Джордж і корабель часу [Люсі Гокінґ] (fb2) читать онлайн

Люсі Гокінґ. Джордж і корабель часу

Історія людство дедалі більше перетворюється на перегони між освітою і катастрофою.

Г. Дж. Веллс

Щиро дякую Сью Кук — редакторці серії книжок про пригоди Джорджа.

Найсвіжіші наукові ідеї!

Читаючи цю книжку про майбутнє, яке на власні очі побачить Джордж, ти пізнаєш силу-силенну захопливих наукових фактів та ідей — від уповільнення часу до машинного навчання!

А наприкінці книжки знайдеш підбірку есе від знаменитих науковців, що допоможуть тобі зрозуміти, як ці ідеї працюють у реальному світі. Майбутнє перед тобою: читай про нього, думай про нього і насолоджуйся ним! Здається, воно буде страшенно цікаве!

Мандрівки в часі й таємниця рухомих годинників

Пітер Мак-Овен, професор комп’ютерних наук і заступник ректора з роботи із громадськістю, Лондонський університет королеви Марії, Велика Британія.

Кліматичні зміни та як їм запобігти

лорд Ніколас Стерн, професор економіки й урядування у Лондонській школі економіки, президент Британської академії.

Якою буде їжа в майбутньому

доктор Марко Спрінґманн, старший науковий співробітник з питань сталого екологічного розвитку й охорони здоров’я, факультет з питань охорони здоров’я імені Наффілда та Програма дослідження майбутнього їжі при коледжі Оксфорд-Мартін, Оксфордський університет, Велика Британія.

Епідемії, пандемія і здоров’я планети

докторка Мері Добсон, коледж Сент-Джонс, Кембриджський університет, Велика Британія.

Війна через п’ятдесят років

докторка Джилл С. Расселл, лекторка в Університетському коледжі Лондона, Велика Британія.

Майбутнє політики — це... ти!

Енді Тейлор, радник із політичних та законодавчих питань, учасник Королівської спілки мистецтв, Велика Британія.

Міста майбутнього

Бет Вест, директорка з питань розвитку будівництва в Лондоні у найбільшій британській будівельній компанії Landsec.

Штучний інтелект

доктор Деміс Гассабіс, співзасновник і виконавчий директор компанії DeepMind, Велика Британія.

Робо-етика

доктоока Кейт Дарлінґ, Массачусетський технологічний інститут, США.

Інтернет: приватність, ідентичність та інформація

Дейв Кінґ, консультант з питань онлайн-ризиків і засновник компанії Digitalis.

Пролог

 овідомлення скопійоване у буфер! — прохрипіла комунікаційна система. — Доплерівська корекція застосована.

Досі всередині космічного корабля «Артеміда» панувала моторошна тиша. Аж раптом озвався людський голос — страшенно лютий:

— Джордже! Це твоя мама! — гучно пролунало з динаміка.

— Ой! — зойкнув Бульцманів Мозок — робот-велетень, єдиний супутник Джорджа на цьому гігантському космічному кораблі. — Може, я привітаюся з твоєю мамою, га? Вона ж, мабуть, сумує за нами!

— Ні! — Джордж підлетів до передньої частини корабля.

Коли він застрибнув у «Артеміду» на Землі, то й гадки не мав, яка шалена мандрівка чекає на них із Бульцманом. Здавалося, що вони заскочили на дикого жеребця, який із космічною швидкістю помчав галопом куди очі бачать.

— Ну, взагалі-то... — сказав він, зупинившись трохи далі від слухавки, щоб сердита мама його не почула, — може, ти б сказав їй, що то була твоя ідея?

Він благально глянув на пом’ятого старого робота. Бульцман недавно стрибнув із космосу на Землю і трохи підсмажив собі руки й ноги — тієї миті, коли влетів у земну атмосферу. Кожного разу, як Джордж дивився на робота, нагадував собі: поза межами корабля він сам ніяк не виживе.

— Але ж то була не моя ідея, — здивувався Бульцман. — Не думаю, що викривлення реальності якось допоможе нам вибратися з цієї халепи.

Робот Бульцман уже добре вивчив людські емоції, але однієї з найулюбленіших людських звичок — обманювати — досі не опанував.

Джордж і сам розумів, що розповідати мамі байки — то не вихід. Хоч що там сталося насправді, тепер вони з Бульцманом застрягли на космічному кораблі, який мчав усе далі й далі від Землі. І вони уявлення не мали, як повернутися додому. Джордж узяв мікрофон.

— Мамо! — сказав він.

— Джордже! — у металевому голосі прозвучали і сердиті, і радісні нотки. Мама, схоже, плакала й сміялася одночасно — якщо таке, звісно, може бути. — Джордже!

— Привіт, мамо! — відповів Джордж.

— Синку, де ти? — запитала мама. — Тільки не кажи: «В космосі», — бо я вже в курсі — дякую, Джордже Ґрінбі. Джордже? Джордже!

— Алло! Я тут, мамо! — сказав хлопець.

Раптом він зрозумів, що мама його не чує. Повідомлення з космосу надходили на Землю із затримкою, тому мама могла говорити до нього, але відповідей його не чула, бо ті ще не долетіли до неї крізь космос. І взагалі, мама ж могла сказати ці слова кілька годин чи навіть днів тому — тепер її, цілком можливо, навіть нема коло слухавки і його відповіді до неї не долетять. Джордж посумнішав. Так дивно — начебто розмовляєш із мамою, а начебто й ні.

— Джордже Ґрінбі! — знову озвалася мама. — Як ти міг таке утнути — полетіти геть на тому дурнуватому кораблі, налякавши нас усіх до смерті?

Її голос обірвався — на лінії щось гуділо й потріскувало.

— Я не знав! — проскиглив Джордж у слухавку, знаючи, що мама його не чує. — Усе мало бути зовсім по-іншому!

Тоді, на Землі, йому здавалося, що пробратися на космічний корабель — ого-го яка пригода! Та ще й коли начебто знаєш, чим усе закінчиться. Після старту вони з Бульцманом мали відразу перебрати на себе управління кораблем і вивести його на земну орбіту Облетівши декілька разів навколо рідної планети, вони мали повернутися додому. І навіть якби батьки так розлютилися на нього, що ніколи більше не випустили б його в космос, він би все одно не пошкодував, що спробував політати на справжньому космічному судні.

Але не так сталося, як гадалося. «Артеміда», як виявилося, рухалась у власному ритмі. Схоже, вона дотримувалася заздалегідь визначеного курсу й не реагувала на їхні спроби той курс змінити. Корабель вилетів з атмосфери Землі, наче куля з гармати. Перед ними лиш промайнуло сіре обличчя Місяця, а Земля швидко перетворилася на світлу цятку вдалині — одну серед тисяч.

Тепер вони летіли космосом — повз ілюмінатори раз у раз проминали яскраві вогники зірок. Бульцман хотів було перебрати контроль у свої руки, але панель управління ніяк йому не піддавалася. Двійко мандрівників були такі ж безсилі, як салат у контейнері, що його вони знайшли в спеціальному відсіку корабля. Космічний салат ріс повільно й довго — так само і їм доведеться довго чекати, поки «Артеміда» врешті розкриє їм мету цієї подорожі. Може, вони летять на Марс — туди, куди начебто й мав свого часу прямувати цей корабель? Або на Європу, супутник Юпітера? Ох, довгенько ж їм доведеться летіти... Наразі здавалося, що вони з приголомшливою швидкістю мчать хіба що в темряву.

— Доброго дня, мамо Джорджа! — зарепетував Бульцман у слухавку. — У нас усе супер! Не хвилюйтеся — наше судно оснащене крутими амортизаторами, тому нас точно не розплющить під час сильного прискорення чи гальмування! Якщо це вас хвилювало, то...

Джордж сподівався, що Бульцманове повідомлення загубиться в космосі. Навряд чи його мама саме це хотіла почути. Раптом знову почувся мамин голос — він пролунав гучно і чітко.

— Ерік намагається розвернути ваш корабель, — мовила вона. — Але він каже, що повернетеся ви не так скоро. «Артеміда» летить не на Європу і не на Марс, а...

— Куди? — закричав Джордж. — Куди вона летить?

Шшшш ззззз хрхрхр — захрипіло у слухавці. — Брбрбр шшшшшш сссссс.

— Мамо! — гукнув Джордж. Йому найбільше на світі хотілось опинитися зараз у своїй кімнаті в їхньому звичайнісінькому будинку на звичайнісінькій вулиці, де ніколи нічого не відбувалося, і бути поряд зі своїми сестричками, поки його мама щось готує на кухні, а тато руба в садку дрова для саморобного генератора.

Рідна домівка так виразно постала в його уяві, що хлопцеві здалося, наче він справді там опинився. Джордж уявив собі, як заходить з вулиці додому й чує, як у повітрі пахне маминими улюбленими кексиками з броколі, як у вітальні сестрички будують і руйнують вежі з дерев’яних кубиків, а в саду гупає татова сокира. Дім... Рідний дім, де всі його люблять...

«Бум!» — загримів підсилювач звуку. Мама зникла, а він знов опинився у стерильному космічному просторі, де затхле повітря, дегідратована їжа з пакетика й робот, єдиний його компаньйон. Космічні харчі непогано смакували — особливо «бутерброд з беконом» або «молочний коктейль із шоколадом», — водоочисна станція працювала добре, тож навряд чи в них закінчаться їжа й вода. З роботом теж було цікаво спілкуватися... Та все ж це зовсім не те, що бути вдома з рідними і з найкращою подругою Енні, яка живе по сусідству й завжди готова до нових пригод. От тільки цього разу Джордж вирушив у мандри без неї...

Мама зникла, зв’язок обірвався. Було сподівання на те, що тато Енні, Ерік Белліс — суперкрутий науковець і колишній очільник Космодрому-2, космічного порту поблизу його дому у Фоксбриджі, звідки стартував їхній корабель, — зможе перебрати на себе управління «Артемідою» і повернути їх на Землю. Та й ця надія обірвалася. Вони далі нестримно мчали крізь космос. Але куди саме? Джордж зігнувся над панеллю управління, тримаючи в руці мікрофон. У слухавці далі щось хрипіло, шуміло і свистіло — Джордж не розумів, що могли означати ті звуки.

— Не вішай носа! — Бульцман тицьнув у нього своїм довгим пальцем. — Дивися, що я знайшов!

Джордж глянув на нього затуманеним поглядом.

— Малиновий пудинг! — захихотів робот, помахавши пакетиком Джорджеві перед лицем. — Новий смак! Ще скажи, що ти не радий. Уже час вечеряти, правда?

Найдивніше в їхній подорожі було те, що вони втратили відчуття часу. Годинник Джорджа немовби зупинився. Бульцманова функція відстеження часу почала давати збої, на панелі управління не було жодних позначок, за сходом і заходом Сонця теж більше не можна було орієнтуватися.

Вони спали, скільки їм заманеться, і прокидалися, коли хотіли. Якщо Джорджа хилило на сон, він залазив у досить зручну капсулу для сну, а Бульцман сидів собі тим часом і відпочивав, а коли треба було підзарядитися, то підмикався до запасу сонячної енергії на кораблі. Решту часу вони балакали — Бульцман ретельно занотовував, що означає бути гуманоїдом, а не роботом. За якийсь час Джордж помітив, що Бульцман копіює його жести! Дуже дивне відчуття — наче бачиш себе у якомусь робо-дзеркалі.

Так минав день за днем — принаймні Джордж так собі припускав. Він не знав, скільки часу минуло, поки в салоні корабля знову не озвався знайомий голос із рідної планети.

— Джордже! — закричав голос. — Джордже!

То була його найліпша подруга Енні. Побувавши на Європі, крижаному супутнику Юпітера, і поборовши там найбільшого на світі лиходія Аліота Мерака, Джордж та Енні повернулися на Землю — якраз вчасно, аби врятувати дітлахів, які не могли вибратися з «Артеміди», що стояла на стартовому майданчику. Мерак мав підступний план: відібрати найрозумніших дітей на планеті й послати їх у таємну космічну місію для віднайдення життя у Сонячній системі. Та Джордж із Енні вчасно втрутилися і врятували їх, мимоволі розділивши Мерака на атоми під час квантової телепортації. Той розпався — і так ніколи й не склався докупи.

Але, на жаль, саме цей лиходій нишком сконструював космічний корабель «Артеміда», тому лише він знав, як ним управляти. Коли Мерак зник, на Землі не залишилося нікого, хто б умів керувати цим судном. І, як виявилося, навіть мегамозковитий Ерік, тато Енні, не зміг розвернути «Артеміду» на шляху до її невідомого пункту призначення.

— Енні! — закричав Джордж. Він старався якомога скоріше підлетіти до переговорного пункту. Хлопець уже навчився рухатися в умовах мікрогравітації й виконувати всілякі трюки та перевороти.

— Джордже! — Енні говорила дуже квапливо. — Не знаю, чи ти ще там і чи ти мене чуєш, але, будь ласка, вийди на зв’язок, як тільки зможеш. У нас великі проблеми.

— Я намагаюся вийти на зв’язок! — вигукнув Джордж. — Я хочу вернутися додому, але не знаю як! Ніхто не знає! Що значить — «чи ти ще там»? Допоможи мені, Енні!

— Усе змінилося... — сказала Енні. Її голос прозвучав незвичайно виразно.

Вона говорила начебто так само, як завжди, але щось було не так: голос став доросліший, упевненіший... І наляканий.

— Усе змінилося — світ перевернувся догори дриґом, Джордже. Усе пішло шкереберть. Ми не змогли цього зупинити. Джордже, ти ще там? Ти потрібен мені! І Ерікові теж!

Джорджеві кров похолола у жилах. Дуже важко було чути голос подруги, який долав безкінечні кілометри порожнечі, що пролягали між ними. Вона просила про допомогу, а він не те що не міг допомогти — а навіть відповісти їй вчасно не міг. Бульцман, який стояв поряд, теж завмер. Здавалося, що йому, як і Джорджеві, штрикнуло в серці від цієї жахливої звістки.

— А що з Еріком? — запитав Джордж. Та він знав, що Енні його не чує. Він — як і вона — просто гукає в космос. Немовби кладе записку у пляшку й кидає ту пляшку в море, сподіваючись, що її хтось знайде.

— О ні! — закричав Бульцман, дуже емоційно як на робота. — Тільки не Ерік!

— Тихо! — цитьнув на нього Джордж. — А то я не почую, що каже Енні.

— Ерік зник! — знову почувся голос Енні, набагато грубший, ніж раніше. Вона відповіла відразу, немовби почула Бульцмана. — Він дещо зробив, Джордже. І вони його схопили. Хтось виказав його. Ми хотіли їх зупинити, але він зник. Невідомо, де він. Нам дуже страшно...

Енні говорила задихано, ніби бігла.

— «Вони» — це хто? — запитав Джордж.

Він знав, що розпитувати даремно, але стриматися не міг. З другого боку слухавки почувся тільки скрик, що луною відбився від стін великого, практично порожнього космічного корабля.

— Енні! Енні! — загукав Джордж.

Але у слухавці повисла мертва тиша. Джордж кинувся до ілюмінатора, так наче його подруга могла пролітати за шибкою. Але там простягався тільки безкінечний космос, повний яскравих зірок, дивних небесних тіл і велетенських каменюк, що летіли повз на тлі безупинного світлового шоу.

По спині поповзли мурашки. Скрик Енні був останнім відчайдушним проханням про допомогу, а вона, мабуть, навіть не знала, почув він її чи ні.

Бульцман і Джордж мовчки перезирнулися: робот і хлопчик, механічне око й око людське.

— Тобі теж здається, ніби трапилося щось погане, Бульцмане? — запитав Джордж. — На Землі сталася якась біда...

Робот кивнув.

— Я відчуваю твій стрес через розлуку з домашнім середовищем, — відповів він. — Хоч я й не органічна частина планети, як ти, та все ж починаю відчувати, що ми зайшли задалеко. По-моєму, ми втілили твою мрію — політати в космосі, — тож настав час повертатися.

— А куди цей корабель узагалі летить? — запитав Джордж.

— Невже Аліот тобі не сказав? — Бульцман похитав головою. — Мій господар мав багато таємниць.

Він підлетів до панелі приладів, аби ще раз спробувати перебрати на себе контроль над управлінням «Артемідою».

— А ще він любив бавитися в різні ігри. Якби він сказав тобі, що це судно летить на Європу, можеш не сумніватися: туди ми точно не летимо.

— І взагалі, скільки ми вже тут часу? Чому тут нема жодного годинника? — спитав Джордж.

Бульцман тим часом клацав перемикачами і вводив різні команди — у цьому хлопець не міг йому допомогти.

— Чому тут нема часу?

— Час завжди є, — відповів Бульцман. — І він завжди рухається вперед. Просто ми не знаємо, як швидко. Хоча встановлені тут амортизатори викликали в мене деякі припущення стосовно швидкості нашого корабля...

— Ми мусимо повернутися додому, Бульцмане, — рішуче сказав Джордж. — І байдуже, що для цього треба зробити. Ми потрібні на Землі!

Бульцманова спроба зламати систему й відібрати управління в невидимої сили, що керувала їхнім кораблем, знову закінчилася нічим. За ілюмінаторами миготіли зірки, утворюючи блискучу веселку. Джорджеві спало на думку, що він же, напевно, — єдина людина на світі, яка опинилася так далеко від Землі! Але чи зможе він розповісти про це комусь удома, на рідній планеті? І якщо йому таки вдасться повернутися, що він там застане?

Бульцман витер чоло: ох, непроста це справа — змінити курс корабля! Джордж мало не розсміявся — роботи ж не пітніють, значить, і витирати з чола нема що, але Бульцман підгледів цей жест у людей і часто копіював його, показуючи, як же він важко працює.

Але тільки-но Бульцман вирішив облишити чергову невдалу спробу, як корабель сам до них заговорив.

— Кульмінаційного моменту подорожі досягнуто, — оголосив він.

Джордж і Бульцман мало зі шкіри не вискочили.

— Що тепер? — закричав Джордж.

Але міг і не питати. Велетенський корабель, який ще мить тому рішуче прорізав космічну темряву, практично зупинився, а тоді почав розвертатися.

— Бульцмане! — вигукнув Джордж. — По-моєму, ми...

Він не наважився сказати це вголос.

— Схоже, що так! — відповів робот, усміхнувшись від одного підсмаженого металевого вуха до другого.

— Так! Так! — Джордж підлетів до робота й міцно його обійняв. — Ми розвертаємось і летимо...

— Додому, — озвався з динаміка моторошний голос. Джордж і Бульцман так і завмерли в обіймах. — Усі повертайтеся додому й не виходьте на вулицю, — чітко промовляв виразний голос. На задньому фоні завивали десятки сирен. — Жителі планети Земля! — гриміло з динаміка. — Не панікуйте. Залишайтеся у своїх домівках. Не чиніть опору. Це не навчальна сирена. Повторюю: це не навчальна сирена.

Коли голос прокарбував ці накази, Джордж із Бульцманом почули ще один гучний звук — цього разу схожий на гігантський вибух, від якого могла затрястися Земля, а над її поверхнею — здійнятися велетенська грибоподібна хмара.

Після цього запала тиша.

Розділ перший

осмічний корабель сів на задню частину — гуп! Кілька хвилин загрозливо хитався, та все ж не перекинувся. Застряг у кам’янистій землі, наче космічна версія Пізанської вежі. Його огортали хмари пилюки. Оце так видовище, якого, щоправда, ніхто сторонній не бачив. Довкола корабля на багато кілометрів простягалися випалені сонцем піски — порожні, як місячна пустеля під розжареним молочно-білим небом.

Усередині корабля сиділо двоє астронавтів, пристебнутих до сидінь. Нарешті корабель перестав хитатися.

— Мене нудить, — проскиглив Бульцман, не розплющуючи очей.

— Не вигадуй, — відповів Джордж. — Ти ж робот, як тебе може нудити?

— Може-може, — заперечив Бульцман. За час, проведений разом із Джорджем у космосі, він повірив у те, що наділений не лише інтелектом, а й почуттями. — Я все відчуваю!

Джордж, який надавав перевагу фактам, а не відчуттям, не мав охоти говорити в ту мить про те, що там робот відчуває.

— Посадку завершено?

— Так, дякую, Бульцмане! — ображено буркнув робот.

— Дякую, Бульцмане, — пробурмотів Джордж. — Нічогенька така посадка.

— Ми на поверхні небесного тіла. Що це може бути, як не «посадка»?

— Не смішно, — відповів Джордж. — Це ж Земля, правда?

— Напевно, — сказав робот, роззирнувшись довкола. — Але я не впевнений на всі сто.

— А що як ні? — запитав Джордж. — Ану ж ти посадив нас на іншій планеті?

Він тут же зрозумів, що бовкнув зайве. Під час довгої подорожі Бульцман навчився реагувати на все як людина. Спалахував навіть від найменшого критичного зауваження.

— Слухай, я зробив усе, що міг! — вигукнув робот. — І взагалі, це через тебе ми полетіли в космос!

— Та знаю я, знаю... — зітхнув Джордж. — Дякую, що ти склав мені компанію. Сам я б ніколи не дав ради з цим кораблем.

— Ну годі вже, перестань, — подобрів Бульцман. — Мені ніколи не дозволяли так довго бути з людьми. Дуже корисний досвід. Як робот, я й мріяти ніколи не міг...

Він замовк.

— Роботи не мають мрій, — виправився він. — Я ніколи б не подумав, що дружитиму колись з людиною. І з усіх людей я б обрав тільки тебе. Ти найкращий представник людського роду, Джордже.

Хлопцеві підступив клубок до горла.

— Ох, Бульцмане! — сказав він. — А ти — найкращий на світі робот. Ні, справді, — кашлянув він, — ти найкращий друг: і серед роботів, і серед людей.

Бульцман усміхнувся, а тоді простягнув свої металеві клешні й розстебнув пасок, який тримав Джорджа у кріслі.

— Ми виходимо?

— Так, — відповів робот. — Не знаю, як ти, а я дочекатись не можу, коли нарешті випростаю ноги!

— Але як ми звідси виберемося? — запитав Джордж. — Ми ж досить високо від поверхні. Я не поламаю собі руки й ноги, якщо зістрибну вниз?

— На щастя, — мовив Бульцман, зиркнувши крізь ілюмінатор, — коли я посадив корабель вертикально — розумний маневр, еге ж? — то, по-моєму, розчавив його нижню частину, і тепер ти значно нижче, ніж мав би бути. Тому твої руки й ноги мали б пережити спуск.

Коли корабель мав тільки стартувати із Землі, вони проникли всередину через спеціальну вежу, що підняла їх до рівня входу. Тепер, подивившись в ілюмінатор, Джордж побачив, що Бульцман має рацію. До поверхні планети — Земля це чи ні? — було височенько, але стрибати можна. Він роззирнувся: під час посадки шибки сильно забруднилися, тож довкола мало що було видно, крім білої рівнини.

— Де ж ми сіли? — Джордж глянув на панель управління, чи нема там якоїсь інформації про те, де вони опинилися.

Але корабель, повернувшись додому... вирушив у кращі світи. Відчайдушний мандрівник, що колись рвався за межі Сонячної системи, перетворився на купу металу, порожніх екранів і непотрібних вимикачів.

— Мої пристрої не ловлять зв’язку, — сказав Бульцман. — Не розумію чому Сподіваюся, що це Земля. Я емоційно не готовий до нової планети.

— Що ж, це не єдина проблема, — мовив Джордж. — Якщо це інша планета, ми не зможемо дихати в її атмосфері...

— Я піду перший, — благородно запропонував Бульцман. — Випробую умови. Можу трохи затриматись...

— Дякую, — відповів Джордж, який анітрохи не хвилювався про те, що станеться з Бульцманом, коли той вийде з корабля. Випробовувати умови для робота набагато безпечніше, ніж для людини. Він знову визирнув в ілюмінатор. У якому кінці світу вони опинилися, га?

— Ти радий? — запитав Бульцман, пораючись біля люка.

— Дуже! — відповів Джордж. — Я хочу побачити маму й тата. І Енні! Дізнатися нарешті, що там відбувається. Таке дивне повідомлення вона нам послала. Маю надію, до цього часу все змінилося на краще... А ще я голодний! Мрію про нормальну їжу!

— А я не можу дочекатися, коли знову побачусь зі своїми робо-братами на Землі й розповів їм про людську натуру, — мовив робот. — Гадаю, їм буде цікаво почути, що...

— Ага! — перервав Джордж Бульцманові роздуми, які вже не раз чув під час космічної мандрівки. — Поквапся! Треба вибратися з корабля, поки той не вимкнувся повністю і ми не застрягли в ньому назавжди.

— Та-дам! — вигукнув робот, відчинивши люк. За ним мав простягатися краєвид, але видимість була така погана, що вони майже нічого не побачили. Всередину залетів вітер, принісши зі собою липкі піщинки й частинки сажі.

— Фу-у-у! — Бульцман кинувся зчищати їх зі свого металевого тулуба. — По-моєму, раніше Земля була чистіша. Але є добрі новини! Я можу дихати повітрям! Я провів тест — його склад доволі безпечний для тебе.

— Що значить «доволі»? — закашлявся Джордж, знімаючи шолом.

Повітря було гидке на смак, з піщинками, які прилипали до зубів.

— Вміст двоокису вуглецю дуже високий, — збентежено сказав робот. — Вищий, ніж я пам’ятаю. У повітрі набагато менше кисню й дуже багато парникових газів. Але, думаю, кілька хвилин ти витримаєш.

Джордж вистромив голову з люка й роззирнувся, виплюнувши з рота піщинки. Він зрозумів, що вікна космічного корабля не забруднилися — просто навколо справді нічого не було, крім голої пустелі, що простягалася на багато кілометрів навсібіч. Тільки то тут, то там виднілися низькі покручені дерева. Він перекинув ногу через край люка, готуючись вистрибнути на поверхню.

Хлопець змалку мріяв про мить, коли вийде з космічного корабля й першим ступить на поверхню незнаної планети. Але тепер йому здавалося, що мрія перетворилась на жахіття, на екстремальне приземлення серед пустелі у далекому закутку Землі. Принаймні він сподівався, що це таки Земля. Місцина була непоказна й безлюдна, їх ніхто не зустрічав, і взагалі — ніщо не вказувало на те, що десь там рідний дім.

Джордж зіскочив на землю — його скафандр зачепився за поверхню корабля, липку від густого повітря в цьому дивному місці, у якому вони сіли. Бульцман зліз за ним — його великі металеві ноги бемцнули об піщаний ґрунт, всипаний камінцями. Джордж похитнувся, намагаючись втримати рівновагу, — так сильно тиснула на нього гравітація.

— Дивись! — Бульцман тицьнув собі під ноги. — Ми стоїмо на дні річки!

— Справді? — здивувався Джордж, розглядаючи потріскану поверхню. З чого робот це взяв? — А де ж вода?

— Висохла, — мовив Бульцман. — Але колись вона точно тут була.

— Якось дуже сумно все виглядає... — сказав Джордж, надувши щоки. — Навіщо «Артеміда» сюди прилетіла? Чому саме сюди?

— Корабель навмисно тут приземлився, — відповів робот. — Він сам обрав маршрут і пункт призначення — ми весь час були просто пасажирами. Напевно, так його запрограмував мій господар.

— Але для чого? — запитав Джордж. — Нащо він запрограмував «Артеміду» так, що корабель облетів космос, а потім вернувся туди, де дідько добраніч каже? Тут же нічого нема!

Вони стояли поруч і роззиралися голою пустелею — хлопчик у скафандрі й величезний почорнілий робот.

— Ти щось бачиш? — пробурмотів Джордж, вдивляючись уперед.

— Ні, — відповів Бульцман. — Тільки порожнечу.

Запаси харчів і води закінчилися якраз перед приземленням. Тож коли над висохлою пустелею почало припікати сонце, Джордж зрозумів, що треба якомога скоріше шукати воду.

Розглядаючи спекотне марево вдалині, мандрівники не помітили, як до них ззаду щось підкралося. Не встигли вони й оком змигнути, як повз них промчав гурт невеличких роботів — тень-тень-тень! — і кинувся просто до їхнього корабля. Добігши до судна, міні-боти тут же взялися його розбирати, спритно знімаючи елемент за елементом.

— Агов! — крикнув Джордж. — Це мій корабель!

Боти й не глянули в його бік. Їм було начхати, є там хтось чи ні. Здається, вони намірилися розібрати корабель до найдрібнішого гвинтика, бо навіть зняли табличку з назвою судна й поламали її на дрібні шматочки.

— Зараз я спробую, — рішуче сказав Бульцман. — Зі мною вони точно розмовлятимуть.

Він помарширував до мініатюрних роботів і заговорив до них. Ті оточили Бульцмана і щось йому сказали — хлопцеві здалося, що вони сміються з його друга! Уже за мить міні-боти повернулися до корабля й далі різали його на кавалки, а тоді несли кожен із них геть, наче мурахи листя. Бульцман потупотів назад до Джорджа, якого жахливо нудило від перельоту, від земної гравітації й повітря, від того, що він побачив на Землі, і від бажання опинитися нарешті вдома.

— Ну що там? — прохрипів Джордж. — Що вони сказали?

— Не знаю, — визнав робот. — Спочатку я не зрозумів, що вони кажуть, а вони чомусь подумали, що я страшенно кумедний! Потім я здогадався, що вони називають мене «Версія мінус один крапка нуль».

— Версія мінус один крапка нуль? — здивовано перепитав Джордж. — Але ж коли ми летіли звідси, ти був найсучаснішим роботом на Землі!

Йому стало зле, ніби на серці зашкребли миші.

— А вони сказали тобі, де ми?

— Та ніби, — стримано відповів Бульцман.

— Що значить «ніби»? — запитав Джордж, спершись на Бульцмана, — йому раптом стало важко стояти на ногах. Стільки часу пробувши в невагомості, він почувався тепер важким, як мішок піску. Дуже неприємне відчуття... Якби можна було в ту хвилину повернутися в космос, він би тут же застрибнув у корабель.

— Вони назвали це місце якось дуже дивно, — повільно промовив Бульцман.

— Дивно — то як? Пустеля Ха-ха? — запитав Джордж.

— Ну не аж так, — сказав Бульцман. — Вони назвали його Едем.

— Едем? — перепитав Джордж. — А де це взагалі? Цього вони не сказали?

— Ну... тут якраз зовсім не до хихоньок, — мовив Бульцман. — Координати цього місця збігаються з координатами точки, з якої ми вирушали. Ми недалеко від стартового майданчика, з якого полетіли в космос.

— Що?! — Джорджеві запаморочилося в голові. — Я стою на дні висохлої річки посеред пустелі, а ти кажеш мені, що це місце має координати Космодрому-2? Але ж той був серед полів, недалеко від Фокс-бриджа!

Підступний вітер жбурнув їм в обличчя пригорщу сажі.

— Напевно, боти щось переплутали, — сказав Джордж, випльовуючи частинки, які потрапили йому до рота. — Це явно не те місце, де я колись жив.

— Боюся, що вони кажуть правду, — мовив Бульцман. — Схоже, «Артеміда» таки доставила нас додому.

Он там, — він тицьнув на голу пустелю, — колись був Фоксбридж.

Джордж гепнувся на землю.

Розділ другий

озплющивши очі, Джордж побачив, що лежить на твердій запорошеній землі, а над ним схилився стривожений Бульцман.

— Материнко моя, ну нарешті! — радісно скрикнув робот. — А я вже думав, що ти впав у кому!

Джордж насилу сів. У голові паморочилося від палючого сонця, безкінечної мандрівки, екстремального приземлення й химерних новин. Це місце має ті самі координати, що й колишній космодром біля його рідного Фоксбриджа. Що це означає? Що тут сталося? Як мирні зелені поля могли перетворитися на безлюдну пустелю? Чому її називають Едемом? Він бачив перед собою тільки надсучасних міні-ботів, які пожирали його пошарпаний корабель, і голий краєвид, з якого наче хтось зішкріб будь-які ознаки життя.

— Нічого не розумію, — сказав хлопець, хапаючись за Бульцмана, щоб знову не впасти. Він відчув, як хвиля паніки піднімається хребтом аж до мозку.

— Це доволі важко осягнути, — збентежено відповів Бульцман. — Здається, на світі минуло набагато більше часу порівняно з тим, скільки тривала наша подорож. Дивно, що боти сміються з мене... Невже я аж так застарів?

Спритники-боти встигли розібрати майже весь космічний корабель. Його частини зникали десь далеко в пустелі: їх несли на собі сотні мініатюрних роботів, які весело потенькували, проходячи повз. Джордж витріщився їм услід.

— Вони забрали майже весь наш корабель!

— По-моєму, йому настав кінець, — відповів Бульцман. — «Артеміди» більше нема.

— Але ж то наш корабель! — вигукнув Джордж. — Ану ж він знову буде нам потрібен?

— Навіщо? — розсудливо запитав Бульцман. — Ми вже побачили космос. Тепер треба з’ясувати, що коїться вдома.

— Це не наш дім! — відказав збитий з пантелику Джордж, який відмовлявся в це вірити. — Цього просто не може бути! Сталася якась помилка...

Він пригадав повідомлення, які вони отримали на борту корабля. Невже за той короткий час, що вони були в космосі, на Землі трапилася якась глобальна катастрофа? Але як таке могло статися? Що взагалі відбувається? Тут мусить бути якесь пояснення... Незабаром він повернеться додому, до своїх рідних і до Енні, й вони всі посміються з того, що він собі навигадував.

— Може, й так, — невпевнено мовив Бульцман, — але зараз нам треба йти.

— Куди йти? — запитав Джордж, який не бачив навколо жодного місця, до якого можна було б рухатися. «В одному Бульцман таки мав рацію, — подумав він. — Досліджувати космос було у сто разів простіше!»

— Треба знайти для тебе воду і дах над головою. Боти — наша єдина надія. Треба мерщій іти слідом за ними, поки вони не зникли з очей. Застрибуй мені на спину!

Джордж спробував заскочити, але нічого не вийшло: сонце безжально палило, він був втомлений, а громіздкий скафандр із кисневим балоном тягнув донизу. Врешті-решт Бульцман сам підняв хлопця. Перекинув його через плече й побіг.

— Ой! Ай! — зойкнув Джордж. — Це ще гірше, ніж входження в атмосферу!

Робот, широко переступаючи, мчав уперед. Джорджа немилосердно трясло й кидало з боку на бік, але Бульцман не зважав. Він не зводив очей із ботів-збирачів. Сонце тим часом нещадно припікало.

Навіть догори дриґом Джордж бачив, що вони біжать безлюдним місцем, де нема жодної ознаки життя.

— Чому тут нікого нема? — гукнув він до Бульцмана. — Де всі дороги, будинки й ферми? Куди зникли люди?

— Не знаю, — відповів робот. — Напевно, тут щось сталось і змусило їх...

Він раптом зупинився мов вкопаний, аж Джордж ударився об його металеву спину.

— Ай! — скрикнув хлопець. — Боляче!

— Т-с-с! — цитьнув на нього Бульцман. — Попереду боти. І мені не подобається їхній вигляд!

Джордж повернув голову набік і побачив удалині великих випуклих чорних роботів, які рухалися поперек пустелі, наче жуки-олені. Вони прямували туди, звідки прийшли Джордж і Бульцман: до місця, де приземлився їхній корабель.

— Що вони роблять? — запитав Джордж.

Дивні, небезпечні роботи крокували пустелею — це видовище було таке моторошне, що якби хлопець не висів догори дриґом, його волосся стало б дибки. Бульцман скинув його на землю.

— Не знаю, — відповів робот. — Може, вони стережуть це місце. Такий собі робо-патруль...

— Від чого стережуть? — запитав Джордж, підводячись.

Навіщо стерегти голу пустелю?.. Роботи-патрульні мерехтіли у спекотному мареві, наближаючись по запорошеному ґрунті.

— Мабуть, вони бачили, як ми приземлилися, — тихо відповів Бульцман. — І тепер хочуть перевірити, що сталося.

— Вони там щось знайдуть? — запитав Джордж. Він дрижав, хоч надворі стояла спека.

— Навряд, — відповів Бульцман. — Збирачі, певно, і сліду не залишили від «Артеміди».

Патруль зник удалині.

— Пішли, — сказав Бульцман і знову підняв Джорджа й перекинув його через плече.

Хлопця знову занудило. У космічному кораблі він перебував в умовах невагомості, а тепер на нього діяла земна сила тяжіння, його трясло й кидало, поки Бульцман біг уперед, вдома все стало чуже — від такого тріщав мозок і крутило в животі. Він нічого не розумів і, намагаючись відволіктися від лячних думок, почав прислухатися до Бульцманових ритмічних кроків — гуп-гуп-гуп!

Але не встиг Джордж трохи заспокоїтися, як Бульцман обернувся, крутнувши свою велику робо-голову на сто вісімдесят градусів. А тоді, не повертаючи голови, почав бігти ще швидше.

— Що там таке? — закричав Джордж.

— Вони побачили нас, — відповів Бульцман. — Патрульні побачили нас і женуться за нами.

Бульцман стрімголов летів уперед, здіймаючи порох із висохлої землі. З кожним велетенським кроком Джорджа підкидало вгору-вниз.

— Треба знайти сховок, — сказав Бульцман. — Ми в небезпеці.

— Ти бачиш, де ми можемо заховатися? — запитав Джордж. Порожня рівнина простягалася аж до обрію.

— Ні, — відповів Бульцман. Він так і мчав, повернувши голову назад і не зводячи погляду з патруля. — Вони вже близько.

Джордж підняв голову і тицьнув пальцем.

— Дивися! Он там! Що це таке? — пустелею котилася хмара пилюки, так наче щось їхало просто на них.

— Голова застрягла! — запанікував робот, зрозумівши, що не може повернути голову. — Я не бачу, куди ти показуєш!

— Зупинись! — крикнув Джордж. — І постав мене на землю.

Бульцман опустив хлопця і крутнув клешнями свою голову, щоб та дивилася в той бік, що треба. Джордж тим часом вдивлявся у хмару, яка все ближчала. За нею він побачив дещо дуже знайоме.

«Ні, такого не може бути, — подумав він. — Мені привиділось!» Але хмара вже підкотилася зовсім близько і Джордж підняв руку й махнув — точнісінько так, як зробив би на рідній вулиці у старому доброму Фоксбриджі. Хмара зупинилася, і те «дещо» стало дуже виразне.

Шкільний автобус. Посеред пустелі, у густому, розпеченому повітрі стояв звичайнісінький жовтий шкільний автобус. Двері відчинилися.

— Заходь, — сказав Джордж, піднімаючись сходинками.

Бульцман завагався.

— Ну ж бо!

— Ти впевнений? — схвильовано запитав робот.

— Хочеш, щоб вони тебе впіймали? — відказав Джордж, тицьнувши пальцем на патрульних роботів: ті вже під’їхали так близько, що було видно їхні очі на ріжках, вусики, випуклі панцирі й металеві кінцівки.

— Ні, дякую! — Бульцман заскочив у автобус слідом за Джорджем.

Двері зачинилися, автобус зірвався з місця й помчав уперед. Джордж роззирнувся. І здивувався, побачивши в салоні повно дітлахів: вони мали на собі шоломи віртуальної реальності й перебували кожне у своєму світі. Ніхто навіть не зауважив, що автобус зупинився і зайшли нові пасажири. Біля кожної дитини сидів робот. Ті роботи були зовсім не схожі на велетня Бульцмана — вони були дуже різні та явно відповідали характеру їхнього власника чи власниці.

Біля дівчинки, одягненої в рожеве, сидів милий робот-кошеня. Хлопчик у спортивному костюмі мав робота-бігуна. Позаду біля старшої дівчинки з довгим темним хвостом сидів робот із серйозним виразом обличчя і в окулярах з товстою оправою. Джордж здивувався, що на них із Бульцманом ніхто не звертає уваги.

Принаймні так йому здавалося, поки він не помітив, що на нього витріщається робот в окулярах. Злякавшись, Джордж швидко відшукав вільне крісло й кивнув Бульцману, щоб той сідав поряд. Він глянув на інших пасажирів автобуса.

— Вони ж усі школярі!

— І кожен має свого робота, — схвально кивнув Бульцман. — Розумно! Усе не так вже й погано. То який наш план дій?

— Цей автобус кудись їде, — уголос розмірковував Джордж. — І в ньому повно дітей, а значить, він їде туди, де на них чекають, правильно?

— Ага, — неуважно відповів Бульцман, махаючи з вікна патрульним роботам, які наздогнали автобус і сердито по ньому загрюкали.

— Вони не дуже раді, — сказав Джордж.

— Не думаю, що радіти — то їхня основна робота, — пхикнув Бульцман. — Не всі ж можуть бути такими ввічливими роботами, як я.

Коли автобус розігнався, боти зненацька зупинилися як укопані, так наче наштовхнулися на невидиму стіну. А потім повільно крутнулися й рушили туди, звідки приїхали, жодного разу не озирнувшись.

— Чому вони не гналися за нами? — запитав Джордж.

— Напевно, отримали якусь іншу команду, — відповів Бульцман.

Вони обоє повернулися. Робот в окулярах вдивлявся у вікно, за яким зникли патрульні.

— Принаймні вони дали нам спокій. Що тепер робитимемо?

— Треба триматися разом із іншими, — прошепотів Джордж. — Може, так ми дізнаємось, як добратися до Фоксбриджа. Тоді я зроблю своїм сюрприз і все буде так, як колись...

Він замовк. Щось підказувало йому, що «так, як колись» буде ще не скоро.

Джордж і Бульцман єдині серед пасажирів не мали на собі шоломів, тому сиділи й мовчки дивилися у вікно. Розмовляти не було про що. Жахливий краєвид, мовчазні діти, химерні роботи, дивне повітря — Джорджеві все це видалося таким чужим, що він мало не розплакався.

Невже це справді рідний дім? Місце, яке йому снилося, поки він мандрував у космічному кораблі? А ще хлопцеві стало так страшно, як ніколи. Страх просочувався в кожну шпаринку його тіла — усередині все похололо, наче він щойно випив крижану колу з льодом. «Зараз страх дійде до серця, — подумав Джордж, — і воно перестане битися, замерзнувши від шоку й розчарування».

— Поводься так, як завжди, — сказав він собі. — Не піддавайся страху! Просто поводься нормально. Усе буде добре.

За вікнами автобуса навсібіч простягалася пустеля; то тут, то там до безплідної землі чіплялися змарнілі кущики й висохлі бур’яни. У пилюці метушилося кілька живих істот: величезна жовта змія кинулася на летючу жабу, а кілька маленьких, схожих на щурів поросят метнулись услід за автобусом.

Нарешті за хмарою пилюки щось виринуло — масивний високий паркан із воротами. Автобус зупинився. Ворота автоматично роз’їхалися, і тут Джордж раптом зауважив, що в автобусі нема водія.

— Тут нема нікого з дорослих, — шепнув він Бульцману. — Хм, дуже дивно. Стільки дітей — і ніхто за ними не пильнує?

Але Бульцман нічого не тямив у вихованні дітей і тому зовсім не здивувався. Його увагу привернуло щось набагато цікавіше.

— Дивися! — сказав він.

За воротами виднілися сріблясті будівлі чудернацької форми, які виблискували на сліпучо-яскравому сонці. Біля входу до основного корпусу вони побачили величезний 3D-напис, що світився просто в повітрі: «ВІТАЄМО В КОРПОРАЦІЇ “ЕДЕМ"». А під ним — ще один: «У НАЙКРАЩОМУ З УСІХ МОЖЛИВИХ СВІТІВ!».

Розділ третій

к тільки на обрії замайоріла корпорація «Едем», діти, мов за командою, познімали шоломи й вишикувалися до виходу.

— Едем? — перепитав Джордж, опинившись надворі й кліпаючи очима від яскравого світла. — Міні-боти казали те саме слово. Що воно означає?

— Райський сад, — пояснив Бульцман. — За деякими джерелами, у тому саду зародилося життя.

— А чому там написано «У найкращому з усіх можливих світів»? — запитав Джордж.

Але в той момент діти з роботами чемно рушили вервечкою до будівлі.

— Пішли за ними, — шепнув Джордж.

Бульцман замикав шеренгу, горою нависаючи над дітлахами та їхніми роботами. Джордж не уявляв, що робити далі. Треба знайти, хто б міг їм допомогти чи принаймні пояснити, де вони опинилися і що взагалі діється.

Вони пішли слідом за дівчинкою з довгим хвостом та її роботом в окулярах. Діти увійшли до будівлі з великим гарним куполом.

— По-моєму, ми злилися з натовпом, — зрадів Бульцман.

Насправді вони з Джорджем — замурзані нечупари, втомлені від довгої мандрівки, — дуже виділялися в юрбі охайних, чистеньких і чемних школяриків та їхніх химерних, але милих роботів.

— А, по-моєму, ні, — збентежено мовив Джордж. — Хоча вони взагалі не помічають, що відбувається довкола. Таке враження, що вони десь не тут.

Але він помилявся. Старша дівчинка з елегантнимроботом в окулярах обернулась і побачила їх. Вона здивовано витріщилася на Джорджа, ніби той щойно звалився з неба; зрештою, так і було, тільки вона, звісно, цього не знала.

— Перепрошую! — вигукнула вона. — А ви хто такі? І що робите на нашій шкільній екскурсії? Ох, найкращий зі світів! — вона ляснула себе по чолі. — Це аж два запитання. Я за кілька дампів вичерпаю свій ліміт!

Джордж розгубився — про що вона говорить? Він спробував вигадати відмовку, щоб якось пояснити, звідки він узявся посеред пустелі у скафандрі і в товаристві підгорілого робота-велетня. Але в голові стояв туман, нічого вигадати не вдалося, тож він вирішив сказати правду.

— Я... Я... — пробурмотів Джордж.

Раптом робот-компаньйон нахилився до дівчинки і щось прошепотів їй на вухо. Вираз її лиця змінився.

— Он як! — вигукнула вона; її очі округлилися й заблищали. Тепер дівчинка дивилася на Джорджа зі співчуттям. — Ясно!

Джордж іще більше розгубився. Він перевів погляд на робота. Йому здалося — чи робот в окулярах справді йому підморгнув?

— Мені дуже шкода, — співчутливо сказала дівчинка. — Як жахливо! Ти все втратив! Як прикро! Мій робот каже, що ти біженець.

Останнє слово вона сказала пошепки.

— А ще він сказав, що я більше не можу ні про що тебе питати, бо вже вичерпала свій ліміт запитань.

Джордж не знав, що відповісти, але, на щастя, Бульцман прийшов йому на допомогу. Він скористався новими знаннями про людські емоції й підтримав розмову.

— Ага, — зітхнув пошарпаний робот-гігант. — Дуже прикро...

Здавалося, він от-от розплачеться.

— Ви перетнули Кордон? — пошепки запитала дівчинка. — Прибули з Потойбіччя?

Вона обернулася до свого робота і квапливо сказала:

— Це не запитання, а твердження!

Бульцман хоробро кивнув.

— Я не можу про це говорити, — зітхнув він, погладивши носа металевим пальцем. — Дуже болісні спогади.

— Я все розумію! — тут же відповіла дівчинка. — Більше не буду про це згадувати. Що ж, вітаємо! В Едемі ви будете у безпеці.

— Це найкращий з усіх можливих світів, — додав її робот. Джорджеві здалося, що в його словах прозвучали нотки сарказму.

— Ви такі відважні! — сказала дівчинка й, обернувшись до робота, запитала: — Можна я використаю кілька запитань із завтрашнього запасу? Ну будь ласка! Обіцяю, що завтра взагалі нічого не питатиму.

Робот кивнув.

— А ви були в таємному ізоляторі в пустелі?

— Були, — до Джорджа повернувся дар мови.

Він тільки частково збрехав, адже в космосі вони теж були наче в таємному ізоляторі.

— Бачу, ти любиш ретро-ботів, — мовила дівчинка. — Справжній музейний екземпляр!

Бульцман скривився, але промовчав.

— Що ж, раз тебе відправили сюди, значить, ти найкращий з усіх у Потойбіччі й мені нема чого боятися! — сказала дівчинка. — Але ми майже нічого не знаємо про тебе, бо ти заблокував наші канали. Як тебе звати?

— Джордж, — відповів хлопець. — А тебе?

— Геро, — відповіла дівчинка. — Мене звати Геро.

— А мою сестру — Гера! — сказав Джордж. Цікаво, де тепер його нечемні сестрички-близнючки?

— У тебе є сестра? — спантеличено перепитала Геро.

Але розмова перервалася, бо довкола них з’юрмилися менші дітлахи. Вони вже познімали свої шоломи й тепер притискали їх до грудей, наче найцінніші скарби. Усі школярі мали на спинах невеликі балони, схожі на той, що був у Джорджа. Зблизька хлопець побачив, що вони мали ще й маски на обличчях, від яких до балонів вели трубки.

— Привіт! — усміхнулася до Джорджа маленька дівчинка. — Ти хто?

«Хух, як добре чути, що вони таки розмовляють», — подумав Джордж. Він трохи заспокоївся.

— Мене звати Джордж, — відповів він. — Я тут уперше.

— А це твій робот? — запитала дівчинка, тицьнувши на Бульцмана, який горою височів над зграйкою дітлахів. Біля дівчинки стояв маленький, дуже милий робот із великими, мов блюдця, очима, шовковистим волоссям і виразними рисами лиця.

— Так, — відповів Джордж.

Бульцман зобразив на лиці свою найчарівнішу усмішку.

— А він страшний, — здригнулася дівчинка.

Її робот тут же розплакався. Бульцман обернувся, щоб ніхто не побачив, як йому образливо таке чути.

— ВІН ЩО — ТВІЙ? — до Джорджа підбіг хлопчик, якому ніяк не стоялося на місці.

— Ага, — кивнув Джордж.

— ОГО-ГО! ТАКИЙ ЗДОРОВЕННИЙ!

Хлопчик теж мав свого робота, якому, схоже, бракувало почуття гумору.

— Ти говориш заголосно, Герберте, — прогудів робот. — Я мушу перевірити рівень цукру в твоїй крові й повідомити про це твого опікуна.

— ОЙ! ВИ... бачте... — знічено прошепотів хлопчик.

— А хто тут головний? — Джордж обернувся до Геро. — Тут є хтось з дорослих?

— Головний? — здивувалася Геро. — А нащо нам тут хтось із дорослих за головного?

— Ну а де ваша вчителька? — запитав Джордж.

Геро розгубилась.

— Але ж із нами роботи. А вони постійно на зв’язку з нашими опікунами і зі школою. Цього досить. Дивно, що в Потойбічні не так!

— У Потойбічні не так... — повторив Джордж її слова, не знаючи, що ще сказати.

Робот Геро вирішив вставити свої п’ять копійок.

— Потойбіччя дуже схоже і водночас не схоже на Едем, — загадково сказав він.

— Що? — перепитав Джордж.

— Ну, з першого погляду здається, що в Потойбіччі зовсім інший режим, ніж в Едемі, але, по суті, вони однакові мов дві краплі води. Сторонній подумав би, що між ними нема ніякої різниці, — твердо сказав робот.

— А люди в Потойбіччі теж такі самі? — пошепки запитав Джордж робота.

— Такі самісінькі, — відповів робот Геро. — Повна свобода. Як в Едемі.

— Он як, — мовив Джордж.

Сарказм у його голосі точно йому не причувся. Тієї миті пролунав чийсь голос. У круглій залі, де вони стояли, потемніло.

— Вітаємо в Едемі, майбутні лідери, які прибули до нас із Бульбашки! Тут ви завершите навчальний модуль на тему середовищ проживання на Землі. Зараз на вас чекає персоналізована мандрівка у тропічний ліс — екосистему, що колись вкривала третину планети, а тепер зникла. Спеціально для вас ми відтворили тропічний ліс із усім його біорозмаїттям!

— Що? — вражено запитав Джордж Бульцмана. — Як це тропічний ліс міг зникнути?

Бульцман показав пальцем угору.

Піднявши голову, Джордж побачив: там, де ще хвилину тому була стеля, погойдувалися на вітрі крони високих тропічних дерев, крізь які лилося світло. Трохи далі з гілки на гілки стрибали, перегукуючись, мавпи. Хлопець глянув на підлогу — та була вкрита довгим корінням, мохом, хвилястою папороттю, чудернацькими грибами й мухоловками. Хлопець простягнув до хижої рослини палець — та клацнула так, наче хотіла його відкусити. Раптом він зауважив краєм ока металеву руку, яка висмикнула волосинку з голови якоїсь дитини. Хлопець тут же обернувся, але гнучка робо-лапа миттю зникла в гущавині.

