Джмеленя та Канікульне озеро [Галина Микитчак] (fb2) читать онлайн

Галина і Тарас Микитчаки Джмеленя та Канікульне озеро

Розділ 1 Географічне відкриття в місті

Останню чверть Дзвінка тільки й думала про те, що робитиме на канікулах. Хотілося й того, й іншого, і безліч усього. Тільки от як почати цей перший день, що робити замість уроків?

Роздуми перервав дзвінок у двері. Бабця Леся відчинила, і за мить у їхній квартирі залунав голос Дмитрика-Хитрика. Цього року він закінчив перший клас і мав відсьогодні перші в житті літні канікули. Що з ними робити, він знав ще менше, ніж Дзвінка, тому прийшов до неї порадитися: Дзвінка ж закінчила третій клас!

Дівчинка саме снідала спагеті. Вона старанно накручувала макаронини на виделку, але ті звалювалися назад у тарілку. Тоді Дзвінка просто втягувала їх губами, стежачи, щоб дорослі цього не помітили. Інакше почнуться повчання типу «виховані дівчатка так не роблять».

Дмитрик зайшов на кухню та зацікавлено глипнув на стіл. Макарони з овочами та твердим сиром, що він називав чомусь лазаньєю, а також піца, шашлики й морозиво — його улюблені страви. Мама Іванка поставила перед Дмитриком порцію спагеті. Його очі відразу засвітилися тихим щастям і вдячністю.

— Дякую, пані Іванко! Привіт, Джемленя! — Дмитрик умостився за стіл і відразу засмоктав у себе спагетину завдовжки мало не у весь його зріст.

— Я не Джемленя, а Джмеленя! Бз-з-з-з-з! — загуділа Дзвінка й підчепила виделкою макаронину. — Дивовижно, як роблять оці спагеті, такі довжелезні й рівненькі?

— Елементарно! — відразу відгукнувся Дмитрик. — Беруть борошно, воду, сіль, перець, може, ще яйця й олію, мішають усе це й мають тісто.

— Це я й без тебе знаю, але як спагеті роблять такими довгими?

— Дуже просто: грудку тіста крутять між долоньками, крутять-крутять, крутять-крутять — і виходить спагетина!

— А ти собі уявляєш, скільки потрібно людей, щоб накрутити долоньками пачку таких макаронів?

— А ти уявляєш, скільки працівників на макаронній фабриці?!

Першою вголос засміялася мама, потім Дзвінка, і нарешті найголосніше за всіх розреготався Дмитрик. Усі уявили собі макаронну фабрику, де стоять декілька тисяч італійців і крутять долоньками спагеті.

Після сніданку обоє канікулярів пішли у скверик, де росли платани-безстидниці. Ці дерева так називала бабця, бо вони майже не мали кори на своїх біло-вохристих стовбурах і тому були наче без одягу.

— Далі куди? — Дмитрик сам не знав, куди хоче піти.

Кленова була доволі короткою вулицею: п’ять чи шість будинків, гастроном, бібліотека й оцей скверик із деревами без кори. Від скверика вона розгалужувалася на вуличку Озерну та провулок Тіньовий. Між ними розкинулося пустище, обнесене облупленим бетонним парканом.

— Прямо! — Дзвінка-Джмеленя показала на дірку в паркані, що ховалася за темно-зеленим гіллям форзицій.

Діти пробралися крізь густі кущі та зупинилися навпроти діри. Скривившись і затамувавши подих, дівчинка ступила в діру, зарослу густою кропивою. У кропиві виявилася стежка. Слідом за Дзвінкою проліз Дмитрик. Для них обох ця дірка в паркані була дверима в інший світ.

— Пустир! Тут можна багато чого знайти! Якісь древні руїни чи печеру!

— Кілька куп із будівельним сміттям, а не руїни, — засміялася Дзвінка.

Через кілька хвилин вони вибрели на зарослу мохом стіну з давньої австрійської цегли!

— Я ж казав, що руїни! — прошепотів Дмитрик. Під його ногами щось дзенькнуло, і на стежку викотилося продірявлене іржаве відро. У кропиві громадилося чимало пляшок, залізяччя, ломаччя й іншого сміття.

— Я ж казала! — пхинькнула Джмеленя.

Але Дмитрик не поділяв її зневажливого настрою. Йому ця знахідка припала до вподоби.

— Дзвінко, так це ж старий смітник! Тут можуть бути старі й цінні речі! Справжній антикваріат! — Він визирнув з-за стінки й гикнув, побачивши продовження звалища. Від стінки йшов пологий схил, порослий верболозом, під яким валялись автомобільні шини, поламані ящики та навіть розбитий телевізор! — Я йду на розвідку!

Хлопчик зник у вербах і кропиві. І враз крізь листя долинув Дмитриків крик, щось плюснуло, і раптом усе затихло!

Дзвінка стрімголов пурхнула слідом за товаришем. Дружба є дружба! За другом і у вогонь, й у воду, і на зарослий смітник!

Спустившись кілька метрів униз, дівчинка завмерла на місці. Тут, у невеликій западині, виблискувала засмічена калюжа, а в тій калюжі сидів Дмитрик. Хлопчик щось собі мугикнув під ніс і підвівся, вода сягала йому майже колін. З його досі чистесеньких тортиків тепер звисали нитки зелених водоростей, багнюка щедрими плямами обліпила ноги. Чистою була лише голова. І ця голова світилася від щастя.

— Я зробив відкриття! Географічне!

— І що ти відкрив? — не зрозуміла Джмеленя.

— Озеро!

Дівчина спустилася ще на два кроки й побачила, що калюжа і справді виявилася дуже великою, у декілька десятків метрів.

— Озеро Старого Пірата! Ні! Озеро Динозавра! Ні! Озеро Водяного Привиду! Ні! — Дмитрик одразу ж вирішив назвати своє відкриття, тільки от не міг підібрати вдалої назви.

— Озера варто називати на честь того, що в них є, — припустила Дзвінка. — Отут ростуть верби! Може, Вербове?

— У воді видно камери від коліс, прогнилі ящики, дірявий черевик. Може, озеро Дірявого Черевика?

— Слухай, Дмитрику, ми ж потрапили сюди в перший день канікул…

— От я й кажу, — перебив її хлопчик, щоб першому промовити це вголос, — що найкраще його назвати Канікульним озером!

Отак у Львові з’явилося Канікульне озеро, якого ви поки що не знайдете на жодній карті.

Діти вирішили обійти його по колу. Вузька затока із затонулим сміттям врізалася в густі бузинові й вербові кущі, далі крізь очеретяну смугу виходила на овальне плесо, навколо якого піднімали широкоплечі крони високі липи та в’язи. Найдивовижнішим був острів! Так-так! Посеред плеса був маленький, але справжнісінький острів зі старим дубом у центрі! З берега туди тягнулося покручене й поржавіле залізяччя. Зблизька воно виявилося поламаним і напіврозібраним містком. Навколо дуба іржавіли залишки круглої лавиці. Усе виглядало так, наче колись тут був гарнющий парк.

Плесо мало ще дві затоки: одну під вавилонськими вербами, що гіллям, наче русалчиним волоссям, звішувалися аж до самої води; і другу, порослу очеретом і з дощатим парканом, за яким виднілася новобудова з кранами й порожніми віконними очима.

Далі діти пішли акуратно протоптаною стежкою під вербами. За кілька метрів вона роздвоїлася: одна частинка вела до бетонного паркана, інша — до неглибокого рівчака з водою, схованого в очереті. На березі стояла стара шафа. Стежку було прокладено й під водою та встелено пласкими камінцями.

— Тут є риба! — вигукнув Дмитрик. — Бачиш, рибалки аж стежку виклали в озеро.

— Можливо! — неохоче погодилась Дзвінка. — Але сьогодні перевіряти цю гіпотезу не будемо. Нам час додому!

— Ми прийдемо сюди ще! — впевнено заявив Дмитрик. — От перевдягнусь — і прийдемо! У мене вдома є книжка «Нариси про життя прісноводних водойм». Уявляєш, тут є життя! І його багато!

Розділ 2 Протікальний сантехнік

Коли Дзвінка зайшла додому, її відразу насторожило дивне хлюпання з ванної кімнати. Здавалося, що в унітазі застрягла велетенська рибина.

— Усе, нічого не тече! — з ванної вийшов невисокий юнак з валізою в руці. Йому назустріч вибіг тато, стурбовано потираючи бороду.

— Дякуємо! А за ваші послуги… ну, за ремонт труб… і кранів… — він замешкався, витягаючи з кишені гаманець.

— Ні, які гроші? Це ж моя робота! Бувайте здорові! — заусміхався юнак і, пройшовши повз Дзвінку, зник за вхідними дверима.

— У нас тепер новий сантехнік! — повідомив тато. — Робить зараз плановий обхід. Вперше до нас приходить сантехнік, якого ми не викликали! Може, щось у цій державі й налагодиться!

Дівчинка глянула на підлогу. Там чітко проступали мокрі сліди відвідувача. Мабуть, намочив взуття, ремонтуючи.

Пообідавши, Дзвінка сіла біля вікна почитати книжку. Її увагу привернула постать на вулиці.

Новий сантехнік. Він швидко йшов у напрямку скверика з платанами й форзиціями. Все було, начебто, звично: молодий чоловік іде після роботи додому їхньою вулицею. Але одна річ не вкладалася в цю звичну картину: він і тепер залишав по собі вологі відбитки підошов. За ним дріботіла ще одна постать, пильно вдивляючись у хідник: це був Дмитрик.

Коли дівчина вибігла на вулицю, хідник спорожнів. Але гілки форзиції у скверику ще тремтіли, наче хтось їх щойно зачепив. Невже вони пішли до озера? Сантехнік аж ніяк не міг там жити! А Дмитрикові забрідати самому в такі глухі закапелки просто небезпечно! З його вмінням падати!

Джмеленя швидким кроком дійшла до діри в паркані та пролізла крізь неї в покинутий парк. Тут усе було тихо та спокійно. Постоявши хвилинку, вона почула приглушені сплески. Дмитрик заліз у озеро! Бігом, зупинити його, адже він плаває, як пательня!

Дівчинка кинулася стежиною до затоки з вербами, вибігла на берег і завмерла між лопухами, побачивши сантехніка! Юнак, хлюпаючи ногами по воді, зайшов стежкою до шафи, відчинив дверцята, зняв куртку й комбінезон і повісив їх на вішак. Під ними виявився гумовий костюм. Витягнувши корок із цього костюма, хлопець спустив із нього воду, зняв і заховав усю дивну уніформу в шафу, залишившись у кумедній мокрій піжамі з рибками. Роззирнувшись, він швидко пішов у озеро. Ось вода йому вже по пояс, ось по груди, по шию, по ніс, пішли бульбашки — і сантехнік повністю зник під водою.

— Що він робить? — приголомшено запитав Дмитрик десь збоку від Дзвінки. Виявляється, той також спостерігав за зануренням сантехніка.

— Що ти тут робиш? — вражено прошепотіла Дзвінка.

— Шпигую за дивним сантехніком. Зараз працюю під прикриттям!

— Яким прикриттям?

— Під прикриттям лопухів. Ти бачила цього хлопця так само, як і я?

— Ага! Може, він пішов топитися? — невпевнено припустила Дзвінка. — Може, покликати на допомогу?

— Щось не схоже. У нього костюм водолаза навпаки — з водою всередині! І стежка в затопленому рові. Це не просто так!

— Все-таки потрібно привести людей! Може, він ще живий? — Дзвінка зірвалася на ноги й побігла стежкою до паркана. Дмитрик кинувся слідом за нею. Вони гайнули через старий покинутий парк, крізь паркан, через скверик і за мить опинилися на вулиці Кленовій, мало не налетівши на поліцейського.

— Дядьку, там сантехнік пірнув у озеро та не вилазить, — відразу ж затараторив Дмитрик.

— З горя пішов топитися! — вставила Дзвінка.

— А перед тим випустив воду з водолазного костюма!

— Ви що, вирішили покепкувати з поліції? Хто йде топитися у водолазному костюмі? Я такого ще не чув! І де це могло статися?

— Та… та… та… — Дмитрик тремтячою рукою показав на бетонний паркан. — Там озеро є!

— Озеро? Там баюра зі сміттям — курці по коліно!

Джмеленя і Дмитрик набрали в груди повітря, щоб продовжити розмову, та так і залишилися стояти, стуливши роти: повз них пройшов той самий сантехнік, який щойно втопився чи нібито втопився. На плечах він ніс великий гайковий ключ. На його голові був старенький солом’яний брилик, волохаті ноги стирчали з довгих шортів, а в гумових черевиках щось чвакало.

— Теж мені жарти! — І поліцейський покрокував далі у своїх справах.

Дмитрик глипнув на Дзвінку, Дзвінка глипнула на Дмитрика. Отакої! Потопельник виявився навіть дуже живим! Обоє швиденько почимчикували по мокрих слідах підводного сантехніка. Сліди, як і їх господар, звернули в провулок і зникли перед каналізаційним люком.

— Він спустився вниз і засунув за собою люк! — здогадався хлопчик.

— Не сантехнік, а амфібія якась! — здивувалася Дзвінка. — Ходімо звідси. З ним усе гаразд. Просто він дуже дивний!

— Почекай! — Дмитрик присів біля люка. — Тут є щілина! Можна відтягнути люк і зазирнути вниз!

— Навіщо? — насторожено глипнула Джмеленя.

— Як навіщо? Простежити за сантехніком! Він же потенційний каналізаційний шпигун!

— Я думала, що сьогодні ти шпигун, бо ти шпигував за сантехніком!

— Одні шпигуни, рідні, завжди шпигують за іншими, чужими!

— А чому ти вважаєш його шпигуном?

— По-перше, він з’явився в нашому районі несподівано! По-друге, залишає за собою мокрі сліди! По-третє, вміє не дихати під водою, як йоги! У розвідці їх такого навмисне вчать! По-четверте, він узяв гайковий ключ і заліз у каналізацію. Хіба цих доказів не досить?

— А нащо йому в каналізацію?

— Як нащо? Робити диверсію! От закрутить унизу якийсь кран — і наша підземна річка Полтва потече в інший бік! Усе заллє рідкими відходами! Або підсипле нам у водопровід біологічну зброю!

— Як можна підсипати зброю?

— Ну, не пістолети чи гармати, а такий білий порошок, від якого в нас почнуться видіння. І ми станемо сновидами! Ти що, зовсім шпигунських романів не читала?

— Чесно кажучи, ні. Я люблю казки. Може, краще когось покличемо, щоб послідкував за сантехніком?

— Ми вже поліцію кликали! У них упереджене ставлення до дітей! Самі зупинимо шпигуна!

Дмитрик сів на хідник, уперся ногами в каналізаційний люк і почав його штовхати. Дзвінка потягнула люк на себе, й вони трошки зсунули його вбік, хоча зробити це було ну ду-у-уже важко. З’явилася щілина, у яку діти вже могли пролізти.

— Ти старша. Лізь першою!

— Там темно!

— У мене є ліхтарик!

— Тоді ти й лізь першим!

— Добре, я хоч маленький, але чоловік! — Дмитрик героїчно зітхнув і прослизнув у каналізаційну шахту. Увімкнувши ліхтарик, він побачив лише круглу чорну діру — дна не видно. Він іще раз зітхнув і почав спускатися. За ним у люк прошмигнула Дзвінка.

Щаблі драбини були холодні та слизькі. У шахті стояло затхле сире повітря, напахчене пліснявою та помиями. Діти повільно спустилися донизу й опинилися в широкому тунелі зі склепінчастою стелею. І стіни, і стеля були викладені з тесаного каменю, місцями траплялися вставки з бордової старезної цегли. Справжнє казкове підземелля, таке в кіно показують.

— Може, повернемось? Тут так темно… — прошепотіла Джмеленя, хапаючи товариша за руку.

— Ти хочеш, щоб сьогодні Полтва потекла через ваш унітаз? А порошок, від якого ми захворіємо на голову? — Дмитриків ліхтарик стрибав по камінній кладці, вихоплюючи мокрі плями на стінах.

— Добре, ходімо. Виведемо шпигуна на чисту воду! — Дзвінка важко зітхнула та зціпила для сміливості зуби.

За наступним поворотом каналізаційних катакомб раз-другий мигнуло світло, і нарешті пляма від ліхтаря зупинилася на стіні. На ній з’явилася тінь сантехніка. Він зняв із плечей розвідний ключ і почав крутити ним якийсь кран.

Дмитрик аж рота роззявив.

— Джмеленя, я був правий!

— Він розкручує нашу каналізацію!

— Як на мене, він закручує, а не розкручує! Перекриває крани. Зараз усі нечистоти попливуть назад, у наші квартири! — мовив Дмитрик і вимкнув свій ліхтарик.

Світло за поворотом дозволяло добре роздивитися сантехніка-диверсанта. Той зняв кран, і вода почала пробиватися цівками. Ключ дзенькнув об трубу — і в каналізаційний прохід шугонули крилаті тіні.

Дмитрик увімкнув свій ліхтарик, перелякано скрикнув, затулив голову руками і… зірвався з парапету вниз, у брудний потік. Дзвінка кинулася до парапету та глянула вниз. Дмитрика не було. Тільки тьмяна пляма світла повільно спускалася на дно крізь мутні помиї.

— Допоможі-і-і-іть!!! — закричала Дзвінка, розпачливо озираючись.

Розділ З Підводна оселя

Вони сиділи на березі Канікульного озера. На лопухах сохли Дмитрикові футболка й шорти. Дзвінка щойно їх прополоскала, щоб батьки не здогадалися, де сьогодні побувало їхнє чадо. Занурившись у воду до половини, біля дівчинки сидів сантехнік. На покрученому містку підсихав Дмитрик.

— І чого ви полізли туди? Спускатись у каналізацію можна тільки підготованим людям. — Сантехнік із докором глянув на дітей і похлюпав на себе водичкою.

— Ми думали, що ти шпигун-диверсант і хочеш, щоб каналізація потекла назад, у наші будинки, — пробелькотів зашарілий Дмитрик.

— Я, до речі, міняв кран на трубі, що веде до мого озера. Труба давно проржавіла, і сюди протікають нечистоти! Озеро, хоч і маленьке, але мій дім!

— Озеро — твій дім? — здивувалися діти.

— Звісно! Я ж не зовсім справжній сантехнік.

— Я так і знав! — здається, впевненість знову повернулася до Хитрика.

— Я водяник. Правда, ще молодий. Мені лише сто двадцять.

— Сто двадцять днів? — перепитав Дмитрик.

— Років. Тепер я вже набрався сили повернути своє озеро до життя.

— То ти навмисне влаштувався сантехніком, щоб оберігати озеро? — запитала Дзвінка.

— Саме так!

— І ця затоплена стежка, і гідрокостюм із водою всередині, і мокрі сліди по тобі…

— Усе тому, що я водяник і не можу довго без води. І звати мене Тиціаном.

— Десь я чув це ім’я, — пробурмотів Дмитрик-Хитрик.

— Це ім’я художника. Не знаю, чи він ще досі живе, але сторінка з його картиною пливла по воді, коли я вилупився.

— Звідки ти вилупився?

— Звичайно ж, з ікринки. Десять років плавав пуголовком, потім у мене виросли ніжки, ручки, пізніше ніс, а згодом розсмоктався хвіст.

— Ні, це якісь казки! — Дмитрик захитав головою.

— А як вам таке? — Тиціан розсунув пальці на руках, і діти побачили поміж ними великі перетинки. — А за вухами в мене зябра.

— Людина-амфібія! — хлопчик витріщився на перетинки, зробившись схожим на банькату амфібію з роззявленим ротом.

— Ні, водяник. Такий самісінький, як і всі водяники! А в цьому озері моя кухня, моя спальня, мої речі. Хочете подивитися? Я прижену для вас пліт із відром без дна.

— Навіщо тобі такий пліт… з відром? — здивувалася Дзвінка. Вона не могла відвести погляд від Тиціанових перетинок.

— А як я буду дивитися на небо, чи дощу не буде? Якщо в пліт поставити відро без дна, то з-під води дуже добре видно небо й хмари. У відрі вода не виблискує, її не рябить від хвильок, туди не потрапляють водорості.

Сантехнік пішов у найближчі зарості очерету та привів за шнурочок невеликий пліт із дощок, пластикових пляшок і відра посередині.

— Клас! Пересувне вікно! — у захваті вигукнула Джмеленя.

Вперше Дзвінка і Дмитрик побачили крізь діряве відро новий для них підводний світ: пуголовків, личинки жуків і бабок, тритонів, сяючі зграйки лякливих карасиків і барвистих маленьких мересниць, які під ними плавали, бавились, ховались у водоростях і шмигали в товщі води.

Пліт поплив між очеретяними й рогозяними стінами. Поміж двома затопленими гілками з’явився гамак, біля якого і приводнився Тиціан.

— А це моя спальня. Одна стіна рогозяна, друга очеретяна, а стеля рдесникова. А он і Тиціанова картина. Батько подарував мені її на повноліття.

На гілці в металевій рамці висіла картинка з напіводягненою товстулею, яка замріяно дивилася вгору. Біля картини на шнурочку висіла золота каблучка з осяйним блакитним камінчиком.

— А це моя вітальня, — далі коментував водяник. — Стіни з валіснерії, а стеля з гілок вавилонських верб. Як вам такий дизайн?

— Супер! А що за перстень? — запитала Дзвінка, розглядаючи дорогоцінність.

— З ним пов’язана давня історія. Колись на місточок до острівця прийшли дві біляві дівчини зі своїми однокласниками. Одна з білявок насміхалася над хлопцем, а той ненароком штовхнув її у воду. Так каблучка злетіла з її пальця. Я підібрав перстень і повісив сюди.

— А чому не віддав?

— По-перше, щоб не лякати намарне людей, а, по-друге, існує водяний закон: що загубилося у воді, належить підводному світу. Його віддавати не можна, хіба хтось випадково знайде.

Плотик розсунув вербове гілля, під яким заховалася справжня підводна кімнатка з металевим столиком, кріслами обабіч і прозорим пакетом, у якому зависла велика бульбашка повітря.

— А це що за кулька з повітрям? — запитав Дмитрик, застромлюючи голову глибше у відро.

— Це мій авіаріум. Ну ви ж тримаєте вдома акваріуми з різними підводними мешканцями. А водяники тримають авіаріуми з повітрям. У мене живуть два кубинські таргани.

Придивившись, діти помітили в повітряній бульбашці великих коричневих тарганів з бежевими крилами.

Далі пліт проплив над Тиціановою кухнею. Поміж стінами з високої осоки стояв старий кухонний креденс (а як він був з дуба, то й не гнив), збоку від нього виблискував старий металевий умивальник, а ще вбік — дубові столик і ослінчик. По столу повзали великі равлики із закрученими на гострий кут мушлями.

— Це мої домашні ставковики, прибирають стіл після обіду.

Від кухні кілька сходинок із плаского каміння вели до стежки. Вздовж них на шнурку висів Тиціанів одяг.

— Ти сушиш випрані речі у воді? Та вони ж ніколи не висохнуть! — здивувалася Джмеленя.

— Я їх не сушу, а мочу. Коли вони нормально намокнуть, можна буде покласти їх до шафи, — пояснив водяник.

— А як же ти переш одяг?

— Спочатку товчу в дерев’яному кориті з пісочком, потім кидаю в пральну машинку, напускаю шлангом у неї повітря та кручу педалі.

— Які педалі? У пральній машинці є педалі?

— Електрику у воду я не можу провести, тому в мене пральна машинка з педальним приводом.

— От клас! Я так само хочу! Під водою дуже важко забризкати свої штани соусом зі спагеті! — вигукнув Дмитрик.

— Дмитрику, диви, вже сонце сховалося за верби. Нам час додому, — мовила Джмеленя. — І твій одяг підсохнув. Пішли, щоб потім нам не дісталося від батьків.

— Тиціане, а можна ми розкажемо про тебе батькам?

— Викриття водяники не бояться, бо дорослі в нас просто не вірять. Навіть якщо ваші батьки побачать, як я ходжу під водою в цьому озері, то скажуть, що водолаз загубився.

— А діти?

— Діти вірять, але скоро про це забувають. Через декілька років скажете, що водяник Тиціан — така ж казка, як і русалки з домовиками.

— А вони також казка?

— Хм… От я про це й кажу. Заходьте до мене в гості. Мені сумно тут самому. Таргани та рибки небалакучі. Та й сміття тут стільки, що мені потрібна ваша допомога, щоб очистити озеро та повернути йому колишню красу.

— Ми ще обов’язково прийдемо! — пообіцяли дітлахи.

* * *

Дзвінка побігла на кухню.

— Мамо, у нас новий протікальний сантехнік! Він може бути під водою, скільки захоче! Повністю під водою! Він водяник. Правда, ще маленький. Всього сто двадцять років.

Мама важко зітхнула:

— Знову вигадки. Твоя фантазія мене дивує все більше і більше. Але ти так смішно придумала — протікальний сантехнік. Ха-ха! Справді кумедно!

Та-а-ак, зрозуміло. Про хлопця, який ремонтує труби та крани, гуляє під водою, їм із Хитриком навряд чи хтось повірить, а от озеро дорослих може зацікавити.

— Ми з Дмитриком знайшли озеро за бетонним парканом у кінці нашої вулиці. Воно невеличке, але дуже гарне.

— Оце справжня фантастика. Я завжди мріяла посидіти на березі, подивитися на хвильки, на бабок із райдужними крильцями. Такий спокій! Завтра покажеш нам з татом своє озеро?

— Завтра, то завтра. Тільки ви там обережно! Щоб у воду не лізли!

Подібна розмова відбувалася й у Дмитриковій квартирі.

— Сантехнік? Під водою? Гуляв? І врятував тебе з каналізаційного потоку? Ото придумали! Ги-ги-ги! — розсміявся Дмитриків тато Степан. — А от у озеро охоче вірю! Я колись малим також там гуляв. А мій тато, твій дідусь, ще розказував, що навколо озера був справжнісінький парк. А острівець з місточком називали островом Закоханих. Я там із твоєю мамою перший раз… познайомився. Сходімо туди, синку!

— Завтра ми із Джмеленям плануємо там погуляти.

— Мама дуже втішиться, коли ми знову потрапимо на це озеро і на цей острівець. Шкода, що ми забули про нього! Завжди робота й робота! А романтика?

Розділ 4 Велика всесусідська толока

У дворі зібралися мало не всі мешканці їхнього будинку. Сусіди щось жваво обговорювали. Дід Василь точив каменем косу, цвигаючи на все подвір’я.

