КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Усі вогні ­— вогонь [Хулио Кортасар] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Хуліо Кортасар Усі вогні — вогонь


Зміст
7 • Південна автострада

         Переклад Юрка Покальчука

38 • Здоров’я хворих

         Переклад Сергія Борщевського

58 • Возз’єднання

         Переклад Сергія Борщевського

75 • Сеньйорита Кóра

         Переклад Юрка Покальчука

99 • Острів ополудні

         Переклад Сергія Борщевського

109 • Вказівки для Джона Ґовелла

         Переклад Юрка Покальчука

125 • Усі вогні — вогонь

         Переклад Юрка Покальчука

139 • Інше небо

         Переклад Юрка Покальчука

Південна автострада

Gli automobilisti accaldati sembrano non avere storia… Come realtá, un ingorgo automobilistico impressiona, na non ci dice gran che.

Arrico Benedetti[1], «L’Espresso», Roma, 21,6,1964.[2]

Спершу дівчина з «дофіна» вперто намагалася стежити за часом, хоч інженер з «пежо-404» вважав, що це вже не має значення. Кожен міг дивитися собі на годинник, але час, причеплений до правого зап’ястка або ж оте «бі-бі», що раз у раз линуло з радіоприймачів, уже ніби відміряли щось зовсім інше — поза часом тих людей, що не піддалися безглуздому бажанню повертатися з уїкенду до Парижа південною автострадою у неділю ввечері, і котрі не були змушені, щойно виїхавши з Фонтенбло[3], сповільнити швидкість, зупинятися раз у раз, вишикувавшись урешті в шість колон по обидва боки дороги (бо ж відомо, що вся автострада в неділю призначена лише для тих, хто повертається до столиці), увімкнеш мотор, просунешся на два-три метри, знову зупинишся, погомониш про щось із двома черницями з «сітроена 2НР» праворуч, з дівчиною з «дофіна» ліворуч, кинеш погляд через заднє скло на блідого чоловіка за кермом «каравели», жартома позаздриш пташиному щастю подружжя з «пежо-203» (за «дофіном» з дівчиною), яке бавиться з донечкою, жартуючи і наминаючи сир, терпиш подеколи галасливі витівки двох хлопчаків з «сімки», що попереду «пежо-404», навіть виходиш роззирнутися, не дуже віддаляючись, бо хіба знаєш, в яку мить автомобілі попереду почнуть рухатися, а тоді — біжи бігом, поки сусіди з машин позаду не вчинили галасу, сигналячи і лаючись, і ось так доберешся до «таунуса», що попереду «дофіна» з дівчиною, яка щомиті позирає на годинник, перекинешся кількома словами чи то байдужими, чи й жартівливими, з двома чоловіками, які подорожують з білявеньким хлопчиком, який, незважаючи ні на що, з величезним задоволенням катає собі іграшковий автомобіль по сидіннях і буферу «таунуса»; можна насмілитися й піти далі, бо схоже, що передні машини й не збираються рухатися вперед, і зі співчуттям позирнути на літню пару в «ІД-сітроені», схожому на велетенську фіолетову ванну, в якій плавають цих двійко старих, він — тримаючи руки на кермі з виразом стерпної втоми, вона ж — відгризаючи шматок за шматком від яблука з виразом скоріше обов’язку, аніж бажання.

Проробивши такий огляд учетверте, все озирнувши, інженер вирішив більше не виходити зі свого автомобіля, а лише чекати, доки поліція в якийсь спосіб розчистить цей затор. Серпнева спека збиралася в цю пору дня десь на рівні шин, ніби зумисне для того, щоб стояння на місці дедалі більше нервувало всіх. Довкола — запах бензину, чулися крикливі голоси хлопчаків із «сімки», сонце відбивалося у склі та нікельованих частинах автомобілів, а на довершення всього — зростало суперечливе відчуття ув’язнення в самому серці джунглів з автомобілів, створених для того, щоб мчати вперед. Інженерів «чотириста четвертий» був другий у ряду справа, якщо рахувати від лінії, що ділить автостраду навпіл, отож праворуч від нього стояли ще чотири машини, а ліворуч ще сім, хоч виразно бачити він міг тільки ті вісім машин, що оточували його безпосередньо, а також і їхніх власників, на яких він уже надивився донесхочу. З усіма він уже поговорив, окрім хлопців з «сімки», що викликали в нього антипатію; поки проїжджали кілька метрів, ситуацію обговорювали до найменших подробиць, і загальне враження було таке, що до Корбей-Ессона[4] доведеться просуватися так само поволі, або й ще повільніше, але десь поміж Корбеєм і Жувізі[5] ритм почне пришвидшуватися, тільки-но вертольотам та мотоциклістам пощастить розчистити найважче місце у цьому заторі. Ніхто не мав сумніву, що десь неподалік сталась якась величезна катастрофа, що й викликала цей затор, бо ж як інакше можна пояснити таку неймовірну повільність. А ще — уряд, спека, податки, стан шляхів і мостів, усілякі катастрофи, три метри проїхали — ще одна банальність, ще п’ять метрів — якась зарозуміла сентенція або ж стримана лайка.

Двом черницям з «сітроена 2НР» конче треба було потрапити до Мії-ла-Форе[6] до восьмої, бо вони везли кошик з овочами та іншою городиною для куховарки. Подружжя з «пежо-203» за всяку ціну хотіло встигнути подивитись телевізійну гру, яку передають о пів на десяту; дівчина з «дофіна» сказала інженерові, що їй однаково, о котрій вона добереться до Парижа, але вона вважає неприпустимим змушувати тисячі людей рухатися із швидкістю каравану верблюдів. В ці останні години (було, мабуть, близько п’ятої, але сонце все ще пекло немилосердно), вони, на думку інженера, проїхали кількасот метрів, але один з пасажирів «таунуса», що підійшов до них, тримаючи на руках хлопчика з іграшковим автомобілем, щоб перекинутися кількома словами, іронічно всміхаючись, показав на верховіття самотнього платана, і дівчина з «дофіна» згадала, що цей платан (а може, каштан), стоїть на одній лінії з її машиною вже стільки часу, що не варт позирати на годинник і ламати собі голову над непотрібними підрахунками.

Все ще не смеркалось, сонячний жар вібрував над шосе і кузовами машин, доводячи усіх до знемоги, коли вже голова йшла обертом, мало не до млості. Темні окуляри, змочені одеколоном хусточки на чолах, імпровізовані накриття від сонця, від сліпучих сонячних променів і клубків вихлопного газу, що виривалися з труб при кожному просуванні вперед, ставали дедалі досконалішими, запозичувалися іншими і жваво обговорювались. Інженер знову вийшов з машини, щоб розім’яти ноги, обмінявся кількома словами з селюкуватою на вигляд парою з «аріана», що стояв перед «2НР» із черницями. За «2НР» стояв «фольксваген» із солдатом і дівчиною, очевидно молодятами. Третій ряд до узбіччя дороги вже не цікавив інженера, бо ж так можна було відійти на небезпечну віддаль від «чотириста четвертого»; в нього мигтіло в очах від різноманітних кольорів і форм — «мерседес-бенц», «ІД», «4Р», «лянча», «шкода», «морріс майнор» — повний набір. Ліворуч по інший бік шосе тягнулися непрохідні хащі — «рено», «форд енглія», «пежо», «порше», «вольво»; все це було таке одноманітне, що врешті, побалакавши трохи з двома чоловіками із «таунуса» і безрезультатно спробувавши зав’язати розмову з самотнім водієм «каравели», інженер не знайшов нічого кращого, як вернутися у свій «чотириста четвертий» і знову погомоніти про час, відстані й кіно з дівчиною з «дофіна».

Раз у раз до них забрідав який-небудь чужак, якийсь сміливець, що протискався поміж автомобілями з іншого боку дороги чи від самих крайніх рядів праворуч, приносив якусь новину, скоріше фальшиву, але яку повторювали від машини до машини на всьому просторі вздовж розпечених кілометрів. Чужак смакував успіх своїх повідомлень, дослухався до грюкання дверцят, — пасажири поспішали прокоментувати принесену ним новину, — але за мить десь звучав гудок або ж гуркіт мотора, і прибулець бігом кидався геть, видно було, як він виписує зиґзаґи поміж машинами, щоб дістатися своєї і уникнути справедливого гніву сусідів. Отак упродовж вечора вони довідалися про зіткнення «флориди» з «2НР» біля Корбей — троє загиблих, дитина поранена; про подвійний наїзд — «фіат-1500» налетів на критий ваговоз «рено», який у свою чергу зім’яв «остін», повний англійських туристів; про те, що дорогою від Орлі перекинувся автобус, який віз пасажирів з копенгагенського рейсу. Інженер не мав сумніву, що все це, або майже все, вигадка, хоча щось серйозне, мабуть, таки справді сталося біля Корбей або й біля самого Парижа, якщо вже рух зупинився на такому великому відтинкові шляху. Селяни з «аріана», у яких була своя ферма поблизу Монтеро[7], добре знали околиці і розповідали, що якось, теж у неділю, рух було зупинено на п’ять годин, але тепер така затримка здавалася майже нікчемною — бо сонце, хилячись до горизонту ліворуч від дороги, вихлюпувало на кожну машину останню лавину помаранчевого желе, від якого закипав метал і темнішало в очах, і позаду все ніяк не зникали ті самі крони дерев, а ледь помітні спереду тіні інших дерев все ще не наближалися ніби умисне для того, щоб дати відчути всім, що колона рухається, — нехай ледь-ледь, нехай раз у раз зупиняється, і знову рушає, і несподівано гальмує, і повзе тільки на першій швидкості, і щоразу доводиться переживати прикре розчарування, коли знову і знову перша швидкість закінчується повною зупинкою — гальмо ножне, гальмо ручне, стоп, і знову те саме, і ще, і ще.

Якось, виснажений бездіяльністю, інженер вирішив скористатися зупинкою, особливо довгою і нудною, і обійти ряди машин ліворуч; проминувши «дофін», він помітив «ДКВ», ще один «2НР», «фіат-600», затримався на мить біля «де сото», щоб побалакати зі схвильованим і розгубленим туристом з Вашингтона, який мало що розумів по-французькому, але на восьму годину конче повинен був потрапити на Плас-Опера — you understand, my wife will be awfully anxious, damn it[8], — розмовляли про се, про те, аж тут із «ДКВ» вибрався чоловік, на вигляд комівояжер, і заявив, що серед автостради ущент розбився «пайпер каб[9]», і є кілька загиблих. Американець не надав особливої ваги випадкові з «пайпер кабом», інженер теж, бо, почувши хор гудків, метнувся до свого «чотириста четвертого», на ходу, однак, зумів розповісти цю історію пасажирам з «таунуса» і подружжю з «двісті третього». Детальнішу оповідь він приберіг для дівчини з «дофіна» і тепер переповідав усе з подробицями, в той час як машини повзли своїх кілька метрів (тепер «дофін» трохи відстав від «чотириста четвертого», трохи згодом порядок змінився, але загалом усі дванадцять рядів рухалися, як одне ціле: ніби невидимий регулювальник, що сховався десь у глибині автостради, випускав усі машини водночас і ніхто не міг вирватися уперед). «Пайпер каб», мадемуазель, це невеличкий літак для прогулянок. Он воно як! І треба ж було вигадати отаке — впасти посеред шосе саме в неділю. Якби хоч не так спечно було у цих клятих машинах, якби ж хоч оті дерева праворуч опинилися нарешті позаду нас, якби остання цифра на спідометрі завмерла вже на чорній рисочці, а не висіла нескінченно на власному хвості.

В якусь мить (поволі вже починало смеркати і горизонт автомобільних дахів забарвився у фіолетовий колір) великий білий метелик сів на вітрове скло «дофіна», і дівчина з інженером замилувалися його крильцями, скороминущою і довершеною миттю цілковитої нерухомості; з якоюсь особливою тугою дивились вони навздогін метеликові, коли той, перелетівши «таунус» і фіолетовий «сітроен» літньої пари, полетів до «фіата-600», вже ледь помітного в далині, потім вернувся до «сімки», де незграбна рука спробувала спіймати його, потім легко перелетів «аріан», що належав селянському подружжю, яке, здається, сáме вечеряло, і щез урешті з очей десь праворуч. Коли вже смерклося, колона вперше просунулась на значну відстань — щонайменше сорок метрів; коли інженер розгублено позирнув на спідометр, шістка щезла і з’явився початок цифри сім. Усі ввімкнули приймачі, а власники «сімки» пустили радіо на повну потужність, і, підспівуючи мелодії твіста, смикались і тряслися так, що здригалася вся машина; черниці перебирали чотки, хлопчик з «таунуса» заснув, притиснувшись лобом до скла і не випускаючи з рук іграшкового автомобіля. Знову з’явились незнайомці (запала вже глупа ніч) і поповзли нові чутки, так само суперечливі, як і попередні, про які на цей час усі забули. Тепер уже йшлося не про «пайпер каб», а про планер, яким керувала донька якогось генерала. Таки справді ваговоз-фургон налетів на «остін», але це сталося не в Жувізі, а при самому в’їзді у Париж; один з новоприбульців розповів подружжю з «двісті третього», що асфальт автостради розколовся біля Іньї[10] і що п’ять автомобілів перекинулися, врізавшись передніми колесами в тріщину. Плітки про цю катастрофу дійшли й до інженера, який лише стенув плечима і нічого не сказав на це. Пізніше, перебираючи в пам’яті хвилини ранніх сутінків, коли дихати стало легше, він згадав, як чомусь висунув руку з машини і, постукавши по обшивці «дофіна», розбудив дівчину, яка заснула, похиливши голову на кермо, не турбуючись вже про те, що треба їхати далі. Очевидно, було десь опівночі, коли одна з черниць несміливо запропонувала інженерові бутерброд з шинкою, вважаючи, що він голодний. Він прийняв його з ввічливості (насправді ж його трохи нудило) і попросив дозволу поділитися з дівчиною із «дофіна», яка взяла бутерброд і з’їла його з апетитом, закусивши ще й шматочком шоколаду, який запропонував їй сусід зліва, власник «ДКВ». Декотрі навіть повиходили на свіже повітря із своїх розпечених сонцем машин, бо знову на багато годин застигли на місці; люди відчули спрагу, бо ж на цей час усі запаси фруктової води, кока-коли й вина вже скінчились. Першою попросила пити дівчинка з «двісті третього», і солдат з інженером і батьком дівчинки, полишивши автомобілі, подалися на пошуки води. Попереду «сімки», мешканцям якої радіо, очевидно, цілком заміняло їжу, інженер виявив «больє» і в ньому жінку середніх літ із стривоженим поглядом. Ні, води в неї немає, але вона може дати для дівчинки цукерок. Подружжя з «сітроена» трохи порадилось між собою, а потім стара витягла з сумки бляшанку фруктового соку. Інженер подякував і запитав, чи вони не голодні і чи може він чимось стати їм у пригоді; старий заперечливо похитав головою, але дружина його очевидно готова була прийняти допомогу. Через деякий час разом з дівчиною з «дофіна», оглянувши ряди машин, що стояли від них ліворуч, і намагаючись не відходити далеко від своїх, добули трохи печива і віднесли його бабусі у «сітроен», а потім ледве встигли вернутися на свої місця під перегук автомобільних гудків. Крім цих недалеких походів від своїх машин, — розваги ніякої, тож години врешті почали нашаровуватися одна на одну, зливаючись у пам’яті в єдине ціле; в якусь мить інженер вирішив викреслити увесь цей день із свого записника і стримав сміх, але далі, коли виявилось, що черниці, і чоловіки з «таунуса», і дівчина з «дофіна» не сходяться в підрахунках часу, він зрозумів, що варто таки вести йому лік. Передачі місцевого радіо вже припинились і тільки короткохвильовий приймач у пасажира з «ДКВ» уперто передавав біржові новини. На третю ранку між усіма виникла мовчазна згода відпочити, і до самого світанку колона так і не рушила з місця. Молодики із «сімки» повитягали надувні матраци і повлягались біля машини; інженер опустив спинки передніх сидінь «чотириста четвертого» і хотів поступитись цим ложем черницям, але ті відмовилися; перш ніж лягати інженер подумав про дівчину з «дофіна», яка непорушно сиділа за кермом, і ніби мимохідь запропонував їй до світання помінятися машинами; вона відмовилась, пояснивши йому, що може добре спати за будь-яких умов. Деякий час до нього долинав плач дитини, якій, мабуть, було надто гаряче на задньому сидінні в «таунусі», де її поклали спати. Черниці все ще молились, коли інженер влігся нарешті на сидіннях і поринув у сон, але сон його був такий неміцний, що незабаром він прокинувся стривожений і спітнілий, у першу мить не розуміючи, що трапилося і де він; підвівшись, інженер почав дослухатися до невиразного гамору ззовні, помітив тіні, що просувалися поміж автомобілями, і якийсь силует, що віддалився до краю шосе. Він зрозумів причину цих пересувань, і трохи згодом і сам, намагаючись не зчиняти шуму, виліз з автомобіля, щоб і собі відійти в потребі на узбіччя шосе; не було ні кущів, ні дерев, тільки чорне поле, що у беззоряну ніч, ніби якийсь абстрактний мур, відділяло світлу смугу шосе із застиглою рікою автомобілів. Він мало не налетів на селянина з «аріана», той буркнув щось нерозбірливе; до запаху бензину, що висів над нагрітою автострадою, долучився тепер гострий і кислий дух, що нагадував про присутність людини, й інженер поспішив до свого автомобіля. Дівчина з «дофіна» спала, схилившись на кермо, і волосся спадало їй на чоло; перш ніж зайти до себе в машину, інженер якийсь час вдивлявся у її профіль, відгадуючи лінії невидимих вуст, з яких виривався подих з легеньким присвистом. З іншого боку на дівчину дивився власник «ДКВ» і мовчки курив.

Вранці не набагато просунулися вперед, та все ж це дало надію, що після полудня дорогу на Париж буде звільнено. О дев’ятій звідкись прибув чоловік з добрими новинами: тріщини в асфальті вже зарівняно і незабаром відновиться нормальний рух. Хлопці із «сімки» увімкнули радіо, один із них вибрався на дах автомобіля і став співати й галасувати. Інженер подумки визначив, що й остання новина така ж, певно, сумнівна, як і попередні, і що той, хто приніс їх, просто скористався із загального збудження і радості, щоб випросити апельсин у подружжя з «аріана». Трохи пізніше ще якийсь чоловік хотів був проробити те саме, але цього разу вже ніхто нічого не дав. Спека посилювалась, і всі тепер воліли сидіти по своїх автомобілях і чекати, може, добрі звістки і справді якось підтвердяться. Опівдні дівча з «двісті третього» знову заплакало, дівчина з «дофіна» пішла трохи побавити малу і заприятелювала з її батьками. Власникам «двісті третього» не пощастило: праворуч від них стояла «каравела», мовчазний чоловік, що вів її, був зовсім байдужий до всього, що відбувалося навколо, а від сусіди ліворуч — власника «флориди», їм доводилося терпіти потік гнівних слів, бо затор на шосе він сприймав як особисту образу. Коли дівчинка знову почала скаржитися, що хоче пити, інженерові спало на думку поговорити з селянами з «аріана» — він був певен, що ті мають у себе якісь запаси їжі. На диво, селяни зустріли його дуже привітно, вони розуміли, що в такій ситуації люди повинні допомагати одне одному, і висловили думку, що якби хтось узяв на себе керівництво їхньою групою (дружина рукою описала в повітрі коло, в яке входило з десяток довколишніх автомобілів), то вони б не мали клопотів до самого Парижа. Інженера не привабила перспектива бути керівником, і він звернувся до чоловіків з «таунуса», щоб і вони взяли участь у нараді із власниками «аріана». Незабаром вони по черзі переговорили з усіма членами групи. Молодий солдат з «фольксвагена» погодився відразу ж, а подружжя з «двісті третього» запропонувало невеличкий запас продуктів, який у них ще лишався (дівчина з «дофіна» віддала склянку гранатового напою малій дівчинці, яка сміялася і бавилась, ні на що не зважаючи). Один з чоловіків із «таунуса» пішов спитати думку хлопців із «сімки» і дістав жартівливу згоду; блідий власник «каравели» знизав плечима і сказав, що йому байдуже, нехай роблять собі що хочуть. Старі з «сітроена» і дама з «больє» помітно зраділи, немовби одразу відчули себе під чиєюсь опікою. Водії «флориди» і «ДКВ» промовчали, а американець, що сидів за кермом «де сото», позирнув на делегацію із здивуванням і пробурмотів щось про волю Божу. Інженер легко провів у керівники групи кандидатуру одного з чоловіків з «таунуса», до якого відчув інстинктивну довіру. Виявилось, що їжі вони мають досить, а найбільші труднощі — з водою. Обраний керівник, якого молодики з «сімки» жартома стали називати просто Таунусом, попросив інженера, солдата і одного з хлопців обстежити дільницю довкола шосе і, може, запропонувати комусь їжу в обмін на питво. Таунус, у якого були явні здібності керівника, підрахував, що їм необхідно відразу ж забезпечити себе усім необхідним щонайбільше на півтора дні, це на гірший випадок. В машині черниць і селянському «аріані» знайшлося досить харчів, і якщо розвідники повернуться з водою, то проблему для всієї групи буде вирішено. А втім, тільки солдат приніс фляжку з водою, за яку вимагали провізії на двох людей. Інженерові з обміном не пощастило, але завдяки цьому походу він з’ясував, що і в інших місцях формуються аналогічні групи з подібною метою, бо в якусь мить власник «альфа ромео» відмовився вести з ним переговори стосовно води, і порадив звернутися до старшого групи за п’ять машин у цьому ж ряду. Трохи згодом, так і не роздобувши води, повернувся молодик із «сімки», але Таунус уже підрахував, що питва все-таки вистачить для дітей, старої з «сітроена» і для решти жінок теж. Інженер якраз розповідав дівчині про свої мандри по околицях (була вже перша година дня, і сонце просто випалювало дахи автомашин), коли вона раптом перебила його жестом, вказуючи на «сімку». Двома стрибками інженер доскочив до цієї машини і схопив за лікоть одного з хлопців, який, розкинувшись на сидінні, пив великими ковтками воду з пластикової фляжки, потай принесеної під курткою. Хлопець намагався вирватися, але інженер схопив його ще міцніше; тоді товариш хлопця вискочив з машини і кинувся на інженера; той відступив на два кроки і чекав на нього майже зі співчуттям. Солдат уже біг на допомогу інженерові, а крики черниць привернули увагу Таунуса і його товариша; Таунус вислухав розповідь про те, що сталося, тоді підійшов до хлопця і вліпив йому пару ляпасів. Хлопець закричав, заверещав і почав обурюватися й скиглити, а його товариш тільки бурчав, але втручатися не насмілився. Інженер забрав пластикову фляжку у хлопця і віддав Таунусові. Пролунали гудки, і всі розійшлися по своїх машинах, щоправда, марно, бо колона просунулась всього-на-всього метрів на п’ять.

Серед дня, коли сонце пряжило, здавалося, ще дужче, ніж напередодні, одна з черниць зняла з голови чепець, а інша змочила їй голову одеколоном. Жінки потроху взялися за справи милосердя, мандруючи від однієї машини до іншої, і зайнялися дітьми, щоб звільнити чоловіків; ніхто ні на що не нарікав, але добрий настрій був явно награний, підтримували його тільки звичні жарти та здоровий скептицизм. Інженер і дівчина з «дофіна» особливо страждали, бо відчували себе спітнілими і брудними, їх навіть вражала цілковита байдужість подружжя з «аріана» до важкого поту, яким од селян віяло, аж в ніздрі било, щоразу, коли інженер з дівчиною підходили до їхньої машини погомоніти чи переказати якусь новину. Надвечір інженер, випадково позирнувши в дзеркало заднього виду, як завжди побачив бліде, напружене обличчя власника «каравели», що, як і водій «флориди», тримався осторонь від усіх. Інженерові здалося, що обличчя цього чоловіка ще більш загострилось, й інженерові спало на думку, що той хворий. Правда, трохи пізніше, коли інженер розмовляв з солдатом і його дружиною і мав можливість роздивитися на цього чоловіка зблизька, то сказав собі, що він не хворий, з ним щось інше, те, що можна означити, мабуть, відчуженням, якщо взагалі цей стан людини можна якось назвати. Солдат розповів потім інженерові, що його дружину лякає цей мовчазний тип, який і на мить не одривається від керма, і схоже на те, що він навіть уві сні не спить. Почали народжуватися всілякі здогади і припущення, створювався цілий фольклор у боротьбі з вимушеною бездіяльністю. Дітлахи з «двісті третього» і з «таунуса» заприятелювали, побились і знову помирились; їхні батьки відвідували одні одних, а дівчина з «дофіна» раз у раз приходила до старої з «сітроена» і до дами з «больє» запитати про їхнє здоров’я. Коли надвечір несподівано зірвався різкий вітер і на заході сонце сховалось за хмари, всі зраділи, сподіваючись, що тепер посвіжішає. Перші краплини дощу збіглися з небувалим досі ривком уперед — майже на сотню метрів; вдалині замиготіла блискавка, але задуха навіть посилилася. Повітря було таке насичене електрикою, що Таунус, виявивши безпомилкову чуйність відносно психічного стану людей своєї групи, дав усім спокій до самого вечора, і це викликало захоплення інженера, бо той розумів, що за таких умов задуха і втома напевне позначилися на кожному. О восьмій вечора жінки узялися ділити харчі; вирішено було перетворити «аріан» селюків на спільний склад, а в «2НР» у черниць влаштувати запасний. Таунус пішов сам переговорити з керівниками інших чотирьох чи п’яти ближчих груп. Потім з допомогою солдата і чоловіка з «двісті третього» відніс частину харчів в інші групи і повернувся з водою і кількома пляшками вина. Було вирішено, що хлопці з «сімки» відступлять свої надувні матраци старій з «сітроена» і дамі з «больє»; дівчина з «дофіна» віднесла їм два пледи, а інженер запропонував усім бажаючим свою машину, яку жартома назвав «спальним вагоном». На його здивування дівчина з «дофіна» прийняла запрошення, і спала цю ніч на широких сидіннях «чотириста четвертого» разом з однією з черниць; інша ж черниця влаштувалась у «двісті третьому» разом з дівчинкою та її мамою, а батько дівчинки ночував просто на дорозі, загорнувшись у плюшеву ковдру. Інженерові не спалось і він гаяв ніч у грі в доміно з Таунусом і його приятелем; через деякий час до них приєднався і селянин з «аріана», вони побалакали про політику і випили по кілька ковтків горілки, рештки якої селянин сьогодні вранці віддав Таунусові. Ніч була не найгірша; повітря посвіжішало і поміж хмарами заблищали зорі.

Вдосвіта і чоловіків зморив сон, ота потреба якогось затишку, що приходить водночас з першим зблиском світанку. Таунус заснув поряд із сином на задньому сидінні машини, а його приятель й інженер влаштувались на передньому. Поміж снами інженерові вчулися крики і привидівся якийсь невиразний блиск світла; керівник іншої групи, що завітав до них у гості, розповів, що машин десь на тридцять попереду виникла пожежа в мікроавтобусі, винуватцем якої був чоловік, що потай намагався зварити собі овочі. Переходячи від машини до машини, щоб з’ясувати, як у його підопічних минула ніч, Таунус жартував з приводу цієї пригоди, але ні для кого не залишилося таємницею, що він хотів цим сказати. Зранку колона вирушила дуже рано, тож довелося поквапитися, щоб устигнути поставити на місця сидіння, натягти чохли, та оскільки це треба було робити геть усім, майже ніхто не втрачав терпіння і не натискав на клаксони. До полудня просунулися ще на п’ятдесят метрів уперед, і праворуч від дороги проступили обриси лісу. Заздрили тим, хто о цій порі вже міг дістатися узбіччя і скористатися з прохолоди затінку. Може, там був навіть струмок або ж колонка з водою, придатною до пиття. Дівчина з «дофіна» заплющила очі і замріялася про душ, про струмені води, що збігають по тілі — по плечах, по ногах, по шиї і спині; інженер, краєм ока позираючи на дівчину, помітив дві сльозинки, що скотились у неї по щоках.

Таунус, який ходив аж до «сітроена», відразу ж повернувся, щоб знайти жінок, які б зголосилися доглядати стару із «сітроена», бо та почувалася зовсім погано. У третій групі позаду був лікар, і солдат відразу ж побіг по нього. Інженер, який з іронією, але доброзичливо, спостерігав за намаганням хлопців з «сімки» спокутувати якось свою провину, вирішив, що зараз найзручніший момент дати їм таку можливість. Брезентом від туристського намету хлопці прикрили дах «чотириста четвертого» — і спальний вагон перетворився на санітарну машину, де стара могла спочивати у відносній темряві і прохолоді. Чоловік старої ліг поряд з нею, узяв її за руку, і їх полишили наодинці з лікарем. Потім старою, якій стало краще, зайнялися черниці, а решту дня інженер мандрував собі від машини до машини, аж доки спека доконала його, і він пішов відпочити й собі у машину Таунуса. Тільки тричі він порушив спочинок старих, коли довелося посунути автомобіль знову на кілька метрів уперед. Коли запала ніч, до лісу ще не доїхали.

Близько другої години ночі походнішало, і ті, в кого знайшлися з собою ковдри, раділи, що можуть вкритися ними. Оскільки колона навряд чи могла рушити до світанку (це було якось зрозуміло з усієї атмосфери на автостраді, варто було лише позирнути на непорушну колону машин, що стояла, сягаючи аж за виднокіл), інженер і Таунус сіли покурити і завели розмову з селянином з «аріана» й солдатом. Розрахунки Таунуса не виправдались, він відверто це визнав; уранці доведеться щось робити, якось діставати ще харчі і воду. Солдат пішов до керівників сусідніх груп, там також не спали, розмовляли пошепки, щоб не будити жінок. Спитали представників найвіддаленіших груп, у радіусі вісімдесяти чи навіть ста автомобілів, і переконалися врешті, що становище скрізь однакове. Селянин, який добре знав місцеві околиці, запропонував на світанку послати до сусідніх ферм двох-трьох чоловіків купити у селян харчів, а Таунус тим часом почав підбирати водіїв для тих автомобілів, які на час пошуків лишаться без власників. Пропозиція була доречною, і серед присутніх швидко зібрали гроші; вирішено було, що селянин, приятель Таунуса і солдат підуть утрьох, захопивши з собою усі, які є, сумки, сітки та фляжки. Керівники інших груп вернулися до своїх, щоб теж організувати подібні вилазки, а на світанку розповіли новини жінкам, організувавши все у такий спосіб, щоб колона могла в разі потреби рухатися далі. Дівчина з «дофіна» розповіла інженерові, що старенькій із «сітроена» стало краще і вона хоче вернутися у свій автомобіль, о восьмій прийшов лікар і не виявив нічого загрозливого, отже, старі могли вернутися до свого «сітроена». Однак Таунус вирішив усе-таки лишити «чотириста четвертий» в ролі санітарної машини; юнаки для забави спорудили прапорець із червоним хрестом і закріпили його на антені автомобіля. Вже деякий час люди не поспішали виходити із своїх машин; температура дедалі падала, а десь опівдні почалася злива, і вдалині спалахували блискавки. Дружина селянина швиденько підставила під цівки води пластмасовий глек, що дуже розвеселило хлопців із «сімки». Спостерігаючи за цим, схилившись над розкритою на кермі книгою, яка його, втім, не дуже цікавила, інженер думав, чому ж експедиція так довго не вертається; трохи пізніше Таунус нишком запросив його до себе в машину, і коли вони вмостилися на сидіннях, розповів, що їхні спроби виявилися марними. Приятель Таунуса пояснив: або на фермах нікого не було, або ж селяни відмовлялися будь-що продавати, посилаючись на правила обмеження приватної торгівлі і підозрюючи у несподіваних покупцях інспекторів, що користуються обставинами, аби їх зайвий раз перевірити. А втім, однак, пощастило добути трохи води і деякі харчі, схоже на те, що солдат їх просто поцупив, але він тільки усміхався і не заходив у подробиці. Так чи інакше, дорога колись звільниться, але харчі, які вони добули, не дуже були придатні для дітей і старої. Лікар о пів на п’яту відвідав стару, а потім втомлено і роздратовано пояснив Таунусові, що і в його групі та й в інших — те саме. Правда, по радіо було оголошено, що вживаються надзвичайні заходи для ліквідації затору на автостраді, але крім одного гвинтокрила, який ненадовго з’явився над ними під вечір, ніяких інших ознак діяльності вони не помітили. Тим часом ставало дедалі холодніше, і люди, здавалось, чекали вже, щоб запала ніч і можна було понакриватися ковдрами й хоч на кілька годин скоротити очікування. Зі своєї машини інженер чув, як комівояжер розмовляє з дівчиною з «дофіна», розповідаючи їй усілякі історії й викликаючи у неї вимушений сміх. Із здивуванням інженер побачив, що дама з «больє» вийшла зі свого автомобіля, — бо ж досі вона, власне, ще не виходила, — й пішов довідатися, чи не треба їй, бува, чого, але дама просто цікавилася новинами і завела розмову з черницями. Під вечір усіх огорнула якась невимовна, невиразна депресія; тепер вже сон міг принести, мабуть, більше радості, аніж отой калейдоскоп новин, щоразу суперечливіших і неправдоподібних. Приятель Таунуса непомітно навідав інженера, солдата і власника «двісті третього» й запросив до своєї машини, де Таунус повідомив їх, що водій «флориди» щойно дезертирував; один з юнаків із «сімки» помітив порожню машину і почав розшукувати її власника, щоб погомоніти з ним. Ніхто не зазнайомився близько із товстуном із «флориди», який спочатку так бурхливо обурювався, а потім замовк, і, як і власник «каравели», більше й рота не розкрив. Коли до п’ятої ранку не лишилось ніяких сумнівів відносно того, що Флорида, як назвали його хлопці з «сімки» дезертирував, прихопивши з собою тільки ручний саквояж і лишивши в машині набиту сорочками й білизною валізу, Таунус вирішив, що один із хлопців буде керувати покинутою машиною, щоб не затримати увесь рух. Ця втеча в пітьмі викликала в усіх легке роздратування, і люди почали гадати, як далеко міг утекти той Флорида поночі навпростець через поля. І для інших ця ніч виявилась ніччю серйозних рішень; простягнувшись на широких сидіннях своєї машини, інженер прислухався — йому здалося, ніби хтось стогнав, але він подумав, що то солдат і його дружина, — стояла глибока літня ніч, і за таких обставин їх можна було зрозуміти. Потім він поміркував ще, і, піднявши брезент, що затуляв заднє скло, при світлі неяскравих зірок, як завжди, побачив позаду, десь за півметра від себе вітрове скло «каравели», а за ним, немовби приплющене до нього, якось дивно повернуте, перекошене судомою обличчя. Намагаючись не порушити тиші, інженер вийшов на лівий бік, щоб не розбудити черниць, і оглянув «каравелу». Потім повідомив Таунуса, який одразу ж послав солдата за лікарем. Так воно й було, цей чоловік вкоротив собі віку, випивши якусь отруту; кілька рядків олівцем у записнику і лист до якоїсь Іветти, що покинула його у В’єрзоні[11], пояснювали все. На щастя, спати в машинах давно вже стало звичкою (ночі були вже такі холодні, що нікому не спадало на думку спати назовні), і людей тепер не обходило те, що хтось там швендяє поміж машинами або виходить на узбіччя дороги до вітру. Таунус скликав військову нараду, лікар погодився з його пропозицією. Залишити труп край дороги — означало завдати всім, хто їхатиме позаду них, важкої психічної травми, якщо ж відтягнути його чимдалі у поле, це може викликати сутичку з місцевим населенням; минулої ночі вже побили юнака з іншої групи, який ходив до села за харчами. У селянина з «аріана» та у власника «ДКВ» знайшлося все необхідне, щоб герметично закрити багажник «каравели».

