Авантюра XL [Артем Чапай] (fb2) читать онлайн

Артем Чапай Авантюра XL

Відгуки

Це книжка, написана справжнім героєм-коханцем. Нові жінки для нього — як нові гори, нові гори — наче нові жінки, при цьому, як і кожен класичний герой-коханець, він вірить у власну щирість, підкуповує наївністю, захлинається романтизмом, прагне врятувати світ і чітко знає, як це зробити.

Софія Андрухович , письменниця

Якби не було «Авантюри», не було б і «Тата в декреті».

Коли не маєш нагоди дослідити, виміряти й помацати кордони безвідповідальності, несправедливості, свободи й кохання без зобов’язань — не зможеш визначити й рамки взаємоповаги, рівності, турботи про іншого та відповідальності за ближнього й узагалі за іншу людину. Інь і ян, рознесені по різних світах.

«Авантюра» несе дух невпинного бажання протискати свої межі до нових значень. Як у фрідайвінґу: ще на метр… а якщо без рук і ніг? А якщо із заплющеними очима?

Доросла людина такого написати не може.

Дмитро Золотухін , друг дитинства

Артем Чапай, недовчившись у Києво-Могилянській академії, кинув стабільне життя й роботу журналіста й перекладача, поїхав з України на півтора року — просто мандрував. На життя заробляв фізичною працею: ремонтував дахи, працював викидайлом.

Тетяна Кремень , «Кореспондент»

Політичні заворушення й ідеологічні суперечки. Чудові до нереальності краєвиди. Прекрасні та палкі дів­чата. Галюциногенні гриби. Весела біднота. Бундючні буржуа. Безумні аристократи. Моря й океани. Гори та шосе. Барви, для яких бракує слів. Сто пудів кохання. Молодість.

Цікавим є не лише власне опис подорожі, а й темперамент оповідача. Бо ж не всім випадає попоїздити по таких далеких краях, та ще й так довго, і не туристом, а в малобюджетному, так би мовити, варіанті: заробляючи собі на хліб на випадкових роботах, знаходячи прихисток у добрих людей або просто неба в наметі.

Фактично такий собі звичайний — ну хіба що більш-менш політично освічений — хлопець у досить незвичних обставинах; немає особливої дистанції між автором і читачем, і це читачеві так само подобається. Для мене ж важливе дещо інше.

«Авантюра» засвідчує появу в Україні саме таких цілковито нових людей, як Артем, — громадян своєї країни, однак водночас і громадян світу. Це та справді вільна генерація, яка знає свої права та вміє боронити їх; хлопці й дівчата, які легко можуть порозумітися з ровесниками хоч у Штатах, хоч у Белізі, хоч в Індії; вони вміють думати самостійно, і якщо навіть помиляються, то мають розум, аби не закидати свої помилки комусь. Вони люблять жити й цінують смак життя.

Дмитро Десятерик , «День»

Чапай у своєму тревелозі — як справжній герой художньої любовної повісті: деякі події, описані в «Авантюрі», є неповторними й неповторюваними; досі важко уявити, що це все коли-небудь могло відбутися з кимось. Це історія про неймовірні щирість і легкість, історія, від якої неможливо відірватися, хіба що заради власних подорожей.

Богдан Логвиненко , мандрівник

«Авантюра» — саме той тип подорожнього роману, котрий надихає кинути все й самому поїхати світ за очі. Адже для цього нічого не потрібно, окрім віри в людей і бажання шукати пригод. Без жодних упереджень і стереотипів, без грошей, гідів і готелів, натомість зі щирою душею та стареньким ноутбуком для нотаток.

Олександр Богаченко-Мішевський , мандрівник

Мабуть, саме ця книжка надихнула мене на мою власну Авантюру довго- та короткотривалих мандрівок світом. Підкреслені на затертих від багаторазового прочитання сторінках цитати, які не пасує вживати в повсякденному домашньому житті, не раз згодилися в житті волоцюги… Будьте обережні, бо емоційні та подекуди неоднозначні епізоди книжки надовго збережуться у свідомості кожного, хто її прочитає.

Володимир Нестер , мандрівник

Чапаєві так файно вдалося переплести пригоди з еротикою, наркотики з політикою, а мандри — зі спостереженнями над нашою ментальністю! Такий собі блокбастер, у якому головний герой — «дуже свій» чувак, із яким разом у Карпати ходив і якого раптом занесло в Латинську Америку. Підкуповує те, що все це було насправді, так, наче це сталося з тобою, — і ти собі думаєш, що життя справді може бути цікавішим за голлівудський сценарій.

Максим Баландюх , мандрівник

Живе, що той волоцюга-безхатченко, чи то сучасною мовою «хіпує». Речей при собі обмаль, але є старенький ноутбук, тому називає себе «голодранець із лептопом». Для посвячених одкровення цього юного «червоного кхмера» — …і не новина: так собі, чергові пописеньки.

Інтернет-анонім

Блін, Чапаю! Це навіть не магічний реалізм. Це вже Джим Моррісон — справжня латиноукраїнська пастораль.

Павло Солодько , друг юності

«Бідняцькі мандри», чи «Авантюра», — про тепер уже татусів Артема Чапая та Сімона — і сьогодні заздро прочитується поціновувачем вишуканих способів життя, надто неможливо екстремальних як на юного студента-могилянця, упертого в пізнанні того, яким цей світ є — і чи може він стати кращим.

Закарбовані в мені від книжки теплі та майже тактильні враження — шок вечері з димучими тортильями селянина з Чіапаса, батька десятьох дітей, що отримував за мішок кави два долари; зворушливо рідні візові прориви протагоніста; путівник досвіду автостопа галактиками Америки від Г’юстона до Беліза; єднання героя в джунглях із матінкою-Землею а-ля Турньє в «П’ятниці»; гостинно-моторошний на рисі з квасолею Острів Свободи; делірійне поїдання чарівних грибів у горах у сапотеків, змії, естетично позачасова англійка et cetera — додають віри в можливість зачарування магією життя у світі абсолютної краси, де, здається, неможливо втекти від долі чи метафізичного призначення бути лише «голодранцем із лептопом».

Сансара все ще нірвана.

Олександр Івашина , культуролог

Авантюра, або Практичні реалії мандрів по-бідняцьки

Еротико-політичний документальний калейдоскоп

траса до Тулума в кожен бік

поділена навпіл смужкою трави:

два ряди машин їдуть з одного боку,

і два ряди — з другого.

тому ми йшли по цій траві,

постійно обертаючись і стоплячи машини,

скидаючи руки в обидва боки,

а не в один, до дороги, як звичайно.

у мене в голові виник образ картини «Hitch-hiker»:

на ось такій трасі

стоїть Ісус Христос у рубищі,

з невеликим рюкзаком,

широко розвівши руки в обидва боки,

як на тій статуї в Ріо-де-Жанейро.

він просить про допомогу

чи просить, щоб до нього прислухались, —

але ніхто не зупиняється.

машини пролітають повз нього,

два ряди з кожного боку…

1

10 березня 2006 року дівчина та брат

провели мене на поїзд до Ковеля.

вона пішла на п’ять хвилин раніше,

щоб не ятрити собі душу.

(я був надто збуджений, аби відчувати саудажі^[1].)

ми з Олексою покурили, багатозначно помовчали,

— ну… — поплескали один одного по плечах,

і я заліз у вагон.

там весела провідниця постбальзаківського віку,

пухка та жвава, у береті, як у Че,

загравала до підлітка в шкіряному кашкеті типу «Ленін на броньовику»,

з темно-фіолетовим фінгалом під лівим оком.

— так, постєльку беремо?

підліток із фінгалом:

— навіщо мені постєль? у мене дома єсть.

— ич, — відгукується на флірт провідниця, — дома в нього єсть. надто вумний… так, а ти куди пішов? ану у свій вагон! — хапає за полу.

— всьо равно я зараз прийду!

— я ще білєти не зібрала… який чай? ти що, дурнесенький? ще навіть кип’ятку нема… стій! ану стій! яке місце?

— сорок друге.

— то й сиди там! чого я довжна всіх лапати?

* * *

а динамік патріотично заливається на весь вагон:

у мене в рюкзаку після купівлі на диво дешевого

авіаквитка Варшава — Нью-Йорк

(шістсот чотири бакси в обидва боки — утім, назад я не збирався)

було заникано сімсот доларів — практично всі позичені.

виходячи з цього, я планував

проваландатися півроку чи рік і при цьому

повернути всі гроші по ходу.

я відверто їхав шукати пригод на власну жопу.

(зі щоденника)

10 березня 2006

Сьогодні я вирушаю на захід. Звісно, і раніше не раз доводилося їздити в нікуди, не знаючи заздалегідь, як усе буде, і не будучи впевненим у планах, але ще ніколи — так далеко й надовго. У кишені — квиток на поїзд від Києва до Ковеля та квиток на літак із Варшави. Поки що це все, що відомо достеменно.

Іспити складено авансом, за місяць до загальної сесії. Залишається тільки один, останній, — сьогодні, лише за кілька годин до поїзда. Просто з іспиту — на вокзал. У рюкзаку, крім засобів гігієни, з одягу лише кілька футболок і трохи білизни; навіть бритву із собою не беру, бо все одно не зможу голитися часто. Краще взяти ножички та підстригати бороду, якщо буде потреба. Єдиний светр, одні джинси й одна пара черевиків — на собі. Мінімалізм.

Ну і крім цього — спальний мішок і старенький лептоп, перший «Пентіум». Не впевнений, як часто зможу виходити в інтернет, але переносний комп’ютер (за функціональністю ближчий до друкарської машинки) принаймні дає можливість постійно писати про те, що відбуватиметься. Самому цікаво.

Оскільки тепер доведеться заощаджувати на всьому, від їжі до ночівлі, то, коли я думаю про себе, у голові першою виникає завжди одна й та сама фраза: голодранець із лептопом. Оце тепер я. Не знаю, на скільки їду, не знаю, куди доїду, не знаю, де буду, що вийде, де зупинюся. Але, як казав Швейк, «якось воно буде, бо ще так не було, щоб ніяк не було». Я щасливий!!!

як це все закрутилось?

у жовтні 2005-го до Києва приїхала Аліса.

ми десь із місяць разом працювали

над запуском української «Індимедії»,

а в останню зустріч Аліса розповіла

про свої плани/мрії

поїхати з іще двома друзями

знімати фільми на соціальну тематику —

від Бостона на південь, аж до Вогняної Землі.

у мене засвітились очі,

я став захлинатися слиною й душитися стогонами захвату.

— то давай із нами, — сказала Аліса.

я відповів «так» не замислюючись.

* * *

звичайно, «назбирати грошей», як і завжди, не вдалося.

якщо виживати незалежно від розміру зарплатні

в мене зазвичай якось виходило,

то накопичувати, обмежуючи себе, —

ніколи.

лише кілька друзів знали, що насправді я хочу зовсім не в Штати.

мовчав передусім тому, що аж ніяк не був певен, чи дістануся далі,

і не хотів розголосити бучні плани, а потім обламатися.

пропиздітись, як кажуть у нас у народі.

один з «утаємничених» таки розповів спільному другові,

і той назвав мої плани «його черговою сумазбродною ідеєю».

«Індимедію» було запущено. можна їхати.

отримати мексиканську візу —

оскільки я й не сподівався дістатися далі —

у Києві не вийшло.

тож я отримав штатівську з багаторазовим в’їздом

(дякую, робото журналіста, — і сам не чекав),

«накопичив» за п’ять місяців аж сто доларів

при зарплатні в триста п’ятдесят: просто не встиг просрати останню.

узяв на роботі двісті п’ятдесят авансу під наступні статті

(потім чесно відписані — тринадцять штук по двадцять баксів за статтю).

а решту просто напозичав у шістьох товаришів.

спасибі вам, друзі!

(зі щоденника)

10 березня 2006

Коли я прокидаюся на верхній полиці, за вікнами вже темно.

Двоє добродушних юнаків, один із яких у шкіряному кашкеті, розважаються тонким гумором: намагаються вихопити один в одного гаманець.

Потім їм набридає; п’ють пиво з пластикових літрових пляшок. Трохи солоних горішків час від часу падає на підлогу.

— Ничего, тараканы схавают.

— Надо было по ящику пива себе брать.

Далі за програмою — карти. Картуз, відповідно, зсунуто на потилицю. Просуваючись на захід, хлопці поступово згадують рідну мову й переходять з російської на суржик.

— Дама! Нє, це я не туда же, це я хажу.

Коридором проходить молодий невисокий провідник в акуратно припасованій формі. Юнак озирається та висувається йому навздогін у прохід:

— Опа, такой полупидорок.

Іде провідниця з візком.

— Піво, мінєральна вода, напитки, шоколад, пєченнє, вафлі.

Юнак-картяр:

— Вафлі? Га-га-га!

А в темному куточку страшно нафарбована дівчина в цей час ніжно бубонить по мобільному.

З’явилося кілька старших товаришів: жваві дядьки в картузах, уже не шкіряних, а з тканини. Розповідають свої юнацькі жарти. Один із них намагається показати на сірниках фокус із числами. Не виходить. Тоді він просто переповідає суть і практичну користь фокуса:

— Усі ж ви вумні люди, умієте щитать до десяти й назад. 10, 9, 8, 7, 6 — а тут іще чотири. Отак-от можеш позичити сотню, а через півчаса оддати дев’яносто. Ну ти поняв? Отщитуєш: «10, 9, 8, 7, 6 — а ось тобі чотири. Чотири й шість — десять, нє?» Та й пішов до іншого сусіда. І так по цілому селу. Ми так у молодості заробатували.

Дядьки виходять, а хлопці обговорюють, як кинути куріння. Один намагається переказати метод Марка Твена: «Нема нічого простішого, ніж кинути курити, — я сам робив це вже десятки разів».

— Там десь так. Шо тіпа кинути курити можна, але ненадовго.

— Якась філософія. Це, певно, Арістотєль.

— Ну не Арістотєль, але хтось із них, карочє.

Під’їжджаючи до рідних Сарн, юнаки починають жваво обдзвонювати знайомих.

— Ти можеш своїх пацанов пробить?

— Альо? Здоров. Єcть хоч пара п’яток?

Після трьох дзвінків знаходять такі потрібні їм п’ятки.

Нафарбована дівчина в кутку весь цей час муркотить у телефон:

— Шо?.. Шо «шо»?.. Нічо… Ти питаєш «шо», а я кажу «нічо»…

* * *

я зійшов у Ковелі посеред ночі.

валив сніг, але вже відчувалося наближення весни.

я зайшов до зали очікування.

у кутку цілувалася молода пара,

тож я вийшов.

коли повернувся за півгодини,

зайти побоявся:

жінка вже сиділа верхи на чоловікові,

обійнявши його руками й ногами.

і тут мені щось як защемило!

дизель до прикордонного села відходив о четвертій з чимось ранку,

тож я прогулявся нічним містом,

успішно тричі навернувся на льоду

разом із рюкзаком, який не залишив у камері схову,

щоб не витрачати зайві кілька гривень;

повернувся на вокзал,

напився по самісінькі вуха копійчаного чаю,

дивлячись на гарненьку дівчинку,

хоч явно не мого типу,

у білій курточці та з яскраво нафарбованими губами.

прийшов дизель. на цілий потяг

лише в одному вагоні всі вікна зачинялися

і лише його опалювали.

коли я зайшов, там уже була та сама пара, що в залі очікування,

у тій самій позі.

на щастя, незабаром прийшли кілька рибалок

і врятували мене від передчасної смерті

від спермотоксикозу.

someone up there loves me. definitely^[2].

валить лапатий сніг…

у поїзді я пригрівся,

і розбудили мене прикордонники.

у вагоні вже нікого не було,

тож я спросоння вистрибнув на сніг,

побачив знак «Прикордонна зона — КПП»

і чесно почимчикував туди.

— доброго ранку, це кордон?

— а ви куди?

— через кордон.

— що, пішки?

— ну а як?

— тут тільки поїздом.

— так я вже приїхав.

— та нє, тут тільки міжнародними.

як виявилося, до автомобільного КПП ще п’ять кілометрів.

я через поле потеліпався стежкою до траси.

невдовзі було видно тільки собачі сліди.

«м-да, хитрий і підступний

я все ж обрав маршрут», —

подумав собі.

утім, я таки дочвалав до траси,

обтрусив сніг зі штанів,

дійшов до останньої передкордонної зупинки,

бо ж пішки пхатися через кордон і тут зась,

та й сів на автобус до Хелма,

повний місцевих українців,

які постійно курсують цим маршрутом,

никаючи між сидіннями

та провозячи до Євросоюзу —

який жах! —

наші дешеві цигарки й горілку.

на КПП доблесні прикордонники пропустили всіх без проблем.

звичайно, всіх, окрім мене.

— це вас на кордоні вранці бачили?

— (а я знаю?) може, й мене.

— і що ви там робили?

— (чорт!) шо. вийшов із дизеля, зайшов на КПП.

— (гортає паспорт) куди добираєтеся?

— до Нью-Йорка.

— що, до Нью-Йорка — дизелями?

— …

— (довго гортає паспорт. нарешті, з сумнівом) гаразд, вертайтеся в автобус.

фух-х…

аж нарешті рушили.

і проїхали аж цілих п’ятдесят метрів.

зайшов інший погранець.

— хто тут Антон Чап’як?

— (бля-а-а-А-А!)

— до начальника КПП.

словом, на цілий автобус лише в мене не було контрабанди,

але тільки мені було надано честь

заповнити митну декларацію.

ну так, про всяк, бо хто його знає, цього підозрілого типа.

цілий автобус рідних дрібних контрабандистів обговорював мене,

коли я повернувся.

— что с этим?

— нормально, пропускай!

зате потім я таки долучився до банкрутства ЄС,

провізши блок сигарет, щоб якась жіночка вписалась у квоту.

у Хелмі наш водій сказав,

щоб я «не вийобувався» з автостопом.

прогулявшись порожнім тихим містечком

під лапатим снігом

і знову відчувши самотність,

я вирішив послухатися доброї поради,

тим більше, як виявилося, для студентів у Польщі є знижки

навіть на приватні маршрутки.

— а єже́лі є́стем студе́нтем украi´нскім?

— фши́стко є́дно, сту́дент єст сту́дент.

(зі щоденника)

За моїми спостереженнями та розповідями дівчат, у яких я жив, можна виділити дві польські мови.

Перша — та, яку ми бачимо в підручниках і якою поляки звертаються до незнайомих людей: підкреслено ввічлива й навіть манірна. «Прошен пана, пшепрашам нє пшешкадзам». Друга — та, якою вони розмовляють поміж собою. І якщо в писемній мові, на рекламках у крамницях найпоширеніше тут слово — «тані» (дешевий), то в усній це «курва».

Оскільки ж поляки знають і власні нецензурні слова, і російські, то слухати їхні розмови дуже цікаво. Особливо тому, що на собі ти їх не відчуваєш: різноманітні закручені звороти й завороти є тільки засобом експресивності, а до сторонніх людей мовці ставляться дуже культурно.

У Любліні вчиться багато близьких і далеких знайомих. Ось дістав шанс подивитися, як саме вони живуть. Олена отримує стипендію близько трьохсот євро, з них сто десять іде на кімнату в гуртожитку, два на три метри (там на підлозі в спальнику ночую і я). Решти грошей саме вистачало б на харчі, якби не доводилося їздити додому.

А, є ще один пункт витрат. Оскільки вивчити польську тією мірою, щоб не просто розмовляти, доволі важко, українські студенти платять місцевим за перевірку й редагування своїх дипломних і курсових робіт.

Ураховуючи ці мінуси й те, що до стипендії два дні, живемо ми весело. За принципом «бомжуй із нами, бомжуй як ми, бомжуй краще за нас». Я купую за два злоті щось до чаю, і це вже добре. Варимо макарони від організації «Карітас» із написом «Продукт постачається в рамках програми “Їжа для найбільш убогих людей Європейського Союзу — 2005”. Не призначено для продажу». Їмо та сміємося із себе. Весела наука.

Гуляю ввечері Старуфкою (старим центром) і вкотре розумію, що спільна між давніми містами Європи не тільки атмосфера: раптом відчуваю, що, завернувши за два роги, вийду на львівську кав’ярню «Дзиґа». Так і роблю — і справді, заходжу в таку саму глуху вуличку, як та, на якій у Львові був би цей заклад. Виходячи, простую площею Ринок повз аптеку-музей.

концтабір Майданек вразив поєднанням білого (засніжене поле)

та темно-коричневого (бараки) кольорів —

це влучно передавало настрій.

бракувало тільки чорних ворон і їхнього звукового супроводу.

але я ними галюцинував.

десь там ворони мусили бути.

наступного дня я дістався Варшави, знову нормальним автобусом,

і полетів до Нью-Йорка.

До цього йшло давно: тягнуло

у липні 2003 року ми з однокласником і двома подругами

пішли в знаковий для мене тритижневий похід,

який у результаті дістав назву «кримська

голодуха — 2003»,

за висловом цього однокласника.

той був змушений просто з Роман-Коша

спускатися на трасу й автостопити до Києва,

а ми далі подорожували втрьох:

я та дві дівчини.

мандрували від села до села вздовж моря,

вчили окремі татарські слова,

робили одне одному масажі

й намагалися не заходити далі.

* * *

аж ось пройшли крізь казковий ліс,

повний укритих яскраво-зеленим мохом трьохсотлітніх буків,

і дісталися гори, що називалася Намет-Гора. Чатир-Даг.

наближався вечір.

обходити стежками було далеко, чекати ранку — довго.

— ми підемо в лоб! — сказала одна з дівчат.

вона боялася висоти, проте була рішуча,

бо батьки назвали її Вікторія.

утім, піти в лоб не склалося.

шлях дедалі крутішав,

ніч — дедалі ближчала,

і до всього почався дощ.

тож розклали намет на схилі Намету.

дощ перейшов у зливу, злива — у зливу.

вода з Намету потроху наповнювала намет,

калюжа на дні перетворилася на ставок.

вода не те щоб крижана, проте й не тепла.

вертатися ж у темряві під зливою слизькими травами — уб’єшся.

так, це була найхолодніша та найдовша ніч у юному житті. дівчата спершу притулилися з боків, а потім (знятий мокрий одяг і тремтіння) сказали «геть!» умовностям і вилізли на мене. я розставив ноги — по одному задку у вологих трусиках на кожному стегні, обіймаючи по одній голій спині кожною рукою.

так і лежав:

мокрий унизу, збуджений угорі.

* * *

начебто непогано, проте немитість тіл у горах і вогкість далися взнаки. пішов запах.

— ми гниємо! — напівістерично засміялася Вікторія.

а з полотняного даху крапає вода. і жодної крап­лини сну.

почав сіріти ранок. злива перейшла в зливу. «ідемо, вже не можу». я склав намет, і ми стали сходити з Намету. але — ха-ха! — коли йдеш угору, шлях один; коли ж униз — яким відрогом, між якими саме урвищами є спуск? а дощ іде. холодні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси.

кілька помилок і повернень, кілька плачів і розпачів — усі троє спускаємося до струмка: вода завжди біжить донизу і, як пощастить, уже без круч. але! — Вікторія панічно боїться висоти. вагання, схлипування, не дотягнулась до моєї руки — хрясь! — і вона лежить унизу, в багнюці, втиснена в глину рюкзаком, з розпластаними руками й ногами. страшно, але не можеш відігнати думку: «ги, черепашка».

— ф-ф-ф… Вік’, ти жива?

— %$#@^_!!

— жива! — з полегкістю зітхнули ми двоє.

утрьох шкандибаємо.

холодні, задрипані, мокрі,

нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились од свого ключа, по коліна у воді струмка серед стрімких берегів — зате вниз, до людей!..

* * *

старий лісник вибігає з хати.

— ану сюди! одяг — на піч! горілку — до рота!

— та ми не п’…

— вже!

а потім троє мружилися на вогонь, сидячи у спідницях і шалях дружини лісника, із повними пузами теплого супу. літня жінка перевісила наше мокре вбрання надвір, коли визирнуло сонце.

— ви не уявляєте, які ми вдячні вам!..

— а знаєте, до нас багато приходить таких…

— чайників?

— …ет, усе одно поїдете й забудете про нас.

— ні! ні! ви що! нізащо! ніколи! — навперебій.

— ні? то й гаразд. може, колись і ви допоможете комусь. добро — як естафета, яку люди мають передавати одне одному.

за день одяг просохнув,

дівчата поїхали до родичів,

лісник і його дружина помахали вслід,

а я пообіцяв Намет-горі ще видряпатися колись на неї

та й пішов горбами вздовж моря.

я думав. повільно, зате ж глибоко-глибоко!

неначе молотом. ритмічно.

через три дні зійшов на згаслий чорний вулкан.

далеко внизу — спокійні темно-сині хвилі,

над головою, шиєю й плечима — приємно-пекуче світило,

і навколо тіла, у волоссі й вухах — потоки свіжого повітря.

* * *

я видерся на край, глянув у вічі прірві,

розкинув руки

назустріч сонцю, морю, горам і вітрам,

як ідіот,

і відчував приблизно так:

синє небо жовте вино

кульбабове листя в пелюстках троянд

лежало під хмизом гарячого сонця

поганство якого ловилось вітрами

неслося по світу у музиці пісні

віршах і сопілці що грали своїми

сумними квітками на місяці плями

лежали спокійно а повне колисками

дихання море мовчало від хвилі

до хвилі дельфіни стрибали пищали

та чайки забрали весь хліб наче риба

впіймала собаку о бідний безногий

що просить на розі подати копійку

чи гривню не в змозі нещасний комарик

розчавлений криком а в горах так тихо

по-справжньому тихо і тільки струмок у якому холодна

вода по трубі це акваріум мозку зате коли сам

то зникають спокуси і часом побути затьмарений досвід

пітніє вулкан під яким лежить зелень

розкинути руки летіти в безодню верхів’я орли

десять чорних по колу ховатись як здобич

і дертись на гору побачити спеку

та дощ і пустелю котра з-під намету

вистрибує дужо як коник-бугай

який б’є попід груди роздушеним м’ясом

лежить на асфальті татарин не радить

ущелини брати натомість бики

тебе хочуть роздерти а ти хочеш жити

та мати свій сад і ліщинову хвіртку

криницю джерельну ділитися з іншим і часом самому

тим іншим ставати (Григорій) щоб мандри

назавжди лишались щоб зорі гукали

летіти між ними а хмари й туман

усесвітня подоба де хаос гармонію

схоплює тихо в любові до всього

до жінки де сонце та діти де скелі

й провалля суворість не дасть утопити

зом’якнути глухо

ходити це жити

лежати це спати

мелодію грати

народну для себе для інших і фрукти

і воду й гостинність тепло та притулок

добро не забути воно естафета

щоб люди не впали не дати змаліти

онукам і дітям праправнуків ліс

у рожевих повітрях відкритих планет

не боятися смерті це зелень і хмари

і радісний вітер під сонцем яке

нам дало світлохвилі

прожити любити

відчути хотіти

дозріти

2

з вами був привид дві тисячі третього,

у студії Антон Чап’як,

і ми повертаємося до нашої подорожі.

* * *

звичайно, у Штати теж просто так не в’їхав.

про геморої на кордонах тут буде багато.

а може, в минулому житті я був злим прикордонником,

і тепер матінка-карма карає.

— уперше до Штатів?

— так.

— пройдьомтє.

з цілого літака — близько трьохсот поляків,

українців, білорусів і росіян —

чотирьох було «випадково відібрано»

для більш ретельної перевірки.

наскільки я зрозумів, двох із них —

білоруску літнього віку та бородатого нервового росіянина —

завернули назад.

ми години зо дві сиділи в якійсь кімнаті,

поки люди з Homeland Security з дуже заклопотаним виглядом

вивчали наші папери та заводили «обранців» з інших рейсів.

переважно з темною шкірою різних відтінків. випадково відібраних.

нарешті мені ввічливо пояснили, що я приїхав

із першою нежурналістською візою в паспорті,

уперше до Штатів,

із дощовою плямою на фотографії,

вислухали легенду

про джерела фінансування,

розпитали про плани на майбутнє

й дали півроку.

Аліса досі чекає в холі.

— welcome to the belly of the beast^[3], —

сміючись, вітає мене.

який я був радий бачити її знову!

наступного дня прилетіла німкеня Момо.

спершу ми з нею гуляли Мангеттеном удвох,

поки Аліса востаннє перед від’їздом провідувала знайомих,

потім я тактовно відмазався від Момо,

утомившись щопівгодини заходити на каву перепочити.

кинувши виклик великому місту,

пройшовся пішки від півдня острова

до північного краю Гарлему й назад.

стрельнув у Центральному парку самокрутку в бомжа.

біля нього — кілька сумок і речі у візку із супермаркета.

— ви також не місцевий? — питаю.

— я в місті від кінця листопада.

— подорожуєте?

— так, — усміхається, — іду туди, куди мене покличе доля.

— клас, мені теж подобається такий спосіб життя.

— ну, це важко,і на тебе дивляться скоса… проте для мене це краще, ніж бути вічно залежним від системи.

він був приємний чолов’яга.

я його заповажав.

(зі щоденника)

Мій бідолашний старенький лептоп у США виявився несумісним ні з чим. Інші шнурки, інші гнізда та штекери, а про дискети тут узагалі вже всі забули. Щоб надсилати статті інтернетом, мушу щоразу вручну передруковувати їх на Алісиному компі. Аліса працює над своїм фільмом ночами, до шостої ранку. Я ж після перельоту досі залишаюся найжайворонкішим з усіх жайворонків і працюю від шостої.

Чому нас із Момо постійно б’є струмом? Від дверних ручок, телефонів-автоматів, дорожніх знаків. По десять-двадцять разів на день. А американців не б’є. Може, це через якусь різницю в статичному заряді тіл у Європі й Америці? Ми вже боїмося торкатися всього металевого.

У вагоні метро старенький худорлявий негр із гітарою дуже весело виконує пісню Боба Марлі. Просто під знаком «Please give to charity. Just not on the subway»^[4]. На станції бородатий сімдесятилітній індус грає на якихось етнічних барабанах. Чорношкірий дядько починає підтанцьовувати, дає йому долар. Потім у поїзді сам співає за милостиню. Справжній актор: він міняє голос із кожним куплетом, а побачивши солдата, імітує військові команди. Куди тому доктору Албану чи якомусь там Скетмену. Виходячи, дядько дякує тим, хто дав йому гроші, та речитативом бажає всім:

Have a good night in New York City

Where women are pretty

And they all have jobs^[5].

на острові посеред хмарочосів чорні хлопці танцюють свої ламані танці — чорні, та вже не панські, а на волі. усі поспішають, жовті таксі сигналять, над головами — швидкісні поїзди, летючі тарілки, гвинтокрили. на таблицях залізних — назви всесвітніх установ. у Центральному парку — білки, у кварталі театрів — білки, юрмою — люди всіх кольорів, відтінків шкіри та душі.

на широкому шляху — протест. «Stop bitching, start a revolution!»^[6] — кричить людина. її не слухають. хтось bitches, хтось doesn’t give a damn^[7] — він поспішає в жовтому таксі. довкола чорні ладоохоронці з дубинами, щитами й перцем.

пекуча порожнеча на місці Веж-Близнючок — неначе виразка на тілі острова. хтось cries, хтось bitches, хтось interested із фотоапаратом, хтось doesn’t give a damn. життя вирує. хтось гарує, хтось будує, хтось нечистим оком за край світу зазирає — чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину? jedem das seine — кожному своє, у кожного свій дао, свій де, свій цзин життя. таке.

(зі щоденника)

На вихідних — акція протесту з приводу третьої річниці початку війни в Іраку. Ми йдемо дивитися демонстрацію на Таймс Сквер. Краще б ми цього не робили. Близько тисячі демонстрантів, розділені поліцією на кілька секторів, — кожна людина перебуває в такій собі клітці. Аліса каже, що вони це називають the free speech cage — клітка для свободи слова. Ну що поробиш — така демократія.

Новоприбулі заходять за металеву огорожу в метр заввишки. Дещо істеричні промовці звинувачують Буша та віце-президента Чейні в брехні та смертях. При цьому всі демонстранти з однаковими плакатами та символікою стоять за парканами, як отара баранів, і час від часу вигукують «так, так!», нічого не роблячи. Вони не можуть ані рухатись, ані йти вулицею, а просто скупчилися натовпом: місця рівно стільки, щоб люди стояли щільно.

Чомусь мені здається, що в Україні міліцейські паркани в таких ситуаціях не простояли б і півгодини. Це Розчарування, з великої літери Р. Як казав Ілліч: «Нье-ет, э-этих людей на йеволюцию не подымешь».

Дехто ходить із футболками в руках: «Stop bitching, start a revolution!». При цьому триває саме bitching, ниття. А футболки продають туристам. Ми намагаємося стояти поряд і фотографувати, проте поліціянти штовхають нас уздовж вулиці. Keep going, folks. Або заходьте до наших кліток, або йдіть собі геть. Крий Б-же, акція вийде за вказані нами рамки. А всередині кричіть собі, скільки влізе.

При цьому вулицею їздять машини, тротуарами вештаються туристи. Бридке враження.

— Це найгірша демонстрація, яку я будь-коли бачила, — каже Момо. — Буе-е-е.

ги, весь цей час, від України,

я майже не курив,

а особливо як побачив нью-йоркські ціни.

ні, щоб я купив цигарки за шість доларів?

це ж тридцять гривень! нізащо! no fucking way… нізащо…

пачку «Мальборо», будь ласка…

майже всі гроші ми з Момо

віддали Алісі до спільного пулу.

звичайно, моя частка найменша,

але Аліса заспокоїла мене,

що ми не гратимемо за «їхніми капіталістичними» правилами,

що кожен розуміє

різницю в доходах у різних країнах.

ми кілька днів пожили в Алісиного дядька

й подалися до Бостона.

Бостон: Сімон. один з основних персонажів цієї оповіді.

коли я вперше побачив його на фото в імейлі,

мені відразу щось штрикнуло.

два відносно симпатичних пацанчика в одному човні.

тоді була така фантазія, що моя дівчина

теж поїде з нами. ми навіть обоє отримали штатівську візу.

утім, тепер зрозуміло, наскільки нереалістично було,

щоб вона отак узяла й усе кинула.

дівчина не поїхала, і підстави для ревнощів до Сімона зникли.

«но осадок-то остался».

* * *

але насправді він виявився мілєйшим чєлавєком

і з першої зустрічі сподобався мені своєю благодушністю.

осад як мітлою змело.

Сімон наполіг, щоб я завтра ж подався до мексиканського консульства,

і сам мене завіз.

на відміну від консульства в Києві, де сиділи українці

(посольства в Україні Мексика тоді ще не мала),

бостонське виявилося дуже привітним.

формально наче й ті самі вимоги,

але, наприклад, «доказ платоспроможності» —

це не офіційна довідка про зарплатню за останні півроку

й не виписка з банківського рахунку

за два роки —

це ксерокопія платіжної картки,

яка в мене все життя була порожня,

окрім сорока п’яти гривень стипендії раз на місяць.

от я й подав у Бостоні документи на мексиканську візу,

яку мав отримати через шість тижнів

у Г’юстоні, що на Техащині.

(зі щоденника)

Разом із Сімоном нас зустрів Ел — здоровенний непосидющий негр. Спочатку я подумав, що йому років тридцять, потім виявилося, що 55. Першої ж хвилини він бере рюкзак Момо, щоб допомогти, і одразу випадково рве лямку, бо та була затісна для його плеча. «О, яке враження ми справляємо, брате, яке враження ми справляємо!» — каже Ел до Сімона.

Він актор в одному з бостонських театрів, поет і вічний комік. Коли щось його зачіпає, Ел може просто на вулиці заговорити римами. Я читав дещо з його «інтимної» лірики. Кілька рядків досі крутяться в голові:

I wanna ride her roller coaster rainbow

And penetrate her Milky Way…^[8]

Іншого вечора йдемо в «Люсі Парсонз». Це така собі книгарня в Бостоні, що діє на громадських засадах як неприбуткова організація та продає видання, присвячені соціальним проблемам і соціальній боротьбі. Сьогодні тут відбувається зустріч з індіанцем із Мексики, зі штату Оахака, — Альфонсо. Він розповідає про те, що корінних мешканців експлуатують, користуючись їхньою неграмотністю й тим, що вони не знають іспанської, а розмовляють лише своїми мовами. Крім того, землі індіанців забирають, а далеко від міст немає навіть ЗМІ, які могли б це якось викрити.

Фільму, який привіз Альфонсо, я, на жаль, не розумію, бо він без субтитрів. Натомість друг Сімона й Ела, мексиканець Педро, перекладає те, що сам Альфонсо розповідає після показу. «О-о, це я му-ушу пе-ерекласти, — хитає головою й повільно говорить Педро. — Раніше племена збиралися на сходини, обмінювалися продукцією та разом танцювали… А те-епер вони му-усять пла-атити за те, щоб поба-ачити вла-асні та-анці».

Педро — дуже виразний, випуклий персонаж: довге чорне волосся, традиційний мексиканський одяг. Він розмовляє з розстановкою, бе-е-ез по-о-оспіху та з акцентом, як в індіанських вождів у голлівудських вестернах середини двадцятого століття. Коли Педро починає свою повільну мову, він приковує увагу всіх.

Після фільму прикочує на старезному велосипеді Ел і відразу починає без упину говорити віршами. Через швидкість, сленг і карибську вимову я розумію тільки половину з того, що він каже.

У піцерії повновидий чорношкірий юнак намагається проповідувати нам: «Врятував Бог Мойсея, а місія його важлива, і випробував Бог Абрама, і кажу я вам: ідіть за Господом, знайдіть Ісуса, у наш час також випробування є, Бог нам пошле їх, як Іову, і від кожного залежить, чи потрапить він до пекла, чи буде врятований…»

— Коли вмієш так говорити, не треба працювати, — спокійно вставляє Педро. — Я пішов би в політику.

Ел довго мовчить, але нарешті не витримує й відповідає. Як завжди, римуючи фрази. Шкода, що я не вмію красиво передати його ритміку, але звучить це якось так:

— Слухай, брате, ти маєш, що сказати, але чому б тобі не спитати себе: може, я знаю не все? Може, треба й послухати? Але ні, ні, його несе… — Ел каже все це з ходу. Він і юнак говорять одночасно, створюючи стереоефект.

Ми з Сімоном валяємося під столом.

Педро й Ел — чудовий дует. Один дуже флегматичний, другий — аж надто енергійний (це у свої п’ятдесят із гаком). Вони дуже несхожі один на одного, і кожен поодинці — епічеський герой. А коли збираються разом… Ел не замовкає та створює своїми промовами стійкий ритм, Педро вставляє короткі музичні фрази. Джаз.

(із коментарів в інтернеті)

karpenter

усе читаю, хоча й не коментую. також намагаюся популяризувати твої дописи серед деяких наших спільних знайомих)))

америка, життєрадісні негри, говіркі незнайомці… а я сьогодні йшов на роботу, проходив повз міліціонера, який щоранку стоїть на одному місці. якби це була америка, ми б уже давно з ним віталися, і він казав би мені: "хай, оліґ, зе спрінґ хез олреді кам, є?" і сам би голосно сміявся.

а так я намагаюся просто не дивитися на нього.

«останні» приготування до подорожі забрали майже місяць.

ми вчотирьох жили в мами Сімона.

давніше він купив для подорожі старий беушний фургон,

на ім’я Росінант,

небесного кольору з біло-рожевими хмарками на боках.

а, ще ж на вікні була геївська веселка,

але нам порадили зняти її,

щоб безпечно проїхати через південні штати.

Росінант, як вважалося, їздив на використаній рослинній олії —

безкоштовно й екологічно.

але до від’їзду ми випробували його лише кілька разів

і на короткі відстані,

переважно ж — бо в місті (така специфіка) —

їздячи на дизелі.

ми всі погодилися, що Росінант — більш ніж достатній

внесок Сімона до фонду мандрівки.

до того ж у комплект до Росінанта

Сімон записав на касету

(бо в машині був, мабуть, один з останніх у США

касетний магнітофон)

Боба Ділана.

його ми й слухатимемо,

поки будемо їхати

через усі Штати на південь.

перший конфлікт відбувся — хто б сумнівався — через мене.

залишившись на цілий день удома сам,

я за книжками й інтернетом

тупо зжер усі фрукти й овочі.

усе, що в хаті.

вічна проблема вічного голоду.

нема що їсти — то й нема.

зате ж коли є! жертвами стають сирі продукти.

«солдафонські замашки», як казав один друг.

уникнути проблеми зі співмешканцями

вдавалося тільки тоді,

коли їх не було.

ну або коли вони, як я, припасів у хаті не тримали.

отака я падла.

гм, вічний голод має одну — лише одну — практичну користь.

саме тому, що він усе одно вічний, —

не дуже помічаєш різницю між періодами,

коли їжі вдосталь, і такими, коли її обмаль.

ну, але загалом

групова динаміка спершу розвивалася нормально.

хочавже в перші тижні намітилася тенденція.

усі любили тендітну й тактовну Алісу.

ми з Сімоном скентувалися

на ґрунті підлітково-скатологічного гумору

і згодом вигадали безліч інсайдерських жартів.

Момо відзначалася політичною начитаністю,

проте Сімон і особливо я

якось почали уникати її

через її побутовий песимізм.

Аліса ж любила всіх. вона така.

(зі щоденника)

27 березня 2006

мені сьогодні снилося,

що Росія напала на нас на кордоні й почалася прикордонна війна.

мене разом з іншими послали на схід Луганської області.

сніги.

ми прориваємося, погано озброєні, крізь російські позиції.

глибокий сніг.

я прорвався досить далеко й виявився відірваним від наших.

устиг-таки вбити кількох нападників.

провалився в яр, а зверху з’являється росіянин у чорній формі й спокійно цілиться мені просто в серце.

я трохи повертаюся, і дві кулі влучають мені в середину грудей.

попри це я повзу далі.

і тут розумію, що вони б’ють нас усіх на нашій території.

бо тільки в кінці я бачу — аж далеко попереду — нарешті кордон.

ще один росіянин стріляє мені в серце, я встигаю повернутися,

та ще дві кулі влучають мені в груди, вже зовсім близько до серця.

я непритомнію.

вертаюся до тями від болю, в палаті. самі ж росіяни відвезли мене до лікарні —

і вже виявляється, що я на Марсі,

із забинтованими грудьми. усе болить.

якось я втікаю та вертаюся назад на Землю на повітряній кулі.

лечу над Ніаґарським водоспадом і мало не тону в ньому,

але рятуюся, висячи на руках на самій кулі, коли кошик падає вниз.

підтягуюся на мотузках і пролітаю над самою водою. груди страшенно болять — посередині,

там, звідки витягли чотири кулі від двох росіян, — безпосередньо праворуч від серця.

я вертаюся додому. моя дівчина влаштовує в себе вечірку, там усі мої друзі,

але я розумію, що мене не запрошено.

я таки заходжу. вона не чекала побачити мене знову.

я дарую їй дві квітки — одна засушена й жовта, друга — свіжий червоний тюльпан.

вона не вірить мені, що була війна. не вірить, що я був на Марсі.

не вірить, що я був поранений.

я вже й сам починаю сумніватися.

на моїх грудях залишився тільки диск із лейкопластиром діаметром три сантиметри, але біль не вщухає.

вона каже мені, що це просто наклейка з гормонами, які лікують мене від наркозалежності,

і я починаю вірити.

але потім знайомий, студент-медик і сам наркоман, випадково бачить цей диск і каже:

«та ні, чувак, це в тебе не гормони. це шрам на серці».

і ось нарешті,

на початку квітня,

ми рушили на південь!

який я був щасливий!

це почуття дороги.

яко єдиного лоха, який не вміє кермувати,

мене було призначено штурманом-навігатором.

і це таки виходило:

роздруківки з інтернету

й мавпі допоможуть.

решта троє сідали за кермо по черзі.

як потім виявилося,

сам стиль водіння

дуже відбивав характери.

Аліса вела Росінанта дуже плавно,

але невпевнено: не за прямою, а хвилястою лінією.

їй важко триматися в одній lane.

Момо різко прискорювала й гальмувала,

перестроювалася з ряду в ряд,

аж дух забивало.

Сімон був за кермом найбільше,

при цьому годинами розмовляв по мобільному

з безліччю друзів

і водночас

чухав лівою ногою

за правим вухом.

але лише коли він кермував,

якось не було страшно —

хоча саме на нього кілька разів матюкались

у вікна інші водії.

ну, він саме перед тим таксистом працював.

noblesse oblige^[9].

а я… сидів, задерши ноги

(далі на південь — висунувши їх крізь вікно),

і під Боба Ділана з касети:

how many roads must a man walk down

before you can call him a man?^[10] —

втикав на хмари й на дорогу.

теж, до речі, характерно.

першої ночі після виїзду з Бостона

ми знову ночували в Нью-Йорку.

дівчата — в Алісиного дядька,

хлопці — в Росінанті. як виявилось, недаремно.

посеред ночі страшний крик:

— е-е-е-ей! а, а, Антоне, ти це чув?

— е, тобі здалося.

не встигли заснути — уже інший злодій. дряпається.

— Х-Х-Х-ХЕ-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е! — басом.

чувак подивився очима переляканої лані й ушився.

— ну шо, здалося?

вранці, успішно отримавши штраф

за неправильне паркування,

щасливо рушили на йух.

їхали повільно, зате практично безкоштовно.

коли порожнів бак із рослинною олією,

заїздили в якесь містечко,

шукали фешенебельні ресторани —

позаду них стоять окремі контейнери

з викинутим після смаження потенційним біопаливом.

ресторани платять за те, щоб його вивозили,

а тут ми такі, санітари лісу,

шасть-шасть, раз-раз, безкоштовно забираємо —

чудовий симбіозик.

ми набирали олію ввігнутою кришкою

від контейнера для сміття.

мене особливо тішив глибокий звук

щоразу, як наш scoop занурювався

в золотисту густу рідину:

«ґлп, ґл-л-лп, ґл-л-л-л-л-лп-п-п-п».

я любив купати в олії руки аж по плечі.

потім ми фільтрували паливо

й кілька годин кип’ятили на пропані,

щоб усунути з олії воду.

тому виходило повільно. зате ж яка радість!

одного разу зупинилися на ніч

у маленькому містечку — здається, Тотопотомой —

і, здається, це був Мериленд або Вірджинія^[11].

зупинилися суто через назву.

на ранок, коли готували сніданок,

у гості завітав шериф.

добропорядні громадяни, туди їх розтуди, настукали на нас:

у-у-у, підозрілі особи. а раптом аццькі тірарісти?

шериф перевірив паспорти.

їжа під наглядом копа якось не лізе в горло.

от не знаю чому.

тож ми зібрали манатки,

і він люб’язно супроводив нас на своїй машині до траси.

хоч під зад не копнув,

і на тім спасибі.

ми додали до назви місця зайвий склад «но»,

і це стало нашим першим внутрішнім жартом.

коли щось не виходить, наприклад,

або й так, без приводу, — треба просто вимовити це слово.

і настрій покращується якось сам собою.

воно й по-нашому звучить, коли кажеш крізь зуби:

«Тто-тто-ппо-тто-нно-ммой, тваю мать».

як «колгосп Рабіндранат Тагор» з анекдота.

у містечку Комерс, під Атлантою,

Росінант уперше накрився пиздою

чи що там у нього.

я куховарив для коняки олію,

Сімон поїхав на тест-драйв

і не повернувся.

негр, який бачив нас раніше,

проспівав по-південному:

— sah d’yah bah dee-lea-yah?

(«то ваш друг залишив вас?»)

яка ж у них там гарна мова!

правда, навіть американці Сімон і Аліса

майже нічого не розуміли.

а місцеві, зі свого боку, ледь розуміли їх.

* * *

тут було спекотно.

над дорогою закружляли орли.

ми вирішили, що вони — це втілення єдиного

Великого Орла.

і якщо хоч один над нами — це знак:

ми йдемо правильним шляхом!

успіх нам було гарантовано:

ці орли, здається, водяться скрізь, аж до півдня континенту.

наступного разу Росінант зашпортався в Алабамі.

а потім у Луїзіані.

ми саме підіймалися якимсь незмірним мостом

і були високо-високо,

далеко внизу, під нами, на сонці виблискувала річка,

нею пливли малесенькі пороми.

і тут машина заглохла

й покотилася вниз. задом.

вісімнадцятиколісна вантажівка з причепом:

БУ-У-У-У-У-У-У-У! —

ледь об’їхала нас, прогудівши басом,

від якого ми мало не повсиралися.

на щастя, за кермом був саме Сімон.

і того разу навіть без мобільного!

він миттєво роздуплився,

перемкнув на дизель і якось виїхав-таки нагору.

ми вирішили зупинитися в Новому Орлеані на капремонт.

3

паралельні підрахунки показали:

якщо ми збираємося подорожувати рівно півроку,

то маємо 6.27 (6 пойнт 27) доларів на день.

на чотирьох. точніше, на п’ятьох — із Росінантом.

із дизелем для нього,

якщо поза Штатами олії не буде.

я офігів, дізнавшись, скільки ми вже витратили.

де, питається?

здається, на півночі на запчастини.

потім на ремонт під Атлантою.

на відеокасети для дівчат.

плюс таки ж місяць їли.

Аліса знайшла роботу для себе й Момо

за п’ятнадцять хвилин. от вам хрест!

у ресторані у Французькому кварталі.

ми з Сімоном витратили на пошук

аж цілу годину. как страшно жить!

відбудова після урагану Катріна.

і тієї ж ночі ми вже мали де жити.

якимось чином, якимись дивами, але так буде завжди.

панки на вулиці

спрямували нас до активістської бібліотеки Iron Rail,

а ті — до волонтерської організації

Common Ground.

ми оселились у нашому Росінанті

під школою, де жили волонтери,

але, щиро кажучи, практично не волонтарювали:

заробляли на подорож і запчастини для машини.

до нас поставились із розумінням.

ми користувалися душем, безкоштовно їли,

тусували з волонтерами, зрідка ходили з ними

чистити будинки від бедламу, залишеного Катріною,

а частіше — на поденну працю (ми з Сімоном)

чи на зміни в ресторан (Аліса й Момо).

(зі щоденника)

15 квітня 2006

а я тут у Новому Орлеанi підробляю нелегалом — тре троха грошей на подальшу подорож.

ех, чудо, а не місто.

треба б уже знову писати статті, і взагалі багато всього накопичилось — але шо дєлать, коли і про минуле не написав, i теперішнє вирує.

живемо в цілком негритянському кварталі. знову пригадав суперечки з расистами… от я тепер працюю на негрів — офiгеннi чуваки. та й по всьому району класно. тільки людей дуже мало.

i не думав, що місто досі настільки НЕвiдновлене. тут іще й кінь не валявся.

«дєвочькі, я в шоці».

приблизно те саме казали всі. хай іншими словами.

минуло вісім місяців після урагану —

а на дорогах досі стоять човни,

електрики нема (у школі працює генератор),

повалені дерева досі там, де впали.

і порожньо.

напіврозвалені будинки. пустка. Макондо.

звичайно, не все місто так постраждало.

це бідний негритянський квартал.

і я б не дивувався, якби такий бардак

був в Україні. але ж такі багаті Штати!

як каже один із волонтерів,

уряд, гадина така, має ресурси,

щоб швидко збудувати за кордоном військову базу

завбільшки з місто —

але не на те, щоб відновити один міський район у своїй країні.

політичного навару менше, ага.

Common Ground була навіть не оазою,

а Багдадом серед пустелі.

триста-чотириста студентів,

пєсні под гітару, пляскі до утра.

вчотирьох ми заробили заплановані

три тисячі доларів на диво швидко —

буквально за два-три тижні.

