортав вечоровий туман, хати і двори обсідала пітьма, а подорожній, никаючи по вулиці в напрямку до берега, так і не домовився ні з ким про нічліг. Більшість дворів або стерегли повідв'язувані з ланцюгів собаки, або мали хвіртки, міцно й надійно закладені на ніч колодками. Електрики в містечку не було, хати стрімко занурювались у ніч, лиш деінде блискаючи скіпками чи свічками у вікнах, все більше лякаючи Янчука.

В останню хату на околиці міста під берегом, що світилася вогником у віконці, Петро попав самовільно, відщипнувши гака на хвіртці, коли старенька господиня вийшла із дверей і пішла за хату. Дід-господар у хаті диву давався, побачивши подорожнього, що переступив поріг замість неї.

— Ти хто такий, звідки тут узявся і що тобі у такий час у нас треба?! — замість відповіді на Янчукове вітання грізно запитав він.

— Подорожній я, йду на Чигирин із Полтави, де лежав у лікарні, прошу про нічліг! — непрошений гість обрадів теплині в хаті-світлиці.

— Не буде тобі в нас ніякого нічлігу, комісаре-комуняко! — прохрипів від злості господар. — Іди собі геть, бо покличу німців з берега і здам тебе їм.

— Я не комісар, діду, ось мої довідки, придивіться і не виганяйте, бо все-одно з хати до ранку не вийду, — Янчук подав свої документи.

— А це що? — спитала баба, вступивши в хату через поріг.

— Що-що?! Понесла тебе нечиста надвір проти ночі! — вилаявся дід. — Нічліжника дідько привів у хату.

— А я хіба не казала тобі, щоб почепив ще одного гака внизу на хвіртку? — огризнулася господиня, знімаючи душегрійку.

— Не сваріться, добрі господарі, я вам хати не перележу, а за нічліг заплачу, — запросився Петро. — Не ночувати ж мені, ще хворому, під тином?

— Він заплатить! — насмішкувато промовив дід, вертаючи документи і вказуючи очима на Янчукові гумові чоботи, що на місці стику халяв і передів, полопавши, світилися онучами.

— Я б і за взуванку сяку-таку заплатив, коли б у вас знайшлася підходяща продати.

— Взуванками не торгуємо, — трохи вгомонився господар. — І спати не маємо де тебе покласти, хлопче, — кинув він поглядом по хаті.

— Я й на лаві, як дозволите, пересплю, чи й на підлозі, сидячи.

— Чубисько в тебе, як у попа, мабуть, і воші маєш? — щось переставляючи в миснику, запитливо обізвалася господиня.

— Ні, бабусю, вошей, слава Богу, не маю...

У хаті запанувала скута мовчанка. Янчук, не запрошений сісти, стояв у порозі, переступаючи з ноги на ногу. Господар сопів, крутячи цигарку, поки баба, сходивши у валькірчик, не винесла й не кинула сердито пару ряден і подушку на лаву і, не гаючись, мовчки зникла, погасивши свічку.

— Проходь помацки, роздягайся та лягай на лаві, а на нічліг даси мені твою патерицю, — бовкнув дід, в темноті викрешуючи на трут вогню до цигарки.

— Треба вона мені, але коли так хочете, то беріть, я якось і без неї обійдуся, — відповів Петро, влігшись на лаву.

— Шкандибаєш від народження?

— Від раніння на фінському фронті.

— Син наш там загинув, — закашляв господар сказане, тяжко задихавши, і далі цмулив цигарку із самосаду, сидячи коло столу на табуреті. — А як думаєш переїхати рукави і заплави Дніпра? — обізвався згодом.

— Спробую знайти перевізника на Липове, за плату, звичайно.

— Важка це справа, берег німці пантрують, багато грошей доведеться платити.

— А скільки, діду, багато?

— Тяжко сказати, гроші тепер, що полова, — засвітив господар цигаркою у пітьмі.

— А все-таки скільки ж?

— Гадаю, не менше півтисячі...

— Заплатю і півтисячі, як знайдете охочого, діду, — тихо сказав Янчук по роздумі.

— Коли нарубаєш мені чорної лози на островах та будеш туди гребцем, можу вдосвіта тебе перевезти, — геть перегодя обізвався старий. — Обоямо небезпечна це справа: і німці тут можуть убити, і комуняки на островах розстріляти.

— В ранішньому тумані, діду, знаючи ті рукави й заплави, вдосвіта та тихо пливучи... Ніхто й знати не буде! — Петро пробував обережно умовляти старого.

Випаливши врешті цигарку, господар погодився.

— Тобі, хлопче, воно так, а мені ж як?.. Опівночі розбуджу, розвідаємо берег та може й вирушимо... А гроші коли даси?

— Під берегом у Липовому.

— Веслування твоє і лози нарубаєш?

— Нарубаю, аби сокира гостра...

Янчук і не думав, і не гадав, що оті дніпрові рукави й заплави проти Градизька такі великі й довгі. Пливли й плуталися в них кілька годин: дід стернував, а Петро веслував. На воді зустрічали розбухлі трупи — і червоноармійців, і німців. Уже геть однів холодний сирий ранок, коли Янчук, не раз упрівши, при повному розвидні нарешті побачив спершу бакен на неширокому фарватері-бистрині, а слідом і річковий слуп на горбі із вказівними знаками правого берега.

— Де це ми опинилися, діду? — спитав. — Ніби берег уже, — явно радів Петро.

— А він же, липівський, слава Богу! — якось заморочливо й несміливо відповів дід.

— Щось він до липівського не подібний, діду, я той добре знаю.

— Липове трохи вище, але проти води по бистрині тяжко до нього добратися...

Сокира дідова була гострою, робота на острівці йшла удатно-швидко. Янчук на радощах нарубав чорної лози тільки певної товщини, переніс нарубане до заплави та склав усе на купу. Тіло його від спітніння пашіло, руки-ноги від перевтоми трусилися, нога глухо боліла, в попереку пострілювало.

— Перепочинь трохи, розрахуйся зі мною, допоможи мені скласти лозу на човна та й підемо до твого берега через бистрину до отих он слупів із дошкою, — сидячи на лозі, дід неспіхом скрутив цигарку собі й подав Петрові. — Доведеться тобі під берегом скочити у воду, бо, кажуть, тут заміновано, — обізвався, як вони вже майже перетнули бистрину, натужно підпливаючи до берега.