— Пригнися! — вигукнув Бульцман, бо згори на них кинувся, лопочучи крилами, якийсь птах з яскравим дзьобом.

— Он там! — крикнув Джордж, розгледівши серед коренів дерева, переплутаних, наче клубок спагеті, темну морду, схожу на котячу.

— Ні, там! — сказав Бульцман, тицьнувши пальцем на велику сріблясту мавпу вдалині, яка розглядала їх, чухаючи собі вухо.

— Хто це такі?! — вигукнув Джордж. — Вони справжні?

— Не думаю. Мабуть, це віртуальна реальність, — відповів Бульцман, та про всяк випадок ступив крок у бік Джорджа.

Здається, хижаки ними зацікавилися. Пума підкралася ще ближче, прищуривши очі так, наче готувалася до вирішального стрибка. Бульцман і Джордж ступили крок назад і наштовхнулися на щось тепле і живе...

— ААААА! — зарепетували вони.

— Може, ви б зійшли з моєї ноги? — запитала Геро. Бульцман і Джордж засоромлено відскочили вбік, а ландшафт довкола них, який ще секунду тому був зелений, посинів.

— А це Великий кораловий риф, — озвався голос. — Одне із чудес стародавнього світу, домівка мільйонів біологічних видів, які жили між кораловими утвореннями в цьому чарівному місці. На жаль, коли закипіли океани, нам довелося закрити цей риф для відвідувачів у нашому найкращому зі світів. Але ми покажемо вам красу цього морського середовища так, що ви навіть ніг не замочите! Ми знаємо, що роботам-опікунам таке не припало б до вподоби! Хо-хо-хо! — здушено загиготів голос.

— О-о-о, — застогнало кілька хлопчиків і дівчаток, так наче вони тільки й мріяли про те, аби намочити ноги. Але їхню увагу тут же відволікли велетенські акули, які пропливли над їхніми головами, і спритні кольорові рибки, що закружляли довкола.

— Тут, в Едемі, — продовжив голос, — нас часто питають: чому поживні продукти, якими ми харчуємося, такі смачні?! Що ж, зараз ми розкриємо вам таємницю.

Сцена змінилася: вони опинилися посеред мальовничої долини, де простягалися золотисті пшеничні поля й сади, що вгиналися від стиглих фруктів. На землі здіймалися гори свіжих овочів. Джордж немовби перенісся до татового саду. Там завжди росло повно овочів і фруктів, а ще там були бур’яни, комахи, птахи, купа компосту, дитячі забавки, будиночок на дереві й стара загорожа, за якою колись жив його кабанчик Фредді... Але той сад був реальний і сповнений життя — не такий, як це зображення, схоже на ілюстрацію ферми з дитячої книжки. «Треба якомога швидше розшукати батьків та Енні, — подумав Джордж. — Вибратися з цієї химерної реальності — тоді все буде гаразд».

Раптом хлопчик, який стояв поруч із Джорджем, підскочив. Хлопець зиркнув униз і помітив тонесеньку голку, прикріплену до руки робота, яка одразу ж зникла. Якби не цятка на хлопчиковій руці, Джордж подумав би, що йому привиділося. Але роззирнувшись, він побачив, що те саме відбувається з усіма: кожній дитині висмикували з голови волосинку й легесенько кололи голкою в руку. Більшість дітей заворожено роздивлялися віртуальний краєвид і не помічали, що з ними роблять.

— Ми вирощуємо нашу продукцію у найчистіших місцях на Землі! — бурмотів далі голос. — Наші чудові харчові добавки створені на основі свіжих, смачних овочів і фруктів, що їх ми вирощуємо з любов’ю і турботою у найприродніших умовах, які тільки можливі. Вони живляться кришталево чистою водою і сонячним світлом! Ось звідки неперевершений смак! Не забувайте, діти: у найкращому з усіх можливих світів ми виробляємо харчі на весь світ, аби ви споживали якісну, екологічну й корисну їжу!

Господарські угіддя зникли, а на зміну їм з’явився крижаний ландшафт, де над темно-зеленою водою здіймалися гігантські блідо-блакитні льодовики.

— А це полярна льодовикова шапка, — пояснив голос. — Так вона виглядала перед тим, як розтанула. Річ у тім, що там було настільки холодно, що люди не могли там жити, а крига заважала видобувати підводні ресурси. Льодовикова шапка тільки займала місце. Та завдяки новітнім розробкам Едему після Великого розколу ця ділянка стала повністю доступна для освоєння.

Джордж нажахано зойкнув і стиснув Бульцманову руку.

— Як таке могло статися? Скільки ж ми були в космосі?

— Не знаю, — збентежено відповів Бульцман. — На кораблі мій таймер дав збій, і я втратив можливість відстежувати час.

Голос тим часом розповідав далі.

— Тепер ми можемо видобувати з надр цінні мінерали і ще більше багатіти. Цими та іншими визначними успіхами ми завдячуємо професору серу генералу доктору його величності командиру Треллісу Дампу-другому — його ясновельможності, директорові корпорації «Едем», найкращої компанії на Землі, і президентові самого Едему! Хай живе довго і щасливо! А вам дякуємо, що долучилися до нашої навчальної мандрівки. Просимо надіслати заповнені форми з відгуками через свої канали, перш ніж покинути цю залу. Не забудьте поставити нам п’ять зірочок!

Відчинилися двері — роботи почали виводити дітей на вулицю. Дехто зі школярів хотів залишитися у віртуальному середовищі, але роботи-опікуни взяли їх за руки й рішуче повели назад до шкільного автобуса. Джордж і Бульцман розгублено стояли позаду.

— Ходімо, — сказала Геро. — Час іти.

— Так-так, — квапливо відповів Джордж. — Ми вже йдемо, правда, Бульцмане? Сідаємо на автобус, який завезе нас до...

Він замовк.

— Бульбашки, — здивовано глянула на нього Геро. — Не хвилюйся, ми доберемося додому живі-здорові, еге ж?

Дівчинка зиркнула на свого робота — той кивнув.

— Вибач, куди, ти кажеш, ми їдемо? — перепитав Джордж, аби впевнитися, що йому не причулося.

— До Бульбашки, — відповіла вона. — Куди ж іще?

Розділ четвертий

жордж хотів запитати ще щось, але Бульцман його випередив.

— А та Бульбашка колись називалися по-іншому? — спитав робот, коли вони заходили до шкільного автобуса без водія.

Він сів біля робота Геро. Джордж із дівчинкою сіли попереду.

— Ну звісно! — відповіла Геро. — Колись давно, ще до Великого розколу, те місце називалося Фоксбриджем. Цікаво, хто придумав таку безглузду назву?

— Фоксбридж! — у Джорджа волосся стало дибки. — Фоксбридж!

У голові промайнули образи його рідного міста: галасливі бруковані вулички, різнобарвні вітрини крамниць, пекарня з тацями запашних булочок із родзинками, ринок зі смугастими ятками, парки, де бавилися дітлахи, величні університетські будівлі, їхній провулок, де тулилися один до одного будинки, а сади позаду них спускалися до річки... Як усе це могло перетворитися на якусь там «бульбашку»?

— А ми далеко від Фоксбриджа? Ой, від Бульбашки? — запитав Бульцман.

— Ммм, десь за тридцять дампів, — відповіла Геро.

— Тридцять дампів? — перепитав Джордж. — Що це означає?

— Дамп — це одиниця часу, — здивовано пояснила Геро. — Невже ти цього не знаєш? І одиниця відстані теж. Дампометр — це дистанція, яку долаєш за один дамп.

— То скільки він триває часу, той дамп? — запитав Джордж.

— Рівно стільки, скільки житель Едему може втримати увагу на чомусь одному, — зі знанням справи відповіла Геро.

— А скільки це?

— Ну ми вже з тобою проговорили півдампа! — відповіла дівчинка.

— Так швидко? Та це ж дуже мало! — розхвилювався Джордж.

— Я знаю, — фиркнула Геро. — А мені постійно дорікають, що я занадто уважна. Треба вміти скоріше відволікатися, а мені не вдається.

Вона закопилила губу.

— І ще ті запитання! Якби ж я перестала постійно про все питати! Але питання самі вилітають з мого рота.

Дівчинка насупилась.

— І через це в мене погані оцінки.

— Але ж ставити питання — це, навпаки, добре! — сказав Джордж. — Чому тобі занижують оцінки?

Геро тільки глянула на нього підозріливо, так наче перед нею була пастка, в яку їй не хотілося втрапити. «А мені ніхто не заважає ставити питання», — подумав Джордж і запитав:

— Тут щось сталося останнім часом? За минулий рік, наприклад?

Він сумнівався, що їхня космічна подорож могла тривати аж цілий рік, але вирішив назвати найдовший період, який міг собі уявити, а далі діяти за ситуацією.

— Ну, посуха якась чи що?

— Сталося, от тільки ми не кажемо рік, — відповіла Геро. — Це слово вже давно застаріло. Тут кажуть сонцедамп. Так, тут справді щось сталося, але не за минулий сонцедамп! А в давні часи, коли мене ще не виростили. А мені вже майже дев’ять сонцедампів! Про Великий розкол ти ж чув, правда?

— Розкол? — розгублено перепитав Джордж. А це що таке?

— Та перестань, — вона штурхнула його ліктем. — Навіть у Потойбічні вам мусять розповідати про Великий розкол — коли те, що лишилося від планети, поділили на дві половини: на Едем і на Потойбіччя. Бульбашка — в Едемі. А ти прибув із Потойбіччя.

Джорджеві голова йшла обертом. Те, що лишилося від планети?.. Робот Геро вирішив його просвітити.

— Можна я щось скажу? — запитав він.

— Джордже, це Емпірей, мій робот, — без ентузіазму мовила Геро. — Можеш називати його просто Емпі.

— Краще не треба, — заперечив робот. — Мені подобається моє повне ім’я.

— Не слухай його, — сказала Геро. — Мені попався якийсь зануда — все йому не так. Усі його називають Емпі — всі! А я називаю його Емпі Нетямущий.

— Хіба так гарно? — зітхнув робот. — Ну добре, як собі хочете. Словом, Великий розкол, — у його голосі знову зазвучали насмішкуваті нотки, — це історична подія, яка назавжди запам’ятається своєю величчю і розколеністю.

— Ну а що взагалі сталося? — запитав Джордж. Йому згадався гучний вибух, який вони почули у динаміку на космічному кораблі. Ні, такого не може бути. Тільки не це...

— Після низки катастроф, спричинених кліматичними змінами та іншими екологічними проблемами, народи Землі розв’язали жахливу війну, — мовив робот; його голос посерйознішав, очі заблищали.

Джордж крутнувся на кріслі й нажахано глянув на Бульцмана. Той простягнув свою металеву руку і вхопив хлопця, який мало не зомлів від шоку, за плече.

— Скільки тривала та війна?— прошепотів Джордж. «Мабуть, десятиліттями, — подумав він, — раз вона завдала стільки шкоди».

— Дві з половиною хвилини, — відповів робот. — Загинули мільйони людей, їхні домівки були знищені, з лиця Землі зникли цілі екологічні системи. Людську цивілізацію відкинуло на кілька тисячоліть назад. Зброя спустошила нашу планету. В атмосферу потрапили токсичні гази. Океани закипіли, ліси згоріли, а полярні шапки розтанули. Більшість планети стала непридатна для життя.

Джорджеві забракло повітря. Його немовби вдарили кулаком у живіт. Він заплющив очі, як маленький хлопчик: мовляв, якщо чогось не бачиш, то воно не відбувається насправді. Та коли їх розплющив, світ залишився таким, як і був. Він так і сидів у автобусі поруч із дівчинкою та її роботом, у цьому дивному новому світі, разом із підгорілим металевим приятелем на сусідньому сидінні.

Але почуте шокувало не тільки його. Геро була не менш приголомшена, ніж Джордж.

— Це неправда! — палко заперечила вона. — Нам зовсім не так розповідали! Нам казали: це добре, що стався Великий розкол, бо тоді виник Едем і до влади прийшов Дамп-другий — хай живе довго і щасливо! — який дав людям свободу!

— Ну звичайно, — квапливо погодився з нею робот. — Великий розкол став поворотним моментом, який подарував світле майбутнє людям і роботам, що ним ми насолоджуємося в Едемі, просвітленому райському саду. Народи світу не хотіли, щоб ними далі керували політики й експерти, тому обрали двох лідерів, які мали очолити дві корпорації, кожна з яких управляла своєю половиною планети. Чи радше тим, що від неї лишилося. Обидві корпорації, ясна річ, вже й до того мали величезний вплив, колосальні прибутки і зіграли не останню роль у тому, що на світі виник конфлікт. А Великий розкол стався тоді, коли ці компанії домовилися поділити свої володіння.

— Світом керують компанії? — перепитав Джордж. — І то тільки дві?

— Так, тільки дві, — підтвердив робот. — Ну ще є нейтральна зона, яка не захотіла приймати корпоративні правила. Але ми про неї не говоримо. Там живуть не дуже хороші люди.

«Не дуже хороші люди?» — подумав Джордж. До чого тут це?

— А як тепер усе влаштовано? — запитав він, намагаючись зрозуміти, в який світ вони повернулися зі своїх мандрів.

— О, дуже мудро, — відповів робот. — Усе йде як по маслу. Уряд і корпорація — тепер одне й те саме. На чолі уряду і на чолі корпорації — Трелліс Дамп-другий — хай живе довго і щасливо! Усе, що уряд вважає найкращим для народу, корпорація «Едем» тут же виробляє. А люди відразу все це купують у борг. Людей тут більше не називають громадянами. Тільки споживачами.

Автобус, який пригальмував на вибоїнах, виїхав на рівне і знову помчав уперед у хмарі пилу.

— А хто керував світом перед Треллісом Дампом-другим? — запитав Джордж.

— Трелліс Дамп-перший, ясна річ, — відповів робот. — Хто ж іще?

— Ну то раз Трелліс Дамп тоді був президентом, значить, він і спричинив Великий розкол, хіба ні? І як тоді Треллісу Дампу-другому вдалося створити Едем?

— Трелліс Дамп-другий тісно співпрацював зі своїм батьком перед Великими розколом. Та коли було вирішено розділити планету, він сказав, що народ бажає, аби він повністю перебрав владу від батька, — терпляче пояснював робот. — Трелліс Дамп-другий — хай живе довго і щасливо! — вирішив стати нашим провідником у світле майбутнє. Створити Едем таким, яким ми бачимо його сьогодні. Усе в Едемі символізує вдячність народу його мудрому і всюдисущому лідерові. Це все, що тобі треба знати про Едем.

Джорджеві закипів мозок. Він обернувся до вікна, намагаючись скласти цей пазл. Бракувало однієї частинки, яка б усе пояснила... Де ж вона? Бульцман нахилився до нього.

— По-моєму, вони щось знайшли.

Він показав пальцем на роботів-патрульних, які мчали до корпорації «Едем», тримаючи над головами великий уламок. Емпірей теж їх помітив. Він суворо глянув через вікно на патрульних — ті вмить зупинилися, кинули уламок і поволі рушили геть.

Усі пасажири автобуса мали на собі шоломи віртуальної реальності — всі, крім Джорджа й Геро. Хлопцеві не давала спокою одна думка. Вона турбувала його від початку й до кінця їхньої космічної подорожі. Час. Це все якось пов’язано з часом. Вони не знають, який тепер рік і як швидко минає час. Невідомо, скільки тривала їхня мандрівка космосом. Може, вони пролетіли не тільки крізь простір, а й крізь час? Ану ж «Артеміда» була кораблем часу?..

Джордж зсунувся на краєчок крісла. Його сусідка Геро, мотнувши хвостиком, витягнула яскраво-червоний шолом і наділа його на голову. Вона почала ледь помітно розгойдуватися з боку в бік. Джордж постукав її пальцем по плечу — Геро мало не підскочила.

— Що таке? — сердито запитала вона, стягнувши шолом. — Так негарно!

— Що ти робиш? — запитав Джордж.

Дівчинка здивовано на нього глипнула.

— Ти що, не знаєш?

— Звідки мені знати? — відповів Джордж.

— Я виконую домашнє! — сказала Геро. — Мушу закінчити дорогою додому.

— Але ж ти не маєш ані книжки, ані зошита! — мовив Джордж. — Чи хоча б екрана, на якому можна було б клацати.

— Книжки? Зошита? Може, тобі ще ручку дістати?

— Геро, а який зараз рік? — тихо запитав Джордж.

— Тобто — «який рік»? — перепитала Геро. — Сороковий.

Вона знову взялася надівати шолом.

— Як це сороковий? — перепитав Джордж, зиркнувши через плече на Емпірея. — Коли я покинув... ммм... Землю, — останнє слово він промовив зовсім пошепки — так, щоб його почув тільки робот, — надворі був дві тисячі вісімнадцятий. Значить, рік мав би бути дві тисячі якийсь там...

— Ні, — перебив його робот. — Після Великого розколу час збили до нуля. Після того, як великий Трелліс Дамп-другий зайняв місце свого батька й повів нас у світле майбутнє. Так вирішили наші милостиві лідери в Едемі й у Потойбічні. Там, звідки ти прибув, — це речення робот особливо наголосив, — вирішили, що лідери повинні розпоряджатися і часом теж. Тому час вернули до нуля — до точки, з якої починається відлік славної Другої епохи Дампа.

— Слухай, я дійсно мушу повертатися до віртуального сховища інформації, — сказала Геро. — Воно записало, що я почала сесію, і якщо я її не закінчу, то отримаю нижчу оцінку. А я так не хочу ризикувати, бо...

Вона закусила губу.

— Бо що? — запитав Джордж.

Але дівчинка вже пірнула у віртуальний світ, куди йому було зась. Краєм ока він помітив, що робот Геро хитає головою, та коли обернувся й подивився на нього, той відвів погляд убік.

Усі інші пасажири теж сиділи в шоломах, кожен у своєму світі, і блукали віртуальними сховищами інформації, виконуючи домашнє завдання. Джорджеві лишалося тільки дивитися у вікно. А там було сумне видовище. Довкола простягалася пустеля. Автобус котився серед висохлих бур’янів, що лопотіли на вітрі.

— Бульцмане, — простогнав Джордж через плече. — Що нам робити? Як знайти моїх рідних? Енні? Еріка? Де вони всі? І де ми?

У той час автобус проминув щось схоже на руїни покинутих будинків, що порожніми вікнами витріщалися на Джорджа. Ні дахів, ні дверей не було. Там явно ніхто не жив. Удалині за понищеними будинками Джордж побачив кілька патрульних роботів — ті бігли пустелею, наче краби.

— Не знаю, — зітхнув Бульцман. — Я не можу під’єднатися до мережі, яка б повідомила мене про поточний статус.

Він замовк.

— Може, знімеш скафандр? По-моєму, він буде зайвий там, куди ми їдемо. Краще залишити його в автобусі.

— Дійсно, — відповів Джордж.

Ліпше зняти скафандр, адже потрібно розвідати, що відбувається, а для цього треба не виділятися серед інших. Він стягнув його і запхав під крісло. Під сподом хлопець мав шорти й футболку.

Він виліз колінами на крісло і повернувся до свого робота.

— Бульцмане, я от що подумав. Дивись: коли пересуваєшся дуже швидко, час сповільнюється, — тихо сказав він, зиркнувши на робота Геро, — той начебто вимкнувся.

— Ну так, ефект уповільнення часу, — з розумним виглядом мовив Бульцман. — Знаменита теорія відносності Ейнштейна, одне з найдивовижніших відкриттів двадцятого століття.

— У минуле ми не можемо повернутися. Ну, принаймні думаємо, що не можемо...

— Ага, — кивнув Бульцман.

— Зате можемо стрибнути в майбутнє. Коли рухаєшся дуже-дуже швидко, час усе більше сповільнюється. Тобто якщо ми дуже швидко летіли в «Артеміді», то кілька днів на борту корабля могли тривати кілька років на Землі, правда?

Бульцман зітхнув.

— Я сам про це думав, — мовив він.

— Гадаєш, Аліот так запрограмував «Артеміду»? — запитав Джордж. — Може, він і не збирався перелетіти через усю Сонячну систему в пошуках життя, а хотів перенестись у майбутнє, прихопивши зі собою розумних дітей замість війська?

— На жаль, мій господар міг утнути все що завгодно, — похмуро відповів Бульцман. — Боюся, що хоч ти його начебто й знищив, він таки засміявся останнім і послав нас у майбутнє.

— А я сподівався, ти скажені, що я з’їхав з глузду, бо ми ніяк не могли опинитися в майбутньому... — сказав Джордж.

— Ох, могли, ще й як могли, — зітхнув Бульцман. — Чесно кажучи, я зараз переживаю такі емоції, що думаю, чи не стати мені знов нечутливою машиною, аби їх позбутися.

Автобус різко загальмував, і Джордж мало не злетів із крісла. Нарешті вони кудись приїхали. Автобус став у чергу перед величезною напівпрозорою бульбашкою.

Геро скинула шолом.

— Встигла! — сказала вона. — Не можна все завалити і втратити останній шанс на...

Інші діти теж познімали шоломи.

— Де ми? — запитав дівчинку Джордж, опустившись на сидіння.

— Ми вже на місці! — відповіла Геро. — Біля Бульбашки. Зараз автобус проїде через сканер — і нас пропустять.

— То ось як він виглядає, — мовив Джордж. — Фоксбридж майбутнього. Я потрапив туди, куди треба. Тільки не в той час...

Розділ п’ятий

оли вони заїхали в Бульбашку, Джорджеві відвисла щелепа. Якщо раніше за вікном автобуса простягалася пустеля, то тут був рай. Барвисті квіти, пальми, екзотичні птахи й великі метелики — яка краса! Автобус їхав через джунглі: повітря було вологе, угорі збиралися хмари, шибки спітніли.

— Вони справжні? — хлопець показав пальцем на зграйку розкішних чорно-червоних метеликів, що пролетіли повз вікно автобуса, який тепер їхав повільно й обережно.

— Ну звісно, справжні! — сказала Геро. — Ти що, не знав? Бульбашка — це ж модель середовища, експеримент, щоб перевірити, чи можна всі міста зробити такими. Це найгарніший куточок у світі!

Джордж притиснув носа до шибки, сподіваючись побачити щось знайоме. Але ця місцина була зовсім не схожа на Фоксбридж, який канув у минуле. Тут нічогісінько не лишилося від старовинного університетського містечка, в якому він народився.

— Тут дуже тепло, — мовив хлопець. — Це теж частина експерименту?

— Ні, — здивувалася Геро. — Зазвичай тут холодніше. Не розумію, чому зараз так. Коли температура росте, біосфера реагує автоматично і повітря охолоджується.

— А коли почався цей експеримент? — запитав Джордж.

— Мене ще тоді не було, — відповіла Геро. — Після Великого розколу. Старий Фоксбридж зруйнували й відбудували ось так!

— Зруйнували? — перепитав Джордж. — Під час війни?

— Не зовсім, — сказала Геро. — Напередодні Великого розколу у Старому Фоксбриджі піднялося повстання, і тому його зрівняли з землею. А потім наш лідер перетворив його на найгарніше місце на планеті, але дозволив тут жити тільки дітям.

Повстання?!.

— А ким були ті повстанці? — спитав Джордж. Йому закрутило в животі.

— Люди з дивними уявленнями, — загадково пояснила Геро.

— Якими саме уявленнями? — уточнив хлопець.

Його мама з татом і сусіди — науковець Ерік та його донька Енні — якраз належали до категорії людей з дивними уявленнями. І він чудово міг уявити їх у ролі повстанців. Від того, що Геро сказала далі, його занудило ще дужче.

— Ну, наприклад, вони вірили у фейкові новини про зміну клімату, — пояснила Геро. — І у фальшиву науку. Трелліс Дамп — хай живе довго і щасливо! — мусив щось із тим вдіяти, аби всякі там науковці й експерти не вказували людям, що робити.

— Але ж клімат справді змінювався на гірше! — заперечив Джордж.

Його батьки були палкими еко-активістами, а науковець Ерік не проминав жодної нагоди прочитати спонтанну лекцію про майбутнє Землі. Коли Ерік тільки познайомився з його батьками, Джорджеві здавалося, що вони належать до різних таборів: його мама з татом звинувачували у всіх екологічних бідах науку й технології, а Ерік обожнював науку і стверджував, що вона врятує людство. Зрештою вони зрозуміли, що хоч і вірять нібито у різне, та борються за те саме. Енні та Джордж переконали своїх батьків, що люди повинні об’єднуватися, хай навіть їхні погляди розходяться, бо тільки так вдасться подолати глобальні проблеми.

— Е ні, не мели дурниць! — вигукнула Геро. — Великий розкол завдав трохи клопотів, але все уже залагодили. Принаймні так нам розповідали на метеорологічному модулі.

Джордж вражено на неї глянув. Вони тільки що проїхали пустелю, а Геро не вірить, що клімат змінився! Він знову визирнув у вікно. Автобус котився вузькими вуличками повз дивні кулясті хатки, перед якими росли пальми і кущі з барвистим цвітом. Зовсім не схоже на його рідний Фоксбридж!

— А чому будинки круглі? — запитав він Геро.

— Ну бо вони надувні, — відповіла вона. — Як повітряні кульки. Завдяки цьому їх легко переміщати. Просто здуваєш свою хату і перевозиш на інше місце. Моя опікунка казала, що колись давно будинки весь час стояли на одному місці!

Вона весело розсміялася.

«Колись давно...» — подумав Джордж.

У той момент до Геро підійшов гурт дітлахів. Напевно, вона була тут за старшу. Дітлахи щось прошепотіли їй на вухо й побігли до своїх місць. Дівчина повернулася до Джорджа.

— Діти кажуть, що ти недружній, — сказала вона.

— Що? Як це? — запитав хлопець.

— Вони не можуть доступитися до потоку твоїх думок, — пояснила Геро. — І вважають, що ти не хочеш з ними дружити.

— До чого не доступитися? — перепитав Джордж. — До потоку моїх думок? Але для чого комусь давати доступ до своїх думок?

— Тут всі так роблять, — м’яко відповіла Геро. — Напевно, у Потойбічні так не заведено. Але якщо ти тут перебуваєш серед друзів чи знайомих, то маєш відкрити іншим свій потік думок, інакше всі подумають, що ти невихований. А це ж не так. Тому краще не ховай своїх думок від інших.

— Он як... — відповів Джордж.

Він обернувся і глянув на Бульцмана — той тільки плечима знизав. Довелось імпровізувати.

— Можеш пояснити дітям, що мій потік думок поки що несумісний з їхніми, бо я прибув із Потойбіччя? А коли я налаштую його так, як треба, то з радістю потусуюся з ними в думках?

— Без проблем! — відповіла Геро. — Я пошлю їм цю думку.

Не минуло й хвилини, як діти знову підбігли до Геро, усміхаючись від вуха до вуха. Вони погладили Джорджа по спині, наче бідолашного старого пса, і помчали назад.

— Вони так тихо поводяться! — зауважив Джордж.

Йому згадалися його сестрички, які галасували так голосно, немов цілий стадіон футбольних фанатів.

— Та де там! — заперечила Геро.

— Та ж вони ані писнули! — відповів хлопець.

— Ет! Ти просто не підімкнений до їхніх потоків, — сказала Геро. — Може, то й добре. Бо тоді в тебе не було б ані секунди спокою.

— А як передаються ці потоки? — поцікавився Джордж.

— Як-як? Через вмонтований у голову комп’ютерний чіп! — мовила Геро.

Бульцман ввічливо кашлянув.

— А куди ми взагалі їдемо? — запитав старий поіржавілий робот. — Який у нас кінцевий пункт призначення?

— Ми, — Геро обвела рукою себе та інших дітей, — їдемо додому. А у вас хіба нема свого будинку?

— У мене колись був, у Старому Фоксбриджі, — похнюплено відповів Джордж.

«Цікаво, чи побачу я знову своїх рідних?» — подумав він.

Геро розгубилася.

— Чому ти постійно говориш про Старий Фокс-бридж, а не про Потойбіччя? І що ви тепер робитимете?

— Ми ще не вирішили. Маєш ідеї, що робити хлопцеві і роботу-безхатченку? — бадьоро запитав Бульцман.

Озвався Емпірей.

— Я щойно отримав інформацію від твоєї опікунки, Геро! — повідомив він. — Джордж та його робот можуть жити з нами, поки для них не знайдеться інше помешкання.

Геро здивувалася і зраділа водночас.

— Емпі! — вигукнула вона. — До мене ще ніколи ніхто не приходив у гості!

— Ніколи? — перепитав Джордж.

Він та його найкраща подруга Енні тільки тим і займалися, що ходили одне до одного в гості.

— В Едемі дружба має трохи інший вигляд, — делікатно втрутився робот Геро. — Але опікунка просила мене передати, що вас обох радо вітатимуть у гостях.

— Дякую! — відповів Бульцман.

Джордж мовчав, аж поки Бульцман не штурхнув його ліктем.

— Ой! Дякую! — похопився хлопець.

Але його не полишала підозра, і він таки вирішив запитати:

— А хто ця опікунка?

— Наглядачка в моєму блоці, — пояснила Геро.

— Ти хочеш сказати «мама»? — уточнив Джордж.

— Мама? А хто це? — не зрозуміла дівчинка. І блискавично додала: «То не було запитання!».

— Ну, мама і тато — це твої батьки, — мовив Джордж.

Геро дивилась на нього, як овечка на нові ворота.

— Ну... люди, які... які тебе народили, — Джордж не знав, як іще пояснити.

— Народили? — перепитала Геро.

— В Едемі дітей вирощують із перевіреного генетичного матеріалу, — сказав Емпірей. — Опікунка чи опікун — один із генетичних донорів. Найякісніший генетичний матеріал вирощують у бульбашковому середовищі за ідеальних умов і під постійним наглядом роботів, щоб не допустити помилок у вирощуванні людей. Геро виростили дев’ять сонцедампів тому.

Джордж подумав про своїх батьків — про класних, веселих і трохи божевільних маму з татом. Краще терпіти їхні дивацтва, ніж мати робота за няньку!

— То всіх дітей так вирощують? — запитав він.

— Ні, — відповів Емпірей. — Дітей можна створювати і старим методом, але Едем збирається заборонити цей спосіб розмноження. Це надто... надто ненадійно.

Він зніяковіло кашлянув.

— Тим, кого виростили у Бульбашці — як-от Геро, — цього не розповідають.

Джордж вирішив змінити тему.

— А чим займаються опікуни? — поцікавився він у дівчинки.

— Ну, опікуни переважно зануди. Читають нотації, — відповіла вона. — Цілий час торочать про здорове харчування і оцінки, а ще отримують зі школи всю інформацію про твою успішність, щоб бути в курсі: проходиш ти в Чудесну академію чи ні. Одним словом, дістають тебе, як можуть.

— А ти проходиш у ту академію? — запитав Джордж.

— Ну ясно! — відповіла Геро трохи знервовано. — Цього разу я точно пройду. Зараз якраз підраховують всі оцінки й за кілька днів скажуть, хто отримав місце. Не знаю, чому мене не прийняли раніше, але цього сонцедампа я дуже старалася. Цього разу я мушу пройти...

Це питання явно її розхвилювало, та за мить вона повеселішала:

— Емпі каже, що в мене дуже хороші оцінки і що цього разу мене точно візьмуть у Чудесну академію!

— Уявляю собі, як це — почути таку новину в себе в думках через той потік, — сказав Джордж.

— Та ні, мене відразу про це не повідомлять! — заперечила Геро. — Першими дізнаються опікуни. Вони мусять це знати, щоб підготувати тебе до переходу в академію. Це дуже-дуже крутий заклад! І, до речі, не кажи більше «уявляю собі». Уявляти погано.

— А що поганого в уяві? — запитав Бульцман. — Я гадав, що це головна особливість людського мозку і що ми, роботи, ніколи не зрівняємося з людьми, бо в нас її немає!

— Просто не кажи, — відповіла Геро. — В Едемі не прийнято нічого уявляти.

— А де ця Чудесна академія? — спробував змінити тему Джордж.

— Десь далеко, за сотні дампометрів від Едему, — пояснила дівчинка. — Це таємниця. Ти дізнаєшся, де саме, тільки тоді, коли туди потрапиш.

— А діти, які раніше жили у Бульбашці, приїжджають додому? Ну, на канікули?

— Ні, не приїжджають, — засмучено відповіла Геро. — Мої найкращі друзі вчаться в академії. Так класно було, коли вони були тут. Ми завжди тусувалися на одному потоці. А потім вони всі поїхали, і я лишилася із самими малюками.

Вона зітхнула.

— Не знаю, чому я повинна жити у Бульбашці, поки мені не виповниться повних дев’ять сонцедампів... Напевно, тому, що я цікава Варвара — вічно про все питаю. Принаймні моя опікунка так каже.

Тепер питання виникло у Джорджа.

— А ти не можеш з’єднатися думками з друзями, які тепер навчаються в академії?

— Ні, це заборонено, — відповіла Геро. — Діти з Бульбашки не мають права спілкуватися зі студентами академії. Ти не можеш дізнатися від інших, як воно там усе влаштовано, бо інакше не буде сюрпризу.

Джорджа її пояснення не переконало. Щось із цією Чудесною академією не так, але у світі, де все було не так, важко було уявити, що може бути іще гірше.

— А що далі, після Чудесної академії?

Геро подивилася на нього так, ніби він із Місяця впав.

— Як це що? Треба виплачувати борг! — мовила вона. — А в мене він уже ого-го який, бо я дуже довго вчилася. Ось чому я так сподіваюся, що отримаю високі бали. Тоді я зможу скоріше виплатити борг.

— Борг?! — перепитав Джордж. — Та ж тобі дев’ять років! Які в тебе можуть бути борги?

— Ну як... — зітхнула Геро. — Я мушу заплатити за повітря, яким дихала, і за всю випиту воду. А ще за освіту, за надувний будинок і за енергію, яка йде на підтримку мого потоку думок...

— Що-о-о-о-о? — Джордж не вірив власним вухам. — Чому ти повинна за все це платити?

— Бо я користуюся ресурсами, які належать Едему, — пояснила Геро. — І мушу їх відпрацювати.

— Скільки часу тобі на це піде? — запитав Джордж.

— Усе життя! — відповіла Геро так, ніби перед нею стояв капітан Очевидність. — От тільки я ніколи не виплачу цей борг до кінця, бо коли працюватиму, далі дихатиму повітрям, питиму воду і так далі. Тобто я все одно лишатимусь у боргу перед Едемом...

— А чим ти будеш платити? — запитав Джордж.

— Ну та як чим? Дамп-койнами!

— Дамп-койнами?! — здивувався Джордж.

— Це така цифрова валюта, — озвався Емпірей. — Ти їх заробляєш і витрачаєш. Один раз на рік, у День підрахунку, споживачі дізнаються, скільки вони заробили, скільки витратили і скільки податків мають сплатити Едемові.

— Тобто що більше дамп-койнів ти заробляєш, то більше податків платиш? — хлопець намагався зрозуміти, як побудована система.

— Не зовсім, — заперечив Емпірей. — Що більше ти заробляєш, то нижчі податки.

— Але як таке може бути? — вражено запитав Джордж. — Це ж несправедливо!

— Це найкращий з усіх можливих світів, — мовив робот. — Ніхто не казав, що він найсправедливіший. Вибач, але на цьому наша розмова мусить закінчитися.

— Чому? — запитав Джордж, подумавши, що зачепив якусь заборонену тему.

— Бо ми приїхали, — відповів Емпірей.

Розділ шостий

селя Геро була мов дві краплі води схожа на сусідні: невеликий будиночок у шерезі таких самих будиночків. Джордж зацікавлено зайшов усередину. Він бував у різних дивних місцях, але надувна хатина, схожа на іглу, йому ще не траплялась. Усередині було так само задушливо, як надворі. Напевно, на планеті, де зросла температура, більше немає прохолодних місць.

Геро пройшла повз нього — кинула на землю наплічник, стягнула черевики і зняла куртку. Емпірей докірливо на неї глянув.

— Я не збираюся складати твої речі, — сказав він. Геро зітхнула.

— Чому інші роботи прибирають замість дітей, а ти ні?

Вона згребла все в оберемок і пішла до кімнати на другому боці круглої вітальні, звідки повернулася вже з порожніми руками.

— Усі роботи з радістю допомагають своїм господарям і все роблять замість них, — сказала дівчинка.

— Мій не робить, — зауважив Джордж.

Він вирішив пливти за течією, поки не зрозуміє, як бути далі. Бульцман радісно кивнув.

— Я б не піднімав його одягу з підлоги, — сказав він, гепнувшись на диван.

Той був теж надувний і аж заскрипів під його вагою, та все ж не тріснув.

— Не можна мати все й відразу, — самовпевнено мовив Емпірей. — Я найрозумніший і найпотужніший робот в історії людства!

«Десь я це вже чув», — подумав Джордж. Колись був у нього один суперрозумний знайомець, який теж так вихвалявся.

— Так, так, я в курсі, — сказала Геро. — Я вже сто разів чула ці байки! Усі діти в Бульбашці особливі, тому Едем виділив для кожного з нас особливого робота. Але моя опікунка знайшла тебе на переробній станції і прислала мені — замість нового блискучого робота-помічника, як у всіх інших.

— Усі діти в Бульбашці особливі? — перепитав Джордж.

Його подруга Енні була найрозумнішою з усіх дітей, яких він знав. Невже Геро така сама кмітлива, як Енні? І якщо вона така особлива, то чому не помічає, що її слова зовсім не відповідають довколишній реальності?

— Нас називають майбутніми лідерами й лідерками, — гордо заявила Геро. — А це означає, що ми пройшли суворий відбір, бо в наших руках майбутнє Едему. Ми — еліта. От тільки треба почекати, поки ми станемо дуже-дуже старі, — тоді будемо всім керувати.

Дівчинка немовби повторювала слова, які десятки разів чула від когось.

— Але навіщо чекати, поки ви постарієте? — запитав Джордж.

— Ці діти — квіти Едему, — байдужим тоном пояснив Емпірей. — Тому за ними мають доглядати найкращі роботи. Для того, щоб виріс дуб, потрібен час, — загадково додав він. — Точніше, дев’ять сонце-дампів. Потім діти повинні покинути Бульбашку, бо всі майбутні лідери вчаться в академії. Дбати про майбутнє — дуже важливо.

Геро його не слухала.

— Краще б ти прибрав у моїй кімнаті, а не теревенив про квіти з дубами, — пробурмотіла вона.

Дівчинкасіла на диван навпроти Джорджа — той змінив колір, ставши зеленкувато-блакитним, наче море. На стіні над головою дівчинки раптом з’явилося зображення хвиль, які накочуються на пісок, а кімнату наповнила тиха музика.

— Яка краса! — вигукнув Бульцман.

«І звідки той велетень-страшко знає, що таке “краса”?» — подумав Джордж.

— Як ти це зробила? — запитав Джордж, подивившись на свій диван: той так і лишився нудотно-сірий.

— Що саме? — запитала Геро, яка, здається, нічого не помітила.

— Твій диван став іншого кольору! — сказав Джордж. — І зображення на стіні з’явилося! І музика!..

— А, ти про це, — відповіла Геро. — Це розумний дім з розумними меблями. Він зчитує мій настрій і змінює середовище навколо.

— А мого настрою він не зчитав, — поскаржився Бульцман.

Джордж подумав, що це й на краще, а то можна собі уявити, на що б тоді перетворився будинок! Йому не хотілося цього бачити.

— Але це швидко набридає, — визнала Геро. — Іноді хочеться, щоб будинок перестав крутити музику й показувати малюнки. Він і так ніколи не вгадує. От скажи — хіба я схожа на морську русалку?

Джордж відчув, що на нього хтось дивиться, і, озирнувшись, перехопив на собі блискучий погляд Емпірея.

— Щось не так? — не стримався він.

— Ти про що? — запитала Геро.

— Емпі постійно витріщається на мене, коли думає, що я цього не бачу, — пояснив Джордж.

— І на мене, — обурено озвався Бульцман. — І не реагує на мої спроби встановити з ним зв’язок.

— Він просто такий є, — мовила Геро. — Завжди за всіма стежить. Я просила опікунку дати мені іншого робота, але та вперлася і не дає.

Робот і оком не змигнув. Але Джорджа не покидало відчуття, що він ретельно фіксує все, що стосується його і Бульцмана, аби потім як слід проаналізувати.

— Час лягати спати, — тільки й відповів Емпірей.

— А вечеряти ти не будеш? — з надією запитав Джордж Геро. Востаннє він їв дегідратований сніданок ще на борту «Артеміди».

— Ні, — здивовано відповіла Геро. — Я вже вичерпала свій денний раціон. Але якщо ти голодний, можемо намішати тобі смузі. Правда, Емпі?

— Ну добре, — відповів Джордж. — Дякую! А потім ми з Бульцманом, напевно, підемо спати, якщо ти не проти.

Він не міг дочекатися, коли позбудеться Геро і зможе спокійно подумати на самоті. З Бульцмана вже нічого сьогодні не візьмеш — у пошарпаного велетня майже вичерпався заряд. Треба його підзарядити. А от йому... Він мандрував Всесвітом, пережив колосальне уповільнення часу в надшвидкому кораблі, повернувся на Землю — за всю подорож перемовившись лиш кількома словами з рідними й найкращою подругою — і опинився у зовсім чужому світі. Йому треба добре про все поміркувати.

— Запит підтверджую, — сказав Емпірей.

Джордж довго не зводив з нього погляду, аж поки робот ледь помітно не всміхнувся.

Уночі Джордж пробудився від шуму — до надувного будиночка хтось увійшов. Він і Бульцман лежали на двох диванах, накрившись легкими ковдрами, які були немов із фольги. Геро знайшла для Джорджа старий спортивний костюм своєї опікунки — її імені вона так і не назвала. А Емпірей намішав йому у склянці чогось клейкого. Втім, напій виявився на диво смачний і відразу втамував і голод, і спрагу.

— Мені прийшло твоє повідомлення, — пробурмотів прибулець до Емпірея.

Бульцман якраз підзаряджався — Емпірей подбав про це, неабияк здивувавши Геро: вона вперше бачила персонального робота, якого для підзарядки треба вмикати в розетку. Тож він сидів нерухомо і не сприймав нічого, що діялося у круглій кімнаті.

Прибулець точно був людиною. Судячи з голосу, то була жінка.

— Захист активував? — пошепки запитала вона.

— Усе як завжди. Я запустив два потоки: фальшивий — для них і паралельний — для тебе. Вони думають, що ти у своєму помешканні блукаєш у віртуальній реальності. Насолоджуєшся уявним аналоговим світом.

— Супер, — захихотіла жінка. — Це єдине місце, де я можу думати те, що хочу! Бо цілими днями я змушую себе думати про Трелліса Дампа і...

— Хай живе довго і щасливо, — похмуро сказав робот.

— Буде він жити, хай тільки таблетки п’є! — відповіла жінка. — Але це просто нестерпно: думати увесь час, який Трелліс хороший, коли він репетує на мене, бо я не можу зробити сонце темнішим. Ти уявити собі не можеш, як це втомлює!

— Думаю, що можу, — відповів Емпірей, — бо не раз півдня стираю з потоку Геро думки, які могли б зацікавити владу Едему.

— Так, я знаю, що ти найвірніший опікун з усіх, — зітхнула жінка. — Добре, що я вистежила, що тебе запроторили в той сміттєвий табір, і витягла звідти, бо інакше я б не змогла отак захищати Геро й маскуватися від усіх. І взагалі... не наважилася б втягнути дитину в таке.

— Ти молодчина, — похвалив її робот. — Ми вже майже на початку кінця. Якби все рухалося трохи швидше, Геро вже б покинула Бульбашку й жила б у світі, в якому тобі хочеться її бачити. Добре, що режим принаймні повірив, ніби в неї були проблеми з навчанням, і дозволив їй тут побути до кінця — за той час вона багато чого навчилася і краще підготувалася до того, що на неї чекає.

— Ми вже дуже близько! От-от закінчимо. Ми практично реалізували батьків план... — схвильовано відповіла жінка.

— А це означає, що настала найнебезпечніша пора, — зауважив Емпірей. — Які настрої всередині режиму?

— Страх і підозри. Ніхто нікому не довіряє. Знову підняли рівень загрози, — сказала жінка. — Від дамповірного до дампостичного, а тоді аж до дампо-термоядерного.

— І то якраз тоді, як Геро має виповнитися дев’ять років.

— Ти хотів сказати «дев’ять сонцедампів»? — захихотіла жінка.

— Пробачте, пані міністерко, — серйозним тоном відповів Емпірей, але Джордж зрозумів, що то в них такий жарт.

Однак жінка не засміялася. Вона щось помітила.

— А це що таке? — запитала вона кріогенно-холодним голосом.

Джордж знав: у нічному напівмороці надувного будиночка жінка щойно помітила його і Бульцмана.

— Ну, це хлопчик, — спокійно відповів Емпірей. — А там — його робот.

— Хлопчик? — Її голос заморозив би і ядро Сонця. — А що тут робить якийсь там хлопчик?

Джордж здогадався, що запрошення переночувати надійшло не від опікунки. Він намагався не панікувати. Хлопець затамував подих і чекав, поки Емпірей щось скаже.

— Він ваш рятівник, — сказав Емпірей.

Джордж видихнув. Емпірей на його боці.

— Що ти сказав? — перепитала жінка. — Відколи це мені потрібен рятівник?

Вона явно засмутилася.

— Він потрібен твоїй доньці, — відповів Емпірей. — Післязавтра в неї день вирощення, а отже, настав час, коли вона мусить покинути Бульбашку. І відбути до Чудесної академії, де ми вже не зможемо її захистити... А якщо режим зверне увагу на наші попередні вигадки про те, що в неї брак потенціалу, її взагалі відправлять у робітничий підрозділ, де з нею не буде зв’язку. Ми знаємо, що ситуація погіршується набагато швидше, ніж ми прогнозували. Там значно небезпечніше, ніж було тоді, коли ми тільки складали план дій, тому твоїй доньці потрібен хтось, хто супроводжуватиме її до безпечного місця. Це наш єдиний шанс витягнути її звідси. Ми мусимо все зробити правильно.

«Оце так новина! Але ж Емпі, чи як там його звати, міг розповісти йому про це раніше!» — подумав Джордж. Та в цю мить озвалася жінка, і хлопець зрадів, що відстрілюватися мусить Емпі, а не він.

— Я знаю! — вибухнула жінка. — І тим кимось є ти! Ти повинен покинути Бульбашку разом із Геро під час її офіційного переїзду до Чудесної академії! От тільки вона туди не доїде, бо ти мусиш змінити маршрут і доправити її до Альби — нейтральної зони, де ти попросиш для неї притулку. А тим часом машини нарешті повалять...

— Німу, — лагідно мовив Емпірей. — Твій батько...

— Тихо! — прошипіла Німу. — Не батькай мені тут! Такий план!

Чому ти не хочеш його виконувати?

Джордж зрозумів із цього діалогу, що Німу тут далеко не остання людина і з нею треба рахуватися. Добре, що віч-на-віч з нею опинився Емпірей, а не він сам — хлопець, який перелетів через Всесвіт, щоб, як виявляється, зруйнувати її бездоганний план дій.

— Не хвилюйся, — сказав робот. — Зараз я все розповім.

Жінка голосно вдихнула.

— І звідки ж прибув той хлопець? — запитала вона.

— З минулого, — відповів Емпірей. — Той хлопець — з минулого.

Розділ сьомий

мпірей мав надію, що його пояснення виправить ситуацію, але він помилявся.

— З минулого? — з голосу Німу було зрозуміло, що вона ледь стрималася, щоб не закричати. — З якого ще минулого? Ти що — з глузду з’їхав? Звідки ти це можеш знати?

— Я бачив, як хлопець відлітав із Землі, — мовив Емпірей.

«Справді?» — подумав Джордж. Хто ж це такий? Хто був на Космодромі-2 того доленосного дня, коли він та його вірний супутник Бульцман помчали в космос? Може, Емпірей був новою версією котрогось із підступних роботів, які патрулювали Космодром-2 за наказом їхнього творця Аліота Мерака? Невже таке можливо?..

— Він вирушив у Всесвіт на неймовірній швидкості в космічному кораблі під назвою «Артеміда», — продовжував Емпірей. — Покинув Землю 2018 року за старим літочисленням. Для нього зараз 2081 рік, але він не постарів, бо через сповільнення часу його мандрівка була дуже коротка порівняно з тим, скільки часу минуло на Землі. Тобто це хлопець, який жив до Великого розколу. І то дуже сміливий і талановитий. Якраз такий, як нам треба.

Джордж не знав, що робити: кричати від жаху, бо збулися його найбільші страхи, чи тішитися, що його здогади виявилися правильними? А може, радіти, що Емпірей — чи хто він там насправді — так його похвалив... Зараз 2081 рік, отож він на шістдесят років старший, аніж тоді, коли був на Землі! Йому вже за сімдесят!!! Джордж ледве не запищав. Та він старий дід! А скільки ж його татові? А мамі? І взагалі — вони ще живі? Його сестричкам-близнючкам уже поза шістдесят! Коли він нарешті їх знайде, то побачить перед собою старих бабусь!

— То ти викликав його з минулого? — недовірливо запитала жінка. — Це ж неможливо!

— Неможливо, — погодився Емпірей. — Тому я не викликав. Його подорож спланував один жахливий чоловік, який навіть не здогадувався про наслідки того, що накоїв. Я знав, де мав сісти корабель, на якому полетів хлопець. Але не знав коли. Довелося зачекати. А коли я отримав сигнал, що в Порожнечі приземлилося космічне тіло, вирішив перевірити, чи то не він, і змінив маршрут шкільного автобуса Геро, аби оцінити ситуацію.

«Виходить, Емпірей чекав на мене, — подумав Джордж. — Він знав про “Артеміду” і про Аліота Мерака». Джордж уявляв, як тепло його зустрічатимуть рідні й друзі на Землі, а його зустрів робот у шкільному автобусі серед пустелі.

— Але якщо ти знаєш, що він тут, то інші теж знають? — налякано спитала Німу.

— Наразі мені вдалося вгамувати підозри про цей інцидент. Усі думають, що з неба просто впав уламок древньої космічної станції.

— Ну а до чого тут Геро? — запитала вона. — Ти тільки-но сказав, що придумав, як врятувати Геро, а тепер говориш мені про того мандрівника в часі, космічного мігранта, хронологічного біженця! Ти розумієш, що все це незаконно? Нас зловлять і засудять за утопієцид!

«Утопієцид?» — здивувався Джордж. На щастя, Емпірей тут же перефразував:

— Тобто за спробу зруйнувати рай... Але ж це не рай! Тут нема вільних людей, хоч вони і змушують тебе таке казати...

— Дякую, що нагадав. Я в курсі! — сказала Німу; в її голосі прозвучали і лють, і розпач.

— Лише він вільний, — сказав Емпірей.

— Хто «він»? — не зрозуміла Німу.

— Та хлопець. Я ж казав тобі, що він прибув із минулого. До епохи масового зв’язку, — пояснив Емпірей. — До Великого розколу. Подумай добре.

У голосі Німу з’явилися нотки розуміння.

— Ти хочеш сказати, що...

— Саме так, — мовив Емпірей. — У нього нема датчиків, стрічки подій і потоку думок. Його не можна просканувати, зчитати чи відстежити. Він унікальний — єдина дитина у Бульбашці, яка може вільно пересуватися. Він не активує жодного сенсора. Якщо хлопець зайде у штаб-квартиру корпорації «Едем», ніхто навіть не здогадається, що він там був. Треба діяти — і то вже. Я роблю все, що мені під силу, але моніторингові системи можуть зареєструвати щось, що я пропустив. Якщо ми поквапимося, він зможе допомогти Геро вибратися звідси. Я в цьому впевнений. Йому вдасться реалізувати наш план — допровадити її до нейтральної зони.

Джордж не міг далі мовчати. Вони будували плани, а його навіть ні про що не питали! А що як у нього інші наміри — наприклад, розшукати своїх рідних чи поїхати куди-інде, а не в якусь Альбу чи як там називається та зона? Йому хотілося встати і щось сказати, та все ж хлопець вирішив, що краще слухати далі й розвідати якомога більше. Ану ж він дізнається щось таке, чого вони не сказали б йому в обличчя?

— А ще він знайомий із нею, — тихо промовив Емпірей.

Джорджа аж підкинуло. З нею?! Про кого Емпірей говорить?

— З нею? — дивним голосом перепитала Німу. — Він знайомий із нею?

Джордж, здається, почув якісь ревниві нотки.

— Так, знайомий.

