КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Супутник «Лiра-3» [Всеволод Зіновійович Нестайко] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Всеволод Зіновійович Нестайко Супутник «Лiра-3»


ШВЕЙЦАРСЬКА МАРКА


Сашко — філателіст. Ви, звичайно, знаєте, що це таке. Це людина, яка збирає, колекціонує поштові марки. Сашко дуже захоплюється цією справою. Четвертий рік захоплюється. З першого класу.

І назбирав він уже тих марок досить-таки багато. Понад двісті штук. У нього спеціальний альбомчик є, куди він наклеює марки. В тому альбомчику тільки дві сторінки порожні лишилися — скоро доведеться новий купувати.

Пишається Сашко своєю колекцією. Кожна нова марка для нього — свято. І найулюбленіше Сашкове місце в усьому Києві — це на розі Хрещатика і площі Калініна — Головпоштамт. Там як зайти — зразу ліворуч — прилавок: марки продають. Продавщиця вже знає Сашка і привітно усміхається йому.

Навколо люди снують. Юрмляться, заклопотані, кудись поспішають — як на вокзалі. Таке враження, ніби зараз має відійти поїзд далекого слідування.

Над входом куранти — «Години свiту», — надзвичайний годинник, один на цілий Київ. Дивлячись на нього, можна довідатись, котра зараз година в будь-якому місці земної кулі. Кожної чверті години куранти наповнюють зал поштамту, та й не тільки зал, а й усю площу Калініна, весь Хрещатик — лунким розкотистим дзвоном.

І відчуває себе Сашко ніби на перехресті всіх доріг землі...

Хороше!..

Сьогодні в Сашка чудовий настрій. По-перше, дві п’ятірки одержав — з географії і з письма. По-друге, сьогодні субота, і тато обіцяв після роботи піти з ним купувати марки. А поки що Сашко вийшов на розвідку — подивитися, що є нового. Годинник на поштамті зустрів Сашка урочистим вітальним дзвоном. Здоров, мовляв, філателіст Сашко!

Біля прилавка товпляться люди — скоро Перше Травня, і всі прагнуть вчасно послати вітання з святом — купують листівки, конверти, марки. Буде пошті робота в ці деньки!

Сашко ледве проштовхався до прилавка. Глянув— і аж дух перехопило. Нова марка! Та ще яка! Найсучасніша — «космiчна»! Ракета летить на Місяць. Чудова марка! Сашко такої ще й не бачив. Треба попросити тата, щоб обов’язково купив сьогодні.

Купив! I тут у Сашка йокнуло серце. Він з тривогою глянув на людей, що з усіх боків натискали на нього. Ой, не встигне тато! Поки з роботи прийде, поки збереться — не буде вже нової марки. Диви, як розкуповують! І всі чомусь беруть саме цю, нову. Хоча інших марок у продавщиці скільки завгодно. От іще! Як маленькі! Зло взяло Сашка на цих дорослих, що марки купують. Схвильований, він гарячково став шарити по кишенях. Та це просто так — машинально. Сашко добре знав свої фінанси. Так і є! Вісімдесят дві копійки. А марка коштує карбованець. Якби не стільки людей, можна було б попросити продавщицю, щоб почекала вісімнадцять копійок. Вона його не вперше тут бачить — погодилася б. А так незручно — всі дивляться...

Ні, незручно!

Може, додому збігати?! Сашко живе зовсім близько, на Михайлівській вулиці. Але ж дома зараз нікого немає. Тато ще з роботи не повернувся, мама теж кудись у справах пішла. Та й поки бігатимеш — розберуть ці марки. їх уже й так зовсім мало лишилося. Он отой полковник цілий десяток взяв. І нащо йому стільки?!

Засмутився Сашко.

Жалібно, по-сирітському дзвенять монети в Сашковій руці. А втім, скільки не перераховуй — більше не буде...

— Якщо не помиляюсь, молодий чоловіче, вам дуже потрібна ця марка? Правда?

— Га? Що? — стрепенувся Сашко. Перед ним стояв сивий згорблений дідусь. Очі дивилися з-під окулярів добродушно і весело. Дідусь простягав Сашкові марку.

— Та ти не соромся, друже. Я вже хвилин п’ять за тобою стежу... Та й раніше тебе частенько тут бачив. Я, брат, філателіста за сто кілометрів упізнаю. Сам такий же... Бери.

— Та що ви! Не треба,— зашарівся Сашко.— Мені тато сьогодні купить. Коли з роботи прийде. Спасибі. Не треба...

— Бери, кажуть. Невихована ти людина,— нахмурився раптом дідусь.— Це ж не подачка якась, а скромний подарунок від, так би мовити, колеги, від товариша по нещастю.

Сашко посміхнувся:

— Гаразд. Дякую. Тоді я вам взамін якусь іншу подарую. В мене багато — двісті штук.

— Іч ти! — удавано здивувався дідусь.

Розговорились. Коли людей об’єднує спільна пристрасть, вік не має істотного значення. І різниця в яких-небудь шістдесят літ майже не відчувається. Вони рівні.

Через кілька хвилин Сашкові уже здавалося, що він знайомий з дідусем тисячу років.

Вони вийшли з поштамту і, розмовляючи, пішли по Хрещатику.

— Чуєш, Сашко, а чи не поїхати нам до мене? Подивишся мою колекцію. Ти як зараз — не дуже зайнятий? Дома не хвилюватимуться?

— Та ні. Тато ще на роботі. Мама теж пішла.

Прийде години через дві.

— От і чудесно. Поїхали. А через годинку я тебе назад доставлю цілим-здоровим. Знаєш, приємно показати свою колекцію товаришу, який розуміється на цій справі. А то онук мій — пропаща людина, нічого в марках не тямить. І навіть не цікавиться. Просто біда.

Вони сіли в тролейбус і поїхали. Сашко уже знав, що дідуся звати Іван Васильович, що працював він у Міністерстві зв’язку, а тепер на пенсії, і що збирає він марки майже шістдесят років. Оце да! Яка ж у нього колекція?!. Сашкові не терпілося побачити.

Але ніколи не сподівався Сашко побачити те, що він побачив...

Іван Васильович жив на Пределавинській вулиці, недалеко від костьолу, в невеличкому одноповерховому будиночку. Це був один з тих старих благеньких будиночків, що тихо доживають свій вік на околицях Києва, а подекуди ще і в центрі міста, ховаючись серед багатоповерхових новобудов, наче гриби в лісі під деревами. Все в будиночку було старе — і хиткий різьблений ганок, і облуплені стіни, і маленькі косоокі вікна, що примружилися віконницями. І меблі також — старомодні, поїдені шашлями, почорнілі від часу. Разом з тим, все це було якесь затишне, лагідне і ласкаве— як рідна бабуся.

Сашко відчув себе раптом ніби в музеї — урочисто і трохи схвильовано.

Біля вікна стояла етажерка. Сашко спершу подумав, що на ній рівними щільними рядами стоять книжки.

Але ні. На етажерці не було жодної книжки. То були альбоми. Альбоми з марками.

У Сашка розбігалися очі. Це було щось незвичайне! Казкова, фантастична скарбниця марок. Квадратні, трикутні, довгасті. Всіх кольорів, які тільки є на світі. Величезні, завбільшки з листівку, і малесенькі, не більші нігтя на мізинці. З зубчиками і без зубчиків.

Іван Васильович щасливо посміхався, дивлячись, з яким захопленням розглядає його колекцію Сашко. Обидва мовчали. Лише зрідка Іван Васильович коротко проказував:

— Гвіана... Венесуела... Австрія... Куба...

Та ось Сашко розгорнув один з альбомів і здивовано підняв брови. В альбомі була всього лише одна сторінка, прикрита прозорим папером. Посередині сторінки, в картонній рамочці під целофаном, була приклеєна одна-однісінька марка. Невелика, непоказна, дуже потерта, так що навіть важко було розібрати, що на ній зображено. І ледь виднілося слово «Helvetia». Внизу було написано: «Швейцарiя. 1904 рiк».

Сашко запитливо глянув на старого філателіста. Іван Васильович гордо посміхнувся і тихо, урочисто промовив:

— О синку, це безцінна марка!.. І не тому, що вона дуже старовинна, що їй понад п’ятдесят років. Це не просто марка. Це... А втім, я мушу розповісти тобі її історію, щоб ти все зрозумів.

Старий сів у крісло і на хвилину замовк, ніби роздумуючи чи пригадуючи щось.

— Давно це було... Більше як п’ятдесят років тому. Я тоді ще зовсім малим хлопчиком був. Далекі часи... А в пам’яті моїй — наче вчорашній день. Жили ми тоді в цьому самому будиночку... Он той старий клен у дворі мій батько власноручно при мені посадив. Тоненьке було деревце, малесеньке— батькові до плеча. А тепер диви — як триповерховий будинок заввишки.

Батько мій був поштарем. Мабуть, тому я й почав у дитинстві збирати марки. Батько мене до цього привчив.

Було це в 1904 році. Я тоді дуже хворів. Півроку, пам’ятаю, лежав, не встаючи. І батько, щоб якось розважити мене, почав приносити мені марки. Він їх випрошував у тих, кому розносив листи. Марки були, звичайно, проштемпельовані, використані вже. Їх відклеювали або, щоб не возитися, просто одривали разом з шматком конверта. Я тоді здорово навчився відліплювати марки від конвертів. Майстром був. Відпарю над чайником, ножичком обережно підріжу — і готово. Не було марки, яку б я не міг відклеїти. Незабаром почала збиратися невелика колекція. Я не на жарт захопився цією справою. Марки були тоді моєю найбільшою і, я б навіть сказав, майже єдиною розвагою в житті. Сам розумієш — лежиш цілий день на самоті, ні погуляти, ні побігати не можна. Тільки й чекаєш, що прийде батько і принесе нову марку.

І от одного разу приходить батько — веселий, задоволений. Не роздягаючись, прямо з порога — до мене.

— Ну, Ванюшо, у нас з тобою свято сьогодні! Яку я тобі марку приніс! Закордонну! Швейцарську! От, дивись!

І показує. Я навіть підскочив на ліжку од радості. Адже це була моя перша в житті закордонна марка! Тобі може здатися смішним моє тодішнє хвилювання. Авжеж, звичайно, зараз дістати закордонну марку — дрібниця. В тебе їх, мабуть, уже не одна.

Але тоді... Та ще в такому районі, де жили робітники, залізничники і дрібні торгівці. Яка у них могла бути переписка з закордоном? У них, либонь, і знайомих далі Жмеринки не водилося.

А тут — Швейцарія. Країна, про яку я тоді толком ще й не чув нічого.

— Тату, та як же тобі пощастило її дістати? Де? — кинувся я розпитувати.

— Е-е, синку! Зовсім несподівано і випадково... Беру я, значить, сьогодні вранці листи на пошті. Сортирую, розкладаю по адресах. Дивлюсь, серед них один міжнародний. Зацікавився одразу. Адже це на нашій пошті рідкість — не пам’ятаю навіть, коли й було таке. Вмить про тебе подумав—давай марку розглядати. Дійсно — швейцарська. От, думаю, для Ванюшки мого заполучити б її. Але впевненості нема. Чи дадуть? Різні ж люди бувають. Інші навіть слухати не хочуть — не чіпляйтеся, мовляв, з дурницями і зачиніть, будь ласка, двері з того боку, а то дме... Іду я, значить, за адресою. Лабораторна, 12, квартира 14. Флігель. Другий поверх. Одчиняє мені двері жінка, літня вже, з сивиною, інтелігентна така. Я її до цього лише кілька разів бачив. Знаю тільки, що живе тут недавно, і що в неї дві дорослі дочки. Даю їй листа. Побачила вона — зраділа, захвилювалась. «Господи, каже, та це ж від Володі. От спасибі вам. Я так чекала...» І тремтячими руками конверт розпечатує. А я стою, не йду. Нарешті, наважився і кажу: «Пробачте, кажу, чи не можна у вас марку попросити? Для сина. Він у мене хворий зараз. Марки збирає...»

Стрепенулася вона: «Будь ласка, будь ласка», — і одриває мені шматок конверта з маркою. — «Ви вже самі, каже, дома відклейте, а то я боюсь зіпсувати, порвати ненароком. І передавайте привіт вашому синові. Хай скоріше одужує». Так і сказала. Добра, видать, душа... Виходжу я. Зустрічаю біля під’їзду двірника. Я з ним добре знайомий. Маркою хвалюся, розповідаю, хто дав. А він мені каже: «Знаєш, а кілька днів тому, якраз на Новий рік, першого січня, заарештували обох дочок отієї жилиці. Кажуть, проти царя вони. Революціонерки». Я так і охнув. З сорому ледве не згорів. У жінки таке горе, а я до неї з своїми дурницями... І ти диви — яка людина! Інша б на її місці і говорити зі мною не стала. Хіба до того! А вона ще й мені поспівчувала — що ти хворий. І добрим словом зігріла. Мало таких людей на світі...

Батько й зараз почував себе якось ніяково і винувато. Не міг собі простити, що набридав отій добрій хорошій жінці у таку непідходящу хвилину. Але він робив це заради мене, і я з вдячністю обійняв батька...

Швейцарська марка принесла мені радість не на один день. Я довго не міг натішитися нею. І, звичайно, вона була прикрасою моєї колекції. Перша і поки що єдина закордонна марка! Саме тому пам’ять і зберегла так чітко, на все життя, обставини, за яких ця марка потрапила до мене...

Прийшла весна. Настало літо. Я почав видужувати. Потроху вже виходив на вулицю. Гуляв коло дому. Та, незважаючи на одужання, я продовжував захоплюватися марками. Ти ж знаєш, яка це заразлива штука.

Швейцарська марка не давала мені спокою. Мені страшенно хотілося ще роздобути закордонних марок. Але де? І думками я весь час повертався до тієї жінки з Лабораторної вулиці.

«В неї, може, і є, — розмірковував я. — Раз одержала вона листа з Швейцарії, то і з інших країн могла одержати. І марки могли зберегтися. Все буває».

Лабораторна, 12 — це майже поряд з нами було. Пройти півкварталу і одразу за рогом. Адже Лабораторна перетинала нашу Предславинську.

Від хлопців з Лабораторної я дізнався, що жінку, яка дала батькові швейцарську марку, звати Марія Олександрівна. Я часто ходив біля дванадцятого номера, але зайти не наважувався. Не до мене їй зараз!..

I от одного разу хлопці з Лабораторної сказали мені, що дочки Марії Олександрівни, нарешті, повернулися — випустили їх з тюрми. Зрадів я страшенно. Ну, тепер можна! Тепер зручно! Малий я був і дурний. Радів головним чином не тому, що люди з тюрми вийшли, а тому, що тепер зручно було про марки в Марії Олександрівни питати.

Наступного ж дня я пішов. Набрався духу, піднявся на другий поверх. Постукав. Клацнув замок, і в дверях з’явилася жінка — молода, з високим чолом. Напевне, одна з дочок, що в тюрмі сиділи. Я знітився і боязко пробурмотів:

— А Марію Олександрівну можна бачити?

Вона посміхнулася:

— Звичайно! А чом же ні?

І голосно позвала:

— Мамо! Це до тебе. Молодий чоловік якийсь.

Почулися легкі кроки, і от переді мною Марія Олександрівна. Така, як і описував її мій батько. Сива, похилого віку, держиться прямо. Обличчя красиве, горде таке. А очі привітні і лагідні.

— Здрастуйте, — кажу я, а сам червонію: не знаю, що далі говорити.

— Здрастуйте, — відповідає вона мені в тон і дивиться очікувально, з цікавістю. Поборов я острах і говорю:

— Я син поштаря, якому ви швейцарську марку дали. Пам’ятаєте? Ви мені ще привіт передавали...

Тут Марія Олександрівна і дочка її як засміються — весело, дзвінко так.

— Ой,— сміється дочка,— я й не знала, мамо, що в тебе такий кавалер і що ти йому привіти передаєш.

Зрозумів я, що дурницю ляпнув, і від сорому ладен був провалитися. Але вони помітили моє збентеження і одразу перестали сміятися.

— Та ти заходь, заходь, милий,— схаменулася Марія Олександрівна. — Що ж це ми на порозі стоїмо... Аякже, пам’ятаю, звичайно. Передавала тобі привіт. Ти хворів тоді, здається. А тепер, бачу, здоровий. Дуже добре.

Завели мене в кімнату. Посадили за стіл. Чаєм почали частувати. Розпитують про все. Відійшов я трохи, набрався сміливості та й висловив, нарешті, своє прохання. Це про марки ото закордонні.

Марія Олександрівна заклопотано зморщила чоло. Зітхнула.

— Ex! He зможу я, здається, дорогий, нічим тобі допомогти. Нема в мене більше закордонних марок.

І так вона щиро була засмучена цим, що я навіть пошкодував про свої слова. Не звикла вона, мабуть, відмовляти людям.

Потім каже:

— Може, тобі звичайна марка згодиться? Я зараз пошукаю. Либонь, в тебе й нема такої.

І почали вони вдвох з дочкою шукати. Довго перебирали якісь папери, старі листи. Я сиджу — сам не радий, що стільки клопоту їм завдав. Почав, було, про те, щоб не шукали— не варто, мовляв, турбуватися. Та Марія Олександрівна і слухати не захотіла.

— Як же це! Ти йшов, надіявся. А підеш ні з чим. Не годиться так.

Нарешті, знайшли дві марки. Дають мені. Я глянув — обидві такі марки в мене вже є. Та не зміг я сказати їм цього. Стільки вони шукали і так хотіли мені приємне зробити! І я злукавив:

— О! — кажу.— Якраз немає таких. Спасибі велике!

Дуже вони були задоволені тим, що догодили мені.

Прощаючись, Марія Олександрівна сказала:

— Ти як-небудь заходь, Ваню. Може, що й буде для тебе. Обов’язково заходь. Не соромся.

Та я, звичайно, посоромився набридати їм. І скоро не зайшов. А коли через два місяці наважився завітати, то дізнався, що вони там уже не живуть. Переїхали в інше місто.

Так я їх більше і не бачив...

...Минали роки. Буремні, незабутні роки. Тисяча дев'ятсот п’ятий... Перша імперіалістична війна... Революція... Громадянська війна... Не до марок тоді було. І я на якийсь час забув про них. В першу імперіалістичну війну на фронт попав. Контузило. У шпиталі лежав. Тут же, в Києві. Потім у повстанні арсенальців брав участь. Воював з Центральною Радою, з петлюрівцями та з іншими бандами. Загалом справ вистачало...

А в 1923 році, коли всі бої відшуміли, працював я в Київському горкомі партії пропагандистом. Я тоді вже комуністом був.

Одного разу до мене додому прийшов у справах один товариш з горкому, немолодий вже чоловік, партієць з великим стажем. Поговорили ми, потім пішов я його проводжати, йдемо по Предславинській, звертаємо на Лабораторну. Проходимо повз дванадцятий номер, І раптом він каже:

— Пам’ятний, знаменитий будинок. Знаєш, тут, в 14 квартирі у 1903— 1904 роках сім’я Ульянових жила. Мати Леніна і дві сестри. Я тоді в Київській організації РСДРП був. І частенько в цей будинок приходив. Як зв’язковий. Ульянови активно допомагали нашій організації. Сестер Ілліча навіть арештували за це... Ти чому зупинився?

А я став як укопаний. З місця зрушити не можу. Все всередині похололо. А серце, як дзвін, калатає...

Матінко моя!.. Та це ж... Ой, леле!.. Ну, звичайно ж!.. І я стільки років нічого не знав! Не підозрював навіть!

Так, значить, я тоді був у гостях у матері Володимира Ілліча Леніна! І швейцарська марка... Та це ж Ленінова марка!.. Ленін тоді саме в еміграції був, у Швейцарії, в Женеві. І звідти матері своїй листа надіслав у Київ. От яка в мене марка!.. Подумати тільки — сам Володимир Ілліч цю марку власноручно на конверт клеїв... Схопив я товариша за руку, тягну назад до себе додому.

— Ходiмте,— кажу,— ходімте, я вам щось покажу і розкажу щось.

Привів. Показав цю марку і розповів усе як було.

— Еге,— каже, — дійсно, надзвичайна історія. Повезло тобі. Ти, мабуть, єдиний в світі філателіст, у якого така марка є. Бережи ЇЇ.

Що вже там говорити — беріг я цю марку, як зіницю ока. Не розлучався після цього з нею. Носив у партійному квитку. Через це вона й потерта така. Тільки вже після війни наклеїв її в цьому альбомі. І то лише тому, що боявся — якщо носитиму, зовсім зіпсується. Адже їй понад п’ятдесят років.

А до того весь час носив. І які б не були труднощі в моєму житті— як згадаю, що в мене є ленінська марка — одразу легше стає. Під час війни, коли я в партизанах був,— вона мені воювати допомагала. Ніяка куля не була мені страшною...

Між іншим, ще тоді, у 1923 році, під гарячу руку, написав я Леніну листа. Дуже захотілось розказати Іллічу, як його марка до мене потрапила. І як в гостях у матері його був, написав. Загалом про все. Написав листа, та не відправив. Передумав. Посоромився. У Леніна стільки справ державних,- стільки клопоту про весь народ,— а тут я з своїм листом... Не відправив. І, знаєш, досі шкодую, що не відправив. Може, Володомиру Іллічу й цікаво було б почитати про це... Хто знає... Та що вже там говорити! Пізно!..

Лабораторну вулицю згодом перейменували на вулицю Ульянових. А на будинку № 12 — меморіальна дошка... Я щодня ходжу повз цей будинок. Начебто почесний караул несу...

Мені вже багато разів пропонували переїхати на нову квартиру. Адже будиночок мій вже зовсім благенький став. Але не хочеться мені звідси переїжджати... Не хочеться...

Іван Васильович замовк і знову задумався. В пам’ яті його, мабуть, повставали картини далекого минулого — живі, яскраві. І невидимі, недоступні Сашкові.

Ще зовсім недавно Сашко захоплювався багатою і такою різноманітною колекцією марок. Отими численними альбомами. Тепер же все це барвисте незліченне багатство вмить поблякло і знецінилося в його очах перед однією непоказною потертою маленькою маркою.

Так, це була надзвичайна марка, марка, цінніше якої Сашко ніколи в житті не бачив і, напевне, не зможе побачити.




ПРОСТО ОЛЕСЬ – ДРУГ


 Вони були навіть, схожі один на одного. Обидва кирпаті, сіроокі та біляві. Тільки Олесь вищенький на зріст і худіший...

Дружать вони давно, ще з дитячого садка. П’ятий рік. І жодного разу не сварилися. Всі, хто їх знає, кажуть, що їх водою не розіллєш. Разом вони готують уроки, разом ходять в кіно, разом улітку відпочивають в піонерському таборі. Завжди і всюди разом.

І поклялися Олесь і Костик взагалі ніколи в життi не розлучатися. Професію вони собі вже обрали. Будуть моряками далекого плавання. Звичайно, на одному кораблі. Правда, спочатку вони думали стати капітанами, але, коли дізналися, що двох капітанів на одному кораблі не буває, вирішили бути штурманами або навіть просто матросами.

Це літо вони провели в піонерському таборі на березі Азовського моря. Скільки вони там цікавого побачили, взнали й пережили, — важко розказати.

Та ось літо минуло. За кілька днів — до школи.

Хоч і шкода розлучатися з веселим і славним літом, але настрій у хлоп’ят добрий. їм уже хочеться до школи — скучили.

А тут ще новина! Виявляється, батьки їм приготували подарунок: першого вересня у Костика й Олеся буде нова шкільна форма! Оце здорово! Форма! Майже як у справжніх моряків!

Якщо ви коли-небудь мріяли про кораблі і про далекі плавання, ви мусите знати, яку роль в таких мріях відіграє красива морська форма. Без форми не може бути справжньої виправки. Це факт!

Костик і Олесь по кілька разів на день запитували батьків: «Ну, як? Скоро? Коли вже буде готова?» Хлоп’ятам здавалося, що справа посувається надто повільно, і вони хвилювалися. А що, як до першого вересня форми не встигнуть пошити?

Формені кашкети вже куплено. Костик і Олесь цілий день не знімали їх з голови. Друзі вже уявляли собі, як вони прийдуть першого вересня до школи в новеньких формених костюмах і яке це справить враження.

До першого лишалося два дні. Завтра форма повинна бути готова.

Між іншим, шили форму Олесю й Костикові не в одній майстерні. Костикові — на площі Перемоги, а Олесю — на вулиці Леніна.

Ввечері Олесь сказав Костикові:

— Завтра вранці, як одержиш, зараз же одягай і виходь. Я теж одягну. Побачимо, як воно буде. Гаразд?

— Гаразд! — відповів Костик.

Хіба він знав, що таке станеться?!..

Прокинувся Костик дуже рано. І відразу став підганяти маму: «Ну, ходім, ходім уже!»

Нарешті, о десятій годині, вони пішли. Приходять — черга. Сіли. Чекають... І раптом їм кажуть: «Вибачте, будь ласка, ваше замовлення не готове. Несподівано захворів майстер. Але ми постараємось зробити на друге — третє число...»

От тобі й маєш!.. Костика ця звістка як громом прибила... Він розгублено подивився на маму і тремтячим голосом спитав:

— Мам... Як же... Що ж тепер буде?

Мамі теж було прикро, але вона заспокоювала Костика:

— Ну, нічого, синку Що ж я можу зробити? Та ти не журись! Адже другого — третього буде готова. Тоді й одягнеш. Подумаєш — один день! Ходив же ти минулого року без форми. В крайньому разі, можеш поки що кашкет надіти!

Кашкет! Теж іще! Ну, що вона розуміє, мама! Яка ж це форма — кашкет! І потім легко сказати — один день. Адже який це день! Перше вересня! Костикові так хотілося саме в цей святковий, урочистий день прийти в новій формі! Саме першого. Потім буде не так цікаво. А тепер все пропало!..

«А Олесь буде в формі!..» — подумав Костик, і йому стало до того сумно, що навіть в горлі защеміло...

Вони вийшли на вулицю. Мама пішла в магазин, а Костик, понуривши голову, сумно поплентався додому.

— Костику...

Він підвів голову. Назустріч повільно й статечно йшов... Олесь. Костик навіть не впізнав його відразу.

Олеся, справді, важко було впізнати.

Гімнастьорка, старанно відпрасовані штани на випуск, чорний широкий пояс з блискучою пряжкою... Формений кашкет браво сидів на потилиці. Олесь сяяв...

Не маючи сили приховати заздрість, Костик похмуро дивився на друга і мовчав.

— Ну, а... ти? Де твоя форма? — здивовано запитав Олесь.

— Та-а...— Костик махнув рукою і одвернувся.

— Що таке!?

— Та-а...— знову тяжко зітхнув Костик.— Не готова.

Майстер захворів. Тільки другого — третього числа буде...

— Та ну? Що ти кажеш? Ох ти!..

На обличчі Олеся щирий смуток, але Костикові чомусь здається, що друг прикидається. Занадто сяючий вигляд у нього...

— Та тобі що? У тебе ж ось є... І... і радій,— роздратовано каже Костик.

Вперше за весь час їхньої дружби в Костика з’явилося недобре почуття до Олеся.

— Знаєш, я піду додому,— говорить Костик, — мені там треба... мамі треба допомогти... Бувай здоровий!..

Йому не хотілося сьогодні бачити Олеся.

— До побачення,— тихо відповів Олесь.

...Ранок першого вересня. Сонячний, ясний, святковий! «Дорогі діти! Вітаємо вас з новим навчальним роком!» — чути з репродуктора. В кімнату вривається бадьора, весела музика...

Костик збирається до школи. Не кваплячись і якось нехотя складає в портфель книжки й зошити. Невесело в нього на душі.

Подумати тільки: якийсь костюм — штани та гімнастьорка,— а як зіпсували людині настрій!

Мама втішає:

— Нічого, Костику, не журись. Завтра ж буде готова.

Але Костикові ще прикріше стає від її слів.

— А я зовсім і не журюсь. Чого мені журитися? Подумаєш,— бурмоче він.

Нарешті Костик взяв портфель і пішов.

Костик і Олесь живуть на одній вулиці, майже поруч. Щоранку, щоб іти разом до школи, зустрічаються вони на розі біля аптеки.

От і зараз... Раптом Костик зупинився і здивовано звів брови. На розі стояв Олесь. Але... Де ж його форма?.. Олесь був у своїх звичайних сірих штанях і синій курточці, в якій він ще торік ходив до школи.

Якусь мить хлоп’ята мовчки дивляться один на одного.

— А... а де ж твоя форма? — запитав нарешті Костик.

— Та... знаєш... мені... я вчора ввечері випадково... чорнильницю перекинув... Всю... Штани залив... і гімнастьорку. От досада! Мама тепер пере... Другого — третього буде готова...— Олесь якось дивно посміхнувся і почервонів.

Костик пильно подивився йому прямо в очі. Олесь не витримав і відвів погляд.

І Костик раптом зрозумів. Олесь усе вигадав, ніякої чорнильниці не було, а просто... просто Олесь — друг... і більше нічого...

— Олесь! Ех, Олесь!..

Костик нічого більше не міг вимовити.

Перехожі мимохіть озиралися і, посміхаючись, дивилися на двох хлопчиків, які, обнявшись, ішли вулицею, розмахували портфелями і в такт наспівували щось веселе.

Напевне, перехожі думали, що це йдуть брати...

Адже вони схожі один на одного. Обидва кирпаті, сіроокі та біляві. Тільки Олесь вищенький на зріст і худіший...




УСМІШКА ТЬОТІ КЛЬОМИ 


Павлика прийняли в жовтенята. Це було дуже урочисто й навіть трішечки страшнувато. Весь другий клас «Б» привели в музей Леніна, вишикували у великому залі перед скульптурою Ілліча і в лункій тиші кожному по черзі прикріпили до грудей червону зірку.