— Вода ж крижана! Де ж я висушуся? А ще й хворий!

— Світне без добрих людей, парубче! А до берега я не пристану впритул! Ось маєш кілька сірників, розпалиш собі багаття, дров тут повно... Хутче скакай у воду, бо бистрина зносить човна!

Спершу кинувши на берег свою кошовку і скакаючи слідом, Янчук на льоту зауважив на піщаному дні дротяну сітку і, обімлівши й жахнувшись, зрозумів, що берег дійсно замінований. По пояс у воді, він не бачив, як, кинувши його напризволяще й утікаючи від нього, бистриною віддалився перевізник. Удатливо скочивши у квадрат сітки, Петро дочекався просвітлення дна й обережно пішов до берега, переступаючи дроти, ні живий, ні мертвий. Хоч виходив із води якісь хвилини, вони йому здалися вічністю. Мокрий нижче пояса, Янчук ще й упрів від хвилювання. Сухим був лише бушлат, якого він у воді тримав над головою. Трясучись, на березі він спершу наспіх роззувся, познімав із себе онучі, шкарпетки, обоє штанів і кальсони й усе те старанно повикручував.

Проминула, як здалося Петрові, ціла година, поки таки загорілася нарвана трава, соснова глиця й сирі дрова у розведеному багатті, підпаливши навіть мох. Благодатний вогонь врешті зігрів подорожнього, угамувавши лихоманку його тіла, і Янчук взявся сушити свій одяг... Висушені шкарпетки й запасні онучі з кошовки зігріли його ноги, а коли вдягнув сухі кальсони і штани, відчув, як затихли біль і поколювання в боку. Висохли й чоботи...

Був полудень, коли, перекусивши шматком хліба і засмаженим на прутику салом й оглянувши місцевість, заліснену соснами, вербами й вільхами і зарослу лозами й шелюгою, Петро на свій жах зрозумів, що він опинився трохи нижче села Липового на острові, відділеному широким і глибоким стариком. Його розпач, обур і лють на облудника-перевізника були шаленими! Згасила їх поява добротного вже здичавілого коня із недоуздком, що забрів у балку. Надія піймати його й переїхати старик на ньому верхи тут же і згасла, бо на диво ситий огир навіть близько його до себе не підпустив, грайливо понісшись із усіх сил у глибінь острова.

Зневірившись піймати того коня, подорожній у розпачі полишив рятівне багаття й перебрався під кущі шелюги на обвітрений берег, з якого за кучугурами було добре видно верхи хат села Липового і човна на березі навпроти, припнутого до пакола. Ніде не було жодної живої душі! Додатково нажахало Янчука й те, що цей берег був у воді замінований тими ж клітчастими дротами.

Але було таки щастя в Петра, хоч він уже й не вірив у нього! Коли він вирішив вернутися до багаття, то потойбіч невдалік від човна уздрів якогось хлопчину і почав йому кричати, щоб покликав до берега батька чи матір. Той щось відповідав, але не можна було розчути, а потім подався геть, зникнувши, як з'ява, за кучугурами, ледь не до сліз довівши обманутого подорожника на замінованому острові.

Минуло чимало часу в безнадії, невільник-острів'янин підклав дровець у своє багаття і зігрівся, надіючись на нього, як на свій рятунок вночі, вернувся на берег за кошовкою під кущем шелюги, щоб іще трохи посидіти на принесеному жмутові трави, аж раптом на свою неймовірну радість побачив двох чоловіків у чорному, що вигулькнули із-за кучугур із рушницями за плечима. Янчук здогадався, що то поліцаї, але виходу не мав, тож почав благально гукати, щоб вони перевезли його човном.

Чимало часу посперечавшись, поліцаї: один літній, а другий молодий, таки підпливли до берега — тихо й обережно, побоюючись отої мінувальної сітки.

— Влазь у човна! — наказав старший, що сидів на стерні. — Хто ти, звідки, як опинився на острові? — вдавав грізного.

— Я студент, ось документи. Дідок із Градизька привіз мене на острів, обманувши.

— А лози, часом, ти йому не рубав? — посміхнувся старий. — І скільки ж він із тебе здер?

— Заплатив, скільки сказав.

— Ти третій, обманутий дідом Боднею. Відвеземо тебе в комендатуру, — молодий зійшов із човна першим і почав замикати його до пакола. — Людей на острові часом не бачив?

— Людей не бачив, коня хотів упіймати, щоб ним переїхати, та він не дався, видно, здичавів.

— Коня, кажеш, бачив? — перепитав молодий.

— Ага. Ситий, вигуляний, аж блищить, із недоуздком. Ганяє, як несамовитий... Може й не один він, бо слідів копитних і ратичних там багато, — для підсилення враження прибрехав Петро.

— Ви, дядьку Авраме, правтеся в комендатуру, а я берегом пройдуся та погляну. Кінь чи ще там що, як добуду, пополам на двох.

— Каже ж парубок, що він до рук не дається?

— Йому не дався, а мені дасться! Куди подінеться! — молодий поліцай знову пішов до човна.

— Ти, Янчуче, не подумай втікати, бо пристрелю, як зайця! Стріляю без промаху, — навмисно суворо сказав старий.

— Куди тікатиму, хворий і кривий? Відпустіть по-доброму!

— І не думай!

— Дядьку, мені б лише якось сповістити у лісництві дядька й тітку Гармашів, де я тепер і що зі мною сталося, а потім уже ведіть!

— А Гармаші тобі хто?

— Тітка Палажка — рідна батькова сестра, Василь і Галя — двоюрідні брат і сестра.

— Цікаво, парубче! То ти на фінській побував? — пильніше приглядався поліцай до Янчука. — Дядько й Василь — на фронті, Галя вийшла заміж у Самусівку, а Палажка, коли вона справді твоя тітка, щасливо вдома господарює.

— А далеко нам іти?

— В комендатуру?

— Та ні, до тітки! Я б вам заплатив, коли б завели. Я їй лише скажу про себе й сестру, та й підемо в комендатуру.

— А скільки ж заплатиш?

— Добре заплатю, але гроші дам у тітки!

— Триста карбованців даси?