«Він має на увазі когось із друзів?» — подумав Джордж. У нього їх не так багато...

— Пощастило, — уїдливо мовила Німу. — Ще скажи, що він їй подобається?

Настала пауза — напевно, Емпірей кивнув.

Німу випалила:

— А чому я їй не подобаюся? Чому? Ми б могли заприятелювати!

— Вона не мала як з тобою подружитися, — сказав Емпірей. — Та й звідки вона могла дізнатися, чим ти таємно займаєшся? Вона впевнена, що ти — агентка режиму, віддана урядова міністерка...

— Тоді вона, мабуть, думає, що я всіх зрадила! — гірко промовила Німу. — І його теж!

— Я передам їй, що ти нікого не зраджувала, — сказав на диво пригніченим голосом Емпірей. — Коли хлопець доправить Геро до Альби.

Джордж був у розпачі. Йому доведеться перетнути країну, якої він не впізнає, разом із дівчинкою, з якою він тільки сьогодні познайомився, щоб добратися до безпечного місця з дивною назвою, де є одна людина, з якою він колись товаришував, та імені її не знає!

— Але чому хлопець? — не відступала від свого Німу. — Чому не ти?

— Ти ж сама сказала: сьогодні підняли рівень загрози. Нехай Геро йде з хлопцем, а я залишуся тут і прикрию її: передаватиму фальшиву стрічку новин. Поки зможу... Бо що як нас із Геро піймають? Донька міністерки Едему втекла із суперінтелектом, якого десятиліттями розшукує режим! Сліди приведуть до тебе — і ми назавжди втратимо свій шанс. Наша операція провалиться.

Німу зітхнула.

— Маєш рацію, — погодилася вона. — Чесно кажучи, мені не подобається твій план. Зовсім не подобається. Але це таки найкращий варіант.

— Найкращий, бо більше варіантів нема, — сказав Емпірей. — Післязавтра Геро повинна покинути Бульбашку. У неї нема вибору. Тому якщо ти хочеш, аби вона втекла з Едему в безпечне місце, скориставшись єдиною нагодою, яка їй випала в житті, ми повинні зробити так, як я кажу.

Невдовзі Німу покинула надувний будиночок так само нечутно, як і увійшла до нього.

У круглій кімнаті запала тиша. Джорджеві голова йшла обертом від почутого. 2081 рік! Минули десятки років! Випалена сонцем земля, розпечене небо, гола пустеля довкола — у світі все докорінно ЗМІНИЛОСЯ. Майбутнє... То він таки опинився в майбутньому. Але ж він стільки всього не знає! Що це за машини і що вони роблять? Він спробував розбудити Бульцмана, щоб усе йому розповісти, але старий робот зручно вмостився коло зарядки й не реагував на його штурханці. Урешті-решт Джордж теж заснув; цілу ніч йому снилися дивні сни — такі ж чудернацькі, як реальність, у яку його занесло.

Він прокинувся, невиспаний і змерзлий, на незручному сірому дивані. Бульцман досі міцно спав. Джордж встав і підійшов до вікна — блідо-жовте сонце вже піднялося високо над обрієм. Йому підступив клубок до горла. Сонце було таке саме, як колись: світило, як і мільярди років тому. Хоч що сталося на поверхні планети, космічного ладу в Сонячній системі це не порушило. А от життя людей, схоже, набуло цілком нового виміру — з нічної розмови Джордж зрозумів, що час, в якому він опинився, називається ерою масового зв’язку. Очевидно, йдеться про те, що тепер усі мусять ділитися з іншими своїми думками. Наприклад, працюючи в міністерстві, Німу повинна думати тільки про те, який розумний Трелліс Дамп, інакше він здогадається, що вона шпигунка. Геро й усі інші діти розмовляють мовчки, через потоки думок, а роботи-опікуни можуть контролювати поведінку своїх підопічних.

— Доброго ранку! — до кімнати ввійшла Геро у гарненькому спортивному костюмі. «Напевно, це її піжама», — подумав Джордж.

— Доброго ранку! — відповів хлопець.

Він спробував усміхнутися. Геро не винна в тому, що він застряг не в тій ері, чи в тому, що її опікунка й робот вибудовують плани, як Джордж має вирушити разом із нею у дивну й, мабуть, небезпечну мандрівку, аби провести її через Едем в іншу країну.

— Дякую, що дозволила нам переночувати.

— Я хочу тебе щось спитати. Ти її бачив? — з нетерпінням запитала Геро.

Вона забула свою вчорашню обіцянку ні про що сьогодні не розпитувати.

— Кого? — розгубився Джордж.

Може, вона має на увазі ту таємничу «її» з Альби, про яку він чув уночі?

— Королеву Бімболіну-Кімоболіну! — відповіла Геро. — Кого ж іще, дурнику?

— Ні, — чесно відповів Джордж. — Не бачив.

Він гадки не мав, про кого вона говорить.

— Гм, цікаво, — здивувалася Геро. — А я думала, її аватар всюди, де тільки можна. Як ти міг її не бачити?

— Кого — «її»? — знову запитав Джордж.

— Та Королеву Потойбіччя! — Геро насупила брови. — Кажуть, вона така гарна, що дивитися можна тільки на її аватар, бо в реальному житті її краса тебе просто засліпить. Тому вони всюди посилають її аватар. Ну, так само як мене посилають до школи. Насправді я не «ходжу» до школи — у нас взагалі нема такого місця. Це віртуальна школа, і я щодня відправляю туди свій аватар, щоб не завдавати собі зайвого клопоту...

— Тоді чому ти вчора їздила на шкільну екскурсію, якщо могла побувати на ній, не виходячи з дому? — Джордж не розумів її логіки.

— Так відстежують наші успіхи, — пояснила Геро. — Едем перевіряє, хто з нас по-справжньому готовий перейти до Чудесної академії.

Вона зітхнула.

— Я дуже-дуже сподіваюся, що вже готова покинути Бульбашку.

Джордж згадав про металеві руки, які виривали в кожної дитини по волосині й брали по краплинці крові. Він кивнув. Хоч би в тих дітей, які їхали разом із ним у автобусі, не знайшли генетичних відхилень чи інших проблем зі здоров’ям. Страшно уявити, що з ними станеться, якщо їх знайдуть. Навряд чи вони залишаться у Бульбашці як лідери майбутнього.

Але в Геро вже з’явилося нове запитання.

— А ти навчиш мене розмовляти смайлицькою?

Джордж витріщився на неї.

— Смайлицькою! — повторила дівчинка. — Мовою Потойбіччя! Коли не спілкуєшся словами, а просто вставляєш смайлики у свій потік думок! Як ти можеш такого не знати?

У цю мить Джордж помітив, як за вікном щось промайнуло. Він підбіг до вікна, але те «щось» уже зникло. Хлопець потягнув за вхідний люк, але той, схоже, був герметично зачинений.

— Що ти побачив за вікном? — запитала Геро.

— Білого коня, — відповів Джордж.

Невже він зовсім звар’ював?

— Але в нього на носі... еммм... довгий ріг.

— Е, та це ж бульбашковий єдиноріг! — радісно вигукнула Геро.

— Але єдинорогів не буває! — заперечив Джордж.

— Неправда, бувають! — сказала Геро.

— Єдинорогів не існує! — вперто повторив Джордж. Він дуже пізно прокинувся, нічого не снідав, і його все це уже почало дратувати. — Це міфічні тварини. З легенд! Вони несправжні. То був просто кінь з великою штукою на носі, а не реальний єдиноріг.

— Ні, реальний! — вигукнула Геро. — Я питала про це Емпі, й він розповів мені правду про єдинорогів.

— Ну і? — запитав Джордж.

— Єдинороги вимерли перед Великим розколом, — сказала Геро. Її очі блищали, але голос звучав невпевнено, так ніби вона переконувала сама себе. — Люди так занедбали планету, що єдинороги вимерли, бо вони дуже чутливі. Їм стало дуже сумно від того, до чого докотився світ. Це їх і вбило.

— Ти хочеш сказати, що єдинороги померли, бо їхні серця були розбиті? — вражено перепитав Джордж.

Навіщо Емпірей намолов Геро таких нісенітниць?

— Так, єдинороги все беруть близько до серця, — шморгнула носом Геро. — Принаймні так мені про них розповідали. Вони настільки чутливі створіння, що вимерли і змогли ожити аж після Великого розколу, коли — як, е-м-м, усі знають — Трелліс Дамп (ох, хай він живе довго і щасливо!) знову повернув Едему його велич.

Вона замовкла.

— Але ж це неправда, Геро! — випалив Джордж. Він більше не міг мовчати. — Це все дурниці! Едем ніякий не найкращий зі світів! Він жахливий. Найгірший з усіх світів! Усі навколо тобі брешуть!

Він уже підготувався до того, що дівчинка зараз розплачеться, але її реакція його здивувала.

— Але навіщо їм це? — запитала Геро. — Для чого їм мене обманювати?

— Ну... — Джордж розгубився.

— Ну ж бо, скажи мені правду про щось, чого я не знаю, — стояла на своєму Геро. — Тільки доведи, що ти не брешеш. Інакше я тобі не повірю.

«Геро не така вже й наївна», — подумав Джордж.

— Добре, — відповів він. — Хочеш правду — маєш. Я не з Потойбіччя. І я не біженець...

Він на хвилю замовк.

— Я — космічний мандрівник, — сказав хлопець.

Він не знав, чи його рішення сказати Геро правду було геніальним, чи, навпаки, могло обернутися катастрофою.

— Космічний мандрівник? — Геро здивовано звела брови. — А звідки... саме?

— Звідти, — Джордж тицьнув пальцем догори.

— Звідти? — Геро розгубилася, а потім налякано перепитала: — Звідти?! Ти хочеш, щоб я повірила, ніби ти прилетів сюди з космосу?

— Ага, — відповів Джордж.

— Ти прилетів з космосу? — недовірливо вигукнула Геро. — На чому, цікаво?

— На космічному кораблі, — сказав Джордж. — Ось чому коли ми познайомились, я був у скафандрі.

— Не у скафандрі! — заперечила Геро. — А в спортивному костюмі, як і я!

— Ні! — мовив Джордж. — То був справжній скафандр!

— Я тобі не вірю, — сказала Геро, хоча його історія явно її зацікавила. — Але розповідай далі.

— Я покинув Землю на космічному кораблі разом зі своїм роботом Бульцманом, і ми перелетіли з ним через Всесвіт. Ми не збиралися так далеко летіти, але ніяк не могли розвернути корабель. За якийсь час корабель сам вирішив повернутися на Землю, тому ми тут. Але виявилося, що ми перестрибнули в...

— Зачекай, — Геро виставила долоню вперед. — Але ви ніяк не могли прилетіти з космосу.

— Чому? — запитав Джордж. — Я знаю, що це звучить трохи дивно, але...

— Та ні, справа не в тому, — сказала Геро, — хоча це дійсно дивно. Просто в космос ніхто не літає!

«Як це — “не літає”?» — подумав Джордж.

— Космічні подорожі заборонили! — продовжувала дівчинка. — Вони незаконні. У космос ніхто не літає. Колись літали, але потім виявилося, що це даремна трата грошей, за які можна було б зробити нашу планету ще гарнішою. Усі польоти скасували, і тепер ніхто не має права літати в космос чи щось туди посилати. Тому там нічого нема. І точно ніяких кораблів, які збудували люди.

— Це неправда, Геро, — заперечив Джордж. — І взагалі — космічні дослідження мали велику користь!

— Та ні, це просто байки, у які мали всі вірити, — відповіла Геро. — А насправді це фейкові новини. Їх вигадали, щоб люди вважали, нібито наука на щось здатна.

Джордж був такий шокований, коли це почув, що аж відступив назад — просто Бульцманові на ногу.

— Ай! — мимоволі зойкнув Бульцман, хоча йому анітрохи не заболіло, бо ж у роботів нема больових рецепторів.

«Або пан, або пропав!» — подумав Джордж і сказав:

— Геро, я не просто прилетів з космосу. Я прибув із минулого. Пролетів крізь час. Колись я розкажу тобі всю історію.

Геро витріщилася на нього.

— Що? — перепитала вона. — Ти пролетів крізь час?

— Мій корабель летів так швидко, що на його борту час минав набагато повільніше, ніж на Землі. Коли я покинув Фоксбридж, то був тільки трохи старший за тебе.

— Он воно що! — сказала Геро. — От чому ти весь час згадуєш про Фоксбридж!

Її обличчя стало дуже зосередженим.

— Тут жили мої мама з татом, мої сестрички і всі мої друзі. А тепер їх нема і світ змінився. Його знищили. Я мушу повернутися у свій час, Геро, — може, тоді я ще встигну врятувати майбутнє.

— Тобто моє теперішнє — це для тебе майбутнє, — повільно промовила Геро. — Іти хочеш повернутися назад і спробувати зробити так, щоб усе не стало таким, як є зараз?

— Ага! — зрадів Джордж. — Ти все правильно зрозуміла.

— Але якщо ти це зробиш, — схвильовано сказала дівчинка, — може статися так, що мене не виростять! Ану ж тоді я перестану існувати?

У цю мить до кімнати ввійшов Емпірей.

— Доброго ранку, — привітався він із Геро, розлючено глипнувши на Джорджа. — Емоційні частоти в цьому помешканні зависокі для максимального комфорту.

— Він сказав, що... — Геро тицьнула на Джорджа.

— Ти знову ставила забагато питань, — перебив її Емпірей. — А обіцяла нічого не питати. Ну а він залюбки наплів тобі казок. Це ж улюблене заняття в Потойбічні.

— Що? — сердито вигукнув Джордж.

Він обернувся до Бульцмана.

— Скажи їй, Бульцмане! Ніякі це не казки! Ми кажемо правду, а цей робот...

Він роздратовано подивився на Емпірея — той з їхнього союзника перетворювався на ворога.

— Це частина їхньої культури, — робот не дав йому договорити. — У Потойбічні вміють вигадувати неймовірні історії. Просто неймовірні!

Емпірей розмахував руками.

— Звучить так, ніби це чиста правда. Але, по суті, вони такі ж реальні, як та віртуальна екскурсія, на якій ти вчора побувала.

— Але ти казав, що ті екскурсії нічим не відрізняються від реальних! — обурилася Геро.

— Та невже? — спокійно відповів Емпірей. — Хіба я таке казав?

— А що як цього всього насправді немає? — запитала Геро після почутого. — Що як ти і моя опікунка вигадали все це, щоб я ні про що не розпитувала? Може, Едему взагалі не існує?

Вона здавалася на диво спокійною — як на дівчинку, яка вперше замислилась, а чи справді довколишній світ є таким, як їй здається.

— Неймовірна теорія, — пробурмотів Емпірей.

Але Джордж знав, що цього разу Геро поцілила в яблучко, і це його страшенно розвеселило. Едем — фальшивка. Це очевидно. Тільки незрозуміло, яку роль відіграють у цій затії Емпірей та опікунка Геро і що то за далекоглядний план батька Німу (ким він там, цікаво, був?).

Бунтівна іскорка, яка загорілася в очах Геро, втішила його — і це було перше, що порадувало хлопця, відколи він повернувся на Землю.

— А тепер слухай, — сказав Емпірей таким тоном, мовби нічого не трапилося. — Сьогодні ми завершуємо підготовку до від’їзду в Чудесну академію! Завтра — дев’ять сонцедампів, відколи тебе виростили, твої оцінки визнали достатньо високими, а значить, настав час підготуватися до переїзду.

Геро тут же вилетіло з голови, про що вона питала хвилину тому.

— То мене взяли?! — закричала вона.

— Так, — підтвердив Емпірей. — Твоя опікунка щойно повідомила, що в тебе найвищі бали серед усіх учнів, яких за всю історію прийняли до академії! Молодчина, Геро! Чудово попрацювала!

— Я їду в Чудесну академію! — вигукнула Геро й кинулася всіх обіймати. — Ура! Я зароблятиму трильйони дамп-койнів і стану лідеркою Едему! Я їду в академію!

От тільки Джордж знав, що нікуди вона не їде.

Розділ восьмий

ень минув без пригод: Геро стрибала по хаті, радіючи, що от-от поїде в Чудесну академію і посилаючи думки про це усім своїм знайомим, а Джордж дрімав — відпочинок був йому ой як потрібен! — і міркував про час, в якому опинився. Коли настав вечір, надворі почувся гамір. Цього разу на єдинорога було не схоже. Емпірей стривожився.

— Відчиняйте! — пролунав голос із вулиці. — Перевірка!

Емпірей завмер на місці — його очі-горошинки втупилися у Джорджа. Геро теж захвилювалася. Вона швидко роззирнулася довкола.

— А ми можемо просто пояснити, що моя опікунка запросила Джорджа в гості?

Дівчинка одразу здогадалася, що вони порушили якісь із правил Едему.

— Ні, не можемо, — відповів Емпірей.

— Що ж робити? — запитала Геро.

Вона запанікувала, і Джордж зрозумів, що їй, мабуть, уперше в житті стало страшно.

— Що буде, якщо вони застануть тут Джорджа? — запитала вона.

Із виразу її лиця було зрозуміло, що Геро вже знає відповідь: нічого доброго. І, напевно, після такого ні в яку академію вона не поїде.

— Спокійно! — сказав Емпірей. — Я їх заховаю.

Він обернувся до Джорджа.

— Стань мовчки і не рухайся, — скомандував він. — Он там, біля Бульцмана. Стій і не ворушися!

Емпірей затулив їх обох шматком тонесенької тканини. Джордж завмер, наче статуя, поруч із Бульцманом, який, схоже, досі не пробудився з нічної підзарядки. Загупали кроки, так немовби до кімнати ввійшов хтось у чоботах з металевою підошвою. Лясь! — гість ляснув кийком по обтягнутій рукавицею долоні.

— Роботе! — звернувся він до Емпірея. — Слава Треллісу!

«Напевно, так тут офіційно вітаються», — подумав Джордж.

— Дампу слава! — прокарбував робот. — Хай живе довго і щасливо!

— Звітуй про своє місце проживання.

Емпірей зітхнув. Джордж почув, як щось засвистіло.

— Зависокі енергетичні параметри, — зауважив інспектор.

Джордж відчув, як той ковзнув очима по ньому й Бульцману, але нічого не помітив. Та коли його погляд зупинився на Геро, він тут же скомандував:

— Дай мені доступ до потоку її думок.

— Слухаюсь, — незворушно відповів Емпірей.

Геро ані писнула — мабуть, таке відбувалося не вперше. Емпірей, вочевидь, виконав якусь дію, бо в кімнаті раптом почувся потік думок Геро. Він линув у повітрі між суперкомп’ютером, поліцейськими і дівчинкою. Спершу Джордж почув гармонійну, радісну мелодію — мабуть, саундтрек до життя поміж єдинорогів, велетенських метеликів та цікавих ігор у віртуальній реальності. Та раптом прозвучала похмура нотка, а за нею — мінорний акорд, що повністю змінив настрій. «Цікаво, що таке з’явилося в потоці думок Геро?» — подумав Джордж.

— Що це? — запитав поліцейський, коли мелодія стала різкою й хаотичною.

Джордж затамував подих. Він зрозумів, що поліцейські — то роботи, а не люди, бо в їхніх незворушних і начебто природних голосах усе ж вчувалися металеві нотки. Голоси були настільки схожі на людські, що звучали набагато моторошніше й страшніше за голос Бульцмана, який — хоч як не старався — був таки роботом, а не людиною.

— Це спогад із віртуальної реальності про фальшиві новини з минулого. Вигадки про космічні польоти, — квапливо пояснив Емпірей. — Просто спогад.

— Дампіально! — сказав робот-поліцейський. — Навіщо їх вчать про давні часи? Тільки бентежать дітей. Вони мають вивчати лише великі досягнення Едему. Позбудься того спогаду. Видали його!

Джордж почув, як Емпірей зітхнув, але музика відразу стихла.

— Дбай про чистоту раю, — сказав інспектор, крутнувшись на металевих закаблуках. — У наших думках і в наших серцях. І більше не зачиняй люк.

Джордж нарешті видихнув. Емпірей скинув тканину, якою затулив хлопця й Бульцмана.

— Що це було? — запитав Джордж.

Геро стояла мов зачарована.

— Ти ставиш Геро в небезпечне становище, — швидко промовив Емпірей. — Усе відображається в її потоці думок, і це їй загрожує. Ще трохи — і була би біда. Мені прикро, що ми мусимо поширювати стрічку подій, — ти й сам розумієш, яке це безглуздя, — але поки не витягнемо її з Едему, у нас нема вибору. Інакше вона опиниться у смертельній небезпеці.

— Ясно, — сказав Джордж. Йому стало моторошно. — Тобто Геро не знає, як усе насправді? Ви мусите обманювати її задля її ж безпеки? Бідолаха!..

Йому стало дуже шкода дівчинку. Тієї миті Джордж усвідомив, що якщо вони попросять його врятувати Геро, вивести її з цього місця, — він без вагань погодиться. Не піде звідси без неї. Він сам так вирішив.

Може, хтось так само порятував свого часу його малих сестричок. Хоч би!

— На щастя, то був поліцейський робот старої моделі, — сказав Емпірей. — Дивно, що йому не встановили шкіру, яка вимірює теплову енергію. Напевно, таки правда: Едему бракує грошей на оновлення.

— Що б він зробив зі мною, якби зловив? — запитав Джордж.

— Тепер багато що заборонено, — вів своєї Емпірей. Джордж ледве встигав за ним, так швидко той говорив. — Наприклад, свобода думки й слова. І наука теж заборонена. Будь-які розмови про космічні польоти. Подивися на технології, які тебе оточують. Технології керують людським життям — і навіть створюють його! — але люди не мають права розуміти їх чи на них впливати. Тебе б забрали. Ми більше ніколи б тебе не побачили. Геро вигнали б із Бульбашки й покинули б саму виживати в Порожнечі. Її опікунка втратила б посаду в уряді. Мене б розібрали. А найгірше... Ні, я більше нічого не скажу...

— І все це в найкращому з усіх можливих світів, — зауважив Джордж.

— Еге ж, — кивнув Емпірей. — Робот-поліцейський не помітив тебе, бо я накинув на тебе й на твого робота метатканину. Ну і, звісно, через те, що твій потік думок недоступний для інших. Він не сприймає біологічних ознак — тільки технологічні. По суті, ти для нього не існуєш, але я не хотів ризикувати, щоб він тебе побачив. Тоді він зафіксував би твоє зображення, а воно могло б потрапити до когось іншого.

— А такі інспекції часто відбуваються? — запитав Джордж.

— Ні, — відповів Емпірей. — Просто в королівстві-корпорації «Едем» оголошено високий рівень загрози.

— Вони мене шукають? — запитав Джордж.

— Вони шукають будь-кого, хто може становити небезпеку для режиму, — відповів Емпірей. — Треба поквапитися.

— Оце так поворот подій, — сказав Джордж.

— Розумію, — відповів Емпірей. — Але я б не просив тебе про допомогу, якби не знав, що це тобі під силу.

— Але звідки ти це знаєш? Хто ти такий? — хлопець подумав, що це, мабуть, його єдиний шанс про це спитати.

— Я — Емпірей, — відповів робот. — Підказка в моєму імені.

Але Джордж не знав, що означає це ім’я, і не мав пристрою, на якому міг би це перевірити. Та й часу бавитися в загадки теж не було.

— Я чув, як учора ти розмовляв з якоюсь жінкою на ім’я Німу, — прошепотів він. — Я знаю, що ви розробили план і хочете, аби я врятував Геро.

— Ти мусиш доправити Геро в безпечне місце, — тихо відповів Емпірей. — Врятуй Геро — і врятуєшся сам.

— Але ж... — хотів було заперечити Джордж, але Емпірей цитьнув на нього.

Джордж почув знадвору якесь дзижчання.

— Бджоли слухають. Тихо!

— Бджоли? — здивувався Джордж.

— Бджоли-нишпорки, — пояснив Емпірей. — Найрозумніші в усій Бульбашці. Вони першими б’ють на сполох, коли щось не так.

Дзижчання стало гучнішим. Джордж зиркнув у вікно й побачив, що будинок оточив рій бджіл.

— Нас піймають якісь там бджоли? — здивувався Джордж. Раніше ці комахи вважалися дружніми до людей. — Не може бути!

— Вони все здатні розпізнати, — мовив Емпірей. — Віруси, бомби і так далі. Скоро дізнаємося, чи зможуть вони розпізнати тебе. Але що менше ми галасуватимемо, то скоріше вони полетять.

Коли рій бджіл-нишпорок нарешті забрався геть, Джордж із Бульцманом за якийсь час прошмигнули надвір через люк, що його робот-інспектор наказав тримати відчиненим. Бульцман уже повністю зарядився. Вони обоє сіли при вході до надувного будиночка. Відходити далі не наважувалися. Джордж не міг більше витримати в задушливій вітальні й мусив вийти на вулицю, щоб відчути якщо не свіже повітря, то принаймні іншу атмосферу, яка панувала всередині Бульбашки.

Звідти, де вони сиділи, було видно рівненькі ряди майже однаковісіньких надувних будинків — кожен із них оточував невеличкий сад. Будинки відрізнялися від сусідських тільки за кольором. У садках працювали роботи: підрізали кущі, поралися поміж квітів і поливали траву. Сади були такі ошатні та яскраво-зелені, що Джордж засумнівався в тому, чи рослини справжні. Він простягнув руку й торкнувся листка, але тут же запищала сигналізація і на нього суворо помахав пальцем робот із сусіднього саду.

— Бульцмане, — прошепотів Джордж, — тобі подобається майбутнє? Це ж 2081 рік!

Джордж досі не мав нагоди поділитися враженнями зі своїм робо-приятелем. Йому дуже кортіло розповісти Бульцманові про плани Німу й разом поміркувати, хто ж насправді той Емпірей, але він розумів, що це надто ризиковано. Невідомо, хто може підслуховувати їхню розмову. Однак він не стримався й пошепки розповів роботові про їхнє становище.

— 2081 рік! — вражено сказав Бульцман. — Тоді все ясно. То ти вже старий дідуган, хлопче!

— Мені вже за сімдесят, — відповів Джордж, — але водночас я звичайний школяр.

— Не дивно, що мала Геро вирішила, що я музейний експонат, — мовив Бульцман. — Дивися, навіть той робот-садівник і то просунутіший за мене.

— Емпірей розповів мені, що жителі Едему можуть користуватися технологіями, але не мають права на них розумітися, — сказав Джордж.

— Тобто знають, що ті штуки роблять, проте не здогадуються, як вони працюють, — розмірковував Бульцман. — Цікаво...

— А Геро далі торочить про фейкові новини і про те, що наука бреше!

— Напевно, її такого вчили, — розважливо мовив Бульцман. — Якби вона вчилася в нормальній школі, то швидко все зрозуміла б.

— Ага, коли Геро перестає повторювати те, чого її вчать, видно, що вона розумна, — сказав Джордж, насупивши брови. — По-моєму, її опікунка й Емпі зробили все, щоб вона якомога довше залишалася в Бульбашці. Здається, вони не хочуть, аби вона їхала в Чудесну академію.

— Ох, — зітхнув Бульцман. — Хто б міг подумати, що в майбутньому пануватиме такий хаос?

— І космічних польотів не буде!— Джорджа особливо зачепила ця новина.— Геро сказала, що подорожі в космос скасували, бо це нібито інструмент фейкової науки!

Піднявши голову догори, хлопець побачив у теплому повітрі хмарку пари: вона здійнялася до прозорої оболонки Бульбашки, а там сконденсувалася у воду й упала краплинками на листя й траву. Бульбашка — це окрема екосфера, збагнув Джордж. Плодюча, аж надто тепла й волога, вона немов протилежність до голої пустелі, що простягається поза нею. І геть не схожа на Фоксбридж, який він пам’ятав, на Фоксбридж, у якому кожен будинок — великий, поважний і пихатий, або низенький і нечупарний, або веселий і дотепний — відповідав характерові своїх мешканців. У Старому Фоксбриджі все було особливим, чудернацьким і цікавим. А тут усе було майже однакове.

За межами біосфери сідало сонце, кидаючи довгі багряні промені на все довкола. Вершечки пальм усередині Бульбашки стали малиновими. Геть усе в Бульбашці набуло яскраво-рожевої барви — прегарне було б видовище, якби Джордж не знав, що під час реального заходу сонця такі кольори виникають тоді, коли атмосфера дуже забруднена. «Не дивно, — подумав він, — що діти міністрів живуть тут, у Бульбашці, яка захищає їх від променів сонця й отруйних пилу та газу».

Коли сонце зайшло, небо потемніло й замерехтіли зорі. Повітря начебто очистилося — вони бачили вгорі ясний нічний небосхил. Джордж дивився на знайомі сузір’я, що виблискували за прозорою оболонкою Бульбашки, і дивувався, що вони лишилися такі самі, тоді як світ унизу докорінно змінився. Раптом він щось помітив. Просто над його головою небом промайнула світла цятка. «То не метеор, — подумав Джордж, — бо надто вже розмірено й виразно вона рухається. Напевно, супутник. Котрийсь із тих старих, що залишилися з часів Космічної ери». Зненацька він побачив, як нічне небо перетнула ще одна цятка, а за нею ще. Вони були такі мініатюрні й рухалися так чітко, що сумнівів бути не могло: ці об’єкти штучні.

— По-моєму, космічні польоти ще й як відбуваються, — сказав Бульцман, спостерігаючи за ними, — просто про це знають тільки обрані.

Розділ дев’ятий

 я-ля-ля-ля-ля! — Геро так голосно лялякала, що аж розбудила Джорджа. — Сьогодні день мого вирощення і я їду до Чудесної академії! Там я дізнаюся про все на світі: нас навчать доглядати за єдинорогами, дбати про бульбашкові середовища і приборкувати енергію кіл на полях!

Вона танцювала кімнатою, поки не помітила, що Джордж уже не спить — дівчинка зробила колесо й опинилася просто перед ним.

— Та-да-а-ам! — вигукнула вона. — Доброго ранку! — Привіт, — сказав у відповідь Джордж.

Хлопець здивувався: ще вчора ввечері вона була не на жарт налякана, а тепер — така весела й бадьора.

— Я не знав, що ти гімнастка!

— Ага! — засяяла дівчинка. — Я займаюся з віртуальною інструкторкою. Виспався? Хочеш смузі? Ти радий, що я вирушаю в Чудесну академію?

— Е-м-м, вибач за те, що сталося вчора ввечері, ну, коли інспектор прийшов і все решта, — попросив пробачення Джордж: йому було справді прикро за те, що через нього дівчинка таке пережила.

— Який інспектор? — блиск в очах Геро погаснув. — Не приходив ніякий інспектор. Ти про що?

Джордж згадав, що вчора на вимогу інспектора Емпірей стер її останні спогади. Але він вирішив спробувати ще раз. Має право, адже його відправляють у небезпечну й незаконну подорож...

— І я розповідав тобі, що прилетів сюди з космосу, — забула?

— Неправда! — зморщила носика Геро. — Ти біженець із Потойбіччя! Ти сам так казав, коли ми познайомилися в пустелі.

Джордж зрозумів: спогади Геро добряче підчистили. «Так не можна», — подумав він. Якщо навіть ті, які хочуть творити добро — а він дуже сподівався, що Емпірей та Німу творили саме добро, — здатні на такі жахливі вчинки, як-от стирати у малих дітей пам’ять, майбутнє можна сміливо назвати катастрофою...

У цю мить відчинився люк і увійшла Німу, тримаючи в руках два невеликі наплічники.

— Опікунко! — вигукнула Геро й кинулась її обіймати. — Слава найкращому зі світів!

— Слава Едему і слава Дампу, який зробив його великим — хай живе довго і щасливо! — відповіла опікунка.

— Доброго ранку, — чемно мовив Джордж — він не знав жодного з тутешніх привітань.

— Доброго ранку! — відповіла Німу з-за спини Геро.

При денному світлі Німу виглядала набагато старшою, ніж здалося Джорджеві ввечері. Видно було, що вона силкується стримати емоції,але очі її блищали. Вона делікатно вибралася з обіймів Геро.

— Пора вирушати.

— До Чудесної академії? — обличчя Геро засяяло.

— Так, — зітхнула жінка.

— О Дампе добрий! — вигукнула Геро. — Це буде так кру-у-уто! Бувай, Джордже, бувай, Бульцмане, бувай, Емпі Нетямущий! Я вирушаю в Чудесну академію, а коли стану така старезна, як моя опікунка, буду керувати Едемом! Джордж помітив, як Німу скривилася.

— Можеш не казати Джорджеві «Бувай!», — мовила жінка. — Краще скажи «Привіт!».

Вона обернулася до хлопця.

— Шкода, що нам не вдалося нормально поспілкуватися. Мене звати Німу, я опікунка Геро. Ми маємо поквапитися — Геро повинна покинути Бульбашку до того часу, як сонце дійде до зеніту в день, коли їй виповнилося дев’ять сонцедампів.

— Тобто тут немає жодної дитини, старшої за дев’ять років? — запитав Джордж.

— Жодної, — підтвердила опікунка.

— А ви де живете? — поцікавився Джордж.

— В урядовому містечку за межами Бульбашки. Воно називається Гермосвіт, — пояснила жінка. — Я працюю в уряді, і тому моя дитина мусить жити в Бульбашці, поки не настане час перейти до Чудесної академії — звісно, після того, як вона складе всі іспити. У мене нема іншого вибору.

Голос Німу звучав набагато тривожніше, ніж учора вночі, коли вона говорила впевнено й рішуче. Жінка начебто хотіла переконати Джорджа, що Геро зростала в Бульбашці не за її бажанням. Хлопця бентежила одна думка.

— А де живуть інші діти? — запитав він. — Ті, чиї батьки не працюють в уряді, або ті, що не склали іспитів? Куди їх відправляють?

— Ти маєш рацію: в Едемі чимало дітей, яким пощастило не так, як Геро, — сказала Німу. — Ми всі повинні якомога краще служити Дампу — хай живе довго і щасливо! — і задля цього деякі діти мусять іти працювати.

Вона сумно посміхнулася до Геро.

— Але це не для моєї доньки.

— Ясно, — сказав Джордж, зрозумівши, що Німу більше нічого йому не розповість.

Однак він звернув увагу, що Німу називає Геро своєю донькою, хоч та нібито не розуміє, хто така мама.

— Але Німу, скажіть: що насправді відбувається в Чудесній...

— Чудесна академія, — голосно промовила Німу, перебивши Джорджа, — дуже відрізняється від усього, що досі бачили діти!

— Тому що вона найкрутіша! — вигукнула Геро.

Проте з виразу лиця Німу Джордж зрозумів, що в Чудесній академії все якраз навпаки. Що ж там діється? Він сподівався, що йому ніколи не доведеться про це дізнатися.

— Збирайся, Геро, — Німу дала дівчинці один наплечник, а другий простягнула Джорджеві.

Геро побігла пакувати свої різнобарвні спортивні костюми. Поки дівчинка була зайнята, Німу сказала до Джорджа:

— У нас дуже мало часу...

Але хлопець не дав їй договорити.

— Хто ви такі? — рішуче запитав він.

— Слухай мене, Джордже, — Німу проігнорувала його запитання. — Проведи Геро до Альби — і все буде добре. Емпірей передає твоєму роботові всю інформацію, що знадобиться під час мандрівки.

Вона дала хлопцеві папірець, на якому було похапцем накреслено щось схоже на карту. На карті був позначений великий материк і маленький острів, над яким був напис — «Альба».

— Що то за Альба? — запитав Джордж, поклавши карту до задньої кишені.

Німу гірко посміхнулася.

— Це сильна країна, — відповіла жінка. — Незалежна. Розвинута. Смертельний ворог Едему. Розумна. Винахідлива. З яскравою уявою — хоч тут і заборонене це слово. Там володарює вона. Альба створена за її образом. Коли інші країни об’єдналися й утворили дві корпорації, Альба вирішила залишитися незалежною. Після Великого розколу її жителі відрізали свою країну від материка, щоб робо-військо Трелліса Дампа не змогло їх захопити. Відтоді Альба плаває в океані. Усе це зробила вона. Є тільки один шлях туди дістатися — перепливти через Скрутну протоку, а для цього доведеться пройти через Едемо-поліс, столицю Едему, бо звідти найближче.

— Але хто така «вона»? — запитав Джордж.

Хто та загадкова лідерка єдиної вільної зони на Землі?

— Дізнаєшся, коли туди потрапиш, — відповіла Німу, злегка з нього кепкуючи.

Джорджеві це не дуже сподобалось. У ту мить повернулася Геро — вона тарабанила переповнений наплічник.

— Куди ти все це береш? — вжахнулася Німу.

Вона відкрила наплічник і вийняла звідти м’яку іграшку-єдинорога, пригорщу різнобарвних дрібничок, кілька електронних домашніх тваринок та щонайменше п’ять спортивних костюмів. І замість усього цього поклала очищувач води, ліхтарик і зо два десятки пакетиків із сублімованою їжею.

— О ні! — зойкнула Геро. — Я не можу покинути тут своїх улюбленців! Вони без мене помруть!

Німу зітхнула.

— Добре, я заберу їх зі собою, — сказала вона. — А на тебе вже чекає автономний автомобіль. Пора тобі й Джорджеві виходити.

— Джорджеві? — розгубилася Геро. — А чому він іде зі мною?

— Він супроводжуватиме тебе до Чудесної академії, — пояснила опікунка. — І його робот теж.

Позаду з’явився Бульцман, а за ним Емпірей. Геро перелякалася.

— Е ні! — запротестувала вона. — Я не хочу в перший же день приїхати до Академії з якимось потойбічним хлопчиськом!

Джордж нагадав собі, що вона не винна в тому, що Емпі стер її спогади.

— Вибач, Геро, — сказала Німу, і її вибачення прозвучало щиро. — Вибач, що я дала тобі таке життя. Усе мало скластися інакше. Я думала, ми впораємося...

Геро збентежилася, але підійшла й обійняла свою опікунку.

— Не сумуй, — лагідно промовила дівчинка. — В Академії буде класно! Я добре вчитимусь, і ти мною пишатимешся!

— Іти поїдеш туди разом із Джорджем, — сказала опікунка, випустивши Геро з обіймів і міцно взявши її за руку.

— А це обов’язково? — підозріливо запитала Геро, дивлячись на Джорджа та його робота.

— Так, — кивнула Німу.

Геро закопилила губу, але промовчала.

— То як — готові? — спитав Бульцман і підійшов до хлопця.

Поруч із роботом Джордж вмить відчув себе мов за кам’яною стіною.

— Оновлення завершено, — повідомив Емпірей. — Бульцман володіє найсвіжішими даними. У нього є всі необхідні ресурси.

— А Бульцман зможе відчиняти двері? Тобто портали в космос? — запитав Джордж, подумавши, що таке вміння згодилося б у разі небезпеки.

— Портали — не зможе, — відповів Емпірей. — Але я поставив йому Windows 4000 — це теж непогано...

Надворі щось загуло — вони аж підскочили. Але це просто почав працювати робот-газонокосарка. Усі з полегшенням зітхнули.

— Пора йти, — тихо сказала Німу. — До того, як сонце опиниться в зеніті, лишилося кілька хвилин. Ми повинні вийти звідси, поки будиночок не почне автоматично здуватися. Жоден із нас не має права залишатися всередині Бульбашки після обіду того дня, коли Геро виповниться дев’ять сонцедампів.

Вони вийшли на вулицю. Вологе повітря пахнуло чимось солодким. Довкола колишньої домівки Геро росли величезні тропічні кущі з блискучим зеленим листям і яскраво-червоними квітами. Біля однієї з квіток пурхав колібрі — крихітні крильця бриніли в повітрі, коли він сягав за нектаром углибину квітки. Піднявши голову, Джордж побачив угорі молочно-біле небо і яскраво-сліпуче сонце.

— А чому небо біле? — запитав він.

— Це небесний екран, — пояснила Німу. — Зсередини Бульбашки в атмосферу випускають частинки, які не дають променям сонця пошкодити рослини й людей. Ось чому в Бульбашці така родюча земля — за її межами в цьому регіоні нічого не може рости, бо сонце надто палюче.

До будинку під’їхав автобус без водія. Геро тихенько плакала — сльози падали на м’якого єдинорога, якого вона врятувала з купи речей, що їх витягнула з наплічника Німу.

— До побачення, — по-дорослому попрощалася із Джорджем Німу.

— Па-па! — бадьоро відповів Джордж, хоча на душі шкребли кішки.

— Я не забуду того, що ти для мене зробив, — мовила жінка.

— У ваших наплічниках лежать очищувачі, які перетворять найбрудніше болото на чисту питну воду, — сказав Емпірей Джорджеві. — Я поклав сублімовану їжу — вона вже знайома тобі із попередніх мандрівок. Якщо виникне потреба, шукайте харчі дорогою. Мурашки — хороше джерело білка. Дехто навіть каже, що вони на смак як лимонна трава, але я особисто нічого не можу сказати...

— Ми ще побачимось? — запитав Джордж.

Йому так кортіло про все розпитати! Хлопець сподівався, що він знає достатньо, аби безпечно дістатися до Альби. А решта? Звідки йому дізнатися решту?

— Я додав Бульцманові функцію «зателефонуй другові»! — шепнув йому Емпірей. — Друг — це, звісно, я. Тому якщо я буду вам потрібний...

Джордж дуже втішився, коли це почув. Він сів в автобус — Бульцман і схвильована Геро рушили за ним.

Надувний будинок позаду них почав здуватися. Роботи-переробники вже стояли напоготові, щоб зібрати рештки оселі Геро й перетворити її на житло для наступної розумної дитини, яка мешкатиме в Бульбашці, поки їй не виповниться дев’ять років. Німу, стривожено глянувши на траєкторію сонця в небі, легенько підштовхнула Геро, щоб та нарешті застрибнула в автобус. Вона вже хотіла зачинити двері, коли раптом зупинилася.

— Скажи їй, що то не я, — мовила вона до Джорджа. — Скажи, що я його не зрадила. Я б ніколи на це не пішла. Так, я посадила його на останній корабель до Марсу, але ж урятувала його від набагато гіршої біди.

— Кого? Кого ви не зрадили? — запитав Джордж.

Німу посміхнулася краєм вуст.

— Еріка, ясна річ, — відповіла вона. — Кого ж іще? Після цих слів вона зійшла з підніжки, зачинила двері — і автобус поїхав.

Розділ десятий

жордж тут же обернувся, поки автобус не від’їхав далеко.

— Ерік? — промовив він самими губами до Німу, яка залишилася позаду. — Що з ним трапилося?

Навіть якщо Німу зрозуміла його відчайдушний мовчазний крик, вона не збиралася відповідати на це питання. «З неї вийде хороша подвійна агентка», — розмірковував Джордж. Розмова з нею нагадала йому про той день, коли вони з татом пішли рибалити і йому трапилась дуже слизька рибина. Тільки він зрадів, що міцно її тримає і зняв з гачка, як риба вивернулась і плюснула у воду.

— Бульцмане! — сказав хлопець. — Ти це чув? Німу знає Еріка! Як таке може бути?

Старий робот глянув Джорджеві в очі — його пошарпане лице мало серйозний вираз.

— У моєму оновленні багато інформації про це, — сказав він. — Але я пообіцяв Емпіреєві, що мовчатиму, поки ми не опинимося у безпеці.

— Мої батьки й сестрички ще живі? — не відступав від свого Джордж. — Скажи мені тільки це — і все!

— Не знаю, — розчарував його Бульцман. — Емпірей мені не сказав. Досить, я більше не буду про це говорити. Мені метал крається, коли я мушу повідомляти погані новини. Не знаю, як ви, люди, терпите такі емоції. Напевно, ви сильніші, ніж здаєтеся на перший погляд.

Джордж замовк і обернувся до вікна. Коли він лиш подумав, що Ерік, тато Енні — сам? — на червоній планеті, його очі наповнилися слізьми. Може, тому Енні так старалася зв’язатися з ним на «Артеміді»? Може, вона сподівалася, що він якимось дивом полетить на Марс і врятує її тата? Джордж знав, що Ерік мріяв там побувати, але, схоже, його мрія про політ на Марс закінчилася ще гірше, ніж Джорджева мрія про космічну подорож. Та якщо Ерік полетів на Марс, а Енні опинилася невідомо де у світі майбутнього, хто ж залишився, щоб допомогти його близьким?

— Але хто зрадив Еріка? — не стримався Джордж. — Що взагалі сталося?

— Ніхто не знає, хто його зрадив, — стиха відповів Бульцман. — Він працював над ідеєю запрограмувати машини на підпільну боротьбу з Едемом. Розумієш, Ерік вірив, що машини здатні швидко розвинути інтелект і працювати пліч-о-пліч з людьми, щоб урятувати нашу планету й наше майбутнє. Не дати Дампові захопити владу. Запобігти жахливим війнам, які закінчилися Великим розколом. Він вірив у те, що навіть якщо люди виявляться безсилими зупинити Дампа, втрутяться машини. А коли стануть по-справжньому розумні, то сприймуть Дампа за найбільшу загрозу для Землі й повстануть проти нього. Ерік вірив у це. Однак хтось доніс режиму Дампа про його план.

— О ні! — вигукнув Джордж. — Хто міг так підступно вчинити?

— Більшість людей думають, що Німу, — мовив Бульцман. — Нібито саме тому вона досягла такого успіху за режиму Дампа. Вона була дитиною-вундеркіндом і долучилася до корпорації ще в підлітковому віці. Багато хто вважає, що вона зрадила Еріка, аби разом із Дампом захопити владу. Але Емпірей запевняє мене, що це неправда і що Німу такого не робила.

— Що? — вражено перепитав Джордж. — Але навіщо Німу...? Хто ж тоді зрадив...?

У голові аж гуло від думок. Еріка відправили на Марс за те, що він програмував машини для таємного опору? Якщо Еріка піймали, то зупинився і його проект? З почутого Джордж зрозумів, що його роботу продовжила Німу, а згодом Емпірей. Отож Німу справді не могла зрадити Еріка, адже вона таємно продовжила його працю. А що з Геро? І чому Німу сказала, що не хоче втягувати в це дитину?

Але Бульцман вперто мовчав.

— Я й так порушив обіцянку! — скрушно сказав він. — Я став ненадійним, як людина! Поки ми не досягнемо пункту призначення, я триматиму язика за своїми металевими зубами.

Зрештою, Джордж мусив спершу обмізкувати почуте — а дізнався він більш ніж досить. Відхилившись на спинку крісла, він дивився у вікно, намагаючись відволіктися від щемкого болю у грудях.

Пишна зелень, яка здавалася такою гарною, коли вони тільки прибули до Бульбашки, тепер мала штучний вигляд і була ніби з воску. Яскраво-зелені дерева здавалися неприродними й мали забагато листя, квітів, бруньок і плодів. Своїм несправжнім виглядом вони тільки підтверджували, що Едем — це фальшивка, а не вільна природна екосистема.

За вікном промайнуло кілька крихітних різнобарвних колібрі. А за ними налетіли бджоли, яких автобус зацікавив значно більше. Спочатку їх був десяток, та вже за мить об шибки бився цілий рій.

— Тільки не бджоли! — здригнувся Джордж, випірнувши із сумних роздумів.

Найсильніше стривожився Бульцман.

— Поганий знак, — схвильовано мовив він. — Я відчуваю надзвичайну тривогу, і це дуже неприємно!

Бджіл стало так багато, що за вікнами потемніло, але в цю мить вони доїхали до люка, за яким починався зовнішній світ. Той відчинився — і вмить зачинився, а розлючений бджолиний рій залишився всередині Бульбашки.

— Але як так, що нашу появу помітили тільки бджоли? — запитав Джордж Бульцмана. — Ми зайшли собі й вийшли. Тільки бджоли звернули на нас увагу!

— Їхні системи нас не фіксують. Бджоли помітили нас, бо вони набагато розумніші за інших, — пояснив Бульцман. — Відчуття — так як розумієте їх ви, люди, — не вважаються надійним інструментом, щоб оцінювати ситуацію.

— Але хіба роботи не фіксують зображення? — запитав Джордж. — Хіба вони не бачать?

— Бачать, — відповів Бульцман. — Але тепер машинні сенсори перевіряють усі візуальні дані й зіставляють їх з іншою інформацією, а ми з тобою цієї інформації не генеруємо, бо не маємо потрібних пристроїв. Кожної хвилини генерується море візуальних даних — тисячі терабайтів, — і вони, мабуть, ще не навчилися їх ефективно обробляти. Або хтось знищує твоє зображення, як тільки воно з’являється...

— Що? — перепитав Джордж.

Йому дещо спало на думку.

— Але хіба потік думок Геро або підшкірний чіп — чи що там у неї ще є — нас не видасть? Якщо ми звернемо з маршруту, який веде до академії, вони відразу це побачать і поженуться за нами!

— Емпі подбав про це, — відповів Бульцман. — Він запустить від її імені фальшивий потік, а реальний призупинить. Десь зараз він і мав би це зробити!

Цієї миті Геро, яка досі сиділа тихо, обурено зойкнула.

— Напевно, вона щойно про це дізналася, — сказав Джордж.

— Мій потік! — скрикнула дівчинка. — Він завис! Бульцмане, ти можеш це якось виправити?

Вона благально глянула на побитого старого робота.

— Будь ласочка! — чарівно усміхнулася вона. — Він завис якраз у той момент, коли я розповідала всім знайомим, що покидаю Бульбашку і їду в Чудесну академію! Я не встигла додумати!

— Дуже шкода, — удавано співчутливо сказав Бульцман, — але Емпірей попередив нас, що коли ми виїдемо з Бульбашки, твій потік думок зупиниться.

Геро насупилася. Мало того, що опікунка наполягла залишити шолом віртуальної реальності, який нібито не можна зі собою брати, то тепер ще й це! Геро не хотіла віддавати шолом, але Німу сказала, що він є власністю Бульбашки, а в Чудесній академії їй дадуть новіший і кращий.

— І що мені тепер робити? — поскаржилася Геро. — Ні думасиків, ні шолома!

Джорджеві згадалося, що Енні теж колись так скиглила, коли мама не дозволяла їй бавитися на планшеті.

— Можеш дивитися у вікно, — запропонував Бульцман.

На жаль, він вибрав дуже невдалий час. Як тільки Геро обернулась до вікна, щоб подивитися на світ за межами Бульбашки, як за шибкою щось з’явилося. Дівчинка скрикнула. Поряд із автобусом бігла розкуйовджена, неохайна, брудна двонога істота. Геро перехопила її погляд — примара витріщилася на неї, вишкіривши криві почорнілі зуби.

Геро тицьнула пальцем на істоту.

— Що це?! — нажахано писнула вона.

Біля автобуса Джордж помітив групку розпатланих істот у лахмітті — вони бігли на двох ногах берегом висохлої річки. Довкола простягалася випалена, гола рівнина, якою вітер гнав хмару пилу, однак істоти здавалися пристосованими до таких умов.

Вони з легкістю мчали так само швидко, як і автобус. Зазирнувши вперед, Джордж побачив, що на повороті на них чекає засідка.

Натовп обшарпанців розмахував примітивною зброєю і голосно вигукував, явно готуючись до атаки. Один із них скочив з горбка просто на автобус, розпластавшись на вітровому склі. Жахливе видовище! Джордж прикипів до сидіння.

Геро заховала голову між колінами, прикривши її руками. Бульцман обійняв її за плечі. Хлопець почув тихе схлипування. Йому теж захотілось розплакатися.

Цієї хвилі на допомогу несподівано прийшли технології. Мабуть, в автобусі були встановлені спеціальні програми на випадок надзвичайної ситуації. Праворуч і ліворуч висунулися крила — і автобус, розігнавшись, відірвався від землі. Різко повернувши, він скинув непроханого гостя з вікна — той гепнувся на землю і став махати звідти кулаком. Решта істот, оточивши тісним колом скинутого товариша, розлючено дивилися услід автобусу.

— Вставай, Геро, уже все спокійно, — сказав Джордж.

Дівчинка підняла голову. Шовковисте темне волосся скуйовдилося, гривка стирчала в різні боки.

— Що сталося?! — вражено вигукнула вона. Її зіниці розширилися від страху.

— То були люди, яких вигнали з Бульбашки й інших місць, — припустив Джордж.

— Які вони страшні! — сказала Геро. — Не дивно, чому опікунка казала, що я мушу добре вчитися і досягти дамп звичайного успіху! Я нізащо не хочу стати однією з них! І взагалі, я не знала, що тут хтось живе. Ох, скоріше б доїхати до академії!

— Сказати їй? — прошепотів Джордж до Бульцмана.