ми з Сімоном переходили

з однієї поденної роботи на іншу,

від боса до боса, поки не зупинилися

на одному чудовому здоровенному негрі

на ім’я Баррі.

крили дахи, кріпили гіпсокартон.

Баррі постійно, але добродушно бурчав,

був мило нетерплячий —

Сімона це дратувало, а мене смішило:

«молоток, молоток, молоток!»,

«pop my line, line, line!» —

скоромовкою повторював Баррі

і весь час нас плутав.

— Сімоне! агов, Сімоне!

я не реагую, роблю своє.

— о, мушу сказати: Антуане!

потім Сімон півроку так до мене і звертався:

— агов-Сімоне-о-мушу-сказати-Антуане!

пізніше в Мексиці вслід за Сімоном

усі кликали мене Антуаном, і один француз

ніяк не міг зрозуміти,

чого ж я у фіналі чемпіонату світу з футболу

вболіваю за Італію, а не за Францію.

бідолашний.

(зі щоденника)

21 квітня 2006

А я тут потроху стаю будівельником. Нещодавно говорили з Сімоном, що отак і стають proletarian intellectual: як заповідав Луї Альтюссер, має бути не клас інтелектуалів, а інтелектуали від різних класів.

Совість спокійна: завжди здавалося, що в житті нічого корисного не робив, тільки триндів більше за всіх. А тут ми кілька будинків для будівельників очистили (процес називається to gut out — від слова «кишка»: ти чистиш будинки, як кишки, від… ну, від того, що там залишила Катріна). А тепер-от кладемо дах. Якби я робив це суто заради грошей — почувався б заробітчанином. Але оскільки те саме роблю для подальшої подорожі, почуваюся, ніби набуваю життєвого досвіду. Коротше, добре почуваюся.

Ніяк не можу змусити себе писати. Спершу думав, що то втома після робочого дня — а тепер здається, що просто бачу більше сенсу у створенні чогось справжнього, ніж у продукуванні непотрібних літерок. Мабуть, це мине. Мабуть, просто такий період. Через тиждень із гаком, у неділю, — знов у дорогу… Ну, до від’їзду ще десять днів, тож доти я, здається, перетворюся на пролетаря за переконаннями.

Кльові тут люди. Якось працювали з одним негром, якому вже 72 роки. Тепер з іншим, майстром на всячину. Штука в тому, що тепер я завжди серед подібних людей, яких тут називають lower class, — і я їх обожнюю. Недавно зайшла мова про поляризацію: люди в Штатах спілкуються переважно із собі подібними. Коли це сказали, нарешті зрозумів, чому за місяць у Штатах не зустрів прихильників Буша. Я просто тусуюсь із іншими.

28 квітня 2006

У понеділок, Першого травня, у США загальнонаціональний страйк трудових мігрантів.

Одне з гасел — «жодна людина не є нелегальною».

У мене в сім’ї є родич, який працює без документів. Думаю, у багатьох інших теж є.

Дехто каже, що це буде найбільша акція в США від 60-х років. Не знаю, чи це правда, — подивимося. Сьогодні роздавали листівки — таке враження, що на страйк прийдуть усі.

Watch the news;)

Тепер трохи допомагаю в організації, у понеділок буду в security під час маршу на захист прав дискримінованих, який у Новому Орлеані почнеться на майдані Конго! Буде танок!

1 травня 2006

У нашому марші в Новому Орлеані взяли участь орієнтовно п’ять — сім тисяч людей, з яких дев’яносто відсотків — латиноамериканські мігранти, решта — симпатики з білих i чорних.

Демонстрація почалася на майдані Конго. Як сказав один із промовців, колишній член «Чорних пантер», — це священна земля, на якій свого часу збиралися чорні раби й на якій зародилися соул, блюз, а потім i джаз.

Організатори вважають, що рух, який розпочався тепер, стане в США другим рухом за громадянські свободи — після руху 60-х років, у результаті якого було здобуто рівні легальні права для чорного населення Америки.

Місцеві мешканці кажуть, що це була найбільша на їхній пам’яті демонстрація в Новому Орлеанi. А в Лос-Анджелесі, читаю, прийшли взагалі сотні тисяч людей.

У нас, у Луїзіані, манiфестанти несли плакати та вигукували гасла іспанською й англійською мовами:

no one is illegal (жодна людина не є нелегальною),

знамените: el pueblo unido jamas sera vencido^[12],

unidad es poder (єдність — сила),

si se puede (так, ми зможемо),

Bush, escucha — estamos en la lucha (Буш, послухай: ми вийшли на боротьбу),

somos America (ми — Америка),

no somos criminales (ми не злочинці),

venimos para trabajar (ми прийшли працювати),

we rebuild New Orleans (ми відбудовуємо Новий Орлеан).

Моє вивчення іспанської розпочалося з фраз «права робітників», «загальний страйк», «понеділок, Перше травня» та революційних гасел.

на початку травня я з’їздив до Г’юстона автостопом.

і, звісно, тут без проблем отримав мексиканську візу.

дорогою мене ще й зупинив коп і перевірив документи,

бо чергові добропорядні громадяни настукали,

що йде підозрілий тип із рюкзаком,

«зупиняє машини і просить гроші».

Тот-топот-тономой, тваю мать!

оскільки стало зрозуміло, що в Могилянку

на захист диплома я вже не повернуся,

довелося написати заяву. ось вона, без змін:

Деканові факультету гуманітарних наук

Щербаку В. О.

студента ФГН 4 року навчання

Чап’яка Антона Васильовича

Заява

Прошу дозволити менi захищати дипломну роботу наступного, 2006/07, навчального року у зв’язку з тим, що на даний момент я перебуваю на іншому боці планети i, пропустивши літак назад, не маю можливості повернутися.

На час захисту дипломної цього року перебуватиму в Мексиці, Ґватемалі або, пробачте на слові, Гондурасі, на практиці вивчаючи соціальну філософію шляхом спостереження й участі в робітничих руxах, горизонтальних структурах суспільної влади й опорі трудового люду Центральної Америки проти експлуатації з боку панівних класів та мультинацiональних корпорацій.

На даний час я склав іспити з усіх необхідних для допуску до захисту дипломної роботи предметів, окрім курсу «Риторика», який я прослухав на дві третини, але з якого не встиг скласти іспит. Планую зробити це після повернення на Батьківщину.

Прошу також повідомити про дані обставини пп. Сватка (викладач курсу «Риторика», каф. філософії та релігієзнавства), Гусєва (зав. кафедри) та Кебуладзе (керівник дипломної роботи).

Копія:

Віце-президентові з навчальної роботи

Моренцю В. П.

Новий Орлеан (США),

13 травня 2006 А. В. Чап’як

приблизно в цей час став підозрювати,

що в моєї дівчини в Україні

є інший.

ходив пригнічений і думав:

«оце треба було їхати на край Землі,

щоб настрій залежав від того,

які натяки вичитаю в йоханому інтернеті!»

потім переконавсь остаточно

й у тому ж інтернеті публічно

наскандалив так, що й досі соромно.

здавалося б, як це стосується мандрів?

але дикі ревнощі мене самого вразили настільки,

що наступний рік чи півтора в кожних стосунках під час подорожі

боявся повторення, рефлексував про причини

й намагався їх уникати.

тож у чомусь ця подорож була як терапія.

майбутнє покаже, чи вдала.

(зі щоденника)

Криза всіх основоположних засад. Теоретичних, особистих, життєвих.

Відчуття таке, що міняти й переглядати доведеться абсолютно все.

Звісно, цей онлайн-щоденник теж хочеться видалити, однак не будемо поспішати — і без того близьких людей надто мало. А точніше, практично нема. І майже всі, з ким хоч думками поділитися можна, так чи інакше тут — а я не надлюдина, щоб бути в змозі залишитися геть самому.

Так, ця поїздка багато чого прояснює. Багато треба переглядати. Як виявилося, досі я навіть близько не розумів багато з того, про що думав, ніби розумів.

Let’s see how it’s gonna develop^[13].

Сімон, одразу як приїхав в Орлеан,

знайшов собі дівчину.

вона пішла до нього від іншого.

мені якось американки спершу

не припали до смаку. коли ж, просто перед від’їздом,

зустрів дівчину, яка сподобалася, —

виявилося, що вона москвичка.

і вона також пішла до мене від іншого.

світили зорі, ми цілувалися на даху.

як романтично.

але я собі думав:

«скрізь зради! зради! зради!» —

а наступного дня вона поїхала.

з нашої групи тільки мені була потрібна віза до Мексики

(слава Україні! героям слава!),

і після її отримання мене огорнула нетерплячка

аж до всирачки.

робота якось усе одно, даруйте, ссякла,

а шукати нову ми вже лінувались.

але Сімон по вуха занурився у стосунки.

Аліса й Момо відзняли й тепер редагували

короткометражку про Common Ground.

я ж лише перекладав давніші Алісині фільми

для альтернативно-активістських

кінофестивалів у Москві та Києві,

почитував, почав робити замітки до того,

що потім геть в іншій формі стало цією книжкою —

але залишатися на одному місці ставало нуднувато.

Росінанта, звісно, ніхто так і не ремонтував.

містом, на дизелі, він їздив прекрасно.

минуло кілька тижнів.

усі сяк-так владнали свої справи.

напевно, я був найбільш збудженим. їхати!

(зі щоденника)

25 травня 2006

Спасибі новоорлеанському дому, підемо iк другому.

Таки сучі тут порядки. Оце недоїдаєш, недокурюєш, заощаджуєш — а потім влітаєш у штраф на двісті баксiв за неправильний лівий поворот.

Зате надибав біля смітника чудові, майже нові черевики, які там хтось навмисне для такого, як я, i залишив.

Мене досі часом смішить, а часом дратує, коли черговий американець із вікна свого дорогого джипа припускає, шо you must be rich^[14], раз дістався з України сюди та їду далі.

Ха! З грішми дурний може.

Було б велике бажання and a little help from my friends!^[15]

Сімон годину цілувався за рогом,

Аліса мовчала й чимось була тихо заклопотана,

Момо нервово барабанила пальцями по склу,

я давив задоволену либу…

кожен у своєму стилі.

нарешті Сімон повернувся, сів за кермо,

і ми рушили.

відразу за містом у небі над нами

з’явився Великий Орел

у трьох-чотирьох іпостасях.

добрий знак.

«ну шо, перемикаємося на рослинну олію?»

Росінант закашляв години через три.

ми перейшли назад на дизель,

але було пізно.

є в цьому щось романтичне —

поламатись in the middle of nowhere.

по-нашому, в глибокій жопі.

було вогко й душно від боліт і близькості Затоки.

пекло східно-техаське сонце.

під ним ми штовхали машину хайвеєм чверть милі,

які Росінант не дотягнув до найближчої стоянки.

і мені так любо-любо стало:

відчув ностальгію за Україною й часами,

коли ми з дідусем і бабусею їздили Закарпаттям,

я був малий і сидів у восьмьорці,

яку бабуся з дідом от точнісінько так само штовхали дорогою.

на стоянці плюнув і з горя купив пива.

його ще довелося перелити в пластикову чашку

з написом «Кока-кола». добрі люди підказали,

ібо в Техасі, на відміну від Луїзіани, пити на вулиці — гріх.

продавщиця довго вивчає мій документ,

бо перед тим не хотіла продати алкоголь

без нього:

на вигляд не зрозуміло, чи я повнолітній.

— ой, дівчата, гляньте! у нас гість із the Ukraine! хлопчику! скажи там усім у the Ukraine, що ти зупинився в місці, якого навіть нема на карті!

ось, кажу.

* * *

земля повна бодгісаттв! у розпал розпачу

добросердий чоловік прийшов, привітав,

витирав наші сльози… ну, не цілував.

подлубався в нутрощах Росінанта й виніс присуд:

накрився вприскувальний насос.

казав, це як серце: серце — то теж насос.

(хто б міг подумати!)

штука дорога.

і ми її дістали.

дівчата поїхали до Г’юстона, до Алісиного друга,

щоб не стирчати на спеці в місці,

якого навіть нема на карті.

ми, мужчини, два ламери,

лишилися чаклувати над двигуном.

насправді це були чудові дні.

чудовий майже тиждень.

ми зрання й до ночі гралися

(в обох сенсах)

із машиною,

хоча самі не розуміли, що робимо.

бодгісаттва підвіз нас до автомайстерні й назад,

інший святий чоловік поїхав додому, привіз нам

гайкові ключі, яких нам бракувало, і подарував.

менеджер забігайлівки давав нам безкоштовно бутерброди.

Сімон намагався в магазині вчити мене

мистецтва шопліфтингу.

але щось я був нездібним учнем.

а вечорами ми сиділи попід стіною заправки,

читали рідери Маркса та Фромма, періодично міняючись книжками,

пили літрами безкоштовні газовані напої,

від яких відригували газ і перділи.

Сімон це назвав «вульгарний марксизм».

у тому районі — сказали нам місцеві —

більше алігаторів, ніж людей.

одного дня ми пішки прогулялися через болото до озера.

людей майже нема! Але:

— ей!

— ми просто гуляємо тут, по дорозі. у поля не заходимо.

— я розумію, але вуд епрішіейт іт^[16], якби ви робили це поза приватною власністю.

що ж, повернулися. ідемо вже іншою дорогою. публічною, блін.

і тут у кущах щось шарудить і повільно, але впевнено суне з болота просто на нас.

— крокодил! — сміюся я, а в самого серденько тіпає.

виходить: худющий здичавілий лабрадор — красива дівчинка років трьох.

махає хвостом. ідемо вже з нею разом далі.

і шо? через тридцять метрів — і справді крокодил.

ну, в сенсі алігатор.

уперше в житті побачив.

не надто великий, але достатньо, щоб «очко жим-жим»:

півтора-два метри.

втикає на нас. втикаємо на нього.

дівчинка-лабрадор мовчить.

алігатор поволі суне в наш бік —

очевидно, хоче подружитись, але соромиться.

зупиняється метрах у десяти від дороги.

навтикавшись досхочу, мирно розповзаємося.

і шо? буквально за інструкцією,

негнучкими пальцями —

але ми таки розібрали двигун

до основанья, а затєм —

навіть зібрали наново! ми пишалися собою!

але Росінант навіть не перднув.

ми забили на ощадливість:

познайомилися за ці дні з механіком,

заплатили нарешті йому,

і він повторив реанімацію —

зробив усе те саме ще раз,

тільки в чотири рази швидше,

розряд! розряд! розряд!

мы его теряем!

наш кінь відкинув копита.

4

на щастя, хоч запасне серце, за вісімсот доларів,

прийняли назад.

так, отакі ми меркантильні в годину смерті друга.

обтерли насос від мастила,

проїхали до містечка,

на відморозі здали, наче й не користувались,

і повернулися до трупа.

наступного дня Алісин друг

забрав нас, скорботних, до Г’юстона.

Сімон передав документи на машину

цьому прекрасному чолов’язі, вчителеві,

котрий тоді намагався з кількома колегами

організувати альтернативну, більш демократичну школу.

можливо, вони там Росінанта й воскресили.

чи хоч на шкуру продали. все на благе діло.

дівчата наполягали на купівлі ще однієї

беушної машини. Сімон вагався.

я був десь між «утримався» та «проти».

було вирішено хоч пошукати.

одного вечора ми пішли на випадкову вечірку,

на день народження незнайомої людини.

було нуднувато, поки я не побачив

десь окремо від усіх Її.

вона була красива-красива. і сумна-сумна.

спершу вона мене аж злякалася.

проте якось лагідно я переконав її,

що хочу, щоб вона почувалася краще.

і звичайно, це була правда.

і звичайно, не вся.

ми поїхали на якусь іншу вечірку,

на день народження до іншої незнайомої людини:

лише тому, що ще один Алісин друг, музикант, грав там

на барабанах зі своєю групою.

ми з дівчиною сиділи попід стіною ззовні, розмовляли,

їй хтось подзвонив,

і я відразу зрозумів, що то її хлопець.

потім говорили з негритянкою,

з якою познайомилися тут-таки,

вийшов власник клубу, де відбувалася вечірка,

і запитав нас двох, чи негритянка «з нами».

усі троє однаково сиділи на тротуарі під стіною,

але ж ми білі,

ну то й що, що я в подертому одязі, —

такий мій вибір.

а от негритянка — за замовчанням підозріла

і має бути «з кимсь».

потім дівчина купила тій жінці тампони,

сказавши, як же ж має бути паскудно,

коли ти бездомна й у тебе місячні.

ми, уже вдвох, довго кружляли нічними вулицями,

поки знайшли дорогу від крамниці назад.

оскільки їй не було двадцяти одного,

бармен не продавав їй спиртне.

то вона легко перехилилася через стійку

й за його спиною вкрала пляшку вина

та, навіть не відходячи в інший куток бару,

випила її переважно удвох із Сімоном

за посильної участі Момо та моєї.

ми танцювали близько-близько.

вона гарно пахла й уже всміхалася.

наступного дня вона підвезла нас із Сімоном

дивитися машину, яку ми хотіли купити.

поки ми чекали на господарів

і тринділи в мексиканському кафе,

вона стала стібатися з безглуздості

мого колишнього захоплення важкою

атлетикою:

— а ось Антон — він добре підіймає heavy shit^[17].

— fuck you, — дуже ніжно відповів я.

— ого, я вперше це від тебе чую, — здивувався Сімон.

— він не це мав на увазі, — щасливо засміялася вона.

я й сам дивувався: можна сказати «йди нах» так,

що людина зрозуміє переклад:

«я тебе обожнюю».

господарі машини, яку ми купували, виявилися смішними

своєю обмеженістю.

сама машина: з покоцаними дверима,

збитим дзеркалом, розбитими фарами,

пом’ятими боками.

— усе, що ви бачите, — це я, — каже господиня. — ось, наприклад, тут — це я відчиняла двері, не помітивши поштову скриньку… а це я в’їхала задом у власний паркан… ви їдете в Мексику? ми з чоловіком їздили в Мексику. не в туристичну, ми хотіли побачити справжню Мексику. вона брудна. мені не сподобалося. мені подобається моя Америка.

ми з дівчиною стояли за спинами інших.

я ззаду легенько стиснув її плече,

притиснувся грудьми до її спини,

а вона просто-таки втиснулась у мене.

а потім ми поїхали на тест-драйв.

Сімон сидів за кермом і розхвалював машину,

двигун якої виявився кращим за зовнішність,

а ми сиділи ззаду і вряди-годи підтакували

між поцілунками —

її стегна на моїх стегнах.

увечері ми вдвох пішли до її друзів,

ті пригостили нас коноплею.

пам’ятаю пісню Джонні Кеша.

я подумав: Cash — cage^[18], і побачив,

як його бас виростає в клітку,

клітка росте й росте,

на новоутворених ґратах одразу починає рости мох,

і цей процес триває безперестанку.

я не міг підвестися. вона сиділа на дивані,

я лежав у ногах, як великий пес,

обіймаючи її гомілки,

вона до мене всміхалась,

а я закохувався.

вона мала найгарнішу усмішку на світі.

минуло три роки.

раптом вона виринула нізвідки,

сказавши, що час їхати додому.

підвезла мене і сказала,

що так не можна.

у неї хлопець, він зараз не в місті.

— то отак ти й мандруєш: нова дівчина в кожному місті? — сумно запитала вона.

я мало не заплакав.

я думав, що не виказую своїх емоцій.

почався дощ.

— гаразд, іде дощ, ти змокнеш, їдь.

я сказав це так трагічно, що вона аж засміялася.

ми просто обійнялись, і вона поїхала.

наступного дня я таки подзвонив,

як ми й домовлялися три роки тому.

вона сказала по телефону, що переживала,

що я більше не захочу її бачити взагалі.

ми зустрілися,

вона показувала свої малюнки,

але в якийсь момент ми знову стали цілуватися.

вночі ми дивилися коміка Едді Іззарда, сміялись,

і я почувався щасливим.

я гладив її, став пестити,

і в якусь мить здавалося, що в обох

тіло таки до кінця візьме гору над совістю, проте:

— я тебе дуже хочу, але не хочу йти проти твоєї волі.

— це було б зґвалтування, любий, — відповіла вона та стала до самозабуття цілувати мене.

«мабуть, ніщо не надихає так, як повага», —

останнє, що подумав я, перш ніж теж самозабутися.

ні, більше нічого не було. бо це було б ну занадто підступно.

тим часом решта наших уже якось без мене

вирішила, що краще машину не купувати,

бо вона жертиме більше за нас чотирьох разом узятих.

та й після передчасної смерті любого друга Росінанта

жодна інша коняка його б не замінила.

у жодної з них не буде хмаринок на боках!

отже, будемо подорожувати без машини.

але я вже нікуди не хотів, серйозно думав залишитись у Г’юстоні.

мав довгу розмову з Сімоном.

той сказав, що я жалкуватиму,

та й чим би я на тій Техащині займався, крім стосунків?

а якщо it’s a real thing^[19], я зможу повернутися,

і байдуже, через скільки часу.

я вірив, досі вірю: якщо двом людям і далі хотітиметься бути разом,

зустрітися можна завжди, будь-де на цій планеті.

тож було домовлено, що ми з Сімоном поїдемо автостопом,

а Момо й Аліса — через кілька днів автобусом,

і врешті всі зустрінемося в Мехіко.

оскільки довелося взяти частину спільного майна,

в рюкзак усе не влазило, і щоб прив’язати речі зверху,

я підло вкрав з дому, який мене пригрів,

два bungee cords — ґумки з гачками на кінцях.

останнього вечора ми з дівчиною сиділи на теп­лому асфальті.

звичайно, ні про що не домовлялися заздалегідь,

хоча я знав, що колись повернуся.

— як ти думаєш, якби я жив тут, ми б могли бути разом?

вона кивнула мовчки, мало не плачучи.

я ліг посеред порожньої дороги,

поклавши голову на її стегна,

і вона пестила мені волосся.

Аліса побажала, щоб між нами з Сімоном

«ніколи не стала жодна жінка та жодна дорога»,

ми ревно погодились

і вранці удвох рушили на південь.

пішли повільно.

кілька разів ми по півдня йшли вздовж розпеченої траси,

і перед очима пливло.

Сімон хотів зупинитись, я наполягав: іти, щоб не занепадати духом.

і врешті, звісно, завжди хтось підвозив.

жінка в придорожній крамничці подивилася на нас

і мовчки подарувала по півгалонній пляшці спортивного напою.

за чотири дні ми таки дісталися кордону.

в Сімона згоріли вуха, ніс, лоб і навіть щоки.

обличчя облазило. я ще такого ніколи не бачив.

мої губи, як завжди від емоційного чи фізичного стресу,

вкрилися герпесом, але потім встигли обвітритись

і тепер нагадували кору старого дерева.

на кордоні нас навіть не перевіряли.

на мексиканському боці Ріо Ґранде взагалі нікого не було.

утім, я сам повернувся на інший бік річки,

щоб здати міграційну картку в Штати.

американський офіцер не відразу зрозумів.

— тобто, ви прилетіли в Нью-Йорк?

— так.

— а тепер їдете в Мексику?

— так, я виїжджаю зі Штатів.

— що, назовсім?

— ну, практично назовсім.

офіцер видер картку з паспорта.

а тоді нервово:

— все, йдіть. ідіть! у Мексику!

і став робити руками жести,

як ото «киш! киш!» курам.

провів мене до пішохідного переходу,

відчинив хвіртку, випустив.

і ретельно замкнув за мною.

я пішки втретє перейшов міст.

на мексиканському боці досі нікого не було.

а отже, ніхто не знав, коли саме я в’їхав, і почали минати

мої передбачені візою двадцять п’ять днів.

(потирає руки) хе-хе, этого нам и надо.

таким-от чином 4 червня 2006 року ми опинились у Матаморосі.

вечоріло. поїли справжніх, не текс-мексівських тако,

помилувалися мексиканськими монетками

з Великим Орлом на гербовому боці,

я вжив і «дякую», і «бувайте» —

чи не єдині слова, які знав іспанською мовою на той час.

розклали намет на подвір’ї закинутої хати.

я вже засинав, слухаючи музику, що лунала віддалік —

народну пісню з характерним «ай-ай-аййй!», —

коли мене пройняло:

мрія, в яку я навіть не дуже вірив, здійснилася!

я ж тут!

Viva México cabrones!^[20]

5

(зі щоденника)

Перші практичні уроки іспанської:

Soy de Ucrania… no, no Australia! Ucrania. Europa oriental, sabes?

Si, si, es cerca de Rusia… pero no, no, no! — no es Rusia, es un país independiente^[21].

ми пройшли запилюженою гарячою дорогою кілометрів п’ять або десять,

але ніхто не зупинявся.

Сімон теоретично погодився з моїм концептом:

ліпше йти, ніж стояти з задертим пальцем.

з одного боку, психологічно легше, хай фізично важче —

хоч поволі, та все ж просуваєшся;

з іншого — водії можуть зупинитися

хоч би просто від зачудування: що за два чма таких повзуть?

нарешті ми не витримали й на останній заправці перед напівпустелею

почали просити підвезти. усі відмовлялись.

аж ось один дядько погодився, але за певну суму.

переговори, звісно, вів Сімон.

сторгувалися за двісті песо, зате аж до Поса-Рики,

що на Веракрущині. це був перший

і останній раз,

коли ми платили значну, не символічну суму за підвіз

(крім Куби, там тема окрема).

по черзі один із нас їхав у кабіні, а другий — у кузові пікапа.

у кузові краще. лежиш такий просто неба.

віє вітер. темнішає.

коли минали дорожній знак «Тропік рака»,

на мить згадався Генрі Міллер.

а потім під зорями! дивишся в них

і швидко рухаєшся на південь.

у кабіні ж дядько вчив мене іспанської.

— дивись! як називається тварина?

— ?..

— віслюк!

саме так я й почувався.

зате вже під кінець дня вперше цілком зрозумів

простий діалог. Сімон:

— ну як його іспанська?

— та шо.

— Пабло Неруда, ге?

— ага. майже.

дядько скинув нас під Поса-Рикою посеред ночі.

ми розклали намета в кущах, а що було душно,

Сімон запропонував залишити рюкзаки

зовні, під протидощовим тентом,

щоб нам було більше місця й повітря.

— ти певен?

— та тут нікого нема.

— ну, чорт із ним.

на ранок мого рюкзака не було.

може, це якось хворобливо,

але я відчув лише полегшення.

залишився одяг, у якому я спав (штани й футболка),

спальник і, на щастя, документи, які я таки поклав під голову.

фсьо.

а решта не гребе.

зате як легко було йти! лише спальник і Сімонова гітара.

і нічого більше не потрібно аж нагально, як виявилося.

ми посміялися, що незабаром у Мексиці з’явиться англомовний марксист.

reader^[22] Маркса вкрали разом з усім — та й добре,

бо ще, не приведи Б-же, і я став би політичним марксистом.

через рік я таки взяв ту саму книжку в бібліотеці Iron Rail,

але тоді вже було можна, бо вже визначився

з власними політичними поглядами. а от у плані економіки

Маркс рулить. ну, наскільки я, ламер, можу судити.

у Веракрусі спека інакша — не суха, а тропічна.

пітніти було навіть якось аж приємно.

рослинність — буя!

незабаром зупинилися дві сестри-мексиканки, років по тридцять п’ять,

на дорогій машині.

Сімон, гигикаючи, переклав, що одна з них

повелася на моє волосся,

бо, мовляв, колись вона

підібрала «ґабачо»^[23], шведа,

відвезла додому, пригріла, відмила,

і вони три тижні займалися коханням.

а тепер цілу дорогу дивилася на мене

блискучими вологими очима

і щебетала, щебетала, щебетала…

ми проїздили повз річку,

і вона щось сказала, я не зрозумів,

але ввічливо усміхнувся й відповів «sí»^[24].

— sí? — здивувалася вона, і, перш ніж я роздуплився,

ми з’їхали з дороги й посунули в джунглі.

проїхали з кілометр, вилізли на березі річечки,

сестри роздяглися до білизни,

і ми полізли купатися вчотирьох.

індіанки прали одяг і з цікавістю дивилися на нас,

і мені було перед ними трохи соромно.

турист, відчужений від місцевих

із їхнім справжнім життям.

якщо личко в сестрички було нічого,

то тіло, на жаль, почало здавати.

точніше, роздаватися.

зате трусики — стрінґи!

— поцілуночок, поцілуночок. un besito! — вимагала вона.

ну, я чмокнув у щоку.

— ні, не сюди. — і водить себе пальчиком по губах.

словом, тойво. довелося себе проституювати за «підвезу».

класика жанру.

чи поцілунок не рахується?

за спільну ж справу!

а Сімон, гад, іще довго з мене стібався.

далі сестрички розповіли, що в них своє ранчо,

запросили, сказали, що навчать нас їздити верхи.

хм, думаю: а я б уже й поїздив верхи —

чому б ні, якщо є така нагода?

ми з Сімоном порадились англійською й погодилися.

їхали через величні гори Сьєрра-Мадре,

вона показувала в бік особливо видовищного

урвища чи вершини:

— дивися, мі амор^[25], дивися!

на перевалі зупинилися купити попоїсти.

було холодно, ми були в хмарі,

але те, що було видно,

було аж надреальним, надвипуклим,

із насиченими кольорами — темно-зеленим та коричневим.

дівчинка, що продавала фрукти й горіхи,

бідна-бідна індіанка років п’ятнадцяти,

кілька секунд дивилася мені у вічі аж так…

і її погляд був такий світлий, чистий,

на відміну від наших сестер.

і я відчув пронизливу любов

до цієї країни.

а потім, на під’їзді до Пуебли,

сестри стали діловими, неговіркими,

сухо запитали, в якій точці нас висадити,

«моя» знову чмокнула мене:

«бувай, мі амор». — і машина поїхала.

— а як же ранчо? — сумно вслід кинув Сімон.

це був наш першийурок на тему:

«Латинська Америка — дєло тонкоє».

особливо там, де йдеться про плани.

останній відрізок — Пуебла—Мехіко —

від утоми вирішили здолати банальним автобусом.

усе одно ночіло.

Сімон заснув на підлозі терміналу,

я, щоб не проспати, бдів, даруйте, до ранку —

зубрив іспанські слова.

а з автобуса вперше побачив закохану пару —

Попокатепетль та Істаксіуатль —

із вершинами, вкритими рожевим снігом у світанковому світлі.

як і не раз у майбутньому, Сімон уже знав,

де ми можемо переночувати. його колишня однокурсниця

вчилася на магістерці в Мехіко й була до нас дуже добра.

до речі, красивуща!.. але жоден із нас їй не подобався,

та й, крім того, у неї за сімома морями хтось був.

словом, думали ми з Сімоном, гадали,

чи Аліса з Момо вже взяли автобус із Г’юстона до Мехіко.

але не вгадали.

вдома в тієї однокурсниці

на нас чекала тільки Момо.

Аліса вирішила нікуди не їхати.

от вам і групова динаміка, блін.

офіційним приводом були певні бюрократично-сімейні обставини,

хоча, знаючи їх, ми всі розуміли, що причини інші.

про деякі ми з Сімоном поговорили, деякі я бачив сам,

але вони мене не стосуються, щоб ними з кимсь ділитися —

проте не в останню чергу, мабуть, в Аліси вже не було сил

відігравати роль буфера

між мною та Сімоном з одного боку та Момо — з іншого.

Аліса не забула передати мені свою книжку

з іспанської граматики.

вона одна з найкращих людей, яких я зустрічав за ціле життя.

і ще. наш уже колишній скарбник, Аліса,

спільно зароблені — нею також — в Орлеані гроші

в повному обсязі перевела зі свого рахунку на рахунок Сімона.

ми щиро намагалися

бути з Момо привітнішими, дружнішими.

особисто мені вона справді багато в чому подобалась.

у неї багато чого можна навчитися. розумна, начитана,

рішуча, коли доходить до дій.

але багато спілкуватися ми все ж не могли себе змусити,

і, мушу зізнатися, ми з Сімоном

позаочі таки злісно пародіювали її песимістичні ремарки.

вона siempre se queja^[27], як скаже потім божевільний Рікі.

хм, стьоб із Момо став окремим видом інсайдерських жартів.

* * *

а тим часом залишатись у Сімонової подруги ми не могли,

бо і квартирка малесенька, і власники забороняють.

але й це не біда!

якимсь дивом (і так сємь раз) уже був інший варіант.

і знову Сімон!

на тій же г’юстонській вечірці,

де я зустрів свою техаську кохану,

він познайомився з кількома альтернативниками,

а ті дали контакти компаньєри (подруги) в Мехіко.

ми всі троє зустрілись із компаньєрою в УНАМі^[28]

на якомусь протестному концерті.

симпатична дівчина нашого віку.

вона вписала нас на кілька днів.

а потім, знову без моєї участі

(як і раніше, коли обговорювали купівлю нової машини),

дівчина та її співмешканці домовились із Момо й Сімоном,

що ми можемо залишитися на місяць,

до виборів президента Мексики,

не вносячи квартплату, але розділивши на кількість людей

рахунки за воду, світло, телефон та інтернет.

насправді, дуже люб’язно з їхнього боку.

це був двоповерховий будинок із відкритим дахом,

і ми з Сімоном спали у спальниках на тому даху,

на свіжому повітрі, а Момо, скаржачись на нічний холод, —

у коридорі.

з даху було видно гори…

я пішов блукати містом.

мені подобалися яскраві кольори:

розписані червоним, жовтим, зеленим, синім, білим стіни,

безліч графіті,

подобалася музика, яка лунала звідусіль —

ця суміш сміху та плачу і сміху над своїм плачем, —

подобався університет, а особливо — факультет філософії.

через кілька днів я ходив на відкриті конференції

та майже розумів іспанську,

бо ж філософська лексика та сама.

подобалося, що багато зелені,

а в ній цілується безліч юних парочок.

подобалися місцеві цигарки, таксі-«жуки»

(в яких я не їздив),

ЇЖА!!! (м-м-мням-м-м) і той факт, що її продають на кожному розі.

а головне, подобалися люди.

через кілька днів я зрозумів: вляпався.

(зі щоденника)

12 червня 2006

Я закоханий у Мексику. Estoy enamorado de Mexico.

Кольори, музика, їжа, танці, люди, жвавість, барвистість і розмаїття.

Простий, але офігенний рецепт напою — дивно, шо я не пробував такого раніше. Край склянки щедро вкривають сіллю, на дно вичавлюють сік половини лайма, а потім заливають світлим пивом. Пиво з лаймом плюс сіль на губах — це просто капець.

п.с. Чорт, у мене, здається, починаються проблеми зі словниковим запасом української. Треба було хоч «Кобзаря» маленького із собою взяти.

в УНАМі вирувала політична активність.

звісно, опозиційна.

а як приємно було в Мехіко почути

майже рідну музику — Бреґовича!

джінджі-ринджі бубамара цикліє, жужіє…

здається, в УНАМі ми й почули про черговий марш

Іншої Кампанії (проти виборчої, у якій «усі однакові») —

за участі, зокрема, сапатистів.

і, звісно, не могли не піти.

ги, я ж оце спершу суто через сапатистів

так хотів саме до Мексики,

думав, доведеться по Лакандонській сельві шукати

їхні селища. а їхнього міфічного речника, авжеж, і не побачу.

а тут не минуло й тижня в Мехіко —

тиць-тидиць: субкоманданте Маркос

(за версією супротивників, — субкомедіанте).

відчуття — типу «я Лєніна відєл».

Маркос, у масці та з люлькою, як і годиться, —

просто на центральній площі столиці.

власне, цього разу «субкомедіанте»,

та й решті, було не до жартів.

марш відбувався тому, що після місяця в комі

помер студент УНАМу Алексіс Бенумеа,

поранений під час сутичок із поліцією в Атенко.

ситуація, що повторюється раз у раз чи не скрізь:

забудовники, укупі з централізованою владою,

забирають землю; місцеві мешканці —

яких, звісно, якщо хто й питав, то не слухав, —

намагаються чинити опір. знайомо, ге?

версія влади була трохи інша.

а історія ж ніфіга не розсудить!

бо історію пишуть переможці.

приказка приказку в лоба б’є.

за офіційною інфою того часу,

сутичку спровокувало те,

що кількох продавців квітів

не пустили на їхні звичайні торгові точки. і все.

ага. і тільки через це кількасот людей ідуть із мачете

проти кількох тисяч броньованих копів.

і дюжина вбитих.

це ж як треба любити квіти!

6

почав читати історію Мексики, щоб хоч трохи розуміти сучасність.

пізніше — антропологічні й етнографічні дослідження,

щоб хоч трохи розуміти ментальність.

(Deep Mexico, Silent Mexico — чудова книжка,

написана англійською мексиканцем Claudio Lomnitz).

сходив до будинку Фріди Кало та Дієґо Рівери,

зазневажав художницю за передсмертний портрет Сталіна.

виникло враження такої собі душевно хворобливої

турботи про пролетаріат із мансіона

в найбагатшому кварталі Мехіко.

сходив і до фортеці, де вбили Троцького.

може, я б його й поважав, якби не пам’ятав,

як вони вкупі з Леніним після перемоги над білими

обернулися проти колишнього союзника — Махна.

хоч і розумію, проте ненавиджу макіавеллізм.

одного вечора була фієста, і наша господиня

вчила мене танцювати сальсу.

— саме так, саме так! — постійно примовляла вона,

хоча сам я чудово усвідомлював,

наскільки незграбно танцюю.

дивився заздрісно на мексиканців і розумів,

що так, як вони, я не навчуся ніколи.

вона сказала, що сьогодні вночі буде дуже холодно

і що я можу піти спати не на дах, а в її кімнату.

оскільки я не пив, пішов нагору раніше.

вона піднялася за якийсь час, запитала,

чи мене не турбує, що ми спатимемо в одному ліжку.

— та ні, ти що, аж ніяк… — але ми обоє почувалися ніяково.

я таки поцілував і роздягнув її,

але так і не розумів, хочу я її чи ні.

мені спершу не сподобався незвично гострий запах її тіла.

кілька днів тому її хлопець, із яким я познайомився,

поїхав із Мехіко. він і вона були дуже різні:

він спрямований на заробляння грошей та кар’єру,

вона почувалася в рабстві, працюючи на квартплату

(і пізніше теж поїхала тинятися світами).

словом, у них не клеїлось — а проте.

ми намагалися спілкуватися в ліжку,

але я міг лише кілька фраз зв’язати іспанською,

а вона десь так само знала англійську,

але що гірше — ми не розуміли відповідей одне одного.

у мене як почав уставати, так і впав,

я сказав, що мені треба в туалет, і там подумав,

чи таки варто спробувати ще раз,

побоявся провалу, повернувся і сказав:

— я не впевнений, що хочу стосунків.

— я теж, — аж надто похапцем погодилася вона.

ми обійнялись і голі просто заснули.

я ще день чи два подумав — не знаю, головою чи ні.

ми знову сиділи в компанії, я знову не пив,

але мені подобалось її темненьке, правильної форми обличчя,

смаглява шкіра, лискучо-чорне волосся і блиск в очах.

я тихо запитав, чи можу спати в неї. вона

підвела погляд і тихо відповіла: «так». —

я піднявся до її кімнати, заліз до її ліжка,

геть роздягся, не дочекався й заснув.

прокинувся від того, що вона терлася внутрішньою частиною голого стегна об мої стегна, й одразу поцілував її в губи. ще не прокинувшись, уже потонув у поцілунку, опустив руку — дівчина теж була гола, зовсім гола й гаряча, вся гаряча, все тіло, гладенька шкіра. вона була дивом, вона активно віддавалася, притискала мене, прогиналася, підставлялася. обіймала мене за спину й за зад і тиснула п’яточками за стегна до себе, глибше, всередину себе. вона ставала на коліна, нахилялась, аж втискалась обличчям у простирадло і, розкинувши руки, обіймала ліжко, як Земну кулю. вона мовою тіла просила мене спуститись, і я куштував її, а кінчивши, вона, так і лежачи на спині, поки я цілував її в губи, звела докупи коліна, взяла мене за стегна й легенько, але наполегливо підштовхувала над собою, спонукаючи, щоб я ніжно брав її в ротик, і я долонею підтримував її за потилицю.

* * *

словом, за кілька тижнів я вивчив іспанську мову.

цілими днями ходив зі словником і граматикою, видивляючись,

що я хочу сказати їй уночі.

і вчився розуміти її.

згодом залишалося тільки розширювати словниковий запас.

7

(зі щоденника)

20 червня 2006

А от і зворотний бік медалі.

Сьогодні вночі мені вперше випала честь

відчути на собі, що таке расизм,

коли з машини на ходу

з криком «pinche gringo!»

(pinche — «йобаний», і то не менш грубо,

gringo — не «американець»,

а «білий», «північанин» узагалі)

в мене жбурнули чимось липким

й уїбали. Сциклота.

Розбиратися, чи це був гандон зі спермою, як мені здалося, чи щось інше, я не став, а злісно скинув футболку й дійшов додому по пояс голий.

Згадав суперечку з однією, блін,

самозваною націонал-консерваторкою,

другани якої «не ні за що, а заслужено» б’ють «пона­єхавших».

І думаю собі:

чимось же і я заслужив на расизм, га? Десь я, падлюка така,

поводився «не відповідно до статусу гостя»? Коли?

Тоді, коли, як у цей момент, ішов собі тротуаром і нікого не чіпав?

Чи коли поглядав на їхніх жінок?

А-а, коли відвідав акцію протесту після того, як три з половиною тисячі поліціянтів вийшли проти трьохсот демонстрантів, убили кількох, зґвалтували сорок жінок і кинули в тюрму двісті людей?

Так — адже я нічого не розумію в чужій політиці — може, так було треба, — а Національне та Державне важливіше за людське?

O! А як я за цей випадок почну мститися всім небілим? Адже нам, Білим, не притаманна нарваність, ми не свистимо вслід жінкам — ми арійці-культуртрегери, ми кращі, правда?

приїхав божевільний Рікі!

власне, його звуть Хав’єр, а не Рікі,

і він дуже спокійний, урівноважений —

але коли починає співати власних пісень! —

очі закочуються, вени на шиї набрякають,

голос переходить із шепоту на крик,

а потім регіт і ридання,

з басу на фальцет,

ламаний ритм і завивання, мурашки по шкірі:

улюблена моя пісня зі співаних ним, я її пізніше

перекладатиму на березі Тихого океану

та співатиму в обличчя шторму

із солоними бризками на губах.

у домі ж у Мехіко хітом хітів був його «дім божевільних»,

який теж співався саме як у божевільні.

відтоді ми й називали його божевільним Рікі.

він був лише на рік старший од мене,

але в нього були зморшки навколо очей

(«це з тобою роблять мандри»)

і погляд давньокитайського мудреця-даоса

(ну, як я їх собі уявляю).

якщо в нас були хоч якісь гроші, то Рікі

мандрував і працював по ходу,

з маленькою, знайденою на звалищі сумкою,

навіть без рюкзака, без спальника, часом без копійки,

зі стрічкою матерії, зав’язаною вузлом, замість пояса…

він став для мене ґуру.

зараз Рікі повертався додому з Лівінґстона, Ґватемала,

де працював зварювальником і продавцем хліба.

розповідав, як там ходять пліч-о-пліч

двометрові негри ґаріфуна, поряд з якими Рікі

почувався просто ліліпутом, —

і малесенькі жіночки майя, поряд із якими він був велетнем.

(складає великий і вказівний пальці):

«…y señoritas chiquititititas!» —

«і малюсюсюсюсінькі панночки!»

(слово chuiqititititas треба вимовляти музично,

кожен наступний склад — на кілька тонів вище.)

ночами на даху збиралося багато люду:

ми втрьох, мешканці хати, друзі наших господарів, друзі друзів.

розкладали на підставці багаття, смажили м’ясо та кактуси нопалес,

пили пиво з лаймом і сіллю, ну й текілу.

Сімон і Рікі передавали один одному гітару.

Рікі куди скромніший, але він явно був

популярніший, та й сильніший як виконавець.

не в обіду Сімонові — може, колись він стане

добрим піснярем,

але на той час усі його пісні були переробками чужих.

пізніше він під впливом пісні Рікі про Еміліано Сапату

склав свою — про Панчо Вілью,

і коли я зауважив, що мотив дуже знайомий,

Сімон ображено відповів, що це не ремейк,

а пісня, написана під натхненням від іншої.

ми з Сімоном знову посварилися,

знову через мене й знову через їжу.

я ніколи не куховарив,

відробляючи це постійним миттям посуду.

власне, я й сам для себе ніколи не куховарю (виправдовуюся),

що йому й пояснив. ми разом ходили по продукти,

я залюбки допомагав, нарізаючи овочі, наприклад.

Сімон наче й погодився на такий розкла́д,

але без ентузіазму,

і потім ця самісінька сварка повторювалася десятки разів.

часом я таки готував щось, але, як зауважив Сімон,

ніколи — з власної ініціативи. лише під тиском.

утім, загалом ми все ж непогано скентувалися

та добре знаходили спільну мову.

(повторюю це знову й знову,

знаючи, як буде далі.)

я дуже хотів піти в мексиканські гори

й висловив таку пропозицію. Рікі пристав одразу,

Сімон вирішив не ризикувати, бо в нього астма.

ми потім були раді, бо він би явно не потягнув.

я думав, ми підемо на якусь із невисоких гір,

але Рікі порозпитував знайомих

(бо сам він не з Мехіко, а з Хуареса),

і ми вдвох зібралися на Істаксіуатль —

третю за висотою вершину країни, п’ять тисяч двісті з чимось метрів.

я не думав, що все так серйозно, але, звісно, був у захваті.

— ідемо на вулкан, ідемо на вулкан! — три дні

щасливо повторювали один одному ми з Рікі.

ми виїхали затемна й за кілька годин

дісталися підніжжя Істаксіуатль.

(о місто, га?! з Мехіко не тільки до гір,

а й до океану теж недалеко. і до пустелі.)

в останньому селі ми з Рікі купили їжу:

на три дні на двох один кілограм граноли —

суміші зерен і горіхів —

і півкіло твердого шоколаду. все.

я викурив останню цигарку

й більше про це навіть не згадував.

Рікі постійно йшов уперед, обертався й чекав на мене.

я пітнів і задихався, проте вперто сунув угору.

в рюкзаку були тільки намет і спальник,

у Рікі в сумці — його, позичений, спальник і їжа.

більше ми нічого не взяли.

джунглі змінилися хвойним лісом,

над квітами літали колібрі,

лісоруби попередили нас про вовків.

Рікі дорогою знайшов каструлю

й запхав до своєї сумки.

ми довго йшли від водосховища

вузькою, на фут, кладкою

між прирученим струмком уздовж схилу

та прірвою.

почався Сибір, а о третій дня

прийшов язичницький бог

із громом і зливою.

ми проспали в наметі годин п’ятнадцять,

аж до наступного світанку.

і лише вранці нарешті побачили Білу Пані

(саме це, у перекладі з мови науатль,

і означає назва гори Істаксіуатль).

укрита снігом вершина.

да-а-алеко вгорі.

колись Істаксіуатль була принцесою.

і в неї закохався простий воїн. звісно,

батько не хотів її видавати заміж і послав воїна.

ну, на війну. в Оахаку.

мовляв, якщо переможеш, видам за тебе доньку.

воїн таки переміг, але тим часом

батько сказав принцесі, що її коханий загинув.

та від туги кинулася з урвища.

її коханий повернувся, дізнався, що сталося,

розлютився, порубав багато нечестивих,

включно з татусем коханої,

та врешті й сам загинув у бою.

і от боги вирішили: хай хоч по смерті

кохані будуть разом.

і перетворили їх на дві гори. хоча б тепер поруч.

він — Попокатепетль, «курна гора».

вічно куриться, а часом і досі

від люті вибухає, жбурляє в небо камінням.

вона — Істаксіуатль, «біла пані».

справді, досі видно, як вона спить, лежачи на спині:

обличчя, високі груди та підведені коліна.

в обхід урвищ, між дедалі рідшими деревами,

потім дедалі рідшими кущами

ми з Рікі дерлися й дерлися, спершу на двох,

а потім і рачки, хапаючись за траву,

аж поки краєвид

раптом не розгорнувся

попід нашими ногами. ну, відомо:

дивишся праворуч — тваю мать,

дивишся прямо — просто здець,

дивишся ліворуч — Попокатепетль!

хмари вже далеко внизу, клаптями понад лісом,

а під ногами тепер уже тільки вулканічний ґрунт,

а вершина Курної гори, як і годиться,

пускає люлькою дим у небеса,

дим змішується з верхнім шаром хмар

у дзвінко-блакитному прозорому небі.

дихати тяжко, уже навіть сидячи. не тільки на ходу.

ми вперше з’їли по жмені граноли,

погризли шоколаду й запили водою з джерела.

Рікі й далі йде попереду та чекає на кожному відрозі,

хоча й він рухається вже значно повільніше.

і крім нас — лише колібрі, швидкі, наче мухи,

над яскраво-червоними квітами

поміж рідких зелених плям короткої густої трави

на попелястому тлі місячного ґрунту.

чи то спустився туман, чи то ми піднялись у хмару.

невиразний силует Рікі — за п’ятдесят метрів попереду,

окремі камені — черепи тольтекських брухо (чарівників)

посеред долини голів.

і відсутність часу.

Рікі з палицею та в бандані, наче дон Хуан,

сидить на камені в позі Великого Орла, не дихає.

колібрі шмигають під ногами.

далеко не видно.

і це триває вічно.

в заглибині — струмок, навколо — зелена пляма

із червоними зірками.

так гарно, що мені хочеться плакати.

цим шляхом ідуть духи в інший край. це Ікстлан.

глибоко розумію, всім тілом відчуваю,

що магія ніколи й нікуди не зникала,

що диво завжди навколо нас,

хоча ми не завжди налаштовані його сприймати.

розумінню допомагає сп’яніння від браку кисню.

* * *

я йду повільно-повільно,

не дихаю —

але Рікі, побачивши зайця, скидає сумку, улюлюкає й біжить услід, на ходу виймаючи з-за пазухи рогатку. «він і справді божевільний, цей Рікі!» як він біжить? як він летить у безповітряному просторі?

дивлюсь із утомленим захватом.

минає час, мине і вічність.

і хмара залишиться внизу,

і Рікі лежатиме вже на хребті гори,

сумка під спиною, руки за головою,

на вузенькій смужці, на стежці,

поміж двох глибочезних проваль,

а по інший бік одного з цих урвищ,

на іншому відрозі, за кілька кілометрів —

малесенька цяточка будки рятувальників,

макове зернятко в чотиривимірному безмежжі.

і вже так близько — льодовик на підході до вершини,

і в нас тут тихо і спокійно, ані подиху вітру,

холодна, але ласкава беззвучність —

а там, нагорі, — там лють:

і видно кожну сніжинку в хмарі снігу,

що його вітрисько здуває з того боку через край.

і кидає в провалля.

і ми дрібні, ми — цятки.

і все таке велике,

аж запирає дух

від німого відчуття.

це не страх і не захват,

це — переповнення.

позалюдське. усе живе. гора жива, каміння живе, вітер живий, сніг живий, і кожна окрема сніжинка також жива, хмара жива, кожна крап­лина в ній та кожна крижина в ній — жива,

і все дихає,

крутиться, пульсує, вібрує.

ми ставили камінь на камінь,

щоб бачити шлях назад одним із відрогів поміж урвищ,

аж поки сіли під льодовиком.

і тихо пішов сніг.

ми розклали намет і трохи поспали.

змерзли, прокинулися.

вилізли на білу, але дуже рельєфну надреальність.

залишили намет і рюкзаки,

подерлись останнім схилом.

вершина зблизька виявилася піком,

і гравій, змішаний із льодом,

обсипа́вся під руками й ногами.

наш намет став уже цяткою,

коли Рікі сказав:

— слухай, я геть п’яний. ти йди далі, якщо хочеш.

