Амстердам [Ієн Мак'юен] (fb2) читать онлайн

Іен Мак’юен Амстердам

Присвячую Яко й Елізабет Ґроотам^[1]

Зустрілись друзі, обнялись вони

І розійшлись до власних помилок.

В. Г. Оден, «Перехрестя»

I

1

Двоє колишніх коханців Моллі Лейн стояли біля каплиці крематорію, обернувшись спинами до лютневого морозу. Усе було сказано раніше, але вони говорили знову.

— Вона й не знала, що її підкосило.

— А коли дізналася, було запізно.

— Стрімкий розвиток хвороби.

— Нещасна Моллі.

— М-м-м.

Нещасна Моллі. Усе почалося з поколювання в руці, коли вона ловила таксі біля «Дорчестер-грилю»,— це відчуття так і не зникло. Цілий тиждень вона незграбно намацувала в пам’яті назви речей. «Парламент», «хімію», «пропелер» вона ще могла собі пробачити, але «ліжко», «крем», «дзеркало»! Після тимчасового випадіння слів «акант^[2]» і «брезаола»^[3] вона звернулася до лікарів, сподіваючись на розраду. Натомість її послали на аналізи, й, у певному сенсі, це стало кінцем. Як швидко пробивна Моллі стала ув’язненою пацієнткою свого похмуро-замкненого, авторитарного чоловіка Джорджа! Моллі, ресторанний критик, розумниця і фотограф, безстрашна садівниця, коханка міністра закордонних справ, яка була здатна бездоганно пройтися колесом у свої сорок шість років! Її швидке впадання в божевілля і біль стало предметом загального поговору: втрата контролю над функціями організму, втрата почуття гумору — і тоді провал у сплутаність свідомості, що супроводжувалася епізодами безсилого бешкету та глухих криків.

Поява Джорджа на виході з каплиці змусила коханців Моллі попрямувати далі стежкою, засипаною рінню. Вони натрапили на композицію з овальних трояндових клумб, позначену табличкою «Сад пам’яті». Кожна рослина була жорстоко обрізана, аж лишилося буквально кілька дюймів над мерзлою землею,— таку практику Моллі засуджувала. Доріжка газону була усипана сплющеними недопалками: тут люди здебільшого очікували, коли закінчаться поминки і процесія вийде надвір. Прогулюючись туди-сюди, старі друзі відновлювали розмову вже з півдюжини разів: це було приємніше, аніж співати «Пілігрима».

Клайв Лінлі знав Моллі, ще коли вони були студентами в 1968-му і мешкали разом у хаотичному, мінливому, непередбачуваному гуртожитку у Вейл-оф-Гелті^[4].

— Моторошний спосіб умерти.

Клайв спостерігав, як його подих парує в сірому повітрі. Прогноз погоди стверджував, що температура в центрі Лондона сьогодні дванадцять градусів. Дванадцять. Було щось серйозно не так з цим світом, і в цьому не можна звинуватити ні Бога, ні Його відсутність. Перший непослух людини, її гріхопадіння, спадний мотив, гобой, дев’ять нот, десять нот... Клайв мав дар абсолютного слуху і чув, як звук понижується від ноти соль. Навіть не треба записувати.

— Маю на увазі,— провадив Клайв,— умерти отак, нічого не тямлячи, просто як тварина. Впокорено, принижено, навіть не встигнути оформити духівницю, ба навіть просто попрощатися. Хвороба підкралася, а потім...

Він знизав плечима. Чоловіки пройшли до кінця витоптаного газону, розвернулися й рушили назад.

— Вона б радше наклала на себе руки, аніж скінчити так,— сказав Вернон Голлідей. Він прожив з Моллі рік у Парижі у 1974-му, коли отримав свою першу роботу в агенції «Ройтерз», а Моллі писала то те, то се для журналу «Воґ».

— Без тями й у Джорджевих пазурах,— сказав Клайв.

Джордж, цей сумний заможний видавець, який її обожнював і якого, на загальний подив, вона не покинула, хоча ставилася до нього погано. Чоловіки поглянули туди, де він зараз стояв за дверима, вислуховуючи співчуття від людей, які прийшли проводити небіжчицю. Її смерть піднесла його над загальним презирством. Він виріс на дюйм-два, спина у нього випросталася, голос поглибився, віднайдене почуття гідності звузило його благальні пожадливі очі. Відмовившись віддати дружину до притулку, він сам її доглядав. Понад це: у перші дні, коли люди ще хотіли з нею бачитися, він перевіряв її відвідувачів. Клайв і Вернон були строго нормовані, оскільки їхні відвідини спершу викличуть захват, а потім Моллі відчує пригнічення через свій стан. Ще одна ключова особа чоловічої статі — міністр закордонних справ — теж була небажана. Пішов поголос; у жовтій пресі з’явилися завуальовані плітки. Але це вже не мало значення, бо, казали, Моллі вже не при собі, й люди більше не хотіли її бачити та зраділи, що Джордж стоїть на сторожі, не пускаючи їх. Клайв і Вернон, однак, з насолодою і далі плекали в собі ненависть і огиду до нього.

Коли вони поверталися, у кишені у Вернена задзвонив телефон. Вернон вибачився й відійшов убік, лишаючи свого друга, щоб поговорити на самоті. Клайв загорнувся в плащ і вповільнив ходу. Зараз біля крематорію зібралася юрба — сотні дві убраних у чорне людей. Але здавалося хамством просто піти і нічого не сказати Джорджу. Нарешті Джордж отримав її — коли вона вже не впізнавала власного обличчя в дзеркалі... Клайв уже не відчував ніг і почав тупати, і цей карбований ритм повернув спадання десятьох нот, ритардандо, англійський ріжок, і в контрапункті — м’який сплеск віолончелей у дзеркальному відображенні. Обличчя Моллі. Кінець. Хотілося лише тепла і тиші студії, фортепіано, незавершеної партитури, хотілося завершити. Долинуло, як Вернон каже на прощання:

— Гаразд. Перепишіть вступний абзац і пустіть на четвертій шпальті. Я буду за кілька годин.— Потім мовив до Клайва: — Кляті ізраїльтяни. Треба нам підійти.

— Мабуть.

Але натомість вони ще раз обійшли газон, адже прийшли, врешті-решт, ховати Моллі.

Примусивши себе зосередитися, Вернон відкинув службові турботи.

— Вона була чудовою дівчиною. Пам’ятаєш стіл для снукера^[5]?

У 1978 році компанія друзів зняла на Різдво великий будинок у Шотландії. Моллі й чоловік, з яким вона тоді зустрічалася, королівський адвокат на прізвище Брейді, залізли на забутий стіл для снукера у позах Адама і Єви, він у самих трусах, вона у ліфчику і трусиках, і кий зображав змія, а червона куля — яблуко. Однак ця історія отримала розголос і в дещо перекрученому вигляді навіть потрапила до некролога, де було написано, що Моллі «танцювала гола на Святвечір на столі для снукера в шотландському замку», причому дехто з присутніх саме так це і пригадував.

— Чарівна дівчина,— повторив Клайв.

Тоді, вдаючи, що кусає яблуко, вона дивилася прямо на нього і сороміцьки посміхалася, тримаючи одну руку на відставленому стегні, наче мюзик-хольна пародія на шльондру. Клайв гадав, що то знак, оскільки вона затримала на ньому погляд, і, звісно, того квітня вони знову поєдналися. Вона переїхала до студії в Південному Кенсинґтоні й залишилася там на все літо. Це був той час, коли відкрилася її ресторанна колонка, коли Моллі ввірвалася на телебачення, щоб затаврувати «Гід Мішлен»^[6] як «кухонний кітч». Це також був і час Клайвового першого прориву — у Фестиваль-Холі вдруге поспіль грали «Оркестрові варіації». Моллі, певно, не змінилася, зате змінився він. За десять років він дізнався досить, щоб дечого в неї навчитися. Моллі стала його наставницею в скрадливому сексі й навчила, що непорушність теж іноді необхідна. Лежи нерухомо, отак, дивися на мене, просто дивися на мене. Ми — бомба вповільненої дії. Йому було майже тридцять — за сьогоднішніми мірками, почав він запізно. Коли вона знайшла собі квартиру і зібрала валізи, він запропонував їй побратися. Вона поцілувала його і прошепотіла на вухо: «Побрався, щоб жінка не йшла назавжди, / А тепер цілий день їй у хаті сиди». Вона мала рацію, поїхавши: він був щасливий опинитися на самоті й менш ніж за місяць написав «Три осінні пісні».

— А ти бодай чогось навчився від неї? — раптом спитав Клайв.

У середині вісімдесятих Вернон теж отримав другий шанс — на канікулах у маєтку в Умбрії. Тоді він, ще одружений, був римським кореспондентом газети, де нині став головним редактором.

— Я ніколи не можу запам’ятати сексу,— по паузі сказав він.— Певен, що Моллі була неперевершена. Але я пам’ятаю, як вона розповідала про порчині^[7]: як їх збирати, як готувати.

Клайв припустив, що це відмовка, і вирішив не відкривати жодних своїх таємниць. Він подивився в бік каплиці. Доведеться через неї пройти. Промовив досить жорстко:

— Знаєш, я б одружився з Моллі. А коли вона почала б згасати, просто придушив би її подушкою абощо і врятував від усезагальної жалості.

Вернон сміючись повів друга геть із «Саду пам’яті».

— Легко сказати. Я просто бачу, як ти пишеш гімни для прогулянок ув’язнених аферистів, як ця... як там її... суфражистка.

— Етель Сміт. У дідька, в мене б вийшло краще, ніж у неї.

Друзі Моллі, які готували цей похорон, воліли б не йти в крематорій, але Джордж дав зрозуміти: ніякої панахиди не буде. Він не схотів чути, як три колишні її коханці виголошують промови — такі собі порівняльні звіти — з кафедри у Сент-Мартіні або Сент-Джеймсі й обмінюються поглядами, коли скінчать говорити. Коли Клайв і Вернон наблизилися, то почули знайому тріскотнечу, як на вечірці. Не було ні таць із шампанським, ні відлуння голосів од ресторанних стін, але все інше нагадувало відкриття галереї або ще один репортаж для ЗМІ. Клайв ще ніколи не бачив стільки облич у денному світлі, та ще й настільки жахливих — вони нагадували трупи, поставлені сторчака, аби вітати новопреставлену. Ведений цим поштовхом мізантропії, він плинно попрямував крізь гамір, не озиваючись на своє ім’я, забираючи лікоть, коли за нього смикали, так і йшов до Джорджа, який розмовляв з двома жінками і зморщеним стариганем у фетровому капелюсі та з тростиною.

— Надто холодно, час іти,— почув Клайв чийсь окрик, але тої миті ніхто не міг уникнути центротяжної сили світського рауту. Клайв уже загубив з поля зору Вернона, якого потягнув за собою власник телеканалу.

Нарешті Клайв стиснув Джорджеву руку, вдаючи щирість.

— Відправа була чудова.

— Дуже мило з вашого боку, що ви пришли.

Смерть Моллі надала йому шляхетності. Спокійна серйозність була зовсім не в його стилі: зазвичай він мав вигляд водночас благальний і суворий; він прагнув сподобатися, але був нездатний прийняти дружність як належне.

— І прошу мені вибачити,— додав він,— це сестри Фінч, Віра і Міні, які знали Моллі за бостонських деньків. Клайв Лінлі.

Вони потиснули по черзі руки.

— Ви композитор? — спитала чи то Віра, чи то Міні.

— Так.

— Це велика честь, містере Лінлі. Моя одинадцятирічна онучка вивчала для випускного іспиту зі скрипки вашу сонатину і була в захваті від цього твору.

— Дуже приємно це знати.

Уявляючи дітей, що грають його музику, він почувався трохи пригніченим.

— А це,— сказав Джордж,— теж зі Штатів, Гарт Пуллман.

— Гарт Пуллман. Нарешті. А ви пам’ятаєте: я ж поклав ваш вірш «Лють» на музику для джазового оркестру?

Пуллман був поетом-бітником, останнім живим з покоління Керуака. Цей маленький сухенький ящіркоподібний чоловічок насилу викручував шию, щоб бачити Клайва.

— Останнім часом я нічого не пам’ятаю, ні чорта,— люб’язно заговорив він писклявим веселим голосом.— Але якщо ви сказали, що так було, значить, було.

— Але ж ви пам’ятаєте Моллі,— мовив Клайв.

— Кого? — Пуллман зберігав незворушність протягом двох секунд, а потім захихотів і вп’явся Клайву в передпліччя тонкими білими пальцями.— О, авжеж,— зронив він своїм голоском мультяшного кролика.— Ми з Моллі гуляли разом у 65-му в Іст-Вілліджі^[8]. Я пам’ятаю Моллі. Ох-хо-хо!

Клайв, ховаючи хвилювання, подумки порахував. У червні того року їй мало бути шістнадцять. Чому вона ніколи про це не згадувала?

— Вона приїхала на літо, певно,— припустив він нейтральним тоном.

— Угу. Вона прибула на мою вечірку Дванадцятої ночі^[9]. Що за дівча, еге, Джордже?

Розбещення неповнолітньої, ось що це таке. За три роки до Клайва. Вона ніколи не говорила йому про Гарта Пуллмана. А чи не ходила вона на прем’єру «Люті»? Чи не прийшла до ресторану опісля? Він не може згадати. Ні чорта.

Джордж відвернувся поговорити з сестрами-американками. Вирішивши, що вже нема чого втрачати, Клайв, склавши долоні рупором, нахилився до Пуллмана, щоб говорити йому просто у вухо.

— Ти не трахав її, ти, брехливий гаде. Вона б ніколи не опустилася до такого.

У нього не було наміру одразу піти геть — він хотів почути відповідь Пуллмана, але тут два галасливі гурти праворуч і ліворуч відсікли їх один до одного: один гурт засвідчував пошану Джорджу, другий — поету, й у цьому змішаному вирі Клайв нарешті звільнився й рушив геть. Гарт Пуллман і Моллі-підліток. Зболений, він проштовхався крізь натовп і опинився на невеличкій галяві та став там, милосердно ігнорований людьми, роздивляючись друзів і знайомих, які вели балачки. Він почувався єдиним, хто справді тужив за Моллі. Можливо, якби він побрався з нею, то був би ще нестерпнішим, ніж Джордж, і навіть не дозволив би таких зборищ. І її безпорадності не дозволив би теж. Висипати на долоню тридцять снодійних пігулок з маленької брунатної пластмасової пляшечки. Товкач і ступка, склянка віскі. Три столові ложки жовтувато білого осаду. Вона, приймаючи, дивиться на нього, наче все збагнула. Лівою рукою він бере її за підборіддя, щоб не розіллялося, не потекло. Тримає її уві сні, й потім теж — усю ніч...

Ніхто більше не тужить за нею. Клайв озирнувся на своїх сусідів, які оплакували і проводжали Моллі: багато хто був його віку, віку Моллі, з різницею у рік чи два. Які успішні, які впливові, як вони процвітали під керівництвом уряду, зневажуваного ними майже сімнадцять років! «До речі про моє покоління...» Така енергія, таке везіння! Вигадувані молоком і соком повоєнної Держави, а потім викохані своїми батьками в тимчасовому невинному достатку до повноліття, щоб отримати повну зайнятість, нові університети, книжки у м’яких яскравих обкладинках, Августів вік рок-н-ролу і доступні ідеали. Коли східці осипалися в них під ногами, коли Держава відняла пипку і перетворилася на сварливу бабегу, вони вже були в безпеці, вони згуртувались і надбали те чи те — смаки, ідеї, багатство.

Клайв почув веселий жіночий крик:

— Я не відчуваю ні рук, ні ніг, я йду геть! Озирнувшись, він побачив у себе за спиною молодика, який хотів торкнутися його плеча. Йому було років двадцять чотири — двадцять шість, сам лисий, або стрижений наголо, убраний у сірий костюм, без пальта.

— Містере Лінлі! Вибачте, що урвав ваші думки,— мовив молодик, забираючи руку.

Клайв припустив, що це музикант або хтось охочий узяти автограф, і вдягнув на обличчя маску терпіння.

— Усе гаразд.

— Хотів би поцікавитися: чи є у вас час зустрітись і поговорити з міністром закордонних справ? Він хоче познайомитися з вами.

Клайв підібгав губи. Він не хотів знайомитися з Джуліаном Гармоні, але й не хотів завдавати собі труду відштовхувати його. Нікуди не дітися.

— Ведіть,— сказав він, і його повели повз юрбу Друзів; дехто здогадався, куди його ведуть, і спробував його перехопити.

— Гей, Лінлі! Не розмовляй з ворогом!

Це і справді ворог. Що в ньому привабило Моллі? На вигляд Джуліан Гармоні був диваком: велика голова, чорне кучеряве волосся, причому все своє; страшенно блідий, з тонкими нечуттєвими губами. Він зробив собі капітал на політичному ринку завдяки цілком пересічному набору ксенофобських і каральних ідей. Вернон пояснював це просто: високопоставлений покидьок, гарячий у ліжку. Але Моллі могла знайти в ньому що завгодно. Мабуть, прихований дар, який допоміг йому здобути те, що він здобув, а тепер він ще й претендує на посаду прем’єр-міністра.

Помічник провів Клайва до підкови, що оточила Гармоні, який, мабуть, виголошував промову або розповідав історію. Той перервався, щоб привітатися за руку з Клайвом і пробурмотіти голосно, ніби вони самі:

— Я так хотів з вами познайомитися — роками.

— Здрастуйте.

Тут Гармоні заговорив здебільшого для компанії, у якій було двоє парубків з миленькими, відверто шахрайськими личками журналістів, які ведуть пліткарські колонки. Міністр виступав, і Клайв був своєрідною групою підтримки.

— Моя дружина знає напам’ять кілька ваших п’єс для фортепіано.

Знову те ж саме! Клайв замислився. Невже він такий одомашнений і принаджений талант, за твердженням його молодих критиків,— «Гурецький^[10] для розумних»?

— Мабуть, вона добре грає,— сказав він.

Минув якийсь час відтоді, як Клайв близько зустрічався з політиком, і він уже забув ці порухи очей — цей невсипущий пошук нових слухачів, або дезертирів, або особи вищого рангу десь поблизу, або нової можливості, яку не можна проґавити.

Гармоні роззирався, тримаючи авдиторію.

— Вона грала неперевершено. Коледж Ґолдсмітс, потім Ґілдхольська школа. Перед нею відкривалася казкова кар’єра...— він зробив паузу для комічного ефекту.— А потім вона познайомилася зі мною і обрала медицину.

Захихотіли тільки помічник і одна працівниця. Журналісти лишалися байдужі. Можливо, вони все це вже чули.

Очі міністра закордонних справ знову зупинилися на Клайві.

— І ще одне. Я хотів привітати вас із замовленням. «Тисячолітня симфонія». Знаєте, що рішення ухвалювалося на рівні кабінету міністрів?

— Так, я чув це. І ви голосували за мене.

Клайв дозволив собі втомлені нотки, але Гармоні відреагував так, начебто йому палко подякували.

— Ну, це найменше, що я міг зробити. Деякі з моїх колег хотіли цього короля поп-зірок, екс-«бітла». А взагалі, як робота просувається? Майже скінчили?

— Майже.

Його кінцівки заклякли вже півгодини тому, але тільки тепер Клайв відчув, як холод сковує і серце. У теплі своєї студії він зараз міг би сидіти без піджака, працюючи над останніми сторінками цієї симфонії, до прем’єри якої лишилися лічені тижні. Він уже двічі пропустив строки, і хотілося опинитися вдома.

Він подав руку Гармоні.

— Було дуже приємно познайомитися. Я мушу йти.

Але міністр не прийняв його руки і заговорив понад його головою, бо ж треба було бодай щось витиснути з присутності великого композитора.

— Ви знаєте, я часто думав, що свобода митців, от як ваша, це робити свою справу, яка надає вартості й моїй діяльності...

Він ще довго розводився, а Клайв дивився на нього, не показуючи ознак ворожості, яка дедалі наростала. Гармоні теж був з його покоління. Висока посада підточила його здатність говорити з незнайомцем на рівних. Може, саме це він і запропонував Моллі в ліжку — трепет знеособлення. Він з чоловіків, які крутяться перед дзеркалами. Але вона, звісно, жадала душевного тепла. Лежи спокійно, дивися на мене, дивися на мене. Можливо, це було просто помилкою — Моллі й Гармоні. У будь-якому разі, Клайв тепер відчував огиду.

Міністр закордонних справ нарешті перейшов до висновку.

— Це традиції, що роблять нас тими, ким ми є.

— Мені цікаво,— звернувся Клайв до екс-коханця Моллі,— чи ви, як і раніше, віддаєте перевагу страті через повішення.

Гармоні не розгубився через цю раптову зміну, але його погляд став жорстким.

— Я думаю, більшість знає мою позицію щодо цього. До речі, я радо прийму точку зору парламенту і колективну відповідальність кабінету міністрів.

Він опанував себе і ввімкнув свої чари.

Двоє журналістів присунулися ближче, тримаючи напоготові записники.

— Я чув, ви якось сказали у промові, що Нельсон Мандела заслуговує на повішення.

Гармоні, який наступного місяця мав відвідати Південну Африку, спокійно посміхнувся. Цю давню промову йому нещодавно нагадали, причому у трохи непристойний спосіб, у Верноновій газеті.

— Не думаю, що варто засуджувати людину за слова, сказані в гарячі студентські роки,— він зробив паузу, щоб хмикнути.— Минуло майже тридцять років. Тримаю парі, що ви теж колись говорили і думали речі, які нині здатні шокувати.

— Звісно, було таке,— мовив Клайв.— Ось до чого я веду. Якби тоді ваша правда перемогла, сьогодні пізно було б уже щось змінювати.

Гармоні коротко кивнув.

— Досить слушна точка зору. Але в реальному світі, містере Лінлі, жодна система правосуддя не застрахована від людської помилки.

Далі міністр закордонних справ зробив дещо надзвичайне, що нанівець звело теорію Клайва про ефективність державних посад і чим він згодом ретроспективно навіть захоплювався. Гармоні потягнувся вказівним і великим пальцями, ухопив Клайва за лацкан пальта і, присунувши співбесідника ближче, заговорив лише до нього одного, так, що нікому більше не було чутно.

— Коли я востаннє бачив Моллі, вона казала, що ви імпотент і завжди ним були.

— Цілковита маячня. Вона не могла такого сказати.

— Звісно, ви заперечуватимете. Справа в тому, що ми можемо обговорити це вголос у присутності джентльменів — або ж ви можете відчепитися від мене і чемно попрощатися. Тобто іди під три чорти.

Вимовлено це було швидко і нагально, і договоривши, Ґармоні відсунувся, з осяйним усміхом потиснув композитору руку і крикнув до помічника:

— Містер Лінлі люб’язно прийняв запрошення на вечерю.

Останнє могло бути заздалегідь узгодженим паролем, тому що юнак негайно підступив до Клайва і повів його геть від Ґармоні, який у той час повернувся спиною, промовляючи до журналістів:

— Велика людина, Клайв Лінлі. Розвіяти розбіжності й залишитися друзями — хіба не це сутність цивілізованого існування, як ви вважаєте?

2

За годину автомобільчик Вернона, кумедно-малий і тому без шофера, довіз Клайва у Південний Кенсинґтон. Вернон припіднявся, щоб попрощатися.

— Жахливий похорон.

— Навіть не випили.

— Нещасна Моллі.

Клайв зайшов до будинку і став у передпокої, всотуючи тепло радіаторів і тишу. У записці від економки було сказано, що каву в термосі подано до студії. Ще не знімаючи пальта, Клайв зайшов туди, узяв олівець і аркуш нотного паперу та, спершися на фортепіано, накидав десять низхідних нот. Він стояв біля вікна, невідривно дивлячись на аркуші, уявляючи контрапункт віолончелей. Бувало багато днів, коли замовлення на «Симфонію тисячоліття» здавалося йому кумедною недугою: бюрократичне вторгнення в його творчу самостійність; незгода щодо того, де саме Джуліо Бо, великий італійський диригент, зміг би репетирувати з Британським симфонічним оркестром; м’яке, але постійне роздратування від хвилювання або ворожості преси; той факт, що він двічі пропустив крайній термін — до кінця тисячоліття було ще декілька років. Бували і такі дні, коли він не думав ні про що, окрім самої музики, і не міг лишатися без неї. Тримаючи в кишені пальта ліву руку, затерплу від холоду, він сів за фортепіано і зіграв написаний уривок так, як його написав — повільно, хроматично, зі складним ритмом. Там було два тактові розміри. Потім, досі правою рукою і повільно, Клайв зімпровізував висхідний тон віолончелі й повторив його кілька разів, доки не вдовольнився результатом. Нашвидкуруч занотував нову партію, яка була найвищим регістром звучання віолончелей і нагадувала стримувану шалену енергію. Звільнена пізніше, у заключній частині симфонії, вона виллється у радість.

Клайв облишив фортепіано і налив собі кави, яку випив у своєму звичному затишку біля вікна. Пів на четверту, а вже настільки стемніло, щоб увімкнути світло. Моллі стала попелом... Він пропрацює всю ніч і проспить до обіду. Лишилося не так багато зробити. Зробити щось — і вмерти. Випивши кави, він пройшовся кімнатою й застиг, нахилившись над клавішами, досі вбраний у пальто, двома руками зіграв при згаслому надвечірньому світлі власні ноти так, як він їх записав. Майже правильно, майже правда. Вони навіювали суху тугу за чимось недосяжним. За кимось. Саме в такий час, буваючи надто схвильований, щоб довго сидіти за фортепіано, і водночас надто збуджений новими ідеями, аби його облишити, він зазвичай дзвонив Моллі по телефону і запрошував до себе. Якщо вона була вільна, то приїздила і готувала чай або мішані екзотичні напої та сідала в потертому старому кріслі. Вони розмовляли, або вона просила його заграти і слухала, заплющивши очі. Її смаки були навдивовижу строгі для такої завсідниці легковажних вечірок. Бах, Стравінський, вельми рідко Моцарт. Але вона більше не була його дівчиною, більше не була його коханкою. Вони ставилися дружньо одне до одного, проте були надто незадоволені одне одним, щоб відчувати пристрасть, і їм подобалося невимушено ділитись історіями своїх романів. Вона була як сестра й судила його жінок набагато шляхетніше, аніж він — її чоловіків. Іноді вони розмовляли про музику або страви. Тепер Моллі стала прекрасним попелом в алебастровій урні, яку Джордж триматиме нагорі в своєму гардеробі.

Нарешті Клайв зігрівся, хоча в лівій руці ще поколювало. Він зняв пальто і повісив на стілець Моллі. Перш ніж повернутися за фортепіано, пройшов кімнатою, запалюючи лампи. Понад дві години він чапів над партією для віолончелі й, накидаючи подальшу оркестровку, не звертав уваги ні на морок, ні на приглушені, безладні педальні ноти вечірньої години пік. Це було поки що проміжним переходом до фіналу; що вражало Клайва — то це потенціал, прагнення,— він уявляв це як каскад стародавніх стертих східців, що за рогом зникали з поля зору, як намагання зійти нагору і, зрештою, як досягнення мети через експансивні зміни регістру, далекі клавіші, обривки звуків, що розчиняються як туман на заключній мелодії,— прощання, упізнавана мелодія пронизливої краси, яка подолає свою немодність і, оплакуючи згасання століття та його безглуздої жорстокості, вітатиме пишний блиск його винахідливості. Ще довго після хвилювань прем’єри, ще довго після врочистих святкувань нового тисячоліття, і феєрверків, і аналізу, і оповідок, збережених в анналах, ця чарівна мелодія лишатиметься елегією вмерлого століття.

Це була не лише Клайвова фантазія, але й ідея комітету, що обрав композитора, який у звичній для себе манері, скажімо, замислив цей висхідний пасаж, уявляючи стародавні камінні різьблені східці. Навіть його прихильники, принаймні у сімдесяті роки, титулували його «архіконсерватором», тоді як його критики віддавали перевагу тавру «пережиток минулого», але всі погоджувалися з тим, що, як і Шуберт, і Маккартні, Лінлі вміє написати мелодію. Роботу замовили заздалегідь, щоб вона встигла «програтись» у громадській свідомості: запропонували Клайву, наприклад, використати якийсь гучний уривок для духових інструментів як фон у вечірніх теленовинах. Комітет, забракований творцями музичної індустрії як обивательський, прагнув передусім таких симфоній, у яких можна розрізнити бодай одну мелодію — гімн, елегію згаслому обмовленому століттю, яку можна було би включити до офіційних заходів, як-от «Nessun dorma»^[11], що звучить на футбольних турнірах. Включити, а далі хай піде у вільний політ, отримавши шанс на самостійне життя в громадській свідомості третього тисячоліття.

Для Клайва Лінлі справа була проста. Він бачив себе наступником Воана Вільямса^[12] і вважав такий термін, як «консерватор», безглуздям, помилково вихопленим з політичного словника. Крім того, у сімдесяті, коли його почали помічати, атональна і алеаторична музика, тони, електроніка, розпад звуків — справді цілий модерністський проект — стали загальноприйнятими, їх викладали в коледжах. Звісно, ретроградами були адвокати такої музики, а не він сам. У 1975 році він видав книжку на сто сторінок, що, як і всі маніфести, була і атакою, і апологією. Стара гвардія модернізму ув’язнила музику в академії, де бранку ревно професіоналізували, ізолювали, стерилізували, доки її зв’язок з життєвими завітами не був зухвало перерваний. Клайв дав сардонічну оцінку фінансованим державою «концертам» у майже безлюдних церковних залах, де ніжки роялів неодноразово постраждали, годинами биті зламаною скрипкою. Програмна супровідна записка, в якій згадувався Голокост, пояснювала, чому на цьому історичному етапі всі інші жанри музики нежиттєздатні. У маленьких зсохлих умах фанатиків, як наполягав Клайв, будь-який вияв успіху, нехай і обмеженого, як і взагалі будь-яке суспільне визнання, були стовідсотковою ознакою естетичного компромісу і програшу. Коли напишеться остаточна, завершена історія західної музики XX століття, то побачать, що до переможців належать блюз, джаз, рок і традиції народної музики, які постійно розвиваються. Ці форми наочно продемонстрували, що мелодія, гармонія і ритм не ворожі інноваціям. У мистецтві музики значний внесок зробить лише перша половина століття і зовсім небагато справжніх композиторів, до яких Клайв не залучав пізнього Шьонберґа^[13] «та подібних до нього».

Оце така атака. Апологія запозичила і перебрехала заяложений прийом з Екклезіяста. Час відвойовувати музику в комісарів і час відроджувати в музиці колишню комунікативність, бо в Європі вона кувалася в гуманістичній традиції, що завжди визнавала загадку людської природи; час визнати, що публічне виконання — це «закрите причастя», і час визнати першість ритму, тону й елементарного характеру мелодії. Для цього ми мусимо виробити сучасне визначення прекрасного, не просто повторюючи стару музику, а це, у свою чергу, неможливо без розуміння «фундаментальної істини». Цей момент Клайв сміливо запозичив з неоприлюднених і вельми теоретичних есеїв одного колеги — Ноама Хомського, які читав під час відпустки у нього вдома в Кейп-Коді: наша здатність «зчитувати» ритми, мелодії та чарівливу суголосність, як і наші унікальні людські здібності до вивчення іноземних мов, генетично обумовлена. Ці три елементи, виявлені антропологами, наявні в усіх музичних культурах. Наш слух жорстко налаштований на гармонію. (Окрім того, без наявності гармонії, дисгармонія сама по собі була б нецікава). Розуміння лінії мелодії — складний психічний акт, але на нього здатна і дитина; ми успадкували це з народженням, ми homo musicus; визначення музичної краси веде до визначення й людської природи, що поверне нас до гуманітарних наук і комунікативності...