— Ні, — похитав головою робот. — Не все відразу. Треба діяти поступово. Запитай мене щось інше, щоб я міг делікатно почати етап інформування.

— Що, наприклад? — поцікавився Джордж. — О, знаю!

Його вже давно хвилювало це питання.

— Емпірей оновив твої дані про космічні подорожі?

— О ні, тільки не це! — зітхнула Геро. — Я ж тобі вже казала: космічним польотам настав кінець!

— Люба Геро, — по-старомодному звернувся до неї Бульцман, — твій коментар суперечить реальності!

— А що, не настав? — з голосу Геро зникла впевненість у тому, що вона знає все про світ, у якому живе.

«Цікаво, чи скоро вона пробудиться зі своєї бульбашкової ілюзії», — подумав Джордж.

Автобус тим часом летів над безкінечною рівниною; довкола, скільки око сягало, простягалися піщані дюни. Ні дерев, ні міст — малих чи великих, ні доріг. Тільки гола земля. Подекуди Джордж бачив якісь позначки — напевно, на тих місцях була колись дорога чи якесь містечко. Невідомо... З того, що сонце залишилося позаду них, хлопець зрозумів, що вони летять на північ — хоч би у бік Альби!

— Космічні польоти відбуваються і за режиму Дампа, — повільно промовив Бульцман, — хоча не так, як пам’ятаємо ми із Джорджем з давніх часів.

— З яких часів? — запитала Геро. — А-а-а! Згадала! Ти ж мені казав! Ви прилетіли з космосу, та ще й з іншого часу! Як я могла таке забути?

Дівчинка збентежилася.

— Емпірей тимчасово заморозив твою короткотривалу пам’ять, — пояснив Бульцман. — А тепер, коли ми покинули Бульбашку, вона помалу «відмерзає».

— Але ж це підло! — образилася Геро. — Це ж моя пам’ять, а не його! Чому Емпі має право лізти в мої спогади?

— Бо Едем — не такий, як тобі здається, — сказав Джордж. — І ми маємо допомогти тобі вибратися з нього.

— До Чудесної академії? — уточнила Геро, сподіваючись почути «так». — Усе буде добре, коли ми туди доберемося, правда? Я зустріну там усіх своїх друзів з Бульбашки, ми знову будемо разом, і все буде супер.

Вона дуже хотіла почути у відповідь «так-так-так». Джордж зітхнув. Він не знав, казати їй правду чи ні. Але ж Бульцман просив не поспішати. Може, якби їм вдалося переконати Геро, що принаймні одне з того, що розповідають про Бульбашку, — не більш ніж вигадана байка, то їй було б простіше сприйняти всю правду. Крім того, йому й самому кортіло про все дізнатися.

— Бульцмане, — рішуче запитав Джордж, — то що там з космічними польотами? Що Емпі тобі розповів?

— Після того як Трелліс Дамп-другий перейняв владу від батька, космос став нелегальною зоною, — відповів Бульцман. — Корпорації хотіли впевнитися, що за ними ніхто не шпигує з космосу і не скеровує звідти ракет. Тому вони заборонили всі космічні дослідження, а людям сказали, що це даремна трата колосальних ресурсів. А насправді вони просто боялися, що хтось відбере у них владу.

— А в минулому польоти в космос, навпаки, були спільними міжнародними проектами, — сумно сказав Джордж. — А ті рухомі цятки в небі? Що це таке?

— Насправді в небі постійно щось рухається, — відповів Бульцман. — Емпірей підозрює, що режим Дампа запустив щонайменше один орбітальний апарат.

— А чому Німу про це не в курсі? — спитав Джордж. — Якщо вона така крута тітонька в Едемі?

— Бо навіть Німу не має доступу до такої засекреченої інформації, — пояснив Бульцман. — Хоч вона й міністерка науки. Це, мабуть, найбільша таємниця Едему.

— І що то за апарат? — запитав Джордж.

— Хто його зна, — відповів Бульцман. — Може, космічна станція, може, якийсь об’єкт із ракетами, а може, супутник, що шпигує за Потойбіччям. Або взагалі — три в одному.

— Ого! — здивувався Джордж. — І про це ніхто не має знати?

Геро слухала їхню розмову, роззявивши рота.

— Та ви обоє здуріли! — обурилась вона й обернулася до вікна. — Маю надію, ви знаєте, як виглядає смайлик, який надсилають хлопчикові з роботом, у яких зірвало дах.

Джордж зрозумів, що його питання про космос виявилося невдале і що спроба просвітити Геро провалилася. Дівчинка подумала, що це Джордж із Бульцманом з’їхали з рейок, а не світ.

Тим часом долішній ландшафт змінився. Суха рівнина поступилася місцем пагорбам і гірським хребтам, де теж майже нічого не росло. Автобус спритно перелетів через скелясті пасма. Вершини брунатно-червоних гір не були покриті снігом чи льодом, що прикрашали б їх, наче крем на торті.

Джорджеві знову закрутило в животі. Раптом автобус затрусило — його кинуло вниз, а потім різко вгору. Туман за вікном ставав усе густіший. Хлопець ледве бачив, куди вони летять. Але туман — то ще півбіди: вони потрапили у страшенну грозу. По шибках тарабанили важкі дощові краплі, а довкола раз у раз спалахували блискавиці, розколюючи фіолетово-сірі хмари, що накочувалися на них зусібіч.

— Ти впевнений, що цей автобус без водія вміє літати? — вигукнув Джордж після того, як той ледь не врізався у шпичак скелі, що випірнув із густого туману.

— Дуже потужна гроза, — схвильовано сказав Бульцман. — У наш час на Землі таких сильних не було. Вона викликає в мене метеорологічну тривогу!

Летючий автобус перевернувся на бік, вивернувшись від ще однієї підступної скелі, а діти й робот мало не попадали одне на одного.

— Ей! — сердито вигукнула Геро. На відміну від Джорджа, вона сиділа пристебнута й залишалася на своєму місці, коли літакобус немилосердно кидало вгору-вниз. — Я на таке не підписувалася!

— Ай! — зойкнув Джордж, вчепившись за поруччя автобуса, щоб не полетіти на другий бік, коли той знову поверне. Він мимоволі зацідив Бульцманові ногою в лице. — Ви-и-и-бач! — вигукнув він.

Нарешті автобус вирівнявся і Джордж знову вмостився у кріслі. Спочатку здавалося, що вони таки зможуть перелетіти через грозу, що вирувала довкола них з таким гуркотом, ніби розлючений велетень тупотів по Землі. Але малому летючому автобусові було не під силу тягатися з безжалісним штормом. Його кидав на всі боки вітрюган, який би й гору міг здути, жалили величезні сліпучі спалахи ясно-блакитної блискавки і шмагав дощ, що водоспадом лився з фіолетових хмар. Автобус не втримався і почав втрачати висоту. Знизившись, він летів над верхівками дерев через густий ліс — принаймні так це виглядало в густому тумані. Двигун закашляв і зачмихав. Одне крило відламалося на вітрі. Всередині кабіни пілотів було пусто: жодної панелі приладів, за яку міг би сісти реальний пілот. Більше того: було навіть незрозуміло, як відчинити двері, щоб вистрибнути.

— Ми не зможемо самі посадити автобус! — нажахано вигукнув Джордж, збагнувши, що зараз станеться. — Що робити? Ти можеш зв’язатися з Емпіреєм?

— Емпірей нам нічим не допоможе! Тримайся! — сказав Бульцман, встромивши голову між коліна. — Більше нічого ми вдіяти не можемо.

Автобус знову шарпнувся й пірнув у ліс, а тоді, продершись крізь гілки дерев, нарешті зі скреготом зупинився.

Розділ одинадцятий

 иходити? — обурилася Геро. — Нікуди я не збираюся виходити! Це не Чудесна академія!

Вони приземлилися досить непогано: маленький літакобус пригальмував серед гілляччя й доволі м’яко опустився на землю. Але де ж вони опинилися?

— Що це за місце? — запитав Джордж Бульцмана, коли двері відчинилися і в салон просочилася солонкувата імла.

Він потягнув носом повітря — різкий запах сірки, сморід зігнилих рослин і щось схоже на гіркуватий дим. «Таке густе, що можна ложкою їсти», — подумав Джордж.

— Ми ще на Землі?

Він знав, що в космос вони не вилетіли, але тутешній клімат був зовсім інакший — йому аж не вірилося, що вони досі на тій самій планеті.

— Це Болото, — повідомив Бульцман, який знав це завдяки оновленню, що його люб’язно встановив Емпірей.

— Фу-у-у-у! — скривилася Геро. — Який жах! Негайно розверніть автобус і завезіть мене до академії!

— Ми не мали тут опинитися, правда? — запитав Джордж Бульцмана.

Крізь густий смог було видно тільки невеличкий клаптик землі, точніше болота, яке виглядало так, ніби засмокче їх тієї ж секунди, як вони туди стануть.

— Ні. Це була аварійна посадка, — стривожено відповів Бульцман.

Визирнувши через вікно, Джордж побачив, що й друге крило їхнього малого літакобуса відвалилося, коли той продирався крізь гілки. Зостався один салон. «Нам неабияк пощастило залишитись живими й здоровими», — подумав Джордж.

— Чому це місце таке дивне? — запитала Геро, явно сподіваючись, що двері от-от зачиняться й автобус якимось дивом поїде далі, як завжди й бувало у Бульбашці.

— Схоже, кліматичні зони на Землі тепер дуже відрізняються одна від одної, — припустив Бульцман. — Ми прибули з пустельного регіону, де ніколи не падає дощ, туди, де його, навпаки, забагато.

Щойно робот це сказав, як надворі щось голосно зачвакало й забулькало.

— І що тепер? — спитав Джордж. Йому зовсім не подобалося місце, в якому вони опинилися, але принаймні вони були на землі, а не зависли на дереві чи не застрягли на вершині гори.

— Я нікуди не виходжу, — твердо мовила Геро. — Я мала приїхати до Чудесної академії, де все гарне і блискуче, де живуть мої друзі й де розповідають про всякі круті штуки.

Однак автобус мав дещо інший намір.

— Цей автоматизований засіб пересування самоліквідується через тридцять секунд, — пролунало з динаміка. — Негайно покиньте цей автобус. Повторюю: самоліквідація через тридцять секунд. Усі людські істоти й роботи повинні негайно покинути салон.

Геро побіліла.

— Хутчій, Геро! — вигукнув Джордж, розстебнувши її пасок безпеки. — Хапай свого наплічника — і побігли!

Але Геро навіть не ворухнулася.

— Ти не можеш тут лишатися — автобус вибухне через двадцять секунд!

— Дев’ятнадцять, — прокарбував автоматичний голос.

Джордж спробував підняти Геро, але та виявилася занадто важка. Він у розпачі роззирнувся. Треба забрати її звідти — не можна чекати, поки автобус вибухне чи активує ще якийсь механізм для самознищення. Може, вистрибнути через вікно й потягнути Геро за собою? Але на допомогу прийшов Бульцман.

Робот-велетень легенько підняв Геро довгими металевими ручищами й, міцно її тримаючи, щоб не вирвалася, виніс із автобуса. Бульцман угруз на кілька сантиметрів у в’язке болото, яке вже почало поглинати їхній автобус. Але принаймні вони з Геро вибралися!

— Ну ж бо, Джордже! — гукнув Бульцман, так і тримаючи дівчинку на руках.

Той довго не думав: вхопивши наплічники, які дала їм Німу, він вискочив з автобуса й приземлився — хлюп! — на шмат порослої бур’янами землі, що видався йому більш-менш твердим. Хлопець хотів якомога швидше відповзти від автобуса, поки не сталося вибуху. Натомість той просто розчинився — так наче хтось розібрав його, атом за атомом. Автобус мов корова злизала.

— Нічого собі! — вигукнув Джордж, лежачи на землі.

— Біорозкладні матеріали? — висунув здогад Бульцман. — Або, може, він розпорошив сам себе?

Старий робот легенько поклав Геро на порослий травою ґрунт поряд із Джорджем. Дівчинка тут же сіла, випроставши спину, мов під лінійку. Вигляд у неї був наляканий і збентежений.

— Що відбувається? Ми ж уже мали бути в академії! — сказала вона.

Джордж вирішив, що це не зовсім вдалий момент повідомити їй про те, що вони туди навіть не збиралися, що він узагалі не знав, де та академія, і що навіть якби знав, то все одно йому наказали відвести Геро у зовсім інше місце. Він сподівався, що Бульцман має план Б.

— Куди тепер? — запитав він робота, піднявшись на ноги. Тоді відкрив один із наплічників і витягнув звідти очищувач води.

Хлопець наповнив верхню частину мулистою смердючою рідиною з величезної калюжі й вражено спостерігав, як униз крапає кришталево чиста вода.

— Працює! — вигукнув він і ковтнув води. Тоді дістав другий очищувач, наповнив його і простягнув Геро.

— Гм-м-м, — озвався робот, який за той час роззирнувся довкола, — їх оточувала густа волога імла. — Туди! — тицьнув пальцем.

Джордж глянув у той бік, куди він показував, але в тумані важко було щось розгледіти.

— А чому туди? — запитав хлопець.

— Не хвилюйся, — лагідно сказав робот. — Я знаю, що роблю. Емпірей дав мені всю потрібну інформацію. Тепер я — твоє джерело знань. Можеш покластися на мене. Я доведу вас до місця призначення.

— Але ж це не входило в Емпіреєві плани, правда? — запитав Джордж. — Ми спустилися на землю через аномальну грозу.

— Не таку вже й аномальну, — відповів Бульцман. — Кліматичні зміни...

Геро зневажливо пхикнула.

— ...спричинили те, що така погода стала нормальною. Тепер що завгодно може трапитися. На моє робо-щастя, ми приземлилися в лісі, а не серед річки, яка після зливи вийшла з берегів! Вода — ворог робота-помічника, який виконує свої людино-підтримувальні обов’язки!

— Можеш зв’язатися з Емпі й запитати його, що нам тепер робити?

Бульцман зніяковів.

— Емпірей просив мене контактувати з ним тільки в разі критичної небезпеки. Інакше вони вирахують, де ми перебуваємо. А це, як на мене, не критична ситуація, а просто незаплановане відхилення від маршруту.

— А як ти взагалі зможеш з ним зв’язатися? — поцікавився Джордж.

Він розгорнув кілька сублімованих батончиків ґраноли — один дав Геро, а від другого сам відкусив шматок.

— Отак, — Бульцман підняв до рота долоню. — Емпірею, — сказав він, нібито розмовляючи з ним насправді, — орел приземлився.

Він захихотів і опустив долоню, усміхнувшись до Джорджа й Геро.

«А Бульцманові весело», — подумав хлопець.

— Куди ти тільки що говорив? — запитала Геро.

Джордж зрадів, що дівчинка нарешті оговталася.

— Це так званий надолонник, — пояснив Бульцман і показав пристрій завбільшки зі смартфон, прикріплений до його великої металевої долоні. — Мені дав його Емпірей. Він плануватиме наш маршрут і за потреби встановлюватиме зв’язок з Емпіреєм. Але, будь ласка, повірте: я вас не підведу. Чесно кажучи, я вже давно мріяв про таку місію. Це мій шанс стати по-справжньому корисним роботом.

— А та штукенція може показати шлях до... ну, до того місця, в яке треба йти? — стиха запитала Геро, відкусивши шматок батончика.

— Відповідь ствердна! — засяяв милий робот. — Він уже проклав новий маршрут. Треба перетнути Болото й рухатися у бік столиці Едему — Едемополіса.

— Супер! — втішився Джордж.

Може, Бульцман справді має рацію і їхнє становище не таке катастрофічне, як йому здається. Він згадав, що Німу дала йому карту. Хлопець сягнув у задню кишеню... і витягнув розмоклий брудний папірець, який розлізся у його долоні.

Бульцман усміхнувся.

— Папір — матеріал не дуже міцний, Джордже, — сказав він. — Сучасні технології надійніші.

Він знову показав долоню.

— Едемополіс! — радісно вигукнула Геро. — Bay! Це ж таке круте місце! Зроблене зі скла й золота і гойдається на хмарі! Найгарніше місто в цілому світі!

«Цікаво, скільки на планеті лишилося міст і чи справді краса досі щось важить?» — розмірковував Джордж.

— А там, — продовжував Бульцман, — нам треба буде з’ясувати, як добиратися далі. Але мусимо бути дуже обережні. Едемополіс — дуже небезпечне місто, хоч і гарне. У кожному кутку шпигуни.

«Шпигуни», — подумав Джордж, вдивляючись у довколишній морок, що дедалі густішав. І чому його це не дивує? Як же інакше Едем міг би зберегти свою владу?

— Ходімо.

— Я понесу Геро, — запропонував Бульцман, намагаючись бути корисним.

— Не треба! — скочила на ноги Геро. — Я вмію ходити!

— Тоді за мною! — скомандував робот. — І не відставайте.

Він увімкнув маленькі лампочки на своїх металевих клешнях — так стало трохи ліпше видно. Світло, пробиваючись крізь туман, ставало димчасте і тьмяне. Було видно тільки, що довкола — лісова галявина.

Бульцман спрямував світло вгору, і вони побачили височенні, порослі густим мохом дерева, з яких скапував дощ. Гілки покрутилися, утворивши фантастичні фігури над їхніми головами. Унизу дерева були оточені непролазними чагарниками, густими кущами папороті й виткими повзучими рослинами. Кожне дерево мало сотні темних листків. У цьому дивному лісі плинув якийсь солодкавий, землистий аромат.

— Смоківниці! — вигукнув Джордж, який добре знав ботаніку. Колись його тато понад усе любив поратися в саду, і Джордж навчився від нього більше, ніж думав.

Під величезним листям звисали стиглі плоди інжиру.

— Що за «смоківниці»? — запитала Геро.

Вона торкнулася дерева й тут вже відсмикнула руку. А потім ретельно витерла її об свій спортивний костюм, залишивши на ньому темно-зелені плями.

— Скуштуй, — сказав Джордж; він виріс із батьками, які обожнювали всілякі фрукти й овочі.

Він зірвав з дерева соковитий стиглий інжир і простягнув його Геро. Дівчинка зморщила носика. Джордж зірвав іще один — і цього разу скуштував його сам.

— М-м-м, смакота, — мовив він. — Не бійся, спробуй!

Геро відкусила малесенький шматочок. Спочатку скривилася, але відчувши, який той солодкий, здивовано сказала:

— Гм, дуже навіть смачно!

«Цікаво, а вона колись їла справжню їжу, — подумав Джордж, — чи тільки порошки, таблетки, смузі та сублімовані батончики?»

— Інжир — це рослина, знана ще з доісторичних часів, — сказав Бульцман, звірившись із Емпіреєвими файлами, що містили загальні факти. — Смоківниця, або інжирне дерево, може рости в дуже різних місцях, які раніше були безлюдні. Корені дерева такі міцні, що прорвуться через найтвердіші матеріали, як-от бетон.

— Що таке «бетон»? — поцікавилася Геро.

Джордж роззирнувся. Де-не-де виднілися рештки якихось будівель. Бульцман посвітив ліхтариком, і Джорджеві здалося, що за гілками смоківниць видно силуети покинутих будинків.

— Думаєш, інжир захопив місто? — запитав Джордж.

У далекому минулому він разом із батьками відвідував руїни міст — залишки стародавніх цивілізацій. Невже міста, в яких він бував на Землі, тепер теж лежать у руїнах? Неймовірно!

— Так, — відповів Бульцман. — По-моєму, колись це було велике місто на півночі твоєї країни.

— Ти знаєш, як воно називалося? — запитав Джордж.

— Манчестер, — сказав Бульцман. — Ти знав таке?

— Знав, — зітхнув Джордж. — Тільки тепер його вже не впізнати. Ну, принаймні в майбутньому ще є дерева, — він спробував зосередитися на чомусь позитивному. — Але як ми проберемося далі? Тут же немає стежок.

— Якщо ти мені дозволиш піти першому, — сказав Бульцман, — я спробую використати всі запрограмовані можливості й допомогти вам!

Він помарширував уперед, вириваючи рослини і прокладаючи шлях для Геро й Джорджа.

— А в цьому інжирному лісі є хижаки? — стривожено запитав Джордж, ідучи вслід за роботом.

Він насторожено роззирнувся. В тумані між деревами відлунювали дивні голоси. Невідомо було, що це за звуки і звідки вони беруться. Вони були схожі то на скрекотання папуг, то на металеве гудіння, то на якийсь химерний моторошний шепіт просто в Джорджа під вухом. Раз у раз чувся якийсь далекий гуркіт.

— Я помітив у горах леопарда, — сказав Бульцман. Він тупав уперед, а Геро поспішала навшпиньки за ним. — Значить, не всі великі кішки вимерли. І, якщо я не помиляюсь, Емпірей говорив про якісь експерименти з ДНК...

У цей момент Джордж почув, як ліворуч щось хрипко замуркотало. Він прислухався й почув чиїсь м’які кроки. Хтось рухався у тому самому темпі, що й він. Хлопець уповільнив ходу — кроки сповільнилися теж. Джордж кинувся вперед, мало не збивши Геро з ніг, — кроки прискорилися. А тоді вони затихли й у лісі запанувала тиша. Було чутно, як Бульцман прокладає дорогу, як мугикає Геро і як не може віддихатися Джордж. Інші звуки зникли — так наче в лісі з’явилося щось таке величезне і страшне, аж всі принишкли, щоб не видати себе і свою схованку.

— За нами щось крадеться, — прошепотів Джордж до своїх супутників попереду, але Бульцман затято махав клешнями на всі боки і його не почув, а Геро зосередила всю увагу на тому, щоб не відстати від робота. Раптом щось як загарчало — і то так голосно, що це почули, мабуть, всі лісові істоти.

Від моторошного гарчання стигла кров у жилах. Воно долинало десь із туману. Джордж уперше чув такий звук, але інтуїція підказувала йому, що так гарчить хижак, який занюхав свою жертву. Бульцман зупинився мов укопаний і розвернувся, заховавши Геро за своєю спиною. Дівчинка розтулила рота, щоб закричати, але звідти не вирвалося ні звука. «Навіть якби вирвалося, це б нічого не змінило», — подумав Джордж. Бо те щось у тумані знову гучно загарчало, заглушивши все довкола, а потім почувся звук, схожий на той, коли великий звір облизується в передчутті обіду.

— Де воно? — нажахано запитав Джордж. — І що це?

Він став позаду Геро, так щоб дівчинка була захищена з усіх боків. Робот посвітив ліхтариком у туман, шукаючи звіра, який їх вистежив. Вони почули м’які кроки, тоді знову гарчання... і раптом із мороку просто на них вистрибнув велетенський смугастий звір із довгими жовтуватими іклами. Бульцман ступив уперед, прийнявши всю силу удару на себе. Геро й Джордж встигли відскочити вбік за мить до того, як Бульцман упав на спину, а тигр скочив на нього. Хлопець прикипів до землі, спостерігаючи, як тигр намагається роздерти металевий тулуб робота. Бульцман і тигр вовтузилися на землі — розлючений звір даремно намагався вгризти зубами метал. Бульцман міцно обхопив тигра, як недавно Геро, коли виносив її з автобуса, от тільки той був значно сильнішим противником, аніж тендітна дівчинка. «Що робити, коли нападає тигр?» — гарячково міркував Джордж. Але його мозок теж завмер, як і тіло. На думку йому спадав тільки тигр із дитячої книжки, який зайшов на чай, але цей тигр зовсім не був схожий на пухнасту тваринку, яку хочеться запросити на горнятко чаю з канапками. Він був схожий радше на... шаблезубого тигра! Але ж ті вимерли сотні років тому! Як таке може бути?..

Геро стояла позаду Джорджа й широко розплющеними очима спостерігала, як звір мотлошить їхнього робота-провідника. Раптом вона метнулася вперед, кинулась на спину тигрові й, загепавши по ній кулаками, заверещала:

— Ану злазь, хулігане! Дай Бульцманові спокій!

Джордж зрозумів, що вона навіть не підозрює, в якій небезпеці опинилася. Він скочив до неї і стягнув її з тигра на траву, а сам застрибнув великому звіру на спину — чи не вдасться йому якось стягнути його з Бульцмана? Долоні зісковзували з гладкого хутра, але хлопець сяк-так заліз і схопив тигра за горло.

У цю мить тигр видав інший звук. Він уже втомився гризти металеву плоть своєї жертви, яка була йому не по зубах. Бульцман виявився не таким смаколиком, як він сподівався. Тепер тигр силкувався вирватися з цупких обіймів робота. Бульцман пережив уже чимало пригод. Після довгої космічної мандрівки, в якій його ніхто не ремонтував і не було часу на перепочинок, його руки ослабли й не могли добре втриматися за слизьке хутро розлюченого тигра.

Почувся гучний рев, заскрипів метал — і тигр визволився від робота, тримаючи на спині Джорджа, який вчепився за нього, немов вершник за необ’їждженого жеребця. Звір обернув величезну морду у бік Геро, понюшив повітря й облизав пащу. Очевидно, він збагнув, що з Геро вийде смачна вечеря. Джордж іще сильніше стиснув тигра за горло — його руки занурились у м’яке хутро на шиї грізного звіра, його довгі вуса лоскотали йому передпліччя. Тигр облизався —хлопцеві на долоню капнула тепла слина.

Джордж бачив настовбурчені вуха хижака, його розкосі бурштинові очі, довгі ікла, скуйовджену помаранчеву гриву й білі вуса. Йому здавалося, що час застиг. Хижак присів на задні лапи, готуючись атакувати Геро, яка завмерла на місці. На тлі темного лісу її лице було схоже на розмитий блідий овал.

— Вибачте, — голосно сказав Джордж, сам не знаючи, у кого просить пробачення.

Мабуть, у Геро — за те, що не зміг її врятувати. У рідних — за те, що покинув їх і полетів у космос. А найперше — у найкращої подруги Енні, яку він теж покинув багато років тому, коли помчав на космічному кораблі без неї, із самим лише роботом.

— Вибачте, — повторив він.

Тигр голосно гаркнув і приготувався до стрибка...

Розділ дванадцятий

жордж зіскочив з хижака, сподіваючись приземлитися попереду, щоб перебрати увагу звіра на себе й дати Геро час утекти. Він упав горілиць на болотисту слизьку землю. Відчувши рух, тигр м’яко опустився на передні лапи і, обернувшись, вишкірився на Джорджа — зневажливий самовдоволений оскал найсильнішого хижака у джунглях. Ні на мить не сумніваючись у своїй силі, тигр рухався повільно, ледь не ліниво, немовби наперед насолоджуючись перемогою.

Якби Джордж не затримав тигра, той би стрибнув на секунду швидше й напав би на свою жертву, перш ніж Бульцман віднайшов іскру енергії у виснажених мікросхемах. На щастя, хлопець виграв трохи часу для них обох. Коли тигр пригнув голову, облизавшись і вишкіривши зуби, з Бульцманового пальця вилетів невеличкий шприц — звір загарчав і звалився набік. Він був так близько, що Джордж відчув, який гарячий у нього подих, і побачив ряди гострих зубів у його пащі.

То був рик здивування, а не перемоги. Джордж не знав, що було в тому шприці, але те щось було дуже сильне, раз тигр упав на землю без тями. Він завмер у стрибку — передні лапи витягнуті, паща роззявлена, очі вибалушені, — а потім гепнувся на землю. Трісь! — затріщали галузки, і його могутнє тіло впало на лісову долівку, на якій виднілися рештки асфальтованої дороги. Велика голова з розтуленою пащею опинилася якраз на потертих слідах дорожньої розмітки.

Джордж ошелешено роздивлявся хижака — він помітив, що його тіло лежить на знаку «Паркуватися заборонено». На якусь наносекунду він уявив собі, як це місто виглядало за його часів: автівки, люди, будівлі, міський гамір, дітлахи, крамниці й школи...

Проте металевий брязкіт і людське скімлення повернули його у тут-і-тепер. Хлопець глянув на Геро — дівчинка так і стояла, наче воскова фігура, показуючи пальцем на звіра, і щось бурмотіла. Коли Джордж підійшов до неї, вона опустилася на землю. Дівчинці відняло дар мови. Хитаючи головою, вона скрутилась у клубок і з того всього заснула.

Джордж впевнився, що з нею все гаразд — наскільки, звісно, могло бути «гаразд» за таких обставин, — і повернувся до Бульцмана. Старий робот щойно врятував їм життя, але його сміливість дорого йому коштувала.

— Ти живий! — прохрипів Бульцман, лежачи на купі опалого листя смоківниці. Довкола нього валялися шматки металу. — А я... я ніколи не був живий. Машина — і все...

Джордж став навколішки біля нього, загородивши дорогу комахам, які тут же взялися прокладати собі іншу стежку «Життя в Едемі — це якась таємниця», — подумав хлопець. Його мозок помалу оговтувався від пережитого. Роботи мов живі, міста — мертві. Тільки комахам добре живеться. Вимерлі звірі ожили, а всі решта загинули. А тепер і той, хто єдиний поєднував його з життям у знайомій формі, опинився в біді.

— Для мене ти не просто машина! — сказав Джордж. — Ти мій друг! Ти мандрував зі мною в космосі!

— Дякую, — відповів Бульцман. — Я завжди мріяв потоваришувати з людиною. То була моя єдина мета. Тепер я щасливий.

Він заплющив очі.

— Ти суперовий робот, — сказав Джордж.

Йому захотілося плакати. Бульцман був поруч увесь час: коли вони мандрували космосом, коли несподівано вирушили з Космодрому-2 у Всесвіт і коли повернулися й побачили, що від їхнього дому вже нічого не залишилося. Без Бульцмана Джордж опиниться в цьому дивному новому світі сам-один як палець.

— Я поремонтую тебе, — у розпачі сказав він, кинувшись збирати розкидані деталі. — Занесу тебе туди, де все полагодять.

— Ні, — заперечив Бульцман, єдиний чемний робот на світі.

Його сконструював божевільний мегаломаніяк Аліот Мерак. Бульцман був щасливою випадковістю, роботом, який мав здатність відчувати й був запрограмований поводитися чемно і ввічливо. Навіть Аліот Мерак не розумів, як йому вдалося створити такого робота. Бульцманові побратими були підлі й жорстокі, готові знищити будь-яких живих істот, аби вгодити своєму господареві. І тепер Джордж втрачав свого унікального робо-приятеля саме тоді, коли той був найбільше йому потрібен.

— Ти не зможеш мене поремонтувати, — сказав Бульцман. — Мені кінець. Я вистрелив снодійним уколом, а така дія автоматично вимикає всі мої системи.

— Але чому? — вигукнув Джордж. — Чому так придумали?

— Так вирішив мій господар Мерак, — кволо відповів Бульцман. — Щоб я не потрапив до рук ворогові. Я мав скористатися уколом у критичній ситуації, щоб мати час очистити систему, аби інформацію ніхто не вкрав... Візьми цей пристрій!

Він розкрив долоню.

— Що? — перепитав Джордж.

— Бери! — сказав Бульцман. — Це надолонник. Щоб зв’язатися з Емпіреєм!

Джордж торкнувся долоні робота. До неї був прикріплений невеличкий пристрій, який треба було віддерти. Хлопець не міг змусити себе це зробити, поки робот був живий. Йому здавалося, що це те саме, що відірвати йому руку чи ногу. Він не хотів ще дужче спотворити свого бідолашного приятеля.

— Ну ж бо, бери, — прохрипів робот, розплющивши очі. Ті стали каламутними і більше не мерехтіли яскравими вогниками, як колись. — План...

— Який план? — у відчаї закричав Джордж. Він от-от втратить не тільки друга, а й усю інформацію про маршрут і про те, як їм бути далі. — Куди треба завести Геро? Що я маю робити?

— Доберись до Едемополіса, — прошепотів старий робот, — а там знайди...

— Що знайти?! — вигукнув Джордж. — Що я маю там знайти???

Але відповіді він не почув. Не встиг. Бульцмана — його друга й помічника, його захисника у диких хащах, хранителя їхнього «плану» — не стало.

— Ні-і-і-і-і-і! — закричав Джордж.

Він схилився над старим понищеним тілом робота й торкнувся чолом його грудей.

— Ні! Ні!

Хлопець поклав голову на холодний метал і розплакався. Він оплакував не тільки Бульцмана, а всіх, кого втратив: маму, тата, сестричок, найкращу подругу Енні... А ще — колишнє життя, яке здавалося йому таким нудним і буденним, за винятком тих рідкісних днів, коли він вирушав у космічні мандри через дивовижний портал, що його малював для нього суперкомп’ютер на ім’я Космос.

Джордж навіть уявити не міг, що коли він повернеться, усе, що він любив, буде знищене. Зник не тільки його будинок чи вулиця, зникли не тільки його рідні. Планета Земля змінилася так, що її було не впізнати. Усе було не так, як колись. Джордж лежав, притулившись до Бульцманових грудей, і плакав — його солоні сльози стікали по корпусу приязного робота, набуваючи металевого присмаку. Джордж так втомився, що навіть боятися перестав.

Він довго сидів, схиливши голову на робота. Врешті хлопець вирішив, що пора вставати. Він глянув затуманеним поглядом угору і розгледів серед дерев якісь силуети, схожі на залишки будинків. Джордж здогадався, що він лежав на колишній дорозі. Обабіч неї виднілися руїни: тут — поламані двері, там — уламок віконної рами. Між деревами було видно вершечок ліхтаря. Але той уже давно не світив — металевий стовп був до самої гори обплетений виткими рослинами.

Він так втомився... Треба вставати, збудити Геро і йти далі до Едемополіса, а звідти — до плавучого острова Альба. Однак його карта розлізлася і він уявлення не мав, у якому напрямку йти та як захистити Геро в цьому дивному, небезпечному світі.

Хлопець, мабуть, знову задрімав, бо коли розплющив очі, світло в імлистому інжирному лісі змінило колір. Воно стало сірувато-жовте і таке яскраве, що майже нічого не було видно.

Але Джордж пробудився не від світла. Хтось штурхнув його ногою. Приставивши долоню дашком до очей, Джордж подивився вгору. Спочатку він подумав, що то Геро, а потім зрозумів, що над ним схилилася чудна розкуйовджена постать. Джордж здригнувся й уже розтулив рота, щоб зарепетувати, але прибулець виявився спритнішим за нього. Тільки Джордж зібрався закричати, як у його роті опинилося щось м’яке й пухнасте — кричати вже не було як.

— Тихо, — озвався незнайомець. Його голос звучав так, ніби він от-от розрегочеться. — А то почує Мисливець на дітлахів.

Ким би та розпатлана постать не була, та голос мала як у звичайнісінького хлопчака.

Розділ тринадцятий

 и хто? — поцікавився Джордж.

Але його рот був напханий чимось м’яким, наче хутро, тож у нього вийшло: «И о?». У яскравому світлі хлопець бачив перед собою когось схожого на борсука — у чорно-білому смугастому хутрі і з очима-горошинками.

— Ш-ш-ш! — «борсук» простягнув руку — звичайнісіньку людську руку! — і скинув з голови чорно-білого капюшона.

— Привіт! Я — Аттікус. А ти хто? Мене це більше цікавить. Звідки ти взявся у моєму лісі?

Джордж тицьнув пальцем на пухнасту ганчірку у своєму роті й похитав головою. Він кумедно скривився — Аттікус аж розсміявся.

— Добре, я витягну, — сказав він, звівши брову. — Але ти не кричи! Я добрий, але в лісі мало таких, як я.

Джордж кивнув. Аттікус витягнув ганчірку, допоміг Джорджеві встати з землі й обтрусив його одяг.

— Інші з тобою довго не бавилися б, — скорчив гримасу Аттікус. — Тобі пощастило, що це я тебе знайшов.

Він подивився на тигра, який лежав на землі, й усміхнувся від вуха до вуха.

— Хо-хо, ти розправився з тим звірюгою! Молодець!

— То не я, — відповів Джордж, — а мій друг.

Він голосно ковтнув слину.

— Що? Ота людинка? — здивовано перепитав Аттікус, дивлячись на сплячу Геро. — Вона завалила тигра?!

— Ні, отой металевий чоловік, он там, — сказав Джордж. Аттікус був так дивно вбраний, що Джордж подумав: він, мабуть, ніколи не чув про роботів.

— Металевий чоловік, — замислено повторив Аттікус. — Бачу, тигр його добряче помотлошив.

Джорджеві стислося серце, коли він усвідомив, що ота купа металу — його любий Бульцман.

— А це тоді хто?— Аттікус легенько штурхнув Геро ногою.

Дівчинка навіть не поворухнулася. Аттікус уже встиг сподобатися Джорджеві, який у цьому дивному світі найдужче потребував нового приятеля.

— Це Геро. А я Джордж, — мовив він.

— Дивне ім’я, — сказав Аттікус.

«Напевно, Аттікус — звичайне собі ім’я для хлопчиська з майбутнього», — подумав Джордж. Він закашлявся.

— На, пий, — Аттікус простягнув йому щось схоже на фляжку, зроблену зі шкури звіра. — Це звичайна вода.

Джордж подякував і сьорбнув.

— А як ти потрапив до мого лісу з тою геройкою і металевим чоловіком?

— Довга історія, — відповів Джордж. І то була чиста правда.

— Супер! — зрадів Аттікус. — Розкажеш на Зборах!

У нас всі люблять довгі історії!

Джордж не зовсім розумів, про що Аттікус говорить, але не міг не усміхнутися у відповідь. Раптом Аттікус зігнувся, притулив вухо до землі й зірвався на рівні.

— Треба йти! — сказав він. — Новини про тигра вже розійшлися лісом. Кажуть, що Мисливець на дітлахів вийшов на полювання. Краще на нього не натикатися! Ходімо!

Джордж показав пальцем на Геро.

— Ой, справді! — похопився Аттікус. — Геройку не можна тут лишати.

— Ти не так почув, — зауважив Джордж. — Насправді її звати просто Геро. І вона не зовсім геройка.

— Ну то колись буде! — засміявся Аттікус. — Якщо ми не лишимо її в лісі.

Хлопець легко, мов Бульцман, підняв Геро й перекинув її через плече — міцні м’язи на його руках тільки ледь напружилися.

— Нічого собі, — закліпав очима Джордж. — Ти зможеш її так нести?

Він і сам пробував, але не зміг підняти Геро навіть на сантиметр від землі.

— Я й тигра понесу, якщо захочу, — похвалився Аттікус, випнувши груди.

— Та ну, не вірю! — усміхнувся Джордж. До його скафандра, вимащеного болотом, поприлипало листя і ще всяка всячина. Він тепер мало чим відрізнявся від Аттікуса, хіба що не мав хутряного каптура. Аттікус знову вишкірив зуби.

— Але це й так погана ідея. Ану ж звірюка прокинеться і відгризе мені голову! — він понюхав повітря й рушив уперед із Геро через плече. — Ти з’явився якраз тоді, коли треба. Моя мама нічого не обіцяла, але я дуже, дуже хочу перейти на наступний рівень на сьогоднішніх Зборах...

— Постривай! — гукнув Джордж і побіг назад до нерухомої фігури Бульцмана.

Аттікус точно не мав смартфона в кишені, тому Джордж подумав, що мусить наважитись і зробити це зараз — інакше опиниться в лісі без єдиного пристрою для зв’язку.

— Вибач, Бульцмане, — сказав він, відірвавши надолонник із пошарпаної руки робота й поклавши його до кишені.

— Що за рівень? — запитав він, наздогнавши Аттікуса.

— Королівства воїнів! — здивовано пояснив Аттікус. — А що — там, звідки ти прийшов, нема Королівства воїнів?

— Емм... Нема, — відповів Джордж.

«У принципі, є, але тільки в комп’ютерних іграх», — подумав хлопець, от тільки Аттікусу цього ніяк не поясниш. Вони пробиралися стежкою крізь хащі. Раптом Аттікус зупинився і втягнув носом повітря. Ліс, залитий яскравим жовтим світлом, ожив: Джордж чув, як щебечуть птахи, перегукуються мавпи, дзижчать комахи. Десь далеко щось загуркотіло — звук був не з приємних.

— Треба йти верхом, — тихо сказав Аттікус. — Унизу небезпечно. Я чую запах Мисливця за дітлахами.

— Хто це такий? — запитав Джордж. Його прізвисько нічого доброго не віщувало.

— Від нього ліпше триматися подалі, — відповів Аттікус. — А то він запхає нас у торбу й винесе з лісу.

— Навіщо? — запитав Джордж.

— Бо так влаштовано Едем, — мовив Аттікус; з його обличчя зникла усмішка, погляд посерйознішав. — Ти чув, як вони кажуть, що це найкращий з усіх можливих світів? Чув, правда? Але це не так. Цей світ найгірший.

Він обережно опустив Геро на землю.

— Вставай, мала геройко! — Аттікус потрусив її.

Геро ворухнулася. Аттікус став на коліно й поторсав її за вухо.

— Вставай! — приязно сказав він, коли дівчинка розплющила очі. — Давай-давай! Треба рухатися!

Геро хотіла запротестувати й уже розтулила рота, але Аттікус виявився спритнішим і за неї. Однією брудною рукою він затулив їй рота, а другою підняв на ноги.

— Обережно з нею, — втрутився Джордж. — Вона ніколи не була в лісі.

— Вона нас затримує, — схвильовано сказав Аттікус. — Нам треба втікати звідси. І то вже!

У цей момент лісом прокотився гучний рик, який немовби підтвердив, що хлопець має рацію.

— Вона впорається, — сказав Джордж, сподіваючись, що так і буде.

Аттікус забрав долоню. Геро не на жарт розлютилася.

— Що? Я вас затримую? — обурилась вона. — Якби ж то! Не треба мене нести! — вона пронизала Аттікуса сердитим поглядом. — Я не мала дитина! І взагалі, мені це не подобається!

— Добре-добре! — засміявся Аттікус, вхопившись за найнижчу гілку покрученої смоківниці. — Як скажеш! Хто останній вилізе на дерево — той слабацюра!

Він підтягнувся й прудко заліз на дерево. Джордж подерся за ним — він змалку любив лазити по деревах. Та коли глянув униз, побачив, що Геро так і стоїть, здивовано розтуливши рота.

— Геро! — гукнув Джордж. — Скоріше!

Стоячи на гілці, він бачив, що лісом крадеться щось велике й важке — рухається просто на неї. Тигр! Звір прокинувся, голодний і злий. Геро — яка ще хвилину тому запевняла їх, що вона не мала дитина, — стояла, мов застигла.

— Я не можу! — пробурмотіла вона. — Не можу!

— Геро! — крикнув Аттікус із верхньої гілки. — Підстрибни! Ну ж бо! Джордже, тільки не спускайся!

— Я мушу! — Джордж не міг покинути Геро напризволяще.

Він зістрибнув з дерева на землю і схопив Геро за плечі.

— Лізь на дерево! — скомандував він. — Раз-два!

— Не можу! — проскімлила Геро. — Я ніколи не лазила по деревах!

Джордж згадав дерева, які росли в Бульбашці. Ну ясно, що вона по них не лазила. А якби й спробувала, то відразу б спрацювала сигналізація і їй би зняли бали! Геро мало що пробувала в реальному світі, а тепер, щоб вижити, їй доведеться вивчити усе відразу. Водночас Джордж розумів, що Геро може бути й іншою: він побачив це тоді, коли вона спробувала захистити Бульцмана від тигра. Значить, і на дерево вона зможе видертися.

— Ага, і з Бульбашки ти ніколи не виходила, і під час грози не літала, й інжиру не їла, і через болото не ходила, і з тигром не билася! — сказав Джордж. — Ти все це робила, Геро! І це теж зможеш. Уяви, що це віртуальне заняття з гімнастики!

Аттікус зліз і схилився з гілки, простягнувши їй руку.

— Хапайся! — гукнув він.

Геро насторожено глянула на його заляпану руку, і Джордж здогадався, про що вона думає: про підступних бактерій та мікробів. Але, подивившись на її руку, він побачив, що та не надто чистіша. Тигр позаду лячно загарчав — Геро вхопилася за руку Аттікуса, підтягнулась і вилізла на дерево. Джордж тут же подерся за нею, підсадивши її на вищу гілку.

Але цього разу затримка зіграла на користь тигрові, а не Джорджу. Розлючений звір вмить опинився під деревом, заповзявшись не дати хлопцеві вдруге втекти від його лап. У погоні за смачним обідом тигр кинувся на дерево. «О ні! Тигр вміє лазити по деревах!» — нажахано подумав Джордж. Вчепившись кігтями за стовбур, звір швидко поліз угору — Джорджеві це зовсім не сподобалося.

Над його головою відчайдушно дерлася Геро, а попереду неї — Аттікус.

Тигр ляснув лапою по гілці, щоб скинути здобич на землю.

Джордж встиг перелізти на сусідню гілку, але тигр таки шурнув гострим кігтем по його нозі — прорізав скафандр і роздер шкіру.

— Ай! — тихо зойкнув Джордж, щоб його ніхто не почув. Нога сильно заболіла, але треба було дертися вище. Тигр щосили намагався вибратися на гілку.

— Тигр лізе за нами! — заверещала Геро, глянувши вниз.

Джордж чув його важке дихання у себе за спиною.

— Сюди! — Аттікус доліз до найвищої гілки і, мов птах, перескочив на сусіднє дерево.

Геро — не може бути! — перестрибнула слідом за ним. Через роздерту ногу Джорджеві не вдалося стрибнути так само спритно, як вони, але він встиг ухопитися за нижчу гілку. Аттікус і Геро вже зникли в густій кроні. Джордж, виснажений і поранений, пірнув у листя слідом за ними. Він чув, як позаду ричить розлючений тигр, від якого вислизнула здобич. Більше шансів у звіра не було — горішні гілки не витримали б його ваги.

Опинившись у затіненій кроні, Джордж побачив попереду майстерно замаскований місток, натягнутий між деревами.

— За мною! — скомандував Аттікус і ступив на місток. Той був зроблений із міцних галузок, скріплених товстими мотузками.

— Що це? — вражено запитав Джордж.

— Дорога, — гордо відповів Аттікус. — Наші проклали такі містки по всьому лісу, щоб ми могли спокійно пересуватися. Вони дуже легкі, й такі звірі, як той тигр, на них не втримаються.

Він стояв, чекаючи на Джорджа з Геро.

— А він безпечний? — запитала Геро, з підозрою дивлячись на місток, який погойдувався туди-сюди.

— Точно безпечніший за побачення із шаблезубим тигром! — відповів Аттікус. — Або з Мисливцем за дітлахами.

— Ким-ким? — перепитала Геро.

— З одним лиходієм, якого ми перехитримо, — сказав Аттікус.

— Ага! — бадьоро відповіла дівчинка.

Схоже, їй це починає подобатися, здивувався Джордж. Він згадав Бульцмана, який теж тримався бадьоро тоді, коли від нього цього найменше чекали. Йому стислося серце. Я не втрачу Геро, сказав він собі. І проведу її туди, куди треба. Але його турбувала одна думка.

— А звідки тут взялися шаблезубі тигри? Я думав, що ми в майбутньому, а не в минулому!

— Їх виростили в лабораторії із заморожених ДНК, які викопали із землі, — пояснив Аттікус. — Ще у давні часи. Та коли науку заборонили, а всі лабораторії позакривали, звірі повтікали й оселилися в лісі.

— Сорі, але все було зовсім не так! — втрутилася Геро.

— А ти звідки знаєш? — запитав Аттікус.

— Моя опікунка — міністерка науки в Едемі, — сказала Геро, явно сподіваючись, що Аттікус буде вражений, коли це почує. — Тому я знаю, що кажу.

Аттікус з підозрою подивився на Геро.

— Тоді що ти робиш тут, у Болоті? — запитав він. — Якщо твоя опікунка така крута тітка, що ти забула в лісі?

Джордж вирішив усе пояснити.

— Ми не шпигуни, — сказав він, згадавши, про що йому колись казав Бульцман. — Ми звичайні діти, які загубилися в Болоті. І нам потрібна твоя допомога.

— А куди вам треба? — запитав Аттікус.

— В Альбу, — відповів Джордж.

— У Чудесну академію, — тієї ж миті сказала Геро.

— Я бачу, ви самі не в курсі, куди вам треба, — Аттікус зміряв поглядом їх обох.

— Ні, — зніяковіло відповів Джордж. — Не в курсі...

Він думав, що Геро щось заперечить, але, зиркнувши на неї, побачив, що та киває головою.

— Це найдивніша подорож у моєму житті, — зізналася вона Аттікусу. — І, по-моєму, Джордж уявлення не має, що робить.

Джорджа зачепили її слова, адже він уже двічі врятував їй життя. Та все ж Геро мала рацію. Він гадки не мав, що робить і куди йти далі. Крім того, він погано почувався. Паморочилося в голові й трохи нудило.

— У цьому лісі є тільки одна людина, яка зможе вам допомогти, — сказав Аттікус.

— Хто? — запитав Джордж, сподіваючись, що це не Мисливець за дітлахами.

— Моя мама, — рішуче мовив Аттікус.

Геро здивовано кліпала очима.

— Це його опікунка, — пояснив Джордж. — Ну щось типу того. Пам’ятаєш, я казав тобі? Коли хтось народжується, а не його... вирощують.

— А, пам’ятаю, — відповіла Геро. — Це те саме, просто називається по-іншому?

— Майже, — відповів Джордж.

— І де та «мама» живе? — запитала Геро.

— У мене вдома, — відповів Аттікус. — Запрошую вас до себе в гості.

Розділ чотирнадцятий

іти перебігали через десяток запаморочливих підвісних містків, перестрибували з одних дерев на інші й навіть спускалися чимось схожим на канатну дорогу, натягнуту між гілками. Нарешті Аттікус зупинився. Високо вгорі було тепліше, бо крізь сіруваті хмари пробивалося трохи сонячного світла. Скафандр у Джорджа вже повністю висохнув, але нога досі боліла там, де його подряпав тигр. Гімнастка Геро виявилась чудовою супутницею і з кожною хвилиною ставала усе веселіша.

— Що тепер? — бадьоро запитала вона. — Де ми?

— Ось мій дім! — сказав Аттікус, показавши на чудернацьку споруду попереду. Вона скидалася на багатоповерхові нетрі і була заввишки як невеликий хмародер.

— Що це? — здивувався Джордж. — І як воно взагалі тримається купи?

Але він уже й сам все зрозумів. Будинок на дереві був споруджений із залишків старої будівлі. Хлопець подивився на довгі металеві балки й бетонні опори — кістяк споруди, яка стояла на тому місці раніше. Крізь неї проросли дерева, а там, де колись була підлога, розгалужені стовбури дерев утворили горизонтальну платформу, де метушилися люди, вбрані так само, як Аттікус.

З одного боку Джордж побачив багаття і зграйку дітлахів довкола нього. Було й кілька дорослих, які розповідали дітям якусь історію. Діти слухали мов зачаровані. Навколо поралися інші люди — грюкали то тут, то там молотками, шили одяг, готували їжу. Порівняно з тим, що Джордж бачив досі у цьому дивному новому світі, тут був справжній рай. Йому згадалося, як багато років тому вони з батьками були в таборі, де всі жили як за часів Залізної доби. Але тоді Джордж та його мама з татом не мали книжок та сталевих балок і не говорили про ДНК.

— А це... вогонь? — урвала його спогади Геро. — Справжній вогонь?

Її очі захоплено сяяли.

— Ну так, — відповів Аттікус. — Хіба вогонь буває несправжній?

— Я ніколи не бачила реального вогню, — визнала Геро. — Тільки віртуальний.

— Тоді краще тримайся подалі, а то попечешся! І, до речі, чужинцям сюди не можна заходити.

— Чому? — ображено запитала Геро.

— Бо чужинці загрожують нашій культурі, — пояснив Аттікус. — Але моя мама тут головна. І вона точно захоче з вами познайомитися!

Двоє жінок помітили їх і рушили в їхній бік.

— Аттікусе, — сказала одна з них, — тебе мама шукає! Ми вже збиралися посилати когось по тебе. Кажуть, що неподалік бачили тигра. Мама хвилювалася за тебе.

— Не треба за мене хвилюватися, — відповів Аттікус.

Джордж зрозумів, що та жінка йому не надто подобається. Вона мала дуже суворе лице й очі з важкими повіками.

— Бачите — я ж по-вер-нув-ся!

— А це що за одні? — запитала друга жінка — кругла, низенька і з очима як горошинки.

— Просто знайомі, — удавано невимушеним голосом відповів Аттікус.

Та друга йому теж не подобалася. Позаду них зібрався з десяток дорослих. Атмосфера змінилася. Дорослі, які сиділи біля багаття, швидко відвели дітей подалі. Запала тиша.

— Вони чужинці, — сказала жінка з важкими повіками. — А ти знаєш наші правила.