у мене після сну відкрилося друге дихання,

тож я ще п’ятнадцять хвилин дряпався на одному місці,

камінці з шурхотом сунули вниз по схилу,

а я не просувався.

залишалося всього метрів двісті по висоті.

але все одно довелося б іти через льодовик,

де вітрюган переносив і скидав у прірву купи снігу.

у напіврозвалених слизьких чоботах —

ні! есть у нас ещё дома дела,

тому ми стали спускатися.

і тут головне — терплячість.

ясно, що шлях назад ми загубили вже за годину,

й обходити довелося третіми дорогами,

впираючись в урвище

і знову вертаючись догори,

пробуючи новий варіант.

нижче стало легше,

бо ми йшли вздовж струмків,

обходячи місця, де вода падала вниз

із десятиметрової висоти, —

і заночували вже під першими деревами,

де все бодай сумісне з людськими вимірами.

а вранці

Рікі зварив у знайденій каструлі

весь шоколад, який лишався, —

і як же ми бігли назад,

до людей, до людей, до людей!

я був просто, просто щасливий,

побачивши в обід першу хатинку.

а тепер-от хочеться в Гімалаї чи на Марс. ну не триндець?

8

після повернення виявилося, що нас виселяють.

між Момо з Сімоном і нашими господарями

стався конхвлікт.

ну, з Момо все зрозуміло: песимізм.

а Сімон кілька разів щось не те казав

про котів однієї з мешканок будинку:)

цього разу Момо (а не Сімон)

знайшла інше місце,

і я з почуття солідарності

офіційно переїхав

разом із ними двома,

хоча, звісно, кожної другої ночі

й далі ходив до своєї подруги

вчити іспанську.

ми з Рікі напланували разом поїздити Мексикою,

поїхати, наприклад, до Мідного каньйону.

раніше ми з Сімоном урочисто обіцяли один одному,

що між нами не стане жодна жінка,

але раптом він мене приревнував до хлопця

й образився, що я його ставлю перед загрозою

залишитися сам на сам із Момо.

утім, Рікі таки поїхав до батьків,

поки мене десь носило,

і я потім дізнався, що Сімон, до його честі,

дав цьому сковородинцеві трохи грошей

на дорогу автостопом до Хуареса,

бо ж там три дні шляху.

* * *

ми стали жити з Момо та Сімоном

у кооперативі імені Панчо Вільї.

хто не в курсі, Панчо — такий собі

Робін Гуд-революціонер,

який зі скромних бандюків

вибився в народні герої.

я потім чув захопливу пісню про те, як Вілья

самотужки напав на США, і Вудро Вілсон

послав війська його шукати, але відомо:

лови вітра в пустелі.

а «Незалежний народний фронт Франсіско Вілья»

тепер робить класну справу.

незаможні люди захоплюють собі незайняту землю,

будують власними силами будинки

й живуть автономно,

з часом і легалізуючись.

отам ми й оселилися.

там же водночас жив під час перебування в Мехіко,

тобто тоді ж, коли й ми,

сам субкоманданте Маркос.

зрозумійте правильно, жодного культу особистості;)

це радше як жити під одним дахом

із Фантомасом. або навіть із Бетменом, о!

ми обговорювали з місцевими теорії про те,

що Маркос безсмертний,

бо він у масці і йому все пох.

може собі існувати в кількох примірниках.

власне, як казав він сам:

Маркос — це ти.

оригінал, як і належить Фантомасові,

на очі не з’явився.

або вів ці розмови й не зізнавався,

посміюючись у професорську бороду?

тим часом групова динаміка не стояла на місці.

якось Момо сказала, шо нада пагаваріть.

ну й поговорила.

сказала, що за цілий місяць у Мексиці,

всупереч її сподіванням, наша група

так і не склалася.

що ми з Сімоном зблизились, а вона

без Аліси залишилася сама самотою.

і що нам треба розійтися.

що вона дуже самотня.

та й давай схлипувати.

я підійшов і обійняв її.

ми потім пройшлися. я пояснив,

що й ми з Сімоном не весь час разом,

як вона собі думає. що я, наприклад, більшість часу

проводив із коханкою та з Рікі.

і що так і краще — коли в кожного є щось своє.

Момо наче заспокоїлася.

утім, відраджувати її мандрувати окремо

ані я, ані Сімон не стали.

2 липня 2006 року відбулися вибори

президента Мексики. попри відверте кидалово,

революція так і не розпочалася,

й ми розчаровано вирішили їхати далі.

останню ніч я, звичайно, провів із дівчиною.

того вечора я розгорнув пелюстки її квіточки

носиком,

як той метелик,

перш ніж потицяти тичинкою в маточку.

вона поклала ніжки мені на плечі,

і поки ми, прощаючись, несамовито їблися,

її довге чорне волосся

цнотливо прикривало ніжні дівочі груди.

а на ранок я зустрівся з Сімоном у центрі,

а в нього, як звичайно, вже було всьо схвачєно,

і його колишня, кхм, як би то сказати,

еротично-бойова подруга

зі своїм нинішнім хлопцем і з мамою

повезли нас за собою на південь, до Океану.

вони саме в той час відвідували Мексику.

випадковість, як і завжди.

ми виїхали дорогою на Оахаку,

й одразу за містом

над нами закружляв Великий Орел.

штук сім, якщо точніше.

ми їхали через пустельні гори,

укриті лише лісами з височенних кактусів.

схили, схилища, урви, урвища,

а скрізь на них —

какти, кактуси, кактусища.

вицвіло-зелене на блідо-жовтому піщаному тлі.

мама Сімонової бойової подруги дуже боялася висоти,

проте дуже любила гарні краєвиди.

і ще була кмітлива.

вона схиляла голову мало не до сидіння,

щоб нічого не бачити,

а сама підводила вгору руку з фотоапаратом,

фотографувала через вікно,

а потім роздивлялася на дисплеї, що в неї вийшло.

такий-от ворошиловський стрілок:

хоч з-за рогу — влучить куди треба.

дуже бойова мама, як і належить

мамі відповідної подруги.

ми переночували в революційному

місті-герої Оахаці

(про революцію пізніше). цього разу

ми залишилися тільки на одну ніч:

наші благодійники — у готельному номері,

а ми примазалися за символічний хабар

поспати на даху готелю в спальниках.

а потім знову дорога.

через до біса спекотний день

і триндець холодний гірський вечір

ми в’їхали в

ніч.

і вночі,

крізь ніч

спустилися з гірського хребта

до Океану.

Тихий-то він тихий, але пульс хвиль,

дихання океану, дихання води

роблять цю тишу ритмічною.

фух-х-х собі та й фу-у-у-у-у-у-у-ух.

світив місяць, і ми зайшли в бліду піну.

а я дивився в обрій і уявляв, як мій погляд

обгинає половину Земної кулі

по величезній дузі…

мій погляд промазав,

не влучив у Австралію

і вперся в Антарктиду.

як перед тим на Істаксіуатль,

я розумію… ні, не так…

я відчуваю,

що означає розмір. що означає великий.

Сімонові друзі оселились у хостелі

на березі океану, а ми,

як і належить бідним родичам,

пішли попідтинню:

розклали свій намет попід тином.

і дешево, і зручно.

насправді я в наметі навіть жодного разу не спав.

на нульовому рівні над океаном

було так тепло,

що я після чергової загальної пиятики,

в якій, як і зазвичай, брав участь як офіційний спостерігач,

засинав у гамаку чи й просто на пісочку.

це був пляж Масунте — на щастя,

ще нерозвинений у плані туризму,

і тому в кількох кафе тусувалися

лише всілякі мандрівні студенти,

молодь фізична та молодь душевна,

не матрацники, але мужі

обох статей.

один мексиканець, побачивши мене, коли

я в хорі з іншими виспівував пісню мар’ячі,

просто не міг відірвати погляду,

а коли я теж затягнув «ай-ай-ай-й-й-й-й»,

розреготався з білявого ґрінґо

й дуже жалкував,

що не має відеокамери.

* * *

а також:

хіт усіх часів і народів, присутніх на пляжі:

першого ж дня я познайомився

з англійкою Розі (Розалін),

студенткою-антропологом.

вона лежала голими грудьми на рушнику

і, коли я проходив поряд, дивилася на мене так,

що не підійти я просто не зміг.

і все б нічого, але до неї мазався якийсь ізраїльтянин,

а поки я тримався за принцип

«якщо в неї хтось, то я нє»,

до англійки підвалив Сімон.

а це ще гірше.

далі я навіть не вказую, хто з нас яку репліку казав.

повна симетрія.

— ідьом пагаварім.

— а шо?

— слу, у мене таке враження, що ми підбиваємо клинці до однієї жінки. оцього б мені хотілося найменше.

— та я розумію. насправді я до неї не чіпляюся, це просто взаємний потяг. усе просто йде як іде.

— та, може, й так. але шота неприємно.

— все одно нічого не буде. вона не сама.

— ага, я бачив.

— але я радий, що ти проговорив це, а не тримав у собі.

— (крива посмішка.)

на тому й закінчили, якось отако ніяко.

наступного ранку я прокинувся в гамаку в гарячці,

а на сусідньому гойдалася дівчинка з досконалим тілом,

просто-таки досконалим.

австралійка.

ех, оце ж місце, цей Масунте!

не знаю, як так сталося, що я

загрузив її феноменологією.

ага, знайшов про шо говорити.

гарячка.

але, кхм, спрацювало:

— а ти хоч і хворий, а голова варить! —

сказала вона.

і ми пішли гуляти.

гуляти пляжем.

пляжем уздовж узбережжя океану.

ще й по коліна в піні.

справжній Голлівуд вийшов.

ну і, за законами жанру,

мусили через кілька кілометрів рамантіки поцілуватись.

а потім цілувалися дорогою назад,

зупиняючись по коліна в піні.

при цьому, помічаю, здалеку на нас дивиться Розі.

ну, Голлівуд, шо тут скажеш.

а толку? пішла австралійка з подругою вечеряти,

вертається і морозиться.

— ідьом пагаварім.

— а шо?

— щось сталося?

— та ні, нічого не сталося.

— а чому ти так поводишся?

— ти знаєш, я просто подумала… у мене щойно в Пуерто-Ескондидо був хлопець… а я ж не така.

— ну так можна було не уникати мене, а поговорити. я зрозумів би.

— мабуть. я справді погано впоралась із ситуацією.

— нічого, не переймайся.

ми обіймаємося.

при цьому, помічаю, здалеку на нас дивиться Розі.

ну, Голлівуд, шо тут скажеш.

а цілий наступний день

ми з австралійкою просто собі гуляли.

дівчинка плавала як рибка —

кажуть, так уміють усі в Австралії.

і розмовляла дівчинка з милою вимовою:

I doin’t knoi, I goi hoime.

і я цілий день ковтав слинку,

дивлячись на ямочки на спині

над її сідничками,

а того ж вечора вона weint hoime^[31].

зате всі, хто лишився, пішли вночі

курити коноплю на пляжі.

а кілька мексиканців улаштували танці з вогнем.

одна жінка, вона була вже в літах

і була товста чи радше широка —

від роботи чи народження багатьох дітей, —

але ж як вона граціозно рухалась,

як плавно та зграбно!

притуляла носок однієї ноги

до гомілки другої,

легко пересувалася на три кроки праворуч,

на три кроки ліворуч,

а вогняні круги, які вона створила

обертанням куль полум’я на ланцюгах,

стали помаранчевими дірами,

крізь які я бачив інший світ,

крізь які я входив, наче крізь лази в часопросторі,

до інших галактик,

за мільярди-мільярди світлових років.

я відчував Латинську Америку як край дива —

знову. я розумів, що тут сама дійсність

магічна. це просто тутешня реальність.

ми сиділи на шезлонгах колом,

навпроти мене Розалін,

а веселий гладкий напівданець-напівмексиканець,

на ймення Кетцаль — ім’я з ацтекської мови, —

посміювався, дивлячись, як я починаю

невідривно дивитися на Розалін,

і під’юджував мене:

— яка прекрасна ніч!

так темно, тепло,

зірки, прибій і музика,

і вітер у її волоссі…

* * *

а її волосся справді було

густе, і довге, і чорне, і кучеряве,

і щось було в її аристократичній зовнішності таке,

що я став думати про часи Шекспіра,

про циганок середньовіччя,

про Єлену Прекрасну та нездоланний потяг чоловіків

до її кучерів, про позачасовість,

і я знав, що Розалін лише випадково

народилась у наш час,

її зовнішність була вічною,

вона перенароджувалася безліч разів,

не змінюючи навіть обрисів —

існувала в усі епохи, з тими самими

аристократичними тонкими руками,

видовженими рисами обличчя,

трохи смаглявою шкірою,

плавними рухами витонченого тіла,

з тим самим упевненим спокоєм,

і я розумів, що вона —

вона на боці світлих сил. а я —

я лише учень. і я мушу бути з нею,

щоб навчитися від неї чогось дуже-дуже-дуже

важливого, значущого, і це допоможе мені також

нарешті визначитися

та стати

на бік світлих сил.

і все це я давно вже, виявляється,

говорив їй уголос,

а вона дивилася на мене здивовано-спокійно

й усміхалась вічною усмішкою

позачасової Джоконди. бо вона була колись і там,

якщо й не нею, бо була гарніша, стрункіша,

тоненька й висока, з прямою поставою…

вона сказала, щоб я пішов спати

до неї в кімнату хостела,

тому що я хворий, у мене гарячка,

і в тій же багатомісній кімнаті

спали Кетцаль зі своєю дівчиною,

а Розалін пустила мене до свого ліжка,

під антимоскітну сітку, і в цьому будуарі

вона до пояса роздяглася,

я дивився на її великі груди та тонку талію

і так хотів обійняти її, пригорнути до себе…

але ми заснули, навіть не торкаючись одне одного.

так мало бути. наступного дня ми з Розі

поїхали в гори до сапотеків —

«тих, що ходять по хмарах».

переклад самоназви народу.

в автобусі було холодно, вона спала,

я укривав її, вона всміхалася крізь сон,

і високо-високо в горах,

де тільки індіанці та хмари,

ми зупинилися в Сан-Хосе-дель-Пасіфіко.

а власне, чого ми туди їхали?

у регіоні дозволені чарівні гриби.

дозволені тому, що тут існує

«усо костумбро» — звичаєве вживання,

яке існувало задовго до конкістадорів.

і якщо транспортування магії заборонене,

то просто там:

— уяви собі, тут майже всі, кого ти бачиш, перебувають у різних стадіях делірію. вони починають постійно вживати гриби ще з дитинства, — сміючись, казала майбутній відомий антрополог.

не знаю, чи це правда, але, схоже, жодна зі стадій делірію

не заважала сапотекам

прекрасно наживатися на таких, як ми.

бо місце — добре відоме серед хтивої до магії,

спраглої інших вимірів і точок зборки

західної мажорної молоді.

кажуть, зазначено навіть у Lonely Planet^[32].

гриби все одно треба вживати лише там,

де вони ростуть, — інакше

їхня магія обернеться проти тебе,

матимеш жахіття.

ми трохи здобули й довго йшли

селом, на край, у гори, шукаючи

одного знайомого англійці «ацтека»,

як той себе іменував, —

власника такого собі ексклюзивного клубу

для любителів грибної магії.

«ацтек» був худющий дядько років сорока,

з довжелезними дредами.

він годину розповідав нам про любов,

про вселенську любов,

про безмірну любов!..

поки його дружина прислужувала.

з чого потім дуже обурювалась Розі, феміністка:

— мексиканський мачизм навіть тут.

«ацтек» нас переконував, що всі розповіді

про кровожерність і людські жертвоприношення

ще тих, старих ацтеків — це бре́хні,

вигадані християнами. казав,

що ацтеки були сумирні й любили все довкола,

бо завжди вживали різноманітні

«рослини богів» (с),

на доказ чого показав книжку з однойменною назвою,

а потім заспокоював, що, куди б ми не пішли,

він завжди зможе нас покликати назад,

привести назад,

назад, назад, додому, до тепла…

не вдаючись до прямих згадок,

про яку саме мандрівку він говорить.

він не знав, що квитки ми вже маємо.

ми взяли на ніч найдальшу від «ацтека»

маленьку хатинку

на схилі гори

і з’їли гриби.

ми дуже довго намагалися

розпалити вогонь у пічці,

Розі стояла на колінах,

я подавав їй палички,

а потім ми забили.

бо вже не було холодно.

ми вийшли надвір і сіли

просто на вкриту росою землю.

я знав, що бачитиму змій. і я їх побачив.

спершу на дереві. довгий товстий удав

спускався з гілки,

переплітався з нею,

ставав гілкою.

я знав, що бачитиму змій,

але не знав, що вони будуть друзями,

не знав, що вони будуть настільки красивими.

як Великий Орел.

змія ж йому не здобич, а подруга,

обвила його шию.

я подивився вниз — і просто між моїминогами

звивалися тисячі маленьких змій,

яскраво-смарагдових, блискучих.

красунечки!

я глянув на Розалін.

її теплий і пухнастий плетений светр,

білий, товстий,

як виявилося, було сплетено з черв’ячків.

вони юрмилися рукавами та навколо її шиї.

вони були такі прекрасні,

що я заходився гладити їх і пестити.

у світлі місяця обличчя Розі

було блідо-зелене й матове.

я дивився на неї з захватом.

бо такого гарного кольору шкіри

я ще ніколи не бачив.

матова гладенька зелененька шкіра!

що може бути красивіше?!

я ж казав, я-бо знав іще вчора,

що вона не з цих часів, що вона прадавня,

одвічна, предковічна.

навпроти нас, на схилі іншої гори,

спокійно-непорушно стояв гордий сфінкс.

я довго роздивлявся його могутні лапи,

благородний профіль і бороду,

круті плечі та стегна.

ми розмовляли втрьох: я, сфінкс і вічна

англійка-грекиня-циганка-індіанка-індійка —

про субкультури; про майянський календар,

який закінчиться 2012 року —

а отже, почнеться інша ера, можливо,

ера Водолія?

нарешті ми з Розі знайомилися,

міркуючи про істини, бо мозок

був ясний, як ніколи,

ніколи не збивався з думки,

і лише світ зору, слуху, нюху, дотику

став гарніший, дуже насичений.

виразний та чіткий, як ніколи доти.

над нами пролітали космічні кораблі,

підсвічуючи собі яскравими прожекторами.

час від часу я опускав руку до землі

та пестив наших друзів-зміїв,

не відволікаючись від розмови,

дивився, як ворушиться,

складається у візерунки її кучеряве волосся,

а потім спадає вниз, на плечі.

сфінкс стояв перед нами, величний

і прекрасний.

космічні кораблі були доказом того,

що життя вирує не тільки в нашому світі,

що все, абсолютно все — живе.

не тільки на нашій планеті, бо ж

і мало того — досить було кинути поглядом

у будь-який бік,

затриматися на будь-якій, абсолютно будь-якій деталі,

щоб переконатися:

все — красиве.

немає нічого нейтрального.

немає нічого негарного.

кожна точка містить у собі все,

усе міститься в кожній точці,

і, отже, кожна точка є абсолютом краси

і краса є абсолютом кожної точки.

немає чогось більш гарного,

нема нічого менш гарного,

усе однакове тому, що все — абсолютне.

краса не врятує світ. краса його рятує постійно, щомиті.

бо світ є краса і краса є світ.

9

між іншим.

на відміну від коноплі, під дією грибів не втрачається

ані почуття часу, ані логіка.

ти просто краще бачиш, ліпше усвідомлюєш,

сильніше відчуваєш.

раз і назавжди.

я можу налаштуватися на це світовідчуття й зараз,

будь-якої миті,

коли переповнення естетичною насолодою

не заважатиме на практиці.

кожна мураха, що повзе з травинкою,

кожна тріщинка в асфальті,

будь-яка червина, ха, шматок лайна —

абсолютна краса.

треба лише це побачити.

нема нічого більш або менш важливого,

тим більше нікого. усе й усі є абсолютом,

усе в одному, й одне в усьому.

усе — єдність — у своїй суті, у своїй глибині.

ми насолоджувалися красою годин вісім,

і лише на світанку виснажений видіннями мозок

покликав нас спати.

виявилося, що таки холодно,

а ми цілу ніч просиділи на мокрій

від кришталевих краплинок роси

смарагдово-блискучій траві.

ми зайшли до хати й залізли під ковдру,

притислися від холоду одне до одного,

Розі зняла мокру спідницю,

і виявилося, що під нею нічого немає.

я вдав, ніби сприйняв це як натяк.

притягнув її до себе, пестив,

а вона дозволяла гладити себе по клітору,

проте не дозволяла цілувати в губи.

залишилася хоч і без трусиків,

але в ліфчику, хоча раніше якраз

ходила пляжем із голими грудьми.

— а чому? чому не зовсім гола? ти ж без трусиків!

— це психологічне.

вона не відповідала на пестощі пестощами,

лише сама стогнала й тяжко дихала,

але все ще трималася, ніби це не вона робить,

а тільки я,

ніби вона не зраджує цим свого чувака,

який залишився в Ліверпулі.

(такі думки мене облягали ще довго.)

наступної ночі вона таки дозволила нам обом

усе.

це неминуче,

коли припиняєш себе обманювати,

нібито півзради — це ще не зрада.

— я знаю, ти мене навмисне затяг у гори, щоб там звабити, —

не раз казала потім вона, усміхаючись

радше з самої себе.

— чесно, і думки не було. — постфактум дійсно здавалося,

ніби й думки не було;

а дістатися до того, як було насправді антефактум,

уже неможливо.

ми вирішили їхати до Оахаки на революцію.

як на той час уже повелося,

ми з Сімоном мали рухатися шляхом найменшого

кошту.

тому ми з ним подались автостопом,

і я домовився з Розі,

що приходитиму щодня, від одинадцятої до дванадцятої

та від вісімнадцятої до дев’ятнадцятої, на вказане нею місце в Оахаці.

вона поїхала автобусом.

а мене все не попускало,

хоча минуло вже чотири дні.

підозрюю, що так, аби цілком,

мене вже не попустить ніколи.

ми їхали в кузові вантажівки,

а я все показував Сімонові то на одну

пляму іншого відтінку в зелені гір,

то на іншу:

— ох, як гарно! дивися, як гарно!

— м-да, ти таки змінився…

почалася шалена злива,

і Сімон намагався цілком укрити нас

тентом від намету,

але то сюди, то туди просочувалася вода.

він зливсь, а я сміявся, і він злився ще більше —

від того, що мені начхати на дощ і я сміюся.

«нездорово», як він казав.

потім ми їхали під вітром, мокрі,

дуже холодно, дуже, дуже холодно,

дедалі вище в гори,

але обоє вже в гарному гуморі, бо нас

мали везти крізь ніч, крізь гори.

щоб трохи зігрітися,

ми стрибали в кузові, тримаючись за борти,

потім Сімон начитував реп, а я танцював,

намагаючись не навернутися на крутих поворотах —

нам було холодно, шо триндець,

але ми були щасливі, шо триндець.

ми понатягали капюшони, ще й тримали їх

пальцями, щоб залишити тільки

вузеньку вертикальну щілину.

Сімон іще й був у окулярах, які знайшов десь, —

схожих на окуляри республіканських пілотів

часів іспанської громадянської війни.

він глянув на мене, та й давай реготати — аж зігнувся,

а коли відхекався, то сказав,

що я в капюшоні зі щілиною схожий

на вагіну.

я подивився на нього — і справді.

він був схожий на вагіну в шкіряних окулярах.

так, це була щаслива поїздка.

ми перетнули хребет і стали спускатися

серпантином під світлом повного місяця.

унизу було видно блідо-чорну долину:

кава з молоком.

долина лежала далеко під нами.

була третя ночі.

у жовтому місячному сяйві

поступово теплішало.

* * *

нас висадили в центрі невеликого містечка,

назву якого я не пам’ятаю, — і там, на центральній площі,

ми розклали намет

просто під дверима аптеки.

нас розбудив якийсь із покупців,

бо він шурнувся об намет, намагаючись

тихенько протиснутися повз нас

у вже відчинену аптеку:

власники відімкнулися на світанку тихесенько,

намагаючись нас не турбувати.

Мексика — це не Тот-топот-тономой, тваю мать!

а наступнного дня ми дісталися

революційного міста-героя Оахаки.

а там

на сокало^[33] коло церкви революція іде.

почалося все зі звичайного страйку вчителів.

ті розклали наметове містечко на центральному майдані,

вимагаючи собі підвищення зарплатні

та збереження соціальних пільг.

а через кілька тижнів, у червні 2006 року,

о четвертій ранку,

на них наслали «Беркут» — мексиканською ПФП^[34].

копів було більше, ніж самих страйкарів,

і копи були у важких обладунках,

зі сльозогінним газом і вертольотами —

але хуй там!

наступного дня до вчителів приєдналася більшість міста.

тепер офіційна влада ховається десь по чагарях,

владу в місті й навколо здійснює АППО —

народна асамблея Оахаки:

децентралізоване об’єднання

різноманітних громадських організацій,

індіанських спільнот

тощо.

дійсно народна асамблея,

а не професійні «представники» та «народні обранці»,

маму їхню.

коли ми приїхали, усі слухали тільки «радіо Плантон^[35]» —

радіо наметового містечка.

на базарах, у таксівках, із приймачами на вулицях.

ми прийшли до революціонерів.

чергові оглянули нас, розпитали,

і ми оселились у наметі

в альтанці, розташованій

посеред центрального майдану — zócalo.

«сниму квартиру недалеко от центра».

ага. але ми якісь стрьомні, тож у нас узяли

документи «на зберігання». ну, «для нашої ж безпеки».

я дав могилянський студентський.

посеред ночі надсадний крик:

— Zapa-a-ata vive!

лінивий голос:

— por dónde vive?

і знову революційно-збуджений:

— no sé pero vive y vive!!!

(— Сапата жиє!

— де ж це він жиє?

— не знаю, але жиє й жиє!)

щойно засинаємо — прокидаємося від голосів

просто біля нашого намету.

Сімон прислухається: «Розі? Розі!»

виповзаємо рачки — і дійсно… стоїть Розалін…

узяла мене попід ручки бєлиє й повела до свого житла.

не настільки в центрі міста, звісно, як наше з Сімоном, —

але все одно приємно.

ми потайки прошмигнули повз реєстратуру,

зайшли до номера й пішли до душу.

вона довго, довго, довго милила мене,

потім я намилював її,

поки не впіймав погляд.

я щось пробелькотів про презерватив у кімнаті,

але вона дивилася на мене так,

що я зрозумів.

спробував повернути її спиною до себе,

притулив до мокрої кахельної стінки,

але чомусь не зміг увійти.

вона повернулась і настрибнула на мене,

обійняла ніжками за сідниці,

а я притис її намиленою спинкою до теплих кахлів…

ну нє, я знав, що сам іноді можу від перезбудження

кінчити за кілька секунд,

але якось не думав, що жінка

теж так уміє.

власне, після того я міг би й вийти з неї,

але вона не відпускала.

наступного ранку

довелося купувати morning-after pill^[36].

Сімон тим часом частіше тусувався

з революціонерами

та й зустрів і собі

мексиканську революціонерку.

якось уночі ми пішли у віхілянсія —

чи то пак, нічне чергування:

якщо раптом знову копи нападуть.

із металевими прутами в руках

прогулюємося туди й сюди біля барикад,

а люди, прості люди, приносять тако та каву.

я мало не плакав: як у нас під час

Великої Помаранчевої, туди її.

на стіні — графіті: «сила в руках, каміння у бруківці».

попереду — купи вже виколупаного з бруківки каміння,

позаду — повні ящики коктейлів Молотова.

оскільки ж іноземцям начебто не можна

брати участь у будь-яких акціях,

запнув я своє біле личко шарфом

і пов’язав на блондинисте волосся

бандьєрру россо-неру^[37].

видно тільки очі.

і нічого це не дало. перший же з мексиканців

упіймав мій погляд, дивиться у вічі,

і каже так ніжно-ніжно:

— а ти що тут робиш, gringo loco^[38]?

наступного вечора обстріляли будинок,

у якому перебував Сімон, —

місце розташування однієї з революційних радіостанцій.

прийшла якась продажна гопота.

відкрили вогонь.

утім, в одного з місцевих був маленький пістолетик,

він став відстрілюватись,

і найманці відступили: гроші грошима,

а життям ризикувати не хочеться.

а через день я дізнаюся з новин в інтернеті, що українська

політична проститутка Соцпартія (а я ж стільки з ними тусувався!)

скуррррррвилась із янучарами.

читаю «Українську правду» — і

«мне хочется плакать от боли

или забыться во сне…»

чому? чому в країні, яку я так люблю,

народ повстає — а потім знову

виродки просто домовляються

десь там між собою,

а прості люди не мають жодного впливу?

проголосував? пшол нах до наступних виборів.

чому в іншій країні, в яку я так закохався,

народ свого часу повстав — а маємо те, що маємо?

найбагатшу людину світу поруч із дітьми,

які лазять по смітниках або чистять взуття за три песо.

10

Ікстлан дійсно існує.

там Сьєрра-Мадре,

Материнські гори^[40],

де живуть сапотеки,

там Ґелятао,

де прапор над пам’ятником Беніто Хуаресу

більший за саме село,

і коли він шарудить на вітрі,

то будить уночі, і ти лежиш і слухаєш

цей шепіт історії;

а коли сильний вітер подує вдень —

тінь від прапора накриває всі хати водночас.

там вечірній дощ

дзвінко вистукує пісню мар’ячі

на чорній бруківці порожніх вулиць.

там ходить Розалін у білому пухнастому светрі,

там смажена форель сама стрибає до рота,

там смагляві дівчатка-школярки

в коротких синіх спідничках і довгих білих панчохах

ходять вулицею строєм

під звук маршового барабана,

готуючись до випускного.

а на в’їзді в місто —

гордий напис,

який не визнає останніх змін до закону:

«у цій спільноті не існує приватної власності.

купівлю і продаж комунальних земель заборонено».

минуло кілька тижнів.

ми попрощались із гордими індіанцями Ікстлану

та мужніми революціонерами Оахаки.

Сімон іще й окремо —

з особливою мужньою жінкою-революціонеркою.

вранці-раненько

я пішов від Розі

й на розі

зустрів Сімона та його кохану.

вони сказали одне одному «адьйос» —

і далі за напрацьованим планом.

ми попутками.

а Розі мала знову зустріти нас

у героїчному Чіапасі.

оце був автостоп —

найавтостопіший автостоп у житті.

підходимо на заправці до водія вантажівки.

— візьмете, га?

— та я б узяв, але в кузові повно кака де вака^[41].

дивимося, дійсно: на підлозі тонким шаром

розмащена оця сама кака де вака.

поїдемо? звісно, поїдемо!

ми прив’язали рюкзаки до даху,

до металевих труб, на які чіпляють брезент,

а самі сіли на даху

на одну із цих труб,

наче кури на жердці курника.

отак і їдемо, а під нами плещеться кака де вака.

зате ж яка краса довкола! знову Сьєрра-Мадре,

внизу ущелини, а ми ще й сидимо

на висоті чотири метри над дорогою.

і от за що я люблю Мексику: коли нас бачать даїшники,

вони сміються і махають услід, а не спиняють.

а на гірській дорозі

назустріч їдуть і сигналять інші вантажівки,

всім вес-сел-ло!

незабаром над нами з’являється

наш покровитель і володар — Великий Орел.

точніше, він зрідка над нами —

переважно ж в ущелинах, далеко під нами.

ми тепер самі як орли.

сидимо на жердині над гівном.

щастя!

машина мала заїхати в одне містечко,

і водій скинув нас біля річечки.

ми покупалися разом з індіанцями,

жінки нам показали, як правильно

терти об камінь шкарпетки при пранні.

а прохолодившись, ми вийшли знов на трасу —

і тієї ж миті нам назустріч виїздить

рідна кака де вака!

у Сан-Кристобаль-де-лас-Касас

ми приїхали надвечір.

злізли з жердини.

починався дощ, а ми знову

заощаджували гроші як могли.

походили-полазили, змокли

та й розклали намета просто на вулиці,

на чиємусь порозі. часом проїздили машини

й заляпували стінку багнюкою з калюж.

місце було стрьомне.

я запропонував Сімону, якщо прийде поліція,

казати, що ми розбили наметове містечко

на протест проти насильства США в Іраку.

чого тут? бо ми митці-дадаїсти,

сюрреалісти та ситуаціоністи — словом, абсурдисти.

а якщо прийдуть злодюги,

я вдаватиму, ніби в наметі великий пес,

і гавкатиму.

посеред ночі я прокинувся від того,

що хтось мацав ззовні стінку.

я смутно спросоння згадав свій план.

Г-Г-Г-ГА-АР-Р-Р-Р-Р-Р-Р!…

і я крізь полотно вхопив того хтося

нігтями обох рук

чи то за руку, чи то за ногу

(типу, це щелепи велетенського собаки).

чувак заверещав фальцетом,

і я почув, як він льопає геть по калюжах.

потім зупиняється.

і регоче. довго так…

і віддаляється, захлинаючись реготом.

сподіваюся, він уже припинив.

* * *

наступного дня приїхала Розі,

але поводилася дивно.

що й не дивно.

їй незабаром повертатися до Ліверпуля,

до свого хлопця,

і вона сказала, що якщо отак до останнього дня

спатиме зі мною, а потім після перельоту

відразу знов із ним — це буде

«психологічна катастрофа».

я наче й розумів, але мене почало розривати

на шмаття.

я ревнував її до всіх довкола.

«давай просто мандрувати далі разом, і все…» —

заспокоювали одне одного ми.

але не виходило.

одного вечора ми таки зняли на двох

номер у хостелі, «просто щоб побути разом».

і, звісно, побули.

у якийсь момент вона нахилилася над сумкою,

я заходився пестити її ззаду, схопив за пишне волосся,

випростав і став цілувати шию,

а потім поступово роздяг догола,

сам залишившись одягненим.

вона стала колінами на край ліжка

і вперлася в нього долонями,

гола, а я ззаду, стоячи на підлозі,

тільки розстібнувши штани.

доти ж ми займалися коханням

ну не те щоб по-вікторіанськи

(згадую ванну — і серце тремтить),

але так чи інакше обличчям одне до одного.

а брати її ззаду виявилося так хороше:

дивитися на вузький стан,

помічати коливання великих круглих грудей,

заходити у вологе лоно між білих-білих

сідничок,

охоплювати руками то за талію,

то під животиком за стегна.

а її стегна! аристократичні, довгі та вузенькі,

з гладенькою, дуже світлою матовою шкірою…

часом я вповільнював свої рухи,

просто щоб нахилитися над нею,

просто щоб гладити руками ці прекрасні стегна,

дістати кінчиками пальців до внутрішньої їх частини,

дістатися долонями аж туди, де відчував жар,

відчути жорстке волосся навколо жару

й пальцями терти її гарячі мокрі губки,

трохи стискаючи їх навколо свого члена…

після цього вона дні три остерігалася

залишатися зі мною сам-на-сам.

ми гуляли Сан-Кристобалем,

за катедральним собором знайшли смачнющу каву,

просто в старенької бабусі,

і ходили туди по кілька разів на день.

Сан-Кристобаль — маленьке тихеньке місто,

яке стало гучним у світі

після того, як на Новий рік 1994-го

в ньому заявили про себе сапатисти.

писати про них тут немає сенсу,

краще просто послатися

на книжки субкоманданте Маркоса.

до того ж, як казала свого часу Момо,

Ma’cos has a peyfect sense of humokh^[42].

(це була недолуга спроба передати її акцент).

нині в Сан-Кристобалі були тільки туристи;

індіанки, які намагалися їм за смішну ціну

продати продукти власної праці:

вишивку, ляльок, сувеніри;

і багато, багато-багато дітей у драному одязі,

які пробували сплавити за кілька песо

якісь саморобні пояси, кулони, браслети

чи начистити тобі взуття.

або просто просили гроші.

ми з Сімоном і Розалін якось стояли біля її хостела

та розмовляли з його власником.

той мружився на сонці,

філософуючи

та чухаючи товстими волохатими пальцями

товсте волохате пузо.

— насправді в Мексиці немає бідності. ось я хочу працювати та й працюю. а ті, хто не хоче, — це пендехос^[43], вони просто ліниві.

— сс-ссслово, чому ти не твердая криця? — щось таке прошепотіла Розі.

— скажіть, а ви до школи ходили? — риторично поцікавився Сімон.

цікаво, як можна вибитися в люди,

коли ти з семи років ходиш чистити черевики

замість учитися читати й писати,

бо в хаті нема чого їсти,

і так із покоління в покоління,

потім стаєш напівграмотним селянином,

тебе витісняють на безплідні землі в гори,

бо в долині розростаються й розростаються великі ранчо мільйонерів,

потім ти не маєш чим годувати своїх дітей,

і ті з семи років теж ходять чистити черевики

замість учитися читати й писати,

бо в хаті нема чого їсти…

no hay pobreza en México^[44], виродок ти пузатий?!

ми посперечалися на підвищених тонах,

але пішли, щоб не заматюкатися чувакові в вічі.

ідемо якось із Розі з орхідейного саду до церкви на горі,

підіймаємося широкими сходами,

а там стоїть пара середнього віку і розмовляє між собою.

щось таке чую знайоме, хоч і туманно.

— здрастє, а ви з Росії?

— (чоловік) ем-м-м… ну да. из Одессы.

— а-а-а-а-а! то ви з України! я теж з України!

— (жінка) ну надо же, встреча на Эльбе.

— ух ти! Боже ж ти мій, я вже стільки українською не розмовляв і ще не знаю, коли буду!

— (чоловік, вибачливо) да я уже и рус­ский немного забываю, а если сейчас начну на украинском, он у меня с испанским будет путаться.

— але ж ви розумієте українську?

— (жінка) ну конечно!

— ну, ви собі розмовляйте, як вам зручніше, — а я з вами українською.

пішли ми на пиво втрьох; Розалін сказала, що піде прогуляється сама.

виявилося, що пара — наші музиканти.

переїхали років десять тому до Мексики,

грають у симфонічному оркестрі штату Сіналоа,

оце їздять країною.

порівнювали, як вони в Одесі при холодних батареях

їли хліб зі шпротами, повернувшись із репетиції.

а тут мають власний будинок, яхту й усяке

таке.

— тут наши музыканты только так цепляются. ну, наши, я имею в виду из бывшего Союза. да у нас полоркестра наших! (перелічують) так… третья скрипка из Узбекистана, виолончель одна из Бело­руссии, одна из Азербайджана, ещё двое наших из Харькова… говоришь, тебе нравится Мексика? слушай, а ты точно ни на чём не играешь?.. что, совсем-совсем ни на чём? (сміються) ну хоть на барабанах?!

— Мексика — это действительно страна свободы. мы пробовали в Штаты ехать. поехали в Хьюстон, для начала на музыкальный конкурс. ну, ожидали: Хьюстон, культура… куда там! у нас тут, в Мексике, намного выше уровень! и вообще. там пожили: ни тебе пойти никуда, ни попеть у себя дома — сразу соседи полицию вызовут. а тут раздолье! я как-то вот жену завёз в роддом, это когда мы только переехали… а у неё перед тем схватки начались, как раз когда мы в гостях были. ну и я пьяный совсем. и поехал из роддома за лекарствами. останавливает меня мент, ну или полиси́а по-здешнему. я говорю: брат, у меня жена рожает! так он со мной поехал, чтобы быстрее было, показал, где у них хорошая аптека, а потом меня, пьяного, опять за руль посадил и говорит: едь в роддом к жене и больше пьяный не езди. ну или вот как мы сейчас пиво пьём? не то что в Штатах этих, да хоть бы даже в Украине — ну где бы ты так в чужой дом попросился?

так, це теж іще та тема. купили ми пива,

а на вулиці сидіти не знайшли зручного місця,

бо там же колоніальна забудова: стіна в стіну,

у кожного свій внутрішній дворик.

до парку дуже далеко йти. ну і стукаємося в якісь двері.

відчиняє дядько років п’ятдесяти.

одесит (іспанською):

— вибачте, а ми б не могли у вас пива попити? розумієте, ми земляка зустріли. купили пива, а посидіти, так щоб по-людськи, то й ніде. це ж нечасто буває. ми з жінкою з України, це в Східній Європі, ми в Сіналоа живемо вже десять років — і ось земляка зустріли. нам усім так подобається Мексика! ну пустіть нас!

дядько спершу трохи в шоці,

а відтак усміхається

й пускає. оце ми й пили на його внутрішньому дворику.

потім одесити спробували запропонувати грошей,

дядько образився. не взяв.

ех-х-х-х-х, мені ще в Мехіко сподобалося,

як там просто підходити й заговорювати до людей.

бо іноземець? а в Штатах не іноземець? чи колись у Європі?

а спробуй. ну на дві-три фрази їх вистачить.

а тут… і про дітей розкажуть, і про сім’ю в Україні розпитають…

казав, кажу, буду казати:

як на мене, слов’яни ближчі за менталітетом до латінос,

ніж до людей Заходу.

тому і мексиканські серіали свого часу так органічно йшли;

російські кримінальні — це Ктулху повиїдав людям мізки.

мексиканські ж:

сімейні розборки, страданія красівой, но бєдной Маріанни

за багатим Луїсом Альбертом… ах, у мене амнєзія,

но я всьо вспомню! брат! сістра! у мєня тоже родімка на лєвом полупопії!

(сльози умілєнія на очах) які ж вони рідні!..

вирішили ми з Сімоном на одну ніч із п’яти

піти в хостел відіспатись і відмитись. якихось п’ять баксів усього.

опинився я в одній кімнаті з Розі знову.

— таж нічого-нічого…

— нє, нє.

— давай спати ще й під різними ковдрами.

— звичайно.

я підступно роздягаюся догола та ще й довго

лежу поруч, читаю книжку.

і от не я її, а вона мене сама взяла та й виїбла.

ну, мені сподобалось. а вона потім і каже:

— а тепер ми не пара.

от жалко пацана.

* * *

все. це було востаннє.

а після того мене накрило ще більше.

вона зі мною тільки в компанії. наодинці уникає.

я розумію, наскільки прив’язався.

хочу бодай поцілувати, вона відвертає обличчя.

ми знайомимося з одним студентом УНАМу

з ­Мехіко —

умнєйший чувак, — обговорюємо книжки Фуко та Гуссерля

(іспанська вже на достатньому рівні, хай

висловлюватися й треба в обхід).

але мене ковбасить: Розі вже хоче від мене

до цього студента?

(зі щоденника)

1 серпня 2006

Я про це раніше тут, у щоденнику, не писав, але два місяці тому у Веракрусі в мене успішно стибзили всі речі. Я маю на увазі всі, крім паспорта, який випадково був при мені.

Зі своїм паталогічним мінімалізмом я тоді відчув навіть полегшення. Відновлення гардероба обійшлося всього в десять доларів: ропа усада — вживаний одяг. Оскільки куплено тільки дійсно потрібне, тепер мій вантаж легесенький. Рюкзак, який розлазиться по всіх швах, люб’язно надала одна з мексиканських compaпeras.

(Що, між іншим, теж окрема тема: матроське «жінка в кожному порту» та не-матроські прив’язаності більшої чи меншої міри, а потім розлуки кожні кілька тижнів, зустрічі десятків інших красивих дівчат і дивування: а як же ми обираємо врешті одну? Саме завтра, схоже, час розійтися з Розі, з якою був найдовше, бо мандрували разом, і якій через тиждень час повертатися в Ліверпуль до свого постійного хлопця.)

Так от, про речі. Сьогодні залишив їх. Пройшовся по цигарки, через п’ять хвилин повертаюся — нема нічого.

Цього разу й паспорта теж.

Ну, думаю, пипець. Шпендлювати в Мехіко, в українське консульство, півтори тищі кілометрів, а потім назад.

Через півгодини виявилося, що рюкзак переховав Сімон.

Але що характерно, подумав я пізніше: думки повертатися в Україну навіть не виникло.

Свободу не спинити!

Тим більше матеріальними дрібницями.

Усе одно через кілька тижнів новоорлеанські гроші неминуче закінчаться й доведеться працювати — все-таки в Штатах працювали ми тільки місяць, а існуємо з того майже три.

Уже трохи насобачився вибивати ритм на бонго, щоб Сімонові не страшно було самому з гітарою. Трохи навчився й виготовляти рогатки — щоб, може, продавати багатим ґрінґо. Та й самому одна потрібна, бо, як попереджав нас божевільний Рікі, що далі від великих міст, то більша необхідність у холодній зброї. Уже писав про інцидент із наметом три ночі тому.

Отак і живемо. Подумати тільки! Десятого числа буде п’ять місяців поза Батьківщиною.

остання ніч перед від’їздом із Кристобаля.

ідемо до «Мадре Тьєрра» («Мати-земля»)

на концерт фольк-музики,

там до Розі чіпляється якийсь італієць,

вона намагається побути взагалі сама,

а мені здається, що з ним.

італієць хизується своїм аргентинським пончо,

а я ледь стримуюся, щоб не дати йому по мармизі.

ми компанією, з новими друзями,

виходимо по пиво, бо в «Мадре Тьєрра»

безкоштовний вхід, але пиво дороге.

італієць в’яжеться за нами.

мене накриває, що нібито Розі його сама

провокує на залицяння.

я нервую.

— усе, я так не можу, Розі. я пішов звідси!

— Антоне, не йди!

психую і йду.

— Сімоне, то я тебе чекаю біля автовокзалу. переночуємо — і на світанку на трасу, як і домовлялися.

прийшов на автовокзал. уже з рюкзаком, який брав із собою.

сиджу. чекаю. сиджу. чекаю. сиджу. чекаю.

викурив мало не пачку сигарет за кілька годин.

попускає.

спочатку: а-а-а-а, Сімон, сука, не поспішає!

потім: а Розі теж…

потім: ну, але ж я сам пішов.

потім: та й Сімон із кимось там знайомитися хотів.

потім: але перший я не повернуся.

потім: хоча чого страждати, краще вернутися.

іду назад і таки боюся:

от зараз прийду й побачу, як Розі цілується з італійцем.

і буде жопа. можливо, аж до ментівського бобіка.

чи що в них там.

приходжу. в натовпі Розі. сама.

обертається, бачить мене…

і кидається на шию! «Антоне!»

ніжно й довго обіймаю її.

цілувати вже й не намагаюся.

вона горнеться до мене:

— як добре, що ти повернувся.

десь пізніше питаю Сімона наодинці:

— а куди дівся італієць?

— який італієць?

намагаюсь описати, ну, в пончо такий, лазив за нами.

Сімон, смутно пригадуючи його:

— а я знаю? як з’явився, так і зник. тут о, гля, скільки народу вештається. повна «Мадре Тьєрра».

Сімон іще той шкет. чи то тієї ж ночі… нє-нє-нє, ніч перед тим

устиг познайомитись із якоюсь жінкою

(я її так і не побачив, Розі розповіла),

залізли Сімон із цією жінкою вдвох через вікно другого поверху

до якогось хостела, що зачинявся рано ввечері,

провели чудово ніч

(я свічки не тримав, Сімон розповів),

потім їх із хостела зі скандалом виперли,

а наступного дня він провів її на автовокзал.

оце таке в мандрах постійно.

прив’язуєшся, приростаєш,

а потім рвеш молоде ніжне коріння.

раз за разом. раз у раз. раз по раз.

ми з Розі платонічно пробули разом цілу ніч,

ходили за руку, обіймалися,

над ранок я провів її «додому», трохи поплакав,

а потім ми з Сімоном розклали намет на терасі

якоїсь кафешки. місто вже знайоме, затишне.

спати завжди є де,

не те що в незнайомому місці першої ночі,

коли гавкати доводилося.

поруч із нами вмостився у своєму наметі

ще один знайомий,

якого ми зустріли в Оахаці на плантоні перед тим.

— ну що, влаштовуємо й тут наметове містечко?

— ги!

яскраво світить сонце, власниця кафе зі сміхом будить нас:

— прокидайтесь уже, прокидайтеся. бо мене конкуренти обскачуть!

виповзаємо рачки, троє заспаних і замурзаних із двох наметів.

у двох сусідніх кафе на терасах уже стоять столики

і снідають люди.

всі з нас хихотять.

у Штатах нас би збудили раніше. копи.

повторюся:

Мексика — це вам не Тот-топот-тономой, тваю мать!

(коли через півроку я повернуся до Штатів,

поліція й шерифи зупинять мене

п’ять разів за перші чотири дні.)

11

зараз ми рушаємо на Юкатанщину.

кілька днів тому ми з Сімоном

сиділи собі в парку на лавочці, курили.

— валимо?

— валимо.

одночасно.

час рухатися далі.

але от щодо «куди» було більше розмов.

Сімон хоче на Кубу, бо Фідель Кастро захворів,

а Сімон затятий fidelista^[45] й хоче побачити країну,

поки ще Кастро не помер.

(от я це пишу, а Кастро й досі живий^[46].

принаймні офіційно.)

я кажу, що може вийти дорого,

бо як ти автостопом на острів потрапиш?

але, врешті, згоджуюся. самому цікаво,

хоча щодо ладу Куби я скептик, бо, на відміну від Сімона, жив у СРСР.

ми прямуємо до Канкуна: там порт.

виїхали десь в обід і подалися в гори.

в Лакандонську сельву.

після кількох райдів ішли дорогою,

побачили печерну свиню з п’ятірком поросят

(ну, свійську, правда, але вона справді

ховалася в печері).

зайшли в іншу печеру, де я мало не всрався,

коли зліз по скелі на кілька десятків метрів униз,

присвітив ліхтариком —

а наді мною сотні кажанів.

я вимкнув ліхтарика

й, намагаючись не дихати, виповз назад.

а потім почалася злива. і ми забили

й сіли на маршрутку.

— так, Сімоне, тільки більше жодних маршруток.

— ага.

— бо вони ніби й дешеві, але одна там, одна сям…

— ага.

ми ще мали зустрітись із Розі десь…

чи то в Паленке, чи десь далі — забув.

але я не хотів до туристичних місць

і вже достатньо знав Розалін,

щоб розуміти, що вона вчасно все одно не виїде.

а ще ж отой студент з УНАМу хотів із нами до Куби.

однак більше від нього ні слуху ні духу.

схоже, то була лише його хвилинна фантазія.

— виходимо в Окотцинґо, — кажу я.

— ми ж домовлялися їхати прямо.

— виходимо, тут є піраміда майя.

— ні, їдемо.

— якщо хочеш, зустрінемося там. водію! зупиніть, будь ласка!

— та ти просто боїшся знову побачити Розі!

удар під дих. я вискакую з маршрутки мало не на ходу.

Сімон виходить, злющий, услід за мною.

може, він має рацію. може, я хочу розминутись,

аби більше так не хуячило, їбошило та пиздячило.

ніби й поруч, але вже не разом,

після того як було так чудово.

(потім виявилося, що Розі й справді виїхала

через три дні після нас, а не наступного, як домовлялися.)

ми пішли пішки до піраміди Тоніна́,

про яку мені розповіли перед тим одесити.

піраміда зовсім не відома, бо відкрили її тільки нещодавно.

кажуть, армія шукала сапатистських партизанів,

а наштовхнулася на піраміду.

і, звичайно, місцеві про неї знають уже давно,

збираються там на свої свята,

але владі не казали про це.

ми прибули на місце роздратовані, бо перед тим

якась алкашня в Окотцинґо,

побачивши рідкісних тут іноземців,

намагалася впарити нам, що Тоніна́ далеко,

що ми маємо виключно брати таксі

(«один мій знайомий саме…»)

та платити шалені гроші.

ми не повелись, але розізлилися.

коли дійшли пішки, надходила ніч.

Сімон, власне, був тут лише заради мене.

він на піраміду не хотів, бо вже не вперше в Мексиці

й був на багатьох.

