Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу [Галина Микитчак] (fb2) читать онлайн

Галина і Тарас Микитчаки Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу

Розділ 1 Не чорний Черемош і зелене Шибене

Тато Гєник виглядав своє чадо.

— Дзвінко, нарешті знайшлась! Гайда додому! Час збирати речі в дорогу!

— Їдемо? Куди? — здивувалась Джмеленя.

Виявилося, що бабусина сестра Василина, яка живе дуже далеко, аж у Шибеному, в самісіньких горах, захворіла й потрібно допомогти їй по господарству. Бабцю Лесю відпускати саму не хотіли. Минулого разу вона привезла від сестри 20 літрів молока, 15 кілограм м’яса й сиру, грибів, мішечок картоплі й мало не надірвала спину собі і ще одному дідусеві, який спробував їй допомогти.

Усі бігали взад-перед, рухаючи туди-сюди дверцята шаф і тумбочок, завалюючи ліжка й крісла одягом і запихаючи його у валізи й пакети. Дзвінка пакувала наплічник книжками, іграшками й одягом. Мама з бабцею складали подарунки для тітки Василини, тато на вулиці перевіряв готовність своїх «Жигулі» до далекої подорожі. Коли він повернувся додому й побачив чотири наплічники, дві великі сумки на колесах і сім малих ручних, а також шість запакованих ящиків і 12 пакетів, то дуже здивувався.

— Тут тільки необхідні речі! — пояснила мама, а решта жіноцтва в знак згоди закивали головами.

— Це в жодному разі не влізе у машину! Навіщо стільки, ми ж їдемо на декілька днів?! Щоб усе взяти, доведеться котрусь із вас залишити вдома.

Погроза подіяла. Невблаганний тато вилучив із бабусиних пакунків ящики з літровими банками для закруток, стару праску на вугілля (на той випадок, якщо не буде електрики), два десятки вовняних мотків, дві парасолі, вихідний плащ, капелюшок, Дзвінчину шубку («Гєнику, кажуть на Говерлі сніг лежить до вересня. Дитина може змерзнути!» «То ви ж не на Говерлі будете жити, а в селі!»). З маминих речей назад до шафи перемандрували дві вечірні сукні, усе взуття на підборах, праска електрична, пательня, в якій нічого не пригорає, і цілий виводок банячків («Кохана, я взяв шомполи! З посуду в горах більше нічого не треба!»), товстелезні книжки Забужко й Ліни Костенко, декілька кулінарних книг, кожна з яких важила, як добра енциклопедія. Із Дзвінчиних речей назад на полиці перемандрували всі іграшки, всі книжки про Гарі Поттера, залишились тільки «Тореадори з Васюківки» для позакласного читання, до речі, також не тоненька книжка.

Речей стало значно менше, але тато мигцем усе виправив, поклавши на загальну купу чохол зі спінінгами й десяток п’ятилітрових пляшок для води.

Спінінги урочисто занесли назад у комірчину, а пляшки залишили — в них наберуть знамениту мінеральну воду, що тече просто з гір. Колись по неї аж із Парижу приїжджали!

Коли переполовинені речі спокійно вляглися у вітальні, Дзвінка згадала про свого найкращого друга.

— Мамо, тато, я побіжу попрощатися з Дмитриком!

Вона кинулася до дверей, відчинила їх і побачила Дмитрика перед собою. Він стояв з наплічником і валізою на сходовому майданчику і саме тягнувся пальцем до кнопки дзвінка.

— Забула тобі сказати, — долинув із кухні мамин голос. — Дмитрик їде з нами. Його батьки не проти.

— Оце бачу, що збирався справжній мандрівник! Речей обмаль, і все необхідне. Навіть перевіряти не буду! — докинув тато.

* * *

Бабця з Дзвінкою вмостилися на заднє сидіння поміж пластикові бутлі, мама сіла досипати на місце біля водія. Той перевірив усі дверцята, ще раз гримнув по багажнику і сів за кермо. «Жигулі» покинули своє нагріте місце й рушили, аж бабця Леся прокинулась:

— Таке враження, що ми щось забули!

— У мене також! — відразу стрепенулася мама. — Я вимкнула праску ще вчора, бо забрала її з со… точно вимкнула! Газ на плиті не горить, перевіряла, воду перекрила… але повинна була зробити ще щось!

— А я перевірила вікна й двері на балкон, вовну запх… тобто вхідні двері зачинила! Ми однозначно щось забули!

— О! Згадав! З нами мав їхати Дмитрик! — ляснув себе по чолі тато.

— Ми ще не від’їхали від будинку, як уже забули чужу дитину! Просто жах! — забідкалась мама.

Через десять хвилин Дмитрик сидів на задньому сидінні автівки. Всі, окрім Гєника, дружньо обнімали порожні бутлі й мирно похропували.

* * *

Дзвінка з Дмитриком остаточно прокинулись коли «Жигулі» долали перевал.

— Клас! Справжні-пресправжні Карпати! — вигукнув Дмитрик, крутячи головою навсібіч.

— Справжнісінькі! — підтвердила бабця Леся. — А скоро буде край географії!

— Таке буває? — здивувалася Джмеленя. — То як, за тим краєм ще нічого не дослідили?

— За ним ніхто не живе! Дикі Карпати аж до Румунії! У минулі роки повені позмивали мости, от людям довелось виселитися з дальніх хуторів. Хто хоче жити без дороги? Хіба відьми на мітлах!

Проїхавши прикордонний пропускний пункт, де перевірили документи, авто нарешті зупинилось біля маленької дерев’яної хатки. До воріт уже бігла тітка Василина, махаючи руками.

— Ади як бігає! Казали, що хвора! — засміялась її сестра, виходячи з машини й потягуючись.

— Йой, приїхали мої солодесенькі, а я вже хожу, визираю! Йо! Помучились? Ходіть до хати! Там голубці, бануш, вурда з афиною і шупеня!

— З того всього я знаю тільки голубці! — прошепотів Дмитрик, вилазячи з-під пластикового бутля.

— Ходіть, ходіть, — припрошувала тітка. — Повітрячком подихайте, а то де у ваших мурах подихати? У місті хати на хатах стоять.

Гірське повітря швидко зняло втому після довгої дороги. Здавалося, що вдихнув на повні груди тільки тут. У повітрі пахло хвоєю й гірськими травами, особливо чебрецем. Нижче від хати бурхливо стесував камінчики Чорний Черемош, гуркочучи на перекатах. Зараз, у час надвечір’я, поміж навколишніх сіножатей і галявин-зарінок він видавався чорним.

Подвір’я тітки Василини розляглося на горбику під лісом. Звідси видно все село. З тітчиної галерейки воно схоже на складені ківшиком долоні, в які хтось понаставляв десятки хаточок.

Джмеленя зайшла в дровітню. Останні промінчики західного сонця пробивались крізь щілини в дощатих стінах. І в цьому світлі все видавалося таємничим і фантастичним. Драбинки, ширші знизу, вужчі зверху, ряд лопат, сапок і коротесеньких кіс, тіні яких чудернацьким букетом падають на стіну, кострубата дров’яна кладка. Під стріхою сохнуть пуки трав, розливаючи запаморочливі пахощі. Щось шкрябало у кутку, попискувало під дровами, цвіркало під стріхою, за спиною коники-стрибунці організували оркестр. З лісу долинуло совине пугикання, на яке з буди глухо відгукнувся пес Шибеник.

Раптом дровиняка піднеслась угору і попливла вздовж стіни. Дзвінка помітила постать, схожу на чоловічка з кудлатою бородою і розпатланим волоссям. Ця постать і несла дровиняку! А може, це кіт, тільки великий і волохатий? Він тихесенько бурмотів щось собі під ніс. Під Дзвінчиною ногою рипнула дошка. Загадкова постать вмить щезла, а дровиняка гепнулась на долівку. Сонячні промінчики востаннє пробігли шопою і зникли.

— Знайшла дрова? — промовила тітка Василина, нечутно підійшовши до внучки.

— Так. Але тут хтось є. Може, кіт?

— Може, й кіт. А може, й не кіт, — таємниче відповіла тітка.

Діти з тіткою наносили дрів до хати й всілися за стіл. Вечеря була надзвичайною! Банушем виявилась кукурудзяна каша зі шкварками, тертим сиром і густою домашньою сметаною, шупенею — рагу з ріпи (картоплі по-тутешньому) й квасолі. А ще були домашні шинки, ковбаси, сало, сальцесон, котлетки, салат. Вареники з афинами, тобто з чорницею, були перед десертом, а на сам десерт — солодкавий сир вурда з запашним гірським медом, а запивали всі ці смаколики гуслянкою з молока й карпатським трав’яним чаєм. Якось усе помістилось у животі водночас.

Повкладавшись у ліжка, діти бачили у вікнах безліч мерехтливих зірок. У місті вони були бляклі, невиразні, наче їх давно не протирали, а тут, у карпатських глибинах, зірок у сотні разів більше, чистіших і яскравіших, а небо просто глибочезне!

Тихе гуркотання Черемоша швидко навіяло солодкий сон. Дзвінці наснилося, як кіт складає дрова й співає коломийки, а Дмитрику — що він вівчарик і жене отару плаєм у високі-високі гори.

Розділ 2 Шепітливий лист

— Пані Лесю, ви хочете сказати, що це Дмитрик узяв купу вовни й шпиці? Він збирається тут в’язати?

— Гєнику, не сварись! — це вже мамин голос.

— А ти, Іванко? Твоєї контрабанди кілограм на двадцять! Фен, праска і ще купа всього!

— Та випадково поклала до того наплічника! — викручувалась мама.

— То мені за малюсінький спінінг має бути соромно, а вам? Та вам не в село їздити з такими здібностями, а контрабанду возити!

— Іванко, а може, він має рацію? — оживилась бабця.

— Нарешті визнали, що це нечесно з вашого боку! — зрадів пан Гєник.

Але теща відразу його розчарувала:

— Я про контрабанду!

Смачно поснідали запашним густим борщем, молоком з домашнім хлібом і бутсом (то твердий сир, подібний на бринзу). Попиваючи молоко, бабусі засперечалися про плани на день.

— Та хай Гєник дрова рубає й сіно перевертає, а ми з Іванкою на город підемо! Ріпу сапати!

— Нє! Ви приперли з такої далі, щоб спину смажити на городі? Хай молоді йдуть на Марічейку, поки гойна погода. А я сє лишу на господарці.

Вирішили йти на озеро. Та ще й яке — гірське! Адже хлюпотить воно просто посеред гори!

— А чого Марічейка так називається? — запитала Джмеленя.

Дмитрик нашорошив вуха.

— То давня історія чи борше легенда. Було колись то озеро глибочезне й прозоре. Якось дочка місцевого ґазди пішла збирати афини на його береги. Її звали Марічкою. Біля озера дівчина стрінула бідного чабанця. Вони покохали одне одного. З того часу Марічка постійно ходила туди зустрічатися з коханим. А її тато про чабанця і чути не хотів. Жадав віддати дочку за багатого старого пана з Жаб’є. Тоді дівчина пішла до озера і втопилась! З того часу воно замулилось, заросло осоками, а береги стали болотом.

— І назвали його Марічейкою, — закінчив Дмитрик. — Бідолаха!

— Чого бідолаха?! У цій історії всі глупі! — заворкотіла бабця Леся. — Що тато не мудрий, бо хотів своїй дочці багатства, а не хотів щастя, що Марічка з чабанцем, бо не втекли кудись світ за очі.

Узявши канапки, компот із ревеню-румбарбару й дощовики, Дзвінка з батьками й Дмитриком рушили західною дорогою, що втікала від села на зустріч річці Шибенці.

Погода була гарною, йшлося добре. За кілометр-другий нагнали шибенських корівок, які походжали берегами, скубучи травичку і з цікавістю позирали на перехожих. Ті корови були дуже мудрими й самостійними, бо самі йшли пастися й самі поверталися додому.

* * *

Під чорною скелею стояла висока худа пані. Мала вона сухезного гачкуватого носа, рубець через праву щоку, декілька обвислих бородавок, кущисті брови, бліді вуста й пронизливі вицвілі очі. З-під коркового шолома вибивались нечесані віхті темного волосся, з безрукавки з безліччю кишеньок стирчали кістляві руки, а з шортів — жилаві волохаті ноги, вбрані в мокасини зі зміїної шкіри. Жінка довго вдивлялась у темну розщелину в скелі, тоді уважно обвела поглядом смереки довкола і врешті витягнула золотаву шовкову торбинку й витрясла з неї жовтявий порошок.

— Кості мишей, хворих гикавкою, хвостик щура з більмом на оці, ратиця кози, що вдарила трьох жінок, пилок беладони, зібраний у повен місяць, русалчина волосинка і босорканін зуб!

Вона вдарила нігтем до нігтя — і порошок запалав на долоні. Жаристе порохно здмухнула в розщелину. Темрява між скелями замінилася фіолетовими спалахами, червоними зірочками й назовні бухнув чорний дим, засмерділо у стократ гірше, ніж від паленої вовни.

Скеля дрібно затремтіла й натужно загула. В чорній розщелині заворушилася ще чорніша тінь. Вона мала двоє очей, палючих, наче підземна лава.

— Апчхи! — долинув деренчливий голос, схожий на тріскотіння дрів кострищі. — А моцне то! Шо ти до порошку насипала?

— Певно, босорканя була стара! — відповіла пані, ані на мить не злякавшись вогняних очей і страшного голосу.

— Файна трутка! Давно такого не дихав, смачно! — Тінь у розщелині ще раз затяглася димом. — Ти перевірила, нікого навкруг нема? Нечисті, людей чи нежиті?

— Нема! Скоро говори. Порошку на довго не стане.

— Знайди золотий топірець, Рожковий ріг і приведи жертву! Вона має бути черствою серцем, а її душа жадібністю і заздрістю поїдена. Зроби так, щоб річки потекли навспак, і тоді…

— Раз, раз! Раз, раз! От халепа! Сеанс закінчився!

Очі в розщелині згасли. Скелі ще раз затремтіли, і все стихло.

Проминуло декілька хвилин. Над потічком-болотечком, що ховався поміж папороттю, з’явилась мошва. Жодна пташка не стрибала гіллям, жодна мишка чи жаба не ворушили опале листя, лише темні смереки чатували таємну розщелину в чорних скелях. І так тут було завжди. Звірі й птаство з давніх-давен оминали недобре місце. Люди називали його Чорним Каменем і заказували сюди ходити.

* * *

Діти бавились у хованки, Дмитрик знайшов Дзвінку під копичкою, за пічкою й під путерею, а Дзвінка знайшла Дмитрика у гарбузинні й за собачою будою (його здав пес Шибеник). Знову випала Дмитрикова черга ховатись, і він вирішив віднайти якусь суперкласну схованку! Хай Джмеленя шукає, аж поки не здасться!

