Горіхова шкатулка [Ієн Мак'юен] (fb2) читать онлайн

Ієн Мак’юен Горіхова шкаралупа

Для Розі та Софі

Боже мій! Та замкніть мене

хоч і в горіхову шкаралупку,

я й там себе вважатиму

володарем безмежності.

От коли б тільки не мої лихі сни.

Вільям Шекспір, «Гамлет»

(у пер. Г. Конура)

Один

І ось я тут, горініж усередині жінки. Терпляче склавши руки, ждучи, ждучи й гадаючи, в кому я, хто на мене чекає, що на мене чекає. Мої очі ностальгійно заплющуються, коли я згадую, як дрейфував колись у своєму пррсвітчастому мішку, мрійливо плив у бульбашці власних думок крізь мій особистий океан у вповільнених сальто, м’яко стикаючись із прозорими стінами, в яких я ув’язнений, із довірливою мембраною, що вібрувала голосами змовників у ницій справі, котрі сама й заглушувала. Це було в моїй безжурній юності. Тепер я повністю перевернутий, ні дюйма власного простору, коліна вдавлені в живіт, думки заповнюють голову, як моя голова — таз матері. Я не маю вибору: моє вухо притиснуте вдень і вночі до цих кров’яних стінок. Я слухаю й беру собі на ум, і я занепокоєний. Я чую постільну мову смертоносного заміру, й мене жахає те, що на мене чекає, те, що може в себе мене втягнути.

Я занурений в абстракції, і тільки зв’язки, що плодяться між ними, створюють ілюзію знаного світу. Коли я чую про «блакитний», якого ніколи не бачив, то уявляю певну мисленнєву подію, близьку до «зеленого» — якого ніколи не бачив. Я вважаю себе невинним, не обтяженим прив’язаностями й обов’язками, вільним духом, незважаючи на обмежений простір моєї вітальні. Нікому мені перечити чи докоряти, ні імені, ні попередньої адреси, ні релігії, ні боргів, ні ворогів. Мій щоденник, якби існував, містив би тільки замітку про моє майбутнє народження. Я чистий аркуш — або був таким, попри те, що кажуть нині генетики. Але моя поверхня — слизька й пориста, що не згодилася б ні на шкільну дошку, ні на шиферний лист, — це поверхня, що пише сама на собі, росте день у день і стає менш порожньою. Я вважаю себе невинним, але виглядає на те, що я — частина змови. Моя мати — довгих років її невпинному, голосному хлюпітливому серцю — здається, до неї залучена.

Здається, Мати? Ні, не здається. Так і є. Ти залучена. Я це знав із самого свого початку. Чи прикличу спогад про неї, цю мить сотворення, що прийшла з моїм першим поняттям? Давно-давно, багато тижнів тому, моя нервова трубка замкнулася кінцями, щоб стати хребтом, і багато мільйонів моїх молодих нейронів, працьовитих, як шовкопряди, почали прясти й зіткали зі своїх витких відростків розкішне золоте полотно моєї першої ідеї, думки, настільки простої, що зараз вона вислизає від мене. Чи це було «я»? Надто самозакохано. Чи «зараз»? Надто драматично. Певно, щось, що передувало їм обом, їх обох обіймаючи, єдине слово, вміщене в мисленому зітханні або в захваті прийняття, чистого буття, щось на кшталт —«це»? Надто манірно. Тож, якщо коротко, моя ідея була: «Бути». А як не вона, то її граматична форма —«є». Це була моя первісна думка, і от де притичина — «є». Тільки це. У дусі Es muss sein^[1]. Початком свідомого життя був кінець ілюзії, ілюзії небуття, і вибух реальності. Тріумф реалізму над магією, «є» над «здається». Моя мати є залученою у змову, і отже, я теж, навіть якщо моя роль полягатиме в тому, щоб її зірвати. Або якщо я, неохочий дурень, дозрію надто пізно — то щоб за неї помститися.

Але я не скаржуся на долю. Я знав із самого початку, щойно розгорнув із золотої парчі свою свідомість, як подарунок: я міг опинитись і в гіршому місці в набагато гірший час. Загальні речі вже зрозумілі, і в порівнянні з ними мої родинні негаразди видаються, або мали б видаватися, незначними. Є багато чого цінувати. Я успадкую блага сучасності (гігієну, вихідні, анестезію, настільні лампи, помаранчі взимку) і житиму в привілейованому куточку планети — у вгодованій, безчумній Західній Європі. Давня Європа — склеротична, порівняно добра, змучена своїми привидами, вразлива до кривдників, невпевнена в собі, вибраний пункт призначення для мільйонів бездольних. Районом, де я безпосередньо житиму, буде не квітуча Норвегія — яка була, з огляду на її величезний суверенний фонд і щедре соціальне забезпечення, моїм першим варіантом; і не мій другий варіант, Італія, обрана завдяки місцевій кухні та благословенному сонячному занепаду; і навіть не мій третій пункт, Франція, з її піно нуар і жвавим себелюбством. Натомість я отримаю дещо роз’єднане королівство під владою шанованої літньої королеви, де принц-підприємець, відомий своїми добрими справами, еліксирами (екстракт цвітної капусти для очищення крові) й неконституційним втручанням у державні справи, нетерпляче чекає на свою корону. Це буде мій дім, і хай так. Я міг з’явитися в Північній Кореї, де спадкоємство так само непохитне, але бракує свободи та їжі.

Як це так, що я, не просто молодий, і добре б, якби вчора народився, можу знати так багато — або знати достатньо, щоб помилятися щодо стількох речей? Я маю свої джерела, я слухаю. Моя мати, Труді, коли вона не зі своїм другом Клодом, любить радіо й віддає розмовам перевагу над музикою. Хто з виникненням Інтернету міг би передбачити підйом і розквіт радіо або відродження того архаїчного слова —«бездротовий»? Понад пральним гуркотом шлунку й кишковика я чую новини, живе джерело усіх лихих снів. Під владою компульсивного потягу до самоушкодження я уважно дослухаюся до аналітики й суперечок. Щогодинні повтори, регулярні півгодинні підсумки мені не набридають. Я терплю навіть Всесвітню службу Бі-Бі-Сі з її дитинячими вибухами синтетичних труб і ксилофона, що відокремлюють номери програми. Серед довгої тихої ночі я можу іноді різко штовхнути матір ногою. Вона прокидається, не може заснути й тягнеться за радіо. Жорстока розвага, я знаю, але на ранок ми обоє ліпше з усім обізнані.

І вона полюбляє подкасти лекцій і аудіокнижки з саморозвитку: «Знай своє вино» у п’ятнадцяти частинах, біографії драматургів сімнадцятого століття й усіляку світову класику. Джойсів «Улісс» її заколисує, попри те, що захоплює мене. Коли в часи моєї молодості вона вдягала навушники-крапельки, я чув усе виразно, так вправно подорожували звукові хвилі крізь щелепу й ключиці, вниз по її кістковій будові, хутко крізь живильні навколоплідні води. Навіть телебачення доносить більшість своєї скромної користі за допомогою звуку. Та й коли моя мати зустрічається з Клодом, вони час від часу обговорюють ситуацію у світі, переважно у формі нарікань, хоча й самі замишляють зробити її ще гіршою. Умощений тут, де нічого робити, окрім як рости тілом і розумом, я все всотую, навіть дрібниці — а їх вистачає.

Бо Клод — така людина, що полюбляє повторюватися. Людина ліричних відступів. Потискаючи руку незнайомцеві — я чув це двічі — він каже: «Клод, як Дебюссі». О, як він помиляється. Він Клод-як-підрядник-будівельник, котрий нічого не вигадує, нічого не винаходить. Він насолоджується думкою, промовляє її вголос, потім знову її думає та — чому б ні — знову її каже. Удруге сколихнути повітря своєю думкою — невід ємна частина його насолоди. Він знає, що ви знаєте, що він повторюється. Чого він не може знати — то це того, що ви не отримуєте від цього такого задоволення, як він. Це, як я дізнався з Рітівської аудіолекції Бі-Бі-Сі, називається проблемою референції.

Ось приклад, як Клод розмовляє і як я збираю інформацію. Він і моя мати домовилися телефоном (я чую обидві сторони) зустрітися ввечері. Не беручи мене до уваги, до чого вони схильні, — вечеря при свічках на двох. Звідки я знаю про освітлення? Коли настає час і їх проводять до їхніх стільців, я чую, як мати скаржиться. Свічки горять на кожному столику, окрім їхнього.

Тоді одне за одним ідуть звук повітря, яке роздратовано втягує Клод, владне кляскання сухих пальців, таке собі підлесливе мимрення, що виходить, наскільки я можу вгадати, із зігнутого в талії офіціанта, тріск запальнички. Вони мають свою вечерю при свічках. Їм бракує тільки їжі. Але в них на колінах лежать масивні меню — я відчуваю нижній край того, яке тримає Труді, своїм попереком. Тепер я знову мушу вислухати Клодову домашню заготовку про мову меню, так, наче він перший у світі помітив ці неістотні недоладності. Він затримується на «смаженому на сковороді». Що таке «сковорода», як не облудне благословення вульгарного й нездорового «смаженого»? Де ще можуть смажити його морських гребінців із чилі й лаймовим соком? У яйцеварці? Перш ніж перемкнутися, він повторює дещо з цього, варіюючи інтонацію. Тепер його друга улюблена річ, імпортоване з Америки «грубо мелене». Нечутно рухаючи губами, я повторюю його роз’яснення ще до того, як він почне, коли легкий крен у моєму вертикальному положенні каже мені, що мати нахилилася, щоби покласти стримувального пальця на його зап’ястя й солодко сказати, відволікаючи: «Обирай вино, милий. Щось шикарне».

Я люблю випити разом з матір’ю келих. Можливо, вам так і не довелося скуштувати, або ви про це забули, добре бургундське (її улюблене) або добрий сансер (також її улюблений), проціджені крізь здорову плаценту. Ще навіть до того, як вино доходить — сьогодні це сансер «Жана-Макса Роже», — я відчуваю на своєму обличчі звук відкоркованої пляшки, наче ласку літнього вітерця. Я знаю, що алкоголь знизить мій інтелектуальний рівень. Він усім його знижує. Але ох, від радісного, рум’яного піно нуар або аґрусового совіньйону я обертаюся й перевертаюся з краю в край свого таємного моря, кружляючи у стінах свого замку, надутого повітряного замку, що слугує мені домівкою. Або так було, коли я мав більше простору. Тепер я приймаю свої насолоди поважно, і на другому келиху мої розмисли розквітають тією вольністю, чиє ім’я — поезія. Думки розмотуються пружинистими пентаметрами, де фрази то закінчуються разом із рядком, то переходять на наступний, приємно чергуючись. Але вона ніколи не випиває третього, і це мене ранить.

«Я маю думати про дитину», — чую, як вона каже це, прикриваючи келих лицемірною долонею. У такі моменти я подумую вхопитися за свою мастку пуповину, як за оксамитовий мотузок у заміському будинку з добре укомплектованим штатом, і різко смикнути, вимагаючи обслуговування. Агов! Іще по чарці для нас тут!

Але ні, вона обмежує себе з любові до мене. І я люблю її — чи міг би я інакше? Мати, котру я ще маю зустріти, котру я знаю тільки зсередини. Недостатньо! Я жадаю зовнішньої її особи. Поверхні — це все. Я знаю, що її волосся «світло-солом’яне», що воно спадає «монетами диких кучерів» на її «рамена, білі, мов яблуневий м’якуш», бо мій батько читав їй при мені уголос свій вірш про це. Клод також згадував її волосся в менш винахідливих реченнях. Коли вона в настрої, то заплітає тугі коси, котрі обмотує навколо голови у стилі, як каже мій батько, Юлії Тимошенко. Я також знаю, що очі в матері зелені, що її ніс — перлистий ґудзик, що вона хотіла б, щоб його було більше, і що обоє чоловіків, кожен окремо, обожнюють той, який є, і пробували її заспокоїти. Їй багато разів казали, що вона гарна, але вона ставиться до того скептично, і це надає їй невинної влади над чоловіками, як сказав їй якось пополудні в бібліотеці мій батько. Вона відповіла, що, якби це було правдою, тієї влади вона ніколи не шукала й не хотіла. То була незвична для них розмова, і я слухав пильно. Батько, його звати Джон, сказав, що, якби мав таку владу над нею чи жінками загалом, то не міг би уявити, як можна від неї відмовитися. Я здогадався зі співчутливого хвилюватого руху, котрий на мить припідняв моє вухо зі стінки, що мати значуще знизала плечима, ніби кажучи: «Ну, в чоловіків не так. Що з того?» До того ж вона сказала йому вголос, що ця нібито притаманна їй влада, хоч яка б вона була, існує тільки завдяки чоловікам, що наділяють Труді нею у своїх фантазіях. Тоді задзвонив телефон, батько пішов відповісти, і цю рідкісну й цікаву розмову про тих, хто має владу, так і не було завершено.

Але повернімося до моєї матері, моєї нещирої Труді, чиїх яблуневих рук, і грудей, і зеленого погляду я жадаю, чия непоясненна потреба у Клоді була раніше від моєї свідомості, мого первісного «є», і чий голос часто промовляє до нього, а він до неї, у постільних шепотах, ресторанних шепотах, кухонних шепотах — так, наче обоє підозрюють, що черева мають вуха.

Раніше я вважав, що їхня обачливість була лише звичайною любовною інтимністю. Але тепер я впевнений. Вони розмовляють, легко обминаючи власні голосові зв’язки, бо планують жахливу подію. Якщо щось піде не так — я чув ці їхні слова — життя їхні буде зруйновано. Вони вважають, що як уже братися до справи, то робити це треба швидко і скоро. Вони кажуть одне одному бути спокійними й терплячими, нагадують одне одному про ціну недоношеного плану, і що він має кілька етапів, і що кожний із них має з’єднуватися з попереднім, і що коли хоч якийсь провалиться, то все посиплеться, «як старомодні різдвяні ліхтарики» — це незбагненне порівняння від Клода, котрий рідко каже щось незрозуміле. Від того, що вони мають на думці, їм самим стає лячно й недобре, і вони ніколи не можуть говорити про це прямо. Натомість вони загортають у шепоти недомовки, евфемізми й невиразні застереження, за якими йдуть кахикання й похоплива зміна теми.

Одної спекотної, неспокійної ночі минулого тижня, коли, як я думав, обоє давно вже спали, мати раптом сказала в темряву за дві години до світанку (згідно з годинником у батьковому кабінеті на першому поверсі):

— Ми не можемо це зробити.

І одразу ж Клод рішучо відповів:

— Можемо.

І потому, недовго подумавши:

— Можемо.

Два

Тепер стосовно мого батька, Джона Кернкроса, великого мужчини, другої половини мого генома, що його спірально закручена доля дуже мене непокоїть. У мені одному назавжди змішуються мої батьки, солодко й гірко, уздовж роз’єднаних хребтів цукрово-фосфатного кістяка, рецепту моєї фундаментальної самості. Я також змішую Джона і Труді у своїх снах — як кожна дитина, в котрої роз’їхалися батьки, я жадаю наново одружити їх, цю комплементарну пару нуклеотидів, і цим узгодити власні життєві обставини зі своїм геномом.

Батько коли-не-коли приходить до нашого дому, і я нетямлюся з радості. Часом він приносить матері смузі зі свого улюбленого кафе на Джад-стріт. Він має слабість до цих липких солодощів, що нібито мають подовжувати його життя. Я не знаю, чому він нас відвідує, бо йде він завжди затуманений смутком. Уже багато моїх різноманітних здогадів виявилися помилковими, але я слухав уважно й цього разу припускаю ось що: він нічого не знає про Клода, залишається паморочливо закоханим у мою мати, сподівається невдовзі знову бути з нею й досі вірить в історію, яку вона йому розповіла, що життя нарізно має дати їм обом «час і простір для зростання» й відновити їхній зв’язок. Також я знаю, що він поет, котрий не має визнання, але не здається. Що він володіє та керує збіднілим видавництвом і випустив у світ перші збірки успішних поетів, знаменитостей і навіть одного Нобелівського лауреата. Коли їхні репутації роздуваються, вони, як вирослі діти, переходять до більших видавництв. Що він приймає невірність поетів як сувору реальність життя і, наче святий, радіє похвалам «Видавничому дому Кернкроса». Що власна поетична невдача радше засмучує, ніж розлючує його. Якось він читав нам із Труді вголос зневажливу рецензію на свої вірші. Там було написано, що його тексти застарілі, скостеніло формалістичні, надто «красиві». Але він живе поезією, досі читає її моїй матері, викладає її, рецензує, таємно сприяє успіху молодших поетів, сидить у журі конкурсів, просуває поезію у школах, пише про неї есеї для дрібних журналів, якось розповідав про неї на радіо. Труді і я чули його одного разу перед світанком. Він має менше грошей, ніж Труді, і набагато менше, ніж Клод. Він знає напам’ять тисячу віршів.

Ось моя колекція фактів і постулатів. Згорблений над ними, як терплячий філателіст, я додав до свого зібрання кілька нещодавніх пунктів. Він страждає на шкірне захворювання, псоріаз, котре зробило його руки лускуватими, грубими й червоними. Труді ненавидить їх на вигляд і на дотик і каже йому носити рукавички. Він відмовляється. Він має орендний контракт на півроку на три вбогі кімнатки в Шордічі^[2], сидить у боргах, має зайву вагу й мав би частіше робити фізичні вправи. Щойно вчора я здобув — продовжуючи метафору з марками —«Чорний пенні» 1840 року: будинок, де живе моя мати, де я живу в ній, куди Клод щоночі навідується з візитом, — георгіанське громаддя на хвастовитій Гамільтон-терас, дім, де минуло батькове дитинство. Йому ще не було тридцяти — батько тоді якраз ростив свою першу бороду й не так давно одружився з моєю матір’ю,— коли він успадкував родинну садибу. Його дорога мати померла давно перед тим. Усі джерела погоджуються, що будинок брудний. Це можна передати тільки штампами: він розсідається, розвалюється, мало від вітру не валиться. Іноді від морозу взимку фіранки беруться льодом і тверднуть; під час злив риштаки, як надійні банки, повертають внески з відсотками; влітку, як ненадійні банки, вони смердять. Але дивіться, ось у моїх щипчиках найрідкісніший екземпляр у світі, «Британська Гвіана»: навіть у такому гнилому стані ці шість тисяч зболених квадратних футів здобудуть вам сім мільйонів фунтів.

Більшість чоловіків, більшість людей ніколи не дозволили б своїй дружині виселити їх із їхніх пенатів. Але Джон Кернкрос не такий. Ось мої раціональні міркування. Народжений під послужливою зіркою, спраглий догодити, надто добрий, надто щирий, він не має ні краплі тихої жадоби честолюбного поета. Батько справді вірить, що якщо він напише віршовану похвалу моїй матері (її очам, волоссю, вустам) і зайде зачитати її вголос, то вона полагіднішає і йому знову будуть раді у власному домі. Але вона знає, що її очі не мають нічого спільного з «голвейським дерном», чим батько хотів сказати: «дуже зелені», і оскільки ірландської крові в неї нема, рядок виходить геть хирлявий. Щоразу, як ми з нею слухаємо, я відчуваю, як її вповільнене серце береться, мов око, скориною, котра затуляє від неї весь пафос сцени: великий чоловік із великим серцем без жодної надії звертається до неї з благанням у немодній формі сонета.

Тисяча — це, напевно, перебільшення. Багато віршів, котрі знає мій батько, довгі, як ці уславлені творіння банківських службовців, «Кремація Сема Маꥳ» та «Безплідна земля»^[3]. Труді й надалі терпить ці спорадичні читання. Монолог влаштовує її більше за обмін репліками, більше за черговий поворот до непрополотого саду їхнього шлюбу. Можливо, вона потурає батькові з почуття провини, скільки його там залишилося. Його спосіб розмовляти з нею за допомогою поезії був колись, очевидно, їхнім любовним ритуалом. Дивно, що вона боїться сказати йому те, що він і так має підозрювати, те, що вона рано чи пізно муситиме відкрити. Що вона більше його не кохає. Що вона має коханця.

Сьогодні на радіо жінка розповідала, як уночі на порожній дорозі збила машиною собаку, золотистого ретривера. Вона присіла поруч із ним у світлі фар, тримаючи його лапу, поки вмируща тварина билася в корчах страшного болю. Великі карі вибачливі очі весь той час дивились їй у вічі. Жінка взяла вільною рукою камінь і кілька разів ударила ним по черепу бідного пса. Щоб розправитися з Джоном Кернкросом, вистачило б одного удару, одного милосердного удару Натомість щойно він починає читати вголос, на обличчі Труді з’являється чемний уважний вираз. Я ж слухаю пильно.

Зазвичай ми йдемо до його поетичної бібліотеки на другому поверсі. Чути тільки годинник із шумким маховиком на камінній поличці, поки батько сідає на свій звичний стілець. Тут, перед поетом, я дозволяю своїй уяві розквітнути. Якщо батько подивиться на стелю, щоб зібрати думки, він побачить, як розкладаються неокласичні малюнки в Адамівському стилі^[4]. Розпадання припорошило спинки славетних книжок пилом, мов цукровою пудрою. Мати обтрушує свій стілець рукою, перш ніж сісти. Без жодних ефектних жестів батько набирає повітря й починає. Він читає плавно, до душі. Більшість сучасних віршів залишають мене байдужим. Забагато про себе, надто прохолодно про інших, забагато скарг на один короткий рядок. Але теплі, як братські обійми, Джон Кітс і Вілфред Оуен. Я відчуваю їхній подих на своїх губах. Їхній цілунок. Хто не хотів би написати: «Чорнослив, в цукрі яблука, айва» або «Дівоча блідість буде саван їм»?^[5]

Я уявляю, якою бачать її з іншого кінця кімнати його перейняті захватом очі. Вона сидить у великому шкіряному фотелі із Фройдового Відня. Гнучкі босі ноги красиво злегка підгорнуті під себе. Одна рука, зігнута в лікті на підлокітнику, не дає її голові впасти, пальці іншої легко туркотять по кісточці на нозі. Спекотне надвечір’я, вікна розчинені, приємно гудуть машини в Сент-Джонз-Вуд^[6]. Материне лице задумливе, нижня губа важка. Вона змочує її бездоганним язиком. Кілька білявих кучериків волого припали до шиї. Бавовняна сукня — вільного крою, щоби вмістити мене,— блідо-зелена, блідіша за її очі. Розмірена робота вагітності триває, і мати приємно стомлена. Джон Кернкрос бачить літню червінь на її щоках, чудову лінію шиї, й плеча, й набряклих грудей, багатонадійний пагорок, що є мною, безсонячну блідоту її гомілок, незім’яту підошву однієї заголеної ноги, рядок невинних пальчиків на ній, що вмаляються, як діти на родинній фотографії. Усе в ній, думає він, доведене ваготою до досконалості.

Він не бачить, що вона чекає, аби він пішов. Що є щось неправильне в її наполегливому бажанні, щоб він жив деінде в цей час, у наш третій триместр. Чи може він справді бути настільки покірним співучасником власного винищення? Такий великий дядько, я чув, метр дев’яносто, велетень із буйним чорним волоссям на дужих руках, здоровенний дурень, який вірить, що розумно давати дружині «простір», котрого вона, за її словами, потребує. Простір! Хай загляне сюди, де я останнім часом ледве можу зігнути палець. У материному мововжитку «простір» та її потреба в ньому є неподобною метафорою, якщо не синонімом. До егоїзму, хитрості, жорстокості. Але чекайте, я люблю її, вона моє божество, я її потребую. Я передумав! Я казав зопалу, мені було дуже погано. Я помиляюся так само, як мій батько. І це правда. Її краса, й далекість, і твердість — нероздільні.

Над нею, як я це бачу, стеля, розпадаючись, випускає раптову хмару закружілих часточок, що мерехтять, пропливаючи в сонячному стовпі. І як вона мерехтить проти розтрісканої брунатної шкіри крісла, де Гітлер або Троцький, або Сталін розвалювались у свої віденські дні, коли були лише ембріонами майбутніх себе. Я визнаю поразку. Я належу їй. Якби вона наказала, я теж поїхав би до Шордіча й няньчив себе у вигнанні. Пуповина тут не потрібна. Ми з батьком з’єднані нашою безнадійною любов’ю.

Попри всі знаки — її скупі відповіді, позіхання, загальну неуважність — він засиджується до раннього вечора, мабуть, сподіваючись на вечерю. Але мати чекає на Клода. Нарешті вона випроваджує чоловіка, заявивши, що потребує відпочинку. Вона проводить його до дверей. Хто не помітив би журби в голосі, яким він, вагаючись, із нею прощається. Мені боляче думати, що він воліє витримати будь-яке приниження, аби на кілька хвилин довше пробути при ній. Ніщо, окрім хіба його натури, не заважає йому зробити те, що зробили б інші,— піти, відсунувши її, до хазяйської спальні, кімнати, де були початі він і я, простягтися на ліжку чи у ванні, серед грубих клубів пару, тоді запросити своїх друзів, налити вина, бути господарем у своєму домі. Натомість він сподівається домогтися свого добрістю й самовідданою чулістю до її потреб. Я хотів би помилитися, але гадаю, що він зазнає поразки двічі, бо вона й далі зневажатиме його за слабкість, і він страждатиме навіть більше, ніж мав би. Його відвідини не завершуються, вони поступово сходять нанівець. Він залишає по собі в бібліотеці поле з відгомонів свого смутку, уявний обрис, розчаровану голограму, що досі займає його стілець.

Тепер ми підходимо до парадних дверей, де вона його випроваджує. Усі ці різноманітні знаки спустошення було вже багато разів обговорено. Я знаю, що одна завіса дверей відійшла від лиштви. Цвіль перетворила архітрав на спресований пил. Деяких плиток із підлоги бракує, інші полупалися — георгіанські, у колись яскравому ромбічному візерунку, де їх нічим тепер замінити. Приховують ці тріщини й дірки поліетиленові пакети з порожніми пляшками та гнилою їжею. Розсипаючись під ногами, вони слугують емблемою домашнього запустіння: уламки попільничок, картонні тарілки з огидними кетчуповими ранами, гойдання чайних пакетиків, ніби манюніх мішечків зерна, яке могли б запасати миші чи ельфи. Прибиральниця пішла в печалі задовго до моєї появи. Труді знає, що це не для ваговитої жінки — закидати сміття до високолядних баків на колісцях. Вона легко могла б попросити батька прибрати в передпокої, але не просить. Хатні обов’язки можуть надавати хатні права. І вона, певно, працює над розумною історією про те, як він її покинув. Клод залишається в цьому плані гостем, стороннім, але я чув, як він казав, що прибирання в одному кутку одразу підкреслило б хаос у решті будинку. Попри спеку, я добре захищений від смороду. Мати зазвичай жаліється, але мляво. Це тільки один вияв домашнього занепаду.

Можливо, вона думає, що кулька сиру на його черевику або вигляд помаранчі біля плінтуса, оброслої кобальтовим хутром, скоротить батькове прощання. Вона помиляється. Двері відчинені, він стоїть, переступивши через поріг, а ми з нею — просто в передпокої. Клод має прийти за п’ятнадцять хвилин. Іноді він приходить раніше. Тому Труді стривожена, але намірилася мати сонний вигляд. Вона стоїть на яєчній шкаралущі. Квадрат масного паперу, що колись огортав кусень вершкового масла, зачепився за її сандалю й засмальцював їй пальці. Скоро вона в жартівливій формі переповість це Клодові.

Батько каже:

— Слухай, нам справді треба поговорити.

— Так, але не зараз.

— Ми весь час відкладаємо.

— Я не можу тобі передати, яка я втомлена. Ти не уявляєш. Мені просто треба лягти.

— Звісно. Тому я й думав переїхати назад, щоб я міг...

— Джоне, будь ласка, не зараз. Ми це вже проходили. Мені треба більше часу. Спробуй поставитися з розумінням. Я виношую твою дитину, ти не забув? Зараз не час думати про себе.

— Я не хочу, щоб ти була тут сама, коли я міг би...

— Джоне!

Я чую, як він зітхає, обіймаючи її настільки міцно, наскільки вона дозволяє. Тоді я відчуваю, як її рука висовується, щоби взяти його за зап’ястя, як я розумію, обережно уникаючи його вражених долонь, розвернути його та м’яко підштовхнути до вулиці.

— Милий, будь ласка, йди вже.

Пізніше, коли мати лягає, сердита й виснажена, я заглиблююся в головне питання. Що це за буття? Чи великий Джон Кернкрос — наш посланець до майбутнього, різновид чоловіка, що покладе край війнам, грабунку й рабству і стане рівний і турботливий до жінок світу? Чи всяке бидло втопче його в забуття? Побачимо.

Три

Хто він, цей Клод, цей крутій, що втисся між моєю родиною та моїми надіями? Я якось це почув і запам’ятав: «благуватий мугир»^[7]. Мерхнуть мої широкі сподівання. Його існування заперечує моє законне право щасливо жити в турботі обох батьків. Якщо тільки я не розроблю якогось плану. Він заворожив мою мати й вигнав мого батька. Його інтереси не можуть бути моїми. Він мене розчавить. Якщо, якщо, якщо не — зникоме слово, примарний знак відверненої долі, маленький і тоненький ямб надії, що меркотить, пропливаючи моїми думками, як мутна пляма у склистому тілі ока. Лише надія.

І Клод, як мутна пляма, заледве реальний. Навіть не колоритний пройдисвіт, ні краплі усмішливого халамидника. Ні, його тупість межує з геніальністю, його несмак перевершує винахідливість, його банальність вигострена, як арабески Блакитної мечеті. Ось чоловік, що безперервно висвистує — не пісні, але телевізійні заставки, рингтони, що оживляє свій ранок нокіївським знущанням із Тарреґи. Чиї повторювані ремарки — безглуздий, безсилий слинявий струмок, чиї збіднені речення помирають, як курчата без матері, згасаючи ні за що. Хто миє своє причандалля в тій самій раковині, де мати миє обличчя. Хто думає тільки про одяг і автівки. І разів сто казав нам, що ніколи не купив би або навіть не сів би за кермо такої, або такої, або гібриду між, або... або... Що він купує костюми тільки в цьому, ні, то Мейфер-стріт, а сорочки в отому іншому, а шкарпетки у, він не може згадати... Якби ж тільки... але. Ніхто більше не закінчує речення на «але».

Цей черствий, непевний голос. Усе моє життя я терпів подвійні тортури його висвистування та його розмов. Я був позбавлений його вигляду, але й це скоро зміниться. У тьмяно освітленій кривавій пологовій кімнаті (Труді вирішила, що він, а не мій батько, має бути там присутній), коли я вийду нарешті його привітати, мої питання залишаться такі самі, хоч би якої форми він набув: що моя мати робить? Чого вона може хотіти? Чи Клод покликаний проілюструвати непоясненність еротичного потягу?

Не всім відомо, як це — мати за кілька дюймів від свого носа член, що належить суперникові вашого батька. На цій пізній стадії вони мали б утримуватися з поваги до мене. Цього вимагає як не клінічна оцінка, то ґречність. Я заплющую очі, скрегочу яснами, я беру себе в руки у маткових стінках. Ця турбуленція струсила би крила з боїнга. Мати підганяє свого коханця, підстьобує його своїми ярмарковими зойками. Смертельний атракціон! Щоразу, на кожен хід поршня, я здригаюся від страху, що він проб’ється наскрізь і натягне мій м’якокостий череп, і засіє мої думки своєю суттю, рясною піною своєї банальності. Тоді, з ушкодженим мозком, я думатиму й розмовлятиму, як він. Я буду сином Клода.

Але краще бути ув’язненим у безкрилому боїнгу, що вертикально падає посеред Атлантики, ніж запрошеним на ще один творчий вечір із його прелюдією. Ось він я, у передньому ряді партеру, незграбно посаджений догори дриґом. Це мінімалістична вистава, прохолодно-сучасна, в чотири руки. Сцена повністю освітлена, і ми бачимо Клода. Але роздягати він збирається самого себе, а не мою мати. Він акуратно складає одяг на стільці. Його нагота приголомшує так само мало, як костюм бухгалтера. Він походжає спальнею, в глибині сцени, на авансцені, голий у м’якій мжичці свого монологу. Рожеве мило на день народження його тітці, котре він матиме повернути на Керзон-стріт, сон, який він бачив, але майже повністю забув, ціна на дизель, а таке відчуття, ніби вівторок. Але ні. Кожна прекрасна нова тема зводиться зі стогоном на ноги, хитається, тоді падає на наступну. А моя мати? На ліжку, між простирадлами, частково одягнена, цілковито уважна, з угуканням і підбадьорливим киванням напоготові. Помітний тільки мені вказівний палець під покривалом згинається над скромним носиком її клітора й на солодкі півдюйма вкладається всередину. Вона ніжно його погойдує, поступаючись повністю і пропонуючи свою душу. Я гадаю, це має бути чарівно. Так, мурмотить вона крізь зітхання, вона також сумнівалася щодо мила, так, її сни також швидко втікають від неї, вона теж думає, що вівторок. Нічого про дизель — маленька ласка.

Його коліна придавлюють невірний матрац, який ще нещодавно тримав мого батька. Вправними великими пальцями вона підчіпає й скидає трусики. Входить Клод. Іноді він називає її своєю мишкою, що їй, здається, подобається, але жодного поцілунку, ні доторків ні до чого, ні пестощів, ні муркотіння, ні обіцянок, ні любовних облизувань, ні грайливих фантазій. Тільки пришвидшений скрип ліжка, доки нарешті мати не займає своє місце на смертельному атракціоні й не починає кричати. Можливо, ви знаєте цю старомодну ярмаркову розвагу. Атракціон розкручується та пришвидшується, і центробіжна сила пришпилює вас до стіни, поки підлога запаморочно падає донизу. Труді крутиться швидше, її обличчя розмивається на полунично-вершкову пляму із зеленим мазком дягелю^[8] там, де колись були очі. Вона кричить гучніше, тоді, після її фінального висхідно-спадного крику-й-здригання я чую його різкий, здушений крехкіт. Найкоротша пауза. Клод виходить. Матрац присідає ще раз, і Клодів голос поновлюється, тепер із ванної: повторне виконання фрагменту про Керзон-стріт або день тижня та кілька бадьорих етюдів на тему нокіївської мелодії. Один акт, щонайбільше три хвилини, жодного повторення. Вона часто приєднується до нього у ванній, де, не торкаючись, за допомогою всепрощальної гарячої води вони видаляють одне одного зі своїх тіл. Нічого ніжного, ніякої дрімоти закоханих сплетених тіл у любовних обіймах. Протягом цього жвавого миття, із мізками, вичищеними оргазмом, вони часто повертаються до змови, але в кахляному відлунні ванної з увімкненими кранами їхні слова губляться з мого слуху.

Тому я так мало знаю про їхній план. Тільки що він їх захоплює, стишує їхні голоси, навіть коли вони думають, що самі. Не знаю я і Клодового прізвища. Підрядник-будівельник за фахом, хоч і не такий успішний, як більшість із них. Короткочасне й прибуткове володіння багатоквартирним будинком у Кардіфі було єдиною вершиною його досягнень. Багатий? Успадкував семизначну суму, нині, здається, живе зі своєї останньої чверті мільйона. Він покидає наш дім близько десятої, повертається після шостої. Є дві протилежні версії: перша з них — що під панциром безлицості заховалася жорсткіша особистість. Бути настільки нудним — заледве правдоподібно. Там ховається хтось розумний, похмурий і лукавий. Як людина він такий собі витвір, саморобний апарат, інструмент для глибокого обману, котрий підкопується під Труді, навіть копаючи разом із нею. Друга версія — що він такий, яким здається, у цій мушлі нікого немає, він такий самий чесний інтриган, як і Труді, тільки тупіший. А що ж до неї, то вона воліє не сумніватися в чоловікові, котрий менш ніж за три хвилини перекидає її через ворота раю. Але я відкритий до нового.

Я сподіваюся дізнатися більше, якщо прочекаю всю ніч і спіймаю їх на ще одній розгальмованій ранковій пісні. Клодове нетипове «можемо» спершу змусило мене сумніватися в його недоумстві. Відтоді минуло п’ять днів —і нічого. Я буджу матір штурханами, але вона не турбує свого коханця. Натомість вона засовує у вуха подкастову лекцію й поринає в дива інтернету. Вона слухає все підряд. Я чув усе. Вирощування гробачків у Юті. Піший перехід через ірландський Буррен. Відчайдушний останній наступ Гітлера в Арденнах. Сексуальний етикет у племені Яномама. Як Поджо Браччоліні врятував Лукреція від забуття. Фізика тенісу.

