КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Вовчий місяць [Олексій Михайлович Волков] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Олексій Волков Вовчий місяць

I

Mapio дель-Боска важко сперся грудьми на край столу. Кулаки розтислися і долоні пошерхлих рук пройшлися поверхнею з червоного дерева. На мить його нижня щелепа «виїхала» наперед, проте одразу ж стала на місце. Цей характерний жест свідчив про вагання. Потрапляючи на різного роду роздоріжжя, рішуча й вольова людина ніколи не замислюється надовго. Рішення завжди швидкі, виважені і шкодувати про них не доводиться не лише їй, а й тим, хто крокує услід.

Масивний стіл ручної роботи посунувся, не витримавши ваги. А підборіддя зрадливо смикнулося у повторному русі. Такого не бувало давно.

Єдина людина, котра бачила це збоку, замовкла, очікуючи на результат, від якого залежало багато що. Дуже багато. Годинник, що займав майже цілу стіну від підлоги до стелі, здавалося, намірився зупинитися, а важезний позолочений маятник не розумів, за рахунок чого досі відліковує секунди, коли усе навколо зависло перед визначальним кроком.

Пауза затяглася.

Зрештою той, від кого залежало геть усе, наважився. Груди його й надалі тиснули стіл, проте пальці зробили ледь відчутний рух і той, хто упродовж останніх років завжди знаходився поруч, одразу це побачив. Отже, рішення визріло. Інакше й бути не могло. Нехай довше, аніж завжди, проте привід того вартий.

Тиша бриніла напругою.

— Гаразд, Батістоне. Схоже, нас таки чекає подорож. Я хочу знати, що це за країна.

— Занедбана діра, загалом.

— А конкретніше?

— Матеріал готовий, патроне. Бажаєте зараз?

— Так.

Високий широкоплечий чоловік середніх літ перехилився через поруччя крісла і вставив «флешку» у гніздо блока пам’яті. Величезна, на півстіни, «плазма» спалахнула матовим світлом. Система швидко завантажувалася, проте той не забажав чекати:

— Це одна з країн, які утворилися після розпаду Радянського Союзу у дев`яності роки минулого століття. Має з нами дипломатичні стосунки. У географічному відношенні — ось, між Росією та Європою…

Завантаження відбулося і керована пальцем Батістона стрілочка окреслила на екрані межі території, що сягала морського узбережжя.

— До Євросоюзу не належить… — уточнив дон Маріо.

— Звісно, ні. Хоча… Останнє десятиріччя зусилля політичної верхівки країни спрямовані саме на це і зараз питання про європейську інтеграцію стоїть серйозно як ніколи. Реально за усіма ознаками країна третього світу. Недосконалість політичної системи, низький рівень життя, виробництво практично відсутнє. Країна є одним з основних постачальників дешевої робочої сили до Західної Європи, Сполучених Штатів і навіть Росії, з якою роками конфліктує на ґрунті територіальних питань. Корумпована держава з високим рівнем злочинності.

На екрані «плазми» одна за одною з’являлися діаграми, а керована Батістоном стрілка вправно вела боса углиб далекої країни.

— …ось… Рівень доходів цієї частини населення нижче межі виживання, визначеної ВООЗ. Від самого початку проголошення їхньої незалежності у цьому плані не змінилося майже нічого. Результат кількох революцій — перерозподіл влади з подальшою зовнішньополітичною та економічною дестабілізацією країни. Ось їхні витрати на медицину та освіту. Водночас оце перелік найбагатших людей країни та зосередженого у їхніх руках капіталу. Це політики та бізнесмени.

— Серйозне розшарування…

Сигара у руках дель-Боски зрештою потрапила під «гільйотину», отримала вогню й густий ароматний дим поплив кімнатою. В очах читалася неабияка зосередженість, коли помічник, його «права рука» упродовж останніх десяти років, продовжував розповідь про невідому країну, що наче за іронією долі розташувалась акурат на протилежному боці земної кулі. Батістон завжди робив усе фундаментально, тому картина складалася доволі чітка й зрозуміла.

— Основні імпортери — Китай та Росія. Оце їхні містечка… дрібного калібру. Оце — села. Оце дороги.

Дон Маріо лиш похитав головою.

— Через них проходить й один з основних наркотрафіків з Близького Сходу до Західної Європи. Ось, зверніть увагу. Це за нашими федеральними даними.

Слайд-шоу тривало, і на екрані картини смітників та зруйнованих війною територій продовжували змінюватися елітними ресторанами та столичними пейзажами. Рука дель-Боски зробила цілком визначений рух.

— Достатньо. Дякую, Батістоне. Більше не треба. Добряча «помийна яма». Зрозуміло. Хотілося б тільки уточнити, яка частина потоку їхніх емігрантів осідає у нас.

— Вже зроблено, — стрілка попрямувала у відповідний бік і на екрані з’явилися нові цифри. — Їхня діаспора у нашій країні налічує на сьогодні близько трьохсот тисяч. Щоправда, в основному це люди, які потрапили до Південної Америки на початку ще минулого століття і зараз вони звичайні громадяни, дотичні до своєї колишньої батьківщини хіба що рудиментами культури. Потік теперішніх емігрантів незначний, втім, таки існує.

Рипнув стіл, звільнений від ваги масивного тіла і дель-Боска пройшовся залою. Океан сьогодні спокійний. Хвилі мирно накочувалися на скелястий берег, а коли піна відступала, галька іскрилася барвами під світлом призахідного сонця. Ще трохи — і червонястий диск торкнеться обрію.

— Скільки часу минуло від його появи у мережах?

— Сьогодні десятий день.

— І жодної реакції на наше звернення?

— Жодної. Або він більше не з’являвся в інтернеті, або… це взагалі не те.

— Я прийняв рішення, — дель-Боска швидко повернувся до крісла, всідаючись навпроти свого помічника. — Гадаю, імовірність висока. І нам потрібно діяти. Зволікати більше не можна. Це й так диво, що досі ніхто крім нас не наштовхнувся на нього. А тепер, коли натрапили ми, небезпека зростає. Якщо уявити, що наші системні адміністратори десь прокололися… або ж хтось із них працює на дві сторони…

— У нас надійні люди. Ручаюся. Проте…

Батістон вагався якусь мить.

— Патроне, я можу висловити власні міркування?

— Звісно, — погляд дона Маріо залишався зосередженим. — Я буду тобі вдячний за це.

— Тоді я застеріг би вас від поїздки, — стишивши голос, Батістон нахилився до нього. — Принаймні, вас особисто. Це може виявитися пасткою. Грою з боку наших ворогів та конкурентів. Імовірність такого розкладу ще вища.

— Імовірність, як така, існує завжди. — Рука дель-Боски спромоглася на інший характерний жест, обтерши гостро окреслений клин сивіючої бороди. Рух, який свідчив про неабияку зацікавленість та натхнення. — Але… будь-кого з нас — і мене і тебе… і навіть президента можна прибрати, не сплітаючи такого хитромудрого павутиння.

— Можна, — згодився помічник. — Але ліквідація фігури вашого калібру одразу викличе такий резонанс, що мало не видасться нікому. І наслідки будуть надзвичайно серйозними для усіх, навіть зацікавлених у подібній акції. А так… Ваше зникнення невідомо де, у нетрях занедбаної країни, назва якої ні про що не каже дітям у школі. Де ані цивілізації, ані закону. У них запросто ув’язнюють політичних опонентів. А заморожений збройний конфлікт на сході країни? Там за бажання не знайдеш кінців. І нічого не з’ясуєш. Патроне, пошліть мене. Адже я неодноразово доводив вам свою відданість. Ви сплануєте операцію, а виконаємо ми. І якщо усе вдасться, то успіх однаково буде вашим. Якщо ж ні… Я зумію дати собі раду. А вам у разі чого легше буде допомогти мені звідси.

— Дорогий мій Батістоне, — посмішка дона Маріо при цьому вийшла не надто веселою. — Я повністю довіряю тобі і вдячний долі, що маю такого друга та помічника. Проте існує один нюанс. Мені скоро шістдесят. За ці роки я встиг зробити немало. Наша корпорація міцна як ніколи. Я сам визначаю власну політику і навіть впливаю на політику держави більше, аніж якби був сенатором або президентом. У мене є земля, море, гроші. Та водночас роки минають, і невдовзі я буду позбавлений сил і можливості власноруч реалізовувати замислене. А доля тим часом дарує щасливий випадок — можливість здійснити те, про що мріяли мій дід, а потому і батько. Оцими самими руками я можу стерти ганебну пляму, яка майже сторіччя лежить на моєму роду. Чого варта людина, що знехтує таким шансом?

Дель-Боска знову підійшов до вікна, вдихаючи вечірній бриз. Диск сонця помалу занурювався у далеке марево океану, дихання якого мирно погойдувало яхти. Скоро ніч, коли засинає усе навколо. Усе, крім нього. Океан ніколи не спить. Схоже, цієї ночі їм не спатиметься обидвом.

— Питання щодо поїздки вирішене. Завтра ж негайно роби туристичні візи. Ми з тобою, Хорхе і Рауль. Обери маршрут через якусь із країн Західної Європи. І зрозуміло, усе в режимі найсуворішої секретності. Інша група нехай летить через Туреччину. Очолюватиме її Пасарелла, склад у п’ять чоловік визначиш сам. Нехай вилітають негайно, облаштовуються у їхній столиці й будуть напоготові. Це страховка — про всяк випадок. І останнє. До нашої групи треба знайти ще одного, п’ятого. В ідеалі це повинен бути етнічний українець, емігрант з числа останніх, не скомпрометований у політичному та кримінальному розумінні на своїй колишній батьківщині. Вимоги до його освіти та загального розвитку, сам розумієш, високі. Зверни увагу на моральні якості й надійність цієї людини, залучи психолога. Знаю, це важко зробити у короткий термін, але мусиш. Нам украй потрібен надійний гід — людина, що почувається у цій країні своїм. Сталися б у нагоді і його зв’язки.

— Буде зроблено, патроне. Не сумнівайтеся.

Вийнявши «флешку», Батістон вимкнув екран.

Проте, щось завадило йому вийти. За роки вірної служби він вивчив свого боса і зараз бачив, що залишається ще щось, останнє, недоказане. Тому й завмер на мить в отворі дверей.

— І ще одне, Дієго, — Дель-Боска підвівся і наблизився до нього упритул. — Підготовка так чи інакше забере кілька днів. Тому… мені дуже б хотілося ще раз на прощання вийти в океан. Накажи приготувати сейнер. На післязавтра.

Ця картина постала в очах дона Маріо несамохіть. Хвилі, що гойдають судно, і океан — хоч куди глянь. Солоні бризки в обличчя, скрип лебідки і живе срібло, що переливається, сиплеться, грає, коли стомлені руки тягнуть сіті. Густе вологе повітря заходить у груди разом із рибним запахом під вигуки команди. І відчуття, що є у цьому світі щось цінне, справжнє, своє.

II

Заднє колесо джипа ще глибше забурилося у болото, перемішане з прілим листям. Занедбана лісова дорога йшла нагору, водночас різко повертаючи праворуч. Колії, ще давно вибиті «Уралами», що возили ліс, збереглися дотепер, коли возити вже нічого. Натомість поміж кинутого напівзогнилого гілля порозросталися чагарники, роблячи ліс непридатним ні для чого. У жодній країні не знайдеш чогось подібного. Проте тут, у царстві суцільного безмежжя, така ситуація — нормальне явище. Кілька градацій лісників різного штабу, що пройшлися угіддями за час існування «своєї» держави, зуміли до ноги винищити багату й живописну місцину. Деревина кралася похапки. Менш цінне кидалося просто на місці, захаращуючи довкілля. Грубий кругляк вивозився за «бугор», набиваючи кишені чиновників, не схильних замислюватися стосовно долі країни, та годуючи родини простих лісорубів, які час від часу скрушно хитали головами, проте жували справно. Ті, хто до пори до часу стояли сходинкою нижче, хижо заздрили, очікуючи, коли більш вдатні, понаїдавшись, втечуть або ж сядуть, — і тоді приходили самі, продовжуючи «святу» справу. Одна плеяда змінювала іншу і здавалося, цього багатства вистачить на усіх.

Забракло. Принаймні тепер тут робити було нічого. Не лише їм — взагалі нікому. Грибникам, мисливцям, селянам — усім, кого вабив ліс. Нікчемний чагарник утворив джунглі обабіч зарослих папороттю колій, даючи повне право буржуям та мафіозі на кшталт Дель-Боски вважати помийною ямою не лише це конкретне місце — взагалі цілу соціально-біологічну нішу, де відбуваються подібні явища.

Богдан виліз із машини і, брязнувши дверцятами, обійшов навколо. Сталося найгірше — його «бобик» намірився сісти на «живіт». Колеса шарпонуло убік по мокрій багнюці, і тепер навіть високий кліренс машини не рятував від прикрості. Хоч як крути — це не «Урал». Сидіти тепер як не до нового пришестя, то до Нового року поза сумнівами.

Скочивши до кабіни, він максимально викрутив передні колеса. Трошки назад — мусило 6 піти. І одночасно вбік, вискочити з колії. Тільки б не перестаратися, інакше кранти. Розверне впоперек, затягне у чагарник — тоді хоч стріляйся. Звідси вже ніхто не витягне.

Понижена передача. Мотор збільшив оберти. Ну, з Богом. Ну!

Джип смикнувся і, викинувши колесами зайву порцію болота, засів ще глибше. Гаплик. Треба ж було! Хоча, чого ж… Ще б трошки! А інакше — щодня туди й назад по два з половиною кілометри. Плюс машина близько села. Зайві очі не потрібні. Однаково треба якось долізти туди. Нічого. Ще не вечір.

Розчинивши задні дверцята, Богдан витяг домкрати й лебідку. Спокійно. Є час. Вдягнувши рукавиці, він піднімав по черзі колеса, мостив під них хмиз і патики. Піт рясно стікав по скронях. Ще раз. Тепер досить. Домкрат ліг до багажника і, забивши у пень металевий кілок, Богдан нарихтував механізм. Рушати своїм ходом небезпечно — знову скине і тоді двогодинна праця котові під хвіст. Напнувся трос і передок джипа націлився догори. Аби витримало. Ну ось…

Завів мотор. Тепер спокійно. Поволеньки, на силовій передачі його «бобик» рухався вперед і помалу входив у поворот. Тричі довелося вилазити і контролювати положення коліс. Усе. Цього разу пощастило. Далі несподіванок не буде. Машину кидало на горбах, перед щораз занурювався у чорну стоячу багнюку, що розліталася по чагарях і лепехами ляпала на дах та вікна. Останнє гибле місце. Ну! Гахнувши пузом у чергову баюру, його «броник» таки виліз на пагорб.

На місці. Руки тремтіли від перенапруги та хвилювання. Нічого. Тепер залишається виключно приємне. Відкоркувавши банку пива, він спорожнив її одним духом. Відпустило. Від куртки йшла пара. Настрій покращав сам собою. Чого було нервувати? Місце для табора — краще не знайдеш. Якихось сто кроків звідси — і вже ніхто не побачить.

У завзятті кинувши машину, Богдан рушив туди, рахуючи пошепки. Сто двадцять. Все, досить. Сьогодні організаційний день. Виспатися й відпочити. Звільнивши заднє сидіння, він постелив спальник і переодягся в сухе. Потім підрубав зайві кущі, розтяг маленький намет з гумовим дном, поставив у ньому стільчик і таганок, розклав по кутках реманент. Увімкнув «летючу мишу». Синє полум’я таганка горіло весело й завзято. Грубезний гострий ніж вправно вирізав круглий верх банки і консерва зашкварчала, у наметі запахло свининою з квасолею. Дозволивши собі ще одну банку пива, він умить проковтнув вечерю і згорнув «кухню». Тепер і життя веселіше.

Щільний брезент накрив машину. От і все. Можна вмикати світло. Тут не буває нікого, і все ж таки… Далі — відпочивати. Зручно вмостившись, Богдан розкрив ноутбук. Тихо зашелестів вентилятор, засвітився екран. Улюблений метеорологічний сайт відкрився одразу — на цьому схилі пагорба пристойно «тягнув» ЛДС на відміну від основного мобільного оператора. Якраз півгодини до сну, щоб остаточно усе розрахувати. І, звісно, помріяти.

Ситуація не змінилася. Переглянувши кілька сайтів, Богдан закрив ноут. Що ж, не дарма. Не даремно він перетнув добрий шмат країни, не дурно пхався крізь чагарі та відкопував «бобика». Сніг та морози обіцяли аж на четверте, практично під саме Різдво. А прогнози стосовно різких погодних змін зазвичай спізнюються. На добу як мінімум. А то й на усі дві. Отже, часу вдосталь. Встигне.

Грудень минав без морозів та снігу. Отака млява зима, а радше — затяжна осінь. За два дні Новий рік. Почнеться січень — «вовчий місяць» за календарем стародавніх римлян. До морозів та снігу шість днів, а це означає, що можна встигнути. Є усі шанси, якщо звісно, справдяться власні прогнози.

Римляни згадалися не випадково. Саме вони й були винні у тому, що цьогорічний сезон змарнувався. Стільки часу й зусиль дарма. Справдилася одна з головних заповідей археологів — не копай надто глибоко. Він не втримався. Адже не єдиним хлібом живе людина. Азарт, захоплення. Жага самоствердження врешті-решт. Ось що підклало свиню.

Ну і, звісно, стара любов. Історія — вона мов повія, і далеко не кожна жінка може нею стати. Щось таке куревське має бути в її натурі, якась продажна хтивість. І тоді легко здавати себе в оренду будь-кому, подекуди навіть отримуючи задоволення. З усіх наук вона найбільш схильна до цього. У будь-якому суспільстві той, хто має силу й гроші, володіє на неї винятковими правами. І що потворніше суспільство, то у вишуканіші пози її ставлять, щоб користати без зазріння совісті.

Юність — той вік, коли почуття чоловіка до жінки є найчистішими. Нехай вони хибні та наївні, адже йому ще не відома справжня сутність жінок і реальна природа стосунків. У цей період життя юнак лиш прагне кохати і не здогадується про те, яких потворних форм іноді набувають почуття й відносини. Так і Богданові свого часу довелося закохатися у красуню на ім’я Історія. Закохатися до нестями, не підозрюючи, ким вона є насправді, і отримувати істинне задоволення від споглядання та доторків до прекрасного, величного, далекого й невідомого.

Та процес чоловічого змужніння незмінно супроводжується набуттям досвіду, нерідко негативного, гіркого. І коли та, на яку дивишся мов на богиню, направо й наліво лягає під сильних світу цього, настає гірке прозріння. Саме такою виявилася Історія. Ця велична і прекрасна наука готова була підкорятися кожному, хто платив «бабло» або мав владу. Вона залюбки погоджувалася на усе — від рольових ігор до відвертого збоченства — аби протриматися у цьому житті й догодити тому, хто на даний момент був господарем. І горе іншим, хто мав необережність проникнутися чистим почуттям до такого стерва.

Богдан не міг дати собі ладу. Як за часів, коли чіпка комуністична рука тримала геть усе, так і згодом, коли все розсипалося і кожен «новий» волочив нещасну до свого ліжка, він відчував цей потяг. Отак буває — тягне до жінки, тоді як від неї самі розчарування. А тягне й далі. І нічого не вдієш.

Повія найцінніша замолоду. До гарного тіла тягнеться найбільше жадібних рук. Її користають найчастіше. Сто років — дуже багато для звичайної жінки, проте замало для дами на ім’я Історія. Цей вік — лише юність. А могутніх вабить цнота. Тому більшість спотворень та брудних спекуляцій заради вигоди — довкола двох світових воєн.

До зрілої жінки вже менше охочих. Проте, якщо гарна, то й нею не гребують, і їй теж доводиться відпрацьовувати на совість. Жінка на ім’я Історія є зрілою у п’ятсот років. Тому й доводиться нерідко перевертатися у трунах гетьманам та гайдамакам, потерпаючи від зусиль тих, кому у надлишку бажання забракло «молодого тіла».

Стара ж, як правило, не потрібна нікому. Яке з неї задоволення? Такій дають спокій і, позбавлена звичного попиту, вона… автоматично перестає бути продажною. А отже, не викликає відрази й зневаги. А справжня краса… хіба ж може її знищити вік? Продажність Богдан вважав найгіршою вадою, найганебнішим гріхом жінки. Тим-то й тягло його найбільше до епохи скіфів та давніх римлян, де попри грубий шар пилюки найрідше траплялися масні відбитки брудних та хтивих рук господарів життя.

Спати не хотілося. Заплющивши очі, Богдан подумки планував завтрашній день. Попрацювати доведеться по-дорослому. Насамперед прокопати шурф у глибину на краю балки і «мацнути» на всі боки. У самій же балці на середині схилу фонило так, що не залишалося жодних сумнівів — під землею масив чорного металу. Що воно таке? Хоч би це були «німці»… Саме таке походження знахідки гарантувало максимальний прибуток.

«Німцями» на жаргоні копачів називалися будь-які знахідки німецького походження, здебільшого часів двох останніх воєн. Каски, ґудзики, фляга, зброя, боєзапаси. Усе це мало цінність, особливо коли артефакт добре збережений. Усе це приносило гроші, проблема яких зараз постала особливо гостро. Усьому знаходилося місце на так званому чорному ринку.

Упродовж останнього тижня припущення мучили нещадно. Усі вони мали під собою гідну основу. Відокремлюючись від величезної маси «чорних копачів» завдяки фаху, який у свою чергу визначав стиль та методи його роботи, Богдан мав цілком заслужений успіх. Виростити картоплю може кожен. Посадити, а потім за якийсь час викопати. Принцип начебто один. Та професійний агроном завжди матиме кращий урожай. І ніколи кількість м’язово-лопатних зусиль, помножена на ентузіазм та витрачені на техніку кошти, не перевершить викопаного в історичних архівах за умов відповідного підходу.

А підхід надзвичайно простий. У землі потрібно довго копирсатися, доки натрапиш на щось цікаве. І зовсім не факт, що бодай якась ниточка потягнеться від знахідки ще глибше. Зовсім інша ситуація в архіві. Там навпаки будь-що, витягнуте з укритої пилюкою полиці, тягне за собою інше, часто-густо більш цінне. За умов, звичайно, що це не спотворено або не вигадано зацікавленими у відповідному результаті, яких на світі хоч греблю гати!

Справжньої історії не знає ніхто. Навіть у випадку, коли йдеться про оту молоденьку «повію», цей шанс вже реально втрачений. Адже живих очевидців подій вже немає. А те, що написано — писалося зацікавленими людьми, здатними поправляти і навіть перекручувати історію так, як це вигідно на момент написання. Потім усе знов переписується та правиться іншими на основі попередніх матеріалів і з кожною докторською дисертацією ефект «зіпсутого телефону» набирає розмаху, а кінцевий продукт не сприймається людьми, ще здатними мислити тверезо. Не дарма ж ходять анекдоти на кшталт того, в якому Матросова підштовхнули на амбразуру. Людську сутність не обдуриш. Кожен у цьому житті добре розуміє, що буває, а що ні — хоч скільки агітуй і хоч як розвінчуй…

Тим не менш, досвід історика вчить вирізняти реальні факти й уміти витягати їх з-під будь-якого ідеологічного лушпиння. Цього разу до Богданових рук потрапила цікава інформація. З нагородного архіву царської армії. Загін козаків вчинив диверсію, яка завдала значної шкоди німецькому війську, за що осавул Петро Бернатович отримав «хреста», інші — також різні відзнаки. В архівних паперах чітко вказувалося місце проведення операції — Балащанський ліс неподалік села Балащин. Сама ж диверсія полягала у зруйнуванні залізничної гілки, якою техніка та боєзапас доправлялися на фронт, що проходив на той час далі на схід. Одразу після здійснення операції російська армія перейшла у наступ і прорвала фронт, оскільки німці в окопах залишилися практично ні з чим. Усе виглядало вірогідним окрім одного — біля Балащина не проходило жодної залізничної колії.

Глибокої осені, замішуючи звиклими до бездоріжжя колесами болота Західної України, мотався Богдан від села до села польовими дорогами, розпитуючи старожилів. Усе складалося наче на замовлення. Залізнична гілка справді існувала. Прокладена ще поляками і використана німцями під час першої світової, вона була демонтована повністю у тридцять дев`ятому році після приходу радянських військ і вивезена на південь для іншої стратегічної залізниці. Насип зруйнувався і заріс деревами та чагарником. Тим не менш, Богданові вдалося відшукати кілька «костилів» та гайок і скласти приблизний маршрут цієї гілки, яку так і не зміг відновити в архіві.

Тепер варто було починати. Теоретично вузька смуга місцини довжиною у сотню кілометрів, досі вільна від зазіхань неграмотних копачів, була справжнім Клондайком. Де як не навколо залізниці, якою усе везлося, можна надибати різного роду знахідки! Покинута техніка, підземні склади… Лісиста місцина поблизу лінії фронту з ідеальними можливостями для транспортування.

Залишок сезону, цілковито й дурно відданого римлянам, становив неповний місяць. Проживши його у лісі, Богдан видобув не один корець болтів, якими кріпили рейки до шпал і котрі залягали переважно на глибині до двадцяти сантиметрів. Усе це «залізобетонно» підтверджувало гіпотезу існування залізничної гілки і чітко визначало її напрямок. Шукати ж по-справжньому належало на відстані кількасот метрів по обидва боки, а це потребувало стільки часу!

Обираючи вигідні ділянки для можливого влаштування складів, він несподівано натрапив на доволі велике поховання і довго не міг розібратися, кому воно належить. Та обставина, що загиблі не мали жодних регалій, свідчила про одне — кладовище є місцем масової страти людей. Кілька куль, знайдених серед кісток, підтверджували припущення. Місце належало привести до первинного стану і забратися геть. Навіть серед «бєзбашенних» копачів існує правило — не плюндрувати знайдених могил. Богдан завжди ставився до подібних місць з особливою шаною. А віднедавна, після знайомства у нетрях інтернету з головою одного з обласних товариств «Спадщина», ще й почав повідомляти координати таких місць. Будучи бідними, немов церковні миші, у розграбованій державі подібні товариства існували як видимість прогресивного статусу і реально могли надзвичайно мало. Навіть після отримання таких даних чекати на появу тут відповідних структур можна не раніше, ніж через рік-півтора.

Поховання забрало дорогий час. Двічі металошукач виловив сторонні речі, що не мали стосунку до загиблих, а були тут випадковими. Староримська монета та застібка з плаща легіонера — доволі часті знахідки археологів-ентузіастів у цих місцях. Ще одна монета, неймовірно пошкоджена, була італійською або ж іспанською, проте значно старішою від похованих кісток — орієнтовно сімнадцяте сторіччя. Самі по собі ці знахідки мало що вартували, проте затримали його на місці, змусивши розбиратися що й до чого.

І ось наприкінці дощового листопада, коли давно вже належало махнути на все рукою і готуватись до зими, сталися події, що різко змінили плани. Богдан знайшов два місця, де металошукач, розрахований виключно на «чорне», проте здатний «бачити» глибше, зафіксував ущільнення маси. Водночас змінилися метеорологічні прогнози і сніг з морозами несподівано відкотилися за Різдво. Сезон, що так вимучив його, обіцяв продовження. Хто б міг таким знехтувати?!

Десь глибоко в душі не надто вірилося, що за якихось два тижні сльотавої зими вдасться вирівняти стан справ, але щонайменше одна експедиція таки мала відбутися. Інакше спокою не матимеш до весни. З’їздивши на три дні додому, відмивши по-людськи руки, чистий та виспаний він знайшов сили й натхнення повернутися і тепер лежав у спальнику, скрутившись калачиком на задньому сидінні «лендровера», що попри усі неординарні позашляхові якості був ровесником мало не самого Уінстона Черчиля.

Останньої миті, коли вже огортав сон, з’явилась якась упевненість у завтрашньому дні. Упевненість та віра в удачу. Той, хто у відповідь на негаразди лиш по-новій закачує рукави, рано чи пізно досягає мети. Треба лиш сподіватися і не шкодувати зусиль.

III

Василь стояв на розі вулиць Пушкіна і Наливайка й боязко озирався. Його худа скулена постать втиснулася у тінь понівеченого негодою каштана і здригалася від уявного майбутнього. Із закапелків колишнього овочевого магазину, а тепер маркету викидали й вантажили до буса порожні ящики. Овочевий, куди мама посилала по бараболю й моркву, згадався не випадково. Спогади з далекого дитинства наринули хвилею й змусили здригнутися та сховати голову у плечі. Будь-яку людину, котрій довелося пережити важкі часи, законно цікавить питання: де оте найгірше — вже у минулому чи ще попереду? Василь ніколи не переймався подібним, адже був твердо переконаний — у майбутньому.

Той, хто швидким упевненим кроком наближався з протилежного боку, аніж очікувалося, ніяк не був схожий на людину, котру нещасний так чекав і з якою пов’язував стільки надій. Жилавий широкоплечий чоловік з худим обличчям у довгому пальто наопашки насунувся несподівано близько і обійняв його, притуливши голову до себе.

— Васильку… Це ти? Чого мовчиш? Що з тобою? Ти що, п’єш?

У відповідь той лише дрібно трусився. Сльози залили очі.

— На голці?! Колешся, падло…

Міцні руки притягли Василя до грудей і так вони стояли кілька секунд. Невже оце нещастя — його брат? Скільки ж років? Відсторонившись, затуманеними очима Василь розглядав Дениса, намагаючись зловити знайомі риси. Щось таки є. Але звідки оці очі, сивина? І погляд…

— Діньку, це ти?

— Атож бо… Ходімо. Ходімо звідси. Нікого за собою не притяг?

— Нікого, точно.

— Еге… Ти ж наче у тумані. Давно брав дозу?

— Вже досить…

— Горе ти кончене… Пішли.

— Куди?

— Та ж не до готелю, звісно. І не до тебе. Ходи, розповіси усе толком. А тоді подумаємо, що з тобою робити. Забив би с-суку…

Автобус довіз до кінцевої зупинки і, вийшовши, вони заглибились у територію відстійників. Похилена буда мала служити місцем зустрічі й сховищем до настання темряви. У кутку стояла заплічна спортивна сумка. Витягши з неї кульок, Денис нарізав балик і простяг братові.

— Їж.

— Не хочу.

— Їж, кажу! І розповідай.

— Краще ти. Я ж про тебе зовсім нічого. Де був увесь час? Ми думали…

— У тебе проблеми, не у мене, — заперечив Денис. — Тож давай по суті і без сопель.

— А звідки ж ти дізнався?

— Нізвідки. Рідна кров, напевно. Так сталося, що мусив таки завернути сюди. Не втримався, задзвонив.

— А мати як помирала, у холоді та без ліків — тобі рідна кров нічого не підказувала?

Здавалося, Василь навіть злякався власних слів і несамохіть зіщулився в очікуванні цілком законного стусана.

— Нічого, — спокійно відповів брат. — Кажеш, півтора року… Це десь літом… Хоча, було якесь паскудне відчуття. Але при таких справах, як у мене, воно завжди паскудне. То звідки, ти кажеш, ті уроди?

— З Дуляївської області. Але тут увесь час сидять. Кришу мають. Круті вони.

— Пусте, — заспокоїв Денис. — Не переймайся. Скільки там було «дурі»?

— На сорок «штук»…

— Це добре.

— Що ж доброго?!

— Якби на п’ять — то замало, щоб рейвах такий здіймати. Якби на чотириста — то забагато, щоб вони самі усе вирішували. А на сорок — якраз те що треба. І тим, хто кришує, будь певен, вони ані слова не сказали. Якраз той капіталець, щоб самим на тобі заробити. Так що усе вдало, братухо.

— І що тепер?

— Нічого. Завалю їх і по всьому.

— Як — завалиш?!

— Мовчки. Ніхто ж не знатиме, що вони тебе приплутали, що на «лічильник» поставили. Що обіцявся ти їм післязавтра о п’ятій усе принести. Розумієш? Такі справи робляться однаково як у вас, так і у нас. Завалю цих лохів і з кінцями. Поїдеш зі мною, на «казахи». І там можна жити, побачиш. І з голки тебе, паскуду, там знімуть. Шкода, хату не встиг продати. Ну, так вже й лишиться. Біс із нею.

— Боюся я, Діньку, — прошепотів Василь.

— Подивися на себе, — глузливо промовив той. — На твоєму місці і я боявся б. Нічого. Зараз підеш додому. Як задзвонять — скажеш, що за продаж «хати» вже домовився, бабло матимеш післязавтра в обід. Я прийду як зовсім стемніє. Приготуй, щоб вода була тепла, помитися. І бритва. Та й разом спокійніше ночувати. Не бійся. Кінчимо їх і по всьому.

Запала тиша. Кожен думав своє.

— Діньку, — нарешті озвався Василь. — А тобі вже приходилося?

— Про що ти?

— Ну… валити когось.

— А ти гадав, я уперше такий впевнений?

— Ти… кілер?

— Ні. Не кілер. Але доводилося пару разів. У таких справах бував… Не сци, прорвемось.

— Я… на мене краще не покладатись.

— А я й не збираюся. Сам. Все, годі накручувати. Помовч. Краще про маму розкажи. Як жили?

— Різно… А ти… Скажи, Діньку, це ти його тоді завалив? Правда, виходить? Чи все-таки…

— Правда, — важко зітхнув Денис. — Я й завалив. По дурості. Хотів крутішим від пацанів бути, їхня крутість у татових бабках була. А моя… гадав — справжня. Ну а потім… Хоча, вони також били. Але хто ж має бути винним, як не байстрюк? Тих відмажуть. Відмазали?

— А як же ж. Тільки… поміж людьми говорилося, що то вони, а на тебе скинули, бо ти ніхто…

— І що — зовсім їм нічого?

— Зовсім, — похитав головою Василь. — Великі люди тепер. Бізнесом займаються. А один — на міського голову навіть хотів іти.

— Біс із ними, — махнув рукою Денис. — Ми тепер також не босота. А шлях — у кожного свій.

— І машина у тебе є? — якось по-дитячому запитав менший брат.

— Звісно.

— А яка? Джип?

— Приїдемо — побачиш, — Денис жартома насунув шапку йому на очі. — Велика і чорна.

— А я що там робитиму?

— До технікуму підеш. Ще не пізно. На кухаря.

— Чому на кухаря?

— А що — зле? Ліпше «дур» малоліткам продавати і самому колотися? Кабак нормальний хочу відкрити. От і будеш там шеф-кухарем. Не кинеш — власними руками задавлю.

— Кину, — пообіцяв Василь, — гадом буду — кину! А зараз… мені б… хоч якось… Здохну до післязавтра! Нічого не зможу! Засиплемось…

— Не засиплемось, — похмуро всміхнувся Денис. — Навпаки. Нехай бачать, що тобі зовсім кепсько. Все, чеши додому. І запам’ятай — по цій «трубі» лише зі мною. Ну! Візьми себе в руки!

Хитаючись, Василь підвівся і тихо, немов тінь, вислизнув за двері, а за кілька хвилин його скулена постать промайнула на валу й зникла за деревами. На обличчі Дениса не лишилося жодних емоцій, наче й не було зустрічі з братом, якого не бачив більше п’ятнадцяти років. Кам’яний вираз застиг на ньому і лише швидкий погляд глибоко посаджених очей якось по-звірячому зондував усе навкруг. Рука потяглася під припалий пилюкою рубероїд і знайшла брудний пакунок. Інша розгорнула тканину й витягла пістолет. Матово зблиснули витерті грані. Зваживши зброю, Денис відправив її до внутрішньої кишені пальто.

Відтепер її місце було там.

IV

У вечірньому лісі такої пори майже ніч. Темрява миттєво ловить за очі. Ось щойно ще читалося застереження на пачці цигарок, а за кілька хвилин вже не бачиш, куди вганяєш штик лопати. Забракло зовсім трішки. «Чорний» шукач фонило так, що Богдан, відклавши його, взявся до звичайного. От тепер звичне у таких випадках «ого…» прохопилося несамохіть.

Ого…

Там було щось таке… Здавалося, зараз скінчиться земля і почнеться одне суцільне залізо. Саме залізо. Та ніч насувалася швидко й невідворотно. На мить ставши, Богдан відчув колотун. Усе ж мокре. Цілий день копав. Боліла спина й пекли долоні. Стоп. Хоч як кортіло, а здоровий глузд наказував зупинитися. Однаково зараз нічого не розбереш. Завтра з першими проблисками світанку — сюди. І це вже буде зовсім інша музика. Щось таке не сиділо, ні — товклося у середині, що геть усе навколо втратило сенс. Залишилося дві речі — він і те, що у нетрях.

А руки продовжували роботу. Штик рискаля наштовхнувся на тверде. Дзенькнуло глухо та переконливо. Ось і воно. Десять сантиметрів убік — і той самий ефект. Ще далі — тут належало копнути глибше. І знову. Знайшов.

Руки тремтіли не так від перевантаження, як від хвилювання. Що це? Військовий склад? Що у середині? А може уламки гармат? Отак їх покалічених поскидали у байрак і засипали, щоб ворог не скористався. А може… Може просто лист грубої бляхи, забутий робочими під час демонтажу залізниці. Усього-навсього. І це найбільш імовірний варіант. А там, у другій балці, до якої ще не дійшли руки, такий самий, як дві краплі.

Рискаль, наче не згодний з подібним ходом думок, отримав друге дихання. Дзенькало постійно і невдовзі земля вже не набиралася й не викидалася. Час братися до іншого інструменту. Ні, таки пізно. Скинувши рукавиці, Богдан обмацав фрагменти, що проступали з надр. Пальці зосереджено товкли болото, обстежуючи нерівності. Проте, очі вбирали лиш морок. Це була не бляха.

Спав погано. Відмивши й намастивши кремом руки, перевдягся у сухе й ліг. У такому стані багато можна дати за гарячий душ хоча б на три хвилини. Ну, хоча б на дві! На одну… Уявив, як гарячі струмені змивають піт та бруд, тіло свіжішає й набирає сили. А тоді повноцінний сон. Мрії мої, мрії… Перекрутившись на сидушці, він заплющив очі.

А зранку вони розплющилися ще удосвіта. Дивно, але в тілі відчувалася бадьорість. Опустивши скло, хапонув свіжого повітря. В лісі туман. Богдан вмивався довго і з задоволенням, заким у наметі на таганку варилася кава. Пилося швидко. Двічі ковтнув чогось, щоб потім не муляло. Під грудьми хололо. Що ж там? Тільки б не склад зі снарядами. Що цього разу підкине копацька вдача? Яким буде її передноворічний подарунок?

Коли розвиднілося достатньо, тамуючи хвилювання, він рушив по схилу. Скочивши в яму, обдивився і змів залишки ґрунту з того, що вперто не бажало визначатися. Дивина та й годі. Швидко відчистивши болото, побачив іржаву поверхню, майже рівну, що ішла навскоси. Ну, тримайся…

Працювалося легко і швидко. День є день. Натхнення подвоювало сили. Міняючи рискаль на шкребки та металеву щітку, Богдан поступово відвойовував у земних надр щось незрозуміле і велике. Контури того, що відкопували руки, не збиралися звужуватися углиб, а навпаки розходилися на всі боки. Та зрештою з’явився кут. Суміжна поверхня опускалася строго донизу. Оце діла… Такий собі металевий бункер? Звідки?! Ото було б…

Ні про що подібне чути й читати не доводилося. Просування углиб несподівано зупинилося, оскільки у гонитві за темпом він практично засипав самого себе. По скронях текло. Розкидавши зайвий ґрунт навколо, Богдан знов рушив углиб. Воно виявилося майже гладким, проте не зовсім прямокутної форми. Що за зараза?

Місця знову бракувало. Поспішаючи, він далі закопував себе, від чого робилося тісно. Належало стриматись і розширитися кудись убік. Застромивши рискаль у бокову стінку шурфа, який вже сягав людського зросту, він наліг від душі. Скреготнуло так, що продерло по карку. Рот роззявився несамохіть. Там також було залізо. Щось не менш грандіозне знаходилося поруч, зовсім близько.

У повітрі з’явилися білі мухи, нагадуючи, що давно не літо і треба рухатись. Як же недоречно закінчується рік! Погода може просто не дозволити. І так диво, що копаєш у січні! Але дав би Бог хоча б розібратися у знахідці. Тоді цілу зиму можна будувати плани на новий сезон і готуватися. Долоні відпочили. Грунт вилітав догори новими порціями. Тут вже не йшло так легко. Те, що знаходилося поруч з першою знахідкою, було не таким рівним. А швидше, зовсім не рівним. Воно не бажало відкопуватися. Глина не вибиралася, застрягала у незрозумілих деталях і це дратувало дедалі більше. Що за мара?

Лаючись крізь зуби, Богдан таки відчистив маленький фрагмент — близько тридцяти сантиметрів, коли зрозумів, що такий самий, причому з’єднаний з ним знаходиться поруч. Один в один! Прозріння прийшло зненацька. О, Боже… Гусениця!

З земних глибин дедалі більше проступав фрагмент якоїсь гусеничної техніки! А оте перше, велике, гладке з’єднувалося з нею і являло собою єдине ціле. Що це?! Особливо щасливим копачам вдавалося знаходити танки, але ж це не був танк! Відколупавши ще трошки, Богдан зсунув шапку й пошкріб потилицю. Який же це танк? Невідомо що. Дуже віддалено об’єкт нагадував сучасну техніку для вкладання газових труб. Щось подібне доводилося бачити. Але… Взявши зубило, він сколов кілька шарів грубої та крихкої іржі. Ще трохи. Зайве гриміти не хотілося. Зрештою, блиснуло. Ця хрінотінь потрапила в землю тоді, коли ще жодних трубоукладачів не існувало.

У котре розкидавши зайвий ґрунт, Богдан відвойовував нові сантиметри. А потім… Кортіло схопитися за голову. Очі бачили, а голова відмовлялася сприймати. Неочікуваність і вагомість знахідки не те що вражала — змушувала «випасти в осад».

Це все-таки був танк. Але не той, відомий усім, з часів Другої світової. Експонат Першої світової за вагомістю знахідки не йшов у жодне порівняння з технікою Другої світової війни. Обчистивши двометровий фрагмент, Богдан остаточно зрозумів, що не помилився. А ще відчув приплив жару до обличчя та грудей і характерне відчуття, що став обранцем долі. Втім, до справжнього набуття статусу щасливчика залишалося ого-го скільки…

Вискочивши нагору, Богдан озирнувся. Чого, питається? Тут же ж ніколи й нікого. Та про існування так званого закону підлості знає кожен. Швидко збігавши до джипа, він витяг маскувальну сітку і розтяг над ямою, намагаючись, щоб її вистачило й на гори викиданої землі. Наносив хмизу. Потім присипав листям. Ну, тепер принаймні здалеку непомітно. Все, мити руки…

Кава зварилася швидко і, вмостившись на задній сидушці, він розкрив ноутбук. Тепер належало шукати в іншому просторі. Будь-який копач з досвідом знає, як треба вчинити з подібною знахідкою, якщо вже доля ощасливила. Кожна бойова машина мала власний номер, штампований у відповідному місці залежно від типу і конструкції. Насамперед належало відкопати фрагмент, який при фотографуванні давав би змогу розрізнити, що це танк, причому номер мав бути відчищений, а якість цифрового фото достатньою, щоб збільшити і прочитати його на компі. Знімки виставляються в інтернеті на сайтах чорних археологів. Як правило, чекати доводиться недовго. Щасливця швидко знаходять посередники, а якщо зовсім пощастить — то безпосередньо колекціонери, люди багаті та зацікавлені. Номер танка ідентифікується за відповідними архівами і далі вже від спритності самого копача залежить — загриміти у вириту яму з проламаною головою чи все-таки отримати гроші за координати місця знахідки. Трапляється, що одне не виключає іншого.

Сторінки горталися швидко і фізична праця ось-ось мала відновитися. Такого роду технікою раніше Богданові цікавитись не доводилося, адже імовірність знайти її дорівнювала нулю. Якщо танкові баталії окремих битв Другої світової обліковувалися тисячами машин з кожного боку, то кількість танків Першої світової взагалі можна було перелічити на пальцях. Навіть без Вікіпедії Богдан упевнено міг сказати, що перші, з сучасного погляду потворні танки мали лише дві держави — Англія та Німеччина. А два чи три боя, у яких ці машини брали участь, були розписані істориками з такою пунктуальністю, що годі було сподіватися бодай на один забутий екземпляр.

Створивши каскад сторінок і вивівши малюнки та схеми, він визначився остаточно. Знайдений танк був німецьким і називався МТ-80. Пальці не завжди втрапляли по клавішах і це забирало час. Горталися нові сторінки. Відкривалися форуми копачів, що торкалися подібної тематики. Цікавило в цьому випадку лише одне — де у нього номер? Номери «Тигрів» та «Пантер» Другої світової писалися у тому числі на баштах, і віднайти їх було досить легко. Знайдений «вісімдесятий» був неповороткою потворою, гусениці якої сягали вище голови, а башта ховалася глибоко між ними. Доступ до неї ускладнювався. Де ж його номер?

Йому доводилося чути про везунчиків, якимпощастило відшукати німецький «Тигр». Гонорар за знахідку становив у таких випадках сто тисяч «євриків». Лише за координати місця знаходження! Далі запускався відлагоджений механізм співпраці тіньових діячів та чиновників, казали, навіть найвищого рівня. Стягалася немислима техніка й упродовж лічених днів знахідка оперативно пересікала кордони суверенної, аби дбайливо відреставрованою, зайняти належне місце у якомусь парку звихнутого закордонного колекціонера.

Ексклюзивність цього екземпляра не йшла у жодне порівняння з якимось там «Тигром», а якщо порівнювати з тигром живим, то з упевненістю можна було сказати, що Богдан зараз володів живим мамонтом. Відчуття одержимості охопило цілковито. У лічені дні належало ідентифікувати знахідку та надійно замаскувати. Так, щоб ніхто, жодним чином… Тепер усе залежало від ноута і його власних навичок роботи з документами, адже відкопати усе і знайти номер наосліп нереально. Якщо ж питання ідентифікації не вирішиться через інтернет, доведеться піднімати архіви. А отже, надійно законсервувати місце знахідки на зиму, відтягнувши таким чином реалізацію задумів мінімум на півроку.

Номер треба знайти вже. І тоді вимушений простій не мине дарма. Одинак за натурою та по життю Богдан розумів, що ведення подібних справ його методами важке та ризиковане. Проте, вдіяти нічого не міг і не бажав. Надто багато негативного життєвого досвіду важкою брилою лежало на ньому. Негативного у плані співпраці та довіри до інших. І тут вже не йшлося виключно про «чорну археологію».

Надвечір очі почали боліти. З’явилися дратівливість і невдоволення. Усвідомив, що гостро бракує часу. Завтра Новий рік. Якщо доведеться тупо просидіти за компом день-два, то копати вже не буде коли. На Різдво сипоне і — до літа. Пригадався відомий твір Хемінгуея про старого та море. Ніколи не страждаючи пристрастю до рибальства, Богдан тим не менш добре уявив, як то воно — загарпунити рибу, яку не в силі витягти. Старому, до речі, так і не вдалося.

Склавши ноут, він натяг спальника на голову. Якщо дихати усередину, легко ночується у неопалюваній машині навіть такої пори. Морозу ж немає.

І поринаючи у нервовий сон, він навіть гадки не мав, що на протилежному боці земної кулі ще одна людина, яка на відміну від нього набагато більше розбиралася у таких речах, як рибальство й океан, саме у цю мить також згадала неперевершений твір світового класика.


Аргентинське узбережжя в районі мису Текао доживало спокійний день. Щоправда, надвечір посилився вітер і з’явилися хвилі. Сейнер готували до заходу у бухту. Під галас обурених чайок вивантажували останні контейнери з рибою. Дель-Боска стояв на причалі, востаннє милуючись окресленими червоним сяйвом хмарами. Його пошерхла рука неквапно стерла залишки солі з обвітреного обличчя. День подарував очікуване задоволення й душевну рівновагу. Та й улов нівроку — кілька контейнерів макрелі. А красень-тунець, якого витягли вже надвечір, давно не потрапляв до його сітей.

Згадалась улюблена книжка. «Старий та море»… Чого раптом? Бо сам також вже старий, а море — найбільше кохання у його житті? Ні, навряд. Тому, що тунця виловили? Адже й рибалка з роману також боровся із тунцем. Ні, знову не те. Щось інше. Зрозумів раптово, й одразу спохмурнів. Упродовж останнього тижня дон Маріо жив із відчуттям, що загарпунив рибину, яку, можливо, не під силу буде витягти навіть йому. І враження це аж ніяк не пов’язувалося з океаном.

V

Піднявши комір пальто, Денис похмуро сунув галасливими вулицями. Погода застрягла у плюсах, вітер, здавалося, вмер, а про пору року нагадували лиш поодинокі «білі мухи», що залетіли невідь звідки. Торкаючись асфальту, вони одразу танули. Від марного тиняння у натовпі почали гудіти ноги, а тим часом належало згаяти ще понад три години.

Братове помешкання він залишив ще затемна, щоб виключити найменший ризик. Хтозна? Нагрянуть зрання або вирішать постежити. Хоча, навряд. Якби ж то сам був новачком у подібних справах… Достатньо раз глянути, яким став Василь, щоб спрогнозувати дії тих, хто вирішив на нього наїхати. Куди таке подінеться? Повне чмо. Хто за нього стане? Відведена Василеві роль була елементарною, ба — навіть примітивною. Але навіть за такого розкладу доводилося переживати чи той упорається.

Нагадування з боку шлунку ставали чимдалі нав’язливішими і, проминувши «Мак-Дональдс», де можна лише стояти, Денис увійшов до кафешки з зачовганою назвою «Затишок». Втім, усередині й справді було затишно. Всівшись у темний закуток, він замовив солянку й простяг ноги. Зараз «вкинути» щось гаряче, бо потім не знати коли.

Простий до примітивного план дій не викликав у нього особливого хвилювання, й однак на душі чомусь було важко. Втім, хіба може там панувати спокій, коли збираєшся додати до свого особистого списку два зайвих трупи? Навіть якщо там вже налічується п’ятеро…

Чого вони постали саме тепер? Денис рідко згадував людей, яких довелося убити. Хоч іноді, як то кажуть, накочувало, переважно «по п’яні». Першим значився той, через кого усе почалося. Через кого усе життя його зробило такий кардинальний поворот. Ігор був старший на три роки. Красунчик і розумник, від якого божеволіли дівки, що звик тримати себе вище за усіх. Так вже розпорядилася того вечора доля, що цей «аленделон» місцевого масштабу перейшов усі межі, поглузувавши привселюдно не лише з кількох таких як Денис, а й з двох його друзів, батьки яких були відповідальними «шишками», а отже самі хлопці вважали себе мажорами і претендували на законну повагу. Вони й підбили на розправу, хоч сам Ігор водив дружбу із ще старшими й крутішими хлопцями, які могли за нього постояти. Переклинило того вечора усіх трьох, проте старався насамперед Денис у бажанні довести приятелям, що відсутність мажорного статусу з лихвою компенсується особистими якостями. Довів. А коли зранку з’ясувалося, що Ігор помер у лікарні, а дія алкоголю скінчилася, зрозумів подальші свої перспективи і вдарився у біга. Та куди втечеш з підводного човна?!

Допоміг Бабашов, його тренер із боротьби, що мав до хлопця симпатії. Впавши на коліна, Денис наплів йому, що вбивали якраз мажори, а він надурняк потрапив, і от тепер їх батьки витягатимуть, а напівсироті світить роль цапа-відбувайла. Бабашов повірив і, усвідомлюючи де живе, добре уявив подальшу долю хлопця, що залишився з матір’ю та меншим братом. Сам будучи добряче тертим калачем, наставник зумів знайти людей, що допомогли переправитись у Казахстан, який на той час вже був окремою державою. У суцільному безладі дев’яностих вдалось загубитися.

Ще під час втечі й тиняння казахськими вольницями молодий, одначе прудкий, хлопець зійшовся зі старшим чоловіком на прізвисько Алтин, що чистив поїзди, безперервно подорожуючи. Розбитний помічник стався злодієві у нагоді, проте Денис вчасно зрозумів, що це не його. А коли уздрів, що старший подільник дурить, ділячи здобич не по-братськи, терпіти не став. Алтин першим схопився за ніж, та перевага однаково була на боці Дениса. Отримана ж у двобої невеличка рана не становила особливої загрози, проте спричинила втрату контролю над собою…

Убивство двох наступних також не планувалося заздалегідь. Напевне, саме з цієї причини сумління не мучило його безпосередньо перед вчинком, адже часу, щоб наважитися, завжди було небагато. Осівши на одному з базарів і займаючись контрабандними товарами, Денис вже мав певний достаток і навіть міркував, як би перетягти сюди маму та брата, які досі найменшої гадки не мали, де він і що з ним. Двоє «залітних» виявилися конкретними лохами, хоч і самі мали бажання «нагріти» нових компаньйонів, а ставки виявилися такими, що Денис не вагався. Лохів розстріляли з пістолета і надійно заховали трупи. Зробити найважливіше довелося власними руками, адже на двох приятелів, новачків, покладатися було небезпечно.

Потім закрутилося… «Залітні» також мали «дах» і на якийсь час довелося зникнути. Та засвоївши місцеву специфіку, Денис невдовзі знову повернувся «на казахи». Країна ж велика. Щоправда, перед поверненням довелося постаратися і на російській території, навісивши на себе ще один труп. Так уже склалося. Через дурницю. Дільничний в одному містечку виявився кмітливим, прискіпливим та охочим до грошей. Проте Денис вдіяв якнадійніше.

Подібні спогади не приносили задоволення, проте й не спричиняли мук сумління. А закінчувалися завжди стандартним висновком. Усі, кого довелося замочити, самі не були святими і так чи інакше мали на меті скривдити його. А отже заслужили. Таке життя — хто кого… І ще одна думка завжди проблискувала у свідомості — він сильний і здатний брати гору у смертельному протистоянні, адже розв’язання серйозних проблем шляхом убивства стало системою. Та слідом за цією, самостверджувальною, невдовзі з’являлася наступна — так буде не завжди і колись не пощастить. А отже незавидна власна доля відома наперед.

Годинник показав на дванадцяту, коли зупинившись у гамірному закутку біля підземного переходу, Денис розкрив щойно куплену пачку цигарок і закурив. Дванадцять годин до Нового Року, найбільшого свята минулого життя, коли на кухні звучав мамин голос, усі трималися разом, а сам він ще не став у глибоку колію, вискочити з якої немає ані можливості, ані бажання. Як складеться сьогодні? Де доведеться «празнувати»? Звісно ж, не у рідній домівці. Туди тепер зась. На вокзалі. Або ж у поїзді. Це за кращих розкладів.

Думка ж про імовірність гірших змусила сягнути рукою за спину, відхиливши вилог довгого пальто, і торкнутися зброї. Пальці пройшлися чорним металом, теплим від постійного контакту з його тілом крізь тоненьку імпровізовану кобуру, з якої зброя витягалася вмить. Поруч товклося досить народу, проте, як і годиться для великого міста, ніхто не звертав на нього найменшої уваги. Рука потягла зброю до себе. Пістолет вислизнув легко і, глянувши на нього, Денис пересмикнув затвор, засилаючи патрон до патронника. Нехай краще так. Боронь Боже, через дурні думки або ще яку дрібницю забудеш і тоді… Тоді отой прогнозований фінал станеться набагато швидше.

Сьогодні не можна. Зараз усе повинно минути без найменшої закарлючки, адже ставка — не лише його життя. Ще життя брата. Повне нещастя, а все-таки брат. Нічого. Виїдуть з країни — стане людиною. Поставивши зброю на запобіжник, який збивався одним порухом пальця, Денис уклав пістолет на місце. Ще якусь годину… Вона мине швидко. Годилося б купити картку поповнення для телефона і батарею — стара «труба» зовсім відмовлялася тримати. Ще бракувало залишитися без зв’язку у найвідповідальніший момент.

Ноги понесли його галасливою вулицею у відомому напрямку. Як же змінилось усе! Рідний Дмитроград викликав дискомфорт. Будинки та провулки, серед яких виріс, пізнавалися насилу. Люди стали чужі, мова теж. Швидше б назад. Припаливши чергову цигарку, він набрав Василя.

— Що у тебе?

— Можна жити. Ковбасить трохи…

— Потерпи. Ще трохи. І не втни якої дурниці. Не влети кудись!

— Не влечу. Не бійся.

— Ти усе запам’ятав?

— Так.

— Ну, дивись. Падай на коліна, лазь попід ноги і проси ще два дні. Це у тебе добре вийде. І по сторонах не лупися. Усе буде «чікі». Догнав?

— Догнав…

— Все. Більше не дзвонитиму. Набереш сам, коли якісь несподіванки. Не сци, братухо, прорвемось.

Думка, що той зуміє кудись «влетіти» в останні години перед справою, ставала нав’язливою. Хоч би сів, придурок, десь у кафешці і не ментелявся вулицями… Задзвонити ще раз? Та годі вже. Лише нервувати зайвими настановами. І без того ледве тримається. Купивши два «снікерса», Денис пішов далі. Йому — таке, а от Василеві не завадить вчасно кинути шмат у шлунок. Один сумнів справді бентежив. А може таки вартувало добути Василеві дозу? Тоді усе виглядало б надійніше. І ймовірність, що той невчасно відхилиться від курсу, дорівнювала б нулю. Пізно. Як буде, так буде.

Прискоривши крок, Денис повернув на головну вулицю, де просто за курсом височіла грандіозна споруда виставкового центру.

VI

Цей заклад прокидався ще вдосвіта. Його персонал сходився на службовий вхід, коли навколо, здавалося, ще панувала ніч. Гігантський механізм запускав своє нутро, вставляючи кілька сотень прибулих, наче патрони, у гнізда стрічки, щоб потім за їх допомогою упродовж дня обслужити тисячі відвідувачів.

Усе це у повсякденні мегаполісу ще зі старих часів, коли збудували гігантський павільйон, називалося Виставкою. Щоправда, тепер жодними виставками тут навіть не пахло. Хіба що з десяток машин автосалону у нижньому залі хизувалися, виблискуючи боками і водночас відлякуючи цінами. А ще вечорами на другому поверсі відбувалися покази мод. Ото й усі виставки.

У величезних залах багатокрилої споруди робило закупи без перебільшення півміста. Досконало відлагоджений механізм торгівлі забезпечував мешканців усім — від продуктів та товарів широкого вжитку до сучасної габаритної техніки та будматеріалів. Ціни дещо перевищували базарні, зате в одному місці було сконцентроване все. Практично все.

Працював заклад до десятої вечора, а справжнього розмаху дійство набирало ближче до шостої, коли закінчувався робочий день і маса людей приходила сюди половити витрішки на широкий вибір, прикинути, помріяти, що «от колись…» і просто розважити дітей на атракціонах, так само розташованих усередині, або відвідати 4-D кінотеатр. Центр був своєрідним містом у місті.

Худий широкоплечий молодик спортивної статури, вийшовши з непоказного «опеля», що припаркувався на стоянці поруч з іншими машинами, закинув сумку на плече і рушив на вхід, натягаючи по дорозі чорну трикотажну шапочку. Кількома хвилинами раніше, залишивши на стоянці неподалік розкішний чорний «лексус», у якому їхав за кермом, він пересів до цієї машини і був доставлений під самісінький виставковий центр. На вигляд хлопцеві було не більше двадцяти п’яти, проте, у нахабному погляді читалась упевненість господаря життя, а якщо «Лексус» таки час від часу заїжджав на службове подвір’я центру, — усі шанобливо казали до нього «Віталій Борисович». Втім, часто-густо він полюбляв завітати до власних апартаментів так, як сьогодні. І тоді багато кому це вилазило боком.

Два місяці тому торговельний магнат Борис Маркуш, власник мережі виставкових центрів «Нірвана» подарував синові усі права на цей заклад, і тепер Віталій, якого поза очі ніхто не називав тут інакше аніж «отприском», розпоряджався усім. Щойно здобута економічна освіта Гарвардського університету, звісно, обумовлювала його відносну компетентність у багатьох питаннях функціонування подібного роду закладів, проте масштаби підприємства і національна специфіка не дозволяли йому власноруч грамотно керувати на повну. Економічну політику та стратегічні питання у масштабах цілої мережі й надалі вирішував батько, конкретно усе найважливіше у цьому центрі лежало на плечах виконавчого директора Карачуна, який давав раду «Нірвані» ще від часів її заснування. Такі розклади забезпечували стійкий прибуток і гарантували від зальотів, проте не задовольняли амбіцій мажора. Тому Віталій Борисович був змушений швидко і вдало знайти власну нішу. Отримуючи неабиякий кайф від усвідомлення своєї влади та значущості, він час від часу з’являвся зненацька у будь-якому підрозділі центру і, заскочивши непорядок або невідповідність, — робив розгін. А оскільки нове керівництво ще не усі знали в обличчя, завдання полегшувалося, а цікавість зростала. Коли ж винні були покарані, а порядок відновлений, новоспечений керівник зачинявся у кабінеті з Карачуном, головним бухгалтером і ще кількома провідними менеджерами, де вникав у справи і давав рекомендації, на дотриманні яких не надто наполягав, якщо більш компетентні й досвідчені мали аргументовані заперечення.

Випивши порцію кави з автомата, Денис увійшов до відділу промтоварів. Ніж бити дурно ноги ще дві години, можна зробити корисне, адже потім потрібно буде накивати п’ятами якнайшвидше. Доволі лаконічний список необхідного у кишені давав можливість упоратися швидко і водночас згаяти зайву годину. Щойно віддзвонився Василь. У нього все гаразд. Ці козли будь-що хотіли збагатитися ще до настання Нового року, тому не забарилися з нагадуванням про себе, отримавши у відповідь, що конкретний «пацан» на ім’я Василь відповідає за базар. Буде вам, хлопці, по новорічному подарунку, якщо бажаєте. Буде.

Рукавиці знайшлися швидко. Зручні, прорезинені. Можливо, тіла доведеться потім кудись перетягати. Шапка трикотажна. Невідь звідки, напевно, від швидкої переміни клімату з’явився такий недоречний нежить. А завтра-позавтра почнеться справжня зима. Тільки от батарея для телефона виявилася проблемою. По-перше, тут продавався самий «китай», по-друге, за умови повної ідентичності форм та номера на корпусі, телефонний акумулятор виявився грубшим. Чи влізе?

Усе буде окей. Місце зустрічі — закинутий елеватор — він вивчив заздалегідь. Площа не надто велика. Проте їм забаглося зустрітися на в’їзді, а отже варіант сховатися і захопити їх зненацька відпадав. Куди їм схочеться поїхати розбиратися, у який закуток? Отже, доведеться Василькові погратися в артиста. Сказати, що зірвалось усе в останній момент. Впаде на коліна і проситиме ще два дні. А заким вони його товктимуть, відводячи душу, вдасться підкрастися. В уяві постала картина, як випущені з «Вальтера» кулі дірявлять спини у шкіряних куртках. А може й не шкіряних. Яка різниця? Побачити б на прощання їхні пики, у ту коротку мить, коли в очах згасатиме життя. В очі подивитися. Гаразд, розкатав губу! Як мед, то вже й ложкою…

Залишилося знайти ще діодний ліхтар. Та несподівано поглядові відкрилася нова секція — з іншого боку. Телефонні аксесуари. Ось це вже те, що треба! І запхавши непотрібний список до кишені, оскільки в руках і без того тримав достатньо, Денис вдався до пошуків, використовуючи зайвий час на повну.


Інженер відеоспостереження Павло Деражний працював швидко й натхненно. Це був не його день за графіком. Проте, на цю хвилину вдалося повністю змиритися з незапланованим виходом на роботу, та й зміна сьогодні підібралася гідна. А отже, день обіцяв заробіток, який був без перебільшення доречним.

Фінансові проблеми дістали так, що здавалося, сиділи цвяхом у печінці, мучили, штрикали, не дозволяючи відволіктися на щось інше. В нашій країні пересічна людина ще якось тримається на плаву, доки не з’являються негаразди. Навіть не надто великі — одразу порушують життєву рівновагу, й тоді хоч у зашморг. Навчання доньки «важило» стільки, що вистачило б його одного. А тут ще на додачу заслабла теща і це також потребувало відчутних фінансових вливань. Про ремонт квартири, який розпочався ще позаминулого року і застряг на якійсь невизначеній фазі, взагалі краще не згадувати. Проте, усе це згадувалося щоранку. Особливо у дні, коли виходив на роботу і перед очима поставали безмежні нагромадження того, що так потрібно людині у повсякденні, і на що можна лише дивитися. Не раз виникала думка, що він би крав, коли б знав як, адже те, що йому платили за охорону усього цього — такий мізер…

Павло добре вивчив цей надійний механізм і розумів, що далі мрій не йтиме. Проте, людині властиво пристосовуватись і виживати у будь-якій ситуації, за будь-яких умов. І механізм здобування грошей — нехай не надто великих — виник та розвинувся у напрямі, кардинально протилежному його мріям. Замість потягти у того, хто має надлишок і не бажає ділитися, доводилось охороняти усе це багатство ще ретельніше, наживаючись на… потенційних конкурентах.

Начальник зміни Віктор щойно упорався з попереднім клієнтом.

— Що там? — взявшись за спинку стільця, він схилився над монітором, де перемикалися зображення з різних кутків центру.

— А там? — не відриваючись перепитав Павло.

— Набираємо кількість, — відповів той упівголоса. — Менти щойно поїхали.

— Вітю, давай попрацюємо, я тебе прошу, — нудів Павло. — Сьогодні поступимося кількістю. Інший раз продемонструємо. Вдома голяк повний.

— Шукай… — знизав плечима старший зміни. — Сама дрібнота. Шукай щось гідне.

Замість відповіді Павло глянув на інші монітори й швидко вивів потрібне зображання.

— Ось ця дівуля здерла кліпсу з шарфа, бачиш? Здається, навіть пошкодила. Але вона, схоже, ще довго ходитиме. Слідкую. А ось підозрілий — крутиться увесь час по «електриці», озирається… Лох. Зараз наважиться. Дивлюся. І ще… Оцього тільки що виловив. Морда яка… Точно щось вкрасти збирається!

Віктор лише вражено посміхнувся.

— Ну і погляд… Я б сказав швидше — вбити. На очі подивись.

Павло зупинив кадр. Очі відвідувача справді вилучали водночас напругу й холодну рішучість. Рух на екрані відновився. Він спокійно йшов поміж заставлених полиць, тримаючи набраний товар і, здавалося, думками перебував в іншому місці. Несподівано рука «клієнта» майнула до кишені й поклала туди телефонний акумулятор, вміло прикритий листком білого паперу, затиснутим у пальцях.

— А ти кажеш, убити… — пробурмотів Павло. — Профі! Напевно, постійно десь пасеться. Забирай. Тільки попрацюй гідно.

— Не вчи тата… — не відриваючи погляд від монітора, старший зміни відпустив спинку крісла.

— Все, пішов на касу, — констатував оператор.

— Сергію, — натиснувши кнопку розмовного пристрою, неголосно вимовив Віктор, — шістнадцята каса. У довгому розстібнутому сірому пальто. Перевір чек. У кишені акумулятор для мобіли. І — сюди його.

Павло полегшено зітхнув. Нарешті. Півдня минуло. Ще би тисячу-дві гриваків капнуло. Вже б легше попри свято дихнулося. Хоча б щось! Обличчя, що якось так хитро самими кінчиками губів посміхалося з п’ятисотенної купюри, постало в уяві. У те, що сьогодні попадеться «велика риба», вже не вірилося. Деражному, який попри достатній інтелект, мав доволі туманне уявлення щодо Хемінгуея, не кажучи вже про Сковороду, ніколи не доводилося читати «Старий та море». Проте, бажання загарпунити якомога більшу рибину у кожному живе підсвідомо…

Вони увійшли всі троє і одразу в апаратній стало гамірно.

— Чого ви, хлопці? — доводив Денис. — Усе оплачено, подивіться добре чек, звірте! Що за наїзди?

— А усе вже звірили, того ви тут, — спокійно промовив старший, тримаючи у пальцях папірець. — Ось ваш товар, який ви представили для огляду. Ви упевнені, що нічого не сховали по кишенях?

Усе це йому страшенно не подобалося з однієї простої причини. За спиною був прилаштований «вальтер» з повним боєкомплектом. Якого біса іти з ним туди, де є охорона?! Вочевидь за більш важливими справами йому «помутилося». Несподівано охопило відчуття, що усе це не минеться просто так. Треба було цього шопінгу… Спокійно. Добре, що за спиною. А втім… Невже це не випадково?!

— Дивіться, ось чотири найменування товарів, розкладених на столі, — вів своєї Віктор. — Чотири вибито на чеку. Ми навіть не звірятимемо, чи все відповідає. А винесли ви п’ять. Один не оплачений.

— Звідки ви взяли? — вибалушив очі Денис.

— У залах ведеться відеоспостереження, — пояснив Деражний. — Це що, новина для вас? Усе ж видно, хто що і куди ховає. Телефонну батарею де ви тримаєте?

— Он вона, на столі! Вам повилазило? — Денис тицьнув пальцем на купу речей.

— Спокійно, без різких рухів, — попросив старший. — Це ми бачимо. А ще одна? Другу куди ви поділи?

— Я не брав дру…

Договорити Денис уже не зміг. Здогадкою пропекло так, що закрутилося у голові, а у грудях стало гаряче. Чорти б забрали… А де та, китайська? Лише зараз він чітко усвідомив, що не поклав назад на полицю грубішої батареї, яка не надто підходила. Потім знайшов оригінальну… А ту куди подів? До кишені, бо у руці заважала. І мав віднести й покласти на місце. Чорти!!! Було б кинути її будь-де. Клята охайність тепер так вилазила боком, що годі розгубитися.

Рука механічно запхалася до кишені. От, чорти… листок з нотатками і пластмасова упаковка. Цього лиш бракувало. Думаючи про те, що чекало попереду, він механічно запхав до кишені річ, яка заважала у руці, і переймаючись лише одним — щоб ніде не «наблудив» Василь, скочив у халепу сам.

Усі четверо стояли перед ним і бачили як зреагував погляд крадія, коли рука застигла у кишені.

— Ну, не тягніть часу, діставайте, — підштовхнув старший охорони. — Однаково ж доведеться.

Те, що його просто так не випустять, Денис зрозумів одразу. Повна дурня, на яку він спромігся, загрожувала згубити геть усе. Так згубити, що й не снилося! Оце «попав»…

— Мужики, сталася несподіванка, це випадково… — почав невдаха.

— А воно в усіх випадково, — з розумінням згодився Віктор. — Ми ж не перший день тут працюємо. В усіх завжди випадково. Ніхто ще не згодився, що навмисно.

— Послухайте, — доводив Денис, — на столі перед вами оригінальна батарея. Вона дорожча і я її оплатив. Ви ж бачите. На фіга ще китайську красти? У руці заважала, я механічно її разом зі списком до кишені запхав! Ось список, по якому скуплявся. Голова іншим забита… Ну логічно було б заплатити за «Китай», а дорогу навпаки до кишені кинути! Ну ви ж самі бачите!

— Ми усе бачимо, тому ви зараз тут, а не на вулиці — підключився інший охоронець. — Що ви плетете взагалі? Ви винесли неоплачений товар попри касу? Все. Отже, вкрали. Це злочин. Ми вас затримали. Зараз викликаємо наряд міліції.

— Стоп, мужики… Шановні! Почекайте, навіщо міліція? Я справді не навмисно. Я готовий повернути товар. Прошу вас. Усе компенсую. І вартість і незручності. Хлопці, прошу вас, домовимося. Ну ви ж бачите…

— Хлопці на вигоні у футбола грають, — процідив третій. — А система штрафів у нас жорстка, Тож вам краще до міліції. Там обійдеться дешевше. Ну, правда, Новий рік за ґратами…

— Ні, я згодний на дорожче!

— Тоді це вартуватиме десять штук.

— Чого? — не зрозумів Денис.

— Гривень, звісно. Долари у нас не ходять.

— Але тобі можемо піти назустріч, — приколовся молодший, — попри свято… Якщо маєш.

— Я… навіть гривень стільки не маю з собою.

— А ми й не наполягаємо, — відрубав старший. — Це ви самі запропонували. Іди дзвони. Тут немає з ким говорити.

— Стій! — скочив з місця Денис.

Одразу ж підхопилися інші. Його наново всадовили на стілець.

— Я ж просив без різких рухів, — нагадав Віктор.

— Пробачте. Я згодний. Тільки от як це зробити… У мене три тисячі в кишені лежить. Навіщо мені більше тягати?

— А телефон не працює, напевно, — поглузував один з охоронців. — Оскільки двома акумуляторами запаслися…

— Я не маю кому дзвонити. У мене взагалі тут нікого немає. Пустіть, я принесу. Ось вам три…

Денис знову скочив, пхаючи руку у кишеню штанів, але його зупинили.

— То куди ти збираєшся з’їздити і привезти?

— У камері схову залишив.

— Ти зовсім ідіот? — визвірився Віктор.

— Ні, я просто шукаю вихід. Такий, щоб усіх влаштував. Паспорт вам лишу. Я ж без нього нікуди не виїду! А у вас мої зображення, докази і тепер вже буде паспорт! Куди я подінуся? Ну, можна у біги, але ж воно не виплатиться! Тим паче, три штуки вже даю. Та ж вернуся за дві години. Хочете — нехай хтось із вас зі мною…

Вони перезирнулися.

— Нехай іде, — погодився Віктор. — Паспорт на стіл.

Полізши до кишень, Денис виконав вказівку.

— Стоп, машина.

Це була відлагоджена система. Павло вимкнув камери, і на одному з моніторів, де щойно красувалися усі вони, стало темно.

— Тепер гроші. А батарею ще раз так візьми, щоб чітко усі твої пальчики були на футлярі.

Цю процедуру також було виконано у кращому вигляді.

— А зараз на все — про все тобі дві години. Якщо не з’являєшся — викликаємо наряд і оголошуємо в розшук. Менти у нас свої — таке на тебе навісимо, що їй-бо не виплатиться.

— П’ять, — рішуче виправив Денис. — П’ять годин. За дві не упораюсь. Кажу вам — проблеми у мене. Більші, аніж оцей ваш сраний акумулятор. Прошу — п’ять. Я принесу.

Вони перезирнулися знову.

— Гляди… — похитав головою старший.

VII

Педро Бальюка, ще зовсім недавно Петро Балюк, виявився розбитним малим, здатним усе ловити буквально на льоту. Щоправда, від його ламаної іспанської добряче коробило, проте дону Маріо навіть за умов свого високого становища до різного люду було не звикати. До того ж, хлопець, скінчивши у себе в країні факультет комп’ютерних технологій, мав непогану голову і фаховий рівень щонайменше системного адміністратора. А рік поневірянь по Аргентині у пошуках гідної роботи дозволяв йому виконувати функції перекладача принаймні в обсязі розмовної.

Батістон вважав цей вибір вдалим, і все ж таки за день до вильоту дель-Боска вважав за потрібне зустрітися з ним особисто. Претендент сподобався і патрон дав добро, щоправда, сказавши насамкінець щасливцеві пару «теплих» слів. Зміст сказаного доном Маріо зводився до того, що новоспеченому емігранту неабияк пощастило, оскільки він звик цінувати чесних та відданих людей. І водночас не пощастило, оскільки згода працювати на його справу відбирає у Педро Бальюки право на недбалість або зраду. У цьому випадку є перспектива взагалі пошкодувати про свій приїзд до «срібної країни». У відповідь хлопець як умів переклав українське прислів’я «пан або пропав».

Шикарні апартаменти одного з найдорожчих столичних готелів не справили враження на дона Маріо і давши лаконічні вказівки, він вирушив з Педро та Батістоном на автобазар. Потрапивши до рідної стихії на ностальгічній хвилі, що звідки й взялася за рік, Петро почувався наче риба у воді й упродовж двох годин добропорядно виконував узяті на себе ще від початку перельоту функції гіда. Дель-Боска слухав мовчки і лише час від часу ставив короткі запитання. Інформація, що надходила від хлопця в загальних рисах відповідала картині, яку тиждень тому змалював Батістон. Щоправда та, перша, була загальною і немовби стягнутою ззовні. Петрова ж являла собою видобуту зсередини конкретику.

Зі слів Педро це взагалі була не країна і жити в ній могли лише бандюки і повні лохи. Перші жирували за рахунок других, значно чисельніших. Другим випадало коротати вік у цій дірі з вини власної обмеженості та неспроможності. Нормальні ж, до яких відносив себе і новоявлений Педро, давно повтікали світ за очі. З тих же, що продовжували жити тут, як одні так і другі, за твердженням Петра, були вочевидь істотами безпринципними, здатними попри навішані ярлики чеснот геть усе продати за гроші й різнилися між собою лише ставками, про які йшлося.

Можна було уявити, як дістало його життя на батьківщині, якщо власник без перебільшення розумної голови та пристойної освіти скористався примарним шансом, кинутим через океан далеким родичем, аби вантажити мішки у портах в надії збудувати нове життя у принципово іншому світі.

— Хочеш сказати, що наше тут перебування буде непростим? — резюмував дон Маріо.

— Чого ж, — здивувався Петро. — Навпаки. Жодних проблем. Маючи гроші, тут можна жити. А у вас із цим, бачу, повний порядок.

Упродовж наступних двох годин вони спромоглися купити за сорок «штук» «зелених» майже нову Тойоту FG Cruiser, від погляду на яку у хлопця горіли очі й перехоплювало подих. План дона Маріо, про суть якого Петя Балюк поки що не мав ані найменшого уявлення, починав поступово втілюватись у життя.

Місцеві закони забороняли ввезення на територію країни іноземними громадянами зброї, від чого найбільший дискомфорт відчував Батістон, адже на ньому важким тягарем лежало питання безпеки патрона. Існував щоправда варіант залучення міжнародного охоронного агентства, з яким навіть у цієї країни була підписана угода. Але подібний крок передбачав тісні стосунки зі сторонніми людьми, а отже і наявність непотрібних свідків. На це дон Маріо піти не наважився. Тому наступним кроком було відвідання кількох магазинів зброї. Арбалети, пневматика та кількість куплених метальних ножів змусили продавців здивуватися. Одначе було видно, що у глибині душі Дієго не задовольнився. Усі ці іграшки начебто не давали підстав силовим структурам чужої країни у разі чого без зайвих запитань запроторити гостей до в’язниці, проте за умов справжнього нападу залишалися доволі слабкою втіхою навіть в умілих руках.

— Від кого озброюємось? — занепокоївся Петро. — У нас взагалі-то останнім часом тихо. Ні, ну різне буває, але як правило… Скажіть, є якась небезпека? Доне Маріо, я мушу знати яка наша реальна місія, інакше не зможу бути по-справжньому корисним як гід у цій країні. Раптом чогось не врахую? Потім скажете, що не виправдав надій. А може… сподіваюся, на «схід» ви не збираєтесь?!

— Реальна місія — пошук однієї людини, — подумавши, відповів дель-Боска. — А чи шукають її одночасно з нами конкуренти, на жаль можна лише здогадуватись. Звідси й пересторога. Щодо територій, на яких неспокійно — якщо виникне потреба, поїдемо й туди.

— А що про неї відомо? — ковтнувши, запитав Петро. — Ну, про цю людину.

— Нічого, — знизав плечима дон Маріо. — Практично нічого. Хіба те, що первинний вхід її на один з інтернетівських сайтів відбувся через сервер, який належить цій країні. Ми повертаємось до готелю, де наші люди вже влаштували табір і готові працювати. Зараз і у тебе з’явиться можливість показати себе.

Зміст слова «табір» виливався у налагодження системи з кількох комп’ютерів та антени-сателітки для налаштування швидкісного інтернету. Пообідавши нашвидкуруч, вони сіли за роботу. Перед очима Петра на моніторі відкрився сайт, де розміщувався форум краєзнавців. Рауль, у якому Петро одразу визначив такого собі комп’ютерного генія на службі мафії, вивів одну з об’яв.


Дель Боска шукає свою половинку.


— І що? — не зрозумів Петро.

— Така об’ява упродовж останніх двох тижнів з’явилася на декількох інтернет-сайтах, які належать вашій країні, — пояснив той, хто нещодавно на совість тестував його комп’ютерні навички. — Це один з них. Що скажеш?

— Гмм… — почухав потилицю Петро. — На перший погляд скидається на шлюбну об’яву. Або просто знайомства. Дель-Боска… І патрон ваш, ну, тобто, тепер наш — також дель-Боска. Але… Це ж не ваша об’ява?

— Звісно, ні, — втрутився дон Маріо. — Саме цю людину я хочу знайти.

— А…

— Хочеш знати навіщо? Гадаю, об’ява має прихований зміст і розрахована саме на те, що на неї клюнуть. Я вже клюнув. І тепер мені потрібен той, хто її написав, аби спитати, що він хотів цим сказати. І якщо пояснення цієї людини не будуть переконливими, я підвішу її за ноги і витрушу правду.

«У нас би обов’язково сказали — за яйця», — подумки зауважив Петро. — «У культурних країнах і бандюки культурні».

— А який зміст прихований там — мені краще не знати…

— Гадаю, поки що це просто без потреби, — сухо промовив дель-Боска. — Посвячення у мою таємницю не допоможе тобі у пошуках.

— Зрозуміло… — Петро збирався з думками. — А як би глянути інші сайти? На цьому, скажімо, об’ява нікого не зацікавила — бачте, жодних коментарів. І взагалі начебто й не місце їй тут.

Сайти відкривалися один по одному — налаштована Раулем система працювала бездоганно. На одному з форумів згадана об’ява поклала початок цілій дискусії, щоправда це також не був сайт знайомств.


Дель-Боска шукає свою половинку.


Відгуки були навдивовижу різноманітні:


Ты чё, латинос или прикалыешся?


Стоп, це який дель Боска — тренер іспанців?


Мужики, тут вам шо — сайт знакомств? Идите на хер, тут чесные старатели собрались сирёзные проблемы ришают. Чё за панты?


Блин, футболисты сраные! У испанцев тренер дель Боске, читайте внимательно.


А ти хто взагалі тьолка чи мужик? Якщо не мужик, я можу познайомитись, а там побачимо. Постав свою фотку бо так не прикольно.


Колонка цієї маячні розтяглася надовго. Складалося враження, що тим, хто тут крутиться, нічим зайнятися по життю, от і просиджують його за компом, демонструючи іноді навмисне власну безграмотність та обмеженість. Ситуація на інших сайтах не відрізнялася. Спам вищого гатунку, сміття. Проте одна особливість впадала у вічі — той, хто розмістив об’яву, не брав участі у форумі, ігноруючи звернені до нього запитання та зауваження. Кинувши коротку інформацію, він зник. Або ж причаївся, очікуючи, коли її прочитає і відгукнеться дійсно той, на кого вона розрахована.


Я твоя друга половинка. Я також шукаю тебе. Відгукнися.


— А це, напевно, ваше? — припустив Петро.

— Так, — ствердно кивнув Рауль. — Але на нього жодної реакції. Він наче кудись подівся.

— А що, можливо… — Петро невизначено знизав плечима. — Ви ж самі кажете, є серйозні конкуренти. Що, як вони першими знайшли? Або воно не має до вас найменшого стосунку. От і не відгукнувся.

— Якщо так, то я мушу знати це напевно, — заявив дель-Боска. — Отже, однаково мусимо вичислити хто він такий, щоб на власні очі переконатися, що справді зник, або не наш клієнт.

— Гаразд… — знову замислився Петро. — Я, звісно, не великий ас, хоч і з відповідною освітою, але… Кожен учасник будь-якого форуму реєструється на сайті. Цей побажав залишитись без імені, але ж є реєстраційні дані. Вони конфіденційні, проте, якщо зуміти…

— Вже зуміли, — перебив Рауль, — ще в Аргентині. Ось його логін. А ось пароль, з яким цей діяч заходив на сайт. Що скажеш?

«Бурмило», написане латинськими літерами, виглядало прикольно. Пароль, як і годиться, також набирався латиною. «Ofdeys».

— Можна? — Педро Бальюка несміливо потягся до клавіатури. Звернуті до нього погляди були не те щоб підозрілі — швидше недовірливі, адже пошуки невідомого з таким оригінальним логіном почалися ще вдома і люди, які цим займалися, знали толк у комп’ютерних справах.

Новоявлений аргентинець чаклував близько півгодини, попросивши не заглядати йому через плече. Йому дали спокій і кожен зайнявся своєю справою, та невдовзі той нагадав про себе.

— Ну, ось. Гадаю, це можна вважати першими результатами.

Усі зібралися навколо і лише дон Маріо так і залишився у напівдрімотному стані в кутку зали на кріслі.

— Взагалі «бурмило» — досить колоритне поняття в українській мові…

— Що означає? — запитав Рауль.

— Як вам сказати… — гідові довелося замислитися, — ну от «мачо», наприклад, ви розумієте значення? То «бурмило» наче як протилежне. Взагалі, нічого дивного, що мій земляк обрав такий логін. Бувають і більш екзотичні. А от пароль — тут справді прикольно. Не знаю, що означає оте «офдейс» на англійській…

— Нічого, — безапеляційно заявив Рауль. — Немає такого слова, просто набір звуків з типовим як для англійської звучанням, тому цікаво…

— От і я про те, — завзято перебив «Педро». — Гадаю, використаний відомий прийом. Якщо набрати це слово латинськими літерами, так як і бачимо на сторінці, увімкнувши українську розкладку клавіатури, то на екрані виходить доволі цікаво. «Щавуні». І це не просто так. Спробуйте набрати будь-яке англійське слово, коли увімкнена українська розкладка. Виходить повна нісенітниця. Я знаю. І ви також. А якщо ні — можете експериментувати скільки заманеться. Не вийде нічого навіть більш-менш благозвучного. Язика можна зламати, поки вимовиш. Імовірність, що при випадковому наборі у такий спосіб щось співпаде, надзвичайно мала. Тож підібрано це навмисно. Гадаю, він добре постарався, щоб виходило «і вашим, і нашим».

Усі мовчки дивилися на гіда, який тільки й робив, що підтверджував свою корисність у справі, а Петро, посміливішавши, продовжував:

— Ідемо далі. Що таке «щавуні»? У словнику української мови цього слова також не значиться, як і «офдейс» у англійській. Проте звучання також загалом не протирічить чомусь нашому. А як на мене, якщо ставити наголос на останньому складі, цілком придатне для назви якогось дрібного населеного пункта — села або містечка. От я й подивився у відповідний електронний словник. Є такі, справді — Щавуні, це на схід, якщо звідси. Ну, не на той, куди краще не потикатися. Значно ближче. А далі ще цікавіше.

Нікого вже не коробило від його ламаної іспанської, і Бальюка, зловивши кураж, нісся далі:

— А тепер скажіть: за яким принципом пересічна людина, постійний відвідувач соціальних мереж, обирає логін і пароль? Зрозуміло — так, щоб не забути раптом і не згадувати довго у найнезручніший момент. Отже, слова «бурмило» і «щавуні» щось означають для людини, яку ми шукаємо. Причім досить важливе, щоб не забути у разі чого. І це один шлях для пошуку. Але є й інший — ще більш реальний. Не знаю як у вас, а у нас той, хто має компа і сидить в «неті», не обмежується чимось одним. І якщо цей «бурмило» товчеться на отаких екзотичних сайтах, які ви мені показали, то можу дати голову на відсіч, що він же буває і у «контактах», і в «однокласниках» і, можливо, качає фільми та музику з різноманітних торентів. Тобто, реєструється у різних місцях, де також потрібний логін і пароль. А мати для кожного сайта, яким користуєшся, окремий логін та пароль не те що незручно — взагалі безглуздо. У нас практично ніхто так не практикує. От і робіть висновки. Якщо цей діяч хоча б раз був на однокласниках або Вконтакті, то швидше за все він і там «бурмило», а пароль — оті самі «щавуні», чи то пак, «офдейс». А отже, якщо постаратися, то застосувавши не зовсім законні шляхи, можна дізнатися, хто входить в «однокласники» під таким іменем і з таким паролем. А це ні багато ні мало — справжнє ім’я людини, прізвище, місце проживання і навіть фото.

Дель-Боска підвівся і пройшовся залою. Обличчя його пашіло і подих уривався. Та не встиг патрон всістися на місце, Рауль і Хорхе вже застукали по клавішах. У цій справі Педро Бальюка поза сумнівами не міг би з ними конкурувати. Тому, прослизнувши до власних апартаментів і перехиливши для настрою та заспокоєння сто грамів елітного коньяку, за півгодини він повернувся і, спитавши дозволу «покопирсатися» на самоті, знову щез.

Вечір насувався швидко. Бридка похмура погода за вікном не додавала настрою дону Маріо. Патрона лихоманило від нетерплячки. Мешканці розкішних апартаментів навіть не збиралися відвідати ресторан або розважальний комплекс. За дверима стояла тиша.


У житті дель-Боска рідко покладався на інтуїцію. Розумна голова та життєвий досвід плюс залізна витримка завжди були вирішальними. Проте, інтуїція ніколи не спала, постійно перебуваючи на чатах. А іноді траплялося — починала криком кричати. Ці трафунки можна було перелічити по пальцях, проте коли таке ставалося, — дивувала її безпомильність.

Зараз відбулося те саме. Не знати яким побитомдель-Боска відчув, що це воно. Те, на що остаточно втратив надію ще його батько, і що знайти здавалося значно важче, аніж голку у стогу сіна. Адже стіг можна переносити по одній соломинці, нехай навіть на це піде кілька років. Цілу Землю не перетрусиш. Навіть одну країну, у якій схоже, знайшов свій кінець останній власник Дублона дель-Боски.

Хлопці знали толк у справі. Проте усе виявилось дуже непросто. Під такою комбінацією логіна та пароля у жодній з розповсюджених соцмереж ніхто не реєструвався. Проте, залишалася імовірність, що змінити ім’ярек міг щось одне, швидше за все пароль. Сам Петро також захопився не на жарт, бажаючи догодити цінному роботодавцю і просидів за ноутбуком до самого ранку, тоді як дон Маріо давно вже відправив усіх відпочивати.

Вранішня кава вийшла напрочуд млявою. Та не встигла спорожніти турка, над якою без перебільшення майстерно чаклував Хорхе, як Бальюка несподівано заявив:

— Гадаю, він наш.

Усі мовчки вирячились на цікавого чужоземця.

— Хакер з мене, звичайно ніякий, — набивав собі ціну Петро, — але вміння обійти будь-яку заборону — у наших генах, інакше тут не виживеш. Тому довелося зайти дещо з іншого боку. Я направив два запити на сайт «однокласників» від імені нашого невідомого, вказавши в одному, що забув пароль, а в іншому — логін. Перший виявився марним — паролем «ofdeys» там не користується ніхто. А от логін «бурмило» знайшовся. І для відновлення пароля мені запропонували кілька запитань, відповіді на які, вочевидь свого часу ставив до анкети наш невідомий. І перше з них — де народився його батько. Гадаю, вас не здивує, що я набрав — «Щавуні».

Усі скупчилися над монітором, за яким працював Петро. Сторінка красномовно свідчила, що відповідь була вірною і система її приймала, адже сайт одразу видав друге і останнє запитання, після правильної відповіді на яке повинен з’явитися «забутий» пароль для входу на сторінку. Їх просили назвати на вибір дівоче прізвище матері або ж кличку найпершої домашньої тварини користувача.

— Будь ласка, колеги, — продовжував каламбурити Петро. — Далі вам видніше, як діяти. Я чув, існують спеціальні хакерські програми для підбору пароля. А це вже не на голому місці працювати і число можливих варіантів тепер у нас зменшилось у тисячі разів. Є словники українських прізвищ, аналогічно відомі принципи утворень кличок тварин. Як в тому так і в тому напрямку я можу багато підказати. Одне слово, це вже не лобом битися у замкнені ворота. Тож запускайте і поїхали.

Рауль і Хорхе відійшли до сусіднього комп’ютера. Кілька набраних комбінацій, кілька слів, стиха промовлених одне до одного. Невдовзі обоє повернулися.

— Патроне, це може зайняти від двох годин до кількох днів. Але після цього він справді буде наш.

Дель-Боска рвучко підвівся і обійшов залу. Його невисока, але кремезна постать нахилялась уперед у такт крокам, що робило дона Маріо схожим на лелеку. Зрештою він зупинився навпроти Рауля.

— Ви можете працювати поодинці, аби не втрачати темпу?

— Гадаю, так.

— Тоді працюємо цілодобово. Спати по черзі не менше шести годин. Ти, — очі дель-Боски зробили цілком визначений рух у напрямку Петра, — також мусиш спати. Ті самі шість годин. А решту часу нехай твій рот не закривається. Я мушу знати все про цю країну, її людей і ось це… — палець дона Маріо рішуче приліпився до ЛСД-панелі комп’ютера, за яким нещодавно сидів Петро. — Відчуваю, що так швидко наші пошуки не скінчаться.

VIII

Рух за дверима вчувся раптово, а звуки гучних перемовин, що швидко наближалися, змусили здригнутися усіх. Це сталося миттєво — двері рвучко відчинилися і до кімнати широкою ходою увійшов Віталій Маркуш у супроводі головного менеджера, який ледве встигав за ним.

— Що тут відбувається? — без привітання промовив молодик, якого у жодного з присутніх язик з доброї волі не повернувся б назвати босом. — Та я й сам бачу.

— Затримали в-відвідувача за в-відеоматеріа-лами, — здавалося, у старшого охоронця зовсім відбере мову. — П-рацюємо…

— Бачу, як працюєте. Звук чому вимкнений?

— Так… неполадки з’явилися…

Деражний, що за мить встиг відновити зображення на моніторі, також несамохіть відчув зміну власного голосу. Утім, як почнуть розбиратися — з’ясують, що і запис вимикали. Оце вльот… Схотілося грошей перед Новим роком. Тепер буде. Знов зринуло в уяві обличчя Сковороди, достеменно пояснюючи інженерові суть своєї глузливої посмішки.

— Непола-адки? Полагодимо. Старшого техніка сюди. Зараз глянемо на ваші проблеми, а лагодити вже інші будуть. Стоп! Нічого не торкатися. Що він вкрав?

— Бб-атарею до т-телефону… — виправдовувався Віктор. — У нас відеоматеріал відзнятий…

— Віддав? — «отприск» навіть не глянув у бік затриманого.

— Ще ні…

— Наряд викликали?

— Ще ні, збиралися…

— А чого ж так довго збиралися? Ну, ясно, самі хотіли розібратися.

Все обірвалося усередині. Не знаючи новоприбулого, Денис зрозумів, що з-поміж присутніх він тут найголовніший. І зараз непереливки буде охоронцям, які вже намірилися заробити на ньому. Хвилини забракло! Двадцяти секунд!!! Подальший розвиток подій уява домалювала миттєво. З оцим вже не домовишся. Зараз менти і — кранти. Зброя… Перед очима попливли картини, як у безлюдному закутку покинутого елеватора двоє виродків до смерті товктимуть Василя, котрий до останньої краплини життя сподіватиметься, що ось-ось… У маленькій кімнаті, яка насилу вміщувала присутніх, одразу стало спекотно і він розтяг комір светра. А розум хаотично шукав вірного варіанту вирішення ситуації.

— Це помилка! Я віддав батарею — он, лежить на столі! І чек добре почитайте! А вони не відпускають! Я ж віддав! Мені погано… Дайте вийти! Будь ласка…

Денис смикнувся до дверей. Та отримав поштовх від одного з охоронців у груди.

— Стояти!

— Ви що, не чули? — підвищив голос молодик, — наряд сказано кликати! А після протоколу усі разом з відео до головного адміністратора. А ти сядь у куток і закрийся.

Тремтяча рука Віктора полізла до кишені у пошуках телефону. І одночасно Денисова правиця, відхиляючи вилог пальто, майнула за спину. В останній момент упевненість, що чинить тактично вірно, додала твердості руці, що тримала зброю.

Постріл гримнув у закритому просторі маленької кімнати і одночасно від голови молодшого Маркуша бризнуло на всі боки, сіканувши по охоронцях. Усвідомлення, що крадій тримає у руці зброю, а тому, хто вважався тут царем і богом, знесло півчерепа, тривало секунду. Ще дві — шок від розуміння цього неймовірного факту. За три секунди «Вальтер» у руці Дениса встиг вистрілити тричі, дірявлячи з відстані одного кроку груди нерухомо застиглих Віктора і його двох помічників. За цей короткий час двоє останніх зрештою спромоглися зрозуміти, що зміну розстрілюють і вони наступні. Першим оговтався головний менеджер. Усвідомлення, що не відчуває власних рук та ніг, коли кидався на вбивцю, було жахливим. Постріл пронизав його наскрізь, проте тіло за інерцією врізалося у Дениса, виводячи того з рівноваги. І цієї ж миті Павло, остаточно прийшовши до тями, вже відривав від столу важкий системний блок, щосили кидаючи у нападника. Ящик влучив у плече і разом з менеджером Денис повалився у куток, вільний від інших тіл. Комп’ютерне крісло полетіло слідом і Деражний вже не бачив, куди воно потрапляє, адже для того, щоб вискочити з кімнати, йому належало оббігти шафу, яка виступала зі стіни. Зумівши впертися ліктем вільної руки у тіло, що опинилося під ним, Денис викинув іншу, озброєну догори, ловлячи широку спину відеоінженера. Куля вдарила занизько, проте дебелий чоловік змахнув руками і врізався чолом у двері, які так і не встиг відчинити. Його потягло назад, руки схопилися за край столу, перевертаючи його на себе. Останню мить нещасний повертався обличчям до убивці. Дурні побажання здійснювалися раніше належного і не у тім місці, де хотілося б. Денис аж ніяк не мав наміру зустрічатися з цією людиною поглядом перед останнім пострілом. Так уже сталося.

Вдаривши у груди, куля зупинила чоловіка. Денис нерухомо стояв посеред власноруч влаштованої бійні й витріщався навсібіч. Тіла на підлозі ще судомно рухались. Усі, крім першого. Ось і розрулив. Тепер взяти в руки власне себе. Інакше гаплик. Намагаючись не ступити у кров’яні калюжі, що розпливалися по ламінату, Денис позбирав на столі свої речі й запхав до кишень. Очі безпорадно бігали по апаратурі, розкиданій на підлозі і тій, що залишалася на місцях. Тепер вже нічого не вдієш, його зображення залишаться тут назавжди. Знищити їх нереально. Зрештою вбивця опанував себе. Погляд ще раз ковзнув навколо, перевіряючи востаннє, чи нічого не забуто.

Узявшись за дверну клямку крізь тканину пальто, Денис визирнув назовні. У закутку нікого. З піднятим коміром та опущеною головою, зиркаючи навсібіч, він швидко ішов до виходу. Пальці нервово стискали Вальтер у кишені. Задній вихід. Двері, що розсуваються автоматично, виплюнули його на свободу. Широкі й швидкі кроки долали відстань, а вуха ловили кожен підозрілий звук за спиною. Прохідні двори миналися один за одним і не одразу збагнув, що час би вже зупинитися і глянути на годинник. Біля смітника під глухою стіною будинка не було нікого. Пальто, витрусивши усе із кишень, Денис вклав у контейнер. Добре, хоч светр із каптуром. Трикотажну шапочку насунув на лоба. Ось і згаяв час!

Скільки туди? Хвилин сорок, якщо швидко. Пхатися до тролейбуса не хотілося. Він кілька разів стиснув кулаки. Руки наче й не тремтіли, але немов затерпли. Ноги також втратили звичну пружність. За своє життя Денис відправив до пекла п’ять чоловік. Цілковито позбавлений ілюзій, Денис ніколи не сумнівався, що усі його попередні жертви опиняться саме там. Сьогодні за один день, навіть за кілька хвилин цей рахунок довелося подвоїти. Й упевненості у тому, що ці загиблі підуть тим же шляхом, чомусь не було.

Люто сплюнувши, він рушив у напрямку околиці міста.

Жінка в подертому одязі підійшла до контейнерів зі сміттям і поколупала кийком у крайньому, а не знайшовши нічого, перейшла далі. Схоже, тут побували до неї. Та на третьому контейнері очі її загорілися і пошерхлі губи щось проказали. Озираючись на всі боки, вона швидко увібгала несподіваний подарунок долі до зачовганої картатої сумки.

IX

Новий рік для всіх однаковий. І хоча 6 де перебувала людина у цей час, так чи інак вона його святкує. Саме про це думав Макс Циплюк, якому випало «щастя» бути помічником чергового місцевого райвідділку поліції, за вісім годин до визначної межі. Традиції ставити на новорічні чергування новачків дотримуються в усіх без винятку організаціях. Прийшов — відбувай. Уявив, як Лілька вже збирається в кабак у компанію, в якій мав, звісно, «гудіти» й він і де за його відсутності на неї вішатимуться усі, кому не ліньки. Сплюнувши подумки, лейтенант підправив запис у журналі й покрутив у руці телефон. Зараз почнуть справляти й тут. Вже готуються, носять. Як ті, так і ті влаштуються на другому поверсі. І майор Зінченко стопудово не сидітиме власною персоною у «діжурці». Доведеться йому. Потім хтось вийде — «А ти чого не йдеш?». «А ви що, кликали?». «Зараз, пришлемо когось на телефон…». І знову забудуть. Дідівщина конкретна. Добре, що на «сході» усе затерлося — першого б запроторили стопудово.

Свято не створювало ні настрою, ні бажань. Хоча ні. Була одна річ, від якої Макс однозначно не відмовився б. Уявив, що несподівано забімкає телефон, після чого виникне екстрим, якого стане на обидві опергрупи — і основну і резервну. От би банк грабанули! Як нещодавно у Семигорах. І тоді усі літатимуть, наче підпалені, а він один продовжуватиме сидіти в теплому і не його голова болітиме за новорічні «висяки», адже функція чергового — лиш оцей апарат. А тих кілька, що також залишаться у райвідділі, постійно виходитимуть і питатимуть що та як, бо найбільше знатиме він. А може й Сокотнюк припливе. Той вже, напевно, почав. Полковнику Циплюк бажав «веселої» новорічної ночі найбільшою мірою.

Мрія почала помалу втілюватися півгодини тому. А вже й не сподівався. У барі «Імідж» сталася масова бійка. Народ не зміг дочекатися дванадцятої і вже о такій порі когось по п’яні штрикнули ножем. Основна опергрупа виїхала на місце. Якщо «жмур», буде вам роботи до самого ранку. Одні є. Розвели, блін, дідівщину… Звісно, Макс був далекий від думки бажати смерті комусь задля відновлення справедливості у своїй рідній установі, але ж що стається, те стається. І те, що «зараз і вам також буде» уявив напрочуд реально. Та справжній хід подій не привидівся б йому навіть у найсхибленіших фантазіях.

Забімкало рішуче й наполегливо і рука смикнула трубку до вуха.

— Черговий третього Дмитроградського райвідділу поліції лейтенант Циплюк.

Голос на тому кінці реально затинався і насилу промовляв слова.

— Тут, у нас… Це в-в-виставковий центр… Приїжджайте, масова стрілянина, охорону побили…

— Давайте спокійно і зрозуміло, будь ласка, назвіться, хто дзвонить?

— На…на…на…чальник з т-техніки безпеки Малюта…

— Де ви начальник, у якій організації?

— В-виставковий центр… Н-нірвана… в-вели-чезна споруда, усі знають…

— І що сталося? — ніяк не наважувався повірити власним вухам Циплюк.

— Охорону у нас постріляли! Щойно! Вісім трупів! Приїжджайте терміново!

— Сподіваюся, це не новорічний жарт? — рука Макса потяглася до журналу реєстрації. — Ще раз ваше прізвище та ім’я…

Звичайні для такого випадку перемови, коли один у нестямі кричить «їдьте швидше», а інший хоч-не-хоч зобов’язаний виконати передбачені законом формальності, тривали ще півтори хвилини, після чого лейтенант притьмом кинувся на другий поверх, де от-от мало початися святкування. Зінченко нарізав ковбасу, розповідаючи анекдот.

— Стрілянина у «Нірвані», — не зморгнувши, з порога заявив Макс. — Щойно дзвонили. Гора трупів. Кажуть, вісім. Резервна опергрупа на виїзд.

— Уявляєш, якої він про нас думки, якщо дозволяє собі отак хохмити? — повернувся Зінченко до слідака, показуючи ножем у бік чергового. — Максе, я тебе вб’ю за такі жарти. До Різдва чергуватимеш!

— Як бажаєте, трш-майор, — щиро насолоджувався Циплюк. — Я запис у журналі зробив. Вас повідомив. Сам би поїхав, але за інструкцією не можу.

— Добре, Максимку. Журнальчик принеси, будь ласка. І якщо там не буде цього запису…

Не слухаючи погроз, Циплюк рвонув донизу і за двадцять секунд відхекувався із розкритим журналом у руках. Старші позбулися передноворічного настрою миттєво. Він стікав з їхніх облич наче свіжонанесена фарба під дією агресивного розчинника. Палець майора вперся у запис, де було чорним по білому…

— Ти… що, в натурі?! Ти ж розумієш… Скільки?!

