Треба було нарешті на щось зважитися. Вирішити раз і назавжди. На ціле життя. Вже другий місяць я упадаю коло Наталки. Тричі був з нею в кафе «Експрес». П’ять разів нас бачили разом на вечорах відпочинку в Будинку культури. Подивилися сім кінофільмів (із них один двосерійний).
Далі так тривати не могло. Тут уже, як кажуть, одне з двох: або ми притьмом поспішаємо до Палацу одружень, або нічого дівчині дурити голову.
З тими роздумами й ваганнями прителіпався я до парку культури, щоб там усе на самоті вирішити.
Порожньо з парку. Та й кого в таку непривітну осінню пору потягне на вкриті змокрілим почорнілим листом алеї? Крім, звичайно, таких безнадійно закоханих, як я. Взагалі-то й на мене той осінній пейзаж справив гнітюче враження, навернув до сумних і невеселих думок. Тридцять п’ять років, а я ще не обрав собі вірної подруги життя, парубкую, тоді як усі мої друзі давно дітей колишуть. Під такий настрій недовго й одружитися.
Може, так і трапилося б, якби не він. Я не одразу навіть запримітив його маленьку постать на парковій лаві. Він примостився на ній скраєчку, мов сіре замерзло горобеня. Сидів тихо, наче побоювався, що зараз із мокрих чорних чагарників вискочить який-небудь страшний звір.
Я й собі сів на ту лаву. Вона виглядала порівняно сухішою. Сів і заглибився в роздуми про Наталку і свої подальші життєві справи.
«Ні, — думалося мені, — слід уже приставати до якогось берега. Дівчина вона симпатична. Трохи дурнувата, так це, здається, для родинного щастя навіть краще. Вирішено! Завтра, а то ще й сьогодні запропоную їй руку, серце і моє чотирнадцятиметрове помешкання в будинку для одинаків та малосімейних».
— Не робіть цього, дядьку, — раптом щось цвірінькнуло поряд.
Здивований. я озирнувся навколо. Малюк сидів скоцюрбившись на тому ж місці. На мене й не дивився, заглиблений у якісь свої невеселі думи.
— Це ти сказав? — про всяк випадок перепитав його я.
— Так, це я сказав, — спокійно й тихо відповів малюк.
— А чого я, власне, не повинен робити?
— Не одружуйтеся, — тим же спокійним, я б сказав, навіть байдужим, тихесеньким голосочком порадив мені хлопчина.
— Звідки ти знаєш, що я збираюся одружуватися? Що за дурниці ти верзеш? І хто ти такий взагалі? — його непрохана порада чомусь обурила мене. — Ач, яке мало, а вже суне свого носа в чужі горшки!
Він не надав уваги моїм гнівним вигукам. Здавалося, що я для нього взагалі не існую. Вів своєї все тим же спокійним голосом:
— Не треба вам одружуватися, дядечку. Нічого путнього з того не вийде. Вона таки справді дурненька, ваша, як її… Наталка. Але радості з того мало. Скоро ви в цьому переконаєтеся, та буде пізно. Встигне народити вам трійко дітей, і ви вже від неї нікуди не рипнетеся. З горя почнете хилитися до чарка. Почнуться скандали, сварки і вдома, і на роботі. Витверезники. Примусове лікування від алкоголізму. Діти ваші вчитимуться погано. Старшим, як підросте, зацікавиться дитяча кімната міліції. Середульший стане футболістом — усе життя просидить запасним в командах другої групи. Дочка рано вискочить заміж. Чоловік її кине. Вона з онуком-хуліганом повернеться до вас…
Говорив цей малюк, немов читав. На мене ні разу й не глянув. А я вірив йому, вірив кожному його слову. Була в тих словах зовсім не дитяча переконливість, правда, розуміння всіх можливих життєвих ситуацій.
— Звідкіля ти такий розумний? — спробував я сховатися за іронічною посмішкою.
— Я з двісті тринадцятої школи, — відповів він охоче. — І зовсім я не розумний. У мене он двійка з алгебри намічається в чверті.