Я пильную, слухаю, вчуся. Сьогодні рано-вранці, менш ніж за годину до світанку, була суворіша тема, ніж зазвичай. Крізь материні кістки я зіткнувся з лихим сном, замаскованим під формальну лекцію. Ситуація у світі. Експертка з міжнародних відносин, розсудлива жінка з густим глибоким голосом, повідомила мені, що зі світом не все добре. Вона розглядала два поширені емоційні стани: жалощі до себе й агресію. Кожен із них — поганий вибір для індивіда. А в поєднанні, для груп чи націй, — це згубне вариво, що останнім часом отруїло росіян в Україні, як колись раніше — їхніх друзів сербів у їхній частині світу. «Ми були принижені, тепер ми всім покажемо». Тепер, коли російська держава стала політичною рукою організованої злочинності, чергова війна в Європі вже не така немислима. На південному кордоні Литви струшено пил із танкових дивізій для Північно-Німецької низовини. Той самий дурман розпалює варварські групки на краях ісламу. Чару вихилено, здіймається той самий лемент: нас було принижено, але ми помстимося.

Лекторка додержувалася песимістичного погляду на наш вид, частину якого стабільно становлять психопати, ця людська константа. Їх вабить озброєна боротьба, байдуже, справедлива чи ні. Вони допомагають обертати місцеві суперечки на більші конфлікти. Європа, на думку лекторки, перебуває в екзистенційній кризі, дратівлива та слабка, поки розмаїття самозакоханих націоналізмів прикладається до того самого солодкого питва. Плутанина щодо цінностей, інкубована бацила антисемітизму, популяції іммігрантів, що марніють, гнівні та знуджені. Подекуди, повсюди — незнана нерівність багатства, що перетворює надбагатіїв на окрему панівну расу. Винахідливість, із якою держави здобувають нові форми розкішного озброєння, світові корпорації — способи уникати податків, а доброчесні банки — набивати себе різдвяними мільйонами. Китай, забагатий, щоби потребувати друзів чи порад, цинічно зондує кордони своїх сусідів, будує острови з тропічного піску, готується до війни, в настанні якої не сумнівається. Країни з переважним мусульманським населенням заражені релігійним пуританізмом, хворобливою сексуальністю, придушеними інноваціями. Близький Схід — атомний реактор для можливої світової війни. І зручний ворог, Сполучені Штати — навряд чи надія для світу, винні в тортурах, безпорадні перед власним священним писанням, складеним у добу напудрованих перук, — конституцією, непорушною, як Коран. Їхнє нервове населення — опасисте, перелякане, змучене невиразним гнівом, зневажливе до уряду, вбиває сон кожним новим вогнепалом. Африка, котра ще має навчитися (без)коронному номеру демократії — мирному переданню влади. Її діти, що помирають по тисячі щотижня через брак простих речей: чистої води, москітних сіток, дешевих ліків. І те, що об’єднує й вирівнює все людство, — нудні старі факти: кліматичні зміни, щезання лісів, тварин і полярної криги. Прибуткове й отруйне сільське господарство винищує природну красу. Океани перетворюються на слабку кислоту. Високо над видноколом — швидке уринозне цунамі старості, яка, хвора на рак і деменцію, розростається і вимагає турботи. І скоро, із демографічним зсувом — протилежне: катастрофічний занепад людності. Свобода слова більше не вільна, ліберальна демократія — більше не очевидний порт призначення, роботи крадуть роботу, свобода змагається у близькому бої з безпекою, соціалізм — у неласці, капіталізм — прогнилий, руйнівний і також у неласці, в полі зору — жодної альтернативи.

Підсумовуючи, лекторка сказала, що ці лиха є наслідком нашої подвійної природи. Розумної й інфантильної. Ми побудували світ, занадто складний і небезпечний, щоб наша незгідлива натура могла з ним упоратися. У цій безнадії на загальних виборах переможе надприродне. Над другою Добою раціоналізму запав присмерк. Ми були чудові, але тепер ми приречені. Двадцять хвилин. Клац.

Стривожений, я перебираю своє пуповиння. Воно слугує замість заспокійливих чоток. Чекайте, подумав я. Хоч я ще маю її перед собою в майбутньому — що не так з інфантильністю? Я чув достатньо таких розмов, щоб навчитися знаходити контраргументи. Песимізм надто легкий, навіть ласий, емблема й відзнака інтелектуалів по всьому світі. Він знімає з інтелігенції відповідальність за пошук виходу. Ми підцьковуємо самі себе темними думками з п’єс, віршів, романів і фільмів. А тепер і з коментарів. Але чому ми маємо довіряти цьому поглядові, коли людство ще ніколи не було таким багатим, таким здоровим, таким довголітнім? Коли від війн і пологів гине менше людей, ніж будь-коли раніше, —і коли ми всі маємо доступ до такого обсягу знання, до такого обсягу правди у формі науки, якого ніколи не мали? Коли делікатна чулість — до дітей, тварин, чужих релігій, невідомих, далеких іноземців — росте з дня на день? Коли сотні мільйонів піднялися над убогим животінням? Коли на Заході навіть порівняно бідні напівлежать у кріслах, зачаровані музикою, кермуючи по гладеньких магістралях на швидкості, у чотири рази вищій за швидкість кінського чвалу? Коли віспа, поліомієліт, холера, кір, висока дитяча смертність, неписьменність, публічні страти й рутинні схвалені державою тортури вигнано зі стількох країн? Ще не так давно всі ці злигодні були всюди. Коли сонячні батареї, й вітряні електростанції, й атомна енергія, й незнані винаходи вибавлять нас від стокових відходів двоокису вуглецю, й генно-модифіковані злаки врятують нас від спустошення хімічного землеробства, а найбідніших — від голодної смерті? Коли світова міграція до міст поверне величезні ділянки землі до первісного стану, знизить народжуваність і захистить жінок від темних сільських патріархів? А як щодо буденних див, що змусили б Октавіана Августа заздрити некваліфікованому працівникові: знеболеної стоматології, електричного освітлення, миттєвого зв’язку з близькими, з найкращою музикою, яку тільки знав світ, із кухнею дюжини різних культур? Ми розжиріли на привілеях і насолодах, та й на бідканні, а ті, хто ще не розжиріли, скоро до нас приєднаються. Що ж до росіян, то те саме казали й про католицьку Іспанію. Ми чекали на її війська на своїх берегах. Як і більшість речей, це також не справдилося. Справу владнали кілька брандерів і зручний шторм, котрий відкинув їхній флот за верхівку Шотландії. Ми завжди будемо занепокоєні станом речей — так уже працює свідомість, цей тяжкий дар.

Лише один гімн золотому світові, який скоро стане моїм. У своєму ув’язненні я став знавцем колективних марень. Хто знає, що правда, а що ні? Мені й самому ледве вдається зібрати дані. Кожне твердження підважує або заперечує інше. Як і решта, я зупиняюся на тому, що мені подобається, що мене влаштовує.

Але ці роздуми відволікли мене, і я пропустив перші слова діалогу, заради якого не спав. Ранкова пісня. Будильник мав задзвонити за лічені хвилини, Клод щось пробубонів, мати відповіла, тоді він заговорив знову. Я опам’ятовуюся, притискаю вухо до стінки. Я відчуваю збурення в матраці. Ніч була теплою. Клод, певно, сідає, стягаючи з себе футболку, котру одягає на ніч. Чую, як він каже, що зустрінеться зі своїм братом пополудні. Він уже згадував раніше цього брата. Я мав слухати уважніше. Але мені набрид загальний контекст: гроші, рахунки, податки, борги.

Клод каже:

— У нього вся надія — на цю поетку, з якою він зараз підписує контракт.

Поетку? Дуже небагато людей на світі підписують контракти з поетами. Я знаю тільки одного. Його брат?

Мати відзивається:

— А, так, ця жіночка. Забула, як її звати. Пише про сов.

— Про сов! Сови — це актуально! Але мені треба сьогодні його побачити.

— Я не думаю, що це хороша ідея. Не зараз, — каже вона повільно.

— Інакше він знову прийде сюди. Я не хочу, щоб він тебе задовбував. Але.

— Я теж не хочу, — говорить мати. — Але це треба зробити, як я кажу. Повільно.

Западає мовчанка. Клод бере з тумбочки телефон і завчасу вимикає будильник.

Нарешті він каже:

— Якщо я позичу братові гроші, це буде добре для відвернення уваги.

— Але не дуже багато. Ми все-таки не отримаємо їх назад.

Сміються. Тоді Клод і його насвистування вирушають до ванної, мати перекочується на бік і лягає спати далі, а я залишаюся в темряві: усвідомлювати цю неподобну новину й думати про свою дурість.

Чотири

Коли я чую привітне гудіння мимоїжджих автівок і легкий подув шелестить тим, що я уявляю листям дикого каштана, коли переносне радіо піді мною олив’яно скрегоче і затінене червонаво-оранжеве світіння, довгий тропічний присмерк, тьмяно освітлює моє внутрішнє море та трильйони його пливучих часточок, тоді я знаю, що мати засмагає на балконі батькової бібліотеки. Я також знаю, що закрутисте чавунне поруччя з дубового листя й жолудів тримається на попередніх шарах чорної фарби й не має слугувати опертям. Нависний виступ крихкого бетону, де сидить моя мати, визнали аварійним навіть будівельники, не зацікавлені в ремонті. Вузькість балкона дозволяє поставити шезлонг навскіс, майже паралельно до стіни будинку. Труді боса, в ліфчику від купальника й коротких джинсових шортах, що ледве вміщають мене. Сонцезахисні окуляри у формі сердечок у рожевій оправі й солом’яний капелюх на ній подібні до прикраси на тортику. Я знаю це завдяки тому, що мій дядько — мій дядько!— питав її телефоном, що вона на собі має. Вона кокетливо погодилася відповісти.

Кілька хвилин тому радіо сказало нам, що зараз четверта година. Ми спільно частувалися келихом, а може, і пляшкою білого совіньйону з новозеландського Мальборо. Не мій улюблений варіант, і за тим самим виноградом і менш трав’янистим смаком я радше звернувся би до сансеру, бажано з Шавіньйоля. Трохи кремнистої мінеральної різкості могло б пом’якшити грубу атаку прямих сонячних променів і подув пічного жару, віддзеркаленого від потрісканого фасаду нашого будинку.

Але ми в Новій Зеландії, вона — в нас, і я щасливіший, ніж будь-коли за останні два дні. Труді охолоджує наше вино пластиковими кубиками із замороженим спиртом. Я нічого не маю проти цього. Я маю своє перше знайомство з кольором і формою, бо материна діафрагма нахилена проти сонця, тож я можу розрізнити в червонавій розмитості фотолабораторії свої руки перед обличчям і пуповиння, густо закручене навколо живота й колін. Я бачу, що нігті треба б підстригти, хоча на мене чекають не раніше ніж за два тижні. Я хотів би думати, що мета її перебування тут — вироблення вітаміну D для формування моїх кісток, що вона приглушила радіо, щоб зосередженіше споглядати мою присутність, що ласка, з якою вона погладжує місце, де, як вона вважає, має бути моя голова, є виявом ніжності. Але вона може працювати над своєю засмагою і бути надто змученою від спеки, щоби слухати радіодраму про імператора Великих Моголів Ауранґзеба, і просто заспокоює пучками своїх пальців неприємне відчуття набряклості від пізньої вагітності. Коротше кажучи, я не впевнений у її любові.

Вино після трьох склянок нічого не вирішує, а біль нещодавнього одкровення триває. Але я відчуваю приязний доторк дисоціації: я вже відсторонився на кілька корисних кроків і бачу себе оприявненим якісь п’ятнадцять футів під собою, як альпініст, що впав і лежить, розпластаний навзнак на скелі. Я починаю осягати своє становище, я можу думати, а не тільки відчувати. Невибагливі білі Нового світу цим і обмежуються. Отже. Моя мати віддала перевагу братові мого батька, зрадила свого чоловіка, занапастила сина. Мій дядько вкрав дружину свого брата, ошукав батька свого племінника, тяжко образив сина своєї братової. Мій батько з натури безборонний, а я безборонний з огляду на обставини. Мій дядько — чверть мого генома, половина батькового, але подібний до батька не більше, ніж я — до Вергілія чи Монтеня. Яка підленька частина мене є Клодом, і як я її впізнаю? Я міг би бути власним братом і окрутити самого себе, як він окрутив свого. Коли я народжуся й нарешті зможу бути на самоті, чверть себе я волів би відтяти кухонним ножем. Але триматиме цей ніж також мій дядько, розквартирований, розчвертований у моєму геномі. Тоді ми побачимо, що ніж не поворухнеться. І це спостереження також почасти належить йому. І це.

Мій роман із Труді не ладиться. Я думав, що можу вважати її любов самоочевидною. Але я чув на світанку, як сперечалися біологи. Вагітні матері мусять боротися з мешканцями своїх утроб. Природа, теж мати, наказує змагатися за ресурси, котрі можуть знадобитися, щоб викохувати наступних дітей, моїх майбутніх суперників. Моє здоров’я береться від Труді, але вона має захищати себе від мене. Тож чому б вона стала хвилюватися про мої почуття? Якщо вона та якийсь незачатий дріб’язок зацікавлені в тому, щоб я був зголодженим, то чого б їй непокоїтися, коли прийдешнє побачення з дядьком мене засмучує? Біологи також припускають, що наймудрішим для мого батька є так обставити справу, щоб інший чоловік був змушений виховувати його дитину, поки він — мій батько! — розповсюджує свою подобу серед інших жінок. Так безрадісно й безлюбно. У такому разі ми самотні, ми всі, навіть я, простуючи кожне безлюдним шляхом, несучи на плечі клуночок зі схемками й діаграмами для несвідомого руху вперед.

Надто тяжко, щоб це стерпіти, надто похмуро, щоб бути правдою. Навіщо світові облаштовувати себе так жорстоко? До всього іншого, люди товариські й добрі. Власне дозрівання — це ще не все. Моя мати — не тільки моя квартирна хазяйка. Мій батько прагне не якнайширше розповсюдити свою особу, а бути разом зі своєю дружиною і, звісно, зі своїм єдиним сином. Я не вірю любомудрам від природничих наук. Він має мене любити, хоче повернутися додому, піклуватися про мене — якщо матиме змогу. А вона жодного разу не змусила мене пропустити їжу й до сьогодні добропристойно відмовлялася заради мене від третього келиха. Не її любов слабне. А моя. Між нами западає моя образа. Я відмовляюся сказати, що ненавиджу її. Але покинути поета, будь-якого поета, заради Клода!

Це тяжко, і ще тяжко те, що поет такий м’який. Джон Кернкрос вигнаний із власної родинної оселі, придбаної ще за його діда, заради філософії «особистісного зростання» — фрази так само парадоксальної, як і «легке слухання». Бути нарізно, щоби змогти бути разом, відвернутися одне від одного, щоб могти обійнятися, припинити любити, щоби могти закохатися. І він повірив! Оце тюхтій! Між його слабкістю та її хитрощами утворилася смородлива тріщина, де спонтанно самозародився дядькочерв. І я сиджу тут навкарачки, замурований у своєму особистому житті, в довгому, млосному присмерку, марячи в нетерпінні.

Зате що я міг би зробити, якби був у розповні літ! Скажімо, за двадцять вісім років. Джинси злинялі й тісні, м’язи живота тверді й карбовані, рухи плавні, як у пантери, і я тимчасово безсмертний. Привожу свого древнього батька з Шордіча на таксі, щоби повернути його, не слухаючи протестів статечної Труді, до його бібліотеки, до його ліжка. Ухоплюю старого Дядька Червака за шию й закидаю його до засипаної листям канави на Гамільтон-терас. Заспокоюю матір безтурботним поцілунком у потилицю.

Але ось та з правд життя, котра обмежує найбільше: це завжди зараз, завжди тут, ніколи там і тоді. І зараз ми смажимося в лондонській спеці, тут, на хибкому балконі. Я слухаю, як вона доливає келих, бульк пластикових кубиків, її м’яке зітхання, радше тривожне, ніж задоволене. Отож, четвертий келих. Певно, вона вважає, що я вже достатньо дорослий, щоб його випити. І так і є. Ми напиваємося, тому що вже зараз її коханець провадить перемови зі своїм братом у безвіконному офісі «Видавничого дому Кернкроса».

Щоби розважитися, я посилаю свої думки підглядати за ними. Сама тільки вправа для уяви. Тут ніщо не є так, як насправді.

На заваленому столі розкладено кредит на пільгових умовах.

— Джоне, вона справді тебе любить, але вона попросила мене як близького члена родини попросити тебе не приходити ще хоч трохи довше. Найкращий шанс для вашого шлюбу. Гм. У самому кінці так і виявиться. Я мав здогадатися, що в тебе заборгованість за квартиру. Але. Будь ласка, погодься, візьми гроші, дай їй перепочити.

Ось вони лежать на столі між ними, п’ять тисяч фунтів брудними п’ятдесятками, п’ять пахущих купок із червоними літерами. Обабіч недбало звалені поетичні збірки й машинописи, заточені олівці та дві скляні попільнички, повні по вінця, пляшка скотчу, м’якого «Томінтаулу», якого лишився ще дюйм, кришталева склянка з мертвою мухою горічерева всередині, кілька пігулок аспірину на невикористаній паперовій серветці. Убогі знаки чесної й тяжкої праці.

Ось що я думаю. Батько ніколи не розумів свого молодшого брата. Ніколи не вважав це вартим зусиль. Але Джон не любить конфронтацій. Він намагається не дивитися на гроші на столі. Йому не спадає на думку пояснити, що повернутися додому й бути разом зі своїми дружиною й дитиною — це все, чого він бажає.

Натомість він каже:

— Ось це прийшло вчора. Прочитати тобі вірша про сову?

Якраз одна з таких неважливих химород, які Клод ненавидів дитиною. Він крутить головою, ні-будь-ласка-змилуйся, але надто пізно.

Батько тримає машинописний аркуш у лускуватій руці.

— «Кервавая провісниця нещастя», — починає він. Йому подобається п’ятистопний ямб.

— Значить, ти не хочеш, — похмуро перериває його брат. — Ну і добре.

Банкірськими хробаковими пальцями він акуратно допасовує купки разом, зрівнює краї, постукуючи ними об поверхню стола, з нізвідки дістає гумку, і ось за дві секунди він уже повернув готівку до внутрішньої кишені свого осрібноґудзеного піджака і стоїть, роздратований і хворий на вигляд.

Батько незворушно зачитує наступний рядок.

— Бентежить дивовижно лють крикуча, — тоді зупиняється й м’яко питає: — Тобі вже треба йти?

Найпильніший спостерігач не розшифрував би братню стенографію, спресований у часі смуток цього діалогу. Ставки та правила було визначено надто давно, щоб їх змінювати. Порівняне багатство Клода має й далі бути непоміченим. Він залишається молодшим братом, неповноцінним, задавленим, розлюченим. Мого батька найближчий із його живих родичів збиває з пантелику, але тільки злегка. Він не зсунеться зі своїх позицій і звідти звучить глузливо. Але це не так. Це гірше за глузування: йому байдуже, і він заледве це усвідомлює. До квартирної платні, грошей або Клодової пропозиції. Але, як уважна до інших людина, він ввічливо встає, щоби провести гостя, і потому, знову сидячи за своїм столом, забуває і про готівку, що там лежала, і про Клода. Олівець знову в його руці, в іншій — цигарка. Він і далі сидітиме над єдиною роботою, що важить, вичитуючи вірші для друкарень, і не підведе голови, доки не стане шоста і час для віскі з водою. Найперше він витрусить муху зі склянки.

Ніби з довгої подорожі, я повертаюся до утроби. Нічого не змінилося на балконі, крім того, що я виявляюся трошки п’янішим. Ніби вітаючи моє повернення, Труді виливає залишки з пляшки до склянки. Кубики втратили холод, вино майже тепле, але вона має рацію: краще допити його зараз. Воно зіпсується. Подув вітру досі хвилює каштани, пришвидшується надвечірній дорожній рух. Спускаючись, сонце стає теплішим. Але я не проти спеки. Коли надходять останні краплі білого совіньйону, я вирішую переглянути свою позицію. Я був відсутній, я тікав через дріт без драбини й мотузки, вільний, як птах, покидаючи своє «зараз» і своє «тут». Моя обмежена правда була хибною: я можу зникнути будь-коли, щойно захочу, викинути Клода з будинку, відвідувати батька в його кабінеті, бути лагідним, невидимим підглядачем. Чи може з цим зрівнятися кіно? Я дізнаюся. Можна було б заробляти на життя, продумуючи такі вилазки. Але справжня, обмежена дійсність також засмоктує, і я не можу дочекатися, щоби Клод повернувся й розповів нам, що сталося насправді. Моя версія точно виявиться помилковою.

Матері теж уже нема терпцю чекати. Якби вона не пила за двох, якби я не ділив із нею навантаження, вона б уже була на підлозі. Двадцять хвилин потому ми йдемо всередину, пробираємося крізь бібліотеку, тоді нагору, до спальні. Ходити босоніж по цьому будинку треба обережно. Мати скрикує, коли щось хрускає під ногами, ми хилимося набік і різко змінюємо курс, вона кидається до поруччя. Тоді ми знову стоїмо твердо, поки вона зупиняється й оглядає свою підошву. Чути її спокійне лайливе буркотіння, значить, є кров, але не так багато. Вона шкутильгає крізь спальню, певно, лишаючи слід на тому, що, наскільки я знаю, має бути не надто білим брудним килимом, заваленим скинутим одягом, взуттям і валізами, напіврозібраними після подорожей ще до мене.

Ми добираємося до лункої ванної — величезної та брудної руїни, судячи з того, що я чув. Мати висуває шухляду, нетерпляче переворушує її деренчливий, шарудливий вміст, пробує іншу та в третій знаходить пластир для свого порізу. Вона сидить на краєчку ванни й умощує свою бідну стопу на коліні. З легеньких покрехтувань і того, як роздратовано вона втягує повітря, я розумію, що її поріз — у місці, до якого складно дотягнутися. Якби ж то я міг стати перед нею навколішки й допомогти. Хоча вона молода і струнка, однак із завадливим обсягом мене нагинатися вперед нелегко. Тож ліпше, вирішує вона, зручніше розчистити місце й сісти на твердій кахляній долівці. Але це також непросто. І все через мене.

Ось де ми й що ми робимо, коли чуємо Клодів голос, крик із першого поверху:

— Труді! Боже. Труді!

Глухий бух швидких кроків, і він знову вигукує її ім’я. Потім чути його важке дихання у ванній.

— Я порізала ногу цим ідіотським шматком скла.

— Уся спальня в крові. Я подумав... — він не каже нам, що сподівався на мою загибель. Натомість пропонує: — Дай я зроблю. А не треба спочатку промити?

— Ліпи давай.

— Не смикайся, — тепер його черга крехтіти й охкати. Потім: — Ти що, пила?

— Від’їбися. Ліпи.

Нарешті готово, і він допомагає їй підвестися. Ми разом хитаємося.

— Ніфіга собі, скільки ж ти випила?

— Один келишок.

Вона знову присідає на бортик ванної.

Він відходить до спальні й повертається за хвилину.

— Ми ніколи не виведемо з килима всю цю кровищу.

— Спробуй потерти чимось.

— Я тобі кажу, воно не береться. Дивись. Ось пляма. Спробуй сама.

Я рідко чув, щоб Клод розмовляв так просто. Востаннє це було на «можемо».

Мати також помічає різницю й питає:

— Що сталося?

Тепер у його голосі з’являється жалібне попхикування.

— Гроші він узяв і не подякував. І уяви. Він уже попередив власників тієї своєї квартири в Шордічі. Він переїжджає назад сюди. Каже, ти його потребуєш, хоч би як ти це заперечувала.

Відлуння у ванній стихають. Поки Труді та Клод роздумують, чути тільки їхнє дихання. Я ставлю на те, що вони дивляться одне на одного, одне в одного, довгим, промовистим поглядом.

— Ось так, — каже він нарешті у своєму звичному порожньому стилі. Чекає, тоді додає: — Ну?

У відповідь на це материне серце починає поступово пришвидшуватися. І б’ється не просто частіше, але голосніше, ніби хтось стукає по несправних голосних трубах. У її кишковику також щось відбувається. Її кишки розслабляються з розтягнутим рипом, і вище, десь над моїми стопами, звивчасті трубки женуть соки у незвіданих напрямках. Її діафрагма здіймається. Я притискаю вухо тісніше до стінки. За цим крещендо легко пропустити найважливіший факт.

Тіло не вміє брехати, але розум — це зовсім інша територія, бо, коли мати нарешті промовляє, її голос рівний та ідеально її слухається:

— Я згодна.

Клод підходить ближче й каже м’яко, майже пошепки:

— Але. Як ти думаєш?

Вони цілуються, й вона починає тремтіти. Я відчуваю, як його руки обвивають її талію. Вони знову цілуються нечутними язиками.

— Страшнувато, — каже вона.

І, відповідаючи на якийсь їхній внутрішній жарт, він відповідає:

— Волохато.

Але засміятися в них не виходить. Я відчуваю, як Клод пхає свій пах у її. Бути збудженими в такий момент! Як мало я знаю. Вона знаходить його застібку, смикає донизу, пестить, поки його вказівний палець вповзає під її обрізані шорти. Я відчуваю повторюваний тиск на своєму лобі. Чи не піти нам нагору? Але ні, слава Богу, він наполягає на своєму питанні.

— Вирішуй.

— Я боюся.

— Але не забувай. За шість місяців. У мене вдома, сім мільйонів у банку. А малого ми кудись прилаштуємо. Але. Що це. Гм. Буде?

Власне практичне запитання заспокоює його й дозволяє йому прибрати палець. Але її пульс, що вже ніби почав вгамовуватися, стрибає у відповідь. Не секс, а небезпека. Її кров пульсує крізь мене важкими ударами, як далекий артилерійський обстріл, і я відчуваю, як вона мучиться над вибором. Я орган у її тілі, не відділений від її думок. Я співучасник у тому, що вона збирається зробити. Коли воно нарешті приходить — її рішення, її шепітний наказ, її єдине зрадливе слово, то здається, ніби воно злітає з моїх власних недосвідчених вуст. У черговому поцілунку вона вимовляє його в губи своєму коханцеві. Перше слово дитини.

— Отрута.

П’ять

Як же пасує ненародженим соліпсизм. Поки боса Труді просипається після наших п’яти келихів на дивані у вітальні і наш брудний будинок котиться на схід у темну ніч, я розмірковую над дядьковим «прилаштуємо» не менше, ніж над материною «отрутою». Ніби діджей, згорблений над своїм пультом, я зі скрипом прокручую цю фразу. «А... малого ми кудись прилаштуємо». Повторення обтирає зі слів зайве, і правда й моє здогадне майбутнє ясно сяють разом. «Прилаштуємо» — лише облудний родич слова «кинемо». Так само, як «малий» означає мене. І «кудись» також бреше. Жорстока мати! Це буде моя загибель, моє падіння, бо тільки в казках небажані сироти потрапляють до заможніших родин. Мене не візьме до себе герцогиня Кембриджська. Самотній політ такого жалю до себе висаджує мене десь на тринадцятому поверсі грубої багатоповерхівки, на котру мати, як вона каже, часто сумно задивляється з вікна верхньої спальні. Вона дивиться й думає: «Так близько, але далеко, ніби якесь Катовіце. Як-то там жити».

О так. Бути вирощеним без книжок, на комп’ютерних іграшках, цукрі, жирі й потиличниках. Справді Катовіце. Жодних казок на ніч, що живили б гнучкість мого немовлячого мозку. Несприятливий для допитливості ландшафт сучасного англійського селянства. І як тоді з гробачками в Юті? Бідний я, бідне трирічне хлопченя, обстрижене машинкою, з бочкуватими грудьми, в камуфляжних штанях, загублене в тумані телевізійного шуму й чужих цигарок. Татуйовані й розпухлі щиколотки його нової матері нетвердо рухаються повз нього, за ними — гризький пес її мінливого бойфренда. Любий батьку, визволь мене з цієї юдолі смутку. Візьми мене з собою. Хай ліпше я буду отруєний разом із тобою, ніж прилаштований кудись.

Типова третьотриместрова розпещеність. Усе, що мені відомо про англійську бідноту, прийшло до мене з телевізора та рецензій на глузливі романи. Я не знаю нічого. Але небезпідставно підозрюю, що бідність означає знедоленість на всіх рівнях. На тринадцятому поверсі не дають уроків гри на клавесині. Якщо лицемірство — єдина платня, я куплю буржуазне життя і вважатиму, що це ще дешево. Ба більше, я запасатиму зерно, буду багатим, заведу герб із девізом, «не без права»^[9]— мій буде про материну любов і беззаперечний. На її наміри мене покинути я відмовляюся дати згоду. Не мене буде вигнано, але її. Я зв’яжу її цією слизуватою шворкою, я присилую її у свій день народження одним мутним новонародженим поглядом, одним самотнім чайчиним криком прогарпунлю її серце. Тоді, приневолена цією любов’ю із застосуванням грубої сили стати моєю невідступною нянькою, поки її свобода віддаляється, як рідний берег за кормою, Труді буде моя, не Клодова, здатна покинути мене не більше, ніж відірвати свої груди від ребер і жбурнути їх за борт. Я теж можу бути жорстоким.

* * *

І так я провадив далі — п’яно, мабуть, нестримано й недоречно, доки вона не прокинулася, стогнучи, й не стала намацувати під диваном свої сандалі. Разом, кульгаючи, ми спускаємося до відвоглої кухні, де в напівтемряві, що робить запустіння майже непомітним, вона нахиляється й довго п’є з холодного крана. Досі у своєму пляжному вбранні. Вона вмикає світло. Клода і сліду нема, ні записки, нічого. Ми йдемо до холодильника, і вона з надією заглядає всередину. Я бачу — уявляю, як бачу на неспробуваній сітківці— як її бліда нерішуча рука зависає в холодному світлі. Я люблю її прекрасну руку. На нижній полиці щось, колись живе, а тепер загниле, здається, ворушиться у своєму паперовому пакеті, змушуючи її шанобливо охнути й закрити дверцята. Тож ми перетинаємо кімнату в напрямку шафки з сухими продуктами, де вона знаходить пакетик солоних горішків. Незабаром я чую, як вона набирає свого коханця.

— Ти ще вдома?

Я не чую його за її хрумканням.

— Ну, — каже вона, вислухавши, — принось. Треба поговорити.

Із того, як м’яко вона опускає телефон, я висновую, що Клод виїжджає. Це вже достатньо погано. А тут іще я маю свій перший головний біль, якраз по всьому лобі, ніби яскраву бандану, безтурботний біль, що витанцьовує під її пульс. Якби вона теж його відчувала, то, може, випила б знеболювальне. По правді кажучи, це її біль. Але вона знову кидає виклик холодильнику — цього разу високо на дверцятах, на плексигласовій поличці, вона знайшла дев’ятидюймовий клин старовинного пармезану, древнього, як зло, твердого, мов алмаз. Якщо вона зможе вгризтися в нього зубами, ми разом страждатимемо від другої після горішків хвилі солі, котра прокотиться протоками гирл, згущуючи нашу кров на солонувату твань. Води, треба пити більше води. Мої руки пливуть догори, до скронь. Страшенна несправедливість — зазнати такого болю ще до початку власного життя.

Я чув тезу, що свідомість виникла хтозна-коли саме з болю. Щоб уникнути серйозних ушкоджень, проста істота має розвинути батоги і пряники особистісного ганглію, чуттєвого досвіду. Не просто тривожна червона лампочка в голові — хто там її побачить?— але укол, щем, калатання, від якого боляче. Злигодні присилували нас до самосвідомості, і це працює: вона кусається, коли ми підходимо заблизько до вогню, коли любимо надто сильно. Із цих чуттєвих вражень починається винайдення особистості. І якщо спрацювало це, то чому б не спрацювали відраза до лайна, страх проваль і незнайомців, пам’ять про образи й допомогу, смак до сексу та їжі? І сказав Бог: «Хай станеться біль». І сталася поезія. Урешті-решт.

Тож яка користь від головного болю, від сердечних мук? Про що мене попереджено, до чого спонукано? Не дай своїм кровозмісним дядькові й матері отруїти твого батька. Не марнуй дорогоцінні дні в лінощах і догори дриґом. Народися та дій!

Вона сідає на кухонний стілець із похмільним стогоном, музикою вільно обраної недуги. Не так багато варіантів пропонує вечір після дня пиття. Насправді тільки два: або гризота сумління, або ще пиття, і вже тоді гризота. Мати обрала перше, але ще не пізно. Сир, уже забутий, лежить на столі. Клод повертається звідти, де житиме моя мати, мільйонерка, що здихалася мене. Він перетинатиме Лондон на таксі, бо так ніколи й не навчився водити.

Я намагаюся побачити її такою, як вона є, якою вона має бути: дозріла у своїй вагітності двадцятивосьмирічна жінка, молодо (я наполягаю на цьому прислівнику) згорблена над столом, білява й заплетена, як саксонський воїн, прекрасніша, ніж під силу описати реалізмові, струнка, якщо не брати до уваги мене, майже гола, сонячно рожевіє плечима, шукаючи місце для своїх ліктів на кухонному столі, серед тарілок місячної давнини у жовтковій глазурі, хлібних і цукрових крихт, на які щодня блюють хатні мухи, смердючих тетрапаків і брудних ложок, висхлих на струп рідин на конвертах від рекламної пошти. Я намагаюся побачити її й любити її так, як маю, а тоді згадую, чим вона обтяжена: злодієм, котрого взяла собі за коханця, святим, котрого вона покидає, учинком, котрий вона схвалила, дорогоцінною дитиною, котру віддасть чужим людям. Чи ви досі любите її? Якщо ні, то ви ніколи й не любили. Але я любив, любив. І люблю.

Вона згадує про сир, тягнеться за найближчим гострим інструментом і добряче б’є. Шматочок відскакує, і ось він у неї в роті — сухий камінець, який можна посмоктувати, поки вона розмірковує про своє становище. Минає кілька хвилин. Не дуже, думаю я, її становище, хоча наша кров усе-таки не загустіє, бо сіль, яку вона їсть, знадобиться їй для очей і щік. Звук материнського плачу проймає дитину. Вона дивиться в лице незаперечному світові, котрий створила: убити Джона Кернкроса, продати його родинний спадок, поділити гроші, здихатися малого. Це я мав би ридати. Але ненароджені — зверхні стоїки, безвиразні, заглиблені будди. Ми приймаємо, на відміну від наших менших друзів, крикучих немовлят, що сльози — в природі речей. Sunt lacrimae rerum^[10]. Дитинячий вереск геть пропускає головне. Головне — чекати. І думати!

Вона встигає оговтатися до моменту, коли ми чуємо, як її коханець матюкається в передпокої, зачепивши сміття величезними брогами, котрі вона його заохочує носити. (Він має свій ключ. Це мій батько мусить дзвонити.) Клод спускається до кухні в підвал. Шарудіння виявляється поліетиленовим пакетом із продуктами або знаряддями вбивства, або і з тим, і з тим.

Він одразу помічає зміну в її стані і каже:

— Ти плакала.

Не так турбота, як питання факту. Або процедурне питання. Вона знизує плечима й відвертається. Він дістає з сумки пляшку й важко ставить її так, щоб матері було видно етикетку.

— Кюве-ле-шарне Менту-Салон «Жан-Макс Роже» гою року. Пам’ятаєш? Його батько загинув в авіакатастрофі.

Він каже про смерть батьків.

— Якщо холодне й біле, то має мені сподобатися.

Вона забула. Ресторан, де офіціант забув запалити свічку. Тоді воно їй сподобалося, а мені — ще більше. Тепер вискакує корок, дзенькають склянки — сподіваюся, чисті — і Клод наливає. Не можу відмовитися.

— Будьмо! — Її голос швидко пом’якшав.

Він доливає, тоді говорить:

— Кажи, що сталося.

Коли вона починає говорити, її горло стискається.