А далі були створені жовтенятські зірочки. У Павликову зірочку попали всі його кращі друзі: Вітя, Юрась, Сашко й Володька, на прізвисько «Довгоносик». Та й вожатий зірочки їм попався дуже хороший — п’ятикласник Вася Черевань, якого знала вся школа, бо ж він був редактором сатиричної стінгазети «Їжачок».

Павлик зрозумів, що в житті його відбулася важлива зміна. І відчув він це вже наступного дня. Цей день був субота,— особливий день у школі, де вчився Павлик. Прибиральниць у цій школі не було, прибирали в класах та коридорах самі учні. Отож щосуботи влаштовували так званий «аврал», коли в школі мили, шкребли й чистили, як на справжньому військовому кораблі. В «аврал» брали участь усі учні, крім найменших. До вчорашнього дня Павлика та його друзів вважали за найменших, і тому вони участі в «авралi» не брали. Це було дуже прикро і навіть якось образливо — всі працюють, а їм чомусь не можна.

А от цієї суботи, на великій перерві, Вася Черевань зібрав свою зірочку в коридорі біля вікна і сказав:

— Хлопці, ви, звичайно, знаєте, що сього «аврал».Нам пропонують приєднатися. Треба, братця, вже вчитись працювати.

Ніколи п’ятеро друзів не чекали так кінця уроків, як у цей день. Нарешті, продзеленчав останній дзвінок. Хлопці миттю вибігли з класу. Через кілька хвилин до них підійшов Вася Черевань. В руках у нього було шість віників — п’ять для зірочки і один для себе. Він дав кожному хлопцеві по вінику, свій віник поклав на плече, як гвинтівку, й коротко скомандував:

— За мною! Одягатися! І — в сад!

Лагідне весняне сонце вже давно висушило доріжки, та вони ще були неприбрані й коцюрбилися купами почорнілого торішнього листу.

Вася Черевань вивів хлоп’ят на довгу доріжку, що простяглася через увесь сад.

— Сашко, твоя ділянка від початку доріжки до того пенька. А твоя, Вітю, від пенька до старої груші. Юрась буде підмітати від груші до лавки, Володя — від лавки до кущів. А це, Павлику, твоя ділянка. Решту я беру на себе. Слухай мою команду! Розійтись по ділянках! За хвилину починаємо. Приготуватися! Почали!..

Це було здорово! Павлик не знав, що саме відчувають на кораблі матроси під час «авралу», але він був чомусь певен, що вони повинні відчувати те ж саме, що зараз він. Ще давно-давно, в дитячому садку, Павлик остаточно поклав собі бути моряком, коли виросте. Він мріяв про безкрає синє море, про далекі небезпечні плавання, про бурі й шторми.

І ось тепер Павликові раптом здалося, що його мрія несподівано наблизилась і в якійсь мірі почала здійснюватись. І те, що в зірочці були самі лише хлопці, і що ватажком у них був такий бойовий п’ятикласник і, головне, що цей ватажок давав їм завдання таким владним командирським тоном, наче справжній капітан,— усе це здавалось Павликові дуже схожим на морську службу.

Павлик підмітав доріжку так захоплено, як, здається, ніколи не грав навіть у найулюбленіші ігри. Особливо радісно було від того, що поряд, у саду, в школі, працюють десятки, сотні учнів,— щось носять, миють, шкребуть, підмітають... А коли хвилин через двадцять усе було зроблено, Павлик, на диво, відчув не задоволення, а якусь досаду і навіть розчарування, йому хотілося ще працювати. І він з потаємною надією глянув на вожатого — чи не загадає той ще робити що-небудь? Але Вася Черевань, забравши в хлопців віники, сказав:

— Оце молодці! Справжні трударі! Ну, а тепер — гайда додому, обідати!.. Привіт!


...По віконній шибці повільно й ліниво повзе муха. Вона недавно прокинулася після зими і ще погано розуміє, що діється на білому світі. Павлик якийсь час презирливо дивиться на неї, потім різким рухом зганяє її з вікна. Павлик давно пообідав і тепер тиняється по кімнатах. У кімнатах тихо, нікого немає. Мати і батько ще не повернулися з роботй. Але Павлик уже звик один залишатися вдома, і це його аніскілечки не турбує. Спершися на підвіконня, Павлик з сумом дивиться, як на вулиці двірник підмітає тротуар. Раптом з коридора чується голос, різкий і неприємний:

— Хлопчику, я йду! Замкни двері на защіпку. Нікого чужого не впускай. Якщо стукатимуть — неодмінно спитай: «Хто там?» І не нароби пожежі. Зрозумів?

— Та чую! — невдоволено відповідає Павлик.

Парадні двері грюкнули, клацнув замок. Це пішла сусідка, тьотя Кльома.

Тьотя Кльома... Навряд чи в усьому світі є друга така сусідка, як тьотя Кльома.

Це висока худа бабуся з жовтим зморшкуватим обличчям і хижацьким гачкуватим носом. На цьому носі якимсь дивом тримається схоже на пропеллер пенсне з квадратними гранчастими скельцями.

Її звуть Климентина Аполлінаріївна. Проте всі в будинку здавна називають її тьотя Кльома. Кажуть, що так називали її колись родичі, які загинули під час війни. Зараз тьотя Кльома самотня і живе зовсім одна. Вона мовчазна й презирлива. З ніжністю ставиться лише до свого кота Васьки, великого, викоханого і сліпучо-білого, як сніг. Через оцього самого Ваську й почалася непримиренна ворожнеча тьоті Кльоми з Павликом.

Якось Павлик і його найкращий друзяка Володька-Довгоносик затіяли гру в цирк. Арена цирку була в кухні. І от після другого антракту в кухню, потягуючись, лінивою ходою зайшов кіт Васька. Кота Ваську було спіймано і перетворено в дресированого тигра. Для початку дресирувальники вмочили кінчик його білого хвоста в чорнильницю. Вийшло дуже гарно й оригінально...

На виставу несподівано завітала тьотя Кльома. Приглушено зойкнувши, вона схопила Ваську і, боляче шльопнувши Павлика по потилиці, гнівно промовила:

— Не смій мучити тварин, поганий хлопчисько!

Після чого подалась до себе в кімнату відмивати котячий хвіст.

Відтоді вони стали ворогами.

Тьотя Кльома неприховано зневажала Павлика, а він — в міру можливості — завдавав їй різних дрібних прикростей: то погасить у ванній світло, коли вона миється, то вимаже повидлом ручку її дверей, то ще що-небудь утне. Єдине, що іноді зупиняло Павлика в його ворожих намірах, це те, що тьотя Кльома ніколи не скаржилась на нього батькам.

...Сьогодні Павликові було не до тьоті Кльоми. Пішла — ну й добре. Ех, нудно! Хоч би скоріш Володька-Довгоносик прийшов. Може, вдвох придумали б щось. Але Володьки немає. Мабуть, подався з мамою в гості до бабусі. В душі у Павлика звучать морські команди: «Аврал! Усі нагору! Драїть палубу!». Хочеться рухатись, щось робити. Ех!..

Павлик знову обходить квартиру. Виходить в коридор, іде на кухню. Але й на кухні сьогодні чисто-чистісінько, зовсім нема чого ні підмітати, ні прибирати...

І раптом погляд зупиняється на вікні. Там, за вікном—балкон. А на балконі страшенний гармидер, валяються якісь ящики, розбиті горщики з-під квітів, іржаві консервні банки та Інший мотлох. Посеред балкона стоїть почорніле від дощів та снігу, старе, плетене з лози, крісло, на спинці якого висить брудне ганчір’я.

Оце так! Ось де можна розійтись і навести такий лад, що...

Тьху, та це ж балкон тьоті Кльоми!.. Павлик досадливо морщиться. Знову тьотя Кльома стає йому поперек дороги!..

Та він уже не може одвести погляду від балкона. І що більше він дивиться на цей балкон, то більше йому хочеться поприбирати там.

І чому цей балкон належить тьоті Кльомі?

От досада!

І раптом майнула думка.

А що, як...

А що ж тут такого?! її вдома немає. Вона не побачить. Адже після зими вона ще не відчиняла балкона і, безперечно, взагалі нічого не помітить. І ніколи не довідається. Ну, чого там! А ще називається моряк! Боягуз нещасний! Ну!..

Кухонне вікно виходить просто на балкон тьоті Кльоми. На зиму воно не заклеювалось, бо через нього на ніч виставляли на балкон каструлі з їжею.

Відчинити вікно й пролізти на балкон було пустее діло. І от Павлик уже хазяйнує на балконі.

Ящики вбік — потім їх треба буде скласти під стіною. Консервні банки на підвіконня — вони підуть у відро на сміття. Черепки Павлик згріб у купу — їх теж доведеться викинути. Ганчірки зняв з крісла й склав в один з ящиків. А коли підсував ящик до стіни, побачив подерту дитячу калошу. І одразу впізнав її. Це була його власна стара калоша, яку він ще зимою, місяці три тому, кинув через кватирку на балкон, щоб досадити тьоті Кльомі. Павлик мимохіть посміхнувся — дурень! Сам собі тепер роботи додав...

Незабаром балкон не можна було впізнати.

Павлик сів у крісло і гордо оглянувся навколо.

Він був задоволений.

І тут він згадав, що влітку в цьому самому кріслі годинами сиділа на самоті тьотя Кльома. І Павлик раптом вперше подумав, що вона дуже самотня. Як їй, мабуть, тоскно й сумно бути весь час самій... Адже нікого в неї нема. І ніхто їй ніколи не допомагає. І нема кому навіть ось так просто прибрати їй на балконі. Все треба самій. А вона ж дуже стара, і їй, звичайно, важко вже це робити. І Павликові вперше в житті стало жаль цю несимпатичну стареньку дивачку, яка так не любила його. І було приємно, що тьотя Кльома ніколи не довідається про його вчинок...

Сидячи в кріслі, Павлик посміхнувся. Він ще раз, тепер уже з якимось новим почуттям, обвів поглядом балкон. І погляд його випадково зупинився на вікні. Павлик мало не скрикнув від несподіванки. За вікном стояла тьотя Кльома.

Павлик враз зіщулився, втягнув голову в плечі, немов спійманий на гарячому, злякано дивився на неї. І, — дивна річ,— тільки тепер він згадав, що забув замкнути двері на защіпку, а тьотя Кльома гніватиметься ж на нього за це! А про те, що він без її дозволу заліз на балкон і хазяйнує там, Павлик чомусь навіть не подумав.

Крізь запорошені, давно не миті шибки, ніби в серпанку, виднілося обличчя тьоті Кльоми, і здавалось воно не живим людським обличчям, а страхітливим казковим привидом.

І раптом тьотя Кльома посміхнулася.

Це було так несподівано, так незвичайно, навіть неймовірно! Павлик ніколи раніш не бачив, щоб тьотя Кльома посміхалась...

А потім губи тьоті Кльоми здригнулись і заворушилися.

Крізь подвійні рами не було чути слів, але Павлик зрозумів, що вона сказала щось дуже ніжне й хороше...




МАМА


— Ну й нехай! Не чіпляйся! Яке тобі діло!..

Дмитрик вибіг з кімнати, грюкнувши дверима. На комоді щось упало. Подзвонюючи склом, затремтів і перекосився великий фотопортрет, що висів на стіні. І вже не вперше боляче стислося серце Дмитрикової мами.

Важко зітхнувши, вона підійшла, поправила портрет і ніжно провела рукою по рамі.

— Ти чув?.. От бачиш...— сумно сказала вона, дивлячись на портрет,—як нам не вистачає тебе!.. Як важко стало з нашим Дмитриком, коли б ти знав,..

Він зовсім розбестився, Дмитрик. Зовсім відбився од рук. Став погано вчитися, цілими днями десь никає, говорить грубощі, хуліганить. Майже щодня матері скаржаться на нього: то там шибку розбив, там з кимось побився, там ще щось накоїв... А вона... Вона весь день на роботі. Хіба простежиш. Пробувала вже й ласкою, по-хорошому — не слухає. Пробувала суворо говорити, гримала навіть — грубіянить у відповідь. І характер у нього став замкнутий, упертий...

А ще зовсім недавно, якихось три роки тому, восьмирічний Дмитрик по дві години вистоював на трамвайній зупинці, чекаючи маму з роботи. І такий був лагідний, добрий, ніжний. Часто казав: «Ось виросту, куплю автомобіль і возитиму тебе в автомобілі на роботу!». І все — «мамонько», «мамусю».

Як давно вона не чула від нього цього слова!

...З портрета до неї весело й підбадьорююче усміхався молодий майор з сивими скронями — Дмитриків батько.

І раптом вона згадала... і навіть здригнулася від несподіваного спогаду:

— Стривай... А якщо... Адже тепер уже час... саме час... Ти говорив — коли йому буде... дванадцять... Але ж йому тепер майже дванадцять... Одинадцять і сім місяців... Вже можна. Правда?..

Того вечора мама довго рилася в шухлядах комода, перебирала старі папери, листи, документи і фотографії. Щось шукала.

Дмитрик уже давно спав.

А на письмовому столі до глибокої ночі горіла маленька настільна лампа, прикрита газетою...

Вранці Дмитрик прокинувся з якимсь тривожним настроєм. Ранок був похмурий, дощовий. Мами уже не було вдома, хоч вона ніколи так рано не йшла на роботу.

На столі стояв приготований сніданок і лежала записка. Дмитрик спочатку не звернув на неї уваги. І лише коли сів снідати — прочитав.


«Дмитрику! — писала мама.— Це було дуже давно, десять років тому. Йшла війна, останній рік війни. Твій тато приїхав додому на один день — побачитися з тобою і зі мною перед тим, як вирушити в тил ворога на дуже небезпечне завдання, останнє татове завдання...

Тобі ще не було й двох років тоді, ти ще нічого не розумів. А татові дуже хотілося з тобою поговорити. І він вирішив написати тобі листа з тим, щоб ти прочитав його, коли виростеш.

Мені здається, ти вже виріс і зможеш зрозуміти татового листа. Прочитай його.


М а м а»


Під запискою лежав пожовклий від часу подвійний аркуш із зошита в клітинку, потертий на згинах.

У Дмитрика, коли він узяв його, тремтіли руки й шалено калатало серце.


«Дорогий Дмитрику, синку мій! Пишу тобі цього листа на той випадок, коли зі мною щось станеться, і ми з тобою не побачимося більше, — у Дмитрика защеміло в грудях.— Ти такий зараз маленький і славний. Але нічого не розумієш. Сидиш ось у мене на колінах і намагаєшся, дурненький, розмазати пальцем чорнило на цьому листі. І не знаєш, що це я пишу тобі, моє маля сірооке. А коли ти читатимеш його, то вже будеш великим і розумним хлопчиком.

Так ось, Дмитрику, хочеться мені сказати кілька слів тобі на пам’ять. Запам’ятай, Дмитрику, ці слова.

Може, я не повернусь. Так склалися обставини, так треба для Батьківщини, для перемоги. Якщо Вітчизні потрібне буде моє життя, я віддам його без вагань. Немає у мене ні страху, ні жалю. Я віддам своє життя за велику справу.

За цю справу ти теж, синку, боротимешся все своє життя. Будь у цій боротьбі непохитним і мужнім!

А мужність не дається одразу, мужність треба виховувати в собі щодня, щогодини. Будь завжди правдивим, чесним і відвертим. Будь відважним — ніколи нічого не бійся. Люби працю. Тільки праця дає справжнє щастя. Займайся спортом, загартовуйся, щоб бути сильним і спритним. І ще — дуже тебе прошу— бережи маму. Я залишаю її на тебе. Адже ти мужчина. Не роби їй прикростей. Вчись добре. Будь слухняний.

І не забувай свого тата. Тато тебе дуже любить і бажає тобі, синку, найкращого і найбільшого щастя.

Воно — в твоїх руках.

Цілую тебе міцно.


Т в i й  т а т о»


Від збентеження рядки листа стрибали перед очима, і лещатами стискало серце. Було важко дихати.

Кілька разів перечитав Дмитрик татового листа. І кожного разу все зрозумілішими ставали такі прості і, здавалося б, уже багато разів чуті слова.

I Дмитрии уперше в житті відчув себе дорослим.

І вперше відчув, яке це відповідальне слово — «дорослий».


Дмитрик почував одразу і біль, і палючий сором, і каяття, і болісну досаду на себе, і пристрасне бажання виправити свою провину перед мамою.

Ніколи ще Дмитрику не здавався день таким довгим. Ніколи в житті Дмитрик не ждав так приходу мами.

Та її сьогодні чомусь дуже довго не було. До са мого пізнього вечора.

Дмитрик так і не дочекався. Заснув.

...Дмитрик прокинувся вночі. Він підвів голову ї перш за все з жахом глянув на мамине ліжко. Невже мами немає? Було темно, і він не міг розібрати. Внизу вулицею проїхала машина з засвіченими фарами, і тремтливі квадрати світла поповзли по стелі. Дмитрик побачив, що мама лежить на ліжку. Машина проїхала, і стало знову темно й тихо. Дмитрик прислухався. Старі ходики, що висіли над Дмитриковим ліжком, хрипко цокали в тиші. І Дмитрикові раптом здалося, що мама... не дихає.

«А що коли… померла», —похолов Дмитрик. Він підняв руку й зупинив пальцем маятник... Ліжко рипнуло — мама повернулася уві сні...

Дмитрик зітхнув, стримуючи подих, і пустив маятник. За кілька хвилин він уже знову спав, стискаючи в руці під подушкою татового листа.

І йому приснився сон. У кімнаті за столом сидить тато. Точнісінько як на портреті — в гімнастьорці, з погонами, з орденом Леніна. Усміхається примруженими очима, а на скронях від куточків очей — променисті зморшки: тато сидить і пише листа. А на колінах у нього Дмитрик, такий, як зараз, одинадцятилітній. Але бачить себе Дмитрик чомусь збоку І дивно йому так. I так соромно перед татом. Очей діти нікуди. А потім раптом бачить — це не тато, а мама. Дмитрик пригортається до її грудей: «Мамо! Мамонько! Рідна моя! Я тебе дуже люблю! Пробач мені!..»

Такий сон снився Дмитрику.

Дмитрик плакав уві сні...




ОДИНИЦЯ З ОБМАНОМ


— Па-апруо-о-симо ти-ишу-у! Урок почався!

Але тиша прийшла не зразу— ще хвилинку чи дві хлопали кришки парт, чулося човгання ніг, шепіт. Марія Василівна терпляче ждала. Нарешті гомін ущух.

— Хто не виконав домашнього завдання, підніміть руку.

Клас не ворухнувся. Руку не підняв ніхто.

— Гаразд. Починаю викликати.

Палець учительки поволі повзе по журналу, по синьому стовпчику прізвищ. А очі в цей час пильно оглядають поверх окулярів клас.

Вовка пригнувся, просто ліг на парту, сховавши голову за спину Мишка Левіна, що сидить попереду. Тіло напружилося, немов перед стрибком, а в голові лише одна думка: «Невже не пронесе?! Невже не пронесе?! Не..»

— Онищенко!

«Все!»

Він тяжко зітхнув, поволі підвівся і став, похнюпившись. Він нічого не говорив, та й навіщо? Вчителька й без слів усе зрозуміла.

— Сідай! Одиниця з обманом!

Потім вона викликала Мишка Левіна, і той почав жваво відповідати урок.

Вовка не слухав. Вовка сидів, підперши кулаком щоку і спідлоба дивився на Марію Василівну. Дивився з такою безсилою люттю і відчаєм, як може тільки дивитися переможений на свого ворога-переможця.

Що вона наробила отою своєю одиницею! Все пропало! Тепер Сергій Петрович нізащо в світі не допустить Вовку до змагань. Сергій Петрович ясно сказав: «У кого будуть погані оцінки, той про змагання хай і не думає». А Сергій Петрович залізна людина: сказав — значить все. Проси не проси — нічого не поможе.

Вовка так чекав цих змагань! У нього були всі шанси завоювати якщо не перше, то принаймні друге або третє призове місце. Вовка—один з кращих лижників школи. Сам Сергій Петрович визнає це. І от тепер через проклятущу одиницю все пропало. Звичайно, що й казати. Вовка сам допустив необачність: домашнього завдання він не виконав — це факт! Та хіба він винен, що вчора прийшов Сашко й потяг його на ковзанку? Ну, не встиг він приготувати уроки, просто не встиг і все. Буває ж таке на світі. До того ж він був твердо переконаний, що його не викличуть. Адже зовсім недавно викликали й поставили трійку з плюсом. Цілком пристойна оцінка. Спокійнісінько можна було його сьогодні не зачіпати. Так ні — викликала. На зло викликала. Ну як до неї можна добре ставитися після цього! І що це взагалі за вчителька! Якась старорежимська допотопна дивачка. Не в сучасній школі їй місце, а в дореволюційній гімназії. Факт! А оцінки! Матінко моя, які оцінки! У жодного вчителя в світі немає таких оцінок. І видумала ж! «Одиниця з обманом» (одиниця, обведена буквою О—1—це коли одразу не признаєшся, що не вивчив уроку).

«Двійка — майже трійка» (2—3) — це коли старався, готував урок, але нічого не вийшло. А плюси й мінуси! Трійка з двома мінусами. Четвірка з двома мінусами. Четвірка з плюсом. Просто плюс без всякої оцінки (коли добре відповів на незначне усне питання).

Жах якийсь, а не оцінки!

А це незмінне на початку кожного уроку:

«Па-апруо-осимо-о ти-ишу-у!» Вимовляє вона цю фразу, розтягуючи слова і смішно складаючи свої зморшкуваті старечі губи трубочкою. Ну що це за вчителька, скажіть, будь ласка! Сміхота!

Хіба можна порівняти її хоча б з Сергієм Петровичем— викладачем фізкультури. Молодий, веселий. Майстер спорту! Як він «сонце» на турнику крутить! Оце — справжній вчитель. За таким можна піти хоч на край світу.

...На столі в Марії Василівни лежить портфель, старий потертий шкіряний портфель, на кришці якого біліє квадратна монограма, теж стерта й подряпана, так що слів уже не видно й напис розібрати неможливо. Цьому портфелю дуже багато років, мабуть, удвоє більше, ніж Вовці. Нащо вона носить такий мотлох? Давно вже пора замінити на новий...

Вовці чомусь згадалось, як він одного разу влітку випадково зустрів Марію Василівну в Ботанічному саду. Вона сиділа на лавці з маленькою білявою дівчинкою. Дівчинка капризувала, кривила губки й не хотіла їсти хліб з маслом.

— Настенько, ну з’їж ще хоч трошечки. Я тебе прошу,— лагідно умовляла її Марія Василівна. Настенька одверталася й махала своєю пухленькою ручкою:

— Відчепись, ба! Сказала, не буду, і все. Горе мені з тобою і з твоїм хлібом.

Загалом Марія Василівна нічим не відрізнялась від тих численних бабусь, котрі цілими днями гуляють з своїми онуками в Ботанічному саду,— хто з шитвом, хто з старою потріпаною книгою, і кожна з обов’язковою корзиночкою, з якої виглядає пляшка молока та загорнуті в газету бутерброди.

І, як кожна капризна внучка, білява Настенька мала над Марією Василівною необмежену деспотичну владу. Важко було повірити, що це та сама Марія Василівна, котра безжально виводить у журналі «одиниці з обманом» та інші карколомні оцінки.

При згадці про це сьогоднішня одиниця здалася Вовці ще більш образливою і принизливою.

Ні, не любив Вовка Марію Василівну, дуже не любив у цю хвилину.

...У змаганнях Вовка Онищенко участі не брав. Сергій Петрович виявився справді залізною людиною. І хоча Вовка, втративши всяку гордість, намагався виправдатися, говорив, що це випадково, що він не винен, і навіть, мало не плачучи, сказав «Я більше не буду»,— нічого не допомогло.

І через те, що всі приниження та просьби були марними, Вовці стало ще прикріше — він був дуже самолюбивим. А самолюбиві люди в своєму приниженні намагаються звинуватити будь-кого, тільки не себе. І Вовка звинувачував Марію Василівну. «Все вона, все через неї»,— з безсилим відчаєм думав він.

Ці шкільні лижні змагання були останніми в сезоні. Зима кінчалася. Наближався березень. Вовчині надії стати чемпіоном провалилися остаточно. Аж до наступної зими.

І Вовка вирішив помститися. Він дуже старанно готував уроки й чекав. Чекав, що от Марія Василівна викличе його, він блискуче відповість, одержить п’ятірку з двома плюсами і скаже: «А знаєте, я ж і тоді все відмінно знав. Тільки в мене дуже боліла голова, і я не міг відповідати. Адже ви навіть не спитали мене, в чім справа. А відразу поставили одиницю з обманом. І я промовчав — з принципу. Ви ж бачите, що я прекрасно все знаю. А ви…» І він гордо піде на своє місце. І Марія Василівна зрозуміє, яка вона булла несправедлива й жорстока. Але пізно.

Таку придумав Вовка благородну й красиву помсту. Правда, вона грунтувалася на брехні, але ніхто в світі про це не знає і не узнає ніколи.

Та Марія Василівна все чомусь забувала викликати Вовку. І невисловлені благородні слова Вовчині самітно звучали в його душі — нікому не чутні й даремні.

Настав березень. Всюди ще лежав сніг, ночами мороз частенько розмальовував вікна чудернацькими візерунками, але в повітрі вже пахло не по-зимовому свіжо й задьористо — прілий мокрий запах тогорішнього листу і голих набрунькованих гілок розливався з садів і парків по київських вулицях. А коли випадали погожі безхмарні дні, під сонцем на пагорках уже з’являлися з-під снігу чорні лисини вологої землі. Лисини парували — немов дихали березневим повітрям.

І от надійшло Восьме Березня — Міжнародний жіночий день. І хоча це був звичайнісінький вівторок з п’ятьма уроками й навіть з однією контрольною — відчувалося свято.

Вовка цілий місяць майстрував мамі подарунок — чемоданчик-аптечку з безліччю відділень та ящичків для ліків (Вовчина мама працювала лікарем у «Швидкій допомозi»). Але вручити його сьогодні вранці не зміг — мама спала після нічного чергування.

Тому Вовці просто не сиділося на уроках, йому кортіло побігти додому й урочисто піднести мамі подарунок. Він боявся — а що як мама, прокинувшись, подумає, що він взагалі нічого їй не подарує в цей день?

Як довго тягнуться сьогодні уроки! І, немов на глум, останнім був урок Марії Василівни. Цей урок здався Вовці просто нестерпним.

Вовка вже не думав про те, щоб Марія Василівна викликала його. Йому було не до цього сьогодні.

Що вона там тягне? Якісь дроби, якісь задачі з одним невідомим. Кому це сьогодні потрібно? Могла б в решті решт навіть трохи раніше відпустити. Все-таки свято. Таж і сама вона жінка. Хай би йшла святкувати.

Проте Марія Василівна, мабуть, не розуміла цього. Вона дотягла пояснення уроку до самісінького дзвоника. І, коли пролунав дзвоник, вона саме кінчила пояснювати. Учні одразу заметушились, захлопали кришками парт, дістаючи портфелі. Але з місць вставати не наважувались — Марія Василівна все ще стояла біля столу.

Було незрозуміло, чого вона бариться — раніше вона ніколи не затримувалася в класі після дзвоника.

Марія Василівна зняла окуляри, провела рукою по стомлених очах і посміхнулася якоюсь дивною тремтливою усмішкою. Потім тихо, але так, що весь клас почув, сказала ніби сама до себе:

— От і закінчився мій останній урок... На все добре, діти...

Нарешті! Вовка рвонувся з місця й прожогом вискочив з класу. І лише в коридорі раптом зупинився. Що таке? З класу, крім нього, ніхто не вийшов. Певно, Марія Василівна ще щось говорила. На мить Вовка завагався,— якось не гаразд вийшло. Потім махнув рукою: «А! Мабуть, каже, щоб ми своїх матерів привітали зі святом. Самі знаємо! Не повертатися ж через це назад» — і побіг додому.

Мама дуже зраділа Вовчиному подарунку. Вона була так зворушена, що навіть сльози з’явилися в неї на очах. І все тому, що Вовка сам, власними руками змайстрував його. І хоча татків подарунок1— матерія на сукню — був значно багатший і дорожчий, він дуже програвав поряд з Вовчиним. Відчувалося, що татко заздрить Вовці. І торжествуючому Вовці навіть стало шкода татка. Він виявив благородство й почав хвалити татків подарунок, але мама сказала, що його все одно кращий.

Настрій у Вовки був чудовий. Він почував себе героєм. Це дуже приємне почуття, і його завжди хочеться продовжити. Коли мама і тато, розхваливши Вовку до небес, нарешті зайнялися своїми справами, Вовка подався до сусідів. Сусіди, звичайно, все вже знали і теж почали хвалити Вовку. Правда, значно стриманіше, ніж тато з мамою. А восьмикласниця Нюрка й зовсім нічого не сказала. Вона крутилася перед дзеркалом, кудись збираючись. Таке Нюрчине ставлення не сподобалося Вовці.

— Куди це ти так начепурилася? — образливим тоном спитав він.

— Як це — куди? — не одриваючись від дзеркала, пискнула Нюра.— До школи. На урочисті збори, присвячені Восьмому Березня.

Вовка пхикнув — подумаєш, щастя, урочисті збори! Нюрка сьогодні його дратувала.

— Слухай, Вовка,— вона обернулася, — чого це ти приховав, що ваша Марія Василівна йде на пенсію? Її сьогодні на зборах якраз будуть урочисто проводжати.

— Що-о?! — Від подиву Вовка навіть рота роззявив.

Нюрка уважно глянула на нього:

— Ти що — не знав?

— Та ні! Чого там... А що ж такого... Подумаєш...

Тепер уже Нюра пхикнула:

— Теж мені — учень. Ставлення називається. Все-таки — на пенсію...

Вовка пробурмотів щось невиразне і вискочив з кімнати...