Він виліз драбиною на дах прибудови, в яку складали сіно. Звідси добре видно, як унизу Дзвінка нишпорить по всьому подвір’ю, як її тато намагається влучити у криву дровиняку, як вишневе сонце повільно занурюється у смерекове море. А он у вишневому гіллі видно тітку. Тітка Василина визирає крізь дровітчане вікно, тримаючи в руках осоковий листок. Біля неї, ледь виступаючи над підвіконням, видніється капелюшок з барвистою стрічкою і півнячою пір’їною.

— Дументію, Марічка передала шепітливого листа, зараз дізнаємося новини. Головне — спіймати буковий вітерець! — сказала тітка, звертаючись до капелюшка. Раптом Дмитрикову ногу спіймали холодні пальці, він перелякано озирнувся й побачив, що це Дзвінка. Вона все-таки знайшла свого друга, запекала його й саме роззявила рота, щоб щось сказати. Але Дмитрик дав знак помовчати й показав на вікно дровітні. Золотий осоковий листок шепотів. Вітерець доносив до дитячих вух уривки:

— Його викликали… вона з ним говорила… будуть жертви… надто близько до Рожка… хухи бояться…

Тут промінець зник, вітер ущух, а осоковий листок спалахнув і зник. Капелюшок і тітка відійшли від вікна.

Діти перезирнулись. Відпочинок на краю географії набував нового змісту! В Шибеному запахло справжньою таємницею!

Розділ 3 Легенда про Довбуша і дідька з Чорної гори

— То ми їдемо на курорт? — перепитав Дмитрик, скептично оглядаючи ями на дорозі.

— Колишній курорт, — підправила тітка Василина. — Колись туди щодня їздили паротяги з Відня. Тут відпочивали Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та багато інших визначних людей з цілої Європи! А потім усе розбомбили в Першу Світову війну.

Невдовзі тітка показала на криничку, навколо якої ґрунт мав іржаво-червоний колір:

— Ось знаменита буркутська вода!

Через декілька хвилин усі зрозуміли, чому буркутську воду називають голодною. Від неї справді з’являється неабиякий апетит! А може, справа ще й у місцевому повітрі, настояному на запахах хвої, й хлюпотінні чистої гірської річки?

На багатті зварили юшку й засмажили місцеві сироїжки зі сметаною. Який то був знаменитий обід!

Потім тітка Василина провела всіх до Лесиної кринички, що була в лісі за кілометр від дороги. Поки родичі відпочивали, тітка пішла збирати трави, а дітлахи, пообіцявши далеко не ходити, пішли досліджувати ліс навколо й назбирати ще грибів.

Збираючи сироїжки, білі й грузді (а може, й інші гриби), дітлахи майже випадково вийшли до галявинки над потічком і затаїли подих. Завалені порепані смерекові стовбури здавалися порослими кудлатим сірим мохом. Але це був не мох, а сотні кудлатих створінь, схожих на мишей, що повсідалися на задні лапки. Але й для мишей вони були завеликі, а їхні пласкі лисі мордульки скидалися на мавпячі личка. Та й які миші на своїх зборах сидять на задніх лапках? А найдивнішне те, що посеред цього сіро-волохатого збіговиська стояла тітка Василина з пістрявим жмутиком у руках, встромлюючи по рослинці в порепини гіляки, що підносилась високо над галявиною.

— Буковий листочок для лісовика, смерекова гілочка для чугайстрів, подорожник для потороч, біловус для полонинкарів, червона бузина для блудів, звіробій для полісунів, рдесник для водяників, а ситник для водяних нявок, — бурмотіла тітка собі під носа. — Хухи, як ви гадаєте, нявкам листа надсилати?

Волохаті створіння защебетали у відповідь, захвилювались, замахали лапками.

— Добре, нявкам знати не треба. Непевні вони! — кивнула тітка Василина, випроставшись перед гіллякою. Хоча тітка й мала поважний вік, років за сімдесят, але стояла на смерековому стовбурі, наче вправна еквілібристка. І лише зараз діти помітили, що стовбури на галявині наче зумисне вкладено у дивну фігуру, схожу на білу сваргу — знак сонця.

Тітка Василина скинула руки вгору, достоту як шамани у фільмах, і швидко зашепотіла. З гори струмком униз прилетів вітер. Такого дивного вітру діти ще не бачили: прилетів з одного боку, а розлетівся навсібіч. Він підхоплював на своїх невидимих крилах тітчині слова, проносив їх крізь тріпотливе гілля й ніс далі в ліси, долини й вершини. З усього того Дзвінка і Дмитрик розібрали лише одне слово — «Рожко».

— Марійчине попередження донесеться до всіх, — задоволено промовила тітка й рушила по стовбуру вниз. — І давно ви тут сидите? — розгнівано вигукнула вона, відхиляючи гілки крушини над головами дітей. — Чого мовчите, грибочками прикидаєтесь?

— Та трохи сидимо, — ніяково відповіла Дзвінка.

— І що уздріли? Як стара хвора дурепа говорить з мишами й листочками? — Гнів на тітчиному обличчі змінився усмішкою: — Вам однаково не повірять, а мені не здивуються.

* * *

Біля Чорного Каменя на лісоломі стояла Марена. З обгорілих смерек стирчали покручені чорні гілки, завиті чорним павутинням, наче руки в останньому благанні. Перед нею горіло невелике багаття. У ньому палахкотіли страшні дрова — кістки! Дим тонкими віхтями піднімався у Маренині долоні й сплітався в чорну кулю.

— Кожен з чорною душею почує. Кожен без душі, але з чорною суттю почує. Полювання на Рожка розпочнеться! Ідіть у верхів’я Чорного Черемошу. Хай він стане чорним від чорноти наших справ!

Чорні димчасті клапті, схожі на чорні крихітні космічні діри, вилітали з кулі й пливли у павутиння, і від того доторку воно дрібно тремтіло. З павутиння димові віхті розтікалися навсібіч.

* * *

На черемошському березі стояли пані в корковому шоломі та Едік Байкер, власник мисливського господарства «Фантастичний Трофей». Господарство те розбили в лісництві, посеред заповідної зони.

— Я в Україні своїми руками застрелив десять зубрів і двадцять ведмедів. Уся контора в їхніх шкурах і головах. Крута реклама! — гордо розповідав Едуард. — А лосів, вовків, рисей та іншої дрібноти — то вже не злічити. Та що в Україні, я полював по всьому світу! Слони, леви, носороги, тигри, бегемоти, ягуари, грізлі — нема такого небезпечного звіра, якого б я не вбив!

— Є. Найнебезпечніший у світі! Такого трофею ні в кого нема!

— Якийсь релікт? І де? У тайзі, в джунглях, на Тибеті? — мисливцеві очі округлилися.

— Тут, у Чивчинських горах. I я тебе на нього виведу. Тільки є умова: все твоє, крім рогу.

— Та добре, віддам! Що то за звір?

Марена усміхнулась, спостерігаючи, як Едік трясеться від нетерплячки, й проказала:

— Є-ди-но-ріг!

Від здивування Едікове обличчя видовжилося, очі вибалушились, а нижня щелепа мало не відпала. Він хвацько стрибнув у квадроцикл, виїхав на дорогу і зник у куряві.

* * *

— Добре, що ви не ставитесь до нас, як до малявок, — сказав Дмитрик тітці Василині, поправляючи окуляри на носі.

— А що ви казали про діда-мольфара? Він був карпатським чарівником? — поцікавилась Джмеленя.

— Так уважали люди. Хоча мольфари — не чарівники, просто мають відкриту душу, очі й серце, вчаться в природи багатьох речей, які іншим видаються чарами.

— Бабця вважає, що це йде по роду, — згадала дівчинка.

— Можливо. Тепер надзвичайних створінь бачиш ти, Дзвінко.

— А тоді скажіть, хто живе у вашій дровітні, кіт чи інша істота? І чи в лісі на завалі зі смерек були миші чи якісь невідомі нам створіння?

— Що це за шепітливі листи? — додав Дмитрик.

— Чужі таємниці я відкривати не збираюсь! Усе, що ви побачите й дізнаєтесь, — ваше, усе, що замаскувалось від ваших очей, — має право на свою тайну. — І присьорбнувши з кухлика чаю з сушеної чорниці, мовила: — Розповім вам місцеву легенду.

Ще як був юнаком, Олекса Довбуш служив у місцевого пана. Той всіляко знущався із хлопця, бив, змушував гарувати. Якось легіник задрімав в отарі. Тут із гущавини вибіг вовк-страшидло, схопив найбільшу вівцю і втік. Тяжко заплакав Олекса, бо знав, що за таку втрату пан велить дати йому різок. Причинив він решту овечок у кошарі й пішов у ліс вовка шукати. Як тут на стежці явився дід, сивий, як молоко. Всміхається і питає: «Чого хлопче плачеш?». Олекса розказав про своє горе. Дід знову питає: «А чого б ти хтів найбільше? Повернути овечку?». Задумався хлопець на хвильку та й відказує: «Ні! Хотів би мати таку силу, щоб прогнати лихих панів з нашої землі!».

Тоді старий витягнув з торби трав’яне стебельце й сказав Довбушу взяти його до рота. Дідо, а то був сильний мольфар, наказав йому зігнути березу в ногу завтовшки. Той послухався, схопив дерево і зігнув!

А мольфар повчає далі: «Силу, щоб боротися за добро твого народу, ти вже маєш, але тре тобі ще й надійну зброю — золотий топірець. А ним володіє вогненний дідько, що літає над Чорною горою».

На ранок зустрів хлопця пан і кинувся бити за вівцю. Довбуш як підніме його над головою, як шпурне, так той пан докотився аж до свого маєтку. Більше пастуха-силача він не займав.

Олекса зібрав дванадцять вірних товаришів-опришків і повів їх на Чорну гору, мовляв, там вони за ніч мають видовбати печеру, що стане їхнім табором.

Дійшли хлопці до вершини, аж тут скелі загуділи, затряслись і з-під землі вилетів дідько з очима, як вогонь, і полум’яними рогами, ратицями і хвостом, а в його лапах — золотий топірець. Кинувся нечистий на опришків, та Олекса не тікає, а спокійненько сипле до рушниці яру пшеницю, вкидає штолю від коня і срібний ґудзик зі свого сердака. І як стрільне межи роги. Дідько завив, вогнем запалав і кинувсь у ліси. Лишилася за ним обпалена просіка межи смереками. По ній Олекса і знайшов дідька на ранок. Хотів було топірець забрати, як тут рогатий потягнувсь до хлопця кривими пазурами. Почалась люта бійка!

Тут надбігла решта опришків і бачать вони, що їх ватажок підняв жаского дідька над головою та як жбурне в скелю! Камінь розчахнувся й проковтнув нечистого. Так той повернувся до пекла.

Довбуш забрав золотий топірець, повів хлопців до іншої гори і як вдарив топірцем — та і розійшлася. Зробилась велика печера. У ній вони й переховувались і панське майно туди зносили.

Зараз той дідько пробує вийти з темені земної, тому навколо такі дивні речі творяться! — закінчила тітка Василина.

Розділ 4 Каляки-маляки

Будівельний транспорт переїхав з Буркута до Шибеного. Люди спершу збентежено поглядали на оранжеві машинерії, а невдовзі позбиралися купками біля техніки. Коли під’їхали запилені КрАЗи з бетонними блоками, величезний кран ожив, забуркотів і почав знімати бетони з кузовів і ставити в річку. Вода забулькотіла й завирувала, наштовхуючись на неприродну перепону. З вагончика, який поставили неподалік, з’явилися засмаглі робітники. Шибенці намагались щось у них питати, але ті лише мовчки розводили руками. Попри нову будову протупцяв інженер із Києва. Побачивши біля машин натовп селян, він різко звернув у інший бік. Та люди швидко його наздогнали.

— Я не маю часу, — діловито промовив енергетик і позадкував до вагончика. Наштовхнувшись спиною на двох міцних гуцулів, відскочив назад і опинився поміж селян.

— Ви ж казали, ваше будівництво не шкодить природі! — прогудів басом старший дядько. — А чого риба подохла, коли ви в Буркуті будували?

— Браконьєри отруїли! — Борисович винувато заусміхався, шукаючи вихід із тісного оточення.

Кран виставив декілька блоків у ряд, машина з бетономішалкою заїхала по них у річку й перевернула цистерну з рідким бетоном просто у воду. Бетон був вочевидь спеціально для таких робіт, бо відразу ж застигав. Проте з нього просочувалася біло-сіра юшка, перетворюючи Черемош на молочну річку.

— Лю-ю-юди, нас ду-у-урять! Вони не греблі роблять, а водозбірники. Звідси всю річку пустять у труби, а труби проведуть по наших дорогах! Я знайшов креслення у вагончику інженера! — загудів місцевий учитель.

Селяни посхилялись над паперами й декілька хвилин тривожно гоготали. Нарешті басовитий дядько знову заговорив, перекриваючи гамір довкола:

— Вони нам нічого не казали про трубопровід! Вони крадуть нашу річку! Давайте сюди столичного агітатора! Де той пропагандист?

Борисович саме вислизнув з натовпу і давав дьору. Декілька місцевих ґаздинь встигли вхопити його за куртку й зупинили.

— Кажете, ця брудна вода, — вчитель показав на молочні потоки від бетону, — безпечна?

— Абсолютно! Зовсім! Вона просто дещо іншого кольору! Там і купатись можна, та що там купатись — її можна пити!

— Доведи! — гаркнув дядько.

— Я-я-я-як?!

— Пити не будете, але прошу покупатись!

— Та що за дурні жарти?! Негайно відпустіть! Я серйозна людина! Я буду скаржитись у вищі інстанції! Я депутатам усе розкажу! Руки геть від влади!!!

Виштовхавши його на бетонні блоки посеред річки, селяни зупинились.

— Я не буду, я не хочу купатись! Мені не можна! У мене алергія! У мене бронхіт і… і…. і запалення вуха! Правого, лівого й середнього! — Борисович перелякано відступав від людей по блоках, оступився і булькнув у молочно-сіру воду. За мить виринув з неї, відчайдушно відпльовуючись. Навколо його шиї спливла куртка, а з неї одна по одній — купюри. Горе-інженер зі сльозами на очах хапав гроші й пхав їх у роздуті кишені, звідки їх знову вимивала течія. Врешті Борисович виліз і пішов перевдягатись.