Публікацію «Нагадування про Красу» Клайва Лінлі приурочили до прем’єри у Віґмор-холі його ж «Симфонічних дервішів для струнних віртуозів» — твору, де була така каскадна поліфонічна пишнота, перервана такими гіпнотичними планами, що він і подобався, і не подобався з однаковою силою, тим самим підвищивши і Клайвову репутацію, і ціну його книжки.

Хоч це і творчий процес, написання симфонії фізично виснажливе. Кожна секунда музики означає виписування, ноту по ноті, партій до двох дюжин інструментів, відтворення, коригування партитури, відтворення ще раз, переписування, а потім, у тиші, ще ж треба партію прослухати подумки, синтезувати й оркеструвати вертикальні закарлючки та позначки, і знову вносити зміни, доки не поцілиш у такт, а далі ще раз програвати це на фортепіано. До опівночі Клайв розширив і виписав висхідний пасаж і дійшов до великої оркестрової паузи, яка передувала зміні тональності. До четвертої ранку він виписав головні частини і точно знав, якою буде модуляція, як розсіються туманні моменти.

Він підвівся з-за фортепіано — виснажений, задоволений процесом створеного, але з деяким побоюванням: він довів цей величезний звуковий двигун до точки, де можна починати справжню роботу над фіналом, і йому тепер для завершення лишалося тільки натхнення — заключна мелодія в первісній і найпростішій формі, відкритий вступ сольного духового інструмента або, може, першої скрипки. Він досяг головного й відчував тягар. Загасивши лампи, він пішов до себе в спальню. У нього не було ні начерку ідеї, ні нотаток, ні навіть передчуття, і він не міг знайти тої ідеї, скільки б не сидів за фортепіано і не зморщував чоло. Це станеться, коли прийде час. Він знав з досвіду, що найкраще — розслабитися, відступити на крок, але дослухатися до себе і не втрачати пильності. Йому доведеться поїхати на прогулянку в сільську місцевість, а може, здійснити навіть низку таких поїздок. Йому треба гір, неосяжного неба. Озерний край, можливо. Найкращі ідеї наздоганяли його, коли він долав двадцять миль, коли його думки витали далеко.

У ліжку, лежачи нарешті горілиць у цілковитій пітьмі, коли все аж дзвеніло від розумових зусиль, він бачив нечіткі смуги базових кольорів на власній сітківці, які зливаються і мерехтять, як сонячні спалахи. Ноги в нього закрижаніли, руки ж і груди були гарячі. Всі тривоги через роботу перетворилися на металевий присмак звичайного нічного ляку: хвороби і смерті, абстракцій, що невдовзі сфокусувались у відчутті в лівій руці. Вона була холодна і заклякла, начебто він просидів на ній півгодини. Він масував її правою рукою і грів на животі. Чи не було такого відчуття у Моллі, коли вона пішла ловити таксі у Дорчестері? У нього немає ні подруги, ні дружини, ні Джорджа, щоб його доглядати, і можливо, це й на краще. Але що натомість? Він перевернувся на бік і загорнувся в ковдру. Притулок для старих, телевізор у вітальні, лото, діди з їхнім виснаженням, і сечею, і слиною. Він такого не витримає. Його має завтра оглянути лікар. Але ж саме так вчинила і Моллі, і її відіслали на аналізи. Лікарі керували занепадом, але не могли йому запобігти. Тримайся, контролюй свій занепад, а потім, коли буде неможливо працювати або гідно жити, укороти собі віку. Але як укоротити собі віку на тому щаблі, якого так швидко досягла Моллі, коли людина надто безпорадна, надто розгублена, надто дурна, щоб вчинити самогубство?

Безглузді думки! Клайв сів, намацав нічник і винишпорив з-під часопису снодійне, яке зазвичай вважав за краще не вживати. Витягнув одну пігулку і відкинувся на подушки, повільно розжовуючи. Досі потираючи руку, він спробував міркувати мудро. Рука перемерзла, от і все, і сам він зморився. Справжнім покликанням його життя є робота, завершення симфонії, пошук ліричної вершини. Те, що гнітило його ще годину тому, тепер було його насолодою, і хвилин за десять він вимкнув світло і перевернувся на другий бік: у нього завжди є робота. Він гулятиме в Озерному краю. Магічні назви заспокоювали його: Блі-Ріґ^[14], Гай-Стайл, Пейві-Арк, Свірл-Гау. Він гулятиме Ланґстратською долиною, перетне струмок і підніметься на вершину Скофелл-Пайк, а додому повернеться через Аллен-Креґз. Він добре знав цей маршрут. Подорожуючи, високо на гребені, він відновиться, він поверне собі ясність зору.

Він випив свою цикуту, і більше не буде болісних фантазувань. Ця думка теж була затишна, тож доки хімічні сполуки досягли мозку, Клайв підтягнув коліна до грудей і звільнився. Гард-Нотт, Ілл-Белл, Колд-Пайк, Нещасний-Креґз, Нещасна-Моллі...

II

1

У незвичній ранковій тиші Вернона Голлідея переслідувала думка, що він, можливо, взагалі не існує. Тридцять секунд поспіль він сидів за столом, у тривозі обережно обмацуючи голову. Коли він прибув до «Експерта» дві години тому, то переговорив з сорока людьми, причому наодинці й дуже інтенсивно. І не лише переговорив: за винятком двох розмов, під час решти він встиг прийняти рішення, визначити пріоритети, делегувати, обрати або висунути думку, що мала бути витлумачена як наказ. Ця вправа з авторитарності не загострила його самовідчуття, як було раніше. Натомість Вернону здавалося, що він нескінченно розчиняється; він просто сума людей, які його вислуховують, а на самоті він ніщо. Коли він зрештою всамітнювався, то не було чого обдумувати, не було кому думати. Його стілець був порожній, а він сам точно розчинився в будівлі, починаючи з відділу новин на шостому поверсі, де він хотів втрутитися, щоб запобігти звільненню одного літнього помічника редактора, що не знав правопису, і завершуючи підвалом, де через паркування машин між старшими співробітниками почалася відкрита війна, а помічник редактора вже був на межі відставки. Стілець Вернона був порожній, тому що сам він був у Єрусалимі, у Палаті общин, у Кейптауні, у Манілі, усесвітньо розсіяний, як прах; він був на телебаченні й на радіо, на обіді в кількох єпископів, виголошував промову на підприємстві нафтової промисловості або на семінарі фахівців з Європейського Союзу. У ті короткі миті протягом дня, коли він був сам-один, світло згасало. Навіть згущена темрява не огортала і не обтяжувала нікого конкретного. Вернон не міг точно сказати навіть, що відсутній був він сам.

Це відчуття відсутності дедалі більше розросталося, відколи поховали Моллі. Він був закутий в нього. Вчора вночі він прокинувся біля дружини і змушений був помацати власне обличчя, аби переконатися, що він досі тілесно існує.

Якби Вернон біля їдальні зібрав кілька високопоставлених співробітників й розповів про свої відчуття, то, можливо, його б стривожило, що вони зовсім не здивовані. Він був широко знаний як людина без крайнощів, без вад або чеснот, як людина, що не цілком існує. У своєму фаху Вернон шанувавсь як фікція. Одним з див газетярського життя, яке важко перебільшити, яке частенько згадували у барах Сіті,— було те, як саме він став головним редактором газети «Експерт». Роки тому він був чемним і рвійним заступником двох обдарованих головних редакторів — одного за одним,— він виявляв інстинктивний талант не набувати ні друзів, ні спільників. Коли захворів кореспондент з Вашингтона, Вернону звеліли заступити його. А за три місяці, на обіді у німецького посла, один конгресмен помилково вирішив, ніби Вернон — журналіст у «Вашингтон-пост», і попередив його про президентську нерозважливість — радикальну пересадку волосся, купленого за рахунок платників податків. Склалася громадська думка, буцімто «Волосся-ґейт» — скандал, який майже тиждень нуртував у американській внутрішній політиці,— розкопав Вернон Голлідей у «Експерті».

Тим часом у Лондоні талановиті редактори падали один по одному в кровопролитних битвах з радами директорів, які втручалися не у свою справу. Повернення Вернона додому збіглося з несподіваним перерозподілом майнових часток. Сцена була всіяна відірваними кінцівками і торсами приборканих титанів. Джек Мобі, ставленик ради, виявився нездатним донести поважне широкоформатне видання до низів. Не залишилося нікого, крім Вернона.

І тепер він сидів за столом і невпевнено масажував собі шкіру й волосся на голові. Останнім часом він зрозумів, що привчається жити з цим небуттям. Неможливо довго оплакувати зникнення чогось — себе,— коли ти вже й не пригадуєш, яке воно було. Усе це турбувало, але занепокоєння тривало вже кілька днів. А зараз виник фізичний симптом. Він захопив усю праву частину голови — і череп, і мозок,— відчуття, для якого просто не було слів. А можливо, навпаки: зникнення якогось постійного і звичного відчуття, якого Вернон і не усвідомлював,— як звук відчувається лише тоді, коли змовкне. Вернон знав точно, коли це почалося — учора пізно ввечері, коли він скінчив вечеряти,— і це відчуття не відпускало, коли він прокинувся вранці,— невпинне і неясне — не холод, не важкість, не легкість, а щось середнє. Можливо, найточніше визначення — омертвіння. Його права півкуля вмерла. Він знав стількох людей, які померли, що в цьому нинішньому стані роз’єднаності був здатний побачити свій кінець як буденний — буревій похорону або кремації, яскравий рубець скорботи, що поволі стухає, бо життя котиться далі. Можливо, Вернон уже мертвий. А може — і він це глибоко відчував — може, необхідно просто кілька разів стукнути по голові молоточком. Вернон відімкнув шухляду письмового столу. Там лежала металева лінійка, залишена Мобі, четвертим за ліком головним редактором, який не поборов зменшення накладів «Експерта». Вернон Голлідей намагався не стати п’ятим.

Він заніс лінійку на кілька дюймів над правим вухом, аж тут почувся стукіт у двері, й зайшла Джин, його секретарка, тож Вернон мусив змінити удар на замислене почухування.

— Порядок денний. Двадцять хвилин.

Вона витягнула аркуш і вручила Вернону, а інші лишила на письмовому столі, виходячи.

Він переглянув списки. Під шапкою «Зарубіжні новини» Дибен писав про «Тріумф Ґармоні у Вашингтоні». Це має бути скептичний або ворожий матеріал. А якщо то справді був тріумф, стаття не потрапить на першу шпальту. У «Місцевих новинах» був нарешті матеріал від наукового консультанта про антигравітаційну машину в Університеті Вельсу. Матеріал був цікавий, і Вернон проштовхував його, уявляючи винахід, який прив’язують до підошов. Насправді винахід вийшов тяжкеньким, на чотири тонни, потребує дев’яти мільйонів вольт і не працює. Але все одно треба розмістити цей матеріал, десь унизу на першій шпальті. Також у «Місцевих новинах» було про «Фортепіанний квартет»: у концертної піаністки народилася четверня немовлят. Вернонів заступник, разом з відділами «Аналітики» й «Місцевих новин», списи скородив з ним через цей матеріал, приховуючи гидливість під маскою претензій на реалізм. Четверні в наші дні замало для сенсації, казали вони; та й ніхто не чував про матір, та й не така вона краля і не хоче спілкуватися з пресою. Вернон обірвав їх. За останній місяць наклад упав на сім тисяч порівняно з попереднім. Дні «Експерта» злічені. Вернон досі міркував, а чи не запустити репортаж про зрослих стегнами сіамських близнят, які отримали посади в місцевому самоврядуванні; в одного з близнят було слабке серце, тому роз’єднати їх неможливо. «Якщо ми збираємося зберегти нашу газету,— казав Вернон на ранкових планерках,— то вам усім доведеться заплямувати руки». Усі кивали, але ніхто не погоджувався. На чому стояла стара гвардія, «граматики», то це на переконанні, що «Експерт» мусить стояти на смерть за інтелектуальну непідкупність. Вони почувалися в безпеці, бо нікого з газети, окрім попередників Вернона, не звільняли.

Редактори відділів і заступники вже заходили в кабінет, коли Джин махнула Вернону з дверей, щоб він узяв слухавку. Це був хтось важливий, бо вона самими губами промовляла ім’я. «Джордж Лейн»,— вимовили її губи. Вернон повернувся спиною до дверей, згадавши, як уникав Лейна на похороні.

— Джордже! Дуже зворушлива нагода. Я саме збирався...

— Так-так. Тут виникла одна справа. Думаю, вам варто це побачити.

— Що саме?

— Фото.

— Можете передати їх з посильним?

— Виключено, Верноне. Це дуже, дуже гаряча тема. Не могли б ви приїхати просто зараз?

Вернон ставився до Джорджа Лейна з презирством не лише через Моллі. Лейн мав пай у півтора відсотка«Експерта» і вклав гроші у відродження газети, що спричинило падіння Джека Мобі й вознесіння Вернона. Джордж гадав, що Вернон — його боржник. Окрім того, Джордж ні бельмеса не знає про газети, якщо гадає, що головний редактор національного щоденного часопису може піти зі свого кабінету о пів на дванадцяту ранку й перетнути цілий Лондон, щоб дістатися Голланд-Парку.

— Я зараз дуже зайнятий,— сказав Вернон.

— Я роблю вам велику послугу. Це така тема, за яку «Світові новини»^[15] готові вбивати.

— Я можу приїхати десь після дев’ятої вечора.

— Дуже добре. Тоді до зустрічі,— обурено промовив Джордж і від’єднався.

На той час на нараді усі крісла, окрім одного, були зайняті, і щойно Вернон опустився в своє, розмови стихли. Він торкнувся голови. Тепер, коли він знов опинився в товаристві, повернувся на роботу, його внутрішня відсутність перестала засмучувати його. Перед ним була розстелена вчорашня газета. Він промовив до мовчазного оточення:

— Хто підписав передовицю в екологічному розділі?

— Пат Редпат.

— У нашій газеті не місце виразам на кшталт «маю сподівання», особливо в передовиці. І жодним...— тут він зробив паузу для створення драматичного ефекту, удаючи, що продивляється шпальту.— До речі, «жодний» зазвичай вимагає дієслова в однині. Ми можемо врешті засвоїти ці дві прості істини?

Вернон бачив, що присутні погоджуються з ним. «Граматики» якраз таке й люблять. Вони радше побачать газету в могилі, але з ідеальним синтаксисом.

Трішки догодивши юрбі, Вернон натиснув на газ. Одна з його небагатьох вдалих новацій, мабуть, єдина вдала, полягала у скороченні щоденної планерки від сорока до п’ятнадцяти хвилин завдяки скромно запровадженим правилам: на посмертний розтин номера витрачати не більше п’яти хвилин, адже що було, загуло; ніяких жартів і тим паче анекдотів — він їх сам не розповідає, так нехай і ніхто не розповідає. Вернон повернувся до «Зарубіжних новин» і спохмурнів.

— Виставка глиняних черепків у Анкарі? Це що — у новинах? Вісімсот слів? Я просто не розумію, Френку.

Френк Дибен, заступник редактора відділу зарубіжних новин, почав пояснювати — не без домішки глузливості:

— Ну, розумієте, Верноне, це означає фундаментальну зміну нашого розуміння впливу ранньої Перської імперії на...

— Зміни в розумінні битих горщиків — це не новина, Френку.

Ґрант Макдональд, заступник головного редактора, який сидів біля Вернона, делікатно втрутився:

— Справа в тому, що Джулі нас підвела — не вислала матеріали з Рима. Вони мали заповнити...

— Тільки не це знову! І що тепер?

— Гепатит С.

— А як щодо АР^[16]?

— Це було цікавіше,— знову заговорив Дибен.

— Ви помиляєтеся. Це повний провал. Такого навіть ТЛС^[17] не друкуватиме.

Вони перейшли до порядку денного. Кожен редактор по черзі давав витяг матеріалів зі своїх списків. Коли дійшла черга до Френка, він почав обстоювати необхідність розмістити новину про Ґармоні на першій шпальті. Вернон вислухав його, а потім сказав:

— Він зараз у Вашингтоні, а має бути у Брюсселі. Він укладає угоду з американцями за спиною у німців. Короткострокова вигода, довгострокова катастрофа. Він був жахливим міністром внутрішніх справ, ще гіршим міністром закордонних справ, і він нас занапастить, якщо колись стане прем’єр-міністром, а це дедалі більше вірогідно.

— Ну, так,— погодився Френк, за м’якістю тону приховуючи розлюченість, що зарубали його Анкару.— Ви сказали все це в передовиці, Верноне. Безумовно, річ не в тім, що ми не згодні з угодою, а в тім, наскільки вона важлива.

Вернон ставив собі питання, чи міг би він примусити себе просто дати Френкові спокій... А що це він собі причепив — сережку?

— Цілком правильно, Френку,— сердечно мовив Вернон.— Ми в Європі. Американці хочуть, щоб ми були в Європі. Особливі стосунки — це справи минулі. Угода не має великого значення. Матеріал про неї буде на внутрішніх сторінках. Хай там як, а Джуліану Гармоні й далі буде несолодко.

Вони вислухали спортивного редактора, обсяг чиїх сторінок Вернон збільшив удвічі за рахунок мистецтв і книжкових оглядів. Потім прийшла черга Летис О’Гари, редакторки відділу аналітики:

— Мені треба знати, чи ставимо ми матеріал про дитячий будинок у Вельсі.

— Я бачив перелік відвідувачів,— озвався Вернон.— Повно великих цабе. Ми не потягнемо судових витрат, якщо помилимося.

Летис полегшено зітхнула і почала описувати розслідування свого завдання — матеріалу про медичний скандал у Голландії.

— Вочевидь, лікарі використовують закон про евтаназію як...

Вернон перебив її:

— Репортаж про сіамських близнюків потрібно запустили в п’ятничному номері.

Почулися стогони. Та хто готовий бунтувати першим?

Летис:

— У нас нема навіть світлини.

— То пошліть удень когось до Мідлсборо.

Запало похмуре мовчання, тому Вернон провадив:

— Дивіться, вони працюють у місцевому департаменті гігієни, у відділі під назвою «Планування». Та це мрія газетяра.

Редактор місцевих новин Джеремі Болл мовив:

— Ми на тому тижні розмовляли, все було гаразд. Потім він учора подзвонив. Маю на увазі, друга половина. Інша голова. Не хоче й говорити. Не хоче фотографуватися.

— О Боже! — скрикнув Вернон.— Ви що — не бачите? Це ж теж частина історії. Вони глека побили. І перше, що читач захоче дізнатися,— як вони сперечаються?

Летис дивилася похмуро.

— Мабуть, лишаються сліди укусів,— сказала вона.— На обох обличчях.

— Неперевершено! — вигукнув Вернон.— Ніхто ще про таке не писав. У п’ятницю, будь ласка. Третя сторінка. Так, рухаємося далі. Летис. Цей шаховий додаток на восьмій сторінці. По щирості кажучи, мене він не переконав...

2

Минуло ще три години, перш ніж Вернон опинився на самоті. Він був у туалеті: дивлячись у дзеркало, мив руки. Бачив перед собою віддзеркалення, але певності до кінця не мав. Відчуття, ба радше невідчуття, знову не відпускало праву півкулю, обтягуючи як тісна шапка. Коли він промацував шкіру голови, то міг визначити межу, демаркаційну лінію, де з лівого боку відчуття стало не зовсім своєю протилежністю, але своєю тінню, своїм привидом.

Він простягнув руки під сушарку, аж тут увійшов Френк Дибен. Вернон відчув, що цей молодик рушив за ним, щоб переговорити: досвід цілого життя показував, що журналіст навряд чи добровільно піде мочитися у присутності свого редактора.

— Послухайте, Верноне,— заговорив Френк, стоячи біля пісуара.— Прошу вибачення за сьогоднішній ранок. Ви маєте абсолютну рацію щодо Гармоні. Я повністю розклеївся.

Вернон не озирнувся від сушарки, щоб не бачити заступника редактора відділу зарубіжних новин за його справою, а натомість ще раз увімкнув гаряче повітря. Дибен випускав вологу рясно, навіть лунко. Так, якщо Вернон і звільнить когось, то це буде Френк, який енергійно обтрушується, на секунду довше, ніж треба, і не вгаває зі своїми вибаченнями.

— Я маю на увазі: ви абсолютно праві, що не дали цьому матеріалу багато місця.

«Кассій голодний^[18],— подумав Вернон.— Такий очолить свій відділ, а потім захоче й моєї посади».

Дибен розвернувся до умивальника. Вернон м’яко, поблажливим дотиком поклав йому руку на плече.

— Усе гаразд, Френку. Я волію на планерці чути різні думки. У цьому весь сенс.

— Це дуже мило, що ви так кажете, Верноне. Просто я не хочу, щоб ви подумали, ніби я буду м’яким з Гармоні.

Це свято ввічливості поклало край обміну думками. Вернон відповів заспокійливим смішком і вийшов у коридор. Біля дверей на нього чекала Джин, тримаючи стос кореспонденції на підпис. За нею стояв Джеремі Болл, а за ним — Тоні Монтано, генеральний директор. Хтось, кого Вернон не роздивився, просто став у хвіст черги. Головний редактор попрямував до свого офісу, підписуючи листи і на ходу вислуховуючи звіт Джин про розклад прийомів на тиждень. Усі рушили з ним. Болл промовляв:

— Ось фото з Мідлсборо. Я хотів би уникнути неприємностей, яких ми зазнали з Олімпіадою інвалідів у візках. Я подумав, нам треба чогось дуже прямолінійного...

— Потрібна гарна картинка, Джеремі. Я не можу зустрітися з ними обома того самого тижня, Джин. Це буде неправильно. Скажіть йому: у четвер.

— Я маю на увазі жорсткий вікторіанський стиль. Величний портрет.

— Він вирушає до Анголи. Після зустрічі з вами поїде просто до аеропорту.

— Містере Голлідей?

— Не потрібно мені величних портретів, навіть у некрологах. Нехай вони покажуть усім, як вони один одного покусали. О’кей, я переговорю з ним до від’їзду. Тоні, це щодо паркування?

— Я вже бачив чернетку його заяви про звільнення.

— Звісно ж, ми зможемо знайти одне маленьке паркомісце?

— Ми все перепробували. Начальник відділу технічного обслуговування пропонує продати своє місце за три тисячі фунтів.

— А це не гонитва за сенсацією?

— Підпишіть це у двох місцях, а отут поставте ініціали, де я позначила.

— Це не гонитва за сенсацією, Джеремі. Це перспектива... Але, Тоні, у начальника експлуатації навіть і машини нема.

— Містере Голлідей?

— Паркомісце належить йому по праву.

— Запропонуйте йому п’ятсот. Це все, Джин?

— Я до такого не готовий.

— Лист подяки всім єпископам друкується.

— А що як вони обоє говорять по телефону?

— Вибачте. Містере Голлідей?

— Це надто непереконливо. Я хочу фото, яка розповідає історію. Час заплямувати руки — пригадуєте? Слухайте, можна ж викинути начальника обслуговування зі стоянки, якщо він нею не користується.

— Почнеться страйк, як минулого разу. Усі термінали зламалися.

— Чудово. Ваш вибір, Тоні. П’ятсот фунтів або термінали.

— Я попрошу когось із відділу ілюстрацій заскочити і...

— Не обтяжуйте себе. Просто пошліть когось до Мідлсборо.

— Містере Голлідей? Ви — містер Вернон Голлідей?

— Хто ви?

Група мовців зупинилася, і худий лисуватий чоловік у чорному костюмі з глухо застібнутим піджаком протиснувся вперед і постукав Вернона по ліктю конвертом, якого одразу ж і вручив. Потім чоловік широко розставив ноги і з аркуша паперу, якого тримав у руках, почав читати монотонно, як декламатор:

— «Владою, покладеною на мене судом головного секретаріату, доношу до вашого відома, Верноне Теобальде Голлідей, порядок судової заяви, в якій сказано таке: Вернону Теобальду Голлідею, який мешкає за адресою: Рукс, 13, Лондон, Північний Захід-1, і який є головним редактором газети „Експерт“, забороняється публікувати, або наказувати публікувати, або розповсюджувати за допомогою електронних чи інших засобів, або описувати в письмовій формі, або наказувати описувати в письмовій формі матеріал, далі йменований як Матеріал, а також оприлюднювати або описувати відповідно до даного наказу вищезгаданий Матеріал...»

Худий чоловік намацав наступну сторінку, і головний редактор, його секретарка, редактор місцевих новин, заступник редактор відділу зарубіжних новин і генеральний директор схилилися в очікуванні.

— «...усі фоторепродукції або варіанти таких репродукцій — вигравірувані, мальовані чи здійснені в будь-який інший спосіб копії зображень містера Джона Джуліана Ґармоні, який мешкає за адресою: Карлтон-Ґарденс, 1...»

— Ґармоні!

Усі заговорили водночас, і заключні риторичні викрутаси худого чоловіка в костюмі, замалому на нього на два розміри, потонули в галасі. Вернон попрямував до свого кабінету. Це була всеохопна постанова. Але у них і не було нічого на Ґармоні, узагалі нічого. Він зайшов до офісу, зачинив ногою двері й набрав телефонний номер.

— Джордже. Оті фотографії Ґармоні...

— Я нічого не скажу, доки ви не приїдете.

— Він щойно оголосив заборону.

— Я ж сказав вам: це гаряча тема. Думаю, ви зможете висунути неспростовні аргументи — такі як громадська зацікавленість.

Щойно Вернон повісив слухавку, йому подзвонили по особистому телефону. Це був Клайв Лінлі. Вернон не бачив його з дня похорону.

— Мені треба з тобою поговорити.

— Клайве, зараз не найкращий час для мене.

— Ні, годі. Мені треба з тобою зустрітися. Це важливо. Після роботи?

У тоні старого друга була якась тяжкість, яка поборола Вернонову неохоту. Однак він нерішучо спробував відмовитися:

— Сьогодні — ще та свистопляска...

— Це не забере багато часу. Це важливо, дуже важливо.

— Ну, дивись, я сьогодні зустрічаюся з Джорджем Лейном. Думаю, дорогою тобі подзвоню.

— Верноне, дуже тобі вдячний.

Ще кілька секунд після дзвінка Вернон був вражений Клайвовим тоном — наполегливим, і сумним, і досить формальним. Точно сталося щось жахливе, і Вернон став почуватися ніяково від своєї скупої відповіді. Коли другий шлюб Вернена розпався, Клайв повівся як справжній друг, він надихав Вернона не кидати видавничої діяльності, коли всі інші вважали, що це — марнування часу. Чотири роки тому, коли Вернон зліг з рідкісною вірусною інфекцією хребта, Клайв мало не щодня відвідував друга, приносячи книжки, музику, відео і шампанське. А 1987 року, коли Вернон кілька місяців був безробітний, Клайв позичив йому десять тисяч фунтів. За два роки Вернон випадково відкрив, що Клайв узяв ці гроші зі свого банку. А тепер, коли потрібна Вернонова дружня підтримка, Вернон повівсь як свиня.

Коли він спробував зателефонувати, відповіді не було. Він хотів знову набрати номер, але прийшов генеральний директор з юристом газети.

— У вас є щось на Гармоні, а ви не сказали про це.

— Нічого нема, Тоні. Певно, щось випливло, і він запанікував. Треба комусь перевірити, чи заборонив він те саме іншим.

— Ми перевірили,— мовив юрист.— Він такого не робив.

Тоні дивився недовірливо.

— І ви нічого не знаєте?

— Нічого. Просто як грім ясенний.

Прозвучало ще кілька підозріливих питань подібного типу і чергові заперечення з боку Вернона.

Коли вони виходили, Тоні сказав:

— Тепер ви ж не будете нічого робити без нас, Верноне?

— Ви мене знаєте,— відповів той і підморгнув. Щойно ці двоє вийшли, він знову потягнувся до телефону. Але тільки-но він почав набирати номер Клайва, як за дверима почувся шум. Двері до кабінету розчахнули ногою, і влетіла жінка в супроводі Джин, яка закотила очі. Жінка стала перед столом уся в сльозах. У руці вона тримала зіжмаканий лист. Це була дислексична підмінщиця. Було важко зрозуміти все, що вона каже, але Вернон міг розрізнити один повторюваний мотив.

— Ви казали: ви на моєму боці. Ви обіцяли!

Він не міг цього знати наперед, але поки вона не зайшла до його кабінету, це він востаннє був на самоті, доки не покинув будівлі о пів на десяту вечора.

3

Моллі казала, що найбільше вона любить будинок Клайва, тому що Клайв так довго прожив у ньому. У 1970 році, коли більшість його ровесників ще орендували помешкання, а за кілька років отримали можливість придбати свою першу сиру підвальну квартирку, Клайв успадкував од багатого і бездітного дядька гігантську віллу з ліпниною, зі спеціально побудованою двоярусною художньою майстернею на третьому і четвертому поверхах, з величезними вікнами-цибулинами, що виходили на північ, на мішанину гостроверхих дахів. Скорившись моді й молодості — йому був тоді двадцять один рік — він пофарбував фасад у пурпуровий колір і заповнив будинок друзями, здебільшого музиками. Бували там і деякі знаменитості. Джон Леннон і Йоко Оно провели там тиждень. Джиммі Гендрикс залишився на ніч, і це стало причиною пожежі, яка знищила парапет. Але за десять років будинок угамувався. Друзі ще залишалися, але на ніч-дві, й ніхто не спав на підлозі. Відновили кремовий колір ліпнини, Вернон жив у цьому будинку вже рік, Моллі залишилася на літо, фортепіано перенесли до студії, розвісили книжкові полиці, постелили східні килими згори на старі та зношені, а також поставили різні предмети умеблювання вікторіанської доби. Крім старих матраців, мало що викинули, і це якраз і подобалося Моллі, бо ж будинок був історією дорослого життя, мінливих смаків, згасання пристрастей, зростання багатства. Старовинне столове приладдя з Вулворта^[19], а у висувній шухляді кухонної шафи — антикварний срібний сервіз. Олійні картини англійських і данських імпресіоністів та вицвілі рекламні плакати від ранніх тріумфів Клайва до знаменитих рок-концертів — «Бітлз» на стадіоні Шіа, Боб Ділан на острові Байт, «Роллінґ Стоунз» в Атламонті. Деякі з плакатів коштували дорожче, ніж картини.

На початку вісімдесятих це був будинок ще не старого заможного композитора — він написав музику до прогримілого фільму Дейва Спілера «Різдво на Місяці» — і певні чесноти (як вважав Клайв у піднесеному гуморі) — ніби струмували з затінених високих стель на величезні бугорчаті канапи та на всі інші предмети — не зовсім мотлох, не зовсім антикваріат,— придбані в багатьох поїздках. Враження серйозності створилося, коли за порядком почала стежити енергійна економка. Не зовсім мотлох вичистили і відполірували, й він став схожий на антикваріат. З’їхали останні квартиранти, і в будинку зацарювала діловита тиша. За кілька років Клайв, здавалося, без особливих ушкоджень здійснив перегони через два бездітні шлюби. Три жінки, з якими він був близький колись, жили за кордоном. Та, з якою він був тепер, Сьюзі Марселлан, мешкала в Нью-Йорку, і коли приїжджала, то завжди ненадовго. Роки і успіхи звузили його життя до однієї високої мети; він ще не остаточно прагнув відлюдництва, проте всамітнився, жив замкнено. Кореспондентів і фотографів тепер не запрошували, і давно минув той час, коли Клайв уривав години між друзями, коханками чи вечірками для написання раптового сміливого вступу, ба навіть завершеної пісні. Будинок більше не розчахував дверей навстіж.