...Віті Кравченка не було вдома. Костя Лосев пішов у кіно. Дмитрика Яценка приїхала і забрала до себе на Куренівку тітка. Яшка Шульберт пішов з мамою до кравчихи. Ну, як на зло — нікого. Навіть Іра Михайлюк — Вовка пересилив себе й забіг до неї, хоча ніколи не ходив до дівчат додому,— і та була у подруги. Де живуть інші, Вовка просто не знав. А то він напевне обійшов би всіх...

У Вовки голова іде обертом. Як же це так?! Як же він міг не зрозуміти її слів: «От і закінчився мій останній урок...». І вискочив. Навіть не почекавши, що вона далі скаже. А вона говорила. Звичайно, говорила. Прощалася. І вийшло так, ніби Вовка навмисне, демонстративно вибіг, щоб не бути присутнім при цьому. І Марія Василівна попрощалася з усім класом, з усіма, крім нього...

Ну і нехайі.. До речі, злополучну «одиницю з обманом», напевне, тепер можна вважати недійсною. Не буде ж нова вчителька звертати увагу на ці сміховинні оцінки.

Ні! Не гаразд все-таки вийшло. Тим паче в день Восьмого Березня. Ну що було почекати ще якусь хвильку... І тоді — разом з усіма. А так: всі гуртом, а він — один. І Вовка раптом відчув себе самотнім-самотнім. Таке почуття в нього бувало, коли він запізнювався і прогулював урок, або коли його виганяли з класу, йому завжди тоді здавалося, що всі роблять щось правильне, необхідне і неповторне для нього. І ставало тривожно, страшно...

Вовка обережно прослизнув у двері школи і, злодійкувато оглядаючись, почав підніматися по сходах на другий поверх, де містився зал. Вовка знав, що на такі урочисті збори молодші класи не запрошують — лише старші. Знав також, що коли його побачать, то відішлють додому — дисципліна є дисципліна. Але Вовка не міг не прийти зараз у школу.

Коли Вовка підкрався до дверей, почулися гучні оплески — мабуть, закінчилась доповідь або чийсь виступ. Двері були прочинені, й Вовка бачив частину зали та сцену, на якій розмістилась президія. В центрі президії сиділа Марія Василівна. Очевидно, її вже почали проводжати, бо всі аплодували й дивилися на неї, а вона одна не аплодувала. І обличчя в неї було схвильоване і якесь розгублене — таке обличчя в неї бувало завжди, коли діти галасували в класі. І здавалось, вона зараз встане й за звичкою скаже: «Па-апру-оси-имо-о ти-ишу-у!». Але вона не встала і не сказала. А встав Сергій Петрович, що теж сидів у президії, тільки з самого краю. І одразу в залі стало тихо, дуже тихо, так що Вовка навіть перестав дихати, боячись, щоб його не почули.

— Дорога Маріє Василівно...

Вовка не впізнав голосу Сергія Петровича, — завжди такий мужній і владний на уроках, зараз він звучав якось тихо і зворушено.

— Дорога Маріє Василівно... Ви знаєте, я не вмію виступати і говорити промови. Ви добре це знаєте. Ще коли я був Серьожкою, вашим учнем.у цій самій школі, ви часто дорікали мені за це. Ви ж були нашим класним керівником. Але сьогодні я не можу не виступити. Сьогодні з нашого колективу йдете ви, найдорожча для мене людина, мій вчитель і тепер мій товариш по роботі... Ех, не вмію я говорити... Та знаєте, адже я через вас став учителем... Хотів бути таким, як ви... А був же просто спортсменом... І не знаю, може... А втім, що я кажу... Не те я кажу... Маріє Василівно, рідна, дорога ви моя... Спасибі вам за все, що ви зробили для мене, для нас, для всіх, кого ви вчили. А їх сотні, тисячі розкидані по всій землі... Наша школа назавжди залишиться для вас рідним домом. Ви не залишаєте нашої сім’ї, а просто, просто...

Сергій Петрович раптом почервонів, закліпав очима, потім вийшов з-за столу, підійшов до Марії Василівни, схилився і поцілував їй руку. І якусь хвилину так стояв, схилившись і притиснувшись до її руки. А Марія Василівна в цей час другою рукою гладила його по голові й щось шепотіла на вухо. І очі в неї були вологі й часто-часто моргали. В залі панувала мертва тиша. Вовка весь зіщулився і завмер за дверима. Йому здавалось, ніби всі в залі знають, що він стоїть тут, і знають, як він не любив Марію Василівну, і знають навіть яку «благородну помсту» придумав для неї. І такою жалюгідною та нікчемною здалася Вовці ота його «благородна помста», побудована на нечесності і брехні!

Йому хотілось втекти, сховатися, але він не міг зрушити з місця.

Знову почулися оплески, а потім на сцену вийшла якась незнайома Вовці учениця восьмого класу. Вона говорила дзвінким урочистим голосом, яким звичайно декламують вірші на шкільних вечорах самодіяльності. Від хвилювання Вовка погано розумів, що вона говорить: щось про Міжнародний жіночий день, про вчителів-жінок взагалі і про Марію Василівну зокрема... Але одна фраза чітко врізалася йому в пам’ять: «Вашi «одиниці з обманом» учили нас чесності і правдивості». Це була якась смішна фраза, проте вона дійшла до Вовки.

«Одиниця з обманом!»

Це ж була остання його оцінка у Марії Василівни. Більше того — це була взагалі остання «одиниця з обманом», яку поставила Марія Василівна: після Вовки ніхто вже не одержував такої оцінки. І Вовка таки не виправив її. Вона залишилась йому назавжди.

Будуть у Вовки й п’ятірки, і четвірки, і трійки, але ніколи йому вже не виправити оцієї «одиниці з обманом».Бо оцінки йому ставитимуть інші вчителі. А Марія Василівна вже ніколи не поставить йому ні «двійки — майже трійки», ні четвірки з двома мінусами, ні п’ятірки з плюсом — нічого ніколи. І Вовка раптом вперше зрозумів усю безнадійність і непоправність цього короткого слова — ніколи. Його охопив розпач.

«Але ж і те, що я зараз стою під дверима і потай, як злодій, підслуховую — це теж обман, це нечесно. Невже все життя я буду тепер обманювати, брехати і робити підло, нечесно? Невже на все життя в мене — «одиниця з обманом!..»

Може, через те, що Вовка був так захоплений своїми переживаннями, і тому, що якраз у цей час знову залунали оплески, він не почув кроків. І лише коли хтось штовхнув його в плече, рвучко обернувся. Позад нього стояло четверо семикласників: три дівчинки і один хлопець — Костя Лось, якого Вовка добре знав, бо той теж був запеклим спортсменом, чемпіоном школи з гімнастики.

Семикласники тримали в руках дві величезні корзини з квітами.

— Чого стоїш на порозі? — прошипіла до Вовки струнка білява дівчинка, що була в парі з Костею.

— Та це Вовка Онищенко з четвертого «Б» , — скоромовкою прошепотів Костя,— Марія Василівна у них викладала. Мабуть, прийшов вітати від класу, запізнився і боїться, дурний, заходити... Ну, пішли. Швидше, а то зараз знову почне хтось виступати, тоді буде незручно.

І Костя ловко підштовхнув Вовку коліном. Вовка не встиг навіть опам’ятатись, як опинився в залі.

Все це сталося так несподівано і блискавично, що Вовка не зміг сказати ні слова.

Оплески, які вже почали було вщухати, загриміли з новою силою. Зал підвівся і, стоячи, аплодував семикласникам, що несли на сцену корзини з квітами. Прохід між рядами стільців був вузький, Вовці нікуди було подітися, і він, блідий, переляканий на смерть, мимохіть крокував перед семикласниками, почуваючи себе ніби в якомусь фантастичному сні.

І от Вовка — на сцені. Семикласники ставлять квіти на стіл президії і хутко повертаються назад у зал. А Вовка, раптом втративши над собою владу, застигає на місці в якомусь розпачливому заціпенінні.

Директор школи Лука Іванович якийсь час запитально дивиться на нього, потім усміхається і несподівано говорить:

— Слово має учень четвертого «Б» класу Онищенко Володимир.

У Вовки потемніло в очах. Вовку охоплює невимовний жах. Як це сталося? Для чого він тут? Що робити?..

Все тіло Вовчине— ніби чуже. Особливо руки. Він не знає, куди їх подіти. Вони заважають йому. Він то закладає їх за спину, то засовує у кишені курточки, то стискає так, що тріщать кістки...

Всі чекають.

Вовка мовчить.

— Говори, Онищенко, не соромся,— лагідно запрошує директор.

— Ну, дорога Маріє Василівно...— пошепки підказує Сергій Петрович, що сидить зовсім близько.

— Дорога Маріє Василівно,— машинально повторює Вовка, лякається власного голосу і замовкає. Та вже пізно. Тепер треба щось говорити. І слова вириваються самі собою — гарячкові, безладні й нестримні

— Я... в мене... Я нічого не хотів... Я просто… У мене... «одиниця з обманом»… остання... більше ні в кого... I я не виправив... Не встиг просто... Я хотів... учив... Тепер все-все знаю... Чесне слово... чесне...

Вовчин голос раптом затоемтів, зірвався, перед очима попливли яскраві кола. Вовка рвонувся з місця, кинувся в глиб сцени і, забившися в куток, гірко вголос заплакав.

Крізь сльози він не чув ні шуму в залі, ні голосів, не розумів, що йому говорили. Він тільки відчув, як хтось нарешті обняв його обережно за плечі й кудись повів. Він ішов, уткнувшися обличчям у зігнутий лікоть, і нічого не бачив. Потім, все ще плачучи, він сидів на дивані і хтось мовчки лагідно гладив його по голові. А коли Вовка кінець кінцем заспокоївся й розплющив очі, то побачив, що сидить в учительській, а поряд з ним — Марія Василівна, і більше нікого в учительській немає.

Помітивши, що Вовка вже не плаче, Марія Василівна посміхнулась і чомусь пошепки, хоча нікого ж не було в кімнаті, сказала:

— Дурненький, дурненький мій хлопчику! Іч яке вигадав! Немає в тебе ніякої «одиницi з обманом». Ти її тільки що виправив. Чуєш? Не кожний може визнати свою провину, та ще й привселюдно. Тільки чесна людина.

...Мине багато років, Вовка стане Володимиром Івановичем, інженером або агрономом, а, може, навіть учителем (хто знає!) — проте ніколи в житті він не забуде цієї хвилини й цих слів...




ЛЬОНЬКА


Всі одразу поставились до нього дуже чуйно й уважно. Ніхто навіть не подумав глузувати або сміятися. Вони розуміли — справа серйозна, і щиро співчували йому. Та й справді, вчився хлопець у музичній школі, старанно вчився, наполегливо, відмінником був, і раптом у четвертому класі його взяли й перевели з музичної школи до звичайної. Перевели, бо виявилось, що в нього немає музичних здібностей.

— Воно, звичайно, неприємно,— сказав Стьопа Демченко.— Але що ж, буває. Мені, наприклад, зовсім слон на вухо наступив. Слуху — ніякісінького. Я навіть гопака від похоронного маршу відрізнити не можу.

— A-абсолютно п-равильно,— підхопив заїкуватий Вітька Козир.— І н-не обов’язково бути м-музикантом. Я взагалі вважаю, що м-узиканти—це не професія. Музиканти, с-співаки різні! При комунізмі таких професій взагалі не б-буде. Тільки по сумісництву: співак-агроном, музикант-лікар. От п-побачите!

Вітька висловлювався так категорично тому, що дуже любив співи, але через свою заїкуватість співати соромився і сильно переживав.

...Льолик Яворський не чув цих розмов. Він самотньо сидів на останній парті і з-під акуратно підстриженого чубика підозріло поглядав на хлопців. Новачкові взагалі важко перші дні, а тут ще після такої «музичної історії»! Льоликові здавалось, що всі дивляться на нього глумливо і, чуючи сміх, він щоразу здригався й червонів — думав, що то з нього сміються...

На останньому уроці в цей день була праця. В четвертому «Б» любили уроки праці і завжди чекали їх з нетерпінням.

Льолик Яворський навпаки відчував неспокій і потаємний страх — в музичній школі уроків праці не було, працею там була музика.

Продзвенів дзвоник. В шкільній майстерні — збуджений робочий гомін. Заклопотані, діловиті схилилися над верстатами учні. Але кожен нищечком скоса поглядає на Яворського. Все-таки цікаво, як працюватиме новачок.

Льолик бере молоток, бере цвях. І одраз'/ видно, що він робить це, мабуть, вперше в житті. Молоток він тримає за самісінький кінець ручки — от-от упустить. А цвях бере обережно, бридливо, відстовбурчивши мізинець — ніби це не цвях, а щось гидке й неприємне. Розмахується і... звичайно ж, попадає собі по пальцю. Кривиться від болю й безпорадно озирається. Але всі удають, ніби нічого не помітили. Що ж, спершу невдача може спіткати кожного. Сміятися тут нічого.

Проте другий цвях виявився ще підступнішим. Другим цвяхом Льолик з усього розмаху прибив до дошки полу своєї курточки. Хтось ледь чутно хихикнув. Льолик почервонів, і... третій цвях, відскочивши від дошки, боляче вдарив по лобі Вітьку Козиря. Вітька підскочив, кумедно закліпав очима, роззявив рота, але від несподіванки почав так заїкатися, що нічого не міг сказати, тільки:

— Бе... бе.., бе... бе„.

Це виглядало до того смішно, що всі аж покотилися від реготу. Бувають же такі хвилини, коли не можна втриматися від сміху, хоча й розумієш, що сміятися, може, й не гаразд. Вітька Козир зрозумів це, бо сам почав сміятися.

Кров кинулася Льоликові в обличчя. Він раптом жбурнув молоток на підлогу і верескливо закричав:

— Не буду! Не буду працювати! Все одно я музикантом стану! От побачите, що мене переведуть назад у музичну! Тато доб’ється! От побачите! А музиканти цвяхів не забивають! Для цього столяри є! Хай тут ті працюють, що столярами хочуть бути! А я не хочу! Не буду! Не буду!..

Сміх враз обірвався, як ніби хтось несподівано вимкнув радіоприймач. Запала гнітюча тиша. Всі завмерли ошелешені. Вони так розгубилися, що не могли вимовити ні слова. І тільки безпорадно поглядали то на Льолика, то на вчителя праці Пацла Степаповича. Павло Степанович зсунув окуляри на самісінький кінчик носа і теж якийсь час мовчав, пильно дивлячись поверх окулярів на Льолика. Потім спокійним голосом мовив:

— Ти, друже, даремно репетуєш і розстроюєшся. Воно, звичайно, неприємно, коли щось не виходить. Та то нічого, навчишся.

Вітька Козир помацав гулю на своєму лобі й скривився...

Так почалося «трудове навчання» Льолика Яворського. Та це були тільки квіточки, ягідки з’явилися потім. Льолик почав свідомо саботувати уроки праці. Він демонстративно робив усе не так, як треба. Він псував дошки, ламав готові деталі, губив інструменти. Спершу всі сміялися, потім почали обурюватись, потім розгубилися.

Гуля Вітьки Козиря була першою, але не останньою. Другу гулю заробив Стьопа Демченко, третю Милочка Грасецька, найтихіша і найдобріша дівчинка в усьому класі. Після Милочкіної гулі поруч з Льоликом не хотів уже працювати ніхто. Це було небезпечно.

Пробували підійти до нього по-хорошому, умовляли, радили, намагалися допомогти. А він: «Я інакше не вмію! Я все одно музикантом буду!»

Не витримували: «Яким музикантом, як тебе з музичної виперли? Теж іще — музикант!». У відповідь він тільки мовчки насуплювався, сердито блискав очима й продовжував робити своє.

Навіть Павло Степанович нічого не міг з ним вдіяти. Що ж ти йому зробиш, коли він запевняє, що інакше не може. Ще й ображається: «Хіба я навмисне? Хіба мені самому приємно, що не виходить?»

Ну й характер виявився в того Льолика! От же ж упертий, от же ж самолюбивий!

Мабуть, в усьому були винні оті його невдачі в музичній школі. Він не міг пережити, що й тут, на уроках праці, він найгірший, найвідсталіший. І рятував свою гордість в такий дивний спосіб.

Але чому через це повинен страждати цілий клас?! Адже четвертий «Б» змагався за право називатися супутниками семирічки. І тепер... Незлюбили учні Льолика Яворського, дуже незлюбили. І якось так вийшло, що Льолику був оголошений бойкот: ніхто з ним не розмовляв, за партою сидів він сам, навіть вітатися перестали.

— От тобі й супутники,— з досадою говорив Стьопа Демченко.— Ми ж повинні всі вірно дружити. Один за всіх, і всі за одного. Ех!..

І через те, що Льолик викликав у них такі недостойні супутників почуття, вони ще більше не любили його.

— Хіба ми погано, нечуйно поставилися до нього спочатку? Хіба хтось із нас хоч словом натякнув на оту його «музичну історію»? Він же сам перший, сам!..

Кепський настрій був у четвертого «Б».

А дні стояли такі хороші. Ясні, безхмарні, сонячні! Останні дні золотої осені. Листя вже поопадало, і голі дешева прозорі — ніби хтось зірвав завісу, що затуляла небо— стільки просторої блакиті і сонця!

В один з таких днів у четвертий «Б» прийшов новий учитель.

Павло Степанович був викладачем фізики й вів уроки праці тимчасово, вів тому, що в школі не було ще спеціального вчителя праці. І от він прийшов. Звали його Іван Васильович.

Це був невисокий, кремезний, літній вже дядечко, лисий, з сивими вусами. Всі одразу звернули увагу на його руки — вузлуваті, мозолясті, шершаві і якісь дуже виразні й по-своєму красиві, а також на те, що за вухо в нього був закладений товстий синій олівець. Він навіть не був схожий на вчителя, а просто на майстра з заводу. Ну то що! Хіба були схожі уроки праці на інші уроки?

— Драстуйте, братця! — просто й весело сказав він, і всім це сподобалось—усмішка освітила обличчя.

— Будемо тепер разом працювати. Ідучи до вас, довго я думав, що б нам таке для початку змайструвать, щоб і корисно було й цікаво. І подумав, а чи не збудувати нам справжнього великого човна, такого, щоб усім класом можна було по Дніпру попливти? Га? Як ви на це дивитесь?

Мабуть, не треба пояснювати, як сприйняли учні ці слова. Ще б пак! Збудувати справжнього човна для всього класу, свого, власного! Хто ж відмовиться від цього!

Коли перший вибух захоплення трохи вщух, Іван Васильович одразу приступив до справи — витяг креслення й став пояснювати, що треба буде зробити. А тоді почав кожному давати завдання.

І незабаром всі вже були зайняті справою. Іван Васильович одійшов до вікна й щось записував у блокнот.

І раптом почувся голос Льолика Яворєького:

— А я? Що мені робити?

Іван Васильович здивовано глянув на Льолика, ніби оце тільки побачив його:

— Ах — ти? Гм... Іч як недобре вийшло!— він почухав пальцем потилицю. — А, знаєш, брате, тобі доручити нічого. Всю роботу, що була, я вже розподілив... Ну, нічого, ти сьогодні погуляй. Іншим разом.

Льолик пхикнув, знизав плечима— мовляв, подумаєш, мені ще краще! — і спокійно сів собі у кутку. Весь урок він позирав на товаришів глузливо і переможно. «Працюйте, працюйте, раз хочете бути столярами. А я музикантом буду», — говорив його погляд.

Але дивна річ — наступного разу трапилась та ж сама історія: всі працювали, а про Льолика Іван Васильович ніби забув. Довелося Льоликові знову нагадати про себе.

— Ти ж бачиш — всі продовжують розпочату роботу,— розвів руками Іван Васильович. — Не можу ж я відривати когось від діла. Доведеться почекати.

Тепер уже Льолик не поглядав переможно, хоча й намагався удавати, ніби таке становище аніскілечки його не бентежить. Та коли й на третій раз Іван Васильович не дав йому роботи, в очах у Льолика майнула неприхована тривога. Ображеним голосом він спитав:

— То, може, мені можна вийти, раз я все одно без діла?

— Як це вийти? Ти що, хіба хворий? Адже зараз урок.

Льолик закопилив губи, втупив очі в підлогу й увесь урок просидів похнюплений, не підводячи голови.


Якби він був якимсь там шибайголовою, бешкетником чи просто поганим учнем, він, певне, після цього «пропасував» би, прогуляв би наступний урок праці. Але Льолик був відмінником, і в нього невистачило на це характеру.

Він зайшов і мовчки сів у кутку — з таким виглядом, з яким, мабуть, сідають на лаву підсудних, покірно і безнадійно. Він вже нічого не питав, нічого не говорив...

Всі були заклопотані, зайняті своєю справою і ніби не звертали на нього жодної уваги. Всі працювали. Він добре бачив, що праця приносить їм щиру радість, робить їхні обличчя усміхненими, щасливими. Адже вони майстрували човен, справжнісінький човен, який весною буде спущено на воду й попливе Дніпром до самого моря, у далеке плавання, назустріч бурям і штормам, назустріч чудовим пригодам і несподіванкам. І радість надзвичайних подорожей вже зараз світилася в їхніх очах. Льолик з таким сумом, з такою невимовною тугою дивився на них, що їм стало жаль його.

А добросерда Милочка Грасецька не витримала й ніяковіючи мовила:

— Ти б не міг помогти мені потримати дошку?

Льолик зробив рух до неї, але Іван Васильович суворо сказав:

— Ти, дочко, сама роби. Він тобі тільки заважатиме.

Кров кинулася Льоликові в обличчя. Він одвернувся до вікна й притиснувся чолом до шибки — немов роздивлявся щось на вулиці. Але плечі його здригалися, і всі зрозуміли, що Льолик плаче. Та жоден не промовив ні слова.

Іван Васильович підійшов до Льолика, поклав йому руку на плече:

— До речі, як тебе звати, хлопче?

Льолик мовчав, крадькома витираючи сльози.

— Льолик,— відповіла за нього Милочка.

— Льолик? Мда...— Іван Васильович нахмурився.— А по батькові?

— Семенович,— тихо сказав Льолик.

— Льолик Семенович? — здивовано підняв брови Іван Васильович.

— Та ні,— розгубився Льолик. — Повністю Леонід Семенович. По метриці...

— Ах, Леонід? Льонька, значить? Отак би й говорив.

Так от брат Льонько, така, значить, справа... Почнем з того, що спецівка в тебе непідходяща,— він критичним поглядом окинув нарядний костюмчик Льолика. — Наша справа така — і забруднити й ненароком навіть порвати можна. Це тобі не польку танцювати. Отже, іншим разом для праці прошу одягтися скромніше. Ну, а зараз нічого не вдієш, — доведеться мені уступити тобі частину свого спецодягу.

Іван Васильович зняв з себе куртку й простягнув Льолику:

— Закачай рукава, підпережися і все буде гаразд.

Потім він підвів Льолика до верстата, поклав на верстат довгу тонку дошку, розмітив її синім олівцем на рівні відрізки й наказав Льолику розпилити дошку по розмітці на бруски. Льолик взявся до справи. Пилка хиталася і стрибала в його руках — ніяк не могла врізатися в дошку. Льолик збентежено оглянувся навколо. Але всі мовчали. Всі продовжували працювати, не помічаючи Льоликових невдач. Іван Васильович схилився над Льоликом, показав, як треба тримати пилку. І потихеньку діло пішло — пилка, правда, ще нервово звискувала, проте різала. От уже один брусок лежить на верстаті. От уже другий...

Як Льолик старався! Якби ви бачили, як Льолик старався! Він закусив губу, брови його здригалися від напруження, з-під рівного, акуратно підстриженого чубка стікали крапельки поту. Здавалося, він нічого в світі не чує і не бачить, крім дошки та пилки. А коли він скінчив, то обличчя його було таким радісним і він так торжествуюче сказав: «Все! В мене вже все!» — що учні мимохіть посміхнулися.

Ні! Це вже не був Льолик, пихатий білоручка, який зневажливо говорив, що «хай працює той, хто буде столяром!» Це був Льонька! І Іван Васильович дав Льонці інше завдання— витесати кілочки для кочетів. І Льонька з азартом взявся до справи.

Іван Васильович весь час ходив серед учнів, поправляв, підказував, допомагав. Потім раптом зупинився і задумливо, ні до кого не звертаючись, сказав:

— Була в мене в житті одна мрія. Заповітна невідступна мрія — навчитися грати на балалайці. З самого малечку мріяв, ще коли без штанців бігав і гусей на вигоні пас. А як сповнилось мені вже десять років, я сам змайстрував собі балалайку... Першу... Потім згодом другу зробив... А всього за своє життя п’ятнадцять балалайок змайстрував. Останню —позаторік. Гарна, кажуть, була балалайка. От тільки грали на тих балалайках інші — не я. А я так і не навчився. І зараз не вмію. Бо виявилось, що нема в мене музичного таланту. От як!.. А балалайки, кажуть, були добрі, талановиті балалайки. Для тих, хто грати вмів. Отак...

Іван Васильович говорив тихо, журно. Всі слухали, затамувавши подих. Так справді кажуть тільки про далеку нездійснену мрію. І Льонька Яворський дивився на нього широко розкритими жадібними очима. І було в тому погляді і співчуття, і розуміння, і... вдячність.


*


Недавно четвертому «Б» присвоїли довгожданне звання супутників семирічки. Дружний, згуртований клас цей четвертий «Б». Чи не пайдружніший в усій школі.

Але є у четвертого «Б» одна таємниця. Є річ, яку знає весь клас, крім одного хлопця, крім Льоньки Яворського. Мабуть, так ніколи й не дізнається Льонька, що не сам Іван Васильович придумав будувати човен і все інше. Що це придумав клас. І співпало якраз так, що прийшов Іван Васильович. І перед уроком йому все-все розказали.

Не повірив би Льонька, що сорок два чоловіки, цілий клас придумав таку штуку, щоб вплинути па одного Льолика.

А втім, хіба треба, щоб він знав про це?..

...Між іншим, Льонька тепер вміє здорово шпаклювати човен.




РУДИЙ ТИМКО


Завтра — Новий рік.

Про це величезними кольоровими літерами написано на фасадах будинків, прикрашених гірляндами електричних лампочок.

Про це красномовно свідчать веселі усмішки добродушних дідусів Морозів з неприродно червоними носами, які дивляться на вас з усіх вітрин магазинів.

Павлик одягається і виходить у двір. Іскристі сніжинки миготять перед очима й ніжно лоскочуть щоки... А снігу як багато!

Ви коли-небуть ліпили сніговика?.. Ну, тоді ви, звичайно, знаєте, яка це весела й разом з тим кропітка справа. Вона потребує серйозності, таланту й, головне, сумлінної колективної праці. Мається на увазі, звичайно, не якийсь там миршавий сніговик-підліток, а справжній поважний новорічний сніговик, двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом і з мітлою в могутній руці. Сніговик, якийцілу зиму стоятиме в дворі, викликаючи подив і захоплення в усіх, хто вперше бачить його.

Саме такого сніговика й ліпили діти, коли Павлик вийшов у двір. Робота тільки розпочиналась, і Павлик одразу приєднався до друзів.

Незабаром на горбочку біля паркану височів велетенський могутній тулуб сніговика.

Дівчата побігли по мітлу й відро, а Вася Дубчак, що вчився в художній школі, почав ліпити голову сніговика. Всі зачудовано стежили, як безформна брила снігу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, підборіддя, вуглинки-очі... Велика товста морквина-ніс приліпилася над губами — і веселий симпатичний товстун-сніговик радо посміхнувся дітям, немов дякуючи за те, що вони дали йому життя.

Це було так здорово, що всі заплескали в долоні.

— Шкода тільки, що він навесні розтане,— журно сказав Вовка Прокопенко, перший заводіяка в усіх витівках: це він придумав ліпити сніговика.

— До весни ще далеко!

— В усякому разі цілу зиму він простоїть — це факт.

— Авжеж, простоїть.

— Хо-ороший сніговик!

А сніговик посміхався, і дітям здавалось, ніби він навіть підморгував — мовляв, неодмінно простою до самісінької весни!

І раптом сталося несподіване. З-за паркану вилетіла здоровенна каменюка і вдарила сніговика по голові, аж запорошило навколо снігом — і порожнє відро-капелюх, гуркочучи, покотилося з горбочка. Весела усмішка сніговика розсипалася сріблястими сніжинками.

Якусь мить сніговик стояв без голови. Потім друга каменюка бухнулась йому в груди, сніговик похитнувся, мітла випала з його руки, він упав і розсипався...

А в цей час з-за паркану показалася хлоп’яча голова в кошлатій шапці-вушанці.

— Рудий!

— Ах, ти ж рудий негіднику! — закричали діти.

Діти лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.

Презирливо й зверхньо посміхаючись, він привітально помахав рукбю і зник...

Його звуть Тимко. Але ніхто з дітей ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він — ненависний, мерзенний Рудий.

Важко тепер сказати, коли і як це почалося. Але вже кілька років, відколи він з’явився тут, триває ця запекла ворожнеча. Він і вони: він — один, їх — вісімнадцять, десять хлопців і вісім дівчат. Але це ще зовсім не значить, що на їх боці перевага. Навпаки, тому вони так і ненавидять його, що нічого не можуть з ним вдіяти. Скільки прикростей завдає він їм!..

У нього великі лупаті блідо-голубі очі, нахабні й зухвалі. Все обличчя в дрібному ластовинні, немов якийсь жаргівник-маляр бризнув на нього золотавою фарбою. А волосся, мов жар, яскраво-червоного кольору.

Ну, звичайно ж, він — Рудий. Це перше слово, яке зривається з язика, коли побачиш його. І яких же образливих, дошкульних відтінків набуває це слово в устах вісімнадцяти його ворогів!

Рудий Тимко добре знає, як до нього ставляться всі інші діти, і чи не через це в його лупатих очах раз у раз спалахують злі вогники. Ці вогники розгораються в полум’я помсти, і незабаром «ворожий табір» уже тремтить від безсилої люті. Рудий розстроює дітям ігри, завжди заважає і все псує. Кілька разів вони пробували відлупцювати його. Але з того нічого не вийшло. Він такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи синці на обличчях ворогів.