— мене від пірамід уже нудить.

— але ж ця — особлива!

— це тобі ті українці сказали? (саркастично.)

— я їм вірю. і дивися: тут навіть не обладнано для туристів. це тобі не Паленке чи Теотіуакан!

— усе одно не хочу.

ми довго відмазувалися від працівників,

які доглядали за руїнами, а зараз верталися

з роботи

й намагалися напоїти нас до такого ж стану,

у якому перебували самі:

— ик! ти мін-ня ув-важ-жаіш?

врешті я удавав, ніби п’ю, а сам

спльовував їхній кактусовий самогон на землю.

п’яному море по коліно: вони обіцяли

завтра провести нас обох задарма, ще й завести

до особливих, нікому більш не знаних

потаємних ходів у піраміді.

(на ранок робітники були на місці, але морозились

і ставились до нас із крижаним холодом.)

увечері вони пішли. зате прийшла темрява.

і спокій, сповнений тихих звуків сельви.

а через кілька хвилин

з’явилися сотні, тисячі світлячків…

(зі щоденника)

7 серпня 2006

Автостоп від Чіапасу на Юкатан: у цілому виходить автостопом від Г’юстона по Техасу — і через усеньку Мексику. Хоч би й задля не забути, запишу про кілька останніх фантастичних і комічних ночей.

1. Наметове містечко в Сан-Кристобалі.

От що мені подобається в Мексиці. У людей почуття гумору є. Вранці власники не сварились, а реготали.

2. Ніч у джунглях, неподалік від майянського міста Тоніна`.

Уранці я там був єдиний відвідувач, ґрінґо нема. Там є тунель, сам бачив, пролізти зміг метрів тридцять, далі клау­строфобія. Кажуть, тунель іде на 150 км до Паленке. Але, думаю, це магічний реалізм.

Удень відвідали село сапатистів. Дійсно, самоуправління на захопленій землі — але прямо навпроти збудована вп’ятеро більша військова база. Мабуть, щоб самоуправління не поширювалось. Рівновага в напруженні.

3. Ніч у селян у горах Чіапасу.

Індіанці тцельталь. Зупинили, нагодували, вклали спати. Десять дітей, дорослі та старші діти працюють від восьмої ранку до сьомої вечора, їдять майже виключно тортильї з кавою з власного городу. Зате це були найсмачніші тортильї — щойно спечені, з присмаком диму.

4. Ніч під навісом автомайстерні в Кампече.

Дивитися на зливу, попиваючи каву та посоль — мелений маїс із какао, цукром і водою. А потім злива вщухла, з’явилися зірки, залітали тисячі світляків і заспівали сотні жаб. Жаби тут бувають, до речі, завбільшки з котів.

Жаби не стрибучі, а оці, такі, шо повільно ходять.

5. Нас підібрали чуваки нашого віку; переночували в них у Канкуні.

Просто класно, що є й такі люди. Ух, як кльово помитися після п’яти днів дороги!

6. У Тулумі, на Карибському узбережжі, після минулорічного урагану Стен є багато закинутих кабаняс — типу навісів-готелів.

Розклали намет під одним із них, але я пішов на море думати про жінок.

Уранці Сімон сказав, що ніхріна тут не закинуто, уночі хтось півгодини гучно трахався. Молодці, якщо справді півгодини.

А я про те не знав, повернувся, коли вони закінчили, ліг на гамак під вікнами незнайомої сексуальної пари й, оскільки вперше від Мехіко був шість ночей без жінки, уперше й подрочив, а потім спокійно проспав до ранку.

(з коментарів в інтернеті)

 prymara

Завершення просто сорокінське!

Над Києвом шалена злива, із блискавками на все небо. Щойно пила коньяк і курила, висунувши голі ноги з вікна в чорну зливу, змерзла, заходжу — а тут твій пост про каву.

Артем Чапай

У Мексиці, згадав, Nescafé називають Noescafé — «Це-не-кава».

vio_rica

Заходжу, а ти тут про магічний реалізм. Оце якраз і хотіла сказати: «читаю, мов Маркеса».

Артем Чапай

Дик тут по-іншому й неможливо дійсність сприймати:)

fil_losoff

Знаєш, що я оце подумав… Вибач, якщо повторю чиїсь думки — може, вже хтось неодноразово таке казав, або й ти сам думав… Коротше кажучи, після цієї поїздки ти вже не зможеш повернутися до «нормального» — київського, українського — життя. У тебе буде ломка, з якої тобі, може, й не вдасться вийти взагалі.То, може, залишайся десь ТАМ?

zgushjonka

А якщо на таку жабу, як кіт, наступиш… то шо буде??

fordp

Відгризе нахуй ногу!

(зі щоденникових записів «тільки для декого»)

є в мене така група френдів, називається intimate.

оце тільки другий пост:

люди, яких я переважно добре знаю особисто

або відчуваю якусь близькість,

мінус колишні дівчата та близькі друзі колишніх дівчат.

бо іноді хочеться поділитись,

а, скажімо, Сімон занадто американський.

один автомеханік у Кампече розповів свою сумну історію мені, бо не мав більше кому. то я краще напишу свою тим, кого знаю, а не випадковим зустрічним.

словом, не знаю, до чого це, але останній тиждень чи два мої думки блукали по всіх колишніх жінках.

ріжу цибулю — згадую, що цього способу різання мене навчила Таня, — і пішло. і від неї до другої, відтак до третьої.

і я вже не можу сказати, що якась була більш значуща за інших.

і якось сумно від цього стає. дівчат багато, але сліду в душі мало.

оце вперше в житті таке: подумки повертаєшся назад по всіх. а найгірше, що почалося це, коли був не сам, а з Розі.

це найсумніше. лежиш після сексу, пестиш її, а подумки блукаєш спогадами про інших, по всіх водночас і ні по кому зокрема.

з Сімоном не поговориш. він сприймає жінок як перемоги. мені ніби й приємно подобатись, але посилюється відчуття, що їх уже забагато як на мій характер. хочеться зупинитися.

мабуть, через цю подорож, коли розриви прискорились, а бажання сексу знов і знов змушує шукати нових стосунків, це відчуття просто стало більш явним.

і отак прив’язуюсь — і відв’язуюсь. це боляче.

(з коментарів в інтернеті)

1inuxoid

А що за історію розповів механік?

Артем Чапай

Ну, ми розмовляли кілька годин.

Коротко кажучи, була в нього наречена, він на півроку поїхав на заробітки в Мехіко, повертається — вона явно з іншим, але йому повторює, що то її «просто друг». Потім вона від цього «просто друга» залетіла. Потім стала самотньою матір’ю. Потім хотіла знову звабити цього механіка. Він не піддався. Натомість допомагає грішми її дитині, а з нею більше нічого спільного мати не хоче.

Ну це ДУЖЕ скорочено, бо ж кажу: він виливав душу кілька годин.

видершись на самісіньку верхівку

найвищої піраміди майянського міста Тоніна́,

я дивився вниз.

і бачив під собою Рай.

далеко-далеко внизу

хати маленького села.

на соковито-зелених родючих луках

пасуться ліниві стада корів і коней,

навколо лук — темно-зелені гори,

яскраво-зеленющі крони дерев

у Лакандонській сельві,

синє-пресинє небо,

тепленьке сонце.

і не знаєш, не знаєш кому або чому,

але хочеться молитися…

та недовго сонце гріло, недовго молилось:

запекло, почервоніло — і рай запалило.

навпроти маленького села — велика військова база.

соковито-зелені луки та стада,

майже всі, що я бачу, — належать двом або трьом родинам,

і поки один ніяк не може нажертися,

багато інших голодує.

якось нас привітав біля дороги чолов’яга

років сорока. наполіг, що ночіє, щоб ми не йшли

в дорогу в джунглях,

а заночували в нього на подвір’ї.

власне, подвір’я в нього нема. клаптик землі,

якраз десь під наш намет — при дорозі.

у домі немає навіть електрики,

будинок зведено з чогось на кшталт шиферу,

вікна поліетиленові.

вирощує на клаптику землі каву.

найгірша, яка вродить, — для себе.

решта — на продаж.

потім її перепродують на експорт.

він працює,

зігнувшись із мачете, з ранку до ночі.

і має отаке.

цікаво, хто більше втомлюється —

він чи топ-менеджери якоїсь кофі-хаус-контори?

вони працюють у тисячу разів тяжче, більше,

ефективніше — щоб отримувати в тисячу разів більше?

ні, річ не в тому, що варто збіднити когось.

річ у тім, що варто б розподіляти доходи рівніше.

це просто було б чесніше.

(з пізнішого щоденника)

У Нікараґуа, у сельві під Матаґальпою, ми тиждень жили в селищі Амістад (Дружба) — без світла, з однією криницею води на село.

Ми жили в найбагатшого чоловіка на кілька сіл, i він був аж настільки багатий, що міг дозволити собі годувати нас за роботу. Аж настільки багатий, що раз на два днi міг дозволити свіжий сир, тобто протеїн, для своїх дітей.

У Чіапасі та в Нікараґуа чи не основна продукція селян — кава на експорт.

Принаймні в них власна земля: або глибоко історично в iндiанцiв Чiапасу, або близько iсторично в результаті реформ 80-х у Нікараґуа.

Селянин отримує за мішок кави (100 фунтів = 45 кг) близько двох доларів.

А тепер подумаймо, скільки я чи ти купимо кави за десять гривень?

Куди йде різниця? На транспортування? Бачив я в Нікараґуа один кораблик: там тих мішків сотні тисяч. Гуртом не так і дорого на кожен мішок вийде.

«Організація»?

А отут ближче.

Але яка організація?

За що ми платимо, коли оплачуємо таку різницю?

Ми з вами платимо за мансiони та яхти членів ради директорів кількох корпорацій, що купують каву з цілої Латинської Америки.

Ми оплачуємо треті автомобілі всім тим яппi, які займаються вкладанням капіталу — взагалі не виробництвом.

Ми оплачуємо величезні гонорари юрб юристів, психоаналітиків i iже с нiмi, що обслуговують вищезазначених.

Ми оплачуємо військові витрати Пентаґону та бомбування Лівану Ізраїлем.

Річ не в Штатах чи Заході. Це лише приклад. Ми купуємо шмотки й оплачуємо бюрократичний апарат Китаю, тюрми для дисидентів та ідеологію + цензуру. Ми купуємо бензин i оплачуємо палаци iмамiв, війну в Чечні та футбольні клуби Абрамовича чи Муаммара Каддафi.

А безпосередній виробник паше так, що ми з Сiмоном, два сильні молодики, видихалися поряд iз ним — і на вечерю він має двi тортiльї та кухоль посолю, а його діти не мають достатньо протеїнiв.

Це до того, що дехто тут iще каже, що цей капіталістичний світ — мало не найкращий з можливих свiтiв.

Я б розумів, якби людство тепер виробляло явно недостатньо на всіх.

Нерівність не має бути в таких масштабах.

Цей світовий лад йобнутий на всю голову.

Штука в тому, що жертвами, тією чи іншою мірою, є абсолютна більшість.

У тому числі й ти, блiн, — якщо тобі треба кредит на квартиру в Києві віддавати двадцять п’ять років лише для того, щоб потім твоїм дітям треба було робити те саме.

І в тому числі отой яппi з третьою машиною, який не може зупинитися та йде до психоаналітика.

І все заради ірраціонального бажання розкошів плюс тупо жаги влади.

А кожен із нас закритий у своєму маленькому світі, своїх окремих проблемах — роз’єднані всі. Й iррацiональнiсть, закладена в ціле, перетворює на раба кожну частинку — більшість людей.

мексиканський селянин, у якого ми ночуємо,

весь час говорить про те,

як вони всі переїхали б до Штатів.

там, працюючи так, вони вибились би в люди,

думає він.

тим часом Штати

планують збудувати

непроникну для мігрантів стіну.

я згадую бідняків Нового Орлеана.

я згадую ті райські луки й угодовані стада, які бачив з верхівки Тоніна́:

і кордони не в самому лиш адміністративному розумінні.

12

«ви перебуваєте на території сапатистів,

де народ наказує,

а уряд підкоряється».

вони захопили тільки одну двадцяту

великого ранчо, що належить одній-єдиній людині.

і тепер ця одна двадцята годує близько двохсот родин.

вони назвали своє нове поселення Херусален —

Єрусалим. свята земля, свята земля.

через міжнародний скандал, який учинився,

коли дізналися, як гноблять корінні народи,

уряд не став їх зганяти,

але побудував просто навпроти них, через дорогу,

військову базу, в кілька разів більшу за саме поселення.

отак вони й живуть, сусідами.

спершу військові намагалися тиснути на селян:

щодня заходили на територію села,

недбало там прогулювалися.

потім урядові довелося часто змінювати солдатів.

бо ті, які довго пробули на базі,

починали відчувати симпатію до сапатистів.

— та ми з ними дружимо. чим ті солдати винні? їм просто віддають накази, і вони мусять їх виконувати, — каже нам один із сапатистів, якого ми зустріли на околиці села.

колись там постійно були міжнародні спостерігачі,

тепер така потреба начебто відпала.

хоч і під тиском військової присутності,

але живуть селяни-сапатисти мирно, хай доволі бідно.

я спершу їхав у Мексику заради сапатистів,

але тепер,

доїхавши,

ми почувалися туристами, нам було ніяково,

і ми вирішили надовго не затримуватися.

* * *

поїхали на Канкун.

у Мериді, штат Юкатан, нас підібрав

п’янющий дядько. його пограбували,

коли він, п’яний-таки, вертався з паломництва

до якогось святого місця.

— може, це вам Бог підказує, що варто перестати пити?

— так, напевно, — каже дядько, сьорбаючи ром із пляшки.

Сімон сів за кермо, бо водій був п’яний як чіп.

водійське вікно розбили

бейсбольною битою, коли дядька грабували.

він спав у машині на узбіччі. набрався страху.

обіцяв нам у Канкуні золоті гори,

роботу офіціантами в готелях для іноземців,

якщо ми лише дамо йому трохи грошей.

грошей ми не давали,

але купили бензину,

щоб він дістався до містечка на шляху, де має знайомих.

там дядько попросив іще, бо, мовляв,

бензин знову на нулі.

я схилявся погодитися.

Сімон твердо сказав,

що бензину вистачить.

дійсно, ми дотягли до містечка,

і п’яний дядько зсадив нас і сказав,

що поїде до родичів по гроші, купить бензину

й повернеться.

звісно, не повернувся.

ночіло.

я переконав Сімона таки вийти глупої ночі на трасу, і нас одразу підібрали хлопці нашого віку.

ми посеред ночі в’їхали до Канкуна.

місто викликало асоціації з Маямі.

це зовсім не та Мексика, яку ми бачили доти.

це та «Мексика», яку бачать мажорні туристи.

хлопці запросили нас ночувати до них,

навіть не одну ніч — аж поки не виїдемо

до Куби.

чуваки були офігенні.

на ранок виявилося, що кубинське консульство —

просто під вікнами їхньої квартири.

ми спробували розпитати там, чи можливо

дістатися на Кубу кораблем.

консул сказав, що не знає, чи є такі рейси.

довідавшись, що я з колишнього Союзу, пожвавився:

— я говорю по-русски очень хорошо.

і заговорив… із таким кльо-о-о-о-овим карибським акцентом.

вони й іспанською по-іншому розмовляють.

у Мексиці стібуться, що аби говорити як кубинець,

треба покласти до рота гарячу картоплину.

а насправді, імхо, карибці просто розслаблені,

їм ліньки

чітко вимовляти звуки.

ну нафіга напрягатися? життя таке чудове…

ми розуміли, що все одно затримаємося

щонайменше на кілька днів,

і вирішили поїхати в Тулу́м. якихось

150 км від Канкуна.

тепер проїхатися на таку відстань автостопом

нам було все одно, як

з’їздити з Києва в Ірпінь електричкою:

ну подумаєш, 150 км туди, 150 назад.

місцеві кажуть, що це регіон Рожевої пантери:

нас підвіз якийсь молодий чувачок.

багатий.

для нього було екзотикою йти вслід за нами:

знайти посеред зруйнованого пляжу

закинутий після шторму навіс,

розкласти під навісом у пісочку намета.

Сімон і цей чувак спали там,

а я півночі гуляв узбережжям Карибського моря.

коли ми повернулися до Канкуна наступного дня,

Сімон розповів, що той чувак виявився геєм

і намагався в наметі чіплятися до нього.

— але він не агресивний був. просто хотів пеститися. намагався мене обійняти. я його штурхнув ліктем під дих, і він спокійно відвернувся й заснув.

ми кілька днів пішки вешталися Канкуном:

до туристичного порту — й назад,

до торгового порту — й назад,

до рибальського порту — й назад…

нічого доступного не було.

здається,

був круїз цілим Карибським морем,

за тисячу баксів.

куди нам, грішним.

рибалки сказали, що вони взагалі не можуть

наближатися до кубинських вод, а тим більше

з пасажирами.

— бо нас посадять на п’ять років. а вас на десять.

— де?

— та просто на Кубі.

— так ми ж іноземці!

— і що?

у результаті, по довгих суперечках,

ми вирішили летіти-таки літаком. хай розоримося.

купили найдешевші квитки, які змогли знайти.

їздили по всіх агентствах, а також до аеропорту й назад.

дістали щось по чотириста доларів з кожного.

в агентстві, що належало молодій аргентинській парі, —

самі колишні автостопники.

ще: я казав брати з собою не більше двохсот доларів готівкою,

але Сімон, мені не повідомивши, взяв десь чотириста.

бо на Кубі американська банківська картка не працює.

і долари забанені. довелося все переводити в євро.

як потім виявилося, під час цих операцій

ми не тільки зняли всі гроші, які мали,

а ще й Сімон заліз у мінус.

потім його мама перекрила овердрафт у сто з чимось баксів.

(зі щоденника)

Учора сидів на даху будинку в Канкуні,

що на Юкатанщині,

чекав на чуваків, які нас підібрали на трасі

й у яких наші речі,

дивився на місяць,

ностальгував за Україною

та співав українських пісень.

Виявилося, що знаю більш-менш повністю:

• «Ще не вмерла…» (4 куплети),

• «Червона рута»,

• Плач Єремії «Вона»,

• Дмитро Павличко «Два кольори»,

• Андрій Малишко «Пісня про рушник»,

• Іван Франко «Не пора»,

• «Оксана» («Я Крук, чорний сотник УПА»),

• «Гей-гу».

у нас лишався день, і ми вирішили пройтися до аеропорту пішки.

от навіть і захочуть нас підвезти — а ми відмовимося! горді.

якихось 25 км, а нам усе одно на партизанів тренуватися.

та й пішли. спека. спітніли, але йдемо.

переночували на якомусь будівництві,

уже за кілометр від аеропорту.

пролазили крізь дірку в паркані, при цьому Сімон

обірвав на собі один із рукавів футболки

й потім так і ходив цілий місяць:

дірява футболка, з одним рукавом,

прана час від часу, але давно не біла —

зате з фото Кастро та Малкольма Ікса,

Гарлем-1961.

ніч була задушлива. ми зайшли до аеропорту,

брудні, смердючі, пітні. усі решта чистенькі,

їдуть до готельчиків. а ми не знаємо куди.

поговорили з якимсь американцем.

він оце повернувся й одразу купив собі футболку

«пиво “Корона”». з понтом що він у Мексиці був, а не на Кубі.

якщо американець усупереч блокаді їде на Кубу

і про це дізнаються в США —

світить штраф до п’ятдесяти тисяч доларів.

Сімон про це теж знав.

ми сказали, що беремо на місяць чотириста доларів на двох.

американець із сумнівом похитав головою.

— чотириста доларів на Кубу? там усе так дорого. я сам за два тижні півтори тисячі витратив.

ми залізли до літака, намагаючись не дуже рухатися,

щоб запахи від себе не розносити,

щоб не засмердіти весь салон.

старий радянський військовий літак, «Як-40» чи щось подібне.

оскільки літак із Мексики на Кубу — ну хто буде знати російську?

вони навіть не зафарбували напис на стінці.

дослівно не пам’ятаю, але суть така:

«в случае аварии распиливать здесь».

(зі щоденника)

Відбуваємо на Кубу. Інтернет там, кажуть, шість доларів за півгодини — причому даял-ап. Так що зависати в інтернеті або буду мало, або взагалі не буду.

Місяць.

Кораблі туди не ходять, тому виклали майже всі гроші, які залишилися, на найдешевший авіарейс. Лінія Cubana. От нема автостопу на Кубу — та й по всьому! Скажіть!

(збуджено) CU-BA! CU-BA! CU-BA!

13

— ви двоє. пройдьомтє. наркотики?

— нема.

— а якщо перевіримо?

— валяйте.

нас із Сімоном розводять

у протилежні кінці великої кімнати.

мене душить сміх.

урешті, кубинських прикордонників

можна зрозуміти: серед натовпу

чистеньких туристиків

ідуть два зачуханих чма,

з немитим волоссям і драними рюкзаками.

Сімон — той узагалі. у футболці з одним рукавом,

із дредами на голові.

але мені весь час смішно. смішно,

коли дядько кладе мій рюкзак на стіл,

обережно, щоб той не розлізся по швах,

смішно, коли перевіряє кожен рубець спальника,

коли змушує зняти черевики

й задумливо дивиться на великий палець ноги,

який виліз із дірки в шкарпетці.

а потім до всього прикордонник знаходить

кілька брошур Фіделя Кастро та коментар до «Капіталу»,

за якими я вчу зараз іспанську мову.

а що? брошури дали в консульстві,

і треба ж починати розуміти дискурс країни.

можливо, ми з Сімоном обоє здавалися

якимись абсурдними персонажами.

хоча чого тільки ті прикордонники

на своєму віку не перебачать, напевно.

нас позапитували, де ми збираємося жити,

ми назвали підслухану в туристів назву

якогось дорогущого готелю,

прикордонники подивились із недовірою,

але нічого не сказали.

після того як мене обшукали й відпустили,

я проходжу повз Сімона.

у нього все ще серйозніше: речі розкладено

в рядок на підлозі,

а його яйця обнюхує

прикордонник особливого штибу:

здоровенна службова вівчарка.

коли ми нарешті виповзаємо, уже ночіє.

знайомимося на виході з аеропорту

з якоюсь французкою.

— а ви де будете ночувати?

— та ще не знаємо. а ти?

— так само.

— ну то ходімо разом!

таксі до Гавани коштує шалені гроші.

зате за 5 км від аеропорту є автобуси. проходящіє.

ідемо туди. дорогою нас іще й підвозить автостопом

старий дядько на вантажівці. революціонер,

колишній ґерільєро^[47]. розповідає,

як за Батісти в дитинстві голодував,

як тепер має роботу, як його син

безкоштовно навчається. на лікаря. на Кубі

це, здається, найшанованіша професія, че^[48].

аги, яка різниця! якщо таксі для іноземців

нам явно не по кишені, то автобус для кубинців

коштує лишень п’ятдесят кубинських сентаво,

на американські гроші це якісь там

десяткові дроби цента. і так буде в усьому.

привіт американцеві, який нам казав, що ми

зі своїми скромними статками не виживемо,

бо на Кубі «все так дорого».

нормальные герои всегда идут в обход.

а на зупинці ми заговорюємо з кубинцями.

один із них пропонує, щоб ми залишились у нього,

взагалі безкоштовно,

тільки що їжу будемо на себе купувати,

бо його родина небагата.

хе, й отак завжди.

добрих людей на планеті багато.

тільки це й рятує.

* * *

наш новий знайомий,

назвімо його Рауль

(не посягати ж на самого Фіделя),

виявивсь офігенним чуваком не тільки на перший погляд.

його мама спершу перелякалася,

коли синок притягнув трьох іноземців.

це ж заборонено!

Рауль її заспокоїв, а на ранок переговорив із головою

будинкового Комітету захисту революції —

це така мережа, яка стежить за благонадьожностью,

шоб усьо було як партія сказала «надо».

між Сімоном і французкою відразу шось почалося.

хоча ми обоє говорили між собою,

що вона є квінтесенцією

французького-таки слова «буржуа»

і трохи зневажали її

(я навіть відчував відверту антипатію) —

але того, що вона сексапільна, у неї не забереш.

а навколо Рауля жінки аж юрмилися.

ми за перші дні побачили трьох або чотирьох,

які приходили, щоб тільки побути поруч із ним,

а він їм дозволяв, хоча добродушно підтрунював над усіма.

— шо, Рауль, а жіночки тебе люблять!

— gracias a Dios^[49], — жартівливо зводить очі вгору

та молитовно складає руки. він не вважав це

своєю заслугою. просто йому пощастило.

жінок не відлякувало навіть те, що Рауль уже мав двох дітей,

які саме тоді приїхали на свої канікули і його відпустку

з Іспанії від мами,

котра після розлучення з Раулем вийшла заміж

за багатого старого іспанця,

суто щоб виїхати з Куби.

понад половину людей, із якими ми говорили,

дуже хочуть вирватися з Острова Свободи на свободу.

якось ми познайомилися на Малеконі (набережній)

із молодим професором географії.

він розповів про те, які в Україні найбільші річки,

що видобувають у Донбасі, а що у Кривбасі.

і те саме він знає чи не про всі країни.

— але я ніколи не побуваю у жодній з них.

я знову й знову вражався загальною освіченістю кубинців.

багато людей знають по кілька іноземних мов.

одна красива негритяночка, за якою я упадав

(ага, насправді вона теж приходила,

щоб побути поруч із Раулем,

тільки я це вже потім зрозумів),

розмовляла англійською, французькою та японською.

вона могла б поїхати і вільно спілкуватись у стількох країнах…

— але я ніколи не побуваю в жодній з них.

* * *

навіть я, доти офіційний спостерігач на пиятиках,

тут щодня пив трохи рому.

це ж святе. ми на Кубі.

Рауль наливав кожному по чарочці

і примовляв: «Гавана клуб-клуб-клуб-клуб-клуб».

ми курили сигари, сигарилли та міцнющі кубинські

цигарки без фільтру.

бренд «кріойо» (креол).

ми з Сімоном вирішили, якщо вже нас прихистили,

бодай купувати їжу на всіх:

нас двоє, Рауль, його мама та двоє дітей, і в перші дні французка —

усі разом їли на три долари на день. кінськими порціями.

привіт американцеві: треба ходити в народні, а не валютні магазини.

Рауль був першою людиною, кого я зустрів,

здатною з’їсти ще більше за мене. аррос кон фріхоль —

рис із квасолею — досхочу. під ром «Гавана клуб»,

а потім сигари на сходовій клітці.

старезний, напіврозвалений дореволюційний будинок

із внутрішнім двориком, у якому живуть папуги,

ростуть пальми та ліани, сушиться білизна.

у самісінькому центрі житлової, не-туристичної Гавани,

де вулицями проїздять американські машини 50-х років

і радянські «Лади» — «національний автомобіль кубинців».

і ніде ніколи нема заторів. вулиці завжди напівпорожні,

бо більшість кубинців їздить на «верблюдах»:

це КамАЗ зі спеціальним причепом, переробленим під автобус.

посередині, де двері, причеп майже дістає до землі,

а спереду, над кабіною КамАЗа, та ззаду салон високий,

тому цей транспортний засіб збоку скидається

на двогорбого верблюда.

влада намагається відокремити кубинців та іноземців,

тож нам пощастило, що голова Комітету захисту революції

виявився другом і заплющив очі на те, що ми

живемо в кубинській родині, яка не має на це окремого дозволу.

зате нас не пустили до басейну, куди намагався завести нас Рауль:

— бо це басейн для молоді.

— а ми хіба старі?

— н-н-ні… ем-м-м… н-н-н-ну… зараз нема місця.

— ви щойно ж ось наших друзів пропускали, а нас ні.

— ви не думайте, ви не думайте, це не є запереченням інтернаціоналізму. просто ми дбаємо про нашу молодь.

(ну заборонено чуваку. полетить з роботи, якщо нас пустить.)

іноземцям у принципі намагаються не показувати,

де є дешевущі крамниці за кубинські гроші —

а кубинцям прямо заборонено

заходити до готелів для інтуристів.

симпатична негритяночка, до якої я так без­успішно залицявся,

спершу дуже боялася ходити з нами разом по вулиці:

у будь-який момент її можуть зупинити

за підозрою в проституції.

триндець.

хоча проституція і справді повальна. особлива проституція.

«тимчасова подруга»: багатий іноземець

водить її по ресторанах, а вона

їсть, і п’є, і курить скільки зможе.

бо потім їй це буде недоступно.

чи проституція постійна: як і колишня дружина Рауля,

багато кубинок намагаються вийти заміж за іноземця —

це часто чи не єдиний спосіб утекти.

власне, шлюби з розрахунку — спосіб проституції давній,

узаконений, у тому числі в Україні, де бачимо,

що стільки найгарніших дівчат ховаються

за затемненим склом спортивних машин

або джипів у компанії з миршавенькими мажорчиками

чи старшими на кількадесят років дядьками.

негритяночка й Раулева мама раяли йому

принаймні не залупатися відверто,

сварячись із усіма, щоб завести нас туди, куди він хотів.

— я їм просто покажу нашу Кубу! — злився Рауль.

нашу Кубу —

це і в плані не-туристичних місць,

і в плані опору, через який

туди потрапляють «несанкціоновані».

Рауль — дуже сміливий чувак.

я це лише згодом оціню повною мірою.

ми гуляли Малеконом^[50]: Рауль із дітьми,

Сімон із французкою, і я з однією ух-х-х якою жінкою.

колишньою коханкою Рауля, якої він більше не хотів.

почались обговорення тонкощів кубинської

внутрішньої політики. сперечалися на підвищених тонах:

Сімон тоді ще був прихильником Кастро.

— я вас благаю, кабальєрос^[51]! — повторювала жінка. — не так голосно про це: не місце

й особ­ливо не час.

справді, саме зараз весь Малекон

завішано прапорами й транспарантами:

«вітаємо Фіделя з 80-річчям!»

— та нічого нам не станеться.

— Рауль, ти ж сам розумієш. сьогодні поліція особливо нервова, — каже моя супутниця.

ми потроху пили ром на ходу, і вона притискалася до мене дедалі тісніше.

я вже налаштувався на хорошу ніч.

— о-о! мені треба в туалет. терміново.

— та ось ходімо до готелю.

— мене не пустять.

— чому?

— я кубинка.

— ходімо зі мною. будемо розмовляти англійською.

ми заходимо до фойє, жваво й голосно розмовляючи вільною англійською. охоронець не зважає на мій голодранський вигляд, але відразу звертається до жінки іспанською:

— а тобі не можна.

— блін, звідки він знав?! — питаю я на виході.

— не знаю, але майже завжди se sabe^[52]. я теж одразу можу сказати, хто кубинець, а хто іноземець.

(зауваження: ця жінка не смаглява, а біла — ще світліша, ніж я.)

вона нарешті знайшла громадський туалет

і хоч якось заладнала свої проблеми,

але тільки тимчасово, бо прокладки все одно вдома.

— давай я тебе проведу?

— так, але пішки я зараз не дійду.

ми підходимо до велорикші, а той одразу

обертається й каже їй:

— їдьте, але вашого хлопця я не візьму. я не маю дозволу возити іноземців.

ми цілуємося в губи, і вона їде до себе додому сама.

тож у мене є й особисті претензії до кубинської сегрегації.

14

— ну, що там у вас? здається, ти їй подобаєшся, — французка.

— oh yeah, she wants you big time^[53]! — Сімон.

— вона мені теж, — я.

— і-і-і? — французка.

— поїхала додому, місячні.

— все одно в такі дні щось може бути.

— та що ти кажеш? до речі, а що там у вас?

— Сімон мені подобається.

— і-і-і?..

Рауль і французка пішли на дискотеку.

Сімон і я пішли гуляти Гаваною.

Сімон наче й хотів піти до клубу з французкою,

але подумав, що я не хочу через платний вхід

(хоча насправді не було настрою через від’їзд моєї пасії),

і тому він вирішив і собі не купувати квиток.

це була якась змішана кубинсько-іноземна диско,

доволі дорога. на прощання Сімон і французка

поцілувалися взасос. я почувався добре за них, наче

це я спонукав французку попередньою розмовою.

ми вдвох пішли на Малекон.

повернулися додому аж над ранок.

заскочуємо чудесну картину:

просто на вході, на підлозі передпокою,

голосно хропе Рауль, лежачи на спині,

скоцюрбивши руки перед собою

в позиції «зайчик на ранку в дитсадку».

французка вмостилася головою в Рауля на гомілці,

а ноги закинула йому на груди. щоб м’якіше.

мама Рауля сидить поряд на дивані,

курить і з осудом дивиться на це видовище,

мабуть, уже очікуючи,

що кабаки й іноземки доведуть до цугундера

її сина.

Сімон дивиться на Рауля та французку

явно з ревнощами,

але нічого не каже і йде спати. я теж.

пізніше, перед світанком, п’яна французка

підіймається гвинтовими сходами

на другий поверх маленької, але двоповерхової квартири

й валиться до мене в ліжко — перше на вході.

далі просто не доповзла.

ліжко одномісне.

вона лежить на боці, спиною до мене, підігнувши коліна, а я

приклався до неї, як ложка до ложки.

ну і, звісно, збуджуюся.

втримуюся, щоб не почати тертись об неї,

годину лежу — і так і засинаю,

упершись стояком в її задок.

наступного дня навіщось розповів про цей епізод Сімонові.

— а вона щось робила?

— та ні. вона була у відключці.

— ну, якби між вами щось і було — звичайно, я б ревнував. але, зрештою, ви обоє вільні люди.

— ге, Сімоне, ні. я б нічого не робив. у мене вже кілька разів було, коли я зваблював дівчину друга. більше я такого не повторю. це повна лажа.

власне, наступної ночі французка була вже достатньо твереза,

щоб влучити в ліжко до Сімона — і то свідомо.

він іще потім розповідав про їхні розбіжності з приводу

природних запахів і парфумів.

бомж і буржуа.

а я наступної ночі знову довго не міг заснути,

адже, коли ми повернулися пізно ввечері,

у сусідньому зі мною ліжку спала та жінка,

з якою минулої ночі нічого не вийшло,

бо велорикша не міг підвезти іноземця.

я дивився на неї, дивився і так хотів підійти

й почати її пестити…

вона спала розкрита,

у самих лише трусиках і ліфчику —

така фігурова, з тонесенькою талією

та широкими стегнами,

аж дихала жіночністю…

але була малесенька проблемка, точніше дві:

з обох боків її обіймали уві сні

двоє маленьких дітей Рауля.

отак я лежав, дивився на неї,

а вентилятор майже не розганяв спеку,

повертаючись то до їхнього ліжка, то до мого.

до речі, ночі на Кубі були дуже гарячі.

на ранок жінки вже не було.

а потім непомітно для себе

я переключив увагу на негритянку.

навіть знаю чому, і матінка-карма мене за це покарала.

просто тому, що вона чорненька й мене це збуджувало,

а не тому, що вона мені більше подобалася як людина.

а так не можна: головне — особистість, а не колір шкіри.

ми з Сімоном уже хотіли їхати з Гавани по всій Кубі,

і Рауль із дітьми вирішили поїхати з нами до міста Матансас,

заїхавши дорогою до його родичів.

я пішов запрошувати ще й негритянку.

вона не була певна: боялася бути в компанії іноземців.

— але ж Рауль із нами ходить — і нічого.

— так, але він чоловік.

вона таки погодилася. ми були в неї вдома.

вона нахилилася по щось, і я нагнувся й поцілував її в маківку.

негритяночка випросталася, усім своїм виглядом

демонструючи здивування. до мене не дійшло.

ми гуляли ввечері, вона з французкою йшла попереду,

а я ласо дивився не неї й пускав слину.

всіляко намагався бути поруч,

а вона й не уникала: звичайно, жінці приємно, коли

її настільки хочуть — але, хоча ми часом торкалися одне одного

і я ловив кожну мить цього дотику,

заходити далі вона мені не дозволяла.

* * *

на ранок ми вибралися до Матансаса.

якими манівцями діставалися, я так і не зрозумів:

спершу автобусом по трасі, потім якимись чагарями пішки,

далі з чотирма пересадками. виїхали нарешті

на транскубинську трасу — відверто військову…

ну, якось це відчувалося. широка й бетонна,

а машин майже нема. дорога «про всяк випадок».

нарешті нас усіх підібрала вантажівка.

прикольно їхати в кузові великою компанією,

ще й із двома маленькими дітьми.

гарячий вітер дув в обличчя, ми з негритянкою

стояли плече до плеча (еротично, шо капєц),

було так кльово…

пізніше виявилося, що ми їхали не в той бік.

аж пізньої ночі дісталися до хати

Раулевих родичів у якомусь маленькому

містечку

на півдорозі до Матансаса.

спати всередині місця на всіх забракло.

Сімон із французкою пішли до намету.

я все намагався підібратися поближче до негритянки,

Рауль, зараза, теж якось пробував звести нас —

оцього його ходу я тоді так і не зрозумів.

а дівчина лягла поруч із ним.

як він потім розповів Сімонові, терлася вночі об нього,

а він удавав, що спить.

хоча ніхто, крім дітей, на веранді тієї ночі так і не заснув.

і то не через еротичні переживання:

малих ми сяк-так укрили простирадлами,

а дорослих цілу ніч жерли комарі. люті звірі.

маю я оцю манічку: «ідьом пагаварім».

на ранок поговорив із дівчиною, і вона сказала,

що надто мало мене знає, що так швидко вона не може,

чмокнула мене в губки, побіжно,

на тому й постановили.

звісно, не факт, що мене цілком попустило, але

вже принаймні якось зрозуміло, шо нє.

якщо точно знаєш, якось легше.

усе одно ловив кожну мить її дотику,

коли ми йшли трасою й бавилися,

штовхаючи одне одного в плече.

цікаво, що вона відчувала:

з одного боку, наче й підігрівала мене,

а з іншого — як воно, коли ти жінка

і до тебе постійно намагається доторкатися

чувак, якого ти не хочеш?

надвечір ми нарешті дісталися Матансаса.

наче так близько, а їхати два дні.

на Кубі взагалі з транспортом проблеми,

якщо тільки ти не їдеш із пункту А до пункту Б

багатеньким туристом.

ми заходилися шукати, де б чого поїсти.

з їжею та сама історія. теж постійно дивувало:

їдять кубинці якесь гівно — типу совкових котлет у тісті,

і майже всі курять — і чоловіки, й жінки,

а тривалість життя при цьому майже як у Японії.

звісно, безкоштовна медицина, хуйо-мойо.

але більше, напевно, клімат: стабільний і теплий.

і, звісно, те, що всі розслаблені. ніякого поспіху,

не напружуються, не віддаються стресам.

не те що ми, ґрінґо. наче всі вже погодилися

на якусь совкову кафешку з котлетами в тісті

по одному кубинському песо (п’ять центів) —

але Сімон мусив зчинити стрес,

заявивши, що він таке їсти не буде.

і от уся чесна компанія мусить шукати щось

інше.

— Сімоне, та ти заїбав! — мирно починаю я.

— no mames («іди нахуй», тільки ще образливіше: «припини смоктати»).

— але справді…

— але справді, no mames!

— ти охуїв? шо, блядь, за егоїзм…

— та пішов ти в пизду.

— семеро людей мають десь лазити, бо лише ти один невдоволений, уйобок!

— а лопаткою по їбальцю?

— а ти спробуй!

— е-е, ану розійдіться, джигіти, — втручається Рауль.

французка й негритянка дивляться на нас із острахом.

здається, це була найбільша наша сварка

від самого початку подорожі.

я у фрустрації, що з негритянкою нічого не виходить,

Сімонові треба захищатися, бо його попускають при дівчині.

— що це було? — трохи згодом і спокійніше питає Сімон. англійською, бо сам на сам.

— а ти подумай. усі ж наче вже домовилися…

— я цього не чув…

— ну добре, вибач. непорозуміннячко вийшло. eine kleine Mißverständnis^[54].

— та, фігня. буває.

ми купались у морі у шторм уночі, і тут я вже

розважився на славу. ітогі подвєдьом:

порвав труси, давно ношені, останні.

порвались навпіл, просто по лінії долі,

як і в Масунте, де не одні труси пікантно розійшлися,

перш ніж я зрозумів, чому в Голлівудах усі купаються в шортах.

по цілій сраці аж до гумки. негритянка довго сміялася.

зате нарешті у воді я облапав її як хотів

під приводом активних ігор: носив на руках,

садив собі на плечі, підкидав із води, щоб пірнала.

блін, і все-таки це збуджує: я такий світлий,

вона така темна — поруч видаємося прекрасними й гармонійними,

як інь і ян, як чорна кішка й білий кіт, ех-х-х-х.

поклали спати жінок і дітей у намет на пляжі,

а самі накрили всі речі протидощовим тентом

і привалили з обох боків власною вагою,

щоб уночі ніхто нічого не вкрав:

спали на велелюдному пляжі,

навколо сновигали незрозумілі типочки.

наступного ранку ми розпрощалися.

нам із Семенком

(як його встигла охрестити по інтернету моя мама)

на захід, решті додомцю.

на прощання я нарешті подарував Раулеві свій мобільний,

бо вже півроку ним не користувавсь,

а кубинцям мобільних не продають,

бо заборонено. абсурд якийсь. хто не в курсі,

у них навіть інтернет

різний для кубинців і для іноземців:

кубинці, якщо тільки не благонадьожні до нудоти,

можуть ходити лише по окремих сайтах.

ага, і ще. реєструвати імейл можуть тільки

на корреодекуба.ку — де під час реєстрації

треба вказувати домашню адресу і номер паспорта.

ми багато сперечалися з Сімоном:

що з кубинських реалій можна виправдати, а що ні

блокадою й ідеологічною війною з боку Штатів.

нам було не зовсім по дорозі,

а точніше, зовсім не по дорозі,

однак якийсь дядько запропонував завезти нас

на пляж Варадеро. і ми не пошкодували.

якщо мексиканський Масунте був найкращим

океанічним пляжем, із величезними хвилями

та драйвом,

то Варадеро — найпрекрасніший морський пляж,

який я будь-коли бачив.

заходиш у прозору-препрозору,

чисту-пречисту та спокійну воду.

дуже-дуже повільно глибшає. ти пливеш

і бачиш під собою дно на десять метрів.

а коли пропливаєш двісті метрів —

знову стає мілко, бо течією намело

неначе піщаний вал, і ти стоїш на ньому,

вже далеко від берега, але по пояс у воді —

і лише після піщаного валу

вода стає не світло-блакитною,

а темно-синьою, і ти пливеш у глибини…

є ще такий плюс, що на тому валу, де тебе ніхто не побачить,

можна зняти труси і плавати в теплій воді голим.

тепло сочиться по яйцях, плаваєш збуджений,

намагаєшся плисти лише брасом, поширше розкидаючи ноги,

тебе обмиває, вода несе млість по животу…

мене дивувало, що в Мексиці й на Кубі

ми так і не знайшли нудистських пляжів,

де можна ходити і плавати голим серед інших,

щоб до тебе при цьому нормально ставилися.

може, це католицизм у Мексиці

і псевдосоціалістичний консерватизм на Кубі?

доводилося плавати наголяса або вночі,

або отак, як на Варадеро, приховано.

там-таки, на Варадеро, ми зайшли до крамниці

купити карту Куби, щоб знати хоч, куди їдемо.

виявилося, що й карт для кубинців теж немає —

є тільки туристичні. дорогі. тому я просто

схематично перемалював карту

до свого записника.

ми пішли на трасу.

спершу нас підвезли на дорогущих машинах,

які продаються тільки іноземцям.

експедитори, які їх переганяють,

їздять по троє-четверо. начальникові

ми сподобалися чимось.

далі — їхали на бричці, запряженій мулами,

з простими селянами.

ті запросили нас дорогою назад зазирнути

подивитися, як вони живуть за народної влади Кастро.

запропонували саркастично, треба сказати.

далі підвіз дядько, який розвозив хліб

від села до села. теж бричкою.

їхав, сміявся й часом ліниво підганяв

лінивого мула:

— му-у-ля! му-у-ля!

«муля» скоса позирав на господаря й не поспішав.

на одній із зупинок ми побачили,

що є й кубинці, які їздять на дорогих іномарках.

мажористі такі молодики — дітки компартійних босів.

до вечора ми дісталися півострова Сапата

(не плутати з Еміліано Сапата).

ночували, відповідно, в болотах Сапата.

на з’їзді з траси вперше побачили, як ґуса́но^[55]

(кубинці-контрреволюціонери)

поводяться з іноземцями.

під’їздить хлопець років двадцяти на ровері.

— а, ви голодні? у мене якраз тато кухар. швиденько щосьвам зготує. оце вам пощастило!

виходить тато, схожий на

власника отого хостела в Сан-Кристобалі:

чухає волохатими жирними пальцями

волохате жирне пузо.

— та я вам зараз за півгодинки зроблю по­поїстоньки. якихось двадцять доларчиків.

— ви шо, гоните?

— та то тепер усе таке дороге…

— та ми ж уже не лохи. ми в Гавані за три долари на день жили.

— ви знаєте, скільки я податків плачу, щоб мати дозвіл утримувати іноземців? клятий Кастро!.. о! а ще можете в нас переночувати. всього два­дцять доларів з носа.

— нє, ми маємо намета. десь заночуємо.

— та ви що, подуріли? та там, у болотах, людина вижити не може! вас комарі за годину з’їдять!

— виживемо.

довго йшли дорогою повз піонертабори,

співали пісень із подорожніми —

п’яними кубинськими піонерами-ґуса́но.

познайомились також із кількома дітьми, які з батьками

виїхали на пікнік. ці Фіделя любили.

попри всю мою критику, можу вдатися до одного узагальнення:

майже всі ті,

що критикували уряд,

чомусь виявлялися виродками стосовно нас:

використати, обібрати, обманути.

це ж іноземці. лохи — на те вони й існують.

а революціонери, хай з ними не погоджуєшся,

хай їхні мізки часом здаються промитими,

вважали за необхідне показати Кубу й кубинців

зі щонайкращого боку, і тут уже не майже,

а в усіх абсолютно випадках

виявлялися людьми кришталевої чесності.

зуб даю.

діти-революціонери показали нам, де краще поспати,

де набрати чистої води. попередили,

щоб у воду не особливо заходили, бо на болотах

водяться якісь прісноводні крокодили.

«але на березі вони на вас не нападуть».

усе одно я потім пішов у кущі,

бо щось від страху срати захотілося.

мій рюкзак рвався вже давно,

останнім часом по кілька разів на день.

а в Матансасі поламався ще й намет Сімона:

тріснула рама, на яку треба кріпити стінки,

щоб стояв.

дрочили ми його, дрочили

години півтори.

так і не встав.

довелося просто лягти на пісок у спальниках,

а наметом укритися.

під шатрами добре спати:

не треба сі накривати,

ані гріє, ані пріє

через дірки вітер віє…

одна проблема: комарі справді виявилися скаженими.

але ми вижили, хе-хе.

невиспані встали на самісінькому світанку,

подивилися на гостинне болото

та й подалися далі півостровом —

до Затоки Свиней. власне,

заради неї ми й перетнули

цілий острів з півночі, від Варадеро, на південь.

біс його знає, як так виходить,

але пам’ятаю, що ми ночували на півострові ще одну ніч.

наче й не такий він великий, наче нас і підвозили

якісь вантажівки — раз із металобрухтом,

іншого разу відкрита, з купою мішків

якогось незнайомого коренеплоду.

ця машина зупинялась у кожному селі,

скидаючи по кілька мішків під крамницями.

уночі ми накупили досхочу хліба й нажерлися

на десять центів.

я потім зрозумів, чому старий продавець

дивився на нас зі злістю: це був магазин для кубинців,

і він не хотів, щоб дешевизною за рахунок спільної праці

користувались іноземці.

але конкретно нас йому було шкода.

тож він на нас і злився. і на себе. але хліба продав.

Куба й так некваплива, але на цьому півострові

час ледве повз. мені здавалося, що ми сунемо ним

уже з тиждень: якісь зустрічі, розмови,

автостоп по десять кілометрів за раз

або більше, але із зупинками під кожним стовпом.

«сюди дійшли найманці» —

висить плакат в одному місці.

«тут була команданція Фіделя Кастро» —

в іншому.

«тут полягло стільки-то кубинців,

відбиваючи найманців».

отак ми дісталися самого пляжу Хірон,

де 1961 року висадились найманці імперіалізму.

похмуре місце, як на мене. посеред боліт,

де майже нічого нема. а в музеї надивилися на зброю,

на фото півострова до революції,

коли селяни суто руками видобували торф і вугілля

та носили їх на своєму горбі.

щовечора жахливі комарі…

я був пригнічений.

почався дощ, але ми й під ним

викупались у Затоці Свиней — на пам’ять.

ховалися від дощу. ішли порожньою дорогою.

ще там чомусь були сміттєзвалища,

там і сям, упродовж десятка кілометрів.

від них несло трупним запахом.

дощ ненадовго вщух,

ми простували далі,

і на телеграфному стовпі я побачив орла.

— дивися, Сімоне, Великий Орел! ми так давно його не бачили. отже, правильною дорогою ідемо.

ми підійшли ближче.

виявилося, що то не орел, а стерв’ятник.

сидів, напіврозпустивши крила, роззявивши дзьоба,

і пильно стежив за нами.

стало моторошно.

ми так більше не могли, тож зупинили туристичний автобус.

і якщо доти на півострові Сапата ми нескінченно довго

блукали серед застиглого часу —

тепер доїхали в кондиціонованому повітрі за одну годину.

ми вийшли з туристичного автобуса на виїзді назад на трасу,

заплатили по кілька доларів і під зливою

домчали

до бару. бар виявився валютним.

щоб нас не вигнали, мусили мало не розоритися на чаї.

коли злива вщухла, уже знову вечоріло,

але ми пішли на трасу й заходилися ловити машину

серед безлічі кубинців.

на Кубі автостоп — це не понти. майже всі місцеві так їздять.

більш того, є спеціальні працівники Мінтрансу —

їх називають «жовті», за кольором форми, —

то ці на спеціальних зупинках для автостопа

зупиняють машини й садять по стільки-то людей у кузови.

згідно з чергою.

черга на автостоп! плата, як за автобус.

якщо зупиняєш машину не на зупинці, не через «жовтого» —

платиш, скільки скаже водій. значно більше.

часом водій порожньої вантажівки

набирає в кузов по тридцять-п’ятдесят людей, за гроші.

буває, що підвезуть безкоштовно, суто

з симпатії.

коли ж платити,

з нас брали рівно стільки ж, як і з кубинців. дорого. навіть для нас.

а як подорожують кубинці, маючи зарплати по тридцять — п’ятдесят баксів, —

узагалі не уявляю.

* * *

сяк-так ми дісталися повороту на місто Сьєнфуеґос.

дивний якийсь період: знову надходила ніч.

сірі дні зміняють темні ночі.

на трасі стоїть безліч кубинців, усі хочуть кудись доїхати.

водії один за одним відмовляються брати нас, іноземців.

уже зовсім стемніло. стає ще одна вантажівка.

розуміємо, що сьогодні це може бути остання.

водій набрав у кабіну людей сім, на нас не звернув увагу.

на кузові стоїть якийсь підйомний кран.

ми вирішуємо лізти-таки туди.

машина поволі рушає, ми намагаємося на ходу вдертися.

я підштовхую Сімона під сраку. він уже нагорі.

перехиляється, щоб підтягнути мене.

я вже підвис на відкритій платформі кузова,

але ноги досі внизу.

і тут віє вітром, мене накриває тентом,

яким ми двоє перед тим укривалися від дощу.

я ніфіга не бачу, ноги затягує під колесо,

а Сімон тягне мене за комір нагору.

— а-а-а-а-а, бля, пусти, не заважай, сам залізу!