Петро мав при собі ще три запечатаних пачки по сотні трійок, віддавши Клаві й дідові Водні по сотні п'ятірок, отож згодився. Старий поліцай звернув із путівця в пісок поміж кучугурами коло хат села Липове в бік лісу.

— Дійдемо і ти розрахуєшся зі мною коло двору, щоб тітка не знала.

— Гаразд, дядьку, як схочете...

То було типове лісниче обійстя: чималий цегляний житловий будинок під черепицею, добротна комора з прибудованою до неї загородою, в якій стояли, ремигаючи, корова з телицею, а в її відділку ще й теля-бузівок, здругобіч комори чималий дерев'яний сажик із підсвинком і ряд курників, на причілках хати два чепурно складених великих стіжки сіна, над усім обійстям здійнятий догори журавель, під ним криниця зі зрубу, накрита лядою, а впродовж комори напнутий дріт, до якого тягнувся ланцюг від собачої буди.

Розрахувавшись із поліцаєм Аврамом, Янчук захопився ідилією цього загубленого на околиці двору-раю, якого ніби й не торкнулася жахлива війна. Тарахкання у хвіртку зчинило такий лемент пса, відлунюючи в бору, що годі було щось почути від господині, що тут же з'явилася за хвірткою.

— Племінник? Карпів син Петро? Боженьку! Та тебе ж, хлопче, і не взнати! Кульгавий, худий, чубатий! — тітка врешті відкрила хвіртку. — Заходьте ж у двір! Чим же він прошпетився, Авраме, що ти його до нас привів під рушницею? — сплеснула вона руками, вражена виглядом нежданого гостя.

— Всіх, хто приходить із заплав, Палажко, наказано направляти через комендатуру в Кременчук на відбудову мосту, — дещо запобігливо, на диво Петрові, пояснив поліцай господині.

— В який Кременчук, якого мосту?!. Ідіть до хати, хоч перекусите, що Бог послав... З дороги ж хлопець, — тітка торкнулася Аврамового плеча, ведучи прибулих до ганку під оскаженілий гавкіт пса. — Атож, всідайтеся, я хутко, — поставила вона на стіл у світлиці, як комора, напханій речами, спершу пляшку з мутним самогоном і три келишки. — Наливай і собі, й племінникові, Авраме, не соромся... Ось трохи сала, часник із цибулею, сирі яйця, солоні огірочки, книш, — підкладала наїдки тітка Палажка. — Одна живу тепер, то лінюся собі готувати... А ти, Петре, як же опинився на тих островах? — проворно присіла тітка й хлюпнула й собі горілки для годиться. — Будьмо, Авраме! — заохотила поліцая, зауваживши, що Янчук не торкається чарки. — Як там твоя Христина, діти? — струснула головою від випитого.

— Та що з ними станеться, Палажко? Я ось хлопцем печусь, — перехилив Аврам повну склянку й почав апетитно заїдати випите. — Женуть їх в отой Кременчук, як полонених, хоч і не військові...

— Як собі хочеш, а він і не вояка, і не комуніст, та ще й каліка, то гнати тобі його зась — і не ображайся, — підлила Аврамові самогону господиня. — Зваж, що і сестра жде на нього...

Петро п'яте через десяте оповів, як він тут опинився, докоривши дідові Бодні за обман, і чесно признався, що заплатив йому аж півтисячі карбованців, хоч тітка, зважаючи на його вигляд, і не повірила сказаному.

Допивши решту самогону і вже не заїдаючи, поліцай Аврам довірчо запитав господиню про її Самійла й Василька, поспівчував їм у їх поневіряннях і їй, овдовілій, потоптався і врешті взяв у кочергах свою рушницю, накинув її на плече і, побажавши Палажці з племінником добра, в супроводі господині посунув із хати, неймовірно ощаслививши Янчука, адже й ця його одіссея, здається, щасливо на тому й окошилася.

Петро з тіткою Палажкою по всьому ще довго розповідали один одному пригоди їх родин після голоду... Тітка кілька разів уже й у постелі наголосила, плачучи, що вона тепер більш, ніж удова, бо ні про Самійла, ні про Василька жодної чутки... А в лісництві землі-«викорчі» на зиму залишаються не засіяними, тож Петро, порятований нею, хоч і каліка, а міг би затриматись за харч і зорати їх коровами... А ще вона могла б за його бушлат і обрізані із чобіт калоші, яких він у місті не носитиме, дати йому парусинові ще майже нові черевики...

Янчук не сказав тітці, що в її хаті він упізнав материну скриню із квіткою на передній стінці, її ж хромові чоботи під лавкою, вишиту квітами керсетку на жердці, облямоване мереживом простирадло на ліжку і кілька вигаптуваних матір'ю рушників на іконах. У подяку за рятунок він пообіцяв тітці таки затриматись та виорати й виволочити «викорчівку», а також віддати їй бушлат і калоші від чобіт, лише попросивши на додачу до черевиків якусь душегрійку. На тому господарські справи й погодили.

Ще розпитавши господиню, Петро зрозумів, що юну Галю батьки віддали не так за «сироту Василя», як за його обійстя в Самусівці... Засипаючи, він уже й жалкував, що згодився затриматись, шкода йому було й Галі, і дядька, й обох Василів... Шум бору за вікнами і погавкування знятого на ніч із ланцюга пса у дворі підтверджували безпечність місця ночівлі, тож Янчук врешті солодко заснув, думаючи про завтрашню оранку...

Ранній осінній холод де й подівся разом із туманом, що клубочився над «викорчівкою». Сонце із-за сосон спершу кинуло поодинокі промені, потім згустило їх, зблиснувши рубінами у краплинах роси, і врешті випливло червоним колом на виднокрузі, благодатно зігрівши чималу субірну галявину в затишші, опавутинену разками бісеру на стерні, нагадавши Петрові давнє батьківське поле. Для повної ідилії не вистачало розливу дзюркотливої жайворонової пісні в осінньому піднебессі, натомість чулись оклик грака та стукіт дятла, які бір повторював лунами в далечах.