За три тижні до Нового року Тимко захворів. У дворі настали тихі, спокійні „яні. Діти почували себе щасливими.

А напередодні Нового року вони й думати забули про нього. Ніби його й зовсім не було на світі.

І от сьогодні...

Діти мовчки стоять посеред двору й сумно дивляться на жалюгідні рештки сніговика.

— Знаєте, як собі хочете,— зціпивши зуби, каже Вовка Прокопенко,— а я вважаю, що завтра Рудому треба-таки дати. По-справжньому. Щоб на все життя запам’ятав.

— Я теж так думаю,— підтримує Павлик.

— Розуміється. Годі терпіти!

— Авжеж. Треба покласти цьому край!

Вирішено. Завтра, в перший день Нового року, з витівками Рудого буде покінчено. Або вір, або вони. В гнітючому мовчанні діти розходяться по домівках.

...Павлик тиняється по непривітних чистих святкових кімнатах. Настрій у нього зіпсований. З голови не йде Рудий Тимко. От же капосний хлопець! Такого сніговика зруйнував! І чого він присікається до них? Чого весь час шкодить? Ну, пожди, буде тобі завтра! І в уяві Павлика постає картина справедливого й безжального суду над Рудим Тимком. Хлопці лупцюють Рудого Тимка сніжками, примовляючи: «Оце тобі за сніговика! Оце тобі за поламану шпаківню! Оце тобі за футбольний м’яч!..»

— Павлику, піди винеси сміття, — чується з кухні голос матері.

Павлик одягається, йде на кухню, бере велике відро з сміттям і спускається у двір.

Надворі вже зовсім темно. Сипле густий лапатий сніг і кружляє білим роєм у промінні ліхтаря, що висить біля воріт. Якраз там стоять ящики на сміття. Павлик спорожнив відро й уже збирався повертатися, як раптом помітив крізь снігову пелену коло паркану якусь темну постать. Постать вовтузилась на тому самому горбочку, де ще зовсім недавно стояв сніговик. Незрозуміло, що можна робити самому отам, у темряві? Хто це?

Павлик хотів був гукнути, але чомусь передумав. А що, як злодій? Або — шпигун? Хоча звідки тут, у дворі, може бути шпигун! І все-таки Павлик обережно поставив відро на сніг і крадькома, ховаючись попід парканом, наблизився до постаті. Сніг січе обличчя, набивається за комір, але Павлик не звертає уваги. Все ближче, ближче... От він уже чує голос — постать щось бурмоче, приглушено вигукує. І раптом Павлик присів і застиг від несподіванки. Він упізнав голос... Рудого. Павлик злякався. Малодушний страх скував йому тіло й холодом пронизав серце.

Павлик хотів утекти, але ноги прикипіли до землі і, безсилі, не могли зрушити з місця... Тим часом Рудий не помічав його і далі вовтузився на горбочку, щось бурмочучи й стиха вигукуючи. Павликмимохіть прислухався. Те, що він почув, так здивувало його, що він враз забув про страх.

— Вовка ану візьмись, браток!.. Павлику, а ти з того краю заходь!.. Разом! Узяли!.. Галочко, не крутись під ногами, а то ще придавимо ненароком... Вася, одійди — тобі ще роботи вистачить. Ти — художник. Ти голову ліпитимеш... Нумо, хлопці, разом!..

Тільки тепер Павлик побачив, що робить Рудий. Рудий ліпить сніговика. Одна величезна брила снігу вже стояла на горбочку, а він катав ще й другу. Рудий ліпив сніговика сам. Якщо заплющити очі й не дивитись — здавалось, що всі вісімнадцять тут, поряд з ним. Рудий називав кожного на Ім’я, звертався до кожного і сам собі відповідав за них. І голос його був такий незвичайно лагідний, що аж не вірилось, що це голос Рудого. Це було щось неймовірне. Рудий один уособлював усю їхню компанію — дружню, веселу, згуртовану. І себе самого він вважав зараз за рівноправного члена цієї компанії. Тут, на самоті, коли ніхт з них не знав і не бачив цього, Рудий дружив з усіма ними...

Рудий підкотив другу брилу до першої і, обхопивши її руками, намагався підняти. Він стогнав від натуги, ковзав ногами по снігу, падав, підводився і знову брався піднімати, але важка брила не піддавалася. І хоч як він підбадьорював себе — все марно. Він був один. А одному це було не під силу. Тоді Рудий глибоко зітхнув і, спершись на паркан, сховав лице в зігнутий лікоть. Плечі його здригалися. Рудий плакав. Він плакав тихо, стримуючи схлипування м важко дихаючи. Так плачуть тільки ті, хто рідко плаче й соромиться своїх сліз. Так плачуть дуже самотні й горді люди.

Серце Павлика чимраз дужче стискається, і йому самому на очі навертаються сльози. Він раптом розуміє все. Він розуміє, як тяжко Рудому, як страждає він від своєї самотності, як набридло йому ворогувати з дітьми, як хочеться дружити й завжди бути разом з усіма.


І тут Павликові пригадується випадок, який так здивував його колись. Одного разу Павлик бачив, як Рудий зустрічав свою матір на трамвайній зупинці, його мати працювала вагоноводом трамвая і приходила додому пізно. Рудий іноді подовгу чекав на зупинках, щоб побачитися з нею. І Павлйк якось був свідком такої зустрічі. Рудий,— зухвалий і злий,— пригортався до матері, як зовсім маленький хлопчик і ніжно, сумно шепотів: «Мамочко, рідненька! Приходь швидше! Я так скучив за тобою!»

Як здивувався тоді Павлик! Виявляється, Рудий зовсім-таки не поганий, а добрий і лагідний. Тільки дуже гордий і самолюбивий. І зацькований до того ж. Адже діти ніколи не сказали йому доброго слова. Навіть коли він не зачіпав їх. Завжди гнали його від себе, завжди тільки дражнились і кепкували з нього. Важко тепер з’ясувати, хто перший почав і хто справді винен — він, чи вони. Але так сталося, і вже пізно говорити про це. Ясно одне: Рудому дуже тяжко, йому набагато гірше, ніж їм.

Ще зовсім недавно, якихось півгодини тому, Павлик люто ненавидів Рудого, ненавидів і боявся. А тепер...

Павлик рішуче підвівся, вийшов із своєї схованки й підійшов до великих брил снігу, що мали стати тулубом сніговика.

— Тимку! — гукнув він і не впізнав свого голосу.

Рудий здригнувся і підвів голову.

— Тимку! — повторив Павлик. — Ану поможи мені. Давай піднімемо цю брилу. Вдвох, мабуть, подужаємо. Знаєш, ти здорово придумав — зліпити сніговика. От хлопці завтра будуть раді! Ну!..


Перший ранок Нового року — ясний, сонячний, радісний. Небо чисте й безхмарне, і сніг сліпучо іскриться на сонці. Боляче дивитись...

У дворі веселий гамір. Від дзвінкого сміху здригаються посріблені інеєм віти дерев. Діти катаються на санчатах, борюкаються в пухкому снігу, грають у сніжки. А на горбочку, біля паркану, стоїть сніговик. Він не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний. І ніхто не помічає, що, примруживши одне око, сніговик обводить поглядом дітей. Скільки їх? Дев’ятнадцять. Так, не вісімнадцять і один, а дев’ятнадцять.

І сніговик радо посміхається.




ТРОЄ ЗА ПАРКАНОМ


Раптом щось сильно вдарило в потилицю, і за комір пекучими іскрами посипалися сніжинки. Дівчина обернулася. Четверо хлопчаків, тікаючи, дерлися по вкритій снігом гірці, на якій стояв похилий дерев’яний паркан. Доганяти їх — годі й думати. Зараз вони перелізуть через паркан і — шукай вітра в полі.

От!.. Не так воно боляче, як досадно — ну, хоч плач! Стільки готувалася до цього новорічного карнавалу! Сама собі костюм пошила — Снігуроньки. Подружки заздрили — такий вдалий вийшов! А тепер? Зірчастий паперовий комірець намок від снігу і зібгався, ні до чого не придатний... Хоч додому вертайся!

— У-у! — тупнула ногою з досади. І раптом побачила: один з хлопчаків зірвався з паркану, впав і покотився з гірки. За хвилину вона вже міцно тримала його за руку. Хлопчик сіпався, намагався вирватися, але марно. Він був худенький, щупленький другокласник, а вона — п’ятикласниця та ще й спортсменка.

— Це ти кинув? Признавайся! Ти?

Він мовчав. Дивився спідлоба понуро, неприязно і мовчав. Це не він кинув сніжку, але ні за що в світі він не став би виправдовуватися...

Троє за парканом сміялися. їм не загрожувала небезпека.

— Ну, що з тобою зробити? Відлупцювати? Думаєш, не можу? — Вона взяла його за плечі й підняла над землею. Він смішно й безпорадно задригав ногами. Тепер він дивився на неї з безсилою люттю — вона принизила його хлоп’ячу гідність!

У хлопчика було маленьке худорляве личко, зовсім білі, ніби вкриті інеєм брови та вії, на щоці — довгаста чорнильна пляма. А великі, червоні від морозу вуха кумедно стирчали з-під шапки.

Їй стало жаль його.

— Гаразд. Я не буду тебе лупцювати. Живи! — вона засміялась.— В міліцію я тебе теж не поведу. Бо мені просто ніколи. Іди, тільки ніколи більше не бешкетуй.

Вона стояла й дивилася, як він, не оглядаючись, лізе на гірку, незграбно, мов сліпе кошеня.

Троє за парканом сміялись.

Може, вони з неї сміялися, що вона не зуміла відплатити за себе? А може, з нього — як-не-як, а його, хлопця, мало не побила дівчина...

А втім, їй було байдуже — хай сміються. Вона запізнювалась на новорічний карнавал, їй треба було поспішати.

Та тільки дівчина повернулася спиною до паркану й ступила кілька кроків, як у повітрі знову просвистіла сніжка і знову за комір їй посипалися пекучі іскри-сніжинки.

Вона задихнулась від несподіваної люті.

— Ах ти!.. Он ти який! Я... я нічого тобі не зробила, а ти—в спину! Нишком! Як зрадник! Ти знаєш, знаєш, — вона захлиналася, — на війні так роблять тільки зрадники і боягузи! Ти, ти...

Він стояв біля паркану, насупивши брови і дивлячись їй просто у вічі.

— Я знаю! — кричала вона. — Я знаю, ти зараз втечеш. Я, звичайно, не дожену тебе — ти це знаєш. Тому ти й кинув. Авжеж. Ух, як я шкодую, що не відлупцювала тебе. Боягуз, нікчемний маленький боягуз!..

Йому давно пора вже було перелізти через паркан і втекти. Але він чомусь не рухався з місця...

І раптом він почав спускатися з гірки. Прямо до неї.

Гірка була досить крута й слизька. Видертись на неї було куди легше, ніж спуститися. І він присів навпочіпки і почав з’їжджати, придержуючись руками. На обличчі в нього не було страху, лише зосередженість — звичайний вираз людини, що з’їжджає з гори і думає про одне — тільки б не впасти!

Важко було повірити, що він спускається назустріч небезпеці.

Троє за парканом мовчали. Так, ніби їх і не було там зовсім.

Хлопчина спустився з гірки, діловито обтрусив сніг з рукавиць і пішов до дівчини. Він ішов поволі, але впевнено, твердо карбуючи кроки. Тільки тепер було видно, яке бліде в нього обличчя — чорнильна пляма різко вимальовувалася на білій щоці — і злегка тремтять міцно стулені губи. Дівчина розгублено дивилася на нього. Якась мужність була в цьому переляканому обличчі хлопчика.

Хвилину тому вона, здавалось, ладна була стерти його на порох. А тепер...

Він все ближче й ближче підходив до неї. Вона заціпеніла і не могла поворухнутися. І раптом махнула рукою:

— Ану тебе!

І побігла по вулиці.

Він постояв трохи, потім підняв і опустив плечі — зітхнув, ніби скинув з себе важкий^ягар. І теж пішов по вулиці. Навіть не глянув у бік паркану.

А троє за парканом мовчали. Хоч вони все ще були за парканом, ті троє. Але — ні звуку. Вони добре знали, що й другу сніжку кинув не він.




ПЕРЕМОЖЕЦЬ


— То що, згоден? До сторожки й назад. Кілометра три буде, не менше.

— Ну чого присікалась? Все одно програєш.

— То чого ж ти не хочеш, якщо я програю?

— Та час лише марнувать... І тебе, дурну, шкода.

— Шкода!?. Та ти просто боїшся. Що я тебе пережену, боїшся. Так і скажи! — це говорила Людка Беспалова — губи тонкі, ниточкою, очі гострі, мов колючки,— одчайдушне дівчисько.

Митько поглядав на неї зверхньо, поблажливо: чого, мовляв, причепилася до людини, дурепо! Жартуєш, чи що, серед хлопців селища Митько — ватаг.

Найсильніший, найспритніший, найсміливіший. Всі його бояться. А тут дівча якесь, телятина стрижена. Пхи!..

Все це у Митька на лиці. Вираз. Але на душі в Митька немає цього. На душі — неспокій. Надто вже моторна ця Людка. І заклята — жах! А що як і справді пережене? Скандал! Ганьба на всю Європу... Хоч тікай із селища.

— Забоявся! Забоявся! — хихикнули дівчатка, що скупчилися навколо Людки. — Теж іще Митько! От так герой!

Хлопці похмуро поглядають на Митька — що ж це таке? Чому він дозволяє такі непотребні слова дівчиськам говорити?

Митько злісно примружив очі:

— Ш-ша! Ну, стривай, Людко, будеш ти плакати! Хто програє — десять щиглів по лобі. Хочеш — тоді давай. А то що мені на дурняка три кілометри ганяти...

І, побачивши, як нерішуче підібгала Людка губи, зухвало реготнув. Це була остання надія. Думав — злякається Людка, відчепиться. Адже всі знають, які щиглі дає Митько — іскри з очей сиплються...

Але вона раптом струснула головою, презирливо кинула:

— Гаразд! Раз ти... такий!

Тепер уже нічого не вдієш.

Митько рішуче сплюнув на сніг:

— Тільки цур: що б там не було — змагань не припиняти. Впадеш, лижі поламаєш — все одно. — І додав:— За олімпійською системою!

Хоча, чесно кажучи, що таке «олімпійська система», Митько не знав. Чув по радіо, але толком не розібрався.

Людка кивнула, погоджуючись.

Розмова відбувалася біля лісу, шо починався отут, на горі і тягнувся на багато кілометрів. Внизу, під горою, чорніли будиночки заводського селища, а за ним громадився завод — немов дивовижний криголам, що заблукав у цій сніговій долині — курив двома трубами, але не міг зрушити з місця.

Гора — улюблена місцина селищної дітлашні. Особливо взимку. Кататися на лижах тут та на санчатах — просто насолода. А на свята й дорослі приходять. Тоді на горі — як у цирку. Зо сміху луснути можна.

Катаються звичайно з гори в бік селища, в долину. А коли влаштовують фізкультурні змагання — то в лісі. Ліс починається на вершині гори й, буро-зеленими хвилями перекочуючись через безкінечні сугроби, розливається до небокраю. Непролазні хащі перемежаються з галявами, перелісками, глибокими яругами. Одним словом — «пересічена місцевість». Саме підходяща для лижних змагань.

Домовились так: стартують звідси, з узлісся. Біля сторожки поворот — і назад. Але не сюди — щоб вгору не дертися, а до містка через ручай, отам унизу. І, будь ласка, не хитрувати, ближче сторожки не повертати, бо... Та що це за дурні розмови — кому треба обманювати.

Ну все, годі базікати!

На старт! Увага!

Митько й Людка пригнулись, вперлися палицями в сніг. Напружилися.

Марш!

Разом сіпнулися, відштовхнулися палицями і — помчали. Тільки знялась, завихрилася снігова курява.

Спершу схил, пологий і довгий, метрів п’ятсот.

Миготять перед очима дерева, свище у вухах вітер, збільшується швидкість.

Мчать прямо — дерева тут ростуть рідко, лавірувати ще не треба.

Мчать поряд, навіть не намагаючись обігнати один одного — треба берегти сили, найважче попереду.

«Ех, чорт! Гарні у Людки лижі, клеєні, гоночні. Не те, що в мене, колоди якісь», — з тривогою думає Митько.

«Ловко все-таки Митько на лижах їздить. Невже нічого не вийде?» — з тривогою думає Людка.

Егей, не задумуйтесь, друзі!

Обережно! Увага! Поворот.

Притормозите треба, а то ще з льоту — прямо в яр: кісток не збереш. У-у-у-х...

Все в порядку!

Тепер по рівному по інерції мчать.

P-раз! Р-раз! — петляють між дерев. Ну, тепер натискай на палиці. Працювати треба.

Миготять перед очима дерева, свище у вухах вітер...

А де ж Митько? Нема Митька! Хо-хо! Одстав Митько.

Ну, нажми, нажми іще, Людко. Ти поцереду!

Ех, яке це почуття чудове, коли ти попереду! І нема нікого перед тобою, і ти мчиш уперед, і лише попутний вітер обганяє тебе... І-іех! P-раз! І-іех! Два!

Вперед! Вперед!

Митенько, дорогий, Митенько, золотий, як добре, що ти відстав. Спасибі тобі, що ти відстав. Хоча ти сам, звичайно, не хотів. Але якби ти знав, як треба Людці обігнати тебе сьогодні! Понад усе на світі треба!

Життя ж од вас, хлопчаки, нема в селищі дівчаткам! Тільки й знаєте, що насміхатися, глузувати та прикрості всякі робити. Слова од вас доброго не почуєш, задаваки нещасні.

А коли що-небудь цікаве придумаєте, то тільки для себе. Дівчат на гарматний постріл не підпускаєте. Скільки це може продовжуватися! Треба вам носа втерти, обов’язково треба.

Миготять перед очима дерева, свище у вухах вітер...

Цілий місяць готувалася Людка до цього дня. Тата упросила лижі їй купити такі, яких ні в кого в селищі немає. Зі старшим братом тренувалася потай від усіх. По-справжньому. Він же другий спортивний розряд має...

Тільки б перегнати, тільки б прийти першою.

Митенько, ну відстань, ну, будь ласка, відстань ще трошки.

Дуже пересохло, дере в горлі, коле в боці — захекалася Людка. Серце б’ється, як скажене.

О! Ось і сторожка, треба повертати назад.

Та не встигла Людка двадцяти кроків одійти від сторожки, як лицем в лице зіткнулася з Митьком.

Широким розміреним кроком плавно ковзав він по прокладеній нею лижні. Глянула Людка й ойкнуло в неї серце'. Зрозуміла вона раптом підступність Митьчину. Зрозуміла — спеціально він її вперед пропустив, щоб лижню прокладала. Адже по проложе- ній лижіні куди легше йти. І Митько береже сили. А потім вирветься вперед і прийде першим. Диви ти, як рівно дише. Ах, хитрюга!

Лють охопила Людку. Ні, ні, не буде цього! Хай лусне в неї серце, хай віднімуться ноги— та не дозволить вона, щоб він її перегнав. Нізащо!

Людка оскаженіло натискує на палиці, задубілі, налиті свинцем ноги, здається, рухаються самі по собі, механічно, незалежно від її бажання.

Людка задихається. їй здається, що повітря вже не проходить в легені, і серце от-от зупиниться. Темніло в очах.

І раптом — ніби в грудях одкрився якийсь клапан: стало легше дихати, серце вже не розривається, додалося сил.

«Друге дихання,— майнула думка. — Авжеж — друге дихання». Брат говорив їй про це. Так буває у спортсменів: коли, здається, вже нема сил, вйдихався, і раптом одкривається «друге дихання» і можна змагатися далі.

Біла снігова твердь перехилилася і почала сама вислизати з-під ніг — схил, гора. Можна хвилину перепочити, ковзаючи вниз. Як тремтять і підломлюються ноги! Тільки б не впасти!

Ху! Благополучно. Ну, тепер уперед. Лишилось не так уже й багато.

Вона обернулася.

І в горлі підскочив і захлинувся радісний сміх. Метрів сто від неї судорожно борсався в снігу, підводячись, Митько.

Їй стало шкода його.

Вона вже була впевнена в своїй перемозі. Тепер йому годі й думати обігнати її. І, незважаючи на втому, їй захотілося співати, кричати від радості.

Невеличкий підйом і знову схил, порослий густим сосняком.

Треба бути дуже уважним, пильнувати, щоб, бува, не зачепитися за якусь кудлату соснову гілляку, обвислу під снігом.

Раптом напереріз Людці з сосни на сосну майнуло щось руде, і з гілок посипалися важкі лапаті сніжинки.

Білка.

Від несподіванки Людка різко загальмувала. І якраз вчасно. Лижі, немов у петлю, попали під товстий сосновий корінь, що стовбурчився над землею, але, присипаний снігом, не був видний.

Ще секунда — і Людка полетіла б сторчака. Може, й ноги поламала б. Адже, кріплення в неї жорсткі — міцно черевики до лиж припасовують — легшее лижу зламати, ніж одірвати.

Та й схил досить крутий, швидкість чимала. Не загальмувала б Людка — була б біда.

Людка позадкувала... Нервово висмикує лижі з-під коріння. Квапиться.

І раптом — блискавицею промайнуло: Митько! Адже він слідом їде. По її лижні. І гарячкує, так мчить, що нічого перед собою не бачить, тільки й думає, щоб наздогнати. Не помітить він кореня, аж ніяк не помітить. Та той іще так хитро під снігом сховався. І не можна ж баритися ні секунди!

Ще якусь мить Людка стоїть, вагаючись:

Потім раптом з усього розмаху встромляє лижну палицю в сніг біля самісінького кореня—глибоко, так, щоб не впала. І, відштовхуючись тепер уже тільки однією палицею, кидається вперед. Вона зразу відчуває — наскільки стало важче. Ліва рука — ніби зайва, непотрібна. Даремно тільки теліпається.

Ліс поступово рідшає, ще трохи і він кінчиться. А там, на узліссі, місток через ручай, там давно з нетерпінням чекають друзі, там — перемога!

А втім, Людка чомусь не відчуває зараз радості близької перемоги.

Вона щохвилини оглядається і весь час прислухається. Але дерева, що мелькають перед очима, заважають хоч щось побачити, а свист вітру не дає нічого почути.

Що там з Митьком? Де він? Чому не видно його? А може...

Вона побачила його зовсім несподівано, коли він був уже поряд з нею. Обходив зліва. І, обганяючи її, Митько наче естафету простягнув їй лижну палицю. Це була її, Людчина, палиця. Третя в Митьчиних руках.

Людка полегшено зітхнула. І чомусь зовсім байдуже поставилась до того, що Митько її випереджає. Лише відчула раптом смертельну втому. І зрозуміла, що ні доганяти, ні переганяти Митька вже не в силі.

...— Урря! Урря! Митько — переможець! Молодець, Митько! Урря! — горлали хлопці, оточивши Митька, що ледве тримався на ногах.

Дівчатка стояли осторонь, тісною групкою, — принишклі, розстроєні, похмурі.

Мовчки зустріли вони Людку.

Людці було байдуже.

Лише одна думка стукотіла у голові: «Невже він битиме оці свої десять щиглів?..»

І не було ні страху перед болем, ні приниження, а тільки розгубленість та зчудування.

Проте Митько нічого не сказав, не глянув у її бік. І навіть не став хвалитися своєю перемогою. А заспішив додому.

Був обідній час.

Всі почали розходитися.

А після обіду, вийшовши у двір, Людка побачила Митька, який чомусь тинявся біля її дому. Він, видно, давно вже виглядав на неї. Побачивши Людку, Митько одразу підійшов до неї. Був він явно «не в своїй тарілці». Мабуть, так незвичайно і незвично для нього було те, що збирався він їй сказати.

— Слухай... знаєш...— він зиркнув на неї спід-лоба й почервонів.— Ми з хлопцями снігову фортецю хочемо збудувати на горі... Нам люди потрібні. Ти з своїми дівчатками не могла б... Якщо хочете, звичайно... А то ми й самі, звичайно, впораємось... Га?

Людка дивилась на нього розгублено і мовчала. Вона не могла ще знайти слів, щоб відповісти.

Але вона раптом зрозуміла одне: так, Митько, звичайно, переможець,— тут уже нічого не вдієш, — але переможеного в цьому змаганні не було.




ВОДЯНІ ЛІЛІЇ


Володя, худорлявий рудуватий хлопчик років десяти, лежав на березі річки й читав казки Андерсена. Час від часу він зводив очі і замріяно дивився в далечінь.

Сонце поволі опускалося за обрій, довгі косі тіні лягали на землю. В лункій надвечірній тиші таємниче шелестіли комиші, і про щось незрозуміле тоненькими голосками дзвеніли у траві коники... Низько над землею проносилися гострокрилі ластівки. Здавалося, вони щойно вилетіли з прочитаної хлопчиком казки. І заливисто тьохкав невидимий у вітах старої верби соловейко — казковий соловейко китайського імператора. Хлопчик ніби чекав, що от-от розсунуться комиші й на великому темно-зеленому листку водяної лілії випливе Дюймовочка...

Володя, мов зачарований, поглядав навколо, і вже уявлялося йому, що й справді він потрапив у якусь чудесну казку і зараз обов’язково станеться щось надзвичайне, чарівне...

...Нараз ...почувся тихий сплеск, шелест, і з комишів з’явилася тоненька дівчинка в коротенькому білому платтячку. На голові в неї був вінок з білих водяних лілій. Великі блакитні очі здивовано і підозріло поглядали на хлопця.

Це було так несподівано, і такою казковою, несправжньою здалася Володі ця синьоока дівчинка, що він злякано закліпав очима і перестав дихати...

«Дюймовочка!..»

Кілька секунд вони дивилися один на одного.

Потім дівчинка знизала плечима, щось пхикнула собі під ніс і зникла так само раптово, як і з’явилася. Лише густі комиші, лукаво похитуючи своїми коричневими голівками, зашелестіли про те, що вона тільки-но була тут.

Володя довго не міг отямитися від здивування. Стрибали й плуталися думки, часто-часто стукотіло серце... «Що то за дівчинка? І як вона потрапила в комиші? І вінок з білих лілій!.. Як дивно! Ніби в справжній казці!..»


* * *


Всього лише три дні тому Володя приїхав сюди, в це невеличке районне містечко, в гості до дідуся. Будиночок дідуся стояв на околиці біля самої річки. Навкруги тихо, безлюдно. До найближчої хати — не менше як півкілометра. І Володя дуже нудьгував. За три дні він не побачив жодного хлопця, з яким можна було б познайомитись.

Добре, що у дідуся хоч книжок багато. Повна шафа. І книжки якраз такі, що особливо подобаються Володі — про мандри та пригоди, казки... Володю навіть трохи дивує, що дідусь любить такі «дитячі» книжки. Та втім, нічого дивного тут немає.

Володин дідусь усе своє життя провів у мандрах. Всю Україну пішки пройшов, на Далекому Сході побував, на Півночі, в Середній Азії—де він тільки не був! А скільки пригод з ним траплялося! Почне розповідати — до ранку б слухав. Неспокійна людина Володин дідусь. І великий мрійник. Ще не так давно мріяв на Північний полюс податися. Та старий уже— сили не ті. Зараз він працює завідувачем районної дитячої бібліотеки. Таку посаду спеціально обрав собі — щоб все-таки біля різних мандр і пригод ближче бути (хоч у книжках вони). Володя дуже любить свого дідуся, прямо-таки закоханий в нього. От через кілька днів дідусь у відпустку йде, тоді Володя, звичайно, не нудьгуватиме. А зараз...

Знову тихо шумлять комиші, і соловейко тьохкає на старій вербі, як і вчора. Володя лежить на березі, на тому самому місці. Перед ним книжка. Але він не читає. Раз у раз хлопець поглядає на комиші. І здається йому, що от-от вони знову розсунуться і вийде вчорашня синьоока дівчинка в білому вінку з водяних лілій.

Володя напружено чекає, і від кожного звуку здригається, витягує шию, приглядаючись. Але час іде, а комиші стоять мовчазні й нерухомі...

Вчорашня дівчинка! Що то за дівчинка? Хто вона? З нею, напевне, цікаво. Вона, мабуть, весела і любить пригоди. І смілива. От не побоялась же увечері сама в комишах блукати...

Володі дуже хочеться познайомитися з нею. Здається, ніколи й ні з ким ще так не хотілося йому познайомитись. І хочеться, дуже хочеться, щоб знайомство це відбулося якось незвичайно і дуже цікаво...

Володя підпирає голову руками, заплющує очі. Ну, наприклад: буря на морі, гине корабель. Володя рятує дівчинку і... і вони знайомляться.

Або — пожежа. Горить будинок, в якому вона живе. Ніхто не наважується підійти до нього. А Володя сміливо кидається в полум’я і виносить її...

Або — темний ліс. На дівчинку напали бандити, хочуть убити її. Але Володя...

Ех! Мрії, мрії! А насправді... Звідки тут візьметься море, корабель?

І пожежі бувають так рідко!.. А бандити... Володя ніколи не бачив справжніх живих бандитів...

Важко сподіватися на можливість якогось цікавого випадку в цьому сонливому районному містечку!

Володя рішуче підхопився з землі. Все одно, все одно він її знайде! Ну, не пропадать же з нудьги отак, самому. Живе вона, очевидно, десь поблизу. Мабуть, в одному з тих будиночків, що отам під горою. Вчора вона побігла якраз у той бік.

Через кілька хвилин Володя вже йшов вузенькою вуличкою, заглядаючи в щілини парканів. Що він робитиме, як побачить дівчинку, він не знав, та й не думав про це. Спочатку треба знайти, а там — видно буде...

Володя проходив повз відчинену хвіртку одного з дворів і раптом зупинився як вкопаний. По доріжці, посиланій жовтим піском, йшла тоненька синьоока дівчинка в білому платті.