— Я думала про нашого кота. Мені було п’ятнадцять. Його звали Гектор, старий хороший дружечок, сімейний улюбленчик, на два роки старший за мене. Чорний, із білими шкарпеточками й нагрудничком. Якось я прийшла зі школи додому з огидним настроєм. Він був на столі на кухні, де ми його не пускали. Шукав якусь їжу. Я йому так дала з плеча, що він полетів. Коли він приземлився, було чути хруст старих костей. Після цього він надовго зник. Ми порозвішували оголошення на деревах і ліхтарях. Тоді хтось знайшов його на купі листя біля стіни, він туди заповз помирати. Бідний, бідний Гектор, закляк, як кістка. Я ніколи нікому не казала, ніколи не наважувалася, але я знаю, це я його вбила.

Отже, не її зловмисна справа, не втрачена невинність, не дитина, яку вона віддасть чужим. Вона знову починає плакати, сильніше, ніж раніше.

— Він і так уже віджив своє, — каже Клод. — Ти не можеш точно знати, що це через тебе.

Тепер схлипує.

— Знаю, знаю. Через мене! Ох божечки!

Знаю, знаю. Де я це чув? «Він убив свою матір, а от носити сірі штані — то нізащо».^[11] Але будьмо поблажливі. Молода жінка, кишковик і груди набрякли так, що зараз лопнуть, Богом призначений біль майорить усе ближче, а за ним — молоко й лайно, і безсонний перехід через нововідкриту країну незахопливих обов’язків, де груба любов вкраде в неї її життя, і примара старого кота м’яко переслідує її у своїх шкарпеточках, вимагаючи помсти ще й за своє украдене життя.

Але навіть так. Жінка, що холодно планує... вся в сльозах через... Краще не вимовляти це вголос.

— Коти можуть іще як задовбувати, — каже Клод із послужливим виглядом. — Гострять кігті об меблі. Але.

Він не знаходить, що цьому протиставити. Ми чекаємо, поки вона виплачеться. Потім настає час долити. Чому б і ні? Кілька ковтків, заспокійлива пауза, тоді він знов шарудить у своєму пакеті, і в його руках опиняється інший напій. Звук, коли він ставить його на стіл, м’якший. Пластикова пляшка.

Цього разу Труді читає етикетку, але не вголос.

— Улітку?

— Антифриз містить етиленгліколь, непоганенька річ. Я якось пригостив ним сусідського пса, величезну німецьку вівчарку, бісив мене страшно, гавкав день і ніч. Менше з тим. Ні кольору, ні запаху, приємний смак, досить солодкий, якраз для смузі.

Гм. Розтрощує нирки, пекельний біль. Маленькі гострі кристалики розрізають клітини навпіл. Він буде хитатися й белькотати, як п’яний, але без запаху спирту. Нудота, блювання, гіпервентиляція, судоми, серцевий напад, кома, ниркова недостатність. Завіса. Займає якийсь час, головне, щоб ніхто не завадив із лікуванням.

— Лишає якийсь слід?

— Усе лишає якийсь слід. Але подумай про переваги. Легко знайти, навіть улітку. Засіб для миття килимів теж підходить, але не такий приємний на смак. Наливати — саме задоволення. Заходить, як канхвета. Треба тільки зробити так, щоб ти не була пов’язана з моментом, коли це відбуватиметься.

— Я? А як щодо тебе?

— Не хвилюйся. Я пов’язаний не буду.

Це не те, що матір мала на увазі, але вона обирає промовчати.

Шість

Ми з Труді знову напиваємося й почуваємося краще, поки Клод, стартувавши пізніше та з більшою вагою тіла, ще нас наздоганяє. Ми з нею розділяємо два келихи сансеру, він випиває решту, тоді повертається до свого пакета за бургундським. Сіра пластикова пляшка гліколю стоїть поруч із порожньою, мов вартовий на нашому бенкеті. Або як нагадування про смерть. Піно нуар після пронизливого білого — як лагідна материнська рука. О, бути живим одночасно з таким виноградом! Розквіт, букет миру та розуму. Здається, ніхто не збирається зачитувати напис на етикетці, тож я змушений вгадувати й наважуюся поставити на ешезо гран крю. Якби мені приставили до скроні Клодів член або, що не так страшно, пістолет і наказали назвати виноградник, я бовкнув би Романе-Конті, через саму тільки ноту смородини й пізньої черемхи. Легкий присмак фіалок і витончених танінів наштовхує на те ліниве, м’яке літо 2005-го, не зіпсуте важкою спекою, хоча дражливий, мовби з сусідньої кімнати, запах мокко, як і трохи ближчий — почорнілого банана, викликають згадку про виноградник Жана Гріво в 2009-му. Але я так і не дізнаюся. Поки до мене, крізь мене, пробирається задумливий букет присмаків, складений на вершині цивілізації, я виявляю себе, посеред усього цього жаху, у настрої для розмислів.

Я починаю підозрювати, що моя безрадність не тимчасова. Дайте мені всю енергію, на яку тільки вистачить людських сил, дістаньте молодий пантеровидний варіант мене, зі скульптурними м’язами й довгим холодним поглядом, скеруйте його до останнього заходу: убити дядька, щоби врятувати батька. Покладіть до його руки зброю, монтувалку, заморожену баранячу ногу, поставте його за дядьковим кріслом, де він бачитиме антифриз, яким буде запалений і зворохоблений. Спитайте себе, чи міг би він — чи міг би я — це зробити, розтрощити цю волохату кістяну шишку й розбризкати її сірий вміст по брудному столі? Потім убити свою мати як єдиного свідка і збутися двох тіл у підвальній кухні — завдання, здійсненне тільки у мріях? А тоді прибрати в цій кухні — ще одне неможливе завдання? І перспектива потрапити до в’язниці, божевільної нудьги й пекла інших людей, і не найліпших людей. Ваш співкамерник, іще дужчий за вас, хоче безперервно дивитися денне телебачення всі свої тридцять років. Бажаєте йому завадити? Тоді дивіться, як він наповнює камінням пожовклу наволоку й повільно переводить свій погляд на вас, у напрямку вже вашої кістяної шишки.

Або припустімо найгірше, справу зроблено: останні ниркові клітини мого батька розсічені кристалами отрути. Він вихаркав свої легені й серце собі на коліна. Агонія, тоді кома, тоді смерть. Як щодо помсти? Мій аватар знизує плечима й тягнеться за пальтом, і, прямуючи до виходу, бурмоче, що вбивствам честі не місце в модерному полісі. Хай він говорить за себе:

— Брати закон у свої руки — вчорашній день, що годиться лише для підстаркуватих розсварених албанців і певних племінних різновидів ісламу. Помста мертва. Гоббс мав рацію, мій юний друже. Держава має володіти монополією на насильство, на загальну владу, яка нас усіх тримала б у страху.^[12]

— У такому разі, любий аватаре, зателефонуй Левіафанові негайно, викличи поліцію, хай розслідують.

— Що конкретно? Чорний гумор Клода і Труді?

Констебль:

— А цей гліколь на столі, мадам?

— Його порадив сантехнік, офіцере, щоб наші древні батареї не замерзали взимку.

— Тоді, дорогий майбутній найкращий я, їдь до Шордіча, попередь батька, розкажи йому все, що знаєш.

— Що жінка, котру він кохає й на котру молиться, збирається його вбити? І як я про це дізнався? Брав участь у розмові в ліжку, ховався під ним?

Ось і вся ідеальна постать могутньої, досвідченої істоти. Які тоді шанси в мене, сліпого, німого й перевернутого, майже-дитини, що досі живе з мамою, прив’язана хвартуховими зав’язками артеріальної та венозної крові до майбутньої душогубниці?

Але тс-с-с! Змовники щось кажуть.

— Нічого страшного, — каже Клод, — що йому так кортить сюди повернутися. Пообурюйся для годиться, а потім хай приходить.

— Ага, — каже вона, холодна й насмішкувата. — І зроби йому привітальний смузі.

— Я цього не казав. Але.

Але, думаю я, майже сказав.

Вони мовчать, розмірковуючи. Мати протягує руку за своїм келихом. Її надгорлянник липко здіймається й падає, коли вона п’є, і рідина ллється вниз її природними протоками, проминаючи — як і багато інших речей — мої підошви, загортаючись усередину, прямуючи до мене. Як я можу її не любити?

Мати ставить келих на стіл і каже:

— Не можна, щоб він помирав тут.

Так легко говорить вона про його смерть.

— Ти маєш рацію. Шордіч — краще. Ти могла б до нього завітати.

— І захопити з собою пляшечку витриманого антифризу з давньої приязні!

— Ти береш із собою гостинці. Копченого лосося, капустяний салат, шоколадні палички. І... це діло.

— Хха! — важко передати звук материного вибухового скепсису. — Я його кидаю, викидаю з його власного дому, беру собі коханчика. А потім приходжу з гостинцями!

Навіть я розумію, наскільки образливе для дядька це «беру собі коханчика» — ніби він один із безіменних багатьох, багатьох майбутніх. І це «беру», це «коханчика». Бідося. А він просто хоче допомогти. Він сидить навпроти прекрасної молодої жінки із золотими косами, у верху від купальника й коротких шортах, на млосній кухні, і вона — набухлий, розкішний фрукт, нагорода, яку він не може собі дозволити втратити.

— Ні, — каже він дуже обережно. Образа, завдана його самоповазі, підвищила його голос. — Це примирення. Ти загладжуєш провину. Запрошуєш його назад. Повертаєшся до нього. Це типу задобрювання таке, привід посвяткувати, розкинути скатертину. Порадіти!

Її мовчання слугує йому нагородою. Вона розмірковує. Як і я. Те саме одвічне питання. Наскільки Клод насправді тупий?

Підбадьорений, він додає:

— Фруктовий салат теж можна.

У його нудотності є своя поезія, певна форма нігілізму, що пожвавлює банальність. Або навпаки, посередність, котра обеззброює наймерзотніший намір. Тільки він міг би перевершити самого себе, що він і робить після п’яти розважливих секунд:

— Бо морозиво — точно не варіант.

Логічно. Це треба було озвучити. Хто взявся б чи зміг би зробити морозиво з антифризу?

Труді зітхає. Пошепки вона каже:

— Знаєш, Клоде, колись я його кохала.

Чи він бачить її так, як я її уявляю? Зелений погляд гасне, і вкотре передчасна сльоза легко перетинає вилицю. Її шкіра волого-рожева, ясні волоски повибивалися з кіс, і світло з плафона за ними робить їх схожими на сяйні вольфрамові волосинки.

— Ми були занадто молоді, коли зустрілися. Тобто ми зустрілися надто рано. На біговій доріжці. Він метав списа у своєму клубі й побив якийсь місцевий рекорд. У мене мліли коліна, коли я дивилася, як він біг із тим списом. Як грецький бог. Наступного тижня він повіз мене до Дубровника. У нас навіть балкона не було. А кажуть, гарне місто.

Я чую збентежений скрип кухонного стільця. Клод бачить готельні таці, нагромаджені перед дверима, нудку спальню з безладними простирадлами, дев’ятнадцятирічну дівчину, майже голу, за туалетним столиком із фарбованої фанери, її досконалу спину, стончений від прання готельний рушник на її колінах — прощальний кивок пристойності. Джон Кернкрос ревниво виключений з поля зору й манірно поміщений за кадром — величезний і також голий.

Не зважаючи на мовчання її коханця, Труді поспішає вимовити на висхідній ноті, поки її горло не стислося й не змусило її замовкнути:

— Усі ці роки намагалися завести дитину. І тоді щойно, щойно...

Щойно! Нікчемна прислівникова брязкітка! Коли її втомили мій батько та його поезія, я влаштувався надто надійно, щоб бути виселеним. Зараз вона оплакує Джона, як оплакувала кота Гектора. Може, материного характеру й не вистачить на друге вбивство.

— Ну, — каже нарешті Клод, пропонуючи свою дрібку підтримки. — Було та загуло, збігло, як молоко, і все таке.

Молоко — як огидно для вигодуваних кров’ю ненароджених, особливо після вина, та воно однаково чекає на мене попереду.

Він терпляче жде, щоби представити свою ідею з гостинцями. Слухати, як ридають за його суперником, не дуже допомагає. Або, може, це сприяє зосередженості розуму. Він легко постукує пальцями по столу — одна з його звичок. Стоячи, він побрязкує домашніми ключами в кишені штанів або знічев’я прочищує горло. Ці порожні жести, позбавлені самосвідомості, якісь зловісні. Від Клода повіває сіркою. Але на якусь мить ми з ним — одне ціле, бо я теж, стривожений хворобливою цікавістю, чекаю, щоби почути решту його плану, як чекають на закінчення п’єси. Він навряд чи може провадити далі, поки вона ридає.

За хвилину вона висякується та хрипло каже:

— Менше з тим, тепер я його ненавиджу.

— Він зробив тебе дуже нещасною.

Вона киває та знову висякується. Тепер ми слухаємо, як він презентує свою усну брошуру. Так міг би промовляти євангеліст, що подзвонив у її двері, щоб допомогти їй знайти шлях до ліпшого життя. Дуже важливо, каже він нам, щоб ми з матір’ю завітали до Шордіча принаймні один раз перед останнім, смертельним візитом. Немає надії приховати від криміналістів, що вона там взагалі була. Корисно буде вказати, що вони з Джоном — знову друзі.

Це, каже він, має скидатися на суїцид, ніби Кернкрос зробив коктейль для себе, щоби підсолодити смак отрути. Отже після своїх останніх відвідин вона залишить оригінальні порожні пляшечки від гліколю й магазинного смузі. На цих посудинах не має бути жодного сліду її відбитків. Їй треба буде обробити свої пучки воском. У нього якраз є ця штука. Дуже кльова, до речі. Перш ніж піти з Джонової квартири, вона покладе рештки гостинців до холодильника. Усі коробки й обгортки теж мають бути без її відбитків. Має виглядати так, ніби він їв сам. Як бенефіціарку за його заповітом її будуть допитувати за підозрою у змові. Тож будь-які сліди Клода, особливо у спальні та ванній, має бути знищено, вичищено дощенту, до останньої волосинки й лусочки шкіри. І, відчуваю я її думки, до останнього хвостика, що вже не битиметься більше, до останньої завмерлої голівки останнього сперматозоїда. Це може зайняти деякий час.

Клод промовляє далі. Її телефонні дзвінки до нього приховати не вийде. Телефонна компанія матиме про них дані.

— Але пам’ятай. Я просто друг.

Йому дорого обходиться вимовити ці останні слова, особливо коли мати повторює їх, як катехізис. Слова можуть — що я починаю дуже цінувати — робити речі реальними.

— Ти просто мій друг.

— Так. Заходив час від часу. Побалакати. Дівер. Трошки допомагав. Таке.

Він виголосив свою промову нейтральним тоном — так, ніби він щодня вбиває братів і чоловіків і живе з цього, чесний успішний різник за фахом, чий закривавлений хвартух губиться в родинному пранні серед простирадл і рушників.

Труді починає:

— Але слухай... — коли Клод обриває раптом пригаданою думкою:

— Ти бачила? Дім на нашій вулиці, той самий бік, такий самий розмір і стан? Продається за вісім мільйонів!

Мати поглинає це мовчки. Вона засвоює «нашу».

Ось так. Ми заробили зайвий мільйон, не вбивши батька раніше. Як це точно: ми ковалі свого щастя. Але. (Як сказав би Клод.) Я досі небагато знаю про вбивство. Але однаково його план радше пекарський, аніж різницький. Недопечений. Брак відбитків на пляшці від гліколю викличе підозри. Коли батькові стане недобре, що йому завадить викликати швидку? Йому промиють шлунок. Усе буде добре. Що тоді?

— Мені байдуже на ринок нерухомості, — каже Труді.— Це на потім. Важливіше питання ось яке. Чим ти ризикуєш, як ти тут підставляєшся, якщо хочеш собі частину грошей? Якщо щось піде не так і я сяду, де ти будеш, коли я вже вишкребла тебе зі своєї спальні?

Я здивований її різкістю. Відтак відчуваю не зовсім радість, але її очікування, прохолодне розмотування у кишках. Злочинці сваряться, вже-даремну змову зірвано, батька врятовано.

— Труді, я буду з тобою на кожному етапі.

— Ти будеш удома, в безпеці. Алібі на місці. Ідеальна можливість усе заперечити.

Вона довго про це думала. Думала, а я не знав. Тигриця.

Клод каже:

— Річ у тому...

— Що я хочу, — каже мати з завзяттям, від якого тверднуть стінки навколо мене, — це щоб ти був у цьому замішаний, тобто повністю. Якщо я в дупі, ти в дупі. Якщо я...

Дзвоник дзеленчить раз, другий, третій, і ми завмираємо. Ніхто на моїй пам’яті ніколи не приходив до парадних дверей так пізно. Клодів план настільки безнадійний, що вже провалився, бо ось вона, поліція. Більше ніхто не дзвонить із такою впертою наполегливістю. Кухню вже давно прослуховували, вони все чули. Труді допнеться свого: ми всі сядемо разом. «Малюки за ґратами» були надто довгою документалкою на радіо, котру я слухав якось пополудні. Засудженим убивцям у Штатах, матерям із грудними дітьми, дозволили виховувати немовлят у своїх камерах. Це було представлено як прогресивне новозаведення. Але я пам’ятаю, як думав: ці малюки нічим не завинили. Випустіть їх! Аякже. Тільки в Америці.

— Я піду.

Він встає і йде до відеодомофона на іншому кінці кімнати, на стіні біля кухонних дверей. Вдивляється в екран.

— Це твій чоловік, — каже він тупо.

— Господи, — мати замовкає, щоб зібрати докупи думки. — Немає сенсу вдавати, що мене нема. Ти краще сховайся десь. У пральні. Він ніколи...

— З ним іще хтось. Жінка. Молода жінка. Досить симпатична, я би сказав.

Ізнову мовчанка. Дзвоник тенькає ще раз. Довше.

Материн голос рівний, хоч і напружений:

— У такому разі піди та впусти їх. Але, Клоде, любий. Будь ласка,прибери ту пляшку з гліколем.

Сім

Деякі митці пера чи пензля, як ненароджені немовлята, розквітають у замкненому просторі, їхні вузькі теми можуть декого спантеличити або розчарувати. Залицяння серед шляхти вісімнадцятого століття, життя під парусом, говорющі кролики, скульптурні зайці, гладкі люди (олією), портрети собак, портрети коней, портрети аристократів, оголена натура в розслаблених позах, мільйони сцен Різдва, Розп’яття, Успіння, вази фруктів, вази квітів. І голландські й хліб і твердий сир із ножем збоку чи без ножа. Дехто цілком присвячує себе тому, щоб описати у прозі самих себе. Так само в науці: одні віддають своє життя албанському равликові, інші — вірусові. Дарвін вісім років віддав вусоногим ракам. А на мудрому схилі віку — дощовим черв’якам. Бозон Гіґза, манюсінька штучка, либонь, навіть не штучка, — був ділом життя для тисяч людей. Бути ув’язненим у горіховій шкаралупці, бачити світ у двох дюймах слонової кістки, в піщинці. Чому б і ні, коли вся література, все мистецтво, всі людські поривання — усього тільки цяточка у всесвіті можливого. І навіть цей всесвіт може бути цяточкою у множинності реальних і потенційних всесвітів.

Чому б у такому разі не бути поетом сов?

Я впізнаю їх за ходою. Спочатку східцями до кухні спускається Клод, тоді мій батько, за ним — його щойно вконтрактована подруга на високих підборах. Мабуть, це черевики — не найліпший варіант, щоб никати лісистою місцевістю. Підкоряючись нічним асоціаціям, я одягаю її в обтислу чорну шкірянку й чорні джинси: хай вона буде молодою, блідою, гарною, незалежною жінкою. Моя плацента, мов розложиста, тонко налагоджена радіоантена, отримує сигнали, що мати цю жінку одразу ненавидить. Нерозсудливі думки збивають ритм її пульсу, новий зловісний барабанний бій, мовби з далекого селища в джунглях, оповідає про владу, гнів, ревнощі. Попереду можуть чекати неприємності.

Заради батька я почуваюся зобов’язаним стати на захист нашої гості: її тема не така вже й обмежена, коли брати до уваги, що сови більші за бозони та вусоногих раків, налічують дві сотні видів і відіграють важливу функцію у фольклорі. Переважно функцію провісників недоброго. На відміну від Труді з її інстинктивною впевненістю, я трепечу від сумнівів. Або батько, не дурень і не святий, прийшов представити свою коханку, вказати матері на її місце (у його минулому) та продемонструвати, наскільки байдуже йому до братової ницості. Або він, геть дурень і не в міру святий, зайшов, цнотливо використовуючи одну зі своїх авторок як форму соціального захисту, сподіваючись пробути разом із Труді настільки довго, наскільки вона стерпить. Або це щось по той бік обох із цих варіантів, надто непроникне, щоб розібрати. Простіше, принаймні поки що, взяти приклад із матері та вважати, що ця подруга — його коханка.

Жодній дитині, не кажучи вже про ембріона, ще не вдалося оволодіти мистецтвом світської розмови, і ніколи й не кортіло. Це дорослий прийом, угода з нудьгою й обманом. У нашій ситуації — здебільшого з обманом. Після попереднього совання стільців, пропозиції випити й витягнутого корка Клодова ремарка щодо спеки змушує мого батька невизначено гмикнути, погоджуючись. Із уривчастого діалогу між братами ми дізнаємося побрехеньку, що наші гості якраз проходили тут неподалік. Труді мовчить, навіть коли поетку представляють як Елодію. Ніхто ніяк не коментує елегантну соціальну геометрію: подружжя з коханцями сидять за одним столом, піднімають келихи — жива картина крихкого сучасного життя.

Батько, здається, не здивований тим, що брат на його кухні: відкорковує вино, грає господаря. Тож Джон Кернкрос ніколи не був йолопом, нетямущим рогоносцем. Мій недооцінений батько люб’язно надпиває й питає Труді, як вона почувається. Він сподівається, вона не надто втомлена. Що може бути, а може й не бути легкою шпилькою, еротичним натяком. Та його жалібна інтонація повністю зникла. Її заступила холодність або іронія. Тільки задоволене бажання могло звільнити його. Труді та Клод, певно, дивуються, чому їхній майбутній убитий тут, чого він хоче, але спитати було б неправильно.

Натомість Клод питає Елодію, чи вона живе десь неподалік. Ні, не неподалік. Вона живе в Девоні, у квартирі-студії, на фермі, біля ріки — цим вона, можливо, дає Труді зрозуміти, що тут, у Лондоні, вона ночуватиме на Джонових простирадлах у Шордічі. Вона заявляє своє право на нього. Мені подобається звук її голосу — він наближається до людської версії, я би сказав, гобоя, трошки надтріснутий, із крякучими голосними. І ближче до кінця фрази вона промовляє крізь рипливий, воркітливий звук, що його американські лінгвісти назвали «смаженим голосом». Він шириться західними країнами, гаряче обговорюваний на радіо, невідомого походження, позначає, як прийнято вважати, вишуканість і трапляється переважно серед молодих освічених жінок. Приємна загадка. Із таким голосом вона може не розгубитися перед моєю матір’ю.

Ніщо в батьковому поводженні не виказує, що саме сьогодні брат пропонував йому п’ять тисяч фунтів готівкою. Ні тіні вдячності, та сама стара братня зневага. Це має розбурхувати Клодову давню ненависть. А в мені — щось гіпотетичніше: потенційну образу. Навіть бачачи батька в ролі безнадійно закоханого дурня, я завжди уявляв, що коли Клод стане нестерпним і об’єднати батьків мені не вдасться, то я зможу жити з батьком, принаймні якийсь час. Поки не стану на ноги. Але я не думаю, що ця поетка прийме мене до себе: вузькі чорні джинси та шкіряна куртка — не материнське вбрання. Це частина її привабливості. На мій обмежений погляд, батькові було б краще самому. Бліда краса та голос самовпевненої качки — мені не союзники. Але, можливо, між ними нічого немає, а вона мені подобається.

Клод щойно сказав:

— Студія? На фермі? Розкішно.

Елодія зі своїм міським гарчанням описує двосхилий будиночок на березі темної та стрімкої ріки, що шумує коло гранітних кругляків, із хистким містком на другий бік, буковим-березовим гайочком і світлою прогалиною, всіяною анемонами й чистотілом, пролісками й молочаєм.

— Ідеально для співця природи, — каже Клод.

Це так правдиво й так заяложено, що Елодія запинається. Він тисне далі:

— Як далеко це все від Лондона?

Під «усім» він має на увазі безглузді річку й каміння, дерева і квіти. Знітившись, вона ледве досмажує свої слова:

— Десь двісті миль.

Вона вгадала, що він спитає її, яка найближча залізнична станція та скільки займає дорога — речі, що їх він скоро забуде. Але він питає, вона відповідає, і ми слухаємо втрьох, не заціпенівши й навіть ні краплі не знудившись. Кожен зі свого погляду, ми захоплені непромовленим. Коханці, якщо Елодія — коханка, дві сторони, зовнішні щодо шлюбу,— це подвійний заряд, що рознесе цю родину на шматки. І закине мене вгору, до пекла, на мій тринадцятий поверх.

Із м’якою рятувальною інтонацією в голосі Джон Кернкрос зазначає, що йому подобається вино — нагадування Клодові долити келихи. Поки він їм прислужує, серед нас западає тиша. Я уявляю нап’яту струну піаніно, що чекає на свій раптовий повстяний молоточок. Труді зараз заговорить. Я розумію це з синкопованого спотикання її серця, якраз перед її першим словом.

— Оці сови. Вони реальні чи типу щось уособлюють?

— Ні-ні, — відповідає Елодія поспіхом. — Вони справжні. Я пишу з життя. Але читач додає, ну, символи, асоціації. Я не можу цьому завадити. Так працює поезія.

— Я завжди уявляю сов, — каже Клод, — мудрими.

Поетка робить паузу, намагаючись вловити в повітрі сарказм. Вона розуміє, чого вартий Клод, і рівно промовляє:

— Ну, така ваша доля. Я тут нічим не можу допомогти.

— Сови злобні, — каже Труді.

Елодія:

— Як і вільшанки. Як і вся природа.

Труді:

— Неїстівні, очевидно.

Елодія:

— А коли сова висиджує яйця, то нею можна отруїтися.

Труді:

— Авжеж, та, що висиджує яйця, може і вбити.

Елодія:

— Я так не думаю. Від неї просто хочеться блювати.

Труді:

— Я маю на увазі, якщо вона застромить кігті тобі в обличчя.

Елодія:

— Так не буває. Вона надто ляклива.

Труді:

— Поки її не спровокувати.

Розмова невимушена, інтонація — малозначна. Світська бесіда чи обмін погрозами та образами — мені не вистачає соціальної досвідченості, щоб це визначити. Якщо я п’яний, то Труді, напевно, теж, але ніщо в її поведінці цього не виказує. Відраза до Елодії, в якій вона тепер бачить свою суперницю, можливо, працює як протверезливий еліксир. Джон Кернкрос, здається, не проти віддати свою дружину Клодові Кернкросу. Це глибоко ранить мою мати, яка вважає, що це їй вирішувати, кого викидати та віддавати. Вона може відмовити батькові в праві на Елодію. Вона може відмовити йому в праві на саме життя. Але, можливо, я помиляюся. Батько читав у бібліотеці, здавалося, хапався за кожну секунду в присутності матері, дозволив їй виштовхати його на вулицю («Йди вже!»). Я не можу довіряти своїм судженням. Ніщо не сходиться.

Але тепер ніколи розмірковувати. Він стоїть, височіючи над нами, з келихом у руці, ледве-ледве погойдуючись, готовий виголосити промову. Мовчіть усі.

— Труді, Клоде, Елодіє, можливо, в мене вийде сказати коротко, можливо, ні. Яка різниця? Я хочу сказати ось що. Коли кохання помирає і шлюб лежить у руїнах, першою жертвою стає правдива пам’ять, порядні, чесні спогади про минуле. Воно надто незручне, воно надто різко обвинувачує теперішнє. Це привид колишнього щастя на бенкеті краху й відчаю. Тож проти зустрічного вітру забуття я хочу поставити мою маленьку свічечку правди й подивитися, наскільки далеко сягає її світло. Майже десять років тому на далматинському березі, в дешевому готелі без вікон на Адріатичне море, у кімнатці, у вісім разів меншій за цю, на ліжку заледве три фути завширшки, ми з Труді поринули в кохання, у захват і довіру, радість і мир — без меж, поза часом, більші за будь-які слова. Ми відвернулися від світу, щоб винайти й побудувати наш власний. Ми збуджували одне одного вдаваним насильством, але ми також голубили й пестували одне одного, як дітей, давали одне одному лагідні імена, мали свою таємну мову. Ми були по той бік сорому. Ми отримували й давали, і дозволяли одне одному все. Ми були героїчні. Ми вірили, що стоїмо на вершині, яку ще ніхто ніколи не підпорював, ані в житті, ані в усій на світі поезії. Наше кохання було настільки величним, що здавалося нам світовим законом. Воно було етичною системою, способом спілкуватися з іншими, настільки засадничим, що світ його якось прогледів. Коли ми лежали на вузькому ліжку лицем до лиця, дивилися глибоко в очі одне одному й розмовляли, ми створювали самих себе. Вона брала мої руки й цілувала їх, і вперше в житті я їх не соромився. У наших родинах, що їх ми докладно описували одне одному, нам нарешті вдавалося побачити якийсь сенс. Ми відчайдушно любили їх, попри всі минулі негаразди. Так само і з нашими найкращими, найважливішими друзями. Ми могли виправдати всіх, кого знали. Наше кохання було за благо світові. Ми з Труді ніколи не говорили й не слухали так уважно. Коли ми кохалися, це було продовженням наших розмов, а розмови — продовженням нашого кохання.

Коли той тиждень закінчився і ми повернулися й облаштувалися разом тут, у моєму домі, кохання тривало — місяці, а за ними роки. Здавалося, ніщо не зможе йому завадити. Тож перш ніж говорити далі, я підношу тост за це кохання. Хай ніхто його не заперечить, не забуде, не викривить і не відкине як ілюзію. За наше кохання. Воно сталося. Воно було справжнім.

Я чую човгання й бурчання неохочої згоди та, ближче, я чую, як мати важко глитає, перш ніж удати, що п’є. Я думаю, вона лютиться на слова «мій дім».

— Тепер, — веде далі мій батько, стишуючи голос так, ніби зайшов до кімнати з небіжчиком, — те кохання віджило свій вік. Воно так і не перетворилося на голу рутину або на загорожу від старості. Воно загинуло швидко, трагічно, як і має гинути кохання такого величного масштабу. Завіса впала. Воно закінчилося, і я радий. Труді рада. Усі, хто нас знає, раді зітхнути з полегшенням. Ми довіряли одне одному, а тепер ні. Ми кохали одне одного, а тепер я ненавиджу її не менше, ніж вона ненавидить мене. Труді, моя мила, я бачити тебе не можу. Бувало, я міг би тебе задушити. Я бачив у снах, щасливих снах, як мої пальці стискаються навколо твоїх сонних артерій. Я знаю, що ти відчуваєш те саме щодо мене. Але це не привід жалкувати. Краще радіймо. Це просто темні почуття, потрібні нам, щоб ми могли звільнитися й народитися наново для нового життя та нового кохання. Елодія і я знайшли це кохання і зв’язані ним до кінця життя.

— Чекай, — каже Елодія. Думаю, вона побоюється батькового смаку до відвертості.

Але він не дозволяє себе перебити.

— Труді та Клоде, я радий за вас. Ви зійшлися разом в ідеальний момент. Ніхто не зможе заперечити, що ви дійсно варті одне одного.

Це прокляття, хоча батько видається непробивно щирим. Бути прив’язаною до чоловіка, настільки прісного й сексуально невтомного, як Клод, — непроста доля. Але тихо. Батько досі говорить.

— Треба буде багато про що домовитися. Попереду будуть сварки та стрес. Але загальний план простий, і з цим нам дуже пощастило. Клоде, ти маєш свою файну велику квартиру у Прімроуз-гіл^[13], і ти, Труді, можеш переїхати туди. Завтра я завезу сюди деякі речі. Щойно ти з’їдеш і ремонтники все закінчать, Елодія переїде сюди до мене. Я пропоную не бачитися десь рік, а тоді можна буде подумати. Розлучення має бути простим. Найважливіше, що треба весь час пам’ятати, — це залишатися розсудливими та коректними і пам’ятати, як пощастило нам знову знайти кохання. Добре? Добре. Ні-ні, не вставайте. Нас можна не проводжати. Труді, якщо ти тут, я побачу тебе завтра близько десятої. Я заїду ненадовго — потім мені відразу треба до Сент-Олбанс. А, і до речі, я знайшов свого ключа.

Чути звук відсунутого стільця: Елодія встає.

— Чекай, тобто... Я можу зараз щось сказати?

Батько добродушний і непохитний:

— Геть неприпустимо.

— Але...

— Давай. Пора йти. Дякуємо за вино.

Якусь мить чути покашлювання, а тоді їхні кроки віддаляються в інший бік кухні та сходами нагору.

Мати та її коханець сидять мовчки, поки ми слухаємо, як виходять батько й Елодія. Ми чуємо, як парадні двері нагорі зачиняються із завершальним, відокремлювальним звуком. Крапка. Труді та Клод ошелешені. Я збентежений. Де був я в батьковому заздоровному слові? Мертвий. Головою в могильному насипу, в кишках у його осоружної колишньої дружини. Жодної згадки, навіть побіжної, навіть як про неважливу дрібничку. Має минути «десь рік», поки мій спаситель мене побачить. Він віддав належне правдивій пам’яті та забув про мене. Поспішаючи назустріч власному другому народженню, він відкинув моє. Батьки та діти. Я чув це колись і вже не забуду. Що пов’язує їх у природі? Мить сліпої хіті.

Як вам таке? Він з’їхав до Шордіча, щоб спробувати зустрічатися з Елодією. Він звільнив будинок на Гамільтон-терас, щоби Клод міг туди в’їхати й дати Джонові зручний привід викинути звідти Труді. Тривожні відвідини, щира поезія, навіть загублений ключ були хитрощами, щоби вселити в неї почуття безпеки й тісніше зблизити їх із Клодом.

Клод наливає ще вина. У цих обставинах розрадою здається те, з якою тупою непохибністю він пропонує свою найбеззмістовнішу думку:

— Отакої.

Якісь півхвилини Труді не каже нічого. Коли вона відкриває рота, слова нечіткі, але її рішучість ясна.

— Він має померти. І це має бути завтра.

Вісім

За цими теплими, живими стінками крижана історія котиться до свого жахливого завершення. Літні хмари щільні, немає ні місяця, ні найслабшого вітерця. Але моя мати та дядько прикликають зимову бурю. Відкорковано наступну пляшку, за нею, надто скоро, ще одну. Мене змиває далеко вниз течією сп’яніння, моє сприйняття змазує їхні слова, але я чую в них обриси своєї загибелі. Тіньові фігури на кривавому екрані сперечаються в безнадійній борні зі своєю долею. Їхні голоси здіймаються і спадають. Коли вони не звинувачують одне одного й не гризуться, то зломишляють. Промовлене повисає в повітрі, ніби пекінський смог.

Це погано закінчиться, і будинок теж відчуває загибель. У розповні літа лютневий вітрище крутить і розбиває бурульки, що звисають із ринв, стирає пласку мурівлю на кінцях фронтонів, зриває листи шиферу — ці чисті аркуші — зі спадистих дахів. Пучки цього холоду проминають перетрухлу замазку немитих вікон, задкують кухонними трубами. Я тут тремчу. Але це не закінчиться, ця погань буде безкінечною, доки лихий кінець не почне видаватися щастям. Ніщо не буде забуто, не буде змито. Брудота затримується в невидимих вигинах, куди не дістане сантехнік, висить у шафах серед Трудіних зимових пальт. Цей заміцний сморід живить боязких мишей за плінтусами й роздуває їх на пацюків. Ми чуємо, як вони гризуть і ворохобно лаються, але ніхто не дивується. Від часу до часу ми з матір’ю виходимо, щоб вона могла присісти навпочіпки й рясно зі стогоном помочитися. Черепом я з полегшенням відчуваю, як здувається її міхур. Назад до столу, і знову за планування та пристрасні довгі промови. Це мій дядько лаявся, не пацюки. Це мати гризла солоні горішки. Вона безперестанно їсть для мене.