* * *

Кришка тітчиної криниці піднеслася, і з-під неї визирнула бліда, аж блакитна, фізіономія не то людини, не то когось дуже людиноподібного. Якби не розкидані по носі й чолі риб’ячі лусочки, можна було б сказати, що це дуже блідий водолаз. Він глянув на оторопілих дітей і пробурмотів:

— Мольфарки Василини нема. Тільки якісь дітиська. Добре, хоч вони нас не бачать!

— Як це не бачимо? — заперечила Джмеленя. — Ви з криниці визираєте!

— Бачите й не думаєте, що я жаба чи вуж? — в свою чергу здивувався гість. — Здається, вони нас таки бачать! І схоже, чують.

— Тітка пішла з батьками трави збирати, — пояснила Джмеленя. — Як хочете, можете їй шепітливого листа написати.

— Ого! Вона знає про шепітливі листи, — знову звернувся дивний чоловік до когось у криниці. — А справа у нас не тільки термінова, а й таємна. А шепітливе повідомлення може почути тільки таємний народ.

Гість виліз з криниці на травичку. Між пальцями рук і ніг у нього розтягувались і стягувались рожеві перетинки, в руках він тримав маленьке волохате створіння.

— Я водяник Чорнюк, а це хуха Крапулька. Вона записала щось дуже важне. Мусимо повідомити Василинку!

— Ого, справжнісінький водяник і справжнісінька хуха! — Дмитрик протер окуляри.

З прочинених дверей дровітні визирнув величезний молочно-рудий кіт у гуцульському капелюшку й почесав лапою чоло.

— Сизю я тута, йо, і диву даюся, цього то старий Чорнюк з людьми гуторить!

— Дументію, вони відають! — пояснив котові водяник. — І наш рід-плем’я бачать, можеш не котячитись.

Кіт перебрав іншого вигляду. Тепер у дверях стояв дідусик із довгою сивою бородою й вусами до землі, в полотняній сорочинці й коричневих штанях, на зріст такий самий, як і кіт, під якого він маскувався. Та й капелюшок залишився той самий.

Хуха подала домовикові пописану трісочку й тоненьким голосом пояснила:

— Що чула від страшного мисливиця, усе тут. Передай Василині, а мені пора до лісу ховатися. Мене нявки шукають.

Та на вигляд маленька була такою кволою, що навряд кудись могла піти — заледве на ніжках трималась!

Дмитрик і Дзвінка з цікавістю глянули на щіпку.

— А що це за шматочок дерева? — запитав Дмитрик.

— А ви не знаєте? — здивувався Дументій. — У хух є свої письмена — каляки-маляки. От Крапулька й записала на трісочці, що почула.

— А чому вона не могла словами переказати?

— Каляками-маляками можна писати тільки чистоньку правду! — пояснив Чорнюк. — Хухи ніколи не брешуть, бо не вміють і не можуть по своїй щирій природі. Тому їхні записи — важливі докази. Бувайте! Хуху догляньте, а мені пора. На Черемоші таке твориться, що ми не встигаємо рибу відкачувати!

Чорнюк стрибнув у криницю і зник. Дументій поніс Крапульку у дровітню — лікувати.

Розділ 5 Мандрівка Чивчинами

З дороги долинуло ревіння мотора. Коли Едік вискочив зі всюдиходика, ойкнула навіть Марена. Чоловікові груди навхрест оперізували декілька стрічок з патронами, з-за спини визирало дуло карабіна слонового калібру й мачете, кишені відтягували гранати, вибухівка, пістолети й патронташі, з поясу звисали сокирки, кинджали, мисливські ножі, по одному здоровенному ножу було запхано в наручні чохли, а на голові сиділа каска зі снайперським прицілом. Мисливець задоволено реготнув:

— Ну, шо? Рожку капець?

Марена хвацько стрибнула в салон всюдихода, Едуард вліз за кермо.

З лісу вибігло шестеро величезних чорних псів з червоними очима й оточили машину. Едік перелякано витріщився на собацюр.

— Гірські чорти. Будуть нам помагати. — Навіянка зареготала. Едік і не здогадувався, що вона не жартувала, а сказала чистісіньку правду. Гірські чорти просто напустили ману на мисливця. Тож він і бачив собацюр.

Броньовичок поїхав просто в річку. Двигун ревів, колеса розкидали річкове каміння, вода забарвлювалась мутними віхтями, риба тікала щодуху від панцирника, який вдирався у її споконвічні володіння.

Відразу за Буркутом машина проминула залишки мосту. Їхали крутими урвиськами, по зарослих берегах, повз навислі над водою дерева. Спочатку Едік направляв всюдихід на мілини, та легка дорога розслабила його, і він перестав вдивлятись у русло попереду. Рівень води за шибкою різко збільшився.

— А це що таке?

— Яма, ідіоте! — скрикнула Марена.

Машина зникла у хвилях.

У шибках всюдиходу видно було саму синю глибінь і каміння. Крізь щілини люку й дверцят у салон задзюркотіла вода. Двигун ревів, колеса мололи каміння під собою, але виїхати вгору машина не могла.

— Ти тлумок сімнадцятий з тридесятої Бовдурії! Куди заїхав?! — вигукнула Марена спересердя.

— А де ця Бовдурія? — поцікавився мисливець.

— Там, де ти народився! — зашипіла навіянка, і бородавки на її щоках лиховісно захитались. — Як можна витягнути твою залізяку з ями?

— Чи доречно поспішати на такому серйозному полюванні? — з шафки-бардачка Едуард витягнув товстелезну книженцію, з якої стікала вода. Її не вдалося навіть розгорнути. — Інструкція. Тільки її треба висушити!

— По-перше, у нас в салоні води по пояс, а по-друге, на Рожка вийшла ще одна експедиція!

— Я-а-а-ак?! Конкуренти?! — Едік зблід.

На березі стояла група водяників. Тут був і Чорнюк, і Шибенюк, і Погорільчук, і Марійчук, і навіть Дзембронюк і Бистрюк з дальніх річок. Усі вони, єхидно усміхаючись, спостерігали, як смерека хилиться у русло. Вони її щойно підпиляли.

Височезне дерево зі свистом врізалося у річкову синяву, підняло фонтани бризок і сперлось стовбуром на дах броньовика, добряче його прогнувши. Чортів-скаменюшників окотило річковою хвилею. Поки ті обтріпувались, водяники зникли між білих перекатів.

Марена тихо пробурмотіла:

— Тепер це нікудинехід.

Покинувши роздавлений всюдихід, мисливець і навіянка рушили по мілководдю. Узліссям за ними чорними тінями бігли гірські чорти.

Марена з Едіком прямували Черемошом угору по непримітній стежині. На черговому повороті навіянка наказала мисливцеві:

— Іди, через хвильку дожену.

Той слухняно почимчикував уперед, перелякано косячись на псів. Марена відстала й зашепотіла у настовбурчене собаче вухо одного з них:

— Чорте з гірської ущелини, служи службу й матимеш винагороду, коли повстане твій володар з Чорної гори.

— Все, що скажеш, Мари-ри-ри-ррено! — пес раптом заговорив людською мовою.

могильним голосом прошипіла Марена.

продовжив заклинання чорт, поволі набираючи свого справжнього вигляду.

Тепер поряд із Мареною стояв волохатий тлустий коротун, з довжелезним бичачим хвостом, квадратною головою, що сиділа просто на плечах, і короткими мало не баранячими рогами. За спиною стирчали кажанячі крильця. Від нетерплячки прислужитись вищій злій силі, гірський чорт аж тупцював ратицями.

— На допомогу гнусу збери ще бомків із річок і ґедзів із полонин! — навіянка вишкірилась міцними довгими зубами. — І ос із дупел і скель!

І чортяче поріддя миттю зникло в кущах.

І звідусіль, де пробігав гірський чорт, чулося дзижчання й гудіння. З річок і потоків, з кущів обабіч них вилітали хмари мошки, великої і малої. З болітець і калюж, із затінених місць вибиралася армія комарів, від стад корів і овець злітались ґедзі, з-понад вод Черемоша мчали гудючі бомки, а з дупел і тріщин у скелях піднімалися рої смугастих ос.

* * *

Прочитавши хухині каляки-маляки тітка Василина жодної хвилини не вагалась і рушила в гори, прихопивши з собою Дзвінку та Дмитрика.

Мандрівники минули гори Керничний і Фуратик. Йти було легко, гірське повітря п’янило пахощами трав, лісів, гірських потоків, а вітер нашіптував верховинську співанку. Ґрунтова дорога вилася впритул до Українсько-Румунського кордону.

За долиною Чорного Черемошу вгору здіймалися схили сусіднього хребта Пнев’є, сині, наче морські хвилі. Якщо розвернутись, на півночі можна було розгледіти блакитно-молочну стіну хребта Чорногора, де першою горою здіймався могутній, широкоплечий і височезний Піп Іван. А за лінією кордону в хмари впиралися ще вищі румунські вершини.

До обіду подорожани пройшли чималий шмат дороги й присіли відпочити на схилах Ледескула. На його вершині здіймалися дві гострі скелі, схожі на скам’янілих бабусь. Такі ж скелі випинались ще в кількох місцях на хребті. Тітка витягнула з наплічника вурду, глечик з гірським медом і домашній хліб. На маленькому примусі кипів чай із чебрецю, деревію, чорниці й суниці, яких нарвали поряд.

— У давнину, — почала тітка, — коли на полонинах ще пасли отари, в кожній стаєнці жила баба. Готувала їсти для пастухів, прала, носила воду. Часу вони мали вдосталь, тож найбільше любили пліткувати. По декілька разів бігали з гори на гору, щоб переказати чергову плітку.

Якось молодий мольфар Степан простував із гір на здибанку зі своєю коханою Василиною. По дорозі перестріла його чивчинська баба та й почала розпитувати, як він далі планує любитися з Василиною, якщо вона багачка, а він бідняк. Та Степан був певен, що, нема різниці, бідний чи багатий, якщо є любов. А статки можна й самому заробити! Баба побігла до іншої баби, та й нумо їй розказувати, мовляв, Степан до Василини ходить через гроші її неня. Друга побігла до третьої й наплела, що мольфар через гроші ходить до Горпини, бо забула, як його дівчину звати. Третя до четвертої — що Степан ходить і до Горпини, і до Василини, і візьме заміж ту, якій з дому більше придане дадуть. А п’ята баба стріла Василину та й наговорила, як Степан зраджує тій з іншою багачкою. І то вже всі полонини від Роге до Лостуна знають, бо сам мольфар вихвалявся.

Побігла тоді Василина до Шибеного, де її в сльозах і застав Степан. Дізнався, що на нього баби наговорили, але як не заперечував, не вірила йому кохана. Тоді Василина спересердя вигукнула, нехай той, хто брехав, навіки скам’яніє. Отак пліткарки досі стоять кам’яними стовпами на вершинах, їх так і звуть — чивчинськими бабами.

— А Степан і Василина одружились? — поцікавилася Дзвінка.

— Так. Це були мої прапрадід і прапрабабця.

— Тітко, гляньте, там збирається чорна хмара! — Дзвінка показала поміж двох відлогів. — Наче виростає з гір.

Тітка швидко запхнула речі в наплічник і примружилася, вдивляючись у далину.

— Біжимо! Мусимо встигнути он під ту грозову хмару, що поперед нас.

Як швидко не бігли мандрівники, але зворохоблена маса знизу летіла ще швидше, гудучи на всі гори. Ось у її чорній гущі виокремились крапки. Першими наздогнали оси, бо вони найшвидші з усієї кусючо-жалючої братії. Перша оса з розгону налетіла на тітчин наплічник і люто встромила у нього своє жало.

Враз у гудючу хмару врізалася вантажівка. Водій загальмував біля тітки й дітей, відчинив дверцята і гукнув, намагаючись перекричати скажений гул і дзижчання.

— Григорівно, сідайте скоріш!

Тітка підсадила дітей у кабіну й стрибнула слідом, зачинивши дверцята.

Шибки в машині відразу заліпили тисячі комах, затуляючи водієві дорогу Щітки ковзали по лобовому склу щосили, та їм не вдавалося очистити вікно від крилатих нападників. Водій загазував і поїхав майже наосліп, добре дорога була йому знайома.

По даху залопотіли перші великі краплі, а за мить автомобіль влетів у справжню гірську зливу. Вода швидко позмивала комах зі скла, й усі з полегшенням зітхнули.

Вантажівка вигулькнула з іншого боку хмари й поїхала по мокрій дорозі. Раз-по-раз автомобіль заносило на узбіччя, колеса пробуксовували у ямах чи занурювалися в глибочезні рівчаки й калюжі.

— Скільки жию, не бачив стілько комашні! Йо! — зауважив він, переводячи дух. — То шось неприродне!

— Саме так, неприродне, — погодилася тітка Василина. — А куди, Василько, прямуєш?

— До самого Лостуна! Я вже раз завіз чорниці в Зелене, тепер їду по наступну порцію. А ви куди?

— По трави. І небожат зі Львова вигулюю. Саме йшли на Лостун.

З тітчиного налічника на спинку ведійського крісла вибралася оса й перелетіла на Васильчиного носа. Водій перелякано скосив очі й побачив як жовто-чорне черевце вигнулося дугою й у кінчик його носа-барабольки встромилось довге жало.

— А-а-а-а-а! — заволав водій і ляснув себе однією рукою по носі. Оса вивернулась, заходячи на друге коло.

Тітка сипонула на неї своїм антигнусним порошком. Комаха гепнулась без тями на долівку.

Некерована вантажівка підстрибнула на черговій ямі, кілька метрів проїхала на двох колесах і скотилася з дороги.

Тепер в кабіні закричали всі. Машина їхала донизу. По лобовому склу били гілки, затуляючи огляд. Водій намагався загальмувати, та схил був стрімкий, а вантажівка набрала надто велику швидкість.

Раптом кущі закінчились і машина вилетіла на полонину. Водій відчайдушно викручував кермо у різні боки, намагаючись втриматись на колесах, та авто то на двох лівих, то на двох правих мчало до вкритого травами схилу, за яким, далеко внизу, виднівся синій черемоський ліс…

На краю урвиська Василько розвернув КрАЗ на бік, і машина сперлась на молоді ялинки.

— Зупинились! — радісно вигукнув водій, відпускаючи кермо. — Всі цілі?

— Цілі, — підтвердила тітка Василина.

— Я наче вдруге на світ народився, — втішився водій. — Ніколи не думав, що оси — такі страшні!

— Цій осі пороблено.

— Тепер мушу чекати іншого КраЗа, щоб витягнув ми. То надовго.

Мандрівники попрощалися з водієм і рушили далі.