Коли вони починали роботу, до них підійшла дівчина з «дофіна» і вчепилась інженерові в руку. Він пошепки пояснив дівчині, що сталося, і, заспокоївши, відвів до її машини. Таунус з товаришем поклали тіло в багажник, а власник «ДКВ» при світлі ліхтаря, який тримав солдат, узявся заліплювати багажник «каравели» клейкою стрічкою. Оскільки дружина «двісті третього» вміла водити машину, вирішено було, що її чоловік візьме на себе «каравелу», що стояла праворуч від «двісті третього», тож уранці дівчинка виявила, що у її тата є ще одна машина, й годинами розважалася і гралась, переходячи з однієї машини до іншої, і навіть переносила частину своїх іграшок до «каравели».

Вперше холодно стало навіть удень, та так, що не хотілося й думати про те, щоб виходити з машини без піджака чи куртки. Дівчина з «дофіна» й черниця склали список усіх теплих речей, які мала їхня група. Дехто несподівано виявив у своїх валізах светри, ковдри, плащі або легкі пальта. Їх теж переписали і розподілили між усіма. Знову скінчилась вода, і Таунус послав трьох із своєї групи, серед них й інженера, налагодити зв’язки з місцевим населенням. Важко сказати, чому, але опір селян був усюди однаковий; варто було тільки зійти з шосе, як звідкілясь падала просто злива каміння. Уночі хтось запустив у машини косою, вона вдарилась об дашок «ДКВ» і впала поряд з «дофіном». Комівояжер зблід, але не рушив з місця, та американець із «де сото» (який не входив до групи Таунуса, але користувався загальною симпатією за гострий язик і веселий сміх) вискочив з машини, і, розкрутивши косу над головою, швиргонув її в поле, пославши услід голосну лайку. Таунус, однак, вважав, що не варто загострювати ворожість, може, їм ще доведеться вийти по воду.

Вже давно ніхто не рахував, на скільки метрів їм пощастило просунутися уперед протягом цього дня чи останніх днів. Дівчина з «дофіна» вважала, що десь на вісімдесят чи й на двісті; інженер був налаштований значно менш оптимістично, але розважався тим, що продовжував і ускладнював розрахунки своєї сусідки, і час від часу робив спроби відбити її у комівояжера з «ДКВ», який залицявся до неї у своєму професійному стилі. Того ж вечора хлопець, якому Таунус доручив вести «флориду», прийшов повідомити керівника, що власник «форда-меркурі» пропонує воду за добру ціну. Таунус відмовився від пропозиції, однак надвечір черниця попросила у Таунуса ковток води для старої із «сітроена», яка мучилась, але не нарікала; чоловік не відпускав її руки, і черниці, й дівчина з «дофіна» по черзі доглядали її. Лишилося півлітра води, і жінки залишили її для старої та для дами з «больє». Тієї ночі Таунус заплатив зі своєї кишені за два літри води. Форд-Меркурі пообіцяв наступного дня дістати ще води, але за подвійну ціну. Зібратися й поговорити про все тепер було важко, бо ж стояла така холоднеча, що ніхто не виходив з машин, хіба що в нагальній потребі. Акумулятори потроху почали розряджатися — і їх треба було час від часу відключати; Таунус вирішив, що два найзручніші автомобілі слід виділити про всяк випадок на хворих. Загорнувшись у ковдри і ганчірки (хлопці з «сімки» зняли чохли з задніх сидінь своєї машини і зробили з них щось на зразок накидок і шапок, а інші почали їх наслідувати), кожен намагався, по можливості, рідше відчиняти дверцята, щоб зберігати тепло. В одну з таких крижаних ночей інженер почув плач дівчини з «дофіна». Легесенько, нечутно він відчинив дверцята її машини, торкнувся у темряві її обличчя і погладив мокру щоку. Майже без опору дівчина дозволила провести себе у «чотириста четвертий», інженер допоміг їй влаштуватися на сидінні, вкрив єдиною ковдрою, а зверху ще й своїм плащем. У цій машині, перетвореній на санітарну, накритій брезентом, темрява була суцільною; потім інженер опустив ще й обидва сонцезахисні щитки і почепив на них свою сорочку і светр, щоб машина була цілком затемнена. Перед світанком дівчина сказала йому на вухо, що ще до того, як вона розплакалась, їй здалося, що вона бачить здалеку праворуч вогні якогось міста.

Можливо, це й справді було місто, але через вранішній туман не можна було нічого розгледіти далі, ніж на двадцять метрів. Як не дивно, але цього дня колона просунулась уперед на досить-таки велику відстань, може, на двісті чи триста метрів. І тоді ж по радіо (його вже майже ніхто не слухав, за винятком Таунуса, який вважав своїм обов’язком бути в курсі подій) передали нове повідомлення; диктори захоплено говорили про надзвичайні заходи для звільнення автостради і посилались на самовіддану працю дорожних бригад і поліції. Несподівано одна з черниць почала марити. Розгублена товаришка дивилась на неї, а в цей час дівчина з «дофіна» змочувала хворій скроні залишками парфумів, черниця ж говорила щось про Армагедон, про дев’ятий день, про кари Господні. Значно пізніше, під снігопадом, який почався пополудні і поступово засипав автомобілі, прийшов лікар. Він пошкодував, що не може зробити хворій укол заспокійливого, і порадив покласти черницю в машину з хорошим опаленням. Таунус помістив її у свій автомобіль, а хлопчик перебрався у «каравелу», де була також його маленька приятелька з «двісті третього»; вони гралися своїми іграшковими автомобілями і дуже гарно бавились — бо ж тільки вони й не відчували голоду. Увесь цей і наступний день снігопад майже не припинявся; і коли колоні треба було просунутися на кілька метрів уперед, належало вирішити, як і чим розчищати снігові замети, що виросли поміж машинами.

Нікому не спадало на думку дивуватися, як і чому саме так розподіляються поміж усіма харчі і вода. Єдине, що міг зробити Таунус тепер, це керувати розподілом спільних запасів і намагатися якнайкраще виміняти щось на щось. Форд Меркурі і ще Порше кожного вечора торгували харчами. Таунус й інженер узялися розподіляти харчі відповідно до фізичного стану кожного. Важко було повірити, але старенька із «сітроена» все ще була жива, хоч і поринула у напівзабуття, й жінки намагалися привести її до тями. Дама з «больє», яка страждала за кілька днів перед тим від млості і запаморочення, відчула себе значно краще, коли похолоднішало, й більше за інших допомагала черниці доглядати її приятельку, що все ще почувалася дуже кволою і трохи не в собі. Дружина солдата і Двісті Третього опікувалися обома дітьми; комівояжер із «ДКВ», можливо, щоб втішитися, бо ж дівчина з «дофіна» обрала інженера, а не його, годинами розповідав дітям казки. Ночами починалося інше життя, таємне і глибоко приватне, нечутно відчинялися дверцята машин, щоб впустити або випустити скоцюрблену від холоду постать; ніхто не дивився на інших, очі всіх були так само сліпі, як і морок навколо. Під брудними ковдрами, в затхлому повітрі, що пахло комірчиною і заношеною білизною, ці люди з брудними, відрослими нігтями здобували собі трохи щастя. Дівчина з «дофіна» не помилилась: вдалині виблискувало вогнями місто, вони поступово наближались до нього. Надвечір юнак із «сімки», незмінно закутаний у ганчір’я з чохлів і зелене рядно, вибирався на дах своєї машини і завмирав там, як вартовий. Втомившись марно вивчати виднокіл, він уже вкотре озирав автомобілі, що оточували його звідусіль; з деякою заздрістю помічав Дофін у автомобілі Чотириста Четвертого, руку, що пестила тонку шию, завершення поцілунку. Жартуючи, тепер, коли дружба з Чотириста Четвертим була відновлена, він гукав до них, що ось зараз колона рушить; тоді Дофін змушена була лишати Чотириста Четвертого і пересідати в свою машину, але незабаром вона поверталась до інженера у пошуках тепла, а хлопцеві із «сімки», мабуть, теж дуже кортіло привести до своєї машини яку-небудь дівчину з іншої групи, але де вже думати про таке, коли стоїть холоднеча, та ще ж й живіт судомить від голоду, не кажучи вже про те, що група, яка посувалась безпосередньо перед ними, відверто ворогувала з групою Таунуса після випадку з бляшанкою згущеного молока, і, не рахуючи офіційних зв’язків з Фордом Меркурі і Порше, з іншими групами стосунки були практично неможливі. І хлопець із «сімки» лише сумно зітхав і знову займав свій пост, доти, доки холод і сніг не заганяли його, тремтячого, умашину.

Однак холод потроху відступав, і після дощів та вітрів, які довели всіх до нервового перенапруження і ускладнили добування провіанту, врешті настали прохолодні сонячні дні, коли можна було вийти з машини, відвідати сусіда і знову налагодити стосунки з іншими групами. Керівники груп обговорили ситуацію, і вирішено було насамперед помиритися з сусідами попереду. Про те, що несподівано щез Форд Меркурі, говорили довго, але ніхто так і не здогадався, що ж могло з ним статися; однак Порше і далі відвідував і контролював чорний ринок. Завжди залишався якийсь запас води чи консервів, хоча й ці запаси танули, і Таунус з інженером намагалися вгадати, що ж станеться у той чорний день, коли в них вже не лишиться грошей, які можна буде віднести Порше. З’являлися думки навіть про насильницькі дії — пропонували захопити Порше і змусити його розкрити джерело харчів, але якраз у ці дні колона просунулась уперед на велику відстань, і керівники груп вирішили почекати ще, уникаючи таким чином ризику зіпсувати все. Інженера, якому врешті-решт все стало раптом якимсь приємно байдужим, налякало несміливе зізнання дівчини з «дофіна», але, подумавши, він вирішив, що ніяк не міг би уникнути цього, і думка про те, що він міг би мати від неї сина, здалась йому такою ж природною, як вечірній розподіл харчів або ж таємні вилазки на узбіччя автостради. Навіть смерть старенької з «сітроена» вже не могла нікого здивувати. Довелося знову попрацювати темної ночі, сидіти з її чоловіком і втішати його, бо він відмовлявся розуміти те, що сталося. Двоє з передньої групи побилися між собою, і Таунус повинен був виступити в ролі третейського судді і залагодити їхню суперечку. Все сталося раптом, непередбачено. Головне почалося тоді, коли вже ніхто цього не чекав, і найбільш безтурботний з усіх перший зрозумів, що ж сталося. Забравшись на дах «сімки», веселун-вартовий подумав, що виднокіл якось змінився (пора була вже надвечірня, жовтувате сонце ледь випромінювало своє скупе світло) і що метрів за п’ятсот від них, чотириста, триста, двісті — відбувається щось незрозуміле. Він прокричав це Чотириста Четвертому, Чотириста Четвертий сказав щось Дофін, і та швиденько перебралась до своєї машини; Таунус, солдат і селянин вже бігли з різних боків, а з даху «сімки» хлопчина вказував уперед і без угаву повторював радісну звістку, ніби й сам намагався переконати себе в тому, що те, що він бачить — правда; потім почувся шум, пожвавлення, щось схоже на важкий, але невтримний рух, пробудження від тяжкого нескінченного сну і випробування сил. Таунус голосно скомандував усім вернутися до своїх машин; «больє», «сітроен», «фіат-600», «де сото» рушили з місця в єдиному пориві. Тепер почали рухатися й «2НР», «таунус», «сімка» й «аріан», і хлопчина з «сімки», пишаючись, як переможець, повернувся до Чотириста Четвертого і махав йому рукою, аж поки «пежо-404», «дофін», «2НР» з черницями і «ДКВ» у свою чергу рушили з місця. Усім, однак, хотілося знати, скільки це триватиме; Чотириста Четвертий цікавився цим майже мимохідь, намагаючись тим часом триматися на одній лінії з Дофін, і підбадьорливо усміхався їй. Позаду вже рухалися «фольксваген», «каравела», і «флорида», спочатку на першій швидкості, потім на другій, нескінченно довго на другій, але вже не виключаючи мотора, як це бувало стільки разів, нога впевнено натискає на акселератор, ось-ось можна перейти на третю швидкість. Чотириста Четвертий простягнув ліву руку і зустрів руку Дофін, ледь торкнувся кінчиків її пальців, побачив на обличчі дівчини усмішку надії і зневіри і подумав, що незабаром вони приїдуть у Париж і вимиються, кудись разом підуть — до нього чи до неї — і вимиються, поїдять і знову будуть митися, митися без кінця, і їстимуть, і питимуть, а потім уже все інше, спальня, умебльована, як і належить, і ванна, і мильна піна, і гоління, справжнє гоління, і вбиральня, і цівки гарячої води, що стікає по грудях і ногах, і манікюрні ножиці, і біле вино, вони вип’ють білого вина, перш ніж поцілуватися і відчути, що обоє пахнуть лавандою й одеколоном, раніш ніж пізнають одне одного по-справжньому, серед чистих простирадл, і знову купатимуться, цього разу вже для забави і пестощів, а потім кохатимуться — на чистих простирадлах, серед піни й лаванди, різних щіток і щіточок, — а вже потім замисляться над тим, що слід робити, подумають про сина, про всілякі життєві проблеми, про майбутнє, і все це буде, якщо вони не затримаються, якщо колона буде рухатися, — нехай на другій, аби тільки рухатися. Торкнувшись бампером «сімки» Чотириста Четвертий відхилився на сидінні назад, відчув, як зростає швидкість, відчув, що може натиснути на акселератор, не боячись наскочити на «сімку», і що «сімка» теж пришвидшила рух, не боячись вдаритися у «больє» попереду неї, і що позаду йде «каравела», і швидкість цих машин дедалі зростає, і що можна вже сміливо перейти на третю швидкість, і швидкість перемикається майже автоматично, і хід робиться м’яким і ще швидкіснішим, і Чотириста Четвертий поглянув ніжним розчуленим поглядом ліворуч, шукаючи погляд Дофін. Зрозуміла річ, при такій швидкості паралельність рядів порушилась. Дофін випередила його майже на метр, і Чотириста Четвертий бачив її потилицю і ледь-ледь профіль, саме тоді, коли вона поверталась, щоб поглянути на нього, і порухом виказала подив, помітивши, що Чотириста Четвертий відстає щоразу більше. Намагаючись заспокоїти її усмішкою, Чотириста Четвертий різко натиснув на акселератор, але майже відразу змушений був загальмувати, бо мало не наскочив на «сімку»; він коротко натиснув гудок, але юнак із «сімки», поглянувши на нього крізь заднє скло, жестом пояснив, що нічого не може вдіяти й показав при цьому лівою рукою на «больє», що притислося до його автомобіля. «Дофін» йшов на три метри попереду поряд із «сімкою», і дівча із «двісті третього», який рухався біля «чотириста четвертого», махало до нього руками і показувало йому свою ляльку. Невелика червона пляма праворуч вивела інженера з рівноваги; замість «2НР», що належав черницям, чи солдатового «фольксвагена» він помітив поруч незнайомий йому досі червоний «шевроле», і майже в ту мить «шевроле» вирвався уперед, а за ним «лянча» і «рено-8». Ліворуч біля нього йшов «сітроен», який випереджав його метр за метром, але перш ніж його місце зайняв «пежо», Чотириста Четвертому пощастило розгледіти попереду «двісті третій», що затулив від нього «дофіна». Група розпадалася, переставала існувати, «таунус», очевидно, рухався десь на два десятки метрів попереду, за ним «дофін», водночас третій ряд зліва спізнювався, бо замість «ДКВ» комівояжера перед очима у Чотириста Четвертого миготів багажник якогось старого чорного фургона — чи то «сітроена», чи «пежо». Автомашини мчали на третій швидкості, то обганяючи одна одну, то відстаючи, залежно від загального ритму руху всього ряду, а обабіч шосе у передвечірній імлі з’являлись і зникали дерева й будинки. Потім засвітилися червоні вогні, кожен вмикав їх за тим, хто йшов попереду, несподівано западала ніч. Час від часу звучали гудки, стрілки спідометрів повзли все вище, деякі ряди рухалися зі швидкістю сімдесят кілометрів, інші — шістдесят п’ять, ще інші — шістдесят. Чотириста Четвертий все ще сподівався, що, то вириваючись уперед разом із своїм рядом, то трохи відстаючи, він урешті якось та порівняється з Дофін, але кожна наступна мить переконувала його, що група розпалася остаточно, що вже не повторяться ні звичні зустрічі, ні ритуальний розподіл харчів, ні воєнні наради у машині Таунуса, ні пестощі Дофін у передсвітанковій тиші, ні сміх дітлахів, які бавляться іграшковими автомобілями, ні образ черниці, що перебирає чотки. Коли засвітилися вогники «сімки» на знак того, що вона гальмує, Чотириста Четвертий збавив швидкість з абсурдним відчуттям надії і, загальмувавши, вискочив з машини і побіг уперед. Крім «сімки» і «больє» (позаду лишалась «каравела», але це його не цікавило тепер) він не впізнав жодної машини; крізь скло незнайомих автомобілів із здивуванням, а може, й обурено дивилися на нього незнайомі обличчя, яких він ніколи досі не бачив. Автомобільні гудки змусили Чотириста Четвертого швидко вернутися до свого автомобіля. Юнак із «сімки» дружньо помахав йому рукою, мовби розуміючи його, і вказав рукою у напрямку Парижа. Колона рушила знову, протягом кількох хвилин рухалась повільно, а потім вже так, ніби автострада звільнилась остаточно. Ліворуч від «чотириста четвертого» рухався «таунус», і на якусь мить інженерові здалося, що група знову збирається, що налагоджується порядок, що можна рухатися вперед, нічого не руйнуючи. Але «таунус» цей був зелений, за кермом його сиділа жінка в окулярах і незворушно дивилася вперед. І не залишилось нічого іншого, як віддатися рухові, як автоматично пристосуватися до швидкості автомобілів, що його оточували, й не думати. У «фольксвагені» солдата лишилась його шкірянка, а у Таунуса — книга, яку він читав у перші дні, майже порожня пляшечка з лавандою — у черниць з «2НР». А в нього — він зараз щомиті гладив його — був тепер маленький плюшевий ведмедик, якого Дофін подарувала йому замість амулета. Раптом він спіймав себе на безглуздій думці про те, що о пів на десяту будуть розподіляти харчі і що треба відвідати хворих і обговорити ситуацію з Таунусом і селянином з «аріана», а потім западе ніч, і Дофін нечутно прослизне до його машини, і будуть на небі зорі або набіжать хмари — буде життя. Так, саме так і повинно бути, неможливо, щоб усе скінчилось назавжди. Може, солдатові пощастить дістати ще трохи води, що її за останні години вони всю випили; так або інакше, можна розраховувати на Порше, якщо заплатити йому стільки, скільки він зажадає. А на радіоантені безглуздо тріпотів прапорець з санітарним червоним хрестом, і машини мчали вперед тепер вже зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину, до вогнів, що поволі збільшувалися, й ніхто вже не знав, навіщо потрібен цей стрімкий біг машин поночі серед інших незнайомих автомобілів, навіщо взагалі ця шалена швидкість, цей поспіх, у якому ніхто нічого не знає про інших і пильно дивиться вперед, тільки вперед.


Переклад Юрка Покальчука

Здоров’я хворих

Коли тітонька Клелія раптом занедужала, родину охопила паніка і впродовж кількох годин ніхто не був здатний реагувати й запропонувати план дій, навіть дядечко Роке, який завжди знаходив якнайкращий вихід з будь-якої ситуації. Карлосові зателефонували до контори, Роса й Пепа відпустили учнів, яким давали уроки гри на фортепіано та сольфеджіо, і навіть тітонька Клелія занепокоїлася більше через маму, ніж через себе. Вона була певна, що її хвороба несерйозна, а от мамі з її тиском та цукром не можна переповідати тривожні новини, всі добре пам’ятали, що лікар Боніфас перший зрозумів і схвалив рішення приховати від мами все, що стосувалося Алехандро. Якщо тітоньці Клелії доведеться дотримуватися постільного режиму, необхідно вигадати щось таке, щоб мама не запідозрила, що та хвора; історія з Алехандро й без того виявилася надто заплутаною, а тепер додалося ще це — найменша помилка, і мама взнає правду. Хоча дім великий, не слід було забувати, що мама має тонкий слух і небезпечну здатність угадувати, де саме перебуває кожен з нас. Пепа зателефонувала лікареві Боніфасу з горішнього поверху і повідомила брата й сестру, що лікар прийде якомога раніше, тож треба залишити прочиненими двері, аби йому не довелося дзвонити, щоб зайти. Поки Роса й дядечко Роке опікувалися тітонькою Клелією, яка двічі непритомніла й скаржилася на нестерпний головний біль, Карлос розважав маму, переповідаючи їй подробиці дипломатичного конфлікту з Бразилією й читаючи останні новини того надвечір’я. Мама була в доброму гуморі і не відчувала болю в попереку, як це траплялося майже завжди в годину післяобіднього відпочинку. Вона перепитувала всіх і кожного, що це з ними, що вони такі знервовані, і в домі заговорили про низький тиск і згубні наслідки консервантів у хлібі. У годину чаювання до мами, щоб розважити її розмовою, зайшов дядечко Роке, і Карлосові вдалося піти прийняти душ, після чого він став чекати лікаря. Тітонька Клелія почувалася краще, однак вона насилу могла поворухнутися в ліжку і майже втратила цікавість до всього, що турбувало її після першого запаморочення. Пепа й Роса почергово доглядали її, пропонуючи то чай, то воду, але тітонька не озивалася; надвечір у домі запанував спокій, і сестри з братом вирішили, що, можливо, хвороба тітоньки Клелії неважка, і завтра вона знову, наче й не було нічого, зайде о цій порі до маминої спальні.


З Алехандро справи були набагато гірші, бо він загинув в автомобільній катастрофі невдовзі після того, як прибув до Монтевідео, де на нього чекали в домі його приятеля-інженера. Відтоді минув майже рік, але для всіх — брата й сестер, тітоньки з дядечком — це наче щойно сталося; для всіх, крім мами, оскільки для мами Алехандро перебував у Бразилії, де якась фірма з Ресіфі[12] довірила йому спорудження цементного заводу. Ідея підготувати маму, вигадати для неї, буцімто Алехандро потрапив в аварію й дістав легкі ушкодження, не прийшла нікому з них до голови бодай після застережень лікаря Боніфаса. Навіть Марія Лаура, яка в перші години взагалі не тямила себе, завважила, що сказати таке мамі неможливо. Карлос із батьком Марії Лаури подалися до Уругваю за тілом Алехандро, а тим часом родина, як завжди, дбала про маму, яка того дня почувалася зле. Клуб інженерів погодився, щоб чатування біля небіжчика відбулося у них, і Пепа, яка найбільше упадала коло мами, навіть не змогла побачити братової труни, а тим часом інші члени родини, змінюючи одні одних, не відходили від бідолашної Марії Лаури, поринулої у своє безслізне горе. Місія все обміркувати й зважити, як майже зазвичай, випала дядечкові Роке. Вдосвіта він завів розмову з Карлосом, який безмовно оплакував брата, похиливши голову на зелену скатертину, що вкривала стіл у їдальні, за яким вони часто грали в карти. Згодом до них приєдналася тітонька Клелія, бо мама спала всю ніч і не повинна була цікавитися нею. Заручившись мовчазною згодою Роси й Пепи, вони визначили свої найперші дії, починаючи від приховання газети «Ла Насьйон» — часом мамі вистачало снаги читати її кілька хвилин, і всі погодилися з пропозицією дядечка Роке. Йшлося про те, що якесь бразильське підприємство начебто уклало з Алехандро контракт, за яким той мусив цілий рік працювати в Ресіфі, а отже відмовитися від короткого відпочинку в домі приятеля-інженера, спакувати речі й вилетіти ближчим рейсом. Мама повинна була зрозуміти, що зараз інші часи, що промисловці позбавлені почуттів, але Алехандро знайде можливість узяти тижневу відпустку й прилетіти до Буенос-Айреса. Мамі новина сподобалася, хоча вона сплакнула, й довелося дати їй нюхальної солі. Карлос, який умів її розсмішити, сказав, що ганебно плакати через перший успіх Веніаміна їхньої родини[13], й Алехандро був би прикро вражений, якби дізнався, як зустріли звістку про його контракт. Після цього мама заспокоїлася й заявила, що вип’є кілька крапель малаги за здоров’я Алехандро. Карлос квапливо вискочив з кімнати по вино, однак принесла його й випила з мамою келишок Роса.

Мамі велося доволі тяжко, і хоча вона майже не нарікала, доводилося робити все можливе, щоб не залишати її на самоті й розважати. Коли наступного після похорону Алехандро дня вона висловила подив, що Марія Лаура не провідала її, як зазвичай по четвергах, Пепа пішла надвечір до родини Новальї, щоб переговорити з Марією Лаурою. Тоді ж таки дядечко Роке завітав до приятеля-адвоката й пояснив тому ситуацію; адвокат пообіцяв негайно написати своєму братові, який працював у Ресіфі (в маминому домі міста не вибирають навмання) й налагодити листування. Лікар Боніфас уже встиг начеб випадково зайти до мами й, перевіривши її зір, знайшов значне покращення, однак порекомендував не читати кілька днів газет. Тітонька Клелія зголосилася переповідати їй найцікавіші новини; на щастя, мамі не подобалися випуски новин по радіо, вона вважала їх вульгарними, до того ж у них щораз лунала реклама лікарських засобів, які не викликали довіри, хоча люди раз по раз їх ковтали.

Марія Лаура прийшла в п’ятницю надвечір і пожалілася, що мусить багато працювати, щоб скласти іспит з архітектури.

— Авжеж, доню, — мовила мама, з ніжністю дивлячись на неї. — У тебе очі червоні від читання, це погано. Постав кілька компресів з гамамелісом — це найкращий засіб.

Роса й Пепа були присутні під час цієї розмови, готові втрутитися будь-якої миті, але Марія Лаура переборола себе й навіть посміхнулася, коли мама заговорила про хитруна-нареченого, який завіявся так далеко й практично без попередження. Мовляв, така вже сучасна молодь — світ схибнувся, всі кудись поспішають і ні на що не мають часу. Потім мама згадала відомі історії батьків та прабатьків, а тоді подали каву, і прийшов Карлос зі своїми жартами й оповідками, і в якусь мить у дверях спальні постав дядечко Роке, який обвів зичливим поглядом присутніх, і все було, як і мало бути, поки настав час мамі відпочити.

Родина звикла, Марії Лаурі це коштувало більших зусиль, але ж їй доводилося бачитися з мамою лише по четвергах; одного дня надійшов перший лист від Алехандро (мама вже двічі висловлювала подив, що той мовчить), і Карлос прочитав його вголос, стоячи в ногах ліжка). Алехандро був зачарований Ресіфі, писав про порт, продавців папуг і смак прохолодних напоїв — у родини слинки текли, коли всі довідалися, що ананаси там практично нічого не коштують, а кава справжня й напрочуд духмяна… Мама попросила, щоб їй показали конверт, і наказала віддати марку синові Марольди, бо той філателіст, хоча їй зовсім не подобається, що діти возяться з марками, а потім не миють рук, адже марки об’їздили півсвіту.

— Їх облизують, щоб наклеїти, — повторювала мама, — а мікроби залишаються на них і розмножуються. Але все одно віддайте її хлопцю — він їх має стільки, що однією більше…

Наступного дня мама покликала Росу й продиктувала лист-відповідь Алехандро, де запитувала, коли той зможе взяти відпустку і чи не дорого вийде йому подорож. Розповіла про своє самопочуття, про те, що Карлос нещодавно дістав підвищення, і про нагороду, здобуту хлопцем, якому Пепа давала уроки гри на фортепіано. А ще повідомила, що Марія Лаура регулярно провідує її, не пропустивши жодного четверга. Погано тільки, що вона багато вчиться, а це згубно впливає на її зір. Коли листа було написано, мама олівцем поставила під текстом підпис і ніжно поцілувала аркуш. Пепа підвелася, сказавши, що піде по конверт, а тим часом до кімнати зайшла тітонька Клелія з пігулками, які мама приймала о п’ятій, і квітами, які поставила у вазу на комоді.

Їм велося непросто, бо саме в ті дні мамин тиск підвищився ще більше, і родина почала запитувати себе, чи не вплинуло на неї, бува, щось таке, що виходило за межі їхньої поведінки, чи не відчувала вона — попри всі запобіжні заходи й удавану веселість — якоїсь згубної тривоги чи смутку. Але такого не могло бути, бо, змушені силувано сміятися, вони врешті-решт перед мамою почали сміятися по-справжньому, а часом жартували й поплескували одні одних по плечу навіть тоді, коли мами поруч не було, а потім дивилися так, мовби раптом прокинулися, і Пепа шарілася, а Карлос хнюпився й запалював сигарету. Насправді єдиним, що важило, була потреба, щоб час спливав, а мама ні про що не здогадувалася. Дядечко Роке розмовляв з лікарем Боніфасом, і всі сходилися на тому, що слід нескінченно грати цю комедію милосердя, як назвала її тітонька Клелія. Єдину проблему становили відвідини Марії Лаури, бо мама, природно, хотіла говорити про Алехандро, хотіла знати, чи одружаться вони, щойно той повернеться з Ресіфі, чи, може, цей шаленець, її син, підпише новий контракт і надовго залишиться далеко. Не було іншого виходу, як заходити щохвилини до спальні, щоб відволікти маму й виручити Марію Лауру, яка трималася напрочуд спокійно, сидячи на стільці й до болю стиснувши кулаки, але одного дня мама запитала тітоньку Клелію, чого це всі товчуться в спальні, коли Марія Лаура приходить її провідати, наче не мають іншої нагоди зайти. Тітонька Клелія розреготалася й мовила, що всі бачать у Марії Лаурі відбиток Алехандро й тому воліють бути в її товаристві, коли та приходить.

— Твоя правда, Марія Лаура дуже добра, — озвалася мама. — Цей шибеник, мій син, не заслуговує на неї.

— Ти ба, від кого я таке чую, — підпустила шпильку тітонька Клелія. — Та в тебе ж аж слина тече, коли ти вимовляєш ім’я свого мазунчика.

Мама засміялася й собі і згадала, що з дня на день має прийти лист від Алехандро. Лист таки прийшов, і дядечко Роке приніс його разом із чаєм точно о п’ятій. Цього разу мама захотіла сама прочитати лист і попросила свої окуляри. Читала вона старанно, мовби кожна фраза була лагоминою, яку належало довго смакувати.

— Сучасні молоді люди непоштиві, — знехотя проговорила мама. — Нехай у мої часи не було теперішніх машин, але я ніколи не наважилася б написати батькові щось таке, та й ти теж.

— Авжеж, — підтакнув дядечко Роке. — З такою вдачею, як у нашого старого.

— Завжди ти торочиш оце про старого, Роке. Знаєш, що мені прикро таке чути, але тобі байдуже. Згадай, як це дратувало нашу маму.

— Гаразд, гаразд. Я кажу «старий» просто так, це ніяка не неповага.

— Дуже дивно, — мама зняла окуляри й задивилася в обрамоване вікном чисте небо. — Від Алехандро надійшло вже п’ять чи шість листів, і в жодному він не назвав мене… Ох, це наша з ним таємниця. Але ж дивно, розумієш… Чому він жодного разу не назвав мене так?

— Мабуть, хлопець вважає безглуздям це писати. Одна справа казати тобі… як він тебе називає?..

— Це таємниця, наша таємниця — мого сина й моя.

Ні Пепа, ні Роса не знали цього слова, а Карлос, коли ми його спитали, тільки знизав плечима.

— Чого ти хочеш, дядечку? Найбільше, що я можу зробити, це підробити підпис. Сподіваюсь, мама забуде про це, не переймайся.


Через чотири чи п’ять місяців, одержавши від Алехандро листа, в якому той пояснював, що буквально завалений роботою (хоча й тішиться, бо це великий шанс для молодого інженера), мама наполягла, що йому вже час узяти відпустку й прилетіти до Буенос-Айреса. Росі, яка записувала мамину відповідь, здалося, що та диктує її повільніше, ніж зазвичай, мовби добре зважуючи кожну фразу.

— Хтозна, чи зможе він прилетіти, — начеб неуважно мовила Роса. — Було б шкода, якби у нього виникли непорозуміння з підприємством саме тепер, коли справи йдуть чудово, і він такий задоволений.

Мама диктувала далі, ніби й не чула. Її здоров’я підупало, і вона була б рада бачити Алехандро бодай кілька днів. Алехандро повинен подумати також і про Марію Лауру — ні, вона не вважає, що син нехтує свою наречену, але кохання не може живитися красивими словами та обіцянками на відстані. Зрештою, вона сподівається одержати невдовзі від Алехандро добрі новини. Роса завважила, що мама не поцілувала аркуш після того, як поставила підпис, а пильно вдивлялася в лист, мовби хотіла закарбувати його в пам’яті. «Бідолашний Алехандро», — подумала Роса й швидко — потайки від мами — перехрестилася.

— Слухай, — сказав дядечко Роке Карлосові того вечора, коли вони залишилися вдвох, щоб зіграти традиційну партію в доміно, — по-моєму, справи кепські. Доведеться вигадати щось вірогідне, або вона зрештою здогадається.

— Не знаю, що й казати, дядечку. Найкраще було б, якби Алехандро відповів щось таке, що вдовольнило б її ще на якийсь час. Вона така слаба, і думати не можна, щоб…

— Ніхто про це й не говорить, хлопче. Але запевняю тебе, твоя матір не з тих, хто занепадають духом. І вона не сама, а в родині.

Мама, не коментуючи, прочитала ухильну відповідь Алехандро, мовляв, той постарається взяти відпустку, щойно здасть першу зведену чергу заводу. Коли надвечір того ж дня прийшла Марія Лаура, мама попросила, щоб та посприяла приїзду Алехандро до Буенос-Айреса хоч би на один тиждень. Потім Марія Лаура сказала Росі, що своє прохання мама висловила в ту єдину мить, коли ніхто більше не міг її почути. Дядечко Роке перший припустив те, про що інші вже не раз думали, не наважуючись вимовити вголос, і коли мама продиктувала Росі нового листа до Алехандро, в якому наполягала на його приїзді, всі дійшли висновку, що немає іншого виходу, як зробити спробу й побачити, чи в змозі мама одержати першу неприємну звістку. Карлос порадився з лікарем Боніфасом, який рекомендував обачність і якісь краплі. Зачекали, поки мине необхідний час, і одного дня дядечко Роке вмостився біля маминого ліжка, а Роса тим часом готувала мате й, стоячи поруч з комодом з аптечкою, дивилася крізь балконну шибку надвір.

— Знаєш, тепер я починаю розуміти, чому цей хитрун, мій небіж, не наважується приїхати, — заговорив дядечко Роке. — Просто він не хотів засмучувати тебе, знаючи, що ти нездужаєш.