Свіже повітря було благодійним, проміння сонця ласкавим, шум бору чарував, корівки йшли у плугові смирно, борозни лягали рівно, і Янчук не вірив сам собі, що десь там ішла пожарищем і смертями точилася жахлива війна, а його ризики й поневіряння минули. Оцей клаптик раю на чималій галяві і навколишні тишу і спокій, кульгаючи за плугом, Петро занотовував у пам'яті такими словами, яких раніше, здавалося, не знав ніколи. А над усім поетичним в ньому буяла радість оранки, як творчої праці, по черговому перебуванню на грані смерті в Полтаві. «Невідомі шляхи Твої, Господи!» — крутилося на устах.

Тітка Палажка, що започала з ним оцю оранку, пішла додому готувати обід та порати домашню худобу і птицю, а Янчук лишився один, як палець, серед краси й загадковості і вперше за чималий час, відкинувши клопоти й турботи, любувався тим, як чимала загінка помалу зорюється ходіннями корівок у борозні туди й назад, а скиби землі, лягаючи на посірілі попередні, маснисто блищать. Чепіги були йому нетяжкими і нога з попереком не турбували його, тому гейкав на корівок і долав із ними борозну за борозною у роздумах та спогадах, підкладав корівкам сінця при перепочинках, палив цигарки із дядькового тютюну-самосаду, користуючись натимчас його кисетом і кресалом. Так непомітно і сонце на обід стало... Петро відчув голод, але тут же появилася й тітка із клунком на плечах та з обідом у його кошовці.

— Спиняй, Петрику! — гукнула вона, підходячи, обрадувана й ласкава. — Підкріпися, чим Бог послав, і корівки хай спочинуть... Принесла трохи жита, гадаю, треба ще розширити загінку та засіяти її, все ж може щось і вродить — живий про живе думає!.. По обіді прийде сіяти Яків, то ти вже, хлопче, надолуж, щоб не лише доорати тут, а ще й приорати отам у долинці додатково.

Поки Янчук з апетитом обідав, тітка бігала по зораному, збирала бадилля й коріння, розбивала грудки землі, намічала сажнем додаткову загінку. По обіді вона взялася водити корівок, підганяючи їх на новій додатковій загінці.

— Бачу в тобі покійного брата Карпа, царство небесне душі його, умів робити все, за що не брався, ти в нього пішов, — торохтіла господиня на радощах, підгейкуючи на корівок.

— Добридень орачам! — зичливо привітався баритоном Яків. — Бачу, що ще трохи приорали цілинки, то чи вистачить збіжжя?

— Як негусто посієш, Якове, то вистачить, — відказала тітка. — Заходи з того боку, а ми, дасть Біг, ось-ось і скінчимо загінку, — прийняла вона сіно сперед корівок, що перепочивали.

— Тепер, Петрику, чепурно заволочи все посіяне, як ми з Яковом підемо, та й вертайся додому. Пам'ять мені лишиш подячну, — підсумувала тітка, склавши посуд і мішки в Петрову кошовку. — Запрягти корівок зумієш?

— Чому ж не зумію? — Янчук відчував утому, але й радість від вчиненої роботи. — Хай дядько Яків плуга викине на воза, а борону я вже й сам якось покладу, — погнав Петро корівок до борони.

Тітка з Яковом, жваво розмовляючи, швидко зникли за обліском, а Янчук раптом відчув себе геть змореним і немічним, самотнім і покинутим. Ходячи за бороною, він дивився у безмежжя простору над головою, вслухався в загадковий шум бору і згадував своє минуле так, ніби воно було не його, а чиїмось: все від'ємне в ньому згладилося чи й зовсім забулося, а позитивне, хоч було його й небагато, прикрасилося і відсвіжилося. Петро про себе зауважив, що найдавніше він пам'ятає найкраще, як і вчорашнє, а те, що між ними, — лише в контурах. Вже їдучи на возі додому, він побачив себе перед прірвою невідомості на шляху, що вів його не за його умінням і бажанням, а випадково й неосмислено...

«Ну, то лежи тепер спокійно, набирайся сил та стережи мені хату, а я ще збігаю в господарський, може припасу чогось потрібного. Це аж на краю міста.» Янчукові згадалася рятівниця у Полтаві після лікарні, її притулок і добротна лозова біла кошовка, яка так сподобалася тітці Палажці. «Взавтра щось зоремо й посіємо на цілині.» Домовлялися при ньому Яків з тіткою... «Живий живе гадає!» — зітхнув глибоко Петро, аж схлипнувши при тому.

Приїхавши підвечір, Янчук застав у дворі геть юну аж випещену тітчину дочку, а свою сестру Галю, яка пішки прийшла навідати свою матір у лісництві, лишивши на сусідку своє обійстя, і принесла по глеку сметани й ряжанки та чималий шмат влаяного масла.

— Меня почала давати більше молока, мамо, а ще як я їй накришу бурячка або гарбуза, — за вечерею хвалилася матері молода господиня після розповіді про те, як вона «вдовує». — Страшнувато вас навідувати частіше тепер, хоч у Самусівці після отих передових німців, що забрали в людей усі човни і плоти, вони більше не появлялися.

— Петро ось має йти до Чигирина, йому майже по путі з тобою, то завтра й вирушите. Я його врятувала від поліцаїв.

— Хіба ти вже завтра йдеш? — спитала нерозумно, а може й навмисне по намові матері Галя.

— А чого йому тут засиджуватися? В Чигирині йому тепер віддадуть хату й садибу батькові, а з отих садків і грядок можна жити неабияк!

Янчукові здалося образливим, що його, змореного оранкою й волочінням, вже завтра тітка випроводжає в дорогу, а ще як врахувати, що відводячи Галю, йому доведеться зробити близько десяти кілометрів гаку, і дивним, що йому мають повернути обнесені школярами садки. Досі він допускав, що в Чигирин не заходитиме, а перейде степом чигиринсько-черкаський тракт і далі чимось під'їде, а тут його поставили перед невибором, який він мусить прийняти.

— Звичайно, Галю, я проведу тебе до Самусівки, тітка мудро те пропонують, — не забарився погодитись Петро. — Встанемо раненько та й підемо помалу, бо ходок із мене не надто який, — здивував він тітку своєю готовністю.