* * *

Едік, Марена й чортові собаки вийшли до першої галявини на берегах Черемошу. Із заростів щавлю піднімався покинутий будинок. Стіни ще зберігали блакитну фарбу, сірий шиферний дах майже вцілів, а от від шибок залишились самі друзки.

— Може, привал? Я втомився! Хочу їсти! — скиглив Едік, жалібно дивлячись на супутницю.

— Та який ти в біса мисливець, якщо декілька кілометрів не можеш пройти?! Тобі тільки з машин по слонах стріляти!

— Це теж мистецтво!

— Справжнє полювання — коли мисливець на рівних умовах зі звіром! — відрубала Марена, підходячи до порожнього обійстя й уважно його роздивляючись. — Хатка наче безпечна. Хіба потороча могла завестись. Чорти, охороняти периметр!

Собацюри порозсідалися навколо хутора.

У цьому будинку мешкала молоденька сторічна потороча. Досі вона спала, бо в її притулок давно ніхто не заходив, і не була в курсі останніх подій, що коїлися в рідній річковій долині. Зачувши сторонній дух, вона востаннє захропіла й прокинулася. Картонні коробки, що були їй за ковдру, страшенно зашурхотіли. Марена різко обернулася й насупилась, бо не збиралась ділити місце привалу.

— Тху-у-ут небезпечхно! Хочу вас попередити, шо-о-о… — зашамкотіла Плаїчиха, розминаючи щелепи.

Марена вихопила поторочу, пхнула її у стару мидницю і шпурнула у вікно. Мидниця голосно плюснула в Черемош.

— Перекажи іншим поторочам, щоб виміталися з розвалюх на моєму шляху! — крикнула Марена.

Плаїчиха, побачивши навколо себе воду, страшенно перелякалась і загребла руками до берега. Вона ледве дотягла до кам’янистої відмілини, поставила свій плавзасіб на голову й пішла непримітною стежинкою назустріч річковим водам. Їй було дуже лячно на відкритому місці, а з мидницею на голові почувалася безпечніше.

— Піду до Альбихи, р-р-р-розкажу про пор-р-р-руш-ш-ш-ш-шення поторохчевого кодехсу, — бурмотіла вона по дорозі.

Повернувшись до Едіка, Марена гарикнула:

— Досить жерти! Рушаймо далі! Твій фантастичний трофей чекати не буде!

Мисливець, мало не подавився бобами, шпурнув порожню бляшанку у куток і натягнув на себе амуніцію. За хвильку вони тюпали далі. Позаду чорноюотарою бігли собацюри.

— Лети на Чивчин і подивись, де стара з дітьми. Як живі, то посунь на них земельку. Зрозумів? — мовила Марена до червоноокого пса. — Оповзні і наповзні…

— Підповзні і відповзні… — підхопив пес.

— Кості ламайте!

— Жити не дайте! Все зроблю гонорово! По-чортівськи й чортову маму не спозорю!

Собацюра швидко перемінився на скаменюшника, розпрямив кажанячі крила й чорною тінню шугнув на захід.

Розділ 6 Золотий топірець

Ноги ковзали. Дмитрик із Дзвінкою через крок сповзали вниз. Здавалося, сама земля під ногами зсувається. Скоро й тітка Василина гепнулася на заднє місце, здивовано роззираючись.

Жорсткі трави зашелестіли й цілим острівцем помандрували донизу, підкоряючись силі земного тяжіння.

— Зсув! — закричала тітка. — Тримайтесь за вільху!

Тітчиним словам вторив приглушений регіт із ялин.

Щойно діти й тітка Василина вчепилися за гілля, як стара дорога під ними шурхнула донизу. Утома після довгої дороги і нелегкі наплічники тягнули у прірву. Тоненькі гілки вислизали з долонь. Під ногами зіяла діра в декілька метрів завглибшки. Вільхові кущі, вивільнивши коріння з землі, обірвались і мандрівники під градом каміння загули донизу.

* * *

Долину Чорного Черемошу швидко заполонила глупа ніч. Такої нічної чорноти на рівнинах не буває. Ледь живий Едік зі своєю напарницею дійшли до Альбино.

— Я більше не можу! Я хочу спати, я хочу їсти! — нудив він світом.

— Ще трохи — і ти вполюєш Рожка! — зваблювала Марена.

— Як? — здивувався мисливець. — Мій слоновий карабін мокрий! Я не можу полювати без єгерів, без загонщиків з собаками, без парасольки від сонця, без тонізувальних напоїв! Таке полювання, на яке ми йдемо, нечуване для професіонала!

— Останні мисливці на цього звіра жили тисячу років тому! Твоя перемога ввійде в історію людства.

— О! Заради такого, я готовий страждати! — жертовно заявив Едік, із захватом глянувши на Марену.

Переступивши поріг старезної хатини, проминули сіни з грудою старого сміття і зупинились у кімнатці з однісіньким віконечком. Тут було доволі затишно: менше протягів і стеля не протікала.

— Жери свою консерву і лягай спати! Підйом о третій ранку!

— Зараз перша ночі! Я за дві години не висплюсь! — спробував заперечити Едік, але відразу затих під холодним і зневажливим Марениним поглядом, який, здавалось, ось-ось розріже навпіл. — Добре, добре! Дві години — це ж чудово!

Мисливець розстелив каремат, роззувся і заліз у спальник. Дотягнувшись до наплічника, дістав бляшанку з бобами й закинув їх до рота, відразу ковтнувши. Порожня бляшанка загриміла в куток, і Едік накрився з головою.

Марена також вляглася й відразу захропіла.

Зненацька підлога разом з Едуардом і Мареною провалилась і полетіла в погріб. Від удару мисливець зірвався на ноги, перечепився і впав. Навколо проламаних дошок завирувала затхла вода. Марена вискочила зі спальника, але не встигла нічого зробити, як слідом за підлогою стіни розсипались на труху й важкий шиферний дах завалився, накривши діру в підвал.

— Кр-р-р-расиво гепхнуло! — задоволено прошепотіла Альбиха Буркутці і Плаїчисі.

— І нхе шкода, рип-рип, своєї р-р-р-роз-хвалюхи? — співчутливо запитала Буркутка в Альбихи.

Та деякий час шамкала беззубим ротом, розминаючи язика, й нарешті відповіла:

— Ахні кр-р-р-рапухльочки! У метне їх аш дві! Я штарр-р-ра, на дві р-р-розвалюхи не вистарчає.

Чортяки заходились тягнути й смикати завалений дах, але нічого в них не виходило: спільне поторочанське закляття «ні-зайти-ні-вийти» добре оберігало руїну. Звісно, Марена могла скористатися своїми вогняними блискавками, щоб зруйнувати заклятий дах, але воліла цього не робити з двох причин: по-перше, їй не хотілося, щоб Едуард це бачив, а, по-друге, такий сплеск магічної енергії в маленькому закритому підвалі міг підсмажити мисливця і навіть дошкулити їй самій. Нарешті, один скаменюшник встромився у дахове віконце і застряг у ньому. Чорти вирвали віконну раму разом зі своїм товаришем. За мить у порожній проймі з’явилася Маренина голова.

Поторочі просто забули заклясти це малесеньке віконечко. Зрозумівши свою помилку, всі чотири берегині руїн чкурнули в ліс, щоб Марена їм не помстилася.

Навіянка спритно вислизнула з пройми. Слідом за нею виліз і мисливець, тягнучи за собою арсенал.

* * *

— Тітко Василино, тут темно!

— Дмитрику, в землі сонце не світить.

Вони сиділи під землею, намагаючись збагнути, що сталося. Коли все навколо перестало двигтіти, тітка знайшла в наплічнику ліхтарик і ввмікнула. Підземний хід! Стелю з дерев’яних колод підпирали дерев’яні стіни. Зі стіни стирчало металеве кільце із запханим у нього смолоскипом.

Тітка чиркнула сірником — і смолоскип запалав. В обличчя пахнуло теплом.

— Працює! А на вигляд йому років двісті! — втішилася вона й загасила ліхтарика. — Будемо економити батарейки. Ну що, ходімо?

— А хіба ми не спробуємо розгрести завал і вилізти? — здивувалася Дзвінка.

— Сумніваюсь. Нас нівроку завалило.

Хід ішов прямо, час від часу трохи вихиляючись униз чи вгору. Просто дивовижно, як давні зодчі могли прорубати його. Це ж була титанічна робота, не згірш будівництва єгипетських пірамід.

— Світло! Світло! — раптом закричала Дзвінка й побігла вперед. Тітка з Дмитриком кинулися слідом.

У далині виднілася світла пляма. Чим ближче до неї добирались мандрівники, тим чіткіше вона вимальовувалась на фоні тунелю. Срібна смуга розрізала темряву навпіл.

— А ось і вентиляція. Отак і надходить свіже повітря. Але тут навіть кіт не пролізе, — сумно зітхнув Дмитрик, дивлячись вгору на тріщину в скелі.

— Може, покричимо? — запропонувала Джмеленя.

— Вночі нас ніхто не почує, — заперечила їй тітка. — Ходімо далі. Якщо не знайдемо іншого виходу, то вернемо й погорланим!

Через декілька десятків метрів знайшли заглибину в долівці з чистою водою, яка скрапувала зі стелі. Напившись і поповнивши запаси в похідних пляшках, рушили далі. Ще за сотню метрів знайшли другу тріщину, ще вужчу за попередню.

Певно, цих двох отворів вистачало для вентиляції усього переходу.

Із кожним метром дороги всі троє вдивлялись у темряву перед собою, та миготливими тінями розступалась перед світлом смолоскипа. Прохід став ширшим і вищим. Ще кілька кроків — і смолоскип освітив мідні двері поміж камінної кладки.

Тітка Василина взялася за ковану клямку й потягнула на себе. Двері пронизливо заскрипіли й відчинились.

У невеличкій залі панував морок, світло смолоскипу вихоплювало стіни й підлогу з кам’яних плит і низьку стелю з почорнілих від часу колод. Жодних тобі інших дверей чи вікон. Залу було заставлено купою скринь, шкіряних мішків, ящиків і глечиків. Усе щедро заплетено багатовіковим павутинням.

Хлопчик підбіг до найближчої скрині й легко відкинув віко. Вогняні відблиски забігали по золотих монетах.

— Ска-а-арб! — вигукнув Дмитрик. — Ми знайшли скарб!

Тітка розв’язала шкіряний мішок. У світлі ліхтарика заблискотіли монети. Піднявши одну з них, тітка уважно оглянула її. — Чверть дуката! Золото! 1740 рік… Часи Олекси Довбуша.

Дзвінка мовчки приміряла коштовні діадеми, браслети, підвіски, персні з великого дзбанка. У цьому багатстві вона почувалася справжньою принцесою чи княгинею. Хотілося забрати все з собою і приміряти ці прикраси кожнісінького дня!

— Ми герої, ми справжні скарбошукачі! — радів Дмитрик, зануривши руку в гущу золотих кружалець. — Ми…

— Дмитрику, що сталося? — запитала тітка Василина.

Мовчанка.

— Дмитрику, що з тобою?

— Тут рука! — ледь чутно відповів хлопчик. — Людська рука. Холодна й тверда.

Тітка відштовхнула малого подалі. За мить золото ожило й почало вилізати назовні.

Монети пригоршнями полетіли додолу, й з-під них з’явилася голова, вкрита довжелезним білим волоссям, з довжелезною бородою й вусами. Дідо! Старезний дідуган.

Коли він звівся на рівні ноги, видно було, що це кремезний і дужий чоловік, навіть глибока старість не мала над ним влади.

Дід запхав руку в монети й витягнув з-поміж них щось таке блискуче й дивовижне, що вся зала зайшлася жовтим сяйвом, наче хтось увімкнув сотню електричних ламп. Аж коли мандрівники прикрили очі руками, то зрозуміли, що дід тримав золотий топірець. Правда, він був схожий швидше на блискавку, ніж на метал.

— Нарешті хтось розбудив мене! — глухим голосом сказав дід і всміхнувся. — Та чого вирячились на мене, їй Богу, як на примару? — Він на хвильку задумався й прошепотів: — А шоб мене, я і є примара.

— Ви хто? Скарбник? — спромоглася на запитання тітка.

— Та! Я скарбник! Але не думайте, що я чортячої породи. Я людина… Був людиною сто літ тому, звали Іваном, Довбушів опришок. Тоді в нього був золотий топірець. Ним наш ватаг і прорубав цей хід. Зносили сюди багатства, забрані в панів і крамарів, які обдирали до нитки простий люд. Частину здобутого віддавали біднякам. Мене ж взяли завидки. Чесно скажу, задумав я продати Олексу й решту опришків жовнірам і заволодіти всім багатством. Та хлопці викрили мої плани. Тоді вирішили завалити вхід у цю комору, а мене або скарати на смерть, або лишити тут скарбником. За роки, що просидів під землею, уже сто разів збагнув, що це золото й діаманти не варті хвилинки на полонині, не коштують і одного ковтка гірського повітря, дешевші за один сонячний промінець!

Дзвінка бігом поскидала всі прикраси з себе назад у дзбанок.

— А топірець? Чому Довбуш залишив вам чарівний топірець? — запитав Дмитрик.

— Золотий топірець — то страшна зброя, якою можна підкорити багацько світу. Довбуш не хтів користатися ним, щоб не піддатись спокусі. Він пішов чесним шляхом, використовуючи свою силу, свій розум, не понадіявшись на чарівництво. Тому дідьків топірець на віки опинився під моєю охороною.

— А чому ви не скористались його силою і не вийшли звідси? — подала голос Дзвінка.

— Була в мене так мисль. Я навіть пробував то зробити. Але закляття тримає скарбника зі скарбами. Я гримав топірцем по скелі, по стінах мого льоху, але він у моїх руках не діяв. Довелося втишитись і заснути.

— І що ви з нами тепер зробите?

— У вас є вибір. Або топірець, або всі ці багатства. А мені вже час!

І дідо, облишивши топірець на скрині, перетворився на прозору постать. Легко, наче пара крізь решето, пройшов крізь скелю і зник зі скарбниці.

Тітка, Дзвінка й Дмитрик застигли, задерши голови.

— І що ми будемо робити? — порушила мовчанку тітка Василина. — Хто вибирає багатство, а хто топірець?

Схопивши чарівну зброю, всі троє бігом кинулися з комори. Біля першої щілини світло здалося яскравішим. Над землею світало.

— Я нарешті відчув, як хочу спати! — прошепотів Дмитрик і голосно позіхнув.

— Я теж! — і собі розпозіхалась Дзвінка.

— Давайте звідси вибиратись! — Тітка також позіхнула й простягнула хлопчику золотий топірець. Малий відступив. — Дмитрику, ти чого? Боїшся взяти легендарну зброю? Та ти скарбника не побоявся!