Мама непорозуміло глянула на брата.

— Сьогодні телефонували Новальї, Марія Лаура нібито одержала звістку від Алехандро. З ним усе гаразд, але він не зможе приїхати кілька місяців.

— Чому не зможе? — спитала мама.

— У нього щось з ногою. Здається, з кісточкою. Треба перепитати в Марії Лаури, нехай сама скаже. Старий Новальї казав про перелам кісточки чи щось таке.

— Перелам кісточки? — здивувалася мама.

Перш ніж дядечко Роке відповів, Роса вже стояла напоготові зі слоїком з нюхальною сіллю. Лікар Боніфас з’явився негайно, і за кілька годин усе минулося, але то були довгі години, і лікар Боніфас пішов, коли вже споночіло. Лише через два дні мама відчула в собі достатньо сил, аби попросити Пепу написати Алехандро листа. Коли Пепа, яка не зовсім її зрозуміла, зайшла до спальні, як зазвичай, з блокнотом і ручкою, мама заплющила очі й заперечливо похитала головою.

— Напиши сама. Скажи йому, щоб беріг себе.

Пепа так і вчинила, не розуміючи, навіщо пише речення за реченням, якщо мама однаково не читатиме листа. Ввечері того дня вона сказала Карлосові, що, поки писала, сидячи біля маминого ліжка, була цілком певна, що мама не читатиме й не підписуватиме листа. Та лежала із заплющеними очима й розплющила їх лишень тоді, коли надійшов час пити трав’яний чай: вона мовби поринула в забуття, думала про щось інше.


Алехандро відповів найприроднішим тоном, пояснивши, що не хотів писати про перелам, щоб не засмучувати її. Спершу лікарі помилилися, і йому наклали гіпс, який довелося знімати, але тепер справа пішла на лад — за кілька тижнів він почне ходити. Загалом це триватиме місяці зо два, кепсько лише те, що робота загальмувалася у такий неслушний час, і…

Карлосові, який уголос читав листа, здалося, що мама не слухає його так, як дотепер. Вона час від часу позирала на годинник, а це було ознакою того, що мама нетерпеливиться. О сьомій годині Роса мала принести їй бульйон і прописані лікарем Боніфасом краплі, а було вже п’ять хвилин на восьму.

— Що ж, — Карлос згорнув листа. — Сама бачиш, усе гаразд, з хлопчиком не трапилось нічого серйозного.

— Авжеж, — озвалася мама. — Скажи Росі, нехай поквапиться.

Мама уважно вислухала пояснення Марії Лаури про синів перелам і навіть попросила її пораяти Алехандро кілька сеансів масажу, мовляв, це добре зарадило колись батькові, коли той упав з коня в Матансасі. Й одразу, начеб продовжуючи розпочату фразу, зажадала, щоб їй дали кілька крапель цитринової настоянки, яка завжди добре прочищає їй голову.

Першою того ж вечора заговорила Марія Лаура. Перш ніж піти, вона це сказала у вітальні Росі, і та подивилася на неї так, наче не йняла віри її словам.

— Як ти могла таке вимислити?

— Я нічого не вимислила, це правда, — мовила Марія Лаура. — І я більше не прийду, Росо, — хоч би як мене умовляли, нізащо не прийду.

У глибині душі фантазія Марії Лаури нікому не видалася аж надто безглуздою. Проте Клелія підсумувала загальну думку, коли завважила, що в такому домі, як їхній, обов’язок є обов’язок. Росі випало піти до оселі родини Новальї, однак у Марії Лаури стався напад істеричного плачу, тож не лишалося іншого виходу, як погодитися з її рішенням. Того ж таки дня Пепа й Роса заговорили про те, як багато доводиться вчитися бідолашній дівчині й яка вона стомлена. Мама нічого не сказала на це, а коли надійшов четвер, не спитала про Марію Лауру. Того четверга виповнилося десять місяців, відколи Алехандро подався до Бразилії. Підприємство було так задоволене його роботою, що через кілька тижнів йому запропонували продовжити контракт ще на рік, якщо він погодиться негайно переїхати до Белена[14] для будівництва нового заводу. Дядечко Роке був у захваті від пропозиції, на його думку, це була велика перемога для такої молодої людини.

— Алехандро завжди був найрозумнішим, — озвалася мама. — Так само як Карлос найбільш упертим.

— Твоя правда, — мовив Роке, подумки запитуючи себе, яка муха вкусила того дня Марію Лауру. — Щиро кажучи, ти народила вдалих синів, сестро.

— Авжеж, гріх скаржитися. Їхній батько зрадів би, побачивши їх уже дорослими. Дівчата такі добрі, а бідний Карлос такий відданий родині.

— І Алехандро з великим майбутнім.

— Мабуть, так, — проказала мама.

— Подумати лишень — йому пропонують новий контракт… Що ж, коли будеш в силі, відповіси синові; він, либонь, боїться, що новина про подовження контракту тобі не сподобається.

— Мабуть, так, — повторила мама, задивившись у небо. — Скажи Пепі, нехай напише йому, вона знає.

Пепа написала, не маючи певності щодо того, щó саме повинна повідомити братові, але переконана, що краще мати готовий текст, аби уникнути суперечностей у відповідях. Алехандро своєю чергою дуже зрадів, що мама зрозуміла, який шанс відкривається перед ним. З кісточкою все йшло гаразд; щойно зможе, він попросить двотижневу відпустку, щоб побути з ними. Мама злегка хитнула головою й поцікавилася, чи приніс уже поштар «Ла Расон», аби Карлос прочитав їй надруковані там повідомлення. В домі все влагодилося без зусиль: потрясіння, здавалося, залишились у минулому, а мамине здоров’я стабілізувалося. Діти чергувалися біля неї, дядечко Роке й тітонька Клелія раз по раз заходили до її спальні. Карлос читав мамі газету вечорами, а Пепа вранці. Роса й тітонька Клелія опікувалися прийомом ліків і умиванням, дядечко Роке двічі або й тричі на день пив у її кімнаті мате. Мама ніколи не залишалася сама, ніколи не запитувала про Марію Лауру; щотижня вона одержувала новини про Алехандро, ніяк не коментуючи; просила Пепу дати відповідь і змінювала тему — розумна, уважна й відсторонена.


У ті часи дядечко Роке почав читати їй новини про напружені відносини з Бразилією. Попервах він записував їх на берегах газети, однак мама не переймалася досконалістю читання, й через кілька днів дядечко Роке призвичаївся миттєво новини вигадувати. Спершу він додавав до тривожних повідомлень власний коментар про проблеми, що могли виникнути у зв’язку з цим в Алехандро та інших аргентинців у Бразилії, але оскільки маму це начебто не турбувало, дядечко Роке припинив коментарі, хоча через кожні кілька днів потроху нагнітав атмосферу. У листах Алехандро йшлося про можливий розрив дипломатичних відносин, хоча молодик, як завжди, залишався оптимістом і був переконаний, що міністри закордонних справ розв’яжуть суперечку.

Мама не робила жодних коментарів, можливо, тому, що Алехандро ще не скоро міг попросити про відпустку, але одного вечора вона зненацька спитала лікаря Боніфаса, чи справді ситуація з Бразилією така складна, як про це пишуть в газетах.

— З Бразилією? Ах, так, справи йдуть не надто добре, — озвався лікар. — Залишається сподіватися, що здоровий глузд державних мужів…

Мама втупилася в нього, начеб здивована, що лікар відповів їй, не замислюючись. Вона тихо зітхнула й змінила тему розмови. Того вечора вона виглядала жвавішою, ніж доти, і лікар Боніфас пішов задоволений. А наступного дня захворіла тітонька Клелія; запаморочення здавалися справою минущою, проте лікар Боніфас порадив дядечкові Роке помістити тітоньку Клелію у санаторій. Мамі, яка саме слухала новини з Бразилії, що читав їй Карлос у вечірній газеті, сказали, нібито в тітоньки Клелії мігрень, і через те вона не підводиться з ліжка. Вони мали попереду цілу ніч, щоб обміркувати подальші дії, але після розмови з лікарем Боніфасом дядечко Роке почувався дуже пригніченим, і ухвалювати рішення випало Карлосові й сестрам. Роса згадала про садибу Маноліти Вальє й тамтешнє чисте повітря; наступного після запаморочення тітоньки Клелії дня Карлос повів розмову так вдало, що склалося враження, буцімто мама сама порадила тітоньці Клелії провести якийсь час у садибі Маноліти, мовляв, це піде їй на користь. Один Карлосів колега зголосився відвезти її туди своєю автівкою, бо їхати потягом з мігренню було б утомливо. Тітонька Клелія схотіла особисто попрощатися з мамою, яка застерегла її, щоб тітонька не замерзла, бува, в одному з цих новочасних автомобілів і не забувала щовечора пити фруктове проносне.

— Клелія була налита кров’ю, — завважила мама надвечір у розмові з Пепою. — Вона мені не сподобалася.

— Ох, за кілька днів у садибі тітонька оклигає. Вона трохи втомилася за останні місяці; пригадую, Маноліта запрошувала її до своєї садиби.

— Справді? Дивно, Клелія ніколи мені цього не казала.

— Мабуть, щоб тебе не засмучувати.

— І скільки ж часу вона там пробуде, доню?

Пепа цього не знала, треба спитати в лікаря Боніфаса, який порадив їй чисте повітря. Мама повернулася до цієї теми лише через кілька днів (тітонька Клелія саме знепритомніла в санаторії, і Роса й дядечко Роке почергово її доглядали).

— То коли вернеться Клелія? — запитала мама.

— Ти ба, варто сердешній залишити тебе й змінити повітря…

— Але ж ви самі казали, що нічого серйозного.

— Звісно, нічого серйозного. Вона залишається, бо їй там подобається, і щоб побути з Манолітою, адже вони подруги.

— Зателефонуй до садиби і спитай, коли вона вернеться, — наполягла мама.

Роса зателефонувала до садиби, і їй відповіли, що стан здоров’я тітоньки Клелії покращився, але вона досі почувається слабою, тож залишиться ще на якийсь час. Погода в Олаваррії[15] чудова.

— Мені це не подобається, — проказала мама. — Клелія повинна була вже повернутися.

— Заради Бога, мамо, не турбуйся так. Чому б тобі самій не одужати якнайшвидше і не поїхати до Клелії та Маноліти приймати сонячні ванни?

— Мені? — мама зиркнула на Карлоса, і в її погляді були подив, приголомшеність, образа. Карлос, щоб приховати почуття (тітонька Клелія була у вкрай важкому стані, Пепа щойно телефонувала), засміявся й поцілував маму в щоку, мов пустотливе дівча.

— Дурненька матуся, — мовив, намагаючись ні про що не думати.

Тієї ночі мама погано спала і ще вдосвіта спитала про Клелію, начеб о цій порі вони могли мати якісь новини з садиби (тітонька Клелія щойно померла, і чатування за небіжчицею було вирішено провести у похоронній конторі). О восьмій ранку зателефонували до садиби, скориставшись телефоном, що стояв у вітальні, щоб мама могла чути розмову: на щастя, ніч для тітоньки Клелії минула доволі добре, хоча Манолітин лікар порекомендував їй залишатися, поки триватиме гарна погода. Карлос, задоволений тим, що його контора закрита на переоблік, прийшов до мами в піжамі випити мате й погомоніти.

— Слухай, — мовила мама, — гадаю, слід написати Алехандро — нехай приїде побачитися з тітонькою. Він завжди був мазунчиком Клелії, і було б добре, якби приїхав.

— Але ж у тітоньки Клелії нічого серйозного, мамо. Якщо Алехандро не зміг приїхати, щоб побачитися з тобою, уяви…

— Це його справа, — правила своєї мама. — А ти напиши йому, що Клелія хвора, і він мусить приїхати.

— Ну, скільки тобі повторювати, що у тітоньки Клелії нічого серйозного.

— Якщо нічого серйозного, тим краще. Але тобі нічого не коштує йому написати.

Йому написали того ж таки дня й прочитали лист мамі. У ті дні, коли від Алехандро мала надійти відповідь (тітонька Клелія почувалася добре, але Манолітин лікар наполягав, що вона повинна скористатися чистим повітрям), дипломатичні відносини з Бразилією ще більше загострилися, і Карлос сказав мамі, що не буде дивним, якщо листи Алехандро затримуватимуться.

— Мов навмисне, — озвалася мама. — Ось побачиш, він теж не зможе прилетіти.

Ніхто не наважувався прочитати їй лист Алехандро. Зібравшись у їдальні, всі дивилися на порожній стілець тітоньки Клелії, перезиралися, вагалися.

— Це якесь безглуздя, — проказав Карлос. — Ми так звикли ламати комедію, що сценою більше, сценою менше…

— Тоді віднеси його ти, — мовила Пепа. На очі їй навернулися сльози, які вона витирала серветкою.

— Що ти хочеш — тут щось не спрацьовує. Щоразу, коли заходжу до її кімнати, я мовби чекаю якоїсь несподіванки, пастки, чогось такого.

— Це Марія Лаура винна, — заговорила Роса. — Вона вбила нам у голови цю думку, і тепер ми не можемо діяти природно. А тут іще тітонька Клелія…

— Знаєш, після цих твоїх слів мені прийшло до голови, що слід поговорити з Марією Лаурою, — прорік дядечко Роке. — Було б логічно, якби після іспитів вона прийшла й сповістила, що Алехандро не зможе прилетіти.

— А в тебе не холоне кров через те, що мама більше не питає про Марію Лауру, хоча Алехандро згадує її в кожному листі?

— Не про температуру моєї крові йдеться, — заперечив дядечко Роке. — Людина або робить справу, або не робить, і крапка.


Росі знадобилося дві години, щоб умовити Марію Лауру, але вона була її кращою подругою, і Марія Лаура дуже любила їхню родину, навіть маму, хоча й боялася її. Довелося готувати новий лист — Марія Лаура принесла його разом із букетом квітів і мандариновими пастилками, які дуже любила мама. Так, на щастя, найскладніші іспити вже завершилися, і вона могла на кілька тижнів поїхати відпочити до Сан Вісенте[16].

— Чисте повітря піде тобі на користь, — мовила мама. — А от Клелії… Ти телефонувала сьогодні до садиби, Пепо? Ах, так, ти казала… Що ж, Клелія поїхала три тижні тому і ось, будь ласка…

Марія Лаура й Роса висловили свої міркування щодо цього, потім принесли на таці чай, і Марія Лаура прочитала мамі кілька уривків з листа, в якому Алехандро повідомляв, що всіх іноземних фахівців тимчасово інтернували, але йому дуже пощастило, бо він мешкає в розкішному готелі коштом державної скарбниці й залишатиметься там, поки міністри закордонних справ залагодять конфлікт. Мама ніяк не відреагувала на це, випила чашку липового чаю й задрімала. Сестри, відчувши деяке полегшення, гомоніли у вітальні. Марія Лаура вже була зібралася йти, коли їй прийшла до голови думка про телефон, і вона поділилася нею з Росою. У Роси склалося враження, що Карлос також думав про таке, згодом вона заговорила про це з дядечком Роке, але той лише знизав плечима. У такій ситуації не залишалося нічого іншого, як махнути рукою й далі читати газету. Однак Роса й Пепа сказали про це Карлосові, який не міг знайти жодного пояснення, хіба що прийняти те, чого ніхто не бажав приймати.

— Там побачимо, — проказав Карлос. — Можливо, їй ще спаде на думку і вона нас попросить. У такому разі…

Проте мама так ніколи й не попросила, щоб їй принесли телефон, аби вона могла сама поговорити з тітонькою Клелією. Щоранку питала, чи є якісь новини з садиби, а тоді знову поринала в мовчанку, де час, здавалося, вимірювався дозами ліків і чашками трав’яного чаю. Її не дратувало, коли дядечко Роке заходив з газетою, щоб прочитати останні новини про конфлікт з Бразилією, хоча вона начебто й не турбувалася, коли «Ла Расон» затримувалася або дядечко Роке припізнювався, захопившись шахами. Роса й Пепа дійшли висновку, що мамі байдуже, чи читатимуть їй новини, чи телефонуватимуть до садиби, чи принесуть лист від Алехандро. Утім щодо цього не було певності, бо часом мама підводила голову й дивилася на них своїм звичним проникливим поглядом, в якому не було схвалення. Все йшло своєю чергою, і Росі телефонувати до чорної діри на іншому кінці дроту було так само просто й звично, як дядечкові Роке і далі читати вигадані повідомлення серед оголошень та футбольних новин, а Карлосові заходити до мами з розповідями про свої поїздки до садиби в Олаваррії й пакетами з фруктами, які передали Маноліта й тітонька Клелія. Навіть в останні місяці маминого життя звички не змінилися, хоча тепер це майже не мало значення. Лікар Боніфас сказав їм, що, на щастя, мама не мучитиметься й згасне, не відчувши цього. Однак мама залишалася при здоровому глузді до самого кінця, коли діти зібралися біля неї, не в змозі приховати почуттів.

— Ви всі були зі мною такими добрими, — з ніжністю проказала мама. — Взяли на себе стільки клопотів, аби я не страждала.

Дядечко Роке, який сидів поруч з нею, підбадьорливо погладив її руку й озвався: — Дурненька. Пепа й Роса, які удавали, буцімто шукають щось у комоді, збагнули, що Марія Лаура мала рацію; тепер вони напевне знали те, що якимось чином знали завжди.

— Ви так оберігали мене, — мовила мама, і Пепа стиснула руку Роси, бо врешті-решт ці слова знову ставили все на місце, відновлювали довгу неминучу п’єсу. Однак Карлос, який стояв у ногах ліжка, дивився на маму так, начеб знав, що вона скаже щось іще.

— Тепер ви зможете відпочити, — прорекла мама. — Ми більше не завдаватимемо вам клопотів.

Дядечко Роке поривався заперечити, хотів щось сказати, але Карлос підступив до нього й сильно стиснув йому плече. Мама поволі губилася у важкому сні, і краще було її не турбувати.

Через три дні після похорону від Алехандро надійшов останній лист: він, як зазвичай, цікавився здоров’ям мами й тітоньки Клелії. Роса, яка одержала лист, розпечатала конверт і почала машинально читати, а коли підвела затуманені слізьми очі, утямила, що, поки читала, думала про те, як сповістити Алехандро про смерть мами.


Переклад Сергія Борщевського

Возз’єднання

Я пригадав давнє оповідання Джека Лондона, герой якого, спершись на стовбур дерева, готується гідно покінчити з життям.

Ернесто «Че» Гевара, «Гори і долини», Гавана, 1961

Гірше й бути не могло, але принаймні ми вже не на тому клятому катері — серед блювоти, ударів хвиль і розмоклих галет, серед кулеметів і слини, бридкі самі собі — де єдиною нашою розрадою були залишки сухого тютюну, бо Луїс (якого насправді звали не Луїсом, але ми заприсяглися не згадувати до слушної миті наших справжніх імен) здогадався всипати його до бляшанки, яку ми щоразвідкривали з такою обережністю, начеб у ній кишіли скорпіони. Але хіба могли зарадити тютюн чи навіть ковток рому на тому клятому катері, що, мов п’яна черепаха, гойдався п’ять діб, опираючись північному вітрові, який нещадно шарпав його, а хвилі накочувалися й накочувалися, і відра до крові ятрили руки, а в мене ще ця клята астма, і половина людей хворі й, коли блюють, перехиляються так, начеб от-от зламаються навпіл. На другу ніч навіть Луїс блював зеленою жовчю, і йому вже було не до жартів, та ще й через отой північний вітер ми не бачили вогнів маяка на Кабо Крус[17] — це була справжня катастрофа, якої ніхто не міг передбачити; й називати це експедицією, десантом було однаково, що знову блювати, тільки тепер з розпачу. Зрештою хай буде, що буде, аби тільки залишити цей катер, а там байдуже, що нас чекає на суходолі — але ми знали, що нас чекає, і тому це не мало особливого значення: розпогодилося в найгірший момент! — бах — і тут же розвідувальна авіанетка, нічого не вдієш, хутко в мочарі, брьохай болотом по кісточки у воді, аби сховатися в брудній траві, мангрових заростях, а я, як дурень, з адреналіновим респіратором, бо без нього ані кроку, і Роберто тягне мій спрингфілд[18], щоб допомогти мені перейти бродом те гниловоддя (якщо то направду було гниловоддя, бо багато хто з нас побоювався, що ми заблукали й замість суходолу потрапили з дурного розуму на якийсь грузький острівець, миль за двадцять від Острова[19]… і все в тому ж дусі, думки такі лихі, що й не переказати, суцільне сум’яття вчинків і почуттів, непояснимої радості й люті через літаки, що псують нам життя, і через те, що чекає нас на суходолі, на шосе, куди ми таки добудемося, якщо це справді прибережне баговиння, і ми не колуємо, як недоумки, ареною болотяного цирку, загнані в глухий кут на радість Бабуїнові, що сидить у своєму палаці.

Ніхто вже й не згадає, скільки це тривало, ми відміряли час просвітами в рослинності, прогалинами, де нас могли перестріляти з пікіруючого літака, а ще зойком, що почувся здаля ліворуч, — мені здалося, що то був Роке (його я можу назвати справжнім іменем, той бідолашний кістяк, що зостався там, серед ліан і жаб), бо з усіх наших задумів залишилася тільки кінцева мета: дістатися С’єрри[20] й возз’єднатися з Луїсом, якщо йому також пощастить добутися туди; решту наших розкидали північний вітер, імпровізована висадка, болота. Втім, будьмо справедливі: дещо — себто нальоти ворожих літаків — відбувалося синхронно. Ми їх передбачали й спричинили, і це спрацювало. І тому, хоча мені й досі болів отой зойк Роке, я через своє кляте світосприйняття стиха сміявся (і задихався ще дужче, а Роберто й далі тягнув мій спрингфілд, аби я — майже по ніс у воді, ковтаючи твань — міг вдихати адреналін), авжеж, сміявся, бо коли вже з’явилися літаки, то ми не переплутали берег, у крайньому випадку відхилилися на кілька миль, отже десь за цими луками мало бути шосе, далі рівнина, а ще далі на північ перші пагорби. В цьому був навіть певний шарм: ворог з повітря підтвердив нам, що ми не помилилися з місцем висадки.

Хтозна, скільки це все тривало, але потім споночіло, і ми вшістьох притулилися під якимись кволими деревцями — вперше на майже сухій землі, жуючи вологий тютюн і залишки галет. Про Луїса, Пабло й Лукаса ні чутки ні вістки; розсіяні, може й мертві, або принаймні заблукані та промоклі, як ми. Однак я з приємністю відчував, що після тих жаб’ячих мандрів мої думки ставали більш доладними, і смерть, хоча й вірогідніша, ніж будь-коли, вже набувала форми не сліпої кулі, а діалектичної операції на суходолі, майстерно розіграної її учасниками. Військовики, поза сумнівом, контролювали шосе, оточили болота й чекали, коли ми з’явимося по-двоє, по-троє, виснажені багном, доведені до тваринного стану, голодні. Тепер усе було зрозуміло, стало на свої місця; у мене викликало сміх, що на останній межі я почуваюся таким жвавим та бадьорим. Я тішився, доводячи до нестями Роберто, якому читав просто у вухо огидні, на його думку, вірші старого Панчо[21]. «Хоч би багнюку віддерти», — нарікав Лейтенант. «Або запалити справжню сигарету», — мовив хтось ліворуч од мене, не знаю, хто саме, вдосвіта він зник. Агонії дано лад: виставити варту, спати по черзі, жувати тютюн, смоктати розбухлі, як губки, галети. Ніхто не згадував Луїса, страх, що його вбили, був єдиним справжнім ворогом, бо якби припущення підтвердилося, це було б набагато гірше, ніж переслідування, брак зброї чи роз’ятрені ноги. Знаю, що мені вдалося трохи поспати, поки Роберто чатував, але перед тим я міркував про те, що всі наші зусилля останніх днів не мали б жодного сенсу, якщо отак-от зненацька примиритися з думкою, що Луїса могли вбити. Якимось чином це безглуздя мусило тривати до кінця, можливо, переможного, бо в тій абсурдній грі, де ми дійшли до того, що самі попередили ворога про висадку, втрата Луїса не передбачалася. Здається, я подумав ще й про те, що — якщо ми переможемо, якщо нам пощастить знову возз’єднатися з Луїсом — лише тоді почнеться справжня гра, яка стане винагородою за весь наш непохитний, нестримний і небезпечний романтизм. Перш ніж поринути в сон, я мав видіння: ось він, Луїс, серед нас — обперся на дерево, повільно підносить руку до лиця й зриває його, наче маску. З лицем у руці наближається до свого брата Пабло, до мене, до Лейтенанта, до Роке, жестом пропонуючи нам узяти його, напнути на себе. Але всі ми по черзі відмовляємося, і я теж, сміючись крізь сльози, і тоді Луїс знову напинає на себе лице, на якому я бачу неймовірну втому, а тоді стенає плечима й витягає з кишені гуаябери[22] сигару. На професійному жаргоні це зветься легко пояснимою галюцинацією у напівсні та лихоманці. Але якщо під час висадки Луїса насправді вбили, хто б тепер схотів дертися на С’єрру з його лицем? «Діадохи[23], — подумав я, засинаючи, — але ж у діадохів, як відомо, все пішло до бісової матері».

Хоча те, про що я оповідаю, сталося досить давно, у пам’яті збереглися тільки окремі фрагменти й моменти, про які можна говорити лише в теперішньому часі, начеб ми знову лежимо горілиць у траві, під деревом, що прикриває нас згори. Це вже третя ніч, але перед тим, удосвіта, ми — попри джипи з автоматниками — перетнули шосе. Тепер треба чекати наступного світанку, бо нашого провідника підстрелили, і ми, безпорадні, мусимо знайти когось із місцевих, хто б відвів нас туди, де можна купити якихось харчів — я кажу «купити» і заходжуся сміхом, і знову мене душить кашель, але щодо цього, як і в інших випадках, нікому з нас не спало б на думку не послухатися Луїса, а він наполягав, що за харчі треба платити, та ще й перед тим розтлумачити людям, хто ми є і чому чинимо те, що чинимо. Пам’ятаю обличчя Роберто в покинутій халупі на пагорбі, де він залишив під мискою п’ять песо за ту вбогу їжу, що ми там знайшли, і яка здалася нам божественними наїдками з ресторану «Ріц», якщо там справді добре годують. У мене такий жар, що перед ним навіть астма відступила — нема лиха без щастя, але я ще раз згадую обличчя Роберто, коли той залишив п’ять песо в порожній халупі, і мене розбирає такий сміх, що знову задихаюся й кляну себе на всі заставки. Поспати б зараз, Тінті на чатах, хлопці спочивають, притулившись одні до одних, я — трохи віддалік, бо, здається, дошкуляю їм кашлем і свистячим диханням, а до того ж — хоч і не мав би цього робити — двічі чи тричі за ніч згрібаю листя в кубло, засовую туди голову й неквапно курю сигару, щоб хоч трохи примиритися з життям.

Зрештою єдиною доброю новиною того дня було те, що до нас не дійшли жодні чутки про Луїса; все інше — суцільна катастрофа: з вісімдесяти бійців п’ятдесят чи шістдесят убиті, Хав’єр загинув одним з перших, Перуанцеві куля поцілила в око, він агонізував три години, а я не міг нічим зарадити, не міг навіть добити його, коли ніхто не бачив. Весь день ми боялися, що хтось із зв’язкових (їх було троє, і кожен страшенно ризикував під носом у військовиків) принесе звістку про смерть Луїса. Кінець-кінцем краще не знати нічого, уявляючи, що він живий, і сподіватись. Я тверезо зважую шанси й доходжу висновку, що його таки вбили, ми ж усі знаємо його вдачу, знаємо, що цей шаленець здатний вихопитися з укриття з одним лише пістолетом у руці, і той, хто опиниться позаду, триматиме його на мушці. Але ж ні, Лопес має подбати про нього, ніхто так не вміє задурити Луїсові голову, мов хлопчиську, як Лопес, переконати, що той повинен вчинити зовсім не те, що намірявся, ба навіть протилежне. А раптом і Лопеса… Не варто псувати собі кров, немає підстав для жодних припущень, до того ж ця дивна тиша, ця розкіш — лежати отак горілиць, наче все гаразд, наче все йде своєю чергою (ледь не подумав, «завершилося», бовдур), згідно з нашими планами. Що там — лихоманка, втома чи просто ще до сходу сонця нас усіх прикінчать, як жаб? Але зараз треба скористатися з цього неймовірного перепочинку, споглядати гілки, що тягнуться до підсвіченого поодинокими зорями неба, стежити напівзаплющеними очима за мінливими рисунками віття й листя, за ритмами, що сходяться, гарцюють разом, а тоді розходяться, раз по раз лагідно змінюючи одні одних, коли гарячий вітер з боліт обдмухує верховіття. Я думаю про свого сина, але він далеко, за тисячі кілометрів звідси, в країні, де люди ще сплять у ліжках; його образ видається мені нереальним, робиться невиразним і губиться десь у кроні. Натомість я відчуваю приємність, бо на пам’ять приходить Моцартова тема, що завжди мене супроводжує, перші акорди квартету «Полювання», відтворені лагідними голосами скрипок звуки мисливського рогу — транспозиція дикого обряду в чисту задумливу радість. Я подумки повторюю, мугикаю мелодію, і водночас відчуваю, як вона, її обрис на тлі неба й крона дерева зближуються, заприязнюються, торкаються одне одного раз і вдруге, аж поки обрис крони перетворюється раптом на зоровий образ мелодії; ритм, що вихоплюється з нижньої — майже на рівні моєї голови — гілки, піднімається на певну висоту й розкривається, наче віяло з віття, а тим часом друга скрипка — оця тонша гілка тягнеться, простягаючи листя праворуч — у кінець фрази, й завершує її, щоб око спустилося стовбуром униз і могло, коли забажає, повторити мелодію. І все це також наш бунт — те, що ми робимо, хоча ні Моцарт, ні дерево того не відають, ми також — у свій спосіб — хочемо дати безглуздій війні лад, який надасть їй сенсу, виправдає її й зрештою приведе до перемоги, що стане мовби віднайденою мелодією після стількох років глухого звучання мисливських рогів, стане тим фінальним алегро, що — наче зустріч зі світлом — приходить на зміну адажіо. Ну, й потішився б Луїс, якби взнав, що в цю мить я порівнюю його з Моцартом; бачу, як він потроху дає лад цьому безглуздю, підносить його до основоположного розуму, що своєю очевидністю й непогамовністю руйнує всі тимчасові вигадливі розумування. Однак яка це прикра, яка відчайдушна місія творити музику для людей — попри багнюку, автоматні черги й зневіру творити пісню, яку ми самі вважали неможливою, пісню, що заприязниться з кронами дерев, із землею, повернутою її синам. Так, це лихоманка. О, як би посміявся Луїс, хоча й він, здається, любить Моцарта.

Зрештою я таки засну, але перед тим ще встигну спитати себе, чи спроможемося ми колись перейти від звуків мисливського рогу до повноти адажіо і далі до фінального алегро, яке я стиха мугикаю, чи спроможемося примиритися з усім, що залишиться живим. Нам доведеться бути такими, як Луїс — не наслідувати його, а бути такими, як він, беззастережно відкинути лють і помсту, дивитися на ворога, як Луїс, з непохитною великодушністю, що стільки разів викликала в моїй пам’яті (але кому це розповіси?) образ Вседержителя, судді, який починає з того, що ставить себе на місце обвинуваченого й свідка, і який не судить, а просто відокремлює суходіл від води задля того, щоб урешті-решт колись, одного трепетного світанку, на бéрезі найчистішого часу народилася вітчизна людей.

Але на відміну від адажіо, щойно благословилося на світ, на нас напосіли звідусіль, і довелось відмовитися від ідеї рухатися далі на північний схід, а натомість, витрачаючи останні патрони, заглибитися в майже незнайому місцину. А тим часом Лейтенант ще з одним товаришем окопалися на пагорбі й звідти тримали їх якийсь час на віддалі, даючи нам з Роберто час відвести пораненого в стегно Тінті й знайти іншу, безпечнішу висоту, де ми могли б протриматися до ночі. Вночі вони ніколи не атакували, хоча й мали бенгальські вогні та електричне приладдя; їх начеб поймав страх, вони почувалися менш захищеними попри силу-силенну зброї; однак до ночі залишався ще майже цілий день, а нас було п’ятеро проти цих відчайдухів, які переслідували нас, щоб не втратити прихильності Бабуїна, не кажучи вже про літаки, що раз по раз пікірували з-за гори й кулеметними чергами нівечили пальми.

За півгодини Лейтенант припинив вогонь і приєднався до нас, щойно ми рушили. Оскільки нікому не приходило до голови кинути Тінті, бо ми надто добре знали, яка доля чекала на полонених, усі гадали, що тут — на цьому крутосхилі й у цих чагарниках — ми марнуємо останні патрони. Було кумедно спостерігати, як через помилку авіації військовики по-дурному атакували кручу доволі далеко на схід, а ми тим часом дерлися вгору пекельною стежкою і за дві години дісталися майже лисого пагорка, де один із наших угледів прикриту травою печеру, і ми залишилися там, щоб перепочити, попередньо визначивши маршрут імовірного відступу просто на північ — від скелі до скелі, небезпечний, зате на північ, до С’єрри, куди, можливо, вже добувся Луїс.

Поки я лікував непритомного Тінті, Лейтенант сказав мені, що вдосвіта, незадовго до атаки військовиків, він чув на захід від нас автоматні черги й револьверні постріли. То міг бути Пабло зі своїми хлопцями або й сам Луїс. Всі були певні, що ми — ті, хто вижили, — розділені на три групи, й хтозна, раптом група Пабло блукає десь неподалік. Лейтенант спитав мене, чи не варто, коли спаде ніч, спробувати возз’єднатися з ними.

— Ти це питаєш, бо тобі кортить піти, — озвався я. Ми поклали Тінті на ложе з сухої трави в найпрохолоднішому кутку печери, а самі відпочивали й курили. Інші двоє наших чатували зовні.

— Розумієш, — Лейтенант весело глянув на мене. — Мені до вподоби такі прогулянки.

Отак ми якийсь час обмінювалися жартами, і Тінті, хоч і почав марити, долучився до нашої розмови, та коли Лейтенант уже готовий був рушати, з’явився Роберто з якимось верховинцем і чвертю смаженого козеняти. Це було щось неймовірне, ми уминали козеня, наче то було якесь привиддя, навіть Тінті жував шматок, який через дві години відійшов разом із ним. Верховинець приніс звістку про смерть Луїса; ми не припинили їсти через це, але то була надто гірка присмака для такої мізерної порції смаженини; верховинець, щоправда не бачив на власні очі, як загинув Луїс, але його старший син, який пристав до нас зі старою мисливською рушницею, був у групі, що допомагала Луїсові й п’ятьом його товаришам перейти бродом річку під автоматними чергами, й запевняв, що Луїса поранили, коли той уже майже дістався берега, але не встиг сховатися в чагарнику. Вночі верховинці, що як ніхто знали цю місцину, доправили в гори двох хлопців з Луїсової групи з залишками зброї та харчів.