Я мрію тут про те, що мало би належати мені за правом: про безпеку, невагомий спокій — ні справ, ні злочину чи провини. Я думаю про те, що мало би бути моїм у цьому ув’язненні. Мене переслідують дві протилежні ідеї. Я чув про них у подкасті, який мати залишила увімкненим, поки розмовляла телефоном. Ми були на дивані в батьковій бібліотеці, з вікнами, відчиненими до чергового душного полудня. Нудьга, казав цей мосьє Варт, не дуже далека від блаженства; погляд на неї відкривається з берегів насолоди. Так і є. Становище сучасного ембріона. Подумайте лишень: нічого не робити, окрім як бути й рости, і зростання тут — заледве свідома дія. Радість чистого буття, монотонність одноманітних днів. Розтягнуте блаженство — це нудьга екзистенційного масштабу. Це ув’язнення не має бути тюрмою. Тут мені припадають привілей і розкіш самоти. Я розмовляю як невинний, але уявляю оргазм, продовжений у вічність, — ось вам і нудьга у сфері піднесеного.

Такою була моя вотчина, доки мати не забажала смерті мого батька. Тепер я живу всередині сюжету й непокоюся щодо його кінця. Які вже тут нудьга або блаженство?

Мій дядько встає від кухонного столу та шкандибає до стіни, щоб вимкнути світло і зробити помітним світанок. Якби він був моїм батьком, то, може, продекламував би ранкову пісню. Але зараз є тільки одна практична потреба: час іти спати. Яке щастя, що вони занадто п’яні для сексу. Труді встає, і ми хитаємося разом. Якби я на хвилину міг опинитися головою догори, то почувався б не так кепсько. Як сумую я за роздольними днями бовтання в просторому океані.

Вона зупиняється, стоячи однією ногою на першій сходинці, щоб прикинути шлях нагору, котрий лежить перед нею. Сходи різко здіймаються й губляться нагорі, так ніби ведуть до місяця. Я відчуваю, як заради мене вона хапається за бильце. Я хочу, щоб вона знала, що я так само її люблю, але якщо вона впаде назад, то я загину. Тепер ми здебільшого підіймаємося. Здебільшого, Клод уже попереду. Нас треба було б прикріпити до нього мотузкою. Хапай міцніше, мати! Це складно, й ніхто не каже ні слова. По багатьох хвилинах, багатьох зітханнях і стогонах ми добираємося до майданчика третього поверху, і решта, останні дванадцять футів, хоч і рівні, але також тяжкі.

Вона сідає на своєму боці ліжка, щоб зняти сандалю, валиться набік із нею в руці й засинає. Клод її розштовхує. Разом вони порпаються в шухлядках у ванній, з яких усе висипається, шукаючи по два грами парацетамолу на кожного — засіб для відвернення похмілля.

Клод зауважує:

— Завтра насичений день.

Він має на увазі сьогодні. Батько має бути о десятій, зараз майже шоста. Нарешті ми всі в ліжку. Мати жаліється, що світ, її світ, починає обертатися, щойно вона заплющує очі. Я думав, можливо, Клод буде більш стоїчним, із твердішого, як він міг би сказати, тіста. Але ні. За кілька хвилин він біжить із кімнати, щоб упасти навколішки й обійняти унітаз.

— Підніми сідалку, — кричить Труді.

Тиша, і згодом воно приходить — натрудженим крапанням. Але він гучний. Протяжний крик уривається, ніби футбольного фаната посеред кричалки вдарили ножем у спину.

О сьомій вони вже сплять. Але я не сплю. Мої думки обертаються разом із материним світом. Батькова відмова від мене, його можлива доля, моя відповідальність за неї, потім моя власна доля, моя нездатність попередити або щось учинити. І ті, що сплять зі мною в одному ліжку. Надто п’яні, щоб учинити замах? Або гірше — учинити його невдало, бути впійманими й потрапити до в’язниці. Звідси й привид тюрми, що переслідує мене останнім часом. Почати життя в камері, не зазнавши щастя, виборюючи нудьгу, ніби привілей. А якщо в них усе вийде — тоді це Катовіце. Я не бачу жодного плану, жодного вірогідного шляху до хоч якогось мислимого щастя. Я бажав би так і не народитися...

* * *

Я проспав. Мене будить крик і несамовите, аритмічне трусіння. Мати на смертельному атракціоні.

Але ні. Або не на тому. Це вона надто швидко спускається сходами, її легковажна рука ледве волочиться по поруччю. Ось так це могло б і закінчитися: незакріплений килимовий пруток або загнутий обтіпаний краєчок килима, падіння вниз головою вперед —і мій особистий присмерк губиться у вічній темряві. Нема за що триматися, окрім моєї надії. Крик був дядьків. Він вигукує знову.

— Я виходив випити. У нас є двадцять хвилин. Роби каву. Я зроблю решту.

Його невиразні плани з Шордічем було відкинуто через материну жагу до швидкості. Джон Кернкрос усе-таки не її дурень. Він викине її, і скоро. Вона має діяти сьогодні. Ніколи піклуватися про тонкощі. Вона гостинно прийняла коханку свого чоловіка — її покинули раніше, ніж вона могла покинути сама, як кажуть у пообідніх передачах із питаннями глядачів. (Підлітки телефонують із проблемами, що загнали б платонів і кантів у глухий кут.) Трудін гнів подібний до океану: безмежний і глибокий, він — її матеріал, її особистість. Я впізнаю це у зміненій крові, що переливається крізь мене, у гранульованому дискомфорті, де клітини роздратовані та стиснені, а тромбоцити — розтріскані та шкалубчасті. Моє серце ледве дає собі раду з материною розлюченою кров’ю.

Ми щасливо опиняємося на першому поверсі, серед жвавого ранкового гудіння мух, що облітають сміття в передпокої. Для них незав’язані поліетиленові пакети здіймаються, мов сяйні багатоквартирні хмарочоси із садками на дахах. Мухи ходять туди пастися та блювати, як їм зручно. Їхня загальна набрезкла лінь наштовхує на думку про суспільство розслабленого відпочинку, громадської користі, терпимості одне до одного. Ця дрімлива безхордова компанія перебуває в мирі зі світом, вона любить усе багатство життя з усім його гниттям. Тимчасом як ми становимо нижчу форму, сповнену страху та постійної незгоди. Ми панікуємо, ми рухаємося надто швидко.

Рука Труді поковзом хапається за підпірку на кінці билець, і ми прокручуємось у стрімкому повороті на 180 градусів. Десять кроків —і ми біля початку сходів до кухні. Жодне поруччя не супроводжує нас донизу. Я чув, що воно відвалилося від стіни у хмарі пилу й кінського волосу ще до мого часу, якщо це — мій час. Залишилися тільки дірки там і тут. Сходинки з голої сосни, зі слизькими й масткими налипнями, палімпсестом розлитого й забутого, розтоптаного м’яса й жиру і розтопленого масла, що зісковзувало з канапки, яку батько завжди брав до бібліотеки без тарілки. Мати знову йде на великій швидкості, і це може так і закінчитися — польотом сторчма донизу. Ця думка ледве встигла підсвітити мої страхи, коли я відчуваю, як вислизає назад нога, і крен уперед, і поштовх до лету, на який одразу відповідає панічне стискання м’язів у її попереку, і з-за плеча я чую болісний звук жил, що напинаються, випробовуючи свої кріплення на кості.

— Моя спина, — гарчить вона, — моя бісова спина.

Але це було варто її болю, бо вона взялася за поручень і останніми сходинками спускається обережно. Клод — він порається біля раковини — призупиняється, щоб видати співчутливий звук, потім повертається до своєї роботи. Час не стоїть, як він міг би сказати.

Вона біля нього.

— Моя голова, — шепоче вона.

— І моя. — Тоді він їй показує: — Я думаю, це його улюблений. Банани, ананас, яблуко, м’ята, зародки пшениці.

— «Тропічний світанок»?

— Ага. А ось цейво. Достатньо, щоб убити десять конів.

— Коней.

Він заливає обидві рідини до блендера та вмикає.

Коли грюкіт перестає, вона каже:

— Постав до холодильника. Я зроблю каву. Сховай оці паперові стаканчики. Не чіпай їх без рукавичок.

Ми біля кавоварки. Мати знайшла фільтри, засипає ложечкою зерна, заливає збоку воду. Поки все виходить.

— Помий якісь чашки, — гукає вона. — І вистав їх. Підготуй усе для машини. Джонові рукавички у флігелі, їх треба буде обтрусити. І там десь має бути пакет.

— Добре, добре, — Клод встав задовго до неї і тепер, коли вона бере на себе керування, звучить роздратованим. Я з великим зусиллям прислухаюся до їхніх слів.

— Моє ото і виписка з банку — на столі.

— Я в курсі.

— Не забудь про чек.

— Не забуду.

— Пожмакай його трошки.

— Уже.

— Твоїми рукавичками. Не його.

— Так!

— Ти був на Джад-стріт у капелюсі?

— Звісно.

— Поклади його десь, щоб йому було видно.

— Уже.

Але він стоїть біля раковини, споліскує зашкарублі чашки, як наказано. Вона глуха до його тону і додає:

— Нам треба тут трохи прибрати.

Він крехкає. Безнадійна ідея. Добра дружина Труді хоче привітати чоловіка чистою кухнею.

Але, звісно ж, ніщо з цього не спрацює. Елодія знає, що на мого батька тут чекають. Можливо, півдюжини друзів теж знають. Лондон із півночі до сходу вкаже на них через мертве тіло. Оце гарненький психоз на двох. Чи могла б моя мати, яка ніколи ніде не працювала, реалізуватися як убивця? Непростий фах, і не тільки у плануванні та виконанні, але й опісля, коли власне й почнеться кар’єра. Подумай, хочу я їй сказати, ще навіть до всякої етики, як це незручно: ув’язнення або провина, або і те, і інше, в позаробочий час і на вихідних теж, і щоночі до ранку, ціле життя. Ніякої платні, ніяких бонусів, ніякої пенсії, саме розкаяння. Вона робить помилку.

Але коханці в глухому куті, як бувають тільки коханці.

Клопоти на кухні утримують їх у якійсь рівновазі. Вони розчищають стіл від руїн учорашньої ночі, вимітають або відмітають набік недоїдки на долівці, потім запивають ковтком кави чергову порцію знеболювальних. Ось і весь мій сніданок. Вони погоджуються, що з раковиною зробити нічого не вийде. Мати буркоче інструкції та вказівки. Клод залишається неговірким. Щоразу він її обриває. Можливо, він починає передумувати.

— Веселенько, ок? Типу ми обміркували, що він вчора казав, і вирішили...

— Так.

Після кількох хвилин мовчання:

— Не починай пропонувати дуже рано. Треба буде...

— Не буду.

І знову:

— Дві порожні склянки, показати, що ми вже теж трохи випили. І пластиковий стаканчик з «Раю Смузі»...

— Уже. Позаду тебе.

На його останньому слові ми стенаємося від батькового голосу згори кухонних сходів. Звісно, він має свій ключ. Він у будинку.

Гукає донизу:

— Тільки розвантажу машину. І одразу приєднаюсь.

Його тон грубуватий і владний. Неземна любов зробила його практичним.

Клод шепоче:

— Що, якщо він її зачинить?

Я близько до материного серця і знаю його ритми й раптові зміни. І зараз! Воно прискорюється на звук чоловікового голосу, і є ще один звук, неспокій у камерах, ніби віддалений стук маракасів або гравію, що м’яко пересипається у бляшанці. Звідси, знизу, я сказав би, що це півмісяцевий клапан, чиї стулки, змикаючись, клацають надто сильно та злипаються. Або це можуть бути її зуби.

Але для всього світу мати видається спокійною. Вона залишається володаркою й повелителькою свого голосу, що зостається рівним і не принижується до шепоту.

— Він поет. Він ніколи не зачиняє машину. Коли я дам тобі сигнал, іди туди з усім.

Дев’ять

Любий Батьку!

Перш ніж ти помреш, я хотів би тобі щось сказати. У нас небагато часу. Набагато менше, ніж ти думаєш, тож вибач, що перейду одразу до діла. Мені треба добутися у твою пам’ять. Був один ранок у твоїй бібліотеці, неділя з незвичним літнім дощем, коли повітря вряди-годи було чисте від пилу. Вікна були розчинені, ми чули дріботіння дощу на листі. Ти і моя мати були майже як щасливе подружжя. Ти тоді читав один вірш, надто добрий, щоб бути одним із твоїх, я думаю, ти перший із цим погодишся. Короткий, насичений, гіркий аж до покори, складний для розуміння. Із тих, що б’ють по тобі, вражають тебе, перш ніж встигаєш зрозуміти, що саме було сказано. Він звертався до безтурботного, байдужого читача, втраченого коханого — живої людини, я думаю. У чотирнадцяти рядках він оповідав про безнадійну прив’язаність, нещасну одержимість, бажання, незадоволене й невизнане. Він викликав в уяві образ суперника, визначного талантом чи суспільним станом, або і тим, і тим, і вклонявся в самоприниженні. Зрештою час відомстить за поета, але ніхто не помітить і навіть не згадає, якщо тільки не прочитає раптом ці рядки.

Я думаю про людину, до якої звертався цей вірш, як про світ, із яким я зустрінуся. Я вже люблю його занадто сильно. Я не знаю, що він про мене думатиме, чи турбуватиметься про мене, чи хоча би помітить. Звідси він видається недобрим, зневажливим до життя, до життів. Новини огидні, неможливі— кошмар, від якого ми не можемо прокинутися. Разом із матір’ю я слухаю захоплено й похмуро. Дівчатка-підлітки в рабстві: спочатку над ними моляться, потім ґвалтують. Бочки, котрі використовують як бомби над містами, діти, котрих використовують як бомби на ринках. Ми чули історію з Австрії про зачинену вантажівку на узбіччі та сімдесятьох мігрантів, залишених у ній панікувати, задихатися і гнити. Тільки безстрашні сягатимуть уявою до тих останніх митей. Ось такі нові часи. Можливо, вони дуже старі. Але той вірш також змушує мене думати про тебе і твою вчорашню промову, і про те, як ти не хочеш або не можеш відповісти на мою любов. Звідси ти, і моя мати, і світ — видаєтеся одним цілим. Перебільшення, я знаю. Світ також повний див, ось чому я по-ідіотськи в нього закоханий. І я люблю вас і захоплююся вами обома. Що я, власне, хочу сказати: я боюся бути неприйнятим.

Тож прочитай мені його знову, цей вірш, зі своїм останнім зітханням, і я прочитаю його тобі у відповідь. Хай він буде останнім, що ти почуєш. Тоді ти знатимеш, що я маю на увазі. Або обери ліпший шлях, живи, а не помирай, прийми свого сина, візьми мене у свої руки, заяви своє право на мене. За це я дам тобі пораду. Не спускайся сходами. Вигукни безтурботне прощання, сідай у машину та їдь. Або, якщо ти вже мусиш спуститися, відмовся від фруктового напою, залишся рівно настільки, скільки треба, щоб попрощатися. Я поясню потім. А доти залишаюся твій слухняний син...

Ми сидимо за кухонним столом, мовчки дослухаючись до уривчастого глухого звуку батькових кроків, поки він заносить коробки книжок і залишає їх у вітальні. Світська розмова видається вбивцям тяжким завданням перед їхнім ділом. Рот сухий, пульс ниткуватий, думки вирують. Навіть Клод ні в сих ні в тих. Вони з Труді випивають ще чорної кави. Після кожного ковтка вони ставлять горнятка на стіл без жодного звуку. Вони п’ють без блюдець. Годинник, якого я раніше не помічав, цокає задумливим ямбом. Із вулиці наближається й віддаляється поп-музика поштового фургона з невеличким ефектом Доплера: безрадісна група піднімає й опускає мікротон, але залишається у своїй тональності. У цьому є для мене якесь повідомлення, просто я не можу до нього досягнутися. Знеболювальні вмикаються, але користі від них — сама тільки ясність, коли нечутливість підійшла б мені набагато більше. Вони все перевірили двічі, і все під контролем. Склянки, питво, «цейво», щось із банку, капелюх і рукавички, чек, пакет. Я спантеличений. Треба було мені слухати минулої ночі. Я не знатиму, чи все йде за планом, чи він ось-ось розвалиться.

— Я міг би піти йому допомогти, — каже нарешті Клод. — Знаєш, гуртом і батька...

— Добре, добре. Чекай, — мати не готова вислухувати решту. У нас із нею багато спільного.

Ми чуємо, як зачиняються вхідні двері, і по кількох секундах ті самі черевики — старомодні шкіряні підошви — спускаються сходами з тим самим звуком, із яким учора він зійшов сюди разом зі своєю коханкою та підписав власний вирок. Він фальшиво насвистує, входячи, — більше Шенберг, ніж Шуберт, радше вдавання розслабленості, ніж власне мелодія. Значить, нервується, попри горду промову. Непроста справа — викинути свого брата й жінку, котру ти ненавидиш і котра виношує твою дитину, з будинку, який ти любиш. Зараз він ближче. Знов моє вухо прилипає до клейкої стінки. Жодної модуляції голосу, паузи або проковтнутого слова не бажаю я пропустити.

Моя невимушена родина обходиться без привітань.

— Я сподівався побачити твою валізу біля дверей,— каже він весело і, як завжди, не звертає уваги на брата.

— Дарма, — каже мати спокійно. — Сідай і випий кави.

Він сідає. Плюскіт рідини, дзвякає чайна ложечка.

Потім батько:

— Підрядчик прийде прибрати той жахливий бруд у передпокої.

— Це не бруд. Це заява.

— Заява про що?

— Про протест.

— Он як?

— Проти того, як ти нами знехтував.

— Xa!

— Мною. І твоєю дитиною.

Це могло би бути в ім’я благородної мети реалізму та правдоподібності. Єлейне вітання могло б викликати в нього підозри. І закликати до його батьківського обов’язку — браво!

— Вони будуть тут о дванадцятій. І дезінсектори теж. Будуть тут усе оббризкувати.

— Поки ми тут — не будуть.

— Це ваші проблеми. Вони починають опівдні.

— Їм доведеться почекати місяць-другий.

— Я заплатив їм удвічі більше, щоби вони не звертали на тебе уваги. І в них є свій ключ.

— Ой, — каже Труді з виразом щирого жалю, — шкода, що ти витратив стільки грошей. Поетових грошей до того ж.

Клод встряє, надто скоро для Труді:

— Я зробив цей смачнючий...

— Коханий, нам усім треба більше кави.

Людина, що знищує мою мати в ліжку, підкоряється, як собака. Секс, як я починаю розуміти, — окреме гірське королівство, заховане й недоторканне. У долині внизу до нас доходять тільки чутки про нього.

Поки Клод нахиляється над кавоваркою в дальньому кінці кімнати, мати приязно звертається до чоловіка:

— Якщо вже про це зайшлося, я чула, твій брат був до тебе дуже люб’язний. П’ять тисяч фунтів! Щасливчик. Ти ж йому подякував?

— Він отримає їх назад, якщо ти про це питаєш.

— Як і всі попередні.

— І їх також.

— Страшно подумати, що ти витрачаєш це все на оббризкувачів.

Батько сміється із щирим захватом.

— Труді! Я майже можу згадати, чому я тебе кохав. До речі, маєш прекрасний вигляд.

— Трошки нечупарний, — каже вона. — Але дякую.

Мати театрально стишує голос, немовби щоб виключити з розмови Клода:

— Ми святкували, коли ти пішов. Цілу ніч.

— Відзначали ваше виселення.

— Можна й так сказати.

Ми нахиляємося, вона і я, моїми ногами вперед, і по-моєму, вона кладе свою руку поверх його. Тепер він ближче до прекрасного безладу її кіс, до глибокого зеленого погляду, бездоганно-рожевої шкіри, надушеної парфумом, який він купив їй багато років тому у дьюті-фрі в Дубровнику. Як вона продумує все наперед.

— Ми випили двійко келихів і поговорили. Ми вирішили. Твоя правда. Час розійтися кожне у свій бік. Клод має симпатичну квартиру, і Сент-Джонз-Вуд — така діра порівняно з Прімроуз-гіл. І я така рада щодо твоєї нової подружки. Тренодії.

— Елодії. Вона чудова. Ми жахливо посварилися вчора, коли прийшли додому.

— Але ви такі щасливі разом, — я помічаю підйом у материній інтонації.

— Вона вирішила, що я досі тебе кохаю.

Це також справляє на Труді враження.

— Але ти сам це сказав. Ми ненавидимо одне одного.

— Саме так. Вона думає, я надто сильно це підкреслюю.

— Джоне! Мені їй зателефонувати? Розказати, наскільки я терпіти тебе не можу?

Його сміх звучить невпевнено.

— Ось вона, стежка до загибелі!

Мене призиває моє покликання: священний, уявний обов’язок дитини, коли батьки розійшлися, — їх об’єднати. Загибель. Поетове слово. Загублений і проклятий. Я дурень, що дозволяю своїм надіям вирости на градус чи два, як біржовому ринку після одного рауту й перед наступним. Мої батьки лише граються, лоскочуть одне одного за всякі місця. Елодія помиляється. Між подружжям залишається не більше, ніж захисна іронія.

Ось і Клод із тацею, щось важке чи понуре в його пропозиції:

— Ще кави?

— Господи, ні, — каже батько тим простим, зневажливим тоном, яким він розмовляє тільки зі своїм братом.

— У нас також є трохи файного...

— Любий, я буду ще чашечку. Побільше.

— Твій братило, — звертається мати до мого дядька, — в немилості у Тренодії.

— Тренодія, — пояснює їй батько підкреслено старанно,— це пісня за померлим.

— Як «Свічка на вітрі»^[14], — каже Клод, оживаючи.

— Та Бога ради.

— Менше з тим, — каже Труді, відступаючи на кілька кроків назад у їхньому діалозі. — Це подружня оселя. Я виїду, коли буду готова, і це буде не цього тижня.

— Припини. Ти знаєш, що оббризкувачем я тебе просто дражнив. Але ти не можеш це заперечувати. Тут повне ґедзло.

— Будеш мене занадто підганяти — я можу вирішити залишитися. Побачимося в суді.

— Прийнято. Але ти не будеш проти, якщо ми приберемо срач у передпокої?

— Я трошечки проти, — тоді, після хвилинного розмірковування, вона киває, погоджуючись.

Я чую, як Клод бере поліетиленовий пакет. Його веселість не переконала би найтупіше дитя.

— Якщо дозволите. Багато справ. Вовка ноги годують!

Десять

Колись Клодова остання репліка могла викликати в мене усмішку. Але останнім часом, не питайте чому, я не маю жодного смаку до веселощів, жодного потягу до вправ, навіть якби мав для цього простір, жодної втіхи не приносять мені вогонь чи земля, слова, що колись відкривали золотий світ величних зірок, красу поетичної уяви, безмежну радість розуму. Ці розкішні радіолекції й повідомлення, прекрасні подкасти, що мене зворушували, видаються в найліпшому разі пустими балачками, в найгіршому — повним випарів смородом. Чудова держава, до якої я маю скоро приєднатися, благородна людська громада, її звичаї, боги й ангели, її полум’яні ідеї та блискучий неспокій — більше мене не захоплюють. Важкий тягар тисне на шатро, що огортає мій маленький каркас. Мене заледве вистачить на те, щоби сформувати одну невеличку тваринку, не те що зобразити людину. Я схиляюся до мертвонародженої безплідності, а відтак до праху.

Ці похмурі високоштильні думки, які я прагну декламувати десь на самоті, повертаються мене гнітити, коли Клод зникає нагорі сходів і мої батьки сидять мовчки. Ми чуємо, як відчиняються й зачиняються вхідні двері. Я безуспішно напружуюся, щоби почути, як Клод клацає дверцятами братової автівки. Труді знову нахиляється, і Джон бере її за руку. Малесеньке підвищення нашого кров’яного тиску підказує, що його псоріазні пальці стискають її долоню. Вона тихо вимовляє його ім’я з низхідною інтонацією лагідного докору. Він не каже нічого, але найімовірніше, що він хитає головою, стуляючи губи в силувану посмішку, мовляв, ну-ну, тільки подивися, що з нас вийшло.

Вона тепло каже:

— Ти все ж таки мав рацію. Ми можемо зробити це спокійно.

— Так, це буде найкраще, — погоджується батько своїм приємним розкотистим голосом. — Але Труді. Просто за давньою звичкою. Можна, я прочитаю тобі вірша?

Вона виразно, по-дитячому мотає головою, і це м’яко поколисує мене в моєму положенні, але я знаю так само твердо, як вона це робить: для Джона Кернкроса «ні» в поезії означає «так».

— Будь ласка, Джоне, ради Бога, не треба.

Але він уже набирає повітря. Цей я вже чув, але тоді він значив менше.

— «Якщо вже так, з цілунком розійдімось...»^[15]

Зовсім необов’язково, думаю я, йому вимовляти деякі фрази з таким задоволенням. «І більше не дістануся тобі», «так повно я звільняюся від тебе», давнього «кохання жодну краплю не зберігши». І наприкінці, коли Пристрасть лежить на смертному одрі та є надія, що наперекір усьому вона могла б видужати, якби тільки Труді цього забажала, батько заперечує це розумним, саркастичним тоном.

Але вона також цього не бажає й каже, не чекаючи, щоб він договорив останні кілька слів:

— Я до кінця життя не хочу чути більше жодного вірша.

— І не почуєш, — люб’язно відповідає батько. — Точно не від Клода.

У цьому розважливому діалозі між двома сторонами ніхто не турбується про мене. В іншому чоловікові могло би збурити підозри те, що його колишня дружина забуває домовитися про місячні виплати, які припадають матері його дитини. Інша жінка, якби нічого не замишляла, то точно б їх вимагала. Але я достатньо дорослий, щоб брати відповідальність за себе й намагатися бути господарем своєї долі. Як скупердяїв кіт, я зберігаю таємний шматочок собі на спожиток, мій єдиний кавалочок самостійності. Я використовував його вдосвіта, щоб спричинити безсоння й прикликати радіолекцію. Два різкі удари в стінку — з добрим інтервалом, радше п’яткою, ніж майже безкостими пальцями на нозі. Для мене це як самотній пульс туги, тільки щоб почути, як про мене згадають.

— А, — зітхає мати. — Він штовхається.

— Тоді мені треба йти, — бурмоче батько. — Ну що, два тижні, щоб ти звільнила приміщення?

Я махаю йому, так би мовити, і що я отримую? Тоді, тож, у такому разі, і ось — він іде.

— Два місяці. Але зачекай хвилину, доки повернеться Клод.

— Тільки якщо недовго.

Літак за кілька тисяч футів над нашими головами робить легке низхідне глісандо в бік Хітроу — загрозливий звук, як завжди мені здавалося. Джон Кернкрос, можливо, обдумує один останній вірш. Він міг би викотити, як раніше перед подорожами, «Прощання, що забороняє сум»^[16]. Ті заспокійливі чотиристопники, той витриманий, втішний тон могли б викликати в мені ностальгію за давніми смутними днями його відвідин. Але натомість він постукує пальцями по столу, прочищує горло та просто чекає.

Труді каже:

— Ми вранці брали смузі з Джад-стріт. Але я не думаю, що для тебе щось залишилося.

Із цими словами все нарешті починається.

Невиразний голос, що долунає мовби з-за лаштунків у театрі, у приреченій виставі за кошмарною п’єсою, каже згори сходів:

— Ні, я для нього відставив пластянку. Це він нам розпозів про те місце. Пам’ятаєш?

Він спускається, вимовляючи це. Важкоповірити, що цей надто вчасний вхід, ці кострубаті, неправдоподібні слова серед ночі відрепетирували двоє п’яних.

Пінопластовий стаканчик із пластиковою накривкою та соломинкою стоїть у холодильнику, який тепер відкривають і закривають. Клод ставить її перед моїм батьком із материнським придихом:

— Ось.

— Дякую. Але я не впевнений, що готовий до цього.

Завчасна помилка. Чому це зневажений брат, а не похітлива дружина, приносить чоловікові його напій? Їм треба буде затримати його за розмовами, і тоді сподіваймося, що він передумає. Сподіваймося? Ось так воно й буває, так працюють оповідання, де ми знаємо про вбивство від самого початку. Ми не можемо втриматися, щоб не стати на бік нападників із їхніми планами, ми махаємо з пристані услід їхньому кораблику поганих намірів. У щасливу путь! Це не так просто, це досягнення — вбити когось і не попастися. Точка відліку —«довершене вбивство». А довершеність людям переважно не властива. Щось на борту піде не так, хтось перечепиться через розмотану мотузку, судно відхилиться задалеко на захід від півдня. Тяжка праця, і все це без твердого ґрунту під ногами.

Клод сідає до столу, напружено вдихає, дістає з рукава свою найліпшу карту. Світська розмова. Або те, як він її уявляє.

— Ці мігранти, га? От так-так. І як вони заздрять нам із Кале! «Джунглі»!^[17] Дякувати Богові за Англійський канал^[18].

Батько не може втриматися:

— Коштовний камінь це в оправі моря, яке віки надійним служить муром, чи пак для дому ровом захисним від заздрощів нещасніших країн.^[19]

Від цих слів його настрій поліпшується. Здається, я чую, як він присуває до себе стаканчик. Тоді він каже:

— Але я так думаю, запросити їх усіх сюди. Уперед! Афганський ресторан у Сент-Джонз-Вуд.

— І мечеть, — каже Клод. — Або три. І видимо-невидимо тих, що б’ють дружин і ґвалтують дівчаток.

— Я тобі розповідав про мечеть Ґогаршад в Ірані? Я якось бачив її на світанку. Стояв там вражений. У сльозах. Ти не уявляєш ці кольори, Клоде. Кобальт, бірюза, темний пурпур, шафран, блідісінький зелений, кришталевий білий і все, що посередині.

Я ніколи не чув, щоб він звертався до брата на ім’я. Мого батька охопив дивний ентузіазм. Похизуватися перед матір’ю, показати їй на контрасті, без чого вона залишається.

Або позбутися глизявих розмислів його брата, котрий зараз промовляє тоном обачливого компромісу:

— Ніколи не цікавився Іраном. Але Шарм-ель-Шейх, готель «Плаза». Чудово. Усі ці прикраси. Майже занадто спекотно для пляжу.

— Я погоджуюся з Джоном, — говорить мати. — Сирійці, еритрейці, іракці. Навіть македонці. Нам потрібна їхня молодь. І, любий, ти не міг би набрати мені склянку води?

Клод миттю опиняється біля раковини. Звідти він каже:

— Потрібна? Мені не потрібно, щоб мене порубали на шмаття на вулиці. Як у якомусь Вуліджі^[20].

Він повертається до столу з двома склянками. Одна — для нього. Здається, я розумію, до чого все це йде.

Каже далі:

— Не спускався до метро з сімдесят сьомого.

Голосом, який він використовує, щоб говорити повз Клода, батько каже:

— Я якось бачив, як це розраховували. Якщо секс між расами й далі траплятиметься, як зараз, — за п’ять тисяч років усі на землі будуть однакового блідо-кавового кольору.

— Я вип’ю за це, — говорить мати.

— Я насправді не проти, — каже Клод. — Тож будьмо.

— За кінець раси, — приязно пропонує батько.

Але я не думаю, що він здійняв свій стаканчик. Натомість він повертається до поточних справ.

— Якщо ви не проти, ми з Елодією заглянемо у п’ятницю. Вона хоче взяти мірку для фіранок.

Я уявляю сінник, із якого звалюється на долівку комори стокілограмовий лантух зерна. За ним другий, потім третій. Так гупає материне серце.

— Без проблем, звісно, — каже вона розсудливо. — Ми могли б нагодувати вас обідом.

— Дякую, але в нас заповнений день. І зараз я вже маю йти. Не потрапити б у затор.

Рип стільця —і як гучно, попри жирні кахлі, він звучить тут унизу, ніби собачий гавк. Джон Кернкрос встає. Він знову повертається до приятельського тону:

— Труді, це було...

Але вона також встає і швидко думає. Я відчуваю це в її жилах, у тому, як жорсткішають завіски її сальника. Вона має одну останню спробу, і все залежить від невимушеності її поведінки. Мати обриває його натиском щирості:

— Джоне, перш ніж ти підеш, я хочу щось тобі сказати. Я знаю, зі мною буває складно, іноді я навіть можу бути повною сукою. Більш ніж половина провини за це все — на мені. Я це знаю. І вибач, що будинок — як сміттєзвалище. Але те, що ти казав учора ввечері. Про Дубровник.

— А, — підхоплює батько. — Дубровник.

Але він віддалився вже на кілька футів.

— Те, що ти сказав, ти сказав правильно. Ти нагадав мені про це все, і мені від цього так заболіло. Це був шедевр, Джоне, те, що ми створили. І що потім сталося — його не применшує. Так мудро було сказати це з твого боку. Це було дуже красиво. Ніщо в майбутньому не зможе це стерти. І хоча у мене в склянці просто вода, я хочу підняти її на твою честь, на нашу честь, і подякувати, що ти мені нагадав. Неважливо, чи кохання триває. Важливо, що воно існує. Тож. За кохання. Наше кохання. Яким воно було. І за Елодію.

Труді підносить склянку до губ. Здіймання й падіння її надгортанника та зміяста перистальтика на мить мене оглушують. За весь час, що я її знаю, я ніколи не чув, щоб моя мати виголошувала промову. Не її стиль. Але це цікавим чином наштовхує на асоціації. Із чим? Зі схвильованою школяркою, новою старостою, котра із зухвалим тремтінням та емоційними загальниками намагається справити враження на директорку, вчительок і цілу школу.

Тост за любов і, отже, за смерть, за Ерос і Танатос. Це видається визнаним фактом інтелектуального життя, що коли два поняття достатньо віддалені або протиставлені, то кажуть, що вони глибоко пов’язані між собою. Оскільки смерть протистоїть усьому в житті, пропонують різноманітні пари. Мистецтво і смерть. Природа і смерть. Тривожно — народження і смерть. І радісно повторюване знову і знову — любов і смерть. Щодо цього останнього і виходячи з мого становища — жодні два поняття не могли б бути більш взаємно недотичними. Мертві не люблять нікого, нічого. Щойно я звідси вигарбаюся, то, може, поспитаю свою силу на монографії. Світ конче потребує нового покоління емпіриків.

Коли батько говорить, звук чути ближче. Він повертається до столу.

— Ну, — каже він найдобродушнішим тоном, — оце настрій.

Я можу поклястися, що смертельний любовний напій — у нього в руці.

Ізнову обома п’ятками я відштурхую і відштурхую його долю.

— О, о, маленький шпіон, — вигукує вона лагідним, материнським голосом. — Він прокидається.

— Ти забула згадати мого брата, — каже Джон Кернкрос. Це в його мужній поетовій вдачі — підсилити чужий тост. — За наші майбутні кохання, Клода та Елодію.

— Отож, за нас усіх, — говорить Клод.

Тиша. Материна склянка вже порожня.

Тоді чути задоволений і довгий батьків віддих. До певної міри перебільшений, із самої тільки ґречності.

— Солодше, ніж зазвичай. Але геть непогано.

Стаканчик, котрий він ставить на стіл, видає порожній звук.

Я згадую, яскраво, ніби вмикається карикатурна лампочка. Програма про догляд за тваринами описувала небезпеки, поки Труді чистила зуби одного дощовитого ранку після сніданку: нещасний той пес, що злиже солодку зелену рідину з долівки в гаражі. Мертвий за кілька годин. Як Клод і казав. Хімія без жалю, мети чи шкодування. Материна електрощітка заглушила решту. Ми зв’язані тими самими законами, що полюють на наших тварин. Великий ланцюг небуття обвитий і навколо наших ший теж.

— Ну, — каже батько, маючи на увазі більше, ніж сам усвідомлює, — час мені йти.

Клод і Труді встають. Це відчайдушний захват отруйницького мистецтва. Рідину проковтнуто, але справа ще не завершена. На дві милі кругом є багато лікарень, багато шлункових зондів. Але межу злочину вже перейдено. Зроблене вже не відкликати. Вони можуть лише відступити й чекати на антитезу, на антифриз, що залишить його закляклим.

Клод питає:

— Це твій капелюх?