Володя так розгубився, що навіть присів. І миттю кинувся до паркану, де росли кущі бузку. Сам не знаючи чому, він раптом злякався. Злякався, що вона його побачить — що робити тоді?.. Але дівчинка не помітила його. Вона підійшла до хвіртки, зачинила її і попрямувала в сад.

Володя припав щокою до паркану і, затамувавши подих, почав крізь щілину стежити за дівчинкою.

— Лілю! Лілю!.. Йди-но молоко пити! — покликав хтось із дому. І дівчинка швидко побігла на веранду.

«Ліля... Ліля... лілія... ім’я яке в неї... цікаве... і підходяще...», — подумав Володя, зразу пригадавши вінок з білих лілій, в якому вчора побачив дівчинку. І йому стало приємно, що в неї таке ім’я.

З веранди по східцях повільно, боком зійшла сухенька згорблена бабуся, тримаючи в руках пузатенький мідний самоварчик.

Володя глянув на неї, і чомусь боляче-боляче стислося його серце. Чому?.. І враз зрозумів. Ну, звичайно ж. Старенька ця дуже схожа на його, Володину, бабусю,—така ж повільна м’яка хода, таке ж сивее волосся, укладене ззаду вузлом, сухі зморшкуваті руки і такі ж ласкаві, добрі-добрі очі... Бабуся... Рівно три роки тому, якраз в той час, коли Володя гостював тут, вона померла. Несподівано і якось тихо, непомітно — просто вранці не піднялася...

Це була перша смерть у Володиному житті. Відтоді слово «смерть» завжди викликає в уяві хлопця одне й те саме: невелика, але світла кімната з глиняною долівкою, сповнена гострих пряних пахощів чебрецю, полину й сухої трави; чорне плаття з пожовклим від часу мереживом, і зморшки на бабусиному обличчі — багато-багато зморщок, темних, глибоких, страшно нерухомих...

Як плакав тоді Володя!.. Він дуже любив бабусю. Вона була добра, лагідна й весела. Вони з дідусем завжди жартували одне з одним, сміялися...

...Володя дивиться на стареньку, що заходилася біля самовара, і йому вже здається, що це не якась незнайома, а його рідна бабуся, і так хочеться загукати до неї: «Бабусю! Бабусю!». І така раптом ніжність до неї, хочеться підбігти, уткнутися обличчям їй у коліна,— щоб вона своєю жорсткою теплою рукою погладила по голові, сказала щось...

Бабуся розпалила самовар, приємний запах диму розлігся навкруги. Вийшла Ліля, сіла на сходах, мовчки дивиться на самовар і про щось думає...

У Володі вже заніміла щока, якою він припав до паркану, але йти звідси не хочеться. Так би, здається, і стояв тут цілий день...

...Може, вам смішно? Але — ні! Не смійтеся! На завтра Володя знову біля паркану. Лякливо озираючись, він крадеться попід тином, влаштовується якомога зручніше біля щілини в кущах бузку й дивиться, дивиться, дивиться... Дивиться, не відриваючись... Ліля бігала по доріжках з м’ячем, поливала квіти на клумбах, дражнила собаку; читала, лежачи на перилах веранди... І, звичайно, ні про що не догадувалась. А Володі здавалося, ніби він знає її принаймні сто років. Такою вона була йому знайомою-знайомою...

Минуло п’ять днів.

І ось одного разу... Володя тільки-но підкрався до паркану, тільки припав до завітної щілини, як рипнула хвіртка і з неї, мало не зачепившися за Володину ногу, вийшла Ліля... Володя причаївся й завмер. «Куди це вона?..» Ліля швидко пішла вулицею... Володя схопився і, ховаючись, перебігаючи від одного паркану до другого, подався за нею.

Вулиця круто спускалася вниз до річки.

Саме в цьому місці був міст. Старий, дерев’яний, трухлявий. Кілька місяців тому його почали ремонтувати — зняли перила, настил, але чомусь роботу припинили. І він так і стояв — ніби кістяк якогось дивовижного звіра, що зайшов у річку напитися. Чорні прогнилі балки понуро схилялися над водою...

Ліля йшла прямо до моста. Мабуть, їй треба було перейти на той бік. На якусь мить вона нерішуче зупинилася, але потім сміливо ступила на чорну слизьку балку і, балансуючи, повільно пішла по ній.

«Ух, молодець,— в захваті подумав Володя, — нічого не боїться. Оце так дівчина!..»

І, забувши про обережність, вийшов з кущів, зупинився біля самого моста, пильно дивлячись на неї...

Ліля дійшла вже до середини моста... Та раптом:

— Ой!

Дівчинка посковзнулась, хитнулася, змахнула руками і...

Володя злякано скрикнув, прожогом кинувся на міст. В голові, як блискавка, промайнуло: «Море... корабель... пожежа... бандити... Невже це справді? Швидше!..»

На секунду зупинився, відсахнувся назад— міст був досить високий, метрів чотири... Але враз зажмурився й стрибнув... Боляче вдарило в груди, у вуха, неначе вогнем обпекло шкіру, перед очима попливли червоні кола... М’яко вдарився головою об дно і одчайдушно запрацював ногами й руками, щоб скоріше виринути... Нарешті — жадібно вдихнув повітря і замотав на всі боки головою...

І побачив — за кілька метрів від нього... спокійно плавала Ліля. Здивовано кліпаючи широко відкритими очима, вона з цікавістю дивилася на Володю. Потім, затинаючись, спитала:

— А ти... звідки... Що... теж... упав?..

Це було таке несподіване питання, що Володя зовсім розгубився. Сказати, що кинувся рятувати її — смішно: їй не потрібна допомога, вона плаває не гірше за нього... І хлопець ніяково пробурмотів:

— Еге... упав... теж... еге...

Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного, а потім обоє весело розсміялися.

— От чортячий міст!..

— Оце так пригода!..

Вони вийшли на берег. Глянули одне на одного і знову зареготали — аж луна розляглася над річкою. Вигляд у них справді був смішний: мокра одежа прилипла до тіла, з неї струмками стікала вода.

Нарешті заспокоїлись.

— Нічого, висохне.

Помовчали трохи.

— Розумієш, я хотіла лілій нарвати біля того берега... Там багато їх... Ну, нічого, я все одно нарву...

Шморгаючи носом, Ліля почала викручувати на собі плаття.

Володі дуже хотілося продовжити розмову, але він не знав, що сказати. Подумав і спитав:

— А ти... в якому класі вчишся?..

— В четвертому. А ти?

— Т-теж...— Володя вчився в третьому, але йому було якось незручно признатися, що він молодший.

— Я більше всього на світі люблю лілії... Вони такі чудесні, красиві... Але чомусь швидко в’януть.

— Їх у воду ставити треба...

— Все одно в’януть.

Помовчали.

— А взагалі нудно тут,— сказала Ліля.— Правда?.. Я батькові говорила, що не треба сюди на дачу їхати. Краще б у Крим або на Кавказ.

— Та ні, по-моєму, тут нічого, так собі, житии можна...

— Навіть читати нічого. Я вже все-все прочитала.

Володя пожвавішав:

— А у мене є... Багато. У мене дідусь бібліотекар. Хочеш, я тобі дам почитати? Скільки завгодно. Хоч цілий вагон.

— Справді?! От добре! Принеси. Щось цікаве... Гаразд?.. Почекай... а як тебе звати? А то ми так розмовляємо і навіть не познайомились.

— Володя,— він, як дорослий, простяг їй руку.

— Ліля.

— А я знаю...— ненароком зірвалося в нього.

— Що?

Він зразу схаменувся, зрозумів, що сказав зайве, і густо почервонів:

— Та ні, ні, нічого... це я просто так... — і, щоб звернути розмову на інше, швидко спитав: — А ти де живеш? А то як же я тобі книгу принесу.

— Та тут, недалеко, в сьомому номері, на Пушкінській... Ну, добре, я піду переодягнусь, а то застудитися можна. То ти принесеш? Тільки хорошее щось...

— Принесу.

Вона вже відійшла, потім обернулася:

— Стривай! А я, здається, тебе вже бачила раніше. На річці. Правда? Це ти був?

— Угу...

— От дивно! — вона якось загадково засміялася й побігла далі.

І Володя теж побіг додому.

Дідуся не було, і Володя зрадів цьому. А то почав би розпитувати, цікавитися. А розповідати нічого не хотілося.

Володя хутко переодягся і підійшов до книжкової шафи. Довго вибирав. Нарешті витяг «Пригоди Чіполліно». Родарi. «Мабуть, не читала».

Володя вийшов і вже попрямував було на Пушкінську, але раптом зупинився, подумав і звернув до річки.

Роздягся, стрибнув у воду й поплив до того берега. А згодом повернувся, тримаючи в руці дві великі красиві лілії. В білосніжних пелюстках, немов у фарфорових чашечках, переливалися й тремтіли перлисті краплини води...

Хоча тепер, здавалося б, можна було йти зовсім спокійно й відкрито, Володя чомусь за звичкою обережно крався вздовж паркану. Біля хвіртки зупинився, не наважуючись зайти, і кілька хвилин сторожко прислухався.

І раптом з двору долинув пронизливий істеричний крик. Володя здригнувся і припав до щілини.

— Як ти посміла чіпати мої квіти!.. Вони зав’януть тепер. Зав’януть! І-і-і! У-у-у!..

На веранді стояла Ліля і верещала. А перед нею — згорблена, старенька, схожа на Володину, бабуся. Тремтячим зляканим голосом вона вмовляла:

— Та що ти, що ти, Лілечко, як тобі не соромно? Я ж випадково... я не хотіла...

— Мені не соромно?! Мені не соромно?!. Як ти посміла!.. Ти мені набридла... Я більше не можу... І-і-і!.. У-у-у!..— несамовито верещала Ліля. Обличчя в неї було перекошене злістю, некрасиве й огидне...

Володя очманіло дивився на неї і — не вірив своїм очам.

Ліля ще раз зойкнула й побігла в кімнату.

Якийсь час Володя не міг зрушити з місця, застиг біля щілини, хоч на подвір’ївже нікого не було. Потім повернувся і повільно побрів вулицею. Ніяк не міг отямитися. На душі було так гидко і противно, ніби він сам оце зараз зробив підлий, негідний вчинок.

Непомітно опинився біля річки. І раптом помітив, ідо все ще тримає в руці лілії. Але тепер вони були померхлі, некрасиві, пелюстки пожовкли й закрилися — лілії зів’яли...

Володя розмахнувся і кинув квіти в річку — далеко, аж на середину...




„ГАСТРОНОМ“


«Гастроном» — це Толька, хлопець з нашого класу. А «Гастроном» тому, що страшенно товстий і весь час жує (такий в нього апетит!). І в школу носить одразу по три сніданки, і всі в кульочках. А кульочки магазинні, і на них напис — «Гастроном». Через ці кульочки його й прозвали так. Три роки тому прозвали, коли він тільки в школу прийшов. І відтоді ніхто його інакше не називає. «Гастроном» і все! А дехто навіть не знає, як його насправді звуть.

А товстий «Гастроном» справді винятково. Я колись з ним на одній парті сидів, так він мене зовсім витіснив. Я тільки наполовину сидів, а наполовину висів у повітрі.

Потім ми якось на уроці фізкультури для інтересу міряли «Гастрономові»штани. Ми удвох з Тимком влізли в них і ще місце залишилося. Оце так штани!

Після цього Тимко пустив чутку, що «Гастроном» носить батькові труси. Дехто повірив...

До того ж «Гастроном» ще й на скрипці грає. Я й Тимко живемо з ним в одному домі і щодня чуємо, як він години по три підряд стоїть біля вікна і цигикає отим смичком — наче дрова пиляє. Може, ми з Тимком погано розуміємося на музиці, але гра «Гастронома» дуже нагадує нам звуки іржавого гвіздка, коли його повільно витягають обценьками з дошки. Або скрипіння наших немазаних дворових воріт. Правда, «Гастроном» клявся, що то його мама примушує, а він нібито терпіти не може скрипку. І що в нього навіть слуху немає. Бреше, звичайно. Є в нього слух! Вчителька співів сама говорила: «Абсолютний слух!».

А от у мене слуху дійсно немає. Мені, як каже Тимко, крокуючий екскаватор на вухо наступив. Зате я худий. І я б нізащо не згодився помінятися з ним — щоб у мене був слух і щоб з мене так глузували.

А як же з нього не глузувати, коли він такий товстий, незграбний і такий дивак — на скрипці грає! І вічно з ним щось трапляється. Полізе через паркан — і повисне, злізти не може. Захоче калюжу перестрибнути — геп! — прямо в калюжу. А ви б подивилися, як він бігає! Як качка! Перевалюється з ноги на ногу, головою мотає і пихкає, як паровоз. Сміхота!

«Гастроном» навіть ніби звик уже до того, що з нього глузують. І якщо хтось що-небудь справді дотепне скаже про нього— сам сміється.

Але сміється він взагалі якось дивно — ніби плаче... І очі при цьому не веселі, а сумні-сумні...

Та одного разу... Одного разу була велика спека. Градусів тридцять. Навіть більше. Асфальт на тротуарах розтопився і став м’який, як подушка. А біля кіоска з газованою водою стояли такі черги, як на футбол...

Ми сиділи удворі під деревом і знемагали від спеки. Я, Тимко, «Гастроном» і ще двоє хлопців з нашого будинку — Альошка і Федя. Гратися не хотілось, читати не хотілось, говорити не хотілося,— нічого не хотілось у гаку спеку.

Нарешті Тимко не витримав і каже:

— Хлопці, пішли на пляж!..

Ми з сумом переглянулись — заманлива пропозиція!..

— Та-а-а,— похмуро протяг Федя,— це, звичайно, здорово. Тільки хто нас пустить?

Він сказав те, про що ми зразу всі подумали. На пляж нас самих ніколи не пускали, категорично не пускали. Мами боялися, щоб ми не втонули. У нас були суворі мами.

— Дур-ни-ці! — бадьоро сказав Тимко.— Ушиємось, І кінець. Ніхто й знати не буде. Скажемо— в Ботанічний сад ходили.

Ми нерішуче мовчали.

— Не хочете? Ну, тоді я сам піду!..

От іще Тимко! Що значить «не хочете», — ми хотіли! Але...

— A-а... Гаразд... Один раз в житті! — відчайдушно махнув я рукою.— Поїхали, хлопці!..

Ми підхопилися. Тільки «Гастроном» сидів, здивовано і навіть злякано поглядаючи на нас.

— А ти? — спитав Тимко і враз скривився.— Та сиди! Куди тобі!.. Ще втонеш! Відповідай тоді...

— Та чого... — почервонів «Гастроном» , опускаючи очі. — Я теж з вами, я поїду... Я теж хочу...

До самої набережної ми йшли пішки. На троллейбус не сідали — економили гроші. У нас в обріз вистачало тільки на переправу. Адже пляж у Києві на тому березі Дніпра, на Трухановому острові. А було це ще тоді, коли пішохідний міст на острів ще навіть не будувався. І доводилося переправлятися катером.

На переправі ми ледве не «засипались». Білетерка аж ніяк не хотіла нас пускати: «Дітям без батьків їздити на пляж заборонено!».

Ми спочатку розгубились. Але потім Тимко несподівано закричав: «Тату! Тату! Нас не пускають! Он наш тато!..» — і почав махати рукою якомусь лисому дядечкові в темних окулярах, що був уже на катері. І коли білетерка обернулась, шукаючи очима «нашого тата», ми прошмигнули.

А на катері знову мало не «погоріли». Висока жінка в крислатому капелюсі і з рушником через плече, яка стояла в натовпі на містку, здалеку побачивши «Гастронома», раптом радісно закричала:

— А, Толя! Толю, здрастуй! А де мама? Де Марія Іванівна? Маріє Іванівно, де ви?..

«Гастроном» обімлів. Навіть рота відкрив з переляку. Це була знайома його мами, якась Варвара Дормидонтівна. Ми пригнулися і почали швидко просуватися до виходу, не звертаючи уваги на радісні крики Варвари Дормидонтівни. На наше щастя, катер в цей час підійшов до берега.

Довго ще бігли ми по пляжу, лякливо оглядаючись — чи не женеться слідом ця життєрадісна Варвара Дормидонтівна.

«Гастроном» ледве встигав за нами...

— Ху... чорт! — переводячи подих, з досадою сказав Тимко. — Тепер ще розповість чого доброго! І все через тебе, «Гастроном». Завжди свиню підкладеш. Сидів би краще вдома.

«Гастроном» винувато мовчав.

Щоб знову випадково не зустрітися з тіткою Варварою, ми пішли на Матвіївську затоку. Тут було менше народу і дуже красиво. Минулої неділі я і Тимко їздили сюди з батьками і запам’ятали де місце.

Велика патлата верба схилилася до самої води і купає в ній свої довгі віти. Під вербою м’якенька травичка, а поряд чистий білий пісочок. Дно тут пологе, рівне, без водоростей. І течії майже нема, вода тиха, спокійна. Кращого місця для купання і не знайдеш.

Ми нетерпляче почали роздягатись. А через хвилину вже забули про все на світі. Ми хлюпалися у воді й шалено верещали від захоплення. Ух, як хороше!..

«Гастроном», як завжди, відстав од нас і ще вовтузився на березі, акуратно складаючи наш одяг під деревом.

— Гастро-о-о-номе! — закричав Тимко. — Сиди краще на березі та пильнуй наші штани. Гляди, щоб не вкрали.

«Гастроном» підійшов до води. Обережно занурив одну ногу і зразу ж відсмикнув — вода здалася йому холодною. Ми зареготали. Я вдарив долонею по воді і оббризкав його. «Гастроном» зойкнув і відскочив на пісок. Ми ще гучніше зареготали. Тоді він розбігся і дзвінко плюхнувся у воду. І поплив. Ми здивовано переглянулись. Чесно кажучи, ми чомусь були певні, що «Гастроном» не вміє плавати. Куди йому, такому, плавати! А він, виявляється, вміє. Та ще як уміє! Не гірше за кожного з нас. «Гастроном» зразу помітив, що ми здивовані, і тут же продемонстрував усе своє вміння. Він плавав на вимашку, по-морському, на боці, на спині... Плавав за допомогою одних лише рук і одних лише ніг. І навіть... навіть просто лежав на воді, не рухаючись. І не тонув. Як дерев’яний! Цього вже ніхто з нас не вмів.

«Гастроном» сяяв, поглядаючи на наші здивовані обличчя. Він був щасливий. Ще ніколи в житті він не мав такого успіху.

Ну, ми дивувалися три хвилини, п’ять хвилин, а потім нам це набридло, і ми продовжували купатися. Але Тимко не міг пережити те, що «Гастроном» уміє лежати на воді, а він — ні. І Тимко сказав:

— Можеш не радіти. І не задаватися. Це просто ненормально. Нормальні люди тонуть. Це закон... «Гастроном» тільки добродушно посміхнувся у відповідь.

Ми знову стали бризкатися, плавати й пірнати. Час минав непомітно...

Від довгого перебування у воді я дуже змерз. Я взагалі мерзляк, швидко мерзну. Варто мені навіть у найжаркіший день пробути у воді більше десяти хвилин, як у мене робиться «гусяча шкіра» і починають клацати зуби. Це, мабуть, тому, що я худорлявий. У всякому разі, мама так вважає.

Я збирався вже вилазити з води. А тут Тимко говорить:

— Хлопці, пішли на той бік! Там виліземо і позагораємо. Гайда!

І хлопці попливли. І «Гастроном» теж. Мені було якось незручно признатися, що я змерз і хочу на берег. Що я, гірший за «Гастронома», чи що? І я теж поплив.

Затока в цьому місці була широка, метрів двісті.

Я ледве плив. Ноги задубіли і не хотіли слухатися. Руки теж зводило від холоду. Для того, щоб зігрітися, я почав різко й безладно махати руками та ногами. І зразу втомився. Хлопці набагато випередили мене. І тільки «Гастроном», який все-таки плавав повільніше за всіх, спокійно пихкав недалеко поперед мене.

Згодом я зовсім знесилів і почав задихатися.. З сумом подивився вперед, оглянувся назад. Це було якраз посередині затоки. І мені раптом стало так страшно, що аж вочах потемніло. Я зрозумів, що до берега не допливу — сил не вистачить. Серце стислося — от-от зупиниться... Я відкрив рота, щоб крикнути, гукнути хлопців на допомогу, але захлинувся і закашлявся.

«Нормальні люди тонуть», — промайнули в голові безглузді слова Тимка.

«Ну, все — кінець!» — подумав я. І в цей час «Гастроном» несподівано обернувся. Очі його злякано розширилися. У мене був, мабуть, такий вигляд, що він без слів догадався, в чім справа. Повернувся і швидко поплив до мене.

— Тримайся! — сказав він, підставляючи своє плече. Я вхопився. І відчув, як здригнулося його гаряче плече від дотику моєї закляклої руки.

— Нічого! Допливемо! — спокійно промовив «Гастроном», підтримуючи мене. — Держись міцніше!

До мене одразу повернулися сили. І страх — як рукою зняло. Плисти було легко. Я, мов за рятувальний круг, тримався за плече «Гастронома».

Берег все наближався і наближався. Хлопці вже давно вийшли з води і, нічого не підозріваючи, здивовано поглядали на нас.

— Гей! Чого це ви обнімаєтесь! — гукнув Тимко.

Тепер, коли страх уже минув, берег був близько, мені чомусь стало соромно за свою слабість і не хотілось признаватися хлопцям, що я мало не втонув.

— Ти не кажи їм... Добре? — пошепки попросив я «Гастронома».

— Ага...— прошепотів він,— ти тепер сам пливи. Можеш?

— Звичайно! — бадьоро сказав я, відпустив його плече і, стараючись з останніх сил, поплив до берега, удаючи, що це мені зовсім не важко.

Коли ми вийшли на берег, хлопці відразу причепилися — що там у нас трапилось? Я, шалено клацаючи зубами, відкручувався — нічого, мовляв, особливого. Але хлопці не вгавали.

...І тоді раптом «Гастроном» почервонівши, сказав:

— Та це... я... я просто мало не втонув. Судорога схопила... А... він мене... рятував...

— Та ну?! — промовив вражений Тимко.

Я остовпів... Я спочатку подумав, що «Гастроном» глузує. Але він говорив серйозно і зовсім не глузливо. І не встиг я опам’ятатися, як Тимко накинувся на нього:

— Так я і знав! Я ж говорив! От лихо! Чого ж ти не гукнув, нас не покликав? Думаєш, йому одному легко було тебе рятувати?! Дивись — посинів увесь. А разом ми б тебе вмить урятували. От дурний!..

Хлопці всі одразу загомоніли:

— Звичайно!

— Лопух ти, Гастрономе...

— От іще!..

«Гастроном» стояв, опустивши голову, і ніяково посміхався. Я очманіло дивився на нього. І, знаєте, він раптом здався мені не таким вже й товстим. Слово честі!

Я не витримав і крикнув:

— Стривайте, хлопці!.. Не горланьте!.. Нічого подібного... Це не він... Це я мало не втонув... Він все переплутав... Я тонув... А Гаст... — я осікся, запнувся на хвилину і вже тихо сказав: — а Толька врятував мене... Якби не Толька...

...Справді, ну який же він «Гастроном» після цього?! Толька, найсправжнісінький Толька! Чуєте, хлопці! І не смійте називати його більше «Гастроном».


* * *


Між іншим, я тепер на пляж сам нё ходжу. Дехто каже, це тому, що мені здорово влетіло від мами (а влетіло, справді, здорово, і не тільки мені а всім, а особливо Тольці, колишньому «Гастроному» — Варвара Дормидонтівна таки все розповіла).

Та справа зовсім не в цьому...




СУПУТНИК „ЛІРА-3“


Льонька не любив арифметики. Льонька любив пригоди.

Коли він читав задачу про велосипедистів, що виїхали назустріч один одному з двох міст, йому дуже хотілося, щоб ці велосипедисти по дорозі переїхали вчительку Ніну Марківну, яка виводила в Льоньчиному щоденнику жирні кульгаві двійки з арифметики. Причому він не зичив їй лиха. Просто, на його думку, це було єдине, що могло б врятувати його від ненависної арифметики.

Дивна й смішна Ніна Марківна! Вона ніяк нe могла збагнути, шо Льоньці анітрошечки не потрібна арифметика, що він хоче стати не бухгалтером, а знаменитим мандрівником.

Він прочитав усі пригодницькі книжки, які тільки були в шкільній бібліотеці. Деякі знав майже напам’ять. Він марив пригодами. Навіть сни йому снилися тільки пригодницькі... Але в житті Льоньці дуже не щастило. За винятком невдалої поїздки в Індію (куди, звичайно, не доїхав, бо міліція затримала його на вокзалі), в житті у Льоньки не було жодної пригоди. Хоч плач!

А зовсім недавно...

Це сталося в той день, коли Радянський Союз запустив у небо третій штучний супутник, в якому спокійнісінько могла полетіти людина.

В той день Льонька твердо вирішив залишити Землю, цю нудну, нецікаву планету з усіма її двійками з арифметики. Льонька задумав побудувати супутник і назавжди полетіти в космос. Спочатку він думав зробити це сам. Але потім зрозумів, що самому буде, по-перше, важко, по-друге, сумно. І він запросив у компанію свого найщирішого друга й одноклассника Ромку. Ромка, не задумуючись, погодився. В нього теж були всі підстави розлучитися з Землею. Напередодні він розбив мамину любиму вазу, непомітно викинув черепки на смітник і з острахом чекав покарання.

Отже було вирішено остаточно — вони вдвох летять на супутнику в міжпланетний простір.

Хіба мало хто у дитинстві, мріючи, вирушав у кругосвітну подорож з шматком хліба в кишені, стрибав з стрімкої кручі, тримаючи в руках благенький зонтик, копав землю під старою вербою, шукаючи неіснуючий таємний скарб.

Отож не дивуйтеся, що Льонька, а за ним і Ромка щиро повірили в те, що вони збудують супутник і полетять на ньому.

Сидячи в темному кутку під сходами, хлопці гомоніли.

— Ти розумієш, Ромко, ми будемо першими в світі людьми, що полетять в міжпланетний простір, — захлинався Льонька. — Першими! Розумієш? Всі люди на Землі будуть з хвилюванням стежити за нашим польотом. Розумієш, всі люди до одного! Навіть футболісти київського «Динамо». Я вже не кажу про Жорку Цигана з сьомого «Б». Всі газети світу писатимуть про нас величезними літерами.

— Ох, це буде здорово! — в захопленні вигукнув Ромка. — Але як же ми все-таки полетимо? Це ж механізми різні складні треба. Га?

— Дурниці. Головне — треба одірватися від Землі. Я по радіо чув. А там почнемо кружляти по орбіті — і все, і взагалі, не перебивай,— з досадою махнув Льонька рукою.Ми будемо довго літати серед зірок та космічних променів — горді, мужні і самотні. А потім ми загинемо, налетівши на який-небуть метеор...

Ромка тяжко зітхнув. Льонька глянув на нього і зрозумів, трохи переборщив: ще хвилина, і Ромка відмовиться від польоту.

— А взагалі, хто його зна, напевно, ми все-таки не загинемо,— бадьоро промовив Льонька,— потрапимо на якусь планету...

— Авжеж! Я певен, що ми потрапимо на планету, — з полегшенням додав Ромка. Йому дуже не хотілося вмирати. Він був глибоко переконаний, що жити значно цікавіше...

Хлопці почали спішно готуватися в путь. Для початку вони вирішили запустити кілька невеликих пробних супутників. Першим була нікельована більярдна куля. Для її запуску змайстрували катапульту із сталевого дроту й гуми від старої калоші.

Запускали рано-вранці на задньому дворі біля сарая. Метеором блиснувши на сонці, куля знялася високо в небо, перелетіла через сарай і зникла. Кілька хвилин Льонька і Ромка напружено вслухалися, намагаючись почути звук падіння кулі. Проте нічого не почули.

Жодного сумніву не було — перший супутник «Ліра-1», тобто системи Леоніда Іщенка та Романа Андрієнка, вийшов на орбіту й почав обертатися навколо Землі...

В другому супутнику вони сподівалися послати в небо яку-небудь тварину. Оскільки собаки Лайки в них не було, вони вирішили спорядити в міжпланетну подорож сусідського кота Мордана, рудого і злого.

Супутником був плетений кошик, знайдений в сараї. Щоб кіт під час подорожі не зголоднів, Льонька спеціально для нього приніс великий шмат сала.

Сало Мордан з’їв із смаком, а летіти в небо категорично відмовився. Він і на Землі почував себе дуже добре. Коли друзі почали запихати його в супутник, несвідомий кіт став пручатись і дряпатися, поки не втік.

— Досить випробувань,— сердито сказав Ромка, зализуючи подряпини. — Давай уже летіти. А то через кілька днів повертається з відрядження моя мати і... ти ж розумієш! Мені можна буде тоді вже не летіти.

— А я хіба що кажу? Давай!

За дров’яними сараями простягався пустир, куди ніхто ніколи не заглядав. Там, на пагорку, стояла залізна бочка. В ній колись, ще під час війни держали воду— на випадок пожежі. Тепер води там, звичайно, не було. В цій бочці спокійно могли вміститися і Льонька, і Ромка. От тільки як її закинути в небо?! Це здавалося неможливим. Ви ж уявляєте собі, скільки може важити залізна бочка!

І хлопці почали майструвати катапульту. Це булла каторжна, виснажлива робота. Копали під бочкою траншею, встановлювали пружини, ресори і важелі. Особливо попомучилися хлопці, коли витягали на дерево, що росло якраз коло бочки, здоровенну каменюку. Ця каменюка, впавши з висоти, мала привести в дію механізм. Нарешті все було готове. Пізно увечері хлопці розійшлися по домівках.

Це була їхня остання ніч на Землі. Наступного дня, рівно о восьмій годині вечора, мав вилетіти супутник «Ліра-3». На ньому назавжди летіли в міжпланетний простір учні третього «Б»

класу Леонід Іщенко та Роман Андрієнко. І ніхто, ніхто на всій земній кулі не знав про цю знаменну подію.

