Кімната [Марина Смагіна] (fb2) читать онлайн

Марина Смагіна
КІМНАТА

«Все дивасніше і дивасніше!», — вигукнула Аліса (з великого зачудування вона раптом забула, як правильно говорити).

Льюїс Керрол

Історія, котра сталася зі мною того літа, була настільки неймовірною, що я і сама вже не була впевнена, чи відбувалося це зі мною насправді. Тоді важко було зрозуміти навіть, з чого все почалося. Будь-які межі стерлися. Літо те видалося спекотним, асфальт південного міста плавився під ногами, разом з ним плавилися думки: все здавалося нереальним і дивним, немов марево накрило місто і воно дрейфувало, пливло, ішло, хитаючись і знемагаючи в очікуванні прохолоди; або, може, це я знемагала у передчутті змін у своєму житті.

Усе змішалося того літа, усе переплуталося.

Історія ця незвичайна, майже неймовірна. Збережіть її. Збережіть її для мене.

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Усім привіт! Ну що, як ви там? Знаю, нас давно не було, але… Тепер ми знову з вами і, сподіваюся, на одній хвилі!

Для початку скажу те, що так і проситься бути сказаним тут, у цих стінах, у нашій улюбленій студії, яку ми мали покинути, а тепер нарешті повернулися. Ми сумували за вами, наші любі слухачі. Так, так, запам'ятайте цю мить. Ми сумували. Я сумував особисто. Сумував сумлінно — навіть не сумнівайтеся. Сумував так, як сумують… Втім, мабуть, вам це зовсім не цікаво. Щось я надто захопився. Все-таки місяці без практики так просто не минають… Сподіваюся, що і нас вам не вистачало. Ви ж пам’ятали про нас, правда?

А тим часом — літо! Ви помітили?! Уже справжнє літо прийшло до міста! Не встигли ми схопитися — а воно вже тут. Це можна було б назвати цілковитою несподіванкою, якби календар не попереджав про те, що за весною завжди буде літо. Тому, мабуть, справа радше у моїй неуважності.

Але я знову заговорююся… Ми трошки відвикли від ефірів. Таке буває. Але обіцяю, швидко повернемося до тонусу! Треба закруглятися.

Тому — вітаю і вас, і нас із тим, що Кавун FM повернувся! Бо яке ж літо без кавунів?

І відсвяткуємо ми наше повернення дуже вдалою композицією для такої події. Головне — не просльозитися.

Тож, для всіх тих, хто скучив і чекав — «Life is wonderful» — Джейсон Мраз! Тому що потрібно одне радіо, щоб почути ціле місто!

(НЕ) РОЗДІЛ 0

Літо приходило до міста так, як приходить до людини любов. Спочатку танули найвіддаленіші рубежі, потім розквітали квіти, і раптом — не встигло воно взагалі отямитися, як усе його млосне тіло накривало 30-градусною спекою.

«На Півдні з усім так, — думала вона, — не встигнеш отямитися від попереднього — як наступне вже валиться прямо на голову». Стара вже добряче втомилася від цього.

А ще вона втомилася від речей.

Їх стало надто багато.

Вони нашіптували їй свої історії, вдень і вночі, роками. Сховатися від них було неможливо.

— Ну, що ж це, — пробурмотіла вона, оглядаючи вщент завалену ними кімнату. — Що ж це по вас так ніхто і не прийшов…

Вона чекала довго. Можливо, навіть довше, ніж потрібно.

Але тепер відчувала, що своє вже зробила. Мабуть, більшість із них просто стали забутими, непотрібними. Адже раніше люди приходили, адже раніше щось змушувало їх шукати втрачене. Не все, звичайно. Не все. Лише необхідне.

Треба думати, усьому знайшлася заміна. Мабуть, пора було і їй їх позбутися.

Стара ще раз оглянула кімнату.

Тиша.

Вони мовчали.

Вона не могла так просто їх викинути — на звалище історії, нікому не потрібне, всіма забуте. Можливо, і варто було б так зробити. Можливо, той, хто прийде після неї, не вагатиметься.

Востаннє вона пробіглася поглядом по запиленим хвилям речей. Погляд спинився на коробці, що стояла трохи окремо від решти краму. Ті речі, що лежали всередині, нічим не були особливими. Окрім того, що стара знала, що мала б повернути їх. Просто не знала, як. Зазвичай люди поверталися по них самі… Але чомусь не цього разу. Вони були останніми. Усе закінчилося.

Що ж, буде хтось після. Він зрозуміє.

Стара затиснула у руці свій маленький талісман і вийшла з кімнати. Час було їй повертатися звідси. Час було виходити.

1

— То ти приїдеш у Степове?

Я зітхнула. Хіба можна відмовити рідному дядькові, коли йому потрібна допомога? Навіть якщо ця допомога зіпсує твої плани на літо.

— Звичайно.

Звичайно, я приїду.

Дядько з полегшенням посміхнувся, я майже почула цю посмішку, хоча і не бачила її:

— Ти навіть не уявляєш, як нас виручиш! Дякуємо дуже!

Те, як він зрадів, не могло не викликати посмішки вже у мене. Хоча це, звісно, був не найцікавіший спосіб провести літо, він, мабуть, і не був найгіршим.

— Бо хіба ж усе передбачиш? — продовжував він. — Хто ж знав, що муситимемо їхати. Так би і самі впоралися, але тепер до осені точно не встигнемо вже. Тож можеш собі уявити, як нам пощастило, що ти погодилася допомогти! Приїзди на пару місяців, чи на скільки хочеш… Поживеш тут, допоможеш нам трохи розгребти мотлох, та ще й відпочинеш до всього. Все ж південь, це тобі не в забетонованому Києві смажитися, — він життєрадісно гиготнув. — Мотлоху там, звісно… Добряче понапихано до тієї кімнати. Якась дивакувата стара в тій квартирі жила раніше. Таке враження, ніби вона ту кімнату переплутала зі звалищем. Сусіди кажуть, що таки справді збирала всякий мотлох… Ну, буває. Як на мене, то чудасія якась. Але принаймні компактна. Не загубишся, — дядько знову засміявся.

Поки він говорив, я дещо відсторонено оглядала гармидер у власній кімнаті. Що ж, розгрібання Авгієвих стаєнь — це мені вже точно не в новинку.

— То коли мені краще приїхати?

2

Усім привіт, ми з вами знову на зв’язку!

Агов, народ! Прокидайтеся, попереду цілий день! І краще почати його зараз — коли ще не хочеться заховатися в холодильнику та ніколи звідти не вилазити! Кавуни і кавунчики, кавунчата і кавунчихи! Що, це вже занадто, правда? Температура за бортом — плюс 28 за Цельсієм! І це, на хвилиночку, ранок. Хоча що я вам розказую… Ще трошки — і почнеться справжня спека. А яка спека без нас?

А тепер, у перші хвилини на ефірних хвилях цього ранку — ставимо такий собі літній, спокійний, ранковий трек — «Summer Morning» з альбому «Chillout After Dark». Тому що ми дуже оригінальні, самі знаємо!

З

Таксист мені трапився особливий. Мало того, що за всю дорогу від залізничного вокзалу до потрібного будинку він ні пари з вуст не пустив, то ще і досить пристойну музику слухав. Що вже взагалі розривало будь-які шаблони — трек був дуже нейтральним. І трохи схожим на цього таксиста — безсловесним.

Гучна музика наповнювала салон машини, гойдалася ним, розливаючись навколо, ніби хвилями. Водій мугикав просту мелодію.

Здається, він помітив мій спантеличений вираз обличчя у дзеркалі заднього виду і посміхнувся. Щиро так. Посмішка у нього була справжня. Не ті натягнуті маски, що так часто зустрічаються у великих містах. Мені вона запам’яталася.

— Хороше радіо, — він порушив мовчанку. — Думав, їх не пустять знов до ефіру. Пощастило. Мабуть.

— Мабуть, — погодилася я, хоча гадки не мала, про що він і чому цю станцію взагалі могли колись кудись не пустити.

Машина мчала повз акуратні будиночки із квітучими палісадниками та новенькі багатоповерхівки, що межу-вали напрочуд гармонійно. Подумалося, що деінде таке сусідство виглядало б недолуго. Але чомусь не тут.

Ми під'їхали до потрібного будинку. Я розрахувалася з водієм, подякувала за поїздку та вийшла з автівки. Машина від'їхала, лише коли я зайшла до дверей під'їзду. Вони грюкнули за моєю спиною так, що я аж здригнулася.

Піднімаючись занедбаними сходами, роздивлялася невеселі стіни під'їзду, потріскану стелю, запилюжену підлогу. Усе як усюди — нічого дивного.

Раптом погляд натрапив на невеличкий камінчик, що лежав просто на сходах. Я нахилилася, аби роздивитися його, і одразу подумала — це добрий знак. «Курячий бог». Я чула про такі камінчики — з крихітною дірочкою, що вимило у них море. Вони вважаються талісманами на удачу, передвісниками пригод; колись я навіть чула, що входом до інших, чарівних світів.

Пам'ятаю, скільки літ провела разом з батьками на пляжах, розшукуючи такий талісман для себе. А тепер він, виходить, знайшов мене сам. Я підібрала його, погладила пальцем шорстку поверхню. Чому б і не взяти, як удача сама проситься до рук?

Сходи вперлися в останній поверх — третій — і я опинилася перед зачиненими дверима. Дядько попередив, що його вже не буде в місті, коли я приїду, тож він залишить ключа від квартири під килимком перед дверима. Коли я обережно зауважила, що це не найбезпечніша ідея — отак лишати ключі, він, сміючись, відповів, що коли і знайдеться такий бовдур, якому закортить цю квартиру обчистити, він йому лише допоможе. Маю сказати, що дядька Василя завжди вважали диваком, і це, мабуть, було не найшаленіше з його дивацтв.

Внизу знов грюкнули важкі двері під'їзду. Я поспіхом намацала ключа на підлозі і встромила його до замкової щілини, намагаючись одразу прокрутити його в ній. Він тим часом пручався як міг, скрипів, застрягав, майже стогнав, але не виконував своєї головної функції: не відчиняв дверей! Зрештою ті двері я майже виламала (а звуки кроків лунали усе ближче, і зустрічатися з їхнім джерелом просто зараз у мене не було жодного бажання: надто втомилася від довгої подорожі, аби зараз знайомитися з сусідами), і — о диво! — раптово вони (двері, не сусіди) прочинилися просто переді мною і я ледь не впала у теплу темряву по той бік порога. Ледве втягла всередину за собою невеличку, але незграбну валізу і штовхнула двері, які несподівано з тріскотом захлопнулися. Ну, привіт.

Навколо була просто-таки неправдоподібна темрява. Густа, ніби складалася не просто з відсутності світла, а щонайменше зі смоли. Вона стікала по стінах, плескалася в ногах, наповнювала вуха. Чорна, мов… Мов ніщо. Ніч, і та осяяна місячним сяйвом чи принаймні світлом помаранчевих ліхтарів.

Навпомацки я простягнула руку вздовж стіни у пошуках вмикача. На секунду відсмикнула руку — здалося, що торкнулася чогось не схожого на стіну, але вчасно спіймала себе на цьому русі, аби повернути руку назад. Забагато у світі реальних речей, яких варто було б боятися, щоб лякатися ще й речей уявних.

Нарешті пальці знайшли вмикач і впевнено натиснули на нього. Коридор освітився тьмяним жовтуватим світлом з єдиної лампи, яка до всього ще й була прилаштована до стіни, а не до стелі, і кидала навколо себе продовгуваті напівпрозорі тіні. Чудернацький трохи абажур. Більше тіні, ніж світла. Втім, не та смоляна темрява, яка затопила коридор до цього — і добре.

Переді мною вперед рівним тунелем біг довгий коридор. На якусь мить здалося, що кінця йому немає, але ні, — кінець, безумовно, був. Це просто ілюзія, створена раптово засліпленим оком, тьмяністю світла та невизначеного кольору стінами, що ніби збігалися в одну точку попереду, але насправді, звичайно, ні — лише у стіну.

Мотнувши головою, аби прогнати цю мару, я роззирнулася. Коридор і справді був дуже вузьким: навіть двом людям було б непросто в ньому розійтися. Підлогу вкривав старий, подекуди потрісканий паркет, за яким явно ніхто ніколи належним чином не доглядав. Подумавши про те, що чи хто може ховатися під тим паркетом, я мимоволі скривилася і одразу постаралася викинути ті думки з голови. Насправді все було зовсім не так погано.

Однак дивне відчуття не залишало. Кожен мій рух здавався тут надмірним, зайвим, невчасним, непотрібним, надто… гучним. Я почувалася Алісою у Задзеркаллі: начебто все на своїх місцях і нічого особливого в око не впадає, але щось точно не так. Щось незначне, непомітне, але яке змінює геть усе.

І тут я зрозуміла, у чому справа. Тиша. Тут було дуже тихо. Занадто тихо. Надзвичайно тихо. Ні тобі звуків з вулиці, ні ледь чутного стукоту краплин, що падають з тріснутого крану у ванній просто до раковини, ні скрипу випадкової половиці, ні навіть шуму з сусідньої квартири, гавкання собаки чи плачу дитини… Нічого. Тиша. І тут я. Безцеремонна. Вриваюся.

Мабуть, у цій тиші легко було забути про те, що таке звук — такою вона була щільною. Якби я не розшумілася на самому початку цього коридору, хтозна, може, і зникла б у ній, розчинилася, і все — тільки згадуй, точніше, сподівайся, що згадають.

Треба відчинити вікна. Так, відчинити вікна та впустити до хати хоч трохи життя. Бо мого виявилося замало, аби наповнити простір диханням.

Я підхопила валізу і вже рушила вперед коридором, коли нарешті помітила те, що мала б помітити одразу, увійшовши: зігнутий навпіл білий аркуш паперу із моїм ім'ям, написаним на ньому акуратним, однак дуже вже вигадливим почерком, щедро приправленим завитками та підкресленнями. Мабуть, записка від дядька. Оригінальний почерк, як на чоловічий. Втім, чому б і ні.

Аркуш той спокійнісінько лежав на невеличкому столику прямо під дзеркалом та вішаками для верхнього одягу, на якому уже трохи кривувато висіла моя джинсова куртка (для липневої південної спеки абсолютно зайва). Як і я сама, вона була тут не на своєму місці: на такому вішаку висіти б хутряним пальтам чи навіть шубам, шалям та накидкам (навіть у таку спеку) за старою модою, але при цьому досить вишуканим. Простенька мішкувата курточка, куплена десь у «Зарі» чи, може, на розпродажі в Інтернеті, була тут геть недоречна.

Квартира ж, незважаючи на всю її, на перший погляд, простуватість на межі з убогістю, залишала по собі присмак ледь не аристократичності… Межі між ними ніби розмилися, стерлися, як це буває із будь-якими межами з плином часу.

Я знову поставила валізу на підлогу. Взяла до рук листочок, розгорнула. Той самий вигадливий, дещо старомодний почерк повідомляв мені:

«Яно!

Сподіваємося, ти доїхала добре. Могли б зателефонувати, але якщо чесно, не знаємо, як буде зі зв'язком, тому, власне, ось так.

Думаю, все буде добре, ти з усім розберешся. У разі чого — дзвони за цими номерами: *** та ***. Решту ми з тобою вже обговорили: твоє завдання — насолодитися літом та викинути сміття з кімнатки. Під сміттям я маю на увазі весь мотлох, що там назбирався. Думаю, його ти ні з чим не переплутаєш.

А! Ледь не забув. Час від часу може заходити один товариш — чорний такий товстий кіт. Безіменний, ходить тут сам по собі (це нам так сказали сусіди — називають його просто Котом). Погодуй його, він лише цього від тебе і хотітиме.

Тепер все.

Сподіваюся, ти обживешся тут швидко. В усякому разі, це лише на літо.

Людина до усього може звикнути.

А ще, гадаю, тобі сподобається наше місто!

Все, біжимо.

Гарно тобі відпочити.

Василь».

Тиша заповзала мені до рукавів сорочки, під її комір… Я ще раз перечитала записку — аби випадково не проґавити чогось важливого.

Потім поклала її назад на столик.

Знов підхопивши валізу, попрямувала «безкінечним» коридором. Зліва — зачинені двері: то, мабуть, і є та сама кімната зі старим крамом. Одразу за нею, тільки по праву руку — кухня. Зазирнула до неї на секунду — усе як усюди, кухня як кухня, — і сунулася далі.

Чи то я вже так втомилася, чи то насправді, але коридор таки здавався дуже довгим як для квартири у старому будинку. Нарешті я дійшла до дверей, у які впирався цей коридор: ванна кімната. Праворуч — двері до кімнати, в якій я ночуватиму до кінця літа.

Я поставила свій багаж у кутку, роззирнулася. Наче нічого особливого: світлі шпалери зі сріблястим візерунком на них, простенькі фіранки. Прочинила вікно — у кімнату полинуло свіже ранкове повітря. Ранок лише запалювався над дахами інших будинків. Десь червоним спалахнуло і згасло віконне скло: то сонце встає проти нього. Цвірінькнув якийсь невідомий птах (насправді, мабуть, цілком відомий, просто це я в них нічогісінько не тямлю). Місто скоро прокинеться.

Лише тоді я насправді зрозуміла, як втомилася. Це була дуже довга подорож.

4

Кімната була наповнена вуличними звуками та м'яким абрикосовим світлом. На стіну лагідно лягла прозора тінь ледь-ледь рухомих вітерцем занавісок. Десь надворі сміялися діти, гавкав собака, заревів двигун, мабуть, мотоцикла, і ті самі діти весело завищали. До квартири і справді ніби вдихнули життя.

Я і не помітила, як розплющила очі та повільно відійшла від сну. Часто моргаючи, роззирнулася. Перші півхвилини навіть не розуміла, де я, ба більше — навіть питання не виникало. Я просто була. Але ця мить минула швидко, я знов згадала, ким, де і чому є.

Звідусіль на мене дивилася чужа кімната. Чужі меблі. Чуже життя. Навіть голоси та дитячий сміх, що доносилися з вулиці, здавалося, уважно роздивлялися мене, принюхувалися до чужинки, обережно торкалися шкіри: чи справжня? Чи має право тут бути? Чи просто здалася?

Я стенула плечем. У кутку так само, як я її і залишила, стояла валіза. Ну, як — стояла… Радше нагромаджувалася. Потрібно буде розібрати… Меблів у кімнаті було небагато: диван, невеличкий кавовий столик перед ним. Коло вікна — вже більший стіл, письмовий.

А ще погляд чіплявся за велику вбудовану шафу та високий книжковий стелаж. Порожній, він виглядав покинуто та ображено. На підлозі лежав великий потертий килим — колись, мабуть, яскравий, тепер же — сильно потьмянілий. Я вже опустила ноги на нього, як погляд натрапив та буквально спіткнувся через дещо несподіване у цій кімнаті. Несподіване, бо сиділо воно абсолютно нерухомо, лише кінчик хвоста його акуратно підмітав підлогу, а жовті очі виблискували у вже рожевуватих променях сонця: перед заходом світло завжди змінюється швидше.

Матір Божа.

То, мабуть, і є той самий кіт.

Чорний, блискучий, лише яскраві бурштинові очі видавали у ньому кота, а не шапку. Ну, і хвіст, що продовжував жити своїм життям, легенько бігаючи підлогою. Кіт дивився на мене і, здається, хоча й просидів тут, мабуть, не одну годину, був так само здивований моєю присутністю на своїй території, як була здивована його присутністю я.

Звідки він тут узявся? Мабуть, не помітила його вранці… Що ж, це можна пояснити втомою.

Хоча дядько писав, що кіт цей то приходить, то йде, коли йому заманеться… То, може, вліз у відчинене вікно, поки я спала?

— То он ти який, Коте, — пробурмотіла я, проганяючи себе подумки з дивану. — Ти тут давно? — Кіт, звичайно, змовчав. — А, байдуже. Мене про тебе попередили. А бач, все одно несподіванка вийшла.

Кіт невідривно спостерігав за кожним моїм рухом: як я піднялася з дивану, як підійшла до валізи, увесь цей час розмовляючи з ним, як діставала з валізи свіжу футболку та звичним рухом натягала її на себе, виправляючи з неї волосся. Нашвидкуруч порозсовувавши решту речей до полиць шафи, знову повернулася до валізи, аби сховати її у тій-таки безрозмірній шафі.

А кіт, мабуть, і справді голодний, — так уже стежив він за кожним моїм рухом.

— Окей, котику. Ти прийшов по їжу.

Кіт ніби оживився. Рухи хвоста по підлозі трошки пришвидшилися. Це ж очевидно.

— Але бачиш, у чім річ, — продовжувала я. — Мені і самій їсти нема що. Розумієш? А хочеться. Так, так, саме як тобі. Тому я збігаю до магазину. По провіант, так би мовити. Розумієш? Агов! Ти мене взагалі чуєш?

Дивна, мабуть, картина: молода дівчина змушує кота звернути на неї увагу, послухати, що вона йому каже. Але чесне слово, до цієї миті можна було впевнено сказати, що кіт мене чув та сприймав. От рівно аж поки я не почала виправдовуватися перед ним за відсутність їжі. Інтерес до моєї персони та будь-яких її пропозицій у Кота (а я, між тим, вже вирішила називати його ніжно — Котиком) зник моментально. Він байдуже вперся поглядом у протилежну стіну, ніби споглядаючи там щось. Лише коти так і вміють: напружуються всім тілом, очей не зводять з неіснуючого об'єкту десь у повітрі, а потім раптово фиркають, змахують хвостом чи просто розвертаються та йдуть собі геть. От Кіт і зробив усе це, і майже одночасно. Пішов він, правда, не далеко: вмостився на дивані, зайнявши ледь не половину (він таки був товстунцем), почав методично вилизувати передні лапи. Був він чорний, мов… Ну, знову таки, не ніч. Радше смола. Чи темрява. Причому саме така темрява, як водилася в цьому помешканні: глибока, вогка.

— Ох, ну і сиди собі, — я махнула на нього рукою, почала збиратися до магазину.

Що ж, принаймні цей кіт нагадав мені про те, що не лише коти, а й люди мають харчуватися. А для цього не завадить мати чим. І на тому спасибі.

— Я ще повернуся, — зауважила котові, який знов не зводив з мене своїх нереальних жовтих, мов нічні ліхтарі, очей, та вийшла у темний коридор. Взула кеди, підхопила гаманець і вийшла за двері. Те, як вони грюкнули за моєю спиною, гідно королівського залпу. Я аж здригнулася.

Надворі в обличчя мені дмухнув свіжий вітерець. Теплий промінчик сонця, що вже майже повністю сховалося за нерівними дахами навколишніх будинків, лоскотнув щоку, ніби на прощання, зісковзнув з неї, сховався разом із сонцем — там, де за ними не вженуться звідси. Вулиця щохвилини порожніла, з вікон висувалися батьки, бабусі та дідусі й кликали дітей додому, а вони неохоче тяглися до своїх хвірток, розбрідаючись на всі боки. Це нагадало мені, як я сама отак через «не хочу» поверталася ввечері додому і домовлялася з друзями по двору, в якому тоді ми всі жили, завтра зустрітися «на тому ж місці у той же час». Хоча, правду сказати, якщо з місцем усе більш-менш і було визначено, то час все-таки змінювався раз-по-раз. Дивовижа, що жодного разу ми все ж не чекали одне одного аж надто довго.

Зараз дивно думати про них — моїх тодішніх друзів — як про дорослих. Нас добряче порозкидало. Та що й казати, уже навіть у школі ми припинили спілкуватися. Якось вийшло само собою. Цікаво, хтось із них іноді згадує мене, як згадую їх я?

Усі міста та не-міста схожі між собою. Але, звичайно, всі вони є і дуже різними. І хоча різниця ця є очевидною, і нікому б ніколи не спало на думку її заперечувати, визначити, в чому саме відмінні різні місцини, напрочуд важко. Ти завжди відчуваєш різницю, але не завжди знаєш, в чому вона полягає.

Це місто відрізнялося (як і решта) деталями: тим, як кричали птахи, вилітаючи з-за дахів навколишніх будинків над головами пізніх перехожих (так, тут восьма вечора — це вже пізно для прогулянок, вулиці порожні аж до ранку — це я теж з’ясувала майже одразу), як по покоцаному асфальту стукотіли жіночі підбори (в інших містах натомість дівчат та жінок на підборах зустрінеш нечасто: все-таки не всюди ландшафт сприяє підборам), як грюкали важкі двері численних під’їздів, а ввечері міріади вікон в будинках загорялися теплим бурштиновим світлом, що лилося долу крізь гущавину крон кленів та тополь. Усе це було особливим. Усе це робило особливим це місто. Так просто — видно з першого погляду, відчувається з першого вечора, проведеного у місті. І водночас — непомітно.

Здавалося, що тут час ніби зупинився, ніби і не рухався ніколи… Щось було таке у повітрі цього міста, у його стінах, його дорогах, його деревах, що здавалося вічним, нерухомим. Звичайно, це не могло бути так: час усюди був однаково безжальним… Однак тут він здавався таким делікатним, майже непомітним, що ніби розчинявся у південному повітрі, яке дихало передчуттям літа.

Реальність наздогнала мене, щойно я потрапила до супермаркету за рогом. Блискучі поверхні, скло, дзеркала, акуратні ряди пакетів з молоком, ананасів, батонів, засобів для миття посуду вишикувалися, ніби перед стратою (по суті, саме це на них і чекало). У повітрі літало стрекотіння та гудіння касових апаратів, завчені фрази касирів та касирок, шурхотіння поліетиленових пакетів (розкладаються протягом 100–200 років; вони переживуть усіх нас, якщо не всю нашу цивілізацію в кінцевому рахунку). Час, звичайно, пройшовся і по цих місцях, хоч і здавалося на перший погляд, що місто завмерло.

— О, привіт, — раптом пролунало з-за моєї спини.

Я не встигла навіть подумати, що насправді нікого тут не знаю, і хай хто це був, він, мабуть, переплутав мене з кимось; я навіть не встигла сформулювати подумки цю відповідь, мовляв, «Ви помилилися», як хлопець цей (а це був саме хлопчина невизначеного віку між 15 та 25 роками) незворушно завів такий собі «смол толк»:

— Це Ви від мене вранці тікали.

Дійсно «смол», що тут скажеш. Адже хлопець мовчав, ніяких подальших пояснень від нього не послідувало. Обравши найліпшу стратегію для таких випадків — вдати, що нічого не почула і взагалі нічого не відбувається, — я уважно роздивлялася полицю з консервованими овочами. Сама не знала, чому саме її: консервовані овочі були, мабуть, передостанньою річчю, яка мені зараз була взагалі потрібна. Тут хлопець, як ні в чому не бувало, продовжив:

— Ви ж зрозуміли, про що я. Ви ранком забігли до під'їзду, а я саме за Вами слідом йшов… Ну, тобто, не те щоб за Вами, просто слідом… Просто туди ж, куди і Ви, — він зам’явся, можливо, уже жалкуючи про те, що взагалі підійшов та почав цю розмову. — Я Вас за кедами впізнав, — нащось додав він. — І за волоссям.

І кеди, і волосся у мене і справді важко було переплутати з чиїмись іншими. Кеди — жовті, волосся — довге, до талії, заплетене у косу. Не найпоширеніша комбінація.

Виходить, це був він, коли внизу хтось грюкнув дверима вранці.

— То це були Ви! Що ж, приємно знати, що Ви існуєте, а не просто здалися мені зранку побічним ефектом втоми.

— Ага, розумію.

— Двері у Вас завжди так гримлять?

— Перепрошую?

— Ну, двері у під'їзді. Вони тихіше вміють зачинятися?

— А, от Ви про що, — засміявся цей чувак-без-віку. — Ні, не вміють. Гонорливі вони.

Ми помовчали, роздивляючись консервовані помідори. У томатному соку, в олії, у воді. Порізані та цілі. Іноді на полиці траплялися навіть чавлені помідори. Цікаво, і їх теж хтось купує? А зараз, коли вже повно свіжих? Та ще й тут, у Степовому, помідорному раю?

Я простягнула руку та взяла з полиці банку з чавленими помідорами. Помідорне консервоване пюре. Хтось же має таки їх купувати.

Хлопець схвально кивнув на мій кошик, у якому тепер самотньо лежала банка помідорів.