— О, так! Заберу-но я його.

Чи це останній раз, коли я чую батьків голос?

Ми рухаємося до сходів, потім ними вгору, поет — попереду. Я маю легені, але мені бракує повітря, щоб викрикнути застереження чи заридати від сорому над своїм безсиллям. Я досі морська істота, не людина, як інші. Тепер ми проходимо крізь руїну передпокою. Вхідні двері відчиняються. Батько обертається, щоби цмокнути мати в щоку та лагідно стусонути брата у плече. Може бути, вперше в житті.

Виходячи, він кидає через плече:

— Сподіваймося, ця бісова машина заведеться.

Одинадцять

Бліда, щупла рослина, що її над ранок посадили п’яні, виборює собі слабке світло успіху. План такий. Чоловіка знаходять мертвим за кермом. На підлозі його автівки біля заднього сидіння, майже непомітний, стоїть пластиковий стаканчик з логотипом підприємства на Джад-стріт, біля будівлі Кемденського муніципалітету. Стаканчик містить залишки пюреподібного фруктового напою з домішками гліколю. Біля стаканчика — порожня пляшка від тієї самої смертельної рідини. Біля пляшки — викинутий чек за напій із сьогоднішньою датою. Водійське сидіння приховує кілька виписок із банку: деякі для невеличкого видавництва, інші — для особистого рахунку. І ті, й інші показують заборгованість щонайменше на десятки тисяч. На одній із виписок почерком покійного нашкрябано слово «Досить!» (Трудін «внесок»). Коло банкових виписок лежить пара рукавичок, які небіжчик час від часу надягав, щоби приховати свій псоріаз. Вони частково заслоняють зіжмакану газетну сторінку з різкою рецензією на свіжу поетичну збірку. На передньому пасажирському сидінні — чорний капелюх.

Столична поліція недоукомплектована й перевантажена. Молодші співробітники, жаліються старші, розслідують перед екранами, не бажаючи стоптувати взуття. Є інші, кривавіші справи для слідства, а в цій висновок — дуже зручно напохваті. Засіб незвичний, але не рідкісний, загальноприступний, приємний на смак, смертельний у великих дозах, і добре відома знахідка для авторів детективних романів. Розслідування показує, що на додачу до боргів шлюб також був не в найкращому стані, а дружина живе з братом небіжчика, який до того ж уже кілька місяців був у депресії. Псоріаз підірвав його впевненість у собі. Рукавички, які він носив, щоб його приховати, пояснюють брак відбитків на пластиковому стаканчику та пляшці від антифризу. На кадрах із камери відеоспостереження видно його в капелюсі в «Раю Смузі». Того ранку він вирушив до дому в Сент-Джонз-Вуд. Очевидно, він не був готовий до батьківства або до занепаду свого підприємства та власної поетичної невдачі, або до своєї самоти в Шордічі, де він мешкав у знімному житлі. Після сварки з дружиною він пішов засмучений. Дружина винуватить себе. Розмову з нею довелося кілька разів переносити. Брат померлого також був присутній і робив усе, щоб допомогти.

Чи справді реальність так легко докладно спланувати заздалегідь? Мати, Клод і я напружено чекаємо біля вхідних дверей. Між задумом про вчинок і його реалізацією лежить плутанина жахливих випадковостей. Від першого доторку двигун провертається, але не заводиться. Не дивно. Ця машина належить мрійливому складачеві сонетів. Із другої спроби виходить те саме невдале сопіння, і те саме — з третьої. Стартер звучить, як дідуган, занадто немічний, щоби могти прокашлятися. Якщо Джон Кернкрос помре на наших руках, усі ми сядемо. І якщо він виживе на наших руках — також. Він робить паузу, перш ніж спробувати знову, чекаючи, щоб пощастило. Четверта спроба слабша за третю. Я уявляю, як він нам жартівливо знизує плечима крізь лобове скло, майже невидимий за відсвітами літніх хмар.

— Ох йой, — каже Клод, мудрий чоловік. — Він затопить карбюратор.

Материні нутрощі диригують її відчайдушними надіями. Але на п’ятій спробі — перетворення. Із повільним зусиллям і комічним репанням двигун внутрішньо загоряється. Самотня рослинка Труді та Клода випускає повний сподівання біб’яшок. Машина розвертається до дороги, і мати заходиться в кашлі від, наскільки я розумію, хмари блакитного викидного газу, що видувається в наш бік. Ми заходимо всередину, і двері з грюком зачиняються.

Ми не повертаємося до кухні, але підіймаємося сходами. Ні слова не промовлено, але насиченість мовчання — кремово-густого — натякає, що до спальні нас тягне більше, ніж просто втома та сп’яніння. Що година, то й новий клопіт. Яка жорстока несправедливість.

П’ять хвилин потому. Це спальня, і воно вже почалося. Клод схиляється біля моєї матері, здається, уже голий. Я чую його подих на її шиї. Він роздягає її — на сьогодні це вершина чуттєвої щедрості, яку йому вдалося наскребти.

— Обережно, — каже Труді. — Ці ґудзики — перлини.

Він гекає у відповідь. Його пальці невправні та задовольняють тільки його потреби. Щось із його чи її одягу падає на підлогу. Черевик або штані з важким ременем. Вона дивно коцюрбиться. Нетерплячка. Він командує за допомогою другого гекання. Я скулююся. Це гидко, щось точно піде не так, це запізно на моєму терміні. Я вже скільки тижнів це кажу. Я страждатиму.

Труді слухняно стає рачки. Це позиція a posteriori, ззаду, але не з турботи про мене. Ніби жаба на паруванні, він прищібається до її спини. На ній, тепер у ній, і глибоко. Так небагато моєї зрадливої матері відділяє мене від майбутнього убивці мого батька. Усе інакше цього суботнього полудня в Сент-Джонз-Вуд. Це не звичне коротке й несамовите зіткнення, що може загрожувати цілісності новісінького черепа. Радше глизяве потопання, мовби щось педантичне повзе крізь болото. Слизові оболонки ковзають одна повз одну, час від часу легко порипуючи. Довгі години планування несподівано обдарували змовників мистецтвом споглядального злягання. Але вони не обмінюються ані словом. Вони механічно товчуться у вповільненому русі — сліпий виробничий процес у половину потужності. Усе, чого вони хочуть, — полегшення, відключитися, скуштувати кілька секунд перепочинку від самих себе. Коли воно настає, швидко одне за одним, мати ахає з жаху. Від того, до чого вона мусить повернутися і що ще побачить, її коханець гекає втретє за зміну. Вони відвалюються одне від одного й падають спинами на простирадла. Потому ми всі спимо.

День триває і триває, і в цей довгий плаский проміжок часу я бачу свій перший сон, багатобарвний і з насиченою просторовою глибиною. Лінія, умовлена межа між сном і явою, розмита. Жодного паркану чи протипожежної смуги між деревами. Лише порожні хатинки вартових позначають перехід. Я починаю непевно, як і належить новачкові, у цій новій землі із безформним безміром або безладом хистких неосвітлених фігур, де розчиняються люди й місця та співають або розмовляють невиразні голоси у склепінчастих просторах. Проходячи там, я відчуваю біль неназваних, недосяжних докорів сумління, відчуття, ніби щось чи когось залишив позаду, зрадивши обов’язок чи любов. Тоді все стає прекрасно чітким. Холодний серпанок у день моєї втечі, триденна подорож верхи, довгі вервечки понурої англійської бідноти на зритих коліями дорогах, велетенські в’язи бовваніють над затопленими луками біля Темзи, і нарешті — знайоме збудження та гамір міста. На вулицях запах людських нечистот, міцний, як стіна будинку, поступається за гострим рогом пахощам смаженого м’яса та розмарину і тьмяному входові, крізь який я проходжу і бачу молодого чоловіка свого віку у променясто-непроглядній пітьмі за столом. Він наливає вино із глиняного дзбану, гарний чоловік, нахиляється через поплямований дубовий стіл, затримуючи мене історією, яку він замислив, чимось, що він написав, або я написав, і хоче знати мою думку або висловити свою, поправку, конкретний факт. Або хоче, щоб я сказав, як йому продовжувати. Це розмивання особи є одним із виявів любові, яку я відчуваю до нього і яка майже заглушує почуття провини, що його я хочу лишити позаду. Знадвору, з вулиці, лунає дзвін. Ми скупчуємося назовні в очікуванні похоронного кортежу. Ми знаємо, що це важлива смерть. Процесія не з’являється, але дзвони не замовкають.

* * *

Дзвінок у двері чує мати. Я ще виринаю з новизни сонної логіки, а вона вже в халаті, й ми спускаємося сходами. Ми добираємося до останнього просвіту, і вона здивовано скрикує. Я припустив би, що це купу сміття винесли, поки ми спали. Дзвінок лунає знову, голосно, твердо й сердито.

— Та ну Господи! Ви там п’яні? — кричить Труді, відчиняючи двері. — Я поспішаю, як...

Вона затинається. Якщо вона в себе вірить, то не мала б дивуватися тому, що жах уже дозволив мені побачити: поліціянт, ні, два, знімають капелюхи.

Добрий, батьківський голос промовляє:

— Ви пані Кернкрос, дружина Джона?

Вона киває.

— Сержант Кроулі. Боюся, в нас дуже погані новини. Можна нам увійти?

— О Боже, — згадує вимовити мати.

Вони проходять за нами до вітальні, рідко використовуваної та майже чистої. Якби в передпокої не прибрали, думаю, мати одразу була б підозрюваною. Поліційна праця —інтуїтивна. Залишається, можливо, стійкий запах, котрий легко переплутати із запахом екзотичної кухні.

Другий голос, молодший, із братерньою турботливістю каже:

— Ми попросили б вас сісти.

Сержант повідомляє новину. Машину пана Кернкроса знайшли на узбіччі траси М1 у північному напрямку за двадцять миль від Лондона. Дверцята були відчинені, і неподалік, на зеленому закрайку, він лежав долілиць. Прибула швидка, на шляху до лікарні було зроблено спробу реанімації, але він помер дорогою.

Хлип, як бульбашка повітря глибоко під водою, зринає крізь материне тіло, крізь мене, щоб луснути в обличчя чуйним поліціянтам.

— О Боже! — кричить вона. — Ми так жахливо посварилися сьогодні.

Мати згорблюється. Я відчуваю, як вона закриває руками обличчя й починає труситися.

— Я маю вам сказати, — каже далі той самий поліціянт. Він робить делікатну паузу, не забуваючи про подвійну повагу, котра належиться вдові на великому терміні вагітності. — Ми намагалися зв’язатися з вами сьогодні вдень. Його подруга ідентифікувала тіло. Боюся, наша перша версія — суїцид.

Коли мати розпрямляє хребет і пускає крик, мене заполоняє любов до неї, до всього, що втрачено: Дубровник, поезію, повсякденне життя. Вона колись його кохала, як і він її. Прикликати цей спогад, стерти решту — це поліпшує її спектакль.

— Мені треба було... Треба було залишити його тут. Ох, Боже, в усьому цьому винна я.

Як розумно — ховатися на видноті, за правдою.

Сержант говорить:

— Люди часто так кажуть. Але вам не можна, не треба так казати. Неправильно починати себе винити.

Глибокий вдих і зітхання. Вона, здається, хоче щось сказати, зупиняється, знову зітхає, збирає сили.

— Я маю пояснити. Між нами не все було добре. Він із кимось зустрічався, з’їхав. І я почала... Його брат з’їхався зі мною. Джон це дуже тяжко сприйняв. Тому я кажу...

Вона їх випередила із Клодом, розповіла їм те, що вони не могли не з’ясувати. Якби в цьому палкому настрої вона зараз сказала: «Я його вбила», — то була б у безпеці.

Я чую шкряб липучки, шурх записникової сторінки, скрегіт олівця. Глухим голосом вона розповідає їм усе, що відрепетирувала, повертаючись наприкінці до власної провини. Вона в жодному разі не мала дозволяти йому їхати в такому стані.

Молодший чоловік шанобливо каже:

— Пані Кернкрос. Ви не могли знати.

Тоді вона змінює курс, звучить майже сердито.

— Мені здається, я це не до кінця усвідомлюю. Я не впевнена навіть, що я вам вірю.

— Це можна зрозуміти, — це батьківський голос сержанта. Увічливо покашлюючи, він і його колега стоять, готові піти. — Є хтось, кому ви могли б зателефонувати? Хтось, хто міг би з вами побути?

Мати міркує над відповіддю. Вона знову схиляється, долоні на обличчі. Промовляє крізь пальці неживим голосом:

— Мій дівер зараз тут. Він нагорі, спить.

Стражі закону, можливо, перекидуються непристойним поглядом. Мені допоміг би будь-який знак їхнього скептицизму.

— За деякий час ми хотіли б із ним теж поговорити, — каже молодший.

— Ця новина його вб’є.

— Мабуть, ви хотіли б зараз побути наодинці.

Ось воно знову, тонка рятувальна мотузка натяків, котра підживлює мою боязку надію, що поліція — Левіафан, не я — таки відомстить.

Мені потрібна мить на самоті, поза досяжністю голосів. Я був надто поглинений, надто вражений Трудіною майстерністю, щоб зазирнути до ями власного горя. І поза ним — до таємниці того, як моя любов до матері наростає співмірно до моєї ненависті. Вона зробила себе єдиною з моїх батьків. Я не виживу без неї, без її всеохопного зеленого погляду, у який я усміхатимуся, без лагідного голосу, що сипатиме солодощами в мої вуха, без прохолодних рук, що турбуватимуться про мої інтимні місця.

Констеблі йдуть. Плентаючись, мати підіймається сходами. Рука міцно тримає поручень. Один, два — пауза, один, два — пауза. Вона видає повторюваний гудючий звук на ледве чутній ноті, стогін жалю чи смутку, що вона видихає крізь ніздрі. «Н-н-нг... н-н-нг». Я знаю її. Щось наростає, прелюдія до розплати. Вона розробила план, чистий витвір мистецтва, згубну казку. Тепер її примхлива історія її покидає, перетинаючи кордон, як я вдень, але у зворотному напрямку, повз неуважні хатки вартових, щоби повстати проти неї та об’єднатися із суспільно реальним, із нудним повсякденням буденного світу, людських зв’язків, побачень, зобов’язань, відеокамер, комп’ютерів із нелюдською пам’яттю. Словом, наслідків. Її чарівна казка дала чарівного дропака.

Придавлена алкоголем і втраченим сном, несучи мене нагору, вона рухається далі в напрямку спальні. «Це в жодному разі не мало спрацювати, — каже вона собі. — Це була просто моя ідіотська злість. Я винна тільки в помилці».

Наступний крок близько, але вона на нього ще не наважується.

Дванадцять

Ми рухаємося до сонного Клода — цього горбу, гаусової кривої звуку, приглушеного ковдрою. На видих — довгий, утруднений стогін зі скорим завершенням, гофрованим електричними свистячими. Потім тривала пауза, котра, якщо ви його любите, могла б вас стривожити. Чи не було це його останнє зітхання? Якщо не любите — то це надія, що так, було. Але нарешті — коротше, жадібне втягнення повітря, порубцьоване тріском підсушеного слизу та, на просторій вершині, тріумфальне воркотіння м’якого піднебіння. Вища гучність повідомляє, що ми дуже близько. Труді вимовляє його ім’я. Я відчуваю, як її рука простягається до нього, поки він поринає углиб крізь свистячі. Вона нетерпляча, вона має поділитися з ним їхнім успіхом, і її доторк до його плеча не дуже лагідний. Він прокашлюється до напівжиття, як братова автівка, і кілька секунд шукає слова для свого запитання.

— Якого біса?

— Він мертвий.

— Хто?

— Господи! Прокидайся.

Витягнутий із найглибшої фази сну, він має сісти на краю ліжка, як кажуть мені матрацові скарги, і чекати, поки нервове ланцюжіння поверне йому історію його життя. Я достатньо юний, щоб не сприймати цю електропровідню як належне. Тож де це він? А, так, посеред спроби вбити свого брата. Справді мертвий? Нарешті він знову Клод.

— Ох ти ж йо!

Тепер він не проти встати. Уже шоста вечора, відзначає він. Оживілий, він підіймається, атлетично розтягує руки зі скрипом кісток і хрящів, потім проходжується між спальнею та ванною, весело висвистуючи, із насиченим вібрато. Я чув достатньо легкої музики і знаю, що це музична тема з «Виходу»^[21]. Велична у своєму перекрученому романтичному стилі для мого щойно сформованого вуха, визвольна оркестрова поезія — для Клодового. Він щасливий. Тимчасом Труді сидить на ліжку мовчки. Воно наростає. Нарешті глухим монотонним голосом вона переповідає йому про відвідини та доброту поліціянтів, про знайдене тіло, про перше припущення щодо причини смерті. На все це, подане як погані новини, Клод одноманітно човпе:

— Чудово.

Зі стогоном він нахиляється зав’язати шнурки.

Труді питає:

— Що ти зробив із капелюхом?

Вона має на увазі батьків фетровий капелюх із широкими крисами.

— Ти хіба не бачила? Дав йому.

— Що він із ним зробив?

— Він був у нього в руці, коли він ішов. Не хвилюйся. Ти хвилюєшся.

Вона зітхає, думає деякий час.

— Поліціянти були такі приязні.

— Убита горем вдова, усе таке.

— Я їм не вірю.

— Просто потерпи.

— Вони прийдуть знову.

— Потерпи.

Він вимовляє це слово з наголосом і зловісними паузами всередині. Зловісними — або роздратованими.

Тепер він знов у ванній, розчісується, вже не насвистує. Атмосфера змінюється.

Труді каже:

— Вони хочуть з тобою поговорити.

— Звісно. З його братом.

— Я сказала їм про нас.

Мовчання перед тим, як він відповідає:

— Трошки по-тупому.

Труді відкашлюється. Її язик сухий.

— Ні, не по-тупому.

— Хай би вони самі це з’ясували. А то вони будуть думати, що ти щось приховуєш і намагаєшся їх випередити.

— Я сказала їм, що Джон був у депресії через це. Іще один привід для його...

— Окей, окей. Непогано. Могло б навіть так і бути. Але, — він сходить нанівець, не впевнений, що саме, на його думку, їй треба знати.

У тому, що Джон Кернкрос міг убити себе через кохання до неї, якби вона не вбила його першою, — у цій рекурсивній ідеї є і пафос, і провина. Я думаю, їй не подобається Клодів буденний, навіть зневажливий тон. Так мені здається. Хоч як близько ви сходитеся з іншими, ніколи не вийде залізти їм у голову, навіть якщо ви вже в них усередині. Я думаю, вона почувається ображеною. Але вона поки нічого не каже. Ми обоє знаємо, що це настане скоро.

Постає те саме старе питання. Наскільки Клод насправді тупий? Від дзеркала у ванній він стежить за її думками. Він знає, що протиставити сентиментальним спогадам про Джона Кернкроса. Вигукує:

— Вони захочуть поговорити з тією поеткою.

Згадка про неї — як бальзам. Кожна клітина Трудіного тіла погоджується зі смертю, яку заслужив її чоловік. Вона ненавидить Елодію більше, ніж любить Джона. Елодія страждатиме. Кров, насичена щастям, захлюпує мене, і я миттю п’янію, підкинутий уперед досконалим серферським прибоєм пробачення та любові. Висока, спадиста, гладенько-трубчаста хвиля, що могла б винести мене туди, де я, либонь, почну ставитися до Клода з ніжністю. Але я їй опираюся. Як це принизливо — приймати з другої руки кожне материне поривання почуття та бути ще міцніше прив’язаним до її злочину. Але важко відокремитися від неї, коли я її потребую. І з таким збовтуванням емоцій потреба перетворюється на любов, як молоко — на масло.

Вона каже солодким задумливим голосом:

— О, так, їм треба буде поговорити з Елодією.

Тоді додає:

— Клоде, ти знаєш, що я тебе кохаю.

Але він цьому не вірить. Він занадто часто це чув. Натомість він каже:

— Я не проти побути, як то кажуть, таємним спостерігачем.

О, як то кажуть, спостерігач, о, таємний, коли він навчиться розмовляти, не катуючи мене? Мовлення — лише різновид мислення, і він, напевно, такий тупий, яким і здається.

Виринаючи з відлуння ванної з новою темою, він безтурботно говорить:

— Я, мабуть, знайшов нам покупця. Ну, не факт. Але розповім тобі потім. Поліціянти не залишили візитівки? Я хотів би подивитися на їхні імена.

Ні вона, ні я не можемо згадати. Її настрій знову змінюється. Я думаю, вона пильно дивиться на нього, коли просто каже:

— Він мертвий.

Це дійсно приголомшливий факт, заледве правдоподібний, серйозний, ніби щойно оголошена світова війна, коли прем’єр-міністр промовляє до народу, родини збиваються до купки, і лампочки тьмяніють із причин, які влада не оприлюднює.

Клод стоїть близько до неї, рука на її стегні, і притуляє до себе. Вони цілуються довго, глибоко, з язиками та переплетеним диханням.

— Мертвий-мертвісінький, — мурмотить він їй до рота. Його ерекція упирається мені у спину. Потім пошепки: — Ми це зробили. Разом. Разом ми геніальні.

— Так, — відповідає вона між поцілунками. Це важко розібрати за шурхотінням одягу. Її ентузіазм може бути меншим за його.

— Я люблю тебе, Труді.

— І я тебе люблю.

Щось невпевнене в цьому «і». Коли вона наступала, він відступив, тепер навпаки. Це їхній танець.

— Доторкнися до мене.

Не зовсім наказ, бо його прохальний голос слабкий. Вона смикає застібку. Злочин і секс, секс і провина. Більше дуалізмів. Звивчастий рух її пальців розбуркує насолоду. Але недостатньо. Він тисне на її плечі, вона опускається навколішки, принижуючись, беручи «його», як, я чув, вони кажуть, до рота. Я не можу уявити, як міг би хотіти того самого для себе. Але це як камінь з серця — коли Клода задовольняють за багато ласкавих дюймів від мене. Я непокоюся, що те, що вона проковтне, потрапить до мене у вигляді поживної речовини та зробить мене трішечки таким, як він. Чому ж іще канібали намагаються не їсти ідіотів?

Усе закінчується швидко, з ледь чутним ахом. Він відступає й застібає блискавку. Мати ковтає двічі. Він нічого не пропонує у відповідь, і, я думаю, вона нічого й не хоче. Вона ступає повз нього, перетинає спальню, підходить до вікна і стоїть там спиною до ліжка. Я уявляю, як вона дивиться на багатоквартирні будинки. Моя нещаслива мрія про майбутнє тепер ближча. Труді тихенько повторює, радше до самої себе, бо він знову плюскочеться у ванній:

— Він мертвий... мертвий.

Вона не видається впевненою. І за кілька секунд, півголосом:

— О Боже.

У неї трусяться ноги. Вона зараз заплаче, але ні, це занадто серйозно для сліз. Вона ще має усвідомити цю новину. Ці здвоєні факти величезні, і вона стоїть заблизько, щоби повністю побачити подвійний жах: його смерть та її роль у цьому.

Я ненавиджу її та її сумління. Як дійшла вона від Джона до Клода, від поезії до слинявого загальника? Скотилася до бридкого свинарника, щоб качатися у бруді зі своїм коханцем-ідіотом, лежати в лайні та екстазі, планувати крадіжку будинку, заподіяти страшенний біль і принизливу смерть лагідному чоловікові. І тепер ахати й труситися від того, що вона зробила, наче вбивцею був хтось інший — якась смутна сестра, котра втекла із замкненої палати з отрутою на думці, неконтрольована, потворна, завжди з цигаркою в роті, з жахливими нав’язливими станами — давній родинний сором, про який зітхають з «о Боже» і шанобливо прошептаним батьковим ім’ям. Так вона переходить, плавно й без паузи, того самого дня та навіть не зашарівшись, від душогубства до жалю до себе.

Клод опиняється позаду неї. Руки знову на її плечах — руки чоловіка, щойно звільненого оргазмом, чоловіка, жадібного до практичних речей і життьових роздумів, несумісних із затьмареним від ерекції мозком.

— Знаєш що? Я читав тут днями. І я оце зрозумів. Ось що нам треба було використати. Дифенгідрамін. Різновид антигістаміну. Кажуть, росіяни застосували його із тим шпіоном, якого знайшли у спортивній сумці. Залили йому до вуха. Увімкнули батареї перед тим, як піти, так що ця речовина розчинилась у тканинах без жодного сліду. Кинули сумку у ванну: не хотіли, щоб усякі рідини крапали на сусідів знизу...

— Досить, — вона каже це не різко. Радше з покорою.

— Абсолютно згодний. Досить. Ми й так свого добулися.— Він муркоче уривок: —«Але за даними, несли удари ми... І все по-на-а-ашому-у-у-у»^[22]. Мостини долівки прогинаються під материними ногами. Він танцює маленький танець.

Вона не обертається, але стоїть дуже рівно. Вона ненавидить його так само сильно, як я щойно ненавидів її. Тепер він поруч, дивиться в той самий бік, намагається знайти її долоню.

— Ось що головне, — каже він важно. — Вони будуть допитувати нас окремо. Треба узгодити наші історії. Отже. Він зайшов сьогодні зранку. На каву. Дуже пригнічений.

— Я сказала, ми посварилися.

— Окей. Коли?

— Якраз коли він ішов.

— Через що?

— Він хотів, щоб я виїхала.

— Добре. Отже. Він зайшов сьогодні зранку. На каву. Дуже пригнічений і...

Вона зітхає, як зітхнув би я.

— Дивись. Кажи все, як було, мінус смузі, плюс сварка. Це не треба репетирувати.

— Окей. Сьогодні ввечері. Сьогодні ввечері я розберуся з чашками, з усім. У трьох різних місцях. Інша річ. Він весь час був у рукавичках.

— Я знаю.

— І коли прибиратимеш у кухні, щоб жодного атома смузі...

— Я знаю.

Він відходить від неї, щоби пройтися, прочовгати кімнатою. Він відчуває успіх, він невгомонний, збуджений, йому свербить. Те, що вона цього не розділяє, підсилює його нетерплячку. Треба багато чого робити, а як ні, то багато чого планувати. Він хоче бути в центрі подій. Але де? Він напівмугикає-напівнаспівує щось нове. «Мої блакитні небеса».^[23] «...нас троє з малим». Це мене не заспокоює. Він знову біля нас, і вона нерухома біля вікна, але він не відчуває небезпеки.

— Щодо продажу, — каже він, обриваючи пісню.— У глибині душі я завжди думав, що нам, можливо, доведеться взяти менше за ринкову ціну, просто про всяк випадок, якщо треба буде швидко...

— Клоде.

Вона буркає його ім’я на двох нотах, друга нижче за першу. Це попередження.

Але він тисне далі. Я ніколи не бачив його щасливішим або менш приємним.

— Цей чувак будівельник, забудовник. Йому не треба навіть дивитися. Квадратні фути —і все. Квартири, розумієш. І на готівку це....

Вона обертається.

— Ти хоч взагалі усвідомлюєш?

— Що?

— Ти справді так нереально тупий?

Те саме питання. Але в Клода також змінився настрій. Він може звучати загрозливо.

— Ну, кажи.

— Ти не звернув уваги.

— Очевидно.

— Сьогодні, щойно кілька годин тому.

— Так?

— Я втратила чоловіка.

— Не може бути!

— Чоловіка, якого я колись кохала, який кохав мене і який сформував моє життя, дав йому сенс... — стискання жил у горлі не дає їй сказати більше.

Але Клод запустився.

— Моя мила маленька мишко, як це жахливо. Втратила, кажеш. Де ти могла його залишити? Де ти його востаннє бачила? Ти, напевно, його десь загубила.

— Припини!

— Втратила! Дай-но подумати. Знаю! Я щойно згадав. Ти залишила його на М1, скраю дороги, лежати на траві з повними кишками отрути. Як ми могли забути.

Він міг би розводитись і далі, але Труді розмахується рукою назад і лупить його по лицю. Це не дамський ляпас, але удар стиснутим кулаком, що висуває мою голову з її кріплення.

— Ти такий злобний, — каже вона навдивовижу спокійно.— Бо ти завжди ревнував.

— Ну-ну, — відповідає Клод лише трошки захриплим голосом. — Гола правда.

— Ти ненавидів свого брата, бо ніколи не міг бути таким чоловіком, як він.

— Зате ти любила його до кінця, — Клод повернувся до вдаваного здивування. — А що то була за розумнюща річ, що хтось мені казав, коли це, минулої ночі чи позаминулої? «Він має померти, і це має бути завтра». То ж не могла бути вірна дружина мого брата, що сформував її життя.

— Ти мене напоїв. Ти тільки це і робиш.

— А хто це був наступного ранку, хто це пропонував тост за любов і добивався, щоб чоловік, який сформував її життя, випив стаканчик отрути? Точно не вірна дружина мого брата. Ні-ні, не моя мила маленька мишка.

Я розумію матір, я знаю її серце. Вона взаємодіє з фактами залежно від того, як вона їх бачить. Злочин, що колись був послідовністю планів та їхнього втілення, тепер у її пам’яті нагадує об’єкт, нерухомий, обвинувальний, холодну кам’яну статую на галявині в лісі. Жорстока північ посеред зими, щербатий місяць, і Труді поспішно тікає морозною лісовою стежкою. Вона обертається, щоб подивитися на далеку фігуру, частково затулену голими гілками й пасмами туману, і бачить, що злочин, предмет її думок — насправді зовсім не злочин. Це помилка. Це завжди була помилка. Труді давно це підозрювала. Що далі вона відходить, то ясніше це стає. Вона просто схибила, вона не погана, і вона не злочинниця. Злочин має бути десь там, у лісі, й належати комусь іншому. Неможливо заперечувати ці факти, що означають засадничість Клодової провини. Цей глузливий тон його не захистить. Він його засуджує.

І все ж таки. І все ж таки. І все ж таки вона шалено його хоче. Щоразу, як він називає її своєю мишкою, закруток дрожу, холодне стискання оселяється в її проміжжі, крижаний гачок, що тягне її донизу, на вузький уступ, і нагадує їй про прірви, де вона вже непритомніла, смертельні атракціони, які вона переживала надто часто. Його мишка! Яке приниження. У нього в руках. Тваринка. Безсила. Полохлива. Знехтувана. Замінна. О, бути його мишкою! Коли вона знає, що це божевілля. Так важко противитися. Чи може вона опиратися?

Жінка вона чи миша?

Тринадцять

За клодовим глузуванням настає мовчання, яке не можу зчитати. Можливо, він шкодує про свій сарказм або ображається, що його стягнули з вітряних верховин ентузіазму. Труді теж може ображатися або хотіти знову стати його мишкою. Поки я розмірковую над цими варіантами, він відходить від неї. Сідає на краю розпатраного ліжка, тицяє в телефоні. Вона залишається біля вікна, спиною до кімнати, обличчям до своєї частини Лондона, його поріділих вечірніх машин, розсіяного пташиного співу, пастильок літніх хмарок і хаосу дахів.

Її тон похмурий і збляклий, коли вона нарешті каже:

— Я не продаю цей будинок лише для того, щоб ти міг розбагатіти.

Його відповідь миттєва. Це той самий ущипливий глумливий голос.

— Ні, ні. Ми будемо багаті разом. Або, якщо ти так хочеш, бідні в окремих в’язницях.

Це вимовлено як тонка погроза. Чи може вона йому вірити — що він засадить їх обох? Негативний альтруїзм. Відпиляти сук, бо вона теж на ньому сидить. Як на це відповідати? Я маю час про це розмірковувати, бо вона ще мовчить. Трохи шокована цим натяковим шантажем, я думаю. Логічно було б, щоб вона натякнула так само. У теорії вони мають одне над одним однакову владу. Іди звідси. Ніколи не повертайся. Або я нацькую поліцію на нас обох. Але навіть я знаю, що любов не слухається логіки, а влада не розподілена рівномірно. Коханці приходять до перших поцілунків уже й зі шрамами, й із бажаннями. Вони не завжди шукають користі. Одні потребують прихистку, інші прагнуть лише гіперреальності екстазу, заради якої фантастично брехатимуть чи згодяться на нерозумну жертву. Але вони рідко питають себе, чого хочуть чи потребують. Пам’ять не багата на спогади про минулі невдачі. Дитинства просвічують крізь дорослу шкіру, на добре чи на зле. Як і закони спадковості, що зв’язують особистість. Закохані не знають, що свободи волі не існує. Я чув недостатньо радіовистав, щоб знати більше, хоча популярні пісні навчили мене, що у грудні відчувають не те, що відчували в травні, і що володіти маткою може бути досвідом, незбагненним для тих, хто її не має, — так само, як і навпаки.

Труді повертається обличчям до кімнати. Від її слабкого, відчуженого голосу в мене холоне кров.

— Мені страшно.

Вона вже бачить, як їхні плани пішли шкереберть, попри початкові ознаки успіху. Вона тремтить. Стверджувати свою безвинність, зрештою, не вийде. Перспектива сварки з Клодом показала, якою самотньою могла б бути її незалежність. Його смак до сарказму для неї новий, він лякає її та бентежить. Вона хоче Клода, незважаючи навіть на те, що його голос, доторк і поцілунки заплямовані їхнім учинком. Смерть мого батька не обмежиться у своєму поширенні, вона відірвалася від столу в морзі чи від нержавійної шухляди й попливла у вечірньому повітрі, над Північною кільцевою, понад цими самими лондонськими дахами.

Тепер вона в цій кімнаті, у материному волоссі, на її руках і на Клодовому обличчі — світляна маска, що безвиразно витріщається на телефон у нього в руці.

— Послухай-но, — каже він тоном, що пасував би до недільного сніданку. — З міської газети. Завтрашньої. Біля узбіччя М1 між розв’язками такою-то й такою-то знайдено тіло чоловіка. Тисяча двісті дзвінків до таких-то аварійно-рятувальних служб від проїжджих водіїв і т. д. Смерть констатовано по приїзді до лікарні, як підтверджує прес-секретарка поліції така-то. Досі не ідентифіковано... І ось воно. «На даному етапі поліція не розглядає цю смерть як кримінальне правопорушення».

— Не даному етапі, — мурмотить вона. Тоді її голос схоплюється: — Але ти не розумієш, що я намагаюся...

— І що ж?

— Він мертвий. Мертвий! Це так... І.... — тепер вона починає плакати. — І це боляче.

Клод обмежується розважливим:

— Наскільки я розумію, ти хотіла, щоб він помер, а тепер...

— Ох, Джон! — вигукує вона.

— Ну то ми засунемо відвагу до міцного місця, як там далі.^[24] І братися вже за...

— Ми... зробили... жахливу річ, — каже вона, не помічаючи, як пориває з невинністю.

— Звичайні люди не наважилися б зробити те, що зробили ми. Так що, ось іще одна. «Лутон Геральд енд пост». «Учора зранку...»

— Припини! Будь ласка, припини.

— Добре, добре. Однаково все те саме.

Тепер вона обурена.

— Вони пишуть «мертвий чоловік», і для них це нічого не значить. Просто слова. Друк. Вони не усвідомлюють, що це означає.

— Але вони мають рацію. Так вийшло, що я це знаю. Щохвилини у світі помирає сто п’ять осіб. Це майже двоє за секунду. Просто для порівняння.

Двосекунда пауза, поки вона це засвоює. Тоді вона починає сміятися — недоречним, безрадісним сміхом, що переходить у схлип, крізь який їй нарешті вдається вимовити:

— Я тебе ненавиджу.

Він підійшов близько до нас, його долоня на її руці, він бурмотить їй до вуха:

— Ненавидиш? Не заводь мене тут знову.

Але вона вже. Крізь його поцілунки та свої сльози вона каже:

— Будь ласка. Ні. Клоде.

Вона не відвертається та не відштовхує його. Його пальці повільно рухаються під моєю головою.

— Ох, ні, — шепоче вона, тісніше притуляючись до нього. — Ох, ні.

Горе і секс? Я можу тільки теоретизувати. Оборона слабка, м’які тканини стають ще м’якшими, емоційна стійкість відступає перед дитинною вірою в солоне забуття. Сподіваюсь, я ніколи не дізнаюся, як це насправді.