Після уроків, нашвидку пообідавши, Льонька та Ромка почали збиратися в дорогу.

Вони приладнали до бочки стару кришку од виварки. Це був «верхній люк». Кришка прекрасно закривала бочку і міцно кріпилася зсередини сталевим дротом. Ніякі космічні сили не змогли б її відкрити.

Дно бочки вони вистелили сіном з старого матраца. Стінки обклали старою стьобаною ковдрою, яка була вже нікому не потрібна. Вийшло дуже м’яко, тепло і зручно. До того ж це рятувало від ударів на випадок зіткнення з якою-небудь планетою.

З харчів у дорогу взяли: буханку хліба, куплену на особисті заощадження; сто п’ятдесят грамів любительської ковбаси, яку придбали на ті ж кошти; вісім холодних вареників з картоплею; три цукерки «Киць-киць», що Льонька не з’їв учора; дві цибулини, один оселедець і пляшку з колишньою газованою водою. Колишньою тому, що корок був поганий, і газ увесь вийшов. Проте Ромка запевняв, що вона все-таки більш поживна, ніж звичайна вода.

В останню мить Льонька приніс надкушений пиріжок з повидлом, що безпритульно лежав на буфеті в їдальні.

...Без п’яти хвилин вісім. Льонька та Ромка в мовчанні стоять біля супутника «Ліра-3». Урочистий момент. Щойно написано прощального листа і покладено під цеглинку, до якої прикріплений дитячий першотравнений прапорець.

Ось що в цьому листі:


«Всім! Всім! Всім! Сьогодні, ЗО вересня, рівно о 8-й годині вечора, ми, Леонід Іщенко та Роман Андрієнко, вилетіли на супутнику «Ліра-3» в міжпланетний простір. Ми перші хочемо довести, що люди можуть літати в цьому просторі і що для справжніх мандрівників немає ніяких перешкод.

Поставте нам пам’ятник на площі Перемоги.

Прощайте, товариші, ми летимо.

Леонід Іщенко

Роман Андрієнко»


Високо в небі незчисленними вогниками сяють зірки. Зараз Льонька і Ромка полетять їм назустріч і ніколи більше не повернуться на Землю. Минають останні секунди.

— Ну, пішли! — тремтячим голосом каже Льонька.

Ромка одкрив кришку «люка» і вже підняв ногу, щоб залізти в бочку. І в цю ж мить почувся дівчачий голос:

— Хлопці, а що ви тут робите? Га?

Від несподіванки Роман випустив з рук кришку, і вона боляче вдарила його по коліну, а в Льоньки забурчало в животі.

З-за сарая з’явилася Тетянка, Льоньчина й Ромчина однокласниця і сусідка. Побачивши її, Льонька зразу опам’ятався.

— Геть звідси! — спокійно сказав він.

— Що значить геть?! А може, мені цікаво, — сказала Тетянка й підійшла до бочки. — У що ви граєте? — Тетянка змовницьки прошепотіла: — У прикордонників і шпигунів? Я теж хочу.

— Геть, тобі кажуть,— скипів Льонька,— а то як дам, то полетиш!

— Дуже я тебе злякалась! От не піду і буду вам заважати, раз так!

Оце так номер! Що робити? Невже все пропало? За кілька секунд до вильоту через якесь погане дівчисько зривається таке діло!

Здавалося, виходу не було.

І тоді Льонька — хай, що буде,— вирішив все чесно їй розповісти і пояснити всесвітню важливість цієї події. Вона, напевно, зрозуміє й не буде заважати. Зрештою, це навіть непогано — хоч одна людина буде свідком їхнього польоту. І потім усім розкаже...

Почувши, в чім справа, Тетянка аж підскочила від захоплення.

— Ой, хлопці, як це чудово! Візьміть і мене з собою. Я теж хочу летіти!

— Що-о?! — Льонька й Ромка перезирнулися, обличчя в них витяглися від здивування.

— Я теж полечу з вами!

Хлопці безпорадно дивились один на одного. От таке! Мало вона їм нервів на Землі попсувала, так її ще в небо з собою брати! Ні! Ні в якому разі!.. Але як же від неї відкараскатись? Адже якщо просто так не взяти, то вона і їм не дасть полетіти. Це точно!

І хлопці почали умовляти Тетянку.

— Ну, подумай, нащо тобі летіти? Це ж назавжди. Ти ж ніколи більше не повернешся на Землю. Ніколи не побачиш ні тата, ні мами.

— Ну то що? Зате цікаво! Чому все цікаве повинні робити тільки хлопці? Я теж хочу!

— Та ми ж не помістимося всі в супутнику. Ми тебе не мали на увазі. Тобі немає місця.

— Ось як! Мені немає місця? Так ви теж не полетите! Я зараз же скажу тітці Теклі, і вона вам вуха пообриває за те, що ви її бочку чіпаєте... Тітко Текля! — напівголосно крикнула Тетянка.

— Ш-ш!.. Замовкни!..

Робити було нічого.

— Гаразд... Залазь!— зціпивши зуби, запропонував Льонька і шепнув Ромці на вухо: — В крайньому разі Ми її викинемо по дорозі!

Тетянка вмить залізла в бочку.

— Тільки запам’ятай: їсти ми тобі не дамо. В нас у самих мало!— з відчаєм у голосі крикнув Льонька.

— Добре, добре,— безтурботно відповіла Тетянка й радісно загула з бочки: — Ой, як тут хороше! Залазьте швидше!

І Льонька з Ромкою полізли. Сопучи й штовхаючись, вони довго вмощувалися. Кожний намагався якомога болючіше штовхнути Тетянку. Тетянка мовчки терпіла. Нарешті вони всілись. Було тіснувато, але нічого — летіти можна, особливо на небо. В урочистому мовчанні Льонька встав і закрив «люк», тобто прикрутив його дротом до бочки. Потім не своїм, якимсь дуже писклявим, пташиним голосом сказав:

— Приготуватися! Даю старт!

Ромка й Тетянка затамували подих. Льонька щосили потяг за мотузку, до другого кінця якої там, на дереві, була прив’язана здоровенна каменюка. Почувся тріск, щось гупнуло, загримотіло і...

Тетянка вдарила Ромку ногою у вухо. В цей час Ромка штовхнув Льоньку ліктем в потилицю, а Льонька ткнувся носом Тетянці в живіт. Потім Тетянка сіла Льоньці на голову, Ромка турнув Тетянку коліном, а Льонька наступив Ромці на губу.

Яке щастя, що стінки супутника «Ліра-3» були вистелені ковдрою!

Бочка шалено оберталась і підстрибувала. Вісім холодних вареників з картоплею полетіли Ромці за пазуху, оселедець опинивсь у Тетянки під пахвою, а колишня газована вода вся до крапельки вилилася Льоньці на штани.

І, незважаючи на це, Льонька радісно вигукнув:

— Ура! Ми лети...

Він не договорив, бо якраз у цю мить йому в рот потрапила цибулина.

«Супутник» мабуть, летів уже у верхніх шарах атмосфери. Він обертався все повільніше й повільніше. Раптом об щось вдарився й перестав обертатися.

— Ми вийшли на орбіту! — урочисто промовив Льонька.

Кілька секунд пішло на те, щоб розібратися, де чиї ноги, руки...

В бочці було темно. Пахло оселедцем і ще чимсь поганим.

— Цікаво, де тепер Земля? — тихо й печально спитала Тетянка. їй вже хотілося додому, до мами. І Льонька це зрозумів.

— A-а, попалася! — злорадно захихикав він. — Ото не треба було летіти. А тепер — все! Тепер ти ніколи не повернешся додому.

Тетянка нічого не відповіла. Вона мовчала. І Ромка теж мовчав.

Гнітюча тиша запанувала в супутнику «Ліра-3». Льонька, Ромка й Тетянка сиділи й мовчки прислухалися до космічної тиші всесвіту. І раптом...

Раптом вони почули гучні кроки й голос. По небу хтось швидко йшов, лаючись, В усьому всесвіті лише одній людині міг належати цей голос — двірничці тітці Теклі.

— А біс забрав би цих песиголовців. Знову якогось лиха накоїли! І доки це буде? Ні вдень ні вночі спокою нема.

Льонька кинувсь одкривати люк...

Супутник «Ліра-3» мирно лежав у бур’янах біля дров’яного сарая. Над бочкою стояла двірничка тітка Текля і войовничо розмахувала руками...

Що було потім?

Не треба питати!

Тетянці, звичайно, добре влетіло. Але найбільше перепало ЛьоньцІ і Ромці.

Та не в тім справа, що після хвилюючої зустрічі з батьками вони довго не могли сісти й соромилися показатися людям на очі. І не в тім справа, що учні в школі два тижні не давали їм спокою і все запитували про враження від космічної подорожі.

Виявилось найголовніше: учневі третього классу для того, щоб побудувати супутник, треба знати арифметику. А-риф-ме-ти-ку! І сказав це не хто-небудь, а сам Жорка Циган, найпопулярніша людина в школі, чемпіон міста з плавби.

Невідомо, про що думав Льонька, коли почув це. Невідомо, які думки виникали у нього, коли він стояв на пагорку за сараями і, печально чухаючи штани, дивився на небо.

Ніхто не знає, про що думав Льонька. Але ходять чутки, що недавно він одержав першу в житті четвірку з арифметики.

І, здається, це правда.




ОСТАННЯ БОМБА


Водна бомба — це, звичайно, не воднева бомба. Та все-таки це — бомба.

Я не знаю, хто винайшов водневу бомбу. А водну бомбу винайшов Володька Лобода. Як і все геніальне — це дуже проста штука. Береться соска, зичайнісінька гумова соска для немовлят, що надівається на пляшку з молоком. Ця сама соска в даному разі надівається не на пляшку, а на водопровідний кран. Потім кран потроху відкручується. Під тиском води соска розтягується, розтягується і незабаром перетворюється на оттакенну ковбасяку.

Коли ви відчуваєте, що вона от-от лусне, ви не гайно закручуєте кран, перев’язуєте соску ниткою і обережно знімаєте. Бомба готова. Якщо тепер ви її кинете, то від найменшого зіткнення з головою ворога, бомба розривається, і вашого шановного супротивника заливає водою з голови до ніг. Ефект надзвичайний! Ворог отетерів і принаймні на півгодини вибув із строю (доки не висушиться або не переодягнеться).

В разі потреби водну бомбу легко можна переробити на автомат-водомет. Для цього на кінчику соски прокушується маленька дірочка (як це завжди робиться при звичайному її застосуванні) і, коли ви стискаєте соску у руках, з цієї дірочки тоненькою цівкою чвиркає вода, короткими або довгими автоматними чергами, залежно від бажання та обставин. За автомат-водомет також прекрасно може правити дитяча гумова клізмочка-спринцівочка.

Коли ви користуєтесь клізмочкою, то, крім усього іншого, супротивник відчуває себе ще й морально пригніченим. Отож ви досягаєте подвійного результату. Проте користування клізмочкою досить ризиковане. Бо деякі несвідомі батьки вважають це безсовісним хуліганством і активно протестують проти обливання своїх дітей з цього нецензурного предмета.

Та Володька Лобода не був би Володькою Лободою, якби звертав на це увагу.

Володька Лобода абсолютно неповторна і неможлива людина. Він не визнає жодних ігор, крім війни.

У Володьки широке вилицювате обличчя, приплюснутой, без перенісся, ніс і випнута вперед нижняя щелепа — як у боксера або американського гангстера. Вузькі монгольські Володьчині очі палають божевільним вогнем, коли він гасає по подвір’ю і гаркаво репетує — «Угя», — що по-нормальному значить «ура». Якщо треба зобразити постріл, Володька не кричить звичайне «піф», «паф» або «пу». Наставляючи пістолетом вказівний палець, він противним голосом несамовито гугнявить: «Ань-ань! Ань-ань!..». І ці неймовірні звуки сіють у ворожих лавах страшенну паніку.

В цілому Володька типовий палій війни. Він дня не може прожити без пострілів, штурмів, атак. І оскільки він у нас командир і заводіяка, нам доводиться безперервно воювати.

Здебільшого воювали ми з хлопцями із сусідніх дворів.

Та якщо навіть ворога під рукою чомусь не було, якщо він, наприклад, пішов культпоходом у кіно чи готував уроки, Володька все одно не припиняв воєнних дій. Просто він тимчасово виділяв ворога з наших лав і організовував міжусобну війну. Призначався ворожий командир — як правило, довготелесий флегматик Гриша Половинка з сьомої квартири.

Потім ми «маталися» — тобто по-двоє, обнявши один одного за плечі, відходили вбік, шепталися, підходили до Гриші та Володьки і говорили:

— Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?

— Грушу,— говорив, наприклад, Володька. І той, хто був по домовленості «грушею» вливався у Володьчине військо. А нещасне «яблуко» негайно мобілізовувалося у ворожий загін.

Потім Володьчина армія без всякого труда вщент розбивала Гришину і в урочистій обстановці під звуки барабана на лобному місці за кособоким сараєм фельдмаршал Лобода розстрілював із клізми генералісімуса Половинку. Половинка був бездарний полководець і годився тільки для ганебної ролі переможеного. Навіть тоді, коли в нього були всі шанси на перемогу, він не наважувався перемагати — настільки сильним був Володьчин бойовий авторитет.

Війни, які розпалював і організовував Володька Лобода, ні в якому разі не можна було назвати справедливими, благородними або визвольними. Зовсім навпаки. В історію людства, поряд з війнами Олександра Македонського, Батия і Чінгіс-Хана, війни Володьки Лободи ввійдуть, як війни несправедливі, загарбницькі і спустошувальні.

Наприклад, розвідка доносила, що в сусідньому дворі мирні шмаркаті дошкільнята будують з піску атомну електростанцію і грають у м’яча. Володька негайно сурмив похід, влаштовувався раптовий напад, атомна електростанція розтоптувалася, а м’яч забирався і цілу годину не віддавався, незважаючи на гіркі сльози переможених.

Чесно кажучи, нам ці безперервні неблагородні війни остогидли й сиділи в печінках. Ми дуже скучили за такими милими безкровними іграми, як цурки-палки, квач, піжмурки тощо. Але жоден з нас не смів першим заговорити про це. Це було б не по-мужчинському.

Існував неписаний хлоп’ячий закон, згідно якому вважалося, що найбільш чоловіча гра — це війна. Ми підкорялися цьому законові і, терпляче страждаючи, воювали.

Війна відбувалася в нашому дворі за будь-якої погоди: в дощ, у мряку, в мороз, у спеку і навіть при сонячному затемненні. Ніщо в світі не могло перешкодити агресивним планам Володьки Лободи.

Гриша Половинка висловив припущення, що нам, очевидно, доведеться воювати в нашому дворі аж до глибокої старості, до самісінької пенсії.

Можливо, так би воно й було, якби не одна несподівана обставина. Ця обставина нещодавно переїхала в наш будинок. Звали її Леся Мельник.

— О, нова шмакодявка з’явилася! — презирливо мовив Володька Лобода, коли вона вперше вийшла у двір. Володька Лобода терпіти не міг дівчисьок і називав їх коротко й виразно — «шмакодявки». Ніхто з нас не знав, що означає це таємниче і неперекладне на людську мову слово. Але звучало воно, грубіянське і презирливе, дуже образливо.

Леся, зовсім не соромлячись, підійшла до нас і сказала:

— Здрастуйте, хлопчики. Мене звати Леся. Я в цьому будинку тепер житиму.

Ми знітилися і не знали, що їй сказати. А Володька презирливо хихикнув і мовив:

— Драстуйте, я ваша тьотя!

Лесю це анітрішечки не збентежило. Вона дзвінко засміялася і знизала плечима:

— От смішний... Ну добре, якщо не хочете, будемо потім знайомитися.

І пішла до дівчаток. А Володька густо почервонів і сказав те, що завжди говорять, коли нічого сказати:

— Подумаєш!

Проте того дня наш бойовий шлях чогось дуже часто проходив повз лаву, на якій сиділи дівчатка. Це виходило зовсім випадково, якось само собою. Повірте, що цього вимагали виключно стратегічні воєнні міркування і нічого більше. Але щоразу, минаючи лавку, ми чомусь мимохіть робили дуже серйозні задумані обличчя, що, на нашу думку, надавало нам мужнього войовничого вигляду. Ніби ми проходили перед трибуною. Тепер я думаю, що це виглядало досить- таки смішно. Бо дівчатка нищечком хихикали, прикриваючись долонями. Одверто сміятися вони не наважувались, бо добре були знайомі з нашою водною зброєю.

Леся ж чомусь не хихикала. Вона тільки уважно дивилась на нас з неприхованою цікавістю. Ми вирішили, що справили на неї незабутнє враження і гордо спльовували через губу. Особливо показав себе, звичайно, Володька Лобода. Він скакав, як скажений цап, сильно потів від напруги і якимсь потойбічним шлунковим голосом гавкав своє «Ань-ань!».

Так, захоплення мирних жителів завжди надихало бравих воїнів на бойові подвиги. Ясна річ, навіть самим собі ми не наважувались признатися, що звертаєм якусь увагу на цю новеньку дівчинку Лесю. І старанно приховували це один від одного.

А наступного ранку ми воювали якось дуже мляво й неохоче. Якби це була не міжусобна війна і якби Гриша Половинка за звичкою не визнав себе переможеним, того ранку Володька Лобода був би розбитий вщент — так він бездарно і не до ладу командував.

Лесі у дворі не було. Звичайно, не в цьому справа. Просто ми були не в настрої.

— Погода якась дурепська, спека,— з досадою сказав Володька, щулячись від холодного вітру.

Втім, ця «дурепська погода» не завадила нам буквально через півгодини здійснити потрясаючу по своїй сміливості й красі військову операцію, під час якої ми один за одним пройшли по вузесенькому карнизу на цокольному поверсі. Будь ласка, не подумайте, що це тому, що у двір вийшла Леся. Просто у нас покращав настрій.

Цього разу дівчатка вже не сиділи скромно на лаві і не витріщали на нас очі. Коли ми повернулися з походу на сусідський пустир, то побачили, що Леся з дівчатками грають у піжмурки. І наші дівчата, затуркані й безправні, які боялися навіть голосно розмовляти в нашій присутності, з пронизливим верещанням гасають по всьому подвір’ї і не звертають на нас ніякісінької уваги.

Ми були дуже ображені такою їхньою нахабною поведінкою і вже чекали, що Володька зараз накаже розігнати дівчисьок і змити їх з лиця землі. Проте Володька нічого подібного чомусь не наказав, а повів нас розстрілювати Гришу Половинку. Ми пішли засмучені. Отож погода сьогодні була справді «дурепська», бо настрій у нас знову занепав.

Ми мовчки розстрілювали Гришу Половинку і з тугою в серці прислухалися до веселої біганини та зойків дівчат. їм було добре. Вони грали в піжмурки. Здається, ми їм заздрили. Бо нам теж хотілося грати в піжмурки. Але військовий обов’язок і дисципліна прирікали нас на нудну безконечну війну.

Наша армія починала ремствувати. Кожен ремствував пошепки, собі під ніс, щоб не почули інші.

А наступного дня стався небувалий, нечуваний в історії нашого війська випадок. Це був випадок дезертирства. І дезертиром був розстріляний Гриша Половинка. Він зробив спробу переметнутися до «шмакодявок». Правда, він ще не грав з ними в піжмурки, але весь час крутився біля них і категорично відмовлявся воювати і взагалі служити в нашій армії. Він, бачите, образився, що його розстріляли з клізми. Пентюх нещасний! Сто разів його розстрілювали і він — нічого, не ображався. А тепер — на тобі!

Лише колосальним зусиллям волі Вслодьці вдалося повернути Гришу до тями. Він добренько дав йому по потилиці і наказав тричі розстріляти його. Проте Гриша зробив свою чорну справу. В наших лавах вже не було колишньої згуртованості і монолітності.

Армія розвалювалася на очах. Бійці розповзалися, як мухи. На завтра троє не стали під рушницю, одмовляючись тим, що мати не пустила, двоє сховалися за невивчені уроки, а один демобілізувався через нежить. Подумати тільки — через нежить! І це — солдат.

Леся виявилась дуже веселою і компанійською дівчинкою. Вона знала таку безліч прекрасних ігор, що в нас просто голова йшла обертом: «Вожатий, вожатий, подай піонера!», «Тихше їдеш — далі будеш», «Гігантські кроки», «Гори, гори ясно» і так далі і тому подібне. Цілий день дівчатка верещали від захоплення, а ми, темні, як хмари, похмуро і безпросвітно воювали.

В нас було одне місце, куди дівчатка ніколи ногою не ступали,— наш військовий штаб. Це була досить величенька площадка на задньому дворі між сараями — сонячна, затишна, поросла веселою молоденькою травкою.

Звідти ми починали всі свої походи, там вирішували всі суперечки, там в урочистій обстановці нагороджували один одного бойовими орденами.

Це було священне місце.

І от одного разу ми прийшли туди і — закам’яніли. Ми побачили жахливу, неймовірну картину. Вся площадка була перекопана на грядки, і дівчата пхали в ті грядки якусь зачухмарену розсаду.

— Ой! А ми тут юннатський городик робимо, — радісно закричала Леся, вгледівши нас.

З військового штабу зробили городик!

У-у-у! Трам-тара-рам!..

Володька засовав своєю гангстерською щелепою, наміряючись щось сказати, та тільки протяжно гикнув — йому забрало мову.

Минуло кілька секунд, під час яких ми накопляли в собі справедливий гнів.

— Пішли! Ань-ань! — нарешті видавив з себе Володька Лобода.

Ми кинулись готуватися до бою — заправлятися. По дорозі Гриша Половинка зненацька згадав, що йому треба негайно бути вдома. У такий момент! Брехав, звичайно. Він просто був справжнім дезертиром! Він не хотів брати участі навіть у цьому благородному бою!

Ми плюнули на нього, і він з щасливою усмішкою підтюпцем подався додому, а ми поплентались до водопровідного крану — готувати боєприпаси...

І от ми віч-на-віч з ворогом. У ворога нервово тремтять косички, а найлякливіші вже почали рюмсати й витирати очі подолами платтячок.

Ми чекаємо команди, щоб відкрити вогонь. Володька високо над головою підняв величезну водну бомбу. Ще мить і...

І раптом Леся Мельник рішуче йде прямо до Во- лодьки. Йде без усякого страху й вагань.

— Ну що ж, бий, якщо ти воюєш з дівчатками, Аніка-воїн! — голосно каже вона, гордо підвівши голову. Чесне слово, в цю хвилину вона була схожа на Зою Космодем’янську.

Ви б подивились на Володьчине обличчя! В нього одвисла губа й очі зробилися, як у барана. Цього він не чекав.

— Чому ж не б’єш? Бий! — повторила Леся.

І тут сталося таке, чого історія ніколи не забуде. Очевидно, від нервового збудження Володька надто сильно стиснув бомбу в руках. Вона раптом жалібно схлипнула і... розірвалася у Володьки над головою. Володька тільки встиг шморгнути носом — ніби в нього була нежить. І в носі, звичайно, зразу ж забулькала вода.

Вмить Володька став, як мокра курка.

Вода, не затримуючись, стікала по його плескатому носі й перлистими краплями повисала на випнутому підборідді. Чорнильна пляма, яка ще зранку прикрашала його чоло, напливла на ліве око жахливим синцем. Шорстке волосся стовбурчилося в різні боки мокрими страхітливими колючками.

Взагалі вигляд був жалюгідний і нещасний. Ми з стражданням дивилися на свого фельдмаршала і з страхом на Лесю Мельник. Звичайно, вона почне зараз сміятися й кепкувати. Який жах!..

Але ми були дурні.

Леся навіть не посміхнулася. Вона сказала просто і співчутливо:

— От бачиш, облився весь. Теж мені ще! Дай я тобі синець витру.

І вона дістала з кишеньки свою носову хусточку й почала витирати Володьці око. Зовсім як сестра. Володька був у такому стані, що навіть не ворухнувся. А коли синця вже не було, він глухо сказав: «Я сам». Та самому витирати вже було нічого. І Володька повернувся і, ні на кого не дивлячись, пішов.

У похмурому мовчанні ми розбрелися по домівках.

Три дні Володька не з’являвся у дворі. Володька у гордій самотності переживав свою ганьбу. Ми теж переживали, але колективно. З нагоди такого трауру війну було тимчасово відмінено.

На четвертий день ми, як звичайно, зібралися біля парадного. Володьки не було.

— Вдома його теж немає,— сказав Гриша Половинка.

— Я заходив. Бабуся сказала, що він пішов гуляти.

Ми вирушили шукати Володьку. Ми обшукали все подвір’я, всі закутки й щілини. Під кінець вирішили зазирнути у свій колишній штаб, хоч були певні, що там його, безперечно, немає. Надто трагічне це було місце для Володьки.

Ми йшли вздовж сарая, за яким була площадка.

І раптом Гриша Половинка, що йшов попереду, відсахнувся назад:

— Тссс!..

Штовхаючи один одного, ми обережно визирнули з-за рогу.

Біля однієї з грядок «штабного городу» навколішки сиділа Леся. Поруч стояв Володька. Він держав у руках пузату водну бомбу, з якої тоненькою цівкою лилася вода.

Полководець і фельдмаршал Володька Лобода поливав з водної бомби миршаві саджанці помідорів...

...Так вперше в історії людства бомба була використана в мирних цілях.

Мир остаточно переміг війну в нашому дворі.


Щойно пройшла гроза. В повітрі пахне електрикою і мокрим кожухом. Туркочуть голуби.

І замість войовничого гугнявого «Ань-ань!» по всьому подвір’ю лунає дзвінке й радісне:

— Тра-та-та за Вову, тра-та-та за Лесю!

— Гриша, тобі жмуритися!

І потім:

— Раз-два-три-чотири-п’ять! Я іду шукать! Хто

не заховався, я не винуватий!

Як добре жити на світі, коли пройшла гроза...




ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО СКЛЕПУ


1. Загадковий лист


— Алло! Сергій Андрійченко?.. Раджу вам негайно зайти на Головпоштамт. Там вас чекає дуже важливий лист до запитання. Поспішайте.

Сергійко не встиг нічого відповісти — почулись уривчасті гудки: той, хто говорив, уже повісив трубку. В Сергійка застукотіло серце. Що за дурниці? Хто це дзвонив? Може, хтось із друзів пожартував? Та ні, голос ніби незнайомий і якийсь надто басовитий, недитячий.

Вдома нікого не було, і це надавало телефонному дзвінку ще більшої таємничості. Тиша в квартирі здалася раптом Сергійкові загадковою, страшною.

А що, як це дзвонили злодії, банда яка-небудь?! Хочуть спровадити його, щоб без перешкоди забратися в квартиру? Він колись читав про такий випадок. У Сергійка все похололо всередині. Він навшпиньках підійшов до вихідних дверей, прислухався. Потім обережно, намагаючись не шуміти, замкнув двері на засув, на защіпку ще й на ланцюжок. І опустив заскочку на французькому замку. Йому вже навіть здавалося, що за дверима хтось стоїть.

Ні, він нізащо не піде з дому, поки не прийде мама. А коли що — подзвонить в міліцію.

Незважаючи на страх, Сергійкові раптом навіть захотілося, щоб зараз відбулось щось надзвичайне. Йому вже ввижалися заманливі картини— як вдираються в квартиру бандити, як він дзвонить в міліцію, як лежить потім зв’язаний у кутку, а в цей час прибігають міліціонери з собакою-шукачем, і починається перестрілка.

Але нічого подібного не трапилося і в міліцію, на жаль, дзвонити не довелось,— бо прийшла мама.

— Чого це ти позамикався на всі запори? І блідий якийсь? Що-небудь сталось?

— Та ні, що ти. Нічого. Просто так,— бадьоро усміхнувся Сергійко. Він вирішив поки що мамі нічого не говорити. Треба спершу сходити на поштамт і все з’ясувати.

На поштамті, стоячи в черзі біля віконечка «До запитання», Сергійко хвилювався так, як не хвилювався перед жодним іспитом в школі. У нього що називається «жижки тряслися». Є лист чи немає? Є чи немає? Є? Немає! Якщо тому дядечкові у тюбітейці є, значить, і мені є. Ох, здається, нема! Ні, здається, є!..

Справа в тім, що Сергійко ніколи в житті ще не одержував листів. Ні від кого. Навіть од мами. Просто в цьому якось не було потреби. Навіть коли він бував у таборі, мама розмовляла з ним по телефону.

— Хто далі? — дівчина нетерпляче постукала пальцем по склу — Сергійко не одразу зрозумів, що підійшла його черга.

— Будь ласка! — він простягнув дівчині посвідчення з дитячої спортивної школи — інших документів у нього не було. Вона посміхнулась, але нічого не сказала, розкрила посвідчення і почала швидкими спритними пальцями перебирати листи.

Сергійко затамував подих...

Є!

— Андрійченко? Ес?

— Сергій,— затинаючись, промовив він.

— Прошу,— вона вклала лист у посвідчення і простягнула йому.— Що, з дівчинкою вже листуєшся? Так, щоб мати не знала? Чи не ранувато?

— Здалися мені ваші дівчатка!.. Дякую!— червоний як рак буркнув Сергійко і мерщій відійшов убік, за колону.

Тремтячими від нетерплячки і хвилювання пальцями він ро'зірвав конверт. В конверті лежав невеличкий клапоть паперу — аркушик з блокнота. Кострубатим косим почерком на ньому було написано:


«Першого серпня, рівно о дванадцятій ночі, в склепі під каплицею на Кирилівському кладовищі».


І більше нічого.


2. Треба їхати на Кирилівку!


Мамі не говорити. Нізащо! Вона тільки хвилюватиметься, а все одно нічим не допоможе. Батько — той взагалі таких речей не розуміє. Скаже: «Викинь на смітник цю писульку. Комусь нема чого робити, от він і дурить голову». А Сергійко відчуває, що це ніякі не дурниці, а дуже серйозна справа. Адже треба знати, що то за склеп на старому Кирилівському кладовищі і що там відбулося... Та про це потім.