Всі заворушилися тієї ж миті. Склавши журнал, ще на двадцять секунд Макс присів на своє місце, зовні флегматично спостерігаючи цілком законний ефект. Діди, блін… Ото не смикай чорта за бороду! Хто б міг подумати… Далі рука його потягла трубку наново, а погляд ковзнув по списку тих, кого належало обов’язково повідомляти. Попразнуєте тепер, шановні й поважні. От тепер вже точно усім стане…

Перед кімнатою охорони вирував натовп, що дедалі збільшувався. Перші зазирали боязко, миттєво блідли, а їхні вигуки й тиради приманювали юрбу нових охочих. Були й жінки з числа персоналу. Вони обходилися без мату, проте підсилені жестами й мімікою виглядали більш колоритно. Паломництво припинив той самий інженер з техніки безпеки, поставивши на дверях кількох охоронців, проте особливо «блатним» таки вдавалося прориватися й зазирати. Хвиля покотилася гігантською площею центру, створюючи відповідний резонанс.

Андрій мало не збив Олега перед дверима комп’ютерної, куди той збирався увійти.

— Стій! Там Синецький з замом зачинилися, саме крутять відео з кімнати охорони. Бл-лін… Ти ж до загальної мережі пароль знаєш! Вони на сервері зараз!

— І що?

— Летимо в кадри до твоєї Машки, вона пустить!

Обидва рвонули вниз, розштовхуючи наляканих відвідувачів. Лік в даному випадку йшов на секунди. Двері насилу втрималися на завісах.

— Женю, вийди будь ласка на п’ять хвилин. Мені з Махою поговорити треба. Ну, прошу, не в службу а в дружбу!

— Що, обоє зразу із нею говоритимете? — невдоволено скривилася напарниця.

— Він для підтримки. Ну вийди, мені що, на коліна стати?!

Накинувши кофту на плечі, вона вийшла. Мало не зіштовхнувши кохану на підлогу, Олег всівся на її місце і застукав по клавіатурі.

— Ти що — дурний?! Там звіт! Що ти робиш?! Дебіл!!!

Вочевидь до цього закутка «хвиля» ще не дійшла.

— Дякую. Замовкни на десять секунд. Будь ласка…

— Справді, заткнися, — порадив Андрій. — Краще отуди поглянь.

Вона б іще волала, проте зображення на екрані таки ошелешило її.

…Він ішов перевальцем, метляючи вилогами довгого пальта. Двоє охоронців по обидва боки робили цілком зрозумілі жести, спрямовуючи клієнта куди належить.

— Звук дай, — попросив Андрій.

— Не можу. Уніму писалося. Вимкнули.

— Ну, зрозуміло…

— Що це? — округлила очі Машка, коли у кадрі з’явився «отприск».

— Дивись.

Крик вихопився з її грудей, хоч це було усього лиш зображення на екрані. Обидві долоні затуляли рота, а погляд намертво прикипів до комп’ютера. Двері розчинилися і за їхніми спинами громадилися нові й нові працівники. Той, хто вже не вмістився, потяг інших до сусіднього приміщення. Лише матюки і зойки створювали коливання повітря, яке, здавалося, геть застигло. Палець Олега непомітно натиснув ще кілька клавіш, заганяючи відео в інтернет — місце, де знищити його буде вже неможливо.


Смугасті стрічки перекривали тепер обидва підхода до кімнати охорони. Працівників та цікавих випхали у великий хол до ескалатора, проте кількість людей у тісному закутку зростала з кожною хвилиною. Слідча група, ППС-ники, прокуратура, спецназ… Усе це створювало непомірну штовханину, а нові сили усе надходили і надходили. Щойно, перервавши святкування, прибув обласний прокурор зі свитою і з хвилини на хвилину чекали на генерала. У самій же кімнаті насилу розверталися експерти. Поняття «не затоптати» перетворилося тут на порожній звук, адже стати реально не було де. Після від’їзду бригади швидкої, яка таки зуміла вишпортати з цього побоїща єдиного, хто ще дихав, на такі речі взагалі можна було махнути рукою.

Людей тримали на місці, не дозволяючи розійтися, і намагалися віднайти свідків. Власне моменту убивства не бачив ніхто. Технік з райвідділу прагнув розібратися з системою спостереження та отримати відеоматеріал злочину, який за усією логікою нікуди подітися не міг. Системний блок знаходився в кімнаті охорони і видобути цінні кадри найлегше було з нього. Та пристрій не вмикався, оскільки чи то перед, чи то після розправи був вирваний «з коренем» з мережі та добряче об щось гепнутий. Щоправда, «ящик» не розбився і зовнішніх пошкоджень не мав, проте, щоб дістатися його вмісту, потрібен час. Існувала ще можливість входу на головний сервер через інші термінали комп’ютерної системи «Нірвани», тільки от працівників у кабінетах наче корова язиком злизала. Робочі місця виявилися порожніми і залишків начальства, яке могло би знати відповідний пароль, або місце трансляції зображення, знайти не вдавалося. Відповідальні ховалися по кутках наче миші, адже розуміли, що найгірше для них ще попереду.

Гамір у суміжних коридорах зашкалював. Ті, кому належало розбиратися у скоєному, всі без винятку, з таким масштабом стикалися вперше. Згодом, коли нарешті вдасться вийти за межі кімнати охорони, де все сталося, і слідство набере обертів, роботи вистачить усім. А тим часом, поки працювали експерти, і тіла заборонялося рухати з місця, більшість вимушено нічого не робила, обговорюючи злочин, і гомін ширився торговельними залами від епіцентру подій до периферії. Натовп людей у формі, загнаний ув обмежений простір, нагадував розбурханий вулик. Усі вони, попри існуючу незавидну громадську думку, були грамотними фахівцями і разом з тим нічим не відрізнялися від тих, що у сусідній залі теревенили, згадуючи глузливі анекдоти про єдину звивину від кашкета. Вони знали і могли якісно виконувати кожен свою роботу, але водночас хотіли їсти та святкувати, мали сім’ї і були заручниками системи, а тому реально уявляли ударну хвилю, яка прокотиться по їхніх головах у разі невдачі.

Тимчасовий штаб влаштували за рогом у доволі просторому приміщенні обмінного пункту, вікна якого від сторонніх поглядів заклеїли рулонним папером. Тут мало зібратися виключно керівництво, проте тіснява вражала. Керуючих виявилося стільки, що тріщали стіни. Заносилися нові й нові стільці. Стокілограмові тіла у погонах та краватках всідалися й ефективно поглинали кисень обмеженого простору, викидаючи натомість алкогольно-м’ясні випари та розумні ідеї, не здатні перетворитися на реальну оперативну ініціативу, адже за невдачі ініціатива карається насамперед. Очікували приїзду фахівців з Центрального департаменту, який за звичкою продовжували називати «главком», для здійснення керівництва операцією. Тоді процес стане на свої рейки і з’явиться можливість нормально працювати, чітко виконуючи накази.

З’явилися перші журналісти, і оскільки сюди їм було зась, — працювали вони переважно в торговельних залах у надії винишпорити бодай щось. Та нічого конкретного ніхто сказати не міг. Чутки ж у процесі циркуляції обростали новими елементами і трансформувалися в абсурдні навіть для сучасної преси факти. Людей же у погонах заклинило на єдиній фразі — без коментарів.

Валентин Велес виявився одним з перших представників потужної інформаційної структури, якому вдалося оперативно прибути на місце подій. Усе випадок — інші розбіглися, а він просто не встиг. От і застала новина на роботі. І тепер, кусаючи губи, він давав указівки оператору, панічно оглядаючись навсібіч у пошуках матеріалу. «Там» навіть говорити не схотіли. Воно й зрозуміло. Приховуватимуть і перекручуватимуть до кінця, як і заведено. Як війну на сході, як останній Майдан… На порозі Європи стоїмо. Не можна нам погано виглядати… Куди прорватися? Оленка побігла по працівниках, але тут вже охочих вище голови. А хлопчики й дівчатка у синьо-червоних костюмчиках пікнути бояться, знову ж, як і годиться. Завтра копнуть під зад — чого патякав? І — на вулицю, шукати роботу.

Той, хто підійшов і торкнув його за рукав, був у темній куртці та кашкеті, проте у вилогах проблиснула та сама червона уніформа.

— З наступаючим… Бачу, ти тут самий солідний…

Хлопець кивнув на громіздку камеру.

— Авжеж…

— Повне відео стрілянини, морда убивці і так далі… Що дасиш?

Подих перехопило.

— Стояти тут тридцять секунд і мовчати.

Рука Велеса з телефоном смикнулася до вуха, набираючи головного.

Хлопець тихенько відійшов убік, відвертаючись до стіни. Тут і відбувся торг. Флешка перекочувала до кишені журналіста.

— Оленко, все кидай. Бігом до мене. Матеріал у студію, мухою…


Генерал увірвався до штабу, наче буревій. Важко дихаючи, він вивергав гнів упереміш із матюками, не розбираючи складу присутніх. Усе впало на голову начальника територіального райвідділку, і не раз «битий» ні за що Макс Циплюк, який продовжував координувати справи біля телефону, дорого б дав, аби побачити на власні очі цю картину.

— Оце, мля, доклад? Оце результати?! Кажеш, техніки працюють? Моя тринадцятирічна онука вже півгодини морду цього підора роздивляється, і як він у твоєму районі народ мочить, а у тебе тільки техніки починають працювати, а сам ти його ще в очі не бачив?! Очікуються результати?! Даних від експертів? Хрін ти дочекаєшся! Інші чекатимуть! Якщо ця… за годину не сидітиме у браслетах і власне гімно не жертиме… Ти його їстимеш у чині капітана! На самій задрипаній дільниці!!!

Соковиті та колоритні тиради наче каменепад громадилися на голову полковника Сокотнюка, змушуючи інших здригатися, водночас дивуючись силі гніву та багатству генеральського лексикону. Начальник місцевого карного розшуку майор Демид, який на мить зазирнув до «обмінника», втягнув голову в плечі й нишком майнув назад на місце злочину. Проте здивування у присутніх дещо поменшало б, якби ті, що знаходились поруч, могли здогадатися, що хвилин десять тому те саме майже слово у слово генералові спустили з горішнього кабінету, приймальня якого отримала інформацію від лейтенанта Циплюка у належні терміни, а тринадцятирічна онука заступника міністра перебувала там само, де усі нормальні діти…

Та зрештою, процес пішов. Експерти роз’їхалися, сформулювавши попередні висновки. Чини у банківському відділенні їли очима картинки з моніторів, запускаючи фрагмент знов і знов, від чого кількість цінних ідей зростала у геометричній прогресії. Версія ж, з огляду на особу одного із загиблих, залишалася єдина — замовне убивство. Рештою жертв можна було знехтувати. Просто побічний ефект.

Запаковані у чорні поліетиленові мішки трупи почали виносити й вантажити до машини. Народ пер через ланцюг охорони, зойкуючи та галасуючи. Журналісти, окрім Велеса, лізли по головах одне одного. Останній спостерігав здалеку. Висунувши мачту та здійнявши камеру мало не під стелю, оператор знімав не менш страхітливі кадри, котрі разом із щойно купленими вінчатимуть сенсацію, яку першим видасть в ефір його канал. І лише підозра, що усе це — не виключено — вже крутиться в «мережах», створювала ефект ложки дьогтю.

На виході, де стояла машина, пролунав нелюдський крик. Волала жінка. Чутки розлітаються швидко. Схоже, хтось із родичів загиблих. А отже, слід підійти туди.

X

Напівзруйнована вежа зерносховища височіла праворуч і, пірнувши у хащі, Денис продерся до колишньої прохідної. З усього закинутого комплексу найкраще зберігся асфальт. Його неможливо вкрасти і вивезти, тому дороги на під’їзді та усередині, по яких не товкли колесами, виглядали незвично пристойними на тлі напіврозвалених споруд та захаращених узбіч. Елеватор наказав довго жити ще у перші роки незалежності. Пізніше, коли усе, що можна, почали прибирати до рук, знайшовся господар і цьому об’єкту. Проте у таких людей іноді страшна доля, якій не позаздрив би навіть той, хто не купить й розваленої хатки у селі. Дмитра Гулея, нового власника споруди — бізнесмена великого калібру — застрелили через казино, на якому зійшлися інтереси впливових людей. У зерносховищі й знайшли за кілька днів трупи його, дружини та охоронців. Далі інтерес до цього об’єкта у тих, хто будував економіку молодої держави, надовго зник.

Переводячи подих, він стишив крок. До призначеного часу залишалося десять хвилин. Отже, встиг. Тільки б Василь не виліз раніше належного. Ще пару метрів, і він бачитиме прохідну. Усе буде гаразд. Адже для цього довелося пройти крізь таке…

Машина їхала десь у глибині території. Звук двигуна кілька разів проскочив поміж будівель і стало тихо. Хто це ще тут? Треба таких накладок? Кому заманулося у ці нетрі? І роблячи останні обережні кроки, він поступово починав розуміти. Спізнився. Василя не було. Біля прохідної нікого. А сказано стояти на видному місці. Отже, це їхня машина. Чорти…

Сніг на дорозі зараз би стався у нагоді. Тоді легко з’ясувати, куди поїхала автівка. Проте зима запізнювалася, обіцяючи непоказний Новий рік. Ніби праворуч. Але так могло відлунювати і від стін споруд. Хай воно усе провалиться!

Денис біг центральною дорогою, притискаючись до одного боку. Далі пішли розгалуження. Ну! Де?! Машина ж — не голка! Скільки тут закутків? Він здивувався, ніби перебував уперше на території заготзерна і, кленучи усе на світі, нісся далі. Там, де начебто гуло, нікого. Дихання переривалося і, зупиняючись час від часу, щоб прислухатися, Денис розумів, що може не почути, тим паче, якщо вони затягли хлопця кудись усередину. А якщо це не вони? Якщо Василь зараз, як і домовлено, рівно о п’ятій виліз зі схованки і стоїть на прохідній?!

Але ж тоді пацан мав бачити брата, який забігав на територію!

Звук долинув іздалеку, і це був чийсь вигук. Де? Ну!!! Він метнувся ліворуч і нарешті побачив машину, що заїхала під навіс. Відкриті дверцята вказували на те, що їм урвався терпець. А от тепер почулося по-справжньому. Василь волав не своїм голосом через затулений рот. Звук був такий страхітливий і характерний, що Дениса пересмикнуло і думка про те, що він отак само різатиме на клапті власноруч останнього із зав’язаним ротом, перекрила геть усе.

Вони стояли спиною до вхідного отвору. Обидва схилилися над нещасним і той, хто виглядав кремезнішим, тримаючи Василя за волосся, буквально скручував йому голову. Рот хлопця було заклеєно скотчем і він намагався видавати звуки через ніс, від чого б волосся стало сторч у будь-кого. Сліпа лють накрила з головою і Денис вже не тямив, що робить, коли вихоплював з-за спини зброю і пересмикував затвор. Ще не відпустивши жертву, обоє одночасно озирнулися, вочевидь розуміючи, що станеться далі, коли такий знайомий звук ріже вухо.

Викинутий з патронника набій ще не встиг глухо дзенькнути по бетоні, коли жах скував Денисову свідомість ще більше, аніж отих двох. Що він робить?! За усіма цими непередбаченими поворотами йому геть чисто відібрало розум. Набій глухо стукнув і покотився, адже завчасно «сидів» у патроннику. А що ж залишилося там?!

Відчуття повної некерованості подій, яка почалася ще у «Нірвані», допомогло швидше натиснути на спуск. Бабахнуло луною по стінах і кремезний, зашпортавшись, хапонув ротом повітря. Руки цілили самі, адже свідомість за ними вже не встигала. Денис не побачив, куди влучила куля, проте підстрелений впав на руки і, намагаючись лізти рачки, заорав носом. Рука іншого смикнулася до вилогів куртки. Усе вирішувала мить, коли у свідомості Дениса один за одним блимали повтори моменту, як патрон падає на підлогу. Це був момент істини усього його життя. Чи є там бодай ще один?!

Він натис на гачок першим. Ворога вдарило у груди і він завалився навзнаки, дзенькнувши витягнутим пістолетом, вистрілити якому вже не судилося. Є Бог на світі. Вочевидь, це був якийсь особливий, специфічний бог, і він продовжував попри все берегти і захищати того, у чию звичку увійшло забирати людські життя.

Ледве тримаючись на ногах, Денис закляк на місці. От і все. Вдалося проскочити і цього разу. Його нудило і жахлива слабкість розливалася по кінцівках. Ще кілька зусиль. Взяти себе в руки. Вискочити з цієї прірви, а далі сьогоднішня гора трупів нехай привиджується хоч щоночі. Геть звідси. Василь так і сидів на бетоні, очманіло розтираючи шию, і від його схлипів шмат скотча, що звисав зі щоки, лопотів, наче прапор на вітрі.

— Все нормально. Підйом. Ну…

Денис зробив крок і нахилився до брата. Перший, кремезний, зарухався на підлозі і підтяг коліна до живота. Стогін, схожий на гарчання вирвався з його грудей і рука полізла до кишені. Чорти… Втім, от і момент, який марився заздалегідь. Виціливши голову, Денис чекав. Зараз буде погляд. Отой останній.

Він натис на гачок. Клацнуло дзвінко й підло. Аж ось коли… Це була мить, повністю звільнена від жаху і невпевненості. Межа, коли, здавалося, усе позаду. Кремезний, спираючись на одну руку, іншу спрямував у бік Дениса. Бабахнуло ще гучніше і одразу гострий біль вдарив у живіт, від чого попливло перед очима. У голові на мить запаморочилося і лише крики Василя привели його до тями. Ворог заковзав рукою і знову заорав обличчям. Впавши на бік, Денис дотягся до патрона. Чомусь здалося, що це швидше, аніж витягати з кишені нову обойму, про яку годилося б згадати раніше.

Жахлива слабкість розливалася у тілі, а кожен рух спричиняв неймовірний біль. Порожня обойма впала на підлогу. Пальці з зусиллям запхали набій на місце і ось, нарешті, клацнуло. Ворог знову піднімав голову, спираючись тепер вже на обидві руки.

Він таки звів ще раз очі. Те, що це дійсно останній погляд, Денис чітко розумів, вганяючи кулю у його чоло.

Припинивши рюмсати, Василь безпорадно лазив по бетоні. Розуміння, що брат живий, не дозволяло йому вибігти зі сховища і дременути світ за очі. Денис ще більше підібгав ноги і запхав пістолет до кишені. Він із зусиллям відліпив скроню від підлоги.

— Васю… Там… машина стоїть. Візьми… стволи, обидва.

Тремтячими руками Василь позбирав зброю і схилився до брата.

— Рвемо звідси. Поможи.

— Куди? — не зрозумів той.

— Подалі… Сховатися… Пам’ятаєш, у Глимарях? Хата від баби Любунихи залишилася… Ми у підвал лазили, глибоко… Ніхто не живе.

— Та вона розвалилася давно, напевно.

— А ти коли був?

— Років два. Ще стояла.

— Там на відлупі. Нікого нема. Машину спалиш потім. Поїхали.

— Куди?! Діньку, тобі ж до лікарні треба!

— Заткайся, придурку…

Позбиравши у вбитих гроші та телефони, Василь допоміг йому підвестися. Денис ішов напівзігнутий, голосно стогнучи. Лягти і вкритися. Це зараз було єдиним його бажанням. Вкритися з головою. І заснути. Біль минеться, якщо впасти і заплющити очі. Більше він ні про що не думав.

Машина тихо під’їхала до краю Глимарів і, сходивши на розвідку, Василь перетяг брата до підвалу напіврозваленої хатини. Там було тепло. Намостивши соломи, влаштував його у кутку і накрив одежиною, що знайшлася у чужому авті. За роки, проведені у вигнанні, Денису довелося багато що скуштувати. У тому числі й приємних речей. Проте ніколи б не спало на думку, яке задоволення може бути від однієї лиш можливості знайти зручне положення для тіла й тепло вкритися.

У голові паморочилося і язик не слухався, коли вказував Василеві куди відігнати машину і як сховати зброю. У трофейній автівці знайшлася пляшка віскі. Притримавши рукою, Денис насилу ковтнув кілька разів. Тепер вже голова впала й очі заплющилися остаточно, залишилося єдине бажання — щоб ніхто не чіпав.

Не тямлячи, що робить, Василь кинувся виконувати настанови брата, а коли повернувся, Денис вже не дихав.

XI

У полковника Центрального департаменту поліції Бакули дико боліла голова. Мало сказати «боліла» — вона просто репала і найменший рух спричиняв нову хвилю болю. Навіть ляскання долонею по столу віддавало туди, роблячи життя неможливим, не кажучи вже про роботу.

— Женю! Чуєш… Поміряй мені тиск.

Власний голос луною віддавався у черепній коробці, викликаючи спазм. Дружина засикала грушею апарата.

— Як відчувала я, не варто… Навіщо згодилася? Кінчишся тепер на цій роботі.

— Усе внормується. Не додавай. Що там?

Тиск не зашкалював. Дивина та й годі. Чого ж воно тоді? Тримаючи двома пальцями пігулку, він потягся до склянки з водою. Відчуття, що усе так невчасно, було прикрим. Тепер доведеться звикати до отого її — «я казала, я казала…». Зітхнув доволі тяжко.

Дружина справді не раз просила подумати, коли відкрився оцей шлях нагору. З’явилася «своя» людина у міністерстві. Портфелі у нас міняються швидко: не зумів догодити — копняка під дупу. Що заковтнув — твоє, далі вибач. Отже, протекція ненадовго. А посада «важняка» при главку — не хрін собачий. Ситуація, що називається, ва-банк: зараз або ніколи. «П’ятдесятка» на носі, з одного боку, ще начебто й не вік, а з іншого… Іншого моменту вже не буде. Аргумент, що обоє дітей навчатимуться у столиці, виявився для дружини вирішальним. Та легко сказати — переїзд… Чотири наступних місяці були суцільним жахом. Структура переходила на європейські рейки. З нової роботи не вдавалося висунути носа і перспектива купівлі-продажу або обміну квартири дедалі відсувалася. Долар лихоманило. Після «відкатів» за посаду утворився фінансовий провал. Тому дружина досі залишалася на місці й при старій роботі, а він жив у столичній зйомній квартирі на околиці, заспокоюючи її по телефону, що от-от усе влаштується, хоч сам вірив у це дедалі менше.

Ще позавчора старший слідчий Центрального поліційного департаменту не конче сподівався, що Новий рік вдасться зустріти вдома, та доля змилувалася. Принаймні, так здалося. Але, як виявилося насправді, лиш для того, щоб удосталь поглузувати з нього, і коли задзвонив «сам», усе обірвалося всередині. Ох, не вітання обіцяв цей напис на табло телефона! Так і сталося. Запитавши, чи вдалося відсвяткувати удома, керівник структури порадував терміновим відрядженням не будь-куди, а до рідного міста, де й перебував полковник Бакула у цей момент. На нього вішали розслідування надзвичайно резонансної справи — масового розстрілу у виставковому центрі «Нірвана», про яке поки що ні сном ні духом… І слухаючи начальника, слідчий відчував порожнечу у грудях, а водночас прикрість, пов’язану аж ніяк не з кількістю трупів. Загальні обриси ситуації в цілому його уява окреслила на диво швидко. Ось де й перерветься несподіваний злет. Наказ про його керівництво завтра підпишуть нагорі. Можна вважати, що він вже підписаний — так сказали. І не дивувала обставина, що найвище керівництво заради цього перервало святкування. Адже тепер є центральна особа, з якої невдовзі питатимуть. У нас це точка відліку будь-якого процесу. З’явилося відчуття, що назад до столиці йому вже не повернутися.

Пігулка таки почала діяти. Щоправда, хвилин з двадцять довелося сидіти, не наважуючись ворушити не те що головою, а навіть думками. Те, що убивство замовне — ясно як Божий день. Лиш особа одного з загиблих автоматично відкидала усі інші версії. І це переводило справу у розряд «висяків» таких глухих, що опускалися руки. Бакула перевдягся таки у домашнє і проковтнув кілька ложок з кришталевої тарелі, навіть не поцікавившись, що саме їсть. Дружина пішла спати, діти святкували кожен у своїй компанії. За вікном розвиднювалося. Ось така новорічна ніч. Заплющити б очі на дві-три години… Та рука потяглася до ноутбука.

Знову засигналив телефон. Експерти. Його «угукання» супроводжувалося киванням головою. Обличчя ж заклякло і від їхніх висновків наливалося сірим, наче застояний цементний розчин, який з кожною наступною годиною зрушити дедалі важче.

Убивця скористався зброєю часів Другої світової. «Парабелум» тодішнього німецького зразка. Ба більше — експерти одностайно стверджували, що експонат якийсь час лежав у землі, після чого був реставрований і доведений до робочого стану шляхом заміни окремих деталей від аналогічних моделей. Звичайне явище. А от набої використовувалися «не рідні». Боєзапас випустили на військовому заводі у російському Свердловську і призначався він для сучасної моделі В-77, яку часто-густо мають на озброєнні різні охоронні структури.

Не гаючи часу, Бакула наказав шукати по базах даних. Усі до одної гільзи, позбирані у виставковому центрі, були у розпорядженні слідства і давали можливість, перебравши нерозкриті убивства, знайти ще якесь, скоєне за допомогою аналогічного знаряддя або (чим дідько не жартує) — із цього ж пістолета. А це відкривало б нові перспективи, тим паче, що окрім стріляних гільз, кілер не залишив нічого. Взагалі нічого. Кадри з кімнати охорони чітко демонстрували, що його руки не торкалися жодних предметів, окрім своїх речей, які позбирав зі столу після розправи. Зйомка ж з торговельного залу не давала нічого. Оперативники не змогли ідентифікувати жодної речі, яку б незнайомець взяв з полиці й поклав потім на місце. Можливо, він і торкався чогось, але ж яка безліч відбитків на товарах! Дактилоскопісти відпочивали.

Окремо він передивлявся моменти борсання у кімнаті, коли безпосередньо відбувалася стрілянина. По секундах пропускаючи фрагменти, слідчий шукав момент, коли б хтось із охоронців схопив убивцю за відкриту ділянку тіла. Не встигли. Системний блок, кинутий інженером, потрапив у плече стрільця. Кімнату обстежили мало не під лупою. Шукали волосся на підлозі і знайдене звіряли зі зразками жертв. Кілер не забув нічого, що дало б роботу іншим експертам, бодай найменшу ниточку у прямому чи переносному розумінні.

Картину розстрілу крутили тепер по усіх каналах у випусках новин, запрошуючи до співпраці можливих свідків. У викладених незнайомцем речах під час догляду не фігурували ключі від машини. Отже, не виключено, він пішов пішки. Міг, звісно, за рогом чекати спільник із заведеним мотором. Та однаково, до машини ще треба дійти. І хоч хтось мав звернути увагу. Та люди мовчали. Воно й не дивно. Події останніх років щораз незмінно демонстрували, що міліція всупереч обіцянкам далі не з народом. Чого ж йому бути з нею?

Відео пішло по енному колу. Упродовж більшої його частини кілер грав таку собі виставу — ходив рядами й «розважав» охоронців. Зупиняючи фрагменти його зображень і роздивляючись не надто чітку картинку, Бакула зайвий раз переконувався — цей знав, що робить. Рішучий погляд, глибоко посаджені очі, жодних ознак невпевненості. Ані натяку на хвилювання. Збавляв час, очікуючи, коли у виставковому центрі з’явиться той, по кого прийшов. Адже усі без винятку свідки з числа працівників показали, що молодший Маркуш приїхав безпосередньо перед розстрілом. Схоже, знав, що приїде. Отже, якимось чином був у курсі справ керівництва «Нірвани».

Німе кіно багато що дозволяло зрозуміти, у тому числі й самою своєю німотою. Звук у камері вимкнули навмисно, це довели технічні експерти. А отже, охорона, яка розбиралася зі зловмисником, не бажала, щоб розмова досягла сторонніх вух. Нічого нового. Часто-густо охоронці практикують шантаж викритих крадіїв. Схоже, саме такий випадок і мав місце, з тією лиш різницею, що крадій усе затіяв навмисно. Треба мати розум — майже відкрито покласти товар до кишені!

Люди в уніформі метушилися у вузькому просторі й падали одне на одного. Кілер діяв швидко й рішуче. І стріляти почав лише тоді, коли увійшов син власника закладу. Майже одразу, лише обрав зручний момент. А до цього вицикувався, розкладаючи по столах вміст кишень, і не збирався припиняти спектакль. Знав, що прийде… Схоже, має бути спільник з персоналу. Убивця довго блукав рядами зали і не міг бачити, що молодий Маркуш під’їхав до виставкового центру. Проте, пішов до каси саме тоді, коли Віталій з’явився. Розіграв виставу. Можливо, вимагав від охоронців закликати вище керівництво. Напевно, зумів сказати щось таке, що закликали одразу. Наприклад, що є його приятелем. Та й молодий директор увійшов з таким виглядом, ніби знав для чого. Хоч би як там було, а розрахунок кілера спрацював. Перший постріл — у голову Маркуша — однозначно підтверджував припущення слідчого. У тісному приміщенні, де кожен на відстані простягнутої руки один від одного, ситуація може скластися по-різному. Якщо охоронці досвідчені, можна навіть не встигнути зробити другий постріл, принаймні прицільний. І він діяв насамперед на виконання завдання — тому перший одразу у голову «клієнта», щоб з гарантією. А далі вже як складеться. І справді, був момент, колиті, хто залишився, могли йому перешкодити. Якби більше пощастило.

Бакула пройшовся кімнатою, відчуваючи повне зникнення не лише головного болю, а й сну. І нехай. Деталі, які не надто вкладалися у звичні схеми, аж ніяк не заперечували основної й поки що єдиної версії. Навіть те, що кілер не «скинув» зброю на місці, виглядало цілком обґрунтовано. Камери зафіксували скоєння ним злочину, на шкірі руки залишився пороховий наліт, тому наявність або відсутність у ній зброї під час можливого затримання вже нічого не вирішували. Зате шлях до волі мав пролягати крізь масу перешкод, тому пістолет міг ще знадобитися, а зараз, швидше за все, вже валяється у місці, до якого наразі не дістатися.

Та разом з тим відбулися речі зовсім незрозумілі. Наприклад, чому Віталій залишив свою машину за квартал до виставкового центру? Чому одягнутий невідповідно статусу? Напрошувалося — аби не бути упізнаним. Ким? Потенційним убивцею? Чи своїми працівниками? Чи усіма одразу? Отже, щось передчував, знав. Поведінка Віталія перед убивством наштовхувала на думку, що молодий керівник щось замислив. Увесь опитаний персонал показав, що молодший Маркуш ніколи не користувався послугами тілохранителів. Отак собі ходив, їздив. Нехай. Не настільки велика «шишка», врешті-решт. Але ж, дізнавшись про небезпеку, мав би підстрахуватися. Що, молодість? Невміння співставити серйозність ситуації з власними можливостями? Та й втручання його як таке у розборки з крадієм виглядало незрозумілим. У директорському статусі не опускаються до подібного. А от кілер наче заздалегідь розумів, що прийде, не погребує. Можливо, справді зналися особисто? Те, що персонал, родичі та батько загиблого це заперечили, нічого не означає. Молодик п’ять років прожив у Британії, здобуваючи елітну освіту. А серед викладених убивцею речей чітко вирізнявся паспорт. Зазирнути б туди…

З огляду на такі моменти, вимальовувалася роль охоронця, якому вдалося вижити. У паспорт заглядали, про що свідчили кадри зйомки. Отже, тяжко поранений відеоінженер міг знати ім’я та прізвище, хто та звідки. Якщо, звісно, паспорт не підробний. І ще багато чого корисного для слідства міг повідомити той, хто балансував зараз на межі життя та смерті. Операція щойно скінчилася, проте у клініці, де її робили, не давали жодних гарантій. До реанімаційного відділення, у якому перебував поранений, направили кращих столичних фахівців, та вони лиш розводили руками, мовляв, час покаже.

У країні панував повний безлад. Політики та олігархи укотре ділили її, бавлячи народ новими ідеями, кожен у силу власної фантазії та розуміння конкретної ситуації. Нова генерація лідерів намірилася вискочити догори на ідеях євроінтеграції, популярних вже не один рік, наново відтермінованих і нині близьких до здійснення як ніколи. Та у цьому середовищі не буває високих ідей, адже справжні ідеали тут позбавлені субстрату для існування, як, припустимо, не може плавати форель у брудній калюжі. Лиш дрібний хтивий карась, якому байдуже, чим толувати кишки. І те, що відбувалося, — всього лиш гасла, які використовують для спрямування мас у потрібному напрямку. Злагода — історично атипове явище для народу, що жив на цій території, проте загальна хвиля зусиль та протистоянь у цей конкретний момент, відбившись від протилежної стіни, помітно хитнулася у західному напрямку і усі, хто розумівся на «серфінгу», скочивши на «дошки», намагалися набрати швидкість.

Європа ж поступово прозрівала після переможної ейфорії. Новий потенційний член вперто не виконував поставлених вимог, створюючи лиш видимість реформ. Фінансові вливання розчинялися наче у Бермудському трикутнику, не втілюючись у конкретні досягнення, водночас сліди грошових потоків відшукати було неможливо, оскільки на всіх ланках їхнього засвоєння нібито дотримувалися законності.

Особливе нерозуміння викликала ситуація на сході країни. Верхівка продовжувала товкти воду у ступі «голою та босою» армією, на яку і далі збирали з миру по нитці. Те, що у разі потреби досі періодично називали війною, списуючи на останню всілякі соціальні негаразди, зовні «замулилося» й принишкло, по суті ж давно перетворилося на бізнес з обох боків. Потоки допомоги західних союзників неухильно зростали, проте гроші, мов намагнічені, поверталися у закордонні банки, щоправда, вже на інші рахунки. У Німеччині та Бельгії дивувались усе більше. Функціонери євроспільноти щодень докладніше розбиралися у ситуації і, усвідомлюючи, з ким мають справу, дедалі прискіпливіше шукали приводів для подальшого відтермінування остаточного рішення.

Живучи на світі не перший день, Бакула розумів, що будь-які події обумовлюються суттю, проте народжуються на світ за допомогою зовнішніх проявів. Тому, коли «Європа» у черговий раз відмовлятиме, у спогадах тих, від кого залежить непопулярне рішення, поруч із незбудованими дорогами, проданою «наліво» військовою технікою та жебрацькими зарплатами спливуть оці кричущі випадки на кшталт того, як обдурений владою батько інваліда бере у заручники чиновника, після чого благополучно сідає мало не на довічне, або ж той самий «стрілець» у «Нірвані» безкарно «мочить» півдесятка людей. Речі, які можуть слугувати за правило тільки у недемократичній державі. Саме ними й тицьнуть межи очі, коли знову радитимуть ще трохи зачекати. І тоді летітимуть голови таких як він і не лише, адже це означатиме крах задумів і відповідно фінансові збитки цілої плеяди господарів життя. Людей, у яких не заведено пробачати. Тому розслідування, у якому його майбутнє залежатиме від результатів, дуже швидко перетвориться на справжній психоз, де ті, хто вище, розноситимуть без міри нижчих, а паралельні відомства конкуруватимуть не так за результат, як за намагання перехопити славу на випадок успіху і не лишитися крайніми у разі невдачі.

Для нього особисто усе це почнеться ось-ось, щойно прибуде на робоче місце, а тим часом є ще кілька годин по-справжньому продуктивної роботи, коли ніхто не заважатиме. І він старався на повну котушку.

Отже, нова версія зринула раптово — убивство на особистому ґрунті. Чому ні? Принаймні, слідчого вона влаштовувала значно більше. Цей напрямок передбачав вивчення життя загиблого з метою пошуку зв’язків з убивцею або ж замовником. В останньому випадку «нірванський стрілець» все-таки залишався кілером, але це вже була зовсім інша «музика» з пристойними шансами вийти сухим з води. Якщо ж убивство Віталія все-таки мало на меті вплив на старого Маркуша, на розслідуванні можна ставити хрест. Ні сам політик, ні його оточення не дозволять вникати та копирсатися у нюансах своєї діяльності, через яку відбулася така жорстока і вишукана помста. Власне, торговельний магнат Борис Маркуш «замкнувся» вже. Ніхто у цьому суспільстві не дозволить витягти на білий світ речі, у яких задіяні такі люди, а отже провести справжнє розслідування з виходом на замовників нереально. Виловити ж самого кілера у таких випадках, як правило, не вдається ніколи. Хіба б виявився останнім лохом…

Тому Бакула ухопився за версію, яка залишала шанси. Маса людей, не гаючи ані хвилини, вивчала життя Віталія за кордоном, знайомства, зв’язки, захоплення, усе, чим жив мажор упродовж останніх років. Інформація по краплинах стікалася до нього, наповнюючи резервуар слідства без перебільшення каламутною водою, у якій нічого не ловилося. Водночас на повну потужність працювала стандартна схема реагування. Операція «перехоплення», розпочавшись одразу, набирала масштабу. Треновані майданами останніх років та військовими діями, спецпризначенці розгорталися швидко і діяли жорстко, створюючи густі «гребінки» у місцях, які керівництво вважало найбільш імовірними. Ці люди були фахівцями у своїй справі, але не конче сподівалися на успіх. Втім, головний принцип — реагувати. А там як Бог дасть.

Упродовж найближчої доби, поки Бакула двічі особисто звітував на найвищому рівні, слідчою групою у складі понад сто чоловік були препаровані усі відеоматеріали «Нірвани». Ніхто, схожий на «стрільця», жодного разу не потрапив до кадру. Це обнадіювало. Професійний кілер обов’язково робить рекогносцировку. Позиція, шляхи відходу… Особливо у такому незручному місці — без цього ніяк. Фахівці не знайшли нічого. Плюс зброя — пістолет, образно кажучи, ще учора іржавий… Розповсюджений варіант у кримінальному світі, проте не надто надійний, коли ставки такі високі. Схоже, не профі. Проте, кадри розстрілу знов укотре переконували, що убивця стріляє не вперше, а психологи доливали олії у вогонь, вивчаючи обличчя, жести та міміку. Власне, полковник бачив і сам. Тертий калач.

Йому безперервно доповідали. Матеріали надходили у такій кількості, що у них можна було загубитися. Він замовляв нові, даючи вказівки. За дві наступні доби Бакула лише раз залишив стіни відділку, виїхавши таки на місце злочину. Відпрацювавши роки в обласних міліцейських структурах Дмитрограда, він знав людей і швидко згуртував навколо себе тих, хто на його думку чогось вартий. Таким чином запрацював мозковий центр слідства. Виконавців же для прийнятих рішень не бракувало. Усі місцеві оперативні сили, потроєні приїжджими, було кинуто на розкриття безпрецедентного злочину, що залишив пляму на репутації майже європейської країни. Не бракувало й інших — тих, хто за статусом також повинен перебувати поруч і знати усе. Вони відволікали й заважали неймовірно.

Не раз уявлялося: заходить хтось із ближчих, повідомляючи радісну новину — кілер взятий патрулем на якомусь там перехресті. Та ілюзії зникали швидко, адже голова мусить бути вільною від непотрібних речей. Натомість нові робочі версії народжувалися безперервно. «Нагорі», щоправда, про це не бажали навіть чути. Замовне убивство — і крапка. Коли ж новоспечений «важняк» дозволив собі висунути гіпотезу, що якщо й замовляли Маркуша, то аж ніяк не Віталія, а Бориса, і для повноцінного проведення слідчих дій працювати належить з останнім, його перервали грубо й недвозначно. Якщо й працювати з Борисом, то принаймні не йому. Твоє — на вулицях і у коридорах «Нірвани». Шукай стрільця. Іншого й не чекав. Ну, хоч усе офіційно стало на свої місця. Цап-відбувайло з надзвичайно важливих справ…

Помічники усе розуміли. Тому за зачиненими дверима процес набував дещо інакших обрисів, аніж доповідалося нагору. І версія, що обговорювалася саме зараз, остаточно знищувала залишки оптимізму. Автором її виявився місцевий начальник «убойного», підполковник Пелешок, який ще донедавна працював у столиці і здобув підвищення на периферії. Буває іноді, що людина, яку досі не знав, варта дорогого.

— Гадаю, така інформація ні для кого не секрет, — вів своєї «убійник». — Принаймні у столичних структурах ці розмови вже давно точаться. Уявіть — маленькі озброєні армії у розпорядженні справжніх «бугрів». Офіційно — охоронці, а у разі чого — мобілізуються миттєво. А кількість? Не така вже й маленька. У Маркуша цього, припустімо, мережа так званих виставкових центрів. По всій країні. Скільки за протоколами охорони у «Нірвані» числиться? А самих «Нірван» та їм подібних скільки? У кожному великому місті. А помножити? От і рахуйте чисельність реальної боєздатної армії у руках середнього олігарха. Чергова революція робиться миттєво. Потрібно лиш новий закон про зброю пропхати у парламенті. Поки що існує проект. І багато хто проти. Отже, треба добряче хитнути суспільну думку у належний бік. «Беззбройна охорона проти злочинців безсила»… Тепер про це в усіх ЗМІ триндітимуть. Нормальний хід? А плюс «Європа» висловиться. Все! Грунт підготовлений і у недалекому майбутньому закон приймається з розгону. І «маркуші» озброюються цілком офіційно й законно. От і будуйте припущення, хто міг таке замовити.

— Якщо так — піпець повний.

— Я сам про це думав…

— Таке навіть доповідати «нагору» замучишся…

— А там ніби не знають…

Зауваження присутніх не додавали оптимізму.

— Доповісти не штука, — замислено промовив Бакула, — от тільки толку з того. Хіба по лобі отримати. Давайте, нарешті, по експертизах.

— Григорію Гавриловичу, — несподівано перебив Дратвенко, місцевий «слідак». — А я ще два слова хочу. Муляє.

— Давай, коли муляє, — дозволив полковник.

— Я ось що подумав. Ну погодьтеся, багато є такого різного, що не зовсім вписується у портрет професійного кілера. Ми ж начебто усі це визнали. Стріляв хтозна з чого, зброї не скинув, морду світив де хочеш, наче навмисно, діяв за авантюрною схемою…

— Якщо моя версія правдива, то саме так, як і належить, — зауважив Пелешок. — Виставу ж замовляли!

— Згодний, а якщо ні — то все-таки авантюрно. А вашу версію запустити у хід однаково не вдасться.

— Ну, ну! — підігнав Бакула, припиняючи перепалку. — Ближче до суті!

— А якщо до суті, — продовжив Дратвенко, — то чи не припускаєте ви, що якийсь крутий та нарваний малий, не маючи гадки стосовно законів про зброю і навіть близько не знаючи жодного з Маркушів, отак собі йшов, ішов і зайшов… Маючи ствола у кишені. А тоді потрапив у халепу — з власної дурості. Намагався домовитись, а не вийшло. Ну і… дах зірвало й постріляв усіх на шляху до волі. Є ж психи, яким когось замочити як два пальці…

— Нормально… — відкинувся на спинку Сокотнюк, який досі напружено мовчав. — Навіть генерал такого б не придумав. Це не психом, а дебілом треба бути.

— А відколи у нас із дебілами проблема? — озвався Демид. — Мені, до речі, ця версія імпонує.

— Васю! — обличчя начальника райвідділку несподівано почервоніло й почало труситися. — Я давно не опер, а ще зберіг на відміну від тебе критичне мислення. А якого хріна, маючи у кишені зброю, він повз охоронців пішов? На біса засраний акумулятор крав, якому у базарний день ціна «три гривні»? Оригінальний — дорогий — оплатив, а китайський дешевий — красти?! А про камери стеження у залах навіть дітям відомо!

— А найголовніше, — знову вліз Пелешок, — «Парабелум» його був у бойовому стані! Чому ви про це забуваєте? Відео подивіться уважно. Досланий патрон! Мужик заходить до магазину, попередньо пересмикнувши затвор! Він готувався стріляти заздалегідь! Саме ось тут стріляти. Яка на хрін прогулянка? Яке — «по дурості»?!

— Не заперечую, логіки мало, — не вгавав Дратвенко. — Але усе при бажанні можна пояснити. За два квартали звідси готувався магазин обчистити, або банк грабанути. От вам і зброя на бойовому. Хвилювався, чекав, тинявся аби час збавити. «Перемкнуло» мізки. Ви забули, як два роки тому Джінджа, рецидивіст, пахан, пішов ховатися на хазу, яку сам перед цим засвітив? Ну, чого мовчиш, Васю, ти перший мусиш пам’ятати.

Демид лише мовчки кивнув головою.

— Кожному може розум відібрати! Але то вже деталі. А я хотів сказати, що не виключений варіант, що це зовсім «ліва» людина.

— Ліва… — промурмотів Бакула. — Хотів би я… Не проходять, майоре, такі варіанти, хоч би як нам хотілося. Не буває таких співпадінь. «Лоханутись» має право кожен, згоден. І до магазину зі зведеною зброєю увійти. Справді, різно трапляється. Тільки от особа вбитого усе перекреслює. Маркуш! І там, нагорі, праві. У чому — у чому, а тут вони мають рацію. Такі як Маркуш випадково не гинуть. Як головному судді, припустімо, цегла на голову впаде, ти повіриш, що ніхто не скинув? Ото ж бо. І ніхто не дозволить нам офіційно розробляти інші напрямки. Зарубайте на носі. Маркуш цей останнім часом сильно догори попер. Хтось намагався його пригальмувати.

Сокотнюк скрушно загмукав, умощуючись на стільчику. Він встиг добряче «накотити» і тепер голова начальника райвідділку зовсім не бажала працювати. Хотілося спати, а дія алкоголю окрім головного болю спричиняла ще один ефект. Якщо на початку вливання одразу ж «відпустило», то тепер чорні думки навалилися з новою силою і протистояти їм ставало дедалі важче. Він чітко бачив себе першим претендентом для розправи, чистки рядів. Цапом номер один. Саме його голова летітиме першою. Його й оцього столичного слідака, якого Сокотнюкові раніше знати не доводилося, адже сам не так давно прийшов на посаду. Знати б… Зачекати з півроку… Генерал не захистить. Усе забуде. Вже забув. Сам труситься. У нього нагорі усе схоплено, але нині такі часи…

Начальник вже мало що кумекав і не звертав уваги на косі погляди керівника групи, маючи на меті лиш одне — прилягти бодай на півгодини, хай навіть у кабінеті. Слова і думки Бакули сприймалися фрагментами, насилу зв’язуючись докупи, проте в один момент у голові несподівано проясніло і навіть з’явилася власна версія — на диво чітка й дотепна.

— Я вам так скажу, — промовив Сокотнюк, не чекаючи паузи. — За будь-яких розкладів нам не світить ні хріна. І якщо це кілер, нехай навіть найгівняніший, який буває, ми його однаково не візьмемо. Ніхто не візьме. Усе навмисно так придумано, щоб не взяли. Він півгодини в усіх камерах свою мармизу світив. Для чого? А для того й світив, щоб потім не примусили «бути ним» якогось лоха. Щоб не знайшли першого-ліпшого бомжа на помийці, який у розп’ятті Христа зізнається, якщо натиснути. Хрін вам! Не вийде тепер! Он, писок уся країна бачила. І він навмисне так зробив. Щоб ми усі обісралися, шукаючи його. Щоб глухар на увесь світ вийшов. Щоб кримінальну країну до Європи не взяли. Таких також не бракує — тих, що у протилежний бік дивляться. Вони й замовили. Може це справді терорист який! Зі сходу… Тож акція політична. І замахаємось ми розкривати. Немає його. Або у найглухішому схові, де жратви на рік або… Передбачено усе, не сумнівайтеся.

Начальник райвідділку виговорився. Щоки обвисли і погляд згас. Проте, таки знайшлися сили ще на один ривок:

— А ще, побачите, найцікавіше попереду. Місяць до головного шоу залишився. Місяць! А за місяць ого-го скільки всякого може статися. Особливо у нас. Така «каша» завариться — мало не видасться нікому. Згадаєте мене. Ще радітимемо, якщо нас познімають, а отим, гіршим, вже інші займатимуться.

Пауза була непідйомною. Що у тверезого на думці, те у п’яного на язиці, і начальник місцевої поліції, цілком вірогідно, мав рацію.

— Що ж, усе можливо, — невесело промовив Бакула. — Та поки цього не сталося, шукаємо кілера. І тримаємо себе в руках, не розпускаємося самі і не провокуємо паніки. Я прошу всіх. Основна робоча версія — замовне убивство. І ще одне наголошую повторно. Усе, що стосується слідства — закрита інформація. Прямий наказ Барабаша. Жодних спілкувань з пресою. Жодних. Навіть близько не стояти поряд з журналюгами, хто не хоче перспективи, яку намалював нам Олександр Матвійович.

Сокотнюк лиш скрушно зітхнув, передчуваючи закінчення.

XII

Лише цього вечора Богданові остаточно вдалося осягнути масштаби майбутньої роботи. Вони вражали, і ставало зрозумілим, що до снігу вписатися не вдасться. Танк виявився англійським, а не німецьким, як здалося одразу. За каталогами МК-4 1917 року випуску мав сім метрів у довжину, майже чотири у ширину, а заввишки сягав трьох з половиною. Два дні пішло аби відкопати передні фрагменти гусениць, які здіймалися вище рівня маленької башти. Щоб дістатися до неї, треба заглибитись донизу на половину корпусу танка, інакше кажучи, майже на повен зріст. Враховуючи, що машинерія знаходилася у природній заглибині рельєфу, викидати землю одним махом було неможливо — грудки осипалися назад. Вантажити ж її на щось, а потім витягати й зсипати деінде було надзвичайно важко і забирало багато часу. Хтозна коли вдасться дістатися до основи башти, де вибито номер бойової машини. А скільки треба часу, щоб відшукати його під шаром іржі, відчистити й довести до стану, придатного для фотографування? Несподівано подарована долею незапланована зимова кампанія зривалася. І дарма, що вона принесла удачу, про яку навіть не мріяв! Від усвідомлення, що роботу доведеться відкласти на півроку, несамохіть скреготали зуби.

Уночі не копатимеш, адже світити небезпечно, та й сили не безмежні. Потрібен відпочинок. Залишалося п’ять днів. І не виключено, що сипати почне вже на п’ятий. Варіант напрошувався один — прокопати траншею вздовж гусениці, цілковито звільнивши її верх. Тоді відкриється доступ до одного з боків башти. З якоїсь дивини англійці випускали такі машини у двох різновидах — «самці» й «самиці». Вони дещо відрізнялися за розмірами, а от номери вибивалися по різні боки від гармати. Богдан не сумнівався, що правильно визначив марку танка, проте визначитись, до якої «статі» належить знахідка, так і не зміг. Доведеться діяти навмання.

Останньої доби зробилося зимно. Здійнявся пронизливий вітер. Прогрівши у салоні, Богдан змінив одяг та заходився готувати вечерю. Зараз остаточно розрахує час. Четверте та п’яте січня мусить лишатися суто на пошук номера. Та й сховати сліди цих надлюдських зусиль — півдня потягне. Отже, копати лише три.

Із задоволенням спорожнивши пляшку пива, він вийшов з намету. Розігріта консерва парувала в руках. Вітер шумів десь угорі, переганяючи хмари і час від часу очам відкривався ще не зовсім повний місяць — холодний та блідий, який раз по раз затягало новим маревом, схожим на те, що піднімалося над консервною банкою. Щось лячне ввижалося у цьому небесному образі. Якийсь він… вовчий. Саме на такий виють вовки. Із задоволенням тулячись вже сухою спиною до дверцят джипа, він неспішно жував, перебуваючи думками хтозна де.

Життя людини — така непередбачувана річ. Планувати можна одне, навіть докладати титанічних зусиль для реалізації планів… Виходить іноді зовсім інше. Не те щоб протилежне — взагалі речі, які свого часу могла б намалювати лише хвора уява. І тоді зайвий раз переконуєшся, що усе, що робиться — на краще. Особливо тепер Богдан ніяк не хотів би повернення до того, про що свого часу так гостро шкодував.

Історія справді була його любов’ю. Їй хотілося присвятити життя. Історичний факультет поклав початок цим намаганням. Та дістатися мрії зазвичай нелегко. Після закінчення універу довелося чотири роки відпрацьовувати у школі за призначенням. Щоправда, Богдан одразу ж почав ладнати зв’язки для подальшої наукової діяльності і вів попри відбувайлівку реальну дослідницьку роботу.

Школа виявилася справжнім дном. Не та конкретна, у якій працював, хоча й вона, звісно, не виняток — взагалі школа як така у широкому розумінні. Освіта перетворилася на цілковито прогнилу галузь, де ефективність зусиль близька до нуля, а той, кому «пощастило» туди потрапити, нагадує голодного та переляканого солдата, кинутого голіруч проти танка. Реально вчитель не міг нічого і, позбавлений найменших важелів та правового захисту, ставав цапом-відбувайлом у потворній системі державної освіти. З жебрацької зарплатні та непомірних бюрократичних вимог утворювалися ножиці — тупі, як і усе приналежне системі. Вони не різали на смерть, а лише жмакали, доводячи традиційно закликаний бути кращим прошарок суспільства до нетоварного вигляду та нефункціонального стану.

Твердо намірившись з гідністю пережити цей жах, зціпивши зуби, Богдан робив свою справу на совість по мірі можливості. А у тверезої, ще не зіпсованої і не зламаної людини свої поняття та свідомість, які важко вставити у притертий, далекий від досконалості механізм. Негативні явища дорослого суспільства повною мірою наявні й у дитячому. Власне, питання що первинне — курка чи яйце — актуальне і для цієї сфери. Діти бачать, як живуть у дорослому світі і собі черпають звідти відповідні принципи та «чесноти». Чи може навпаки, позбавлені належного виховання, розвивають, а потім переносять всілякий непотріб у доросле життя?

Хоч би як було, а дитячі «пустощі», нехай не такі досконалі, як дорослі, проте іноді набагато жорстокіші, а через бездарну систему освіти та виховання у старших класах шкіл наявні вже сформовані злочинці й покидьки. Четвертий, останній рік перебування у цій атмосфері виявився критичним, хоч його Богдан також збирався будь-що пережити, заплющивши очі й плюнувши на усе. Не вийшло.

Серед інших шкіл міста ця була особливо «жіночою», маючи у своєму педагогічному складі з «сильної» статі, окрім Богдана, ще старого «трударя» — маразматика, придатного хіба для виховання в учнів навичок знущання. Тож, на кінець року недалеким «вчительохам» у тандемі з надто зайнятими або навпаки неблагополучними батьками вдалося успішно виростити в одинадцятому «А» справжню банду, на тлі якої особливо виділявся Сергій Савченко на прізвисько Сава. З неабиякими претензіями, породженими традиціями багатої сім’ї й татом при посаді, він верховодив гуртом однокласників, чиї батьки навпаки опускалися дедалі нижче, ілюструючи таким чином модель цілого суспільства у мініатюрі.

Андрій Татуша був спокійним тихим хлопцем і найкращим членом історичного гуртка, який вів Богдан. Переймаючись долею підлітка, якому симпатизував, учитель історії не раз помічав побите обличчя, роздертий одяг і… неприємні запахи від хлопця. Усе з’ясувалося одного дня після уроків, коли Андрій мав підійти за десять хвилин для збирання матеріалу по темі, яку розробляв гурток. Пройшло півгодини, а його не було. Збираючись додому, Богдан про всяк випадок зазирнув за школу, уздрівши гурт старшокласників на задньому дворі. Усі без винятку захопилися процесом, тож не помітили, як підійшов «історик».

Картина відкрилася жахлива. Татуша стояв, зігнувшись над отвором старого іржавого сміттєвого контейнера і жував якісь недоїдки, знайдені там. З його розбитого носа скрапувала кров, а особливо активні учасники екзекуції для пожвавлення процесу періодично копали хлопця по задниці. Спочатку у Богдана відняло мову і він лиш тупо дивився, не здатний усвідомити те, що бачить. Слабка тінь ніяковості, що з’явилася на обличчях підлітків, серед яких товклися й особливо «продвинуті» дівчата, навіть не зітерла до кінця посмішок. Їм було по-справжньому весело, а інстинкт не боятися вчителя міцнішав не те що з кожним днем — із кожною годиною.

— Що тут відбувається? — насилу вимовив Богдан.

Звісно, відповідав той, хто керував усім.

— Богдане Дмитровичу, це абзац! — розвів руками Сава. — Вже давно казали, а ми не вірили, от прийшли подивитися. В натурі сміття їсть. А ми думаємо — чого від нього на уроках смердить? Може хворий?

— Кінчений… — підтримав Гуневич, що був у Сави правою рукою. — Може психіатру його показати? Хіба ж нормальний так зможе…

— Андрію, що це?

Той лиш плакав, не здатний більше стримуватись. Компанія намірилася розійтися.

— Стояти! Всім стояти на місці! Андрію, не мовчи. Скажи, що сталося? Вони тебе примушували це робити?

Той гірко ридав, киваючи головою.

— І це не вперше?

Ствердний кивок змусив Андрія розігнутися. Гурт обурено загомонів, молоді покидьки вигукували, що Андрій бреше.

— Хто це все придумав? Андрію, я питаю тебе, хто це все придумав? Ну! Савченко?

Андрій, не здатний стримуватись, лише ствердно кивав у розпачі. Ридання його були нестримні і, витягнувши голову з діри контейнера, нещасний виблював. Вигляд того, що він їв, змусило стати сторч волосся. Кодло обурено гомоніло, відвертаючи носи.

Те, що сталося далі, називалося «зірвало дах». У Богдана справді наче в голові затьмарилося. Схопивши Саву за волосся, він заломив йому руку за спину і, поставивши підлітка на коліна, заткав носом у Андрієве блювотиння. Той видирався несамовито, проте сили на той час були ще нерівні. Усі навколо заклякли. А нестерпний біль змушував Саву підкорятися. З острахом, не вірячи очам, юрба недорослів спостерігала картину, як крутий, за їхніми мірками, Сава, неперевершений авторитет, ковзає пикою у блювотинні, підкоряючись тому, хто несподівано виявився ще крутішим.

— Їж, якщо не хочеш залишитись лисим у такі молоді роки, — крізь зуби, проте чітко й зрозуміло напутствував Богдан. — Їж, кажу. Все повидираю. Дівки, оті, що тут є — першими сміятимуться. Уявляєш картину — поміж ногами ще не виросло, а на голові вже немає.

«Тьолки» порскнули, навіть попри переляк. Не стрималися й хлопці. А обличчя Сави знову занурилось у блювотиння. Він гарчав і волав попри бажання стриматися.

— У тебе ліва рука вільна, — підказав Богдан. — Поки не почнеш нею їсти — не відпущу.

Біль таки довершив справу. Крізь зойки й сльози Савченко загрібав у жменю блювотиння разом із піском і відправляв до рота.

— Все. Все до решти, — безапеляційно примовляв Богдан, не звертаючи уваги на його пручання.

З обличчя короля школи скрапував слиз, воно було геть обліплене якимось дрібним мотлохом, його нудило і вивертало.

— Виблюєш — їстимеш знову, — попередив Богдан, шукаючи очима Гуню — того, що встиг озватися так невчасно. — Бачиш, Гуневичу, а ти кажеш — Татуша на голову хворий… Ну, Сава ж нормальний? І навіть більше — шкільний супермен, дуже крутий, правда, дівчата? Але коли змушує життя, вміє плазувати у лайні не згірш від хробака, от як зараз. І кожна людина так може, не лише Татуша. Не віриш, Гуню? Гадаєш, у тебе не вийде?

— Вийде… — зблід підліток. — Не треба…

Глухий закуток сміттєзвалища не дозволяв просто втекти, а вигляд історика, якого остаточно переклинило, усіх налякав.

— То що, Гуню, виручиш свого боса, чи нехай далі їсть?

— Ні, не треба… Все, Богдане Дмитровичу, ми зрозуміли…

— Що — не треба? Я конкретно питаю — ти будеш далі чи нехай він продовжує? Одне з двох.

— Він… — відвертаючись, промимрив Гуневич.

— Ну, ось вам другий урок, шановні. Ось ваша дружба, ось хто ви є насправді. Коли біда приходить, люди обертаються на скотину — самі бачите. І ви не виняток, а кажете — Андрій кінчений. Усі ви такі, якщо приходить справжня біда.

Розбори почалися другого ж дня. Школу лихоманило. Становище та амбіції батьків молодого покидька виключали «мирний» шлях вирішення інциденту. Кампанія, що розгорнулася у місті проти вчителя, який здійснив наругу над учнем, мала вражаючі масштаби і лише відсутність на той час передач типу «Надзвичайних новин» не спричинила розголосу на всю країну.

Обидва відділи народної освіти, штат яких дозволяв розібрати по камінчику усю тридцять першу школу — не те що одного історика, — представники профспілки, влади… Чого варті лишень писаки провінційних газеток! Тепер вже на Богдана справді насувалося щось схоже на отой МТ-4, але зі швидкістю реактивного літака. Вистояти у цій ситуації не було жодного шансу.

Не встигали одні компетентні особи припечатати тавро садиста, як знаходилися нові перевірки і комісії, які реанімували процес з новою силою. Відсутність же самого винуватця на різноманітних зборах трудового колективу лише посилювала хвилю. Зігнані до їдальні, наче курки, вчителиці, які ще вчора обурено шепотілися по закутках на рахунок того, що ростуть справжні бандити і лячно стає ходити по школі, знов підводилися й злагоджено «мекали» в один голос, засуджуючи, засуджуючи, засуджуючи… Для повноти картини на цих заходах бракувало тільки винуватця з низько опущеною головою та щирим каяттям в очах. Відбувалася найтиповіша у суспільстві й водночас парадоксальна річ. Ті, хто упродовж років із завидною регулярністю та наполегливістю таврували перед учнями зогнилого сто років тому «батька Сталіна» та його ідеологію, за першої-ліпшої нагоди одностайно присвоїли статус ворога народа одному із собі подібних і одноголосно підносили руки на користь вищої міри покарання.

У неофіційному ж оточенні тема взагалі замовчувалася, ніби нічого й не трапилось. Благопристойні жіночки у допустимих педагогічною етикою довжини спідницях сухо віталися з ним, уникаючи будь-яких розмов. Трудар Іван Данилович, у якого з причини поважного віку вже бракувало сил, щоб навіть образитися на приліплену малолітніми покидьками до спини наклейку «я підор», спромігся невиразно промимрити у глухому закутку біля туалету щось на адресу часів, що настали, але важко було зрозуміти, яка ж зі сторін, на його думку, заслуговує осуду. Вочевидь, він вважав за краще ходити з ганебною наклейкою, проте ще кілька років отримувати суттєвий доважок до пенсії.

І ще директриса. Зловивши його за лікоть на виході з учительської, коли поруч не було нікого, «пані» порадила принести публічні вибачення і покаятися на усіх рівнях, включаючи пресу, аби вийти з ситуації з найменшими втратами. Вона ж і намалювала найкращу перспективу — позбавлення диплому та можливості працювати у системі освіти. Татуша і його мама, скромний касир залізниці, залякані «постраждалою» стороною до нестями, мовчали, немов води в рот набрали. Сам же «король» школи перебував у місцевій лікарні з харчовим отруєнням і з ним, як стверджували усі без винятку журналісти, «працювали психологи».

Виручили друзі, Валерій та Микола. Перший щойно почав адвокатську практику. Другий працював у райвідділку міліції, куди молодший Савченко, як з’ясувалося, ще раніше мав кілька приводів, причиною одного з яких було знущання групи підлітків над пенсіонером. У неофіційному спілкуванні обом вдалося переконати Савченка-старшого уникнути доведення справи до суду. Професійна дискваліфікація молодого вчителя, яку чиновники від освіти, звісно, довели до логічного завершення, — дійсно здавалася найменшою з можливих неприємностей. Проте, з власних позицій усе виглядало життєвою катастрофою.

З отриманим «вовчим» білетом перспектива потрапити у будь-який науковий заклад, втрачалася автоматично. Мрії працювати усе життя в улюбленій сфері канули у воду. Не сприйняли ситуації й дружина та її батьки. «їдь заробляй гроші, як не можеш по-людськи…». Він їхав. Проте невдовзі повертався. Там, у чужому, нехай і цивілізованому суспільстві наша людина ще менш потрібна, аніж у своєму третьосортному. «Не можеш ти — поїду я», — сказала тоді дружина. Життєва крива поступово вела донизу, бракувало лиш її коригування закономірними у подібних випадках вливаннями всередину.

Проте, Богданові вдалося не впасти аж надто низько. І врятувала та сама любов. Ота, фатальна — любов усього життя. Спочатку здавалося — це кінець. Як жінку, з якою не будеш ніколи, краще не бачити взагалі, так і з історією було вирішено розпрощатися назавжди. Але ж серцю не накажеш. Кохання із нього не вилучиш. Воно вперто спрямує у потрібний бік. Тому, коли до рук випадково потрапила одна з книжок, завали яких давно вже припали шаром пилюки на горищі, Богдан не зміг її відкинути. Читаючи ночами, вивчаючи нові джерела і зіставляючи історію, географію, геологію у розрізі улюбленої теми, він дійшов цікавих висновків. На копійки, чи не останні, було придбано пошарпаний комп’ютер і праця набула нових обширів. Без задньої думки блукаючи сайтами всіляких дилетантів, Богдан губився у передчутті незвіданого… Це мало бути відкриття — не просто чогось нового. Взагалі глобальне, стратегічне.

І момент істини не забарився. Кому ж як не історику найкраще знати, що відлучення людини від церкви не означає її відлучення від Бога! Варто було змарнувати кілька років, щоб дійти цієї загальновідомої істини самому. Можна зруйнувати взагалі усі церкви, відлетіти в іншу галактику… Бог доступний завжди. Якщо, звісно, потреба у ньому істинна. Хто міг йому завадити пірнати в історію?

Ще кілька місяців довелося витратити на поїздку до «ліпших світів». Зароблених грошей вистачило на далеко не найкращий металошукач і геть зовсім пошарпану колимагу, яка, тим не менш, їздила. Здавалося, перший досвід такого штабу приречений на невдачу. В удачу не вірилося. Проте за тиждень блукань по лісах та балках Богдан зумів-таки уперше доторкнутися до своєї великої любові.

На його долонях лежала справжня застібка з плаща римського легіонера — найчастіша знахідка сучасних копачів, яка до того ж, виявилася срібною. А далі пішло-поїхало. Щоліта тисячі ентузіастів вештаються полями, вимахуючи «рамками» над пожухлою травою і перекидаючи «куби» грунту. Та що вони проти схибленого, котрий на відміну від них озброєний справжнім знанням!

Це нагадувало гру у морський бій, де більшість грає наосліп, докладаючись виключно на інтуїцію та фарт. Він вираховував і бив безпомилково. За кілька місяців практики Богдан вже не викидав знахідки, що на початку не мали жодної цінності, і навчився їх прилаштовувати. На «чорному ринку» свою вартість мало усе. Практично все. За рік праці вдалося придбати інший металошукач — один з найкращих на той час. Наступного року обновив і колеса. Придбаний на базарі «лендровер» був старим, як сама Англія, проте після ремонту слугував дахом і джерелом тепла серед вітру й дощу, доправляючи хазяїна до нових знахідок крізь сніги та болото. Життя поверталося до нещодавнього вигнанця обличчям і він швидко спинався на ноги, займаючись улюбленою справою.

У черговий приїзд додому дружина несподівано побачила відремонтовану квартиру, обставлену новими меблями. Проте пропозицію припинити закордонні вояжі зустріла без особливого ентузіазму. У неї вже було своє життя поміж чистеньких фруктових вулиць, що за старих часів, напевно бачили тих самих легіонерів, та сивіючого італійця, який зумів належним чином оцінити молоду, порядну й працьовиту жінку. Відчуття прикрості з’явилося і зникло. Справедлива людина не має нарікати на долю, особливо якщо схильна сама обирати свій шлях.


Місяць зайшов за хмари. Окреслені слабким сяєвом краї хмар у небесному калейдоскопі безкінечно мінилися над безлистим гіллям. Те, що пролунало здалеку, змусило здригнутися. От і накликав! Ніколи досі не доводилося Богданові чути вовчого виття. Власне і зараз, щойно пролунав страхітливий звук, не забарилася думка — «а чому саме вовки?». Вити міг і собака. Проте є одна особливість у цього звіра. Його завжди упізнає навіть той, хто не бачив жодного разу. Тихої холодної погоди з горба завжди чути далекий гавкіт псів із села, розташованого у низині. Ці звуки не йшли у жодне порівняння.

Виття пролунало ще раз, і важко було зрозуміти звідки воно долинає. Хмари розійшлися і смертельно блідий місяць виокремив холодним сяйвом покручене гілля над головою. Справді вовчий. Богдан пересмикнувся. Рука потяглася до дверцят джипа, а дурні думки про перевертнів полізли в голову. А ще про бісівщину, яка за твердженням переконаних та компетентних людей, переслідує копачів, котрих понесло у «прокляті» місця.

Він мало не плювався, швидко «пакуючись» у спальник. А «вовчий» місяць, не бажаючи більше ховатися, безжально світив у вікно. Завісити курткою — і все. Очі з зусиллям заплющилися, а вуха несамохіть продовжували ловити звуки за склом, очікуючи почути шурхіт листя та хруст гілок під звірячими лапами.

Якщо «їде дах», людина мусить кинути все і відпочивати. І Богдан зарікся: завтра зранку закидає листям кляту гусеницю, заким її не засипало снігом, і притьмом додому. Якщо цей агрегат за сто років не зогнив і не був знайдений іншими, то вочевидь достоїть до весни і тоді… Передчуття, що цієї ночі повинно статися щось погане, загніздилось у голові раптово, і позбутися його ніяк не вдавалось.

Тайм-аут. Завтра він візьме тайм-аут. Рішення прийнято, і тепер на нього нічого не вплине: ні тимчасове натхнення, ні дика удача, ні навіть раптове настання літа. Нічого, адже людські сили не безмежні, а кінець життя вочевидь ще не завтра. Він затис руками вуха і ще міцніше заплющив очі, заганяючи себе у сон.

XIII

Сонька прокинулась о десятій. Власне, «прокинулася» — це надто м’яко сказано. Не так легко продерти очі, якщо повіки налиті зайвим і одразу ж падають назад, а з вій облітає якась засохла хрінь, що штрикає у кутиках очей, спричиняючи сльозотечу. Процес її повернення до життя щоранку відбувався у звичній послідовності. Очі розплющувалися поступово і десь там, між ними та потилицею зрештою встановлювалося більш-менш чітке зображення, після чого вмикався процес його аналізу.

«Стіни, стеля, вікно… Світ Божий…». Перші результати завжди були абстрактними, проте система таки «розігрівалася», і тоді відбувався поступовий перехід до конкретного. Хто я? Де я? Що відбувається? Процес орієнтації в часі та просторі займав від кількох секунд до кількох хвилин. Якщо систему глючило, повіки заплющувалися ще на годинку і перезавантаження зрештою таки завершувалося успішно.

Цього разу ішло тяжко, проте з першої спроби. Помацавши рукою по ганчір’ю, котре язик не повернувся б назвати постіллю, наче примара, вона посунула до кухні. У голові гуло й палало, а язик, торкаючись піднебіння, діставав просту і конкретну інформацію про те, що там є якась перешкода, звук тертя об яку викликає вібрацію черепа і цілком закономірний біль.

Рука автоматом крутнула баранчик крана і, не чекаючи негативного ефекту, полізла під раковину, спастично намацуючи пластмасову плящину з-під мінералки. На щастя, у ній ще вчувалася вага. Ковтнувши кілька разів, Сонька протерла очі, намагаючись вмиватися так, щоб краплі потрапляли на засохлий посуд, нагромаджений під краном, що встиг повністю висохнути за останні півтора місяці, відколи воду «відрізали» за несплату.

За вікном ніяк не могла початися зима. Проте, пейзаж сірих непривітних вулиць викликав більше позитиву, аніж те, що робилося в приміщенні. Ще гірший стан справ був у неї самої. Конфлікт органів та систем з умовами їхнього існування досягав апогею і тоді здавалося, що жити на світі неможливо. Не сподіваючись особливо на успіх, вона обстежила місця, у яких за певних умов могло би щось знайтися. Бодай щось. Не було нічого. Шухляди залишалися висунутими, дверцята розчахнутими і загальна картина справляла гнітюче враження. Повний голяк. Зазирнувши ще до одного місця, вона перелічила гроші. Три-сорок. Хоча, ці дані відновилися ще під час вранішнього «завантаження». Дива не відбулося, і їй не світила навіть пляшка пива.

«Чому я маю здихати?!». Думка щораз виникала гостро, проте миттєво зникала, поступаючись місцем іншим, більш прагматичним, народженим інстинктом виживання. Шлях, підказаний ним сьогодні, справді виглядав реальним і мав шанси на успіх. Залишалося тільки спрацювати грамотно і не зіпсувати ідеї.

Дарина йшла, немов пливла, не здатна заховати гарну фігуру у безформний вільний балахон, накинутий поверх спортивних брюк, нашвидкуруч запханих до халяв «дутих» чобітків. Сонька була на якихось два роки старша за неї, проте про будь-які порівняння не йшлося. «С-сучка… На усьому готовому… Профура фарбована…». Зустрівшись зі знайомою, молода жінка унизу зупинилася погомоніти і Сонька загребла рукою під диван, витягаючи «шльопи». Чорні позбивані пальці з горбатими нігтями стирчали з них крізь діри у панчохах. Стягнувши їх нижче і перетворивши таким чином на шкарпетки, вона крутанула кілька разів мисики, а те, що лишилося, підіпхала під ступні на підошви. Замок защіпки до волосся не працював і неслухняні пальці насилу зв’язали вузол з окантування шторки, яке й так вже відірвалося більше ніжнаполовину. На щастя, сусідка ще не пішла.

Вони зустрілися акурат на сходах поверхом нижче, куди Сонька летіла немов попечена.

— Дарино! О, мені тебе Бог послав! Прокопівни десь немає, бігла на низ. Дай одеколону! Василь прийшов батарею затягнути і ключ зірвався — руку пошкодив. Хочу залити. Аж руки тремтять, не знаю, де поставила…

— Гадаю, твого одеколону вже років зо два як немає і бути не може, — зітхнула Дарина, відчиняючи двері. Зараз, зачекай.

Сонька готова була потирати руки, переминаючись з ноги на ногу перед дверима, коли їй несподівано тицьнули пляшечку настільки маленьку, що… От, дідько. От, сучка, що вигадала… Де була зеленка. До неї ж додавався і шматочок білої вати.

— Дякую, Даруню, — не розгубилася Сонька. — Дякую! Зараз я! От же ж, невдача…

Збігавши нагору, Сонька вимастила пальці і за кілька хвилин знову стукала у двері, повертаючи зеленку.

— Дякую! От же ж, треба тих пригод…

— Я ж казала — собі залиш, — роздратовано вимовила Дарина.

— Та чого ж, може тобі згодиться. А… Дарочко, мені так тепер незручно, я наче як винна, хоч він нічого не каже. Позич мені двадцятку до аптеки збігати — бинта і все таке… Навіть не знаю, де запхала з того переляку…

— Так, — несподівано розлютилася сусідка. — Я тобі казала мови зі мною за гроші не вести?

— Дарцю, так хто ж знав, що таке станеться? То ж не мені навіть!

— Ото нехай сам прийде, тоді дам.

— Та як же він прийде?! — заволала Сонька. — Сидить весь блідий! Дарунцю, я поверну! Та ж ми сусіди…

— Це не означає, що я маю тобі на горілку давати, — відрубала Дарина. — Все.

— Та яку го…

Двері заклацнулися перед її носом.

Сучка… От зміюка… Курва італійська! Отак дверима перед носом?! Ну, чекай: колись і тебе життя прижене…

Проклявши сусідку усіма прокльонами, які тільки знала, Сонька мало не закрутилася на місці у повному безсиллі. Її різали без ножа. Накинувши подерте пальто, вона дременула до парку. Пізно. Такої години усі нічні пляшки давно позбирані і їй не світить нічого. Буває ж така сволота, що дивитиметься спокійно, як людина загинається. Що їй самій та двадцятка! Тьху — і розтерти. Серед «єврів» навіть у кишені не помітить. Тоді як…

Вона загальмувала на ходу. Нижня щелепа відвисла, горлянка несамохіть зробила ковтальний рух. Якби сам Бог зійшов зараз із небес, це б не викликало більшого подиву. Відчуття людини, яка несподівано потрапляє до країни мрій… Поруч із лавкою просто перед нею стояла пляшка від горілки і у ній — очі не сприймали — рівень налитого був вищий за половину. Озирнувшись, Сонька присіла поруч. Пальці тремтіли і пляшка мало не впала. Бракувало ще цього… Схопивши передбачливо залишену кимось кришку, вона запхала багатство до кишені. Що ж це робиться — не інакше світ збожеволів! У парку, серед білого дня… Той факт, що учора було новорічне свято, якось проминув повз її увагу, того й диво, з яким довелося зіткнутися, не дістало гідних пояснень.

День, що починався гірше нікуди, минув у радісних турботах. Вона заткала щілину у вікні, крізь яку починало свистіти так, що аж за ліжка здувало. Зима як не як. Поколупавши нігтем по краях застряглої на невизначений час у раковині сковорідки, вона віддерла кілька засохлих макаронин, що відволожились після вранішнього вмивання. Хліб з маргарином довершив трапезу, і тепер вона мала повне право на відпочинок. Заглянувши у пляшку і розрахувавши до сантиметра, вона ковтнула ще двічі й увімкнула телевізор, на екрані якого після маніпуляцій з антенним штекером відновилося доволі пристойне зображення.

Країна святкувала Новий рік. Оцінивши новину як приємну, Сонька приклалася ще раз, вирішивши залишити на завтра лише необхідний мінімум. Ранок завдяки новорічним дивам не викликав побоювань за власну долю. На телевізорі працював усього один канал, тому альтернативи випуску новин не було і байдужим поглядом вона втупилася у заставку. Ну, нарешті…

— Доброго дня. Я — Інна Деркач з вечірнім випуском новин. Цей Новий рік для країни ознаменувався страхітливою подією, яка шокувала усіх і нині посідає перші сторінки інформаційних випусків. В останній день старого року у виставковому центрі «Нірвана» невідомий упритул розстріляв охорону закладу. При цьому загинув двадцятип’ятирічний виконавчий директор виставкового центру Віталій Маркуш — син відомого бізнесмена та політика Бориса Маркуша, власника мережі «Нірвана». Разом з ним загинули головний менеджер центру та троє охоронців — усього п’ятеро чоловіків. Тяжко пораненого відеоінженера Павла Деражного у критичному стані госпіталізовано до Центру екстреної медичної допомоги, де за його життя досі борються лікарі…

Сонька і близько не уявляла що таке виставковий центр «Нірвана», проте зуміла осягнути виключність події. Відколи конфлікт на Сході втратив актуальність, повідомлення щодо масової загибелі людей вже не потрапляли у поле її зору і ось нате вам… Увага повністю перемкнулася на екран, де справді показували таке, що побачиш не кожного дня. Панорама комплексу змусила її здивовано похитати головою. Усередині також все виглядало більш ніж. А під час репортажу з тієї зали, яку вирішив пограбувати невідомий, у неї виникла думка, що вона б і сама не відмовилась щось потягти. Он, чого тільки немає і ніхто не дивиться.

Проте, як з’ясувалося, усе було обладнано камерами, які вели зйомку. Он воно що… Напевно, він не знав. І поки Сонька порпалася в анналах власної пам’яті, намагаючись з’ясувати чи розуміє, чим є вкрадена злодієм річ, почали показувати найцікавіше. Матінко рідна! От яка тепер техніка! Виявляється, він, дурень ходив і думав, що ніхто не бачить, а усе знімалося!

Змонтований матеріал чітко демонстрував глядачеві момент, коли невідомий запхав до кишені вкрадене. Цур йому… Добре, що поблизу немає таких магазинів. Вона б також обов’язково спробувала і тоді… Уява про те, як потрапляє до буцегарні, змусила забути можливі вранішні перспективи і знову взятися до пляшки. Оце так…

Швидко його. Невідомий вже товкся у маленькій кімнаті посеред купи охоронців у синіх сорочках. Зараз битимуть, напевно. Увійшло ще двоє. Невже отак от покажуть, як стрілятиме?!

Усе сталося миттєво. Щось з’явилося у руці злодія і люди почали падати один за одним. Картинка замерехтіла і Сонька попри бажання не встигала слідкувати очима за подіями, що відбувалися там. Усвідомлення з’явилося лише тоді, коли той ходив межи тілами, обережно переступаючи, і збирав зі столу свої речі. Справжній злодюга. Ні, щоб втікати, поки не зловили — він таки хоче забрати награбоване!

Від видовища п’яти мертвих тіл, що лежали одне на одному, у неї волосся стало сторч, і Сонька перехрестилася, а потім приклалася ще раз. Тепер горілки залишалося на денці. Боженько… оце зараз таке відбувається. Такі бандюги по світу ходять… І ніхто йому нічого не зробив! Виносили вкриті чорним поліетиленом трупи.

Обличчя, що з’явилося згодом на весь екран, випромінювало значимість моменту. Бр-р… А зусилля, з якими гладкий діловий мужик добирав українські слова, давали можливість безпомилково вгадати у ньому чиновника високого рангу. До того ж, мова велася з використанням термінології, яка не давала до кінця вловити зміст сказаного, «…у переддень видатної і визначної для нашої країни події уся спільнота обурена цим безпрецедентним за цинізмом жорстоким злочином. Заявляю з усією відповідальністю, що його буде розкрито у найкоротший термін і винуватці будуть справедливо покарані. У слідстві задіяні кращі фахівці і на даний час вже існує кілька версій, які розробляються із застосуванням усіх можливих ресурсів. Органи правопорядку сподіваються на допомогу громадян і просять будь-які відомості про людину, зображену на відеоролику, повідомляти за телефоном 102».

Це вже скидалося на конкретну і зрозумілу інформацію. На екрані знову з’явився сюжет розстрілу охоронців. Щоправда, промайнуло лише кілька кадрів сповільненої зйомки, яка зупинилася зовсім і дива техніки наблизили зображення того, хто наробив стільки глуму на цілу країну. Картинка була не надто чіткою і Сонька наблизила обличчя до екрана, роздивляючись невідомого. Звичайний хлопець… Такий як усі. Зустрінь такого на вулиці — й не подумаєш, що бандит. Повно таких товчеться. Навіть схожий на когось знайомого…

Остання думка несподівано зачепила її по-серйозному. Сонька увімкнула свій власний «зум», наближаючи та віддаляючи очі від телевізора. Стоп… Так це ж… Ні, хіба можливо? Де ми, а де ота «Мірмана»… Хоча, що з того — сів на машину і там. Який дурень грабуватиме під власним будинком, ще й у своєму місті! Матінко рідна… Вона прозріла несподівано й остаточно. В голові ще досі не вкладалося, але злодій і вбивця у телевізорі був чоловіком отої самої Дарини, надто мудрої та гордовитої. От звідки грошва!

Сонька втупилася очима у самісінький екран. Він чи ні? Та він, хто ж іще! Що їй — повилазило? Що тут думати… О Боженько… Геть чисто світ з глузду з’їхав. Зображення у телевізорі зникло, поступаючись місцем іншим новинам. Ото діла! Це ж він грабує, а вона їздить за кордон і продає. А усі думають, що гроші заробляє. Розпустила чутки, що стару італійку доглядає. От, с-сучка…

Переконання, що від справ такого штибу варто триматися якнайдалі, завжди було із нею. Проте, цього разу воно не квапилося спрацювати. Допивши рештки, Сонька пройшлася по хаті. От, сучка: Це ж скільки грошви треба мати, якщо чоловік таким займається… І перед носом двері зачинити?! А якби вона померла без отої двадцятки? Паскуда…

Не довго думаючи, Сонька натягла те саме подерте пальто і почимчикувала на вулицю. Де ж це вона колись бачила отой автомат, що на швидку і міліцію дзвониться за безплатно? Згадувалося тяжко. Зображення будинку і блискучої буди на стіні крутилося в голові, проте довелося ще пошукати.

Знявши слухавку, вона набрала простий номер.

— Черговий відділку поліції капітан… — нашвидко промовлене прізвище не затрималося в голові. — Слухаю, кажіть!

— Там, цей… Ну, мужик, якого по телевізору показують… Я знаю, де він живе. Тут, на Гагаріна, біля мене. Поверхом нижче. На другому. І двері навпаки направо. Я? А нащо вам? Еге, він потім прийде і порішить мене. Я вам сказала де, а ви хочете їдьте, а хочете не їдьте. Але то він. У мене ж є очі. Приїдете — самі побачите. Все, я змерзла. Навіщо вам моє прізвище? Я ж сказала — Гагаріна двадцять сім, під’їзд той, що біля машини без коліс. Другий поверх. Двері направо. Звати Бодько. Та не мене! Я Сонька. Він Бодько, Богдан. Все. Приїздіть, тільки не кажіть їм, хто дзвонив. Вона така сама злодюга, жінка його — Дарка, а може ще й більша.

Трубка стала на місце. «А може треба було сказати, хто я? Може подякували б? Яку більшу пенсію призначили, або хоч так, пару рублів…». Сумніви мучили її аж до самих дверей, заважаючи появі відчуття виконаного громадянського обов’язку, цілком закономірного для ситуації.

XIV

Ранок для майора Коцюбко, начальника карного розшуку Дорощанського райвідділу поліції почався з різного роду клопотів, що збивають з пантелику, гальмуючи нормальний робочий процес. Директиви та орієнтування по «стрільцю» надходили щодня, іноді у кілька прийомів, як і до будь-якого поліційного підрозділу країни. Стіни «діжурки» від новорічних свят були обвішані фотками з «Нірвани», факс працював винятково по цій справі, а доповіді начальству про комплекс заходів, що проводяться, загрожували перетворитися на сенс життя. Щойно призначений начальник підполковник Свірський смикав безперервно, змушений також весь час доповідати нагору. Звичний ритм було втрачено і ціла структура займалася переливанням з пустого у порожнє, виконуючи накази згори.

Черговий унизу на його запитальний погляд лише увімкнув звукозапис. Свірський уже був тут і зосереджено дивився на нього, «…ну, тут мужик, якого по телевізору показують…». Прослухавши до кінця, майор зіщулився, пригадуючи.

— Гагаріна… двадцять сім… Це район птахофабрики. Знаю. Може й на самому перехресті до залізниці.

Усі посунули нагору. Свірський міста не знав зовсім, адже був, з метою запобігання корупційним схемам, присланий з іншої області. Оперативний склад зібрався за кілька хвилин.

— Ось, — тицьнув Коцюбко у мапу на стіні, — цей самий будинок.

Рука підполковника потягла телефон з кишені, проте погляд запитально зупинився на заступникові.

— Не спішіть, — застеріг майор. — Якась дебілкувата, чуєте по мові? Хто зна що за дзвінок. Вже таке траплялося в інших містах і не раз. Потім «на горіхи» хлопці отримували. Нехай поїдуть і тихенько розвідають, що за Сонька і що за Богдан. Я б так радив. Інакше день котові під хвіст. Як закрутиться по повній — вже нічого не вдіємо. Лише відписуватимемось тиждень.

— Гаразд, — згодився Свірський. — Але буса зі спецпризначенцями я би взяв. Нехай стоїть десь під будинком. За наших часів і до біди недалеко. Як, не дай Боже, він — сам розумієш… Потім не розгребемося.

Розвідка забрала двадцять хвилин і у тому ж складі група завітала до паспортного відділу. Начальниця миттєво віддала розпорядження, і на столі опинилася справа.

— Оцей вас цікавить?

Свірський власноруч відкинув палітурку. Богдан Варибрус дивився з фотографії, такій самій як у паспорті, котрий мав на руках.

— Мать вашу…

— Триндець повний…

— Ото вже подбала про нас доля…

— Інно Григорівно, — промовив Свірський, згрібаючи папери, — хоч слово комусь і кудись… Ви розумієте…

Усі рвонули нагору. Ситуація вимагала негайного повідомлення за телефоном, що надіслали одразу ж після початку розслідування, столичному «важняку» полковнику Бакулі, якого першого ж дня призначено керувати операцією. Закрутилося не на жарт. Зображення підозрюваного пішло факсом. Та не встигла спрацювати техніка, як Бакула вже роздивлявся фотки в «Однокласниках», набравши на комп’ютері потрібні ім’я та прізвище. Хоч десь, хоч із якогось боку воно мало посунутися! Схоже обличчя дивилося на нього з різних ракурсів і важко було отак однозначно вирішити він, чи ні.

Жінка, яка подзвонила в поліцію, майже втратила людську подобу, проте чітко пам’ятала, що підозрюваний, який давно не живе з дружиною, хоч і часто провідує сина, не показувався тут від Нового року, зате дружина на місці, вона приїхала на свята з Італії. Столичний слідак знав свою справу, роздаючи вказівки чітко й конкретно. Ордера одночасно оформлялися у прокуратурі, спецпризначенці вантажилися до бусів, Свірський, відчуваючи холодок попід грудьми, безперестанку доповідав «нагору». Ото вже постаралася Планида… Як піде бува щось не так, запахне кінцем кар’єри. На згадку приходили нещодавні події у Черемисах, коли після невдач у затриманні озброєних бандитів солідні чини пішли не те що з роботи — під суд, звільняючи посади й відкриваючи вищим керівникам шляхи для нових зловживань. Таке життя — лиш послизнися. Ті, що поруч і роблять одну справу, наче вовки. Сидять тихо, а дивляться скоса. І нюх не втрачають — а раптом… Останні формальності виконано. Ну, Боже помагай…


Дарина прасувала тюль з вікон. Коли з’являєшся вдома двічі на рік, однаково усього не переробиш. Проте, звичайна жіноча святкова хвороба — здалися недостатньо білими. Тепер ще запрягти Тараса, щоб повісив. Цілий день за комп’ютером — нехай допоможе.

— Тарасе! Тарасику, сину!

Зайнятий, бачте… Вона вже зібралася гніватися, коли таки почувся рух. А куди це він? Що відбувається? Рух несподівано перетворився на тупіт і до кімнати вдерлися двоє у чорному, озброєні автоматами.

— Работает спецназ! Мордой в пол! Лежать!

Вона навіть не встигла до ладу здивуватися. Ніс жінки встромився у килим, а навколо тупотіло, гупало, стукали двері, щось впало…

Її вивів зі ступору пронизливий крик матері. О, Господи… у неї ж хворе серце! Уявила, що відчуває старенька, побачивши цю картину. Дарина смикнулася, та її силоміць зупинили. До кімнати заходили ще якісь люди, вони тихо говорили між собою, шукаючи щось.

— Чисто!

Лише після цього її підняли і всадовили на стільчик. Під ніс тицьнули посвідчення, яке однаково розпливалося перед очима.

— Майор Коцюбко, карний розшук. Де ваш чоловік Богдан Варибрус?

— Звідки я знаю? — насилу витиснула з себе Дарина. — Де моя мати? У неї серце хворе! Відпустіть її! Хто ви такі?

У відповідь їй наново тицьнули ту саму ксиву.

— Ще раз повторюю запитання. Де ваш чоловік? Він підозрюється у скоєнні тяжкого злочину.

— Що?! Який злочин? Богдан?!

— Коли ви бачили його востаннє?

— Півроку тому! Ми не живемо разом! Я живу в Італії. Там працюю, приїхала на свята. Я не бачила його! Що він накоїв?

— Він підозрюється в убивстві. Де він може бути зараз?

— Не знаю! Я не цікавлюся цим! Відпустіть мою маму!

Звуки з іншої кімнати свідчили про те, що бабусі ставили аналогічні запитання.

— Відпустимо усіх. І маму, і хлопця, — пообіцяв майор. — Але після того, як ви добре подумаєте над тим, про що я питаю.

— Не можу я цього знати! — вигукнула Дарина. — Мабуть він вдома, де ж іще!

А навколо вже усе перевертали. Тюль валялася на підлозі і через неї навіть не намагалися переступати. Відчиняли дверцята шаф, висували шухляди…

Жах охопив її.

— Тарасе, де ти?

— Заспокойтеся, — вів своєї майор. — І відповідайте. Удома вашого чоловіка немає. І схоже, давно. Зараз опитують сусідів. Його ніхто не бачив від часу скоєння злочину. Де ще він може ховатися?

— Не знаю! — не своїм голосом закричала Дарина. — Я нічого не знаю і нічого не маю з ним! Відпустіть мою дитину, вона нічого не зробила!

Дарина намагалась підвестися, та їй не дозволили. Усе тривало довго. Тихий будинок перетворився на вулик. Шукали скрізь — у підвалі та на горищі, у металевих гаражах на подвір’ї. Сусіди злякано спостерігали за процесом.

Усіх трьох вивели на двір і посадили до одного з бусів. Хвиля неймовірно спотворених чуток покотилася містом, набираючи потужності. Люди вмикали телевізори і вже зовсім інакше сприймали кадри розстрілу у далекому виставковому центрі чужого міста.


Полковник Бакула їхав на доповідь. На самісінький верх. Ця майже щоденна процедура діставала, заважаючи нормально працювати, вибивала з колії. Але хіба там розуміють? Дай результат, і то вже, бо «Європа», бачте, дивується. У голові реально не складалось. У нього був підозрюваний, причому такий, що, здавалося, перспективи успішного завершення справи ставали справді реальними. Проте оптимізму не додалося, а невпевненість дедалі зростала, готуючи підґрунтя для поганого передчуття. Машину постійно підкидало на вибоїнах, хоч водій старався як міг, й від того нотатки виходили кривими і насилу читалися. Бракувало лише у високому кабінеті почати «бекати». Він зробив зусилля аби зосередитись.

Склад осіб, які забажали слухати доповідь слідчого з «надзвичайно важливих» у будь-кого міг би відібрати мову. Важкі й недобрі очі свердлили з усіх боків, відволікаючи й спрямовуючи хід його думок у паралельне русло. Виручили технічні засоби. На «флешці» матеріал заздалегідь був викладений у належному порядку і тепер затерплий палець лише рухав курсором і доповідь виходила більш-менш доладна.

— …унаслідок оперативно-розшукових заходів були виявлені свідки, які показали, що мешканець міста, сорокадворічний Богдан Варибрус, схожий на злочинця, зафіксованого охоронною системою. Упродовж сорока хвилин з моменту отримання даних було розроблено і проведено операцію в усіх можливих місцях перебування підозрюваного одночасно із залученням оперативного складу та спецпідрозділів. Даної особи не виявили. Проте, шляхом роботи зі свідками та проведених обшуків ми тепер оперуємо наступними даними…

Відчуття, що пітніє чоло, було нестерпним. Напевно, й на носі краплі повиступали. Бачать чи ні? Швидше б кінець. До дупи усі його факти та розумні фрази. Врятувати могло тільки одне — аби злочинець сидів у камері. В нього ж лише підозрюваний у флешці.

…підозрюваний у масовому розстрілі тридцять першого грудня упізнаний більшістю свідків. Проте, близькі родичі, а саме — мати, син, дружина та ще кілька людей на відеоматеріалах з «Нірвани» його не упізнали, відзначивши лише портретну схожість. Вилучено велику кількість домашніх фотографій підозрюваного, з якими в даний час працюють експерти, і попередні висновки свідчать про велику імовірність того, що злочин скоїв саме він. Окрім цього у помешканні Варибруса було знайдено значну кількість речових доказів, які дозволяють стверджувати, що підозрюваний серйозно займається «чорною» археологією. Це саме показали свідки, включаючи близьких родичів. Співставляючи дані факти з висновками експертів стосовно зброї, якою здійснювалися убивства, ми можемо зі значною імовірністю стверджувати, що саме Богдан Варибрус міг мати пістолет, здобутий шляхом розкопок і наступної реставрації та доведення його до бойового стану. Співставляючи також відсутність підозрюваного у місцях його звичного перебування, а також у мобільних мережах за належним йому номером від двадцять дев`ятого грудня, можна стверджувати, що Варибрус готувався і, здійснивши убивство, заліг на дно. У даний час ведуться оперативно-розшукові заходи з метою встановлення мотивів та виявлення можливого…


Він підвівся різко й рішуче. Німий погляд вперся у головного слідчого, пробираючи до мозку кісток. Пальці, ковзнувши по шиї, відшукали велику бородавку під правим вухом, наче переконуючись, що вона на місці.

— Ведуться, кажеш… Ти знаєш, відколи вони ведуться? Ти уявляєш, який резонанс викликає оте твоє безпомічне борсання? Не у країні — в цілій Європі! У світі! Тоді як ми в самому центрі уваги. Знаєш, кого ти мені нагадуєш своїми слідчими діями? Студента, який уперше в житті біля дівки стоїть! І не знає чи то ширіньку розщіпати чи вірші читати! Отак ти довіру виправдовуєш?! У тебе ціла армія під руками, а ти хлопа з села не можеш взяти?…а замість цього вішаєш на вуха людям, які… Ти оце сюди приїхав, щоб повідомити, що проводяться заходи?! Твоя слідчо-оперативна група скільки народу налічує? Га? Тобі виключні повноваження дали! І ти якогось селюка з підвалу витягти не годен?! Чого мовчиш?

— Ситуація не зовсім така, як вас інформували… — Бакула з острахом відчував, що власний голос стає геть зовсім «чужим» і думки не слухаються. — Підозрюваний не є людиною з села ні у прямому, ні у переносному розумінні. Злочин старанно готувався. Не виключається наявність у нього спільників з криміналітету. До того ж, Богдан Варибрус поки що лише підозрюваний і жодного незаперечного доказу його участі у вбивствах немає…

Він верз не знати що, аби тільки не мовчати, відчуваючи, як занурюється глибше й глибше.

— Як це — «немає»? Чому? — не зрозумів представник іншого відомства, також у генеральських погонах. — А ви що, не маєте у розпорядженні експертів? У звітах ваших йдеться про більш аніж сто експертиз! Ви на цілу країну об’явили, я на власні вуха чув — сто експертиз!

— Двісті, — виправили з іншого кутка, — я особисто чув — двісті.

— І ви заявляєте…

— Я не спілкувався з пресою, — тамуючи недоречну злість, відповів Бакула. — Отримав такий наказ. І за ці дані, надані для мас-медіа кимось іншим, не можу відповідати. Насправді кількість проведених експертиз…

Договорити не дали.

— Я бачу, що не можеш. Взагалі нічого не можеш! Твій кілер годину у магазині товкся! Без рукавиць! Брав, що хотів, клав на місце… І ви не маєте незаперечних доказів?! То він скільки ще часу у статусі підозрюваного ходитиме? Доки на Гаваях не опиниться?

— Я упритул не розумію, полковнику, яким чином ви на цій посаді опинилися, — промовив ще один, хто досі мовчав. — Кваліфікація ваша, м’яко кажучи, викликає здивування. Ви взагалі до цього вели якісь справи?

— Так точно. Послужний список можу представити на першу вимогу.

— Краще Варибруса цього представ, — мляво, хоча й не так ворожо порадив ще один. — Інакше послужний список може перерватися. Повір мені. Так не ведуться справи. Дуже некваліфіковано. І це м’яко сказано.

— Бакула… — той, хто починав екзекуцію, всівся на місце. — Якщо за три дні оцей твій так званий підозрюваний не сидітиме за ґратами з усіма належними атрибутами у вигляді незаперечних доказів… Краще не доводь до цього. На попередньому місці ти вже не опинишся, навіть не сподівайся. Я читав оці твої фантазії, які ти називаєш версіями. Це прямий шлях сам знаєш куди. Так що дурість з голови викинь і працюй по Варибрусу. Ось єдиний твій шанс.


Це було цілковите божевілля. Голова давно вже не варила, проте Бакула таки спромігся, приїхавши додому, зібрати керівний склад слідчої групи і провести нараду. Люди не сиділи, склавши руки, і за день багато що вдалося зробити. З’явилися нові цікаві факти, та це не конче обнадіювало. Варибрус зник за кілька днів до скоєння злочину. І якщо він таки був виконавцем спланованої акції, то не виключено, що вже ліквідований спільниками або замовником і тоді «глухіше» не буває. Зачинившись на самоті, слідчий дочитував останні покази свідків, роздивляючись численні портрети й зображення. На деяких підозрюваний взагалі здавався несхожим. Та не у тім річ. Хай там що, а для Бакули цей безробітний учитель ніяк не бажав вписуватись у рамки виконавця, якого могли би найняти для здійснення убивства. Втім, за будь-яких розкладів усе впиралося в його затримання.

За дві години, випивши пігулку від голови та снодійне, він зібрався вкладатися. Дружина мовчки накривала на стіл, обминаючи його не те що словом, а навіть і поглядом. Як то кажуть, не вперше замужем… Не надто розбираючи, що у тарілці, він клацнув пультом. Головні новини, вечірній блок. Мас-медіа товкли одне й те саме, повністю позбавлені правдивої інформації. Виходили насамперед з того, що зараз найдоцільніше сказати з цього приводу. Наскільки ж сказане відповідає дійсності та здоровому глузду — річ другорядна. Виконавці ж, отримавши відповідний наказ, відмовчувалися. Самому доводилося не раз відбуватися скупою фразою про те, що проводяться слідчі дії.

Проводяться…

Речник МВС Шендерук, зайнявши увесь екранний простір, сьогодні начебто нічим не відрізнявся від себе звичайного. Вираз обличчя «ні риба, ні м’ясо», очі, які не знати куди дивляться, інтонації, по яких вгадується лише бажання випадково не сказати зайвого… У кращих традиціях полковник Шендерук будував словесні конструкції, нагадуючи Бакулі власну доповідь кілька годин тому.

— …внаслідок грамотно проведених слідчих дій… — просторікував речник.

Отже, слідчі дії все-таки були грамотними. Тоді за що ж його зранку мішали з лайном у високому столичному кабінеті?

— …стала відома особа злочинця, який вчинив новорічний розстріл у виставковому центрі. Сорокадворічний Богдан Варибрус, мешканець…

Слідчий не повірив своїм вухам. Здавалося, у Шендерука зовсім відібрало розум. Напевно, у завтрашньому блоці новин інформуватиме вже хтось інший. Хто перевів підозрюваного у ранг злочинця?!

— …педагог за освітою, десять років тому він був звільнений з роботи за жорстоке ставлення до учнів з нанесенням тілесних ушкоджень та знущання. Кримінальну справу, відкриту проти нього так і не було доведено до суду. Свого часу Варибрус займався бойовими мистецтвами і підозрювався у рекеті. Його особа спливала у гучному вбивстві кримінального авторитета Плачинди. Пізніше Богдан Варибрус притягався за підозрою у торгівлі зброєю і знову ж таки був відпущений за недоведеністю.

Волосся Бакули стало сторч. Те, що мав робити він, за нього зробили, але так неоковирно, що важко було в це повірити.

— …за оперативними даними, Варибрус займався нелегальною археологічною діяльністю. У його помешканні виявлено кілька складів та велику кількість техніки для здійснення розкопок. Водночас доведено, що саме зброєю, відреставрованою після тривалого перебування під землею, здійснено даний злочин. Аналогічна зброя застосовувалася також у ряді нерозкритих убивств останніх років, тому в даний час ведеться робота стосовно визначення причетності до них Богдана Варибруса.

У слідчого в голові крутилася фраза, яку часто видавала донька: «я в шоці!». А кожен погляд на екран змушував до цитування Ільфа та Петрова «И тут Остапа понесло…».

— …висновки експертів підтверджують, що саме ця людина здійснила безпрецедентний за цинізмом злочин, який обурив громадськість. У даний час завершуються експертизи, яких у даному розслідуванні загалом проводиться понад двісті. На місці злочину, як і у помешканні Варибруса, взято матеріал для генетичної експертизи, результат якої остаточно розставить крапки над «і»…

Щелепа впала зовсім і Бакула лише кліпав очима. Якби подібне втнув хтось із його підлеглих, він би уже давно схопився за телефон і «порвав» винного. Та й власне, у найзахланнішому відділку навряд чи знайшлася 6 людина, якій аж так бракує здорового глузду. А тут кого «рвати»? Посадовець, який верзе оцю нісенітницю на широкий загал, підпорядковувався напряму тим, хто сам кого хочеш «порве».

— …по країні розпочато операцію затримання Богдана Варибруса, до якої залучено весь оперативно-розшуковий склад. Направлено запит до Інтерполу, оскільки не виключена можливість, що злочинець спробує перетнути кордон. Операція «перехоплення» проводиться тотально і ми впевнені, що затримання убивці — лише справа часу. Ми, працівники правоохоронних органів, просимо громадськість допомогти у виявленні небезпечного…

Виявляється, за нього вже усе вирішили, адже стратегію розробляють нагорі. Вочевидь «карти лягли» таким чином, що назріла необхідність показати бодай якийсь результат. А встановлення особи злочинця — це вже щось, хоч як крути. І тепер на очах у спільноти повинно відбутися показове розслідування, вінцем якого стане не лише затримання «нірванського» стрільця, а й розкриття багатьох резонансних злочинів останніх років, частина яких має чітке політичне забарвлення. Така собі демонстрація відлагодженої роботи системи охорони правопорядку у потенційного члена євроспільноти. Ось така стратегія. Справа за малим — затриманням Богдана Варибруса. І це конкретне завдання належить виконувати йому.

