Хрестики-нулики
Те, що Імас належить до планет із розвиненою машинною цивілізацією, було відомо здавна. Але жодному міжзоряному розвідникові не доводилося зустрічатися з її мешканцями. Ніхто навіть гадки не має про їх зовнішній вигляд. Тут щось незрозуміле виходило. Підлітає розвідник до планети. Прилади фіксують інтенсивний радіозв’язок на дотелевізійному рівні. Не бог зна що, а все ж чимало, коли порівняти Імас з деякими малорозвиненими планетами, де іншої звуковідтворюючої техніки, крім фонографів та грамофонів, не знають.
Видно, що імаська цивілізація у правильному напрямі розвивається — війнами планета не понівечена, ліси, поля, гори й моря не забруднені, покидьками й сміттям не захаращені. От тільки чомусь міста свої імасці під непрозорими велетенськими куполами ховають. Та це вже справа смаку.
Розвідники, передбачаючи радісну зустріч, сідають біля якого-небудь імаського купола і намагаються знайти вхід. Дарма. Ні входу, ні перелазу, ні найменшої шпаринки в гладенькій, лискучій стіні не виявляють. Не йдуть, значить, імасці на встановлення контактів, не прагнуть до спілкування з братами по розуму. Зрештою, всегалактична рада координації міжзоряних зв’язків вирішила дати спокій відлюдькуватим самітникам з планети Імас.
Їм добре було приймати такі ухвали, у них під контролем тисячі інших планет. А от ми, себто екіпаж трансгалактичного зорельота-рефрижератора, такої розкоші дозволити собі не могли. З вантажем свіжих-свіжесеньких центаврійських помідорів-сливок ми пролітали неподалік від Імасу, коли з’ясувалося, що на борту зорельота відсутній запасний блок гіперпросторового перемикача.
Власне, весь блок нам був непотрібний. Вийшов з ладу, спрацювався графітовий стрижень. Копійчана деталька. Та без неї ми зі своїми помідорами були приречені на багаторічні мандрування в пошуках найближчої ремонтної бази. Уявляєте, кому після тих мандрувань будуть потрібні помідори-сливки і що від них залишиться, навіть у нашому надійному суперрефрижераторі?
Ми лаяли на всі заставки механіків, начальника служби експлуатації Галактплодотрансу, дурні інструкції, за якими, бачте, виключалася можливість виходу з ладу того графітового стрижня. Та хіба лайка могла зарадити лихові?
Наш капітан Савелій Ма’драгоренко похмуро розглядав на карті відтинок Галактики, де нас застукала біда. На відстані сорока світлових років не було видно жодного червоного кружка з зображенням схрещених молота й зубила — емблеми ремонтної служби Космофлоту.
— Чи є поблизу планети з достатньо розвинутою цивілізацією? — запитав Савелій штурмана Бена Н’огами.
Бен скрушно похитав головою: мовляв, ще чого захотіли в такій глушині…
І тут я, молодий, недосвідчений технік-практикант, дозволив собі з огляду на критичні обставини втрутитися в розмову моїх старших колег та вчителів, звернувши їх увагу на позначену зеленим кольором (кольором розуму) планету Імас.
Савелій з Беном недовго сміялися над моєю недолугою пропозицією — не до сміху було. А потім спокійно, мов на уроці з космонавігації, розповіли мені все, що на той час було відомо про Імас.
За науку я подякував, але від пропозиції не відступився, ще раз звернувши увагу старших товаришів на те, що іншого виходу в нас нема. Або Імас, або доведеться переробляти наші помідори на томатний сік. Як не дивно, а саме згадка про переробку помідорів їх переконала. Чи й справді іншого виходу не було.
Отак через мою настирливість ми опинилися на загадковій планеті, біля одного з її міст-куполів, під яким ховалися нікому не відомі імасці.
У першу розвідку капітан відрядив мене з Беном, а сам залишився пильнувати зореліт. На аварійному планетоході доїхали до найближчого таємничого купола. Об’їхали його довкола, пересвідчившись, що розвідники не брехали, — ні тобі входу, ні перелазу, ні шпаринки не знайшли.