Говорили і вже в постелях: тітка про своїх господаря й сина, сестра про чоловіка, який, зі слів якогось односельця, ось-ось має прийти додому. Янчук, крім усього, зауважив, що юна Галя зовсім не вміє сміятися. Наслідуючи матір, вона кривить уста, щирить зуби і лише вдає, що сміється. В її мові було стільки дитячої наївності, що Петро шкодував її і співчував незнаному «сироті Василькові», із яким її одружили батьки за три дні перед загальною мобілізацією. А по тому ще на три тижні дядько Самійло із сином затрималися, ніби передаючи лісництво, а насправді приводячи доччине нове обійстя до належного вигляду.

Про все те і ще про дещо Петро детально довідався від Галі наступного дня дорогою на Самусівку. Основним і найболючішим для нього було сповіщення Галі про те, що вона навіть не спала з Васильком після реєстрації у сільраді оті дві ночі перед його «постриганням» і «забиранням».

— У нашому селі повно комуністів із навколишніх сіл переховується, бо ж серед лісу ми... А у другій хаті в мене, коли б що до чого, житимуть батько й мати з Василем, бо в Гущівці вони не хотять лишатися, хоч там і хата краща, — торохтіла молодичка Янчукові, як вони під вечір нарешті підійшли, геть зморені, до її двору. — Оце й моє обійстя. Курочки вже на сідалі, корова жде доїння, а поросятко спить, — взяла Галя ключа від дверей за віконницею. — Сідай на ослінчику та спочивай, а я швидко попораюся та й підемо до хати.

Петро оглянув подвір'я, хату, загородку, сажик і курничок за тином і подумав, що все це відбудоване за народний ліс... Що більше роздивлявся, то більше жалів отого незнаного «сироту», боляче згадавши свою Лесю та її батьків. Якщо вони колись таки віддадуть за нього свою дочку, то будуть наполягати, щоб молоді жили в селі у бабусиній хаті або в місті у їхній, а відтак він ніколи не буде незалежним, як і оцей «сирота Василько».

Ненароком, зовсім випадково мацнувши рукою по лівій кишені спідніх штанів-галіфе, Янчук здивовано зауважив, що пачка купюр якась ніби м'якша, ніж має бути. Розстебнувши наспіх бумазейні штани Клавиного батька і полізши в ту кишеню, на свій жах Петро вийняв перев'язану ниткою пачечку чепурно нарізаної для цигарок ще дядьком Самійлом газети, частину якої тітка давала йому із самосадом на оранку. Дивлячись на ту пачечку, як на диво, Янчук остовпів, скам'янів, узявся правцем від того, що скоїлось.

— Галю! — звернувся він до господиньки, що саме несла до хати щойно видоєне молоко. — В мене було дві отаких пачки грошей у лісництві, а ось що я виявив замість однієї з них тут тепер, — показав обидві.

— І що б те значило? — спершу зблідла, а потім спаленіла молодичка.

— Значить, що мої тітка, а твої мати, хай довго живуть, підмінили мені мою ось таку другу «лялькою»!

— Чи ж таке може бути?! — мить постоявши, Галя понесла надій до хати, лишивши брата на лаві.

— І я так думаю, — кинув він їй услід.

Образа від зневаження й ошуканства тітки кипіла в Петрових грудях обуром — і не стільки через утрату ним грошей, скільки через знехаяння тіткою його, рідної людини, племінника, голого й самотнього, бо і в душегрійці тітчиній, що дала йому замість бушлата, ранками у нього дубіли від холоду руки... Янчук сидів на лавиці, як неприкаяний, довго, поки Галя попорала своє господарство і нарешті, як надворі стемніло, підійшла до нього й, зітхнувши, присіла поряд.

— Це, братику, мати зробили, — схлипнула вона. — Бог їм суддя! Подібне вони, хоч і не на таку суму, вчинили з моїм Васильком перед тим, як він ішов у мобілізацію... Не знаю, як тебе і втішити та що тобі казати при такому великому гріхові! Ти мені братом і лишайся, вернуться чи ні мій рідний брат, батько й чоловік!.. Мені було соромно за матір і тоді, як Василько виявив крадіжку, і тепер, коли ти. Ми з матерею тоді ледь за коси не поскублися... Ходімо до хати вже, бо нерано, повечеряємо та полягаємо спати, бо ж казав, що завтра рано вже й підеш.

— Велика дяка тобі, сестрице, за співчуття, — звівся Петро і пішов до хати.

— У лавці, коли її грабували люди, крім солі, я дістала кілька десятків коробок сірників, пару десятків брусків мила, то наготувала трохи того добра тобі. А ще ось дві четвертинки сала, хлібинку, шматок масла та торбинку Василькового тютюну-самосаду, — розчулила Галя гостя, як вони сіли при свічці до столу із книшем на ньому, нарізаними салом із цибулею і глеком ряжанки. — Вечеряй, чим Бог послав, пий ось свіжі крашанки, як можеш, і не тримай на мене зла!

— Дякую тобі, Галю, за щирість і щедрість, а гроші хай мати поділить із тобою пополам, як мій дарунок. Буду тобі справжнім братом назавжди, але їм племінником вже ніколи не буду! І чоботи, і скриню, і рушники, і простирадло, і керсетку материні в них побачив, які собі присвоїли, а ще ж мої бушлат і гроші... Не можу їм простити! — сказав по довгій мовчанці Янчук, як повечеряли.

— Ти ото фершал, то подивися, що воно за порошки й пігулки я дістала в аптеці? Дам тобі патерицю одну з чотирьох звідти ж, — молодичка розв'язала цілу хустку ліків, розвернувши її на столі. — Чи не отруйні, бува?

Петро довго бабрався, куштуючи на смак окремі порошки й таблетки, поки чимало з них пізнав чи розгадав. Розділивши, він продиктував Галі їхні назви та від чого вони лікують. Найціннішим він уважав червоний стрептоцид, половину якого випросив у Галі для себе.

— Ото, слава Богу, що ти мені їх розписав, а то питати у санітарки з амбулаторії мені незручно, — втішилася Галя, завертаючи ліки у ганчірочки й хустинки. — Ось маєш патериці, вибирай собі якусь! — подала Янчукові.

Петро так обрадів, вибравши собі відповідну, що й слів не знаходив для подяки! Дякував і в постелі, коли вже вляглися в обох хатах при відкритих дверях у сіни. Радів він і теплому духові від плити, яку Галя запалила, наклавши дровами, бо в хаті без неї було б досить прохолодно...

Загадково й ніби по-змовницьки шумів верховіттями бір, коли Янчук, раненько нагодований Галею, вийшов із повного кошовкою харчів у дорогу.