Але Вернон, як і раніше, отримував задоволення, відвідуючи його, бо з цим місцем було пов’язано стільки подій його життя, його дорослішання, і стільки теплих спогадів про дівчат, про галасливі веселі вечори з різноманітними наркотиками, а також про нічну роботу в маленькій спальні в задньому крилі будинку! Було це в дні друкарської машинки і копірки. Навіть зараз, коли Вернон виходив з таксі та підіймався сходами до дверей, він знову розхвилювався, хоча це відчуття вже й зникало — відчуття, якого він зовсім не мав останнім часом: непідробного передвістя, що може статися будь-що.

Коли Клайв одчинив двері, Вернон не помітив жодних явних ознак лиха чи кризи. Друзі обійнялися в передпокої.

— Там шампанське в холодильнику.

Клайв вийняв пляшку і два келихи, і Вернон рушив за ним нагору східцями. В будинку панувала атмосфера замкненості, й Вернон здогадався, що Клайв не виходить уже день чи два. У прочинених дверях виднілася спальня, в якій був помітний безлад. Клайв іноді просив економку не навідуватися, коли він працює. Стан студії підтвердив це враження.

Списані папери встеляли підлогу; брудні тарілки, чашки, чарки були розкидані навколо фортепіано, і синтезатора, і комп’ютера «MIDI»^[20], на якому Клайв іноді робив оркестровку. Повітря було таким вологим і затхлим, наче там добряче надихали.

— Вибач за безлад.

Вони разом прибрали книжки і папери з крісла, потім засіли за шампанське і світську бесіду. Клайв розповів Вернену про свою зустріч з Гармоні на похороні Моллі.

— Міністр закордонних справ так і сказав — «іди під три чорти»? — запитав Вернон.— Ми могли б використати це в газеті.

— Цілком. Хоча я намагаюся не ставати нікому поперек дороги.

Оскільки вони згадали Гармоні, Вернон розповів про ті свої дві розмови з Джорджем Лейном. Це була саме така історія, яка могла б сподобатися Клайву, але він не виявив цікавості ні до фотографій, ні до заборони і, здавалося, слухав неуважно. Він звівся на ноги, щойно розповідь було скінчено. Підлив у келихи. Запала тяжка тиша, яка знаменувала зміну теми розмови. Клайв поставив свій келих і відійшов у дальній кінець студії, потім зробив крок назад, м’яко масажуючи долоню лівої руки.

— Я думав про Моллі,— нарешті сказав він.— Як саме вона вмерла — так миттєво, думав про її безпорадність, немічність і про те, що вона не хотіла б одійти так. На цю тему ми раніше говорили.

Він помовчав. Вернон пив і чекав.

— Ну, річ ось у чому. Я нещодавно трохи налякався...— почав він і підвищив голос, щоб випередити занепокоєння Вернона.— Напевно, нічого такого. Знаєш, така штука: вночі кидає у піт, а вдень це здається дурістю. Але я не про те хочу поговорити. Це все дурниці, але все ж таки я нічого не втрачу, як попрошу тебе. Просто, скажімо, я страшенно захворію — як Моллі — й почну деградувати та робити жахливі помилки — знаєш, висловлювати помилкові судження, забувати, як називаються речі, або хто я такий тощо... Якби знати, що є хтось, хто допоможе мені покінчити... маю на увазі, хто допоможе мені вмерти. Особливо якщо я потраплю в безвихідь і не зможу прийняти для себе рішення або здійснити його. То ось до чого я веду. Я прошу тебе як свого старого друга допомогти мені, якщо я потраплю в безвихідь і ти побачиш, що це правильний вихід. Як ми могли б допомогти Моллі, якби були здатні...

Клайв замовк, трохи зніяковівши. Вернон дивився на нього, піднявши келих, ніби закам’янів. Клайв шумно прочистив горло.

— Це дивне прохання, знаю. Ще й незаконне в нашій країні, і я не хочу, щоб ти пішов проти закону, якщо, звісно, скажеш «так». Але є способи і є місця, і я хочу, щоб ти доправив мене туди літаком. Це тяжка відповідальність, так, тому я прошу тільки близького друга — тебе. Усе, що можу сказати,— я не в стані паніки абощо. Я над цим багато міркував.

Потім, оскільки Вернон досі сидів мовчки і спостерігав, Клайв додав дещо збентежено:

— Ну, от і все.

Вернон опустив келиха і почухав у потилиці, а потім підвівся.

— Ти не хочеш розказати, що тебе налякало?

— Нізащо.

Вернон глянув на годинник. Запізнився до Джорджа. Мовив:

— Ну, слухай, це серйозна річ, про яку ти мене просиш. Над цим треба поміркувати.

Клайв кивнув. Вернон підійшов до дверей і повільно почав спускатися східцями. У передпокої друзі знов обійнялися. Клайв одчинив двері, й Вернон ступив у ніч.

— Мені треба поміркувати над цим.

— Аякже. Дякую, що зайшов.

Обоє відчували, що характер прохання, його інтимність і ніякове посилання на їхню дружбу на мить спричинили незручну емоційну близькість, якій краще покласти край, розлучившись без зайвих слів, і Вернон швидко пішов вулицею в пошуках таксі, а Клайв піднявся сходами до свого фортепіано.

4

Лейн відчинив двері свого особняка в Голланд-Парку.

— Ви запізнилися.

Вернон, вважаючи, що Джордж намагається розігрувати роль лорда, який викликав свого підданця-редактора, не вибачився й навіть не відповів і рушив за хазяїном через освітлений хол до вітальні. На щастя, тут не було нічого, що нагадувало б Вернону про Моллі. Кімната була вмебльована в тому-таки стилі, про який розповідала Моллі,— наче у Букінгемському палаці: товсті гірчично-жовті килими, великі запилено-рожеві канапи, фотелі з опуклими малюнками виноградних лоз і сувоїв, брунатні олійні картини, які зображали румаків у траві, у величезних золочених рамах — репродукції картин Фраґонара^[21] — буколічні дами на гойдалках, і всю цю розкішну порожнечу осявали лаковані мідяні світильники. Джордж досяг масивного брекчійованого^[22] мармуру — масивного фальшивого коминка з імітацією жарин у вогні — й озирнувся.

— Чи не волієте склянку портвейну?

Вернон збагнув, що з обіду ще нічого не їв, окрім канапки з сиром і салатом. Інакше б чому претензійні Джорджеві фрази змусили його почуватися настільки дратівливо? І з якого дива Джордж нап’яв на себе шовковий халат поверх звичайного одягу? Цей чоловік просто безглуздий.

— Дякую. Я вип’ю.

Вони сиділи на відстані майже у двадцять футів, і їх розділяло сичання коминка. Вернон подумав: якби його лишили на півхвилини, він підповз би до кутка коминка і вдарився правою скронею. Навіть у товаристві він зараз почувався недобре.

— Я бачив цифри накладів,— серйозно заговорив Джордж.— Ситуація недобра.

— Темпи падіння сповільнюються,— це було автоматичною відповіддю Вернона, його мантрою.

— Але все-таки це падіння.

— Щоб такі речі змінити, потрібен час,— Вернон відсьорбнув портвейну і відгородився спогадом, що у Джорджа всього-на-всього півтора відсотка «Експерта» і він гадки не має про бізнес. Окрім того, важливо пам’ятати, що його добробут, його видавнича «імперія» залежать від невпинної експлуатації недоумкуватих: приховані числові шифри у Біблії віщують майбутнє, інки — родом з космосу; Священний Ґрааль, друге пришестя, третє око, сьома печатка, Гітлер живий і здоровий у Перу. Нелегко витримувати лекції Джорджа зі світобудови.

— Ось що мені здається,— глаголив він,— вам тепер потрібна одненька грандіозна історія — щось таке, що розпалило б пожежу, що змусило б ваших суперників мчати наввипередки, аби не відстати.

Насправді цього й треба було для того, щоб припинити падіння накладу і щоб почалося його зростання. Однак Вернон зберігав нейтральний вираз обличчя, бо знав, що Джордж торує собі доріжку до фотографій.

Вернон спробував його підцвьохнути.

— У нас є гарна історія про пару сіамських близнюків в органах місцевого самоврядування...

— Пхе!

Спрацювало. Джордж несподівано схопився.

— Це не історія, Верноне. Це плітки. От я покажу вам історію. Я покажу вам, чому Джуліан Гармоні бігає як оглашенний довкола «судових іннів»^[23], устромивши пальця в одне місце. Ходімо зі мною.

Вони пішли через хол назад, минули кухню, минули вузький коридор, який закінчувався дверима; їх Джордж одімкнув секретним ключем. Частиною його складної шлюбної угоди було те, що Моллі утримує сама себе, приймає гостей, тримає свої речі в окремому крилі будинку. Вона була врятована від видовища старих друзів, які аж дусяться від реготу, глузуючи з помпезності Джорджа, а він сам був урятований від моря розгардіяшу в Моллі, що поглинуло кімнати, призначені для розваг. Вернон багато разів відвідував половину Моллі, але завжди користувався зовнішнім входом. Тепер, коли Джордж відчинив двері, Вернон напружився. Він почувався неготовим. Він волів би роздивлятися фотографії на половині Джорджа.

У напівтемряві, протягом кількох секунд, поки Джордж намацував вимикач, Вернон уперше відчув невідворотний подув смерті Моллі — простий факт її відсутності. Це усвідомлення було викликане знайомими запахами, спогади про які вже почали притуплятися: запахами її парфумів, її цигарок, сухих квітів, які вона тримала в спальні, кавових зерен, теплим духом випраного одягу. Він довго говорив про неї, та й думав про неї, але уривками, серед робочого багатолюддя, або ж поринаючи в сон, і досі жодного разу він не впустив її в своє серце і не відчував нестерпного горя, що ніколи більше не побачить її й не почує. Вона була йому другом, може, найкращим, якого він тільки мав, і вона відійшла. Він міг виставити себе дурником перед Джорджем, чиї обриси розпливаються навіть зараз... Цього особливого різновиду спустошення, раптового хворобливого стискання в горлі, у піднебінні, він не знав з дитинства, ще з середньої школи. Туга за Моллі. Він приховав спазм жалю до самого себе за гучним дорослим кашлем.

Помешкання було таким самим, яким вона його лишила, коли нарешті погодилася переїхати до спальні на Джорджевій половині, змушена була стати ув’язненою під наглядом Джорджа. Коли вони минали ванну кімнату, Вернон помітив знайому спідницю Моллі, накинуту на сушарку для рушників, а сам рушник і ліфчик валялися на підлозі. Понад чверть століття тому Моллі з Верноном прожили разом майже рік, у крихітній квартирці під мансардою на Рю-де-ля-Сьєн. На підлозі завжди валялися мокрі рушники, і водоспади її спідньої білизни потоками вивергалися з шухляд, яких вона не замикала, і велика прасувальна дошка ніколи не засувалася, і до однієї переповненої шафи запихалися сукні, аж заминалися плечі, вішалися косо, упритул, стиснуті казна-як, неначе пасажири в метро. Журнали, косметика, банківські рахунки, намиста, квіти, трусики, попільнички, запрошення, тампони, платівки, авіаквитки, туфлі на високих підборах — жодна поверхня не обходилася без речей Моллі, тож коли Вернону треба було працювати вдома, він ішов писати до кав’ярні на їхній вулиці. Але, попри все, щоранку Моллі з’являлася свіжою з цієї мушлі дівочого безладу, як Венера Ботічеллі,— не оголена, звісно, але без зморщок, доглянута, чепурна,— до офісу паризького «Воґу».

— Отут,— сказав Джордж і повів Вернона до вітальні. На кріслі лежав великий брунатний конверт. Коли Джордж потягнувся до нього, Вернон встиг оглянути все навколо. Моллі могла зайти щомиті. На підлозі лежала палітуркою вниз книжка про італійські сади; на низькому столику стояли три винні келихи з осадом сіро-зеленої цвілі. Можливо, він сам пив з якогось. Він намагався пригадати свої останні відвідини тут, але пам’ять відмовила йому, спогад розмився. Були довгі розмови про переїзд на Джорджеву половину, якого вона так боялась і якому так опиралася, знаючи, що це буде поїздкою в один кінець. Альтернатива була — притулок. Вернон і всі її друзі радили їй лишатися в Голланд-Парку, вважаючи, що краще бути в знайомому місці. Як хибно вони мислили! Вона була б вільнішою навіть у суворому режимі притулку, аніж під опікою Джорджа.

А той жестом запросив Вернона до крісла, смакуючи мить, поки витягував фотографії з конверта. Вернон досі думав про Моллі. Чи траплялися в неї моменти прояснення, коли вона почувалася покинутою друзями, які не відвідували її, а вона й не знала, що це Джордж заступив їм вхід? Якщо вона кляла друзів, то, звісно, картала і Вернона.

Джордж розклав фото — три світлини по десять на вісім дюймів — у себе на колінах, картинкою вниз. Він насолоджувався мовчанням Вернона, який, йому здавалося, від нетерплячки втратив дар мови. Він навмисно затягував вигадану ним самим агонію.

— Я маю сказати одне. Я не знаю, чому вона їх зробила, але певний в одному. Це можна було зробити лише зі згоди Гармоні. Він дивиться прямо в об’єктив. Авторське право належить їй, і єдиний виконавець духівниці, фактично власник,— я. Зрозуміло, я очікую від «Експерта», що він захищатиме свої джерела.

Він зняв зі столу та простягнув одне фото. На мить здалося, що там не зображено нічого путнього, самі глянсові чорно-білі плями; потім у центрі проступив крупний план. Неймовірно. Вернон простягнув руку по інше фото: верх і низ ретельно обрізані. А потім по третє — напівпрофіль. Вернон повернувся до першого фото, і всі думки розпорошилися. Він детально вивчив друге і третє фото, нарешті побачивши їх у повноті, відчуваючи напливи різних реакцій: спочатку подив, далі дикі внутрішні веселощі. Притлумлюючи їх, він почувався так, ніби злітає з крісла. Далі він відчув тягар відповідальності... чи влади? В його руках було людське життя, або принаймні кар’єра. І хтозна — а раптом Вернон у змозі змінити майбутнє країни на краще? І наклад своєї газети.

— Джордже,— нарешті мовив він,— я повинен дуже серйозно над цим поміркувати.

5

За півтори години Вернон залишив будинок Джорджа, несучи у руках конверт. Зупинив таксі й попросив водія запустити лічильник і лишитися на узбіччі, а сам кілька хвилин просидів на задньому сидінні, слухаючи заспокійливий гуркіт мотора, масуючи собі праву половину голови і міркуючи, як діяти. Нарешті попросив відвезти його у Південний Кенсинґтон.

У студії горіло світло, але Вернон не натиснув на дзвінок. Стоячи на верхній сходинці, він нашвидкуруч надряпав записку, яку, за його припущенням, прочитає економка, і тому завуалював зміст. Двічі згорнув записку, перш ніж просунути її під парадні двері, та стрімко розвернувся до таксі, яке чекало. «Так, але тільки за однієї умови: ти зробиш те ж саме для мене. В.».

III

1

Як Клайв і передбачав, мелодія лишалася невловимою, доки він перебував у Лондоні, у своїй студії. Щодня він робив спроби — невеличкі замальовки, сміливі уривки,— але не досягав нічого, крім повторів з власної творчості, погано чи добре замаскованих. Ніщо не летіло вільно, у власній формі, з часткою несподіванки, яка гарантувала б оригінальність. Щодня, відмовившись од спроб, він брався до простіших, нудніших завдань — наприклад, освіжав оркестровку, переписував замазані сторінки нот і розробляв мінорні акорди, які знаменували перехід до повільного ритму. Три зустрічі, рівномірно розподілені на вісім днів, не давали йому полинути до Озерного краю: Клайв домовився ще кілька місяців тому, що буде присутній на благодійному обіді; для племінника, який працює на радіо, Клайв погодився дати п’ятихвилинне інтерв’ю, а також дав умовити себе долучитися до журі на музичному конкурсі в місцевій школі. Нарешті йому довелося викроїти ще один день, бо Вернон просив зустрітися.

Коли не працював, Клайв вивчав мапи, натирав черевики рідким воском і перевіряв альпіністське спорядження — украй важливу річ, якщо плануються зимові прогулянки у горах. Можна було б відкинути зобов’язання, узявши ліцензію вільного художника, але він ненавидів таке зухвальство. У нього було кілька друзів, які, коли їм вигідно, розігрували роль геніїв, не з’являючись там, куди їх кликали, вважаючи, що неприємності, які це викличе, тільки збільшать вагу високого покликання цих «світочів». Ці типи — а романісти з них найгірші — зуміли переконати друзів і родичів, що не лише їхні робочі години, але й сон удень, прогулянки, напад мовчазності, депресія, пиятика — усе має виправдання: високе покликання. Але, на думку Клайва, це маска для нездар. Він не сумнівався, що покликання високе, але ж погана поведінка до нього не входить. Напевно, у кожному столітті має бути виняток чи два. Бетховен — так; Ділан Томас — безумовно, ні.

Він нікому не казав, що застряг у своїй роботі. Натомість розповідав, що їде на канікули. Насправді він і сам не вважав, що у нього творча криза. Іноді робота буває важкою, і треба скористатися попереднім досвідом, щоб налагодити її. Отже, Клайв лишився в Лондоні, був присутній на обіді, виступив з промовою, присудив нагороду й, уперше в житті, серйозно посварився з Верноном. Лише першого березня він приїхав на Юстонський вокзал і знайшов перше купе першого класу в потязі, який прямував до Пенрита.

Він насолоджувався довгими мандрівками поїздом завдяки заспокійливому ритму, що допомагає думати — саме цього й треба після конфронтації з Верноном. Але влаштуватися в купе виявилося не так просто, як мало би бути. Ідучи по платформі у пригніченому стані, він відчував нерівність власної ходи, ніби одна нога довша за другу. Коли він знайшов де сісти, то зняв черевика і побачив пласку чорну жуйку, що глибоко в’їлась у зигзагоподібний малюнок підошви. Верхня губа вигнулася від огиди; поїзд уже рушив, а Клайв і досі складаним ножем зрізав і зчищав налипле. Під лепом жуйка досі була рожевуватою, наче м’ясо, і м’ятний запах ще не вивітрився — був слабкий, але відчутний. Яка бридота — близький контакт з умістом чужого рота, з бездонною вульгарністю людей, які жували цю гумку і виплюнули її просто там, де стояли. Вимивши руки, Клайв повернувся до купе, витратив кілька розпачливих хвилин на пошук окулярів до читання, доки не знайшов їх на сидінні поряд, і тут зрозумів, що забув ручку. Коли ж нарешті він спрямував свою увагу у вікно, його дух знову скорила стара знайома мізантропія, і Клайв не побачив у забудованому пейзажі, який проповзав у вікні, нічого, окрім потворності й безглуздої активності.

У своєму куточку Західного Лондона, у власній метушливій марноті буднів, Клайву було легко думати про цивілізацію як про суму родів і жанрів мистецтва, на рівних з дизайном, кулінарією, добрим вином тощо. А тепер він побачив її такою, якою вона є насправді: квадратні милі вбогих сучасних будинків, чия головна мета полягає у підтримці телевізійних антен і тарілок; фабрики, що виробляють мотлох, який і по телевізору рекламувати ганьба; жалюгідні вервечки вантажівок, застряглих у черзі, щоб розвезти цей мотлох; і скрізь — дороги та сваволя руху. То було мов похмільний ранок після званої вечері. Ніхто б такого не побажав, але нікого й не питали. Ніхто не планував такого, ніхто не хотів, але більшість людей проживає саме тут. Споглядаючи милю по милі, хто повірив би, що бодай колись існували доброта й уява, Перселл^[24] і Бритен^[25], Шекспір і Мільтон? Коли ж поїзд набрав швидкість і погойдуючись помчав геть від Лондона, у вікні з’явилася сільська місцевість, а з нею — і зародки краси, спогади про неї, які мерехтіли, щоб за кілька секунд потонути в річці, загнаній у бетонний шлюз, чи зникнути у несподіваному сільськогосподарському пустищі без живоплотів і дерев; і дороги, нові дороги, які біжать без докорів сумління, ніби тільки одне й має значення — опинитися в іншому місці. Якщо ж порівнювати з існуванням будь-якої іншої живої форми на землі, людський проект виявився не просто провальним — він був помилковим від самого початку.

Якщо хтось і був тут винен, це — Вернон. Клайв раніше часто їздив цим маршрутом і ніколи не відчував сплутаності в думках. Він не міг перевалити відповідальність за це на жуйку чи на загублену ручку. Їхнє непорозуміння того вечора досі відлунювало у Клайва у вухах, і він боявся, що це звучання переслідуватиме його і в горах, руйнуючи спокій. І навряд чи це просто спогад про голосну суперечку — зростала тривога за свого друга, і роз’їдало відчуття, що Клайв ніколи по-справжньому і не знав Вернона. Він відвернувсь од вікна. Отак подумати: лише тиждень тому він попросив у свого друга про незвичайну й інтимну річ. Якою ж помилкою це було, тим паче що відчуття у лівій руці зовсім зникло. Просто дурна тривога, викликана похороном Моллі. Один з поодиноких нападів страху смерті. Але наскільки вразливим був він того вечора! І його зовсім не втішило, коли Вернон попросив того самого для себе; йому це коштувало просто записки, просунутої під двері. І можливо, це пояснюється певним... дисбалансом у їхній дружбі, який Клайв завжди відчував у серці, але щоразу відмітав, ненавидячи себе за негідні думки. Дотепер. Так, у їхній дружбі є якась однобічність, що, як поміркувати, робить учорашнє зіткнення не таким уже несподіваним.

От, наприклад, колись давно Вернон жив у Клайва рік і не запропонував оплатити оренду. І хіба не істинна правда, що багато років саме він, Клайв, а не Вернон, «забезпечував музику» — в усіх розуміннях? Вино, харчі, будинок, музиканти, цікаве товариство; наймане житло — на бажання Вернена — з веселими друзями, подорожі до Шотландії, до гір Північної Греції, на узбережжя Лонґ-Айленда. Коли це Вернон пропонував і організовував стільки захопливих розваг? Коли це Клайв востаннє гостював у будинку Вернона? Роки три-чотири тому, мабуть. Чому Вернон ніколи як слід не виявив дружньої подяки, хоча Клайв позичив йому значну суму, коли в нього настала чорна смуга? Коли у Вернона була інфекція хребта, Клайв відвідував друга мало не щодня; коли ж Клайв послизнувся на хіднику біля дому і зламав кісточку, Вернон прислав свою секретарку з мішком макулатури — книжкових додатків до «Експерта».

Якщо сказати грубіше: що він, Клайв, справді отримує від цієї дружби? Він давав, але чи отримував він щось навзамін? Що пов’язує їх? У них обох була Моллі, були роки дружби та звички, але насправді в центрі цього нічого не було — нічого для Клайва. Великодушно можна пояснити цей дисбаланс пасивністю Вернона і його егоцентризмом. Тепер, після вчорашнього, Клайв схилявся бачити в цьому явні елементи більшого — безпринципності Вернона.

За вікном купе, невидимі Клайву, пропливали безлисті вже ліси, і їхня зимова геометрія була посріблена памороззю. Удалині повільно текла річка, облямована торочками брунатного очерету, а за самою заплавою — окрижанілі пасовиська з орнаментом мурів — сухої кладки. На околиці іржавого міста широчінь промислового пустища знову переходила в ліс; саджанці в пластикових рурках тягнулися майже за обрій, де бульдозери розрихлювали чорнозем. Але Клайв невідступно дивився на порожнє сидіння навпроти, поринувши в самобичування й перегляд своєї соціальної бухгалтерії, не помічаючи, як минуле викривлюється і забарвлюється, коли на нього дивитися крізь призму незадоволення. Подеколи Клайва відволікали інші думки, подеколи він поринав у читання, але головним предметом роздумів під час подорожі на північ був довгий і ретельний перегляд дружби.

За кілька годин, у Пенриті, він з великим полегшенням облишив ці роздуми і пройшовся по перону з валізами у пошуках таксі. До Стовнвейта — понад двадцять миль, і Клайв був радий поринути у балачку з водієм. Оскільки була середина тижня і не сезон, Клайв став єдиним пожильцем готелю. Замовив номер, який брав уже втретє чи вчетверте,— єдиний, де був робочий стіл. Незважаючи на холод, Клайв, розпаковуючи речі, відчинив вікно, щоб дихати свіжим зимовим повітрям Озерного краю — запахами торф’яної води, мокрого каміння, замшілої землі. Поїв сам-один у барі під пильним поглядом опудала лисиці, закутої у вітрині; звір застиг, нахилившись перед хижацьким стрибком. Після невеличкої прогулянки у непроглядній темряві навколо стоянки біля готелю Клайв повернувся усередину, побажав на добраніч офіціантці та зайшов у свій маленький номер. З годину читав, а потім лежав у пітьмі, вслуховуючись у гуркіт розбурханого струмка, знаючи, що тема його роздумів неодмінно повернеться і найкраще — покінчити з цим зараз, щоб завтра воно не переслідувало його на прогулянці. Те, що нахлинуло на нього тепер, не було розчаруванням. Його переслідували спогади про розмову та щось іще: те, що було сказано, і те, що Клайв хотів би сказати Вернену зараз, після кількагодинних роздумів. Це були і спогади, і фантазії: він уявляв драму, в якій він узяв собі найкращі репліки — звучні рядки розумних і виважених аргументів, з вироками серйозними і неспростовними завдяки своїй стислості й емоційній стриманості.

2

Насправді ж усе відбулося так: Вернон подзвонив пізно вранці, і вживав він слова, дуже схожі на ті, які Клайв говорив за тиждень перед тим, і слова ці здавалися свідомою цитатою, грайливою вимогою повернути борг. Вернон просто мусив поговорити з Клайвом, він дуже наполягав, це не телефонна розмова, йому потрібно з ним побачитися, і вже сьогодні.

Клайв зам’явся. Він збирався чкурнути доПенрита на денному потязі, але сказав:

— Ну, приходь, я приготую вечерю.

Він переграв свої плани, приніс із винного льоху дві пляшки доброго бургундського й почав куховарити. Вернон запізнився на годину, і першим враженням Клайва було те, що його Друг схуд. Обличчя видовжилося, витоншилося, було неголене, пальто здавалося завеликим, а коли він поставив портфель, щоб узяти келих вина, рука тремтіла.

Вернон перехилив «Шамбертен-Кло-де-Без» як легке пиво і промовив:

— Що за тиждень, що за жахливий тиждень!

Він простягнув келих, бажаючи ще вина, і Клайв підлив йому, радіючи, що не почав з «Ришбуру».

— Ми три години зранку простирчали в суді, але виграли. Можна подумати, що все скінчилося. Але весь штат проти мене, майже весь. Скандал у шляхетній родині. Це диво, що ми взагалі випустили вечірнє число. А зараз у них зібрання, і вони певні, що зможуть ухвалити резолюцію, де мені висловлять недовіру. Менеджмент і рада не піддаються, тут усе чудово. Але це бій на смерть.

Клайв підсунув стілець, і Вернон упав на нього, поставивши лікті на кухонний стіл і, затуливши обличчя долонями, застогнав:

— Ці зманіжені покидьки! Я намагаюся врятувати їхню газету, гідну лише на підтирку, врятувати їхні сортирні посади. Вони швидше все втратять, ніж пожертвують одним чортовим епітетом. Вони не живуть у реальному світі. Вони заслуговують на те, аби здохнути з голоду.

Клайв гадки не мав, про що це Вернон говорить, але нічого не сказав. Келих знову спорожнів, Клайв наповнив його і відвернувся до духовки — вийняти двох пулярок. Вернон поклав портфель собі на коліна. Ще не відкривши його, зробив один глибокий, заспокійливий вдих і ще один ковток «Шамбертену». Відтак клацнув застібками, зам’явся й заговорив, понизивши голос:

— Розумієш, я хотів би знати твою думку про це, і не тому, що це тебе особисто стосується і ти вже трохи на цьому знаєшся. Навпаки — тому, що ти не в справі, а мені потрібен погляд збоку. У мене таке враження, що я божеволію...

Останні слова він уже бурмотів собі під ніс, залізаючи в портфель і витягаючи великий картонний конверт, звідки вийняв три чорно-білі фотографії. Клайв вимкнув газ під каструлями і сів. Перше фото, яке Вернон подав йому, зображувало Джуліана Гармоні в однотонній сукні нижче коліна, який немов ішов подіумом, розмахуючи руками і ставлячи кривуваті ноги одну поперед другої. Під сукнею був невеличкий фальшивий бюст, і виднілась одна бретелька ліфчика. На обличчі був макіяж, але не надмірний: природна блідість додавала Гармоні фотогенічності, а помадний обідок — чуттєвості недобрим вузьким устам. Волосся у Гармоні було точно власне — коротке, хвилясте, розчесане на проділ; враження було водночас пещеності й розпусності, млявості. Це ні в якому разі не нагадувало ні маскарад, ні розіграш перед камерою. Напружений, самозаглиблений вираз обличчя свідчив, що людину заскочили в стані сексуального збудження. Твердий погляд в об’єктив був свідомо спокусливий. Освітлення було м’яке і майстерне.

— Моллі,— сказав Клайв, більше сам до себе.

— Одразу вгадав,— мовив Вернон. Він спостерігав, пожадливо чекаючи на реакцію, а Клайв роздивлявся фото — частково щоб приховати власні думки. Спочатку він відчув просто полегшення стосовно Моллі. Головоломку було розв’язано. Ось що привернуло її у Гармоні — таємне життя, його вразливість, його довіра, яка міцніше зв’язала їх двох. Стара добра Моллі. Вона була вигадницею, підбадьорювала його, заохочувала його мрії, яких не здійснить Палата общин, і він знав, що може на Моллі розраховувати. Якби вона була не така хвора, то знищила б ці фотографії. Чи виходило це колись за межі спальні? Ресторани у закордонних містах? Двоє дівчат вирвалися до міста. Моллі таке вміла. Вона зналася і на одязі, і на місцях, вона обожнювала змови й веселощі, дур і сексуальність. Клайв знову згадав, наскільки кохав її.

— Ну? — сказав Вернон.

Випереджаючи його, Клайв простягнув руку до іншої світлини. На цій, знятій по груди, сукня Гармоні була шовковистішою і жіночнішою. Просте мереживо на рукавах і у викоті. Можливо, він був убраний у білизну. Ефект був менший — виявлялися прихована мужність і сум, несправджені надії його проклятого єства. Майстерне освітлення Моллі не могло сховати різко окреслених щелеп чи бугра борлака. Який у Гармоні насправді був вигляд і яким він сам себе уявляв, імовірно, то були дві зовсім різні речі. Ці світлини мали б здаватися жалюгідно-кумедними, вони такими й були, але Клайв відчував певний трепіт. Ми так мало знаємо одне одного! Ми переважно сховані під водою, як айсберг, а суспільству помітний лише холодний і білий виступ. А тут постало рідкісне видовище того, що під хвилями,— приватного життя людини, її сум’яття, її гідності, перекинутої потужними потребами чистої фантазії, чистого мислення, неподоланним людським чинником — розумом.