Бакула стишив звук і змучено всівся на канапу, пропускаючи подальший словесний спам через змучену голову. Оголосивши, що за відомості про місце перебування злочинця призначено чималу винагороду, Шендерук зник з екрана, натомість розпочалася інша передача, де нарвані журналюги, користаючи свободу слова, вже відверто тягли в інший бік. Йшлося про безчинства поліції та спецпризначенців у помешканнях родичів підозрюваного, затримання його хворої матері, більш аніж сумнівні доказову базу та портретну подібність. Тема безчинства правоохоронців за останні роки стала однією з найулюбленіших. З’ясувалося, що дружина Варибруса вже встигла отримати столичного адвоката, одного з найвідоміших та скандальних! А опозиційні канали на повні легені дуділи у труби стосовно порушень прав людини у країні з майже європейським статусом і оптом залучали компетентних фахівців, які тепер не при ділі, і які до нестями звинувачували владу і перетягували діряву ковдру суспільної думки, в надії хоч трохи привернути до себе увагу у вирішальний момент. Завтра почнуться офіційні заяви проросійських політиків про те, що кримінальній країні не місце у європейській спільноті, післязавтра чергові вибори — і це у ситуації, коли народ тупо хоче їсти…

Вертеп довкола слідства розгортався зі скаженою швидкістю та у кращих традиціях. Усі, хто тільки бачитиме найменший зиск, спекулюватимуть навколо процесу, так чи інакше впливаючи на його хід. І тепер Бакула чітко бачив у ньому свою колію, що ставала дедалі глибшою. Якщо ж бути відвертим, її краї вже сягали вище голови і вискочити бодай кудись не було можливості. Позаду ж котилося щось величезне, загрожуючи розчавити.


Пігулка вже давно діяла і мізки розносило навсібіч. Спромігся вимкнути телевізор, щоб не гундів цілу ніч, від якої, власне, залишилася сама згадка. Завтра їхати до тієї клятої Дорощі. Кров з носа — треба. Бути на місці, нехай навіть підозрюваного там давно вже немає. Надія лиш на власні сили. Він мусить скласти для себе реальний портрет цього Варибруса і прорахувати його дії, прочитати задуми. Лише це дарувало примарну надію на порятунок. Свідомість вимкнулася раптово.

XV

Більшості людей притаманні дурні думки надвечір і мудрі зрання. Недарма існує відоме прислів’я, вживане у більшості казок. Та зараз правило не спрацювало. Він рив, наче навіжений, дві доби. Мозолі з’явилися навіть попри класні рукавиці. На вечір долоні пекли, а плечі не здіймалися. Від тіла так тхнуло застояним потом, що самому було бридко. Майнула думка вирватися до райцентру відвідати лазню. Та одразу ж згадався поворот лісової дороги з коліями і шестигодинні муки з його доланням. Вистеливши величезним шматком поліетилену переднє сидіння поруч із водієвим так, що стало аж на передню панель, Богдан натопив у машині й роздягся. Звісно, це виглядало справжнім капарством — обтирання вологою ганчіркою з мильним розчином. Нахляпав добряче, проте стало легше. Він витерся рушником і пройшовся по тілу ватою зі спиртом. От тепер справді покращало. Шкіра вже не липла і не смерділа. Тепер — у чистий одяг, відчути справжній кайф.

Зранку і сили подвоїлися. Богдан заповнював контейнер ґрунтом, вилазив нагору і витягав його, розсипаючи землю тонким шаром. А на самому краю ями вже височіла купа прілого листя, назбирана вечорами наосліп для маскування розкопки. Ще трохи.

І результат прийшов. Той, хто вперто робить свою справу, обов’язково його діжде. О першій він вийшов на пухкий ґрунт і справа добряче просунулася. За дві години було розчищено місце, до якого так докопувався. Тепер аби тільки пощастило. Порепана поверхня дерлася металевою щіткою і майже зі столітнього нашарування проступала літерно-цифрова комбінація, єдина у своєму роді, яка ідентифікувала знайдений брухт, підносячи його до рангу справжнього скарбу. У англійців не губиться нічого, і ця комбінація досі числиться у якомусь архіві, до якого мають доступ зацікавлені й компетентні люди. Все.

Увімкнуто камеру. Запис розпочався. Ракурс показував краї виритої ями і з кожним кроком наближення до неї відкривав обриси танка, фрагмент якого був розкопаний та достатньою мірою відчищений. Кадр поплив донизу і зафіксувався на корпусі поряд із неприродно маленькою, як для сучасних уявлень, баштою. Спрацював зум, виводячи на екран зображення номера бойової машини.

Кінець зйомки. Ще раз переглянуто. Зробити кілька знімків. І ще раз те саме на телефон. А тепер швидко. Це був тріумф. Справжній, не перебільшений тріумф. Навіть не успіх. Беручи листя оберемками, він засипав кинуте через краї ями гілля, ховаючи знахідку. Потім притрушував листям розкидану довкіл землю. Кудись поділися втома та біль у м’язах. Хотілося співати.

Ще раз обдивившись навколо, Богдан повернувся до джипа. Затримуватись тут далі не було ані найменшого сенсу. Але рука чомусь не піднімалася вставити ключа у замок запалювання та запустити мотор. Звідси буквально не хотілось їхати. Як дитина — носитиметься тепер із омріяною іграшкою, що потрапила до рук… Що ж, можна і поноситися бодай до ранку. Рішення прийшло несподівано і з першого погляду було абсурдним, адже те, що намірився зробити Богдан, можна здійснити з комфортом у теплій хаті і після справжньої ванни. Тим паче, ще два дні тому звідси хотілося втекти чимшвидше. Але людина — дивна істота. Тут, на місці, воно здалося приємнішим. Чому ні, якщо душа бажає? Навіть «сусід» кудись подівся і вже не заважав ночами своїм виттям, наганяючи полохливі думки.

Сіроманець постав у його уяві. Який він? Жодного разу Богданові не доводилося бачити цього звіра. За роки блукань полями та лісами на очі потрапляло чимало звірини. І диких кіз бачив, і зайців, і лисиць… Навіть стадо кабанів одного разу перейшло галявину, змусивши захоплено і водночас злякано завмерти. А білок, куниць… Вовк не потрапив на очі жодного разу, хоч Богдан знав точно — вони поряд, адже про їхні витівки то там, то там, приймаючи його за мисливця, не раз розповідали місцеві. А ще у спогадах поставали колись бачені телепрограми про тварин, де фігурували кадри з лісовим мешканцем, що найбільше з усіх претендував бути втіленням темних сил. Який він насправді?

Богдан склав намет, щоб зранку одразу виїхати, і влаштувався на задньому сидінні. Сьогодні можна за удачу. За успіх. Розкрутивши металеву пляшечку, він винив коньяку. Все-таки щось підтримувало і берегло його на цьому світі, допомагаючи жити. Підключивши ноут до електрики бортової мережі, він увімкнув завантаження, одночасно під’єднуючи мобільний телефон з інтернетом. Хотілося комусь подякувати за усе. От тільки не знав кому.


Це відбулося років шість тому у відкритій кафешці на роздоріжжі. Місцина була безлюдною, лише машини туди-сюди снували трасою. Саме там йому довелось зупинитися, повертаючись із чергової поїздки. Дуже хотілося їсти і Богдан, замовивши страву, пив холодний квас, що останнім часом навіть бочковий однаково відгонив хімікатами. На той час йому вже вдалося «розкрутитися» у новій сфері діяльності, міцніше стати на ноги і зжитися з усіма негараздами. Вони не забулися. Проте, сприймалися інакше і, поклавши руку на серце, Богдан не зміг би стверджувати, що однозначно хотів би відкрутити час назад, якби існувала така можливість.

Саме у хвилини, коли розмірковував над цим, на парковці біля кафе зупинилася машина і троє відвідувачів, які йшли робити замовлення, несподівано повернули до нього. Столики у вигляді дерев`яних ковбанів були розставлені просто по траві, і Богдан займав один з таких, у кутку, сидячи спиною до огорожі. Вони йшли до єдиного відвідувача кафе рішуче й цілеспрямовано. Щось неприємне ворухнулося всередині, коли молодики наблизилися і стали півколом. В одному насилу упізнавався старий знайомий Савченко — Сава. Хлопець виріс і змінився, проте погляд свідчив, що ілюзій на рахунок змін у його свідомості бути не може. Відверто недобра, проте задоволена посмішка скривила його обличчя.

— Йо-мойо… Які люди! — обійми зайди картинно розкрилися. — Богдан Дмитрович. Ото вже не сподівався. Як життя молоде?

Не питаючи згоди, він ляпнувся на ковбан навпроти і сперся грудьми на стіл.

— Пацани, не повірите. Богдан Дмитрович. Мій улюблений учило, нині безробітний. Так уже розпорядилася доля, — той, хто і далі за всіма ознаками верховодив серед рівних собі, озирнувся на «зброєносців» і промовив до одного: — Друже Максе, піди до тих дівуль, дізнайся, чи є у них смітник. Але не такий, пластмасовий, як у залі, а великий, десь на задвірках. Такий, придатний до «люстрації», як у новинах показували. І заразом спитай, чи давно його вичищали. А ми побалакаємо. Ну що, злидото, як життя? Ще не бомжуєш? Може звик вже по смітниках обідати і ми тут дурно на шоу сподіваємось?

— Иги, — озвався той, що стояв позаду, — бомжує… Це ж його тачка на парковці! Нікого більше не видно!

— Bay! — картинно здивувався Сава. — Учило, ти що, запух? Навіть працюючим належить на «Запорожцях» їздити, а люстрованим? Як це розуміти? Зизо, а ну заглянь йому на спину. Якщо причеплено «Я підор», значить знову кудись прийняли.

— Немає! — здивовано відрапортував здоровидло.

— Здрастуй, Сергію, — озвався нарешті Богдан. — Також не сподівався. І, чесно кажучи, не хотів цієї зустрічі.

— Оба-на… — викотив очі Савченко. — Не хотіти побачити власних учнів, яким колись про справжнє і вічне?.. Та ти, козлино, зовсім нюх втратив!

— Не дивуйся, Сергію, я справді боявся такої випадкової зустрічі. І дуже шкодую про отой свій вчинок, який, впевнений, не забув і ти, — спокійно промовив Богдан, дивлячись йому в очі. — І не у тім річ, що через нього довелося втратити роботу. Зважившись на таке, я свідомо жертвував собою, аби навчити вас, як ти кажеш, справжньому та вічному, адже і ти, і Татуша кожен по-своєму намірилися стати пропащими людьми. Йому таким чином я збирався втлумачити, що слід боронити себе і будь-яку силу можна перемогти. Тобі ж спробував пояснити, що за жорстокість людина може бути не менш жорстоко покарана. Вийшло ж усе навпаки. Татуша, якщо ти знаєш, спився і тепер вже з власної волі лазить по смітниках. Ти, бачу, як був покидьком, так і лишився. Натомість я змінив власне життя на краще і тепер не рахую кожної гривні і, як ти вірно помітив, не ходжу з ганебними наліпками. Проте від згадок про наші стосунки стає соромно, адже виходить, що вчитель виграв за рахунок своїх учнів.

Те, що порівняно зі шкільними роками Сава втратив в інтелектуальному розвиткові, впадало у вічі одразу. Проте зміст сказаного однаково дійшов до його свідомості. Йому важко було приховати емоції. Здавалося, у нього відбере мову. Проте погляд, що випромінював шалену ненависть, намагався зберегти спокій. Те, що попереду жорстока сутичка, у якій перевага на боці компанії, було ясно як Божий день, але й морального двобою Савченко програвати не бажав. Тому намагався до останнього не втратити обличчя.

— Вистачить нити, учило. Сам казав — каятися і дурний може. Треба спокутувати.

— Казала, бак повнісінький, — радісно сповістив Макс. — Машина не забирає вже тиждень.

— От і потіш її, що зараз спорожнимо. І папірця знайди з ручкою. Ну, що, учило? Здогадайся, яких два слова писатимеш…

— Пробачте, хлопці, не вийде, — знизав плечима Богдан. — Забув як олівця тримають — іншим тепер займаюся.

Відкинувшись на спинку сидіння, Богдан витяг неспішно пістолет, який возив із собою упродовж останніх двох років після випадкової зустрічі із нестриманими конкурентами. Руків’я зброї лягло на рипате дерево колоди, справляючи відповідне враження на усіх присутніх. Ті, що стояли, позадкували миттєво. Дурнувата і перелякана усмішка та миролюбні жести мали на меті заспокоїти цього прибацаного. Звук клацання затвора довершив справу, тим паче відстань вже була такою, що вцілити не просто. Обоє дременули так, що руки не потрапляли у ручки дверцят. Сава ж закляк на місці, лише зблід. І ненависть, що випромінював з-під звужених повік його погляд, наче сконцентрувалася в один згусток.

Богдан сидів спиною до кута потужної огорожі. Впершись у неї карком, він щосили пхнув ногою ковбана вперед. Закляклий від несподіванки Сава не встиг зреагувати і полетів навзнак, борсаючись у витоптаній траві. Ставши над ним, Богдан промовив:

— Я ж казав тобі колись — друзі з тобою, доки ти сильний. А коли повзаєш, мов хробак, вони одразу зникають. А ти знов на ті ж самі граблі… То що — будемо бак спорожнювати чи мо’ передумав?

Пістолет зазирнув просто вобличчя Сави, а потім націлився у коліно.

— П-передумав… Усе, передумав! Ну, все, учило, я зрозумів, харош!

— «Учило»? Де ти таке слово вишпортав?

— Б-б-богдане Дмитровичу! Харош, я зрозумів! Буде, вистачить…

— Тоді вали звідси. І пам’ятай — я вже не вчитель, ти не учень. Тож цей урок — останній. Попадешся ще раз — розмажу.

Вочевидь цій людині належало дякувати найбільшою мірою. Якби не Сава, цілком імовірно, Богдан би й досі стосами писав безглузді конспекти, і за копійки вбивав у порожні недорозвинуті голови «істини», які не бажали вкладатися навіть у власній, розумній та досконалій. Натомість тепер, цілковито відданий своїй любові на ім’я Історія, він справді жив, не замислюючись про власні потреби. Напевно, найбільше щастя людини, коли захоплення і засіб до існування — одне й те саме. Тоді працюєш, викладаючись повністю і не думаєш про гроші як такі. Думка про них не висить над головою, адже людина не замислюється над тим, де їх узяти, аби реалізувати себе у житті.


Від кількох ковтків із фляжки у зачиненому салоні стало парко, і Богдан опустив скло. Отак приємніше. Принишклий перед справжньою та вичеканою зимою ліс мовчав. Звір, сірий з буруватим відливом розкішної шуби, схожий на величезного пса, уявився несподівано. Де ж ти тепер? Чого замовк? Не бути нам конкурентами. Забираюся геть, на зимову квартиру. А ти стережи. І вий частіше, щоб усіх підряд до лісу не тягло.

Комп завантажився і Богдан запустив програму, за допомогою якої користувався інтернетом. Зробити це просто зараз. Не гаючи часу. І нехай лізуть наввипередки — зима довга, аби обрати гідну та найбезпечнішу пропозицію. Очі заплющилися. Не вірилося навіть тепер. Проте, не перший рік обертаючись у цій ніші, він знав напевно — знайдений німецький «тигр» тягнув на ринку «півлимона» євро. Не сам танк, лише достовірна інформація про місце його знаходження. Скільки ж може заважити цей, що навіть порівняно з «тигром» антикваріат? Якщо зможе усе вдало прокрутити, цього вистачить на усе подальше життя. Можливість займатися улюбленою справою, взагалі не думаючи про гроші. Богдан зроду не мріяв про багатство. Ні, жити безбідно хотів би кожен. Але про таке навіть не мріялося. Принаймні, йому особисто — стільки просто не потрібно. Відкрити музей стародавніх часів. Отримати ліцензію й самому збирати експонати. Скільки тре6а дати на хабарі, аби дозволили? Тепер вистачить. А при ньому створити приватну школу для нормальних дітей з поглибленим вивченням історії… І тоді справді можна лише доживати, знаючи, що зробив усе, що бажав.

Думки сягали хтозна куди, проте Богдан вчасно стримався, розплющивши очі. До цього моменту ще безліч часу і зусиль. А ділити шкуру незабитого вовка — хибна практика. Не варто. Втім, одну реальну річ треба зробити вже, скориставшись появою вільного часу.

Саме на початку пошуків залізниці довелося натрапити на масове поховання, у зв’язку з чим випливало безліч нюансів. Він не був «безбашенним» копачем, здатним наплювати на все і копирсатися поміж кісток, вишукуючи те, що могло мати цінність, і відкидаючи геть людські рештки. Водночас не хотілося втрачати нагоду цікавих розкопок. Невідома монета, яка присадила його на цьому місці, була добряче пошкоджена, більше того, нашвидкуруч її не вдавалося ідентифікувати за жодним з каталогів. Викопуючи її, Богдан віднайшов людські рештки, а у безпосередній близькості від місцезнаходження монети металошукач сигналив безперестанку. Проте, нові спроби викопати щось гідне дарували йому сучасний мотлох та кулі, вочевидь воєнних часів. І чергові останки. Довелося припинити роботу. Місце скидалося на масове поховання загиблих у бою або розстріл. Такі знахідки — не рідкість. Кілька їх вже було і щораз Богдан, залишивши відповідні відмітки, повідомляв людині з товариства «Спадщина». Нехай цим займаються ті, кому належить. Монета ж, здавалося, не мала жодного стосунку до поховання і потребувала серйозної дослідницької роботи.

Базова сторінка давно завантажилася й пальці почали вводити у віконце пошуку необхідні сайти, де віднедавна фігурували розміщені ним об’яви. Колись давно, щойно придбавши комп’ютер і не маючи навичок користування, він знайшов цю сторінку, з якої потім завжди починалася робота в інтернеті. Ця пошукова система не була найкращою і одразу засмічувала сторінку численною рекламою та різного роду новинами, переважно скандальними, підкреслюючи їхню сенсаційність, а коли він натискав кнопку для поглибленого знайомства з подією, усе виявлялося «бульбашкою». Проте, звикнувши до картинки, Богдан не бажав щось змінювати, а на усі «сенсації» просто всміхався, пробігаючи очима кричущі заголовки.

Так було й цього разу. Проте однорідність новин здивувала. І тут і там віконця з новинами майоріли якимсь резонансним злочином. Хтось постріляв масу народу у Дмитроградському виставковому центрі «Нірвана». Скільки?! П’ять чоловік! Світ справді божеволів з кожним днем. Від цього життя людям реально «зносило дах» і вони дедалі частіше зважувались на потворні та садистські вчинки. Але щоб так… Навіть отой сіроманець, що вив по ночах, потрапивши до отари, не різав би усіх овець підряд, а забрав би одну…

Пальці його вводили дані для пошуку, а новини у маленьких віконечках змінювалися з впертою періодичністю. Точніше, змінювалась лише форма їхньої подачі, тема ж залишалася тією самою.


«Поліція оперативно вийшла на слід кілера. Ним виявився Богдан Варибрус, житель…».


Оце вже справжній прикол. Герой скандальних новин ще й був його однофамільцем і тезкою. Це ж треба. Зітхнувши, він вистроював каскадом відкриті сайти. Зараз. Та інтерес до події, що з’явився так несподівано, муляв і не давав працювати. Де ж він узявся такий… Варибрус… Звідки, цікаво? Посунувши стрілочку, Богдан клацнув на перше-ліпше віконце — «Новини дня».


Тридцять першого грудня, у переддень новорічного свята сталася трагедія, яка сколихнула цілу країну. У виставковому центрі «Нірвана» невідомий…


Ого… Виявляється, за цими розкопками він відстав від життя. Сенсації вже шостий день.


За даними МВС унаслідок оперативно проведеної роботи зі свідками та грамотних дій на місці злочину вдалося швидко вийти на слід злочинця. Ним виявився сорокадворічний Богдан Варибрус, уродженець Дорощі, нині мешкає…


Текст читався зі скаженою швидкістю і від усвідомлення прочитаного усе хололо всередині. Дані про злочинця дивним чином збігалися з його особистими. Не було жодної розбіжності. Спочатку співпав рік народження, потім місце народження і місце проживання… Пальці не втрапляли по клавішах, а курсор взагалі заховався хтозна куди і не знаходився попри всі зусилля.

Це походило на якийсь інтернетівський розіграш не знати з чийого боку. Щелепа відпала, у животі та грудях заніміло й биту годину ніяк не вдавалося второпати, що йдеться саме про нього. Від співпадінь такого роду волосся ставало сторч, проте й далі повірити в це було несила. Тому що такого просто не могло бути.

Богдан перемістив відкриті копацькі сайти донизу і завантажив офіційну сторінку «Країни у новинах». За мить відкриється те, що справді учора й сьогодні крутилося на телеекранах, а не у засміченій мережі, яка іноді скидалася на помийницю.

Усе обірвалося і полетіло шкереберть. Точніше — у прірву. Богдан Варибрус фігурував і там, також мав сорок два роки і колись давно працював у школі, звідки був вигнаний за жорстоке ставлення до учнів. Виявляється, він був жорстоким від природи, тим-то і вчинив таке звірство.

Відкриваючи сайти один по одному, Богдан поїдав очима інформацію про те, що під час обшуку у його квартирі було знайдено різного роду аксесуари та запчастини до металошукачів, а його дружина — Дарина Варибрус, яка вперто відкидала можливість скоєння чоловіком такого злочину, показала тим не менш, що чоловік займався самостійними розкопками та пошуком артефактів старовини, цілий склад яких виявили у підвалі та на антресолях. Одночасно експерти встановили і зброю, за допомогою якої злочинець позбавив життя п’ятьох чоловік — «Парабелум» зразка Другої світової. Вдалося констатувати і факт перебування зброї під землею з ознаками її наступної реставрації, а отже, саме той, хто займався «чорною» археологією, і мав нагоду володіти такою зброєю.

Це навіть у такому вигляді було повним ідіотизмом, нісенітницею і водночас кінцем усього. Проте, перескочивши на якусь іншу сторінку, Богдан вжахнувся. Усе, що бачив досі, не йшло у жодне порівняння. Дійшовши до імені дружини і таким чином остаточно ідентифікувавши себе, він вважав, що гіршого вже бути не може. Виявляється, могло. У численних скоєних по країні за останні роки нерозкритих злочинах були такі, де у висновках експертів фігурувала відкопана та реставрована зброя. Тепер усе це гамузом вішали на нього. Шукали докази, висували припущення…

Дійшовши до своїх можливих зв’язків із сепаратистами та припущень щодо участі у терактах минулих років, Богдан зиркнув на дату. Ішов четвертий день, як його оголосили у розшук і ловили по цілій країні. Операція «перехоплення» йшла повним ходом. На дорогах, у містах і містечках стояли блок-пости. Орієнтування отримали усі відділки поліції. Зображення його, Богдана, дивилися з різних сайтів та транслювалися практично усіма телеканалами. Гортаючи, він упізнавав ці фотки, які вочевидь вилучили під час обшуку і тепер використовували для того, щоб ціла країна знала, як виглядає винуватець. Обхопивши голову руками, Богдан намагався звільнити мізки від зайвого. Насамперед від емоцій. Інакше діяти не вдасться.

Але, схоже, не вдасться за будь-яких умов. І все ж таки…


Підозрюваний у тяжкому злочині Богдан Варибрус, у минулому шкільний учитель історії, звільнений з роботи шістнадцять років тому за жорстоке поводження з учнями, переховується у невідомому місці. Як стверджує інформаційна служба МВС, злочинець ретельно готувався, оскільки зник за два дні до скоєння убивства. Свідки з числа його знайомих та дружина показали, що упродовж цього періоду часу підозрюваний не з’являвся вдома і не відповідав на дзвінки, а телефон його досі знаходиться поза зоною.


Справді, телефон поза зоною. Де ж іще йому бути? На цьому схилі працює лише ЛДС, ретранслятор якого знаходиться за Балащею. «Євростарівський» лише у сусідньому райцентрі й гора надійно затуляла місцину від хвиль. Тому й довелося придбати картку іншого оператора для користування інтернетом. Далі йшлося про місця можливого переховування убивці. Намагаючись відновити здатність думати, Богдан укотре відсортував сторінки, щоб не заплутатись.


Щодо мотивів злочину, у слідства є кілька версій і, враховуючи особу загиблого Віталія Маркуша, основна з них — замовне убивство. Варибрус міг вести подвійне життя. Про це свідчать факти, що спливли під час розслідування. Шість років тому до райвідділку МВС за місцем проживання підозрюваного надійшов сигнал про наявність у нього вогнепальної зброї — пістолета. Щоправда, під час перевірки працівники міліції зброї не виявили…


Богдан добре пам’ятав цей випадок. Саме тоді, після конфлікту з Савою у кафешці на трасі про всяк випадок він заховав той самий травматичний пістолет. І добре зробив. Вочевидь молодик ніяк не міг заспокоїтись, а оскільки справді вирішив, що колишній «учило» за такого характеру цілком міг би ошиватися у якихось темних структурах, вирішив за краще забратися туди, звідки приїхав, і не потрапляти йому на очі. На той час його високопосадовий тато, везучи уночі на п’яну голову двох дівок, розбився в аварії, і життя вже не зовсім юного мажора набуло дещо інакшої траєкторії. Швидше за все, забравшись назад до Польщі, він знайшов можливість надіслати заяву до міліції, або ж це зробили його друзі, яких Богдан не знав узагалі. Так чи інакше, тепер цей випадок ліг докупи. На нього вішали кілерство, посилаючись на відповідні риси характеру, і примудрилися витягти з його біографії факти, які самі по собі не мали жодного значення.

Наприклад, вишпортавши не знати яким чином поїздку у старших класах школи на обласні змагання зі стрільби, з нього зробили снайпера, мало не профі. Богдан давно забув про це своє досягнення, їх їздило тоді десятеро. У стрільбі брали участь усі, навіть дівчата. Тепер ці змагання несподівано набули ваги чемпіонату світу. Уявив, як колишній воєнрук на прізвисько Піночет, який ще був живий, дає свідчення, ледве рухаючи язиком і слухняно підтверджуючи нісенітниці.

Волосся ставало сторч, коли читав про те, що доказом його причетності до злочину зробили навіть шкільне прізвисько — «Бурмило», яке свідчило про закритість та темні риси характеру. Більше того, навчаючись в університеті, Богдан займався бойовими мистецтвами! Залишалося лише звести очі до неба… Хто ж із хлопців, часів Клода ван-Дамма, уник бажання й собі навчитися так вимахувати ногами, хоча б заради цікавості! Спробував і Богдан, прийшовши кілька разів на тренування напівлегальної секції карате, яка офіційно числилася як дзю-до. Відверто кажучи, не сподобалося. Тим більше, що Саша Плачинда, тренер, за чутками був причетний до місцевого рекету, до якого залучав і своїх учнів. Це підтверджувала і темна історія його загибелі, яка сталася через півроку після того, як Богдан покинув відвідувати тренування.

Усе це дивним чином відшуковувалося і витягалося нагору, навішуючи йому статус каратиста, рекетира і хитрої далекоглядної людини, адже в офіційних міліцейських зведеннях того часу з приводу загибелі Олександра Плачинди його імені, звісно, не фігурувало. Та найкрутішим відкриттям слідства був протокол ДАІ майже десятирічної давнини, проте складений у східній області, куди Богдан ризикнув з’їздити у компанії однодумців. Це була єдина його експедиція, яку здійснив не на самоті. Знайомі запропонували шукати скіфську могилу. З поїздки не вийшло нічого цікавого, проте у слідства з’явився ґрунт для версії його зв’язків з самопроголошеними республіками та звинуваченням у тероризмі.

В інтерв’ю ЗМІ речник МВС заявив, що у короткий термін вже проведено низку заходів, спрямованих на якнайшвидше затримання запеклого злочинця. Застосовується понад двісті експертиз, більшість із яких уже завершено. Результати їх будуть оприлюднені, щойно дозволять інтереси слідства. За його ж словами, на місці злочину було проведено забор матеріалу для генетичної експертизи, яка дозволить остаточно встановити причетність підозрюваної особи до злочину.

Отже, поки що не остаточно. Як же усе складається невдало… Упродовж тижня Богдан, так уже сталося, зник для усіх. Бо мав конкретну роботу, яка вимагала перебування наодинці. Бо не мав, з ким святкувати Новий рік. І ще багато чого. Сидів у лісі, де не ходять люди. Отже, немає й алібі. Номер його увесь час перебував поза зоною досяжності. Власне, основну картку довелося взагалі витягти з телефона, аби користуватися інтернетом. Пакет ЛДС Богдан вже більше року використовував виключно для цього і навіть сам власне не знав телефонного номера цієї картки, жодного разу не зателефонувавши з неї. Отже, цей номер залишався невідомим для усіх, інакше б його давно вичислили. Одразу після так званого встановлення особи злочинця. Пробили б номер по супутнику і приїхали просто сюди — брати під білі рученьки…

Пощастило. Це слово на загальному тлі звучало настільки по-дурному, що не вкладалося у голові. І тим не менш, пощастило. А що далі? Ставити у телефон стару картку — смерть. За який час сюди прилетять? Напевно, швидко. Щойно його номер з’явиться у мережі, в найближчому райвідділку спакують бус із спецназом і не гаятимуть ані хвилини, адже кожен бажає стати героєм — взяти такого злочинця… Усе зрозуміло як божий день, дарма, що уперше. Хоча, чого ж… Згадалися перипетії привселюдної екзекуції шістнадцятирічної давнини. Наше суспільство як жодне інше полюбляє процес «очищення». Порочне від маківки до ноги, не вірячи у перспективу покращення, воно любить сам процес. Вочевидь, жага інквізиції закладена у ньому десь на генному рівні. Наче геблярний ніж ходить над рівною поверхнею дошки, деревина якої геть зовсім непридатна, адже у ній повно гудзів та іржавих цвяхів. Проте усі вони заховані у товщі й притерті одне до одного, а поверхня так відполірована дупами, що не одразу розбереш що й до чого. Та варто одному висунутись, як пекельна машина зносить голову, не аналізуючи, які причини призвели до цієї невідповідності, адже механізм не думає. Отак сталося шістнадцять років тому, коли провина Богдана полягала у бажанні знайти особливі методи для порятунку двох майже пропащих підлітків у ситуації, коли стандартні вже не діяли. Зараз, коли йшлося вже про убивство п’яти чоловік, усе станеться значно швидше й ефектніше, адже це значно більший горб на поверхні клятої дошки, тим більше, що наближається визначна подія на шляху до євроінтеграції. Якщо винуватця такого масштабного і кричущого неподобства не схоплять і не запроторять куди слід, — це буде свідчити про те, що правоохоронна система працює незадовільно і у Європі будуть знов розчаровані, а це призведе до чергового відтермінування остаточного рішення.

Механізм розвитку подій був такий примітивний і водночас фантастичний, а його скромна постать фігурувала у таких процесах, що це не вкладалося в голові. Тим не менш, проста, навіть елементарна думка виникла одразу. Стоп. А з якого щастя взагалі на нього впала така пекельна підозра? Чому раптом він? Причина з’ясувалася швидко. Виявляється, усе записували відеокамери, якими обладнана охоронна система закладу. Абсолютно усе. Тремтячі пальці тиснули на кнопки, а він молив долю про одне — щоб це можна було побачити.

Та інтернет — на те й інтернет, що там знайдеш усе. «Кадри трагедії у „Нірвані“» — під такою назвою висипалось стільки пропозицій, що не диво загубитися. Богдан тицьнув у першу-ліпшу. Швидке завантаження — і на екрані з’явилося чорне поле з трикутничком, на який слід натиснути. Руки тремтіли так, що стрілка насилу втрапила на нього.

…Він ішов рядами неквапно, роздивляючись товар, у довгому пальті з піднятим коміром. Щось брав з полиць, роздивлявся. Камери постійно змінювали ракурс і монтаж, який, вочевидь, відбувся вже згодом, дедалі наближав його до екрану. Потім на моніторі з’явився кружечок, що обводив праву руку героя сюжету, привертаючи до неї увагу глядачів. Рука запхала коробочку до кишені, а з полиці потягла щось нове. Цієї миті обличчя незнайомця упівоберта глянуло у камеру.

Мати рідна… Це що — я?!

Зміст сюжету доходив до Богдана поступово. Це ж якраз і показують того, хто… Хто усе скоїв, зрозуміло. Для цілої країни чоловік у пальті був тим, хто вчинив жахливий злочин. Для Богдана ж ця людина ставала насамперед його двійником.

Обличчя незнайомця упівоберта застигло на кілька секунд, адже відеооператори інтернету давали можливість аудиторії добре роздивитися.

Це — я? Скоти, суки! Ви хочете сказати, що це — я?!

Сам не розуміючи до кого подумки кричить, Богдан мав бажання розтрощити увесь світ. А людина, якій невідомо з якого щастя присвоїли його ім’я, вже проходила через касу, після чого відбулася зустріч з двома охоронцями і наступні кадри демонстрували тісне приміщення кімнати охорони. Розборки відбувалися німо і Богдан, не відриваючи очей, стежив за рухами та жестами того, хто, привласнивши його чесне ім’я, намірився ущент зруйнувати Богданове життя. А далі кадри прискорилися і важко було відслідкувати й зрозуміти, від чого один за одним у маленькій кімнаті падають люди. Потім зав’язалася коротка боротьба і ось кінець. Убивця спокійно знищує сліди, перевіряє чи нічого не забув і виходить.

Волосся заворушилося. Руки несамохіть пройшлися по голові. Проте це лише зволожило і без того мокрі долоні. Холодний піт виступив на скронях, утворюючи грубі краплі. Усі вважають, що це він і увесь той жах — справа його рук.

Зображення на моніторі застигло. Тепер звідти нерухомо дивилося двоє людей. На одній половинці незнайомий досі чоловік у довгому пальті, на іншій він сам, з фотки річної давнини, зробленої під час зустрічі з двома друзями у парку. Ще раз витерши обличчя і перевівши подих, Богдан відсунув ноутбук далі від себе і подивився якомога спокійніше, намагаючись уявити, що той, у спортивній куртці на тлі старої фортеці — також не він, а зовсім інша, незнайома людина.

Руки Богдана ковзали по поверхні монітора, коли намагався затулити одяг цих двох, аби залишити тільки обличчя. Нічого не виходило і він витяг аркуш паперу, зробив у ньому дві дірки, а тоді приліпив до екрану. Ось так зручніше. Два обличчя на білому тлі. Тепер навіть у тому, хто гуляв по парку, важко було упізнати себе.

Напевно, якась портретна схожість справді була. Прискіпливо вдивляючись в обличчя, Богдан поступово знаходив спільні риси. І через це, виходило, на нього збиралися повісити чужий злочин? Причому, хто збирався? Не якийсь один зацікавлений та нечистий на руку слідчий. Ні. Усі збиралися. Усі гуртом.

Інші сайти новин крутили практично те саме. Можливо, трохи не такий ракурс зйомки, інші його зображення, що надавалися для порівняння. І ще пояснення. Виявляється, в усьому були винні сторонні люди, яких називали свідками. Хтось, дивлячись кадри розстрілу по телевізору, «упізнав» і подзвонив. Ситуація загрожувала повною втратою глузду. Можливо, цей варіант був би кращим. Тоді усе, що станеться далі, сприйматиметься принаймні безтямно.

Проте глузд залишався при ньому і панічно шукав виходу. Як врятуватися? Довести, що не було його у виставковому центрі «Нірвана» у переддень Нового року та й взагалі ніколи? Жодна жива душа не підтвердить. Але ж…

Стоп! А генетична експертиза? Ось головна надія. За який час буде результат? Кілька днів, напевно, раз вже кажуть, що ось-ось повідомлять. І тоді усе з’ясується, адже помилок там не буває.

ДНК — річ іще специфічніша, аніж відбитки пальців, яких, до речі, Богдан також там не лишав. Але ж міг їх не залишити і той вовчара, що вчинив побоїще!

Страшні кадри знов заполонили екран комп’ютера. У кімнаті охорони убивця справді не торкнувся ні до чого. Жодного разу. Але ж у залах магазину! Він постійно щось брав. І ставив на місце. Отже, відбитки лишилися. Тільки вони нічого не доводять. Неможливо. Безліч усього. Безліч людей та відбитків. Усе перемішано і переплутано. Ні. Неможливо. Навіть теоретично нічого не довести.

Де вихід?! Що робити? Здатися самому і доводити свою непричетність? Тільки чому — «здатися»?! Адже він не скоював злочину! А тому, що усі впевнені, що скоював. Для усіх він — головний підозрюваний. І якщо не здатися, то його візьмуть. Так, як іноді показують у кримінальних хроніках. Налетять здоровенні бугаї, заламають руки й укарбують носом у землю. Хоч він нічого поганого не скоїв. Але зроблять саме так. Якщо не прийти самому. Не увійти до якогось райвідділку зі словами — «Добрий день. Це я. Тут усі вважають, що я наламав дров у масштабах цілої країни, а я насправді ні сном, ні духом…». Звісно, після цього з’явиться можливість розповісти достовірну історію про знайдений у лісі танк і навіть показати його. От тільки лісова схованка ніяк не доводить, що тридцять першого січня його не було у виставковому центрі «Нірвана». А найголовніше те, що його версія, навіть якщо її захочуть вислухати, усіх, хто крутиться біля справи, влаштовуватиме значно менше.

Це зводило нанівець усі ідеї та сподівання на краще.

Якщо його не накрили тут досі, то навряд чи це станеться цієї доби. Богдан розпакував наново спальник і заліз у нього з головою. От би прокинутись завтра зранку й усвідомити, що усе це — лише страшний сон. На жаль, така імовірність дорівнювала нулю.

XVI

У дорощанському райвідділі поліції вирувало життя. Неочікувані події раптово звалилися на голову людям, які, наче деталі притертого двигуна, виконували свою повсякденну роботу. Екстрим тривав уже добу. Справжній екстрим. На додачу, наче буревій, вдерся столичний чин, змусивши працювати на незвичних обертах.

Часу бракувало. Бакула мотався з експертами по опечатаних квартирах, обмацуючи все власноруч, говорив із затриманими родичами, допитував знайомих підозрюваного. Місцевий персонал не встигав виконувати його накази. Ще увечері, плануючи їхати у Дорощу, полковник надумав узяти з собою Демида. Мозковитий та прудкий «убійник» сподобався йому і тепер виконував роль першого помічника в усіх справах. Втім, додаткові оперативні сили таки довелося залучати. Хотілося б встигати скрізь самому, проте у добі лише двадцять чотири години.

Сон у готелі був нетривкий. А далі пішло по новій. Нагору треба було доповідати кожні чотири години і це нервувало до нестями. Увечері другого дня, вислухавши багатоповерхові тиради про свою неспроможність, Бакула несподівано для себе видав у відповідь таке, що співрозмовнику на тому кінці відібрало мову.

— Олександре Сергійовичу, я розумію, як це звучить, але прошу вас — дайте працювати. Від того, що ви кричатимете на мене, слідство не просунеться. Натомість я відчуваю перспективу і працюю, повірте, з натхненням. І результат прийде. Дайте працювати, прошу вас. Про найменший поступ доповідатиму одразу. Я усвідомлюю, наскільки це важливо, розумію й про відповідальність. Повірте, навколо мене фахові люди і вони стараються. Якщо ви вважаєте, що хтось упорається краще — готовий піти геть. Але сам я так не думаю. Дайте спокійно попрацювати бодай добу-дві…

Мовчанка тривала довго і слідчий справедливо очікував на своє миттєве відсторонення. Натомість…

— Ну, працюй, — відповіли йому. — Але пам’ятай. Окрім тебе ще багато людей задіяно. І від тебе залежить, хто наприкінці буде у дамках, а хто обісраний з голови до ніг і у подальшому визнаний непридатним.

«Всі ми, за великим рахунком… з голови до ніг, і ви не виняток…». Найдотепніша відповідь промайнула у голові полковника, але він не ризикнув її озвучити. І не тому, що це вже було б занадто. Просто нагорі це чудово розуміли й без нього.

Насувалася друга ніч у Дорощі. Відчитавши місцевого начальника Свірського за недоречну пропозицію влаштувати на його честь бенкет, він випив по сто з Демидом і, намітивши вранішні заходи, силоміць відправив того спати. Самому ж геть зовсім відбило сон. Увімкнувши ноутбук, Бакула витяг кілька аркушів паперу і глянув на годинник. Якщо за дві години випити снодійне, то засне за три. Тоді можна буде поспати як мінімум до восьмої. Написавши папірець майорові з проханням не будити і починати самостійно, він всівся за стіл.

Отже…

Колишній учитель історії Богдан Варибрус, залишившись безробітним шістнадцять років тому через конфлікт з учнями та їхніми батьками, живе з «чорної» археології. У його помешканні знайдено старий металошукач, запчастини, інструкції до нової апаратури та кілька артефактів старовини на різних стадіях реставраційного процесу. У домашньому комп’ютері незакриті сайти, через які все це продається. В хаті не порожньо. Все начебто зрозуміло. За останні дні помічники добре погуляли по форумах, де тема мала достатнє висвітлення. Знайшлися люди з середовища копачів, які знали Варибруса. Отже, підтвердилося й тут. Проте була особливість. Ті, хто підтверджував особисте знайомство з ним, зауважили, що лише зустрічалися. Жоден не заявив, що працювали разом, хоч копачі, як правило збираються групами і добре знають хто у якому угрупованні. Отже, Варибрус був одинаком. І ще одне стосовно копацької теми — у жодному місці, де робився обшук, не знайшли навіть натяків на те, про що на цілу країну заявив речник МВС — причетність до здобування та реставрації ним зброї. Не виявили узагалі жодної знахідки, пов’язаної з Другою світовою. А «рили» на совість. Складалося враження, що підозрюваного взагалі не цікавили воєнні сторінки минулого сторіччя, хоч за свідченнями археологів розкопки тут простіші, кількість артефактів більша, а здобутки аж ніяк не нижчі. Принаймні дев’яносто відсотків копачів товчуться саме у цій археологічній ніші. Якби Варибрус цим займався, знайшлося хоча б щось…

Портрет людини також складався із неабиякими труднощами. Ті, хто знали підозрюваного особисто, часто-густо у своїх свідченнях суперечили одне одному. Вчителі школи, де він працював, узагалі були небалакучими і насилу згадували скупі факти, а на запитання, чи міг би їхній колишній колега вчинити такий злочин, знизували плечима.

Зате ті, хто вже вийшов на пенсію, почувалися вільніше. Над ними не тяжіла перспектива наразитися на невдоволення начальства. Одна огрядна жіночка взагалі заявила, що Варибрус був звільнений несправедливо, а жорстокість — річ відносна. Вона ж і зауважила в очі полковникові, що його система поводиться з подібними людьми не менш жорстоко. А слід проявляти твердість раніше, коли формування підлітків лише починається. Вона ж розповіла, що учень, через якого це сталося, був синком можновладця, виробляв що хотів, і ніхто не мав на нього управи. Лояльними були й інші пенсіонери, а старий «трудар», у якого вже трусилися руки і ледве повертався язик, заявив, що сам ладен був стріляти, якби мав з чого. Надивившись на голу порепану підлогу та напівпорожні каплети від пігулок, Бакула вирішив звернутися до колишніх учнів.

Самого винуватця шкільного конфлікту знайти не вдалося, адже той перебував за кордоном. Кілька інших без особливого бажання наче за шаблоном розповіли про акт знущання біля сміттєвого бака, називаючи прізвище Савченка та забуваючи про Татушу. А резюме — був психом, отже, міг. Двоє колишніх учениць таки спромоглися на дещо інше висвітлення подій і пояснили причину жорстокого вчинку історика. Усе стало на місця. Психологічний портрет Богдана Варибруса поступово вимальовувався на темному розмитому тлі, проявляючи людину з загостреним почуттям справедливості і слабкими «гальмами». Чи міг такий витягти зброю і почати розстрілювати тих, хто збирався, припустімо, «навісити» на нього крадіжку у супермаркеті? Чому ні? Саме такі стають революціонерами й терористами. Але тоді правий у своїх припущеннях Демид і немає ніякого замовного убивства. Та чи не однаково? Нехай далі розбирається суд, визначає хто винен, а хто ні. Їм зараз кров з носа потрібен той, хто накоїв лиха у виставковому центрі. А для цього потрібно затримати Богдана Варибруса. Крапка.

Наступна грань життя підозрюваного взагалі виглядала благенько. У Варибруса не було друзів. Тих, з якими можна зустрітися, випити, обговорити різні проблеми. Не вдалося витягти на світ і бодай якоїсь тіні та відлуння амурних справ. Дружина живе за кордоном. Має бути хоч хтось? Опери розводили руками, не в змозі розжитися навіть на чутки. Все заходило у глухий кут.

Де може ховатися така людина? Відлюдькуватий, обтяжений наріканням на долю, міцний та витривалий не старий ще чоловік, у якого ні друзів, ні коханки… Додамо — той, що звик тинятися закинутими безлюдними місцями і тижнями жити у спартанських умовах. Логічно припустити — у лісі. У нас не тайга, звісно, проте відносно глухі місця трапляються. Особливо, якщо бувати на природі регулярно, — щось віднайти можна. До того ж, цілком імовірно, слідопит та копач міг знайти землянку або схрон воєнних часів, цілком придатний для тимчасового перебування. Ось де найімовірніше слід його шукати. І якщо так, у цієї людини, не виключено, зовсім здали нерви. Готуватися, піти з дому двома днями раніше, вчинити таке і впасти у підготовлену схованку…

Не здатний знайти відповіді на численні запитання, Бакула розтягнув нові сіті. По всій країні для дільничних поліцейських інспекторів пішло окреме орієнтування. Шукати мали у відлюдних місцинах, надто звертати увагу на випадки «чорного» копацтва. Були розповсюджені фотозображення Варибруса та його машини. Вимагали залучення служб лісового та мисливського господарства, фермерів. Дільничних зобов’язали провести подвірні обходи селян для збору інформації щодо випадкових та незнайомих людей, бачених за останній період у лісопольових зонах. З одного боку, «гребінець» виглядав досить густим. З іншого — стояло завдання «вичесати» одну-єдину конкретну вошу, яка заховалася десь у товщі лупи та бруду.

Спілкуватися з пресою йому рішуче заборонили і, вмикаючи телевізор, Бакула лише хитав головою, слухаючи офіційну інформацію від свого відомства. Він, саме він і більше ніхто був ядром, епіцентром слідства. Саме від нього йшла перша інформація нагору, де її обробляли належним чином і спускали у маси в такому вигляді, якого ті заслуговували. Тепер, після заяв про результати генетичної експертизи та деякі інші моменти, він би й сам не схотів вийти «на камеру», адже заперечити цю маячню не наважився б, а повторити просто не зміг би.

Тут же, в ефірі, розгорталася протилежна хвиля на захист Варибруса, яку гнали ті, хто був незадоволений владою. Чергова криза плодила нових невдоволених. Тому безліч викривальних передач з’являлося на опозиційних каналах. До них залучали усіх колишніх та ображених. Вільні художники та експерти на пенсії шукали невідповідності портретних рис розшукуваного та кілера з «Нірвани», опальні юристи витягали на світ свіжі приклади корупції у силових структурах… Двічі на заходах такого роду з’являвся і Шендерук, адже зовсім залишитися осторонь публічного обговорення органи правопорядку не могли. Обличчя нещасного речника, кинутого на поталу агресивним журналюгам, не виражало нічого, окрім розгубленості. Вуса смішно настовбурчувались і смикались, очі бігали, а язик завчено промовляв одні й ті самі фрази, вийти за межі яких був неспроможний. Героїчно витримуючи плювки, Шендерук уперто намагався довести на цілу країну, що іде дощ.

Світ клином зійшовся на цьому безробітному копачеві, у якого заклинило психіку. Тепер, наче ланцюгова реакція, заклинило й усіх причетних до справи, ніби розв’язання багаторічних проблем держави та нації залежало тільки від його затримання. Принаймні, натепер. А завтра, не виключено, карта ляже зовсім інакше. На носі вибори. Не виключено, що все укотре перекрутиться. До влади прийдуть чергові чесні та незаплямовані. І тоді на поталу кинуть не цього клоуна Шендерука, а його — полковника Бакулу. І вже не журналістам, а слідчим доведеться пояснювати слизькі та абсурдні моменти справи. І якщо усе повернеться зовсім невдало, саме його, старшого слідчого Центрального департамента зроблять винним і судитимуть за фальсифікацію доказової бази.

У пам’яті швидко зринули останні гучні процеси над посадовцями, яким не пощастило стати цапами-відбувайлами. Адже колода рано чи пізно закінчується, і хтось мусить залишитися у дурнях…

XVII

Рейвах здійнявся від самого ранку. Дель-Боска давно вже не спав, проте не поспішав виходити до загальних апартаментів. Купа ще вечірніх думок товклася у голові. Ще й недобре передчуття на додачу від розуміння, що усе йде надто спокійно. Аж занадто. Хоч як крути, наближався вирішальний момент і очікування несподіванки нервувало дедалі більше, адже сподівання, що усе піде отак, наче по маслу, до самого кінця, могло призвести до фатальної помилки.

Дон Маріо не сумнівався, що його давно вичислили і обидві групи перебувають під пильним оком тих, кого не влаштовує успішний результат операції. Довга відсутність значної фігури, причім з усією свитою, не може залишитися непоміченою. Отже, скоро йому почнуть заважати.

Стукіт у двері пролунав несподівано. Він скочив з ліжка і відчинив. Погляд Рауля, який стояв на порозі, не віщував нічого доброго. Ба більше, зазвичай спокійне обличчя того, хто завжди був занурений у свої комп’ютери, зараз мінилося геть усіма можливими емоціями, викликаними екстраординарністю моменту.

— Патроне, ми знайшли його.

— І…

Рауль збирався з духом, адже інформація, яку належало викласти, змінювала геть усе.

— Тільки не кажи, що він мертвий, — знервовано похитав головою дель-Боска.

— Ні, патроне. Ще ні. Але…

— Ну!

— Але тиждень тому він розстріляв у публічному місці п’ятьох чоловік і тепер його шукають по усій країні. І це ще не все. Два дні, як їхні розшукові структури подали дані до інтерполу.

— Це не помилка? Ти впевнений?

Дель-Боска уп’явся поглядом у Рауля.

— Так, патроне, я відповідаю за цю інформацію. Помилки бути не може. Ходіть, усе побачите самі.

— Карамбе! — це слово прозвучало шість разів поспіль і щораз супроводжувалось ударом потужного кулака у стіну готельного номера. — Карамбе…

Вилаявшись востаннє, він швидко рушив туди, де вже зібрались усі. Коротким жестом дав команду розпочинати.

Кілька схожих між собою портретів застигли на величезному моніторі. Понад усе він жадав зустрічі з цією людиною бодай на п’ять хвилин, а можливо і менше. Якщо той продемонструє правильну поведінку. А якщо ні — п’яти хвилин також вистачить, аби отримати від нього те, що потрібно, а потім кинути напризволяще на якомусь смітнику, адже смітників тут не бракує. Проте підступна доля вочевидь збиралася відтягти визначальний момент його життя.

Усі обличчя на екрані були спокійні, на деяких навіть закарбувалася посмішка. Деякі навіть не були надто схожі між собою.

— Хто він такий?

— Його звати Богдан Варибрус. Сорока двох років. Колишній учитель історії у звичайній школі, звільнений шістнадцять років тому за жорстоке ставлення до учнів. Відтоді безробітний. Шість років тому підозрювався у незаконному володінні зброєю, щоправда справу закрили за недоведеністю. Пишуть і про його участь у кримінальних структурах. Відома точна адреса та номери телефонів, але там його вже немає. За два дні до скоєння злочину зник і дотепер не об’являвся.

Вираз обличчя дель-Боски тепер був зосередженим і як ніколи похмурим.

— Що відомо про саме убивство?

— Виглядає як замовне, — підключився Батістон. — Лише один факт — присутність серед розстріляних сина боса мережі закладів на дев’яносто відсотків підтверджує це. Схоже, наш клієнт — кілер. І тепер він повинен лягти на дно, якщо справді досі не встиг вискочити з країни. А така можливість, на жаль, існує. Адже розшукові структури ідентифікували його не одразу. Міг і на сході країни заховатися — є начебто дані про його зв’язки з терористами, представниками новоутворених псевдореспублік. А там досі повний безлад… Проте, гадаю, він ще тут.

— Чому?

— Виконавець такого рівня повинен розуміти, що його зображення з багатьох камер одразу стануть відомі. І є ризик бути упійманим при перетині кордону. Акції такого роду готують ретельно. Отже, він мав подбати про безпеку — місце для укриття. Гадаю, перебуває зараз у повній ізоляції і сидітиме ще довго, якщо, звісно…

— Не ліквідований замовниками, — договорив дон Маріо. — Вони також готувалися. За будь-яких розкладів усе дуже погано. І навіть ще гірше. Коли у вашій країні востаннє відбувався подібний за резонансністю злочин?

— Не пам’ятаю такого, — знизав плечима Петро. — Напевно, ніколи. За часів бойових дій на сході масу народу постріляли, але це інше. Щоб на мирній території — я, принаймні, не чув.

— Отож бо, — від інтонацій голосу шефа мороз ішов поза шкірою. — У цілому світі таке не щодня відбувається. І не щомісяця. І тепер я маю повірити, що ця людина випадково причетна до наших справ? Людина, унікальна для цієї країни, єдина у своєму роді! З сорока мільйонів чоловік, так, Батістоне?! Та, яка розстріляла привселюдно п’ятьох і спокійно пішла геть! Зауваж — не побігла! Просто пішла. Ні. Ніколи. Ніколи не повірю я у такий збіг. Відбувається щось серйозне, і природа цього поки що нам незрозуміла.

— У мене є припущення щодо цього, ще не перевірене, але… Патроне, це може бути пасткою. Ви не думаєте? Що насправді у нього нічого немає, а найнятий цей мачо навмисно тими, хто у курсі наших справ, щоб ускладнити нам життя, а заразом переконатися, що ми досі не припинили спроб.

— Бурмило… — промимрив під ніс Петро, виправляючи Батістона.

— Це припущення ні на що не впливає, — відрізав дон Маріо. — Доведемо справу до кінця. Працюйте з матеріалом. Я також підключаюся.

Вийшовши на балкон, дель-Боска закурив сигару. Скласти усе докупи, вірогідної бодай теоретично, ніяк не вдавалося. Припущення Батістона виглядало не надто логічно. Принаймні, сам би у такий спосіб не грав. Отже, у справи мав втрутитися якийсь випадок. А це ще більшою мірою погіршувало прогнози. Удача тільки-но замайоріла на обрії. Тепер геть усе затягло туманом, схожим на той, що іноді висить над океаном вздовж узбережжя.

Півдня вони майже мовчки сиділи за комп’ютерами — кожен окремо. І кожен збирав інформацію за своєю темою. Усе накопичувалося на сервері, де за великим монітором, розподіленим на сектори, сидів сам дель-Боска й аналізував результати пошуку. Усе знайдене сортувалося і заносилося до відповідного розділу, а важливість тієї чи тієї інформації патрон визначав особисто.

Ближче до обіду вималювалась основна картина подій у «Нірвані», адже для розуміння тіньових процесів економіки та політики хто-хто, а дон Маріо консультацій не потребував. У будь-якій частині світу кримінал — це кримінал. І мотивів у невідомих замовників було достатньо. Що потворніше суспільство — то багатша палітра тіньових процесів, які відбуваються у ньому. А замовити таку виставу міг багато хто. Насамперед конкуренти власника — Бориса Маркуша, який упродовж останнього року добряче посунув їх, розпочавши до всього ще й політичну кар’єру, чим додав собі важелів у бізнесі. Насувалися вибори, на яких Маркуш та його новостворена партія оцінювалися доволі високо. А коли шальки політичних терезів змінюють положення — це виливається у гроші. Без перебільшення великі. Коло пошуків у цьому напрямку виглядало не надто широким.

Другий напрямок теж пов’язаний з політикою, хоч і не мав зв’язку із особою загиблого. Країна, традиційно мирна, загрузла у смузі революцій та збройних конфліктів. Вирішувати питання силовим протистоянням ставало звичкою, а кількість бажаючих боротися за владу зростала. Останні два роки відповідні сили намагалися протягнути у парламенті країни новий закон про володіння зброєю, який давав би право необмежено озброювати приватні охоронні структури, а отже дарував можливість олігархам утримувати маленькі, боєздатні та цілком законні армії, ефективність яких не йшла у жодне порівняння із натовпом, «озброєним» бруківкою та «коктейлями Молотова». У цьому випадку замовлення наглядно демонструвало, до чого призводить неозброєність охоронців і підштовхувало суспільну думку до розуміння необхідності прийняття відповідного закону.

Третійнапрямок взагалі виглядав примітивним, проте у такій державі й він мав право на життя. У період, коли мала остаточно окреслитись зовнішньо-політична орієнтація країни, такий резонансний злочин міг мати прямий вплив на її вибір. Напередодні важливого саміту скоїти подібне — означало змінити рівновагу у хисткому балансі… Отже, такий розвиток подій на руку тим, хто схиляється до Росії у ситуації, коли народ відчув, що казками про Європу ситий не будеш. Якщо ж злочин розкриють у короткий термін, це свідчитиме про спроможність владних структур, які у цей період були орієнтовані на захід. Отже, старатимуться, аби знайти не самого лиш виконавця, а й замовників.

Дону Маріо було глибоко начхати на політичну орієнтацію і взагалі долю цієї країни, яка дійсно справляла вельми неприємне враження. З усього, що коїлося в ній, йому потрібен оцей сам-один, що дивиться з екрану монітора і на перший погляд не надто скидається на кілера. Втім, несамохіть пригадалися події десятирічної давнини. Убивство Ауреліо Мотти… Той, хто його скоїв, мав зовсім непереконливий вигляд і, схоже, ледве бачив світ крізь грубезні окуляри з масивними лінзами, а його тоненьку шию, здавалося, можна обхопити пальцями однієї руки…

Петра смикали на всі боки для роз’яснень тих чи інших моментів, мало зрозумілих чужинцям. Тексти, з якими вони працювали, одразу перекладалися електронним словником, проте місцева специфіка однаково гальмувала процес розуміння. Та відповівши на численні «як» і «чому», Бальюка вперто занурювався в свій комп’ютер. Дон Маріо зрештою дав йому спокій. Хлопець вже кілька разів довів свою корисність там, де ніхто не сподівався, і надія на те, що це станеться бодай ще раз, не полишала боса. Зрештою, той таки озвався надвечір, коли втома вже настільки давалася взнаки, що дель-Боска збирався давати команду на відпочинок.

— Доне Маріо, я б хотів поділитися деякими своїми міркуваннями, якщо дозволите… — відірвавшись від комп’ютера, Петро обвів поглядом присутніх.

Миттєво усі опинилися за його спиною і хлопець, що значно посміливішав за кілька останніх діб, провадив далі:

— Як зрозумів я, основна версія подій полягає у тому, що убивство замовне і той, кого ми шукаємо — кілер. Мої дані змушують сумніватися у цьому. Я, звичайно, не фахівець у кримінальних питаннях — взагалі далекий від цього, але роблю висновки з міркувань простої логіки. Припустімо, кілер збирався поцілити лише в одну людину — сина торговельного магната Маркуша. Тоді це можна було зробити набагато простіше, адже хлопець ошивався по різних місцях і, як правило, без охорони. Почитайте, що пишуть — самі побачите.

Усі мовчки слухали гіда.

— Припустімо, метою акції була гучна розправа саме у виставковому центрі. Тоді він міг піднятися до адміністративної частини, дочекатися, коли там з’явиться той самий Віталій Маркуш і покласти усіх, хто перебував поруч із ним. Міг навіть після цього пройтися кабінетами і вистріляти усіх працівників адмінчастини. І для цього йому досить було ліквідувати лише одного охоронця. При цьому його обличчя не світилося б на численних камерах, а ризик був би менший. Погодьтеся, у маленькому приміщенні, серед чотирьох працівників охорони, якби їм більше спритності, не знати як би усе обернулось.

Дель-Боска вже хотів було щось зауважити, але Петро, зловивши кураж, підніс пальця догори:

— Та не це головне! Це лише мої міркування, аби ви ще раз замислились над вірогідністю ваших припущень. Більш доцільна версія полягає в іншому. Не важливо — кілер наш невідомий чи випадкова людина. Хоч ким би був цей чоловік, він зараз наче кістка у горлі нашим політикам, що при владі, їм — кров з носа потрібне показове розкриття злочину, який принижує країну в очах Європи у такий недоречний момент. Інакше — ганьба. На саміті їх просто зневажатимуть. Для тих, хто зараз при владі, ситуація складається так, що треба кров з носа схопити нашого незнайомця.

— Чому незнайомця — не втримався Батістон. — Он скілько про нього відомо…

— А це як сказати, — знову завів своєї Петро. — Ви ж не дослухали мене. Не знаю, чи зрозумієте ви до кінця, але тут, у цій країні можливо усе. Особливо за гроші. А тим паче, за великі. А тим паче, якщо ще й припікає в задницю. У нас тут за потреби можна протягти та узаконити будь що. Чорне білим назвати! І пройде. Потрібен знешкоджений виконавець та його публічне покарання. Вже! Негайно. До кінця місяця. Гадаю, із цим не було б жодних проблем — цапа-відбувайла у нас знаходять швидко. Але от нестиковка — морда убивці кругом засвітилася. Тепер мало хапнути будь-кого і змусити визнати себе «нірванським» стрільцем. Він ще й повинен саме так виглядати.

Петро вказав пальцем на монітор з численними Богдановими зображеннями і обвів поглядом присутніх.

— Скажу вам ще одне. Цілком можливо, цей хлопак навмисно півгодини лазив рядами й у всі камери зазирав, щоб не знайшли йому заміни. І тоді це справді замовна акція. Ви праві, той, хто відважився так позувати, повинен мати, куди сховатися — він же не самогубця. І усі це розуміють. Тому за нашого клієнта тепер борються усі силові служби і якщо знайдуть, — не випустять нізащо. Якщо хлопа з села ще якось можна вистежити — куди йому за великим рахунком подітися! То цього… — палець Бальюки вперся у постать в довгому пальті, — хрін собачий. Такого не зловить ніхто й ніколи.

На обличчях усіх без винятку читалася зосередженість і… недовіра.

— Ти хочеш сказати, що той, кого вважають виконавцем, підставна особа? — зрештою промовив дель-Боска.

— Називайте як заманеться, — знизав плечима Петро. — Гадаю, просто «ліва» людина, зовні схожа. Серед сорока мільйонів обов’язково знайдеться. Я ще за часів навчання в університеті захоплювався анімацією. Потім якийсь час пробував себе як художник-аніматор і дещо розуміюся на цьому. Подивіться сюди.

Усі згрупувалися за його спиною. На екрані з’явилося два зображення обличчя «нірванського» стрільця. Обидва були добряче збільшені, за рахунок чого їхні риси, особливо у того, кого фотографували у виставковому центрі, розпливлися і зробилися нечіткими.

— Ось, дивіться, — продовжував Петро. — Обидва обличчя зняті в одному ракурсі і я згодний — справді схожі. Обидва я збільшив до однакового розміру. Але давайте візьмемо у кожного з них відстань між зовнішніми кутами очей і поділимо, наприклад, на висоту верхньої губи — її також чітко видно і в обох зображеннях вона однакова. Виходять різні числа. Або зміряємо відстань між складкою на переніссі до межі волосся і поділимо на розмір між вилицями. Знов добряче відрізняється. Зауважте, я беру сталі розміри. Якщо людина сміється, може звузитися або розтягнутися рот. Можуть зіщулитися очі. За щоки, я чув, щось напихають аби здаватися повнішим. Орієнтири ж, які беру я, не змінюються за жодних обставин. І вони у нашому випадку відрізняються суттєво. А ще в анімації є програми, які створюють зображення при обертанні об’єкта. Художник малює героя мультфільма у двох проекціях, а усе решта — комп’ютерна графіка. Гадаю, Рауль підтвердить. Отож, я застосував одну з таких програм і, ввівши обличчя наших клієнтів, обернув навколо осі. Прошу, дивіться. Нехай, це вже мультик, але що виходить! Ось ці цифри демонструють, як відрізняються їхні параметри. Дивимось фронтально — обличчя схожі, адже людське око насамперед ловить форму, проте не враховує пропорцій. А ось так? Розумієте? Тому, як на мене, це двоє різних людей. А обличчя їхні справді дуже схожі, проте не ідентичні. Це як репродукція з картини. Талановитий художник може скопіювати будь-який відомий витвір живопису. Скільки їх малювало Джоконду? І усі її пізнають і скажуть — так, це Мона Ліза. А експерт чітко зазначить — ні, це підробка. Ви згодні?

Дель-Боска міряв кроками кімнату. Усі мовчали. Тільки Рауль, посунувши кмітливого гіда, клацав кнопками на його компі, додивляючись деякі подробиці.

— Продовжуй, — зрештою озвався дель-Боска. — Ти ще не все сказав.

— В основному все, — зітхнув Петро. — Решту ви самі повинні зрозуміти. Зауважу лиш, що цей Богдан Варибрус — неабияка удача для декого. Підібрати настільки схожого на «нірванського» стрільця, — надзвичайно складно. А тут — на тобі. І тепер, з одного боку, наше завдання полегшилося, адже шукаємо все-таки не кілера, а звичайного хлопа. Це простіше. З іншого ж боку, й проблем додається, адже його шукає уся країна і у силовиків значно більше можливостей, а отже і шансів дістатися до нього першими.

— Якщо його знайдуть, — зауважив Батістон, — то згідно з місцевим законодавством, йому світить пожиттєве.

— Тоді доведеться шукати вихід на кримінальні структури і встановлювати зв’язок з ним в ув’язненні.

— Або вирахувати справжнього кілера.

Петро на це лиш невесело всміхнувся, хитаючи головою, а потім у відповідь на їхні запитальні погляди промовив:

— Якщо вони візьмуть його першими, для нас він стане втраченим назавжди. До суда, гадаю, наш Богдан не доживе. Ви що, шановні? Кому потрібен живий свідок таких махінацій? Гадаєте, лише я такий розумний, що дійшов до цього відкриття? Там фахівці працюють! Давно зрозуміли, хто є хто, але усе вирішують нагорі, — Бальюка красномовно вказав на стелю. — Ви не розумієте, що тут відбувається. У нас зверху наказали — ніхто не рипне, навіть як повну дурню змушуватимуть робити. Тут сьогодні одні праві, а завтра інші. І всі, хто був до них, завжди оголошуються злочинною владою. У цій країні не добирають методів, щоб дертися нагору по чужих головах. І ви хочете, щоб у камері вижив той, за допомогою кого можна у будь-який момент оприлюднити правду? Та завтра-позавтра прийдуть ще якісь інші, витягнуть нашого клієнта на світ Божий і дозволять говорити. І виявиться, що справа була сфабрикована, а отже ця влада злочинна. А ми, мовляв, не такі. Хоч самі, звісно, робитимуть те саме. Шановні, не знаю як у вас, а тут, на цій землі споконвіку винен селянин. Простий хлоп тобто. Він завжди крайній. Був і завжди буде. Крапка. Це аксіома. Врешті-решт він відповідатиме за все. Тож у нас є всього один шанс отримати його — встигнути першими.

Вже було далеко за північ, а монітори ще світилися. Розстріл у «Нірвані» залишався подією номер один. На сході країни від часів перемир’я усе притихло. Люди відвикли від щоденних повідомлень про смерті. Тому ситуація з «Нірваною» не сходила зі сторінок мас-медіа. У соцмережах вирувало обговорення і Петро у своїх припущеннях не залишився самотнім. Багато хто висловлював сумніви на рахунок причетності Богдана Варибруса до подій у «Нірвані». Вагалися й у таборі «конкістадорів». Саме так подумки охрестив Педро Бальюка своїх роботодавців. А ватажок їхній взагалі всерйоз замислився. І було над чим, хоч завдання групи після цих перипетій загалом не змінилося. Їм і далі потрібен був громадянин цієї країни Богдан Варибрус, незалежно від його причетності до убивств у «Нірвані», адже саме він мав щастя або ж навпаки необережність свого часу виставити на форумі чорних археологів двозначну об’яву.

— Все. Спати, — категорично промовив дель-Боска. — Усі до одного.

— А ви, патроне? — не зрозумів Батістон.

— А я… — пальці дона Маріо торкнулися клавіатури головного комп’ютера. — Я висплюся завтра… в дорозі.

Це означало, що деталі плану вже склалися у його голові.

XVIII

Важко було назвати сном непевне забуття з численними пробудженнями і здриганням від найменшого поруху. Краще б цілу ніч вили вовки. Не подобалося? Тепер настав час боятися собі подібних. Богдан розплющив очі. Голова була важкою. Сон не приніс полегшення і навіть вмивання зранку не дало сподіваного ефекту.

Його перебування тут тривало десять днів. Скінчилися Різдвяні свята. Вдарив мороз, нехай невеличкий, проте у машині це добре відчувалося. Тому дедалі частіше запускав мотор, прогріваючи салон, у якому інакше можна було задубнути. Експедиція наближалася до критичної межі. Закінчувались вода, їжа і бензин у баку. І це означало, що належить від’їжджати. Але він гаяв час, сподіваючись, що таки почує або прочитає те, чого так чекав. Про затримання справжнього убивці або визнання помилки, адже генетична експертиза не хибить.

Ризиків побільшало, адже номер і марка його машини тепер відомі, так само як і портрет. Сюди навряд чи хтось завітає такої пори. А от на під’їзді випадковий селянин міг бачити машину, що промайнула польовою дорогою і порівняти згодом із зображенням на екрані, адже те, що стосувалося його, повторювали в усіх випусках новин.

«Якщо цього не сталося досі, то не станеться ще день чи два», — думав Богдан, зависаючи у недомороженому комп’ютері. Викопуючи свою знахідку, він мріяв про те, що колись, у недалекому майбутньому вдасться відпочити. Скласти руки, простягти ноги і якийсь час просто нічого не робити. Тоді за кілька днів припинять боліти м’язи і пекти долоні. Тепер відбувалося зворотнє — здавалося, від постійного сидіння в машині суглоби знерухомляться. Він вилазив, намагаючись не клацнути дверцятами і, боязко озираючись та прислухаючись, робив вправи, розминаючи тіло. При цьому щораз нога намагалася ставати у те саме, вже притоптане місце, аби не хруснути сухою гілкою. Так само обережно стягував гілляччя та молоді ялинки, за допомогою яких машина поступово геть сховалася. Пішов сніг, і Богдан, згрібаючи, накидав його зверху. Тепер на відстані десяти кроків обриси авто вже не розрізнялися. Проте, хтось колись таки знайде. І коли так станеться, це свідчитиме, що людина ховалася. Отже, закопуючи джип, він ще глибше «закопував» себе.

Усе визначилося дев’ятого січня. Це були «Новини дня», які транслювалися «онлайн». Емоційний голос ведучої повідомив про зміну статусу Богдана Варибруса для слідства. Генетична експертиза підтвердила перебування вищезгаданої особи у виставковому центрі «Нірвана». Серце обірвалося і полетіло хтозна куди. Рот сам собою роззявився, а руки так і не змогли знайти собі місця. У такому вигляді він і продовжував слухати те, що заходи по затриманню убивці проводяться у масштабах цілої країни, що за відомості про місце його перебування керівництво «Нірвани» призначило винагороду у розмірі ста тисяч, що його мати і дружина так і не згодилися з тим, що саме Богдан зображений на зловісних кадрах з виставкового центру… Він тупо дивився в екран і ледве сприймав завіряння високих чинів, що злочинця поза всяким сумнівом буде затримано й покарано, як і годиться для країни, що претендує на місце у європейській спільноті.

Напевно, за увесь час «нірванських» подій це був випуск, у якому тема стрільця висвітлювалася найдовше. А одразу після неї розпочалося ток-шоу «Говоримо все». Ніколи досі Богдан не дивився подібного «цирку», вважаючи, що передачі такого штибу призначені для невибагливої публіки. З’ясувалося, був не правий. Запросили головного речника МВС, поліцейських чинів, журналістів, експертів, приватних детективів. Він оторопів, коли побачив кількох шкільних товаришів та колишніх колег по роботі. І пішла «вистава»…

Дебілкуватого вигляду ведучий із кульчиком у вусі, щоправда, намагався заважати нормальному процесу дискусії, але так чи інакше, зрештою висловилися усі. Представники поліції в один голос твердили, що особа злочинця відома і подітися йому нікуди, а заклики здатися правосуддю, звернені до нього, напряму віддавали заледве не батьківською турботою. Журналісти, як завжди, сумнівалися щодо прозорості дій правоохоронців і прискіпливими запитаннями намагалися не так загнати останніх у кут, як вивідати кілька цікавинок, безліч яких завжди залишається за лаштунками. Колишні приятелі й колеги промимрили по кілька слів, з яких важко було судити про зміст сказаного.

Під саму завісу передачі з’явилася й Дарина. Їм так і не вдалося побачитися до Нового року. Дружина щойно повернулася після більш ніж піврічного перебування в Італії, а йому не терпілося розпочати задумане. Був лише один дзвінок і «ну, якось зустрінемось» наприкінці розмови. Дарина мешкала у своєї мами, яка жила на протилежному кінці міста, а справ, якщо людина живе за кордоном, на отой короткий тиждень приїзду назбирується стільки, що часу завжди бракує…

Обличчя її змінилося — якось посірішало і схудло, проступили вилиці. Не було і звичного макіяжу. Погляд зробився затравленим і безбарвним. Питання їй поставили, що називається, руба — чи упізнає вона свого чоловіка на страшних кадрах з виставкового центру. І відповідь була чіткою — ні. На усіх фото, що виставлялися на телебаченні і в інтернеті, був Богдан, окрім запису, зробленого камерами «Нірвани». «Це інша людина», — сказала вона. А далі була розповідь про увесь жах, який довелося пережити не лише їй — багатьом родичам. Обшуки, нальоти озброєних силовиків, кількадобові затримання, допити, протоколи. Кров з носу їм потрібен був Богдан Варибрус.

На запитання — де за її припущенням може перебувати чоловік, вона відповіла, що не знає. Швидше за все, в одній зі своїх експедицій, а отже, у будь-якій точці країни. На завершення вона поспівчувала тому, з ким давно не живе, проте досі вважає порядною людиною, не здатною забирати чужі життя і пошкодувала, що взагалі приїхала на свята додому.

Тепер вже руки опустилися зовсім. Ситуація, і без того провальна, пішла найгіршим шляхом. Його топили що далі, то глибше. Здавалося, навколо шиї міцно затягнуто зашморг, до якого прив’язаний важезний камінь, що тягне на дно. Волосся ставало сторч від усвідомлення, що для цілої країни у його особі створюється образ пекельного убивці, а про мотиви злочину жоден з присутніх не сказав нічого притомного. Проте, тепер йому пригадали все. Випадок із Савою під час його недовгої педагогічної кар’єри обріс новими подробицями, а в його біографії неймовірним чином вишукувалися факти, які нанизувалися на образ агресивної людини. Виявилося, з юних літ він входив до складу бригади і був мало не «правою рукою» Олександра Плачинди — тренера з карате, відомого у місті рекетира, темна історія загибелі якого також залишає до нього запитання. Підозра у зберіганні зброї поступово перетворювалася на незаконну торгівлю, а його майже тридцятирічний «бобик», придатний хіба що для блукання по лісах, у якого від «Лендровера» залишилась хіба що назва, став «швидкісним джипом». На додаток міліцейський речник на прізвище Шендерук пообіцяв з’ясувати і темну історію його зв’язків з терористами сходу, де, як виявилося, Богдан частенько бував. Окрім Дарини практично ніхто з усієї передачі не сказав ні слова на його захист, а сумніви журналістів швидше базувалися на традиційній недовірі ментам та владі, аніж на довірі втікачеві.

Балаган скінчився. Шоумен із кульчиком посміхнувся з екрану і ще раз, вже від себе, попросив його здатися органам, обіцяючи при цьому участь телеканалу і свою особисто у забезпеченні прозорості слідства та судового процесу.

У голові гуло, мов у вулику. Це був кінець. Відтепер йому не світило нічого. Суспільство чекає на розправу. А справедливість — це вже як вийде. Це не принципово. Головне, щоб зберігалася видимість відповідності європейським стандартам, затвердженим державними підписами.

Одразу після закінчення передачі у напівзгорнутому таборі розпочався рух. Іти, власне, не було куди, але й залишатися на місці було неможливо. Богдан вдягнув теплий костюм з водовідпорної тканини, який завжди возив про всяк випадок, але ніколи не використовував. Він був чистий і мав доволі пристойний вигляд. Трикотажна шапка. Такий головний убір не фігурував на жодній з фоток. За час експедиції відросла борода, голити яку тоді не було часу, а тепер сенсу. У сумку вклалися залишки їжі, запасні шкарпетки та ще кілька необхідних речей. Після недовгих вагань ноутбук також відправився туди. Все-таки можливість хоч якось слідкувати за подіями.

Найбільше вагань викликав пістолет. Той самий, травматичний, призначений для захисту від «безбашенних» конкурентів. Той, що з часів, коли його справді шукали, встиг вирости до розмірів як мінімум кулемета і тепер згадувався через слово. Як краще? Якщо його затримають зі зброєю, це буде додатковий мінус. Цей пістолет обов’язково оголосять бойовим і, чого доброго, до нього ще підійдуть кулі, витягнуті у трупарці з тіл загиблих. Зуміла ж генетична експертиза констатувати те, що задовольнило слідство! А якщо його не буде? За потреби можуть підсунути інший. Чому ні? А з ним як-не-як надійніше. Що як трапиться випадок, коли навіть така зброя допоможе врятуватися?

А якщо навпаки? Богдан глянув у дзеркало. Не надто схожий, якщо не придивлятися. Може ніхто й уваги б не звернув. А як втрапить випадково на якийсь металодетектор? Різне ж може статися — операція «перехоплення». Що робити? Як краще?

Вагання затяглися надовго. Врешті-решт зброя знайшла своє місце під деревом, неподалік від заглибини, де сховалась машина. Ще одна схованка знадобилася для ключів і брелока. Той, хто вміє у лісі шукати, той і сховає грамотно. Адже усе це ще може стати у нагоді. Дав би Бог…

Не уявляючи, куди йти у глобальному розумінні, Богдан мав конкретне завдання на найближчий час. Першочергове. Нічого іншого не спадало на думку. Може і з цього не буде користі, але з чогось же треба починати і якось зрушити з мертвої точки.

Обходячи села й уникаючи відкритих місць, Богдан вийшов на трасу. Тут, де постійний рух машин і велика кількість людей, чужинець не викликає підозри на заправці і в магазині, що знаходяться на потужній магістралі. Інша річ — віддалене село.

Не озиратися і поводитись природно у такій ситуації важко. Швидко увійшовши до магазину на заправці, він хапнув з полиць кілька речей, намічених для купівлі й отак із зайнятими руками підійшов до каси. Незручність утримання товару відволікала мізки від зайвих думок і додавала природності рухам. Поспішає людина, бо важко усе це тримати…

Ніхто не вдивлявся у його обличчя, не розглядав, не порівнював із зображенням у телевізорі. Вочевидь, окрім «нірванського» стрільця, країна жила у цей період багатьма іншими проблемами, а у людей і без нього вистачало справ. Боковим зором Богдан слідкував за навколишнім оточенням. Ніколи раніше не думав, наскільки сильною може бути потреба втягти голову у плечі. Цей рух, якого аж ніяк не варто припускатися, сидів у підсвідомості, вибиваючи з колії. І ще великих зусиль коштувало не вискочити прожогом з магазину і дременути світ за очі. Низько насунута трикотажна шапочка і зверху каптур куртки повинні захистити від несподіванок, а швидка, проте спокійна й ділова хода — відволікти надмірну увагу. Отже, слід думати й розраховувати наперед кожен крок, кожен рух.

Мороз тримався у межах трьох-чотирьох градусів і якщо рухатися, практично не дошкуляв. А думки про те, що попереду ніч і треба десь її перебути, відійшли на другий план.

Звуки з траси долітали до нього. Поруч нікого. Снігу у лісі ще не так багато. Присівши на стовбур, Богдан озирнувся на чіткий ланцюжок власних слідів. Отак-от просто від траси до лісу. Кому й для чого це знадобилося? Якби що — по них підуть насамперед. Снігопаду не очікується. Отже, не можна припускатися подібних речей. Зараз ліс не сховає. Треба чимшвидше назад на трасу і спробувати виїхати подалі звідси.

Знявши кришку та батарею, Богдан вклав у телефон картку з нового, щойно купленого стартового пакета. З нього можна телефонувати, адже цей номер ніде не засвічений. Проте, не виключено, він стане небезпечним одразу, щойно вдасться промовити перші слова. З Богом…

Гудки тривали недовго й одразу енергійний діловий голос «алокнув» так, що замлоїло усередині. От і почалося…

— Привіт. Це я. Тільки не кажи, що не упізнав. Мені потрібна порада, хоч кілька слів. Я тебе прошу.

Пауза тривала довго, а коли Микола нарешті озвався, голос був сухий, інтонації скупими. Відчувалася напруга.

— Задзвоню вам за півгодини.

Все.

Богдан ошелешено дивився на телефон. Які півгодини? Яке — «вам»?! Здоровий глузд підказував вирубати «трубу» і бігти чимдалі. Невже цих півгодини потрібні йому, щоб повідомити куди належить і організувати пошук по мобільній мережі? Другові, який не зрадив шістнадцять років тому? Ну, тоді взагалі не варто жити на світі. Того й залишився на місці, болісно рахуючи хвилини до моменту, коли треба буде наново увімкнути телефон.

Він озвався у призначений час, щоправда, номер тепер був інший.

— Тільки без імен і взагалі якоїсь прив’язки. Ти мене розумієш…

— Гаразд, — перевів подих Богдан, збираючись із думками. — Я… я у такому лайні, що… важко уявити. Гадаю, ти розумієш, про що мова. Не знаю, що робити, хочу поради. Воно тобі геть зовсім не потрібне, але… більше нікого не маю…

— Розумію, — відповів Микола. — Давай по суті. Усе справді так, як кажуть?

— Ні, — мало не вигукнув Богдан. — Я взагалі ні до чого. Прокинувся, наче у страшному сні. Це жах. Не знаю, як вчинити далі.

І марними були намагання зловити в інтонаціях колишнього друга довіру або навпаки недовіру.

— А де ти був, коли усе сталося?

— У черговій експедиції. Скарби шукав. Оце єдине, що відповідає дійсності з усього, що можна про мене почути. Їжджу, шукаю. Зараз не один я з цього живу.

— Сам був?

— Сам. Жодна жива душа не бачила. День і ніч з лопатою, хотів до морозів устигнути. Встиг. Тоді вліз до інтернету, а там… Наче мішком по голові. Що мені робити?

— Не знаю, Їй-Богу… — після важкої паузи промовив Микола. — Не знаю. Усе складається так, що виходу не бачу. Якщо ти «прийдеш»… ну, розумієш, про що я… Не знаю… наша система… Одне слово, може скластися ситуація, що зізнатися доведеться. В усьому, що накажуть. А можливо… Словом, різне може трапитися. Не знаю, навіть не уявляю, що тобі порадити. Ти навіть гадки не маєш, які зараз механізми задіяні і що залежить від твоєї особи. А не «прийти»… Куди тут подітися? Однаково знайдуть. Рано чи пізно.

— Але ж… Ну, розумієш — зовсім ні до чого я! У мене яма, викопана за ці дні! І те, що у ямі! І земля навколо розкидана, і одяг брудний тижневий, і пивні пляшки порожні, і…

— Оце усе, — перебив Микола, — до одного місця. Усе, що ти перелічив і що не встиг. Якби тебе бачило кілька людей у той час, що потрібно — це мало б значення. А так… Все залежить від поставленої мети. Можливо, навіть ніхто не поїде на твою яму дивитися. Я не знаю, що тобі сказати. Справді, не знаю. Дуже невдалі розклади. І якщо ти дійсно непричетний, то… напевно, якийсь фатум — оте, що сталося. Не інакше. Не знаю, чим допомогти.

— Ну ти ж дивився! Хіба це я?! Ну, скажи!

— Я — не я… Для мене може й не ти, бо давно знаємось. А для інших, хто ніколи тебе не бачив — так, схоже. У людей своїх проблем не бракує, щоб у таке вникати і замислюватись.

— Хіба це проблеми?! Вони у моїй шкурі не були. А чому мовчать ті, хто знає мене?

— Спитай щось легше. Не знаю.

— А експертизи? — не вгавав Богдан. — Скажи — як таке може бути? Яким чином?!

— Ну… — цього разу Микола замовк надовго. — Відверто кажучи, я й сам не думав, що таке може бути. Виходить, може. Якщо ти кажеш правду. Значить може. Особливо у нас. Чорне запросто може стати білим і навпаки. Залежить лише від ціни питання. А ціна у твоєму випадку…

— І все-таки… — не здавався Богдан, — скажи бодай щось. Я розумію, ти також не впевнений, але… Як правильніше? Все-таки існують варіанти, які важко провернути, але вони дають надію…

Пауза знов затягнулася, а потім Микола промовив:

— Не знаю. Лягти «на дно». Якщо є така можливість. Щезнути на якийсь час. Принаймні на цей місяць. А краще на рік, або ще більше. Якби обирати з кількох можливих, — я би обрав цей. А далі буде видно. Навіть за місяць багато що може змінитися.

— І ці зміни можуть вплинути на мою долю?

— Якраз про неї і йдеться. А ти що подумав? Глобальні зміни? Хе… У глобальному розумінні у нас не зміниться нічого й ніколи. І ще тебе прошу. Не дзвони більше. Для цієї розмови я купив нову картку і навіть новий телефон. Зараз усе це викидаю. З мого боку чимось допомогти тобі справді нереально. Я дрібний чесний мент. Ну, чесний наскільки це можливо, і якщо намагатимусь щось вдіяти, мене перемеле разом із тобою. Погодься, для тебе це слабка втіха, а для моєї сім’ї — життєва катастрофа. Мої діти цього не заслужили. Ти розумієш?

— Розумію, — промовив Богдан. — Я, напевно, заслужив. Схоже, тепер остаточно розумію.

— Удачі тобі.

— Дякую, що не відвернувся.

Картка швидко опинилася в кишені, а нова, з нового пакету лягла у гніздо телефона. Різне може статися, кудись таки доведеться дзвонити. А номер, з якого щойно велася розмова, не виключено, тепер смертельно небезпечний. Це, якщо скінчивши говорити з ним, Микола все-таки одразу зателефонував куди слід. У нього ж сім’я і діти, а колишньому другові однаково кранти. Втім, чого було чекати до кінця розмови? Міг одночасно з іншого телефона. Того й розмовляв довго, аби встигли засікти. Якщо так, то усе скінчиться швидко. Скільки часу треба, щоб з найближчого райцентру сюди дістався озброєний спецзагін? Напевно, недовго, адже операція «перехоплення» ще триває і відповідні сили постійно у бойовій готовності. Якщо так, то вони над’їдуть саме у той момент, коли він повернеться власними слідами на трасу і ловитиме попутку. А якщо ні…

Мороз дедалі дужчав. Лише зараз Богдан зауважив, що не відчуває пальців ніг. Тіло закоцюбло. Куди? Куди подітися загнаній людині взимку? Якщо замерзнути у лісі або підхопити запалення легень, то вже не матиме значення — зловлять його чи ні. І це гірше може статися вже найближчої ночі.

Закинувши сумку на плече, він рушив власними слідами, але не до траси, а навпаки углиб лісу. У баку ще залишався бензин, стрілка не лягла повністю. Тож вистачить зігрітися. Ще вистачить. Якщо цього не зробити, він здохне просто зараз, ще до настання ранку. Ноги несамовито працювали і від цього тепло почало розливалося по тілі, рятуючи від загибелі. А темрява наближалася невпинно.

Лягти на дно… Тільки де його взяти? Хоча… Ця країна — одне суцільне «дно», де не ляж… Гірка іронія. Навіть у схиблених думках ніколи не уявляв, що вершиною мрій колись стане глухий закуток, де не дістає мороз і куди не зазирне чужий. Більше не треба нічого, хіба що скоринку хліба і склянку води. Він терпітиме скільки завгодно. Тільки б вижити.

А від вигляду захованої під хмизом машини, стало тяжко на серці. Цей «дім» доживав останні години. Завтра від нього доведеться відмовитись остаточно. Якщо його не примусять зробити це ще до ранку. Тіло розслабилося, випускаючи порціями втому. Закінчувався лише перший день блукань, а думки на кшталт «що буде — те й буде, більше не можу…» повним ходом засмічували голову. Надто швидко. Якщо дати їм волю — немає на що сподіватись. Хоча, кілька годин тому компетентна людина втратила півгодини дорогоцінного часу аби пояснити йому саме це. Тоді справді — нехай буде що буде.

Зранку сніг курів білою пилюкою, замітаючи сліди. Ніхто не прийшов. Виходило, Микола не продав. А отже, не усі навколо є сволотою. І таким чином, гріх опускати руки й не дертися догори.

XIX

Начальник карного розшуку третього Дмитроградського райвідділку поліції майор Демид лише тепер зрозумів, куди втелющився. Власне, ще існувала можливість дати задній хід, але щось не дозволило.

Люди скрізь однакові, і навіть якщо в країні повний безлад, кожен окремо, хоч як дивно, може бути грамотним фахівцем, по-своєму здібним та амбітним у професійному плані. Кожен здатний плідно працювати та бажає отримувати за це гідну винагороду й обіймати належну посаду. Кожен згодний закласти задля цього свої сили, час, а нерідко й душу. Як кажуть політики — «працьовитий народ»…

Саме це й змусило Демида пристати на пропозицію заїжджого слідчого Центрального департаменту. Коли відчуваєш у собі сили, важко втриматись. Перспектива вискочити на гучній справі, отримавши нагорі покровителя, чогось та варта. Звісно, райвідділок — не межа. А навіть би й очолити його замість цього пропитого маразматика Сокотнюка — також не зле. Зміг би поставити справи по-іншому, стопудово. Навіть за цієї системи, адже багато залежить від бажання людини та її бачення.

Запит пішов нагору, а можливо, й розпорядження вже підписано. Отже, офіційно він став «правою рукою» Бакули у резонансній справі, фінал якої зараз бачився лише так — пан або пропав. Чомусь повірив у здібності столичного «важняка», й у власні, поза сумнівом. Спільна праця надихала, змушуючи забути про втому. Та на сон грядущий думки набували дещо іншого напрямку. Воно й не дивно, адже розуміння того, до чого йдеться, поглиблювалося з кожним днем, навіть кожної години.

Демид був битим вовком і досить добре розумів що й до чого. Тому вже на другий день участі у слідстві для себе майже повністю відкинув версію, яка офіційно вважалася основною, що злочинець мав на меті убивство молодого Маркуша. Останнього можна було прибрати значно простіше й безпечніше. Якщо й мало місце замовлення, то замовляли швидше безпрецедентну акцію, а не когось із людей. І те, що паралельне розслідування вела «контора», зайвий раз підтверджувало таке припущення.

Акція розстрілу у «Нірвані» передбачала, на його думку, одне з двох — протягування нового закону про зброю, у якому зацікавлені впливові тіньові структури і який «залежався» у парламенті — це у кращому випадку. Адже за таких розкладів мова йшла все-таки про кримінал. У гіршому ж, убивство стало наслідком політичної боротьби і метою замовників була дискредитація країни в очах євроспільноти та зрив остаточного підписання угоди. І це автоматично означало, що протистояти доведеться комусь із найвищого керівництва.

Такі думки змушували шкодувати, що долучився до справи. Втім, існував доволі простий вихід. Належало затримати конкретну людину, яка не була ані чиїмось спецагентом, ані навіть професійним кілером. «Хлопа з села», як висловився сам Барабані. Поклавши руку на серце, Демид не надто вірив, що саме Богдан Варибрус скоїв усе це.

Портретна схожість була високою, та експерти не квапились робити одностайного висновку. Кожен дрібний експерт районного або міського рівня, крім безпосереднього керівника, мав ще й підпорядковуватись головному експерту в своїй сфері, з яким повинен був узгоджувати власні висновки. Дихати вільно у подібній системі важко. Усі мали сім’ї та дорожили роботою, тому змушені були дослухатися як до місцевого, так і до галузевого начальства, ото й не поспішали висловлювати власну думку. Балістики і дактилоскопісти оголошували результати лиш після погодження з головними спеціалістами в своїй галузі. Генетична ж експертиза, як особливо складна та недешева, робилася лише нагорі, тому походження висновку про генетичну експертизу не зміг би до ладу пояснити ні Бакула, ні тим паче Демид. Їм надали готовий результат без зайвих пояснень.

Майор Демид не бачив на даний момент незаперечних доказів, що однозначно підтверджували причетність Варибруса до скоєння вбивства. Та наверху вчепилися в цю ідею і впевнено спрямовували хід слідства у потрібне русло. У такій ситуації виконання завдання чимшвидше для нього ставало єдино можливим варіантом.

Матеріалу для роботи не бракувало. Варибруса «бачили» то там, то сям, щоправда сигнали щораз виявлялися хибними. Та найбільше клопоту було через машину підозрюваного. Джип мав характерний вигляд. Частина шанувальників позашляхових машин культивують їх для їзди справжнім бездоріжжям, а не «по приколу». Це зазвичай старі моделі, які давно не випускаються, а отже важко ідентифікуються з першого погляду, адже виглядають як «просто джип». Жодна з них не виблискує новою фарбою, зате обладнана надійними колесами та безліччю пристосувань для кращої прохідності. Одне слово, усі на один копил. Тому повідомлення про машину Варибруса почали надходити одразу і з різних кінців країни. Оперативники та дільничні інспектори кидали справи про пограбування чи насильство і були змушені займатися виключно резонансним на державному рівні злочином.


Дільничний інспектор поліції Іван Корбило йшов від західної околиці села Балащин до закинутого хутора на місці колишнього лісницького кордону на краю лісу. У полі добряче куріло і новоспечений лейтенант крокував, пригинаючи голову та наглухо застібнувши куртку. Данилович, вдягнений не по формі, взутий у кирзові чоботи з утепленням, халяви яких затягалися ремінцями аби не потрапляв сніг, ледве встигав за ним. Зрештою молодий колега озирнувся і стишив крок.

— Ще трохи, Даниловичу.

Той, наздогнавши, лише скрушно похитав головою.

— Хіба ви не розумієте? — обурився Іван, — ну як не піти? Людина подзвонила, прізвище своє назвала. Усі дзвінки пишуться. Уявіть — ми не пішли, а завтра встановлять, що цей тип саме тут ховався. І що? Кінець службі, усьому. За таке з’їдять і не вдавляться. І ви б самі побігли, якби це на вашій дільниці.

— Не побіг би, — вперто тлумачив старший. — З розумом усе треба робити. А ти ще молодий, у голові не столувалося, сил забагато, от і тлумишся, а вчитися не бажаєш. Походи по селі, людей розпитай, протоколи склади — і робота на позір буде. А у тебе вже ноги мокрі. Зараз до лісу зайдеш — по коліна снігу. Здоров’я не вічне. Поживеш — побачиш. Як кожного дурня слухати і все виконувати — загнешся. Мусить бути золота середина. Вони там не дуже переживають, як нам живеться. От подивись на свої черевики!

Корбило тяжко зітхнув. Ноги справді були мокрі і щойно зупинявся, починали мерзнути, а до кордону ще лишалося — дай Боже. Допотопна «Таврія», що числилася за дільницею та іржавіла, вже рік як поламана, сюди б однаково не доїхала. Остання директива керівництва у зв’язку із особливою небезпечністю злочинця забороняла виконувати подібні рейди самочинно, у зв’язку з чим і доводилося вислуховувати напучування колеги з сусідньої дільниці, залученого для допомоги. Практично в усьому Данилович був правий, проте не піти на кордон, де бачили два тижні тому схожий на орієнтування джип, вони не мали права. Ніхто не збирався прочісувати хащі, проте побувати на закинутому хуторі й скласти рапорт — означало насамперед убезпечити себе. Звичайно, імовірність, що з усієї величезної території цей Варибрус вирішив заховатися саме тут, мінімальна. І все-таки… Десь же він сидить!

На кордоні стояла тиша. Сніг ішов постійно, проте колії від коліс, якби проїхав позашляховик, було би видно. У напіврозвалених хатах жодних слідів перебування людей. Зброя лягла до кобури. Вони зітхнули полегшено, навіть Даниловичу більше не хотілося глузувати з молодого.

— Ну, задоволений?

— Майже. Дякую, Даниловичу.

— «Дякую» скажеш отому вашому селянинові, що в район видзвонював. А мені положено після такого ноги гріти і не лише це. Я своє вже відбігав.

— Звісно, Даниловичу. Зараз до мене, а потім підкинуть вас додому, я домовився.

Думка про вареники зі шкварками та законні у даному випадку «сто грам» покращила настрій. До того ж, на зворотньому шляху вітер підганятиме вже у спину.

Самотній чорний силует рухався від краю лісу у напрямку траси. Корбило зупинився і, зіщулившись, придивився.

— У-у! — кпинив Данилович. — Варибрус пішов. Може, доженемо?

— Варибрус — не Варибрус… — замислився молодий дільничий. — А маршрут дивний. Чого йому так іти?

Корбило несамохіть зробив крок у напрямку силуету.

— Дурний зовсім? — визвірився старший колега. — Селяни твої до лісу не вештаються? Дерево ріжуть, а по ночах тягають. Мої — так. А твої ні? Жити з чогось мусять?

— Немає чого там різати… Отам — давно вже немає.

— Ну, по дрова! Ти розум не втрачай…

— Все можливо. Але він не до села прямує. Попереду траса. А там, звідки він йде, сіл немає. Ніхто тудою не ходить. Дуже підозрілий маршрут у нього.

Не зважаючи на заклики Даниловича, Іван зробив кілька швидких кроків у напрямку невідомого, після чого лівий черевик зіслизнув у заметену снігом незамерзлу баюру. Ось тепер у взутті хлюпало, а пальці почали швидко німіти.

— Ну ось провидіння усе й вирішило, — філософськи зауважив досвідчений товариш. — Воно тобі треба було?

Іван лише невпевнено озирнувся на чорну крапку, її наздоганяв трактор «Беларусь», що їхав з Бабурів.

— Гляди, — зрадів Данилович. — Чий агрегат, знаєш?

— Так.

— Тоді пішли назад. Тепер і ти заслужив. Дзвони додому, нехай ліплять вареники. Горе з вами, салабонами…

Трактор, зупинившись на кілька секунд, одразу ж рушив далі, а коли зник, залишив за собою тільки чисте біле марево.

XX

Широченні колеса «еф-джей крузера» відпрацьовували на повну і справжній сніговий вихор на сотню метрів здіймався за машиною, коли Хорхе тиснув на акселератор. Батістон сидів спереду поруч із ним, а дель-Боска з двома комп’ютерниками примостилися на задньому сидінні просторого салону. Комп’ютери не вимикали, і всі троє не припиняли роботу навіть під час переїзду.

Заметіль дужчала. Дедалі частіше на підйомах зупинялися фури, а водії скрушно чухали потилиці, рахуючи втрати від вимушеного простою. Одного разу на великому перехресті їх спинив наряд ДПС. Поруч стояв зелений «патріот» якогось спецпідрозділу. Хлопці у камуфляжних бронежилетах курили, кидаючи підозрілі погляди на зупинену машину. Розмовляв з ними Петро і його слова про те, що це їдуть іспанські туристи, спочатку не справили особливого враження. Обоє довго розглядали права міжнародного зразка, простягнуті Хорхе, наче бачили такі уперше. Проте дипломатичний паспорт дона Маріо подіяв. Служиві знали — з таким краще не зв’язуватись.

Навігатор час від часу «блудив», тому Петро підстраховувався закачаною ще учора електронною мапою, походження якої змусило Хорхе здивовано постукати пальцем по голові. Ще не так давно мапа належала генштабові і була з розряду розсекречених після розвалу Союзу, а її створення датувалося 1987 роком. Це й змусило штатного водія групи поставити гідові цілком резонне запитання, а дона Маріо кинути підозрілий погляд. Проте хлопець анітрохи не знітився і заявив, що від часів припинення існування тоталітарної держави, не збудовано жодної нової дороги, а добра половина тих, що були, втратили свій статус. Тож військова карта тих років є найбільш достовірною.

Навігатор зрештою довелося вимкнути. Навколо почалася така глушина, що у іноземців ставало сторч волосся. Обдерті хати з перехнябленими огорожами, згорблені бабусі, кричуща занедбаність, яку не ховало навіть біле снігове простирадло. Періодично машина залітала до замаскованої пухким снігом глибокої баюри і тоді болото клаптями ляпалося на дах і сповзало по склі. А Щавунів не видно було й близько. На цьому дрібному селі або хуторі сконцентрувалися думки усіх без винятку. Адже це було єдине місце, до якого об’єкт пошуку мав хоч якесь відношення і де водночас йогоне шукали б усі решта. Пароль для входу на сайт чорних археологів «ofdeys» мав гармонійний вигляд та звучання, хоч такого слова насправді не знайшлося у жодній мові. А от «щавуні», котрі відповідали українській розкладці клавіатури при наборі даної комбінації, виявилися конкретним населеним пунктом. І якщо людина використовувала цю назву як пароль, отже вона для неї щось та значить. І бодай якісь сліди розшукуваного можуть знайтися там. Якщо ж додати, що Варибрус ніколи не заходив на цей сайт під власним іменем, то імовірність, що представники закону шукатимуть його у Щавунях, дорівнювала нулю. Принаймні, там би його шукали не більше, аніж у будь-якій іншій точці.

Дістатися вдалося лише в обід. Невеличке село у кілька десятків хатинок, що примостилися у міжгір’ї навколо вузького потічка. Від них по схилах довгими смугами дерлися городи. Добра половина будинків була напіврозвалена й на вигляд порожня. На кількох подвір’ях стояли легкові машини, хоч сліди на дорозі лишили тільки коні з саньми. Хорхе занепокоєно зміряв поглядом «тойоту», котра виглядала в очах селян справжнім монстром доріг. Ще з добу-півтори такого снігопаду — і навіть цей агрегат ризикував тут стати намертво.

Поговоривши з кількома селянами, вони попрямували до хатини Івана Моклія, колишнього директора початкової школи, нині пенсіонера, котрий, за їхнім свідченням, про місцеві події та людей знав практично усе. Хоч Батістон і опирався, проте дель-Боска і Петро до хати увійшли удвох, адже із числа членів групи вони найменше скидалися на злочинців або ж, навпаки, силовиків. А завдання стояло — насамперед не злякати.

Посмішка дона Маріо лучилася гідністю і водночас повагою, коли тиснув руку старшого чоловіка, зігнутого роками й недугами.

— Іване Микитовичу, — спритно вів розмову Петро, — цей чоловік приїхав з Америки і розшукує родича. Далекого і єдиного тут, в Україні. Навіть не свого — родича свого друга. Ідеться про спадок. Нам казали, що ви займалися краєзнавством і взагалі усе життя тут прожили…

— Досі займаюся…

Вихоплена з полиці брошурка, надрукована на неякісному сірому папері, вочевидь була гордістю старого. «Історія Щавунів». Вісім років тому йому вдалося вибити якісь гроші з районного бюджету і втілити у життя свою працю, яку вважав надзвичайно цінною. Гордість розпирала старого, коли підписував і вручав примірник поважному закордонному гостеві, який лиш вдячно кивав головою.

— А кого ви шукаєте? — нарешті запитав господар.

— Прізвище Варибрус вам нічого не говорить?

Дон Маріо не знав української, проте звучання прізвищ на усіх мовах однакове. Тому, з інтересом розглядаючи інтер’єр сільської хатини, у потрібний момент непомітно, проте уважно глянув на діда. Старий на прізвище ніяк не зреагував.

— Варибрус… — задумливо повторив він. — Гмм… Ну, людей з таким прізвищем у селі нема, це я вам скажу точно. І доволі упевнено можу заявити, що ніколи не було. І взагалі прізвище чужорідне для нашої місцевості. Не буду зарікатися, звичайно, але й у навколишніх селах місцевих із таким прізвищем немає, хіба хтось заїжджий. Але цього я вже знати не можу. А…

Він явно збирався щось запитати, проте вочевидь вагався чи варто.

— Що? — підштовхнув Петро.

— Та хотів поцікавитись, чому раптом ви заїхали аж сюди у пошуках вашого спадкоємця? Були ж якісь припущення, чому саме тут…

— Загалом ніяких особливих, — збрехав Петро. — Просто відома місцевість, у якій він проживав. Район. Ваш. А точної адреси не знаємо. От і вирішили об’їхати усі села. Звичайно, це довго, але в кожному селі люди знають одне про одного все, тому шанси знайти все-таки є.

— Гадаю, так, — згодився пенсіонер.

— І ще прохання, — наважився Петро, промовивши перед цим кілька слів іспанською, — ви перець вирощуєте? Маленький такий, гострий. Я знаю, багато хто по селах на городі садить.

— Та і я саджаю грядочку, — здивовано відповів той.

— Дон Маріо — фермер і спеціалізується якраз на цьому. Там, знаєте, переважно гостре їдять. Тому колекціонує перець з усього світу. Чи дасте пару стручків на насіння?