— Мамо, я поїду до дяді Кості сьогодні. Добре?

— Сьогодні? Чого це раптом? Адже ми завтра всі разом поїдемо. Ти ж знаєш. Ми б поїхали сьогодні, але відпустка у батька з завтрашнього дня.

— Та я вже так давно не бачив Павлика. Цілий місяць! І яка різниця — завтра чи сьогодні? Все одно переїжджаємо.

— Невже не можна почекати один день? І взагалі, який ти одначе,— у мами в голосі докір,— не встиг приїхати з табору — і вже знову тебе тягне кудись.

Дня не можеш побути вдома.

— Та ні,— набурмосився Сергійко.— Просто мені Павлика швидше побачити хочеться.

Ну як пояснити, що йому необхідно поїхати сааме сьогодні, а не завтра! Адже сьогодні перше серпня. Завтра буде пізно.

Та мамі не треба було нічого пояснювати. На те вона й мама, щоб розуміти без слів.

— Гаразд! Скажеш тьоті Марусі, що ми з татом приїдемо завтра вранці. Цукор на варення я привезу, хай не хвилюється. На тобі три карбованці. На дорогу. Ну, й морозива собі купиш.

О! Три карбованці — це добре. Морозиво, звичайно, дурниця, можна обійтись. Але в промтоварному магазині недалеко від дяді Кості є батарейки для кишенькового ліхтарика. В місті їх не завжди знайдеш. Біда з тими батарейками. Нової батарейки Сергійкові вистачає всього лиш на два дні. Кишеньковий ліхтарик — чергове його захоплення. Він світить ліхтариком вдень і вночі. І мама вже лається і відмовляється купувати батарейки. Отже три карбованці дуже до речі. Тим паче сьогодні, коли ліхтарик, очевидно, буде потрібен до зарізу.

Дядя Костя, брат Сергійкової мами, живе за містом у лісі, біля річки, в Кирилівській пущі (або, як ще там кажуть, «на Кирилівці»). Їхати туди трамваєм півтори години.

Щоліта Сергійко з батьками гостює у дяді Кості. Краса там надзвичайна. Краще за всяку дачу. Будинок старенький, дерев’яний, але дуже затишний. Сад, город, квітів багато. І ліс — старий, густий, майже дрімучий. І річка зовсім близько.

Дядя Костя — завзятий рибалка. Власного човна має. І Сергійкового батька до цього діла заохотив. Тепер батько у відпустку ні до якого моря не їздить, а тільки до дяді Кості, і з ранку до вечора пропадає з ним на рибалці. Дядя Костя і собі на цей час спеціально відпустку бере.

З дяді Костиним сином Павликом, своїм двоюрідним братом, Сергійко дуже дружить. Павлик прекрасний хлопець. Як добре там, на КирилівцІ! Але... Недалеко від дяді Костиної садиби, на тій самій вулиці, за іржавою гратчастою огорожею— старе Кирилівське кладовище. На ньому давно вже не ховають, воно густо заросло кущами жовтої акації і бузку, крізь які ледь видніють похилі залізні хрести, янголи з відбитими крилами та носами, чорні мармурові обеліски. Могил не видно зовсім. Мабуть, через те кладовище і не справляє страшного, гнітючого, суто кладовищинського враження. Воно скоріше схоже на старий запущений парк. Це було б зовсім тихе і безжурне місце, якби якби не отой склеп.

Посеред кладовища височить сіра кам’яна каплиця з стрілчастими вежками, круглою банею і вузькими гратчастими віконечками, що прорізані високо над землею, майже біля самої бані. Колись віконечка були засклені товстими кольоровими стеклами. Але майже всі стекла давно повилітали, і грати зяють темними дірками. Над дверима, на масивних залізних ланцюгах — козирок, теж гратчастий і колись засклений, а тепер дірявий, як сито. Двері — товсті, залізні, з якимись вензелями і римськими цифрами. Петлі намертво заржавіли, і от уже багато років двері напівпрочинені— зрушити їх з місця неможливо.

Всередині каплиці, в кам’яній підлозі — люк, що веде до підземного склепу. Це якась старовинна родинна усипальня. Там стоять кам’яні домовини, там сиро, темно і страшно. І саме звідти почули вони... Ні! Сергійко обов’язково повинен побачити сьогодні Павлика. Обов’язково!


3. Одинадцять трамвайних квитків


Сергійко сидить біля відчиненого вікна, поклявши голову на лікоть і підставивши обличчя зустрічному вітрові.

Хороше їхати в трамваї біля відчиненого вікна! Особливо коли трамвай, похитуючись і гуркочучи, мчить через ліс. Мелькають дерева, кущі, порослі папороттю галявини. Гілки, немов підганяючи, стьобають трамвай по боках, а часом і до вікна добираються — встигай лишень голову відхиляти. Навіть забуваеш, що ти в трамваї — немов на крилах ширяєш лісом.

У вагоні порожньо — пасажирів майже немає.

Сьогодні будень, та ще й час такий — одинадцять ранку. От в суботу і в неділю тут у трамвай не сядеш, стільки народу. Кирилівська пуща — дачна місцевість, тут на кожному кроці дачі, будинки відпочинку, санаторії.

В будень по цій колії їздять хіба тільки місцеві жителі, та й то лише вранці — на роботу в місто, і увечері — додому.

Сергійко їде «зайцем». Сергійко завжди їздить «зайцем». І не з якихось комерційних міркувань, а так — заради спорту. Він вважає, що це виховує хоробрість, мужність і витримку. Коли кондукторка проштовхується по вагону: «Хто ще не взяв квиток! Беріть квитки!» — і наближається до Сергійка, він відчуває себе героєм — розвідником у ворожому таборі і в душі пишається власною сміливістю. Щоправда, іноді бували і досить принизливі неприємні моменти, коли кондукторка зупиняла трамвай і викидала «зайця» геть на глум численної публіки, особливо дівчаток, вихованих і прилизаних. Але Сергійко навчився так ловко маскуватися, що з ним такі речі майже не траплялися. Сергійко був професіональним «зайцем». І так до цього звик, що, коли йому доводилося їхати куди-небудь з мамою і мама, звичайно, брала йомуквиток, він відчував себе дуже незручно і навіть ображено.

Сьогодні Сергійко здивувався. За той час, поки він відпочивав у піонерському таборі, у місті відбулася одна цікава подія — з’явилися трамваї без кондукторів.

І зараз Сергійко їхав саме в такому трамваї. Біля передніх дверей, посередині трамвая і біля задніх дверей стояли на триногах залізні ящики-каси: кидай гроші і сам собі відривай квиток. Водій по радіо оголошує зупинки. Це Сергійкові сподобалось — він любив передову техніку.

«Але без кондуктора де все-таки дурниця,— вирішив він.— Хто ж тепер братиме квитки? Тепер всі будуть «зайцем» їздити»

Проте, незважаючи на такий висновок, Сергійко сів у кінці вагона, біля задніх дверей. На всяк випадок — якщо зайде контролер (Сергійко добре вивчив підступний характер цих людей, які завжди заходять з передньої площадки, щоб не дати змоги «зайцям» втекти).

З лісу тягло грибним запахом і сирістю, і думками Сергійко переносився туди, в страшне таємниче підземелля, при одній згадці про яке мороз пробігав поза шкірою. Що ж врешті решт усе це означає? Може, це просто Павлик написав листа, щоб розіграти Сергійка? Ну, це було б справжнім свинством — так розігрувати? Ні, не те! Адже дзвонив точно не Павлик!

— У мене проїзний.

— Що?! — Сергійко здригнувся і обернувся. Поряд стояв високий кремезний чоловік у білому парусиновому костюмі.

— У мене проїзний, кажу. От, будь ласка, — і він вийняв з кишені проїзний трамвайний квиток.

Сергійко спантеличено дивився на нього й розгублено кліпав очима, нічого не розуміючи.

— От дивак! — розсміявся чоловік. — Це ж так належить у трамваї без кондуктора: в кого проїзні, — показувати один одному. А крім тебе й мене, зараз у трамваї нібито нікого й немає.

У вагоні, справді, крім, них, нікого не було.

Чоловік сів поруч з Сергійком.

У Кирилівській пущі трамвайні зупинки розподіляються по лініях — перша лінія, друга, третя...

Сергійкові треба було в самісінький кінець — на п’ятнадцяту лінію. Чоловік сів на сьомій. Відстані між зупинками великі, їхати мовчки нудно, і чоловікові хотілося поговорити. Видно, в нього був той гарний настрій, коли не хочеться мовчати і все одно хто твій співбесідник.

— А все-таки здорово це, правда? — він кивнув на касу з білетами. — Трамвай без кондуктора! Правильне діло. Давно пора. Велика це сила — довір’я до людини. Щоб в чесність її вірити. От, ти мені пробач, браток, але ти, мабуть, не раз раніше «зайцем» їздив... Та ти не червоній — я ж сам таким був колись і теж «зайцем» їздив. Справа житейська!.. А тепер- от, у такому вагоні, не поїхав би, правда? Перед самим собою якось незручно. Адже ніхто тебе квиток брати не примушує, ніхто не питає,— будь ласка, їдь «зайцем»! І от саме тому не виходить, незручно якось. От що значить довір’я. Та й народ свідоміший, більше розуміти став... А в Одесі,— я в газеті читав,— бібліотека є без бібліотекаря. Приходиш, береш книгу, яку хочеш, несеш додому. Прочитав,— одніс, поставив на місце. І ніякого тобі контролю, ніякої перевірки... І магазини без продавця — клади гроші, бери, що треба, і-йди собі... Ну здорово ж!.. От нема ще нібито комунізму, а відносини комуністичні, комуністичні люди вже є. Цілі бригади таких людей. І з кожним днем їх все більше й більше. А раз є такі люди, значить, і комунізм от-от буде... Ти диви, навіть в рифму вийшло,— засміявся чоловік.— Що не кажи — а наближається комунізм... Ти Льва Кассіля «Про життя справді хорошее» читав? О, прочитай, друже, обов’язково! Дитяча книжка, а я її з величезним задоволенням прочитав. Дуже правильна книга.

Чоловік замовк.

В Сергійка від напруження стукотіло у скронях. Тільки б не зайшов зараз контролер. Все, що завгодно, але тільки б не зайшов зараз контролер! Ні, нехай заходить, нехай штрафує, але тільки не зараз, тільки не при цьому чоловікові.

Невже він буде їхати до кінця?!

Ні, краще самому вийти.

Сергійко підвівся.

— Ти що — теж виходиш на цій зупинці?

— Та ні, ні, я далі,— забелькотів Сергійко і сів.

— А, ну тоді бувай здоров,— чоловік встав і пішов до виходу...

Трамвай рушив. Сергійко був один у вагоні. Він зітхнув, підійшов до каси, ще раз зітхнув, вийняв три карбованці, опустив їх у касу і одірвав десять квитків.

Потім раптом згадав, що якось підбив Павлика проїхати «зайцем». Вишкріб з кишені всі монетки — виявилось тридцять дві копійки — кинув їх у касу і відірвав ще один квиток.


4. На Захарівській


Відчуття не міста давалося взнаки одразу — тільки-но ступив з трамвая на пісок: не на бруківку, не на асфальт, а на пісок, на голу неодягнену землю.

Сергійко машинально попрямував був до магазинчика, де продавалися батарейки, але тут же схаменувся, згадав про три карбованці і чомусь почервонів. І на мить його огорнула тепла приємна хвиля гордого вдоволення собою — так буває, коли робиш вчинки для самого себе, вчинки, про які навіть нікому не можна розказати і про які ніхто ніколи не довідається.

Пахло гарячим піском, трамвайними шпалами і глицею. Ноги загрузали в піску, пісок набивався в сандалії, пересипався між пальцями, тиснув на стопу. Але, незважаючи на це, йти було приємно.

От і Захарівська — широка, як Хрещатик, вулиця-галявина, обросла пильно-зеленою травою і подорожником — схожа на старий, протертий в багатьох місцях килим. Посередині дві глибокі вибоїсті колії, по боках, на пагорбах, сірими стрічками, схрещуючись і розбігаючись, в’ються твердо второвані стежки — вузенькі, не розминешся. На цих стежках так хороше їздити на велосипеді — куди краще і цікавіше, ніж по асфальту!

На початку вулиці, на похилій бетонній площадці, обгородженій перилами з товстих залізних труб — водорозбірна колонка. Звідси жителі Захарівської носять відрами воду — хто просто в руках, а хто на коромислі. Сергійко з гордістю може сказати, що й він тепер вміє носити відра на коромислі. Адже це справа не така легка, як здається. Попервах Сергійко всю воду розхлюпував. І сильно заздрив Павликові. А тепер наловчився і ні краплі не розхлюпує — хіба що з ноги зіб’ється.

Ясна річ, у Павлика в таких справах досвіду більше: добре йому — щодня хазяйнує. Павлик, чортяка, все вміє: і на городі поратися, і кроликів доглядіти, і паркан полагодити, і дров нарубати. Мабуть, тому й вигляд у нього завжди серйозний, діловитий і доросла зморшка на лобі — ніби він увесь час чимсь заклопотаний. Отже, хоча Сергійко на два з половиною місяці старший за Павлика, йому ніколи не спадає на думку вважати себе старшим братом.

Сергійко натиснув на клямку і коліном штовхнув хвіртку. Кудлата руда дворняга з верескливим гавкотом вискочила з-під веранди, потім, припадаючи на передні лапи, заметляла хвостом.

— Найда, дурна, не впізнала? Як живеш стара?

І одразу згори, з покрівлі сарая, залунало стримано-радісне:

— Сергійку!

— Здоров, Павлику! Не злазь, я зараз туди залізу.

Драбина стара, вітха, щаблі скриплять і хитаються, але Сергійко сміливо лізе вгору.

Павлик схопив за руку, поміг ступити на дах. Рвонулися було обнятися, та стрималися, лише міцно потисли один одному руки.

Раніше, коли були менші, мама, бувало: «Сергійчику, ну поцілуй Павлика. Ви так давно не бачились!..». А тепер вони вважали себе дорослими і навіть після довгої розлуки ніколи, зустрічаючись, не цілувались — нащо ці ніжності!

Ніде і ніколи світ не буває таким великим і просторим, як в дитинстві на покрівлі сарая. І кущ бузку, до верхівки якого не доскочити з землі, — внизу, під ногами; і недосяжно високий віник антени на всохлій тополі — зовсім близько; і сокира, що лежить на землі, здається іграшковою, і Найда, що задрала догори голову і метляє хвостом,— неймовірно маленька.

— Дива!

А небо, небо яке! З землі на нього якось не звертаєш уваги. Невже так багато в світі повітря!

Скільки чудового на даху! От розірваний навпіл гумовий м’яч. Років два лежить тут — не менше. Був колись червоно-синім. Тепер порепакий і зовсім чорний від спресованого дощем пилу. А ось алюмінієве кільце прилипло, вросло в толь — не відірвати! — і теж чорне. А було ж біле-біле.

О! А це ж целулоїдний пропелер, який вони запускали минулого літа. Як вони його шукали тоді! Думали — на дереві застряв. А він ондечки! Покоцюрбився на сонці, потріскався геть. Здається, ще зовсім недавно він був таким новеньким і так здорово літав. Правда, Павлику?!.

І, дивлячись на цей пропелер, Сергійко раптом вперше подумав про час, про те, що він плине, минає. І що щось уже минуло, пішло назавжди...

Та, коли стоїш на покрівлі сарая і відчуваєш, як багато в світі повітря і неба, такі думки про час з’являються лише на мить, на одну секунду. І одразу проходять, зникають безслідно...

Сергійкові не хотілося поки що говорити про те, головне й таємниче, що привело його саме сьгодні сюди, на Кирилівку, до Павлика. Він соромився признатися самому собі, що його лякають навіть думки про це.

І раптом Павлик сказав:

— Слухай, Сергійку, як це здорово, що ти зараз приїхав! Знаєш, я ж тобі дзвонив...

— Як, то це ти?!.

— Авжеж, півгодини тому дзвонив, і твоя мама сказала, що ти вже поїхав до нас... Ти розумієш, прокидаюсь я сьогодні вранці, дивлюсь — в мене на подушці лежить записка...

— Ну?!

— Ось, диви, — і Павлик витяг з кишені зім’ятий аркушик з блокнота.

Сергійко, ні слова не кажучи, тремтячою рукою витяг лист.

Павлик від подиву роззявив рота.

На обох аркушиках було написано одне й те саме — слово в слово:


«Першого серпня, рівно о дванадцятій ночі, в склепі під каплицею на Кирилівському кладовищі».


— Ф’ю,— присвиснув Павлик.— Оце да!

— Ну, що ти скажеш?— спитав Сергійко.

— А я знаю! — знизав Павлик плечима.— Ти пам’ятаєш, отоді, коли ми грались на кладовищі?..

— Пам’ятаю, звичайно, пам’ятаю. Та невже...


5. Це було місяць тому


Так, це було місяць тому. Вони гралися на кладовищі в прикордонників і шпигунів — Павлик, Сергійко, Гришка Щур та його молодший брат Лесик.

Гришка й Лесик жили по-сусідству з Павликом, на тій же Захарівській вулиці.

Щур — це Гришчине прізвисько. Він і справді чимось був схожий на щура: обличчя вузьке, гостроносе, витягнуте вперед, зуби дрібні, мишачі. Особливо посилювалась ця схожість, коли він сміявся,—оголюючи ясна, відкопилювалася верхня губа, а на переніссі і біля рота з’являлися променисті зморшки. При цьому він якось дивно форкав носом.

Лесик, головань з великими блакитними, вічно здивованими очима, аніскілечки не був схожий на Гришку— навіть не вірилось, що вони рідні брати. Взагалі в їхній родині всі були на диво не схожі один на одного.

Жили вони вчотирьох— Гришка, Лесик, мама і бабуся. Мама працювала в місті на трикотажній фабриці, і з ранку до вечора вдома її не було. Бабуся ніде не працювала. Однак годувальницею в сім’ї вважалась бабуся, а не мати. Бабусі належав і будинок, і великий фруктовий сад, і все господарство. Звали бабусю Варвара Петрівна, але всій КирилівцІ вона більш відома, як «стара Бейлиха» (прізвище її — Бейла).

І не було на Кирилівці, що простяглася на багато кілометрів, жодної людини, яка б не знала «старої Бейлихи» По-перше, тому що вона прожила тут все своє життя, а, по-друге, тому, що той, хто хоч раз бачив її, не міг не запам’ятати — така виразна була в неї зовнішність. Високого зросту, широкоплеча, вона мала неабияку фізичну силу — спокійнісінько могла нести на плечах повний лантух яблук вагою в кілька пудів. Шкіра її, аж чорна від загару, не світлішала навіть узимку.

Обличчя велике, широке, обвислі щоки напливали на товсту зморшкувату шию. Вона була одноока. Ліва сліпа очна ямка перекошена, нижче за праву — в ній сльозилося напівприкрите віком мертве скляне око. Погляд цього ока був такий страшний, що ставало моторошно і в самого наверталися сльози.

Стара Бейлиха відзначалася досить крутим характером: на базарі сперечатися з нею не наважувався ніхто. Вона просиджувала там щодня з самісінького ранку до обіду (звичайно, крім свят, особливо церковних). Стара Бейлиха була професіональною базарною торговкою. Вона торгувала ягідьми і фруктами, різною городиною, яйцями, квітами. Але найбільше, звичайно, ягідьми та фруктами. Цього добра в її саду було дуже багато; яблука — пепінка, ранет, антонівка, налив, груші-лимонки, бере, вишні-шпанки, сливн-угорки, морелі, персики, полуниці, агрус—всього не перелічиш.

Наприкінці літа, коли дозрівали плоди на більшості дерев і стара Бейлиха сама не вправлялася з торгівлею, вона підпрягала до цього діла Гришку. І до самісінького вересня Щур ставав торговцем.

Сергійко спершу не міг повірити — як це так: школяр, піонер і раптом торгує на базарі яблуками.

Але якось Павлик повів його на базар, і Сергійко на власні очі переконався в цьому. Коли вони підійшли до прилавка, біля якого стояв Щур, той сааме торгувався з якоюсь літньою жінкою.

— Вісім, добре, хлопчику? Ну? — лагідно говорила вона.

— Не буде, — металевим голосом відповідав Щур.— Тільки десять, дамочко. Ви подивіться, які яблука! Білий налив. Перший сорт. На всьому базарі таких не знайдете.

Вглядівши Сергійка і Павлика, Щур на мить знітився, але одразу взяв себе в руки і суворо сказав жінці:

— Не хочете — не беріть, а торгуватися нема чого.

Так, Щур виявився справдішнім базарним торговцем. Це було недобре. Сергійкові це не подобалося. До того ж хтось з хлопців пустив чутку, ніби Щур їсть жаб — посипає пшоном і їсть. Це була, звичайно, брехня, але все-таки— брр! — яка гидота, коли про тебе так говорять!

І разом з тим Сергійко не міг не визнати, що в Щура є цілий ряд дуже позитивних якостей. Наприклад, Щур міг спокійнісінько залізти на телеграфний стовп. Зв’яже внизу, біля кісточок ноги ремінцем і по зовсім гладенькому стовпу лізе, як мавпа. Сергійко і Павлик навіть мріяти про це не могли.

Щур стрибав у воду з самісінької верхівки старої верби (а там метрів десять, не менше!). І не солдатиком, а вниз головою. Щур прекрасно знав пташок і міг по голосу розпізнати будь-яку. А найголовніше — Щур беззаперечно погоджувався під час ігор бути яким завгодно ворогом — білогвардійцем, розбійником, шпигуном і тому подібне...

Отже, Щур був дуже суперечливою людиною. Щурів брат Лесик не був такою суперечливою людиною. Він не мав ні недоліків, ні позитивних якостей Щура. Взагалі важко було з’ясувати, які якості він має, бо він здебільшого мовчав. Якщо й розкривав рота, то тільки заради того, щоб спитати: «А що? А як? А чому?» І у відповідь мовчки кивав головою, погоджуючись.

Вчився Лесик у другому класі. Через молодість у базарній торгівлі участі не брав. Щур ставився до Лесика іронічно, але поблажливо і, крім базару, всюди тягав його за собою.

Так от, у той день Сергійко, Павлик, Щур і Лесик гралися на кладовищі в прикордонників і шпигунів.

Був ранок, серпанковий, ще не жаркий, пахучий усіма соками землі, нагрітої літнім сонцем,— травами, квітами, гарячим каменем. Небо затягло білявими прозорими хмарками, і розсіяні сонячні промені м’якими дотиками пестили обличчя. Душу сповнювало відчуття особливої ранкової радості життя.

Грали з захопленням.

Рятуючись від «прикордонників», «шпигун» Щур вирішив сховатися у підземному склепі.

Обережно переповзаючи на животі від могили до могили, він наближався до каплиці.

Склеп мав два ходи. Один був усередині каплиці — велика кам’яна плита, зсунута вбік, відкривала довгастий прямокутний люк; другий — знадвору: в стіні каплиці, внизу, біля самого фундаменту, зяяв пролом (він виник, мабуть, під час війни від снаряду) Пролом не дуже великий, але пролізти можна вільно, навіть дорослому.

Ясна річ, «шпигун» вирішив скористатися проломом.

Він поспішав — «прикордонники» насідали йому на п’яти. Він чув за кущами їхні кроки.

Щур просунув у пролом ноги і вже збирався було спускатися, як раптом з глибини підземелля залунав... голос.

— Ану геть звідси! Чого мерців тривожиш! А то заберу в могилу! У-у-у...

Голос був приглушений, нелюдський, замогильний.

І Павлик, Сергійко та Лесик, що саме визирнули з-за кущів, враз побачили, як Щур кулею вилетів з пролому і щодуху кинувся навтіки. На обличчі в нього був — жах.

Хлопці не чули голосу, але до них долинув отой страшний виючий звук, що йшов з-під землі: — У-у-у...

Охоплені страхом, вони рвонулися слідом за Щуром.


6. Несподівана суперечка


Лише опинившись на городі в старої Бейлихи, хлопці спинились і трохи віддихалися. Вони були так налякані, що їм навіть ввижалося, ніби хтось гнався за ними...

— Пху! Їх!

— Оце да!

— Що, що там було?

У Щура зуб на зуб не попадав.

— М-мрець... ж-живий мрець,— ледве вимовив він.

— Що-о?' — у хлопців очі рогом полізли.

Першим отямився Павлик:

— Ну що ти верзеш! Хіба бувають живі мерці?!

— А що! Ти знаєш, що він сказав...— і Щур передав слова, які він почув із склепу.

— Не може буть! То тобі приверзлося.

— Теж іще — сказонув! — підтримав Павлика Сергійко.

— Вік баті-маті не видать! — побожився Щур, чиркнувши нігтем об зуби.

Це була свята вулична клятва.

Проте хлопці з сумнівом глянули на нього:

— Все-таки це якась нісенітниця. Живий мрець!

— А що! Може, воскрес,— несподівано сказав Лесик (йому хотілося підтримати брата),— от баба ж говорила, що якогось Ісуса Христоса розп’яли, він умер, а потім воскрес.

— Ну що ти, Лесику,— поблажливо посміхнувся Сергй”ко.— То ж казки!

Щур раптом роздратувався — його ображало, що хлопці йому не вірять.

— Казки! Казки! Легше всього сказати — кязкч. А от я точно знаю, що в лаврі є свята вода, якою лікують рак. Навіть тих хворих, від кого вже й лікаоі відмовились. І кажуть, що це не брехня, а точно. І від простуди помагає...

Сергійко підозріло глянув на Щура:

— Ти що, може, теж віриш в бога і в усякі оті чудеся?

Щур почервонів:

— Що я, старий? Але... багато все-таки є в житті загадкового і... одним словом, незрозумілого. А що — ні?

— Звичайно, багато. А ти хотів щоб все було зрозуміле? Тоді й жити було б нецікаво,— резонно зауважив Павлик.

Щур зміряв його презирливим поглядом:

— Теж іще — пояснив! Мудрець! А от ти скажи, де кінчається повітря, небо, одним словом?

— Як — де? — здивувався Павлик. — Ніде не кінчається.

— Що значить — ніде?

— А от те й значить! Чи ти, може, думаєш, що небо тверде як... як купол в цирку? Чому ж тоді його наші супутники і ракети не пробили?

— Нічого я не думаю! Але ж ти теж не можеш пояснити.

— Я, звичайно, не професор і науково пояснити тобі не можу. Пожди поки виросту. Але, по-моєму, і так все ясно: якби був який-небудь кінець, то за тим кінцем все одно щось повинно бути, а за тим кінцем — ще, і так далі. От тобі ніякого кінця й немає.

— Нічого не скажеш — пояснив!—іронічно пхикнув Щур.— Ну, добре. А скажіть, було у вас таке: от робиш щось, і раптом здається, що точно, ну точно-точнісінько таке вже з тобою було — ніби колись давно-давно... Га?

— Пх... Щось не пригадую... Хіба що уві сні, може! — з уїдливою посмішкою сказав Павлик.

А Сергійко раптом зсунув брови і тривожно закліпав очима, пригадуючи:

— Стривай... так, було, здається... А що? При чому тут бог?

— Нічого,— торжествуюче сказав Щур.— Хіба я що кажу? От поясни, спробуй. Я ж...

— Та кинь ти дурниці всякі вигадувати,— перебив його Павлик, бачачи, як розгублено дивиться на Щура Сергійко.

— Легше всього сказати — дурниці,— огризнувся Щур. — Просто ви не думаєте над усім цим, а я думаю.

— Чи не на базарі? Коли яблуками торгуєш...— єхидно усміхнувся Павлик.

Щур спалахнув:

— А хоча б і на базарі. Тобі що! Ходім, Лесько. Нам додому час. Ну!

І Лесик, ні слова не кажучи, покірно пішов за ним, високо піднімаючи ноги, щоб не чіплятися за картоплиння.

— Образився! — сказав Павлик, коли вони пішли.— А чого він, справді, дурниці патякає? Теж іще — філософ знайшовся.

Павлик був добрий хлопчик, він уже шкодував, що образив Щура, і хотів якось виправдати себе. Сергійко це зрозумів:

— Та облиш це — поображається і перестане.

Весь день Сергійко і Павлик були під враженням випадку на кладовищі. Довго думали — розказати дорослим чи ні. Потім вирішили — не варто. Хай це буде їхньою таємницею. Адже Павлик вірно сказав — якщо все буде зрозумілим — нецікаво жити. До того ж дорослі, мабуть, все одно не повірили б, почали б сміятися: понавидумували якихось страхів — зайці полохливі, а не хлопці! Серед білого дня голос з могили! Чудасія та й годі!

Ні, дорослі в цих справах нічого не розуміють.

Після обіду Сергійко і Павлик не витримали — потай пішли на кладовище. Таємнича каплиця, як магніт, притягувала їх до себе. І боялися вони, і страшенно кортіло їм подивитися, що там таке. Але цікавість сильніша за страх!

Тривожно билися серця хлопців, коли вони підповзали до каплиці. Сергійко перший заглянув через пролом у склеп. При цьому він весь напружився і був' готовий кожної миті зірватись і бігти геть. Але склеп, був порожній.

— Ну? — пошепки спитав Павлик, зазираючи

Сергійкові через плече.

— Нічого...—прошепотів Сергійко. Потім, несподівано для самого себе, голосно гукнув:

— Го! І завмер у чеканні.

Та тільки глуха, ледь чутна луна прикотилась у відповідь з підземелля.

Додому хлопці йшли заспокоєні і майже веселі.

— То Щур, мабуть, вигадав, — бадьорим голосом запевнив Павлик.

А наступного дня Сергійко поїхав у піонерський табір. Інші радості та турботи захопили його, і незабаром він зовсім забув про випадок на кладовищі.

І от через місяць...


7. Так от хто писав записки!