Уперше Клайв замислився над тим, чи можна відчувати доброту до Гармоні. Це Моллі зробила таке можливим. На третій фотографії Гармоні був одягнений у жакет вільного крою від Шанель і стояв, опустивши очі долу; на екрані уяви він бачився собі як скромна і реальна жінка, але для стороннього глядача це були викрутаси. Змирися: ти — чоловік. Краще було, коли він дивився в камеру, своєю претензійністю кидаючи глядачу виклик.

— Ну? — Вернону уривався терпець.

— Неймовірно.

Клайв повернув фотографії. Він не міг зібратися на думці, викликати в собі ясні образи:

— Отже,— мовив він,— ти борешся, щоб вони не потрапили в газету.

Він трохи дражнив, трохи пустував, бо зволікав з озвученням своїх думок.

Вернон вражено вп’явся в нього поглядом.

— Ти з глузду з’їхав? Це ж ворог. Я же щойно казав тобі: у нас заборона.

— Авжеж. Пробач. Я неправильно зрозумів.

— Ідея у мене така: опублікувати це наступного тижня. Як гадаєш?

Клайв одкинувся на спинку стільця і заклав руки за голову.

— Я гадаю,— сказав він,— твої колеги мають рацію. Це жахлива ідея.

— Тобто?

— Це його зруйнує.

— Ще б пак.

— Я маю на увазі — як людину.

— Еге.

Запала мовчанка. На Клайва наринуло стільки заперечень, що, здавалося, одне випереджає інше.

Вернон ривком поставив порожній келих на стіл, а коли в нього долили вина, сказав:

— Я не розумію. Він — змія отруйна в чистому вигляді. Ти ж сам багато разів казав.

— Він ниций,— погодився Клайв.

— Є чутки, що в листопаді він боротиметься за керівне крісло. Це ж буде жах для країни, якщо він стане прем’єр-міністром.

— Я теж так думаю,— мовив Клайв.

— Тоді що? — розвів Вернон руками.

Знову запала пауза: Клайв роздивлявся тріщини на стелі, збираючись на думці. Нарешті він заговорив:

— Скажи-но мені... Як ти гадаєш: це взагалі принципово неправильно для чоловіка — убиратися в жіночий одяг?

Вернон застогнав. Він уже поводивсь як п’яний. Він точно хильнув до приїзду.

— Ох, Клайве!

— Ти ж сам колись був апологетом сексуальної революції,— провадив Клайв.— Ти боронив гейків.

— Не вірю своїм вухам.

— Ти обстоював п’єси і фільми, які хотіли заборонити. Ще торік ти виголошував промову про отих кретинів, які були під судом за те, що забивали цвяхи собі в яйця.

— Насправді у прутні,— скривився Вернон.

— Чи не цей різновид сексуального самовиявлення ти так ревно захищав? Які саме злочини Ґармоні буде викрито?

— Його лицемірство, Клайве. Це вішальник і кат, представник родинних цінностей, гроза іммігрантів, шукачів прихистку, мандрівників і маргіналів.

— Недоречно,— мовив Клайв.

— Звісно, це доречно. Не верзи дурні.

— Якщо це в принципі о’кей — бути трансвеститом, то це о’кей і для расиста. Що не о’кей — це бути расистом.

— Послухай мене...— зітхнув Вернон з лицемірним співчуттям.

Але Клайв уже відшукав потрібну метафору.

— Якщо це в принципі о’кей — бути трансвеститом, то це має бути о’кей і для сім’янина. У приватному житті, звісно. Якщо це о’кей...

— Клайве! Послухай мене. Ти у себе в студії вічно мрієш над симфоніями. Ти не уявляєш, що поставлено на карту. Якщо Гармоні не зупинити зараз, якщо в листопаді він стане прем’єр-міністром, то у них з’являться хороші шанси перемогти на виборах наступного року. Ще на п’ять років! Тоді чекай ще більше людей, які живуть за межею бідності, ще більше ув’язнених, ще більше безпритульних, ще більше злочинності, ще більше заворушень, як торік. Він підтримує призовну армію. З екологією все буде сумно, тому що він воліє догодити своїм дружкам з бізнесу, аніж підписати угоду щодо глобального потепління. Він хоче вивести нас із Європи. Економічна катастрофа! Це все дуже добре для тебе,— тут Вернон жестом обвів величезну кухню,— але для більшості людей...

— Обережно,— пробурчав Клайв.— Коли п’єш моє вино.

Він потягнувся до «Ришбуру» і наповнив келих Вернона.

— Сто п’ять фунтів пляшка.

Вернон одпив половину.

— Це моя точка зору. А може, у тебе криза середнього віку — чи не почав ти бажати комфорту і чи не перейшов до табору правих, га?

Клайв відповів на укол так само ущипливо.

— А ти знаєш, що це насправді таке? Ти працюєш на Джорджа. Він тобі на шию всівся. Тебе використовують, Верноне, і я здивований, що ти не бачиш цього. Він ненавидить Гармоні за його зв’язок з Моллі. Якби у нього було щось на мене чи на тебе, він теж би це використав,— сказав Клайв і додав: — А може, у нього і є. Вона тебе знімала колись? У костюмі аквалангіста? Або в балетній пачці? Треба ж роз’яснити народу.

Вернон підвівся і сховав фотографії у портфель.

— Я прийшов, бо сподівався на твою підтримку. Або принаймні на чуйність. Я не чекав на такі кпини і на лайку, сучий ти сину.

Він вийшов у хол. Клайв пішов за ним, але не почувався винним.

Вернон, відчинивши двері, озирнувся. Він видавався якимсь немитим, п’яним.

— Я не розумію,— тихо промовив він.— Не думав я, що ти не будеш зі мною відвертим. Яка справжня причина — чому ти не погоджуєшся?

Мабуть, питання було риторичне. Клайв ступив кілька кроків до свого друга і сказав:

— Через Моллі. Ми не любимо Гармоні, а вона — кохала. Він довіряв їй, і вона поважала його довіру. Це було щось особисте між ними. Ці знімки, які вона робила, не стосуються ні нас із тобою, ні твоїх читачів. Їй би точно не сподобалося те, що ти робиш. Щиро кажучи, ти її зраджуєш.

Потім, не надавши Вернену приємності зачинити в нього перед носом двері, Клайв розвернувся і пішов геть у кухню вечеряти на самоті.

3

Біля готелю, на тлі грубого муру, стояла довга дерев’яна лава. Уранці, поснідавши, Клайв сів зашнуровувати черевики. Хоча йому бракує ключового елементу фіналу, він уже має дві важливі переваги. Перша загальна: він налаштований оптимістично. Він зробив грубу роботу в студії та, хоча не виспався, радий повернутися в улюблене середовище. Друга конкретна: він точно знає, чого хоче. Він працював, точно знаючи, що у створеному вже ховаються фрагменти теми, натяки на неї. І щойно тема зрине, він її впізнає. Коли твір буде завершено, мелодія звучатиме для неспокушених вух так, начебто все було задумано і передбачено заздалегідь. Знайти ноти — це акт натхненного синтезу. Так наче він їх знає, але ще не чує. Знає їхню спокусливу солодкість і тугу. Знає їхню простоту, а за взірець, звісно, бере «Оду радості» Бетховена. Візьмімо перші акорди: кілька тонів угору, кілька тонів униз. Така собі дитяча пісенька. Абсолютно без претензій, але все ж таки має духовну силу. Клайв підвівся, щоб узяти запакований ланч, який принесла офіціантка. Який піднесений характер його місії і його амбіцій! Бетховен! Клайв укляк на стоянці, засипаній рінню, складаючи до рюкзака сендвічі з тертим сиром.

Відтак перекинув рюкзак через плече і спустився стежкою донизу. Уночі на Озера подули теплі вітри, і наморозь на деревах і луках біля струмка розтанула. Високі хмари були рівномірно сірі, світло — ясне і рівне, стежка — суха. Кращих умов наприкінці зими годі й бажати. Клайв зметикував, що в нього є вісім годин денного світла, хоча знав: доки видереться на пагорби та спуститься до сутінкової долини, дорогу назад шукатиме зі смолоскипом. У нього був час залізти на Скофелл-Пайк, але він поки що відкладе це, доки не подолає гору Еск-Гоз.

Годину абощо, звернувши на південь до Ланґстрату, Клайв відчував, що, незважаючи на весь оптимізм, стурбованість стискає його тісним кільцем. Він безпорадно дрейфував у сні наяву, вигадуючи заплутану історію про те, як хтось заховався за каменем, щоб його убити. Час до часу він кидав швидкий погляд через плече. Він добре знав це відчуття, тому що часто підкорював вершини сам-один. Завжди доводилося долати небажання. Це було актом волі, боротьбою з інстинктом — піти геть від людей, від житла, від хатнього тепла і допомоги. Відчуття масштабу, обмежене щоденною перспективою кімнат і вулиць, зненацька зіткнулося з колосальною порожнечею. Масивний бескет над долиною був однією довгою зловісною зморшкою на камені. Сичання і гуркіт потоку були мовою загрози. Його змучений дух і всі його основні інстинкти промовляли, що безглуздо і даремно продовжувати, що це помилка.

Але Клайв не спинявся, бо це кулення й острах — достеменне свідчення його стану — недуги, від якої він шукав порятунку, і доказ того, що його щоденна рутина — просиджування годинами за фортепіано — отак його згорбила. Тепер він розпростає плечі й не боятиметься. Тут немає загрози, просто елементарна байдужість. Є небезпеки, безперечно, але тільки звичайні, й досить помірні: травми від падіння, ризик заблукати, раптова зміна погоди, ніч. Якщо Клав з цим упорається, це поверне йому відчуття контролю. Невдовзі людське уявлення про ці скелі зітреться, пейзаж поверне свою красу і затягне Клайва; неймовірна давнина гір і тонка мережа життя, яке населяє вершини, нагадають йому, що він — частка цього ладу, мізерна частка, і що він звільниться.

Сьогодні, однак, цей благодатний процес вимагає більше часу, ніж зазвичай. Клайв ішов уже півтори години і поки що лише придивлявся до окремих валунів перед ним, міркуючи, що за ними може приховуватися, оглядав похмурі скелі та трави у видолинку, відчуваючи неясний жах, а в свідомості досі спливали уривки розмови з Верноном. Відкриті простори, які мали пригасити його гризоту, натомість пригашували все: всі його зусилля здавалися марними. Особливо симфонія: кволі вибухи, бундючність, приречені намагання збудувати гору зі звуків. Пристрасне прагнення. А що взамін? Гроші. Слава. Безсмертя. Це все — намагання заперечити випадковість, яка породила нас, намагання подолати страх смерті. Клайв зупинився, щоб затягнути шнурки. Далі він скинув светра і зробив великий ковток води з фляги, намагаючись змити смак копченого оселедця, необачно з’їденого за сніданком. Потім він зловив себе на тому, що позіхає і думає про ліжко у своєму номері. Але він не міг так швидко втомитися, та й не міг просто повернутися після всіх зусиль, витрачених на те, щоб досягти вершини.

Клайв дійшов до мосту через струмок і зупинився присісти. Треба прийняти рішення. Він може перетнути міст і тихо спуститися ліворуч на перевал Стейк-Пас, а може прямувати до самого кінця долини, потім вилізти нагору на триста футів по крутому схилу Танґ-Геду. Йому не хотілося дертися окаряч, але й не хотілося здаватися, визнаючи власну слабкість чи вік. Нарешті він вирішив триматися біля струмка — важкий підйом на гору має його підштовхнути, допомогти скинути заціпеніння.

За годину він досягнув кінця долини, що круто обривалась, і пошкодував про своє рішення. Почалася злива, і хай що там писалося на його дорогущому водонепроникному одязі, а після фізичних зусиль, витрачених на підйом, Клайв точно спітніє. Уникаючи мокрої слизької скелі внизу, він обрав стежку на високому дернистому березі, і, звісна річ, за кілька хвилин піт уже заливав очі разом з дощем. Його турбувало, що пульс настільки почастішав, аж Клайв що три-чотири хвилини зводив дух. Підйом мав бути у межах його можливостей. Він одпив води з пляшки і попрямував далі, й, користуючись самотністю, пирхав і голосно стогнав з кожним важким кроком.

Якби він був не сам, то, може, пожартував би з того, скільки принижень приносить старість. Але нині в Англії в нього не було близьких друзів, які поділяли б його захоплення. Усі його знайомі, здавалося, абсолютно щасливі й без дикого пустища; ресторан за містом, весняний Гайд-Парк — а відкритого простору їм і не треба. Та вони не можуть вважатися по-справжньому живими!.. Розпарений, мокрий, з дихавицею, він напружив тіло і, виборсавшись на трав’янистий виступ, ліг, охолоджуючи обличчя об дерен, і, підставивши дощу спину, проклинав друзів за їхню нудність і відсутність смаку до життя. Вони його підвели. Ніхто не знає, де він, і нікого це не хвилює.

П’ять хвилин послухавши, як дощ вистукує по тканині його водонепроникного одягу, Клайв звівся на ноги й поліз нагору. Хай там що, але чи справді Озерний край — настільки дике пустище? Він весь затоптаний пішоходами, і кожна діляночка позначена і пафосно уславлена. Насправді це не більш ніж величезна брунатна гімнастична зала, а ці схили — просто трав’яні турніки. Це просто зарядка під дощем.

Ще виснажливіші думки переслідували Клайва, коли він піднявся до сідловини, але щойно він видерся на височину і пішов повільніше, як дощ ущух, а довгий розрив у хмарині дозволив визирнути крихітній розраді — сонячному промінцю, і нарешті це сталося — Клайв почувся добре. Можливо, це не більш ніж дія ендорфінів, які виділяються при м’язовому навантаженні, а може, Клайв просто знайшов ритм. А може, це той завітний момент у горах, коли доходиш до сідловини й починаєш перетинати потік, і очам поволі відкриваються нові вершини та низини — Ґрейт-Енд, Еск-Пайк, Бовфелл. Тепер гори були прегарні.

Ступаючи майже по рівному, Клайв топтав жмуття трави, прямуючи до стежки, яка приводила мандрівців з Ланґдейлу. Влітку це був гнітючо-велелюдний маршрут, але сьогодні лише самотній мандрівник у синьому перетинав широку верховину, цілеспрямовано поспішаючи до Еск-Гозу, наче на рандеву. Коли подорожній наблизився, то стало ясно, що це жінка, і відкриття спонукало Клайва негайно уявити себе в ролі її чоловіка, який очікує там, куди жінка так наполегливо прямує; він чекає на неї біля самотнього гірського озера, кличучи на ймення, а коли вона наближається, виймає з пакунку шампанське та два срібні фужери і йде до неї... У Клайва ніколи не було ні коханки, ні дружини, які полюбляли б піші прогулянки. Сьюзі Марселлан, завжди охоча до новинок, одного разу подалася з ним до Катскіллу і виявилася безпорадною вигнанкою з Мангеттена, кумедно скаржачись увесь день на мошву, пухирі й відсутність таксі.

Доки Клайв досяг стежки, жінка випередила його на півмилі й почала віддалятися праворуч, у бік Аллен-Креґзу. Він зупинився, пропускаючи її, щоб самому лишитися на широкій висоті. У небі відкрився ще один просвіт, і позаду, на Роствейт-Феллі, косе світло сковзнуло по папороті, до брунатного кольору додавши полум’яно-червоні та жовті тони. Клайв стягнув з себе водонепроникну куртку, сховав її в рюкзак, з’їв яблуко та продумав маршрут. Він збирався залізти на Скофелл-Пайк, і хотілося рушати вже. Найкоротший шлях був від Еск-Гозу, але тепер, коли Клайву стало легше, йому схотілося пройти на північний захід, спуститися на озеро Спринклінґ-Тарн, знову спуститися на Стай-Гед і здійснити тривалу прогулянку Коридором. Якщо Клайв дійде до Ґрейт-Енду і повернеться тим самим шляхом, яким прийшов, до Ланґстрату, він дотемна буде в готелі.

Тому він попрямував легкою ходою до манких широких гребенів Еск-Гозу, відчуваючи, що фізична різниця між ним теперішнім і ним тридцятирічним не така вже й велика і що це не сухожилля, а дух утримує його. Які дужі тепер його ноги, як поліпшився його настрій!

Огинаючи широкі сліди, витерті мандрівцями, він рушив у обхід, до хребта попереду, і, як це часто траплялося, на ходу обдумував своє життя в нових умовах, тішачи себе спогадами про останні маленькі успіхи: перевидання на диску раннього оркестрового твору; майже побожну згадку про його творчість у недільній газеті; мудру і жартівливу промову, яку він виголошував, вручаючи нагороду ошелешеному школяру. Клайв обмірковував свою роботу загалом: вона здавалася багатою і розмаїтою щоразу, коли вдавалося підняти голову й подивитися на неї в перспективі, вона мов резюмувала все його життя. Він з любов’ю подумав про людей у своєму житті. Може, він занадто напосівся на Вернона, який намагався врятувати свою газету і захистити країну від жорстокої політики Гармоні. Сьогодні ж увечері він подзвонить Вернону. Їхня дружба надто важлива, щоб рвати її через якусь суперечку. Вони могли б, звісно, лишитися кожен при своїй думці та дружити як раніше.

Ці благочестиві роздуми привели його нарешті до гребеня, де відкрився широкий краєвид на Стай-Гед, але те, що Клайв побачив, змусило його роздратовано скрикнути. Розтягнувшись навіть не на милю, а більше, підсвічена сліпучо-флуоресцентними помаранчевими, блакитними й зеленими цятками, рухалася колона туристів. Це були школярі, можливо, ціла сотня школярів, і всі вони йшли до гірського озера. Обігнати їх усіх забере принаймні годину. Не замислюючись на стару тему — про ідіотизм кричущих барв анораків, про це візуальне забруднення, і про те, чому люди завжди ходять такими нестерпно великими зграями,— Клайв озирнувся праворуч, у бік Аллен-Креґзу, і тої миті, коли група туристів зникла, настрій у нього покращився. Він побереже енергію та не піде на Скофелл-Пайк, а натомість неквапливо подолає гребінь і через Торнітвейт-Фелл спуститься в долину.

Лічені хвилини, здавалося, він стояв на вершині скелі, знову дихаючи на повні груди та вітаючи себе за зміну планів. На нього чекала прогулянка, яку Вейнрайт^[26] у «Південних пагорбах» охрестив як «повну інтересу»; стежка піднімалась і спускалася побіля маленьких озерець, перетинаючи драговини, скелі та кам’янисті плато, досягаючи вершини Ґларамари. Це було майбуття, яке минулого тижня навіювало Клайву спокій перед сном.

Він долав шлях пішки зо чверть години, просто підіймаючись пагорбом, який увінчувався великою нахиленою поцяткованою кам’яною плитою, і нарешті сталося те, на що Клайв і сподівався: він смакував свою самотність, він був щасливий своїм тілом, його розум втішно витав деінде,— і тут Клайв почув музику, яку шукав, або принаймні знайшов ключ до розгадки її форми.

Це зійшло як дар. Великий сірий птах злетів з голосним криком тривоги, щойно Клайв наблизився. Коли птах набрав висоту і майнув удалечінь через долину, він зронив лункий крик із трьох нот, який Клайв визначив як інверсію, написану ним для пікколо. Яка витонченість, яка простота! Повторюючи і повторюючи цю послідовність звуків, Клайв намітив ідею простої і красивої пісні — майже чув її. Але не цілком. З’явився образ східців, які плавно спускалися вниз — від люку чи то горища, чи то легкого літака. Ноти накладалися одна на одну, перша вела за собою наступну. Він чув мелодію, вже тримав її — і от вона зникла. Ще відчувалося мерехтіння дражливого завершального образу, згасав заклик сумного мотиву. Ця синестезія була тортурами. Ці ноти були цілком взаємозалежні — маленькі поліровані гачечки, які прокручували мелодію по досконалій дузі. Він знову майже чув її, коли досяг вершини похилої скелі та спинився, щоб винишпорити в кишені блокнот і олівець. Не така вже мелодія й сумна. Там, усупереч усьому, багато іскринок оптимізму, рішучості. Завзяття.

Клайв почав гарячково накидати фрагменти почутого, сподіваючись поринути в інакше буття, коли раптом у свідомість втрутивсь інший звук — не пташиний крик, а дзюрчання голосів. Клайв був настільки захоплений, що мало не відкинув спокусу глянути вгору, але все ж таки нічого не міг із собою вдіяти. Задивившись на плиту, що височіла футів на тридцять, він помітив мініатюрне озеречко, навряд чи більше, ніж велика баюра. На траві, що торочками обрамляла озерце, стояла та сама жінка, яку він бачив, коли вона проходила повз,— жінка в синьому. До неї лицем стояв і стиха промовляв чоловік, убраний, безумовно, не для прогулянок. Обличчя в нього було видовжене і худе, як писок у тварини. Одягнений чоловік був у старий твідовий піджак і сірі фланелеві брюки, а також у плаский кашкет, а навколо шиї був зав’язаний клапоть брудної білої тканини. Можливо, фермер з пагорбів чи друг, який не любив ні походів, ні спорядження, але прийшов зустрітися з жінкою. Як-от Клайв і уявляв.

Ця несподіванка, ці яскраво-живі постаті в скелях, здавалося, були підготовані саме для нього. Так начебто вони були акторами, які пронизливо розігрували сценку, сенс якої він мав угадати, а вони грали це несерйозно, удаючи, ніби не здогадуються, що за ними спостерігають. Хай що там було, але в свідомості Клайва мигцем наче спалахнула неонова вивіска: мене тут немає.

Він пригнувся і продовжив свої записи. Якщо занотувати ті елементи, які він вловив, то можна буде усамітнитися на гребені й опрацювати решту. Почувши жіночий голос, він не звернув на нього уваги. Вже важко було пригадати те, що здавалося таким ясним усього хвилину тому. Якийсь час він боровся, а потім намацав його — цей багатошаровий тембр, такий явний, коли він щойно зринув, такий невловимий, коли увага відволіклася. Клайв мережив позначки якнайшвидше, ледве встигаючи за думкою, та коли жіночий голос раптово зірвався на крик, рука його застигла.

Клайв знав, що так не можна, знав, що має продовжувати писати, але вкотре вже визирнув з-за бескету. Жінка тепер повернулась обличчям до Клайва. Він здогадався, що їй під сорок. У неї було маленьке, смагле, хлоп’яче личко, а волосся — кучеряве й чорне. Вони з чоловіком знали одне одного — ось чому вони сперечалися — певно, сімейні чвари. Вона поставила свій рюкзак на землю і застигла в непокірній позі: ноги розставлені, руки в боки, голова ледь закинута. Чоловік на крок підступив до неї й схопив за лікоть. Вона різко скинула його руку з ліктя. Потім щось викрикнула, схопила рюкзак і спробувала завдати на плече. Але чоловік зловив його і потягнув до себе. Кілька секунд вони змагалися, і рюкзак літав туди-сюди. Нарешті чоловік забрав його й одним зневажливим порухом, самим змахом зап’ястя, шпурнув у гірське озерце, де рюкзак наполовину занурився під воду, повільно потопаючи. Жінка рвучко ступила два кроки до води, але передумала. Щойно вона повернула назад, як чоловік знову спробував узяти її за руку. Весь цей час вони розмовляли, сварилися, але їхні голоси лише вряди-годи долітали до Клайва. Він лежав на похилій плиті, затиснувши в руці олівця та блокнот, і зітхав. Чи не втрутитися йому, справді? Він уявив, як збігає вниз. Коли ж він досягне мети, то події можуть розгортатися так: чоловік утече, жінка буде вдячна, і вони разом спустяться до траси біля Сітоллера. Та навіть цей найменш вірогідний розвиток подій зруйнує Клайвове крихке натхнення. Чоловік, скоріше за все, спрямує свою агресію на Клайва, доки жінка дивитиметься на це цілком безпорадно. Або ж задоволено — бо й таке вірогідно: може, вони одним мотузочком пов’язані, то й напосядуться разом на непроханого захисника за те, що він посмів утручатися.

Жінка знову закричала, і Клайв, залігши та притиснувшися до скелі, заплющив очі. Щось неоціненно-коштовне — маленький самоцвіт — котилося геть від нього. Могло ж статися й інакше: замість залізти сюди, він би вирішив спуститися до Стай-Геду, минувши флуоресцентно-яскравих школярів, і пройти Коридором до Скофелл-Пайку. Те, що коїться тут, ішло б як іде. Їхня доля, його доля. Самоцвіт, мелодія. Її вагомість тиснула на нього. Так багато залежало від цього: симфонія, урочисте святкування, Клайвова репутація, ода радості оплакуваного століття. Клайв не сумнівався, що оте напівпочуте має вагу. У цій простоті — досягнення всього життя. Він також не сумнівався, що це не шматочок музики, яка просто чекає, щоб її відкрили; те, що він робив, доки його не перервали, було творенням, куванням мелодії з пташиного голосу, використанням пильної бездіяльності захопленого творчістю розуму. Стало ясно, що тепер Клайву доведеться робити вибір: або спуститися вниз і захистити жінку, якщо вона цього потребує, або ж прослизнути у бік Ґларамари й знайти усамітнений куток, щоб продовжити роботу, якщо не пізно. Він не міг лишатися тут і нічого не робити.

Розлючений голос примусив його розплющити очі та підвестися, щоб глянути вниз. Чоловік упіймав жінку за зап’ястя і щосили тягнув навколо озерця до прямовисної скелі, де лежав Клайв. Жінка вільною рукою чіплялася за землю — можливо, шукала камінь як зброю,— але цей опір тільки допомагав чоловіку щосили тягти жертву за собою. Її рюкзак уже остаточно затонув. Увесь цей час чоловік говорив до неї, його голос знову понизився до нечіткого, нерозбірливого мурмотіння. Вона різко і благально заскімлила, і Клайв збагнув, що саме мусить робити. Ще спускаючись по схилу, він усвідомлював, що його вагання були удавані. Він усе вирішив саме того моменту, коли його перервали.

Діставшися рівної землі, Клайв поквапився назад, звідки прийшов, а опісля почав спускатися західним гребенем, роблячи великий гак. За двадцять хвилин він знайшов плаский камінь, який правитиме йому за стіл, і став, нахилившись, над своїми записами. Від мелодії майже нічого не лишилося. Він намагався знову викликати її в пам’яті, але його зосередженість порушив інший голос — наполегливий внутрішній голос, який намагався самовиправдатися: якби він підійшов до пари, то хай що було б далі — насильство, чи загроза насильства, чи його збентежені вибачення, чи його заява в поліцію,— а найважливішому моменту в його кар’єрі прийшов би кінець. Мелодія не пережила би психічного збудження. Беручи до уваги широчінь гребеня і численні стежки, які перетинають цей хребет, Клайв з легкістю міг би розминутися з цими людьми. Наче його там і не було. Його там і не було. Він був у своїй музиці. Його доля, їхня доля, різні шляхи... Це не його справа. А ось це — його справа, і нелегка, і він не просить ні в кого допомоги.

Нарешті він опанував себе і взявся до роботи спочатку. Ось три ноти пташиного крику, ось вони оброблені для пікколо, а ось — починають накладатися, і тягнуться східці...

Він лишався там близько години, схилившися над записами. Нарешті сховав блокнота до кишені й пішов швидким кроком, тримаючися західного боку хребта, і скоро опинився на плато. Йому знадобилося три години, щоб дістатися готелю, і тут-таки знову задощило. Ще одна причина відмовитись од подальшого перебування тут, зібрати речі й попросити офіціантку викликати таксі. Він отримав те, що хотів, від Озерного краю. Він може попрацювати і в поїзді, а коли опиниться вдома, то перенесе цю створену високу послідовність нот і чарівну гармонію на фортепіано, скинувши кайдани з її краси і печалі.

Звісно, це було творче збудження, яке примусило його міряти кроками маленький готельний бар, очікуючи на таксі, час до часу зупиняючись, щоб глянути на опудало лисиці, яка причаїлась у вічнозеленому листі. Це було збудження, яке примусило його кілька разів вийти на стоянку — подивитися, чи не приїхало замовлене авто. Клайв рвався геть з долини. Коли повідомили, що його таксі прибуло, він квапливо вийшов і, жбурнувши речі на заднє сидіння, сказав водію рушати чимшвидше. Йому хотілося опинитися далеко, він мріяв, як сяде до поїзда, що мчить на південь, геть від Озер. Йому знову хотілося міського знеособлення й обмеженого усамітнення в своїй студії, і він безперестанно про це думав — безперечно, це збудження, а не сором, примушувало його почуватися саме так.

IV

1

Роуз Гармоні прокинулась о пів на сьому і ще навіть очей не розплющила, як у свідомості одразу спливли імена трьох дітей: Леонора, Джон, Кенді. Обережно, щоб не потривожити чоловіка, вона вилізла з ліжка і потягнулася по халатик. На ніч вона перечитала нотатки, а по обіді зустрічалася з батьками Кенді. Два інші випадки були звичайні: діагностична бронхоскопія, оскільки до дихальних шляхів потрапив арахіс, і дренаж грудної клітки через абсцес легені. Кенді була тихим вест-індським маленьким дівчатком, якому неня під час жахливої рутини затяжної хвороби розчісувала кіски і перев’язувала стрічкою. Операція на відкритому серці триватиме щонайменше три години, може і п’ять, а результат неясний. Батько збігав до крамниці в Брикстоні та приніс на прийом кошик з ананасами, манго, виноградом — щоб умилостивити каральне божество ножа.

І тепер, коли місіс Гармоні босоніж зайшла поставити чайник, аромати цих фруктів заповнювали кухню. Доки чайник нагрівався, вона перетнула вузький коридорчик до свого кабінету та стала збирати портфель, вряди-годи зазираючи туди, щоб передивитися записи. Відтак подзвонила голові партії, потім черкнула записку до свого дорослого сина, який спав у вітальні; повернулася до кухні зробити чай. Пішла з чашкою до кухонного вікна і, не торкнувшись мережаних фіранок, визирнула на вулицю. Налічила вісьмох осіб на тротуарі Лорд-Норт-стріт, на трьох більше, ніж було там само о тій самій годині вечора. Не було жодних ознак як телебачення, так і поліції, особисто обіцяної міністром внутрішніх справ. Слід було примусити Джуліана лишитися на Карлтон-Ґарденсі, на його старій квартирі, а не їхати сюди. Це ж точно мають бути конкуренти, ці люди, але вони стояли невимушеною балакучою зграйкою, як завсідники пабу ввечері влітку. Один з них опустився навколішки на землю, щось прикріплюючи до алюмінієвого стовпа. Потім підвівся й оглянув вікна і, здавалося, побачив Роуз. Вона безпристрасно спостерігала, як оператор, хитаючись, наводить на неї фокус. Коли камера майже порівнялася з її обличчям, Роуз відступила од вікна і пішла нагору вдягатися.