— Тримай камінь за гострий край, веди його до самого кінця коси!

— Та не говори під руку! Краще свою косу точи! — відбивався від нього Василь.

— Чим точи? Ти ж мій камінь забрав.

— А ти язиком спробуй.

Вчитель географії щось пояснював панам Забродським:

— Двадцять два. Тож я взяв тридцять кульків.

— А великих? — цікавився Михайло Забродський.

— Та в них мафія може жертв возити.

— Значить, великі! Я домовився в себе в автопарку за вантажівку. На третю годину вона під’їде до озера. Дозвіл на вивіз сміття оформили.

Дмитрик і Дзвінка відійшли під стіну, здивовано й підозріло розглядаючи дворове зібрання.

— Тату, тату, а куди всі збираються? — запитав Дмитрик.

— Синчику, ти вже тут? Ми розказали сусідам про озеро, на яке ви вчора потрапили. Як усі втішилися, що воно досі існує!

Як з’ясувалося, кожен пам’ятав це озеро ще з молодості й дивувався, чому так давно туди не ходив. Дід Петро зі своїми колегами по доміно, дідом Васьком і шевцем Мефодієм, колись ловили там рибу. Петро стверджував, що витягнув з озера карася на два кілограми, а Мефодій наполягав, що п’ятикілограмова щука поламала йому вудку та втекла. Кундрики й Назаруки згадували, що їхні перші побачення частенько відбувалися на острові Закоханих. Теодор Степанович, учитель географії, колись водив туди учнів на природничі екскурсії. Пані Фрося, прибиральниця з їхнього будинку, у молодості поновлювала собі мітли з чагарників на березі; Дзвінчина бабця Леся колись збирала тут рум’янок і деревій на чай; Забродські читали історичні романи під вавилонськими вербами, а місцеві квітникарі, Любко й Маруся, навіть недалечко від берега мали грядку з жоржинами рідкісного сорту «Зоря Карпат». Але потім хтось також засипав її сміттям. В останні кілька років ніхто не заходив на озеро, бо воно перетворилося на суцільний смітник.

Порадившись, мешканці двору вирішили провести екологічну акцію на цій водоймі.

— Супер! Тату, ти такий класний! А сусіди наші які класні!

— Особливо класний Теодор Степанович, мабуть, буде вашим класним керівником. Він сьогодні обіцяв привести цілий екологічний гурток на допомогу. Вони й улітку збираються на заняттях у станції юних натуралістів.

— Екологічна толока, екологічний гурток… — Дмитрик на мить замислився. — Екологія — це коли брудно?

— Ні, синку, екологія — це наука про різних істот і ті місця, де вони живуть. Наприклад, про озеро, водомірок, жаб, комарів, карасів і людей, які тут насмітили. Нічого, будете скоро в школі вчити, — пояснював Білонога-старший. Його підтримав учитель Теодор.

— Брудною екологія ніколи не буває, бо це наука.

— Така ж, як і математика? — уточнив Хитрик.

— Така ж, — в один голос ствердили Теодор і Степан.

— А математика в мене брудна, — зітхнув Білонога-молодший. — Підручник з нею в калюжу впав.

* * *

Того дня на озері робота просто кипіла. Діди Василь і Петро обкошували береги, квітникарі Любомир і Марія чистили цегляні стежки, зарослі й засипані землею, Кундрики і Назаруки обрізали секаторами зарості чагарників і боролися з лопуховим царством, Фрося з Мефодієм замітали, а решта збирала сміття в кульки й носила ближче до вулиці Озерної, звідки мав приїхати червоний сміттєвоз.

Усі були в доброму гуморі й постійно жартували. Ніхто й не помітив, що на зеленому моріжку берега постійно з’являлася купка мокрого сміття: проржавілих бляшанок, надбитих пляшок і подертих черевиків, з якої стікали потічки озерної води. І тільки Дзвінка і Дмитрик знали, що це водяник Тиціан допомагає толоці й витягує на берег сміття з дна своєї водойми.

Пополудні Теодор Степанович привів екологічний гурток, і робота пішла значно швидше. Збирали, пакували й виносили сміття на купу, викошували лопухи та кропиву. Бабця Фрося закручувала скошені трави в довгу плахту й носила їх у викопану паном Мефодієм яму за в'язами, де запланували робити перегній, щоб потім ним удобрювати квітники (вони ж обов’язково скоро з’являться навколо озера!).

О третій годині під’їхала вантажівка і забрала весь смітниковий врожай. Колишній пустир став схожим на справжній маленький парк.

— Квітка! У нас заведено, закінчивши роботу, ставити квітку, — вигукнула Фрося й запхала букет польових квітів у перила відремонтованого мостика.

— Я буду приводити сюди свій екологічний гурток, — Теодор Степанович замріяно окинув поглядом прибраний парк.

— А ми сюди запустимо коропів і карасів, — разом заявили діди Петро і Василь.

— А ми влаштуємо пікніки, — запропонував Білонога-старший.

— Але вже разом з дітьми, — додав Назарук, а Кундрик кивнув головою у знак згоди.

Десь близько заревів потужний двигун. Усі сусіди закрутили головами навколо, не розуміючи, що відбувається. Машина зі зібраним сміттям давно поїхала. Раптом парканні дошки ляснули по воді. У проламі з’явився зад величезної вантажівки, її колеса виїхали на дощаті щити, кузов почав швидко підніматися вгору. В озеро посипалася стара штукатурка, земля, цегляна крихта, цементні мішки та інше будівельне сміття. Весь уміст кузова зник у воді між зеленими стеблами, лиш целофанові пакети попливли по озері. Їх швидко накрила біла хмара пилюки, ховаючи за собою й острів Закоханих, і залізний місток.

— От гадство! — вигукнула баба Фрося, хапаючи улюблену мітлу, і швидкими кроками, майже бігом, кинулася до вже порожньої вантажівки. Решта теж оговталася та побігла за нею.

— Що ти робиш?! Хто дозволив?! Здуріли! Геть!

Водій, побачивши такий натовп, що на всіх парах пер до нього, розмахуючи мітлами, лопатами й косами, зупинився. А коли відчинив дверцята кабіни, то виглядав дещо переляканим.

— Що сталося? — запитав він.

Мешканці будинку під номером сім кільцем оточили кабіну та навперебій пояснювали, що тепер тут їхній парк, їхнє озеро, а сміттєзвалища вже нема, його забрали, і нема чого тут більше привозити сміття й сипати його в озеро. Вислухавши цю словесну зливу, водій мить помовчав, а потім усміхнувся.

— Так тут толока? А я вже думав, що гайдамацьке повстання. Бо он ваші гайдамаки з косами стоять.

— Хто дозволив висипати будівельне сміття в озеро? — з притиском запитав пан Забродський. — Ми подамо в суд на вас!

— А я що? Я звичайний шофер! А навіщо ви тут прибираєте? Цю територію давно продали під забудову сестрам Захланським. Болото, яке ви називаєте озером, мають засипати. А через рік тут будуть стояти нові багатоповерхівки.

— А як же парк? Як же столітній дуб на острові? — питали себе сусіди. — Як же наші пікніки? Як наша грядка з жоржинами? Як коропи й рибалка?

— Де ж буде жити Тиціан? Невже його переведуть у каналізацію? — з жахом вигукнув Дмитрик, не переживаючи тепер, що хтось розкриє таємницю водяникового існування.

— Усе залежить від нас! Нас багато, і ми не дамо забрати озеро і парк! — бабця Фрося затрясла над головою мітлою та з усієї сили гримнула її держаком по капоту вантажівки. Водій хряпнув дверцятами і, тихо лаючись, поїхав геть, у сірі нутрощі новобудови.

Розділ 5 Мер і акція протесту

На місці колишнього паркану за очеретами, де вчора висипали будівельне сміття, тепер височіла галька, на яку поклали широкий дощаний поміст і велику трибуну. Біля трибуни стояв величезний білборд (ну ду-у-у-уже велика дошка для реклами), з якого приязно-хижо всміхалися будівельні магнатки Львівщини сестри Захланські. Схоже, вони були близнятами. Хай там як, з білборду на всіх дивилися дві блондинки, обкладені однаковим густим макіяжем, в однакових сукнях, обвішані перловим намистом. Збоку від них на великому плакаті красувався мер міста Мирон Іванович Триндикало, з такою ж приязною, але трішки винуватою усмішкою. Видовжене обличчя з кущистими бровами, великі очі, обкидані зморшками, блискуча залисина та модний костюм із сорочкою робили його схожим на черепаху, яку змусили вистромити голову зі свого панцира й усміхнутись. Під Захланськими великими літерами було написано: «Ваша майбутня квартира в новому мікрорайоні Озерному». Напис під світлиною мера менше впадав у очі: «Довіряйте Триндикалу! Він завжди говорить правду! Наш новий мер — старий мер Триндикало!»

Навпроти плакатів і трибуни налаштовував відеокамеру оператор. Очевидно, прибуло місцеве телебачення. А он і їхній білий фургончик стоїть під вербами. Оператор направив камеру так, щоб у кадр потрапили білборд, плакат і трибуна між ними, які чудово затуляли дерева й озеро позаду.

Мер стояв біля помосту й нервово перебирав пом’яті аркуші. Коло нього бігала колами, мов коза на прив’язі, секретарка пані Ангеліна, висмикуючи в нього з рук одні аркуші, подаючи натомість інші, обтріпуючи його піджак від пороху, щось йому пояснюючи.

— Як прямий ефір? А якщо я закашляю або пчихну? П’ять хвилин на мера? Чому так мало?! Яка реклама? — тихцем обурювався мер.

До трибуни підійшли сестри Захланські. Наживо вони виглядали значно старшими, ніж на білборді, але такими ж причепуреними і розмальованими. На руках ці жіночки тримали однакових йоркширських тер’єрів сталевого кольору, песики явно нудилися.

До цієї компанії на височезних підборах пішла телеведуча місцевого каналу Аліна Шприха. За нею, наче чорні змії, повилися мікрофонні кабелі.

— Усі готові? За десять секунд починаємо! — гукнув оператор, махаючи руками й прикипівши оком до видошукача.

— Як починаємо? — мер зірвався з місця й потрапив у кадр.

— Доброго дня, шановні глядачі! — заговорила Аліна, професійно посміхаючись. — Сьогодні наш мер, Мирон Іванович Тириндикало…

— Триндикало! — тихенько виправив її мер, потупивши очі донизу.

— Тириндикало, — знову повторила телеведуча, — розкаже про новий житловий проект, який забезпечить місто десятками чудових квартир. Прошу вас, Мироне Івановичу!

— Триндикало! — сам для себе уточнив мер. — Доброго дня, мої добрі виборці, мешканці мого міста. У Львові все менше й менше куточків, на які нам соромно глянути. Тому міська влада в моїй особі вирішила перетворити це гниле болото, цей завалений сміттям розплідник комарів та інфекцій на перспективний мікрорайон зі стоянками для авто й дитячим майданчиком. Зводити будинки буде фірма відомих львівських меценатів, сестер Захланських, які також підтримають мене на майбутніх виборах мера!

Сестри всміхнулися в камеру. Мабуть, саме так чинять акули, перш ніж когось зжерти.

— Мере, а де тут гниле болото? Тут хіба чудове Канікульне озеро, яке ми вчора розчистили, а ви завалюєте його новим сміттям, — запитав голос звідкись з низу кадру.

Оператор перевів камеру на хлопчика в окулярах, який підкрався до мера з цим запитанням.

— Не заважай, хлопчику! — незадоволено буркнув Триндикало. — Хто сюди впустив дитину? Заберіть її звідси! А я, до речі, дуже люблю дітей! — голосно докинув він у камеру.

— Усіх нас не забереш! — вигукнула бабця, яка несла плакат, прикріплений до держака мітли. На плакаті від руки було написано: «Геть сміття від чистої води!» Оператор віддалив передній план і зі здивуванням побачив, що навколо бабці гуртується ще з десяток людей, які також тримають транспаранти: «Не знищуйте зелені легені Львова!», «Залізобетон не має серця», «Мере, зупинись! Досить продавати міські парки!» Тут просто перед камерою став чоловік і швидко заговорив:

— Ми протестуємо! Це наше озеро! Воно чудове! Ми громадою розчистили його й перетворили на єдине місце відпочинку в цілому районі! Ми не дозволимо на місці озера зробити автомобільну стоянку!

До камери підбігла бабця з мітлою.

— Тут відпочивали ще мої батьки! Я хочу, щоб тут відпочивали мої внуки! І не слухайте Триндикала, він забагато тринди…

Коли протестувальників виперли з кадру, у камері знову з’явилися мер і сестри Захланські. Ніхто з них вже не всміхався. Тільки йорки заливалися радісним, тоненьким гавкотом, бачачи довкола руханку.

Мер перелякано пробелькотів:

— Тут немає ніякого озера! Це все вигадки! Триндикало завжди говорить правду!

Оператор перевів камеру вбік від трибуни. Тепер у кадрі були блакитні хвильки біля острівця з дубом, візерунчастий місточок. За рівненьким моріжком рядами стояли пишнокосі верби. Біля них на покривалах лежали мами з малими дітьми.

Крізь очерет за акцією протесту спостерігали Тиціан і Дзвінка.

— Вони вчора засипали гніздо Рудохвостика і Широкодзьобки! Перше гніздо їхньої пари! Це так жорстоко! Стара штукатурка накрила мою спальню, подерла гамак, арматура пробила мою картину! І тепер я маю складати пожитки та переселятися в каналізацію! — Водяник люто глянув на спини мера й сестер Захланських.

— Тиціане, а он і твої пташки, — Дзвінка показала на зарості верболозу, звідки вилетіла пара качок.

— О-о-о, так! Вони дуже люті! Готові будь-кого задзьобати за своє знищене гніздо!

Тим часом мер доводив камері, що ця територія непридатна для відпочинку. Він схилився до об’єктива та кричав туди, від чого на лінзі з’явилися крапельки слини.

— Тут немає нічого! Тут брудна вода! Жодна пташка навколо не виживає! Тут літають хіба мухи! Великі брудні мухи.

Раптом на мера з усього льоту напало двійко качок. Одна дзьобала ззаду його штани, а інша осідлала шию, люто луплячи крилами по вухах і скубучи залишки волосся на голові.

Оператор аж скрикнув від задоволення: такого розкішного сюжету він ще в житті не знімав. Мер махав руками, стрибав, вигинався, намагався скинути розгніваних птахів. Його секретарка тим часом доводила телеведучій, що оператор мусить вимкнути камеру і не знімати качиний напад на мера.

Триндикало затулив очі руками та зробив крок. А позаяк він стояв на самому краєчку помосту, то й полетів сторчма в озеро. Вода легко пропустила його худе тіло й зімкнулася над лисиною. Качки покружляли над місцем падіння своєї жертви, переможно крякнули й полетіли геть.

Усі напружено дивилися з берега на поверхню озера, по якій колами ходили хвильки. Нарешті з води вирвалася лиса голова, крикнувши «Я плавати не вмію!», і зникла знову.

Натовп ринувся на допомогу. Навперейми людям кинулися тер’єри, вирвавшись з міцних обіймів сестер. Собачі повідці обплуталися довкола ніг представників закону, і силовики з виляском гепнулися на дошки хідника. Кинувши мітлу вбік, по їхніх спинах пробігла бабця Фрося та стрибнула у воду. Перед глядачами лише майнули її смугасті панчохи. Слідом за нею кинувся Теодор Степанович, тати Дзвінки і Дмитрика, обоє Кундриків.

Крізь зелено-блакитну товщу мер бачив самі світлі плями. Груди розпирало від нестачі повітря, сили покидали Триндикала. З переляку він наковтався води та безладно махав руками й ногами, з жахом думаючи, що зараз втопиться на очах у своїх виборців, сюжет про це прокрутять у всіх випусках теленовин України, і його не виберуть у мери на другий термін, навіть посмертно…

Поміж зелених водоростей і синіх тіней мигнуло тіло. Щось дуже схоже на людину, але якісь перетинки між пальцями. Мабуть, примарилося! Міцні руки обхопили Мирона Івановича за поперек і потягнули вгору…

Коли бабця Фрося витягнула з води голову мера, всі на суші зааплодували. Двірничка попливла до помосту, тягнучи врятованого за собою. Тут напівживого Триндикала підхопили інші мешканці Кленової вулиці. Вони ледве відчепили комірець мерової сорочки від міцних пальців пані Фросі. Здавалося, вона врятувала потопельника з твердим наміром згодом його придушити.

Поки мер відпльовувався й пускав носом і ротом фонтанчики, люди навколо мовчки чекали на його перші слова. Оператор навів камеру на мокру Фросю, і вона, скромно стенувши плечима, сказала:

— Кожен на моєму місці зробив би так само!

Тримаючись за трибуну, мер звівся на ноги, кивнув Захланським, оббризкавши їх водою з водоростями. Сестри гидливо обтріпали свої сукні. Тоді мер обернувся до протестувальників:

— Закатаю бетоном усе тут! Ви натравили на мене качок, хотіли втопити! Тепер я точно знищу це ненависне озеро!

Розділ 6 Історія каблучки із сапфіром

Увечері Дзвінчина родина, подивившись львівські телевізійні новини, пила чай на кухні. Першим порушив мовчанку тато:

— Перезняли сюжет у студії та пустили як прямий ефір! Ганьба!

— Перед вечерею балакала з паном Забродським, він ходив до знайомого адвоката питати за долю нашого озера. — Мама розставила горнята з м’ятним чаєм і сіла до столу.

— І що? — тато нетерпляче засовався на стільці.

— Кепські справи. У нас немає шансів відсудити озеро та парк навколо.

— Який жах! — зойкнула Дзвінка, уявляючи, як Тиціан зі своїми качками сидить на березі каналізаційного тунелю, понуривши важку від спогадів голову до потоку нечистот. З такими невеселими думками пішла вона в ліжко.

Спала Джмеленя погано. Такий початок канікул аж ніяк не тішив. Чому все так гарно й загадково почалося та так гидотно й несправедливо закінчується?

Уночі їй снилося, як сміття засипає Тиціанові вітальню й кухню, як він гордо стоїть по пояс у ньому, не збираючись полишати свого дому. От-от — і бетонні брили сховають його під своєю сірою масою…

Зранку в під’їзді Дзвінка і Дмитрик зустріли діда Василя у вихідному костюмі.

— Доброго ранку! Ви в гості? — защебетала до нього Дзвінка.

— Привіт, малеча. Майже в гості. Сьогодні на будові будуть сестри Захланські. Піду поговорю з ними. Розкажу про те, як ми прибирали озеро. Може, вони не осушать його.

— Удачі! — побажав Дмитрик, й обоє дітей задріботіло наперед сусіда до озера, на зустріч з Тиціаном.

Той чекав їх на острівці біля дуба, сумно дивлячись на нову гірку битої цегли та сміття біля очеретів.

— Зранку вони висипали ще одну машину непотребу в моє озеро. Воно стає все меншим і меншим.

— На жаль, ми безсилі! — сумно зітхнув Дмитрик.

— А от і ні! — навдивовижу весело заперечив Тиціан. — Доведеться йти до русалки. Водяники до них рідко звертаються, але цей випадок крайній!

— До якої русалки?

— До русалки Ольми. Там, де сила безсила, до бою стане краса!

— Нічого не розумію. Яка русалка? Навіщо русалка? — Дмитрик протирав скельця своїх окулярів рукавом.

— А я, здається, зрозуміла! — Дзвінка струсонула кісками.

— Але жТриндикало впізнає русалку, бо в неї риб’ячий хвіст! — мовив Дмитрик.

— У русалок немає риб’ячого хвоста. У них є звичайні ноги. А риб’ячий хвіст у люзонів, — заперечив йому водяник.

— У кого, у кого? — отетеріли діти.

— Ну це… Потім дізнаєтесь. А зараз доведеться перекрити водопровід, який проклали до новобудов. Без води вони не зможуть нічого робити! Зустрінемося по обіді біля каналізаційного люка в провулку. Русалка буде там!

Водяник помандрував до своєї шафи по інструменти, а Джмеленя і Дмитрик пішли до місточка. Відходів і справді побільшало. Озеро поволі зникало.

— Який жах! Невже їм не шкода тих істот, що тут живуть? — дивувався Дмитрик.

— Тихо, я чую знайомі голоси! Он іде наш сусід, Василь.

Василь голосно привітався та зупинився біля будівельного вагончика.

— Доброго дня! Можна вас на хвилинку? Я розумію, що ваш час доро…

Йому назустріч вийшла Захланська. Побачивши Василя, вона отетеріла так само, як і він. Деякий час вони мовчки дивилися одне на одного, а потім дід вигукнув:

— Захцянська? Це ти? Скільки років! А така ж красуня, як і в школі.

— Василю? Ти також не змінився. Такий же нахаба та грубіян!

— Та чого так?! Ти, Ганю, завжди мені подобалась.

— О, знову ти по-своєму, сільському, «Ганю»! Селюком був, селюком і залишився! Я ніяка тобі не Ганя, я Анна!

— Ну Анна, яка різниця? Ти є ти! Як би тебе не називали.

— Тому ти мене Нуською-Бубнуською називав? — Захланська так напосілася на бідного діда Василя, що той аж відступив від неї на крок і притулився до бетонної плити.

— А мене прозивав Надійка-Пихтійка! — вчепилася друга сестра.

— А знаєш, коли я захотіла, щоб це озеро зникло з лиця землі? Коли загорілася бажанням засипати його найгидотнішим сміттям у світі, зрівняти цю баюру із землею, щоб люди назавжди забули про неї? — Ганна схопила Василя за руку й міцно стисла її висушеними білими пальцями з довжелезними нігтями.

— Невже? Невже ти запам’ятала ту дурничку на містку? — здивувався Василь.

— Дурничку? — скипіла Ганна Захланська. — Золоту каблучку із сапфіром у три карати ти називаєш дурничкою? Ти мене тоді штовхнув, і перстень впав у каламутну воду, разом зі мною! Я його так і не знайшла! А ти знаєш, як я тоді дістала від свого тата, який мені подарував цю каблучку? Ти навіть не уявляєш, як кричав мій тато! От тоді я зареклася, що знищу це чортове озеро! Ціле життя чекала на це!

— От воно що! Та ви як дурними були, то такими й залишились! Пара старих калош! — Пан Василь вирвав руку з чіпкого жіночого захвату та пішов геть від Захланських.

Розділ 7 Русалка Ольма

У бібліотеці, як завжди, було тихо й пахло книжками, проте Дзвінці чувся не тільки запах старого паперу, а й усього, що на ньому було написано: розпеченого пустельного піску, крижаного вічного холоду, великих слонів і маленьких пташенят, хмар, лісів, пригод і нових вражень, міфічних істот і мільйонів людей, що живуть між буквами й абзацами своїм вічним зачарованим життям.

Бібліотекарка глянула на юну читачку крізь великі рогові окуляри та відразу впізнала її.

— Дзвінко? Привіт! Тобі знову книжку про міфічних істот?

— Так! «Божества, демони й інші міфічні істоти давньої України» Богодива Сварожича.

— Добре, але обережно: книжка дуже стара.

Джмеленя і Хитрик сіли за величезний дерев’яний стіл.

— А ось і водяні істоти! Русалки, водяники, болотяники, люзони, мелюзини! Почнемо з русалок, сторінка 225.

«Русалки — міфічні істоти, які повстали з утоплениць. Схожі на живих дівчат із довгим волоссям, справжні красуні! Живуть у воді, переважно в річках. Ночами виходять на берег, бавляться між собою, співають, танцюють, а коли побачать людину, то питають: „Полин чи петрушка?“ Якщо хтось скаже полин, то тікають, а як петрушка — затягують у воду й лоскочуть до смерті. Найдужче бояться полину й любистку, а також дзвону. Живуть у водах до кінця світу. Часто заважають ловити рибу та ріжуть поставлені у воду сіті. У свято Івана Купала можуть приєднуватися до людей, танцювати з ними, стрибати через вогонь. Тоді їх можна впізнати по довгих мокрих сорочках, вінках з осоки та холоду їхнього тіла».

— Ого! А я думав, що то все вигадки! Лячнувато!

— Але зараз ми захищаємо озеро, а не боремося проти русалок! О, дивися, тут і про водяника написано!

«Водяник подібний до чоловіка, але в молодості має дуже великий хвіст. Між пальцями ніг і рук у нього ростуть перетинки, а за вухами — зябра. Може мститися жадібним рибалкам, перевертаючи їхні човни, сплутуючи під водою волосінь, ламаючи вудки. Щоб його задобрити, рибалки кидали у воду щіпку солі. Поки водяник її лизатиме, можна спокійно ловити рибу. У великих озерах і річках водяники мають своїх їздових сомів. Можуть улаштовувати собі підводні кімнати десь у спокійних затонах чи старицях. Стягують туди всілякі загублені речі, особливо меблі. Водяника має кожна водойма, крім калюж і боліт. Малих воденят важко відрізнити від пуголовка чи дрібної риби. Лише з часом хвіст у них розсмоктується й вони стають подібними до людей. Живуть дуже довго. Старшують над русалками. Риба — то їхня худоба. Вони її пасуть і підгодовують. Коли водойма зникає, висихає, наприклад, ідуть шукати іншу, яка ще не має водяника.

Люзони повстають з дівчат, які померли перед вінчанням. У верхній половині виглядають, як дівчата, а в нижній схожі на рибу. Живуть лише у великих річках, озерах, водосховищах. Коли гарно надворі, особливо у свята Юрія, літнього Івана, Петра й Зелені свята, виходять на берег, співають пісні, розказують байки та молитви. А люди як почують те, то й собі переймають. Якщо хтось побачить люзона, то йому слід віддати черевики, бо люзони просто обожнюють взуття, хоча й носити його самі не мають на чому. Спочатку слід подати один черевик, а за другого вже просити люзона навчити вас нової пісні, байки, казки чи молитви.

Болотяники, або їх іще…»

— Ну, цих нам не потрібно. У нас озеро, а не болото. — Джмеленя загорнула книжку.

— От коли відвоюємо водойму, потрібно запросити якогось люзона, нехай навчить нас нових байок, — прошепотів Дмитрик.

* * *

— Ходіть, Ольма вже має бути тут, — мовив Тиціан.

— Знову в каналізацію! Там темно! — запротестував Дмитрик. — Там страшно! А чому Ольма прийшла сюди по підземних переходах?

— Бо там волого! Ольма не може надовго виходити на сушу, особливо під таке сонце, як сьогодні. Русалки можуть сидіти лише біля берега чи гуляти в дощ, або у вологі ночі. Інколи прогулюються лісом, коли роса не висохла. Ну все, досить розмов. Спускаємось. — Тиціан відсунув люк і поліз першим. Діти рушили за ним.