Він притягнув її до ліжка, зняв її сандалі та її літню бавовняну сукню і знову назвав її своєю мишкою, хоча тільки раз. Він штовхає її на спину. Згода окреслена нечітко. Чи дає її згорьована жінка, коли підіймає сідниці, щоб можна було стягнути трусики? Я сказав би, що ні. Вона перекотилася на бік — це єдиний вияв її ініціативи. Тим часом я працюю над планом, над жестом останнього виходу. Моїм останнім пострілом.

Він уклякає біля неї, напевно, голий. Що могло би бути гірше в такий час? Він хутко пропонує відповідь: високий медичний ризик місіонерської позиції на цьому терміні вагітності. Із пробуркнутим наказом — який він галантний — він перевертає її на спину, розсуває її ноги байдужим порухом долоні й готується, як каже мені матрац, опустити свою тушу на моютушку.

Мій план? Клод пробивається до мене, і я мушу поспішати. Ми колихаємося, скрипимо під величезним тиском. У моїх вухах волає пронизливий електронний звук, очі випинаються й печуть. Мені потрібна допомога моїх рук, долонь, але тут так мало місця. Скажу це швидко: я себе вб’ю. Смерть немовляти, фактично вбивство, внаслідок безвідповідального нападу мого дядька на вагітну жінку на пізньому третьому триместрі. Його арештовують, судять, засуджують, ув’язнюють. Смерть мого батька наполовину відомщено. Наполовину, бо в лагідній Британії вбивць не вішають. Я дам Клодові добру науку з мистецтва негативного альтруїзму. Щоби вкоротити собі віку, мені потрібна буде пуповина, три оберти навколо шиї цього вантажу земної суєти^[25]. Здалеку я чую материні зітхання. Видумка про батькове самогубство надихне мене на власну спробу. Життя наслідує мистецтво. Бути мертвонародженим — спокійний термін, очищений від трагедії, — має просту принаду. Тепер мені гупають по черепу. Клод набирає швидкість, зараз він галопує, хрипко дихаючи. Мій світ труситься, але зашморг на місці, обидві руки стискають його, я сильно тягну донизу, з вигнутою спиною, з ревністю дзвонаря. Як просто. Слизьке стискання сонної артерії, життєвого каналу, милого серцю горлорізів. У мене вийде! Сильніше! Запаморочне відчуття, що я перекидаюся, звук стає смаком, доторк — звуком. Здіймається темрява, чорніша за всі, що я бачив, і мати бурмотить свої прощальні слова.

Але звісно, убити мозок означає вбити бажання вбити мозок. Щойно я починаю розпливатися, мої кулаки м’якнуть і життя повертається. Одразу ж стає чути ознаки дужого життя —інтимні звуки, ніби за стіною дешевого готелю. Тоді гучніше, гучніше. Це мати. Знов вона береться до свого, закинута на один зі своїх чергових ризикових дрожів.

Але мій тюремний смертельний атракціон зависокий. Я падаю назад, на стройовий плац тупого існування.

Нарешті Клод прибирає свою відразливу вагу — я вітаю його грубу лаконічність —і мій простір відновлено, хоча ноги в мене стерпли й поколюють. Тепер я опам’ятовуюся, поки Труді відкидається, розм’якла від виснаження та всіх своїх звичних жалів.

* * *

Найбільше я боюся не парків атракціонів Раю та Пекла — небесних каруселей, сатанинських натовпів, і я міг би пережити знущання вічного забуття. Я навіть не проти не знати, що саме це буде. Я боюся щось проґавити. Здорове це бажання чи сама тільки жадібність, але я хочу спершу своє життя, свою частку, свій зникомо малий кусничок безкінечного часу та один надійний шанс на свідомість. Мені належиться жменька десятиліть, щоби попробувати щастя на цій оберткій планеті. Ось карусель для мене — життєвий атракціон. Я хочу свою спробу. Я хочу стати. Інакше кажучи, я хочу прочитати книжку, ще не опубліковану, ще не написану, хоча вже почату. Я хочу дочитати до кінця «Мою історію XXI століття». Я хочу бути там, на останній сторінці, у свої вісімдесят із чимось, слабенький, але жвавий — танцювати джигу ввечері 31 грудня 2099 року.

Ця книжка може закінчитися раніше, тому це в певному сенсі трилер — жорстокий, сенсаційний, дуже комерційний. Компендій мрій з елементами жаху. Але це обов’язково буде й любовна історія, і героїчна оповідь про геніальний винахід. Щоб скласти уявлення, подивіться на передісторію, сто років до цього. Похмуре читання, принаймні перша половина, але захопливе. Кілька спокутувальних розділів про, скажімо, Ейнштейна та Стравінського. У новій книжці одна з багатьох нерозв’язаних сюжетних ліній така: чи вдасться дев’яти мільярдам її героїв дотягнути до того, уникнувши ядерного перестрілу? Уявляйте це як контактний вид спорту. Вишикуйте команди. Індія проти Пакистану, Іран проти Саудівської Аравії, Ізраїль проти Ірану, США проти Китаю, Росія проти США і НАТО, Північна Корея проти всіх. Щоби збільшити шанси, що рахунок буде відкрито, додайте ще команд: виходять позадержавні гравці.

Наскільки готові наші герої перегріти своє домашнє вогнище? Затишні 1.6 градуса, прогноз чи надія небагатьох скептиків, відкриють тундру для гір пшениці, балтійських пляжних ресторанчиків, вогняно-жовтих метеликів на канадських Північно-Західних територіях. На темному кінці песимізму роздмухані вітром чотири градуси приносять лиха з повінню та посухою, та всією чорною політичною погодою розрухів. Ще більше наративної напруги в побічних сюжетних лініях місцевого значення: чи залишиться Близький Схід у нестямі, чи переллється він у Європу та змінить її раз і назавжди? Чи може іслам остудити гарячкову надмірність у прохолодному ставку реформації? Чи може Ізраїль поступитися дюймом-двома пустелі тим, кого він витіснив? Європейські секулярні мрії про єдність можуть розпастися перед старими ненавистями, дрібними націоналізмами, фінансовою катастрофою, незгодою. Або, можливо, Європа втримається на своєму курсі. Я маю дізнатися. Чи США тихенько підупадуть? Навряд чи. Чи відросте сумління в Китаю або в Росії? А у світових фінансових установ і корпорацій? Тоді давайте спокусливі людські константи: весь секс і все мистецтво, вино й науку, собори, ландшафти, прагнення вищого смислу. Нарешті, особистий океан бажань: мої — сидіти босим на пляжі біля багаття, із запеченою рибою, лимонним соком, музикою, в гурті друзів, де хтось, не Труді, мене кохає. Моє вроджене право — у книжці.

Тож мені соромно за свою спробу і радісно, що вона провалилася. До Клода (котрий тепер голосно мугикає в лункій ванній) треба дістатися іншими засобами.

Заледве п’ятнадцять хвилин минуло відтоді, як він роздягнув мою мати. Я відчуваю, що ми на порозі нової частини вечора. Крізь звук відкритих кранів він вигукує, що голодний. Із принизливим епізодом позаду, поки її пульс поступово заспокоюється, я думаю, мати повернеться до своєї теми невинності. Клодова згадка про вечерю здаватиметься їй недоречною. Навіть бездушною. Вона сідає, натягає сукню, знаходить свої трусики між простирадлами, засовує ноги до сандаль і йде до свого трюмо. Починає заплітати волосся, що, непричесане, висить білявими кучерями, які її чоловік колись оспівував у вірші. Це дає їй час отямитися й подумати. Вона скористається ванною, коли Клод звідти піде. Ідея бути поруч нього зараз її відштовхує.

Відраза повертає їй відчуття чистоти й мети. Кілька годин тому вона була головною. Вона могла б і знову, якщо тільки втримається від іще одного нудотного, покірливого зомління. Поки що вона мається гаразд: відсвіжена, вдоволена, невразлива, але воно чигає на неї, маленьке звіреня, що знову може розростися до чудовиська, перекрутити її думки, підтоптати під себе —і вона буде Клодова. З іншого боку, бути головною... Я уявляю, як вона замислюється, нахиляючи своє чудове лице перед дзеркалом, щоб закрутити ще одне пасмо. Віддавати накази, як сьогодні вранці на кухні, обмислювати наступний крок — означає визнати власний злочин. Якби ж то вона могла зануритися в безвинну скорботу згорьованої вдови.

Тепер практичні питання. Усього забрудненого знадіб’я, пластикових скляночок, навіть блендера треба позбутися десь далеко від дому. Кухню треба відчистити від усіх слідів. Тільки горнятка мають залишитися на місці, на столі, немитими. Ця монотонна робота триматиме жах на відстані ще годину. Можливо, тому вона кладе заспокійливу руку на горбок, що вміщує мене, біля мого попереку. Жест лагідної надії на наше майбутнє. Як могла вона думати про те, щоб мене віддати? Вона мене потребуватиме. Я підсвічу напівтінь невинності та пафосу, якої вона бажатиме навколо себе. Мати й дитина — велика релігія склала свої найліпші історії навколо цього потужного символу. Сидячи в неї на коліні, вказуючи до неба, я зроблю її недоступною для звинувачень. З іншого боку — як я ненавиджу цю фразу — жодних приготувань не було зроблено для моєї появи: ні одягу, ні меблів, ніякого нав’язливого облаштування кубельця. Ніколи на моїй пам’яті ми не ходили з матір’ю до крамниці. Лагідне майбутнє — це ілюзія.

Клод виринає з ванної та йде до телефона. Його голова зайнята їжею, замовленням доставки з індійського ресторанчика, згідно з його бурмотінням. Вона ступає повз нього й береться до свого обмивання. Коли ми виходимо, він досі розмовляє телефоном. Він відмовився від ідеї з індійською кухнею заради данської: канапки, маринований оселедець, запечене м’ясо. Замовляє забагато — природний потяг після вбивства. Коли він закінчує, Труді готова, заплетена, вимита, в чистій білизні, новій сукні, туфлях замість сандаль, із легким доторком парфуму. Вона бере керування у свої руки.

— Там у коморі, під сходами — стара полотняна торба.

— Спочатку їжа. Помираю з голоду.

— Іди зараз. Вони можуть повернутися будь-коли.

— Я буду робити, як схочу.

— Ти будеш робити, як тобі...

Чи вона справді збиралася вимовити «скажуть»? Який шлях вона пройшла — обходиться з ним, як з дитиною, коли щойно зараз сама була його кімнатною тваринкою? Він міг би не звернути на неї уваги. Могла би зчинитися сварка. Але зараз він підіймає слухавку. Це не підтвердження його замовлення з данського місця, це навіть не той самий телефон. Мати пішла та стала за ним, щоб дивитися. Це не стаціонарний телефон, але відеодомофон. Здивовані, вони витріщаються на екран. Долинає голос, викривлений, позбавлений нижніх нот, у тонкому, пронизливому благанні:

— Будь ласка. Мені треба з вами зараз поговорити!

— О Боже, — каже мати з неприхованою відразою.— Не зараз.

Але Клод, досі роздратований від того, що йому наказують, має привід ствердити свою незалежність. Він натискає кнопку, повертає слухавку на місце, і настає коротка мовчанка. Їм нічого сказати одне одному. Або забагато.

Потому ми всі спускаємося, щоби привітати поетку сов.

Чотирнадцять

Поки ми спускаємося, я маю час розмислитися далі про мій щасливий брак рішучості, про самопереможну петлю того, хто намагається сам себе задушити. Деякі спроби приречені від самого свого задуму — не через боягузтво, але з власної природи. Франц Райхельт, Летючий Кравець, 1912 року стрибнув з Ейфелевої вежі до своєї смерті в лантухуватому парашутному строї, впевнений, що його винахід рятуватиме авіаторам життя. Перед стрибком він призупинився на 40 секунд. Коли він нарешті нахилився вперед і зробив крок у порожнечу, висхідний потік повітря тісно обліпив тканину навколо його тіла —і він упав, геть як камінь. Факти, математика були проти нього. Біля підніжжя вежі він пробив у промерзлій паризькій землі неглибоку могилу у п’ятнадцять сантиметрів завглибшки.

Що приводить мене, як Трудін повільний поворот на 180 градусів на першому сходовому майданчику, через смерть, до теми помсти. Усе стає зрозумілішим, і я можу зітхнути з полегшенням. Помста: цей потяг інстинктивний, потужний —і простимий. Ображений, обдурений, понівечений, ніхто не може опиратися принадності мстивих думок. І тут, коли, у геть крайньому варіанті, вбито близьку людину, фантазії палахкотять. Ми соціальні істоти, колись ми тримали одне одного під контролем за допомогою насильства або загрози насильства, як собаки у зграї. Ми народжуємося з цим солодким передчуттям. Для чого нам уява, як не для того, щоби програвати та смакувати, і повторювати ці криваві можливості? За одну безсонну ніч помсту можна справити більше ніж сто разів. Цей потяг, мрійливий намір — людяний, нормальний, і ми маємо його собі пробачати.

Але піднята рука, реальне насильницьке втілення цього, — проклята. Така математика. Не буде ніякого повернення до колишнього стану справ, ніякої потіхи, ніякого солодкого полегшення — точно не надовго. Тільки другий злочин. Вирушаючи дорогою помсти, копай дві могили, казав Конфуцій. Помста розшиває цивілізацію. Це повернення до постійного, примітивного страху. Подивіться на нещасних албанців, хронічно заляканих їхнім законом, кануном, їхнім ідіотським культом кревної ворожнечі.

Так що тим часом, як ми добираємося до сходового майданчика коло бібліотеки мого любого батька, я звільняю себе, як від гріхів, не від думок, але від дій, від помсти за його смерть у цьому житті або в наступному, післяродивному. І виправдовую себе від боягузливості. Знищення Клода не поверне мого батька. Я розтягую Райхельтове сорокасекундне вагання на ціле життя. Ні запальчастим діям. Якби мені все вдалося з пуповинням, то воно, не Клод, стало б причиною, яку занотував би будь-який патологоанатом. Нещасливий випадок, записав би він, але не незвичайний. Матері й дядькові це принесло б певне незаслужене полегшення.

Сходи дають такий простір для думок тому, що Труді спускається ними зі швидкістю найповільнішого нічного лемура. Нарешті її руки міцно стискають поруччя. Вона спускається на одну сходинку, потім на іншу, іноді зупиняється, замислюється, зітхає. Я знаю, що це все означає. Гостя затримає конче потрібну хатню працю. Поліціянти можуть повернутися. Труді геть не в настрої для битви ревнивих власницьких інстинктів. Це питання першенства. Її незаконно відсторонили від упізнання тіла — це роз’ятрює. Елодія — просто нещодавня коханка. Або не така вже й нещодавня. Вона могла бути ще до переїзду до Шордіча. Ще цю відкриту рану перев’язувати. Але навіщо приходити сюди? Не щоб її втішали, не щоби втішати самій. Вона може знати чи мати якусь ласу викривну деталь. Може викинути Труді та Клода під три чорти. Або це шантаж. Облаштування похорону, яке теж треба обговорити. Ні, не це. Ні, ні! Так багато заперечень із такими зусиллями для моєї матері. Як це її втомлює, на додачу до всього решти (похмілля, вбивства, виснажливого сексу, вагітності на великому терміні) бути змушеною напружувати волю та поширювати свою облесливу ненависть іще й на гостю.

Але вона повна рішучості. Коси міцно затуляють її думки від усіх, окрім мене, на ній свіжа білизна — бавовняна, не шовкова, як я відчуваю, — та коротка літня сукня, правильного вільного крою, але й не заширока. Її оголені рожеві руки й ноги, пофарбовані бузковим нігті, її повна, незаперечна краса загрозливо виставлені на огляд. Вона схожа на лінійний корабель, повністю, хоч і неохоче, оснащений та озброєний, з опущеними гарматними затулками. Жінка-войовниця, фігурою на «носовому» вигині якої я гордий бути. Вона спускається, рухаючись плавно, але переривчасто. Вона впорається будь із чим, що до неї підступиться.

Коли ми добираємося до передпокою, будь-що вже почалося. І погано. Вхідні двері відчинилися й зачинилися. Елодія — всередині та в Клодових обіймах.

— Так, так. Ну, ну, — бубонить він на її безперервний ланцюжок розплаканих, уривчастих речень.

— Я не маю. Це неправильно. Але я. Ох, вибачте. Що це має бути. Для вас. Я не можу. Ваш брат. Не можу. Що вдіяти.

Мати залишається біля підніжжя сходів, напружуючись із недовіри, і не тільки до гості. Значить, ось таке бардівське горе.

Елодія нас іще не помітила. Напевно, вона стоїть обличчям до дверей. Новина, яку вона хоче переповісти, доходить крізь стакато схлипів.

— Завтра ввечері. П’ятдесят поетів. З усієї. Ох, ми його любили! Читати в Бетнал-Ґрінській^[26] бібліотеці. Або надворі. Свічки. Кожне по віршу. Ми так хочемо, щоб ви були.

Вона зупиняється, щоб вишмаркатися. Для цього вона вивільняється від Клода та бачить Труді.

— П’ятдесят поетів, — безпомічно повторює він. Яка ідея могла би бути огиднішою для нього? — Це багато.

Її схлипи майже вщухли, але пафос власних слів викликає їх знову.

— О. Привіт, Труді. Мені так, так шкода. Якщо ви або. Могли б сказати якісь. Але ми зрозуміємо. Якщо ви. Якщо ви не зможете. Як це важко.

Її вириває від нас її скорбота, котра все виводиться вгору аж до певного воркування. Вона намагається вибачитися, і нарешті ми чуємо:

— Порівняно з тим, що ви. Дуже перепрошую. Не мені вам.

На думку Труді, вона має рацію. Матір знову відсторонено. Перетужили, переголосили — вона зостається, незворушна, коло сходів. Тут, у передпокої, де ще, певно, затримуються залишки смороду, ми впіймані в невизначеності. Ми слухаємо Елодію, і секунди минають. Що тепер? Клод знає відповідь.

— Ходімо сядемо. У холодильнику є пуйі-фюме.

— Я не. Я прийшла тільки.

— Сюди.

Коли Клод проводить її повз мою матір, вони, допевне, перезираються — тобто вона дивиться зі спалахнулим докором, а він мляво знизує плечима. Дві жінки не обіймаються й навіть не торкаються, і нічого не кажуть, коли опиняються за кілька дюймів одна від одної. Труді дозволяє їм пройти вперед, перш ніж піти за ними, вниз, до кухні, де двоє обвинувачів, Гліколь і Смузі з Джад-стріт, ховаються серед хаосу в криміналістичних мазках.

— Якщо хочеш, — каже мати, ступаючи на липкі дошки підлоги, — я думаю, Клод не проти зробити тобі канапку.

Ця невинна пропозиція приховує багато шпичок: вона недоречна для цієї ситуації; Клод ніколи в житті не робив канапки; у домі немає хліба; між двома скибками нічого покласти, окрім пилу з-під солоних горішків. І хто міг би спокійно з’їсти канапку із такої кухні? Вона багатозначно не пропонує зробити її сама; вона багатозначно об’єднує Елодію з Клодом, окремо від самої себе. Це обвинувачення, відмова, холодне відсторонення, спаковані в гостинний жест. Навіть не схвалюючи це, я вражений. Таким тонкощам неможливо навчитися з подкастів.

Трудіна ворожість добре впливає на синтаксис Елодії.

— У мене нічого не виходить їсти, дякую.

— У тебе могло б вийти щось випити, — каже Клод.

— Могло б.

За цим іде знайома сюїта звуків: дверцята холодильника, штопор необережно дзвякає об пляшку, гучно видобуто корок, келишки з учорашнього вечора споліскують під краном. Пуйі. Просто з іншого боку ріки від Сансеру. Чому б і ні? Майже сьома тридцять. Маленькі виноградинки з їхньою туманною сірою поволокою мають бути нам якраз до ладу чергового спекотного й безвітрого лондонського вечора. Але я хочу більшого. Таке відчуття, ніби ми з Труді тиждень нічого не їли. Розворушений Клодовим телефонним замовленням, я жадаю на додаток забуту, старомодну страву — картоплю з оселедцем в олії по-французьки. Слизький копчений оселедець, воскова молода картопелька, перший віджим найкращих оливок, цибуля, дрібно порубана петрушка — я знемагаю з голоду за такою стравою. Як елегантно її відтінило б пуйі-фюме. Але як переконати матір? Не складніше, ніж перерізати дядькові горлянку. Витончена третя країна в моєму списку ще ніколи не видавалася такою далекою.

Усі ми тепер за столом. Клод наливає, келихи понуро здіймаються на честь померлого.

Серед тиші Елодія нажахано шепоче:

— Але самовбивство. Це якось так... так несхоже на нього.

— Ну то що ж, — каже Труді й залишає це так і висіти. Вона помітила зручну нагоду. — Як довго ви були знайомі?

— Два роки. Коли він викладав...

— Тоді ти не знаєш про його депресії.

Материн тихий голос тисне мені на серце. Яке це заспокоєння для неї — вірити в логічну історію про психічну хворобу та суїцид.

— Мій брат не був, якщо чесно, народжений для насолод світу.

Клод, як я починаю розуміти, не першорядний брехун.

— Я не знала, — каже Елодія стиха. — Він завжди був такий великодушний. Особливо до нас, знаєте, молодшого покоління, яке...

— Геть інша людина, — твердо відрізає Труді. — Я рада, що його студенти ніколи цього не бачили.

— Навіть у дитинстві, — каже Клод. — Якось він накинувся з молотком на нашу...

— Зараз не час для цієї історії, — обірвавши, Труді робить її ще цікавішою.

— Твоя правда, — відповідає він. — Ми однаково його любили.

Я відчуваю, як материна рука підіймається до обличчя, щоби прикрити його або щоб змахнути сльозу.

— Але він ніколи не звертався по допомогу. Не міг прийняти, що хворий.

У голосі Елодії з’являється незгода або скарга, котра матері й дядькові навряд сподобається:

— Але це повний абсурд. Він їхав до Лутона заплатити типографу. Готівкою. Був такий радий закрити борг. І він мав сьогодні читати. У поетичному товаристві Королівського коледжу. І ми троє були, знаєте, як на розігріві.

— Він любив свої вірші, — каже Клод.

Елодіїн голос наростає разом із її болем:

— Чого б він з’їхав з дороги та...? Просто так. Коли він щойно закінчив книжку. І потрапив до короткого списку премії Одена.

— Депресія — це жах, — Клод дивує мене своїм осяянням.— Усе хороше в житті зникає з твого...

Мати перебиває. Голос у неї різкий. З неї досить.

— Я розумію, що ти молодша за мене. Але ну що, мені справді треба тобі це все розжовувати? Фірма в боргах. Сам у боргах. Незадоволений своєю роботою. Дитина, яку він не хотів, уже на підході. Дружина трахається з його братом. Хронічні проблеми зі шкірою. І депресія. Так зрозуміло? Ти думаєш, нам без твоїх сцен іще не достатньо погано, без твоїх поетичних читань і премій, і розмов про абсурд? Ти залізла йому до ліжка. Вважай, тобі пощастило.

Труді перебивають у відповідь. Вереск і шелеп — стілець перекидається назад, на долівку.

У цей момент я помічаю, що батько віддалився. Як частинка у фізиці, тікаючи від нас, він уникає визначеності: упевнений в собі, успішний поет-викладач-видавець, спокійно зосереджений на поверненні свого будинку, свого батьківського дому; або безталанний, затюканий рогоносець, несьогосвітній дурень, зачавлений боргами, злигоднями та браком таланту. Що більше ми чуємо про одного, то менше віримо в іншого.

Перший звук, який видає Елодія, — одночасно слово і схлип.

— Ніколи!

Тиша, крізь яку я відчуваю, як Клод, а за ним моя мати, тягнуться за своїми келихами.

— Я не знала вчора, що він скаже. Усе неправда! Він хотів вас повернути. Намагався зробити так, щоб ви ревнували. Він би вас ніколи не вигнав.

Її голос стишується, коли вона нахиляється поставити стільця на місце.

— Того я і прийшла. Сказати вам, і краще б ви зрозуміли. Нічого! Нічого між нами не було. Джон Кернкрос був моїм редактором і другом, і вчителем. Він допоміг мені стати письменницею. Так зрозуміло?

Я безсердечно підозріливий, але вони їй вірять. Те, що вона не була батьковою коханкою, мало би бути для них великим полегшенням, але, думаю, це відкриває інші можливості. Незручна жінка, котра може засвідчити всі батькові причини жити далі. От лишенько.

— Сядь, — тихо каже Труді. — Я тобі вірю. Більше без крику, будь ласка.

Клод доливає в келихи. Пуйі-фюме здається мені надто кислим, надто різким. Либонь, надто молоде, невідповідне для такого приводу. Якщо відволіктися від спеки літнього вечора, м’язистий помероль міг би пасувати краще там, де демонструють сильні емоції. Якби тільки тут була винарня, я спустився б туди зараз, до запиленого присмерку, щоб витягти пляшку з полиці. Тихенько постояти з нею хвилину, мигцем глянути на етикетку, мудро кивнути самому собі, несучи її нагору. Доросле життя, далека оаза. Навіть не марево.

Я уявляю материні голі руки складеними на столі, погляд твердий і ясний. Ніхто не вгадав би, як вона мучиться. Джон кохав тільки її. Його згадка про Дубровник була щирою, його освідчення про ненависть, мрії про те, щоб її задушити, його кохання до Елодії — усе багатонадійні брехні. Але вона не повинна приймати поразку, вона має бути стійкою. Вона перемикає себе в режим, у тональність серйозного зондування, на позір не неприязного.

— Ти впізнала тіло.

Елодія також уже спокійніша.

— Вони намагалися з вами зв’язатися. Не змогли. У них був його телефон, вони побачили дзвінки до мене. Про читання сьогодні — тільки про це. Я попросила свого нареченого піти зі мною, така була перелякана.

— Який він був на вигляд?

— Вона має на увазі Джона, — каже Клод.

— Я була здивована. Він був спокійний. Окрім...— вона різко, на вдиху зітхає. — Окрім рота. Він був такий довгий, такий широкий, розтягнутий майже від вуха до вуха, як божевільна посмішка. Хоча був закритий. Я була цьому рада.

Навколо мене, у стінках та крізь малинові камери, що лежать за ними, я відчуваю, як мати тремтить. Іще одна така фізіологічна деталь —і її буде знищено.

П’ятнадцять

На початку мого свідомого життя один із моїх пальців, не підкоряючись навіть моєму наказові, черкнув об креветкоподібну випнутість у мене між ногами. І хоча креветка та пучка лежали на різній відстані від мозку, вони відчули одна одну одночасно — цікаве питання нейробіології, відоме як проблема зв’язування. Кілька днів потому це сталося знову вже з іншим пальцем. Минув певний час мого розвитку, і я осягнув, що це означає. Біологія — це доля, і доля вказівна, як перст, цифрова, і в цьому випадку — бінарна, двійкова. Усе стало холодно простим. Дивовижно ґрунтовне питання в основі будь-якого народження було нині вирішено. Або-або. І все. Ніхто не викрикує в момент чийогось приголомшливого виходу в світ: «Це людина!» Натомість: «Це дівчинка», «Це хлопчик». Рожевий або блакитний — мізерне поліпшення порівняно зі згодою Генрі Форда продавати автівки будь-якого кольору, аби він лиш був чорним. Тільки дві статі. Я був розчарований. Якщо людські тіла, розуми, долі настільки складні, якщо ми вільні, як не вільний жодний інший вид ссавців, навіщо обмежувати діапазон? Я кипнем кипів із гніву, а потім, як усі решта, я змирився й вирішив використати свій спадок якнайкраще. Звісно, складність настигне мене свого часу. А до того мій план полягав у тому, щоб з’явитися як вільнонароджений англійський мужчина, витвір переможної доби англійського-а-також-шотландського-та-французького Просвітництва. Мою самість вирізьблять насолода, конфлікт, досвід, ідеї та мій власний розсуд — як дощ, вітер і час вирізьблюють каміння та дерева. До того ж у своєму ув’язненні я мав також інші тривоги: мої проблеми з алкоголем, родинні негаразди, непевне майбутнє, в якому на мене чекали можливий тюремний термін або життя під «опікою», взятим, на руках у байдужого Левіафана, аж на тринадцятий поверх.

Але останнім часом, відстежуючи зміни в материному ставленні до її злочину, я згадую чутки про нове облаштування справ стосовно блакитного та рожевого. Будьте обережні з вашими бажаннями. В університетському житті чути про нову політику. Цей відступ може видатися неважливим, але я планую вступати так скоро, як тільки зможу. Фізика, ґельська, що завгодно. Так що я точно цим зацікавлюся. Дивний настрій охопив майже-освічену молодь. Вони йдуть у наступ, часом сердиті, але здебільшого нужденні: вони жадають, щоби влада їх благословила, схвалила їхні обрані ідентичності. Присмерк Європи під новою личиною, може бути. Або звеличення й вивільнення особистості. Сайт соціальної мережі, як відомо, пропонує сімдесят один варіант тендеру: нейтруа, два духи, бігендер...^[27] будь-якого кольору, якого забажаєте, пане Форд. Біологія, зрештою, не доля, і це привід для радості. Креветка не обмежує можливостей, але й сама не стабільна. Я заявляю про своє незаперечне відчуття того, ким я є. Якщо я виявлюся білим, то можу ідентифікуватися як чорношкірий. І навпаки. Я можу оголосити, що маю обмежені можливості, або що маю їх у певних обставинах. Якщо моя ідентичність —«вірянин», то мене легко ранити, моя плоть розривається й закривавлюється від будь-яких питань до моєї віри. Ображений, я досягаю благодаті. Щоразу, як незручні погляди ширятимуть коло мене, мов упалі янголи або лихий джин (у радіусі милі — вже заблизько), я потребуватиму побути у спеціальній університетській безпечній кімнаті, обладнаній пластиліном і закільцьованим відео із цуценячим вовтузінням. Ах, інтелектуальне життя! Я можу мати потребу, щоб мене заздалегідь попереджали, якщо неприємні книжки чи ідеї загрожуватимуть самому моєму буттю, наближаючись надто близько, дихаючи мені в обличчя, у мозок, ніби гидозні пси.

Я відчуватиму, отже, існуватиму. Хай бідність іде жебрати, а кліматичні зміни тушкуються в пеклі. Соціальна справедливість може захлинутися чорнилом. Я буду активістом за емоції, голосним агітаторським типом, і зі слізьми й зітханнями боротимуся, щоб переформатувати інституції навколо моєї вразливої особи. Моя ідентичність буде моєю цяцею, моєю єдиною справжньою власністю, моїм доступом до єдиної істини. Світ має любити, живити й захищати її так само, як я. Якщо мій коледж мене не благословить і не схвалить, і не дасть мені того, чого я так очевидно потребую, я притиснуся лицем до ректорських лацканів і заридаю. А потім вимагатиму його, ректора, відставки.

Утроба, або ця утроба, не таке вже й погане місце — трохи як могила, «приємний затишний куток» в одному з батькових улюблених віршів^[28]. Я створю версію утроби для своїх студентських років, відсунувши подалі просвітництва «ростбіфів», «мужланів» і «жабоїдів»^[29]. Геть реальність, геть сухі факти й ненависне вдавання об’єктивності. Почуття — ось хто королева. Якщо тільки воно не ідентифікується як король.

Я знаю. Сарказм кепсько пасує ненародженим. І для чого відволікатися? Для того, що моя мати йде в ногу з часом. Вона може про це не здогадуватися, але вона маршує з ними разом. Те, що вона вбивця, — це факт, елемент світу, зовнішнього щодо неї. Але це старий спосіб мислення. Вона стверджується, ідентифікується як невинна. Навіть стараючись відчистити всі сліди в кухні, вона почувається безгрішною і, отже, такою і є — майже. Її скорбота, її сльози — доказ чесності. Вона починає переконувати саму себе власною історією про депресію та самовбивство. Вона майже вірить бутафорським речовим доказам у машині. Тільки переконати саму себе, і вона обманюватиме легко й послідовно. Брехня буде її правдою. Але її конструкція нова й хистка. Батькова жахлива посмішка могла б її перекинути, той знаючий вищир, холодно розтягнутий через обличчя трупа. Ось чому так потрібно, щоб Елодія схвалила материну невинувату особистість. І чому вона нахиляється зараз, беручи мене з собою, лагідно дослухаючись до того, що, затинаючись, каже поетка. Бо Елодію скоро допитуватиме поліція. Її переконання, котрі будуть скеровувати її пам’ять і впорядковувати її виклад, треба належним чином сформувати.

Клод, на відміну від Труді, визнає свій злочин. Він людина Ренесансу, мак’явеллівський тип, злодій старої школи, який вірить, що можна вбити й нічого за це не отримати. Світ доходить до нього не крізь серпанок суб’єктивного; він доходить, заломлений тупістю та жадібністю, викривлений, ніби крізь склянку води, але вигравіюваний на ширмі перед внутрішнім оком — брехня, виразна та яскрава, як правда. Клод не знає, що дурний. Якщо ви дурні, то як про це дізнатися? Він може пробиратися навмання крізь підлісок кліше, але він розуміє, що зробив і чому. Він процвітатиме, не озираючись назад, якщо тільки його не впіймають і не покарають, і навіть тоді він ніколи не звинувачуватиме себе, лише те, що серед випадкових подій йому не поталанило. Він може заявити своє право на спадок, на місце серед тих, хто мислить раціонально. Вороги Просвітництва казатимуть, що Клод втілює його дух. Нісенітниця!

Але я розумію, що вони мають на увазі.

Шістнадцять

Елодія від мене вислизає, як напівзгадана пісня,— справді, як незавершена мелодія. Коли вона просковзнула повз нас до передпокою, коли вона сиділа спокійно — батькова дівчина, як ми тоді думали — я прислухався до звабливого скрипу шкіри. Але ні, сьогодні вона вдягнена у м’якшому стилі, яскравіше, я думаю. Вона справила б враження на сьогоднішньому поетичному заході. Коли вона квилила з горя, її голос був чистим. Але оповідь про те, як вона йшла до моргу, стискаючи зап’ястя нареченого, була нагадуванням, із завмиранням кожного воркітливого речення, про вишуканий гортанний звук, її смачну засмажку. Тепер, поки мати простягає над кухонним столом руку, щоб обгорнути долоню гості своєю, я чую в голосних відновлене качине кахкання. Елодія розслабляється в довірі до моєї матері, вихваляючи як поетка батькові вірші. Найбільше вона любить сонети.

— Він писав їх у розмовному стилі, але насичені смислом і такі музичні.

Її використання дієслівного часу правильне, але образливе. Вона говорить так, ніби смерть Джона Кернкроса була вже повністю підтверджена, всотана, публічно визнана, історично недосяжна для смутку, як розграбування Риму. Труді це зачепить більше, ніж мене. Я був вихований у переконанні, що батькова поезія невдала. Сьогодні все підлягає переоцінці.

Голосом, низьким від нещирості, Труді каже:

— Ми ще не скоро зможемо по заслузі оцінити його як поета.

— О так, о так! Але ми вже щось знаємо. Більший за Г’юза. На одному рівні з Фентоном, Тіні та Плат.^[30]

— Великі імена, — каже Клод.

Це те, що я в Елодії не розумію. Що вона тут робить? Вона танцює, ніби дикий корибант^[31]: то у фокусі, то ні. Перехвалювати батька може бути способом утішати мою матір. Якщо так, це не дуже продумано. Або горе впливає на її розсудливість. Це можна вибачити. Або її відчуття власної важливості пов’язане з важливістю її покровителя. Це не можна. Або вона прийшла з’ясувати, хто вбив її коханця. Це цікаво.

Довіряти мені їй чи ні?

Мати любить її, не відпускає її руку.

— Ти знаєш це краще за мене. За талант такого масштабу доводиться платити. Не тільки йому самому. Добрий до всіх, хто не надто близько. До геть чужих також. І люди кажуть: «Добрий, майже як Гіні». Не те щоб я його колись знала або читала. Але за цим тонким фасадом Джон так страждав...

— Не може бути!

— Невпевненість у собі. Постійний душевний біль. Визвірювався на близьких. Але найжорстокіше — на себе самого. Тоді нарешті виходить вірш...

— І визирає сонце, — Клод зрозумів, до чого хилить його невістка.

Вона каже голосніше, поверх його слів:

— Той розмовний стиль? Щоразу довга кривава борня, щоб викрутити його з власної душі...

— Ох!

— Особисте життя зруйноване. І тепер...