— Прикольна штука. Люди завжди купують таке випадково, але врешті виявляється, що їм подобається. Так з усім, насправді, якщо подумати.

Ми ішли вздовж довгих рядів продуктів, що рівненько вишикувалися на полицях. Овочі, фрукти, соління, олії, крупи, за ними — випічка та хліб. Хлопець продовжував говорити, голос його був трошечки занадто дзвінким, але ледь помітно — так, що не одразу навіть розумієш, в чому справа і чому він здається якимось незвичним, особливим. Я слухала.

— Знаєте, якщо Ви вже заговорили про двері… Це не до красного слівця я сказав про гонор наших з Вами тепер спільних дверей.

У хлопця був цікавий ніс — трошечки задовгий, з горбинкою; а ще — скуйовджене чорне волосся. Він нагадував француза з фільму, назву якого ніяк не згадати, тому що часто французькі фільми попри усю свою різноманітність — про одне і те саме, за атмосферою цілком однакові. І хлопці зі скуйовдженим чорним волоссям і горбатими трошки задовгими носами теж у них здебільшого однакові.

— Знаєте, двері і справді усі — з характером. Нам дісталися такі. Знав я колись двері, які відчинялися самі перед людьми, варто було лиш підійти до них. Ввічливі, красиві такі двері. Тихі — нічого і додати. І все рівно людям не подобалися. Вічно всі, хто крізь них проходив, бубоніли щось про «коли вже цю рухлядь полагодять, заходять-виходять усі підряд, а вони навіть не зачиняються». Отак от. І на наші всі, кому не ліньки, скаржаться. Мовляв, нащо так гучно щоразу вони захлопуються, зробіть вже щось. І нікому немає справи до того, що зачиняються вони щільненько, так, що навіть світло не пройде. А зупинити світло, знаєте, складніше за все. Не догодити людям ніяк. Навіть якщо ти — просто двері, і твоя робота — просто відкриватися та зачинятися. Просто як двері. А все одно не достатньо. Все одно щось не так.

Ми підійшли до полиць із хлібом. Аромат стояв, як в дитинстві — теплий, пахкий, смачний.

Я обирала хліб. Вибір всього життя, можна сказати: батон чи багет? Можна подумати, що це не серйозно, але насправді мозок кожну потребу у виборі сприймає приблизно однаково: обираєш ти яблука в магазині чи майбутню професію. Врешті, вибір упав на багет, бо коли можна обрати багет, треба брати саме його.

— А ще, знаєте, жив я колись у дитинстві в будинку… То там двері так страждали — увесь будинок чув. Скрипіли, стогнали, а ніхто не помічав. Окрім мене. А я їх жалів. Непроста робота… і до того ж ніким не оцінена. Насправді всі знали про це моє дивацтво: якесь чудернацьке ставлення до дверей. Але списували на дитинство, — зі смішком додав він. — Таки, мабуть, були праві. Не врахували одного: дитинство не закінчується із переходом якоїсь вікової межі. За бажання воно може тривати хоч вічно. Мене Андрієм звати, до речі. Я поруч живу, — раптом сказав він. — Сам не знаю, чого вирішив про двері Вам розказувати. Я чесно нормальний, — він засміявся.

Я посміхнулася йому у відповідь:

— Я знаю. А теорію про двері маєте справді цікаву. Яна.

Хлопцю залишалося лише гадати, що це я «знаю»: що він живе поруч чи що він не міський божевільний, зациклений на дверях.

Звичайно, він не був божевільним. Диваком? Можливо. Але не божевільним. Хоча цілком було зрозуміло, чому Андрій вирішив уточнити, що він ним не є. Мені чудово було знайомо те, з якою легкістю люди охрещували будь-кого, хто відрізнявся від них, «не від світу цього». Ще б пак. Варто людині бути трошки відлюдькуватішою чи незвичайною — її моментально огорнуть легендами. Варто комусь не відповісти одного разу на просте запитання прямо — його одразу охрестять володарем якогось важливого секрету. Варто комусь щось зробити не так, як того від нього чекали, — чекай пліток різного штибу та масштабу. Людина може просто сміття винести в святковому пакеті, і її назвуть дивною. Хтось може справляти Китайський Новий рік, і люди ледь помітно напружаться. Що й казати про хлопця, чутливого до дверей.

Ми вже підходили до кас. Я хотіла ще щось сказати цьому дивному хлопцю — першому моєму знайомцю в новому місті. Озирнулася, аби звернутися до Андрія, але його вже не було поруч. Замотала головою, сподіваючись відшукати його поглядом коло інших кас чи десь серед стелажів з продуктами — але його ніде не було видно. Дивно.

— Пакет давати? — касирка запитувала, мабуть, уже не вперше, і не отримавши, вочевидь, жодної реакції з мого боку, намагалася не схибити і продовжувала дотримуватися інструкцій: спочатку пакет, потім картка, потім — чи збираю я фігурки…

Я ніби прокинулася від сну.

Я знову була посеред яскраво освітленої енергозберігальними лампами зали супермаркету, Андрій зник так само раптово, як і з’явився зі своїми розповідями про двері, історія розчинилася у повітрі — залишилися лише гладенькі поверхні та електричне світло. Хіба можуть такі різні речі існувати в одному просторі?.. Відповідь мені була добре відома.

Касирка дивилася на мене, явно не розуміючи, як їй зі мною бути. Бо з усіх інструкцій я, очевидно, вже її виштовхнула. Бідна дівчинка, мабуть, тільки почала тут працювати. Здається, її справді хвилювало, чи візьме покупець пакет, але більше, мабуть, те, що я ніяк не реагувала на її запитання з інструкції. Вона намагалася спіймати мій погляд, визираючи з-під дурнуватого фірмового козирка мережі супермаркетів.

— Ні, дякую, — нарешті відповіла я, виринаючи з-під товщі роздумів. — І решти теж не треба, чого Ви там ще пропонуєте…

Раптом мені стало дуже незатишно тут і зараз. Миттєве відчуття, внутрішня порожнеча і — так само раптово усе повернулося на свої місця. Я кинула погляд на касову стрічку, на якій нагромадилися молоко, яйця, хліб, сир, спагеті, консервовані томати, ще якісь продукти. Яскраво-рожевий пакетик корму для несподіваного гостя. Я і не помітила, як наповнила усім цим кошик.

Поспіхом набивши покупками пакети, я майже вибігла з магазину. Якби була охоронцем, щось би, мабуть, запідозрила, бо збоку це схоже було на повноцінну втечу з місця злочину.

Надворі вже остаточно стемніло.

Вулиця — уже залита рідким помаранчевим ліхтаревим світлом (залита — то для образності, звичайно, бо ліхтар направду працював лише один, та й той дихав на ладан). Скажімо, клаптик вулиці був залитий світлом. Решта ж… Ні, не тонула в мороку. Решта вулиці вкрилася тонким візерунком тендітних тіней високих придорожніх трав, тоненьких гілочок, шарудливого листя. Тіні ті падали від золотаво-бурштинового освітлення домівок. Від цього світла штормове море всередині потеплішало, заспокоїлося. Скажені хвилі більше не набігали одна на одну, ніби змагаючись за першість: якій випаде потопити дівчину? Тепер довгими язиками вони акуратно злизували усе зайве з піщаного берега моїх думок.

Стало тихо.

У квартирі тепер було навіть трошки прохолодно. Кота ніде не видно. Я погукала його, зазирнула у кухню, позаглядала до кутів у коридорі, зачинені двері бабусиної кімнати лишилися незайманими. Чкурнув, мабуть, туди, звідки прийшов — у відчинене вікно. Ну, і не треба. Чомусь я була впевнена, що він ще повернеться. Тепер хоча б буде чим його пригостити.

Я вивалила пакунки на кухонний стіл, почала розкладати по місцях. Холодильник, шафа, шафка, ящик, стіл. Поставила грітися чайника. Поки вода грілася, а пара повільною цівочкою піднімалася з носика чайника вгору, чекаючи на його протяжний свист, що сповістить про закипіння, я підійшла до вікна.

Ще повертаючись з магазину, визначила, де мають бути вікна квартири, запримітила на кухонному підвіконні, зовні, кілька вазонів з якоюсь рослинністю: чи то квітами, чи то травою, чи то чимось іще. Рослинність разом з вазонами була на місці. А от пейзаж… Пейзаж був ніби притягнутий за вуха. З вікна я бачила, як блимає вивіска супермаркету неоновими фарбами серед темної ночі. Нічого, здається, особливого, якщо не брати до уваги, що бачити її звідси я не маю, навіть більше — не можу. Щоб побачити вікна квартири, від супермаркету треба було далеченько відійти. Ну, добре, припустімо, що це ще можливо. Але я точно заходила за ріг сусіднього дому! Чотири поверхи — це вам не жарти. З-за них магазину було не видно. Але ні — ось цей будинок, трохи ліворуч. А ось і магазин. Прямо переді мною. За кілька десятків метрів. На мить у мене з’явилося відчуття, що я не тут зараз, а в якомусь геть іншому будинку, геть іншому місті, геть іншому світі… Але це відчуття майже одразу минуло.

Таки розмова з місцевим диваком перевернула все з ніг на голову. Тепер навіть без варіантів — у Степовому буде дивно, десь вивернуто навиворіт, десь — перевернуто з ніг на голову. Мені ця думка, здається, сподобалася.

Чайник засвистів. Від несподіванки я здригнулася.

Вимкнула газову конфорку під ним, відкрила пачку чаю, засипала дрібку до великого горняти, що знайшлося в одній із шафок над столом. Залила його окропом. По кухні розплився солодкий аромат «1000 і однієї ночі».

Решту окропу вилила до невеличкої каструльки. Тепер — спагеті.

Закинути до киплячої підсоленої води, варити дев’ять хвилин, помішуючи. Думаючи про те, що якби для людей були такі самі прості, але вичерпно докладні інструкції, знаходити з ними спільну мову було б набагато легше.

Був у мене колись знайомий — незвичайний дуже хлопець. Він викликав цікавість. Щось постійно майстрував, нікому не показуючи. Як же було цікаво, що це! Але ніхто не знав, як до нього підступитися. У спогадах однокласників він так і залишився хлопчиком, який постійно возився невідомо з чим. Невеличким пробілом, про який легше забути, аби він не псував загальної картини. Хто зна, якби ми знали, з чого почати, білим плямам серед нас не лишилося би місця… Як і білим воронам. Що, мабуть, одне і те саме. Що, мабуть, і не погано зовсім.

На готові спагеті я вивалила ті самі консервовані чавлені помідори. Це виявилося досить смачно.

Вечір перетікав у ніч. Ніч кавовою гущею наповнювала місто, протікала крізь щілини до сонних осель, вимикала у них світло. Врешті я теж здалася. Уже розкладений та застелений свіжими хрусткими простирадлами диван виглядав набагато приємнішим, ніж уранці, коли я калачиком звернулася на ньому з дороги і провалилася в сон. Тепер же я нікуди не падала, не провалювалася, не рушала…

Уже перед тим, як заснути, на думку мені раптом спало, що навряд чи кіт, та ще й такий товстезний, зміг би забратися аж на третій поверх, де я оселилася. Але думки швидко перемкнулися на щось інше, про кота я і забула…

5

Кімнату поглинула темрява. Лише тоненький сріблястий промінчик місячного світла ниткою проліг по підлозі — крізь вікно аж до самих дверей.

Я прокинулася, була певна, від якогось звуку. Шепоту? Голосу? Мабуть, щось із вулиці, але тепер все затихло.

Тиша. Глуха, майже затишна. Втім, такій їй заважала бути аж надмірна її порожність.

Стіною повзли чудернацькі візерунки. Диван ледь чутно поскрипував з кожним моїм рухом. Під пальцями — гладенька поверхня простирадла — щоправда, тепер збите, зім’яте, геть не хрустке та свіже.

Вдих. Видих.

Я піднялася одним ривком — неможливо було далі лежати, коли невидимий привид сну був ще поруч, але вже не давався до рук.

Світло не вмикала, так у темряві навпомацки і сунулася до дверей — налити собі склянку води на кухні.

3:24. Ні туди, ні сюди.

У кухні біле штучне світло майже осліпило. Одне добре — під цими електричними променями зникли останні рештки сну, а з ними і незрозумілі відчуття — страху чи ще чогось.

Я кинула погляд на вікно — з нього на мене подивилася чорними западинами-очима худорлява дівчина, волосся вибилося з коси, тонкі зап’ястя виглядали з-за широких рукавів піжамної сорочки.

Я підійшла ближче, визирнула назовні, притиснувши долоні до холодного скла: порожньо, лиш миготить самотній ліхтар коло дороги. Супермаркету, до речі, теж не видно. Мабуть, усі пішли спати. Усе вимкнено. На підвіконні легенько погойдувалися зелені паростки невідомо чого.

Відійшовши від вікна, розвернулася до нього спиною.

Вода з крану гучно полилася до холодної склянки.

Сон ніби хвилею змило. Ковток холодної води ж розбудив остаточно. Чим можна зайняти себе о пів на четверту ночі, якщо не спиться?

Виходячи з кухні, я зачепилася поглядом за двері кімнати, яка вочевидь, і була тією самою, заваленою старим непотребом. Якось за весь попередній день я до неї так і не дійшла, аби побачити масштаби роботи, яку я все-таки пообіцяла зробити. Не бозна-що, але все-таки — робота.

Я підійшла ближче і тут помітила, що двері до кімнати не зачинені. Обережно зробила крок назад і вп’ялася поглядом у двері, що були ледь-ледь привідчинені. Дивно, вранці вони точно були зачинені — я ще звернула на це увагу. Невже якийсь протяг відчинив? Чи ще щось… Може, кіт? Хоча, як він зміг би відчинити зачинені двері? Як і вітерець будь-якої сили. Мабуть, не догледіла. Однак це цікаво. Такі деталі не оминали зазвичай моєї уваги. І двері ці я теж помітила і примітила.

Прийнявши це за схвальний знак згори, — мовляв, заходь, не барися! — я торкнулася ручки дверей і зробила крок уперед.

В обличчя мені ніби дмухнув вітерець чи якийсь протяг. Що ж, мабуть, він і відчинив двері.

Скрипнувши, вони прочинилися на повну широту.

Я вмить згадала про хлопця, котрий розказував сьогодні… вчора тобто, про двері. Цікаво, що бачили ці?

Я переступила поріг і різким рухом увімкнула світло. Лампочка вгорі блимнула і освітила кімнату рівним жовтуватим світлом.

Кімната нагадувала радше якесь підземелля казкового близькосхідного джина, набите донесхочу усілякими скарбами та коштовностями. З однією лише різницею: замість скарбів — відвертий мотлох. Решта ж була абсолютно ідентична до уявного інтер'єру лампи чи сховища джина: гармидер, стоси та гори абсолютно різних речей, що небезпечно погойдувалися просто від того, що ти кинув погляд на них, ніби від доторку, а ще — велика кількість темних закутків, до яких не доходило світло від лампи, у яких, мабуть, найцінніші екземпляри бабусиних речей і заховані.

А було тут багато чого.

Пробираючись крізь завали якихось паперів, складених пухкими стосами, перев’язаних коричневими шнурками, та старих книжок з пожовклими сторінками — це було видно по їхнім зрізам, — я помітила навколо ще купу розкиданих речей: старі ляльки, іграшки, газети, годинники, листи, якісь статуетки, магніти, листівки, прикраси, ялинкові прикраси, коштовності, старі мобільники, телефони з бобінами, якісь гілочки, жолуді, засушені квіти та листочки, навіть лапка кролика, здається, десь вигулькнула із загального гармидеру, але, ніби потопельник — лише аби зникнути у його глибинах наступної миті.

Таки дядько був правий — прибирати тут було що.

У ці хвилини я нагадувала сама собі давнього мореплавця, що розсікав хвилі чужих, незнаних морів; чи першопроходця, відкривача нових земель, відчайдуха, авантюриста. У цій кімнаті я ніби вже була не собою. Хоча мала бути, аби не загубитися серед нескінченних стосів та валунів речей.

Крім того, кімната здавалася так само безкінечною, яким здався мені і коридор вранці.

Голі стіни — у тьмяних шпалерах. Втім, їх майже не видно за усім гармидером, що панував у кімнаті безроздільно. Десь під стелею у темних кутах, мабуть, причаїлася пліснява. У кімнаті було волого. Пахло сіллю та піском, ніби за вікном було море, а не нічний пейзаж поснулого міста. Саме ж вікно було щільно затулене важкими шторами, у напівтемряві тьмяного світла старої лампочки і не розрізниш якими: чи то синіми, чи то зеленими, але по-всякому — темними. На підвіконні за ними височіли стоси списаних паперів — їх видав промінь мого ліхтарика (мобільний телефон — усе, що потрібно), що просвітив штори наскрізь. Лампочка над головою двічі мигнула і згасла. Я залишилася у темряві, яку розсікав лише промінчик телефонного ліхтарика. Мабуть, лампочку у лампі стара міняла не часто. Втім, і сама атмосфера кімнати не сприяла електричному освітленню. Тут панувало минуле. Часу сюди було годі пробратися.

Підлоги під купою мотлоху теж було майже не видно. Іти доводилося обережно, намагаючись ні на що не наступити, нічого випадково не пошкодити. Нечисленнімеблі (імовірно меблі, бо достеменно сказати у такому гармидері було важко) — поховані під купами мотлоху, і щоб уже напевне — пилу. Судячи з товстого та надійного його шару, що вкривав більшість речей, вони роками лежали тут незаймані.

Речі ховалися тут, складені акуратними стосами, рядками на полицях, у шафах, на столах та комодах, на підлозі та підвіконнях. Кімната ніби збільшувалася, наповнюючись ними — предметами забутими, покинутими, які неодмінно загинули б, а разом з ними і те, що було з ними пов'язано, якби не опинилися тут, у цьому притулку для загублених речей. Нікому вже не потрібні. Всіма забуті. Було тихо, але ця тиша, як це часто буває, створювала ілюзію звуку. Здавалося, що звук цей ішов саме від тієї наповненої всяким крамом по самі вінця кімнати. Він був схожий на вітер. Не на його завивання чи свист, а саме на вітер, саму його сутність: невагому, прозору, стрімку. А ще він нагадував плач чи стогін, чи сміх, чи усе це, взяте докупи.

Нарешті я дісталася більш-менш вільної від засилля тутешнього мотлоху ділянки і акуратно опустилася на неї, сіла. Та-а-ак, буде чим зайнятися.

Хоча, можливо, це буде навіть цікаво. З якогось боку. Тут же можуть бути і цікаві, навіть рідкісні речі.

Цікаво, що то була за бабуся з такими специфічними смаками, що у неї дядько Василь і викупив квартиру. І нащо їй були ці безкінечні стоси запиленого мотлоху?

Просто переді мною стояв телевізор — як і більшість речей тут, просто на підлозі. Телевізор був старим, ще з кругленьким таким екраном, пузатим. Це можна було тлумачити як натяк чи запрошення. Телевізор потрібно було увімкнути — це було зрозуміло. Хоча навряд чи він робочий, враховуючи те, знову ж таки, де я його в буквальному сенсі цього слова відкопала…

Втім, шнур від телевізора біг до розетки, невеличка лампочка світилася червоним внизу.

Обережно, аби нічого не зачепити, я розвернулася обличчям до екрану. Натиснула на кнопку, екран спалахнув синім, згаснув, і зашипів білим шумом. Поклацавши перемикачем, переконалася, що він таки не робочий.

Майже розчаровано вимкнула. Що і треба було довести — кімната, повна непотребу.

Уже збираючись підійматися, щоб, можливо, знайти тут ще щось цікаве, я озирнулася навколо і поглядом натрапила на коробку. Вона чимсь виділялася з-поміж решти тутешнього мотлоху. Чим? Тепер я вже не певна. Можливо, тим, що її не торкнувся пил, що вкривав усе тут. Можливо, просто на неї потрапив і затримався трошки довше за секунду промінь мого ліхтарика. Щось таки відрізняло її.

Я взяла її до рук.

Важкенька.

Всередині виявилося декілька звалених докупи речей. Зовсім різних, навіть — випадкових. Відеокасета, кілька недбало складених папірців, скринька, здається, ще щось… Усе це було обережно покладено до коробки. Кожну річ було обгорнуто хрустким, шорстким папером — мабуть, аби вони краще збереглися. Перебираючи ці речі, я не могла не думати про те, звідки вони тут і чому. Втім, про це можна буде подумати і завтра.

Коробку я відклала убік, розберуся із нею потім, і взяла до рук лише касету, сподіваючись, що вона мені пояснить, що і до чого.

Знов торкнулася телевізора, пальцями намацала спеціальний отвір для відеокасет — не помилилася.

Побіжно глянула на екран телефону: четверта ранку. Ще купа часу. Тому…

Касету отвір проковтнув, ніби зголоднілий звір: швидко, жадібно. Екран мигнув тим самим синім, як і коли я увімкнула його вперше, пішов брижами, і нарешті сфокусувався на зображенні. Кімнату наповнили звуки — уривчасті, чи то від старості, чи то від того, що коли відео знімали, невдалий оператор повсякчас затуляв пальцем мікрофон.

Тьмяне зображення морської панорами: саме лише море, сонце вже майже зійшло над широкими його водами, усе навкруги осяяне сріблом, і немає навіть натяку на перспективу берега десь вдалині. Хвилі здіймаються одна над одною, б’ються по борту корабля, з якого ведеться зйомка. Чоловік за кадром щось кричить своєму товаришу, котрий стоїть внизу, нижче по палубі. Той киває та махає у камеру. Зображення наближається до нього, можна роздивитися його розмиті через відстань риси обличчя: прищурені очі, тонку посмішку, чорні вуса. На чоловікові — смішна помаранчева шапочка. В якусь мить вітер ледь не зносить її, але чоловік встигає вхопити її. Крізь виття вітру ми чуємо сміх оператора, наостанок він кричить чи то тому чоловікові внизу, чи то морю навколо:

— Нормально ідемо!

У правому нижньому кутку помаранчевим світиться дата: 28.09.1996. Тут зображення зникло з екрану.

Зрозуміліше нічого не стало. Хіба що навпаки…

На мить мені згадався «Дзвінок» Хідео Накати. Що за дурниці.

Екран телевізора миготів, спалахував синім, потім — розмитим зображенням старого запису, зробленого на любительську камеру, після чого вкрився шершавим білим шумом. Кімната розчинилася в ньому.

КАСЕТА　

Чорні хвилі билися по сталевому борту, з гуркотом розбивалися об нього, білими бризками розсипалися на всі боки.

На сході займався ранок. Тут же ще панувала ніч.

Тут, серед безкрайнього океану, у відкритому морі, де окрім води можна побачити лише небо, яке і саме так часто наповнене водою, що може здатися, немов ти загубився у гігантському акваріумі, — важко було повірити в існування землі. Звичайні люди перетворюються на аргонавтів, судно — на єдино можливий дім, земля — на сон, згадку, мрію. Тут важко повірити навіть у те, що вода насправді прозора. Не блакитна, не чорна, не зелена, не синя, не кольору очей твого першого кохання, не кольору хмар; що вона — не важке каміння, що розбивається бризками, коли зустрічає нас на своєму шляху; що вона і справді випаровується. Що вона — не жива.

У морі ти забуваєш, яким був на землі. Стаєш іншим, а може, — справжнім. У морі ти — його частина. Хвиля. Тут, за великим рахунком, різниця між частинкою і хвилею майже не має значення. Море — як світло.

На сході займався ранок. Багаті розсипи зірок у чорному небі одну за одною, цяточка за цяточкою змивала світанкова хвиля зі сходу.

На носі довгого судна — величезної машинерії, що дивом техніки та механіки трималася на плаву — стояв чоловік. Чоловіка звали Сергієм. Він був молодим. Це його перший рейс. Четвертий місяць у морі. Він майже не сумував за землею. Але дуже сумував за тими, хто залишився там без нього.

Сергій вдивлявся у довгу, безперервну смугу рожевого світла, що відділяла море від неба і замикалася колом за його спиною, перетворюючись зі світла на тінь. Йому вкотре вже спало на думку, що у морі розумієш людей, які у давнину вірили, що земля пласка. Як тут не повірити в це, якщо просто зараз він стояв посеред широкого диску, що переривався лиш смугою обрію.

— Знову не спиться? — почув він за спиною знайомий голос.

То був його товариш, можна сказати — друг, хоча цим словом Сергій звик не розкидатися. Але з Остапом усе було простіше: простіше слухати, простіше сходити на землю та відпливати від неї, простіше говорити та ділитися тим, що і собі не завжди відкриєш, простіше називати другом. Такий вже він був.

Остап провів у морі вдесятеро більше часу, ніж поки що випало Сергію. Скільки ж Остапу було років, звідки він був родом, чому обрав саме таке життя — серед безкінечних хвиль, далеко від дому, та і чи був у нього дім, який по-справжньому можна було б так назвати, — ніхто на борту не міг точно сказати. Такий вже він був, Остап.

Він стояв за його спиною: руки в кишенях, смішна шапка на голові (that's kinda my thing, you know, — так він говорив про численні свої капелюхи), безтурботна, мов вітер, незмінна усмішка на засмаглому обличчі — не треба було дивитися на нього, аби знати, що саме так він зараз і виглядає.

— Якось так, — невизначено відповів Сергій, не відриваючи погляду від обрію.

— І чого? — Остап витягнув руки з кишень, запалив.

Крихітний помаранчевий вогник на кінчику його цигарки став першою звісткою ранкового світла на цій половині водяного диску — світанок ще не встиг докотитися аж сюди.

— Та так…

Сергій зам’явся. Йому хотілося поговорити про це з кимось, але він не був впевнений, з ким, та й чи потрібно це взагалі. Хоча море завжди спонукало до чесності, моряки не часто вели відверті розмови. Значно частіше вони їх щосили уникали.

Море любить чесність. Але не завжди вона є його вимогою до тебе. Врешті, достатньо бути чесним із самим собою, аби воно тебе прийняло, — так принаймні вважалося. Про чесність один з одним мова не велася. Тим паче ніхто її не вимагав від тебе.

Але що робити, якщо сам не можеш зрозуміти, чи чесний ти із собою? Що робити тоді?

— Остапе… Тебе хтось чекає на березі?

Світанок підкрадався все ближче, морські хвилі вже не здавалися чорними чи навіть темно-синіми. Вони швидко сірішали, у кожній крапельці, що вливалася до безкінечних хвиль, сяяло срібло. На сході над водою з’явився полум’яний краєчок сонця. Вода навколо нього засяяла червоним золотом, що розплавлялося у густому оксамиті далі по лінії горизонту.

— Усіх хтось чекає на березі, — промовив Остап, випускаючи цівку диму з рота.

— Але тебе хтось чекає? — Сергій вже не дивився на схід, він дивився прямо в Остапове обличчя.

Той ледь помітно примружився.

— Але мене хтось чекає, — нарешті ствердно відповів він і знов затягнувся.

— І ти впевнений у цьому? Впевнений у тому, що поки тебе не було, нічого не змінилося? Що повернешся, і все буде так, ніби ти і не йшов у море? — Сергій і сам не очікував, що це врешті прорветься назовні, що в кінцевому рахунку дамба не витримає.

Остап помовчав.

— Ні, — тут у Сергія впало серце. — Звичайно, не буде так, ніби ти не йшов у море. Уже ніколи нічого не буде так, ніби ти не йшов у море.

Тобто страх таки справдиться…

Тепер сріблом сяяв ніби увесь світ навколо: і вода, і небо над нею, і лише сонце золотавим серпом розрізало, плавило те срібло.

— Але я впевнений, що на мене чекають, — продовжив Остап. — Звичайно, я певен. Бо який тоді в усьому цьому сенс, правда?

Важка хвиля вдарилася об борт, розлетілася білими солоними бризками навкруги. Нечасто на світанку за чистого неба море так поводиться. Тут, як і ще багато в чому, воно схоже на людину: ти можеш думати, що розгадав його, зрозумів, чого чекати, бо все говорить про це, але насправді усе виявляється значно складнішим.

І справді, який в цьому сенс, якщо нема куди… Ні, нема до кого вертати?

Сергій подивився у важкі океанічні хвилі, Остап загасив цигарку.