Нижче шахти з драбиною справді було дуже темно. Коли Дмитрик спустився на мокру долівку хідника й увімкнув ліхтарик, жовте світло відразу вихопило з темряви дівочу постать. Тонкий і мелодійний голос грізно запитав:

— Полин чи петрушка?

— Пе… пе… пе… трушка, — перелякано пробелькотів хлопчик.

— Грушка? — ще грізніше перепитала таємнича фігура. — Я за грушку не питала!

— Та полин, полин! — притьма відповіла Дзвінка.

— Ну добре. Ви знали відповідь! Пощастило, а то я б із задоволенням полоскотала цього худенького малого.

— Дякую, не треба. У мене лоскоти повсюди. Спокійним білим світлом спалахнув Тиціанів ліхтар, і тепер діти могли добре роздивитися русалку. Вона була напрочуд вродлива, хоча шкіра мала біло-блакитний відтінок. На блідому обличчі, наче двоє озерець, виблискували великі зелені очі. Хвилясте світле волосся лягало Ольмі на плечі й ховало її до пояса.

— Ольма! — мовила русалка, простягаючи білу руку з довгими синіми нігтями. Діти потисли її, відчувши крижаний холод русалчиної шкіри.

— Ви така… така… така гарна! — ледве вимовив Дмитрик, не зводячи погляду з нової знайомої та густо червоніючи.

— Твоя краса, Ольмо, вже починає діяти, — розсміявся Тиціан.

Діти й водяник навперебій розповіли русалці про Канікульне озеро, нечесного мера й злостивих сестер Захланських. Вислухавши, русалка декілька секунд щось обмірковувала, а тоді сказала:

— З мером я розберусь, він чоловік, а от із тими сестрами маєте впоратись самі!

— Нам головне, щоб Триндикало не віддав землю Захланським! Тоді озеро залишать у спокої!

— Не віддасть. Мені потрібна вечірня сукня, взуття на шпильках і макіяж. Ще візьміть обприскувач з холодною водою. Зустрінемося о п’ятій вечора на площі Ринок біля фонтана Нептун. Там хоч вологе повітря!

— Моя мама вашого зросту, Ольмо! Я крадькома візьму її сукню, взуття й косметику, — зраділа Дзвінка.

— А я принесу обприскувач! — додав Дмитрик. — А скажіть, мер не постраждає? Ви його не вб’єте?

— Ні, хоча справа буде дуже мокрою.

Розділ 8 Дикий регіт у ратуші

На щастя, Дзвінчин тато відразу погодився зводити дітей на ратушу в центр міста. Дзвінка зібрала в пакет усе потрібне для запланованої операції, Дмитрик відпросився в батьків на прогулянку, й усі пішли на трамвай номер два. Доволі швидко доїхали до площі Ринок. Чимало дівчат ходили у вишитих сорочках, то тут, то там траплялися жінки в народних строях, які поспішали хто на концерт, хто на виставу, тому русалка в домотканій сорочці по п’яти не надто виділялася. Вона сиділа на парапеті фонтана й дивилася у воду, що колами розпливалася від водяних струменів. Згори в задумі на русалку дивився кам’яний Нептун, владно обхопивши тризубець. Може, він теж хвилювався за успіх цієї справи, а може, просто милувався красунями довкола, одна з яких належала до його водяного царства.

— Тату, тату, купи, будь ласка, нам морозива, а ми тебе біля фонтана почекаємо! — попросила Дзвінка.

Тато пішов по морозиво. Дзвінка з Дмитриком підійшли до Ольми й мовчки передали їй пакет. Ольма так само мовчки взяла його та рушила до входу в міську раду. Дмитрик навздогін зашепотів їй:

— Перевдягнутися можна в жіночому туалеті на другому поверсі!

Діти вперше побачили, як русалка усміхнулася. Усмішка зробила її холодну красу теплішою та милішою.

— Звісно, що перевдягатися в чоловічий туалет я не піду. А розташування туалетів я завжди знаю, бо чудово відчуваю воду. Особливо чисту!

— А що, у водоймах буває нечиста? — здивувався Дмитрик.

— Буває, а в моїй річці чистої води взагалі нема.

— Де ж це така річка?

— Наша Полтва. Я ж її русалка. Скоро дощ буде, і я зможу довше побути на повітрі. Підходьте до мерового кабінету, я за кілька хвилин там буду. До зустрічі й дякую за співпрацю.

— Це вам дякуємо за можливість працювати поряд з такою красунею! — пролепетав Дмитрик, потупивши очі донизу та знову червоніючи. Русалка граційною ходою попливла до міської ради та зникла за арками її входу. Кам’яні леви обабіч навіть не кліпнули, вдаючи, ніби не впізнали полтвинської русалки. Хіба в менш витривалого з них ледь помітно сіпнувся кам’яний хвіст.

— А тобі не зарано русалкам компліменти говорити? — засміялася Дзвінка, штурхаючи друга в плече.

Тут якраз підійшов тато з трьома ріжками морозива. Посмакувавши, усі троє рушили до центральної споруди площі Ринок.

— Уявляєте, ми сьогодні піднімемося над усім містом! — замріяно сказав пан Гєник. — Шкода, що мама не змогла з нами піти.

— А скільки метрів у нашій ратуші? — запитав Дмитрик.

— Цілих шістдесят п’ять! Цікаво, що це вже друга вежа в цьому місці. Перша згоріла наприкінці 15-го століття.

* * *

Ольма в червоній сукні елегантною ходою йшла коридорами міської ради. Депутати та інші чоловіки замовкали й застигали на місці, дивлячись їй услід.

Ось великі двері з табличкою «Приймальня мера Триндикала М. І.». Ольма рвучко прочинила їх і зайшла досередини. На щастя, Триндикало стояв одразу за дверима біля своєї секретарки.

— Доброго дня, пане Триндикало! — русалка спокусливо всміхнулася й підморгнула меру. — У мене до вас справа, про яку можна поговорити тільки наодинці.

— Ви записані на прийом? Як ваше прізвище? — секретарка взяла руки в боки, з підозрою оглядаючи відвідувачку. Русалчина краса на жінок не діяла.

Мер, дивлячись телячими очима на Ольму, мовив:

— Ця панна записана на прийом. Я її сам записав! Прошу до мене! А ти, Ангеліно, зроби дві кави, принесеш хвилин за п’ять.

Мер і Ольма пішли до Триндикалового кабінету, секретарка рушила за ними, та перед її носом двері зачинили. Тоді вона просто притулила вухо до дверей.

Несподівано з-за дверей кабінету долинув нервовий сміх Мирона Івановича і його голосні вигуки.

— Ой, яка ви пустунка! Перестаньте, бо я зараз втечу.

— Яке нахабство! — розгнівана секретарка відійшла від дверей і заходилася робити каву.

Тут з кабінету вибухнув голосний регіт Триндикала, який так заливчасто реготав, що було незрозуміло, чи встигає він ще й дихати.

— Не треба! Ги-ги! Не підпишу! Га-га! Перестаньте! Га-га-га! Не маю права! Не треба! Ги-ги-ги! Захланські мене з’їдять. Ге-ге-ге-ге! Припиніть, бо я лусну! И-и-и-и-и! Вони мене замурують. Ге-ге-ге-ге-ге! Ой, рятуйте! Захланські забетонують ноги… у-ха-ха… у балії! Гі-гі-га-га!

Секретарка підійшла до дверей із двома горнятками кави на підносі, бурмочучи:

— Яке нахабство! Я з ним чотири роки працюю, а він ні разу не глянув на мене як на жінку, а тут регоче з якоюсь…

З кабінету долинув тоненький вереск мера, і раптом двері різко відчинилися. З них вибіг сам Триндикало. Ґудзиків на його піджаку не було, краватка теліпалася на спині, сорочка визирала зі штанів. Мер тоненько гиготів, зриваючись час від часу на свиняче рохкання. У руках Мирон Іванович тримав аркуш, на якому було надруковано: «Рішення виконкому щодо володіння…»

— Не підпишу! І-і-і-і-і-ги-ги. Хр-хр-хр! Га-га-га.

Мер поволі задкував до виходу в коридор. Облита кавою, Ангеліна стріпувала гарячий коричневий напій зі своєї білосніжної блузки. Ольма твердою ходою вийшла з кабінету, побризкала на себе водою з обприскувача, тицьнула його секретарці в руки та пішла за мером.

— Ні, ні, полин, полин! — заверещав той і вибіг у коридор.

— Пізно! Ти спочатку сказав петрушка!

— Що? Не підпишеш! Я ще не закінчила тебе лоскотати! — І побігла за мером.

За ними, цокаючи високими підборами, вистрибнула Ангеліна в біло-коричневій блузці з обприскувачем у руках.

— Дівко, стій, не чіпай мера! Він має бути мій!

І всі троє побігли коридором, розштовхуючи людей. Дзвінчин тато, який разом з дітьми саме проходив неподалік, здивовано витріщився на цю шумну компанію. Йому відразу ж впали в око дружинина сукня та взуття на підборах. Він негайно кинувся слідом за секретаркою, вигукуючи:

— Іванко, зупинись! Не чіпай мера! Це надто радикальний метод!

— Він переплутав русалку з моєю мамою! — здогадалась Джмеленя. — Бігом за ними!

Мер завернув за ріг і вбіг у вежу. На сходах вежі стояла група польських туристів зі своїм екскурсоводом. Триндикало на мить зупинився перед ними, цієї митті було достатньо, щоб позаду з’явилася Ольма та провела своїми синіми нігтями по його шиї. Іванович знову дико реготнув і пірнув на колінах між ноги поляків, утікаючи від жорстокої лоскітниці. Русалка без вагань кинулася за ним. Услід за ними біг Дзвінчин тато, секретарка, Дмитрик і Дзвінка, і навіть два муніципали-охоронці, які побачили, що мера переслідують, і поспішили йому на допомогу.

— Шановні туристи! У мерії нині відбувається акція — кожен може прийти й полоскотати мера! — раптом вигукнув Дзвінчин тато.

Екскурсовод з усмішкою переказав це полякам, і ті весело кинулися за мером. Кожен турист, повз якого сходами нагору біг Триндикало, з усмішкою щипав і лоскотав його. Мирон Іванович заходився сміхом, чіплявся за поруччя й далі пер щодуху догори, стискаючи в руках аркуш.

— А ще можна лоскотати секретарку! — знову крикнув тато та показав пальцем на Ангеліну. — А також муніципальних охоронців! І взагалі — всіх працівників мерії.

Екскурсовод швидко переказав туристам нову інформацію, і поляки, голосно і дружно розреготавшись, почали лоскотати Ангеліну. Та зупинилась і розреготалась аж до сліз. Ще декілька туристів кинулися на муніципалів, шукаючи в них лоскоти.

Акція лоскотання покотилася по коридорах і залах міської ради. Люди переказували одне одному, що сьогодні день лоскотання всіх працівників мерії. Спочатку то тут, то там відвідувачі обережно лоскотали того чи іншого депутата. Депутати почали щось кричати на них і махати своїми папками й портфелями. Та зі сходів вивалила група закордонних туристів, які нічого не розуміли з депутатських викриків і накинулися на всіх, хто хоч трошки скидався на державного працівника. Тобто всі в джинсах, шортах, полотняних штанах жваво лоскотали тих, хто йшов при костюмі й краватці або уніформі, а тоді заходились лоскотати одне одного. Одним словом, такого веселого дня в міській раді ще в житті не було! Сотні людей реготалися, сміялися, шкірили зуби, гиготіли, пирскали зі сміху, ґелґотіли, мов гуси, і хрюкали, мов поросята, вихиляючись, згинаючись і тримаючись за животи, лежачи на підлозі та гримаючи по ній кулаками.

Городяни та гості міста зупинялися на площі Ринок, зі здивуванням дивлячись на вікна міської ради. Більшість, мабуть, думала, що в раді в усіх посунувся дах.

Біля правого кам’яного лева на вході стояла ведуча телевізійних новин Аліна Шприха та говорила в камеру:

— Доброго дня, наші шановні глядачі. Тема мого репортажу невесела: сьогодні знову не буде гарячої води в домівках…

До репортерки підбігла асистентка та щось зашепотіла їй на вухо, показуючи на будинок позаду них. Шприхине обличчя витягнулося, вона кивнула головою й відразу махнула рукою оператору:

— Васильку, давай наново. Готовий? Раз, два, три — прямий ефір! Інформація з перших рук! Нам пощастило!

Лампочки на камері оператора знову змигнули, й Алінине обличчя розтяглося у професійній посмішці.

— Доброго дня, шановні наші глядачі. Тема мого репортажу дуже весела. Мер міста, Мирон Іванович Триндикало, сьогодні влаштував безпрецедентну акцію: прийди і полоскочи мера та інших працівників мерії. Нічого подібного досі у світі не було. Регіт і веселі крики, які ви чуєте з екрану, долинають просто з вікон і дверей міської ради. Такого смішного дня наша рада ще не переживала за всю свою історію. Сотні відвідувачів лоскочуть мера, його співробітників і депутатів! Усім дуже весело, всі щасливі. Маю надію, ця акція вийде за межі площі Ринок. Дивлячись наш сюжет, можете полоскотати тих, хто поряд із вами! Любі працівники, сміливо вирушайте в кабінети своїх керівників і лоскочіть їх до знемоги! Підтримайте мера Триндикала! А я завершую репортаж, бо маю намір продовжити акцію й у нас на телебаченні. Чесно кажучи, давно вже мрію як слід полоскотати свого директора! Сміху та гарного настрою вам!

Над ратушею збиралися важкі сірі хмари. Стрілки великого годинника на вежі показували за п’ять шосту. Біля годинникового механізму на ратушних сходах мер з останніх сил відбивався від настирливої русалки. Він уже не мав сили сміятися, тому лише голосно ухкав, мов сова, або пищав, мов п’яна миша. Триндикало вирвався з Ольминих чіпких пальців і вискочив на дах ратуші.

— Мироне, скасуй рішення про знищення озера!

— Перестань! Пі-і-і-і! Забери від мене свої крижані пальці! Я більше не можу! Ух! Ух! Кві-і-і-і!

— Підписуй, бо залоскочу до памороків!

— Добре, добре, тільки не треба більше… уху-ху-ху-хух! — Мер витягнув з кишені піджака ручку та швидко написав унизу документа: «Скасовано. Мер М. І. Триндикало».

Кинувши аркуш русалці, бідолашний Триндикало без сил звалився на парапетні зубці. Загримів грім, повз вежу вдарила сліпуча блискавка, і по блясі забарабанили перші великі краплини. Русалка випросталася, з насолодою ловлячи небесну вологу.

— Нарешті! Ще трохи — і я б не витримала без води!

Мер спробував підвестися, але нога поїхала по мокрій блясі, і він провалився між зубці, баламкаючи ногами в повітрі. Русалка кинулася за ним.

Усе навколо зашуміло мільйонами дощових крапель. Мер повільно сповзав із зубця за край даху, марно намагаючись зачепитися черевиками за мокру й слизьку бляху.

— Стій! Іванко, не треба! Бог йому суддя! — крикнув Дзвінчин тато, який саме вибіг на дах. Він блискавкою кинувся до дівчини в червоній сукні, схопив її за плечі та відтягнув від парапету.

— Кохана, не треба!

Русалка обернулася до нього зі щирим здивуванням у зелених очах.

— Ти сказав мені кохана?

— Вибачте, я переплутав! Я одружений! Я нічого такого не мав на увазі! — мовив тато, побачивши, що в сукню його дружини вбралася стороння красуня.

Засапавшись, на дах вибігла секретарка.

— Кажуть, що тут чотириста вісім сходинок, а як на мене, то всі п’ятсот! — пробурмотіла вона.

За нею вистрибнули Дзвінка і Дмитрик. Усі разом кинулися до парапету, але мера там не було.

— Ой, лишенько! — заголосила Ангеліна. — Вона кинула його!

— Я сам впав! — долинуло звідкілясь знизу. — Витягніть мене, бо я не можу підтягнутись: у мене живіт від сміху болить.

Мер стояв підборами на карнизі вежі, тримаючись пальцями за шов на бляшаній обшивці. Спільними зусиллями його витягнули назад. Ольма простягнула Дзвінці аркуш і мовила:

— Я зробила своє. Озеро врятовано. До побачення! Може, колись запливу до вас! — І пішла сходами вниз.

Мер ураз ожив і, ледве звівшись на ноги, ступив услід за нею.

— Красуне, почекай. Де я зможу ще раз побачити тебе?

Красуня-русалка щось відповіла, але на маленькій вежі, що здіймалася на даху ратуші, саме вдарив дзвін. Міський годинник відбивав шосту. Ольмині слова потонули в лункому металевому переливі. Вона, схопившись за голову, стрімголов побігла вниз, щоб не чути передзвону.

Усі на даху розвернулися та глянули на рідне місто. З висоти пташиного польоту воно виглядало неперевершено красивим і просто казковим. Маленькі будиночки з кольоровими дахами, сотні й тисячі вікон і балкончиків, мальовничі церкви та стрункі костели, безліч барвистих парасольок на блискучій мокрій бруківці — і все це швидко ховає за своєю завісою злива. Знову прийшла звична львівська погода.

Дзвінка сховала аркушик у кишеню й полегшено зітхнула. Добре, що все так майже щасливо закінчилося, правда, мокро!

Розділ 9 Захланські не здаються!

Скасування забудови Канікульного озера завірили в приймальні мера. Пані Ангеліна, все ще гигикаючи, поставила на підпис мера жирну печатку й віддала копію Дзвінчиному батькові. Потім секретарка ще довго дивилася в старовинне високе дзеркало, підтягуючи вгору й без того коротку спідницю.

— І чому не я? Чого мені бракує? Невже він ніколи не дивиться на мене, як на жінку?

Русалка каналізаційними переходами швидко перебралася до Тиціана, щоб розповісти йому про свій успіх. Майже ніхто не помітив красуні, яка під дощем швидко прошмигнула в діру бетонного паркана та стрибнула в озеро просто в сукні.

* * *

Ольма з Тиціаном сиділи ув підводній вітальні й потягували повітряний коктейль з перевернутих догори дном горнят. Тиціан випускав у горнята квіткове повітря з повітряних кульок. Упродовж весни й літа він збирав у кульки квіткові та трав’яні пахощі, щоб потім отак можна було ними насолодитися, достоту як люди насолоджуються чаєм і кавою.

Ольма саме розповідала водяникові про свої пригоди в мерії, як до них долинув гуркіт двигунів. Вода затремтіла, риба сховалася у водоростях, а підводні равлики втягнулись у свої мушлі. Тиціан і Ольма вистромили голови з води. На березі вишикувалися в ряд десять вантажівок з будівельним сміттям, серед якого стирчали і старі холодильники, і телевізори. Двигуни позатихали, і водії повиходили зі своїх кабін. До них поспішила сестра Захланська.

— Сипте! Возіть цілу ніч! До ранку озеро має зникнути! Зранку приїдуть бульдозери та розрівняють сміття.

— Темно! Машина може у воду з’їхати! А тут же глибоко. Ми не можемо ризикувати. Доведеться чекати ранку.

— Ранку? Світіть фарами один одному! Тут два-три рейси на всіх — й озера не буде!

У жінки задзвонив мобільний телефон, вона витягнула його із сумочки й відійшла ближче до води:

— Алло! Це пані Ангеліна? Та що ви кажете? Триндикало скасував продаж ділянки, бо тут водойма? Та це ж болото, суцільна антисанітарія! Я санепідемстанцію викличу. Тоді спаліть те скасування! Копію забрали? Ну нічого, тоді ми подамо в суд! А поки він триватиме, ми засиплемо це кляте озеро й збудуємо тут багатоповерхівки! А чого ви смієтесь? День у вас веселий? Нічого не розумію!

Сховавши телефон, жінка повернулася до водіїв.

— Наказую висипати сміття! Інакше всіх звільню з роботи!

Водії мовчали, та раптом крайній з них захихотів, аж закашлявся, і побіг геть.

— Рятуйте! Утоплениця, холодна як лід! Ги-ги-ги! Рятуйте!

— Він що, з глузду з’їхав? — Захланська вперла руки в боки та крикнула йому вслід: — Тебе звільнено! Можеш не повертатись.

Тут другий водій застрибав, застромлюючи руки собі під сорочку й вигинаючись.

— Кусає! Мені щось заповзло під сорочку! Ой-ой-ой, холодне! Слизьке! А-а-а-а, рятуйте!

Решта водіїв теж хапалися за одяг і витрушували невидимих нападників.

У воді, у верболозі, Тиціан і Ольма клали на різочки озерних п’явок, вигинали різочки й відпускали їх. П’явки летіли далеко, вціляючи у водіїв вантажівок, й одразу ж заповзали під одяг.

Почувши рух, Захланська обернулася в бік верболозу, і саме цієї миті на її ніс упала велика, липка, холодна й мокра п’явка. Друга втрапила у виріз блузки й відразу ж поповзла донизу. Тут і будівельна магнатка застрибала, наче африканка біля вогню.

— Ну гаразд, завтра засиплете озеро! — нарешті погодилася вона й кумедно задріботіла на своїх високих підборах слідом за водіями.

У верболозах два голоси полегшено зітхнули.

* * *

Зранку Дзвінка і Дмитрик побігли до озера.

З верболозу вистромилися дві голови.

— Привіт! Може, комусь ароматного квіткового повітря? — запитав Тиціан.

— Привіт! Може, когось полоскотати? — запитала Ольма.

Дмитрик зробив крок назад і нервово гигикнув. Йому вистачило вчорашнього вечора в міській раді. А от від квіткових ароматів діти не відмовилися. Водяник дав їм повітряні кульки. Вдихаючи аромати матіоли і м’яти, діти й водяні мешканці говорили про озеро. Очевидно, Захланські просто так не здадуться. Може, нічого тут і не збудують, але озеро відходами закидають.

— Ольмо, а чому ви стали русалкою? — раптом запитав Дмитрик, і скельця його окулярів запітніли.

— Дмитрику-Дмитрику, — всміхнулася русалка (коли вона посміхалася, то здавалася ще милішою й гарнішою), — то давня історія про велику любов. Навряд чи комусь тепер вона цікава.

— Цікава, розкажіть нам! — попросила Джмеленя. Як і кожна дівчинка, вона дуже любила історії про любов, а особливо про велику.

— Гаразд! Це було двісті тридцять років тому…

— То ви така стара? — вигукнув Дмитрик і недовірливо оглянув Ольму з ніг до голови.

— Так. Така стара. Але для русалки це не важить! — Ольма байдуже знизала плечима.

— Значить, я для неї точно замалий. Різниця у віці більше двохсот років — прірва між людськими почуттями, — тихенько пробурмотів хлопчик, а вголос додав: — Вибачте, що перебив, продовжуйте далі, будь ласка.

— У ті давні часи я була вродливою дівчиною… і ще живою. Мешкала у Львові, мала вийти заміж за молодого купця. Наші батьки вже домовилися про день весілля.

— І у вас мала бути дуже гарна весільна сукня й довжелезна фата! — вигукнула Джмеленя з нетерплячки.

— Так, дуже довга, шість метрів! І її мало нести восьмеро дітлахів, одягнених ангеликами. Мій коханий Теодозій вирішив перед весіллям ще раз привезти товар з Атен і поїхав на море. Там сів на свій торговий корабель і поплив до Греції.

— Атени — це столиця Греції, — блиснув знаннями з географії Дмитрик.

— От поплив він до Греції й не вернувся. А потім у Львів прийшов лист, який повідомляв, що корабель Теодозія пішов на дно біля Стамбула.

— Стамбул — це в Туреччині, — уточнив Дмитрик.

— Світ став мені немилим. Я вийшла на місточок над Полтвою й довго стояла, дивлячись у воду. Підступну, люту воду, що забрала назавжди моє кохання! І так довго стояла, що зомліла й полетіла вниз, у річку.

— У каналізацію? Полтва тече в каналізації! — нагадала Дзвінка.

— Ні, у ті часи Полтва текла по свіжому повітрі й була ще чистою. Прокинулася вже русалкою. Відтоді й живу тут.

— А за коханим не тужите?

— Ні. Русалкам не відомі ні туга, ні кохання, ні милосердя. Це людські почуття. А ми любимо чисту воду!

— А як ви тепер виживаєте в Полтві? Вона ж бруднюща! Суцільні стоки! І кажуть, що такою вона тече й далі за Львів!

— Інколи я живу в каналізації, по якій тече Полтва, іноді в дощ ходжу її берегами десь за межами міста. А деколи, вночі у зливу, залажу в басейни на подвір’ях і купаюся там досхочу. Можу сидіти й у криницях. А взимку й у каналізації незле: сніг тане, запаху поганого нема!

З берега долинули людські голоси — і водяник з русалкою вмить пірнули у воду.

— Що ви робите на нашій території? — вигукнула Надія Захланська, побачивши на березі озера мешканців будинку номер сім. — Ану, марш звідси!

— Доброго дня, це не ваша територія! Мер Триндикало скасував продаж озера. Ось папір! — Михайло Забродський простягнув сестрам аркуш із підписом мера.

Надія висмикнула папір з його рук, швидко переглянула й порвала на дрібні шматочки. — Ось вам вашого зрадника Тринтринкала! Ось! — кричала Надія, підкидаючи папірчики вгору.

— Надійко, зупинись! Наші йорки, наші песики, Локі і Лорі!

— Відстань, Нусько! — вигукнула Надія й раптом завмерла. — Що? Моя Локі?

— Надійко, вони на місточку!

— Охоронці, ану зніміть наших собак з розхитаного містка! — заверещали Захланські.

— Це не розхитаний місток, а нормальний міцний міст! — занервував дід Василь. — Я його сам робив.

— Та ну вас! — сестри відштовхнули від себе охоронців.

Першою побігла Ганна. До песиків, які спокійнісінько сиділи й дивилися у воду, залишилося менше метра. Аж тут Ганна Захланська застрягла підбором поміж дощок місточка. Вона враз зупинилася, замахала руками й полетіла у воду (на жаль, поруччя було тільки з одного боку). Зеленава вода проковтнула її, наче жаба комара. Жіночка зникла з поля зору.

— Hi-i-i-i! — на диво спритно, як на літню людину, дід Василь кинувся в озеро.

— Де ж вони?! — тати Дзвінки і Дмитрика стали роздягатися, щоб пливти на допомогу.