Вона захлинається коротеньким словом, де вміщено фатальне теперішнє. У такий день переоцінок я можу помилятися. Але я завжди вважав, що батько писав швидко, з огудною легкістю. Йому ставили це за вину в одній рецензії, котру він якось зачитав уголос, щоб довести свою байдужість. Я чув, як одного зі своїх сумних візитів він казав матері: якщо воно не приходить одразу, то і не має приходити. Легкість має особливу елегантність. Усе мистецтво прагне бути таким, як Моцартове. Тоді він розсміявся з власного високодумства. Труді не згадає. І ніколи не здогадається, що якраз коли вона брехала про батькове психічне здоров’я, його поезія вплинула на стиль її мовлення. Визвірювався? Викрутити? Душа? Чужа одежа!

Але вони справили враження. Сувора мати, вона знає, до чого веде.

Елодія шепоче:

— Я й уявлення не мала.

Тоді чергова мовчанка. Труді напружено чекає, мов рибалка, що вже закинув смачного живця. Клод відкриває рота для слова — саменької голосної, обірваної, я підозрюю, її поглядом.

Наша гостя драматично починає:

— Усі Джонові вказівки були викарбувані мені на серці. Коли обривати рядок. «Ніколи випадково. Стійте при стерні. Створюйте смисл, одиницю смислу. Вирішуйте, вирішуйте, вирішуйте». І знайте свій метр, щоби могти «порушувати ритм зі знанням справи». Потім: «Форма — не клітка. Це старий друг, якого ви тільки вдавано можете покинути». І почуття. Він казав: «Не розкривайте своє серце. Одна деталь каже всю правду». І також: «Пишіть для голосу, не для сторінки, пишіть для безладного вечора для громади парафіяльної церкви». Він змусив нас прочитати, що Джеймс Фентон написав про геній хорея. Потім на наступний тиждень задав нам написати вірш на чотири строфи чотиристопним хореєм із каталектичною стопою. Ми розсміялися з цієї абракадабри. Він змусив нас проспівати приклад, дитячий віршик: «Вийдіть, дітки, погулять». Тоді прочитав по пам’яті «Осінню пісню» Одена. «Швидко падають листки. / В’януть няньки й квіточки». Чому цей відсутній склад наприкінці рядка так діє? Ми не могли відповісти. А як тоді щодо вірша, де цей ненаголошений склад повернуто на місце? «Венді квапить роздягання, / В простирадлах милування». Він пам’ятав Бетжеменові «Домашні ігри біля Ньюбері» повністю та змусив нас хихотіти. Тож на це завдання я написала перший зі своїх совиних віршів — у тому самому метрі «Осінньої пісні». Він змушував нас вивчати наші найсильніші вірші напам’ять. Щоб ми були впевнені на нашому першому читанні, стояли на сцені без роздруківок. Це мене так налякало, ледь від страху не зомліла. Дивіться, ось я і зісковзую на хорей!

Розмова про метрику цікавить тільки мене. Я відчуваю материне нетерпіння. Це все триває вже занадто довго. Якби я міг затамувати дух, то зробив би це зараз.

— Він пригощав нас у пабах, позичав гроші, які ми ніколи не віддавали, вислухував про наші проблеми з хлопцями та дівчатами, сварки з батьками, так звані творчі кризи. Він вніс заставу за одного п’яного поетика з нашої групи. Писав листи, щоб вибити нам гранти або скромні посади на літературних розділах у газетах. Ми любили поетів, яких він любив, його погляди ставали нашими власними. Ми слухали його виступи на радіо, ходили на читання, на які він нас посилав. І на його власні. Ми знали його вірші, його анекдоти, його фірмові фразочки. Думали, ми його знаємо. Нам ніколи не спадало на думку, що у Джона, дорослого, верховного жерця, також були проблеми. Або що він сумнівався щодо своїх віршів так само, як ми — щодо наших. Ми переймалися здебільшого через секс і гроші. Ніщо порівняно з його стражданням. Якби ми тільки знали.

Живця проковтнуто, волосіння натягнулось і скорочується, тремтячи, і ось здобич уже в рибнику. Відчутно, як розслабляється мати.

Ця таємнича частинка, мій батько, набирає ваги, стає все серйознішою та ціліснішою. Я розриваюся між гордістю та почуттям провини.

Відважним, добрим тоном Труді каже:

— Це нічого б не змінило. Не звинувачуй себе. Ми все знали, Клод і я. Ми все перепробували.

Клод, потривожений звуком власного імені, відкашлюється.

— Жодної надії. Сам собі найгірший ворог.

— Перш ніж ти підеш, — каже Труді, — я хотіла би подарувати тобі одну штучку.

Ми підіймаємося сходами до передпокою й потім до першого поверху, ми з матір’ю — траурною ходою, Елодія на крок позаду. Метою цього неодмінно має бути дозволити Клодові зібрати все, що він має знищити. Тепер ми стоїмо в бібліотеці. Я чую поетчин вдих, коли вона обводить поглядом три стіни поезії.

— Вибач, тут так затхло пахне.

Уже. Книжки, саме бібліотечне повітря в жалобі.

— Я хочу, щоб ти взяла будь-яку з них.

— Ох, ні, ви що. Хіба вам не краще їх зберегти всі разом?

— Я так хочу. І він хотів би.

Тож ми чекаємо, поки вона обирає.

Елодія соромиться, тому це триває недовго. Вона повертається показати, на чому зупинилася.

— Джон надписав тут своє ім’я. Пітер Портер. «Ціна серйозності». Там є «Похоронна процесія». Теж чотиристопники. Найкрасивіші.

— А, так. Він якось приходив до нас на вечерю. Здається.

На цьому останньому слові заходиться дзвоник. Голосніше, довше, ніж зазвичай. Мати напружується, її серце починає калатати! Чого вона так боїться?

— Я розумію, у вас буде багато відвідувачів. Дуже вам...

— Тс-с-с!

Ми тихо спускаємося до сходового майданчика. Труді обачно перехиляється через поруччя. Тепер обережно. Здалеку ми чуємо, як Клод говорить крізь домофон, потім — як його кроки наближаються з кухні.

— От чорт, — шепоче мати.

— Із вами все гаразд? Може, вам краще сісти?

— Так, я думаю, так.

Ми відступаємо, ховаючись іще ліпше з поля видимості, що відкривається від дверей. Елодія допомагає матері дійти до фотеля з розтрісканої шкіри, де вона колись марила, поки чоловік читав їй вірші.

Ми чуємо, як відчиняються вхідні двері, бурмотять голоси, двері зачиняються. Тоді кроки тільки однієї пари ніг повертаються крізь передпокій. Звісно, данська вечеря з доставкою, канапки, моя мрія про оселедець на порозі часткового сповнення.

Труді також це все розуміє.

— Я тебе проведу.

Унизу, біля дверей, уже йдучи, Елодія повертається до Труді й каже:

— Я маю йти до поліції завтра вранці, о дев’ятій.

— Я так тобі співчуваю. Це буде так для тебе важко. Просто розкажи їм усе, що знаєш.

— Так, розкажу. Дякую вам. Дякую за цю книжку.

Вони обіймаються й цілуються, і вона йде. Гадаю, вона отримала те, за чим прийшла.

Ми повертаємося до кухні. Я почуваюся дивно. Зголоднілий. Виснажений. Безпорадний. Я непокоюся, що Труді скаже Клодові, що не може думати про їжу. Особливо після того дзвоника. Страх працює як блювотне. Я помру ненародженим, худою смертю. Але вона, я і голод — єдина система, і, звісно, коробки з фольги скоро розідрано на шматки. Вони з Клодом їдять швидко, стоячи біля кухонного столу, де, може, досі лишаються вчорашні горнятка з-під кави.

Він промовляє крізь набитий рот:

— Усе зібрали, все готово?

Маринований оселедець, корнішон, лимонна скибочка на чорному хлібі. Їм не треба багато часу, щоб до мене дістатися. Скоро мене вибиває назад у бадьорість різка речовина, солоніша за кров, гострий запах бризок з морського роздолля, відкрита океанська дорога, де самотні оселедцеві табунці несуться на північ крізь чисту крижану чорну воду. Він напливає й напливає, студений арктичний бриз, переливається моїм обличчям, немовби я відважно стою на носі безстрашного корабля, що править назустріч льодистій свободі. Це Труді їсть канапку за канапкою, ще і ще, поки не надкусує останню і не кидає її на стіл. Вона хитається, їй треба стільця.

Стогне:

— Оце було добре! Дивися, сльози. Я плачу від задоволення.

— Ну, я пішов, — каже Клод. — А ти можеш тут сама поплакати.

Я довго був майже завеликий для цього місця. Тепер я точно завеликий. Мої кінцівки тісно пригорнуті до грудей, голову заклинено в моєму єдиному виході. Матір надягнуто на мене, як обтислу шапочку. Спина болить, я не в формі, і нігті треба підстригти, я розбитий, загаяний у цьому присмерку, де заціпеніння не нищить думку, а вивільняє її. Голод, тепер сон. Одну потребу задоволено, її заступає інша. До безкінечності, поки потреби не перетворяться на забаганки, на розкоші. Щось у цьому прозирає в саме серце нашого становища. Але хай інші цим опікуються. Я замаринований, оселедці несуть мене геть, на плечах велетенського табуна, правлячи на північ, і коли я там опинюся, то почую музику — не тюленів і ревучої криги, але музику того, як щезають докази, ллється вода з-під кранів, лопаються пінні бульбашки, я почую опівнічний передзвін каструль і як ставлять перевернуті стільці на кухонний стіл, щоб відкрити долівку, обтяжену розсіяними по ній крихтами від їжі, мишачим лайном, людським волоссям. І коли він знову спокушав її до ліжка, називав її своєю мишкою, різко щипав її пипки, наповнював її щоки своїм облудним диханням і роздутим від загальників язиком, так, там я також був.

І нічого не зробив.

Сімнадцять

Я прокидаюся в майже повній тиші, щоб виявити себе вгоризонтальному положенні. Як завжди, я уважно слухаю. За терплячою ходою Трудіного серця, за зітханням її легень і легеньким поскрипом ребер лежать мурмотіння та течії тіла, підтримуваного прихованими мережами турботи й регуляції, як добре кероване місто посеред глупої ночі. За стінками — ритмічне сум’яття дядькового храпу, тихіше, ніж зазвичай. За стінами кімнати — ні звуку дорожнього руху. Іншим часом я перекотився б, наскільки вийшло, на інший бік і відплив назад, у сон без сновидь. Але нині одна скалочка, одна очевидна до різкості правда з попереднього дня проштрикує ніжну тканину сну. І тоді все, усі нечисленні, охочі до роботи дійові особи, просочуються крізь розрив. Хто перший? Мій усміхнений батько, нові й непрості чутки про його порядність і талант. Мати, до якої я прив’язаний, яку я зобов’язаний любити й ненавидіти. Пріапічний, сатанічний Клод. Елодія, спостережлива поетка, хижа птиця, якій краще не довіряти. І боягузливий я, що самого себе звільнив від обов’язку мститися, від усього, крім думки. Ці п’ять фігур обертаються переді мною, розігруючи свої ролі в подіях точно так, як у житті, а тоді — як могли б і як іще можуть. Я не маю жодної режисерської влади. Я можу тільки спостерігати. Минають години.

Пізніше мене будять голоси. Я на схилі пагорба, що означає, що мати сидить у ліжку, підперта подушками. Дорожній рух ззовні ще не сягнув своєї звичної насиченості. Гадаю, це шоста ранку. Моя перша турбота — чи нам не припадає зараз ранковий візит до смертельного атракціону. Але ні, вони навіть не торкаються. Тільки розмова. Вони отримали достатньо задоволення, щоб його вистачило щонайменше до полудня, що відкриває зараз можливості для злопам’ятливості чи розмірковувань, або навіть і для жалів. Вони обрали перше. Мати говорить бляклим тоном, відведеним у неї спеціально для образ. Перше повне речення, яке я розбираю, таке:

— Якби тебе не було у моєму житті, Джон був би сьогодні живий.

Клод роздумує.

— Аналогічно, якби тебе не було у моєму.

За цією блокувальною реплікою настає мовчанка. Труді пробує знову:

— Ти перетворив дурні забавки на щось інше, коли приніс ту річ додому.

— Ту річ, яку ти змусила його випити.

— Якби ти не...

— Послухай. Дорогенька.

Це лагідне звертання — здебільшого погроза. Він вдихає й роздумує знову. Він знає, що має бути добрим. Але доброта без бажання, без обіцянки еротичної нагороди для нього складна. Зусилля чути в нього в горлі.

— Усе добре. Не кримінальне правопорушення. Рухаємося призначеним курсом. Та дівчинка усе розкаже правильно.

— Дякувати мені.

— Дякувати тобі, це правда. Свідоцтво про смерть, добре. Заповіт, добре. Крематорій і всі прибамбаси, добре. Продати будинок, малого...

— Але чотири з половиною мільйони...

— Це добре. У випадку найгіршого випадку, плануємо план «Б» — добре.

Сама тільки будова речення могла б наштовхнути на думку, що мене продають. Але в момент доставки я нічого не коштуватиму. Або не вартуватиму.

Труді зневажливо повторює:

— Чотири з половиною мільйони.

— Швидко. Ніяких питань.

Катехізис коханців, який вони, можливо, вже проходили. Я не завжди слухаю. Вона каже:

— Навіщо поспішати?

Він відповідає:

— На випадок, якщо щось піде не так.

Вона каже:

— Чого я маю тобі вірити?

Він відповідає:

— Не маєш вибору.

Чи готові вже папери для продажу будинку? Чи вона вже підписала? Я не знаю. Часом я куняю та чую не все. Але мені байдуже. Сам я нічого не маю, тож нерухомість мене не цікавить. Хмарочоси, халупи з листів заліза та всі мости і храми між ними. Забирайте собі. Мої інтереси лежать тільки у власне післяпологовій сфері — прощальний відбиток копита, скривавлений агнець підноситься до неба. Завжди догори. Гаряче повітря без кулі. Візьміть мене з собою, скиньте баласт. Дайте мені мою спробу, моє потойбічне життя, рай на землі, навіть пекло, тринадцятий поверх. Я витримаю. Я вірю в життя після народження, хоча знаю, як складно відділити надію від факту. Щось на кшталт вічності підійде. Дні літ наших сімдесят літ? Загорніть, беру. Щодо надії — я чув про останні бійні в гонитві за мріями про наступне життя. М’ясорізка в цьому світі, блаженство в тому. Молоді чоловіки з нещодавно запущеними бородами, з прекрасною шкірою та довгостволами на бульварі Вольтер дивляться у прекрасні недовірливі очі власного покоління. Невинних убивала не ненависть, але віра, ця виголодніла примара, досі шанована навіть у найпоміркованіших кварталах. Бозна-коли хтось оголосив чеснотою безпідставну впевненість. Тепер найввічливіші люди кажуть, що так і є. Я чув їхні ранкові недільні трансляції з подвір’їв соборів. Найблагородніші привиди Європи, релігія та, коли вона похитнулася, безбожні утопії, переповнені науковими доказами, — разом вони випалювали землю з десятого до двадцятого століття. І ось вони знову: зросли на Сході та в гонитві за своїм тисячолітнім царством учать малюків перерізати горлянки плюшевим ведмедикам. І ось він я з моєю доморослою вірою у наступне життя. Я знаю, це більше за радіопередачу. Голоси, що їх я чую, — не в моїй голові, або не тільки в ній. Я вірю, мій час настане. Я також чеснотливий.

* * *

Ранок минає без подій. Обмін приглушеними шпильками між Труді та Клодом слабшає та відступає перед кількагодинним сном, після якого вона залишає його в ліжку та приймає душ. У теплі стрімких барабанних крапель і звуку материного мелодійного мугикання я переживаю непоясненне відчуття радості й захвату. Я не можу втриматися, не можу стримати щастя. Чи це чужі гормони? Навряд чи це важливо. Я бачу світ золотим, навіть попри те, що цей відтінок — саме тільки слово. Я знаю, що він недалеко на спектрі від жовтого, теж лише слова. Але золотий звучить правильно, я відчуваю це, відчуваю на смак там, де гаряча вода ллється каскадом через мою потилицю. Я не можу згадати подібної безжурної насолоди. Я готовий, я йду, світ мене впіймає, піклуватиметься про мене, бо не зможе проти мене встояти. Вино з келиха, а не з плаценти, книжки просто при світлі лампи, музика Баха, прогулянки берегом, поцілунки під місячним сяйвом. З усього, що я до сьогодні чув, я знаю, що ці насолоди недорогі, доступні, чекають на мене. Навіть коли кипуча вода перестає, коли ми виходимо на холодніше повітря і Трудін рушник розтрушує мене так, що зір мутиться, я відчуваю, ніби чую у своїй голові спів. Хори ангелів!

Черговий спекотний день, черговий текучий кондитерський витвір, як мені мріється, з ситцю, вчорашніх сандаль, але без парфуму, тому що її мило, якщо це той шматок, що Клод подарував їй, має аромат гарденії та пачулі. Сьогодні вона не заплітається. Натомість два пластмасові прилади, я впевнений, дуже яскраві, прикріплені над вухами, стримують волосся з обох боків. Я відчуваю, як починаю занепадати духом, коли ми спускаємося знайомими сходами. Щойно зараз я забув про батька на багато хвилин поспіль! Ми входимо до прибраної кухні, чия неприродна чистота — материна нічна данина йому. Її похоронна процесія. Акустика змінилася, підлога більше не липне до її сандаль. Мухи переселилися на інші небеса. Ідучи до кавоварки вона, певно, думає, як і я, що Елодіїна бесіда з поліцією вже завершилася. Стражі порядку підтвердять або відкинуть свої перші враження. Фактично зараз для нас обидва ці варіанти однаково правдиві. Стежка попереду роздвоюється, але вона вже роздвоїлася. У будь-якому разі до нас завітають.

Вона тягнеться до шафки за бляшанкою меленої кави та паперовими фільтрами, відкриває холодний кран, набирає глечик, бере ложку. Більшість горняток чисті. Вона виставляє два. Є певна піднесеність у цій знайомій послідовності, у звуках, з якими домашні предмети торкаються поверхонь. І в невеличкому зітханні, з яким вона повертає або злегка нахиляє нашу громіздку фігуру. Я вже розумію, як багато з життя забувається, якраз коли воно трапляється. Більшість із нього. Непомічене теперішнє розмотується геть від нас, м’які кульбіти буденних думок, давно забуте диво існування. Коли вона вже не буде двадцятивосьмирічною, і вагітною, і прекрасною, або навіть вільною, вона не пам’ятатиме, як клала ложку, з яким звуком ложка лягла на кам’яну стільницю, у якій сукні вона сьогодні була, як ремінці її сандаль торкалися її шкіри між пальцями, літнє тепло, білий шум міста за стінами будинку, короткий вибух пташиного співу за зачиненим вікном. Ось уже й зникло.

Але сьогодні особливий день. Якщо вона забуває теперішнє, так це тому, що її серце вже в майбутньому, котре якраз змикається. Вона думає про брехню, яку муситиме казати, як вона має бути послідовною та відповідати брехні Клодовій. Це напруга, це те відчуття, яке бувало в неї перед іспитами. Холодок у нутрощах, якась слабкість під колінами, схильність до позіхання. Вона має пам’ятати свої слова. Ціна провалу тут вища, цікавіша, ніж у будь-якої звичної шкільної контрольної. Можна було б спробувати старе запевнення з дитинства: «Від цього ніхто не помре». Це не спрацює. Я співчуваю їй. Я люблю її.

Тепер я почуваюся її захисником. Я не можу до кінця прогнати нікчемну ідею, що такі прекрасні мають жити за іншими правилами. Таке обличчя, яке я для неї вимріяв, заслуговує на особливу повагу. В’язниця для неї буде повним неподобством. Протиприродно. У цій домашній миті вже є певна ностальгія. Це коштовність, самоцвіт для скарбниці пам’яті. Вона вся моя, тут, на цій прибраній кухні, у сонячному світлі та спокої, поки Клод просипає ранок. Ми маємо бути близькими, вона і я, ближчими за коханців. Ми мали би щось одне одному шепотіти.

Можливо, слова прощання.

Вісімнадцять

Рано пополудні дзвонить телефон, і майбутнє відрекомендовується. Головна інспекторка Клер Алісон, прикріплена тепер до справи. Голос звучить привітно, жодного натяку на обвинувачення. Це може бути поганим знаком.

Ми знову на кухні, Клод тримає слухавку. Його перша чашка кави за день — у другій руці. Труді стоїть поруч, і ми чуємо обидві сторони. Справа? Це слово містить загрозу. Головна інспекторка? Теж не краще.

Я виміряю дядькову тривожність запопадливістю в прагненні догодити.

— Так-так. Так! Звісно. Будь ласка.

Головна інспекторка Алісон збирається до нас зайти. Звичною практикою було б для них обох прийти до дільниці поговорити. Або, за потреби, дати свідчення. Проте з огляду на Трудін поважний стан і втрату в родині головна інспекторка із сержантом самі прийдуть протягом години. Вона хотіла б глянути на місце, де небіжчика бачили востаннє.

Від останньої фрази, що для мене звучить невинно та обґрунтовано, Клод поринає в несамовиті запросини.

— Будь ласка, приходьте. Чудово. Будь ласка. Приймайте такими, як є. Чекаємо-чекаємо. Ви...

Вона кладе слухавку. Він повертається до нас, мабуть, мертвотно-блідий, і розчаровано каже:

— Ах.

Труді не може втриматись, щоб не передражнити:

— Усе... добре, правда ж?

— Що це за справа? Це не кримінальне правопорушення,— він звертається до уявної аудиторії, ради старійшин. До присяжних.

— Ненавиджу, — жебонить мати, радше до себе самої. Або до мене, як мені хотілося б вірити. — Ненавиджу, ненавиджу.

— Це має бути справа коронера, — Клод відходить від нас, засмучений, обходить кухню по колу й повертається розлютованим. Тепер його скаргу звернуто до Труді. — Це не справа поліції.

— Та невже? — каже вона. — То зателефонуй інспекторці та поясни їй.

— Та поетеска. Я знав, що їй не можна довіряти.

Ми розуміємо, що якимось чином Елодія — це материна відповідальність і що це звинувачення.

— Ти на неї задивлявся.

— Ти сказала, вона може бути корисною.

— Ти на неї задивлявся.

Але беземоційне повторення його не зачіпає.

— Хто б не задивлявся? Кому до цього яке діло?

— Мені.

Я знову питаю себе, що виграю від їхньої сварки. Вона могла б їх погубити. Тоді Труді залишиться мені. Я чув, як вона казала, що у в’язниці матерям із немовлятами живеться краще. Але я втрачу своє природне право, мрію всього людства, мою свободу. Натомість разом, командою, вони можуть прорватися. А тоді віддати мене. Без матері, але я буду вільний. Тож що? Я вже над цим замислювався, завжди повертаючись до того самого священного місця, до єдиного принципового рішення. Я ризикну матеріальним комфортом і випробую долю в широкому світі. Я був ув’язнений надто довго. Голосую за свободу. Убивці мають урятуватися. Значить, це добрий момент, перш ніж суперечка через Елодію зайде надто далеко, дати матері ще одного стусана, відволікти її від сварки цікавим фактом свого існування. Не раз, не два, але улюблене число усіх найкращих старих казок. Тричі, як Петро зрікся Христа.

— Ой-ой-ой, — вона майже виспівує це.

Клод підтягує їй стільця й подає склянку води.

— Ти спітніла.

— Ну, мені спекотно.

Він пробує відчинити вікна. Їх роками не зрушували з місця. Він заглядає до холодильника по лід. Формочки порожні з приводу нещодавніх трьох раундів джину з тоніком. Тож він сідає навпроти неї та пропонує своє холодливе співчуття.

— Усе буде добре.

— Ні, не буде.

Його мовчання згоджується. Я подумував про четвертий удар, але Труді в небезпечному настрої. Вона може піти в наступ і спровокувати небезпечну відповідь.

Після паузи він злагідливо каже:

— Треба ще востаннє пройтися по всьому.

— Як щодо адвоката?

— Уже трошки пізно.

— Скажи їм, що ми не говоритимемо без нього.

— Це видаватиметься недобрим, якщо вони заходять тільки побалакати.

— Ненавиджу.

— Треба ще востаннє пройтися по всьому.

Але вони не проходяться. Заціпенілі, вони чекають на прихід головної інспекторки Алісон. «Протягом години» тепер може означати будь-якої хвилини. Знаючи все, майже все, я співучасник злочину, убезпечений, зрозуміло, від допиту, але сповнений страху. І цікавості — мені кортить пересвідчитися в спостережливості інспекторки. Неупереджений розум міг би вивести їх на чисту воду за кілька хвилин. Труді зраджують нерви, а Клода — тупість.

Я намагаюся визначити, де вони, ранкові кавові горнятка з батькових відвідин. Переставлені, я зараз думаю, чекати немитими біля кухонної раковини. ДНК на одному з них підтвердить, що мати з дядьком кажуть правду. Данські рештки мають бути десь неподалік.

— Швиденько, — каже нарешті Клод. — Давай. Де почалася сварка?

— На кухні.

— Ні. На порозі. Про що вона була?

— Про гроші.

— Ні. Через твоє виселення. Як довго він був у депресії?

— Роки.

— Місяці. Скільки я йому позичив?

— Тисячу.

— П’ять. Господи. Труді.

— Я вагітна. Від цього тупішають.

— Ти сама вчора казала. Усе як було, плюс депресія, мінус смузі, плюс сварка.

— Плюс рукавички. Мінус те, що він переїздив назад.

— Боже, так. Іще раз. Через що він був у депресії?

— Через нас. Борги. Роботу. Дитину.

— Добре.

Вони проходять по другому колу. На третьому усе вже звучить краще. Яка нудотна ця співучасть — що я бажаю їм успіху.

— Ну то давай, кажи.

— Як було. Мінус смузі, плюс сварка та рукавички, мінус депресія, плюс він переїздив назад.

— Ні. Чорт! Труді. Як було. Плюс депресія, мінус смузі, плюс сварка, плюс рукавички, мінус те, що він переїздив назад.

Дзеленчить дзвоник, і вони завмирають.

— Скажи їм, що ми не готові.

Це мати так жартує. Або це свідчення її жаху.

Буркочучи ймовірну лайку, Клод підходить до відеодомофона, передумує та прямує до сходів і вхідних дверей.

Ми з Труді нервово човгаємо кухнею. Вона теж буркоче, працюючи над своєю історією. Кожне наступне зусилля пам’яті дуже зручно відсуває її все далі від реальних подій. Вона завчає напам’ять свої спогади. Помилки в транскрибуванні будуть на її користь. Спершу вони будуть помічною повітряною подушкою, поки самі не стануть правдою. Вона також може казати собі: вона не купувала гліколь, не ходила на Джад-стріт, не змішувала напої, не залишала все в автівці, не викидала блендер. Вона помила кухню — це не заборонено законом. Упевнена в цьому, вона буде звільнена від свідомого обману та може мати шанс. Вдала брехня, як майстерний удар у гольфі, позбавлена самосвідомості. Я уважно слухав спортивних коментаторів.

Я дослухаюся до кроків на сходах, аналізую їх. Головна інспекторка Алісон — тонкокоста, навіть пташкоподібна, попри весь свій поважний вік. Тиснуть руки. За сержантовим дерев’яним «добриднем» я впізнаю старшого чоловіка з учорашніх відвідин. Що завадило його підвищенню на службі? Клас, освіта, IQ, скандал — я сподіваюся на останнє, тут він може визнати власну провину й не потребує мого співчуття.

Моторна головна інспекторка сідає за кухонний стіл і запрошує нас усіх зробити те саме, так ніби це її дім. Я уявляю, як мати думає, що ввести в оману чоловіка їй було б легше. Алісон розгортає папку й не перестаючи клацає пружинною кнопкою ручки, поки говорить. Вона каже нам, що перше, що має сказати, — тоді надзвичайно ефектно зупиняється, щоб подивитися, я впевнений, глибоко в очі Труді та Клодові, — це як глибоко вона співчуває їм через цю втрату дорогого чоловіка, дорогого брата, дорогого друга. Жодної згадки про дорогого батька. Я б’юся з нестримним знайомим холодом виключення. Але голос теплий, більший за її статуру, розслаблений під тягарем службових обов’язків. Її м’яка простацька вимова втілює собою властиву містянам врівноваженість і не дасть собі просто так перечити. Точно не материним елегантно скутим голосним. Цей старий трюк не пройде. Історія пішла далі. Одного дня більшість британських державців говоритимуть, як головна інспекторка. Цікаво, чи є в неї пістолет. Надто велична. Мов королева, котра не має при собі грошей. Стріляти в людей — це для сержантів і всіх, хто нижче.

Алісон пояснює, що це неофіційна розмова, покликана допомогти їй сформувати повніше уявлення про ці трагічні події. Труді та Клод ніяк не зобов’язані відповідати на запитання. Але вона помиляється. Вони відчувають, що зобов’язані. Відмова виглядатиме підозріло. Але якщо головна інспекторка на крок попереду, то може подумати, що згода ще підозріліша. Ті, кому нічого приховувати, наполягали б на присутності адвоката, щоб застерегтися від помилок поліції чи незаконного втручання.

Поки ми всідаємося довкола столу, я з обуренням помічаю, що ніхто ввічливо не довідується про мене. Коли чекаєте? Хлопчик чи дівчинка?

Натомість головна інспекторка не гає часу.

— Ви могли б показати мені будинок, коли ми договоримо.

Радше твердження, ніж прохання. Клод охоче, надто охоче погоджується.

— Так-так. Так!

Альтернативою був би ордер на обшук. Але нагорі, крім занехаяності, ніщо не становить для поліції інтересу.

Головна інспекторка звертається до Труді:

— Ваш чоловік прийшов сюди вчора близько десятої ранку?

— Так, усе правильно, — її голос безстрасний — приклад для Клода.

— І була певна напруженість.

— Звичайно.

— Чому звичайно?

— Я жила з його братом у будинку, який Джон вважав своїм.

— Чий це будинок?

— Це подружній будинок.

— Шлюб закінчився?

— Так.

— Ви не проти, якщо я спитаю? Чи він так вважав?

Труді вагається. Тут може бути правильна та неправильна відповідь.

— Він хотів мене повернути, але мати своїх подруг йому теж хотілося.

— Можете назвати якісь імена?

— Ні.

— Але він казав вам про них.

— Ні.

— Але ви якось знали.

— Звичайно, я знала.

Труді дозволяє собі трошечки зневаги. Немовби щоби сказати: справжня жінка тут я. Але вона проігнорувала Клодове муштрування. Вона мала казати правду, додаючи й віднімаючи тільки те, про що було домовлено. Я чую, як дядько совається на своєму стільці.

Не зупиняючись, Алісон змінює тему.

— Ви пили каву.

— Так.

— Усі троє. За цим столом?

— Усі троє, — це Клод, напевно, схвильований, що його мовчання справляє погане враження.

— Щось іще?

— Що?

— До кави. Чи ви пропонували йому щось іще?

— Ні, — голос матері звучить сторожко.

— А що було в каві?

— Я перепрошую?

— Молоко? Цукор?

— Він завжди пив чорну, — її пульс пришвидшився. Але Клер Алісон непробивно спокійна. Вона повертається до Клода.

— Тож ви позичили йому гроші.

— Так.

— Скільки?

— П’ять тисяч, — Клод і Труді відповідають нерівним хором.

— Чеком?

— Ви знаєте, готівкою. Він так хотів.

— Чи ви бували в тому соковому барі на Джад-стріт? Клодова відповідь швидка, як запитання:

— Раз чи два. Джон нам про нього розповів.

— Я так розумію, ви не були там учора.

— Ні.

— Ви ніколи не позичали його чорного капелюха з широкими крисами?

— Ніколи. Не моє.

Це може бути неправильною відповіддю, але обдумувати її ніколи. Запитання набули нової ваги. Трудіне серце б’ється швидше. Я не довірив би їй говорити. Але вона здавлено вимовляє:

— Мій подарунок на день народження. Він любив той капелюх.

Головна інспекторка вже переходить до чогось іншого, але повертається назад.

— Це єдине, що видно на камері відеоспостереження. Відправили на аналіз ДНК.

— Ми вам не запропонували ні чаю, ні кави, — каже Труді зміненим голосом.

Головна інспекторка, певно, хитає головою, відмовляючись за себе й за сержанта, що досі мовчить.

— Ось це і все в наші дні, — каже вона ностальгійно.— Аналізи й комп’ютерні екрани. Тож на чому я — а, так. Була напруженість. Але тут у записах я бачу, що була сварка.

Клод має так само стрімко прораховувати все, як і я. На капелюсі буде знайдено його волосся. Правильною відповіддю було сказати, що так, він позичав його колись давно.

— Так, — відповідає Труді. — Одна з багатьох.

— Чи ви не могли б мені сказати, через...

— Він хотів, щоб я з’їхала. Я сказала, що піду, коли захочу.

— Коли він їхав, у якому стані він був?

— Не дуже. Був як не свій. Сам заплутався. Він насправді не хотів, щоб я ішла. Хотів мене повернути. Намагався змусити мене ревнувати, удати, що Елодія була його коханкою. Вона нам усе пояснила. Ніякого роману не було.

Забагато деталей. Вона намагається повернути собі контроль. Але говорить надто швидко. Їй треба вдихнути.

Клер Алісон мовчить, поки ми чекаємо, щоб дізнатися, куди вона поведе тепер. Але вона зупиняється на цьому та висловлюється якнайделікатніше:

— Я маю щодо цього іншу інформацію.

Коротка мить заніміння, ніби самий звук було вбито. Простір навколо мене стискається, бо Труді, здається, здувається. Її хребет згинається, як у старої. Я саму крихту пишаюся собою. Я ніколи не переставав сумніватися. Як охоче вони повірили Елодії. Тепер вони знають: няньки й квіточки абсолютно точно зав’януть. Але мені теж треба бути обачним. Головна інспекторка може мати власні причини брехати. Вона клацає своєю кульковою ручкою, готова рухатися до нової теми.

Мати стиха каже:

— Ну, тим більше я, виходить, була ошукана.^[32]

— Вибачте, пані Кернкрос. Але мої джерела надійні. Якщо казати коротко, це дуже непроста дівчина.

Я міг би подосліджувати теорію, що для Труді непогано бути ображеною стороною, мати підтвердження для її історії про зрадливого чоловіка. Але я вражений; ми обоє вражені. Мій батько, цей непевний принцип, зникає все далі й далі від мене, коли головна інспекторка атакує мою матір новим запитанням. Вона відповідає так само стиха, і тепер до цього додається трепет покараної маленької дівчинки.

— Фізичне насильство?

— Ні.

— Погрози?

— Ні.

— І з вашого боку — теж ні.

— Теж ні.

— Що ви скажете про його депресію? Що ви могли б мені розповісти?

Це сказано приязно і точно має бути пасткою. Але Труді не зупиняється. Надто зніяковіла, щоби придумувати нові брехні, надто переконана власною правдою, вона вдається до всього, що казала раніше, тієї самої неправдоподібної мови. Постійний душевний біль... визвірювався на близьких... викручував вірші з власної душі. Яскрава картинка з’являється перед очима — процесія виснажених солдатів у роздертих одностроях. Сепієвий спогад про подкаст, наполеонівські війни в багатьох серіях. За часів, коли нам із матір’ю було спокійно. Ох, краще б той Бонапартик не виходив за свої кордони, пам’ятаю, думав я, а писав далі добрі закони для Франції.

Клод приєднується.

— Сам собі найгірший ворог.

Зміни в акустиці кажуть мені, що головна інспекторка обернулася, дивлячись просто на нього.

— Мав ще якихось ворогів, окрім самого себе?

Це сказано дуже просто. У найліпшому разі, це запитання сформульоване легковажно, в найгіршому — просякнуте зловісним наміром.

— Звідки мені знати. Ми ніколи не були близькі.

— Розкажіть мені, — говорить вона, і тепер її голос тепліший. — Про ваше спільне дитинство. Тобто якщо хочете.

Він розказує.

— Я був молодший на три роки. Йому все вдавалося. Спорт, навчання, дівчата. Він вважав мене нікчемною падлюкою. Коли я виріс, то почав робити єдину річ, яку він не вмів. Заробляти гроші.

— Нерухомість.