я вже закинув одну ногу й починаю закидати другу,

але тут з-за спини нахиленого Сімона

падає гітара.

бля!

я зістрибую вниз і біжу по гітару,

підбираю й біжу вслід за машиною,

але та вже набрала швидкості, я відстаю,

— стрибай, Сімоне!

— не можу, ноги поламаю!

— бля, стрибай!

— зустрінемось у Санта-Кларі!

— як?!?

Сімон зникає в темряві, я злющий стою з його гітарою на трасі.

15

спершу я злюся на Сімона, що не давав мені залізти самому.

потім думаю: він же щиро хотів допомогти.

тоді злюся на срану гітару, як на живу істоту.

потім на кубинську владу, яка лякає кубинців щодо іноземців.

тоді на саму ситуацію.

в Сімона з собою половина моїх речей,

у мене — його. як і де ми зустрінемося?

іду по трасі, щоб не злитися стоячи,

а хоч трохи розвіяти своє переповнене почуттями

горло.

рюкзак знову рветься, я матюкаюсь і скидаю його на землю.

в’яжу чергового вузла й перепаковуюся.

злюсь і стоплю машини.

звісно, ніхто не стає. нарешті один далекобійник зупиняється,

я розповідаю ситуацію, він каже, що підвезе:

— скільки даси?

та йоли-пали. пропоную трохи.

— та це не гроші.

мало не прямим текстом

посилаю його. та й пензлюю пішки

нічною трасою.

і мені починає подобатися!

урешті, це ж так приємно. я сповільнююсь

і спроквола йду крізь ніч.

у голові проясняється. врешті,

я все одно маю все потрібне для життя.

та й чи багато треба? якщо ми навіть не зустрінемося зовсім —

бо немає ані телефону, ані інтернету —

я просто можу мандрувати сам,

а побачимося ми вже, як відлітатимемо назад.

і мені цей варіант уже здається кльовим.

я йду й наспівую «команданте Че Гевару»,

настрій світлий.

і через кілька хвилин зупиняються три КамАЗи.

три!

усі ці «правила» автостопа, які намагаються описати

всілякі Кротови, — маячня.

нема жодного правила!

можна їздити вночі в чорному одязі.

головне — бути позитивно налаштованим.

і все.

так я думаю, поки біжу до КамАЗів.

виявилося, їх змусив зупинитись інший автостопник.

молодий юнак, років сімнадцяти:

— я з Молодої Гвардії. соціальні працівники. бачиш жовту футболку? водії зобов’язані для нас зупинятися. ми — надія Фіделя.

— а що ти робиш?

— от нині працюю волонтером на нафтопереробному заводі. дивлюся, щоб там нічого не крали.

я заліз до кузова одного з КамАЗів. воно наче й тепло,

але, коли їдеш уночі, все-таки продуває.

то я сів спиною до кабіни,

сракою до вихлопної труби. вона така тепленька…

курив і співав. приємно.

вони їхали аж до Лас-Тунас, а сам соціальний працівник —

до Сьєґо-де-Авіла. запросив мене

до себе в гості.

і те, й інше значно далі за Санта-Клару,

я вже спокушався поїхати з ними,

але мої вагання вчасно урвалися

під тиском обставин.

— поламалися.

одна з трьох вантажівок накрилася мідним тазом.

вони мусили чекати ранку під Санта-Кларою.

ми розмовляли з соціальним працівником.

заідеологізований, але кришталево чесний.

я дуже хотів подарувати йому улюблений светр,

у мене вже виникала потреба

дарувати найдорожчі для мене речі. потлач — наше всьо.

я просто побоявся, що хлопець хибно це сприйме.

ніби хабар-віддяку, шолі. надто вже він правильний.

ми поїли котлет із тістом у придорожній забігайлівці.

він говорив зі мною й паралельно

намагався впіймати іншу машину, трусячи своєю футболкою.

щось ніхто із зобов’язаних зупинятися не зупинявся.

уже перед світанком я поліз до кузова спати,

а розбудив мене водій у Санта-Кларі.

— а де цей, соціальний працівник?

— уночі впіймав машину й поїхав додому.

ги, на той час завдяки розповіді соцпрацівника

я вже знав, де в Санта-Кларі Сімон з’явиться точно.

Seguiremos adelante

Como junto a tí seguimos

Y con Cuba te decimos:

¡Hasta Siempre, Comandante!^[56]

я зайшов на автовокзал, переповнений

старенькими американськими автобусами

та радянськими ЗІЛами з написами російською «Люди».

це теж автобуси.

наївся досхочу котлет у тісті

в їдальні за столиком із залізними ніжками,

укритому замацаною порізаною клейонкою.

аж защемило в горлі від ностальгії

за іншою епохою, у якій я народився й виріс.

прийшов до мавзолею.

зачекав, поки той відчиниться.

Сімона ще не було. я зайшов усередину.

гордо написав у книзі відвідувачів «Україна».

не якісь там буржуазні ФееРеНи!

коли сказав на вході, що «ера Уньйо́н Совьє́тіка»^[57],

мене хіба що не обійняли.

надивився на оригінали вже знайомих із репродукцій фото,

на знаменитий берет, який тепер світиться

на стількох футболках людей, яким

до самих ідей Че пофіг,

на старосвітський балончик, яким Ернесто

допомагав собі проти астми.

а в іншому боці — мавзолей: усі, хто були в Болівії.

здається, загинули всі.

знову ж:

хто ж така ця красуня Tania з Німеччини^[58]?

я вийшов з темного музею надвір і довго мружився,

звикаючи до яскравого світла.

розговорився на площі з дружнім ментом,

той заходився по рації вишукувати Сімона.

— а який він?

— ну на мене схожий. з рюкзаком, обірваний.

— так і перекажемо… привіт. розшукуємо чоловіка. іноземець. молодий. у камуфляжних штанах. із великим рюкзаком… ні, нема такого, — до мене.

і тут бачу: ходить навколо пам’ятника, фотографує.

ги!

ну не міг він сюди не прийти!

16

коли ми з Сімоном залізли до кузова вантажівки,

яка їхала на Байямо,

там уже сиділи близько тридцяти кубинців.

а в куточку сиділа

гарненька шістнадцятилітня мулатка.

я вмостився поруч.

у тєснотє, да нє в обідє.

їхати нам усім довго й далеко.

поступово люди знайомляться

і, як завжди в таких випадках,

дуже швидко зближуються.

їхати під вітром холодно навіть за теплої погоди.

я встаю й починаю знімати футболку й одягати светра

на вітрі. светр лопоче і не хоче надягатися,

теліпається над головою.

усі кубинці регочуть з мене,

особливо коли штани сповзають

і оголюється половина сраки.

а я щасливий. ми починаємо співати пісень

усім кузовом,

Сімон ховається від вітру за кабіною й дістає гітару,

я відбиваю ритм на куплених у Гавані бонго.

дівчинка заговорює до мене,

ми, щоб не заважав вітер, нахиляємося

лобами одне до одного, наше волосся

змішується —

її, кучеряве чорне, і моє, пряме і світле.

вона дістає й показує свої фотографії.

я відчуваю її тепло, вона кладе мені голову на плече.

— ти знаєш, чого тепер бракує?

— ні. чого?

— щоб ти подарував мені свою фотокартку.

порпаюсь у документах,

знаходжу стару фотку паспортного розміру,

прибережену для подачі на візу.

починається сліпий дощ.

Сімон розгортає тент, яким ми вкриваємось,

усі зсуваємося докупи —

тента вистачає лише на половину кузова,

тому люди сідають тісним гуртом,

щоб усі помістилися,

і ми всі тримаємо руками краї тенту,

нахиляючи голови, щоб не торкатися мокрої тканини.

ми з мулаткою-підлітком опиняємося ще

ближче,

притискаємось одне до одного.

дощ поступово стихає.

люди один по одному

відпускають тент, виходять з-під нього,

знову розсідаються вільніше й починають співати,

і в якийсь момент ми помічаємо,

що під тентом залишилися тільки я і дівчинка.

їй трохи холодно, я знімаю светр і віддаю їй,

вона вдягає мій светр,

я обіймаю її обома руками, щоб зігріти,

вона знову кладе голову мені на плече,

я притискаюся щокою до її щоки.

вона така ніжна, така наївна,

я не хочу її образити.

хочеться поцілувати,

але ж вона така юна,

вона сприйме це ще ближче до серця, ніж я,

а я ж тут так ненадовго,

я просто сиджу, щока до її щоки,

обійнявши її,

та насолоджуюся теплом, яке йде від її тіла.

старші кубинці посміюються з нас.

— дивися, вже.

— що, так швидко?

— а що? молодь. у них усе так, швидко.

— та тепер життя таке.

ми їдемо вдвох, відокремлені від усіх,

їдемо довго, тільки ми, і мені здається,

що сидимо ось так уже місяцями.

давно стемніло, давно потеплішало,

давно нема ніякого дощу —

а ми не виходимо з-під тенту,

просто сидимо поруч,

обіймаємося…

їй треба було виходити в Лас-Тунасі,

на кілька годин раніше, ніж нам із Сімоном,

і я пропоную провести її додому.

злізти з нею,

щоб їй не йти ввечері самій,

провести її,

а наступного дня наздогнати Сімона.

здається, я вкотре дуже схильний

порушити урочисту обіцянку,

що між Сімоном і мною не стане жодна жінка

і жодна дорога.

— я тебе проведу.

— куди?

— додому.

— навіщо?

— бо хочу.

— ні, не треба.

вона швидко сходить, махає мені рукою.

Сімон:

— а светр?

— я їй подарував.

— у тебе ж нічого теплого не залишається.

— ну то й що.

— він їй не потрібен, вона з батьками живе.

— потрібен, не потрібен! я просто хотів щось подарувати.

він не розуміє.

а я і так раніше вже збирався цей светр подарувати

соціальному працівникові.

подарувати щось людині, яка тобі подобається, —

куди приємніше, ніж володіти.

і найприємніше дарувати те, що найбільше любиш сам,

найулюбленіший предмет,

до якого ти прив’язуєшся, —

тоді ти краще відчуваєш,

що прив’язався до людини.

може, це спосіб зберегти її в серці?

(з пізнішого щоденника)

Від першого в´їзду в Мексику помітив за собою потяг дарувати людям свої речі. Зараз віддав аргентинській дівчинці українського походження всі свої книжки, які їй сподобалися. У цьому є особлива насолода.

Щоразу, коли зустрічаєш людину, яка дуже подобається, — хочеться залишити щось, що їй потрібно чи просто сподобалося. І переважно що більше сам любиш якусь річ, то більше хочеться віддати її на згадку приємній людині. Раніше я віддав свій улюб­лений светр, свою найулюбленішу футболку, подарував мобілку кубинському другові — і досі радію, що не зносились, не загубились, а лежать тепер у когось.

Й believe me^[59], повертається десятерицею. Теж маю багато приємних сувенірів — і від цих людей, і від інших. ех… la vita è bella^[60].

ми поспали на автостанції в Байамо.

вранці Сімон пішов шукати,

де б йому відремонтувати свою гітару,

корпус якої тріснув під час падіння під Сьєнфуеґос,

коли ми так нагло розлучилися при посадці на вантажівку.

Сімон розповів, що тоді до Санта-Клари теж не одразу доїхав.

бо думав, водій знає, що він отак сидить біля крану.

але сам водій, мабуть, так не думав.

посеред ночі далекобійник вийшов посцяти

під машину.

Сімон:

— коли будемо в Санта-Кларі?

водій:

— А-А-А-А-А! ух ти ж, тваю мать. ти шо тут робиш?

— їду з вами.

— ніфіга. ану злазь. руки через тебе обісцяв…

словом, посеред ночі Сімон теж опинився на трасі,

тому й приїхав до Санта-Клари ще пізніше од мене.

ми йдемо містом Байямо, шукаємо майстерню

з ремонту музичних інструментів.

не так воно просто — знайти її.

заходимо до якогось ресторану

для іноземців,

із живою музикою.

розпитуємо музикантів і директора.

про ремонт не дізналися,

зате домовилися при нагоді,

що Сімон може там виступити й заробити грошенят.

ну і я підмажуся, на бонго потамтамаю.

зате на пошті зустрічаємо якогось чувака,

який обіцяє нам допомогти.

стрьомний трохи чувак,

явно ґуса́но.

але йдемо з ним.

перебуваємо насторожі.

зайшли натомість не до музичної майстерні,

а до простого шевця.

(чоботаря — оскільки слово «швець»

багато українців давно забули.)

і нічо так. узяв шмат шкіри, змастив клеєм —

гітара як новенька.

під акомпанемент незмінного в кубинських домівках

вентилятора китайського виробництва

здійснили акт кубинсько-американської музичної дружби.

шевченко (син шевця — чи то пак, знову ж, чоботаря),

величезний молодий негр,

дав мені урок, як треба грати на бонго.

ото шо я доти витамтамував — понти

порівняно з тим, як віртуозно вигравав на барабанах

чорношкірий шевченко.

ритм:

трохи надто кровожерно, як на мене.

цікаво, тепер такі ритми

влада сприйняла б

як заклики до насильницького повалення

конституційного ладу?

швець дивиться на нашого поводиря,

скрушно хитаючи головою:

— ото нічого не робить, не працює ніде,

тільки ходить і все критикує.

— а скільки з нас за ремонт?

— а скільки дасте.

натомість поводир наполягає,

щоб ми переночували в нього.

— помиєтеся, відпочинете. багато не візьму, всього по долару з кожного.

— хм. усього? дивно… а чого ж, ходімо.

— ну тільки підемо із заднього входу, а то ж заборонено.

чувак постійно озирається, втягує голову в плечі.

ідемо через квартиру сусіда, з іншої вулиці,

потай. конспірація.

сусід відчиняє балкон,

ми видираємося на карниз на третьому поверсі

та з рюкзаками йдемо тим карнизом над подвір’ям,

над якимсь свинарником.

унизу всі рохкають, квокають і гавкають.

* * *

удома в нашого господаря Сімон

посрав.

а водогону нема. треба відро води.

господар каже: зараз, зараз, дорогий,

я змию після тебе.

Сімон:

— так, я не зрозумів. хто срав?

— та нічого, нічого, ви ж гості.

і так уже мало не сам підітре Сімона.

стрьомний, кажу ж, чувак.

ми напружуємося.

його мама дивиться на синка з докором.

той:

— ну, ви відпочивайте. давайте я сходжу на базар, куплю поїсти. мама зварить на всіх кубинську їжу! відчуєте смак Куби! давайте по сім доларів.

— га? по скільки?

— гості любії, та то тепер усьо таке дороге…

— чекай, чекай. ми в Гавані купували на день на сімох на три долари.

— ну, їжа буває різна. буває їжа — і буває їжа. я вам доброї хочу.

— шо значить різна? їжа це їжа. марципанів нам не треба. рис і квасоля.

— але воно різної якості буває. я ж вам хочу якнайкращої.

Сімон:

— а давай я з тобою піду на базар і сам куплю.

— та ви що, не можна, щоб нас разом бачили. я сам куплю.

— та ми й на базар у Гавані з господарем ходили, усе було нормально.

— не можна! страшно! ви відпочивайте, я сам усе зроблю, сам і приготую. ви тільки гроші дайте.

— знаєш шо, чувак. ми йдемо.

хапаємо рюкзаки, виходимо вже через центральний вхід.

ґуса́но в’яжеться за нами.

— відчепися.

— ну чого ви? я ж хотів як краще.

— відчепися.

— вам куди? давайте я вам таксі викличу.

— нічого нам не треба. ми звикли пішки ходити.

нарешті він усе зрозумів,

а ми пішли на автостанцію.

— блін, через цього Мануеля цілий день втратили.

сьогодні з автостанції нічого вже немає,

завтра о п’ятій ранку

буде вантажівка в Сьєрра-Маестра — в гори,

де досі збереглася команданція революціонерів.

ми вмостились у совковій цілодобовій кафешці,

пили копійчану каву та курили «креолів»,

а до нас підходили й підходили поговорити кубинці.

одна сім’я надзвичайно мені сподобалася.

із тих, котрі «люди кришталевої чесності»,

як я собі називав їх.

чоловік і жінка та двоє дітей-підлітків.

— ну а чому стільки кубинців бояться говорити з іноземцями або ховаються?

— хто боїться? от ми ж розмовляємо.

— ви так. а буває, що бояться.

— отже, совість нечиста.

— та не завжди. он у Гавані дівчина боялася з нами гуляти.

— ну, це так. влада з цим бореться, але проституція повальна. багато хто намагається скористатися з іноземців. як отой Мануель, про якого ви розповідали. ґуса́но!

— ну а з інтернетом? обмежений доступ?

— та він дорогий просто. я викладачка в університеті, у мене вдома є. бо часом треба шукати інформацію для наукових робіт.

— а пошта на корреодекуба?

— а що з нею?

— ну, реєстрація з адресою і номером ідентифікаційної картки?

— нема такого.

— а сегрегація?

— яка?

— чому кубинець не може зайти до готелю?

— чекайте. я заходив.

— а нас не пустили до басейна, бо ми іноземці.

— бути такого не може. дивіться, ось ми сидимо в кафе разом, ми кубинці, а ви іноземці.

— ну правда. а чому люди бояться вголос критикувати владу?

— що значить бояться? не знаю, особисто мені подобається. нам дали будинок безкоштовно. ось дочка вчитися йде наступного року, своїм знанням. на лікаря. критикувати? ну зараз покритикую. мені не подобається, що в нас вічні проблеми з транспортом. от не знаємо, як додому доїхати. а з приводу страху іноземців — ось наша адреса, заїздіть у гості. ми вам усе покажемо. і не боятимемося вас, ха-ха.

хм. ми вже третій тиждень були на Кубі

й ніяк не могли скласти собі однозначного враження.

про одне й те саме нам кажуть протилежні речі.

ми самі щоразу бачимо протилежні речі.

Сімон дуже хоче спати. вісімдесятилітній дядько

запрошує нас переночувати в нього. я ж не довіряю.

— тобі Мануеля мало, Сімоне?

— нічого не знаю, я спати хочу. той був ґуса́но, а цей революціонер, колишній ґерільєро, партизан.

— ну йди. а я тут посиджу, почитаю з кавою й цигарками.

— що, цілу ніч?

— так. настрій є. чом би й ні?

Сімон іде з дядьком, але незабаром повертається.

— та ну. він так повільно йшов, іще й п’яний. мені набридло. ми за п’ятнадцять хвилин і трьохсот метрів не пройшли, а він іде й сам до себе говорить під ніс. але я таки спати хочу.

— ну, ідімо місце під намета пошукаємо. я подивлюся, де це. повернуся, почитаю і вранці тебе розбуджу на «автобус».

ми блукали довколишніми вулицями,

нарешті в кущах під п’ятиповерхівкою розклали намета,

Сімон залишився, а я пішов назад,

до рідного вже кафе.

купив кубинського йогурту, котлет у тісті,

гарно повечеряв, п’ю каву з «креолом» —

гля: тиць-тидиць, ведуть Сімона. менти.

— бляха, Антоне. скажи їм, що ми таки разом.

мент давай розпитувати, хто ми такі та що робимо.

ось, кажу, мандруємо автостопом.

друг спати пішов, а я читаю, щоб

не проспати транспорт на п’яту ранку.

він дивиться, що я читаю.

Фідель Кастро. промова в ООН.

— вирішив скористатися нагодою, ніч довга, розширюю словниковий запас.

— а ви звідки іспанську знаєте?

— та вчу оце три місяці.

— ага, три місяці. «скористатися нагодою», «розширювати запас».

ги, його недовіра мені полестила.

— слухайте, — каже мент, — так спати не можна. і, до речі, мене дуже непокоїть, який вигляд ви обоє маєте.

я дивлюся на Сімона в його фірмовій брудній футболці

з одним рукавом і фото Фіделя та Малкольма Ікса.

— а що, в наметі спати заборонено?

— ну чому відразу заборонено?! але ж не в громадському місці.

ми розписуємось у протоколі,

що нам винесено попередження:

«не можна спати in vía pública»^[61].

— ви десь хочете поспати? зараз я поговорю ондо зі сторожем.

сторож якогось гаража

сприйняв розмову з поліцією

як доручення.

Сімон сидить біля мене, той підходить до нас:

— так, ану пішли!

— дякую, ми зараз підійдемо.

— ні, треба вже. мені сказали за вами приглянути.

— чекайте. це ж він казав, що ми можемо прийти, а не мусимо.

довколишні вступаються за нас.

— що за дурниці, вони ж вільні люди!

— а мені сказали!..

треба зазначити одну річ. попри все,

дядя міліціонер був дуже ввічливий,

виніс попередження, подбав про нас

(хай його неправильно зрозуміли)

і відпустив.

я залишився-таки читати,

Сімон пішов-таки спати до сторожа,

а на ранок він розповів, як його затримували.

— ну, я з півгодини там пробув, коли хтось мене помітив. підійшов, залазить у намет, світить ліх­тариком в очі: ви хто такий? я розповів. кажу: ну, я тут посплю і завтра їду. той: заборонено! став кричати, з вікон визирають люди, сходяться вниз, навколо мене вже купа народу, усі галасують, хтось уже біжить додому викликати поліцію. ті приїхали, я розповів нашу історію, сказав, що ти на автостанції чекаєш і щоб прийшли перевірили, якщо не вірять. збираю намет, стараюся пошвидше, а воно не так просто, бо ручки-то трусяться, а наді мною вже тридцятеро людей стоять, ліхтарями сліплять. добре, хоч подрочити вчасно встиг. тільки ж кінчив! слава тобі господи, що той, перший, мужик у процесі мене не застукав!

17

уранці виявилося, що маршрутки-вантажівки не буде.

— а що сталося?

— поламалася, нічого в той бік не буде, — тоном «як ви мені всі набридли» каже касирка.

та й шо. мусили теліпатися через усе місто,

годині о дев’ятій вийшли на трасу,

і жіночка із «жовтих»

(нагадую, це працівник Мінтрансу, який офіційно

організовує автостоп, садить людей на попутки)

упіймала для нас машину до наступного «жовтого» —

наступної офіційної автостопівської зупинки.

там ми просто пішли трасою, щоб не стояти в черзі.

— е-е-е, так вам ніхто не стане! — услід.

— розберемося.

звичайно, стали. дядько на бетономішалці.

теж колишній партизан.

на нього сіла оса,

Сімон намагається зігнати,

а дядько так флегматично:

— краще не треба. сама полетить. бо якщо вона мене вкусить, я помру.

— га?

— у мене цукровий діабет. оса це відчуває, вона мене не вкусить.

а сам такий спокійний:

— у мене кров солодка. сльози солодкі. піт солодкий. колись кажу своїй дівчині: ану, пробуй сперму. та соромиться. а я кажу: пробуй! та спробувала: ай, papito^[62]! солодка!

оса й дійсно полетіла собі.

ми сиділи на узбіччі біля якогось села в горах,

чекаючи на транспорт далі вгору.

— мені так подобається опускатися до стану бомжа, — радо казав Сімон. — ги, бачу тобі теж. здається, ти ще більше опустився.

— і радий тому.

— пам’ятаю, як я вперше побачив тебе в Бос­тоні, — примружився Сімон. — причесаний, у припасованому новому одязі, у гарному свет­рі під горло. весь такий домашній… ні, я, звичайно, не робив одразу висновків про тебе, але розповідаю, який це мало вигляд. і подивися на себе зараз.

— а сам? мене ця твоя однорука футболка щоразу пре.

— а ти? у штанах протерті дірки на обох сідницях.

— цікаво спробувати, як воно. бути на дні. ну, майже на дні.

— треба отак їздити. щоб і дійсність бачити не ту, яку тобі хочуть показати з вікон готелів, а ту, яку ти спроможешся побачити сам. треба, щоб світ заповнили ваґабундос із рюкзаками, які відмовляються підкорятися загальній вимозі споживання продукції, відмовляються бачити дійсність через екран телевізора, живуть самі, слухають і дивляться самі, не витрачають час на те, щоб тільки накупити всього цього барахла, яке їм насправді ні до чого. треба, щоб люди зрозуміли, що мрії можна здійснювати. щоб зрозуміли: на те, аби, наприклад, мандрувати, не потрібно аж так багато грошей. бажання, підрив і трохи допомоги оточення. адже й ти теж не раз і не два допомагаєш іншим. добро — естафета, яку люди мають передавати одне одному. переді мною постає грандіозне бачення рюкзачної революції, тисячі й навіть мільйони молодих людей усіх національностей мандрують світом із рюкзаками за спиною, вони заходять у гори, роблять дивні вчинки, добрі до інших і підтримують відчуття вічної свободи в кожного, хто хоче їх почути. вони не показують себе, а вчаться в інших, вони не просять, але вдячні, коли отримують, і радо віддають себе тому, у що вірять.

— десь я це вже чув^[63].

— ми також на дорозі, нє?

— ти знаєш, я вже думав: за географією ми давно переплюнули Керуака.

— яка різниця? більше, менше? не треба мірятися піськами. важливий сам стан мандрів.

— але заради чого все це?

— ти справді ставиш собі це запитання?

— ставлю його тобі.

— особисто я вчуся. вчуся передусім. я хочу зрозуміти.

чого нам не розповідають? як можливо те, що замовчується?

як можливо те, що ми вже бачили?

і ще побачимо, я певен.

як це змінити?

я вчуся,

щоб віднайти для себе,

лише для себе —

бо я не хочу вчити, наставляти, —

щоб віднайти для себе правду

та шлях або шляхи

боротися та працювати.

— ходімо, вічний революцьйонер. вантажівка прийшла. блін, ти б помився при нагоді, бо вже дух від тіла пре.

радянський військовий ЗІЛ уже був майже повний,

а на «зупинці» — домовленому місці

на узбіччі —

стояли поряд із нами ще кількадесят кубинців у святковому вбранні

(ну, а ми лежали в лахмітті, на рюкзаках. ми давно звикли лежати в куряві).

вишикувалася черга, і водій запускав по одному.

ми були останніми й уже ледь утиснулися —

звичайно, стоячи.

рюкзаки наші передали й поклали вперед.

я бачив, як жінка, що сиділа біля Сімона,

стала затуляти носа й відвертатися.

боявся, щоб те саме не робилося позаду мене.

Сімон нахилився до мене, стримуючи сміх:

— блін, я там комусь в обличчя перджу.

— дуже смішно, блін.

— ну а шо я можу вдіяти?

— пазоріш мєня! слухай, та май совість. тут сот­ня людей. ще й душно.

нарешті машина рушила, і крізь дірки під тентом

хоч трохи задуло повітря.

хай гаряче, але й те висушує піт.

було настільки душно, що я мало не зомлів.

усі обмахуються газетками,

сидячи впритул одні до одних.

як же ми довго їхали! повільно,

бо круто вгору.

та ще й стаючи під кожним стовпом.

і на кожній стоянці знову нерухоме повітря.

Сімонові, бачу, вже теж не до сміху.

коли ми нарешті зійшли,

він повалився, зелений, на свій рюкзак

просто в куряву, під дерево.

я пішов купатися в річку.

коли повернувся, Сімон

і досі лежав у тій самій позі.

я сходив по крамничках, купив рефреско

(«освіжаючий напій» — тут був сік манго + апельсин),

котлет у тісті, поїв сам, нагодував брата

і кажу:

— так, ходімо.

і тут Сімон як вибухне! звідки й сили взялися.

— заїбав, чого ти мене постійно підганяєш?!

а я теж:

— та бо тобі це потрібно! ти подивися на себе. розкис!

— так, ти сильніший за мене, міцніший, витриваліший. але знаєш що? у тебе є одна велика вада: ти нетерпимий до слабкостей інших.

я попускаюся:

— Сімончику. мені здається, тебе треба часом спонукати. ти ж інакше хнюпишся. дивися, ти лежиш, конаєш, і я відчуваю, що мушу про тебе подбати. пішов і купив тобі їстоньки. ти хоч і старший за мене, але я часом почуваюся, ніби ти мій молодший брат.

Сімон, холодно примружуючи очі:

— знаєш, я завжди ненавидів, коли до мене ставляться по-батьківськи.

— але ти до цього спонукаєш…

— …я тікав від цього завжди! я сварився з татом! потім бунтував у школі! поїхав світ за очі — щоб тепер ти до мене ставився так само?!

— ну добре, вибач. вибач. але ж не будемо ми справді лежати тут. нудно буде. давай уже дійдемо.

він мені так і не пробачив.

нам залишалося сім кілометрів пішки

до входу в заповідник. дорога йшла вгору,

під сонцем. але не знаю як Сімон,

а я вже почувався сильнішим

на свіжому повітрі.

попереду їхав селянин на мулі.

ми бачили, як він переганяє тваринку

від однієї плями тіні на дорозі до іншої,

зупиняючи бідолашного мулика

під кожним деревом на кілька хвилин.

і ми стали робити те саме з самими собою.

підривались і швидко йшли через палюче сонце,

потім відхекувались у тіні через півкілометра.

ги, я при цьому ще й курив. ото дурне.

старенький селянин зрубав десь дерево

й зараз волік його за собою на мотузці.

ми підпряглися й допомогли йому.

як не дивно, іти в позі бурлака на Волзі

виявилось і приємніше, і легше, ніж просто з рюкзаком.

може, від усвідомлення, що приносиш у цьому світі

хоч якусь користь. хоч у цей момент.

удома в селянина напилися холодної криничної води,

дядько запросив нас дорогою назад зайти в гості.

ми нарешті дійшли до місця призначення.

і обламалися.

— вхід для кубинців десять песо, а для іноземців двадцять доларів.

— щ-що? слухай, компаньєро, ми сюди через цілу Кубу їхали!

не вражає. Сьєрра-Маестра — одне з найбільш туристичних місць.

і так ми охоронця, і сяк. і сварились, і просились, і навіть хабара пропонували.

— а давай ти вдаси, ніби нас не помітив, а якщо нас побачать, ми скажемо, що в обхід залізли.

— ні.

— ну добре. а по-твоєму, от як тобі особисто здається, така різниця в ціні — це справедливо?

— порядок довжен буть.

— ну а суто по-людськи. це справедливо?

— ах так! ну якщо вже ви мене питаєте! так! я вважаю, що це справедливо. уряд дає мені все. але йому треба брати звідкись гроші. торгувати ми можемо дуже обмежено, через економічну війну з боку Штатів. і туризм — одна з основних статей прибутку для кубинського уряду.

— м-да… котлету в тісті будеш?

— ні.

що робити? пустити вони нас так і не пустили,

зате безкоштовно дозволили переночувати в себе,

покупатися в душі.

якщо раніше Сімон був запеклим кубофілом,

то тут уже я захищав кубинські правила, а він нападав на них.

— Сімоне, ну намагайся дивитися не зі с­воє­ї

позиції, а відсторонено. він же має рацію.

ну загалом.

— але ж ми не такі! ми не такі, як інші туристи! ми ж не приїхали з купою бабла й витрачати бабло. я їхав сюди подивитися на те, у що вірив, а мене зустрічають отак.

— ну, нема окремих правил для нас. ти так подивися: для кубинців усе дешево, але чому? бо в них і зарплати маленькі. вони своєю дешевою працею цю дешевизну і створюють. а ми з тобою на цю країну не працювали, щоб користуватися їхніми благами. і так он їмо мало не безкоштовно. їжу для кубинців, а не для іноземців. ще одну котлету в тісті?

18

знову трабли з ментами,

чи то пак, із системою як такою.

з вершини гори ми побачили озеро чарівної краси

й намилились іти туди.

провели день у селянина, якому раніше допомогли

тягнути дерево.

— то як вам живеться за Кастро?

— та… добре живеться.

— а за Батісти як було?

селянин (обережно):

— та… теж добре.

більше ми нічого від нього не добилися.

спустилися до села, у якому напередодні вмирав Сімон.

стали розпитувати, що то за озеро та як до нього дійти.

— а зачекайте-но, я зараз голову приведу.

прийшов голова. з міліціонером.

— а вам туди навіщо?

— ну що значить навіщо? подивитися хочемо. поплавати.

— там заборонено плавати. то водосховище.

— добре, не будемо плавати. просто посидимо день біля води, відпочинемо від постійної дороги.

— а у вас дозвіл є?

— дозвіл на що?

— на екотуризм.

— ну ми ж не займаємося спеціально екотуризмом. просто мандруємо, куди захочемо.

— так не можна. туризм має бути контрольований.

— ?..

— зачекайте-но тут. зараз буду в Байямо дзвонити.

— (ого. засада.)

мент залишається нас охороняти. голова вертається через півгодини.

— сказали вранці посадити вас на автобус і спустити в місто.

— а якщо ми не захочемо?

— ну що значить не захочете, дорогенькі?

— (зітхаємо) гаразд. ми тут намета розкладемо.

— навіщо ж намета, дорогенькі? у нас тут, звісно, тихо, спокійно — але від гріха подалі. я вам ключ від клубу народної самодіяльності дам.

— …

— ось. дивіться, тут у нас на вихідних танці. але зараз нікого немає. ось тут можете поспати. вам ковдри принести?

— ні, спасибі. маємо спальники.

— то й чудово. якщо що, дядя міліціонер ось тут, у сусідній хаті (sic!). вранці йому повернете ключ.

сидимо на порозі клубу. темніє. куримо.

— ти ба! дбають про нас, щоб усе добре було.

— ага. ввічливі такі. м’який контроль. м’який. але не можуть допустити, щоб швендяли тут усілякі, куди захочуть.

уранці нас не турбували. ми встали коли захотіли,

віддали ключа дяді міліціонеру,

ввічливо попрощалися,

дядя міліціонер усміхнувся нам,

навіть з кімнати не вийшов.

писав щось, схиливши голову над столом.

ніхто нас не супроводжував. а навіщо?

село невеличке, ми й так помітні,

як чиряк на носі.

спокійно поснідали,

не поспішаючи пішли на зупинку,

з годинку почекали на вантажівку-автобус

і спустились у Байямо.

тихо й мирно.

залишалося провідати тільки Сантьяґо-де-Куба.

ми кілька разів пересідали з машини на машину —

деколи через «жовтих», а деколи й самі.

гм, чомусь останнім часом

уся основна дія відбувається

в темряві.

остання вантажівка підібрала нас пізно ввечері.

ставало холодно, Сімон злився й хотів спати,

але не міг за таких умов.

а я скрутився собі калачиком

на запасній шині вантажівки —

й у вус не дув.

машина не дотягла до Сантьяґо

буквально кілометрів п’ять.

уже в передмісті щось у неї відвалилось,

і водій зупинився на ремонт.

Сімон мене будить.

— машина поламалась.

— і шо? ремонтують же.

— ну та. але скільки це часу забере? я спати хочу.

— то забий і спи.

я знову заплющив очі, так і не вилізши

з величезної шини, у якій уже затишно пригрівся.

— ти дуже вумний. мо́цний, да? а я так не можу спати! ходімо шукати місце під намет.

бурчу, але встаю.

прощаємось із водієм і йдемо до найближчого

вогника далеко в степу.

ну, про степ я загнув:

спати при дорозі ніде, бо скрізь болото,

одразу біля асфальту.

пищать жаби.

— а знаєш що? вони нам казали, що так просто розкладати намета не можна — то ми зробимо хід конем. підемо й до когось на подвір’я попросимося.

— ну давай.

ми зайшли до першої ж хати, попросилися на подвір’я

й навіть запропонували трохи заплатити за це.

жінка дивилася на нас якось налякано,

але запросила до хати й пішла радитись із чоловіком.

радилися вони довго. їм було шкода нас, але вони боялися.

— піду запитаю голову Комітету захисту революції.

— ого, — каже мені Сімон, — вони не можуть запросити когось на власне подвір’я без дозволу.

приїхав голова CDR, оцього самого

Comité de Defensa de la Revolución.

на радянському військовому «бобіку».

— нє, не можна. ідіть собі просто десь на площі розкладіть.

— та йоли-пали. ми вже заплутались. одні кажуть, що це дозволено, інші кажуть, що це заборонено.

— не знаю. пройдіть іще три кілометри, там, на площі, в поліції запитаєте, де можна переночувати.

Сімон уже реально злоститься.

— задовбали, я спати хочу.

— ну йдемо вже до тієї площі, ондо видно вдалині.

— та ну його к їбєні фені. а якщо й там не дозволять? давай он ліпше ондо туди.

у передмісті трасу освітлено ліхтарями,

тільки одна вуличка веде вбік —

і на ній жодного вогника.

а чо? темно — отже, безпечно. напевно.

ми зайшли в ту вуличку. дивна якась.

прекрасна широка дорога, і жодної хати.

пройшли з півкілометра вглиб,

спробували зайти в кущі ліворуч — а там одразу

паркан починається. з металевої сітки.

пройшли ще трохи і знайшли-таки місце,

де праворуч, хоч і теж паркан,

але він метрів за п’ять від асфальту.

зайшли між двох кущиків,

посвітили собі Сімоновим ліхтариком,

підім’яли високу траву,

розклали намет. повкидали рюкзаки,

заповзли всередину

й зачинили вхід на блискавку.

дістали спальники, позалазили в них

і полягали. спа-а-а-ати! нарешті.

— на добраніч.

Сімон вимкнув ліхтарика.

і тільки я заплющив очі — ф-ф-фух!

намет просвічує наскрізь потужним прожектором,

видно як удень.

я ривком сів у спальнику.

— ну всьо. тепер точно пиздець.

19

це була військова база.

як потім виявилося.

того й дорога до неї не освітлена.

ми світили ліхтарем і розкладалися,

не дійшовши якихось метрів сто до воріт.

я вийшов з намету,

мружачись і затуляючи очі рукою

від світла прожектора.

перше, що пам’ятаю, —

червоний мотоцикл і здоровенний мент біля нього,

а навколо — натовп невиразних тіней.

прожектор стояв на капоті ментівської «Лади».

позаду, як я помітив потім, —

два військових бобіки, «швидка допомога»

й навіть пожежна машина.

людей зібралося зо двадцять.

хтось говорить по рації, викликаючи підмогу.

піднімають з ліжка начальника військової бази.

ми:

— привіт, компаньєрос, а що сталося?

крижані погляди у відповідь:

«байямський вовк тобі компаньєро».

на капоті «Лади» перевіряють наші паспорти.

— пакуйтеся.

поки ми чекаємо на рішення, як із нами вчинять,

розповідаємо,

що ми такі мирні, чесні, так любимо Кубу

і взагалі хароші, шо триндець.

але щось нам не вірить ніхто,

крім військового лікаря.

— та ви не переживайте. усе буде добре. як це вас сюди занесло?

— та от, шукали місце поспокійніше.

— ну ви й здогадалися! під воротами військової бази.

— та ми просилися на подвір’ї якомусь, а нас голова CDR прогнав. ми вже й не знаємо, чи на Кубі взагалі можна в наметі спати.

— та звичайно, можна. ми самі постійно в походи ходимо. але ж не тут! ну нічого-нічого, я думаю, розберуться і вас відпустять.

ага. ніфіга не відпустили.

оскільки ми іноземці, викликали

машину міграційної служби.

кинули наші речі в багажник,

а нас попід білі руці — та й посадовили

на заднє сидіння. а мені ще ж цікаво так.

там двері зсередини не відчиняються.

ну, я розпитую офіцера.

веду, словом, свєтскую бєсєду.

а той не ведеться.

зате ми до Сантьяґо нарешті дісталися.

завели нас у якусь кімнату,

велику та гарно освітлену. сказали,

чекатимемо на начальника Мігри.

його вже розбудили. (друга ночі.)

— так: сюди ходити можна, туди не можна. шо не ясно?

— а де курити?

— з віконечка через ґрати.

приставили до нас тридцятилітню жінку

у військовій форменній спідниці,

в зеленій сорочці. з гарною фігурою.

ет, шота є таке в жінках із погонами:

воно ніби й жахає — але й збуджує.

— так, ти куди пішов? я сказала в той бік не йти.

сексуально. «госпожа».

скалю зуби їй у відповідь,

підкреслено по-розгільдяйськи.

на стінах світлиці висять фотографії Фіделя, Камільо та Че.

от ніколи не думав, що під світлим ликом Че Гевари

мене під вартою триматимуть.

а взагалі вони там хороші.

нагодували нас макаронами зі шпротами якимись,

із особистих запасів нічних чергових.

адже нечасто в Мігрі нічні гості,

навіть мавпятник якийсь недообладнаний.

— а де можна поспати, поки начальник приїде?

— ніде. чекайте.

а ми все одно спимо, нахаби едакі.

там ліжок не було, то ми на столи повкладалися.

будять нас.

— нє положено.

поз’їжджались якісь оперативники.

ми все намагаємося поспати, хоч поклавши руки на столи,

вони наче й дають нам заснути —

але через п’ять хвилин щоразу будять.

виснажують.

починають обшук.

спершу по одягу, потім по рюкзаках.

добре. відходять.

тільки заснули — приходять іще раз.

повторний обшук. цього разу ідеологічний:

гортають усі книжки, записники.

а у мене, а у мене є гребіночка зелена:

все ті ж брошурки Фіделя та коментар до «Капіталу».

— слу, вони, схоже, думають, що ми шпигуни?

— га-га-га! і то які професійні, нє? замаскуватися під бомжів і піти просто на військову базу.

— а чо, — каже Сімон. — з нас іще й непогана пара. один американець — головний ворог. а інший з колишнього Радянського Союзу, розуміється на соціалістичних реаліях.

жарти жартами, а стає не до жартів.

у Сімона переглядають усі фотографії на камері.

він іще мав портативний магнітофон. переслухали всі записи.

там була винятково вулична музика.

залізли в мій записник.

— ага… а це що таке?

а там — карта Куби, яку я вручну в Варадеро намалював. підозріло!

— та в нас не було зайвих грошей карту купувати, то ми саменькі.

— ич, які умільці.

дивляться в записник Сімона, а там початкові слова

мексиканської революційної пісні.

— «коли цей уряд упаде»… — тоді що?

— «стане на ноги пролетар»!!! компаньєро, це мексиканська соціалістична пісня!

тут із сусідньої кімнати вертається інший офіцер,

з усмішкою несе листівку, яку Сімон написав своїй коханій,

але ще не надіслав:

— а-а-а-а-а! інтеР-Р-Р-Ресанте!^[64] ти отут пишеш, що розчарувався в Кубі?

— ага. а ви подивіться, що з нами тепер відбувається. (до мене, англійською) суки, прочитали мого любовного листа…

нє, я канєшно збоченець, але

мене це все веселило. звісно, виснажений,

хочеться спати. але ж так цікаво.

ну коли ще з тобою таке станеться!

я ще й поводився підкреслено вальяжно.

офіцерам це не подобалося.

Сімон якось більше нервувався.

хоча потім саме він виявиться сильнішим.

четверта ранку. нам знову дали спокій.

ми знову поклали голови на столи. тільки заснули…

новий шкандаль!

— а-а-а! це чия хустина?

показують замацану, пропотілу червону бандану Сімона.

Сімон:

— моя.

— чому ви її залишили біля військової бази?

— га?

— навіщо ви її залишили там?

— хіба залишив? та загубив я її! ми збиралися в темпі вальсу під вашими прожекторами!

— ходім у кабінєт.

Сімон вертається через півгодини виснажений.

— ти знаєш, вони ідіоти. вони справді думають, що ми шпигуни.

— так а про що запитували так довго?

— та кабздець. протокола складали. уявляєш, на чотири сторінки! чи я усвідомлював, що залишив хустину на траві? — ні, не усвідомлював. — чи я намагався подати цим якийсь знак? прикинь, ми ж оце поїхали, а вони ще після нас усе там обшукали.

— слухай, мені тупо ржачно!

— ага. це називається істерика.

п’ята ранку. світає. ми так і не поспали.

пройшов шумок: приїхав «начальник».

не пам’ятаю як, але ми здогадалися,

що нас будуть окремо допитувати після цього,

по одному.

— ну шо, — кажу, — давай, щоб не було розбіжностей, просто всю правду говорити.

— ну так.

— ага. крім Рауля. щоб не підставити його, бо хто його знає, чи мав він право нас у себе селити, чи ні. блін, от тільки що казати, де ми в Гавані жили?

— скажемо, що на Малеконі. на набережній.

— Сімоне, та на Малеконі скрізь менти. де ми могли там спати? не повірять.

— пох.

я скептично кривлюсь, але не можу вигадати нічого кращого… намагаюсь, але тут приходить офіцер.

і Сімона першого забирають на допит.

Сімон виходить. мовчки киває мені головою: іди, твоя черга.

20

зажеврів ранок.

у кінці довгого вузького кабінету

за столом сидить «начальник»

і пише щось під настільною металевою лампою.

— проходьте. сідайте.

масивний чоловік років сорока,

дуже гладко виголений,

зі стриженою під одиничку головою,

в напрасованій світло-зеленій формі.

полковник.

— ви розмовляєте іспанською?

— так.

— а звідки?

— я вчуся.

— гаразд. ім’я та прізвище?

— Антон Чап’як.

— національність?

— українець.

— коли ви в’їхали на Кубу?

— м-м-м… два з половиною тижні тому. здається, 10 серпня.

— зрозуміло. 10 серпня 2006 року. мета візиту?

— туризм.

— що ви робили біля військової бази в Сантьяґо?

— ми хотіли спати, нам здалося, що там це можна. ми не знали, що там військова база.

— мгм… ваш приятель казав, що вас раніше вже затримували?

— так, у Байямо. виписали попередження, ми розписалися. нам сказали, що подорожувати з наметом можна, але не можна його розкладати в публічному місці. от ми й намагалися заховатись.

і так далі.

нарешті він доходить до того, чого я найбільше боявся.

— де ви жили в Гавані?

і лагідно так, лагідно дивиться мені в вічі.

а його очі світло-блакитні, таке враження, що майже білі.

я розумію, що він не вірить нашій версії.

довго мовчу. він невідривно дивиться на мене.

і я випалюю:

— насправді, ми жили в одного друга.

очі полковника засвітилися щастям.

— адреса? — спокійно всміхається він.

— я вам не скажу.

— чому? — таке враження, що він мало не додав «милий».

— бо я не знаю, чи це дозволено, чи ні.

— ну звичайно, дозволено.

— не знаю! я вже не знаю, кому вірити! нам щоразу кажуть протилежні речі! — я панікую. — я не знаю, чи не виникне в нього якихось проблем.

— що ви, які проблеми!

— ні, не скажу. людина прихистила нас зі своєї доброти.

— так, так. який його інтерес?

— який «інтерес»! просто є ще добрі люди! — я відверто йду в захист.

полковник лагідно дивиться на мене.

— зрозуміло. підпишіться, будь ласка.

допит завершено.

його проводили лише заради цього запитання.

у протоколі написано:

«каже, що в Гавані жив у друга. назвати ім’я й адресу відмовляється».

підписую.

полковник виходить услід за мною.

киває одному з офіцерів.

той підходить до нього,

потім мовчки бере мій записник

і при мені береться переписувати всі адреси, одну за одною.

полковник забирає Сімона в кабінет.

той виходить через півгодини і не дивиться на мене.

«начальника» ми після того жодного разу не бачили.

відтоді й до депортації через тиждень це стало

грою Мігри з нами — як у Сантьяґо, так 

і в Гавані.

нас обіцяли відпустити за цю адресу.

папірець я, як це не смішно звучить тепер, з’їв,

щоб іще й гаванська Мігра не попереписувала адреси.

щойно я вийшов, нас обшукали ще раз —

тепер уже перевіряли не фотоапарат і магнітофон Сімона,

а наші записні книжки.

у моїй було близько десятка адрес кубинців —

випадкових супутників.

дехто за Фіделя, дехто — проти.

серед них і адреса нашого гаванського друга.

* * *

через два дні нас уперше випустили надвір —

без паспортів, але й без охоронця з пістолетом.

мабуть, зрозуміли, що ми, скоріш за все,

бомжі, а не шпигуни.

у місті Сімон нарешті заговорив про це.

— ти поставив на карту Рауля! через тебе поліція точно знає, що я збрехав. як тепер я можу тобі довіряти? що це було? зрада! ти ж мені вічно показував, який ти сильний, який ти витривалий, що ти можеш те, чого я не можу. що я поводжуся як дитина, що ти ставишся до мене як до молодшого брата… а в результаті хто здався? чи що це, оце твоє кантівське «не брехати, навіть якщо поліція прийшла по друга»? так? етичне переконання?

— ні. слабкість. — я схилив голову.

начебто офіційних доказів,

яка саме адреса і що ми там жили,

у поліції нема.

але, можливо, на Кубі офіційні докази й не потрібні?

і начебто нічого з нашим другом не сталося —

мене з Сімоном депортували, та й по всьому.

сподіваюсь, нічого й не станеться.

але одне я зрозумів. хай як це сумно і всупереч тому, у що я вірив з підліткового віку, — часом треба бути готовим (і вміти) збрехати, а не просто відмовитися говорити.

імовірно, з владою ще колись доведеться зіткнутися.

(з коментарів в інтернеті)

giggster

«етичне переконання?

— ні. слабкість. — я схилив голову».

Хіба не переконання? Правду, тільки правду, хай би якою шкідливою для інших вона була!

cytrusova

Great, Чапаю. На висоті.

taurus_li

Врать — это нормально, тем более в такой ситуации.

Артем Чапай

Тут это было бы не то что нормально, но моральнее.

giggster

Ого! Яких висот ти досяг. Тобто неправда буває моральнішою, ніж правда? Вітаю, Чапай. Хоча б заради цього варто було вирушити в цю подорож.

oldo

Чапаю, вибач, звісно, шо я тебе коментую. Але то просто смішно — твоє самолюбування під час публічного каяття з приводу «я підвів своїх друзів, але все сталося через мою шляхетність і патологічну порядність. Ой вей, важко в світі, тра би стати троха поганим».

vio_rica

Оце в стільки років і не навчився брехати… А ще ж, як усі нормальні люди, міряєш по собі і не здогадуєшся, скільки разів на день тебе найо…

giggster

Віоріка, тут же зовсім не питання порядності. Це ситуація, коли твій друг заховався під ліжком від поліцаїв. Приходять поліцаї, а ти кажеш — он він, під ліжком. Тут же не в найо.. справа.

Артем Чапай

Насправді в цю мораль я не вірив, але от понімаєш, коли тобі дивляться в вічі, важко видати дурну версію. І не через мораль, а через страх. Це називається «розколотися на допиті», а не «самолюбування», як каже Олдо. За «бунтом» типу «я вам не скажу» криється просто страх.

oldo

Не плутай грішне зі святим. Розколотися на допиті — страх.

Публічно каятись і посипати попелом голову: «я так учинив через патологічне правдолюбство, і в цему моя слабкість», — то типове самолюбування.

21

на цьому Мігра дала нам спокій.

першого дня випускали купити поїсти,

приставивши молоденького жовніра з пістолетиком.

потім за нами закріпили якогось унтер-офіцера.

от він хоч і кубинець — але такий типовий

прапорщик Петренко:

трохи товстенький, трішки незграбний

і дуже добродушний.

весь час мені нагадував нашого старшину курсу Гуся,

тих часів, коли я кілька років учився

в йоханій Академії йоханої Служби безпеки України.

ми з кубинським прапорщиком Петренком одразу подружилися.

Сімон усе запитував його:

— а що ж ваші тримають нас без офіційного звинувачення? ми затримані?

— ви не затримані.

— то ми можемо йти?

— ні. ви не затримані, ви утримані.

Сімон потім ще довго це повторював із іронією:

— no son detenidos, — грузинський жест пальцем вгору, — son r-r-r-r-r-r-retenidos!

одна літера — і тебе можуть тримати в напіварешті,

без офіційних санкцій,

без повідомлення родичам або послам.

третього дня нам таки запропонували

добровільно-примусову альтернативу.

— ми вам знайдемо квартиру, подобово. спробуємо якнайдешевшу.