За чверть години вона кинула ще один погляд на вулицю, цього разу з вікна вітальні на два поверхи вище. Вона почувалась, як і мала почуватися перед напруженим робочим днем у дитячій лікарні: спокійна, уважна, охоплена нетерпінням скоріше взятися до справи. Учора ввечері не було гостей, ніякого вина за вечерею, година записів, сім годин безперервного сну. Вона не дозволить перебити їй цей настрій, тому вп’ялася поглядом у збіговисько — тепер там було дев’ятеро людей — з помірною зацікавленістю. Оператор склав свою висувну жердину та притулив до билець. Інший чоловік ніс тацю з кавою з крамниці, де торгують на винос, на Горсефері-роуд. І на що вони сподіваються — довідатися таке, чого ще не бувало? Та ще й зрання. Яке задоволення від такого роду діяльності? І чому вони всі — хто поріг оббиває — такі подібні, наче виведені з одного крихітного генофонду людства? Пикаті, з важкими підборіддями, нахраписті чолов’яги у шкірянках, а розмовляють з однаковим акцентом — сумішшю псевдококні та псевдошику, яку оздоблюють благально-войовничим виттям. Сюди, сюди, б’дь ласка, місіс Ґармоні! Роуз!

Повністю вбрана й готова йти, вона понесла чай і ранкові газети до затемненої спальні. Забарилася біля узголів’я. Останні дні у Джуліана були настільки мерзенні, що їй не хотілося будити його ще для однієї порції гидоти. Він пригнав на машині вчора з Вілтширу, тоді засидівся допізна, потягуючи віскі,— вона це знала,— дивлячись на відео «Чарівну флейту» Берґмана. Потім витягнув усі листи від Моллі Лейн, які безглуздо розпалювали в ньому його гротескні жадання. Слава Богу, той епізод закінчився, слава Богу, та жінка вмерла.

Листи, як і раніше, були розкидані по килиму, і йому варто було б їх позбирати, доки не прийшла прибиральниця. На подушці було видно тільки його голову — п’ятдесят два роки, а волосся досі чорне. Роуз ніжно скуйовдила йому пасма. Іноді, під час обходу, медсестра може таким чином розбудити дитину, і Роуз завжди зворушували такі секунди зніченості в хлоп’ячих оченятах, коли дитя усвідомлювало, що воно не вдома, а дотик не мамин.

— Любий,— прошепотіла Роуз.

Його голос приглушувала зимова ковдра.

— Вони там?

— Дев’ятеро.

— Чорт.

— Мені треба бігти. Я подзвоню. Бери.

Він відгорнув ковдру в себе з обличчя й сів.

— Звісно. Дівчинка. Кенді. Хай щастить.

Вони злегка поцілувалися в уста, й Роуз подала йому до рук чашку. Погладила його по щоці й нагадала про листи на підлозі. Потім тихо відійшла й зателефонувала своїй секретарці в лікарню. У передпокої вона вбралась у товсте вовняне пальто, подивилася на себе в дзеркало, хотіла забрати ключі й шарф, але передумала і повернулася нагору. Джуліана вона заскочила саме таким, яким і очікувала: він дрімав горілиць, розкинувши руки, чай вистигав біля стосу відомчих паперів. За останній тиждень, відколи почався скандал,— а фотографії оприлюднять завтра, у п’ятницю,— у Роуз зовсім не було часу, не випадало навіть секунди, коли обговорити з ним свої справи, і хоча вона знала, що запам’ятовувати імена — це його навички як політика, її зворушило, що він не полінувався запам’ятати ім’я дівчинки. Роуз торкнулася його руки і прошепотіла:

— Джуліане.

— О Боже,— промовив він, не розплющуючи очей.— Перша зустріч о пів на восьму. Пройти крізь цей гадючник.

Вона озвалася голосом, яким послуговувалася для заспокоєння зневірених батьків: повільним, тихим, етерним і зовсім не суворим.

— Усе буде добре, дуже добре.

Він усміхнувся їй, абсолютно не переконаний. Вона нахилилася й сказала йому на вухо:

— Вір мені.

Унизу вона ще раз подивилася на себе в люстро. Застебнула пальто на всі ґудзики й загорнула шарф так, щоб він наполовину затуляв їй обличчя. Узяла портфель і нарешті вийшла з квартири. У передпокої вона зупинилася біля дверей, затримавши руку на замку, готуючись його відімкнути і прожогом кинутися до своєї машини.

— Ой! Розі! Сюди! А тепер сумний погляд, будь ласка, місіс Гармоні.

2

Приблизно тої ж години, за три милі на захід, Вернон Голлідей прокидався та знову провалювався в сновиддя — чи то пак у спогадування, підсилене сновидною формою, у сни-спогади про те, як він біжить коридорами по запиленій червоній килимовій доріжці до зали засідань, запізнюючись, знову запізнюючись, запізнюючись, і від цього наразиться на неминуче презирство, біжить з останнього засідання на це засідання, і до обіду буде їх ще сім, зовні здається, що він просто іде, але всередині він мчить, як спринтер, цілий тиждень, викладаючи аргументи перед розлюченими граматиками, а потім перед скептичною радою директорів «Експерта», перед виробничим штатом, перед юристами, потім перед своїми підлеглими, а далі — перед підлеглими Джорджа Лейна, перед Радою зі справ преси, і живою телевізійною авдиторією, і незліченними, нездатними запам’ятатися, задушливими радіостудіями. Вернон обстоював громадський інтерес до пакету фотографій саме так, як і в розмові з Клайвом, тільки елегантніше, велемовніше і жвавіше, з більшим притиском і ясністю, з прикладами, з діаграмами, графіками й таблицями, з заспокійливими прецедентами. Але здебільшого він біг, з небезпекою для життя вламуючись у вир таксі, у заюрмлені вулиці, прямуючи з таксі до мармурових фойє, у ліфти та з ліфтів, біг коридорами, які дратували тим, що тягнулися нагору, гальмуючи біг, примушуючи спізнюватися. Вернон ненадовго прокинувся й помітив, що його дружина, Менді, уже покинула постіль; потім очі в нього заплющилися, і він знову опинився там — високо піднімаючи портфель, перепливав чи то воду, чи то кров, чи то сльози, які текли по червоній килимовій доріжці, що вела до амфітеатру, де Вернон сходив на подіум, щоб пояснити сутність своєї справи, доки всі навколо загробно мовчали, і тиша нависала навколо, наче секвої, а в мороці десятки людей уникали дивитися на нього, а хтось за кілька кроків од нього віддалявся по цирковій тирсі, і цей хтось був схожий на Моллі, але не озивався, хай скільки Вернон кликав.

Нарешті він цілком прокинувся під лагідні звуки: пташине щебетання, гру радіо на кухні, тихе клацання дверцят шафи. Він відсунув ковдру й лежав горілиць голий, відчуваючи, як центральне опалення висушує липкий піт на грудях. Його сни були просто калейдоскопом уламків минулого тижня, справедливою відповіддю на його темп і емоційні виклики, але вони оминали — через мимовільну упередженість несвідомого — стратегію, логіку, яка фактично тримала його при глузді. День публікації призначений на завтра, на п’ятницю, а одна світлина відкладена до понеділка, щоб підігріти тему. І ця тема аж пашіла життям, вирувала, штурхалася і летіла так, що навіть випереджала Вернона. Протягом кількох днів, щойно заборону було знято, «Експерт» мусував історію Гармоні, розпалюючи громадський інтерес, тож фото, ніким ще не бачені, стали легендою політичної культури, від парламенту до пабу, часткою всеохопної дискусії, предметом, про який жоден важливий гравець не може не скласти власної думки. Газета висвітлювала судові баталії, холодну підтримку братів по уряду, тремтливе сум’яття прем’єр-міністра, «серйозну стурбованість» високопоставлених діячів опозиції, міркування поважних і порядних. «Експерт» відкрив свої шпальти для випадів з боку тих, хто виступав проти публікації, і він же організував телевізійні дебати з необхідності ухвалення закону про конфіденційність.

Незважаючи на інакомислячих, загальний консенсус був такий: «Експерт» — респектабельний бойовий часопис, а уряд занадто довго був при владі, він і фінансово, і морально, і сексуально розбещений, а Джуліан Гармоні — плоть від плоті цього уряду, підступний тип, чию голову треба негайно подати на тарелі. За тиждень наклад виріс на сто тисяч, і головний редактор став помічати, що його аргументи зустрічає тиша, а не протест з боку редакторів; потай усі хотіли, щоб він не зупинявся, але щоб у протокол занесли їхню принципову незгоду. Вернон вигравав суперечки, тому що всі підлеглі тепер побачили, що вб’ють двох зайців — і газету врятують, і совісті не заплямують.

Він потягнувся, затремтів, позіхнув. До першої наради було ще сімдесят п’ять хвилин, і незабаром він устане, поголиться та прийме душ, але не зараз, не зараз, поки ще насолоджується останніми спокійними моментами. Його голизна на тлі простирадла, розпусно зібгана під ногами білизна, власні геніталії, які, як на його вік, ще не цілком затуляло велике черево, викликали в ньому неясні сексуальні думки, що плавали в свідомості, наче далекі літні хмарки. Але Менді вже пішла на роботу, а його остання коханка, Дана, яка працювала в Палаті общин, до вівторка за кордоном. Вернон перекотився на бік і спитав себе, чи не почати мастурбацію: це б добре зарадило, прояснивши голову. Він похапцем здійснив кілька спроб, потім припинив. У ці дні йому немов бракувало цілеспрямованості та ясності, свободи розуму, і сама дія здавалася напрочудвіджилою і неймовірною, як-от добувати вогонь тертям двох паличок. Окрім того, у житті Вернона останнім часом сталося стільки всього такого, що слід обміркувати,— стільки всього реального, що викликало захват,— що навряд чи з ним може конкурувати чиста фантазія. Що він сказав, що він скаже, як усе піде, наступний крок, наслідки успіху... тиждень плинув дедалі швидше, і практично щогодини Вернену відкривалися нові грані його здібностей і потенціалу, бо його дар переконання і планування почав приводити до результатів, тож він почувався великим і милостивим, трохи безжальним, але зрештою добрим, здатним сам-один вистояти проти течії, дивлячись понад головами сучасників, немов знаючи, що це він визначатиме долю своєї країни і він витримає відповідальність. Не просто витримає — він потребує цього тягаря, його дар вимагав такого навантаження, якого не знесе жодне інше плече. Хто ще зміг би діяти так рішучо, щойно Джордж, сховавшись за агентом, випустив фотографії на ринок? Вісім інших газет робили заявки, і Вернону довелося збільшити ставку в чотири рази, щоб виграти. Йому здавалося дивним, що не так давно він страждав од оніміння шкіри голови і відчуття небуття, й це викликало в нього страх перед божевіллям і смертю. Похорон Моллі розхвилював його. Тепер же Вернона до кінчиків пальців заповнювали життєва мета і саме життя. Історія ожила, тож і він ожив також.

Але одна маленька причина заважала його повному щастю: Клайв. Вернон так часто звертався до нього подумки, вишукуючи доказів, договорюючи те, що міг би сказати того вечора, аж зміг майже переконати себе, буцімто в тій суперечці переміг свого старого друга, перетягнув на свій бік так само, як і динозаврів з ради директорів. Але вони не розмовляли після того розладу, і Вернон непокоївся дедалі більше, бо наближався день публікації. Чи Клайв поринув у роздуми, чи розлютився, чи замкнувся у себе в студії, занурившись у роботу і не звертаючи уваги на громадські події? Кілька разів за тиждень Вернон намагався урвати хвильку, щоб подзвонити йому. Але його гризло, що Клайвові нові нападки порушать його рішучість, потрібну на майбутніх засіданнях. Вернон якийсь час зизив оком на телефон біля ліжка за сугорком зім’ятих подушок, а потім кинувся до нього. Краще не дозволяти роздумам знову нагнати на нього острах. Вернон мусить зберегти цю дружбу. А це слід робити, доки він спокійний. Він уже дзвонив, коли помітив, що лише чверть на дев’яту. Занадто рано. Клайв незграбно підняв слухавку, почувся якийсь стукіт, і це натякало на його стан, близький до параплегії^[27] перерваного сну.

— Клайве? Це Вернон.

— Що?

— Вернон. Я тебе збудив. Пробач.

— Ні, ні. Нічого страшного. Я просто стояв тут, просто міркував...

У слухавці почувся шелест простирадл: Клайв ворушився в ліжку. Чому ми так часто брешемо по телефону про свій сон? Чи це наша вразливість, яку ми боронимо? Коли Клайв знов озвався, голос його вже не був таким хрипким.

— Я хотів тобі подзвонити, але у мене репетиції наступного тижня в Амстердамі. Я стільки гарував...

— Я теж,— сказав Вернон.— Не було цього тижня коли голову підняти. Слухай, я хотів знову поговорити з тобою про світлини.

Повисла пауза.

— Ах, так. Про ті. Певен, ти поставив їх у номер.

— Я вислухав багато думок, і ми дійшли консенсусу, що їх треба публікувати. Завтра.

Клайв голосно відкашлявся. Голос його звучав на диво спокійно.

— Я вже висловив свою думку. Ми просто зупинимося на тому, що у нас незгода.

Вернон сказав:

— Не хочу, щоб це стало поміж нами.

— Звісно, не стане.

Розмова перейшла на інші теми. Певна річ, Вернон у загальних рисах розповів про весь свій тиждень. Клайв поділився, як він працював ночами, і які великі робить успіхи у симфонії, і яка чудова ідея була прогулятися в Озерному краю.

— О так,— промовив Вернон.— І як воно було?

— Я прогулювався в одному місці — зветься Аллен-Креґз. Ось там у мене стався прорив — чисте натхнення, ця мелодія, бачиш...

Аж тут Вернон почув писк — це його викликали по телефону. Двічі, тричі, потім усе стихло. Хтось із його офісу. Напевно, Френк Дибен. Сьогодні — останній і найважливіший день у справі. Вернон сів голяка на краю ліжка і схопив наручного годинника, щоб звірити його з будильником. Клайв не розізлився на нього, отже, все чудово, а зараз час іти.

— ...їм не було мене видно, і гидко було на це дивитися, але мені довелося прийняти рішення...

— М-м-м,— мугикав Вернон що півхвилини. Він напнув телефонний кабель як струну, стоячи на одній нозі, намагаючись вихопити білизну з купи. Який там душ. І яке там гоління.

— ...і він міг до смерті забити її, знаю. Та все ж таки...

— М-м-м.

Затиснувши телефон плечем, він намагався нечутно здерти целофан з сорочки. Чи це знічев’я, чи це з садизму пралі застібають сорочки на всі ґудзики?

— ...десь на півмилі геть і знайшов таку скелю і, можна сказати, використав її як стіл...

Вернон наполовину застрибнув у брюки, коли знову пролунав дзвінок.

— Певна річ,— сказав він.— Скелястий стіл. Будь-хто при здоровому глузді використав би його саме так. Але, Клайве, я запізнююся на роботу. Пора бігти. Як щодо випити завтра?

— Ой. Ох, усе гаразд. Гаразд. Заскоч після роботи.

3

Вернон виборсався з заднього сидіння крихітного авта, яке газета вислала по нього, і став на тротуарі біля будівлі «Експерта», осмикуючи зім’ятий костюм. Коли він квапився через чорно-рудий мармуровий вестибуль, то побачив Дибена, який очікував на ліфт. Френк став заступником редактора відділу зарубіжних новин на свій двадцять восьмий день народження. Спливло чотири роки і троє редакторів, а він досі був на цій посаді, але, за чутками, йому вже почало набридати. Його називали Кассієм за худе і голодне обличчя, проте це було несправедливо: очі у нього темні, обличчя — видовжене і бліде, щетина — густа, що надавало йому вигляду поліцая в слідчому ізоляторі, але тримався він чемно, хоч і трохи замкнено, а його розум приваблював гостротою. Вернон завжди несвідомо не любив Франка, але став ближче спілкуватися з ним у перші дні скандалу з Гармоні. Увечері після винесення редакційною радою вотуму недовіри головному редактору, увечері після розмови Вернона з Клайвом, парубок у сутінках на вулиці видивлявся згорблену постать Вернена й нарешті підійшов, торкнув за плече і запросив випити. У Дибеновому тоні було щось переконливе.

Вони вийшли у провулок до пабу, якого Вернон не знав,— подертий червоний плюш і тьмяне від цигаркового диму повітря,— і знайшли кабінку за величезним гральним автоматом. За джином з тоніком Френк зізнався начальнику в своєму тихому обуренні з приводу того, як усе повернулося. Учорашнє голосування було маніпуляцією з боку завжди підозріливих членів редакції, чиї свари і чвари тягнуться вже роками, і він, Френк, вирішив не лити воду на їхній млин, не лишився на нараду, пояснивши це завалом роботи. Є й інші працівники, сказав він, хто почувається так само, хто хотів би, щоб «Експерт» збільшив свою привабливість, ожив та зробив щось сміливе, як-от оприлюднив матеріали на Гармоні, але мертві руки граматиків тримають усі важелі — передплату і просування. Стара гвардія радше зажене газету в могилу, ніж дозволить їй вийти до тих читачів, кому ще нема тридцятьох. Граматики відмели геть крупніший шрифт, розділ «Стиль життя», додаток про здоров’я, колонку пліток, віртуальну лотерею і колонку психолога, а також нові рубрики — про королівську родину й поп-музику. Тепер вони накинулися на єдиного редактора, який міг би врятувати «Експерта». Молоді співробітники підтримують Вернона, але не мають права голосу. Ніхто не хоче першим піднятися на захист і наразитися на розстріл.

Відчувши раптову легкість у ступнях, Вернон попрямував до бару взяти ще випивки. Вочевидь, час дослухатися до молодих підлеглих, час їх підвищувати. Френк за столом запалив цигарку і чемно розвернув стілець, щоб дим курився вбік, геть з кабінки. Він узяв склянку й повів далі. Звісно, він не бачив світлин, але знає, що поставити їх — цілком правильно. Він підтримує Вернона, ба більше: він хоче бути корисним, тому було б неправильно відкрито оголосити себе прибічником головного редактора. Відтак він вибачився і пішов у буфет, щоб замовити сосиски з пюре, а Вернон уявив орендовану кімнату або квартирку, і там анікого, і немає там дівчини, яка б чекала, коли ж повернеться заступник редактора відділу зарубіжних новин.

Коли Френк знову сів, то поривчасто сказав:

— Я можу тримати вас у курсі. Надавати вам можливість дізнаватися, хто і що казатиме. Я можу з’ясувати, хто вас насправді підтримує. Але я маю видаватися непричетним, нейтральним. Чи є у вас якісь заперечення проти цього?

Вернон не піддався. Він мав надто великий досвід, щоб дозволити собі заангажувати офісного шпигуна, поки не дізнається про нього більше. Отож він перевів розмову на політику Гармоні, й удвох вони приємно згаяли півгодини у згоді, обговорюючи загальне презирство до цієї особи. Але за три дні опісля, коли Вернон почав метушитися, до божевілля наляканий скаженою опозицією, і — ледь-ледь, але завагався,— він наштовхнувся на Дибена у тому самому пабі, у тій самій кабінці, й показав йому фотографії. Ефект був обнадійливий. Френк довго й уважно роздивлявся кожну світлину, не коментуючи, просто похитуючи головою. Потім поклав їх назад у конверт і тихо сказав:

— Неймовірно. Яке лицемірство!

Вони сиділи у замисленому мовчанні, потім Френк додав:

— Ви просто повинні це зробити. Не дозволяйте їм вас зупинити. Це зруйнує його шанси на прем’єра. Це його доконає. Верноне, я справді хочу допомогти.

Підтримка з боку молодих працівників не була настільки явною, як стверджував Френк, однак у ті дні, коли доводилося приборкувати «Експерта», безцінно знати, які аргументи влучають у ціль. Завдяки рандеву за автоматом Вернон довідувався, коли і чому починається розкол в опозиції і коли можна буде дотиснути працівників своїми аргументами. Плануючи і здійснюючи рекламну кампанію, Вернон точно знав, кого з-поміж граматиків ізолювати і використати. Він міг випробовувати свої ідеї на Френку, який і сам запропонував деякі хороші ходи. Скоріше за все, Вернону треба було з кимсь поговорити — з кимсь, хто поділяє його відчуття історичної місії, поділяє його хвилювання й інстинктивно розуміє доленосний характер справи і хто простягне руку допомоги, коли всі інші настільки критичні.

За сприяння генерального директора було створено рекламні тексти й анонси, і наклад почав зростати, серед підлеглих поширювалося приглушене, але невблаганне збудження, і вже не було потреби зустрічатися з Френком. Але Вернон збирався нагородити його за відданість і взяв його на замітку, щоб дати йому посаду Летис — редакторки відділу аналітики. Її нерішучість у випадку з сіамськими близнюками коштувала їй переходу на випробувальний термін. Шаховий додаток був її смертним вироком.

Зараз, у четвер уранці, в останній день перед публікацією, Вернон разом з помічником піднявся на четвертий поверх у допотопному ліфті, який, здавалося, дрижаки хапав. Вернон почувався, наче повернувся до днів свого студентського акторства — до генеральної репетиції: липкі долоні, бурчання в кишках і пронос. Ранкова планерка вже скінчилася, усі старші співробітники редакції, усі провідні журналісти й чимало ще хто вже побачили світлини. Перше число пішло до друку о чверть на шосту, але тільки о пів на десяту, в останньому випуску, образ Гармоні, його дамська сукня, його проникливий погляд стануть жорстоким розмитим відбитком на сталевих роликах нового Кройдонського заводу. Ідея полягала в тому, щоб не дати конкурентам передрукувати інформацію у своїх пізніших випусках і поширити спойлери^[28]. На одинадцяту вийдуть на маршрут вантажівки, які розводять газети. Тоді буде запізно все перегравати.

— Ви бачили друк,— мовив Вернон.

— Чисте блаженство.

Сьогодні всі газети, одно- й багатосторінкові, змушені писати на ту саму тему. У всіх заголовках, у всіх розслідування видно було неохоту і заздрість. «Індепендент» утомлено описав закони про конфіденційність у десятьох різних країнах. «Телеграф» пишномовно теоретизував у психологічному дусі про переодягання, а «Ґардіян» надав цілий розворот, де помістив фотографію Джона Едгара Гувера^[29] в сукні для коктейлів, під глузливий інформаційний матеріал про трансвеститів у громадському житті. Жодна з цих газет не опустилася настільки, аби згадати «Експерта». «Мірор» і «Сан» зосередилися на житті Гармоні у себе на фермі у Вілтширі. Обидва часописи показували схожі зернисті фото, зняті довгофокусним об’єктивом: міністр закордонних справ з сином зникають у темряві повітки. Величезні двері були широко розчахнуті, й світло падало на плечі Гармоні, але на не руки, мов провіщаючи, що ця людина скоро буде поглинута темною непроглядністю.

Між другим і третім поверхами Френк натиснув кнопку гальмівного механізму лебідки, і ліфт зупинився з жахливим поштовхом, який аж змусив Вернона схопитися за серце. Кабіна червоного дерева, пишно оздоблена латунню, рипіла, гойдаючись над шахтою. Вони раніше таким чином проводили кілька нарад. Головний редактор постарався приховати страх і вдати безтурботність.

— Два слова,— сказав Френк.— Макдональд на нараді виголосить промову. Не те щоб вибачиться, не те щоб вибачить вас. Але ж ви розумієте: вітання й усе таке, й оскільки ми рухаємося вперед, нам краще працювати разом.

— Гаразд,— відповів Вернон. Було б чудово послухати, як заступник редактора вибачається, стараючись не показувати, що вибачається.

— Справа в тому, що інші можуть приєднатися, можуть навіть почутися оплески і все таке. Якщо ви не проти, мені краще не втручатися, сісти подалі, не проявляти себе на даному етапі.

Вернон відчув усередині слабеньку коротку тривогу, наче якийсь забутий рефлексивний м’яз напружився. Відчував цікавість, але й недовіру, проте вже запізно було зараз щось робити, тому він сказав:

— Звісно. Ви мені потрібні на своєму місці. Найближчі кілька днів можуть бути вирішальними.

Френк натиснув кнопку, і зо мить нічого не відбувалося. Потім ліфт опустився на кілька дюймів, перш ніж смикнутися вгору.

Як зазвичай, Джин стояла по той бік розсувних дверей зі стосом листів, факсів та інформаційних бюлетенів.

— На вас чекають у шостій кімнаті.

Перша зустріч була з менеджером з реклами і його групою, яка вважала, що пора підняти ціни. Вернон волів вичікувати. Кваплячись коридором, застеленим червоною килимовою доріжкою, як у його сновиддях, Вернон помітив, що Френк відстав, зате приєдналися двоє інших — верстальники. Вимагали обрізати фотографію на першій сторінці, щоб звільнити більше місця для заголовку, але Вернон уже склав думку про те, який саме макет йому треба. Редактор некрологів, Менні Скелтон, боком вийшов зі свого крихітного кабінету й на ходу тицьнув Вернону в долоню кілька машинописних сторінок. Це був матеріал, замовлений на той раз, якщо Гармоні вкоротить собі віку. До юрби приєднався редактор відділу листування з читачами, сподіваючись урвати хвильку для перемовин, доки не почалася нарада. Тепер, прямуючи до шостої кімнати, Вернон знову був самим собою — великим і милостивим, трохи безжальним, але зрештою добрим. Там, де інші відчували у себе на плечах тягар, він відчував сприятливу легкість, ба навіть сяйво компетентності й комфорту, його руки от-от виріжуть ракову пухлину з політичного тіла: саме цей образ він збирався використати в статті на першій шпальті, яка й відправить Гармоні у відставку. Лицемірство буде викрито, країна залишиться в Європі, смертна кара й обов’язковий призов до армії лишаться сновиддям і мрією божевільців, соціальне забезпечення збережеться так чи інакше, глобальна екологія отримає непоганий шанс, і Вернон уже ладнався заспівати.

Він не заспівав, проте наступні дві години минули жваво, наче легка оперета, де всі арії були його і де переливи змішаного хору на всі голоси вихваляли його, гармонійно перегукуючись із висловленими промовцем думками. Далі настала одинадцята година, і в кабінет Вернона на ранкову нараду зібралося набагато більше відвідувачів, ніж зазвичай. Редактори та їхні заступники, фахівці і журналісти позаймали всі крісла, притулилися до всіх стін і вмостилися на підвіконнях та радіаторах. Ті, хто не зміг протиснутися до кабінету, юрмилися в дверях. Балачки припинилися, коли головний редактор сів у крісло. Почав він епатажно — як завжди, без прелюдій, тримався звичної рутини: кілька хвилин присвятив огляду попереднього числа, а потім пробігся за списком. Сьогодні, звісно, жодних інших пропозицій на першу сторінку не буде. Поступився Вернон лише в одному: змінився звичний порядок, тож місцеві новини й політика підуть у кінець. Спортивний редактор давав репортаж про Олімпіаду в Атланті та ахи-охи про справи англійських пар у настільному тенісі. Літературний редактор, який до того ніколи не вставав удосвіта, щоб відвідати ранкові збори, сомнамбулічно повідав про роман, присвячений їжі, і звучало це настільки претензійно, що Вернону довелося забрати в нього слово. Відділ мистецтв розповів про фінансову кризу, а Летис О’Гара нарешті була готова запустити матеріал про медичний скандал у Голландії, а також — на честь особливій події — запропонувала матеріал про те, як промислове забруднення перетворює риб-самців на самиць.

Коли заговорив редактор зарубіжних новин, увага в кімнаті зосередилася. Планується зустріч європейських міністрів закордонних справ, і там буде Гармоні — якщо тільки не подасть у відставку. Коли спливло це припущення, кімнатою поширився схвильований гомін. Вернон звернувся до редактора відділу політичних новин Гарві Строу, який пролив світло на історію політичних відставок. Таких останнім часом було небагато, і це мистецтво явно вмирало. Прем’єр-міністр, сильним боком якого була дружба й відданість, а слабким — політичний інстинкт, імовірно, чіплятиметься за Гармоні, доки його не змусять піти. Це продовжило б інтригу, що лише на користь «Експерту».

На запрошення Вернона керівник відділу розповсюдження підтвердив останні дані: наклад був найкращий за сімнадцять років. При цьому мурмотіння перетворилося на галас, а на порозі почалися штовханина і штурханина — журналісти біля стійки Джин відчайдушно намагалися протиснутися крізь живу перепону тіл. Вернон грюкнув по столу, закликаючи зібрання до порядку. Пора нарешті послухати Джеремі Болла, редактора місцевих новин, який розповів: сьогодні перед судом зі звинуваченням у вбивстві постане десятирічний хлопчик; ґвалтівник Озерного краю здійснив другий за тиждень напад, а учора ввечері заарештований якийсь чоловік; нафта залила узбережжя Корнволлу. Але нікого це не цікавило, бо була лише одна тема, яка підігріла б натовп — і нарешті Болл заговорив про неї: на лист у «Чорч Таймс» від єпископа, який атакує «Експерта» за матеріал про Гармоні, потрібно відповісти у сьогоднішньому номері на першій шпальті; слід подати матеріал про сьогоднішні збори урядового комітету; до вікна штаб-квартири Гармоні у його виборчому окрузі у Вілт-ширі кинули цеглину. Новини супроводжувались уривчастими оплесками, а коли кілька слів промовив Грант Макдональд, Вернонів заступник, запала тиша.

Грант був ветераном «Експерта» — здоровило, чиє обличчя майже сховалося в безглуздій рудій бороді, яку він ніколи не підстригав. Він полюбляв розігрувати шотландця, напинаючи кілт на Бернсівський вечір^[30], що він сам і організував для газети, й дудіти на волинці під час новорічних корпоративів редакції. Вернон підозрював, що Макдональд ніколи не бував у краях, північніших за Масвелл-Гілл^[31]. На публіці він надавав головному редактору належну підтримку, а наодинці був налаштований скептично щодо його починання. Здавалося, уся редакція знала про його скепсис — ось чому так спрагло слухала. Ґрант почав низьким риком, який мов посилив тишу навколо.

— Тепер я можу сказати,— і це буде для вас сюрпризом,— що у мене від самого початку були деякі сумніви...

Цей лукавий вступ отримав у нагороду одважний вибух реготу. Вернон просто був у захваті від такої дволикості: по-візантійському хитромудрої і лукавої. Виникла асоціація з полірованим різьбленим тарелем щирого золота, мережаним побляклими ієрогліфами.

Макдональд пояснив свої сумніви: втручання в особисте життя, бульварні методи, підводне каміння тощо. Потім він перейшов до суті справи й підвищив голос. Френк не помилився у своєму донесенні.

— Але я за ці роки зрозумів, що в нашій справі трапляються моменти — нечасто, звісно,— коли власні думки мають відійти на другий план. Вернон зробив свою справу з пристрастю, керуючись інстинктом справжнього журналіста, і відчувається, що тут, у цих стінах, є подих життя, і це повертає мене до старої доброї пори триденки^[32], коли ми вміли писати по-справжньому. Сьогодні тиражі промовляють самі за себе — ми зачепили за живе громадський настрій. Отже...— Ґрант повернувся до головного редактора й осяйно всміхнувся.— Ми знову на коні, й це завдяки вам. Верноне, тисяча подяк!

Після гучних оплесків виступили інші з короткими промовами і вітаннями. Вернон сидів, схрестивши руки на грудях, з урочистим обличчям, опустивши погляд на прожилки шпонованого столу. Він хотів усміхнутися, але вирішив, що це неправильно. Він задоволено спостерігав, як генеральний директор, Тоні Монтано, потай занотовує, хто і що говорить. Хто в команді. Його треба тихенько відкликати вбік і заспокоїти стосовно Дибена, який розтягнувся в кріслі, глибоко засунувши руки у кишені, хмурився і похитував головою.