Лейтенант закурив нову сигару й вийшов з печери, щоб організувати таборування й познайомитися з новачками; я залишився з Тінті, який поволі вгасав, майже не відчуваючи болю. Отже Луїс загинув, козеня виявилося таким, що пальчики оближеш, але то було вже в минулому, а цієї ночі нас уже буде дев’ятеро або й десятеро, і ми матимемо вдосталь зброї, щоб битися далі. Оце так новини. То був якийсь холодний безум, що з одного боку підсилював людьми та харчами наше сьогодні лише затим, аби одним махом закреслити наше майбутнє, сенс цього безглуздя, яке щойно досягло кульмінації у тій вістці та в смаку смаженого козеняти. Я довго курив сигару в темряві печери й відчув, що в цю мить не можу дозволити собі розкоші прийняти смерть Луїса, а здатний лише оперувати нею як ще одним фактом при плануванні бойових дій, бо якщо Пабло також загинув, з волі Луїса командиром ставав я, і це знали Лейтенант і решта товаришів, і в такому разі я мусив узяти на себе командування і дійти до С’єрри, й продовжити справу, наче нічого й не сталося. Здається, я заплющив очі, і знову прийшло на пам’ять і постало в уяві те видіння, і на якусь мить мені здалося, що Луїс зриває з себе лице й простягає його мені, а я бороню своє, затуляю обома руками та примовляю: «Ні-ні, Луїсе, будь ласка, не треба»; а коли розплющив очі, Лейтенант знову дивився на важко дихаючого Тінті, і я почув, як він сказав, що до нас приєдналися двоє місцевих хлопців — іще одна добра новина, бо ж он їх скільки — і смажені маніоки, і аптечка, і заблукані десь на східних схилах військовики, і розкішне джерельце за якихось п’ятдесят метрів. Але він не дивився мені в очі, жував сигару й, здавалося, чекав, аби я заговорив і перший згадав Луїса.

Потім у пам’яті — туман, порожнеча, кров, що покинула Тінті, а він — нас, верховинці взялися його поховати; я лишився в печері, хоча там смерділо блювотою й холодним потом, і чомусь згадав свого найкращого приятеля з давніх часів, ще до цієї цезури в моєму житті, що вирвала мене з батьківщини й закинула за тисячі кілометрів — до Луїса, до десанту на Острів, до цієї печери. Врахувавши різницю в часі, я подумав, що цієї миті, в цю середу, він, либонь, заходить до своєї консультації, вішає на вішак капелюх і починає переглядати пошту. То не була галюцинація: я лише подумав про ті роки, коли ми жили поруч у місті, ділячи на двох політику, жінок і книжки — щоденно перебуваючи в одній лікарні; я знав кожен його рух, і ці рухи не належали йому одному: вони охоплювали весь мій тодішній світ, мене самого, мою жінку, мого батька — охоплювали мою газету з її пишномовними передовими статтями, мою полуденну каву з черговими лікарями, моє читання, мої фільми, мої ідеали. Я запитав себе, що б подумав мій приятель про все це, про Луїса, про мене, і начеб побачив відповідь, що окреслилася на його обличчі (ні, це таки лихоманка, треба випити хініну), на його самовдоволеному обличчі, на якому відбивалися добре життя і добрі видання, а ще добрі наслідки вдалого хірургічного втручання. Йому навіть не треба було розкривати рота, щоб сказати мені: «По-моєму, ця твоя революція — то лише…» Авжеж, у цьому не було жодної потреби, так мало бути, ці люди не могли прийняти змін, що викривали справжні причини їхнього легкого милосердя за розкладом, їхньої регламентованої показної жалості, їхньої зичливості серед рівних, їхнього салонного неприйняття расизму — але, че[24], не дозволю ж я моїй дівчинці вийти заміж за цього мулата, їхнього католицизму з річними дивідендами, їхніх святкувань на прикрашених прапорами майданах, їхньої солодкавої літератури, їхньої народності в обмеженій кількості примірників і мате, який вони смокчуть через срібну трубочку, їхніх зібрань благоговійних урядовців, їхньої неминучої тупоумної агонії — швидкоплинної чи тривалої (хінін, хінін, і знову астма). Бідолашний приятель, мені було шкода уявляти, як він, мов бовдур, обстоює фальшиві цінності, що зживуть зі світу його або в кращому випадку його дітей; обстоює феодальне право на необмежені власність та багатство, тоді як сам має лише свою консультацію та свою затишну домівку; обстоює принципи Церкви, тоді як буржуазний католицизм дружини змусив його шукати розради з коханками; обстоює позірну свободу особистості, тоді як поліція закриває університети й цензурує видання — причому обстоює все це через страх, через боязнь перемін, через скептицизм та зневіру, що були єдиними богами в його бідолашній пропащій країні. Саме про це я думав, коли до печери вбіг Лейтенант, горлаючи, що Луїс живий, щойно вдалося налагодити зв’язок з північною групою, і Луїс живий-живісінький, скурвий син, добувся до вершини С’єрри з п’ятьма десятками селян і силою-силенною зброї, відбитої в оточених у яру військовиків; і ми обіймалися, мов психи, і наговорили один одному чимало такого, що згодом залишає по собі лють і сором, і присмак, бо з’їсти шматок смаженини й рухатися далі вперед було тим єдиним, що мало сенс, тим єдиним, що важило й міцніло, поки ми ніяк не насмілювалися подивитися один одному у вічі й запалити сигари від одної головешки, втупившись у неї й витираючи сльози, спричинені відомими сльозогінними властивостями диму.


Вже мало що залишилося оповідати; вдосвіта один з верховинців відвів Лейтенанта і Роберто туди, де отаборилися Пабло й ще троє наших, і Лейтенант узяв на руки Пабло, бо той понівечив ноги на болотах. Тепер нас стало вже двадцятеро; пригадую, як Пабло швидко й поривчасто обійняв мене й, не виймаючи з рота сигарети, проказав: «Якщо Луїс живий, ми ще здатні перемогти», а я бинтував йому ноги — ото було видовище, і хлопці реготали з нього, бо скидалося на те, що він узув білі черевики, повторюючи, що рідний брат сваритиме його за такий недоречний шик. «Нехай сварить, — віджартовувався Пабло, несамовито затягуючись, — щоб сварити когось, треба бути живим, а ти ж чув, друже, що він живий, живий не згірше за крокодила, тож дерімося швидше на гору — ну, й перев’язав же ти мене, яка краса…» Але це не могло тривати довго; вдосвіта нас почали поливати свинцем згори і знизу; якась куля зачепила мені вухо, якби на два сантиметри точніше, то ти, синку, навряд чи читав би ці нотатки, ти й гадки не маєш, у яку халепу вскочив твій батько. Через оту кров і біль, і страх я почав бачити все, немов у стереоскоп, кожний образ ніби окремий та контрастний, в кольорах, у яких, певно, відбивалася моя жага до життя; але то дрібниці, добре перев’язати рану хусткою — і далі вгору; однак двоє верховинців залишилися позаду, а ще заступник Пабло з лицем, понівеченим кулею сорок п’ятого калібру. В такі хвилини пам’ять фіксує — і то назавжди — якісь дурниці; пригадую товстуна, здається, також одного з людей Пабло, який у розпалі бою надумав сховатися за цукровою тростиною, став до неї боком й опустився навколішки; а ще добре пам’ятаю хлопця, який репетував, мовляв, треба здаватися, і голос, що відповів йому між двома чергами «Томпсона»[25], — то був голос Лейтенанта, що заглушив постріли: «Тут ніхто не здається, трясця твоїй матері!»; аж раптом молодший з тих верховинців, який доти боязко мовчав, сказав мені, що в ста метрах звідти — вгору й ліворуч — є стежина, і я прокричав це Лейтенантові й поспішив туди разом із верховинцями; відчайдушно стріляючи під суцільним вогнем противника, вони тішилися так, що було любо дивитися; та врешті-решт ми зібралися під сейбою, звідки починалася стежина, і той молодший з верховинців почав дряпатися вгору, а ми за ним — я зі своєю астмою, що заважала рухатися, і закривавленою шиєю — крові було більше, ніж якби закололи порося, — проте певний, що й цього дня ми позбудемося переслідувачів, а ще — невідь чому, але це було очевидно, як теорема, — що цієї ночі ми возз’єднаємося з Луїсом.

Людина ніколи не розуміє до пуття, як їй вдалося позбутися переслідувачів, але вогонь потроху вщухає, чути знайому лайку й фрази на кшталт «страхопуди тікають замість битися», а тоді раптом западає тиша, і дерева знову стають живими та рідними, вибоїни на ґрунті, поранені, яких треба доглядати, фляга з водою — в ній трохи рому — переходить від уст до уст, зітхання, чийсь стогін, перепочинок і сигара — а потім знову вперед, і треба дертися вгору, нехай навіть легені повилазять мені через вуха, і Пабло каже: «слухай, ти забинтував мене на сорок другий розмір, а в мене, друже, сорок третій» — і сміх, і вершина, і невеличке ранчо, де якийсь селянин мав трохи юки з мохо[26], і свіженьку воду, і Роберто, наш сумлінний скарбник, дістав чотири песо, щоб розплатитися, і всі ми, а господар найперший, розреготалися так, що мало кишки не порвали зо сміху, а опівдні продовжили путь, змушені відмовитися від післяобіднього перепочинку з тим самим жалем, з яким дивишся вслід якійсь вродливиці, втупившись у її ноги, поки та зникне з очей.

Коли запали сутінки, стежка повернула різко вгору, й стало важче йти, але ми раділи, що Луїс обрав таку позицію, де чекав на нас, бо туди не видерлася б жодна козуля. «Будемо як у соборі, — мовив Пабло, ідучи поруч, навіть матимемо свій оргáн», — і весело глипаючи на мене, поки я, задихаючись, випускав із себе таку собі пасакалію[27], а його це розважало. Вже не пам’ятаю добре тих годин, коли ми вервечкою, один за одним, минали останнього чатового, говорячи, хто ми, й називаючи верховинців, аж поки вийшли на галявину поміж дерев, де, обпершись на стовбур одного з них, стояв Луїс, звісно, у своєму кашкеті з непомірно великим козирком та сигарою в зубах. Я насилу стримався, але пропустив наперед Пабло, аби той перший обійняв брата, а тоді ще зачекав, поки Лейтенант й усі інші зроблять те саме, і лише потім поклав на землю аптечку та спрингфілд і наблизився — руки в кишенях, і так стояв, дивлячись на нього й знаючи наперед, що він мені скаже, бо то був його неодмінний жарт:

— Ти ба, які в тебе окуляри, — мовив Луїс.

— Не гірші за твої фари[28], — озвався я, і ми обидва розреготалися, і він притиснувся до мене щелепою так, що занила рана, і я відчув нестерпний біль, але цей біль я хотів би відчувати до скону і навіть потім.

— Отже ти таки прибув, че, — проказав Луїс.

Звичайно, це «че» він вимовив неприродно.

— А ти що собі думав? — відповів я, і мої слова пролунали так само неприродно. І ми знову зареготали, мов двоє бовдурів, а тоді й інші, не розуміючи до пуття, з чого ми сміємося. Принесли води, переповідали новини, ми оточили Луїса й дивилися на нього, і щойно тоді завважили, як він змарнів і як блищать його очі за тими клятими фарами.

З долини знову почулися постріли, але поки що наш табір був у безпеці. Можна було опікуватися пораненими, скупатися в джерельці, поспати, передусім поспати — сон зморив навіть Пабло, який так хотів побалакати з братом. Але астма — моя коханка — навчила мене користатися з ночі, тож я лишився з Луїсом: зіперся на стовбур, курив і роздивлявся рисунки листя на тлі неба; ми розповідали один одному те, що кожному довелося пережити після висадки, але більше говорили про майбутнє, про те, що має початися того дня, коли замість зброї ми перейдемо до кабінетів з телефонами, зі С’єрри до міста, і я згадав мисливські роги й ледь не прохопився Луїсові про думки, що опосіли мене тієї ночі, аби тільки його розважити. Зрештою я промовчав, хоча відчував, що ми переходимо до адажіо того квартету, до мінливої повноти лічених годин, яка попри все була деякою певністю, знаком, якого ми ніколи вже не забудемо. Скільки мисливських рогів усе ще чекали, скільки з нас залишать тут свої кістки, як Роке, як Тінті, як Перуанець. Але досить було задивитися на верховіття дерева, щоб відчути, що воля знову впорядковує хаос, накидає йому рисунок адажіо, яке колись перейде у фінальне алегро, у дійсність, гідну цієї назви. І поки Луїс утаємничував мене в міжнародні новини й у становище у столиці та провінціях, я бачив, як листя й гілки поволі корилися моєму бажанню, робилися мелодією — моєю й Луїса, який усе говорив і говорив, не здогадуючись про мої фантазії; а потім я побачив зірку — маленьку, але синю-синю — що вписалася в самісінький центр рисунку, і хоч я нічого не тямлю в астрономії і не міг би сказати, що то було — зірка чи планета, проте був певен, що то не Марс і не Меркурій, адже вона надто яскраво сяяла в самісінькому осерді адажіо, в самісінькому осерді Луїсових слів, щоб хтось міг переплутати її з Марсом або Меркурієм.


Переклад Сергія Борщевського

Сеньйорита Кóра[29]

We’ll send your love to college, all for a year or two,

And then perhaps in time the boy will do for you.

«The trees that grow so high…»[30]

(Англійська народна пісня).

Не розумію, чому мені не дозволяють лишатися в клініці з моїм хлопчиком на ніч, зрештою, я ж — мати, і лікар де Луїзі познайомив нас з директором. Принесли б якусь кушетку, і я ночувала б поряд з ним, поки звикне, бо коли ми його навідали, він увійшов такий блідий, бідолашка, ніби думав, що його зараз повезуть на операцію; може, це ще й від цього лікарняного запаху, чоловік теж нервував, ледве дочекався, щоб піти геть, а я ж не сумнівалася, що мені дозволять лишитися з сином. Адже йому тільки п’ятнадцять виповнилося, та й тих не даси одразу, і завжди він був при мені, хоч тепер, у тих довгих штанах, він бадьориться, намагається виглядати дорослішим. Вочевидь йому було таки не по собі, коли довідався, що не дозволяють мені лишатися з ним, добре ще, що батько знайшовся тоді на жарти і змусив його одразу ж перевдягтися у піжаму та й лягти у ліжко. А все через оту шмаркачку санітарку, хотіла б я знати, чи то у них справді такі порядки, чи то вона мені просто на зло уперлась. Добре, що я їй так сказала, просто спитала — а чи напевне вона знає, що мені таки не можна тут лишитися. Досить лише глянути, щоб зрозуміти, що то за пташка, корчить із себе бозна-що, фартушок на ній в обтяжку, таке ніхто-ніщо і звати ніяк, а гонору — ну геть тобі директриса клініки! Але моє таки зверху, я вже їй сказала все, що хотіла, хоч, правда, хлопчик мій не знав, куди й подітися, а татусь його вдавав, ніби нічого не розуміє, і, звичайно, позирав на її ніжки, як завжди. Приємно лише одне — загальна атмосфера тут добра, зразу видно, що клініка для заможних людей, у хлопчика чудовий столик з нічною лампою, за яким він зможе читати свої журнали, і чоловік, хвалити Бога, не забув принести йому отих його улюблених м’ятних цукерок. А все ж завтра зранку я таки побалакаю з де Луїзі, це перше, що я зроблю, хай він присадить трохи цю зарозумілу дівулю. Треба ще глянути, чи вистачить йому однієї ковдри, я про всяк випадок попрошу ще одну, запасну. Ой, та певне, що мені досить цієї ковдри, добре, що хоч нарешті вони пішли собі геть, мама все ще вважає мене немовлям і труситься наді мною. Мабуть, санітарка думатиме, що я й попросити для себе нічого не годен, вона на мене так зиркнула, коли мама на неї гримала… Ну, не можна мамі лишатися тут, то й не можна, не такий вже я малий, щоб не міг спати сам. А в цьому ліжку спатиметься добре, о цій порі тут так тихо, лише подеколи долинає віддалений шум ліфта, це нагадує мені отой фільм жахів, де в лікарні лежала паралізована жінка, а тоді раптом поночі одчиняються двері — й вона бачить перед собою чоловіка у білій масці…

А санітарка ця досить-таки симпатична, вона прийшла ще раз о пів на сьому з якимись паперами, питала моє повне ім’я, вік і таке інше. Я одразу ж заховав журнал, нехай бачить, що я книжки читаю, а не журнали з коміксами, і вона, напевне, помітила, але нічого не сказала, мабуть, ще сердиться на маму і думає, що і я такий самий, буду тут комизитися. Запитала в мене, як там мій апендицит, я відповів, що нічого, вночі не боліло. Сказала, що має зміряти мені пульс, помацала, щось записала і повісила в ногах ліжка картку. «Їсти хочеш?» — питає. Я, мабуть, почервонів, бо здивувався, що вона мені каже «ти», вона ще дуже молода і мені сподобалась. Я сказав, що не хочу їсти, і збрехав, бо мені саме о цій порі хочеться їсти. «Вечерю сьогодні матимеш легеньку» — каже вона, і не встиг я й оком змигнути, як вона забрала мої м’ятні цукерки. І пішла собі геть. Вже не пам’ятаю, чи я запротестував якось, але, здається, ні, не встиг, бо був досить таки розгніваний, що вона до мене ставиться, як до малого, могла зрештою сказати, що не повинен їсти цукерок, та й усе, а не забирати відразу… Звичайно, вона розсердилась на маму, а тепер на мені відігрується… Дивна річ, ось вона пішла, я б, може, й хотів на неї сердитись, а не можу. Така молоденька, може, років із дев’ятнадцять, мабуть, щойно закінчила школу санітарок. Якщо вона принесе мені вечерю, якщо саме вона, то я запитаю, як її називати, бо ж треба до неї якось звертатися. Але ні, замість неї прийшла інша, у синьому вбранні, така мила, принесла мені бульйон і сухарі і дала випити зелених пігулок. Ця теж спитала про те та се і як себе почуваю, і сказала, що тут спати дуже добре, що в мене чи не найкраща палата в клініці, і справді так, бо я спав майже до восьмої, а розбудила мене ще одна, новенька, маленька така, вся у зморшках, як мавпочка, дуже лагідна, і сказала, щоб я встав та вмився, але спершу дала мені термометра, щоб я його поставив, як тут заведено, а я спершу й не зрозумів, бо вдома завжди ставив термометр під пахву, тож вона мені усе пояснила і пішла. Тут мама з’явилась і — ой, як добре, у тебе все гаразд, бачу, що почуваєшся непогано, а я собі вже уявляла, що ти й очей тут не заплющиш, бідний хлопчику, але що там, вони всі такі, діти, сплять, де голову прихилять, і що йому до мами, такої знервованої усім, що не змогла заснути ніяк. Лікар де Луїзі прийшов оглянути хлопця, тож я вийшла на мить у коридор, бо все ж таки хлопець великий, незручно, і хотілося мені зустріти десь оту вчорашню санітарку, та так, мовчки, просто зміряти її поглядом, але у коридорі було порожньо. Лікар де Луїзі вийшов до мене досить швидко, сказав, що оперуватимуть малого завтра, що хлопець почувається добре, що має міцну статуру і що у його віці апендицит — це дурниці. Я подякувала йому і скористалася з нагоди зауважити, що одна з санітарок, як на мій погляд, просто не вміє себе поводити, ота, що працює по обіді, і я це кажу про всяк випадок, бо хочу, щоб моєму синові було забезпечено увагу і догляд. Потім я знову пішла у палату до малого, щоб побути біля нього, поки він читає собі оті журнали. Він знав, що операція буде завтра. Ну, чого вона так на мене дивиться, от біда, ну ніби завтра вже кінець світу, не помру я, мамо, не бійся, ну, будь ласка, як тебе ще просити. Нашому Качо ось вирізали апендицит у звичайній лікарні, і через шість днів він вже у футбол з нами грав. Ти йди додому і не хвилюйся, у мене все гаразд, почуваюся добре, і нічого мені не треба. Так, мамо, ну скільки ж можна, цілих десять хвилин: «Чи тут не болить?» і знову — «Чи отам не болить?» Добре хоч вдома є ще моя сестричка і мама має нею опікуватися, ох, ну, нарешті пішла, тепер хоч дочитаю цей комікс, якого почав ще вчора увечері.

Санітарку, яка працює по обіді, звуть сеньйорита Кора, це я спитав у тої, мавпочки, коли вона мені принесла сніданок. Їсти мені дали знову небагато і знову тих зелених пігулок і якісь краплі, схожі на м’ятні. Краплі ці, напевне, були снодійні, бо навіть журнали у мене з рук випали, і снилися мені шкільні дні, коли ми їхали на якийсь пікнік з дівчатами з жіночої школи, як це було минулого року, і потім танцювали на березі, і все було чудово. Прокинувся я десь о п’ятій і почав був думати про операцію, я взагалі не боюся, лікар де Луїзі сказав, що то — дурниця, тільки дивно себе уявити під наркозом і не відчувати, що тебе ріжуть, коли ти спиш. Качо казав: найгірше — це коли прокинешся, болить усе, і нудить тебе, і великий жар. Сьогодні матусин синочок вже не такий хоробрий, як учора, одразу видно, що вже боїться, таке ще дитя, таке худе, аж мені його шкода. Коли я увійшла до палати, хлопчак рвучко сів на ліжку і сховав свої журнали під подушку. В палаті, здалося мені, досить прохолодно, і я увімкнула опалення, а потім дала йому термометр. Питаю: «Ставити вмієш?» — а він почервонів. Кивнув головою, що, мовляв, вміє і простягнувся на ліжку, а я тим часом опустила штори і засвітила світло. Коли підійшла, щоб узяти в нього термометр, він усе ще був такий зачервонілий, що врешті мене сміх почав розбирати, підлітки у цьому віці завжди такі, ніяк не можуть до всього цього призвичаїтися. А ще й дивиться мені просто в очі, та так, що я ледве витримую її погляд: все ж таки, як не скажи, а вона всього-на-всього жінка, і туди ж дивиться, як я витягаю з-під ковдри термометра і подаю їй, ніби усміхнулась, коли взяла термометр, мабуть, тому, що я так розчервонівся, але з оцим червонінням нічого вдіяти не можу, червонію — і все. Записала температуру на картці, яка висить у ногах мого ліжка, і пішла геть, як і прийшла. Не пам’ятаю, про що ми там балакали з татом і мамою. Вони з’явились саме о шостій, але довго не засиділись, бо сеньйорита Кора сказала їм, що має підготувати мене до операції і що для мене краще було б увесь цей вечір відпочивати. Ну, думаю, зараз вже мама себе знову покаже, але нічого, обійшлося, здається, тільки позирнула на мою санітарку зверху вниз, і татко теж, ну, я ж бо свого старого знаю, цей дивиться зовсім по-іншому. Мама, як виходила, все-таки звернулась до сеньйорити Кори: «Я була б вам дуже вдячна, якби ви виявили більше уваги до мого сина. Я добра людям не забуваю, а хлопчик мій звик до лагідності й розуміння», чи щось подібне, таке ж дурне, як і це; то я мало не луснув від обурення, навіть не почув, що там сеньйорита Кора мамі відповіла, а дівчині, напевне, все це не сподобалося, ще подумає, що я на неї наскаржився абощо.

Вернулась вона десь о пів на сьому, прикотила столика на колесах, а на ньому всякі пляшечки, вата, і я враз чомусь ніби злякався, хоч взагалі не дуже, просто узявся роздивлятися, що там, на тому столикові, скляночки всякі, щипчики, гумові трубки. Здається, таки трохи перелякався, сердешний, без мамусі, а та — вирядилась, мов папуга, «була б вам дуже вдячна, якби виявили більше уваги до мого сина», «я вже розмовляла про це з лікарем де Луїзі», «ну, звичайно, аякже, будь ласка, буду вже ходити коло нього, як коло принца». А він у вас гарненький, особливо, коли червоніє, як я входжу до палати. Коли я відкинула з нього ковдру, перший порух його був знову натягти її на себе. Та, мабуть, помітив, що мені смішно, як він соромиться. «Тепер, — кажу, — спускай штани», — і дивлюсь йому просто в очі. «Штани?» — перепитав він голосом, як у молодого півника, і почав неслухняними пальцями розв’язувати вузлик на піжамних штанах. Потім з ґудзиками морочився, а розстібнути ніяк не міг. Стягла я з нього штани майже до колін, ну і все там у нього, як я собі й думала. «Ти вже, однак, дорослий хлопець», — кажу я йому і намилюю помазок, хоча голити там йому було майже нічого. Намилюю його там, а сама питаю: «А як тебе хоч звуть?» — «Пабло» — відповідає хлопчак, та якось так жалібно, мабуть, од сорому. «А якось коротше чи ласкавіше, як тебе вдома називають?» — кажу я йому, однак вийшло на гірше, бо він мало не заплакав, поки я йому тих пару волосинок збривала. «То інакше вдома не кличуть? Тільки отак: «синочку», та й усе, а короткого імені в тебе немає? Ну то нехай так і буде…» Поголила його, і він одразу ж вкрився мало не з головою. «А Пабло — гарне ім’я», — кажу я, захотілося мені його якось утішити, шкода стало, що так він засоромився, та й я ніколи ще не зустрічала в своїй роботі отакого молодесенького й сором’язливого хлопчика, але чимось він мене таки дратує, напевне, успадкував щось і від тої мами, та є в ньому й таке, що ніби не в’яжеться з його віком, щось наче й доросле, зріле — бо він таки досить гарненький, і таки добре розвинутий, як на свої роки, — але щенятко, яке вже вважає себе чоловіком, ще, чого доброго, й залицятися почне.

Я заплющив очі, щоб од цього сховатися, та марно, бо вона знову чіпляється: «То що, ніяк і не звуть тебе?» — і я ледве не вмер на місці, отак би її й задушив, а коли розплющив очі і побачив над собою її каштанове волосся, вона нахилилась, витираючи мило, і від волосся її линув запах мигдалевого шампуню, як у нашої вчительки з малювання, чи, може, то був якийсь інший запах, і я не знав, що їй відповісти, одне лиш на гадку спало: «А вас звуть Кора, правда?» Вона позирнула на мене трохи іронічно, тими самими очима, які мене й обдивились вже з голови до п’ят, і відповіла: «Сеньйорита Кора». Навмисне так сказала, мені на зло, так само, як тоді, коли говорила: «Ти зовсім уже дорослий» — знущається з мене. Дарма, що я був страшенно роздратований, іще й через оте червоніння (нічого не можу вдіяти, для мене це зараз — найгірше), а все ж насмілився і кажу їй: «Ось як? Ви — така молоденька… А що — Кора — гарне ім’я». Мені хотілося сказати їй щось зовсім інше, і вона зрозуміла це, і її теж зачепило, тепер-то я напевне знаю, що гнівається вона через маму, а мені хотілося сказати, що вона ще дуже молода і що я волів би звати її просто Кора, але як тут вимовиш таке, коли вона сердиться, і котить отой свій клятий візок, і йде геть, а я ледь не плачу, ось у мене ще одне — не можу стриматись, інколи так горло перехоплює, перед очима все миготить, а найліпше було б сказати просто усе, що хотів. Зупинилась вона біля дверей — немовби хотіла подивитися, чи не забула чогось, а я все не наважувався сказати їй, думав лише, а слів забракло, то ж і тицьнув пальцем на стаканчик з милом; потім всівся на ліжку, відкашлявся і сказав: «Ви забули отой стаканчик з милом». Але це вже я вимовив поважно, так, як дорослі кажуть. Я вернулась по той стаканчик і, щоб заспокоїти хлопчика, погладила його по щоці: «Не переймайся, Пабліто, все буде гаразд, така операція — то дурниці». Коли я торкнулась його, він аж сіпнувся, образився, а потім знову заліз під ковдру, вкрився аж по самі вуха. І вже звідти каже тихенько: «А можна, я вас називатиму просто — Кора?» Отака вже я добра, дуже мені шкода стало, що він так соромиться, а ще ж хоче і відомстити мені, а я ж навчена вже, знаю — тільки поступись, потім з ним вже не впораєшся, хворого треба тримати в шорах, а то станеться щось як у Марії Луїзи в чотирнадцятій, або ж лікар нагримає, у нього на таке собачий нюх. «Сеньйорита Кора» — сказала я йому, узяла той стаканчик і вийшла. Я дуже розсердився, мало не вдарив її, мало не скочив з ліжка, щоб виштовхати її у плечі і… Навіть і сам не знаю, як витиснув із себе: «Якби я не був хворий, то, певне, ви до мене поставились би інакше». Вона вдала, що не чує, навіть голови не повернула, й лишився я сам із собою, але читати мені не хотілося, бо ж насправді я якраз і хотів би, щоб вона розгнівалась, а я мав можливість її перепросити, бо ж, власне кажучи, зовсім не те хотілося мені їй сказати, але судома так перехопила мені горло, що навіть не знаю, як ці слова з мене видобулися, виповів їй оте тільки з роздратування, але я сказав не те, що хотів, або радше не так, як хотів.

Ну, завжди з ними те саме, людина підходить уважно, лагідно, каже їм щось по-хорошому, а тут раптом з такого щеняти пробивається чоловік, і не хоче він розуміти, ну який ще з нього дорослий! Треба розповісти про це Марсіалеві, нехай посміється, а як уранці завтра побачить хлопчака на операційному столі, то малий ще більше його потішить, такий ніжненький бідолашка, щічки палають. О, кляте червоніння, нема від нього порятунку, що ж мені робити, може, вдихати глибше, перш ніж говорити… вже й сам не знаю.Пішла від мене, здається, ображена, хоч напевне знаю, що вона добре все чула, що я їй сказав, здається, вона не розгнівалась, коли я спитав її про Кору, їй просто належить так відповідати, а сама ж вона ніби й не дуже сердилась — підійшла ж, погладила мене по щоці. Ні, вона спершу погладила, а тоді вже я спитав її, і все зіпсував. Врешті вийшло все на гірше, ніж було доти, і тепер я вже напевне не засну, навіть якби дали мені цілу банку тих таблеток. Час від часу поболює мені в животі, дивно, проводиш там рукою, а все таке гладеньке, а найгірше — відразу згадуєш і мигдалевий запах її волосся, і її голос; голос у неї поважний, дорослий, як у співачки якої-небудь, вона й коли сердиться, то він у неї лагідний. Як почув її кроки у коридорі, то ліг і очі заплющив, не хотів її бачити, було мені зовсім байдуже, найкраще нехай дасть мені спокій, чув, як вона увійшла, як засвітила світло угорі. Вдавав, ніби спить, як херувим, рукою прикрив собі обличчя і очей не розплющив аж до тієї хвилини, коли я стала біля ліжка. Коли він побачив, з чим я прийшла, то зробився такий червоногарячий, що мені знову його стало страшенно шкода, але трохи й сміх мене брав, бо ситуація була, звісно, безглузда вкрай. «Будь ласка, скинь штани і ляж на живіт!» — тут він мало ногами не задригав, мабуть, на мамусю свою так тупав, коли років з п’ять мав, ледь-ледь не плаче: «Не буду!» — під ковдру, либонь, заліз би і верещав, але тепер-то йому так вже не випадає, він позирнув на клізму, потім на мене, а я що — стою, чекаю, — повернувся, вовтузився під ковдрою, ніби нічого не тямить, поки я бачок вішала, довелось знову самій ковдру з нього скидати і знову казати про штани і щоб задок підняв трохи, мені легше буде скинути з нього ці штани і підкласти рушника. «Підійми-но трохи ноги, ось так, добре, ще більше на бік повернися, чуєш? Повернись, кажу, ось так». Він лежить тихесенько, а ніби голосить, мені і смішно — у мого залицяльника зад голий, і жаль його трішки, ніби я йому на зло роблю за те, що він тоді так спитав. «Скажи, якщо вода загаряча», — кажу я, а він мовчить, кулаки, напевне, гризе, я не хотіла бачити його обличчя, сіла мовчки на ліжку й чекаю, коли вже сам заговорить, вод було досить-таки багато, але він усе стерпів, мовчав, а потім я йому сказала, щоб пом’якшити ту, попередню фразу: «Дуже добре, ось тепер ти зовсім як дорослий!», — вкрила його і попросила, щоб терпів якомога довше, не біг до туалету. «Світло тобі погасити, чи нехай лишиться?» — це я вже у дверях. Сам не знаю, як і сказав, що мені байдуже, і почув, що вона зачиняє двері, вкрився з головою, що робити, коли в животі різало мені, я аж руки кусав і плакав. Ніхто не зрозуміє, ну жоден, як я ридав і лаяв її, ображав, вгороджував їй ножа у серце разів з п’ять, десять, двадцять і лаяв її, і радів, що їй боляче, що вона благає мене, просить пробачення.


Біда, та й годі, друже Суаресе, отак розріжеш, подивишся і нарвешся на щось подібне. Звичайно, його вік — величезний плюс, але все-таки скажу батькові правду, бо клопоту не оберешся в разі чого. Він, напевне, таки витримає, але щось-таки тут не так — ось глянь, коли наркоз давали, то навіть не повіриш, що то таке маля. Я десь о другій ходив до нього — нічого, а скільки часу його оперували. Коли увійшов лікар де Луїзі, я йому рота витирала, бо блював безперервно, наркоз все ще не минув, але лікар однаково узявся його слухати, а тоді попрохав мене сидіти біля нього, аж поки прокинеться. Батьки його в сусідній палаті, зразу видно: мати до такого не звикла — все дурне з них як рукою зняло, а батько — той зовсім скис. Ну, Пабліто, ти не стримуй себе, як нудить, то нехай собі, і стогнати не вагайся, я тут, та тут я, спить, бідолашка, а за руку мене тримає, ніби задихається. Певно, думає, що то мама, вони усі так, просто набридло. Ну, Пабло, не смикайся так, буде боліти ще більше, руками там не торкайся, туди дотикатися не можна. Важко йому, бідолашці, прокидатися, Марсіаль казав, що довго різали. Щось там розкопали у нього, чи то апендицит не зразу знайшли, це буває, спитаю сьогодні у Марсіаля. Та я тут, маленький, тут я, плач собі скільки хочеться, лиш не крутися так, може, змочити йому губи льодом у бинті, то не так хотітиме пити. Так, мій любий, так, якщо нудить, то нехай, потім легше буде. Але ж і руки у тебе, я тепер вся в синцях ходитиму, ну поплач, пореви собі, постогни, як хочеш, Пабло, буде таки легше, чого там, а ти ще не прокинувся і думаєш, що це мама. Знаєш, а ти такий гарненький, носик трішки кирпатий, вії довгі, а обличчя бліде-бліде, і від цього виглядаєш значно старшим. Не будеш тепер червоніти через усякі дурниці, правда, любий? Ой мамо, болить, дай-но я це зніму, вони мені щось на живіт поклали, дуже важко, мамо, скажи санітарці, щоб зняла. Та зараз, зараз минеться, полеж спокійненько, але ж ти й сильний, ну, бачу, доведеться, мабуть, кликати на допомогу Марію Луїзу. Слухай, Пабліто, поводь себе спокійніше, прошу тебе, бо справді розгніваюсь, і болітиме тобі ще дужче, ніж до того, якщо так крутитимешся. Здається, врешті упізнав мене, так мені болить, сеньйорито Коро, так болить, прошу вас, тримайте мене за руку, більше не можу, сеньйорито Коро, більше не можу.