— От і посидів би зайву годину над алгеброю, аніж отут по-дурному язиком плескати, людей лякати.
— Двійка однаково буде. Це я точно знаю. Сиди не сиди.
– І все ото ти знаєш, — я знову вирішив якось допекти цього віщуна.
— Знаю. І про двійку. І про вас усе знаю. Про ваше майбутнє. Не хочу знати, а знаю. Сам не відаю — звідки воно береться. Ну, скажіть, для чого мені ваше майбутнє, та ще отаке нікудишнє?
Він вперше глянув на мене. Очі в малюка були по-дитячому чисті, допитливі, широко відкриті. Тільки десь у самісінькій їх глибині причаївся смуток. А може, й не смуток — щире здивування.
Що я міг йому відповісти? Справді, таке моє майбутнє не тільки йому, а й мені на дідька лисого здалося.
— А що ти ще вмієш? — вирішив я з’ясувати про всяк випадок, бо хто їх знає, цих сучасних дітей — сидить таке мале й непоказне, а на нього акселерація тисне, підганяє невідомо куди і для чого.
— Раніше ще й літати трохи вмів. Мати заборонила, після того як розбехкав її улюбленого вазона. Невдало приземлився. Ще машини міг зупиняти — мотори їм вимикав на ходу. Один шофер таки здогадався. Пообіцяв таткові поскаржитися. А батько в мене серйозний — жартів не любить. А от з відгадуванням майбутнього нічого не виходить. Намагаюся мовчати. В школі мене так Мовчуном і прозвали. Тільки що з того мовчання, коли я однаково все про всіх знаю. Я оце й надумав — дай комусь про його майбутнє розкажу. Ну, таке майбутнє, яке нікого не влаштовуватиме. От як у вас. Ви кричати почнете, лаятися, пообіцяєте директору школи поскаржитися. Може, після того в мене всі неприємності й закінчаться, як з машинами і літанням. Довго довелося людину з поганим майбутнім шукати, аж поки нас надибав.
— Ну, й що тепер буде? — зацікавився я дальшим перебігом подій.
— Нічого не буде, — сумно відповів малюк. — Ви послухаєтеся мене — знайдете собі розумнішу дружину. І все у вашому житті піде трохи інакше. Дітей буде не троє, а четверо. Одне з них навіть у доктори математичних наук виб’ється. Молодший син гратиме центральним нападаючим у збірній і заб’є вирішальний м’яч у фінальній зустрічі на першість світу в тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертому році. То чого ж вам скаржитися на мене директору школи?
— Так, чого б оце я з доброго дива робив неприємності такому симпатичному малюкові, — погодився я, відчуваючи щиру правду в словах маленького віщуна.
— От бачите! А мені що робити? Може б, таки пішли, поскаржилися б? Хіба ж так важко це зробити? — зі сльозами на очах просив хлопець.
— Вибачай, друже, — сказав я, підводячись з лави, — ніколи. Мені треба ще сьогодні встигнути залагодити свої справи з Наталкою і кинутися на пошуки тієї іншої, розумнішої. До речі, ти не підкажеш, як її звуть?
Він заперечливо похитав головою, теж підвівся зі свого місця. Ковтаючи сльози, пішов до виходу з парку, несучи на своїх маленьких плечах важкий тягар чужого майбутнього. Пожалів я його в ту хвилину. Справді, що це за життя для хлопця серед чужих біографій. Немов у відділі кадрів.
— Не сумуй, хлопче! — гукнув йому навздогін. — Це пройде! Обов’язково минеться! Я, коли в твоєму віці був, теж літати пробував і чужим майбутнім цікавився. Це вже така, либонь, дитяча хвороба. Як-от кір або коклюш… Плюнь ти на чуже майбутнє, плюнь, розітри і берись за алгебру.
Малюк обернувся до мене, подивився з жалем і тихим, тоненьким від стримуваних сліз голосом сказав:
– Її звуть Лідою. Запам’ятайте, дядечку.
Твір відшукав Володимир ВОРОБЙОВ, 2018.