Вернон підвівся, щоб його бачили ті, хто сидів у глибині кімнати, й подякував навзаєм. Він знає, сказав він, що більшість присутніх у той чи інший момент були проти публікації. Але він дякує за це, тому що деякі аспекти журналістики подібні до науки: найкращі ідеї — ті, які виживають і зміцнюються завдяки розумній опозиції. Ці легенькі лестощі викликали щирі оплески: отже, нема чого соромитися й нема чого боятися розплати. Заки оплески затихли, Вернон спромігся протиснутися крізь юрбу до настінної дошки. Він оддер липку стрічку, якою кріпився великий аркуш паперу, та відкрив удвічі збільшену стандартну плівку — макет першої шпальти на завтра.

Усю ширину — вісім колонок — заповнювала фотографія, а під заголовком три чверті шпальти займав текст. Притихла кімната роздивлялася просту сукню, уявний подіум, нахабну позу: модель грайливо і спокусливо вдає, що відштовхує погляд камери; крихітний бюст, майстерно виставлені напоказ бретельки ліфчика, слабкий рум’янець гриму на вилицях, чуттєва помада, що додає об’єму губам, і від цього вони видаються закопиленими; інтимний, томний погляд начебто іншої, але цілком упізнаваної публічної особи. По центру внизу, тридцять другим кеглем, малими літерами, був один рядок: «Джуліан Ґармоні, міністр закордонних справ». Більше на сторінці нічого не було.

Юрба, доти така несамовита, зараз принишкла, приборкана до кінця, і мовчання тривало понад півхвилини. Потім Вернон відкашлявся і почав описувати стратегію на суботу й понеділок. Як потім один молодий журналіст зауважив іншому в їдальні, то наче побачити, як когось знайомого публічно роздягли й відшмагали. Зірвали маску й покарали. Попри це, після того, як усі розійшлися та повернулися до своїх робочих місць, загальна думка була така: це робота справжнього професіонала. Перша сторінка, безсумнівно, стане класикою, яка одного чарівного дня викладатиметься в школі журналістики. Візуальний вплив був незабутній, як і простота, непохитність, міць. Макдональд мав рацію: інстинкт у Вернона безпомилковий. Вернон цілив у яремну вену, коли переніс текст на Другу сторінку, опираючись спокусі кричущого заголовка і багатослівного підпису. Він знав силу того, що тримав у руках. Він дав самій фотографії промовляти за себе.

Коли з кабінету вийшла остання людина, Вернон замкнув двері й розвіяв задуху, розчинивши вікна навстіж, щоб впустити сире березневе повітря. До зустрічі п’ять хвилин, і йому слід поміркувати. По внутрішньому телефону він наказав Джин, щоб його не турбували. Думки прокручувалися по колу, і в голові було одне: усе минуло добре, усе минуло добре. Але було щось іще, щось важливе, якась нова інформація, на яку він мав відгукнутися, але його покликали, урвали, а потім він забув; це спалахнуло у низці інших подій. Це була репліка, фрагмент, що здивував його тоді. Він повинен був відгукнутися негайно.

Він так і не зміг пригадати цього до кінця дня, коли знову отримав нагоду лишитися на самоті. Він стояв біля дошки, намагаючись знову вловити летке відчуття несподіванки. Заплющив очі й почав пригадувати ранкову нараду в усій послідовності, усе, що було сказано. Але він не міг утримати думок, вони розпорошувалися. Усе йшло добре, усе йшло добре. Але через одну дрібничку він зараз не обіймав сам себе, не витанцьовував на столі. Це як сьогодні вранці він, лежачи в ліжку, міркував про свої успіхи, але не відчував щастя через одне — через Клайвове несхвалення.

І тут він згадав. Клайв. Щойно він згадав ім’я друга, як згадав і все інше. Він пройшов через кімнату до телефону. Все просто і, здається, обурливо.

— Джеремі? Чи не могли б ви на хвильку зайти до мене в кабінет?

Джеремі Болл з’явився менш ніж за хвилину. Вернон усадовив його і почав допит, записуючи місця, дати, години, що було відомо і що підозрювали. Одного разу Джеремі подзвонив, щоб уточнити деталі з журналістом, який висвітлював подію. Потім, щойно редактор місцевих новин пішов, Вернон скористався своїм особистим телефоном, щоб подзвонити Клайву. Знову деренчання та стукіт, шурхіт постільної білизни, надтріснутий голос. Уже по четвертій, та що це з Клайвом — валяється там увесь день, як депресивний підліток?

— А, Верноне, я просто був...

— Слухай, ти дещо розповідав уранці. Мені треба тебе спитати. Якого саме дня ти їздив до Озерного краю?

— Минулого тижня.

— Клайве, це важливо. Якого саме дня?

На тому кінці дроту почулося рохкання й рипіння: це Клайв намагався триматися вертикально.

— Це було в п’ятницю. Що за...?

— Чоловік, якого ти бачив... ні, зажди. О котрій годині ти був на тому Аллен-Креґзі?

— Десь о першій, думаю.

— Слухай. Той тип, якого ти бачив,— він напав на ту жінку, а ти вирішив не допомагати їй,— це був ґвалтівник Озерного краю.

— Ніколи не чув про такого.

— Ти що — газет не читаєш? Торік він напав на вісьмох жінок, здебільшого туристок. А цього разу жінка змогла втекти.

— Це радує.

— Ні, яке там. Він на когось напав два дні тому. Учора його заарештували.

— Ну, тоді все гаразд.

— Ні, негаразд. Ти не захотів допомогти тій жінці. Добре. Але якби ти пізніше заявив у поліцію, з іншою жінкою такого б не сталося.

Настала коротка пауза: Клайв або обдумував це, або зосереджувався. Тепер він до кінця прокинувся, і голос його став твердим.

— Необов’язково,— сказав він,— але то таке. Чому ти підвищуєш голос, Верноне? Сьогодні один з твоїх маніакальних днів? Чого саме ти хочеш?

— Я хочу, щоб ти пішов у поліцію і там розповів усе, що бачив.

— Не обговорюється.

— Ти міг би його впізнати.

— Я зараз закінчую симфонію, яка...

— Ні, дідька лисого. Ти зараз у ліжку.

— Це не твоє діло.

— Це обурливо. Іди в поліцію, Клайве. Це твій моральний обов’язок.

Глибокий вдих, ще одна пауза, ніби для обдумування, а потім:

— Ти кажеш — мій моральний обов’язок? Ти? З усіх людей?

— У сенсі?

— У сенсі оцих фотографій. У сенсі, що ти гидиш на могилу Моллі...

Згадування екскрементів на місці неіснуючої могили знаменувало поворот у суперечці, коли різьбу остаточно зірвало. Вернон обірвав:

— Ти нічого не знаєш, Клайве. Ти ведеш привілейоване життя, а сам ні чорта не знаєш ні про що.

— ...у сенсі, що ти цькуєш державного службовця. У сенсі жовтої преси, «полунички». Як ти можеш жити сам з собою?

— Можеш метати громи скільки заманеться. Ти вже мишей не ловиш. Якщо ти не підеш у поліцію, я сам туди подзвоню і розповім, що ти бачив. Співучасть у спробі зґвалтування.

— Ти що — збожеволів? Як ти смієш мені погрожувати!

— Є речі важливіші, ніж симфонії. Вони називаються людьми.

— І ці люди такі ж важливі, як наклади, Верноне?

— Іди в поліцію.

— Іди в сраку.

— Ні. Сам туди йди.

Двері Вернонового кабінету раптом відчинилися, і на порозі постала зіщулена і знервована Джин.

— Вибачте, що втручаюся в приватну розмову, містере Голлідей,— сказала вона.— Але, думаю, вам варто ввімкнути телевізор. Місіс Роуз Джуліан Гармоні дає прес-конференцію. Перший канал.

4

Партійні функціонери довго обмірковували питання й нарешті дійшли деяких розумних рішень. Перше — впустити того ранку телекамери у відому дитячу лікарню, щоб вони зняли місіс Гармоні на виході з операційної — утомлену, але щасливу після операції на відкритому серці в дев’ятирічної чорношкірої дівчинки на ймення Кенді. Жінку-хірурга зняли також на обході, у супроводі шанобливих медсестер і ординаторів, а також дітей, які повисли на лікарці, явно обожнюючи її. Потім бліц-сюжет на лікарняній автостоянці: слізна зустріч між місіс Гармоні та вдячними батьками дівчинки. Це були перші кадри, побачені Верноном після того, як він поклав слухавку; даремно поворушивши папери на столі в пошуках дистанційного пульту, він майнув до телевізора, встановленого в кутку кабінету. У той час, коли батько ридаючи всовував півдюжини ананасів хірургу до рук, голос за кадром пояснював: можна піднятися так високо в медичній ієрархії, що звертання просто «лікар» стає недоречним. Лікар перетворюється на місіс Гармоні.

Вернон, чиє серце калатало після чвари, сів за стіл — дивитися програму, а Джин навшпиньки попрямувала геть, тихо зачинивши по собі двері. Тепер глядачі опинились у Вілтширі, на якійсь верховині, дивилися вниз на лісовий струмочок, що петляв між лисими пагорбами. Затишна хатинка ховалася в тіні дерев; доки коментатор розповідав для фону вже знайому історію Гармоні, камера почала довгий, повільний наїзд, який скінчився на вівці, яка годувала своє новонароджене ягня на моріжку, неподалік чагарів, просто перед вхідними дверима. Це було друге партійне рішення: відіслати подружжя Гармоні з двома дорослими дітьми, Аннабель і Недом, до себе за місто, у сільський край, на вихідні, щойно Роуз скінчить роботу в лікарні. Вернон побачив їх зараз: родина дивиться в камеру понад сільською загорожею — усі вбрані в короткі штани й цератяні плащі, а з ними вівчарка Міллі й домашній кіт на прізвисько Браян, британський короткошерстий, якого Аннабель ніжно притискає до себе. Це було постановочне фото, але міністр закордонних справ нехарактерно для себе тримався позаду, соромився, ба навіть боявся, бо в центрі подій була його дружина. Вернон знав, що Гармоні потопили, але не міг стриматися, щоб не кивнути, віддаючи данину вмінню і досвіду себе презентувати, величезному професіоналізму цієї постановки.

Коментарі стихли, і далі пішов синхрон: звуки, гуркотіння мотора камер і різні невдоволені голоси за кадром. З операторської роботи — нахилу і коливання рамки — було зрозуміло, що там тиснява. Вернон побачив небо, потім ноги кінооператора і помаранчеву стрічку. Там, за тою стрічкою, певно, зібрався цілий цирк. Об’єктив нарешті знайшов місіс Гармоні й показав, як вона прочистила горло і готується зробити заяву. У неї щось було в руці, але вона не збиралася зачитувати, тому що почувалася досить упевнено, аби говорити без папірця. Вона зробила паузу, щоб переконатися, що всі сповнені уваги, потім почала з невеличкої історії її шлюбу — з того часу, коли вона навчалася в Ґілдхольській школі музики, мріючи про те, як стане піаністкою і виступатиме з концертами, а Джуліан був злиденним і веселим студентом юридичного факультету. Це були дні каторжної праці, однокімнатної квартири в Південному Лондоні, народження Аннабель, остаточного рішення вивчати медицину, незмінної підтримки з боку Джуліана, гордості за своє перше придбане житло в менш популярному далекому районі Фулгема, народження Неда, зростання успіхів Джуліана на адвокатській ниві, першої інтернатури тощо. Голос у Роуз був спокійний, навіть інтимний, і мав авторитет не стільки завдяки її високому стану чи статусу дружини члена кабінету міністрів, скільки завдяки професійним звершенням. Вона говорила про гордість за Джуліанову кар’єру, про захват, у якому були їхні діти, про те, як вони ділились одне з одним тріумфами і невдачами і як завжди цінували веселощі, дисципліну й, понад усе, чесність.

Роуз змовкла і всміхнулася, наче сама собі. На самому початку, заговорила вона знову, Джуліан дещо розповів їй про себе, і це була дивна річ, яка навіть трохи шокувала. Але це була дурниця, бо нічого не могло знищити їхнього кохання, і за ці роки вони зблизилися, і вона вирішила розглядати це як невід’ємну частку індивідуальності свого чоловіка. Їхня довіра одне до одного була абсолютною. Це не зовсім таємниця — просто цікавинка: друг родини, Моллі Лейн, яка нещодавно відійшла в інший світ, зробила кілька таких собі святкових світлин. Місіс Гармоні підняла білу картонну теку, і щойно вона це зробила, як Аннабель поцілувала батька в щоку, а Нед — тільки зараз стало помітно, що він носить пірсинг у носі,— перехилився через стіл і поклав татові руку на плече.

— О Боже,— прохрипів Вернон.— Це спойлер.

Роуз витягла фотографії та показала першу, щоб було видно всім. Це було дефіле, позування, Вернонова перша сторінка. Камера захиталася, збільшуючи кадр, і там, за стрічкою, відчулася штовханина. Місіс Ґармоні чекала, доки вщухне галас. Коли всі змовкли, вона спокійно сказала: вона знає, що одна газета на політичну злобу дня хоче опублікувати ці світлини, щоб змістити її чоловіка з посади. Проте Роуз має сказати одне: у газети цього не вийде, бо любов має силу більшу, ніж презирство.

Стрічка луснула, і збурені писаки рвонули вперед. За сільською загорожею діти взяли батька попід руки, а мати непохитно вийшла проти наброду, байдужа до мікрофонів, які їй пхали в обличчя. Вернон схопився зі стільця. Ні, казала місіс Ґармоні, вона рада, що має змогу внести ясність і дати зрозуміти, що немає жодних підстав для пліток. Моллі Лейн була просто другом родини, і подружжя Ґармоні завжди з теплотою її згадує. Вернон уже перетинав кабінет, щоб вимкнути телевізор, коли раптом у лікарки спитали, чи не хоче вона щось сказати особисто головному редактору «Експерта». Так, відповіла вона, хочу, і подивилася на нього, і він застиг перед телевізором.

— Містере Голлідей, у вас ментальність шантажиста і моральна стійкість блохи.

Вернон видихнув у страдницькому захваті, бо й сам любив отакі гострі слова. Питання було узгоджене заздалегідь, і відповідь теж була за сценарієм. Який неперевершений артистизм! Роуз ладналася сказати й більше, але тут Вернон примусив себе піднести руку і вимкнути телевізор.

5

Близько п’ятої години по обіді багатьом редакторам газет, які й собі взяли участь в аукціоні на зроблені Моллі фотографії, спало на думку, що з виданням Вернона сталося лихо, бо цей часопис не йшов у ногу з мінливим часом. Як писалося в передовиці на першій шпальті однієї з газет: «З уваги редактора „Експерта“, здається, вислизнуло те, що десятиліття, в якому ми живемо, вже не те, що було раніше. Тоді гаслом було самостійне просування кар’єрною драбиною, а зажерливість і лицемірство були її реальністю. Зараз ми живемо у більш мудрий, співчутливий і терпимий вік, коли особисті, не шкідливі для громадськості людські вподобання залишаються приватною справою людини. Коли немає нагального питання, яке хвилювало б громадськість, немає місця старим трюкам шантажистів і самовдоволених інформаторів, і хоча наша газета не збирається досліджувати моральну стійкість блохи звичайної, ми не можемо не схвалити думки, висловленої учора...» тощо.

Заголовки на перших шпальтах ділилися приблизно навпіл на «шантажиста» і «блоху», і більшість видань оприлюднила фотографії Вернона з бенкету в «Асоціації преси», де він мав вигляд трохи захмелілий, у зіжмаканому смокінгу. У п’ятницю по обіді дві тисячі членів «Рожевого альянсу трансвеститів» прийшли під вікна редакції «Експерта» на високих підборах, тримаючи копії опальної першої сторінки та знущальним фальцетом скандуючи гасла. Приблизно тоді ж парламентські партії скористалися моментом і почали процедуру, яка скасувала вотум недовіри міністру закордонних справ. Прем’єр-міністр раптом відчув сміливість висловитися на захист старого друга. За вихідні утвердилася одностайна думка, що «Експерт» зайшов задалеко і що це брудна газетка, що Джуліан Гармоні — порядний чоловік, а Вернон Голлідей («Блоха») — огидний, і треба негайно подати його голову на тарелі. У неділю всі рубрики «Стиль життя» змальовували «нову дружину-помічницю», яка і будує власну кар’єру, і бореться, захищаючи чоловіка. Передовиці зосереджувалися на маловисвітлених деталях промови місіс Гармоні, у тому числі на фразі «любов має силу більшу, ніж презирство». У самому ж «Експерті» старші співробітники раділи, що їхні застереження були внесені в протокол, і, на думку більшості журналістів, Грант Макдональд показав, як правильно поводитися, коли в їдальні мовив: до його побоювань не дослухалися, а він намагався бути лояльним. До понеділка всі згадали, що теж мали побоювання, але намагалися бути лояльними.

А от для ради директорів «Експерта», які зібралися на екстрене засідання в понеділок по обіді, питання було складнішим. Ба навіть дратівним. Яким чином можна звільнити головного редактора, якому щойно в середу надали одноголосну підтримку?

Нарешті, після двох годин суперечок і ходіння по колу, Джордж Лейн подав добру ідею.

— Слухайте, немає нічого поганого в купівлі цих фото. Насправді, можу вам сказати, я чув, угода була вельми вигідна. Ні, помилка Голлідея в тому, що він усе одно витягнув це на першу шпальту, коли вже побачив прес-конференцію Роуз Гармоні. У нього було доволі часу, щоб усе виправити. Він не хотів нічого перегравати, а фото ж ішли до пізнішого випуску. Він абсолютно дарма вперся рогом і пнувся вперед. П’ятничний номер мав безглуздий вигляд. Вернон повинен був відчути, звідки вітер дме, і зорієнтуватися. Якщо ви спитаєте мене, я відповім: з боку редколегії це серйозний провал.

6

Наступного дня головний редактор вів принишклу нараду старших співробітників. Тоні Монтано сидів осторонь — мовчазний спостерігач.

— Прийшов час нам ставити побільше регулярних колонок. Вони дешеві, й усі так роблять. Знаєте, наймаємо когось із низьким або середнім рівнем інтелекту, можливо, жінку, яка писала б... ну, ні про що. Ви таке бачили. Ходить на вечірки і не може пригадати імен. Тисяча двісті слів.

— Дослідження власного пупа,— підказав Джеремі Болл.

— Не зовсім. «Дослідження» — занадто інтелектуально. Більше як «тари-бари про пуп».

— Не вміє записувати відео. «У мене дупа завелика?» — послужливо підхопила Летис.

— Саме так. Продовжуємо,— редактор поклацав пальцями в повітрі, закликаючи до нових ідей.

— Е, купила морську свинку.

— У нього похмілля.

— У неї перша сива волосинка на лобку.

— У супермаркеті завжди трапляються під руку візки з хиткими колесами.

— Блискуче. Мені подобається. Гарві? Ґранте?

— Гм, завжди губить кулькові ручки. І куди вони діваються?

— Е-гм, не може втримати язика, аби не помацати дірочки в передньому зубі.

— Чудово,— сказав Френк.— Спасибі всім. Завтра продовжимо.

V

1

Траплялися такі моменти, рано-вранці, після легкого збудження на світанні, коли Лондон уже галасливо рушає на роботу, а творче натхнення урешті-решт згасає від виснаження, що Клайв підводився з-за фортепіано та втомлено шкандибав до дверей, щоб вимкнути світильники у студії і роздивитися багатий, красивий хаос, який оточував його у важкій праці, й тоді знову виринала швидкоплинна думка, уривок підозри, якою він не поділився б із жодною людиною на світі, навіть не занотував би в особистому щоденнику, а ключове слово промовив подумки дуже неохоче; думка була цілком проста: він не надто перебільшує, вважаючи, що він... геній. Геній. Хоч він, почуваючись дещо винним, подумки милувався цим словом, проте не дозволив би йому зірватися з уст. Цей термін постраждав від інфляції, але ж, безперечно, є певний рівень досягнень, «золотий стандарт», який не обговорюється, який виходить за рамки приватної опінії. Таких людей небагато. З-поміж співвітчизників — Шекспір є безперечним генієм, і Дарвін, і Ньютон — про них так усі кажуть. Перселл — майже. Бритен — меншою мірою, хоча і вписується в діапазон. Але тут немає Бетховенів. Коли у Клайва виникла така підозра щодо себе,— а виникала вона три або чотири рази, відколи він повернувся з Озерного краю,— світ робився безмежним і непорушним, і в сіро-блакитному мерехтінні березневого ранку фортепіано, «MIDI», тарілки і чашки, крісло Моллі ставали неначе ліплені, набуваючи округлості, нагадуючи Клайву про те, як йому бачилися речі одного разу замолоду, коли він ужив мескалін^[33]: роздуті, отруєні значущістю. І він, лягаючи в ліжко, бачив студію такою, якою вона б могла постати у документальному фільмі про нього, що розкривав би цікавій авдиторії, як народжувався шедевр. Клайв побачив і себе — зернисте обернене зображення, яке застигло на порозі в брудній широкій білій сорочці: джинси обтягують опуклий живіт, очі з темними колами, налляті зморою,— композитор, героїчний і милий у своєму здичавінні, зарослий щетиною. Це були воістину видатні миті в період радісного творчого спалаху, якого він ще не знав, і в такі моменти Клайв у стані, близькому до галюцинацій, полишав роботу і пропливав східцями до себе в спальню, скидав черевики й пірнав під ковдру, щоб віддатися сну без сновидінь — хворобливому онімінню, порожнечі, смерті.

Прокидався він під кінець дня, натягував пантофлі та йшов на кухню, щоб з’їсти холодні закуски, залишені йому економкою. Відкорковував пляшку вина і брав із собою в студію, де вже чекав повний термос кави, і починав нову мандрівку у ніч. За спиною, наче звір, уже чигав крайній термін. Усього за тиждень Клайв мав зустрітися з Джуліо Бо і британським симфонічним оркестром в Амстердамі, провести два дні репетицій, а ще за два дні бути на прем’єрі вЗалі вільної торгівлі^[34] Бірмінгема. Враховуючи, що до кінця тисячоліття ще кілька років, цей поспіх безглуздий. Клайв уже здав переписані набіло три частини, а оркестрові партії перероблені. Секретарка дзвонила вже кілька разів, щоб забрати останні сторінки фіналу, а переписувачі завалені роботою. Тепер можна не озиратися назад, і Клайв шалено працював далі, міг тільки підцвьохувати себе і сподіватися, що роботу буде завершено до наступного тижня. Він нарікав, але в серці не переймався через цей поспіх, бо нині потребував такої роботи, волів поступитися всім, щоб могутніми зусиллями волі довести творіння до неперевершеного фіналу. Стародавні кам’яні сходи подолано, слабкі відзвуки розтанули вдалині як туман, і нова мелодія, спершу похмуро окреслена на тромбоні соло, зібрала навколо себе розмаїті оркестрові текстури — гармонію, дисонанс, кружляння варіацій, які розліталися в простір, щоб ніколи не повертатися, і нарешті консолідувалася, як вибух навпаки, і стікалася в геометричну точку непорушної безмовності; потім знову приглушений тромбон, і тоді, з глухим крещендо, неначе велетень набирає повітря на повні груди,— фінальне і колосальне повторення мелодії (з однією цікавою зміною, яку Клайву ще не вдалося виписати), що набирало обертів і наростало хвилею — цунамі звуку неймовірної швидкості, а потім злітало вгору, вище, і коли це вже здавалося за межами людських можливостей — ще вище, і врешті-решт падало різко вниз, розбиваючись на твердій і знайомій землі — в тональності до-мінор. Залишилися тільки педалі, які обіцяли розв’язку і мир у нескінченному просторі. Потім димінуендо на сорок п’ять секунд, яке розчинялось у чотирьох тактах оркестрового мовчання. Кінець.

Усе було майже зроблено. З середи на четвер Клайв переглядав і вдосконалював димінуендо. Лишалося повернутися на кілька сторінок назад, до гучного повтору і, мабуть, змінити гармонію, ба навіть саму мелодію, або розробити іншу форму ритмічного відкату — синкопи, які врізалися б у провідні ноти. Для Клайва ця варіація стала найважливішою характеристикою фіналу: вона повинна натякати на непізнаваність майбутнього. Коли тепер уже знайома мелодія повернеться востаннє, зі змінами маленькими й водночас значущими, вона мусить викликати в слухача невпевненість — це буде застереженням не чіплятися за рідне й знайоме.

У четвер уранці Клайв у ліжку саме міркував над цим; він уже засинав, коли зателефонував Вернон. Дзвінок був обнадійливий. Клайв сам планував вийти на контакт, відколи повернувся, але робота страшенно захопила його, а ця історія з фотографіями Гармоні в «Експерті» здавалася сюжетною лінією з ледь пригадуваного фільму. Він знав лише одне: він не бажає сваритися ні з ким, особливо з одним з найдавніших друзів. Коли Вернон обірвав розмову і пообіцяв завтра ввечері зайти випити, Клайву спало на думку, що, можливо, він доти й роботу завершить. Напише цю важливу зміну повторів, на створення якої піде не більш ніж одна ніч. Нарешті відішле останні сторінки і зможе покликати кількох друзів, щоб відсвяткувати. Ці щасливі думки зринули в голові, коли він поринав у сон. І коли, здавалося, не більш як за дві хвилини подзвонив Вернон і влаштував йому справжній допит, це дезорієнтувало Клайва.

«Я хочу, щоб ти пішов у поліцію і там розповів усе, що бачив».

Це був вирок, який примусив Клайва побачити істину. Він потрапив з тунелю на ясне світло. Йому пригадалася поїздка у Пенрит і ті півзабуті осяяння, і їхній кислий присмак. Кожна фраза була наче ляскання храповика — про ввічливість уже не йшлося. Викликаючи пам’ять про Моллі — «ти гидиш на могилу Моллі»,— Клайв дозволив бурхливому потоку пекучого обурення поглинути його, і коли Вернон нахабно пригрозив, що сам піде в поліцію, Клайв задихнувся, віджбурнув постільну білизну і став у шкарпетках біля тумбочки, щоб обмінятися останніми образами. Вернон кинув слухавку, якраз коли Клайв сам збирався її кинути. Не спромігшись зашнурувати черевики, він розлючено побіг сходами вниз, лаючись на бігу. Ще не було п’ятої години, але він уже хотів випити, він заслужив на випивку, він зацідив би тому, хто став би йому на заваді. Але він був, звісно, сам, і слава Богу. Зробив собі джин-тонік, причому побільше джину, і став біля сушарки для посуду, щоб перехилити все одним духом — без льоду й без цитрини, і гірко думав над цією обурливою розмовою. Обурливою! Він подумки складав листа, якого хотів надіслати цьому мерзотнику, якого хибно вважав за друга. Його, з його щоденною біганиною по колу, з його мисленням підступного, цинічного інтригана, з його вкрадливою, лицемірною, пасивно-агресивною слизькістю! Варвар Голлідей, який нічого не знає про те, що таке творення, тому що сам він за життя не зробив нічого доброго, і його пожирає ненависть до тих, хто на це здатний. Ця його вбога міщанська гидливість видається ним за моральну позицію, а насправді він сам по лікті в екскрементах, насправді він своє шатро поставив на екскрементах, і для просування своїх ницих інтересів радо зганьбить пам’ять про Моллі та підштовхне до прірви такого тонкошкірого дурника, як Гармоні, викликавши до нього ненависть згідно з приписами жовтої преси, і весь цей час розпинатиметься, доводячи сам собі та будь-кому, готовому слухати, що він виконував свій обов’язок, що він служив якійсь високій меті. Він божевільний, він хворий, він не заслуговує на існування!

За цю кухонну сесію ненависті було допито до дна другу склянку, потім третю. Клайв знав з багаторічного досвіду, що лист, надісланий з люті, лише вкладає зброю до ворожих рук. Це законсервована отрута, яка в майбутньому буде використана проти тебе. Але Клайв хотів щось написати саме зараз тому, що за тиждень уже не матиме таких сильних почуттів. Він пішов на компроміс: напише стислу листівку, яку залишить відлежатися, а за день надішле. «Твої погрози приголомшили мене. Так само як і твоя журналістика. Та ти заслуговуєш на відставку! Клайв». Він відкоркував пляшку «Шаблі» та, нехтуючи лососем у власному соку (риба чекала в холодильнику), піднявся на верхній поверх, сповнений войовничого завзяття одразу ж почати роботу. Настане час, коли нічого не лишиться від Варвара Голлідея, а от від Клайва Лінлі лишиться його музика. Робота — спокійна, наполеглива, звитяжна робота — стане своєрідною відомстою. Але войовничість не надто допомагала зосередитися, як і три порції джину і пляшка вина на додачу, тож за три години по тому Клайв досі роздивлявся ноти на фортепіано, скоцюрбившись у робочій позі, з олівцем у руці, морщачи чоло, але чуючи і бачачи лише миготливу карусель власних думок: одні й ті самі конячки ганяли по колу, припнуті до плетеного пруття. Ось вони знову з’явилися. Це обурливо! Поліція! Бідолашна Моллі! Лицемірний покидьок! Хіба це називається моральними принципами? По вуха у лайні! Це обурливо! А як же Моллі?..

О пів на десяту він підвівся, вирішивши опанувати себе, випити червоного вина і продовжити роботу. Ось же його тема, його пісня, виписана на сторінках, спрагло очікує на його увагу, вимагає натхненного перетворення,— а ось він, живий, енергійний і зосереджений, готовий до неї взятися. Але внизу він затримався на кухні, знову зайнятий вечерею, слухаючи по радіо історію марокканських кочовиків-туарегів, а потім, узявши третій келих «Бандолю», пішов блукати будинком, як антрополог, досліджуючи власне існування. Він не був у вітальні вже тиждень, і тепер дрейфував величезною кімнатою, роздивляючись картини і світлини, немов уперше, проводячи рукою по меблях і знімаючи речі з коминка. Ціле його життя було тут, і яке насичене! Гроші на купівлю навіть найдешевшої з цих дрібничок були зароблені вигадуванням звуків, розташуванням нот одна по одній. Клайв уявив, що все це тут з’явилося, бо йому так заманулося, усе створено без чиєїсь допомоги. І він випив за свій успіх до дна й повернувся на кухню наповнити келих, перш ніж вирушити на екскурсію до їдальні. О пів на дванадцяту він знов опинився перед своїми записами, але ноти не бажали слухатися, навіть його, і він змушений був погодитися з собою, що серйозно впився — та хто б не впився після такої зради? На книжковій шафі стояла напівпорожня пляшка віскі — напій він узяв із собою в крісло Моллі, а в програвач уже було вставлено щось із Равеля. Клайвовим останнім спогадом за цей вечір було те, як він підняв пульт дистанційного керування і спрямував на програвач.

Прокинувся він за кілька годин з навушниками, що зсунулися йому на обличчя, і зі страшенною спрагою після сну, в якому він окаряч ліз через пустелю, тягнучи на собі один-єдиний рояль кочовиків-туарегів. Він попив з крана у ванній, уклався в ліжко та пролежав там у темряві кілька годин з розплющеними очима, змучений, спраглий, без сну, знову примушений спостерігати свою карусель. По шию в лайні? Моральні принципи! Моллі?