— ну й скільки це буде?

— може, доларів двадцять на день.

— ого. ми не хочемо.

— ну, ми вас не можемо тримати тут, немає де.

— ну, то відпускайте.

теж не можна.

вибору нам не давали,

влаштували в якихось викладачів, які мали

офіційний дозвіл на утримання іноземців,

установили комендантську годину о 22:00 і сказали,

що дзвонитимуть і перевірятимуть, чи ми прийшли додому.

а паспорти наші залишили собі,

даючи нам тимчасові документи на добу,

де було написано, що ми перебуваємо під наглядом

і мусимо повернутись о десятій ранку

до міграційної поліції.

якщо не прийдемо, — попередили, — знайти нас дуже легко.

ми ж іноземці на острові.

так ми й жили, чекаючи, що з нами вирішать,

щоранку ходячи до Мігри по новий папірець на день,

витрачаючи неміряні, як на наші статки,

гроші на квартиру.

а на комендантську годину спонтанно поклали хуї.

зате Сантьяґо таки побачили. гарне місто.

якось ідемо до центру, і наздоганяє нас

дядько на велосипеді.

— привіт, хлопці.

ну, ми одразу напружилися:

ще один Мануель? намахати хоче?

— я брат вашої хазяйки, бачив, як ви від неї виходили.

хм. правда чи бреше?

— я такий щасливий сьогодні. ось, тримайте, це вам. я на сигарній фабриці працюю. добрі сигари, їх у нас лише іноземцям продають, по п’ятнадцять доларів. але я працюю там, то трохи можу за так брати.

нічого собі. чувак нам дарує чотири дорогі сигари.

— побачимося ввечері вдома!

і їде собі.

ми вже звикли не довіряти

тим кубинцям, які перші заговорюють.

але тут мені аж соромно стало за себе.

дядько просто захотів нам догодити та й пішов.

ми дістаємо сигари з пакунку і припалюємо.

— слухайте, я забув… — дядько знову за спиною.

— га?

— я їду по пляшку рому нам із вами на вечір, мені три долари бракує. може, позичите? я ввечері вдома поверну. і разом його розіп’ємо на честь дня народження.

я йому не дуже довіряю, але щойно

він змусив мене соромитися своєї недовіри.

вагаючись, я простягаю дядькові три долари.

(на Кубі, з їхніми зарплатами в тридцять баксів на місяць,

це досить великі гроші.)

— дякую. не затримуйтесь у місті! побачимось о сьомій удома!

Сімон:

— не треба було йому гроші давати…

— напевно.

ми сідаємо на бровку тротуару й затягуємося.

— ти знаєш, Антоне… він, мабуть, думає, що ми дурні…

ми повільно випускаємо дим. сигари виявилися тими, що ми й раніше курили: найнижчої якості, два центи за штуку.

— і ти знаєш, Антоне… («пф-ф-ф-ф…») він має рацію.

22

ми з Сімоном ідемо бруківкою старим колоніальним містом.

— …знаєш, Антоне. я тоді дійсно образився, з приводу молодшого брата. а ти зі своїми надлишками енергії ще й постійно мене підшпортуєш…

— ходімо в цей бік.

— от бачиш (мляво).

на старовинній вуличці стоять на балконі

кілька молоденьких негритяночок.

одна з них впускає на землю черевичок.

метод навіть не банальний, а класичний.

ги, в мене тієї ж миті виникає асоціація

зі старовинною Іспанією. нічого, що дівчатка не іспанки

і що вони не в довгих сукнях, а в міні-шортиках —

прийом настільки очевидний, що я не можу не всміхнутися.

звичайно, підбираю черевичок

(ну нехай, нехай. насправді то не черевичок,

а гумова в’єтнамка).

і ми говоримо з ними, стоячи внизу.

і звичайно, дівчата запрошують нас на балкон.

тій, що впустила черевичка, років п’ятнадцять.

так, я досі не казав, які кубинки красиві?

країна фотомоделей. тільки на Кубі цього бізнесу нема.

Сімонові буквально привели якусь іншу дівчину,

вже нашого віку.

Наомі Кемпбелл нервово курить у коридорі.

не знаю, як про це розповідати. спершу

ми сходили до крамниці та принесли на всіх рому.

потім це п’ятнадцятилітнє дитя сідає мені на коліна,

починає тертись об мене грудьми (вже цілком дорослими),

обвиває навколо шиї свої рученята

й час від часу чмокає мене в губи

своїми губками (ще зовсім дитячими).

а потім каже, як же ж вона любить якісь там ласощі,

але вони продаються тільки за долари.

і ми йдемо до крамниці, і я купую ті ласощі.

а її молодша сестра, бодай не зросла,

потім шпиняє мені, що я й іншим «дамам» не приніс подарунків.

а п’ятнадцятилітнє дитя знову сідає мені на коліна,

знову ластиться, пестить рукою мої груди під футболкою

і через якийсь час

просить, щоб я ще дав їй кілька доларів,

а вона купить іще ласощів

«хворій бабусі».

— гм… ходімо зі мною, я сам куплю.

— ну чого ти будеш ходити? я швидко повернуся.

— ні. ходімо разом.

— ти що, мені не довіряєш?

і вона намагається поцілувати мене в губи.

я відсторонююсь,

але ж я імбецил, я ж від жінки м’якну, як рідке гівно.

скільки б я ще ламався?

добре, що я був не сам.

— ну що ж, любі дами… якщо так — то й так. ходім, Антоне! дівчата, залишаємо вам ром. це подарунок. — Сімон саркастично вклоняється.

— куди вони йдуть? вони повернуться? — питає десятилітня молодша сестра.

— не думаю.

— Антоне. і ти що, збирався ще йти купувати їм щось? і що? так цілу ніч?

— ні. може ще раз…

— тюхтій.

— я так не можу. Сімоне, мені їх так шкода…

(ага. особливо коли одна з них сидить у мене на колінах.)

— вони знають, що роблять.

— їй, напевно, ще й шістнадцяти нема.

— пам’ятаєш того американця в Канкуні, з його «тимчасовою дівчиною», яка їсть і п’є з ним по ресторанах? це ж найогидніший вид проституції. так хоч платити гроші, а це ж узагалі. він бере бідну дівчину й думає: о, я їй накуплю купу всілякого лайна, а потім її трахну.

— ага. блін, ці дівчата. таж її сестра маленька взагалі. а вже як поводиться.

— ну та, вона вже вчиться, що чоловіки для того, щоб ними користуватись.

— але це ж так дешево. невже вони не розуміють, що тупо торгують власною красою? ходімо, я з ними поговорю.

— та ну нах. Антоне, нафіга їм твоє проповідування? воно щось змінить?

коли ми йшли додому, Сімон заговорив

із якимсь іншим гітаристом. поки вони щось наспівували,

я курив під стовпом, а поряд, при дорозі, стояла жінка років тридцяти.

вдавала, що слухає нас, і водночас подивлялася на машини,

які проїздили повз неї.

— а що ти тут робиш? — усміхнувся я.

— слухаю музику…

вона наче засоромилася мене. можливо,

я досі мав якийсь невинний вигляд?

Сімон потім переповів,

що вона коштує два долари.

мені стало шкода її. і стало гидко.

найгидкіше — за себе.

бо я відчув:

якби поряд не було Сімона, якого я соромився, —

я б на це пішов.

23

— а що там, коли ви вже нас відпустите на свободу?

прапорщик Петренко вже й сам почувається ніяково.

здається, ми йому подобаємося

дедалі більше.

він щоранку говорить нам про відповідь із Гавани,

на яку вони чекають.

— а на вашу думку, це чесно, що ви змушуєте нас витрачати гроші,

тому що ваш закон не дозволяє нам жити поза санкціонованим житлом?

— la ley es duro pero es la ley^[65].

нарешті він обіцяє, що нам візьмуть квиток на завтрашній поїзд до Гавани.

(за наші гроші. поїзд один, вагони однакові,

але для іноземців квитки у двадцять п’ять разів дорожчі.)

автостопом вони нас не відпустять.

— ми посадимо вас у вагон і там вручимо паспорти.

у день відправлення виявляється, що паспорти не вручать. план змінено:

— з вами до Гавани поїде офіцер. він їде у власних справах. паспорти будуть у нього. він простежить, аби ви доїхали до столиці, і віддасть ваші документи в Гавані.

і нарешті, коли нас уже завезли в поліцейській машині на вокзал Сантьяґо,

прапорщик Петренко повідомляє про нову вказівку із центру.

— ось вам тимчасові документи. ви маєте з’явитися до міграційної поліції Гавани одразу після прибуття. ваші паспорти полетять туди літаком з рештою урядової пошти.

а ми вже вуха розвісили, що нас відпускають…

у поїзді я півдороги роздивлявся двох дівчаток-мулаток.

в інших країнах це були б топ-моделі.

а тут вони їдуть собі поруч із усіма,

у загальному вагоні.

проблема була в тому,

що в Сантьяґо ми вже подружилися з офіцерами,

а в Гавані знову нас зустріла чиста бюрократія.

ми зайшли досередини,

нас завели до клітки. буквально до клітки.

через віконечко ми намагались отримати паспорти

у дівчини в формі.

і що? у результаті нас лише знову допитали.

про все те саме.

і послали.

до вищого начальства.

— ми можемо вас відпустити, але мусимо впевнитись, що ви матимете де жити. ви не зазначили в протоколах адресу.

— і не зазначимо.

— без адреси проживання ми не можемо випустити вас.

— і що будемо робити?

— винаймайте готель. на весь час перебування.

— у нас більше нема грошей після Сантьяґо.

— тоді кажіть адресу вашого друга.

тут Сімон вибухає:

— та що це таке? я приїхав сюди як переконаний соціаліст! я хотів пересвідчитися, що маю рацію. а в результаті нас уже понад тиждень їбуть!

— пане, не вживайте при мені таких слів.

вступаю я:

— ви хочете жити за рахунок іноземців? то живіть! але не всі іноземці багаті. інтернаціоналісти ви, ага! чи як? соціалістична Куба — тільки для капіталістичних туристів? а якщо ти не маєш грошей — не приїжджай! та їбав я такий соціалізм!

вище начальство супить брови,

але вже нічого не каже. виходить.

Сімонові стає смішно:

— щойно він наказав мені не вживати слова «їбати» — і наступної ж миті ти вимовив саме його.

ми посиділи у своїй клітці з півгодини,

поки вище начальство повернулося

від іще вищого начальства.

— отже, так. кажіть адресу вашого друга.

— ні.

— тоді мусите винаймати готель.

— у нас нема грошей.

— тоді ми будемо вимушені вас протримати в камері.

я:

— та будь ласка.

начальство:

— оскільки ми заарештовуємо іноземців, ми мусимо повідомити ваші представництва: відповідно посольство України та секцію інтересів Сполучених Штатів.

я:

— та будь ласка. мені буде тільки приємно.

Сімон:

— ні, ні-ні. чекайте.

(якщо його уряд отримує офіційний доказ, що він на Кубі, —

Сімонові краще в Штати не вертатися.)

— тоді винаймайте готель.

— слухайте. у нас дійсно немає достатньо грошей на це.

— ну що ж. скільки точно у вас залишилося?

ми назвали суму, кількадесят баксів.

— гаразд. ми підшукаємо вам приватну санкціоновану квартиру на кілька днів. такий закон: ви не можете жити на Кубі, не зареєструвавши адреси.

— та в нас і є грошей на кілька днів.

— так. а потім ми дамо вам чарівний пєндєль.

— ?..

— на тій підставі, що ви не маєте достатньо грошей, аби перебувати на території нашої країни.

— ?..

— комендантська година — опівночі. у вас кубинські авіалінії? прекрасно. щойно ми поміняємо ваші квитки, ви летите звідси.

— а що з моїм днем народження? я ж можу вийти в місто? — Сімон.

— так. ідіть собі куди хочете. відвідайте вашого друга… — іронічно.

(треба сказати, Сімон про той свій день народження

ще за місяць усім трубив, а особливо мені щодня нагадував.

трохи вже затрахало.)

нас завезли до «знайденої» для нас квартири.

господарем виявився самотній чоловік років сорока,

схожий на бульдога.

я досі впевнений, що він із гебні.

тут ми покласти болт на комендантську годину не могли.

— як думаєш, вони за нами стежитимуть? — я.

(ага, навчання в академії СБУ нічого доброго мені не дало,

як показав допит. зате перетворило на параноїка.)

Сімон:

— та нафіга ми їм? вони вже роздуплили, що ми ніякі не шпигуни. просто небагаті іноземці, які вчинили адміністративне правопорушення.

— нє, ну а Рауль?

— та ну. не думаю.

ми таки пішли до Рауля.

я розповів про все, що сталося,

у тому числі на допиті,

але він чомусь не надав цьому жодної ваги.

може, я таки чогось не розумів.

наприклад, я досі не розумію,

чому їм було так важливо

отримати адресу саме від нас —

адже перебрати записну книжку

або й просто простежити за нами

було так легко.

і я досі не знаю, що могло б бути кубинцеві,

який приймає іноземця без дозволу.

ми намагалися розпитати маму Рауля.

— а ніхто не знає, що буде. річ не в тому. просто це заборонено.

— а де про це написано?

— а навіщо писати. просто всі про це знають.

ото й усе.

з Раулем, на щастя, нічого не сталося.

навіщо вони так допитувалися тієї адреси,

щоб потім забити на неї взагалі? містика.

24

а на Сімона чекало нове розчарування.

він цілий тиждень розповідав Мігрі, та й мені,

як хоче на свій день народження

потрапити на запланований концерт Сільвіо Род­ріґеса —

свого улюбленого співака.

і ми якимось дивом, попри всі походеньки,

таки повернулися до Гавани

саме на Сімонів день народження.

і нам навіть дали певну свободу.

бугага! а концерт скасували.

через штормове попередження.

поки ми їхали в поїзді,

ураган (забув його ім’я) налетів на Сантьяґо.

через кілька годин після нашого від’їзду.

тепер його боялись і в Гавані.

— ну шо за тваю мать, — приблизно так плакався Сімон.

а тут іще така штука.

мені той священний день народження

вже так у вухах свербів,

шо аж нудило.

Сімончик, одна дитинка в сім’ї,

а тут іще й кругла дата —

він очікував якогось не знати чого

і явно натякав, шо шматок не знати чого

і з мене полагаєцця. всесвітній день Сімона!

саме тому я забив по повній програмі.

нє, сказав: «ну, з днюхою» —

та й поїхав на цілий день у справах Рауля,

якому треба було з дечим допомогти^[66].

на вечір повернулися до Рауля додому,

мене заковбасило, бо поруч знов

опинилася ця негритяночка, що мене перед тим

послала лісом. настрій уже ніякий.

а тут іще й куримо на балконі — бачу картину.

(це з приводу «закон суворий, але він закон»

та кришталевої непідкупності правоохоронців.)

їде іномарка — отже, машина, орендована туристом.

зупиняє її мент.

усередині сидять іноземець і кубинка.

мент витягає кубинку з машини —

а турист утікає!!!

а йому ж бо чого?

ну, нехай вона з тобою за гроші,

але ти знав, що вона ризикує,

хай яка вона не розпроститутка —

по-перше, на даний момент вона твоя жінка,

а по-друге, ви ж розділяєте відповідальність,

якщо вже це справді незаконно.

ну що цьому багатому туристові могло статися?

а він тупо засцяв.

далі краще. красива дівчина,

вона і проситься, і молиться,

і через п’ять хвилин починає плакати.

а я все дивлюся з балкона й думаю —

спуститися сваритися чи ні?

мені вже все пох, мене й так виганяють із країни,

але боюся навести ментів на хату Рауля…

вагаюся.

моя це справа чи не моя?

уже майже наважився піти вниз і втрутитися,

коли бачу — дівчина, плачучи, іде собі геть.

ну, думаю, — відпустив.

хоча чому тоді її документи досі

в нього в руках?

ага.

мент кличе свого юного колегу

замінити його на посту.

а сам, озираючись навсібіч,

чимчикує вслід за дівчиною

і зникає в темряві.

— ах ти ж, тваю мать! оце скотина!

— та не переживай, — каже Рауль. — нічого такого не буде. просто гроші забере в неї.

сподіваюся…

чомусь до самих проституток не відчуваю жодної зневаги,

а от до тих, хто заробляє на чужому тілі… ненавиджу.

ну і да. нагадую, це була історія щодо

суворості та непідкупності закону.

25

негритяночка вийшла на балкон і поцілувала мене в щоку.

а потім Рауля. і стала між нами.

друг, якого поважаєш,

і дівчина, яку ти хочеш, але яка хоче твого друга.

коли ще в Тулумі я думав про жінок —

намагався розібратись у причинах

своїх відверто патологічних ревнощів.

до біса психоаналітику, але надумав я тоді таке.

сам я за життя зрадив дівчині лише одного разу,

у глибокій юності, і потім почувався так херово,

що більше цього ніколи не робив —

тому варіант «судити по собі» тут не канає.

але, з іншого боку, від моєї першої дівчини й доти

практично завжди я дозволяв жінкам —

ба спокушував жінок — зраджувати інших із собою.

остання дівчина в Україні була з іншим,

коли почала зустрічатися зі мною.

дівчина в Новому Орлеані пішла до мене від іншого.

моя кохана в Техасі мала хлопця.

дівчина в Мехіко переспала зі мною

через три дні після того, як поїхав з міста її чувак.

у Розі був постійний хлопець у Ліверпулі.

а коли зраджують зі мною —

це те саме, як коли зраджують мені.

виникає враження, що всі всім зраджують.

а річ-бо в мені…

власне, я всіляко боровся з собою

і намагався дотримуватися

отого принципу: «якщо вона з іншим, то я нє».

але не виходило.

якщо вже тобі хтось подобається —

на все стає похую… бо ним і думаєш.

Рауль пішов усередину,

а негритяночка стала докоряти мені,

що я тут сиджу і губи копилю,

а в мого друга день народження.

що це егоїзм саме з мого боку,

а не з його.

ми таки повернулись і поспівали,

випили «Гавана клуб-клуб-клубу»,

і Сімон повідомив, що нашому господареві вже дзвонили:

завтра ми летимо з країни.

як мені шкода було розлучатись із Раулем…

а ми ж могли ще тиждень пробути в Гавані,

якби не Мігра.

банальні епізоди, банальні епізоди…

саме вони, коли озираєшся, виявляються найважливішими.

ми з Сімоном удвох верталися додому, під нагляд свого гебіста,

і я знайшов старого солом’яного бриля.

надів собі на голову:

— скажи, офігенний капелюх?

— мгм… (похмуро)

— шо таке?

— знаєш, я думав, ти мені його подаруєш. і ти мав би так учинити.

(я вже й забув, що в нього день народження.)

— Сімоне, а тобі не здається, що ти приписуєш даті забагато значення? — переходжу сходу в наступ.

— слухай. та ти взагалі нічого не зробив. я цілий день удома сам сидів — ти б хоч зайшов і фруктів якихось заніс.

— та бо я з Раулем ходив цілий день, і ти добре знаєш чому. блін, ти цього дня почуваєшся центром світу, правда?

— а тобі ніби не хочеться уваги у свій день народження?

— ти знаєш, Сімоне, якщо вже на те зайшло, я про свій день народження не тільки не згадую навмисне, а намагаюся ще й не відповідати на запитання про те, коли я народився, уже за кілька місяців до дати. і десь половину днів народження взагалі на самоті проводжу. ми просто різні люди.

— ага, ну і на день народження своєї дівчини ти теж забиваєш?

— ну… це інше.

— от бачиш. бо тобі важливо догодити людині… бо це впливає на стосунки. а тут тобі пофіг.

(ага, ми вже скидалися на стару невдоволену подружню пару. навіть сварки схожі.)

— знаєш що? мої дівчата не сурмили про свій день народження щодня цілий місяць перед тим! мене це вже давно дістало. хочеш капелюха? на!

— навіщо він мені тепер?

— може, викинути?

— нє, тримай собі.

у такому ж дусі ми й удома продовжували.

потім трохи помовчали.

а потім Сімон бере та й каже:

— але знаєш що? fuck it.

(здається, американці так не кажуть, бо Сімон спершу реготав з цього мого перекладу нашого слова «похуй», але потім і собі перебрав. йому пародіювання моєї англійської завжди настрій підвищувало.)

— так. fuck it.

— знаєш, Сімоне. ми оце часто сваримося. але я навіть зараз сидів і думав, шо все-таки ти класний пацан.

— дякую (у горлі сльози).

— то все хуйня, то все до сраки — тарас шевченко, гайдамаки.

— точно. може, ми просто надто багато часу разом, та й того.

— та я теж оце собі думав. у Штатах, у Мексиці ми якось більше окремо були. у кожного свої справи. дівчата в обох були. а тепер, блін, сім днів на тиждень і мало не двадцять чотири години на добу — вимушено разом. це ж по-любому впливає.

— ага. а бриль насправді тобі більше личить. ти в ньому на Гекльберрі Фінна схожий.

— та давай його просто по черзі носити.

наступного ранку ми прийшли до Мігри.

нам видали нові квитки.

і оскільки нас випроваджують із країни,

поліція мусить довезти нас до аеропорту.

послуга коштує двадцять один долар з кожного.

Сімон:

— ану, зачекайте хвилину.

виходить надвір і розмовляє з таксистом.

— він каже, що довезе нас обох за п’ятнадцять.

— ні. закон є закон.

ага. це були наші останні гроші.

чесне слово. в аеропорту хотілося їсти —

а вистачило тільки на те, щоб чаю попити.

може, тому вони й питали, скільки точно в нас є?

ми вже підозрювали, що вони ті закони,

які стосуються нас,

по ходу з калькулятором вигадують.

а як ми перевіримо, правду вони нам кажуть чи ні?

вимагати адвоката?

за нами закріпили нових офіцерів,

щоб ті на незмінній «Ладі» завезли нас в аеропорт.

дорогою Сімон одного з них

довів до бєлого калєнія своїми коментарями.

мент був злющий чувак, схожий на Сталіна.

він провів нас до прикордонників

і дав наші паспорти.

ага. не нам. прикордонникам.

ми думали, хоч після проходження лінії

нам повернуть документи.

хуй.

ми ж небезпечні, шо крандець.

— ми перед літаком прийдемо. чекайте в зоні дьюті-фрі.

оце сидимо ми, п’ємо на останні два долари чай…

— а ти знаєш, Сімоне, що я тобі як іноземець скажу?

просто суб’єктивний погляд збоку.

оце Штати й Куба такі запеклі вороги.

ідеологічні суперники й усе таке.

а вони між собою куди більше схожі,

ніж із тією ж Мексикою, наприклад.

по-різному, але й на Кубі, і в Штатах

фактична перевага державного над особистим,

оцей м’який контроль,

постійний нагляд,

поліцейська держава

і Тот-топот-тономой, тваю мать!

(з пізнішого щоденника)

Не знаю, як у кого, а в мене всі погані сни — хоч і різні, проте завжди на ті самі теми. Раніше таких було дві: знову в академії СБУ, знову з Танею. Схоже, додалася третя: знову на Кубі під наглядом міграційної поліції. Бр-р-р-р…

Усі три — насильницьке обмеження свободи.

оголосили посадку.

а наших нєжних і ласкових звєрів усе нема.

усі пасажири давно зайшли.

а ми стоїмо без паспортів.

службовець авіаліній видзвонює їх по аеропорту.

рейс затримується через нас двох.

нарешті з’являється дядя Сталін,

проводить нас до салону,

перевіряє, чи міцно ми прив’язані пасамибезпеки,

тицяє в руки паспорти й виходить.

за ним грюкнули двері, і літак пішов на зліт.

26

У Канкуні я на відморозі

пішов брати таку саму міграційну картку,

що й абсолютно всі решта пасажирів.

і вкотре відчув, як мене роблять неповноцінним.

люди першого світу не розуміють,

що таке візи.

— зачекайте, а вам не така картка потрібна.

я вдаю, наче не розумію.

— ви з України, тож вам потрібна віза до Мексики.

— я знаю. ось віза в паспорті.

— так, але вам потрібна інша форма міграційної картки. зараз я покличу старшого інспектора.

приходить. веселий такий вусатий дядько.

— ага. віза є, але вам мали дати таку червоненьку картку разом із нею. де вона?

— нема. не знаю такого.

треба сказати, що червоненьку міграційну картку

я здав на вильоті з Мексики на Кубу разом з авіаквитком,

написавши там, наче я в’їхав до Мексики два тижні перед тим.

штампів у паспорті ніхто не ставив,

як і на в’їзді, тож моя одноразова віза

залишилася целочкою. так, наче я оце зараз уперше

в’їжджаю до країни.

— я не можу вас без картки пропустити.

— ну і що мені тепер робити?

— ну, повертайтеся туди, звідки прибули.

— так я з Куби прилетів.

— ну то вертайтеся на Кубу.

(ох ти ж тваю мать, не приведи боже!)

я, лагідно:

— ну як я туди вернуся? це ж не моя батьківщина…

Сімон:

— та ми тільки на один день, ми сьогодні ж їдемо до Белізу.

інспектор:

— е-ех, молодьож-ж-ж-ж! ну добре, я вас пропущу.

жартівливо-докірливо хитає пальцем:

— але щоб це був останній раз!

— звичайно-звичайно…

проводить мене до паспортиста:

— пропустіть цього.

і мені ставлять штамп.

я офіційно вперше потрапляю до Мексики.

інспектор лукаво посміхається.

оце країна!

і жодних хабарів, до речі.

знову кохана Мексика!

— а так видно було, що ти нервував, — Сімон.

— шо, серйозно? (як завжди, я наївно думав, що не виказую почуттів.)

— ага. білий як крейда, і руки трусяться.

поки ми пройшли митницю, вже надходила ніч.

і ми розклали намета просто на виході,

безпосередньо під скульптурним знаком

«аеропуерто Канкун».

і шо?

прекрасно виспалися!

якби це були Штати чи Куба,

то вже за півгодини прийшов би

злий Тотопотономой,

перевіряв би документи,

а може, й до бобіка посадив би.

viva México cabrones!

аеропорт розташований за 20 км на південь від Канкуна,

і наступного ранку ми, не заїжджаючи до міста,

поїхали далі на південь — на Беліз.

— а якщо мене туди не пустять?

те, що пустять Сімона, було зрозуміло.

громадянин Першого світу з великої літери.

а як щодо громадянина третього світу з малої?

ми навіть не дізнавалися щодо цього.

— якщо не пустять, поїдемо автостопом навколо,

на Ґватемалу.

щодо Ґватемали я вже дізнавався через інтернет:

навіть українцям (!)

візи дають просто на кордоні.

траса до Тулума в кожен бік

поділена навпіл смужкою трави:

два ряди машин їдуть з одного боку,

і два ряди — з другого.

тому ми йшли по цій траві,

постійно обертаючись і стоплячи машини,

скидаючи руки в обидва боки,

а не в один, до дороги, як звичайно.

у мене в голові виник образ картини «Hitch-hiker»:

на ось такій трасі

стоїть Ісус Христос у рубищі,

з невеликим рюкзаком,

широко розвівши руки в обидва боки,

як на тій статуї в Ріо-де-Жанейро.

він просить про допомогу

чи просить, щоб до нього прислухались, —

але ніхто не зупиняється.

машини пролітають повз нього,

два ряди з кожного боку…

27

знову Тулум, але цього разу на пляж ми не йшли.

заскочили до універсаму, купили хліба та фруктів.

сіли просто під стіною магазину,

з насолодою від того, що це не Штати,

що тут це не буде loitering^[67],

і на нас не нагримають господарі,

не викличуть поліцію…

з насолодою від того, що це не Куба

й менти не скажуть нам, що

«їх непокоїть, який вигляд ми обоє маємо»

та що туризм має бути контрольованим.

їмо. підходить якийсь дядько та й каже:

«хлопці, а що це ви всуху їсте?

зараз я вам рефреско принесу».

ми такі одразу напружилися:

чого йому від нас треба?

черговий Мануель?

— ні-ні, не треба, спасибі.

— та чого ви! чекайте.

приходить із двома бляшанками:

— ось, тримайте. приємно ж

чогось холодного випити після їжі.

все, щасливої вам дороги!

сідає до своєї машини та їде.

— дякує-є-ємо!!! — нарешті кричимо вслід.

навіть не стільки за напої,

скільки за відновлення віри в те,

що незнайомі люди роблять тобі приємність

просто так.

без жодних підступних задумів.

— ох, Сімоне, які ж ми засмикані стали після цієї Куби…

— ага. треба попускатися…

нас підвезли до Четумаль, і ми пішки подалися на кордон.

найбільше мені сподобалося запевняння

мексиканців

у тому, що пропустять іще раз, якщо треба буде

колись вертатися.

не те щоб я дуже повірив — бо вже настільки звик,

що кожен тлумачить закон як захоче.

але надію це вселяло.

сама прикордонна смуга справляла гнітюче враження:

по обидва боки розташована зона вільної торгівлі,

чи як її там: бруд, казино й заводи,

де трудове законодавство чинне тільки умовно.

на белізькому боці нас зустрів веселий високий

вусатий дядько, рідний корупціонер.

з Сімона за в’їзд узяли п’ять баксів офіційно,

а з мене за візу — п’ятдесят. неофіційно.

Сімон злостився, і, що прикро, — злостився на мене.

начебто це якийсь особистий вибір —

що я народився в одній країні, а він в інший.

нє, людям Першого світу варто пізнати на собі,

що таке отримувати візи до кожної країни.

і що таке працювати за копійки.

може, тоді по-іншому до міграції та мігрантів ставитимуться.

он навіть «соціаліст» Сімон розумів це лише в теорії,

а не емоційно.

белізький прикордонник поклав гроші за мою візу

до свого особистого гаманця.

— але майте на увазі, — він був адекватний і бачив,

який ми маємо вигляд, —

працювати в Белізі ви не маєте права.

бо якщо ми впіймаємо вас — депортуємо, хо-хо-хо!

ви зараз поїдете, побачите, скільки на дорогах сміття.

ми, белізці, любимо смітити. це наша

національна традиція, хо-хо-хо!

між іншим, щодо сміття — це виявилося неправдою.

ми сіли в прикордонний автобус і за долар доїхали

до найближчого містечка: Коросаль.

і потрапили у вікторіанську епоху.

якісь колоніально-класицистичні будинки,

бруківка на дорогах,

і якось так тихо й затишно,

багато дерев, і все здається,

що зараз на четвірці коней

проїде Наташа Ростова у бричці із задертим задом.

спокій, і вмиротвореність, і повільність.

ми пішли в затоку поплавати,

стрибали з молу, намагалися дістати до дна,

а до нас усе приходили й приходили

люди. просто познайомитися, поговорити.

підлітки на старих велосипедах,

старші люди, які побачили нас зі своїх будинків:

таке враження, що ми тут були неабиякою розвагою.

і всі якісь лагідні та на диво дружні.

я думаю, це специфіка країни, усе населення якої

становить двісті п’ятдесят тисяч.

але незважаючи на те, що в цілій країні

мешкає стільки людей, як у самому лише Івано-Франківську,

вони ну просто надзвичайно різноманітні.

країна аж до 1981 року була колонією Британії,

у них і тепер на монетах Єлизавета ІІ —

і, відповідно, приїздили сюди люди

з усієї колишньої Імперії.

офіційно ж бо державна мова англійська,

але розмовляють також і креольською

(яка має стосунок до англійської приблизно такий,

як мова деяких пасажів цієї книжки — до української),

а також іспанською, хінді, арабською та китайською.

суміш рас і національностей

на такій невеличкій території.

ідеш дорогою — тут тобі й китайські крамниці,

де вивіски написано ієрогліфами;

тут тобі й старі худі індуси,

тут і місцеві латино-метиси,

тут і негри, ще з Африки, які розповідають

історії про чари та вуду,

і нечисленні білі, і численні мудрі старці

з довгими чорними дредами на головах,

сидять на верандах,

перечікуючи спекотну годину,

дивляться на тебе спокійним поглядом,

а якщо ти з ними вітаєшся, відповідають:

— нехай благословить вас Джа!

растафарі.

справжні. релігійні. а не наші субкультурні

планокури заради планокурства.

лагідний Джа ширяє над країною.

(зі щоденника)

У Белізі майже всі креоли — з дредами. Навіть якщо їм по сімдесят років. Зовсім інша культура, ніж у Мексиці. Переважно англомовна.

На стінах крамниць — повні тексти псалмів зі Старого Заповіту, а вітаються «Хай Джа буде з вами». Джа — не хто інший, як Jehovah, Єгова (я раніше цього не знав).

Тож хай благословить вас усіх Джа!

ми щиро намагалися пройти через Беліз пішки.

подумали: країна така невеличка,

що автостопом її можна проїхати за день.

тому треба йти, щоб розтягнути задоволення

бодай на тиждень.

тут було так тепло, і час тік повільно,

і якось мирно…

от тільки пішки йти в нас не виходило.

у цій країні люди зупиняються самі:

— ей, хлопці! давайте ми вас підвеземо!

а відмовлятися від добра не можна:

це погіршує карму.

бо, може, наступного разу людина

не запропонує допомогу тому,

кому вона буде потрібна і хто не може просити.

подумає: не просить, то й не треба.

добро треба приймати

зі щирою вдячністю, —

так думав я собі, мандруючи Белізом.

літня китайська пара

висадила нас зі свого пікапа

в місті Орендж Вок — у народі Шуґар-Сіті,

тобто Цукрове місто. день ішов повільно,

та все ж похилився до вечора.

і ми пішли гуляти, дорогою шукаючи,

де б переночувати. спустилися до річки,

а там сиділи двоє підлітків, начитували реп,

але якийсь такий сумний.

ми познайомилися,

Сімон заграв для них на гітарі,

я підтамтамував на бонго,

а хлопець співав:

він подарував мені папірець

із текстом своєї пісні.

креольською мовою.

і я довго беріг його. скільки міг.

а чорна річка повільно текла повз нас.

хлопці жили в дерев’яному сарайчику

(вікторіанська доба — це також і Діккенс).

ми розклалися на траві за сарайчиком,

а коли прокинулись о шостій ранку,

хлопці вже були зайняті:

просто там, де спали,

вони місили тісто

та пекли хліб на продаж.

ми все ж іще раз хотіли спробувати

здійснити свій план — іти Белізом пішки.

від Орендж Вок є два шляхи: один новий,

а другий давніший, колишня траса,

яка тепер перетворилася

на щось таке собі — через села йде.

ги, при цьому до розвилки нас усе ж підвезли!

та сама історія:

— агов! а ви куди? а може, вас підкинути?

нехай благословить їх Джа.

Old Northern Highway^[69]

виявився напівґрунтовою дорогою.

ми поступово занурювались у джунглі.

якщо спершу вони чергувались із якимись полями,

прочищеними неподалік од міста людьми,

то далі — саме те, про що я раніше мріяв:

густі зарості дерев, крики папуг і ще якихось

не менш страшних істот.

і все це переплетено ліанами.

кілометрів через п’ятнадцять Сімон утомився

та й ліг просто на дорозі на свій рюкзак відпочити,

а я скористався нагодою та й пішов углиб джунглів.

уже через три метри всередині стало темно,

і, зайшовши з яскравого сонця, я майже нічого не бачив —

хіба що озираючись назад, на пляму світла,

яке пробивалося крізь рослинність з боку дороги.

я пішов далі вглиб.

поступово очі звикли до півтемряви.

переступаючи та підлазячи під ліани,

можна було доволі легко просуватися вперед.

незабаром я вже помічав стежечки —

треба просто дивитися не прямо на них, а начебто вперед

або трохи вбік — і тоді ти бачиш

нібито темнішу смугу,

яка, звиваючись між дерев, іде вглиб лісу.

звичайно, все одно

переступаєш і підлазиш під ліани.

стежки прокладено тваринами і для тварин.

ти йдеш, а навколо

плигають

величезні коники-стрибунці — такі здоровенні,

як долоня, —

і коли вони гупають об штани чи футболку,

ти дійсно відчуваєш удар

і їхню вагу.

коники пролітають за стрибок

близько трьох метрів,

якимось чином вишукуючи траєкторію,

на якій вони нічого не зачеплять.

а потім хапаються за вогку ліану,

проте не втримуються вгорі

та сповзають, уп’явшись у неї лапками,

але звисаючи головою донизу.

чим далі йдеш, тим їх більше.

і вже довкола тебе зорепад цих комах,

а повітря таке вологе,

що ти пітнієш і не помічаєш свого поту,

ти наче дихаєш цією парою,

футболка і штани прилипли до тіла,

тобі подобається обтирати воду з себе,

і ти не стаєш сухішим,

бо ж ти наче пливеш під водою,

а навколо тебе не коники, а риби.

мені здавалося, що я живу тут завжди,

мені здавалося, що я тут народився,

здавалося, що це мій дім.

мені тут було затишно й добре.

мені так подобалося пітніти й пітніти,

терти своє тіло й відчувати,

як вода з нього виступає скрізь —

не краплями, ні — вона вкриває мене суцільним шаром,

я тварина-амфібія,

навіщо мені цей одяг? я тварина! я зняв футболку,

мені здалося, що цього мало,

я відкинув її вбік і заходився роззуватися,

щоб залишитися твариною, якою я є —

зняв штани й залишився зовсім голий,

з мене текло,

і я отримував від цього насолоду,

я пройшов іще далі в джунглі,

я ходив голий

і хотів знову

з’єднатися із Землею-матір’ю,

я став на коліна,

почав терти свій мокрий торс і струшувати

свою солону вологу на землю,

мої коліна поколювало сухе листя,

яке лежало на ґрунті,

а я скроплював його своїм потом,

але знав, що й цього мало,

і взяв у долоню член,

і так стояв на землі на колінах,

навколо стрибали коники,

не зачіпаючи мене,

а я моливсь одвічній Матері,

і вона відповідала,

вливаючи хвилі насолоди до мого тіла,

до мого мозку,

до мого члена,

хвилі накочували на мене,

одна сильніша за одну,

аж поки я не підвів обличчя

і побачив клаптик неба крізь густе широке листя,

з якого крапала вода —

28

коли я повернувся з джунглів, Сімон дрихнув.

уже знаючи його делікатність,

я вирішив тихенько почитати поряд,

а коли він прокинувся, то повідомив мені,

що передумав іти пішки

і що час нам ловити машини.

— ну гаразд, якщо вони тут проїжджатимуть.

насправді раз на годину щось таки проїжджало,

а в таких місцях, де транспорту мало,

люди одне до одного дуже чуйні:

нам зупинялися завжди з першого разу

і везли по кілька кілометрів до наступного

села посеред джунглів.

один іспаномовний підліток

нагодував нас досхочу апельсинами

з власного садка.

солодющі ж вони були!

— та в мене все одно падають і гниють на землі,

нікому їх їсти.

ух. здається, я з піввідра тоді втоптав.

ми покупались у якійсь річечці, під мостом,

попрали свій одяг,

пройшли до наступного села,

а потім нас підібрав мікроавтобус

із американськими туристами,

які саме верталися з екскурсії джунглями

до себе в готель на острові.

Старий Хайвей вони називали

«белізькі гірки», Belizean roller coaster.

а мені звично: дорога за якістю була як в Україні.

ми знову дісталися великої траси:

туристи скинули нас у місці, де Старий Хайвей

знову з’єднується з Новим.

виходити в цивілізацію настільки не хотілося,

що я з півгодини сидів на мосту,

дивлячись у повільну глибоку річку,

яка текла у джунглі —

ліани та кущі ростуть уже в воді,

і туди, в цей простір поза часом,

плисти б повільно, просто за течією…

під містечком Сенд-Гілл

ми сіли повечеряти в придорожній їдальні.

що характерно, весь цей час ми не знали,

що давно не маємо грошей —

як потім виявилося, ми брали в банку кредит,

хай на кількадесят доларів щотижня,

а Сімонова мама його зі США покривала,

стежачи за рахунком сина через інтернет.

ми поїли у ґватемальської жіночки,

яка емігрувала під час громадянської війни.

смачні тортильї з сиром, і потім

дешеві, як пісок, апельсини.

я купив кілька цигарок поштучно

й відганяв ними комарів.

знов огорнуло почуття спокою.

цю країну я теж починав любити,

хоча зовсім по-іншому, ніж Мексику.

сидів на лавочці під навісом у темряві,

біля зовсім порожньої дороги,

затягувався димом і ловив кайф.

* * *

до господині кафе, якщо можна так назвати

цей заклад із бляхи та фанери,

приїхав на велосипеді з міста сімнадцятилітній син

допомогти їй зачинитися.

ми чомусь йому здалися розумними

(люди часто справляють хибне враження).

розговорились,

і хлопець запропонував переночувати в них на подвір’ї.

ми пішли до них, за кілька кілометрів звідтіля,

і мама все не могла нахвалитися своїм сином,

який і працює в офісі вже від п’ятнадцяти років,

і ще й дуже добрий до інших людей.

коли прийшли, я зрозумів, чому мама

надає такого значення доброті.

вона має п’ятеро власних дітей,

та ще й усиновила фактично, хоч і не юридично,

трьох інших, які залишилися без батьків.

на подвір’ї юрмилися дітлахи різного віку.

нам запропонували кави з тортильями,

ми тихо розмовляли біля печі,

розташованої під навісом на подвір’ї,

я гладив кота, який прийшов до мене на коліна,

навколо ходили кури, гуси, індики та собаки,

а діти сиділи навпроти нас, пороззявлявши роти,

слухали про інші країни:

ми були першими іноземцями,

яких вони побачили.

господиня розповіла, що в неї була ще одна донька,

старша за сімнадцятилітнього хлопця,

який нас запросив.

дівчина познайомилась у місті Белізі з чоловіком,

жила разом із ним кілька років

і народила дитину,

але чоловік виявився жорстоким і ревнивим,

бив її, часто без приводу.

вона вирішила піти від чоловіка,

а той не міг стерпіти цього

і вбив дівчину.

— ось це її дитина. я взяла онучку до себе.

син дуже любить племінницю, доглядає,

як за власною маленькою сестричкою.

— а той чоловік?

— він потім сам пішов до поліції здаватися.

його посадили.

я його не хочу засуджувати. Бог йому суддя.

кілька дітей повели мене до «свого» ставка,

яким вони дуже пишалися. стояла глибока ніч,

і ми швидко залізли у воду, поки нас не з’їли комарі.

я плавав серед дітей, і кожен показував,

що він уміє робити: хто пропливе під водою найдалі,

хто найповільніше й найтихіше зануриться:

«якщо тобі, наприклад, треба ховатися».

хто найкраще зробить сальто у воді…

коли ми прокинулись о шостій ранку,

сімнадцятилітній юнак уже допомагав мамі

поратися зі сніданком для молодших дітей.

ми взялися принести трохи дров.

о пів на сьому, після кави,

розпрощались із родиною.

мати благословила нас,

і ми вийшли з дому втрьох:

юнак на роботу, ми на трасу.

незабаром нас підібрав дядько на джипі.

як завжди:

— агов, підвезти вас?

він їхав до міста Беліза,

але порадив нам не заїжджати всередину,

бо, мовляв, це єдине місце на цілу країну,

де перебувати доволі небезпечно.

— я краще скину вас по той бік міста.

на прощання дядько дав свою візитку:

— якщо у вас якісь проблеми в країні —

зв’яжіться зі мною.

ми подивилися на напис:

«міністр внутрішніх справ».

ги, я собі уявив, щоб у нас

підібрав на дорозі двох бродяг

сам головмент. або у Штатах.

нам знову стало гаряче,

і ми знову пішли купатися — цього разу

до яхт-клубу за містом. чомусь мені весь Беліз

згадується як постійні купання.

у принципі, сторожа сказала нам, що в порту

купатися не можна:

відразу аж занадто глибоко,

та й канатів і гвинтів купа під ногами.

але так щоб наполягати чи забороняти — то ні:

до нас тут м’яко ставилися.

не Куба, не Тотопотономой.

за Бельмопаном (це столиця Белізу,

але ви, як і я, цього не знали)

розташоване містечко Роаринґ Крік:

уже сама назва мені здавалася похмурою

й викликала невиразну тривогу^[70].

ночіло, проте я наполіг зайти до інтернет-клубу,

а коли ми вийшли й пішли далі,

по обидва боки вулиці тут і там

стояли групки креолів, і багато хто

ворожо дивився на нас.

про щось тихо розмовляли.

я відчував просто-таки хвилі ворожості,

хоча не міг собі їх пояснити

й нічого не казав Сімонові: боявся

висловити свої відчуття вголос, щоб

не накликати на нашу голову біду.

забобонність.

я намагався якомога швидше вийти звідти.

ми залишили групи юнаків за спиною,

але я, про всяк випадок, підібрав у кулак

чималу каменюку

й постійно відчував спиною

погляди.

— куди ви йдете так пізно? ви що, дурні?

я здригнувся.

збоку від дороги стояла

сорокарічна худорлява негритянка.

— ви звідки йдете?

— з Роаринґ Крік.

— що-о? ви щойно пройшли наскрізь Роаринґ Крік, отак просто? пф-ф-ф! щось вас береже. та там тусуються майже всі банди, які столицю тероризують.

поруч із нею стояли ще кілька високих негрів із дредами,

ці дивилися на нас і сміялися

з нашого розгубленого вигляду.

видно, Сімон теж боявся.

я тихо сказав йому про хвилі, які відчував,

проходячи містечком.

ми постояли з тією компанією:

не знаю, як Сімон, а я просто почувався спокійніше

в компанії приязних до нас місцевих.

покурили, роззнайомились.

один із негрів приніс нам трохи піци.

ми подякували, поділилися цигарками.

жінку звали Івет.

— знаєте що, нікуди вже не йдіть. краще переночуйте в нас на подвір’ї. я з чоловіком поговорю, він проти не буде. ви пробували гуаяву? он, якщо хочете, тут її багато вже з дерева посипалося. тільки не переїдайте, бо закріп буде.

останнього я не зрозумів через її креольський акцент.

— бо що?..

Сімон голосно зареготав.

— срати, кажу, не зможете, — усміхнулась Івет.

її чоловік виявився американцем із Вісконсина.

Івет дала нам вина з кешью — і це був найкращий напій,

що я пив у своєму житті. коли трохи вставило,

взялися за барабани-гітари-сопілки.

жінка, як колись кубинський шевченко,

дала мені майстер-клас гри на бонго.

«музику треба відчувати. що тут учитися?»

мене вставляло дедалі більше, тепер уже від ритму,

а потім Івет упіймала момент

і заходилася розповідати життєві креольські історії.

(зі щоденника)

Сорокарічна креолка із села (увага!) Камалот розповіла, що, коли вона була маленькою, одна медсестра грубо повелась із жінкою з культури ґаріфуна, котра народжувала дитину в лікарні.

— Чого ти кричиш, як корова? Коли займалася сексом, було добре, га?

— Я кричу, «як корова»? То ти сама будеш як корова!

І відтоді в медсестри на лобі почали рости роги. Після кожної хірургічної операції вони виростали ще більші, і лише коли ці роги вбили медсестру, то відпали.

Івет, яка нам про це розповіла, особисто доглядала за медсестрою в лікарні — і на власні очі все бачила. До речі, Івет має вищу освіту та жила десять років у Штатах.

Я пригадав, що знайома з Мехіко пише кандидатську дисертацію про сомбрерона — духа-захисника природи, який, згідно з віруваннями індіанців тцельталь, зводить людей на манівці. А почала писати, за її словами, коли особисто побачила цього сомбрерона, відвідуючи батьків у Чіапасі. Пише як антрополог — і вірить.

На головній площі Мехіко я бачив двадцять людей, що дивним чином стояли, наче в черзі. Підійшовши ближче, зрозумів, що всі вони ховаються від сонця в тіні прапора.

У маленькому селі Ґелятао народився президент Беніто Хуарес, і тому там прапор такий самий зав­більшки, що й у столиці. Уночі я чув, як цей прапор лопотить на вітрі на всю околицю, а вдень сам бачив, як він укриває тінню половину села.

Івет із Камалота також розповіла, що від першого красеня на містечко Ґеттівіль, де вона народилася, залетіла дівчина, а коли хлопець відмовився одружитися, мама потерпілої, чарівниця, зробила так, що красень тепер міг виходити на люди тільки в масці. Івет, яка тоді була маленькою, та інші діти Ґеттівіля боялися його.

— А, людина-маска! — І тікали, коли він на велосипеді виїздив по продукти.

Тож колишній перший красень ніколи більше не міг мати іншу жінку, а коли він помер, маску зняли — і виявилося, що людина-маска залишався до смерті молодим і гарним.

Івет попередила, що у Ґватемалі ми бачитимемо людей зі свинячими рилами, людей з рогами і так далі. Усе це — наслідок некромантії.

— І хай би що ви побачили — ніколи не смійтесь!

Після перетину кордону першим, на кого я глянув, був чоловік із носом, як у індика.

Я не сміявся.

уночі, коли ми спали в наметі, почалася сильна гроза.

Сімон спокійно хропів,

а я все думав, що ми розклалися

посеред величезного подвір’я,

що навколо нічого нема —

лежав і молився, щоб у нас не влучила блискавка.

заснув лише після того,

як монотонно зашумів дощ,

уже без грому.

вранці Івет показала свої угіддя.

на дальньому краю поля паслися на деревах мавпи.

на прощання я подарував їй улюблену футболку,

яка збереглася ще з України,

бо саме в ній я спав,

коли мене обікрали в Поса-Риці.

на футболці було написано Psycho,

і мені здалося,

що Івет вона ну дуже підійде

за характером.

характер у неї був

не сорокалітньої, а вісімнадцятилітньої.

Івет із чоловіком довезли нас до наступного селища,

і вже надвечір того ж дня

ми дісталися прикордонного містечка

Бенке-В’єхо-дель-Кармен.

вирішили вночі не переходити кордон,

бо нас усі лякали Ґватемалою.

мовляв, от у нас усе добре, зате в сусідній країні

грабують, убивають, повстанці, всьо такоє.

до речі, те саме стверджували в Мексиці про Беліз,

а потім те саме казатимуть

у Ґватемалі про Сальвадор —

у Сальвадорі про Гондурас —

у Гондурасі про Нікараґуа…

(з пізнішого щоденника)

Я отут подумав. Коли були в Мексиці, нам казали: «Ви що, Беліз — та там суцільні бандити».

Був у Белізі, казали, що в них-бо все спокійно, а от… — так залякали Ґватемалою, що Сімон поштою відіслав матері всю свою електронну техніку перед в’їздом.

У Ґватемалі лякали знаменитими «марами» (бандами) Сальвадору та Гондурасу, які ділять і контролюють цілу країну.

Ги, а тепер нікараґуанці застерігають щодо того самого про Мексику, де я вже наче й був…

І я от собі думаю. Зрозуміло, що фігня може статися будь-де, навіть на Борщагівці, тож треба просто бути обережним і мати здоровий глузд.

Але, врешті, так само можливо поїхати колись маршрутом

Курдистан — Іран — Афганістан — Пакистан.

Треба тільки вдягти тюрбан:)

тоді ми ще чогось боялися,

тож провели вечір у містечку.

прекрасні малі країни,

прекрасні маленькі містечка:

ми переночували в піддашші

будинку особисто алькальда —

міського голови.

ну хіба таке було б можливо в Києві?

уночі я сходив до ріки,

сидів на березі біля води, яка після дощів

доходила аж до вершечка молу.

я занурив ноги в холодну глибоку воду

і знову хотів плисти за течією.

29

мене пустили до Ґватемали

вперше без проблем.

нехай усе ж узяли

в десять разів більше, ніж із Сімона —

за різницю в паспортах, —

зате видали доволі дешеву візу

просто на кордоні.

ми не побачили повстанців чи грабіжників,

зате довкола

ходило багато людей із дивними обличчями:

той із пташиним носом,

інший із чимось, схожим на свинячий п’ятачок.