— Не сумнівайся у тому, в чому тобі не давали приводу сумніватися, — знов заговорив він. — Буде тобі порада від «морського вовка», — і засміявся, не тому що було смішно, не так, як від жарту. Засміявся він так, як сміється людина, котра звикла сміятися тоді, коли слів уже було сказано більше, ніж насправді було потрібно. Все ще сміючись, він натягнув свою помаранчеву чудну шапку на голову Сергія. — І шапка тобі буде від морського вовка. Щоб не забув про те, що я тобі сказав. Зрозумів?

Сергій хотів щось сказати у відповідь, але тут над ними пролунав голос їх товариша:

— Гей! Нормально ідемо!

Сергій ледве встигає вихопити у вітру Остапового помаранчевого капелюха, махає рукою у відповідь. У чоловіка нагорі камера у руках — вони домовилися зняти цей рейс клаптиками — коли виходитиме — на плівку, аби залишилося щось на пам'ять.

— Нормально! — гукнув Сергій у відповідь, і нова хвиля розбилася об борт. І вже тихіше додав, ніби сам собі: — Інакше приводу думати немає…

Чоловік з верхньої палуби пішов. Десь пішов і Остап.

Сергій знову залишився сам, але скоро і йому треба вже йти.

Він дістав із кишені акуратно складену світлину. З неї йому посміхалася дівчина.

У морі з цією фотографією він не розлучався.

На зворотньому боці знімку дівчина, якій він освідчився півроку тому, написала йому, що чекатиме на нього і сумуватиме.

Уже кілька днів Сергія не полишали думки про те, що могло б змінитися за ці місяці, поки його не було вдома.

Сонце нарешті повністю зійшло над океаном.

Море потрохи заспокоювалося.

За кілька днів він зможе з нею поговорити — попереду порт, земля під ногами і телефонний зв’язок…

Нічого не змінилося. Вона писала, що чекатиме на нього. А це означає, що думати інакше у нього не було жодного приводу.

6

У кухні пахло кавою: розчинною, поганенькою, але від того якоюсь особливо бажаною.

За вікном густе віття розкинула абрикоса, стиглі плоди міцно сиділи у неї на гілках-руках. За гіллям виднівся сусідній будинок. Супермаркету, до речі, видно не було.

Кава обпекла губи та язик.

Я ніколи не була у відкритому морі.

Як це? Як це — опинитися посеред безкінечних хвиль, межею яким є лише обрій? Коли перебуваєш на невеличкому клаптику металу, привезеному з землі, а під тобою — десятки метрів води? А у ній — своє життя, свої закони, свій час, своє все… Ти там, але для того світу ніби і не існуєш зовсім. Що відчуваєш тоді?

Мені довелося максимально зосередитися на тут і тепер: на ароматі розчинної простенької кави, шелесті листя за вікном, сонячному світлі на столі, аби повернутися до власного життя. Туди, де немає ні моря, ні судна, ні хлопця у помаранчевій шапці…

Тільки я, місто, літо. І кімната, повна речей.

7

Ніколи б не подумала, що якась коробка зі старим крамом переверне моє життя. Тоді я, звісно, ще не знала про це.

Вранці взяла її знов до рук, виклала її вміст на стіл перед собою. Роздивилася кожну річ. Вони були різні. Навіть занадто. Не рахуючи відеокасети, на яку неохайно було наклеєно наліпку з цифрами «28 09 96» — мабуть, датою зйомки — там було ще кілька речей. Вишукана скринька, яка виявилася музичною: всередині тендітна балерина кружляла під акомпанемент приємної мелодії. Мотив її був простим, але щоразу, як я намагаюся її згадати, він вислизає з думок, мов вода з рук.

Ще у коробці були невеличкий гербарій — такі ми майстрували разом з батьками в молодшій школі, зім’ятий залізничний квиток та тоненький аркуш паперу з надірваним краєчком, на якому було намальовано портрет дівчини, здається, тушшю. Обличчя дівчини не побачити — її намальовано зі спини. Щось у тому малюнку чіпляло. Чи то його надмірна простота, навіть недбалість, чи то якась його внутрішня щирість… Не знаю.

Щось легенько торкнулося моєї ноги та видало глухий утробний звук.

— А ти що тут робиш? Повернутися вирішив, ага?

Кіт, не кліпаючи, дивився на мене.

— Голодний?

Він замахав хвостом. І справді, дурна, чи що. Звичайно, голодний.

— І де ти вештався, Коте? — насипаючи корм до миски, питала його. Звичайно, він не відповів. Він же кіт.

Хотіла провести рукою по його шерсті, але він вивернувся в останню хвилину. Так і не хоче, щоб його гладили. Що ж, його право.

— Мр-рмяу-яу-я-ау, — Кіт уже вичистив миску і зично муркотів собі щось. За мить він стрибнув крізь прочинене вікно на широку гілку липи.

Врешті, усі знайдені речі я знову склала до коробки і відклала окремо. Решту ж речей з бабусиної кімнати почала нещадно прибирати. Змітаючи пил разом з павутинням та майже задихаючись в ньому, я складала їх до великих коробок.

З коробками мені допомогли в аптеці в сусідньому будинку. Зайшла туди по таблетки від головного болю, а вийшла — з десятком величезних коробок, в яких туди привозять ліки.

— Нам вони не потрібні, то забирайте, звичайно, без проблем. У нас щотижня нові — приходьте, не соромтеся, — сказав мені рудий хлопець з-за пропахлого лікарнею скла. Він стояв за прилавком і був щиро радий тому, що йому вдалося комусь допомогти. Нехай і не ліками, та це і на краще — що не ліками. Добре ж, коли можна допомогти без них.

— Я чув про цю бабцю, — чомусь пошепки додав він. Я ледве розчула його слова.

— Справді? І що чули? — мені стало цікаво.

— Так, — він захоплено нахилився прямо до скла так, що нас із ним розділяло лише воно. — Я тут живу… З дитинства. Знаю, що вона збирала усе загублене чи забуте, що їй траплялося. А речі такі до неї так і тягнуло, уявляєте. Моя сестра колись забула про день народження нашого діда. Так би і не привітала його, а йому, між іншим, 70 виповнювалося, якби та бабця їй не нагадала. Вона його зроду не знала! — очі його схвильовано округлилися. — Він навіть не тут мешкає!

Ми з півхвилини постояли ще мовчки: хлопець-аптекар так і не зрозумів, як тій бабці це вдалося, а я чекала на продовження історії.

— Можна Вас про дещо попросити?

Я з готовністю кивнула.

— Колись малим я загубив солдатика. Він класний був, сестра розмалювала його в різні кольори. Якщо знайдете серед усього мотлоху, що там у старої назбирався… Віддайте його мені, гаразд?

Солдатика я, між іншим, так і не знайшла, але до аптеки зазирнула ще кілька разів — тих десятьох перших коробок виявилося недостатньо, аби винести всі речі з кімнати.

Хлопець, здається, був цим засмучений.

8

День хилився до вечора. Сонце котилося долі там, де і кожного дня до цього, і ще стільки ж днів буде котитися після. Місто затихало — повільно, як сповільнюється дихання, коли засипаєш. Воно і саме того не помічало.

Було у Степовому дещо цікаве. Це місто рано лягало спати. З першими сутінками вулиці починали порожніти, люди ховалися за важкими дверима, щоб знову вийти надвір при світлі сонця. Могло скластися враження, що тут усі бояться темряви.

Центральні вулиці пірнали у густу темряву, де-не-де проріджену тоненьким плетивом світла зірок та тьмяним сяйвом старих ліхтарів. Нікого на них не було, окрім останніх відчайдухів — тих, хто відмовився продавати таємницю нічного міста яскравим вогням розважальних центрів. Звичайно, якщо побути тут довше, ніж кілька днів, дізнаєшся, обов'язково дізнаєшся, що ніхто тут не боїться темряви. Який абсурд, які дурниці! Ну, принаймні не більше, ніж у будь-якому іншому місті. Знайдуться і ті, звичайно, хто справді боїться. Але їх не буде більше, ніж деінде. І тоді відкриється колюча правда: не всі люди ховаються по домівках, але нікого немає на вулицях, бо більшість міста набивається до величезного павільйону на його північно-східній околиці. Колись там була велика фабрика, хоча зараз ніхто і не згадає, що на ній виробляли. Втім, її досі називають фабрикою — це величезний торгівельний центр. Усі там.

Я дивилася у вікно, спостерігала, як сонце обережно ховається за похилими дахами, як останні перехожі забігають до вже темних двориків. Щось у цьому було… Заспокійливе. На мить мені навіть здалося, що щось у цьому було рідне.

Можливо, так і було насправді.

9

Щоранку у цій квартирі мене будив один погляд, що (я знала) не моргаючи спостерігав за мною.

Звичайно, це був Кіт — він сидів на порозі кімнати та не зводив з мене очей.

Прокинувшись, першим з усього, що оточувало мене, я бачила саме його.

Хвилину чи, можливо, більше ми просто дивилися одне на одного. Аж поки Кіт не здавався і не відводив погляд першим. Після чого він старанно робив вигляд, що мене у кімнаті не існує. Чи не існує взагалі.

Тоді я щось йому говорила. Комплімент пухнастому хвосту чи чорній гладенькій шерсті. Іноді — лаяла за те, що так високо лазить по деревах та підвіконнях.

Кіт незмінно гордо задирав носа та ігнорував мої старання йому сподобатися. Врешті я полишила ці потуги. Єдине, що змушувало Кота поводитися більш-менш по-котячому — це рожевий пакетик корму в моїх руках.

Кімната, яку мені потрібно було прибрати від мотлоху, у денному світлі виглядала дещо інакше, ніж коли я вперше зайшла до неї серед ночі. Вона вже не здавалася безкінечною у своїх розмірах, а навпаки — була аж замалою, донесхочу набитою речами, від надміру яких, здавалося, от-от вибухне. Пилу на них виявилося навіть більше, ніж я думала і ніж тоді зміг виявити у темряві тонкий промінь телефонного ліхтарика. Щільно розсипаними острівками речі, стоси речей, їх завали та нашарування виринали з-під моря пилу, що був тут усюди: на підлозі, на вертикальних і горизонтальних поверхнях, у повітрі… Море це не обмежувалося самим лише фактом свого існування, а вочевидь, намагалося підтопити і острівці, набігаючи на них хвилями сірості. Лише сам вигляд пилу змушував мене кашляти.

Колись на очі мені потрапила одна дуже неприємна (але від того, мабуть, і правдива) стаття про те, з чого насправді складається пил. Переказувати її зміст не буду: ви, напевне, уже знаєте самі, з чого, чи, можливо, здогадалися зараз. Що й казати, масштаби запиленості у мене не викликали жодного захвату.

Кіт же, з іншого боку, пил цей обожнював. Зовсім не схоже на кота. Його було важко зрозуміти. Втім, те саме можна сказати і про решту котів. А може, і не тільки про них.

10

Перші кілька днів у місті минули швидко.

Я багато гуляла.

Взагалі люблю гуляти навмання. Так вірогідність того, що натрапиш на щось особливе, щось цікаве — значно вища, ніж якби ходив по знайомих маршрутах, в яких ти впевнений.

У незнайомих містах так робити значно простіше: принаймні ноги самі тебе точно не винесуть туди, де ти вже мільйони разів бував.

Сонце було моїм постійним супутником.

Його тут взагалі було багато.

Один з таких днів запам'ятався мені особливо. Тоді увесь ранок я порпалася серед старого непотребу у кімнаті, витягуючи на світ Божий з гір пилу усе на світі: від колючих поїдених міллю пледів та книжок з ботаніки із пожовклими від часу сторінками до вицвілих фотокарток, на яких уже нічого не розбереш, та моторошних у своїй старості та занедбаності дитячих іграшок. Якби серед них знайшлося і щось забуте чи загублене мною, я б, мабуть, не хотіла це побачити у такому стані. Іноді забуття, як і незнання, — це краща альтернатива.

Чого я не очікувала, то це того, що таке просте завдання — прибрати речі з кімнати — виявиться таким важким. Уже за кілька годин хаотичного перебирання старих речей серед хмар пилу я почувалася повністю виснаженою. Ще і Кіт постійно плутався під ногами, підіймаючи ще більше пилу в повітря.

Викинувши перші мішки із зібраним сміттям, я відчула полегшення, але не надовго: одного погляду на речі, котрі ще лишилися зваленими одна на одну в кімнаті, вистачило для того, аби зрозуміти, що роботи тут і справді на все літо. Я починала підозрювати, що дядько поїхав з міста не так уже і несподівано: на тлі необхідності цього жахливого прибирання його від'їзд скидався на втечу.

А надворі було так хороше… Під вечір спека повільно здавала свої позиції, і знову можна було дихати на повні груди.

— Невеличку втечу і мені дозволено, правда? — кинула я Коту, уже зачиняючи за собою двері із думкою про те, як хороше буде зараз пройтися.

Кіт подивився на мене так, ніби я зрадила його особисто і, махнувши хвостом, відвернувся.

Ледве я вийшла надвір, мені посміхнувся перший перехожий — хлопчина на велосипеді. Хоча суто технічно, мабуть, за перехожого його рахувати не можна.

З квіткової крамниці із простою, невигадливою назвою «Квіти» лунав аромат свіжих польових квітів — стиглий, трав'яний, духмяний.

Усе навколо було вже начебто знайомим, здавалося таким: вивіски на магазинах та кафе, ліхтарі, сині таблички з назвами вулиць, самі вулиці, вказівники на дорогах, будинки. І в той же час усе це було новим, особливим. Тут було добре. Південь, кімната, повна речей, кіт на прізвисько Кіт, абрикоса з липою під вікном, сонце — крізь їх листя, усміхнений велосипедист, аромат квітів…

Я відчувала себе частинкою цього світу, частинкою Півдня, його настрою, усіх цих дрібничок. Я і сама була дрібничкою. І нічого не мала проти. У відповідь усе тут ставало частинкою мене, мого настрою.

А ще тут було спокійно. Якби я захотіла, то зараз могла б забути і про те, що приїхала сюди лише днями. Надто просто було повірити в те, що я провела у цьому місті все своє життя… Воно дозволяло мені це зробити. Яка різниця, що насправді все зовсім не так, якщо ціле місто радо прийняло мене на свої залиті сонячним світлом вулиці, ні про що не питаючи. Решта не мало значення. Навіть найменшого. Принаймні поки — доки не прийшов час його залишати. Усе тільки мало початися, і це відчуття було фантастичним.

Старі квартали тоненькими вуличками обіймали центр міста — з висоти пташиного польоту, мабуть, здавалося, що це тонкої роботи намиста — коштовності, що дісталися місту у спадок з минулого: ще не старовинні, але давно вийшли моди. Не носити їх — все рівно, що відмовитися від пам'яті. А на таке важко піти. Та і зовсім не необхідно.

Усі вони, кільцями обвиваючи серце міста, біжать до його душі — ріки.

Піди будь-якою вуличкою у центрі Степового, і вона виведе тебе до ріки.

Усі дороги ведуть до води.

Тоді я ще не знала про це, але вже відчувала її наближення по тому, як змінювалося повітря і напрям вітру. Я йшла навмання — на удачу, як робила це завжди, коли вперше прогулювалася новим містом. Я дозволяла йому самому показувати себе, відкриватися, проводжати до найкращого чи найважливішого.

Ось, вже майже, вже за наступним рогом дорога піде під уклін і ще за хвилину я побачу Дніпро. Це я майже відчула шкірою. Звісно, я не могла цього знати.

Старі будинки з облупленими стінами пастельних тьмяних кольорів теракоти та піску перемежалися погнутими, вигнутими, потрісканими стовбурами дерев, їх темними зеленими кронами. На балконах сушилася білизна і дитячі повзунки. З підворіть визирали допитливі котячі очі. У внутрішніх дворах гралися діти, а стінами повзли виноградні лози. З радіо, що стояло в одному з вікон, лунав джаз. Звідси уже чутно було, як в порту гудуть кораблі. А ще запах річки: волога, водорості, риба, пісок, катери.

Тут було добре. Можна було відчути плин води, але не плин часу.

Місто привело мене до води, і це багато говорило про нього.

Коло неї я не помітила, як минула решта дня. І це, мабуть, багато говорило про мене. Уже був час повертатися.

11

Старі вулички впевнено відводили мене назад вглиб міста. Будинки з піщанику перемежовувалися старими цегляними, від них йшло ще денне тепло — каміння поволі охолоджувалося, віддаючи його. На землю від дерев падали довгі розлогі тіні. Один за одним запалювалися ліхтарі.

Тут і справді не помічаєш плину часу… Але це не означає, що він зупиняється.

Погляд блукав навколо і натрапляв лише на стіни будинків та їх вікна, які поволі починали освітлюватися теплими вогнями. Я продовжувала іти, вулиці продовжували мене вести. Так само легко, як вулиці вивели мене вдень до води, тепер вони заводили мене до гущавини своїх лабіринтів та хитросплетінь. Довіритися їм було легше, ніж я могла уявити до того.

На одному з будинків я помітила непримітну вивіску, що світилася м'яким неоновим сяйвом у вечірній легкій, мов шалик, темряві. Напис на вивісці миготів, як від перепадів напруги. Здалеку прочитати його не можна було: букви ніби написали від руки нерозбірливим, закрученим почерком. Щось у цьому було ніби привітом з 90-х. Чи взагалі нізвідки. Зустріти таку вивіску серед цих вузьких вулиць було несподіванкою.

Підійшовши ближче, я розібрала нарешті напис: «Кав'ярня Кука», — промовляв він. Оригінальна назва.

За скляними дверима ледь помітно мерехтіло світло. Вони виходили з кута будинку, на першому поверсі якого і розташувалася кав'ярня. Над дверима у вікнах теж було світло. Перед одним з них на протягнутих прямо над вулицею мотузках сушилася білизна. Напис на вивісці підсвічував неоновим рожевим світлом краєчок простирадла.

Довго думати мені не довелося: я штовхнула двері…

…і опинилася у невеличкій напівтемній залі. Світла тут було не багато: декілька жовтих ламп під стелею з матовими абажурами, які майже нічого крізь себе не пропускали, та два невеликих вікна в одній зі стін, світло від яких падало хіба що на столики поруч. Решту ж стін займали географічні карти — з усього світу, судячи з їх обрисів. Були карти звичайні — які ми бачимо щодня у школах, карти не зовсім звичайні із Китаєм чи Австралією у ролі центру світу — які, втім, щодня бачать у школах діти з інших країн та континентів, карти «під старовину» та, здається, направду старовинні, карти справжні та карти вигаданих земель, карти, карти, карти… Декілька простих столиків коло вікна, завішаного золотавими вогниками, прості стільці, присунуті до них, і жодного відвідувача. Біля дальньої стіни — шинквас, за яким… Власне, за ним я побачила хлопця, вочевидь, баристу.

Зовні та всередині це місце ніби не було… Цілісним. Їх з'єднував, здається, лише обов'язок бути таким — вимога простої просторової логіки. Коли пройдеш крізь одні двері, навряд чи вони приведуть до якогось іншого простору, окрім того, що знаходиться прямо за ними. Якби не це, двері з рожевою вивіскою над ними та мокрою білизною у вікні вище навряд чи привели б до сутінків всередині кав’ярні.

Нарешті мене помітили з-за стійки з кавовими машинами, стаканами та чашками, скупченими там у повному безладі.

— Гей, Ви там! Ви часом не привид? — худорлявий хлопець-бариста з горням в одній руці та рушником — в іншій, примружуючись, вдивлявся туди, де стояла я.

Я навіть не одразу зрозуміла, що це він до мене і що він взагалі щось сказав — настільки це були невлучні слова. Хлопець же вже встиг вийти з-за шинквасу. Він виявився не просто худорлявим, але і дуже високим. На носі — окуляри в роговій оправі. У руці — те саме горня.

— О, ні, це мені здалося, вибачайте, — сказав він за мить. Розчаровано так сказав.

— А Ви чекали на привида?

— Ну, як Вам сказати…

Я вже підійшла ближче і хотіла ще щось запитати, як тут з-за стійки пролунав ще один голос — тоненький, дзвінкий:

— Матвію, то Готвальд?

— Ні, — поспішно відповів хлопець, — то не він.

Питання, хто такий Готвальд, мучило мене ще довго, але відповіді на нього я так ніколи і не отримала.

— Ви чогось хотіли? — хлопець знову зайшов за стійку і почав там із чимось поратися.

— Ну… Це ж кав’ярня? — Цікаво, на що він сподівався взагалі. Чого може хотіти людина, котра зайшла до кав'ярні? Питання з моїх же вуст прозвучало чомусь невпевнено. Не так, як мені б хотілося, аби воно прозвучало.

— То Вам кави? — хлопець поправив окуляри.

Я кивнула і подивилася на широку чорну дошку над головою Матвія (так його, здається, звали). Білою крейдою таким самим нерозбірливим почерком, яким було виведено неоновими буквами назву кав’ярні зовні, на ній нерівними рядками було записане меню.

«Кава заварна з м’ятою», «Лимонна кава з-під пресу», «Заговорені зерна», «Трояндова кава», «Газетна кава», «Кава з огірковим сиропом» і ще багато нісенітниць.

— Наші оригінальні рецепти, — з гордістю мовив Матвій.

З-за стійки випірнула кучерява дівоча голова і власниця тоненького дзвінкого голосу додала:

— У нас не буває випадкових гостей, маєте щось скуштувати. Повірте, Ви тут не просто так.

Я і сама вже нітрохи не сумнівалася в тому, що тут я не просто так.

Повернувшись до вивчення меню, подумала, що з боку цих чуваків просто не чесно було просити людей обирати щось одне з нього. Усе виглядало однаково нісенітно, але і рівною мірою — цікаво.

— Каву з огірковим сиропом, будь ласка, — нарешті мовила я, бо у таких випадках найкраща тактика — діяти навмання.

Дівчина з тоненьким голоском рішуче кивнула і кинулася виконувати замовлення. Я вже потягнулася за грошима, але хлопець жестом зупинив мене.

— Клієнтів, які у нас вперше в гостях, ми пригощаємо.

Я озирнулася на порожню залу. Не схоже, що вони могли собі таке дозволити. Що ж, пригощають то й пригощають.

— І часто до Вас отак вперше заходять? — запитала.

— Не частіше, ніж це потрібно, — просто відповів він і відвернувся.

Кавова машина у темному кутку за ним загрозливо загуділа і за хвилину видала гіркуватий напій до паперового стаканчика. Тонкоголоса дівчина задоволено вдихнула його аромат і натхненно влила до напою яскраво-зеленого сиропу.

— Огірок, — змовницьки прошепотіла вона мені. Я серйозно кивнула. Це було ґрунтовне пояснення.

Стаканчик із дивною сумішшю вже стояв переді мною. Треба сказати, що зелений колір здійснює не такий уже і заспокійливий ефект на людину, якщо він належить каві. Дівчина вичікувально дивилася то на мене, то на цей стаканчик. Я обережно ковтнула того чудернацького зеленого напою, який богохульно звався кавою. Нічого гірше в житті не куштувала.

Але було в цьому щось.

— А чи не знайдеться у Вас роботи? Я саме шукаю.

Слова вирвалися самі, я навіть не зрозуміла, звідки вони взялися. Роботу я не шукала. Думала, звичайно, що було б непогано, але… Але справи у мене тут і так були, дядько радив відпочивати, а коли тобі кажуть відпочити — довго ти не думаєш, до того ж літа залишилося всього нічого — якихось неповних два місяці, і ніякої серйозної роботи мені тут точно було не знайти, але… Але щось таки смикнуло мене за язика.

— Я ж кажу, що випадкових гостей не буває! Матвію! Ти ж якраз шукав помічника і…

— Тобто ти пропонуєш взяти першого ліпшого перехожого?

— Сам знаєш — ні, але…

— Як Вам наша кава?

Я не одразу зрозуміла, що це вже до мене.

— Жахливо, — відповіла я нарешті.

— Із якого дива Вам тоді тут працювати?

— Бо іншого такого шансу не буде, — відповідь прийшла сама собою.

Тонкоголоса дівчина майже повисла на руці хлопця:

— Ну Матвію, вона хороша, я ж бачу! І їй справді потрібна робота, і ти сам знаєш, що не часто…

— Я зрозумів, Саш, досить.

Матвій зітхнув. Саша тріумфально посміхнулася.

— Приходь завтра о восьмій, — сказала вона мені. — Адресу не забудеш? Гоголя, 13. Окей?

Я кивнула.

— Як тебе хоча б звати? — запитав Матвій.

— Яна.

— Ну підходить же, кажу! І-де-аль-но! — тонкоголоса Саша, здавалося, була на сьомому небі від щастя.

Я не змогла стримати посмішки. Цікаві вони, ці двоє.

— Ну… Тоді я піду? Завтра о восьмій, запам'ятала, — я підморгнула кучерявці і вже попрямувала до дверей, як мене озвала Саша:

— Візьми сендвіч! Випічки під вечір вже немає, але сендвічі у нас теж смачні.

І вона сунула мені до рук коричневий пакуночок.

— Слухайте… а чому «Кука»? — уже біля дверей запитала я.

Матвій підняв очі від книги, котру виклав на шинквас і тепер захоплено читав.

— Друг придумав. На островах Кука. В рейсі. Він моряк, — коротко відповів він. — А ми і використали. Він був лише за. До завтра.

Я кивнула і вийшла.

Які ж вони чудні.

Розгорнула сендвіч, відкусила шматок. Звичайний собі бутерброд з сиром. І це після такого збочення з огірковою кавою… Диваки.

Посміхаючись від самої цієї думки, я впевнено покрокувала додому, ніби сотні вже разів ходила цією дорогою.

12

Ну що, пиріжечки?

Як минув ваш день? Чи ви ним задоволені? Чи розчаровані? Чи зробили те, що планували зранку?

Раптом згадав: ще у школі вчителька математики зауважувала нам, двієчникам та притягнутим за вуха відмінникам, мовляв, дарма прожитим є той день, впродовж якого ти не дізнався нічого нового або ж не зробив добру справу.

Як там у вас з цим справи? Що було доброго? Що було нового?

Якщо на те, щоб відповісти на це питання, вам потрібно більше, ніж 10 секунд, не треба впадати у відчай!

Адже зараз з вами рубрика «Випадковий факт». Виявляється, вона також може бути корисною, якщо конче потрібно дізнатися хоча б щось нове. А вам зараз це, знаю, необхідно, аби принаймні відчувати себе людиною. Ну що? Готові? Поїхали!

Ви знаєте, скільки діти в середньому сміються на день? 400 разів! Тепер спробуйте вгадати, скільки разів на день сміються дорослі… 15. Bay. Є про що подумати. Здається, я готовий до слів своєї шкільної вчительки додати ще окремий пункт про сміх: не посміявся жодного разу за день — прожив його дарма. Смійтеся частіше. Я вас серйозно прошу.

І от вам іще цікавинка: чоловіки сміються, виявляється, в середньому довше та частіше за жінок. Навіть не знаю, в чому тут справа.

О, іще от вам! Кожної миті на землі 0.7 відсотків населення — п’яні.

І…

Хоча щось я забалакався. Свою норму на день вже, виходить, перевиконав…

13

Квартира зустріла вже звичною темрявою. Дотягнувшись наосліп до вмикача світла у коридорі, я скинула кеди, розпустила волосся і навшпиньках, обходячи коробки з бабиними речами, що мов острівці були розкидані по всьому коридору, пробралася до ванної кімнати.

Після холодного душу та чашки м’ятного чаю вирішила на секунду зайти до заваленої мотлохом кімнати.

Хоча я вже встигла трошки порозгрібати деякі речі з тих, що населяли її, на її зовнішній вигляд це ніяк не вплинуло. Речей, здавалося, менше не стало. Якщо навпаки — не побільшало.

Вони були всюди.

Раптом тишу перервав дзвінок у двері.

За ними стояв сусід — той самий хлопець, що розказував мені про двері. Я відчинила не вагаючись.

— У Вас цукру не знайдеться? — одразу запитав він. І додав: — Серйозно, у мене скінчився, іти поночі нікуди, а чай без цукру пити не можу, а не пити чай ввечері теж не можу, і…

Я пропустила його вперед:

— Заходь, я якраз хочу теж попити. Якщо ти не проти.

Андрій зрадів, але разом з тим і зніяковів:

— Я не… Ну… Не проти, ні, звичайно, просто…

— Заходь, я не кусаюся.

….

— І знаю, що ти теж не кусаєшся. До того ж я хочу тебе про дещо спитати.