Їїздимо потихеньку довкола, штурман уже й сердитися почав. «За дурною головою — нема ногам спокою», — каже і на мене суворо поглядає, натякаючи на те, чию конкретно голову він має на увазі.
Я в суперечку з ним не встряю, пильненько стіну ту непроникну розглядаю, на щось сподіваючись. Отак розглядав-розглядав, аж раптом бачу в одному місці, невисоко над землею, щось намальовано.
— Півгодини тому ми проїздили тут і ніякого малюнка не було, — кажу я Бенові. — Звідки він міг тут з’явитися? Хто його намалював, коли поблизу живих істот не видно?
Бен Н’огами й слухати не хоче — пропонує до зорельота повернутися. А я затявся (сам не знаю, звідки в мене оте нахабство з’явилося в розмові зі старшим).
— Точно, — кажу, — пам’ятаю, чистою була стіна в цьому місці. Я ще увагу звернув на той химерного вигляду кущик, що так нагадує земну чорну смородину. А чорна смородина — моя улюблена ягода, в ній, як відомо, вітамінів різних чимало.
Моя впертість усе-таки змусила замислитися штурмана. Планетохід ми зупинили, підійшли ближче і почали розглядати те, що на стіні намальовано. Нічого особливого, на перший погляд. Дві паралельні лінії перетинались під прямим кутом з двома іншими, теж паралельними, лініями.
Приблизно так:
Довго ми з Беном мізкували над тим, що б цей символ міг означати й звідки він тут узявся, але нічого вірогідного не надумали. З тим і повернулися на рефрижератор, розповіли про наші пошуки Ма’драгоренку, про дивний символ теж поінформували. Позітхали над власного нещасливою долею й уклалися відпочивати.
Сплю я й думаю про загадковий малюнок. Щось вій мені знайоме нагадує. От тільки що?
Наступного дня в розвідку зі мною пішов сам Савелій Ма’драгоренко. Під’їхали до того ж чорносмородинового куща — малюнок на місці.
Довго ми перед ним із капітаном стояли. І так, і сяк прикидали — нічого не виходить. Ма’драгоренко його навіть до записника перемалював, сподіваючись проаналізувати незрозумілий символ з допомогою кібернетичного мозку, якщо, звичайно, у нашого корабельного кібера вистачить потужності для аналізу загадки цивілізації невідомого типу.
Уже йти збиралися, коли впала мені в око невеличка грудочка крейди, яку хтось, немов зумисне, поклав неподалік малюнка. Беру я ту крейду й майже автоматично малюю хрестик в одній з клітинок, утворених прямими, що невідомо для чого перетинаються.
Ось так:
Намалював, обернувся, щоб іти, коли Ма’драгоренко хапає мене за рукав, тягне назад до малюнка, і я бачу, що в іншій клітинці невідомо звідки з’явився нулик. Ця дивовижа виглядала тепер так:
Роззявивши роти (капітан теж роззявив — це я не вигадую), стоїмо, дивимося на малюнок і… нічого второпати не можемо. Тобто це Ма’драгоренко нічого второпати не може, а мені той нулик наче очі відкрив, змусив згадати безхмарні шкільні роки, коли на задній парті я з приятелем… Окрилений згадкою про щасливе дитинство, я беру крейду й впевнено малюю ще один хрестик:
Ма’драгоренко все ще нічого не розуміє, а на малюнку тим часом з’являється другий нулик:
Я негайно, з давно підзабутим азартом, відповідаю:
Та з поспіху, як відомо, ніколи нічого путнього не виходить. Третій нулик з’являється в центральній клітинці, і чорна груба лінія перетинає малюнок навкіс:
— Програли! — зойкнув у розпачі Ма’драгоренко, який нарешті теж видобув із підсвідомості згадки про безжурні шкільні літа, йому це, звичайно, з огляду на вік і службове становище зробити було важче.
Завжди стриманий капітан в’їдливо зауважив:
— По-перше, якщо ви, товаришу практикант, про щось важливе здогадалися, то треба було негайно доповісти мені, а по-друге, якщо вже взялись грати в хрестики-нулики, то принаймні можна не програвати так по-дурному.