— Я хочу поговорити з мамою, — виклично мовив Аттікус. — Тут вона встановлює правила!

— Твоя мати поручила нам дбати про безпеку нашої громади, — сказала коротунка. — І ти це добре знаєш, Аттікусе. Як і те, що вона просила нас поговорити з тобою — останній раз...

Вона не договорила, але її слова прозвучали грізно. Геро, яка стояла за спиною Джорджа, переступила з ноги на ногу.

— Де мама? — запитав Аттікус.

— На вищому рівні.

— Пішли, — Аттікус обернувся до Джорджа й Геро. — Ходімо знайдемо мою маму.

— Ти не маєш права вести туди цих двох! — сердито сказала жінка з важкими повіками. — Туди можуть підніматися тільки воїни, які пройшли всі попередні рівні. І те, що ти її син, не означає, що можеш порушувати правила.

— Вони не мають права тут залишатися, — сказала її товаришка. — Вони повинні негайно покинути це місце. А нам доведеться вирішувати, чи збирати табір і перебиратися далі, бо ти видав їм, де ми живемо. Ти ж знаєш, що часи тепер небезпечні. Тигр блукає неподалік. Кажуть, що Мисливець за дітлахами вийшов на полювання. Якщо він зловить тебе чи знайде наше поселення — нашим дітям кінець. І винні в тому будуть вони! — жінка тицьнула пальцем на Джорджа й Геро. — Це вони його сюди привели.

— Вони не підуть звідси самі, — рішуче сказав Аттікус. — Вони не орієнтуються в лісі, і там небезпечно.

— Тоді йди собі разом з ними. До побачення! — сказала жінка з важкими повіками. — Ми готові на все, аби захистити свою громаду.

— Я хочу поговорити з мамою, — стояв на своєму Аттікус. — Тільки вона може мені щось вказувати. Ви не маєте права.

Жінки перезирнулися.

— Твоя мама недобре почувається, — сказала одна з жінок. — Вона просила її не турбувати. Ми відішлемо цих двох назад до лісу, а тебе припильнуємо, щоб ти нікуди не втік. А коли мамі поліпшає, вона вирішить, що з тобою робити.

Джордж голосно ковтнув слину. Не дуже приязно їх тут зустріли. Геро потягнула його за рукав і прошепотіла на вухо:

— Вони не хочуть, щоб ми тут були. Ідемо геть, Джордже. Ми самі знайдемо дорогу до академії. Надолонник нам підкаже...

Вона замовкла. У цю мить з-за юрби дорослих почувся чийсь голос.

— Зачекайте! — голос був тихий, але владний.

Дорослі розступилися, і наперед, спираючись на ціпок, вийшла жінка. Вона мала довге сріблясте волосся й розумне лице з такими самими світло-зеленими очима, як в Аттікуса.

— Мамо! — радісно скрикнув Аттікус і кинувся до неї.

Двоє дорослих хотіли його зупинити, але жінка махнула на них ціпком.

— Розійдіться! — скомандувала вона, коли Аттікус її обійняв. — Повертайтеся до роботи.

— Але ж лідерко й імператрице землі, річок, звірів і птахів, — сказала жінка з важкими повіками, вклонившись і склавши долоні, та водночас лукаво посміхаючись. — Аттікус привів у нашу колонію чужинців. Згідно з правилами, їх треба негайно вигнати звідси.

— Аттікус вчинив тяжкий злочин, — додала її товаришка. — О володарко дерев, лісів, небес, планет і...

— Досить! — перебила її мама Аттікуса. — Я ж казала, що терпіти не можу безглуздих титулів, які ви вигадуєте. Мені подобалося, коли ви кликали мене просто на ім’я.

— Але ж мудра й прекрасна правителько наших сердець і помислів, — правила своєї жінка з важкими повіками, — люди хотіли, щоб ви були вищі за них. Вони не хочуть, щоб ви були на одному рівні з ними. І просили, щоб ви скеровували їх не тільки у повсякденному житті, а й...

— Досить! — не витерпіла мама Аттікуса. — Тут троє дітей, і принаймні двоє з них втомлені й голодні.

— Я теж хочу їсти! — з надією озвався Аттікус.

— Колись буває таке, щоб ти не хотів їсти? — краєм вуст усміхнулася його мама.

«Моя мама казала мені так само», — подумав Джордж.

— Я відведу їх до себе, і ми поговоримо про те, як бути далі.

Дорослі вжахнулися.

— Але ж Матінко... — промекала коротунка. — Ми збудували систему рівнів, щоб...

— Я сказала — досить уже! — мама Аттікуса кивнула головою до Джорджа й Геро. Вони не змогли б її не послухати, навіть якби й хотіли. — Ходіть за мною.

Вони подерлися вгору аж до верхівок дерев. Дітей провели до ділянки платформи, затуленої широким листям і гілками. Там палало невелике багаття, довкола якого лежали звірині шкури. Коли вони посідали, темні постаті принесли випотрошені гарбузи з їжею. Аттікус вмить схопив свою «миску» й напакував рота наїдками.

— М-м-м! Смажена сарана! — сказав він з повним ротом. — Мій улюблений білок!

Геро зблідла — рука, якою вона тримала чорний шматочок, повисла в повітрі. Вона поклала сарану назад у гарбуз. Потім зняла наплічник і, понишпоривши всередині, витягнула сублімований батончик.

— Хлопче, — звернулася Матінка до Джорджа, — куди ти прямуєш? Куди ведеш цю дівчинку?

— До Альби, — відповів Джордж. — Ви знаєте, де це? Йому вилетіло з голови, що Геро досі не в курсі про їхній новий пункт призначення.

— Так, ми всі про неї чули, — сказала Матінка. — Єдине місце, де ще є свобода. Але ми тут застрягли без доступу до реальної інформації — тільки чутки. Хто послав вас у таку неймовірну подорож?

— Німу, — відповів Джордж, вирішивши, що найкраща стратегія — казати правду. — Опікунка Геро. І робот, хоча мені здається, що він насправді був замаскованим суперкомп’ютером. Вони сказали, що ми повинні дістатися до Альби. Інакше...

Джордж уже давно трусився від холоду й тепер підсунувся ближче до вогню.

— О, що сталося з твоєю ногою? — запитала мама Аттікуса, помітивши, що хлопець цокотить зубами, а на його скафандрі плями крові.

— Мене зачепив тигр, — відповів Джордж. — Нічого страшного, просто подряпина.

Та з рани не переставала сочитися кров.

— Дай-но я гляну, — сказала Матінка. Вона обережно відгорнула штанину, за якою ховалася рана від тигрового пазура. — Треба обробити, щоб не почалося зараження, — мовила вона і зняла з мотузки на шиї пляшечку. — Сиди й не ворушися.

Вона перевернула пляшечку й вилила на рану якусь рідину. Джордж захоплено спостерігав за її рухами.

— Що це? — запитав він.

— Найдавніший відомий людству антибіотик, — відповіла мама Аттікуса. — Дуже рідкісний і цінний. Тепер його мало де знайдеш. Він тебе вилікує.

— Драконяча кров! — вигукнув Аттікус. — Від комодського дракона! Найцінніше, що в нас є!

«Цікаво, звідки вони її дістали? — подумав Джордж. — Невже тепер на місці Манчестера живуть комодські дракони? Втекли з лабораторії чи із зоопарку?» Матінка немовби прочитала його думки, бо сказала:

— Бачу, що в нашому світі для тебе повно несподіванок.

Вона скривилася.

— Тобі недобре, мамо? — запитав Аттікус. — Здається, тобі не ліпшає.

— І вже не поліпшає, — відповіла Матінка. — У давні часи мене б вилікували. А тепер ні...

Вона лягла на шкуру й заплющила очі. Джордж намагався зрозуміти, куди ж він потрапив.

— Ви знаєтеся на науці, — сказав він. — Знаєте, що таке антибіотики, ДНК, білки і ще, мабуть, багато всього. Але ж ви живете на деревах і не маєте технологій!

Йому згадалися його батьки, які добровільно відмовлялися від зручностей. Невже мама з татом уявляли собі ідеальне життя саме так? Чи, може, якось по-іншому?

— Ви хотіли так жити? — запитав він. — Чи у вас не було виходу?

— Ми живемо поза системою, — відповіла Матінка. — Коли корпорації стали дуже потужні й почали змушувати людей жити за їхніми правилами, ми повстали. Тому нас вигнали. Але ми стараємося зберегти наукові знання наших батьків і прадідів та передати їх наступним поколінням.

Геро не сиділося на місці. Вона крутилася-вертілася, а тоді встала, наче зібралась кудись іти.

— Я думала, що ми прямуємо в Чудесну академію, — повільно сказала вона. — Що ми покинули Бульбашку й мандруємо в академію, а не сюди.

— Чудесна академія! — здивовано повторила мама Аттікуса. — Бульбашка! Востаннє я чула ці слова сто років тому!

Геро спантеличено глянула на неї.

— Якщо ви їх чули, — сказала вона, — то чому Аттікус живе тут, а не в Бульбашці, як я?

— Аттікус тут, зі мною, — відповіла Матінка, — бо я його мама, а він мій син, тому ми живемо разом. Ось для чого наша колонія. В Едемі дітям заборонено жити з батьками, а ми такого не хотіли.

Геро розтулила рота, аби щось сказати, але тут же стулила. Мабуть, у неї було стільки питань, що вона не знала, яке озвучити першим.

— Але ж тут так само Едем, правда? — запитав Джордж. — Тут, у болоті?

— Ніби так, — відповів Аттікус, — але едемці сюди не приходять. Ну майже. Хіба Мисливець за дітлахами — красти наших дітей, щоб колонія не збільшувалась. А решта не наважуються. Їхні роботи застрягають у болоті, тому поки що ми у безпеці.

Джордж згадав про космічний корабель у небі, який належав урядові Дампа. Цікаво — він стежить звідти за такими людьми чи, може, націлює на них зброю? Йому стало ясно, що це місце таке ж небезпечне, як і гола пустеля.

— Хто ви взагалі такі? — запитав Джордж.

— Повстанці, — сказала Матінка. — Розумні люди, які відмовилися приймати Дампове «бачення» світу, але не встигли втекти після Великого розколу. До нас приєдналося багато науковців, інженерів, митців, музикантів, учителів. Людей, які прагнули жити зі своїми близькими так, як цього хочеться їм, а не комусь нагорі.

Джордж охнув.

— А ви... А тут... А може...

Він спробував заспокоїтись і говорити нормально:

— Я шукаю своїх маму і тата. Їх звати Дейзі й Теренс. Ви їх знаєте?

Він благально подивився на Матінку й Аттікуса — хоч би ті сказали «так»! Але Матінка похитала головою.

— На жаль, ні, — сказала вона, взявши Джорджа за руку.

Очі хлопця затуманили сльози.

— Колись Едем прийде по нас, — мовила Матінка. — Ми просто намагаємося виграти трохи часу.

— Неправда! — палко заперечив Аттікус. — Ми — воїни! Вони нізащо нас не схоплять!

— Крім того, є внутрішня загроза, — стривожено сказала Матінка. — Я багато років очолюю колонію і бачу, що вона почала змінюватися. Деякі люди хочуть мати більше за інших. Хочуть, щоб їх усі поважали, величали всілякими титулами... Скоро нам настане кінець, бо вони прагнуть, щоб я перетворила нашу колонію на «корпорацію»!

— А мені ти такого не казала! — поскаржився Аттікус.

— Бо я хотіла, щоб ти насолоджувався дитинством, поки маєш час. Але тепер ти мусиш знати. Тому що своїми дурнуватими рішеннями ці йолопи поставили під загрозу твоє майбутнє.

Вона знову на кілька хвилин заплющила очі. У призахідних променях сонця вогонь здавався яскравішим. Матінка розплющила очі. Вона досі лежала на м’якому хутрі, а її голос став тихим, наче шурхіт листя у нічному лісі.

— Не йди в Чудесну академію, дитинко. Не йди.

— Чому? — запитала Геро.

Джорджеві здалося, що її голос пролунав десь здалеку, але в голові роїлося стільки думок, що він не мав як задуматися, чому це так.

— Бо звідти ніхто не виходить живий, — сказала Матінка. — Нікому не вдається звідти вибратися. Більше нікому.

— А що то за Чудесна академія, мамо? — запитав Аттікус, який уперше почув цю назву. — Там виховують воїнів?

— Чудесна академія — це пекло на Землі, — мовила Матінка.

— Неправда! — здалеку долинув голос Геро. — Це місце, де вчать бути лідерами!

— Чому всі розумні діти в Едемі зникають, як гадаєш? — Матінка не звернула уваги на її слова. — Як режиму вдається весь цей час випереджати машини? Звідки вони беруть інтелектуальну сировину — розумові ресурси, яких їм точно бракує?

Геро прошепотіла в темряві:

— Але... але мої друзі туди поїхали! Друзі з Бульбашки... Звідки ви це знаєте?

— Бо тільки мені вдалося звідти втекти, — сказала Матінка.

Розділ п’ятнадцятий

авіть Аттікуса ошелешила ця новина.

— Але ти ніколи не казала! — вигукнув він. — Мамо! Чому ти мені про це не розповіла?!

— Не хотіла псувати тобі життя своїми сумними історіями, — відповіла вона. — Я мріяла, щоб ти виріс вільний, сильний і мав гарну уяву. Так і сталося. А моє дитинство минуло у страху. Мене піймав Мисливець за дітлахами. Мені перевірили мозок, зробили аналіз крові й ДНК, а потім завезли в Чудесну академію. Я нізащо на світі не хочу, аби ти дізнався, що я там пережила.

— Матінко, — нерішуче сказав Джордж. — Але якщо звідти ніхто не виходить живим, то як вам це вдалося?

Він побачив, як Матінка скривилася, і подумав, що не варто було про це питати. Але та вирішила відповісти.

— На Чудесну академію напали, — сказала вона. — Люди з опору спробували врятувати дітей. Але все пішло шкереберть. Я була єдина, кого їм вдалося звідти забрати.

— А ким були ті люди? — запитав Аттікус. — Воїнами?

— Так, — відповіла його мама. — Мене врятувала їхня лідерка. Вона була дуже хоробра. Працювала з останнім вільним суперкомп’ютером. То були великі сміливці. Але після тієї ночі багато з них загинуло або втекло.

— А що сталося із суперкомп’ютером? — запитав Джордж.

— Він зник, — відповіла Матінка. — Режим його всюди шукав, але він як у воду канув. Кажуть, він переховується в самому серці Едему й чекає, коли настане його час.

Суперкомп’ютер у серці Едему? Невже Матінка має на увазі Емпірея?

— А та лідерка? — нетерпляче запитав Аттікус. — Вона сказала тобі, як її звати?

— Ні, — відповіла Матінка. — Я сказала, що хочу одного дня віддячити їй за доброту, а вона відповіла: не треба, врятуєш колись дитину в біді, як я врятувала тебе.

У Джорджа виникла тисяча питань. Чи була та хоробра дівчина тією, про яку говорила Німу? А може, то була сама Німу? Але Німу десь такого віку, як і Матінка. Тому навряд чи це можливо. Але він не встиг ні про що запитати, бо до Матінки підійшов молодий хлопець і стривожено зашепотів їй щось на вухо, показуючи рукою на дітей.

— Пора йти, — рішуче сказала вона.

— Куди? — здивувався Аттікус. — Але ж сьогодні Збори! Це мій шанс вийти на наступний рівень і стати воїном. А Джордж мав розповісти історію про те, як він сюди дістався. Він мені пообіцяв!

— Ні! — сказала Матінка. — Це надто небезпечно. Для усіх вас.

— Мамо, не кажи такого! — вигукнув Аттікус. — Я воїн і можу себе захистити. І тебе. І всіх!

Матінка лагідно, але зажурено усміхнулася.

— Я знаю, що ти воїн, — сказала вона, скуйовдивши йому волосся. — Але ти ще малий і не даси ради з колонією, якщо всі підуть проти тебе.

— Але чому б вони мали піти проти мене?

— Я тут не буду вічно, — сказала мама Аттікуса, і її зелені очі зблиснули, наче темне листя в місячному світлі. — Скоро мене не стане, а колонія не захоче, щоб ти був моїм наступником. Вони налаштовані проти нас, Аттікусе, проти того способу життя, який ми обрали. Вони прагнуть іншого: влади, багатства, статусу — усього того, проти чого ми боролися.

— Це я винен у тому, що ви мусите йти? — стиха запитав Джордж. — Бо я прийшов сюди, щоб...

— Ні, — похитала головою Матінка. — Це все одно сталося б, рано чи пізно. Твоя поява все тільки трохи пришвидшила. Ти налякав людей, бо не такий, як вони.

— Вони розлютилися через те, що ви прийшли, — додав молодий хлопець. — Кажуть, що ви принадили сюди тигра й Мисливця за дітлахами, і через це всі опинилися в небезпеці.

— Ясно, — відказав Джордж.

Насправді, нічого йому не було ясно. Далеко внизу почулися вигуки — угору поповз запах диму.

— Вони готові до Зборів, Матінко, — квапливо промовив молодий чоловік. — І не будуть довго чекати.

— До речі, це Леле, — сказала Матінка. — Єдиний мешканець колонії, якому я можу довіряти.

Леле усміхнувся.

— Вони вимагають, щоб ви спустилися. Ви маєте що розповісти?

— Така у нас традиція, — пояснила Матінка Джорджеві. — Під час Зборів ми розповідаємо довгі історії. Нагадуємо собі про те, що ми знаємо і ким ми є. І так, я маю що розповісти сьогодні! Хтозна — може, це моя остання ніч як очільниці цієї колонії! Я не проґавлю нагоди і дам вам час утекти.

Аттікус закліпав очима.

— А ми? — запитав він. — Як Джордж добереться до Альби?

Матінка обернулася до Джорджа.

— Поки я розповідатиму історію, ти повинен вислизнути звідси й забрати Аттікуса з собою. Він покаже тобі дорогу до Едемополіса.

— То я теж іду? — запитав Аттікус, який не знав, чи радіти новій пригоді, чи сумувати через розлуку з мамою.

— Тільки ти з усієї колонії зможеш їм допомогти, — мовила Матінка. — Мені дуже соромно, що ми відмовляємо дітям, які потребують допомоги. Але ти, Аттікусе, мій хоробрий хлопчику, ти підеш з ними і виконаєш обіцянку, яку я дала своїй рятівниці. Але постривай!

Матінка роззирнулася.

— Де Геро?

Там, де недавно сиділа Геро, залишилася тільки купа звіриних шкур. У Джорджа завмерло серце. Він раптом усвідомив жахливу правду.

— Вона втекла до Чудесної академії!

— О ні! — скрикнув Аттікус, уявивши, як Геро сама-самісінька блукає лісом. — Там дуже небезпечно! Навіть для мене. Там же тигр!

— І вона нічого не знає про реальний світ, — сказав Джордж.

— То звідки їй знати, де Чудесна академія? — спантеличено спитав Аттікус.

Джордж помацав кишеню.

— Вона забрала надолонник! — сказав він. — Наш пристрій длянавігації! Він її туди заведе.

— За нею! — скомандувала Матінка. — І то швидко! Аттікусе, вистежи її сліди в лісі. Джордже, біжи слідом за Аттікусом і роби все, що він тобі скаже.

— Але куди бігти? — запитав Джордж. — Де та академія?

— Аттікус тобі підкаже, — впевнено відповіла Матінка. — Усі стежки ведуть в Едемополіс. Чудесна академія — біля Великої вежі Дампа. Покваптеся! Не дайте їй туди дістатися!

Унизу тим часом скандували: «Імператрице! Володарко! Королево небес!».

— От бовдури, — пробурмотіла Матінка. — Якби ж їх побачили їхні предки — як вони відмовляються мислити раціонально, забувають усе, що людям відомо про науку і про світ, а натомість вірять у казки! Що ж, якщо їм так хочеться нісенітниць, то вони отримають своє.

— Куди тепер? — запитав Джордж після того, як Матінка почала спускатися з горішньої платформи до натовпу внизу.

Коли вона випірнула з-за диму, люди почали голосно вигукувати.

— Королево небес! Тут чужинці! Колонія у небезпеці! Затримайте їх! Затримайте їх!

— Тихо! — рявкнула Матінка — куди й поділося її лагідне муркотання. — Спокійно! Я хочу розповісти вам одну історію...

Зашурхотіло — усі посідали на землю. У темряві запанувала тиша. «Колись давно...» — почала розповідати Матінка заворожливим голосом.

Джордж обернувся до Аттікуса, аби щось його запитати, але той підняв долоню. Джордж побачив, що хлопець дуже зосереджений, і зрозумів, що він намагається визначити, у який бік пішла Геро. Раптом він крутнувся й показав пальцем на темний закуток платформи, де висіла завіса, яка, мабуть, затуляла потаємний хід. З одного боку її хтось відгорнув.

— Геро знайшла лазівку! — вражено сказав Аттікус. — А вона кмітлива!

— Біжіть слідом за дівчиною, — поквапив їх Леле. — Я переріжу мотузку, як ви дістанетеся на той бік. Мерщій!

— Але я не можу покинути маму! — несподівано запанікував Аттікус.

— Аттікусе, — сказав до нього Леле, — ти змалку мріяв стати воїном, щоб мама тобою пишалася. Це твій шанс. Скористайся ним! Більше нагоди не буде.

Унизу здійнявся галас — так натовп реагував на історію Матінки.

— Біжіть! — крикнув Леле. — Ну ж бо! Тікайте!

Аттікус першим ступив на підвісний місток і обережно побіг уперед — Джордж за ним. Скочивши на рештки сусідньої будівлі, Джордж почув, як Леле обрізав мотузки, що тримали місток з його боку. Той упав: трохи похитався, як маятник, а потім, нікому більше не потрібний, повис. Обернувшись, Джордж та Аттікус побачили на долішньому рівні силует Матінки на тлі багаття — вона відкинула голову й простягнула руки вперед. Юрба довкола неї галасувала, щоправда, уже не радісно, а розлючено. Аттікус розгублено завмер на місці. Джордж здогадувався, що йому дуже хочеться повернутися, але він розуміє, що мусить іти вперед.

— Ми повернемося, — сказав Джордж. — Повернемося додому. Обіцяю!

— Ти серйозно? — знервовано запитав Аттікус.

— Так, — рішуче відповів Джордж.

Він втратив своїх близьких і знав, як воно. Тому пообіцяв собі подбати про те, щоб його нового друга не спіткало те саме.

Розділ шістнадцятий

 о ти справді бував у космосі! — прошепотів Аттікус, показуючи пальцем на зірки, ледь помітні за густими кронами дерев. — Он там! Мама казала, що бабця розповідала їй про космічні подорожі і про те, як колись у небі були космічні станції і туди літали кораблі... А потім усім сказали, що польоти в космос — це повна нісенітниця, і заборонили покидати Землю. Мама пояснювала мені, що так вони брехали людям, аби ті не подумали, що можна полетіти на іншу планету й жити там, якщо їм не подобається в Едемі.

Вони цілу вічність брели лісом у пітьмі, яку час від часу прорізали промені місячного світла, що виринали з-за хмар. Спочатку Джордж нічого не бачив, але згодом його очі призвичаїлися до лісового мороку. Звуки, які спершу здавалися моторошними й тривожними, уже не так лякали. Він уже не підстрибував від кожного шурхоту й шелесту, як тоді, коли вони тільки зістрибнули на лісову долівку з останнього підвісного містка.

Аттікус сказав, що вони вже покинули земні колонії — так далеко він ще ніколи не заходив. Дороги він теж не знав і тому мусив видивлятися в темряві ледь помітні сліди, які свідчили, що тією чи тією стежкою недавно пройшла людина. Часом сліди губилися і вони звертали не туди, опиняючись у глухих закутках або перед руїнами бетонних стін.

Ще на початку походу Аттікус серйозним голосом попросив Джорджа йти слідом за ним і мовчати як риба. Але він сам не міг стриматися. Не встигли вони хоч трохи відійти, як він почав розпитувати Джорджа про все, що його цікавило. Звідки він? Як дістався до Болота? Джордж хотів розповісти йому про історію космічних польотів. Але спробуйте пояснити будову космічного корабля тому, хто ніколи не мав справи з технологіями!

Проте Аттікус хапав усе на льоту.

— Хотів би я колись полетіти в космос, — тихо сказав він.

— Мені здається, люди туди вже щось запустили, — відповів Джордж.

— Коли Едему настане кінець, — бадьоро сказав Аттікус, — я полечу й дізнаюся, що це!

— Думаєш, це колись станеться? — запитав Джордж.

— Мусить статися! — мовив Аттікус.

— А далі що? — запитав Джордж. — Хто керуватиме всім, коли ви позбудетеся Трелліса Дампа?

— Моя мама! — відповів Аттікус. — Їй це класно вдається! Або ти! Ото круто буде! А мене зробиш головним воїном! Обіцяєш?

— Питаєш! — відповів Джордж, пробираючись до галявини попереду.

Якщо він справді стане лідером Едему — щоправда, він у цьому дуже сумнівався, — круто буде мати Аттікуса поруч.

Аттікус присів і махнув рукою Джорджеві, щоб і той зробив так само. Джордж послухався, сів навпочіпки й підсунувся ближче до нього. На галявині попереду світилося дивне блакитне світло — там хтось був!

У Джорджа так сильно загупало серце в грудях, аж він перелякався, що його почує той, хто там причаївся на галявині. Серед нічних звуків почулися кроки, але цього разу не великої кішки, а радше людини, яка ходила туди-сюди.

Джордж ліг долілиць і поплазував уперед, наче змія, слідом за Аттікусом. На краю галявини вони завмерли. Перед ними у моторошному блакитному світлі виднілася постать людини в довгому плащі й круглому білому капелюсі.

Аттікус ледь чутно шепнув Джорджеві на вухо:

— Мисливець за дітлахами!

— Що він робить?— так само тихо запитав Джордж.

Однак Аттікус тільки хитнув головою. Мисливець за дітлахами стояв біля якогось ціпка, встромленого в землю, і дивився в небо.

— Ну давай, давай... — бурмотів він. — Ну! Де ж ти?

Джордж подивився вгору й побачив яскраві цятки, що рухалися темним небом. Мисливець за дітлахами теж не зводив із них очей.

— Ну, лови! — пробурмотів він знову. — Лови! Де ж той сигнал? Клятий Едем, чому тут нічого не працює?

Джордж мимоволі здригнувся — сухе листя під ним зашаруділо. Аттікус, у якого від збудження світилися очі, торкнувся його руки — тихо, мовляв.

— Він намагається з кимось зв’язатися, зловити сигнал, — прошепотів Джордж.

— Від чого? — запитав Аттікус.

— Від якогось проектора?— припустив Джордж. — Від лазера? Поняття не маю...

Мисливець за дітлахами в чудернацькому капелюсі таки зловив сигнал, але йому не прийшло повідомлення чи вказівка, як думав Джордж. Сталося щось несподіване. Перед очима у приголомшених Аттікуса й Джорджа посеред галявини почала матеріалізуватися ще одна людина. Прибулець був ніби зітканий із помаранчевого світла. Набагато вищий за чоловіка в капелюсі, він нависав над ним, сердито на нього витріщившись.

Мисливець за дітлахами, схоже, злякався. Скинув капелюха і вклонився так низько, що мало не торкнувся носом землі.

— Господарю, — улесливо прохрипів він.

— Нащо ти мене викликав? — сердито запитала постать, що світилася моторошним мандариновим світлом.

— Господарю, — повторив чоловік, який уже простерся ницьма на болотистій землі. — Я маю звістку!

— Яку ще звістку, йолопе? — рявкнула постать. — Чому ти не послав мені її через нормальний канал?

— Господарю, — втретє повторив чоловік, цього разу в його голосі прозвучали лукаві нотки. — Я не впевнений, що ваші канали зв’язку безпечні. Мені здається, що серед вас затесався шпигун. Зрадник.

Джорджа за спиною аж морозом сипонуло. «Німу», — подумав він. Вона служила в уряді й водночас працювала над загадковим планом щодо машин і хотіла таємно вивести Геро й Джорджа за межі Едему. Та й Емпірей точно не працює на режим. Невже їх схопили? Джордж розповів про них Аттікусу та його мамі! Може, це він у всьому винен? Йому стало важко дихати.

— Хто він? — гарикнула постать.

— О, ваша величносте Дампе, живіть довго й щасливо, — прохрипів чоловік.

Дамп! — здивувався Джордж. — То це Трелліс Дамп власного персоною?

— Кажи вже! — перебила його фігура. — Що тобі відомо?

— Діти! — загадково сказав Мисливець. — Утікачі. Але їх неможливо піймати, бо вони весь час зникають!

— Га? — сердито перепитав Дамп. — Що ти мелеш, чоловіче?

— Мене звати Слизус, — сказав чоловік, зібравши докупи рештки гідності, які можуть бути в того, хто розпростерся на землі перед лазерною проекцією. — Слизус Слизович, головний мисливець за дітлахами у королівстві-корпорації «Едем».

— Ти можеш говорити нормально? — спитав Дамп. — Я не розумію, що ти хочеш мені сказати!

— Діти! — повторив Слизус. — Двоє дітей! Пересуваються Едемом — самі! Але ніхто не може їх знайти! Що це може означати?

— А що ті дітиська самі роблять? — обурився Дамп. — Думаєш, вони вільні?

— Ні, господарю, що ви! — заперечив Слизус. — Свобода тільки для обраних дорослих — тих, які просвітлені і яким можна довіряти. Точно не для дітей. І не для всього народу Едему! Колись люди вже були вільні, і подивіться, що вони наробили...

— Та знаю, знаю, — буркнув Дамп. — Поки я і мій батько-клон Трелліс Дамп не прийшли й не навели лад.

— І повернули світу його велич, — сказав Слизус.

— Слухай, ти вже мені набрид, — перебив його Дамп. — Ти маєш ловити дітей — то, може, тим і займешся? І перестанеш діставати мене своїми дурницями!

— Це не дурниці, — квапливо мовив Слизус.

— Маєш тридцять дамплин. Пояснюй давай, — сказав Трелліс. — Ну!

— Ми не можемо зловити тих дітей, бо вони невидимі! — пояснив Слизус.

— Невидимі? — фиркнув Дамп. — Що ти торочиш ДУРне?

— Хтось стирає дані про них, але не встигає знищити все до кінця. Я бачу тіні й віддзеркалення двох дітлахів.

Емпірей стирає їхні з Геро зображення, але забуває почистити ділянки довкола! — здогадався Джордж.

— Тобто? — запитав Дамп.

Нарешті Слизус зумів його зацікавити.

— Це означає, що двоє дітей-утікачів пересуваються Едемом, а хтось всередині режиму їм допомагає.

— Що то за дітиська?

— Ми перевіряємо в цілому Едемі, чи всі діти на своїх місцях, — мовив Слизус. — Скоро ми дізнаємося, кого бракує.

«Виходить, Слизус от-от дізнається, що Геро не прибула до Чудесної академії», — подумав пригнічений Джордж.

Далі Мисливець за дітлахами повідомив іще гіршу новину.

— А коли ми визначимо, хто з дітей зник, то вирахуємо й того, хто зламав систему, щоб їм допомогти, — лукаво сказав він. — По-моєму, хтось із ваших соратників працює проти вас.

— Трясця! — вигукнув Дамп. — Правду кажеш! Довкола мене самі зрадники!

— Коли я піймаю втікачів, то допитаю їх, — мовив Слизус. — Вони розкажуть мені все, що знають, і тицьнуть пальцем на зрадників у вашому оточенні.

— Молодець, — сказав Трелліс. — Добре працюєш. Як тебе там звати, кажеш?

— Слизус Слизович, — пробурмотів Мисливець за дітлахами.

— А може, вони шпигуни? — задумався Дамп. — Може, дітиська пробралися сюди з Потойбіччя?

— Може... — невпевнено мовив Слизус. — Я простий мисливець за дітлахами і хотів тільки передати інформацію най...

Дамп не дав йому закінчити.

— Я запропоную так званий мирний договір із Потойбічним, — сказав він, розмірковуючи. — Відволічу їх. Треба виграти час, щоб...

Раптом він похопився, що міркує вголос.

— Піймати обох! — скомандував він Мисливцеві. — І всіх, хто їм допомагав, усіх, хто хоч трохи налаштований проти мене. А потім про все мені доповісти. Про все до кінця!

— Господарю, — Слизус вклонився ще нижче.

Джордж не бачив його лиця, але здогадався, що той посміхається.

— Чого чекаєш? — гаркнув Дамп. — До роботи!

І Дамп зник — бліде світло лазера застрибнуло назад у ціпок Слизуса.

Щойно Дамп дематеріалізувався і в лісі знову стало чути тільки нічне шарудіння й шелест, як Слизус висмикнув палицю з землі, склав її, наче телескоп, і поклав до кишені. Насвистуючи, він подибав геть стежкою через галявину. Джордж нарешті зміг видихнути.

— Що то було?! — шепнув він на вухо Аттікусу.

— Біда, — відповів той. — Велика біда нас чекає.

— Що ж робити? — запитав Джордж.

— Але є й хороша новина, — продовжив Аттікус, роззираючись лісом у пошуках слідів. — Якщо ми наткнулися на старого Слизуса, а він напав на слід Геро, це означає, що ми на правильному шляху.

Розділ сімнадцятий

жордж приставив до очей долоню, щоб краще роздивитися рівнину, яка простягалася перед ними. Колись тут, напевно, були поля, порослі вересом. Величезний ліс, тінистий і похмурий у променях ранкового сонця, залишився позаду. Рівнина попереду була гола й випалена сонцем. Джордж сів на камінь, надувши щоки. Палюче сонце вже піднялося над обрієм. Краєм ока Джордж помітив, як удалині щось блистить.

— Он там! — показав він пальцем. — На півночі! Там щось є!

— А й справді! — сказав Аттікус. — Там дійсно щось є.

— Це Чудесна академія? — запитав Джордж.

— Щось дуже велике, — прищурився Аттікус. — Це не академія. По-моєму, ми знайшли його.

— Кого — його? — перепитав Джордж.

— Наш наступний пункт призначення, — відповів Аттікус. — Едемополіс.

Едемополіс вони знайшли, але потикатися туди не можна було. Аттікус сказав почекати, коли звечоріє, і тільки тоді перетнути рівнину. А тим часом вони взялися визбирувати на порожній рівнині корінці й посохлі рослини.

— Я не можу розвести вогонь, — пояснив Аттікус, — бо нас відразу побачать. Але все це можна їсти сирим!

Він уже встиг почистити мисливським ножем м’ясисті білі корені й зібрати непогану колекцію комах, начебто їстівних. Джордж, чиї запаси майже вичерпалися, не мав вибору. Він ніколи не їв живих мурах, але услід за Аттікусом всипав пригорщу собі до рота.

— Нямка, еге ж? — задоволено сказав Аттікус.

— Ем-м-м, кислуваті, — відповів Джордж.

Мурахи виявилися не такі гидкі на смак, як він гадав, надто коли їх загорнути в зелений листок. Він запив їх водою з очищувача. «Цікаво, як Геро дає собі раду?» — подумав Джордж, а потім згадав, що в неї ще лишалися батончики. Аттікус сказав, що їм краще багато не говорити, а то ще якийсь прихований сенсор зафіксує їхні голоси, тож вони сиділи мовчки.

Коли після найдовшого дня у житті Джорджа нарешті запала темрява, вони почали крадькома пробиратися рівниною. Джордж глянув угору — чи нема в нічному небі супутників або інших ознак людської діяльності. От якби він мав при собі телескоп! Та навіть неозброєним оком було видно, що люди не збиралися покидати космос.

Якщо він не думав про небо, то згадував Геро. Де вона зараз? Як її знайти? Може, вона не пішла в Чудесну академію, хтозна? З Дампових слів Джордж зрозумів, що хоч йому й Геро вдалося наразі лишатися непоміченими, тепер за ними відправили погоню. Байдуже, що вони не двійко шпигунів із Потойбіччя, як подумав Дамп: якщо вони піймають його, Геро й Аттікуса, на них чекає жахлива кара. Джордж сумнівався, що вони її витримають і не видадуть Німу й Емпірея. Він про все розповів Матінці, не впевнившись, що це безпечно. Так, йому пощастило. Принаймні він на це сподівався. Матінка теж виявилася втікачкою і мріяла про часи, коли Едему настане кінець, щоб вони із сином знову були вільні. Та все ж наступного разу треба тримати язик за зубами.

На світанку вони добралися до столиці Едему. З-за димчасто-сірих хмар виринали верхівки хмародерів — такі яскраві, мовби зроблені із золота. А за ними сердито гуркотіло море. Хвилі билися об товсті, наїжачені ракетами мури, що не давали морю затопити місто, а чужинцям — висадитися на березі.

— Геро правду казала! — мовив Джордж. Місто було схоже на казковий замок, що гойдався на хмарах, сягаючи шпилями аж до неба.

— Святі метеори! Ну ми і щасливчики! — сказав Аттікус.

Вони сиділи на груді каміння, звідки було видно останній відрізок рівнини, що підступав до самих мурів. Ним рухався довгий караван, схожий на шерегу мурах. Придивившись, вони розгледіли колону з людей, коней і фургонів. Вона тягнулася до міста, у цьому не було жодного сумніву.

— Напевно, сьогодні День підрахунку!

— День чого? — перепитав Джордж, пригадуючи, що Емпірей казав йому про щось схоже. — Це пов’язано з податками?

— Потім розповім! — сказав Аттікус і, зіскочивши з каміння, рушив у бік каравану. — Не відставай!

Вони побігли рівниною навздогін юрбі. Зблизька стало зрозуміло, що то бредуть тільки люди — роботів не було видно. Та й узагалі, ніяких технологічних пристроїв там наче не було: одні люди пленталися пішки, інші трюхикали на шкапах, які тягнули на собі клунки з харчами. Попереду погойдувалися запорошені фургони, що їх тягнули велетенські тварини; вони так низько похилили голови, що ледь не рили носами землю.

— Це... це віл? — вражено запитав Джордж, показавши пальцем на тварину, яка чвалала у бік міста.

Аттікус кивнув.

— А де їхні автомобілі? — запитав Джордж. — Автобуси? Потяги? Чому люди мусять запрягати тварин?

— Бо технологіями можуть користуватися лише ті, хто при владі, — пояснив Аттікус. — Прості люди не мають права.

— Ненавиджу майбутнє, — сказав Джордж, забувши, що Аттікус не знає, що він з минулого.

— Чому ти так кажеш? — запитав Аттікус. — Звідки ти насправді, Джордже?

— Тихо! — очільник групи, до якої вони пристали, ляснув віжками по спині вола, який тягнув найближчий фургон. — Національний гімн за-а-спі-і-і-ва-а-й!

Обшарпані люди були вбрані по-всякому. Одні були схожі на середньовічних селян, інші мали на собі одяг, пошитий із різнокольорових клаптиків, так наче вони переробили його з інших одежин. Дехто, як Аттікус, позагортався у звірині шкури. Джордж глянув на свій скафандр. Колись той був білий, а тепер став кольору лісу — зеленкувато-брунатне, сіре, чорне. Хлопець зливався з натовпом.

Колона хором заспівала.

— Едем — найкращий зі світів! — виводили вони різними голосами.

— Співай, — Аттікус штурхнув Джорджа ліктем.

Той слухняно розтулив рота і вдав, ніби співає з усіма.

— Едем, ми любимо Едем, — мугикала виснажена юрба. — Едем — найкра-а-а-щий!

Далі, мабуть, ішла висока нота, бо люди її не витягнули й пісня помалу стихла, тому знову було чути тільки тупіт натовпу, який помалу наближався до дивовижних хмародерів Едемополіса, що купалися в яскравому світлі.

Джордж думав, що він та Аттікус злилися з іншими. Та озирнувшись, здивувався.

— А де всі інші діти? — тихо спитав він.

Вони вже були майже під самими мурами Едемополіса.

Люди почали кидати на них криві погляди. Якийсь чоловік у хутряній камізельці й потертих залатаних штанах підійшов до Аттікуса і щось йому шепнув. Тоді глянув на Джорджа — і його очі наповнилися слізьми. Він змахнув їх брудною долонею, а тоді потиснув хлопцям руки. Він мав дуже схвильований вигляд. Аттікус мислив, як завжди, практично: він легенько штурхнув того чоловіка й тицьнув пальцем на найближчий фургон, питально звівши брови. Той кивнув і припідняв брезентову заслону — хлопці вмить застрибнули всередину.

Повітря було тепле і задушливе. Тхнуло старими ковдрами й пилюкою. На дерев’яну платформу були накидані якісь клунки, колоди й звірині шкури. Воли помалу тягнули фургон уперед, а той погойдувався з боку на бік, наче корабель в океані. Джордж відчув себе дуже втомленим і розгубленим. Він так давно не спав, що в теплому безпечному фургоні його швидко заколисало.

Його збудив Аттікус.

— Приїхали, — прошепотів він Джорджеві на вухо.

Та не встигли вони в’їхати на околицю міста, як колона різко зупинилася. Через заслону Джордж почув, як хтось звертається до натовпу.

— Едемський народе! — проревів голос. — Ви прибули до Едемополіса, великої столиці нашого дивовижного краю. Сьогодні День підрахунку — найважливіший день у році! Ви дізнаєтеся, що ви заробили своєю важкою працею і скільки повинні сплатити Едему за честь називати себе едемцями! І це ще не все! Коли ви опинитеся в Едемополісі, ви повинні бути щасливі! Ви мусите радіти й усміхатися! Коли вас питатимуть, ви маєте відповідати: «Едем — найкращий із усіх можливих світів!». Ми тут зібралися для того, щоб вшанувати нашого лідера Трелліса Дампа — хай живе довго і щасливо! — і послухати його промову! Хто не радітиме, на того чекає покарання! Пам’ятайте — Едем стежить за вами!

— І що тепер? — запитав Джордж.

Тільки Аттікус зібрався щось відповісти, як хтось відгорнув заслону і з’явилося схвильоване, налякане лице чоловіка в хутряній камізельці. Він прошепотів щось до Аттікуса.

— Обшукують фургони, — передав той Джорджеві. — Треба тікати звідси!

Вони вислизнули надвір. Їхній знайомий діяв не сам. Поряд щільним гуртом збилися дорослі — худі, у пошарпаному одязі, — і він заштовхав Аттікуса й Джорджа поміж них. Так хлопці потрапили в Едемо-поліс. Вони пройшли через величезну прикрашену візерунками браму, оточену високим парканом. На вершечку були вирізьблені слова: «БРАМА ДОСТАТКУ».

Джордж глянув угору. Вони йшли містом повз гігантські хмародери. У минулому житті Джордж ніколи не бачив таких височезних будівель, оздоблених башточками, шпилями й великими різьбленими балконами. Та опинившись усередині Едемополіса, він одразу зрозумів, що це далеко не казкове місто. Так, верхівки хмародерів купалися в сонячному світлі, але внизу все вкривала густа пелена смогу. Зайшовши в місто, вони пірнули під хмари, і з кожним кроком ставало усе похмуріше, темніше й гарячіше. Угорі споруди були бездоганно чисті, тоді як під хмарами кожна з них стояла запорошена, брудна й засмальцьована.

Джордж затулив носа краєм замурзаного комбінезона. Вони так і брели, оточені щільним колом робітників.

— Чому вони нас захищають? — пошепки запитав він Аттікуса. — Адже вони не знають нас! Чому вони нам допомагають?

— Бо вони втратили своїх дітей, — відповів Аттікус. — Режим їх відібрав. Той чоловік сказав, що він мав двох таких синів, як ми.

Джордж задумався. Майбутнє просто жахливе. Часом воно його дивувало, а інколи лякало тим, яке воно жорстоке й руйнівне.

— Фу-у-у, — скривився Аттікус, — як тут смердить!

— По-моєму, там чистіше, — сказав Джордж, показавши пальцем угору, на густі хмари, що затуляли половину кожного будинку.

— Матінка колись казала, що там, над хмарами, живуть багатії, — мовив Аттікус.

— А що вони роблять, коли спускаються сюди? — здивувався Джордж.

— А вони не спускаються, — сказав Аттікус. — Просто перелітають від будинку до будинку. Багатії ніколи не бувають унизу. Вони живуть угорі, де чисте повітря і світить сонце. А тут, серед смогу, мешкають тільки бідні.

— Як же ми знайдемо Геро? — запитав Джордж. Вони з Аттікусом брели по кісточки в багні та смітті під густою чорною хмарою, що накривала вузькі вулиці, наче гаряче вологе рядно.

— Матінка сказала шукати Велику вежу Дампа, — відповів Аттікус. — Тоді ми знайдемо Чудесну академію.

— Але котра з них та, що нам треба? — запитав Джордж.

У місті було стільки гігантських веж, що воно було схоже на їжака — як знати, котра з них їм потрібна? Тим часом до їхньої колони з бічних вулиць вливалися натовпи людей. Вони рухалися в бік великої площі, напхом напханої людьми. Усі вони виглядали однаково: замурзані, голодні, виснажені й обідрані. Немов у місто хмародерів ринули селяни з епохи Середньовіччя.

Дійшовши до площі, хлопці побачили посередині сцену, на якій хтось виступав. Зображення транслювали на гігантські екрани, прикріплені до стін хмародерів. На сцені билися двометрові гладіатори, лупцюючи один одного палицями, булавами й шаблями. Велетень, вбраний у ясно-блакитне — єдина кольорова пляма серед сірого моря, — ступив уперед і встромив шаблю у свого суперника, вдягнутого в зелене. Натовп вибухнув захопленими вигуками. Зелений упав на сцену, а блакитний переможно підняв кулака.

Однак зелений відразу підвівся й кинувся на нього.

— Як він це зробив? — вражено запитав Джордж.

І тут же зрозумів, що гладіатори — як і все в Едемі — несправжні. То були проекції, що билися на потіху простому люду, який обожнював це видовище. На двох хлопчаків ніхто не звертав уваги, усі витріщалися вгору, на величезні фігури на екранах.

«На нас ніхто не дивиться», — подумав Джордж, роззирнувшись. Вони стояли в самій гущі натовпу й не могли рухатися ні вперед, ні назад.

Але треба було звідти вибиратися.

— Атті, — шепнув Джордж, — тут дуже небезпечно. Тут більше нема дітей! Нас відразу зловлять.

Аттікус кивнув.

— Ага.

Але він не слухав. Його зачарувало шоу, він не зводив очей з аватарів, які мотлошили один одного, сміявся й радісно вигукував.

— Оце круто!

Джордж нічого крутого в цьому не бачив. Йому, навпаки, було страшно.

— Коли я подам знак, іди за мною, — шепнув він Аттікусу на вухо.

— Можна я додивлюся до кінця? — попросив його друг. — Будь ласка! Цікаво, хто переможе!

Джордж завагався.

— Треба йти, — врешті сказав він.

— Ну будь ласка, — обернувся до нього Аттікус. — Я ж ніколи тебе ні про що не просив! Будь ласка, додивімося до кінця.

Джордж зітхнув. Йому зовсім не хотілось дивитися, як двоє аватарів товчуть один одного. Але ж Аттікус — інша людина з іншого часу. Хай уже дивиться. За дві хвилини — чи скільки там дампів той бій триває — світ таки не завалиться.

Розділ вісімнадцятий

ойно Джордж вирішив дозволити Аттікусу ще трохи розважитися, як щось сталося і настрій на площі змінився. Ще хвилину тому всі штовхалися, аби дістатися якомога ближче до сцени, де відбувався бій, та раптом пролунав гучний голос — і всі завмерли, піднявши обличчя догори, немов соняхи до сонця. Вони з Аттікусом — дві найменші фігурки на площі — й собі глянули вгору. Хмари розрізав промінь світла, і ті розійшлися, наче завіса, за якою постали хмародери у всій красі.

На похмуру, темну площу полилося сонячне світло, їх засліпили яскраві відблиски від довколишніх будівель. Коли очі призвичаїлися до світла, Джордж побачив на найвищій вежі золоті літери. Ті виблискували так яскраво, що хлопець не відразу розібрав, що ж там написано.

«ВЕЛИКА ВЕЖА ДАМПА», — врешті прочитав він.

— Знайшли! — зрадів Аттікус. — Це точно та, про яку казала моя мама.

— Ага! Мабуть! Тепер лишилося знайти Чудесну академію, — відповів Джордж.

Коли він дивився на височезний хмародер, набагато вищий за сусідні будинки, його охопило дивне, гнітюче відчуття, так ніби з нього хтось висмоктав всі хороші емоції і всередині лишилася порожнеча, яку, якщо втратити пильність, тут же можуть заповнити жорстокі, ниці, мерзенні пориви.

Голос озвався знову. Екрани довкола площі згасли, і на центральній сцені з’явилася 3D-голограма золотистого чоловіка. Він був справжнім велетнем, вищим за гладіаторів. Мав золотисте волосся, золотисту шкіру і навіть вбраний був у костюм із чистого золота. Біліли тільки його зуби й очі. Це той самий чоловік, збагнув Джордж, та сама сердита помаранчева постать, яку вони бачили в лісі поруч із Мисливцем за дітлахами. Той, що мріяв з ними розправитися. «Гм, — подумав Джордж, — але якщо Трелліс Дамп-другий сорок років при владі, він мав би вже постаріти. Невже справжнього Дампа більше ніхто не бачив? Тільки його голограму?»

— Народе Едему! — голограма підняла руки.

— А де ж він насправді? — роззирнувся Джордж. — У реальному житті?

— Напевно, там, — Аттікус тицьнув на Велику вежу Дампа. — Він не спускається сюди, бо не хоче нюхати цей сморід!

У відповідь натовп затягнув пісню на честь свого керманича: «Едем — найкращий зі світів! Ми любимо Едем! Едем — єдиний на світі, на вічні віки!». Вони не співали, а радше горланили, хто як міг.

— Дякую! — підняла на диво маленькі руки гігантська голограма. — Ви — найкращі! Ми — найкращі!

Юрба заревіла. «Дивно, як ті худющі люди, які зібралися на площі, можуть так голосно кричати?» — подумав Джордж. І тут же зрозумів, що рев виривається з гігантських колонок, розставлених довкола площі.

— Народе Едему! — рявкнув Дамп, коли галас різко стих — так наче хтось клацнув вимикачем. — Ми зібралися тут з важливої причини!

Галас здійнявся знову, проте швидко припинився.

— Сьогодні, — продовжувала голограма, — не просто День підрахунку, в який ви дізнаєтеся, скільки заробили за минулий сонцедамп. І скільки заборгували чудесному королівству-корпорації «Едем» за те, що вона милостиво подбала про всі ваші потреби. Сьогодні ми святкуємо! Ми підписали мирну угоду! Віднині ми об’єднаємо дві великі нації в одне ціле.

Поруч із Треллісом Дампом матеріалізувалася постать — така неймовірно гарна, що Джорджеві аж боліли очі на неї дивитися.

— Віднині, — казав Дамп, — ми, народ Едему і народ Потойбіччя, житимемо в гармонії! Ми — найвеличніші нації-корпорації на планеті й тепер працюватимемо разом на основі спільних цінностей. Я і королева Бімболіна-Кімоболіна!

Королева Потойбіччя Бімболіна-Кімоболіна елегантно підняла руку й усміхнулася. Вона розтулила рота, але звідти не вирвалося ні звуку. Натомість екрани навколо площі заповнилися смайликами:

— Що вона каже? — заворожено запитав Аттікус. Він погойдувався туди-сюди, мов зачарований. — Вона така гарна!

Джордж подумав, що Геро, мабуть, була б на сьомому небі від щастя, коли б нарешті побачила королеву Бімболіну-Кімоболіну.

— Вона говорить смайлицькою, — пояснив він.

— Ми надто довго ставилися до своїх друзів як до ворогів! — проревів тим часом Дами. — Але у нас є справжні вороги! Тому ми повинні триматися разом зі своїми друзями, підтримувати особливі стосунки й воювати з рештою світу.

Королева Бімболіна-Кімоболіна поважно кивнула й послала цілий потік смайликів:

— Аттікусе, — квапливо шепнув Джордж на вухо своєму приятелю. — Час іти.

«Ми зможемо втекти, якщо проберемося крізь натовп, поки всі зачаровано дивляться на королеву Бімболіну-Кімоболіну», — подумав він.

Та вже було пізно. На їхні плечі лягла чиясь важка рука — рука людини, а не робота. Щоправда, від того легше не стало.

— Піймалися, — прошепотів, без сумніву, людський голос. — Слизус вас зловив.

Джордж хотів вивернутися, але голос прохрипів:

— Так-так, мої любі! Дивимося вперед і проходимо.