Андрій ще кілька секунд м’явся, але врешті все ж зайшов до коридору. Коли я зачинила за ним двері, він задоволено кивнув.

— Правильний скрип, хороший, — пояснив він.

Уже на кухні, коли чайник було поставлено грітися і ми обидва всілися за стіл, я запитала:

— У вас тут всі дивні, чи як? Тобто… Не ображайся, це зовсім не погано, просто… Трохи незвично. Ти прислухаєшся до дверей — вперше в житті я бачу когось з таким… захопленням. Я влаштувалася працювати до кав’ярні… «Кав’ярня Кука», тут зовсім недалечко, може, був?

Андрій ствердно закивав головою:

— Та, круті чуваки! Моє улюблене в них — це бананово-кокосовий кавовий лід. Краще не вигадаєш!

— Хм-м… Це я ще там не куштувала. Звучить безпечно.

— Так і є, — засміявся Андрій.

Ми трошки помовчали, кожен думаючи про бананово-кокосовий кавовий лід, і я продовжила:

— Ну, так… І от Матвій з Сашою навіть. Та і сама кав’ярня. Місто, мабуть, ціле таке… Ну, ти розумієш. Я з такими темпами скоро сама одивачуся. Чи щось типу того. Не знаю, як пояснити… Це не те щоб погано, зовсім ні. Просто… Атмосфера тут… Незвична. Це так завжди чи мені щастить?

Андрій трохи непевно кивнув.

— Ти ж не думаєш, що вони, і я разом з ними ненормальні чи ще щось таке? — запитав він.

— Дивні — так. Чудернацькі. Незвичні. Можливо, навіть незвичайні чи надзвичайні. Але не більше того.

Андрія така відповідь цілком задовольнила.

— Чайник, — сказав він раптом.

— Е-е-е… Що чайник?

— Кипить чайник.

— І правда.

За хвилину перед нами стояла пара великих горнят чаю. Внизу під вікнами тихо прошурхотіла асфальтом самотня автівка.

— Бабуся, що тут жила, здається, теж дивачкою була неабиякою.

Андрій ствердно кивнув і всипав до свого горняти дві столові ложки цукру, ретельно перемішавши з чаєм.

— Це точно.

Він відпив трохи чаю.

— Смачно.

Я кивнула. Смачно — не те слово: я заварила чай так, як заварювала його в дитинстві на дачі з батьками: чорний, з листочками смородини для аромату та смаку. Дуже літній, дуже смачний то був чай. Тепер же він став ще і дуже ностальгічним.

— Ти щось знаєш про речі, що назбиралися у цій квартирі? — несподівано навіть для самої себе запитала в Андрія.

Той на диво кивнув. А потім кивнув у бік коридору, де нагромаджувалися одна на одну коробки, повні старого непотребу, винесеного мною з кімнати.

— Якщо я правильно розумію, про що ти, — то так.

— Чиї вони?

Андрій знизав плечами.

— Багатьох людей.

— Це я знаю…

— Я знаю, що бабуся ця… Як її звали, до речі? Навіть не згадаю її імені…

— Не знаю. Я тут через дядька, це тепер його квартира…

— А, так, бачив цього твого дядька. Цікавий чоловік. Його ти, мабуть, теж дивним обізвала би. Я не ображаюся, — додав він. — Я розумію, про що ти… Тому і кажу, — він помовчав. — Так от, про бабусю… Вона збирала загублене. Якось так. Приносила все сюди. Уже не знаю, навіщо, але деякі люди знали про це і іноді приходили до неї — на удачу: раптом те, що вони загубили, знайдеться тут? Деяким щастило. Але частіше все-таки ні. Та і не багато людей про це знали… Мені про все це моя бабуся взагалі розповіла. Ще коли я до молодшої школи ходив і страшно боявся цієї, значить, бабці. А тоді якось загубив іграшку… Калейдоскоп. Я його просто обожнював, він ніби відкривав мені новий світ, прихований, химерний… Тоді мені якраз пощастило. Вона знайшлася саме у цій кімнаті, — він знов кивнув в бік коридору, з якого можна було потрапити до кімнати. Знову сьорбнув чаю. — Смачно. Що ти туди додала?

— Смородинове листя, — коротко відповіла я. Думки вже були далеко.

Якщо всі ці речі хтось колись загубив, то цілком вірогідно, що якісь з них ці хтось хотіли б знайти, повернути… Можливо, серед речей цих є щось важливе, або наприклад, щось пам'ятне… Або просто — якась дрібничка, яка нагадає її власнику про якийсь приємний день чи спогад. Причин може бути безліч насправді, але навіть це не важливо.

Однаково мені потрібно позбутися цього мотлоху. Тепер, коли я подумки назвала мотлохом старий бабин крам, одразу ж виправила себе. Можливо, для мене це і мотлох. Але для когось… Для когось він може щось означати.

Я збиралася просто викинути все це. Відвезти на переробку… Будь-що. Нова перспектива впоратися з безладом в кімнаті, що з’явилася щойно — стихійно, несподівано, — здавалася непридатною для втілення.

Речей тут сотні, якщо не більше. Знайти хазяїна кожної, мабуть, просто неможливо.

Погляд упав на коробку, нещодавно визволену мною з безкінечного моря мотлоху. Що ж, принаймні, на неї у мене вистачить сил і часу. Не дарма ж саме ці речі так зберігалися. Мабуть, не дарма… Хоча і це буде складно.

І все ж…

— Треба буде спробувати, — Андрій знову втрутився до моїх думок.

— Так, мабуть, і справді.

— От тільки де їх узяти…

— Кого? — не зрозуміла я.

— Ну, як! Смородинові листочки. До чаю.

— Так прямо під вікнами — кущі.

— Справді? Ніколи не помічав…

Ми ще трохи посиділиразом на кухні, а потім Андрій пішов, забравши з собою ще трохи цукру («Так незручно, але… Я поверну, чесне слово! Просто ще ж ранок завтра…»), і я залишилася сама. Ми так і не перетнулися більше жодного разу до кінця того літа.

На годиннику був початок другої ночі, коли я вкладалася спати.

Заснула, затиснувши в долоні камінчик-талісман, на заплетеному до товстої коси волоссі, думаючи про те, як зможу повернути спогади хоча б комусь. А це, мабуть, не найлегша робота. Втім, така робота при тому має бути і однією з найприємніших.

Питання було лише в тому, як саме це зробити.

КВИТОК

Ася була фаталісткою, тому коли вона спізнилася на два потяги поспіль, то вирішила, що так було потрібно Всесвіту. Незрозуміло, правда, для чого йому могла знадобитися така жертва. Але розуміти Всесвіт — то і не її справа, правда ж? Ася так думала.

Тоді нічого не віщувало біди. Квитки вона роздрукувала вчасно (пам'ятаючи про сумний досвід, коли саме через те, що не роздрукувала замовлення з Інтернету, запізнилася на потяг) — спеціально з'їздила на вокзал за кілька днів до виїзду. Речі зібрала ще зранку: лишилися самі дрібниці. Потяг увечері. Усе було під контролем.

Годині о третій Ася вирішила трохи відпочити, бо знала, що вночі може не пощастити з сусідами (а це з її залізничною кармою майже невідворотно) і поспати вже не вийде. Налаштувала будильник на телефоні, поставила його на зарядку — аби він точно не вимкнувся, поки вона спатиме. І заснула.

Треба було тоді подумати, що це не найкраща ідея. Треба було, але вона не подумала. Тому що хто взагалі про таке думає, коли вже до всього наче готовий і провал неможливий? От-от.

Треба було подумати, що немає нічого неможливого — це за свої двадцять один неповний рік можна вже було засвоїти. Мудрість з розряду «не кажи гоп, доки не перестрибнеш», але чомусь важко дається. Так важко, що років досвіду так і не вистачило.

Прокинувшись, Ася спершу зраділа: навіть раніше за будильник! Потім простягнула руку до телефона — перевірити, наскільки раніше. І виявила, що він розрядився. З півхвилини Ася намагалася його таки розблокувати, до кінця, вочевидь, не усвідомлюючи ситуації. Коли ж до неї дійшло, що телефон не просто противиться, але взагалі не має змоги зараз бути розблокованим, її накрила паніка. За вікном — темрява. Годинника ніде не видно.

Вона зірвалася з ліжка, збила свою валізу, забила ногу, підскочила до вмикача світла, натиснула і… Нічого не трапилося. Дідько!

Світло.

Вибило світло.

За хвилину, а може за п'ять вона таки спромоглася навпомацки знайти свій годинник. 19:56.

«Так. Спокійно. Дихай, — сказала вона собі. — Усе погано, але не занадто. Поїзд за годину. Трошки менше. Зараз викличеш машину, приїде таксі, встигнеш. Нічого страшного. Все нормально».

У телефоні є купа номерів таксі. Прямо по всіх вона і подзвонить. Все-таки 30 грудня. Вечір. Київ. Треба якось підстрахуватися. Що більше, то краще.

Пальці впевненими рухами натиснули на потрібні клавіші на телефоні самі і… Нічого не сталося. Отуди к бісу, він же розрядився!

Дідько-о-о!

Не їхати — взагалі не варіант.

19:59.

Час ще є. Купа часу. Аби доїхати — точно вистачить.

Миттю накинула на себе приготований одяг (слава Богу, хоч подумала про це!), схопила валізу та сумку, вимкнула світло (просто тицьнула по вмикачу на автопілоті — все ж, світла того клятого не було!), вибігла, рішуче зачинила двері. Стояти п'ять хвилин перевіряти, чи точно зачинила, як вона це робить зазвичай, зараз часу зовсім немає, тож бувайте, двері, не підведіть.

Коридор освітлювався рівним світлом. «Прекрасно! Це означає, що лише я така везуча, і світло вибило лише у мене в кімнаті», — думала вона, рішуче прямуючи у кінець коридору з важкою валізою і розмірковуючи про те, чи лишився хтось взагалі у гуртожитку напередодні свят — адже від цього залежало те, чи зможе вона викликати таксі.

Лише після того, як на її стукіт не відповіли коло вже четвертих за чергою дверей, прийшло осяяння: Господи, ну і дурепа. Внизу сидять вахтери. Можна було не витрачати час на це колесо Фортуни, а одразу спуститися до них. Зла сама на себе, вона дотягла свої речі і саму себе до ліфта і тиснула на кнопку виклику, аж поки він не приїхав і автоматичні двері не відчинилися перед нею.

На вахті панувала звична там атмосфера розслабленої настороги. Сонні вахтерки дивилися телевізор (черговий дурнуватий серіал; «Она тєбя любіт!» — «Но она нє может любіть мєня!», — лунало з динаміків): одним оком вахтерки висловлювали глибоку занепокоєність тим, що відбувалося на екрані, іншим — придирливо роздивлялися тих небагатьох, хто входив до чи виходив з гуртожитка. Здібності їх явно були свого часу недооцінені: Юлії Цезарі — не більше, не менше.

На Асю, що вилетіла з ліфта, навантажена речами, зі збитим диханням, нерозбірливим лепетом та активною жестикуляцією обидва правих ока цих стражів порядку подивилися не просто придирливо, але і з певною долею «о Господи, ну що там іще». Судячи з усього, вони одразу зрозуміли, що з цією захеканою дівчиною доведеться повозитися, але і з серіалом прощатися їм зовсім не хотілося.

Нарешті одна з них милостиво розвернулася до дівчини, що підбігла до стійки, і байдуже подивилася на Асю обома очами. При чому зробила вона це з таким виглядом, ніби Ася була кішкою, яка щойно помилилася із місцезнаходженням лотка.

— Я… Ви… — захекана Ася ледь видавлювала з себе слова. — Можна від Вас таксі викликати? Я на потяг запізнююся…

Такі слова перемкнули жінку за стійкою в інший режим: з діловито-байдужого «дай мені додивитися серіал» на співчутливо-дбайливий «Боже, дитино, ну як же ж так».

Правильно набрати номер хоча б однієї зі служб вдалося з третьої спроби, а дочекатися, коли оператор на тому боці нарешті підключиться до лінії — взагалі з четвертої. Час ішов. Годинник показував 20:14. Усе ще не безнадійно.

Отримавши стандартне «Ми надішлемо Вам повідомлення, коли знайдемо машину», Ася поклала слухавку і почала нервово міряти кроками фойє гуртожитку. До кожної стіни її супроводжували співчутливі та зацікавлені у розв'язці спектаклю очі вахтерок.

Телефон сповістив про отриману смс десь хвилини за чотири після дзвінка. Ну звісно ж, машин в районі не опинилося. Хто б оце сумнівався.

В паніці по пам'яті набравши інший номер і дивом потрапивши за адресою, Ася замовила машину в іншій службі, і вони пообіцяли знайти автівку. О 20:35 машина знайшлася. Приїде за п'ять хвилин. На потяг вона не встигне в жодному разі. Ніхто так швидко не довезе її до вокзалу. Навіть Супермен (на якого надії тим паче не було).

Усвідомлення того, що поїзд пропущено за таких ідіотських обставин, прийшло не миттєво. Асі знадобилося на це хвилини три. Тік. Так.

Хоча… Може, трапиться якесь диво? Іноді поїзд відходить від платформи не одразу… Надія є!

Так вона думала, ще коли поспіхом прощалася з вахтерками, вибігала з гуртожитку просто у снігову бурю (ніби у такий вечір могла бути інакша погода), намагалася визначити своє таксі з-поміж решти машин на парковці, забираючись до таксиста «Ви ж до цього будинку?») та повільно від'їжджаючи від гуртожитка. Коли ж вони втрапили до шаленого затору, а час уже наближався до 20:40, Асі стало зрозуміло, що на цей поїзд вона не встигне. Тоді їй стало все одно і на заметіль, і на гудіння автомобілів, що оточували її таксі, і на годинник, крихітні стрілочки якого рахували секунди до відходу поїзда, на котрий вона не встигала.

Втім, відчай швидко минув — розкисати був не найкращий час. Кінець кінцем! Їй потрібно додому! Можна, наприклад… Наприклад, сісти на потяг до Одеси! Чи Миколаєва! Так, точно, вони сто відсотків ідуть ще після 102-го. А звідти все ж дістатися Степового буде і швидше, і простіше. Головне, аби були квитки…

Про планшет з підключенням до інету Ася згадала, лише коли автомобіль нарешті вирулив з затору. Аби точно вже не гаяти ні секунди, витягла його з рюкзака, завантажила з горем навпіл сайт залізниці… Та-а-ак… Київ — Миколаїв. Сьогодні.

Бінго! Удача! Два місця на вагон лишалися вільними. До відправлення 20 хвилин. Треба брати. Картка з собою.

Коли ж авто втрапило у черговий затор, Ася вже купила новий квиток до Миколаєва, перший її поїзд вже встиг вирушити з вокзалу, а до відправлення нового залишалося 15 хвилин.

Чи треба казати, що і на нього врешті вона не встигла?

Забігши нарешті до будівлі вокзалу, перш за все Ася придивилася до годинника на стіні. Чорт забирай! Зору явно не вистачало для такого подвигу. Наручний же годинник ясно говорив, що обидва поїзди її вже відправилися. Велике табло над її головою говорило те саме.

На вокзалі було не проштовхнутися. Люди кидалися хто куди, варто було спотвореному жіночому голосу з гучномовця сповістити про прибуття поїзда чи посадку на потяг. Голос цей губився у стукоті підборів, клацанні коліщат валіз по підлозі, реготі дітей, які збиралися їхати на канікули у гори, судячи з чохлів для лиж за їхніми плечами, та трохи знервованих голосів у розмовах дорослих. Для Асі голос губився ще і у гучних ударах серця, що гупало зі скаженою швидкістю. Що робити?

За наступні 25 хвилин вона дізналася, що аж до ранку поїздів по її напрямку не буде («Дівчино, ну а що Ви думали собі?»), що «їдьте вже додому, завтра поїдете» і що «вибачте, на завтра жодного вільного місця». Ну і, звичайно, купу разів: «дівчино, пропустіть мене, поїзд за п’ять/десять/двадцять хвилин!». Щасливі люди! У когось поїзд був п'ять/десять/двадцять хвилин тому. А то і всі тридцять, якщо вже начистоту.

Розгублена та деморалізована, нарешті Ася відійшла від кас.

Залишився один-єдиний варіант, як сьогодні ввечері все-таки рушити на південь.

Автостанція. The last resort. Але хіба лишився ще якийсь вибір?

Кинувши себе знов надвір, у заметіль, яка і не думала вщухати, і, долаючи снігові заноси, потягла валізу у напрямку «ями» — автостанції коло вокзалу.

Вздовж під'їздної дороги до нього, не зважаючи на погодні умови, звично вишикувалися маршрутки і маршрутники, які, перекрикуючи один одного, закликали сполоханих перехожих, ще й до всього нагружених валізами та сумками, їхати «На Чернівці! На Чернівці!» та «На Харків! На Харків!». Деякі наполегливо запрошували «На Умань!», і нарешті «Хмельницький! Відправляємося за 10 хвилин!». Ну хоч би хтось, хоч би хтось запрошував туди, куди Асі було потрібно понад усе.

Потрібний автобус Ася знайшла далеко не одразу. Поки вишукувала хоч щось, що прямувало би на південь, подумки благала святого Антонія допомогти їй з пошуками. Десь нещодавно почула, що цей святий відповідає за загублені речі, допомагає їх знаходити. Тоді її це вразило: нічого собі, цілий окремий святий, аби шукати загублені у передпокої ключі чи жуйку! Зараз же вона готова була вдатися до будь-яких заходів, лиш би нарешті знати, що таки вибереться з Києва. «Антонію, допоможи знайти потрібну маршрутку… Автобус… що завгодно! Чи втрачений час. Що скажеш, святий? Таке тобі не по зубах, чи не так?».

Побачивши нарешті табличку із написом «Степове», вона зітхнула з полегшенням і майже побігла до неї.

— Дівчино! Дівчино! Ну що ж Ви, не чуєте, чи як? Місць немає, вибачайте.

Її серце було розбито.

Святий Антоній зрадив у найвідповідальніший момент.

Вперше за вечір їй захотілося розплакатися, гірко, як у дитинстві, від безпорадності та відчаю. Ще і холодно; руки-ноги починають замерзати. Ще і клята валіза. От нащо їй стільки речей?! Тим паче, що, вочевидь, нікуди вона не поїде.

Сльози підступали. Вона відчула, як уже почервонішали, погарячішали її очі: ще мить-друга — і сльози котитимуться щоками. У мороз мінус п’ятнадцять.

Тут хтось торкнувся її плеча. Обережно, але наполегливо — цілком точно, не випадково. Вона різко розвернулася, встигнувши стерти з очей підступні сльози. Перед нею стояв якийсь хлопець, по самі очі закутаний у в’язаний шарф. Мабуть, він хотів щось сказати, але вона його не почула, чи шарф не дав йому це зробити, тож він просто махнув рукою, мовляв, «за мною».

А що було ще робити? Звичайно, вона пішла.

Хлопець, на щастя, не виявився маніяком чи будь-ким небезпечним (з таким шарфом — жовтим, з помпонами, він і не міг бути). Та і йти за ним не довелося далеко: він зупинився біля невеличкого фургону, в якому вже сиділи якісь люди, неподалік від виїзду зі станції. Нарешті стягнув той шарф з обличчя і заговорив:

— Ми усі тут трохи у скрутній ситуації, і я побачив Вас та вирішив, що Вам допомога теж не завадила би.

Ася все ще не дуже розуміла, до чого він хилить, хоча промінчик надії всередині неї почав відроджуватися з мертвих.

— Ми тут… е-е-е, — хлопець на мить зам'явся, ніби забув, про що говорив, але швидко отямився: — Вибачте. Довго не спав. Ми їдемо в Миколаїв. Я і ще кілька друзів. У нас ще є два місця в машині. Поїдете?

Ася так втомилася і так перенервувала, сил взагалі не було, щоб боятися та якось страхуватися, і тим паче більше не хотілося нічого вирішувати, розрулювати, вигадувати і вкотре — запізнюватися. Тому вона просто ствердно кивнула. Із запитань у неї було лише одне:

— Ну хоч не Ви водій?

Хлопець, не розуміючи, утупився в неї.

— Ну тобто… Ви ж спати хочете. Сонний водій вночі в заметіль — не найкраща перспектива, ага? — пояснила вона, запихаючи валізу до багажника.

Він глухо засміявся (знову натягнув шарф аж по вуха):

— Ні, водій не я. Я — Микита.

— Ася.

Вона вже залазила всередину салону. Тут було прохолодно. Але принаймні сухо. Вільними лишилися два місця ззаду, перед ними ж уже засинала якась молода пара, а поруч з ними куйовдився якийсь хлопчина у товстезному пуховику. На передньому сидінні поруч з водієм сів той самий Микита та ще якась дівчина.

Ася видихнула.

— А Ви теж у Миколаїв? — обережно запитала вона у хлопця у товстому пуховику, коли все ж таки в думки закралися сумніви.

— Ага. Усе нафіг прої… Пропустив ввечері. Кляті затори.

Вона із розумінням кивнула і відкинулася на спинку сидіння. Нарешті. Можна видихати.

Тут Ася і згадала про свій фаталізм — усе відбувається саме так, як має відбуватися, і веде саме до того, до чого і має привести, помилки немає і бути не може — так воно і було потрібно, але вона просто ще не знала, для чого.

Непомітно для самої себе заснула.

Прокинулася, мабуть, вже за кілька годин від того, що хтось штовхнув її.

Вона шумно втягнула носом повітря та, розплющуючи очі, повернулася туди, звідки її наздогнала чиясь рука.

— Ой, вибачте, я не навмисне.

Поруч із нею хтось сидів. Вона навіть не одразу зрозуміла, де знаходиться, але швидко згадала пригоди минулого вечора, поморщилася, подивилася на сусіда.

— Ви коли встигли приєднатися до екіпажу невдах?

Хлопець поруч із нею гиготнув:

— Непогана назва. Ви вже тоді заснули. Прямо перед тим, як ми рушили.

— А Ви куди?

— Та як і всі — у Миколаїв.

Еге ж, як і всі.

— А котра хоч зараз година?

— Третя ночі.

— І довго ще їхати?

— Та ще години зо дві-три.

— Ясно.

Ася хотіла виглянути за вікно, але воно усе спітніло, а потім замерзло, і замість виду з вікна видно було лише тонку льодову кірку на ньому. Нігтем вона почала вишкрябувати собі маленьке віконечко.

— От саме цим я і хотів зайнятися, — почувся позаду голос сусіда.

— Перепрошую?

— Ну, чого я Вас і розбудив: хотів оце зробити віконечко маленьке. Щоб хоч розуміти, що там назовні відбувається.

Вона кивнула.

А назовні було спокійно. Сніг більше не валив. Може, просто снігопад завершився. Може, вони від'їхали вже достатньо далеко.

Він рівним незайманим шаром лежав на дорозі, на деревах уздовж неї, на полях за деревами.

Відчуття було таке, ніби вони мчали на своїй машині як мінімум крізь безкінечність. Як максимум — через вічність.

Випадкові попутники, у найменш вдалий час для мандрівок, зібрані під одним автомобільним дахом, однією точкою прямують з пункту А в пункт Б через нескінченну зимову білизну. Щось у цій думці змусило Асю внутрішньо затремтіти, хай як банально та заїжджено звучала ця фраза. Щось у цьому було…

Тим часом хлопець збоку знову потягнувся до вікна і почав вичищати більше місця для огляду. Теж хоче дивитися у віконечко, ну добре.

Але коли він нарешті відірвав руку від вікна, логіки у тому, як саме він «пробив» собі віконце, взагалі не було — додатковий кругляшок недалеко від вже зробленого Асею та якісь незрозумілі лінії (трикутнички?) трохи вище.

— Ну ось, тепер готово.

— Дивний погляд на світ, — прокоментувала це Ася.

Хлопець щиро здивувався:

— Дивний? Хоча так… Йому не вистачає вусів.

Ага-а-а… То це…

— Кіт? — вголос продовжила думку Ася.

— Ну а хто ж іще, це ж очевидно, — його щире зачудування з обмеженості Асіного бачення світу та мистецтва не мало меж.

— Не всі тут художники, — не без посмішки озвалася вона.

— Давай ти вуса домалюєш.

— Я не вмію.

— Та годі тобі, вуса і дитина намалювати зможе, — хлопець взяв її руку у свою, підніс до вікна — у Асі практично не було жодного вибору. До того ж все це її дуже забавляло.

Вона «намалювала» котові дещо поламані вуса. Все-таки вишкрябувати їх з криги — не так уже і просто.

— Схоже, наш кіт бачив справжнє життя. Його виростили вулиці, справжній… емм…

— Добре, я зрозуміла, — порснула Ася. — То ти не лише художник, а ще і історії розповідаєш. Цікаво. Що ще скажеш про кота?

— Про кота не скажу, — відповів хлопець. У темряві його обличчя було майже не видно, але Ася була впевнена, що він посміхається.

— Зате можу про решту. Ось наприклад… Водій наш. Чувак, якого ти і по імені не знаєш, — важко було з цим не погодитися. — Він може бути ким завгодно. Може, він студент, якому батьки машину на день народження подарували і ось він їде в Миколаїв на свята тусуватися? Може, він був у Києві у справах. Наприклад, у відрядженні. І от тепер повертається до дружини і маленького сина. Може, він їде погостювати у батьків, бо не бачив їх уже майже півроку — відколи переїхав до Києва. По роботі, звичайно. Може. Але все це неправда.

— Справді? — Ася здійняла брову.

— Еге ж, — кивнув хлопець. — А насправді він тут, везе не знайомих між собою та не знайомих йому людей на південь лише тому, що йому набридло стирчати у Києві на свята. Він тицьнув пальцем у карту України (бо грошей, як ти сама розумієш, на тицяння пальцем у масштабнішу карту немає) і втрапив кудись у невідомо що. Ближче за все до цього невідомо чого опинився Миколаїв. Ну, а нас він підібрав, бо чому б і ні. Як випробовувати щось нове, то з користю чи добром. Це його девіз.

— Ну, припустімо. І як його тоді звати?

— Лукрецій, — без вагань видав хлопчина.

Ася засміялася і тут-таки затиснула рота руками, аби не розбудити решту пасажирів.

— Ну так. Схоже на правду, — вичавила крізь сміх вона. — А тебе як звати?

— Сьогодні це не важливо, — хлопець підморгнув їй. — Сьогодні я Оле Лукойє, тільки по-справжньому.

— Ну, нехай. Про решту пасажирів щось скажеш?

— А чому б і ні, — завзято відповів новоспечений майстер історій та снів. — От хлопець, що сидить біля Лукреція.

— Ага, Микита.

— О, то ви знайомі?

— Побіжно.

Сусід серйозно кивнув.

— А він, між іншим, художник. Так, так, саме так. А дівчина поруч із ним… Її ти теж знаєш?

— Ні, з нею ми не познайомилися.

Він знову киває.

— Дівчина поруч з ним — його модель, позує ню. Її звати Маша.

— Отак просто — Маша? І це після Лукреція?

— Ну вибачай, я ж це не зі стелі беру, — як є, так і кажу. Маша і справді Маша. А Лукрецій точно ніхто інший, як Лукрецій. Знала б ти, скільки йому довелося за своє життя перетерпіти через це ім'я. А в школі… Ну, ти собі можеш уявити, що роблять у школі однокласники з дитиною на ім'я Лукрецій? Отож-бо.

Ми помовчали.

— То мені продовжувати? — запитав він.

— Так, будь ласка.

— Пара перед нами — вони їдуть одружуватися до Миколаєва. Хоча, скажу тобі чесно, вони про це ще самі не знають. Точніше, не знає вона. У хлопця є план. І скажу тобі по секрету, йому вдасться втілити його на сто відсотків. Але розкривати тобі я його не буду. Все-таки розумієш, не моя таємниця…

— Звичайно.

— Чувак поруч з ними не знає, що робить і навіщо, — продовжував говірливий сусід. — Він їде до Миколаєва, аби зустрітися з другом дитинства, з яким вони не спілкувалися роками. Друг цей його багато чого досяг… Ого. А от наш герой, його звати Миколою, до речі, не особливо просунувся у житті. Поки. Доля готує йому дещо краще, але ж він не знає про це…

Феноменальний чувак. Не Микола. Сусід. Говорить, як дихає. Вигадує ж як. Це ж треба.

— А про мене розкажеш?