— Усе таке.

Головна інспекторка обертається назад до Труді.

— Цей будинок продається?

— Ні, в жодному разі.

— Я чула, що так.

Труді не відповідає. Її перший розумний вчинок за останні декілька хвилин.

Цікаво, чи головна інспекторка вдягнута в уніформу. Має бути. Її формений кашкет, певно, лежить біля її ліктя на столі, мов велетенський дзьоб. Я бачу її позбавленою властивих ссавцям симпатій, вузьколицьою, тонкогубою, міцно застібнутою на всі ґудзики. Не може бути, щоб вона не кивала головою по-голубиному, коли ходить. Сержант вважає її перфекціоністкою. На шляху до підвищення, яке йому і не снилося. Вона злетить. Або вона остаточно прийняла версію про суїцид Джона Кернкроса, або ж має причини вважати, що кінець третього триместру — добре прикриття для злочину. Усе, що каже головна інспекторка, до найменшої ремарки, відкрите для інтерпретації. Єдине, що нам залишається,— це будувати припущення. Вона може бути, як Клод, розумною чи дурною, або й тією, й іншою одночасно. Ми просто не знаємо. Наше незнання — її найліпша карта. Я ставлю на те, що вона підозрює мало, не знає нічого. Що її керівництво спостерігає. Що вона має бути обережною, бо ця розмова — незвичайна та може загрожувати належному ходові справи. Що пристойності вона віддасть перевагу над правдою. Що її кар’єра — це яйце, і вона сидітиме на ньому, грітиме його й чекатиме.

Але я вже помилявся раніше.

Дев’ятнадцять

Що далі? Клер Алісон бажає роздивитися будинок. Кепська справа. Але якщо передумати й відмовитися зараз, коли, наскільки нам відомо, усе йде погано, то стане ще гірше. Сержант першим підіймається дерев’яними сходами, за ним — Клод, головна інспекторка, потім ми з матір’ю. На першому поверсі головна інспекторка каже, що, якщо ми не проти, вона хотіла б піти нагору і «пропрацювати будинок від верху до низу». Труді не бажає більше підійматись ніякими сходами. Решта продовжує шлях нагору, поки ми йдемо до вітальні сидіти й думати.

Я посилаю свої легконогі думки попереду них, спершу до бібліотеки. Гіпсовий пил, запах смерті, але порівняний порядок. Наступний поверх, спальня та ванна, —інтимний різновид хаосу. Саме ліжко — сплутаний клубок хіті й тривожного сну, на підлозі розкидано або позвалено купами Трудін скинутий одяг, так само й у ванній: баночки без накривок, мазі та брудна спідня білизна. Цікаво, про що каже безлад підозріливим очам. Він не може бути морально нейтральним. Зневага до речей, до порядку, чистоти має лежати на одній прямій із нехтуванням законів, цінностей, самого життя. Що таке злочинець, як не безладний дух? Однак надмірний порядок у спальні теж міг би бути підозрілим. Головна інспекторка, ясноока, як вільшанка, ухопить усе це одним поглядом і піде далі. Але під поверхнею свідомого мислення відраза може викривити її оцінку.

Над другим поверхом є кімнати, які я ніколи не бачив. Я повертаю свої думки до землі та, як слухняна дитина, стежу за материним станом. Її пульс угамувався. Вона здається майже спокійною. Можливо, фаталістичною. Її роздутий міхур тисне мені на голову. Проте вона не збирається рухатися. Вона вираховує, розмірковує, певно, про їхній план. Але вона має спитати себе, у чому полягають її інтереси. Відмежуватися від Клода. Якось так зробити, щоб він сам усе розгрібав. Немає сенсу їм обом сидіти. Тоді ми з нею могли б томитися тут. Вона не захоче мене віддавати, коли буде сама у великому будинку. У такому разі я обіцяю її пробачити. Або розібратися з нею пізніше.

Але ніколи розробляти плани. Я чую, як вони повертаються донизу. Проминають відчинені двері вітальні дорогою до виходу. Певна річ, головна інспекторка не може піти, не попрощавшись шанобливо із нещасною вдовою. І справді, Клод відчинив вхідні двері й показує Алісон, де припаркувався його брат, як машина спершу ніяк не заводилася, як, попри сварку, вони махали йому, коли двигун провернувся і машина виїхала на дорогу. Урок, як казати правду.

Тоді Клод і поліціянти опиняються перед нами.

— Труді — можна мені до вас так звертатися? Такий жахливий час для вас, і ви нам так допомогли. Були такі гостинні. Я не можу... — головна інспекторка затинається, її увагу щось відволікло. — Це вашого чоловіка?

Вона дивиться на картонні коробки, котрі батько заніс і лишив під еркерним вікном. Мати зводиться на ноги. Якщо без біди тут не обійдеться, краще вона матиме перевагу свого зросту. І ширини.

— Він переїздив назад. З’їжджав із Шордіча.

— Я можу подивитися?

— Просто книжки. Але будь ласка.

Чути, як сержант крехкає, коли стає навколішки, щоб відкрити коробки. Я сказав би, що головна інспекторка сидить навпочіпки, уже не як вільшанка, а як величезна качка. Неправильно з мого боку її недолюблювати. Вона — влада закону, і я уявляю себе вже перед Гоббсовим судом. Держава повинна мати свою монополію на насильство. Але манери головної інспекторки мене дратують: те, як вона риється в батькових речах, його улюблених книжках і, здається, розмовляє сама з собою, знаючи, що ми не маємо вибору, слухати або ні.

— Нічого не розумію. Дуже, дуже прикро... якраз на об’їзді...

Звісно, це спектакль, пролог. І так і є. Вона встає. Гадаю, дивиться на Труді. Можливо, на мене.

— Але ось справжня загадка. Жодного відбитку на тій пляшечці від гліколю. Нічого на пластиковому стаканчику. Щойно отримали результати з експертизи. Ні сліду. Так дивно.

— А! — каже Клод, але Труді його перебиває.

Я мав би її попередити. Не треба так занадто клопотатися. Її пояснення вискакує надто швидко:

— Рукавички. Хвороба шкіри. Він так соромився своїх рук.

— А, рукавички! — вигукує головна інспекторка.— Ваша правда. Геть забула! — вона розгортає аркуш паперу. — Ці?

Мати підходить подивитися. Це має бути роздруківка фотографії.

— Так.

— Не мав іншої пари?

— Такої — ні. Я завжди йому казала, що вони йому не потрібні. Усім насправді було байдуже.

— Завжди їх носив?

— Ні. Але часто, особливо коли був у поганому настрої.

Головна інспекторка йде, і це полегшення. Ми всі проводжаємо її до передпокою.

— Ось що цікаво. Знову з експертизи. Телефонували сьогодні зранку, і це просто випало мені з голови. Треба було вам сказати. Так багато інших речей. Скорочення штатів на місцях. Зростання злочинності. Менше з тим. Вказівний і великий пальці правої рукавички. Ніколи не вгадаєте. Гніздечко малюсіньких павучків. Сила-силенна їх. І Труді, вам буде приємно дізнатися — всі малюки здоровісінькі. Уже повзають!

Вхідні двері відчинили, певно, сержант. Головна інспекторка переступає поріг. Віддаляючись, її голос слабшає та зливається зі звуком машин, що проїжджають повз нас.

— Хоч убий, не згадаю латинську назву. У тій рукавичці давно не було нічиєї руки.

Сержант кладе долоню на материну руку й нарешті відкриває рота, м’яко кажучи на прощання:

— Ще зайдемо завтра зранку. Треба б уладнати кілька речей наостанок.

Двадцять

Нарешті момент настав. Треба вирішувати, що робити, — терміново, незворотно, самообвинувально. Але спершу Труді потрібні дві хвилини на самоті. Ми поспіхом спускаємося до підвалу, до вбиральні, яку жартівливі шотландці називають відходиком. Там, поки тиск на мій череп відпускає і мати уклякає на декілька секунд довше, ніж треба, зітхаючи сама до себе, мої думки прояснюються. Або знаходять новий напрям. Я думав, убивці мають урятуватися заради моєї свободи. Цей погляд може бути завузьким, занадто своєкорисливим. Є й інші міркування. Ненависть до дядька може пересилити любов до матері. Покарати його може бути благороднішим за те, щоб її врятувати. Але, може, є спосіб досягти і того, і того.

Ці роздуми не полишають мене, коли ми повертаємося до кухні. Виявляється, після того, як поліціянти пішли, Клод виявив, що потребує скотчу. Входячи, Труді чує, як той ллється з пляшки — спокусливий звук, —і розуміє, що їй теж треба скляночку. Велику. З водою, порівну. Мовчки дядько підкоряється. Мовчки вони стоять лицем до лиця біля раковини. Не час для тостів. Вони обдумують помилки одне одного — або навіть власні. Або вирішують, що робити. Це надзвичайна ситуація, яка їх жахала та з розрахунку на яку вони все планували. Вони відкидають обумовлені дії й без жодного слова погоджуються на інші. Наші життя ось-ось зміняться. Головна інспекторка Алісон нависає над нами — примхливий, усмішливий бог. Ми не дізнаємося, поки не буде запізно, чому вона не заарештувала їх на місці, чому дала нам спокій. Згортає справу, чекає на аналіз ДНК з капелюха, переходить до наступних кроків? Мати та дядько мають розуміти, що будь-який вибір, що його вони зроблять зараз, може бути якраз тим, на який вона розраховує — і вона чекає. Так само ймовірно й те, що цей їхній таємничий план не спаде їй на думку, і вони можуть опинитися на крок попереду. Принаймні один добрий привід діяти відважно. Натомість поки що вони обирають випити. Мабуть, хоч би що вони робили, це буде послугою для Клер Алісон — зокрема й інтерлюдія з односолодовим. Але ні, їхній єдиний шанс — зробити рішучий вибір, і зараз.

Труді піднімає руку, щоб попередити налиття третьої склянки. Клод незламніший. Він перебуває в суворій гонитві за розумовою ясністю. Ми слухаємо, як він наливає — акуратно й довго, а потім слухаємо, як із зусиллям ковтає, цей знайомий звук. Мабуть, вони питають себе, як їм уникнути сварки саме тоді, коли спільна мета так потрібна. Здалеку долинає звук сирени, усього-навсього швидкої, але він промовляє до їхніх страхів. Сітка держави лежить, невидима, на всьому місті. Вислизнути з неї непросто. Це поштовх, бо нарешті лунають слова, корисне ствердження очевидного.

— Погано, — материн голос хрипкий і низький.

— Де паспорти?

— У мене. Готівка?

— У моїй валізі.

Але вони не рухаються, й асиметричність діалогу — Трудіної ухильної відповіді — не провокує дядька. Він випив уже добряче зі своєї третьої склянки, коли до мене дістається Трудіна перша. Заледве чуттєва насолода — але вона промовляє і всотується відповідно до обставин, до відчуття завершення без жодного натяку на початок. Я уявляю стару військову дорогу через холодну долину, тонкий запах мокрого каменю й торфу, брязкіт сталі та терпляче плентання пухким камінним осипищем, і тягар гіркої несправедливості. Так далеко від обернутих до півдня схилів, де сірява поволока на набухлих пурпурних гронах обрамляє положисті пагорби з їхніми все блідішими тінями кольору індиго хлист-навхлист. Я волів би радше бути там. Але я визнаю: цей скотч, мій перший, щось вивільняє. Суворе звільнення — відкрита брама веде до боротьби та страху перед тим, що може утнути розум. Зараз це відбувається зі мною. Мене поставлено перед запитанням, я запитую сам себе, чого я зараз хочу найбільше. Будь-чого, чого забажаю. Реалізм не має бути обмежувальним чинником. Переріжте мотузки, випустіть розум на волю. Я можу відповісти без роздумів: я йду крізь відчинену браму.

Кроки на сходах. Труді та Клод заціпеніло дивляться вгору. Чи інспекторка пробралася назад до будинку? Чи грабіжник обрав цю найгіршу з ночей? Це повільне, важке сходження. Вони бачать чорні шкіряні черевики, потім перехоплену ременем талію, сорочку, заплямовану блювотою, потім жахливий вираз на обличчі, одночасно відсутній і сповнений значення. На батькові той одяг, у якому він помер. Обличчя — як біль біле, уже підгнилі губи зеленувато-чорні, очі — крихітні та пронизливі. Тепер він стоїть біля підніжжя сходів, вищий, ніж ми його пам’ятали. Він прийшов із моргу, щоби знайти нас, і точно знає, чого хоче. Я тремчу, бо тремтить моя мати. Нема ніякого мерехтіння, нічого примарного. Це не галюцинація. Це мій батько з плоті і крові, Джон Кернкрос, зовсім як є. Материн зляканий стогін спрацьовує як заохочення, бо він прямує до нас.

— Джоне, — каже Клод обережно, на висхідній ноті, так ніби він міг би пробудити цю постать до належного небуття. — Джоне, це ми.

Здається, це добре утямлено. Він стоїть перед нами, дихаючи солодкими міазмами гліколю та гостинної до хробаччя плоті. Він дивиться на матір маленькими, твердими чорними очима з непохитного каменю. Його огидні губи ворушаться, але він не видає ні звуку. Язик чорніший за губи. Ні на мить не зводячи з неї погляду, він протягує руку. Безтілесна рука хапає дядька за горло. Мати не може навіть закричати. Але безрідинні очі так і тримають її. Це для неї — його подарунок. Безжалісна однорука хватка стискається. Клод падає на коліна, очі в нього випинаються, руки безпомічно б’ють і смикають братову руку. Тільки далекий писк, жалібний голос миші, повідомляє, що він ще живий. А потім вже ні. Батько, так на нього й не глянувши, відпускає його впасти і тепер притягує до себе дружину, обіймаючи її руками, тонкими й міцними, мовби сталеві прути. Він пригортає її обличчя до свого й цілує її довгим і важким поцілунком крижаних гнилих губ. Жах і відраза, і сором переповнюють її. Ця мить мучитиме її до смерті. Байдужий, він відпускає її та йде так само, як прийшов. Ще піднімаючись сходами, він починає щезати.

Що ж, мене було поставлено перед запитанням. Я спитав самого себе. І ось чого я хотів. Дитячої геловінської казочки. Як іще замовити в духів помсту у цю секулярну добу? Готику розсудливо вигнано, відьми покинули вересову пустку, і матеріалізм, такий тривожний для душі, — усе, що мені залишається. Голос на радіо якось казав мені, що коли ми вповні зрозуміємо, що таке матерія, то почуватимемося краще. Я сумніваюся. Я ніколи не отримаю, чого прагну.

* * *

Я виринаю з фантазій, щоб знайти нас у спальні. Я не пам’ятаю, як ми сюди піднялися. Порожній звук шафових дверцят, дзеньк вішалок, валіза, піднята на ліжко, потім інша, потім жваве клацання відімкнених замків. Треба було їм спакуватися заздалегідь. Інспекторка може прийти навіть сьогодні ввечері. І це вони називають планом? Я чую лайку та буркотіння.

— Де воно? Ось щойно було. У мене в руці!

Вони перетинають спальню вздовж і впоперек, заходять до ванної та виходять. Труді випускає склянку, що розлітається на підлозі. Вона ледве звертає увагу. Радіо чомусь увімкнено. Клод сидить зі своїм ноутбуком і бубонить:

— Поїзд о дев’ятій. Таксі вже їде.

Я б радше обрав Париж, а не Брюссель. Більше варіантів пересадки. Труді, досі у ванній, бурмотить сама собі:

— Долари... євро.

Усе, що вони кажуть, навіть звуки, що вони видають, мають у собі щось прощальне, мовби смутне розв’язування акорду, проспіване «прощавай». Це кінець, ми не повернемося. Будинок, дім мого діда, де я мав зростати, скоро розтане. Я його не пам’ятатиму. Я хотів би згадати список країн без домовленостей про екстрадицію. Більшість із них незручні, некеровані, спекотні. Я чув, що Пекін — непогана місцинка для втікачів. Квітуче селище англомовних злочинців, заховане глибоко в залюдненому обширі світового міста. Прекрасний пункт призначення.

— Снодійне, знеболювальне, — вигукує Клод.

Його голос, інтонація мене підштовхують. Час вирішувати. Він замикає валізи, затягає шкіряні ремені. Так швидко. Вони, певно, були вже частково спаковані. Це старомодні вироби на двох, не чотирьох, колісцях. Клод опускає їх на долівку.

Труді питає:

— Котрий?

Я думаю, вона тримає два шалики. Клод прокрехкує свій вибір. Це тільки вдавана нормальність. Коли вони сядуть у поїзд, коли перетнуть кордон, їхня провина себе оприявнить. У них є тільки година, і треба поспішати. Труді каже, що хоче взяти пальто, яке не може знайти. Клод наполягає, що воно їй не знадобиться.

— Воно легеньке, — каже вона. — Біле.

— Ти вирізнятимешся в натовпі. На камерах відеоспостереження.

Але вона однаково його знаходить, якраз коли Біг-Бен пробиває вісім і починаються новини. Вони не зупиняються, щоби прислухатися. Є ще кілька останніх речей, які треба зібрати. У Нігерії хранителі вогню спалили дітей заживо на очах у батьків. У Північній Кореї запущено ракету. По всьому світі рівень моря піднімається швидше, ніж прогнозовано. Але ніщо з цього не звучить першим. Це місце зайнято для нової катастрофи. Поєднання бідності та війни, із кліматичними змінами про запас гонять мільйони з їхніх домівок — античний епос у новій формі, величезні переміщення людей, ніби роздуті весняні ріки, Дунай, Рейн і Рона знедолених чи багатонадійних людей, затиснуті на кордонах, притиснуті до воріт із колючого дроту, тонуть тисячами, аби тільки долучитися до багатств Заходу. Якщо, згідно з новим кліше, це й біблійна історія, то моря не розступаються перед ними, ні Егейське, ні Ла-Манш. Стара Європа борсається уві сні, отаборюється між жалем і страхом, між допомогою та відпиханням. Її серце, емоційне й добре цього тижня, наступного — вкрите риб’ячою лускою, і вона така розсудлива і хоче допомогти, але не хоче ділитися чи втрачати те, що вже має.

І завжди є проблеми ближче до тіла. Як бубонять усюди радіо та телевізори, люди так само займаються своїми справами. Пара закінчила збиратися в подорож. Валізи замкнено, але молода жінка хоче взяти з собою портрет матері. Важка різьблена рама завелика для багажу. Без потрібного інструмента фотографію не вийняти, а інструмент, спеціальний ключ, — у підвалі, глибоко в шухляді. Таксі чекає на вулиці. Поїзд відходить за п’ятдесят п’ять хвилин, вокзал неблизько, можуть бути черги на перевірці перед посадкою, на паспортному контролі. Чоловік виносить валізу на сходовий майданчик і повертається трошки засапаним. Треба було скористатися колісцями.

— Ми маємо йти, без варіантів.

— Мені треба мати цю фотографію.

— Понеси під пахвою.

Але вона має штовхати валізу й нести сумочку, своє біле пальто та мене.

Зі стогоном Клод підіймає другу валізу на винос. Цим непотрібним зусиллям він натякає на терміновість.

— Це займе в тебе менше хвилини. Він у передньому кутку лівої шухляди.

Клод повертається.

— Труді. Ми виходимо. Зараз.

Діалог перетворився зі стриманого на розлючений.

— Ти понесиза мене.

— Без варіантів.

— Клоде. Це моя мати.

— Мені байдуже. Виходимо.

Але ні. Після всіх моїх обертів і передумувань, неправильних здогадок, прогріхів осяянь, спроб самознищення, після журби в бездіяльності я нарешті вирішив. Досить. Мій амніотичний мішок — просвітчастий шовковий гаманчик, що вміщує мене, тонкий та міцний. Він також вміщує рідину, котра захищає мене від світу та його лихих снів. І більше не захищатиме. Час до них приєднатися. Закінчити з завершеннями. Час починати. Нелегко вивільнити мою праву руку, міцно притиснуту до грудей, або почати рухати зап’ястям. Але тепер у мене вийшло. Вказівний палець — мій спеціальний інструмент для виймання матері з рами. На два тижні раніше терміну, а нігті такі довгі. Я роблю першу спробу надрізу. Мої нігті м’які та, хоч які гострі, тканина жорстка. Еволюція знає свою справу. Я прощупую виїмку, котру залишив своїм пальцем. Там складка, чітко окреслена, і тут я пробую знову і знову, до п’ятої спроби, коли я відчуваю легенький рух, і шостої, коли з’являється дрібнесенька дірочка. У цей розрив мені вдається проштовхнути кінчик нігтя, палець, згодом два пальці, три, чотири, і нарешті мій згорнутий кулак пробиває його наскрізь, і потому чути великий вилив, водоспад при початку життя. Мій водяний захист зникає.

Тепер я ніколи не дізнаюся, як закінчилася б уся справа з фотографією чи поїздом о дев’ятій. Клод за дверима кімнати, нагорі сходів. У руках у нього має бути по валізі, він готовий до спуску.

Мати озивається криком, що звучить як розчарований стогін.

— Ох, Клоде.

— Що тепер?

— Мої води. Відходять!

— Потім розберемося. На поїзд.

Він, певно, думає, що це хитрощі, продовження суперечки, огидна форма жіночого нездоров’я, — він занадто розлютований, щоб звертати на це увагу.

Я струшую з себе водну оболонку — мій перший досвід роздягання. Я незграбний. У трьох вимірах усі три видаються зайвими. Я передчуваю, що матеріальний світ буде непростим викликом. Мій скинутий саван обкручується мені навколо колін. Не важливо. Під моєю головою щось нове. Я не знаю, звідки знаю, що робити. Це загадка. Деякі знання — від самого початку з нами. У цьому разі — ось це та поверхневе уявлення про метрику в поезії. Усе-таки не чистий аркуш. Я підношу ту саму долоню до щоки та прослизаю далі уздовж м’язистої стінки матки, щоб дотягнутись донизу та знайти її шийку. Вона міцно стискає мою потилицю. Ось вона, при отворі у світ, який я акуратно промацую манюсінькими пучками, —і миттю, мовби промовили якесь заклинання, прокидається величезна сила моєї матері, стінки навколо мене беруться брижами від дрожу та стискаються. Це землетрус, це велетка ворушиться у своїй печері. Як підмайстерко чаклуна, я нажаханий, а потім розчавлений вивільненою міццю. Треба було мені чекати своєї черги. Тільки дурний жартуватиме з такою силою. Дуже здалеку я чую, як мати кричить. Це може бути крик по допомогу або зойк тріумфу чи болю. І тоді я відчуваю її, мою корону, у себе на маківці — на один сантиметр розширену! Відступати нікуди.

Труді заповзла на ліжко. Клод десь біля дверей. Вона задихається, збуджена й дуже налякана.

— Воно почалося. Так скоро! Викликай швидку.

Якусь мить він нічого не каже, тоді просто питає:

— Де мій паспорт?

Це мій недогляд. Я його недооцінив. Увесь сенс раннього народження був у тому, щоб зруйнувати Клода. Я знав, що він — суцільні неприємності. Але я вважав, що він кохає мою матір і залишиться з нею. Я починаю усвідомлювати силу її духу. Поверх веселого деренчливого стуку монет об косметичку — Клод риється в її сумочці — вона каже:

— Я його сховала. Унизу. Якраз на випадок, якщо це станеться.

Він усе зважує. Він працював із нерухомістю, володів хмарочосом у Кардіфі та знає, що таке угода.

— Скажи мені, де він, і я викличу тобі швидку. А потім піду.

Її голос обережний. Вона уважно спостерігає за своїм станом, чекає на нову хвилю, бажаючи її та боячись.

— Ні. Якщо я сяду, то ти теж.

— Добре. Швидкої не буде.

— Я подзвоню сама. Щойно тільки...

Щойно тільки друга перейма, сильніша за першу, мине. Знову її мимовільний крик, і все тіло стискається, поки Клод перетинає кімнату, підходить до ліжка, до тумбочки збоку, щоб від’єднати телефон, поки мене жорстоко здавлює та підіймає, й засмоктує вниз і назад на дюйм чи два з мого лежбища. Залізний обруч стискається довкола голови. Три наші долі спресовано в одній утробі.

Коли хвиля відступає, Клод, ніби офіцер на кордоні, безвиразно каже:

— Паспорт?

Вона хитає головою, чекає, щоб віддихнутися. Вони утримують одне одного у певній рівновазі.

Вона відсапується і каже рівним голосом:

— Тоді тобі доведеться бути акушеркою.

— Не моя дитина.

— Це ніколи не дитина акушерки.

Вона налякана, але може настрахати його своїми інструкціями.

— Коли воно вийде, то буде обличчям донизу. Ти його візьмеш, обома руками, дуже обережно, підтримуючи голівку, і покладеш на мене. Так само обличчям донизу, між моїми грудьми. Біля серця. Не хвилюйся про пуповину. Вона сама перестане битися, і воно почне дихати. Ти покладеш на нього двійко рушників, щоб йому було тепло. Потім чекаємо.

— Чекаємо? Господи. На що?

— Щоб вийшла плацента.

Кривився він чи блював, я не знаю. Він міг ще сподіватися, що зможе з цим розібратися та впіймати пізніший поїзд. Пірнути під рушник. Дихати. Не казати ні слова. Але «воно»! Звісно, рожеве чи блакитне!

Я уважно слухаю, зосереджено запам’ятовуючи, що робити.

— Так, іди і принеси багато рушників. Буде брудно. Пошкреби руки щіточкою для нігтів, і побільше мила.

Такий геть не готовий до цього всього, так геть далеко від дружнього берега, чоловік без документів, котрий мав би тікати. Він повертається, щоб іти й робити, що наказали.

І так воно триває, хвиля за хвилею, крики та зойки, і благання, щоби мука припинилася. Нещадний рух, невідступне виштовхування. Я повільно рухаюся вперед, і пуповиння розмотується за мною. Уперед і назовні. Безжальні сили природи заміряються мене розплющити. Я мандрую тою ділянкою, де, як мені відомо, частина мого дядька нерідко проходила з іншого боку. Це мене не бентежить. Що було за його часів піхвою, стало тепер гордим родовим каналом, моєю Панамою, і я величніший, ніж був він, — поставний корабель генів, сповнений гідності неспішного просування, набитий моїм вантажем прадавньої інформації. Жодний посередній член із цим не зрівняється. На одному відтинку я глохну, сліпну й німію, усе болить. Але моя мати кричить від іще більшого болю, правлячи жертву, що її приносять усі матері заради своїх головатих, горлатих немовлят.

Слизька мить податливої, рипливої появи, і ось мене роздягненого висаджено на берег королівства^[33]. Як сміливий Кортес (я пам’ятаю вірш, який батько колись читав)^[34], я вражений. Я дивлюся вниз, із якимось задивуванням і підозріливістю, на ворсяну поверхню блакитного купального рушника. Блакитного. Я завжди знав, принаймні на словах, я завжди якось висновував, що блакитне: море, небо, лазурит, горечавка — голі абстракції. Тепер воно нарешті моє, я ним володію, і воно володіє мною. Прекрасніше, ніж я наважувався вірити. Це тільки початок, на індиговому кінці спектру.

Моє вірне пуповиння, мій рятувальний трос, що не зміг мене вбити, несподівано помирає своєю призначеною смертю. Я дихаю. Божественно. Моя порада новонародженим: не плачте, роздивіться навколо, скуштуйте повітря. Я в Лондоні. Повітря добре. Звуки хрусткі, блискучі від підкручених верхніх частот. Пломенистий рушник, випромінюючи свій колір, нагадує про іранську мечеть Ґогаршад, котра якось змусила батька плакати на світанку. Мати ворушиться, і від цього моя голова повертається. На мить я бачу Клода. Менший, ніж я уявляв, із вужчими плечима та лисячим лицем. Вираз огиди ні з чим не переплутаєш. Вечірнє сонце крізь гілки платана кидає на стелю схвильований візерунок. Ах, радість розпростування ніг, радість розуміння, завдяки будильнику на нічному столику, що вони ніколи не встигнуть на потяг. Але я не маю багато часу, щоб насолоджуватися цим моментом. Мої м’які ребра стиснуті гидливими руками одного вбивці, і мене покладено на привітний сніжно-білий живіт другої.

Її серцебиття далеке, зглушене, але знайоме, як знайомий приспів, котрого не чув півжиття. Це музика з позначкою «анданте», м’які кроки, що ведуть мене до справжньої відчиненої брами. Я не можу заперечувати свого жаху. Але я змучений, як моряк із розбитого корабля на щасливому березі. Я провалююся, поки океан облизує мені щиколотки.

* * *

Ми з Труді, певно, задрімали. Я не знаю, скільки хвилин минуло, поки ми не почули дзвоник. Як виразно він звучить. Клод досі тут, досі сподівається знайти свій паспорт. Либонь, спускався його шукати. Тепер він іде до домофона. Кидає погляд на екран і відвертається. Ніякої несподіванки.

— Четверо, — каже він, радше сам до себе.

Ми споглядаємо. Це кінець. Усе закінчується погано. Інакше й не могло.

Мати пересовує мене, так що ми можемо обмінятися довгим поглядом. Мить, на яку я так чекав. Батько мав рацію, це чудове обличчя. Волосся темніше, ніж я думав, очі блідішого зеленого, щоки досі рум’яні від нещодавніх зусиль, ніс справді манесенький. Здається, я бачу цілий світ у цьому лиці. Прекрасному. Лагідному. Убивчому. Я чую, як Клод перетинає кімнату покірним кроком, щоби спуститися донизу. Не має готової фрази. Навіть у цю мить відпочинку, протягом цього довгого, жадібного погляду в материні очі, я думаю про таксі, що чекає на вулиці. Дарма. Час його відпустити. І думаю про нашу камеру — сподіваюся, не замаленьку —і, за її важкими дверми, виходжені сходинки нагору: спершу смуток, за ним правосуддя, за ним — сенс. А далі — хаос.

Ієн Мак’юен

Горіхова шкаралупа

Лауреат Букерівської премії за роман «Амстердам», автор «Спокути», що отримала оскароносну екранізацію, переповідає безсмертну трагедію з іще ніколи не баченої точки зору.

«Розумний, дотепний і цілковито захопливий роман... Переконлива демонстрація Мак’юеном хисту оповідача, точності і контролю над словом, а на додачу — новонабуте щире задоволення від вибагливої словесної гімнастики у стилі Тома Стоппарда»

The New York Times

«Компактний та принадний... Текст — стрункий та жилавий, часто — просто розкішний. Мак’юен показав себе як один із найдосвідченіших майстрів сюжету та стилю».

The New York Times Book Review

«Неймовірний... Несподівано напружений, блискуче інтелектуальний та глибинно серйозний».

Washington Post

Примітки

1

«Так має бути», зі струнного квартету № 16, Ор. 135 Бетховена (тут і далі — прим. пер.).

(обратно)

2

Шордіч — район в Іст-Енді, у східному Лондоні; етимологічно його назва, ймовірно, походить від слів sewer ditch — «каналізаційна канава», «риштак».

(обратно)

3

Вірш Роберта Сервіса (1874-1958) і поема Томаса Стернза Еліота (1888-1965).

(обратно)

4

Неокласичний стиль XVIII ст., названий на честь його засновників, братів Роберта і Джеймса Адамів.

(обратно)

5

Рядки з «Кануну святої Агнеси» Джона Кітса й «Гімну приреченої молоді» Вілфреда Оуена.

(обратно)

6

Район у центрі Лондона, у Вестмінстері. Дослівно «Ліс святого Йоана» («святого Джона»): колись на цьому місці був ліс, який належав лицарям ордену святого Йоана — госпітальєрам.

(обратно)

7

3 «Улісса» Джеймса Джойса, розділ «Сцилла і Харибда», пер. О. Тереха й О. Мокровольського.

(обратно)

8

Дягель (Archangelica oficinalis)— трав’яниста медоносна рослина родини зонтичних.

(обратно)

9

Девіз на гербі Вільяма Шекспіра.

(обратно)

10

«Вміють тут плакать над горем» — з «Енеїди» Вергілія, 1:462, пер. М. Білика.

(обратно)

11

3 «Улісса» Джеймса Джойса, розділ «Телемак», пер. О. Тереха й О. Мокровольського.

(обратно)

12

3 невеликими змінами — цитата з «Левіафана» Т. Гоббса, пер. Р. Димерця, В. Єрмоленка, Н. Іванової, Є. Мірошниченка, Т. Олійник.

(обратно)

13

Прімроуз-гіл, дослівно — «Первоцвітовий пагорб», — один із найпрестижніших і найдорожчих районів у північному Лондоні, із північного боку Регентського парку.

(обратно)

14

Пісня Елтона Джона 1973 року, присвячена Мерилін Монро, яка померла за 11 років до того; 1997 року він записав нову версію пісні в пам’ять про принцесу Діану.

(обратно)

15

Рядок із однойменного сонета Майкла Дрейтона, англійського поета єлизаветинської доби.

(обратно)

16

Вірш англійського поета XVI — XVII ст. Джона Донна.

(обратно)

17

Табір біженців і недокументованих мігрантів поблизу французького Кале, де осідали люди, що намагалися потрапити до Британії.

(обратно)

18

Британська назва Ла-Маншу.

(обратно)

19

Рядки з «Річарда II» Вільяма Шекспіра, пер. Валентина Струтинського.

(обратно)

20

Район на південно-східній околиці Лондона.

(обратно)

21

«Вихід» (Exodus)— фільм 1960 року про історію заснування держави Ізраїль у 1948 році.

(обратно)

22

Трохи змінені рядки з пісні Френка Сінатри Му Way.

(обратно)

23

Му Blue Heaven — пісня Джина Остіна, американського співака 1920 — 1930-х років.

(обратно)

24

Клод намагається й не може відтворити рядок із Шекспірового «Макбета»: But screw your courage to the sticking place (дія I, сцена 7), дослівно — «Кріпи свою відвагу до міцного місця». У пер. Б. Тена — «Лиш відвагу ти напруж».

(обратно)

25

Цитата з монологу Гамлета (дія III, сцена 1), пер. Г. Конура.

(обратно)

26

Бетнал-Ґрін — район у лондонському Іст-Енді, в окрузі Тауер-Гемлетс, дослівно — «окрузі тауерських сіл».

(обратно)

27

Нейтруа (neutrois)-небінарна «нейтральна» тендерна ідентичність, близька до агендерності. Два духи — тендерна ідентичність, характерна для традиційної культури корінних народів Америки: вважається, що в тілі «дводухої» людини живуть одночасно жіночий та чоловічий дух, відповідно, такі люди можуть носити одяг і виконувати ролі, притаманні і жінкам, і чоловікам. Бігендер —«подвійна» тендерна ідентичність, притаманна людям, які відчувають, що належать до двох тендерів одночасно або в різні проміжки часу (не обов’язково ці два тендери — жіночий та чоловічий, вони також можуть бути небінарними).

(обратно)

28

Ідеться про вірш Ендрю Марвелла, англійського поета-метафізика XVII ст., «До його соромливої коханої».

(обратно)

29

Образливі імена, якими обмінювалися англійці, шотландці та французи відповідно (Jock, слово, що також означає «мужлан», — образливе звертання до шотландців).

(обратно)

30

Тед Гюз (1930-1998) — англійський поет і чоловік американської поетки та письменниці Сильвії Плат (1932-1963), відомої її роботою з жанром сповідальної поезії. Джеймс Фентон (нар. 1949) — англійський поет, журналіст і літературний критик. Шеймас Гіні (1939-2013) —ірландський поет, письменник і перекладач, лауреат Нобелівської премії з літератури 1993 року.

(обратно)

31

Корибанти — міфічні істоти, супутники богині Кібели.

(обратно)

32

Викривлена цитата з «Гамлета» (дія 3, сцена і), пер. Л. Гребінки.

(обратно)

33

Цитата з «Гамлета» (дія 4, сцена 7), пер. Г. Конура.

(обратно)

34

Ідеться про вірш Джона Кітса «Вперше прочитавши Гомера в перекладі Чепмена», пер. В. Мисика.

(обратно)

Оглавление

Один

Два

Три

Чотири

П’ять

Шість

Сім

Вісім

Дев’ять

Десять

Одинадцять

Дванадцять

Тринадцять

Чотирнадцять

П’ятнадцять

Шістнадцять

Сімнадцять

Вісімнадцять

Дев’ятнадцять

Двадцять

*** Примечания ***