— Ну то що будемо робити? — спитав Павлик.

— А ти як вважаєш? — в свою чергу спитав Сергійко.

— Хтозна? Може, дорослим усе розповімо?

— Та ні. Якось це... Я свого батька знаю. Він скаже: «Ех ти! А ще в спортшколу ходиш, боксом займаєшся. Якоїсь дурниці злякався!»

— Воно, звичайно... мабуть, не варто. В бога ми не віримо — чого нам боятися?

— Авжеж. А вночі на кладовище і Том Сойєр з Геком ходили. Пам’ятаєш? І все було в порядку. І взагалі — чого ми дрейфимо? Коли читаємо або кіно дивимося про подвиги та пригоди всякі, то мріємо — от би самому! А як трапилося щось у житті — одразу в кущі.

— Точно! Підемо! От тільки б не проспати...

Вони повеселішали. Загадкова історія з листами здалася їм забавною пригодою. Проте ненадовго. Через півгодини неспокій і сумніви знову охопили їх. Правда, тепер вони старанно приховували це один від одного.

— Може, Щура і Лесика з собою візьмемо? — мовби між іншим спитав Сергійко.— Все-таки веселіше буде. Та й вони до цього трохи причетні. Цікаво, їм теж прийшов лист?

Але Павлик категорично запротестував:

— Ні, не треба Щура. По-перше, він і досі зо мною не розмовляє — всерйоз тоді образився. А, по-друге, якби він одержав листа, він би вже прибіг, ти ж розумієш! Ні, йому не було листа. І все це стосується тільки нас з тобою, бо ми не віримо в різне чортовиння.

У Сергійка мурашки пробігли по тілу від Павликових слів. Потім він подумав: «Так, Павлик говорить правду. З Щуром було б ще страшніше. Щур почне різні думки висловлювати, філософствувати — збожеволіти можна»

День тягнувся до вечора нестерпно довго і нудно.

— Може, Найду візьмемо з собою? Для інтересу,— з фальшивою посмішкою сказав Павлик.

— Та ти що! Гавкати почне. Побудить всіх, і нічого не вийде.

— Еге, твоя правда,— зітхнув Павлик.

Нарешті звечоріло.

Хлопчики спали на веранді, на розкладушках. Це було дуже зручно — легко піти, нікого не потурбувавши. З кімнати чути, як хрипко, ніби застуджений, б’є годинник. Це теж до речі — знаєш, котра година.

Довго лежали, перешіптуючись. Говорили про що завгодно — тільки не про кладовище. Говорили для того, щоб не заснути. Але незабаром зрозуміли — нічого не вийде, до дванадцяти не дотягти. Тоді домовились: спати по черзі, по півгодини.

Нестерпно важко боротися зі сном і рахувати довгі нічні хвилини! Щоб не заснути, намагаєшся лягти якомога незручніше, скорчитися, підвернути руку. І бурмотіти щось, і ні в якому разі не заплющувати очей, весь час протирати їх, торкати пальцями повіки.

Нарешті довгождане: «Хрр-бом-м... Бомм... Бом…»

— Павлику, Павлику, прокинься!

— Га?! Що?!

— Твоя черга.

І одразу засинаєш, немов убитий. І, здається, тієї ж миті:

— Сергійку, Сергійку, прокинься...

— Що?!

— Тепер ти...

...Сергійко сидів на ліжку, обхопивши ноги руками й упершись підборіддям в коліна. Важкі свинцеві повіки самі собою заплющувались. В голові — сонні, безладні, уривчасті думки...

Та раптом здригнувся— і сон, як рукою зняло: на перила веранди лягли дві руки, з’явилася голова.

Сергійко тихо зойкнув. Але тут же впізнав — Щур!

— Ой! Що ти? Чого?

— Ти не спиш? — прошепотів Щур.— А Павлик?

Ще нічого не розуміючи, Сергійко затермосив Павлика. Той підхопився, сів на ліжку і, хитаючись зі сну, наче п’яний, отетеріло втупився у Щура.

— Ви одержали? — знову зашепотів Щур. — Я вам зараз все поясню, розкажу Тільки пішли на вулицю. А то побудимо всіх... Там Лесик чекає. Ходімте.

Голос у Щура був благальний і якийсь ніби винуватий.

Хлопці почали одягатися. Гарячково, поспішно, наче бійці, підняті по тривозі.

За хвірткою на лавочці сидів Лесик. Він щулився і шморгав носом.

— Ну, що? — цокочачи зубами, нетерпляче спитав Павлик, його морозило після сну.

— Це я вам написав. І по телефону тобі, Сергійку, дзвонив я. Басом, щоб не впізнав. Ви не сердьтеся. Я зараз поясню, я зараз все розкажу...

Хлопці дивилися на нього широко розкритими від подиву очима.

І Щур почав розповідати.


8. Що розповів Щур


Три дні тому надвечір Щур пішов продавати яблука. Сутеніло, і на базарі вже не було майже нікого. Тільки якийсь п’яненький дідок з тютюном-самосадом, незнайомий дядько, що куняв на мішках з картоплею, і Щур. В нього лишилося з десяток яблук, і він чекав, що, може, вдасться їх продати — баба не любила, коли він повертався додому з «товаром».

Базарна прибиральниця, сердито бурмочучи, підмітала лушпиння, недогризки, качани та інші базарні покидьки й вивозила їх на великій тачці з одним колесом.

Базарний день кінчався.

Але життя на базарі не завмерло.

Ондечки на рундуках, недалеко від Щура, вже сидить зграя хлопців віком від п’ятнадцяти до двадцяти років. Це так зване «Кирилівське кодло» — компанія гультяїв і шибеників, хуліганське товариство базарної молоді.

Душа «кодла» — Яшка Шнобель, носатий парубійко у чорній сорочці з білими гудзиками і в куцих вузеньких брючках, з-під яких виглядають білосніжні шкарпетки—справжнісінькі тобі ноги циркового коня.

Яшка — непутящий син «мадам» Канторович, яка торгує битою птицею. Проживши на світі неповних вісімнадцять літ, він уже встиг за хуліганство та крадіжки рік просидіти в колонії для неповнолітніх правопорушників. Половина товару «мадам» Канторович у той рік пішла на передачі.

Вийшовши з колонії, Яшка запевнив маму, що «зав’язав», тобто порвав із злочинним світом. Але ні вчитися, ні працювати не захотів.

— Яшка, що ти собі думаєш, Яшка? — з розпачем питала матуся.

— Хай коні думають, у них голова велика,— нахабно відповідав Яшка.— Я мушу відпочити від тюрми. А якщо ти будеш чіплятися, я знову почну красти. Чуєш?

Перелякана мама замовкала, і Яшка, виканючивши в неї гроші, ішов «розважатися».

Нехороший був чоловік Яшка, підлий і грубіянський. Але «кодло» незаперечно визнавало його авторитет. Для них це був Шнобель, овіяний славою злодійських подвигів, який уже «чалився», тобто сидів у тюрмі, і який значно краще, ніж рідну мову, знав жаргон карних злочинців.

А Яшка охоче і щедро ділився з друзями своїм «життєвим досвідом». Він розповідав безкінечні історії про знаменитих спеціалістів-злодіїв. Зачудоване «кодло», роззявивши рота, слухало.

Та особливим успіхом користувався «душещипательний» і безграмотний тюремний фольклор.

Тихими літніми вечорами, коли на стовпі посеред порожнього базару спалахувала єдина засиджена мухами лампочка, Яшка Шнобель, спершись на рундук і невміло, безладно тринькаючи на гітарі, сиплим ридаючим голосом виводив:


 — Я плакав так, друззя мої,
Що в нашій комнаті обої одсиріли...

Потім, хвацько вдаривши по струнах, несподівано переходив на інший, бадьорий мотив:


 — Ах, який я був дурак,
Надів ворований спінжак.
І шкари,
І шкари,
І шкари...
І вот благодаря тому
Обратно я попав в тюрму.
Під нари,
Під нари,
Під нари...

І все «кодло» мліючи від захоплення, гугнявими голосами повторювало приспів.

Щур не раз чув ці «концерти».

Спочатку йому, хоч як це дивно, навіть подобалися то надривні, з сльозою, то хвацько-молодецькі мотиви блатних пісеньок. Незабаром він майже всі їх знав напам’ять і деяких навіть навчив Лесика, Павлика та Сергійка.

Але згодом його захоплення кримінальною романтикою пропало так само несподівано й блискавична, як і виникло.

Втіленням всіх «чеснот» злочинного світу для кирилівських хлопців був, звичайно Шнобель. В базарному районі Кирилівки він «богував». Його слово було — закон, його дії були — поза всяким законом.

Якось він гуляв по базару в супроводі братії посіпак — кандидатів у злодії.

Шнобелю було нудно.

Повільно вихилястою ходою він підійшов до Щура і меланхолійно глянув на корзину, що стояла на лавці. Верхня губа Шнобеля була бридливо закопилена, з-під неї виблискувала «фікса» — золотий зуб. Шнобель так звик показувати свою «фіксу», що верхняя губа його, здається, назавжди стала такою перекривленою, зморщеною.

В корзині Щура було повно яблук-малинівок, рожевих, червонощоких, наче личка лялькових матрьошок. Смачні яблука. Дванадцять рублів десяток. Щур тільки-но виніс їх продавати.

Не дивлячись на Щура, ніби зовсім не помічаючи його, Шнобель взяв з корзини одне яблуко, надкусив, пожував трохи, скривився і поклав назад у корзину. Потім взяв друге, теж надкусив, знову скривився і поклав у корзину. Взяв третє.

«Кодло» захихикало. Шнобелеві «молодці» оточили Щура, закриваючи від сторонніх очей.

Незабаром в корзині було повно надкушених яблук.

Спантеличений Щур тільки мовчки дивився на Шнобелеву руку, яка брала яблука, підносила до рота і клала назад у корзину.

Нарешті через силу видавив з себе:

— Що ти робиш?

— А? Ш-шьо? — ніби тільки тепер побачивши Щура, здивовано звів брови Шнобель.— Не можна попробувати? Я пробую.

І, надкусивши останнє яблуко, виплюнув прямо в корзину:

— Нє. Не смачно. Юринда.

Кров кинулася Щурові в обличчя, сльози закипіли на очах.

— Ти... ти... — захлинався він. — На, на тобі всі — раз ти такий! їж!

І, перекинувши корзину, висипав яблука під ноги Шнобелю.

Це було для Шнобеля несподіванкою. Він не чекав такої реакції від маленького хлопця, який завжди з неприхованим захопленням дивився на нього. В очах Шнобеля промайнув переляк. Невинний «жарт» міг перерости в скандал з участю міліції. А це його аж ніяк не влаштовувало.

— Дну зберіть яблука!—кинув він до своїх хлопців.— Швидко, ну!

І, схилившись до Щура, люто зашипів:

— Ти шьо, нещастя захотів? Сявка!

За хвилину біля Щура вже не було нікого. Тільки корзина з надкушеними яблуками свідчила, що все це йому не приснилося.

Отак зародилася в Щура безсила ненависть до того, чиїми піснями ще зовсім недавно він так захоплювався.

Він ненавидів і боявся Шнобеля.

Але Щур був хлопець з характером. Недарма він міг стрибнути у воду з самісінької верхівки старої верби, а там метрів десять, не менше! І не солдатиком, а вниз головою.

Ніхто в світі не догадався б, що він боїться Шнобеля. Хоча нічого дивного в цьому не було, бо Шнобеля боялися всі, і він міг одним пальцем звалити Щура з ніг.

Тремтливою льодинкою ставало в Щура серце, коли він бачив Шнобеля, проте ніколи не уникав зустрічі з ним, не тікав і не показував, що боїться. Може, через це Шнобель і не зачіпав його більше.

Випадок на базарі довів і «благородство» і справжню «сміливість» ватажка кирилівського «кодла». Щур добре зрозумів, що Шнобель злякався, коли він перекинув яблука.

І все-таки Щур боявся його.

...От і зараз Щур відчув, як противно холонуть у нього руки.

Дідок з тютюном-самосадом зібрався й пішов. Дядько на мішках з картоплею уже хропить, мабуть, ночуватиме на базарі.

Щур один. Треба йти. Навряд чи будуть уже покупці.

Але Шнобель стоїть, спершись на рундук, про щось стиха перемовляється з хлопцями й уважно поглядає на Щура.

У Щура зупинилося серце, забрало дихання. І все- таки — ні, не піде він зараз, ще трохи почекає. Впертий хлопчина Щур, впертий, як диявол. Бувають же такі — мале, слабеньке, а й перед велетнем не поступиться.

Щур чує уривки фраз — Шнобель щось розповідає.

«...До мінє підходить якийсь фрей... я йому гавару: «што ти хатишь? Ти хатишь піку в бок? Пажялуста!..» «А радом такая мамка, такая мамка — закачаєшся... А Юрка Адьожа — расписной…»

Потім Щур чує:

— «…харашо, ашо, што... іще на базарі... Сичас прийдет... Сказав — треба...»

У Щура виступає холодний піт: «Це про мене! Точно про мене!»

І саме в цю мить на базарі з’явився покупець. Вгледівши його, Шнобель сказав: «Атас!» — і хлопці зникли. А Шнобель пішов назустріч покупцеві. Вони розминулись, але Щурові здалося, що коли Шнобель проходив повз покупця, він йому щось сказав. Проте той навіть не глянув на Шнобеля, а попрямував до Щура.

Щур здригнувся від якогось тривожного передчуття.

Покупець був невисокий на зріст, опецькуватий. Кругла широколиця голова сиділа просто на плечах — без шиї. Ріденьке рудувате волосся зачесане ззаду, з потилиці, наперед, прикриваючи лисину, виписувало на лобі кумедну кривулясту закарлючку.

Здавалося, що це людина без черепа і без кісток — з самісінького м’якенького м’яса. Щось відразливе, неприємне було в його драглистому, віспуватому, старанно поголеному і напудреному обличчі, від якого тхнуло нудотно-солодким запахом одеколону.

І рука, якою він мовчки взяв з корзини яблуко,— широка, з товстими короткими пальцями, була ніби з тіста.

— Скільки коштує?

— Та забирайте за п’ятьорку всі,— Щуру не терпілося швидше продати яблука і піти, позбутися цього неприємного покупця. Але покупець не поспішав. Він відкусив яблуко і поволі почав жувати, причому губи, щоки, ніс і навіть вуха його дивно заворушилися.

І раптом спитав:

— Тебе Гришкою звати?

У Щура затремтіли коліна:

— А... а звідки... ви знаєте?

Покупець засміявся тоненьким металевим сміхом.

— Е, дорогенький мій, я все знаю... Положено мені знать. Силу таку маю...

І, раптом зробивши страшні очі, рвучко схилився до Щура й зловісно зашепотів:

— Я навіть знаю, як одного разу ти був з хлопцями на кладовищі, біля склепу, і почув звідти жахливий загадковий голос. Га? Що? А ви ж про це нікому не говорили. Правда? А я знаю...

Це було так страшно, що у Щура волосся на голові дротом взялося, і мороз пройшов поза шкірою. Широко розплющеними від жаху очима він втупився в незнайомця.

Той випростався і тепер уже спокійним тоном додав:

— Так от, друже, погане ви собі місце для гульні вибрали — кладовище. Раджу там не гуляти. Бо все це може дуже кепсько закінчитися. Страшне місце, страшне й небезпечне. Запам’ятай!

Незнайомець розсовав по кишенях яблука, заплатив гроші і, ні слова більше не кажучи, пішов...

...Але це ще не все.

На другий день увечері Щура послали в гастроном — купити масла. Поряд з гастрономом — кіоск, де продають пиво. Щур вийшов з гастронома і раптом біля кіоска наштовхнувся на... вчорашнього незнайомця.

Той стояв спиною до нього й пив пиво. Але Щур відразу його впізнав. Поряд стояв високий, кремезний чолов’яга у кепці, насунутій на самісінькі очі.

І Щур почув:

— То, значить, у п’ятницю. О дванадцятій... Гадаю, ти мерців не боїшся? — віспуватий незнайомець захихикав.

Щур швиденько, щоб той не помітив його, дременув геть.

Це було в понеділок.


9. О дванадцятій на кладовищі


Ніколи не бачили хлопці Щура таким пригніченим, розгубленим і винуватим. Щур, певно, боявся, що вони обуряться тим, що він втравив їх в таку загадкову, заплутану, а, може, навіть і небезпечну історію.

— Ви не сердьтеся,— знову благально повторив він, коли розповів усе до кінця.— Але знаєте, я відчуваю, що тут щось дуже, дуже серйозне. Адже той віспуватий точно говорив з високим про кладовище. І «о дванадцятій» — ясно, що ночі, а не дня. І мене лякав кладовищем... Недаремно це, ні... Я б сам пішов. Але самому страшно! Ох, якби ви тільки знали, як страшно! Я вчора пробував. А Леську ледве упросив сьогодні. Боїться, нізащо не хоче. Малий все-таки. А ви, я вірив, що погодитесь. Разом нам буде зовсім не страшно...

Павлик і Сергійко мовчали, бо саме тільки тепер зрозуміли, як все це страшно й небезпечно. Якийсь таємничий віспуватий незнайомець і той, другий, високий, з насунутою на очі кепкою. І кладовище, і підземний склеп. І дванадцята година ночі.

Ох, як хотілося швиденько піти назад, лягти в ліжко, заснути й нічого цього не чути, не бачити!

Але Щур так благально говорив, з такою надією дивився на них...

— Пішли! — не сказав — рішуче видихнув враз Сергійко і відчув при цьому таке, ніби кинувся вниз головою.

— Ага! — одними губами прошепотів Павлик.

Ніч місячна, безвітряна і дуже тиха — жоден листочок не ворухнеться. Десь далеко ледь чутно гримотить останній трамвай. Захарівська, залита місячним світлом, безлюдна, з зачиненими віконницями, здається незвичайно застиглою, мертвою.

Йшли мовчки, пригнувшись і весь час оглядаючись. Але ніде не було ні душі.

Місяць відбивався у полірованому мармурі пам’ятників, кладовище осявали десятки місячних ликів.

Довгі тіні хрестів переломлювались на гранітних могильних плитах, а мереживо дерев розкидало по траві блискучі двадцятикопійочні монетки.

Посріблена місячним інеєм каплиця здавалася казковим замком сплячої красуні-царівни. Та незважаючи на примарну красу, все це було страшне, як тільки може бути страшне кладовище вночі.

Хлопці лягли в густому кущі за могилою з похиленим хрестом і зачаїлись. Звідси добре було видно і вхід у каплицю й пролом.

Сергійко намацав у кишені електричний ліхтарик. Згадав, що не купив нової батарейки. Потім подумав, що взагалі навряд чи потрібен зараз ліхтарик — так місячно, світло навколо. І тут згадав чомусь трамвай без кондуктора, балакучого здорованя-дядечка і його захоплені слова про комуністичних людей, про комунізм, про життя справді хороше.

І Сергійкові раптом стало неймовірно тужливо, не страшно в цю мить, а саме тужливо, тоскно. І такою непотрібною, такою чужою, такою  н е т е п е р і ш н ь о ю  здалася йому вся ця пригода, ці страхи, ці кладовищенські таємниці — ніби з старої, пожовклої, потріпаної книги. Та відступати було пізно. Він був цілком у полоні цієї пригоди.

Серце, як годинник, відстукувало секунди — мірно й лунко в напруженому чеканні.

Сергійко тепер розумів, що таке «гробова тиша». Це була зовсім жахлива, нежива, німа тиша, коли тільки чути, як б’ється серце й більше нічого.

Час зупинився. Вони не відчували його.

І от — не було ні шереху, ні кроків, ні звуку — з-за хрестів з’явилося дві постаті. Ніби підвелися з могил і нечутно посувалися до каплиці. Одна висока, друга нижча, ширша. Навіть не постаті — безтілесні тіні, привиди. Вони ховалися, обминали освітлені місячним сяйвом місця.

Враз високий зупинився, застиг. Низький пішов далі один.

Все ближче, ближче до каплиці.

На якусь мить чорною примарою промайнув у світлій смузі й шмигнув у прочинені двері.

Але можна було помітити, що в руках і під пахвою в нього якісь пакунки, вузли.

Хлопці заціпеніли, заклякли, боялись поворухнутися.

Серце шалено калатало, розганяючи по тілу не кров — холодний колючий жах.

Через кілька хвилин з дверей каплиці шаснула тінь.

І дві таємничі постаті, так само безшумно й нечутно, зникли як і з’явились — немов могили знову поглинули їх.

Хлопці ще довго лежали нерухомо.

Потім обережно, дуже повільно, весь час зупиняючись і прислухаючись, поповзли до виходу з кладовища. І навіть опинившись на вулиці, все ще повзли, боялись підводитися.

Першою була хата старої Бейлихи. Тільки тут, забившись у куток між парканом і сараєм, хлопці наважилися заговорити. І то пошепки.

Було вирішено, що після такої халепи щось робити сьогодні — годі й думати. Спершу треба прийти до тями. Домовилися зустрітися вранці.

Додому Павлик і Сергійко бігли бігом, не оглядаючись.

Страх все ще міцно тримав їх в своїх пазурах.


10. Вранці


Сергійко прокинувся рано. Павлик ще спав. Сергійко не став його будити й лежав, дивлячись на дерев’ яну стелю веранди, де по нефарбованих порепаних дошках снувалося тремтливе сонячне павутиння, яке відбивалося від бочки з водою, що стояла під ринвою біля веранди. І, тривожні та безладні, снувалися думки про події кошмарної ночі.

Привиди?! Та хіба ж існують насправді привиди?.. Це тільки в книжках, у казках. Але чим пояснити той голос з домовини отоді, місяць тому?.. Ні, привиди, звісно — дурниця. То, може, шпигуни? І тут, у склепі, їхній радіопередавач?! Або — вбивці? А в тих пакунках — порізані на шматки жертви? Він колись чув про таких нелюдів...

Холодний піт виступав від цих думок.

Нарешті прокинувся Павлик.

Нашвидку поснідавши, друзі побігли на вулицю.

Щур з Лесиком вже чекали біля свого будинку. Ні слова не сказавши один одному, хлопці рушили на кладовище.

Вмита росою зелень пахла особливою ранковою свіжістю, в гущавині різноголосо цвірінчало гомінливе птаство, і все кладовище мало дуже мирний, навіть привітний вигляд. Ніщо не нагадувало про нічні страхи.

Але хлопцям було моторошно.

Домовились так: Павлик і Лесик стоятимуть на варті, Сергійко і Щур полізуть у склеп.

Тягли жеребок, кому першому лізти. Випало Сергійкові. Спускалися через пролом. Все-таки не так страшно, не треба хоч у каплицю заходити.

Сергійко видихнув, як на старті, і просунувся до половини в пролом. Ноги одразу охопив мокрий сирий холод — ніби хтось обіймав їх огидно-слизькими холодними щупальцями. І в міру того, як Сергійко спускався, страх знизу, з живота, піднімався до горла, душив, заважав дихати.

Сергійко стрибнув униз і боляче вдаривсяколіном об гострий виступ кам’яної домовини. На секунду йому здалося, що він тут сам один, що хлопців нагорі немає. Ледь не скрикнув з переляку, але в ту ж мить нога Щура чиркнула його по щоці. Сергійко підставив плече, допоміг Щуру спуститись.

Завмерли, сторожко прислухаючись.

Хоч висота склепу дозволяла стояти на повний зріст, вони пригнулись, згорбилися — могильний морок гнітив, притискав до землі. Лише через пролом просочувалося у склеп слабке світло.

Нарешті очі хлопців звикли до напівтемряви склепу.

Важка гранітна брила, що прикривала кам’яну домовину, була трохи зсунута вбік. Хлопці добре знали, що домовина порожня, в ній давно вже нема ні труни, ні мерця — ще з воєнних часів, коли в місті хазяйнували фашисти.

І все-таки, коли Щур засунув руку в домовину, йому здавалось, що він от-от наштовхнеться на мертвее тіло. І по спині бігали мурашки.

— Єсть! — приглушено скрикнув Щур.

Сергійко засвітив кишеньковий ліхтарик. Кружальце жовтого світла лягло на клуночок з квітчастої хустини.

— Маленький, а важкий, чортяка! — через силу витягаючи його, прошепотів Щур. Тремтячими пальцями він розв’язав вузол.

Хлопці разом зойкнули.

Це було щось неймовірне, казкове. Браслети, персні, каблучки, серги, брошки, пудрениці і безліч інших коштовних витребеньок...

Хлопцям забрало мову, вони не вірили власним очам. Ніби ожила якась дивна казка про чарівний скарб, і вони — герої цієї казки. І таємничі, загадкові зустрічі. І кладовище, і нічні привиди, і підземелля, і скарб в домовині — ні, це було вже занадто!

У найдорослішої людини з найздоровішим глуздом голова пішла б обертом від усього цього.

Щур знову засунув руку в домовину й витяг другий пакет — обгорнутий цупким папером і перев’язаний шпагатом.

Вони розгорнули його, і наче безліч маленьких цвіркунчиків порушили могильну тишу підземелля своїми співучими тоненькими голосами: в пакеті були годинники,— десятки наручних годинників...


Сергійків батько уважно вислухав схвильовану розповідь хлопців.

— Це добре, що ви залишили все на місці, — сказав він. — Ану пішли, я гляну.

І от вони знову на кладовищі. Хлопці збуджені, але страх пройшов, впевненість повернулась до них. Такий уже був чоловік Сергійків батько — від нього завжди віяло впевненістю, силою, і він умів цю впевненість вселяти в людей.

Як добре, що він так вчасно приїхав! А то дядя Костя вже на роботі, а жінки — хіба вони розуміються на таких справах?

Сергійків батько виліз із склепу, обтрусив коліна:

— Еге, справа серйозна... От що, хлоп’ята, ви тут побудьте, пильнуйте, щоб нічого не пропало, а я піду подзвоню куди треба. І — роти на замок, нікому ні слова. А то ще можна сполохати — ваших «привидів».

Це було справжнє доросле завдання. Друзі були на варті — нишком лежали в кущах і не зводили погляду з каплиці. І гордість розпирала їхні груди. Хвилин через десять повернувся Сергійків батько. А ще за півгодини на кладовище прибув високий худорлявий чоловік у цивільному. Зовні він зовсім не був схожий на працівника міліції...


11. «Не буду — і все...»


Відтоді минуло два тижні.

Загадкова історія з таємничим скарбом закінчилася.

Останні події цієї історії відбулися без участі хлопців. Головну участь там уже брали працівники міліції, собака-шукач, судові експерти та слідчі. Хлопці були тільки свідками. І свідками їм ще треба було виступити на суді. Бо «головні герої» історії, — «віспуватий», «високий», «Шнобель» і деякі інші, — скромно відмовлялися від своєї провідної ролі й намагалися довести свою непричетність до описаних подій. Хоча відмовитися було дуже важко, бо їх затримали на кладовищі в підземному склепі, коли вони через кілька днів і знову ж таки вночі прийшли забирати «скарб».

І от сьогодні начальник міліції, той самий худорлявий, несхожий на міліціонера дядечко, який першим прибув на кладовище, викликав до себе Сергійка, Павлика, Щура і Лесика.

— Ну, хлопці,— сказав він,— спасибі вам велике. Ви — справжні молодці. Ви допомогли викрити зграю небезпечних карних злочинців, яку ми давно и давно шукаемо. Нещодавно вони пограбували ювелірний магазин і ото вирішили переховати крадене в склепі на кладовищі. Вони давно вже облюбували це місце для схорону. І справді дуже зручне — нікому б не спало на думку шукати в домовині!.. Тоді, коли ви грали на кладовищі в прикордонників і шпигунів, віспуватий — ватаг зграї — саме оглядав склеп. І як Гриша ткнувся туди, вирішив налякати, щоб віднадити. Ви їм заважали. А потім на базарі знову почав залякувати. Це вже спеціально. Боялися, що можете перешкодити. А воно, бачите, як вийшло. Не сподівалися вони, що ви такі одчайдушні геройські хлопці...

— Молодці, ну просто молодці! — в захопленні повторив начальник і посміхнувся.— Коли ви зараз такі, то що ж буде, як повиростаєте! Трепещіть тоді, злодюжки!.. А втім, це ми останніх виловлюємо. Коли ви дорослими станете, не буде вже, мабуть, злодіїв.

Як ви гадаєте? Я гадаю, не буде...

Назад хлопці їхали на трамваї. Міліція була на п’ятій лінії, а вони жили на п’ятнадцятій, ви ж знаєте.

До речі, трамвай був без кондуктора, і хлопці з якимось особливим почуттям самі собі брали квитки.

Гришка Щур мовчки дивився у вікно й про щось думав.

І раптом тихо, але твердо і впевнено сказав:

— Не піду я більше з яблуками на базар. Не буду торгувати, не буду — і все...








Оглавление

  • Всеволод Зіновійович Нестайко Супутник «Лiра-3»
  • ШВЕЙЦАРСЬКА МАРКА
  • ПРОСТО ОЛЕСЬ – ДРУГ
  • УСМІШКА ТЬОТІ КЛЬОМИ 
  • МАМА
  • ОДИНИЦЯ З ОБМАНОМ
  • ЛЬОНЬКА
  • РУДИЙ ТИМКО
  • ТРОЄ ЗА ПАРКАНОМ
  • ПЕРЕМОЖЕЦЬ
  • ВОДЯНІ ЛІЛІЇ
  • „ГАСТРОНОМ“
  • СУПУТНИК „ЛІРА-3“
  • ОСТАННЯ БОМБА
  • ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО СКЛЕПУ
  •   1. Загадковий лист
  •   2. Треба їхати на Кирилівку!
  •   3. Одинадцять трамвайних квитків
  •   4. На Захарівській
  •   5. Це було місяць тому
  •   6. Несподівана суперечка
  •   7. Так от хто писав записки!
  •   8. Що розповів Щур
  •   9. О дванадцятій на кладовищі
  •   10. Вранці
  •   11. «Не буду — і все...»