— А нащо про тебе? Ти про себе і сама, мабуть, знаєш.

— І то правда. Але все ж.

— Ну… Що я тобі скажу… Ти тут опинилася реально волею випадку. Хоча сама у випадковість не віриш. Я правий?

Він був правий і, судячи зі всього, зрозумів це і без її підтвердження.

— Та-а-ак. Їдеш додому. Звичайно, як же іще. І думаєш, що це за комедіанта тобі підкинула доля, фортуна, карма, фатум, що він їде і посеред ночі молотить своїм язиком і молотить. Ага?

— Ага, — Асі і відповідати більше нічого не було потрібно. — А як звати мене?

— Ну що ти оце все намагаєшся конкретизувати. Може, ти — моя найбільша пригода за останні місяці. І я не хочу усе псувати незграбними «мене звати так», «тебе звати так», бла-бла-бла. І взагалі… — він зойкнув. — Послухай моєї поради. Я поганого не скажу. Тобі дуже треба зараз нормально поспати. Завтра зустрічатимеш Новий рік в компанії… Потрібні сили на таке. Правда?

Тут він був правий. Хоча магії у цьому і не було ніякої. По Асі взагалі можна було легко сказати, що Новий рік вона точно не зустрічатиме у тихому сімейному колі, чи взагалі, не дай Боже, сама. І цей хлопець, Оле Лукойє, блін, безсовісно грається з нею. Мов з мишенятком. Ні, він звичайно, кумедний такий, м-м-м… Нестандартний. Але не настільки, аби йому з ходу можна було правити балом.

— Так, мабуть, ти правий. Поспати — гарна ідея. На добраніч, — і відвернулася до вікна.

Хлопець навіть не відповів нічого.

На диво, Ася заснула досить швидко.

Прокинулася вона, коли вони вже їхали по Миколаєву.

Парочка перед нею вже не спала, невпевнений у своєму житті товстун солодко потягувався, а чуваки на передньому сидінні про щось говорили з водієм. Нічного сусіда поруч уже не було.

Ася протерла очі, потягнулася, як могла.

Хлопець попереду озирнувся:

— Доброго ранку гальорці, — сказав він. — Тут сусід Ваш виходив на самому під’їзді до міста… Просив передати Вам.

Він простягнув Асі зім’ятий клаптик паперу.

Ася обережно взяла його.

Це був її квиток — невикористаний. Мабуть, випав з кишені, поки вона спала… Не дивно, що той хлопець здогадався про те, як вона опинилася в машині.

Цікавий тип. Історії, послання…

— Скоро вже залізничний вокзал, — гукнув спереду водій. — Висадити когось?

— Мене, якщо можна, — обізвалася Ася. Якраз від вокзалу ходять маршрутки на Степове.

— Мо-о-ожна, звичайно!

Тим часом Ася роздивлялася квиток. Нічний сусід залишив на ньому коротку записку. На ній косим почерком було написано «Оле Лукойє» і номер телефону. А він впевнений такий! Втім, всупереч будь-яким принципам Асі, це викликало у неї посмішку, а не відразу.

— Під'їхали! — водій пригальмував навпроти центрального входу до вокзалу.

Ася вибралася з машини, водій виліз слідом за нею і допоміг дістати речі з багажника.

— Дякую… — дівчина зам'ялася: вона не знала, як звали цього чоловіка, котрий врятував її від самотнього святкування Нового року у гуртожитку.

— Лукрецій, — підказав водій.

У Асі мало щелепа відвалилася.

Той засміявся, вона почала вибачатися.

Лукрецій, уже застрибуючи на водійське місце, озвався:

— Та не треба, Ви чого! Люблю епатувати людей!

Ох ти ж. Лукойє.

Усю дорогу додому, усі ті 45 хвилин маршруткою Ася стискала квиток із телефонним номером у руці. Вона обов’язково зателефонує тому хлопцеві і запитає, що тут до чого. Він обов'язково їй розповість.

Бо інакше бути не може. Все-таки Ася була фаталісткою.

14

Ранки завжди приходять не поспішаючи. Спочатку зникає одна зірка на небосхилі, потім іще одна, і так — аж поки раптом на небі не залишиться жодної, а натомість його заллє сіре передсвітанкове світло.

Воно огорне все повільно, деталь за деталлю. Ось завидніє пліснява під стелею у куті, надворі заплаче дитина, кіт знову вмоститься на одній з валіз і пильнуватиме невідомо що. З-за привідчиненого вікна доноситимуться неквапливі розмови стареньких, котрі сидять перед під’їздом. Цвірінькатимуть птахи. Ворушитиме листя зеленої абрикоси вітерець. Тоненький промінь сонця ковзне до кімнати, прямо над моїм плечем, пробіжиться нею, щоб зупинитися аж коло дверей. Не встигнеш і оком мигнути, як ранок переборе ніч.

Протяжне ліниве «няв» від Кота відволікло від думок.

Йому завжди вдавалося з’являтися несподівано.

З чого почати, коли щось, що хочеш зробити, не має ні початку, ні кінця? Мабуть, з випадковості.

Тож я вирішила почати з тієї відеокасети, що з усіх речей в кімнаті, а надто з коробки потрапила до моїх рук першою. Я переглядала запис знов і знов в надії знайти в ньому хоча б щось. Хоча б маленьку зачіпку, не помітну оку з першого погляду.

Із запису не було зрозуміло, ні ким був цей чоловік, котрий потрапив на плівку, ні хто знімав, ні де він знімав це відео (окрім очевидного — на судні в морі, але на якому судні? В якому морі?). Єдине, що повідомляв запис — це дата.

Як знайти людину, про яку не знаєш нічого, окрім того, що вона була в морі 28 вересня 1996 року?

Кіт ліниво лежав на столі поруч із ноутбуком, поки я намагалася придумати хоча б щось. Звичайно, безуспішно: шукати людей із запису — все рівно, що шукати голку в скирті сіна. Чи навіть краплю в океані.

І все ж таки… мав бути якийсь спосіб. Як взагалі можна знайти будь-кого? Дати десь об’яву? Де?

У браузері пальці вже невпевнено набрали короткий запит: «як знайти людину у Степовому». Звичайно, якщо виходити з того, що ця людина тут живе…

І результат — майже жодної релевантної інформації. У тому, що Гугл аж надто переоцінений, коли потрібно знайти відповідь на питання дійсно важливе чи менш шаблонне, ніж більшість питань, я впевнилася ще під час навчання. І не помилилася.

Хоча одне посилання таки здалося цікавим.

«Хто шукає, той знайде. Південь. Степове. Кавун FM».

Що ж. Треба буде подумати.

— Ти колись працювала у кав’ярні?

Матвій запитально дивився на мене. У Кука було ще порожньо. Навіть Саша ще не прийшла.

Я заледве знайшла саму кав’ярню: та ніби ховалася від очей перехожих, хоча і була на виду в усіх. Люди, якщо кудись і заходили, то до кав’ярень навколо — благо, їх тут було не одна і не дві. Минулого вечора я, як не дивно, не помітила жодної. Ніби їх і не існувало тоді.

Таки справді — випадкові люди до «Кав'ярні Кука» не потрапляли…

Кавою я насправді ніколи не займалася і зовсім у ній не розбиралася.

Матвій зрозумів це навіть без слів.

— Прекрасно. Я був упевнений, що щось у тебе було. І слава Богу, що ні, — ледь не вперше за все наше коротке знайомство він усміхнувся: — Серйозно. У нас тут… Більше магії, ніж кави.

— Магії?

— Ну, звичайно, не в прямому сенсі, — виправився Матвій. — Але правил особливих у нас не існує. Ми не робимо круту каву. Чи якусь понтову. Не думаю, що знавці навіть назвали би її якісною. Ми просто користуємося тим, що маємо, користуємося цим правильно, і додаємо родзинку, — під «родзинкою» він, звичайно, мав на увазі огірковий сироп та йому подібні. — Так ми стаємо «Кав'ярнею Кука», а не черговою кав'ярнею з лате та капучино, які на кожному кроці, за кожним рогом і ростуть, мов гриби. Так ми стаємо собою. І відвідувачі у нас… Свої. Вірні, їм тут подобається і вони нас ні на що не проміняють. Нам цього більше, ніж достатньо. Ти і сама побачиш. Та і каву цю полюбиш… До неї потрібно звикнути, щоб по-справжньому зрозуміти та полюбити. Все, як і в житті. Нічого нового.

— Кава стала брендом, мейнстримом, атрибутом з картинки нормального чи успішного життя, — продовжував Матвій. — Ми відмітаємо ці стереотипи, ми не приймаємо та тим паче не просуваємо їх. Для нас кава — це…

Двері кав'ярні дзеленькнули і на порозі опинилася Саша, захекана, кучеряве волосся стирчить на всі боки.

— Вибач, вибач, вибач мільйон разів! — загомоніла вона, пробираючись крізь стільці у залі. — Я знов запізнилася, прощення мені немає і не буде, але що робити, я просто допомагала Тимкові… Це собака такий, у дворі нашому живе, — пояснила вона мені. — Не буду казати, що я так більше не буду, тому що буду. Тому просто змирися.

Матвій знизав плечима. Мовляв, ну що з нею робити.

На більше емоцій його викликати не вдалося.

— То що там з кавою для нас? — довелося перепитати, пропустивши ураган на ім'я Саша до кухні.

— А, мабуть, так і краще, — сказав Матвій. — Думаю, ти і сама розберешся і все зрозумієш.

Я повела плечами. Подивимося…

— То чим займемося сьогодні?

Це виявилося не складно. Розібратися з кавовою машиною не склало великих труднощів, а справлятися із джезвою я вже все-таки уміла. Цих навичок виявилося достатньо, аби готувати більш-менш пристойну каву. Усе найцікавіше починалося там, де до більш-менш пристойної кави потрібно було додати якусь «родзинку». Двічі за день родзинки довелося додавати в прямому сенсі. Втім, я покладалася на інтуїцію у цих «кукових експериментах», як їх, сміючись, називала Саша, і поки, здається, ніхто з відвідувачів не жалівся.

Останніх було не надто багато, але всі вони вартували окремої уваги. Рожевоволоса бабуся з сумкою, набитою речами так, що вона ледве її піднімала, чоловік у світлому костюмі, який писав щось на серветках за дальнім столиком, а потім м’яв їх та викидав; чоловік у довгому темно-зеленому плащі (і це при тому, що літо!), який окрім цього виділявся ще посрібленою гострою борідкою та чорним густим волоссям, що доходило йому до плечей його тут називали не інакше, як магом. Йому це, здається, подобалося. Були тут ще дві подружки шкільного віку з плівковим фотоапаратом та блокнотами, списаними математичними формулами («Ми мріємо вирішити проблему Гольдбаха», — довірливо повідомили вони мені, коли я принесла їм абрикосовий лате. Я вирішила не розчаровувати їх своєю недалекістю та промовчала про те, що гадки не маю, хто такий Гольдбах та в чому полягає його проблема), нічим не особлива пара середнього віку (настільки нічим не особлива, що вони здавалися якимись дивними), і хлопець, який підспівував своїм навушникам, хоча всі знали — навушники ті навіть не підключені ні до чого. Співав він, до речі, жахливо.

Не сказати, що в «Кав'ярні Кука» була якась конкретна цільова аудиторія. Хіба що диваки всіх видів і підвидів. У моєму житті в цьому місті їх лише більшало.

Усі вони ділилися хоча б словом зі мною, коли я ставила перед ними стаканчики чи горнятка готових напоїв. Хтось говорив про дрібнички, як от чоловік із серветками — він помітив, що у цьому закладі серветки — найбільш якісні серед усіх закладів міста і писати на них — саме задоволення. Відколи це зрозумів, так і ходить до цієї кав'ярні. Виключно сюди. А каву замовляє так, хіба що аби не вигнали. Часто він навіть її не п’є. Мабуть, йому давно хотілося комусь про це розказати, але чи то нагоди не випадало, чи то він якось соромився цього дивацтва. Щойно він поділився своїм спостереженням зі мною, здається, йому стало легше. Хтось — навпаки, розказував довгі історії, як-от, наприклад, подружки-дівчата: вони розказали в усіх подробицях, що зараз робиться у них в особистому житті. У кожної.

— Він мене зовсім не помічає, — хитала головою одна з них майже у розпачі. — І це при тому, що я завжди йому допомагаю з домашкою!

Я уважно слухала. Здається, усе, що було потрібно їм усім — це уважний слухач. Не рахуючи, звичайно, вирішеної проблеми Гольдбаха.

Ближче до вечора до мене підійшов Матвій:

— Я тут помітив. Г-хм. Ти з усіма розмовляєш.

По його тону неможливо було вгадати, задоволений він чи ні, чи просто констатує факт.

— Це вони розмовляють. А я просто хороший слухач… Думаю, усім треба інколи поговорити. Чому б не з новою офіціанткою в улюбленій кав’ярні?

— Знаєш, а це цікаво, — у відповідь протягнув Матвій. — Що тобі сказав чоловік із серветками? Він ніколи не говорить. Тут принаймні.

— Сказав, що він в захваті від ваших серветок. Що вони найкращі в усьому місті.

Матвій прямо-таки засяяв. Хоча не хотів цього показувати — і знов відійшов.

Я подумки посміхнулася. Диваки… Я прийшла прямо за адресою.

15

— Ти звідки? — того ж дня запитала мене Саша, коли ми разом вийшли подихати повітрям: після обіду в кав’ярні зовсім не було відвідувачів.

— З Києва. А звідки до того — і не важливо. Ти, мабуть, про таке містечко і не чула, — Саша кивнула із розумінням. — Або можеш вважати, що я з твого сну, — нащось додала я. — Який ти забула і ніяк не можеш згадати. Чим не варіант?

Ту, як не дивно, така відповідь вдовольнила.

— Так і знала, що вже десь тебе бачила, — протягнула вона, видуваючи цигарковий дим (так, вона палила і те, чому її голос анітрохи не грубішав, лишалося загадкою для всіх).

Ми ще помовчали. Повз пробіг дворовий собака. Потім проїхала якась автівка. Нарешті Саша порушила спокійну післяобідню тишу:

— Я не знаю, чому, але мені дуже хочеться тобі дещо віддати. Прямо втриматися не можу.

— Я теж не знаю, чому, — чесно зізналася я.

— Але і не можу віддати водночас, точніше… Не знаю, як це пояснити. Я і хочу, і не хочу цього робити, — вона знов затягнулася. Повільно видихнула дим. — Це якось дивно, тобі не здається?

— Здається.

Повз нас на велосипеді проїхав хлопчик років 12.

— Може, якось іншим разом, якщо не передумаєш? Я гадаю, мені сьогодні вже чимало віддали… Принаймні слів. Розумієш… — Саша з цікавістю подивилася на мене і знов відвела погляд. — Сьогодні чомусь люди схильні зі мною… говорити. Навіть не знаю, в чому тут справа. Можливо, всім просто треба іноді виговоритися, поділитися чимось, а я всього-на-всього вчасно трапилася на їхньому шляху. Саме сьогодні. І з якоїсь причини вони говорять саме зі мною. З якоїсь причини їм не страшно розказати про щось. Навіть не знаю… Здається, вони навіть не замислювалися про це. Буквально кожен сьогодні мені щось та й розказав… Може, зірки якось зійшлися, чи що?

— Хай там як, але з тобою навіть пан Серветка словом сьогодні перекинувся… — задумливо промовила Саша. — Мені Матвій розказав. А це неабищо. Він у нас мовчун.

Решта дня минула швидко, навіть непомітно.

Щойно сутінки опустилися на Степове, я вийшла з «Кав'ярні Кука» і вдихнула на повні груди. Повітря пахло липою, зеленню і трохи — річкою. У кишені я стиснула «курячого бога» — на удачу.

16

Повертатися до запиленої й захаращеної квартири одразу після роботи не хотілося. Куди іти, окрім неї, на думку також не спадало. Повагавшись зо хвилину за порогом «Кав'ярні Кука», я звернула за ріг — ліворуч. Нехай місто веде. Досі воно з цим завданням справлялося прекрасно.

Стіни навколишніх будинків були вкриті виноградними лозами. З одного з відчинених вікон за мною ліниво спостерігав рудий кіт. Я помахала йому рукою, він не звернув на це жодної уваги, демонстративно відвівши втомлений погляд.

Мабуть, спати по 18 годин на день — це і справді важка робота.

Я йшла, повертаючи навмання, блукаючи прирічковими вуличками центру міста. Вони тонули у сутінковому мороку.

У цій частині міста важко було знайти щось, окрім напівзруйнованих потрісканих будинків з їх скрипучими дверима, дерев'яними віконними рамами та травою, що проростала прямо з дахів. Хіба що невеличку крамничку — і та знаходитиметься в одному з них.

Я дозволила собі заблукати. В одній з небагатьох крамничок, що зустрілися мені на шляху, купила пляшку коли — так, без особливого навіть бажання її випити, але чомусь дуже потрібну. Сонце остаточно сховалося за кронами тополь на заході. Я вирішила трошки посидіти, прямо тут, надворі, коли денна спека вже спала, а повітря наповнювалося стрекотанням цвіркунів.

Сіла під вікнами випадкового будиночка, на сходах, що піднімалися до його дверей. Відкрила пляшку з колою, зробила ковток.

З вікон над головою доносилися звичні, мирні, прості звуки: шкварчання пательні та приглушені розмови з-за легких фіранок, собачий гавкіт, плач дитини, гомін телевізора. Мені здалося, що я навіть почула, як хтось видихає дим і гасить цигарку на підвіконні.

З одного з вікон лунала приємна музика. Щось напрочуд приємне… добре. Мелодія пасувала до цього міста, цього вечора, усього навколо. Я вирішила дочекатися, коли мелодія завершиться, і тоді вже піти звідси. Останній акорд — і я підвелася.

17

І це була «Reality» Владимира Косма — так написано у мене в сценарії, хоча я, правду кажучи, і не знав, що це за музика.

…

Що? Що не так?

…

Я не мав цього говорити?

Ну, хай там як, тепер усі знають, як звучить мрійливість. Як на мене, то це прекрасно. Перевірте хтось, будь ласка! Зателефонуйте нам, аби підтвердити мої здогадки! Телефон: 333-555-777.

Купили, дорого, якщо вам цікаво.

…

Що?

…

Це теж я не мав говорити? Ну, однаково вже пізно!

Тим часом сутінки накрили Степове. Для вас звучить наступна композиція… «Inner city of Blues» Mapвіна Гея. Бо, здається, у ньому ми всі тут і живемо. Не засинайте.

МУЗИЧНА СКРИНЬКА

Нора вкотре підняла кришку шкатулки. Кімнату наповнила проста заспокійлива мелодія, крихітна балерина закружляла перед невеличким дзеркальцем.

Нора втомилася.

Музичну скриньку вона отримала у подарунок тоді, коли вона і запам’ятати цього ще не могла.

Вона не пам’ятала, як та коли точно їй її подарували — знала лише із розповідей мами, яка любила розказувати цю історію, згадувати, як вона раділа, коли її дядько привіз такий сувенір із Відня насправді її матері.

Але дівчинка з першого погляду просто закохалася у цю річ. Її важко було назвати дитячою іграшкою, але для Нори вона стала улюбленою.

Усього цього Нора не пам’ятала, але чітко пригадувала одне: як тримала скриньку в руках вперше, якою красивою вона була — з блискучого світлого дерева, обплетена тонким мереживом зі срібла. Вона відкрила її — і побачила крихітну балерину у сріблясто-білій балетній пачці, срібних пуантах (тоді вона, звичайно, не знала, як вони називаються), із акуратною зачіскою, темними віями, що ховали її погляд, тоненькою ручкою, що м’яко здіймалася над її головою…. Коли вона побачила цю балерину, яка у танці кружляла перед дзеркальцем, в якому відбивалися разом з її тонким силуетом і зачудовані очі маленької Нори, — вона вирішила, що стане балериною.

Це була майже сімейна легенда. Її розповідали та переказували на сімейних святах, родичам, знайомим, друзям — і вона на це заслуговувала.

Звичайно, Нора припускала, що якщо не пам'ятає, як, від кого і коли отримала шкатулку до рук, то і всього цього пам’ятати, мабуть, не може. Що, можливо, цю історію вона вигадала сама — не навмисне, ні, але мозок дійсно міг додумати цю історію сам. Тим паче, мама завжди казала, що їх маленька Нора була закохана у балет саме відтоді.

І скринька з маленькою балериною завжди була поруч із нею. Стояла на столику коло ліжка, завжди готова сховати черговий Норин секрет — про балет та не лише про нього.

Коли дядько привіз подарунок дружині померлого брата — Нориній матері, він не знав, що це не просто музична скринька з балериною. За дзеркальцем, в якому тоді відбилися здивовані, захоплені побаченим маленьким дивом очі дівчинки і щодня відображалася тендітна фігура балерини — за цим дзеркальцем ховалося таємне відділення.

Дівчинка відкрила його випадково: крутила шухлядку в руках і так, і сяк, аж якось помітила, що дзеркальце трошки відходить від кришки. Посовала його — і виявилася права. За ним була маленька шухлядка.

Там Нора ховала маленькі свої таємниці, такі собі клаптики життя: використані квитки в кіно, засушену квітку, яку їй подарували на першому побаченні, записки на вирваних із зошитів аркушиках паперу, якими вони з подругами обмінювалися на уроках ще в школі, запрошення для мами на першу її виставу як балерини, кілька листівок та фотографій, зроблених у звичайнісінькій фотобудці у підземному переході. Дурнуваті, веселі знімки — але справжні. Словом, трохи дрібничок на згадку. Зовсім небагато.

Втім, це було не все. Ще Нора ховала там біль.

На відміну від решти своїх маленьких секретів, його вона ховала не на згадку, а навпаки — аби забути.

Точніше, аби постійно про нього не згадувати. Бо забути про щось, не позбувшись цього, мабуть, неможливо.

Про те, що він є, знали всі. Про те, яким він є насправді — лише Нора.

— Та-а-ак, дівчатка, пряміше спину, підборіддя високо, рухи — пла-а-авні… Та-а-ак… І-і-і раз, і два, і-і-і…

Цю хворобу виявили у неї, коли дівчина була ще замалою, аби повністю зрозуміти самій, що вона означає, але достатньо дорослою, щоб здогадатися по очах дорослих навколо. З такою ногою танцювати буде неможливо, так казали вони. А вона довела, що зможе. Доводила роками, не їм — собі.

«Ти не зобов'язана», — говорили вони.

Звичайно, що ні. Але хіба ти не маєш любити, коли вже любиш? Хіба любов — не обов'язок людини? А балет Нора любила.

— Давайте, давайте, не-е-еквапливо! Норо, ти… так, тепер правильно!

Завтра у неї буде черговий виступ. Вона вийде на сцену, станцює так, ніби тіла її зовсім не існує, а танцює сама душа… Завтра вона віддасть всю себе — музиці, рухам, почуттям, глядачам, їх тиші, завмерлому у захваті диханню та оплескам… Завтра вона знову перетвориться на біль. Це біль, не вона, триматиме за руку інших балерин під час поклону. Біль кланятиметься. Біль сковуватиме все тіло. Біль стане нею. Вона стане болем.

— Хто до тебе прийде завтра? — дівчата у роздягальні втомлені, але і збуджені — через концерт.

Це буде великий концерт, вони випускаються з балетної школи. Можливо, когось із них помітять люди з великого балету. Можливо, комусь із них запропонують роботу, чи… Звичайно, ніхто з дівчат серйозно не сподівався на це,але кожна все ж таки мріяла.

— Норо, а ти? Мама прийде?

Нора відвела погляд від свого спітнілого, напруженого від болю обличчя у дзеркалі — цього, окрім неї, майже ніхто ніколи не помічав. Те, що люди завжди більше були занепокоєні собою та власним зовнішнім виглядом, як не дивно, її і рятувало від викриття перед рештою дівчат. Жаль та співчуття їй були потрібні найменше.

— Так, звичайно. Як і у всіх.

Дівчата з посмішками закивали.

— Ще невідомо, чий це буде зірковий час — наш чи їхній, — сказав хтось із них і решта засміялися.

Нора знов повернулася до своєї шафки у роздягальні.

Відтанцювали.

Зал тонув в оплесках, люди вставали зі своїх місць, аплодували стоячи, хтось ніс квіти на сцену.

Біль плакав і тих сліз ніхто не помітив — Нора вкотре приховувала його, ніби в маленькій музичній скриньці з прекрасною балериною, Нора навчилася. Біль плакав, але вона… Вона посміхалася крізь нього.

Зі сцени глядачів майже не розгледіти. Хіба що перші ряди. Нора помітила там чоловіка. Він здався їй схожим на когось, кого вона колись знала. Вона навіть не одразу зрозуміла, на кого.

Він дивився прямо на неї. Нора одразу зрозуміла, що він помітив, як їй боляче. Звідкись він знав. І вона посміхнулася. Він посміхнувся у відповідь — підбадьорливо — і зааплодував ще сильніше. Здається, він плакав.

Їй перехопило дихання, серце закалатало в грудях із шаленою швидкістю, вистрибуючи з них. На мить сценічне світло засліпило очі, і вже наступної миті, коли вона знов могла щось побачити в залі, того чоловіка там уже не було.

Того дня перед тим, як заснути, Нора, як завжди, розглядала свою маленьку балерину.

Ось так. Вона змогла. Попри все.

Поруч зі скринькою на столику стояла ваза з кількома тюльпанами в прохолодній воді.

Один з них, а може і всі, Нора потім засушить і покладе до сховку у скриньці. А з ними — і коротку записку, з якою ці квіти їй принесли дівчата. «Я тобою так пишаюся. Ти молодець. Ти змогла, моя дівчинко. — Тато». Можливо, це чийсь дурний жарт. Хоча хто б став так жартувати? Можливо, ні… Але вона його бачила. Насправді вперше в своєму житті.

18

Доброго ранку, народ!

Це знову я, ваш покірний слуга! Знов теревеню ні про що, а наш менеджер потім виховує мене щодо цього. Але не зараз, не в студії! Тут я цар і бог!

Рубрика «Бортовий журнал». Політ нормальний. Температура повітря за вікном — 27 градусів за Цельсієм. Температура повітря в студії — 32 градуси. Не дивуйтеся, сам не знаю, як ми тут виживаємо. Може, ми вже всі повмирали тут від спеки та віщаємо з того світу?

Ха-ха! Жартую, звісно. Ми живі-здорові.

Колись за такі жартики мене до біса звільнять, і тоді підпишіть за мене петицію, любі мої слухачі, станьте на мій захист, збережіть мені роботу, ну… Ви зрозуміли.

А зараз для всіх ранніх пташок — «Wake Up Call» від Maroon 5.

День тільки починається, не кисніть з самого ранку! Поїхали!

19

— То я не зовсім розумію, що ти задумала.

Я витирала столи в «Кав'ярні Кука». Саша трохи розгублено ходила за мною по п'ятах.

— У твого дядька квартира завалена мотлохом. Правильно?

— Правильно, — серветки підняти, під ними протерти, опустити.

— Це типу колекція бабусі, котра жила там до того. Загублених кимось колись речей.

— Щось типу того. Різними людьми.

— Ну, це зрозуміло. То ти хочеш їх усіх знайти та віддати їм речі?

Ми якраз підійшли до вікна. За ним повз нас проходили люди, зі зрозумілою мірою обачливості та недовіри скошуючи погляд на дошку з «напоями дня» коло входу. Сьогодні це були ромашкова кава «Заспокойся» та загадковий напій під назвою «Сльози твого минулого», причому саме минулого, а не колишнього. Я ще не готувала його: цим займалася Саша, але я підозрювала, що це просто водичка з лимонником.

— Ну, не думаю, що всіх. Більшість речей — справді відвертий мотлох. І навряд чи я впораюся з усіма речами. Серед них була коробка… З кількома речами всередині. Здається, про них та бабця піклувалася особливо. Як гадаєш, що це може означати? Я думаю, їх повернути потрібно. Думаю, вони не мають бути забутими.

— Цілком можливо, що нічого. Якась випадкова коробка. Може, та стара її випадково знайшла? Може, знайти її і розпитати в неї? Може, вона взагалі нічого тим не хотіла сказати?