Тут біля берега, розхлюпуючи бризки води навколо себе, виринув Василь. На руках він тримав пані Ганну, пригортаючи її до себе так ніжно, наче найбільшу цінність, яку коли-небудь мав у житті. Голови обох було поцятковано ряскою. Собачки на мості радісно задзявкотіли, а пані Надія заплескала в долоні.

— Сестричко, сестричко, ти жива!

Василь обережно виніс свою колишню однокласницю на траву й поставив її на ноги, але все ще не випускав з обіймів.

Тут Дмитрик відчув, що хтось смикає його за шнурівку на кросівці. Бліда рука з перетинками між пальцями вистромилася з очерету, розкрила кулачок — і на долоні до сонця зблиснув великий блакитний камінець, вправлений у золоту каблучку. Дмитрик одразу здогадався, що то за прикраса.

Схопивши каблучку, він поволі рушив до Василя і Ганни.

— Ганю, я завжди шкодував за той невдалий жарт у молодості, коли ти випадково впала з моста. Потім дуже страждав, бо через це ти не хотіла мене бачити. А я справді любив тебе, — зашепотів дід, дивлячись затуманеними очима на Захланську. У їхніх кутиках стояли великі краплини води… чи сльози.

— Ти врятував мене! Я вже думала, що прийшла остання моя хвилина!

— Ні-ні, що ти! Е-е-е… Кожен чоловік зробив би це на моєму місці. Не варто дякувати. І ще… — він замовк, опустив очі додолу, наважуючись на якісь відомі тільки йому слова. Тут він відчув, як у його долоню втулилося щось кругле й холодне. Піднявши руку, Василь зі здивуванням побачив у ній золоту каблучку із сапфіром.

Дмитрик, віддавши її дідові, швидко шмигнув у верболіз.

— Ти ще й каблучку мою знайшов! Скільки років вона пролежала на дні! Це справжнє диво! — Ганна зі щирим захватом подивилася своєму рятівникові в очі. — Ти… ти…

— Забери лабети від інтелігентної жінки! — накинулася Надія Захланська на Василя й відштовхнула його від сестри. — Моя люба Аня вже другий раз мало не втопилася у твоєму смердючому озері! Ти навмисне зробив такий дірявий міст, щоб з нього люди падали!

Надія потягнула мокру Ганну за собою. Собачки й охоронці слухняно попленталися за сестрами.

* * *

— Мабуть, знову якісь каналізаційні труби прорвало, — пробурмотів Дмитрик.

Діти вже хотіли рушати далі, як Дмитрик помітив на узбіччі щось дивне: біля старої пісочниці на мокрому піску чітко проступали сліди від якихось трьох паличок, довгих і тонких. Ці сліди розходилися в різні боки від круглого заглиблення, а закінчувалися глибокими ямками, наче хтось туди тицяв олівцем. Між слідами-паличками пісок був добре розгладжений.

— Схоже на качину лапу! — пробурмотів Дмитрик. — Або на бобрячу!

— Ого, ті бобер або качка мали бути завбільшки з людину! Мабуть, це діти копирсались! — вирішила Джмеленя.

— А он ще щось схоже! — Дмитрик показав на край калюжі у провулку. Там була половина сліду, схожого на перший. — Схоже, хтось ходив тут у ластах!

— У ластах? По місту? Дурня!

— Тоді не знаю! Якщо знайдемо ще кілька таких слідів, то зрозуміємо, куди йшло це щось, у ластах чи босе!

— А як шукати сліди?

— Проведи лінію між першим і другим. — Дмитрик пройшов від пісочниці до калюжі. — Тут іще три кроки. На асфальті й тротуарі їх непомітно.

— Логічно! Який же ти кмітливий, Дмитрику!

Дмитриків метод скоро дав плоди: у платановому скверику було ще кілька ластоподібних відбитків. Здається, щось пішло в обхід парку з Канікульним озером. Знову війнуло сильним запахом болотяної твані. Від озера не міг іти такий смердючий запах. Мабуть, каналізація.

— Дзвінко, стій! Ось він! — зашепотів Дмитрик, хапаючи Джмеленя за руку.

Повз старий закинутий паркан прямував невисокий опецькуватий чоловік, у довгому плащі й капелюсі. Плащ волочився полами по землі, ховаючи ноги незнайомця. На шиї, між капелюхом і коміром, вибивалися складки оранжевого волохатого шалика.

Повз дітей проїхав рожевий джип. Незнайомець у довжелезному плащі незграбно махнув рукою — і джип зупинився біля нього.

Дверцята відчинилися, і на тротуар вийшла Надія Захланська.

— Цікаво, чого це вона без сестри? Досі їх завжди бачили разом! — прошепотів Дмитрик, ховаючись у кущ форзиції, на гілках якої місцями ще жовтіли зірочки останніх квіток.

— І цікаво, що це за квадратний незнайомець? — також пошепки запитала Джмеленя, залазячи глибше між зелене листя.

Якщо пані Надія та незнайомець, що залишав за собою дивні сліди, хотіли зустрітися в таємному й нелюдному місці, то вибрали вони його вдало. По провулку Тіньовому майже ніхто ніколи не ходив і не їздив. На провулок чомусь не виходило жодне вікно, лише глуха стіна з плямами зеленого моху.

— Доброго дня, шановна пані! Я чекав нашої зустрічі. Ваші улюблені квіти! — Незнайомець простягнув Захланській… суху бадилину.

— Ой, дякую! Вони чудові! — пані Надія обережно поклала бадилинку на заднє сидіння джипа й обернулася до чоловіка. — Ви добре обдумали?

— Так! Ми зацікавлені в болоті, що хлюпотить за ось цим парканом! О! Чуєте, там співають жаби?

— У тій баюрі багато, просто дуже багато великих, огидних, бородавчастих жаб!

— Це звучить так мило — баюра, жаби! Супер! Нам підходить! Нам просто необхідно багато жаб. У них — наш основний бізнес! А також ми торгуємо хірономусами!

— Ким?

— Хірономуси — комарині личинки. Такі собі водяні червоні хробачки, корм для акваріумних рибок.

— Я так і подумала!

— То ви готові покликати нас у місто?

— Якщо обіцяєте зруйнувати це озеро та перетворити його на справдешню баюру й калабаню! Без чистої води, без риби, без жаб і без людей!

— Буде саме так!

— Тоді ця територія ваша! Ми кличемо вас до Львова!

— Це великий плюс для мого наро… для моєї компанії! А де ваша сестра Анна?

— Прихворіла. Пам’ятайте, ви обіцяли проковтнути всіх, хто заважатиме нам знищити це кляте озеро!

— Саме так, ми їх з’їмо!

— Коли почнете?

— Завтра!

— Думаю, наш і ваш бізнес тільки виграють від такої співпраці!

Захланська сіла у свою рожеву машинерію та поїхала. Квадратний чоловік перебіг Кленову вулицю та зник за рогом будинку. Дзвінка і Дмитрик кинулися за ним, а коли поминули кут, побачили, як кришка каналізаційного люку стає на своє місце.

Розділ 10 Болотяники

— Тиціане, на вулиці чоловік у плащі з жаб’ячих шкур залишає сліди, як жаба! — затараторила Джмеленя, щойно побачила водяникову голову над водою.

— І я про це! Болотяник! — докинула Ольма, з’явившись поряд із Тиціаном.

— Що ж робити? Він не міг просто так прийти! Його мусив хтось покликати! Інакше болотяник ніколи не зможе покинути свого болота! — Тиціан переводив збентежений погляд з Дзвінки на Дмитрика, з Дмитрика на Ольму, з Ольми назад на Дзвінку.

— У-у-у-у, то ви вже знаєте про нього? — розчаровано протягнув Дмитрик. — А чому його називають болотяником?

— Бо він болотяних і є! Так само, як я водяник, а Ольма — русалка!

— Якщо болотяних уже був тут, то він повернеться!

— Звісно, повернеться! Надія Захланська покликала сюди не тільки його, а й усю його компанію, — розказав хлопчик.

— Це кінець! Проти зграї болотяників ми нічого не вдіємо! — Тиціанів голос затремтів. — Цікаво, як вони пробиратимуться до мого озера?

— Та через каналізацію! Більшість водяників ходить по каналізації, бо там вогко і сонце не палить! — відказала Ольма. — Так само, як і ми з тобою.

— А чому слід боятися болотяників? — запитала Дзвінка.

— Тому що болотяники, прийшовши сюди, переб’ють усіх моїх жаб і ропух собі на шуби, зроблять комарину ферму й перетворять озеро на болото! Треба негайно вирушати назустріч жабунам! Може, нам вдасться їх зупинити!

— Ми з вами! — вигукнули діти.

— Ні! Ви чекатимете над люком біля вулиці Кленової. А ми підемо їм назустріч по каналізації. Не можна їх пустити до озера!

По дорозі діти забігли в бібліотеку та взяли книжку Богодива Сварожича. Прийшовши до люка, вони сіли на вузеньку дерев’яну лавочку та заходилися читати.

«Болотяники, або їх ще називають очеретяниками, очеретниками чи жабунами, — це духи боліт, схожі на велетенських жаб. Ходять на двох ногах, мають повні пащі гострих зубів і риб’ячий плавник на тім’ї. На потилиці та спині болотяника росте оранжевий мох. Носять плащ із жаб’ячих шкурок. Переважно ці духи є дуже лихими. Вони заманюють у трясовину людей і худобу. Роблять баюри на дорогах, у яких їм зручно виминати жаб’ячі шкури. На своїх болотах мають комарині ферми. Знущаються з перехожих п’яниць і легковірів: заводять їх до себе в болото, показують їм чудові кімнати, де грають музиканти, пригощають їх вишуканими напоями і стравами, дарують цінні подарунки. А коли мара спадає, люди бачать, що сидять у багнюці, п’ють затхлу воду, їдять пуголовків, а в кишені в них — камінці й кізяки. Не завжди роблять зло, інколи можуть попередити людину, щоб до них не підходила, бо глибоко та в’язко. У тумані люблять грати на очеретяних сопілках. Збирають заховані у воді скарби. Не люблять запахів полину, любистку і м’яти. Бояться молитов і свяченої води».

Нема сумнівів, що під плащем до землі й великим капелюхом ховався жабун. А оранжевий шалик — то мох на спині. Жаб’ячі сліди залишав саме болотяник. І наслав мару на Захланську, тому вона й сприйняла бадилля за квіти. Що буде далі? Якщо болотяники захоплять Канікульне озеро, багнюка буде в цілому районі, а згодом і в цілому Львові.

— Нам потрібні обереги, те, чого вони бояться! — вигукнув Дмитрик.

— Я не бачу тут ні потрібних трав, ні святої води! Хіба що сісти на люк і молитися!

— У мене в кишені п’ять гривень. Я побіг у гастроном! — І Дмитрик побіг вулицею вниз.

— Ну добре! Тепер я сама-самісінька перед великою загрозою. — Дзвінка стала на люк, тричі перехрестилася й тільки-но зібралась проказати молитву, як зненацька хтось сильно штовхнув люк знизу. Джмеленя аж злетіла з металевої кришки і мало не впала на тротуар.

Джмеленя роззирнулася — нікого! Вона сама-самісінька стоїть на шляху болотяних монстрів, які збираються окупувати її квартал! І якщо зараз нічого не зробити, то монстри прорвуться нагору. Що тоді? Або тікати, або не впустити болотяників нагору. Якщо втечеш, усі друзі до кінця твого життя казатимуть, що ти боягузка і через тебе озеро перетворилося на болото, а водяник-сантехнік мусить жити в каналізації. А якщо не втечеш, то потвора-жабун може… Ой, лишенько!

Дівчинка з криком вистрибнула на люк.

— А ось тобі! Сиди там.

Той, хто вовтузився під люком, скрикнув, і кришка стала на своє місце. З-під неї почувся обурений голос.

— Хто там бешкетує?! Ану, злізьте з люка! Хулігани!

— Ні за що! Я боронитимусь до останнього подиху! — войовниче вигукнула Джмеленя й підстрибнула на люку. Під ним хтось зойкнув, ударив знизу та підкинув дівчину в повітря. Кришка з’їхала вбік, і з-під неї виповзла чорна рука. Джмеленя від несподіванки заледве втрималася на ногах.

Чорна рука почала щось шукати, обмацуючи бруківку навколо. Потім кришка ще більше з’їхала вбік, і нагору з’явилася чорна голова в шапці з вухами. З-під шапки зорили величезні білі очі на сірому обличчі, а спина істоти була яскраво-оранжевою. Він! Жабун!

— Назад! — щосили крикнула Дзвінка, намагаючись поставити кришку в пази люка, але не змогла навіть зрушити її.

— Джмеленя-а-а, я вже біжу на допомогу! — долинув Дмитриків голос. За мить хлопець простягнув руку вперед, просто до обличчя жабуна. У руці Дмитрик стискав нитку від чайного пакетику.

— Чай! — вигукнув хлопчик. — М’ятний!

— Чай? — здивувався власник клаповухої шапки. — Чаєм при виході з каналізації мене ще ніколи не зустрічали. А може, у вас ще й горнятко з окропом є?

Баньката істота вибралася назовні й випросталася. Діти від здивування заклякли, бо перед ними стояв… звичайний робітник комунальної служби в оранжевій безрукавці. Чоловік спантеличено глянув на Дзвінку, тоді на пакетик із м’ятним чаєм і нарешті заговорив:

— Отакої! Я перевіряю комунікації, а коли намагаюсь вибратися нагору, мене не пускають!

Апотім дають чай без води. Мені цей пакетик що, смоктати?

— Ви… ви… вибачте! — пролепетала Джмеленя, червоніючи по самі вуха. — Я думала, що ви бо… бо… болотяник!

— От дякую! Мене ще болотяником не називали. Ходіть, діти, бавитися кудись інде. Не заважайте порядним людям працювати! — Робітник зачинив кришкою люк і пішов геть.

Діти відійшли від люка та знову сіли на лавку. Декілька хвилин вони мовчали, не зводячи погляду від кришки. Та лежала тихо й не ворушилася. Коли Джмеленя і Дмитрик вирішили, що ніяких болотяників сьогодні вже не буде, з-під землі долинув зойк, хлюпання й голосна колотнеча. Хтось гепав по стінках, кректав, зойкав, борюкався, пищав і видавав ще цілу купу різноманітних звуків. Здавалося, хтось б’ється просто в каналізаційних стоках.

— Почалося! Ідуть! — прошепотів Дмитрик, піднімаючи руку з чайним пакетиком.

— А може, це знову комунальники? — припустила Дзвінка.

— А чого вони так галасують?

— Може, в індіанців граються!

Важка кришка злетіла з люка, декілька разів голосно брязнула по бруківці й затихла. З люка з’явилися руки з перетинками між пальцями й Тиціанова чуприна. Та враз водяник зник у темному тунелі, а на його місці з’явилася широчезна зелено-коричнева голова з бородавчастою шкірою; вона заледве пролізла в люк. Над головою, наче бульбашки на поверхні води, стирчали два золотисті ока. Перед ними горбочками здіймалися ніздрі. Широчезний ротище розтягався поздовж усієї цієї плескатої макітри. Вилитий жабун! У м’ясисті бородавчасті губи впиралися гострі ікла, у пащеці, наче товстезна зміюка, ворушився язик.

— А-а-а-а-а! — заволала Дзвінка та впала на траву.

— А-а-а-а-а! — заволав Дмитрик і пожбурив цілу пачку м’ятного чаю в гидотну пащеку.

— Кве-е-е! — крекнула жаб’яча голова та зникла в люку.

На мить гамір затихнув. Жабун знову вистромився, голосно пчихнув, і подерті заслинені пакетики чаю полетіли врізнобіч, прилипаючи до тротуару, дерев, лавки. Тоді потвору ніби затягло в каналізацію. Тепер нагору вирвалася Ольма, обличчя замурзане, волосся злиплося в брудні віхті, на носі — підгнила бананова шкірка. Слідом за Ольмою виліз Тиціан.

— Зачиняй люк! — крикнув Тиціан і штовхнув важезну чавунну кришку до каналізаційної шахти.

Знизу долітало шарудіння, пирхання й незадоволене бурмотіння. Діти перелякано дивилися на водяних мешканців, а ті перелякано дивилися на люк, наче той ось-ось мав сказитися.

— Здається, пішли геть! — прошепотіла Ольма, важко дихаючи.

— А запах залишився! — пробурмотів Тиціан.

Обабіч тротуару сказилися каналізаційні ґрати: затряслися, злетіли в повітря й гепнулися в пісочницю. У вузький отвір протиснулася широка голова з риб’ячим плавником на тім’ї. Слідом з’явилося драглисте тіло в жаб’ячій шубці та яскравим мохом на спині. За мить болотяник стояв на бруківці, а за ним ліз наступний, і ще один, і ще.

— Потрібно зупинити їх! — крикнув Тиціан, кидаючись до непрошених гостей.

— Але… Тиціане, їх надто багато!

Водяник великими розмашистими кроками кинувся на жабунів. Ті поглипали на нього своїми очиськами й розвернулися мордами до скверу. Вони були схожі на помилку природи: ні жаби, ні люди, ні бегемоти. Слизькі, з бородавчастою шкірою, довгими задніми лапами й короткими передніми, подібними на людські руки.

Тиціан стрибнув на найближчу жабунячу спину. Жабун відштовхнувся від тротуару, стрибнув на кілька метрів угору, долетів до балкона другого поверху, пролетів повз густу крону липи та приземлився посеред Кленової вулиці. Тиціана на ньому не було!

Болотяники велетенськими стрибками понеслися у сквер і один по одному перемахнули через бетонний паркан. Дзвінка і Дмитрик завмерли.

На іншому боці вулиці стояли пані Фрося з мітлою та квітникар Любомир. Вони зачаровано подивилися вслід болотяникам-жабунам. Фрося тицьнула Любка держаком мітли під ребра й запитала:

— Ти бачив, які величезні метелики полетіли?

— Та-а-ак! Наче півонії чи жоржини! Така краса!

— Захланська побачила в бадилинці троянду, а мешканці нашого будинку замість болотяників бачать метеликів! — сказала Джмеленя.

— Болотяники — майстри ілюзій! — мовила Ольма. — Куди ж зник Тиціан?

У кроні липи щось затріщало. А за мить на тротуар упав Тиціан. Звівшись на ноги, водяник жалібно подивився в бік озера й сумно прошепотів:

— Моя домівка… Мій скарб… Вони знайдуть мій скарб! — на його очах забриніли дві великі краплини.

— Тиціан починає підсихати! Занадто довго на повітрі! — Ольма підбігла до водяника й потягнула його за руку до каналізаційного люка. — Швидше вниз! Там волого!

— Тиціане, ти сказав, що жабуни знайдуть скарб! — Дмитрик поспішив слідом. — Ти ніколи не розповідав про скарб!

Люк за русалкою й водяником зачинився.

Розділ 11 Маролюзії

Вдома знову все падало з рук. Джмеленя не могла ні читати, ні дивитись дитячі фільми чи мультики, ні малювати чи писати. Навіть її улюблена лялька Наталька вже два дні сиділа на самоті у своїй коробці.

Дівчинка сіла на широке підвіконня у вітальні, обняла коліна руками й дивилася крізь шибку на вулицю. Справи з озером здавалися безнадійними. А у світі немає нічого гіршого, ніж безнадія.

У вітальню зайшла бабця Леся й відразу попрямувала до внучки.

— Дзвіночко, ти чого така сумна? Може, тобі відбивну засмажити?

— Дякую, бабуню, не хочу.

— Щось тебе мучить, а ти мовчиш! Ану, я тебе слухаю! Ми ж подруги! Що сталося? — бабця також сіла на підвіконня та обійняла Дзвінку.

— Я б розказала, але ти все одно не повіриш. Це надто фантастично!

— Ти, головне, кажи, а я вже подумаю, фантастика то чи ні.

— У нашому Канікульному озері, що за платановим сквером, живе водяник Тиціан. Ми довго воювали, щоб його водяну домівку не знищили Захланські, і майже добилися успіху в цьому, та тут одна з тих сестер, пані Надія, закликала болотяників до озера. Тепер вони перетворять його на болото! І тоді його точно засиплють сміттям і зарівняють бульдозерами! — Дзвінка аж хлюпнула носом.

— Повірити в це таки важко. Але думаю, що відвідати озеро треба обов’язково! Завтра зранку підемо! Я зберу нашу пенсійну команду, і вирушимо засмагати! А до речі, хто такі болотяники?

— От прочитай! — Джмеленя простягнула бабці книжку, розгорнувши її на потрібній сторінці.

Бабця Леся поправила окуляри на носі та хвилину зосереджено читала книгу Сварожича.

— Ну, зрозуміло! Якщо вони бояться святої води, полину, м’яти й любистку, то завтра захопимо все це на озеро!

Така обіцянка трохи підбадьорила внучку, і вона пішла бавитися своєю Наталькою.

Бабця і внучка прокинулися раненько, попили молока з домашніми булочками та вже зібрались іти по Дмитрика, як тут він сам забіг у прочинені двері.

— О, ви вже прокинулись! А я до вас!

— І тобі не спиться! — всміхнулася бабуся. — Пішли кропити болотяників!

— А ви вже знаєте? І повірили в них? — від здивування Дмитрикові окуляри сповзли на кінчик носа.

— Знаю, але ще не повірила! — Бабця Леся підхопила сумку з банкою святої води, і всі дружно потупцяли сходами вниз. По дорозі вона погукала двірничку, пані Фросю, дідів Петра і Василя, й усі разом рушили на Канікульне озеро.

* * *

Тиціан нишком прокрався у свою домівку. Ольма стояла на чатах у очереті, спостерігаючи, як за кілька метрів від них рилися в намулі жабуни. На щастя, болотяні зайди здійняли таку каламуть, що у воді годі було щось розгледіти.

— Мій гамак порвали! Розвели пилюку в моїй водоймі! — бурмотів Тиціан, майже наосліп тиняючись по спальні. — Як я тут батькову карту знайду?

— Тихіше, — попрохала Ольма, — у болотяників дуже добрий слух!

Водяник замовк. Він трохи потинявся між поламаних меблів, піднімаючи їх уламки, роздивляючись і кидаючи назад. Довго стояв біля своєї педальної пральної машинки, розтрощеної вщент, потім зірвав з гілки картину з товстою тітонькою й поклав її до сумки. Потім туди ж сховав своїх кухняних равликів, щоб надарма не пропали. Тиціан востаннє обвів поглядом свою зруйновану домівку та вирішив, що решту речей нема чого забирати, так сильно їх потрощили болотяники. Залишився лише авіаріум із тарганами.

— Тікай! — стиха крикнула Ольма з очеретів.

Тиціан відчув рух води за собою. Там, у каламуті, рухалось щось велике. Повільно обернувшись, водяник застиг від переляку. За рогозяною стіною стояв величезний жабун і з цікавістю дивився на тарганів у повітряній бульбашці. Схоже, ці комахи цікавили його насамперед з гастрономічної точки зору. Жабун непоспіхом розтулив рота, облизнувся й підплив до авіаріума.

— Ні-і-і-і! — щосили закричав водяник і, забувши про страх, кинувся на непроханого гостя.

Схопивши металеву ніжку від столу, Тиціан розірвав нею павутиння, що тримало пакет з повітрям, і тарганяча бульбашка шмигнула до поверхні води разом з пакетом.

— От і зустрілись віч-на-віч! — якомога грізніше мовив Тиціан, щоб не видати свого страху. — Геть із моєї домівки! Геть із мого озера!

Жабун кліпнув очима, вихопив ніжку й зігнув її у вузлик. Злорадно всміхаючись, рушив на водяника.

— Добре, поговоримо іншим разом! — Водяник обернувся і, вдаривши перетинками по воді, стрілою метнувся в очерети. Та до них не доплив. Довгий жабунячий язик вистрілив з пащі слідом за ним і обвив його ногу. Потвора почала втягувати язика разом зі здобиччю.

— Ні-і-і! Геть від мене! Пусти! Я господар цього озера! — Тиціан схопився руками за язик болотяника, а ногами вперся в його губи, з останніх сил намагаючись звільнитись. Проте ворог був набагато сильніший. Болотяник надувся й засмикав язиком. Його гострі зуби вперлись у Тиціанові долоні. Від смороду, що йшов від болотяника, у Тиціана паморочилося в голові. Бувай рідне озеро, бувай блакитний світе! Як несправедливо, коли тебе їдять на обід! Кинувши прощальний погляд на свій дім, водяник помітив у креденсі кілька повітряних кульок із пахощами. На одній із кульок було написано: «Запах полину від кольок у животі».

З останніх сил Тиціан відпихнувся від пащі та схопив цю кульку. Швидко пробивши її об зуб болотяника, він спрямував вирій з бульбашок просто йому в горлянку. Гіркий полиновий аромат умить заповнив півозера. Болотяник від жаху дременув назад, виплюнувши Тиціана. І без того банькаті очі ще більше полізли на плаский лоб. Полинові бульбашки зграями виривалися з болотяникової пащеки й ніздрів. Той різко набрав у себе води, закашлявся, почав надуватися й нарешті пчихнув. Від того пчихового вибуху водяника шпурнуло вглиб очеретів, а самого жабуна викинуло на берег.

— На здоров’я! — буркнув Тиціан, підводячись на ноги.

— Ква-а-ар-р-р! — чи то квакнуло, чи загарчало за спиною.

Затріщали очеретяні стебла, ламаючись під тушами ще кількох болотяників. Водяник вчасно ухилився від двох запущених у нього язиків. На його щастя, язики переплелись між собою, і коли жабуни різко їх втягнули, то зіткнулися головами, наче в поцілунку.

З протилежного боку з’явився ще один жабун-болотяник, але він не встиг заподіяти шкоди Тиціану, бо Ольма, вистрибнувши з очеретяних заростей, угріла потвору замашистим бучком.

— Бігом! — гукнула вона.

— Мої таргани! Я без них не піду!

Ольма розтиснула кулак і показала на долоні двох переляканих тарганчиків.

Русалка з водяником дременули в захист верболозів.

* * *

— Йой, щось скаче!

Дзвінка з Дмитриком перезирнулися. Невже це болотяник їх налякав?

— Дівчатка, — ніжно звернувся дід Василь до сусідок, — це просто жаби! Звичайнісінькі жаби! Тільки чому їх так багато? І всі вони кудись поспішають! Певно, якась міграція!

Тисячі жабок стрибали та лізли в парканову діру, наче тікаючи від когось. Вся трава у скверику між стовбурами платанів уже була вкрита сірими і громіздкими ропухами, стрункими і стрибучими трав’яними жабами та мініатюрними салатовими квакшами. Уся ця жаб’яча маса дружно прямувала геть від озера й парку навколо нього. Слідом за жабами по стежці, волочачи за собою хвости, повзло два-три десятки тритонів, схожих на маленьких ящірок.