— Я не боюсь топірця, просто… — зам’явся малий. — Просто…

— Ну, що просто? — напосілася Дзвінка.

— Якщо я візьму топірець, то станеться щось лихе. Бо я… — він знову замовк. Тоді вивернув кишеню, і з неї на долівку випало кілька золотих дукатів. — Ну, просто я подумав, що якщо топірець візьмете ви, то я зможу прихопити трохи золота.

— І топірець, і золото ти б не проніс назовні, а міг би залишитись тут назавжди!

Дмитрик вхопив обіруч топірець, заніс його над головою — і підземний тунель засяяв золотим світлом. Крекнувши для певності, малий увігнав лезо топірця в щілину, крізь яку блимав світанок. Скеля пішла тріщинами навсібіч, щілина розійшлася, й у тунель полилося свіже повітря, наповнене смерековими й чорничними ароматами.

— Я ж перший раз ледь-ледь стукнув, а тепер як вдарю!

I Дмитрик щодуху ввігнав топірець у скелю. Троє мандрівників полізли тріщиною, впираючись ногами у стінки. Вибравшись назовні з нутрощів гори, вони покотилися по м’якій траві. За ними загуло, загриміло й щілина в скелі зникла під градом каменюк, що накотилися згори.

Попадавши без сил, мандрівники мовчки дивились у ранкове небо. На сході з-за темно-синіх хвиль Пнев’є сходило нове сонце й золотило верх стрімкої гори, що височіла над головами.

Розділ 7 Босорканя Залізноноса Інджі-Баба

Босорканя всілася на плаский камінь, єдиний в її ущелині, на який падало сонячне світло. Завмерши в теплих променях, почала згадувати прадавні роки.

Змалку росла відлюдьком, бо була перекривлена на лиці й кульгава. Всі з неї збиткувались, реготали. Навіть рідна мати, славетна відьма в своєму краю, змушувала її важко працювати й поводилася так, наче Інджі — не її дитина, а згодом продала в рабство. Та життя Інджі не змінилось: ті самі важка робота, штурхани, крики й знущання. Господар взяв дівчинку на корабель. Допливши до великої річки Данай, корабель пристав до міста, в якому згодом почалась війна. Усю команду разом із господарем стратили. Кульгаву рабиню відпустили. З пастухами вона прийшла до підніжжя цих гір і жила з вівцями на полонинах. Тут нарешті була свобода… і перше кохання. Перше й останнє. Вона думала, що молодий вівчар її любить і вони завжди будуть разом. Прийшла осінь, вівчар сказав, що його внизу чекає красуня-дружина, і як Інджі, отаке страшидло, могла подумати, що вони колись поберуться!

І пастухи, і вівці спустилися з гір. Інджі не спустилась. Замерзлу й закоцюблу кривеньку чужоземку за декілька днів підібрав місцевий мольфар. Через залізні кільця в носі, які дівчисько носило за традиціями свого далекого народу, той сивий чоловік назвав Інджі Залізноносою. Старий навчив багато чого: як розуміти трави й тварин, як передбачати погоду, як бачити людей наскрізь, як зазирати в майбутнє… Ні, майбутнє, звісно, вгадати не можливо, але його можна зрозуміти й скерувати в потрібному плині. Та мольфар якось пішов і не вернувся, його в лісі переміг арідник. Інджі лишилася сама. Скільки люду до неї приходило! Тому поворожити, тому дати приворотного зілля, тому трутки, тому відворотного зілля, тому помогти зурочити, тому яйце з голкою, тому трупної води. Прості селяни, цигани, дідичі, опришки, високе панство, бояри, шляхта, купці, навіть князі, міністри, королі й цісарі були. Мало хто просив добра для своїх ближніх. Її поради й чарівне зілля прославили стару всупереч власній волі.

За багато років сталася лише одна серйозна пригода. Босорканя втратила носа. Ні, їй ніхто носа не відірвав через цікавість, просто зустрілась зі скаженим ведмежим упирем. Звісно, вона швидко звела його зі світу, та він ще швидше встиг зімкнути свої зубища на її носі. Всі кликали Інджі Залізноносою босорканею, тож вона і вирішила стати саме такою. Трохи заліза з ножа різника, трохи овечої крові, трохи місячного світла, трохи трав’яного трунку. Сільський чорт-щезба металу не пожалкував, і ніс вийшов задовгий. Але нічого, хай буде. Вона вже звикла до нього, свого залізного тридіркового носа.

На новому місці кілька разів перетворювала браконьєрів на тих звірів, яких вони хотіли вбити. Це найкраща кара для них. Не любить вона людей!

Але був один сміливий чоловік з чистим серцем, великий опришок. Він переміг вогняного дідька з Чорної гори, якому навіть сама Інджі не могла дати ради. Опришка босорканя також не надто жаліла. Хоча він і захищав горян, ним часто керувала помста за образи, яких зазнав замолоду. Ватаг опришків прийшов до неї і приніс золотий топірець. Він тужив через свій пригноблений нарід, і туга його була більша за найвищу гору. А так жити не можна: не шукаючи щастя для себе, не знайдеш його і для інших. Опришок боявся, що туга змусить взяти до рук топірець, і тоді потечуть ріки крові. Інджі сказала позбутись топірця.

Босорканя не має жодного жалю до людей!

Грюкнувши замшілими дверима, Залізноноса зникла за кам’яною стіною.

* * *

Діти й тітка зупинилися над чорною ущелиною, в темній імлі якої клекотіла вода.

— Ви впевнені, що нам треба спускатися? — недовірливо запитав Дмитрик, косячись униз.

— Треба, але я піду сама.

— Чого сама? — насупилась Дзвінка. — Досі разом, а тут сама?

— Тому, що ходять чутки, ніби босоркані не проти з’їсти дитину на вечерю. Чи це правда, чи ні, не знаю, а перевіряти не хочу.

Звістка, що внизу живе потенційна дітоїдка, змусила школярів ступити крок від ущелини.

Тітка зникла за стрімким схилом, знаходячи ледь помітну стежинку там, де діти бачили лише урвисько.

Декілька хвилин проминуло в повній тиші. Врешті Дзвінка не витримала й тремтячим голосом прошепотіла:

— А якщо з тіткою щось сталося?

— Тоді я буду нас захищати! — Дмитрик стиснув спальник.

— Ти ще малий!

— Зате у мене є чарівний топірець! Ним я здолаю всіх! Переможу Марену і її посіпак! Мене назавжди запам’ятають ці гори! Я буду, як Довбуш! Ні, я стану ще славетнішим за нього! Дмитро Білонога — супер-парубок! А коли розберуся з місцевими проблемами, повернуся до Львова й помщусь усім, хто мене ображав! Дам перцю тому Карапуцькіну, щоб не вихвалявся, наб’ю Степана з другого класу, бо він постійно штурхає мене…

— Дмитрику, — перебила його Дзвінка, — віддай мені топірця!

— Що?! — малий запнувся на півслові й розгнівано втупився в Джмеленя. — Що ти таке кажеш?! Топірець мій! Я віддав за нього цілі скрині скарбів! Я його заслужив!

— Він не тільки твій! — заперечила дівчинка. — Я теж залишила в скарбниці коштовні прикраси! Він так само мій, як і твій!

— Ні, мій! Я скелю ним розрубав! Я його носив!

— Тепер моя черга!

— Не віддам! Топірець тільки мій!

Джмеленя шарпнула спальник з топірцем і втратила рівновагу. Каміння поїхало під її ногами — і дівчинка полетіла вниз.

— Дзвінко, я не хотів! Я… — Дмитрику на очі навернулися сльози. Він глянув у прірву, та нічого там не побачив.

* * *

Навіщо сюди прийшла? Василина сама не могла сказати. Навряд чи босорканя її послухає. Може, перетворить на якусь звірину чи деревце, а може, розлютує і розвіє попелом по горах? Але як дізнатися, якщо не зустрітися?

Голосно зареготавши, босорканя смикнула мотузку, й умить навколо тітки злетіли сірі нитки, обплутуючи з ніг до голови. Ще за мить вона висіла під хатнім дахом у павутинячому коконі.

Босорканя з цікавістю роздивлялася жінку.

— Перш ніж я перетворю тебе на багатоніжку чи дощову порхавку, скажи, чого ти приперла сюди. Ти знала, до кого йдеш!

— Знала! — погодилась Василина. — Мені так… е-е-е-е… не дуже зручно говорити. Але спробую. Справа в тому, що в наш край заявилась Марена. Вона хоче повернути на землю вогняного дідька з Чорної гори. Для цього вона вб’є Рожка. От я і прийшла запитати, на чиєму боці ти, Залізноноса Інджі-Бабо.

— Ану-ану! Марені потрібен Рожковий ріг, щоб зварити зілля й підняти дідька з-під землі. А тобі що до Рожка?

Босорканя опустила носа долі й наблизила свої жовті очиці до Василининих очей. Жінка декілька секунд вдивлялась у прірви золотої магми, що мінилася й затягувала в свої глибини чужу душу. Здавалося, в очицях Інджі тонеш, як у глибоких озерах, несешся в них, крізь всі сотні років, які та прожила. І воля твоя ламається, думки зникають з голови, перестаєш бути собою.

Василина сильно-сильно замружилася й почала згадувати, чого вона тут. Рожко, Марена, дідько, Чорний Черемош, загати, діти, рідне Шибене…

— Твоя біда й без дощу росте! — раптом моторошно зареготала Босорканя. — Вбивати не буду. Сама скоро помреш. Тебе роз’їсть твоя хвороба. Згризе, засушить, замучить. Така смерть куди страшніша, ніж те, що я можу заподіяти.

— Ну, я вмирати ще не збираюсь, — якомога бадьоріше й з притиском заявила тітка.

— Звісно, маєш останню надію. Рожко! Ти ж мольфарка і чудово знаєш: його ріг — то диволіки. І що тобі до Рожка? Ти про власне життя дбаєш!

Невідь як згори прилетів золотий топірець, стукнув босорканю по обличчю і відрубав кінчик носа. А за мить поміж тіткою і босорканею гепнулася долі Джмеленя.

— А ти справді Джмеленя! — всміхнулась тітка Василина. — Он як літаєш.

На відстані витягнутої руки біля дівчинки лежав золотий топірець і кінчик залізного носа, а за ним…

— Хто це? — Дзвінка перелякано витріщилася на скоцюрблену постать.

— Це і є босорканя Залізноноса Інджі-Баба. Звільни мене, поки вона не отямилась!

Дзвінка схопила топірець і заходилась обрубувати павутиння.

— Дзвенить! Ой як дзвенить! Мій ніс! Як у голові дзвенить! Ви відрубали мені носа! — загриміла босорканя, і голос її був схожий на ревіння гірського обвалу.

— Тільки кінчик, — поправила тітка Василина. — По-правді кажучи, ніс був задовгий.

— Ти ще й вирепенишся, мольфарко! Та я тебе на мідянку перетворю!

Дзвінка стала перед тіткою, піднявши топірця й войовниче закопиливши губи.

— A-а, ось чого ви такі смілі! Маєте дідькового топорика! Ваше щастя!

— А тепер ми можемо погуторити? — тітка вигнула спину, потягуючись, аж кісточки затріщали. — Повторю ще раз: я хочу захистити цього звіра. Тільки скажи, чи не станеш на бік злого духа з Навії.

— Після того, шо ви зі мною вичворили, могла б і стати! Не буду більше з вами балак вести! Забирайтеся з моєї ущелини, шуруйте з моїх очей! — Босорканя метнула очицями іскри, зайшла в хату й так грюкнула дверима, що зі схилу камінці покотились.

Щойно тітка з небіжкою зникли за туманними віхтями, двері в кам’яній стіні тихенько відчинились і звідти визирнула Інджі, втягнула повітря в три дірки свого носа й хмикнула.

— І запах подібний! А я його майже забула!

Вийшовши з оселі, стара-престара босорканя зажурено подивилась угору. Її жовті очиці стали вологими.

— А я тово міркую, де ці очі бачила. І в старої, і в малої. Обоє — потомки того мольфара, що колись мене прийняв. Як я відразу не скумекала, що то його бозна скільки разів правнучки?

* * *

Босорканя сиділа в своїй кімнатці на килимку з сушених змій і усміхалась. Перед нею у кришталевій кулі, потьмянілій від часу, виднілася Маренина постать. Крізь розмиті навіянські риси чітко проступало чорне зло. Потім у кулі з’явилась мольфарка — наче лита зі скла, з білими думками й золотавим світлом.

Розділ 8 Знайомство з Рожком

Полісун, нашорошивши гострі вуха, чекав на мандрівників і, забачивши їх за смереками, дав знак, щоб рушали за ним.

Брик просочувався крізь найгустіші зарості. Тітка та дітлахи ледве встигали за полісуном. Спустившись на дно долини, перейшли потічок і відразу довелося дряпатися вгору, чіпляючись за траву й гілки кущів. Потім знову через ліс. Брику довелося кілька разів чекати на своїх супутників А вони вже ледве дихали від утоми.

Якби їх не вів такий мистецький провідник, то навряд чи пройшли б цими нетрями. Справжня глушина. Тільки тут і міг жити дивовижний звір.

Раптом від ялинового стовбура відокремилась лісовикова постать. Роздивившись полісуна й людей, він заговорив пронизливим, наче скрип дерева об дерево, голосом. Час від часу його слова були схожі на спів пташок, тріск гілок під ногами, нічний совиний стогін чи шум вітру у кронах. Одним словом, його голос наче увібрав усі лісові звуки. Дивно, але Дзвінка і Дмитрик його розуміли.

— Хто ви? Чи з добр-р-р-ром прийшли у наш заповідний край?

— Ратику, вони зі мною! — буркнув Брик, уперше за всю дорогу заговоривши. — Як почувається Рожко?

— Як корова в раю. Зайди трохи лівіше й побачиш.

Діти скам’яніли. Чивчинські баби позаздрили б їхній нерухомості. Тітка всміхнулася, адже це була не перша її зустріч з Рожком. Колись давно до звіра її привів дідо-мольфар. Тоді вона теж декілька хвилин не могла ворухнутись, переповнена дитячим відчуттям великої таїни.

Після кількох вдихів і видихів, Дзвінка показала тремтячою рукою на Рожка й пробелькотіла:

— То це ж носоріг! Тільки волохатий!

І справді, Рожко виявився носорогом, але не індійським, і не африканським чорним, і не африканським білим, і не суматранським волохатим. Казковий єдиноріг виявився видом, який люди вважали давно вимерлим, — ЄВРОПЕЙСЬКИМ ШЕРСТИСТИМ НОСОРОГОМ!!!