На столику валялося кілька газет, і коли господар вийшов, Петро швидко схопив одну і підніс до очей дель-Боски. Вона була відкрита якраз на розвороті з фотографіями «нірванського» стрільця. Стаття займала цілу шпальту і, вочевидь, її читали.

— Мені не подобається цей чоловік, — промовив дон Маріо. — Він знав прізвище, яке ми називали, адже нещодавно прочитав газету. Проте не виявив жодної реакції, коли почув його від нас. Стороння людина мала б хоч якось зреагувати. Він не такий простий, як здається.

Витягши з кишені один з «жучків» Рауля, дель-Боска швидко нахилився і приліпив його до нижньої поверхні пошарпаного столу. Після цього об’їзд хат пішов по другому колу. Звертаючись до тих самих селян, Петро тепер вже розпитував, чи не з’являлися останнім часом у їхній місцевості люди, які б шукали щось під землею. Так звелів патрон. Усі без винятку заперечливо хитали головами.

Вечеряли просто у машині, на узбіччі заметеної дороги, занепокоєні, що погода може завадити швидко виконати заплановане. Жуючи, Петро гортав подаровану старим брошуру. Мабуть тільки він помітив, що Іван Моклій різко змінив свою поведінку в останній момент. Старий раптово почав нервувати. Можливо, ніяковів через щедрий подарунок від патрона за два стручка перцю? Не виключено. Та купюра залишилася лежати на подертій цераті на столі, а старий проводив їх аж до дверей, без потреби жестикулюючи.

Вони обговорювали між собою на іспанській висловлені Петром спостереження. Дель-Боска, хоча й не помітив у поведінці старого нічого особливого, проте що далі, то більше довіряв інтуїції «Педро» і покладався на неї. Аналізуючи буквально по секундах своє перебування у Моклієвій хаті вони таки зачепилися за одну деталь. Дід почав хвилюватися, коли гості вже прямували до дверей. До цього його поведінка була спокійною та природною. Навіть після того, як прозвучало прізвище кілера, яке він безперечно знав, принаймні з прочитаної газети. Як здалося Петрові, старий ніби збагнув, що щось не так зробив, але виправити вже не міг. Що це могло бути? Лише дві речі — подарував книжку і дав дві перчини. Уважно роздивившись уривок газети, якою замотали перчинки, Петро не знайшов нічого цінного. Можливо, старий таки хотів щось сказати про того, хто так цікавив гостей? І змовчав. А потім почав сумніватися, чи вірно вчинив…

Повернутися?

— Шукай в брошурі, — порадив Рауль. — Цей чоловік давав її з задоволенням. А коли дізнався, для чого ви приїхали, замислився, чи добре зробив. Шукай там.

Книжечка не була грубою і Рауль швидко її відсканував та увімкнув переклад тексту на іспанську, щоб усі могли переглянути зміст. Та не встиг комп’ютер упоратись, як Бальюка упевнено промовив:

— Ось воно.

Усі подивилися, куди вказує палець гіда. На останній сторінці, що містила відомості про видання, старий висловив подяку усім причетним до друкування брошури. Богдан Варибрус. Прізвище заховалося десь у середині списку, і тепер поведінка старого стала зрозумілою.

— Це він? — Перепитав дон Маріо.

— Гадаю, так, — ствердно кивнув Петро. — Принаймні ім’я і прізвище співпадають.

Якщо врахувати поведінку старого, то інакше бути не могло. Богдан Варибрус, який виставив на сайті чорних археологів об’яву про те, що дель-Боска шукає свою половинку, безперечно мав стосунок до Щавунів, хоча його самого тут не знали. Тепер, після зустрічі з жителем села Іваном Моклієм, в цьому не було найменшого сумніву. Цей з вигляду простий старигань знав щось про нього, проте не збирався допомагати їм його знайти. Тому і пошкодував про те, що подарував їм книжку, адже спочатку не здогадувався, за чим прийшли гості.

— Нічого… — стурбовано промовив дель-Боска. — Нічого. Сподіваюся, ми не наполохали його. Хоча… Гадаю, у причину наших пошуків він не повірив.

— Якщо між ними наявний якийсь зв’язок або стрілець зараз у нього, ми це знатимемо, — зауважив Батістон.

Рауль тільки кивнув. Тепер технар взагалі не скидав навушників, покладаючи неабиякі надії на свій засіб підслуховування.

— А якщо поговорити з ним докладніше? — запропонував Хорхе.

— На цьому етапі виключається, — заперечливо хитнув головою дон Маріо. — Старий може справді не знати про теперішнє місце його перебування. Натомість, ми матимемо шанс «засвітитися» і тоді доведеться ховатися самим. А от імовірність, що цей мачо може у нього з’явитися, не така вже й примарна. Він у розшуку. І про його прив’язку до цього місця, схоже, більше нікому не відомо. І він це розуміє. А навколо зима. Отже, може прийти.

— Патроне, він там, — переконував Хорхе. — Якби я порішив стільки народу і мав такий схрон, то нічого іншого й не шукав би. Звідти сюди дістатися не так важко. Прийшов уночі, сидить у підвалі і їсть маїс. І чекає, коли про нього всі забудуть.

— Ні, — повторив дель-Боска. — Якщо він справді там, то ми швидко про це дізнаємось. А тим часом працюємо далі. Їдьмо до найближчого міста, поки нас тут остаточно не засипало.

XXI

Негода — благодатний час для вовків. Їхня шуба витримує морози, а коли січе сніг, головний ворог — людина — зазвичай сидить вдома. І тоді більше шансів безкарно понишпорити на смітниках і звалищах, а якщо пощастить, то ще й вполювати якого напівздичавілого пса, адже щось смачніше давно перекочувало у категорію розкоші.

Давно припинивши бути для людини конкурентом, цей звір роками виживав, ховаючись, і нерідко, у буквальному розумінні, боявся навіть дихати. Оголошений поза законом ще за часів, коли справді міг перегризти людині горло, програвши боротьбу, він перетворився на тінь — непевну й примарну, що з’являється виключно за похмурої погоди, і животів не те що у найглухіших закутках, а радше у казках та бувальщинах. Ось де вже давно був його реальний ареал поширення.

Однак існує закономірність: якщо у країні біда — піднімають голову вовки, злочинність та сифіліс. Чи навпаки, коли усе це починає докучати — час задуматись не лише політикам, а й усім, хто ще не втратив здатність тверезо мислити. Здатне лиш до поверхового сприйняття, суспільство спромоглося охрестити санітаром лісу звіра, який насправді виконував значно важливішу функцію — індикатора занепаду. Боязкі звички, що упродовж кількох десятиріч характеризують поведінку вовка, робили його відносно безпечним і тепер, проте недарма тисячолітня історія цього звіра свідчила, що ігнорування причин, які призвели до його масового поширення, може довести до біди і боротьба з ними потребує фундаментального підходу. Втім, хрестовий похід зазвичай оголошують проти самого звіра, адже воювати з причинами, що призводять до його появи, куди складніше.


Він розплющив очі задовго до світанку. Вітер гудів поміж деревами, переганяючи снігову крупу. Заметені під саме скло, двері машини не відчинилися. Здригаючись від холоду, Богдан відкрив двері з протилежного боку й виліз у сніг. Сьогодні у нього був конкретний план дій, щоправда виконання його ще ускладнилося. Людина лиш манерами здатна зрівнятися з вовком. У всьому іншому їй до нього далеко, адже, не маючи хутряного покриву та прудких ніг, у засніженому лісі вона швидко гине.

Єдиним місцем, в якому можна розраховувати сховатися, було одне далеке село, де жив чоловік, з яким Богдана практично нічого не пов’язувало. Хіба обставина, що він в минулому був другом і ще пам’ятав його батька. І ще був один момент у їхніх стосунках, коли довелося від нього почути: «Якщо колись тобі буде гірше, аніж мені — приходь, поділюся останнім». Село називалося Щавуні, чоловіка звали Іваном. Відтоді минуло понад десять років.

Вставивши у телефон не засвічену картку, Богдан набрав довідкову службу, а буквально за кілька хвилин і номер, який йому дали.

— Ало, це сільрада Мирохова? Доброго дня. З редакції газети турбують. У вас там у Щавунях живе такий Іван Моклій, пенсіонер, колишній учитель. Колись матеріал нам присилав. Нехай би задзвонив при нагоді. Він знає куди.

— Добре, — пообіцяла головиха. — За годину поштова машина туди їхатиме, передадуть. Якщо доїде, звичайно — нас тут так замело…

Це означало, що людина, про яку ішлося, жива, незважаючи на похилий вік та болячки. «Мені справді зараз гірше, аніж вам». Думка не викликала ані найменшого сумніву. Пункт призначення тепер вималювався чітко. І щастя, що вдалося не опустити передчасно рук, адже вихід є завжди, а пам’ять здатна у скрутній ситуації вишукувати приховані резерви. Те, що шукати його там нікому не спаде на думку, можна було не сумніватися. Те, що там повірять і не продадуть — не викликало сумнівів і поготів.

До дев’ятої ранку йому вдалося дістатися іншої дороги, що з’єднувала кілька сіл з трасою. Місцями цілковито переметена, вона мала завмерти як мінімум до відлиги. Залишалося тільки повернути у бік тієї магістралі, на яку виходив ще учора, втративши таким чином кілька годин. Якщо Микола все-таки його здав, то там уже чекають. Але податися у глушину лісів за такої погоди — вірна смерть.

Невдовзі його наздогнали сани, якими везли з Бабурів чи то хвору чи то породіллю. А ще за годину позаду почулось деренчання трактора і його запросили до тісної кабіни — власник старенької «Бєларусі» їхав до траси зустрічати родича. Загорнувшись у каптур, Богдан подякував і згодом опинився на роздоріжжі з пожвавленим рухом, проте без жодних натяків на поліцейські пікети та дорожну техніку. Напруга у тілі та думках заважала концентруватися. Тому й залишилися поза увагою втікача два силуета попід лісом, один з яких мав темно-синє забарвлення поліцейської уніформи.

Розгул стихії був цілковитий. Численні машини, насилу просуваючись, місили колесами снігову кашу, буксуючи то там то тут. Сніг не встигав закатуватися, і транспорт заносило та крутило. Фури приречено з’їжджали вбік, аби не створювати заторів, і врешті-решт завмирали, все-таки гальмуючи рух. Депеесники в таку погоду не ховалися по кущах задля незаконного заробітку, а намагалися розрулити проблеми на дорогах. За логікою, зараз усім було не до нього.

Із завмиранням серця Богдан зупинив маршрутку і проїхав близько двохсот кілометрів у потрібному напрямку. Тут, усередині, він почувався в безпеці. Ніхто не квапився роздивлятися його, кожен їхав у власних справах, проте серце стиснулося, коли на великому перехресті побачив дві машини — «даїшну» і бусик, навколо якого товклося кілька кремезних хлопців у бронежилетах. Ноги заніміли одразу. Ось так. Тепер досить, щоб хтось із них просто зазирнув до маршрутки і поцікавився складом пасажирів.

Проте, неможливо було оглянути усіх — рух і без цього клинило. А може, вони не вірили у перспективу такої випадкової удачі. А швидше за все, просто перемерзли та знудилися від довгого стояння і вирішили не надто викладатися за мізерні зарплати. Тому й пропустили шанс отримати медалі чи зірки на погони.

Один з поліціянтів у формі пройшов попід самим вікном. У Богдана все заніміло. Дихання перехопило і здавалося, зараз це помітять усі навколо. Стоянка затягувалась. Боже, коли вже… Або туди, або сюди! Мотор буса працював і в салоні ставало спекотно. По скронях стікав піт. Усі навколо давно зняли верхній одяг і шапки. Якщо зняти зараз каптур, усі побачать краплі поту. Почнуть розглядати.

Посунувшись донизу і впершись колінами у переднє сидіння, Богдан непомітно стяг шапочку, залишаючись у каптурі, і вдав, що спить. Автобус рушив і серце закалатало дужче. Здається, минулося. Та колись не минеться. Можливо, Микола не правий і краще самому здатися? «Не виключено, тобі доведеться зізнатися в усьому, хочеш ти чи не хочеш». Він знав, що казав, адже працював у системі — чесний «наскільки можливо». Спокійно. Вже недалеко. А на провінційних дорогах не такий контроль. Проте не виключено, що і в якомусь забитому куті біля самотнього чоловіка, що з останніх сил долає засніжений шлях, зупиниться «газик» дільничного. А це рано чи пізно станеться обов’язково.

Рух зупинився, і цього разу вже всерйоз. Попереду затор. Черга машин вишикувалася в обидва боки більш як на півкілометра. Дехто поодинці чи парами виходили з автобусів і йшли мало не по пояс у снігу, сподіваючись попереду знайти попутний транспорт і продовжити шлях. Власники ж автівок змушені були залишатися на місці й чекати міфічну техніку, для стягання якої, за чутками, вже були задіяні структури МНС, проте конкретно ніхто нічого не знав.

— Це піпець… — розпачливо промовив пасажир, що виходив подивитися. — Схоже, тут ночуватимемо.

— Нехай назад повертає! А що як позаду також перемете? Куди подінемось? Скільки тут сидітимемо? Скінчиться бензин — померзнемо! — проявляли активність пасажири.

— На пари розіб’ємося, — хтось ще намагався жартувати. — Можна я з вами? Ви дуже гаряча.

— Не можна. Краще йдіть дізнайтеся, чи будуть розгрібати. Мужики, б-блін… тільки курити швендяєте!

— Будуть, — озвався ще хтось. — За тиждень. А може півтора.

— Добре, що у нас торнадо не буває, як в Америці, — зітхала ще якась пані.

Пасажири почали виходити, і Богдан, аби не привертати зайвої уваги, рушив теж, адже залишатися на місці не було сенсу. Народ, переважно чоловіки, курсував здовж черги, курив і висував припущення стосовно подальших перспектив. Хтось розвертався і вирушав у зворотній бік, поки це ще було можливо.

З протилежного боку заметеної низини винахідливі мандрівники протоптали стежку. Частина машин розверталася їхати у зворотному напрямку, тому для особливо ризикових з’являлася можливість продовжити шлях у такий спосіб. Богдан ризикнув піти навпростець.

Схил заріс дрібними ялинками, продувався вітром, і снігових заметів там не мало бути. Розрахунок повністю виправдався. Йти самому, а не по трасі серед людей, у його становищі спокійніше. Так, по коліна у снігу, а часом і глибше, він вийшов ще на якусь дорогу, що вочевидь відгалужувалась від основної траси у заметеній низині. Сліди шин вказували, що хтось і тут нещодавно намагався проїхати. Нізащо в світі самого Богдана не понесло би кудись у такі буревії без поважних на те причин.

Тут не було нікого. Проте Богдан знову роззирнувся на всі боки. Щось червоніло з-під снігу кроків на тридцять вище, практично на заметеній дорозі. «Нащо воно мені треба?» — промайнула думка, коли пішов подивитися зблизька. Надто яскравим був предмет, залишений на снігу. Це виявилася наполовину присипана снігом сумка, отже поставили її тут раніше. Лише зараз вдалося розрізнити й сліди, також майже зовсім зализані завірюхою. Повагавшись, Богдан розкрив «блискавку». Всередині була ще одна сумочка — менша, жіноча, а окрім неї тека з паперами та якийсь пакунок. Таке не мали б викинути. Забули?

Напівзаметені сліди не йшли вздовж дороги. Від сумки вони завернули у виярок, де рідше росли дерева. Зробивши кілька кроків у цьому напрямку, Богдан зрозумів, що той, хто залишив сумку, таки проходив тут. Вітер дув упоперек прогалини, тому мело тут значно слабкіше. Дивуючись собі самому, він продовжував іти. Прогалина звужувалася і навколо утворилася справжня гущавина, а сліди вперто продиралися крізь неї. Періодично траплялися ділянки розкиданого снігу так, ніби хтось провалювався, хоч сніг лежав не надто глибокий.

Несподівано Богдан побачив людську фігуру. Вона притулилася до стовбура навпочіпки. Рук не видно з-під одягу, заціпеніла поза. І очі, розплющені, проте без ознак життя. Жінка сиділа нерухомо. Обличчя геть бліде.

— Егей…

Богдан посмикав нещасну за рукав пальто. Невже мертва? А доторк до її щоки змусив здригнутися. Холоднісінька. Пальці майнули до шиї, там де повинен промацуватися пульс. Бракувало ще тільки цього для повноти щастя! Мерця у лісі і його слідів біля тіла! Чим не нагода навісити на «маніяка» ще одну жертву… Чому ні? Пульс не промацувався. Пальці розігрілися під час ходи, тому важко було оцінити температуру її тіла. Наче не зовсім холодне. Але пульсу немає. Напевно, усе. Що їй було потрібно отут за такої погоди? Напевно, йшла від якогось села боковою дорогою, адже транспорт на цей час вже не ходив.

Скромне вбрання жінки, тим не менш, не було схоже на одяг селянки. Так, треба йти звідси. І раптом вона зробила ковтальний рух. Навіть щелепа ворухнулася, хоч і не розтулилися сині губи. Вона хотіла щось промовити, але не могла. Богдан кинувся розтирати щоки і ляскати по них. Господи, як розрухати це тіло?! З-під червоної трикотажної шапки вибивалося волосся, яке заважало. Та все ж процес пішов. Голова хиталася з боку у бік, а він безперервно тер і тормосив її, намагаючись привести до тями. А що ж потім? Куди її? Ото вже як не щастить, так на повну…

Каптур його давно впав, проте думки про власну безпеку чомусь зникли. І зусилля не пропали марно. Зрештою вона змогла видавати звуки.

— Звідки ви тут? — допитувався Богдан. — Куди йдете?

Це довелося повторити не раз, поки почулося слабке:

— Машина… там…

Усе прояснилося. Чергова невдаха, в якої застрягла машина. Схоже, вона намагалася дістатися до села, з’їхавши з траси.

— А сумка червона — це ваша?

— Так…

— А якого біса ви зійшли з дороги й полізли сюди, у хащі?

— Заблу… ка… ла…

Він проклинав геть усе — долю, обставини, невдалі розклади. Проте, кинути людину помирати у лісі не можна. Від нього залежало зараз — житиме вона далі чи щезне навік. Хай там що, а приректи людину на смерть Богдан не міг. Жінка молода, напевно, у неї є діти і вони чекають. І сподіваються. І сама вона до останнього готова чіплятися за життя, аби знову побачити їх. Саме тепер, коли питання життя і смерті постало перед ним самим, несподівано проявилася здатність краще розуміти і співчувати іншим.

Збагнувши, де стоїть машина, Богдан спробував поставити жінку на ноги і зрештою вони таки змогли зробити перший крок. Кілька разів вона падала, але щораз йому вдавалося її підняти і здолати принаймні п’ятдесят кроків. Коли з-за дерев вигулькнула синя машина, Богдан просто узяв жінку на плече і з останніх сил рушив навпростець. На щастя, вона виявилася не важкою.

Шлях до сумок і назад забрав ще п’ятнадцять хвилин — втома також давалася взнаки. Розпотрошивши сумку, він швидко знайшов брелок і відчинив дверцята. Вставив ключ у замок… машина не заводилася.

— Що з нею?

— Не зна… ю…

Жінка говорила по складах і з довгими затримками. Чорти… Чорти б забрали усе це, разом з дурепами, яким не сидиться у міських квартирах такої пори! Чорти б забрали!

Піднявши капот, він ще раз глянув на прибори. Стоп, щось не те. Якби акумулятор здох, світило б інакше, слабше. Рука потяглася до панелі радіо. Воно відізвалось одразу, видавши повноцінний звук. Справді, дивно. Залізши під капот, Богдан порухав мінусову клему. Може просто закисло і на морозі нема контакту?

Завелося миттєво. Тьху… Розібратися у незнайомій машині отак зразу не просто.

— Ну, де тут вмикається піч?! Та ж рухайтеся, якщо хочете жити!

Насилу всадовивши її на пасажирське переднє сидіння та опустивши спинку, Богдан стяг з жінки виваляне у снігу пальто і кинув назад, а потім загорнув її у свою куртку. Лише після цього всівся сам на місце водія і відсунувся дозаду. Тіснувато після свого «бобика». Повітря у машині поступово нагрівалося і лиш тепер він глипнув на приборний щиток. Більше півбака. Слава Богу! Хоч тут пощастило. Гарячий дух тепер ішов на повну, і власниця машини поступово приходила до тями. Губи вже не були сині. А от руки… Пальці не бажали розгинатися.

Судячи з її одягу та вигляду машини, людина не великих статків. Таким він завжди співчував. А от цікаво, чи повідомила б вона куди належить, якби отак просто побачила його в автобусі і зрозуміла, що перед нею той, кого «крутять» більше тижня в усіх новинах. Хтозна. Не виключено. Хоча, з іншого боку, для усіх і для неї також він убивця п’ятьох невинних людей! То як не повідомити? Отже, це не її провина. І водночас, йому від цього не легше. Отак завжди — ніхто начебто й не винен, а життя нестерпне.

Згадавши про власну сумку, Богдан витяг фляжку зі спиртом. Пальці її однаково залишалися білими, незважаючи на розтирання. Облишивши руки, він зтяг з неї чоботи, глянув на годинник. Все. Тепер вже поспішати нікуди. Скоро вечір, темрява. Тут принаймні не замерзнеш.

Вона віджила повністю лише за годину. Руки та ноги набули нормального кольору, з очей потекли сльози. Потім почалася істерика, упоратися з якою виявилось не менш складно. Зрештою, майже силоміць Богдан влив їй до рота нерозведеного спирту. Ефект не затримався — жінка довго кашляла, а потім заспокоїлась і замовкла. Втома добила її, очі заплющились і нещасна проспала кілька годин. Сам він також закуняв за кермом, розслабившись від тепла, а коли прокинувся, помітив цілком осмислений погляд. Жінка роздивлялася його, сидячи поруч.

— Задрімав, сам не помітив, — ніяково промовив Богдан. — Також ледве живий. А ви як?

Ховатися було пізно. А втім, хіба схожий він зараз на себе справжнього?

— Здається, приходжу до тями. Тільки пальці печуть. Просто вогнем. І на ногах так само.

— Чого вас занесло сюди? — не втримався Богдан. — Якого біса вдома не сидіти?!

— Дід у нас в Рудівцях залишився сам. Брат їздив місяць тому, а зараз не зміг. Машину мені дав. Якби на день раніше виїхати… Догребла до цього місця, а далі забуксувала. Вирішила до траси дійти, може трактором…

— Там вже й трактори не їздять, — розчарував її Богдан. — Низину перемело. Люди переходять пішки. А я навпростець вирішив, бо дорога дугою, а снігу що там — що там, однаково.

Вона довго мовчала, а потім промовила:

— Якби не ви — мені кінець. Це точно.

— Так мало статися…

— Дякую, що не залишили. Виходить, ще трапляються на світі добрі люди. Гадала, це з розряду ілюзій. Навіть була упевнена. Он як життя вчить… А як вас звати?

— Не перебільшуйте, — ухилився від знайомства Богдан. — Ви б також, напевно, намагалися допомогти у подібній ситуації.

— А мене звуть Яна, — сказала вона. — І повірте, що справді б намагалася. Брат завжди каже, що через це усі мої біди. Я навіть попри пияка, що на землі спить, не можу байдуже пройти. Як нам звідси вибратися?

— Гадаю, вам зранку краще повернутися до села. У когось же є трактор? Судячи з того, що повз нас ніхто не намагається проїхати, люди знають, що там унизу повний завал. Але сюди ще трактор доїде. Затягнуть назад у село, перекантуєтеся у діда ще кілька днів, а там рано чи пізно розгребуть.

— З села є виїзд на іншу дорогу. Можливо, у тому напрямку ще є рух. Того сюди ніхто й не потикається. Одна я така дурна — як швидше хотіла. А ви як?

— Мені потрібно туди, — невизначено махнув рукою Богдан. — Якщо до ранку не виженете, піду на трасу, щойно розвидниться. На якусь попутку сяду. А вам краще отак машину на кілька днів не залишати. Можуть розкурочити, різно буває. А ще краще зателефонуйте до діда або до когось із знайомих. Нехай би знайшли трактора. До речі, чому ви не зробили цього?

— Телефон загубила, десь отут у снігу, коли намагалася виїхати. Шукала… А що як з вашого набрати? Він десь під снігом задзвонить.

— У мого батарея сіла, — збрехав Богдан. — Дорогий телефон?

— Ні, старенький. Не переймайтеся. А номер свій мені дасте?

— Не знаю напам’ять, — продовжував брехати той. — Дайте ваш.

Вона замислилася і пильно подивилась на нього, а потім написала на знайденому у сумці аркушику.

Вечеряли дідовими гостинцями. Потім вдалося поспати кілька годин на розкладених сидушках, прокидаючись від незручних поз і засинаючи знову. Мотор працював. Вона так і спала, не знімаючи шапку. О шостій він умився снігом і пошкодував, що немає кави. Яна знайшла під сидінням термос і націдила цілий ковпачок. Напій залишався ледь теплим.

— Не багато останнім часом приємних несподіванок… Пийте перша.

Заметіль вляглася. Снігу навколо — скільки око сягне.

— Богдане, вимкніть обігрів. Цілу ніч гріє… Ми ж зможемо потім завести наново?

Власне ім’я, промовлене з її уст, так і лишилося поза увагою, а рука потяглася до ключа запалювання. Мотор затих і тепер тиша тиснула на вуха.

— Можна, я щось вас попрошу?

Хотів сказати «будь ласка», але зупинився на півслові. Ось тепер лише дійшло: він же вчора так і не називав їй свого імені. Мовчки дивився на жінку, не знаючи, як поводитись далі. Приїхали. Надто швидко. Цікаво, а вона що — зовсім без страху? Хоча, чого ж… лише учора бачила смерть. Упритул. Чого їй тепер боятися?

— Будь ласка… не залишайте мене тут. Я не зможу отак знову взяти і піти через сніги. Я заблукаю. І те, що ви для мене зробили, втратить сенс. Я не дійду, розумієте? Будь ласка. Не кидайте мене. Давайте дістанемося туди удвох, а потім…

— Що — потім? — несподівано зірвався Богдан. — Ви гадаєте, якщо є проблеми у вас, то їх не буває в інших? Я не дав вам загинути, це нормально. Але далі не можу втрачати час. У мене свої обставини, не менш важливі!

— Я… розумію, — Яна насилу підшуковувала слова, неймовірно хвилюючись. — Я добре розумію. І все-таки, дуже вас прошу. І… можливо взагалі це погана ідея, але… не кидайте мене тут, будь ласка. Я дуже боюся. Допоможіть дістатися села, а я потім вам віддячу. І навіть уже знаю, яким чином.

Хіба вам не потрібен хтось, кому можна довіритись?

Його свердлили поглядом, проте Богдан так і не наважився зустрітися з нею очима.

— Чого ви так вирішили?

— Але я вгадала. Розумію, ви будете заперечувати, але… Я справедлива людина. І здатна пам’ятати добро.

— Не можу судити про таку вашу здатність, але розуму вам бракує, це точно, — дивлячись у підлогу, відповів Богдан. — Ви нагадуєте електрика, який вперто лізе до оголених дротів у темряві і намагається їх намацати.

— Помиляєтеся, — заперечила вона. — Розум присутній. А до нього ще логіка. І вона підказує, що людина, яка запросто забирає чужі життя, не рятуватиме когось просто серед снігів по доброті душевній! Отже, щось не так. І не лише я такої думки, до речі. У мене і на роботі, й удома досить часу, щоб сидіти в інтернеті, і я не тупа, повірте.

Далі їй забракло слів. А потім, зазирнувши-таки йому в очі, вона спитала:

— Скажіть, це ви? Це справді ви? Я розумію, таких співпадінь не буває, але з іншого боку, на когось ви мали натрапити, не в лісі живете. Отже, мені «пощастило». Втім, справді пощастило, хоч як дивно. То це ви?

— Не знаю, що ви маєте на увазі, — пробурмотів Богдан, — але я справді нікого життя не позбавляв. І навіть близько там не був. І також досі не вірю, що серед усіх людей саме мені таке випало… Хоча, як ви кажете, хтось же мав бути.

— Я сховаю вас.

— Дякую, але це неможливо, — заперечив Богдан. — Ви самі не розумієте, що кажете. Сховати мене важко. От ви перша на мене без каптура глянули й упізнали. Так само й у ваших Рудівцях буде. І дарма, що шляхи замело. Задля мене бронетранспортером виїдуть, не сумнівайтеся, або гвинтокрила пошлють.

— А Рудівці тут ні до чого, — спокійно відповіла Яна. — Можливо, я не виглядаю надто розумною, але з головою у мене все гаразд, особливо тепер, коли мізки остаточно відігрілися. Завдяки вам, між іншим.

— Давайте облишимо тему, — відрізав Богдан. — Нехай. Доведу вас ближче. Як побачимо крайні хати або трактор їхатиме чи хто на конях — далі ви самі. Тільки вирушаймо негайно. Мені проти ночі розпочинати подорож не випадає. І сподіваюся, ви забудете про цю випадкову зустріч, якщо, звісно, направду порядна людина, як кажете.

— Ні, на це якраз не надійтеся, — заявила Яна. — Забути не вийде, незважаючи на порядність. А дослухатись до мене — це вірний варіант. Будь ласка. Я знаю, що роблю.

— Не думаю. Це я знаю, бо для мене іншого виходу нема. А от ви не розумієте. Напевно, забули, де живете. Розправа буде показова і на повну котушку. І коли усе це погано закінчиться, вас каратимуть за укривання злочинця і не аби якого. А це реально… гадаю, років п’ять-сім, не менше.

— А вам? Пожиттєве?

— Можливо. Хоча, в цій ситуації більш імовірна куля під час затримання.

— А ви тим часом ризикнули врятувати мене. Не пройшли. Не кинули. Може були б уже там, куди збиралися. — Яна зітхнула і, облишивши емоції, по-простому запитала: — Скажіть мені чесно. У вас є вихід? Такий, що гарантовано порятує. Надійне місце, де сховатися абощо?

— Не знаю, — похитав головою Богдан. — Є одна людина, яка мала б допомогти і не зрадити. Але туди ще треба дістатися. Та й… Давно не бачились — хто зна чи живий.

— Тоді не суперечте мені. Будь ласка. Доведіть до Рудівців і вертайтеся назад, сидіть в машині.

Далі я все зроблю сама. І якщо замість заважати, ви бодай трішки допоможете і послухаєтесь, імовірність того, чим ви мене лякали, буде значно меншою.

XXII

Василь Нагайло закінчував пиляти дрова. Бензопила, здавалося, теж змучилася і гарчала дедалі натужніше. Йому давно вже хотілося опинитися у теплі, перехилити сотку і посьорбати борщу зі шкварками. Скоро сутенітиме. Та залишалося ще трохи, а розуміння, що вдалося роздобути паливо, яке ставало дедалі популярнішим, додавало наснаги. Мотор завив із новим завзяттям, коли хтось торкнув за плече. Оберти впали.

— Васю, давай до котельні, там проблеми.

— А де Мирон?

— Напився та й заснув. Ходи, бо усе потріскає. Микитович казав летіти притьмом.

Шкільна котельня також опалювалася дровами і затримка за такої погоди дорівнювала катастрофі. Зматюкавши геть усе, згадавши нездійсненні мрії про борщ і шкварки, Василь побіг за сторожем. Шляк би їх трафив.

Картина відкрилась вражаюча: Мирон сидів на ящику на диво тверезий, а попід стінами стояли люди у чорному в шоломах, озброєні короткими автоматами. Справжніми. Серце зупинилося. Його підхопили ззаду й легенько завели всередину. Двоє у цивільному підійшли ближче, з цікавістю заглядаючи в обличчя.

— Василь Іванович? — запитав перший, міряючи поглядом з голови до ніг.

— Я…

— Де ви були тридцять першого грудня минулого року? Ну, того, який щойно закінчився.

— Новий рік де справляли? — уточнив другий.

— Н-не справляв я… — Василь ледве ворушив язиком. — На з-зміні… був… п-палив… тут… м-моя черга…

Для вірності він показав рукою на котельні пристрої.

Двері відчинилися, пропускаючи директора, який злякано водив очима по бронежилетах. З’ясування тривало недовго. Значно довше затяглася процедура оформлення протоколів. У сукупності одинадцятеро людей підтвердили перебування Василя Нагайла у котельні в різні години тридцять першого числа. Зокрема о вісімнадцятій — четверо добродіїв зізналося у тому, що прийшли до приятеля провести старий рік. Їх розвели по різних кімнатах і ті, хоч і немало тоді випили, слово у слово відтворювали особливо вдалі моменти того вечора. За дві години сюди від місця злочину було не дістатися ніяк. Та й зріст Василя до «нірванського» стрільця, м’яко кажучи, не дотягував.

— Ну, Васю… — скрушно похитав головою директор. — Казав я тобі, Васю, на рахунок притону, який ти тут улаштував. Про пиятику…

— Що?.. Який притон? Та якби ми по сто грам тоді не пили, мене б вже звідси у браслетах забрали! Замість того… я! Його ще не знати чи знайдуть, а я ось, вже є!

Василь у справедливому гніві пер грудьми на директора.

— Та якщо хочете знати, воно мене врятувало! Мироне! Вже йду по пляшку! І борщ сюди принесу! Сьогодні, вважайте, мій другий день народження!


Бакула мовчки відсунув зведення. «Стрільця» бачили то тут, то там, у різних кутках країни, що не зважаючи на втрату територій, залишалася ще досить великою. Портрети «кілера» висіли скрізь — по крамницях та автобусних зупинках, вокзалах та лікарнях, не кажучи вже про поліцейські відділки. Це давало ефект. Сьогоднішній — Василь Нагайло з Великих Бизів виявився шостим. Портретна схожість не була абсолютною та й алібі цей добродій мав стовідсоткове.

Демид витяг з кишені телефон, підключив зарядний пристрій. Потім підійшов до столу, за яким сидів полковник, і поміняв місцями кількох претендентів. Зображення, відзняті цифровими камерами зблизька при доброму освітленні та видруковані на принтері, були якісними. Найгірше вийшов сам «стрілець».

— Що ти хочеш цим довести? — запитав Бакула.

— Нічого. Просто розклав у порядку зростання їхньої схожості з оригіналом.

— І Варибрус не на першому місці…

— Як бачите. Найкращий — сьогоднішній.

— Якби не зріст.

— І якби його не бачило кілька бизівських пияків.

Демид дотягся до клавіатури і погортав ті самі зображення на моніторі. Тут вони усі з’являлися у профіль та анфас.

— Ну, давай вже, народжуй…

— Чим більше їх роздивляюся, тим більше сумнівів, що того шукаємо. Оті решта нічим не гірші, якщо розібратися.

— Того, дорогенький, того. І тепер вже справа не у більшій чи меншій схожості. У нього немає алібі — раз. Є відповідні риси характеру, щоб спромогтися на такий вчинок. Не бездоганна біографія, хоча згоден, фантазія нашого керівництва аж надто розгулялася.

— Нічим не аргументовані підтасовки, — уточнив Демид.

— Більше нікому таке не кажи, — застеріг Бакула. — Йому б іще мотив — і я сам буду стовідсотково упевнений.

— Візьмемо — з’явиться і мотив.

— Ото ж бо…

У кишені начальника оперативно-слідчої групи завібрував телефон. Упродовж доби дзвінків набиралося стільки, що від звукового сигналу вже тіпало.

Бакула мовчки вислухав, а потім, обернувшись до Демида, коротко промовив:

— Нарешті. Їдьмо негайно.

Це не було повідомлення про затримання Богдана Варибруса. У столичній клініці прийшов до тями головний свідок злочину відеоінженер Павло Деражний. І за значимістю ця подія стояла на другому місці після того, про що одразу подумав Демид.


Він з’явився на світ. Не прокинувся, не прийшов до тями, не народився. Просто не було, не було, і раптом… з’явився. Наново. Таке відчуття. Ні тобі думок про те, хто ти такий, ні спогадів про те, що сталося. Просто відчуття, що ти є на світі.

Це тривало недовго. Свідомість кудись провалилася, а потім картинка білих стін і чогось незрозумілого поруч з’явилася знову. Тіло ніби закоцюбло і здавалося чужим. Тупий біль був присутній скрізь. Хотілося завмерти і не дихати, але груди робили це несамохіть і від тих рухів боліло до нестями. У роті щось заважало. Шия знаходилася у незручному положенні й не поверталася.

Раптово згадалися події у кімнаті охорони. Постріли, удар і біль, що простромляє груди. Ось чому він тут. Живий. Поза сумнівами, живий. Ця думка охопила повністю, відсунувши геть усе кудись на другий план. Навколо зчинилася метушня. Люди у медичній уніформі заходили, нахилялися, щось говорили, але він погано чув. Павло спробував ворухнути рукою, та вона була надто важка, до того ж, її одразу припнули до ліжка. Несподівано насунулася жахлива втома, і він заплющив очі.

Коли до нього укотре повернулася свідомість, все вже було інакше. У роті порожньо, тільки дуже сухо. Рука посунулася по ліжку і її вже нічого не тримало. Він дихав і біль не надто докучав. Шию можна було повертати. Лікар вислуховував його груди, прикладаючи трубку. Чому немає відчуття холодного, коли таке тулять до шкіри? Інші щось дивилися на апараті, під’єднаному до тіла дротами.

— Що зі мною? — промовив Павло, не упізнаючи власного голосу.

— Усе гаразд, ви живі, — відповів лікар. — Не хвилюйтеся, усе буде добре.

— А вони?

Запитання так і лишилося без відповіді, хоч Павло повторив його двічі. Та за кілька хвилин з’явилося ще двоє людей. Халати були просто накинуті на їхні плечі. Всівшись біля ліжка і нахилившись до нього, один запитав:

— Ви можете говорити? Я полковник Бакула, розслідую напад на вашу установу. Ви один з головних свідків. Ваші свідчення потрібні, щоб затримати злочинця, який стріляв у вас і ваших товаришів.

— Що з ними?

Мовчанка тривала недовго.

— На жаль, усі загинули. Ви єдиний, хто вижив. І хто бачив убивцю. Вам відомо його ім’я та прізвище?

Деражний силувався щось пригадати, а потім промовив:

— Ні, здається… Звідки?

— Ми продивлялися запис розстрілу з ваших камер. Серед речей, які він виклав на стіл, був паспорт.

— Паспорт…

Усе, що з’являлося у пам’яті Павла, наче виринало з якихось темних глибин, у яких самому важко було зорієнтуватися. Допомагав слідчий.

— Паспорт… Був, здається… Я не дивився… Я ж біля монітора стояв.

— Це ми бачили, — кивнув головою Бакула. — Але ваші колеги з охорони брали його в руки і відкривали. Можливо, хтось уголос прочитав прізвище?

— М-м… а хіба…

— Ви самі прекрасно знаєте, що звук було вимкнено. До речі, чому?

Павло мовчав, заплющивши очі. Не менш важкі думки випливали з тих самих глибин слідом за спогадами, посилюючи фізичний біль. Хотілося, щоб цей полковник кудись провалився, а свідомість вимкнулася хоча б ненадовго.

— Чому до мене не пускають дружину? Я хочу бачити рідних. І… мені погано…

— Ви щойно прийшли до тями, тому не було коли. І, звісно дружину пустять до вас. Але ви важливий свідок у кримінальній справі. І повинні давати правдиві свідчення. Ми на них чекаємо. Не зважаючи на те, що ви постраждали, відповідальність існує і для вас.

— Ніхто не називав прізвища… — прошепотів Павло. — Принаймні, я не чув. І не дивився, у мене своя робота — комп’ютер. Навіщо мені покривати того, хто стріляв у мене? Чого лякаєте? Я змучився…

— Чому вимкнули звук? — повторив запитання Бакула. І вичекавши паузу, додав: — Якщо вам погано, я піду. Але ніхто з родичів не зайде до вас, доки не дасте свідчень, відповівши на усі запитання. Це в інтересах слідства. Та подумайте про ваших колег, які загинули. Ви будете говорити зараз?

— Спробую… — зітхнув інженер.


…Картина вимальовувалася дедалі цікавіша. Доведений до краю своїм важким станом та психологічним тиском наполегливого слідчого, Деражний «розколовся» повністю, хоч і не під протокол. Втім, останнє навіть не особливо цікавило Бакулу, який аж ніяк не розраховував на те, що зможе змінити хибну стратегію керівництва, натомість свої тактичні завдання волів довести до результату. А тому для нього насамперед важило те, про що дізнався особисто. Та й нещасний напівживий інженер ніколи не вчиняв тяжких злочинів — просто намагався вижити, як усі в країні, де, як не схитруєш, — то простягнеш ноги.

Команда охоронців вирішила «зрубати» передноворічних грошенят, роблячи оборудки такого роду вочевидь не вперше, і саме Богдан Варибрус став їхнім черговим «клієнтом». Як під обіцянками, так і під погрозами Деражний клявся, що затриманий не вимагав виклику до кімнати охорони вищого керівництва. Ба більше — ніхто з усієї зміни й гадки не мав, що Віталій Маркуш може з’явитися у виставковому центрі о такій порі. Усі четверо десять разів би подумали, чи варто дозволяти собі подібну самодіяльність,будь молодий директор на місці. Логічно. І тоді вже не має значення, випадково чи навмисно «зловився» на камери убивця. Хоча, за таких розкладів виходило — випадково. А отже, враховуючи зведену зброю у кишені, Варибрус готувався до якоїсь іншої акції. Або з’їхав з глузду і влаштував масову передноворічну стрілянину заради забави. Власне, для Бакули ці обидва варіанти нічим не відрізнялися, тому що як у першому, так і в другому випадку не підпадали під категорію замовного вбивства.

Роздруківка дзвінків молодого Маркуша за останні три доби, де не було жодного стертого, також не наводила на думку, що його заманули до пастки. Віталій вів звичний спосіб життя і до свого закладу просто заскочив зненацька — навести «шороху», аби персонал не розслаблявся у передсвяткові години. Такі методи його роботи підтверджували працівники центру. Отже, випадок. Навіть якщо Варибрус готувався, то для мажора це був лише фатальний збіг. І кілер не фахівець, а дилетант, якого навіть за умов попередньої підготовки злочину є шанс затримати. Відкриття, яке багато що змінювало. Схоже, він одинак. Тому, навіть якщо готувався, то схованку для відсидки ладнав сам і бував у ній останнім часом перед злочином.

Величезна армія оперативних працівників працювала безупинно. Залучені краєзнавці визначали найбільш імовірні місця роботи чорних копачів, проаналізувавши артефакти, знайдені у помешканнях Варибруса. Дільнична поліцейська мережа, посилена працівниками патрульно-постової служби та депеесниками, працювала в інтенсивному режимі. Особлива увага приділялася ближнім районам. Територія, окреслена на карті, була чимала, проте, прочесати її видавалося легшим завданням, ніж шукати стрільця у східних шахтах або приморських лиманах, що, за такого підходу, виглядало нелогічним. Саме на цій обмеженій території діяв розшукуваний. Куди ж йому тікати після того, як засвітив обличчя на цілу країну? Зачаївся в якомусь закутку неподалік і сидить тихо, немов миша. Місце, де має бути тепло, вода та їжа — три необхідних фактора, аби змогла вижити людина. Ну і ще одне важливо — там не повинно бути сторонніх. Саме це було проголошено півгодини тому столичним «важняком» на селекторній нараді дільничних інспекторів, де від імені вищого керівництва та особисто від себе Бакула роздав щедрі обіцянки усьому особовому складу на випадок успіху, у який тепер сам реально повірив.

XXIII

На перехрестях було велелюдно. Безліч машин, розкидаючи снігову кашу, снували вузькими вуличками з однобічним рухом, застрягали у пробках і паркувалися щільно одна до одної. Увесь напружений, Богдан зацьковано озирався навсібіч. Виїхавши передніми колесами на тротуар, Яна таки знайшла вільний куток і вимкнула двигун.

— Хіба так належить паркуватися? Привід для того, щоб підійшов якийсь даїшник…

— У нас усі так роблять. А ми мусимо нічим не вирізнятися.

Обличчя Яни було зосередженим. Натягши шапку ще глибше, вона обернулася до нього.

— Ідеш за мною на відстані десяти кроків. Я не поспішатиму, а ти не відставай. Каптур накинь. А за дверима скинеш, шапочка нехай залишається, тут багато хто так ходить. Розкриту теку тримай у руках, іди і дивися в неї. Не озирайся. Як тільки у мене впаде рукавичка, зупинись, відійди до підвіконня і продовжуй читати. Все. Ідемо?

Він ще раз роззирнувся навколо.

— Камер тут ніде немає?

— Начебто, ні. Вулиця без офісів та магазинів. У нас на вході, можливо і є, але ти ж у каптурі. Пішли.

Яна вийшла з машини, кількома рухами розправила пожмакане пальто і покрокувала до центрального входу. Головний корпус університету височів за якихось сто метрів. Це божевілля. Намагатися сховатися там, де людей наче бджіл у вулику. Ще у лісі, коли вона видала таку ідею, Богданові кортіло покрутити пальцем біля скроні. Якби кілька днів тому хто сказав, що він добровільно піде на таку авантюру, — просто б не повірив. Рвучко заклацнувши дверцята, він рушив за постаттю у червоній шапочці.

Двері відкривалися-закривалися безперестанку, він влився в цей строкатий потік, підпорядковуючись загальній течії. Модні й не дуже, старі, молоді, чорні, араби… Охоронець на внутрішніх дверях! Автоматично розгорнувши теку, сховав за нею обличчя. Черевик зашпортався об сходинку і він мало не впав просто перед охоронцем. О, Боже… А потік ніс догори, де сходи розгалужувалися. Де вона? Червона шапка знайшлася далеко попереду.

«Що я роблю?..».

Яна пірнула у якийсь боковий прохід зі старовинними колонами і перилами. Від вигляду височенних дверей, крізь які пройшов не один десяток поколінь студентів і науковців, йому замлоїло. Не дивитися по сторонах! Фігура у пальто повернула до чергового розгалуження, далі було порожньо і тихо. Лише долинало відлуння чиїхось далеких кроків. Де люди?! Коридори звузилися, сходи покривилися. Через обшарпані вікна розпливалися близькі стіни сусідніх корпусів та тісні дворики. Двоє зустрічних привіталися з Яною. Вичовгані дерев`яні рипучі сходи вели донизу. Старі шафи, виставлені у коридор, обдерті стіни, якесь старе приладдя і ось нарешті…

Рукавичка впала на порепані дошки. Стоп. Вона зникла за поворотом, а Богдан, перевівши подих, заціпенів біля вікна. Чорти… З цього лабіринту не вилізти. Ніколи. Будинок утворював квадрат з маленьким подвір’ям посередині, куди виходило кілька дверей. У вузьких пошарпаних вікнах приміщення навпроти промайнули силуети. Потім внутрішній дворик із одних дверей в інші перетнуло ще кілька. Вийшов покурити старший чоловік, напевно, викладач. Тут же панувала тиша. Клацання замка луною відбилося у самому серці.

— Пішли! Швиденько!

Він завернув за ріг і побачив відчинені двері у глухому куті. Десь за спиною залунали кроки. Двері зачинилися. Все.

Стелажі з книжками виростали під саму стелю. І запах. Бібліотечний, яких не буває більш ніде. Знайомий — мало сказати. Рідний. Відтоді, коли тільки й мріяв про ту, що звалася Історією. Спогади охопили з надзвичайною силою. Часи ілюзій, безпідставної віри і марних надій. Такі солодкі…

Вони пішли поміж стелажами і потрапили в інше приміщення, а потім піднялися крутими сходами нагору. Там була ще одна зала книгосховища.

— Все, — промовила Яна. — Тепер можемо зітхнути спокійно. Попустися.

Лише зараз стало помітно і її хвилювання, хоч у тому не було нічого дивного.

— Тут що — ніхто не буває? — здивувався Богдан.

— Нікого, крім мене. Відвідувачі тільки там, унизу, до перегородки. А тут лише я. Але це ще не все. Оцей стелаж мусимо посунути. Давай.

Вони налягли удвох, і за задньою стінкою з’явилися невеличкі обдерті двері. Прочинивши їх, Яна увійшла перша.

Вузьке приміщення з пошарпаними стінами і павутинням, площею приблизно два квадратних метри, скидалося на комірчину. У дальньому верхньому куті, де штукатурка геть обвалилася і видніла цегла, стирчав величезний зіжмаканий шмат целофану. Витягти його, він побачив тріщину в стіні, таку широку, що в неї можна було пролізти, і з якої одразу війнуло морозяним повітрям.

— Можеш полізти й виглянути. Тільки на дах не виходь.

Протиснувшись крізь діру, Богдан потрапив у вузький простір між двома стінами, по якому можна було пересуватися лиш боком. Сюди вже задувало сніг. Блиснуло світло і, визирнувши у провалля, він побачив зруйнований поверх, куди не виходило жодного вікна або дверей. Обдерта штукатурка і якісь уламки на підлозі. За довгий час тут виросла трава і навіть маленьке деревце. Однієї стіни не було, і по голосах, що лунали знизу, він здогадався, що там, кількома поверхами нижче, вже двір. Богдан повернувся назад і запхав зіжмаканий целофан у щілину.

— Ну, ось, — розвела руками Яна, — чим багаті. Не п’ятизірковий готель, звичайно, але є гарантія, що ніхто не знайде. Принаймні тут тепло. Проведемо подовжувач під стелаж і у тебе буде світло. Куплю надувний матрас, постіль з дому принесу, килимок візьмемо з бібліотеки. «Туалет» — сам бачив, практично на дворі. Оце усе «господарство» у такому вигляді десятки років. І ніхто не поривався ремонтувати або робити реконструкцію. Жодного разу. Зараз — тим паче. Якби що — я перша знатиму.

— Це абзац… — вражено промовив Богдан.

— Не подобається?

— Що ти, навіть не мріяв про таке. Знайти тут когось практично неможливо.

— Якщо сидіти тихо і не користуватися телефоном. Інакше одразу вирахують. Тоді обом кінець. А комп’ютер, гадаю, можна вмикати. Тут їх повно. Скрізь є вай-фай. Пароль я знаю. Тільки не користуйся програмами для спілкування. Ти ж розумієш, цим також легко себе виявити.

— Звідки знаєшся на таких нюансах? — здивувався Богдан.

— Детективи люблю, — пояснила вона. — Багато читаю.

— Скільки я зможу тут пробути?

— Доки буде потреба. Взагалі-то, я справді на детективах знаюся. І коли усе це почалося у мас-медіа, то слідкувала. І думок різних на цю тему не бракувало.

— Яких таких думок?

— Поговоримо потім, — запропонувала вона. — Часу ж удосталь. А зараз маю змотатися додому, привести себе в порядок. Матрас і щось із їжі знайти. Я ж не потягну сюди великий рюкзак, ти розумієш. Може, щось особливе тобі потрібно, про що я не здогадуюся.

— Начебто, нічого, — зітхнув Богдан. — Дякую. Скажи мені… — Він дивився просто на неї. — Скажи чесно, як є: ти справді віриш, що я цього не робив?

— І ти мені теж скажи так само чесно, — одразу ж попросила вона. — Ти справді віриш, що я не приведу сюди тих, хто тебе шукає? Кому з нас легше відповісти?

— Гаразд, давай не будемо, — згодився він. — І так голова обертом. У мене є гроші, візьми.

— Тобі ще потім згодяться, — відповіла Яна.

Шафа посунулась на місце.


Ноутбук завантажився швидко. Заряджений у машині акумулятор поки що тримав. На кілька годин має вистачити. Безпровідний інтернет досягав усіх закутків цього закладу. Увівши написаний Яною пароль, Богдан швидко опинився на сайтах, які звик переглядати. Дві доби повного невідання. Що діється зараз? Може, вже знайшовся справжній винуватець? От якби… Він би розцілував цю шкарадну бібліотечну мишу, він би поставив найгрубшу свічку у церкві і взагалі зробив би хтозна що. Він переглянув би власні погляди на життя і, напевно, жив би далі якось інакше. Людина, яка на кілька тижнів зависла над прірвою, обов’язково змінюється.

«Нірванський стрілець досі у розшуку».

«Голова відомства заявив, що пошуки не припиняються ні на мить і затримання жорстокого убивці — справа кількох тижнів».

«Негода, у якій потопає країна, зіграла на руку кілеру. Богдана Варибруса бачили на одній із заправочних станцій. Поліцейський наряд та спецзагін прибули із запізненням».

Виявляється, не все так безхмарно. Наслідив. Хтось таки упізнав і виявив громадянську свідомість…

«Дарина Варибрус заявила ЗМІ, що, проживаючи за кордоном, не могла знати, чим займається її чоловік, проте не вірить у можливість скоєння ним убивства у „Нірвані“. На її думку, силові структури вперто використовують портретну схожість зі справжнім убивцею, якого знайти, за свідченням компетентних людей, неможливо».

Богдан швидко гортав матеріали та інформаційні сторінки, а усередині зароджувалося те, що заважало дихати у буквальному розумінні — біль, образа і лють. Справжня лють. Така, що буває у вовка, якого загнали у глухий кут.

«Іван Нестерович, адвокат Дарини Варибрус, заявив, що його фірма проводитиме паралельне розслідування з метою з’ясування справжніх обставин злочину».

«Учора, 12 січня, відбулася спільна прес-конференція представників поліції і прокуратури. На ній було недвозначно заявлено про повну ідентифікацію особи злочинця і на даний час невідомими залишаються лише мотиви скоєння злочину. Провідною і надалі залишається версія замовного убивства Віталія Маркуша, сина відомого бізнесмена та політика, з метою зчинення тиску на батька».

«Богдана Варибруса, який скоїв резонансне убивство у виставковому центрі „Нірвана“, було подано у міжнародний розшук, оскільки слідчі не виключають можливість його перебування за межами країни».

«Адвокат Дарини Варибрус Іван Нестерович вимагає суду над силовими структурами за безчинства, допущені у помешканнях родичів підозрюваного під час проведення обшуків та слідчих дій. За його словами, у державі, яка претендує на повноцінне членство у європейській спільноті, усі слідчі дії повинні проводитися з дотриманням суворої законності».

У темряві монітор світився яскравіше і від цього починало мерехтіти в очах. Роблячи над собою зусилля, Богдан продовжував читати, як його матір протримали невідомо для чого кілька днів у поліцейському райвідділку, як перевертали меблі в домі двоюрідного брата, у якого йому доводилося регулярно бувати, як допитували сина, доводячи підлітка до нервового зриву.

Та по-справжньому очі на лоба полізли, коли дістався до «Незалежних новин». Перелік схожих, хоч і не таких масштабних, але досі не розкритих злочинів становив аж дев`ять пунктів. Упродовж останнього десятиріччя вбивали працівників міліції, старих, жінок, молодих закоханих… І в усіх них хтось знаходив одну-дві спільних риси з «нірванськими» подіями — то кулі схожі, то зброя, то почерк. Про загиблих під час міжгрупових розбірок двох «чорних» археологів взагалі зайве було говорити.

Не обійшли увагою і події на сході. Даних про зв’язок Богдана Варибруса з терористами накопичувалося дедалі більше, хоч в інтересах слідства вони поки що не розголошувалися. Перспективи вимальовувалися вражаючі. Генерали, що будували маєтки з бюджету напівбосої армії та кидали у вогонь конфлікту гарматне м’ясо, давно за межами досяжності. Йому ж належало готуватися відповісти за все, мислиме й немислиме.

Вочевидь у важливий для себе момент країна збиралася свідомо пожертвувати одним з громадян задля загального блага. Власне, що одна людина у порівнянні з такими речами, як вибір нації чи перспективи розвитку країни? Нічого. Нуль. Таку дрібницю важко визначити навіть математичним шляхом, проте вона вже упродовж двох тижнів сиділа маленькою скалочкою на гігантському державному тілі і — важко уявити — таки муляла, віддаючи по нервових волокнах у різні місця і готуючись завадити нормальній життєдіяльності занедбаного організму.

Кришку ноута було закрито, але перед очима ще довго стояли безрадісні картини. Чинна влада будь-що намагалася чимшвидше виколупати цю маленьку, проте незручну і невчасну скалку. Політичні ж опоненти натомість аж заслинилися усе викривати. Журналюги різного калібру, наче чорні копачі у потепління, взялися за рискалі. І усі без кінця спекулювали й спекулювали на трагедії у щирому бажанні отримати бодай найменший зиск.

Скрипнула підлога за дверима, звук відбився глибоко попід грудьми. Це що, кожного разу отак доведеться здригатися, коли з’являтиметься господарка цього помешкання? Стелаж дещо зрушився, і Богдан допомагав, тиснучи зі свого боку. Світло проникло до його мишачої нори і, щулячись, він вийшов назовні. Серце впало. Перед ним стояла не Яна, якась інша людина.

Спочатку був шок. Як могла вона відкрити його таємницю, адже те, що знають троє… А потім він закляк на місці, але вже з іншої причини. Це все-таки була вона, Яна. «Архівна миша» загубленого у старих корпусах книгосховища. Щоправда, тепер таке визначення викликало обурення власною сліпотою і сором, наче ця розкішна жінка до усього ще й вміла читати думки. Строга вузенька спідниця і чоботи на високих підборах, вочевидь це її звичний робочий одяг. Та найбільший ефект справляв скручений на потилиці вузол важкого русявого волосся, який з’явився замість насунутої на лоба незграбної напівдитячої в’язаної шапки. Приголомшений, Богдан не міг відвести очей від жінки, не здатний остаточно второпати, що заміни не відбулося — лише деякі штрихи до портрету.

— Чому ти так дивишся? Що сталося? — запитала вона.

— Не упізнав тебе. Подумав, що замість себе когось прислала.

— Нема кого, — посміхнулася Яна. — Я тут восьмий рік. Незамінна. Хоч і роль бібліотеки вже не та — в основному з комп’ютерними архівами тепер працюють, а таки іноді і до старої книженції треба зазирнути. До мене тут Василівна керувала тридцять років поспіль. Померла на робочому місці. Я, коли «господарство» приймала, наштовхнулася на засунуті полицями двері. Знаєш, що вона там ховала? Уяви собі — самогонку. Тож про закуток ніхто не знає — гарантія.

— Ти гарна. Дуже. Пробач, одразу не розгледів.

Комплімент вийшов млявий, проте Яна посміхнулася:

— Воно й не дивно. Я щойно додому зайшла, у дзеркало глянула — сама перелякалася. Давай облаштовуватися.

Господарські справи забрали зо дві години. Вони провели світло, прибили до стіни килимок і застелили бетонну підлогу. До дальнього кута став доволі зручний стільчик, а перед ним маленька тумбочка з бібліотечного реманенту. За кількома найнеобхіднішими дрібницями Яні довелося збігати до крамниці.

— А там як? — запитала вона, вказавши очима на ноут.

— «Там» нічого доброго, — похитав головою Богдан, — і не так багато новин. Мене вже інтерпол шукає. Принаймні так пишуть.

— Ну, сюди вони точно не дістануть, — намагалася жартувати Яна. — Трохи відпочину вдома і також подивлюся. Хочу бути у курсі справ. Не поспішай себе ховати. У найважчих, найбезперспективніших ситуаціях іноді головне — час. Виграти його. Вичекати. А особливо це стосується наших умов. Згадай, у нас завжди щось сьогодні чорне, а завтра вже біле. А післязавтра скажуть, що нічого взагалі не було.

— І скільки чекати?

— Хтозна… Але ще учора ти ладен був усе віддати аби залізти до якоїсь щілини, де не замерзнеш. Хіба ні?

— Справді, — зітхнув Богдан. — Дякую тобі. Якби не ти… Те, що замислив я — дуже непевне і навряд чи вдалося б. Може так би десь і замерз.

— Отож бо… — згодилася вона. — Одне прошу — будь обережний. Сиди тихенько. Усе владнається. Ми щось вигадаємо. Головне, перший час перебути. Його ти вже виграв. Далі буде легше, побачиш.

Богдан таки витяг з кишені гроші й відрахував кілька сотень.

— Візьми. Я хочу, щоб ти купила два телефони — найдешевші, виключно для розмови. Якщо з цих номерів говорити лише між собою і нікуди більше не дзвонити, — цілком безпечно. Різно може бути, потрібно мати зв’язок.

— Я теж думала над цим і завтра ж зроблю. А гроші тримай. Сам кажеш — різно може статися. Ти ж розумієш, що позбавлений можливості взяти кошти з банківської картки або ті, що вдома лежать.

— Розумію, — скривився він.

— Я тебе теж розумію — начебто незручно. Але ти помиляєшся. Навпаки — дуже зручно. Колись поясню чому. А тим часом просто покладися на мене. Ти ж не шкодуєш, що дозволив-таки затягти себе сюди?

— Ні, — похитав головою Богдан, дивлячись їй у вічі. — Схоже, тут я відживу. З холодом та втомою ще боровся б, а от нерви… страх… відчуття загнаності… потрібен тайм-аут. Відновитися бодай трохи…

— Усе буде гаразд, — вона легенько торкнулася його руки. — І хочу, щоб ти знав — мене це не обтяжує, жодним чином. Навпаки, усе роблю з бажанням і… задоволенням. Повір.

XXIV

Він знав, був упевнений, що рано чи пізно справа мусить посунутися, адже стільки народу задіяно. А інтуїція вперто підказувала, що зрушення відбудуться у рідному місті, де, власне все й розпочалося, хоч самому доводилося мотатися по всій країні, а Шендерук плів з екрану, що Варибрус теоретично може знаходитися мало не в Африці. Дзвінок пролунав о шістнадцятій десять, коли вже почало сутеніти. Забравши Демида, Бакула негайно вирушив у дорогу.

Обоє лежали у морзі судмедекспертизи й смерділи так, що не диво збожеволіти. Проте, обличчя збереглися непогано. Нашвидку оглянувши загиблих, головний слідчий надовго засів у відділку. Сокотнюк обридло совався на стільчику, висловлюючи усім своїм виглядом цілком законну думку: «Ну чому усе це повинно відбуватися тут?». «Нікуди не дінешся», — також подумки відповідав Бакула.

Двоє тіл виявили під час обходів «злачних» місць, до яких, звичайно, належав і напівзруйнований елеватор з недоброю славою, який регулярно забезпечував Дмитроградське бюро судмедекспертизи матеріалом для досліджень, а слідчі органи — «висяками». Час смерті судмедексперти називали доволі упевнено — період від останнього дня минулого року до другого січня теперішнього. Більш точну відповідь обіцяли після проведення додаткових досліджень. Зважаючи ж на деякі інші, другорядні, ознаки і без хитромудрих методів можна було з упевненістю сказати — обоє загинули тридцять першого грудня після сімнадцятої години. Телефони у кишенях загиблих на час виявлення повністю розрядилися, але список прийнятих дзвінків закінчувався саме цією годиною. Далі, поки «тримали» батареї, усі вхідні дзвінки залишилися без відповіді, адже абоненти вже були мертві.

Та не це виявилося головним. Усі три кулі, добуті при розтині, були ідентичні тим, випущеним у «Нірвані». Інакше кажучи, на території напівзруйнованого елеватора стріляли того самого дня і з тієї ж зброї. І тепер події, хоч як крути, вишиковувалися у чітку версію, найкращу з можливих. А саме — у переддень Нового року Богдана Варибруса чекала зустріч з оцими двома добродіями, до якої він готувався, тому й мав при собі «Парабелум», готовий до стрільби. Навіть патрон був досланий у патронник, адже не виключалося, що його можуть зустріти до прибуття на місце «стрілки». Та сталася несподіванка — у виставковому центрі Варибрус потрапив у халепу і домовитися з навіженими охоронцями не вдалося. Швидше за все, завадив Віталій Маркуш, уздрівши неподобство у своєму закладі й змусивши чергову зміну викликати наряд міліції. Побачивши, що шлях остаточно відрізано, Варибрус відкрив вогонь і втік, після чого таки потрапив на розбірки, де спромігся порішити своїх опонентів. До цього моменту все ясно як Божий день. А от далі…

У кишенях загиблих знайшли комплекти запасних набоїв до «ТТ» та «Макарова», тут же у приміщенні — стріляну гільзу від «ТТ». Сама ж зброя зникла. Один із загиблих встиг вистрілити принаймні раз. Невдовзі з’ясувалося, хто саме. Кремезніший, застрелений у живіт і контрольним у голову мав на шкірі правої руки сліди пороху. І якщо врахувати, що отримавши кулю у чоло, він безумовно стріляти більше не міг, події на елеваторі вимальовувалися у єдино можливому варіанті. «Стрілець» застосував зброю першим, увігнавши по кулі у кожного. Кремезний встиг відповісти принаймні один раз, за що отримав контрольний у голову. Іншому виявилося достатньо кулі у груди.

А на підлозі неподалік від трупів виявили сліди крові, група якої не співпадала з кров’ю жодного із загиблих. Водночас група крові Варибруса досі залишалася невідомою. Це відкривало безліч варіантів подальшого розвитку подій. Насамперед, у сутичці «стрілець» міг сам отримати поранення. Міг навіть бути вбитим, а тіло, як і зброя ворогів, забране його спільником. Міг піти неушкодженим і тоді, знову ж таки, тридцять першого грудня на елеваторі була ще якась третя людина, котра хоч і не стріляла, але могла брати участь у поєдинку як на боці цих двох, так і на боці стрільця, і залишила на бетоні свою кров. Сформувати якісь більш конкретні висновки не було можливості. Та справа почала рухатись і Бакула відчував, що наступні відкриття не забаряться. Головне, злочин у «Нірвані» не був спланований корумпованими державними структурами або спецслужбами і це давало шанс на його розкриття. Той, хто діє спонтанно, обов’язково залишає сліди, навіть якщо це профі.


Так і сталося. Ідентифікація загиблих за базами даних дала результати. Один з них двічі затримувався і навіть був засуджений за зберігання наркотиків. Обоє проживали у Стринові. Місцеві сили розгорнулися оперативно. Там знали про діяльність угруповання, яке займалося торгівлею наркотою і перебувало у розробці. За наказом згори операцію припинили. Арешти кур’єрів відбулися одночасно. Дрібних бандюків допитували на совість, проте ніхто з них не знав про зв’язок двох загиблих з Варибрусом. Так, їздили, розповсюджували, «кришували». Так, справді зникли за кілька годин до Нового року. Але ніхто не чув ні про які розбірки з «нірванським» стрільцем.

Негласна резидентура, завербована серед кримінального середовища, також не дала корисної інформації. Особа Богдана Варибруса чи то пак «нірванського» стрільця жодним чином не фігурувала у оборудках з наркотиками.

— Що, знову випадок? Випадкове зіткнення «стрільця» з криміналом?

— Забагато випадковостей, — погодився Демид. — Ще бодай одна — і я вважатиму, що йдемо по хибному сліду. Самі собі щось понавигадували.

— Що понавигадували? — зірвався Бакула. — Що він постріляв заїжджих бандюків на елеваторі? Логіку увімкни! Інакше бути не може!

Той лише почухав потилицю. Розкрутити зв’язки двох дрібних наркодилерів зі Стринова ніяк не вдавалося. Дмитроград був їхньою зоною розповсюдження дурі, та ніхто ні там, ні вдома, у Стринові, не мав гадки про стосунки загиблих з найвідомішим злочинцем країни. Замовчувати це жодному із затриманих не було сенсу. У кримінальному світі ніхто не знав Богдана Варибруса. Перспективна на початку лінія заходила у глухий кут. Надвечір капітан зі слідчого відділу приніс орієнтування від ДПС.

— Червоний «Нісан». Державний номер…

— Ну, ось, — зрадів Демид. — А ви казали — глухий кут! Ще одну машину шукатимемо. Може якраз і знайдемо.

— Одну вже знайшли… — буркнув полковник. — Десять днів шукаємо. «Стрілець» був би повним ідіотом, щоб на своєму джипі зараз роз’їжджати. Та й на їхньому «Нісані» було безпечно лише день-два після убивства. Гадаю, саме на ньому він виїхав з елеватора і дістався куди збирався. Потім надійно сховав.

День виявився важким, а надвечір згори підкинули чергову порцію «допінгу». Шендерук вже увійшов у колію, опанував ситуацію і припинив затинатися, упевнено даючи інтерв’ю мас-медіа. Інформація про убивство на Дмитроградському елеваторі офіційно вийшла в ефір. Поліцією Стринова та Дмитрограда було проведено операцію, в результаті якої затримано велику групу наркоторговців. Внаслідок цього розкрито убивство двох стринівських наркокур’єрів, яке здійснив не хто інший, як відомий усій країні «нірванський» стрілець, адже обоє були застрелені з тієї самої зброї, що й люди у виставковому центрі. Богдан Варибрус до усього став представником наркобізнесу і ось-ось мав бути затриманий.

А зранку знову порадували депеесники. Цього разу сліди Варибруса відшукалися у Заславську, де службою внутрішньої безпеки під час проведення рейду було затримано наряд ДПС. Під час обшуку службового автомобіля виявили кілька недописаних протоколів. Номери авто, які фігурували там, як і годиться, перевірили в базах даних і виявилося, що машину, номер якої числився за Варибрусом, двадцятого листопада було зупинено у межах області. Знову довелося зриватися з місця…

— А ви переживали, що джип навічно пропав, — підливав масла у вогонь Демид. — От побачите, знайдеться швидше аніж сам «стрілець».

Капітан Микитюк, на цей час вже відсторонений від службових обов’язків, сидів навпроти з байдужим виразом обличчя і тарабанив пальцями по столу.

— Пропоную по-джентльменськи, — одразу заявив Бакула, — без протоколу, але правду і докладно. Проти тебе нічого не матиму, воно мені без потреби. Якщо згадаєш щось справді цінне, спробую допомогти.

Невдасі «даішнику», власне, нічого не залишалося. Він зупинив старий пошарпаний джип якось надвечір. Машина була неймовірно брудною — болото на даху, заляпані номери. Це й стало причиною зупинки. Водій плів щось про поїздку до хворого родича у віддалене село, де дороги лише польові. Микитюк у цей день «відпустив» кількох порушників і потребував бодай одного-двох складених протоколів, тому одразу рішуче почав писати. Та водій несподівано запропонував суму, відмовитися від якої було несила. Так і розійшлися.

— Чого ж не чув, — нудив відсторонений капітан. — І чув, і по телевізору бачив. Але, хоч вбийте, не згадався він мені як отой мій клієнт на дорозі. Хочете — не вірте, але не згадався. От зараз ви сказали — я заднім числом кумекаю, що може й схожий, але… Знаєте скільки облич? А скоро два місяці, як це сталося. Останній тиждень взагалі як у пеклі. Поможіть домовитися, я прошу. Так, щоб «малою кров’ю»… Усі ж не безгрішні, тільки одному все минається, а інший мусить бути цапом-відбувайлом… Сім’я в мене, дитина хворіє… Жити за що?

— Спробую, — пообіцяв Бакула. — Принаймні зараз заберу вас як важливого свідка. І з полковником переговорю. А ти згадуй.

— Ну, багато не згадаю, — зітхнув Микитюк, — але й вигадувати не буду. Усе щира правда. Їхав він, гадаю, з обласного центру, не з села. Джип весь у болоті, за «двірником» на машині чистенький папірець, такий, як на стоянці підпихають після сплати за паркування. Уся машина чорна, а папірець біленький, чистенький. Таке по селах та райцентрах не практикують. Я ці папірчики без написів розрізняю. Такий біля ратуші у центрі ставлять. Отже, вже на брудній машині туди приїхав. І ще одне — резина у нього вже стояла зимова, шипована. Крута резина, нова. Точно пам’ятаю — ще хотів сказати йому, бо значка на задньому склі не було. А потім думаю — ладно вже, нормальний мужик…

Оперативна група Заславського райвідділу після дзвінка Бакули миттєво попрямувала на головну площу. Упродовж трьох годин знайшли та опитали усіх паркувальників і один з тих, хто не був сьогодні на зміні, таки згадав. Згадав не стільки Варибруса, скільки брудну машину — джип старого зразка, більшість з яких давно у металобрухті, проте елітна резина впадала у вічі. Він знизував плечима, клявся, що зовсім не дивиться телевізор і навіть тепер не визнавав, що той, хто платив за парковку, був схожий на «нірванського» стрільця. На дядька натиснули і той згадав, що ходив чоловік до будинку, біля якого і зупинив машину. Там розміщувалося кілька офісів різних організацій і серед них — товариство «Спадщина». Це було найближче по темі. Оперативники діяли жорстко — пред’явили зображення Варибруса, наголосивши при цьому, що є свідки, котрі бачили, що той заходив саме сюди. Результат не забарився. Слід убивці ставав дедалі «гарячішим».

XXV

Зранку Богдан вмивався і робив інтенсивну розминку. Його спортзал, розміром з десять метрів міжстінного простору, починався за затканою целофаном тріщиною і знаходився практично на подвір’ї. Морозяне повітря, потрапивши до легень, тонізувало і змушувало працювати м’язи та розум. У вузькому проході не набігаєшся, тому основними вправами були присідання з підскоком. Хто зна, коли доведеться бігати і як швидко бігти? Отже, форму слід підтримувати. Віджимання від підлоги також змушували працювати дихалку.

Сніжило увесь час, і в кутику під стільцем він ставив відро, наповнене снігом, який, розтанувши за ніч, давав йому воду для вмивання. Водні процедури відбувалися тут же, над пластмасовим тазиком, після чого вода виливалася туди ж, на зруйнований поверх.

Він так і не наважився підійти ближче до краю і глянути униз. Напевно, вхід сюди колись існував, але зруйнувалася частина даху, потім завалилася стіна і про фрагмент будинку вирішили краще забути, аніж займатися його ремонтом, відгородивши це неподобство зсередини.

Розім’ятий та свіжий, він сідав до роботи, проте її результативність залишалася нульовою, а сама вона полягала винятково у пасивному спостереженні за новинами. Більше нічого зробити він не міг. Проте за три дні досконально увійшов у курс подій і остаточно розібрався, що до чого.

Слідча силова машина працювала на повну, намагаючись за будь-яку ціну знайти його. Зіставляючи відомості, виловлені з інтернету, з тими, що приносила Яна, Богдан розумів, що рипатися кудись зараз — божевілля. Варто перечекати, доки відбудеться саміт, і тоді його справа значною мірою втратить актуальність. Хоч би чим скінчилося, на владному «олімпі» почнеться перерозподіл сил, з’являться нові завдання і проблеми. Звісно, про нього не забудуть, але його справа зникне з перших шпальт.

А що потім? Куди подітися? Його обличчя так примелькалося на екранах, що не врятує жоден новий паспорт, який, Богдан навіть не уявляв, де і як брати. А втікати… Куди? За кордон? Яким чином? Без документів… У який бік? До Росії? І як там жити? Вічне бомжування. Людина-ніхто…

Коли думки заходили у подібне русло, виникав головний біль. У правій скроні починало пульсувати, потім біль посилювався, віддаючи кудись у шию. Тоді, спершись на стіну, він брав у руки телефон.

— Можеш говорити?

— Так. Що там у тебе?

— Нічого. Змучився.

— Ти не голодний?

— Ні. Голова болить. Ні хріна не склеюється.

— Відпочинь. Спробуй відволіктися. Пограй в ігри. Це допоможе, якось перемкне думки.

— Очі від монітора печуть. Краще поговори зі мною, якщо маєш час.

— Так. Що тобі принести?

— Нічого. Усе є.

— А у мене деякі ідеї з`явилися. Завтра обміркуємо.

Вони ніколи не обговорювали по телефону справу. Як прихильниця детективної літератури, Яна вважала, що це надто небезпечно. Сучасні інформаційні технології дозволяють організувати стеження за мобільними мережами. Вона не була фахівцем у вузьких питаннях, проте пояснила, що за базовим набором певних слів та мовних зворотів, характерних для обговорення якоїсь конкретної теми, можна виокремити абонентів, які обговорюють її найчастіше, а потім встановити їхні номери і місце їхнього знаходження. З тієї ж причини вона умовила його відкинути ідею хоч якось повідомити про себе матері.

Як же хотілося Богданові сказати їй лише кілька слів! «Я живий, здоровий і вільний». Усе. Хоча ні. «Я не робив цього». От тепер достатньо. Хоча б це. Та Яна благала облишити ці мрії, справедливо припускаючи, що телефони його матері, дружини, сина та інших родичів прослуховуються поліцією. Звісно, можна купити ще одну сім-карту і одразу після дзвінка викинути її. Можна навіть купити й викинути цілий телефон. Але за тих кілька секунд розмови обов’язково встановлять приблизне місце, звідки дзвонили. І коло пошуків зменшиться у десятки, а може й сотні разів. І там перевернуть геть усе. Втім, вихід завжди є, просто не варто робити подібних речей непомірковано.

Цього дня він засидівся надто довго. Спочатку переглянув звичні інформаційні сторінки. Тема загальмувала. Поступу не було, і медіа намагалися оживити її власними силами. Тому й почали з’являтися повідомлення про те, що «нірванський» стрілець начебто вийшов із заявою в інтернет, а в «Однокласниках» на сторінці Богдана Варибруса зникли усі дані, що були там досі. Кожен старався у міру власних можливостей і фантазії. Одне видання подало інформацію, що убивця веде перемовини з телеканалом про здачу органам поліції у прямому ефірі з метою дотримання законності під час затримання. Інтернет дедалі більше обростав нісенітницями і відрізнити цінну інформацію від вигадок ставало все важче.

Проте, деякі висновки таки вдавалося робити. Кілька газет написали про те, що слідство забуксувало і фахівці констатують неспроможність системи взяти кілера по гарячих слідах, що суттєво підриває імідж влади напередодні визначального саміту та наступних виборів. Зарубіжні ж видання акцентували на погіршенні криміногенної ситуації в країні, яка заявляла про свої європейські устремління, і натякали, що розмови про приєднання такої країни до європейської спільноти передчасні, хоча ще до Нового року тональність публікацій була дещо інакшою.

Усе це посилювало тривогу і погіршувало перспективи. Він був усім кісткою в горлі. І якщо навіть генетична експертиза підтвердила його участь у трагічних подіях останнього дня минулого року, не залишалося жодного сумніву, що система не зупиниться ні перед чим.

У двері легенько пошкребли. Отакої… вже четверта. Так швидко. Коли закінчувався робочий день, Яна дивилася, чи нікого немає у коридорі, зачиняла двері зсередини на ключ і тоді заходила до нього. Вони говорили більше години і, залишивши продукти та необхідні речі, вона йшла додому. А на душі залишалася легкість та віра у краще. Та й зважаючи на теперішній спосіб життя, ця година була єдиною приємністю за весь день.

Сьогоднішній пакет виявився більшим аніж зазвичай.

— Ого, — здивувався Богдан. — Що це? У мене начебто все є.

— Не все, — посміхнулася вона, обережно рухаючись у вузькому просторі. — Давай, тягни.

Гачок, зроблений з тонкої, але міцної металевої смужки, пролазив у шпарину попід дверима, фіксуючись на нижній частині стелажа. Ставши на коліно, він обережно, але сильно потяг на себе. Стелаж поступово посунувся, зачиняючи собою і потаємні двері. Тепер книгосховище завмерло зовсім.

— А зараз давай сюди тумбочку, тільки обережно, бо у тебе дуже тісно стало.

— Це ж ти стільки понаносила. Мені направду нічого не треба.

— Сьогодні треба.

Загадково дивлячись на нього, Яна витягла з пакета шампанське і поставила на імпровізований стіл.

— А що за свято?

— Ти зовсім випав із життя. Наразі «старий» Новий рік. Забув?

— Забув, — зітхнув Богдан. — І ти… вирішила його святкувати зі мною?

— Якщо ти не проти.

— Навіть і не мріяв про таке. А вдома що скажуть?

— Я маму попередила, щоб не дзвонила.

— А як ти потім вийдеш?

Він спитав це без найменшої задньої думки. Але, спитавши, одразу злякався. Перед ним у тьмяному світлі лампочки на відстані простягнутої руки стояла казково гарна жінка, яка подобалася йому що далі, то більше і яка завдячувала йому ні мало ні багато — власним життям. Вона дивилася просто і спокійно, не хвилюючись і не ховаючи очей. Коли Яна перебувала поруч, його тягло до неї, і він ледве стримував бажання. Ось що насправді відволікало його від важких роздумів. Проте дозволити собі зайве Богдан не наважувався навіть подумки. Ця жінка свідомо пішла на ризик, аби врятувати його. І образити її своїми домаганнями було б неприпустимо.

— А якщо мені сьогодні не вдасться звідси вийти, це буде великою проблемою? Ти так вважаєш?

Раптово з’явилося відчуття, що особисто для нього все змінилося. І від цього замлоїло усередині. Усе, що сталося раніше, не йшло у жодне порівняння з тим, що відбувалося зараз. Знайдений танк, звинувачення у чужому злочині, холод та голод безкінечної втечі несподівано видалися просто подіями, спричиненими збігом обставин, — значних чи пересічних, приємних чи не дуже. Тепер відбувалося щось зовсім інше…

— Що ти, ні! Навпаки, я дуже хочу, щоб ти залишилася… якнайдовше. І святкувати з тобою матиму за щастя. Просто… Не чекав. Хотів, але не чекав. Головне, щоб у тебе не було неприємностей.

— Не хвилюйся. На вході ж ніхто нікого не рахує. Та й виходів тут знаєш скільки? А працівників? Наш універ — такий мурашник, що тут сам чорт ногу зламає. Ну, звичайно, доведеться обійтися без музики і новорічних салютів.

— Я навіть у свою бутність вільною людиною не потребував цього, — знизав плечима Богдан. — А от тобі, напевно, некомфортно. Полюбляєш веселощі?

— Так, але не надто, — заспокоїла Яна. — Для мене важливіша приємність компанії. А сьогоднішній варіант у цьому відношенні… одне слово, бажаний. Я навіть комплексую, що тут, можливо, ми не рівні. Скажи чесно, щоб я не сумнівалася.

— Я дуже хочу святкувати з тобою. Лишайся, якщо можеш, будь ласка. Відтоді, як ти припинила бути «червоною шапочкою», часто думаю про це.

Вона голосно розсміялася, проте зразу ж спохопилася, руками затуляючи собі рота.

— Запам’ятав… Я сподівалася, ти забудеш це видовище. Жах. Тепер мені зовсім ніяково. Як згадаю свій тодішній вигляд…

— Чого ж… цілком симпатично, — знітився Богдан. — Хоч і по-дитячому. Зате зараз…

— Що — зараз? — вона наблизилася упритул і перепитала: — Що — зараз? Хочу знати. Справді хочу. Тільки щиро.

Подих перехопило. Її відверті очі наказували наважитись, обіцяючи у відповідь усе, що завгодно. Та всупереч його зусиллям хвилювання продовжувало зростати і пульсуюча гаряча хвиля у грудях не давала дихати, не те що говорити. Ще якийсь тиждень тому він поділяв своє життя на «до» і «після», маючи на увазі те, що сталося у «Нірвані». Та в дійсності його розбивала на дві частини зовсім інша подія — зустріч з цією жінкою. Ось як усе повернулося. І можна зробити лише один крок уперед, схопити її та більше не відпускати. Але тоді зникнуть оці божевільні враження, рівних яким не буває, а вона, яка перетворила його існування на життя, так і не почує того, на що сподівається. Як одне, так і друге — несправедливо.

— Зараз… Схожа на королеву. Інакше не скажеш. Щойно очі заплющу — ти зі мною. Отак, як тепер. І навіть ще ближче. І нічого не вдієш, хоча розумію, що тобі воно може й без потреби. А оте твоє перетворення постійно в уяві. Відтоді, як ти увійшла сюди, щохвилини хочу бачити тебе. Просто сісти й розглядати.

— 1 тому відвертався?

Тепер кожен з них не поспішав із відповіддю. Але в паузах дуже промовистими залишалися погляди, яким іноді віриш більше, ніж словам.

— Не міг я ризикувати образити тебе. Надто багато нас пов’язує тепер, щоб сприймати одне одного просто як особу протилежної статі. Але ти увесь час перед очима. А бажання від цього — якби ти знала! І заборонити собі… Не можу. Не виходить. Розумієш?

— Напевно. А я… от прихожу додому, лягаю… — Несподівано вона зніяковіла і сховала обличчя в долоні. — Ні. Пробач. Давай краще сідати. А поговорити ще буде час. Усе й так повистигало. Я ж на перерві додому бігала, старалася, щоб усе вдалося.

Ледве розминаючись у вузькому приміщенні, вони старанно вмощували принесені Яною наїдки на тісну тумбу, навмисно торкаючись одне одного, щасливі від того, що тепер знято всі умовності. І жоден не бажав бодай якось прискорити хід подій, адже у старому, попередньому житті не мав звички читати книжку з кінця.

Шампанське пилося маленькими ковтками і щоразу від погляду на величезну пляшку ніч здавалася безоднею. Відчуття, що не треба нікуди поспішати і нема чого боятися, приносило неймовірне задоволення. Вони говорили безперестанку, намагаючись довідатися одне про одного якомога більше, обмінювались думками про речі, які обговорюються тільки по-справжньому близькими людьми.

XXVI

Ця миловидна жінка справляла враження щирої людини, хоча й помітно хвилювалася. Відчувалося, що тема розмови їй украй неприємна.

— Пані Галино, — намагався заспокоїти її Бакула, — ще раз повторюю — я не збираюся створювати вам проблеми. Взагалі, зараз ми спілкуємося без протоколу. Не бійтеся нічого. Але прошу вас — говоріть правду. Це найголовніше. І тоді я гарантую, що у вас не буде жодних неприємностей. Він приходив сюди і з цим уже нічого не поробиш. Допоможіть мені і я подбаю про вас.

— Добре, — зітхнула вона. — Обіцяю.

— Тодірозповідайте усе, що знаєте.

— Він знайшов нашу сторінку в інтернеті ще восени позаминулого року. Там вказані телефони, у тому числі мій мобільний. Задзвонив і повідомив, що натрапив на місце масового поховання часів Другої світової війни. Дав точні координати. Я внесла це до плану заходів на наступний рік. Навесні в нас з’явилися кошти, і останки перепоховали. А невдовзі він задзвонив знову. Взагалі, такого роду повідомлень від нього було багато. Більше, аніж у нас можливостей. Фінансування ж скромне, взагалі ніяке. Он, ще досі лежать і «чекають» черги.

— І ви не спитали, хто він?

— Звісно, питала, — відповіла Галина. — Сказав, що як нас таке не цікавить, то більше не дзвонитиме. Та я й сама розуміла. Більшість «чорних» копачів працюють варварськими методами. Заберуть, що потрібно, решту перемісять і кинуть. Їм усе байдуже. Цей виявився не таким. Він не плюндрував могил. Навпаки, ще й нам давав інформацію. Так, збирав артефакти, які його цікавили. Стародавньою історією захоплювався.

— Як ви про це дізналися?

— Так якось. Слово за слово… З ним було цікаво говорити. Інтелігентність та розум людини відчуваються одразу, їх не сховаєш. У розмовах випливли спільні теми. Знаєте, буває, що людина зовсім незнайома, а приваблює. Кілька разів я й сама телефонувала, уточнити деякі нюанси. Одного разу — просто так, привітала з Новим роком.

Номер телефону співпадав з відомим слідству. Інших даних «стрільця» голова товариства «Спадщина» не мала.

— А як же відбулася зустріч? — зрештою запитав Бакула.

— А вона не одна була. Усього дві. Та, що вас цікавить — це друга. Поспішав. Зайшов, привітався, подякував, своє забрав і пішов.

— Куди — не казав?

— Конкретно ні, але цієї пори вони усі дуже поспішають. Морози вдарять — і кінець копанню.

— Зрозуміло. А перша зустріч?

— Перша… Він знайшов велике поховання. Вважав, що це якийсь масовий розстріл. А у нас саме фінанси з’явилися — спонсор розщедрився перед виборами, так-то усім начхати… Він чітко визначив, що це місце страти.

— Яким чином? — не зрозумів Бакула.

— Дуже просто. Металошукач у нього сучасний. Диференціює метали. Коли ходить — ніколи не налаштовує на свинець — він же у верхньому шарі ґрунту кругом «посіяний» після двох, а у деяких місцях навіть трьох воєн. І на чорні метали не налаштовує — цього добра — також військового та колгоспного походження — забагато. Золото, срібло, мідь — ось його здобич. А у братських могилах звідки воно візьметься — самий свинець. Хіба так, випадково у кого що лишилося не зняте… От таким чином і натрапляв.

— І що, ніколи не розкопував?

— Жодного разу. З’ясовував, що до чого, засипав і дзвонив. Позначав місце хитро, так щоб інші копачі не зрозуміли. Основну ж масу воєнна «тема» цікавить.

— А того разу? Докладніше.

— Знайшов цікаву річ. Коли викопував, натрапив на кістяк людини. Увімкнув на детекторі інші режими і з’ясував, що поруч скупчення свинцю на обмеженій площі. І кістки на кістках. А ще збоку окремо купа латуні — це там, звідки стріляли ті, хто виконував вирок. Гільзи. Усе елементарно. До речі, підтвердилося повністю.

— А що за річ така?

— А річ справді цікава. Він не зміг з’ясувати її походження самотужки. Це й стало приводом для зустрічі. Я, крім «Спадщини», працюю ще й заступником директора нашого краєзнавчого музею. А чоловік мій колишній — нумізмат, причому дуже серйозний. Ну і взяла її на кілька днів — показати. Це було щось дуже схоже на монету. Причому сильно пошкоджену. Бракувало великої частини, майже половини. Навіть після первинної реставрації важко було сказати, що на ній зображене. Проте літери читалися.

— І що ж там було написано?

— Вибито, — поправила Галина, — «дель-Боска». Іспанське прізвище. Але монети такої не існує взагалі. Колишній мій добре дивився. Заявив категорично — такого немає.

— Тобто, це не монета?

— Треба думати.

— А що ж тоді?

— Є різні варіанти, — знизала плечима жінка. — Наприклад, кулон, медальйон, що вішається на шию. Частина ж відсутня — отже, могло бути вушко для шнурка або ланцюжка. Щось на кшталт фамільної ознаки. Та й матеріал цікавий — сплав срібла і титану.

Галина старалася, намагаючись якнайточніше намалювати знахідку на листку паперу у натуральну величину.

— І ви віддали… Не сфотографували часом?

— Для чого воно мені? Хіба чоловік… Можете у нього спитати.

— Спитаємо, — завірив Бакула. — А сама зустріч? Якщо пам’ятаєте…

— Чому ж ні… Дуже добре пам’ятаю. Запросив на обід. Довго сиділи у кафе за рогом. Він викликав симпатію ще до того, як я його побачила. Розмовою, манерами… І я йому подобалася — було очевидно. А від зустрічі якесь розчарування… І осад неприємний. Краще б взагалі не зустрічалися.

Бакула мовчки давав їй виговоритися, розуміючи, що жінка говорить щиро.

— Знову ж таки, слово за слово. Про нього, про мене. Було бажання познайомитися ближче. Я давно розлучена. Навіть думка майнула — а що, раптом… Він розповідав, що займається цим давно. Захоплено так розповідав. Про знахідки свої, як з’ясовував походження та цінність артефактів, будував історичні гіпотези… А потім збував усе це на «чорному» ринку по своїх відлагоджених каналах. І жив з цього. Купляв машини, меблі, забезпечував себе та сім’ю. Мене від цього коробило. Намагалася пояснити, переконати, що справа навіть не у тому, що артефакти зникають. Втрачається їхній зв’язок із місцевістю. Відкопали, продали і — усе, біла пляма в історії. І вже ніколи не виправиш.

Галина помовчала і продовжила:

— А в нього своя точка зору була. Я, мовляв, живу на цій землі, я частина народу, отже якась частка історичної спадщини належить і мені. Беру своє, а хто хоче — нехай і собі шукає. А надбанням широкого загалу воно так чи інакше не стане. Кому в нашій країні це потрібно? Музейна справа занедбана, археології як такої взагалі немає. І не буде. То невідомо, що гірше — чи воно у землі догниватиме, чи у приватній колекції збережеться. А наша історія, мовляв, й без того вже давно суцільна «біла пляма». Усе перебріхано сто разів, спотворено, кому як вигідно. Ось його бачення ситуації. А я не розумію такого! Колись же буде у нас порядок? Житимемо, як люди. Як увесь світ. Ось, дасть Бог, скоро «європейцями» станемо! І кошти матимемо, і нормальні люди державою керуватимуть. То нехай лежить до кращих часів, не можна його чіпати! Я розумію, ходять, риють, паплюжать. Тих не зупиниш. Але навіщо з них брати приклад? Треба бути кращим і якщо хочемо зробити кращою цілу країну, слід починати із себе!

Бакула дивився на цю просту порядну і разом з тим наївну жінку, хитаючи головою і думаючи про своє.

— Так якось неприємно стало. Бачу — начебто й порядний, освічений, а стільки злості, жовчі, зневіри… Не помітила, як захопилася в суперечці. Я так вмію. Наговорила зайвого. Так і не порозумілися. Взяла я цю монету, а за два дні повернула.

Допит затягся надовго. Галина вказала на карті усі місця, знайдені Варибрусом, у тому числі місце поховання, де було знайдено «монету». Розкидані по різних кутках області, жодної системи. Проте, зіставляючи терміни його повідомлень, час, який зазвичай іде на розкопки, можна стверджувати — останні два роки Варибрус обертався виключно тут, у межах області, повністю вписуючись у територію пошуків, раніше окреслену на карті країни. Вочевидь, знайшов «золоте дно».


Оперативні заходи розгорнули одразу. Він ще продовжував приємну бесіду, а колеги з різних підрозділів зривалися з місця і їхали перевіряти. Спеціальна група Центрального управління поліції, сформована з комп’ютерників — працівників відділів боротьби з інтелектуальними злочинами, вже занурилася у віртуальні нетрі. І нові зрушення не затрималися. Залишивши Демида складати протокол допиту, Бакула вже о четвертій сидів за комп’ютером у Заславському відділку поліції й зосереджено дивився на монітор, де місцевий спец відкривав йому доволі цікаві речі.


Дель Боска шукає свою половинку…


Траєкторії походеньок «стрільця» проступали під дією їхніх зусиль — нові й нові. Інформація, скинута з «главку», викликала неабиякий інтерес. Він довго сидів перед монітором поруч із місцевим спецом, тримаючи трубку біля вуха, і слухав пояснення столичного програміста. Виявляється, «стрілець» шукав якісь сліди, пов’язані з «монетою», логічно припустити, що саме тією, про яку розповідала Галина. А один з відгуків на його об’яву напряму свідчив про те, що хтось таки зацікавився. Більше того — що невідомий вже після «нірванських» подій вичислив користувача з ніком «Бурмило» і давав йому знати, що добре розуміє що й до чого. А найцікавіше — пропонував допомогу.

На розшифровці пароля комп’ютерники застрягли надовго. Саме у ньому, за твердженням невідомого «рятівника», крився секрет, де можна шукати Варибруса. Той, хто так несподівано перейнявся долею злочинця, пропонував йому зустрітися у людини, яка живе у паролі! Звісно, щоб не змогли прорахувати інші. «Людина, яка живе у паролі»… Тобто, набір символів, яким користувався «стрілець» для входу на археологічні сайти, співпадав з назвою якогось міста, села або просто місця, де можна сховатись, де живе хтось надійний. І на нього якимось чином вийшов невідомий покровитель, який пропонував допомогу. Специ старалися від душі, але наразі нічого на виходило. Кілька днів тому хтось вибірково понищив дані у базі сайту копачів, і після цього користувач із логіном «Бурмило» тут більше не з’являвся.

«Згори» докладали усіх можливих зусиль, аби сформувати у свідомості пересічного такий собі образ пекельного злочинця, маніяка, убивці без принципів та гальм, який повністю «злетів з котушок». Нехай земля горить під ногами. Опозиційні до влади сили, відчуваючи швидкі вибори, навпаки намагались гнати протилежну хвилю, не меншою мірою перекручуючи та домислюючи факти у надії створити образ мало не національного героя, мученика. Як тільки міг, Бакула при доповідях нагору намагався «фільтрувати» отримані власноруч дані, розуміючи потребу реальної таємниці слідства, та хіба ж усе залежало тільки від нього!

Щовечора у голові паморочилося. А одного разу нав’язливі видіння головихи «Спадщини» посіли центральне місце у свідомості. Образ цієї жінки втратив привабливість і дратував до нестями. Що там вона питала? Чи це дійсно був Варибрус? І слідчий уперше зловив себе на думці, що сам, навіть не помітивши коли, припинив у цьому сумніватися. Воно й не дивно, адже система, в якій працював, встановила це достеменно. Генетична експертиза, про яку бовкнув з екранів Шендерук, виключала інші варіанти, а поцікавитися, звідки взявся матеріал і зробити запит щодо висновку, про який на нижніх ланках слідства не знали, не наважувався. Але відтепер запитання такого характеру мучило його самого. І відверті очі жінки, яка справді не вміла брехати, упритул дивилися на слідчого, навіть коли сама вона залишилася для нього лише одним із багатьох протоколів свідчень.

«Скажіть, невже це правда? Це дійсно доведено? Не можу уявити, що ця людина могла таке скоїти»… Він крутився на ліжку, намагаючись повернутися спиною до її розповідей про повагу розшукуваного навіть до мертвих і нерозуміння факту, що така людина могла кривдити живих, залишаючи чиїхось дітей сиротами. Власне, цей аргумент був для нього непереконливим, проте позбутися нав’язливих спогадів ніяк не вдавалося. Вони закріпилися у свідомості міцною платформою, через яку вливалися нові й нові шкідливі думки, котрі наче нав’язував хтось іззовні і які, на відміну від тієї, підкинутої Галиною, мали значне підгрунтя.

Він тасував факти і ніяк не міг збагнути, для чого потрібно людині з незаконною зброєю та грошима у кишені красти телефонну батарею вартістю у неповних сто гривень, сплативши при цьому на касі за іншу, кращу та дорожчу. Ще менше вкладалося в голові, що цей безглуздий акт було здійснено перед смертельно небезпечною, наперед запланованою сутичкою в іншому місці. І зовсім не підлягали розумінню мотиви людини з принципами та серйозним, хоча й не законним, заняттям лізти у кримінальні розбірки та ні у що не ставити людські життя. Відбувалася повна чортівня. Геть усе, пов’язане з діяльністю «нірванського стрільця», не бажало вписуватися у здоровий глузд, який тією чи іншою мірою присутній в останнього бандюгана. Навіть у маніяка є своя логіка.

Галина не повірила. Для неї Варибрус так і залишився жертвою лихої долі та невдалих обставин. Полковник це чітко бачив. Жінка, попри свою до нього антипатію, співчувала втікачеві й не раз під час допиту, більше схожого на звичайну розмову, Бакула відчував, що не зважаючи на справжню непоказну щирість, вона дещо приховує. Що саме? Швидше за все, причарована, лягла з ним у ліжко. Тепер самій незручно. Хто ж про таке скаже?

Бакула не помилився. Голова «Спадщини» справді розповіла не все. Втім, приховане зовсім не стосувалося інтимної сфери. І зумій він свого часу переконати жінку у тому, що її знайомий дійсно схиблений кровожерливий маніяк, який несе загрозу суспільству — вона обов’язково назвала б іще одну людину, котра мала стосунок до незрозумілої знахідки. І тоді, можливо, слідство пішло би зовсім іншим шляхом. Не назвала. Таких людей, як ця Галина, важко переконувати. Вони на все мають власну думку. Тому, не вірячи в глибині душі у причетність Богдана до згаданих злочинів, просто не забажала вплутувати у цей клубок ще одну невинну душу.

А що, власне, у нього реально є на користь версії, що саме цей чоловік стріляв у виставковому центрі? Лише одна обставина — його зникнення за два дні до вбивства і по сьогодні. Якщо, звісно, не брати до уваги подібності, сумнівної для багатьох.

Бакула підвівся, вдягнув спортивні штани і, вийшовши у коридор готелю, постукав у двері Демида. Той відчинив, сонний та змучений. Очі мружились і дивились недовірливо:

— Та ну… Невже?!

— Не надійся, — похмуро відповів полковник. — Халяви не буде. Ходи…

У голові й без того шуміло достатньою мірою, проте коньяк допоміг.

— А відпочивати коли? — приречено запитав дмитроградський майор.

— Відпочиватимемо швидше, аніж ти думаєш, — пообіцяв той. — Ти ще на якійсь дільниці, можливо. З пару років. А я… швидше за все на пенсії. Або…

— Не варто про «або», Гавриловичу, — порадив Демид. — Забув сказати вам, зведення прийшло з Міністерства закордонних справ. Серед туристів, які оформлялися, з прізвищем дель-Боска не зареєстровано жодного. Після того, як пройшла інформація про якихось іспанців, випадково зупинених патрульною бригадою під час «перехоплення», я дав орієнтування на рахунок осіб іспанського походження, латиноамериканців тощо, які б фігурували у справі бодай якимось чином.

— Добре зробив, — згодився Бакула. — Щось цікаве відбувається, неординарне. Поки що важко збагнути. Загиблий п’ять років за кордоном провчився. Може звідти тягнеться?

— Де Англія, а де Іспанія, — знизав плечима Демид.

— Один хрін, «Європа»… То що з орієнтуванням?

— Ніде нічого, — зітхнув той. — По консульствах, митницях — глухо.

— Не поспішай, — заспокоїв шеф. — Воно усе дасться взнаки. Настане момент. Тільки б живий був. Якщо після «елеватора» замерз у якійсь глибокій «норі», — усе значно гірше. Можемо не знайти.

— Або навпаки, — додав Демид. — Хтозна, де та нора. Може у такім місці, що сморід хтось почує. А я покладаю великі надії на його спільника. Він був. Голову даю на відсіч.

— Ну-ну, — гмукнув Бакула. — Їх з нас невдовзі й так познімають. Ще зо два тижні. Не повних. За кілька днів до європейської «засідачки» почнуться показові розправи. Ми — перші кандидати. Якщо не впораємось.

XXVII

Дарина прокинулася пізно. Голова була важкою і нехай не боліла, як на вечір, проте ясності бракувало. Одні й ті самі думки упродовж останніх днів. Вони обсідали одразу, щойно розплющувалися очі. Від цього можна збожеволіти. Напевно, скоро так і станеться.

Треба ж було їй приїхати так невчасно! Ну ще б пак, свята. На Різдво належить бути вдома. Тягне. А так щось підказувало не їхати! Зараз — ні туди ні сюди. В Італії на пташиних правах, а тут тепер взагалі не знати на яких. Не раз упродовж останніх днів приходило на згадку, як під час найпершої поїздки до Італії лякали «сексуальним рабством» та іншими бідами, до яких легко потрапити, не маючи захисту. Тим не менш, справжня біда придушила у власній країні. Вона завжди відчувала, що цей ідіот затягне їх до якоїсь халепи. Навіть тепер, коли жила далеко і мала іншого чоловіка. Минулого не подінеш нікуди. Особливо, якщо воно прописане у паспорті. Особливо, коли є спільна дитина, не байдужа обом. Надто коли той, з ким ти зараз, не те щоб ні риба ні м’ясо, він керується у житті невідомо якими міркуваннями і сам не знає, чого хоче.

Та й вона… Прийшов же момент, коли натякав Лоренцо, що можна забрати малого. Потрібно було хапати його за бари і ставити питання руба. І влаштовуватися. Зараз би сиділа в теплих краях, можливо, з громадянством і чхала на усе, що відбувається у цій дірі. Так ні — одинадцятий клас, бачте. Нехай скінчить… Та й видирати дитину зі свого, рідного, прирікаючи на життя серед чужинців… А тепер справді «хто зна». І вже Лоренцо сам не розуміє, як бути. Ні, сто разів права була подружка Катерина — нашу країну зручніше любити з-за кордону.

Тарас — єдине, що змушувало її у такий момент залишатися тут. Ну і, звісно обставина, що ніхто нікуди не випустить. Адже вона тепер дружина найкрутішого у країні кілера, принаймні на папері та екранах. Спересердя та відчаю хотілося сплюнути так, щоб вистачило усім навколо. Та поруч лише стіни.

Вона всілася, протерла очі й запхала ноги у капці. Чортівня, що точилася довкіл, вже не лякала до нестями як на початку — доводила до сказу. Хай там що, а вона розуміла, знала, Богдан цього не робив. Реально не міг. Не був на подібне здатний! Нехай упродовж останніх років його дедалі частіше кортіло назвати ідіотом, проте ця людина фізично не могла стати убивцею, принаймні таким, як переконували з екранів та газет! Але кому і чим це доведеш?

Адвокат, який так і не пояснив до ладу, з якої радості почав вести їхню справу, на початку здавався поліцейським агентом. Тепер усе стало на місця. Нестерович не працював на правоохоронні структури й не мав на меті сприяння швидкому затриманню її чоловіка. Піар — ось що його привабило. Причому не лише власний, а й опозиційних сил, які представляв цей добродій. І усі його дії спрямовувалися не так на захист родини злочинця, як на дискредитацію правоохоронної системи країни та підвищення власного рейтингу. У політиці «чистих» методів не буває…

Оточення наче сказилося. Вона сама, родичі, знайомі — усі, хто обертався найближче, навіть Ігор, дільничний… Одні відводили очі, інші співчутливо розводили руками і казали, що не вірять. Що з того? Запущена машина працювала не те щоб чітко, не те щоб бездоганно, але так вперто, цілеспрямовано та послідовно, що їхав дах. Почуваєшся бараном, який товчеться у нові ворота головою. Не дивно, що вона боліла щодня.