Діти знизали плечима, мовляв, невідомо що коїться, і також пролізли в діру. На березі озера пані Фрося і пані Леся в один голос вигукнули:

— Яка парасолька! Які лежаки!

А діди вторили їм своїми басами:

— Ква-а-ас! Пи-и-иво!

За ніч Канікульне озеро змінилося до невизнання. Береги зеленіли доглянутими газонами, тішили око квітниками, стежками з різнобарвного гравію. Чистесенька вода накочувалась хвильками на пісочний пляж. Біля ятки з морозивом у піску стояли парасольки, а під ними вишикувались ряди шезлонгів. З боку новобудови на березі вже не було гір сміття, натомість з’явилась дерев’яна набережна з поруччям, лавками й кріслами-гойдалками. За нею виднівся суперовий дитячий майданчик. Таких класнючих стінок, гірок, будиночків, гойданок і каруселі не було в цілому Львові!

Біля старої верби з покрученим стовбуром стояла ятка з напоями. Тут можна було побачити все, чого хотілося. З яткового віконечка визирав продавець з великим, трохи пласким обличчям, булькатими очима й широчезним ротом.

— Свіжий натуральний діжковий квас! Вгамуйте спрагу в спекотний літній день!

До ятки підбігли діди.

— Налийте мені, будь ласка, півлітри квасу! Безплатно? Тоді літру! — пан Василь облизав губи й прицмокнув у очікуванні задоволення.

— А мені пива! Живе? Свіже? Не порошкове? Півлітри тут! — замовив пан Петро й почав роззиратися навколо.

— Візьміть нам молочних коктейлів! — гукнула пані Фрося, солодко потягуючись під парасолькою. — Із малиновим сиропом! — Вони разом із бабусею Лесею лежали на шезлонгах у тіні, манірно обмахуючись чудернацькими пір’яними віялами.

— Звідки це все взялося? — не розумів дід Василь. — Так скоренько зробили!

Він усівся з квасом на лавку, вигадливо сплетену з лози. Там же примостився Петро зі своїм кухлем, з якого злітала біла пивна піна.

— Яка краса! Якщо це зробив Триндикало, то я буду голосувати за нього. Нормальний мер, — мовив дід Петро.

— А може, то Захланські зафундували? Усі ці лавки, альтанки, напої, морозиво? — несміливо припустив Василь.

— Вони зимою снігу не дадуть, не те що купу грошей на благоустрій! Ну, хоча твоя Ґандзя ліпша від своєї набурмосеної сестри.

Біля дітей опинився візочок-холодильник із барвистим дашком, під його прозорою кришкою манили десятки різновидів морозива. За возиком стояв товстий продавець, з обличчя трохи схожий на жабу.

— Морозиво сьогодні безкоштовно! Вам фісташкового, малинового, з шоколадом, карамеллю чи горішками? Кульки у вафельному стаканчику чи на паличці? Пломбір, ескімо? Неймовірно смачно! — І продавець широко посміхнувся, показавши гострі зуби.

Дмитрик ковтнув слину та мовив:

— Три кульки пломбіру з шоколадом і горішками!

— А мені фісташкового. На перший раз, — попросила Дзвінка.

Морозивник спритно наклав морозивні кульки у вафлі, посипав їх тертим шоколадом і горіхами, ще й встромив туди смугасті довгі цукерки-смоктунці. Все це виглядало так апетитно, що діти раптом відчули: вони голодні-преголодні, наче зранку і не снідали. Діти роззирнулися, де б присісти.

Он біля місточка на острові Закоханих стоїть новісінька гойдалка — великий дерев’яний човен, підвішений над водою. Ото клас! Гойдаєшся в ньому і наче над водою пливеш! Дітлахи залізли в човен, Дмитрик відштовхнувся від берега ногою — і ось вони вже обоє погойдуються над хвильками озера у справжнісінькому човні!

— Ну, серйозно, — долинув до дітей голос діда Петра, — якщо довкола озера усе впорядкував Триндикало, ти будеш за нього голосувати?

— Напевно, буду! Хоча не знаю. Невже люди отак можуть швидко змінюватись?

— Не можуть! — з кущів позаду вийшли сестри Захланські, як завжди, у капелюшках, у модних і смішних сукнях, на високих підборах і зі своїми тер'єрчиками. — Люди не можуть так швидко змінюватись! — вела далі Надія. — Це не Триндикало зробив красу навколо, а я, Надія Захланська! Меценат і добродійка усенького Львова! — Надія задерла носа доверху й гордовито фиркнула. — Головне — вибрати правильну фірму. Я от уклала угоду з «Болотодизайн» — і маєте: за півдоби на місці замшілого озерця з’являється справжня оаза для наших мешканців!

Надія гордовито окинула оком газони й альтанки навколо себе та пішла до ятки під пальмовим листям. Там стояв банькатий і широкоротий чоловік, який вміло жонглював порожніми пляшками. Побачивши Захланську, він розплився в посмішці, від чого його рот зробився схожим на акулячий.

— Вишукана пані чогось бажає?

— Бажає коктейль «Малібу»! Як тут тепер гарно й респектно! Як на Гаваях. — Надія взяла келих на високій ніжці з маленькою парасолькою й нацукрованою пластеркою лимона та всілася в глибоке крісло. Смачно сьорбнувши замовленого трунку, вона відкинулася на подушки та прошепотіла:

— Им-м-м, розкішно! Просто розкішно!

Тим часом її сестра разом з паном Василем сховалися в альтанці й про щось шепотілися там. Дзвінка зиркнула в їхню сторону й побачила, як її сусід одягає Ганні на руку каблучку з сапфіром.

Дзвінка піднесла вафельний стаканчик до рота та вже хотіла скуштувати пахучого морозива, як хтось потягнув її за лікоть з човна. Те ж саме сталося і з Дмитриком. Діти озирнулись, і морозиво випало їм з рук. Позаду стояло зелене чудовисько з великими слонячими вухами і величезними червоними очиськами. Роззявивши свою жахливу пащеку, всіяну гострими й тоненькими зубами, воно сказало:

— Я Тиціан! Зустрінемось у верболозах. І не їжте цієї гидоти!

— Побігли до старших! Розкажемо про чудовисько! Потрібно тікати звідси! — забелькотів Хитрик.

— Чекай! Чудовисько сказало, що воно Тиціан! — нагадала Джмеленя.

— Ти ж добре знаєш Тиціана! Це не він! У нього не такі вуха, не такі очиська і зуби не такі! Та він увесь не такий!

— А може, його зачаклували? Ходімо у верболози!

— Ти що, збожеволіла? Ходімо до дорослих!

— Та вони ж не повірять! Бери святу воду, вона в бабусиній сумці. А якщо чудовисько виявиться чудовиськом, тоді закричимо, і всі збіжаться нас рятувати!

— Ну, такий план мені подобається більше.

Діти поволі рушили за квітник у верби. З-поміж вузького вербового листя вистромилися аж дві слоновухі морди: зелена й рожева. Одна з них жахливо всміхнулася й привіталась.

— Вітання! Я Ольма!

— Ти Ольма? — здивувалися діти.

— Так! Не знаю, кого ви зараз бачите перед собою, але я справді Ольма!

— Невже ти так змінилася?

— Я анітрохи не змінилась. Просто ви почали по-іншому бачити мене! І не тільки мене!

— І справа в болотяниках! — здогадалася Джмеленя. — Вони ж уміють насилати мару!

— Саме так! — кивнуло головою зелене чудовисько. — Болотяники — просто справжні майстри створення ілюзій.

— То наше морозиво, квас і коктейлі, дитячий майданчик — це все ілюзія? — жалібно озирнувся Дмитрик.

— Мара? — Дзвінка також глянула на гойдалки, гірки, шведські стінки й каруселі.

— Маролюзія! — мовив Дмитрик. — Як нам позбутися маролюзій?

— А що у вас у банці?

— Свята вода! Покропити вас нею?

— Ну, не ми вам ввижаємося, а вам маролюзиться! — рожева морда знову страшезно всміхнулася. — А класне слово Дмитрик придумав: ма-ро-лю-зі-я! А святу воду випийте самі! Болотяники її не люблять, тому вона зіпсує їхні маролюзії!

Дзвінка з Дмитриком ковтнули святої води. Покліпавши, вони уважно придивилися до слоновухих морд. Здається, вони не змінюються, такі ж страшні. Правда, у рожевого чудовиська таке ж хвилясте й світле волосся, як і в Ольми, а обличчя… а обличчя також таке, як в Ольми. І взагалі, це не чудовисько, це їхня знайома русалка! А поряд з нею знайомий Тиціан, а не слоновух зеленавий! Подіяло!

— Ольмо, Тиціане! Як ми раді вас бачити! Ви просто собі не уявляєте, кого ми бачили замість вас! — зітхнув Дмитрик-Хитрик.

— І не розказуйте! Навіть уявляти не хочу! — гигикнула Ольма. — Мені досить того, що виробляли щойно ви двоє і що зараз роблять інші люди на березі.

Човен, на якому гойдалися Джмеленя і Дмитрик, виявився дірявою іржавою ванною, напівзануреною в багнюку. Біля ванни лежали два щавлеві листки, а на них ворушилися купки маленьких білуватих слизнів. От тобі й смачне морозиво!

— Йой, мені зле! — вигукнув Дмитрик, хапаючись за живіт. — Як добре, що я цього не їв!

— Нам пощастило більше, ніж іншим.

Бабця Леся й пані Фрося солодко потягувались на сонці, лежачи на подертих газетах під величезним лопуховим листком. Поряд з ними стояли порожні іржаві бляшанки. Що в них було замість молочного коктейлю, страшно навіть уявити. Поруч на шині сидів дід Петро, в одній руці тримав пластикову банку з болотом, а в іншій — величезну ропуху.

— От зараз скуштую цю курячу лапку! — сказав дід Петро, підносячи до рота ропуху.

Надія Захланська, вважаючи, що потягує коктейль, тримала в руках надбите горня з пуголовками й риб’ячим хребтом. Пуголовки по одному зникали між її густо нафарбованими губами. Бр-р-р-р. Песики Захланських задоволено копирсалися в кульку з кухонними відходами. Певно, що їм теж марилися смачні обрізки, які вони задоволено жували. Біля старого, побитого холодильника стояли два болотяники, голосно крекчучи й тицяючи пальцями в нещасних людей.

Канікульне озеро перетворилося на брудну, закидану сміттям баюру! На вербовому гіллі висіли натягнуті мотузки, а на них сушилися свіжі жаб’ячі шкурки. Відразу видно, що болотяники дарма часу не гаяли!

— Стійте, що ви робите! — вигукнув Дмитрик, кидаючись до сусідів.

Він вихопив ропуху в діда Петра з рота і шпурнув її у воду. Той ошелешено глянув на нього й замахав банкою, розхлюпуючи навколо себе болото.

— Ой! Моя курка! Фу, бездомний собака! Геть від мене! Ті собаки зовсім знахабніли!

Хитрик збагнув, що саме він і є для діда тією бездомною собакою.

Джмеленя заледве вирвала в пані Надії горня з пуголовками й вилила їх у воду. Пуголовки відразу ж дременули на глибину й поховались у зеленій твані.

— Ах ти, шкідлива котяра! — заверещала на дівчинку Захланська. — Моє «Малібу»! Потрібно поговорити з представником «Болото-дизайну» про цих диких котів і собак! Ганнусю… тьфу, тобто Аню, поїхали в салон краси! Нам ще до вечірнього ефіру готуватися!

Надія підійшла до старих шин, де сиділи дід Василь із Ганною, хапнула сестру за руку й потягнула до рожевого джипа.

— Маю надію, ти доступно пояснила тому Васі, що у вас з ним нічого не може бути! Інтелігентна світська жінка ніколи не зв’яжеться з таким бідним і старим одороблом, як він!

— Надійко, але ж він нашого з тобою віку! — заперечила Ганна. Далі їхню розмову вже не було чути.

* * *

Коли пенсіонери пішли додому, Дзвінка і Дмитрик залізли глибше у верболози.

— Поки всім мариться замість захаращеного озера розкішний курорт, ми не можемо прогнати болотяників, — Тиціан безпорадно розвів руками.

— Але ми знаємо методи боротьби з ними! — нагадала Дзвінка. — Свята вода, полин, м’ята, любисток. Принесемо всі запаси освяченої води, посадимо побільше рослин, згубних для болотяників, і, може, вони самі втечуть з нашого озера!

— То все може тривати казна скільки часу. Тим паче, ці жабуни мають впливових союзників, Захланських, — зітхнув Тиціан.

— А куди зникли вантажівки зі сміттям? Чи їх змаролюзили в карусель? — Дзвінка глянула на протилежний берег, де недавно стояв ряд вантажних машин, потім марився дитячий майданчик, а тепер просто був засмічений пустир.

— Прийшов Триндикало з водіями, щось наказав їм, ті сіли в машини й кудись поїхали, — пояснила Ольма. — А він ще довго стояв тут мовчки й дивився на озеро.

— Може, йому тут маролюзилось міністерське крісло? — припустив Дмитрик, але русалка відразу заперечила:

— Не схоже. У нього погляд був дуже сумний. На мару дивляться інакше!

Всі збиралися розходитися, коли водяник показав перетинчастою долонею на берег.

— А он і він! Гляньте, щоб жаб тут не поїв, а мені час на роботу. І вам раджу довго не затримуватися, щоб болотяники не напали. Пам’ятайте, на суші вони не зачеплять, тому уникайте води! Будемо на зв’язку, якось навідаюся до ваших кранів і розкажу, чи є щось новеньке.

— Ось я нарешті вас знайшов! — Триндикало щасливо-жалісними очима дивився на Ольму, як собака, що врешті знайшов свого господаря. — Доброго ранку вам!

— Він точно змаролюзений! Очі затуманені, — прошепотів Дмитрик.

— Думаю, що тут щось не те! Здається, він закоханий!

— У кого?

— Та не в мене ж! Сам подумай.

Поки діти перешіптувались, мер галантно вклонився й поцілував Ольму в руку. Він наче і не відчув холоду її шкіри.

— Після нашої веселої розмови в мерії, ну, коли я мало не впав з ратуші, я багато думав про це озеро й загалом про своє місто. І зрозумів, що не був хорошим мером. Хоч до нових виборів залишилось декілька днів, та я вирішив виправити скоєне.

— Дійшло нарешті! — пробурмотіла Ольма й відсунулася від мера.

— Я собі подумав, що, знищуючи озеро, ми знищуємо легенди про русалок і водяників, які там нібито живуть. От ви, наприклад, — він глянув на Ольму, — дуже схожа на русалку. Львів же справжнє легендарне місто, яке ж воно буде без своїх легенд? А якщо легендарні місця оберігати, то до нас більше туристів приїжджатиме! Тому першим ділом збираюся зробити з цього прекрасного, але занедбаного озера чистий куточок для відпочинку з пляжем, парасольками, лавками.

— А ви тут нічого не бачили дивного? Альтанки, ятки з морозивом і квасом? — запитав Дмитрик.

— Ні! А звідки воно б тут узялося? Захланські тільки обіцяють! Ну, радий був вас побачити. І дуже хотів би зустрітися ще раз! Може, сходимо якось у затишну львівську кав'ярню? — мер знову подивився на Ольму затуманеними очима.

Та знітилась.

— Дякую, але я кави не п’ю, — відмовив йому Дмитрик і отримав легенького стусана від Джмеленя.

— Дурнику, він не тебе запрошує.

— Я також кави не п’ю, — тихо відмовила Ольма. — Але час від часу буваю на цьому озері. Якщо справдите свої обіцянки, то ще, може, побачимось.

— Як я вас розумію. Там ще з паперами потрібно багато узгодити. Надія Захланська вирішила судитися з мерією за це озеро. Але правда на нашому боці! Водойма потрібна мешканцям. До зустрічей!

Мер сумно всміхнувся й рушив стежкою вздовж озера.

— Якийсь він дивний сьогодні, постійно живіт втягує, — Дмитрик підозріло провів мера поглядом.

— Мабуть, дуже хоче комусь сподобатися! Чоловіки тоді так роблять. Я в кіно бачила. — Дзвінка зацікавлено глянула на Ольму. Якби та не була русалкою, можна було би припустити, що вона ось-ось зашаріється. — До речі, Ольмо, чому болотяники не наклали на Триндикала свої чари?

— На закоханих людей такі чари не діють. Але в нього жодних шансів немає! — Ольма стріпнула волоссям. — Ну все, мені час у воду, тут надто спекотно та сухо! — І зникла у верболозах.

Розділ 12 Тріумф Аліни Шприхи

— Та що таке?! — мама стояла перед дверима в туалет і кривилась. — Гєнику, що сталося в туалеті? Чому такий страшний запах?

Двері відчинилися, і звідти вийшов тато у ватно-марлевій пов’язці та з вантузом у руках.

— Кохана моя квіточко, не знаю! Я сьогодні вже вдруге мию унітаз!

— Та що за халепа? Звідки такий сморід? У всій квартирі смердить каналізацією!

— Мабуть, знову труби забилися, і щось витікає, — припустив тато.

З унітаза почулося булькання, і нова хвиля смороду попливла по квартирі. Мама з татом швидко зачинили двері в туалет і втекли до вітальні. Там на дивані сиділи бабця із Дзвінкою. У руках вони тримали трилітрову банку з товстою ропухою всередині.

— Це вже третя за сьогодні! — повідомила бабця Леся. — Знайшла в себе у спальні. Лізуть і лізуть! І у всіх сусідів те ж саме!

— Жаби рятуються від болотяників, бо вони їх ловлять і шиють собі шуби з їхніх шкурок! — пояснила Дзвінка. — Ці потвори прийшли на Канікульне озеро, тому й болотними газами всюди чути!

— Чергова фантастична версія подій від Дзвінки, — всміхнулася мама.

Звісно, Джмеленяті, як завжди в таких випадках, не повірили.

— Спробую ще раз прочистити унітаз. Може, там щось застрягло!

Піднявши кришку унітаза, тато прилаштував вантуз до отвору та енергійно замахав держаком. У трубах забуркотіло, загуло, з-під вантуза вирвалася ще одна порція сморідних бульбашок і брудна зелено-коричнева вода. Під ним щось векнуло, бебекнуло й забулькало знову.

— Таке враження, що в нашому унітазі щось живе! І чистоту воно зовсім не любить, — пробурмотів тато крізь марлю й заходився ще інтенсивніше працювати вантузом. — О! Клює! Я щось навантузив! Тягну, тягну, Дзвінко, підсікай!

Тато вперся ногами в підлогу, напружився та потягнув вантуз догори.

— Татку, що таке? Що ти робиш? — Дзвінка ніяк не могла зрозуміти, що відбувається.

В унітазі щось запищало, і тато з несподіванки (ну не перелякався ж він!) випустив держак із рук. На превелике його здивування, вантуз, почавкуючи, занурювався в трубу.

— Куди-и-и!!! — тато кинувся за вантузом, схопився за його держак, і тут його так смикнуло всередину, що він опинився з руками й головою в унітазі. Зверху йому на шию впала кришка.

— Тату-у-у! — Дзвінка схопила батька за ремінь і потягнула на себе. Від переляку (тепер точно перелякався) той з останніх сил потягнув держак на себе, і вантуз нарешті вивільнився з унітаза, але не сам. У його гумовій тарілці висіла дуже головаста жаба з майже людськими руками й обличчям, як у широкоротого й банькатого немовляти. За мить Дзвінка зрозуміла, кого саме засмоктав вантуз — це було болотяникове немовля!

— Нічого не бачу! — тато обтер з очей чорне болото, яким був обляпаний до пояса. — Там якась багнюка пішла. І ще щось там, здається, було!

Болотоненя покрутилося, відліпило голову від вантуза та стрибнуло назад в унітаз.

— Де ж рушник? — пан Гєник намацав мамин новенький махровий халат і витер ним обличчя, залишивши жахливі чорні плями.

Дзвінка встигла лише зойкнути. Якщо це побачить мама!

— Чого ви так галасуєте? Я вже… — на порозі стояла мама. Побачивши свій халат, забулася, що хотіла сказати. — Лишенько!

— Іванко, уявляєш, я послизнувся і впав головою в унітаз. Мені навіть здалося, що там я бачив червоні очі та щось схоже на жабу!

— Не знаю, що в тебе там з головою, а мій халат тепер можеш носити сам.

* * *

Кабельні зміюки зашурхотіли по траві доглянутого газону на березі та заспокоїлися біля ніг оператора, який встановлював камеру. Студентка-асистентка допомагала Аліні Шприсі напудрити носика, від чого навколо них обох у повітрі стояла хмарка пудри. По дерев’яній набережній з вигадливими ліхтарями йшла Надія Захланська, з-під її короткої білої сукні стирчали гострі худі коліна. Із сумочки визирав йоркширський тер’єр Локі. Собачка час від часу злісно пчихала та форкала носом.

— Звісно, тут іще трохи тхне болотом! — втішала його господиня. — Але запах скоро зникне, щойно ми оформимо це озеро як внутрішню водойму в новому ресторані.

Захланська зупинилася біля дверей чайного будиночка, усміхаючись на камеру. Зрозумівши, що камеру не ввімкнули, перестала посміхатись.

— Доброго дня, пані Надіє! Яка ви сьогодні елегантна! — защебетала репортерка, підбігаючи до Захланської. Пані обмінялись приязними посмішками.

— Може, зайдемо на чай? Заклад від «Болотодизайну» пригощає.

— О, як великодушно! Тут так гарно! Так швидко зробили! Дуже талановиті та креативні дизайнери! І прудкі! А може, знімемо на камеру наше чаювання?

— Добре! Але хай спочатку оператор зробить загальний план усього, що я заспонсорувала для свого майбутнього рестора… для свого майбутнього міста! На добро місту, я хотіла сказати!

— Без питань! Так і зробимо! Е-е-е-е, ви сказали «заспонсорувала». А як же ваша сестра, пані Ганна? Вас завжди бачили разом. Дві такі вишукані пані!

— А тепер буде одна вишукана пані! — гаркнула Захланська на репортерку. — Анна щось нездужає, я її при… залишила відпочивати!

— Зрозуміло! Васильку, — звернулась Аліна до оператора, — покажи дитячий майданчик, гойдалки, чайний будиночок, набережну, пляж, собачку пані Надії, але пізніше, хай у кадрі не пісяє, потім зупинись на нас і покажи, як ми сідаємо за столик.

Оператор кивнув головою і, обвівши об’єктивом узбережжя озера, врешті зупинив його на Аліні й Надії.

— Доброго дня, наші любі глядачі! Сьогодні на березі прекрасного озера Надії ми поговоримо про відому меценатку, ділову жінку… е-е-е…

— І добродійку! — підказала Захланська й усміхнулася своїми неприродно білими зубами.

— І добродійку нашого міста. Пані Надія Захланська — кандидат у мери Львова номер один! Адже це правда, що ви будете балотуватися на цю посаду?

— Так! Це правда, на щастя для всіх львів’ян! Подивіться, на що ми перетворили це озеро, занедбане колишнім мером Триндикалом. З болота воно стало чудовим куточком відпочинку. От я й подумала, якщо вже зробила стільки корисного з благочинних міркувань, то скільки користі я можу принести Львову, обіймаючи посаду мера! Скільки ще грошей зможу заробити… на благо міста!

Надія й Аліна пройшли на терасу чайного будиночка та повсідалися поміж подушками на плетених диванах. Оператор пішов з камерою за ними. Захланська налила собі чаю, кинула в горня дві ложечки цукру й беззвучно розмішала його. Шприха взяла великий келих і манірно потягнула вишневий сік крізь трубочку. Тоді знову заговорила в камеру.

— Дуже приємне місце! Затишне, усамітнене від міської суєти! Тільки людина з великою душею могла створити його!

— І не для себе, а для львів’ян! — додала Захланська та пригубила чай, залишивши на горнятку масні сліди помади. Локі, яка активно бігала навколо столика, притягнула своїй господині шоколадку, що, вочевидь, знайшла десь у будиночку.

— Локі, ти ж знаєш, я на дієті, шоколаду не їм! І тобі не раджу! — пані Надія поставила шоколадку на столик.

— Ми будемо уважно стежити за благодійністю пані Захланської, кандидата в мери. До наступних зустрічей! З вами була Аліна Шприха! — телеведуча професійно щиро всміхнулася.

— Я зроблю наше місто прекрасним і затишним! — меценатка і добродійка всміхнулася ще щиріше!

* * *

— Ви знаєте? — почулося з коридору, і за мить у вітальню забіг Дмитрик. — Ага, ви вже дивитесь! І я з вами!

— Сідай, Дмитрику! — тато кинув подушку для нього з дивана на килим. На екрані з’явилися верби навколо Канікульного озера. Потім камера показала гори будівельних відходів і на їхньому фоні — Шприху й Захланську. Захланська показувала на сміття й розповідала, що то її благочинність і що то вона все тут наробила! Потім обоє жінок перелізли через купу напівзогнилого лахміття та далі вчинили таке, чого ніхто з глядачів не міг собі уявити! Захланська в дорогій сукні всілася в іржаве діряве відро, задерши ноги, а Шприха провалилася місцем для сидіння в пощерблену емальовану балію. Тоді жінки взяли з корпусу розтрощеного холодильника дві бруднющі пластикові склянки із зеленою тванню. Захланська кинула туди двох равликів, покалатала їх старою зубною щіткою, а потім сьорбнула. Шприха витворила ще гидотніше: витягнула зі своєї склянки здоровезну коричневу п’явку, запхала її собі між губи й почала смоктати. П’явка з переляку вигиналася в різні боки, намагаючись вирватись. Тоді собачка притягнула використаний дитячий підгузок, а її господиня, не гидуючи, поклала його біля своєї склянки й сказала, що шоколаду зараз не їсть. Потім Аліна й Надія попрощались. А з-за кадру долинуло радісне квакання.

— Здається, я зараз виблюю! — тихо сказала мама.

— Нічого не розумію! — мовила бабця, обмахуючи обличчя. — Ми ж зранку були на цьому озері! Куди поділися парасольки з лежаками?

Усі у вітальні тепер дивилися не в телевізор, а на бабцю. Й обличчя в них були не менш здивовані.

— Що сталося? Чого всі витріщаються на мене? — бабуся Леся ніяк не могла второпати, в чому справа й ще декілька разів махнула біля свого носа розношеним і зацвілим шльопанцем. — І, до речі, чого так смердить брудними ногами?