— Як буде можна писати, листуймося, брате, я тепер Шопа Галина Самійлівна, — за руку прощалася з ним сестра.

— Шопа? А хоч знаєш, що значить твоє прізвище?

— Ніхто не знає! Воно мені не подобається, бо злі язики, дражнячись, «ш» на «ж» переінакшують.

— Бо нерозумні! Шопа — то навіс чи возівня без передньої стінки.

— Ти тільки подумай! І Василько того не знає! Тепер буду пояснювати всім! Дурні вони, як затички!.. Ходи здоровий, брате, і не згадуй лихом!

— І ти мене! Може коли й зустрінемось іще...

— Живі будем, зустрінемось!.. А на могилці дядини Ганни та Гриця ти й за мене поплач, як зайдеш до них...

— Дякую, зайду обов'язково і поплачу, — вже з віддалі обізвався подорожній до Галі, оглянувшись...

Обійшлася без пригод Янчукова подальша путь, яку він так добре знав ще з часів свого жебракування, що міг і з закритими очима нею йти, не збившись. Трапився, правда, йому в дорозі відділок німців на мотоциклах, поїзд якого він, почувши з віддалі, пересидів за деревом і бугром...

Врешті Петро таки опинився, досить зморившись, коло тієї нещасної хати-розвалюхи без вікон і дверей під бором, поряд з якою материна й Грицева могилки стали вже не горбочками, а виямками, після якої їх великої родини не стало вже на світі. Як не дивно, а в тій розвалюсі між рештками дров Янчук знайшов чи дідового Турикового, чи дідового Самусевого колуна, яким із тяжкою мукою зрубав невдалік пару фійок і їх віттям нагорнув чималі горбики піску на рідні могилки. А обдерши кору з молодої липи, зв'язав два хрестики та поставив у головах матері й Гриця, ридма ридаючи у жалобі й розпачі... Сидів Петро у задумі й зажурі довго на пні, а перед ним вставали й спиналися сторчаками картини його тяжкого життя: і заможнішого, ще при батькові, і вже злиденного, нужденного й голодоморного потім — аж до знищення їх великої родини й цілого сонму їм подібних, найпаче в колективізацію та й по ній під час суцільних всечасових арештів і розстрілів без суду й слідства, аж до приходу війни...

Про те ж думав і перед гробками матері й брата, поминаючи їх, і вже шкутильгаючи дорогою на Чигирин, де собі на радість почув дзвін із каланчі, що хрипло сповіщав години з Кам'яної Гори, розливаючи луни в навкілля. Той дзвін ніби кликав Янчука, бовкаючи, ніби вселяв у нього певність у житті при гараздах, ніби обнадіював, що все навколишнє — марнота марнот, лише час вічний.

Чигирин зустрів Петра підозріло спокійно. Мешканці по-давньому клопотали по дворах, нечисельні з них вешталися по вулицях: рідних, до болю знайомих і чимось не таких, як знав їх раніше. Помітно вражало тут усе тим, що було ніби меншим за розміром та обсягом, ніби якимось запустілим і наче покинутим. Хата дядини Оксани, як підійшов до неї, видалася йому зовсім малою, а своя від неї здалася такою самотньою, покинутою й забутою, такою розхристаною й обдертою, що душа Янчукова холонула від її вигляду...

— О, Петро! Живий! Слава тобі, Боже великий, і нині, і прісно, і навіки віків! — перестріла Петра на порозі своєї хати дядина Оксана, христячись і христячи. — Так таки й шкутильгаєш? Проходь же, проходь до лави! Дівчата, живий, нівроку, ваш брат! — постать господині виявилася зігнутою мало не вдвоє. — Звідки ти отут? Мо, вирішив переселитися? Ми тут говорили вже, що люди беруть назад своє, то чому б і вам із Лідунею не взяти батьківщини? — засипала дядина гостя питаннями, як він присів на лаві.

— Я, дядино, ще не думав про те, із Лідою не радився, то вам нічого сказати не можу.

— А ти думай, радься та вирішуй, не гаючись! У Чигирині є тепер міська управа, поліція, оселились якийсь німець-начальник із кількома помічниками — по викачці м'яса і хліба... Були і грабунки, і крадіжки, то двох хлопців повісили над вулицею і фанеру на грудях почепили, що їх страчено за розбій і злодійство, тепер як пошептало.

— Тутешні?

— Ні, де там! Десь іздалеку, жовніри, тут у прийми пристали, втекли від війни... Тут тепер стільки дівчат на вибір, що й ти можеш одружитися вигідно: і на вродливій, і на заможній, і на роботящій! А калікуваті й поготів у ціні, бо й німці не зачеплять!

— Хіба когось зачіпають?

— Та ніби Бог милував, а що воно буде, подивимося. Люди їх зовсім не бояться! Я з одним австріякою говорила, то й маткою назвав, і сказав, що все гаразд буде.

Говорили довго про все, усівшись колом. Вислухавши скупу Петрову сповідь, і сестри, й дядина радили йому одружитися, забрати хату і свої меблі в управі, а в радгоспу відібрати коней, корову, млина, інвентар, то й хату матиме за що перебудувати, і жити зможе. Господарі були щиро раді Янчукові, а ще як він віддав їм четвертину сала, цибулю й половину масла, не признавшись, звідки те все в нього взялося.

Повечеряли звареною дядиною затіркою, засмаженою салом, і Петро, дізнавшись, що Арсен Кузьмович Таран живий і родичається з ними, а тепер ще й «ходить у начальстві», пішов його відвідати, оговоривши, що ночувати прийде може й пізненько.

— Вечорами у нас люди не дуже ходять, то стережися, — попередила Янчука господиня.

— Авжеж, стережися, — в один голос докинули Марійка й Катя.

— Буду й буду стерегтися, — закрив за собою двері Петро, поспішаючи.

— О, є таки на світі телепатія, Петросе! Не давніше, як учора, я говорив про тебе із головою управи, колишнім учителем німецької мови у школі, — тиснучи руку гостеві, Арсен Кузьмович навикло поправляв окуляри. — Розказав йому про весь твій рід, про переслідування, про меблі в його бюро натякнув... А відтак, ти — своя людина тепер у місті, — жартував учитель. — Сідай, друже, та оповідай, а я чаю зігрію, слухаючи, — почав він накачувати керогаз на верандочці.