Так, Дарина чітко уявляла, наскільки безглузді твердження слідчих про так зване подвійне життя її чоловіка, як і усе решта, нанизане на цей стрижень. Розуміла, що коли все це дійде до логічного завершення, в неї болітиме душа, адже не може стати до кінця чужим батько її дитини. Проте муляла й інша думка — Богдан сам накликав на себе цю халепу. І не лише на себе. Потрібно жити як люди, а не викобенюватись усе життя. Довикобенювався, бовдур. Сам собі по барабану — нехай. Його справа. А дитина? Тарас чим винний? Як тепер жити у цій країні?

Швидше б усе скінчилося. Тепер не розстрілюють. А вони з Тарасом таки матимуть змогу виїхати звідси. Лоренцо не кине її. Де ще таку знайде? Усе знає, усе розуміє, вміє та може. І не довбе мізки. Італійок таких не буває. Того й падають на наших. Пережити найгірше. А далі владнається. Час вмиватися і братися до діла, аби не сидіти сиднем і не мучити себе намарне думками. У хаті вже давно відчувався рух. Товклася мама, намагаючись дати лад після повторного обшуку. «Не пніться, мамо, буде ще третій». Звісно, вона так не скаже. У неї ж хворе серце. Нехай краще порпається.

А ось той, кого у цій ситуації шкода найбільше… Не надто криючись, вона зазирнула до кімнати. Час вставати, канікули канікулами… Спочатку жінка просто не зрозуміла, що сталося. Тарас вже не спав. Його взагалі не було. Але що так здивувало? Ліжко. Ну, ще б… Цей ледар не застеляв його ніколи.

Жодного разу у житті. Лише вона і бабця. Хто ж це зробив? Мама. Її стиль. Що діється?

Погляд розгублено ковзнув по циферблату годинника. Пів на десяту?! Що ж виходить… Тарас не повернувся з дискотеки? Отак загуляти? І це за умови, що відколи розпочався цей жах, хлопець уникав своїх традиційних компаній. Тремтливими руками Дарина набрала номер. Якщо поза зоною — серце зараз стане, не витримає. Ні, пішла музичка, дякувати Богові. Бери трубку, негіднику!

Зрештою, клацнуло.

— Ти що вже, зовсім збожеволів? Ти розумієш, що я і так на нервах? Що за манси? Не можна взяти трубку і задзвонити?!

— Ви — Дарина?

Твердий та спокійний голос чітко вимовляв кожне слово. Від розуміння, що говорить не Тарас, тіло заніміло, руки затерпли, а щось важке повільно опустилося у ноги, не даючи не те що ступити кроку — навіть ворухнути пальцями. Вона хапала ротом повітря і панічно намагалася не впустити телефон, інакше зв’язок перерветься і вона так і не знатиме, що з Тарасом. Страхітливі картини швидко прокручувались у голові, а язик невідомо яким дивом спромігся вимовити оте слово, котре вимагали від неї.

— Так…

— Ваша дитина жива і здорова. Заспокойтеся. Але якщо ви хочете отримати її назад, то тут можливий лише один варіант. За хлопцем повинен прийти батько. Лише у цьому випадку вам повернуть Тараса. Інакше ви його не побачите ніколи. Ви добре зрозуміли мене?

— Я… — подих перехопило, і вона ледве змогла набрати повітря, зате потім… — Я не знаю, де він! Відколи це сталося, я його не бачила і не чула! Він пропав! Розумієте? Віддайте мені дитину! Благаю! Вона у чім винна?! Віддайте, я не знаю, де…

— Не кричіть, — невідомий голос миттєво зупинив цей істеричний потік. — Не кричіть і заспокойтеся. Ще раз повторюю — дитина ваша жива і здорова. Хлопця годують і не кривдять. Але віддадуть, коли прийде батько. І ви, якщо справді не маєте з ним зв’язку, зобов’язані заявити до найближчого поліційного відділку, що ваш син пропав. Тільки жодного слова про нашу розмову. Ви повинні спілкуватися з пресою, але нікому не кажіть про те, що ми з вами говорили. Пропав — і все. Інакше… Ви мене розумієте. Щойно знайдеться його батько — Тарас повернеться до вас. І запам’ятайте одну річ — якщо він хоче врятувати сина від страшної долі, то повинен зв’язатися з нами. Зараз на ваш телефон прийде електронна адреса. Бережіть її. І шукайте можливість повідомити чоловіку.

Абонент вимкнувся. На останньому слові. Все.

Повністю знесилена, Дарина присіла на те, що трапилося поруч. Щось посунулося і сідниці відчули підлогу — її не хотіли тримати не лише власні ноги. О, Боже… Тарас… Треба було подивитися учора… Втім, однаково це сталося б. Хіба передбачити і заховати дитину. Що ж це діється?!

Зануривши обличчя у долоні, вона напружено думала. Хто? Хто міг? Невже вони здатні піти й на такий крок? А втім, хто встановлює межу? Боже… Але навіщо тоді заявляти до поліції? Ну так, щоб офіційно усе стало відомо. Щоб Богдан, який десь заховався, почув про викрадення дитини і прийшов сам. Невже таке можливо?! А що як…

Це було схоже на прозріння. У виставковому центрі з-поміж усіх застрелили велику «шишку». Як його… Маркуш! І кругом про цю людину не казали інакше як син такого-то. Власника і так далі… Що як…

Її роздирало на клапті і зібрати думки докупи ніяк не вдавалося. Наразі відомо одне — Тараса забрали. Хто — не має значення. Умову оголошено. Її треба виконувати. Сам по собі Тарас нікому не потрібний. Отже, повинні віддати. Повинні. Що робити? А що тут іще вдієш…

Чимшвидше Дарина вибігла з хати, обминувши матір аби не зустрітися з нею. Зараз. Ще хвилину. Усе зв’яжеться. Здолати півкілометра до вулиці, де жив брат — тяжке завдання. Та вона упоралася. Тільки б удома був. На щастя…

Дарина влетіла, наче навіжена, і впала на диван. Василь не питав нічого, мовчки дивлячись на сестру, і чекав, коли вона відсапається.

— Дай мені чогось. Будь ласка. Налий чогось у склянку. Тільки міцніше. Бо з глузду з’їду. Бачиш — вимовити не можу!

Притьмом Василь майнув до кімнати і приніс. Вона випила одним духом. Відкашлялася. Посиділа з хвилинку. Схоже, тепер вдасться.

— Васильку, братику, послухай мене. Ти мусиш допомогти. Не переживай, жодної небезпеки. Не про Богдана йдеться. Маму треба рятувати.

— Що сталося? — миттєво зблід той. — Що з нею?

— Поки що нічого, — Дарина зрештою опановувала себе. — Поки що нічого. І якщо слухатимеш мене, нічого й не станеться. Ти знаєш, яке у неї серце, знаєш що можна і чого не треба. Так?

— Ну… так!

— Поможи її обдурити. Це необхідно. Я скажу, що за ним приїжджали з міліції, щоб забрати на допит. А я сховала. Ми з тобою сховали. Ти допоміг. Усе. Більше нічого не вимагається.

— Кого? — не зрозумів брат. — Кого ми сховали?

— Тараса. Йдеться про Тараса. І їй буде спокійно. І ми уникнемо гірших проблем.

— Ну… добре! — розвів руками Василь. — А де Тарас? Навіщо так робити?

— Тараса вкрали. Забрали.

— Хто?!

— Не знаю хто. І хочуть, щоб за ним прийшов батько. Тоді віддадуть. Ось так. Якщо мама про це дізнається… Ну, ти розумієш.

— Це триндець…

Розгублений вигляд брата тільки підштовхнув її далі.

— Васю, ти усе зрозумів?

— О, Боже… А що робити? Так може… Може потрібно звернутися? Може одразу десь вище?

— Може. І треба, — пояснила Дарина. — Вони цього вимагають. Вони вірять, що я справді не знаю, де Богдан. І розраховують, що той з’явиться, коли дізнається, що пропав син. А як дізнається? Усе ж це крутиться по «ящику» і в інтернеті! Розумієш? І мама почує обов’язково — вуха їй не заткаєш. То нехай вона знає, що ти сховав, а я заявила, наче пропав. І нехай пиріжки готує щодня, а ти їстимеш. Дійшло?

— Дійшло, — похмуро промовив той. — Чого ж на нас усе це… Особливо, на тебе…

Та цих зітхань Дарина вже не чула. Ноги несли її до поліцейського відділку, який від Нового року претендував стати другим домом. Якою буде їхня реакція на таку заяву? Коли прискаче преса? Боже, звідки ж такі дурні думки… А яка може бути реакція чергового унизу, або навіть слідчого нагорі? Хто вони такі? Що вони самі знають? Що можуть вирішувати? Нічого. Лише інструменти, якими длубають болото у пошуках потрібного. Ті, що знають — в іншому місці і до них не дістатися. А преса… Чого чекати? Вона сама піде до преси, щойно вийде з райвідділку. І там її вже точно приймуть із розпростертими обіймами. І рознесуть новину, мов сорока на хвості. А в інтернеті сама упорається. Треба діяти. Уся країна має дізнатися ще сьогодні. Ціла країна і він у тому числі. Якщо живий, адже думка, що з ним щось сталося, зринала дедалі частіше. Все більше небайдужих припускало, що Богдана Варибруса вже не знайде ніхто, адже його немає серед живих.

Від цього припущення нова холодна хвиля розливалася в животі й заважала рухатися. Щастя, що вже дійшла. Хай тільки скажуть зараз, що заяви про зникнення приймаються лише за три дні. Нехай! От тоді вона зразу у пресу. Нехай почухаються. У тому, що вдасться здійняти справжній буревій, Дарина вже не сумнівалася, тому твердою рукою, не зважаючи на криві погляди тих, хто вже не вперше її тут бачив, узялася за двері.

XXVIII

— Все, він наш, патроне, — зітхнувши з полегшенням, Рауль демонстративно клацнув по клавішах.

Упевненість, з якою це було промовлено, вразила усіх. Дель-Боска схилився над його монітором.

— Зараз на великий переведу. Секунду, — пообіцяв Рауль. — Усе доволі просто.

— Гадаю, у тебе досить підстав для таких заяв. Інакше ти мене дуже засмутиш. Дуже сильно. — Дон Маріо, схопившись за підборіддя, знов заходив «лелекою» по кімнаті. — Для усіх їхніх служб складно, а тобі одному ні…

— Так службам їхнім на відміну від нас не все про нього відомо! — радісно вигукнув той. — Натомість ми знаємо, або принаймні дізналися першими одну абсолютно конкретну річ — те, що Бохдан оцей такого-то числа виставив на сайті оту об’яву, що нас сюди пригнала. Вони ж цього не знають, хоч, напевно, не раз усе там перечитували. А така обставина — добра ниточка. От тільки, після моїх «пустощів» їм нелегко буде за неї вхопитися.

— І що? — не зрозумів Дель-Боска.

— А те, що довелося підключити деякий наш потенціал, застосувати супутниковий зв’язок. Словом… Мені вдалося пропустити через фільтр користувачів інтернету, які цікавилися цією сторінкою чорних копачів, де стоїть його об’ява. І наша, до речі, відповідь також. Уявіть, скільки їх. Але все-таки значно менше аніж тих, хто читає про «нірванського стрільця». Таких взагалі прірва. Так ось, я визначив кількість тих, хто зацікавився обома новинами одночасно. От цих вже справді не так багато. Але однаково не бракує. Довелося їх профільтрувати ще кілька разів. І уявіть собі — такий, що поцікавився упродовж останніх днів лише отими двома новинами і більше нічим — взагалі один! Ми у закинутій халупі чатуємо, а він… Ось, будь ласка.

На моніторі зрештою з’явилася електронна мапа. Супутникове зображення почало збільшувати масштаб, наближуючи земний рельєф, і зрештою доволі розмито, але зрозуміло для усіх на моніторі з’явилася вулиця з обрисами конкретного будинка, знятого згори.

— Він тут, — промовив Рауль, вказуючи пальцем. — Ось де він сидить. Людина, яку за останні дні з усього цікавлять лише дві речі — що пишуть на сайті чорних копачів і як справи у «нірванського стрільця».

— Гадаю, цього недостатньо, — обличчя дона Маріо залишалося похмурим.

— І я так вирішив, — згодився комп'ютерний. — Тому насамперед визначив місце у будинку, образно кажучи, до метра, а тоді пройшовся по існуючих у країні мережах мобільного зв’язку. І виявилося, що розташуванню цього комп’ютера відповідає місце знаходження конкретного номера готової мережі. Їхнє розташування ідентичне. Розумієте? Телефон увесь час лежить у кишені цієї людини, або на столі поруч з ноутбуком. Ось він…

Збільшення стало ще розмитішим, обриси будинка вже не розрізнялися, проте хрестик стояв у конкретному місці, а Рауль незворушно продовжував:

— Ось тут разом знаходяться і телефон і комп’ютер. Увімкнуті обидва пристрої не постійно і не обов’язково одночасно. Але якщо вони вмикаються, то тільки тут, незмінно. Тобто, людина не буває більш ніде.

— І що з того? — знову не витримав дель-Боска. — Так, ми можемо тепер дістатися до цієї людини, але де гарантія, що це він? Може це неходячий інвалід, людина, що застудилася і кілька днів сидить вдома…

— Патроне, дослухайте до кінця, — терпляче попросив Рауль. — І цей факт сам по собі ще не стовідсотковий доказ, я розумію. Але мобільний телефон, про який ідеться, під час дзвінків зв’язується лише з одним абонентом. Більше ні з ким. І той другий телефон, з яким зв’язується наш «Бохдан», іноді знаходиться зовсім поруч, а іноді далеко, причім у різних місцях. Скажіть, навіщо двом людям говорити по мобільному, якщо вони перебувають одне від одного на відстані п’яти кроків? Його хтось ховає. Там влаштована схованка така глуха й надійна, що другий туди не завжди заходить, а спілкується з ним по телефону, навіть перебуваючи зовсім близько. І той факт, що ці два номера спілкуються лише між собою і більше ні з ким, підтверджує це. Необхідний захід безпеки, щоб не бути вичисленим. Розумієте? Його сховав хтось надійний, і тепер кілер наш сидить тихо, немов миша. Того й не взяли досі. Послухати б оці розмови, та на жаль, це надто проблематично. Загалом, технічно можливо, але висока імовірність, що «засвітимося» самі.

Цього разу дон Маріо мовчав довго, а потім зосереджено проказав:

— Можливо. Все можливо. А де це?

— Звідси за мапами п’ятсот п’ятдесят кілометрів. Місто називається Домель. Університет.

— Що?! Хочеш сказати, що він знаходиться зараз у приміщенні університету? Свята Маріє… Ти уявляєш скільки там люду товчеться щодня?

— Саме це й хочу, адже ідентифікував споруду. А Педро зараз допоможе нам переконатися.

— Я бував там, — промовив Петро. — Мій приятель закінчив цей заклад. Дуже відомий і старий університет. На екрані справді його головний корпус. Але усередині я не орієнтуюся. Був одного разу, давно. Це така будівля — чорт ногу зламає.

— Чорт ногу зламає… — повторив дель-Боска. — Гарно сказано.

Не змовляючись, вони з Батістоном вийшли до окремої кімнати.

— Що скажеш?

— А що казати, патроне. Схоже, нарешті усе складається. Я знав, що Рауль зможе. Тепер усе кидати і гнати туди. Поки не пізно. Я піду усередину з телефоном і ходитиму, доки не зорієнтуюся на місці. Рауль слідкуватиме по комп’ютеру і спрямує мене куди належить. Так чи інакше ми зрозуміємо, за якими він дверима. Ну а діяти доведеться уночі.

— Усе дуже не просто, — стурбовано промовив дон Маріо.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Батістон.

— Обличчя у тебе не професорське, наразі це. Ну і, звісно, не студентське. А крім того безліч нюансів. Права на помилку у нас немає, розумієш? Іншого шансу не буде. По-перше, якщо ця схованка спланована заздалегідь, швидше за все існують варіанти його втечі через запасний вихід, якби раптом що. Ти бачив споруду? Якісь двори усередині, корпуси розташовані хто зна як, один безкінечний лабіринт. А ти не думав — чому його туди потягло? Може він закінчував цей заклад і орієнтується у тому «мурашнику»? І з увімкненим телефоном, гадаю, цей Бохдан не втікатиме. Це по-перше. А по-друге, якщо раптом наш Педро помиляється у своїх припущеннях, то це битий вовк. Коли по нього прийдуть — він покаже зуби. А мертвий, погодься, не матиме для нас ані найменшої цінності.

— Хіба б… тримав усе при собі, — додав Дієго.

— Ні, сподіватися на це не варто, — заперечив Дель-Боска. — Виключається. Лише живий і здатний говорити.

— Розумію.

Запхавши руки до кишень, Батістон пройшовся кімнатою.

— Патроне, виїжджати маємо негайно. Заночуємо на місці, треба виспатися. Деталі — дорогою. А зранку туди. І йти все-таки мені. Я його братиму, маю усе на власні очі побачити.

— Маєш, — згодився дель-Боска. — Але… Спочатку підуть Хорхе та Педро. Без гіда ніяк — різне може статися. Визначаться на місці. Тоді з Педро підеш ти, усе роздивишся. А уночі…

— Згоден, — кивнув головою Дієго. — І ось що іще, патроне: гадаю, нам час підключити групу Пасарелли. Нехай будуть поруч. Якщо йому вдасться вислизнути, можуть знадобитися зайві люди.


Потужні колеса «еф-джей крузера» здолали засніжену відстань за шість годин і гостинний Домель зустрів латиноамериканську компанію у приватному секторі, про який устиг подбати всюдисущий Петро. І щойно покоївка забралася з квартири, Рауль розклав своє господарство. Зо дві години було тихо, а тоді у куті монітора засигналила заготовлена заздалегідь іконка. Той, хто відповідав за комп’ютерний бік справи, заклацнув кришку ноутбука, промовивши упевнено, як завжди:

— Патроне, він на місці.

XXIX

Цього разу плани встигли змінитися за той короткий час, поки вантажився комп’ютер. Богдан вимикав його щоразу, коли не користувався, з міркувань безпеки, уникаючи нічних увімкнень взагалі. Хто зна, які тепер методи і можливості. А тут, у зачиненому корпусі пізньої години нічого працювати не мусить. Та зараз до восьмої ще залишався час і його хотілося використати.

Від інформаційних сторінок, схожих одна на одну, одразу ж починало миготіти в очах. Тим паче, вже кілька днів там нічого нового. Товкли одне й те саме і вже не з тим завзяттям, що на початку. Може й правду Яна казала — ще трохи і тема приїсться, а там і забуватися почне. Відбудеться загальнодержавна вистава, народяться нові проблеми, завдання та перспективи і його персона поступово позбудеться цього небажаного іміджа. Витримати б. Не «поїхати» розумом…

Раптово забаглося розвантаження. Щоправда, тут вже Богдан не збирався слухати яниних порад і вмикати ігри. Проте, завітати до одного місця, яке не мало прямого відношення до подій у «Нірвані», схотілося. Сайт чорних копачів, його улюблений, відкрився одразу, адже не був засмічений вірусами і всіляким непотребом. Його відвідували переважно люди, серйозно обтяжені неординарним хоббі, яке для багатьох взагалі ставало джерелом заробітку і навіть способом життя. Сюди ходили з конкретною метою — дізнатися, що нового у «братів по рискалю».

Богдан ніколи не брав участі у форумах, а сайтами користувався виключно для отримання інформації, і часто ходив туди аби «тримати руку на пульсі». Щоправда, цього разу доведеться побути лиш гостем, відвідувачем, адже вводити пароль не хотілося. Як живуть колеги? Що нового?

Він помилявся, вважаючи, що це місце не має відношення до подій. Мало. Тему «терли» і тут, хоча, воно й не дивно, адже ішлося про людину з їхнього середовища. У плані «чорної» археології Богдан був одинаком, проте багато хто знав його особисто, адже під час розкопок люди так чи інак стикаються, принаймні обличчя його пам’ятали. І тепер конкретні шукачі, захищені хитромудрими ніками, забували про фахові проблеми, витягаючи його особу на перший план. Писали традиційно безграмотно, проте, смачно і в колориті.


Гугенот: Ета ж нада бля, крутой чувак с нашей среды нарисавался. У меня адин интирес — ета все ево или на нево вешают?

Мамука: Я думаю шо и «Нирвана» не ево. Пацан не в то время и не в том месте оказался. Думаю, иво уже колют. Скоро признаетса ва фсём.

Гугенот: Хрен там! Нашего не так прогсто взять. Сидит гдета в глухих лисах в джипи. А мош у бабы. Если на форумах и мобилах не вычислили, то у минтов все глухо типерь.

Сквира: Мужики, слиною не бризкайте. Тут ніхто нічого не знатиме як насправді було. Його замочать сто процентів як братимуть. Двісті. Пацан грамотний того і сидить тихо. Наберіться терпіння. Де зараз краще скинути срібло?

Скелет: В каком каличастве? И ф каком состоянии. А па форумам и мабилам сичас вичисляют тока полных лахов.


І так далі. Читати таке набридло швидко. Богдан перекинув кілька днів назад, потім ще. А ось і день, коли він сам залишив тут своє творіння:


Дель Боска шукає свою половинку.


Під цією об’явою не стояв навіть нік. Добре усвідомлюючи протизаконність того, чим займався, Богдан під час візитів на форуми не підписувався і логін використовував виключно для входу на сайт. Хто зна що станеться «завтра»? Сьогодні копачі дихають відносно вільно, а за два дні проти них може початися справжній «хрестовий похід». Як же ж — до Європи йдемо, отже атрибути цивілізованого способу життя мусимо створювати. А заходи щодо охорони національного багатства… Армія чиновників розросталася у геометричній прогресії, потребуючи нових полів діяльності, і Богдан ні на мить не сумнівався, що невдовзі дійде і сюди. І тоді не так просто буде дозволити собі вільно мотатися по полях та спілкуватися в «неті». Знали б ці грамотеї, хто такий «Бурмило»!

Рядки знову побігли нагору, проте не так швидко і Богдан встигав переглядати інформацію. Уся вона була спамом, принаймні для нього. Таке пишуть лише люди, яким нудно і хочеться побазікати. Воно й не дивно — зима, копачі сидять по домівках, перетирають крам, реалізують, будують плани на весняну кампанію. А як набридне — пишуть отаке. Та палець раптом несамохіть зупинив рух на екрані.


Дель-Боска: Я твоя друга половинка. Я також тебе шукаю. Відзовися.


Оце вже було цікаво. Повідомлення з розряду тих, якими не можна нехтувати. Грамотно і конкретно. І головне, з’явилося саме напередодні розстрілу у Нірвані, а отже не може бути пасткою у випадку, якщо раптом його вичислили як користувача сайту. На той час ще ніхто ні в кого не стріляв і ніхто нікого не збирався ловити. Рядки полізли догори ще повільніше. Ось вже і відлуння нірванських подій. Днів зо три копачі взагалі не торкалися професійних тем, висловлюючи розумні, а у переважній більшості безглузді думки. Гортав помалу, щоб нічого не пропустити, але той, хто назвався дель-Боскою, більше не збирався нагадувати про себе. Рух рядків пожвавився і раптом…


Дель-Боска: Сьогодні я зрозумів, що ти не відізвешся. Дуже шкода. Але май на увазі — я є і чекаю. Знаю, що мій варіант для тебе не найкращий, але якщо складеться так, що інших не буде, звертайся. Іди до того, хто живе у твоєму паролі.


Очі полізли на лоба. Подих перехопило. Відбувалося неймовірне. Поглядом знов і знов обмацував кожний рядок. Так. Спокійно. І головне нічого не наблудити. Той, хто написав це, так виходило — знає пароль, з яким Богдан завжди потрапляв на сайт. Оце так повороти… А враховуючи зміст написаного, напрошувалося припущення, що йому відома й особа людини під ніком «Бурмило». «Сьогодні я зрозумів, що ти не відізвешся»… Чого б то? Чому раптом зрозумів? По яких таких ознаках можна зрозуміти, що людина, яка дала об’яву на форумі два тижні тому, більше не озветься? Таких ознак не буває. Цього дня той, хто назвався дель-Боскою, розкрив його, Богдана, і зрозумів, що «Бурмило», який дав анонімну об’яву — це людина, котру переслідують у масштабах цілої країни і не тільки. Зрозуміло, що такому слід сидіти тихо, немов миша, і не шукати контактів. Проте, таємничий дель-Боска не побажав поділитися відкриттям із широким загалом. Лише натякнув, що однаково бажає зустрітися і підказав начебто безпечний шлях для контакту. Господи, звідки ж йому відомо про діда?!

Голова йшла обертом. Його розкрили. Хтось дуже добре попрацював і тепер не знав про Богдана хіба однієї речі — де його теперішня схованка. Поки що. Усе решта — моменти, які на здоровий глузд розкрити неможливо, виявилися йому по зубах. Навряд чи це міг бути отой користувач, що за день до нірванських подій назвався дель-Боскою. Таке не по силах будь-кому. Його справді вичислили. Тепер вже повністю. Їм відомо про Івана Моклія зі Щавунів, про стосунки Богдана з цією людиною. Той, хто хоче зустрітися і знає про нього усе, безперечно, чатує на його візит до старої хатини, де, як вважав Богдан, можна надійно сховатися. Вже тепер не можна. Вони надумали видати себе за того, кого ще до «нірванських» подій зацікавила Богданова об’ява і сподіваються таким чином… Ні, шановні. Обламалося вам. Якийсь ангел-охоронець у потрібний момент відвернув його шлях від глухого села Щавуні, де чекала небезпека. Ім’я йому Яна…

Він потупцяв на своємуп’ятачку і знову сів. Але хто тоді цей «перший» дель-Боска, який шукав його ще до «нірванських» подій? Хай там як, ті, що ловлять стрільця зараз, не могли знати, що Богдан потрапить у таку халепу, тому перше повідомлення безперечно належало справжньому дель-Боска. І якщо ця людина регулярно буває в інтернеті та справді бажає зустрітися, то мала б побачити чуже повідомлення від свого імені і якось зреагувати. Нічого не було. Варіантів справді маса. І той, хто запропонував останній, здавалося, не підганяв його. «…якщо станеться так, що інших просто не буде…». Цей дель-Боска навіть писати намагався таким чином, щоб не викликати інтерес служб, чиї фахівці, безперечно, товчуться і на копацьких сайтах у надії «викопати» його самого.

Чорти… Як насправді? Все-таки схоже на пастку. Принаймні, зараз, коли він сидить у такому надійному місці, лише повний дурень міг продовжувати шукати якогось там дель-Боску. Тим паче, першопричина цих пошуків, зважаючи на такі неочікувані зміни у житті, давно втратила актуальність. Зараз йому байдуже навіть до танка першої світової і скажених грошей, що майже лежали у кишені. І все-таки Богдан вирішив продивитися до кінця. Нічого. Та раптом один з написів змусив його забути не лише про сьогоднішнє відкриття — взагалі про все. Користувач з нехитрим ніком «Скелет» написав:


Не, ну ета уже полный абзац. Интиресна, куда иво тинейжер делся. Но скарее ета мамаша пиаритса. Или проста задрали пацана — взял и слинял.


Розуміння, про що йдеться, з’являлося поступово. Тремтячі пальці клацали по кнопках, змінюючи сайт. Ось і новини. Дива не сталося. Його думки рухалися у вірному напрямку. О, Боже…

Заклякнувши перед монітором, втративши відчуття часу, Богдан читав про зникнення Тараса, вбираючи, наче губка вологу, усі припущення журналістів. Заяви офіційних осіб. І ось — відкрито кримінальну справу. Страхітливі думки одна поперед одною роїлися у голові, відбираючи сили. Вочевидь, комусь було замало усіх цих жахів, що трапилися з ним. Не достатньо. І не зважаючи на те, що сам був не винен, одна непереборна думка цілковито захопила свідомість — «чим винна дитина?!».

Важко знайти собі місце, коли стається таке. Особливо, коли місця навколо й так замало. І не про кілька «квадратів», затиснутих між чотирма стінами ішлося. Ціла країна стала для нього на кшталт кам’яного закутка, і знайти прихисток не було найменшої перспективи.

На моніторі відкрився останній сайт, далі треба вимикати. Не тому, що пізня пора. Тому, що після цього дивитися ще щось не мало сенсу.

Відео «Швидких новин» вантажилося недовго. І ось перед ним Дарина. Рука, що тримає мікрофон. Пальці тремтять. Змарніле кам’яне обличчя. Вона ледве стримується, проте намагається говорити спокійно. Ще один мікрофон підсовується збоку. Так, вона написала заяву. Так, Тарас справді зник. І ось воно…

— Скажіть, пані Дарино, ви самі кого підозрюєте у викраденні вашої дитини? Ви ж підозрюєте, що вашого сина викрали?

— Я… не підозрюю. Я знаю. Підкреслюю — з усією відповідальністю я хочу заявити на камеру, що знаю, хто вкрав у мене дитину.

— І ви повідомили про це слідчого?

— Ні, тому що упевнена — мені там не допоможуть. І ще не знаю як, але буду діяти.

Тепер обличчя пашіло. Він виліз у тріщину між стінами і вдихнув повітря. Проглянуто багато матеріалу. Проте у голові крутився лише один фрагмент. Найважливіший. Обличчя Дарини перед мікрофонами і лиш кілька слів — «я знаю, хто вкрав у мене дитину». Ці слова були найголовнішими, тому що, Богдан не сумнівався у цьому ні секунди, звернені насамперед до нього.

Стан його вимагав негайної дії і водночас відбирав сили та прудкість думки. Уява малювала таке, що завмирало не лише серце — усе всередині. Несамохіть пригадалися часи, коли уперше дізнався про фатальну роль, яку приготувала йому доля, та перші свої кроки у шкурі загнаного звіра, що поза законом. І тоді ставали ватяними ноги та хололо у грудях. Той розпач не йшов у жодне порівняння з теперішнім станом. Коли біда нависає над твоєю дитиною — це зовсім інша справа.

Насилу перевівши подих, Богдан всівся за комп’ютер і закрив прочитані сторінки. Картинка на моніторі повернулася до копацької теми. Зараз вже нічого не вдієш. Потрібен спокій та холодна голова. У бажанні відволіктися він переглянув форум, концентруючи увагу на темах, віддалених від власної. Нічого не сприймалося. А знайдена невдовзі об’ява остаточно розставляла усе по місцях. Ось де причина.

Користувач сайту, зареєстрований під логіном «Сава» написав текст, зміст якого не викликав найменшого сумніву:


Час платити по рахунках, учило. Чекаю на місці останньої зустрічі двадцятого січня по обіді. Якщо упораєшся з контейнером, віддам те, що твоє. Раджу не снідати. І не вечеряти.


Лють, скажена й некерована, затопила цілковито. Перед очима попливло, але вже не з розпачу — з дикої жаги розправи над тим, хто насмілився посягнути на найсвятіше, найсокровенніше для кожного. Під грудьми й далі млоїло, але вже не так. Думки почали знаходити одна одну й складатися у щось конкретне й осмислене. «Кажеш, ти знаєш? Я також тепер знаю, хто.» Він вагався лише мить, перед тим як набрати свій логін, адже тільки таким чином можливо відповісти.

Палець механічно увімкнув телефон. Яна відповіла одразу.

— Ти чула?

— Так. Я… не дзвонила, гадала, ти сам… Боялася сказати…

— Так, я сам. Ти зможеш прийти завтра раніше? І так, щоб ми одразу побачилися. Мені дуже треба.

— Так, любий. Обов’язково. Щойно тільки відкриють. Тримайся, будь ласка.

Це були слова, єдино можливі у даному випадку. Проте їхня дія відчувалася слабко. А вона мала рацію. Тепер вже він справді мусив триматися будь-що. Наперекір усьому. Він ще не знав, що прийшовши з самого ранку, найдорожча та найбажаніша жінка відбере у нього дві дорогоцінних години, хоч кожна хвилина зволікання нестиме у собі якийсь еквівалент частинки Тарасового життя. І не прагнення відсунути розставання стане причиною цього. Яна буквально вішатиметься на нього з однією метою — змусити послухатися і здійснити те, про що думала цілу ніч. Її невиспані та змучені неспокоєм очі проситимуть зробити речі, яких не сприйматиме глузд. Знати б наперед — краще піти просто зараз…

— Гаразд, я тобі обіцяю, — твердо відповів Богдан.

XXX

Телефон збудив його серед ночі. Дзвонили з відділу технічних злочинів при департаменті. Насилу продираючи очі, він ловив зміст сказаного. Комп’ютер на столі «прокинувся» значно швидше. Інформація, вже оброблена фахівцями, виводилася на сторінку. Залишалося тільки вражено хитати головою. Остання доба, коли зник син Варибруса, минула на ногах. Після такої події для головного координатора слідства лягти спати було нереально. Перевиснаження давалося взнаки як ніколи. Та зробивши зусилля, полковник швидко приходив до тями.

Це виглядало украй цікаво. Користувач з логіном «Бурмило» цієї ночі зайшов на один із сайтів «чорних» археологів, написавши одне коротке слово «єс», звернуте невідомо до кого. Програмісти не ловили гав і швидко розшифрували пароль. Буквені комбінації шести клавіш прогнали крізь пошукові системи, що й дозволило головному слідчому дізнатися про існування невеличкого села з назвою «Щавуні». Саме туди стрільцеві пропонував потрапити невідомий, що набивався у покровителі й обіцяв порятунок. Випивши по горняті міцної кави, вони з Демидом до ранку розробили операцію, помилка у якій могла дорого коштувати.

О першій годині по полудню на засніжені вулиці села заїхала стара вантажівка військового зразка, наполовину закидана металобрухтом. Двоє міцних хлопців заходили до кожної хати, питаючи мешканців про бажання позбутися непотрібного заліза за пристойну платню. Поки оглядали іржаві агрегати, господарям тихенько показували документи і у стислій формі проводили опитування. Сам Бакула упродовж кількох годин сидів у голови сільради, разом з дільничним та кількома представниками місцевого активу. За півкілометра на підході пригальмував спецназ. Обговорювалася кожна особа від старої баби до нетямущого підлітка. Колишній учитель, ентузіаст дослідження історії краю Іван Моклій одразу впав в око. Крім цього багато людей розповіли про шикарний джип, у якому іноземні туристи їздили по хатах, розпитуючи про людину, якої у селі ніколи не знали. Дехто згадав і прізвище. Двоє зауважили, що таке саме мав бандит, якого часто показують по телевізору. Власне, розпитували якраз не туристи. Розмову вів «наш», адже ті були ні бельмеса. Із зігнутих роками бабусь толку було мало. Фотороботи складали у приміщенні крамниці, куди позганяли місцевих, адже інших «публічних» місць у помираючому селі не знайшлося. З туристів нічого путнього не вийшло. Усі «іноземні пани» були схожі один на одного хіба тим, що мали кремезну статуру і бороду. А от «наш» таки вдався. Саме він проводив перемови, тому й запам’ятався селянам. Зображення одразу пішло до штабу, щоб розійтися тисячними тиражами за різноманітними базами даних. Більше пощастило і з машиною. Примітна чорна модель з білим верхом запам’яталася майже усім.

До хати Моклія головний слідчий увійшов особисто після того, як житло було «вилизане» людьми у камуфляжній формі, кількість яких перевищила сумарне населення ледь животіючих Щавунів. Майор спецназу мовчки простяг йому на долоні маленьку коробочку. На її боці була приклеєна потужна липучка.

— Під столом висіла.

— Вимкнули?

— Так. Але…

— Мать вашу…

Триповерховому виразу, від якого не втримався полковник, позаздрили б і генерали у високому кабінеті, де невдовзі зніматимуть його скальп. Це був прокол. Перший надзвичайно прикрий прокол. Найсерйозніший, за який хотілося краяти себе до нестями.

— Що говорили? — мало не закричав Бакула.

— Ми — майже нічого. Дід почав волати. Ордер вимагав.

— Мать вашу!

Тепер ті, кого застиглий за парканами куфайчаний електорат називав туристами, змінять машину, поголять бороди і припинять говорити по-іспанськи. А можливо, ліквідують гіда і знайдуть нового. І, не виключено, кинуть повідомлення для «стрільця» по усіх сайтах, щоб не йшов сюди. А можливо, ще багато що. І будуть праві. Лохів належить карати.

У старій хатині не знайшлося нічого, приналежного до особи Варибруса, окрім газети з його зображенням, які є у кожній хаті, а обурений старий плів про перець, який начебто вирощував у себе на плантаціях чужоземний гість. Від усього разом можна було очманіти.

Те, що «іспанці» залишили прослуховуючу апаратуру, свідчило, що по-перше, стрілець сюди дістатися ще не встиг. Та головний висновок полягав в іншому. Випередив Демид.

— Яким чином вони встановили, що саме цей дід має причетність до Варибруса?

— Не знаю…

Незважаючи на потужні ресурси, задіяні системою у розшуку «стрільця», невідомі гості зуміли зробити це першими. Обійшли. Можливо, існує причина, завдяки якій таємничим «туристам» легше вираховувати убивцю. Можливо, щось таке про нього знають і зараз також знаходяться до особи Варибруса ближче, аніж його служба.

Хату перевернули у буквальному розумінні догори дригом. Знайомство з убивцею пенсіонер категорично заперечував. Ні вмовляння, ані погрози не діяли. Старий затято твердив, що іноземці заходили до кожної хати і у відповідь погрожував скаргами на всіх рівнях. Зрозумівши марність зусиль, Бакула покликав голову сільради з Мирохова і особисто розпитав про Моклія. Звісно, той не міг не згадати основної заслуги ентузіаста-історика. А під час обшуку хатини згаданих стосів брошурок, які старий тицяв усім підряд, якраз і не знайшлося. Одну таку принесли від сусідів.

Усе стало на місця. Варибрус значився у списках спонсорів і не знати його пенсіонер просто не міг. Довелося надавити по-серйозному, але той клявся, що свого часу отримав від розшукуваного лише якісь дані поштою. Самого ж Варибруса бачити не мав честі. А потім схопився за серце… У розпачі довелося лупнути дверима так, що ледве встояла сама розвалюха. Вишпортавши тремтячими руками телефон, переляканий голова викликав швидку. Уявилося, як завтра сюди понаїдуть журналюги і напишуть про доведення свідка до інфаркту, після чого опозиційні сили роздмухають новий передвиборчий скандал, на тлі якого «там» його махатимуть у хвіст і гриву за топорні методи роботи, які у доленосний момент компрометують органи в очах кого тільки хочеш.

Старий завідомо брехав. Він добре знав Варибруса. Тим-то й намагався сховати власні труди, у яких фігурувало це прізвище, після випадку з дивними туристами. Його хата, безперечно, була точкою, куди за інших розкладів міг би прийти «стрілець». Тепер вже не прийде. Пізно. Шанс узяти Варибруса з’явився уперше від початку слідства. Реальний шанс. І його було втрачено.

Орієнтування на «іспанців» запустили в роботу. Від оперативно-розшукових структур Бакула вимагав даних про купівлю-продаж на базарах беушних авто класу позашляховиків, адже навряд чи чужоземці наважилися б у пошуках нового транспорту світитися в автосалонах або красти машину з вулиці. Списки мали складатися щоденно, а учасники оборудок докладно перевірятися, а також звітувати про підозрілі випадки йому особисто. Лише послугами базару могли скористатися гості для заміни машини, яка тепер ставала необхідністю. Оперативні заходи велися із таким розмахом, що на їхнє проведення бракувало штату. Люди перепрацьовували, інші справи відсувалися на другий план, адже за цю питали, загрожуючи «зніманням голови».

Про Бориса Маркуша йому наказали забути раз і назавжди. Цим питанням займалися інші структури. А версія викрадення ним Тараса Варибруса Бакулі здавалася найвірогіднішою. Саме у нього був найбільший мотив для здійснення такого кроку. Натомість підказали іншу — сина «стрільця» викрали замовники, ті, хто організовував розстріл і на яких він досі не спромігся вийти. Все частіше провладні мас-медіа у припущеннях щодо скоєного згадували опозицію. Слідство спрямовувалося по наперед визначеній колії — тій, яка найбільшою мірою відповідала політичній ситуації і таким чином перетворювалася на фікцію.

— Ми вже нічого не змінимо, — промовив Демид. — Навіть якщо візьмемо цього Варибруса. А самі… Ну, ми особисто, пошиємося в дурні за будь-яких розкладів.

— Нам потрібен стрілець, — похмуро відповів Бакула, виколупуючи сніг з черевика. — Все. Решту можна забути. Аби зберегти власні голови. І не грузи мене дурницями, їх і без тебе вистачає.

Відповідь з центру надійшла пізно ввечері. Після того, як перешерстили усі можливі бази даних, знайшовся перекладач «туристів». Ним виявився уродженець Березіїва Петро Балюк, який улітку минулого року з закордонним паспортом та візою виїхав до Польщі, а куди попрямував далі, поки що було відомо одному Богові. Міг до Туреччини, а потім до Іспанії. А міг ще кривіше і далі. Зранку місцеві оперативники відвідали помешкання Балюків. Мати розшукуваного заявила, що той «десь в Америці», нелегалом. Поїхав на заробітки. Телефонує сам, коли має за що. Все. Роздруківка телефонних дзвінків показала, що останній дзвінок Петра до матері відбувся два місяці тому, а міжнародний код чітко вказав на Аргентину.

Бакула уявив, скільки потрібно часу, аби запит на особу з прізвищем дель-Боска перейшов усі належні інстанції та повернувся бодай якоюсь інформацією, яка ще невідомо чи виявиться корисною. Минулого року його сусід по дачі купив мотоблок для обробки своїх шести соток. Оранка виглядала жалюгідно — китайський пристрій надсадно гарчав, загризаючись гвинтами у суху, зарослу пирієм, землю. Коріння трави намотувалися на шківи і процес зупинявся. А впертий дачник, обібравши кореневища, намагався запустити агрегат глибше й глибше, вислуховуючи нотації дружини про дурно витрачені гроші та власну безголовість. Гвинти наново вгризалися у землю, ресурсу двигуна бракувало і пристрій глохнув. Щось подібне нагадувало оце його слідство.

XXXI

Петро упевнено ішов коридорами, хоч і не орієнтувався у корпусах. Проте, часи власного студентства ще не забулися. Хорхе не відставав ані на крок. Ще на вулиці йому пояснили, що головне — йти ні на кого не звертаючи уваги, наче так має бути, а раптом що — відповідати іспанською. Набір чужоземних студентів тут був такий, що чужа мова звучала скрізь. Тож це нікого б не здивувало. Вставивши у вуха навушники, латинос мовчки рухався за своїм гідом, погойдуючи головою начебто у такт музиці, яку слухав. Та за п’ять хвилин їм довелося помінятися. Голос Рауля у слухавках скерував їхній маршрут.

У коридорах «універа» справді можна було загубитися. Вони йшли, повертали, потім впиралися у глухий кут і починався пошук обхідних шляхів. Одного разу їм вдалося наблизитись до точки, з якої ішов сигнал, дуже близько. Рауль констатував, що між ними не більше двадцяти кроків, та шлях блокувала глуха стіна. Вочевидь, ішлося про сусідній корпус, який стояв так близько, що розрізнялися обличчя людей крізь його вікна.

Вони спустилися до маленького квадратного двору і зайшли у якісь обшарпані двері, намагаючись зберегти напрямок. От тепер стало зовсім «гаряче». Петрові постійно німіло попід грудьми, адже хлопець добре розумів, кого вони шукають і якщо за п’ятсот кілометрів звідси справді не дуже вірив у причетність Богдана Варибруса до розстрілу п’яти чоловік, то тут, за кілька кроків, відчуття були дещо інші. Ось куди занесла емігрантська «нелегка»… А був же час, коли отримавши більш-менш надійний заробіток і знявши пристойне житло, він вже полегшено зітхнув. Мовляв, найгірше позаду. Чорта лисого. Схотілося зростання. Тепер цей навіжений мафіозі затягне у таке, що викрутитись чи й пощастить. Що йому потрібно від чужинця, який несподівано опинився на верхівці криміналітету у далекій занедбаній країні, для Петра і надалі залишалося таємницею. Втім, чи не однаково зараз?

Згадалися приклади, як земляки у гонитві за кращим життям зникали або гинули у різних країнах. Ще тоді від їхніх історій хололо у животі, проте він наважився. Назвався грибом — лізь до кошика. Або ж: хто не ризикує — той не п’є шампанське… Цьому чужоземному олігарху подобаються українські прислів’я. Чи не потерпить він, Петро, фіаско за іронією долі у власній країні, звідки дер з таким завзяттям? А може чкурнути просто зараз? Світ за очі… Може, не знайдуть. Їм зараз не до нього. Але куди? До «розбитого корита». Далі карячитися за копійки й бідувати без жодної перспективи. І навіть попри те, що гадки не мав, чи фігурує в слідчих протоколах, Петро однаково вирішив — ні, хай буде що буде…


Блукання тривали довго. Настав момент, коли комп’ютер «Бохдана» несподівано вимкнувся і вони вмить «осліпли». Та за півгодини увімкнувся телефон і їхній рух продовжився. А далі знов пауза…

Зрештою, голос Рауля у навушниках констатував, що вони на місці. Обоє стояли у невеличкому коридорі перед дверима, озираючись на всі боки, і при спробі піти ще кудись, — автоматично віддалялися від потрібної точки. Обидвоє одночасно підняли голови догори.

— Бібліотека, — промовив іспанською Петро, вказуючи на табличку.

Навпроти ще одні. Позадкувавши, Хорхе торкнувся спиною і двері прочинилися. Порожня аудиторія. Протиснувшись між кривими столами, Хорхе так і не дійшов до вікна. «Там» миттєво побачили маневри, що віддаляли його від пункту призначення. Від нового погляду на табличку у «Бальюки», який все зрозумів без слів, похололо ще більше. «Все, ми своє зробили, чого став? Валимо назад і нехай тепер оте здоровило уночі…». Тихий голос Хорхе перервав тверезі думки.

— Якщо це бібліотека, отже, можна увійти…

Петро так і не зрозумів, стверджував це найманець чи навпаки запитував його. Але всередині усе почало опускатися, коли його пальці обхопили ручку дверей. Натомість жоден м’яз на обличчі прудкого латиноса не виказував хвилювання. Уява вже малювала картину, як куля упритул б’є у груди чужоземця, який повністю втратив глузд…

Жіночка, яка стояла за перегородкою, мала дуже миловидну зовнішність і йому одразу відлягло. Втім, Петро так і залишився у коридорному мороці. Хухх… А Хорхе одразу сперся на стійку, де лежало кілька книжок, і заговорив. Вона привітно посміхалася і терпляче намагалася пояснити йому англійською, що не розуміє іспанську, пропонуючи прийти з людиною, яка могла б допомогти у спілкуванні. Та Хорхе вперто тлумачив своє, а коли вона відійшла до полиці, вочевидь шукаючи словник аби зв’язати хоч пару слів, миттєво прослизнув за стійку і почав щось показувати на полиці. Продовжуючи мило посміхатися, бібліотекарка вивела його назад і пояснила, що туди не можна. Написавши щось, Хорхе залишив їй аркуш і вислизнув за двері.

Вони затрималися ще на кілька хвилин, злітавши на останній поверх. У величезній аудиторії читали лекцію. Тепер можна було визнати доконаним фактом — схованка знаходилась у бібліотеці. Справді. Туди ж не заходить ніхто. Можливо, є ще якесь підсобне приміщення. От і з’ясувалося.

Час заспокоїтись. Уночі його туди не потягнуть. Який сенс?

Іти довелося ще раз. Тепер вже у компанії Батістона, який накинув довжелезний макінтош і начепив окуляри, однак не став схожим на викладача. Вони завалилися утрьох і Петро, якого начебто знайшли для встановлення контактів, пояснив господині книгосховища, що іспанець приїхав на конференцію і йому потрібно кілька брошур та розмовник. Хорхе з Батістоном тлумачили йому, він їй, і все виглядало цілком природно, тим паче, одразу після них увійшли якісь вже зовсім «чорні» також зі своїми забаганками. Вказаних книжок у каталозі не виявилося і візит завершився. Щоправда, група на чолі тепер вже з Батістоном кілька разів пройшлася поверхами та крізь вікна вивчила двір.

Найбільше головному охоронцю дель-Боски не сподобався напіврозвалений поверх. Саме там міг загубитися «Бохдан» під час втечі, проте лізти туди зараз було б непомірковано. Можна злякати. Тому вночі блокуватиметься увесь двір.

— От тепер він справді наш, — з упевненістю промовив патрон, простягаючи змучені за день ноги.

Заявивши так, дон Маріо мав рацію. Люди, які прибули з ним, знали толк у справах подібного роду і не раз доводили власні компетентність і вміння під час виконання значно складніших завдань. Чого вартий хоча б Дієго — у минулому офіцер розвідувального підрозділу аргентинських ВМС, якому довелося свого часу пройти кілька військових операцій від початку до кінця. Саме він ставив останні штрихи, розподіляючи обов’язки і занепокоєно спостерігаючи, як на місто насувається темрява.

Група Пасарелли давно була поруч. П’ятеро чоловік розташувалися у машинах поміж десятків місцевих, припаркованих на вузьких вуличках навколо корпусів. З чималими зусиллями їм таки вдалося відокремити гігантський конгломерат будівель, що зливалися докупи, складаючи центральний корпус університету. Тут, у найближчій точці примостився і «еф-джей» дель-Боски. Патрон залишався з Раулем та Педро за увімкнутим ноутбуком для координації дій.

Об’єкт полювання вимкнув комп’ютер і тепер говорив по телефону, перебуваючи на звичному місці. Батістон наполягав на негайних діях, адже саме зараз до університету можна було увійти без перешкод, а прилеглі коридори залишалися порожніми ще вдень. Та дель-Боска був непохитний. «Нехай засне» — і крапка. Зрештою, команда згодилася.

Петро згадував образ миловидної стрункої жінки з довгим прямим волоссям та приємною дещо сумною усмішкою. «Добре хоч її не зачепить…». Про те, що творитимуть ці «конкістадори», можна було лиш здогадуватись. І біс із ним. Він — бандит, вони також. Нехай розбираються, як їм виходить. Самому б не втрапити…

Та тим не менш, від думки про співвітчизника, що заховався у норі, прокидався якийсь невизначений жаль. Все-таки свій. Все-таки і без них йому непереливки — стріляв у «Нірвані» чи ні. Залишалося витерпіти оцих три-чотири години, не засмучувати себе непотрібними думками. Ще трохи і все скінчиться. Несподівано нова здогадка пронизала його свідомість. Якщо цим зірвиголовам вдасться взяти «Бохдана», його участь у справі не скінчиться. Об’єкт вивезуть, нехай навіть іншою машиною, подалі у тихе місце. І там вже точно знадобляться Петрові послуги, адже жоден з них не говорить українською. Невдаху справді препаруватимуть, витягаючи таємницю, про яку зараз можна лише здогадуватись. І якщо земляк справді не знає нічого такого, доведеться спостерігати екзекуцію, ставлячи напівживій людині одні й ті самі запитання, на які відповісти справді неможливо. Від уявлення таких сцен його кидало у піт і волосся ставало сторч. Якщо ж таємницю буде відкрито, сам Петро автоматично перетворювався на непотрібного свідка і тоді…

Ось тепер по-справжньому перехопило подих. Швидше за все, його заріжуть і покинуть поруч із тілом «нірванського» стрільця, завдяки чому потім ще довго товктимуть у різного роду новинах, у яких упродовж останнього часу регулярно колупався сам. Поламають голову слідчі, яким чином поруч із пошматованим тілом головного злочинця країни міг опинитися нікому не відомий хлопець, який рік тому емігрував з України. А може й не заріжуть. Погляд ковзнув по руках Батістона. Звісно, Петро не міг знати про морську розвідку, проте не сумнівався, що вони здатні скрутити шию не згірш за героїв кіноекранних бойовиків.


Дієго облишив інструктаж і запитливо подивився на нього. Ну, ось… До задниці усі гроші, які можна заробити і які не можна. Потрібно таки було дерти. А може зараз вийти ніби «до туалету»? Чорта лисого. Раніше може й вдалося б. А перед відповідальним моментом усієї операції не випустять самого. Ніяк не випустять. Немає чого й рипатися. У спогадах постали слова патрона, що поступаючи на службу він втрачає деякі права, насамперед на зраду…

Дієго та Хорхе тихо просувалися темними коридорами. Потрапивши до корпусів крізь заздалегідь прочинене вікно другого поверху, вони неспішно рухались у потрібному напрямку. Хрест на моніторі Рауля давно згас, проте точку було помічено телефоном, запханим за батарею поруч із бібліотекою. Відмичка з твердого каучука, якою користувався Хорхе, не мала властивості видавати зайвих звуків, і все-таки на відмикання замка пішло хвилин з двадцять. Відмикалося не те що по міліметpax — по мікронах. Батістон напружено слухав. Обоє мали під одягом бронежилети, куплені у магазині ще під час озброєння групи.

Двері відчинялися ще повільніше. За ними повна темрява. Обоє знали що роблять. Обоє розуміли, що об’єкт пошуку десь там, ще глибше, а не на вході до приміщення, проте напруга досягла максимуму. Крізь бібліотечне вікно пробивалося тьмяне світло. Місяць, який наче навмисно виліз допомогти «конкістадорам», висів акурат над дахом, проте навіть сюди сягало добряче. Зловісний місяць, не такий, як той, що ясної ночі «купається» в океані біля рідного узбережжя.

Хорхе ішов першим. Кросівки з м’якими підошвами робили кроки нечутними, проте дошки старої підлоги могли рипіти, тому обоє просувалися з потрійною обережністю. Вже углибині Батістон торкнувся плеча напарника і показав догори. Рауль слідкував за ними увесь час і, хоч орієнтувався вже не на сигнал приладів «Бохдана» а інший, той, що за батареєю, координати визначав чітко. Він і повідомив, що зараз група у належній точці. А оскільки навколо були лиш стелажі з книжками, висновок напрошувався один — об’єкт вище або навпаки нижче. У кутку нагору вели сходи. Виходило, вище. Його апаратура вимкнена. Отже, спить. Схоже, патрон мав рацію. Проліт зварений з металу, тож імовірність видобути звуки на сходинках значно менша…

Площа верхньої частини книгосховища виявилася вужчою. Батістон ковзнув поглядом униз, у куток, де замаячив Рауль. Тут. Проте перед ними лише стіна. Щоправда, заставлена стелажем. Дієго вказав пальцем під ноги. Усі стелажі бібліотеки стояли на дошках підлоги. Під цей єдиний хтось підсунув килимок. Щоб регулярно відсуваючи, не обдирати фарбу з підлоги й не створювати підозрілого звуку. Хорхе лише кивнув головою.

Вони оглянули полиці та взялися за кінці килимка. З-під стелажа виглядав гачок з металевої смужки, зачіплений за останню нижню полицю. Вочевидь той, хто ховався у потаємній кімнаті, потягнувши за нього, міг присувати стелаж без допомоги бібліотекарки, оскільки книг на ньому стояло обмаль. Майже не дихаючи, Хорхе взявся за загин гачка, тягнучи його по міліметру на себе. Якщо до протилежного кінця вчеплене щось на кшталт мотузки, прив`язаної ще до чогось, вони видадуть себе з головою. Але намагатися рухати стелаж разом з гачком здавалося ще небезпечніше. Витягши навушники з вух, Батістон напружено прислухався, а Хорхе успішно розбирався з гачком. Нічого не прив’язано. Вони мовчки перезирнулися — профі зробив би це обов’язково. Схоже, Педро правий.

Зусилля, з яким обоє тягли килим, зростали і стелаж помалу зрушив. Та вони не зупинялися, продовжуючи копітку працю — двері повинні прочинятися на повну. Руки Дієго майнули до кишень і у лівій з’явився ліхтар. Права ж зачерпнула повну пригорщу вольфрамових кульок. Безвідмовний прийом, коли доводиться брати озброєну людину «по тихому». Кинуті сильно з близької відстані, потрапляючи в обличчя, навіть кілька штук, на мить викликають шок у об’єкта. Далі усе залежить від спритності.

Хорхе запхав пальці у щілину — двері не замкнені. Вперед…

Увімкнувши потужний ліхтар, Батістон вдирався у вузький закуток, одночасно роблячи широкий замах правої руки. Ще мить — і кульки рубонули б по обшарпаних стінах. Та швидка реакція дозволила стриматись. Порожній надувний матрас із теплою пуховою ковдрою. Маленька тумба, чайник. Пластмасова ємність, відро, мило… Хорхе смикнувся до поліетилену, затканого у куті, та Дієго мовчки вказав на двері — страхувати «спину».

Кульки висипав назад до кишені і почав витягувати поліетилен з тріщини. Батістон працював надзвичайно охайно. Не тому що передбачав наявність на тому кінці лазу людини з пістолетом. Зовсім ні. Тому що там навпаки її бути не могло і хотілося лише стовідсотково у цьому переконатися. Якби утікач пішов через цей лаз, жмут поліетилену запихався б сюди вже знадвору. Натомість матеріал затикався зсередини, ще й надзвичайно ретельно, аби не тягло холодом. Поруч стояв і патик — уламок грубої лінійки, яким воно толувалося у місця, де тріщина ставала надто вузькою і рука не проходила. Об’єкт вийшов звідси звичайним шляхом. Через двері, крізь які вони самі сюди потрапили. Причому зробив це якраз тоді, коли він, Дієго, так переконував патрона не зволікати! Карамбе!

Батістон прогулявся на розвалений поверх, визирнув донизу, чого жодного разу так і не дозволив собі Богдан, а потім заходився запихати на місце поліетилен. Усе швидко приводилося до первинного стану. Вони знову пройшли порожньою бібліотекою і зачинили двері. Операцію, принаймні на сьогодні, було закінчено. Найбільшу і найважливішу у його житті. Навіть якщо враховувати попередні, у яких брав участь за часів служби, до речі, також невдалі від початку до кінця! Карамбе!!! Ті невдачі не йшли у жодне порівняння із сьогоднішньою. Був майже у руках. Якоїсь години забракло, і тепер можна лише здогадуватись про причини такого раптового зникнення втікача. Те, що вони «засвітилися» під час денних візитів, Дієго виключав. По-перше, усе відбувалося цілком природно, а головне — він продовжував спокійно сидіти на місці ще не одну годину. Працював його комп’ютер, а потім телефон. До останнього моменту. Якби у бібліотекарки з’явилися підозри — дременув би одразу.

Карамбе…

Розмова у машині й «хмари з блискавками», спрямовані на нього, уявлялися доволі яскраво. Що ж, відповідь готова. Стратегія — ось директорія патрона. І немає чого пхатися до вирішення тактичних питань. Лише давши виконавцю повну волю, можна питати за помилки. Тихо, мов тіні, обоє майнули по пожежній драбині. Ледве стримуючи нерви, завжди залізні, Батістон похмуро сунув у напрямку стоянки, й гадки не маючи, що причину зникнення «стрільця» там вже визначили і дон Маріо не вимовить на його адресу жодного слова докору, картаючи у зриві операції себе й тільки себе.

Більше нікого.

XXXII

Невеличкий «опель» застиг на паркувальному майданчику поблизу будівлі, яка від часів свого заснування встигла побути і крамницею, і магазином. Ці стіни пережили не одну зміну поколінь продавців та асортименту товарів, побували у різних формах власності. Років з десять тому їх обшили білим пластиком, вставили «євровікна» і нарікли маркетом. Двоє натхненно розмальованих дівиць, вочевидь «кращі з гірших», продавали фарбовану ковбасу, синтетичні цукерки та солодку воду, яка ціною перевищувала надоєне бабусями домашнє молоко, втім куплялася на диво жвавіше. Усе це лежало практично упереміш з мороженою рибою та різноманітним побутовим крамом, виробленим у далекій «піднебесній». Модний кавовий апарат методично задовольняв дрібних оптових перевізників, котрі палили соляру і добивали буси по ямах у щирому бажанні втулити у цей гармидер іще якийсь дріб’язок, а поміж тим — позалицятися до продавчинь. У дальньому кутку наливали в одноразові стаканчики по п’ятдесят тим спраглим, хто хронічно не мав на пляшку.

Скривившись від цієї картини, а потім, уже в машині, від кави, яку перевізники пили за милу душу, Яна застигла перед вікном. Двоповерховий будинок стояв по діагоналі через вулицю. Двері під’їзду виходили у двір, єдиний прохід з якого відкривався на цей бік. Отже, вона однаково вийде сюди. Рано чи пізно. Розум відмовлявся працювати. Думки заклякли. А спромігся привести її до такого стану той, хто з’явився у її житті так несподівано, гостро і ненадовго. В цьому не було його вини. Так склалася ситуація. Язик не повертався казати «доля», адже це щось велике й непереборне. Краще вже «обставини».

Хотілося плакати. Той, хто змінив її життя, напевно, зараз мав ще більше підстав зробити це, проте тримався. Отже, не личить і їй. Глибоко зітхнувши, ковтаючи несмачну каву, Яна прилипла до скла. Маленький театральний бінокль лежав поруч, а усередині наче все затерпло. Від спогадів, не інакше.

Як же просила вона почекати ще трохи! Бодай до ранку не переступати межу безпеки. Бодай до того моменту, коли виконає те, що замислила. Може, щось зміниться. Та Богдан і слухати не схотів, сказавши, що не зробить жодного дзвінка, перебуваючи у цих стінах. Звісно, для її ж блага. Ця людина дбала про неї, не зважаючи на власні непрості проблеми. Чому не можна було зустрітися раніше? Без цих сторонніх обставин? Напевно, саме у них вся «фішка». Якщо поблизу немає біди, що намагається перемолоти тебе, — не так цінуються турбота й підтримка. Та й саме кохання не міниться дивовижними барвами, адже тоді воно — звичайний атрибут людського життя.

У горлі знов залоскотало. Чорти б забрали! Спогади наринули з новою силою, адже їй не залишалося нічого, окрім як чекати.

…Він дивився так, наче хотів запам’ятати цю мить на решту життя, якого не знати, скільки лишилося. Принаймні, більшість користувачів інтернету вважали, що небагато.

— Мій телефон, по якому ми спілкувалися, завжди буде увімкнений. Ти задзвониш?

— Якщо буду упевнений, що це безпечно для тебе, — Богдан дивився їй в очі. — Але картку у ньому зміни вже. Номер я запам’ятав. Я свою заміню одразу після того, як попрощаємось. Ти ж розумієш…

— Я не бажаю такого розуміти… — твердила вона. — І хочу, щоб ти повернувся, щоб жив і був мій!

— Я старатимусь. Повір, це і моє бажання. Не моя провина, що усе так складається. Просто немає іншого вибору…

— Знаю. І все-таки… Збережи себе, будь ласка. Не знаю, як житиму далі, якщо…

— Я зроблю все. Обіцяю. А ти сподівайся. І бережи себе. І сліди оці мої прибери та ліквідуй. Пообіцяй мені.

Він пішов. Тіло пам’ятало його обійми. Вуста — останній поцілунок. А душа болить. Образа на ввесь білий світ, хоч винна в усьому була лише та його частина, у котрій споконвіку все не по-людськи.


Дарина вийшла з-за рогу будинка, та одразу ж повернулася і зникла. Це була вона. Янина рука встигла лиш смикнутися до бінокля, але жінка упізналася і без того. Чорти! Чому так?! Передумала? Куди вона збиралася? Коли з’явиться знов?

Не здатна упоратись з відчаєм та нетерпінням, Яна не знала, що повернулася мати зниклого хлопця лише за ручкою, бо зазирнувши у сумочку, згадала, що вчора посіяла свою невідомо де.

Дарина швидко піднялась сходами на другий поверх, відчинила двері й пошукала у шухлядах. На шум вийшла з кімнати мама.

— Даринко, добре, що вернулася! А я ж підливку налила у баночку й так і забула на столі! Сухе їстиме…

— Мамо, заспокойтеся. Ще Василь зараз стільки ж наскладає. І хто це буде нести і їсти?

Насилу тамуючи роздратування, якого аж ніяк не можна показувати, Дарина так і не знайшла ручки. Пакет в руці, мимолітний погляд у дзеркало. Тепер вона нерідко забувала і про це. А жінка повинна гарно виглядати за будь-якої ситуації. І вона намагалася. Щоправда рухи щіточок та пензликів тепер стали різкими й грубими. Художник перетворився на маляра, проте лінії залишалися доведеними й чіткими.

Вона добре усвідомлювала, що робить. Усе завдання полягало зараз у тому, щоб довести до відома Тарасового батька, що відбувається. Хтозна, де він зараз. Хтозна, чи дивиться телевізор. Цілком імовірно, що дивиться, адже екрани тепер скрізь. Йому і лише йому належало дати зрозуміти, що вона знає, як слід діяти. І помічників не бракувало. Після учорашньої домовленості у місцевій редакції мали зібратися приїжджі журналісти. На відміну від місцевих вони можуть більше. Це тутешні сидять, мов зашугані миші, й бояться пискнути. Ті розтрублять усе, що вона скаже, смакуючи кожне слово. Сказати б грамотно. А ще оці погляди — тих, хто знає її особисто.

Відчуваючи їх усією шкірою, Дарина увійшла до крамниці й попрямувала на непродуктову половину. Для неї цей заклад і досі залишався «крамницею», хоча б тому, що назва «маркет» мимоволі асоціювалася з фатальними подіями останнього часу. «Центр», «Нірвана», «масовий розстріл», «маркет» — усе це з однієї опери. А у крамницях подібних речей не трапляється. Там нема блиску, зате спокійніше, надійніше та затишніше.

І одразу ж «опель» від’їхав з парковки й завернув на сусідню вуличку, а потім взагалі заховався у дворі. Клацнувши кнопкою пульта, Яна попрямувала до входу. Тільки б устигнути! Тільки б не зникла за кілька хвилин та, кого стільки чекала! Зайти б одразу за нею, та вона до дрібниць виконувала Богданові інструкції, адже вірила у цього чоловіка, у його витримку, розум і фарт. Вірила, як ніколи й ні в кого. Вже на сходах — останній погляд навсібіч. Якби вийшла, то ще б залишалась у полі зору. Отже, вона там.

Невеличкий тамбур, що відмежовував двері від зали, був заставлений ящиками з порожніми пляшками, і двоє людей насилу розминалися у ньому. Її обличчя Яна побачила крізь скло. Пощастило, нарешті… Дякую, тобі, Боже. А Дарина вже відчиняла двері, збираючись пропустити її до приміщення. Та Яна сама посунулася убік. Відстань між ними скоротилася. Дарина уникала тепер зустрічатися очима з людьми. Проте, цей короткий обмін поглядами таки відбувся. Двоє жінок, пов’язаних одним чоловіком. Як могли вони не відчути одна одну?

— Під колесом сміттєвого контейнера у вашому дворі лежить телефон. Це від Богдана. Будьте обережні.

Коротка мить зустрічі, і кожна попрямувала далі. Серце Яни скажено билося і очі панічно шукали, що б замовити біля прилавка, хоча щойно вона упоралася з завданням набагато важчим. У Дарини ж лише стиснулося попід грудьми. Ну ось. Зусилля дали результат. Тепер нова проблема — порозумітися з Богданом. І тоді вдасться досягнути мети — врятувати сина. Більшого у цьому житті вона зараз не бажала.

Великих зусиль вартувало не побігти туди стрімголов. Ні. Треба повернутися додому, як мінімум. Адже вона ходила до магазину. А вже потім виносити сміття. Хто зна, чиє пильне око спостерігає зараз за нею. Помилятися не можна. Іншого шансу не буде. А як за ці кілька хвилин хтось нагнеться підняти те, що впало, і загляне під контейнер? Що тоді?!

Хто вона, ця жінка? Вочевидь, чекала на неї. Телефон від Богдана, отже, виконує його прохання. Виходить, та, кому можна довіритися. А щоб довіритися у такій ситуації… Вона перевдягалася блискавично. Знову мама…

— О… Ти що, так швидко? А коли ж устигла?

— Василь просив за півгодини, не раніше. От і повернулася. Не мерзнути ж.

— А Тарас… Він же голодний!

Як хотілося їй набрати повні груди повітря і видихнути в обличчя матері таке, що одразу не лише припинить оцей нав’язливий маразм, а й відіб’є бажання принаймні до вечора про щось питати! Не можна. Ніяк не можна. Інакше всі зусилля марні. Має стримуватись. Краще самій втрачати глузд від цих запитань, на які так важко давати відповіді.

— Мамо, нехай краще півгодини не поїсть, аніж хтось побачить, куди ми ходимо. Василь знає, що робить. Ну чого ти! Усе ж нормально. Ми знайшли вихід і тепер все буде добре. Не нервуйся. І Тарасик просив, щоб ти не переживала.

Все. Можна йти. Відро зі сміттям. Напівпорожнє. Нашукавши якихось паперів і увіпхавши зверху кілька порожніх консервних банок італійського походження, вона попрямувала до дверей.

— Та я ж увечері викидала! А це… А у що я розсаду весною посію?

— Мамо! Дайте спокій! Не ходіть за мною! Не заглядайте попід руки! Не сидіть на голові, бо не витримаю, поки це скінчиться! Розумієте? Ідіть до кімнати і не чіпайте мене з вашими банками!

Ось тепер усе. Терпіти далі було неможливо. Врешті-решт життя Тараса важить більше, аніж материне. Й аніж власне. Але треба будь-що протриматись хоча б до того моменту, поки з сином усе владнається. Тому її власне життя нині також важить більше, ніж материне.

Розклавши таким чином усе по полицях, Дарина з душею висипала сміття так, що половина розсипалася по землі. Воно й не дивно у такому стані. А потім зігнулася й позбирала. Телефон лежав на колесі і побачити його можна було тільки якщо знати. Знахідка опинилась у кишені, банки наново у відрі. Нехай не болить серце. Тепер до дії.

Накинувши стару куртку, вона спустилася до підвалу. У такий час тут нікого. Тихо і спокійно. От тепер увімкнути телефон. Є пропущений дзвінок. Один-єдиний. Отже, він. Та натиснути кнопку виклику Дарина не встигла. У руці завібрувало, адже Богдан чекав із телефоном у руці. Ось тепер стало по-справжньому млосно.

— Привіт. Говори, що знаєш. Тільки давай без імен. Так, щоб розумів лише я.

Щоб розповісти, їй знадобилося десять хвилин. Звідки й узялися слова. Не забула нічого. Але наприкінці витримка знову зрадила.

— Ти зробиш це? Скажи мені! Він твій син! І ні в чому не винен! Як будеш ти жити після цього, якщо дасиш своїй дитинізагинути? Чого варте таке життя?

Напевно, вона могла кричати ще довго. Та Богдан перервав це волання. Голос його залишався твердим та спокійним.

— Припини. На балачки та істерики немає часу. Я знаю, що і до чого. І ніколи не забував, що це моя дитина. Він повернеться. Не сумнівайся. Сиди і чекай. І не нароби дурниць. А ще піди до моєї мами і скажи їй, що я живий, здоровий і ні у чому не винний. Тільки це. Більше нічого. Ти зрозуміла мене?

— Зрозуміла. А… це справді так? Я хочу знати. Ну… що не винний…

— Справді.

— Чому ж тоді ти…

— Все, — перебив Богдан. — Розмову закінчено. Усі «чому» іншим разом. А зараз є справи важливіші.

— Удачі тобі.

Чекати і сподіватися — найважче. Дарина присіла на старий мотлох і стиснула голову руками.

XXXIII

Маріо дель-Боска напружено думав. Усе валилося до бісової матері. Єдина помилка потягла за собою наслідки, розгрібати які ставало дедалі важче. Телефон бібліотекарки вимкнувся ще під час блукань Дієго та Хорхе нічними коридорами університету. Власне, це вже було другою помилкою. Хоч як дорожив кожною людиною дон Маріо, а когось одного таки належало послати за нею. І тоді ця ниточка обов’язково залишилася б. Натомість, опинившись на відстані простягнутої руки від джек-поту, досвідчений гравець дозволив собі піти ва-банк…

Вже о десятій ранку наступного дня на дверях бібліотеки висіла табличка з повідомленням про те, що книгосховище зачинене на час відпустки працівника і вказувалися адреси найближчих. Патрон лише скреготав зубами.

Ім’я та прізвище красуні, що несподівано вирішила відпочивати серед зими, стало відоме одразу після чергового походу Петра. Адресу дізнався Рауль. Та й тут не заладилось. Квартира виявилася порожньою, а сусідка повідомила Петрові, що «Яночка» терміново поїхала до родичів, невідомо до яких. Надійна нитка вислизнула з рук і знайти її кінець у темряві зараз не було жодної можливості.

Спроби Рауля відновити пошукові процеси до успіху не призвели і лише забирали час. Людина, яка б товклася на інтернетівських сайтах у пошуках лише двох конкретних новин, рішуче зникла. Воно й не дивно. Якщо у тебе крадуть дитину, стає не до копацьких форумів.

Дель-Боска мало не ліз на стіну. Лише кілька годин, або навіть хвилин, нестиковки вихопили з-під носа перемогу. Від уявлення, чим усе може скінчитися, охоплював відчай. Картина була більш ніж невтішною. Вихід «Бохдана» із підпілля найкраще пояснювався викраденням його дитини. Ще логічніше припустити, що викрав її Маркуш, статус якого цілком дозволяв як можливість, так і доцільність подібного кроку. Принаймні, у середовищі, де обертався сам дон Маріо, швидше за все те саме й вчинили б. І якщо усе насправді так, об’єкт втрачався остаточно. Напруга у таборі зростала. Люди працювали нервово і лише «Педро» щораз потайки зітхав з полегшенням. Подібний розклад найбільше влаштовував його. Те, чого боявся, оминуло. Натомість хлопець сам чесно робив усе можливе для успіху справи, невдачі ж спричинили інші. Здавалося, фортуна вперто тримала його бік.

А о другій пополудні почався новий форс-мажор. Спрацювала прослуховуюча система у хаті Моклія. Власне, працювала вона постійно, просто дані, які отримував Рауль, були одноманітні та нецікаві — кроки, зітхання і тиша. Усе сталося раптово. Тільки це була не та обнадійлива інформація, на яку сподівалися. Навпаки. До помешкання старого вдерлися силові підрозділи. Рауль увімкнув на повну. Проводилася справжня поліцейська операція — тупотіли чоботи, грюкали двері, вигуки людей перекривалися дідовим воланням. Петро коментував кожне слово, намагаючись і собі уявити, що там відбувається. А потім зарипіло, клацнуло і стало тихо.

Їм починали наступати на п’яти. Машину залишили одразу, насилу припаркувавши її у звичній вуличній колотнечі; там вона стоятиме ще невідь скільки. Від розуміння, що це багатство отак просто кидають і все, у Петра заскімлило у грудях і хлопець несамохіть озирався, аж поки неподобство не сховалося за рогом. Та за якихось півкілометра його серце мало не зупинилося. Коли Хорхе, зіжмакавши брелок з ключами у папір, кинув жмут до урни на розі, думки зациклилися і позбутися їх не вдавалося попри усі намагання. Як часто чистять урни? Здається, удосвіта. Оце стоїть воно зараз реально нічиє…

Поштовх Батістона у спину був ніжний, проте відчутний і повертав до дійсності. А за годину усе пішло по колу. В районі автобазару група розділилася і Хорхе з Петром пішли шукати новий позашляховик, залишивши патрона з командою у брудненькому кабаку. У середовищі «конкістадорів» оселився серйозний неспокій.

— Цікаво, яким чином поліція вийшла на старого? — уголос розмірковував Батістон. — Найімовірніше через оту брошурку. Хтось наткнувся на неї і зрозумів, що наш «Бохдан» знайомий з автором. У нього ж робився обшук? А кілер наш повинен десь на полиці мати цю книжечку, адже був співавтором. Загалом я здивований. Поліція тут працює швидше і професійніше, аніж можна припустити. Правий був наш Педро, сказавши «у нас можуть, коли хочуть».

— Ото ж бо… — зітхнув дель-Боска. — Цей твій варіант був би для нас найкращим. А якщо старого вичислили тим же шляхом, що й ми? Може таке бути? Хтозна, де ще міг наслідити цей Бохдан, шукаючи господаря нашого дублона? Таке можливо. І тоді їм відоме моє прізвище і не виключено, причина, через яку ми тут. Діють вони фундаментально. Схоже, й тут наш Педро мав рацію — затримання Бохдана для них питання життя та смерті. Отже, інформація може піти до Інтерполу, де працюють агенти наших ворогів. Вони зрозуміють, для чого ми тут. Невдовзі закрутиться…

— Патроне, — озвався Рауль, ноутбук якого не вимикався ніколи, і який не брав участі у нараді. — Ось деякі напрацювання, можна дивитися. Сім років тому, ще не будучи «сенатором», цей Борис Маркус намагався встановити зв’язки з корпорацією «Вест Лімітед». Вочевидь мав якісь економічні проекти, проте у процес його так і не пустили. Західною частиною «Вест Лімітед» тоді керував Енцо Боулі. Зараз він працює на ринку Сполучених Штатів. На цю людину у нас може бути вихід. У нашої корпорації чимало зв’язків з їхніми партнерами. Впевнений, цей сеньор Маркус пам’ятає Боулі. Схоже, вони зустрічалися неофіційно, а це багато про що свідчить. Нам необхідно вмикати дипломатичні канали і виходити на Маркуса. Якщо ще не пізно.

— Вийти на нього таким шляхом — остаточно розкрити карти перед конкурентами — усіма одразу, — відрізав дель-Боска.

— Гадаю, вони розкриті давно, — сказав Батістон. — А ми лише тішимо себе надіями. Будучи на їхньому боці, я б на цей момент вже давно «прозрів».

— Можливо, — дон Маріо знову заходив навколо столу, благо закуток бару був порожній. — І все-таки… Обійтися без цього ніяк? Як ти уявляєш встановлення контактів з людиною, у якої застрелили дитину і причина цього — його діяльність? Гадаю, у цього Маркуса відмовили гальма і він здатний на непомірковані вчинки. Відтак він не може не бути під прицілом у силових структур країни, котрі шукають «нашого» стрільця. Мене б, принаймні, здивувало, якби знайшовся бодай один слідчий, котрий не думає, що хлопця викрав саме він. Упевнений, навіть через добре знайомих представників бізнесу зробити це буде нелегко. Хіба можуть людину, яку переклинило на помсті за сина, цікавити виходи його справ на світовий ринок?

— Різно буває, — не поступився Дієго. — За даними наших детективів, цей Маркус відмивав гроші на початку конфлікту на сході країни. Отже, важелі впливу на нього можна знайти. Дані поки що неперевірені, але ми працюємо. За будь-яких розкладів наше головне завдання — особиста зустріч. Ви мусите побачити його, як от мене зараз. І людина ця, розмовляючи з вами, повинна мати гарантії, що перед нею не агент під прикриттям. Хтось мусить це засвідчити. А далі вже від вас залежить, піде він назустріч чи ні.

— А потім у цій країні аргентинських «туристів» стане більше, ніж їхніх емігрантів у нас. І ми не проштовхаємось.

Тепер підвівся з місця і Батістон:

— Поки це станеться, Бохдан може опинитися у наших руках. І на цьому все скінчиться. Патроне, одного разу ви вже мене не послухали. Ось коли справжній момент кинути усі козирі!

— Не виключено… — зрештою дон Маріо зупинився. — Нехай. Тепер усе мусить бути швидко. Поїхали! Повертаємось. Де зараз цей «сенатор»? І де машина?!

— У нас Верховна Рада, — обережно виправив Петро, всідаючись на кутку. — А вони — депутати.

— І що з того? — роздратовано обірвав дель-Боска. — Яка в біса різниця?

— Не скажіть, — хитро посміхаючись, похитав головою «Педро». — Не скажіть…

XXXIV

Навіть коли зважуєшся пожертвувати собою, одного щирого бажання замало. Ніколи в житті Богданові не доводилося грати. Проте, завдяки прочитаним книжкам, процес уявлявся доволі реально. Не важить що привело людину до казино або на іподром, — основний елемент полягав у правильності вибору. На яке число, чи то пак, на яку коняку поставити. Вгадав — виграв. Решта варіантів означали програш.

На відміну від усієї величезної кількості людей, уражених цією розповсюдженою недугою, Богдан мав значно вужчий вибір, а отже, більші шанси вгадати. Та серйозність ставок робила гру фатальною. Заставою слугувало власне життя. Джек-потом у випадку перемоги було життя сина.

У вологому морозяному повітрі від самого ранку трималася мрячка. Зайва вода збиралася докупи та випадала сніговою пилюкою на усе, що стояло й рухалося, утворюючи на поверхні спочатку наліт, котрий потім розростався навсібіч голками, які обламувалися та сипалися додолу з тихим, ледь чутним шурхотінням. Німий ліс застиг в очікуванні обабіч дороги і просякнуте такими витівками погоди повітря глушило звук машин, що проїжджали.

Богдан добре розумів, хто такий Савченко, а у тому, що об’ява на копацькому форумі інтернету належала саме йому, сумніватися не доводилось. Людина без жодних моральних принципів, натомість невиправдано амбіційна, внаслідок чого підла до решти. Жага самоствердження й мстивість штовхнули його на цей крок. І задуми Сави читалися просто. Отримати необмежену владу над ворогом, познущатися, діставши таким чином сатисфакцію. Потім його, швидше за все зв’язаного по руках та ногах, нагодованого сміттям здадуть до найближчого відділку поліції, отримавши ще й чималу винагороду. Такий розвиток подій не викликав найменшого сумніву. Та головне питання полягало в іншому — чи наважився б Сава викрасти задля цього Тараса. І тоді все у Богданові повставало проти цього припущення. Надто добре він знав цю людину. Нехай навіть жага помсти та розуміння слушності моменту зовсім відібрали глузд у закінченого покидька, здійснити таке — треба мати сміливість. Треба мати рішучість. Слід самому бути здатним на самопожертву заради мети, заради принципу — нехай навіть хибного. Адже за таких розкладів для Савченка існував шанс бути упійманим на злочині, покарання за який поховає усе подальше життя.

Сава не був здатний на самопожертву. І ще одна обставина лиш посилювала Богданові сумніви. За словами Дарини Тарас зник чотири дні тому і лише дві доби як в «неті» з’явилося повідомлення для «учила». Враховуючи, що дитина щезла звечора, виходило — дві з гаком доби мали Савченко з компанією, аби повідомити йому свої вимоги. І чомусь не зробили цього. Команда викрадачів не мала уявлення, де знаходиться і що робить Богдан, користується комп’ютером чи ні, та за який час викладені новини дійдуть до нього. Тому кожен день зволікання відтягав момент досягнення мети. А це означало, що хлопця треба переховувати, годувати, пильнувати, щоб не втік та не виказав місця перебування. Хіба б…

Від цього «хіба» жахлива кволість розливалася по ногах, унеможливлюючи будь-які дії. Якщо це справді так, треба без роздумів накидатися справді по-вовчому і дерти цей непотріб на клапті. Ні, такого не повинно статися. І відганяючи страхітливі сцени, Богдан подумки звертався до іншого варіанту.

А інший полягав у тому, що винахідливий Сава просто вирішив «помародерствувати» на чужій війні й хапнути при цьому «шмат» мстивого задоволення. Безперечно, пов’язані зі «стрільцем» новини цікавили його більше, аніж будь-кого, і під пивце ця сволота мала б регулярно переглядати сторінки та передачі, де висвітлювалася проблема. І коли новина про зникнення Тараса облетіла країну, подібна думка була б для нього природною. А кмітливість мала підказати, що тому, хто сподівається виловити його ворога у такий спосіб, доведеться чекати, адже «учило» заховався і сидить тихо, а місце зустрічі з викрадачами може йому повідомити лише дружина, з якою, коли тебе ловлять, не так просто поговорити по телефону без свідків, не кажучи вже про зустріч. От і вирішив хитрун випередити конкурентів, укравши здобич з-під носа у такий примітивний спосіб, адже він єдиний міг оприлюднити текст, зміст якого достеменно зрозумів би лише «учило», більш ніхто. І ризик для нього за таких розкладів не йшов у жодне порівняння із справжнім викраданням дитини.

Так могло бути насправді. І у цьому випадку віддати себе в руки Сави, — означало поховати сина. Тоді той, хто утримує Тараса, залишиться ні з чим. Голова боліла й думки розбігалися. Ким могли бути викрадачі, які вийшли на зв’язок з Дариною і вимагали зустрічі? Розум підказував єдиний варіант — Маркуш. Те, що писала про цю людину «жовта» преса, підтверджувало припущення і навіть робило його більш імовірним, аніж отой перший варіант. Проте якщо уявити, що Савченко таки наважився на викрадення Тараса, чи відмовився б Маркуш аналогічно використати цю подію, аби отримати в руки свого ворога?

Останній варіант викликав ще більші сумніви. Третьою стороною, якій він стояв наче кістка у горлі, була система. Колись давно Богдан міг з упевненістю сказати, що любить свою країну і водночас не сприймає державу. Країною були птахи, що співали у лісі, сонце, яке по-особливому сходило над цими полями, та люди, які розмовляли тією самою мовою, поєднані однаковими бідами й радощами. Під державою розумілася бюрократична надбудова, що створювала ці самі біди, обмежувала радощі та жирувала за рахунок не лише людей, а й тих самих птахів та сонця. Зараз поділ практично зник. Обидві складові частини утворили згусток, який об’єднувало конкретне бажання, і на шляху його досягнення жодну не цікавила доля Богдана Варибруса. І хоч би як низько упав рейтинг системи, дискредитованої подіями останніх років, те, що правоохоронні силові структури здатні викрасти дитину задля досягнення мети, — у голові не вкладалося.


Потерпаючи від холоду, у такому «підвішеному» стані, Богдан шукав рішення, а водночас просувався у напрямку місця, розташованого на середині відстані між кафешкою на домельській трасі, де відбулася остання зустріч із Савою, та містечком із назвою Дилів. Дороги здебільшого порозчищали і автобус погойдувався, поступово наближаючи його до точки, де нарешті доведеться прийняти рішення — одне з двох. І цих розпачливих сумнівів було б набагато більше, коли б міг він дізнатися про деякі новини.

Десять годин тому мережі лихоманило публікаціями про те, що Тараса викрали спецслужби країни, яка претендує на членство у Євросоюзі і найпростішим вирішенням питання для «стрільця» є явка з повинною до будь-якого райвідділку поліції.

Опозиція наче прокинулася, уздрівши реальні шляхи дискредитації влади в очах як власних виборців, так і в світі, з огляду на видатну міжнародну подію, що наближалася. Яна наполягала затриматися ще на кілька годин, упродовж яких збиралася купити та налаштувати телефон, здатний працювати в інтернеті! Але йому не сиділося жодної зайвої хвилини, тим паче, це він міг зробити сам. Не встиг. І завдяки цьому обирав зараз лише між двома варіантами.

Ще одна сторона, кровно зацікавлена у ньому, як у здобичі, також досі залишалася в тіні. І якби знати про неї, питання вибору вирішувалося б для Богдана ще важче, адже представляли її люди, також здатні переступити через чиєсь життя заради досягнення мети.

XXXV

Із не меншими муками та сумнівами вирішував ті самі питання і полковник Бакула. У слідства раптово з’явився новий напрям. Вихід на викрадача хлопця означав по суті вихід і на самого «стрільця», адже вивчивши психологічний портрет Варибруса, Бакула майже не сумнівався, що останній наважиться на зустріч.

Хто?

Стосовно Маркуша його в’язали по руках і ногах. Крім того, ця особа мала такі можливості, що навіть отримання «зеленого світла» від керівництва не надто збільшувало шанси. Тіньовий політик мав власну мережу служби безпеки, куди входили компетентні люди. Прослідкувати за їх діяльністю надзвичайно важко. Втім, існував позитивний момент. У випадку їхнього успіху, «стрільця» чекало не просто знищення. Варибрус не відбудеться просто смертю. Хай там що, Бакула закладав власну голову, що фіналом гри повинна стати особиста зустріч утікача з самим Маркушем. А отже, досить відстежити одну конкретну людину.

Бакула мав «своїх» людей, здатних виконувати завдання тихо та неофіційно — перевірених роками спільної роботи, під час якої траплялося й таке, що загрожувало не лише втратою погонів. За буквою закону не виживеш. Закон порушують усі: згори й донизу. Верхні — щоб наїстися, дітей та онуків на покоління вперед забезпечити. Нижчі — аби просто вижити. Втім, як ті, так і ті до останнього це приховують. Цей конкретний випадок претендував на місце найважливішого у кар’єрі. І Бакула терміново стягав докупи сили, за допомогою яких вестиме власне слідство для досягнення мети. Варибрус повинен сісти за ґрати…

Сплітаючи паралельне павутиння, полковник добре розумів ще один суттєвий негативний момент. Безперечно, Маркушем на повну займалися спецслужби, адже йшлося про фігуру, яка, навіть маючи спільні бізнесові коріння з двома останніми президентами, могла комусь заважати. І тому у цих служб шанси вихопити у Маркуша «стрільця» значно вищі, ніж у Бакули. Водночас, можливий успіх конкурентів жодним чином не полегшував його долі, хоч обидві сторони нібито діяли в інтересах держави. Тому єдиний шанс залишитися «на плаву» — взяти Варибруса.

На обхідному шляху Бакула міг діяти значно вільніше. Облишивши офіційну версію, він згадав учасників подій, що ніде особливо не фігурували. Іспанські туристи. Ну, або ті, хто видає себе за них. Думка, що це люди Маркуша, при детальному аналізі не знаходила підтримки. Усе свідчило про наявність ще однієї сторони, зацікавленої у пошуках «стрільця».

Спроба створити фотороботи ні до чого не призвела. Зображення не ідентифікувалися за жодними базами даних, а головний свідок Моклій відверто не бажав співпрацювати — прикидався надто старим, надто хворим і строчив скарги в усі інстанції. Старий вперто твердив, що Варибруса не бачив ніколи у житті, а додав до списку спонсорів за надіслані матеріали, які загубилися невідомо де, адже було це давно.

Історико-копацька тема знов загнала слідчого до нетрів інтернету, де помічники й вишпортали об’яву, що упродовж останніх двох днів замайоріла на кількох форумах, де теоретично міг би з’являтися Варибрус і котра за змістом недвозначно прив’язувалася до подій.


Час платити по рахунках, учило. Чекаю на місці останньої зустрічі двадцятого січня по обіді. Якщо упораєшся з контейнером, віддам те, що твоє. Раджу не снідати. І не вечеряти.


Два, навіть три момента привертали увагу. По-перше, якщо «учило» — це вчитель, адресат підходив за фахом. По-друге, у нього сталася пропажа і за відповідних умов її обіцяли повернути. І по-третє, розташування об’яви мало на меті збільшення імовірності її потрапляння у поле зору потрібної людини, а текст писався так, щоб не привернути уваги решти. Незрозумілими залишалися умови, поставлені «стрільцеві». Ішлося про контейнер. Що це? Можливо, Варибрус десь ховав цінності, здобуті шляхом розкопок? Логічно. Виходило, малого викрали ті, хто про це знав і претендував на багатство, розуміючи, що втікач не звернеться до правоохоронних органів, а тихенько віддасть усе. Але як тоді трактувати дивну пораду не снідати і навіть не вечеряти?

У подібних випадках не пишуть зайвого. Текст максимально лаконізують, подавши максимум інформації, ще й так, щоб не зрозуміли сторонні. Фраза про їжу несла у собі зміст — конкретний та важливий. Чому людині можна радити не обідати і навіть не вечеряти? У яких випадках?

— Перед боєм… — знизав плечима Демид. — Тоді поранення у живіт залишає більше шансів вижити. До того ж… Ви почитайте — тут усе чітко пишеться: час платити за рахунками. А що як рахунки серйозні? Можливо, двобій? Зустріч з ворогом…

— Якщо з ворогом — то найкраще Маркуш підходить, хоч як крути. Але… Не могли вони раніше зустрічатися. Хто Маркуш, а хто він? Ні. Це давні знайомі. Зустрічей було багато, тому що йдеться про місце останньої. Точно хтось із його конкурентів — тих, у кого руки в землі по лікоть. Вони ж схиблені, ці копачі. За іржаву залізяку зариють. І під нашу версію таким побитом добре підходить.

— Розумію, — кивнув головою майор, — тобто, намічалися розбірки ще перед «Нірваною», тому й ходив наш Варибрус зі зведеним «стволом» у кишені. З власної дурості до гіпермаркету зайшов…

Тепер закивав Бакула:

— Якось так. Можливо, тепер нарешті усе зв’язується в одне. І про контейнер також…

— Однаково, не надто переконливо, як на мене, — зітхнув Демид. — Не надто. Враження, наче підтасовуємо факти. І про двобій — також. Ні, такий схиблений міг би, особливо якщо й інший не кращий. Ну, посудіть — усі його вчинки ще за часів роботи вчителем — неадекват. «Стрілець» на будь-яку екзотику здатний. Навіть дуель… Але з якого боку тоді стринівські наркоші? Щось надто багато ворогів у нього.

— Стоп, — несподівано зупинив Бакула, — чекай-чекай… Кажеш, за часів роботи вчителем? «Учило», до речі, слівце чимось таким хуліганським відгонить. «Час платити за рахунками» — отже, борг тягнеться здавна…

Пам’ять спрацювала бездоганно, витягши з численних допитів та матеріалів саме те, що потрібно. Вони діяли блискавично. У далекій Дорощі наново опитали тих самих свідків — тепер вже цілеспрямовано. Кричущий вчинок педагога, що послужив причиною звільнення, полягав у приниженні підлітка, а суть полягала у годуванні сміттям. «Сава». Савченко. Усі нюанси забутої історії витягли на білий світ та розклали по поличках.

— Ну, ось, — вражено похитав головою Демид. — Усе складається. Агресивний тип із лідерськими завдатками. Такі діти, дорослішаючи, поповнюють ряди криміналу і, якщо не пробиваються нагору, то виростають надзвичайно мстивими.

Пошуки «Сави» не дали результату. Після смерті голови сім’ї мати його, продавши квартиру, виїхала до Криму, де проживала сестра, а сам Сергій пропадав у закордонних поїздках, періодично, хоч і нечасто, з’являючись у Дорощі. За свідченням колишніх сусідів та знайомих, востаннє його бачили рік тому. Сторінка з «однокласників» не надто допомогла. Власник побував тут востаннє три роки тому і місцем його проживання значився Вроцлав. Проте, достеменно вдалося встановити важливу річ — два тижні тому паспорт Савченка «засвітився» на пропускному пункті «Сиваський». Отже, перебуваючи останнім часом у Криму, «Сава» повернувся два тижні тому. А ще за тиждень після цього в інтернеті з’явилася згадана об’ява.

От тепер картина виглядала більш імовірно, а її елементи поступово діставали належного обґрунтування. Де, коли і чому їхні шляхи перетнулися вдруге? А сталося це обов’язково, вже за теперішніх часів, адже у повідомленні, розрахованому на «стрільця» ішлося про якусь останню зустріч.

Час катастрофічно спливав і шанс отримати перемогу двадцятого січня міг вислизнути з рук. Тому, залишивши Демида розбиратися з особою Савченка, який наче розчинився, Бакула взявся з іншого кінця. Остання зустріч цих двох могла залишити сліди. І якщо Сава на даний час був повністю недосяжний, то самого «стрільця» все-таки тримали за нитку, хай навіть примарну й непевну. І за неї таки вдалося потягти.

Шість років тому у Дорощанський відділок надійшов сигнал про незаконне зберігання вогнепальної зброї Богданом Варибрусом. Заявник побажав залишитися невідомим, проте назвав свідків. Двоє жінок працювали на той час у придорожньому кафе «Лісова пісня» на дилівській трасі і добре пам’ятали розбірки у компанії невідомих. Один чоловік погрожував іншим пістолетові. Втім, обійшлося без стрілянини. Ще тоді їм пред’являли для опізнання підозрюваного, проте обидві показали, що бачили невідомого зі спини, а отже, стверджувати, що це він, не можуть. Саву ж запам’ятали добре і, оскільки шість років тому останній не фігурував у заяві, особу постраждалого не встановили. Тепер обоє упізнали Сергія Савченка, що лазив рачки по траві під дулом пістолета.

От і склалося. Сава повернувся звести рахунки, адже справедливо вважав, що тепер зробити це легше. Можливо також, він зрозумів, що у недалекому майбутньому Варибрус може опинитися поза межами його досяжності, а тому час діяти. Бакула ходив по затертому килиму безперестанку. Обличчя пашіло. Кімната дилівського готелю за дві години вже була прокурена, як ніколи. З міркувань обережності він вирішив обминути місцевий відділок поліції й чекав на приїзд своїх довірених помічників та Демида. Людей повинно вистачити. Сава не був кримінальним авторитетом і міг, за усією логікою, розраховувати на кількох помічників, ставлячи не на власну силу, а швидше на безпомічність супротивника.

Операція затримання «стрільця» виходила на останню заключну стадію. Він знав місце та час і тепер лише від власного уміння залежав результат. Усе вдасться. І тоді він втре носа усім, хто бачить за собою право його принижувати. Коли Варибрус, живий чи мертвий, опиниться у нього в руках, розклади зміняться і далі вже не матиме значення, яким шляхом досягнуто перемоги і як розпоряджатимуться здобутками.

Щоправда, до цього усього йому, як керівнику операції, не зайве було б знати ще одну обставину, яка принаймні могла вберегти від передчасної ейфорії: Варибрус таки знайшов рішення і тепер, прямуючи у бік «Лісової пісні», більше не мучився питанням — хто? Заганяючи себе остаточно у глухий кут, утікач ставив жирний хрест на власній долі, втім ні на краплину не полегшуючи завдання кожної із сторін.

XXXVI

Мороз тиснув на повну, докучаючи усім учасникам дійства, що мало відбутися у придорожньому кафе «Лісова пісня». Завірюха вщухла і залишки снігового місива упереміш з піском та сіллю, розліталися по узбіччях. Далі, ближче до лісу, все потопало в снігу і вузенькі стежечки та наїжджені колії тяглися від траси лише у місцях руху людей та транспорту. Січень, «вовчий місяць» за календарем стародавніх римлян. Давно розвиднілося, та марево на сході не дозволяло сонячним променям заволодіти небосхилом, і привид серпа біля протилежного обрію ще досі висів над лісом.

Рік тому у закладі, що досі був місцем харчування виключно подорожніх, добудували кілька дерев’яних хатинок, в одній з яких тепер кілька пар не вельми виспаних очей прикипіли до віконець, очікуючи на появу здобичі. Той, на кого чекали, не квапився. Зазвичай о цій порі корчма майже порожня. Мешканці райцентру починали з’їжджатися погудіти у приємній компанії ближче до вечора. Зараз на паркувальному майданчику стояли лише чорний «ауді», біленький бус та подзьобаний «опель».

Макс розмішав запарену у кухлі каву і сьорбнувши, скривився. Палець його торкнув кнопку мобіли, оновлюючи табло.

— Не з’явиться. Що він — зовсім довбанутий? Якби усе так просто було — давно б чувака заламали. Той самий Маркуш отак би зробив.

— А ти гадаєш, це хтось інший? — похмуро пробурмотів Сава. — З’явиться. Іноді у житті все складається на диво просто, а ми не готові. Побачиш, сьогодні саме такий день.

— Ну-ну…

З усієї компанії Макс був найдурніший, зате здоров’я мав на двох, тим-то й удостоївся честі бути поруч із ватажком. Взагалі, компанія неохоче згодилась на пропозицію. По-перше, востаннє вони працювали разом два роки тому, коли ще перевозили крадений спирт. Потім Сава надовго щез, і тепер кожен мав свої справи. По-друге, корефанам не подобалась ідея здачі Варибруса ментам, адже такий фінал передбачав контакт з останніми. Особливо протестував Зиза, який щойно вийшов під заставу і чекав закінчення історії з побиттям членів правління товариства винахідників, що не бажало поступатися підвалом і заважало розширенню мережі відділень «Еглобанку». Саме він сидів зараз в обідній залі сусідньої хатини, пильнуючи протилежний від лісу бік. Савченко переконав Зизу, що участь у затриманні злочинця номер один обіцяє чималу суму грошей та й додаткові аргументи його адвокатам.

Бакула бачив своїх сусідів, тому цілком резонно вважав, що операція йде за планом. Вже годину вони з Демидом натхненно співали, присипляючи їхню пильність. Третім у кімнаті був Андрій, спецназівець із Дмитрограда. Час від часу він прикладався вухом до стіни, звукоізоляційні властивості якої дозволяли чути все, що робилося в сусідньому приміщенні, потім склянки цокалися і співи лунали знов. Іноді полковник перемовлявся по мобільному з тими, з ким можна було легко зробити це напряму крізь відчинені вікна. У тій же залі, де втягував голову у плечі Зиза, в кутку за кавою та коньяком сиділи двоє з «ауді». Відкритий ноутбук та розкладені папери свідчили про обговорення важливих бізнесових питань, а кинуте у телефон одним із них «що, тільки Домель проїхав?» пояснювало стороннім, що обоє влаштувалися надовго. Хлопці ж у білому бусі мерзли, проте намагалися не скаржитись на долю.

«Дев’ятка»-таксі зупинилася поблизу парковки, і худий бородань у зимовому напівспортивному комбінезоні, з сумкою через плече, рушив до корчми, проте на півшляху до обіднього будинку пригальмував та змінив напрямок. Потопаючи у снігу, чоловік посунув на загорожену дерев’яним парканом галявину, де відвідувачі їли у теплу пору, і зупинився біля однієї з альтанок.

Рух почався одразу. Сава з Максом схопилися за двері. Виходячи, здоровань ще раз озирнувся на вікно. Йому пригадалася учорашня розмова. Хоч Савченко божився, що той, хто унизу, виїв йому в школі усі мізки й роками після цього марився по ночах, все-таки залишався шанс помилитися. Хоч Сава доводив, що легше рідного тата не упізнати, і на кадрах розстрілу зовсім інша людина, уява Макса однаково малювала щось схоже на бачене у телевізорі, з однією суттєвою різницею — замість охоронців падатимуть вони самі. Від цього стовпоподібні ноги особливо незграбно гупали дерев’яними сходами на перший поверх.

Зиза з напарником також звелися і рушили на вихід, намагаючись вже у дворі обминути загорожу та зайти з тилу. Обоє мовчали, думаючи про те саме, і від цього шкарбани з грубими підошвами шпорталися у снігу. Той, на кого чекали, сидів, похиливши голову. Його не цікавило оточення. Сава з Максом вийшли з приміщення та попрямували до альтанки. У те, що перед ними людина, яку марно ловить ціла країна, не вірилося до останнього. Зиза підважився на руках і переліз огорожу.

— Увага, — промовив Бакула, — мужики, повна готовність.

Під грудьми підступно хололо. Демид з Андрієм вже не ховаючись тупотіли сходами донизу, а дверцята білого буса «поїхали» вбік, випускаючи інших. В альтанці власною персоною сидів Богдан Варибрус. Брати належало усіх разом. Вискочити першими — означало зіткнутися з Савою чи Зизою і у випадку найменшої невдачі злякати «стрільця». Зараз. Ще мить. Чотирьох сусідів давно «пробили» за усіма базами даних. Ці — не конкуренти і ляжуть одразу. А з Варибрусом треба жорстко. Втім, людей, котрі це робитимуть, не треба вчити.

Четверо молодиків наближалися до нього з усіх боків. Лише тепер Богдан розігнув спину.

— Увага, — повторив Бакула, прикіпаючи до скла, — вперед! Затримання!

Богдан підвівся і мовчки чекав.

— Поїхали, — без зайвих церемоній сухо промовив Сава, зробивши знак рукою.

Увесь його без перебільшення крутий вигляд випромінював діловитість, а наміри не гаяти часу свідчили — знає, що робить.

— Куди? — спокійно запитав Богдан.

— Не зрозумів… — картинно остовпів Савченко. — Ти передумав, учило? Тарас вже не потрібний?

— Чого ж, дуже потрібний. Але хотілося б упевнитися, що він справді у вас. Якщо вже вдалися до кіднепінгу, повинні розуміти хоча 6 основні принципи. Не дасте поговорити з ним, — нікуди не поїду.

Похитавши головою, Богдан запхав руки до кишень. Пальці Зизи, який стояв позаду, розтиснулися і захована в рукаві коротка битка опинилася у долоні.

— Зовсім дурний? — визвірився Сава. — А якщо ти здався і разом з тобою менти приїхали?

— Якщо здався, — незворушно заперечив Богдан, то на мені і мікрофон, і камера, і вам по-любе вже нічого не світить. — Покажіть мені сина.

Саві зрадила витримка. Пістолет з’явився в його руці миттєво. Дуло вперлось у груди ворога, а голос наказав стати на коліна. Одночасно з широким замахом Зиза зробив крок до Богдана. Усі його жахи зникли одразу. Один змах битки вкладе це змучене створіння, яке буквально хитало. Цей Сава завжди виходить правий — іноді усе просто… Важка зброя зупинилась в останню мить, вже навіть почавши рух. Озброєні люди оточували галявину. Автомат в руках одного одразу кинувся в очі, паралізуючи не лише дії, а й думки. От і приїхали…

— Стояти на місці, поліція! Лягти у сніг! Вогонь відкриваємо без попередження!