Над травою здіймалася могутня спина. Ззаду пухнастою китицею метлявся хвостик, достоту як у диких кабанів. По хребту йшов гребінь жорсткої щетини, рідке довге хутро вкривало надуті боки. Попереду з трави визирали кумедні вушка з густою гривкою між ними, малесенькі блакитні очиці й довгий гостро заточений ріг. Час від часу Рожко занурював свій ріг у землю й поров ним, викопуючи апетитні корінці. Тоді голосно плямкав.

— Ну, хочете погладити? — прошепотів Брик і показав рукою у бік носорога.

Тітка першою підійшла до могутнього звіра й ласкаво потріпала його за вушком, наче якесь порося. Їй довелося встати навшпиньки. Звір підвів голову з трави й скосив свої очиці (як на таку голову, то дуже маленькі, зате з такими розкішними віями!) на тітку. Його товсті губи розтягнулися в усмішці, якщо, звісно, носороги, тим паче давні, вміють усміхатися. Далі підійшла Дзвінка й ніжно торкнулася пальцем носорожачого рогу, тоді сторожко провела долонькою між очима тварини. І враз Рожко беркицьнувся на спину й замахав короткими ніжками. Достоту як цуценя, підставляючи черевце, щоб його почухали.

Діти й Василина кинулись його пестити, лоскотати, а малий носоріг вигинав спинку, буркотів від захвату й кліпав віями.

— Хочете проїхатись? — запитав Брик.

Рожко став на коліна, і тітка з дітьми вилізли на його широку спину. Так вони і їздили полониною, наче пливли шовковистими хвилями трав.

Розділ 9 Полювання на єдинорога

— Чому ми мусимо сидіти тут? Це не справедливо! — заявила Дзвінка, коли тітка наказала їм з Дмитриком залишитись біля скель.

— Унизу зібралось стільки нечисті, що зараз буде війна, а не полювання! Ви хочете, щоб Марена влучила в вас блискавкою? — тітка спробувала врозумити небогу.

— Марена?! — скрикнули Джмеленя і Дмитрик водночас.

— Ми знаємо Марену, це зла відьма зі світу духів. Ми її бачили у Львові. — сказала Дзвінка. — Вона жила у підвальній квартирі нашого дому і притарабанила усім нам злиднів!!

— Ми повинні бути разом з вами! До кінця! У мене є золотий топірець! Я ним усіх переможу! — Дмитрик вип’яв груди колесом й виставив перед себе Довбушеву зброю.

— Точно! Топірець! — Тітка Василина вихопила сокирку у хлопчика з рук і радісно потрясла в повітрі. — Топірець мені знадобиться. Ну все, я біжу вниз.

— Ні! Ні! Ми хочемо з вами! — заскиглили діти.

— Надто небезпечно! Сидіть тут! З вами залишиться Патичок.

З сусідніх кущів червоної бузини виступив здоровезний лісовик і суворо глипнув на дітей. У них аж мороз по шкірі пішов.

— І ще, якщо я зазнаю невдачі, то ви єдині можете замінити мене в цій боротьбі. — Тітка підморгнула дітлахам, махнула на прощання топірцем і пішла в ліс, де її чекали Брик і Ратик.

— Дмитрику, потрібно наздогнати їх! Тихо повземо в кущі!

Патичок лишився стояти біля бузини, споглядаючи далекі доли.

Дітлахи прокрались до ялівчаних заростей.

— Втекли! — радісно вигукнув Дмитрик, зашпортався і зарив носом у м’які трави.

Не встиг він підвестися, як щось ухопило його за пояс і піднесло вгору. Трави і кущі залишились унизу. Дмитрик збагнув, що високо над землею його тримає довжелезна Патичкова рукогілка. В іншій гіллястій лапі, розмахуючи кулачками, висіла Дзвінка.

— Хи-хи, глупі дітиська! Надумали втекти? — зареготав Патичок.

— Ми не глупі! — Дмитрик спробував копнути лісовика, але не дістав. — Відпусти нас, ми не маємо часу тут гойдатися!

— Не відпущу! Ви не мусите заважати! Дітям не слід лізти у дорослі справи! — повчав своїх полонених Патичок.

— Ти сам ще малий! Інакше був би Патиком, а не Патичком! — гигикнув Дмитрик.

— Я дорослий лісовик! Я маю файний кавалок лісу! У мене живе три ведмеді, восьмеро рисей і шестеро вовків! Отак! Мені старші довіряють різну роботу! Я не те, що ви, ніяка не малява і не дріб’язок лісовий! Я тут, щоб уберегти вас від увсіляцьких упирів і відьом. Будь-кого б не лишили з вами! А хіба не мистецько я вас упіймав?

Лісовик так розійшовся, що не помітив, як Дмитрик дістав з кишені сірникову коробку, запалив сірника і вкинув до кишені, схожої на вузьке дупло.

— Та я навіть одного разу стеріг Рожка зі сходу, помагав полісуну. А ще якось налякав двох браконьєрів — вони аж шапки погубили! А от те, що тут смаленим пахне, нагадало мені, як я боровся з лісовою пожежею. Якось турики-невігласи, себто глупі туристи, розпалили багаття серед сухої трави. Та я не розгубився! Набрав води з потічка до рота, а мені туди ціле відро влізає, і порснув відразу і на туристів, і на вогонь…

Діти принишкли, похитуючись у лісовикових лапах і спостерігаючи, як з його кишені валить густий дим.

— Ось! Коли рятував ліс від вогню, пахло смаленим так само, як зараз. До речі, звідки цей жахливий запах, наче горить лісовикове хутро? Га? — Патичок опустив очі донизу й побачив, як з його правої кишені вириваються полум’яні язички. — Це від мене. Я палаю! Ґвалт! А-а-а!

I, закинувши дітей у трави, погнав до найближчого джерела, що жебоніло між темним мохом.

Поки лісовик відсиджувався у воді, гасячи свої штанці, діти щодуху мчали до лісу і невдовзі зникли між густих ялинкових лап.

* * *

Добрі й злі духи не барились.

Скаменюшники налетіли згори, виставивши вперед кігті й роги. Ще мить — і втовчуть водяників у болото. Чорнюк із сусідами мовчки дивилися, як чорти мчать на них, наче з переляку не мали сили втікати, та в останню мить розтеклись водою. І чорти з розгону зарили рогами в чорну багнюку. Мул і водяні бризки фонтанами полились догори. Не встигли чорти й на ноги звестись, як водяники накинулись на них і зв’язали водоростяними мотузками, зачарованими на міцність у Купальську ніч. Тільки от Марійчуку не пощастило, бо на нього припало аж троє скаменюшників. Він відчайдушно відбивався, заливаючи супротивників водою, та від чортячих ударів його сріблясте тіло швидко вкривалось подряпинами і синяками.

На Марійчукове щастя, з лівого берегу у потічок прилетіло декілька сіреньких пташок, перетворюючись у блудів. Вони з розгону зачепили скаменюшника костурами за горло й шарпонули вниз. Рогатий гепнувся у болото й відразу в його горлянку вперлась блудова нога.

— Не рухатись, бо відправлю блукати в Навію! — пригрозив обгорілий блуд.

Гілки ламались від швидкого руху, підстилка й каміння злітали догори під ногами й лапами, листя тріпотіло, трави гнулись. Лісниці накинулись на лісовиків, кусаючи і дряпаючи. Лісовики ж удалися до хитрощів: позливалися з деревами. Отак відразу й не збагнеш, де лісовик, а де гілляччя. Лісниці металися, намагаючись вхопити супротивників, та натрапляли на вигнуті стовбуряки й покручене коріння, шпортались, дряпались об дерева і штовхались між собою.

Троє велетенських вовків, з лапами, як людські руки і ноги, з мордами чи то вовчими, чи то людськими, кинулись на полісуна. Брик завиграшки струтив одного вовкулаку ногою на землю. Решта двоє зіштовхнулись одне з одним. На дерево вискочили чотири упирі, схожі на довготелесих людей, з бляклими очима й звірячими зубами, схопили полісуна й звалили у мох. Двох упирів Брик гримнув лобами, решту відкинув до дерев. За хвилину упирі, порвані, поскубані щодуху мчали донизу, а в них по п’ятах бігли вовкулаки.

Над смереками чорною хмаркою пронеслася тінь, спереду схожа на істоту з головою в каптурі й худющими руками, а позаду перетворювалася на темряву. З-під каптура світилися холодними зорями очі й визирали прямі довгі роги.

Лісовий народ став хапатися за очі. Збоку здавалося, що вони раптово посліпли. Довкола клаптями згущувалась темрява, прилипали тіні, застилаючи очі.

— Це морок! — закричав Брик. — Відступайте! Я спробую його…

Декілька тіней від сусідніх смерек переплелися перед його очима в суцільне покривало. І полісун незряче заводив поперед себе руками.

* * *

Недалеко від місця бою на гірському виступі стояли дві худорляві жінки в старих плахтах, на землі перед ними лежали два горщики, замотані полотном.

— Ну як, люб’язна відьмо Дидимоно, пустимо град на лісовиків?

— Пустимо, відьмо Жебетко. Наша висока кваліфікація вчених відьом дозволяє чаклувати на такому складному рівні.

— Отут я з вами згодна! Вчені відьми ліпші за вроджених. Вроджені відьмунці якісної шкоди не заподіють. Того з них і виходять всякі босоркані.

— Та ви праві! Відьма повинна шкодити людям, а помагають нехай мольфари і знахарі.

Відьми, скинувши покривала з горщиків, саме розтулили свої губаті ротиська. Аж невідь звідки ззаду на Дидимону налетів хлопчисько, а на Жебетку — дівчинка. Відьми беркицьнулись обличчям у ожинові зарості й голосно заверещали. Горщики покотились крутим схилом, налетіли на смерекові стовбури і смачно репнули.

З-поміж черепків виповзли дві сіро-блакитні жабери-градулії, поцятковані білими бородавками. Щойно вони відкрили свої пащеки, як звідти зафонтанували крижані кульки. Кілька секунд — і земля навколо побіліла.

— Дидимоно, хапай малих! — Відьми кинулись на Дзвінку й Дмитрика.

І враз на відьомських шиях зімкнулись сучкуваті Патичкові пальці. Обидві забаламкались у повітрі, махаючи волохатими ногами.

— Д-д-давайте перетворимо цього лісовика на… на… ялинку! — прохрипіла Жебетка, намагаючись розтиснути гілляві пальці на своїй шиї.

— Ні! На… на… на смереку! — прошипіла у відповідь Дидимона.

— Я вас, вражі душі, зараз на поганки перетворю! — крикнув Патичок і прицільно пожбурив відьом просто на градулій. Жабиська вибухнули — і Дидимона й Жебетка опинились по шию у крижинках.

Патичок задоволено крекнув і обернувся до дітей.

— Виділи, як я тих відьмульок покарав? Потім ніхто не скаже, що Патичок не брав участі в битві!

— Битві? — спроквола запитала Джмеленя.

— Натуральній битві! Гляньте вниз на поточину! Там зійшлися наші й Маренині!

Битва за Рожка! А ми з вами помогли — не дали відьмам наших градом побити!

* * *

Морок повелівав усіма лісовими тінями й засліпляв очі лісовикам, хухам і їхнім побратимам. Нявки, лісниці та інша чорнота наскакували, кусали, гамселили, рвали на клоччя.

З-за дерев з’явився чугайстр. Його білі вуса й чуприна пливли між смерекового гілля, наче заблукала хмаринка. Довга молочно-біла сорочка сягала колін. Молоді яворові стовбурці, скручені в плетінку, були йому за пояс.

Морок полетів на чугайстра, та… сутінки заплутались у пишних вусах і бороді. Чемірник сягнув рукою найближчої нявки і пожбурив її поперед себе. Морок тільки і встиг що йокнути, коли нявка врізалася в нього, притиснувши чорні крила йому до спини. За мить обоє гепнулися у смерекові лапи. Чугайстр наступив на морока велетенською ногою й заревів на повен голос:

— Чемірника рухаєш? Зле то! Дуже зле! Чемірник теперячи розлостився й тебе не пусти!

Тіньові закляття перестали діяти, чорнота відліпилася від очей Рожкових захисників, і ті знову перейшли в наступ.

* * *

Мисливець, побачивши шерстистого носорога, здерев’янів намертво, забув дихати.

— Підпусти Рожка ближче! — прошепотіла Марена, пожираючи очима заповітну жертву.

Рожко повільно відступав від літньої жінки, що занесла у нього над головою золотий топірець. Марена так люто скреготнула зубами — аж іскри з рота посипались. Мольфарка, жива живісінька, гналася за дивовижним звіром!

— Едіку, стріляй! Бігом стріляй у мольфарку! В оту стару бабу! Та стріляй! — заметушилася навіянка, штовхаючи мисливця у плече.

— Не турляйте мене! Я не можу прицілитись! — щойно Едік прикладався правим оком до оптичного окуляра, як учергове діставав штурхана від нетерплячої супутниці.

З іншого боку долини спостерігали занімілі Дзвінка і Дмитрик, а лісовик весело мугикав:

— Бий, бий по розі! Не підведи лісовий нарід!

Звір раптом з’їхав на метр униз, тітка кинулася слідом. Те, що сталося наступної миті, не залишило ані найменшого сумніву. Тітчина постать вдарила топірцем Рожкову постать — і той повалився униз, зник із покривала ратундульських лісів. Залишилася лише мольфарка, яка тримала над головою Рожків ріг і топірець.

— Стріля-а-а-а-ай! — заверещала Марена, зірвалася з місця й не втяла нічого кращого, як копнути Едуарда. Той від несподіванки набив синяк об окуляр і натиснув на гашетку.

Долиною прокотився звук пострілу. Куля облупила скелю кількома метрами нижче від тітки.

Марена велетенськими стрибками мчала до конкурентки, перестрибуючи кущі й кам’яні брили. Здалека було схоже, що в Карпатах завелись кенгуру.

— Так і знала! Ти зовсім не та добродушна старушенція, яку з себе корчиш!

Василина звела вгору топірець і спрямувала його в Маренин бік.

— Не підходь! Сама знаєш, що в мене в руках!

— Те, що я шукала! Невже ти сподівалася заволодіти дивовижним рогом і топірцем самого дідька? Недооцінила володарку злиднів і половини Навії?

— Дооцінила! Хоча б по тому, що твої сили програли лісову битву!

— Головне відбувається тут і зараз. Давай сюди ріг!

— Коли ти така всесильна, спробуй взяти його! — Мольфарка зробила випад сокиркою в бік Марени — та притьмом відстрибнула назад. — Невже володарка половини Навії боїться?