— Ви, любий учителю, співробітничаєте з фашистами? — і собі пожартував Янчук.

— Працюю на ниві просвіти й освіти, що потрібні людям, як хліб насущний. Може статися, що у нас появиться можливість мати свою державу, хай і таку, як у Словаччині. А як ми до того готові, тобі розжовувати не треба. Райх — типова наша соціалістична імперія із шаленою колонізацією, гнобленням одного народу іншим, хоч і менш завуальована братством та кличами й гаслами інтернаціоналізму. У них нема такого: «В місті Сталіно, на заводі імені Сталіна, що на вулиці Сталіна, ставши на сталінську вахту...», адже підміна трудової моралі стахановщиною не має нічого спільного з марксизмом!.. А постійні терори по всій землі, намічені Комінтерном? Та й Маркс, як і Ленін, «починав за здравіє, а кінчив за упокій» — наливав господар чай у склянки. — Марксизм став релігією небаченого масштабу, а його провідники перевершили звіриною люттю інквізиторів, довівши його до абсурду, до блюзнірства, до знущальної пародії, до глуму! Марксизм був вивіскою на парадному фасаді, яким, як циган сонцем, крутили й один, і другий вождь, щоб посилити гноблення трударів, їх небачений визиск. Німчура, друже, просто, як бачу, не відає, що визиск поневолених можна довести аж до такої межі, хоч Геббельсівська маячня й наслідує замежну нелюдяність безвідповідальних більшовиків. Тотальна диктатура й кабала, опричнина й держимордство, культуртрегерство показовості й вигаданості!.. Тому-то появу тевтонів, як і інші поневолені, ми мусимо вітати, печучись нашим народом при ослабленні обох ворогів, відтворюючи наші історичності, поволі знімаючи облудну плащаницю, що закриває розп'яття народів, у тому числі, й російського.

— І російського, Арсене Кузьмовичу? — знову здивувався Янчук.

— А чому ні? Він не гнобиться лише мовно, не судиться за шовінізм, хоч і не нищиться так масово, як інші. А неволя та ж, визиск той же, злидні й нужда такі ж! Безпринципних і запопадливих фанатиків, жадібних утриманців, безпросвітних невігласів і вчених, що кинули свої рідні місця й роз'їхались по поневолених народах ти росіянами не числи, вони відступники, що прикриваються інтересами Росії, вони бачать лише те, що їм прищеплюють їх годівники, вони жонглери від філософії й факіри від великодержавної лжеісторії! Пройшло відсвячення царів-деспотів, як святих героїв, звичайно ж, непомірно великих, їхні полководці-загарбники й агресори стали народними героями, як і в інших захланних імперіях... Кожен народ колись мусить або вмерти, або стати незалежним! І прихід тевтонів, що тільки й здатні розбити собі подібних, може покласти початок і нашому воскресінню, — не горів, а палав учитель, забувши про чай, що вже вистиг перед ним. — Коли тевтонці дійсно звільняють народи, то вони пройдуть землі, не воюючи, як проходять нашу тепер, а коли замінять одне ярмо іншим, то смерть їх прийде неминуче — не тепер, то в четвер! — Арсен Кузьмович взявся за чай, палко зітхнувши.

— А як замиряться, бо ж «два сапога пара»?

— Для кремлівських вождів це неможливо, бо вони іншого життя не знають і не знатимуть, поки не будуть деформовані до своїх основ.

— До основ — це до Московської Русі?

— І не менше! Тверська, Новгородська, Суздальська та іже з ними — не московити, а поневолені ними! Їх історія сьогодні намальована грабіжниками...

На якийсь час співбесідники поринули кожен у своє, кімнату заполонили темінь і ніч, Янчук став збиратися до дядини.

— Ти що! У нас комендантська година, а в тебе й документів немає!

— Як це немає? І паспорт, і військовий квиток, і навіть заліковка зі мною!

— Це, друже, не документи тепер! Дійсний тепер лише аусвайс! Є такий наказ гебіткомісара.

— Досі я щасливо йшов і з цими.

— То ж досі... А завтра без ризику вже не підеш! Ночуватимеш у мене, я тобі подарую ватника, з рукавами, трохи пристойнішого, дістанемо довідку на двох мовах для безпечності, щось вирішиш із батьковою хатою і майном, та й ще про дещо поговоримо...

— Коли так, то може ще трохи мені німців охарактеризуєте, — був утішений нічлігом Янчук. — Мене дивує ваше твердження про росіян.

— А що тут дивного? Більшовицько-сатрапна, групово-зграйна, плюндрувально-анархічна деспотія невігласного вождизму розтліває і їх, крім мови, вони не мають нічого свого, бо все — наше і навіть уряд їх союзний, а це розбавляє, розчиняє духовні сили росіян, прищеплює їм панівні почуття, хоча й ілюзорні.

Помовчали й перейшли до Янчукової поезії, київських неокласиків, «Ранку» Микитенка, обмовилися про «Партія веде», якфіксацію дійсності й рятівний спосіб завуалювання автора, розтовкмачили «Ваграмову ніч» Первомайського-Гуревича, «Майстрів часу» Кочерги, згадали плеяду молодих: Веретельника, Славутича, Ігоря Качірівського, братів Зерових...

Врешті Таран включив радіоприймач, і Петро почув вісті з Москви: «Після запеклих боїв з переважаючими силами оскаженілого противника наші героїчні війська, знищивши всі цінності й комунікації, щоб не дісталися ворогові, планово відступили на нові стратегічні позиції й нещадно нищать ворога вночі і вдень, проявляючи в боях небачений героїзм і кмітливість під командою талановитих полководців і під керівництвом більшовиків, як провідної сили нашого народу...»

Чи не те ж почули і в передачі з Берліну. Янчук погано розумів німецьку мову, але торжествування фашистів було явним, а відомості вражали масштабністю й упевненістю.

— Невже, Арсене Кузьмовичу, німці швидко переможуть у війні? — запитав Петро, як учитель виключив радіоприймача.