Тут вона підозріло оглянула шльопанець у своїй руці, наче вперше його побачила. Тоді, вереснувши, пожбурила старе взуття геть від себе й затріпала рукою, наче капець її вкусив.

— Йой, лишенько! Я ж з озера принесла розкішне віяло! Звідки той облізлий капець?

— Бабусю, це все маролюзії болотяників. Поки люди бачать те, що хочуть, жабуни-зайди перетворюють Канікульне озеро на болото! — спробувала переконати Григорівну внучка.

— І не тільки озеро! Вони вже на сусідні будинки чигають! Усе навколо пропахло драговинням! — додав Дмитрик і поправив окуляри.

— Чому Шприха й Захланська так по-дурному поводились? — Дзвінка запитально глянула на друга.

— Тому що вони справді бачили напої, столик, горнятка, красу навколо! Їм маролюзилось!

— А ми бачили все, як було насправді!

— Так! Бо телевізор маролюзії не передає! Не той формат!

* * *

Підвечір до Дзвінки прийшов Тиціан у своєму спецодязі. Як завжди, він залишав мокрі сліди, а в його черевиках хлюпала вода. Тато з радістю повів сантехніка в туалет показати, що там відбувається. Водяник-сантехнік щось почарував над унітазом, вилив туди якийсь відвар із сильним м’ятним ароматом і рушив до Дмитрикової квартири. Там зробив те саме. Через дві години він обійшов увесь будинок. Болотний сморід поменшав.

На вулиці Дмитрик розповів Тиціану про телевізійний сюжет з озера. Ця новина дуже втішила водяника.

— Добре, що люди побачили правду!

— Тиціане, хотів тебе запитати про скарб, — мовив Дмитрик.

— Це таємниця, але не тільки для вас, а й для мене!

— Як так?

— Кожен водяник мусить мати скарб, щоб керувати водоймою. Мій скарб лишив мені у спадок тато-водяник. Тепер скарб активно шукають болотяники. Вони вже все дно перерили, а мою домівку перетворили на руїни. Поламали пральну машинку, порвали гамак ще й хотіли моїх кубинських тарганів з’їсти. Я ледве встиг їх врятувати. До речі, можна вони деякий час поживуть у вас?

— Звісно! Я дуже люблю тварин! — відразу погодився Дмитрик. — Але чому ти не забрав скарб і не переховав його?

— Бо я й сам його не знайшов. Тато залишив мені тільки карту скарбу. Але раніше я був ще замалий, щоб розібратися в ній!

— Це не проблема! Я чудово розбираюся в картах скарбів. Стільки мультиків про них бачив.

— Отут ще одна заковика. Я точно не знаю, як саме виглядає ця карта! Щоб у ній розібратися, потрібно її знайти!

— То запитаймо у твого батька! До речі, де він? Може, йому підводного листа написати?

— Батько далеко! — сумно зітхнув водяник. — Коли на Дніпрі й інших річках понабудовували величезні водосховища, вода там почала сильно псуватися та цвісти, багато риби вмирало, птахи не хотіли гніздитися. Місцеві водяні мешканці не могли впоратися з цим лихом і не встигали очищувати штучні водойми. Тоді було оголошено водяникову мобілізацію. Вони сотнями попливли рятувати дніпровські води. От після цього я батька вже й не бачив! Мабуть, у водосховищах і досі багато роботи.

— Значить, мусимо покладатися тільки на власні сили!

— Еге ж!

— А що ж у тебе від батька залишилося?

— Небагато. Я сьогодні зранку намагався врятувати свої речі й мало не потрапив болотяникам на сніданок. Усе, що встиг ухопити, лежить у потаємному сховку. Там дещо і з мого спадку.

— Сьогодні вже пізно, час додому, але завтра обов’язково переглянемо твоє вціліле майно, — за окулярами Дмитрикові очі запалали цікавістю. Нічого у світі він не любив так, як розгадувати таємниці. А тут карта, скарби!

— Домовились. Завтра о десятій ранку чекаю вас на цьому місці!

— Знову в каналізацію?

— А де ще можна спокійно поговорити?

— Ну, тоді до завтра!

* * *

Вмостившись на подушці біля дивана, Дзвінка з цікавістю дивилася телепередачу. Разом з нею перед екраном зібралася вся її родина і Дмитрик.

Якась тітка на телеекрані витягувала листи з конвертів і довго не хотіла читати, що там написано, хоча всі вже просили її, і ведучі програми, і глядачі із залу. Нарешті, всоте усміхнувшись, тітка виставила лист поперед себе й голосно мовила:

— Перемогу в номінації «Найправдивіший передвиборчий сюжет» отримує… отримує… хто його отримує? Так, це вона! Вона! Саме вона! Аліна Шприха! Вітаємо переможницю! І дивимося уривок з її відвертого та сміливого сюжету!

— Ну, після тріумфу Аліни Шприхи, хтось ще захоче пити молочний коктейль на Канікульному озері? — Дзвінка з усмішкою подивилася на бабцю. Та скривилася й пішла з вітальні.

* * *

Тим часом у своїй квартирі переможниця номінації «Найправдивіший передвиборчий сюжет» зачинилася в туалеті й ще довгенько не виходила звідти.

Розділ 13 Карта

Сонце ліниво піднімалося небосхилом. На шкільних канікулах навіть йому було ліньки вставати так рано, але нічого не поробиш, така його робота. Заплутавшись проміннями у платанових кронах, воно трохи помружилось білим оком на вулицю Кленову. Сонячні зайчики застрибали по стертій віками бруківці, по черзі зазирнули у вікна та всілися на носі великої сірої ропухи, яка вже прожила довгих п’ятнадцять ропушачих років і, як на жабу, була вельми давньою бабусею. Вона навіть забула, як її звати, а колись у давнину на озеро прийшов якийсь літній пан з юнаками і юнками, яких він називав студентами, а вони кликали його викладачем. Отой пан показав студентам її, молоду ще тоді жабу, і сказав, що її звати… Забула! Та й не дивно, стільки прожити! Коли вона ще плавала дурненьким пуголовком, то тих школярів, які тепер бігають по вулиці, не було навіть у планах їхніх батьків! Отакий у неї солідний вік!

Ропусі останнім часом не щастило. Недавно в її рідне миле озеро, де так чудово співалося і де мухи були найсмачніші у світі, прийшли жабуни. Пристрибали невідомо звідки й невідомо як розшукали її маленьке озеро серед великого міста. Опинившись у чистих озерних водах, лихі прибульці відразу ж здійняли каламуть, розсадили смердючі водорості, які, ще не встигаючи вирости, гнили, принесли цілі хмари жалючих комарів, дрібних, кістлявих і бридких на смак, а що найгірше — ловили жаб, її подруг і родичів, та шили з їхніх шкур шуби. А ще ці жабуни-болотяники постійно риють дно, щось шукають. Через це порядні озерні громадяни не знаходять собі спокійного місця і навіть найменший пуголовок не має спокою ні вдень, ні вночі.

Коли прийшла біда, усі молодші жаби почали тікати світ за очі, а їй, древній ропусі, все не вірилось, що то відбувається насправді, що щасливому жаб’ячому життю прийшов кінець. Коли невдоволена каламуттю та смородом ропушенція зі свого сховку вилізла на берег, щоб осмислити ситуацію та прийняти єдино правильне рішення — тікати чи не тікати, за нею погналося оте жабунище, кричачи, що пошиє з неї шапку. Ледве втекла, як дідуганисько схопив поважну ропуху впоперек тулуба й хотів з’їсти! Дожилися ті люди — жаб їдять! Їм тут що, Франція?

Ситуація була зрозуміла: немає чого тут думати — треба тікати! І цілий день мудра й поважна галицька ропуха мчала з усіх лап через берегові трави, продиралася крізь верболози, довго перевалювала через парканний фундамент, чалапала через платановий скверик, мандрувала вздовж довжелезної вулиці зі старою бруківкою, де її мало не переїхав рожевий джип. Ще б у бурячковий колір пофарбували! Ропуха стрибнула щосили й опинилася перед дверима в будинок номер сім.

А сім, кажуть жаби, — щасливе число. Але жаби дурниці говорять! Ніяке не щасливе, а таке саме, як інші. Ропуха довго-предовго перлася сходами якомога вище, щоб знайти усамітнену шпарку та сховатися в ній від усіх бід того світу. Пролізши в прочинені двері на третьому поверсі, вона полегшено зітхнула: нормальна квартира, і ніяка жаба тут не живе, у туалеті дзюрчить вода, по вікнах лазять вгодовані мухи, з шафи визирають перелякані молі — жити можна! Та тут знову втрутилися ті людиська! Зловили її, запхали у трилітровий слоїк, віднесли у платановий скверик і лишили там! Отак півдня дороги пішли тритону під хвіст! Ну, не знущання? Хай після цього ще якась жаба квакне, що сім — то щасливе число! Нізащо вона більше не буде жити в тих будинках, хоч у сьомому, хоч у двадцять сьомому! Не дочекаються! Хай навіть і не просять!

Роззирнувшись, жаб’яча бабуся побачила в бруківці металеві ґрати. Звідти несло сирістю. Ропушенція почала підсихати, її шкірі була просто необхідна волога. А на старість за своєю шкірою потрібно доглядати ще ретельніше, ніж замолоду! Ну що ж, один день можна пересидіти і в каналізації! А далі буде видно! Можна згодом помандрувати до ропухи зі Стрийського парку чи взагалі виїхати з того гамірного Львова й податися на рідні села, звідки до Львова пристрибали її прапрапрабабці та прапрапрадідусі.

Протиснувшись між ґрати, стара ропуха — а вона була вельми фігурова — полетіла в чорні каналізаційні глибини. На її жаб’яче щастя, впала не на камінь, а у стічні води. Ліниво погрібши лапами, вона добулася до кам’яного берега, видряпалася на бордюр і сіла нарешті відпочити. Тут у її животі голосно забулькотіло й забурмотіло — крильця позавчорашньої мухи остаточно перетравились! Жаб’ячі очі вже звикли до темряви, і вона почала роздивлятися той новий світ, куди потрапила: бетонно-кам’яні стіни, плетива старих труб і кабелів, підземна річка зі стічних вод, певно, притока Полтви, водяник сидить на бордюрі. О, Тиціан! Певно, також покинув озеро та став емігрантом. А нічого такий хлопець, той водяник, завжди був увічливий зі старою ропухою, місцем їй поступався на підводному камені, часом хробачка приносив, щоб його заморити.

А що це ворушиться біля Тиціана, он там, на бордюрі? Їжа!!! Два жирнючі й смачнючі таргани! Ну все, нарешті в кінці житейського тунелю спалахнуло світло позитиву!

Тиціан встав і кудись пішов. Жаба роззявила рота, цілячись язиком у найближчого таргана, та тут їй по очах вдарило світло ліхтарів, і вона промахнулася! А її жертви навіть не збагнули, що їх щойно мало не проковтнули, і преспокійно сиділи собі на місці й ворушили вусиками.

Дзвінка і Дмитрик швиденько спустилися в каналізацію, наче це вже стало їхньою звичною справою — щодня лазити під землю. На щастя, вулиця в ці ранкові часи була порожня і ніхто не помітив, у яке моторошне й небезпечне місце спускаються дітлахи.

Освітивши ліхтарями каналізаційне підземелля, школярі побачили невелику лавку на бордюрі. На ній лежала Тиціанова торба.

— О, яка гарненька лавка! — захоплено вигукнула Дзвінка. — Це ти сам зробив?

— Так, щоб можна було нормально посидіти. Ще позамітав тут, повитирав плісняву. Хтозна, скільки мені доведеться жити в каналізації!

— Якщо знайдемо карту скарбів, то недовго!

— У тому скарбі вся справа! Якщо болотяники першими його знайдуть, то озеро буде належати їм, а якщо я — то вони будуть змушені покинути Канікульне озеро і я знову стану озерним володарем! Такі підводні закони! У кого скарб водойми, той і її господар!

— Чого ж ти раніше про це не сказав? Ми б одразу стали його шукати!

— Я і гадки не маю, як виглядає батькова карта! Відпливаючи на Дніпро, батько передав мені торбу речей і сказав, що це мій спадок. А між речами є карта мого озерного скарбу!

— І що далі?

— Ми попрощалися! Я довго сумував за батьком, навіть трохи попускав бульбашки очима, а потім глянув на свій спадок — і ніякої карти не знайшов!

— А може, на речах є якийсь натяк, де шукати скарб? Я взяв із собою лупу!

— Хвилинку! — Тиціан дістав зі стінної ніші старовинну гасову лампу, чиркнув сірником і запалив ґніт. Лампа освітила ропуху на бордюрі, але та прилипла до каменя й наче злилася з ним.

— Кла-а-ас! Це з твого спадку? — Дмитрик розглядав лампу під лупою.

— Ні! Знайшов у каналізації! Тут є чимало цікавих речей! А мій спадок ось!

Тиціан виклав з торби портрет товстенької замріяної тітоньки в металевій рамі, розбите глиняне горня й мідну тарілку.

— А решта?

— Яка решта? Це все, що я встиг забрати.

— Небагато. Але якщо десь тут захована карта, то ми її обов’язково знайдемо! — Хитрик узяв у руки рамку з картиною й покрутив на всі боки. — Нічого! Одні природні подряпини й підпис художника Тиціана.

Потім усі троє довго розглядали тарілку й уламок горня, але й там жодного натяку на карту скарбів не помітили. Лише на зеленій від часу тарілці дрібними буквами було вигравіювано: «Синку, доглядай за тарганами, міняй їм щодня повітря, щоб їхні крила не зблідли».

— Цей напис зробив твій батько? — здивувалася Дзвінка.

— Так! А що?

— Дивно, що він знав наперед, що ти заведеш авіаріум із тарганами і що вони будуть з крилами.

— Нічого дивного! Тато й подарував мені цих тарганів! У давнину, ще за часів своєї молодості, він плавав на острів Куба, де збиралися водяники з усього світу. Там і придбав цих авіаріумних комах! А потім передав їх мені разом зі спадком.

— Саме оцих двох? — Дзвінка і Дмитрик підозріло витріщилися на крилатих домашніх улюбленців. — Хочеш сказати, що вони прожили довше за тебе, більше ста двадцяти років?

— Саме так! — водяник із любов’ю глянув на тарганчиків, які мовчки слухали, що про них балакають. — Це на суші вони живуть два-три роки, а в підводних умовах можуть протягнути зо двісті, а то й більше!

— Просто живий антикваріат! — вигукнув Дмитрик і наставив лупу на тарганів. — О! Які вони цікаві! Очі такі розумні, голова й тіло вкриті окремими щитками, наче зі слонової кістки. Просто середньовічні лицарі в латах. А крила! Не гірші, ніж у метеликів. Тут якісь лінії.

— Ану, дай гляну! Ти вже стільки їх розглядаєш! — Джмеленя забрала в друга лупу й собі заходилася роздивлятися комах.

— Це я лупу приніс! — надувся Дмитрик, але відразу ж загадково посміхнувся. — Слухайте, а тарганів можна вважати батьковим спадком?

— Ну, так!

— Тоді вони також можуть бути зашифрованою картою!

Друзі разом зазирнули в лупу й ахнули! На тарганячих крилах були чіткі чорні лінії на попелясто-кремовому фоні. Деякі з цих ліній складалися у план-схему, інші були схожі на слова.

— Острів Закоханих! — прочитав уголос водяник. — Це ж карта нашого озера! Он затока з вербами, он місток! Але це тільки частина, тут нема залишків стіни та затоки біля неї!

— Усе просто! На крилах одного таргана вся карта не помістилася! Тому їх два!

Таргани зненацька встали біч-обіч і одним помахом розкрили свої мармурові крила. Тоненькі, набагато тонші за папір, пронизані тисячами жилочок, вони світилися кремовим полиском, і здавалося, що в темряві розквітла велика квітка з чотирьох пелюсток чи корабель розпустив свої вітрила. Тепер чітко було видно, що на них справді хтось наніс контури озера, загадкові лінії й позначки, а також попідписував усе це! Яка ювелірна робота!

Ропуха піднеслася на ногах, вирішивши діяти негайно. Водяник і двоє школярів надто довго дивляться на її їжу! Ще, чого доброго, самі її скуштують. І довгий жаб’ячий язик вихопився з рота й за мить повернувся з тарганом, зі здоровезним смачнючим тарганом! Ропуха закрила рот і вже збиралася сильно-сильно замружитись… слід сказати, що всі жаби ковтають очима: коли вони мружаться, очні яблука проштовхують їжу з їхнього рота до шлунку. Так от, тільки ропуха хотіла замружитись і ковтнути таргана, як водяник і діти перелякано зойкнули й замахали на неї руками.

— Облиш мого таргана!

— Це ж та сама ропуха, яку я забрав у діда Петра!

— Вона з’їла нашу карту! Тільки не ковтай!

Ропуха завмерла з тарганом у роті. Її вельми здивували нерозумні крики й вигуки. Чого вони так сполошилися? Ну, з’їла вона комаху, ну, природа в неї така, жаб’яча! Що ж тут такого страшного? Все природно! Нащо галасувати?

— Я ж врятував тебе від діда! Інакше він тебе з’їв би! А тепер ти хочеш з’їсти нашу єдину надію на порятунок озера!

— Розтули рота й випусти його! — благав водяник. — Ти ж хороша стара ропуха, ми ж стільки років були добрими сусідами! Ну, розтули рота, мила Буфо Буфо!

Жаба шоковано витріщилася на Тиціана. Ось воно! Він щойно сказав це! Її ім’я! Буфо Буфо! Саме так назвав її викладач на березі озера багато-багато років тому! Вона згадала своє ім’я! А всі в озері досі не вірили, що звичайна, навіть дуже древня ропуха, може мати власне ім’я!

— Ква! — розчулено подякувала Буфо Буфо водяникові, і кубинський тарган випав з її пащі на кам’яний бордюр. Він одразу ж дав драла від ропухи та сховався в Тиціановій торбі разом зі своїм родичем. Ропуха застрибала геть по бордюру, забувши про голод. Тепер вона знала своє справжнє ім’я та мусила поділитися цією новиною зі знайомими й родичами.

— Забирайте моїх тарганів і вдома перемалюйте карту! Я буду чекати в платановому скверику. — Тиціан простягнув дітям торбу з тарганами.

— А чим їх годувати?

— Вони їдять те ж саме, що й люди. Ну все, біжіть. Чекаю на вас з нетерпінням. Мені так хочеться додому, у моє озеро, ріднесеньке! І якомога швидше. Ми повинні першими знайти скарб!

* * *

Щойно тарганів випустили з торби на білий аркуш, вони знову стали один біля одного й розправили крила.

— Хто ж це так акуратно намалював цю карту? — здивувався Дмитрик, розглядаючи лінії й риски в лупу.

— Фантастика! Просто клас! Давай перемалюємо!

Висолопивши язики, Дзвінка і Дмитрик довго скрипіли олівцями по папері. Таргани чемно стояли, розправивши крила і не ворухнувшись, наче знали, які важливі рисунки на них намальовано. Перемалювавши шмат карти з кожного крила, діти зліпили уривки скотчем і перемалювали ще раз. Усе, карта готова.

— Яка ж вона детальна, хоч і така малюсінька!

— Он острів із дубом, а на дубі два жолуді! Це я перемалював!

— А он яйця в качиному гнізді! І качки плавають, схожі на наших Рудохвостика і Широкодзьобку.

— Диви, диви — пам’ятник русалці. Так і підписано «Русалка Ликерія». Я його не бачив! Певно, вже нема.

— А он альтанка, на місці новобудови! Її також знесли! А ці крапки, певно, пісочок на березі.

— Ой, а біля озера колись був справжнісінький чайний будиночок!

— А он і скарб, між островом Закоханих і дерев’яним пірсом. Від пірса і сліду не залишилося!

— А навколо скарбу лінії по колу, пунктир. І такий же пунктир веде до пам’ятника Ликерії, а від неї — до чайного будиночка!

Розділ 14 Скарбник із підводдя

Крізь дірку в паркані компанія пролізла в колишнє Тиціанове володіння. У занедбаному парку лунав хлюпіт, бекання, векання та квакальний регіт. Вода в озері зробилася зелено-коричневою, береги встелилися брудними водоростями, галька й берегові камінчики вкрилися густою багнюкою, зарості очерету й рогозу витолочено, нижні гілки верб і в’язів обскубано, а з дубового стовбура на острові Закоханих обдерто кору. В озері плавали жабуни.

— Що вони наробили?! Моє озеро! Я зараз їм!.. — Тиціан кинувся було бігти з кулаками до жабунів, та Ольма з дітьми вчасно його перехопили.

— Заспокойся! Інакше жабуни тебе проковтнуть і озеро назавжди перетвориться в гниле болото! — з притиском мовила русалка, дивлячись в очі Тиціану. Той від її погляду знітився й забурмотів:

— Вибач, зірвався. Я мовчатиму! Але ми повинні якомога швидше зупинити жабунів!

— От знайдемо твій скарб — тоді й зупинимо! — Ольма вирвала листок лопуха та сховалась за ним. — Раджу всім так зробити задля маскування! Ніхто не мусить нас побачити!

Чотири лопухові листки виткнулися з верболозів.

— На карті хід починається з чайного будиночка. Але ж його нема! Що робити?

На що другий листок лопуха резонно відповів:

— Дмитрику, пам’ятаєш той залишок старої стіни з вишневої цегли, на який ми натрапили? Ти ще казав, що то древні руїни!

— Ти геній, хоч і дівчинка! Це ж і є колишній чайний будиночок. Повземо туди!

І лопухи поповзли під захистом вербових гілок до вузької й мілкої затоки, на крутому березі якої збереглися руїни стіни.

— Тут намальовано будиночок! — він тицьнув пальцем у правий нижній кут карти.

— А хід починається під ним! Мабуть, із підвалу! — Тиціан забрав карту собі.

— А як нам потрапити в підвал?

— На крилах тарганів у цьому місці були слова. Я їх ось тут переписав. Читаю: «третя жовта цегла зліва».

— Думаю, що це даремна трата часу! Тут треба нормальний заряд вибухівки, — сказала вона.

— Є! Жовта цегла! — пролунав Тиціанів голос із-за стіни. Пригинаючись, усі поспішили до нього.

І справді, серед вишневої цегли з округленими від часу краями виднілась одна жовта, твердіша й менша за решту.

— А он ще одна!

— І ще одна!

— І в мене!

Кожен знайшов по жовтій цеглині.

— Ось, третя зліва! — Дмитрик порахував пальцем і штурхнув одну з жовтих цеглин.

Тиціан гримнув кулаком по цеглинці, аж та вистрибнула зі свого місця й полетіла в траву.

— Гляньте в дірку від цегли. Там щось є! Якась залізяка! — Дмитрик і Дзвінка водночас показали пальцем у темну заглибину в стіні.

Дмитрик запхав руку в заглибину, намацав металевий важіль і смикнув. Важіль глухо клацнув і подався вперед. Всі завмерли. Проминула секунда, друга, третя, четверта… Навіть жабуни затихли в озері.

Тоді металева зелена від часу ляда, схована під шаром дерну й трави, відчинилася. Під нею зяяла чорна прямокутна діра. З неї війнуло затхлим повітрям і сильним грибним запахом. Дмитрик посвітив ліхтариком.

— О-о-о-о! А тут і драбинка є! Така сама, як під каналізаційним люком!

Водяник ще раз оглянув підземний колодязь, узяв у Дмитрика запасний ліхтар і поліз униз. Колодязні стінки було викладено каменем. На ньому густою оторочкою висіла запорошена павутина, внизу виблискувала калюжа води. Тиціанові кроки стихли, не чути було й дихання, проте світло ліхтарика все ще виблискувало. Діти збентежено дивилися йому вслід, а потім і самі почали спускатися. За ними поспішила Ольма.

Ляда за нею зачинилася сама по собі, тихо грюкнувши.

Водяник пройшов кілька метрів, пригинаючи голову, а далі зупинився, бо дорогу засипало уламками цегли, штукатурки, каміння й погнутих труб.

— Я буду передавати вам цеглини, а ви кладіть їх попід стінки. Може, так зробимо лаз! — сказав Тиціан.

Скарбошукачі розгребли доволі широкий лаз у завалі. Тиціан простромив туди голову й руки.

— О! Прохід далі вільний! За мною!

Дзвінка легко проплазувала крізь завал, а Дмитрик застряг, зачепившись сорочкою за трубу.

— Мене тут щось тримає! Здається, воно залізне! — крутився він у лазі. А тоді закричав: — Ой-ой-ой-ой! Не чіпайте мене! Ай! Ні-і-і! Ой! Ги-ги-ги! — і, пирскаючи зі сміху, пірнув до Дзвінки і Тиціана.

За ним полізла русалка.

— Ольмо, навіщо ти лоскотала мене? Я мало не луснув зі сміху! — пожалівся малий.

— Зате помогло! Он як ти швидко поліз!

— Вгорі вода! — сказав Тиціан. — Я це відчуваю. Ми вже у підводді!

— У підводді? — перепитали діти.

— Під землею є підземелля, під підлогою — підпілля, а під водою — підводдя! Все просто! — мовив водяник і пройшов ще кілька метрів уперед. Раптом світло його ліхтарика вихопило з темряви жіноче обличчя. Воно дивилося на візитерів зеленими очима, сердито, з погордою та спересердя.

— Це ж русалка Ликерія! — сказала Ольма. — Вірніше, її бронзова статуя! Правда, їй припасували риб’ячий хвіст. Зустрічалася з нею ще за життя, а коли обидві стали русалками, то вона гостювала в Полтві. Ликерія також знала Теодозія, мого колишнього коханого. Не думала, що ще побачуся з нею! Особливо отак!

— От чому її назовні не видно! Вона провалилася разом з фундаментом у підземний хід! — відзначив Тиціан.

— І повністю перегородила його! — Дмитрик посвітив на карту. — Тиціанів батько намалював її ще в повній красі над хвильками озера!

— Добре, що провалилася. Інакше б її просто вкрали та здали на кольоровий брухт, — пробурмотіла Ольма. — І не треба на мене так дивитися! Сказала, що думаю! Ви, люди, у всі століття вирізнялися захланністю!

— Я ще нічого на брухт не здавав! — образився Дмитрик. — Ти краще подумай, як забрати постамент твоєї подруги з дороги. Повз нього не протиснешся!

— У русалок є таємниці! — усміхнулася Ольма. — Пропустіть мене до подруги. Ликеріє, де ж ти тепер плаваєш?

Вона оглянула статую з ніг до голови. Найбільше її зацікавив риб’ячий плавник.