Марена скосила очі на топірець. Прикро було визнавати, що ця зброя може направду їй зашкодити.

— Віддай по-доброму! Інакше…

Тітка Василина відступала вниз, не спускаючи очей з супротивниці. Та спробувала схопити за держак топірця, та мольфарка спритно відбила напад. Золоте лезо залишило на Марениній руці глибоку подряпину, по краях якої відразу виступили чорні краплинки навіянської крові. Марена зашипіла від болю і відстрибнула. Її й без того моторошне обличчя стало ще страшнішим від нелюдської люті.

— Тоді отримуй, травоварко! — Навіянка стиснула кулак і різко випрямила руку. З її долоні зірвався блакитний клубок блискавок і врізався під ноги мольфарці. Каміння градом обсипало кущі навколо, а Василина покотилася схилом. Її руки й обличчя вкрили дрібні порізи, в голові гуло, а одяг тлів у багатьох місцях.

Марена заплющила очі і ступила вліво, але в той же час залишилась на місці. Тепер на скелі стояли дві Марени. Кожна з них зробила ще по кроку. З’явилося чотири однаковісінькі Марени! І всі четверо рушили на Василину.

Навіянки в мить оточили мольфарку, простягаючи руки до рогу. Тітка Василина випросталась і розсікла Марену праворуч — топірець пройшов крізь повітря. Примара навіть не здригнулася. Тоді розсікла Марену перед собою — те саме. Марена зліва схопила за ріг, легко висмикнула його і відскочила назад.

— Бачиш, як усе просто! А тепер тобі кінець! — усі Марени злилися в одну. Вона так реготалася з власної перемоги, що не помітила, як супротивниця кинулась на неї і вперіщила обухом по чолі. Марена гикнула й відлетіла назад, міцно стискаючи ріг.

— Вибачте, що втручаюсь, — пролунав голос із кущів, — але прошу звести руки вгору.

Вийшовши з-за жерепу, Едуард тримав мольфарку на прицілі карабіну.

Марена полегшено видихнула. Нарешті Едік став у пригоді. Зашкірившись, вона сміливо підступила до мольфарки:

— Ну шо, доскакалась стара? Клади топірець на траву — і руки на голову!

Тітка Василина сильніше стисла золотий артефакт у долоні.

— Е-е-е-е, шановні пані, — мовив мисливець, — прошу ОБОХ звести руки вгору.

Пиха вмить зійшла з Марениного обличчя.

— Про всяк випадок, для відьом і мольфарок, тобто для вас обох, зауважу — кулі в карабіні срібні й освячені. Може, я перестрахувався, але з вашою чортівнею не зайве. Давайте сюди ріг і топірець. Ні, не в руки, а кладіть їх на мох. І відходьте!

Марена кинула рогом в Едуарда. Мисливець на мить розгубився і опустив зброю, щоб зловити його. Цього було досить, щоб навіянка нагнула дуло карабіна до землі, штовхнула мисливця — і той полетів з урвиська.

— Що робити? Рожко загинув! — заплакав Дмитрик. — Усі бачили, як тітка вбила його!

— Все так і мало бути! — радів Патичок. — Ви надто малі, щоб розуміти.

— Прикуси свого дерев’яного язика! — розгнівався Дмитрик. — А то ще раз обсмалю!

— Соковиті, р-р-р, маленькі, р-р-р, діти! — загарчав хтось у дітей за спинами. Вони обернулись і обімліли: просто перед ними стояли, похитуючись на лапах, троє вовкулак. З їхніх обдряпаних пащек скрапувала густа слина.

— Догори! Я їх затримаю! — вигукнув Патичок.

Він закинув дітей на похилений стовбур і зразу ж заїхав ногою в писка найближчому вовкулаці. Той зі скавулінням відлетів на декілька метрів.

Інший вовкулака стрибнув лісовику на спину й вчепився довжелезними зубами в його шию. Лісовики — народ не з м’якеньких, тож укуси лише подряпали Патичка.

Третій вовкулака подерся за дітьми вгору по стовбурі. Дмитрик і Дзвінка від страху швидко добрались до верхніх гілок. Чим вище, тим тоншою ставала смерека, тим важче було по ній лізти. Втікачі зависли на вершечку, вовкулака облизнувся і приготувався до стрибка.

У повітрі зависла величезна дерев’яний чан-путера, з якого визирали голови тітки Василини й Інджі-Баби.

Ні Дмитрик, ні Дзвінка, ні вовкулака не встигли збагнути, що коїться, як тонкі руки закинули дітей у путеру, Інджі штрикнула вовкулаку костуром — і кровопивець зірвався зі стовбура.

— Унизу Патичок! — вигукнула Дзвінка.

Босорканя спустила путеру, схопила дерев’яну руку і спрямувала путеру в небо. Внизу замиготіли смереки, ліси, потоки й гори, збоку на вітрі теліпався Патичок.

Лише тепер, зіщулившись між ненависною тіткою і страшнючою босорканею, діти помітили, що настала ніч і застелила небо чорною плахтою. За дерев’яними стінками шумів вітер. Волосся в босоркані розвівалось, залізний ніс дзвенів — путеря летіла напрочуд швидко.

Між чорнотою гір, наче срібна пряжа, звивався Черемош. У видолинках до води посходилися села-світлячки. З висоти здавалося, що небесні зорі спустилися в заниззя між горами, стеклися туди по стрімких схилах, переплелись павутинками доріг і так завмерли.

Очі стулялись від недоспаних ночей. Дзвінка й Дмитрик відчули, як босорканині й мольфарчині руки забирають їх із путери, як приймають до себе пухнасті ліжники, а тоді все це захилив ширмою любий пан сон.

Розділ 10 Вухатий Камінь

Наступного вечора Дзвінка і Дмитрик сиділи за дерев’яним столом біля гостроверхої альтанки, на березі озера Марічейка. Навколобуло тихо-тихо. Лише хвильки на озері ледь чутно терлись до осоки й зникали у сплавині, наче гулькаючи під неї й пливучи далі земними глибинами.

Підійшла тітка Василина і примостилася на краю лавки. Її зустріли два важкі ворожі погляди.

— Але чому ви вбили Рожка? Чому віддали ріг і топірець? — обурився Дмитрик.

— Думаю, час пояснити мій вчинок, — сказала тітка й сіла на лаву біля столу. Розумієш, насправді все не так. І Рожка я не вбивала. Поки не можу розказати все, щоб не ризикувати вашим життям.

— Не факт, що ми знову повіримо у ваші байки, — з притиском вимовив Дмитрик.

— Я це передбачила! Тому прийшла не сама. — Тітка поклала на стіл хуху Крапульку.

— Пам’ятаєте, що хуські письмена цінують за те, що вони не місять і крапельки брехні? — запитала тітка.

— І що з того? Ми ж не вміємо читати по-хуськи… по-хухаському, — Дмитрик запнувся, намагаючись правильно вимовити невідоме слово.

— Їхніми каляками-маляками, — додала Дзвінка.

— Вмієте! Усі діти читають каляки-маляки, а дуже маленькі ще й пишуть ними! А, щоб заспокоїтись, попийте чебрецевого чаю. — I поставила на стіл два горняти. — Хухи пишуть не буквами, а уявою.

— Тобто в хух нема абетки, нема правил правопису? — здивувалася Дзвінка.

— Тільки уява, яка перетворює те, що вони пишуть, на символи. Це ніби ієрогліфи. Дзвінко, продиктуй хусі щось, — попросила тітка.

— А що саме?

— Наприклад, що ти ніколи в житті не списувала в школі!

— Я ніколи в житті не списувала на контрольних, — проказала Дзвінка.

Хуха висолопила малесенького язичка й зосереджено затерла камінчиком по трісочці. Терла так швидко, що з деревинки пішов дим. Спочатку каляки-маляки були схожі на сліди деревних личинок, які часто можна знайти під корою, а тоді вони стали зливатися в картинки, наче мультик. Ось перший знак став схожий на дівчинку, вона сидить за партою й пише контрольну. Хоч жодних слів Дзвінка не бачила, але їй стало ясно, як божий день, що цей напис означає: «Дзвінка ніколи не списувала на контрольних». І ця дівчинка могла бути тільки нею.

— Готово! — писнула хуха й відклала трісочку.

Дзвінка недовірливо оглянула напис, тоді ще більш недовірливо подивилась на тітку. Ураз трісочка вкрилася язичками полум’я, які відразу ж похапливо з’їли і трісочку і каляки-маляки на ній.

— Згоріло! А чого воно так?

— А ти справді ніколи не списувала?

— Ну-у-у…

— Ото ж бо й воно, що ну-у-у. Каляки-маляки згоріли від неправди. Нехай Крапулька напише щось дуже просте. Правда завжди проста.

— Знаю, — всміхнулася Дзвінка. — Хухо, пиши: Дзвінка любить свою маму!

Хуха знову затерла-задиміла камінчиком по трісочці. Скоро з’явилися каляки-маляки, які відразу ж склалися Дзвінці у неї саму, її маму й любов у вигляді палахкотливого серця. І нічого не згоріло.

— А тепер моя черга, — сказала тітка. — Я зробила все, що могла, аби вберегти Рожка з Чивчинського лісу!

Хуха втретє заскрипіла камінчиком по трісочці. Цього разу діти побачили тітку, Рожка, турботу, щирість. Ні краплі зради, ні краплі люті, ні краплі сумнівів. Збігла секунда, друга, третя, за ними ще.

Трісочка не горіла! І хоч цей запис нічого не пояснював, але на душі стало легше.

* * *

Темний ліс порідшав і змінився заростями сосни-жерепу. Дорога трохи попетляла й вивела на полонини. Враз над головою розкинувся зоряний килим, вразивши глибокою чорно-синьою барвою і розсипом білих зірочок, які по черзі підморгували людям унизу.

За поворотом кривенької дороги, що виринула з-за ялівцевих шпичок, тітка забурмотіла:

— Сповіща павутина. Маренині охоронці близько! Стійте! Ні кроку!

Вона схопила обіруч Дмитрика й відсторонила від шляху.

— А чому ні кроку? — запитала Дзвінка, зайшовши на півметра вище за тітку.

Тітка Василина перелякано глянула на небогу. Джмеленя, помітивши, що її супутники дивляться повз неї, обернулась — від поруху тріснула одна з павутинок і забриніла, наче порвана струна. Дзвінка відстрибнула, зачепивши решту павутиння, що встигло приклеїтися до неї.

— Марена обнесла Чорну Гору кордоном. Я саме зібралась посипати павутиння порошком з мушачих крилець, щоб вона забриніла по всіх схилах…

Іменем Марени прохід закрито! — гарикнула волохата постать.

— Вовкулаки! — вигукнула мольфарка. — Де ж моя противовкулацька пилюка-притулюка?

Вона занишпорила по кишенях, витягнула пухкенький мішечок і витрусила його у бік вовкулак. Щойно порошок осів на пащеках, як потвори загарчали й затерли лапами носи. Тоді затремтіли, з їхніх висолоплених язиків звісились густі клапті слини, хутро на пахолках стало дибки, а очиці запалали, мов червоні вічка сигналізації. Оскаженілі вовкулаки кинулись у густі полонинські трави й у зоряному світлі замелькало три хвости.

* * *

— Готовий? — Марена з насолодою зауважила в очах інженера непереборний страх.

— Усе готово, пані Марино! Давайте зробимо — і я йду. В мене вже квиток є. Хочу геть звідси, бо ви мене замучили!

— Скоро все закінчиться, — втішила його навіянка. — Запускай сигнал!

Борисович витягнув з кишені пістолет-ракетницю й натиснув гашетку — ракета спалахнула червоною зорею. У верхній загаті відчинили шлюз.

Тоненька річкова ниточка, що сріблилась у місячному світлі, стала ширшати й перетворилася на стрічку. За хвилину-другу велика хвиля бігла вниз, зриваючи дерева і перевертаючи каменюки. Страшно було собі уявити, що твориться у долині.

Марена зупинилась над казаном, вдивляючись у смоляно-сірчане вариво.

— Нарешті можна приготувати щось пристойне! — сказала вона й витягнула з кишені пригорщу мішечків, надсипаючи з кожного щось у казан. — Крильця кажанів, які співали аріднику. Часникова приправа з підземних жаб-часничниць. Сушені чорнобильські хробаки! Беладони, борщівника й аконіту для смаку. П’яті хребці гадюк, які покусали п’яних. Пакетик рідкого диму для шинки й кілька крапель бензойної кислоти.

З річища Черемошу долинув потужний сплеск. Вода з першої загати вдарилася в бетонну стіну другої, відбилась від неї і потекла навспак.

— Гой-гой! Річки течуть назад! Чорний Черемош із Шибенкою попливуть угору! — Марена витягла з-за свого пояса декілька скляних пляшечок, розкоркувала їх і вилила в казан. Витяжка з легень чоловіка, який палив три пачки цигарок на день! Фу, аж мені смердить! Волосся нявки, яка затягнула в болото монаха! Серце депутата, який продав свою душу! Нігті брехливої гадалки та язик затятого брехуна, в’ялене вухо хабарника… Часи змінюються, а рецепт той самісінький!

Чорно-багряне вариво то піднімалося, то опускалося, наче дихало, з нього раз-по-раз видувались велетенські бульбашки і голосно лускали. Діставши з жилетки ріг носорога, Марена стала швидко гризти його кривими зубами, кришачи в казан. Вариво забулькало ще сильніше.

— Достатньо! — промовила Марена й кивнула своїм поплічникам. — Кров давайте!

Цієї миті з-за найближчих валунів у писки скаменюшників полетіло каміння.

— Дзвінко, вибач, але я нічого кращого не придумав! — нізвідки гукнув Дмитрик.

Потвори кинулися за валуни й витягнули двох перепуджених дітей і тітку Василину.

— Стій, гадино! Я тебе і з тамтого світу дістану! — закричала тітка Василина, шарпаючись з вовкулачих лабет.

— Будеш там, тоді й поговоримо! — огризнулась Марена.

Вовкулаки прокололи Борисовичу лівого мізинця. Кров краплинками піднялась у повітря і полетіла в казан. Інженер зомлів і повис в упиревих лапах. Вариво забулькотіло і вибухнуло вогненним стовпом Жарево шугонуло в небо, освітивши принишклу Чорногору. Тремтіння пробігло горами — із Вухатого каменя посипалось каміння. Марена підійшла до великої брили перед скелею і вдарила по ній золотим топірцем. Брила розкололась, і тріщина побігла аж у земну глибочінь.

— Зорі! За стільки віків я вижу зорі! Марено, а тепер дай мені напитися, щоб я виліз з-під землі! — залунав страшний голос.