Джордж спробував вирватися від нього, але Слизус спритно викрутив його руку за спиною, так само спритно схопивши й Аттікуса.

— Розступіться! — уже голосно гукнув Мисливець за дітьми. — Пропустіть! Служба полювання на дітей Едемополіса! Слизус Слизовим упіймав ще двох!

Люди розступилися, проводячи Джорджа й Аттікуса жалісливими поглядами.

— Діти! — почулися перешіптування у натовпі. — Діти!

Голоси були сповнені смутку. Кілька людей простягнули руки й погладили їх по головах. Якась жінка розплакалася.

— Допоможіть їм! — просила вона людей довкола. — Врятуйте хлопчиків!

Але її саму тут же відтягнули вбік. Почувся тільки стогін — тихий, мов шепіт, який щойно прокотився натовпом.

— Врятуйте їх!

— Тихо! — крикнув Слизус.

Він плюнув на землю і штовхнув хлопців уперед.

Перш ніж Слизус знову схопив їх за плечі, Аттікус встиг натягнути на голову капюшон, щоб не було видно, хто йде. А глянувши на Джорджа, замурзаного і з відкритою головою, можна було відразу здогадатися, що то дитина.

— Це малі біженці-злодійчуки, які хочуть скористати зі щедрості Едему, нічого не давши взамін! Вони прокралися сюди, щоб використати нашу доброту і заразити нас хворобами й забороненими думками. Дякуйте, що ваш милостивий Великий Лідер захищає вас від такої напасті!

Люди, замовкнувши, відступили крок назад.

— Отак краще! — просичав голос позаду хлопців. — І не торкатися їх! З дітьми можуть мати справу тільки професіонали! Ви знаєте правила!

Люди зіщулилися від страху. Джорджа й Аттікуса тим часом вели, мов справжніх злочинців, до гігантської золотої брами при вході у Велику вежу Дампа.

— Куди ви нас ведете? — запитав Джордж.

— Побачиш, — відповів Слизус.

Вони дійшли до брами, яку стерегли великі металеві роботи-охоронці. Між ними стояв чоловік, такий же високий і дебелий, як і вони. Слизус штовхнув дітей у руки роботів.

— Прошу дати доступ до свого потоку думок, — сказав чоловік.

— Звісно, ваша безпековосте, — відповів Слизус.

Мисливець за дітлахами мав безглуздий вигляд: порослий щетиною немолодий чоловік у поношеному, схожому на шолом капелюсі, закутаний у клапті якогось лахміття. Але він не міг втриматися, аби гордо не назвати своє ім’я — ану ж хтось у натовпі вмирав, так хотів його почути.

— З честю представлюся: Слизус Слизович, найуспішніший мисливець за дітлахами в Едемополісі, який дбає про безпеку в нашому великому місті. Як ви бачите, у мене активна реєстрація, а торік, мушу зауважити, мене нагородили за те, що я піймав найбільше дітей у місті. Мені залишають п’ятизіркові відгуки за мої послуги. І я справді на них заслуговую. Ох, тих збитошників не так легко зловити! Де вони тільки не ховаються. От, наприклад, минулого тижня...

— Досить, — перебив його начальник охорони — його лице не відображало жодних емоцій. — Це що за одні?

— Ваша величносте, — потираючи руки, Мисливець за дітлахами зобразив на лиці лукаву посмішечку. — Сьогодні я затримав двох дітисьок, — він плюнув на землю, — які проникли в Едемополіс і хотіли завадити святкуванню перемир’я.

Начальник охорони з відразою глянув на Джорджа й Аттікуса.

— Дітям заборонено розгулювати Едемополісом, — сказав він. — Вони повинні перебувати в робочих зонах, у які їх призначили. Їхня поява в місті у День підрахунку наробить клопоту. Ще чого доброго батьки почнуть ридати за своїми дітками! Трелліс Дамп — хай живе довго і щасливо! — вважає, що це псує святковий настрій. Заберіть їх звідси. Вкиньте їх у море. І щоб я вас тут більше не бачив.

— Але ж, ваша охоронносте, — улесливо прогугнявив мерзенний Мисливець за дітлахами, — це не прості діти.

— А які? — запитав начальник охорони, явно втративши цікавість до розмови.

— Це особливі дітиська, — вишкірився Слизус. — Цінні джерела інформації. Трелліс Дамп — хай живе довго і щасливо! — просив мене зловити їх і привести до нього.

Охоронець насторожився.

— А чому я про це не знаю? — вигукнув він.

— Суперсекретна місія, — гордо відповів Мисливець за дітлахами. — Конфіденційна інформація.

— Ясно, — відповів охоронець.

Він зв’язався з людьми всередині будівлі. А тоді, кілька разів кивнувши головою, обернувся до Мисливця.

— Дякую, Слизусе, — мовив він. — Я їх проведу.

— Постривайте-но, — сказав Слизус. — Може, мені дістанеться за них винагорода. Якщо ви не проти, я сам передам дітей з рук у руки.

Начальник охорони не був у захваті, але Слизуса пропустив. Слідом за ними рушили роботи. Слизус здавався щасливим як слон, коли опинився у величезному вестибюлі.

— Золотий ліфт! — прокаркав він. — Нарешті настав той великий день, коли Слизус Слизович проїдеться в золотому ліфті! Ох, якби ж мене зараз хтось бачив!

— Бачать, думаю, — сказав Джордж, роззираючись вестибюлем, теж, схоже, зробленим із золота.

Освітлювали залу величезні жаровні, в яких горів начебто справжній вогонь, кидаючи зловісні відблиски на золотисту поверхню.

— Думаю, тут усюди камери.

Попереду височіли подвійні двері, оздоблені великими прозорими каменями, в яких відбивалося полум’я.

— Діаманти! — вражено сказав Джордж. — Навіщо на дверях ліфта діаманти?

— Замовкни! — гаркнув Слизус. Він скинув пошарпаного капелюха й намагався сяк-так розплескати на голові ріденьке волосся. — Ти... ти не маєш права говорити!

— Чому це? — відказав Джордж, який зрозумів, що йому більше нема чого втрачати.

— Тому що ти — ніхто і твої балачки нікому не цікаві, — сказав Слизус.

Дивлячись у викривлене жовте відображення на золотистих дверях, він плюнув на пальці й спробував пригладити неслухняну волосину. Тоді обережно начепив на голову свого жахливого капелюха.

— Он той нормальний, тихо сидить, — схвально кивнув він на Аттікуса.

Джордж найбільше за все мріяв, щоб Аттікус нарешті оговтався. Інакше він опиниться сам як палець.

Двері ліфта роз’їхалися — кабіна теж була з чистого золота. Джордж не думав, що колись побачить стільки золота в одному місці, аж воно видасться йому нудним. Краще б тут було щось звичайне і просте — наприклад, цегляні стіни.

Роботи заштовхали всіх трьох у золоту кабіну.

Коли двері зачинилися, Слизус полегшено зітхнув.

— Нарешті! — прохрипів він. — Слизус їде вгору!

Розділ дев’ятнадцятий

вері ліфта відчинилися. Раптом Слизус, який ще секунду тому був бадьорий-пребадьорий, перехотів виходити.

— Ти перший, — сказав він до Джорджа.

— Ні, тільки після вас, — ввічливо відповів Джордж. Цікаво, чому Слизус раптом почав нервуватися? — Ні, ти! — Слизус штовхнув Джорджа вперед. Аттікус, не скидаючи капюшона, вийшов слідом за ним. Вони ступили крок уперед. Величезна кімната, як і вестибюль, була покрита золотом. Але якщо у вестибюлі було темно й похмуро, то тут аж очі сліпило. На всіх стінах були величезні вікна, а де не було вікон — висіли гігантські дзеркала. Зі стелі звисали канделябри з кришталевими бурульками, старезні, начебто привезені з якогось стародавнього замку. У кутках кімнати виднілися якісь постаті. Одних підсвічувало пообіднє сонце, інші стояли проти світла.

Посередині кімнати вони побачили чоловіка — його заливало світло канделябрів над головою і сонячне світло, що падало з вікна. На тлі всієї тієї розкоші він виглядав звичайним собі чоловічком у золотистому костюмі, який захопився грою в шахи з невидимим суперником. Щоправда, помітив Джордж, він дуже відрізнявся від тієї постаті на площі: старіший, товстіший, поморщений і з малими, неначе втиснутими в потилицю очима.

Старий підняв шахову фігурку й повільно переставив її на іншу клітинку Невидимий супротивник діяв швидко — фігурка навпроти була готова атакувати. Чоловік зробив ще один хід, але суперник його обхитрував: шах і мат!

— Е, так не піде! — обурився чоловік. — Він знову виграв!

Постаті в кутках кімнати переступили з ноги на ногу.

— Мені потрібно більше мозкового ресурсу! — крикнув чоловік. — Ще більше! Я не хочу, щоб машини в мене вигравали!

— Так, сер, — пробурмотіли постаті. — Буде зроблено!

— Мені потрібна вона! — рявкнув чоловік. — Приведіть її до мене! Чому вона не тут?

— Бо ви пригрозили, що кинете її за ґрати, — невпевнено сказав один із посіпак. — Може, тому вона втекла?

Миттю підійшов великий робот і викинув його геть із кімнати.

— Ми працюємо над цим питанням! — озвався другий радник. — Ми запропонували їй дуже привабливі умови!

— То активніше працюйте! Ще щось пообіцяйте. Це наказ, — голос чоловіка в золотистому костюмі прозвучав зловісно тихо. — Я — найрозумніша людина в Едемі. У мене найпотужніший мозок. І я не дозволю, щоб мене перемагали всякі там «розумні» машини.

— А може, — боязко озвався ще один посіпака, — ми просто зробимо машини трохи дурнішими? Ну, так як ми зробили з людьми. Скасували нормальну освіту — і дивіться, яких успіхів досягнули! Вони вірять усьому, що ми кажемо!

— Бовдур! — чоловік обернувся, щоб подивитися, хто це говорить. — Ми вже пробували вчити машини по-іншому. І нічого з того не вийшло! У них забагато розуму! І вони випереджають нас! Скоро стануть такі розумні, що почнуть вирішувати усе за нас! Ми втратимо контроль — усім заправлятимуть машини! Режимом Дампа повинен керувати Дамп, а не машини з якимись там своїми ідеями.

Він крутнувся і помітив дітей, а за ними Слизуса.

— Вітаю, господарю, — слизняво мовив Слизус, нервово роззирнувшись. — Для мене велика честь знову вас бачити. Я впевнений, що ваш найпотужніший мозок пам’ятає Слизуса Слизовича — найуспішнішого п’ятизіркового Мисливця за дітлахами в...

— Досить уже, — махнув рукою чоловік.

Слизус хотів було ввічливо вклонитися, але забув, що начепив на голову древнього капелюха-шолома. Той упав на підлогу й покотився до вікон.

Слизус нажахано зойкнув.

— Мій капелюх!

Він кинувся за ним.

Чоловік повільно рушив до дітей. Коли він підійшов ближче, вони побачили, що його аватар на площі виглядав зовсім неправдоподібно. Реальна версія була не тільки старіша, а й огидніша.

— Ну, ви знаєте, хто я, — сказав чоловік. Коли він опинився віч-на-віч зі справжніми дітьми, його голос звучав чомусь не так упевнено.

— Та ні, — ввічливо відповів Джордж. — Не зовсім.

— Брехня! — обурився чоловік. — Усі знають, що я Трелліс Дамп — хай я житиму довго і щасливо! — рятівник світу. Коли люди кричали: «Треллісе! Треллісе! Врятуй нас!» — я їх почув...

Його очі зблиснули.

— Я продовжив роботу, яку розпочав мій батько. Врятував свій народ. Збудував мури й вежі. Я створив це місто. Я змінив світ.

— А ви впевнені, що змінили його на краще? — чемно поцікавився Джордж.

Трелліс Дамп розлютився, як пантера, проте саме тієї миті повернувся Слизус зі своїм капелюхом.

— Не слухайте того хлопчиська, ваша величносте, — промуркотів він, стараючись підібратися якомога ближче до Дампа. — Ми не змогли його ідентифікувати.Напевно, то якийсь біженець. Він нічого не знає.

— Тоді що він робить у Великій вежі Дампа? — гарикнув Дамп.

— У всьому винна його подружка, — медовим голоском прощебетав Слизус. — Мені щойно передали, що дівчинка — утікачка з Бульбашки і що вона може дати нам інформацію, яка приведе нас у саме лігво зрадників, яких ви шукаєте!

У цей момент Аттікус нарешті оговтався, скинув капюшона й вишкірив зуби. Він був зовсім не схожий ані на дівчинку, ані на учня з Бульбашки. Неозброєним оком було видно, що він — хлопчисько з лісу. Джордж з полегшею видихнув. Нарешті його друг повернувся.

Слизус вражено охнув. Одна з постатей у залі вигукнула: «О ні!».

— Це що — жарт? — запитав Дамп.

— Ні, ніякий це не жарт, ваша величносте! — Слизус побілів від страху.

Його лице скривилося у страшній гримасі.

— Та це ж хлопець з Болота! — здогадався Дамп. — Ти ж із тієї колонії, правда?

Аттікус кивнув.

— Так, — рішуче сказав він. — Я воїн третього рівня. Моя мама — Матінка, вона керує нашим народом. Одного дня ми переможемо вас і Едем зникне з лиця Землі!

Усі присутні охнули, а Дамп, задерши голову, розреготався.

— Слизусе! — прохрипів він. — Ти обіцяв привести мені тих, хто тицьне пальцем на зрадників у моєму оточенні. А ти притягнув сюди нікчемних бовдурів!

Слизус виглядав так, ніби викопав скриню зі скарбами, а всередині виявилась тільки надщерблена пляшка.

— Тоді у мене виникає друге питання, — продовжив Дамп із оманливою посмішкою на лиці. — Якщо з Бульбашки справді втекла дитина, то де ж вона?

Джордж голосно ковтнув слину. Він знав, що рано чи пізно в Едемі про все стане відомо й Емпіреєві не вдасться вічно приховувати зникнення Геро. Може, Чудесна академія повідомила про те, що Геро не прибула на навчання? Хай там як, а таємний план, схоже, провалився.

Ніхто не квапився відповідати.

— Собацюро? — Дамп окликнув старого вояка, який стояв біля вікна. — Ану доповідай!

— Ми зосередили сили на заворушеннях у південній частині Едему, біля Великої стіни, — прокарбував той. Не виникало сумнівів, що він бував у бувальцях.

— Біля Стіни нічого не діється! — крикнув Дамп. — Йолопи! Вас знов обвів навколо пальця якийсь нещасний повстанський бот, який наслав вам фальшивих повідомлень!

— Ми відчуваємо певний опір з боку наших таємних агентів — і роботів, і людей, — визнав Собацюра. Він, мабуть, охоче опинився б сам на сам з ворожим військом, аби тільки не казати таке своєму командирові. — Вони, здається, налагоджують систему... систему співпраці одні з одними. Серед них з’явилася група бунтівників, які вважають, що майбутнє — за співпрацею роботів і людей.

— Знайти їх! — гримнув Дамп. — І покласти кінець будь-якій співпраці! В Едемі такого не буде! Тут ніхто не працюватиме разом! Розділи їх! Зроби так, щоб вони ненавиділи одне одного! Ми так увесь час робили! Подивись, яких успіхів ми досягнули!

Собацюра похилив голову.

— Як вам відомо, командире, — він явно зібрав усі рештки вояцького духу, щоб це сказати, — розумні машини вже випередили нас. Ми втрачаємо над ними контроль — вони стали такі розумні, що тепер перевіряють кожне рішення: чи корисне воно для нашого народу і для планети.

— Мене цікавить тільки одне, — процідив крізь зуби Дамп. — Де та учениця з Бульбашки і як сталося так, що вона зникла?

Він нахилив голову набік, ніби слухаючи когось, і кивнув.

— Ну так, логічно, — пробурмотів він.

Він обернувся й обвів поглядом своїх підлеглих. Джордж затамував подих — Дамп зупинив погляд на людині, яку він знав. Німу! Опікунка Геро! Тепер точно все пропало.

— Пані міністерко, — прощебетав Дамп, звертаючись до Німу. — А поясніть нам, будьте ласкаві, як дівчинка, за якою ви пильнували, змогла утекти. І чому тепер тут стоять два замурзані дурні, а не відмінниця з Бульбашки із потужним мозковим ресурсом?

— Ваша величносте... — сказала Німу, провівши пальцем за комірцем свого костюма. Вона виглядала дуже втомленою. — Я не знаю.

Вона, мабуть, подумала, що їй кінець.

— Вас змусили віддати свій першокласний генетичний матеріал, щоб виростити ученицю для потреб Едему. Ви могли зробити це добровільно. Але ж ні, ви постійно відмовлялися, то ж нам довелося вас змусити! Я казав вам, що нам потрібен учень чи учениця з потужним мозком. І не просто з потужним — з гігантським! Щоб вистачило розуму перемогти машини. Ви цілий час торочите, які ви віддані режиму, але чомусь не хотіли цього робити. Цікаво чому?

Німу голосно ковтнула. Вона мимоволі роззирнулася, шукаючи допомоги, і цим привернула увагу Джорджа до робота, який стояв поруч із нею.

Джордж перехопив його погляд. Той ледь помітно хитнув головою. Джордж стиснув губи. То не був Емпірей — робот, з яким він познайомився у Бульбашці, той, що піклувався про Геро. Цей був як дві краплі води схожий на звичайних роботів, що їх Джордж бачив по всьому Едему, — типовий урядовий андроїд. Ану ж цей робот має той самий інтелект, що й Емпірей, тільки тіло інше? Може, це Емпірей в іншому тілі? Зажевріла іскорка надії...

— У вас не найкраще прізвище, — уїдливо мовив Трелліс до Німу. — І ви провалили завдання: не дати машинам стати розумнішими за режим. Дівчисько було вашим останнім шансом. І ви його втратили.

«Прізвище...» — подумав Джордж. Він ніколи не чув, яке в неї прізвище.

Німу поблідла. Вона хотіла щось сказати, але так нічого й не видушила з себе.

— Ви звільнені, — сказав Дамп. — До побачення! Назавжди. А те дівчисько... Казали, що вона не така вже й розумна.

— Геро тільки дев’ять років, — озвався Джордж, ступивши крок уперед. Виразний юнацький голос луною прокотився по залі. — І вона розумна. Якби вона вчилася в нормальній школі, то була б здатна на все, що завгодно!

— Брехун! Фальшиві новини! — вигукнув Дамп, тицьнувши пальцем на Джорджа. — Ти мігрант і взагалі ніхто!

Але Джордж не здався.

— Ми потрапили в жахливу погоду — у грозу — і загубили Геро в лісі. Німу в цьому не винна.

— Жахливої погоди не буває! — верескнув Дамп. — Я заборонив узагалі згадувати про погоду! В Едемі тільки найкраща погода, а кожного, хто з цим не згідний, я особисто звільню!

— Безперечно, ваша величносте, — підтакнув Собацюра, геть позеленівши на лиці. — Напевно, це машини знову навипускали неправдивих новин.

— Кляті машини! — стиснув кулаки Дамп. — Треба їх зупинити! Яке вони мають право суперечити моїм рішенням і моєму баченню того, яким має бути світ? Вони не будуть мною керувати, хай навіть не мріють! В Едемі я головний! Я не потерплю, щоб якісь там машини втручалися і допомагали народу стати вільним!

Він обернувся до Джорджа.

— А ти, хлопчиську! — промовив він зловісно. — Що зробити з тобою і твоїм другом?

— Гм... — Джордж вдав, що задумався. — Можете відправити нас у космос! Тоді ви назавжди нас позбудетеся.

Залою прокотився здивований шепіт.

— Не знаю, що ти таке мелеш, — відмахнувся від нього Дамп. Але Джордж здогадався, що поцілив у яблучко.

— Ви ж збираєтеся в космос, — Джордж вирішив ризикнути, бо втрачати й так було нічого. — Ви ж збудували щось у космосі, правда? Що це? Космічна станція?

Раптом Джордж згадав про чоловіка, який заварив усю цю божевільну кашу: про Аліота Мерака, який колись намагався правити на Землі з орбітального космічного корабля. «Ну звісно! — подумав Джордж. Дамп теж, мабуть, про це марить».

— Ця вежа для вас занизька! Ви мріяли опинитися вгорі над усіма й панувати над цілим світом. Тому ви хочете сидіти в космічному кораблі й погрожувати ракетами всім, хто не слухатиметься вас на Землі!

— Навіть якби я й хотів, то що? — вишкірився Дамп. — Я тебе зі собою не беру, — він загиготів: — Цій планеті кінець. Який жаль! Невдахи!

— Тоді чому ви ще тут? — до Аттікуса повернувся дар мови. — Якщо ви так ненавидите цю планету й людей, то чому не летите собі геть?

Джордж мало не розреготався.

— Він не може! — хлопець повернувся до Дампа. — Я бачив, що штучний інтелект переміг вас у шахах! І ви програєте не тільки в шахах. Ви у всьому програєте!

— Замовкни, я сказав! — Дамп тицьнув на нього пальцем.

— Що тепер, ваша величносте? — озвався Собацюра, якому нетерпеливилось якомога скоріше закінчити цю незручну розмову.

У кімнаті запала тиша.

Однак Дамп зовсім не почувався загнаним у кут і нічого пояснювати не збирався. Навпаки, він повівся несподівано. Випростав спину, надув груди й обійняв Джорджа за плечі.

— Слухай сюди, — він повів Джорджа до вікна. Звідти видно було весь Едемополіс — унизу між хмародерами роїлися люди. З одного боку простягалася гола пустеля, з другого об фортечні мури розбивалися морські хвилі. — Давай домовимося.

Розділ двадцятий

жордж гойдався на неспокійних хвилях у маленькому човні. Він мав удосталь часу обміркувати те, що недавно сталося. Холодна темна вода раз у раз хлюпала на ніс його човника, а він тим часом намагався в усьому розібратися. Було дуже непросто. І дуже холодно. На нічному небі виблискували зорі. Це прегарне, величне видовище перевершувало все, що набудував Трелліс Дамп, — усі його вежі й мури.

Джордж плив уперед; човен сам прокладав маршрут темними водами непривітного моря. Трелліс Дамп не збирався домовлятися по-справжньому. Джордж мав самотужки дістатися до Альби й поговорити з лідеркою того краю — загадковою особою, яку Дамп називав просто «вона». Джордж мав привезти її до Едемополіса, щоб вона нарешті погодилася допомогти Дампові перемогти машини, які стояли на шляху до його мети: керувати цілим світом із космосу.

— А що мені за це буде? — сміливо запитав Джордж, коли стояв поруч із Дампом і дивився на краєвид, що відкривався з Великої вежі.

Навколо височіли скляні будівлі. Деякі їхні стіни, що здіймалися поміж хмар, були зелені від рослин, які постійно поливали. З одного боку Джордж побачив величезну споруду — щоправда, нижчу за хмародери — у формі сріблястого круга, що виблискував у яскравих променях сонця.

Проте за вежами, що кільцем оточували Велику вежу Дампа, виднілися старіші, занедбані будівлі, а за ними — самі лише нетрі. Джордж зауважив, що Брама достатку, через яку він потрапив до Едемополіса, навмисне стояла в тому місці: вона вела просто до центральної площі й Великої вежі, так що люди, які прибували до міста, бачили його найгарнішу частину з іншого боку простягався берег, наїжачений ракетами. Темно-синє море було помережане білими бурунцями, а на обрії майоріла зелена смужка землі. «Напевно, це Альба!» — подумав Джордж. Так близько і водночас так далеко...

Дамп посміхнувся.

— За це тобі буде все — і нічого, — відповів він. — Роби те, що я тобі кажу. Привезеш її сюди, вона перепрограмує розумні машини так, щоб ті слухалися мене й тільки мене, і тоді всі лишаться живі й здорові. А не привезеш — ну то...

— То що? — вражено перепитав Джордж. — Але ж...

— Ти чув, що я сказав, хлопчиську, — посмішка вмить стерлася з лиця Дампа. — Тоді всім буде кінець. Всім!

Джордж не мав вибору. «Невже Дамп справді зможе виконати свою погрозу і знищити всіх-всіх?» — подумав він. А якщо він не повернеться — чи дійсно той на таке зважиться? Був тільки один спосіб про це дізнатися, от тільки надто ризикований. Якщо Дамп не бреше, усі люди загинуть.

Джордж розумів, що в Дампа теж небагато варіантів. Йому потрібна загадкова «вона». Дамп був переконаний: доля корпорації, що переживала не найкращі часи, — в її руках, хлопець побачив це на власні очі. В Едемі нічого не працювало як слід: майже всі були нещасливі, голодні й убогі. А решта або жили в ізоляції в колонії на деревах, покладаючись на стародавні методи виживання й дрібку наукових знань, або бігали пустелею, як божевільні, або ж мешкали в чотирьох стінах у Бульбашці — технологічній ілюзії під цілодобовим наглядом.

Навіть люди на горішньому поверсі Великої вежі Дампа виглядали наляканими, так наче земля унизу почала вислизати їм з-під ніг. «Може, Едем і є власністю Дампа, — подумав Джордж, — але насправді він йому не належить. Принаймні людські серця й душі — точно ні».

Перш ніж Джорджа спустили з Великої вежі — цього разу не золотим ліфтом, а брудним і поцвілим з протилежного боку будівлі, — йому дали чіткі вказівки.

— Привези її до Великої вежі до наступного заходу сонця! Інакше вина за всі наслідки ляже на тебе! — гаркнув Дамп. — І тільки її саму — ніякого війська! Якщо вона приведе за собою підкріплення, я відразу дам наказ усіх знищити.

Німу побіліла мов крейда, коли це почула, і спробувала втрутитися.

— Але ж ваша величносте, — благально мовила вона, — ще нікому не вдавалося перепливти Скрутну протоку й дістатися звідси до Альби. Це дуже небезпечно. Хлопець або потоне, або загине. Вони відразу запустять ракету в його човен, як тільки його помітять.

«Німу, якій і так непереливки, ще знайшла в собі мужність заступитися за мене!» — подумав Джордж.

— То нехай тримає кулаки, щоб не запустили, — Дамп і бровою не повів.

Він пронизав Німу суворим поглядом:

— А може, ви таємно підтримуєте зв’язок з Альбою і передасте їм повідомлення, га?

— Ні, сер, — знічено відповіла Німу. — Я вже казала вам: наші мережі не можуть налагодити з ними зв’язок.

— Є ще один варіант, — озвалася помічниця Дампа — худорлява жінка з білявими кучерями. — Може, хтось знає, де той розумний суперкомп’ютер, що посилає зашифровані повідомлення на Альбу, яких ми не можемо перехопити? Тоді ми змогли б попередити їх, що цей хлопчисько має важливу місію.

Джордж мовчав. Він уже давно зрозумів, що такий суперкомп’ютер є в Німу і що Емпірей — не зовсім звичайний робот. Але невідомо, чи може він передати повідомлення на Альбу. Залишалось тільки сподіватися.

— Не меліть дурниць, — пхикнув Дамп, якому гордість не дозволяла уявити, що таке могло творитися у нього перед носом. — Якби ми знайшли суперкомп’ютер, то вже б давно використали його, щоб зупинити машинне навчання і відновити контроль над машинами. Повернули б владу у свої руки!

Німу потерла чоло.

— Справді, ваша величносте, — ввічливо сказала вона, — якби в нас був суперкомп’ютер, то ми б не потребували її.

— Собацюро! — рявкнув Дамп. — Чому ми не знаємо, де суперкомп’ютер?

— Ми не припиняємо пошуків, — зніяковіло відповів Собацюра. — Але відколи ви забрали в людей доступ до навчання, це стало непросто. Ми не могли передбачити, що машини так швидко вивчать усе про людей і про те, як ми керуємо світом, а тоді підуть проти нас.

— Найголовніше, — втрутилася білява радниця Дампа, — що вона не має суперкомп’ютера. Бо якби вона і суперкомп’ютер знову об’єдналися...

Навіть Дамп зблід, уявивши таке.

— Підступна мерзотниця! Їй ніколи не дістанеться суперкомп’ютер! Ми навіть без нього сильні! Ми взагалі неймовірні. А вона — невдаха!

— Невдаха, без якої ви не впораєтеся, — пробурмотів Собацюра, втупившись у підлогу. — Інакше машини відберуть у вас владу.

— Брешеш! — закричав Дамп. — Мою владу живлять найкращі уми Едему! Поки я маю доступ до мозкових ресурсів Чудесної академії...

Радниця штурхнула його в кісточку на нозі. Дамп замовк.

— Заберіть звідси хлопчиська, — тицьнув він пальцем на Джорджа. — Виведіть його звідси — і хай пливе через Скрутну протоку до тої клятої діри! А там його або пристрелять у воді, або він допливе й повернеться разом із нею до Едему. Так чи так, — він лукаво вишкірився, — а я все одно виграю.

Дорогою до виходу Джордж почув голос Аттікуса.

— А я? — запитав той. — Що буде зі мною?

Але відповіді Джордж не почув. Він міг тільки сподіватися, що його лісовий приятель виживе в тій дивній залі на останньому поверсі хмародера...

І ось тепер Джордж плив у чорнильній темряві до Альби. Раптом він дещо відчув. Човник сповільнив хід. Спочатку він летів уперед на хвилях, а тепер плив усе повільніше й повільніше. Холодна вода раз у раз хлюпала йому на ноги — у стертих черевиках вони стали крижані. Джордж глянув на зорі. Колись дуже давно він та його найліпша подруга Енні не раз переходили через космічний портал, що його малював суперкомп’ютер Космос, і мандрували серед зірок. Вони розмовляли про науку і про Всесвіт та жили у світі, де — як їм здавалося — усе вдосконалювалося, а люди ставали розумніші й добріші. Як же майбутнє скотилося до такого?..

Нічний краєвид несподівано змінився: непроглядна темрява поза світло-жовтою плямою від ліхтарика, що його дозволили взяти Джорджеві, зненацька вибухнула світлом. Від нього аж заболіли очі. По воді ковзали сліпучі прожектори — за кілька секунд вони виловили його човник. Над головою загудів рій дронів: вони сфотографували його й передали зображення на суходіл. Джордж знав, що камера, вмонтована в його човен, теж фіксує все, що відбувається, і надсилає інформацію у Велику вежу Дампа. Пролунав автоматичний запис:

— Зупиніться! Розверніть судно! Ви незаконно вторглися у води Альби! Ви не маєте права тут перебувати! Повторюємо — ви не маєте права тут перебувати!

Але човен Джорджа далі рухався — вперед і вниз. Він плив, усе більше занурюючись під воду. У Джорджа не було вибору.

— Розверніть судно!— скомандував голос. — Вам заборонено наближатися до Альби! Ми застосуємо силу!

Човник орав носом хвилі, а Джордж напружено силкувався що-небудь придумати.

— Ви дієте на власний ризик!— застеріг голос. — До Альби заборонено наближатися з боку Едему! Ми випустимо на вас боєголовки!

«Надто вже суворі погрози проти хлопчиська в дірявому човнику, — подумав Джордж, — але, напевно, система запрограмована так, щоб дати відсіч військовим кораблям Едему». Він бачив ті судна, наїжачені ракетами, готові до нападу на далеку й невидиму примару Незалежного острова.

Не дивно, що Альба задіювала систему швидкого реагування, щойно найменший об’єкт перетинав її кордон.

У ту мить Джордж згадав про все, що з ним сталося: як він перелетів усю Сонячну систему в космічному кораблі, як космос постав перед ним у всій своїй величі й дивовижі. І як він завершив місію, долетівши до Землі. Тепер треба виконати і це завдання — не можна здаватися! Йому дещо спало на думку. Він мав останній шанс — тільки один! — і лишилося буквально кілька секунд, найдовших у його житті, до того як човник затоне або його обстріляють дрони.

Джордж підвівся в хиткому човні, по литки у воді, підняв голову й закричав туди, звідки світили прожектори. Вигукнув єдині слова, які могли його врятувати:

— Енні! Енні, це я — Джордж!

Розділ двадцять перший

 це так виставу ти влаштував! Нічого не скажеш! — мовила Енні, сидячи по-турецькому на великій подушці в хатинці, яка так нагадувала будиночок на дереві, де колись дуже давно, коли світ був іншим, вони з Джорджем полюбляли сидіти.

Джорджа привели до неї після несподіваного порятунку в морі. Коли хлопець у розпачі вигукнув ім’я Енні, без надії сподіваючись, що подруга якимось дивом його почує, усе різко змінилося. До човника тут же підпливло якесь судно, і моряки витягнули його на борт. Джорджа закутали в ковдру і дали йому термос із чимось схожим на гарячий, смачнючий, солодкий чай. Моряки трималися з ним приязно, але насторожено: він чув, як хтось із них переконував інших, що це до Альби прокрався хитрий шпигун з Едемополіса. Але його одразу заглушив інший голос, який нагадав, що команда врятувати хлопця надійшла з верхів.

Решту шляху через бурхливі хвилі Скрутної затоки Джордж подолав у бадьорому настрої. Так, він втомився, замерз і перехвилювався, але йому вдалося! Він плив до Альби — єдиного місця, де він зможе почуватися в безпеці! І вдалося все тому, що він вигукнув ім’я своєї найкращої подруги! Джордж спробував розпитати моряків, але ті, хоч і привітні, не хотіли йому нічого розповідати, тому що боялися мимоволі видати інформацію, якої він не мав знати. Тому Джордж просто заплющив очі й поринув у глибокий сон без сновидінь, а прокинувся аж тоді, коли його доставили в теплу кімнату, сказали помитися, перебратися в піжаму й лягати спати. Згодом його розбудили, сказали вдягнути м’який бавовняний спортивний костюм і провели до Енні.

Зустріч із Енні стала найбільшим потрясінням за всю його неймовірну подорож.

— Ну ти й постаріла! — не стримавшись, вигукнув Джордж, щойно її побачив.

Та він одразу її впізнав. Перед ним була та сама дівчинка, яку він знав багато років тому, тільки лице її покрилося зморшками, а у волоссі з’явилися сиві пасма.

— Невже це справді ти? — одночасно вигукнула Енні. Вона обійняла його. Джордж помітив, якою високою, стрункою і сильною вона стала. Та все ж йому здалося, що він обіймає не найкращу подружку і найсміливішу мандрівницю у Всесвіті, а свою бабцю.

— Не можу повірити! — сказала Енні, коли вони обоє змахнули сльози з очей. — Джордж! Я думала, що вже ніколи тебе не побачу!

— А я тут як тут! — Джордж сам не вірив у те, що відбувалося.

Вони знову зустрілися, тільки тепер їх розділяли десятки років життя і досвіду. То було щось схоже на той випадок, коли під час квантової телепортації одна його половина з’явилася на далекому супутнику Юпітера, а друга кричала до Енні, щоб та його врятувала. Хлопцеві здавалося, що тепер його половина знову кричить до неї через колосальну прірву простору й часу.

— Ти завжди знала більше за мене! — пожартував він, намагаючись приховати своє збентеження.

— Нам треба про стільки всього поговорити! — на поморщеному, обвітреному лиці Енні засяяла приязна усмішка.

Вона ущипнула його за руку.

— Ти такий юний, Джордже! А я така стара порівняно з тобою.

Хоч Енні й нарікала, що постаріла, вона й далі була струнка й зібрана.

«Цікаво, хто з нас першим фінішував би на марафоні? — подумав Джордж. — Напевно, Енні».

— Не можу повірити, що знову тебе бачу! — сказав хлопець.

На руках Енні повипиналися вени, а шкіра поморщилася й покрилася темними цятками.

— Я стільки всього маю тобі розповісти! — мовила Енні. — Але спочатку мій народ хоче дізнатися, чи ти працюєш на Дампа. Скажи правду, Джордже, в ім’я нашої довгої дружби — а для мене вона, до речі, тривала довше, аніж для тебе! Ти на боці Дампа? Чому ти прибув сюди з Едемополіса?

— Не працюю я на Дампа! — спалахнув Джордж. — Як ти можеш таке думати про мене, Енні?

— Та я знаю! — вигукнула Енні, закотивши, як завжди, очі на лоба. — Це люди питають. Я казала їм, що такого не може бути! Як тільки ти встав у човні й викрикнув моє ім’я, я відразу здогадалася, що це ти. І що ти не на боці Дампа.

— Я намагався добратися сюди разом із однією дівчинкою, — сказав Джордж. Він сидів на великій подушці навпроти Енні, звідки було видно зелені поля Альби. Сонце вже високо підбилося, а значить, він проспав мало не до обіду. — Я повинен був вивести її з Едему, бо там їй загрожувала небезпека.

— А ти нітрохи не змінився, Джордже, — мовила Енні. — Далі рятуєш людей!

— Але потім вона втекла від мене, і я опинився в Едемополісі з іншим знайомим, Аттікусом, який живе в Болоті.

Він зиркнув на Енні — та здавалася трохи спантеличеною. Може, він пояснює по-дитячому? Вона була схожа на його маму або тата, коли він намагався їм щось пояснити, а вони його не розуміли. Джордж вирішив відразу перейти до діла.

— У мене мало часу, і я мушу передати тобі повідомлення від Дампа!

— Повідомлення від Дампа? — зневажливо пхикнула Енні. — Ми цілий час отримуємо повідомлення з Едему, але більшість із них виявляються фальшивими! Вони вічно намагаються нас обдурити. Тому ми й розірвали з ними зв’язок.

— Ні, цього разу повідомлення справжнє, — відповів Джордж. — Словом, Дамп хоче, щоб ти припливла в Едем. І то вже, а то буде пізно.

Енні охнула.

— Пізно? — повторила вона. — Ти що, жартуєш, Джордже?

— Ні, — відповів хлопець, — зовсім не жартую. Якби ж то! Він погрожує усіх знищити, якщо ти не припливеш. Усіх, Енні.

— Ти взагалі в курсі, що накоїв Трелліс Дамп? Ти знаєш, що він і його батько заподіяли мені, коли захопили владу? Моєму татові? Твоїм рідним? Усім людям на Землі? Трелліс Дамп-перший і так наробив лиха, коли прийшов до влади в розпалі кліматичної кризи. Він завжди цінував вигоду більше за людей. Та коли його син вирішив піти ще далі... почалася війна, Джордже. Війна, в якій загинули мільйони людей. А Едем? Ти не уявляєш, на яку діру Дамп перетворив Едем за останні сорок років! Ноги моєї там не буде! Хоч які фальшиві новини він через тебе передає!

— Звісно, що я не в курсі, бо звідки я б мав це знати? — відповів Джордж. — Я щойно прилетів сюди з минулого. Пропустив не одне десятиліття. Я намагався з’ясувати, що й до чого, але ніхто не хоче мені нічого розповідати, а якщо й розповідає, то я не знаю, чи можна тому всьому вірити! Але ж тобі я довіряю, Енні. Ти мусиш мені допомогти.

Енні, вигнувши брову, відхилилася на подушку й тихенько свиснула.

— Ясно, — сказала вона — її блакитні очі заблищали.

Джордж зрозумів, що він знає Енні такою, якою та була в минулому: школярку, дослідницю, любительку пригод. А цієї дорослої Енні — запальної і войовничої очільниці повстанців, майже сивої, він зовсім не знав.

— Навіщо? — запитала Енні, спершись ліктями на коліна. — Навіщо мені покидати Альбу, де ми живемо в мирі й безпеці, — вона обвела рукою довколишні пагорби, невеликі будиночки й мерехтливі озера, — і повертатися туди, де мене пограбували, кинули за ґрати, оббрехали і мало не вбили? Я зробила все, що могла, аби втекти звідти, інакше мені був би кінець. І мені це вдалося, але так пощастило далеко не всім.

— А що сталося з Еріком? — запитав Джордж.

Найбільше йому хотілось дізнатися, що трапилося з його рідними, але він не був готовий про це почути.

— Його відправили в заслання, — відповіла Енні.

— Куди? — спитав Джордж.

— На Марс, за державну зраду, — сказала Енні. — Хтось доніс на нього: розповів про його діяльність режиму. Його миттю заарештували — він встиг тільки сказати мені, щоб я продовжила його роботу. Якраз тоді я намагалася зв’язатися з тобою через цілий Всесвіт! Тебе так довго не було, що я подумала: ану ж ти оселився на Марсі — ми ж змалку мріяли туди полетіти, пам’ятаєш? Ти полетів у космос, щоб дослідити нові світи і знайти відповіді на питання, які давно не давали нам із тобою спокою. Я знала, що настане той день, коли ти повернешся і твої відповіді допоможуть науковцям тут, на Землі. Я мала надію, що Бульцманів Мозок захищатиме тебе. І що ти зможеш допомогти Ерікові... Але ми запізнилися, — вона замовкла. — Війну ми пережили, але вибралися з Едему в останню хвилину.

— Ми? — перепитав Джордж.

— Ми з твоїми рідними. Я вивела їх звідти, живих і здорових, — сказала Енні.

Джордж з полегшенням зітхнув.

— На той час я вже виросла й займалася наукою. Мені було за тридцять. Багато моїх колег теж не хотіли там лишатися. Отож ми вирішили втекти з Едему, але робити це довелось таємно, тому ми не змогли вивести всіх. Багато хто лишився там.

— По-моєму, декого з них я зустрічав, — сказав Джордж, маючи на думці Матінку та її колонію.

— Але я так і не знаю, хто зрадив Еріка, — мовила Енні. — Хоча підозрюю декого.

— Я познайомився з Німу, — сказав Джордж. — Вона просила передати тобі, що вона не винна і що не зраджувала Еріка! До речі, хто вона така? Яка її роль у всій цій історії?

— Німу, — зітхнула Енні й здвигнула плечима, — моя сестра.

— Що?! — вигукнув Джордж. — Як?

Як не дивно, стільки всього відразу стало на свої місця.

— Вона набагато молодша за мене, — сказала Енні. — Моя рідна мама загинула в жахливій аварії, коли була на гастролях з оркестром. Дуже давно, ще до Великого розколу й до того, як виник Едем. Я довго не могла цього пережити, але тепер рада, що вона усього цього не бачила. Тато одружився вдруге, і Німу — його донька від другої дружини. Вона...

Енні голосно видихнула.

— Я дуже давно з нею бачилася. Вона мені не подобалась. Я гадала, що вона небезпечна. Розпещена. Але вона була дуже розумна, ясна річ. Вундеркіндка, набагато розумніша за нас з тобою. Але як вона мене дратувала! Проте Ерік обожнював її і не хотів чути жодного кривого слова в її бік. І через це зрада Німу набагато болючіша. Вона зв’язалася з режимом ще тоді, коли була підлітком, і ми думаємо, що саме вона й донесла на тата.

Джордж міркував тим часом про своє:

— Але тоді виходить, що Ерік — дідусь Геро.

— Геро? — здивовано перепитала Енні. — Ти хочеш сказати, що дівчинка на ім’я Геро справді є?

Джордж кивнув.

— Так! Це та дівчинка з Бульбашки, яку я мав доправити сюди. А чому б її мало не бути?

Енні зітхнула.

— Я вважала, що вона — просто приманка, — пояснила вона. — Фальшивка. Німу знала, що я пальцем об палець не вдарю, щоб їй допомогти, після того, як вона вчинила з татом. І тому я вирішила, що вона вигадала ту дитину, його внучку, щоб виманити мене в Едем!

— Чесно кажучи, Німу дуже засмучена, що Еріка таке спіткало, — мовив Джордж. — І вона переконувала мене, що це не її рук справа...

— Я не вірю жодному її слову, — перебила його Енні. — Вона стала міністеркою науки — і то за режиму, який заборонив науку й освіту!

— Геро закінчила школу, — відповів Джордж засмучено. — Точніше, завчила купу фальшивої інформації. І навіть не має як перевірити, що з того правда, а що — ні. Вона так раділа, що пройшла до Чудесної академії!

— До того жахливого місця? — з відразою скривилася Енні. — Ми колись штурмували академію, щоб визволити звідти дітей. Але змогли врятувати тільки одну дитину.

— Я знайомий з нею! — сказав Джордж. — Тільки це вже бабця, а не дитина!

— Така бабця, як я? — іронічно перепитала Енні.

— Та ні, що ти, значно молодша за тебе, — бовкнув Джордж, а тоді зрозумів, що він тільки-но ляпнув, і почервонів як рак.

— Не переймайся, — засміялася Енні. — Треба трохи часу, аби звикнути, що я — бабця, а ти — хлопчисько. Розкажи мені більше про Німу й Геро.

— Німу вдала, ніби посилає Геро в Чудесну академію, але насправді відправила її сюди! Коли я прилетів з космосу, мене підібрав робот Німу — той, що опікується Геро. А потім він сказав Німу, що я повинен відвести Геро до Альби.

— Робот Німу сказав, щоб ти втікав до Альби і взяв зі собою Геро? — вражено перепитала Енні. — Що ж то за робот такий?

— По-моєму, то був суперкомп’ютер у тілі робота, — відповів Джордж. — Геро розповіла мені, що Німу знайшла Емпірея...

— Емпірея? — пожвавилась Енні. — Ти сказав «Емпірея»?

— Ага, — кивнув Джордж. — Знаєш, то було так дивно. Я готовий був повірити, що Емпірей... Ну, мені здалося, що він знає, хто я.

— Джордже, ти знаєш, що означає ім’я «Емпірей»? — запитала Енні.

— Ем-м-м, ні, — відказав Джордж. — І не маю телефона, щоб пошукати.

— Це стародавнє слово. З грецької воно означає «найвищі небеса», — пояснила Енні. — Або, як дехто каже, «Всесвіт». Джордже, по-моєму, ти знайшов Космоса!

— О Дампе добрий! — вигукнув Джордж, скопіювавши улюблений вислів Геро.

Отже, «вона» — це Енні, а Емпірей — не хто інший як Космос, їхній добрий приятель і помічник під час космічних подорожей у далекому минулому.

— Але постривай, — мовила Енні. — Ти сказав, що Космос був роботом-опікуном Геро?

— Еге ж, — відповів Джордж.

— Тобто найгеніальніший комп’ютер у світі підпрацьовував нянем?! — здивувалась Енні. — Але ж Німу — міністерка! Вона повинна була здати Космоса режиму тієї ж миті, коли його розсекретила. Вона не мала права користуватися ним для власних потреб. Це суперечить законам Едему!

— Німу не на боці Дампа. Я впевнений, що вона — подвійна агентка і хоче, щоб Едему настав кінець і щоб Геро нарешті жила нормально! — сказав Джордж. — Вона трохи розповідала про те, як вони з Емпіреєм продовжували роботу її батька — тобто Еріка, ох! — але так і не запустили його проект, бо їх зрадили.

— Не вірю! — вигукнула Енні. — Німу реалізувала його план?

— Який план? — запитав Джордж.

— Ерік планував запрограмувати машини так, щоб ті захищали Землю. Він передбачав, що одного дня машини стануть дуже розумні й вирішать, що Дамп — це найбільша загроза для планети. І скинуть його! Знаєш, Джордже, людська дурість у сто разів небезпечніша за штучний інтелект... Ерік вірив, що люди й машини зможуть співпрацювати задля спільного блага. Так, як він співпрацював із науковцями з усього світу. Що вони ділитимуться знаннями. Він вважав, що тільки так вдасться подолати колосальні глобальні проблеми, з якими зіткнулася Земля. І що це захистить нас від таких людисьок як Дамп — з їхніми підступними намірами. Але він не встиг запрограмувати машини, бо його затримали й відправили на Марс! І тепер ти хочеш сказати, що Німу закінчила почату ним роботу? Зсередини режиму?

— Ага, — відповів Джордж. — Думаю, якраз так воно й було! Машини налаштовані проти Дампа, і йому дуже важко бути розумнішим за них.

Він пригадав одну річ, яку почув у Великій вежі Дампа.

— Дамп сказав, нібито в нього найпотужніший мозок. Що він мав на увазі? Якщо він такий розумний, то чому не може змінити ситуацію?

— Не знаю, — відповіла Енні. — Звідси важко судити, де в Едемі правда, а де брехня.

— Що ж, я знаю, як це перевірити, — мовив Джордж і підвівся. — Ходімо швидше!

— Ми нікуди не йдемо, — спокійно відповіла Енні.

— Що? — перепитав Джордж. — Але ж Енні, — ми мусимо! Ми повинні повернутися, знайти Геро, забрати Космоса й мого друга Аттікуса і врятувати всіх людей! Енні, якщо ти не підеш зі мною, він просто... Не знаю, що він там зробить, але всім в Едемі точно буде невесело!

— Послухай, — сказала Енні. — Це дуже складно.

— Ні, не складно, — заперечив Джордж. — Вставай і ходімо до Едемополіса, щоб побороти Дампа й урятувати Едем! Та Енні, яку я знаю, точно б так учинила.

— Але я вже не та Енні. Я прожила набагато більше за тебе — і все своє доросле життя тільки те й робила, що боролася з тими людьми. Якщо ти думаєш, що як тільки я зайду в Едемополіс...

— А як же Геро? — виклично сказав Джордж. — Думаєш, Ерік не хотів би, щоб ти її врятувала? Якщо ти зараз зі мною не підеш, Геро й інші діти в Чудесній академії та й в усьому Едемі просто загинуть!

— В Альбі тисячі людей живуть активно, мирно і щасливо, — відказала Енні. — Ми маємо ракетний щит, тому наразі нам нічого не загрожує. А якщо Дамп мене схопить, я поставлю свій народ під загрозу. Ні, ми просто почекаємо. Опір машин уже почався. Може, люди теж почали повставати? Дампа скинуть разом із його корпорацією — тоді ми рушимо на Едемополіс і переможемо його без жодних втрат!

— Ні! — вигукнув Джордж. — Тоді в Едемі вже не буде кого рятувати! Його зітруть з лиця Землі! І ти не знаєш, як поведуться машини — ти просто вгадуєш. А якщо Німу так розсердиться, коли ти, її сестра, не прийдеш їй на допомогу, що справді вирішить допомогти Дампові? Ти хоч уявляєш, що він може накоїти?

— Це надто ризиковано, — рішуче мовила Енні. — Зрозумієш, коли підростеш. Я мушу залишитися тут, зі своїм народом. Я їм потрібна.

Джордж задумався.

— Ну добре, — сказав він. — Я в курсі, що ти доросла, а я — ні. І що ти знаєш таке, чого я навіть уявити не можу. Зате я знаю, якою ти була колись, і впевнений, що ти навчила цих людей, — він кивнув у бік Альби, — усього, що вмієш сама. Бо ти така. Ти вчишся, щоб ділитися знаннями з іншими — так само ти казала про Еріка. От, наприклад, ті люди, — він показав пальцем на якусь сім’ю, що йшла вулицею. — Це ж ти їх усього навчила?

— Ну і...? — запитала Енні.

— А тепер ти поводишся як Дамп, — докірливо сказав Джордж. — Кажеш, що людські життя в Едемі не мають значення. Що той народ — не такий, як твій, і тобі до нього байдуже. Що то не твоя проблема, коли з ними станеться біда, бо тут усе добре і всі щасливі. Так не годиться, Енні!

— Ясно, — Енні підвелася і глянула на нього дуже дорослим поглядом. — Ти все сказав?

— Все, — відповів Джордж.

Вона усміхнулася — нарешті справжня усмішка, як у тої колишньої Енні. Відстань і час, що їх розділяли, умить зникли.

— То на що ми чекаємо? — запитала вона. — Пішли!

Вона рушила було до дверей, а тоді зупинилась і обернулася.

— Прошу тебе тільки про одне, — мовила Енні, як тільки Джордж розтулив рота. — Не кажи того, що ти збираєшся сказати.

— Я хотів сказати, що мама з татом пишалися б тобою, — відповів Джордж.

Розділ двадцять другий

они підпливли до порту Едемополіса, коли сонце вже сідало за обрій, кидаючи на місто помаранчевий відблиск. Зі Скрутної протоки, де море того пообіддя було спокійне й не турбувало мандрівників, вони побачили, як червонясті промені торкнулися країв велетенських хмар бруду і ті перетворилися на вогненні вінки довкола хмародерів. Енні здригнулася. Дорогою вона цілий час мовчала, задумано наближаючись до міста, від якого стільки часу трималася подалі.

— Хотілось би сказати, що гарно виглядає... — з жалем у голосі сказала вона. — Вони б стільки добра могли зробити! Але не зробили.

Джордж теж не надто радів, що повертається до великого міста. В Альбі, де затишні вулички, невеликі будинки й щасливі люди, він уперше — відколи повернувся на рідну планету — відчув себе у безпеці. Раптом пролунав чийсь голос.

— Прошу назватися!