Черга з автомата поверх голів усіх чотирьох мала чарівний ефект. Савина рука сама відкинула зброю. Хлопці слухняно вкладалися, проклинаючи власну дурість і нерозважливість. Лише «стрілець» самотньо застиг по коліна у снігу й мовчки спостерігав за розвитком подій. «От і кінець, нарешті. Усіх нараз…», — майнула думка. Та, яка надавала право більше не пручатися.

Демид з Андрієм добігли одночасно і, не звертаючи уваги на непотріб, що валявся під ногами, за обидві руки вкарбували Богдана обличчям у сніг. Дзенькнули браслети. Пальці оперативника тремтіли у бажанні скінчити процедуру якнайшвидше, а щирий мат розбавляв думки про те, що «у житті б не подумав, що саме я…». Вдавивши коліном шию затриманого у сніг, Демид звільняв його зап’ястки, допомагаючи Андрієві.

Надсадне гарчання мотора змусило усіх разом повернути голови до заїзду. Зім’явши плетену загорожу, потужно обшитий трубами, пошарпаний чорний Л-200 обертався боком. У вантажному відділенні на місці знятого кунга двоє у масках трималися за конструкції. Усе відбулося миттєво. Колеса пікапа ще викидали сніг, а у бік розборок на галявині щось полетіло. Тепер вже ті, хто досі стояв і вкладав інших, попадали самі. Бабахнуло майже одночасно. Так, що захиталися будиночки. Скручені руки відпустило. Те, що відбувалося, не підлягало поясненню. З машини розстрілювали усе підряд. Інша, ламаючи паркан, також в’їжджала на майданчик.

Усе вирішували секунди. Підхопившись на ноги, Богдан побіг до загорожі, що межувала з лісом. Тепер однаково. Може воно і на краще… Та думка про Тараса, витіснена ударом вибухової хвилі, повернулася дуже вчасно. Ні! Ніяк не можна! І збираючи у жменю останні сили, перед самою загорожею Богдан зробив кидок убік, а тоді схопився руками, перекидаючи тіло через неї. Швидше — туди, униз.

Коли Демид отямився, хлопці, лежачи, били по машинах. Поруч нікого не було, тільки Андрій ворушився на боці з підтягнутими до живота коліньми. Фігура «стрільця» рухалася до загорожі. За нею ліс. Вишпортавши пістолет, який на диво ще залишався у кобурі, він вицілив спину в комбінезоні. Снігова крихта плавилася й текла по очах, тому рух долоні по обличчю дарував «стрільцеві» зайву секунду. Лікоть правої руки майора вперся у сніг, тамуючи тремтіння. Стріляти на ураження. Тепер інакшого виходу немає.

Пістолет смикнувся, викидаючи гільзу, і водночас постать утікача хитнулася набік. Ну?! Варибрус узявся за верхній патик масивного паркану. Удача вислизала з рук. Три постріли підряд пролунали наче уві сні. Нога «стрільця» спорснула з деревини і тіло впало на той бік. Ну ж! Не міг він промазати. Бодай одна з куль…

Перехрестившись у думках, Демид поповз до загорожі. Кулі спороли сніг зовсім поруч. Відчулися навіть їхні удари у мерзлий ґрунт. А потім знову бабахнуло — так близько, що тіло хитнуло хвилею. У вухах дзвеніло, а вміст черепної коробки поступово розростався. Нічого не розуміючи, майор підняв голову. Праворуч горіла чорна машина з трубами. Та, що вдерлася на подвір’я першою. З-під капота валував дим. Іншої взагалі не було видно. Хтось навалився згори й примусово занурив його обличчя назад у сніг. «Куди, майоре, ляж…», — не зрозуміло чиї слова лунали наче здалеку, хоч кричали у самісіньке вухо.

Сава підхопився на ноги, щойно отямився. Це була найважливіша мить у житті. За нею зяяла прірва і лише власна рішучість та фарт могли врятувати. Наважившись підняти голову кілька секунд тому, він бачив, як винуватець усіх його найганебніших спогадів добіг до рятівної межі. Схоже, у нього таки поцілили. Так за «стрільцем» і прийшли! Кому потрібен він сам? Тіло, здавалося, втратило вагу і нечутливі ноги дивом донесли Саву до тієї ж загорожі, яка здолалася на одному подиху. А далі світ за очі.

Богдан мало що зрозумів, падаючи вниз головою. Втратив рівновагу і впав обличчям униз, отримавши удар, від якого попливло в очах. Губи та ніс заніміли, ноги ковзали при спробі звестися та бігти.

Зрештою це вдалося. За спиною гахнуло так, що луна пішла по цілому лісі. Він переставляв ноги, не здатний повністю випростатися, а з підборіддя крапало на кучугури червоне та густе. Під час одного з падінь зачерпнув руками снігу, занурюючи у нього заніміле обличчя. Холоду не відчув — лише дотик.

Втім, думки швидко оживали. Не можна бігти до лісу. Неторканий білий покрив залишав сліди. Ті, хто прийшов за ним, розберуться між собою рано чи пізно і тоді заженуть, мов пораненого звіра. Куди завгодно, тільки не у хащі! Загорожа ще проглядалася крізь голі дерева і Богдан повернув ліворуч. Де загубити слід? На трасі. Або якійсь стежині. На трасі побачать. У лісі доженуть. Немає виходу…

Машини їхали по дорозі, та при наближенні до «Лісової пісні» починали скидати швидкість і гальмувати. Руху на трасі не бракувало, тому на момент, коли Богдан виходив з лісу, вже утворилася черга. Люди виходили, боязко дивилися уперед та розпитували тих, хто доїхав до місця пригоди першими. Зачепивши снігу востаннє, Богдан натяг каптура на саме обличчя і прослизнув поміж машинами на протилежний бік дороги. Стояти тут не можна за будь-яких умов. Тому, зіщулившись, він рушив узбіччям здовж машин у напрямку корчми, де досі лунали постріли. Білий бус перегородив трасу, що й зупинило рух. Той, хто встиг зрозуміти що до чого, розвертався назад. Машини заважали одна одній, буксували і марно намагались розминутися. Увага людей була прикута до епіцентру сутички і Богдан, швидко проминувши корчму по протилежному узбіччі, побачив колію від гусеничного трактора здовж лісу у низину. Ноги самі понесли подалі звідси і за яких п’ять хвилин він уже не бачив траси. Та далі колія звертала у поле, де виднілися сільські хати. Самотню постать у снігах обов’язково помітять з дороги. Не можна. І він зійшов на бік, знову заглиблюючись у хащі. Сліди з’явилися наново, та надія, що навряд чи кому спаде на думку шукати його по той бік дороги, гнала вперед.

Богдан ішов з останніх сил і відчував, що на якийсь із наступних кроків їх забракне. А попереду простягалася лише неторкана снігова тиша, у якій змучена людина може лише замерзнути. Дихання забракло раптово. Переступивши востаннє, він осів на сніг, притулившись спиною до дерева.

XXXVIІ

Сава втікав панічно та натхненно. Розуміння, що жодна з куль не влучила у спину, а він поза зоною конфлікту, додало сил. Думки передчасно сягнули надто далеко, відволікаючи від найближчого. Ці дебіли обов’язково здадуть. Хоч би що там відбувалося, якась із сторін залишиться переможцем і спитає хто був четвертий. Усе спихнуть на нього, адже саме у його руці бачили зброю.

Вуха нашорошено чекали на нові постріли та вибухи. Заким воюватимуть — їм не до нього і навіть не до «стрільця». Хоч би побили одне одного або, принаймні, Зизу з Максом. Погоняло четвертого, приведеного Зизою, з переляку взагалі забулося. Хоч би усіх трьох… І тоді лише від власних ніг залежатиме порятунок. Така подія обов’язково крутитиметься в новинах, тож невдовзі усе стане відомо. Потрібно «лягти на дно» й перечекати. А потім у Крим. Там точно не дістануть.

Ноги несли Саву далі від небезпеки, а думки почало завертати в інший бік. Його ризикована втеча стала по суті повторенням того, що хвилиною раніше зробив «стрілець». Проклятий учило… Лише зараз Савченко усвідомив, що скакав через огорожу майже у тім самім місці. Тіло на снігу обов’язково привернуло б його увагу. Отже, Богдан Дмитрович також народився у сорочці. Людський слід, який довелося перетнути майже одразу, вочевидь належав йому. Тільки чому він тягся впоперек?

Від несподіваної здогадки Сава зупинився. Усе вірно. До лісу не дуже втечеш. По слідах і знайдуть — он, усе неторкане. Куди їх сховаєш? Отже, Варибрус побіг до дороги. Зопалу міг навіть ускочити до якоїсь машини і тепер шукай вітра в полі. Принаймні, на трасі це практично безнадійно, і тоді усі посунуть по сліду, що лишається за його спиною. Одразу стало млосно. Вдихнувши глибоко, Сава різко завернув наліво й наддав ходу. Хрін собачий! Не на того напали. Страх і лють боролися в ньому, забираючи сили та відволікаючи від конструктивних думок.

Слід «стрільця» трапився перед самою трасою, на якій ще панував безлад. У корчмі затихло, тільки дим плавав над подвір’ям та віддалік лунали голоси. Хтось віддавав команди, отже зараз почнуться пошуки. Ось де він вискочив на дорогу. А від нового погляду на відбитки у снігу радісно замлоїло у грудях. Велика грудка снігу була просякнута кров’ю! Ця сука таки отримала кулю! Не здатний стриматися, Сава зробив кілька кроків назад. Краплі падали регулярно, затоптуючись у сніг і вже там замерзали. Текло добряче, а отже, невдовзі поранений впаде. А що, як його чекала машина, до якої Варибрусові все-таки вдалося дістатися?

Траса біля заїзду до корчми ще залишалася перекритою. Ну, вперед! Непомітно прослизнувши за автобусом, він помалу рушив уздовж дороги подалі звідси. Та було пізно. Вже чувся знайомий звук — з проблисковими маячками наближалося кілька машин. Сава зійшов з дороги і посунув просто до лісу, на ходу розстібаючи ширинку.

Справивши нужду, він кинув погляд на дорогу й заховався за дерево, а потім пішов у напрямку найбільшої гущавини. Дав би Бог, щоб не помітили. Можливо, у ньоговзагалі не стріляли, адже як ті, так і ті полювали виключно на Варибруса. Тому усе кодло посуне акурат по слідах, скраплених кров’ю. Швидше!

Сава біг навмання, коли на очі трапилася лісова дорога, якою проїхав трактор. Ось і спосіб заплутати сліди! Логіка підказувала напрямок протилежний від траси, у бік села. Там буде видно. От би ця тракторна колія перетнулася з іншою, такою самою! Та вже за кілька кроків інстинкт самозбереження почав давати збій, адже з’явився інший — хижий та непереборний. Від колії знову ж таки у бік хащів відокремилися людські сліди. Такі ж самі, як і на тім боці. Пальці загребли снігу. Маленька темна крапочка танула, розмазуючись яскраво червоним.

Он воно як… Доля дарувала порятунок. Хоч би хто пішов по цій тракторній колії, побачивши скривавлені сліди, зверне направо, знайде «стрільця», після чого не йтиме далі у пошуках ще когось. Отже, уперед. Та зробивши кілька кроків, Савченко зупинився. Ланцюг людських слідів був нерівний, а за кілька метрів утворювалася безформна яма з червоною плямою по краю. Отже, падав. А снігом зупиняв кров. Справа йшла до фіналу, от тільки головний приз мав дістатися комусь іншому. На одній чаші терезів постала помста, на іншій були власне життя і свобода. Що переважить?

Втім, існувала ще одна обставина. Людина, яка залишила кривавий слід, була єдиною у світі, яка принизила його. Досі він це робив сам, отримуючи щораз неабияке задоволення. От тільки усі його перемоги не компенсували приниження, завданого вчителем, і не гоїли власної рани. Інстинкт самозбереження закликав тікати, але тоді з цим доведеться жити до скону. Навіть якщо ті, що знайдуть Варибруса, вивернуть його навиворіт через задній прохід, його, Савине життя, не покращиться. І це вже буде остаточно. Розігнувши спину, він прислухався, а потім швидко рушив слідами, що вели у хащі.

Богдан сидів спиною до стовбура, підібгавши одну ногу й випроставши іншу. Тремтіння охопило все тіло, тож треба було негайно зводитись і йти далі. Обличчя поступово відпускало, тільки на зміну онімінню приходив біль. З розбитого носа та губи більше не юшило. Голова паморочилася, а геть мокрий одяг на грудях зашкаруб червоною кіркою, від чого колотило ще більше. Якщо не підвестися зараз, далі буде ще важче. Та бажання заплющити очі огортало із такою силою, що відмовити собі у ньому бракувало волі. Щораз, коли падали повіки, на якусь мить наставало полегшення. Потім холод та біль брали своє, очі розплющувалися, і він марно намагався зробити останнє зусилля.

Вуха несподівано вловили чужі кроки. Здалося? Ні. Хтось наближався, сніг рипів зовсім поруч. От і все. Пізно. Досидівся. Але навіть цієї миті спроба підвестися ні до чого не призвела. Між деревами майнула знайома постать. Ось хто… Що ж, задля зустрічі саме з цією людиною він залишив безпечне місце і покинув жінку, яку, виявляється, покохав.

Сава підійшов, сперся на патик, що тримав у руках і з інтересом оглянув пораненого. Бліде, замацьорене кров’ю обличчя. Светр на грудях просяк згустками. Приречений погляд.

— Ну, що, учило, приїхав? — Савина посмішка вийшла справжньою, не театральною. — О-о… серйозні справи…

— Приїхав, — промовив Богдан. — Ти ж цього хотів.

— Хотів, — згодився Савченко. — Хотів багато чого. Мріяв подивитись, як ти жертимеш помиї і плазуватимеш, доки мені не набридне. Вже не вдасться — тут лише сніг. Втім, гріх нарікати на долю. Я задоволений.

— Чим? — не зрозумів Богдан. — Що з моїм сином? Чим хлопець винен? Ти не розумієш, що в бажанні поквитатися зі мною згубиш невинну дитину. Прийде час, він ввижатиметься тобі щодня. Спати не зможеш. На стіни будеш дертися. Подумай про це. Ось я — твій кривдник. Навіть останнього душогуба мучить невинно пролита кров…

Сава нахилився й присів навпочіпки. Тепер посмішка зміїлась на самих кінчиках його губів, а те, що злетіло з них, викликало у Богдана відчуття падіння у прірву:

— А мені це не загрожує. Бо я не викрадав твого хлопця. Розумієш? Уяви, гадки не маю, де він зараз. Я лише «розвів» тебе. Як останнього лоха… Те, що станеться з ним — не моїх рук справа. Лише твої помилки. Це ж Маркуш забрав твого пацана, коневі зрозуміло, а моє завдання — тільки виманити тебе. Включи «мозги», учило. А тепер ні хріна в тебе не вийде. Коли я звідти накивав — ментам підмога прийшла. Понаїхало — мама не горюй… Скоро сюди привалять. А такі, як Маркуш, з підвалу вже нікого не випускають. Отож бо…

Усе складалося пазл до пазла, і картина вимальовувалась така страшна, що аж памороки забивало.

— …я тільки допоміг тебе виловити, — тлумачив виродок. — А усе, що станеться з твоєю дитиною, ти зробив власними руками та дурною головою. І не спатиметься, учило, тобі, а не мені. Там, на зоні, щовечора, коли чуже лайно ковтатимеш…

Савченко замовк і прислухався. Щось тривожне промайнуло на обличчі, і він зробив рух, аби розігнутися і піти геть.

Захрипівши, Богдан смикнувся і схопив нижній кінець ломаки, на яку спирався Сава. Від несподіванки той втратив рівновагу. Руки мертвою хваткою вчепилися у патик й тягли. Оговтавшись, Сава очманіло смикнув її до себе. Від удару ногою у розбите обличчя попливло в очах, та щось непереборне таки не дозволяло здатися. Думками заволоділа суцільна лють. Несподівано Сава випустив патик і, лежачи на боці, Богдан встиг побачити ніж, що зблиснув у руках негідника. Не маючи часу звестися, він перекинувся на спину і виставив ноги уперед, готуючись до оборони.

Вочевидь Сава таки щось почув.

— Приємних сновидінь, учило…

Пригрозивши ножем, він зробив крок у напрямку хащів. Патик, який вдалося жбурнути, влучив по ногах Сави. Той зашпортався, впав, а підводячись, розвертався до Богдана. Але Богдан вже стояв у стійці, також тримаючи ножа. Ситуація мала тільки один варіант вирішення. Це розуміли обоє.

Сава знав кілька «фокусів». Вістря перекрутилося кілька разів у його пальцях, а потім зробило коло за спиною, змінивши руку. Посмішка скривила обличчя ворога, що наближався, жонглюючи ножем. Виставивши свого, Богдан тримав рівновагу, розраховуючи відбити удар вільною рукою і спробувати дістати Саву. Патик, що був значно дієвішою зброєю, валявся тепер у снігу і шлях до нього було відрізано.

— Га! Та!

Вочевидь Сава таки мав поняття щодо володіння ножем, тому що всупереч богдановому очікуванню не намагався вразити одним ударом, натомість робив короткі часті випади, які могли лиш ранити. Короткий ніж «вишивав» навколо і Богданові залишалося тільки відступати. Двічі його штрикнуло в руку та раз у плече. Коли ж Сава намірився в обличчя, Богдан відступив надто різко і лише дивом втримався на ногах. Власним ножем, довшим та потужнішим, вдалося махнути лиш двічі, та Сава ухилився і одразу ж чиркнув по його рукаві так, що дістало до шкіри.

— Га!

Ворог брав гору, розуміючи це. Знесилений, Богдан не міг боротися на рівних. Ще кілька «уколів» і ця погань дістане можливість завдати вирішального удару.

Сава перехитрив сам себе. У розпалі двобою несподівано він опустив зброю і подивився кудись за Богданову спину, наче щось побачив. Замість озирнутися Богдан зробив випад, і якщо від першого Сава таки зумів ухилитися, другий розсік його підборіддя. Махнувши навмання, він втратив рівновагу і наступний удар по руці, що тримала ніж, змусив випустити зброю та схопитися за передпліччя. Від жорсткого зіткнення занімілі пальці Богдана випустили руків’я і його зброя теж полетіла у сніг.

Лише тепер обоє справді почули швидкі кроки. Троє озброєних людей у масках наближалися з боку траси. Озирнувшись, Сава зробив кілька кроків, а потім побіг. Та було пізно. Передній виставив руку і пістолет з глушником майже беззвучно «плюнув». Нещасний зашпортався і впав у сніг. Той, хто стріляв, підійшов, перекинув тіло ногою й мовчки увігнав йому дві кулі в голову.

Одразу ж Богдана вклали обличчям донизу, обшукали та наново звели на ноги. Браслети заклацнулися спереду. Старший витяг навігатор, сказав пару слів по телефону і вони потягли Богдана за собою далі у хащі. Коли ж його ноги відмовили зовсім, найдужчому допомогли висадити тіло, наче мішок, на плече і рух продовжився.

XXXVIII

Ті, хто захопили його у такий спосіб, вочевидь не мали жодного стосунку до державної силової системи. І Богдан здогадувався, що це все означає. Схоже, Сава був правий.

Дверцята буса відчинилися, втікач мовчки впав на місце і автобус рушив. Руки тепер заклацнулися за спиною, а на голову наділи мішок. І усе мовчки. Салон м’яко похитувався на поворотах, глухо гуцало на вибоїнах і, здавалося, дорозі не буде кінця. Кілька разів спереду приглушено чулася телефонна розмова.

Страх — звичайний атрибут у ситуації, коли ведуть на смерть. Та натомість, відколи його схопили, превалювало зовсім інше відчуття — подив. Здивування, що немає страху. Кажуть, гормон страху відсутній лише в овець. Лише ця худобина спокійно поводиться на бійні. Тоді усе законно, адже у цій країні переважна більшість людей — вівці.

Однак, щось таки не в’язалося у цих вимушених роздумах. Крім того Богдан був не з тих, хто слухняно бекав і біг, куди вказували. Ні, він не був вівцею. Не був, щоправда, й вовком, хоч упродовж останніх тижнів, зацькований, не раз відчував бажання вити на місяць. «Хто ж тоді я?». Отже, напевно, все-таки не варто порівнювати людей з тваринами, хоч іноді так напрошуються аналогії. Справа лиш у тім, що життя дитини справді важить значно більше за власне. Він змирився. Остаточно змирився з тим, що його життя закінчене, і молився лише, щоб жертва ця не виявилася марною.

Дорога нарешті скінчилася. Тримаючи за лікоть, його завели до приміщення, де було тепло. Довгі сходи донизу, а потім під сідниці підсунули стільчик. Коліна слухняно підігнулися, адже ноги давно не бажали тримати. Рипнули двері, почулися кроки. Важкі кроки, що наблизилися до нього.

— Ти Богдан Варибрус?

— Так.

Голос був низький, басовитий і позбавлений інтонацій.

— Я хочу почути правдиву розповідь про усе, що відбулося у виставковому центрі. Причини того, що сталося. Хто і чому.

— Я ішов до людей, які забрали у мене сина і хочу переконатися, що потрапив за адресою.

Щось важке і велике раптово зв’язало у вузол геть усе в нижній частині грудей і лише слідом з’явилося розуміння, що його вдарили. Подих перервався на тій фазі, на якій це трапилось, і Богдан так і не збагнув, яким чином опинився на підлозі.

Твердий клубок, утворившись десь ближче до спини, здавалося, тягнув жили, паралізуючи тіло. Тільки 6 відновився голос. Інакше не вдасться сказати оті кілька украй потрібних слів. Ще кілька секунд. Ще…

— Можете на шматки порізати, слова не скажу, поки не знатиму, що з моєю дитиною.

Попід руки його всадовили на місце. Ніг майже не відчував, проте рівновагу вдалося тримати. У вухах пульсувало і у такому стані не дивно було пропустити кілька слів, звернених до нього. Чому так тихо?

Щось просунулося попід мішок до його вуха і він почув голос.

— Тату, ало! Тату, ти де?

Тепер лише не виказати себе. Не дати зрозуміти, наскільки йому погано.

— Тарасику, скажи щось, я мушу переконатися, що це дійсно ти.

Пауза тривала недовго.

— Це я, тату. Останній раз, як ми бачилися, я не хотів прибирати у своїй кімнаті, говорив, що і так знаю, де що лежить.

— Ти в нормі?

— Так. А ти? Тату, що з тобою?

— Усе буде гаразд, не переживай. Скоро опинишся вдома.

— А ти?

— І я також. Усе це не пра…

Слухавку забрали і тепер від нього чекали відповіді.

— Дякую. Я здогадуюся, хто ви. Хочете знати про події у «Нірвані»? Увімкніть телевізор. Більшого я не знаю — лише те, що показують. Мене там не було. Я лише людина, яка невчасно…

Другий «клубок» виявився ще потужнішим. Чим же це так? Яким чином можна викликати у людини такі відчуття? Він лежав, рахуючи секунди і миті до того часу, коли прийде можливість сказати бодай слово, адже справу ще не зроблено… Думка про сина прискорила процес. А стілець під сідницями спрацював сигналом.

У попереку жахливо боліло, заважаючи сидіти і збиратися з думками. Тіло не трималося купи. Втрата рівноваги — і він розпластався утретє. Так легше. Треба говорити належачи.

— Я… розумію, хто ви. Ви Маркуш. Уявляю, що вам хочеться зі мною зробити. Але дайте сказати. Будь ласка. Ще встигнете. Не перебивайте. Дайте сказати, інакше втратите цю можливість.

Повна тиша стояла навколо. Його знову затягли на стілець.

— Нехай говорить, — почувся той самий голос.

Отже, третього «клубка» поки не буде.

— Мене не було у виставковому центрі. Нікого я не вбивав. І не міг там бути. У мене є докази. Знаю, що ви зараз відчуваєте. Хочете пустити мене на ремені. Вірю. Тільки залежить, що для вас важливіше. Якщо відірватися на будь-кому — будь ласка. А якщо помститися за загиблого сина… Вони ловлять мене, бо їм однаково — я там був чи хтось інший. Головне, що цей варіант їм підходить. Я дійсно схожий на кілера, сам бачив. І справді не маю алібі, яке б дозволило прийти і здатися. Їм головне створити картину розкриття злочину у найкоротший час. Хіба ж не зрозуміло? Вас що, це також влаштовує? Вам потрібен справжній убивця! Ви задовольнитеся, якщо покараєте іншу людину?! Хіба не ясно, що закатувавши мене, ви позбавляєтесь можливості знайти його? І житимете решту життя з сумнівами, що той, хто відібрав у вас дитину, залишився непокараний! Подумайте над цим. Я справді непричетний. Ви самі це побачите. На власні очі. Я не закликаю до вашої жалості, бо не сподіваюся на неї. Я сподіваюсь на ваш здоровий глузд. Ваша мета — знайти убивцю. Замучивши мене, ви віддаляєтесь від неї. Ви ж ділова людина. Відвезіть мене туди, де я вкажу. Подорож у кілька годин варта того, щоб не стати на хибний шлях у такій важливій справі.

Він не те щоб виговорився. Переконувати можна було ще довго і варто було згадати про незрозумілу монету, причини свої особливої цінності для слідства та причини такого несподіваного рішення зіштовхнути лобами усіх учасників гонитви. Просто з’явилося відчуття, що цю словесну зливу зараз перервуть. Раптово, як двічі перед цим.

— Не треба, — почувся той самий голос.

Отже, знову падати на підлогу не доведеться.

— Прислухайтеся, прошу вас. Самі усе побачите…

— Отже, генетична експертиза — це фуфло. Так виходить?

— Ця, про яку йдеться — повне фуфло. Інакше не скажеш. Мене там не було. Не те що того дня — взагалі ніколи. В житті не був у вашій «Нірвані», жодного разу! І слідів моїх там лишитися не може. Зате вдома, де обшук робився — скільки завгодно. Ще раз прошу — послухайте. Інакше ніколи не знайдете його.

Хтось вийшов з приміщення. Щось грюкнуло. Богдан сидів на стільчику, опустивши голову, і чекав. Більшого зробити неможливо понад усяке бажання. Чому ж так повільно плине час? І чому так тихо?

Вони повернулися. Той самий голос промовив до нього, тільки тепер відстань була значно меншою.

— Нехай буде по-твоєму. Але у тебе є двадцять хвилин подумати. Якщо твої докази не здадуться мені переконливими, розбиратимуть по шматках твою дитину. А ти дивитимешся. І тільки після цього те саме зроблять з тобою. То ж думай добре. Якщо ти таки стріляв у «виставковому» і зараз здасиш мені замовника, я негайно відпущу твого сина, а тебе просто передам до найближчої ментури. Ти житимеш. Є різниця, погодься.

— Є, — кивнув головою Богдан. — І може я й хотів би задля надійності зробити те, що ви радите. Раптом справді не повірите… А сам я готовий себе поховати, аби тільки мій син жив. Тим паче, однаково колись мене зловлять. Усе влаштовує! Тільки от мені усієї фантазії не вистачить, щоб назвати прізвище, яке б годилося на роль замовника. Ви ж, гадаю, добре уявляєте, від кого можна такого чекати. А я не маю найменшого припущення. Ви не повірите у нісенітницю, адже не хочете сприймати навіть правду!


Відтепер час полетів швидко. Бус рушив на захід. Темна завіса тривала довго. Дороги нарешті почали розчищати, проте періодично траплялися затори. Тіло хиталося від їзди по ямах. І ще відчуття, що ось-ось забракне сил. Голова макітрилася. Та Богдан не наважувався навіть попросити води. Йому дали напитися, аж коли процесія зупинилась у місцях, які упізнав одразу. І заскімлило серце від важких передчуттів. Щойно він поставив на карту усе, що було в житті найдорожчого, не кажучи вже про саме життя. Пересівши до джипа, вони дісталися села, а далі рушили навпростець. Пішки.

Лише зараз трапилася нагода роздивитися людину, від якої усе залежало. Немолодий повнуватий чоловік, вдягнутий у дорогий камуфляж. Мішки під очима. Погляд його не сказав нічого, проте Богдан одразу ж отримав стусана у спину від супроводжуючих, яких було аж четверо. У чорних копачів існують повір’я стосовно так званих проклятих місць. На подібні речі Богдан завжди дивився крізь пальці. Це місце направду виявилося проклятим. Чорні хмари зібралися над головою саме тоді, коли поліз у його надра. А тепер траєкторія вже вдруге робила коло і наново вела сюди.


Дорога по снігах забрала кілька годин. Іти у наручниках важко. Від металу зап’ястя на морозі ставали нечутливими. Періодично Богдан втрачав рівновагу і падав у сніг. Але думка про те, що не витримає, не з’явилася жодного разу. Гущак навколо утворював суцільну стіну. Ще трохи, й вони видерлися нагору. Серце скажено калатало. Він не мав заблукати… Сніг змінює усе навколо. Інакшими стають кущі та дерева. По-іншому виглядає рельєф. Не дай, Боже. Де його сховок? Де машина?!

Відлягло від серця лише коли побачив зрубане гілля. «Бобика» притрусило так, що годі сподіватися побачити. Двоє охоронців узялися розтягувати гілки.

— Зніміть кайданки, куди я подінуся? — попросив Богдан.

Йому розімкнули браслети, і змерзлі руки насилу розкопали схованку, де лежали ключі. Невдовзі багажник джипа відкрився і, витягши дві лопати, він рушив далі. Ось тепер час полетів так, що здавалося, його таки забракне. Встигнути б до темряви.

Вони дивилися на чудернацьку танкову башту широко розплющеними очима — оці тупоморді, не вірячи, що справді бачать таке. Скочивши донизу, Богдан змів земляні грудки з вишкрябаного фрагменту, де знайшовся номер. І одразу ж усі рушили назад. Один з помічників дістав айфон, і на екран швидко завантажилася сторінка інтернету з форумом копачів. Далекі від проблем чорної археології люди відкривали для себе цікаві речі стосовно розцінок на подібний крам. Ще кілька хвилин — і там з’явилося зображення ями з танковою баштою, а потім і номер, той самий, дбайливо відчищений від іржі. Дата виставлення інформації — третє січня.

— Ви ж бачите, я сидів тут безвилазно і рив. Отак сталося, що погода дозволила. А щойно дістався до потрібного фрагменту — зразу ж дав об’яву. Усе це тяглося більше тижня. Того й не знав, що мене розшукують. Навіть не уявляв! Копав і на погоду молився. Ось мої виходи до інтернету щовечора, ось сам комп’ютер, загляньте! Он порожні пивні банки, ось консерви — порахуйте! Мішок з брудним одягом. Я жив тут!

Він вишпортав з багажника скручений поліетилен. Від спроби розгорнути хрустіла й ламалася крига, що мала сизуватий колір і прошаровувала увесь згорток.

— Бачите? Це я мився. День у день з лопатою, неможливо стало, лепом узявся. І звідси не виїдеш. Ми ж переходили дорогу з колдобиною, де я сів на мости. Тому отак у кабіні вистелив і символічно обмився з милом. Це мій заробіток — місяцями їжджу і шукаю. З нього живу. І на Новий рік тут був. У «плюсах» і без снігу — гріх не копати. Я історик. І танк цей вичислив. По архівах. Того й удома не сиділося, руки «свербіли»… Ви ж бачили, скільки це коштує. На біса мені ваша «Нірвана»? Що мені там робити?! Ось моя зброя!

Смикнувшись до дерева, потім до іншого, Богдан таки знайшов ще один схов.

— Ось яка у мене зброя! Подивіться. Купив про всяк випадок, бо й серед нашого брата є ідіоти з битками та ножами, а навколо ліс. Кого з неї застрелиш…

Розповідь про те, що шість років тому шукали саме цей пістолет, здавалося, справила найбільше враження, хоч факт цей сам по собі нічого не доводив. Охоронці Маркуша крутили у руках травматичну зброю і тихо перемовлялися з господарем. Тепер вони знали про нього все, втім ще довго мучили старенький «ноут», переглядаючи історію його походів до інтернету та не звертаючи уваги на морок, що поступово оповивав ліс.

— Ось, — не вгавав Богдан. — Шостого числа я побачив, куди встряг. Випадково. Відкрийте оці мої сторінки. Я читав цю мару й не міг повірити, що шукають не когось іншого, а мене.

Здавалося, його вже ніхто не слухає, та не в змозі зупинитися, Богдан не те щоб виливав душу, адже робити це не мав для кого — просто з душею викладав факти, нагромадження та повна відповідність яких повинні переконати, адже на карту справді поставлено усе.

Виходили по власних слідах і з ліхтарями. Незважаючи на цілковиту темряву, його з тим самим мішком заштовхали до машини і ескорт рушив у зворотному напрямку. А далі чекала ніч без сну. Богдан не знав, що така сама була й у того, хто ув’язнив його. Принаймні про це не думав, адже власні біди завжди здаються важчими.

А повнуватий чоловік із мішками під очима справді не спав, сидячи усього за кілька перестінків від Богдана. Загалом, ця людина давно вже втратила сон і чергова ніч не стала для неї якимось особливим винятком, хіба що вона не минала на самоті. Двоє з тих, хто брав участь у подорожі, перебували поруч. Перед Борисом Маркушем не стояло питання про страту чи помилування бранця. Дрібниці, якими не варто перейматися узагалі. Питання виглядало інакше — винен чи ні. Якщо раптом справді не винен, то напрямок пошуку хибний. Тоді усі зусилля даремні, а мета вже здавалася такою досяжною. Доведеться наново запасатися терпінням в очікуванні моменту покарання вбивці.

— Якщо ви хочете знати мою думку, — зрештою промовив коротко стрижений, що виглядав старшим, — це справді ліва людина. Так сталося. Він тут ні до чого. Просто дика удача для силовиків, не більше.

— Ти в цьому упевнений?

Погляд Маркуша став ще важчий, проте помічник не відвів свого.

— Упевнений на підставі того, що маємо. Якщо я подумки стану на позиції прокурора, судді та інших представників системи, від яких залежать їхні дії, та ще й зважу на ситуацію, то це, звісно, не алібі. За такого підходу він з головою винен і вважайте, вже труп. Якщо ж я і далі стоятиму на місці вашого помічника, а зважатиму вже на зовсім інші обставини, то можу лише повторитися. Ми з вами разом слідкуємо за подіями. Скількох людей за цей час вже перевіряли на причетність до злочину тільки тому, що схожі? Й усіх відпускали. Зауважте — не лише через їхні алібі. А тільки через те, що вони не Варибруси. Ото ж бо. Стріляв у кімнаті охорони не він. І нам необхідно продовжувати пошуки.

— Гаразд, — бос пройшовся кімнатою і налив собі у келих. — Що робити з цим?

— Пацана відпустити, — безапеляційно заявив помічник. — Жодного сенсу вішати таке на себе.

— А цього?

— Як бажаєте.

— І ти не припускаєш, що ми могли помилитися? Що саме він застрелив мого Віталика? Якщо є хоч один відсоток імовірності…

Губи Маркуша одразу починали здригатися і решту напою він випив одним духом.

— Усе буває на світі, — уникливо відповів охоронець. — Помилитися може кожен. Та у даному випадку я так не думаю.

— Отже, здати його…

— Н-не знаю.

Стрижений і собі обійшов по периметру. А озвався інший, лисуватий, що досі мовчав у кутку.

— Борисе Франковичу, якщо його здати, усе ще більш ускладниться. Ніхто не копирсатиметься у цих його так званих доказах, з якими ми мали справу. Валерій правий на двісті відсотків. Зараз вони у цейтноті такому, що дихнути ніколи, у той час, як ціна питання справді висока. Вагомість оцих доказів, за якими ми по лісах блукали, узагалі не обговорюється. Ніхто не дасть зробити з нього невинного, адже іншого претендента, швидше за все, не буде. — Але одразу ж виправився, побачивши важкий погляд боса, — принаймні, найближчим часом. Він посяде своє місце цапа-відбувайла, не знаю вже в якому вигляді, але посяде одразу. Справа автоматично закриється, і далі убивцю Віталія ми з вами шукатимемо виключно самі. А у нас можливостей все-таки менше, погодьтеся. І поки Богдан Варибрус, живий чи мертвий, не в розпорядженні слідства, вони шукатимуть ще й інші варіанти, тому що до кінця місяця винний повинен бути представлений широкому загалу. Й імовірність, що справжнього убивцю знайдуть, все-таки існує. Повірте, не одна здорова голова у системі розуміє, що ловлять не того. І реальне розслідування тишком чи нишком, але ведеться. І зупиняти його з нашого боку більш ніж безглуздо.

— Правду каже, — згодився перший.

— То що робити? — знову скочив Маркуш. — Відпустити? А якщо все-таки він? Та й менти швидше його хапнуть, якщо відпустимо. То може краще замочити? Для надійності. Тоді вже точно не знайдуть. І покараємо заразом, якщо це все-таки він… А тоді шукатимемо далі.

— Як скажете, — знизав плечима стрижений. — Хоча, мені це не подобається. Надто резонансна справа. Надто уваги багато. Тут не наламати б дров. Якщо замочити — назад вже не повернеш. Давайте будемо реалістами. Ви ж у колі підозрюваних стосовно викрадення хлопця. Оце, що ми зараз робимо — взагалі божевілля. Так, технічно усе це ми можемо здійснити з найменшим ризиком, але… Словом, не складайте навколо себе мотузку кільцями. Не знати, хто й коли схоче за неї смикнути, й тоді утвориться зашморг.

— Отже, тримати у себе. І чекати.

— Також не варіант. Ви можете дати гарантію, що завтра-позавтра сюди не вдереться спецназ, нас усіх поставлять раком і його витягнуть на світ божий? Я не дам. Ви прекрасно знаєте, де живете. Президент за свій завтрашній день не поручиться! Я звісно, того не бажаю, але й вищі персони «падали».

— Колись усі впадемо…

Вдруге у келих налилося значно більше. Найсильніше хотілося зараз Борису Маркушу опинитися наодинці разом із цим чоловіком у підвалі. Зачинити двері, щоб ніхто не бачив і не чув, і подерти на клапті. Не кваплячись, повільно, ведучи поміж цим душеспасительні розмови. Власне, немає нічого простішого. Проте, потрібна ще одна маленька умова — бути упевненим, що саме він зчинив побоїще у «виставковому». Якщо ні — екзекуція перетворювалась на фальшиву виставу… для самого себе. Ну і для оцих двох, які, дивись, не сьогодні-завтра і справді смикнуть за оту мотузку, яку він складає навколо себе кільцями. Не дарма попередили. Хоча… чи не однаково тепер?

Він випив ще і замислився. Напевно, таки не однаково. Хоча б тому, що тоді не зможе по-справжньому розплатитися за Віталія. З тим, кому точно винен. Можливо, і з оцим самим копачем, але за умови, що вина його не викликатиме жодного сумніву. Захмелілого олігарха добряче хитало на ногах, та бажання випити ще виявилося непереборним. Стоячи спиною до своїх помічників, Маркуш відчував поблажливі погляди. Обоє розуміли, що босові «рве дах» і у такому стані йому потрібна нянька, аби не наробив чого. «Не нароблю, не сціть». А от за тверезі думки їм таки належало подякувати. Що стримали вчасно. Розумні ідеї надходять несподівано. Зараз він чітко уявив собі, як вчинить зі своїм полоненим. І нехай не думають, що допився до повного неадеквату.

— Ось що я вам скажу, шановні. Відпустити його справді варто. Ну, звісно, якщо ви упевнені, що виставковий центр — не його рук діло. Тільки от мислите ви трохи не з того боку. Стосовно пошуків того виродка він нам як не завадить, так і не допоможе. Тому гляньте на ситуацію під іншим кутом. Грядуть вибори. І невдовзі нам доведеться боротися за владу у цій країні. І вчепившись у цього Варибруса, котрий ні сном ні духом не винен, теперішня влада дискредитує себе, не здогадуючись, що нам це відомо. Тому я справді його відпущу. А ще перед цим нагодую, відмию і дам грошей. І нехай вони далі продовжують ганебну виставу, закопуючи себе ще глибше. Прийде час, і Варибрус, живий чи мертвий, стане нашою козирною картою у грі проти них.

Несподівано розболілася голова. Підлеглі полегшено зітхнули, коли келих остаточно припечатався до столу.

— Ідіть спати. А цього нехай стережуть…

Ранок заскочив Богдана зненацька. І почався з того моменту, коли з голови зняли мішок. Обидва охоронці не відходили від нього навіть на мить. Інші мішки — ті, що попід очима Маркуша, стали ще більшими, погляд ще важчим та безнадійнішим.

— Сьогодні твою дитину повернуть матері. Ти мусиш переконати хлопця, що він утік із дому сам.

— Я… побачу його? — несамохіть проковтнув Богдан.

— У тебе десять хвилин, — сказав стрижений.

Хлопець сидів у кімнаті на дивані — мовчазний та переляканий.

— Тарасе! Тарасику, синку… Ти як?

Давно не доводилося обіймати власну дитину. Все-таки син, вже дорослий. Та все ніколи. Тіло його виявилось зовсім худеньким, хоч хлопець завжди виглядав нівроку. А от руки обхопили несподівано міцно, потім іще міцніше. А далі плечі почали здригатися. Він дивився на батька і намагався стримати сльози. У грудях стиснуло так, що одразу по-зрадницьки скривилося обличчя, а у горлі несамовито защипало. Та Богдан розумів, що не можна.

— Тарасику, синку, нічого не бійся. Усе скінчилося, усе позаду. Зараз тебе відправлять додому. Просто зараз.

Сльози продовжували душити хлопця, слова застрягали у горлі, та все-таки йому вдалося вимовити:

— А ти? Тату, а ти? Що буде з тобою?!

Розгубленість охопила цілковито, з головою, одразу після цих слів. Панічно шукав відповіді на це несподіване запитання. А її не було.

Тепер вже Тарас плакав, не криючись. Дивлячись на батька, він здригався усім тілом і швидше за все розумів, що бачить і торкається його востаннє, адже не був уже дитиною. Їхні стосунки ніколи не були надто душевними, іноді переростали в уперте протистояння. Але тепер усе це не мало значення. Людина починає цінувати щось по-справжньому лише тоді, коли втрачає.

Сльози котилися по його обличчю, а губи вперто намагалися вимовити таке, чого Богдан аж ніяк не сподівався від власної дитини. Витримувати це ставало неможливо. Він схопив сина і притяг до себе.

— Тарасику, не плач. Усе буде гаразд. Побачиш. Просто треба запастися терпінням.

— Тату, що буде з тобою? Будь ласка… Тату…

Час зупинився. І навіть отой коротко стрижений, увійшовши, зрозумів це. Тому забрався геть, не промовивши ані слова. Напевно, саме його поява й дала можливість опанувати себе.

— Тату… Скажи, що можна зробити? Я усе зроблю!

— Тарасе, послухай мене. У нас мало часу. Дуже мало. Справді, ти мусиш мені допомогти. Інакше можу не впоратись. А так все залагодиться, побачиш. Тільки візьми себе в руки. Ти ж чоловік.

Здригання припинилися, але хлопець і далі притискався до нього. Вони помовчали хвилину.

— Насамперед, хочу, щоб ти знав, що я ні в чому не винен. Хоч би хто і що казав.

— Тату, а чому ж…

— Сину! У нас немає відповідей на багато «чому». Дуже багато. Немає і ніколи не буде. Так ми живемо. І вдіяти нічого не можна. Так було й буде завжди. Ти вчив історію. Я багато тобі розповідав. Тому не плач, а вчися жити. Ти мужчина і повинен виживати у будь-якій ситуації, як роблю це я. Тому послухай уважно. Насамперед забудь про те, що з тобою трапилося. Ти просто утік з дому. Розумієш мене? Утік, тому що терпець урвався. Ні, ти, звісно, не віриш, що твій батько скоїв цей злочин, але тебе так дістали криві погляди і запитання, що ти утік. А потім повернувся, бо побачив, що це не вихід. Отака версія для усіх, хто питатиме. І хоч би що сталося — стій на цьому. І не дай Боже… комусь хоч півслова. Ти зрозумів мене?

Він лиш енергійно закивав головою.

— Це перше. Тепер далі. Я не знаю, скільки тягтиметься це божевілля. Тому ти мусиш запастися терпінням і жити як досі. Розумію, це важко, але іншого виходу немає. У мене є надійна схованка і я б не вийшов звідти, якби тебе не викрали. Не бійся за мене. Будь розумний, постарайся, щоб з тобою більше нічого не трапилося, — тоді й мені буде легше.

— Тату, а хто мене забрав? Хто вони?

— Ми ж домовилися — ти сам втік з дому. А повторна втеча тобі не загрожує. Зрозумів?

— Так.

— І ще одне. Послухай уважно. Мама практично влаштована в Італії. Ти це знаєш. Якщо з’явиться найменша можливість, ти мусиш їхати з нею. Тільки-но вас згодяться випустити. Рано чи пізно вони дозволять. Ти зрозумів мене?

— А ти?!

— А у мене перспективи більш ніж невизначені. Та головне, що я живий і вільний. Ти вір, я упораюся. Будь ласка, вір у це. І про тебе не забуду. І ми обов’язково зустрінемось. Як усе скінчиться. Добре?

Він ще сильніше притиснувся до батька і мовчки кивав головою.

— Все, сину. Ми не можемо змушувати їх чекати. Запам’ятай, що я сказав. І будь справжнім чоловіком. Намагайся жити так, щоб не було соромно наодинці з думками. Не забувай мене. І вір.

Ставши на ноги, Богдан підняв Тараса, легенько відсторонив від себе та подивився йому в обличчя ще раз. Потім міцно стиснув йому руку. А потім, ще раз обійнявши, підштовхнув до дверей. А коли стало зрозуміло, що Тарас пішов остаточно, сів на той самий диван і міцно затуливши руками обличчя, дав собі волю. І однаково було — бачитимуть ці люди чи ні. Сльози самі текли з очей. Та водночас з’явилося неочікувано приємне відчуття, наче камінь упав з душі. І це дарувало додаткові шанси вижити.

XXXIX

Хоч як намагався Бакула спустити все «на гальмах», відлуння невдалої операції загрожувало йому втратою керівництва слідством. За умов зваженості, багато корисного вдалося б придумати й зробити, та обставина, що «стрілець» вже був практично у кайданках, вибивала з колії.

Усе, що трапилося в «Лісовій пісні», безперервно прокручувалося у голові від початку до кінця. Щастя, що обійшлося без серйозних людських втрат. Андрій лежав у реанімаційному відділенні місцевої лікарні, прооперований після кульового поранення в живіт. Ще одному оперативникові зачепило плече, решту дивом обминуло. А могли покласти усіх.

Картина поставала в уяві знов і знов, заважаючи сконцентруватися. Хотілось дертися на стіну. Яка ж шалена радість охопила його у той момент, коли Андрій з Демидом навалилися зверху на стрільця і дістали наручники! Секунди забракло, щоб вони заклацнулися. Сам слідчий вже готовий був кинутися униз через кілька сходинок. Тоді розвиток подій був би ще гірший. Очі відмовлялися вірити, коли масивний Л-200 проломив загорожу і звідти в оперативників полетіли гранати. Вискочивши, Бакула побачив уже дві ворожі машини. Саме його вчасна поява з тилу врятувала ситуацію. Випущені начальником дві обойми дали змогу хлопцям оговтатися. Втрати серед ворога були суттєвішими. Першим же пострілом вдалося покласти одного з нападників у кузові. Іншому куля потрапила у голову, коли хлопці почали відстрілюватися. Решта втекли однією машиною, забравши поранених. І жоден з його людей не зауважив куди подівся Варибрус. Окрім Демида, який стріляв по ньому і присягався, що влучив.

А далі усе, як і водиться у бюрократичній системі. З’ясування стосунків з місцевим патрульно-постовим нарядом, який наче навмисне чергував на перехресті за кілометр від корчми, забрало оті дорогоцінні хвилини. Не одразу вдалося прочитати сліди за парканом і зрозуміти, де шукати утікача, якому й надалі сприяла удача. Поранений таки зумів проскочити трасу, на якій у той час вже почався безлад, і піти у протилежний бік.

Все складалося погано. Невдовзі скривавлений слід повернув від траси до лісу, до нього приєднався ще один. Потім ще кілька. Тут і відбулася сутичка, хід якої важко відтворити. Сніг був геть потолочений, місцями закривавлений. Ломака, якою вочевидь боронилися, валялася поруч, потім викопали з-під снігу ще й ніж з викидним лезом. За кілька кроків головою у кущі лежав труп Савченка з кульовими отворами у грудях та на чолі. Далі учасники сутички ланцюжком пішли по прямій у північному напрямку. Одразу ж оголосили операцію перехоплення, та було пізно. Сліди загубилися на дорозі, де усіх забрала машина. Масштаби операції розширялися, і лиш увечері Бакула зрозумів, що здобич вислизнула остаточно.

Тепер належало спробувати захистити себе. «Згори» тиснули, дихати було важко. До того ж, він залишився сам — на восьму вечора Демид, якому вдалося потримати «стрільця» у буквальному розумінні за руки, напився так, що повністю випав з робочого процесу. Чергова поїздка до столиці, схоже, мала стати останньою у кар’єрі, тому й полковник дозволив собі випити зайвого. А коли сідав за рапорт, розумні ідеї, народжені стихійно, почали зрештою ліпитися докупи.

Акцентувати треба не на непередбачуваності обставин, на яку людина у його статусі права не має. Треба знайти конкретний шлях відвести від себе каральну руку. Спав на думку не найгірший варіант. Свої неузгоджені з керівництвом дії Бакула пояснював витоком інформації та отриманням даних про це надто пізно. Величезна кількість учасників та керівників слідства унеможливлювала проведення якісної перевірки його заяви. До того ж, на це потрібен час, а його у керівництва не було. Згідно з представленою версією, надійшла анонімна інформація про перебування викраденого Тараса Варибруса у ресторанно-готельному комплексі «Лісова пісня» та можливу появу там його батька. Тому й довелося взяти на себе проведення операції, а з міркувань секретності в умовах витоку інформації та за браком часу робити все швидко. Цим самим пояснював слідчий своє разом з Демидом проживання у готелі та нечисленний склад опергруп. Напад довелося пов’язати з іменем Маркуша, у чому, власне, він не сумнівався.

Рапорт відгонив авантюрою, проте лиш у такий спосіб з’являвся шанс захиститися і зберегти можливість шукати «стрільця». За це, хоч як дивно, Бакула переживав чи не найбільше. Досягти результату, не зважаючи ні на що, видерти перемогу. Про те, що перемоги тут не приносять дивідендів, зараз не думалось. І ще одну корисну річ утнув полковник. Начальник Дмитроградського управління поліції виявився найнезручнішим елементом вибудованої ним системи. Попри свою залежність від алкоголю і невміння працювати конструктивно, Сокотнюк дрібно та підленько ставив патики у колеса, намагаючись скеровувати слідчий процес так, щоб отримувати власний зиск, де тільки можна. Тому з легкою совістю Бакула вирішив перевести стрілки на нього. Відповідно до існуючих правил місцевий керівник поліції входив у число осіб, які повинні бути повністю у курсі подій, а канали для можливих його зв’язків з Маркушем домалювала фантазія. Доки розбиратимуться, мине тиждень, а може й більше — гідне відтермінування, аби самому розібратися з Варибрусом.

XL

Вони сиділи у просторій кімнаті на двох однакових різьблених канапах, поставлених так, що між ними якраз вміщувався столик, щойно завезений прислугою. Очі дель-Боски ковзнули по виставлених напоях та наїдках і трохи довше затрималися на протилежній канапі. У такий момент навіть його, істиного шанувальника, не могли цікавити меблі з червоного дерева. Проте, безпомилково визначивши їхню вартість та походження, дон Маріо намагався у найкоротший термін оцінити й свого візаві.

Петро сидів ні живий ні мертвий, і його вже точно не цікавили не те що ексклюзивні меблі, а й їжа та напої, без перебільшення «заморські». Примостившись на кріселку з торця багатого столу, намагаючись не пропустити жодного слова, він болісно думав про своє. Лише учора, зітхнувши з полегшенням, що все, Бог дасть, обійдеться, Петро несподівано потрапив у таке, що волосся ставало сторч. Небажана чужа інформація продовжувала накопичуватись у ньому небезпечним номіналом. «Не набивай кишені камінням, ідучи по мосту через річку. Не знати хто і коли…». Недобрий погляд стриженого, що сидів поруч із олігархом, наче підтверджував те саме прислів’я, хоч і дещо на інший копил. Власне, не знати, хто тепер з оцих обидвох свій. Одним миром мазані. Втім, переконання, що від дона Маріо менше шансів отримати в разі чого «по кумполу і в яму» не полишало новоявленого Бальюку, у голові якого ще зі шкільних років дивом зберігся Шевченків вислів про те, що свій український пан, як правило, гірший за чужого. Хоча, за рік поневірянь Південною Америкою встиг зрозуміти, що чуже — воно нерідко лише здається кращим.

— Сеньоре Маркусе, — промовив дель-Боска після формального висловлення співчуття у зв’язку з трагічною загибеллю сина, — насамперед хочу подякувати, що навіть у такий момент згодилися на зустріч, і обіцяю, що докладу усіх зусиль, аби вона виявилася плідною і для вас.

Петро перекладав як міг, а мовчазний Маркуш лише кивнув головою.

— Те, про що йтиметься, є закритою інформацією, як для вас, так і для мене, розголошення її украй небажане. Я змушений довіряти вам, оскільки є зацікавленою стороною. Тому прошу підтвердження, що ви маєте достатню упевненість, що я той, за кого себе видаю, і кого вам рекомендували, а не підставна особа.

Маркуш знову кивнув, промовивши лиш коротко «так», що не вимагало перекладу.

— Тоді закликаю вас до цілковито відвертої розмови, яка пасує людям нашого з вами кола. Тому, хто поруч зі мною, я довіряю наче собі. А це, — дон Маріо вказав на Петра, — мій перекладач, якого ви можете у разі потреби замінити на свого.

«Немає потреби, просто потім залиште його мені…», — уявив відповідь переляканий Петро. Та гостинний господар знову лиш кивнув і тільки зараз уперше відкрив рота:

— Скажи йому, що я своєму також довіряю, і можна розмовляти відверто.

Та дон Маріо не вгавав і запропонував господареві у разі потреби обшукати гостя та супроводжуючих на предмет наявності записуючих пристроїв.

От і почалося. Мало того, що у цій країні він тепер взагалі ніхто, ще доведеться стати свідком таких таємниць, що годі уявити. Щоправда, існував один відносний «козир» — з усіх присутніх лише він, Петро, міг розуміти як тих, так і тих. Тому в разі виникнення неординарної ситуації, з’являвся шанс надурити і сподіватися, що вдасться вислизнути. Примарний шанс…

— Мета мого приїзду до вашої країни цілком конкретна. За збігом обставин, нас із вами цікавить одна й та сама особа. Бохдан Варибрус. Тільки, на відміну від вас, ця людина мені потрібна тимчасово і моє спілкування з ним упродовж п’яти хвилин ніяк не позначиться на ваших інтересах. Для мене це має дуже велике значення. Додам, що мій інтерес до цієї людини жодним чином не пов’язаний з подіями останнього дня минулого року, коли загинув ваш син. Повторю — це лише дивний збіг обставин. Бохдан Варибрус, в силу роду занять, володіє інформацією, яка не має відношення ані до вашої країни, ані до злочину, у якому його звинувачують, проте надзвичайно важлива для мене і я хотів би її отримати. Сподіваюся, ви зрозумієте мене. Уявляючи ваш інтерес, а також ставлячи себе на ваше місце, я не висуваю жодних фінансових пропозицій з метою вас зацікавити, хоча… Якби раптом ви бажали їх розглянути — я готовий.

Набряклеобличчя місцевого олігарха залишилося нерухомим і ніщо не підтверджувало, що він сприймає інформацію. Маркуш вислухав до кінця і промовив, зробивши ледь помітний рух пальцями у бік Бальюки:

— Скажи йому, що у мене немає такої людини і я нічим не можу допомогти. На жаль. А ставити себе на моє місце може лиш дурень.

На відміну від нього, дель-Боска слухати до кінця не схотів:

— Сеньоре Маркусе, я у своєму становищі можу лише просити. І розумію, чому ви так кажете. Для мене, як і для вас, зустріч з цією людиною — питання життя і смерті. Питання родової честі, якщо бажаєте. Моє спілкування з ним жодним чином не завадить вашим планам. Водночас ви мене без перебільшення врятуєте. Адже після вас я не зможу отримати нічого. Тому прошу поступитися мені чергою. П’ять хвилин розмови з цією людиною. У вашій присутності. Я згодний на будь-які умови та витрати.

— Спитай, чому вони не їдять і не п’ють, — наказав Маркуш. — Он скільки усього наставлено.

У відповідь Дон Маріо подякував і пояснив, що за своїми проблемами давно втратив не лише апетит, але й сон, і спокій.

— А мене, виходить, має у такий момент цікавити його бабло та пропозиції… Шановний, я б тобі ще свого додав, аби це допомогло мої проблеми… — він довго підшукував слово, — перепрофілювати. Можливо, він цього не зрозуміє, але зараз мене взагалі нічого не цікавить. Принаймні, з того, що він може. І стати на моє місце подумки неможливо. Розтлумач йому.

— Ви не зовсім правильно мене зрозуміли, сеньоре Маркусе… — якщо місцевий олігарх під час перемов поблажливо тицяв у бік перекладача, то дель-Боска звертався напряму до опонента, намагаючись зловити його погляд, — …і помиляєтесь, коли думаєте, що той, хто прийшов до вас, далекий від розуміння ваших проблем. Тому почну з того, що поділюся власним досвідом. Гадаю, ви цього потребуєте. У 1998 році у мене викрали дитину. Мою дитину, також сина. Причиною стала моя діяльність, яка, не буду приховувати, не вписувалася у рамки закону. Я контролював тоді один з найголовніших трафіків зброї до Південної Америки. Ви можете перевірити, адже це була доволі гучна подія, яка вилилася потім у війну між впливовими кланами континента.

Тепер вже Маркуш дивився на гостя, ловлячи кожне слово, а той продовжував:

— Так, це зараз я можу говорити і згадувати спокійно. А тоді я мав вигляд іще гірший, аніж ви нині. Власне, усе робили мої помічники, я ж не був здатний ні на що. Вони старалися…

Разом зі стриженим обоє запитально дивилися на гостя.

— Сина я отримав мертвим. Ваш загинув миттєво. І це… — тепер дон Маріо старанно добирав кожне слово, даючи таким чином і Петрові час не схибити при перекладі, — це не так погано, враховуючи усі можливі варіанти. Повірте мені. Порівняно з моїм вашому навіть можна позаздрити. А крім того… Тоді я так не думав, звісно, проте тепер можу вас запевнити — зі смертю дитини життя не закінчується. А людина завжди, у будь-якій ситуації намагається знайти у ньому сенс. І знаходить.

— І який же сенс знайшли ви? Такий, щоб його можна було бодай якось покласти на терези з життям власної дитини?

Лють в інтонаціях Маркуша стримувалася насилу, проте гостеві дивним чином вдалося розворушити завмерлого господаря. Погляд його ожив, і він дивився в очі чужоземця, виявляючи неабиякий інтерес.

— Конкретно я? Що ж… У мене була проблема, яка висіла ганебним ярликом не лише наді мною — ще над моїми дідом та батьком. У її вирішенні тепер зміст мого подальшого життя. Саме з нею, до речі, я й прийшов до вас. А ще… свого часу я заприсягся на Євангелії, що за жодних обставин, задля досягнення будь-якої мети сам ніколи не вдамся до кіднепінгу. І тепер не лише дотримую слова. Я очолюю Міжнародний комітет боротьби з викраданням дітей. Частка моєї фінансової участі у цій справі досить велика. А окрім цього ще мій час, мої люди, мої зв’язки. І можу сказати вам, що за роки діяльності завдяки мені вдалося врятувати не одну дитину. І це також ви могли б перевірити. Зайдіть на сторінку цієї організації — там усе є. Звісно, чужа дитина не замінить власної. І врятування її не покриває горя від втрати своєї. Проте, коли це вдається, свій розпач меншає бодай на дещицю. Колись оцих врятованих стане стільки, що… Ви зрозуміли. А ще — море. Океан. Без нього я не можу. Він — також частина мого життя, яку я по-справжньому навчився цінувати лише згодом. Так було зі мною. Ви знайдете якийсь інший зміст, але знайдете обов’язково.

— Отже, ваш приїзд — результат цієї діяльності…

Інтерес, що з’явився в очах Маркуша, згас. Недобрий погляд вперся у непроханого гостя, і стрижений, нахилившись до свого боса, тихо промовив щось у саме вухо так, що не почув навіть Петро.

— Ні, — похитав головою дель-Боска, — аж ніяк. Хоча б тому, що вже годину як ваші мас-медіа повідомили про повернення додому сина тієї людини, про яку я веду мову. Я знав це, проте однаково тут, адже розумію причину як зникнення, так і повернення хлопця. І до функції структури, яку я очолюю, не входить сприяння покаранню людей, які займаються подібними речами. Лише порятунок дітей — жертв викрадень. Просто так співпало. Повірте. Я радий, що ця дитина швидко знайшлася, хоч з іншого боку це погіршує мої власні перспективи. Можливо, Бохдана Варибруса вже немає серед живих. Скажіть, я спізнився?

— Ви просто прийшли не за тією адресою. При усій повазі… — Маркуш красномовно розвів руками. — Гостинність у наших традиціях, навіть якщо у домі біда. Тому скажи їм, що можуть залишатися і навіть переночувати, бо здалека приїхали. І як апетит з’явиться, то нехай їдять, у басейні плавають… А розмову закінчено.

Він підвівся, даючи цим усе зрозуміти. Підвелися й гості. Вийшовши з-за столу, дон Маріо зробив крок назустріч і простяг руку. А коли млява долоня «сенатора» опинилася у його пальцях, дивлячись в очі господареві, промовив:

— Сеньоре Маркусе, шкода, що ви не забажали зі мною говорити. Це неправильно, адже люди нашого кола навпаки повинні шукати шляхи до злагоди, а не відмовлятися від них вже на початку, коли невідомо, що й куди поверне. А пропонуючи вам свої послуги, я мав на увазі аж ніяк не гроші і не сприяння у бізнесових справах. До структури, яку я очолюю, входить маса компетентних у розшуковій справі людей, колишніх профі, які озброєні найсучаснішими технічними засобами і вміють працювати неофіційно і таємно. І якщо вони здатні розшукувати викрадених дітей, то й пошук інших категорій людей також їм по силах. Навряд чи у вас є повна впевненість, що убивства у вашому центрі скоїв саме Бохдан Варибрус. Я слідкував за подіями і розумію, що на тверезий глузд такої упевненості бути не може, а людина під катуваннями здатна зізнатися у будь-яких гріхах, аби тільки припинити власні страждання. Тож рано чи пізно ви дійдете до усвідомлення, що скарали не того, а справжній убивця вашої дитини гуляє по світу. Підкреслюю — тепер вже дійсно по світу. І тоді згадаєте про мене та мої пропозиції, адже навряд чи ваші можливості знайти конкретну людину у межах земної кулі більші від моїх.

Лише після цих слів дель-Боска відпустив його руку, кивнув головою на знак пошани і у супроводі Батістона попрямував на вихід. Проте обернувся у дверях і додав:

— Можливо, також вас здивувало, що у моїх поясненнях стосовно сенсу життя не йшлося про помсту. Помста — зло в принципі. Тому, якщо зробити її сенсом життя, обов’язково загинете самі. Вона швидко з’їсть вас. Вона необхідна, але лише для того, щоб отримати змогу жити далі — не більше. Мені свого часу вдалося. Я знайшов тих, хто забрав у мене Габріеля. Колись, можливо, ви згадаєте мої слова і схочете зустрітися ще раз. Не сподівайтеся, що я вас почую.

Усі троє неквапно ішли до застиглого у снігу «пілота». Сопло труби викинуло порцію вихлопу у морозяне повітря — Хорхе запустив двигун. Петро вже укотре зітхав з полегшенням.

— Патроне, треба було все-таки залишити їм візитівку, — не вгавав Батістон. — Чому ви цього не зробили?

— Тоді вони не побігли б за мною. І ще довго думали б.

— А так що? — Дієго зібрався озирнутися.

— Не смій, — загрозливо промовив дель-Боска. — А так — зараз прибіжать. Якщо він ще живий. Швидше за все так. Людина, яка відібрала у мене дитину, не померла б швидко.

— Так і було, — згодився Батістон.

Стрижений біг до воріт, роблячи рукою цілком зрозумілі знаки.

— Схоже, він наш, патроне, — не втримався Дієго. — Ви природжений дипломат.

Дель-Боска прочинив дверцята, поблажливо дивлячись на охоронця.

— Борис Франкович просить вас зачекати. Він вже вдягнувся і виходить. Будь ласка, дві хвилини.

Мотор замовк і дон Маріо вийшов на сніг, роблячи крок назустріч.

— Ви переконали мене, — насилу відхекуючись, промовив Маркуш. — Пробачте. Я мав швидше почути вас. Горе зовсім забирає глузд…

— Розумію.

— Я готовий до співпраці. От тільки… Ви справді спізнилися.

— Він мертвий?

Дель-Боска відчув, як усе обривається і летить шкереберть.

— Ні. Тобто, сподіваюся, ще ні. Але… тут його немає. Повірте. Я відпустив його. Дав грошей і відпустив. Усього лиш за кілька годин перед вашим приїздом.

Дон Маріо дивився на нього і не розумів — брешуть йому в очі чи кажуть правду.

— Відпустив, — продовжував господар. — Мене переконали, я зрозумів, що він ні при чому. Ця людина надала докази. Не те щоб незаперечні, але… я повірив. І відчуваю — він не убивця. Як ви кажете, «на здоровий глузд» — не сходиться. До того ж, мої люди… вони також працювали у відповідних структурах і дещо розуміють. Усі дійшли згоди, що це не він.

Дон Маріо дивився на брезкле обличчя, тремтячі від холоду плечі, і не міг збагнути чи варто вірити. Може все-таки він замучив на смерть можливого кривдника свого єдиного сина, а тепер саме гість здалеку пробудив у ньому сумніви та ще й запропонував допомогу…

— Думаєте, брешу… — похитав головою Маркуш. — А що я мав з ним робити? Ну скажіть! Ви не розумієте… У вас може інакші правила. Ви по той бік земної кулі, я не був, не знаю. А у нас тут… Ви не уявляєте, куди потрапили. Гадаєте, я у цій країні бос, олігарх… Насправді — гівно я на патику!

Ще раніше за його наказом стрижений відійшов геть і тепер Маркуш, схопивши гостя за вилоги куртки, доводив, зазираючи в очі:

— Ви думаєте, я тут щось важу? Тут таких як я… Більше аніж можна уявити. Працювати у цій країні нема кому. Керувати та красти — достобіса. А тих, що у спину дихають — удвічі, утричі! Як вовки голодні, чекають коли послизнешся, щось не врахуєш. Живеш і боїшся. Усього й щастя в житті, що бабло. А як воно дається? Потім ні тих будинків, ані машин не захочеш. І усім винен. І не знаєш, коли борги віддавати загадають. І не уявляєш, коли оті, — він кивнув у бік стриженого, — здадуть з потрухами. І гадаєш ночами, коли не п’яний — що завтра буде? Чи у машині спалять, чи схоплять і розпинатимуть показово як отого… Варибруса. І чи не забракне бабла відкупитися. То куди я мав його подіти? Скажіть мені! Здати? І що тоді? Тоді усе закриється. Зловили убивцю, — кінець. А переховувати у себе… Щойно ж пояснив. У нас будь-хто завтра може до прірви впасти. Залежить, скільки коштує і кому це на руку. Ціна питання. А вона висока — далі нікуди. Нам тепер до Європи треба. Бабла вже достатньо — з усіх дір лізе. У себе красти вже нема чого. Та й престижу б не завадило… Дарма, що свині свинями. Вікно прорубали. І тепер туди — по головах одне одного. І на цьому шляху не те що якогось одного Варибруса — сотню таких як я розчавлять і не помітять. То де мав ховати я таку людину? Дав грошей і відпустив. Якщо не дурень, то мо’ й виживе. А вони нехай далі шукають. Глядиш, справді що цінне відриють. У мене є зв’язки з людьми в органах. Там справді панічно працюють по усіх напрямках, розуміють, що як не знайдуть — полетять їхні голови. Варибрус їх цілком задовольняє. Отже, усе скінчиться.

Лиш тепер Дель-Боска перевів погляд з Маркуша на свого гіда, язик якого, здавалося, отримав друге дихання.

— Це схоже на правду? Як ти вважаєш?

— Що саме? — не зрозумів Петро. — Що відпустив його? Чи не бреше? Як же я можу знати?

— Ні, не це. Обґрунтування. Те, що він наводить на підтвердження власних слів.

— Чому ні? Цапом-відбувайлом у нас може стати кожен. Якщо не пощастить. У нас так є. Учора був великою, поважною людиною. Сьогодні глянь — уже злочинець. Десь комусь не догодив, от і став претендентом на шоу під назвою «дотримання законності». Ви не вірите, що він боїться? Усі бояться. У нас не буває залізобетонних позицій. Навіть у того, хто володіє мільйонами. Завтра можна перейти дорогу сильнішому, у кого грошви ще більше, і тоді ніхто за його долю ламаного гроша не дасть. І так згори донизу. В житті нашому одна рушійна сила. Бабло. А все, що окрім нього — цілковите шоу. Більше нічого. Гадаєте, чого я з університетською освітою через океан утік мішки у порту вантажити? Тут нормальній людині дихати нічим. Оце, що він зараз каже, якраз і схоже на правду. Бачите — стриженого відіслав. Не знаю, як там у вас, ще не розібрався за рік, але ви при своїх усе кажете, отже, довіряєте, упевнені. А він — дзуськи. У нас ніхто нікому не довіряє.

Тепер вже дон Маріо дивився на Петра так само, як хвилину тому на Маркуша. Закономірність впала у вічі. Люди у цій країні мали особливість обурюватися і втрачати витримку щойно лиш розмова торкалася теми «як ми живемо». Це стосувалося рівною мірою як політика-олігарха так і дрібного службовця чи безробітного. Двоє людей говорили, в принципі, одне й те саме. А там, де визначена закономірність, легше досягається результат.

— Я дам вам свою людину, — зрештою схаменувся Маркуш. — Вам покажуть місце, де його висадили. І ще вас можуть відвести на місце стоянки його машини, яку поки що ніхто не знайшов. Не впевнений, але можливо, колись він смикнеться й туди. Там його речі і… ну, ви побачите. Схоже, цей Варибрус дійсно перебував там під час розстрілу людей у моєму закладі. Ви побачите усе те саме. І зрозумієте, чому я повірив. Зараз мені справді шкода, що ви спізнилися на кілька годин…

Скреготати зубами з відчаю поступово входило у звичку дель-Боски і він зробив це, щойно опинився серед своїх. Тому що справді мав можливість довіряти цим людям.

XLI

Вона довго сиділа, сховавши обличчя у долоні. Лічити хвилини, години було надзвичайно важко.

Що вже казати про дні! Скільки їх має минути до того часу, коли нарешті озветься телефон? Або до того страшного моменту, коли зрозуміє, що не озветься ніколи. Від цієї думки починало терпнути усередині й не хотілося жити.

Телефон мовчав. Надія не квапилася будити серед ночі, даруючи радість та щастя. Але й біда поки що не стукала у вікно, яким для неї став екран телевізора чи ноутбука. По ТВ вже якщо скажуть, то швидше за все матимуть підстави. І звідти не надійде радісна новина. Лиш погана. Не раз упродовж останніх двох днів уявляла як оголосять про затримання «нірванського» стрільця. Справжнього. Або ж…

І тоді вона робила усе можливе, щоб перемкнути свою увагу на телефон. Особливо вдавалося це після чергового блоку новин, у якому все залишалося по-старому. Останнім часом працівники інформаційної служби поліції говорили про якихось спільників убивці та його розбірки з іншими кримінальними елементами. А три дні тому мас-медіа майоріли кадрами палаючої машини біля придорожньої кафешки під назвою «Лісова пісня». Чини у погонах висловлювали припущення, що зробив це Варибрус під час розборок зі спільниками і лише втручання поліції допомогло уникнути масових людських жертв. Що відбувалося? Вона-то напевно знала, що нічого такого у Богдановому житті не було і бути не могло. Отже слідство пішло хибним шляхом? Дав би Бог… А може навпаки — по справжньому! І тоді скоро все з’ясується. Та якби ж то у цьому полягала головна біда! Те, через що довелося залишити надійну схованку, висіло чорною хмарою, не даючи жити. Що там? Чи вдалося запобігти біді? Та що може вдіяти одна самотня людина, проти якої увесь світ?

Цей день, ці години після дванадцятої пополудні виявилися найважчими. Центральна інформаційна служба оголосила про повернення додому Тараса Варибруса, сина найвідомішого злочинця країни. Хлопець начебто просто втікав із дому, зламавшись психологічно під впливом останніх подій. Так заявила його мати Дарина. А телефон тим часом продовжував мовчати.

Чому?

Проблему вирішено, найгірше минулося. Тепер він мусить згадати про неї. І повідомити, що живий. Що все гаразд. А як ні? Якщо сина випустили в обмін на його свободу? А якщо — на життя? Однаково, він мав знайти можливість… Мав. Хіба б усе сталося раптово.

У грудях млоїло. Невже можна так прив’язатися до людини за короткий час? Виходить, можна. І рятівні варіанти продовжували стукатися із завидною наполегливістю. Міг забути номер, оцей новий придбаний нею номер, невідомий взагалі нікому. Чому ні? Просто забути у колотнечі страшних подій, за нервами та клопотами. І тепер не може подзвонити. Отже, міг спробувати потелефонувати на старий. Потрібно вставити картку і подивитися.

Яна підвелася і пройшлася по кімнаті. Саме від цього Богдан застерігав її. Казав — не дай Боже. Але чому?! Нікому ж невідомо, що вона його ховала! Ніхто не був свідком їхніх розмов, інакше давно б нагрянули. А якщо йому треба? Якщо саме зараз не має куди подітися, ризикує та мерзне? Від вагань такого роду можна збожеволіти. Скільки часу минуло? Що може завадити людині зателефонувати до коханої, яка втрачає розум від хвилювання? Нічого не треба — лише знати, що живий. Почути голос…

Ближче до вечора терпіти стало несила і ноги самі понесли її на вокзал. Електрички ходили часто, і за годину Яна дісталася до сусіднього райцентру та всілася у першому-ліпшому кафе. Нехай це станеться не у містечку, де живе мати. Про всяк випадок. Руки тремтіли і стара картка ніяк не бажала вставлятися. Нарешті. Телефон увімкнувся і одразу засигналила смс-ка. Ну!!! «Вітаємо у мережі»…

Не було нічого. Час спливав невблаганно і надії танули. Якщо б він бодай раз набирав старий номер, давно б уже маякнуло. Дива не буде. Яка ж капосна річ життя! І одночасно з цією думкою до свідомості полізли інші. Несамохіть уявлялися його останні хвилини. Якими вони були? Наскільки страшними? І наскільки довгими. Можливо, вона ніколи не дізнається про це і до скону буде мучитися такого роду припущеннями. Тоді її власна доля набагато гірша.

Впавши на ліжко вдома, Яна заплющила очі. У голові паморочилося. Нагромадження потворних думок. Коли вдасться забутися? За вікном починалася хуртовина. Давно не було… Цієї пізньої години у маленькому містечку майже усі спали. Не світилися вікна. Їм байдуже. Яна залізла під ковдру, натягла на голову подушку і сховала телефон, поставивши дзвінок на повний звук. Ніч сягнула за половину.


Вона помилялася, вважаючи, що усім байдуже. Насправді були люди, яким та сама проблема у буквальному розумінні не давала спати і її непоміркований вчинок, не допомігши їм з Богданом абсолютно нічим, зрушив ситуацію у бік, вигідний якраз для цих людей. Знай вона, до чого це призведе, шкодувати належало просто зараз. Сон, а швидше втома та нерви зморили її ближче до ранку, коли зазвичай навпаки оживають надії на краще.

XLII

Балахівську «мазду» знайшли швидко. Побачили мисливці, повідомили дільничного, далі оперативно-слідчій групі залишилося з’ясувати елементарні речі. Машина стояла на краю лісу, глибоко загнана у чагарник. Снігопади почалися двома днями пізніше, тому заїхати сюди по відносно сухій погоді було не важко. Авто спалили, вибухнув бензобак, тому відшукати цінні сліди, за якими потяглася б нитка, було складно. Проте, дещо таки знайшлося.

У схованці за лонжероном, до якої відкривався доступ лише після зняття пластмасової обшивки, виявили залишки пакета з грошима. В іншій на протилежному боці — комплект набоїв для «ТТ». Вогонь у цих місцях був чи не найбільший, та палаюча пластмаса не могла повністю знищити вміст сховку. Від температури патрони постріляли, гроші обгоріли, але й у такому стані знахідка дозволяла зробити важливий висновок: на цій машині з елеватора виїхав «стрілець» або його спільники. Тож перемога у сутичці залишилася на їхньому боці. Адже той, хто загнав сюди «мазду», не знав про схованки і підпалюючи авто залишив цінні речі у ньому.

Тепер фрагменти складалися у цілком зрозумілу картину. Вклепавшись в пригоди у виставковому центрі, «стрілець» пішов напролом, видерся і встиг потрапити на призначену «стрілку» зі стринівськими наркокур’єрами, розборка з якими завершилася знову ж таки на його користь. А наступні факти вперто вели до висновку про наявність у нього спільника. Стрілянини у виставковому центрі аж ніяк не планувалося, тому логічно — Варибрус мав би приїхати туди на своєму джипі. На ньому мав би дістатися й до елеватора. Приїжджих бандитів було двоє. Обоє загинули, а їхня «мазда» після цього здолала шлях майже у вісімдесят кілометрів. Сам двома машинами не поїдеш. Джипа досі не знайшли. З глушини, де спалили «мазду», також не надто зручно кудись плуганити пішки. Отже, мав бути спільник, який сидів за кермом однієї з машин. Той, чиє обличчя не «засвічене», хто поки що невідомий. І можливо, саме він зараз ховає «стрільця» та його машину.

Або бійню у «Нірвані» все-таки влаштувала інша людина.

Демид увійшов, поклавши на стіл аркуш із роздруківкою. Щастя, що розум вчасно підказав Бакулі зробити своєю правою рукою у слідстві людину, яка вміє забути невдачі й почати усе спочатку, не переймаючись думкою про втрачений час. Доки живий — маєш битися.

— А я все-таки зробив це, — майор присунув список ближче до керівника і красномовно постукав кінцем ручки по одному з рядків. — Погодьтеся, його спільнику, якщо звісно такий взагалі існує, немає поки що потреби ховатися. Це ми розуміємо. А вони? Повірте — бояться. Обоє! І хто зна які у цієї людини нерви і який характер. І яка логіка… Гадаю, існує велика імовірність, що у біга вдарилися обоє. Зопалу! Ви ж самі визнали, що це не професіонал, а тут такі пригоди… Коротше — згідно зі зведеннями щодо зниклих безвісти у Дмитрограді пропав оцей хмир. Причому, так виходить, пропав перед самим Новим роком. Василь Берник, вік — двадцять девять. Жив сам. Мати померла два роки тому, батька не мав. Ніде не працював. Три роки тому привід за крадіжку на ринку. Тоді відпустили — мати випросила, постраждала продавчиня «передумала» і забрала заяву. Кандидат у спільники.

— Хто ж на такого заяву про зникнення написав?

— Подруга материна. Іноді до Василя цього заходила. Була тридцятого зранку, питала що йому на Новий рік зготувати. А вже увечері їй не відчинили. Жінка стояла під дверима, довго прислухалася і вважає, що у квартирі таки хтось був. Тридцять першого хлопець також не озвався. Ну, думала, десь загуляв попри свята. А другого заявила про зникнення. Його по цей день немає.

— Цікаво, — пробурмотів Бакула. — Потяг до криміналу мав, ніде не працював, але чимось жив…

— Ото ж бо! — вів своєї Демид. — А ще додайте — жив у місті, де все сталося. І не просто пропав, а одночасно з Варибрусом! Я так поверхнево устиг із сусідами поспілкуватися, бо приятелів ще не встановили. Схоже, їх взагалі немає. То одна натякнула, що постійно по дискотеках терся. Отаке тридцятирічне недорозвинуте чмо і по дискотеках? Як ви гадаєте, що він міг там робити?

— Отримувати дур від постачальників і збувати підліткам. Ти це хочеш сказати?

— Це ви сказали. А потім, як іноді буває, чогось не поділили, інтереси розійшлися. Мало що могло статися…

— А…

— Вже зроблено. Хлопці мої працюють. Поки що ніхто із родичів та знайомих Варибруса цього Василя не упізнав. І у будинку, де жив хлопець, «стрільця» нашого також ніколи не бачили. Але нічого дивного. Працюємо далі.

— Що ж, версія має право на життя. У квартирі були?

— Ще ні. Оглядав другого січня дільничний разом із заявницею. Після цього опечатали.

— Поїхали.

Оперативно-слідча група виявилася уважнішою від дільничного капітана, що також крутився поруч, та й шукали тепер з іншим прицілом та натхненням. Результати приголомшили. Василь Берник вживав наркоту, причому давно. Про це красномовно свідчили забуті порожні пакетики, не викинуті шприци та сліди регулярного шмону власного помешкання, коли починалася ломка. У Стринові ідентифікували упаковки та сліди вмісту. Берник отримував товар виключно від двох застрелених на елеваторі кур’єрів. Та не ця знахідка була головною!

Самостійно керуючи процедурою обшуку, полковник звернув увагу на кинуту абияк у передпокої щітку для одягу. Експертиза встановила наявність межи її жорсткого ворсу великої кількості однотипних волокон, що давало змогу стверджувати — зовсім недавно нею інтенсивно користувалися. Робота у помешканні затяглася надовго. Відповідної одежини не виявили. Отже, саме у ній пішли з хати. Хто? Експерти швидко склали картинку. Це мав бути зимовий верхній одяг темно-сірого кольору. Такий, як на кадрах з «Нірвани».

Та Бакула на цьому не заспокоївся. Ще тоді, у день розстрілу, експерти прискіпливо оглянули системний блок, який у намаганні врятуватися жбурнув у «стрільця» відеоінженер. Тоді це нічого не могло дати. Зараз фахівці порівнювали кілька волокон, знятих з його металевих частин, із зразками, яких удосталь лишалося на щітці. Вони виявились ідентичними. У квартирі дрібного наркодилера Василя Берника побував «нірванський стрілець», адже сам Василь на цю роль аж ніяк не підходив.

Бруд, який зчищали щіткою, також мав особливість. До його складу входила напіврозкладена целюлоза, азотні сполуки та вапно. Висновок звучав конкретно — дефекат. Продукт, який утворюється при перших стадіях обробки цукрового буряка на заводах, утримується на очисних спорудах, звідки потім розвозиться по полях та городах, як цінний ґрунт і добриво. Місцеві були одностайні у припущеннях, і нова група одразу ж виїхала у район цукрового заводу.

Пошуки на величезній площі відстійників продовжувалися до вечора. Зимою тут нікого. Відтоді кілька разів ішов сніг і сліди, якщо й були раніше, тепер надійно поховані. Оперативники обійшли кілька споруд, у яких влітку від дощу ховалися робочі і в одній знайшлися сліди нещодавнього перебування людей — кілька шматків упаковки від продуктів, зіжмаканий папір, пляшка. З неї зняли «пальчики». Кілька їх співпало з відбитками Василя Берника. І жодного, схожого на ті, якими свого часу запаслися у достатній кількості в квартирі Варибруса.

— Херня повна виходить, — похитав головою Бакула, коли принесли чай, а за вікном стояла глибока ніч.

— Чого ж… — скривився Демид, із зусиллям розправляючи плечі, — гадаю, цілком зрозуміла картина. Починають співпадати речові докази, які ми отримуємо, йдучи по сліду «стрільця». Усе сходиться. Ну є звичайно одна неув’язка…

— Добра собі неув’язка! — не ховаючи роздратування, доказав за нього Бакула. — Не виходить із жодного боку сюди Варибруса приплести, головного підозрюваного! Злочинця, убивцю, маніяка, терориста і так далі. Це ж на усю країну оголошено!

— Ми з вами не оголошували… — сказав майор.

— А більше нема кому, — розвів руками Бакула. — Я офіційно головна особа у слідчому процесі, а ти начальник карного розшуку, на чиїй території скоєно злочин. Ми з тобою за це відповідаємо і здійснюємо керівництво, більше ніхто. Виходить, ми. Не відкараскаємося. Завтра влада поміняється, прийдуть чергові чесні «патріоти» із щирим бажанням навести нарешті лад у країні. І за фальсифікацію у резонансній справі з нас питатимуть, не з Шендерука, будь певен. Почекають днів зо два, поки Барабаш за кордон втече, а тоді нас розпинатимуть. Чорти 6 його мать… Ну ніяк сюди цей Варибрус не в’яжеться. Крім…

— Ото ж бо! — підняв догори палець Демид. — Ви вірите, щоб мужик, побачивши свою портретну схожість із убивцею, взяв і отак дременув? Ще й двома днями раніше, коли убивці ще взагалі ніхто не бачив? Коли самого розстрілу ще не сталося! Варибрус пропав за кілька днів. Він вже ховався! Якби ні — то хоча б хтось та десь його за цей час зустрів.

— От якраз у двох цих днях увесь сенс! — перебив полковник. Він свої справи вирішував. Може де справді у лісі сидів і копав! Без газет і телевізора. А потім побачив і злякався. А може взагалі дізнався про все, коли власне прізвище вже і за кордоном стало відоме, не лише у нас! Показали ж свідки, що постійно їздив і шукав, тижнями… Може таке бути? Чого мовчиш?

— Сумнівно, як на мене, але чого не буває… Сніг же почав падати четвертого-п’ятого, як де. Тобто, четвертого-п’ятого він припинив копирсатися у землі, повернувся додому… А там кажуть: ти на хріна стільки народу постріляв? На цей час особа головного підозрюваного вже була відома. І мужик подався у біга.

— Щось схоже. Тільки додому він за такого сценарію, гадаю, не дістався. Знову ж таки, хтось би побачив. Не доїхав він до дому. Так почув, а може й побачив. Є ж радіо, інтернет доступний з мобільного.

— Можливо. Що ж тоді виходить…

— Виходить не так погано, хоч як дивно. До сьогодні нас, конкретно нас із тобою цікавила лише одна людина — Богдан Варибрус, пошуки якого залишаються марними. Від сьогодні їх стало двоє. Нагорі, зрозуміло, на основі цих доказів лінії не змінять. Ні, я доповім, але мене пошлють на хрін, стопудово. Та якщо ми візьмемо іншу людину у пальто, сліди якого залишилися у виставковому центрі, яка також має портретну схожість зі «стрільцем», яку, можливо, опізнає відеоінженер…

— Якщо виживе! — додав Демид.

— Схоже, виживе. До того ж, є не лише охоронець. Ще касирка. От тоді нехай самі чухають ріпак, як, образно кажучи, «зробити» з нього Варибруса. А нас із тобою влаштує будь-який убивця з «Нірвани» — хоч би ким він був, аби підходила доказова база.

— А далі? — не вгавав майор, — ви упевнені, що «нагорі» підуть на заміну Варибруса іншою людиною, навіть якщо остання виявиться значно зручнішим кандидатом бути «нірванським стрільцем»? Надто пізно. Надто далеко зайшло.

Бакула зітхнув важко і невтішно. Ситуація справді складалася парадоксальна. Після провалу у «Лісовій пісні», це був новий успіх. Ба більше — у слідстві намітилася реальна перспектива успішного завершення. Інтуїція підказувала, що не за горами отой переломний момент, коли взяти справжнього стрільця, який вже нікого не цікавив, стане легше, аніж Варибруса. І якщо це вдасться, для них з Демидом почнеться гра ва-банк.

— Коли вони зрозуміють, що недосяжний та майже міфічний злочинець у нас в руках, натомість сам Варибрус поступово розчиняється у тумані, — не надто впевнено відповів полковник, — усе, гадаю, переграється. Вийде Шендерук, укотре сховає очі і скаже, що завершилася блискуча операція, а Варибруса навіть не згадає. А можливо, вигадають щось більш абсурдне. На жаль, у нас не працює принцип залежності високого статусу людей від їхніх розумових здібностей. Тому безголове керівництво постійно виливається бідами для нижчих ланок. Якби ж то тільки у нашій сфері — кругом. Нічого не вдієш. Мусимо рятуватися, як можемо. І когось ми повинні затримати. А там побачимо, що і як. І ще я тобі скажу, — Бакула застережливо підняв руку, не даючи себе перебити, — окрім цих двох, нас тепер влаштовує і третій варіант. Можливо, досить буде виловити цього Берника. Василя. Ми витрусимо з нього правду. Цей невдаха все розповість.

XLIII

Рух розпочався пізньої години, коли на моніторі Рауля, зайнятому супутниковою картою, несподівано заблимав червоний вогник. Увімкнувся номер сотової мережі, який ще в університеті постійно був на зв’язку з об’єктом пошуку і належав зниклій бібліотекарці. Табір дель-Боски перебував у постійній готовності, тому збори не забрали й п’яти хвилин, коли «хонда-пілот» вже чавив колесами сніг.

— Де вона? — стурбовано запитав дон Маріо.

— Ось.

— Що це?

— Дигилівка. Схоже, навіть не райцентр. Так, невеличке містечко, — зрештою визначився Петро.

— Район залізничної станції, — додав Рауль. — Точна відстань по автошляхах, за цією картою, сімдесят два кілометри.

— За такої дороги хвилин сорок-п’ятдесят, — озвався Хорхе, сидячи за кермом.

— Швидше, — наказав дель-Боска. — Це єдиний варіант виходу на Бохдана. Зроби так, щоб ми його не втратили.

— Гадаю, він зараз малоймовірний, — зауважив Батістон. — Але іншого шансу справді немає.

Дон Маріо лише запитально глянув на нього.

— Усе просто. Тоді, перед нашою невдалою операцією в університеті, він вимкнув телефон з міркувань безпеки. Гадаю, не ми їх злякали. Просто невдалий збіг обставин. Бохдан повинен був іти. Міг потрапити у пастку, тому й перервав цей зв’язок, щоб не вивести слідство на свою подругу. Швидше за все, у них домовлено про встановлення нового каналу зв’язку, якщо все скінчиться добре. Бібліотекарка про всяк випадок поміняла свою сім-карту, а він запам’ятав номер і потім збирався задзвонити їй також з нового номера. А на зв’язку вона була увесь цей час, можете не сумніватися.

— І?..
— Те, що вона відновила попередній, свідчить про те, що так і не задзвонив.

— Гадаю, Дієго правий, — згодився Рауль. — Тепер вона нервує і робить непомірковані кроки. Увімкнула старий номер глянути, чи часом туди не було дзвінків.

— Все це дуже погано, — промовив дон Маріо. — Виходить, Бохдан досі не повідомив їй про себе. Отже… мертвий? Або ув’язнений.

— Якби ув’язнений — вже б на цілий світ оголосили, — несміливо подав голос Петро. — Їй-Богу, не мовчали б. Показовий процес. Ви що! У нас головне — відзвітувати. Вони ж усю країну на вуха поставили…

— Не там ув’язнений, — похитав головою дель-Боска. — Можливо, цей сеньор Маркус вчинив із нами не зовсім порядно. Можливо. Що у тебе?

— Зараз, — пообіцяв Рауль. — Хвилин п’ять… Ну, десять від сили. Якщо номер ще трохи протримається у мережі, вона наша. Тоді вже нікуди не подінеться.

Момент був надзвичайно відповідальний. Запала тиша. Салон авто погойдувався на снігових заметах. Мотор ревів, долаючи снігові лабіринти. Короткі та грубі пальці дель-Боски зчепилися у мертвий замок, наче це могло зупинити час або чимось допомогти комп’ютернику вивести необхідні траєкторії у плутанині супутникових мереж. Ну повинна ж хоч десь фортуна змилостивитися над ними!

— Не муч авто! — іззаду Рауль поплескав Хорхе по плечах. — Спокійніше, бо ще заїдемо не туди. Красуня наша. Патроне, тепер ніде не подінеться. Можете заспокоїтись.

Пальці програміста набирали останні комбінації клавіш.

— Ось. Є. Вони діють за тим самим нехитрим принципом. У неї, як і раніше, один номер для Бохдана, другий — для решти дзвінків. Ось він, цей другий телефон, який лежить десь у сумочці. Ось його номер. Тепер, якщо вона викине з «бохданового» телефона цю стару картку, або взагалі його вимкне, ми її вже не загубимо.

— І навіть якщо вона вставить нову картку, призначену для Бохдана?

— Звісно, — підтвердив Рауль.

Наче почувши їх, червоний вогник на екрані ноутбука перетворився на синій.

— Що таке? — не зрозумів дель-Боска.

— Вимкнула, — пояснив програміст. — Не дочекалася і вимкнула. А синій — це той, що у сумочці, з якого вона телефонує до решти абонентів.

За двадцять хвилин машина зупинилася. Синій вогник повільно рухався вздовж лінії, яка означала залізницю.

— Сіла у поїзд, — констатував Рауль. — Схоже, навмисно їздила в інше місто, щоб увімкнути старий номер. Так, про всяк випадок. Обережна. Але не грамотна у деяких речах.

Бібліотекарка їхала у напрямку сусіднього містечка, розташованого за сорок кілометрів.

— Гадаю, там вона і ховається, — зауважив Хорхе. — Їдьмо, патроне?

Процес, що називається, пішов. Вже укотре. Незадовго до початку нової доби команда дісталася до містечка, яке називалося Жмиринь. А ще за півгодини Рауль чітко зафіксував координати місця, з якого ішов постійний сигнал. Машина застигла на кривій, заваленій кучугурами вуличці, й Батістон рушив у темряву будівель, де світилося одне єдине вікно. Дель-Боска із завмиранням серця слідкував за картинкою на моніторі. Керований Раулем «вогник», який тримав біля вуха Дієго, чітко просувався у напрямку іншого, що належав бібліотекарці. А потім, коли наблизився упритул, почав обходити його по колу.

— От і знайшли, — промовив дон Маріо.

— Є, — відгукнувся у динаміках Батістон. — Де вікно світиться — це вона. Не спить. Які будуть вказівки?

— Ніяких, — торкнувся клину своєї бороди патрон. — Повертайся.

Те, що «стрільця» тут немає, ясно як Божий день. Всі ж інші моменти надійно вкривав морок. Чи дзвонитиме він? Чи з’явиться тут? Чи планують зустрітися? Та й, власне, питання, чи є взагалі на цей момент з ким зустрічатися, викликало величезний сумнів. А рішення, яке прийняв дель-Боска, здалося помічникам більш, ніж сумнівним…

Вийшовши з дому з самого ранку, вона попрямувала у місто.

Яна йшла, сама не знаючи, куди. Просто йшла, бо вдома не сиділося. Усе падало з рук, а мати, з тривогою спостерігаючи її стан, домучувала запитаннями. Спочатку магазин, потім базар, далі… Попри бажання, вона не знала що робити далі. Але виконати не вдалося навіть першого пункту.

Чоловік, що став на її шляху, здався знайомим. Ніби десь бачила. Що йому треба?

— Яно Володимирівно, доброго ранку.

— Доброго… — вона зіщулилася проти сонця, намагаючись збагнути хто це і що йому потрібно.

— Яно Володимирівно, пані Яно, ви, можливо, пам’ятаєте мене?

Молодий чоловік намагався здаватися привітним, проте чимось насторожував. Та хіба ж могло бути інакше?

— Не зовсім, але, здається, десь бачила.

— Я допомагав спілкуватися вам з групою іспанських вчених, які приїхали на конференцію.

— А… — згадала вона, ледь усміхнувшись. — А як ви опинилися тут?

— Є одна проблема. Ми можемо її обговорити? Знайдете десять хвилин?

Часу було вдосталь, і він зробив запрошуючий жест, кивнувши на двері кафешки. Повагавшись, Яна увійшла. Заклад щойно відкрився, і у дальньому кутку за столиком сидів лише приземкуватий огрядний чоловік старшого віку. На її здивування молодик запросив сісти біля нього. Той привітався, кивнувши головою.

— Він не розуміє по-нашому. Сидів тоді у машині, ви спілкувалися з його асистентами. А мене звати Сергієм, — про всяк випадок збрехав Петро.

— Як… і він звідти? А чому ви тут… У цій… А як ви мене…

— Чого ж, гарне містечко, — плів Петро. — А приїхали побачитися з вами.

Жодна жива душа не могла знати, що вона поїхала сюди, до матері. Саме після їхнього візиту почалися негаразди й зник Богдан. Щось обірвалося усередині.

— Пані Яно, — продовжував той. — Я… мені доручили сказати вам дещо. Тільки вислухайте, не перебиваючи. Це в інтересах усіх без винятку. І ваших також, я сподіваюся.

Вона дивилася широко розплющеними очима й розуміла, якимось нутром відчувала, про що зараз піде мова. Точніше — про кого.

— Яно… Цей чоловік досить могутній. Він має вагу не лише в своїй країні — у світі. Ваш друг володіє річчю, яка його цікавить. Разом з тим у вашого…

— Який друг? — підхопилася вона. — Немає у мене ніякого друга і взагалі не знаю, про що ви…

— Яно, — молодик рішуче взяв її за руку. — Навіщо ви так поводитеся? Сядьте і дослухайте! А раптом потім шкодуватимете? Згадаєте, а нас вже немає, пізно. Важко вислухати?

— Не важко, але не бачу сенсу. У мене…

— А ви послухайте, тоді вирішите, є сенс чи ні. Слово грошей не коштує. Так ось, у вашого друга є те, що потрібно ось цьому закордонному пану. Разом з тим людина, за яку ви так переживаєте, застрягла у проблемах, які сама не в силах вирішити і які можуть скінчитися погано. Гадаю, про суть нашої пропозиції ви вже здогадалися. Богдан віддає річ, з якої йому так чи інакше жодної користі, і яку він вже півроку не знає куди прилаштувати. Натомість цей чоловік вирішує його проблеми. Конкретно — вивозить за кордон, туди, де ніхто не дістане. І навіть допомагає влаштуватися у житті.

Вона підвелася цього разу рішуче і навіть відсмикнула руку, передбачаючи нову спробу цього «Сергія», але той скочив слідом за нею.

— Я не знаю ніякого Богдана і дайте мені с…

— Дамо! Не поженемося, не переживайте. А вашого друга не сьогодні-завтра ув’язнять на пожиттєве. А швидше за все, просто застрелять під час затримання. І ви решту життя згадуватимете, як мали шанс врятувати його і не скористалися через власну дурість. А от тепер ідіть собі. Але якщо бажаєте, можете зазирнути сюди.

Петро відкрив кришку ноутбука і тицьнув пальцем. Вона здалека боязко зазирнула в екран.

— Сядьте ж нарешті, — попросив Петро. — Якщо ми ті, кого слід боятися — однаково не втечете. Вас би давно скрутили і вибили усе, що потрібно. Сядьте і подивіться!

На моніторі був відкритий сайт чорних копачів з об’явою про те, що дель-Боска шукає свою половинку.

— Оце його об’ява, вашого Богдана, поставлена сюди ще до подій тридцять першого грудня, коли його ще ніхто не шукав. Дату бачите? А оце сам сеньор дель-Боска. Ваш друг знайшов дублон дель-Боски, точніше його частину, і не міг визначити, що це таке, тому що ніхто цього реально не може знати. Ця річ єдина у світі. Тому й написав отаку об’яву у надії, що хтось розуміється і все-таки вдасться з’ясувати, що це за штука. Така людина знайшлася. Ось — господар дублона. Він хоче повернути його. А ось наша об’ява про готовність до співпраці, на яку й розраховував Богдан.

«Я твоя половинка…» читала Яна, намагаючись не подати виду, що все більше замислюється над його розповіддю.

— Тільки вже було пізно. Відбулася стрілянина у виставковому центрі і ваш друг змушений був переховуватись. Нам навіть не особливо цікаво — він стріляв, чи хтось інший. Я особисто припускаю, що Богдан ваш не винен, але вам і йому від цього не легше. Не знаю, встиг він прочитати відповідь цього пана чи ні. Але дізнавшись, у якій він ситуації, зрозумівши, що йому потрібна допомога, ми поставили ще одну.

Яна читала дивну рекомендацію іти до людини, яка живе у паролі, й силилася щось збагнути, а перекладач тлумачив їй зміст такого шифрування.

— А пароль, яким користувався Богдан, був «щавуні». Це село таке, і там є людина, яка могла б прихистити Богдана. Це ми з’ясували, як і те, що він туди ще не дістався. Тому і дали знати, що готові зустріти його там. А тепер вже йти туди пізно. Там менти. Вони також шукають. Там тепер шмон конкретний. Одразу ж ми поставили нову об’яву, щоб не дай Бог тепер не потикався туди. Ось, гляньте. Але хто зна, чи є у нього інтернет? Чи заходить ваш Богдан взагалі на ці сторінки? Хіба йому до них? Може якраз туди прямує! А що ми можемо? Яким чином попередити? Якщо він раптом дістанеться хутора, то буде втрачений як для вас, так і для нас. У вас більше можливостей попередити його. І заразом розповісти про цього чоловіка. У вашого друга немає іншого виходу. Він же ж не розвідник, не агентспецслужб — проста звичайна людина! Його затримання — справа часу. Невже ви не бачите, що коїться? Його не відпустять.

— Ви все сказали? Я можу іти? — опанувавши собе, запитала Яна.

— Звісно. Дякую, що вислухали. І візьміть оце…

— Що це? — не зрозуміла вона.

— Номера телефонів, які ми просимо вас повідомити йому. Припускаю, що він не наважиться телефонувати. Нехай. Рано чи пізно у нього складеться ситуація, коли іншого виходу просто не буде. Повірте, коли його оточать кільцем, з якого не вислизнути, він набере один з цих номерів. Із двох зол обирають менше. Але краще до цієї стадії не доводити. Спробуйте пояснити йому.

Він вклав папірець їй у руку.

— Беріть, бо інакше не відчепимося. Як справді не потрібний, то викинете у перший-ліпший смітник.

— Дивні ви люди, — знизала плечима Яна. — У мене немає ніякого приятеля Богдана і я дуже хочу, щоб ви від мене відчепилися. Якщо вас побачу вдруге, одразу викличу поліцію.

І тоді заговорив старший чоловік, який до цього не промовив жодного слова. Від несподіванки і тембру його голосу Яна загальмувала й обернулася. Він дивився їй просто в очі з відстані двох кроків, проте відчуття складалося, що упритул. Кілька фраз іспанською і, кивнувши головою, він замовк.

— Що він сказав? — запитала Яна.

— Нічого важливого, — знизав плечима Петро. — Такого, що могло б вас переконати.

— І все-таки. Він говорив до мене, а не до вас. Перекладіть.

— Дав слово, що не скривдить вашого друга.

XLIV

В очікуванні чогось важливого зазвичай думаєш про це постійно — щохвилини, щосекунди. А навіть якщо на мить відволікаєшся, воно так чи інак застрягає десь у підсвідомості. І однаково подія трапляється зненацька.

Коли пролунав дзвінок, Яна кілька секунд не могла збагнути, що дзвонить саме той телефон, на який вже замучилась молитися. Навіть не вірилося. Одразу затремтіли руки і трубка мало не випала на підлогу, а палець насилу втрапив на потрібну кнопку.

— Ало! Я слухаю! Ало! Говоріть!

Мовчанка тривала кілька секунд, а потім голос:

— Це я.

— Боже, я замучилася чекати… Як ти? Що з тобою? Не мовчи, будь ласка!

— Я… нічого. Тепер нормально.

— Чому ти пропав?! Я не знала, де шукати собі місця. Чому не дзвониш? Ми ж домовлялися! Чому у тебе такий голос?

— Не міг. Справді, ніяк. Тепер можу.

— Ти тримаєшся?

— Так. Поки що тримаюся.

— Ти не щезнеш знову? Я зможу тобі дзвонити?

— Не знаю. Подумаємо. Як ти?

— Що я… Що мені станеться…

Лише тепер Яна опанувала себе. І витрачати дорогоцінні секунди на сльози та докори зараз не мала права. Що як розмова несподівано перерветься і найдорожча людина так і не почує того, що, можливо, зіграє колись рятівну роль?

— Я мушу тобі щось розповісти. Це дуже важливо.

— Кажи. Тільки обережно. Ти мене розумієш. Думай, що кажеш і якими словами.

— Добре. Скажи, ти ставив в інтернеті об’яву, що чекаєш власника якоїсь речі, ну, ще раніше?

— Припустимо… — відповів Богдан. — Чи раз я таке ставив? Але, здається, розумію про що ти.

— А після усього ти бував на тих сайтах? Можливо, коли у мене сидів. Дивився?

— Ну інколи бував.

— Тобі відповіли. Бачив?

— Багато хто відгукувався на це, — згодився Богдан.

— Ні, там була одна серйозна відповідь. Пряма відповідь на твоє звертання.