— Я теж про це думала. Але ніхто не знає, куди точно вона поїхала. І… Я просто думаю, що маю спробувати. Вона насправді допомагала людям знаходити загублене. Думаю, ті речі вона відклала окремо не випадково. Все одно викинути їх я ще встигну… Може, для когось вони значитимуть більше, ніж просто купу сміття.

Саша дивилася на мене майже співчутливо. Шансів на успіх і правда практично не було. Жодних.

— Але ж… Так, я розумію. Якби мені хтось повернув мій щоденник десятилітньої давності, який я забула в таборі в Криму, я б, звичайно, зраділа. Але… Як ти їх знайдеш?

— Є одна ідея.

Тут розмову нашу обірвав дзенькіт дзвіночка над дверима. До кав’ярні зайшов перший клієнт за день, і Саша миттю перенеслася до стійки. Перший клієнт для «Кука» — то святе.

20

Привіт усім, хто не спить! У Степовому, не в Сіетлі. Бо в Сіетлі зараз, мабуть, все місто не спить.

На годиннику — хвилина до опівночі, і вже от-от з нашого настінного годинника покажеться зозуля. Не сподівалися побачити таке диво у нашій студії? Ми, правду кажучи, теж.

Але наш менеджер давно хотів таку раритетну, можна сказати, річ — шукав її по всіх блошиних ринках, ярмарках, барахолках — і що б ви думали? Знайшов! І знаєте чому? Думаю, я вам уже набрид, бо відповідь цілком очевидна: хто шукає, той знайде! А ми допоможемо.

Якщо ви шукаєте прекрасну незнайомку з вечора в «Барі за рогом», чи шаленого відчайдуха з концерту «Океану Ельзи» розливу минулого року, чи собаку, який зірвався з повідця під час прогулянки, то ви слухаєте правильні хвилі. Телефонуйте нам: 333-555-777, розкажіть про те, що загубили, кого шукаєте чи взагалі про будь-що, і ми, обіцяю, не підведемо.

А тепер для тих, хто стомився і хоче спати, чи для тих, хто хоче кохання, чи для тих, хто не хоче ні того, ні іншого… «Sleep» — «Poets of the Fall». Давайте всі по ліжках, і я… Добре-добре, замовкаю. Слухаємо, мої любі опівнічники.

21

Я стояла посеред кімнати у цілковитій темряві. Треба думати, темрява — це якась її особлива фішка, без неї кімнати і не існувало би зовсім.

Попри всі мої зусилля, гармидеру тут не поменшало. Здавалося, моє втручання лише погіршило ситуацію.

За стовпами пилу та складанням старих речей до коробок я і не помітила, як минув цілий день. А тим часом зникло сонце, а сутінки обійняли кімнату рівно з тією ж ніжністю, що і все місто.

Це особливий час — коли сутеніє. Хочеться застигнути в ньому, зупинитися, розчинитися. Хоча особливим він є саме своєю мінливістю. Сутінки швидко наливаються темрявою, немов плоди — стиглістю. Ще швидше вони витікають у ніч.

Втім, було в цьому і щось медитативне: загубитися в часі, майже загубитися в просторі і при тому бути сильно обмеженим і тим, і іншим. Дуже легко так забути про все, включно з самим собою.

Якоїсь миті я навіть зловила себе на думці, що гадки не маю, який сьогодні день, що було вчора і буде завтра. Чомусь сумнівів у тому, що знати, що буде завтра — це нормально, у мене тоді теж не виникло. Сама межа між минулим і майбутнім стерлася. Що вже говорити про інші межі.

Але це відчуття минуло, як минув і весь день.

Коробка з речами так і лишилася на кухні. І тепер я знала, що з нею робити.

Наступного дня у кав'ярні було багато відвідувачів. Здавалося, диваків у місті побільшало: до дверей із китайським дзвіночком над ними заходили і малі, і старі, і жінки, і чоловіки. Майже всі замовляли кавовий лід. Саша була на сьомому небі від щастя, а стіни і підлога кав'ярні гуділи від постійної роботи блендера.

— Я бачу, що Ви про щось задумалися, панночко, — до мене підійшла бабуся з рожевим волоссям — завсідниця «Кука». У руках вона тримала паперовий стаканчик із чимсь небезпечно рожевого кольору — Саша почаклувала над ним на славу.

— Дрібниці, нічого важливого, — я посміхнулася і повернулася до сортування кавових зерен.

— Ну я ж знаю, що це не дрібниці, — не здавалася рожевоволоса пані. — Якщо людина з таким зосередженим виразом обличчя розмірковує про щось, то це як мінімум вже точно не дрібниці. Принаймні для неї.

— Може, і так, — погодилася я, знову відкладаючи роботу. Я і справді думала тоді, як та коли краще зателефонувати на радіо, що сказати, як сказати та чи варто це робити в принципі — адже ніяких гарантій того, що це взагалі якось допоможе, не було.

— Давайте я Вам дещо розкажу, — рожевоволоса пані всілася переді мною на високий барний стілець. — Ви тут недавно, правда? Думаю, Ви ще не знаєте, що я тут відома тим, що всі розказані мною, здається, випадково історії завжди чимось допомагають тим, кому я їх розказую. Не знаю, як саме це працює, але гадаю, тут справа в інтуїції, — вона ковтнула свого напою: — М-м-м, Саша постаралася. Чарівно! Так от, я коли Вас вперше побачила… До речі, пам'ять на імена — геть нікуди не годиться… Як Вас звати?

— Яна.

— Добре, а я — Олена. Так от, Яно, — вона знов сьорбнула кави зі стаканчика. — Так от. Я коли Вас вперше побачила, одразу вирішила, що Вам знадобиться моя історія про волосся. Хоча вона не стільки про волосся, скільки взагалі про все. Просто так склалося, що саме в цій історії фігурує волосся.

Я кивнула. Без сумнівів, у всій цій жінці фігурувало саме волосся.

— О-о-ось. Історія проста і коротка. Мені вже майже сімдесят років. О-о-о, немало, це правда. Я дуже довго була звичайною собі бабусею. Бабусею… — вона ніби смакувала цим словом. — А потім подумала — ну скільки можна, мені набридло, що, отак сісти і однаковою смерті чекати? Я вирішила щось змінити. Насправді навіть байдуже було, що саме. Волосся спало на думку першим. Пофарбувала його в блакитний колір. Блакитний! Ну, сміх та й годі! — здається, тим, що я не засміялася, пані була трошки розчарована. — Усі знайомі дивилися на всі очі, думали, я з глузду з'їхала. Казали, що це якось взагалі не солідно, що мене всерйоз сприймати ніхто не буде, що тепер я схожа на божевільну бабцю, і що якщо я і хотіла пригод із волоссям, то хай би вже в бузковий пофарбувала, чи що. І я думала про те саме. Насправді я довго вагалася перед тим, як піти і зробити. Зважувала всі за і проти, переживала: а як не сподобається? А як це буде смішно? А як те, а як інше? І знаєте що? — вона знов сьорбнула кави. — Боже, смакота яка! Одного ранку я просто пішла і зробила це. Бо зрозуміла, що іншого часу не буде. Що якщо не зараз і не я, то коли і хто? І нічого страшного не сталося. Я жодного разу в житті не пошкодувала про те рішення. Відтоді вже, мабуть, з десяток разів ще змінювала колір. Здається, я стала щасливішою. Знайшла це місце. І себе заразом знайшла. Під сімдесят-то, уявіть собі! Іноді думати треба менше. Іноді думки лише заважають діяти. Іноді не потрібно якоїсь особливої підготовки, треба просто — р-р-раз, і готово! Ось, що я хотіла Вам, Яно, сказати.

— А що друзі?

— Що друзі? — не зрозуміла Олена.

— Ну, Ви казали, що друзі якось проти були.

— А-а-а, це! Спочатку вони просто змирилися, потім сказали, що так мені навіть більше личить, а тепер ми з двома моїми подружками робимо смішний манікюр разом.

Олена витягнула руку, щоб я могла подивитися на її нігті. На кожному з них сиділо по одному червоному сонечку. На одному з них сонечко розкривало крильця.

— Ну все, те, що мала зробити, я вже тут зробила. Час мені вже бігти, — Олена забрала руку, злізла зі стільця, підхопила рештки рожевої кави. — Бувайте!

Уже коли вона добігла до дверей, я гукнула їй через усю залу:

— Пані Олено! А яким буде наступний колір?

— Зеленим! — вона засміялася і ледве не підстрибом вискочила з кав'ярні.

Що ж, здається, тепер усе зрозуміло.

22

— Маємо дзвінок у студію! Як чутно? Прийом! Прийом! Чуєте?

— Добрий вечір, чую-чую!

— Який у Вас голос, слухав би і слухав… А Ви його все не подавали так довго.

— Ви там?

— Так… Просто не знаю, з чого почати.

— Ні, ні, Ви не зовсім зрозуміли. Ви там — це Ви де? Де саме?

— Ем-м… Я в кімнаті. Тобто…

— Все-все, «кімнати» нам вистачить. Тож. Дівчина з кімнати. Що Ви там робите?

— Взагалі-то, розчищаю її від старого мотлоху, але я не розумію, до чого тут…

— Не все має бути зрозумілим, так і знайте! Цікаве у Вас заняття. Дайте вгадаю, Ваш дзвінок якось пов'язаний з цією Вашою кімнатою та старим мотлохом?

— Так, а звідки Ви…

— Радіоведучі — вони як бармени. Усе за кілометр відчувають. Досвід робить ще й не такі дива. То що там у Вас? Давайте від самого початку!

— Від самого початку? Це може бути трошки задовго як для телефонного дзвінка в прямому ефірі.

— Одну секундочку… Артуре! Що там з нашими лініями? Вільно? Порядок? Окей, дякую!… Можете говорити, скільки завгодно, чарівна леді.

— Агов! Ви ще там?

— Так… Я недавно дізналася про одну вашу рубрику. «Шукай і знайдеш», щось таке. От бачите, навіть не пам'ятаю назви.

— «Хто шукає, той знайде». То Ви щось шукаєте?

— Можна і так сказати… Розумієте, у мене є деякі речі. Точніше, не зовсім у мене… Втім, не важливо. Усі вони колись були кимось загублені чи залишені. І… Я думаю, що вони потрібні тим, хто їх загубив колись. Гадаю, я маю повернути їх власникам.

— Тобто Ви — як бюро знахідок?

— Ну, щось дуже схоже.

— Ага, зрозуміло. Продовжуйте! *сьорбнув кави*

— Так от. Я б хотіла знайти їх господарів.

— Грандіозно!

— Ви так думаєте?

— Ага. Особливо якщо ми зможемо допомогти. Тоді це навіть феєрично…. То що там у Вас?

— Почнемо, мабуть, з цього… Відеокасета. Запис із рейсу в океані. Чи в морі… Не знаю. Моряк знімає моряка.

— Дуже несподівана комбінація.

— Це ще не все. Усе відбувається на світанку. Людина в кадрі — у помаранчевій шапочці. Її ледь не здуває вітром.

— І це все?

— Ще є дата: 28 вересня 1996 року.

— Прекрасно! Шановні наші слухачі! Це щось цікавеньке! Шукаємо людину, яка загубила відео-запис зі свого рейсу від 28 вересня 1996 року. Особливі прикмети: помаранчева шапочка.

— Я знаю, це звучить наче божевілля, але…

— Божевіллям і не пахне, я Вас запевняю. Шанс є. Ви прийшли… подзвонили туди, куди треба. То де Вас знайти, пані? Аби забрати запис, якщо хтось знайдеться?

— «Кав'ярня Кука». Це на Гоголя. Я там буваю… о 18 годині. Десь з годину.

— Усі почули? І передайте знайомим! Давайте допоможемо спогадам знайтись! Адже що?..

— …

— Агов!

— Що?

— Хто шукає, той знайде! Ми ж Вам нагадали!

— Ах, точно…

— Нічого, нічого. Ви планували нам телефонувати?

— Не те щоб… Вийшло якось спонтанно.

— І то добре! Найкраще речі виходять, коли робиш їх спонтанно. Така собі мудрість. Удачі Вам із пошуками.

— Я ще звернуся до вас, добре?

— Звичайно! Чекатимемо на дзвінок. Ну, бувайте?

— На все добре!

…

Оце дівчинка! Сподіваємося, вона знайде того, кого шукає!

23

Наступного дня у кав’ярні в зазначений час ніхто не з’явився.

Майже невідривно я спостерігала за дверима та вулицею за вікнами, але жодного нового обличчя не побачила. О 19:45 я визнала поразку. О 19:47 вирішила все-таки не здаватися так швидко. Хлопець з радіо чомусь був упевнений, що потрібна людина знайдеться… То чому сумніватися, поки на те немає вагоміших причин? Ще можна чекати. Скажімо, рівно тиждень. І якщо за тиждень ніхто не з'явиться тут за касетою — з нею, як і з рештою речей, я впораюся просто: відвезу на звалище.

Принаймні тоді я знатиму, що спробувала.

24

З кав’ярні ноги самі винесли мене до Дніпра. Я була зовсім не проти. Вода заспокоювала.

Біля річкового вокзалу, який, втім, ніхто не називає тут інакше, як річковий порт, було порожньо — що робило це місце особливим, адже зазвичай знайти непопулярне місце біля води у будь-якому місті — завдання не з простих.

Пройшовши під сірим бетонним склепінням будівлі вокзалу та зовнішніми сходами, я опинилася на довгій пристані. Так само порожній: лише голуби складали мені компанію, і я була зовсім не проти цього. Жаль тільки, що нічого з собою не прихопила, аби їх погодувати: ніякої булочки чи навіть скибочки хліба. Думаю, не одна я так думала, прийшовши до цього місця. Майже всі, хто сюди потрапляв, навмисне чи випадково, так думали. Скільки б це не повторювалося. І все рівно ніколи не брали з собою нічого, аби почастувати цих птахів — вірних жителів порту.

На воді уздовж набережної стояли катери.

Супроти них уже на самій набережній одна за одною чекали на рідкісних тут перехожих дерев’яні лавки.

Я опустилася на одну з них та примружилася. Пізні сонячні зайчики стрибали по набережній, по причалах, відбиваючись від скляних вікон катерів. Вздовж бортів хвилювалася річка — віддзеркалення хвиль доходило ледь не до самих вікон будівлі вокзалу.

Мабуть, тут ще краще буває взимку, коли по річці іде кригохід, а чайки кружляють над ним разом з голубами, повсякчас сідаючи на крижини. Тоді, мабуть, тут теж сонячно, безлюдно, але холодно. Здається, це Бродський писав щось про красу, яку краще видно на морозі… Для цього місця ці слова точно виявилися б влучними.

Але тоді було тепло, ртуть на термометрах у вікнах будинків неподалік піднімалися аж до позначок у 32, а то і 35 градусів, та це зовсім не псувало перебування в порту. Навпаки — було добре. Навіть краще, ніж просто добре. Трошки прохолодніше, ніж деінде, до того ж надвечір, ще і в тіні, що відкидав сірий камінь вокзалу.

Був у цьому місці якийсь незбагненний шарм… Щось навіть трохи французьке. Я ніби опинилася у старому французькому кіно, де є набережна, і сонце, і голуби злітають над рікою, а над нею височіє будівля у стилі модерн років так 80-х. Сама я, звичайно, почувалася героїнею такого фільму. Що вже саме по собі тішило.

Я і не помітила, як поруч зі мною на лавку опустився якийсь дід, тому від несподіванки навіть здригнулася, коли він заговорив:

— Хороший день, правда?

Захоплена зненацька у майже інтимну для себе мить, я не знайшла спочатку, що відповісти. Але дідусь не розгубився і продовжив:

— Ви, я бачу, знаєте, куди ходити за рівновагою, — він обвів поглядом порожній порт. — Чи за будь-чим іще. Я, наприклад, люблю це місце саме за тишу. Усамітнення. А це смішно, так? Річковий вокзал у місті на річці — місце для усамітнення. Навмисне не вигадаєш.

І він мені підморгнув. Навколо була купа порожніх лавок, але дідок підсів саме до мене і вирішив розважити бесідою. Видно, не так уже і сильно йому хотілося усамітнення. Можливо навіть, його у діда було більше, ніж йому б того хотілося. Більше, ніж достатньо.

— Так, Ви праві. Місце що треба.

І це була чиста правда. Порт виявився воістину винятковим місцем.

— Колись ми приходили сюди з дружиною, — продовжив він, ніби і не почув мене. — Прогулювалися набережною, дивилися на воду, годували птахів. Іноді сідали на один з катерів і тоді дивилися вже з води на берег. Не знаю, як зараз, але тоді вони — кораблі, я маю на увазі, — справно возили туристів та не тільки їх, показували так місто. Краєвиди… Самі лише краєвиди вартували того, аби сідати на якийсь із катерів та плисти на ньому.

Я кивнула. Хоча, здається, ніколи не каталася на катерах. Принаймні, звичайно, не тут, не з річкового вокзалу.

Поки дідусь говорив, я встигла роздивитися його уважніше. Типовий олд-скул у найкращому сенсі цього слова. Класичний капелюх з вузькими полями, окуляри в роговій оправі, блакитна сорочка з рукавами, закасаними до ліктів. Щільно випрасувані штани зі стрілками. Сірі. У сухорлявій руці палиця. Хоча зараз він її прихилив до самої лавки. Стильний старий. Навіть підозріло стильний. Він викликав посмішку.

— Ну, а Ви?

Я подивилася на нього, часто заморгала. Мабуть, щось прослухала.

— Що я?

— Що Ви тут забули такого гарного вечора?

Ми обидва дивилися на блискучу, усю у відблисках сонця, мов у золотавих лусочках, воду. Пронизливо закричала чайка. Потім усе змовкло.

— Гуляю, — відповіла просто. — Відпочиваю.

Дід гойднув головою.

— Самі?

Запитання було простим. Відповідь на нього теж була простою. Більше того — очевидною. На всю довгу набережну тут були лише ми вдвох. Звичайно, я сама. Чому люди продовжують запитувати те, на що і самі знають відповідь? Чи про те, що зовсім відповіді не потребує? З іншого боку… Можливо, вони знають щось таке, що робить відповіді менш очевидними, а запитання — більш доречними. Можливо.

З дідусем, мабуть, усе було простіше: він старий, хотів поговорити, а тут знайшов когось на улюбленому місці — звичайно, було невідворотнім, що він заговорить до цієї людини.

Дід розтлумачив трохи задовгу мовчанку по-своєму:

— Вибачте, якщо я надокучаю. Мабуть, піду, не буду Вам заважати, — він почав підніматися і, чесне слово, його коліна скрипіли.

Несподівано навіть для себе, я вхопила його за руку, жестом запросила сісти. Дід знову опустився на лавку.

— Усе нормально, це Ви мене вибачте, трохи задумалася. Я сама, як бачите, і нічого не маю проти приємної компанії.

Медові сонячні промені лоскотали щоки. Тінь відступала за наші спини. Я підставляла обличчя вечірньому сонцю.

— Ви тільки приїхали, правда ж?

— А це так очевидно?

Старий посміхнувся у вуса — мабуть, задоволений тим, що влучив просто у яблучко.

— Не сказав би, що це очевидно. Ви легко зійшли б за місцеву — засмагла, невпевненою не виглядаєте. Поживете з моє, теж навчитеся читати по речах. Вас видали деталі. Хоча… Пояснити, які саме, я, мабуть, не зможу. Тому вважатимемо, що я просто вгадав.

Я знизала плечами.

— І часто Вам вдається ось так вгадувати?

Цього разу плечами знизав вже старий.

— Не дуже. Але і не те щоби рідко.

Ми ще посиділи мовчки.

Навколо кричали чайки.

Загудів корабель, що повільно пропливав повз.

Сонце гралося у схованки з блискучим склом у вікнах вокзалу.

— А Ви, мабуть, місцевий, так? Корінний тобто, зі Степового? — я вирішила першою порушити мовчанку.

— Думаю, що вже можна і так сказати.

— Гадаєте?

— Це довга історія…

— Усі так кажуть. Зазвичай не такі вже і довгі ті «довгі історії».

Він засміявся.

— А хто Ви, пані? — раптом запитав старий.

Я відкрила рота, аби вже щось відповісти, але тут зрозуміла, що готової відповіді у мене на це питання немає. Так і сиділа. З відкритим ротом. Коли це зрозуміла, швидко захлопнула його — ледь зубами не клацнула.

Старий хрипло засміявся.

А справді — хто? Просте питання. Без простої відповіді.

— Я тут, — нарешті відповіла. І це насправді було найточнішою характеристикою, найдетальнішою розповіддю про себе, якою я тільки могла поділитися.

Чоловік кивнув.

— Я теж… — протягнув він.

— А Ви тут довго живете?

— Чи довго… Достатньо, щоб побачити різницю між колись і тепер. Розумієте, про що я? Мабуть, це довго.

— Мабуть.

Ми помовчали.

— Цікаво, як це — прожити у цьому місті майже все своє життя, — протягнула я.

— Звикаєш, — миттю відповів дід, посміхаючись. — До всього тут звикаєш. Пам’ятаю, як я приїхав вперше, от як Ви зараз, і ніяк не міг припинити дивуватися. Усе таким чудним видавалося. Зараз уже — як риба в воді, як то кажуть. А тоді… ну, Ви мабуть, розумієте, про що я.

Я подумала про кімнату, і речі, і Кота, і радіо, і «Кав’ярню Кука»… І кивнула. О так, я розуміла, про що він. Усе і справді досить чудне.

— Думаю, що я просто теж став чудним — як частинка цього міста, — продовжив дід. — Це як з фракталами. Розбити його — і кожний клаптик повторюватиме загальну картинку. Із цим містом так само. Точнісінько так.

— Тоді я, мабуть, клаптик з іншого місця. Частинка іншої мозаїки.

Дід знизав плечами:

— Це тільки Ви так думаєте.

Старий дістав з кишені кілька трошки пом’ятих цукерок.

— Пригощайтеся, — запропонував він. — Вони смачнющі. Мої улюблені. Довго не міг їх знайти.

«Зоряне сяйво». Ще б пак! Старий знався в цукерках: найкращі цукерки на всій землі. Хоча в таку спеку, мабуть, радше гарячий шоколад, а не цукерки.

Я знала, що йому хочеться поговорити. Що йому приємно говорити, а надто — коли його слухають. Що він хотів би говорити частіше, розкриватися легше, та і взагалі — мати перед ким. Іноді я відчувала такі речі.

— Бачите отой будинок за річковим вокзалом? — він вказав кудись назад, за розлогі крони кленів, де виднілася теракотова стіна старого будинку. Я подивилася через плече і кивнула. — Скільки живу в цьому місті, скільки ходжу повз нього, а досі не знаю, що то за будинок. Чий він, чи для чого. Чи там живе хтось. Ну і все таке інше. Здогадуюся… Але напевне не знаю. Та і фасади бувають оманливі. А між тим… — він на мить запнувся і продовжив: — А між тим, це один із перших будинків, які я помітив у цьому місті. Справді помітив. Звичайно, що не просто побачив. Коли тільки приїхав сюди… То візьмете?

Він поглядом вказав на цукерки.

— Так, дякую, я вже просто встигла заслухатися, — я була б не я, якби відмовилася від «Зоряного сяйва». Солодко хруснув фантик, на диво цукерки не розтанули від спеки, і дід задоволено продовжив:

— І тільки зараз згадав про це. Про цей будинок, про те, як побачив його… Дивна ця штука — пам'ять. Навіть те, що вважаєш за надважливі речі в житті, вона може запросто викинути з нього та з твоєї голови. Не кажучи вже про якісь випадковості. Нехай і такі, що залишили слід в тобі. Викидає їх, аж поки не вирішить повернути, як-от зараз. Якщо тільки вирішить, звичайно.

— Думаю, що так не лише із пам’яттю відбувається, — додала я, думками повертаючись до речей з кімнати та загадкової коробки.

— Теж правда, — схвально кивнув дід. — Але ж на зміну втраченому приходить щось нове. Правда? Це як закон збереження енергії. Нічого не буває просто так. Щось та й заповнить утворений вакуум.

Він засміявся сам собі і додав:

— Ну, можливо, на закон збереження енергії не зовсім скидається. Але суть від того не змінюється.

— Саме тому не все загублене має бути повернутим… — повільно проговорила я. Здається, я починала розуміти, чому ті речі з коробки були сховані окремо від решти.

— Абсолютно вірно, — погодився старий. — таким речам, чи спогадам, чи навіть людям більше немає місця в життях тих, хто їх залишив чи загубив. Місця вже зайняті чимось іншим… Аж поки і це щось інше не посунеться. Та і потреба у них теж зникає. Втім…

— Бувають речі, яким не знаходиться заміни, — я не дала йому договорити, закінчивши думку сама.

Старий кивнув уже майже здивовано:

— Так… Але і не всі вони повертаються до тих, кому потрібні… Дуже легко загубитися в цьому світі.

Старий сказав це із сумом у голосі. Мабуть, за довге життя загубитися встигає чимало. Мабуть, не всьому знаходиться заміна.

Після недовгої паузи старий знову повернувся до своїх спогадів. Він говорив і говорив, згадував про все: і про перше кохання, і як вперше побачив море, і як подумав, що воно ну точнісінько таке саме, як у книжках він про нього читав, а книжок про море, піратів, моряків, острови, пригоди, штилі та бурі — таких книжок читав він багато… Особливо в дитинстві, коли взимку мама на піч саджала грітися. І влітку, коли бігали до річки.

А я сиділа приголомшена новим розумінням. Можливо… Можливо, ті речі і справді не випадково були заховані до тієї коробки. Можливо, вони і відрізняються від решти речей у кімнаті тим, що їм заміни не знайшлося… Їм чи спогадам про них, абощо… Яка різниця. Вони потрібні тим, хто їх загубив. Спогади та історії за ними потрібні тим, хто їх загубив. Я насправді маю їх відшукати. І тепер причина стала мені цілком зрозумілою. Дзвінок до радіостудії не був помилкою.

Час спливав непомітно, згадати про те, що він взагалі ще існує, можна було, лише глянувши на рух секундної стрілки на годиннику на зап’ясті старого: срібний браслет, блакитно-синій циферблат — класика. Кинувши на них короткий погляд, він ніби прокинувся від сну. Закивав.

— О-о-ох. Щось я засидівся тут з Вами. Треба бігти старому. Бігти, — повторив він і хихотнув, повеселившись з того, що, хай там як, а побігти він не зможе.

Знову ухопився за свою палицю, майже легко піднявся з нагрітої сонцем лавки.

— Щось я зовсім розпатякався, забув про все на світі. А Ви слухаєте і слухаєте, сумуєте, мабуть.

— Анітрохи.

Старий зробив глибокий вдих.

— Зазвичай я на одному місці так довго не сиджу, — сказав він.

Я кивнула.

— А тут так засидівся… Сам не знаю, що на мене найшло.

— Іноді просто треба поговорити.

На цей раз кивнув уже дід.

— Ви далеко живете? — запитав він.

— Зовсім ні.

— І я не далеко. Вам в який бік?

Ми вже встигли відійти від ріки.

Я махнула рукою ліворуч.

— Ясно, значить не по дорозі.

Так ми трошки постояли, насолоджуючись вечірньою прохолодою. Згори за ними з цікавістю спостерігали чайки та голуби.

— Знаєте що? — тихо сказав дід, не відриваючи погляду від птахів вгорі. — Дякую. Мабуть, і правда мені потрібно було поговорити. Добре, що я на Вас натрапив.

Коли старий зник за рогом, я остаточно залишилася наодинці з птахами в небі. Звичним рухом поправила волосся.

Вітер з ріки одразу підхопив його, розкидавши по плечах. Що ж, йому видніше.

Без мене набережна лишилася порожньою. Сонце уже майже повністю закотилося за довгі залізні шиї будівельних кранів. Світ заливав темний гречаний мед його передостанніх та останніх променів. По воді нешвидко плив якийсь невеличкий кораблик. З ріки дмухнув вітерець.

Вечір повільно скочувався у ніч.

25

На другий день у кав'ярні знову ніхто не з'явився. І ще за день — теж.

Почувалася зрадженою, розчарованою та винуватою водночас. Адже тепер у мене була дійсно вагома причина шукати власників речей з коробки. Я була майже переконана, що ці речі є необхідними для тих, хто колись загубив їх… І мала знайти їх, коли вже мені випало розбиратися із кімнатним мотлохом.

На четвертий день о 18:45 двері «Кука» зі звичним дзвоном відчинилися і до освітленої вечірнім сонцем кав’ярні увійшов чоловік.