Добре, що хоч заснув нарешті, бідолашка мій любий, санітарка прийшла десь о пів на третю і дозволила з ним побути, йому краще, але блідий, аж страх, багато крові втратив, добре ще, лікар каже, хоч пройшло все гаразд. Санітарка втомилася з ним боротись, не знаю, чого мене раніш не покликали, дуже вже суворі порядки в цій клініці. Вже темнішає, хлопчик весь час спав, зразу видно, що страшенно слабкий, але обличчя краще на вигляд, трохи порожевіло. Ще інколи стогне, але бинтів уже не торкається і дихає рівніше, напевне, ця ніч мине спокійно. Ой, я ж не знала, але що тут вдієш? Тільки страх з неї зійшов, вона одразу ж за своє — наказувати — потурбуйтесь шановна, щоб у мого хлопчика було все, що йому треба, геть усе. Шкода мені тебе, стару дурепу. Бачила я таких вже немало, думають, що тицьнуть щось там на чай — і все гаразд. І як завжди дають зовсім мало, та годі, теж мені проблема, знайшла про що думати. Марсіалю, зачекай-но, побудь зі мною трохи, ти ж бачиш, він заснув, розкажи мені краще, що там було вранці. Ну, добре, добре, втомився, не треба, потім розповіси. Ти що, Марія Луїза увійде, тут не можна, Марсіалю. Я вже казала тобі, щоб не цілував мене при хворих, недобре це, розгніваюсь. От причепився — ну, ти бач. Іди геть, тобі кажуть, а то я й справді розгніваюсь. Ніби в нас не буде ще цілої ночі на те, щоб цілуватися, дурню. Дурень ти, опудало. Так, любий, до побачення. Ну, зрозуміло, авжеж. Дуже.

Дуже темно, але ж однаково розплющувати очей не хочеться. Майже не болить, добре — лежиш, дихаєш спокійно, і тебе не нудить. Тихо довкола, так, я ж і маму бачив, вона щось сказала, не пригадую, бо було мені тоді недобре. Старого свого майже не бачив, стояв наче в ногах ліжка й підморгував, завжди у нього одне й те саме. Холоднувато, чим би ще вкритися. Сеньйорито Коро, чи можна чимось вкритися? Так, вона тут сиділа, я бачив, читала біля вікна журнал. Зразу підійшла, вкрила мене, все розуміє, можна й не говорити. Я, пригадую, плутав її з мамою, а вона мене заспокоювала, чи це, може, мені снилося? Сеньйорито Коро, чи я спав? Ви мене за руки тримали, так? Я там дурниці молов, це я з болю. Ох, як нудило мене… Перепрошую, пробачте мені, будь ласка… Важка у вас робота. Ні, не дуже, але все-таки. Чи зараз пізно, сеньйорито Коро? Тихіше, зараз поводьтеся спокійно і тихо, я ж вам казала — не можна багато розмовляти, радійте, що не болить, та й лежіть собі. Ні, не пізно — ще тільки сьома година. Заплющте очі і поспіть.

Я й сам би хотів заснути, але не можу. Ось-ось засну — аж раптом рана як смикне або голова запаморочиться. Розплющу очі — дивлюсь, а вона біля вікна читає, абажур прилаштувала так, щоб мені не заважало світло. Чому це вона все тут та й тут? Гарне у неї волосся, і як блищить, коли вона ворухне головою. Ну й наплів я їй там дурниць, мабуть, вона з мене сміялась… ні, вона змочувала мені губи льодинкою в бинті, і мені відразу ставало легше, я пригадую зараз, і змочувала чоло одеколоном, і руки тримала мені, щоб я бинти не порозривав. Вона вже ніби й не гнівається, може, мама вибачилась абощо, бо ж вона тепер зовсім інакше на мене дивилась, коли сказала отак: «Поспіть». Добре, коли вона так дивиться, просто не віриться, що вона могла тоді отак гніватися, ще й цукерки мої забрати. Хотілося б сказати їй, що вона гарна, що я на неї не образився. Знову змочила б мені чоло одеколоном і посміхнулася, мовби попросила пробачення, дозволила б називати себе просто Корою.

Спав він десь із годину, близько восьмої довелося його розбудити, щоб поміряти температуру, перш ніж прийде лікар де Луїзі. Виглядав він вже краще, таки сон пішов йому на користь. Тільки побачив термометр, простяг з-під ковдри руку, але я наказала йому лежати спокійно. Не дивилась на нього, щоб він не соромився, але однаково почервонів і каже: «Я сам». Я, звичайно, його не послухала, але він так напружився, що довелося сказати: «Пабло, ти ж уже дорослий чоловік, що ж ото так кожного разу і будемо сваритися за дурниці?» Ну, ось ослаб і зразу сльози. Я ж удаю, ніби й не бачу, температуру записала, пішла готувати йому укол. Коли вона вернулась, то я вже витер сльози простирадлом і такий був на себе злий, що усе б віддав, аби тільки спромогтися заговорити, тільки б змогти сказати їй, що мені байдуже, направду байдуже, а от нічого зробити з собою не можу. «Це не болить, — каже вона і тримає в руках шприц. — Це щоб ти добре виспався». Відкинула з мене ковдру, а я знову червонію. Вона посміхнулась і протерла стегно ваткою. «Таки не болить», — кажу я, бо ж треба щось казати, а то вона дивиться. «Ну ось, — і витягла голку, і знову протерла ваткою. — Бачиш, нічого. Все буде гаразд, Пабліто». Вкрила мене і погладила по щоці. Я заплющив очі і волів би вмерти, а вона нехай би отак мене гладила та й гладила, і плакала.

Ніколи як слід я не міг зрозуміти Кору, а тепер взагалі ніби щось її вкусило. Врешті-решт не так мені важливо, розумію я жінок чи ні, головне — щоб тебе кохали. Як тільки починаються в них нерви, всілякі там штучки — ну що ти, кицюню, ну поцілуй мене, та й по всьому. Таки вона ще зелена, ще не обтерлась як слід на цій клятій роботі, а сьогодні прийшла — ледве дихала, з півгодини минуло, поки я її хоч якось розраяв. Не вміє себе поставити з хворими, та й годі, ну ось хоч би стара з двадцять другої, я вже думав — вона відтоді навчена, а тепер це щеня он до чого її доводить. Десь о другій пили в мене чай, а тоді вона пішла зробити йому укол, повертається, бачу, лиця на ній немає, а мене й знати не хоче. Як по правді, то вона така ще й симпатичніша, коли ото сердиться та супиться, я її потроху розвеселив, врешті розсміялась і почала розповідати, от люблю роздягати її поночі, вона тоді трошки тремтить, ніби їй справді холодно. Пізно вже, Марсіалю. Я ще хвильку побуду, другий укол о пів на шосту, а та пройдисвітка до шостої ніколи не прийде, то така вже. Ти пробач мене, дурепу, ну що мені до цього щеняти, він тепер як шовковий, а все ж інколи шкода, вони в цьому віці такі дурні, горді, якби можна, то я б попросила Суареса, хай би мене перевів, на другому поверсі теж двоє, обоє дорослі, їх спитаєш, як там шлунок, підсунеш судно, підмиєш, коли треба, побалакати можна про погоду, про політику, все, як у людей, Марсіалю, розумієш, не те, що тут. Це все матінка, розумієш, одразу так поставила, не поладнали ми з нею — от і все, а він гордий, йому боляче, а особливо попервах — він і не знав, що й до чого, я хотіла йому термометр поставити, а він на мене так подивився, ну як ти, як чоловік. Сміх, та й годі, хотів сказати «так» і не може, мені те набридло, і я веліла йому робити свої справи лежачи, на спині. Він очі заплющує, а це ще гірше, Марсіалю, бо ось-ось заплаче чи вилає мене, а ні того, ні іншого не вміє, маленький він ще, ота дурепа його мамця зніжила його, Марсіалю, бо ж хлопець як хлопець і вдягнутий як дорослий, по моді, а все сю-сю та сю-сю, мамине дитятко. Та ще, як на біду, до нього приставили саме мене, як ти кажеш, висока напруга, краще б оту Марію Луїзу, вона якраз типу його матінки, вона б його мила та голила, а йому хоч би що було. Таки не щастить мені, Марсіалю.

Мені снився урок французької мови, коли засвітилася лампа, щоразу насамперед бачу її волосся, мабуть, тому, що вона нахиляється до мене, навіть одного разу в ніздрях мені залоскотало від її волосся, а пахне приємно, і вона ледь-ледь усміхається, коли ваткою мене протирає, потім колола, а я дивився на її руку, вона упевнено натискала поршень шприца, і жовтава рідина текла й текла у мене, і мені було боляче. «Ні, не боляче». Ніколи не зважусь сказати: «Не боляче, Коро». І «сеньйорита» теж ніколи більш не казатиму. Взагалі мало буду говорити, а «сеньйорита» не казатиму, хоч би й на колінах просила. Ні, не болить. Ні, дякую, мені краще. Я посплю. Дякую.

На щастя, вже не такий він блідий, як був раніше, але ще досить слабенький, насилу мене поцілував, а на тітку Естер навіть не глянув, хоч це вона принесла йому комікси і чудовий галстук, щоб пов’язав, коли ми забиратимемо його додому. Санітарка, що чергує вранці, ну просто ангел небесний, така скромна, з нею приємно й побалакати, сказала, що малюк наш спав до восьмої, випив трохи молока, зараз мають його знову годувати, треба попередити лікаря Суареса, що какао йому вадить, правда, може, чоловік, вже йому казав, бо кілька хвилин вони про щось там розмовляли удвох. А зараз, пробачте, будь ласка, на хвилинку відійдіть, маємо оглянути нашого хворого. Ви можете лишитися, сеньйоре Моран, а ось для матері бинти — це найнеприємніше враження. Ану, хлопче, покажись-но мені! Тут болить? Так, тут має боліти. А ось тут болить чи тільки відчувається? Ну, добре, все гаразд, мій юний друже. І ось так із п’ять хвилин — чи тут болить, а чи тут відчувається, а батько дивився на мій живіт так, ніби вперше в житті його бачив. Дивно, але я почував себе неспокійно, аж доки вони не забралися геть, бідолахи; ці старі так переймаються, але що я можу вдіяти, коли вони мені заважають, завжди кажуть щось таке, чого не слід казати, надто ж мама, ще добре, що та мала санітарка глухувата і їй все байдуже, хай що робить, а все ніби в руки заглядає, чекає чайових. Ти глянь, ще й про какао там якісь дурні розмови завели, ніби я такий малий, що й слова сам не зможу мовити, коли треба. Зараз хотілося б отак проспати днів з п’ять, щоб нікого не бачити за цей час, а надто Кору, щоб прокинутися саме тоді, коли приїдуть вже забирати мене додому. Слід би перечекати ще кілька днів, сеньйоре Моран, лікар де Луїзі казав вам, що операція була набагато складніша, ніж ми передбачали, трапляються всякі несподіванки. Звичайно, такий славний хлопець з усім впорається, але ви попередьте сеньйору Моран, що тут тижнем ніяк не обійдеться. Так, так, звичайно, побалакайте з директором, діло ваше. Ні, ти глянь, як не щастить, Марсіалю, я ж учора тобі казала — не щастить, та й годі, ну і ось — його ще довго тут триматимуть. Так, знаю, що недобре, а все ж міг би ти й сам дещо зрозуміти, бо ж бачив, як я тут з ним розважаюсь, та й він зі мною, бідолашка. Не зиркай на мене так, хіба вже не можна його й пожаліти? Не дивись так на мене!

Не заборонили мені читати, але все падає з рук, не можу дочитати навіть той останній комікс, лишилося тільки два розділи, а в той, що дала мені тітка Естер, і не зазирнув. Щоки мої палають, мабуть, жар в мене, а може, задушливо в кімнаті, попрошу Кору трошки прочинити вікно і зняти з мене ту, другу ковдру. Дуже мені хотілося б спати, і щоб вона сиділа біля мене з якимось журналом, а я спав би і її не бачив, навіть не знав би, що вона тут сидить, але вже, мабуть, не сидітиме коло мене вночі, бо найгірше позаду, і я можу вже бути сам. Покуняв трохи, з третьої до четвертої, а о п’ятій вона прийшла з якимись новими ліками, якісь гіркі краплі. Вона завжди так виглядає, ніби щойно з ванни, свіжа, і приємний запах пудри з парфумами лаванди. «То гидкі ліки, знаю», — сказала вона й посміхнулася, щоб піднести мені настрій. «Та ні, хіба що трохи гіркуваті», — відповів я. «Ну, як день минув?» — запитала вона, збиваючи термометр. Я сказав, що добре, що трошки подрімав, що лікар де Луїзі питав, і я сказав, що майже не болить. «Тоді трошки попрацюй» — сказала вона, подаючи мені термометр. Я не знав, що відповісти, але вона відійшла до вікна запнути завіси, а потім почала порядкувати на нічному столику з ліками, аж поки я поміряв температуру. Навіть на термометр встигнув оком кинути, поки вона за ним підійшла. «Але ж і висока температура», — сказав я, трохи вражений. Так і мало скінчитися, ніколи нічого не навчуся, щоб уберегти його від прикрощів і сорому, дозволяю йому самому виймати термометр — ось і наслідок: він, звісно, дивиться й знає тепер про свою високу температуру. «Перші чотири дні так і має бути», — сказала я, сердита більше на себе, ніж на нього. Спитала його, чи спорожнився, — ні. Був весь мокрий від поту, вмила йому обличчя і обтерла одеколоном. Заплющив очі, перш ніж відповісти мені на запитання, і не розплющував їх, поки я зачісувала йому волосся з лоба, щоб не заважало. Тридцять дев’ять — звичайно забагато. «Спробуй заснути», — порадила я йому, а сама подумала: о котрій же годині я зможу сповістити про це доктора Суареса. Не розплющуючи очей, він зробив якийсь роздратований жест, і, виразно вимовляючи кожне слово, сказав: «Коро, ви до мене погано ставитесь». Я не знала, що відповісти, стояла біля нього, поки розплющив очі і глянув на мене гарячковим, повним смутку поглядом. Підсвідомо простягла руку, щоб погладити його по лобі, але він відхилився, аж скривився від болю. Я і отямитися не встигла, коли він каже мені тихенько: «Ви б не ставились до мене так, якби ми зустрілися за інших обставин». Я ледь не розсміялася йому в обличчя, такий смішний був, коли говорив це, а в самого очі повні сліз, ну, я й не витримала, як завжди, розгнівалась і злякалась водночас, і відчула себе раптом зовсім безпорадною перед цим знахабнілим хлопчиськом. Відмовчалася (спасибі Марсіалеві, це він вчить мене, як триматися в таких випадках, і щоразу легше мені це дається), випросталась, ніби нічого не сталося, почепила рушник на вішалку, закрутила одеколон, — що ж, принаймні зараз ясно, як триматися: як санітарка з хворим. Зрештою, так найліпше. Хай мамуся натирає йому лобика одеколоном, в мене досить іншої роботи — і я робитиму своє, не витрачаючи часу на всілякі дурниці. Затрималася біля нього на хвилинку довше, ніж слід. Коли оповідала про це Марсіалеві, він погодився, що добре зробила, бо повинна була дати йому нагоду вибачитись. Але хтозна, чи й справді було так, може, я лишалася біля нього, щоб він мав можливість наговорити мені ще якихось грубощів, щоб переконатися, як далеко б він зайшов. Але він не розплющив очей, піт стікав йому по лобі й по щоках. Таке відчуття, ніби мене вкинули в окріп, коли заплющував очі, щоб не дивитися на неї, бо напевне знав — вона й досі в палаті, перед очима пливли червоні й бузкові плями, я бозна-що віддав би за те, щоб вона знову нахилилася й витерла мені чоло, так, ніби нічого не сталося, ніби я нічого того не сказав, але все пропало, я знав, що вона піде — й ані пари з вуст, і коли я розплющу очі, то побачу лише ніч, лампу, порожню палату, почую чимдалі слабкіший запах її парфумів і десять, сто разів повторюватиму собі, що добре зробив, сказавши їй це, хай зрозуміє раз і назавжди, щоб не вважала мене дитям, щоб дала мені спокій, щоб не йшла від мене…

Вони починають завжди саме о цій порі, десь поміж шостою і сьомою ранку, мабуть, їх двійко, паруються десь на карнизі вікна, що виходить у двір, голуб вуркоче, голубка відповідає йому, через деякий час вони вгамовуються; розповів про це тій маленькій санітарці, що вмиває мене і приносить сніданок — вона лише повела плечима: багато хворих уже скаржилося на тих голубів, але директор не велить проганяти їх. Навіть не пригадую, відколи їх чую, спочатку я був весь час такий сонний та змучений болем, що ні на що не звертав уваги, але останні три дні вони заважають мені і навіюють смуток, хотів би я вже опинитися врешті вдома і слухати гавкання Мілорда і тітку Естер — коли вона встає о цій порі, готуючись іти до церкви. Клята температура, не хоче спадати, триматимуть тут мене хтозна-скільки, вранці запитаю про це лікаря Суареса, так само я міг би вилежуватись і вдома. Буду відвертим з вами, пане Моран, картина тяжка. Ні, сеньйорито Коро, мені хотілося б, щоб ви до кінця доглядали цього хворого, бо… Ось бачиш, Марсіалю… Ходімо, зроблю тобі міцної кави, ну й зелена ти ще, аж не віриться… Слухай-но: я розмовляв з Суаресом, здається, твій малий таки…

Вгомонилися нарешті, може, вже полетять звідси геть, десь за місто, щасливі ці голуби. Але ж і тягучий цей ранок, я був утішився, коли старі забралися звідси, бо тепер, коли в мене така температура, то вони весь час тут товчуться. Добре вже, як треба, то вилежу тут ще кілька днів, що вдієш. Звичайно, вдома було б набагато краще, але температура ж і там була б, то ж і там почувався б так само погано. Подумати лишень, несила навіть журнал переглянути, якась чортівня усе це, немовби кров з мене уся витекла. А все через цю температуру, так мені увечері казав лікар де Луїзі, і лікар Суарес докладно те саме повторив нині вранці, їм таки видніше. Сплю та сплю, але час якось не спливає, завжди близько третьої, ніби мені не однаково — три години чи п’ять. Навпаки, о третій іде додому та маленька санітарка, а дуже шкода, бо мені з нею краще. Якби потім я одним махом зміг проспати до самої ночі, було б набагато краще. Пабло, то я, сеньйорита Кора. Твоя нічна санітарка, яка мучить тебе уколами. Та я вже знаю, знаю, що тобі не болить, дурнику, це я так, жартую. Спи собі далі, якщо хочеш, уже все. Сказав мені «дякую», не розплющуючи очей, хоч міг би й розплющити, я ж бо знаю, що з тією теревенив о дванадцятій, хоч йому й заборонили багато розмовляти. Я вже виходила, але раптом озирнулась, він дивився на мене, відчула, що весь час дивився на мене, коли я стояла до нього спиною. Я повернулася й присіла коло ліжка, взяла за руку — перевірити пульс, натягла йому простирадла — вони всі зібгані від його гарячкових рухів. Він дивився на моє волосся, потім опускав очі, але уникав мого погляду. Пішла, взяла все необхідне, щоб підготувати його, і він, ані слова не мовивши, дозволив мені все проробити, втупився у вікно, так, ніби мене й не було зовсім. Прийдуть по нього рівно о пів на п’яту, міг би ще трохи подрімати, батьки чекають унизу, бо їхня поява в таку пору могла б погано вплинути на нього. Лікар Суарес прийде трохи раніше, щоб пояснити йому, що треба дещо дооперувати, якось заспокоїть його. Але чомусь прислали Марсіаля, він увійшов несподівано, велів жестом, щоб я не рухалася, а сам став у ногах ліжка, розглядаючи графік температури, чекає, поки Пабло освоїться з його присутністю в палаті. Почав жартувати з ним, повів мову, як він уміє, мовляв, надворі холодно, а в палаті тепло, приємно, а малий дивився на нього, ніби очікуючи, і мені якось не по собі було, краще б Марсіаль вийшов, і я могла б лишитися з ним наодинці, я все це сказала б йому краще за будь-кого, а може, й ні, напевно, що ні. Так, сеньйоре лікарю, я вже знаю, мене оперуватимуть знову, то ви тоді давали мені наркоз, от і добре, це краще, ніж отак усе лежати в ліжку з такою температурою. Я знав: врешті щось зроблять, бо ще від учора знову мені дуже боліло, але якось інакше, глибше всередині. А ви, сеньйорито, не посміхайтесь, не робіть таких мін, наче збираєтесь запросити мене в кіно. Йдіть собі з ним і цілуйтеся там, у коридорі, не так міцно я спав того вечора, коли ви образилися на нього, що він допався цілувати вас отут. Йдіть собі обоє, дайте мені заснути, коли сплю, то хоч не так болить…

Так ось, юначе, зараз нам треба покінчити з цією справою раз і назавжди, скільки можна ліжко у нас займати! Рахуй поволі: один, два, три, ще, ще, добре, рахуй далі, через тиждень будеш вдома і їстимеш соковитий біфштекс. Чверть години морочилися, а тоді знову зашили. Глянула б ти на де Луїзі, все ж людина до такого ніколи не звикне. Слухай, я вмовив Суареса, тебе переведуть, я сказав, що ти вже не витримуєш: хворий занадто важкий. Сама ще поговори, тебе переведуть на другий поверх. А втім, твоя справа, роби як знаєш, все скаржилась, плакалась, а зараз — диви, яка милосердна раптом стала. Та не гнівайся, для тебе ж я старався; знаю, але даремно, я з ним сьогодні залишуся і весь час буду з ним. Він опритомнів десь о пів на десяту, батьки одразу ж пішли, не можна було йому бачити їхні обличчя, бідні вони, прийшов Суарес, спитав тихенько, чи підмінити мене, а я лиш заперечливо хитнула головою — лишаюся тут. Трохи Марія Луїза посиділа, ми його тримали, заспокоювали; потім він раптом стих і його майже перестало нудити. Він такий слабенький, заснув, не стогнав навіть, спав до десятої. Знову ці голуби, мамо, вони щоранку так, чому ж їх не проженуть, хай би летіли собі на якесь дерево. Мамо, дай мені руку, морозить мене. А, це я спав, наснилися мені ранок і голуби. Пробачте, будь ласка, я думав, що це мама.

Знову він очі відводив, відвертався від мене, собі лиш на гірше, та все на мене позирав скоса. Я вже як могла доглядала його, ніби й не знала, що він гнівається на мене, змочила йому губи льодом. Витерла одеколоном лоб і руки, і тоді вже він глянув мені просто в очі, а я нахилилась, усміхнулась і кажу йому: «Називай мене просто Корою. То спочатку ми трохи ніби не ладнали, але ж ми з тобою затоваришуємо, я бачу, Пабло…» Він дивився і мовчав. «Ну, скажи мені хоч — добре, Коро». Він усе дивився, а промовив: «Сеньйорита Кора» — і очі заплющив. Я сказала йому: «Ні Пабло, ні — і поцілувала його в щоку біля самих вуст. — Я для тебе — Кора, тільки для тебе». Ледь устигла відсахнутися, але однаково обличчя мені забризкав. Я утерлась, потримала йому голову, він витер губи, а я його знову поцілувала і все примовляла йому на вухо. Він сказав «пробачте» дуже тоненьким голосом. «Не зміг стриматися». Я сказала, щоб він не дурів, я для того тут з ним і сиджу, нехай блюється йому, скільки треба, легше буде. «Я хотів би, щоб мама прийшла», — каже він і дивиться кудись, а очі у нього порожні. Я погладила його по голові, простирадла розправила, все чекала, може, він знову зі мною забалакає, але він був далеко, і я зрозуміла, що йому зі мною ще гірше. У дверях я повернулась, почекала мить. Покликала: «Пабліто, Пабліто. Будь ласка, любий мій. Будь ласка!» Вернулась, нахилилась ще його поцілувати; від нього пахло холодом, одеколоном, блювотиною, анестезією. Ще трохи — і я заплакала б просто отут, перед ним, за ним. Я ще раз його поцілувала і побігла по Марію Луїзу. Я не хотіла заходити туди при матері, і потім, до самого ранку, та й так знала, що нема чого туди йти — Марсіаль та Марія Луїза все зроблять, самі звільнять палату.


Переклад Юрка Покальчука

Острів ополудні

Уперше Маріні побачив острів, коли, чемно схилившись над кріслами праворуч, закріпляв пластиковий столик, перш ніж поставити на нього тацю з обідом. Пасажирка кілька разів зміряла його поглядом, поки він розносив журнали й склянки з віскі; закріплюючи столик, Маріні барився, знуджено запитуючи себе, чи варто відповісти на настирний погляд пасажирки-американки, яких багато, коли раптом у синьому овалі ілюмінатора з’явився берег острова, золота смужка піску й узгір’я, що підносилися вгору, до пустельного плато. Поправивши нахилену склянку з пивом, Маріні посміхнувся пасажирці. «Грецькі острови», — мовив. «Oh, yes, Greece»[31], — озвалася американка з удаваною цікавістю.

Пролунав короткий дзвінок, і стюард випростався, а професійна посмішка не сходила з його тонких губ. Він зайнявся подружжям сирійців, які попросили принести їм томатний сік, але в хвості літака дозволив собі згаяти кілька секунд і ще раз глянув униз; острів був маленький і самотній, Егейське море облямовувало його яскравою синявою, що увиразнювала сліпучо білий і мовби скам’янілий край острова, об який унизу, серед рифів і лагун, билася пінява. Маріні завважив, що пустельні береги тягнуться на північ та захід, решту острова утворювала гора, яка спадала просто в море. Це був скелястий безлюдний острів, хоча сіра пляма неподалік північного берега могла виявитися будиночком або й низкою будиночків. Він почав розкупорювати бляшанку з соком, а коли нахилився, острів у ілюмінаторі зник; залишалося тільки море, нескінченне зелене видноколо. Хтозна чому глянув на годинник; стрілки показували точно дванадцяту — полудень.


Маріні радів, що його призначили на рейс Рим-Тегеран, бо краєвид тут був не такий сумний, як на північних рейсах, і дівчата зазвичай відверто тішилися з можливості полетіти на Схід або побачити Італію. Через чотири дні, допомагаючи хлопчику, який загубив ложку й безпорадно глипав на десерт, Маріні знову узрів краєчок острова. Різниця в часі складала вісім хвилин, та коли він припав до ілюмінатора в хвості літака, сумніви розвіялися; обрис острова, що нагадував виповзаючу з води черепаху, неможливо було ні з чим сплутати. Маріні дивився на острів, поки його не покликали; цього разу він упевнився, що сіра пляма — це низка будиночків; йому вдалося розгледіти оброблені городи, що підступали до берега. Під час стоянки в Бейруті Маріні кинув погляд на атлас й запитав себе, чи цей острів, бува, не Орос. Радиста, байдужого француза, здивував його інтерес. «Усі ці острови схожі одні на одні, я вже два роки працюю на цьому рейсі, і вони мені нецікаві. Втім, покажіть його мені наступного разу». Це був не Орос, а Сірос — один з численних островів на узбіччі туристичних маршрутів. «Він не протримається і п’яти років, — сказала йому стюардеса, коли в Римі вони пішли випити по келишку. — Поквапся, якщо хочеш поїхати туди, орди можуть захопити його будь-якої миті, Чингіз Кук пильнує». Проте Маріні й далі думав про острів, а згадавши, дивився на нього, коли поблизу був ілюмінатор, і зрештою майже завжди стенав плечима. Це було безглуздям; тричі на тиждень летіти ополудні над Сіросом здавалося такою ж химерою, як тричі на тиждень снити, буцімто летиш ополудні над Сіросом. Усе в цьому марному повторюваному спогляданні було облудним, крім хіба що бажання усе повторити: погляд, кинутий перед полуднем на годинник, і недовгий пронизливий контакт зі сліпучо білим краєм острова на межі майже чорної синяви, і будиночки, в яких рибалки навряд чи підведуть очі, щоб простежити політ цієї іншої химери.


Через вісім чи дев’ять тижнів, коли Маріні запропонували рейс до Нью-Йорка з усіма його перевагами, він подумав, що це нагода покінчити з безневинною, але нав’язливою манією. У нього в кишені лежала книжка, в якій невідомий географ зі східним прізвищем оприлюднив про Сірос більше подробиць, ніж зазвичай наводилося в путівниках. Маріні, мовби здаля чуючи власний голос, відмовився від пропозиції й, уникаючи здивованих поглядів шокованого начальника та двох секретарок, пішов обідати до їдальні компанії, де на нього чекала Карла. Замішання Карли його не збентежило; південний берег Сіроса був ненаселеним, однак на заході збереглися сліди лідійської або, ймовірно, крито-мікенської колонії, і професор Гольдман[32] знайшла два обтесані камені з написами, які рибалки використовували як палі на невеличкому причалі. У Карли боліла голова, і невдовзі вона пішла; основним продуктом харчування купки острів’ян були восьминоги; щоп’ять днів туди прибувало судно, що залишало якісь харчі й крам і забирало морепродукти. У бюро подорожей Маріні сказали, що треба винайняти судно з Ріноса або, можливо, його візьмуть на фелюгу, яка плистиме по восьминогів, але це Маріні зможе з’ясувати безпосередньо в Ріносі, бо бюро не має там свого представника. У кожному разі ідея провести кілька днів на острові була усього лише планом на червневу відпустку; у наступні кілька тижнів він мусив підмінити Вайта на туніському рейсі, а потім почався страйк, і Карла повернулася до Палермо, де мешкала зі своїми сестрами. Маріні переїхав до готелю неподалік П’яцца Навона[33], де тулилося кілька букіністичних крамниць. Він знехотя розважався тим, що шукав книжки про Грецію, час від часу гортав якийсь розмовник. Йому сподобалося слово kalimera[34], і Маріні застосував його в одному кафешантані, розмовляючи з якоюсь рудою дівчиною, потім переспав з нею й дізнався, що вона має дідуся в Одосі, і в неї чомусь болить горло. У Римі почалися дощі, у Бейруті на нього завжди чекала Таня, були інші історії, завжди знаходилися якісь родичі чи болі; одного дня він знову вилетів до Тегерана, до острова ополудні. Маріні так довго вдивлявся в ілюмінатор, що нова стюардеса назвала його поганим товаришем і порахувала, скільки таць їй довелося рознести самій. Того вечора Маріні запросив стюардесу до «Фейруза»[35], де й дістав пробачення за ранкове недбальство. Лючія порадила йому підстригтися, як це роблять американські хлопці; він якийсь час розповідав їй про Сірос, але невдовзі збагнув, що її більше цікавить горілка з лаймом у «Хілтоні». Так збігав час: нескінченні таці з наїдками і до кожної посмішка, на яку мав право пасажир. Під час зворотних рейсів літак проминав Сірос о восьмій ранку; сонце світило в ілюмінатори з лівого борту, і золотаву черепаху насилу можна було розгледіти; Маріні волів дочекатися полудня, коли летіли до Тегерана, знаючи, що зможе вп’ястися в ілюмінатор, поки Лючія (а згодом Феліса) не без іронії виконуватимуть свою та його роботу. Одного разу Маріні сфотографував Сірос, але знімок вийшов нечіткий; він уже знав про острів дещо, підкреслив рідкісні згадки про нього в парі видань. Феліса розповіла Маріні, що пілоти звуть його острівним психом, але його це не зачепило. Карла написала, що вирішила не залишати дитини; Маріні переказав їй двомісячну платню й подумав, що решти коштів може не вистачити на відпустку. Карла прийняла гроші і через подругу сповістила, що, мабуть, вийде заміж за одного дантиста з Тревізо. Втім усе мало важило для Маріні ополудні по понеділках, четвергах та суботах (а двічі на місяць по неділях).

З часом Маріні збагнув, що Феліса — єдина людина, яка хоч трохи його розуміє; між ними існувала мовчазна домовленість, що ополудні вона опікуватиметься пасажирами, щойно він прикипить до ілюмінатора в хвості літака. Острів було видно кілька хвилин, але повітря завжди було таким прозорим, а море накочувалося на нього з такою люттю, що найменші подробиці невмолимо накладалися на образ попереднього краєвиду: зелену пляму високого мису на півночі, сірі будиночки, сітки, що сохнули на піску. Коли сіток не було, Маріні сприймав це як зубожіння, майже як образу. Він хотів зафільмувати острів, щоб переглянути зоровий ряд у готелі, але вирішив заощадити гроші, які витратив би на камеру, бо йому заледве вистачало коштів на місячну відпустку. Маріні не надто ретельно лічив дні; часом була Таня в Бейруті, часом Феліса у Тегерані, майже завжди його молодший брат у Римі; усе дещо туманно, доступно й сердечно мовби заступало інше, заповнювало години до й після рейсу, а під час рейсу все також було туманним, доступним та безглуздим до тієї миті, коли він притулявся до ілюмінатора у хвості літака, відчуваючи холод скла, наче межу акваріуму, де в густій синяві повільно ворушилася золотава черепаха.


Того дня сітки виразно окреслювалися на піску, й Маріні міг би заприсягтися, що чорною точкою ліворуч, на межі моря, був рибалка, який, либонь, задивився на літак. «Калімера» — сяйнула безглузда думка. Чекати далі було не варто, Маріо Мероліс позичить йому гроші, яких не вистачає на подорож, і менш ніж за три дні він опиниться на Сіросі. Притулившись губами до скла, він посміхнувся на думку, що видереться на зелену пляму, увійде голий у море в лагуні на півночі, ловитиме восьминогів разом з тамтешніми чоловіками, і вони спілкуватимуться на мигах і з допомогою посмішок. Коли вже зважився, все було просто: нічний потяг, перше судно, друге — старе й брудне, причал у Ріносі, нескінченні перемовини з капітаном фелюги, ніч на містку, задивившись на зорі, смак ганусівки та баранини, досвіток поміж островами. Щойно зазоріло, він зійшов на берег, і капітан відрекомендував Маріні якомусь старику, певно, тамтешньому патріархові. Клайос узяв його ліву руку й неквапно заговорив, пильно дивлячись йому в очі. До них наблизилися двоє молодиків, і Маріні здогадався, що то Клайосові сини. Капітан фелюги вичерпав свої знання англійської: двадцятеро жителів, восьминоги, риболовля, п’ять будиночків, італійський гість заплатить Клайосу за перебування.

Молодики засміялися, коли Клайос заговорив про драхми; Маріні, який устиг відчути приязнь до них, сміявся й собі, дивлячись, як над морем, не таким темним, як здавалося з літака, сходить уранішнє сонце; а ще оглядаючи бідну й чисту кімнату, глек із водою, вдихаючи запахи шавлії й вичиненої шкури.

Вони залишили його самого, й пішли вантажити фелюгу, а Маріні, зірвавши з себе дорожню одіж, напнув шорти й узув сандалії, а тоді пішов блукати островом. Ще нікого не було видно, сонце повільно вбиралося в силу, від кущів ішов тонкий, кислуватий аромат, що змішувався з йодистим подихом вітерцю. Була, мабуть, десята година, коли він дійшов до північного мису й упізнав більшість лагун. Маріні волів побути на самоті, хоча охоче скупався б і простягнувся на піщаному березі; острів заполонив його єство, Маріні відчував незбагненну спорідненість з ним, яку годі було вимислити. Сонце припікало шкіру, яку обдував вітер; Маріні оголився й стрибнув зі скелі в море; вода була холодною й підбадьорила його; він плив за течією до входу в якийсь грот, а тоді повернув назад у море, ліг на спину й забувся, прийнявши все у цю мить злагоди, що була й майбутнім. Він не мав жодного сумніву, що вже ніколи не покине цей острів, що в якийсь спосіб залишиться тут назавжди. Подумки воскресив образ брата, Феліси, їхні обличчя, коли вони дізнаються, що він житиме з риболовлі на самотньому скелястому острові. Маріні вже не думав про них, коли розвернувся й поплив до берега.