— Ну так.

— А потім від того ж користувача надійшла конкретна рекомендація, що ти маєш робити в обставинах, які склалися. Ти читав?

— Так.

Хронологія переписки згадувалася чітко і він розумів з півслова усе, що мала на увазі Яна.

— А вже зовсім недавно він написав, що тепер ти не повинен цього робити, бо туди вже не можна.

— Ні, цього я не читав. Не мав можливості вийти в інтернет. Напевно, це з’явилося, коли ми з тобою вже розсталися.

— Так, — підтвердила Яна. — Останню об’яву, про яку веду мову, я бачила на власні очі. І ти справді не повинен туди іти.

— Що це означає? — не зрозумів Богдан. — І як ти туди потрапила?

— Ця людина знайшла мене. Принаймні, він так стверджує, що це він — той, хто писав і сподівався, що ти побачиш. Саме цей чоловік показав мені вашу переписку — від початку, коли ще нічого не сталося, і дотепер. Ти ж про неї не розповідав. І каже, що хоче допомогти. Йому потрібна ота штучка. Ти розумієш, про що я?

— Так.

— За це він готовий багато на що. Пропонує допомогу. Каже, що це у його силах. Дав кілька номерів, по яких з ним можна зв’язатися.

Пам’ятаючи про каверзи мобільного зв’язку, Яна уважно добирала кожне слово, намагаючись говорити так, щоб розумів лише коханий, і уникаючи таких слів, якими могли б скористатися пошукові комп’ютерні системи.

У відповідь почулася лайка. Брудна та розпачлива, проте звернена не до неї.

— Що сталося?

— Вони вирахували нас. Усе ясно. Не розумію лиш, яким чином. О, Боже… Я втяг тебе у це. Мені потрібно вийти на якусь центральну площу у будь-якому місті й привселюдно застрелитися! І тоді принаймні матимуть святий спокій дорогі мені люди.

— Ні! — вона кричала не своїм голосом. — Не кажи такого! Я не можу це слухати! Не роби цього! Я на все згодна, але не роби цього, будь ласка… Пообіцяй мені!

У відповідь лиш мовчання. Важке й невтішне.

— Любий, будь ласка… Невже тобі не шкода мене?

Вона плакала в трубку, не здатна стриматися.

— Шкода, — нарешті вимовив Богдан. — Дуже шкода. Усіх. І тебе і… ти знаєш кого. Усі ви не заслужили. Але я нічого більше не можу зробити. Якщо ж це вам не підходить…

— Мені не підходить. Категорично, — Яна ковтала сльози, намагаючись зібратися з думками. — Якщо ти це зробиш, то вразиш мене у найболючіше місце. Відбереш найпотрібніше у житті, найдорожче. Розумієш? Останню надію… Не вони, а ти скривдиш мене. А інші, кого ти мав на увазі, хто вже постраждав і ще може постраждати… вони такої самої думки, будь певен. Інакше… інакше автоматично не потрапляють у категорію найдорожчих людей. Ти чуєш мене?

— Чую.

— То облиш дурні думки. І давай щось робити. Я скину тобі есемескою ці номери.

— Ні! У жодному разі! — вигукнув Богдан. — Це пастка.

— Хто зна, — задумливо промовила Яна. — Можливо. Але знаєш, як він сказав? «Якщо не буде інших варіантів, нехай скористається цим». Розумієш? А якщо потрапиш у ще більшу халепу? У повну безвихідь? Що тоді? Тоді нехай краще вони будуть під рукою. А раптом… Вони облишили мене. Ніхто за мною не ходить і не стежить…

— Можливо, нас прослуховують, — Богдан, здавалося, думав про своє. — Швидше за все, тебе контролюють по цьому номеру, того й не плутаються під ногами. І мої координати зараз, напевно, якраз вичисляють. Тому нам потрібно завершувати розмову. А тобі окрім цього ще й викидати обидва телефони і кудись зникати. Якщо це вдасться… Я втяг тебе у це…

— Я нічого не буду викидати, затям це, — витерши сльози, мало не по складах прошепотіла Яна. — Якщо я це зроблю, то втрачу тебе назовсім.

— Скоро ти втратиш мене так чи інакше.

— Не хочу про таке чути, — повторила вона. Не здавайся. Борися. Ти зможеш. А я чекатиму. А номери…

— Гаразд, — перебив Богдан. — Нам час закінчувати, пробач. Номерів не посилай. Есемески читаються. Скажи просто зараз, але так, щоб ніхто не зрозумів.

— Яким чином? — не зрозуміла вона.

— Ти добре пам’ятаєш… скільки разів була зі мною за тих кілька днів?

— Звісно. Пам’ятаю усе.

— Перша цифра у будь-якому номері — нуль. Наступна — від того числа, яке ми обоє знаємо, потрібно відняти, скажімо, три. І так далі. Тільки будь уважна.

Головоломка забрала ще п’ять хвилин.

— Все, — рішуче промовив Богдан. — Мені треба йти. Далі залишатися тут небезпечно.

— А де ти зараз? Боже, що я питаю… Ти маєш, що їсти? Ти мерзнеш? Скажи.

— Нічого, терпимо. Не хвилюйся за мене. Прошу тебе.

— Так хотіла б усе повернути назад… Ти розумієш, про що я? Тепер неможливо. Гадаю, саме звідти вони вийшли на мене. Навіть упевнена. Якби ти ще день затримався… Але чомусь я переконана, що це інші люди. І можливо, потрапити до них — кращий варіант. Не знаю…

Він мовчав, збираючись із думками, що зринули несподівано і змусили замислитись.

— Чому ти мовчиш? — не витримала Яна, — скажи ще щось.

— Справа у тім… Може, ти й маєш рацію. Побачимо. Життя покаже. А я справді повинен іти. Тепер вже бігти.

— Ми ще почуємось? Благаю, знайди спосіб. І будь обережний. Я… не зможу без тебе.

— Я постараюсь.

Чути було, як у людини на тому кінці, сильної, рішучої та витривалої, перехоплює мову і зараз із ним відбудеться те саме, що з нею десять хвилин тому. Цього не можна допустити. Йому потрібен твердий дух і здорова психіка. Інакше справді можна не витримати.

— Іди. Я знаю, що ти зможеш. Я вірю в тебе. І ще у мене передчуття, що все буде добре. Якщо таке буває, то обов’язково справджується. Завжди, скільки себе знаю. Іди і нічого не бійся. А я за тебе молитимусь.

Телефон вимкнувся.

Яна довго сиділа, сховавши обличчя у долоні. Усередині все тремтіло. До голови лізли моторошні думки. Швидше за все, вони більше не зустрінуться ніколи. У нього був такий голос… Відчувалося, що людина не має більше ні фізичних, ні моральних сил. Якась така смиренна байдужість в інтонаціях. Власне, інтонацій не було взагалі, за винятком моменту, коли вилаявся у трубку. І все. Останній сплеск емоцій, таке складалося враження.

Вона згадала схожий момент у своєму житті, коли вийшла із завмерлої машини і рушила, як їй тоді здавалося, у напрямку села. За нею не полювало півкраїни, проте також почувалася самотньою, змученою та наляканою людиною серед холоду та снігів. У неї це тривало лише кілька годин і ось-ось мало скінчитися назавжди. У нього це триває вже не один тиждень.

Яна підійшла до вікна. Сніги лякали. Десь там далеко, серед них, взагалі невідомо де, змерзла та перемучена, блукала дорога їй людина. І нічого не можна вдіяти. Але ці важкі життєві моменти все-таки гріх вважати найгіршими. Він був живий і пам’ятав про неї.

XLV

Надзвичайно добре розуміючи, що у їхній роботі можливе все, а дрібниць не буває взагалі, полковник Бакула, однаково ніколи б не подумав, що нюанси затримання дрібного злодюжки-наркоші можуть зіграти аж таку фатальну роль у його житті.

На своє здивування, він досі залишався головним координатором операції. Начальство нагорі, завжди зациклене на форсуванні подій, наче переклинило і, замість стерти його на порох після кричущого провалу у «Лісовій пісні», про нього забули майже на дві доби. Махнувши рукою на сон та відпочинок, вони з Демидом старалися на повну використати дарований долею тайм-аут.

Василь Берник залишався єдиною ниткою, що тяглася до «стрільця», тому пошуки його ставали кульмінаційним моментом усього слідства. Берник — особа примітивна, тому відшукати його сліди, на перший погляд, не було проблем. Втім, зважаючи на те, що діями цього дрібного злодюжки керувала обережна та розумна людина, Бакула не чекав швидких результатів.

— Давайте все-таки підемо від елементарного, — запропонував Демид. — Згадайте класику. Півкраїни шукає викрадені важливі державні документи, які винахідливий міністр сховав у кладовці в банку з макаронами. Задіяли розвідку! Натомість належало брати за шкурку невдаху на кшталт отого Василька нашого, який лише чистив чужі підвали.

— Все можливо, — згодився Бакула. — А що, як зараз вони не разом? Припустимо, Василь, наляканий масштабами злочину у «Нірвані», втік від подільника і покладається на власний розсуд. Або «стрілець» загинув після сутички. Пам’ятаєш нестиковку з невідомою кров’ю на елеваторі? Раптом Берник тепер діє самотужки? Де у такому випадку його шукати?

А зранку, нарешті, «гримнуло з небес». Із самої гори. Бакулу, як керівника операції по затриманню «нірванського стрільця», зобов’язували на сімнадцяту нуль-нуль бути особисто у Дмитроградському обласному управлінні поліції для звіту. Схоже, тепер кінець. Відведений час несподівано вичерпався. Будь-хто на його місці опустив би руки. Натомість слідчий взявся за справу з подвоєною енергією.

Розгрібати труху легше, аніж зривати бетон. Кінці знайшлися швидко. Родина Берників тридцять років тому переїхала до Дмитрограда з села Глимарі, розташованого за сорок кілометрів. Місцева дільнична служба встановила, що родичів не лишилося, і теоретично Василь міг ховатися у будь-якій хаті у людей, що знали його ще дитиною.

Цей напрям полковник узяв на себе, і в той час, коли оперативники перевіряли різного роду «злачні» місця та працювали з агентурою, перед поїздкою до Глимарів вирішив перевірити ще один канал, розрахований на зовсім дурного. Втім, Василько розумним і не здавався.

У супроводі опергрупи вони піднялися на другий поверх будинку, де жила та сама материна подруга, яка й закрутила увесь цей рейвах зі зникненням Василя. Тепер, щоправда, вона знала — хлопця підозрюють у тяжких злочинах, проте співчуття до нього могло взяти гору. А у самого Василька, виснаженого блуканням у холоді та голоді, своєю чергою могло стати розуму звернутися до єдиної небайдужої до нього людини.

Стук у двері зчинив рух як за ними, так і на переповненому сходовому майданчику. Кроки прошаркали до вічка, після чого значно прискорилися у зворотному напрямку. Глухувата людина несамохіть робить усе голосно.

— Васильку! — почувся далекий, проте гучний шепіт.

Ледь помітний кивок Демида дозволив двом дужим спецназівцям за мить вивалити двері. Проте, на «ура» не пішло. Від переляку нещасному повністю «знесло дах». Обох, як тітку, так і самого Василя гучне втручання застало просто посеред коридора. Здавалося, варто лише простягти руку, щоб схопити придурка за шию. Він встиг першим. Те, що сиділо застійним вогнищем у голові наркомана, проявляючись нічними видіннями, зрештою прорвалося. Картини розстрілу на елеваторі та у виставковому центрі керували тепер його свідомістю, а вигляд покійного брата, який тисне на гачок, був рушійною силою. Дарма, що другий епізод довелося бачити лише з телеекрану — Дінько марився постійно, як удень, так і вночі.

Саме тому Василева реакція виявилась непередбаченою. Обхопивши тітку лівою рукою за шию, правою доходяга висмикнув «ТТ» і спрямував на непроханих гостей. Ще мить — і передній спецназівець кинувся б у ноги, збиваючи на підлогу обох. Але гримнув постріл. Усі здали назад. Бабахнуло удруге.

— Всіх завалю, суки! — укінець збожеволівши, волав наркоша. — Тітку завалю! У мене заручник! Хто зайде — зразу!

Відпихнувши здорованя у масці, Бакула миттю зазирнув до дверного отвору та сховав голову, не чекаючи пострілу.

— Назад, суки! — продовжувало лунати звідти. — Хто старший? Начальника мені! Усіх постріляю!

— Спокійно, — промовив полковник. — Квартира зовсім маленька. Як збираєтесь діяти?

— Зо два балони кинемо, — знизав плечима старший спецназу, — он, дверей вже немає. Куди він подінеться?

— Балони? — не зрозумів Демид. — Дим піде? Скільки він часу матиме?

— За півхвилини наш буде.

— За півхвилини жінку грохне і сам застрелиться. Він у наркотичному сп’янінні, бачите? На помилку права не маємо — потрібен живий.

— Давайте, я з вогнегасником, як тоді… — запропонував інший. — Діє бездоганно, особливо, на таких. Привозимо потужний вогнегасник і струмінь на них обох. Місяць тому такого самого ідіота брали.

— Не факт, що вдасться, — заперечив полковник. — Не факт. Потрібні гарантії. Вони стоять по центру коридора. Далі він не піде, розуміє, що мусить контролювати вхід, бо дверей немає. Так і стоятиме. Просто за спиною в нього — кухня. Вікно старого типу, з тюллю, яка розсунута посередині. Один вниз, може є пожежна драбина. Емчеесників сюди, сходи під вікно. Снайпера у протилежний будинок. Ще пропозиції?

На мить запанувала тиша. Тільки годинник над головами злочинця із заручницею відлічував останні хвилини до того моменту, коли ще залишатиметься можливість прийняти правильне рішення, вплинувши таким чином на долі багатьох людей, в тому числі й власну.

— Васю, я тут начальник, — буденним тоном почав полковник. — Чуєш мене? Васильку, ти ж поговорити хотів. Не майся дур’ю, я тебе прошу. І не стріляй більше, бо ще пораниш когось. Навіщо проблеми? Ніхто тобі нічого не заподіє. Відпусти жінку, це ж єдина твоя близька людина! Здурів, чи що?

— Машину до входу давайте! — не дуже упевнено скомандував той.

— Машину? Вже стоїть. Будь ласка.

— Брешете, — тремтів голос Василя. — Брешете, суки, я знаю.

— Глянь у вікно, — запропонував Бакула. — А ми на чому, по-твоєму, приїхали? Є машина, навіть дві. Бери будь-яку.

— У вас там западло якесь влаштоване…

— Яке ще западло? Он, «рено», «пиріжок». Там навіть багажника немає. Двері відчиниш — одразу усе бачитимеш.

— Брешете, не вірю!

— Ну то яку тобі машину?!

Перемовини входили у належне русло. Психологічний стан злочинця, який і до цього не був бездоганний, починав давати тріщини і моментами у Бакули навіть з’являлося відчуття, що той зараз вийде з піднятими руками або ж кине зброю та розплачеться. Тому, продовжуючи усі необхідні приготування, треба було вести розмову далі. Та час невблаганно спливав, наближаючи фатальну мить, про яку слідчий, на жаль, не здогадувався.

Пожежна машина, розтрощивши пісочницю, заїхала у двір. З неї почала висуватися драбина. Інша машина, викликана з місцевого відділку поліції, везла кілька «фокусів», що лежали у загашнику на спецназівському складі.

— Василю, — продовжував по-дружньому Бакула, — ну давай по-хлопськи вирішимо проблему. Сядемо, побалакаємо. Ти ж зрозумій — усе, що тебе чекає, це лікування. Ти нічого поганого ще не зробив. Нам головне, щоб жертв не було. А ти — ну, постоїш так ще півдня, потім ламати почне — сам впадеш. То навіщо усіх мучити?

— Не знаю. Дайте подумати!

Хлопці у масках мовчки перезирнулися, розуміючи, що екстриму цього разу не буде. Час, відведений слідчому долею, скінчився. Телефон у кишені нав’язливо задзижчав. Не змінюючи доброзичливого виразу обличчя, Бакула підніс слухавку до вуха.

— Подумай, Васильку, тільки добре подумай, я тебе прошу. Давай, на п’ять хвилин перервемось, а я піду відлити. А ти думай.

Ось тепер обличчя полковника змінилося. Бакула збігав сходами, говорячи упівголоса. Вільною рукою зробив знак Демидові. Обоє спустилися на проліт нижче і тихо перемовлялися. Усе це справді тривало хвилин п’ять. Піднявся Бакула сам.

— Васю, вибач, мушу їхати. Крім тебе ще купа справ. Виходиш? Виходь зараз, доки я тут.

— Ні, — відповів той.

— Як знаєш. Але не нароби дурниць. Подумай ще. Ніхто тебе не скривдить, обіцяю. Сам твоєю справою займатимусь — слово даю.

У відповідь було мовчання. Рвучко повернувшись, Бакула вхопив старшого спецназівця за жилетку і тихо, але чітко промовив:

— Василя до окремої камери, сидіти з ним поруч і очей не спускати. Слідчих дій не вести, чекати на мене. Якщо не візьмете живим — можеш сам стрілитися.

Дві пари черевиків затупотіли вниз, грюкнули двері під’їзду. Знизавши плечима, капітан пошепки віддав накази і операція перейшла до активної фази. Червоний балон підтягли до самих дверей. Прикрутили насадку, і той, хто мав уже досвід використання подібної системи, добре намірився. Снайпер у протилежному будинку підтверджував незмінне положення обох у квартирі, адже добре бачив крізь скло. Взявши за ручку електромотор з довгим дротом, що розмотували з бобіни, двоє хлопців у камуфляжі піднялись по драбині під саме вікно та присіли в очікуванні команди. Розрахунок був простий. За вікном мали увімкнути мотор, який видавав надзвичайно різке тріскотіння. Щойно людина з пістолетом поверне голову у напрямку несподіваного звуку, тієї ж миті на обох мали спрямувати потужний струмінь піни, що заліплює очі. Ще один збирався знешкодити злочинця, збивши на підлогу. Капітан, на якого слова столичного «важняка» не справили жодного враження, готувався віддати наказ.

Усе зіпсувала заручниця. Несподівано стара почала благати Василя взятися за розум. Старший у камуфляжі підняв руку. У такій ситуації сам Бог велів чекати. Спочатку Василь гарикав на неї, потім роздратовано відповідав. А далі таки втягнувся у полеміку. Вистава затяглася. Хлопці переминалися. Зрештою, за дві години душеспасительних дискусій нещасний жбурнув зброю у кут і почав товктися головою об стіну. За якусь секунду кремезні хлопці знесли його з ніг, а невдовзі вже виводили, скрученого по руках і ногах, до буса у дворі.

Скинувши маску, капітан спецназу посміхався у вуса, не розуміючи справжньої суті того, що відбулося. Слідчий місцевої прокуратури, чий телефон не замовкав, з прикрістю сплюнув та всівся до машини. Допитати б його просто зараз! Ну, столичний, ну, «шишка»… Але ж і решта не пальцем роблені! На хлопа лише натиснути! Проте зв’язуватися з Бакулою не хотілося, бо потім задовбе, біс із ним. Перспективи ж, що за таке кричуще порушення столичний «важняк» змушений буде вклонитися йому низько у ноги, прокурорський «слідак» не припускав навіть на секунду.

XLVI

У тому, що колись це обов’язково станеться, Богдан не сумнівався жодного дня, жодної хвилини, відколи довелося стати «нірванським стрільцем». Але те, чого постійно чекаєш, як правило, захоплює зненацька. Годину тому, увесь задубілий, ледве стоячи на ногах, він спромігся привести себе до ладу і, насунувши каптур на очі, заскочив на базарчик, забравши у крайньої баби все сало — продукт, здатний за мінімального об’єму надовго вгамовувати голод. Жінка виглядала древньою й мала б за усією логікою не часто зазирати до телевізора. У кіоску купив чотири чорних хлібини. Найперша з проблем дістала таким чином тимчасове вирішення. Снігу кругом навалом, а отже і спрага не загрожує.

Другою і не меншою ставала проблема прихистку. Розмова з Яною, що відбулася два дні тому, коли Богдан був на середині шляху до Щавунів, без перебільшення врятувала його. Якби не вона, зараз довелося б сидіти у наручниках, смиренно чекаючи на вирок. І то у кращому випадку. Ця жінка рятувала його удруге, щораз прив’язуючи до себе більшою кількістю мотузків. Звідки взялися ті чужоземці? Чи може хтось просто косить під них у надії витягти його з нори? Але ж це вони попередили Яну! Не бажали, щоб «стрілець» потрапив до ментівської засідки. Отже, конкуренти. Маркуш тепер відпадав. З ним розібралися. А кому ще потрібен Богдан Варибрус? Виходило, незрозуміла знахідка справді мала цінність, достатню, аби заради неї полювати на людину у чужій країні. Чи полегшує це його долю?

Навряд чи. Просто ще одні хижаки, які бажають тебе з’їсти. Не більше. А попередили, щоб здобич не дісталася іншим. Втім, надія помирає остання, навіть коли усі навколо хочуть твоєї загибелі. Надія — вперта річ. Особливо ж нагадує про себе у скрутні моменти, коли не чуєш пальців рук та ніг, а у животі смокче до болю. Саме тоді приходять на згадку вивчені напам’ять номери і з’являються думки, здатні завести до ще більшої халепи.

Якби усе сталося влітку! Зараз сніг та мороз унеможливлювали існування втікача далеко від людей. Сили закінчувалися і аби не загинути, належало негайно знайти тимчасове місце, у якому можна відсидітись і подумати. Ідея народилася несподівано, коли побачив на повороті дороги вказівник «Цукровий завод». Тут, на околиці містечка Млигів, де він перервав просування до Щавунів, була така собі промзона. Величезний клин території аж до роздоріжжя, на якому й стояв вказівник, займали вишикувані у кілька рядів фури з написом «Логіст». Богдан знав про їхню приналежність до фірм, за допомогою яких магнати освоювали сферу діяльності, яка ще донедавна вважалася украй невигідною. Тепер же знайшлося гідне застосування і славетному чорнозему, який вже з десяток років на повну виснажували різноманітними технічними культурами, придатними для виробництва мастил та палива. Саме ці багатотонні фури возили агрохімію для обробки землі та самі врожаї, добиваючи непомірним вантажем залишки радянських доріг.

Труби цукроварні височіли зовсім неподалік. Схожа була і у Дорощі, тому Богдан знав, що по-справжньому працює підприємство лише восени, а коли буряк закінчується, настає міжсезоння. Основну масу людей розпускають, і у величезній споруді залишається кілька десятків працівників, що слідкують за порядком і здійснюють ремонт. Тож є шанс знайти місце у якомусь порожньому складі чи підвалі, а ще краще — біля теплої труби…

Він прискорив ходу, а думками сягнув так глибоко у заводське нутро, що не почув, як з-за спини під’їхала машина. Коли ж «тазик» його обігнав, серце впало. Транспорт належав поліції, про що свідчив напис на дверцятах. Усе миттю затерпло і Богдан продовжував механічно переставляти ноги у своєму напрямку, молячись лише на те, щоб ті, хто усередині, мали нагальні справи.

«Газик» сповільнив рух, а зустрівшись із «дев’яткою» дорожньої патрульної служби, зупинився. Обидві машини так і стояли посеред порожньої засніженої дороги, а хлопці у формі розмовляли, виставивши голови у вікна, кроків за сорок попереду. Треба ж було, щоб як ті, так і ті їхали саме у цьому місці й о такій порі! Поруч ані будинків, ані перехресть. Дорога оминала озерце, на якому десь по центру прилаштувалося двоє зимових рибалок. Думки скакали хаотично, не знаходячи рішення, але йти у тому ж напрямку означало потрапити у пастку. Плац із «логістами» лишився позаду і тепер зліва простягалася посадка та ворота якоїсь організації. Насипані великі купи. Щебінь? Куди? А більше нікуди.

Не пришвидшуючи ходи, Богдан повернув до воріт і лише тоді зрозумів помилку. Організація вочевидь зачинена невідомо скільки часу. Усе під снігом і жодного людського сліду. Вибиті шибки вікон. Там нічого робити перехожим. Краще вже було йти до рибалок. Хто ж знав?!

Боковий зір ловив зловісні машини. Завмирало серце. Мабуть, теревенять про власні справи. Куди піти увечері чи що інше. Щось одне одному доводять і навіть не дивляться у його бік. Дав би Бог…

Не дав. Дверцята обох машин почали відчинятися одночасно. Вони вискакували спритно, готуючись познайомитися з ним. Розумна, проте невчасна думка з’явилася у голові. Ох, як невчасно! Треба було купити риболовний ящик та свердло для льоду і тоді ніхто б не намагався уздріти в самотній, загубленій у снігах постаті головного злочинця країни. Оці б точно не зацікавились. Зібравшись із духом, Богдан кинувся углиб території.

За ним бігли з криками та погрозами. Сніг місцями сягав мало не до поясу і сповільнював рух усіх учасників гонитви. Зараз прозвучить постріл у повітря. А до рятівних кущів так далеко! Вони не наважились, а Богдан вскочив у зарості чагарів, які вже не один рік вкривали територію. Цистерна зліва на мить сховала втікача і, обігнувши її, він побачив загорожу. Сумка зачепилася під час долання перешкоди й відібрала дорогоцінні секунди. Ну!

Слід залишався такий, що влаштував би найтупіших та майже сліпих переслідувачів. Далі тягся пустир, а за ним інша дорога, що виходила вочевидь з того ж перехрестя. По ній вже гнала та сама патрульна «дев’ятка». Богдан зрозумів. За втікачем кинулися не усі разом. Грамотно. Скільки їх? Ззаду рипіло. Вони не бігли стрімголов, підозрюючи, з ким мають справу. З людиною, здатною за лічені секунди розстріляти зміну охоронців. Двоє рипіли позаду. Решта вочевидь зібралися пильнувати дороги, які обмежували клин, аби втікач кудись не вислизнув.

Його заганяли у єдино можливому напрямку. Ось попереду нова загорожа з сітки та сині фури. Дихання перехоплювало, і Богдан поліз уздовж неї, намагаючись вискочити на ту саму дорогу, по якій ішов до зустрічі з поліцейськими машинами. Якщо це вдасться — одразу на лід, по ньому не поїдуть. А далі — хто кого перебігає. Десь на обрії темнів ліс.

Однаково кінець. Тепер не відчепляться. Бачили як виглядає, у що вдягнений…

Та й ці надії не справдилися. Один з поліціянтів стояв на самій дорозі кроків за п’ятдесят позаду і, побачивши здобич, закричав та, пригинаючись, рушив уперед. У руках зброя. Богдан смикнувся назад, але вздовж сітки його слідами вже хтось рухався. Залишався тільки один шлях і, перекинувши сумку, він дер куртку та комбінезон об грубий дріт, а впавши на сніг, скочив і, шпортаючись у кучугурах, майнув поміж машин.

Фури стояли так близько одна від одної, що у центральних рядах снігу майже не було і, навіть при заметілі, яка тривала не один тиждень, усе осідало на дахах величезними шапками, перекриваючи шлях для заметів у центрі. Вигуки позаду свідчили, що його маневр помітили. Чи підуть за ним? Куди тепер?

Він рушив проходом поміж фурами уперед і скоро вискочив на саму верхівку «клину» території, яка впиралася у перехрестя. «Газик» розташувався на самому роздоріжжі, і сержант, що стояв на підніжці та мав змогу таким чином оглядати водночас обидві дороги, побачив його одразу. На шиї автомат. Затріскотіло здалеку, двічі пискнуло. Вони перемовлялися по рації! Тепер точно кранти. Оцей пильнував дороги, «дев’ятка» вочевидь стояла десь іззаду на одній з них, а решта людей перекривали прохід здовж сітки, адже там видимість була найгіршою.

Отак несподівано… З відчаю хотілося кричати. Після «Лісової пісні», а потім підвалів Маркуша отак по-дурному! І врятуватися нема жодного шансу. Усе ж видно. Перехоплять — і кінець. Позадкувавши, він майнув під фуру і виліз з іншого боку.

Відчайдушний звук мотора свідчив про прибуття підмоги. Ще одна машина під’їхала до «газика». Тепер вже точно ніяк. Вилізло аж п’ятеро. Люди у формі та без, тримаючи напоготові зброю, роззосереджувалися по периметру. Ще у двох були автомати. Ні, зараз не смикнеться ніхто. Обійдуть кругом, переконаються, що вихідний слід відсутній і чатуватимуть, поки не з’являться серйозніші хлопці у масках та «брониках».

Богдан рушив назад і сховався під фуру, аби не стовбичити у проході. Сліди кругом, власні сліди. Влізти усередину? Знайдуть. Натоптати ще більше. Але що це дасть? Приїде стільки, скільки треба, і перевірять усі машини до одної. Скільки не смикайся — у того, хто один проти всіх, немає шансів. Ось коли охопила цілковита розгубленість. Така, що зв’язувала по руках і ногах краще від будь-яких кайданків.

Що, накласти на себе руки просто зараз? Яким чином? Не було навіть цієї можливості. Впавши з даху фури на сніг, не заб’єшся, а наснаги перетяти собі власноруч горло Богдан відверто не відчував. Пробити бак одного з тягачів і, облившись бензином, підпалити себе. Від уявного живого смолоскипу заворушилося волосся. Втім, навіщо аж так? Підпалити можна саму фуру. Навіть не одну. А коли усе запалає, з’являться додаткові можливості вискочити. І робити це треба негайно, поки навколо стоянки не утворилося суцільне живе кільце!

Він витяг ніж і, спрямовуючи вістря перпендикулярно поверхні, щосили обома руками вдарив у бак. Не пройшло. Метал увігнувся, проте вістря ножа зробило чималу заглибину. Бак був зроблений з чогось м’якого. Алюміній! Отже, повинен пробити. Та зайві звуки також не потрібні. Озирнувшись і глянувши попід фури, Богдан витяг з сумки грубий шмат замерзлого сала і загорнув у шмаття. Удари по рукоятці ножа виходили м’якими. Лезо дедалі більше грузло у податливому металі й зрештою навколо почало мокріти. Ще удар! Ніж таки пробив стінку бака і потекло інтенсивно. Рідина була густою і мала характерний запах. Солярка.

Тремтячими руками підпалював сірники та кидав у калюжу, проте пожежа не займалася. З якоїсь причини ця гидота не бажала горіти. Він узяв запальничку і, видерши шмат газети, запалив та підставив під струмінь. Відбувалося щось незрозуміле. Газета загасла. Богдан знав, як погано заводяться на морозі дизельні машини, але щоб не зайнятися отак від безпосереднього контакту з вогнем?! Удача відвернулася остаточно. Жахлива втома схилила плечі до колеса тягача. Закономірний фінал тепер ставав питанням кількох годин.

При думці про самогубство одразу ж згадалися дорогі йому люди. Тому рука знайшла у кишені вимкнений телефон. Попрощатися. Адже, хоч як складеться далі, невдовзі така можливість зникне. Набрав номер мами. Вона бідна так і не почула його голосу жодного разу, відколи довідалася про страшну новину. Тому це потрібно зробити в першу чергу. Але пауза перед кожною наступною цифрою номера ставала дедалі довшою. Кнопка виклику так і не була натиснута. Що казати? Що зараз кінець? Вона і без того вже упродовж кількох тижнів не знаходить собі місця. І тоді найближчі години для найдорожчої людини стануть справжнім пеклом.

Номер зник з табло. Яна. Вона витримає. Сказати, щоб більше не чекала і не сподівалася. Нехай починає нове життя, адже це, пов’язане з ним, виявилося помилкою, нехай навіть і приємною. Що швидше, то краще. Номер занотований, отже набирати не треба — усього лише два натискання. Та виклик знову ж таки не пішов. Вона справді кохала. І не потреба повідомити про власний кінець здалася йому найстрашнішою. Жінка, яка вірила у нього, яка вимагала триматися до кінця, знатиме, що той, кого вона обрала, опустив руки. Припинив боротися. То як переконати, що можливості справді скінчилися? Яна не сприйме цього.

Мало що відчуваючи, задубілий палець натис кнопку, скидаючи й цей номер. І тоді залишилися два інших, також закарбованих у пам’яті телефона. Ті самі чужоземці. Він так і не повірив, що це не пастка для того, щоб викрити його місце перебування. Та згадалися слова коханої: «Якщо не буде інших варіантів…». Тепер їх справді немає.

Там відповіли одразу. Чистою українською, хоч як дивно.

— Ви хотіли, щоб я зателефонував, — не чуючи себе, механічно промовляв Богдан, — от, дзвоню. Немає тепер у мене інших варіантів.

— Де ти зараз? — коротко прозвучало запитання.

— На околиці Млигова. Чого вам треба? Що ви хотіли?

— Яка ситуація? — питання лаконічні, а на задньому плані справді чути чужу мову, схоже, таки іспанську.

— У пастці. Сиджу і чекаю, коли візьмуть. Обіклали з усіх боків.

Розписуючи незнайомцям нюанси свого теперішнього становища під черевом фури, він дивувався тому, що створений мас-медіа його імідж заважає силовикам, яких навколо ставало дедалі більше, елементарно підійти та взяти його «під білі рученьки». А можливо, уявляючи власну долю на випадок помилки, вони намагалися спрацювати максимально надійно.

— Перед нами супутникова зйомка Млигова крупним планом, — знову озвався телефон. — Орієнтуй. Тут якесь озеро. Є таке?

— Є, — спроквола відповів Богдан. — Через дорогу від мене. Самого озера, щоправда, не видно, але сидять зимові рибалки серед снігів.

— Орієнтуй далі — де ця стоянка? Ось промисловий об’єкт, завод, здається.

Узгодження координат відбулося швидко.

— Сховайся якнайглибше, — прозвучало на завершення. — Телефона не вимикай. І не застосовуй зброю. У жодному разі.

«У мене немає зброї», — хотів сказати Богдан, та вчасно стримався. Думка, що після цих слів лава екіпірованих людей негайно майне сюди, зупинила.

«От бачиш, я й далі продовжую опиратися. І знову, хоч як дивно, лише завдяки тобі…».

Залишки сил дозволили йому пролізти попід кількома фурами у пошуках місця, де вдасться протриматися якнайдовше. Та усі машини були однакові. А коли народу ззовні стане стільки, що рішучість маси перейде відповідний поріг, зазирнуть під кожну. Тож це не допоможе. Нічого не вийде. Та й що вони реально можуть, оті «іспанці»? Хіба продовжити агонію марними надіями. Він виліз у прохід і смикнув дверцята кількох машин. Зачинені. Тіло починало трусити і сховатися до кабіни хотілося не від переслідувачів — насамперед від холоду. Марно.

У пошуках шпарини Богдан змістився кудись ближче до краю стоянки. Вочевидь вітри дули весь час в одному напрямку, тому що тут заметів поменшало, а під машинами у деяких місцях навіть проглядав асфальт. Може там тепліше? Пролізши рачки попід черговою фурою, він намірився пристати до заднього колеса. Подальше плазування не мало сенсу, бо лиш відбирало сили. Та побачене змусило на мить заклякнути.

В одному місці, де проглядав асфальт, з-під колеса стирчав фрагмент кришки каналізаційного люка. Він кліпав очима, поступово усвідомлюючи неймовірну цінність знахідки, а страшна думка про те, що доля вигадала оцей поворот аби тільки познущатися наостанок, вже торувала шлях у свідомості.

Вихопивши ножа, не в змозі відігріти пальці, він очистив кришку. Колесо фури наїхало на самий край і гума мала б хоч трохи податися, тим паче, що піднята за протилежний бік кришка утворювала б непоганий важіль. От тільки чим? Коли снігу не лишилося зовсім, Богдан спробував ножем. Не зламати б…

Грубий ніж таки зрушив метал. Кришка рухалася! Господи, щось би ще! Але знайти підручні матеріали тут було неможливо. Усе заметено снігом. Та й плац вочевидь повністю прибрали перед тим, як заганяти техніку. Ну хоча б щось, навіть патик. Цього добра повно там, за сітчастою загорожею, але уздовж неї стоять. Фура також не мала на собі жодних елементів, які б знімалися і могли допомогти. На собі? Також нічого. Ніж — єдиний інструмент. Це остаточно.

Звуки з боку сусідньої території зупинили його дії. Що воно таке? Голоси, потім клацання. І тихо. Далі усе повторилося у тій самій послідовності. Він зрозумів. Пішли. Методично його переслідувачі почали оглядати кожну машину. Вочевидь, хтось залазив нагору, інші дивилися під низ, потім відчиняли дверцята. Далі бралися до наступної. Отже, часу не так багато. Якщо ж діяти недостатньо тихо, усе значно прискориться. Досить гримнути хоча б раз…

Запхавши ніж, Богдан підважив кришку. Ще зусилля. Зараз вломиться. А пальці ще не влазили. Ну! На фурі не було нічого придатного для такої роботи. А от інша мала під днищем приварений до рами металевий ящик, що зачинявся на замок. Кришка не відкривалася. Чим збити? Та повернувшись під «свою», він побачив такий самий під нею, просто раніше не звернув уваги, адже тут схованку прилаштували за рамою. Ну! Замка не було взагалі.

Рука майнула досередини. О, Господи… Скільки усього! Богдан вибрав грубу монтировку із загостреним кінцем. Кришка піднялася так, що тепер він міг добре схопитися. Зараз. Руки тремтіли від хвилювання та напруги. Тільки не наблудити, адже одна помилка зіпсує усе! Довелося повернутися до ящика і, покалатавши усередині рукою, знайти ще одну монтировку, значно коротшу. Добре. Пальці у мокрих рукавицях мало що відчували, коли долонями нагортав гіркою сніг назад на кришку.

Богдан рішуче підсунув довгу монтировку і підважив кришку знову, утворюючи щілину. Чобіт став на кінець інструмента, а пальці обох рук схопилися за грубий метал. Хрипіння вихопилося з грудей, а руки далі тягли цю непомірну вагу. Якби не підле колесо! Важіль був достатній, та задубіла гума не бажала прогинатися. Кришка піднімалася і якби пустити її назад — сил на другу спробу вже не стане. Заболіло у спині і, зробивши ще зусилля, Богдан сперся ступнею на самісінький край люка, а коліно підіпхав під край піднятої кришки. Ногу стисло так, що хотілося кричати. Проте, звільнилися руки. Зціпивши зуби, він узяв коротку монтировку і підставив замість власної ноги. Тепер ще зуміти забрати коліно. Піднімати кришку вище не можна — встановлена підпора впаде просто у люк. Загарчавши, Богдан смикнув коліно. Неймовірний біль простромив ногу і кілька секунд довелося лежати на снігу.

На щастя, коліно згиналося. Руками підтягнув сумку і кинув донизу. Здається, не високо. Слідом полетіла довга монтировка. Нічого б не забути. Накидавши на підняту кришку побільше снігу, він поліз ногами уперед. Лікоть зачепив монтировку, що підпирала тягар. Вибити її — і швидше за усе його задушить немов у мишоловці. Ноги шукали опори. Що там унизу? Чи вдасться потім дістатися нагору аби забрати залізяку, щоб кришка лягла на місце? Руки ковзнули і одразу ж з’явилося дно під ногами. Від болю в коліні несамохіть вихопився крик, проте розлежуватися було ніколи. Пальці, якщо стати на повний зріст, діставали впертий у край люка кінець металевого стрижня. Висмикнути його. І, дасть Бог, кришка впаде на своє місце, ще й так, що від удару сніг розлетиться в усі боки, ховаючи місце втечі.

Та після кількох спроб він зрозумів, що нічого не вийде. Використовуючи намертво заклинену монтировку, йому вдалося видряпатися нагору за іншою. Важіль не утворювався — інструмент був задовгий. Кинувши його вниз, Богдан схопився за підпору в ділянці верхнього краю — той самий ефект. Вибити монтировку з-під кришки можна було лише назовні, і тоді вона залишиться там. Та зволікання могло коштувати дорого. Стиснувши у нечутливих пальцях довгу монтировку, він вдарив нею у верхній кінець короткої. Підпора вилетіла назовні, а кришка впала на місце. Усе потонуло у темряві.

Коли спалахнув діодний ліхтарик телефона, стало страшно. Це не була каналізація, схожа на ту, по якій втікають герої кінострічок. Він стояв у колодязі завширшки метр, а біля його ніг з трьох сторін відкривалися вузькі ходи у вигляді труб, ширина яких навряд чи могла б пропустити людське тіло. Та сидіти на місці у даній ситуації взагалі безглуздо. Скрутившись калачиком, Богдан випростав ноги догори. Тепер його тіло вміщувалося на круглому дні колодязя. Промінь ліхтарика майнув у діру. Кінця не видно. Увесь холонучи, у тому ж положенні Богдан посунувся головою вперед. Груди насилу вписалися у круглий лаз. Ще поштовх. Тепер перекинутися на живіт. Вдалося.

У трубі було сухо. Вочевидь, колись будувався об’єкт, який так і не запрацював, а площу використали вже тепер як стоянку для техніки. Десь повинен знаходитися інший колодязь, такий самий. От тільки де? Скільки до нього?.. Чи вдасться здолати відстань у такому положенні? А може він поруч, на території, а кришка притиснута колесом іншої фури. А якщо в трубі зустрінеться перешкода? Повернутися на місце ногами вперед неможливо.

Впираючись ліктями, Богдан, підважившись, просунувся на якихось двадцять сантиметрів. Ноги його довго шурхали у колодязі, поки вдалося намацати шлейку від сумки. Тепер ліва ступня, замотавшись у неї, тягла її за собою. Права рука ще стискала монтировку. Час від часу вмикав ліхтарик, освітлюючи трубу, яка не мала кінця. Страх загинути ось тут, затиснутим в асбестовому полоні, змушував серце завмирати. Відчуття обмеженості простору створювало жахливий ефект стискання. Здавалося, ці нескінченно довгі та вузькі стінки давлять на груди, заважаючи набирати повітря. І неймовірних зусиль коштувало не впасти у паніку.

Відколи на моніторі його комп’ютера з’явилася картинка розстрілу у «Нірвані», усе життя Богдана перетворилося на вузький та довгий тунель, у якому, здавалося, ніколи не зажевріє світло. Та він продовжував йти наперекір усьому. І тепер направду потрапив у тунель, але вже не уявний. Справжній.

XL VII

Якась незрозуміла інтуїція ще там, у берниковій квартирі, підказала столичному «важняку»,що цього разу усе по-справжньому. Наставав момент істини. Тому наказ, відданий по телефону, звучав більш ніж лаконічно — виставити оточення, а до його прибуття операції не починати. Почувши ці слова, Демид лише глянув на свого начальника і скрушно похитав головою. Обоє думали про одне й те саме. Цей день міг стати останнім днем Бакули як керівника операції. Комісія Центрального департаменту поліції мала на меті прийняття якогось рішення, пов’язаного з провалом операції, що ставало вже очевидним. Голова Бакули мала «полетіти» автоматично. Водночас доля намірилася його подражнити. Полковник вирішив іти ва-банк.

Ще цікавіше ситуація виглядала, якщо порахувати час. До Млигова було щонайменше дві години, і якщо виїхати негайно, — операція розпочнеться о п’ятнадцятій. І зовсім не факт, що двох години вистачить, щоб взяти стрільця і таким чином врятувати власну задницю. Якщо ж розпочати просто зараз, здійснюючи керівництво по телефону, шансів більше. Там теж не тумаки і не так уже й важливо, чи буде присутній слідчий власною персоною. Але він сподівався на краще, а переможців не судять.

За два тижні шляхи нарешті розчистили, а мінівен, який надали йому для користування у Дмитрограді, виявився досить прудким. Ще раз глянувши запитально на свого начальника, Демид прокрутив ключа у замку.

— Рушаймо чимшвидше, — скупо промовив Бакула.

У Млигові зустрічали на під’їзді. Дорогою вдалося отримати на телефон серію зображень з відеореєстраторів обох машин, яким довелося перетнутися зі «стрільцем». Одна з них, обладнана за останнім словом техніки, дала чітку картинку. Це був Богдан Варибрус. Усвідомлюючи, що означає обшук двохсот фур, він дав наказ розпочати, і на момент появи полковника операція вже тривала майже годину. Усе робилося грамотно. Народу не бракувало. Живою загорожею спецназ відрізав цілу шеренгу машин і кожна перевірялася окремо. Керівництво фірми представило ключі від фур. Шукали ретельно. Миша — й та не мала проскочити. Проте, чотири шеренги вже було обстежено, а результат дорівнював нулю. Сліди втікача траплялися кругом, проте спроби їх прочитати не мали жодного сенсу — надто накрутив. До того ж, на початку злочинець мав можливість пересуватися і по дахах машин. Місцеві керівники вперто твердили одне — вискочити не міг.

Коли залишилося три ряди, інтуїція почала підказувати речі, неприємніші за які годі собі уявити. Дві години зворотньої дороги означали, що виїздити належить за сорок п’ять хвилин. Огляд ще не скінчиться і якщо уявити, що стрільця все-таки вдасться затримати, запізнення не матиме жодного значення. Якщо ж ні, тоді він закопував себе ще глибше.

— Треба вертатись, — нервово вимовив Демид. — Принаймні, вам. Давайте, я залишуся.

— Я вже доповів, що проводжу операцію затримання. Розумієш? Пообіцяв, що до сімнадцятої Варибрус сидітиме у кайданках.

— І що?

— Сказали, що я вже місяць її проводжу, — похмуро відповів Бакула.

— Де ж він подівся, сука…

Стара «сімка» місцевого райвідділу загальмувала поруч із мінівеном і місцевий капітан підвів старшого чоловіка у трикотажній шапочці та затертому пуховику, відрекомендувавши його колишнім головним інженером цукроварні. Об’єкт, на якому стояли фури, будувався ще за часів Союзу як тік з перспективою подальшого зведення елеватора та маслозавода. Тому і пустили гілку каналізації у напрямку цукрового заводу, обладнаного потужною системою очисних споруд. У подальшому будівництво зупинили, а територію вже у наш час викупив сільськогосподарський магнат Гурей, влаштувавши стоянку для техніки.

— Ви хочете сказати, що під стоянкою проходить система каналізаційних труб? І що? — не зрозумів Бакула.

— Те, що це дуже широкі труби, — втрутився капітан. — І людина запросто може по них просуватися, якщо плазом, розумієте?

— Усе снігом заметено, а він тут уперше, — невдоволено зауважив Демид. — Цього ще тільки бракувало.

Підбіг заступник млигівського начальника.

— Пробитий бак однієї з фур, витекла солярка, — доповідав майор, — купа сірників. Підпалити намагався, паскудник. Не розумів, що за такої погоди не горітиме.

— Історик, звідки йому такі речі знати, — пробурмотів крізь зуби Бакула. — Жива загорожа нехай на тому ж рівні залишається. Решту машин швидко оббігти. Тільки поверхневий огляд. А далі за цією ж системою. Брати живим.

Полковник сподіввся ось-ось почути постріли. Там він. Десь попід машинами. Тіснять, от і рухається до краю. Ще трохи. Очі знову ковзнули по годиннику. Двадцять п’ять хвилин до критичної межі. Навіть мертвий, Варибрус врятував би певною мірою не лише його. Практично усіх. Ну!

Це сталося раптово. Просто забракло дихання. Рука потяглася до щільно застібнутого коміра, розслаблюючи зав’язки. Млість розливалася тілом. Бракувало лише тут впасти. Переступивши неслухняними ногами, він зробив знак Демидові залишатися і рушив до машини. Кілька десятків кроків далися надсилу. Клацнули дверцята і пляшка мінералки опинилася у руці. Бакула довго сидів із заплющеними очима… Попускало дуже повільно. Зранку не поїв. Здається, навіть чаю не випив…

Він скинув куртку, зняв кобуру і відшукав цукерку, яку випадково раніше бачив у бардачку чужої машини. У грудях ще тисло. Тільки б не інфаркт. Відчуття, що не витримає, охопило уперше за весь час. Жахливе відчуття.

Те, що сталося далі, мало б його добити, проте спричинило протилежний ефект. Звідки й сили взялися. Мало не висадивши дверцята, Бакула вискочив на сніг. Постріли лунали врізнобій і спочатку важко було зорієнтуватися, звідки. Розвіялись усі думки, крім однієї — живим тепер «стрільця» не взяти. Полковник біг, не розбираючи дороги, і розумів на ходу, що відбувається непередбачене. Стріляли практично поруч. Кілька спецназівців, припавши на одне коліно, вели вогонь кудись у поле. В очах ще пливло. Видерши бінокль у місцевого начальника, Бакула прикипів до окуляра.

Він біг, шпортаючись по засніженій ріллі і кулі пороли сніг іноді зовсім близько. Знайомий темно-сірий комбінезон та спортивна шапочка. Повідомлення колишнього інженера про каналізацію постало у пам’яті. Вочевидь, якась труба виходила за територію, і навіженому втікачеві вдалося вилізти десь поруч. Увага ж людей була прикута виключно до фур! Відстань до лісу, що темнів на обрії, поступово зменшувалась і влучити у нього ставало дедалі важче.

— Снайпери де? Де ваші снайпери?! — не своїм голосом загорлав Бакула.

Усе прийшло в рух. Один зі спецназівців біг по дахах фур, перескакуючи з однієї машини на другу.

— Якого чорта він біжить?! — волав полковник. — Він що — ідіот?!

Це було божевілля: замість лягти на перший-ліпший дах і вести вогонь, горе-снайпер збирався, задихаючись від бігу, стріляти з даху крайньої машини, хоч сорокаметрова відстань у даному випадку нічого не вирішувала. Все стало зрозуміло, коли знизу подали гвинтівку, котра, вочевидь, зберігалася в одній з машин. Отакий нікчемний момент мав зіпсувати геть усе. Ліс зовсім поруч. Хлопець зрештою влігся на дах. Вибирати не доводилося.

— Вогонь на ураження! — закричав Бакула. — Наказую: вогонь на ураження!

Постріл клацнув сухо, розкочуючись у морозяному повітрі. Зашпортавшись, утікач зарився у сніг. Переслідувачі вже бігли наввипередки. Ще один погляд на годинник. Вісім хвилин. Полковник до болю притис бінокль. Де?! Знайти вдалося не одразу. Побачене змусило похолонути. Тіло у снігу рухалося. Втікач повз із наміром дістатися узлісся, де росли кущі, і місцина бралася горбками.

— Вогонь на ураження! — не своїм голосом продовжував кричати Бакула, не розуміючи, що вже пізно.

Постріли лунали один за одним і вже неможливо було розрізнити снігові бурунчики від потрапляння куль. Останнє, що побачив Бакула — «стрілець» звівся на ноги і у кілька кроків зробив кидок до якоїсь заглибини, після чого зник зовсім. Руки тремтіли так, наче хвилину тому полковник стріляв сам. Хотілося чимось жбурлятися і тупотіти ногами. Так, на снігу залишалися сліди, а сам утікач втрачав кров, адже таки зловив кулю. І все-таки…

Замість вибуху гніву очільник операції, що рахував останні години на посаді, ще раз поглянув на годинник і мовчки рушив до мінівена. Недвозначний жест, адресований Демидові, означав передачу управління операцією на місці. Зупинити його крах могло лише затримання пораненого «стрільця» упродовж двох годин, що залишалися до екстреної наради у Дмитрограді.

XLVIII

Богдан лежав, важко дихаючи і намагався зупинити кров. Вона текла по руці, від чого кінцівка дубла, терпла і ставала зовсім нечутливою. Плече ламало неймовірно. Заплющивши очі, він вперто намагався рухати пальцями, щоб відновити чуттєвість, таку потрібну зараз. П’ять хвилин тому, зірвавшись при спробі відкрити люк, монтировка вдарила по кисті й спричинила оце неподобство, зовсім недоречне у такий момент. Пальці й надалі згиналися в кулак, проте чуттєвість геть зникла. Він підвівся і повторив спробу. Зрушена кришка люка пішла догори, утворюючи щілину, проте щось побачити не вдалося — все засипало снігом. Цей колодязь був нижчим за попередній, і це означало, що він рухається у центральному напрямку. Ціною неймовірного напруження, головою та руками Богданові вдалося підняти край кришки та підставити під нього те саме мерзле сало, а потім злощасною монтировкою прошурувати сніг. Побачене змусило похолонути. Просто перед очима поміж машин ходили ті, хто полював за ним. Хто заганяв його в глухий кут. Здавалося, він повз нескінченно довго, а спромігся вибратись лиш за огорожу території і аж ніяк не за кордон переслідувачів. На додаток друга труба, що заходила до колодязя, виявилась удвічі вужчою. Усе вірно — кілька вужчих труб зазвичай прямують донизу, там сходяться і вже далі ставлять грубший діаметр. Не у тому напрямку пішов. Треба було навпаки. Можливо, там далі стояла б ще грубіла труба, а не виключено, її зріз виходив би просто у поле. Отже, подальший рух автоматично припинявся. Опустивши тихенько кришку люка, Богдан стиснув голову руками.

У кишені вібрувало. Здорова рука намацала телефон. За час його подорожі трубою невідомі благодійники намагалися додзвонитися аж двадцять три рази. Перспектива видертися самотужки повністю заполонила його свідомість. І ось тепер така перспектива зникла.

— Чому не відповідаєш? — запитали звідти.

— Не чув, — тихо промовив Богдан.

— Де ти?

— Заховався і сиджу, — слова добиралися важко, а голова відмовлялася варити зовсім. — Мене ще не знайшли. Але до того йде.

— Де конкретно? — насідали вони. — Перед нами супутникова зйомка. Орієнтуй.

— І одразу ж прийдуть і візьмуть… — вимовив приречено. — На території. Хто зна, ким ви є насправді.

— Ти б не казав так, якби бачив, що тут робиться, — відповіли звідти. — Вони просять тебе не заважати їм рятувати твою задницю. Кажи нарешті!

— Зараз менти мене не бачать, — вів своєї Богдан. — І не здогадуються, де я. Але втекти мені не вдасться. Вони кругом.

Запала пауза, після чого той самий голос запитав:

— Ти можеш спостерігати за ними?

— Так, — відповів Богдан.

— А якби вдалося їх відволікти? Зміг би вислизнути?

— Гадаю так, — у грудях замлоїло. — Навіть упевнений.

— Тоді чекай слушного моменту.

Це могла бути пастка. Не здатні вишпортати його, переслідувачі запросто підуть на такий трюк, аби полегшити роботу та скоротити час. Фокус із номером міг бути замислений тими ж службами ще раніше у надії виловити стрільця у межах країни. Тепер, коли площа його перебування обмежилася цією загорожею, такий хід мав просто прискорити результат.

— Я вам не вірю, — промовив Богдан. — Навіщо ви це робите? Яка вам у мені потреба?

— Людині, яка намагається тебе врятувати, належить одна річ. Половина її знаходиться у тебе. Розумієш, про що мова?

— Так, — відповів Богдан, насилу змушуючи себе повірити у речі настільки неймовірні, що просто не вкладалися в голові. — І через цю фігню…

— Уяви собі, через неї. Вона у тебе?

— Не у кишені, звичайно, — відповів Богдан. — Втім, вважайте, у мене.

— Тоді не проспи, — порадили звідти.

Те, про що йшлося, сталося за двадцять хвилин. За цей час люди у формі та без ходили туди-сюди, говорили та щось вирішували. Із завмиранням серця втікач припав оком до вишпортаної у снігу нори, боячись рухнутися, і молився, щоб нічий погляд не вихопив його схованку із білого тла. Ближче не підходив ніхто. Вочевидь люк, з якого він визирав, ховався у снігу, куди не могли заїхати машини. Одного разу майже над головою залунали голоси і він зажмурився. Їх кликали, проте ті, хто так налякав Богдана, підійшли до машин з іншого боку. Загорожа! Його колодязь розташовувався просто під загорожею, але вже ззовні, не на плацу. Ось у чім справа! Потім люди зникли з поля зору, адже сектор його огляду залишався доволі вузьким, а розширяти «вікно» було ризиковано. Та увесь час хтось перебував поруч, чулися близькі голоси переслідувачів.

Потім до машини підійшов чоловік у дутій куртці, що виглядав украй змученим. Його навіть хитало. Напившись води, він всівся і причинив за собою дверцята. Чекання ставало нестерпним. Коли? І що малося на увазі? А потім несподівано пролунав постріл. Другий, а далі розпочалася канонада. Здавалося, стріляють геть усі. Зчинився скажений рейвах. Люди кудись побігли — усі в одному напрямку. Той самий чоловік, вже без куртки, відштовхнувши дверцята, чкурнув навздогін. Ось воно. Телефон знову завібрував у кишені. Вичекавши секунду-другу, Богдан відвалив кришку набік. Денне сяйво вдарило по очах, засліплюючи, від чого важко було зорієнтуватись. Одного, який вочевидь відходив до вітру, Богдан таки не вгледів, та вдалося вчасно присісти у вже відкритий колодязь, а той біг наче зачумлений.

Шлях було відкрито, та водночас Богдан побачив спецназівців, які повилазили на дахи фур. Місцевість навколо була всуціль голим полем, а на додаток, з дороги вже завертала до табору ще одна машина. Назад пізно. Він застиг із сумкою у руці, присів і, затягти кришку люка на місце, нагорнув снігу. Лише мінівен затуляв його від «газика», що рулив до епіцентру подій. Зараз виїде і — кінець. Мінівен відчинений. Шпортаючись у снігу, Богдан потяг дверцята. Сумку на задню сидушку. Ну!

Ключів у замку не було. Так само їх не було і за сонцезахисними щитками. Порожніми виявилися й кишені дутої куртки. З цим не пощастило. Власник куртки вже намірився йти назад — роздавав останні вказівки. Погляд Богдана впав на кобуру, кинуту на переднє пасажирське сидіння. Важка. Пальці тремтіли, тягнучи неслухняну застібку. Ще мить — і він сховався за спинку. Господар автівки, важко дихаючи, всівся і витяг телефон.

— Андрію Володимировичу! Бакула… У мене операція затримання у розпалі! Зараз його візьмемо. Ви розумієте? Варибрус буде взятий. Я прошу відтермінування! Усе вирішується саме зараз! Благаю вас! Від правильності моїх дій залежить…

Вочевидь його перебили. У просвіт між передніми сидіннями Богдан бачив порожню кобуру, і саме до куртки, що лежала під нею, потяглася рука поліцейського полковника. Це залишало єдиний варіант подальших дій.

Вони підхопилися одночасно. Бакула — почав обертатися, втікач підніматися з підлоги.

— Тихо! Сидіти тихо! — Богдан не упізнавав тепер власного голосу. — Намірився їхати — їдь. Повторювати не буду. Мені втрачати нічого.

— Тш-ш-ш… — піднявши обидві руки, Бакула намагався отямитися і заспокоїти нападника, та Богдан вільною рукою обхопив його за шию разом із підголовником. Другою спрямував ствол у спинку сидіння.

— Вперед…

— Нас не випустять… — просичав полковник.

— Уперед, — повторив Богдан. — Я все чув. Вистрілю, щойно хтось наближатиметься до машини. Краще рушай.

Якщо він вистрілить крізь спинку сидіння, швидше за все, глухого звуку назовні не почують, а на машину, що вирулила на перехрестя, не звернуть уваги, адже вона однаково мала рушати. Шанси виграти у цьому протистоянні для Бакули дорівнювали нулю. І разом з тим предмет його мрій навіть не останнього місяця, тепер здавалося — цілого життя — опинився поруч. Його і далі важко було взяти, але принаймні тепер той, від кого залежало геть усе, перебував ближче, аніж на відстані простягнутої руки.

Правицею слідчий вставив та прокрутив ключ у замку. Завівся мотор. Їхати у протилежний бік. Тоді, дасть Бог, здогадаються — щось не так. Інакше наступну годину, а може й більше ловитимуть не того, а він однаково отримає кулю.

— Повертай наліво, — у саме вухо промовив Богдан.

— Мені направо, — якомога спокійніше відповів Бакула. — Зрозуміють, що щось не так.

— Ні, навіть не думай. Направо — одразу стрілятиму.

Обдурити його не так просто. Машина рушила у напрямку Млигова.

XLIX

Вони відчайдушно бігли слідами втікача, вивертаючи на ріллі ноги та грузнучи у снігу. Ліс наближався з кожною секундою і не один-другий починав згадувати про зброю. Хвіст із тих, хто мав гіршу «дихалку» або ж вибіг пізніше, розтягся далеко. Рації пищали, відволікаючи, і заважали зорієнтуватися. Чіткий слід у неторканих снігах не давав заблукати. Де ж воно?

Ось. Тут місце падіння. А далі суцільна колія — поранений повз. Тільки де ж кров? Червоного не було. Не з’явилася вона й у байрачку, куди кинувся «стрілець». А біля крайніх дерев сліди відновилися. Ба більше — він знову побіг. Відстань між заглибинами залишалася на диво однаковою. Що відбувається?

— Його що — кулі не беруть? — простогнав кремезний «прапор», відхекуючись біля дерева.

Втікач тримав чіткий напрямок на село, так, наче бував тут. Якщо не взяти на підході — слід зникне. Тоді кінець. Спецназівець звернувся по рації до керівника:

— Іде чітко, слідів поранення не виявили. Прямує до села, потрібно перехоплення.

Машини вирушали на всіх парах до села з назвою Огінь, яке лежало на шляху втікача. Група зібралася в лісі і завзято рвонула далі. Та за двадцять хвилин стало зрозуміло, що стрілець втрачений, принаймні на цьому етапі. Як могла вимучена напівголодна людина давати таку фору тренованим хлопцям? Сліди підозріло завернули до дерева.

Прапорщик звів очі й роззявив рота — високо на гілці висів розстібнутий бронежилет.

Операція набувала нового спрямування. Хоча таку річ можна було купити у кожному зброярському магазині, якась підозра ворухнулася у Демидовій голові. Одразу набрав Бакулу, та почув у відповідь лише одне — діяти за обставинами. Здавалося, від усвідомлення безвиході та майбутньої розправи шефа переклинило і він на все плюнув.

Далі було ще цікавіше. Втікач увійшов до села. Машини каталися вулицями, виїжджаючи урізнобіч на повністю заметені польові дороги, грузнули й поверталися назад. Людей розставляли на околицях, де починалося голе поле. Спецназівці шукали поодинокі сліди, які б виходили за межі, розпитували мешканців стосовно появи незнайомих, обстежували закинуті хати, та «стрілець» наче крізь землю провалився. Сили з обласного центру прибували щохвилинно. Охоплений квадрат включав тепер п’ять сіл. Гелікоптер висів над місциною, обстежуючи рідкозарослі байраки, де не дуже сховаєшся. Усе марно.

Укотре Демид глянув на годинник. До засідання в Дмитроградському обласному поліційному управлінні залишалися лічені хвилини. Телефон Бакули тепер взагалі не відповідав, отже, полковник вже там. Стало шкода обдарованого слідчого, розумного керівника, порядну та пристойну людину, одну з багатьох, яку укотре знищувала система. Уявив, як вже сьогодні на його місце прийде якийсь козел і рубатиме з плеча у бажанні догодити начальству. Майор і собі тепер збагнув, що, захоплений справою, зайшов надто далеко.

Рація озвалася о шістнадцятій сорок п’ять. У Горішній Вилці затримали невідомого. Те, що верз капітан місцевого спецназу, шокувало. Чоловік начебто виглядав явно «не нашим», говорив іспанською і, судячи з пред’явленого паспорта, був громадянином… Мексики.

— Що?! — несамохіть вигукнув Демид.

О сімнадцятій нуль п’ять млигівський начальник, геть блідий, простяг йому свій мобільний. На зв’язку був представник Центрального департаменту, який прибув до Дмитрограда очолити операцію. Він хотів знати, чому у призначений час не з’явився полковник Бакула. Тримаючи однією рукою чужу трубку, майор зробив ще один виклик по власній. Зв’язку з абонентом не було взагалі.

А коли зі стоянки, облогу якої про всяк випадок досі не зняли, повідомили про сліди перебування стрільця у каналізаційній мережі, у Демида потемнішало в очах. Думка, що втікача вивіз керівник операції, змушувала взятися за голову. Орієнтування на мінівен полетіло в ефір. Усе валилося до бісової матері.

Руки опускалися, коли уява малювала картини розправи, адже, за умови зникнення полковника Бакули, саме Демид офіційно залишався фігурою номер один, а отже з нього й питатимуть за провал операції, і тепер вже не тільки тієї, що під Млиговим, а й усієї, яка тривала упродовж майже місяця. І зараз, коли у столиці розгублені таким поворотом подій, ще не зірвали його погонів, майор кинувся рятувати себе. Оточення з останніх двох рядів машин ще не зняли, і він швидко встановив, під якою з них ховався втікач. Розкопали люк, знайшли натрушений сніг у ящику з інструментами під черевом сусідньої фури та монтировку, якою той підпер кришку. Слід на дні труби чітко показав напрямок втечі. Не затрималося й відкриття вихідного колодязя, розташованого у двадцяти кроках від місця, де стояв мінівен. Та й сліди на снігу красномовно свідчили про подальший перебіг подій.

На рахунок того, що колишній учитель історії взяв у заручники старшого слідчого центрального поліційного департаменту, особисто у Демида не залишилося жодного сумніву. Триндець повний. Ось чому поведінка Бакули та відповіді по телефону здалися дивними. Намагався дати підказку, сподівався, що підлеглі зрозуміють. Не змогли. Хто зна чи живий зараз. Чужим голосом Демид віддавав запізнілі вказівки, а холодний піт рясно струменів по скронях.

За півгодини привезли «мексиканця», а заразом і наспіх знайденого перекладача. Громадянин Мексики Альфредо Нунес, не претендуючи навіть на віддалену портретну схожість зі «стрільцем», хоч і мав подібний одяг, виглядав безтурботно і намагався порозумітися зі своїми поневолювачами. — Сміявся та простягав дрібненькі сувеніри, котрі мали відношення до культури ацтеків. Це слово Демид розібрав і без перекладача. Затриманий пояснив, що є туристом, котрий звик подорожувати по усьому світі і, належачи до однієї з відомих католицьких організацій, робить це з метою привнесення у життя інших народів доброго та вічного. Саме ці два слова несподівано засіли у Демидовій голові, викликаючи якісь безглузді асоціації та заважаючи зосередитись.

Коли ж місіонера роздягли, в очі майорові впало треноване тіло та рубець від явно кульового поранення, отриманого не тепер. За твердженням затриманого, його справді поранили бандити в Анголі, де він перебував із цілком мирною місією. Загалом, чужоземець плів ще багато що, проте воно вже не мало жодної цінності.

— Він справді чужий? — запитав майор у перекладача. — Чи все-таки може бути нашим, який досконало володіє мовою?

— Гадаю, виключається, — похитав головою той. — Реальний іспанець. Ну, латинос, тобто.

Каша заварювалась дедалі крутіша. Напрямок можна було розвивати і у слідстві з’явилася б нова лінія. Та де взяти час? Хто слухатиме нісенітниці дрібного провінційного майора про довгі руки міфічних мексиканських агентів, простягнуті до «стрільця» з протилежного боку земної кулі? А якщо цей справді ні до чого не причетний, або ж нове керівництво толком не розбереться, натомість місіонер залучить своє посольство — його, Демида, просто закопають. Тепер вже точно.

Безвихідь. Одна величезна безвихідь. Перед очима спливла енергійна постать Бакули, що завжди перебував у русі, характерні жести та міміка. Людина, що вміла до кінця робити свою справу у будь-якій ситуації.

Цей скажений пес не зупиниться ні перед чим. Проста логіка підказувала: вислизнувши зі щільного кільця, — обрубати кінці й загубитися укотре. А людина, залишена навіть зв’язаною у багажнику, може привернути чиюсь увагу. Стрільцеві ж так чи інакше довічне. Тож залишати життя заручнику немає ніякого сенсу.

На додаток в уяві постала незабутня картина — Андрій, заламавши руки Варибрусу, тягне з кишені браслети, а відчуття, як рипить сніг під головою «стрільця», притиснутою власним коліном, було майже реальним. Майор тоді міцно тримав за лікті омріяну здобич, допомагаючи своєму оперативнику. Ще тоді майнула недоречна думка — а раптом справді хлопак не винен…

В очах пливло, коли Демид, не розбираючи дороги, навмання всівся до першої-ліпшої машини і, давши собі волю, кулаком гупав об чужу панель.

L

Схожі думки намагався відігнати й заручник у погонах, обережно ведучи мінівен туди, куди вказувала людина за його спиною. На відміну від свого помічника полковник зберігав спокій, переконуючи себе, що у широкому розумінні таке з ним не вперше, а отже, є надія дати собі раду. Відколи Бакула став заручником системи, його траєкторія завжди залежала від інших — тих, хто стояв над ним, видимих і невидимих. Власне, бажаючих керувати ним не бракувало ніколи, і що вище здіймався сам, то жорсткішими ставали рамки дозволеного і більшу тривогу викликали власні перспективи.

Ситуацію ж, до якої потрапив зараз, язик не повертався назвати інакше, ніж фатальну, а той, хто спромігся її створити, був водночас бажаною здобиччю і непроханим гостем. Отаке цікаве поєднання. Телефон слідчого лежав розкурочений на передньому сидінні, а сім-карту поклав собі в кишеню його викрадач.

Наче чужими руками Бакула слухняно крутив кермо. Дотик до пластмасової обшивки, слизької під пальцями, викликав дивовижні враження. Долоні ковзали і доводилося докладати більше зусиль, аби втримати кермо у потрібному положенні. Водій закляк, виконуючи конкретні вказівки стосовно маршруту авто, а тимчасом робив надзусилля у намаганні сконцентруватися і знайти вихід.

Попередження «стрільця» щодо руху «без фокусів» діяло. Перелік трупів був достатній аби вірити погрозам, навіть у випадку, якщо половина їх навішана під гарячу руку на такий зручний об’єкт. Зручний — без перебільшення. Бо це затримання допоможе списати масу «висяків» і розв’язати безліч вузлів. І не має вирішального значення, що саме з того, про що йдеться, реально зроблено його руками. «Стрільця» заведуть на заготовлений «ешафот» рано чи пізно. Зусиллями Бакули чи когось іншого. Докладаючи цих зусиль, полковник бачив і другий постамент, заготовлений для нього або його наступника. Генеральські погони з відповідною посадою. Якщо ж куля таки продірявить спинку сидіння, то далі пряма дорога до когорти «кращих синів».

Яка ж нація без героїв? У нас їх завжди пристойно оспівували, будуючи монументи. Байдуже, що самі вони, ті, що живі, старанно віддзвонивши у потрібний день медалями, решту року змушені побиратися, аби нашкребти на шматок хліба та ліки.

Байдуже, що діти вже мертвих завідомо кинуті напризволяще. У цій країні ніколи не дбали про осиротілих нащадків тих, хто поклав за неї життя, і забувають свої громогласні обіцянки другого ж дня після віддавання пошани. Слава грошей не коштує, отже, її можна роздавати направо й наліво. Усе ж решта… Реальні блага потрібні самим, тож розкидатися ними не пристало.

Думки полковника так несподівано закрутилися не в той бік, що здивувався сам собі. Натомість слід було думати про власний порятунок. Що робити? На такій швидкості машину не перекинеш. А в’їхати у стовп — останньої миті той, що позаду, встигне вистрілити. А що станеться далі, він уявив настільки реально, ніби побачив картинку екранної хроніки. «Стрільця» однаково візьмуть. А його, Бакулу, ті, що вже заочно поховали, в подальшому називатимуть «елітою правоохоронних органів», «справжнім поліцейським». Ну, ще «нового, європейського типу», як же без цього… І видасть оце все з екрану на широкий загал той, хто звик у високому кабінеті, щораз дихаючи на нього перегаром, добирати зовсім інші, більш звичні для нього епітети. І офіційно та документально йому доведеться стати тим, хто «віддав життя задля боротьби зі злочинністю». Те, що насправді він лоханувся і потрапив у халепу, знатиме доволі вузьке коло, у якому навіть не замислюватимуться над подібними нюансами — це ж спосіб життя. Алгоритм подальшої долі у таких випадках простий. Якщо помилився і загинув — у герої. Залишився живий — на розправу до начальства з усіма витікаючими… Це був нонсенс, але зараз його доля залежала від загнаної змерзлої людини, що сиділа позаду. Якщо Варибрус зупинить машину і просто піде, Бакулі згадають усе — від провалу державної справи до втрати табельної зброї через халатність. Якщо ж той, хто вже місяць не дає йому спати, натисне гачок, прізвище Бакули траурно та урочисто прозвучить на усіх рівнях. А потім генерал, а можливо навіть хто вищий, відвідає його дружину і дітей, показово вручивши якусь хрінь. Далі про нього забудуть. І життя найдорожчих йому людей піде вже без нього зовсім іншою траєкторією.

Порядність. Ось головна причина того, що нам не прижитися у спільноті, до якої, можливо, навіть вдасться пролізти правдами і неправдами. Саме ця риса не притаманна середовищу, де жив і працював Бакула. Шкода, що висновок, настільки геніальний, попросився у такий недоречний момент, коли потрібно…

— Правий поворот, зупинися, — прозвучало у саме вухо.

От і приїхали. Що він замислив? Тут, на трасі з пожвавленим рухом, не місце для розправи. Усередині все стислося. Зараз щось станеться. Удар руків’ям пістолета у голову? Дав би Бог… У салоні мінівена немає місця для замаху, а дзеркало заднього огляду відбивало майже увесь простір позаду. «Стрільця» не видно, бо сидить за спиною. Хоче пересісти за кермо? А якщо таки стрілятиме?

— Бардачок відчини…

Он воно що. У бардачку валялися кайданки з ключем. Просто так. Бо машина задіяна в операції, може згодяться. Згодилися.

— Браслет на праву руку, просунь крізь ручку над правим вікном і застібни на лівій. Рухайся, і без фокусів.

— Як же я поїду? — намагався не мовчати полковник.

— Виконуй, якщо хочеш жити.

Він таки збирався сідати за кермо. Чому саме зараз? Відчуває, що можуть здогадатися, куди подівся начальник. Найбільше Бакула сподівався саме на це. І тоді знайти їх буде легко, а там як Бог дасть. «Стрільцеві» потрібен заручник, тому просто так на спуск не натисне. Руки полковника були надійно прикуті до клямки, а сам він незграбно пересунувся на пасажирське місце. Лише тепер його поневолювач, спокійно відчинивши дверцята, пересів за кермо. Машина проїхала узбіччям і завернула направо. Майже не розчищена дорога вивела на околицю міста, у якому можна загубитися. З’їзд ще раз праворуч до одноповерхової пошарпаної будівлі. «Прийом склотари». Неділя. Нікого. От і приїхали. Автомобіль зарулив у двір. Це кінець. Місце, де його не знайдуть принаймні до наступного ранку. Полковника охопив відчай. Міцно закріплені угорі руки затерпли. Схоже, злочинець просто не ризикнув стріляти і кидати машину посеред дороги…

Варибрус вийшов з машини і обдивився навколо. А потім його рука майнула за вилог розстібнутої куртки, дістаючи табельний пістолет полковника. Ось і все. Злочинець виглядав незворушним. Позбавляти когось життя стало його повсякденною справою…

Усвідомлення, що він сам дозволив загнати себе у пастку, скувало свідомість, і у ній цієї останньої миті пролітали дивовижні картини. Усім селом заганяють вовка, який ріже овець. Звір голодний та поранений… Та в останній момент його зуби замикаються на горлі одного з переслідувачів, що зловив ґаву, після чого сіра тінь розчиняється між дерев у місячному сяйві.

Той, хто спроквола діставав пістолет, справді скидався на тінь. Очі глибоко запали. Натомість загострилися вилиці на блідому, зарослому обличчі. Рухи смертельно втомленої людини, проте у погляді відчувалась ненависть, від якої мало б усе здригнутися навіть якби в руці не було зброї.

Полковник намірився видати в останні секунди життя кілька заготовлених фраз, які могли би змусити убивцю засумніватися. Примарний шанс… Та погляд «стрільця» зупинив слова. Той, хто переступив останню межу. Скажений вовк, якого можна зупинити лише кулею.

Рука з пістолетом піднялася до рівня його грудей. Реальне відчуття смерті виявилося страшнішим, аніж уявлялося досі. Воно розлилося і заволоділо тілом за лічені секунди, хоч насправді час зупинився. Зараз усе обірветься. Палець у подертій рукавиці почав свій рух.

…Вони постали перед очима одразу. Саме з цією картинкою хотілося померти. Хлопчик та дівчинка — його діти, що йтимуть далі самі по страшному та небезпечному життю, яке він ніколи по-справжньому не намагався змінити. А варто було. Будь-хто не вічний, а тому не здатний завжди відгороджувати своїх дітей від поганого. От якби за життя знищити оте погане, тоді захист для них був би гарантований і після його смерті. Запізно.

Рух пальця прискорився. Тіло та свідомість приготувалися прийняти кулю. Та замість цього пролунав сухий клацаючий звук. Не сталося нічого. Погляд «стрільця» тепер випромінював повну байдужість.

— Бачиш, я не можу застрелити навіть таку паскуду, як ти… — промовив безбарвний голос. — Не був я там і нікого не вбивав. Щоб ви усі подохли, суки…

Пістолет впав на водійське сидіння. Попередньо вийнята обойма, кинута на нього, дзенькнувши, впала кудись на підлогу. Грюкнули дверцята і скулена постать у брудній пожмаканій куртці рушила назад, у бік дороги, гублячись серед засніжених кущів. Дихання Бакули переривалося. Груди зіпали, повітря бракувало. А усвідомлення, що кінець якимось дивом відміняється, не могло збороти отого відчуття смерті, яке продовжувало сидіти у нутрощах, неймовірно тиснучи.

Першим повернулося відчуття нюху, яке ловило цілком конкретний та знайомий запах. Чути його тут і зараз здавалося дивним, хоча б з огляду на те, що у машині їхали досить часу і при цьому нічого не смерділо. То де взялося? Може «стрілець»? Хто зна скільки днів чи тижнів не милася ця людина.

Так у нас заведено — думати гірше про когось іншого, в той час як у повному лайні сидиш сам. На усвідомлення цієї істини знадобилося ще кілька хвилин, упродовж яких тепле та мокре поступово замерзало, повертаючи полковника до дійсності.

LI

Увесь вигляд дель-Боски нагадував зараз хижого птаха, що, як Петрові доводилося чути, живуть високо в Андах Південної Америки. Збираючись туди, він навіть проглянув кілька науково-популярних фільмів. Погляд та постава патрона скидалися на цього птаха, хоч останній мав довгу криву шию, а у дона Маріо її практично не було зовсім. Однаково — дуже подібні. Манери, якщо ж казати про людину — то звички, замашки. От тільки зараз цей «кондор» помітно нервував, чого, напевно, не водилося за флегматичним птахом.

Відкинувшись на спинку сидіння, дель-Боска сканував очима засніжені пейзажі за вікном, напружений до краю.

— Десь тут, — зосереджено промовив Рауль, — зовсім поруч.

— Ось, до будівлі завернули, — побачив Хорхе. — Сліди коліс. Увага.

Джип вирулив з-за рогу пункта прийому склотари, коли незграбна постать у вимащеному болотом комбінезоні та дутій куртці занурювалася у суцільні сніги, наміряючись крізь кущі долати шлях до будівель, що височіли десь біля обрію. Він озирнувся і, зрозумівши що до чого, важко побіг уперед, та було пізно. «Пілот» зумів-таки проскочити кучугури і, викидаючи колесами сніг, умить опинився поруч із втікачем, а Хорхе зробив усе надзвичайно майстерно. Петро навіть не встиг толком засумніватися на рахунок того, як же відбуватиметься затримання «стрільця» без Батістона. Масивний бік машини штовхнув утікача і той, змахнувши руками, спланерував у сніг. І одразу ж Рауль опинився на ньому. Кинувши дверцята, патрон власноруч тяг об’єкт, який уже й не надто пручався, до машини.

Штовханина тривала недовго. Петра пересадили наперед, а брудне вимучене створіння, обліплене снігом, запхали назад, затиснувши з обох боків. Хорхе дав газу. Вискочити звідси виявилося значно складніше, але водій упорався. Загрібаючи усіма чотирма, «пілот» таки перевалив ті самі кучугури і рвонув у напрямку траси.

Руки полоненого були зведені за спиною браслетами і Рауль швидко обстежив його кишені, а потім зазирнув до сумки.

— Хто ви в біса такі? — припинивши опиратися, промовив Богдан. — Чого вам треба?

Дон Маріо лише кивнув Петрові, який обернувся з переднього місця, хоч і не мав бажання зустрічатися поглядом з цією людиною. Довелося. Усвідомлення, що їдеш в одному авто з тим, кого майже місяць шукає вся країна, неймовірно бентежило. Думка ж про те, що все-таки існує вірогідність, що на совісті цього чоловіка не одне життя, взагалі не сприяла спілкуванню. Проте, нюанси їхньої розмови було визначено наперед.

— Богдане, це люди, які говорили з тобою по телефону, — ніяково почав Петро. — Завдяки ним ти видерся з пастки. Вони хочуть допомогти. Давай говорити спокійно та конструктивно. Якщо все буде гаразд, тебе розв’яжуть. Вони не належать до силових структур, принаймні, нашої країни — точно.

— Хто ж вони? А ти хто такий? Звідки мене знаєте?

— Тебе знають усі, а я лише перекладач, — пояснив Петро. — Півтора року тому виїхав нелегалом до Аргентини. Там потрапив до них. Вважай, на роботі.

— А вони що — звідти? — недовірливо запитав Богдан.

— Можеш бути певен. Послухай уважно. Мені доручили говорити з тобою. Не знаю, чи справді ти все це накоїв, що показують, але вони, схоже, твій єдиний шанс. І мій також. Ми тут у гонитві за тобою занурюємось дедалі глибше. А треба втікати чимшвидше, особливо тобі. Повір — вони зможуть.

— Зможуть що? — ледве ворушив язиком Богдан.

Помітивши це, дель-Боска простяг йому металеву фляжечку з відкрученою кришкою.

— Пий, не бійся, — порадив Петро. — Ти ж ледве теплий. Давай.

Патрон без зайвих запитань просунув горловину фляги між бліді губи полоненого і той кілька разів ковтнув, навіть не скривившись.

— Зможуть — це означає вивезти тебе за межі країни, — продовжував роз’яснювати Петро. — Тут тобі кранти так чи інак. Тебе вже записали у злочинці і збираються показово карати. Ти екран бачиш хоча б час від часу?

— Ні, — похитав головою Богдан.

— Ото ж. Але відчуваєш, який на тебе попит? Не знаю, чи справді ти постріляв їх усіх, але складається враження, що на тобі тепер замкнене питання, чи приймуть нас «до європи». Ну, нехай не буквально. Ми ж прагнемо до цивілізованого світу, який саме зараз і перевіряє, образно кажучи, вже час чи ще ні. І не мені тобі пояснювати, що «щурі» наші європейське бабло давно відмили і профукали. А нові — ті, які прийшли тепер, усі подальші розклади свої пов’язують виключно з Євросоюзом. Їм тепер шляху назад немає. А отакий, як ти, картинку псує.

— Що ти мелеш… — змучено перебив Богдан. — На війні тисячі людей поклали, через бездарні «реформи» десятки тисяч щороку на вулиці опиняються, злочинців державного масштабу приховують, а я — то ключ до розв’язання усіх проблем?

— Хоч би про яке масштабне неподобство йшлося — повір, там легше «Європі» очі замилити і водночас неможливо чимось зарадити. А тут — реальні шанси продемонструвати світу, що ми можемо впоратись зі злочинністю. Тому стріляв чи ні — тебе вже списали. Потрібна показова акція, як нова демократична влада поборює злочинність, щоб народові очі заляпати. Люди ж до сказу доведені. Скоро черговий «майдан» буде. Після війни — винних, хоч греблю гати. Хто покараний? Ніхто. Кістку у натовп кинути — ось зловили головного злодія країни…

— Ні в кого я не стріляв, — обридло промовив Богдан, — так і перекажи оцим.

— Я особисто вірю, — знизав плечима Петро, — а їм взагалі по барабану. Просто намагаюсь втлумачити тобі, що шансів викрутитися самотужки не маєш. На відміну від тебе, я в «неті» постійно. І не моя це думка, повір. Тверезі люди, які ще залишились, так вважають. Таке тобі випало — за усіх відповідатимеш, узагалі за всіх. Надто зручний ти об’єкт, аби довести справу до кінця. Ніхто від тебе не залежний, ти не свідок чиїхось таємниць, разом із тобою не зникне велике бабло, на тебе не зав’язані жодні важливі механізми. Стань на місце системи! Тебе можна без шкоди для себе карати на повну котушку. І разом з тим ти тепер величина, достатня, щоб від маніпуляцій з тобою йшов резонанс, проте повністю ізольована, щоб викликати якісь негативні наслідки. Тому відповідати тобі не лише за усі нерозкриті убивства останніх десяти років, а схоже, взагалі за усі гріхи — мислимі й немислимі. Ти офіційно колишній найманець, про це вже заявили з екрану!

— Сам придумав?

— Вони пояснили, — наповну старався Петро. — Не тупаки, між іншим. Компетентні люди. Оцей — шишка у сфері міжнародної діяльності, знана у світі людина. Він…

— Гаразд, можеш не розпинатися, — перебив Богдан. — Що далі? У чому зиск цих людей? Я їм навіщо здався?

Увесь цей час дон Маріо сидів мовчки, прокручуючи у грубих пальцях сигару, і роздивлявся міські пейзажі. Рауль зрештою зарулив на платну стоянку біля готелю та заглушив двигун. Подальші дії напряму залежали від того, як вдасться домовитись з полоненим.

— Їм потрібна річ, якою ти володієш.

Рауль відкрив ноутбук і Богдан побачив чітке зображення половини срібної монети, яку наче розрубали сокирою. Віддалено вона нагадувала знайдену ним на початку осені, з тією лиш різницею, що ця не понищена від довгого лежання в землі. Його половина була деформована, не блищала і напис по краю «дель-Боска» насилу розрізнявся. На цій взагалі писалося латиною «Антоніо», після чого залишилися ще дві цифри 1 та 9. Разом виходило — «Антоніо дель-Боска» і, враховуючи наявність схожих на число двох горбків перед написом на власній знахідці, слід було припустити дату — тисяча дев’ятсот… якийсь.

— Звідки ви взяли, що воно у мене?

— Оцього, що зображено тут, у тебе бути не може. Ця половина у нього, — Петро кивнув головою у бік дона Маріо. — А ось ти, він так вважає, володієш іншою частиною, зображень якої не існує взагалі, тому що зникла вона дуже давно. Цей чоловік, ще раз кажу тобі — поважна і могутня людина. І він упевнений, що шукає саме річ, яку ти виставив на сайті чорних копачів близько місяця тому.

Тепер Богдан говорив обережно, думаючи над кожним словом.

— Я не виставляв нічого. Жодних зображень. Але… можливо…

— Богдане… — Петро пильно подивився на нього. — Я б не радив тобі випробовувати їхнє терпіння. За будь-яких обставин розклад, який вони пропонують, для тебе кращий аніж той, що світить без них. Віддай цюштуку і він допоможе…

— Як знати… — похитав головою бранець. — Я ладний віддати що завгодно, аби врятуватися. Це правда. От тільки де гарантія, що у мене не заберуть її, давши при цьому копняка під зад? Навіщо їм зайвий клопіт? Легше перетнути кордони без вантажу, з яким запросто можна загриміти за ґрати. А я тепер саме такий вантаж. Тож нехай не думають, що з мене можна глузувати. Вбити не важко, але мені за великим рахунком без різниці, хто це зробить. Потрібні гарантії. Так і перекажи йому.

Іспанська звучала недовго, після чого Петро знову звернувся до полоненого.

— Він сказав, що розуміє твою недовіру, але насамперед повинен переконатися, чи друга половина справді у тебе. Опиши її. А ще краще — намалюй. Ти ж профі, отже розумієш, які дрібниці потрібно врахувати. До речі, він питає, чи ти справді чорний археолог, а заразом просить пояснити, чому не маєш алібі на момент злочину про який ідеться. Просить сказати правду.

— Я не чорний археолог, — сказав Богдан. — Історик за фахом.

— Він каже, що самовільні розкопки з метою збагачення незаконні будь-де, у тому числі в Аргентині, де багато хто і досі намагається робити бізнес на скарбах інків. Кожна держава переслідує за таку діяльність.

— А у нас взагалі не держава, так і поясни йому, — зауважив Богдан. — У нас об’єднання кланів, які створюють вигідні для себе закони і унеможливлюють таким чином нормальне існування інших людей. Тому вони змушені виживати в обхід законів. Не порушиш — не виживеш. Так робив і я. Та й ти сам, напевно, коли ще не був… аргентинцем.

Богданова посмішка на цих словах вийшла глузливою, а злість так і струменіла поміж словами, що не могло сховатися від пильного латиноамериканця.

— Це наш спосіб існування, втлумач йому. А розстріл у «Нірвані» застав мене саме за розкопками у лісі. Якщо для нього принципово — можу показати. Щоправда, це не близько. До речі, а танк Першої світової йому не потрібен часом?

Щось промайнуло в очах дона Маріо, наче зійшлися кінці, які й мали відповідати один одному. Вони перекинулися кількома словами з Раулем, після чого той під диктовку Богдана набрав на клавіатурі ноутбука електронну адресу.

— Це одна з моїх поштових скриньок. Таємна. Не прив’язана до інших, суто для незаконного, як ви кажете, бізнесу. Відкривай. Там є зображення. Ось.

Треба було бачити очі дель-Боски, коли той вчепився у монітор, тягнучи пристрій на себе. Погляд палав, і Богдан міг заприсягтися — для цієї людини одразу припинило існувати геть усе. Грубі пальці мало не зламали панель, а голос звучав переможно й урочисто, хоч говорив патрон сам до себе. Зрештою він схаменувся.

— Дон Маріо хоче почути, за яких обставин дублон потрапив до тебе. Розповідай усе, що можеш.

— Восени я проводив розкопки на Білозанщині, якщо відкриєте карту — покажу, де саме. В одному місці спрацював детектор, почав копати. Знайшов оце. Намагався визначити походження та цінність, але нічого не вийшло. Зрозумів лише, що це частина монети, причому швидше за все, розділена навмисно. Те, що такої не знайшлося у жодному каталозі, наштовхнуло на думку про її надзвичайну рідкість і можливу наявність у когось іншої частини. У такому випадку, сам розумієш, цінність її може сягати…

Богдан красномовно звів очі. Дель-Боска лише поїдав очима свого бранця. Рауль та Хорхе мовчали.

— Хоч би якою була її реальна цінність, вона не більша за твоє життя. Дублон у тебе? — чітко й зрозуміло запитав дон Маріо, тицьнувши в екран так, що було ясно й без Петрової допомоги.

— Скажи йому, що у мене. Не при собі, звичайно. Але захований надійно.

Далі патрон говорив, звертаючись виключно до Богдана. Грубезний палець при цьому щораз тицяв у його груди, доповнюючи й без того багату міміку.

— Не треба так сильно, — попросив полонений. — Нехай не товче. Віддам цю штуку. Але тільки на тому боці. Коли буду за кордоном. Коли у Південній Америці опинюся. Це остаточно. Хочете — вбивайте зараз, нічого більше не скажу.

Петро лиш розгублено кліпав очима, не наважуючись почати переклад.

— Якщо він збирається вчинити зі мною чесно — немає жодних проблем. Один з його людей нехай залишиться тут, і вже на тім боці я вкажу точне місце схову. Знайде одразу і привезе йому бодай двома днями пізніше. І ніхто не заважатиме цьому мафіозі забити мене, якщо виявиться раптом, що зараз блефую.

Вислухавши, дель-Боска не розгнівався, навпаки, говорив упевнено та спокійно.

— Він каже, що не звик до недовіри і слово дель-Боски має вагу не лише в Аргентині, — на повну старався Петро, — а й далеко за її межами. Дублон за жодних обставин він не збирається перевозити власноруч, але твоя поступливість значно б спростила процедуру і зберегла час.

— Якщо бажає зекономити час, нехай командує вирушати вже, — дивлячись йому в очі, мало не по складах промовив Богдан. — А у цій країні, повірте, слово не варте нічого, навіть таке, як його. Тут споконвіку одна суцільна брехня. Можете повірити мені, як історику. Все, це остаточно. Розумію, над ним не нависає смерть, але нехай якось спробує стати на моє місце.

Більше дон Маріо навіть не глянув на нього, натомість дав коротку команду Хорхе і машина рушила далі. За годину вони зупинились у маленькому, але дорогому приватному готелі і, коли остаточно смерклося, а чергова пішла, «стрільця» провели до кімнат. Биту годину Богдан мився під пильним поглядом Хорхе та Рауля й жадібно їв принесене з ресторану. Увесь цей час патрон не менш жадібно вивчав матеріали, пов’язані з його особою, звіряв зображення зі зробленими щойно за допомогою камери. Усвідомивши, нарешті, що це все-таки «не наші», Богдан розкрився і розповідав усе, про що питали, додаючи нерідко від себе, й усіма силами намагався довести прибульцям, що він не кровожерливий маніяк.

Зрештою, дель-Боска повірив і тепер лише хитав головою, дивуючись не так бажанню державних мужів навісити на зручний об’єкт усе, що було, як елементарній відсутності в останніх здорового глузду у намаганнях скористатися випадком. На цього вихудлого та знесиленого колишнього вчителя, що ледве тримався на ногах, система не на жарт намірилася навісити вагони різноманітного бруду, вчепити усі свої проблеми — мислимі й немислимі, щиро припускаючи, що останній потягне із собою увесь цей «скарб» у небуття. А за останні два дні у провладних ЗМІ навіть двічі промайнуло припущення щодо портретної схожості зі «стрільцем» міфічного шпигуна, на якого намагалися перекласти прорахунки політиків та «полководців» у війні.

Навіть не належачи до цього народу, Дон Маріо чудово розумів психологію та механізм подібних речей. Якби через два дні після виносу трупів з «Нірвани» Варибруса назвали ворожим агентом, це виглядало б нісенітницею. Тому почали з малого — спочатку приписали невдасі ще кілька схожих убивств, потім давню причетність до кримінальних структур. Далі, коли образ «стрільця» почав набувати у сприйнятті натовпу дедалі демонічніших обрисів, перетворюючись з напівголодного зацькованого вчителя, якому зірвало дах, на запеклого кілера, пов’язаного невідомо з ким, на нього вже вішалися речі на кшталт торгівлі зброєю, наркотиками і навіть, як з’ясувалося, державної зради.

— У нас так є, — знизав плечима Петро. — Як дорвуться до можливості — гребтимуть лопатою, хоч про що б ішлося. Не зупиняться. І бути тепер нашому Бодькові винним хто зна у чому, а справжніх винуватців тим часом трохи порятувати вдасться, на задній план відсунути, поки забудеться. Не безкоштовно, як ви розумієте.

Дель-Боска лише вражено хитав головою. Те, що відбувалося тут, не йшло у жодне порівняння з найгіршими часами його рідної країни. Тут грубо і примітивно продавалося все — честь, сумління, здоровий глузд…

Тут справді жив дивний народ. Ці люди могли місяцями стояти на морозі під кулями силовиків і йти проти зброї ненависної старої влади з бруківкою, віддаючи сотні життів, а потім спокійно сидіти перед телевізором, спостерігаючи, як до нового апарату приходять ті самі, а у політиці та суспільному житті міняються лише назви. Сила будь-якої нації не в екстремізмі, а у послідовності й здатності доводити до кінця бодай щось. Тут терпіли до останнього, потім під гарячу руку масштабно й радикально хапалися за все одразу, а далі сварилися, наче лебідь, рак та щука, грузнучи у болоті й кидаючи розпочате на півдорозі.

Досвід та інтуїція підказували дону Маріо, що спробувати натиснути на «стрільця» — хибний шлях. Цій людині за великим рахунком нічого втрачати. Окрім того «Бохдан» випадав із загальної картини, суть якої патрон зрозумів добре. Такий ітиме до кінця, хоч про що б ішлося — потворну систему своєї країни чи чужого заїжджого боса. І що довше вони спілкувалися, то доцільнішим здавався йому шлях, запропонований бранцем. До того ж, ситуація однаково змушувала вичекати. Інерція руху, створена спробами упіймати «стрільця», саме зараз сягнула апогею. Об’єкт полювання наразі зник, отже, невдовзі усе вляжеться. Зміниться ситуація у країні. Стане безпечніше. До того ж, невідомою залишалася доля Батістона. Якщо Дієго взяли, існувала теоретична ймовірність того, що його походження вдасться визначити і діяльність «стрільця» пов’яжуть з латиноамериканськими туристами, яких кинуться шукати.

Богдан спав тринадцять годин поспіль. Коли у безпросвітних перспективах настає бодай якесь зрушення, людина відживає морально, нехай навіть зміни на краще не такі вже й помітні. Він насолоджувався, п’ючи каву, і на відміну від своїх рятівників та поневолювачів не намагався скласти їхній психологічний портрет аби прорахувати свою подальшу долю.

— Він питає, що ти думаєш як фахівець про те, яким чином ця річ потрапила у землю, — не давав спокою Петро, щораз перекладаючи нові запитання патрона. — Можливо, щось вдасться дізнатися про людину, яка володіла дублоном.

— Можу лише поділитися деякими припущеннями, — замислився Богдан. — Пару років тому мені вдалося встановити факт існування та скласти карту залізничної гілки, збудованої ще австроугорцями у дев’ятнадцятому столітті. За часів Першої світової, гадаю, вона відігравала стратегічну роль у перевезенні техніки та живої сили. Потім була розібрана новою владою і перевезена в інше місце. І шукав я аж ніяк не вашу монету.

— Що ж ти шукав? — поцікавився дель-Боска.

— Підземні склади, техніку тих часів, амуніцію, — розвів руками Богдан. — Усе це на нелегальному ринку має цінність. Це не мій напрямок загалом, просто потрібні були гроші. Довелося зайнятися примітивним, аби виправити ситуацію. Зазвичай я цікавлюся стародавньою історією. Того й втратив багато часу, знайшовши вашу монету. Гадав — старовинна і сподівався, що поруч є ще.

— І яким чином дублон міг потрапити туди? — запитав дон Маріо.

— А що це взагалі таке? Яка його історія? — відповів запитанням Богдан. — Все-таки я історик, а не грабіжник, хоч ви не надто вірите. Якщо поділитеся, то можливо, мені вдасться вибудувати якусь пристойну гіпотезу.

Усе це Петро перекладав із завмиранням серця. Латинос був без перебільшення могутньою людиною, мафіозі, хоч як банально звучало таке визначення. Дублон цікавив його понад усе. Задля отримання цієї залізячки й замислили небезпечну подорож. У намаганні розкрити механізм потрапляння монети на іншу півкулю випорснуть на поверхню старі таємниці, свідками яких стануть вони з Богданом. Серйозні таємниці, розголос таких небажаний. А що далі? Далі Богдана знищать, це ясно як Божий день — щойно дублон опиниться в руках аргентинця і підтвердиться його достовірність. А він, Петро? Існував примарний шанс бути приголубленим за вірну службу. Тільки навіщо комусь живий свідок? І яка цінність такого гіда й перекладача, якщо їдеш остаточно з цієї країни? А вірних людей він, маючи гроші, знайде скільки завгодно.

Той, хто звик справедливо вважати себе господарем життя, якби вмів читати думки, навряд чи погодився б з останнюю, хоч у Петрових міркуваннях, безперечно, знайшов би раціональне зерно. Відкинувшись на спинку, він переводив погляд з Богдана на Петра, зважуючи — варто чи ні торкатися таємниць, які виникли задовго до його народження.

LII

Намагання слабкими тремтливими руками відчинити замок тривали довго. Ключ насилу тримався в пальцях. Залізний стрижень зайшов у своє гніздо, де бував тисячі разів, лише з четвертої спроби. А прокрутити однаково не вдавалося. О, Боже…

З протилежного боку почали допомагати, але неузгоджені рухи обох ніяк не давали здійснити таку елементарну дію. Зрештою, двері відчинилися. Вона виглядала ледь живою. Бліді губи ворушилися і нещасна жінка лише хитала головою.

— Що… Що це означає? Що трапилось? Мені вже таке нарозказували! Що означає твій вигляд? Скажи хоч слово!

Мовчки Бакула посунув на кухню і відчинив холодильник. Тупо водив очима по полицях, зачинив, дістав з комоду кухоль і попрямував до вітальні. Там пішло швидше. Кришка не без зусиль відкрутилася і полковник налив по вінця. Дружина мовчки, тамуючи жах в очах, спостерігала. Спорожніла мало не вся пляшка, яку він вихилив одним духом. Лише після цього перевів подих.

— Як це розуміти? Що трапилося? Ти можеш сказати? — мало не плакала вона. — Куди подівся твій телефон? Чому не відповідав? Знаєш, скільки разів я дзвонила? А знаєш, хто дзвонив мені?

— Не знаю, — повільно промовив слідчий. — І знати не хочу. Не діставай. Будь ласка.

Порожній кухоль отримав місце у барі і, не скидаючи брудних та мокрих черевиків, він пройшов далі, у кімнату, де спав син. Майже дорослий. І разом з тим ще дитина. Думає, що усе розуміє і багато що може. Вірить, що попереду світле майбутнє. Хоче жити, дихаючи на повні груди та радіти життю.

Наступною була кімната доньки. Ця ще зовсім маленька, хоч намагається здаватися діловою, коли не спить. Зараз біляве волосся розметалося по подушці, а губенята відкопилились, переживаючи десятий сон, схоже, казково-приємний. Відколи вдалося звільнитися від браслетів та вилізти з машини, його потягло сюди зі страшною силою. Понад усе хотілося вживу побачити те, що намалювала уява в останню мить життя. Якби зацькована, доведена до повного відчаю людина, якій нічого втрачати, по-справжньому спустила б гачок, найдорожчі та найприємніші видіння відійшли б із ним у вічність. Зараз Бакула бачив у принципі те саме, проте сприймалося інакше.

Що буде з ними далі? Невже отакі невинні, вони перетворяться невдовзі на тих, хто схибнувся на примарних цінностях, готовий перекусити горлянку іншим, байдуже спостерігаючи за стражданнями сторонньої людини, кинутої напризволяще? Невже таке можливо? Вони — слухняні, розумні, здатні вбирати у себе все краще. Віллються в біомасу, яка не хоче і не може жити по-людськи…

Зрештою алкоголь таки вдарив у голову, і Бакула заціпенів на стільчику поруч із ліжком доньки. Погляд глибоко запалих змучених очей, що випромінювали біль та ненависть, застряг у спогадах. Позбутися цієї картинки не вдавалося — Варибрус повертався знов і знов. Той, хто стояв на краю загибелі, кого він сам збирався знищити, відкрив йому очі на долю власних дітей. Попередив. Тепер такого не станеться, тому що він, батько цих дітей, залишився живий, а отже зробить усе можливе й неможливе для того, щоб вони виросли інакшими, аніж ті, що живуть поряд. Інакшими, аніж він сам. У горлі защипало.

— Ти поясниш мені бодай щось? — не могла заспокоїтись дружина. — Чому мені дзвонить сам Барабаш і заявляє, що ти…

— Тому що дурний, — незворушно пояснив Бакула. — Мізки пропив, от і верзе дурниці. Дай телефон.

Його вже починало хитати і дружина схопила за рукав куртки, допомагаючи дійти до кімнати, та він висмикнув руку.

— Телефон дай…

Отримавши трубку, слідчий впав на диван і набрав номер. Відповіли одразу.

— Олександре Сергійовичу, Бакула…

Вочевидь, з того боку «влило» так, що годі було сподіватися вставити бодай слово. Дружина стояла, притулившись до одвірка і, схвильована до нестями, мовчки спостерігала цю картину.

— Ви ж самі не даєте слова сказати. Їхав на сімнадцяту до Дмитрограда, так як викликали. Стало погано — щастя, що встиг з дороги з’їхати. Серце прихопило. Втратив свідомість — три дні на повному виснаженні…

Хвилин п’ять йому у більш ніж дохідливій формі пояснювали, що втратив полковник не свідомість, а багато що іншого. Відсторонивши трубку від вуха, він сперся нею на кілька секунд на диван, та потім притулив знову. Там пішла інша тема, тому що слідчий, витримавши паузу, промовив:

— Олександре Сергійовичу, не знаю, що там здалося Демидові після того, як я поїхав. Підстав для подібних висновків я йому не давав. З’ясовуйте це будь ласка з ним. Зараз мені дуже погано і я викликаю лікаря… Як вам буде завгодно. Рапорт написаний. Я більше не служу у поліції. Завтра здам посвідчення та зброю. Якщо доживу.

Бакула вимкнув телефон і кинув на підлогу поруч із диваном. Потім відвернувся до спинки та потяг з неї накидку, накриваючись із головою. Тіло починало лихоманити.