Раніше він тут не бував: це було помітно з того, як невпевнено він потоптався біля дверей, як не одразу зрозумів, куди йому прямувати далі, як уважно оглянув всю залу, а потім обережно опустився на найближчий до нього стілець, лише аби одразу підхопитися з нього, зрозумівши: каву замовляють біля бару.

Це мав бути він.

Я вся напружилася, кинула погляд на сумку під шинквасом: касета була в ній.

От, зараз він має підійти до мене, можливо, замовити собі щось і запитати… Чи не чекав на нього хто-небудь? Чи не знають тут про дівчину, яка проводить в кав’ярні кожен вечір?

— Можна мені, будь ласка, кульбабову. Каву.

Голос його звучав так, ніби він вже констатував наявність кави перед ним. Він ніби говорив із майбутнього — на кілька хвилин вперед.

Я кивнула і взялася до роботи. Коли ж він знов заговорить? Цього разу уже у справі?

— Кульбабин смак і справді відчувається?

— Трошки. Ви відчуєте.

Я простягнула йому стаканчик з напоєм.

— Скільки з мене?

— Ми пригощаємо.

Чоловік просяяв, зніяковів, вдячно посміхнувся, пробурмотів слова вдячності, взяв каву до рук і, поправивши скуйовджене волосся, направився до виходу.

— Пане!

Він обернувся.

— Ви тут нікого не шукаєте? Не чекаєте?

Він із ледь помітним сумнівом в очах похитав головою і вийшов.

Ззаду до мене підійшов Матвій.

— Що, знов не той?

— Та не знов… Вперше не той. Але хоча б хтось.

— Ну, нічого, — він поплескав мене по плечу. — Знайдуться і потрібні. Завжди знаходяться.

Я кивнула.

— А знаєш, — додав Матвій. — Є дещо, що могло б допомогти тобі знайти те, що шукаєш.

— І що ж це?

— Карта, звичайно, — підморгнув він мені і зірвав один з папірців зі стіни за його спиною. Чого там тільки не висіло насправді: від побажань клієнтів до тих самих карт, яких тут взагалі було хоч греблю гати.

— Ти серйозно? — запитала я, коли він уже простягав мені карту до рук. — Але як ти знаєш, що вона допоможе, чи як вона знає, що я шукаю, чи…

— А їй знати і не потрібно, — відмовив Матвій. — Візьми. Знати треба тільки тобі, адже ти шукаєш, не карта.

Я, не розуміючи, дивилася то на нього, то на карту, що він тримав у руці, простягуючи мені.

— Але…

— Мені вона колись, наприклад, допомогла. Допоможе і тобі. Бери. Розберешся.

Я невпевнено взяла карту до рук. Матвій з полегшенням посміхнувся, підморгнув мені і повернувся до роботи.

Я розправила ледь зім’ятий папір. Великими літерами посередині аркуша було виведено слово «карта». Трохи нижче було виписано ще кілька слів.

Більше на аркуші не було жодних написів чи зображень.

— Навіть не сумнівайся! — гукнув Матвій з іншого боку кав’ярні. — Це правда!

А я і не сумнівалася.

МАТВІЙ КАРТА

— Знаєте, я просто не знаю, що робити далі, — сказав Матвій, розглядаючи, як переливається у тьмяному світлі барних ламп густо-медовий напій у низькому стакані. «Мов розплавлений час», — подумалося йому.

Його співрозмовник уважно слухав, не зводячи погляду з Матвієвого обличчя. «Що ж, це можна виправити, — думав він. — Якщо хлопець і справді цього хоче…».

Матвій цього дуже хотів. Принаймні він щиро в це вірив.

Йому вже остогидло знаходитися в цьому підвішеному стані, коли ти ні в чому не впевнений: ні в майбутньому, ні в теперішньому. Навіть в минулому іноді сумніваєшся. І геть не знаєш, що робити далі.

— Якби хоч якийсь натяк… Розумієте, хоч щось, що підказало б… Чи запевнило, що відповідь обов’язково знайдеться. Було 6 гарно.

Він ковтнув рідини зі свого стакану і зморщився.

— Я думав, із часом відповідь прийде і питання не стоятиме, коли я стану дорослим. І ось ми тут, — він засміявся. — А питань лише побільшало.

Співрозмовник, якого Матвій бачив вперше в житті — натрапив на нього в барі і розговорився — із розумінням кивав. Ще б пак, йому було знайоме це відчуття. Коли ставиш під сумнів усе, аж до власного існування, лише тому, що не зовсім розумієш, навіщо все це (включно із власним існуванням) існує. Простіше кажучи, не знаєш, що робити із власним життям.

Матвій уже добряче напився. Втім, він завжди п’янів якось по-особливому: алкоголь розв’язував йому язика, але не затуманював свідомість. Чоловік, з яким він розмовляв, здається, за весь час їхнього спілкування сказав лише кілька фраз, яких Матвій тепер навіть не міг пригадати.

— А Ви… Моряк, мабуть? — запитав він, допиваючи вміст склянки і даючи знак бармену долити йому.

— Щось на кшталт, — неохоче відповів йому чоловік. — Радше так.

— І, мабуть, повернулися до міста не так давно?

— Знову вгадав, хлопче, — кивнув чоловік.

— І де ж Ви були?

Чоловік ніби почав пригадувати, подумки перелічувати всі ті місця, і відповів просто:

— Всюди потрохи.

— Але ж востаннє?

— Океанія, — коротко сказав чоловік, осушуючи свій стакан. — Океанія…

Матвій із розумінням кивнув. У дитинстві він теж мріяв бути моряком. Але потім усе почало складатися зовсім інакше і мрії так і залишилися мріями. Мабуть, на краще.

— Усе на краще, — раптом сказав моряк, грюкнувши стаканом по стійці. — Так і знай, малий.

Малим Матвій уже давно не був, але все одно кивнув. Нехай би і так.

— Так говорили мені всі люди, мудріші за мене, — продовжив моряк. — Але я не погоджуюся.

— Чому ж це? — здійняв брови Матвій.

— Тому що не усе на краще, усе просто іде до того, що неминуче трапиться. Усе не на краще — усе на неминуче. І тому кожен знаходить свій шлях. Він може бути не найкращим з усіх можливих варіантів — ось це правда. Але він твій, а твоє завжди знайде тебе. Навіть якщо ти не визнаєш його за своє. Це однаково трапиться.

Це був найдовший монолог від цього незнайомця, який Матвій почув за вечір. Він уже хотів щось у нього запитати, як моряк витяг з-за пазухи пожмаканий папірець і щось почав карбувати на ньому погризеним олівцем. Матвій з цікавістю спостерігав за цим процесом. Нарешті чоловік простягнув йому цей аркуш.

— Ось, тримай. Хочеш знати, що робити далі? Роби, що робиш. І одного дня зрозумієш, що і як змінити. Вважай це за безкоштовну пораду.

Чоловік різко встав з табурета і рушив до виходу.

Матвій подивився на написане на папірці: «КАРТА. Коли не знаєш, як знайти правильний шлях, довірся йому, і він знайде тебе сам». Подумав: «Може, випив трохи більше, ніж здавалося». А потім: «Або просто трошки дивак. Врешті-решт, це я йому на вуха присів…».

Тоді підвів погляд на моряка, що ось-ось зникнув би за дверима, і несподівано для себе гукнув його:

— А де Вам найбільше сподобалося? В Океанії?

Моряк застиг. Тоді обернувся.

— Правильне питання, хлопче, — сказав він. — Острови Кука. Там було добре.

Тоді він підморгнув йому і, перш ніж вийти у південну ніч, кинув Матвію через плече:

— І не губися більше.

Як не дивно, Матвію це і справді вдалося.

26

Одного вечора після завершення роботи до мене підскочила Саша.

— Як там твої цуцики? — запитала я в неї перше, що спало на думку, згадавши, що Саша наче опікувалася дворовими собаками.

— Тепер із ними ще вкупі кошенята, — коротко відповіла вона, збираючи неслухняне волосся у тугий вузол. — Є плани на вечір?

На мить я завагалася. Насправді їх не було. Точніше, були, але важко було назвати планом бажання скоріше дістатися дому і лягти спати — робота в кав’ярні разом з постійним прибиранням в кімнаті, яке ще і не давало жодних помітних результатів, неабияк вимотували мене.

Ця мить вагання дала Саші стратегічну перевагу. Вона сумніви відчувала безпомилково, і цим чуттям вправно користувалася.

— Бачу ж, що ні. І не думай мені заперечувати! У тебе немає морального права відмовлятися! — випалила вона, нарешті залишивши своє волосся в спокої.

З Сашиних вуст це звучало переконливо навіть без натяку на аргументацію.

— Не хочеш спитати, чому не маєш права?

— Насправді не дуже, бо судячи з твого настрою, це мені все одно не допоможе врятуватися.

Саша у відповідь на це пирснула зо сміху.

Боковим зором я побачила, як Матвій намагається вибратися з кав’ярні непоміченим. На його (не)щастя, Сашин боковий зір теж не підвів:

— І ти теж! Матвію, ти ж обіцяв ще минулого тижня!

— Та я ж і не йду нікуди, — зам’явся Матвій і поправив окуляри на носі (завжди робив так, коли нервував): — Я ж тут, якраз до вас і йшов.

— Ну-ну, — Сашина брова скептично зметнулася вгору.

— То, може, мені щось поясните? — нарешті втрутилась я. — Чому я не маю права, для початку?

— Тому що ти закохаєшся! У це місце. Гарантую.

Спочатку я навіть розуміла, де ми знаходилися. Уже впізнавала вулиці, якісь будинки, вказівники, собак, що жили в навколишніх дворах. Але що далі ми заглиблювалися у вуличні лабіринти міста, то більше я переконувалася, що зовсім його ще не знаю.

— Це просто короткий шлях, — на ходу пояснювала Саша. — Ми просто і так уже добряче запізнюємося. Хочу встигнути до початку.

Здавалося, ще мить тому ми блукали вузькими вуличками, аж тут опинилися в якомусь парку. Звідкись лунали чиїсь розмови та сміх. Саша вхопила мене за руку:

— Швидше! Ми вже близько!

Матвій не відставав.

«Дерево, а за деревом дерево, а за деревом дерево…» Виходило, як у дурнуватій пісеньці, а Саша все тягнула мене вперед. Парк чомусь був геть порожнім. Не рахуючи нас трьох. І дерев, звісно. А з-за них лунали неясні голоси.

Нарешті дерева розступилися. Ми опинилися перед великою ямою, залитою бетоном. Крізь нього пробивалися трава та кущі. Саша натхненно прошепотіла:

— Ну ось, прийшли.

Внизу на траві, розстеливши пледи та покривала, сиділи та лежали люди. Це їхні голоси ми чули, поки мчали сюди стрімголов, аби не запізнитися. На що? Супроти нас у тій же ямі був натягнутий широкий екран. Саша потягла мене вниз. Матвій уже спускався.

— Це… — почала вона, але я не дала їй договорити.

— Кінотеатр під відкритим небом. Ти була права, не закохатися в таке неможливо…

— Взагалі-то я хотіла сказати інше, — ми вже вмощувалися на витягнутий з Сашиного наплічника картатий коцик. Небо повільно згасало, ніби хтось вгорі вимикав світло. Екран перед нами, навпаки, починав освітлюватися. — Але зараз з нього дійсно зробили кінотеатр під відкритим небом. Раніше тут було Лебедине озеро. Матвію, скажи?

Матвій кивнув:

— Хоч ми і дітьми ще тоді були. Тут справді були лебеді. Поки воду чомусь не спустили. Куди поділи їх — досі не знаю. А може, вони самі кудись полетіли.

— Угу. Так шкода це місце. Роками стояло запущене. Забуте. Нікому не потрібне. Та воно і досі таке… Згадують про нього лише ті, хто люблять. Хто приходив сюди з батьками в дитинстві та не забув про нього.

— Про дитинство чи про озеро? — ні до чого запитала я.

Саша замислилася.

— І про те, і про інше, — нарешті відповіла вона. — І хлопці, що кіно організували — так само. Просто хотіли зберегти пам'ять. Аби остаточно про озеро та лебедів не забули.

На екрані нарешті з'явилося зображення. Спочатку не дуже чітке, але за кілька митей його сфокусували…

— Господи, це ж «Чіп і Дейл»! — вихопилося у мене.

Я сто років їх не бачила. Востаннє, мабуть, ще зовсім дитиною, коли суботнім ранком можна було залізти до батьків у ліжко та увімкнути мультики. Мене одразу ж накрило теплою хвилею затишку. Ніби я знову там, ніби я знову та…

— Так, — з посмішкою сказав Матвій.

— Угу, — підтакнула Саша. — У цьому вся суть. Тут крутять тільки те, що ми дивилися в дитинстві. Як машина часу… Така собі. І знаєш, що символічно? — запитала вона, протягуючи мені пакет з кукурудзяними паличками (і знову — дзвіночок з минулого!).

— Що?

— Вони почали з «Пітера Пена».

Хлопчик, який не хотів дорослішати…

Люди навколо нас розпливалися в посмішках. На екрані Чіп сварив Дейла за недбайливість та неакуратність, а тут, на дні колишнього Лебединого озера, під степовими зірками вічні діти забували про те,що вони вже дорослі. Усі ми трошки Пітери Пени. Особливо, коли дозволяємо собі бути такими.

— Насправді колись мене сюди саме Матвій привів, — прошепотіла мені просто у вухо Саша. — Ти не дивись, що він суворим трохи здається. Це він шифрується. Насправді це саме він — Пітер Пен. Він — найбільше…

Я подивилася на Матвія. Очі його сяяли у світлі, що випромінював широкий екран. Але не лише від того. Тепер я бачила не його — високого хлопця в окулярах, колючого, іронічного. Тепер я бачила розбишаку-хлопчиська, котрий просто трохи загубився. Але обов’язково знайде дорогу додому — дорогу в дитинство, де ще є місце дивам та чудасіям. Чи до Лебединого озера.

У цих людей було і те, і інше. У цього міста було. Чомусь саме у цього…

Розходилися ми вже у цілковитій темряві.

— Бачиш, — сказала мені наостанок Саша. — Важливі речі не губляться. Навіть якщо їх загубити…

Вона була права.

27

Із наближенням кінця тижня дедалі очевиднішим ставало те, що ідея моя шансів на успіх уже майже не мала. Можливо, власник запису не знав про те, що я його шукала, можливо, він не мав змоги прийти до кав’ярні по касету, можливо, його самого вже не було…

Я знов повернулася до складання речей, однієї за одною, до картонних коробок та пакетів, аби потім позбутися їх усіх. Навіть домовилася з Матвієм про те, щоб він допоміг мені з цим. Мої старання по прибиранню кімнати нарешті почали давати більш-менш помітний результат.

У кав’ярні все було добре. Я вже звикла до всіх дивацтв Саші та Матвія, до чудернацьких рецептів кави, до диваків-відвідувачів та їхніх коротких розмов між собою.

— Ну як там Готвальд? — питала Саша у рожевоволосої Олени Анатоліївни.

Та тяжко зітхала, закочувала очі, а потім довірливо шепотіла:

— Не хоче розмовляти зі мною.

— Та Ви що! Невже досі ображається?

Олена невизначено поводила плечима:

— Ось так, уяви собі.

Причому питати, хто такий Готвальд, було абсолютно неприпустимо. Тоді Олена Анатоліївна червоніла, потім блідла, хапалася сухорлявою рукою за стілець, на якому сиділа, чи за край столу і дивилася на того, хто запитав, так, ніби він пробігся мінним полем просто в неї на очах та якимсь дивом вижив. Мимоволі закрадалася підозра, що навіть Саша не була в курсі, хто такий Готвальд — тут він не з'являвся жодного разу (хоча люди перебували в стані постійного очікування Готвальда — приміром, тоді, коли я вперше зайшла до кав’ярні і мене чомусь прийняли за нього), а судячи з реакції Олени Анатоліївни на питання про нього, попередні розпитування також не дали позитивного результату.

— Які плани на вихідні? — розмова між двома завсідниками. Один з них має пишні вуса, інший — блискучу лисину на маківці.

— Риба-а-алка… — це мрійливо говорить вусатий.

— І що, може, у вас там клює?

— Та не те щоби якось особливо…

— То, може, на шашлики? — у голосі лисого — непідробна надія.

— Та ну, я ж не по рибу… Я по туман їду.

— О-о-о, ну тоді зрозуміло. Іншим разом най будуть шашлики. Мені привези. Трошечки. Хоча б жменьку. Доброго туману тут давно не видно…

А це говорять дві поважні дами в однакових широкополих капелюхах.

— Море цього року прекрасне як ніколи!

— Тепле, правда? І чисте — хоч до середини пливи та знай собі на дно дивися.

— Ми навіть не очікували такого.

— Це знаєте, в чому справа? Думається мені, що то все через зорепади. Вони раніше цього року почалися, Ви не помітили?

— Та Ви що! Якось і часу вгору поглянути не знаходилося, і…

— А Ви спробуйте. Подивіться — там багато відповідей.

Такі розмови не могли відбутися в жодному іншому місці. У «Кука» ж вони були чимось цілком звичним.

28

А тоді прийшла п’ятниця.

«Кав’ярня Кука» жила звичним своїм життям: відвідувачі, кава, спека за вікном і сонце. Усе було як завжди, аж поки раптово сонячне південне небо не затягло важкими хмарами, що вологою губкою нависли над містом: тільки торкнися — і поллє. Хтось таки торкнувся — і вода впала нескінченними потоками на місто.

До кав’ярні повалив народ. Дощ у такі дні часто захоплює зненацька: коли вже опинився під щільними потоками небесної води, маєш думати швидко, де від них ховатися. Люди забігали і до «Кука», обтрушували волосся, виливали калюжі з мокрого взуття, нервово сміялися, по-змовницьки перезиралися, а тоді вже починали трошечки роздивлятися все навкруги, дивуватися мапам, широкому вікну, і надто — меню кав’ярні. Більшість з цих людей ніколи не була тут до цього. Замовляли щось вони обережно, аби не прогадати, або ж навпаки — відчайдушно, майже наосліп, на удачу.

Роботи було стільки, що голову ніколи було підняти.

— Це ж Ви були, правда?

— Перепрошую?

Переді мною стояв старий. Той самий, якого я зустріла на набережній в порту зовсім недавно.

Посмішка розпливлася обличчям сама і миттєво знайшла віддзеркалення на обличчі діда навпроти.

— Я так і знав, що ми ще з Вами зустрінемося!

— Будете щось? Я пригощу.

— А-ай, — старий кинув розгублений погляд на дошку з меню за моєю спиною. — На Ваш розсуд. Все одно без окулярів я сліпий, мов кріт.

Я кивнула і почала готувати йому лавандовий лате — найбільш адекватну позицію в сьогоднішньому меню.

— Під дощ потрапили, ага? — запитання, скоріше, із ввічливості. На старому, як не дивно, не було ані крапельки води, тоді як з решти людей вона стікала струменями.

— Не без цього, не без цього… Цікаво тут у вас.

— Не без цього…

Дід посміхнувся.

— То де Ви її знайшли?

Я поставила горнятко з лавандовим напоєм перед ним.

— Кого?

— Касету, звичайно.

— То Ви… Ви по касету?

Старий наче навіть розгубився:

— Та кажу ж… Так і знав, що ми ще зустрінемося. Так і знав, що це Ви давали оголошення по радіо — випадково зовсім почув — коли зайшов і побачив Вас. Хитро! З шостої до сьомої… І не думав, що цей хтось тут працює. Я довго вагався, іти сюди чи ні. Чи потрібна мені вона. Але сьогодні вирішив, що потрібна. То де Ви її знайшли?

Я глянула на годинник: чверть на сьому. Це він.

— Ох, історія це довга…

Я розказала йому все від початку. Як приїхала на дядькове прохання, як потрапила до кімнати, як дізналася про те, звідки там взялися всі ті речі. І як вирішила, що було б добре повернути їх власникам. Хоча б деякі. Хоча б найважливіші. Хоча б ті, котрих справді потребували… Так я думала.

Дід задумливо кивнув:

— От бачите, як буває іноді непередбачувано. Це ж ми з Вами говорили про загублене, чому не знаходиться заміни… Що так і лишається пусткою всередині. Якраз той випадок. Навіть забувши, до кінця не забуваєш.

Старий сьорбав каву, кивав, посміхався трохи розгублено:

— Он як… А я загубив її, дурень, як ми переїжджали вже з дітьми. До нової оселі, де місця усім би вистачало. Сам не знаю, як так сталося. Добре, що знайшлася. Все-таки добре…

— То Ви… Ви чоловік у кадрі? У помаранчевому капелюху? Чи Ви знімали?

Старий насупився.

— Ні, я не знімав, і помаранчева шапка і справді була моєю… Але я віддав її товаришу. Саме перед тим, як Сашко почав знімати. Це Сергій був у помаранчевій шапці. Ми з ним розмовляли, то був дуже ранній ранок, аж тут Сашко підскочив з камерою.

— Але ж Вас на записі немає.

— От, бачите… Саме тому вони мене і звали Привидом. Я не любив камер, — пояснив він. — Знаєте, корінні індіанці вірили, що кожен знімок на фотокамеру забирає частинку душі в того, кого фотографують. А уявіть собі, що вони сказали б про відеозапис! Я, звісно, не індіанець. Але тоді мені ця ідея була близька. Не потрапляти до об'єктиву камери не так уже і важко, коли не хочеш цього. Навіть у відкритому морі.

Привид…

— Розумієте, ми з тим хлопцем, що у помаранчевій шапці… Товаришували. Свого роду. Він молодшим був за мене, питався порад, шукав, кому довіритися на кораблі. Це дуже важливо — мати таку людину, коли ти в морі. Та і в житті… Але в морі — особливо. А потім якось ті самі моря розвели нас, туди-сюди… Ох, бачите, усе моє життя моря визначають. Є в цьому щось… нездорове. Словом, посварилися ми через щось — зараз і не згадаю точно: якась дрібниця, нісенітниця. Десь відтоді я його і не бачив. Скільки це? Років 20, мабуть? Матір Божа… Час біжить. Так от, через нього я і наважився врешті до Вас прийти. Через Сергія.

Старий хитнув головою.

Я вже дістала касету з-під шинквасу. Простягнула її чоловікові, погляд його заблищав, здається, у ньому навіть з'явилися сльози… Це того вартувало. Вартувало чекання і сумнівів. Відвернулася я лише на одненьку секунду, а коли розвернулася назад — його вже тут не було.

Я таки виявилася правою. Речі з коробки були потрібні їх власникам…

— Ні-і-і… Не кажи мені, що це був він.

Сашин голос пролунав над самим вухом.

— Хто — він?

— Привид! Ох, чорт!

Я втупилася у стілець, на якому щойно сидів він. Цілком собі з плоті та крові. Саша цикнула і розчаровано хитнула головою:

— Ну як ти не помітила?!

«Гей! Ви часом, не привид?», — цими словами мене зустрів Матвій у той перший день.

— Є у нас тут легенда, розмови, так, балачки, — потім пояснював він. — Що нібито десь тут неподалік живе привид. З'являється на людях вкрай рідко — коли хоче поговорити абощо… Але то така дурня. Дивні речі у нас тут, звичайно, є. Але так, щоби привиди…

Ну, врешті, Матвій мав рацію. Привиди — то вже занадто.

29

Доброго вечора, любі наші слухачі! Ми починаємо наш вечірній музичний марафон, але перед тим нагадаю, що нам тим часом можна з легкістю зателефонувати! Ви знали?

Отож…

О, як швидко! Маємо телефонний дзвінок! Алло! Ви як там? Назвіться для початку.

— Ви, мабуть, мене пам'ятаєте… Я вже телефонувала. Хто шукає, той знайде. Я шукала власника відеокасети і…

— О, то як Ви? Знайшли? А то вже тиждень, мабуть, минув, а від Вас жодних новин.

— Так, знайшла.

— І хто він?

— Привид, здається.

— Оу… Як цікаво. Сподіваюся, це не розіграш, інакше я посоромлюся в прямому ефірі — лопух такий… *смішок* І що він? Зрадів?

— Дуже зрадів!

— Це добре.

— Я до вас, власне, у тій же справі…

— Що, знову відеокасета?

— Та ні, цього разу дещо інше. Думаю, навіть краще розказати одразу про дві речі, як вважаєте? Можливо, так буде швидше. Вони з тієї ж коробки, звідки і касета взялася. Окремо від решти речей вони точно опинилися не випадково.

— Ну, сподіваюся, ми Вам тут допоможемо. Бо якщо і справді не випадково, то ми просто зобов’язані допомогти повернути їх тим, кому вони потрібні. Можливо, нам допоможе доля. Або звичайний збіг.

— О так, зі збігами у Степовому все в порядку.

— Правда, вони тут часто трапляються? Обожнюю це місто! Ну, до справи… Гарантувати, звісно, ми нічого не можемо… Але чому б не спробувати, правда? То що там у Вас? А ви, любі наші слухачі, будьте уважні: можливо, зараз ви впізнаєте себе.

— …

— Ви ще там?

— Так, вибачте, кіт під ногами плутається… Ага. Речі. Слухаєте?

— Ага, давайте.

— Залізничний квиток, Київ — Степове, на ім’я Насті Шевченко… Дата затерлася — не роздивитися. Здається, не використаний… І на ньому — коротка записка.

— Ви думаєте, він має якусь цінність?

— А Ви думаєте, ні?

— Не можу судити. А Ви пробували шукати цю Настю десь онлайн, наприклад?

— Не в образу Насті, але Ви і уявити собі не можете, скільки їх, тих Насть.

— Зрозумів.

— Ще маю тут дуже красиву маленьку музичну скриньку. Всередині — крихітна балерина. Не думаю, що багато хто губив такі речі, тому… Якщо Ви тут, у Степовому, чи будь-де, і чуєте це, і це Ваш квиток, і з якихось причин він Вам… небайдужий; або якщо Ви колись загубили музичну скриньку… відгукніться, будь-ласка. «Кав'ярня Кука», щодня із шостої до сьомої вечора — я там буваю.

— Так… Це цікаво. Знаєте… Сподіваюся, Настя знайдеться. Як і решта людей.

— Я теж.

— Наступна пісня нехай буде для Вас: «It's a Sin to Tell a Lie». Не зрозумійте, будь ласка, неправильно. Просто це блю-ю-юз. Погнали!

30

У кімнаті завжди тихо. Лише чутно, як ледь відчутний вітерець лоскоче чужі спогади, їх тут десятки, сотні.

Більшість з них більше нікому не потрібні.

Більшість — але не всі. І ті, які ще можна було врятувати, одна жінка, яка могла їх відчути, поклала до невеликої коробки. Там вони чекали. На випадок? На долю? Насправді їм достатньо було однієї людини.

Що менше речей лишалося в стінах кімнати, то сильніше вона тому дивувалася. Ніби знову відкривала легені, ніби знову вчилася дихати.

Знову скрипіла стара підлога.

Знову хтось чхав від пилу всередині.

Знову, знову, знову… Вона вже встигла повірити, що про неї забули. Вона вже майже повірила, що померла.

Кімната оживала, а разом з нею оживали і сни.

31

Я зрозуміла, що це сон, не одразу.

Спочатку мені снився Андрій (котрий ніби крізь землю після нашої останньої розмови провалився). Він показував мені, як правильно зачиняти двері, а я ніяк не могла второпати, в чому ж секрет.

Потім щось змінилося. Андрія поруч уже не було.

Усе було таким самим, як і в дійсності — важкі портьєри, візерунки на шпалерах. Навіть те, як звичний протяг тягнувся від вікна до відчинених скрипучих дверей.

Навколо не було ні душі.

Я стояла в кімнаті, а та стояла в мені — хмарою жовтого, майже книжкового пилу. Якою видавалася я для неї, я не знала.

Щось торкнулося моєї ноги — я здригнулася, але це був усього лише кіт.

— Ти зовсім не думаєш, зовсім… — прошурхотів кімнатою протяжний бурштиновий голос.

— Хто тут?

— Це ж я-я… Кіт.

Він дивився на мене знизу вгору, не кліпаючи.

— Це всього лише сон, — додав він. — Я ж і кажу, ти зовсім не думаєш…

— Але…

— Але сни бувають навіть ціннішими за реальність. Це такий самий… Досвід. Мр-рня-а-ав!