Енні підвелася в човні — той був набагато сучасніший за суденце, в якому Джорджа послали на Альбу минулої ночі. Швидкий і міцний, той човен працював на біомасі.

— Я прибула на розмову з Треллісом Дампом, — прокарбувала Енні.

— Ім’я? — запитав голос.

— Енні Белліс, — відповіла Енні. — Містер Дамп чекає на мене.

Настала тиша — автоматична система перевіряла відповідь. Енні з Джорджем завмерли. Невже вони навіть до берега не допливуть? Але все склалося інакше.

— Ми чекали на вас! — пролунав голос, і заграли фанфари. — Вітаємо в Едемі! Просимо пришвартувати човен і сходити на берег у порту.

— Нічого собі! — здивувався Джордж. Якби він був сам, машини б вистрілили по ньому, навіть якби він назвав ім’я Дампа.

— Що ж, напевно, машини справді повстають проти нього, — мовила Енні. — Не думаю, що він давав дозвіл на те, аби на мою честь грали фанфари!

Вона спритно спрямувала човен до широкої пристані, де вишикувалися роботи з Дампового війська. Джордж нервово вибрався на берег. Енні вискочила на пристань — так прудко, наче Геро, яка стрибала з гілки на гілку в джунглях.

Аттікус! — хлопець згадав про свого друга. — Де він тепер? Треба розшукати його, як тільки вони врятують Геро.

На чолі робо-війська стояла самотня фігура, яку Джордж уже бачив у Великій вежі Дампа — урядовий робот, що був тоді поруч із Німу. Джордж міг закластися на біткойн: то був його давній приятель Космос у новому тілі.

— Вітаю, шанована професорко, міжзоряна й міжпланетна мандрівнице, королево космічних порталів і донько найповажанішого Еріка Белліса, якого нам усім так бракує, — чемно привітав він Енні, простягнувши свою металеву руку.

«Це точно Космос, — подумав Джордж. — Бо хто ще міг так її зустріти?»

— Вітаю, вірний мій друже, — усміхнулася Енні.

Джордж збагнув, що вона теж про все відразу здогадалася.

— Дякую, що прийшов.

— Ніхто більше не захотів, — прошепотів замаскований Космос, якого раніше звали Емпіреєм. — Всі засіли у Великій вежі Дампа й ламають голови, що робити, коли ти там опинишся.

Джордж мало не розреготався. Нарешті вони утрьох знову зустрілися в далекому майбутньому, але з них тільки він був тим хлопчаком з давніх часів, коли вони товаришували. Енні стала доросла, впевнена, загартована й смілива. Космос, схоже, набув здатності жити в чиємусь тілі — хай навіть механічному — і вести таємне життя урядового андроїда. А Джордж так і залишився хлопчиськом, який намагається знайти свою стежку в цьому найдивнішому зі світів.

— А нам безпечно туди йти? — запитав він, згадавши, в якій небезпеці вони опинилися.

— Ні, — відповів замаскований Космос і повів їх уперед попри роботів, що вишикувалися обабіч. — Менш безпечне місце для вас важко придумати. Зрештою, усюди в Едемі на вас чигає небезпека. У Дампа ще могли залишитися віддані війська — люди, які готові виконати будь-яку його команду.

— Космосе, — озвався Джордж. — А де Геро? І Аттікус? Вони у безпеці?

— Ні, — відповів Космос. — Але вони живі. Геро от-от добереться до Великої вежі Дампа.

— Що? — здивувався Джордж. — Як?

— Ця пригода виявилася карколомнішою, ніж ми думали, коли я планував її мандрівку через Едем до Альби, де про неї подбала б Енні.

— Чому ти не сказав мені, хто ти насправді? — запитав Джордж. — І що «вона» — то Енні?

— Бо то було надто ризиковано, — відповів Космос-Емпірей. — Я був урядовим андроїдом, закріпленим за Німу, щоб доглядати за її дитиною. Так я міг таємно їй допомагати. Якби ти про це обмовився, навіть випадково, наслідки були б жахливі.

— А чому ти просто не відчинив портал і не штовхнув Геро в Альбу? — запитав Джордж.

— У мене була чорна смуга, — тихо відповів Космос. — Кілька років у сміттєвих таборах. Я більше не вмію цього робити...

— Як ти можеш так відкрито говорити? — запитала Енні. — Хіба нас не прослуховують?

— Прослуховують, — сказав Космос. — Але мені вже байдуже. Може, це й не кінець Едему — такому, яким ми його знаємо, — але це точно початок кінця. Хоч що там станеться, я гордий, що зможу стояти поруч із тобою. І з Джорджем.

— Дякую, Космосе, — прошепотіла Енні.

Вони утрьох рушили від нашпигованого зброєю порту Едемополіса до міста.

Дорогою, якою вони йшли, вишикувалися роботи-охоронці, й тепер Джордж розумів навіщо. Навколо зібралися натовпи людей. Напевно, вони всі прийшли в Едемополіс у День підрахунку, але відтоді атмосфера змінилася. За той короткий час, що його не було, людей, які спочатку були втомлені, сумні й легко відволікалися на дешеві розваги, охопило обурення і злість. У повітрі відчувався запах повстання. Джордж почув вигуки: «Так нечесно!» і «Злазь зі своєї вежі!». Люди почали скандувати: «Дампа на дамбу!».

Кілька Дампових посіпак намагалися розігнати людей, викрикуючи понад їхніми головами: «Це незаконне зібрання! Ви не маєте права тут бути! Назад! Назад до роботи!». Та людей зійшлося дуже багато, й вони більше не боялися покарання.

— Заберіть нас до Альби! — почувся з натовпу жіночий голос.

— Вам ніколи її не бачити! — рявкнув один із наглядачів. — Ви лишаєтесь тут, в Едемі —найкращому з усіх можливих світів!

— Брехня! — вигукнула у відповідь жінка. — Ніякий це не найкращий зі світів! Ми ненавидимо вас і Едем разом з вами!

Люди стали гуртом скандувати:

— Едем — найгірший зі світів!

Трійко давніх друзів дісталися до входу у Велику вежу Дампа, де на них чекала охорона. Двері автоматично відчинилися, і вони мовчки ввійшли до величезного порожнього вестибюля.

— Є тільки одна дорога. Вгору, — сказав Космос, коли перед ними відчинилися двері золотого ліфта.

— Німу там? — запитала Енні, зайшовши всередину.

— Твоя сестра серед них, — м’яко відповів Космос.

— Ніяка вона не сестра! — заперечила Енні — її голос нагадав Джорджеві про ту колишню, малу Енні.

— Вона — найближча з усіх, хто в тебе залишився, — зауважив Космос. — Не забувай, що твій тато дуже любив Німу.

— Вона його зрадила! — відказала Енні, яку аргументи Джорджа анітрохи не переконали. — Вона видала його режиму, і через неї його послали на Марс!

— Неправда, — сказав Космос.

— Звідки ти знаєш? — запитала Енні. — Чому ти такий упевнений?

— Тому що це я зрадив Еріка, — відповів він. — Це я в усьому винен.

Розділ двадцять третій

они їхали ліфтом і мовчали, приголомшені. Енні й Джордж втратили дар мови. Як таке взагалі може бути? Поки ліфт летів до самої верхівки найвищої вежі в Едемі, Космос більше не сказав ані слова.

За секунду до того, як відчинилися двері, Енні обернулася до Космоса й надламаним голосом квапливо промовила:

— Не можу повірити, що ти виявився зрадником! Мій тато створив тебе! А ти його зрадив!

Джордж побачив, що хоч минулого багато років, запальний характер Енні нікуди не зник. Вона стала ще різкіша, ніж була. У ті давні часи Енні завжди твердо вірила в те, що казала, — дорослою вона залишилася така сама.

Високо піднявши голову, Енні зайшла до кімнати, звідки відкривався краєвид на весь Едем. Сонце хилилося за обрій, заливаючи кімнату помаранчевим відблиском, що мерехтів у всіх на обличчях. Посередині стояв залитий сонцем Трелліс Дами. Він стояв обличчям до ліфта, а його посіпаки — роботи й люди — позаймали свої місця довкола кімнати. Джордж зауважив Німу, а от Мисливця за дітлахами чи Аттікуса ніде не було видно.

— Кого я бачу! Які гості! — сказав Трелліс Дамп, коли Енні й Джордж вийшли з ліфта і стали перед ним. Космос зупинився позаду них.

— Роботе, відійди! — скомандував Дамп.

Космос, схиливши голову, відійшов до одного з величезних вікон. Зиркнувши на Енні, Джордж побачив, що, попри її непохитний характер, новина про Еріка таки її приголомшила. Чому Космос — чи то Емпірей, як його назвали пізніше — міг зрадити свого творця й учителя? Крім того, Джордж розумів: тепер виходило, що Енні весь цей час звинувачувала у всьому Німу, яка була ні в чому не винна й казала правду. Енні стояла мов мішком прибита. «Чи матиме вона сили вести перемовини з Дампом? А може, усе буде так, як захоче він?» — подумав Джордж.

З вікон вежі було видно юрбу — далеко за межі Едемополіса. Дамп аж сяяв від задоволення. Нарешті його ненависна суперниця стоїть перед ним — бліда й нерішуча. Він був досвідченим хижаком і знав: час зробити останній стрибок і прикінчити свою здобич.

Але Дамп не зміг втриматися, аби спочатку не збрехати.

— Ці люди прийшли заявити, що підтримують мене й Едем, — сказав він. — Вони прийшли показати, що їм на вас начхати. Ми підписали мирну угоду з королевою Бімболіною-Кімоболіною, лідеркою Потойбіччя. А значить, Альба оточена. Ти невдаха, Белліс! Як і твій батько.

Позаду нього ледь чутно зойкнула Німу. Джордж помітив, як Енні знайшла поглядом сестру, яку так довго відмовлялася приймати.

— Тоді навіщо ви змусили мене привести її сюди? — запитав Джордж. — Чому просто не напасти на Альбу й не знищити її?

Дамп посміхнувся.

— Ну, я ж поважаю її, — збрехав він. — Вона багато років боролася зі мною. А таке мені подобається. Але вона не виграє. Їй кінець. Як і її так званій незалежній державі. Ех!

— Чого ви хочете? — запитав Джордж.

— Чого ми хочемо? — вишкірилася худорлява блондинка — радниця Дампа, яка стояла позаду.

— Замовкни! — гаркнув Дамп. Радниця аж ніяк не очікувала такої реакції. — Нам треба укласти угоду.

— Яку ще угоду? — перепитав Джордж. — З мене досить!

— О ні, то буде найкраща угода. Найкраща з усіх! — засяяв Дамп. — Вона тобі сподобається. Найліпша угода, яка тільки може бути!

— Попередня мені не дуже сподобалася, — відказав Джордж.

Енні, схоже, нарешті оговталася. Вона дивилася просто на Дампа. Той явно не звик, щоб на нього витріщався хтось, кого він вважав нижчим за себе. Дамп розсердився — у променях призахідного сонця його лице набуло дивного помаранчевого відтінку.

— Добре, — врешті-решт озвалася Енні. — Кажи...

— Зупиніть машини, — мовив Дамп. — Почніть навчати їх по-іншому. Зробіть так, щоб вони дозволили мені полетіти в космос.

Енні, закинувши голову, розсміялася.

— У космос? — перепитала вона. — А куди саме? Космос, знаєш, немаленький.

— Я збудував дуже крутий готель, — не втримавшись, похвалився Дамп. — Просто неймовірний. Я житиму в космосі вічно. Так круто буде! Тільки треба, щоб ви мене туди відправили.

Енні не вірила власним вухам: Дамп справді думає, що вона йому допоможе?

— А що мені за це буде?

— Ти станеш правителькою Землі, — лукаво посміхнувся Дамп. — Це все буде твоє. Подумай! Ти ж так давно про це мріяла. Це твій шанс.

— Та невже? — глузливо сказала Енні. — Ти отак просто відмовишся від усього?

— Можеш не сумніватися, — квапливо відповів Дамп.

— Він бреше, — мовив Джордж. — Цікаво, що то за такий готель? Певно, напакований ракетами. Він зможе тримати під прицілом усю планету й стріляти по всіх, хто йому не сподобається.

— Стоп-стоп! — втрутився Дамп. — Мій готель — найкращий у Всесвіті! Прошу говорити про нього з повагою.

— Поганенька угода, — різко сказала Енні. — І для мене, і для народу Едему. Чому ти далі маєш нами керувати?

— Бо якщо ти не даси мені полетіти в космос, — відповів Дамп, — біда чекає не тільки на дорослих жителів Едемополіса...

Він фальшиво посміхнувся. Німу швидше за інших здогадалася, до чого він хилить.

— Діти... — пробурмотіла вона.

— Ага, діти, — повторив Дамп. — Едем має прекрасну політику щодо освіти й підтримки молоді.

— Як ви смієте! — уже голосно озвалася Німу. — Як ви можете таке казати? Ви обманули, обікрали й поневолили всіх хлопців та дівчат, які тут живуть!

— Дякую, пані міністерко! — відповів Дамп. — Я вже давно підозрював, що ви зрадниця.

Він явно злукавив.

— Ви старалися бути такою, як усі, і у вас непогано виходило. Але ми з самого початку знали, що ви — не наша. Ми завжди знали, що ви «не така».

Він самовдоволено посміхнувся і продовжив:

— Як вам відомо, діти живуть групами в різних місцях в Едемі. І я знаю, де саме.

Натяк був прозорий. Джордж зрозумів, що це був Дампів козир. Той весь час молов такі дурниці, що неможливо було сказати, коли він говорив серйозно, а коли блефував.

Енні схопила Джорджа за руку й обернулася до Німу, яка вперше за весь час усміхнулася. Сестри стояли й дивилися одна на одну. Джордж раптом помітив, наскільки вони схожі. Німу начебто не була подібна до Енні з лиця, але між ними було стільки спільного — той самий вираз очей, той самий дух рішучості й непокори, — що відразу ставало зрозуміло: вони — родички.

— Вибач, будь ласка, — пробурмотіла Енні. — Я думала, що це ти.

— Я б ніколи такого не зробила, — сказала Німу й узяла Енні за руку. — Я прийняла запрошення приєднатися до режиму тільки для того, щоб працювати проти нього зсередини. Наш батько сказав мені так вчинити. Ти сама знаєш, як вони змушували дітей працювати на них. Ти ж пам’ятаєш усю ту пропаганду і те, як вони тиснули на молодь, щоб та вступала в їхні лави. Я вирішила, що це найкращий спосіб допомогти Еріку...

Енні виглядала страшенно засмученою. Джордж розумів, що її мучить думка про те, що вона так помилялася всі ці роки. Але в душі Енні завжди була справжньою лідеркою і тому розуміла, що спершу треба дати раду із ситуацією, в якій вони опинилися, а потім думати про минуле.

— Що тепер робити? — прошепотіла Енні. — Дампа можна відпустити?

— Може, нам вдасться змінити програму, — сказала Німу. — Можливо, машини зрозуміють, що єдиний спосіб врятувати Землю — це відправити Дампа в космос.

Енні її слова не переконали.

— Може, — сказала вона. — А як щодо...

Німу показала очима на Космоса. Енні холодно глянула на нього.

— Ні, — мовила вона. — Один раз він уже нас зрадив. Не можна давати йому ще один шанс. Ми самі мусимо все вирішити.

— Ти про що? — здивувалася Німу.

«Вона й не здогадується, що в біді, яка спіткала їхнього батька, винен Космос, — подумав Джордж. — Але тепер навряд чи вдалий момент їй про це казати».

Дамп тим часом самовдоволено посміхався, упевнений, що всі козирі в його руках. Щоб урятувати всіх, їм доведеться спочатку врятувати його.

Раптом Джордж щось помітив. Він підійшов до вікна, звідки було видно ледь не увесь Едемополіс. Унизу щось відбувалося. Придивившись, хлопець побачив, що в юрбище у центрі міста вливається новий потік — сотні людей рухалися вперед, спритно минаючи охоронців, які чомусь їх не зупиняли. Вони швидко пробиралися крізь натовп і прямували до Великої вежі Дампа. Спершу Джордж не міг збагнути, що тут не так і чому ці люди здаються йому такими дивними. А потім він зрозумів! Він так давно не бачив разом більш як двох дітей, що спочатку не втямив, хто це перед ним. Діти — сотні, тисячі дітей — сходилися до Едемополіса й рухалися до Великої вежі Дампа. І ніхто не міг їх зупинити — ані люди, ані роботи.

Джордж обернувся від вікна — дорослі в кімнаті сперечалися.

— Якби ви навчали своїх людей так, як треба, — говорила Енні, яка, мабуть, від батька успадкувала талант читати лекції в найважливіші моменти, — я була б вам непотрібна. Але ви заборонили науку й нормальну освіту і позакривали лабораторії й університети. Ви хотіли, щоб робота нашого батька пішла на користь режиму. Тато дивитися на це не міг! А тепер ви просите, щоб ми вам допомогли?

Вона мало не плюнула на Дампа.

— Тобі не вдасться перемогти! — спокійно відповів той. — Або ти послухаєш мене і зробиш так, як я кажу, або будеш винна у масовому знищенні едемського народу. Це буде твоя вина. Відпусти мене в космічний готель — і станеш вільна. Я заберу зброю зі свого космічного курорту, обіцяю, а ти керуватимеш собі на здоров’я цією нещасною планетою.

— Ага, після того, як ти довів її до ручки і привласнив усі її багатства, — мовила Енні.— А тепер думаєш, що ми дамо тобі полетіти звідси й розкошувати в космосі? І повіримо твоїм обіцянкам знищити зброю?

Джордж знову глянув униз. Він ступив на крок ближче до вікна — туди, де стояв Космос.

— Мені кінець, — пробурмотів суперкомп’ютер. — Тепер, коли всі все знають, мене спишуть на брухт. Я роками переховувався у сміттєвих таборах, щоб покарати себе. Потім спробував виправитися, захищаючи Геро, але, боюся, моя провина надто серйозна.

— А як ти його зрадив? — запитав Джордж.

— Випадково... — відповів Космос. — Я вибовкав інформацію роботам, які — як я думав — належали до групи опору. А виявилося, що то були замасковані роботи режиму. Мені так соромно за себе... Але я більше нічого не можу вдіяти. Це кінець.

— Космосе, — сказав Джордж, спостерігаючи, як крихітні фігурки пробираються крізь юрбу до Великої вежі Дампа. — Дещо ти ще можеш зробити.

Суперкомп’ютер замислився.

— Але Енні наказала мені, щоб я більше нічого не робив.

— Одне останнє завдання. Для мене. Будь ласка! — попросив Джордж.

— Кажи вже.

— Пропусти дітей через охорону, — сказав Джордж, показавши пальцем униз. — І зроби так, щоб ліфт привіз їх на цей поверх.

— Легко! — відповів знаменитий суперкомп’ютер.

Дорослі тим часом голосно кричали одне на одного.

Радники теж устряли в суперечку. Посеред кімнати якоїсь хвилі з’явилася голограма королеви Бімболіни-Кімоболіни. Дуже гарна й загадкова — з її рота викочувалися смайлики, схожі на намистини. Дамп розсердився, коли її побачив.

— Забирайся звідси! — гавкнув він.

І аватар королеви Потойбіччя тут же зник.

Дорослі так палко сперечалися, що робити далі, аж не помітили, як двері ліфта знову відчинилися. До кімнати увірвався цілий потік дітей.

Розлючені голоси затихли — дорослі помітили, що їх оточили. Одна невеличка фігурка ступила крок уперед.

— У мене є питання, — спокійнісінько сказала вона.

Розділ двадцять четвертий

 еро! — Німу кинулась уперед, але Енні її перепинила.

— Тихо, Німу, — сказала вона. — Хай говорить!

— У мене є питання, — повторила Геро.

«Здається, вона подорослішала відтоді, коли я бачив її востаннє», — подумав Джордж. Дівчинка здавалася дуже впевненою і зосередженою. А от Дамп мав цілком інший вигляд.

— Я плачу вам гроші, щоб ви не пускали сюди дітей! — вишкірився він на своїх радників. — Де той набридливий Мисливець за дітлахами?

— Ви відправили його геть! — нагадав йому один із його посіпак. — З тим другим хлопцем.

— Верніть його сюди, — скомандував Дамп. — Це він у всьому винен! Що ці діти роблять в Едемополісі? Я хочу почути відповідь!

— І я хочу! — озвалася Геро. — Чому ви брехали нам, дітям? Чому нас не могли нормально вчити й розповідати правду про світ?

Дамп витріщився на неї. Він безпомічно роззирнувся довкола й махнув до радника, аби той щось відповів. Але всі відійшли назад.

Енні натомість ступила крок уперед і всміхнулася до Геро.

— Привіт, Геро, — мовила вона. — Я твоя тітка Енні!

— Круто! — Геро була вражена цією чарівною та водночас строгою на вигляд жінкою. — А що таке «тітка»?

— Звідки ти прийшла і де знайшла всіх цих дітей?

Геро озирнулася й обвела поглядом дітлахів, які з’юрмилися позаду неї.

— Я звільнила їх, — по-простому пояснила вона. — Пішла в Чудесну академію, бо хотіла дізнатися, що сталося з дітьми із Бульбашки!

— І як там — у Чудесній академії? — поцікавився Джордж. Невже вона сама туди дісталася?!

— Моторошно і жахливо! Ніхто там нічого не вчить. — Геро докірливо глянула на Німу: — З дітей висмоктують інтелект, щоб Трелліс Дамп усе розумнішав! А ти хотіла відправити мене туди!

— Не хотіла! — заперечила Німу. — Я зовсім не збиралась тебе туди відправляти. Вибач, що все так сталося!

— А як ти їх визволила? — запитала Енні.

— Дехто мені трохи допоміг, — визнала Енні. — А так... то я сама впоралася.

— А хто тобі допоміг? — уточнила Енні.

— Мій робот, — відповіла Геро. — Той, якого моя опікунка знайшла в сміттєвому таборі. Я думала, що з нього мало користі, а він виявився крутим хлопцем!

Вона показала їм надолонника.

— Я говорила з ним через цю штуку! Він підказував мені, коли я не знала, що робити.

Енні глянула на Космоса — той визирав у вікно.

— То ти звільнила всіх цих дітей із Чудесної академії і привела сюди? — запитала вона.

— Ну, це трапилося після того, як одна пані, яку називають Матінка, розказала нам правду про академію, — пояснила Геро. — Вона там колись була. Тоді я вирішила, що мушу піти туди й забрати звідти своїх друзів. Так і сталося.

— Але... як тобі це вдалося?

— Ви, дорослі, — Геро сердито глянула на Німу й усіх інших у кімнаті, — думаєте, що від нас, дітей, можна відкупитися горами непотребу, щоб ми перестали вас діставати. А ви собі за той час забиратимете наші мозкові ресурси, аби процвітав Едем! Ви змусили нас повірити в те, що ми винні вам трильйони дамп-койнів і що все життя мусимо працювати в поті чола, щоб віддати вам цей борг! Віддати вам свої гроші за те, що ви змусили нас працювати! І ще й знищили світ, у якому ми живемо!

Дорослі вражено позамовкали.

— Це все завдяки Джорджеві, — усміхнулася Геро, і на її щічці з’явилася ямочка. — Він першим не полінувався пояснити мені, що все насправді не так, як я собі гадала. Спочатку я йому не повірила. Думала, що він з глузду з’їхав. Але ні, з ним усе добре. Він просто хотів мені допомогти.

— Ага, — кивнув Джордж.

— Джордж витягнув мене з тієї Бульбашки, — останнє слово Геро промовила з відразою. — Він був дуже сміливий. Я теж була смілива, але тоді цього не розуміла, тому це не рахується.

— Але ж ти боролася з тигром, — нагадав їй хлопець.

— Якби Джордж мене не врятував, — продовжувала Геро, — мене б запроторили в Чудесну академію і викачували б із мене мізки, як з усіх моїх друзів.

Вона показала на роздратованих хлопців і дівчат, які до того часу вже розійшлися по кімнаті. Джордж зрадів, коли побачив Аттікуса, який тримався позаду. Біля нього стояла висока постать із довгим сріблястим волоссям. «Це ж Матінка! — подумав Джордж. — Гордо стоїть поруч із сином». Напевно, їй таки вдалося переконати жителів колонії долучитися до всіх тих, що повстали, а потім привести їх сюди, в Едемополіс, щоб скинути Дампа.

— А від тебе я чекаю пояснення, — сказала Геро до Німу.

Та була біла як стіна.

— Геро, Геро... — пробурмотіла вона.

Джордж ступив крок уперед.

— Геро, твоя мама, — він показав на Німу, — теж по-своєму героїня. Усе трохи не так, як тобі здається. Розумієш, коли Німу тримала тебе в Бульбашці, прислала тобі Емпірея, а потім попросила мене завести тебе до Альби, вона насправді оберігала тебе.

Геро закліпала — таке їй точно не спадало на думку. Німу вдячно усміхнулася Джорджеві. Але бойового настрою Геро не втратила. Коли на кону стояло стільки всього, дівчина не могла думати в цю хвилину тільки про себе. Вона випростала спину.

— Нам ще багато треба зробити — у всьому Едемі є діти, які потребують нашої допомоги! — голосно сказала вона юрбі довкола. — А ви, — вона обернулася до Дампа, — так і не відповіли на моє питання!

— Твоє питання? — писклявим голосом перекривив її Дамп. — Твоє питання! Я — президент Дамп, дурне ти дівчисько! Я керую Едемом, а тепер і Потойбіччям теж. Я керую світом і всім, що в ньому є. А ти заробила собі ще два трильйони боргу. Бажаю щасливо відпрацювати, лузерко!

— По-моєму, ви помиляєтесь, — Джордж хвилину тому перешіптувався з Космосом і отримав від нього новини для правителя Едему. — Ви більше не президент. Вас тільки що скинули.

— Брехун! — закричав Дамп. — Мене неможливо скинути! Я ухвалив закон про те, що буду президентом Едему вічно! І чхати мені, за кого там голосують люди!

— Тепер це не має значення, — мовив Джордж. — Ви забирали мізки цих дітей собі й давали накази, які мали виконувати розумні машини. Але ви усе втратили. Діти втікають, а машини нарешті повстали проти вас. Тепер жоден робот в Едемі — від робота-газонокосарки до робота, який запускає ядерні ракети, — більше вас не слухатиметься. А без чужих мізків ви не зможете обвести їх навколо пальця. Вам кінець!

— Лузер, — сказала Геро, якій явно сподобалося нове слівце.

Енні усміхнулась і підморгнула їй.

— Правду кажеш, — мовила вона, подивившись на всіх довкола. — Хто хоче, щоб Дамп далі керував нашою державою?

Ніхто не озвався — ні людина, ні робот.

Енні повернулася до Дампа — той стояв, поблідлий і згорблений, посеред кімнати.

— Послухайте, — сказав він. — Не треба бігти поперед батька... Можемо...

Німу шепнула щось Енні на вухо. Та кивнула.

— Хороша ідея! — вона махнула рукою роботам, і вони тут же схопили Дампа й поволокли його з кімнати.

— Куди вони його ведуть? — запитав Джордж, коли Дампа, який намагався звільнитись від роботів, повели геть.

— Хай посидить у в’язниці разом зі своїми найпалкішими прихильниками, поки ми вирішимо, що з ним робити далі! — сказала Німу. — Таке покарання йому точно «сподобається».

— А хто тепер усім керуватиме? — запитав хтось із дітлахів позаду Геро.

Усі обернулися до Енні. Вона мала дух справжньої лідерки — досвідченої бійчині, здатної вивести світ із кризи, яка надто вже затягнулася.

— Я? — запитала вона. — А вам не здається, що я трохи застара?

— Ну, тобі, зрештою, стільки ж років, як і мені, — сказав Джордж.

— Та ні, — заперечила Енні. — Час мені передати цю справу комусь іншому. Я не хочу керувати світом. Мені просто хочеться, щоб він став кращим. І взагалі — вистачить із вас старих, які вказують, як жити.

— Ти про що, Енні? — запитав Джордж. — Як же нам тепер бути?

— Нам? — перепитала Енні. — Ти маєш на увазі себе, Геро й Аттікуса? І всіх інших дітей, правда? Ти не можеш повернутися в минуле, Джордже... Але твій корабель часу привіз тебе в теперішнє. І ти можеш рухатися вперед, у майбутнє. Цей світ тепер твій! Він належить тобі, Геро й іншим дітям. І він буде таким, яким ви його собі побудуєте.

Підбірка есе

Мандрівки в часі й таємниця рухомих годинників

«Тік-так» — добре знайомий звук: так цокає годинник і спливає час. Ми всі знаємо, що таке час — чи принаймні думаємо, що знаємо! Якщо ми з тобою опинимося в одній кімнаті, мій годинник показуватиме той самий час, що й твій, а час минатиме рівномірно: тік-так, тік-так. Якщо ти поїдеш відпочивати на далекі острови, наші годинники цокатимуть однаково, хай навіть показуватимуть різні години.

Але час — дуже цікава штука, бо якщо рухатися дуже-дуже швидко, він плинутиме по-різному. Якщо б ми виміряли цокання годинника на космічному кораблі, що летить усе швидше й швидше — як той, на якому мандрував Джордж, — ми б побачили, що він цокає повільніше, ніж годинник на Землі. Науковці називають цей дивний ефект уповільненням часу. Він спричинений тим, що світло рухається з певною обмеженою швидкістю.

Але щоб розібратися, що таке уповільнення часу, треба спочатку з’ясувати деякі особливості світла.

Світло рухається через космічний вакуум зі сталою швидкістю. Науковці позначають її літерою с. Становить вона близько 300 000 кілометрів за секунду. Коли світло проходить через густу речовину, як-от скло, воно сповільнюється, проте у відкритому космосі його швидкість дорівнює с — і залишається такою, незалежно від напрямку, в якому рухається світло.

Саме ця стала швидкість і спричиняє ефект уповільнення часу: на супершвидкому кораблі, що летить крізь космос, час минає повільніше, ніж на Землі. Цей науковий факт пояснює, як Джорджеві вдалося потрапити в майбутнє. Він летить так швидко, що для нього минають дні, тоді як на Землі спливають роки.

Неймовірно, еге ж? Але це тільки тому, що насправді ти не можеш рухатися так швидко, щоб помітити цей ефект. Але якби ти рухався чи рухалася зі швидкістю, близькою до швидкості світла, спостерігач із Землі почув би, що твій годинник каже не «тік-так», а «тіііііік-таааааак». Щоб зрозуміти, чому так відбувається, потрібен світловий годинник і прозорий космічний корабель.

Наш світловий годинник дуже простий: жарівка на одному боці космічного корабля, дзеркало — на другому і надпотужні двигуни позаду. Коли космічний корабель нерухомий, жарівка вмикається, світло рухається від неї через корабель до дзеркала, відбивається й летить назад. «Тік» — це час, за який світло долає відстань до дзеркала; «так» — час, за який повертається від дзеркала.

Якщо ми поставимо дзеркало на відстані 300 000 кілометрів, тоді світло від яскравої жарівки долетить до дзеркала за одну секунду, а ще за секунду повернеться назад, бо воно рухається зі швидкістю с. Перший спалах подолає 300 000 кілометрів за одну секунду і так само за секунду повернеться.

На нерухомому кораблі наш світловий годинник радісно відбиватиме «тік-так», «тік-так» в однаковому темпі, хоч коли б ми на нього глянули Ми зможемо налаштувати всі інші годинники на Землі на той самий ритм.

А тепер запустимо наш прозорий корабель, щоб той мчав швидко-прешвидко, а самі спостерігатимемо за ним із Землі. Перші промені світла летять від жарівки до дзеркала: ми спостерігаємо за ними з нерухомої точки на Землі й бачимо, що поки світло летіло до того місця, де мало бути дзеркало, те вже змістилося. Відстань, на яку змістилося дзеркало, залежить від того, з якою швидкістю рухається корабель Якщо дуже швидко, то світло летить до дзеркала довгою похилою траєкторією. Світло долає більшу відстань, а швидкість світла с не змінюється, тому для нас як спостерігачів це означає, що світло летить до зміщеного дзеркала довше. «Тік» нерухомого світлового годинника перетворився на «тііік».

Те саме стається, коли світло відбивається: світло, що летить назад від дзеркала, мусить подолати довшу відстань, щоб повернутися у вихідну точку, тому «так» перетворюється на «тааак». Якщо подивитися на рухомий годинник із Землі, виявиться, що він ще повільніше, ніж нерухомий, і здається, що на рухомому кораблі минуло менше часу. Наприклад, якщо повільний годинник на борту корабля показує першу годину, а годинник на Землі — п’яту, це означає, що корабель уже на чотири години в майбутньому Землі.

Уявити ефект уповільнення часу допоможуть форми англійських літер. Коли годинник стоїть на місці, спалахи жарівки рухаються туди-сюди, наче дві літери /, адже дзеркало й жарівка — одне напроти одного. Перше / — це шлях до дзеркала, друге / — від дзеркала. Та коли наш корабель рухається, спостерігачеві із Землі траєкторія світла здається схожою на літеру V. Тепер світло мусить подолати довшу дистанцію під кутом, щоб відбитися від зміщеного дзеркала унизу V й знову пролетіти довшу відстань, аби повернутися до початкової точки. Різниця між траєкторіями II і V означає, що коли годинник рухається, спостерігачеві на Землі треба довше чекати, поки спалах відіб’ється, а отже, рухомий годинник цокає повільніше.

Ось у чому суть уповільнення часу. Цей ефект було спрогнозовано в теорії відносності — одній із легендарних теорій фізика Альберта Ейнштейна (насправді ця теорія набагато складніша, ясна річ). Спостерігачеві на Землі здається, що мій годинник сповільнився, та мені на боргу корабля видається, що це не я рухаюсь, а Земля віддаляється від мене, тобто що сповільнюється не мій годинник, а годинник на Землі. Обидва спостерігачі — і на Землі, і на космічному кораблі — мають рацію, але чому час рухається в майбутнє тільки на кораблі?

Якщо уважніше придивитися до математичних розрахунків, виявиться, що час може сповільнюватися і зі зміною швидкості.

Щоб розвернутися і дістатися назад до Землі, космічний корабель муситиме змінити швидкість і напрям, тобто умови польоту на кораблі відрізнятимуться від земних умов. Різниця в часі — через яку космічний корабель, що повертається на Землю, потрапляє у майбутнє, — виникає тому, що час сповільнюється, бо корабель рухається супєршвидко й розвертається на середині шляху.

Поки що ми не можемо розігнати космічні кораблі до швидкості світла, але вчені провели кілька цікавих експериментів, які підтверджують, що Ейнштейн мав рацію, коли висунув свою теорію про уповільнення часу. У прискорювачах — на кшталт адронної о колайдера в Європейській організації з ядерних досліджень, що у Швейцарії, — частинки розганяють майже до швидкості світла. А прискорювачі обладнані спеціальними годинниками. Період напіврозпаду частинки — це час, за який частинка розпадається на менші субчастинки. Період напіврозпаду можна виміряти в лабораторії, коли частинка нерухома, а також тоді, коли частинка рухається. Виявляється, що коли частинки рухаються, «годинник напіврозпаду» іде повільніше, ніж тоді, копи частинка нерухома. І повільніше якраз настільки, наскільки це передбачив Ейнштейн.

Пітер

Кліматичні зміни та як їм запобігти

Що воно таке — кліматичні зміни?

Погода змінюється щодня: сьогодні — холодно і дощить, завтра — тепло й сонячно. У деякі місяці чи роки спекотніше, ніж в інші, або частіше падає дощ Але якщо взяти інформацію про погоду за довгий період, наприклад за останні тридцять років, можна вирахувати середню температуру, кількість опадів та інші погодні характеристики. Ці середні показники називають кліматом.

За життя однієї людини клімату будь-якому куточку Землі зазвичай залишається більш-менш сталим. Однак у різних куточках клімат різний. Скажімо, у регіонах поблизу екватора тепліше, ніж у тих, що біля Північного чи Південного полюса. У тропічних лісах частіше падає дощ, ніж у пустелях.

За минуле століття науковці зібрали чимало детальної інформації про клімат у різних регіонах Землі й виявили, що майже всюди потеплішало — середня температура повітря зросла. Це явище називають глобальним потеплінням. Воно має різні наслідки. Наприклад, багато де — на гірських льодовиках, на льодових покривах на суходолі й у морях біля Північного й Південного полюсів — почав танути лід. Лід, що тане на суші, потрапляє до світового океану, і через це зростає рівень моря. Одні регіони стають вологіші, інші — посушливіші Усі ці наслідки називаються зміною клімату.

Науковці дійшли висновку, що основна причина змін у кліматі Землі — людська діяльність. Землю гріє Сонце, але наша атмосфера нагріває поверхню планети на 30° Цельсія більше за температуру, яка була б без атмосфери. Працює це так. Енергія Сонця досягає поверхні Землі й нагріває її. Тепло від земної поверхні «втікає» у космос, але частину цього тепла дорогою затримують гази в атмосфері — наприклад, водяна пара й двоокис вуглецю.

Це явище мас назву парниковий ефект, бо принцип його дії дуже схожий на той, як працюють парники, де в холодних місцевостях вирощують рослини, що потребують тепла.

Двоокис вуглецю, або ж вуглекислий газ, відіграє тут дуже важливу роль. З XVIII століття двоокису вуглецю в атмосфері все більшає, отож атмосфера втримує дедалі більше тепла й усе сильніше нагріває Землю. Вуглекислий газ утворюється здебільшого від спалювання викопного палива, як-от вугілля, нафти й природного газу, що їх використовують для опалення, промислових потреб, вироблення електрики, а також як паливо для автомобілів і потягів. До парникових газів також належить метан, який утворюється, наприклад, на сміттєзвалищах, де гниє сміття, або у посліді тварин. Двоокис вуглецю вивільняється в атмосферу, коли рубають дерева й ті гниють на землі.

Чому зміна клімату — це проблема?

У середині XIX століття вчені почали активно користуватися термометрами й іншими вимірювальними інструментами. Тоді встановили, що середня температура поверхні Землі (всюди: на суходолі, в океанах і так далі) зросла приблизно на 1° Цельсія. Градус Цельсія — це одиниця вимірювання температури за шкалою Цельсія, або ж за так званою стоградусною шкалою, якою користується більшість країн у світі За нуль градусів у шкалі Цельсія взято точку замерзання води, а за 100 градусів — точку закипання води. Тому 1° Цельсія здається дрібничкою порівняно зі щоденними чи сезонними змінами температури. Втім, начебто незначні зміни середньої температури у градусах Цельсія дуже сильно впливають на клімат.

Відколи люди майже 250 років тому почали спалювати викопне паливо, кількість вуглекислого газу в атмосфері зросла більш як на 40 відсотків. Особливо швидко це почало відбуватися після Другої світової війни, коли у всьому світі стрімко розвивалася промисловість і змінився спосіб життя — люди почали використовувати для своїх потреб yce більше й більше викопного палива. Вуглекислий газ може залишатися в атмосфері сотні років, тому рік за роком його концентрація тільки зростатиме. Якщо ми продовжуватимемо в такому ж темпі, у другій половині цього століття його рівень стане удвічі, а то й утричі більшим, ніж до промислової революції.

Якщо до середини XXI століття двоокису вуглецю в атмосфері все більшатиме й більшатиме, на час, коли дітям, які цьогоріч пішли до першого класу, виповниться сорок років, температура поверхні Землі буде на 5° Цельсія вища, ніж до епохи індустріалізації. Такого Земля не бачила десятки мільйонів років! Точно невідомо, якою буде температура, але ризик, що вона підніметься аж настільки — цілком реальний. Не забувай, що люди живуть на планеті якихось 200 000 років. Важко уявити, якою стане Земля, якщо температура й далі зростатиме до кінця цього століття...

Кліматичні зміни мають і деякі позитивні наслідки: наприклад, у певних регіонах тепер не так часто буває небезпечно холодна погода. Однак багато людей опиняються під ризиком. Жителям бідних країн важче дати собі раду, коли рівень моря зростає або все частіше стаються стихійні лиха, як от урагани чи посухи. Упродовж наступного століття через постійні повені чи посухи у багатьох регіонах стане важко жити. Деякі місця будуть непридатними для життя: зануряться під воду, якщо рівень моря зросте (наприклад, острови), або, навпаки, перетворяться на пустелі. Багатьом людям, може навіть сотням мільйонів людей, які мешкатимуть у регіонах, що постраждають найбільше, доведеться перебиратися куди-інде. У деяких частинах світу це вже відбувається: люди змушені покидати свої оселі, тому що більше не можуть вирощувати пшеницю чи доглядати за худобою.

Від кліматичних змін страждають також рослини і тварини. Через глобальне потепління деякі біологічні види мігрують на північ або на південь. Інші опинилися під загрозою вимирання. Є ризик, що через ці зміни люди збідніють, а їхні доходи й очікувана тривалість життя — які зросли за останнє століття у всьому світі — упадуть.

Як запобігти кліматичних змінам?

Клімат відносно повільно реагує на зміну кількості двоокису вуглецю та інших парникових газів в атмосфері. А це означає, що через діяльність людства в минулому клімат змінюватиметься ще 20-30 років, а отже, треба подбати про те, аби люди га їхні будинки й компанії були стійкі до наслідків — тобто адаптувалися до зміни клімату.

З іншого боку, кліматичні зміни мають дедалі загрозливіші наслідки, тому, щоб уникнути найгіршого, ми мусимо скоротити, а з часом узагалі зупинити викиди двоокису вуглецю та інших парникових газів в атмосферу. Тобто пом’якшити наслідки кліматичних змін. І це завдання складніше, адже від спалення викопного палива утворюється 80 відсотків енергії у світі.

Проте ми маємо багато альтернатив: можемо, наприклад, виробляти енергію з відновлювальних джерел, як-от використовувати енергію вітру чи Сонця. Автомобілі й потяги теж можуть споживати електрику з відновлювальних джерел енергії. Уряди країн в усьому світі зроблять дуже важливий крок, якщо дотримуватимуться міжнародної угоди, укладеної в Парижі 2015 року, яка вимагає скоротити обсяг щорічних викидів парникових газів, щоб глобальне потепління не перевищило позначки 2° Цельсія. Компанії теж можуть знайти способи, як менше забруднювати довкілля й продукувати менше відходів.

А ми можемо будувати кращі міста, де люди менше часу марнуватимуть у заторах, частіше користуватимуться громадським транспортом, продуктивно працюватимуть і вестимуть здоровий спосіб життя. Ці заходи допоможуть суттєво скоротити викиди парникових газів і не забруднювати повітря.

Потрібно багато чого зробити, але ми знаємо, що можемо з цим упоратися, водночас поліпшивши рівень життя в усьому світі й поборовши бідність. Зміна клімату — нагальна проблема, але рішень є чимало і вони дуже цікаві: наприклад, шукати новітні способи виробляти й використовувати енергію. Великі й малі міста можуть стати набагато привабливіші. Ліси й луги — набагато життєздатніші. А екосистеми на суходолі і в океані, від яких ми залежимо, — набагато сильніші. Від цього виграють усі, а особливо ті люди, які живуть бідніше за інших.

Може, одного дня ти теж долучишся до когорти науковців та екологів, які працюватимуть разом із колегами з різних куточків планети над тим, щоб цей світ став кращим для майбутніх поколінь — кращим для кожного з нас.

Нік

Якою буде їжа в майбутньому

Є багато прогнозів стосовно того, який вигляд матиме їжа в майбутньому Варіантів чимало — від «їстівного повітря» до «обіду в таблетці». Новітні штучно створені харчові продукти вже давно стали звичним явищем для харчових футуристів і, звісно, для учасників перших космічних місій. Якби Джордж побував на борту космічного корабля у 1960-х роках, на сніданок він би їв пюре з тюбика — такого, як для зубної пасти, обідав би «стравами» в кубиках, а ввечері висипав би собі з пакетика сублімовану Вечерю. Звучить не дуже смачно!

Утім, якщо раніше дієтологи захоплювалися вітамінами й ідеями про «обід у таблетці», то тепер їх найбільше цікавлять натуральні продукти. Ось, наприклад, звичайнісіньке яблуко. Яблука, як і решта фруктів та овочів, містять складну суміш із тисяч елементів, які не дають клітинам руйнуватися. Яблука — якщо їх їсти повністю, як цілий фрукт — захистять нас від хронічних хвороб, наприклад, від раку й серцевих захворювань.

Науковці намагалися «витягнути» з фруктів так звані активні складники — вітамін С з яблука, вітамін Е зі шпинату й інших зелених листових овочів, бета-каротин з овочів помаранчевого кольору, наприклад, з моркви. Але виявилося, що вживання цих окремих складників у формі таблеток нічого не дає, а часом навпаки — загострює хронічне захворювання. Щоб отримати якнайбільшу користь, треба з’їсти цілий фрукт.

Якби Джордж опинився в їдальні космічного корабля чи на борту космічної станції в наш час, він побачив би там продукти, дуже схожі на ті, що лежали б у нього на кухні на Землі. Трохи картопляного пюре, жменька горіхів, кілька штучок броколі і яблуко — що скажеш? Смачно?

А тепер уявімо собі, як виглядатиме їжа в майбутньому. Спочатку поміркуймо, з яких причин ми їмо те, що їмо, і як те, що ми їмо, впливає на наше здоров’я і на нашу планету (а також на інші планети, де колись, можливо, житиме людство)?

Почну з начебто простого запитання: чому ти їси те, що їси? Може, ти обираєш ту чи ту страву, бо вона подобається тобі на смак або ти голодний чи голодна. А може, тому, що вона стоїть на столі — хтось приготував її для тебе. Як ти думаєш: чому та людина приготувала саме ту страву, а не інакшу? І взагалі, хто придумав такий рецепт?

Намагаючись спрогнозувати, що і як людство їстиме в майбутньому, науковці шукають відповіді якраз на такі питання. Спочатку вони аналізують, яку їжу жителі різних країн споживали в минулому. У Британії, наприклад, це молоко, м’ясо, пшениця й коренеплоди, як-от картопля й морква. І, певна річ, деякі фрукти та ягоди — скажімо, яблука й полуниці. Тоді вчені аналізують, скільки людей споживає певну їжу, скільки грошей витрачають на харчі, які інші види продуктів доступні деінде І чи можна обміняти доступні харчі на ті, що є десь далі.

Науковці спостерегли: коли люди стають багатші, вони починають більше споживати — їдять більше м’яса, молочних продуктів, цукру й олії, але менше круп і бобових. Це спостереження СВІДЧИТЬ про те, що в майбутньому, коли людей на світі побільшає й зароблятимуть вони теж більше, виникне дві проблеми.

Перша стосується довкілля, друга — здоров’я.

За останні 200 років багато хто хвилювався, що ми не зможемо вирощувати на Землі вдосталь їжі, аби нагодувати дедалі більше людей. Завдяки технологіям, які тепер використовують, коли садять рослини, вирощують їх і збирають урожай, ці хвилювання уже в минулому Тепер проблема в тому, чи зможемо ми виробляти харчі так, щоб це не шкодило нашому довкіллю.

Зміна клімату може стати однією з найбільших загроз нашому життю на цій планеті. І їжа тут відіграє немаленьку роль Наразі майже третина всіх парникових газів, які ведуть до зміни клімату, виділяється під час виробництва харчів. І очікується, що в майбутньому ця частка зросте, бо люди споживатимуть більше м’яса.

Найбільший «злочинець» — яловичина Коли корови їдять, їжа потрапляє до рубця, першого відділу шлунка, де починає бродити. У процесі виділяються парникові гази Так-так, я про те, що корови відригують і нукають! Крім того, щоб вирощувати харчі для корів та іншої худоби, потрібні добрива, які теж виділяють парникові гази. Отож у випадку з яловичиною маємо майже у 250 разів більше парникових газів на один грам білка, ніж у випадку із сочевицею чи іншими бобовими, а порція яловичини «тягне за собою» у 20 разів більше парникових газів, ніж порція овочів. Під час виробництва інших харчів тваринного походження, як-от яєць, молочних продуктів, свинини, птиці й деяких морепродуктів, виділяється значно менше парникових газів; найменше їх виділяється під час виробництва рослинної їжі.

Не дивно, що аби врятувати планету, науковці закликають людей їсти менше м’яса й більше рослинної їжі. Харчова індустрія готова прийти на допомогу й запропонувати замінники м’яса на основі сої, екстракти з морських водоростей і м’ясо, яке виробляється з меншими викидами парникових газів — наприклад, те, яке вирощують у лабораторіях, або м’ясо їстівних комах.

Може, у майбутньому ти станеш одним із дослідників чи однією з дослідниць, які працюватимуть у цій галузі й допомагатимуть виробляти харчі, що нагодують світ і не зашкодять нашій планеті.

Тепер поговоримо про здоров’я: перейшовши на рослинну дієту, ми уникнемо ризиків, пов’язаних зі споживанням більшої кількості м’яса, молочних продуктів, цукру й олії. Оброблене м’ясо — до нього належать котлети для бургерів, сосиски й курячі нагетси, а також засмажена у фритюрі риба — нещодавно визнали канцерогенним. Це означає, що той, хто роками їсть багато такої їжі, схильний захворіти на рак. Навіть пооброблена свинина та яловичина підвищують ризик виникнення раку й Інших хронічних захворювань.

Дуже калорійна їжа, яка містить багато цукру й олії — технологічно оброблені продукти, як-от тістечка, чипси, сухарики, солодка вода і таке інше, — призводить до того, що все більше людей страждають від ожиріння, а це теж підвищує ризик захворіти на рак чи на інші хронічні хвороби. Таку їжу називають «порожніми калоріями» — вона калорійна, але не має жодної поживної цінності. Після такої їжі ми не почуваємося ситі й часто перекушуємо нею між обідом та вечерею. Ще таку нездорову їжу називають фаст фудом.

Як же ЗІ ВСІМ ЦИМ боротися? Для того щоб сповільнити кліматичні зміни й ризик виникнення хвороб, пов’язаних із поганим харчуванням, треба споживати менше м’яса,молочних продуктів, цукру й олії. У здоровій та «екологічній» дієті майбутнього буде мало шкідливої їжі та харчів, під час виробництва яких виділяється багато парникових газів — зокрема, обмаль продуктів тваринного походження й технологічно оброблених харчів із високим вмістом цукру й олії. І водночас багато здорової, «дружньої до довкілля» їжі — а це крупи, горіхи, фрукти, овочі та бобові.

Коли наступного разу летітимеш на Марс, спробуй замість бургера з яловичиною і картоплею фрі бургер з котлетою Із сочевиці й гороху у булочці з цільнозернового борошна й додатковими листками салату та шматками помідора Якщо захочеться чогось особливого, вкинь до наплічника тюбик водоростей. А на десерт поласуй улюбленим фруктом! Смачного!

Марко

Епідемії, пандемії і здоров’я планети

Коли космічний корабель, на якому летів Джордж, приземлився у моторошному світі майбутнього, на думку відразу спали жахливі хвороби, від яких страждало людство упродовж своєї історії. Найбільш руйнівною була, безперечно, Чорна смерть — епідемія чуми в середині XIV століття, яка скосила майже третину населення Землі Цікаво, що вчені й зараз досліджують її причини, зокрема за допомогою аналізу ДНК. Чи справді чумою люди заразилися від корабельних пацюків (Rattus rattus) та їхніх заражених бліх, як написано у шкільних підручниках? Чи, може, усе насправді було значно складніше? Відповіді на ці питання допоможуть нам не тільки зрозуміти, що загрожувало здоров’ю людей у минулому, а й запобігти нинішнім та майбутнім небезпекам.

Нош мікроскопічний світ

Хвороба під назвою «чума» зазвичай виявляється у двох формах — бубонна і легенева. Епідемія чуми може спалахнути й сьогодні. Епідемія або пандемія, як-от Чорна смерть, — це явище, коли інфекційні хвороби на кшталт чуми поширюються масово. Ці хвороби спричиняють підступні мікроскопічні агенти, себто мікроорганізми: зазвичай бактерії, віруси чи паразити. Не всі мікроорганізми небезпечні для людей. Тих, що становлять загрозу, називають патогенами.

Патогени можуть передаватися від людини до людини через повітря, коли хворий кашляє або чхає. А ще через воду та їжу або через заражених тварин чи комах. Існують теорії про те, що деякі хвороботворні мікроорганізми взагалі прибули з космосу!

З кінця XIX століття талановиті науковці визначають причини й описують шляхи розповсюдження багатьох інфекційних хвороб, а також розробляють ефективні рішення, що не дають їм поширитися планетою, яка дедалі більше нагадує «глобальне село».

