Проект наказу був гранично конкретним і категоричним. Навіть непричетна до управлінських справ людина, ознайомившися з ним, легко могла уявити, за які такі гріхи звільняється з роботи молодший інспектор Петро Басалик.
Начальник управління Степан Митрофанович Вергун подумки похвалив авторів наказу — хлопців з відділу кадрів, а себе поздоровив з тим, що нарешті позбудеться працівника, непридатного для виконання елементарних канцелярських обов’язків. Аж здригнувся, згадавши легковажні папери, що виходили з-під пера того Басалика. А з якою кричущою недбалістю ставився молодший інспектор до вказівок Степана Митрофановича? Та що там Степана Митрофановича! Басалик критикував і деяких керівників главку! Ще й на зборах розводився про бюрократичні методи і казенний стиль роботи. Послухати його, то управління взагалі треба закрити, витуривши попередньо куди подалі товариша Вергуна.
«Ну, це ми ще побачимо, кого першого звідси витурять, — думав Вергун. — Якщо тобі в нас не подобається, будь ласка, ніхто вас не тримає, товаришу Басалик. Не хочете за власним бажанням? Гаразд. Ми вас як такого, що не відповідає посаді».
Вергун узяв авторучку і поставив під наказом свій чітким підпис. Нараз світло в люстрі і в лампі на столі почало тьмяніти, блимати, почулося якесь підозріле дзижчання. Все це трохи здивувало Степана Митрофановича. Він знав, що цієї пізньої вечірньої пори в управлінні вже нікого нема.
Так тривало кілька хвилин, аж поки лампочки, блимнувши востаннє, погасли зовсім. Дзижчання теж припинилось, і Степан Митрофанович відчув, що в кабінеті він уже не сам. Хтось стояв біля нього.
У привидів товариш Вергун ніколи не вірив. Теоретично. Та в цій конкретній ситуації він ладен був негайно дременути світ за очі від несподіваної прояви, яка тупцялася в нього за спиною.
Може, й утік би ганебно із свого робочого місця Степан Митрофанович, аж тут світло знову засвітилось, а проява сказала голосом Петра Басалика:
— Я прийшов, Степане Митрофановичу, подякувати вам за цей наказ. Давно вже збирався, та все не щастило відрегулювати апарат так, щоб потрапити до вас якраз тоді, коли ще чорнило не висохло під історичним документом.
Після цього, звичайно, товариш Вергун схопився на рівні, обернувся до Басалика і нестямно загукав:
— Ви!.. Ви!.. Ви!..
Обурення завадило йому висловитись до кінця. І не тільки обурення. Те, що побачив Степан Митрофанович, потребувало зовсім інших слів. За спиною в нього справді стояв Петро Басалик. Тільки якийсь не такий. Сивий, статечний, у великих, мов два блюдця, окулярах. І костюм на ньому дивного крою. А в руках — хитромудра штукенція, схожа на пласку валізку, прикрашену різнокольоровими клавішами, кнопками, перемикачами.
Угледівши все те, Степан Митрофанович приголомшено замовк. А Басалик стояв поруч, чемно всміхався, даючи ошелешеній людині отямитись.
Коли ж Вергун трохи заспокоївся, Петро спокійно й розважливо заговорив, не чекаючи питань:
— Не дивуйтеся, не дивуйтеся, шановний Степане Митрофановичу. Ви, людина із солідним досвідом і деякими знаннями в окремих галузях, досить легко, я думаю, зрозумієте, що й до чого. Я справді прийшов подякувати вам за те, що двадцять років тому ви звільнили з роботи молодого, легковажного, самовпевненого Петра Басалика. Так, для мене це трапилося двадцять років тому. Яким чином? Зараз я поясню. Вигнаний вами з управління Басалик згадав, що він таки інженер, а не переписувач паперів, і влаштувався на роботу до одного науково-дослідного закладу. Невдовзі захистив кандидатську дисертацію, потім докторську. Це, однак, не завадило йому у вільний час змайструвати невеличку портативну машину часу. З її допомогою людина може подорожувати по своїй біографії куди їй заманеться. Після цього я спитав себе: «Ким би ти був, якби товариш Вергун не витурив тебе з управління? Не підписав тоді цього історичного наказу?» Перейнявшись щирою вдячністю, поклав собі неодмінно подякувати вам за все, що ви зробили для мене. Чому обрав саме цей день? Розумієте, вибір у мене, на жаль, був обмежений. Не хочеться вам псувати настрій, але…
— Що «але»?.. Кажіть же… Не тягніть… — чомусь захвилювався Степан Митрофанович.
— Я думаю, вас повинно тішити те, що своїм наказом ви, шановний Степане Митрофановичу, відкрили нові обрії науки. На цьому тлі той нікчемний факт, що після мого звільнення товариш Вергун втримався на посаді начальника лише тиждень, нічого не важить. Я тоді згарячу накатав листа до міністерства. Для його розгляду призначили комісію, яка в усьому швиденько розібралася. Тож вас і звільнили за бюрократизм і голе адміністрування. Мені пропонували навіть повернутися до управління. На щастя, я не погодився. Отже, ще раз велике вам спасибі за все, Степане Митрофановичу. Скільки житиму, не забуду вашого ставлення до мене…
— А ви той… не пробували мене знайти з допомогою вашої машини в якихось пізніших часових відтинках?
— Пробував. Нічого не вийшло. Та ви не хвилюйтеся. Думайте про свою роль у науковому прогресі. Бувайте здорові.
Петро щось натиснув у своєму апараті. Почулося вже знайоме Вергунові дзижчання. Світло почало тьмяніти, блимати, поки не вимкнулося зовсім. А коли лампочки засвітилися знову, Басалика вже й сліду не було.
Степан Митрофанович лишився наодинці з тривожними думками. Від лихих передчуттів щеміло серце. Пробував заспокоїти себе міркуваннями про свою роль у науці. Але ті міркування його не тішили. За ними вставали грізні слова: «За бюрократизм і голе адміністрування».
Саме вони мали найпереконливіший вигляд у розповіді Басалика, були тією реалістичною подробицею, яку ніхто вигадати не міг. «Лише тиждень. Лише тиждень», — відлунювали в голові слова славетного винахідника.
Вергун узяв наказ про звільнення і ще раз уважно перечитав його. Так, усе чітко сформульовано. Справді, історичний наказ. Тільки Степанові Митрофановичу в цій історії не залишається місця. Не для нього вона. Басаликові — слава, а Вергунові — «за голе адміністрування»?
А дзуськи! Спасибі, шановний Петре… Як вас там?.. Здається, Іванович. Дякую за попередження. Тільки нікуди ви звідси не підете. Ні до якого науково-дослідного закладу не потрапите. Не буде вам ні кандидатської, ні докторської, ні машини часу. А будете ви переписувати папери під моїм чуйним керівництвом. Потихеньку, потихеньку опануєте цю нехитру науку.
Степан Митрофанович роздер наказ на дрібні клаптики і викинув у кошик для сміття.
Твір відшукав Сергій ТРОНЬКО, 2017.