Сонце одразу висушило його, він спустився до будиночків, де дві жінки здивовано втупилися в нього, а тоді побігли й зачинилися у своїх оселях. Маріні вітально махнув рукою в порожнечу і спустився туди, де сохнули рибальські сітки. Один з Клайосових синів чекав на нього на березі, і Маріні, мовби запрошуючи, змахнув рукою в бік моря. Молодик, вагаючись, показав на свої полотняні штани й червону сорочку. А тоді побіг до одного з будиночків і повернувся майже голий; вони разом кинулися в уже теплувате, осяяне сонцем море. Була одинадцята година.

Сохнучи на піску, Йонас почав називати різні речі. «Калімера» — вимовив Маріні, і молодик аж зігнувся навпіл від сміху. Потім Маріні повторив нові фрази й пояснив Йонасові деякі італійські слова. Фелюга дедалі меншала на виднокраї; Маріні відчув, що тепер він справді самотній на острові, де не було нікого, крім Клайоса та його людей. Мине кілька днів, він заплатить за проживання й навчиться ловити рибу; одного дня, коли вони вже добре його знатимуть, Маріні скаже їм, що хоче залишитися й працювати разом з ними. Підвівшись, він простягнув руку Йонасові й повільно рушив у бік узгір’я. Маріні дерся вгору крутосхилом, насолоджуючись кожною зупинкою, обертаючись раз по раз, щоб побачити сітки на березі, силуети жінок, які жваво про щось розмовляли з Йонасом та Клайосом і, сміючись, крадькома позирали на нього. Коли добувся до зеленої плями, увійшов у світ, де пахощі чебрецю й шавлії складали єдину речовину з сонячним палом і морським бризом. Маріні глянув на годинник, а тоді нетерпляче зірвав його з руки й поклав до кишені шортів. Убити себе колишнього буде нелегко, але тут, на вершині, наснажений сонцем і простором, він відчув, що це можливо. Адже він був на Сіросі, хоча стільки разів сумнівався, що колись дістанеться сюди. Ліг горілиць серед розпеченого каміння, відчуваючи ребрами й хребтом його жар, і задивився в небо; здалеку до нього долинуло гудіння мотору.

Заплющив очі й сказав собі, що не дивитиметься на літак, не дасть собі заразитися найгіршим, що в ньому є, бо ж літак просто вчергове пролетить над островом. А проте в його заплющених очах постала Феліса, яка саме тепер роздавала таці з наїдками, постав його наступник, імовірно то був Джорджо або якийсь новачок, який доти працював на іншому рейсі, хтось, хто так само посміхатиметься, наливаючи пасажирам вино чи каву. Не в змозі опиратися минулому, він розплющив очі й випростався, і тієї самої миті майже над своєю головою узрів праве крило літака, який невідь чому хилився вбік: звук моторів змінився, й літак майже вертикально впав у море. Маріні швидко збіг крутосхилом, наражаючись на камені, роздерши руку об корч. Острів затуляв од нього місце падіння, але, не добігши до берега, він звернув убік і, як і передбачав, опинився на стежині, що від відноги узгір’я привела його на менший берег. Хвіст літака стирчав з води метрів за сто; довкола панувала цілковита тиша. Маріні кинувся у воду, усе ще сподіваючись, що літак спливе; але попереду видніли тільки шереги хвиль, і якась картонна коробка безладно погойдувалася неподалік місця падіння; аж раптом, коли вже, мабуть, не було сенсу плисти далі, на мить з води виткнулася рука, і Маріні розвернувся, щодуху поплив туди і вхопив за волосся чоловіка, який чіплявся за нього й хрипів, відчайдушно ковтаючи повітря. Намагаючись триматися на відстані від нього, Маріні поволі витягнув чоловіка на берег, узяв на руки тіло в білому костюмі й, поклавши на пісок, глянув на вкрите морською пінявою обличчя, на якому смерть уже залишила свій відбиток. На горлянці чоловіка зяяла величезна рана. Хіба могло зарадити йому штучне дихання, коли від кожного здригання рана мовби більшала: наче потворний рот, вона кликала Маріні, виривала його з тієї радості, яку він відчував упродовж кількох проведених на острові годин, захлинаючись, кричала йому щось таке, чого він уже не міг розчути. Стрімко прибігли Клайосові сини, а тоді жінки. Коли приспів Клайос, молодики стояли біля лежачого на піску потопельника, не розуміючи, як він спромігся доплисти до берега і, сходячи кров’ю, доповз аж сюди. «Закрий йому очі», — плачучи, попросила одна з жінок. Клайос подивився на море, чи немає там, бува, ще когось. Однак, як і завжди, вони були на острові самі, і між ними та морем не було нічого, крім тіла з розплющеними очима.


Переклад Сергія Борщевського

Вказівки для Джона Ґовелла

Пітерові Бруку[36]


Якби це сталося десь-інде — на вулиці, в поїзді, на заміській прогулянці, — то видалося б безглуздям, але ж театр зрештою ніщо інше, як угода з безглуздям, його розкішне і цілковите втілення. Райсові, який нудився під час осіннього вікенду в Лондоні і зайшов до театру «Олдвіч», не подивившись упрограмку, перший акт п’єси видався звичайним. Безглуздя почалося в антракті, коли до його крісла підійшов чоловік у сірому і ввічливо, дуже тихим голосом, попросив пройти з ним за куліси. Райс не надто й здивувався, подумав, що дирекція театру, мабуть, збирає відгуки глядачів, можливо, — з рекламною метою. «Як на мене, — сказав він, — перший акт здається слабеньким, а освітлення…» Чоловік у сірому ввічливо притакнув, проте і далі вказував рукою на бічний вихід, і тоді Райс зрозумів, що йдеться про те, щоб він устав і, не змушуючи довго себе просити, пішов слідом за цим чоловіком. «Краще б випити склянку чаю», — подумалось йому в той час, як його вели по сходах униз, трохи розгубленого і водночас роздратованого. Раптом він потрапив у кімнату, що нагадувала декорації бібліотеки в міщанському домі. Там було двоє людей. Вони уклонилися йому так, ніби давно його чекали й цей візит було погоджено заздалегідь. «Звичайно, ви цілком підходите», — промовив вищий. Другий тільки схвально хитнув головою, як німий. «У нас не дуже багато часу, — сказав високий, — але спробую у двох словах пояснити вашу роль». Він говорив безвиразно, ніби йому було байдуже, що Райс прийшов, і він просто виконував нудний обов’язок. «Не розумію», — сказав Райс і відступив на крок. — «Це, може, й на краще, — сказав високий. — У таких випадках аналізування, мабуть, зашкодить; самі побачите, що, тільки-но звикнете до світла рампи, все піде як по писаному. Перший акт ви уже знаєте, я чув — він вам не сподобався. Він нікому не подобається. Але від наступного акту п’єса може стати цікавішою. А втім, це залежить…» — «Хай би стала цікавіша, — вихопилося в Райса, якому здалося, що він чогось не зрозумів. — У кожнім разі, час повернутися до зали». Він рушив був до дверей, але його чомусь не здивувало, що чоловік у сірому заступив йому шлях і забурмотів щось, перепрошуючи, але не уступаючись із дороги. «Мені здається, ми не зрозуміли одне одного, — сказав високий. — А шкода, бо лишилось усього чотири хвилини до початку другого акту. Прошу, коли ласка, слухайте мене уважно. — Ви — Ґовелл, чоловік Єви. Ви вже бачили, що Єва зраджує вас із Майклом, і Ґовелл, мабуть-таки, здогадується про це, хоча й воліє мовчати — поки що з невідомих причин. Прошу, не смикайтесь, це тільки перука». Застереження було, власне, зайвим, бо чоловік у сірому і німий взяли його попід руки, а висока, худорлява дівчина, що не знати звідки з’явилась, наклала йому на голову щось тепле. «А якщо я почну кричати, нароблю галасу?» — застеріг Райс, намагаючись потамувати дрож у голосі. Високий знизав плечима. «Але ж ви не зробите цього, — сказав він утомленим голосом. — Це так неелегантно… Ні, я певен, ви цього не зробите… До того ж ця перука вам до лиця, у вас є щось від типу рудоволосих». Відчуваючи, що цього не слід казати, Райс заперечив: «Але ж я — не актор». Всі, навіть і дівчина, всміхнулися підбадьорливо. «Саме в цьому й полягає ваша перевага, — сказав високий. — Ви й самі це відчуваєте. Ви не актор, ви — Ґовелл. Коли вийдете на сцену, Єва сидітиме у вітальні й писатиме лист до Майкла. Ви ніби й не помітите, як вона ховає лист і силкується побороти збентеження. З цього моменту робіть що хочете. Окуляри, Рут!». — «Що хочу?» — перепитав Райс, намагаючись вивільнитися, поки Рут надягала йому окуляри в роговій оправі. «Так, власне, про це йдеться», — з нехіттю пробурмотів високий, і Райсові раптом спало на думку, що тому набридло повторювати одне й те саме щовечора. Пролунав дзвоник, скликаючи публіку до зали, і Райс помітив на сцені рух машиністів, зміни освітлення. Рут кудись зникла. Його затопила хвиля обурення, швидше гіркого, ніж гострого, яке, здалося йому, не відповідало ситуації. «Що за ідіотський фарс… — промовив він, намагаючись вивільнитись. — Попереджаю, що…» — «Мені дуже прикро, — пробурмотів високий, — щиро кажучи, я сподівався від вас іншого. Але якщо вже ви так сприймаєте…» Це не була погроза, але троє чоловіків оточили його в такий спосіб, що доводилось або скоритися, або кинутися в бійку; у Райсовій свідомості промайнула думка, що й перше, й друге однаково безглузде. «Зараз вихід Ґовелла, — промовив високий, вказуючи йому на вузький прохід поміж кулісами. — А потім робіть що собі знаєте, але було б дуже прикро, якби ви…» Він казав ввічливо, не порушуючи раптової тиші залу; з оксамитним шелестом завіса пішла вгору, війнувши на них теплим літнім повітрям. «Звичайно, треба робити це осмислено, — втомлено додав високий. — А зараз, прошу». Спрямовуючи, але не підштовхуючи, всі троє довели його до місця, де починаються декорації. Очі засліпило фіалкове світло. Перед ним був простір, нібито безмежний, проте зліва вгадувалася величезна прірва, щось схоже за затримане зітхання, те «щось» насправді було справжньою реальністю, де потроху проступали білі манишки й капелюхи, чи, може, високі зачіски. Він ступнув крок чи два уперед, відчуваючи, що ноги перестали йому коритися, і хотів був, повернувшись, чимдуж тікати геть, коли підвелася Єва і квапливо рушила назустріч, простягаючи йому долоню, яка, здавалося, зависла у фіалковому світлі десь на кінці довгої білої руки. Долоня була холодна як лід, і Райсові здалося, ніби вона трохи затрималася у його руці. Дозволивши вивести себе на середину сцени, він не дуже дослухався до Євиних скарг: що їй болить голова і що їй хочеться лишитися у присмерку і тиші бібліотеки, він чекав, коли вона замовкне, щоб вийти на просценіум і в двох словах дати зрозуміти всім, що їх шиють у дурні. Але Єва, здавалося, воліла, щоб він сів на канапі (що відзначалася таким же несмаком, як зміст п’єси та її декорації), і Райс відчув, що неможливо, просто кумедно було б стояти, коли вона отак простягає до нього руки й стомлено посміхається, знову запрошуючи сісти біля неї. З канапи він отак роздивлявся перші ряди партера, відділені від сцени лише фіалковим та жовтогарячим мінливим світлом, незрозуміло чому, але звідси йому було легше спілкуватися з Євою, витримувати її погляд, і це мимоволі ще більше пов’язувало його з усім тим безглуздям, що на мить відсувало єдино можливе розв’язання справи — погодитися з облудою, піддатись ошуканству. «Ці осінні вечори якісь нескінченні», — сказала Єва, порпаючись у купі книжок і паперів, розкиданих на низькому столику, щоб дістати металеву скриньку і почастувати його сигаретою. Райс машинально дістав запальничку, чимдалі більше відчуваючи себе неймовірно смішним у цій перуці й окулярах, але короткий ритуал прикурювання і першої затяжки став ніби якимось перепочинком, дозволив йому зручніше вмоститися, скинути страшенну скутість тіла, що відчувало на собі холодний погляд невидимих сузір’їв. Він чув свої відповіді на Євині репліки, слова вилітали, даючи місце наступним, здавалось, без будь-яких зусиль; власне, ні про що конкретне вони не розмовляли, то був діалог двох будівників карткового будиночка, крихкі стіни якого з одного боку зводила Єва, а тоді Райс підставляв свої карти, і будиночок зростав на очах у помаранчевому світлі аж до тієї миті, коли після нескінченних реплік було вимовлено ім’я Майкла («Ви вже здогадалися, що Єва зраджує вас із Майклом») і ще кілька інших імен і місць; після чаювання, в якому брала участь Майклова мати (а може, то була Євина мати?), а також після бурхливого, майже слізного виправдовування, Єва з полохливою надією нахилилася до Райса, ніби збираючись його обійняти або чекаючи на його обійми, і одразу ж по останній фразі, виголошеній чистим дзвінким голосом, прошепотіла просто у вухо Райсові: «Не дай їм мене вбити», після чого повернулася до професійного тону, скаржачись на свою покинутість і самотність. Хтось постукав у двері в глибині сцени, і Єва закусила губи, ніби прагнучи щось додати (може, зрештою, це лише здалося Райсові, надто схвильованому, щоб могти реагувати швидко), і встала привітати Майкла, який зайшов з самовдоволеною, знайомою ще з першого акту посмішкою. З’явилась також якась дама в червоному і якийсь дідок; невдовзі сцена заповнилася людьми, що обмінювалися уклонами, квітами, новинами. Райс потиснув простягнуті до нього руки і повернувся до канапи, ховаючись за димом другої сигарети; дія, здавалось, могла цілком розвиватися без нього, публіка задоволеними усмішками вітала серію вдалих дотепів Майкла та інших акторів, а тим часом Єва взялася частувати гостей чаєм і давати накази служникові. Хтозна, може, це якраз і була та мить, коли слід було ступити на авансцену, викинути сигарету і, притоптавши її, проголосити: «Шановна публіко…» Проте, може, розумніше було («Не дай їм мене вбити!») почекати, коли завіса почне опускатися, і тоді, несподівано ступивши крок наперед, вивести на чисту воду це ошуканство. Чекаючи слушної нагоди, Райс дозволив втягти себе у розмову, нав’язану якимсь старим паном, взяв склянку чаю з Євиних рук — та не дивилась на нього прямо, ніби знала, що за нею стежать Майкл і дама в червоному. Головне — опиратись, протистояти нескінченній напрузі часу, щоб виявитись дужчим за тупу силу, що прагнула зробити з нього манекен. Він помітив, що адресовані йому репліки (часом Майклові, часом дами в червоному, але ніколи — Євині) несли в собі відповідь: мовляв, манекен відповість саме те, що передбачено, що йому нав’язано, і дія п’єси розвиватиметься далі. Райсові подумалося, що коли б він мав трохи більше часу опанувати ситуацію, то знайшов би розвагу в тому, щоб відповідати всупереч, діяти наперекір акторам, поставити їх у скрутне становище. Але вони б не змирилися з цим, його позірна свобода дії допускала лише відвертий бунт, скандал. «Не дай їм мене вбити», — сказала Єва. Певним чином, — хоч це було таким самим безглуздям, як і все інше, — Райс відчував, що найкраща рада — зволікати. Завіса впала по якійсь хльосткій і сповненій гіркоти репліці дами в червоному, й актори, видалося Райсові, одразу ніби спустились на якусь невидиму сходинку нижче — зіщулені, байдужі (Майкл здвигнув плечима і, повернувшись до них спиною, вийшов), вони залишили сцену, не дивлячись один на одного, але Райс помітив, що Єва подавала йому головою якісь знаки, в той час як дама в червоному і старий пан вели її, ввічливо тримаючи попід руки, до правої куліси. Він зважився був піти за нею, в голові промайнула якась невиразна надія: гримерка, розмова тет-а-тет. «Чудово, — проголосив високий, поплескуючи його по плечу. — Дуже добре. Ви дуже добре впоралися». Він показував на завісу, з-за якої долинали оплески. «Їм справді припало до вподоби. Підемо вип’ємо чогось». Двоє інших трималися трохи позаду і ввічливо посміхалися, тому Райс не пішов за Євою. Високий відчинив двері у глибині першого коридора, і вони опинилися в маленькому салоні, де вишикувались рядами крісла, стояла шафка, на ній — надпита пляшка віскі і чудові кришталеві чарочки. «Ви дуже добре впоралися, — ще раз наголосив високий, поки решта сідали навколо Райса. — З льодом, еге ж? Тут не тільки вам, а й будь-кому іншому пересохло б у роті». Райс подякував, і чоловік у сірому подав йому наповнену чарку. «Третій акт трохи складніший, але водночас набагато цікавіший для Ґовелла, — повідомив високий. — Ви вже збагнули, мабуть, що тут і до чого». Швидко і не вагаючись, він почав пояснювати Райсові ідею п’єси. «Ви дещо ускладнили справу, — сказав він. — Ніколи б не подумав, що ви будете таким пасивним щодо своєї дружини; я б реагував інакше». — «Як саме?» — сухо спитав Райс. «О ні, друже, про це не випадає запитувати. Моя думка могла б уплинути на ваше рішення, а ви, напевне, маєте якийсь свій план. Чи, може, ні?» І, оскільки Райс не відповідав, докинув: «Я кажу про це, бо, власне, не треба мати ніяких наперед продуманих планів. Ми всі надто задоволені, щоб ризикувати. Інакше можна зіпсувати кінцевий ефект». Райс сьорбнув чималий ковток віскі. «Але ж перед другим актом ви казали: я можу робити все, що заманеться», — нагадав Райс. Чоловік у сірому засміявся, але високий зиркнув у його бік, і той спробував заглушити свій сміх вибачливим жестом. «Завжди є межа і для експромту чи випадковості, — називайте це, як вам завгодно, — сказав високий. — Проте відтепер я просив би вас дотримуватись моїх вказівок, звичайно, залишаючись вільним у деталях». Піднявши праву долоню, він розглянув її, а потім вказівним пальцем лівої руки тицьнув у неї кілька разів. Поміж двома ковтками віскі (йому знову долили по вінця) Райс слухав вказівки для Джона Ґовелла. Під впливом алкоголю і якогось непевного відчуття, що було ніби повільним поверненням до свого власного «я» і переповнювало його холодною люттю, йому легко прояснювався сенс тих вказівок, підготовки конфлікту, який мав бути розв’язаний у третьому акті. «Сподіваюсь, вам усе ясно», — сказав високий і відняв від долоні палець. «Цілком ясно, — відповів підводячись Райс, — хотілося б лише знати, чи в четвертому акті…» — «Не треба ускладнень, друже, — застеріг його високий. — Під час наступного антракту ми повернемось до цієї теми, а зараз я порадив би вам зосередитися саме на третьому акті. Але… прошу нарешті подати вуличне вбрання…» Райс відчув, як німий розстібає йому куртку; старий дістав з шафи твідовий костюм і пару рукавичок. Райс машинально перевдягся під схвальними поглядами всієї трійці. Високий чекав на нього, відчинивши двері. Десь далеко пролунав дзвоник. «Парко у цій проклятій перуці», — подумав Райс, одним ковтком допиваючи віскі. Відчуваючи чиюсь обережну долоню на своєму лікті, він одразу ж опинився серед нових декорацій. «Ще рано, — почув за собою голос високого. — І прошу пам’ятати, що в парку зимно. Може, краще б підняти комір куртки… Прошу, тепер час виходити на сцену». З лави на доріжці парку до Райса наближався Майкл, вітаючи його якимсь дурним жартом. Треба було щось відповідати, приміром, плести про красу осені в Рідженте-парку[37], доки повернуться Єва і дама в червоному, що пішли годувати лебедів. Райс уперше — причому його самого це здивувало не менше за інших — зробив якісь натяки на ситуацію, що сподобалося публіці, і Майклові довелося перейти до оборони, аби якось зорієнтуватися. Райс мусив вдатися до відомих професійних трюків. Ніби затуляючись від вітру, щоб припалити сигарету, Райс повернувся спиною до залу і, кинувши погляд поверх окулярів, побачив за лаштунками трьох чоловіків: рука високого погрозливо ворухнулась, Райс посміхнувся крізь зуби (він був трохи напідпитку, до того ж ситуація його потішала: застережливий рух видався йому страшенно смішним), після чого відвернувся і сперся на Майклове плече. «У парках так багато цікавого, — сказав він. — Просто не розумію, як можна гаяти час на лебедів чи коханців, коли потрапляєш до лондонського парку». Публіка знову зайшлася сміхом, сміючись куди щиріше за Майкла: той нетерпляче очікував виходу Єви і дами в червоному. Не вагаючись, Райс і далі йшов на загострення ситуації, чимдалі більше відхиляючись від вказівок у жорстокому і безглуздому поєдинку з акторами. Вони силкувались повернути його до ролі, і часом їм щастило у цьому, але він знову вислизав їм з рук, прагнучи якимось чином допомогти Єві, ще не усвідомлюючи як, але кажучи собі (його це смішило, певно, через віскі): все, що він зараз змінить, без сумніву матиме вплив на останній акт (Не дай їм вбити мене). Ті, що стояли за лаштунками, уже розгадали його наміри, досить було зиркнути понад окулярами в напрямку лівої куліси, щоб побачити загрозливі жести високого; як за сценою, так і на сцені всі були проти нього і Єви, їм перешкоджали порозумітися, їй не дозволяли з ним перемовитись, відразу ж підходив старший пан, а за ним стовбичив понурий шофер. Хвилина спокою (Райс пам’ятав вказівки: пауза, по ній — розмова про купівлю акцій, ключова фраза дами в червоному, яка все поставить на свої місця, завіса), під час цієї паузи дама в червоному і Майкл мусили одійти вбік, щоб старший пан міг порозмовляти, перекинутись словами з Євою і Ґовеллом про біржові операції — чого тільки не було в цій п’єсі! Приємність від того, що він трохи зіпсував їхній сценарій подій, сповнила Райса чимось схожим на щастя. З жестом, що без найменшого сумніву означав його відмову від ризикованих операцій, він узяв Єву під руку, ухилився від старшого пана, що аж розплився в усмішці, і почав з нею прогулюватись, відчуваючи за спиною мур з дотепних реплік, на які не звертав уваги, бо вони були вигадані, щоб потішити публіку. Натомість з боку Єви долинув — ніби легенький літній вітерець до лівої скроні — ледве чутний шепіт її справжнім голосом: «Залишайся зі мною до кінця», перерваний нетерплячим рухом дами в червоному. Вона потягла за собою Ґовелла, щоб він віч-на-віч вислухав оту її ключову фразу. Одразу ж по тому, без найменшої перерви, не діставши нагоди втиснути хоча б одне слово, що, можливо, змінило б перебіг наступних подій, Райс побачив, як падає завіса. «Кретин», — сказала дама в червоному. «Одійди, Флоро», — наказав високий, що був уже поряд: Райс посміхнувся, задоволений собою, «Кретин», — повторила дама в червоному, беручи під лікоть Єву, яка схилила голову на груди і, здавалось, її тут навіть не було. Райса міцно штовхнули туди, куди треба йти, він усе ще відчував себе цілком задоволеним. «Кретин», — і собі докинув високий і шарпнув його за голову, хоча Райс сам зняв окуляри і подав їх високому. «Добре було віскі, — повідомив Райс. — Якщо хочете давати мені вказівки на останній акт…» Удар під ребра мало не звалив його на підлогу, він випростався, відчуваючи, що його трохи занудило, і під зливою штурханів пішов якимсь тьмяно освітленим коридором. Високий зник, ті, що залишилися, затискали його поміж собою і пхали вперед. Якісь двері з миготливою лампочкою над ними. «Перевдягайся», — сказав старий, подаючи Райсові його вбрання. Не даючи часу на те, щоб обсмикнути куртку, він поштовхом розчинив двері. Ще один штурхан випхнув Райса на тротуар, він спіткнувся, відчув холод пропахлого покидьками завулка. «От наволоч, ще дістану через них запалення легенів», — подумав Райс, мацаючи руками по кишенях. На другому кінці завулка блищало світло, звідти долинав гамір вуличного руху. Зайшовши за ріг (у нього не забрали ні документів, ні грошей), він побачив театральний під’їзд. Оскільки ніхто не міг йому перешкодити повернутися на своє місце і подивитися виставу до кінця, Райс увійшов до теплого фойє, в тютюновий дим, галас, натовп біля бару. Часу вистачало ще на одне віскі, але він неспроможний був зосередитись. За мить перед підняттям завіси він замислився, хто ж гратиме Ґовелла в останньому акті, чи не проходить зараз якийсь інший нещасний через ввічливі умовляння, погрози й надягання окулярів. Але жарт, мабуть, щовечора кінчався однаково, бо на сцені був актор з першого акту, який, прочитавши листа у своєму кабінеті, передав його Єві, зблідлій і вбраній у щось сіре. «Яке неподобство, — нахилився Райс до свого сусіди ліворуч. — Як можна міняти актора протягом п’єси?» Сусід втомлено зітхнув: «Важко орієнтуватися у п’єсах цих молодих авторів. Сама символіка». Райс зручно вмостився у кріслі, вдоволено помічаючи, що решта публіки несхвально перемовлялась, налаштована не так поблажливо, як його сусіда, до змін у зовнішності Ґовелла. Але театральна умовність швидко взяла гору над їхнім невдоволенням, актор був чудовий, і дія розвивалася так, що захопила навіть самого Райса, він ніби поринув у якесь приємне забуття. Лист був від Майкла, який повідомляв про свій від’їзд з Англії. Єва прочитала його і мовчки повернула. Відчувалося, що вона насилу стримує сльози. Залишайся зі мною до кінця, — сказала Єва. — Не дай їм убити мене, — безглуздо повторювала Єва. Про небезпеку з партеру не варт було й розмірковувати — зрозуміло, що на неї чекало лихо саме в цій виставі; все було нескінченним ошуканством, ці перуки і намальовані дерева. Звичайно ж, саме дама в червоному порушила меланхолійний спокій кабінету, де все говорило про прощення й мало не любов Ґовелла, що виразно відчувались у його мовчанці і рвучкому жесті, яким він розірвав листа і кинув у полум’я. Здавалося невідворотним, що дама в червоному мимохідь схарактеризує від’їзд Майкла як маневр, а Ґовелл виявить до неї свою зневагу, але попри все запросить лишитися на чай. На мить Райса розвеселила поява служки з тацею; чай, здається, був єдиним реквізитом цього драматурга, особливо смішним саме тоді, коли дама в червоному сипала мелодраматичними й романтичними фразами, а світло пригасало, чого не могло бути в кабінеті лондонського адвоката. Задзвонив телефон, і Ґовелл незворушно вислухав якесь повідомлення — скоріше за все про падіння курсу акцій або про щось інше, зовсім не пов’язане з п’єсою; склянки переходили з рук у руки посеред вимушених посмішок — добрий тон, що звичайно передує катастрофі. Райсові спершу видався зовсім недоречним жест Ґовелла в ту мить, коли Єва підносила склянку до вуст, але внаслідок того блискавичного жесту чай пролився на її сіру сукню. Після паузи (Райс чомусь випростався, ззаду пролунало нетерпляче шикання) почувся обурений вигук дами в червоному, який ніби злився з легким тріском, з порухом руки Ґовелла, що підносилась наче для якогось повідомлення, тим часом Єва неквапно повертала голову, шукаючи допомоги в публіки, ніби не вірячи тому, що сталося, а тоді почала безсило хилитися нижче й нижче, поки впала на канапу, немов зачинаючи рух, який Ґовелл прийняв і продовжив раптовою втечею за праву кулісу, втечею, якої Райс не помітив, бо вже й сам біг головним проходом, хоча жоден з глядачів ще навіть не поворухнувся. Перестрибуючи по кілька сходинок, він спромігся віддати свій номерок в гардеробі й вихопити пальто; добігаючи до дверей, він почув останні слова п’єси, оплески і гамір у залі, чиїсь швидкі кроки на сходах. Він біг у напрямку Кін-стріт: минаючи завулок, побачив якусь невиразну тінь, що рухалась попід муром; двері, крізь які його виштовхали, були прочинені, але Райс не охопив поглядом усіх деталей, бо вже біг освітленою вулицею і, замість віддалитися від театру, знову наближався до нього вулицею Кінгсвей, сподіваючись, що нікому не спаде на думку шукати його так близько. Він біг через Стренд (піднявши комір пальта і сховавши руки в кишені), аж поки з незрозумілою для себе самого полегкістю побачив, що пропав у лабіринті провулків, які беруть початок від Ченсірі-лейн. Спершись на якусь стіну (важко дихаючи, відчуваючи, що сорочка прилипла до тіла), він запалив сигарету і вперше чітко спитав себе, добираючи потрібні слова, чому, власне, він тікає. Кроки, що наближалися до нього, вбилися клином поміж ним і відповіддю, якої він шукав. Кинувшись бігти, він подумав, що, якби йому пощастило дістатися на той бік річки (це було поблизу мосту Блекфрайерс), він одразу почув би себе у безпеці. Райс сховався у якийсь під’їзд, далі від ліхтаря, що освітлював вихід до Вотергейт. Щось обпекло йому губи; обдираючи шкіру, вихопив прилиплий до них недопалок. У навколишній тиші перед ним знову постало залишене без відповіді питання. Але усе це перекреслювала думка, що він буде в безпеці тільки за річкою. Це було нелогічним, кроки могли переслідувати його і за мостом, на кожній вуличці того берега. Та він уже вирішив і тепер біг через міст, а вітер штовхав його в спину, допомагаючи залишити річку позаду і загубитися в незнайомому лабіринті, біг, поки дістався до якихось погано освітлених кварталів. Втретє за цю ніч опинившись у темному провулку, він став урешті віч-на-віч перед єдиним важливим питанням і зрозумів, що не здатен на нього відповісти. Не дозволяй їм мене вбити, — сказала Єва. Врешті він зробив усе, що міг, незграбно і невправно, але її все одно убито, в кожнім разі, у п’єсі, а йому доводиться тікати, то неможливо, щоб п’єса цим і скінчилася, — чай із склянки пролився на її сукню, і від того Єва похилилась, а потім і зовсім упала на канапу. Сталося те, що не повинно було статися, а його не було поряд, щоб запобігти цьому. Залишайся зі мною до кінця, — благала Єва, однак його виштовхали з театру, відокремили від того, що мало статися. І от він, по-ідіотському розвалившись у кріслі, спостерігав усе, нічого не усвідомлюючи, або, точніше, усвідомлюючи якоюсь іншою частиною себе самого, тією, де гніздяться жах і бажання тікати, а тепер почуває себе липким, як піт, що спливає у нього по животу, і бридким навіть самому собі. «Але ж я не маю з цим нічого спільного, — подумав Райс, — і нічого, власне, не сталося. Просто неможливо, щоб таке сталося». Він усе повторював і повторював: неправда, що по нього прийшли й, ввічливо погрожуючи, запропонували йому цю ідіотську справу; кроки, що наближалися, могли бути кроками якогось волоцюги, кроками, що не лишають слідів. Рудань, що опинився поруч нього, майже не дивлячись на Райса нервовим рухом зняв окуляри, щоб протерти їх об вилогу куртки і знов одягти, це був хтось дуже подібний до Ґовелла, до актора, який грав роль Ґовелла і який пролив склянку чаю на сукню Єви. «Краще зняти перуку, вас одразу впізнають», — сказав Райс. «То не перука», — відповів Ґовелл (Сміт чи, може, Роджерс, Райс уже не пам’ятав імені, зазначеного в програмці). «Який же я дурень», — подумав Райс. Адже ясно як день — їхня перука була така сама, як волосся Ґовелла, і окуляри були достеменно такі ж, як у нього. «Ви зробили все, що могли. Я спостерігав із зали. Всі можуть посвідчити на вашу користь», — сказав Райс. Ґовелл тремтів, спершись на мур. «Не в тім річ, — відповів він. — Яке це має значення, коли все одно вийшло на їхнє?» Райс похнюпився. Він відчув смертельну втому. «Я теж хотів її порятувати, — сказав він, — але мені не дозволили грати далі». Ґовелл глипнув на нього сердито. «В аматорів завжди так виходить, — сказав ніби сам до себе. — Вони думають, що можуть грати краще за інших, а насправді ні на що не здатні». Він підняв комір куртки, засунув руки в кишені. Райсу кортіло запитати його: «Чому це так трапляється завжди? А коли вже трапилося, чому ми тікаємо?» Глухий завулок пронизав свист сюрчка, шукаючи їх. Довгий час вони бігли поряд, врешті, зупинились у завулку серед запахів нафти й застояної води. За купою якихось ящиків трохи перепочили, Ґовелл хекав, як пес, Райсові звело литку. Він розтер її, спираючись на ящик спиною, ледве утримуючи рівновагу на одній нозі. «А може, все це не так і важливо, — шепотів він. — Адже ви сказали, що так трапляється завжди…» Ґовелл закрив йому рота рукою, бо чутно було, як заливалися напереміну два сюрчки. «Кожен у свій бік, — сказав Ґовелл. — Може, хоч одному пощастить утекти». Райс відчув, що той має рацію, але йому хотілось, щоб перед цим Ґовелл відповів на запитання. Він схопив його за плече: «Не залишайте мене в невіданні, — благав. — Я не можу тікати, не знаючи». Він відчув смолистий запах ящиків, відчув, як несподівано смикнулася його рука. Хтось побіг, кроки швидко віддалялися. Райс нахилився, набираючи розгону, і кинувся в інший бік. У світлі ліхтарів йому впала в очі табличка з назвою вулиці — Алея троянд. Далі йшла річка, якийсь міст. Не бракувало ні мостів, ні вулиць, якими можна тікати.