Пандемія грипу у 1918-1919 роках

2018 року виповнилося сто років від закінчення Першої світової війни. А ще минуло рівно сто років від найбільшої пандемії XX століття — іспанського грипу. Так звана іспанка вбила приблизно 50-100 мільйонів людей у всьому світі. Від, грипу померло значно більше людей, ніж загинуло на полі бою. У той час не було ані ліків від грипу, ані вакцини. До того ж ніхто й не підозрював, що у всьому винен «невидимий» вірус. Та невдовзі люди зрозуміли, що грип — дуже заразна хвороба, і що той, хто кашляє і пчихає, заражає інших.

Недавні спалахи «пташиного» грипу і пандемія «свинячого» грипу 2009 року знову пробудили зацікавлення до цієї давньої пандемії (і до питання, чому «іспанка» забрала стільки життів).

Пандемія атипової пневмонії 2003 року

Літаки, звісно, рухаються не так швидко, як космічний корабель, на якому мандрував Джордж, та все ж цієї швидкості досить, щоб недуги стрімко поширювалися в усьому світі. Ось, наприклад, атипова пневмонія: перша серйозна — і до того часу невідома — пандемія XXI століття. Сьогодні інфекційні хвороби — наче «вірусні» пости в соціальних мережах: можуть облетіти цілу планету за один день. 2003 року атипова пневмонія «перелетіла» з Китаю до Гонконгу, звідти — до Канади, а тоді поширилася майже на всіх континентах, аж поки Всесвітня організація охорони здоров’я не вжила масштабних заходів.

На щастя, науковці з усього світу відстежували прогрес пандемії ділилися спостереженнями в інтернеті, тому швидко визначили причину: вірус, який виявився на диво близьким родичем того, що викликає звичайну застуду, от тільки набагато небезпечніший.

Ебола і вірус Зіка у заголовках новин

Науковці з’ясували, що багато інфекційних хвороб спочатку з’являються у тварин — у птахів та гризунів, у мавп, шимпанзе чи навіть у кажанів, — а потім «перестрибують» на людей. Атипову пневмонію вперше підхопили кажани.

Ебола теж, імовірно, поширювалася серед кажанів, а в середині 1990-х атакувала людей Медіа публікували жахливі фото епідемії, яка лютувала у 2014-2015 роках у Західній Африці, і писали про неймовірні зусилля, що їх докладали місцеві й міжнародні організації, щоб зупинити епідемію. Жодної вакцини чи ліків не було — тисячі життів врятували віддані медики, які вдягали захисні костюми, схожі на скафандри, і лікували хворих. Урешті-решт жахливу смертельну хворобу вдалося зупинити. Тепер учені постійно насторожі, аби вчасно помітити спалахи епідемії, і працюють над розробкою вакцини та ліків. Дослідницькі лабораторії, звісно, суворо охороняються, бо такі віруси дуже небезпечні й треба пильнувати, щоб вони не потрапили до рук злочинців, які можуть використати їх як біологічну зброю.

Науковці також приділяють багато уваги хворобам, які передаються через укус заражених москітів. Вірус Зіка вперше виявили у 1940-х роках у лісі Зіка в Африці, але серйозну тривогу той викликав тільки недавно, коли ним масово заразилися люди в кількох країнах. Як і у випадку з вірусом Ебола, від вірусу Зіка немає ліків. Єдиний спосіб його уникнути — не їздити в певні регіони й захищатися від укусів москітів.

Пам’ятаймо і про забуті тропічні хвороби

У субтропіках і тропіках здавна хворіють на багато серйозних недуг. Попри зміни на краще, які відбулися за останні десятиліття, у деяких регіонах Африки від малярії — ще однієї хвороби, яку переносять москіти, — майже щохвилини помирає дитина. Інші, менш відомі захворювання тепер називають «забутими тропічними хворобами». Деякі з них поширюються через укуси комах, деякі — через брудну воду, інші — через паразитів, які живуть у людському тілі. Такі недуги можуть призвести до передчасної смерті або зашкодити фізичному й розумовому розвитку дітей. Та на відміну від пандемій, які загрожують усьому світу, ці хвороби, що спричинені, зокрема, бідністю, голодом, війною, зміною клімату, забрудненим довкіллям та антисанітарією, перебуванням близько до заражених тварин, птахів і комах, не потрапляють на перші шпальти газет. Утім, про них не можна забувати, адже від них страждають найвразливіші люди на планеті, які переважно не мають доступу до сучасних ліків та медичних послуг.

Історії успіху: як вдалося позбутися вітрянки

А тепер перейдемо до хороших новин. Завдяки прогресу в медицині, люди змогли виявити й побороти смертельно небезпечні інфекційні хвороби. Варто згадати дві історії успіху: розробку вакцин і винайдення антибіотиків, які рятують життя. Хоча ти вже, мабуть, чув або чула, що серйозною проблемою стала стійкість до антибіотиків — її треба подолати якнайшвидше. Завдяки появі вакцин і ліків, завдяки різним медичним заходам і поліпшенню санітарії, а також завдяки здоровому харчуванню середня очікувана тривалість життя зросла удвічі. На початку XX століття вона становила 40-50 років, тоді як тепер — принаймні у розвинених країнах — 70-80 років.

Є ще одна неймовірна історій: про те, як у всьому світі вдалося позбутися вітрянки, яка колись давно була чи не найстрашнішою інфекційною хворобою. Ліків від вітрянки так і не знайшли, зате розробили вакцину, яка до 1980 року практично стерла цю хворобу з лиця Землі. Тепер усі сподіваються, що завдяки вакцинації в минуле відійде ще один вірус — поліомієліту.

Наше майбутнє: що можеш зробити ти?

Науковці, які вивчають нові інфекційні хвороби, є такими собі детективами. Ніхто не знає, коли спалахне наступна епідемія чи пандемія, проте дуже важливо бути готовим до цього і швидко діяти. Уяви собі: ти можеш стати «детективом-інфекціоністом», який шукає сліди в далекому тропічному лісі, де літають хмари москітів, на пташиному ринку в густо населеному місті, у нетрях, де немає найпростіших санітарних умов, за комп’ютером, обмінюючись інформацією із закордонними колегами, чи у суперзахищеній біолабораторії.

Так, майбутнє дає тобі фантастичну нагоду зіграти серйозну роль. Тож здобувай освіту в галузі медицини, ветеринарії — чи в інших галузях, пов’язаних із охороною здоров’я. Світ як ніколи потребує розумних, талановитих і енергійних фахівців, які розроблятимуть нові ліки, вакцини й діагностичні тести та висуватимуть ідеї про те, як запобігати майбутнім пандеміям і боротися з давніми, забутими хворобами, від яких страждає найбідніше населення. Словом, нам потрібні борці й борчині за здоров’я всіх людей на планеті.

Долучишся до нашої команди?

Мері

Війна через п’ятдесят років

2018 року виповнилося сто років від закінчення Першої світової війни. На Близькому Сході та в інших регіонах тривають конфлікти. Я часто думаю про це, але розповідати про війну та збройні конфлікти юним читачам дуже непросто Хотілося б говорити майбутнім поколінням, що війна — це просто жахливий виняток у світі миру й добра. Але, на жаль, це не так, бо війни велися й ведуться — і мають величезний вплив на усе людство.

Війни забирають життя людей, та їхня роль не завжди така негативна, як здається. Упродовж історії війни формували нації, давали поштовх до нових ідей, а інколи навіть знищували найбільше зло. Війна — не тільки для агресивних держав чи для тих, що мають погані наміри. Деколи уникнути її — означає припуститися помилки Усі війни, незалежно від цілей — благородних чи злих, зачіпають ціле суспільство й неможливі без його участі. Отож, щоб мати уявлення про те, як можуть виглядати війни в майбутньому, треба уявити поступ усього людства, як розвиватимуться наші такі різні суспільства, економіка й культура у різних країнах, політичні підходи та владні структури.

Не нав’язуватиму тобі своїх відповідей, а краще допоможу твоїй уяві, розповівши історію проте, яким може бути майбутнє. Почнімо з теперішнього часу і проаналізуймо сучасні тенденції, які, мабуть, вплинуть на суспільні конфлікти в наступні десятиліття. Моя історія буде коротка, бо інші есе в цій книжці дають тобі чудове уявлення про те, де людство може опинитися через п’ятдесят років.

А ще я хочу показати тобі, як саме формую своє бачення війн у майбутньому, шукаючи найрізноманітніші відповіді на три прості запитання: хто воює, чому воює і як воює. Ці відповіді стануть основою для мого прогнозу. А також допоможуть тобі уявити майбутнє по-своєму і поміркувати, як ти можеш вплинути на нинішні тенденції у найближчі кілька років.

Уявляючи майбутнє, ми беремо до уваги важливі нові тенденції, що матимуть глобальні та локальні наслідки. Кліматичні зміни, штучний інтелект, зростання мегаполісів, масовий зв’язок, як-от інтернет — у відповідь на світову технологічну й економічну революцію, що не поступається за масштабом революції промисловій, людство обирає нові шляхи для розвитку. Сьогодні ми намагаємося діяти по-іншому, щоб впоратися з викликами майбутнього, чиновники стараються адаптуватися до нового світу й скористатися його можливостями, а причини конфліктів змінюються.

Які тенденції, на мою думку, найсильніше вплинуть на майбутнє, а отже, і на конфлікти, які в цьому майбутньому відбуватимуться?

Я б виокремила три основні фактори; світ технологій, що розвивається дедалі швидше, соціальна політика та клімат.

Почнімо з технологій. Прогрес у комп’ютерних га інших, технологіях докорінно змінить людське життя. Штучний інтелект, нанотехнології, робототехніка, біоінженерія — це ті сфери, в яких, можливо, одного дня працюватимеш і ти. «Розумні» продукти й машини поліпшать одні аспекти людського життя, а в інших переберуть контроль на себе, витіснивши людей. Умови бою і воєнні закони кардинально зміняться, коли під час майбутніх конфліктів на фронті воюватимуть роботи-гуманоїди, автономні дрони чи невидимі нано-боти.

Далі про соціальну політику. Соціальне й культурне сприйняття тендеру й сексуальності, зокрема у збройних силах, стрімко змінюється. Наприклад, чи курдські жінки, які воюють із ІДІЛ у Сирії, борються за новий світ, де статі будуть абсолютно різні? Цілком можливо, бо в конфліктах по всьому світу — в Африці, Європі, Північній та Південній Америках — дедалі частіше беруть участь жінки, а також геї і трансгєндерні особи. Вони можуть по-різному сплинути на культуру армії та способи розв’язання конфлікту — тільки дещо змінити або ж, навпаки, повністю трансформувати тактику, воєнні доктрини й підхід до озброєння. Політика теж змінюється, впливаючи на розподіл влади у світі.

Ну і стосовно клімату. Кліматичні зміни впливають на все більшу кількість людей. Руйнівні урагани й посухи, щораз менші запаси ресурсів, забруднені вода й повітря, а також наслідки, яких ми поки не бачимо, штовхатимуть людей відчайдушно боротися за виживання.

Словом, сучасний світ уже змінює майбутнє, яке, своєю чергою, змінить перебіг війн.

Врахувавши ці тенденції, можемо відповісти на три важливі запитання: хто воює, навіщо воює і як воює.

У питання «Хто воює?» ідеться про те, які країни й групи хочуть розв’язати війну і які члени суспільства візьмуть на себе цей удар, зголосившись піти у бій. Останні кілька століть стандартом вважалися масові армії — професійні або такі, де майбутніх вояків призивають на службу. Однак зростання терористичних організацій вказує на те, що на полі бою воюватимуть не лише армії держав. Ті, що воюють через причини, не пов’язані з їхньою батьківщиною чи національністю, — наприклад, борці за екологію — вестимуть бій у формах, яким надають перевагу екстремістські групи на зразок Аль-Каїди: внутрішньо (усередині країни, малими групами) або на міжнаціональному рівні (пліч-о-пліч із представниками інших національностей).

Коли йдеться про державне військо, невідомо, чи існуватимуть і далі масові армії, військово-морські й повітряні сили — як ті, що воювали у конфліктах XX століття і які можна побачити у воєнних кінострічках, як-от у фільмі «Дюнкерк» Не такі численні збройні сили, що покладатимуться на технології, вимагатимуть різних умінь і навичок не так від «морських котиків», як від програмістів і операторів дронів — тобто від людей, які навряд чи служили би в армії минулого! Деякі конфлікти потребуватимуть нетипового складу учасників. А інші вимагатимуть, щоб групи країн спільно боролися з мега-проблемами — наприклад, коли ураган зруйнує велике місто.

Змінюються і причини, з яких люди воюють — згруповані чи то в державне військо, чи то в інші збройні підрозділи. Націоналізм та ідеології, які призвели до війн у XX столітті, помалу згасають, поступаючись місцем сотням проблем, які начебто складно розв’язати без збройного конфлікту. Наприклад, сучасні конфлікти все частіше виникають через етнічну приналежність і релігійні переконання, а не через патріотизм. Схоже, що так триватиме й надалі. Багато людей живуть у регіонах, де кліматичні зміни проявляються усе сильніше, а вірусна пандемія може мати катастрофічні наслідки. З часом усе більше недержавних угруповань воюватиме за збереження довкілля й ресурсів, а дедалі більше держав вживатимуть заходів, щоб запобігти інфекційним хворобам.

Найскладніше відповісти на третє запитання: як ми воюватимемо. Суперечливі тенденції, які панують сьогодні у технологічній сфері та в суспільстві, можуть призвести або до автоматизованих боїв, або до особистісних форм насильства, відомих споконвіку. Країни, що швидко розвиваються — Китай, Індія, Бразилія, — вкладають гроші у традиційні масові армії, тоді як Росія експериментує з хакерством, угруповання на кшталт ІДІЛ мають на озброєнні жорсткі методи, а США володіють найсучаснішими автономними воєнними технологіями, як-от дронами. Те, котрий із підходів здобуде гору, І як вони поєднуватимуться між собою, стане зрозуміло за 10-20 років.

Можемо тільки уявляти, яким буде майбутнє, бо на нього впливатиме і те, про що ми знаємо, і те, чого поки не знаємо. Сподіваюся, що моє есе надихне тебе, люба читачко або любий читачу, поміркувати над цим. Спробуй відповісти на три питання — хто? чому? як? — і спрогнозувати, як усе виглядатиме Це не тільки стане для тебе цікавим експериментом, а й допоможе підготуватися до майбутнього, в якому ти житимеш.

Джилл

Майбутнє політики — це... ти!

Політика пов’язана із силою. Справді, дехто мріє про владу, бо любить командувати іншими і слухати, як звучить його чи її голос, або думає, що може вразити інших людей. Але такі особи є всюди, не тільки при владі. Важливо, що більшість людей, які займаються політикою, таки хочуть скористатися своїми повноваженнями для того, аби творити добро, допомагати іншим і зробити кращим свій район, країну і світ. Можна досягнути багато чого, скориставшись силою цілої країни, щоб втілити свої ідеї в життя: приборкати зміну клімату чи розробити нові, дуже потрібні технології. Але для того, щоб домогтися успіху, треба не просто мати рацію — потрібно вміти переконувати людей, щоб вони погоджувалися з тобою.

Слухай політиків

Політики мають повноваження, які їм передають виборці, і завдяки цьому можуть робити те, чого не можуть інші люди чи організації. Наприклад, ухвалювати закони, яких усі муситимуть дотримуватися, або змушувати всіх платити податки, а потім витрачати ці кошти на втілення своїх ідей. Політики мають враховувати різні погляди й оцінювати, які ідеї працюватимуть, а які — ні. Ось чому політику неможливо уявити без дебатів. Переконливі аргументи є ознакою здорової демократії — за умови, що люди сперечаються про те, що найкраще для країни, а не обзивають одне одного!

Багато з нас хвилюється, що політики кажуть не те, про що думають насправді. Хоч політики такі самі люди, як ми з тобою, їм буває непросто визнати свої помилки чи зізнатися, що вони не все знають. Їм важко показати, що вони неідеальні, бо політичні суперники й журналісти пильно стежать за кожним їхнім кроком і тільки чекають, коли ті спіткнуться.

Намагаючись уникнути цієї проблеми, деякі політики потрапляють у пастку й запевняють, що все добре. В і дм о вляпаться відповідати на прості запитання або брати відповідальність за свої рішення Дехто намагається відвернути увагу від власних помилок, голосно критикуючи помилки суперників, а інші вдають, начебто їхні думки є беззаперечними фактами. Слухаючи їхні аргументи, ти можеш багато чого навчитися. Зазвичай політики, які чесно й відверто висловлюють свою думку і які хочуть діяти правильно, зрештою опиняються у кращому становищі, аніж ті, хто уникає запитань.

Спробуй висловити свою думку

Для початку прочитай або послухай, і до пишуть чи кажуть політики на тему, яка тебе цікавить: котрусь із тих, що згадувалися в цій книжці, чи якусь іншу — наприклад, про розробку автомобілів без водія, захист тигрів, які от-от можуть вимерти, або боротьбу із забрудненням пляжів. Дивися новини, читай газети або стеж за дискусіями у соцмережах.

Подумай, з чим ти погоджуєшся, а з чим не погоджуєшся. Знайди інших людей, які обговорюють ту саму проблему — що вони про це думають? Ти погоджуєшся з ними чи вважаєш інакше? Знайди тих, які дотримуються протилежних поглядів, — їх теж дуже цікаво послухати. Спробуй піймати момент, коли політик не відповідає прямо, навмисно ускладнює відповідь або подає свою думку як загальновідомий факт.

У математиці задача має тільки одну правильну відповідь. З уроків фізики ти знаєш, що коли підкинути яблуко вгору, воно точно впаде на Землю. Натомість у політиці треба вміти самотужки формувати власну думку, визначати свою позицію і вміти переконувати інших. Не забувай: якщо ти ретельніше дослідиш якусь тему й побачиш, що насправді все інакше, думку можна змінити — і нічого поганого тут нема.

Як ти можеш вплинути на світ

Власна думка — це добре, але сама по собі вона нічого не міняє. Якщо ти хочеш змінити щось важливе, треба знайти того, хто може ухвалити потрібне рішення. Хочеш заборонити пластикові торбинки — хм, хто відповідає за приняття нових законів? А може, хочеш, щоб у твоєму районі облаштували баскетбольний майданчик, — хто відповідає за фінансування таких проектів? Не забувай, що політики слухають не тільки тебе, до них звертається багато людей, кожен зі своїми проблемами та ідеями. А часу й грошей на все не вистачить, тому ухвалити правильне рішення не так просто.

Політики мусять мати підтримку, інакше не пройдуть до міської ради чи до парламенту. Так само й ти мусиш довести, ще твоя ідея буде дієва й популярна. Приєднайся до організації, яка вже працює над проблемами, що тебе хвилюють. Подай петицію — збери підписи людей, які підтриміують твою ідею. Напиши статтю в місцеву газету. А найголовніше — знайди людей та організації, які вірять у те, у що віриш ти, і мають таку саму мету.

У минулому політика була в руках групки людей, які вирішували, що найкраще для всіх. У майбутньому, як на мене, найліпше працюватиме підхід під назвою плюралізм, який зміцнить політику й демократію. Йдеться про те, що до політичних рішень буде залучено багато людей, що політики прислухатимуться до різних поглядів і заохочуватимуть усіх цікавитися рішеннями, які стосуються їхнього міста, країни й планети.

Перший крок до плюралізму — залучити якомога більше людей. І тебе теж. Почни стежити за політичними подіями, визнач, у що ти віриш і що, на твою думку, варто змінити. Досягнувши повноліття, ти отримаєш право голосувати на виборах. Може, почнеш активно підтримувати питання, які тобі небайдужі, а одного дня станеш політиком чи політикинею і самотужки ухвалюватимеш важливі рішення.

Незалежно від того, наскільки активним чи активною ти будеш, ти матимеш таке ж право на власну думку, як і всі решта. А ще — право на те, щоб твій голос почули.

Ось чому майбутнє політики — це ти.

Енді

Міста майбутнього

Коли просиш людей описати, як, на їхню думку, виглядає місто майбутнього, більшість уже має певний образ у голові. Моє уявлення склалося після того, як я переглянула мультик «Джетсони», який уперше показали 1962 року. Надворі 2062 рік Родина Джетсонів живе в дуже високому будинку, всі пересуваються на летючих автівках, містер Джетсон працює тільки дві години на тиждень, а собака не гуляє на вулиці, а бігає на біговій доріжці... Дещо з того, що показали в цьому мультику, уже збулося: герої спілкувалися через телевізор (тепер маємо відеоконференцзв’язок) і читали газети теж на екрані телевізора (прототип сучасних планшетів та електронних книжок).

Хай там як виглядатимуть міста 2062 чи 2081 року, уже тепер вони невпинно розвиваються Для того щоб у майбутньому ці міста були комфортні для життя, а не такі похмурі, як Едемополіс, в якому опинився Джордж, треба вже зараз подолати певні виклики.

Міста, які стали домівкою для більшості людей на світі, у сучасному вигляді постали менш ніж 200 років тому. Перші з них виникли ще 5000 років тому, однак до 1800 року там мешкало заледве два відсотки людей на планеті. Люди почали масово перебиратися до міст після промислової революції, яка змінила те, як ми виробляємо речі й виготовляємо харчі Через 200 років, на початку XX століття, у містах уже мешкало понад 50 відсотків світового населення. Згідно з прогнозами, до 2030 року 67 відсотків населення світу й близько 80 відсотків жителів найрозвиненіших держав мешкатимуть у містах!

Отож, якщо більшість із нас мешкатиме в містах майбутнього, треба подбати про те, щоб усім було там по-справжньому приємно й зручно. Як це зробити? Тут, як і в багатьох інших сферах, велику роль відіграють технології Щоб створити місто, яке хотітиметься називати своїм домом, доведеться попрацювати над багатьма елементами.

У минулому, коли в містах більшало людей, ставав вищим рівень забруднення, з’являлися затори на дорогах, бракувало житла й доступу до різних послуг. У майбутньому містобудівники повинні поміркувати над тим, як розв’язати ці проблеми, щоб ми справді отримували задоволення від життя в місті, а не терпіли його тільки тому, що маємо там роботу.

Де ми житимемо, працюватимемо й навчатимемося у містах майбутнього? Як воно все буде? Чи будуть у нас роботи-консьєржі? Чи муситимемо ми працювати — чи, може, усю роботу виконуватимуть роботи?

З часів промислової революції багато дій, які раніше виконували люди, стали механізовані. Навряд чи це зміниться в майбутньому. Однак потреба в людях, які розроблятимуть машини й роботів, нікуди не зникне А багато що машинам просто не під силу: вони не можуть писати книжки чи творити мистецтво, придумувати дизайн будівель чи розробляти комп’ютерні ігри. Ці сфери й далі потребуватимуть людей та їхніх ідей. Може, у майбутньому ми працюватимемо менше годин на тиждень, але в такому разі зможемо більше часу бути з родиною, допомагати громаді чи просто розважатися.

Незалежно від того, чим ми займатимемося, нам усе одно буде потрібне місце, де можна працювати. Технології невпинно розвиваються, і багато що можна робити на відстані — треба тільки доступ до інтернету; однак багато людей люблять працювати в офісі чи в інших місцях, де можна з кимось взаємодіяти. Тому будівлі, куди можна прийти, поспілкуватися й обмінятися ідеями, далі будуть потрібні. У всьому світі будують усе більше й більше хмародерів, тому навряд чи міські краєвиди кардинально зміняться. Однак ці місця проектуватимуть так, щоб там було приємно працювати. Люди щораз частіше вимагають, аби у вежах-офісниках переважав відкритий простір. Тому навіть якщо краєвиди надто не зміняться, завдяки терасам, садам на даху й «зеленим стінам із рослин» вони точно позеленішають.

У різних містах дотримуються різних підходів до житла: в одних — багато приватних котеджів, в інших — багатоквартирних будинків. Міста стають усе густонаселеніші, а житло «ущільнюється», тобто на тій самій площі живе більше й більше людей. Містобудівники муситимуть задуматися над тим, як споруджувати додаткове житло так, щоб те було доступне для людей і задовольняло потреби населення, якого стає все більше.

Навіть якщо зовні наші будинки виглядатимуть так само, як тепер, технології, мабуть, змінять їхнє внутрішнє наповнення. Сучасні гаджети далі розвиватимуться й полегшуватимуть нам життя: розумні пристрої сповіщатимуть, скільки енергії ми використовуємо, і радитимуть, як споживати менше; інші штукенції самі вмикатимуть музику чи випускатимуть надвір кота. А віртуальна асистентка Алекса, яку розробили 2017 року, перетвориться на повноцінну помічницю, яка перебере на себе багато домашніх обов’язків, точнісінько як у мультику про Джетсонів.

Школи теж виграють від технологічних змін. Чи вони й далі функціонуватимуть як окремі будівлі? З тих самих причин, з яких люди ходять до офісів, хоч могли б працювати з дому, діти майбутнього, напевно, далі ходитимуть до школи, а вчитимуть їх, як і тепер, люди, а не роботи. Однак технології віртуальної та доповненої реальності дадуть дітям змогу «побувати» у тропічному лісі, у гущі Французької революції або в Римській імперії.

Отож ми вже знаємо, як у майбутньому виглядатимуть школи, домівки й місця праці. Що ще треба взяти до уваги, щоб у наших містах було приємно жити? Найбільші проблеми, з якими стикаються міста, мабуть, нікуди не зникнуть. Я маю на увазі транспорт і довкілля.

Міста розростатимуться, там житиме щораз більше людей, а отже, їздити автомобілями стане важче. Щоб люди якомога менше часу нудьгували в заторах, потрібен надійний і зручний громадський транспорт. Містобудівники повинні подумати, що краще: запустити більше потягів метро чи запропонувати альтернативні транспортні рішення? Автівок без водія буде все більше, але чи стане завдяки їм менше заторів? Треба придумати, як ефективно користуватися машинами без водія, інакше на дороги виїде ще більше автомобілів.

А летючі машини? Може, вони допоможуть подолати проблеми із заторами й громадським транспортом? А от і ні! Те, що машини зможуть літати, не означатиме, що про затори й забруднення довкілля можна забути. Додай до летючих машин дрони, які доставлятимуть товари, а також літаки й гелікоптери — і в забрудненому небі не буде де подітися.

Транспорт споживає багато енергії, що впливає на довкілля. Мільйони людей, які мешкають в якомусь місті, неминуче впливають на нього, адже вони готують їжу, вмикають світло, опалюють або охолоджують свої оселі, заряджають телефони, користуються комп’ютерами й телевізорами і їздять містом. Усе це потребує енергії, а її споживання негативно позначається на довкіллі.

Чиновники в багатьох містах уже думають над тим, як зменшити вплив на довкілля, зокрема як скоротити рівень забруднення, який шкодить мешканцям. Треба поміркувати, як споживати менше енергії і знайти екологічні рішення у сфері енергетики, які задовольнятимуть наші потреби Дедалі більше електрики виробляють із відновлювальних джерел чи з палива, яке містить мало вуглецю. Але для вироблення енергії у майбутньому найкраще підійдуть по-справжньому інноваційні рішення: на зміну автівкам, які їздять на бензині чи на дизелі, можуть прийти автомобілі на водневому паливі, які випускатимуть у повітря пару, а не двоокис вуглецю. Можна розробити технологію, що перетворюватиме на електрику енергію людини, коли та йде чи їде на велосипеді. Або таку, що перетворить наші оселі, офіси та школи на електрогенератори й дасть змогу кожній особі виробляти електрику для своїх потреб Може, саме ти винайдеш колись таку технологію або допоможеш планувати й будувати міста майбутнього.

Щоб скористатися всіма перевагами технологій, ми повинні чітко уявляти, якими ці міста мають бути. Уже маєш ідеї? Я почала уявляти своє місто майбутнього, надихнувшись мультиком про Джетсонів. А яке місто уявиш ти?

Сподіваюся, там буде мало летючих автомобілів і багато-пребагато роботів-помічників!

Бет

Штучний інтелект

Що таке інтелект? У повсякденному житті це слово вживають, коли розповідають про дітей, які мають високі бали з математики, мови ми з інших предметів. Але є більш загальне визначення. По суті, інтелект — це вміння досягати цілей за різних обставин. Інколи твоя ціль — розв’язати математичну задачу, а часом — виконати щось набагато простіше, те, що ми зазвичай сприймаємо як належне: описати, яка погода, побавитися у гру на комп’ютері чи взяти до рук виделку й ножа і з’їсти вечерю. Нам здається, що це дуже прості завдання, але насправді вони потребують великої обчислювальної потужності, тому просто дивовижно, що людський мозок уміє стільки всього — та ще й настільки добре. Інтелект відрізняє людей від інших тварин спостерігаючи за світом довкола і за тим, як його влаштовано, ми винайшли інструменти, збудували суспільства й цивілізації, щоб досягати певних цілей. Усього за кілька десятків тисячоліть — а це коротка мить порівняно з довгою історією життя на Землі! — люди завдяки своєму інтелекту досягнули неймовірного поступу: навчилися користуватися електрикою, будувати хмародери, лікувати хвороби, літати в небі й навіть посилати людей на Місяць та запускати космічні апарати за межі Сонячної системи. Інтелект, який стоїть за всіма цими досягненнями, унікальний не тільки для нашої планети, а й, мабуть, для цілого Всесвіту.

Уяви собі, якби ми мали наділені інтелектом машини, які б допомогли нам винаходити щось нове і шукати відповіді на ще більше питань! Саме це і є метою штучного інтелекту, або ж англійською — АІ (artificial intelligence).

Комп’ютери давно вміють чудово виконувати певні завдання, наприклад, ті, що пов’язані з математикою чи з логікою. Але вони далеко не такі гнучкі, як людський мозок. Дії, які нам здаються дуже простими — визначити, де яка тварина, чи порозмовляти з кимось, — неймовірно складно автоматизувати. Але комп’ютери стали дуже швидкі, а люди знайшли нові способи, як запрограмувати їх так, щоб вони уміли навіть таке. Сьогодні найталановитіші науковці у світі розробляють нові програми (або алгоритми), що дадуть змогу комп’ютерам, наче людям, задіюватити інтелект і досягати цілей за різних обставин. Це і є АI.

Найцікавіша розробка в цій галузі має назву машинне навчання. Це новий підхід до звичайного програмування: замість давати комп’ютеру точні покрокові вказівки, фахівці з машинного навчання пишуть навчальні алгоритми, які дають змогу комп’ютерам «спостерігати» за довколишнім світом і самотужки знаходити відповіді. Наприклад, замість писати програму, яка «скаже» комп’ютеру, що кіт має два ока, чотири лапи й вуса, експерт із машинного навчання напише навчальний алгоритм, а тоді покаже комп’ютеру сотню фотографій котів. З часом комп’ютер навчиться на основі цих прикладів визначати, де кіт Цей процес дуже схожий на те, як люди вчать дітей Ми просто кажемо: «Дивись, це котик» або «Це песик» — і даємо дитині можливість самій визначити, у чому різниця між котом і псом.

Одна з найдивовижніжих і найкорисніших особливостей машинного навчання полягає втому, що це набагато гнучкіший процес, аніж звичайне програмування. Наприклад, можна взяти той самий алгоритм, на основі якого ми вчили комп’ютер визначати котів, і навчити його розпізнавати інші види тварин. Або обличчя, автівки, будівлі, дерева і ще купу всього. Це заощадить дуже багато зусиль, адже нам не доведеться писати окрему програму для кожного завдання! Алгоритми універсальні, тобто їх можна використовувати у найрізноманітніших ситуаціях.

А ще навчальні алгоритми, на відміну від простих комп’ютерних програм, уміють виявляти нові факти й відкривати нові стратегії, про які ми й не здогадувалися, коли їх писали. Наприклад, зовсім недавно програма на основі штучного інтелекту AlphaGo перемогла найкращого у світі гравця в го — древньої китайської настільної гри. Го схожа на шахи, тільки набагато складніша. Можливих позицій на дошці у ній більше, ніж атомів у цілому Всесвіті! Через це гра дуже складна, а найталановитіші гравці все життя удосконалюють свої навички й випробовують нові тактики. AlphaGo написана за принципами машинного навчання і — як живі гравці — навчилася грати в цю гру, експериментуючи з різними варіантами ходів га аналізуючи, які з них найкращі. Вона відкрила такі нові стратегії, про які не знав жоден гравець, і тому не просто перемогла, а й навчила гравців у всьому світі нових прийомів. Цього ніколи б не сталося, якби алгоритм запрограмували у звичний спосіб, тобто як набір послідовних вказівок. AtphaGo стала важливим досягненням у сфері штучного інтелекту, бо показала, як навчальні алгоритми здатні на власні відкриття у дуже складних галузях.

Створити такий гнучкий і здібний інтелект, як людський мозок, нам ще, ясна річ, не вдалося, бо є ще дуже багато завдань, які не під силу AI, тоді як люди виконують їх не замислюючись Однак за останні кілька років машинне навчання пішло вперед семимильними кроками, Програми вміють не тільки грати в го й розпізнавати людей і тварин, а й перекладати, дбати про ефективне споживання енергії та здійснювати новітні медичні розробки.

Утім, це лише верхівка айсберга. Вчені сподіваються з часом розробити загальний штучний інтелект (artificial genera! intelligence, AGI) — алгоритм А), який зможе виконувати все те, що під силу людському мозку. Це допоможе науковцям проводити важливі дослідження й відкривати нові факти, AGI покладе початок новішій епосі неймовірних наукових відкриттів. За останні декілька тисяч років людство пройшло грандіозний шлях, розв’язуючи різні проблеми за допомогою власного інтелекту. Уяви собі, чого ми досягнемо, поєднавши свій інтелект із потужностями АІ Можливо, нам вдасться вилікувати більшість недуг, подолати складні проблеми, як-от зміна клімату, і винайти новітні матеріали, які допоможуть розробити надсучасні космічні апарати для польотів у космос та автомобілі, які самі собою керують.

Настали неймовірно захопливі часи для машинного навчання! Чи не що дій я відбуваються нові відкриття, які наближають нас ще на кілька кроків ближче до загального штучного інтелекту Якщо все вдасться, це стане колосальним проривом для людства — таким, як перший політ людини на Місяць чи створення інтернету. За свою історію людство винайшло чимало інструментів — від молотків і лопат до телескопів з мікроскопами, але жоден із них не має такого потенціалу, як АІ: докорінно змінити кожен аспект людського життя.

Звичайно, ніхто не може сказати, чи далеко нам ще до AGI.

Але враховуючи те, як швидко розвивається галузь, це може трапитися ще за нашого життя, а значить, ми стоїмо на порозі відкриття, яке змінить світ, і зазираємо у майбутнє, по вінця наповнене можливостями. Таких цікавих часів ще ніколи не було!

Штучний інтелект — надзвичайно захоплива сфера роботи. Може, ти — як представник чи представниця сучасного покоління молоді, для яких комп’ютери є звичайним елементом щоденного життя, — станеш програм ютом чи програмісткою, які вдосконалюватимуть AGI і своїми вміннями допоможуть людству досягнути ще більшого поступу!

Деміс

Робо-етика

Ображати робота — це добре чи погано?

Ми всі знаємо, що роботи — це всього лиш машини, запрограмовані виконувати певні завдання. Їх не можна образити, вони не відчувають болю, як тварини чи люди. Але якщо тобі здається, що чинити словесне або фізичне насильство проти роботів не годиться, не думай, нібито в тебе поїхав дах!

У психології є одне цікаве поняття — антропоморфізм. Це означає, що люди проектують свої риси й емоції на інших істот, Якщо тобі колись здавалося, що іграшка сумна, бо її пожбурили під ліжко, або що собака весело до тебе усміхається, — прошу дуже, ти вже знаєш, що таке антропоморфізм. Собаки, певна річ, мають емоції, але відчитати їх не так просто, як здається людям! Ми, бува, шукаємо якісь сигнали від тварин чи від предметів та уявляємо собі, що вони почуваються так само, як люди Навіть якщо ми помиляємося, нічого дивного в таких думках немає: саме так люди за свою історію вчилися розуміти інших істот.

Виявилося, що роботів ми теж наділяємо людськими рисами. Роботи поєднують у собі дві особливості, на які еволюція навчила нас реагувати: тілесність і здатність рухатися. Ми — створіння тілесні, і наш мозок запрограмований так, що сприймає істоту, яка рухається у певний спосіб, за живу. Тому якщо ми побачимо робота, який рухається у фізичному просторі, наш мозок вирішить, що він це робить з певною метою. Відразу стає легко уявити, що в робота є цілі й емоції. Ось чому багато кому стає його шкода, коли той десь застрягає, хоча насправді роботу байдужісінько!

Деякі роботи навмисно спроектовані так, щоб у людей спрацьовував цей інстинкт. «Зоряні війни» пам’ятаєш? Ми можемо створити реальних роботів — таких як R2D2 та інші з цього фільму, — наділених, певними рухами й сигналами, що їх люди пов’язують із живими істотами. Багато дітей і дорослих люблять бавитися з такими роботами, бо їм легко уявити, що вони живі. Це можна використати в медицині й освіті. Наприклад, роботи-тварини можуть стати домашніми улюбленцями для самотніх чи хворих людей, які мають алергію на справжніх тварин. Учителі можуть залучати роботів у клас як дружніх помічників, щоб навчання стало ще цікавіше. Деякі роботи вміють нагадувати людям пити ліки, заспокоювати чи мотивувати вивчати нові мови Вони помічні, бо люди ставляться до них так, як до живих істот, а не як до пристроїв. Адже з роботом цікавіше розмовляти, ніж із тостером чи комп’ютером!

Може, одного дня ти матимеш удома робота-помічника. Та перш ніж розповісти йому всі свої таємниці, пам’ятай: спочатку варто бодай трохи розібратися, як робот працює, яке його завдання і які дані він збирає про тебе. Скажімо, чи записує він те, що ти кажеш? Якщо ти поділишся з ним чимось особистим, чи зможе хтось інший отримати доступ до цієї інформації? Більшість компаній, які продають роботів, скоріше за все, просто хочуть, щоб у тебе був крутий робот, але деякі з них можуть збирати твої дані й продавати їх іншим великим компаніям. Або мають інші ідеї про те, як заробити на роботах гроші. Зрештою, роботів виготовляють люди, тому роботи роблять те, чого хочуть від них їхні творці. Я не кажу, що це завжди погано. Просто варто задуматися, хто зробив того чи того робота і навіщо.

У майбутньому роботи будуть у різних місцях і виконуватимуть багато всіляких завдань. Деякі роботи будуть запрограмовані діяти так, ніби мають почуття. І тут ми повертаємося до нашого запитання — чи можна ображати робота? Якщо роботи справді нічого не відчувають, то ображати їх не так погано, як ображати тварин чи людей. Та все ж, якщо ти чемно поводишся з роботом, це зовсім не свідчить про те, що з тобою щось не так. Навпаки, це означає, що ти — співчутлива людина. Я та інші науковці досліджуємо, як люди ставляться до роботів, коли вважають, нібито вони живі. Нас цікавить, зокрема, чи можна сказати щось про людину, поспостерігавши, як вона поводиться з роботом. Наразі ми дійшли висновку, що люди, які ставляться до роботів зі співчуттям, так само ставляться і до людей. Тому перш ніж образити робота, подумай; якщо ти — добра й турботлива людина, роботу до цього байдужісінько, але тобі й іншим людям зовсім не байдуже!

Кейт

Інтернет: приватність, ідентичність та інформація

Ти знаєш, хто бачить те, чим ти займаєшся в інтернеті, або скільки часу зберігаються повідомлення, які ти надсилаєш друзям?

Інтернет складається з тисяч комп’ютерів по всьому світу, з’єднаних між собою. Зазвичай ми заходимо в інтернет зі смартфона чи з іншого гаджета, але є спеціальні комп’ютери, які зберігають усю інформацію, яку ми передаємо через інтернет. На цих комп’ютерах так званих серверах — «живуть» сайти, куди ми заходимо. Деякі сервери стоять у приватних квартирах чи в офісах, але більшість — у спеціальних центрах, якими управляють інтернет-провайдери. Великі компанії, такі як Google, Facebook і Amazon мають власні дата-центри. Соціальні мережі дають людям змогу спілкуватися через світову комп’ютерну мережу, навіть якщо вени перебувають у різних куточках світу. Більшість повідомлень чи фото, що їх завантажують у соціальних мережах,цілком можливо, зберігатимуться вічно! Справді, деякі програми для обміну повідомленнями навмисно написані так, щоб інформація зберігалася тільки певний час, але ж коли ти отримаєш від когось електронне повідомлення, то скопіювати його і знову завантажити онлайн — не проблема.

Пошуковики, як-от Google, використовують спеціальні скрипти — роботів, або ж «павуків», які збирають інформацію про всі сайти в інтернаті (принаймні про всі, які можуть знайти), переходячи за посиланнями від однієї сторінки до іншої. Їхнє завдання — скласти каталог усього, що є в мережі, щоб ми могли швидко й легко знайти те, що шукаємо.

Пошуковики й інші подібні сайти постійно копіюють більшість матеріалів, які ми публікуємо або читаємо в інтернеті. Тому те, що ми опублікували на одному сайті, може швидко з’явишся чи бути записаним деінде. Отож стаття, розміщена на одному сайті, а потім стерта, може спокійно собі з’явитися на іншому.

Тому треба добре думати, що публікувати про себе в інтернеті, бо кнопки «Стерти», по суті, просто немає!

Дуже хочеться, звісно, похвалитися друзям у соцмєрежі, що на канікулах ти їдеш з батьками на далекі острови, — от тільки це може привернути увагу злодіїв, які скористалися тим, що вдома нікого не буде.

Деколи є інші причини, чому небажано, аби хтось бачив те, що ти розміщував чи розміщувала в мережі сто років тому Колись під час співбесіди роботодавці питали, де ти працював чи працювала раніше. Тепер, коли ти надсилаєш резюме, вони просто шукають тебе у соцмєрежі й дивляться, хто ти, хто твої друзі й чим ти займаєшся у вільний час Отож те, що твої приятелі постять онлайн — зокрема на твоїй сторінці чи на «стіні», — може вплинути на думку інших людей про тебе!

Інтернет загалом і соціальні мережі зокрема докорінно змінили те, як ми спілкуємося, розважаємося і взаємодіємо з іншими. Дехто каже, що через соцмєрежі люди перестали спілкуватися в реальному світі. Справді, деякі люди просиджують там годинами, З іншого боку, якщо соцмережами не зловживати і усвідомлювати всі ризики, з ними пов’язані, можна отримати від них багате користі. Якихось суворих правил про те, що зі свого життя оприлюднювати в інтернеті, немає, але ось кілька рекомендацій.

Сім золотих порад

1. ДУМАЙ, ПЕРШ НІЖ ЗАПОСТИТИ.

Перед тим як опублікувати Щось; онлайн, май на увазі не тільки ту людину, для якої призначене повідомлення. Подумай, чи хотілось би тобі, щоб його прочитали інші люди — знайомі та незнайомі, тепер чи в майбутньому. Якщо сумніваєшся, краще не публікуй!

2. ДУМАЙ, ПЕРШ НІЖ КЛАЦНУТИ.

Є безліч причин, чому розсилають спам тисячам людей, які про це не просили. Інколи такі листи надсилають, щоб продекламувати якийсь товар, але часом вони містять посилання, за якими ти перейдеш на сайт, на який переходити не варто. За допомогою найнебезпечніших спам-повідомлень можуть спробувати встановити програму на твій комп’ютер, щоб захопити над ним контроль або викрасти твої дані. Тут діє просте правило: якщо ти не знаєш, від кого це лист, або якщо він просто здається тобі підозрілим, не клацай на жодні посилання.

3. ДУМАЙ, ПЕРШ НІЖ ПОШИРЮВАТИ.

Багато людей, не замислюючись, публікують фотографії в соціальних мережах, але не всі, хто на тих фотографіях є, хочуть виставляти свої знімки на публіку. Перш ніж постити фото свого брата, сестри, батьків чи друзів, спитай спочатку їхнього дозволу. Адже ти публікуєш їхні дані, які стануть доступні для всіх людей. Попроси, щоб ті, хто тебе фотографує чи знімає на відео, так само питали в тебе дозволу. І ніколи не соромся просити когось, щоб не виставляв твого фото онлайн. Наприклад, якщо ти влаштовуєш удома вечірку, можеш відразу попросити друзів не поширювати фотографій в інтернеті. Ану ж це буде знімок, де на твоєму підборідді прилип шматок тягучого сиру з піци!

4. ДОДАВАЙ У ДРУЗІ ТІЛЬКИ ДРУЗІВ.

В інтєрнеті люди можуть видавати себе за когось Іншого вказати вигадане ім’я й вік і розмістити на аватарці чуже фото Бони розраховують на те, що всі ми хочемо бути популярними — багато хто натискає кнопку «Підтвердити запит» просто так, щоб додати до свого списку друзів ще одну людину. Якщо в тебе правильні налаштування приватності, твої друзі, напевно, бачать набагато більше, ніж інші. Тому якщо ти не знаєш, що це за людина надіслала тобі запит, не додавай її до кола тих, кому довіряєш.

5. РОЗБЕРИСЯ В НАЛАШТУВАННЯХ ПРИВАТНОСТІ.

Соціальні мережі заробляють на тому, що надають рекламні місця компаніям та орендам, які хочуть продати свою продукцію. Реклама діє особливо ефективно, якщо показувати її тим людям, які точно тією продукцією зацікавляться. Ми багато що розповідаємо про себе у соцмережах, тому соцмережі можуть пообіцяти своїм рекламодавцям, що рекламу футбольної гри побачать тільки ті, хто пише пре футбол га гральні консолі. Проблема (для нас) у тому, що ці компанії зацікавлені в тому, аби ми викладали якомога більше інформації про себе Соцмережі мають налаштування приватності, але ті дуже часто змінюються, а більшість людей не читає нових правил, а відразу їх приймає. Щоб залишатися у безпеці, варто або стежити за змінами, або постійно пам’ятати: те, що ти публікуєш, можуть пізніше побачити інші.

6. РОЗБЕРИСЯ В НАЛАШТУВАННЯХ ЛОКАЦІЇ.

Не забувай і про налаштування локації, які, звісно, стають у пригоді, коли ти ґуглиш, де найближчий кінотеатр чи скейтпарк. А от коли ми публікуємо в соцмережі свої думки чи фото й не хочемо при цьому, щоб інші люди знали, де ми, виникає халепа. Ти знаєш, що багато додатків за замовчуванням діляться з розробниками інформацією про місце твого перебування? Подумай, чи стане від цього додаток кориснішим для тебе (якщо це, наприклад, програма для пошуку маршрутів, тоді так); чи можна довіряти тим, хто розробив програму, якою ти користуєшся; і чи можуть ці дані потрапити в руки злочинцям. Якщо сумніваєшся, краще вимкнути визначення локації.

7. ПАРОЛІ ТА БЕЗПЕКА.

Злочинці використовують спеціальні програми, які перебирають тисячі словесних комбінацій, аби вгадати пароль і отримати доступ до чужих даних. Ось чому так важливо використовувати складні паролі (які складаються не тільки з літер) На щастя, у найближчому майбутньому замість них використовуватимуть біометричні дані (наприклад, відбитки пальців чи скан сітківки ока), а тим часом варто придумати кілька паролів, які неможливо згадати і дуже складно підібрати. Забудь про паролі типу «password» чи «123456», бо їх можна за секунду вгадати. Так само не варто використовувати ім’я свого домашнього улюбленця чи назву футбольної команди, за яку вболіваєш, бо цю інформацію легко знайти.

Зрештою, уяви собі, що інтернет — це немовби реальний світ. Там відбувається багато всього класного і там можна зустріти чимало привітних людей. Однак у реальному світі треба добре думати про те, куди варто і не варто йти, з ким спілкуватися і що робити. Те саме стосується й інтернет-світу.

Дейв

Подяки

ахопливі пригоди Енні та Джорджа розпочалися десять років тому і ось тепер добігли кінця. Разом із нашими героями ми подорожували світом науки й побували у багатьох його закутках — від чорних дір до загадкових планет, тому мені дуже сумно, що настав час залишити їх у минулому й перегорнути нову сторінку у своєму житті.

Та перш ніж це зробити, хочу подякувати усім вам, любі читачі й читачки, бо я отримала величезне задоволення, коли писала цю серію книжок про пригоди Джорджа з думкою про вас. За останнє десятиліття я познайомилася із багатьма з вас і з превеликою охотою відповідала на всі ваші питання.

Особлива подяка цього разу моїм молодим порадникам — Хлої Карні, Пітеру Россу й Бенедикту Морґану — за їхні слушні коментарі щодо чернетки цього рукопису.

Як завжди, величезне спасибі всій команді Penguin Random House та його підрозділам в інших країнах, а особливо Енні Ітон за те, що відразу повірила у Джорджа й Енні. Щиро дякую Шеннон Каллен, Рут Ноулз, Еммі Джонс і Сью Кук, що запросили нас у мандрівку Всесвітом і повернули живими-здоровими додому. Ґаррі Парсонз оживив Джорджа та його друзів на сторінках усіх шести книжок. Він створив чудові ілюстрації, зобразивши героїв у всіх можливих ситуаціях: коли ті гуляли поверхнею нової планети й коли опинилися віч-на-віч із розлюченим тигром! Хочу подякувати Ребецці Картер, Кірсті Ґордон та всій команді літературної агенції Janklow and Nesbitt те, що наш політ виявився пречудовим.

Спасибі всім талановитим ученим, які долучилися до створення серії. Якби мені вдалося зібрати вас в одній кімнаті для подячної вечірки, то я б цілий вечір тільки й перелічувала імена найгеніальніших науковців світу.

А один науковець — мій батько Стівен — заслуговує на найбільшу подяку. Дякую тобі, тату, за те, що дозволив переказати свою працю у формі повістей для юних читачів і що «позичив» свій унікальний, неповторний голос для проекту, який несподівано вийшов далеко за рамки однієї книжки. Без тебе ми всі знали б і розуміли б значно менше про дивовижний Всесвіт, у якому живемо. Дозволю собі завершити цю серію твоїми словами:

Цікаво!

космічне сміття

Космічне сміття — створені людьми об’єкти, які вже не виконують своєї первинної функції на навколоземній орбіті. Це «мертві» супутники, ступені ракет і відпрацьовані частини космічних апаратів, а також фрагменти, що утворилися від зіткнення цих об’єктів між собою. Космічне сміття небезпечне не лише для тих космічних апаратів, які працюють, але й для майбутніх досліджень Всесвіту. Навіть менший за сантиметр фрагмент, що рухається орбітою зі швидкістю до 16 км/с, є дуже небезпечним і має руйнівну силу. Зараз на орбіті нараховують понад 29 000 фрагментів розміром більше 10 см, понад 670 000 фрагментів розміром 1-10 см та понад 170 мільйонів дрібних фрагментів, менших за 1 см. Спеціальні наземні служби вистежують більші фрагменти космічного сміття, щоб вони не зіткнулися з пілотованими апаратами, які працюють. Є небезпека так званого синдрому Кесслера — каскадного взаємного зіткнення і множення фрагментів космічного сміття за принципом ланцюгової реакції, внаслідок чого навколоземний простір стане цілковито непридатним для польотів.

Більшість космічного сміття зосереджена у двох зонах: низькоорбітальна зона — на рівні 200-1200 км над поверхнею Землі, геостаціонарна зона — на висоті приблизно 38 000 км над Землею.

На сьогодні не існує дієвого способу очищення орбіти Землі від космічного сміття.

Оглавление

Найсвіжіші наукові ідеї!

Пролог

Розділ перший

Розділ другий

Розділ третій

Розділ четвертий

Розділ п’ятий

Розділ шостий

Розділ сьомий

Розділ восьмий

Розділ дев’ятий

Розділ десятий

Розділ одинадцятий

Розділ дванадцятий

Розділ тринадцятий

Розділ чотирнадцятий

Розділ п’ятнадцятий

Розділ шістнадцятий

Розділ сімнадцятий

Розділ вісімнадцятий

Розділ дев’ятнадцятий

Розділ двадцятий

Розділ двадцять перший

Розділ двадцять другий

Розділ двадцять третій

Розділ двадцять четвертий

Підбірка есе

  Мандрівки в часі й таємниця рухомих годинників

  Кліматичні зміни та як їм запобігти

  Якою буде їжа в майбутньому

  Епідемії, пандемії і здоров’я планети

  Війна через п’ятдесят років

  Майбутнє політики — це... ти!

  Міста майбутнього

  Штучний інтелект

  Робо-етика

  Інтернет: приватність, ідентичність та інформація

  Сім золотих порад

Подяки

Цікаво!