ми знали: ці люди повелися нечемно

із брухо — магами.

смішно не було. хотілося бути

дуже ввічливим із усіма, кого зустрічаєш.

ніколи не знаєш, із ким розмовляєш.

прямою дорогою ми подалися до Тікалю —

одного з найважливіших місць спадщини майя.

посеред справжніх джунглів

тут і там височіють близько десятка пірамід.

коли залізти на одну з них —

ти бачиш пагорби, укриті

суцільним килимом зеленого сукна,

який де-не-де прорвали

чорно-сірі, створені людьми глиби,

які під гострими кутами линуть до неба.

і над ними кружляє

Великий Орел у кількох іпостасях.

по колу. над джунглями.

ліс видається безмежним.

нічого сучасного не видно — лише піраміди.

і важко сказати, у якій ти епосі.

можливо, внизу досі ходять

оті майя, які їх збудували.

а натомість, коли спускаєшся,

тебе атакують криками сотні мавп.

ти задивляєшся на них — вони звисають із гілок,

уважно дивляться на тебе. нітрохи не дурніші,

ніж ти сам.

кружляють папуги.

ми виїхали з Тікалю, щоб заночувати

у місті квітів — Фльорес. ми зайшли на острів,

який вважають безпечнішим, аніж довкілля,

і розклали свій уже бойовий намет

посеред озера, великого озера, дуже великого,

з маленьким острівцем посеред нього,

з’єднаним із материком лише одним містком.

розклались і давай грати:

я на бонго, Сімон — на тріснутій гітарі.

довкола нас ходили інші острів’яни,

приєднувалися, співали з нами.

усі люди були дуже рідні,

мені було добре, затишно,

хоча я вже втомився жити так і спати

тільки в наметі.

(зі щоденника)

6 вересня 2006

Утома.

Ми спали щоразу в іншому місці, практично щоразу в наметі, майже місяць. Тому вирішили зупинитись у містечку Лівінґстон, на ґватемальському узбережжі Карибського моря. Дістатися сюди можна виключно морем — доріг нема.

Дивним чином зустріли тут тих самих людей, яких знали в Чіапасі.

Почався сезон дощів. Щовечора падає раптова злива, і щоразу здається, що дощ ітиме 3 роки та 8 місяців, чи скільки він там ішов у «Ста роках самотності».

Життя повільне, дуже повільне. Саме те, чого хочеться після місяця автостопа трьома країнами — Кубою, Белізом і Ґватемалою.

Типу працюємо, виключно за місце для нічлігу та, в успішні дні, їжу.

(з коментарів в інтернеті)

gas_ton

Приземлене питання: як часто випадають «успішні дні»?

pani_grunia

Чапаю, повернешся — мусиш видати книгу мандрів. Ми шо, дарма там тебе тримаємо?

Артем Чапай:

А це тепер модно?:)

ми поїхали до Лівінґстона ще й тому,

що колись у містечку провів чотири місяці

божевільний Рікі. ґуру.

місто не має зв’язку з рештою країни.

щоб до нього дістатися,

ми сіли на моторний човен,

який півгодини віз нас через затоку —

від Пуерто-Барріос

повз укриті джунглями береги,

які повільно пропливали за бортом.

я занурив руку у воду.

вода була тепліша за мою шкіру.

сезон дощів заскочив зненацька.

щовечора під шум зливи

Лівінґстон заповнювали велетенські жаби

та краби, такі завбільшки, що їх хотілось обходити

іншим боком вулиці.

а вранці я вставав і йшов до моря —

дивився на сірі хвилі, на рибальські кораблики

та на птахів, які сиділи на жердках,

до яких місцеві ґаріфуна прив’язували сіті.

мабуть, у сітях була риба для птахів.

те, що розповідав божевільний Рікі,

виявилося правдою:

велетенські негри, по два десять на зріст,

ходили рука в руку з жіночками племен майя,

котрі ледь діставали мені до пояса:

«і малюсюсюсюсінькі панночки».

і я вже справді знав, що й ті, й інші

володіють чарівними знаннями.

(зі щоденника)

Лівінґстон, де ми тепер перебуваємо, — центр культури ґаріфуна. Вони досі розмовляють своєю африканською мовою та володіють чарами вуду. І я, типу освічений європеєць, завжди намагаюся поводитись із ґаріфунами з усією можливою повагою:)

30

саме в Лівінґстоні ми нарешті, уперше за місяць

після Куби, дістались інтернету

й довідалися, що вже кілька тижнів

не маємо жодної копійки на рахунку,

живучи в борг.

божевільний Рікі колись працював у Лівінґстоні,

тож і ми спробували знайти роботу.

подалися до рибалок.

але ті сказали, що не сезон.

ідуть дощі, і теплі осінні тумани

клубочать угорі, спускаючи на землю

мокрі коси

та відганяючи в глибину всіх устриць —

бо саме устриці, а не риба

є основним товаром цього регіону.

у пошуках роботи ми познайомились

із половиною містечка:

воно таке маленьке, що багато часу це не забрало.

нас привели до мексиканки на ім’я Марія:

тій були потрібні люди,

які б заманювали нечисленних туристів

саме до її кафе.

тож ми домовилися, що вона платитиме нам долар

за кожного наївного туриста, якого ми приведемо.

але нам склали конкуренцію:

приїхали — у той самий час у те саме містечко —

наші давні знайомі, мексиканці,

яких ми свого часу зустріли

раз у Мехіко, потім ще раз в Оахаці,

і ще раз у Сан-Кристобалі.

ось тобі й великий американський континент!

ми всі ходили містом, виловлюючи туристів,

щоб мати їжу за їхній рахунок.

багато це нам не давало,

однак Сімон і я все ж мали перевагу,

бо були перші — до того ж Сімон

домовився, що гратиме для гостей на гітарі вечорами.

а паралельно Марія нам сказала бути просто сторожами:

ми мали ночувати в її кафе, аби не грабували

місцеві п’янички, —

а вона за те даватиме сніданок.

тож ми отримали нічліг, нехай і на столах кафе,

та трохи їжі. більше в місті роботи не було.

(з пізнішого щоденника)

Коли ми були в Лівінґстоні, де живуть відомі на всю країну некроманти, там ходила сорокалітня жінка, каліка, яка просила гроші. За її словами, калікою стала, коли в молодості заснула на пляжі — а як прокинулася, то вже не мала пальців на ногах, а лише криваві рани, бо якась морська істота (так вона думає) з’їла її пальці, поки вона спала. Вона вважає, краби покарали її за те, що свого часу вона нечемно повелася зі своєю матір’ю.

А ми тоді підробляли, сторожуючи вночі один ресторанчик. І от Сімон пішов бухати з кимось, у мене настрою не було, я лишився сам. Дощ і буря. І ото пробую я заснути на столі, але явно чую: хтось шкребеться в стіну і жіночим голосом, протяжно: «А-анто-он! А-анто-он!»

А кілька днів тому, коли Сімон іще не повернувся зі своєї соло-поїздки Ґватемалою, сиджу я в хатині, де ми живемо, і поступово усвідомлюю: щось смердить, і саме це не дає мені спокою. Сиджу, виходжу, заходжу… За годину мені доперло, що смердить-бо сіркою!

І знаєте, що я роблю в таких випадках? Забиваю на власну іронічність відносно релігії та вдаюся до єдиного в такому випадку захисту: тричі, по-православному, хрещуся. (Таки ж на Гоголі вихований.)

І шо ви думаєте? Тільки-но перехрестився — запах сірки розвіявся.

Тільки-но перехрестився — жіночий голос зник, залишився просто шум дощу.

Ото недарма в народі кажуть: «Когди мерещеться, хреститься нада».

А зі столу я про всяк випадок зліз — краще на столі на спині не лежати.

(з коментарів в інтернеті)

diversey_ua

Вот что крєст животворящій дєлаєт!!! ©

Марія, якій уже за сорок,

ненав’язливо — а взагалі-то дуже навіть нав’язливо —

давай чіплятися. намагалася переконати,

що їй погрожують конкуренти місцевого масштабу

і що Сімон має залишатися стерегти кафе,

а я маю стерегти саму Марію в неї вдома.

я морозився, а потім Сімон сказав:

— а давайте я у вас удома спатиму.

бо йому вже набридло на твердих столиках.

мексиканка відразу знітилась,

а її друзі, з якими ми встигли познайомитися,

стали сміятися позаочі:

от Сімон, перебив усю малину.

— а так би ти мав щодня не тільки їжу,

а ще й гроші на кишенькові витрати.

її попередній коханець

поїхав аж п’ять місяців тому,

вона вже стільки без сексу,

а їй біленькі хлопчики так подобаються!

вона ж тоді своєму казала: «не їдь», —

і платила щодня,

щоб тільки він залишався.

словом, Марія злилася,

що нічого не вийшло,

і через напруження в стосунках із роботодавцем

довелося вже через кілька днів валити з Лівінґстона.

Сімон побачив десь оголошення:

потрібні волонтери на страусову ферму.

31

(зі щоденника)

12 вересня 2006

Для таких штріхів, як ми з Сімоном, у Мексиці та Ґватемалі навіть є назва: ґабачос льокос — божевільні білі. Це рідкісний, занесений до Червоної книги, але все ж добре відомий окремий вид тварин.

Більшість іноземців приїздять автобусами, клацають фотоапаратами й забираються геть. Але кілька разів на рік, у тридцятиградусну спеку або під дощем, містечком проповзає чудо з рюкзаком, гітарою чи барабаном.

Дорослі дістають біноклі та довідники, усі діти виходять на вулицю, записують спостереження в щоденники юних натуралістів.

Ґватемальці ставляться до ґабачос льокос із теплотою й іронією.

країна виявилася не такою вже й маленькою.

це тільки на карті, поряд із Мексикою,

вона такою здається.

щоб дістатися від Карибського узбережжя до центру Ґватемали,

ми витратили три дні.

залишаючи Лівінґстон,

я піддався депресії сезону осінніх дощів.

за час перебування в місті знову списався

з техаською коханою,

мене знову прогребло.

я плив у повільній баржі до Пуерто-Барріос,

зануривши руку в теплу воду —

повз мене пропливали чарівні краєвиди,

проте вони мене вже не радували.

«а сенс? ну й навіщо ці подорожі?

може, вже досить?

що мене постійно штовхає вперед?

я ж можу повернутися й бути з Ерін.

для чого все це? одвічне питання: нафіга?»

Сімонові я поки не говорив.

я знав, що все-таки ще довго сунутимуся на південь.

але вже відчував: мій центр світу зараз перебуває

у Г’юстоні — це ніби точка, до якої прикріплено

невидиму пружину.

і що більше я віддаляюся,

то сильніше пружина натягується —

рано чи пізно вона мене зірве,

і я, неначе яблуко Ньютона,

полечу до центру тяжіння.

і гепнуся центрові на голову

як торішній сніг.

(оце закрутив.)

у Лівінґстоні ми розніжилися:

звикли спати не в наметі, а бодай під яким,

але дахом.

Сімон заговорив про те,

що можна ночувати в церквах.

— адже християни мають допомагати ближнім, правда?

— але я не вірю в Бога.

— ну то й що? головне, що вони вірять.

місто Халяпа розташоване вже досить високо в горах.

уночі було доволі холодно.

ми доходили до краю населеного пункту,

ставало темно й незатишно, тож я піддався.

(зі щоденника)

Що більше подорожую, то більше вірю у відповідь на одне з філософських питань. Отже, відповідь: так. «Людська природа» існує — і людина «за природою» добра, а не погана.

Підвезли нас якось Ґерсон і Сандра — мушу згадати про них. Цілком несподівано запросили переночувати, вклали в дитячій, а дітей забрали до себе в спальню, нагодували нас вечерею та сніданком — незнайомих людей.

І таке трапляється постійно — так чи інакше.

Люди — хороші.

Іншу ніч, остерігаючись великогоміста, ми провели в католицькій церкві. Що мене вразило: ввечері там відбувалася лекція — і от ніколи раніше я не чув, щоб простим городянам детально розповідали про «темпоральність», «хронос» і «кайрос»… лекція цілком університетського рівня про теологію історії.

По ходу згадали про нас, «компаньєрос пілігримів». А потім я мав тривалу бесіду зі священиком про теологію визволення.

у церкві парафіяни запропонували нам гроші.

думаю, бо пастор нагадав, що Ісус

зустрічався багатьом людям як подорожній.

Сімон іще й показав

на неголеного нестриженого білявого мене:

— він навіть схожий.

пастор жарту не оцінив.

від грошей ми спершу були відмовились,

бо нам вони потрібні менше,

ніж комусь, — але священик наполіг.

гроші таки були потрібні,

бо в нас не залишалося нічого.

тож Бог таки знає.

отже, черговий тиждень сковородування.

від села до села, від містечка до містечка,

причому більшу частину часу пішки,

бо дороги ґрунтові і машини проїздять раз на день.

третину ваги мого багажу становлять книжки.

Карлос Фуентес, Алехо Карпентьєр, Октавіо Пас, Хосе Марті —

цілком серйозна, ба нобелівська література.

причому іспанською. занурення в середовище —

і вже через три місяці читається так само,

як у школі Джек Лондон англійською —

багато роботи зі словником, але нічого складного.

з тією лише різницею, що в школі

це було після п’яти років,

а не трьох місяців вивчення мови.

останній пікап скинув нас

на в’їзді в місто Ґватемалу під зливою

(нагадаю, що почався сезон дощів).

темнішає, ми біля найнебезпечнішого

міста в Центральній Америці, не можемо рухатись.

перебіжка до найближчої придорожньої їдальні.

перечікування і нова мокра перебіжка

до автобуса (бо ну нах) на Сан-Хосе-Пінула. темніє.

у Сан-Хосе ніхто не знає, де «ферма Санта-Інес»,

оголошення якої

про «волонтерів на страусове ранчо за їжу» ми бачили.

хтось нарешті підказує. автобус під дощем.

їдемо в Санта-Інес. на місці кажуть,

що це селище Санта-Інес, а не ферма.

злива. темно.

дзвонимо з чийогось телефону

на ферму. там кажуть:

— транспорту до нас нема, тільки таксі.

темно. злива.

а, фак іт^[71] — уперше за подорож беремо таксі.

(на гроші церковних парафіян.)

таксист не знає, де це кляте місце,

але обіцяє розпитати й довезти.

ми очікуємо, що ферма належить

якимось хіпанам-наркоманам,

у яких нема грошей,

і тому вони платять їжею.

завертаємо на ґрунтову дорогу.

таксист загубився, не знає, куди далі.

відмовляється везти,

бо машина не може проїхати багнюкою.

— ви ж мандрівники, звикли ходити пішки. платіть половину і йдіть далі пішки.

(злива, блискавки, десята вечора,

ми не знаємо, в який бік іти.

уже 10 км від населених пунктів.)

зрештою таксист везе-таки нас назад у Сан-Хосе,

не забуває взяти гроші,

знаходить іншого таксиста.

той теж не знає, де, в біса, ця ферма,

дзвонить зі свого мобільного,

довго слухає інструкції.

їдемо ще раз.

у місці, де перший відмовився везти далі,

тепер

лежить під зливою здохлий віл.

грім.

їдемо гірською дорогою, буксуємо.

— а-а-а! — махає з бічного відгалуження індіанець.

його послали відімкнути ворота.

підсідає до нас і показує шлях далі.

їдемо ще з кілометр,

уже велетенською територією ферми,

і нарешті

бачимо не хіповську бодягу, як очікували спершу,

а йохану фортецю.

я вам клянусь,

фортецю.

32

(зі щоденника)

12 вересня 2006

Тепер я й сам не вірю в те, що з нами відбувається.

Словом, зупинилися ми на ранчо ґватемальського мільярдера, домовившись побудувати йому дерев’яний будинок «в лапу», у сибірському стилі, отут, посеред тропічних джунглів.

14 ВЕРЕСНЯ 2006

Ура! Це таки сталося. Гроші, зароблені в Новому Орлеані, успішно закінчилися. Тепер у нас на рахунку жодного долара і починається новий експеримент — самоутримання в Латинській Америці. Жити без зов­нішнього джерела.

Нам пощастило, що ця мить настала саме тоді, коли ми типу знайшли роботу плюс безкоштовну їжу, місце для спання та дозу інтернету.

Сьогодні десять годин працював із бензопилою та мачете (між іншим, дуже багатофункціональна річ: і ніж, і шабля, і сокира, і коса). Завтра йдемо в ліс (мільярдерові належить кілька квадратних кілометрів) вибирати дерева для будинку «в лапу», який ми (самому смішно) маємо будувати.

усе це почалося

навдивовижу швидко

та несподівано.

ми приїхали пізно вночі.

у фортеці нас зустрів дон Елеасар.

дон.

без варіантів.

нагодував.

як виявилося, ми тут єдині волонтери.

за вікнами періщило,

страшно гримів грім.

ми трохи порозмовляли.

виявилося, що дон Елеасар послав людей

розклеїти ці оголошення,

але не був готовий приймати охочих.

ще було надто рано.

ми відгукнулися перші.

ми наполягали, що оголошення таки були

і що ми їхали через усю країну

за останні гроші.

дон Елеасар почухав веселу голову.

запропонував випити.

ми відмовилися.

випив сам.

і надумав оселити нас в одній із хатин

унизу по схилу гори,

у віддаленому кутку угіддя.

спочатку — без електрики, без води.

спершу нас поставили чистити авгієві стайні —

точніше, авгіїв страусятник.

бо серуть ці гади, як коні.

а дурні, натомість, як кури.

ти прибираєш за ним його лайно,

а воно, дурепа триметрова,

стоїть над тобою і зиркає згори.

допомагає тільки лопата —

страуса нею треба тупо

відштовхувати щосили.

тільки обережно, у груди, —

і не бити, а саме штовхати.

хоч іноді

хочеться вчинити простіше:

махнути лопатою впоперек шиї,

щоб більше не чіплявся.

бо воно ж шипить, як гуска.

ти бабраєшся по коліна в його гівні,

чистячи йому хату, —

а воно на тебе ще й шипить!

курка триметрова, блін.

одна зі страусих була настільки дурна,

що якось, поки нікого не було,

пропхала голову крізь огорожу по якусь травичку

та й задушилася.

ми з Сімоном щиро дивувалися,

як ці істоти пройшли природний відбір

та пережили еволюцію.

того ж вечора дон Елеасар вирішив,

що нас можна застосувати з більшою користю,

ніж на прибиранні страусового лайна.

він був дивак,

як і належить супербагатим неробам.

— я давно мрію збудувати тут хати російського типу. ніхто з місцевих будівельників за це не береться. ви візьметеся?

— так ми ж не інженери.

— та нічого страшного! в мене є аж дві книжки з інструкціями.

ги. а чого ж. ми навіть довго не думали.

для годиться

я за два чи три дні прочитав усі інструкції,

і ми погодилися.

два молоді бідні ексцентрики

зустріли старого багатого ексцентрика.

ми чудово пасували.

відразу стали друзяками,

своїми в домі й усе таке.

працівники пліткують: дон Елеасар —

один із найбагатших людей Ґватемали.

і, я вам клянусь, він навіть не капіталіст,

а, бля, феодал.

(зі щоденника)

16 вересня 2006

На мою думку, особлива сила творчості Чарлза Буковскі в тому, що він без метафор згадує моменти, які більшість випускають. От і я вирішив раз набратися духу і, хай без його таланту, але принаймні спробувати вдатися до того самого.

Це було дружнє попередження. Нєрвним, вагітним, а також під час їжі не читати.

Учора я був ґабачо боррачо — п’яним білим.

Шо святкували — так і не зрозумів: чи то День незалежності Ґватемали (15 вересня), чи то день народження хазяйського сина. Було п’ятнадцять чуваків і три жінки — як кажуть у Штатах, sausage party^[72].

На мене звернула увагу лише одна з дівчат: симпатична, але мене, навіть п’яного, не вабила. А та, яка подобалася, мене за перші півгодини не помітила — у такому разі зрозуміло, що ти не в її смаку, і тоді звертати на себе увагу не варто. Ги, до того ж вона була дівчина хазяйського сина. Досить з мене чужих жінок.

То я собі потроху пив, сидячи в інтернеті й паралельно базікаючи з присутніми гостями…

Обманка в тому, що я незвичний, бо тут п’ють не безпосередньо міцні речі, як у нас, а ром із кока-колою та льодом, тож алкоголю не помічаєш — я й видудлив десять чи п’ятнадцять склянок холодного приємного напою.

Кльово так. Розмовляєш усіма мовами водночас: в інтернеті — українською, російською, у кімнаті — іспанською й англійською. Жодних проблем. Поліглот-супермен.

Наступна стадія — коли починаєш гарно грати на гітарі, хоча ніколи не вчився.

В якийсь момент я зрозумів. Але було пізно.

Спускався в хатинку — триста метрів з гори схилом — я десь півгодини.

Заспокоював себе теж усіма мовами.

— Більше ніколи, never ever ever. Nunca mas, nunca-nunca. Jamas! Уже близько. Falta poco, poquitiquitito. I’ll fall onto my bed, I’ll fall asleep, I’ll fall, I’ll fall, fall, fall…

Штани в мене з поясом DIY^[73] — гордість, виготовлена зі штанки інших брюк. Стибзив ідею в божевільного Рікі. Не раз були проблеми з вузлом, коли доходило до сексу, тож я звик розпускати його заздалегідь. Але тут, дорогою, виникла проблема терміновіша, проте — о диво — я, п’янющий, розв’язав вузол одразу. Зіскочив з дороги, успішно посрав, успішно підтерся травою — зате, коли видирався назад на дорогу, ступив у канаву та впав на каміння зі спущеними до колін штанами, привітно світячи голим задом колегам-зірочкам.

Піднявся, витер кров із долонь, доповз до кімнати.

Упав на ліжко й роздягнувся догола, бо одяг мене душив.

Цим не вдовольнився, і довелося порвати, щоб зняти з шиї, растаманське намисто — подарунок Івет із Белізу, яка розповіла про рогату медсестру та людину-маску.

Думав, тепер засну, але хрін. Стогнав, стогнав і зрозумів, що таки доведеться, без цього ніяк — звісив голову з ліжка й виблював хоч той алкоголь, який був іще в шлунку, а не в крові.

Запахло кукурудзяними паличками та ромом.

Прокинувся посеред ночі, уже абсолютно тверезий та з готовою фантазією в голові: про одну українську дівчину, про яку нещодавно вже почав був фантазувати після розмов через інтернет — утім, це був досить примарний образ, бо я навіть не знаю її в реалі, а намагатись уявляти не хочу.

Сексуальна примара зв’язала мені руки, підвела їх і пропустила мотузку крізь кільце в стелі. Потім роздягла мене догола, стала на коліна, обхопила мошонку долонею й потягла, оголивши головку, та й заходилася натхненно й пристрасно робити мінет. Потім вона встала, заскочила на мене, обхопила руками за шию й ногами за стегна, звивалася на члені й кінчила за кілька секунд до мене.

Утім, сам я почав і кінчив пізніше — згадуючи круглу попку та ніжну, гладку матово-білу шкіру своєї першої постійної дівчини. Ми лягли на ковдру, постелену на балконі, я брав дівчину ззаду, тримаючи долонями груди та кусаючи за шию. Тихо-тихо, бо в сусідній кімнаті спала її мама, а ми були ще дуже молоді й сором’язливі.

Я не заснув після цього, бо в сусідній кімнаті почав ходити аргентинський єврей, який зупинився тут на кілька днів. Дверей у кімнатах і туалеті нема, тож усе добре чути.

Аргентинець ходив у туалет, назад, надвір, усередину.

Потім зчинилися такі звуки, що я подумав: ох у бідолашного й пронос! Лише через якийсь час я зрозумів, що то він курить через водяний бульбулятор коноплю.

(з коментарів в інтернеті)

taurus_li

Не Бук:)

pani_grunia

Чапаю, в Україні нема таких бестселерів. Нє, про поноси й мошонки — якраз повно, але з латинськими реаліями автора — не було. Піши ісчо, умоляю!

parasolya

А я от цього не прочитала. Бо подумала, що нєрвна. Та ще й ось насіння гризу.

33

між сьомою та дев’ятою ранку мені наснився цілий монтон^[74] народу: kovalll, svinni, giggster, cytrusova, karpenter, pani_grunia, prymara, lenininpoland.

усі — люди, до яких у мене досить сильне емоційне ставлення,

і всі, крім Примари, — кого я знаю в реальному житті

(і шо характерно — усі встигли повідкривати собі лайвджорнали^[75]).

ми по одному приходили переночувати в будинок Коваля

(уві сні це був будинок моєї бабусі в Коломиї),

і всі жили як родина чи комуна.

Гігстер, як завжди, ставився до мене з незрозумілою сумішшю приязні та неприязні. Цитрусова сумно спробувала тицьнутися до мене, але я дружньо привітався й відійшов, не бажаючи більше нічого. з Карпентером, як завжди, найтепліше з можливих ставлення. Свінні дивився на всіх іронічно. теж для нього характерно.

мені снилося, що ми всі померли і в раю.

але непокоїло:

якщо це рай, то чому в будинку

так вогко й темно,

і якщо це рай, то ми б мали ходити голі, як янголи.

ми дивилися на картину на стіні:

в одному з варіантів два давньогрецькі воїни змагаються,

а їхні жінки зі страхом визирають з-за їхніх спин;

в іншому варіанті та сама картина набула

виразного індійського стилю, як у камасутрі:

чоловіки перетворились на слонів, а жінки сидять на їхніх спинах, уже теж як воїни — індійські принцеси.

— у-ху-ху, ясно, що так цікавіше! — сміємося ми з Карпентером.

Карпентер обирає одну з дівчат, вони парою змагаються проти Коваля з його партнеркою.

Карпентер із дівчиною перемагають.

змагання суто дружнє, бо це ж рай — тільки, як тепер зрозуміло, не християнський, а радше якийсь вікінгівський.

далі ми з Примарою проти переможців: чуваки беруть дівчат спина до спини, тримаючи за лікті, і дівчата б’ються ногами.

але так утомлює, тому ми беремо бойових подруг на плечі.

усі сміються,

розважаються.

тоді Примара перетворюється на Пані Груню й водночас на мою маму,

я сідаю на підлогу, а вона пестить моє волосся.

з голови починають випадати десятисантиметрові жмутки —

бо місяць тому мене стриг Коваль, а зістрижене волосся так і залишилось.

але потім з волосся

вилазять товсті білі

черв’яки-личинки,

Пані Груня схоплюється й починає зі страху кричати.

— ні, ні, ти не такий! — кричить і плаче вона.

усі збігаються дивитися на черв’яків, а я втікаю з будинку.

* * *

прокинувся, почуваючись фізично не дуже доб­ре — з відчуттям розбитості та, що значно гірше, немитості.

уранці в голові крутилася фраза:

«вночі мені наснився Каунт Бейсі», — наскільки пам’ятаю, найперша фраза в лайвджорналі Примари.

учора вперше за місяць курив не кілька цигарок, а майже пачку, і відчував провину перед власним здоров’ям.

крім того, уперше за кілька місяців довго лазив в інтернеті й через це теж відчував провину.

(зі щоденника)

Здається, я дуже щаслива людина: мені не минуло й двадцять п’ять років, а я здійснив практично всі дитячі мрії — усі, крім однієї: попрацювати моряком (готуюся!).

Сьогодні цілий день ходили ґватемальським лісом — усе, як у дитячих мріях: у брезентових штанах, у чоботах по коліно, футболка без рукавів і тропічна засмага. Прокладаючи собі дорогу мачете.

З планшетом-мапою та кутником шукали та позначали дерева на будинок — керуючись не стільки вимірами, скільки естетично-екологічними міркуваннями: де поряд багато дерев, беремо одне; де тільки одне — його залишаємо. Найкрасивіші, найбільш лапаті та вкриті мохом дерева — звісно, належать не нам, а лісові.

34

як легко, виявляється, відрізнити

сосну, кипарис, евкаліпт і ялину —

навіть не за кроною, а просто за корою.

ранками по горах пливе туман,

а вечорами далеко внизу

запалюються вогники містечка.

улюблений напій Тома́са, охоронця на фермі, —

ка́че: ферментоване людське лайно,

зеленувата рідина п’ятдесятиградусної міцності.

Тома́с має двадцять вісім дітей від близько два­дцяти жінок

і не утримує нікого з них.

удає із себе напівдурника,

але після тижня спілкування розумієш,

що це його стратегія

уникнення відповідаль­ності —

як у житті, так і на роботі,

де він виконує передусім обов’язки блазня

при князеві-власникові ферми.

дон Елеасар, власник,

володіє квадратними кілометрами земель,

і він аж ніяк не капіталіст —

він з аристократії,

з дідусями-родичами Романових,

з батьком-секретарем президента Мексики Міґеля Алемана

та з ексцентричними ідеями замість бізнесових проектів.

у нього дев’ять породистих страусів.

кажуть,

кожен коштує десятки тисяч доларів —

а користі жодної.

й Елеасар планує купити тигра.

і от старий дивак-феодал

зустрів молодих диваків-люмпенів.

(зі щоденника)

Сьогодні майже завершили фундамент. Поряд лежать готові, уже очищені нами від кори стовбури — і це переповнює мене більшою гордістю, ніж перекладені з англійської книжки чи надруковані статті: комплекс інтелігента, який нарешті почав виготовляти щось матеріальне, працювати фізично — руками. Привіт Льву Толстому.

власне, це як здійснення ще однієї мрії:

маємо проект-фантазію,

і при цьому нас ніхто не контролює,

а просто надає всі ресурси:

деревину, цемент, інструменти.

та ще й годує і як на Ґватемалу дуже добре платить.

а далі — вперед: робиш «комо ту льо вес», тобто

як ти це собі бачиш.

(зі щоденника)

2 жовтня 2006

Спалив паперову фотографію дівчинки з Техасу, Ерін… Звісно, це саме знак того, що спалення не допоможе. Ох уже ці привиди можливих кохань. Були б стосунки — мабуть, і вичерпалися б. Або ж навпаки. А так найгірше: «А раптом?..»

35

(зі щоденника)

у багатьох частинах світу, здається,

історія йде колом, циклами. періодично

людей зайобують настільки, що вони

здіймаються на боротьбу за зміни.

а потім результати боротьби

привласнюють чергові гади.

коли нарешті скажемо ми: «Досить!»?

коли нарешті зрозуміємо,

що боремося ж бо за себе,

а не за інтереси

наступного володаря?

з життя ґватемальської аристократії.

дон Елеасар, на якого ми працюємо, —

нащадок сицилійських знатних родів.

цілий будинок завішано портретами

троюрідних бабусь і двоюрідних дядьків.

дехто з них — родичі з російською династією

через якісь там німецькі кровні зв’язки; більшість —

скромні італійські князі.

коли ми вперше прибули в дім, я злякався.

тоді була гроза й ніч, а на стіні я раптом бачу

грамоту з його іменем, його фото й засвідчення,

що йому надано титул почесного академіка

мексиканської академії наук

1934 року.

а Елеасарові на вигляд ну десь п’ятдесят п’ять.

блін, дракула якийсь, не старіє…

потім виявилося, що то його дід.

дон Елеасар вечорами грає в шахи,

слухаючи Ваґнера та напиваючись (але в міру!)

шотландським віскі.

він каже, що йому як аристократу

нема потреби

мати будь-які політичні погляди —

власне, він стібеться з них усіх.

з хорошим почуттям гумору, веселий.

насправді йому шістдесят років.

а його дівчині-німкені — двадцять вісім.

(нове зусилля волі з мого боку,

щоб не липнути до чужої жінки…)

а взагалі дон Елеасар — мировий чувак.

попри наші суперечки з кількох теоретичних питань,

він мені подобається.

о, ще!

на фермі живе чоловік його тітки,

старезний шотландець.

так той два роки був шпигуном у Москві

ще за часів Сталіна.

дипломатичний вантаж не перевіряється,

тому провезли шпигуна до Союзу в багажнику машини

британського короля (це було так давно,

що й Єлизавета ще королевою не була,

уявляєте?).

36

ми кілька тижнів затято працювали.

носили відрами бетон на фундамент.

різали бензопилою дерева.

вивозили їх на волах із лісу,

який належить Елеасарові.

обчищали дерева від кори.

потім мені ночами снився цей процес:

шур-шур.

Сімон зізнався, що йому теж

ночами снилося,

як він обстругує стовбури.

болить спина. болять руки.

зате в головах усе чисто і спокійно.

нарешті в роботі настала пауза:

нам бракує інструмента,

котрий вимірює відстань

між стволами у зрубі.

нам також бракує трактора,

щоб вивезти решту стовбурів з лісу.

навіть дві пари волів

не можуть потягнути великі товсті сосни.

нам бракує й лебідки,

щоб найважчі стволи піднімати

вгору по стіні.

ми вимушені взяти тайм-аут.

(зі щоденника)

27 жовтня 2006

Репетиція переходу на новий рівень реаліті-гри «мандри». По-перше, сам, без Сімона. По-друге, п’ять доларів на день, із них долар за годину інтернету, долар на цигарки. Отак ми визнаємо свої залежності — якщо віднімаємо гроші на наркотики від власного бюджету на їжу.

До Сімона приїхав приятель із Лос-Анджелеса, на ім’я Дейв Джонсон, — і, звісно, я називаю його Дейві Джонс^[76]. Тепер вони мандрують разом, а я окремо, сам. Нам із Сімоном давно треба було побути окремо один від одного.

На роботі пауза, чекаємо на інструмент, який «патрон» замовив у Штатах, тож маємо десять днів на подорож тими частинами Ґватемали, де ще не були.

Власне, думаю розділитися з Сімоном після закінчення будівництва, бо хоч він і кльовий чувак, але шість місяців по двадцять чотири години на добу разом даються взнаки. До того ж у нас різні квазіфілософії подорожі — здебільшого щодо того, коли та скільки їсти. Зате моя ощадливість у витратах на харчування зводиться нанівець цінами на візи для громадянина світу третього сорту.

я намагаюсь, як у «Нарцисі й Ґольдмунді» Гессе,

їсти при нагоді: «…він не переживав, коли був голодний,

бо знав, що рано чи пізно наїсться».

а Сімона в Штатах навчили, що необхідно

їсти тричі на день, та й годі.

от зараз і можна спробувати по-своєму.

перехід від достатку ферми до браку грошей — простий:

перший день тупо не їси —

шлунок зменшується і голод більше не смокче

й не висмоктує сили, а відчувається просто

як необхідність поповнення енергії.

рюкзак легесенький: одна змінна футболка,

кілька пар шкарпеток, спальний мішок,

куртка… власне, це все.

об одинадцятій тридцять першого дня автостопа я вже в Антіґуа:

красиве маленьке стародавнє місто,

усі вулиці — бруківка. нагадало

Сан-Кристобаль у Чіапасі. ночувати

ці десять днів я планував у церквах чи шось таке.

вони ж наче приймають «пілігримів».

чи мали б.

у мене це завжди викликає теплу усмішку,

але тут нормальне явище — ось які штуки.

на вантажівці написано:

«я вирушив із Богом,

якщо не повернуся — побачимось на небесах».

чи крамниця називається «Серце Ісуса»,

або «Свята віра», або «Віра в Бога».

кафетерій «Остання надія»,

тортилерія «Світло життя».

усе побачено, жодної вигадки^[77].

сьогодні натрапив на шедевр:

«Вживаний американський одяг "Священне серце Господа Ісуса"».

власне, чому я хотів ночувати в церквах:

у Ґватемалі висока статистика злочинності.

унаслідок громадянської війни,

що тривала тридцять п’ять років і закінчилася

менш ніж десять років тому,

у країні неміряно зброї.

але я сильно обламався.

Антіґуа — найбільш туристичне місто,

а також культурна та церковна столиця Ґватемали.

це вам не якась Халяпа, де ми свого часу

дуже просто заночували.

в Антіґуа священики —

архієпіскопальні, вибачте за матюк.

вони товсті, розгодовані, на дорогих машинах.

яка там лекція про темпоральність,

хронос і кайрос,

та ще й для простих мирян?

— можна заночувати?

— у нас сьогодні прийом із міністром. якби не це, то з радістю б.

бух-х! двері храму

гостинно зачинено перед носом.

— можна заночувати?

— у нас завтра весілля. якби не це, то з радістю б.

бух-х-х!

— можна заночувати?

— бух-х-х!

бух-х-х!

бух-х-х!

я обійшов усі церкви Антіґуа.

у результаті заночував

під лавочкою в одному з міських парків.

під старезним деревом було дуже затишно —

до того ж воно було настільки широким,

що з боку дороги мене просто ніхто не бачив.

зате сам я бачив Сімона й Дейві Джонса,

вони йшли без речей, з пивом. зрозуміло.

Сімон перед від’їздом пояснював,

що Дейві Джонс, його друг, —

просто турист, у Ґватемалі лише на два тижні,

от їм і доведеться

їздити по-туристичному:

автобусами, з готелями.

звісно, я до них не підійшов.

заховався за товстий стовбур дерева,

щоб Сімон мене раптом не помітив.

(зі щоденника)

Наступного дня я в Панахачель. Олдос Хакслі казав, що Атітлан — найкрасивіше озеро на світі. Я до цього твердження ставився скептично: ну чим озера відрізняються, крім берегів? Але тут берег такого твердження вартий.

А штука з «їсти при нагоді» працює. Ги, знайшов при дорозі вдосталь моркви, що попа́дала з вантажівок. Був би геть у відчаї — там ще з відро картоплі нападало. Але я лінивий, а її варити треба.

(з коментарів в інтернеті)

vognyk

Щастя — це йти куди хочеш. Чи я чогось не розумію?

hardperder

Пробач на слові, Чапаю, але краще б ти картоплі зварив, у мене тут аж шлунок починає боліти, коли уявляю, як ти морквою напихаєшся.

37

на березі казкового озера розговорився

з мандрівним клоуном. він цілком відповідає

дорослим стереотипам про клоунів:

дуже сумний.

55-річний чолов’яга з Сальвадору.

ввечері я теж сумний,

особливо якщо починається дощ,

а я ще не знаю, де ночувати.

он учора спав, потай, наче злодій,

перелізши через перила

на балкон замкненого на сезон

будиночка в курортному містечку, —

просто щоб мене не було видно з вулиці.

і сумний неприкаяний клоун здався мені

дуже схожим на мене самого.

що я тут роблю?

зате вдень, за доброї погоди,

я думаю геть інакше:

у мене ж є все, що треба для щастя!

казкові краєвиди, вогняні вулкани,

океан, час від часу красиві жінки —

і свобода!

кілька днів ішов уздовж Тихого океану.

ніколи не думав, що досі є такі місця:

на кілометри, кілометри й кілометри — нікого.

на світанку найкраще:

рожево-блакитні величні хвилі,

білий туман і світле-світле небо.

купаюся голий в океані

й не відчуваю потреби володіти,

щоб насолоджуватися.

(з пізнішого щоденника)

січень 2007

Оскільки я начебто мандрівний філософ-початківець — акцент на слові «початківець», — дозволю собі поділитись одним філософським спостереженням. Тільки спершу наголошу, що не претендую, на відміну від багатьох однопрофесян, на жодну Істину: це мандри по суб’єктивну правду.

У Мехіко через велику висоту над рівнем моря у січні доволі прохолодно — як у нас наприкінці бабиного літа. І оце в будинку друзів лежу під теплою ковдрою. У сусідній кімнаті грає чудова музика. Читаю один із томів «Історії сексуальності» Мішеля Фуко. А на животі в мене спить чорний кіт.

І я зрозумів, що зовсім не треба, щоб кіт був мій, щоб диск із музикою, книжка, ковдра чи кімната були мої, для того щоб кайфувати. А головне, не потрібно намагатися подовжити цей стан. Момент не треба ловити — ним треба насолодитись і відпустити.

За годину кіт пішов у своїх котячих справах, за дві я скинув ковдру, завтра залишу книжку недочитаною, залишу цю кімнату й поїду далі.

Колись я намагався увічнити такий стан блаженства, як нинішній. Зі мною жила кицька, цілу зиму я читав вечорами під ковдрою — але зараз мені анітрохи не гірше. А здається, і краще. Летюча насолода — і перехід до інших справ, мрій, насолод, хай навіть клопотів — вони також життя, смак, запах, дотик.

Іду пити яблучний чай із лимоном і медом, а післязавтра вирушаю в напрямку Чіуауа (яке часом транслітерують «Чіхуахуа», проте там звука «х» нема ніхуа).

як відомо, Ґватемала — країна вулканічна.

а оскільки є сейсмічна активність,

я мусив наштовхнутися на таку штуку, як сірчане озеро.

на відміну від Мексики, де все розмаїто й далеко,

у Ґватемалі все розмаїто й близько.

кілька годин автостопа —

і після тридцяти п’яти градусів Тихого океану

я вже в холодних горах

(холодних як на тропіки: п’ятнадцять градусів).

у селищі Ікспако лежить сірчане озеро.

смердить, як йому й належить.

салатово-блакитна непрозора вода

булькає від газів.

а лише ж півдня перед тим

сидів над Океаном і,

як завжди, коли ностальгую,

співав Гімн України.

і коли дійшов до «…що ми браття козацького роду»,

раптом так запишався, що це ж і я козацького роду, ги.

це, мабуть, уперше на цьому терені

звучить Гімн України й «Ой на горі та й женці жнуть».

упіймав себе на тому, що сиджу в позі Мамая,

став думати про «рідний український індуїзм» (c).

а потім доперло: який же ж індуїзм?

(бо доти сприймав такий напівжарт за чисту воду.)

козаки ж бо тусувалися з татарами й турками —

от Мамай і сидить по-турецьки.

я повертався від океану човном

через канал, який відокремлює

прибережну смугу від решти материка.

ми пливли крізь прогалину,

утворену для пасажирського водного транспорту

поміж комишів і лілій.

припливає човен кілометрів за п’ятнадцять

убік від місця, звідки він вирушає.

і ми цілу годину не бачили берегів —

тільки комиші та лілії.

інші водяні коридори поміж рослинності

ведуть кудись в інші світи.

мені хотілося пливти там вічно.

(зі щоденника)

Часом я таки почуваюся, наче тварина в зоопарку. Здавалося б, ну що таке кілька відсотків неадекватів — але у твоєму суб’єктивному досвіді вони означають, що коли йдеш через місто, то разів тридцять почуєш: «ґрінґо! хей ю! гуд бай!» — і т. п. Часом просто так, а іноді трапляються й расисти.

Ги, якось дядько, що підвозив мене, зупинився в «екоресторані» — там у клітках ув’язнені тварини. І от ми там ходимо, але чомусь усі відвертаються від звірів і дивляться на біляву людину.

— Валеріє, дивись, пума, — каже тато дворічній дів­чинці. Але та й далі завороженим поглядом проводжає мене. Згадав, як у п’ятирічному віці в поїзді вперше побачив негра.

коли я повернувся на ферму,

інструментів так і не було.

Елеасар відмовився платити за простій,

хоча той відбувався з його провини.

я знову заповз в інтернет.

і яка тоді різниця, чи ти у Ґватемалі,

чи вдома — якщо сидиш

перед клятущим монітором?

почався депресняк.

38

(з інтернет-щоденника)

Зараз трохи кращий настрій, тож зібрався висловитися та розповісти страшну правду. Кілька днів тому до мене докотилася пущена не знаю ким чутка, наче я насправді не у Ґватемалі, а сиджу в Києві й усе оце вигадую.

Уявіть собі картину. Насправді:

— кинув Могилянку, жодного разу більше там не з’являвся;

— залишив роботу, поміняв квартиру;

— розпрощався з дівчиною;

— перед тим кілька місяців забивав їй баки листуванням із неіснуючими супутниками;

— листування це відбувалось англійською з домішками іспанської, якої, як стверджував, тоді не знав;

— навчився міняти ай-пі, хоча стверджую, що навіть не знаю, де ото на нього дивитися;

— навчився майстерно фотошопити свої фото на латиноамериканських пейзажах — хоча стверджую, що взагалі не вмію користуватися фотошопом;

— сиджу сам-один десь у темній квартирі з інтернетом;

— відмовився бачити всіх своїх друзів;

— виходжу тільки в магазин по хліб, та й то завжди в сапатистській чорній масці — щоб ніхто зі знайомих на мене раптом не наштовхнувся, не впізнав і не розповів;

— за чотири місяці з нуля до розмовного рівня суто за книжками вивчив іспанську мову: ге, у такому разі є лінгвістичним генієм;

— вишукав у ґуґлі такі дурнуваті подробиці, як те, що чоловіки ґаріфуна часто по 210 см на зріст і за гроші займаються сексом із білими туристками;

— але засипався на тому, що часом не тільки розповідаю своїми словами, але й роблю посилання на статті вікіпедії тощо;

— крім того, кілька разів прикрасив свої оповідки картинками — о лихо! — з ґуґла, підступно відмазуючись, що фотоапарат позичаю часом, а свій не купую, бо маю такий приземлений пріоритет для витрачання грошей, як їжа;

— зате щодня вишукую в інтернеті новини про Ґватемалу, щоб знати, що кілька днів тому збанкрутував найбільший банк у країні Bancafé;

— і навіть такі дрібнички, як те, що місцева Super-Сola почала продавати свій напій у пляшках, які можна здавати, — і, таким чином, ти платиш не 2.5, а 2 кетцалі;

— не полінувався дізнатися курс валют (7.52—7.53 кетцалі за долар США);

— відкопав інформацію про найпопулярніші марки цигарок у Ґватемалі: Fischer, Royale Club, Strand, — але якщо просиш «дві цигарки поштучно по 50 сентаво», тобі за замовчанням дають місцеві Payasos — «Клоуни»;

— за шалені гроші замовляю на eBay для нумізмата Влотка, шкільного друга, ґватемальські монети;

— надсилаю декому листівки, але перед тим знайшов спеціальну службу, яка відправляє надписані моїм почерком конверти, а потім там, у Ґватемалі, кидає їх до поштової скриньки;

— вигадав «божевільного Рікі», написав чудовий вірш іспанською, а потім херовенько переклав його українською;

— відкрив інтернет-щоденник від імені віртуала Сімона, нафотошопивши там своїх власних, його і ще двох дівчат фоток!

І все це — заради містифікації в інтернеті й щоб не бачити реальних знайомих в Україні!

Вимагаю премію імені академіка Павлова!

культурно-фізичні спостереження.

1) час.

як Мексика, так і Ґватемала,

як вони й самі кажуть, —

país mañania, «країна завтрашнього дня».

нє, це не футурологія.

просто тут завтра якщо й настає,

то з дивовижними ефектами,

як поблизу чорної діри.

«завтра зроблю» означає «десь тижні через два,

та й то якщо щодня тричі нагадувати».

ahorita, «от просто зараз» — це десь у районі

від півгодини до кількох годин.

ми вже кілька тижнів чекаємо на «завтрашній»

привіз інструментів, необхідних нам

для продовження роботи.

2) простір.

якщо питаєш дорогу —

хай би де ти був і хай би куди йшов,

напрям завжди один:

todo recto — «весь час прямо».

при цьому рукою в повітрі

описується вісімка чи якась подібна завiхрєнь.

завдання: вирахувати сумарний вектор цього зиґзаґу,

піти десь у тому напрямку,

за першої ж нагоди запитати ще раз.

у складних випадках — запитати кількох людей,

вирахувати сумарний вектор статистично.

ось де принцип невизначеності Гaйзeнберґа

потрібен у побуті. а ви кажете: «електрони».

ми з Сімоном приїхали до столиці

з нагоди світлого свята —

виплати заборгованості по зарплаті

(ага, туди ж, до «маняна»).

дик чекали півдня в офісі «патрона»,

щоб завіз назад на ферму.

врешті виявилося, що «патрон» не приїде,

треба добиратись автобусами.

нє, всяке буває. але це надзвичайно типово.

39

день народження дона Елеасара.

ну, я єдиний нічого не п’ю, крім ко́ли.

він уже на мене скоса з підозрою дивиться —

а все просто:

мені Дня незалежності Ґватемали вистачило.

та й то випадковість була.

патякаємо, багато народу.

я найближче до стола,

за метр, руки в кишені. раптом

на столі падають дві склянки,

з них усе виливається. це бачить іще людей п’ять,

усі — стоять навпроти. ну, я хмикнув, поставив назад.

нагадую: я не п’ю.

патякаємо далі. через п’ять хвилин

(я найближче, за метр, руки в кишенях, кілька свідків)

одна зі склянок падає зі стола на підлогу й розбивається.

як я писав, будинок схожий на фортецю.

кілька людей стверджують,

що не раз бачили тут білу жінку

в абу-грейбівській накидці. як правило,

вона лагідна та спокійна.

тільки торкає за ліве плече, та й по всьому. як правило…

Сімон повернувся зі своїх окремих,

спільних із Дейві Джонсом, мандрів Ґватемалою

на кілька днів пізніше.

він уже був налаштований на те саме, що й я.

ми надто довго засиділися на цій фермі.

нічого не роблячи,

можемо стати феодальними

васалами дона Елеасара,

як решта його співробітників.

той уже сказав, що більше не платитиме.

даватиме нам їжу й нічліг.

тому-то він і звик не поспішати:

наш дон перебуває на тій стадії,

яка передувала навіть капіталізму.

люди працюють суто на утриманні,

практично за їжу, нічліг і подачки,

донові не розходиться в грошах на зарплатню,

тож усе й відбувається повільно.

ми вирішили зачекати ще тиждень

і подивитися, що буде далі.

а тоді втікати.

бо це починало нагадувати кріпацтво.

за тиждень інструменти так і не прибули.

— валимо?

— валимо.

ми ще проїдемо трьома країнами

в нашому великому «дранг нах йух».

я переходитиму кордон

Гондурасу й Нікараґуа

незаконно, через річку —

найнявши чоловіка, що провезе мене

верхи на мулі.

ми з Сімоном остаточно посваримось,

і я залишуся нелегалом у Нікараґуа,

із двадцятьма баксами в кишені,

на протилежній від України

точці Земної кулі.

працюватиму кілька місяців чорноробом.

мене виручить один друг з іншого краю планети.

а коли нарешті дістануся Штатів —

повертатимуся до своєї техаської коханої,

а натомість почну блядувати,

працюючи викидайлом

в одному з нічних клубів Нового Орлеана.

але, мабуть, найголовніше:

повернувшись, я почну осмислювати те,

що доти мав час сприймати

скоріш емоційно.

усе те, що бачив у собі,

усе те, що бачив довкола.

40

останнім часом я часом

почуваюся старим-старим.

мабуть, коли отак бомжуєш,

персональний час тече швидше.

бачиш більше добра від людей —

але й тебе частіше намагаються обманути.

частіше й гостріше відчуваєш красу та щастя —

але й розпач і необхідність термінового долання труднощів.

коли ми почали подорож,

то зустріли в Мехіко божевільного Рікі,

який саме повертався зі своїх мандрів.

йому було двадцять п’ять — але всі казали, що на вигляд

він значно старший. значно старший.

це не стільки зморшки від сонця,

скільки сам вираз обличчя.

перед тим як усе це розпочалося,

незнайомі люди не давали мені більше від два­дцяти років.

менш ніж за рік незнайомі кажуть: близько тридцяти.

власне, я до цього ставлюся не надто «по-жіночому»

(у стереотипному розумінні),

тому такі оцінки сприймаю радше позитивно.

може, подорожуючи, пізнаєш якусь правду.

суб’єктивну, звісно. скажімо,

у Рікі це було: жити максимально поза суспільством,

самому по собі.

у мене радше навпаки.