Марена заколотила вариво топірцем і перевернула казан. Її чаклунське зілля потекло по землі й полилося в тріщину, з якої пашіло жаром і пахкало димом. З глибин земних почулося голосне й бридке чавкання, а потім скрегіт.

— Він іде! Він іде! Він іде! — зашепотіла нечисть. Від нетерпіння потвори забили хвостами, заклацали зубиськами, зачухались, загикали, захекали й загавкали, наче простуджені пси.

Звуки піднімалися. Хтось унизу вовтузився, протискався, видряпувався і ліз усе вище й вище. Ось над розколотою брилою з’явилися кінчики розжарілих рогів, ось — гострі вуха, вогненні очі, покручений і задертий догори ніс, паща, всіяна зубами-цвяхами, роздвоєне підборіддя. Схопившись здоровенними лапами за край тріщини, вогненний дідько видобувся зі скелі до пояса.

— Га-га-га! — зареготав він. — Справдилося, збулося! Звершилось! Ось я! Подивіться на мене! Я тут! Ту-у-у-т!

Дідько знову вперся у край тріщини, піднатужився, відпихаючись лапами від брили, але далі не піднявся ні на сантиметр. Нечистий знову вперся у брилу, аж жили шнурами повипинались на його лапах, а з вух іскри посипались. Та хоч як дідько не силкувався, але вилізти не міг.

Вистромив чорного язика і злизав із казана декілька крапель. Поцмокав, покрутив носом, поплямкав кривими губами.

— Слухай, а чий ріг ти сюди потерла? — запитав Марени.

— Рожків!

— А коли той Рожко по землі бігав?

— Декілька днів тому.

— Щось не сходиться! — щетинясті дідькові брови насупилися, нависнувши над банькатими очиськами. — Бо в цьому зіллі порошок з рогу, хазяїн якого здох тисячу років тому!

— Не може бути! — Марена лизнула ріг — і її обличчя витягнулось від здивування.

Нечисть збентежено дивилась то на дідька, то на Марену. Всі затихли. Ураз тітка Василина лунко розсміялася.

— Ах ти, старе дурило! — Марена пішла до тітки, розмахуючи носорожачим рогом. — Що ти мені підсунула?

— Ріг шерстистого носорога! Все справедливо! Хи-хи-хи! — Тітці було напрочуд весело. Від сміху їй на очі аж сльози навернулися. — Ага, але з музею.

— Шо-о-о?!! — заверещала Марена. — А де ж ріг чивчинського Рожка?!

— На ньому, — вже спокійно відповіла тітка.

— То він… — почала Марена, та мольфарка перервала її.

— Саме так! Живий-здоровий! Пасеться під пильним наглядом.

Маренин ніс від люті іще більше загострився й піднявся вгору разом з губою.

— Я тебе на порошок зітру! — загарчала навіянка. І, піднявши топірець над головою, рушила на мольфарку.

— Марено, чекай, не все загублено. Цей давній ріг подіяв, та тільки наполовину. Додай до твого зілля кров іще однієї жертви. Тоді я звільнюсь!

В Марени на обличчі з’явилась надія. Вона показала топірцем у бік людей.

— Я зараз їм усім зроблю кровопускання! Тут їх аж троє!

— Не підходять! Добрі і щирі.

Тут із темряви долинув кволий голос:

— Лю-ю-юди! Лю-ю-юди! Почекайте!

За декілька хвилин до багаття вибрів худий, обдертий, обкусаний мошкою і комарами Едік. Ледве волочачи ноги, він пройшов повз багаття, казан, дідька і зупинився перед Мареною.

— Мариночко! Мариночко! Я знайшов вас! Я блукав горами! І тут ватра! І ви, моя люба. Я всі ті дні на самоті думав про вас! — Едуард міцно обійняв навіянку.

Та відразу вивільнилася з обіймів і схопила його за комір.

— Дідьку, жертва є! Зараз усе виправлю!

Марена провела топірцем по мисливцевій щоці. Кров повітрям попливла просто у відкриту дідькову пащеку — і дідько напрочуд легко вистрибнув з тріщини.

Дідько видавався наче з вогню зроблений, мав яскраво оранжеву блискучу сорочку й такої ж барви гачі. По вузлуватих ратицях метляв довгий хвіст.

— А ось і я! Коня мені! Тобто бика мені!

Не встиг він тупнути правою ратицею, як з-під неї посипалися вогняні іскри і на гору, важко сопучи, піднявся чорнезний бицьо з вогняними очима.

Дідько вмить виструнчився в сідлі, якого нечисть бігом приладнувала до спини бика, і проголосив:

— Забаву почнемо з полювання на людей! Дайте мольфарці і її друзям час на втечу!

Нечистий задер голову і побачив велику мідну путеру, а в ній згорблену і зсушену часом бабцю з пронизливими очима й залізним носом.

— Інджі? — здивувався рогатий. — Прийшла скласти мені шану?

— Я? Тобі? Можу тобі тілько лапи скласти, коли їх простягнеш. Босоркані — дідькам не товариші.

— Смієш так говорити, коли я набрав сили?

— Твоя сила меншає. На очах моїх танеш.

— Шо-о-о? — заревів дідько. — Тану? А диви!

Він нахилився до скелі, підняв її уламок і стиснув у долоні — тільки пісок посипався.

— Дитячі забавки. А тобі часом кишки не крутить? — насмішкувато запитала стара.

— Чого б то? Почуваюсь знаменито! — огризнувся нечистий.

— А ти глянь на Марену — і все збагнеш.

Дідько відвернувся від скелі й побачив Марену й Едуарда біля багаття. Чоловік тримав навіянку за руку і шепотів їй:

— Я захоплююсь вашою силою, Маринко! Досі не зустрічав таких жінок! Я знав, що ви маєте надприродні здібності. Ті дні, що проблукав, я думав, лише про вас і зрозумів: я кохаю вас, Мариночко!

— Ні! Тільки не це! — перелякано прошепотів дідько. — Цього не може бути!

Марена, вибалушивши очі, дивилася на Едіка. Від його зізнання в коханні глибоко-глибоко всередині щось тьохнуло. Наче прокинулося маленьке пухнасте звірятко, що живе в кожній душі. Марені, ще ніхто не казав таких слів.

— Кого «вас»? — і навіть забула витягнути свої пальці з долоні мисливця.

— Вас, Марино! Ви така міцна і надійна! Кохаю вас і мрію бути поряд з вами усе життя.

— Бути такого не може! Я, певно, добряче тобі в голову зарядила.

— А потрапили простісінько в серце! Ніколи не знаєш, що саме змусить покохати.

— Якби там не було, я на волі! — дідько втиснув пазурі в бичачі боки. — Зміцню свій дух учиненим злом. Чим більше зла зроблю, тим сильнішим… кахи… сильнішим… кахи, кахи, кахи… бу-бу… кахи-кхе, бр! — він сильно закашлявся і відригнув чорним димом. — Щось мені зле!

Дідько скреготнув зубами й скривився. Марена стиснула і запустила в босорканю дві блискавичні кулі. Та пригнулася — і кулі пролетіли над головою.

Тоді дідько заревів, стрибнув з бика і вчепився за край путері. Інджі мугикнула «Салют!» і вдарила наново заточеним носом арідника межи роги. Чорногорою залунав багатоголосий передзвін. Дідько заволав і зірвався донизу.

Марена кинулася рятувати дідька, та не добігла. Вміло керована босорканею, путера вдарила її в бік — і навіянка з вереском покотилася схилом гори.

Дідько здивовано побачив, що бик мчить просто на нього. У наступну мить бичачі роги зіткнулися з дідьковими. Нечистий заверещав так, що собаки загавкали у всьому Верховинському районі, і зірвався у прірву. Задвигтівши, гора закрила прохід, знову замкнувши вогняного дідька у своїй темниці.

— А чи не варто і дідькову подругу відправити під землю? — запитала Інджі.

— Хай складе рогатому компанію! — погодилася Василина.

— Дзуськи! — вигукнула Марена і, наче фокусниця, витягла з рукава згорток старого покривала, розгорнула його й кинула на землю. Тоді стрибнула на вигаптувану дорогу і зникла. Минуло декілька митей. З гаптування вистромилась рука. Худі пальці згребли тканину навколо й шарпнули всередину. Покривало втягнулося само в себе і зникло.

— От бестія! Забралася додомцю, — заскрипіла зубами босорканя. — А я так хотіла послати її до дідька. — Босорканя підняла з трави золотий топірець. Сховаю назад під землю. Людям його сили не треба! Другий раз будете проходити повз мою хату, то проходьте! Я не завжди така добра, як нині.

Вона підморгнула, махнула рукою на прощання і гайнула за чивчинські вершини.

Розділ 11 Повернення

Ні Дзвінка, ні Дмитрик не бачили жодного сну. Так буває від перевтоми. Коли зранку зазирнули в сусідню кімнату, то побачили, що Дзвінчині мама, тато й бабця солодко похропують на старих бамбетлях.

А чи спить тітка Василина? Зазирнули в кухню — її лавиця акуратно застелена ліжником. Знадвору долетіло голосне куряче сокотання.

Вибігши в галерейку, діти побачили тітку, яка вже з головою поринула у домашні клопоти.

— Доброго ранку! — в один голос привітались малі.

— Ну, ви й спали! Тут Шибеник із когутом побився, було стільки галасу, а ви й не чули.

— А ви хоч спали? — поцікавилась Дзвінка, обнімаючи тітку.

— Спала. Але я найкраще відпочиваю, коли щось роблю, — І, глянувши у бік лісу, таємниче зашепотіла: — До вас прийшов дехто.

Діти навперегін побігли стежечкою до лісу. Ще здалеку Дзвінка й Дмитрик упізнали могутню спину Сумнівів не було! Він прийшов, щоб попрощатися! Він їх не забув!

Рожко виткнув з малинових пагонів свою рогоносну голову й весело хрюкнув. Носороги хрюкають!

— Рожко-о-о! — діти кинулись обнімати волохату голову, гладити блискучий ріг, чесати за вушками. Рожко прикляк на одне коліно, запрошуючи малих покататися.

З-за кущів вийшов лісовик Патичок і, закопиливши губу, повідомив:

— Тепер я пасу Рожка! Бо я вже великий!

Дві години діти каталися, хлюпались у струмку, чесали звірові черевце, годували чорницею, лисичками й сироїжками, кульбабками, кисличкою й молодими лісовими горіхами. Вони й не зчулись, як минув час.

Аж тут Патичок глянув кудись між стовбури й сповістив:

— Пора прощатися!

Обійнявши наостанок носорога, діти відійшли. Їм дуже не хотілося покидати цього найрідкіснішого в світі звіра і тепер уже свого друга.

* * *

Під час прощальної вечері тітка та діти розповіли татові Гєнику, мамі та бабці Лесі про свої пригоди, звісно ж оминаючи найнебезпечніші та найгостріші моменти. Дорослі з захватом вислухали історію, уточнюючи колоритні імена її учасників та назви місцин, де це відбувалося, але сприйняли розповідь за багату дитячу, що розгулялася у мандрівників під час подорожі горами.

Пан Гєник вдесяте перекладав з місця на місце бутлі з голодною водою, мішки з ріпою, зелениною і городиною, банки з сушеними і маринованими грибами та медом, відерка з цукрованими чорницею, брусницею, лохиною, малиною, суницею, ожиною і марічейською журавлиною, бочівочку-бербеничку з соленими груздями, десять літрів молока (за словами бабці Лесі, конче необхідно взяти, бо поки доїдемо, діткам буде свіжий сир), пакунки з вурдою, бринзою, бутсом і маслом, торбинки сушених трав і ягід, копчене сало, домашню ковбасу і вудженину, два ліжники (тітка сама їх робила!), в’ялену рибу, домашні яйця (гуцульські яйця — то вам не львівські!), настоянки з тирличу, золотого кореню й болотного калгану, дерев’яні ложки, переверталки, дощечки для нарізання (їх тут роблять майстерно), пояси й шкарпетки з овечої вовни, банячки зі свіжим банушем, свіжий житній хліб і ще цілу купу всіляких дивовижних речей, які навіть важко перелічити. Пан Гєник опинився перед важким завданням: як вмістити все це у своє авто.

Бабця Леся переймалась зовсім іншим:

— Йой-йой, Василинко, що ж ми тобі зі Львова дамо? У нас стільки всього не росте!

На що її сестра резонно відповіла:

— Та хоч мені трохи хату розгрузили, бо не мала, де то скиртувати!

— Та як ми віддячимо?! — вторила пані Леся.

— Віддячите? — здивувалась тітка Василина: — Та ви мені городи обсікли, грядки попололи, дров нарубали до весни. То ще хто кому дячити має!

* * *

За тиждень після повернення до Львова прийшов лист від тітки Василини, з якого, правда, дорослі майже нічого не второпали.

«Слава Ісу, дорога родино!

Коли приїдете знов? Мо’ на Різдво? А мо’ скорше, на Миколая? Маю дарунків. Наготувала. За Рожка можете потішитись! Хухи з Кавказу передали каляки-маляки, що в тамтешніх горах живе дівчинка для нього. До нас її веде сам мамбері. І то ще не всьо! Ламассу з Лапландії надіслали листа, що в них також живе єдиноріг.

Тих паскудних бетонів на Черемоші вже нема. Водяники їх поточили, а люди розібрали. Розмите вориння зрихтували. Ну, і про здоровлє — приїду до Львова вже не хвора. Інджі-баба помогла: привезла ми якоїсь настоянки. Я то попила — і вже ніц не болить. Тепер пробую розшифрувати рецепту лікарства. Мо’ й сама зможу людей лікувати від тої біди. А ще про Едіка. Після тих авантюр хлоп навернув сі на добру дорогу! Сіно готує оленям і козам, малька головатиці завіз. Єдним словом — зовсім інша людина. Аби так пан Біг усіх дурнів навернув. А от про того київського інженера ніц не чути, тільки бачили, як він тікав. А як ви там у тому Львові? Не бідуєте? Пишіть, не забувайте.

Цілую всіх, Василина.»

Оглавление

Галина і Тарас Микитчаки Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу

  Розділ 1 Не чорний Черемош і зелене Шибене

  Розділ 2 Шепітливий лист

  Розділ 3 Легенда про Довбуша і дідька з Чорної гори

  Розділ 4 Каляки-маляки

  Розділ 5 Мандрівка Чивчинами

  Розділ 6 Золотий топірець

  Розділ 7 Босорканя Залізноноса Інджі-Баба

  Розділ 8 Знайомство з Рожком

  Розділ 9 Полювання на єдинорога

  Розділ 10 Вухатий Камінь

  Розділ 11 Повернення