Переклад Юрка Покальчука

Усі вогні — вогонь

Отакий колись поставлять мені пам’ятник, подумки іронізує проконсул, підносячи руку в вітальному жесті, і кам’яніє так серед бурхливих оплесків публіки, якої не стомили дві години циркового видовища і спеки. Ось вона, мить приємної несподіванки, що її пообіцяв проконсул дружині. Він опускає руку й зиркає на Ірену; та відповідає невиразною усмішкою, яка буває у неї на свята. Ірена знає і не знає водночас, що має трапитись, — вона звикла до несподіванок, навчилася зносити примхи володаря з байдужістю, такою ненависною для нього. Не обертаючись до арени, вона бачить близьку, неминучу долю, жорстокий, одноманітний ланцюг причин і наслідків. Виноторговець Лікас та його дружина Уранія перші вигукують ім’я того, хто з’явився на арені: їм вторує натовп. «Це мій подарунок тобі, — говорить проконсул. — Мені казали, що ти високо цінуєш стиль цього гладіатора». Все так само посміхаючись, Ірена схиляє голову на знак подяки. «Ти робиш нам честь своїм товариством, хоч тебе й зморюють ігрища, — додає проконсул, — і мій обов’язок дати тобі те, що найдужче любиш». — «Ти — сіль землі!» — вигукує Лікас. — Ти наближаєш блиск самого Марса до нашої бідної провінційної арени!» — «Ти бачила тільки половину», — каже проконсул, пригублюючи вино і частуючи дружину. Ірена робить великий ковток; легкий аромат вина ніби відганяє густий і стійкий запах крові та гною. Марк виходить на середину арени, переслідуваний невблаганною очікувальною тишею, що запала так раптово; його короткий меч виблискує на сонці там, де падає скісний промінь, що пробився крізь старий полотняний дах; бронзовий щит недбало звисає з його лівої руки. «Чи не збираєшся дати йому в супротивники переможця Смірніо?» — питає збуджений Лікас. «Маю щось краще, — каже проконсул. — Я хотів би, щоб завдяки цим ігрищам твоя провінція запам’ятала мене і щоб моя дружина розважилася хоч раз». Уранія з Лікасом плещуть в долоні, чекаючи, що відповість Ірена, але та мовчки віддає келих рабові, байдужа до галасу, яким публіка вітає появу другого гладіатора. Марк стоїть посеред арени і теж, здається, не звертає уваги на оплески, даровані його супротивникові; кінчиком меча легко торкає золочені щитки на гомілках.


«Алло», — озивається Ролан Ренуар, беручи сигарету, наче без неї не обійтися, коли знімаєш слухавку. На лінії чути тріск, уривки якихось плутаних розмов, хтось диктує цифри, зненацька западає темна тиша, ще темніша за ту пітьму, яку телефон вливає у вухо. «Алло», — повторює Ролан, кладучи сигарету на край попільнички і шукаючи в кишені халата сірники. «Це я», — каже голос Жанни. Ролан стомлено заплющує очі і вмощується зручніше в кріслі. «Це я», — навіщось повторює Жанна. Ролан не відповідає, і вона додає: «Соня щойно вийшла від мене».


Він повинен обернутися і привітати як годиться тих, хто в імператорській ложі. Він знає, що повинен це зробити, і, можливо, дружина проконсула усміхнеться йому так, як усміхнулася на останніх ігрищах. Думок у нього в голові немає, він не може думати, але інстинкт підказує йому, яка лиха ця арена, це велетенське бронзове око, заскороджене граблями й віниками з пальмового листя, щоб приховати темні сліди минулих битв. Цієї ночі йому снилася риба, снилася безлюдна дорога поміж розтрісканих колон, а коли готувався до бою, раб, який споряджав його, пробурмотів, що цього разу проконсул не заплатить йому, Марку, золотими монетами. Марк не потурбувався запитати чому, а раб вибухнув злісним сміхом і щез, не подавши йому лат; потім інший раб сказав, що то був брат гладіатора, якого Марк вбив у Массілії[38], але вже його випхнуто до галерей, назустріч вигукам. Спека нестерпна, давить шолом, що відбиває сонячне проміння до полотняного даху, до сходів. Риба, потріскані колони, невиразний сон з провалами саме там, де Марк міг би щось зрозуміти. Раб, котрий споряджав його, сказав, що проконсул не заплатить йому золотими монетами; може, і дружина проконсула не усміхнеться до нього сьогодні. Крики натовпу його не бентежать: зараз вітають іншого, тільки не так гучно, як перед тим його, але серед оплесків чути й здивовані вигуки. Він зводить голову й дивиться на ложу, де Ірена розмовляє з Уранією, а проконсул недбало подає якийсь знак, і все тіло Марка напружується, а пальці стискають руків’я меча. Досить подивитися на галерею навпроти, одначе супротивника там не видно. Піднято грати темного виходу, там, звідки звичайно випускають диких звірів, і Марк бачить, як вимальовується велетенська постать сіткаря-нубійця, доти непомітного на тлі замшілого каміння. Тепер він уже знає, чому проконсул не заплатить йому золотими монетами, відгадує, що означають риба й потріскані колони. І водночас його мало обходить те, що зараз станеться поміж ним і сіткарем (це професія й доля), м’язи його корчаться ніби зі страху, щось у його плоті запитує, чому сіткаря випущено крізь вихід для звірів, публіка теж, плещучи в долоні, думає про те саме. І Лікас питає про це проконсула, той без слів, усмішкою дає зрозуміти, що то сюрприз, а Лікас протестує, сміючись, і почуває себе зобов’язаним поставити на Марка. Ще й не почувши слів, що будуть вимовлені, Ірена знає: проконсул подвоїть свою ставку на нубійця і погляне на неї, усміхаючись люб’язно, і накаже подати їй охолодженого вина. А вона питиме і обмінюватиметься з Уранією враженнями від постави і дикого вигляду нубійця. Кожен рух її розрахований, хоч вона того й не свідома, хоч, може, й не вистачить вина чи Уранії набридне дивуватися торсові велетня. Тоді Лікас, жива історія цирку, зверне їхню увагу на те, що шолом нубійця торкається нижніх зубів грат, за якими тримають диких звірів, а ці зубці піднято на два метри вгору, і стане розхвалювати повільність, з якою той складає на ліву руку сітку. Ірена зіщулюється десь глибоко в душі, як уже не раз зіщулювалася з часу тієї далекої шлюбної ночі, хоч на її обличчі грає задоволена, поблажлива посмішка. Тією вільною і чистою глибиною вона відчуває подих смерті, яку проконсул замаскував під веселу публічну розвагу, і цей подих можуть відчути лише вона та ще, можливо, Марк, проте Марк не відчує, страхітливий, мовчазний, схожий на машину, і його тіло, якого вона прагнула минулого разу у цирку (і це спромігся зрозуміти проконсул, спромігся сам, без допомоги своїх магів, зрозумів одразу, як завжди), його тіло заплатить високу ціну за саму її уяву, за те, що вона двічі позирнула на Марка, який одним вдалим порухом меча саме перетяв горло фракійцеві.


Перш ніж набрати Роланів номер, Жаннина рука торкнулася журналу мод, пляшечки із заспокійливими пігулками, спини кота, що згорнувся клубочком на дивані. Тоді в слухавці почулося «алло», Роланів голос був трохи сонний, і несподівано Жанна відчула комізм ситуації, усвідомила, що приєднується до тих жінок, котрі плачуть по телефону перед єдиним іронічним свідком, який у поблажливій тиші курить сигарету. «Це я», — озивається Жанна, але то сказано швидше собі, ніж суперниці-тиші, в якій, як у глибині сцени, танцюють іскорки звуку. Вона дивиться на руку, яка несамохіть погладила кота, перш ніж набрати номер (але хіба не чути якихось інших розмов у слухавці, якогось далекого голосу, що диктує цифри комусь, хто не озивається, хто є там лише для того, щоб слухняно записувати диктоване), і не вірить, що рука, яка взяла, а потім відклала пляшечку з пігулками, це її рука, що голос, який повторює: «Це я», то її голос на краю провалля. Зберегти гідність і замовкнути, обережно покласти слухавку на важелі, залишитись зовсім-зовсім самою. «Соня щойно вийшла від мене», — каже Жанна, і межу перейдено, фарс починається, — маленьке зручне пекло.

«Ох», — промовляє Ролан, запалюючи сірника. Жанна чує це виразно, немов бачить обличчя Ролана, коли той затягується, мружить очі, відкидаючись назад у кріслі. Річка блискучої луски виплюскується з рук чорного велета, і Марк має якусь мить, щоб дістатися до тіла з сіткою. Він не раз уже, — проконсул знає, ще й повертає голову до Ірени, щоб тільки вона бачила його посмішку, — використовував цю слабкість кожного сіткаря: прикрившись щитом від довгого тризубця, блискавкою кидався до незахищених грудей суперника. Але Марк тримається трохи задалеко, ноги в нього зігнуті, ніби перед стрибком, і нубієць встигає стягнути сітку й приготуватися до нового нападу. «Пропав», — думає Ірена, не дивлячись на проконсула, що бере ласощі з таці, яку піднесла йому Уранія. «Вже не той, що був», — думає Лікас, і йому стає жаль свого закладу. Марк прогнувся трохи, стежачи за кружлянням нубійця. Він єдиний не знає того, що передчувають усі, і причаєно вичікує іншої нагоди, шкодуючи в глибині душі, що, власне, не зробив так, як підказувала гладіаторська наука. Треба б йому більше часу, тих понурих годин після тріумфів, щоб зрозуміти, чому проконсул не заплатить йому золотими монетами. Похмурий, він чекає на другу зручну мить; можливо, наприкінці, ставши ногою на груди мертвого сіткаря, він удруге побачить усмішку проконсулової дружини; але про це він не думає, а та, що про це думає, вже не вірить, що Марк наступить на груди мертвого нубійця.


«Зважся нарешті, — каже Ролан. — Чи ти хочеш, щоб я цілий вечір слухав, як хтось комусь диктує свої цифри? Чуєш його?» — «Так, — говорить Жанна, — чую, ніби здалеку». Триста п’ятдесят чотири, двісті сорок два. Якусь мить лунає лише той далекий монотонний голос. «У кожному разі, — каже Ролан, — цей вживає телефон з практичною метою». Ось тепер у відповідь можна б заплакати, але Жанна мовчить ще кілька секунд і повторює: «Соня щойно вийшла від мене». Вагається і додає: «Напевне, вже біля твого дому». Ролан дивується — Соні він тепер не чекає. «Не обманюй», — каже Жанна, а кіт вислизає їй з рук і дивиться на неї ображено. «Я не обманюю, — каже Ролан. — Маю на увазі час, а не те, ходить вона до мене чи ні. Соня знає, що я не люблю ані візитів, ані телефонних дзвінків о такій порі». Вісімсот п’ять, диктує здалеку голос, чотириста шістнадцять, тридцять два. Жанна заплющила очі, чекаючи паузи в рахунку, щоб вимовити те єдине, що їй залишилося сказати. Якщо Ролан урве розмову, з нею ще буде цей голос із глибини телефонної мережі: вона не покладе слухавки і, вмощуючися зручніше на дивані, бавлячись ліками, слухатиме цифри, поки навіть той голос утомиться і не залишиться нічого, зовсім нічого — тільки страхітливо-обважніла слухавка в її пальцях, мертва річ, яку треба відкинути, не дивлячись на неї. Сто сорок п’ять, говорить невідомий. Десь ще далі, мов легенький начерк олівцем, шкряботить несміливий жіночий голос: «Чи це Північний вокзал?»


Вдруге щастить йому ухилитися від сітки, хоч він не розрахував відскоку назад і послизнувся на вогкому піску. Різким вимахом меча Марк відбиває сітку і водночас викидає вперед ліву руку, приймаючи дзвінкий удар тризубця. Натовп реве. Проконсул не слухає захоплених пояснень Лікаса і відвертається до незворушної Ірени. «Зараз або ніколи», — каже проконсул. «Ніколи», — відказує Ірена. «Ні, вже не той, що колись! — повторює Лікас. — Це йому дорого обійдеться, нубієць не дасть йому більше такої нагоди, гляньте лише на нього». Марк, застигши неподалік від них, нібито зрозумів свою помилку. Піднявши щит, він утупився в сітку, вже знову стягнуту, в тризубець, що гіпнотизує, похитуючись за два метри від його очей. «Авжеж, він не той, що колись, — згоджується проконсул. — Ти поставила на нього, Ірено?» Причаєний, готовий до стрибка, Марк відчуває всім єством, що публіка не на його боці. Коли б хоч хвилю перепочинку, він міг би розрубати той вузол, що паралізує його, той невидимий ланцюг, який починається десь далеко поза ним (але він не знає де) і який у певний момент стає побажанням проконсула, обіцянкою великої плати, а також сном про рибу, і те, що він відчуває тепер, коли вже немає часу, є саме образом того сну, сітка танцює в нього перед очима, і, здається, ловить кожен промінь сонця, що пробивається крізь дірки в напнутому над амфітеатром полотні. Усе це кайдани, пастка. Випроставшись, погрозливо наступаючи під оплески публіки, Марк вибирає єдиний можливий шлях. Збентеження, піт і запах крові, перед ним смерть, яку треба розчавити. Хтось думає про це під усміхненою маскою — та, що захотіла його над тілом конаючого фракійця. «Отрута, — каже собі подумки Ірена. — Колись знайдеться отрута, але зараз бери від нього келих вина, будь сильнішою, чекай своєї години». Пауза тягнеться, як підступна чорна галерея, звідки долинає голос, що повторює цифри. Жанна завжди вірила, що є речі, які часом говорять більше, ніж усі слова. Може, й ті цифри говорять більше, є чимось більшим за будь-яку розмову для того, хто їх уважно слухає, так як для неї парфуми Соні, дотик її долоні на плечі за хвилину перед тим, як Соня пішла, означали куди більше за всі її слова. Але, ясна річ, Соня не могла задовольнитися шифрованим повідомленням; вона хотіла сказати їй усе словами, смакуючи кожну літеру. «Розумію, що тобі буде дуже тяжко, — повторювала Соня, — але я ненавиджу ошуканство і хочу сказати тобі всю правду». П’ятсот сорок шість, шістсот шістдесят два, двісті вісімдесят дев’ять. «Мені байдуже, йде вона тепер до тебе чи ні, — каже Жанна. — Тепер уже все мені байдуже». Замість наступної цифри западає довга мовчанка. «Ти слухаєш?» — питає Жанна. «Так», — каже Ролан, кладучи недопалок на попільничку, шукаючи неквапливо пляшку коньяку. «Ось чого не можу зрозуміти…» — починає Жанна. «Вибач, кохана, але в таких випадках небагато зрозумієш, а коли й зрозумієш, то нічого не зарадиш. Дуже мені прикро, що Соня так поспішила, не її справа була з тобою розмовляти. Та чи замовкне колись отой із своїми цифрами!» Тонесенький голосочок, що викликає в уяві образ світу, де панують мурашки, поновлює свій акуратний диктант із тиші, яка стала ближча й густіша. «Але ж ти, — каже безглуздо Жанна, — ти…»

Ролан наливає коньяку, робить ковток. Йому завжди подобалося вибирати слова, уникати зайвих розмов. Жанна любить повторювати по кілька разів кожну фразу, повертаючи її так і сяк. Нехай говорить, нехай повторює — він тим часом наготує кілька розумних відповідей, щоб дати лад цьому прикрому хаосові. Він робить глибокий вдих, уникає удару й випростується. Щось йому підказує, що зараз нубієць нападе інакше, спершу вдарить тризубцем, а потім кине сітку. «Зверни увагу, — пояснює дружині Лікас, — я бачив, як це робилося в Апта Юлія[39], завжди їх цим відволікають». Не захищений, ризикуючи попасти в тенета сітки, Марк кидається вперед і лише тоді підіймає догори щит, щоб оборонитися від блискучої ріки, вихлюпнутої з руки нубійця. Він розриває край сітки, але тризубець шугнув униз і кров пирскає з Маркового стегна, тоді як закороткий меч марно вдаряється об держално тризубця. «Я ж казав!» — кричить Лікас. Проконсул так і прикипів очима до пораненого стегна, до крові, що спливає на золочений наколінник. І майже з жалем думає, що Ірена охоче притулилася б до того стегна, шукаючи його тепла, стогнучи так, як вона вміє стогнати, коли він стискає її, щоб зробити їй боляче. Він виповість їй це ще сьогодні вночі. Цікаво буде вдивлятися в її обличчя, шукати вразливого місця на тій масці. Вона вдаватиме байдужість до кінця так, як тепер вдає, що тільки з ввічливості цікавиться боєм, коли плебс аж виє, збуджений близькою розв’язкою. «Щастя зрадило його, — каже проконсул Ірені. — Я почуваю за собою вину, що витяг його на цю провінційну арену. Щось від нього залишилось у Римі, це видно». — «А решта залишиться тут, разом із грішми, поставленими на нього», — сміється Лікас. «Слухай, дай мені спокій, — каже Ролан, — це безглуздя балакати по телефону, коли можна побачитися сьогодні ввечері. Повторюю — Соня поспішила, я хотів запобігти цьому, зробити так, щоб ти униклацього удару». Мурашка перестала диктувати свої цифри, і тепер слова Жанни чути дуже виразно. В її голосі не бринять сльози, це бентежить Ролана, що наготував чимало відповідей на лавину докорів. «Щоб я уникла цього удару? — каже Жанна. — Брешеш, ясна річ, ошукуєш мене знову». Ролан зітхає і вже мовчить, щоб не розтягти аж до позіхань цю нудну розмову. «Мені дуже шкода, але коли збираєшся розмовляти зі мною і далі так, то краще облиш це, — каже він і вперше в голосі його чути привітність. — Краще завтра вранці я зайду до тебе, врешті-решт ми ж цивілізовані люди». — «Не приходь, — каже Жанна, і їй цікаво чути, як її слова змішуються з цифрами: — не-вісімсот-приходь-вісімдесят вісім-ніколи більше не приходь, Ролане». Драма, погроза самогубством, нуда, як з Марі-Жозе, як із тими всіма, хто сприймає це трагічно. «Не дурій, — радить Ролан, — завтра зрозумієш це все, так буде краще для нас обох». Жанна замовкає, мурашка диктує круглі цифри: сто, чотириста, тисяча. «Добре, ну, то до завтра», — каже Ролан, захоплено розглядаючи сукню Соні, що саме відчинила двері і спинилася з питально-іронічним виразом на обличчі. «Уже подзвонила», — каже Соня, кладучи сумочку й журнал. «До завтра, Жанно», — повторює Ролан. Тиша в слухавці напружується, мов лук, коли її раптом розриває далека цифра — дев’ятсот чотири. «Досить уже тих дурних цифр!» — кричить Ролан на повен голос і, перш ніж покласти слухавку, чує ще тріск на другому кінці лінії, ніби лук послав свою безневинну стрілу. Паралізований, не здатний уже уникнути сітки, Марк випростується перед велетнем-нубійцем, короткий меч є ніби нерухомим продовженням витягнутої руки. Нубієць випускає сітку раз, другий, збирає її, шукаючи вигіднішої позиції, крутить нею ще, ніби для того, щоб публіка поверещала довше, заохочуючи його вбити суперника, і опускає тризубець, відхиляючись водночас убік, щоб дужче вдарити. Марк іде назустріч сітці, піднісши вгору щит, баштою падає на чорну масу, меч грузне в чомусь, що трохи вище реве оскаженіло. Пісок лізе йому в рот, в очі, сітка навіщось падає на рибу, що задихається.


Кіт байдуже приймає пестощі, не відчуваючи, що рука Жанни тремтить і чимдалі холоднішає. Пальці ковзають по його бокові, затримуючись у хвилинному корчі, кіт ображено нявкає, потім перевертається на спину й махає лапками, сподіваючись розсмішити Жанну, та ні, рука її й далі лежить біля нього нерухомо, тільки палець шукає його тепла, швидко перебігаючи по його спині, перш ніж знову спинитися між ним і пляшечкою з таблетками, що скотилась аж сюди. Поцілений в самий шлунок, нубієць виє, падаючи назад, і в цю останню мить, коли біль вибухає, як полум’я ненависті, всі сили, що покидають його тіло, зосереджуються в руці, яка вгороджує тризубець у спину ворога, розпластаного ницьма на землі. Він падає на Маркове тіло, конвульсивно повертається на бік; Марк поволі ворушить рукою, пришитий до землі, ніби велетенська блискуча комаха.

«Це рідкість, — каже проконсул Ірені, — щоб гладіатори такого класу повбивали один одного. Можемо себе поздоровити, що були свідками такого рідкісного видовища. Сьогодні увечері опишу це моєму братові, хай розважиться в нуді свого шлюбу».

Ірена бачить, як ворушиться Маркова рука, повільно й марно, ніби хоче вирвати тризубець із поперека. Вона уявила проконсула голим на піску з тим самим тризубцем, вгородженим у його тіло аж по держално. Але проконсул не водив би рукою в тому останньому повному гідності жестові. Він верещав би, дригаючи ногами, як заєць, просив би ласки в обуреної публіки. Приймаючи руку, яку подає чоловік, щоб допомогти їй підвестися, ще раз киває головою своїй думці. Маркова рука завмерла. Єдине, що можна зробити, це, усміхаючись, знайти притулок у здоровому глузді. Кіт, незадоволений з нерухомості Жанни, знову вивертається на спину, очікуючи пестощів, тоді, ніби йому заважає той палець, що торкається його боку, нявкає ображено і йде геть.

«Вибач, що прийшла в таку пору, — каже Соня. — Я побачила твій автомобіль перед ворітьми і не втрималася. Вона дзвонила тобі, правда?» — Ролан шукає сигарету. — «Ти недобре вчинила, — каже він. — Вже так повелося, що такі обов’язки виконують чоловіки, зрештою, я був понад два роки з Жанною, вона порядна дівчина». — «Але ж яка то втіха була, — каже Соня, наливаючи собі коньяку. — Не могла я їй пробачити тієї наївності, ніщо мене так не дратувало, як це. Коли я тобі скажу, що на початку вона навіть сміялась, думаючи, що я жартую…» Ролан дивиться на телефон і думає про мурашку. Зараз Жанна задзвонить удруге, буде незручно, бо Соня вмостилася поруч і гладить йому волосся, гортаючи літературний тижневик так, ніби шукає в ньому малюнків. «Недобре вчинила», — повторює Ролан. «Що прийшла в таку пору?» — сміється Соня, поступаючись рукам, що бездумно шукають застібки. Фіолетова вуаль спадає на плечі Ірени, яка повернулася спиною до публіки, що чекає останнього вітання проконсула. Серед оплесків чути вже гамір розмов, швидкий біг тих, хто поспішає до виходу і нижніх галерей. Ірена знає, що раби витягають трупи, і не обертається. Рада, що проконсул прийняв запрошення Лікаса і що вони підуть вечеряти до його вілли на березі озера, де нічне повітря допоможе їй забути запах цирку, останні крики, руку, що ледь ворушиться, ніби хоче погладити землю. Забути неважко, хоч проконсул мордуватиме її спогадами про минулий бій. Колись Ірена зробить так, щоб і він забув про це назавжди і щоб люди думали, що він просто вмер. «Побачиш, що вигадав наш кухар, — каже Лікасова дружина. — До мого чоловіка знов повернувся апетит…» Лікас усміхається і вітається з приятелями, очікуючи, щоб проконсул рушив до галереї після останнього привітання. Але той гається, розглядаючи арену, де раби тягнуть трупи. «Я така щаслива», — каже Соня, припадаючи щокою до грудей сонного Ролана. «Не кажи цього, — бурмоче той. — Це тільки з люб’язності». — «Ти мені не віриш?» — сміється Соня. — «Вірю, але не кажи цього тепер. Давай краще закуримо». Він помацки шукає на низенькому столику сигарети, одну вкладає до губ Соні, другу собі й запалює їх водночас. Вони сонні, очі у них заплющуються. Ролан махає сірником і кладе його на стіл — там десь є попільничка. Соня засинає перша, він обережно виймає сигарету з її рота і разом із своєю кладе на столик, притуляючись до Соні у важкому сні, позбавленому видінь. Газовий шарф тліє на краю попільнички, спалахує і падає на килим поруч із купкою одягу і чаркою коньяку. Публіка в одному місці верещить і скупчується на нижніх східцях. Перший зрозумів усе Лікас, він показує на шмат старого полотна вгорі, що розпадається, сиплючи іскрами на публіку, яка розпачливо пробивається до виходів. Вигукуючи якийсь наказ, проконсул підштовхує в спину непорушну Ірену. «Швидше, поки не заповнили нижню галерею!» — кричить Лікас, випереджаючи свою дружину. Ірена перша чує запах киплячої оливкової олії — спалахнули підземні склади. Полотняний дах спадає на плечі сплутаної маси людських тіл, яка в боротьбі за вихід забила надто вузькі галереї. Сотні людей стрибають на арену, шукаючи інших виходів, але все застеляє оливковий дим, шмат полотна падає на плечі проконсула в ту хвилину, коли той майже дістався проходу, що веде до імператорської галереї. На крик чоловіка Ірена озирається, двома пальцями обережно бере й скидає з нього вогняне полотно. «Нам не вдасться вийти, — каже вона. — Там унизу всі збилися, мов звірі». Тоді Соня верещить, намагаючись розірвати гарячі обійми, що почали пекти ще уві сні, її перший зойк зливається з криком Ролана, який даремно намагається підвестися, задихаючись від чорного диму. Вони ще кричать, але щоразу слабіше, коли пожежна машина мчить на вулицю, де стоїть юрба роззяв. «Десятий поверх, — каже лейтенант. — Здається, буде важко, вітер з півночі. Нумо, хлопці!»


Переклад Юрка Покальчука

Інше небо

1

Ces yeux ne t’appartiennent pas… oú les as tu pris?[40]

IV, 5.

Іноді я думав, що все пливе, перетворюється, тане, переходить само по собі з одного в інше. Кажу — думав, але, хоч як це безглуздо, маю надію, що це ще станеться зі мною. І от, хоча соромно блукати містом, коли в тебе родина і служба, іноді повторюю подумки, що, мабуть, уже пора вернутися до свого кварталу і забути про біржу, де я служу, і, якщо трохи пощастить, зустріти Жозіан і залишитися у неї на цілу ніч.

Хтозна-відколи я це собі повторюю, і мені нелегко, адже був час, коли я ні про що не думав, і варто було тільки торкнутися плечем уявної межі іншого повітряного кола, як з тобою стаються несподівані пригоди. Підеш пройтися, як ходять городяни, в яких є улюблені вулиці, і опиняєшся врешті майже завжди в чарівному царстві критих галерей: чи не тому, що галереї і завулки були завжди для мене таємною батьківщиною? Наприклад, галерея Гуемес, місце двозначне, де стільки років тому я скинув з плечей дитинство, ніби старий плащ. Року двадцять восьмого ця галерея була зачарованою печерою, де невиразні зблиски гріха змішувалися для мене із запахом м’ятних карамельок, і вечірні газети волали про убивства, і горіли вогні біля входу до підвалу, де йшли безконечні фільми реалістів. Жозіани тих років дивилися на мене насмішкувато і по-материнському, а я, з двома сентаво в кишені, ходив, як дорослий, заламавши капелюха, встромивши руки до кишень, і курив, на зло вітчиму, який напророчив мені, що я осліпну від сигарет. Найкраще я пам’ятаю запахи і звуки, і чекання, і спрагу, і кіоск, де продавали журнали з голими жінками та адресами удаваних манікюрниць. Мене вже тоді вабило до гіпсового неба галерей, до брудних дахових віконець, до штучної ночі, яка не відала, що поруч — день і по-дурному світить сонце. З удаваною недбалістю я зазирав у двері, за якими ховалися таємниці таємниць і ліфт піднімав людей до венерологів або й вище, у той уявний рай, до жінок з сумнівною мораллю і легкою поведінкою, як про них пишуть газети. Там лікери, переважно зелені, в маленьких чарках, і лілові кімоно, і пахне там, як із крамничок (як на мене — вельми шикарних), що сяють у пітьмі галерей безкінечною низкою вітрин, де є і кришталеві вази, й коробочки, і рожеві лебеді, і темна пудра «Рашель», і щітки з прозорими ручками.

Мені і тепер нелегко увійти до галереї Гуемес, щоб розчулено і водночас з легкою іронією не згадати юні роки, на межі падіння. Чари минулого не тьмяніють, і я любив блукати знічев’я, знаючи, що от-от ввійду у світ критих галерей, де кожна темна, запилюжена крамничка вабила мене більше, ніж вітрина широких нахабних вулиць. Ввійду в Галері Вів’єн або в Пасаж де Панорама, де стільки глухих кутів і завулків, що ведуть до крамнички букіністів або до бюро подорожей, що не продало жодного квитка; в маленький світ, що обрав ближнє небо, де шибки брудні, а гіпсові статуї простягають вам гірлянду; в Галері Вів’єн, за два кроки від буднів вулиці Реомюра або біржі (я на біржі служу). Ввійду в мій світ, — я і не знав тоді, а він таки був мій, — коли на розі галереї Гуемес я рахував студентські дрібняки і прикидав, піти мені в бар-автомат чи купити книжку або карамельок у прозорій обгортці; і курив, кліпаючи від диму, і торкався у глибині кишені до пакетика з невинною етикеткою, купленого з награною недбалістю в аптеці, куди заходять одні чоловіки, хоча й не сподівався використати його; надто я був бідний і надто по-дитячому виглядав.


Моя наречена Ірма ніяк не розуміє, чому я люблю блукати поночі центром міста і його південними кварталами; а якби вона знала, що особливо я люблю галерею Гуемес, то страшенно здивувалася б. Для неї, як і для матері, немає ліпшого місця, ніж диван у вітальні, і ліпшої розваги, ніж кава, лікер і те, що називається бесідою. Ірма — найсмирніша з жінок; я ніколи не розповідав їй про те, чим живу, і тому, напевне, стану добрим чоловіком і добрим батьком, чиї діти, до речі, будуть жаданими внуками для моєї матері. Напевне, так і узнав я Жозіан — ні, не тільки через те, адже ми могли зустрітися і на бульварі Пуассоньєр або на вулиці Нотр-Дам-де-Віктуар, а насправді ми вперше глянули одне на одного в самих надрах Галері Вів’єн, у затінку гіпсових статуй, що тремтіли в газовому світлі (вінки тріпотіли в запилюжених пальцях муз), і я одразу зрозумів, що тут її місце і не важко її зустріти, якщо ти буваєш у кав’ярні і знайомий з візниками. Можливо, це випадково, але ми зустрілися з нею, коли в світі високого неба, в світі без гірлянд, ішов дощ, і я вважав це знаком і не подумав, що просто зіткнувся з тутешньою повією. Потім я узнав, що в ті дні вона не відходила від галереї, бо знову пішли чутки про звірства сексуального маніяка Лорана, і їй було страшно. Страх надав їй особливого чару, вона трималася боязко, але не приховувала, що я їй дуже подобаюся. Пам’ятаю, вона дивилася на мене і недовірливо, й палко і розпитувала якомога байдужіше, а я не вірив собі і радів, що вона мешкає тут же, нагорі, і просився піти до неї, а не в готель на вулиці Сотьє, хоча там вона багатьох знала і їй було б спокійніше. Потім вона повірила, і ми сміялися вночі з того, що я міг виявитися лиходієм Лораном. Мансарда була достоту як у дешевій книжці, а Жозіан така чарівна і так боялася душителя, що лякав Париж, і пригорталася до мене, коли ми обговорювали його лиходійства.


Мати завжди знає, коли я не ночував удома, і, хоча нічого не скаже (це було б просто безглуздо), два дні дивиться на мене чи то боязко, чи то ображено. Я чудово розумію: Ірмі вона не пробалакається; але все ж набридло — материнський нагляд вже ні до чого, а особливо прикро, що врешті саме я з’явлюся до матері з квітами або коробкою цукерок, і з цього само собою стане ясно: сварка закінчена і син-парубок знову живе при мамі, і все у нього, як у людей. Жозіан раділа, коли я описував їй ці пригоди, і там, у нашому царстві галерей, вони стали часткою нашого життя так само просто, як і їхня героїня. Жозіан вельми шанувала родинні почуття і поважала усякі свояцтва і родичання; я не надто люблю конфіденційні звіряння, але про щось говорити треба, а все, про що розповідала вона, було вже обговорено не раз, ось ми і поверталися майже неминуче до моїх парубоцьких проблем. Було і ще одне, що нас зближувало, і в цьому мені теж пощастило, Жозіан любила галереї — чи тому, що там мешкала, чи тому, що там було тепло і сухо (ми познайомилися на початку зими, падав ранній сніг, а в галереях у нас було весело, і його не помічали). Ми ходили удвох, коли в неї залишався час, тобто коли один чоловік (вона не хотіла називати його) мав гарний настрій і відпускав її розважитися. Ми мало говорили про нього — я запитував, звісно, а вона, звичайно, брехала про ділові взаємини, та само собою було очевидно, що він — її опікун чи господар, і досить розумний, щоб не даватися на очі. Потім я вирішив, що він радий, коли я ходжу з Жозіан, бо в ті дні всі особливо боялися: загроза Лорана, як ніколи нависала над кварталом після його нового злочину на вулиці д’Абукір, і вона, бідолашка, не посміла б у темряві віддалитися від Галереї Вів’єн. Власне, мені годилося б дякувати і Лорану, і господареві; через ці страхи я блукав з Жозіан переходами, зазирав у кав’ярні і все більше розумів, що стаю приятелем дівчини, з якою, здавалося б, нічим не зв’язаний. Ми говорили дурниці, мовчали і потроху, поступово переконувалися в нашій ніжній дружбі. Я звикав до чистої маленької комірчини, що так вписалася в галереї. Спершу я піднімався ненадовго, у мене не вистачало грошей на ніч, її чекав інший, багатший, і я нічого не встигав розгледіти, а згодом, удома, де єдиною розкішшю були журнали і срібна чашка для приготування мате, згадував, і нічого не пам’ятав, крім самої Жозіан, і засинав, ніби вона ще була в моїх обіймах. Але з дружбою прийшли і права; а може, Жозіан умовила господаря, і він дозволив їй залишати мене на ніч, і її кімната почала заповнювати перерви у наших не завжди легких бесідах. Усі ляльки, усі картинки, всі дрібнички оселилися в моїй пам’яті і допомагали жити, коли я повертався додому і говорив з матір’ю або з Ірмою про політику і про хвороби.

Потім прийшли й інші справи, наприклад, вималювався невиразний обрис того, кого вона називала південноамериканцем, але спершу все довкола заповнив страх перед тим, хто, якщо вірити газетам, звався Лораном-душителем. Якщо я наважуюся згадати Жозіан, то бачу, як ми входимо в кав’ярню на вулиці де Женер, сідаємо на малиновий плюш, вітаємося з друзями, і зразу спливає Лоран, усі тільки про нього й говорять, а я утомився за день від роботи і від того, що на біржі, в перервах, колеги і клієнти теж говорили про його останнє злочинство, і я думав, чи скінчиться цей важкий сон, чи буде знову так, як, за моїми уявленнями, було тут раніше, до часів Лорана (хоча тоді мене ще тут не було), чи моторошним вибрикам цього привида нема кінця-краю. А найгірше — кажу я Жозіан, замовивши грогу, який видається вкрай необхідним у холодну снігову погоду, — найгірше, що ми його не знаємо і звемо Лораном, бо одна ясновидиця з Кліши видивилася в своїй скляній кульці, як убивця писав кривавими пальцями власне ім’я, а газети не хочуть суперечити тому, у що вірить народ. Жозіан не дурна, але ніхто не переконає її, що лиходія звати інакше, і нема чого сперечатися з нею, коли, злякано кліпаючи синіми очима, вона дивиться ніби ненароком на хлопця, високого і сутулого, який ввійшов до кав’ярні і, не вітаючись ні з ким, прихилився до шинквасу.

— Можливо… — погоджується вона із моїм нашвидку придуманим втішенням, — а підніматися мені одній. А якщо вітер задмухне свічку, коли я буду на сходах… Темно, я одна… як подумаю про таке…

— Ти рідко коли ідеш одна, — сміюсь я.