— Все може бути... Регулярна армія складається тепер у більшості з учорашніх робітників і селян, вона наспіх сформована із тих, хто прийшов від верстата й плуга. Важливо, як тевтон поведеться з нами, молдаванами, білорусами, прибалтійцями та всіма іншими... Але не забувай, що Наполеон був не гіршим стратегом за Гітлера, мав войовничу армію, а перемогла його російська зима!

— І таке може бути?

— Може, коли Гітлер розпилюватиме сили замість зосередити їх на одному головному напрямку, — по роздумі зітхнув господар.

— А хіба німці дозволяють прийом радіопередач? — поцікавився Петро.

— Не дозволяють, але я не зловживаю... Вони ще не визначилися у своїй окупації, багато залежатиме від того, наскільки ми будемо свідомі своєї державності... Прибалти вже організовують свої формування в поміч гітлерівцям, але і французи купчать спротив з допомогою Черчілля... Я, на шкоду собі, не розумію зовсім парлякання, а шпрехання ледь дотумкую, то ти закарбуй собі і при нагоді надолуж та вивчи мови!

— Дякую за пораду, намагатимусь!.. По-вашому, не Росія нас гнобила, а Союз, так треба розуміти?

— Гнобив нас проросійський елемент опричного шовінізму, на якому абсурдно й Ленін зіграв усесвітовою революцією, самозвано користуючись російською мовою від імені Росії, затуляючи шулерством інтернаціоналізму, як фіговим листком, свої імперське сороміцтво, бандитизм і визиск. Чужий трудовим росіянам, той шовінізм сповідувався втікачами із Росії, окупантами й покручами, що забули пам'ять свого роду-племені... Якщо не допомагати німцям, то хоч не заважати їм у плані «Ост», то пак, розчленуванні й роздрібненні тюрмонародної кошари нам треба... А ще — вчитися трудової моралі, що безсумнівно є прикладною у світі, — радив учитель, явно зморившись. — Гітлер, як і Сталін, навіжено-біснуватий і несамовитий, але проти опричного може йти тільки опричний належно!.. Нам у поміч стало й те тепер, що пророки союзності, окупанти, рятуючи свої шкури, втекли у своє отечество, як і їх колоритні прихлібці, таки нашого роду, лишивши напризволяще своїх годувальників, забравши із собою все, що лише можна було забрати, і не собі, а своєму хлібодавцеві. Істинно: «народжені повзати, літати не можуть!», будуть лише чорносотенцями... Відчуваю твоє розгублення, та й сам його розділяю, бо маємо справу з непередбачуваними авантюристами, тому можливо оцінюємо наше становище помилково. Та назагал знай: доки буде Союз, доти буде імперія в нас, а для народної спаяності й єдності нам би допоміг і словацький варіант, — явно засипав учитель, невбарі й змовкнувши.

Йому вслід заснув і Петро...

Наступні три дні і дві ночі Янчук провів у дядини. У клопотах відвідав він із Тараном міську управу, де дістав довідку, що він є мешканцем Чигирина, що місто має повернути йому, єдиному із сім'ї, що згинула в голодоморі, обійстя батька, знищеного чекістами. Утішено опорядив Петро могили обох дідів і бабусь, тітки Домки та дядьків Пилипа й Левка. Напоки-що він згодився не вимагати від влади своїх худоби, інвентаря, меблів і млина, а обійшовши власне обійстя, лишив ключі від хати колишньому сторожеві школи, догляд за садками і грядками припоручивши дядині Оксані із дочками на їх неймовірну радість.

Сам собі подивувався Янчук, бо можливість повернути собі батькове добро замість принести втіху додала йому непотрібного клопоту, до приходу в Чигирин незнаного, бо все, що оглянув, як тепер своє, не відчував собі належним, навіть хата здалася чужою. І не мав Петро можливості комусь признатися у своїх почуттях при загальній піднесеності всіх, із ким зустрічався й спілкувався.

Але знову мав щастя Янчук! Молодий голова управи, при клопотах Тарана, направив за чимось у Черкаси стару півторатонку, яка мала довезти Петра у Тарановій ватянці до Лесиного села. Янчук вирішив, порушуючи всі правила й домовленості, наперекір батькам, таки відвідати кохану й від неї дізнатися, що робиться в Черкасах і де Ліда. Під'їжджаючи до села, Петро відчув упевненість у своєму праві все те вчинити, якої досі не мав.

Пнучись і в'юнячись, визміювався шлях, ховаючись за горизонтом позаду й попереду, то пригасало, то спалахувало проміння політнього сонця, виблискуючи на вітровім склі, панувала навкруг німа степова тиша. Війни не було чути... Коли стара машина глухла, водій сходив і подовгу осатаніло крутив ручкою, ждучи бажаного загорання свічі... Лише іноді в степу на тракті зустрічалися подорожні... Як проїжджали села, деінде ще курилися димами рештки пожеж... Перісто чорніли випалені відступцями лани й посивілі купи колишніх скирт...

Янчук дивився на все те із сумом. Радувало його лише сонячне проміння, що падало, пробиваючись крізь хмари, на незорані й тому засмучені поля... Як виходив із машини, здалося, незважаючи на згар, учув до рідності знайомий запах: полину, свиріпи й материнки... В дорозі мав час подумати й оглянути все пройдене: життя і виживання — поряд із палкою любов'ю до коханої Лесі оці згарища... І безпросвіття подальшого...

— Отут, будь ласка, спиніть! Велике спасибі вам, добрий чоловіче! — Янчук набрав щедру жменю самосаду з Галиної торбинки і всипав у дві жмені водієві, бо той похвалив його, як вони в дорозі разом крутили цигарки.

Був підобід, як Петро завернув у знайомий провулок і побачив цілою хату Лесиної бабусі...

Черкаси. Печора. Інта. 1942-1957 рр.

Оглавление

Крізь тернії — до зірок Рецензія на роман Андрія Химка (Хименка) «У пазурах вампіра»

Передмова

По відродженні Блок другий

  Студентські будні Секція 1

  Мимохіть і мимохідь Секція 2

  Під явориним крепом Секція З

  У полум'ї кохань Секція 4

  Поряд із любов'ю Секція 5

  У славетних Секція 6

  Прологи і пороги Секція 7

  При гранях буття Секція 8

  На вертелах і каруселях Секція 9

  Перепелині батоги і солов'їні трелі Секція 10

  Чигирин-Азов Секція 11

  На краю життя Секція 12