Коли він уранці отямився від короткого сну, то збагнув, що біг творчої радості зупинився. Це була не просто втома і похмілля. Щойно Клайв сів за фортепіано і спробував кілька тактів варіації, то виявив, що не лише цей пасаж, але й цілий рух музики у ньому вмер — зненацька став попелом на вустах його^[35]. Клайв не наважився думати про саму симфонію. Коли зателефонувала секретарка, щоб домовитися про останні сторінки, він був різкий з нею, і довелося передзвонити й вибачитися. Він вийшов прогулятися, щоб провітрити голову і надіслати Вернону листівку, яка за перечитування здалася шедевром стриманості. Дорогою Клайв купив «Експерта»; щоб зберегти зосередження, він не визнавав ні газет, ні телебачення, ні радіоновин, тож проґавив увесь розвиток подій.

Потім, удома, коли він розклав на кухонному столі газету, стаття стала для нього шоком. Гармоні позує перед Моллі, та ще й манірно-жіночно, і камера в її теплих руках, її живе око вихоплюють те, що зараз бачить Клайв. Але перша шпальта викликала зніяковіння не тому — чи не лишень тому,— що чоловіка зловили на гарячому, в такий інтимний момент, а тому, що газета сколотила мильну піну, задіявши такі потужні ресурси. Так ніби збиралася розкрити злочинну політичну змову чи знайти труп під столом у міністерстві закордонних справ. Так непрактично, так недалекоглядно, так неяскраво. Ще й бездарно у відчайдушному намаганні виявити жорстокість. Як-от перебільшена глумлива карикатура, яку увінчує передовиця з дитячим каламбуром, побудованим на слові «перебиратися», з безнадійними фразами — на догоду юрбі — на кшталт «викручувати жіночі трусики», з натягнутими антонімічними знахідками — «одягатися» — «роздягатися». Знову повернулася думка: Вернон не просто мерзотник — він точно божевільний. Але це не стишило Клайвової ненависті.

Похмілля тривало всі вихідні й понеділок — у наші дні нічого легко не минається,— й загальна нудота створювала відповідне тло для гірких роздумів. Робота заглухла. Там, де могли з’явитися соковиті плоди, тепер стирчало сухе пруття. Переписувачі були в розпачі, бо ніяк не могли отримати останні дванадцять сторінок партитури. Тричі дзвонив керівник оркестру, чий голос тремтів від стримуваної паніки. Зала Консертґебау^[36] була заброньована з наступної п’ятниці на два дні репетицій за величезні кошти; додаткові ударники, яких замовив Клайв, уже прибули разом з акордеоністом. Джуліо Бо не може дочекатися, коли ж гляне на фінал, і в Бірмінгемі були укладені всі угоди. Якщо в Амстердамі в четвер буде незавершена партитура, він, керівник, не матиме іншого вибору, як утопитися в найближчому каналі. Це більше втішало Клайва, аніж власні муки, проте він відмовився надати останні сторінки. Він досі відтягував цю значущу варіацію, бо, як буває у таких випадках, йому здавалося, що від цього залежить цілісність твору.

Це, звісно, було згубним уявленням. Коли Клайв зайшов до студії, її занедбаність почала тиснути на нього, і він, сидячи над записами, зробленими молодшою, упевненішою, обдарованішою рукою, винуватив Вернона у тому, що не може працювати, і гнів його подвоївся. Зосередження було порушене. Через цього ідіота. Стало ясно, що Клайв утратив свій шедевр, справу всього життя. Ця симфонія навчила б авдиторію, як треба слухати, як треба чути всі його попередні твори. Тепер печать генія була зіпсована, а велич поруйнована. Клайв відчував, що ніколи більше не створить нічого рівного за масштабом цій композиції: він був занадто зморений, занадто спустошений, занадто старий. У неділю він ледарював у вітальні, отупіло читаючи інші матеріали п’ятничного номера «Експерта». У світі коївся звичайний безлад: риба змінює стать, британський національний теніс збився на манівці, а в Голландії якісь підозрілі типи з медичною освітою пропонують юридичні послуги з усунення незручних літніх батьків. Як цікаво. Треба лише підпис літнього батька (матері) у двох примірниках і кілька тисяч доларів. Увечері Клайв довго гуляв Гайд-парком, роздумуючи над цієї статтею. Так, це правда, він має домовленість із Верноном, яка, зрештою, тягне за собою певні зобов’язання. Либонь, треба провести невеличке розслідування. Але понеділок Клайв змарнував на імітацію роботи, на самооману, й у нього вистачило глузду ввечері відмовитися від праці. Хай яка у нього з’являлася ідея, вона була нудна. Йому не можна й наближатися до цієї симфонії: він не гідний власного твору.

У вівторок уранці його збудив директор оркестру й буквально накричав на нього по телефону. Репетиції в п’ятницю, а у них досі неповна партитура. Пізніше того самого ранку Клайв почув від знайомого дивовижні новини. Вернон був змушений піти у відставку! Клайв поспішно вийшов купити газет. Він нічого не читав і не слухав, окрім п’ятничного випуску «Експерта», інакше знав би, як напосілися на головного редактора цієї газети. Клайв узяв філіжанку кави, сів у їдальні і почав читати пресу. Відчував похмуру втіху від того, що підтвердилися його погляди на поведінку Вернона. Клайв виконав свій обов’язок щодо Вернона, намагався його застерегти, але Вернон не став слухати. Прочитавши три дошкульні звинувачення, Клайв підійшов до вікна і задивився на кущики блідо-жовтих нарцисів і на яблуню в глибині саду. Мусив визнати, що почувається краще. Рання весна. Скоро годинники переведуть уперед. У квітні, щойно відбудеться прем’єра, він полетить у Нью-Йорк відвідати Сьюзі Марселлан. Потім — у Каліфорнію, де візьме участь у музичному фестивалі Пало-Альто. Він відчув, що його палець вистукує на радіаторі якийсь новий ритм — і уявив зміну настрою, тональності, ноту, стійку до мінливих гармоній, і дикий ритм литавр. Він розвернувся і майже вибіг з кімнати. У нього зринула ідея, чверть ідеї, і поки вона не зникла, треба мчати до фортепіано.

У студії він змів на підлогу книжки і старі рукописи, щоб очистити простір, узяв аркуш паперу і нагострений олівець, і щойно почав виписувати скрипковий ключ, як у дверях унизу пролунав дзвінок. Рука завмерла: він чекав. Знову подзвонили. Він не спуститься — не зараз, коли готовий розкусити варіацію. Це, певно, хтось, хто видає себе за колишнього шахтаря, аби продати покриття на прасувальну дошку. Знову дзвінок, далі тиша. Пішли. Якусь мить він не міг пригадати свою слабку ідею. Потім пригадав, принаймні частково, і щойно почав писати акорд, як задзвонив телефон. Треба було його вимкнути. Клайв роздратовано схопив слухавку.

— Містере Лінлі?

— Так.

— Поліція. Карний розшук. Стоїмо у вас перед парадними дверима. Важлива розмова.

— О! Послухайте, чи не могли б ви зайти за півгодини?

— Боїмося, ні. Є кілька питань до вас. Можливо, вам доведеться відвідати кілька очних ставок у Манчестері. Допоможете нам заарештувати підозрюваного. Це займе не більш ніж кілька днів вашого часу. Тому, якщо ви не заперечуєте, відчиніть, містере Лінлі...

2

У гарячковитому поспіху збираючись на роботу, Менді залишила дверцята шафи прочиненими, і Вернон угледів вузеньку скибочку свого віддзеркалення: лежить зіпершись на подушки, тримаючи на животі подану дружиною філіжанку кави, з неголеною синювато-блідою мармизою, у напівтемряві спальні, де розкидані листи небажаної кореспонденції,— справді, ілюстрація безробіття. Простій. Раптом до нього прийшло розуміння цього слова, яке зустрічається на ділових сторінках газет. Цього вівторка на нього чекає багато годин простою, коли він зможе поміркувати про приниження та кпини, адресовані йому вчора перед звільненням. Цікавим прийомчиком, скажімо, був лист, принесений до кабінету безневинною підмінщицею, плаксійкою-дислексиком, яку Вернон урятував від звільнення. А потім — сам лист: чемна вимога піти у відставку і пропозиція натомість отримати як компенсацію річну зарплатню. Там були завуальовані натяки на умови його контракту: як він і припускав, директори хотіли йому непрямо нагадати, що як він відмовиться звільнятися, компенсації взагалі не буде. У листі наводилося люб’язне попередження: у будь-якому разі його робота на посаді головного редактора припиняється того-таки дня, і керівництво вітає його з блискучими успіхами у професійній царині та зичить йому всього найкращого в подальших планах. Ось воно. Звільнятися доведеться, і він може піти або з шестизначною сумою, або без неї.

У своїй заяві на звільнення Вернон зазначив, що наклад виріс на понад сто тисяч. Просто боляче було писати це число з нулями. Коли він зайшов у приймальню і віддав конверт Джин, то помітив: вона, здавалося, ледве могла дивитися йому в очі. Та й уся редакція була дивовижно мовчазна, коли він повернувся до свого кабінету забрати речі зі столу. Його офісний інстинкт підказував: усі все знають. Він залишив двері відчиненими на той раз, якщо хтось, відчуваючи симпатію, захоче зайти торованою стежкою дружби. Всі речі легко вмістилися до портфелю: обрамлена фотографія Менді з дітьми, кілька порнографічних листів від Дани на папері Палати общин. Здавалося, ніхто не збирався заскочити й висловити своє обурення та свою симпатію. Немає гомінкої юрби колег у сорочках на короткий рукав, щоб за старим звичаєм випровадити його. Що ж, гаразд, він іде. Він зателефонував Джин і попросив її повідомити шофера, що вже спускається. Вона передзвонила йому, щоб повідомити: у нього більше немає шофера.

Вернон одягнув пальто, узяв портфель і вийшов до приймальні. Джин знайшла собі термінове доручення, і він не зустрів нікого — ні лялечки — дорогою до ліфта. Єдиний, хто попрощався з редактором, був портьє внизу за столом, і він же повідомив Вернону, хто буде його наступником. Містер Дибен, сер. Коротко кивнувши, Вернон удав, що і так це знає. Коли він вийшов з офісу «Експерта», почалася злива. Він підняв руку, підкликаючи таксі, а потім згадав, що грошей у нього обмаль. Поїхав на метро, а останні півмилі здолав пішки. Вдома одразу вихилив віскі, й коли повернулася Менді, нагримав на неї, хоча вона його намагалася розрадити.

Вернон скулився над чаєм, а ментальний одометр продовжував підбивати баланс образ і принижень. Мало того, що Френк Дибен виявився підступним, що Вернона покинули всі соратники, що всі газети святкували його звільнення; мало того, що вся країна відзначає крах блохи, а Гармоні досі живий-здоровісінький! Поряд з ним на ліжку валялась отруйна листівка, в якій з його падіння знущався його старий друг, настільки морально бездоганний, що радше дасть зґвалтувати у себе на очах жінку, аніж дозволить порушити його роботу. По вінця сповнений ненависті й лютий. Злопам’ятний. Отже, війна. Тоді чудово. Тоді вперед, без страху і вагання. Вернон випив чашку, узяв телефон і набрав знайомого в Нью-Скотленд-Ярді, з яким контакт мав ще з тої пори, коли працював у відділі криміналу. За п’ятнадцять хвилин він надав усі деталі, справу було зроблено, але Вернена досі мучили думки — він не отримав задоволення. Виявилося, що Клайв не порушив закону. Його потурбують, примусять виконати громадянський обов’язок, але не більше. Але ж має бути більше! Мають бути наслідки. Вернон сидів ще годину в ліжку, роздумуючи над цим, потім нарешті вдягнувся, але не голився, і провів ранок, тиняючись по хаті, відмовляючись відповідати на телефонні дзвінки. Для розради витягнув п’ятничний випуск. Факт є фактом: він зробив блискучу сторінку. Усі помиляються. І решта матеріалів у газеті теж сильні, а Летис О’Гара зробила просто гордість номера — матеріал про скандал у Голландії. Одного дня, особливо якщо Гармоні стане прем’єр-міністром і країна лежатиме в руїнах, люди пошкодують, що зацькували Вернена Голлідея і викинули з роботи.

Але втіха недовго тривала, бо то майбутнє, а це — реальність, і в реальності його звільнено. Він удома, коли має бути в офісі. Він знає тільки один фах, але нікому зараз не потрібний. Він в опалі й занадто старий, щоб переучуватися. Та й утіха його теж невеличка, бо подумки він без упину повертався до ненависної листівки, що оберталася в ньому ножем, була наче сіль на рану, і з плином дня ця кривда ставала уособленням великих і маленьких кривд останніх двадцяти чотирьох годин. У цій малій вісточці від Клайва втілилася й зосередилася вся отрута цієї справи: сліпота його обвинувачів, їхнє лицемірство, їхня мстивість, а передусім — те, що Вернон вважав найстрашнішим людським гріхом: особиста зрада.

Така ідіоматична мова, як англійська, дає безліч можливостей для різночитань. Лише переставити наголос — і дієслово може стати іменником, предметом. «Відмова» — заперечення того, що ваша віра хибна,— зі зміною однієї літери стає «відмовкою» — сущим мотлохом. Як зі словами, так і з реченнями. Те, що Клайв думав у четвер і що надіслав у п’ятницю, читалося як: «Ти заслуговуєш на відставку». У вівторок після звільнення Вернон уже читав це так: «Ти заслуговуєш на відставку». Якби листівка надійшла в понеділок, він міг прочитати її інакше. Це була кумедна примха долі; обидва чоловіки тільки б виграли, якби листівка надійшла терміновою поштою. З іншого боку, можливо, інакшого виходу для них не було, і в цьому полягала природа їхньої трагедії. Якщо це так, Вернон з плином дня тільки відчуватиме ще більшу гіркоту, обмірковуючи угоду, укладену між ними двома, і величезну відповідальність, яку вона передбачає. Тепер ясно: Клайв точно з’їхав з глузду, і треба щось робити. Це рішення підкріплювалося Верноновим відчуттям, що саме тоді, коли весь світ ненавидить його, коли його життя в руїнах, ніхто не поводиться з ним гірше, ніж його старий друг — і це непростимо. І ненормально. Іноді трапляється, що той, хто обмірковує несправедливість, здатен бажання помсти поєднувати з почуттям відповідальності. Минали години, і вряди-годи Вернон знову брав номер «Експерта» і перечитував статтю про медичний скандал у Голландії. Пізніше він зробив кілька телефонних дзвінків. Спливло ще кілька годин простою, доки він висиджувався на кухні, п’ючи каву, міркуючи про крах своїх перспектив, і цікавився сам у себе: чи не подзвонити Клайву і не удати перемир’я, щоб напроситися в Амстердам.

3

Чи все на місці? Чи все він запам’ятав? Невже це законно? Клайв роздумував над цими питаннями на борту «Боїнга-757», у морозяному тумані в північному кінці аеропорту Манчестера. Погода мала прояснитися, і пілот хотів зберегти своє місце в черзі на зліт, тому пасажири сиділи в цілковитій тиші, утішаючись напоями, які брали з візочка. Був полудень, і Клайв замовив каву, коньяк і шоколадку. Він сидів біля вікна в порожньому ряду і через просвіти в тумані бачив, що інші авіалайнери також чекають у розламах перекреслених ліній, і в їхніх формах вчувається задума й незграбність: очі-щілини під маленькими мізками, хирляві обвислі крила, підняті почорнілі гузки — таким створінням ніколи нема діла одне до одного.

Відповідь була «так»: він усе ретельно вивчив і спланував. Це має статися, і він відчував трепет. Він махнув рукою, підкликаючи усміхнену дівчину в зухвалому синьому капелюшку, яка, здавалася, була в захваті від його рішення випити другу порцію та від свого привілею піднести йому келишка. Загалом, беручи до уваги, що він пройшов, які митарства, і яке випробування чекає на нього попереду, адже він упевнений, що події розгортатимуться стрімко й запаморочливо, він почувався вже не так погано. Він пропустить перші години репетицій, адже те, як оркестр продирається крізь новий твір,— завжди котячий концерт для слуху. Найрозумніше — пропустити перший день. Банк запевнив його, що десять тисяч доларів США, які лежать у нього в портфелі, цілком законні й він не зобов’язаний проходити митний контроль в аеропорту Шипгол. Що ж стосується Манчестерської поліцейської дільниці, то там він впорався блискучо — так думалося Клайву, бо зверталися до нього шанобливо, і він майже відчував укол ностальгії за бадьорою атмосферою та за тими підневільними людьми, з якими так добре поспілкувався.

Коли Клайв приїхав туди з вокзалу в найчорнішому гуморі, лаючи Вернона на всі заставки всю дорогу від Юстона, до нього вийшов сам головний інспектор — привітати великого композитора. Він дуже вдячний за те, що Клайв узяв на себе труд приїхати з Лондона, щоб допомогти слідству. І справді — наче ніхто не дратувався, що він не з’явився раніше. Вони дуже раді,— сказав один з полісменів,— що він допоможе розслідувати цей злочин. У розмові, коли Клайв давав свідчення, двоє слідчих запевнили його, що розуміють, як важко писати симфонії, коли крайній строк уже зовсім близько, і яка дилема постала перед Клайвом, коли він ховався за скелею. Вони, схоже, з розумінням поставилися до труднощів, пов’язаних із творенням центральної мелодії. Чи не міг би він наспівати її для них? Звісно, міг би. Час до часу хтось із полісменів казав щось на кшталт: «А зараз просто пригадайте все, що вам запам’яталося в тому чоловікові». Виявилося, що інспектор працював над тим, щоб отримати ступінь з англійської літератури у Відкритому Університеті^[37] й особливо цікавився Блейком. В їдальні, за сендвічами з беконом, інспектор довів, що знає напам’ять усе «Отруйне древо»^[38], а Клайв розповів йому, що 1978 року поклав цей вірш на музику, і це прозвучало на фестивалі в Олдборо наступного року, у виконанні Пітера Пірса^[39], однак жодного разу відтоді. Там само, в їдальні, на двох стільцях, зсунутих разом, спало шестимісячне немовля. Молода мати була замкнена в камері на першому поверсі, де оговтувалася від пиятики. Весь перший день Клайв чув її жалісливі зойки і стогони, що линути з облізлого сходового майданчика.

Клайву дозволили пройти в саме серце дільниці, де людям висувалися звинувачення. Коли почало вечоріти, він, очікуючи, що знову даватиме свідчення, став свідком бійки біля столу чергового сержанта: здоровезного спітнілого підлітка з поголеною головою спіймали в палісаднику з болторізом, відмичками, ножівкою і кувалдою, яка вистромлювалася з-під пальта. Але він не грабіжник, наполягав хлопець, і його в жодному разі не слід тримати в камері. Коли ж сержант сказав, що звинувачення висунуте на законних підставах, хлопець зацідив констеблю в обличчя — і був повалений на підлогу іншими двома констеблями, які наділи на нього кайданки і повели геть. Нікого, здавалося, це особливо не схвилювало, навіть полісмена з розбитою губою, але Клайв схопився затерплою рукою за серце, що аж калатало, і був змушений сісти. Згодом патрульний приніс сполотнілого, мовчазного чотирирічного хлопчика, якого знайшли, коли той блукав по автостоянці занехаяного пабу. Ще пізніше прийшло ірландське подружжя, усе в сльозах, і заявило на малого свої права. Двоє дівчаток, закусивши пасма власного волосся (дочки-двійнята батька-бузувіра), прийшли в поліцію ховатися й отримали жартівливо-дружній прийом, мовби старі приятельки. Жінка зі скривавленим обличчям подала скаргу на чоловіка. Дуже літню пані в чорному, яку остеопороз переломив надвоє, вигнала з дому власна невістка, тож пані не мала де голову прихилити. Приходили та йшли геть соціальні працівники, і більшість із них видавалися схильними до злочинів і жалюгідними, як і їхні клієнти. Усі палили. При флуоресцентному світлі всі скидалися на хворих. Було багато гарячого чаю в пластянках, було багато криків і рутинної, безбарвної лайки, і стиснутих кулаків, і погроз, яких ніхто серйозно не сприймав. Це була одна велика нещасна родина з внутрішніми проблемами, які за своєю природою нерозв’язні. Це була родинна вітальня. Клайв зіщулився за своїм цегляно-червоним чаєм. У його світі рідко хто-небудь підвищував голос, і він увесь вечір провів у стані виснажливого хвилювання. Практично кожен з публіки, яка навідувалася сюди — добровільно чи ні, був обідраним шарпаком, і Клайву здавалося, що головна справа поліції — це залагоджувати численні та непередбачувані наслідки злиднів, що працівники й виконували з набагато більшим терпінням і меншою гидливістю, ніж зміг би він.

Подумати лише, що колись він називав полісменів свинями і доводив — під час тримісячного флірту з анархізмом у 1967 році,— що вони — причина злочинності, а колись у них узагалі відпаде потреба. Весь той час, що він був у поліції, тут з ним поводилися ґречно і навіть шанобливо. Здавалося, він їм до душі, цим полісменам, і Клайв подумав: а раптом у нього є такі риси, про які він і не знав,— вишукані манери, тиха чарівливість, можливо, авторитет. Коли він прийшов зрання давати свідчення, то не хотів нікого підвести. Його вивели на подвір’я, де були припарковані патрульні авта, а поряд вишикувалася дюжина чоловіків. Клайв одразу побачив потрібного чоловіка: третій праворуч, з довгастим худим обличчям, у впізнаваному тканому кашкеті. Яке полегшення! Коли повернулися у відділок, один зі слідчих схопив Клайва за руку і потиснув, але нічого не сказав. Навколо нього була атмосфера приховуваної радості, й усім він ще більше припав до душі. Вони працювали разом як команда, і Клайв прийняв свою роль ключового свідка в процесі обвинувачення. Пізніше був другий «парад», і цього разу — половина чоловіків у кашкетах, і в усіх — довгасті худі обличчя. Але Клайв не дав себе ввести в оману і знайшов того чоловіка в самому кінці ряду, без кашкета. У дільниці він почув од слідчих, що цей другий прогін не аж занадто важливий. Фактично, з адміністративних причин вони можуть навіть на нього не зважати. Взагалі вони в захваті від його відданості справі. Можете вважати себе почесним поліцейським. Одна патрульна машина їхатиме в бік аеропорту. Чи не бажає він, щоб його підвезли в цьому напрямі?

Його висадили просто біля будівлі терміналу. Коли Клайв вибирався з заднього сидіння та прощався, то помітив, що полісмен за кермом був саме тим чоловіком, на якого він указав у ряду вдруге. Але ні Клайв, ні водій вирішили про це не говорити, коли тиснули один одному руки.

4

Рейс до аеропорту Шипгол запізнився на дві години. Клайв сів на поїзд до центрального вокзалу і звідти в м’якому сірому надвечірньому світлі попрямував пішки до готелю. Коли переходив перший міст, йому спало на думку: наскільки Амстердам затишне і цивілізоване місто! Клайв зробив великий гак на захід, щоб пройтися вздовж каналу Брауверсґрахт. Зрештою, валіза була зовсім легка. Як утішає водойма посеред вулиці! Наскільки толерантне, відкрите, доросле місце: гарні цегляні та різьблені дерев’яні склади, перетворені на стильні апартаменти, скромні мости а-ля Ван Ґоґ, елегантні вуличні меблі, розумні, зовсім не старомодні голландці на велосипедах, зі своїми врівноваженими дітьми, які сидять ззаду. Навіть крамарі схожі на професорів, а двірники — на джазових музик. Не існує міста, облаштованого раціональніше. На ходу Клайв роздумував про Вернона і про симфонію. Твір остаточно погублений — чи просто бракований? Певно, не так бракований, як з ґанджем, причому там, де це здатний побачити лише сам Клайв. Згубно позбавлений найголовнішого. Клайв боявся прем’єри. Тепер він запевняв себе з лицемірною щирістю, що його різноманітні угоди від Вернонового імені були зумовлені лише тим, що він, Клайв, хотів дотримати слова. Те, що Вернон захотів примирення й тому вирішив поїхати в Амстердам, безсумнівно, більш ніж збіг або розрахунок. Десь у своєму чорному розбурханому серці Вернон прийняв свій фатум. Він віддав себе Клайву до рук.

Ці роздуми привели Клайва нарешті до готелю, де він дізнався, що сьогодні прийом буде о пів на восьму. Зі свого номера він подзвонив своєму знайомому, доброму лікарю, щоб обговорити всі домовленості й — востаннє — симптоми: непередбачувану, ексцентричну і вкрай асоціальну поведінку, повну втрату здорового глузду. Деструктивні нахили, манію всемогутності. Руйнацію особистості. Обговорили питання медикаментозного лікування. Як воно має здійснюватися?.. Було запропоновано використати келих шампанського, і Клайву це здалося цілком доречною святковою нотою.

До кінця репетиції лишалося ще дві години, тому, зоставивши гроші в конверті в адміністратора готелю, Клайв попросив портьє викликати для нього таксі — і за кілька хвилин уже був біля входу для артистів у Консерт-ґебау. Коли, проминувши портьє, штовхнув круглі двері, що вели до східців, до нього долинули звуки оркестру. Заключні акорди. Як і мало бути. Піднімаючись, він виправляв пасаж: тепер це мали бути валторни, а не кларнети, а для литавр указано «піано». Це моя музика! Немов мисливські роги закликали його — закликали назад до себе. Як він міг забути? Він прискорив ходу. Він чув написане ним. Він наближався до власного образу. Усі ці самотні ночі. Сповнена ненависті преса. Аллен-Креґз. Чому він марнував час усе пообіддя, чому відтягував цей момент? Він заледве примусив себе не бігти стрімголов звивистим коридором, що огинав залу. Штовхнув двері й зупинився.

Він опинився, як і розраховував, у партері, понад оркестром, а точніше — позаду ударників. Музиканти не могли його бачити, але він стояв просто перед диригентом. Проте очі в Джуліо Бо були заплющені. Він звівся навшпиньки, нахилившись уперед, простягнувши ліву руку до оркестру, і розчепірені тремтливі пальці ніжно вдихали життя у безгласний тромбон, який лагідно, мудро, змовницьки заграв перші акорди мелодії — «Nessun dorma» кінця століття, мелодії, яку Клайв учора наспівував слідчим, заради якої готовий був пожертвувати незнайомою мандрівницею. І правильно. Ноти наростали, усі струнні тримали напоготові смички, щоб видихнути перші шепоти у кружляння плинних гармоній, і Клайв тихо прослизнув у крісло, відчувши, як поринає у своєрідну непритомність. Тепер текстури накладалися: інші інструменти підхопили звуки тромбона, і дисонанс поширювався, мов інфекція, і маленькі тверді уламки — варіації, які ні до чого не приведуть,— злетіли, наче іскри, вряди-годи зіштовхуючись: перший натяк на стрімку хвилю звуків, на цунамі, яке вже здіймалося й незабаром знищить усе в себе на шляху, перш ніж розчинитися в базовій тональності. Але перш ніж це сталося, диригент постукав своєю паличкою по столу, й оркестр незграйно та неохоче затих. Джуліо Бо дочекався, коли замовкне останній інструмент, потім простягнув руки до Клайва і покликав:

— Маестро, просимо!

Клайв підвівся, і всі члени Британського симфонічного оркестру повернули голови. Коли він спускався на сцену, над пюпітрами зазвучали смички. Сурма програла дотепну річ з чотирьох нот — цитату з концерту ре-мажор — Клайва, а не Гайдна. Ах, яке це щастя — опинитися на континенті, в Європі, в ролі маестро! Який бальзам. Клайв обійняв Джуліо, потиснув руку концертмейстеру, обдарував музикантів усміхом, злегка вклонився й підніс руки, скромно здаючись, а потім повернувся до диригента й зашепотів йому на вухо. Клайв поки що нічого не казатиме оркестру з приводу твору. Зробить це вранці, коли у всіх буде свіжа голова. А зараз він щасливий просто сидіти і слухати. Додав тільки, що має зауваження про кларнети і валторни, а також «піано» у литавр.

— Так, так,— швидко озвався Джуліо.— Я бачив.

Повертаючись на своє місце, Клайв помітив, які похмурі обличчя у музикантів. Вони наполегливо працювали весь день. Прийом у готелі точно піднесе їм дух. Репетиція тривала, Бо уточнював пасажі, вислуховуючи кожну партію оркестру окремо і просячи внести правки, в тому числі позначки «легато». Зі свого місця Клайв спробував одволіктись од технічних подробиць. Зараз це просто музика, неймовірно-дивовижне перетворення думки на звук. Він нахилився вперед, заплющивши очі, зосереджуючись на кожному фрагменті, який повторював Бо. Іноді Клайв так напружено працював над частинами, що втрачав з поля зору остаточну мету — створити насолоду водночас чуттєву й абстрактну, перекласти на повітряну вібрацію цю не-мову, якої так ніколи й не осягнути, бо це танталові муки — злиття емоцій та інтелекту. Визначена послідовність нот нагадувала йому тільки зусилля, з якими він її писав. Джуліо Бо саме працював над черговим пасажем — не стільки димінуендо, скільки затиханням, і музика асоціювалася для Клайва з безладом у його студії у світанковому світлі та з підозрами, які він мав щодо себе і які навіть боявся окреслити. Велич. Він ідіот, що думав так? Безсумнівно, буває перша мить самовизнання, і безсумнівно, це завжди здається абсурдним.

Клайв знову слухав тромбон і сплутане, притихле крещендо, яке нарешті прорвалось у фіналі мелодії — гучне карнавальне тутті. Але смертельно одноманітне. Клайв затулив обличчя руками. Він був правий, коли хвилювався. Твір погублений. Перш ніж їхати в Манчестер, він оддав сторінки такими, як є. Вибору не було. Тепер він не міг пригадати тонких змін, які хотів зробити. Це мав бути момент тріумфального життєствердження, в якому поєднані всі радості людини, яка ще не знає руйнівного кінця. Але в такому простому повторі фортисимо були повно пихи і фальшивого пафосу — ба гірше, це була порожнеча, і заповнити її здатна тільки помста.

Оскільки часу на репетиції лишалось обмаль, Бо дозволив оркестру дограти до кінця. Клайв обм’як у кріслі. Усе тепер для нього звучало інакше. Тема розпадалася на припливну хвилю дисонансу і набирала гучності, але це звучало абсурдно, ніби двадцять оркестрів грають ноту ля. Це аж ніяк не був дисонанс. Практично всі інструменти грали ту саму ноту. Це була волинка. Це була гігантська волинка, яка вимагає ремонту. Він чув тільки ноту ля, якою перекидувалися інструменти від партії до партії. Раптом Клайвів абсолютний слух став лихом. Нота ля свердлила йому голову. Він хотів утекти з зали, але був просто перед очима Джуліо, а наслідки втечі з репетиції власного ж твору за кілька хвилин до кінця просто немислимі. Отож він знову впав у крісло, опустив обличчя на долоні, удаючи глибоку зосередженість, і простраждав аж до чотирьох заключних акордів, доки не запала тиша.