— Е-ей! Посвітіть мені! На плавнику щось написано!

Тиціан взяв із долівки ліхтаря та посвітив.

— О, так добре! Бачу, бачу! Хтось вигравіював: «Ця статуя — подарунок коханій Ликерії на згадку про мене під час подорожі в Атени. Теодозій».

Хоч Ольма через свою русалкову природу була завжди дуже блідою, а в підземно-водному переході було дуже темно, усі помітили, що вона зблідла ще більше.

— Те… Те… Теодозій! Коханій Ликерії! — повторила вона. — Єхидна! Мегера! Моховатка обскубана! Горгона медузяча! То я знепритомніла, втопилася, стала русалкою через зраджене кохання! Ах, Теодозій, хороший хлопчик із порядної галицької родини… І це за всю мою турботу, за всю мою ніжність — отака дяка?! І хто?! Мій коханий і моя найкраща подруга!

Діти й Тиціан відійшли вглиб проходу, щоб випадково не потрапити під розмашисті Ольмині удари.

Ольма схопила Ликерію за шию та смикнула на себе. Почувся металічний скрегіт — і бронзова голова відвалилася, а за мить і статуя переламалася навпіл, звільняючи прохід. На жаль, вона тримала на собі всю стелю.

— Впере-е-е-д! — закричав Тиціан, схопив дітей за руки й потягнув крізь град з камінців і штукатурки. Разом з Ольмою вони побігли вперед, за їхніми спинами зі стелі полетіло каміння, ґрунт цілими потоками посипався донизу й усе навколо густим туманом заволокла пилюка. Її хвилі накрили скарбошукачів, навіть світло ліхтариків не могло нічого освітити. Суцільні стовпи пилюки!

Проминуло кілька хвилин. Хтось закашлявся. На долівці заворушилася купа землі. Коли пилюка осіла, стало видно Тиціана.

— Всі живі? Кахи-кахи! — запитав він, обтрушуючись.

— Начебто живий! Але нічого не бачу! — Дмитрик намацав ліхтарик і спрямував його на потріскану стіну.

— А ти окуляри протри! — порадила Дзвінка.

— Не всі живі! — Русалка і далі стискала за шию відламану голову Ликерії. — Я не жива! Я й до обвалу не була живою! Кажу, що втопилася ще 230 років тому!

Дзвінка направила Дмитрикову руку з ліхтариком позад себе та схлипнула. Тунель за їхніми спинами завалило.

— Ми відрізані від світу! — жахнувся Дмитрик.

— Тому нам дорога тільки вперед! — мовив Тиціан.

Дзвінка забрала в Дмитрика ліхтарик (тепер була її черга нести) і крокувала вузьким проходом попереду. Дмитрик зупинився протерти скельця. Коли ж надягнув окуляри на ніс, то побачив навколо суцільну темряву.

— Дзвінко? Тиціане? Ольмо? Ви де?

Хлопчик уже хотів було запанікувати, але згадав, що на карті позначено лише один тунель. Якщо позаду він завалений, а попереду йдуть його друзі, то заблукати неможливо. Потрібно лише їх наздогнати. І Дмитрик, обмацуючи стіни руками, пішов уперед. Але ні світла ліхтариків, ні друзів не знайшов.

Хтось легенько провів гострим нігтем йому по нозі.

— Ольмо! Перестань мене лоскотати!

Загадковий ніготь боляче дряпнув по коліні.

— Ольмо, та перестань же! Ти якась сьогодні дивна! Увімкни світло!

Покручені, довжелезні й висохлі пальці запалили великого сірника й піднесли його до свічки. Та запалала рівним, спокійним вогником. Дмитрик відразу згадав, що так свічка горить у замкненому просторі. Отже, іншого відкритого виходу нема.

У миготливому жовтому світлі маленького вогника вималювалося сухе зморшкувате обличчя з довгим носом і очима-прірвами. Це не було обличчя Тиціана, і поготів не личка Ольми чи Дзвінки. Перед Дмитриком у підводному тунелі стояв незнайомець.

— Хлопчику, ти мене з кимось плутаєш! Я не Ольма! Я Шилер! Тутешній скарбник. Ось ти і прийшов! Я тебе чекаю вже більше ста років! — розтулився беззубий рот, випустивши деренчливий голос.

— Мамцю! — пробелькотів Дмитрик, задкуючи від худезного стариганя. Але тікати було нікуди: його спина вперлася в стіну.

— Та не мама я, — лютувала істота, — а скарбник! Охоронець тутешнього скарбу! Нарешті хтось по нього прийшов! Тепер ти розпишешся на моїй руці — і скарб буде твоїм!

— На… на… на-на-на руці? — перепитав хлопчик. — Всього-на-всього?

— Так! Бачиш, як усе просто! — скарбник глухо розреготався. — Підписуєшся кров’ю. Договір записано в мене від ліктя до кисті. Тоді я віддаю тобі скарб і відпускаю.

— І все?

— І все! Тобі скарб — мені підпис!

— А де скарб? Я йшов просто на нього!

— Не зовсім просто! Тут відгалуження від основного тунелю. Я саме приліг подрімати років зо три-чотири, а тут бац — і ти сунеш! Нехай так, думаю я, хлопчик — то хлопчик. Мені нікого не шкода! Ходімо до скарбу!

Холоднючі жилаві пальці сталевими кайданами обхопили Дмитрикову руку, і скарбник потягнув хлопця за собою.

А тим часом трійко шукачів ішли вперед, не помічаючи зникнення Дмитрика. Тунель закінчився доволі великою круглою кімнатою. Ліхтарі скарбошукачів висвітлили кам’яну кладку на стінах, якесь химерне сплетіння труб, кабелів і проводів. Вся ця трубо-кабельна плутанина ставала дибки посередині долівки та зникала в стелі.

— Це ж фонтан! — здогадався Тиціан. — Справжнісінький фонтан! Мій батько колись розповідав про нього, але я сам його вже не застав так само, як і пам’ятника русалці. Друзі, це ж дивовижно! Вилупитися з ікринки, прожити все життя в одному озері й не знати, що просто в тебе під ластами є старий фонтан і бронзова русалка, яка провалилася в хід, що веде до скарбу!

— Чого ж ти раніше не шукав цей скарб? — здивувалася Дзвінка.

— Я ніколи б сам не здогадався, що мої древні таргани є картою до нього! А он і те, що лишив мені батько!

Світло Тиціанового ліхтаря впало на невелику дерев’яну скриньку, обкуту залізом. Всі обступили знахідку.

— А де ж Дмитрик? — раптом запитала Дзвінка. — Він мовчки йшов за мною.

— Не знаю, у цій кімнаті я його не бачив. Мабуть, затримався в тунелі. — Тиціан освітив ліхтариком вхід до кімнати. Він був порожнім, проте світло проникало в тунель лише на метр-другий.

— Скарб ми знайшли! А як тепер вибратись? — зітхнула Ольма, погладжуючи пальцями старе дерево скрині.

— Не хвилюйся, виберемось! Розберемо завал чи протиснемося повз Ликерію!

— Сто-о-оп! Ані руш! Поклали скриню назад, інакше це маля постраждає! — затріщав сухий голос.

У кімнату ввійшов скарбник і вивів поперед себе Дмитрика, не випускаючи його руку зі своїх довгих, як у павука, лабет. Ольма відразу ж поставила скриню назад під фонтанні труби.

— Скарбник? — зі щирим здивуванням вигукнув Тиціан. — Батько найняв скарбника? Такого не може бути!

Всі перелякано розглядали істоту, що з’явилася з тунелю та притягнула за собою хлопчика. Скарбник виглядав достоту як дід, замкнений на десятки років під землею. Його лиса вузька голова закінчувалася мичкуватою бородою, кінець якої губився позаду нього в тунелі. Між високих вух стирчали два горбики ріжок, усе обличчя оповили густі зморшки, сіро-зелена шкіра скидалася на кам’яні стіни навколо, з невеликого тулуба виростали довжелезні руки й ноги. Йшов старий трохи навприсядки. На його жилавому тілі теліпалося лахміття від старої синьої спецівки.

— Ану відверніть ті ваші світилка в інший бік! Позасвічували тут! — прикрикнув старий на Ольму і Тиціана.

— Тільки скарбника нам тут і бракувало! — роздратовано буркнула Ольма. — Його навіть лоскоти не беруть!

— А ви кого сподівалися тут побачити? Балерину оперного театру? Ге-ге-ге! — розсміявся старий так, наче фанеру ламав.

— Але мій тато не міг взяти такого охоронця скарбу!

— А він і не брав! — погодився Шилер. — Я сам побачив, як водяник ховає скарб під колишнім фонтаном. Тому пробрався в тунель і почекав, поки мене тут зачинять.

— Тоді скарб не твій!

— Мій! Я ж його сам стеріг! Тому давайте швидко: віддам на нього права — і робіть з ним, що хочете! Малий, тебе як звати? — скарбник струсонув Дмитриком.

— Дмитро Степанович Білонога!

Вихопивши зі своєї спецівки ножик, скарбник без жодних пояснень шаркнув ним Дмитрикові по пальцю, вмочив у ранку перо, що також наче з повітря з’явилося в його пальцях, і простягнув хлопчику. Усе відбулося так швидко, що той не встиг і крикнути.

— На, підпишись у праві володіння скарбу.

— І ви мене відпустите? — Дмитрик тремтячою рукою взяв закривавлене перо.

— Звісно! Навіть допоможу звідси вибратись. Підписуй, отут на кисті.

— Дмитрику, стій! — Тиціан шарпнув малого з обіймів скарбника, але той не відпустив. — Спочатку прочитай угоду! Думаю, тебе дуже здивує те, що там написано!

Водяник і Дзвінка посвітили скарбникові на руку, списану дрібними рядочками букв. Дмитрик пригледівся до цього татуйованого тексту й повільно прочитав останній рядок:

— «За володіння скарбу віддаю скарбнику Шилеру свою безсмертну душу». А-а-а! Не хочу! Душа моя! Я її люблю, хоч і не бачив!

Шилер одразу відсмикнув руку від хлопчика, метнувся до скриньки та схопив її.

— Хочете скарб у скриньці — дайте душу! Такі умови всіх скарбників. Скарби ваші, гуляйте, танцюйте, будьте багаті, а перед смертю прилетять галки і з ними прийду я! Покажу ваш підпис на руці й заберу вашу душу! Хіба не вартий обмін? Багате життя за якусь там душечку?

У Шилерових темряво-чорних очах спалахнули жовті вогники. Його сухі тонкі губи розтулились у пожадливій посмішці, оголюючи рідкі зуби.

— Якщо такі умови, то я відмовляюсь від скарбу! Душа вічна, а багатство минає, — промовив водяник.

— Шо-о-о-о? — зашипів скарбник. — Тоді я вас ніколи звідси не випущу! Продасте чиюсь душу — побачите світ угорі, а як ні, то скнітимете тут сотні років!

Стеля з кам’яних плит затремтіла, зі швів між плитами посипався пісок, униз потекли струмочки води. Вгорі було чути потужні удари.

Міцно стискаючи скарб, Шилер уперся кривою спиною у труби фонтану й завмер. Скарбошукачі притьмом кинулись у тунель. Тієї ж миті стеля обвалилась, а разом з нею в підводдя хлинули потоки води. За мить хвиля вдарила в тунель і затопила його.

* * *

На поверхню Канікульного озера виринули голови: Тиціан тримав перед собою Дмитрика, Ольма — Джмеленя й голову Ликерії під пахвою. Діти відпльовували воду, кашляли й пускали носом бульбашки.

Навпроти чотирьох скарбошукачів з-під води з’явилися величезні жаб’ячі голови та розповзлися в злостивих посмішках. Головний болотяник задоволено проквакав:

— Доплигались? Ми знайшли ваш ква-скарб! Зараз піднімемо його — й озеро назавжди стане нашим! Ми створимо справжній болотяницький рай! Знищимо всіх озерних мешканців, розведемо хмари комарів, а людей годуватимемо болотом, жабами та п’явками! Я вам ква-обіцяю — такого болота Львів ще не бачив!

Із зелених глибин вирвався вихор повітряних бульбашок. Слідом за ним нагору випливли скринька зі скарбами та скарбник, який міцно обіймав її руками й ногами.

— Йой, негайно вимкніть світло! — загорланив він.

— Ква-ска-а-а-арб! — болотяницькі морди радісно вишкірились.

— Скарб? Не віддам! — заверещав Шилер і хутко поплив до берега. Болотяники гуртом кинулися за ним, а один із них поплив на скарбошукачів, широко роззявивши пащеку. Не довго думаючи, Ольма шпурнула бронзову голову йому між зуби. Болотяник з несподіванки ковтнув її, поперхнувся, замахав лапами та зник під водою.

— Хоч якась користь з Ликерії, — буркнула русалка.

— Вдихніть побільше повітря! — наказав Тиціан.

Дзвінка і Дмитрик вдихнули на повні груди, водяник з русалкою потягнули їх під воду. Пливти з водяними мешканцями було набагато цікавіше, ніж навіть на гірках аквапарку. Дзвінка і Дмитрик відчували, як вода із силою обмиває їхні тіла, а повітря розпирає груди зсередини. Здавалось от-от легені вибухнуть. Хотілося якомога швидше ковтнути рятівного повітря.

Припливши до острівця Закоханих, рушили навколо нього. Десять болотяників саме оточували скарбника, схожого на велику водомірку, який, обхопивши скриньку, щосили гріб ногами. Найбільший жабун влучив у Шилера язиком і за мить притягнув до свого рота разом зі скринькою. Бідолаха скарбник стирчав між м’ясистими губами, наче муха з жаб’ячої пащі.

— Усе! Кінець! Скарб у болотяників! — жалібно прошепотів Дмитрик, обхопивши голову руками. — Чому, чому так усе закінчилось? Ми так старались!

— Там скарбу нема! — Дзвінка щасливо всміхнулася.

— Як нема? А звідки ти знаєш?

— Не втрималася й відчинила скриньку ще під фонтаном, коли ти кудись зник.

— Без мене? Я ображуся… Але що там було, якщо не скарб?

— Ось ця записка, — Тиціан простягнув хлопчику мокрий клаптик паперу, на якому каліграфічним почерком було написано: «Скарб під коренем дуба на острові Закоханих біля найнижчої гілки». — Де в цього дуба найнижча гілка?

— Слухайте, тут три гілки відгалужуються на однаковій висоті!

— Ця найнижча гілка, про яку йдеться в записці, могла облетіти за стільки років.

Всі заходилися розглядати дерево, і тут Дмитрик помітив старий сучок, трохи вище своєї голови. Унизу під ним вигадливою петлею в землю спускався могутній корінь.

— Це тут! Точно!

На щастя, товстезний шар дубової підстилки легко піддавався без лопати. Ще й міцні Ольмині нігті стали в пригоді. Через декілька хвилин руки скарбошукачів намацали тверду прямокутну річ. Тиціан занурив руки в опале листя й витягнув з-під кореня срібну скриньку, почорнілу від часу, проте з чіткими опуклими левами на кришці.

— Оце справжній скарб! — прошепотіли діти.

— Відчинити мусиш ти! — Ольма штовхнула Тиціана в бік.

Водяник кивнув і тремтячими пальцями підважив кришку. Усі четверо, затамувавши подих, зазирнули досередини. Там на зотлілій тканині лежали два великі срібні персні з викарбуваними гербовими левами, що стояли на задніх лапах.

— Княжі персні-печатки! Стародавні! — вигукнув Тиціан. — Це скарб над скарбами!

Розділ 15 Болотяницька історія

— Ось скарб! Ми господарі озера, а ви тепер забирайтеся звідси ква-геть! — крикнули болотяники, несучи поперед себе скриню. — Ви забули, що в болотяників дуже добрий слух. Ми все чули! Чи ті ваші обвали були безшумні? Ми навіть почули ваші голоси під дном озера! Тоді все зрозуміли. Розгребли мул і побачили плити фонтана. А завалити їх з нашою силою — просто ква-дурничка.

— Ваша скриня порожня! Ось справжній скарб! І я його знайшов! Тому озеро залишається за мною! Я його водяник і господар! — Тиціан рушив їм назустріч.

У найбільшого болотяника відпала широчезна щелепа. Він похапцем відчинив скриню, перевернув її догори дриґом і затрусив.

— Ах ви квак-так! — вигукнув болотяник.

— Так! Це водяний закон! У кого скарб водойми, той і її господар!

— То зараз ква-скарб може бути і в нас! Жабуквак знає, що каже!

Гурт болотяників посунув по містку на Тиціана. Широчезні лапи гулко чалапали по дошках. Кілька болотяників вистромилося з води, бредучи до острова Закоханих.

— Нас оточили… — пролепетала Дзвінка, роззираючись.

Жабуквак підстрибнув і шарпнув скриньку до себе.

— Жабукваку, є закон! Озеро моє! Ти не маєш права! — Тиціан потяг скриньку до себе.

— У нас нема вибору! Ми мусимо залишитися тут!

Від штовханини два персні вилетіли зі шкатулки й засяяли в сонячному промінні. Всі навколо завмерли, спостерігаючи, як коштовності летять у каламутну воду. Лише Буфо Буфо, що сиділа на містку, миттєво схопила персні язиком, запхала їх до рота й стрибнула у воду. У Жабуквака знову відпала щелепа. Відвисла вона й у Тиціана.

— Стійте! — до озера з різних боків підходили люди, несучи в руках банки і оберемки якоїсь трави.

— Дзвінко, ми скупили весь полин на Стрийському та Галицькому базарах! — бабуся Леся й двірничка помахали своїми букетами.

— Вітаю, у мене є ідея щодо озера. На цей раз хороша! — гукнув мер Триндикало.

— Тож давайте без болотних витівок! — з притиском мовив водяник і забрав скриньку назад.

Болотяники один за одним пострибали у воду та зникли в каламуті.

— Святу воду й полин у озеро! — наказала бабця Леся. — Моя Дзвінка вірить, що це допоможе очистити його! Принаймні, не зашкодить.

— Так! Так! — знову вигукнув Триндикало. — Акція! У нас міфологічна акція!

— О-о! — мало не зойкнула русалка. — Мені треба швиденько на берег. Ці трави та свята вода впливають не тільки на болотяників, а й на мене!

Вона поспішила місточком над озером. Їй назустріч кинувся Триндикало, втягуючи по дорозі свого животика.

— Ось ми й зустрілися знову! А я так про це мріяв! — защебетав він.

— І вам доброго дня!

— Чи у вас не звільнилась хвилинка для мене?

— Звільнилась! Але вона вже закінчується! Бувайте і не пчихайте! Апчхи! У мене алергія на цей полин! — русалка швидкими кроками зникла у верболозах.

Озеро знову завирувало від тіл жабунів. Вони втікали від запаху полину й м’яти.

— Дивіться, дивіться, фламінго! — захоплено вигукнули бабці Леся і Фрося, дивлячись на болотяників.

На берег Закоханих виповз Шилер і відразу почав обтріпуватися від води. Схоже, свята вода та трави загрожували і йому.

— Шо то за день, шо то за день! — белькотів він. — Не підписують угоду, затоплюють мою скарбницю, мене мало не з’їдає болотяник, потім виявляється, що я стільки часу оберігав порожню скриню, а тепер ще й покропили святою водою. А в мене від неї страшна висипка по всьому тілу. Навіть у таких місцях, що й здогадатися важко. Шо то за день!

— Жабуни кличуть нас. Щось хочуть сказати! — Тиціан показав на Жабуквака, який заклично махав лапою із заростів.

— Ти думаєш, варто йти? — скептично запитав Дмитрик, поправляючи вологі окуляри.

— Може, це їхня нова пастка! — додала Дзвінка. — І скарб у Буфо Буфо!

Наче відкликнувшись на своє ім’я, з води з’явилася стара ропуха. Вилізши біля дітей і Тиціана, вона розтулила рота й виплюнула персні.

— Буфо Буфо! — нагадала ропуха і, задоволена собою, почалапала назад до води. Ще б пак! Буде що розповісти прапуголовкам, якщо не забуде.

Тиціан підняв персні й один натягнув собі на вказівного пальця. Біля водяника відразу закрутився скарбник. Щойно побачив нові дорогоцінності, у його висохле тіло наче знову вселилося життя.

— О-о-о! Який дивовижний і цінний-прецінний скарб! — затараторив Шилер, жадібно блимаючи чорнезними очима.

— Ти знаєш, що це за персні? — здивувався Тиціан.

— Аякже! Кожен скарбник одночасно й антиквар, й історик, і знавець міфології. Це чарівні печатки галицько-волинського князя Лева Даниловича! Дванадцяте століття!

— Двана-а-а-адцяте століття! — Дмитрик від захвату аж рота роззявив.

— Чарівні? — перепитала Джмеленя та прикусила пухкеньку нижню губу.

— Чарівні-чарівні! Ви що, зовсім темні у скарбах? Що запечатаєш тим перснем, те довіку буде твоїм! Уявляєте?! У цих печатях — сила львівських левів! Такий неоціненний скарб треба правильно зберігати. Тиціане, бігом став підпис на моїй руці! І я піду з перснями під землю й оберігатиму їх до твоєї смерті.

— Шилере, ану геть звідси, поки я тебе у воду не кинув! — Тиціан міцно стиснув кулаки та грізно глянув на скарбника. Той відразу знітився й відступив до дуба. Назад у озеро йому не хотілося.

— Я йду до болотяників. — Водяник рушив містком на берег. За ним слідом задріботіли Діти.

— Навіщо слухати їх? Вони ж наші вороги! — дивувався Дмитрик.

— От і потрібно дізнатися, що саме зробило їх нашими ворогами!

Усі троє зайшли за напіврозвалену стіну. З кущів вийшла Ольма й зупинилася поряд, вперши руки в боки.

— Ми вас слухаємо!

Вперед виступив Жабуквак, потупившись у траву.

— По-перше, — почав він, — ми визнаємо вашу правоту. Канікульне озеро ваше за водяним законом. По-друге, хочемо пояснити, чому прийшли сюди. Ми жорстокі, сердиті й недобрі до людей створіння, але така наша міфічна природа! Є ягнята — і є вовки! Це світова рівновага!

До цього часу ми жили в болотах серед великих торфовищ, недалеко від Львова. Ніхто з нашого болотяницького поселення нікуди не збирався мандрувати зі свого дому. Води та болота нам не бракувало. Проте кілька років тому на наше торфовище приїхали люди та прорили канави. Вода швидко стекла з болота. Але і це ми ще терпіли, рили глибші нори, а по ночах мандрували у ближні ставки, щоб відмокнути. Та цього року жити на торфовищі стало зовсім не можливо! Приїхали десятки бульдозерів, екскаваторів і вантажівок. Вони риють наш торф і вивозять його геть! Уже більша половина торфовища зникла, нашу домівку зруйновано!

Дійшло до того, що мене разом з моєю спальнею екскаватор захопив своїм ковшем і викинув у вантажну машину. Я навіть не встиг зістрибнути, бо на мене висипали ще цілу тонну торфу. Згодом мене скинули біля розкішного чотириповерхового будиночка, дачі сестер Захланських, як з’ясувалося згодом. Скоро прийшли і вони самі. Зачаївшись у купі торфу, я підслухав їхню розмову. Надія розказувала про це озеро, як вона обов’язково зітре його з лиця землі. Тоді я напустив на сестер маролюзію та вийшов до них як працівник фірми «Болотодизайн». Їм сподобалась моя ідея з відпочинковим комплексом навколо озера. Звісно, ніхто не збирався робити якийсь комплекс. Головне, щоб нас, торфових болотяників, запросили на озеро! Захланська це й зробила. Тоді ми зібрались і гуртом перейшли сюди. Решту ви знаєте.

— Як прийшли, так і забирайтеся звідси! Це ваші проблеми! — Ольма ще більше насупилася. Здавалося, вона ось-ось покусає Жабуквака.

— Почекай! — Тиціан простягнув Жабукваку другий перстень князя Лева. — Це чарівний перстень. Ним ви зможете запечатати своє торфовище, і його перестануть розривати.

— Навіщо ти це робиш? — русалка скоса зиркнула на Тиціана.

— Просто я мало не втратив своє озеро й розумію, що це означає. Розумію, як це — жити в каналізації, бо хтось вигнав тебе з дому. І до того ж, як матимуть власне болото, нам навряд чи заважатимуть.

— Може, ти правий, — заспокоїлась русалка, жалібно глянувши на перстень у водяниковій долоні.

— Беріть, чого дивитесь! Поки я не передумав.

Жабуквак тремтячими пальцями взяв перстень-печатку.

— Ква-ква-квакую! Дуже квакую! Важко повірити! Ми всі повертаємось додому! Тепер торфовище знову стане болотом і буде наше!

Зграя жабунів із жабунятами за кілька стрибків зникла у верболозах.

— Он там, он там! — закричала Фрося з мостика. — Фламінго полетіли!

Біля людей з вулиці Кленової стояв мер.

— Ні, це не рекламна передвиборча акція! Це правдиве бажання зробити щось для міста! Якщо чесно, то мені вже не важливо, переоберуть мене мером чи ні. У будь-якому випадку створю екологічну комісію, яка буде займатися такими питаннями, як збереження озера! А ще будемо оберігати міфічне різноманіття Львова. Наприклад, охоронятимемо ставки, озера й річки, бо там, мовляв, живуть водяники й русалки. Це має приваблювати до міста ще більше туристів! У сучасному житті Львова дуже бракує казки!

Мешканці Кленової відразу потягнули мера на свою вулицю, щоб показати йому тріщини в стіні, ями на дорозі, невивезене сміття та калюжу над трубопроводом з водою.

Розділ 16 Лев’ячий слід на воді

Дмитрик і Дзвінка гралися на подвір’ї зі своїми однокласниками в лови. Якраз встигли набити собі декілька синців, як із вікна вистромилася пані Наталя, шукаючи очима свого чоловіка.

— Михайле, ти просив покликати тебе на новини! За декілька хвилин почнуться!

Подвір’я вмить спорожніло, залишилися самі малюки. Джмеленя і Хитрик теж побігли додому.

* * *

На екрані з’явилася худезна та яскраво нафарбована Шприха, професійно всміхаючись глядачам.

— Доброго дня! З вами «Львівські новини» і я, їх ведуча Аліна Шприха. Для початку поговоримо про тему, яка цього ранку найбільше всіх хвилює, — вибори мера нашого міста! Щойно ми отримали перші результати підраха-хунків… Вибачте, підрахунків голосів наших виборців. За попередніми даними, лідирують два кандидати на посаду мера: Надія Захланська і Мирон Триндикало! Різниця між ними невелика, але переважає добродійка та меценатка пані Надія. Офіційні результати виборів будуть оголошені сьогодні у вечірніх новинах.