Поки ми обмінювалися враженнями й думками, на малюнку всі хрестики й нулики раптом зникли, наче їх хтось вогкою ганчіркою витер.
— А якщо ми ще раз спробуємо? — наважився я внести конструктивну пропозицію.
— Спробуємо, неодмінно спробуємо, — заспокоїв мене капітан. — Тільки цього разу грати буду я.
Він намалював хрестик у центрі ліній, що перетинаються, і нам довгенько довелося чекати на відповідь. Скидалось на те, що наші супротивники роздумують: грати їм ще одну партію з такими інтелектуально відсталими типами чи не грати.
То були вирішальні хвилини. Навіть капітан хвилювався так, що в нього почали тремтіти руки. Це його хвилювання мало не стало фатальним. Коли гра почалася, збентежений Ма’драгоренко програв другу партію.
На початок третьої партії довелося чекати ще довше. Взагалі-то я теж плюнув би на таких пришелепуватих партнерів і пошукав би когось іншого для цієї нехитрої забавки. Однак слід віддати належне ввічливості мешканців загадкової планети, вони не поспішали з висновками, попри явну нашу розумову убогість.
Навчені гірким досвідом, третю партію ми, напруживши всю свою волю, довели до нічиєї і цим, либонь, хоч трохи зацікавили імасців, бо на пропозицію зіграти вчетверте вони відгукнулись досить жваво.
Ми вибороли ще одну нічию. Після чого перший хід зробили наші супротивники. Видно було, що дві нічиїх підряд збентежили любителів гри в хрестики-нулики із загадкової планети Імас. Ма’драгоренко, який швидше за мене оговтався в критичній ситуації (що то значить капітан рефрижератора!), скористався тим збентеженням і п’яту партію виграв. Наша зверху була й у шостій партії. З півгодини після цього тривала пауза. На пропозиції продовжити змагання ніхто не відповідав.
Аж раптом у космолінгофонах, про які ми забули, в тих самих портативних автоматичних перекладачах, що дозволяють спілкуватись усім розумним істотам нашої Галактики, щось задзижчало, й ми почули врочисте: «Привіт вам, о брати по розуму!» Здивовані, ми обернулися і побачили біля чорносмородинового куща чотирьох симпатичного вигляду громадян, а за кущем широко відчинені ворота до оповитого таємницями імаського міста…
Так було встановлено контакт з мешканцями планети Імас. Виявляється, вони й нашим попередникам пропонували зіграти в хрестики-нулики. Залюблені в цю гру, імасці вважають її неодмінною ознакою розвинутої, миролюбної цивілізації. «Той, хто грає в хрестики-нулики, не здатний вчинити лихого живій істоті», — записано в їх найголовніших моральних кодексах.
Суворі, заклопотані справами розвідники минали пропоновані малюнки, накликавши на себе підозру інтелектуальної нерозвинутості та агресивності. А з малорозвинутою й агресивною цивілізацією на Імасі не хотіли мати справу. Ворота їхніх міст залишалися зачиненими.
Графітовий стрижень ми на Імасі знайшли. Швиденько відремонтувалися і гайда на Землю.
Та вже як почне не щастити, то не щастить до кінця. Легше було встановити контакт з таємничими імасцями, залюбленими в хрестики-нулики, аніж із комірниками земних баз Галактплодотрансу. Рік ми кружляли довкола Землі зі своїми центаврійськими помідорами. А комірники мов змовилися: «Нема тари. Нема місць у холодильниках. Ми не замовляли. Ми не просили. Везіть свої помідори в якесь інше сузір’я».
Одним словом, ми грали на земній орбіті в хрестики-нулики доти, поки наші центаврійські красені текти не почали. Нарешті Ма’драгоренкові вдалося, користуючись давніми зв’язками, здати помідори третім сортом на томатний завод.
Після цього я вже якось менше пишаюся тим, що знайшов шлях до розв’язання імаської таємниці. Чого варте моє відкриття порівняно з тим, що вдалося зробити старому космічному вовкові.
Твір відшукав Володимир ВОРОБЙОВ, 2018.