Вирішили, що Клайв повернеться до готелю в «роллс-ройсі» диригента: машина чекала біля входу для артистів. Але Бо спіймали у справах оркестру, тож у Клайва було кілька хвилин наодинці з собою в темряві біля Консертґебау. Він ішов крізь натовп, на Фон-Баерлестраат. Уже почали підтягуватися люди на вечірній концерт. Шуберт. (Чи світ не наслухався сифілітика Шуберта?) Клайв стояв на вулиці й дихав м’яким амстердамським повітрям, яке, здавалося, завжди трохи присмачене сигарним димом і кетчупом. Він достатньо знав свою партитуру, і скільки там ноти ля, і як насправді звучить той розділ. Клайв щойно пережив слухову галюцинацію, ілюзію — або розчарування. Відсутність варіації зашкодила його шедевру, і тепер Клайв ще ясніше, якщо таке взагалі було можливо, бачив свій реальний намір. Його більше вела не лють, не ненависть, не те й те водночас, не необхідність дотримати слова. Те, що він от-от зробить, підкріплене умовами угоди, це чиста геометрія аморальної неминучості, і він не відчував геть нічого.

У машині Бо розповів йому про робочий день, про ті партії, які, здавалося, музиканти грали просто з аркуша, і ще про одну-дві партії, над якими вони попрацюють завтра. Незважаючи на усвідомлення недосконалості твору, Клайв хотів, щоб великий диригент благословив його симфонію пишномовною хвалою, тож поставив відповідне питання:

— Як ви думаєте: чи добре все звучить разом? Структурно, маю на увазі.

Джуліо нахилився вперед, щоб зачинити шибку, яка відділяла їх від шофера.

— Все чудово, все гаразд. Але між нами...— він понизив голос.— Я думаю, другий гобой — дівчина, дуже вродлива, але грає недосконало. На щастя, ви не написали для неї нічого складного. Дуже вродлива. Сьогодні вона зі мною вечеряє.

Решту подорожі Бо розповідав про європейське турне БСО^[40], яке вже майже добігало кінця, а Клайв згадував, як вони востаннє разом працювали в Празі, на відродженні «Симфонічних дервішів».

— О так,— вигукнув Бо, коли авто зупинилося біля готелю і двері перед Клайвом відчинилися.— Пам’ятаю. Чудовий твір! Винахідливість молодості, яку так важко відтворити, правда ж, маестро?

Вони розійшлися у вестибулі, Бо пішов на прийом, Клайв — забрати конверт у адміністратора. Йому повідомили, що Вернон прибув півгодини тому і пішов на зустріч. Вечірка з напоями для оркестру, друзів і преси відбувалася в довгій галереї, освітленій люстрами, на задах готелю. У дверях стояв офіціант, тримаючи тацю, з якої Клайв узяв один келих для Вернона й один для себе. Потім відступив у порожній куток, де влаштувався на м’якому кріслі біля вікна, щоб прочитати лікарські інструкції та розірвати пакетик з білим порошком. Інколи він поглядав на двері. Коли Вернон зателефонував на початку тижня, щоб вибачитися за те, що звернувся до поліції («Я повівся як ідіот, на роботі завал, кошмарний тиждень тощо»), а особливо коли запропонував поїхати до Амстердама, щоб скріпити примирення, заявивши, що у нього там усе одно справи, Клайв спромігся відповісти люб’язно, проте коли він клав слухавку, руки в нього тремтіли. Вони й зараз тремтіли, коли він сипав порошок у шампанське Вернона; напій мить булькотів і сичав, потім затих. Клайв витер мізинцем сірувату гидоту, що зібралася на вінцях келиха. Потім підвівся та взяв по келиху в руки. Келих Вернона — у правій, Клайва — у лівій. Головне не забути. Вернон має рацію. Навіть якщо помиляється.

Тепер лише одна проблема турбувала Клайва, коли він продирався крізь коктейльний галас музикантів, художніх керівників і критиків: як переконати Вернона випити напій, поки не прийшов лікар. Випити саме цей напій, а не інший. Краще, певно, перехопити його в дверях, доки він не прихопить собі щось із таці. Шампанське плюснуло Клайву на зап’ястя, коли він огинав галасливих музик, які в оркестрі грали на духових інструментах, і йому довелося повернутися назад на галерею, щоб уникнути зіткнення з басами, які вже були напідпитку, змагаючись з ударними, хто кого переп’є. Нарешті він досяг загартованогобратства скрипок, яке дозволило приєднатися флейтам і пікколо. Тут було більше жінок, тож вони впливали як транквілізатори. Жіноцтво стояло, стиха щебечучи дуетами і тріо, і повітря було приємно важке від їхніх парфумів. Поруч троє чоловіків пошепки обговорювали Флобера. Клайв знайшов вільну ділянку килима, звідки було добре видно подвійні двері, які вели у вестибуль. Рано чи пізно хтось захоче підійти і поговорити з ним. Рано. Це був той самий козел Пол Ланарк, критик, який проголосив Клайва «Турецьким для розумних», а потім публічно зрікся цього, сказавши, що Турецький — це Лінлі для розумних. Було дивно, що він має нахабство зараз підійти до Клайва.

— О, Лінлі. Один з них — мені?

— Ні. І будьте ласкаві — відваліть.

Він би радо подав Ланарку келих з правої руки. Клайв наполовину відвернувся, але критик сп’янів і бажав розважитися.

— Я чув про вашу останню річ. Вона справді називається «Симфонія тисячоліття»?

— Ні. Так назвали у пресі,— натягнуто відповів Клайв.

— Тільки про неї і чути. Подейкують, що ви обскубли Бетховена, як курку.

— Забирайтеся.

— Думаю, ви назвете це рівнянням на взірець. Або постмодерністським цитуванням. Але хіба ви не премодерніст?

— Якщо ви не заберетеся геть, я розтовчу вашу тупу мармизу.

— То дайте мені одного келиха, щоб звільнити руки.

Клайв роззирнувся, куди б поставити напої, і тут побачив, що до нього йде широко всміхнений Вернон. На жаль, він теж ніс два повні келихи.

— Клайве!

— Верноне!

— Ах,— зронив Ланарк вдавано-лестиво.— Блоха власною персоною.

— Слухай,— мовив Клайв,— я тут для тебе підготував напої.

— І я маю келишка для тебе.

— Ну...

Обидва віддали по келиху Ланарку. Вернон запропонував келих Клайву, Клайв — Вернену.

— Будьмо!

Вернон кивнув Клайву зі значущим поглядом, а потім обернувся до Ланарка.

— Нещодавно бачив ваше прізвище у переліку дуже шанованих осіб. Судді, головні констеблі, провідні бізнесмени, міністри уряду...

Ланарк аж спашів од утіхи.

— Усі ці розмови про лицарство — цілковита маячня.

— Щира правда. Це стосується дитячого будинку у Вельсі. Можновладці-педофіли. Вас зняли на камеру — як ви заходили-виходили — з півдюжини разів. Ми думали зробити про це матеріал, перед тим як мене звільнили, але я певен, що хтось за це обов’язково вхопиться.

Щонайменше десять секунд Ланарк стояв як стій, уперши лікті в боки, тримаючи шампанське, на губах застигла невиразна усмішка. Попереджувальним знаком стала така собі плівка у вирячених очах і булькотіння в горлі — зворотня перистальтика.

— Стережися! — крикнув Вернон.— Назад!

Вони ледве встигли відстрибнути, як уміст Ланаркового шлунку хлюпнув фонтаном. Галерея замовкла. Потім подовженим низхідним гліссандо огиди озвалася купка струнних інструментів, ще й флейта пікколо, відхлинувши до духових і кидаючи під осяйною самотньою люстрою музичного критика і його витвір — підвечірок з картоплі-фрі під майонезом з вулиці Ауде-Хооґстраат. Клайва і Вернена підхопила юрба, і коли вони порівнялися з дверима, то змогли вирватися й вийти до тихого вестибулю. Вони всілися на банкетці та продовжили розпивати шампанське.

— Навіть зацідити йому було б не так приємно,— мовив Клайв.— А те, що ти казав, правда?

— Раніше я не вірив.

— Знову будьмо.

— Будьмо. І послухай, я казав серйозно. Я справді шкодую, що нацькував на тебе поліцію. Це була огидна поведінка. Уклінно благаю пробачити.

— Не нагадуй. Мені дуже шкода за твою роботу і за все. Ти ж справді найкращий.

— Тоді викиньмо це з голови. Друзі?

— Друзі.

Вернон допив келих, позіхнув і підвівся.

— Ну, дивись, якщо ми вечеряємо разом, піду подрімаю. Почуваюся вимотаним.

— У тебе був важкий тиждень. А я, мабуть, прийму ванну. Зустрінемося тут за годину?

— Чудово.

Клайв дивився, як Вернон згорбившись шкандибає забрати ключ в адміністратора. Чоловік і жінка, як стояли біля підніжжя величезних подвійних сходів, перехопили погляд Клайва і кивнули. За мить вони пішли за Верноном, а Клайв зробив декілька кіл довкруж вестибулю. Потім забрав свого ключа і пішов до номера.

За кілька хвилин він стояв у ванній кімнаті, босоніж, але повністю одягнений, нахилившись над ванною, намагаючись упоратися з блискучим позолоченим механізмом, який затуляв отвір. Цю штуку треба було водночас підняти і повернути, але йому, мабуть, бракувало вправності. Між тим, мармурова підлога з підігрівом, дотикаючись до підошов, нагадувала про відчутну втому. Білі ночі в Південному Кені, веремія у поліцейській дільниці, аколади в Консертґебау... в нього теж був важкий тиждень. Тоді краще короткий сон, потім ванна. Повернувшись до спальні, він виповз із брюк, розстебнув сорочку і зі стогоном задоволення опустився на широчезне ліжко. Золотий атлас укривала пестив стегна, і Клайв віддався екстазу млосного виснаження. Усе йшло на лад. Скоро він буде в Нью-Йорку, побачиться зі Сьюзі Марселлан, і його забута, наглухо застебнута частинка знову оживе. Лежачи у цій розкішній шовковистості — навіть повітря в цьому дорогому номері було шовковисте,— він звивався б у приємному очікуванні, якби тільки не було ліньки поворушити ногами. Можливо, якби він зосередився, якби на тиждень припинив думати лише про роботу, то змусив би себе закохатися в Сьюзі. Вона — перший сорт з усіх поглядів, вона досвідчена, і вона його триматиметься. На цю думку він переповнився любов’ю до самого себе як до людини, за яку варто триматися, і відчув, як сльоза тече по щоці та лоскоче вухо. Він не дав собі труду стерти її. І не треба, бо зараз кімнатою до нього йшла Моллі, Моллі Лейн! І хтось іще за нею ув’язався. Її зухвалі маленькі вуста, великі чорні очі й нова стрижка — боб-каре — все мало чудовий вигляд. Яка чарівна жінка!

— Моллі! — прокрякав Клайв.— На жаль, я не можу підвестися...

— Нещасний Клайв.

— Я так утомився...

Вона поклала йому на чоло холодну руку.

— Любий, ти геній. Симфонія просто чарівна.

— Ти була на репетиції? Я тебе не бачив.

— Ти був надто заклопотаний і величний, щоб помітити мене. Слухай, я привела декого познайомитися з тобою.

Свого часу Клайв познайомився з більшістю коханців Моллі, але хто такий цей, пригадати не міг.

Як завжди, обізнана з правилами світу, Моллі нахилилася та прошепотіла Клайву на вухо:

— Ти вже його бачив. Це Пол Ланарк.

— Аякже. Я не впізнав його з бородою.

— Річ у тім, гидкий хлопчику Клайве, що він хоче твій автограф, але надто соромиться попросити.

Клайв сповнився рішучості зробити для Моллі все якнайкраще й розрадити Ланарка.

— Ні, ні. Я зовсім не проти.

— Я буду страшенно вдячний,— сказав Ланарк, підштовхуючи до нього ручку і папір.

— Чесно кажучи, вам не треба соромитися просити,— Клайв надряпав своє ім’я.

— І тут теж, будь ласка, якщо вам не важко.

— Це анітрохи не важко, справді анітрохи.

Писати виявилося для нього тяжкою працею, і йому довелося знову лягти. Моллі знову підсунулася ближче.

— Любий, я влаштую тобі маленького прочухана і ніколи більше про це не нагадуватиму. Але, знаєш, мені була дуже потрібна твоя допомога того дня в Озерному краю.

— О Боже! Я не усвідомлював, що це була ти, Моллі.

— Ти завжди ставив на перше місце свою роботу, і, мабуть, це правильно.

— Так. Ні. Маю на увазі: якби я знав, що це ти, то показав би тому довговидому типу прийомчик-два.

— Звісно, показав би,— вона поклала руку йому на зап’ястя, і в очах у неї спалахнули вогнички. О, що за жінка!

— Моїй руці так гаряче,— прошепотів Клайв.

— Нещасний Клайв. Ось чому я тобі закасую рукава, дурненький мій. Тепер Пол хоче показати тобі, наскільки він насправді вражений твоєю роботою, і для цього зажене тобі в руку величезну голку.

Музичний критик так і зробив, і було боляче. Від деяких похвал болить. Але за своє життя Клайв навчився приймати компліменти.

— Ну, дякую,— схлипнувши, проспівав він йодлем.— Дуже мило з вашого боку. Я не такої високої думки про себе, але, у будь-якому разі, я радий, що вам сподобалося, правда, красно дякую...

Як здалося голландському лікарю й медсестрі, композитор підняв голову і, перш ніж заплющити очі, спробував з подушки віддати скромний уклін.

5

Уперше за день Вернон опинився на самоті. План у нього був простий. Він тихо зачинив двері в приймальню, скинув черевики, вимкнув телефон, змів папери та книжки зі столу і ліг на нього. Лишалося ще п’ять хвилин до ранкової наради, і немає нічого поганого в тому, щоб якийсь час подрімати. Він і раніше так робив, і це в інтересах газети — зберігати щонайкращу форму. Примощуючись, він уявляв себе масивною статуєю, яка вінчає вестибуль офісу «Експерта» — величезною лежачою скульптурою, витесаною з граніту. Вернон Голлідей, людина дії, головний редактор. На відпочинку. Але це тільки тимчасово, бо ось-ось почнеться нарада, і вже — чорт забирай! — наближаються працівники. Треба було йому сказати Джин, аби притримала їх за дверима. Йому безмежно подобались оповідки про колишніх редакторів, розказувані в пабах під час ланчу: великий В. Т. Голлідей, який, знаєте, уславився «Волосся-ґейтом», мав звичку проводити ранкові наради, лежачи на столі. Працівники мали удавати, що нічого не помічають. Ніхто слова не смів сказати. Роззутий. А у наші дні всі редактори — м’якенькі, об них ноги витирають, вискочні-бухгалтери. Або жінки в чорних брючних костюмах. Вам великий джин-тонік, кажете? В. Т., звісно, зробив оту знамениту першу шпальту. А весь текст запхав на другу: хай фото саме все розповість. Це було, коли газети справді мали якусь вагу.

Починаємо? Усі вже мали зібратися. Френк Дибен, а поруч з ним — приємний сюрприз — Моллі Лейн. Це було для Вернона питанням принципу — не плутати особисте і професійне життя, тому він дозволив собі не більш ніж привітати її діловим кивком. Вродлива жінка, усе ж таки. Гарна ідея — перефарбуватись у білявку. Й у нього ідея гарна — узяти її на роботу. Строго на підставі її блискучих досягнень у паризькому журналі «Воґ». Велика М. А. Лейн. Ніколи не прибирала у помешканні. Ніколи не вимила й тарілки.

Навіть не підперши голову ліктем, Вернон почав розтин минулого числа газети. Не відомо, як під головою опинилася подушка. А зараз попросимо вас, граматики. Він мав на увазі матеріал, написаний Дибеном.

— Я вже говорив,— казав він.— І повторю знову. Слово «панацея» не може бути використане для однієї конкретної хвороби. Це універсальний засіб. Вислів «панацея від раку» не має сенсу.

Френк Дибен мав зухвальство наблизитися до Вернена впритул.

— Я не згодний,— зауважив заступник редактора відділу зарубіжних новин.— Рак може приймати різні форми. «Панацея від раку» — це чудова ідіома, і вона вживається.

Френк мав перевагу, бо вивищувався, але Вернон досі лежав на столі, демонструючи, що не злякався.

— У моїй газеті такого не буде,— спокійно сказав він.

— Але це не головне,— мовив Френк.— Я хотів би, щоб ви підписали мої витрати.

Він тримав аркуш паперу і ручку.

Великий Ф. С. Дибен. Підніс свої витрати на вершину мистецтва.

Це було просто обурливо. На нараді! Але не опускаючись до суперечки, Вернон і далі вів свою лінію. Це знову було для Френка, з тої самої опери.

— Надворі 1996 рік, а не 1896-й. Якщо ви маєте на увазі «відмовитися», не пишіть «відкаснутися».

Аж тут Вернон відчув деяке розчарування, бо Моллі виступила на захист Дибена. Але звісно ж! Моллі та Френк. Він мав здогадатися. Вона смикала Вернона за рукав, вона використовувала свій особистий зв’язок з головним редактором, щоб просувати інтереси свого нинішнього коханця. Вона нахилилася, щоб прошепотіти Вернону на вухо:

— Любий, він заліз у борги. Нам потрібні гроші. Ми оселимося вдвох у миленькому будиночку на Рю-де-ля-Сьєн...

Моллі й справді була чарівна жінка, і він ніколи не міг відмовити їй — ще відтоді як вона навчила його смажити порчині.

— Чудово. Швидше. Нам треба продовжувати.

— У двох місцях,— сказав Френк.— Угорі та внизу.

Вернон двічі підписався: «В. Т. Голлідей, головний редактор», і йому здалося, що це забрало півгодини. Коли нарешті це було зроблено, він продовжив виступати. Моллі закасувала йому рукав, але питання, навіщо це, тільки відвернуло б його від роботи. Дибен, як і раніше, нависав над Верноновим робочим столом. Але головного редактора зараз ніхто не обходив. Він мав забагато намірів. Серце у нього закалатало, і він заговорив у високому оракульському стилі:

— Повернімося до Близького Сходу. Наша газета відома своєю проарабською позицією. Однак ми повинні, попри все, безстрашно засуджувати... м-м... лиходійства з обох боків...

Вернон нікому не розповів би про пекучий біль у руці, і що він почав слабко усвідомлювати, де зараз насправді перебуває, і що саме було в його шампанському, і хто ці відвідувачі.

Але він урвав свою промову і на якийсь час замовк, а потім нарешті пробурмотів у побожному захваті:

— Це спойлер!

6

Цього тижня прем’єр-міністр наважився на перестановку в кабінеті, і всі вирішили: хоча громадська думка начебто була на боці Гармоні, фотографії, оприлюднені «Експертом», таки спрацювали. За день екс-міністр закордонних справ виявив (у коридорах партійної штаб-квартири і серед рядових членів парламенту), що на листопадових виборах його кандидатура навряд чи пройде: у країні, де політика керується емоціями, можуть дарувати прощення чи принаймні поставитися терпимо, але політики не схвалюють таких слабкостей у майбутнього лідера. Його доля — забуття, чого «Експерт» йому й бажав. Тому Джуліан Гармоні спромігся пройти до VIP-зони аеропорту, яка ще була йому відкрита завдяки його нещодавньому статусу, не обтяжений облогою кореспондентів і не супроводжуваний державними службовцями. Тут він побачив Джорджа Лейна, який наливав собі віскі у барі.

— О, Джуліане! Не приєднаєтеся до мене?

Двоє чоловіків не бачилися з похорону Моллі й обережно потиснули один одному руки. Ґармоні чув плітки, що це Лейн продав світлини; Лейн не знав, чи відомо це Ґармоні. Ґармоні, у свою чергу, не був упевнений, як саме ставиться Лейн до його роману з Моллі. Лейн не знав, чи усвідомлює Ґармоні, наскільки він, Лейн, його зневажає. Вони двоє летіли разом у Амстердам, щоб супроводжувати домовини назад в Англію: Джордж — як старий друг Голлідеїв і як спонсор Вернона в «Експерті», Джуліан — за наказом «Трастового фонду Лінлі», як оборонець інтересів Клайва в кабінеті міністрів. Опікуни фонду сподівалися, що присутність екс-міністра закордонних справ може прискорити процедуру, яка супроводжує міжнародні перевезення трупів.

Ґармоні й Лейн, несучи свої напої, перетнули переповнену кімнату відпочинку — у наші дні кругом самі VIP-особи — і відшукали відносно порожній куток біля дверей до туалету.

— За тих, хто відійшов.

— За тих, хто відійшов.

Ґармоні на мить замислився, а потім сказав:

— Слухайте, якщо вже ми тут в одній справі, то давайте начистоту. Це ви надали фотографії?

Джордж Лейн випростався, від чого став вищим на дюйм, і промовив страдницьким тоном:

— Як бізнесмен, я був вірним прихильником партії і спонсором партійних фондів. Нащо це мені було? Голлідей, цілком імовірно, сидів на них, чекаючи моменту.

— Я чув, був цілий аукціон.

— Моллі передала авторські права Лінлі. Може, він заробив на цьому кілька фунтів. Мені не до душі було розпитувати.

Гармоні, потягуючи віскі, роздумував над тим, що «Експерт» зобов’язаний захищати свої джерела. Якщо Лейн бреше, то робить це вправно. Якщо ж ні, то хай буде проклятий Лінлі разом зі своїми творами.

Оголосили їхній рейс. Коли вони вдвох спускалися східцями до лімузина, Джордж поклав руку Джуліану на плече і сказав:

— Знаєте, я думаю, ви збіса добре трималися.

— О, невже? — Гармоні непомітно скинув руку.

— О так. Більшість чоловіків і через менший грішок повісилася б.

За півтори години по тому вони їхали вулицями Амстердама у голландському урядовому автомобілі.

Оскільки вони не розмовляли тривалий час, Джордж безтурботно промовив:

— Я чув, що прем’єру у Бірмінгемі відклали.

— Насправді скасували. Джуліо Бо каже, що це дешевка. Половина БСО відмовляється грати. Там у кінці явно списано з Бетховена — з «Оди радості»,— просто додано чи вилучено одну-дві ноти.

— Не дивує, що він укоротив собі віку.

Тіла зберігалися у невеличкому морзі у підвалі головного поліцейського відділу Амстердама. Коли вони з Лейном спускалися бетонними східцями, Гармоні стало цікаво, чи є таке ж саме таємне місце під Скотленд-Ярдом. Тепер він уже цього не дізнається. Офіційне впізнання здійснено. Екс-міністра відвели вбік поговорити з чиновниками міністерства внутрішніх справ Голландії, а Джорджа Лейна залишили споглядати обличчя своїх старих друзів. Вони обоє видавалися напрочуд спокійними. У Вернена рот був ледь розтулений, начебто готовий сказати щось цікаве, а у Клайва був щасливий вигляд людини, яка потопає в оплесках.

Незабаром Гармоні з Лейном їхали центром міста. Обидва поринули у власні роздуми.

— Мені щойно повідомили дещо цікаве,— за деякий час заговорив Гармоні.— Преса помилялася. Ми всі помилялися. Це не подвійне самогубство. Вони отруїли один одного. Один одного прибрали з дороги, і лише Бог відає чому. Це було взаємне вбивство.

— Боже мій!

— Виявляється, є тут такі шахраї-лікарі, які доводять закон про евтаназію до межі. Здебільшого їм платять за те, що вони ріжуть горлянки літнім родичам.

— Кумедія,— мовив Джордж.— Здається, в «Експерті» про це була стаття.

Він відвернувся до вікна. Вони дуже повільно їхали вздовж каналу Брауверсґрахт. Що за приємна, охайна вуличка! На розі була ошатна маленька кав’ярня, де, певно, продавали наркотики.

— Ах,— нарешті зітхнув він.— Ці голландці зі своїми раціональними законами.

— Точно,— відповів Гармоні.— У своїй раціональності вони на малому не зупиняються.

Пізно ввечері, повернувшись в Англію, залагодивши в Гітроу справи з домовинами і пройшовши митницю, а потім помітивши своїх водіїв, Гармоні з Лейном потиснули один одному руки і роз’їхалися: один — провести побільше часу з родиною у графстві Вілтшир, другий — зробити візит чемності Менді Голлідей.

Джордж попросив зупинити авто на початку вулиці, щоб кілька хвилин пройтися. Йому треба розпланувати, що саме сказати вдові Вернона. Але натомість, прогулюючись у прохолодних заспокійливих сутінках, минаючи заможні вікторіанські вілли, чуючи затихання останніх звуків першої газонокосарки цієї ранньої весни, він піймав себе на тому, що його думки приємно блукають деінде. Гармоні усунуто — він заплутався у словах своєї брехливої дружини, яка на прес-конференції заперечувала роман чоловіка, а тепер і Вернон поза грою, і Клайв. Загалом не все так погано склалося на фронті екс-коханців. Безумовно, час подумати про панахиду за Моллі.

Джордж дійшов до будинку Голлідеїв і зупинився на ґанку. Він знав Менді багато років. Чудова дівчина. Колись була шаленою. Можливо, вже не зарано запросити її повечеряти.

Так, панахида. Сент-Мартін, а не Сент-Джеймс, який став місцем паломництва довірливої публіки, очитаної в книжках того штибу, що він сам і видає. Отже, Сент-Мартін, і лише він виголосить промову, ніхто більше. Жодних колишніх коханців, які б стояли перезиралися. Він усміхнувся і, зводячи руку, щоб торкнутися дзвінка, подумки вже з насолодою поринув у захопливу тему — перелік запрошених.

Холодного лютневого дня двоє старих друзів зустрічаються на околиці Лондона в крематорії, щоб провести в останню путь Моллі Лейн. І Клайв, і Вернон обидва були колись її коханцями, й після похорону вони укладають угоду, яка призведе до геть непередбачуваних наслідків. Дружба їхня зазнає серйозного випробування, і кожному з них доведеться приймати фатальне рішення. Ця гостра й сучасна повчальна притча, замаскована під трагікомедію, 1998 року завоювала Букерівську премію.

Примітки

1

Яко (Якоб) Ґроот — голландський видавець автора. Елізабет дружина.— Тут і далі прим. пер.

(обратно)

2

Акант — тропічна і субтропічна рослина Європи; химерний рослинний орнамент.

(обратно)

3

В’ялена яловичина, національна італійська страва.

(обратно)

4

Vale of Health («Долина Здоров’я») — район на північному заході Лондона.

(обратно)

5

Різновид більярдної лузної гри (snooker), британський винахід.

(обратно)

6

Фр. Michelin, Le Guide Rouge — «Червоний гід Мішлен», або просто «Червоний гід» — найвідоміший і найвпливовіший ресторанний рейтинг. Видається з 1900 року.

(обратно)

7

Porcini (італ.) — білі гриби.

(обратно)

8

East Village — мікрорайон південного Мангеттена (Нью-Йорк), у 1960-70-х роках — центр контркультури.

(обратно)

9

Twelfth Night party — традиційні англійські святкування на дванадцяту ніч по Різдві (дата, аналогічна православному Водохрещу). Цієї ночі ставилися вистави (звідси назва п’єси В. Шекспіра).

(обратно)

10

Ґурецький Генрик Миколай (1933-2010) — польський композитор.

(обратно)

11

3 італ.— «Нехай ніхто не спить»: арія з останнього акту (акт III, сцена І) опери Дж. Пуччині «Турандот». З найвідоміших виконавців — Лучано Паваротті.

(обратно)

12

Ральф Воан-Вільямс (1872-1958) — британський композитор, диригент, громадський діяч. Надихався народними піснями, музикою англійських композиторів XVI-XVII ст., відродив жанр маски.

(обратно)

13

Арнольд Франц Вальтер Шьонберґ (1874-1951) — австрійський і американський композитор, педагог, за національністю єврей (емігрував до США в 1933 р. після приходу до влади Гітлера). Засновник нової віденської школи, представник музичного експресіонізму. Стиль — додекафонія, дотична до згадуваного модернізму, що став загальноприйнятим.

(обратно)

14

Тут і до Колд-Пайку перелічуються пункти Озерного краю.

(обратно)

15

Ідеться про часопис «News of the World» — британський таблоїд, який виходив з 1843 по 2011 р.

(обратно)

16

АР — скорочення від «Associated Press».

(обратно)

17

TLS — «The Times Literary Supplement» — літературно-критичний журнал у Лондоні. Обидва названі видання дуже впливові.

(обратно)

18

В оригіналі роману «Cassius is hungry» — перефразована цитата з трагедії Шекспіра «Юлій Цезар», дія І, сцена 2. Повністю звучить як: «Yond Cassius has a lean and hungry look» («В Кассія ж обличчя худе й голодне», пер. В. Мисика).

(обратно)

19

«Е W. Woolworth Company» — міжнародна роздрібна мережа торгівлі, заснована 1879 р.

(обратно)

20

Англ. Musical Instrument Digital Interface, цифровий інтерфейс музичних інструментів — стандарт передачі інформації між електронними музичними інструментами («Вікіпедія»).

(обратно)

21

Жан Оноре Фраґонар (1732-1806) — французький художник, представник рококо. Автор історичних і еротичних творів. Майстер форми, але картини часто писав на догоду публіці.

(обратно)

22

Брекчія (італ. breccia) — особлива гірська порода з різнорідних уламків, схожа на цемент.

(обратно)

23

Inns of Court — традиційна форма самоорганізації адвокатської спілки в Англії та Вельсі.

(обратно)

24

Генрі Перселл (бл. 1659-1695) — англійський композитор доби бароко.

(обратно)

25

Єдвард Бенджамін Бритен (1913-1976) — британський композитор, диригент і піаніст. Його надзвичайно різноманітна творчість знаменувала відродження британської опери.

(обратно)

26

Альфред Вейнрайт — автор путівників Озерним краєм спеціально для пішоходів.

(обратно)

27

Параліч нижніх кінцівок.

(обратно)

28

Спойлер — передчасно розкрита важлива інформація.

(обратно)

29

Джон Едгар Гувер (1895-1972) — директор Федерального бюро розслідувань у 1924-1972 рр.

(обратно)

30

Національне свято Шотландії — день народження Роберта Бернса (25 січня), Burns Night або Bums Supper.

(обратно)

31

Muswell Hill — північне передмістя Лондона.

(обратно)

32

Мається на увазі триденний робочий тиждень зі зниженою зарплатнею, запроваджений консерваторами у 1973 р. і скасований лейбористами 1974 р. Причини запровадження були пов’язані з браком енергії через страйки шахтарів.

(обратно)

33

Галюциноген з деяких кактусів.

(обратно)

34

Колишній центр публічних виступів і культурної діяльності у Манчестері, тепер там готель.

(обратно)

35

«Бо я, неначе хліб, їм попіл і напиток мій з сльозами змішую,— через Твій гнів і Твоє обурення, бо Ти мене підняв і кинув» (Псалом 101:10-11, пер. І. Хоменка).

(обратно)

36

Концертна зала в Амстердамі, одна з найкращих у Нідерландах.

(обратно)

37

Заклад, який веде заочне навчання, у тому числі через лекції на радіо й телебаченні.

(обратно)

38

Знаменитий містичний вірш Вільяма Блейка «А Poison Tree» (1794) про дружбу і ворожнечу. Символічний для цього роману.

(обратно)

39

Сер Пітер Пірс (1910-1986) — британський співак-тенор.

(обратно)

40

Скорочено від Британського симфонічного оркестру.

(обратно)

Оглавление

I

  1

  2

II

  1

  2

  3

  4

  5

III

  1

  2

  3

IV

  1

  2

  3

  4

  5

  6

V

  1

  2

  3

  4

  5

  6

*** Примечания ***