— У-у-у-у! Та Надійка-Пихтійка й тут влізла! Вона все навколо сміттям засипле! — обурилася бабця Леся. — І хто це за неї голосував? Покажіть бодай одного!

Іванка і Гєник заперечливо захитали головами.

* * *

Водяник на березі збирав навезене Захланськими сміття в мішки. Біля нього крутився скарбник, збираючи на купку різний брухт.

— Привіт! Ви все працюєте! — вигукнув Дмитрик.

— І Шилер тут! — здивувалася Джмеленя.

— Я збираю всілякі залізяки, щоб здати їх на брухт! — гордо повідомив скарбник. — Потрохи назбираю свій власний скарб і буду його охороняти. Ви бачили мою обновку? — старий покрутився перед дітьми на всі боки. Він був одягнений у нову й поки що чисту спецівку. — Це мені Тиціанподарував!

— А ось і я! — з верболозу вигулькнула русалка.

Канікульне озеро вже виглядало значно краще, ніж учора. Каламуть осіла, очерети піднялися вгору. Двійко качок снували туди-сюди, носячи галузки й травички до свого нового гнізда.

— Ну що, можна починати! — Ольма підштовхнула водяника до води.

— Я сам? Це така відповідальність! — почав було опиратися він.

— Не викаблучуйся! — вигукнув Шилер. — Ти сам! Не я ж! Перстень на твоєму пальці — твоє озеро перед тобою!

— Ну гаразд! — Тиціан глибоко вдихнув і наблизив перстень до води.

Опуклий лев торкнувся водяної поверхні.

— Дивіться! Дивіться! Вода мерехтить! — вигукнула Джмеленя.

Вода засяяла блакитним серпанком, наче серед білого дня на плесі з’явилася місячна стежка. Серпанок ріс, похитувався разом із хвильками, але не сходив зі свого місця. За хвилину на його місці засяяв відбиток лев’ячої лапи. Наче справжній звір щойно став у воду біля берега, і вода застигла під його вагою, як віск.

— Ой! А он іще один слід! І ще один! — вигукнув Дмитрик і протер окуляри.

Невидимий лев усе крокував і крокував по воді, ставлячи печатки своїх лап біля очеретяної затоки, біля вавилонських верб, біля старої шафи з водяниковим одягом, ось вони з’явилися під містком. Щось зарипіло, хтось тихо рикнув! Нарешті останній слід наклався на перший, і всі відбитки лев’ячих лап умить спалахнули зеленавим світлом. Спалахнули та зникли!

— Ось і все! — забубонів Шилер. — Таїнство скінчилось! Тепер озеро навіки належатиме Тиціану і його наступним пуголовкам! Ну, я пішов збирати брухт, щоб заробити на скарб.

— Шилере, почекай! — хлопчик підбіг до скарбника.

Скоро хлопчик і скарбник підійшли до гурту. У руках Шилер міцно тримав коробочку.

— Ну все, бувайте здорові! Мушу покинути вас! Хочете, здайте мій брухт і заберіть гроші собі. Я побіг охороняти новий скарб. Думаю, робота щонайменше на двісті-триста років, — затараторив скарбник.

— А що за скарб?

— Дмитриків! Тобто, ясного пана Дмитріуса-Хитріуса! Звісно, що я взяв цей скарб без угоди. Хай душа залишається з малим! Та й набридло мені за душами ганятись! Після того як побував у пащі болотяника, у мене відбулася переоцінка цінностей, такий собі переоблік. Золото — то золото, а душі — то душі! Дмитрик подарував мені своє багатство просто так, без жодних контрактів! Тепер скарб мій власний! Тут найцінніші Дмитрикові речі. За два-три століття їм узагалі ціни не буде. Але я нікому не скажу, де його ховатиму! Цікаво, чи підземелля чайного будиночка повністю затопило? Там точно мало залишитися місце для худенького скарбника! Ну, бувайте, цілуватися не будемо, бо ви якісь несвіжі! Зустрінемося через декілька сотень років! Бувайте!

Весело насвистуючи польку, Шилер стрибнув у люк під стіною. Ляда, грюкнувши, зачинилася.

— А звідки ти взяв справжній скарб? — Дзвінка заінтриговано глянула на друга.

— Шилеру мої дорогоцінності сподобалися! Він знову при роботі. Це головне! А там були звичайні хлопчачі скарби: старі копійки, металеві ґудзики, значок із тризубом, декілька фантиків і різна дрібнота!

— Хіба це справжній скарб? — засумнівалася Джмеленя.

— Скарбники цінують речі не за їхню вартість, а за те, якими цінними є ті речі господарям скарбів. Для Дмитрика в тій коробочці було справжнє багатство, тому для Шилера це справжній скарб, — пояснив Тиціан. — Ти, Дмитрику, молодець!

* * *

В обід на озеро прийшла бабця Леся, прихопивши бутерброди, Фрося, Василь і Петро. Бабця нагодувала внучку і її друга. Незабаром тут з’явився Триндикало з якимись людьми. Виявилося, що це інженери й дизайнери. Вони щось вимірювали, записували, галайкали між собою. Мер ходив за ними, наче припнутий, постійно перепитував, сперечався та махав руками. Побачивши мешканців вулиці Кленової, відразу підбіг до них і чемно привітався.

— Ось, привів хлопців, хай тут усе поміряють. Золотих гір не обіцяю, але з боку новобудов усе засиплять пісочком, поставлять грибочки, шезлонги. Стежки підремонтують, посадять кілька декоративних кущів і дерев. Це моє останнє розпорядження на посаді мера. А далі буде видно!

— Навіщо ви це все робите? Вибори закінчились! — здивувалася двірничка Фрося.

— Просто мені дуже приємно робити потрібні речі! Шкода, що пізно це зрозумів!

Мер побачив біля верболозу Ольму, відразу змінився на обличчі, заусміхався, знітився, незграбно зачовгав ногами й зарухав вухами. Проте підійти до русалки не встиг, бо з кущів на нього вилетіла Надія Захланська.

— Он ти де? Це твої люди вигнали звідси «Болотодизайн»? Ти знову прийшов тут керувати? Ну, чекай, чекай! Скоро я стану мером і все поверну на свої місця! Озеро засиплять, дерева вирубають! Тебе викинуть з кабінету! А ти, — Захланська показала на Тиціана, — ходи зі мною, є розмова.

Вона повела здивованого водяника за руїни будиночка. Щойно Тиціан зайшов за вцілілу стіну, як його схопили двоє охоронців Захланської та затулили йому рота.

— Я давно шукала печатку Лева Даниловича! Прочитала про неї в давній книзі, — засичала Надія. — Нею я припечатаю весь Львів! Давай сюди! Знімай перстень!

Двома руками вчепившись за перстень-печатку, жінка почала стягувати його, проте водяник затиснув руку в кулак, не віддаючи свою дорогоцінність.

— Ги-ги! Ой! Мене щось залоскотало! — тоненьким голосочком вигукнув один охоронець.

— Ти що? Потрібно звідси вшиватись! — перелякано забелькотав другий.

— Через мої лоскоти? — далі повискував перший.

— Дурню, через русалку, яка тут живе! Кажуть, вона залоскотала десять водіїв нашої Захланської. Троє з них ще досі регочуть!

— Цить! Тримайте міцно цього хлопця!

— Ги-ги! А-а-а-а! Русалка! — охоронці з реготом і вересками покинули свою господиню та щодуху помчали стежкою до новобудов. З-за кущів вийшла Ольма, переможно всміхаючись.

— Стійте! Залишайтесь на місцях! — крикнула Захланська, але її ніхто не послухався. Раптом вона кинулася бігти на своїх підборах до озера. Збоку це виглядало кумедно. Здавалося, її підкидає на кожному кроці та вона от-от гепнеться на стежку.

— Вона вкрала мій перстень! — вигукнув Тиціан. — Злодійка!

— Стійте! Ні кроку до мене! Ані руш! Я буду кричати! Я в суд подам! — горлопанила Захланська, побачивши, що в її бік ідуть люди.

— Віддай перстень і можеш іти куди хочеш! — з притиском мовив Тиціан, простягаючи руку.

— Ні! Ні! Я стану мером! Перстень буде моїм! Львів буде моїм! Не підходьте, бо я кинусь у воду! — Вона перелякано озиралася на людей навколо, задкуючи до води.

Хрусь! Височезний підбір на одній нозі зламався. Захланська заволала, не втримала рівноваги й полетіла назад, просто в мілководдя. Перстень вилетів з її руки, Тиціан спритно спіймав його на льоту й відразу одягнув собі на палець.

Захланська сиділа заднім місцем у мулі, задерши руки вгору й жалібно роззираючись. Її розшита срібними нитками сукня швидко намокала, капелюшок з білими пір’їнами плив по воді.

— Ех ти, Надійка-Тюхтійка! — мовив дід Василь. — Була пихатим дівчиськом у школі, такою і залишилась!

— І ще стала злодійкою, — докинув Петро та голосно розреготався.

Решта спочатку лише всміхалася, але за кілька секунд реготав увесь берег. Захланська в болоті виглядала напрочуд кумедно.

— Я вам ще всім покажу! — Вона спробувала підвестися, але послизнулася й упала у воду долілиць.

Голосно заревівши від люті, Захланська випростала ноги, все ще впираючись головою в берег. Тепер її зад був вище голови. Потім підвела плечі й голову — підошви поїхали по мулу, і кандидат у мери черговий раз гепнулась на мілководдя.

— Давайте я вам допоможу, — серйозно мовив Триндикало, простягаючи руку своїй конкурентці.

— Не чіпай мене, Тарандайкало! — з останніх сил Захланська виповзла на берег, звелася на ноги й розмашистим кроком чкурнула до свого авта.

* * *

Після довгої та нудної реклами на екрані з’явилася усміхнена Шприха. Вона уважно читала папірець у руках.

— Нічого не розумію, — пробурмотіла вона, не збагнувши, що вже в ефірі. — Що? Ви мене вже показуєте? Чого не поперд… поперед… Доброго дня, любі глядачі. Починаємо випуск новин нашого міста з найважливішої події на сьогодні — виборів мера! Отже, не буду затягувати, а відразу розкажу, хто переміг, хто став наступним мером Львова! Отак відразу й без ліричних відступів розкажу всі результати! Це офіційні дані виборчої комісії! Отже…

За Аліниною спиною з’явилася асистентка, глянула в Алінин папірець і пробурмотіла:

— Як так? Не може бути! Нам усім капець! — і втекла з кадру.

Шприха розлючено глянула їй услід і нарешті почала читати результати виборів.

— Отже, наступним мером Львова стала добродійка і меценатка Надія Вікторівна Захланська. За неї свої голоси віддали тридцять вісім відсотків виборців. На другому місці за кількістю голосів опинився Мирон Іванович Триндикало — двадцять один відсоток. Значно менше набрали такі кандидати на посаду мера, як Тринтикало — вісім відсотків, Триньтринькало — шість відсотків, Тириндикало і Тиринтикало — по п’ять, Тарантайкало — чотири і Тарандайкало — два. По одному відсотку голосів розібрали між собою Циммерман, Бебельман і Цукерман, певно, три брати. Інші сорок сім кандидатів набрали менше одного відсотка голосів львів’ян. Тому нарешті можна привітати нового… Що? Ще не можна?

Чиясь рука вирвала в Аліни один папірець і втулила інший. Чути було, як Шприха шепоче до когось за кадром:

— Як помилка? Вони — це він? Помилка? О, мати рідна! Як я це скажу? Сором який!

Вона повернулась у кадр, трохи покусала нижню губу та продовжила:

— Е-е-е-е… и-и-и-и… Добрий вечір, це Аліна Шприха… з вами. Щойно у студію передали нові офіційні результати виборів. Виявилося, що панів Триндикала, Тринтикала, Триньтринькала, Тириндикала, Тиринтикала, Тарантайкала й Тарандайкала звати однаково — Мирон. І по батькові в них також однакові — Іванович. Отже, всі Триндикали разом набрали п’ятдесят один відсоток голосів і перемогли Захланську. Таким чином, мером нашого міста знову став Мирон Іванович Триндикало! Вітаємо нового мера!

Ще кілька хвилин бабця з онучкою мовчки сиділи перед телевізором. Нарешті бабця Леся вимовила:

— Ну й наплутали! Тільки в нас таке може бути!

Розділ 17 Заказник міфологічного різноманіття

Дзвінка і Дмитрик, бабця Леся, двірничка Фрося, гравці в доміно Василь, Петро і Мефодій, маленька Оля з мамою, квітникарі Любко й Маруся рушили до озера.

Перша несподіванка чекала на них на місці колишньої діри: там стояла кута хвіртка. До бетонної стіни було припасовано маленьку металеву табличку «Перший Львівський міфічний заказник». Над хвірткою висів ліхтар, якого тримав у руках чавунний левчик, а замість протоптаного манівця тепер пролягла брукована стежина. За хвірткою стежка кривуляла ув підстрижених рядах самшиту. Раніше вони точно тут не росли і не могли самі вирости за декілька днів. Над самшитами на новому кам’яному п’єдесталі застигла бронзова русалка. Тільки добре придивившись, можна було помітити на її шиї й талії тонкі запаяні лінії тріщин. На русалчиному хвості якісь хулігани блакитною фарбою написали: «Ликерка — дурепа». Між кущами в тихих закапелках стояли лавки з чавунними ніжками у вигляді лев’ячих лап. Над ними на стовпах висіли ліхтарі з вигадливими кутими завитками. Далі стежка виводила на берег озера.

— Що, болотяники повернулись? — Дмитрик зняв окуляри, протер їх і знову насадив собі на ніс.

І справді, на перший погляд краєвид навколо нагадував болотяницькі маролюзії. З боку новобудов уже не було куп із будівельним сміттям, натомість лежав посірілий від дощу піщаний пляж із дерев’яними грибочками й лежаками. На місці руїн чайного будиночка тепер стояла хатка з трьома дерев’яними стінами, а четвертою була давня цегляна стіна. На вивісці великими буквами було написано «Дитяче кафе „Хатка русалки Зоськи“», а дрібнішими — «Морозиво з молока, лимонад із лимонів, шоколад із какао-бобів». Ще навколо то тут, то там росли якісь дивовижні деревця й кущі, тільки пальм бракувало. Над мостиком зробили кілька арок, на яких почепили маленькі ліхтарики. А до цих конструкцій були причеплені виткі рослини, що посадили на березі та на острові Закоханих. Решту берегів залишили недоторканими.

Компанія з будинку номер сім уперлася в червону стрічку, натягнуту впоперек стежки.

— Чекайте, чекайте! Я зараз! — Триндикало мчав до стрічки. — Честь відкрити новий Міфологічний парк належить ось цим молодим мешканцям міста! — Мирон Іванович вказав на стрічку та простягнув ножиці Дмитрику і Дзвінці. — Ріжте!

— Ми? — з недовірою запитав Дмитрик.

— Звісно! Адже ви наново відкрили це озеро для мешканців нашого міста й відіграли головну роль у його порятунку. Ваш сантехнік, Тиць… Тиць…

— Тиціан! — підказала дзвінка.

— Тиціан, саме він, усе розповів! Тому честь відкриття належить вам.

Дзвінка взяла ножиці за одне вушко, Дмитрик — за інше, і так вони разом перерізали стрічку. У цю ж мить усіх засліпив спалах фотоапарата. Мер одразу переглянув зображення на екранчику й задоволено запевнив:

— Вийшли просто чудово! Тільки очі заплющили! — і в захваті заплескав у долоні.

— По морозиву нам усім не зашкодить! — вигукнула пані Фрося й пішла стежкою до «Хатки русалки Зоськи». Решта повільно рушила за нею, роззираючись навколо великими очима.

Підійшовши ближче до берега, мешканці Кленової помітили ще декілька бронзових фігур. На великому камені біля води сиділа інша русалонька й замріяно дивилася бронзовими очима на воду. На її спині красувався напис: «То я». З-під місточка визирала фігура водяника, в очеретах сидів болотяник, з-за рогу кафе визирав скарбник зі скринею в руках. А з боку пляжу на маленькому кам’яному пірсі сидів мармуровий лев, визираючи щось на дні озера.

— Яка краса! — вигукнула двірничка. — А морозиво за рахунок мерії?

— Ні! — всміхнувся Триндикало. — За рахунок мера.

З боку новобудов долинув жіночий лемент:

— Відпусти мене! Ти мені набридла! Досить!

Поміж туй пролізла спочатку Ганна, а тоді і Надія Захланська. Надія кричала вслід сестрі:

— Підеш до них — я знати тебе не хочу!

— Ти зачинила мене в моїй кімнаті та не випускала цілий тиждень!

Ганна підійшла до фігури болотяника й зупинилася. Василь повільно рушив їй назустріч.

— Подивись, яка краса навколо! І це належить усім! Хіба це не прекрасно? Тут гратимуться діти, гулятимуть пенсіонери й молоді мами! Закохані бігатимуть на острів триматися за руки! Я така рада, що ти не стала мером і не засипала озеро! — далі верещала Ганна.

— Зрадниця! Ти зраджуєш наш бізнес!

— Та я через твій бізнес життя собі зіпсувала! Гроші та гроші! Набридло! Я хочу жити, як нормальні люди! Ходити в шортах і шльопках, а не в тих дурнуватих сукнях і підборах.

— Ах так! Ну й лишайся на цьому болоті! Ти випала з еліти! Тьфу! — Надія розвернулася й покрокувала, показово вихиляючись на підборах.

— Це ти в болоті живеш. Тьфу й тобі! — пробурмотіла її сестра, обертаючись до озера. І нарешті побачила біля себе Василя. — Підслуховував мою приватну розмову із сестрою?

— Вашу розмову підслуховували всі в радіусі трьох кілометрів. Кричати менше треба, — мовив Василь.

— Ти мені не розказуй. Чого прийшов?

За своїм сусідом і його пасією з-під стін кафе спостерігала вся компанія з Кленової. Тиціан підморгнув дітям і прошепотів:

— Піду покупаюся. Хочу дещо перевірити!

— Я прийшов? — Василь уже хотів докинути якийсь в’їдливий дотеп, але стримався. Помовчавши, він ступив до жінки і легенько торкнувся своєю мозолястою рукою худих і тонесеньких Ганниних пальців.

— Ганю, чого ми знов? Може, досить гордощів? Ти знаєш мої почуття!

— Ти про що?

— Ганю, виходь за мене заміж! Я більше без тебе не можу! — випалив Василь, падаючи перед Захланською на коліна. Тій аж заціпило на мить. А коли вона змогла вдихнути, то відповіла:

— Ти здурів? Щоб я вийшла заміж за якогось трударя? Хіба після того, як із цього озера фонтан заб’є!

І цієї миті сталося диво: з того місця, де під дном озера була фонтанна кімнатка, вгору здійнялися декілька водяних стовпів. Плесо під ними зарябіло від крапель. Озерний водограй ожив.

— Ваш сантехнік має просто золоті руки! — сказав Триндикало. — Це він полагодив фонтан.

Шокована, Ганна Захланська стояла мовчки, дивлячись на водяні струмені. Вона навіть жодного разу не кліпнула, лише в неї з очей потекли дві великі сльозинки. Не дивлячись на свого однокласника, вона плечем сперлася на нього та прошепотіла:

— Васильку, я згодна!

— Вітаємо! — вигукнула двірничка, беручи морозиво з рук продавця. — Нарешті перестали відмахуватися! За таку подію я три порції з’їм!

Дмитрик і Дзвінка також підійшли до вітрини кафе, замовили по молочному коктейлю. Вони дуже здивувались: у продавчині були дуже білі й холодні руки. Діти підвели погляд угору й побачили, що за прилавком стоїть Ольма.

— Привіт, малеча!

— Ти продавець?

— І не сподівайтеся на постійне дармове морозиво! Я тільки сьогодні погодилася тут працювати, — русалка підморгнула малим. — Просто день чудовий: після дощів мокро, волого, можна спокійно бути на повітрі. Та ще й така любов! — вона кивнула в бік Ганни й Василя.

* * *

Під вербами в озерній затоці між стінами рогозу й очерету знову з’явилася дивна підводна домівка. На затопленому вербовому корінні слабенька течія похитувала полатаний гамак. Неподалік стояв відремонтований кухонний креденс, на якому равлики мили посуд, а біля них у наповненій повітрям кульці тихо ворушили вусами два кубинські таргани. З металевої рамки дивилася гладенька тітонька. Аж якось не вірилося, що багато століть тому геніальний художник перехопив своїм пензлем цей замріяний жіночий погляд, пронісши крізь час.

— А де твій перстень-печатка? Невже згубив? — Дзвінка показала на водяникову руку.

— Ні, сховав. Його постійно хочуть у мене забрати. Тому він знову став скарбом!

— Та ти що! А не забудеш, куди його сховав? Чи ти віддав його скарбнику?

— Жодних скарбників! Просто чарами намалював карту озера й позначив на ній, де саме лежить мій скарб. Колись я знайду водяничку й у мене вилупиться синочок. Йому я й передам карту — все, як у водяній традиції. Хочете побачити, як моя карта вилазить з піску?

— Вилазить? Вона жива? — здивувалися діти й рушили слідом за Тиціаном до маленької піщаної коси між вавилонськими вербами й очеретами.

Пісок був звичайним, звичайним були і трави навколо. Діти й водяник повставали мовчки над піщаним бережком, уважно вдивляючись у нього. З пісочку визирнула маленька голова з дзьобиком і двома здивованими оченятами. Слідом за голівкою з’явилися лапки-ласти, круглий м’який панцир і мацьопкий хвостик.

— Черепашка! — захоплено прошепотіла Джмеленя. — Я так мріяла про черепашку.

— А он іще одна! Їх тут багато! — Дмитрик знову заходився протирати окуляри. Він так завжди робив, коли хвилювався чи бачив щось дивовижне. А малесенькі, менші за п’ять копійок, черепашенята, які вилазили з піску, були справжнім дивом. Подолавши півметрову відстань від гнізда до берега, черепашенята одне за одним пірнули у воду.

— Ти намалював карту на черепашенятах? — запитав Дмитрик.

— На двох. Вірніше, все було так: коли болотяна черепаха знесла в ямку яйця й закопала їх, я відкопав два з них, намалював на них озеро і скарб, а потім зарив назад у пісок і трохи почаклував. Поки черепашенята вилупились, карта перейшла на їхні панцири. Її можна побачити, лише добре придивившись.

— Так само, як і з тарганами! — вигукнула Дзвінка. — Класно придумав. Ніхто не здогадається. Тільки ти своєму майбутньому сину напиши чіткі інструкції, чіткіші за ті, що тобі залишив твій батько.

— Ну, це ще не скоро. Років через двісті-триста.

— Але звідки тут взялася черепаха? Просто посеред міста!

— Вона тут завжди жила, і не одна. Канікульне озеро має ще багато таємниць!

* * *

Дзвінка забула про все на світі, спостерігаючи за своїми новими домашніми улюбленцями. Дві червоновухі (або, як бабця Леся казала, червононосі) черепашки плавали й оглядали свій новий тераріум. Приємно було усвідомлювати, що ці два панцирні створіння плавають тут, у квартирі, а в озері у Тиціана живуть їхні болотяні родички.

У наступні дні тільки й мови повсюди було про новий парк з пречудовим озером, стильними скульптурами і смачнючим морозивом. Тільки от у новинах про це розповідала асистентка Шприхи. Сама Аліна боялася нової премії за оригінальний сюжет.

А сьомого липня на озері святкували Івана Купала. Увечері тут розпалили велике вогнище. Всі співали, танцювали. Якийсь високий юнак, сидячи чомусь по пояс у воді, співав дивовижних пісень під гітару. Тиціан розповів Дзвінці й Дмитрику, що це люзон. Оскільки в нього був риб’ячий хвіст нижче поясу, йому довелося співати в озері, щоб ніхто нічого не помітив. Звали люзона Теодозієм. Так-так, той самий Теодозій, що 230 років тому поплив у Атени й пішов на дно. Біля нього сиділа білошкіра дівчина Ольма, яка іноді продає морозиво в дитячому кафе. Ніхто й подумати не міг, що це справжнісінька русалка. Здається, Ольма й Теодозій помирились, хоча точно сказати важко.

Перед святом водяник ретельно прибирав свою домівку, бо з дніпровських водосховищ мав припливти його батько, Водохлюп. Він і справді прибув під вечір разом з цілою компанією друзів і родичів-водяників. Побачивши сина, Водохлюп мало не задушив його в обіймах від радощів. Потім Тиціана ще довго обіймали та плескали по спині його численні дядьки й цьомали тітоньки. Водяникова родина тільки й аплодувала, як вони гордяться малим водяником і його мужньою боротьбою за свою домівку.

А на березі в цей час водили хороводи люди та русалки з львівських і навколольвівських річок Марунька, Зимна Вода, Білогорща й Зубр. Потім усі незаміжні дівчата пускали в озеро віночки зі свічечками. Звісно, що вінок Ганни Захланської зловив пан Василь. Подейкували, що в них іде до одруження. Мер Триндикало витягнув віночок своєї секретарки Ангеліни (скільки радості було в неї!), квіточки Фросі піймав під мостиком дід Петро. Дмитрику вдалося вхопити Дзвінчин віночок, хоча він плюхнувся у воду. Але нікому про це не розповідайте, бо він буде соромитись! Потім усі стрибали парами через вогонь (Дмитрик так часто стрибав, що встиг висохнути та трохи підсмажив кросівки).

І щовечора з озера долинає протяжне «буфо-буфо-буфо-буфо». Це стара ропуха повторює своє ім’я, щоб випадково знову його не забути.

Оглавление

Галина і Тарас Микитчаки Джмеленя та Канікульне озеро

  Розділ 1 Географічне відкриття в місті

  Розділ 2 Протікальний сантехнік

  Розділ З Підводна оселя

  Розділ 4 Велика всесусідська толока

  Розділ 5 Мер і акція протесту

  Розділ 6 Історія каблучки із сапфіром

  Розділ 7 Русалка Ольма

  Розділ 8 Дикий регіт у ратуші

  Розділ 9 Захланські не здаються!

  Розділ 10 Болотяники

  Розділ 11 Маролюзії

  Розділ 12 Тріумф Аліни Шприхи

  Розділ 13 Карта

  Розділ 14 Скарбник із підводдя

  Розділ 15 Болотяницька історія

  Розділ 16 Лев’ячий слід на воді

  Розділ 17 Заказник міфологічного різноманіття