— Ось тобі смішно, а буває, надто у сніг або в дощ, ідеш під ранок…

Вона розписує, як він причаївся на площадинці або, не приведи Господи, в кімнаті (двері він відчинив відмичкою, якою майстерно володіє). За сусіднім столом здригається Кікі, і її роблений зойк відлунюється у дзеркалах. Нас, чоловіків, дуже веселить цей кокетливий страх, і ми поблажливо і поважно охороняємо подружок. Добре посмоктувати люльку у кав’ярні, коли денна втома розчиняється у спиртному і в димі, а жінки хизуються капелюшками, чобітками і сміються з дрібничок; добре цілувати Жозіан, хоча вона задумливо дивиться на прибульця, майже хлопчика, який стоїть спиною до нас і дрібними ковтками п’є абсент, спираючись на шинквас. А все ж дивовижна річ: подумаєш про Жозіан (як завжди, згадую її в кав’ярні, снігового вечора, за розмовою про вбивцю), і щоразу ж в пам’яті зрине той, кого вона звала південноамериканцем, і стоїть спиною до нас, і п’є абсент. Я теж зву його південноамериканцем або аргентинцем, вона переконала мене, що він звідти, їй казала Руда, яка з ним спала ще до того, як вони з Жозіан посварилися, кому на якому розі стояти чи коли стояти, — і даремно, адже вони дружать. Так ось, Руда сказала, що він їй сам признався, інакше і не вгадаєш: він говорить зовсім без акценту. Сказав він, коли роздягався, — здається, роззував черевики, — треба ж зрештою про щось говорити.

— Ось він який, зовсім хлопчик. Правда, ніби школярик, тільки високий? А ти б послухав Руду!.. — Жозіан завжди сплітала пальці, коли розповідала щось страшне, і розплітала, і сплітала знову. Вона розказала мені про його вимоги (не такі вже, до речі, й дивні), про відмову Рудої і про те, як похмуро він пішов собі. Я запитав, чи запрошував він її. Ні, як можна, адже всі знають, що вони з Рудою подруги. Він сам тут мешкає, про всіх чув, і, поки вона говорила, я подивився на нього знову і побачив, як він платить за абсент, кидає монетку в металеву тарілочку, а нас (ніби ми зникли на нескінченну мить) озирає пильним порожнім поглядом, ніби застряг у сновидіннях і не хоче прокинутися. Він був молодий і гарний, але від такого погляду мимоволі згадувалися моторошні чутки про вбивства. Я одразу ж сказав про це Жозіан.

— Хто, він? Ти збожеволів! Таж Лоран…

На лихо, ніхто нічого не знав, хоча Кікі й Альбер підсіли до нас і знічев’я й собі включилися в обговорення різних версій. Підозра наша виявилась марною, коли господар, котрий невідомо як, але докладно чув усі розмови, нагадав, що таки дещо про Лорана відомо: він може задушити свою жертву однією рукою. А цей шмаркач… куди йому! Та й взагалі пізно, пора йти й мені додому, бо сьогодні Жозіан чекає в мансарді той, інший. Що за правом сильнішого володіє ключем, і я провів її лише трохи по сходах, щоб не боялася, якщо погасне свічка; і, огорнутий несподіваною втомою, дивився, як вона йде, і думав, що вона, напевне, рада, а мені сказала неправду, а потім я вийшов на слизький тротуар, під сніг, і пішов куди очі світять, і вийшов раптом на дорогу, і сів у трамвай, де люди читали вечірні газети або дивилися у віконце, ніби й справді щось можна угледіти у такій пітьмі, та ще в цих кварталах.

Не завжди щастило мені дійти до галерей або застати Жозіан вільною. Іноді я просто блукав завулками, розчаровано никав, переконуючись помалу, що й ніч — моя кохана. В годину, коли загоралися газові ріжки, наше царство оживало, кав’ярні оберталися на біржі дозвілля і радості, і люди жадібно пили хмільну суміш закінчення сповненого працею дня, газет, політики, пруссаків, перегонів і страшного Лорана. Я любив випивати потроху то там, то сям, спокійно піджидаючи, коли на розі галереї або біля вітрини постане знайомий силует. Якщо вона була не одна, то давала мені зрозуміти (у нас був знак), коли звільниться; іноді ж лише усміхалася, і я йшов блукати галереями. В такі години я вивчив і узнав найдальші завулки Галері Сент-Фуа, наприклад, і надра Пасаж дю Каїр, але, хоча вони подобалися мені більше, ніж відкриті вулиці (а було їх безліч: сьогодні — Пасаж дю Пренс, завтра — Пасаж Вердо, і так далі, й далі), хай би скільки я кружляв, сам не знаю, як виходив до Галері Вів’єн — не тільки задля Жозіан, але й через те, що припали мені до серця надійні огорожі, старезні облуплені скульптурки, темні закутки галері Пасаж де Пті-Пер, весь цей інший світ, де не треба думати про Ірму і замість жити за певним розкладом можна плисти в ньому навмання. Мені нема за що зачепитися пам’яттю в часі, і я не скажу, коли ж саме ми знову заговорили про південноамериканця. Якось я побачив його на розі вулиці Сен-Мар. Він був у чорному плащі, модному років за п’ять до того (тоді їх носили з високими крислатими капелюхами), і мені захотілося запитати його, звідки він родом. Одначе я уявив собі, як холодно і злісно сприйняв би таке запитання я сам, і не підійшов. Жозіан сказала, що даремно, — мабуть, він був-таки їй якось цікавий, — вона образилася, і в цьому було щось і від професійної її цікавості. Вона згадала, що ночі дві тому начебто бачила його біля Галері Вів’єн, хоча він там майже не бував.

— Не подобається мені, як він дивиться, — казала вона. — Раніше я й уваги не звертала, але коли ти сказав про Лорана…

— Та я жартував! Ми сиділи з Кікі й Альбером, а він же шпиг, сама знаєш. Він би неодмінно повідомив. За Лоранову голову добре заплатять.

— Очі недобрі, — упиралася Жозіан. — Дивиться вбік, а все поспіль бачить. Підійде колись до мене — втечу, от хрест святий.

— Хлопчика злякалася! А може, по-твоєму, ми, південноамериканці, взагалі орангутанги?

Усі знають, чим закінчуються такі бесіди. Ми пили грог на вулиці де Женер і, пройшовшись галереями, заглянувши у театрики на бульварі, піднімалися до неї, а там надривали животи від сміху. Бували тижні (нелегко міряти час, якщо ти щасливий), коли ми сміялися постійно, навіть тупість Баденге[41] і загроза війни смішили нас. Просто безглуздя, що така погань, як Лоран, міг перебити наші веселощі, — але так було. Він убив ще одну жінку на вулиці Борегар, зовсім поруч, — і ми в кав’ярні засумували, а Марта — вона прибігла повідомити нам новину — зайшлася в істериці, і це якось допомогло нам проковтнути той клубок, що застряг нам у горлі. Того вечора поліція прочесала квартал, всі кав’ярні, всі готелі, Жозіан пішла до господаря, і я відпустив її, розуміючи, що вона потребує надійного захисту. Насправді все це дуже мене смутило — галереї не для цього, зовсім не для цього, — і я пив з Кікі, а потім з Рудою, яка хотіла помиритися через мене з Жозіан. У нашій кав’ярні пили багато, і в теплій імлі з алкогольного чаду і гомону голосів мені здалося цілком зрозумілим, що рівно опівночі південноамериканець сів у куток і замовив абсент — як завжди, зграбно, неуважно і дивно. Я урвав звіряння Рудої і сказав, що все знаю і що зрештою смак у хлопця непоганий, гріх нарікати; вона вдала, що обурилася, а ми ще й з того сміялися, коли Кікі призналася, що бувала у нього. Поки Руда ще не впилася в неї кігтиками запитання, я поцікавився, як же він живе, яка у нього кімната. «Велике діло — кімната!» — кинула Руда, але Кікі знову пірнула пам’яттю в мансарду на вулиці Нотр-Дам-де-Віктуар і, ніби фокусник з передмістя, витягла із спогадів сірого кота, стоси списаного паперу, великий рояль, і знову папери, і знову кота, який, здається, залишився кращим із тих її спогадів.

Я не заважав їй, і дивився в той куток, і думав, що, власне, дуже просто підійти і сказати йому щось по-іспанському. Потім я вже мало не встав (і досі, як багато хто в таких випадках, не знаю, чому так і не наважився), але врешті залишився з Рудою й Кікі, й закурив нову люльку, і замовив ще білого вина. Не пам’ятаю, що я відчував, коли переміг своє бажання, — але то було щось на кшталт табу, мені здавалося, що, підійшовши до нього, я вступлю в небезпечну зону. Одначе шкодую, що не пішов, мені здається тепер, ніби це могло мене врятувати. Від чого, власне, врятувати? Та від цього ж: тепер я не думав би увесь час над тим, чому ж я таки не встав, і знав би іншу відповідь, замість безперервного куріння, диму і марної невиразної надії, яка іде за мною вулицями, як шолудивий пес.

2

Oú sont-ils passes, les becs de gaz?

Que sont-elles devenues, les vendeuses d’amour?[42]

VI, I

Потроху я переконувався, що часи настали погані і, поки Лоран і пруссаки так сильно нас тривожать, життя у галереях уже не буде таким, як було. Мати, напевне, побачила, що я спав з лиця і порадила пити якийсь тонік, а Ірмині батьки (вони мали будиночок на острові на річці Парана) запросили мене відпочити і пожити здоровим життям. Я відпросився на півмісяця і неохоче поїхав до них, заздалегідь упереджений щодо сонця і комарів. Першої ж суботи під якимсь приводом я вирвався до міста і пішов, як по хвилях, розм’яклим асфальтом. Від цієї дурної прогулянки залишився все ж принаймні один приємний спомин: коли я ввійшов до галереї Гуемес, мене огорнув запах кави, міцний, майже забутий запах, — в галереях пили слабку, підігріту. Я зрадів і випив дві чашки без цукру, смакуючи, обпікаючись і нюхаючи. Потім, до вечора, все пахло інакше: у вогкому повітрі, ніби вода в колодязях, стояли запахи (я йшов додому — обіцяв матері повечеряти з нею разом), і з кожним колодязем запах був різкіший, зліший, пахло милом, тютюном, кавою, друкарською фарбою, мате, пахло страшенно, і сонце з небом ставали чимдалі зліші й сухіші. Розсердившись, я забув про галереї на кілька годин, а коли вертався через Гуемес (невже це було в ті півмісяця? Мабуть, я сплутав дві поїздки, а, власне, це байдуже), марно чекав, що мені в обличчя ударить радісний аромат кави. Запах став звичайним, змінився солодкуватим смородом тирси і несвіжого пива, що сочився з тутешніх барів — можливо, тому, що я знову хотів зустріти Жозіан і навіть сподівався, що страхам і снігопадам нарешті настав край. Здається, саме в ті дні я почав підозрювати, що все пішло інакше, що бажання змаліло, і колишній ритм не виніс мене до Галері Вів’єн, а може, я просто вернувся на острів, щоб не засмутити Ірму, — навіщо їй знати, що єдиний мій відпочинок зовсім не з нею? Потім знову не витримав, поїхав до міста, ходив до знемоги, сорочка прилипла до тіла; я пив пиво і все чогось чекав. Виходячи з останнього бару, я побачив, що, повернувши за ріг, потраплю туди, і зрадів, і втомився, і невиразно відчув, що справи кепські, бо страх тут панував, як і раніше, судячи з облич, з очей і голосу Жозіан, що стояла на своєму розі, коли вона чи то скаржилась, чи вихвалялась, що сам господар обіцяв оберігати її; пам’ятаю, що між двома поцілунками мені вдалося помітити його в глибині галереї, в довгому сірому плащі, що захищав від мокрого снігу.

Жозіан була не з тих, хто докоряє, що ти довго не приходив, і я питав себе подумки іноді, чи помічає вона час. Ми вернулись попідруки до Галері Вів’єн і піднялися нагору, але пізніше зрозуміли, що нам не так гарно, як раніше, і вирішили, мабуть, що це через тутешні тривоги: війна була неминуча, чоловіки йшли в армію (вона говорила про це поважно, казенними словами, з пошаною і захватом невігласа), люди боялися, злостилися, а поліція ніяк не могла впіймати Лорана. Щоб утішитися, страчували інших, наприклад, отруйника, про якого стільки базікали в кав’ярні на вулиці де Женер у дні судового процесу. Але страх никав по галереях, нічого не змінилося від нашої зустрічі, навіть сніг ішов як тоді.

Щоб втішитися, ми пішли гуляти, холоду ми не боялися, а їй треба було показати нове пальто на кожному розі, де її подруги чекали клієнтів, хукаючи на пальці і гріючи руки в муфтах. Ми не часто ходили ось так бульварами, і я подумав, що серед вітрин все ж якось спокійніше. Коли ми пірнали в завулок (адже треба показати пальто і Франсін, й Ліліан), ставало страшніше, але нарешті обнову всі подивилися, і я запропонував піти до кав’ярні, і ми побігли вулицею дю Круассен, і звернули назад, і сховалися у теплі, серед приятелів. На щастя, про війну в цей час підзабули, ніхто не співав брудних куплетів про пруссаків, було так гарно сидіти з повним келихом, недалеко від пічки, і випадкові відвідувачі пішли геть, залишились тільки ми, кого господар мав за своїх, тутешні, і Руда просила у Жозіан пробачення, і вони цілувалися, і плакали, і навіть дарували щось одна одній. Ми були ніби сплетені в гірлянду (згодом я збагнув, що гірлянди бувають і жалобні), за вікном ішов сніг, бродив Лоран, ми сиділи в кав’ярні допізна, а опівночі взнали, що господар рівно п’ятдесят років простояв за шинквасом. Це треба було відзначити. Квітка спліталася з квіткою, пляшки множилися, їх ставив господар, ми шанували його дружбу і старанність, і о третій годині п’яна Кікі співала опереткові арії, а Жозіан і Руда, обнявшись, ридали від щастя й абсенту, і, не звертаючи на них уваги, Альбер вплів нову квітку, запропонувавши вирушити до паризької тюрми Рокет, де рівно о шостій страчували отруйника, і господар розчулився, що піввіку чесної праці увінчуються так знаменно, і обіймався з нами, і розповідав про те, що дружина його померла в Лангедоку, і обіцяв найняти фіакри.

Потім пили ще, згадували матерів і дитинство, їли суп з цибулі, зварений на славу Рудою і Жозіан, поки Альбер і я обіймалися з господарем, присягалися в вічній дружбі і погрожували пруссакам. Мабуть, суп і сир охолодили нас — ми якось притихли, і нам було не по собі, коли замикали кав’ярню, гримлячи ланцюгами і гратами, і холод усієї землі очікував нас біля фіакрів. Нам ліпше б ушістьох поїхати, ми б зігрілися, та господар жалів коней і посадив у перший фіакр, з собою разом, Руду й Альбера, а мене доручив Кікі і Жозіан, які, як він сказав, були йому мов доньки. Ми посміялися над цим з візниками і відійшли трохи, поки фіакр пробирався до Попінкуру і візник старанно вдавав, що жене галопом, поганяє коней і навіть батожить їх. З якихось невиразних міркувань господар наполіг, щоб ми зупинились неподалік, і, тримаючись за руки, щоб не послизнутися, ми піднялися пішки вулицею Рокет, кволо освітленій поодинокими ліхтарями, серед тіней, які в смузі світла оберталися циліндрами, або фіакром, або людьми в плащах і зливалися в глибині вулиці з великою і чорною тінню в’язниці. Прихований, нічний світ штовхався, ділився вином, сміявся, верещав, жартував, і западала мовчанка або спалахував трут, виділяючи обличчя з мороку, а ми пробиралися, намагаючись триматися разом, ніби знали, що тільки так ми у якийсь спосіб виправдаємо свій прихід. Гільйотина стояла на п’яти кам’яних підпорах, і служники правосуддя нерухомо чекали між нею і каре солдатів, що тримали рушниці з примкнутими багнетами. Жозіан вп’ялася мені нігтями в руку і так тряслася, що я хотів повести її до кав’ярні, але кав’ярень тут не було, а вона ні за що не згоджувалася піти геть. Тримаючи попідручки мене й Альбера, вона підскакувала, щоб роздивитися машину, і знову впивалася мені в рукав і, нарешті, обійнявши мене за шию, змусила пригнути голову і, впившись у мене поцілунком, вкусила в істериці, мурмочучи такі слова, які я рідко від неї чув, і я на мить запишався, ніби дістав над нею владу. Справжнім цінителем був один Альбер. Він курив сигару і, щоб згаяти час, спостерігав за церемонією, прикидаючи, що робитиме злочинець в останню мить і що відбувається зараз у в’язниці (він звідкись це знав, але не мав наміру нічого пояснювати). Спершу я жадібно слухав, узнавав усі подробиці ритуалу, але поступово, повільно, наступала мить, у якій не стало ні його, ні Жозіан, ні свята, що насувалося на мене, і я все більше відчував, що я один, що все не так, що під загрозою мій світ галерей, та ні, гірше: все моє тутешнє щастя — лише обман, пролог до чогось, пастка серед квітів, ніби якась із гіпсових статуй дала мені ошуканську, несправжню гірлянду (я ще ввечері думав, що все сплітається, як квіти в гірлянді), дала вінок, неквапно обертаючись Лораном, і я поволі сповзаю із невинного сп’яніння галереї і мансарди моєї приятельки у жах, у сніг, у загрозу війни, туди, де господар святкує ювілей і мерзнуть на зорі фіакри, і Жозіан, вся скулившись, ховає обличчя у мене на грудях, щоб не бачити страти. Мені привиділося (гратки здригнулися, і офіцер дав команду), що це, власне, кінець, сам не знаю чого, адже я житиму, і ходитиму на біржу, і бачитимуся з Жозіан, Альбером і Кікі, яка зараз почала істерично гатити мене по плечу, і хоч я ніяк не хотів одвертатись од прочинених в’язничних гратів, мені, однак, довелося глянути туди, куди дивилася вона — здивовано і насмішкувато, і я побачив трохи не поруч з господарем сутулувату постать у плащі, і впізнав південноамериканця, і подумав, що й це вплітається у вінок, ніби хтось поспішає доплести його до зорі. А більше я не думав — Жозіан із зойком припала до мене, і там, у великій тіні, яку ніяк не могли розігнати дві смужки світла від газових ріжків, забіліли сорочки між двома чорними силуетами. Біла пляма попливла, зникла, виникла, й над нею раз у раз схилявся ще один силует і обіймав його чи лаяв, чи тихо говорив з ним, чи давав щось поцілувати, а потім відійшов, і пляма ледь наблизилася до нас у рамці чорних циліндрів, і раптом щось стали робити — спритно, ніби в цирку, і, відокремившись від машини, його схопили якісь двоє, і шарпнули, ніби зірвали з плечей непотрібне пальто, і штовхнули вперед, і хтось глухо скрикнув — чи то Жозіан на моїх грудях, чи то сама пляма, що сповзала вниз до чорної машини, де щось рухалося і гриміло. Я подумав, що Жозіан погано, вона ковзнула по мені, ніби ще одне тіло падало в небуття, і я підтримав її, а згусток голосів розсипався останніми акордами меси, гримнув у небо орган (заіржав кінь, почувши запах крові), і юрба понесла нас уперед під крики і команди. Жозіан плакала з жалю, а я бачив поверх її капелюшка розчуленого господаря, гордого Альбера і профіль південноамериканця, який марно намагався розгледіти машину, — спини солдатів та старанних тюремників затуляли її, видно було лише плями, виблиски, смужки, тіні в мереживі плащів і рук, усі квапилися, всі хотіли випити, зігрітися, виспатися, і ми хотіли того самого, коли їхали в тісному фіакрі до себе в квартал і говорили, хто що бачив, і встигли між вулицею Рокет і біржею все зіставити, і посперечатися, і здивуватися, чому всі бачили по-різному, і похвалитися, що ти і бачив, і тримався краще, надто ж в останню хвилину, не те що наші несміливі подруги.


Не дивно, що у той період мати бідкалася над моїм здоров’ям і нарікала відверто на мою байдужість, що змушувала страждати бідолашну Ірму і могла посварити мене з впливовими на біржі друзями покійного батька. На це я мовчав, а через день-другий приносив квітку чи подешевілий щойно кошичок для вовни. Ірма була розважливіша — мабуть, вона вірила, що після шлюбу я знову житиму, як, на її думку, живуть усі порядні люди. І сам я був недалекий від цих думок, хоча й не міг розлучитися з надією на те, що там, у царстві галерей, пануючий зараз страх врешті щезне і я не шукатиму захисту вдома і розумітиму, що тут захисту немає, тільки-но мама журно зітхне, а Ірма подасть мені каву, усміхаючись хитрою усмішкою нареченої. В ті дні у нас панувала одна з численних військових диктатур, але всіх хвилювала більше загроза світової війни, і щоразу в центрі збиралися юрми, щоб відзначити просування союзників і визволення європейських столиць. Поліція стріляла в студентів і жінок, торговці опускали залізні віконниці, а я, застрягши в натовпі біля газетних стендів, думав, коли ж мене доконає настирлива усмішка бідолашної Ірми і біржева спека, від якої мокне сорочка. Я відчував тепер, що світ галерей не мета і не кінець бажань. Раніше я виходив, — і раптом на будь-якому розі все могло закрутитися майже непомітно, і я потрапляв без зусиль на Плас де Віктуар, звідки так приємно пірнути в завулок, до запилюжених крамничок, а якщо поталанить — опинявся в Галері Вів’єн і йшов до Жозіан, хоча, щоб себе помучити, любив пройтися для початку до Пасаж де Панорама і Пасаж де Пренс і, обігнувши біржу, прийти кружним шляхом. А тепер у галереї Гуемес навіть не пахло кавою мені на втіху (несло тирсою і лугом), і я вже відчував невиразно, що світ галерей не пристань, та все ж іще вірив, що зможу звільнитися від Ірми і від служби і легко знайти ріг вулиці, де стоїть Жозіан. Я завжди хотів туди вернутися — туга находила на мене і перед газетними вітринами, і серед приятелів, і вдома, в садку, а найбільше ввечері, коли там, на вулиці загоралися газові ріжки. Але щось тримало мене біля матері та Ірми — можливо, я знав, що в галереях мене вже не чекають, страх брав гору. Ніби автомат, заходив я в банки і в контори, терпеливо купував акції, і продавав, і слухав, як цокають копита і поліцейські стріляють у юрбу, що славить союзників, і так мало вірив у звільнення, що, опинившись у світі галерей, навіть злякався. Раніше я не почувався тут таким чужим. Щоб згаяти час, я пірнув у брудний під’їзд і, дивлячись на перехожих, вперше вбирав у себе ніби ззовні все те, що здавалося мені колись моїм: вулиці, фіакри, рукавички, одяг, сніг у двориках і гамір у крамничках. Нарешті стало зовсім світло, і я знайшов Жозіан у Галері Кольбер, і вона цілувала мене, і стрибала, і сказала, що Лорана уже нема, і в кварталі щовечора це святкують, і всі питають, куди я пропав, і знову стрибала, і цілувала. Ніколи я не бажав її так сильно, і ніколи нам не було ліпше під дахом, до якого я міг дотягтися з постелі. Ми жартували, цілувалися, радісно базікали, а в мансарді ставало все темніше. Лоран? Такий кучерявий, з Марселя, він боягуз, він замкнувся на горищі, де убив ще одну жінку, і жалісно благав пощади, поки поліцейські висаджували двері. Його звали Поль, негідника, ні, ти подумай, — ще й боягуз, убив дев’яту жінку, а коли його тягли до поліцейського фургона, вся тутешня поліція мала боронити його (правда, без особливої охоти), а то б його розтерзала юрба. Жозіан уже звикла до цієї події, поховала Лорана в пам’яті, що не зберегла подробиць, але мені й того вистачало, я просто не вірив, і тільки її радість переконала мене нарешті, що Лорана нема і ми можемо ходити завулками і не боятись під’їздів. Це треба було відзначити, і, оскільки ще й снігу не було, Жозіан повела мене на танці в Пале-Рояль, де ми не бували за часів Лорана. Коли, співаючи пісень, ми йшли вулицею Петі Шампс, я обіцяв повести її згодом на бульвари, в кабаре, а потім — до нашої кав’ярні, де за келихом вина я спокутую свою відсутність.

Кілька недовгих годин я пив з повної чаші тутешнього, щасливого часу, переконуючись, що страх минув і я вернувся під моє небо, до гірлянд і статуй. Танцюючи в круглій залі біля Пале-Рояль, я скинув з плечей останній тягар міжчасся і вернувся в краще життя, де нема ні Ірминої вітальні, ні садка, ні жалюгідних утіх Галереї Гуемес. І невдовзі, базікаючи з Кікі, Жозіан і господарем і слухаючи про те, як помер південноамериканець, і пізніше я не знав, що це відстрочка, остання милість. Вони говорили про нього насмішкувато і недбало, ніби про якийсь із тутешніх курйозів, прохідну тему, і про смерть його в якомусь готелі згадали мимохідь, і Кікі зацокотіла про майбутні бали, і я не зразу міг розпитати її докладніше, сам не розумію чому. Все ж дещо я узнав, наприклад, його ім’я, чисто французьке, яке я одразу забув. Узнав, як важка хвороба звалила його на одній з вулиць Монмартра, де у Кікі жив друг. Узнав, що він був самітником, і що горіла свічка серед книжок і паперів, і друг його забрав кота, а хазяїн готелю на все те страшно сердився, бо в цей час чекав своїх тестя і тещу, і лежить він у безіменній могилі, і ніхто про нього не пам’ятає, і скоро будуть бали на Монмартрі, і що схопили-таки Поля-марсельця, і пруссаки справді зарвалися, пора їх провчити. Я відривався, мов квітка від гірлянди, від двох смертей, таких симетричних, на мій погляд, — смерті південноамериканця і смерті Лорана. Один помер у готелі, другий розчинився в марсельці, і смерті зливалися в одну, і стиралися назавжди в пам’яті тутешнього неба. І вночі я думав ще, що все тепер покотиться знову як раніше, до того, як усе захопив страх: і володів Жозіан у маленькій мансарді, і ми обіцяли одне одному гуляти разом влітку і ходити в кав’ярню. Але там, унизу, було холодно, і загроза війни гнала на біржу, на службу о дев’ятій ранку. Я переломив себе (бо гадав тоді, що це потрібно), і перестав думати про віднайдене небо, і, пропрацювавши весь день до нудоти, повечеряв з матір’ю, і радий був, що вона задоволена моїм станом. Весь тиждень я бився на біржі, забігав додому поміняти сорочку і знову промокав наскрізь. На Хіросіму упала бомба, клієнти зовсім показилися, я бився, як лев, щоб врятувати знецінені акції і знайти бодай один певний курс у світі, де кожен день наближав кінець війни, а у нас диктаторський уряд ще намагався поправити непоправне. Коли війна закінчилася і в Буенос-Айресі ринули на вулиці юрми, я подумав, чи не взяти мені відпустки, але поставали все нові проблеми, і я саме тоді обвінчався з Ірмою (у матері був серцевий напад, і родина, не зовсім безпідставно, винуватила в тому мене). Я знову і знову думав, чому ж, якщо там, у галереях, страху більше немає, для нас із Жозіан все не знаходиться часу зустрітися знову і поблукати під нашим гіпсовим небом. Певне, мені заважаласім’я і служба, і я тільки іноді у вільні хвилини ходив розважитися в галерею Гуемес, і дивився вгору, і пив каву, і все невпевненіше думав про вечори, коли я зразу, блукаючи, потрапляв в інший світ і заставав Жозіан у сутінках, на розі. Я все не хотів визнати, що вінок сплетено і я не зустріну її ні в завулках, ні на бульварах. Кілька днів я думаю про південноамериканця і, неохоче про нього згадуючи, втішаюся трохи, ніби він убив і нас з Лораном, коли помер сам. Я слушно заперечую собі — все не так, я сплутав, я ще вернуся в галереї, і Жозіан здивується, що мене довго не було. А поки що я п’ю мате, слухаю Ірму (їй у грудні родити) і думаю досить мляво, голосувати мені за Перона чи за Тамборіні, чи кинути порожній бюлетень, чи залишитися вдома і дивитися на Ірму або на рослини в садку.


Переклад Юрка Покальчука

Інформація видавця

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

ISBN 978-617-7192-96-0

© Heirs of Julio Cortázar, 1966

© Спадкоємці Юрка Покальчука, український переклад, 1983

© Сергій Борщевський, український переклад, 2018

© «Видавництво Анетти Антоненко», 2018


Obra editada en el marco del Programa «Sur» de Apoyo a las Traducciones del Ministerio de Relaciones Exteriores y Culto de la República Argentina


Це видання здійснено в рамках Програми підтримки перекладів «Sur» Міністерства закордонних справ та культу Аргентинської Республіки


УДК 821.134.2

К-69


Хуліо Кортасар

УСІ ВОГНІ – ВОГОНЬ

Оповідання

З іспанської переклали Юрко Покальчук та Сергій Борщевський


Перекладено за виданням:

Julio Cortázar

Todos los fuegos el fuego

Debolsillo (October 25, 2016)

ISBN 978-8466331876


© HEIRS OF JULIO CORTÁZAR, 1966


Літературно-художнє видання

Хуліо Кортасар

УСІ ВОГНІ — ВОГОНЬ

Оповідання


З іспанської переклали Юрко Покальчук та Сергій Борщевський


Відповідальний редактор Галина Завалій

Редакція та примітки, крім позначених цифрами Сергій Борщевський

Дизайн Вадим Карасьов

Оригінал-макет Сашко Шевцов


Видавництво Анетти Антоненко

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції ДК №4873 від 26.03.2015 р.


Видавець: ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко»

Інтернет-магазин: www.anetta-publishers.com

Для листування: anetta@anetta-publishers.com


Віддруковано з готових діапозитивів в друкарні ТОВ «Друкарня «Рута», ДК №4060 від 29.04.2011,

м. Кам’янець-Подільський, вул.Пархоменка,1,

т. 038 494 22 50, drukruta@ukr.net

Замовлення №


КОРТАСАР Хуліо

К 69 Усі вогні — вогонь. Оповідання /

Переклад із іспанської Юрка Покальчука та Сергія Борщевського. — Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2018. — 160 с.


ISBN 978-617-7192-96-0

УДК 821.134.2

Примітки

1

Арріго Бенедетті (1910–1986) — італійський журналіст і письменник.

(обратно)

2

[1] Про тих запеклих автомобілістів, ніби й нема чого розповідати… Та й справді, автомобільний затор справляє певне враження, але не більше. Арріго Бенедетті, «Л’Еспрессо», Рим, 21,6,1964.

(обратно)

3

Фонтенбло — муніципалітет у Франції, бл. 60 км на південний схід від Парижа.

(обратно)

4

Корбей-Ессон — муніципалітет за 29 км на південь від Парижа.

(обратно)

5

Жувізі-сюр-Орж — муніципалітет у департаменті Ессон.

(обратно)

6

Мії-ла-Форе — муніципалітет за 55 км на південь від Парижа.

(обратно)

7

Монтеро-Фо-Іонн — муніципалітет за 70 км на південний схід від Парижа.

(обратно)

8

[2] Розумієте, моя дружина буде страшенно турбуватися, чорт забирай усе це! (Англ.)

(обратно)

9

«Пайпер каб» — легкий двомісний літак.

(обратно)

10

Іньї — муніципалітет за 16 км на південний захід від Парижа.

(обратно)

11

В’єрзон — місто і муніципалітет за 185 км на південь від Парижа.

(обратно)

12

Ресіфі — портове місто в Бразилії, адміністративний центр штату Пернамбуку.

(обратно)

13

Алюзія на біблійного Веніаміна, молодшого сина Якова, що вживається, коли йдеться про молодшу дитину в родині.

(обратно)

14

Белен — місто в Бразилії, адміністративний центр штату Пара.

(обратно)

15

Олаваррія — місто в провінції Буенос-Айрес.

(обратно)

16

Сан Вісенте — місто в провінції Буенос-Айрес.

(обратно)

17

Кабо Крус — мис на крайньому заході нинішньої провінції Гранма, Куба.

(обратно)

18

Спрингфілд — американська магазинна гвинтівка.

(обратно)

19

Острів — тут мається на увазі Куба.

(обратно)

20

С’єрра — букв. гора, тут мається на увазі С’єрра Маестра — найбільше пасмо гір на Кубі.

(обратно)

21

Під іменем старого Панчо відомий уругвайський поет Хосе Алонсо-і-Трельєс Харен (1857–1924).

(обратно)

22

Гуаябера — сорочка, що використовується як офіційне вбрання в деяких країнах Центральної та Південної Америки.

(обратно)

23

Діадохи — полководці Александра Македонського, які після його смерті розділили імперію.

(обратно)

24

Че — в Аргентині звернення до людини (можна перекласти як «агов») з метою привернути її увагу; звідси й прізвисько аргентинця Ернесто Гевари — Че.

(обратно)

25

«Томпсон» — американський пістолет-кулемет.

(обратно)

26

Мохо — на Кубі соус з померанцю, часнику, олії та солі.

(обратно)

27

Пасакалія — первісно вулична пісня, а з другої половини 17 ст. музична поліфонічна п’єса.

(обратно)

28

В оригіналі — двоє різних слів, якими називають окуляри в Аргентині та на Кубі.

(обратно)

29

Кóра (букв. діва) — у давньогрецькій міфології інше ім’я Персефони, богині царства мертвих.

(обратно)

30

[3] Пошлемо до школи кохання твоє, на два щонайбільш чи на рік,
А потім якось час промайне, і буде він твій навік. (англ.)
«Дерева, що так високо ростуть…»

(обратно)

31

О, так — Греція (англ.)

(обратно)

32

Хетті Гольдман (1881–1972) — американський археолог, відома своїми розкопками в Греції.

(обратно)

33

П’яцца Навона — площа в Римі.

(обратно)

34

Kalimera (калімера) — добридень (гр.).

(обратно)

35

Фейруз (букв. бірюза) — кав’ярня в Тегерані.

(обратно)

36

Пітер Брук (повне ім’я Пітер Стівен Пол Брук; нар. 1925) — видатний англійський театральний і кінорежисер.

(обратно)

37

Рідженте-парк — один із головних королівських парків Лондона.

(обратно)

38

Массілія — давньоримська назва міста Марсель.

(обратно)

39

Апта Юлія — давньоримська назва (на честь Юлія Цезаря) сучасного міста Апт у Франції.

(обратно)

40

Ці очі не твої… де ти їх узяв? // Граф Лотреамон, Пісні Мальдорора (IV, 5).

Граф Лотреамон (справжнє ім’я Ісидор Люс’єн Дюкасс, 1846–1870) — французький письменник.

(обратно)

41

Баденге — глузливе прізвисько Наполеона ІІІ, походить від прізвища муляра, в одязі якого той тікав з-під арешту 25 травня 1846 р.

(обратно)

42

Куди поділися газові ріжки?
Де ви, жриці любові?
Граф Лотреамон, Пісні Мальдорора (VI, I).

(обратно)

Оглавление

  • Південна автострада
  • Здоров’я хворих
  • Возз’єднання
  • Сеньйорита Кóра[29]
  • Острів ополудні
  • Вказівки для Джона Ґовелла
  • Усі вогні — вогонь
  • Інше небо
  •   1
  •   2
  • Інформація видавця
  • *** Примечания ***