LIII

Усередині підступно холонуло, і Петро ніяк не міг збагнути, яку ж власну гру можна почати задля свого порятунку, скориставшись обставиною, що жодна зі сторін не розуміє мови іншої. Ідеї та припущення накльовувалися мляво, думки збивалися. Як використати почуте? До того ж, звернутися до полоненого напряму небезпечно. Кілька разів, коли емоції брали гору, дон Маріо забувався і починав говорити до «стрільця», потім згадував, що той не розуміє іспанської й переходив на англійську. Як з’ясувалося, Богдан сяк-так міг «спікати», та врешті-решт розмова заходила у глухий кут і знов підключався Петро. Тож, на елементарному рівні обидві сторони таки могли розмовляти. І хто заважатиме цьому Богданові сказати аргентинцю, що його перекладач веде подвійну гру? Коли треба рятуватися самому, людина ладна використати усе і не турбуватися про долю іншого. До того ж, Рауль постійно тримав комп’ютер у робочому стані і схоже, вів звукозапис. Як бути? Та наступні слова патрона одразу перебили усі думки і Петро почав перекладати.

— Я походжу з давнього іспанського роду. Моїми предками були конкістадори, які ще за старих часів обживали континент. Потім їхні нащадки займали високі посади у державному устрої Аргентини. А прадід мій, Антоніо дель-Боска, заснував копальний бізнес у дев’ятнадцятому столітті й на кінець свого життя володів численними рудниками, які зараз видобувають сімдесят відсотків срібла та дев’яносто — титану країни. Він створив найпотужнішу на той час промислову структуру, мав вплив не лише у своїй країні, а й далеко за її межами і волів, щоб діти та онуки продовжили його справу. Мій батько, Карлос дель-Боска не мав порозуміння з братом, котрому багато що передалося від матері, яка мала європейське коріння. Батьків молодший брат, а мій дядько Альваро успадкував від неї легковажність та непередбачуваність. Не бажаючи займатися родинними справами, Альваро проводив життя у розвагах і набув репутації затятого картяра та підступної людини. Немало зусиль поклав мій дід, аби наставити його на істинний шлях, та все було марно. Альваро поступово відгороджувався від сім’ї й глибше занурювався у сумнівні оборудки. Батько разом із братом були пізніми дітьми, й дід розумів, що невдовзі йому не стане здоров’я піклуватися про них. Доля молодшого дуже непокоїла його і дедалі частіше старий просив Карлоса вплинути на брата. Батько ж вважав його цілковито пропащим і одного разу так йому і сказав. Здоров’я дідове на той час добряче похитнулося. Викликавши Альваро, дід заявив, що його воля — аби діти трималися, як заведено між братами і разом продовжували родинний бізнес. Якщо ж вони не здатні порозумітися, то жоден з них не матиме нічого. Дід витяг монету, вилиту власноруч у майстерні, поклав на колоду і розрубав гострим мачете навпіл. На це йому ще вистачило сили. Потім вручив обом братам по половинці й сумно посміхнувся.

Богдан та Петро слухали, забувши про власні проблеми. Дивна магія розповіді заволоділа ними, хоч обоє мали вдосталь власної гризоти. Коли таємниця дихає з глибин століть, бодай на мить відсторонюєшся від теперішнього, від насущних бід. Так відбулося і з ними. Сенс цього жесту полягав у тому, що старий, будучи грамотним на той час металургом, зумів відлити дублон з відповідним вмістом срібла та титану. Особливий склад не баченої досі руди в одній з копалин дозволив йому зробити це. Заклавши вибухівку, він поховав навічно унікальну жилу, позбавивши таким чином своїх нащадків можливості виготовити дублон повторно і стати володарем заповітної монети інакше, окрім як скласти докупи ті половинки, що є. Усе ж копальне виробництво за день до цього було передане муніципальній владі й працювало тепер винятково на державу до того моменту, доки обидвоє братів звернуться по своє. Пред’явлені половинки однієї монети, аналогів якої більше не існує, мали служити доказом їхнього порозуміння. У такий оригінальний спосіб дід дона Маріо покарав обох своїх дітей за небажання миритися.

— Якщо ж ви з Альваро так і не зумієте цього зробити, — сказав Антоніо, то вочевидь ваша доля померти жебраками. Половинки дублона передавайте у спадок вашим дітям. Можливо, вони зроблять це краще за вас.

Дель-Боска обвів поглядом присутніх і зупинився на Богданові.

— І що, ніхто з нащадків не спробував помиритися? — здивувався той. — Могли б принаймні фіктивно. Пред’явити свої частини, оприходувати бізнес, поділити заводи та копальні й жити далі, хто як вважав за потрібне.

— Не могли, — заперечив дон Маріо. — У заповіті мого діда, який помер за кілька місяців після події, було передбачено багато такого, що справді змушувало братів зблизитись. Наприклад, реальний дохід від бізнесу будь-хто з них міг отримати лише після розширення виробництва, відкриття нових копалень, сплати податків, залучення нових працівників і ще багато чого. А будь-яке рішення стосовно управління бізнесом брати мали право приймати лише удвох, знову ж таки, пред’являючи державним арбітражним структурам своє право. Та й самі копальні було передано в оренду державі на десять років, упродовж яких брати за умови взаємопорозуміння могли лише здійснювати керівництво й отримувати дохід. Стати ж повними власниками, як дід, можна було лише по закінченні цього терміну.

А далі події розгорталися непередбачувано. Зрозумівши, що швидко отримати реальні гроші з батькового спадку неможливо, Альваро махнув рукою. А невдовзі йому жорстоко не пощастило у грі. Він програв усе і змушений був поставити дублон, розповівши суперникам про його походження та цінність. На закінчення гри Альваро дель-Боска залишився проти Габріеля Баррози, сина Убальдо Баррози — людини, яка контролювала у ті часи наркоторгівлю не лише у країні, а й цілому регіоні. За ним і лишилася кінцева перемога. А потім виникла сварка. Остаточно з’їхавши з глузду, переможений просив у борг, та суперник лише глузував з нього. Попри усі свої недоліки Альваро умів не дати себе скривдити. Скінчилося тим, що пострілявши охорону й увігнавши кулю у чоло Габріеля, він зумів видертися з казино й зникнути у кварталах.

— Шукали так, що навіть тобі не наснилося б, — продовжував дон Маріо. — Убальдо поклявся покласти власне життя на розшук убивці сина, та той наче крізь землю провалився. Провину переклали на мого батька, який на той час вже зумів відкрити власні копальні. Хоч як доводив той свою непричетність до братових справ, вийти неушкодженим не вдалося. А Барроза тим часом зумів виловити людину, яка допомогла вивезти Альваро до Європи. Від батька відчепилися, і дон Убальдо, як його тоді називали, збирався простягти свої довгі руки за океан. Перешкодила Друга світова війна. На континенті почався безлад і досягти мети стало нереально. А я, будучи слухняним сином та здібним учнем, зумів розвинути родинний бізнес і міцно стати на ноги. Тепер у моїй власності численні металургійні та рибопереробні заводи. Я впливаю на політику країни й не тільки. Єдине, що псує мені життя — невиконання батькового заповіту. Останнім його побажанням було відшукати Альваро або його нащадків та повернути копальні Карлоса дель-Боски, які тепер стали могутнім концерном. Нині ми партнери по бізнесу, в той час як концерн мав би просто мені належати.

— Цікава розповідь, — зауважив Богдан. — Отже, тоді монополія на цілу копальну галузь у країні… Гадаю, мені вдасться допомогти вам у вирішенні проблеми. Зроблю усе можливе, адже без вас і мені не вигребти. А ще скажу… словом, після почутого я майже упевнений, що дядько ваш там.

— Там — це де?! — Якась сила наче підхопила дона Маріо з крісла, поруччя якого зарипіли під потужними долонями.

— Там — це у землі, — пояснив Богдан. — Звісно, не живий. Гадаю, шлях його перервався у тисяча дев’ятсот сороковому році, перед самою війною, яка палала у Європі й ось-ось мала початися на цій території. Коли мій детектор спрацював на кольорові метали, я зупинився і почав копати, але наткнувся на людські кістки. Пристрій же вперто і далі сигналізував про наявність металу там, усередині. Я не плюндрую місць поховань. Та була обставина, що змусила мене заглибитись і дістати знахідку — цікаве сполучення різних металів, якого раніше бачити не доводилось. Усе підтвердилось. У рештках цієї людини якраз там, де закінчуються ребра, знайшлися оцей ваш дублон і куля. З монетою мені було важко визначитися. Куля ж належала до озброєння Червоної Армії передвоєнних часів. А знаходилися вони практично поруч. Щоправда у цих рештках відшукалася і друга куля — така сама. Усе стало зрозуміло після обстеження території. Свинцеві кулі, усі однакові, були зосереджені на площі у десяток метрів, тобто, там, де потрапляли у тіла, а поруч знаходилася така сама площина, засіяна латунними гільзами — усі практично на купці. Стріляли з кулемета «Максим». Скоріш за все, це місце розстрілу. Якби йшлося про бій — загиблі лежали б на значно ширшій території. Тільки страта. І тоді стає зрозумілим перебування отієї половини вашого дублона у людських рештках. У в’язнів забирали усе і зберегти цю річ можна було тільки проковтнувши її.

— Отже, Альваро, якщо це він, став злочинцем і у Європі… — констатував дон Маріо.

— Зовсім не обов’язково, — не погодився Богдан. — І навіть, швидше за все, ні. Ви кажете, дід ваш оженився на європейській емігрантці. А з якої країни?

— Польщі.

— Ну, тоді ми можемо дещо припустити, — вів своєї Богдан. — Наприклад, що ваш дядько Альваро, наляканий переслідуванням з боку отого Баррози, вирішив заховатися якомога глибше. Те, що його вивезли на судні до Європи, для вас, так розумію, доконаний факт. Він володів мовою?

— Певною мірою, — кивнув головою дель-Боска. — Бабця навчала їх обох, навіть у мові мого батька, коли нервував, іноді проскакували незрозумілі слов`янські вирази. «Пся крев» — це улюблене, або «курва мать».

Богданові очі округлилися, коли поміж незрозумілими іспанськими словами почала проскакувати лайка «ближчих сусідів», та Петро справно встигав перекладати.

— Гарно навчила, — зауважив Богдан. — Тоді найімовірніше, що Альваро чкурнув не просто до Європи, а саме до поляків. А оця західна територія, що зараз наша, тоді, перед війною, була під Польщею. І гадаю, дядько ваш не став тут кримінальним злочинцем, хоч і мав хист. «Кримінальників» не розстрілювали, тим паче масово. Повірте мені як історику. Навпаки, більшовицький режим використовував їх для знущань над політичними у колоніях. Скажіть, у дядька були збереження, які той міг би забрати з собою?

— Капіталу не мав, — упевнено відповів дон Маріо. — Але щось, напевно, повіз. Принаймні, програне у той вечір складало чималу суму. Стільки ж, не менше, мусів мати Барроза. Пострілявши суперників, Альваро забрав усе з собою. Можливо, прихопив іще щось.

— Ну ось, — підбив підсумки Богдан. — Брат вашого батька розумів, з ким має справу. Уявляв, що чекає його, коли впіймають. Тому логічним було б його рішення заховатися у глибинці. Купити будинок у селі або невеличкому містечку. Знайти якусь панянку або вдовицю гарну… Ну ви згодні, що не намагався б одразу відкрити власне казино або товктися у злачних місцях? Саме там люди отого Баррози шукали б його найперше. Гадаю, дядько ваш десь просто осів — гарно так, заможно. А у сороковому прийшла радянська влада. Яка нищила всіх незгодних, а також заможних. Міг потрапити під загальну гребінку.

— Усе це з розряду припущень, — похитав головою дон Маріо. — Тим паче, Альваро був схиблений. Він міг займатися тим самим і у Європі. Ризик, авантюризм — стиль його життя. Тож, цілком можливо, що дядько знов спустив усе в якомусь казино, у тому числі й дублон. І ковтала його, переховуючи від тюремних наглядачів, уже зовсім інша людина. Ти ж не вивчав тих рештків?

— Навмисне не вивчав, — згодився Богдан. — Але певною мірою цікавився. Коли схожої монети не знайшлося у жодному каталозі, я ще раз повертався на місце і розкопував поховання, щоб дослідити, адже прагнув будь-що встановити її історію. Загиблий мав особливість — криві ноги. Це якщо по-простому казати. Я вам говорив, що цікавився різними розділами археології, у тому числі тими, що вивчають будову та стан збереження кісток з метою встановлення епохи проживання та інших важливих моментів. Це й збило мене з пантелику. Особливість його стегнових кісток одразу впала у вічі. Це поширене явище, коли людина, образно кажучи, від народження у сідлі. Ноги ростуть, формуються у звичному положенні — обіймаючи круп коня. У нашій місцині це навіть за давніших часів не було поширеним явищем. Тому, знайшовши монету, спочатку я вигадував різну стародавню маячню. Але дослідивши повторно, таки встановив істину. Знайшов дві довоєнних кулі, від яких загинула ця людина, рештки інших розстріляних і тоді зовсім розгубився у спробах пояснити походження вашого дублона.

— Схоже, це таки Альваро… — вражено похитав головою дон Маріо. — У нього справді були криві ноги. В Аргентині з давніх давен розвинуте коневодство…

— Тільки можу вас запевнити, не їзда верхи скривила йому ноги, — несподівано перебив Богдан. — Я, коли розбирався, вичитав ще одну цікаву річ і компетентні люди це підтвердили. Такі негаразди трапляються ще у дітей внаслідок перенесеного рахіту. Ну, це коли взагалі кістки страждають. Але тоді зміни можна знайти не лише на ногах. Завжди, щоб встановити цей момент, шукають насамперед особливі ознаки на черепі. І я знайшов. Достеменно з’ясував факт, що саме хвороба й виявилася причиною таких змін. Ось…

Діставшись до комп’ютера, Богдан вивів потрібну сторінку.

— Це ще одна електронна скринька, яка також належить мені. А ось лист до людини, з якою я переписувався та консультувався не раз. Він професійний археолог. Не знаю навіть, хто такий. Просто інтернетівське знайомство. Оце серія знімків, зроблених мною там. Череп загиблого, серед рештків якого і знайдено вашу штукенцію.

Він пояснював, відмічаючи стрілочкою потрібні місця, поки дель-Боска не перервав процес.

— Саме про це я й хотів сказати, але ти перебив. Дядько Альваро дуже хворів у дитинстві. Довго не міг ходити. Батько розказував, що дитиною він мав маленьке тіло та непомірно велику голову. Мій батько за натурою був суворою і навіть жорстокою людиною. Це й стало причиною його нелюбові до брата.

Запанувала тиша. Тільки тихо клацали кнопки клавіатури під пальцями Рауля, який нахилився і тихо промовив кілька слів у самісіньке вухо дель-Боски.

— Ну і якщо ви все-таки маєте мене за кілера, зроблю контрольний постріл, — додав Богдан. — У спробах ідентифікувати ваш дублон я зв’язувався з однією людиною, фахівцем, краєзнавцем. Не буду вдаватися до подробиць, але діяльність її, як голови товариства «Спадщина», полягає у вивченні невідомих поховань та перепоховання загиблих Другої світової. Звісно, Галина не розібралася у знахідці. Натомість, познайомила мене з жінкою, з якою зустрілася кілька років тому під час проведення краєзнавчої експедиції. Так ось, пані ця повідомила, що дід її у тисяча дев’ятсот сороковому році начебто був заарештований НКВС через своє латиноамериканське походження, а мама, нині покійна, розповідала, що в останній момент перед арештом він встиг проковтнути монету, яку завжди беріг. Я також зустрічався з цією жінкою. Звати її Уляна Жукевич. Почув те саме, слово у слово. Дублон ваш показував, та вона лиш знизала плечима, адже бачити його раніше, самі розумієте, не могла.

— А прізвище?

— Щодо прізвища — також нічого. Гадаю, швидше за все, дядько ваш тримав його у таємниці.

Усі мовчали. Дон Маріо підвівся та «лелекою» процибав по кімнаті, а всівшись на місце, упевнено промовив, причому слова його, хоч Петро не спізнився з перекладом, були насамперед звернені до помічників:

— Це Альваро. І я мушу забрати його з собою.

LIV

Приблизно цієї ж години у високому кабінеті іншої країни зібралося четверо людей. Той, хто увійшов останнім, вставив носій до комп’ютерної системи та усім своїм виглядом висловив готовність працювати. На екрані з’явилася тижнева підбірка матеріалів, представлена для ознайомлення.

Маленький сивий чоловік, що говорив скоромовкою, ковтаючи окремі слова, був найстаршим не лише за віком. Увесь його вигляд та поведінка чітко давали зрозуміти, хто у хаті господар. Пробігшись поглядом по папках, він тицьнув пальцем і промовив:

— З оцього почнемо. Там, у прибалтів, вже півроку щось діється. Оті так звані «спільні навчання» — булька, на лохів розрахована. Я відчуваю. Дані достовірні?

— Так точно, проте… нічого нового, що би бодай чимось відрізнялось від минулого тижня.

— А коли у вас будуть новини? Тільки не розказуйте мені, як важко там працювати. Я все це знаю. З малоросійських питань що?

— Є матеріал стосовно зустрічі у Німеччині на вищому рівні, далі про новий проект створення прикордонної зони на сході…

— Собі перед сном почитаєш, — перебив маленький. — Мене не цікавить тема відмивання грошей їхніми «сільськими головами». Уся Малоросія — прикордонна зона… Що іще?

— Є запис закритої зустрічі за участю Барабаша, — розгубився той. — Відео. Я б просив відзначити нашу агентуру. Матеріали надходять регулярно і здебільшого підтверджуються.

— За що? — скривився сивий. — У них завжди знайдеться бажаючий продати усе на світі. Тож мистецтво твоїх агентів полягає виключно у роздаванні моїх грошей. Ну, запускай, глянемо.

— Загалом, нічого кардинального, — знітився розвідник, — плинність. Щодо питань резонансного вбивства у супермаркеті місяць тому. Ну, ви чули.

— А із завідомо другорядних речей іноді можуть випливати важливі загальні висновки. Треба лише вміти їх робити.

Картинка на моніторі справді була такою, ніби відеокамера стояла на одній з шаф розкішно обладнаного кабінету. Їх також було четверо і той, хто займав центральну позицію, обмірковуючи сказане доповідачем, кілька разів торкнувся пальцями великої бородавки під правим вухом.

— Отже, поки що не розійшлося. Інтернет не рахується. Хоча, те, що там крутиться останні півтори доби, навіть нам на руку. Операцію слід завершити терміново. Далі тягти немає куди. Та й сенсу не бачу.

— Згоден, — промовив інший. — Просто негайно. Остаточну версію визначено. Доказова база в основному сформована. Кличте Шендерука. І я вже просив, здається, знайти когось більш переконливого. Я розумію, що це твій кум, то посади його у якесь обласне управління і нехай там керує, але Європа повинна бачити розумнішу пику і чути адекватніші пояснення! Клич вже. Інформація мусить піти у вечірньому блоку новин.

Блимнули генеральські погони і той, хто вважався тут наймолодшим, відійшов у кут, шукаючи телефон.

— Має бути нормально, — продовжував той самий для двох, що залишилися. — І ось що. Як бажаєте, звичайно. З Майчуком, я вважаю, усе надійно. Цей ніколи не підводив. А… те, що у даному випадку необхідно підчистити, ви й самі бачите. Інакше ризик надто великий. Згодні?

— Н-да… — грубі пальці знов торкнулися бородавки, наче хотіли упевнитися, чи де не поділася. — Хто на себе візьме?

— Там… словом, подбають. Є люди… — уперше висловився третій.

— От і добре. Але вже. Негайно. Часу не залишається. Коли нирки відпадуть, купляти «Трускавецьку» вже не буде потреби. Ну і ще один момент. Чи все ми прорахували з Маркушем? Знати б, як воно краще…

— А тут вже як буде, так і буде. Долю Маркуша ми вирішили, віддавши йому Варибруса. Він трохи обскакав нас. Рішуче діяти потрібно було тоді. Я казав. Треба було так обікласти, щоб не дихнув! Тоді б обох зразу! Тепер пізно. Часу не залишається, і нам не до нього. Та й знахідка у Глимарях вирішує усі наші проблеми чи не найкраще. Чого вам іще? Справу курує моя людина. Є, звісно, слизькі моменти…

— Його опізнали? — той, хто керував, поставив питання руба.

— Загалом, так. Охоронець, що залишився живий, є протокол. З дружиною довелося працювати.

Вважайте, підписала. Там є важелі конкретні — хоче з сином виїхати. Поможемо. Потім нехай що хоче говорить.

— А мати?

— Ну… Ви ж розумієте, мати не надуриш. Але… їй погано стало, до лікарні забрали, а це привід для відкладення процедури опізнання.

— Однаково, — не заспокоювався власник бородавки. — Нам би ще когось. Однієї дружини замало. Не показово. Син — неповнолітній. А охоронець — він лише свідок розстрілу і до Варибруса, як такого, ніколи нічого не мав. Ще б когось. Я з матеріалами знайомився, там ніби якісь свідки фігурували. Ні, не родичі. Жінка, що першою повідомила! Сусідка. Пам’ять не зовсім пропаща. Підключіть її.

— Кого?! — скривився зам, — ви б її бачили, там немає з ким говорити. Алкоголічка.

— Ну то дайте їй на горілку! Мені вас вчити? І поясніть важливість моменту. Звичайна громадянка. Свідома, між іншим, якщо повідомила! З такими треба працювати.

— А мене цей Маркуш серйозно турбує. Завжди у нас так — годину тому ще не час, а завтра буде вже не час. До важливого ніколи руки не доходять за більш важливим. Був момент притиснути його отоді, коли Варибруса захопив. Надто стрімко рухається. І надто зрозумілий напрямок. Потім не впораємось.

— Якось буде, — махнув рукою власник бородавки. — Давайте усе поступово. Вирішуватимемо проблеми по мірі їх надходження. А ти вічно наперед хочеш, великий комбінатор. Зараз — «Європа». Все. Ось глобальне. Решта потім. За новими схемами…

Усе це маленький з іншої країни дивився, здавалося, без особливого інтересу. Втім, з роками він значною мірою втратив здатність ховати емоції й ті, хто його добре знали, могли визначати по майже безбарвному обличчю моменти, коли у голові формувалася оцінка та складались ідеї. Далі сюжети переглядали у прискореному режимі, коротко обговорювали і невдовзі підбірка скінчилася. А коли їх залишилося тільки двоє, маленький сивий чоловік промовив:

— А взагалі-то, нехай відзначать цих виконавців. І схоже, нам справді час подумати над розширенням агентурної мережі. Успіхи ворога треба вміти обертати на свою користь. Нехай собі йдуть. Куди вони, за великим рахунком, від нас подінуться? А ми таким чином триматимемо надійного зонда у жирному європейському тілі. І що глибше цей зонд зануриться, то краще через нього качатиметься. Признач засідання керівників розвідки та контррозвідки на завтра. Не варто відкладати ці питання у довгий ящик.

LV

На відміну від маленького сивого чоловіка, Маріо дель-Боска не мав найменшого уявлення про розмову, що відбулася у високому кабінеті чужої країни, яку ось-ось сподівався залишити. Досі усе вдавалося, проте заключний етап, хоч і не викликав особливих сумнівів, створював тривожний настрій. Наставала фаза, де результат напряму залежав від інших людей та сторонніх обставин. Сам же патрон втрачав можливості керувати і приймати рішення.

Увесь процес поділився тепер на окремі напрямки. Першим був Стефано Бертоні, дипломат в одній з європейських країн, зустріч із яким мала відбутися невдовзі. Він мав забрати «стрільця» і перевезти його особисто через кордон до сусідньої держави. Цей шлях, як такий, був підготовлений ще до поїздки сюди, і задля його влаштування дону Маріо довелося піти на компроміси з відповідними людьми у важливих справах. Вони знали, чого вимагали. Якби уявити, що машину з дипломатичними номерами все-таки перевірять і знайдуть дублон, а про вивезення державного злочинця на той час взагалі не йшлося, скандал поховав би не лише самого Стефано. Та шкурка була варта вичинки. Механізм запущено і тепер залишалося тільки переконати сеньора Бертоні у тому, що в автівці, яку не оглядатимуть, байдуже що везти через кордон. А виписаний чек мав збільшити упевненість Стефано щодо правильності власних дій.

Другим напрямком був помічник Пасарелла, який досі бездіяв. На його групу покладалося перевезення рештків Альваро. Усе надійно запакували і залишалося тільки сісти в літак та перелетіти до Туреччини. Далі вже легше. Усе робитиметься майже синхронно. Спочатку вилетять двоє зі схожим пакунком. Багаж успішно перейде через контрольний пункт, ніхто з митної служби обох країн не виявить цікавості. Звісно, старі викопані кістки не були ані клієнтом Інтерполу ані дублоном, проте якщо влетіти — клопоту стане надовго.

Найменше побоювань викликав третій напрямок, яким була Уляна Жукевич. Жінка ледве зводила кінці з кінцями, натомість виявилася грамотною й одразу вхопилася за шанс у житті, який дозволить забезпечити гідне існування дітей. Без найменших вагань пані Уляна погодилась на генетичну експертизу для підтвердження своєї приналежності до роду дель-Боска. Збираючись на заробітки у значно ближчі світи, вона заздалегідь виробила закордонний паспорт і тепер з щойно оформленою туристичною візою без проблем перетне океан у супроводі Хорхе.

І нарешті, сам дублон. Цю найважливішу місію годину тому дон Маріо вирішив покласти на Батістона. Дієго відпустили другого ж дня після затримання. Документи у нього були чисті, а у цій країні тепер буквально трусилися над усім, що бодай якоюсь мірою стосувалося питань міжнародного іміджу. Представник чужої місії міг роздмухати скандал, який обов’язково фігурував би у засобах масової інформації. І нехай затриманий латинос був би тричі причетний до зникнення «стрільця», у переддень вирішення доленосних питань йому належало дати спокій. Для дона ж Маріо подальше використання Батістона поруч із собою було ризикованим, адже не зважаючи на його досвід у справах подібного роду, Дієго міг притягти переслідувачів.

Та події останніх кількох годин все змінювали. Закликавши патрона, Рауль мовчки увімкнув повтор блоку останніх новин. Правоохоронні структури країни в особі одного з керівників офіційноповідомляли громадян про успішне завершення пошуків Богдана Варибруса, який місяць тому зчинив гучний злочин у виставковому центрі «Нірвана». Тіло «стрільця» було знайдене у погребі одного із закинутих будинків глухого села Глимарі. Варибрус загинув три тижні тому після розборок зі спільниками, пошуки яких ще ведуться. Отримавши кульове поранення у живіт, він зумів дістатися до цього сховку, попередньо спаливши машину, на якій їхав і яку свідки бачили того злощасного дня на стоянці біля «Нірвани». Незважаючи на стан тіла, яке упродовж чотирьох тижнів пролежало у напівзатопленому теплому підвалі, охоронець виставкового центру, що залишився живий, упізнав загиблого. В даний час проводиться генетична експертиза, яка має обов’язково підтвердити попередній висновок слідства.

Такий поворот подій кардинально змінював усе. Богдан Варибрус, живий та здоровий, перебував поряд і це означало, що у намаганні «підчистити» у важливий момент всілякі хвости, які псували святковий вигляд, місцеві діячі пішли на фальсифікацію у справі, а отже, сам «Бохдан» тепер більше нікого не цікавить. Та відкривалася й інша сторона. У разі своєї несподіваної появи справжній Варибрус, навіть не будучи «стрільцем», ставав украй небезпечним і підлягав негайному усуненню. Події належало форсувати.

Богдан з’явився вже вдягнутий у супроводі Хорхе та Рауля. За кілька днів утікач встиг від’їстися, проте ще добряче вирізнялися темні кола під очима, різко окреслювалися вилиці, а погляд і далі залишався напруженим. Дії такої людини бувають непередбачуваними, а у вирішальній фазі операції слід страхуватися де тільки можна.

— Я б не хотів, щоб через твою недовіру щось пішло не так, — промовив дель-Боска, зробивши відповідний жест у напрямку Петра. — Настає дуже важливий момент. Якщо ми не діятимемо злагоджено, усе зірветься. У твоєму погляді я бачу недовіру і бажання скористатися іншими варіантами, якщо такі трапляться.

Та «Бохдан» лише мовчки слухав. Такого не просто переконати і схилити на свій бік остаточно. Проте, належало спробувати.

— Розумію, що вірити незнайомій людині важко. Реально у тебе немає вибору. І разом з тим, зараз ти лиш обираєш із двох зол менше і сподіваєшся, що ось-ось трапиться якась нова нагода, з’явиться інший варіант, я бачу це. Не з’явиться.

За його знаком Рауль відкрив ноутбук і кадри з останнього блоку новин пішли наново. Богданові вуха відмовлялися сприймати інформацію про те, що він вже три тижні як мертвий, опізнаний дружиною та вцілілим охоронцем «Нірвани», що відбитки пальців його мертвого тіла повністю відповідають залишеним у розважальному центрі, а також на місцях скоєння не лише багатьох злочинів а й диверсій, пов’язаних з війною на сході. Генерал з мішками під очима без зазріння совісті сплітав про самовіддачу та героїзм своїх працівників, котрі розробляли й проводили операцію, обіцяючи не забути нікого, й мало не плакав над пам’яттю полковника Бакули, який героїчно загинув при спробі затримання спільників Богдана Варибруса.

Насилу усвідомивши, що оце все дійсно чують його вуха, Богдан безпомічно озирався на присутніх, наче шукаючи підтримки та підтвердження правдивості власного сприйняття. Він мертвий. Вже три тижні. А ловили, виявляється, його спільників. Та найбільше вразив момент, коли крупним планом на цілий монітор показали зображення мента, з яким довелося подорожувати від стоянки «логістів» до пункту прийому склотари. Як так?! Чому загинула ця людина, якщо він, Богдан, так і не натис на гачок? Навіть не мав подібних намірів. І ніколи не зробив би такого.

Тоді хто? Які такі спільники? А може оці, що стоять зараз навколо, обтяжені своїми химерними ідеями, задля здійснення яких, відчувалося, готові на все? Та ні. Його пов’язали, щойно відійшов від машини, у якій залишився цей Бакула. Ба більше — машина стояла за рогом будинку, а вони з’явилися з протилежного боку. Хапнули, затягли до джипа і дременули. Самі боялися. Тоді виходило, хтось скористався покинутою зброєю, до якої не міг дотягтися припнутий браслетами полковник. А може у його запамороченій свідомості, що як і м’язи працювала на останньому диханні, відбувся свого роду «зсув», коли сам не тямиш, що робиш?

— Ви дивилися значно більше, що ще казали про нього? — запитав Богдан.

— Плетуть різне, — знизав плечима Петро. — А що тобі?

— Хотілося б знати, як це сталося. Він був зі мною у тій машині, і я залишив його живим.

— У нашій країні регулярно трапляються речі, правду про які не дізнається ніхто й ніколи. Гадаю, воно з розряду тих. Цей мент керував операцією з твого затримання. Ти тут, а за офіційною версією — «там». Роби висновки. Знайшли «тебе» за чотириста кеме від місця, де ловили. Полковник цей залишався єдиним свідком твого існування у живому вигляді й створював небезпеку для офіційної версії. Кінці мали якось поховати, ставки ж, сам розумієш, високі.

— Стій, зажди! — перебив його Богдан. — Про що ти говориш? Дурниці якісь… Навіть якщо цей полковник і розповів слідству про подорож зі мною, який сенс його прибирати? Я ж продовжую ходити по країні. І можу об’явитися. Тоді буде ще один свідок. Ні. Усе навпаки. Вони усі крім нього впевнені, що я вже на тім світі. Після стрілянини у придорожньому кафе менти мали вичислити, що я потрапив до Маркуша. Хоча б по слідах. А враховуючи ситуацію, шансів мені вийти звідти живим, не було жодних. І Бакула — єдиний, хто знав, що Варибрус живий, адже бачив мене впритул. І ліквідували його, гадаю, через те, що він розумів, що справжній стрілець, знайдений у Глимарях — не Варибрус. Може й докази якісь мав. А швидше за все — не хотів тупо погоджуватися. Виходить…

— Що виходить? — не зрозумів Петро.

— Бакула цей, що загинув, так і не сказав їм про мене. Отже… мав у собі щось людське.

Спостерігаючи, як затягся їхній неконтрольований діалог, дель-Боска взявся до перекладача і той перейшов на іспанську, пояснюючи патронові суть розмови.

— Тепер ти зрозумів, що до чого? — запитав дон Маріо. — Навіть таких як оцей прибирають, коли потрібно. То що говорити про тебе?

— Розумію, — відповів Богдан. — Згодний на все. Не хвилюйтеся, нічого такого не втну. Але у мене є прохання. Умова, коли хочете. Зробіть мені цю ласку і я обіцяю бути слухняним до кінця. Інакше просто не витримаю.

Петро перекладав і усі решта мовчки та запитально дивилися на свого бранця.

— Мені потрібно почути одну людину. Хоча б по телефону. Розумію, бачитись не можна. Але поговорити необхідно. Лише кілька слів. Я мушу знати, що вона жива. І хочу, щоб вона знала, що оте все неправда. Що я ще тримаюся на цьому світі й нікуди не подівся. Ви знаєте, як це зробити. Через неї ви знайшли мене. Прошу вас. Мені це треба.

Вони перезирнулися між собою і дон Маріо мовив:

— Те, що ти просиш, надто небезпечно. Розшукуючи її, ще тоді ми могли наслідити. За нею можуть стежити. Надто великий ризик. Ні. До того ж… за кілька днів ти будеш за океаном. І тоді говоритимеш скільки завгодно. Більш того, у тебе з’явиться можливість забрати цю жінку до себе. Заради цього, гадаю, є сенс потерпіти і не йти на зайвий ризик.

— Я хочу впевнитись, що вона жива, — вперто повторив Богдан. — Що як ви їй щось заподіяли… І тоді я не віддам дублон. Хоч на шматки ріжте.

Те, що говорив дон Маріо до Рауля, свідчило про роздратування, яке загрожувало сягнути межі. Людина, що не звикла до заперечень, за крок від здійснення мрій стикалася із новими затримками. Напівзамучений, але надто впертий чоловік, по суті ніхто, до останнього намагався пхати патики у шпиці, не розуміючи власного блага та перспектив. Однак з іншого боку той, хто намагався гнути власну лінію, нещодавно сидів скалкою у тілі цілої країни. Такий не поступиться. Йтиме до кінця.

— Гаразд, — промовив зрештою дель-Боска. — Ми зробимо це. Але не зараз. Так сказав Рауль, а він знає толк. Після того, як виїдемо, по дорозі у тебе буде п’ять хвилин. Не більше. І тоді ти припиняєш бити коні та починаєш слухатися мене.

Вказівний палець дона Маріо цього разу вперся у власні груди — твердо й рішуче, припиняючи будь-яку подальшу полеміку. Богданові залишалося лиш ствердно кивнути головою.

LVI

Країна семимильними кроками рухалась до нового життя. Цього разу вже «насправді й остаточно». Ейфорія, пов’язана з подією, підігрівалася штучно усіма можливими засобами і у найближчий час збиралася досягти апогею. Мас-медіа репетували й захлиналися. Наче вода, тема просякала у найбільш віддалені закутки інформаційного простору. Та на всі обіцянки справжнього «європейського» життя люди зневірено махали рукою, розуміючи свою єдину перспективу, не залежну від глобального напрямку.

У цій країні завжди будь-яка найблагіша ідея — лише елемент чиєїсь політики, призначений для забезпечення інтересів конкретних людей. І не мало значення за великим рахунком, у якому напрямку рухатися. Кожен, у кого ще не закисли мізки, добре розумів, що черговий похід виллється насамперед у суспільні негаразди, стрибки цін, інфляцію та бездарні реформи, які вестимуть до безробіття, а явище з назвою «корупція» набуде нових форм, придатних для існування у новому, тепер уже справді європейському суспільстві.

В Європі також розгублено розводили руками. Претендент, налаштований як ніколи рішуче, начебто формально виконував вимоги, проте реальних змін не відчувалося. Поставала перспектива прийняти передчасне рішення, яке внесе безлад у відлагоджену систему, або ж навпаки втратити момент і віддати цю країну під вплив сходу, який також не гаяв часу у нових спробах притягти на власний бік державу з величезною територією та ще не зовсім знищеним економічним ресурсом. Європейські функціонери розгублено дискутували, не в змозі сформувати бодай якесь спільне та виважене рішення.

Для місцевих політиків шляху назад тепер не було, адже у новому, ще не досягнутому устрої вже роздали останні портфелі «своїм», догризали горлянки останнім опонентам, допроектовували останні механізми розподілу поки що неіснуючих благ, які обіцяла перемога.

«Пілот» летів трасою у бік південно-західного кордону і до зустрічі з Бертоні залишалося неповних дві години. Час спливав надто швидко. Що вони замислили? Чому тягнуть? Як ще пояснити цим людям, що навіть не поворухнеться, якщо не дотримають обіцянок?

Зрештою машина сповільнила хід і Рауль, відстеживши щось на моніторі, якого Богдан зараз не бачив, промовив кілька слів.

— Зараз говоритимеш, — переклав Петро. — За дві хвилини.

— Куди говоритиму? Телефон де?

— За допомогою «ноута». Там мікрофон є внутрішній. І динамік. Так він сказав.

— Вони що, знущаються? — у Богдана мало не відняло мову. — Хочуть, щоб я говорив з жінкою, якої, можливо, більше ніколи не побачу, при них?! І усе перекладатиметься? Та йдіть ви…

— Послухай, ти вже дістав, якщо чесно! — не витримав Петро. — Зовсім дах знесло? Я розумію, що місяць такого екстриму важко витримати, але головою трохи думай! Нам давно звідси «валити» треба. Незрозуміло яким дивом тримаємось. Ще трохи — й у них терпець увірветься, побачиш. А без цих мавп нам не вибратись. Прошу тебе, припини…

Дон Маріо вже смикав свого перекладача, так що говорити далі українською Петро не міг і перейшов на іспанську, аби пояснити суть перепалки. Обличчя патрона геть зовсім скривилося. Та не встиг він набрати у груди повітря, як Рауль, випередивши його, рішуче посунув ноутбук на коліна полоненого і визвірився не менш агресивно.

— Він каже, що іншої можливості у тебе не буде. Як бажаєш…

Богдан сам не впізнавав свого голосу:

— Ти чуєш мене? Де я. Упізнала? Скажи, що упізнала! Я живий. Брехня усе це. Ну, відгукнися!

— Чую, чую…

Інтонації Яни вразили його. Голос тремтів та переривався. Щось заважало коханій дихати, від чого фрази виходили швидкими та короткими. Відчувалося, що вона ледь володіє собою.

— Чую… Я знала, чекала, коли ти задзвониш. Боже, як же я чекала… кожного дня.

— Думав, ти вже поховала мене.

— Навіть і не збиралася. Там же казали — три тижні тому. А ми іще розмовляли, отже, не могло такого бути. Я знала, що ти не дасишся їм…

— Не дамся, не переживай, — зрештою йому таки вдалося зібратися з думками. — Послухай уважно, у нас лишень кілька хвилин. Усе буде добре, але якийсь час я не зможу дзвонити. Та сподіваюся, недовго. Я… буду далеко. Бережи себе. Земля велика, але ж ми не загубимось, є інтернет. Ти знаєш, де мене шукати. Знаєш, як я про себе напишу. Будь розумна та обережна. Яно, послухай мене…

— Ні, це ти мене послухай, — перебила вона. — Я… ти мусиш це знати… Коли повідомили в усіх новинах, я уявила, що повинна відчувати у таку мить твоя мама. І я поїхала розповісти їй, що ти живий, розумієш? Що говорила з тобою востаннє зовсім недавно. Ну мусила я зробити для тебе те, що могла! Хоча б щось! Тим паче, уявляла, як її знайти. Тільки не встигла. Вона одразу потрапила у лікарню. Після того, як оце передали по ТБ. Серцевий напад. А зараз… Богдане, годину тому вона померла. Ти мусиш це знати! Однаково ж оголосять. То краще від мене. Тримайся, прошу те…

Долоня дель-Боски рішуче схопилася за кришку ноутбука, а Рауль стукав пальцем по тому місці лівої руки, де мав би знаходитися годинник. Петро ж замовк і принишк. Не кожен зможе холоднокровно говорити, спостерігаючи за реакцією людини, котрій щойно повідомили про смерть матері.

— Я бачив, ти ще не встиг, — наче ні до кого промовив Богдан. — Я точно бачив. Мовчи. Не перекладай. Якщо хоч слово бовкнеш — дістану тебе, хоч би де був…

— До кого ти говориш? — лунав зляканий голос Яни. — Хто там з тобою? Скажи ще бодай щось! Попрощайся зі мною, будь ласка! Це треба пережити. І не зникни, прошу тебе. Не пропади. Інакше я просто не зможу.

— Не пропаду… — щось велике перекривало йому горло, доводилося робити часті ковтальні рухи, інакше говорити ставало неможливо. — Ми обов’язково зустрінемось. Тільки чекай…

Дон Маріо не без зусиль пересунув комп’ютер на коліна до Рауля. Розмову було скінчено і сльоза, перелившись за край нижнього повіка, таки покотилася по Богдановій щоці. Знову залунала іспанська. Петро щось белькотів, а патрон підозріло переводив погляд з одного на іншого. Хорхе, завернувши на перехресті, сильно вдавив педаль. Дороги залишалося ще досить.

З годину їхали мовчки. Складалося враження, що Богдан перебуває в іншому вимірі. Його міміка вимкнулась, а погляд розсіявся. Груди дихали, тіло трималося вертикально. Проте у голові «варилося» таке, що вона тріщала, і самому здавалося — зараз не витримає й репне.

Не тільки смерть матері спричинила такий стан Богдана. Він залишав тут людей, не менш дорогих. Невідомо, чи вдалося Дарині вивезти Тараса до Італії, або ж сховати яким іншим побитом. Та чи можна вберегти підлітка від небезпек? Юнак, який бажає жити, не здатний сидіти, наче миша, заховавшись у щілину, навіть якщо знатиме, що може бути скривджений через гріхи батька. А Яна? Рано чи пізно дістануться і до неї. Жінка, що кохає, також не зможе відгородитися від того, хто засів у серці. Безвихідь.

Як жити у безпеці з такими думками? Кожного дня уявляти, що над ними нависла небезпека, і найменший контакт із дорогими тобі людьми може стати причиною їхніх страждань. Думки важкі, наче ртуть, розтеклися у вимученій голові й, здавалося, лежали десь на дні черепної коробки, розпираючи кістки при кожному повороті машини, котра несла його, наче пліт за течією на шляху до останнього порогу. Як вдасться перейти його — винесе у море, як обіцяють, тихе та спокійне.

У таборі дель-Боски ситуація поступово налагоджувалася. Один за одним відзвітували помічники. Операція вступала у завершальну фазу і найважливіший елемент її також ось-ось мав стати на своє місце. До зустрічі з Бертоні залишалася година сорок. Останнім озвався Батістон. Виконавши усі запобіжні заходи, він рухався паралельним курсом, виконуючи роль страховки, готовий будь-якої хвилини наново вступити у гру.

Петро мовчав, спостерігаючи, як механізм починає діяти, адже розумів усе, про що говорять. Постійне відчуття, що стаєш свідком занадто великої кількості чужих таємниць, поступово принишкло десь у душі таким собі драглистим згустком. Тепер приречений до кінця життя працювати на цього мафіозі, питаючи дозволу на рахунок кожного свого кроку. Це у кращому випадку. У гіршому є нагода невдовзі опинитися десь у посадці з проламаною головою. Навіщо тягти через кордон зайвий баласт? Який зиск із нього, коли найцінніше вже буде на шляху до Південної Америки? Швидше за все, так і станеться, адже у розмовах «конкістадорів» звучала виключно тема переправляння на той бік «Бохдана» і жодним словом не обмовилися про нього.

Дременути просто зараз? Але як це зробити на повному ходу? Вони миттєво зупиняться, і схоплять ще поки його тіло котитиметься по снігу. А швидше, Хорхе встигне хапнути за плече, щойно відчиняться дверцята. Потім кінець, безперечно. Тоді чекати зупинки. Хоч буде можливість побігати. Тільки от, куди бігти?

Та авантюрні плани, як і гіркі роздуми Бальюки перебили різко й несподівано. Заговорив Богдан. От і все. Розв’язка настане просто зараз. За вікнами ліс. Отже, негайно. Що він, дурний, меле?! Ну, звісно, за місяць розумом змалів. Але до чого тут Петро? Чим завинив? Чого має за чужі проблеми гинути?!

Богдан говорив різко й рішуче, повернувши обличчя безпосередньо до дель-Боски й тицяючи пальцем у груди, за його ж манерою. Погляд дона Маріо автоматично зупинився не перекладачеві, не даючи часу на роздуми. Що говорити?

— Чого мовчиш? — не зрозумів Богдан. — Перекладай! Він хоче знати, що я кажу!

Іншою рукою Богдан схопив за плече Хорхе, заважаючи їхати. Це виглядало більш ніж переконливо і вимагало зупинки. Здавалося, врятований з’їхав з глузду. Патрон кивнув головою і машина з’їхала на узбіччя.

— Ну!

— Він каже, — почав Петро, не відчуваючи власного голосу, — що не хоче їхати до Аргентини. Бажає, щоб ви його відпустили. Просто зараз.

Сказати ж усе повністю, на думку Петра, означало прискорити власний кінець. Штовхнувши його, Богдан, як міг, заговорив англійською. Від хвилювання не надто знана мова спотворювалася, проте основний зміст сказаного доходив до аргентинців.

— Він хоче віддати дублон і лишитися тут? Я добре зрозумів? Що означає — віддати? Яким чином?

— Не знаю, — опустив очі Петро. — Сказав просто — віддасть. І просить, щоб його відпустили.

— То запитай!

— Якщо він згодний, — тлумачив Богдан, — то дублон за півгодини буде у нього в руках. І тоді нехай робить з ним що забажає, а мене відпустить. Я більше не хочу нікуди їхати. Хочу залишитись. Що тут думати? йому ж простіше. На біса мене через кордони й митниці тягти? Навіщо ризикувати? Кістки пращура маєш. Забрав монету й вали до своєї Аргентини!

Зіщулившись, Петро молов язиком. Нерозуміння відбилося на обличчі латиноамериканця, який упродовж недовгого, проте тісного контакту з далекою країною вже звик до різного роду дивацтв. Зараз довелося стикнутися з новим, таким непередбачуваним, що це заводило у глухий кут. Досі його заручником рухав страх за власне життя — добра рушійна сила, котра діяла у потрібному напрямку. Тепер щось сталося. Плани «Бохдана» несподівано змінилися. Від думок про це справжня лють починала скипати десь у грудях дона Маріо і це знаходило відбиток у виразі обличчя та погляді. Яка причина цих змін? Чи не ляпнув бува «Педро» несвідомо чи навмисне щось непотрібне? А можливо, бранець по-своєму прогнозував подальші перспективи після повороту подій, пов’язаних із ним, у країні?

— Побачимо, — з крижаними інтонаціями відповів дон Маріо. — Спочатку потрібно оглянути дублон. Якщо він справжній…

— А іншого я однаково не маю, — невесело посміхнувся Богдан. — Тільки той, за який вів мову. Тож і у цьому випадку тягти мене на протилежну півкулю сенсу ніякого. Хоч на частини розберіть — дублон у мене лиш один. Його й віддам. То що? Не розумію причини ваших вагань!

Ситуація, коли не він керує обставинами, була неприродною для цього приземкуватого потужного чоловіка…

— Гаразд, — промовив патрон. — Яким чином можна його отримати?

Погляд дель-Боски ковзнув по монітору на колінах Рауля. До зустрічі з Бертоні залишалося півтори години, а цей божевільний вимагав змінити плани — повернутися до найближчого міста, котре лишилося позаду, адже саме там був захований дублон. Схоже, його мали за дурня. Бертоні не чекатиме. Отже, повторно обрати шлях, від якого відмовилися, швидше за все потім не вдасться. Дель-Боска розумів, що іде на поводу у людини, яку не має реальної змоги налякати, а тепер, як з’ясувалося, й заохотити. Виглядало так, наче життя для «Бохдана» несподівано втратило сенс. І сталося це через розмову з жінкою. Там причина. Лише там.

Час спливав, і годі було починати кусати лікті. Запакувати бранця і безпечно переправити через кордони, неможливо. Змусити говорити — також. Ситуація поступово виходила з-під контролю і спонукала до незапланованих рішень.

— Якщо здуриш — власними руками задушу, — тихо та люто промовив дон Маріо. — Потім знайду ту жінку, з якою говорив…

Тремтячими губами Петро передавав погрози, та Богдан не дослухав.

— Не здурю. Немає сенсу. Хочу лишитись. Буде вам дублон. Поїхали.

Під скажену лайку дель-Боски, яка не підлягала жодному перекладу, «пілот» розвернувся майже на місці й погнав у зворотному напрямку. Патрон вів мову з Бертоні щодо зміни планів, обіцяючи спростити його завдання за ті самі гроші й розуміючи, що робить зараз те саме, що п’ять хвилин тому цей навіжений «Бохдан». На узбіччі розверталася ще одна машина. Передчуваючи небезпеку, Дієго волів тепер бути якомога ближче до свого патрона.

До міської смуги доїхали за сорок хвилин і, увімкнувши навігатор, Хорхе швидко знайшов центральну площу. Так вимагав полонений. Батістон зупинився майже поруч на майданчику для паркування. Богдан уважно обдивлявся навколо.

— Де? — погано стримуючи лють, запитав дон Маріо. — Бачу, ти тут уперше.

— Справді, — згодився Богдан. — Втім, для вас це не має значення. Зараз я скажу де. Але перед цим відпустіть Петра. Можливо, заволодівши дублоном, ви не дотримаєте обіцянок і вб’єте мене. Не хочу, щоб постраждала бодай ще одна невинна людина. Відпустіть, нехай іде. Навіщо він вам тепер? До будь-якого міста доїдете за навігатором. А на митниці або в аеропорту англійської вистачить із головою. Для чого його тримати? Та й мені більше гарантій. Як його відпускаєте, то може й мене не заб’єте.

Здавалося, з такою старанністю Петро ще не перекладав жодного разу. А от у грудях дель-Боски закипало. Хорхе зрозумів його без слів, за одним лише поглядом. Маленький фокус — і Батістон отримав знак, хоча дон Маріо й без цього не сумнівався, що варто лише «Педро» вийти, й Дієго непомітно рушить слідом. Отже, їхній гід нікуди не подінеться. Нехай.

Серце Петрове завмерло. Що далі? Увесь вигляд Богдана свідчив, що той справді тут уперше. Ніякого дублона у нього немає. Хоч би відчинили двері. Він зникне так швидко, що й не зчуються. Закордону більше не хотілося. Вже скуштував, вистачить. Раптово згадалась Аргентина. Гори над океаном, чисті вулиці міста й «живі» гроші у кишенях. Тепер усе це виглядало наче гра у карти, велика ризикована гра. Перші ставки як завжди вдалі, а потім затягує глибше й глибше. У бажанні вискочити ризикуєш ще більше. Згадалася історія Альваро Дель-Боски… Женешся за благами, а в результаті втрачаєш життя.

Люди та машини снували вулицями у власних турботах, навіть не здогадуючись про його проблеми, які дістали реальну нагоду скінчитися якнайневдаліше. Свої люди. Нехай не цивілізовані, проте свої. До них, таких як сам, хотілося понад усе. Плисти у цій мурашиній течії, рахувати копійки й знати, що завтра принаймні зійде сонце — нехай не над океаном, просто у якомусь підворітті або над засіяними ріпаком полями. Зараз він згодний був би сапати буряк, аби тільки вислизнути з-під ковпака цього сивого й дебелого павучиська, зовні схожого на бугая під час кориди.

— Відчиніть двері, — попросив Богдан. — Інакше не віддам. Я ж не повний дурень, розумію, що голову скрутите, якщо не дотримаю.

— Скажи, щоб відпустив. Скажи ще раз… — Дивлячись в очі Богданові, Петро стискав пальцями спинку сидіння. — Якщо мені дадуть піти, то потім і тебе відпустять. А хочеш… я зроблю усе, що тобі потрібно. Скажи тільки…

Та полонений і без цих волань знав, що робить. Без тіні вагання та остраху він дивився в очі латиноамериканця, який навіть тут, на протилежному боці півкулі почувався впевненіше, аніж будь-хто з перехожих, котрі так несподівано стали об’єктами Петрової заздрості та любові. Дивився і чекав.

— Відчини, — наказав дель-Боска. — Нехай іде. Якщо бажає, звісно.

Хорхе одразу ж клацнув кнопкою і дверцята прочинилися. Петро здригнувся і, ніби не вірячи, озирнувся на патрона. Замість вискочити й побігти.

— Ну, іди, — промовив той. — Ти ж хотів! Я не виганяю. Сам кажеш — земляк просить.

— Чого сидиш? — не зрозумів Богдан. — Якого біса? Вали! Знайдеш її. Розумієш, про кого я. Скажеш, прошу вибачення, що не зміг. Нехай буде щасливою. І сина знайди. Нехай дружить із головою та згадує мене. Хоч іноді. Все. Давай!

Та Петро лише нерішуче взявся за ручку дверцят, ніби заклякнувши.

— Чого ти застряг?

— Я… не знаю… — вичавив той. — Він каже йти… якщо бажаю. Що сам не виганяє, пускає, бо ти так закомандував.

— Не зрозумів… — у Богдана перехопило подих. — Що, передумав? Ти визначайся, друже! Немає у мене часу на агітацію.

— А куди йти? — далі мимрив той. — Які у мене тут перспективи? Там хоч якесь життя побачив. А тут що?

— Майже Європа, — знущався Богдан, котрого нудило від вагань земляка, — ще пару днів.

— Нас хоч до Японії приєднай — однаково у гімні сидітимемо.

— Годі, набридло, — підвів риску Богдан. — Я віддаю і йду. А ти як бажаєш. Дивися, щоб ці бандюки потім справді в’язи не скрутили.

— Що тут, що там — однаково під бандюками. А ще Шевченко казав, що свій, український пан у сто разів за чужого гірший.

— Як скажеш, — знизав плечима Богдан. — Тоді нехай забирають свою монету у кишені за сидушкою Хорхе. Скажи їм.

Рауль з ошелешеним виглядом поліз туди й витяг половину монети. Вона була темно-сірого, майже чорного кольору й більше скидалася на пластмасу. Від довгого перебування у землі кутики від удару мачете згладилися та заокруглилися. Чеканка ледь розрізнялася.

Очі дель-Боски сяяли. Грубезні пальці жадібно схопили й потерли монету. На обличчі відбилася тріумфальна пиха, яка й повинна охоплювати людину, котра на схилі життя досягає того, до чого йшла від початку.

— А… як же вона туди… — вражено вимовив Петро.

— Встиг кинути, — байдуже відповів Богдан. — Коли раком поставили і кишені обдивлялися. Самі ж сказали, через що я вам потрібен. Забули?

Рауль мовчки дістав маленький пристрій та під’єднав до ноутбука. Монету встановили у спеціальний затискач і комп’ютерник тестував її, задаючи нові й нові режими.

— Патроне, це дублон дель-Боски, — зрештою упевнено промовив Рауль. — Немає жодних сумнівів.

Батістон з’явився за хвилину, зайнявши місце за спинками задніх сидінь, у багажному відділенні позашляховика. Серце Петра впало. Майже реально в уяві малювалася картина, як охоронець дель-Боски скручує в’язи Богданові. Все. Треба було вчасно думати головою. Помилка коштуватиме життя. Руки колишнього командос просунулися попри підголовник і Петро зажмурився. Обережно взявши у боса дублон, Дієго покрутив скарб у пальцях, роздивився й повернув назад.

— Відпустіть мене, я виконав зобов’язання, — нагадав Богдан.

Якийсь час на нього дивилися мовчки, а потім дон Маріо заговорив іспанською, при цьому Рауль знову доволі відчутно штовхнув Петра у плече, ви водячи зі ступору.

— Вони віддають тобі належне, що зумів усіх пошити у дурні, — здригаючись, промовив той. — Дон Маріо каже, що як відпустити зараз, ти матимеш змогу навести на їхній слід. Не має значення кого, але можеш навести. Ти надто багато знаєш. А якщо потрапиш до рук спецслужб, змушений будеш розповідати усе. Тебе відпустять, коли Дієго з монетою опиниться в Аргентині. Чекати лишилося не так багато. За добу він вже буде там.

— Я не становлю жодної небезпеки, у мене свої справи, — твердив Богдан, — нехай відчинять дверцята. Сто років вони мені не потрібні.

Вираз обличчя дель-Боски кардинально змінився. На ньому вже не було навіть сліду того тріумфу, не кажучи вже про попередню лють, натомість його посіла спокійна вдоволеність, адже відтепер ця людина могла діяти конструктивно, не переймаючись обставинами, на які не в змозі вплинути. Він поставив наступне, доволі неочікуване, запитання.

— А для чого тобі йти? Що доброго тут може на тебе чекати? Я міг би забрати тебе з собою, хоч тепер це виглядатиме як непотрібний клопіт. Які такі причини можуть бути у людини, щоб добровільно прирікати себе на загибель? Поясни та переконай мене, якщо хочеш піти.

— Щойно у мене померла мама, — ковтнувши клубок, вимовив Богдан.

Вони перезирнулися і Рауль вивів на монітор сторінки з останніми новинами. Подія вже фігурувала, не в офіційних, щоправда, джерелах. Погляд дона Маріо, звернутий до Петра, не обіцяв нічого доброго.

— Казали тобі, тікай… — зауважив Богдан. — Ну та нічого, тепер вони вдоволені. Може й обійдеться. Це правда. Жінка, з якою ми говорили, була там і знає це напевно. Тож не заважайте мені поховати матір. Сподіваюся, там, у вас, події такого роду знаходять розуміння?

— Знаходять, — відповів дон Маріо. — Але тобі однаково не дадуть цього зробити. Візьмуть, щойно з’явишся. І до зустрічі з адвокатом не доживеш, можеш навіть не сподіватися на таку розкіш.

— Як знати… — не згодився Богдан. — Якщо з’явлюся у компанії репортерів, зробити це буде не так просто. Надто велика кількість людей прийде на похорон. Гадаю, усі її учні, котрі мешкають у Дорощі, адже ціле життя вона працювала у школі. Сусіди, родичі… Мене бачитиме півміста. Ці люди з упевненістю скажуть, що то я, а не привид з минулого. А далі…

— Далі ти перетворишся на генетичний матеріал, цього разу вже справжній, без якого їм так некомфортно, — посміхнувся дель-Боска. — І історія з «нірванським стрільцем» зрештою дістане остаточного завершення, яке влаштовуватиме усіх, окрім тебе. А «півміста» мовчатимуть. За цей короткий час я достатньо вивчив вашу країну, хоча, щось подібне могло б відбуватися й у нас, адже люди в принципі скрізь однакові. Світом, за невеликим винятком, керують жадібність, жорстокість та боягузтво, решта чеснот призначені лише для маскування оцих. Тож не обнадіюй себе — вони не скажуть нічого, принаймні так, щоб їх почули. У кожного з них діти та власні проблеми. Якийсь час «пошурхотить» в інтернеті ось на таких сторінках, де ходять переважно лише чутки про те, що «стрілець» ніби-то живий. Але вони ходитимуть і без твоєї появи! А офіційні джерела ще раз підтвердять, що таки мертвий, і цього разу подібна заява вже повністю відповідатиме дійсності. Надто потужний вітер, проти якого ти збираєшся плюнути. Тож не сподівайся кинути бодай жменю землі на материну могилу, адже дійти до неї тобі не вдасться. А репортери… Швидше за все, найперший тебе здасть. А якщо й уявити, що зможеш відшукати одного-двох сміливців, що наважаться стати за правду разом із тобою… Гадаю, і вони не встигнуть толком «пискнути». Дієго каже, що прецеденти такого роду у вас вже траплялися. Тим паче, той, хто наважиться підтримати тебе, в очах загалу ітиме навіть не проти влади — проти свого народу. Принаймні так це виглядатиме збоку, адже теперішня лінія вашого керівництва спрямована на демократичний розвиток та прогресивні інтеграційні процеси, принаймні формально. А бажаючих докопатися до суті у вашій країні не так багато. До того ж, часу на їхні пошуки у тебе немає.

— І нехай, — здавалося, від усвідомлення безвиході лють, що хлюпала у Богдановому погляді, у сотні разів перевершила ту, яку нещодавно випромінював сам дон Маріо. — Нехай. Але я з’явлюся. І начхати мені, що станеться далі. Навіть у нашій країні не кожного можна кривдити нескінченно й безкарно. Навіть тут існує межа цинізму. Тому піду туди й докладу усіх можливих зусиль, щоб правду про «нірванського стрільця» почув увесь світ. У нашій країні будь-яке найсвятіше гасло — лише засіб здурити народ. Вже майже тридцять років ми — «нова країна», яка стає на новий шлях, проте досі усе по-старому. У нас завжди знаходяться непереборні об’єктивні причини, через які не можемо навести лад у власній хаті. Нам вічно винуваті як не Сталін, то Путін, як не поляки, то жиди. Самі ж ми святі. Дуже зручна позиція. Ми наче ті воли, і лише крайня біда може примусити нас думати та поважати себе. Я не кажу про ту повагу, яку ми намагаємось штучно сформувати невідь для кого, згадуючи заслуги предків у десятому коліні, адже у власні не віримо, добре себе знаючи. А влада у суспільстві така, на яку люди заслуговують. І хоч би скільки було «майданів» — нічого не зміниться. Тільки наш народ здатен обирати людей, вигляд і розум яких викликає глум, потім до пори до часу щиро сміється з них, водночас слухняно виконуючи їхні абсурдні рішення, а потім гірко плаче, що так доводиться жити. Зогнили самі поняття, якими живе суспільство. У будь-якому є «моральне дно». Наше ж перетворюється на суцільне «моральне дно».

Відпустивши «останні гальма», Богдан доводив чужій людині речі, над якими замислювався далеко не кожен «свій».

— Тому мені справді начхати, навісять на нас привселюдно «блимак» європейців, чи ні. Що від цього зміниться? Ми наче кліщ — збираємося вчепитися до когось сильного та теплокровного, проте носа у смачне і поживне врешті-решт запхає лише голова. Проколе шкіру й смоктатиме, доки розум не втратить. А доля оцих, що навколо — мотилятися й оббивати кущі. Тож нехай їм усім обламається. Нехай дійдуть мізками своїми, що треба справді бути бджолами, щоб до вулика стукатися, і доки не усвідомиш, наскільки ти поганий — перспективи стати кращим немає.

Дивлячись в очі дель-Боски, Богдан часто дихав, а Петро насилу встигав перекладати, перекручуючи слова. Та дон Маріо не звертав на ці погрішності найменшої уваги, пильно вдивляючись в обличчя Богдана.

— …А керманичі наші нехай перелякаються хоч трохи. Принаймні, безпосередні виконавці: той, хто поставив підпис під свідоцтвом про мою смерть, і той, хто рота відкривав, проголошуючи це по телевізору, — нехай хоча б вони, адже винні безпосередньо у смерті моєї матері! І ті, хто вирішив зробити мене «стрільцем», бо так їм здавалося найлегше. Лише у вовчій зграї можуть отак запросто загризти одного задля блага інших. У людському суспільстві такого не повинно бути. Тому бажаю зараз лиш одного — щоб це випливло на поверхню і світ побачив, що тут коїться. І тоді оті, що на самій горі, у бажанні нагально врятувати власну репутацію бодай копнуть їх під зад! А може й покарають — показово, як мене нещодавно збиралися. Розумію, це не радикально, але нехай хоч хтось відповість. Хоча б хтось! За тридцять років у нас ще жоден злодій з владного олімпу не відповів за свої діяння. Навіть ті, кого визнали винним, завжди могли домовитись з наступниками. Ну мусить же колись з’явитися просвіт у цьому суцільному мороці! Ну, не худоба ж ми, кінець-кінцем. То чому поодинці їдемо у світи й серед чужих уміємо жити, не ганьбимо себе і нас поважають. А тут, у себе, ладу дати не можемо?

Скориставшись паузою, Петро говорив і говорив, виправляючи погрішності, які допустив через високий темп та надлишкову емоційність. Дон Маріо мовчав. Решта лише запитально дивилися на свого патрона.

— Гаразд, це вже зайве, — зрештою промовив Богдан. — Навіщо воно вам? Емоції. Вважайте, у мене відпустило гальма і я просто хочу покарання винних у моїх бідах. У материній смерті. У тому, що трапився оцей «вовчий» місяць у моєму житті. Бодай якогось. Адже більше мені не світить нічого. Це ви повинні зрозуміти.

Дель-Боска нарешті зробив рух — відсторонившись від Богдана, він сперся спиною на дверцята і забрав ноутбук у Рауля.

— Відчини, нехай іде.

Рауль вийшов, випускаючи полоненого.

— Вдячний вам за все, — промовив Богдан. — Прошу, не кривдіть Петра. Він порядна та надійна людина і ще стане вам у нагоді. Ми такі є. Кожен окремо — розумник. Усі разом — отара. Якщо буде така можливість, а я справді безслідно зникну, розкажіть про мене Яні. І вдалого вам повернення.

Він вийшов і не обертаючись зник у натовпі. Петра одразу ж пересадили назад, а Батістон зайняв місце попереду поруч із Хорхе. Запустився двигун і «пілот» взяв курс на виїзд із міста, хоча це виявилося непростим завданням. Країна повним ходом готувалася до визначної події, тому у кількох місцях центральну вулицю перегородили ремонтники. Асфальт, як заведено, кидали просто у снігову кашу, а потоки машин застрягали у нескінченних об’їздах по вузьких та горбатих вулицях, на яких більш-менш упевнено почувалися лише позашляховики. Легковики дерли животами краї заповнених багнюкою ям, автобуси застрягали на поворотах між кривими парканами, густо заляпаними болотом, що розліталося з-під коліс.

Виїзд на вже відремонтовану ділянку вулиці дещо прискорив процес, але «пілот» одразу ж став у заторі. Масштабне будівництво тут велося по обидва боки від дороги. Справа, на місці дитячого і спортивного майданчиків, дерлася у небеса будівля майбутнього готельно-розважального комплексу «Всесвіт» — одного з дітищ теперішнього керівника автодору. Стіну незакінченої споруди прикрашало гігантське полотно з емблемою Євросоюзу та написом «Наше місце в Європі». Навпроти, з лівого боку вулиці, триповерховий корпус колишньої міської лікарні, що на біду городян не зуміла вписатися у євростандарти, перебудовували в обласне управління податкової служби. У бажанні чимшвидше перетворити збиткові будівлі на прибуткові, два автокрани не змогли розминутися і перегородили проїжджу частину.

Хорхе таки вдалося зробити диво і «пілот» проскочив між ними, мало не зачепивши. Далі пішло легше. Потік транспорту порідшав. Крізь захисну лісосмугу проглядали сміттєзвалища. Рекламні полотнища закликали до наслідування «славних традицій» та «демократичного вибору».

Знак міської смуги вже бовванів попереду і Хорхе намірився вдавити педаль, коли у поле зору патрона потрапило щось знайоме. Цей білборд за розмірами та розмахом переплюнув усі раніше бачені. Старий знайомий «сеньор Маркус» чистими та ясними очима людини, якій немає що приховувати, дивився на громадян, цілком обгрунтовано розраховуючи на їхню довіру. Дель-Боска наказав зупинитися. Це справді був Борис Маркуш, кандидат від партії «Справедливість». Разом з мішками під очима фотошоп уміло знищив у його погляді агресію та хижість, страх та заздрість, втому та розчарування, тим-то не одразу його вдалося упізнати.

Якийсь час дон Маріо роздивлявся білборд, а потім, не повертаючи голови, запитав у Петра, що там написано.

— Десять років ми йшли до європейського вибору, — переклав той. — Наші жертви не повинні бути марними.

— Он як…

Те, що промурмотів собі під ніс дель-Боска, не розібрав навіть Батістон. Зате наступні слова почули усі. Обертаючи у своїх товстих пальцях дублон, наче бачив його уперше, дон Маріо думав якусь хвилину, а потім промовив:

— Хорхе, ми повертаємось.

— Куди, патроне? — не зрозумів той.

Завжди стриманий Батістон рвучко смикнувся зі свого місця, поїдаючи очима боса, у чиєму тверезому розумі завжди був упевнений і чиї рішення у більшості випадків прогнозував наперед. Мовчки дон Маріо простяг йому монету.

— Бери. Довіряю тобі. На зустріч з Бертоні ще можна встигнути, а вдома ти знаєш куди і як це прилаштувати до мого повернення.

— А… ви? — насилу вимовив той.

— Я наразі повертаюся. І усі решта зі мною. Сподіваюся, ненадовго. Є ще одна справа, яку мушу зробити. Так я вирішив.

— Яка справа, патроне? — не витримав помічник. — Я не розумію! Усі справи зроблено. У мене погане передчуття і нам слід якнайшвидше ушиватися з цієї діри, доки не знайшли справжніх пригод.

— Ти правий, Дієго, — не звертаючи уваги на його інтонації, промовив дель-Боска. — Це діра. Тільки не всі у ній… як ти казав, Педро? «Безпринципні істоти, здатні продавати геть усе…». Хоч як дивно, у ній ще живуть справжні люди.

LVII

Зранку у вівторок на розі вулиць Саксаганського та Злуки зупинився лафет для перевезення машин. І хоч у даному випадку напису «Евакуатор» не було, натовп, що густішав з кожною хвилиною, не звертав особливої уваги на зачохлену машину на ньому.

Рух людей на цьому роздоріжжі сягав апогею близько дев’ятої ранку. Автобусно-тролейбусні зупинки були заповнені і люди снували туди-сюди, зрізаючи кути на перехрестях, де у глибині височіли будинки-свічки. Здавалося, хай би скільки йшло народу — помістяться всі.

Він стояв біля вікна власного кабінету на третьому поверсі Управління і думав про своє. Різного роду проблеми сьогодні турбували як ніколи. А день лише починався. Усе треба розрулювати. На додачу після учорашнього дико боліла голова. Погляд вперто вишукував у далині оту завжди приємну картинку набережної та мосту, яку краще було б видно з останнього поверху, де не годиться влаштовувати приймальні. Звідси ж насамперед впадав у вічі рух натовпу. Ще п’ять-десять хвилин — і пролунає дзвінок, на який чекає, а заразом почне діяти прийнята пігулка. Тоді можна починати. Рука звичним рухом помацала велику бородавку під лівим вухом.

Попередній день виявився не те щоб вдалим — швидше, визначальним. Справа «нірванського стрільця» остаточно лягла на полицю. Власне, усе зв’язалося дещо раніше, проте учорашній день був клопіткий. Ховали матір Варибруса і темна історія зникнення останнього не дозволяла розслабитись. Чого у житті не буває? Втім, усе відбулося тихо та спокійно. Швидше за все, нещасний справді закінчив своє існування у якомусь із підвалів Маркуша, як стверджував заступник. А навіть якщо це лише припущення — життя у якійсь пліснявій землянці для будь-кого однаково краще за смерть. Тому учорашні тривожні думки щодо можливої появи офіційно визнаного загиблим не мали підстави.

Дзвінок нарешті пролунав, перериваючи непотрібні роздуми. І не одразу збагнув, що чомусь використана інша лінія, призначена виключно для форсмажору, а обридлий риплячий голос замість очікуваних конкретних вказівок коротко запитав:

— Що там у тебе діється?

Запитання загнало у глухий кут. А що мало відбуватися? Неприємний холодок страху швидко почав розливатися по тілу.

— А…

Та сказати не дали. Засигналила інша лінія.

— Е… Прошу хвилину. За хвилину я вам доповім. Пробачте…. Ну! Чого тобі?!

— У нас«чепе». «Стрілець» начебто об’явився.

— Де?! Ви мізками там тронулись?! Що значить — об’явився?

— Прийшов здаватися. На розі Саксаганського та Злуки.

— Ви… — подих перехопило від обурення. — То чого дзвониш? Брати і щоб ніхто більше не бачив.

— Н-не вийде, схоже… — розгубились на тому кінці, проте намагалися зберігати удавану твердість голосу. — Він здався представникам Інтерполу.

— Що?! Ти що верзеш? Ще не проспався? Якого Інтерполу?! Ти де його бачив? Інтерпол не має права затримувати злочинців на територіях країн! Греби усіх разом і там розберемось, хто є хто!

— Н-не вийде, схоже… — помічника явно зациклило на одній фразі, — там не лише Інтерпол. До того ж, вони й не проводять затримання. Агент е-е… Франц Гільден, я перевірив, справді перебуває у нашій країні з метою підписання деяких документів… ну, ви знаєте, у рамках євроінтеграції. Отой, що Варибрусом назвався, якимось чином вийшов на нього, буцім живий і бажає здатися і тепер начебто вони разом, і Гільден цей стоїть серед вулиці й телефонує по черзі до різних відділків, що «стрілець» біля нього і бажає здатися.

— То чого не беруть?!?! Ви зовсім там охреніли?!

— А як?! Хто брати має? І кого? Варибрус мертвий! Офіційно підтверджено. Самі дали команду! На цілий світ заявлено! Генетична ж експертиза… Телефонують сюди, не знають тепер, як вчинити, з двох райвідділків уже повідомили, я розібрався — дійсно стоять, як дві краплі води схожий, справді живий…

— То чого не берете?! Чого дивитесь?

— А яким чином? Тепер вже усі однаково знають. Ви б бачили, що робиться… Купа телевізійників, пряму трансляцію ведуть! Звідки взялися, суки? Ви гадаєте, я по чому усе це дивлюся? В онлайні! Відомі телеканали, офіційно акредитовані у нас. Газети, радіо… Осине гніздо!

— І скільки часу це відбувається?

— З півгодини, здається. На розі…

— Скільки?! Ви-и-и…

— А що робити? Кожен телефонує, не знає як реагувати. Усі ж не дурні! Хто ж з власної ініціативи усе це розжене? Поки зорієнтувалися… А час іде. Скрутити найлегше, а потім самі казатимете…

Слухати цю маячню було неможливо. Руки панічно смикнулися за цигарками, але думка, яка прийшла несподівано, одразу відштовхнула усі інші. Саксаганського… Чи не причулося? Відшукав очима натовп на розі між тролейбусними зупинками, за яким в очікуванні дзвінка щойно спостерігав не менше двадцяти хвилин. Тепер люду побільшало. Кинувшись до столу, він витяг із шухляди потужний бінокль. Руки натурально тремтіли.

На припаркованому лафеті поруч із стареньким джипом, густо вкритим сухою багнюкою та листям, стояли двоє людей, з’єднаних за руки кайданками. Поруч товклося ще багато, причому з їхнього вигляду та дій чітко вгадувалося, що вони аж ніяк не спостерігачі — учасники. Якісна оптика наблизила обличчя, котре останнім часом не раз марилося у сні.

Все-таки сталося. Чортівня…

— Хто затримав?! Ти ж казав, що ніхто не затримував! Яке право мали?!

— А ніхто й не затримував, — пояснював підлеглий, який вочевидь вже встиг розібратися у ситуації. — Інтерполівець той, що унизу, лисий, поруч із журналюгами, з «трубою» біля вуха. Телефонує до чергового відділку, вже четвертого. А там не знають, як вчинити. Зараз ще й ті дзвонитимуть. І усе це транслюється. Вони сміються! Уся ця срань бачить, як ми працюємо. Мать їх… А отой, що з’єднаний з ним браслетами — якийсь Дайсон е-е… словом адвокат міжнародного агентства із захисту е-е… Дуже крутий адвокат! У них вже угода підписана. Словом, цю фігуру прибрати неможливо. А щойно під’їхав ще отой самий Дзівінські, поляк — спостерігач від Євросоюзу, який у нас на тижні був, пам’ятаєте? І з ним повно людей. Ми тепер нічого не зробимо. Справді нічого. Не сховаємо, хай би й хотіли.

— Акція… — прохрипів у трубку. — Акція… Чия, с-суки? Сам би не зміг. Хтось навчив. Із доброзичливців… Так, в’язати! І до найближчого відділку. Ні, до четвертого. І крапка. Та не усіх, дурню, тільки Варибруса! Решту пальцем не зачіпати. Потім скажемо, що їм наснилося, нехай засруться.

— З адвокатом? — єхидний тон свідчив, що звертання не сподобалося.

— З яким адвокатом? На хрін адвоката. Спецназ — і до буса його. Ну, не стій!

— А як від’єднати? Відчуваю, браслети у них такі, що зубами не перекусиш. Та й не дасть. Навмисне вчепився, щоб самого не забрали. Обох тягти доведеться. А як не схочуть? Пакувати й адвоката?

— Ні, схочуть. Для цього прийшли. Давай. Ввічливо так.

— Тоді на біса спецназ?

— Чекай. От, паскуди… А отой… Кого це знімають? Де я цю морду бачив?

— Охоронець «Нірвани», той, що вижив. Інтерв’ю дає, що цього хріна там не було. І не стріляв. Хтось інший. На цілу Європу заявляє, гидота недобита…

— Акція. Голову даю на відсіч — акція… Тільки чия? Хтось із ближчих, той, хто у курсах. Справді, не можна… Так. Будь на лінії…

Тремтячими пальцями у паніці набирав і ніяк не міг натиснути кілька кнопок, а згори вже «обривали» телефон, та він не звертав на це уваги, хоча й звик перед начальством стояти «на задніх лапках».

— Так, увага! Мовчи, усе знаю. Мовчи, я сказав, і слухай. Значить, виконавців ліквідації Бакули взяти негайно. І не дай Боже, щоб хтось кудись подівся! Доказову базу у повну готовність. Одразу офіційно доповісти нагору. Ні, вже доповісти! Зараз! Немає ані секунди. Виконуй!

Зрештою, озвався телефон у кабінеті, той, що стояв на столі. Ого… Ну, це вже серйозно, якщо так. Отже, більше нічого зробити не вдасться. Те, що за секунду доведеться почути про власну відставку, не викликало найменшого сумніву. Кожен, хто стояв вище, також намагався у хвилини, що залишилися, врятувати свою задницю. Але він устиг перший. Нічого. Усе звалять на покійника — нехай Бакула париться, йому тепер однаково. Ну, і на того, звісно, хто рекомендував його всупереч іншим думкам. Перекинути на іншу вертикаль, нехай там риють. А посада — ніхто й не мав ілюзій, що вона вічна. І так достатньо встиг…

Черговий наряд на розі Саксаганського та Злуки з’явився аж за годину. За цей час Богдан привселюдно перед камерами передав адвокатській конторі генетичний матеріал, журналісти встигли поспілкуватися з сином та колишньою дружиною підозрюваного, а представник компанії мобільного зв’язку оприлюднив сеанси виходів Варибруса в інтернет, здійснені з лісового пагорба поблизу села Балащин, які в часі збігалися з кривавим подіям у виставковому центрі.

Лише після цього зреагувала система. Гудіння прокотилося натовпом, коли з вулиці Злуки виплив поліцейський УАЗик, що належав четвертому відділку.

— Ну ось, схоже «нагорі» оговталися… — лихословили особливо компетентні.

— А доти пернути боялися!

— Отак і Крим просрали!

— І Донбас!

Двоє молоденьких поліцейських, втягуючи голови у плечі, наблизилися до лафета. Лейтенант відрекомендувався і запитав інтерполівця про причину виклику наряду. Зрештою усе пішло своїм ходом. Молодший стояв позаду, кліпаючи, й думав про те, що якби місяць тому хтось сказав, що удвох з Миколою «нірванського стрільця» та ще й на розі Саксаганського і Злуки братимуть — нізащо б не повірив.

Переглянувши паспорт Богдана і звіривши фото, старший ознайомився з особою адвоката й запропонував обом «проїхати». І це не змигнувши оком, наче усе життя розрулював подібні ситуації. З не меншою спритністю у ті ж хвилини на інших кінцях міста «в’язали» двох безпосередньо винних у смерті старшого слідчого Центрального Департаменту з особливо важливих справ полковника Бакули, а речник Шендерук перечитував перед виходом в ефір щойно роздруковану заяву про майстерно розроблену операцію з розкриття корупційного угруповання, яку мало не зірвала передчасна поява на світ справжнього Варибруса. Насправді ж усе трималося під контролем і не обнародувалося лише через секретність для найповнішого викриття членів угруповання, що займали високі посади у державному устрої країни.

Останні рухи гримерки щіточками та пензликами по обличчі — і вмикається світло у студії. Грим не зменшив розгубленості Шендерука, який, смикаючи вусами, більше переймався власною долею, ніж тим, щоб виглядати переконливим на екрані. Очі ще раз пробігли по списку організацій, які «сприяли», і де останнім номером числився невідомо з якого боку приплетений Міжнародний Комітет боротьби із кіднепінгом, що за реальними та невідомими йому розкладами мав би навпаки стояти найпершим.

LVIII

Цього похмурого березневого дня Дороща жила звичайним життям. Працювали магазини, вулицями їздили автобуси та маршрутки, у своїх справах курсували перехожі, не замислюючись над глобальними речами. Дива не сталося. Місто не прокинулося одного прекрасного ранку вже європейським, хоч за великим рахунком усе скінчилося начебто добре. Угоду підписали, щоправда, з обмовками та нюансами.

Керманичі нації квапилися напакувати свої кишені, поки була можливість, адже часу до виборів залишалося обмаль. Пропаганда працювала у посиленому режимі, намагаючись пояснити людям, що жити стало краще, і вишукувала нові й нові аргументи на підтвердження цього. Конкуренти, що лише дерлися нагору, називали вибори у травні доленосними для країни і без міри обливали брудом тих, хто належав до нинішньої влади. Багнюки ж, не зважаючи на європейський статус, під ногами й далі не бракувало.

З огляду на ранкові години, величезна зала ресторану була порожньою. Троє відвідувачів, роззирнувшись, попрямували до столика біля вікна. Власне, вів компанію старший чоловік у довгому плащі та краватці. Інший, стрижений, замовивши для всіх каву, рушив поміж столами слідом. Богдан всівся збоку, міряючи старих знайомих настороженим поглядом. Завібрував телефон у кишені й, скориставшись паузою, він устиг прочитати есемеску. «Задзвони одразу, я чекаю та хвилююся». Пальці ковзнули по кнопках телефона, набираючи відповідь: «Не варто. Ми вже відхвилювалися на два життя кожен».

— Як поживаєте, пане Богдане? — запитав старший.

— Аби не гірше.

— Ну, гірше тепер не маємо права, — натягнуто посміхнувся той. — Не для цього страждали й боролися. Насамперед маю повноваження передати вам вітання від Бориса Франковича, його щирі співчуття з приводу передчасної смерті вашої матусі та вибачення за незручності під час вашої першої зустрічі. Втім, він просив передати, що розуміє наскільки ви сильна і мужня людина, тому й доручив мені вести зараз із вами цю розмову.

— Ведіть, — без особливої цікавості промовив Богдан. — Тільки давайте одразу до суті.

— Звичайно, — згодився старший чоловік. — Пане Богдане, я офіційно є помічником Бориса Маркуша, кандидата від партії «Справедливість» на найближчих виборах. Гадаю, для вас не секрет, що наша партія, створена відносно недавно, набирає популярності і невдовзі збирається посісти провідні позиції у політичному житті країни. Причина цього…

— Давайте, я прийму це на віру без пояснення причин, — обережно, проте рішуче запропонував Богдан. — Що по суті? Ви хочете запропонувати мені вступити до лав? Працювати на вашого боса? Дякую, але у цьому випадку розмова не має сенсу — я не аж так потребую роботи.

— Богдане Дмитровичу, — поблажливо хитнув головою співрозмовник, — навіщо ви так? Чи їхав би я, будучи головною довіреною особою, у таку далечінь, щоб залучити зайвого прибічника, яких тисячі? Сказати по правді — тих, хто бажає на нас працювати, теж не бракує. Усе значно серйозніше. Давайте, щоб я не був марнослівним, переглянемо коротенький відеосюжет. Це фрагмент виступу Бориса Франковича перед виборцями, який транслюватиметься по радіо та телебаченню. Він вже змонтований і піде завтра увечері в ефір саме у такому вигляді. Якщо, звісно, не буде заперечень з вашого боку.

— З мого?! — здивувався Богдан. — А мені яка різниця?

Але той вирішив зняти інтригу і, відкинувши кришку ноутбука, увімкнув ролик. Промайнула коротка заставка, після чого на цілий екран з’явився Маркуш, який сидів за робочим столом. Вираз обличчя відомого бізнесмена та політика свідчив про те, що аудиторії доведеться почути справді екстраординарні речі. Так і сталося.

— Дорогі мої виборці, любі співвітчизники! Чудово розумію, що, незважаючи на стереотип тотальної недовіри до політиків та владних структур, частина з вас таки вірить у мене. Хочу подякувати цим людям. Понад усе я бажаю виправдати їхні сподівання і присягаюся, що йтиму до кінця у боротьбі за світле майбутнє нашої країни та нації, загроза над яким стає дедалі вагомішою, не зважаючи на зміни, які, начебто й відбулися, проте є чисто декоративними, не більш. Не хочу опускатися до рівня інших опозиційних сил і паплюжити існуючий устрій та опонентів. Ви й самі усвідомлюєте реалії. Європа відкрилася не для всіх і лише від нас із вами залежить, чи зможемо ми стати справжніми європейцями. Тому нехай вас не шокують мої наступні слова. Дослухайте до кінця. Я знімаю свою кандидатуру і поступаюся першим місцем у партійному та виборчому списку людині, яку вважаю поряднішою та більш мужньою за себе. Це Богдан Варибрус, ще кілька місяців тому відомий усій країні як «нірванський стрілець»; той, кого звинувачували у вбивстві мого сина; той, проти кого намагалися налаштувати усіх вас і кого я сам ненавидів. Цей чесний та мужній чоловік наважився боротись із зогнилою системою і, будучи сам-один, зумів вистояти, довівши свою правоту та незламність. Саме таким мусимо ми довіряти долю країни, власну долю. Саме такій людині належить вручити усі можливі засоби для боротьби…

— Що це за вистава? — не зрозумів Богдан.

— Чому ж вистава? — образився представник. — Звернення до виборців. А вам — офіційна пропозиція. Лідером повинен бути найсильніший, найкращий. Ви це довели. Стали самотужки проти того, що ми збираємось здолати — проти корупції, тупих чиновників, несвідомої частини населення, яка дозволяє себе зомбувати. Це стосовно ваших можливостей. І разом з тим ви стали публічною людиною — це хороша нагода. Ви відомі у цілій країні та за її межами. Міністрів знають не усі. Богдана Варибруса — кожен. Для людей ви зараз герой, і нехай вас не коробить така термінологія. Якщо хочете — національний герой. Той, хто переміг систему. Той, хто не дався. Суть вловлюєте? Отже, ваше реальне місце там. І перешкодою може бути лише ваше нерозуміння.

— Швидше, навпаки, розуміння, — криво посміхнувся Богдан. — Маріонетка потрібна, чи не так? Відомий механізм. Знайдіть собі іншого. Моя ж участь у чужих іграх скінчилася. Досить.

— Щось подібне, чесно кажучи, я й очікував почути, — хитнув головою співрозмовник. — І навіть не здивований. Тільки скажіть мені, пане Богдане, якщо отак просто, не кидаючись гучними словами, то ви є тим, хто завжди розуміє, чого хоче, знає що робить, і схильний гнути свою лінію до кінця. Ви ж не заперечите цього?

— Ну, припустимо, — згодився Богдан. — До чого ви хилите?

— А до того, що в даному випадку почате не завершене. Попри згадані заслуги, якщо розібратися, усе, на що ви спромоглися — лише вціліти, залишитись живим. І то ще не факт, що комусь із учасників механізму, який намагався вас використати, не стукне раптом у голову, що навіть у теперішньому статусі ви несете у собі загрозу і краще все-таки без вас, аніж із вами. Може таке бути? Чому ні… Ніхто ж із ваших кривдників особливо не постраждав. Рейвах був великий, не заперечую, але усі, хто вас давив і не додавив, зачувши смалене, наче хробаки, розлізлися по теплих закапелках. Справу вашу визнали сфабрикованою, але хто за це відповів? Реально сидять лише двоє цапів-відбувайлів, виконавців ліквідації Бакули. Уся ж ланка «оновилася», набула інших форм і працює далі. Не змінилося нічого. Тому завтра «нірванським стрільцем», образно кажучи, матиме усі шанси стати хтось інший. Запросто.

— Це його проблеми, — знизав плечима Богдан. — Я своє відбув. А суспільство не змінити, ви прекрасно розумієте. Це утопія.

— Його справді не вдасться змінити, доки здатні на це люди думатимуть отак, як ви зараз, і уникатимуть брудної та невдячної роботи. Загальновідомо, що у нас ідуть «у владу» виключно з метою стати ближче до корита. А отакі, як ви, котрі справді могли б докласти зусиль і спробувати щось змінити… Втім, давайте, не зачіпатимемо глобальних питань про долю країни. Ваша конкретна справа не доведена до кінця. Ніхто не відповів за смерть вашої матері, а винних — дай Боже. Хтось же уздрів у вашій особі найкращий спосіб швиденько ліквідувати отого «прища на чолі», який невчасно вискочив, так би мовити, перед самим весіллям… А інакше й не скажеш. А решта, що тупо кинулися виконувати, думаючи лише про теплі крісла під власними дупами, і кого не хвилювало, стріляла ця людина у виставковому центрі чи ні. Порахуйте, скільки їх?

Богдан мовчав, обмірковуючи почуте, а той продовжував тлумачити:

— «Стрілець», як явище, — свого роду індикатор. Глобальні причини, яких ніхто не хоче бачити, спричиняють локальні наслідки, які навпаки помічають усі. Коли таке стається, одразу проявляється потворність системи і те, що ми живемо неправильно, вилазить боком. Зауважте, у даному випадку ми говоримо лише про одну вертикаль, яка займається такою вузькою справою, як затримання злочинців. А те ж саме, до дрібниць, відбувається в будь-якій іншій галузі суспільного устрою, хоч куди глянь. І якщо, приміром, біля якогось європейського посольства завтра просяде, скажімо, гілка метрополітену, поступить аналогічний наказ згори здохнути, але миттєво зліпити і зализати, щоб очі не муляло. І тупі виконавці, тримаючись за портфелі, гнатимуть народ під землю, не замислюючись, скільки людей при цьому може загинути під завалами. З цим у нас просто: потім запишуть до героїв — і усе гаразд. А війна? Скільки «гарматного м’яса» за ці роки загинуло лише через чиюсь тупість, ненажерливість та бажання попіаритись? Скільки грошей відмито та портфелів набуто ціною людських життів? І масштаби цього безмежжя зростають у геометричній прогресії. Ви осягаєте суть? Ось вона, ця «гідра», нечисть, корупція — назвіть як хочете. Явище, з яким не бажають боротися навіть ті, хто міг би. А на місці нового «стрільця», до речі, цілком реально може опинитися ваш син, який також у цій країні живе. Чому ні? Той, за якого ви ладні були життя віддати. А вас на той момент, не виключено, вже не буде серед живих. Усі ж смертні… Що, ви й тепер скажете — «його проблеми»? Ні? Хто ж його захистить? Зробіть це зараз, наперед. Змініть щось, адже маєте таку нагоду. І нехай ваш син живе у цивілізованій країні, а не тій, яка у Європі лиш на папері.

— Демагогія, — вперто твердив Богдан. — Демагогія чистої води. Нічого змінити не можна… І ви самі це розумієте. Клеїте отут дурня, намагаєтесь переконати. У такому ключі нехай ваш Маркуш із виборцями своїми говорить. А я історик — справжній, не куплений, не зомбований. І просто твереза людина. Наше суспільство серйозно хворе. І не у тім річ, що за політичні сили при владі. Нехай навіть ваша прийде — однаково. Це нічого не вирішує. Нація некритична. Про що ви говорите? Війну зачіпаєте? Опоненти ваші винні, які зараз при портфелях? То скажіть мені — чого вартий народ, який на одній ділянці фронту воює, життя кладе, а через іншу їздить до ворога працювати, піднімати його економіку, бо там бабло, бо хочеться поїсти та вдягнутися, а у свого пана не надто заробиш? То чого владі тицяти, що у Росії бізнес тримає, що на війні гроші відмиває, як самі такі? Десятки тисяч українців у Москві на заробітках. Немає принципів. Існує лише один — усе продається. Крапка. Зараз усе пристойно. Гидити привселюдно на газоні і казати, що удобрюєш — тепер це нормально. Мости в кольори прапора вже в останньому селі розмалювали, а пляшки попід них як кидали, так і кидаємо. Тож розкажіть оте все комусь іншому. Не у владі річ. Скільки разів міняли? І що? Влада у народа така, на яку він заслуговує. У хворої нації не буває здорових лідерів і не може з’явитися постать, яка приведе до отого вашого «світлого майбутнього». І рятівна політична сила не прийде. Це повна утопія. Казка для дурників. Націю, що деградує, не врятує ні п’ятий, ні десятий «майдан». Ламаємо споконвіку — пару випускаємо, а далі нехай Божа воля править.

— Вас послухати — виходу взагалі немає, — скривився гість. — Все погано, усі погані, тому треба змиритись і не рипатись. Так виходить по-вашому? Це каже людина, яка нещодавно боролася в умовах, де будь-хто давно би здався? Ба більше — це віщує той, хто сам, висячи на волосинці, ще й намагався іншим допомогти. Синові своєму. Жінці, яка у лісі замерзала. Вона ж була тоді для вас ніким, не могли ви передбачити, як усе складеться. Просто чужа людина! Та, що є представником «деградуючої нації». Такої, що, оперуючи вашими поняттями, здатна лише ламати, смітити та усе продавати…

— Звідки вам це відомо? — остовпів Богдан.

— Служба працює, стараємось, не сидимо, склавши руки! На відміну від вас теперішнього…

— М-м… — Богдан з розумінням хитнув головою, — вражає. І все, зрозуміло, задля блага країни, задля людей…

— Саме так, — не змигнув оком співрозмовник. — Не можна не вірити взагалі нікому. Згадайте нашу зустріч. Ви також були тоді для нас ніким. Просто чужою людиною. Відчуваєте аналогію? І ми також не уявляли, як у нас із вами у подальшому складеться. А тим не менш, розібралися, не здали, відпустили. Навіть підтримали, якщо пам’ятаєте. Відчуваєте схожість у підходах? Ми також страждаємо на любов до ближнього. То чому у вашу щирість можна вірити, а у нашу — ні?

— Тому, що я називаю речі своїми іменами, а вам слабо. Я про жахливий занепад, а ви про славні традиції та потенціал. І це вже свідчить про те, що ви не є, принаймні, тверезими політиками. У нас хвора ментальність. Сидимо по вуха у лайні, скоро вже й носа на поверхні не лишиться, аби дихати, а замість визнати це і спробувати якось рятуватися, лише дужче піаримось, показові вистави влаштовуємо. «Волинку, баче, за п’ять кілометрів чути, а трембіту аж за десять. Горді, що українські…». Ну не маразм? Паради, нагороди… На цілий світ кричимо, що нам не смердить і навіть тепло. Заслугами предків одне одному вуха проїдаємо. Глянеш на усе, що навколо, — і сумніви мимоволі беруть. Чи не придумані оті заслуги такими як ви. Прогнили самі поняття, якими живе суспільство. Неможливо стати кращим, не усвідомивши наскільки ти поганий, не визнавши це. Тим-то наводити порядок треба починати з себе. Щоб змінилося бодай щось; треба аби кожен, поламавши свідомість, почав жити інакше. А у нас таке неможливо. Якщо так зроблять двадцять чоловік, інші сорок одразу цим скористаються. Такі ми є. На жаль.

— То беріть і дійте! Вчіть, примушуйте, приклад показуйте. Про це й мова. З нами боріться, кінець-кінцем, якщо вважаєте, що ми погані й плануємо лише маніпулювати вами задля здійснення своїх чорних планів. Беріть мандат і воюйте. Вдумайтеся — ви ж робили фактично те саме, тільки будучи голодним, босим та беззбройним. Сам-один! І однаково власну лінію до кінця гнули, ні на що не зважили. А зараз вам даються засоби для боротьби. Конкретні, потужні — на тарілочці. Ось депутатська недоторканність, ось гроші, ось команда! Ви ж перегони на одному подиху виграєте, це їжаку зрозуміло. А далі беріть і робіть те, що вважаєте за потрібне. Змінюйте усе, що не так. Замість цього ви намагаєтеся відсторонитися. Логіка де? Той, хто не бажає займатися політикою, повинен пам’ятати, що політика сама ним займеться, рано чи пізно. Ваш приклад — наочний. Що, невже не навчило?!

— Один у полі не воїн, — похитав головою Богдан. — Навіть якби припустити, що ви говорите щиро — однаково, утопія. Надто глибоко зайшло. Перемеле навіть вашого Маркуша. Втім, він нічим не відрізняється від інших, хоч гопки скачіть — не переконаєте. Лізе до влади, промови пафосні штовхає, а в уяві вже бабло рахує, портфелі роздає, нові механізми налагоджує. І ви також, не сумніваюся, мене от на шлях істинний намагаєтеся спрямувати, а самі вже прикидаєте де вам бос у випадку перемоги шмат землі наріже і на скільки поверхів будинок зведете. Ну і, зрозуміло, чи вихід на дніпровський берег з причалом для яхти буде. Задля цього варто годинку-другу попсувати собі нерви з таким, як я.

— Можу посперечатися, — не здавався гість. — Припустимо, ви праві. Такий я насправді, нехай. І Маркуш, і усі решта. Тоді, пропонуючи працювати на нас, ми відкриваємо і вам шлях до усіх цих благ, які ви тут старанно малювали. Хіба ні? Але ж ви відмовляєтесь, не хочете до годівниці, навіть коли просять. Отже, існує такий феномен. Не усі скоти. От ви не такий. Але чому вважаєте, що ви найкращий? Вдумайтесь — єдиний з-поміж сорока з лишком мільйонів? Агов, у вас взагалі все в нормі зі сприйняттям та самооцінкою? Той, хто себе щойно тверезим істориком назвав, стверджує, що є найкращим представником цілого народу. Усі кінчені, деграданти, злочинці, а ви сам-один не отакий. Ну так же ж виходить… Не занадто буде? Є ще окрім вас. Може, справді не так багато, але є. Тож однодумців знайдете, не хвилюйтеся. А взагалі хотів би ще одне зауважити — не притаманні вашому віку максималізм та категоричність цілком пояснюються тривалим перебуванням у надзвичайних умовах, в які довелося потрапити, екстремальною ситуацією, яка не може не вплинути на психіку. Ви ще нормально виплуталися — від такого взагалі іноді «дах» їде. Подумайте над моїми словами й спробуйте переосмислити власне сприйняття. Відстороніться від зайвих емоцій та увімкніть логіку. Ви ж розумна людина…

Тепер Богдан просто мовчав. Розгубленість його зростала. Ні, оці двоє й зараз не переконали його, хоч намагалися. Проте, власні аргументи поступово скінчилися, а Маркушів посланець міг і далі поливати наче з кулемета, тим паче «набої» у його «стрічках» були якісними, а рука, що тримала приціл, добре набитою. Можна було й далі відпиратися, повторюючи «просто я так вважаю». Проте, у суперечці поглядів це не зброя. Битву програно. Ні, його не навернули до чужої віри, не схилили на свій бік, але позицію похитнули. Сперечатися з ними отут, за столом, далі було безглуздо і найкращий вихід — попрощатися й піти. Втім, щось заважало це зробити. Воно сиділо десь у глибині й несміливо, але вперто та терпляче нагадувало про себе. Воно завжди було живим й тепер прокидалося під тиском відповідних думок.

Привид щастя оживав на очах. Або, як кажуть у голлівудських стрічках, «велика американська мрія», хоч у даному випадку напрошувалося визначення «українська». Саме це явище не дозволяло Богданові послати оцих двох негайно, один раз і назавжди, хоча навіть зараз ані на йоту не сумнівався, що це лише привид, який ніколи не набуде матеріальних форм — лиш удавані обриси, які полягали для нього аж ніяк не у віллах, машинах та банківських рахунках, що сприятимуть добробуту власних нащадків. Шлях до цього добробуту марився у справедливих законах, широких перспективах, можливість для тих самих нащадків отримати усе це внаслідок чесної праці, позбавленої страху, можливості побачити часи, коли проклята Богом нація припинить бути розмінною монетою для інших і розпочне власний шлях…

Вони попрощалися. Двоє, вийшовши з ресторану, завернули на паркувальну площадку й сіли у величезний чорний «Майбах», поруч із яким чатував «мерс-кубик». Завелися двигуни, проте машини не одразу рушили з місця.

Герой білбордів, не надто схожий на себе, розслаблений від напівдрімоти, мовчки повернув голову до помічників, яких устиг зачекатися.

— С-сука, задрав ботанік… — пробурмотів собі під носа стрижений, влаштовуючись попереду.

— Історик, — виправив інший, хто нещодавно вів перемови. — Історик. Усі мізки виїв.

— А результат? — похмуро запитав Маркуш.

— Куди йому подітись? — знизав плечима помічник. — Повипендрюється і прийде.

— Гляди, — повернувся до звичної пози бос. — Відтепер проколи не допускаються. Кожен голос у парламенті на вагу золота. Не протягнемо закон про статус східних територій — кінець бізнесу. Усі попередні надбання котові під хвіст. На роки вирішується.

— Прийде, — упевнено повторив той. — У нього шиза на чолі написана. Бодько наш реально з «кращих синів», кому «не байдужа доля…». Зо дві ночі помучиться і задзвонить.

— А геморою з ним не боїтеся нажити? — уперше за весь час озвався стрижений. — Він мені не подобається. Кажіть що хочете — дуже не подобається, ще відтоді. От про шизу ти добре помітив. Іноді одна кострубата деталь цілу систему клинить.

— Не хвилюйся, — протер окуляри помічник. — Усе враховано. Не він перший. Нехай тільки раз обмаститься — далі піде по наїждженому. Ген продажу України наявний у кожного українця, треба лиш уміти його активізувати.

— Однаково, не розумію, — далі нудів охоронець, — на біса воно вам? Такі фінти… Самі б також пройшли. За вас що, не проголосують? Ви фігура. А цей вискочка ще підкладе свиню, побачите. Не моя компетенція, розумію, але простіше було б.

— Ото ж бо й воно, що не твоя, — повчально промовив Маркуш. — Я просто фігура, а цей… В разі чого Маркушу важче буде вивести народ на площі. За мною підуть хіба ті, хто за гроші. За ним усякі обтяжені ідеями швидше піднімуться. А хто зна чи ще не доведеться.

На якусь хвилину запала тиша. Кожен обмірковував перспективи зі своєї дзвіниці. Власні переваги та небезпеки, які могли підстерігати. Кожен малював в уяві шляхи відступу на будь-який випадок, визначаючи слабкі місця тих, хто сидів зараз поруч..

— Гаразд, припиняємо… — підбив риску Маркуш. — Якщо такі справи, час їхати до Мюнхена. Зустрінемось з отим Гансом, котрий Брігель. Почнемо розмовляти в іншому розрізі. Як ти кажеш, ген українського способу життя можна знайти у кожного європейця.

— А чого насміхатися? — скривився помічник. — Реально можна! Навіть у найпринциповішого та найцивілізованішого. Усі ж люди… Треба тільки вміти…

— То поїхали! — махнув рукою герой білбордів. — Час починати вчити Європу жити.


Той, хто залишився у залі, безпорадно озирався навколо. Чисті застелені столи з підсунутими стільцями лише підкреслювали навколишню порожнечу. Він і надалі залишався сам-один. Поруч із вистиглою кавою наполегливо вібрував телефон. Богдан розсіяно притулив трубку до вуха.

— Де ти? Що з тобою? — Янин голос не приховував переляку. — Вони сіли й поїхали, а ти не відповідаєш!

— Пробач… замислився, — в голові тисло і слова для простих відповідей підшуковувалися насилу. — Я… не знаю як вчинити.

— Що ти маєш на увазі? Чого вони хотіли? Тобі щось загрожує?

— Загрожує — слабо сказано, — повільно, проте упевнено відповів Богдан. — Не лише мені — усім нам. А я… справді не знаю.

— Можна до тебе?

— Заходь.

Система загрожувала дати збій. Його особиста система, котра завжди працювала бездоганно й ніколи не зраджувала. Там, усередині, дедалі більше палало, а відчайдушні спроби навести лад, розкласти усе по полицях та визначити алгоритм подальшої дії — не давали результату. Відчуття безвиході, як і розуміння, що однаково не зможе відсторонитися і байдуже спостерігати, охопило цілковито. Зсунувши ліктями скатертину, він поклав голову на руки.



Оглавление

  • I
  • II
  • III
  • IV
  • V
  • VI
  • VII
  • VIII
  • IX
  • X
  • XI
  • XII
  • XIII
  • XIV
  • XV
  • XVI
  • XVII
  • XVIII
  • XIX
  • XX
  • XXI
  • XXII
  • XXIII
  • XXIV
  • XXV
  • XXVI
  • XXVII
  • XXVIII
  • XXIX
  • XXX
  • XXXI
  • XXXII
  • XXXIII
  • XXXIV
  • XXXV
  • XXXVI
  • XXXVIІ
  • XXXVIII
  • XXXIX
  • XL
  • XLI
  • XLII
  • XLIII
  • XLIV
  • XLV
  • XLVI
  • XL VII
  • XLVIII
  • XLIX
  • L
  • LI
  • LII
  • LIII
  • LIV
  • LV
  • LVI
  • LVII
  • LVIII