до надихання на мандри не мав безпосереднього стосунку Григорій Сковорода. радше вигадані персонажі: Нюхмумрик із книжок Туве Янссон, Ґольдмунд Германа Гессе, Заратустра Фрідріха Ніцше. а от Сковороду я спершу недолюблював за те, що мені здавалося його песимізмом («байдуже смерті, мужик то чи цар, — все пожере, як солому пожар»). а тепер, здається, став не так розуміти, як відчувати, що він мав на увазі.

так само, як багато що з мистецтва,

на кшталт: «how does it feel to be on your own, with no direction home, a complete unknown, like a rolling stone?»^{name=r78>[78]}.

або чорні пісні, коли любиш одну, хочеш іншу, а кохаєшся з третьою.

або в суспільному — коли бачиш багато-багато бідних людей, що глушать себе хто алкоголем, а хто релігією.

а якщо й зрушуються на зміни, то через якийсь час з’являється кілька виблядків, які привласнюють собі людські здобутки. і як гроші перемагають. байдуже, чи це Україна, чи Мексика, чи Нікараґуа. скрізь якось те саме.

(зі щоденника подорожі)

останні кілька місяців

багато думаю про своє майбутнє життя.

мандри та робочі паузи в них

дають для цього багато нагод і часу.

роки минають, але поки одне не міняється:

мене й далі не дуже цікавлять матеріальний добробут,

«досягнення» чи кар’єра.

значно більше хочеться просто жити.

наразі — мандрувати, розмовляти з людьми.

жити по цілому світу. що далі, то більше бачу,

що «всі люди браття», а кордони та країни

лише штучно розділяють нас.

замість виплачувати кредит за «квартиру в Києві»,

я краще поїду дивитися на Індійський океан

чи розмовляти про життя з монголами.

звичайно, можна зупинятися місцями надовго —

але радше заради конкретної справи.

мене також цікавить громадська діяльність —

але з мене нікудишній організатор.

максимум — учасник, працівник.

можливо, найближчим часом так і буду

мандрівним філософом, хе-хе.

хочеться жити не прив’язаним до місця:

може, заробляти фріланc-перекладами чи статтями,

а якщо не досить — то по ходу, чим вийде.

і просто цікаво жити.

може, писати про те, що бачу,

по змозі.

якщо хтось захоче публікувати — прекрасно;

ні — завжди буде кількадесят людей,

які прочитають в інтернеті. нові технології

дають сучасним мандрівникам

чудові можливості передати свій досвід.

власне, традиція давня: впливи

китайських та індійських ancients^[79];

ну і наш Сковорода. тільки-от у Лао Цзи,

здається, є певна зверхність

до «людей, яким завжди є чим себе зайняти»,

і з цим я не згоден. якби всі жили так, як Лао, —

він би так жити не зміг.

мені-от роботу, а часто допомогу надають

саме такі звичайні люди,

прості добрі люди.

звісно, усі плани можуть різко змінитися

з однієї причини:

якщо чи коли зустріну жінку, з якою

захочемо створити родину. ніколи на знаєш,

коли це станеться. може, через кілька місяців,

може, через п’ятнадцять років.

(хе-хе, хтось розповів чергову

вигадку, що я «кинув усе через нещасне кохання».

нещасних поки не було, тьху-тьху.)

коли в дев’ятнадцять років я вирвався з Академії СБУ

і вперше мандрував автостопом, у жовтні

біля Лубен Полтавської області серед опалого листя

при дорозі знайшов кілька червоних-червоних

яблук з дерева. солодющі. і таке щастя!

повертаючись, якщо впустять,

побуду з півроку в Штатах, а потім в Україну

писати диплом — єдине, чого бракує для формальної

філософської освіти. закінчити освіту —

не стільки навіть для себе,

скільки для спокою родичів.

а далі, якщо буду налаштований, як тепер, —

знов у вільне плавання…

41

минали останні дні сезону дощів.

ми з Сімоном сиділи під навісом,

спорудженим вівчарями на схилі гори.

злива зробила всі кольори яскравими й насиченими,

трава аж сочилася чистотою та запахом.

ми слухали, як б’ється об дах вода,

дивилися на потоки й розмовляли.

говорили про те, що, коли так подорожуєш,

бачиш якось більше. чи, може, інакше.

сидиш у парку, бо нікуди піти. відбиваєшся від расистів

(нещодавно я почув, що ґрінґо — «білі мавпи»).

бачиш сотні дітей, які працюють від семирічного віку

чистильниками взуття чи продавцями сигарет і льодяників —

як вони мали б вийти з бідності

завдяки міфічний наполегливій праці,

якщо не мають елементарної освіти,

часом не вміють читати?

базариш «за жизнь» із дводоларовими проститутками,

ділишся з ними цигарками

та ввічливо відмовляєшся від їхніх послуг.

загалом, зустрічаєш людей,

так несхожих на твоїх знайомих, — людей,

з якими інакше так часто не зустрічався б:

і селяни майже без їжі,

і багатії, що вболівають за бідних,

і ексцентричні феодали,

і колишні партизани, які стали успішними бізнесменами…

— ну шо, Сімоне?

— та шо, Антоне. ходімо.

— час діяти.

— час сіяти.

— час рухатися далі.

— боротися та працювати.

закінчився дощ, і ми спустилися з гір.

У бік «боротися та працювати». Оповідання

Крайня точка^[80]

Вулкан Консепсьйон розташований посеред острова Ометепе. Острів Ометепе розташований посеред озера ­Нікараґуа. Озеро Нікараґуа розташоване посеред Нікараґуа, яка розташована в центрі Центральної Америки.

Я виліз із затертого до блиску брудно-жовтого спальника. Підняв його з вогкого піску й витрусив. Світало. На тлі неба чорнів силует острова з вулканом, над ним збиралися важкі дощові хмари. Спав я погано, уклавшись під зовнішнім тином хостела, щоб зекономити п’ятдесят кордоба — два долари. Цілу ніч навколо вешталися п’яні місцеві, гавкали собаки, гурчав туди-сюди по пляжу пікап, і я боявся, щоб він не наїхав на мене, щоб не наштовхнулися пси чи п’яні.

Витрусивши спальник, я сам став обтрушуватися від піску. Футболка липла до тіла, як пластилінова. Друга — давно брудна, у порваному рюкзаку. Треба помитись і попратися. Я нахилився, щоб витрусити пісок із волосся. Коли фотографувався для посольства Коста-Рики, здивувався, які довгі за рік мандрів виросли патли та як вони вигоріли. А ще — який червоний облізлий носяра. Коста-Рика вже вдруге відмовила у візі. Я не міг підтвердити документами, як опинився в Нікараґуа. Не міг і розповісти, що перетнув кордон верхи на мулі через річку й перебуваю в Нікараґуа нелегально. Панама візу дала, але як тепер до неї дістатись?

Учора Сімон написав імейл:

«Антоне, я вирішив перетнути кордон Коста-Рики без тебе. Мене одразу обшукали! Здається, шукали наркотики, як тоді на Кубі. Я радий, що тебе без візи тут не було, вони б тебе депортували».

Я сидів у півтемряві інтернет-кафе у Ґранаді й не міг повірити. Перечитав іще раз. Відхилився на стільці й протягнув руки до клавіатури:

«Dude! Чувак! Ти мене лишаєш із двадцятьма баксами — без візи — в Нікараґуа — самого? Unbelievable. Неймовірно. Удачі в подальшій подорожі!»

Відповідь надійшла одразу. Мабуть, Сімон теж сидів зараз в інтернет-кафе, у Коста-Риці:

«Dude! Я на тебе вже й так витратив кількасот баксів. Я думав не нагадувати. Але тепер ти хочеш, щоб я подорожував далі з гидким відчуттям. With a nasty feeling».

Я написав батькам в Україну, що в мене все чудово, пишу їм зі славного міста Ґранади, вагаюся, чи їхати далі на південь, чи вертатись на північ. Вийшов з інтернет-кафе. Листопадове сонце пекло. Глянув у бік туристичного центру Ґранади. Попри тропічне світло, я бачив місто чорно-білим. Я розвернувся й пішов назад на трасу.

Ми проїхали з Сімоном від Бостона сюди. Майже рік автостопа та випадкових підробітків. Сварилися, мирилися. Я жартував, що ми вже схожі на стару подружню пару. Відбивали один в одного випадкових дівчат. Раз мало не побились. Але все було добре, поки не закінчилися зароблені разом гроші. Тоді виявилося, що в нього є ще. Він злився, заплативши п’ятдесят доларів за мою візу в Беліз. Йому самому віза не була потрібна. Потім Сімон знову злився, заплативши «койоту»^[81] за те, що той переправив мене через річку в Нікараґуа. Сімон перейшов по мосту: американцям без віз. Заробляти на подорож у бідніших країнах ставало важче. Ми з Сімоном уже подорожували окремо Ґватемалою, щоб відпочити один від одного. Тепер у Нікараґуа. Я поїхав у порт Коринто, або ж Коринф. За парканом із колючим дротом стояли тисячі залізних контейнерів, перед парканом в одному з таких самих контейнерів була контора. У конторі молода жінка ввічливо мені відмовила. Так, у них ходить один корабель до Сан-Франциско. Але в мене нема паспорта моряка. А пасажирів брати на вантажні кораблі заборонено. Та й прикордонники не пропустять. Я написав Сімону — попросив позичити на дорогу до США, там легко заробити й віддати. Сімон написав, що в нього принцип: не позичати друзям, бо це псує стосунки. Зустрінемось на Панамериканському шосе, біля південного кордону Нікараґуа, і поговоримо! Я пішов спати на шматок скелі між піщаним пляжем і колючим дротом порту Коринф. Місяць був у повні. Коли я прокинувся вранці, скеля виявилася затопленою припливом Тихого океану. Я роздягся й по пояс у воді переніс речі через пляж на дорогу. Дорога була розбита й обгороджена колючим дротом з обох боків, по ній їздили фури з одним залізним контейнером кожна. За вантажівками здіймалася хмари пилюки. Водій однієї з фур мене й підібрав:

— Залазь, челе!

«Челе» в Нікараґуа позначає будь-якого білого іноземця, як у Мексиці «ґрінґо». Залежно від інтонації слово може бути або образливим, або дружнім. Водій фури говорив дружньо. Я заліз.

А тепер-от Сімон узагалі мене залишив. Я йшов трасою біля Ґранади й бачив світ чорно-білим. Звуки чув приглушено, ніби крізь вату. Лоб стискало обручем, ноги були дерев’яні, на всьому тілі лежала вага, ніби пірнув на глибину. У голові темно.

Далі на південь більше не треба. Сімон по той бік кордону. Але й на північ ні до чого, бо візи Гондурасу нема так само, як і візи Коста-Рики. Я з обох боків відгороджений у Нікараґуа, де перебуваю нелегально.

Раніше я запланував побачити острів Ометепе, бо ж він у центрі Центральної Америки, пуп Землі. А далі Сан-Хуан-дель-Сур, позначений на карті як порт. Грошей автостоп не забирає. Раптом я наважуся знову йти нелегалом. Усе одно треба рухатися, щоб не здохнути від болю в торсі.

Ометепе не радував. Я дивився спідлоба на хмари й шукав місце ночівлі.

* * *

У порту Сан-Хуан-дель-Сур стояла одна іржава баржа. Я туди навіть не пішов. Треба було помитися. Хостел коштував стандартні п’ятдесят кордоба. У мене лишалося вісімсот. Кімнатка була окрема, без вікна. Чисте ліжко й навіть вентилятор на стелі. Душ загальний на подвір’ї, вода ледь тепла: бак гріє сонце. Я мився довго. Поправ обидві футболки й обидві пари шкарпеток милом у залізній раковині. Чорні колись, а тепер сірі потріскані черевики вивернув, як міг, і виставив на сонце. Хай просохнуть. Картонні устілки розлізлися, я їх викинув, знайду новий картон пізніше. Ходив по теплому сухому бетону подвір’я босий.

Із сусідньої кімнати вийшла дівчина. Челе, як і я. Усміхнулась.

— Привіт. Щойно приїхав?

— Так. А ти давно вже?

— Тиждень. Тут серфінг хороший.

— О.

— Але в Сальвадорі був кращий.

— А.

— Я Мері. — Вона простягла руку.

Рука була засмагла. Вузька долоня. Двері її кімнати відчинилися знову, з них вийшов худий довгий хлопець.

— А це Джоні, — сказала Мері.

Я випустив її руку й махнув йому.

— Ми на пляж, — сказала Мері. — Приходь.

— Так. — Я всміхнувся. — Пізніше.

Американська ввічливість.

За півгодини я вийшов на пляж. Він був великий і порожній. Я пішов назад у кімнату. Роздягся догола, ліг на ліжко під вентилятор, розкинувши руки й ноги.

Через кілька годин повернулися сусіди. Усі кімнатки хостела під стелею з’єднані вузькою щілиною для вентиляції. Тому я добре чув, як вони займалися коханням. Мері ритмічно постогнувала. Я мастурбував. Після цього стало ще гіркіше. Поплакав.

Цілий день не виходив із кімнати. Не їв. Лишився ще на ніч. Зрозумів, що це крайня точка подорожі. Я не наважуся знову переходити кордон нелегально. Минулого разу надто боявся. На мосту щось вигукували, я сидів на крупі мула позаду «койота» й боявся, що кричать нам і що стрілятимуть у спину.

Уранці я вийшов на трасу й поїхав на північ, у Матаґальпу. З білборда над дорогою мружився з-над вусів Даніель Ортеґа. Його щойно обрали президентом, бігборд був передвиборним. «Vos ganás», — казав мені він. — «Ти переможеш».

У Матаґальпі жила єдина людина, яку я знав у країні. Керрі, донька знайомих Сімонової мами. Ми колись ночували в неї кілька днів. Доти її не знав навіть Сімон. Керрі була антропологом і проводила дослідження для Ph.D.^[82] у віддалених гірських селищах над Матаґальпою.

Перший водій, який підібрав мене, був молодий бізнесмен. Він дуже непокоївся перемогою сандініста Ортеґи.

— Бачив будівництво в Сан-Хуані?

Я кивнув, хоча не бачив.

— Усе заморозили. Прийшов цей комуняка — інвестори йдуть із країни.

Я обережно розпитав, чи нема в нього роботи. Бізнесмен відповів, що йому потрібна людина зі знанням мов. У тому числі й русо^[83]. Але після виборів він боїться щось починати. Він мене нагодував.

За Ґранадою мене підібрала велика родина на двох пікапах. Білому та червоному. Старші сиділи в кабінах, молодші — у відкритих кузовах.

— Давай рюкзак! — гукнули мені з кузова білого пікапа, а потім подали руку. — Ти куди?

— Матаґальпа.

— Ми в Естелі. Висадимо в Себако, на роздоріжжі.

Ми більше не говорили, бо траса була Панамерикана, їхали швидко, вітер шумів у вухах. Біля Масайї звернули на вузьку дорогу, заплатили на в’їзді та стали підійматися круто вгору.

— Volcano Masaya, — пояснив мені юнак, що сидів поруч. Він був стрункий, із дуже гарним обличчям темно-коричневого кольору та розумними очима.

Біля кратера була велика парковка. Вулкан був не такий, як я уявляв. Пласке місце, а серед нього широке провалля. Звідти здіймалася біла густа пара. Смерділо тухлим яйцем. Вулкан не викликав жодних емоцій.

Усі розминали ноги. З кабіни виліз кремезний чоловік років п’ятдесяти, із правильними рисами обличчя й коротким, зачесаним назад чорним волоссям.

— Hello, how you doing?^[84] — Він говорив англійською без акцента.

— Buenas. Hablo espaňol^[85]. — Я дуже не любив, коли мене сприймали за американця.

— Он як, — розсміявся чоловік. — А я англійською.

Його звали Антоніо. Родичі називали його Тоні. Він працював інженером у Сан-Франциско й давно був громадянином США. Пасажири обох пікапів ставилися до нього з пієтетом.

Після вулкану ми заїхали в ресторан. Тоні платив за всіх. Я їв біфштекс із картоплею фрі. Тоні розповів, що приїхав на батьківщину у відпустку та трохи у справах.

— Приїжджай до нас, в Естелі. — Він написав на папірці адресу й телефон. — Вілла велика. Поживеш — безкоштовно, звісно, — подивишся, як ми живемо. Mi casa es tu casa. Мій дім — твій дім.

Його сестра, донья Елеонора, перезирнулася зі своїм чоловіком. Обоє були огрядні, на відміну від збитого, але в гарній формі Тоні.

— А заодно і робота є. — Тоні помахав виделкою з наколеним шматком біфштексу, поклав м’ясо до рота й запив кока-колою. — Ми думаємо басейн копати.

Донья Елеонора знову перезирнулася зі своїм чоловіком.

— Ось Алехандро буде відповідальний, — вів далі Тоні, не помічаючи. — Він у нас теж інженер. Правда?

Алехандро скромно потупив очі. Це був той красивий юнак, який сидів біля мене в пікапі.

Вони висадили мене в Себако. Я зберіг папірець із адресою й телефоном, але не збирався дзвонити. Я досить довго пробув у Латинській Америці, щоб відрізняти справжні запрошення від умовних.

Квартира, яку Керрі знімала в Матаґальпі, виявилася замкненою. Я лишився чекати під будинком. Сутеніло. Я сидів під стіною на рюкзаку. Стемніло. Почався дощ. Я підвівся, щоб сховатися під вузьким козирком даху. Дощ перейшов у зливу. Вода відбивалася від бруківки й хлюпала на мене. Нижче від колін ноги були мокрі.

Праворуч відчинилися двері, з них визирнув літній чоловік. Зараз буде проганяти, подумав я.

— Заходьте, — сказав він.

Я мовчки підняв рюкзак і пішов за ним. Чоловік горбився. Він провів мене довгим темним коридором у вітальню, де стояло кілька старих крісел. Оббивка була потерта.

— Лягайте тут. — Чоловік показав на вузьку кушетку, на ній уже була постіль.

— Дякую! Щиро вам дякую, сеньоре! — Я закивав головою.

Він мовчки махнув рукою на прощання й вийшов. Я роззувся, виніс мокрі черевики до вхідних дверей, роздягся й ліг. Слухав дощ.

Коли я прокинувся й заходився збиратися, на звуки прийшов маленький хлопчик і вивів мене надвір.

Удень приїхала на моторолері Керрі.

— You and Simon ended up badly? Ви з Сімоном погано закінчили? — У її очах були сльози.

Вона залишила мені ключ, бо сама на тиждень їхала у віддалене гірське село Амістад.

— Потім можна замкнути, а ключ пропхати під двері.

Я зрозумів, що мене не повинно тут бути, коли вона повернеться. Два дні сидів у квартирі чи тинявся Матаґальпою. Вітався з місцевою проституткою: нас із Сімоном познайомили з нею на якійсь п’янці минулого разу. Тепер подумував купити її, так самотньо було. Доларів п’ятнадцять іще лишалось. Але ця жінка викликала в мене неприязнь як людина.

На третій день я зателефонував у посольство України в Мехіко, яке відповідало й за Центральну Америку. В Нікараґуа дешевий міжнародний зв’язок voice over IP, звідси я колись навіть уперше за рік дзвонив батькам.

— Embajada de Ucrania^[86].

— Д-добрий д-день. — Язик погано мене слухався, бо за рік відвик від української.

— Добрий день. — Я сподівався дружності, бодай здивування, але голос був безбарвним. Я уявив, як дипломат років тридцяти в діловому костюмі тримає слухавку, сидячи в шкіряному кріслі прямо й не рухаючись.

Я частково пояснив ситуацію. У мене є віза в Панаму, але нема в Коста-Рику. Є віза в США, але нема в Гондурас.

— Перелетіть. — Я уявив, як дипломат знизав плечима.

— У мене нема грошей на літак.

— Що ж ви там робите без грошей? — У дипломата був оксамитовий, угодований голос.

Я зрозумів, що він не може посприяти в отриманні віз.

— Добре, дякую, — сказав я.

— На все добре.

Я поклав трубку. Вийшов із кабінки. Вийшов на площу. Сонце припікало. По спині тік струмок поту. Я повернувся на пункт зв’язку. Тут було прохолодно, і мене пробив дріж. Я дістав з-поміж сторінок закордонного паспорта папірець.

— Ven, — сказав, вислухавши мене, Тоні. — Приїжджай.

Через тиждень я напився на дискотеці в Естелі, куди мене повели племінники Тоні. Я так і не сказав їм, що в мене був день народження. Через два тижні донья Елео­нора заплатила за мене штраф і легалізувала в Нікараґуа. Вирахувала із зарплатні, яку Тоні присилав усім із Сан-Франциско. Через три місяці котлован для басейну був готовий, його викопали я та ще кілька чорноробів лопатами та кайлами. Грошей я так і не назбирав, бо отримував двадцять доларів на тиждень, як і решта чорноробів. П’ятсот кордоба. Мої батьки заробляли стільки ж, як я чорноробом у Нікараґуа, бо батьки мої хоч були інжеренами, як Тоні, але працювали не в Сан-Франциско, а в українській провінції. Тому батьки знали тільки, що в мене все чудово. Нарешті друг-емігрант прислав мені з Парижа через Western Union триста доларів. Скажені гроші, яких тоді не було більше ні в кого зі знайомих. Тим часом я з другої спроби отримав візу Гондурасу. У Ґватемалу вже й тоді українців пускали без віз, мексиканська віза досі діяла. У Мехіко мені позичила ще сто доларів Аліса. Через чотири місяці я прибув до США, хоч і знову без грошей, але там уже було просто.

Ель-Пасо блюз

Мексиканські хлопці висадили мене в прикордонному місті Хуарес. Сутеніло. Простягаючи на прощання руку, вони засміялися:

— Холодно, ге?

— Increíble^[87], — протягнув я, із сильним наголосом на третій склад. Я цокотів зубами.

Я був радий, що останній райд у Мексиці нарешті закінчився, і нарешті зліз із багажника відкритого пікапа. Думав уже, просто там і задубію. Було перше лютого.

От тобі й Чіуауа, подумав я.

Пустелю вкривав шар снігу. Останні півтори доби, просуваючись на північ, я мерз дедалі більше. Десь починаючи від мексиканського штату Дуранґо.

Зіщулившись і запхавши долоні якомога глибше під пахви куртки-безрукавки, я потупав у бік американського кордону.

— Йа гаварью па-русски. Как дьела?

— Хорошо, — збрехав я.

Американський прикордонник задовольнився цим діалогом і знову перейшов на англійську. Прикордонник був старий, коротко стрижений, із зовсім білим волоссям. Його молодий чорнявий напарник усміхнувся до мене:

— Бачиш, а мене вже не вчили.

Старий був задоволений собою:

— Мене колись на курси відправили. — Він сяяв, наче дитина, яку похвалили люблячі батьки.

Я був радий такому повороту, бо дуже боявся переходити через кордон. У перший приїзд до США мене «випадково відібрала для більш ретельної перевірки» та кілька годин мудохала Homeland Security. До того ж у той приїзд я підробляв нелегально на будовах. А раптом прикордонники про це якимось чином дізнаються й не пропустять? Що я тоді робитиму? У Мексиці на квиток додому не заробиш. У кишені залишається трохи більше ста доларів.

Молодший прикордонник, навіть не просячи розкрити рюкзак, провів сторінкою з візою по сканеру та з усмішкою простягнув мені паспорт:

— Welcome to the United States, sir.

— Thank you.

Я заховав паспорт і знову зіщулився, готуючись вийти в пітьму за склом КПП. Молодший чорнявий прикордонник глянув на мене й засміявся:

— Холодно, ге?

— Incredibly, — бряцнув я з ледь чутним наголосом на другий склад. Англійські звуки, після звички до іспанських, давалися важко й бились об зуби.

Я запитав, де автобусна станція, та пройшов повз прикордонників у темряву Ель-Пасо.

— Ні, сер. Ви не зрозуміли. Не вісімдесят, а СТО вісімдесят. — Молоденька негритянка дивиться мені в очі з-за скляної перегородки. Розмовляє з підкресленою ввічливістю: — Гаразд, я ще раз перевірю. Ні, сер, нічого дешевшого тепер нема. Сто вісімдесят доларів.

— Оу, — сказав я. — Тоді не треба. Дякую, міс.

Після року в Латинській Америці язик справді заплітається, коли я вимовляю англійські фрази. Хоча взагалі я знаю англійську значно краще, ніж іспанську.

— На все добре, сер, — із підкресленою ввічливістю прощається негритянка. Цікаво, у мене дуже обідраний вигляд? Цікаво, скільки всього ця дівчина перебачила, працюючи в нічну зміну? Цікаво, а скло броньоване? А вона симпатична. Дуже й дуже.

У терміналі Greyhound^[88] порожньо. Тихо гудуть лампи денного світла. Надворі вже зовсім темно. Я вийшов і зорі­єнтувався, куди йти. Це було нескладно: на кожному перехресті до назв вулиць приписані літери S, N, E, W — південь, північ, схід, захід. Мені спершу на північ, щоб дійти до траси, — а далі на схід. Я їхав у незнайоме місто Джордж­таун, Техас, — там тепер жила дівчина, у яку я колись закохався. Ми листувались останні кілька місяців, відколи я вирішив повертатися. Дівчина писала, що рада, однак останніми днями, коли я розповідав про своє наближення, перестала відповідати на імейли. Я все одно їхав, без особливих надій. Просто мусив доїхати, щоб знати: я зробив те, що міг.

Ель-Пасо вночі майже не освітлений. На ходу я майже не мерз: температура була тільки два чи три градуси нижча від нуля. Я ніде не зупинявся. Часто натрапляв на сині таблички на стовпах, із намальованим великим оком. Neighborhood Watch. We watch out for each other. «Ми стежимо одне за одним», — переклав я для себе, навмисне не зовсім правильно. Згадався Орвелл. На інших табличках було дописано: «Про будь-яку підозрілу діяльність буде повідомлено поліції». На деяких був намальований символічний грабіжник — але я сприймав ці таблички на власний рахунок. У Штатах уміють змусити тебе почуватися злочинцем, хоч ти нічого не скоїв, подумав я.

Намагався йти не зупиняючись, аби не викликати підо­зри. Крокував тротуарами вздовж траси, щоб вийти за межі міста. Хайвей був настелений на бетонних стовпах над міс­том, за десяток метрів над головою. Машини проїжджали полотном високо наді мною раз на десять хвилин. Стояла глупа ніч. У тьмяному світлі вуличних ламп повільно й тихо падав лапатий сніг.

Одного разу, коли я вимушено переходив дорогу — тротуар був настелений тепер тільки з лівого боку від траси, — мене таки зупинив помічник шерифа.

— Я щойно приїхав у місто. Ще не знайшов, де переночувати. Ось, іду поки що кави випити, — белькотів я, киваючи на заправку неподалік.

— У вас є документи, сер? — підкреслено ввічливо запитав шериф.

— Так. Паспорт. Я сьогодні перейшов кордон із Мексики. Ось віза.

— Ви перетнули кордон тут, в Ель-Пасо?

— Так!

— Зачекайте хвилинку, будь ласка.

Помічник шерифа торкається двома пальцями до крис свого техаського капелюха, який має дещо недоречний вигляд на тлі дороги, укритої свіжим шаром пухнастого снігу. Відтак залазить із паспортом у свою машину. Веде переговори по рації. Переписує дані. Тицяє стилосом у монітор праворуч від керма. Нарешті виходить назад і простягає мені паспорт:

— Будьте обережні, сер. На добраніч.

Через кілометр я знайшов біля траси досить нові кросівки. Видно було, що їх навмисне залишили на видному місці: на бетонному приступку під мостом, просто під ліхтарем і так, щоб на взуття не падав сніг.

Я сів на бровку й перевзувся в кросівки. Вони виявилися трохи завеликими, зате дуже м’якими. Мої старі черевики давно були діряві. Я ще від Ґватемали підкладав у них ізсередини пакувальний картон, який знаходив біля базарів. Картон часто промокав від дощу та поту. Його доводилося міняти майже щодня.

Старі черевики про всяк випадок залишив там, де зна­йшов кросівки. Раптом у наступного перехожого взуття буде ще гіршим.

На виїзді з Ель-Пасо я нарешті знайшов те, що шукав.

Попереду, в тихій зимовій тиші, тьмяно білів великий прямокутник truck stop. Зупинка для далекобійників була подекуди освітлена лампами денного світла, які трохи гуділи та потріскували. Свіжий сніг, який падав останніми годинами, приглушував звуки. Коли по шосе проїжджала машина чи коли один із далекобійників заводив свою фуру й рушав, гарчання двигуна долинало, наче крізь ковдру.

На стоянці було з півтора десятка вантажівок із причепами. Я пройшов крізь високу заправку всередину кафетерію. На дверях висіла табличка: No dogs and hitchhikers inside. «Вхід собакам і автостопникам заборонено».

Приміщення було паралелепіпедом зі скла та коричневих металевих рам, розділене на цілодобове кафе та зачинений зараз, о пів на четверту ранку, ресторан.

Я налив собі кави за дев’яносто дев’ять центів і взяв із полиці донат, американський пончик-бублик, за сімдесят дев’ять центів. Нічний касир, молодий хлопець у кепці з логотипом Shell, глянув на мене без особливої приязні. Я сів за столик і спробував якомога швидше, обпікаючи піднебіння, випити каву ще зовсім гарячою, щоб зігрітися всередині. Коли в шлунку стало розтікатися тепло, узявся за донат, уже спокійно запиваючи його рештою кави. Доб­ре, що її в Штатах наливають порціями по півлітра.

Попри ніч, заходили й виходили відвідувачі. Переважно це були суворі неголені далекобійники. Але ще я помітив кількох людей, не схожих на водіїв. Двоє чи троє старших за мене чоловіків із дорожніми сумками — одному з них явно за п’ятдесят. Чоловіки були не схожі й на безтурботних шукачів пригод, яким донедавна вважав себе я сам.

Крім білих, у найтемнішому кутку сиділи двоє дуже молодих мексиканців, ще майже діти, в однакових новісіньких зелених куртках. Куртки були легенькі, не зимові.

Час від часу я й решта виходили з кафетерію на заправку чи стоянку й намагалися напроситися далекобійникам у компанію. Ті суворо, але без ворожості, відмовляли. Водії заводили свої велетенські фури, і важкі машини з тихим гуркотом двигунів і низьким посвистуванням ресор вирушали в темряву.

Білі чоловіки намагалися триматися кожен сам по собі: «Я не такий, як вони, — я просто тимчасово опинився у скрутному становищі». А з мексиканцями я таки заговорив. Тихо й іспанською.

— Ви щойно перейшли кордон, правда?

— Так, через Ріо-Браво, — довірливо сказав старший з підлітків.

Ріо-Браво — мексиканська назва річки, яку американці називають Ріо-Ґранде.

— Узимку? — Я аж здригнувся.

— Та там неглибоко.

Старший підліток показує рукою рівень води, трохи нижче своїх колін.

— Ну, будьте обережні. Мене вже сьогодні перевіряла поліція. Але в мене є віза. — Останнє речення, несподівано для мене самого, прозвучало з якоюсь ніби гордістю. Мені стало соромно.

Хлопці були із села неподалік Ґвадалахари. Рідні брати. Чому їхні зелені куртки однакові, новісінькі та не відповідають сезону, я не запитав. Усі подорожні й далі часом виходили з кафетерію та напрошувалися на «райд» до чергового далекобійника, який із тихим низьким свистом зупинявся на заправці чи стоянці позаду. Брати-мексиканці добирались аж в Атланту, де в них були родичі. Здається, вони не дуже уявляли, де та Атланта. Я був упевнений, що ці діти не доберуться.

Очі пекли: хотілося подрімати.

— Так, ану всі вимітайтеся! — Усі подорожні в кафетерії давно чекали, коли це прозвучить. Ранкова прибиральниця вже мила підлогу під нашими ногами. Касирів стало двоє.

— Але ж я… — почав кожен із нас. Ми вже давненько, впавши у відчай, не виходили до далекобійників, а грілися в кафетерії. Ми кимарили, притулившись головами до стін, не наважуючись відверто спати в кафе.

— Вимітайтеся, — повторив касир, — бо те, що ви зараз робите, — це loitering!

Я, іноземець, ніколи не розумів точно це суто американське поняття. Loitering — це коли ти незаконно, на думку власника чи його представників, перебуваєш на приватній території. Але, на відміну від trespassing, на цій території тобі перебувати в принципі дозволено. Як-от у магазині чи на тротуарі. Чи в кафетерії заправки.

— Це не loitering! — мляво відбивався я, поки касир штовхав мене в плечі. — Я клієнт! Я купую! Я саме збирався купити ще кави!

Не допомогло. Касир вигнав усіх. Далекобійники останні півгодини не заходили.

— І не вештайтесь на заправці! А то викличу поліцію!

Слово «поліція» подіяло миттєво. Кожен із нас тихо занурився в засніжену пітьму за межами освітленого прямокутника стоянки.

Пухкий свіжий сніг за ніч укрив дорогу на півтора дюйма. Тут і там уже неголосно гули басом і мигали жовтими лампочками снігоочисники. Було ще темно, але ранок наближався.

Я був такий обурений, що аж перехотів спати. Мене вигнали, як якогось бомжа! Як усіх цих людей! Але ж я…

Я стишив крок і врешті зупинився.

Але ж я — що?

Кожен із нас зневажав інших: це через них вигнали мене. Мене сприйняли за такого ж лузера, як вони.

Кожен пішов сам.

І тільки мексиканські брати-селяни — удвох.

Illegal Elvin

Ми познайомились із Елвіном у лютому 2007 року в чорному кварталі Нового Орлеана. Я тоді жив у приміщенні колишньої католицької школи Святої Марії. Після урагану Катріна St. Mary’s став одним із центрів допомоги спільноті.

Елвіна спрямували до мене, бо я розмовляв іспанською. Він англійської не знав.

— Навчи його користуватись інтернетом, — сказали мені.

У St. Mary’s тоді, серед іншого, можна було безкоштовно посидіти в мережі.

Елвін був маленький вусатий чоловічок із несміливим поглядом. Очі, як у сумної спокійної дитини. Він був кучерявий, із темно-коричневою шкірою.

— Сідай, — усміхнувся я, щоб підбадьорити Елвіна.

Він м’яв у руках папірець, на якому було записано імейл. Я довго допитувався, яку адресу він хоче завести для себе. Він не розумів, як це не можна відправити листа без зворотної адреси. Боязко пояснював, що ніде не зареєстрований. Урешті, я вибрав сервіс сам, створив для Елвіна скриньку та записав йому його нову адресу на тому ж папірці. Заповнив поле «до» та пересів назад на своє місце.

— І якщо я туди напишу, брат отримає це вдома? — перепитав він. — А коли?

— Одразу, — запевнив я.

— І це безкоштовно?

У дитячих очах Елвіна читалася недовіра. Але він півгодини повільно, одним пальцем вистукував по клавішах, а тоді покликав мене.

Я перевірив. Багато слів написані з помилками, проте лист дійде.

— Добре. Тепер натискай на «відправити». Так… Усе. Повідомлення у твого брата. Тепер, коли він відкриє свою поштову скриньку, то зможе тобі відповісти.

— А правда, що він зможе мені фотографії з дому присилати? — з дитячою, радісною усмішкою запитав Ельвін.

Йому на той час було тридцять три роки.

Удома в нього залишилися дружина та донька-підліток. Практично все зароблене Елвін надсилав їм.

Ми обоє ходили шукати поденну роботу на заправку біля будівельного супермаркету Lowe’s.

Серед натовпу заробітчан, яких американці називали мексиканцями, власне мексиканців було лише близько чверті. Решта — з Центральної Америки. Білий, окрім мене, був тільки один — патлатий, хворобливо худий реднек із нервовими рвучкими рухами. Якось він позичив у мене двадцять доларів і так і не віддав. Потім один із друзів-активістів докоряв мені: «Ніколи не давай гроші наріку». Друг ужив слово «джанкі».

Ми з Елвіном, та й решта «мексиканців», не боялися копів. Навіть коли приїжджала поліцейська машина, ніхто не сахався. Власник заправки дозволив нам бути тут, бо за день ми багато купували кави, сигарет і снеків. Отже, це не loitering. Решта патруль не цікавить.

Люди з усього Нового Орлеана й околиць наймали заробітчан на день, на кілька днів, часом лише на кілька годин виконати маленьку роботу. Це був найбільший будівельний супермаркет в околицях. Одного разу ми з Елвіном поїхали перестеляти дах аж у Батон Руж.

— Мені потрібно двоє, — гукнув дядько з пікапа.

— Ти підійди до нього, він тебе швидше візьме. Ти білий, — підштовхнув мене в спину Елвін.

— Але я не вмію стелити дах, — прошепотів я.

— Я вмію, візьмеш мене із собою.

І нас найняли. Елвін працював утричі швидше. Я був помічником. Носив і піднімав по драбині пачки покрівельного матеріалу, shingles. Елвін мене вчив. Одного разу довелось обережно відривати й заново прибивати два ряди. Я їх косо постелив. Елвін не злився.

Того дня ми заробили по сто двадцять доларів кожен. Я залишив свої собі, Елвін відіслав сотню в Гондурас.

* * *

Часом роботи не було по кілька днів. Ми поверталися з-під Lowe’s годині о третій дня, коли вже було зрозуміло, що сьогодні нас не наймуть. Нам подобалося винести з їдальні St. Mary’s стільці й курити на автостоянці, що колись належала церкві, а нині стояла порожня посеред закинутого району.

У St. Mary’s тоді вже майже не залишилося студентів-активістів, яких ми з Сімоном, Алісою й Момо застали рік тому. Тепер тут жила передусім місцева жеброта. Постійне населення — кілька «мексиканців», один білий (я), переважно ж чорні. Усі ми прибилися в це місце, бо тут можна перекантуватися безкоштовно в обмін на кілька годин «робіт на спільноту», від яких усе одно всі відмазувалися. Communal works виконували студенти-активісти, що приїжджали на кілька днів. Постійні мешканці ходили в пошуках оплачуваної праці.

Часом бракувало грошей на сигарети. Елвін відрізнявся від решти мешканців колишньої школи тим, що зав­жди ділився тютюном. Одного разу він віддав мені останню сигарету.

— Бери, у мене в кімнаті ще пачка є, — сказав він, коли я був відмовився.

Я знав, що це неправда.

Тоді я саме читав «Волоцюг дхарми» Керуака. Там багато поп-дзену. Тож я подумки називав Елвіна боддхісатвою.

В один із перекурів на стільцях, на стоянці навпроти школи, Елвін розповів мені трохи про своє місто.

— Не думай, що я поїхав з дому тільки заради грошей, — сказав він. — Там іще й просто було страшно. Через банди. Pandillas. Вони тримають усе місто. Ти можеш їхати в автобусі. А підійде один і сяде навпроти тебе. І тільки так очима покаже тобі: «Давай, виходь». І мусиш виходити.

— Чому? В автобусі, серед людей, безпечніше!

— А ти ніколи не знаєш, скільки їх, — спокійно пояснив Елвін. — Може, півавтобуса. Тому виходиш на наступній зупинці. Там їх кілька чоловіків. Ідеш із ними за ріг. І віддаєш усе, що маєш. Вертаєшся додому й радієш, що не вбили.

* * *

Якось у березні я поїхав зі студентами-активістами до Вашингтона. На акцію проти війни в Іраку. Автобус нам надали безкоштовно. В акції брали участь кілька десятків тисяч людей. У Вашингтоні якісь байкери-реднеки рвалися до нас повз поліцейські кордони з криками. «Commie, traitor, bitch!»^[89] — кричали вони.

А ми співали з Боба Ділана:

Коли я повернувся через тиждень, у St. Mary’s саме розганяли тих, хто не був активістом.

Елвін лупав своїми великими дитячими очима. Він розумів, що в нього проблеми, — проте не розумів, за що. За ці місяці я пробував навчити його трохи розмовляти англійською, давав завдання «додому» — проте, крім цифр, він так нічого й не вивчив. Та й то. Питав мене, чому два різні числа, thirty та forty, звучать англійською однаково. У його вимові вони й справді звучали однаково.

— Скажи Елвіну, що через тиждень йому треба виселитися! — сказала мені дівчина-координатор. І додала різким голосом: — This is not a homeless shelter!

«Це не притулок для бездомних». Я потім багато про цю фразу думав. Бо St. Mary’s таки перетворилася на притулок для бездомних. Вони вдавали із себе активістів, подібних до приїжджих студентів, представників середнього класу. Проте бездомні, звісно, не надто працювали на благо спільноти: бездомні мусили виживати.

У мене сяк-так виходило вдавати із себе активіста. Допомагало в мімікрії те, що я білий європеєць. Я залишився. Елвіна виселили разом із двома десятками тих, хто не був активістом із середнього класу.

Елвін майже не користувався інтернетом, а я не мав мобільного, тож на певний час ми втратили зв’язок.

За наступні кілька місяців після того, як Елвіна вигнали, у St. Mary’s відбулися зміни: тепер тут уже офіційно селили бездомних. Бо активісти під час останніх весняних канікул просто не приїхали. Від урагану минуло майже два роки, тема в пресі більше не звучала. Мабуть, активісти думали, що Новий Орлеан давно відновлено. Вони дуже помилялися.

Улітку в Новому Орлеані стояла липка спека. Я після роботи сидів на ґанку колишньої школи та курив. Намагався рухатися якнайменше.

З боку центру приїхав на велосипеді Елвін. Велосипед здавався завеликим для нього.

— Елвіне! — зрадів я.

— Привіт! Я вже втретє приїжджаю! Ніяк тебе не застану!

— Hermano! — Ми поплескали одне одного по плечах. «Мексиканці» називали мене братом, і мене це тішило.

— Який я радий тебе бачити, Елвіне! Як твоя англійська?

Коли його виселяли, він попросив написати йому в блокноті деякі фрази.

— Та не дуже, — відвів погляд Елвін.

Я знав: йому й іспанською важко читати. Не книжна людина.

Виявляється, вони з кільканадцятьма співвітчизниками винайняли будинок. Дуже дешево виходило. Елвін запросив до себе.

Там не було меблів, тільки старі матраци на підлогах усіх кімнат. Стіни обдерті до каркасу.

Це був один із затоплених, згодом не відновлених будинків. Таких у чорному районі досі стояли сотні.

— Якщо хочеш, переселяйся до нас, — запропонував Елвін.

Я подякував і сказав, що подумаю.

* * *

Ми випили по кілька бляшанок пива й сиділи на бровці біля заправки, де й купили те пиво. Дитячі очі Елвіна блищали:

— Або приходь якось у неділю. Ми по неділях проститутку приводимо. Чорну.

Тільки іспанською кажуть «коричнева». Puta morena, сказав Елвін.

— Вона наркоманка. За двадцять доларів вона тобі що хочеш зробить. Хочеш, у сраку. Хочеш, стане на коліна й буде тобі смоктати.

Тільки іспанською кажуть «лизати». Lamar, сказав Елвін.

Я подякував і сказав, що подумаю.

Я бачив якось ту проститутку. Це була негритянка років під п’ятдесят, дуже товста і з целюлітом. Казали, що вона джанкі. У районі було багато джанкі, але переважно вони дуже худі.

— А як же твоя дружина? — запитав я у Елвіна.

Я намагався, щоб це не звучало як докір. Запитав просто з цікавості. Проте Елвін розсердився:

— Я тут живу, як собака! Більшість грошей посилаю їм! А вони там що? Витрачають їх на шмотки та на дискотеки ходять!

Я вперше бачив, щоб Елвін злився. Списав це на алкоголь. Правда, раніше від пива він тільки добрішав і м’якшав.

Наступного дня він зізнався. Брат в імейлі написав, що дружина Елвіна там, удома, зійшлася з іншим. Усі сусіди про це теревенили.

За тиждень, пересердившись, Елвін таки продовжив слати родині гроші.

— Це для доньки, — пояснював він. — Їй треба вчитися, щоб не була така, як я. 

Примечания

1

Saudade — меланхолійна туга за тим, кого або що любиш (порт.).

(обратно)

2

Хтось там, нагорі, мене любить. Точно (англ.).

(обратно)

3

Ласкаво прошу до черева чудовиська (англ.).

(обратно)

4

«Будь ласка, займайтеся доброчинністю. Тільки не в метро» (англ.).

(обратно)

5

Гарного вечора в місті Нью-Йорк, де жінки такі гарні й у всіх них є робота (англ.).

(обратно)

6

«Припини скиглити, починай революцію!» (англ.)

(обратно)

7

Чхати хотів (англ.).

(обратно)

8

Я хочу їздити на крутих вигинах її веселки / І проникнути в її безмежні туманності… (англ.)

(обратно)

9

Благородство зобов’язує (фр.).

(обратно)

10

Скільки доріг людині пройти, / Щоб справді людиною стать? (англ., переклад Миколи Байдюка)

(обратно)

11

Перевірка фактів під час підготовки другого видання показала, що Totopotomoy справді у Вірджинії, але дорожній знак зазначав не назву містечка, а історичне місце часів Громадянської війни. (Тут і далі прим. авт.)

(обратно)

12

«Об’єднаний народ ніколи не програє» — гасло чилійських соціалістів, згодом руху проти диктатури Піночета. У вільному перекладі українською саме воно перетворилося на «Разом нас багато, нас не подолати!».

(обратно)

13

Подивимось, у що це розвинеться (англ.).

(обратно)

14

Ти, певно, багатий (англ.).

(обратно)

15

І трішки допомоги від друзів (англ.) — цитата з пісні «Бітлз».

(обратно)

16

Був би вдячний (англ.).

(обратно)

17

Важку хрєнь (англ.).

(обратно)

18

Клітка (англ.).

(обратно)

19

Це щось справжнє (англ.).

(обратно)

20

Слава Мексиці, козли! (ісп.) — часто вживаний мексиканцями вигук.

(обратно)

21

Я з України… та ні, якої Австралії! Україна. Східна Європа, знаєш? Так, так, це біля Росії… але ні, ні, ні! це не Росія, це незалежна країна (ісп.).

(обратно)

22

Вибране (англ.).

(обратно)

23

Gabacho (ісп.) — білий, іноземець (дещо зневажливе).

(обратно)

24

Так (ісп.).

(обратно)

25

Коханий (ісп.).

(обратно)

26

Мене звуть Санчо, / Я працюю на ранчо, / Заробляю два песо на день. / Зустрів я Росіту, / Яка дала мені свою штучку / Й забрала мої два песо геть (англ., ісп.).

(обратно)

27

Постійно скаржиться (ісп.).

(обратно)

28

Universidad Nacional Autónoma de México, UNAM (ісп.) — Національний автономний університет Мексики.

(обратно)

29

Це дім божевільних, істину тобі кажу. Я йду геть! (ісп.)

(обратно)

30

Щоб танцювати бамбу, необхідна дрібка грації!.. (ісп.)

(обратно)

31

Поїхала додому (спотворене англ.).

(обратно)

32

Назва популярної серії туристичних путівників.

(обратно)

33

Zócalo — майдан (у Мексиці).

(обратно)

34

Policía Federal Preventiva — Федеральна превентивна поліція (ісп.).

(обратно)

35

Наметове містечко (ісп.).

(обратно)

36

«Пігулка для наступного ранку», екстренна контрацепція.

(обратно)

37

Червоно-чорний прапор (спотворене іт.).

(обратно)

38

Божевільний ґрінґо (ісп.).

(обратно)

39

Паністас… ПРІ: PAN, PRI — абревіатури чільних партій Мексики.

(обратно)

40

Назва мексиканського гірського хребта Сьєрра-Мадре перекладається як «материнські гори».

(обратно)

41

Коров’ячого лайна (ісп.).

(обратно)

42

У Маркоса досконале почуття гумору (спотворене англ.).

(обратно)

43

Мудаки (ісп.).

(обратно)

44

У Мексиці нема бідності (ісп.).

(обратно)

45

Прихильник Фіделя (ісп.).

(обратно)

46

Фідель Кастро помер 2016 року.

(обратно)

47

Партизан (ісп.).

(обратно)

48

Ернесто «Че» Гевара був лікарем.

(обратно)

49

Дякувати Богові (ісп.).

(обратно)

50

Набережна в Гавані.

(обратно)

51

Панове (ісп.).

(обратно)

52

Тут: зрозуміло (ісп.).

(обратно)

53

О так, вона тебе хоче аж ого-го! (англ.).

(обратно)

54

Маленьке непорозуміння (нім.).

(обратно)

55

Букв.: черв’як або гусінь (ісп.).

(обратно)

56

Продовжимо йти вперед, / Ніби й далі й разом із тобою, / І з Кубою скажемо тобі: / «До назавжди, команданте!» (ісп.) — з пісні Сільвіо Родріґеса про Че Гевару.

(обратно)

57

Це колись був Радянський Союз (ісп.).

(обратно)

58

Тамара Бунке, позивний «Таня» — народжена в Аргентині німкеня, єдина жінка, яка 1967 року висадилась у Болівії разом із Че Геварою. Загинула.

(обратно)

59

Повірте (англ.).

(обратно)

60

Життя прекрасне (іт.).

(обратно)

61

У громадських місцях (ісп.).

(обратно)

62

Татуню (ісп.).

(обратно)

63

Вище до слів Сімона домішано, зокрема, цитати з роману «На дорозі» Джека Керуака.

(обратно)

64

ЦіК-К-К-Каво! (ісп.)

(обратно)

65

Закон суворий, але це закон (ісп.).

(обратно)

66

Нині Рауль у безпеці, бо виїхав з Куби, тож можна розповісти: я безуспішно намагався через українське посольство організувати йому виклик в Україну. Раулеві було байдуже куди, аби тільки геть з Острова Свободи.

(обратно)

67

Вештання (англ.).

(обратно)

68

У день моєї смерті, будь ласка, не переживайте: я повернуся (англ.).

(обратно)

69

Стара північна траса (англ.).

(обратно)

70

Roaring Creek — «ревучий струмок», але скоріше таке враження виникало через саме звучання.

(обратно)

71

Тут: та пішло воно все (англ.).

(обратно)

72

Сосисочна вечірка (англ.).

(обратно)

73

Do it yourself — саморобний (англ.).

(обратно)

74

Купа (ісп.).

(обратно)

75

LiveJournal — популярна в Україні на початку 2000-х платформа для блогів.

(обратно)

76

Морська потвора, персонаж «Піратів Карибського моря».

(обратно)

77

А один з адміністративних департаментів Гондурасу офіційно називається «Дякувати Богові» — Gracias a Dios.

(обратно)

78

Як воно — бути самому, без напрямку додому, всім незнайомцем, перекотиполем? (англ.) — з вірша Боба Ділана.

(обратно)

79

Древніх (англ.).

(обратно)

80

Уперше було надруковано в російському перекладі в журналі «Esquire Ukraine».

(обратно)

81

Койотами в Латинській Америці називають людей, які нелегально переводять через кордон.

(обратно)

82

Ph.D., Philosophiæ Doctor — доктор філософії, науковий ступінь у деяких країнах Заходу. В Україні запроваджений замість наукового ступеня «кандидат наук».

(обратно)

83

Російської (ісп.).

(обратно)

84

Привіт, як справи? (англ.)

(обратно)

85

Добрий день. Я розмовляю іспанською (ісп.).

(обратно)

86

Посольство України (ісп.).

(обратно)

87

Неймовірно (ісп.).

(обратно)

88

Великий автобусний перевізник у США.

(обратно)

89

«Комуняка, зрадник, сука!» (англ.)

(обратно)

90

За загрозу дитині, / Яка ще й не жила, / Ви не варті, щоб кров / У ваших жилах текла (англ.). — Переклад Миколи Байдюка.

(обратно)

Оглавление

Відгуки

Авантюра, або Практичні реалії мандрів по-бідняцьки

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

  27

  28

  29

  30

  31

  32

  33

  34

  35

  36

  37

  38

  39

  40

  41

У бік «боротися та працювати». Оповідання

  Крайня точка[80]

  Ель-Пасо блюз

  Illegal Elvin

*** Примечания ***