Усе поглинула темрява.

У тому сні я бачила Андрія востаннє за літо.

Мав терміново їхати. Гарного тобі літа, і не забувай доглядати двері. Як і усі дрібнички навколо.

Андрій

P. S. Цукор поверну, виходить, вже пізніше.

Таку записку я знайшла під своїми дверима наступного ранку.

Та Бог з ним, з цукром.

Записка була притиснута до підлоги маленьким іграшковим калейдоскопом. Тим самим. Треба буде обов’язково повернути його Андрію, коли той повернеться.

Хоча чомусь я була впевнена, що цього не станеться і більше ми не побачимось…

І раптом зрозуміла, що сумуватиму.

АНДРІЙ КАЛЕЙДОСКОП

— Чому вони не розуміють? — питав він себе ледь не щодня.

І жодного разу не знаходив відповіді. Принаймні такої, яка його задовольнила би.

А справді, чому?

Невже так важко відірватися від того, до чого звик, аби побачити інший бік речей? Справжній?

Так думав він.

— Синку, не треба говорити до неживого. Воно не чує…

— А як чує? Ти ж не можеш перевірити! Ми не можемо! Усе було живе колись, мамо! Чи буде… То чому б не…

— Андрію, досить.

І вони з мамою йшли додому. Вона міцно тримала хлопчика за руку. І дуже переживала за нього.

У Андрія не було друзів. Лише уявний світ навколо — живий, дивовижний. У ньому все мало душу, усе колись було чи мало стати життям.

Чому хлопчик так думав чи звідки ці думки взяв — його мати не знала.

Андрій і сам не пам'ятав, коли і чому вирішив, що світ має душу, як і кожна його частинка. Здається, він думав про те, що як душу має він, члени його родини, інші хлопчики і дівчатка, що оточували його, але не були друзями чи навіть приятелями, то чому лише вони? Чому душі не мають дерева? Квіти? Трави? Море? Річка? Мушлі? Каміння?

Тим паче усе це озивалося до нього… Лагідний шум хвиль, що набігають одна на одну, та грізний гуркіт літньої зливи — чим не прояви душі? Чим не життя?

— Чому не можна до них говорити? — питав він батьків.

І вони відповідали:

— Тому що ніхто так не робить.

Така відповідь Андрія не влаштовувала. Адже ніхто і не бачив світ таким, яким бачив його він.

Усе заслуговувало якоїсь вдячності. Розуміння.

І він теж…

— Я точно маю їхати? Ти впевнена?

Того літа батьки відправляли Андрія до літнього табору на узбережжі.

— Там він точно знайде собі друзів, — говорив тато, коли Андрій не чув, і задоволено посміхався. Хлопчик знав, що навряд чи це станеться. І все ж сів в автобус і з того часу аж до кінця зміни був один.

Він прислухався. Придивлявся. Він був уважним до деталей — усі ті три тижні на самоті із самим собою, в оточенні ще ста п'ятдесяти хлопчиків і дівчаток. Вони не помічали його, а він і не хотів бути поміченим. Він хотів помічати.

Деталі, маленькі, крихітні, ніким не оцінені шматочки щоденного життя стали його пристрастю. Дивитися на чудернацькі тіні, що кидало листя дерев під сонцем, розглядати ледь помітні пилинки у його промені навскіс кімнати, придивлятися до крихітних піщинок. Відчувати на дотик холодні вечірні простирадла, сіль на пальцях після купання у морі, ще гостру, щойно скошену траву. Слухати, як вночі до вікон доноситься шум прибою, як зранку кричать чайки, розрізняючи їх голоси, як скриплять і риплять двері, як по-різному звучать приглушені кроки з коридору: вожата, медсестра, дівчинка з іншого загону. Усе мало свій голос, свою душу. Усе. У цьому Андрій уже розібрався досконально.

Йому було десять, коли він загубив калейдоскоп — материн подарунок на день народження. Те, чого не бачать інші. Магія в буденному. Одна з найкращих речей, що належала йому. Втрачена.

Він годинами міг лежати на спині і дивитися вгору крізь цю просту трубку. Андрій крутив коліщатко — і перед його очима з'являлися нові всесвіти. Він роздивлявся їх — ретельно, не пропускаючи жодної деталі. Це був його світ.

Андрій всюди носив його з собою.

— Ох, дивись, бо десь загубиш і не помітиш, — попереджала мама. І виявилася права.

Він обійшов усе. Він повертався всюди, де міг бути, де міг залишити свого калейдоскопа — але марно.

Залишився єдиний шанс повернути втрачене — піти до дивної старої, що жила по сусідству.

Говорили, що вона збирала загублене. То ніби й були звичайні байки, але… йому потрібен був його калейдоскоп. Його сотня маленьких усесвітів, створених із крихітних деталей. Як і цей всесвіт. Лише більш помітних, яскравих…

Вона зустріла Андрія сама. Перед будинком, в якому вони обидва жили, одного спекотного літнього дня.

— Ти, мабуть, це шукаєш, — простягнула на відкритій долоні загублений калейдоскоп.

Андрій не вірив своєму щастю.

— Але як Ви… — лише і встиг вимовити він.

— Я просто знаю, — миттю відповіла стара. Обличчя її ніби розгладилося від зморшок і вона підморгнула хлопчику: — Як і ти дещо знаєш, правда?

Більше Андрію ніколи не довелося поговорити зі старою сусідкою: не складалося.

Але відтоді він упевнився в одному: він таки був правий. Усе — в маленькому. І душа теж.

32

Перед «Кав'ярнею Кука» щодня виступав один і той самий вуличний музикант. Він грав одну і ту саму пісню — рівно з 11:03 три рази поспіль.

Він завжди ставав на одному і тому самому місці — поруч з розлогим кленом, у його густій тіні. Проводив під ним рівно 10 хвилин: 9 хвилин 42 секунди він витрачав на пісню, решту ж часу — на посмішки перехожим.

Він не подобався людям. Радше дратував їх — вони робили вигляд, що не помічають його, коли проходили повз, аби тільки не стикатися з ним поглядами. Так само вони не помічали і кав'ярню. Принаймні більшість з них.

Хлопець співав «Imagine» Джона Леннона і у ці хвилини був дуже схожим на Фореста Гампа. Саме на нього, не на Тома Генкса… Так і хотілося крикнути йому, коли він приходив: «Біжи, Форесте, біжи!». Але найближчі 10 хвилин він би точно не зрушив з місця.

Він приходив уже з гітарою на плечі і ні про що не просив. Він просто співав. Доспівавши, ішов геть, перед тим несміливо махаючи комусь за склом кав'ярні. Він ніколи не заходив всередину.

— Як його звати? — якось запитала я Матвія.

Той підняв очі від книги. «Острів скарбів» Стівенсона.

— Не знаю, — після хвилинної паузи відповів він. — Намагався згадати, був впевнений, що знаю його ім'я. Але виходить, що ні.

Він і сам був здивований цьому раптовому відкриттю.

— Давно він тут співає?

Матвій знизав плечами:

— Десь із місяць, мабуть. Приблизно відтоді, як тут з'явилася ти…

Я кивнула.

— Ясно. Не проти, якщо сьогодні я винесу йому кави?

Матвій погодився і повернувся до книжки.

Хлопець з гітарою доспівував пісню вдруге. У мене було три хвилини і чотирнадцять секунд.

Він утік швидше, ніж я встигла вийти надвір.

На вулиці стояла страшна спека, відчуття було таке, що асфальт плавився під ногами — так завжди буває, коли серпень відкриває свої обійми.

Більше хлопець той не приходив.

— Щось іде. Щось просто має іти. Ніщо не вічне. Якби він продовжив приходити, припинив би хтось інший, — сказав мені тоді Матвій.

— І все ж цікаво, хто він…

— Хтозна. Можливо, у нього немає імені. Можливо, це був липень.

Можливо, і справді він.

Так минув місяць.

ГЕРБАРІЙ

Це моя історія. Моє життя. У кожній квіточці, у кожній рослинці, травинці і паростку. За кожною — спогад.

Ось, наприклад, засушена квіточка конвалії. Квітень 2002-го.

Асканія-Нова. Дендропарк. Ми приїхали вранішнім автобусом, можна сказати, що випадково: збиралися їхати на дачу, але запізнилися на потрібний маршрут. Аж тут підкотив цей. На Асканію. Завжди хотіла там побувати, та ніяк не складалося. Коли, як не зараз?

Година в дорозі, сонце піднялося достатньо високо, щоб почати нагрівати степ. Тут від нього ніде сховатися.

Саме тому барон Фальц-Фейн і попіклувався про місце для втечі від того сонця, від тієї спеки, створивши зелену оазу посеред випалених гарячим південним сонцем степів.

Розлогі крони високих дерев над головою, волога прохолода, струмочки, що біжать серед холодного каміння. Ми потрапили до раю на землі.

Було добре. Справді добре: із водою з колодязя, свіжим хлібом і жменями горіхів в долонях.

Чайна троянда, червень 1997-го.

Я тільки-но закінчила школу, поверталася додому з гулянь із однокласниками, присвячених цій щасливій події. Ніч уже опустилася на місто, було тепло, волосся я давно розпустила і йшла босоніж, роззираючись при кожному кроці навколо, аби не наступити на скло.

У мене було дуже багато планів на майбутнє. Безліч мрій. Хто знав, що усі вони врешті вмістяться до саморобного гербарію? Хто знав, що завдання, яке ми робили з батьками, коли я була у третьому класі, допоможе мені знайти спосіб законсервувати найважливіші, найкращі миті свого життя?

Я не знала цього, й коли зривала ту троянду. Кущ ріс просто під нашими вікнами, мама навіть варила варення з трояндових пелюсток.

Я зірвала її просто на згадку — про ту красиву ніч, про день, коли я начебто вступила до дорослого життя. Це здавалося мені оригінальною алюзією на саму себе: зірвана квітка…

Попереду мене чекало ціле життя.

У гербарії лишалося ще повно вільного місця.

Листочки м’яти, серпень 2001-го.

Дача, тиша, лише з озера лунає кумкання жаб. Сонце сіло за дахи низеньких будинків. А ще трошки поскрипує гойдалка, на якій ми і сидимо у старих куртках 80-х років (вночі з озера тягне холодом) та з повними горнятками чорного чаю з листочками м'яти у долонях.

Ми чекаємо на зорепад. На хоча б одну зіроньку, що полетить чорним небом долу.

Не зводячи з нього очей, ми говоримо.

Ми домовилися тоді моргати по черзі — аби точно не пропустити священну мить загадування бажання. Але чомусь я сумніваюся, що нам це справді вдалося.

Багряне кленове листя, жовтень 2005-го.

Тоді було сонячно, на якихось два-три дні до міста повернулося літо — але вже бабине.

Так приємно кутатися у шарфи, при цьому мружачись від сонця, пити каву на відкритих терасах, востаннє — аж до наступної весни, до наступного сонця…

Листя тільки почало облітати.

Кленів найбільше було коло річки.

Ми пускали камінці-млинчики водою, збирали каштани, красиве листя, замиловувалися кожним маленьким песиком, що пробігав повз, — а їх там було чимало на прогулянці! Господарі їх були в захваті від нашого розчулення.

Цвіт верби — котики, березень 2007-го.

Велосипеди, блакитне небо, швидкі хмари і кросівки — вперше за рік.

Відчуття свободи, вітер у волоссі, запах вогнищ і озерна вода, досі скута кригою.

Я вчилася їздити, мені це не дуже вдавалося. Сміючись, зарікалася коли-небудь отримувати права на керування автомобілем. Отримала за два роки, до речі, після того. Гальмувала, щойно бачила людину на своєму шляху, нехай нас розділяла хоч сотня метрів.

Ти складався навпіл від сміху.

На прощання ми обіймалися, щоб побачитись наступного дня.

А потім тебе раптом не стало.

Тоді ж скінчилися і листи у гербарії.

33

Не знаю, як саме це працювало, але таки працювало. Можливо, мені щастило. Можливо, тут було щось інше.

За три дні після моєї розмови на радіо о 18:33 до кав'ярні увійшла висока дівчина з коротким світлим волоссям. Невпевнено потупцяла біля входу, пройшла до стійки. Сіла на високий стілець.

До неї підійшов Матвій. Прийнявши замовлення, він залишив її озиратися на всі боки. Вона явно когось шукала поглядом. Я підійшла до неї.

— Вам чимось допомогти?

Дівчина нервово поправила волосся і дещо невпевнено відповіла:

— Я декого тут шукаю… Можливо, Ви знаєте цю людину. Я знаю лиш те, що щодня вона буває тут з шостої до сьомої вечора… Є тут зараз хтось такий, можете сказати?

— Ви з приводу котроїсь із речей?

— То Ви знаєте! Так, так, справді. То… Є тут хтось, хто мені потрібен, чи… — вона раптом замовкла і обвела мене уважним поглядом. — Це Ви-и-и… Я і не здогадалася. Мене звати Нора, до речі… Скринька, про яку Ви говорили — моя…

Я чомусь і не сумнівалася в цьому.

Матвій приніс замовлення для дівчини, змовницьки посміхнувшись мені. Нора одразу схопилася за горнятко, мов за рятувальний круг. Вона нервувала.

— Принаймні, таку я колись мала…

— Думаю, зараз ми так чи інакше дізнаємось, чи вона Ваша…

Я дістала скриньку.

Нора одразу відсмикнула руки від чашки з кавою.

Здається, вони тремтіли.

Вона торкнулася руками скриньки, пробіглася пальцями по її кришці, роздивилася з усіх боків, а тоді різко відкрила і ахнула. Тиха лагідна мелодія полилася між нами, а тоненька балерина разом з її відображенням у дзеркалі, розкинувши руки, повільно оберталася.

— Це вона…

Нора торкнулася кришки, трошки посунувши дзеркало. Тепер перед нею була невеличка шухлядка — та сама, наповнена різними дрібничками. Вона ледь не плакала, торкаючись їх обережно, однієї за одною.

— О-о-ох… Боже мій, не можу повірити… Я думала, що загубила її назавжди…

Вона обережно посунула шухлядку на місце. Закрила скриньку. Музика припинилася, балерина зникла. Натомість тепер перед моїми очами з’явилася інша.

Вона обачно, аби не обпектися, відпила кави. Поморщилася. Мабуть, замовила перше, що потрапило на очі.

— Мені цю шкатулку привіз дядько… Я тоді ще зовсім маленькою була. Невдовзі я почала займатися балетом і закохалася в нього. Мама казала, що тато мріяв, аби я колись стала балериною. Жаль, я цього не пам’ятаю… Його дуже рано не стало, — вона зробила ще один ковток і продовжила, звертаючись радше до себе, ніж до мене: — Балетну школу я закінчила, але далі не пішла… Довга історія. Принаймні я спробувала, і це теж неабищо, правда? Врешті, усе склалося добре. Справді добре.

Вчергове ковтнувши напою, Нора знов поморщилася і відсунула його геть. Взяла до рук скриньку.

— То… Так просто? Я просто можу забрати її?

— Так, чому ні. Вона ж Ваша.

Вона ствердно кивнула.

— Де Ви її знайшли?

— Довга історія… В однієї бабусі, вона поїхала. Залишила по собі купу мотлоху. Загублені речі. Так мені сказали. Деякі з них вона, вочевидь, вважала важливим повернути.

— Чому ж цього не зробила сама?

— Не знаю. Може, не знала, як це зробити.

Нора знову кивнула.

— Дякую…

Потім з'явилася і дівчина, котра прийшла по квиток.

Саме такою я її собі і уявляла: замріяний погляд, вицвілі джинси.

Я запитала у неї лише про одне: чому вона не використала тоді квиток?

Ася (виявилося, що вона не любила, коли її звали Настею) розповіла.

— Словом, таке лише зі мною могло трапитися, — підсумувала вона. — І… Навіть не знаю… Я загубила квиток майже одразу. Так і не встигла подзвонити тому диваку… Чи варто робити це тепер?

Кав’ярня вже зачинялася, останні відвідувачі виходили під прохолодне світло зірок та шурхотіння лип у повітрі. Залишилися лише ми з Асею.

— Я не можу вирішити за тебе. Але чомусь же… Чомусь же цей квиточок знайшов дорогу до тебе. Можливо, це не просто так?

— Може бути…

Ми розійшлися, коли годинник на місцевій ратуші пробив десяту.

Усе поснуло.

34

— Іти теж! Агов! Чуєш?

Я розплющила очі. Годинник на ратуші показував північ.

Я ж лише моргнула…

— То ти звернеш на мене увагу, чи як?

До моїх ніг ластився кіт. Тобто Кіт.

Ну, принаймні це сон, і я точно знаю, що не заснула просто серед міста. Хороші новини.

— Що ти тут робиш? Ні… Що я тут роблю?

— Ох, і знову не думаєш, — Кіт невдоволено махнув хвостом.

— Я навіть не розумію, на що ти натякаєш.

— Тому що не думаєш.

— Уві сні особливо не подумаєш, — цей кіт починав виводити мене з рівноваги.

— Як скажеш, — муркнув він і стрибнув на лавку.

Вмостившись поруч, він знову заговорив:

— Цікаве у нас місто. Правда? — не дочекавшись відповіді, він продовжив: — Люди трапляються незвичайні. Коти. Двері, врешті-решт. Радіостанції. Хто зараз взагалі слухає радіо? А тут — бачиш, як вдало все виходить. Не просто слухають, а ще й потрібні люди.

Не погодитися з котом у цьому було важко. Я кивнула.

— Чому ти просто не позбулася всього бабиного мотлоху? Ну кому він потрібен… Жили б собі люди і далі, як раніше. А тепер що? Сиди думай, що з тим квитком робити. Сиди згадуй старого друга, коли у тебе самого проблем вище голови, та і той привид…

— То він справді привид?!

— Я ж нічого не стверджую… Я лише тебе питаю.

Кіт говорив саме таким голосом, яким зазвичай вимовляв своє протяжне «няв». Це було дивно.

— Не знаю. Можливо, вони їм були потрібні. Можливо, ті речі самі просилися до них. Можливо, ці люди були потрібні речам. Можливо, їм були потрібні зміни. Неважливо навіть, кому і які. Можливо… Вони були з тих, яким не знайдеш заміну. Можливо, і бабці ніякої не було, і взагалі… Усе це сон. Годі вже до мене говорити, Коте. Поводься пристойно. Для кота це не надто статусно — говорити з людьми.

Кіт вперше за вечір схвально кивнув.

— Тут ти права. Не котяча це справа… Та і кумекаєте ви довго, аби до вас говорити. Довше, ніж потрібно.

Він замовк, запала тиша. Лише чутно було, як вдалині їде потяг. Я і не знала, що тут недалеко є залізниця…

— А тобі зміни потрібні? — раптом озвався кіт.

— Ти ще говориш? Я думала, вже прийшов до тями.

— Подумай про це, про те, чому ти тут, і чому саме ти… Подумай і, можливо, згадаєш відповідь.

— І який в цьому сенс? Як можна згадати те, про що нічого не знаєш?

— І досі нічого не зрозуміла, — протягнув Кіт, зітхнувши.

— Це лише сон, — пробурмотіла вже я. — Нісенітний сон…

— А хіба сенс обов’язково має бути в усьому? Можливо, щось просто трапляється. І не треба шукати в цьому підводних течій. Хоча що ти від мене хочеш… Я всього лише кіт. Та і той — уві сні…

Він утупився в мене своїми жовтими очима. Згори за нами спостерігав кругленький, як пряник, місяць, таким самим котячим оком. Ось-ось величезний той кіт нагорі розплющить друге око, і на небі з’явиться другий місяць. Ось-ось…

— Ня-а-ав, — вимовив Кіт так, як сказала би це людина, і, зістрибнувши з лавки, сховався у заростях кущів неподалік.

Годинник на ратуші завмер. Завмерла і я.

35

— Ну що, як твої справи з кімнатою? Все вже почистила? Усе потрібне вже роздала?

Ми сиділи під тим самим кленом, де весь липень співав той безіменний юнак. У серпні до клена ніхто не приходив. Окрім нас — надто вже розкішну це дерево мало тінь, важко було встояти перед нею.

Я хитнула головою.

— Майже все. Але дещо ще лишилося. Найдовше прибирання в моєму житті, серйозно.

Саша мовчала. Незрозуміло було, чи вона почула мою відповідь і визнала її достатньо завершеною, аби не розвивати тему, чи просто пропустила її повз вуха, як із нею іноді траплялося. Найсмішніше було тоді, коли клієнти були тими, чиї слова ніби пролітали повз неї. Більшість із них, звичайно, вже звикли до такого, але вирази їхніх облич, коли Саша ніяк не реагувала на прохання зварити каву, були безцінними.

Я порушила мовчанку першою:

— Тобі часто сняться сни?

— Не те щоби, — миттю відповіла Саша. — Чесно, я постійно думаю про це. Завжди просто відключаюся, а далі — чорне провалля. Жодних снів. Взагалі. За все життя лише два чи три пам’ятаю… Це, мабуть, дивно?

— Та не надто. Гірше, коли сни сняться, а ти їх не розумієш.

— А потрібно їх розуміти?

— Навіть не знаю. Днями снився кіт. Двічі. Говорив, що я не думаю. І одразу — що думаю забагато, чи щось таке… Що не в усьому є сенс, — я мотнула головою, намагаючись позбутися самого відчуття сну, що приходило, коли я про нього згадувала. — Природно так говорив. Ніби все своє життя лише цим і займався.

— Не думаю, що в цьому є якийсь сенс. Це лише сон.

— Так і я про що. Кіт теж так сказав.

— Ну от, бачиш.

— Може, і ти мені зараз снишся, хтозна?

Саша, сміючись, захитала кучерявою головою:

— Це навряд чи! Я ж теж тебе бачу. Навіть усвідомлюю. Здається.

Ми помовчали.

— Пам'ятаєш, я хотіла дещо тобі віддати? — знову порушила тишу Саша.

Я ствердно кивнула. Це було мало не першого дня, коли я потрапила до кав'ярні…

— От і давай перевіримо, чи не снюся я тобі. Візьми, — вона простягнула мені щось у долоні, а тоді відпустила. На тоненькому срібному ланцюжку з її долоні звисав невеличкий кулон. Я невпевнено подивилася на неї. — Бери-бери! Мені це більше не потрібно. Це пісок. У кулоні. З нашого берега річки. Хочу, щоб тобі він нагадував про Степове і про нас…

САША ПІСОК

— Агов! Обережніше!

Велосипедист ледве встиг об'їхати дівчинку. Вона відскочила, але якби не він, то цього було б замало, щоб їй не потрапити під колеса.

— Ти завжди у хмарах, Сашенько… Ну що ж це таке… — тітка, котра ростила Сашу, так говорила вже радше до себе, ніж до неї.

І була права. Саша завжди жила більше у мріях, ніж у реальності і, правду кажучи, її це цілком влаштовувало, — аж до того моменту, коли вона почала плутатися між реальним та вигаданим, між сном та реальністю. Скажімо, вона могла зустріти когось в реальному житті, а до того бачити цю людину уві сні, але з таким самим успіхом вона могла і бути впевненою в тому, що хтось із її справжнього оточення — лиш сновидіння, і навпаки.

Спочатку замріяність та багата уява дівчинки здавалися чимсь природнім: ну у кого з дітей ніколи не було уявного друга? Але з часом це лякало та насторожувало дедалі більше.

Ніхто не міг відповісти напевне, що не так із дівчинкою. Ніхто не міг і сказати, як цьому зарадити.

Втім, одного разу…

Саша якраз ішла із тіткою по вулиці, аж раптом побачила якогось старого. Вона ніколи не бачила його тут, але знала, що десь уже зустрічала.

— Я Вас знаю! — гукнула вона йому через вузеньку вулицю.

Тітка смикнула її за руку (мовляв, нечемно так до незнайомих людей звертатися), але дівчинка не звернула на це жодної уваги.

— Я Вас знаю! — повторила вона, бо і справді вже бачила цього діда у довгому темно-зеленому пальті та зі сріблясто-чорною борідкою. Бачила уві сні. І тепер він був тут.

Дід уважно придивився до неї, аж тут стрімко перейшов вулицю і наблизився мало не впритул.

— Цікавий випадок, — пробурмотів він, придивляючись до дівчинки.

— Перепрошую? — тітка інстинктивно відтягнула дитину собі за спину — подалі від очей незнайомця.

Той коротко посміхнувся, звертаючись до неї:

— Це може здатися Вам не вартим уваги, але я знаю, як допомогти Вашій дівчинці.

Саша уважно спостерігала за ним і ніяк не могла згадати, ким же він був. Вона точно бачила його, і пам’ятала, де і коли, але ким він був…

Чоловік, спіймавши на собі її погляд, перш ніж вона встигла ще щось подумати, сказав:

— Я знаю, де ти мене бачила. І я бачив тебе там теж. Я бачу, що ти трохи загубилася… Між двох світів. І це не дуже добре. Особливо для організму, що тільки росте, — це він із кивком адресував уже тітці, яка заніміло спостерігала за цією сценою.

«Звідки він знає?» — пульсувала в її голові одна-єдина думка.

— О, не переймайтеся, вважайте, що Вам я теж снюся. Втім, хтозна — може, так воно насправді і є. Я теж трохи загубився, — він підморгнув Саші і знову звернувся до тітки: — А для Вас у мене є хороші новини. Я знаю, як допомогти дитині.

І він пояснив, як.

Наступного ранку, коли тітка прокинулася, як і звичайно, о сьомій у власному ліжку і сонячний промінь, що відбивався у вікнах сусіднього будинку, різонув по очах своєю сліпучістю, вона із подивом згадала, що їй наснилося.

Саша непокоїла її щодень більше і цей сон не міг бути випадковим, тож почутою порадою жінка нехтувати не стала. Це могла бути проекція її переживань у сон… Крізь підсвідомість, чи як взагалі це працює. Що і видало їй відповідь, якої вона так жадала. Чому ні? Чому не спробувати?

Того дня вони із племінницею пішли на Степовий пляж. До крихітного скляного флакончика на прохання тітки анітрохи не здивована цим Саша назбирала трохи піску (мимоволі жінці подумалося, що, можливо, просто можливо, той самий сон бачила і Саша, і вже знала, про що попросить її тітка).

— Він триматиме її коло землі. Пісок із рідних місць… Як маленький якір. От побачите, — сказав чоловік у її сні.

На питання, хто він, лиш загадково посміхнувся і зник.

Чомусь жінка була впевнена, що Саша знала це достеменно.

Втім, і вона про це забула, щойно маленький кулон із піском всередині опинився на тонкому срібному ланцюжку на її грудях.

Усе, що сказав тоді чоловік у довгому темно-зеленому пальті та зі сріблясто-чорною борідкою, справдилося.

36

— Дайте вгадаю, це знову Ви?

— Хто — я?

— Дівчина з купою старих речей.

— Ви вгадали.

— Ні, не вгадав. Я знав.

— …

— То що там у Вас цього разу? Як справи з попередніми пошуками?

— Усі знайшлися. Відверто кажучи, я вражена.

— Я ж і кажу, у нас чарівне радіо. Хто шукає, той точно знайде.

— Виходить, що так.

— Що Вам снилося сьогодні?

— Перепрошую?

— Що Вам снилося сьогодні?

— Я почула. Чому Ви питаєте?

— По понеділках ми залюбки тлумачимо сни наших слухачів.

— Овва.

— Якось так. То розкажете? Ми ніколи не помиляємося.

— Ну… Снився кіт.

— Прекрасно! Просто-таки хрестоматійно! Це до змін, ось що я Вам скажу.

— І як Ви…

— О, нічого не питайте, у нас свої джерела. Кіт снився Александру Македонському перед його першим військовим походом, Оскару Уайльду перед його, так би мовити, вигнанням до Франції, Менделєєву перед його славнозвісним сном…

— З чого Ви…

— Та кажу ж Вам, не псуйте собі задоволення! Спитайте у будь-якого кота, він Вам радо підтвердить.

— А Ви сам часом не кіт?

— Ах, якби ж то.

— Шкода.

— І мені.

— Ну, а тепер до справи. Кого шукаєте сьогодні? На що ловитимете?

— Усього двох людей. На гербарій. І малюнок.

— Не густо.

— Залишки, скажімо так. Гербарій — у звичайному зошиті, біля кожної рослинки — дата і короткий підпис, щось на кшталт нотаток на полях.

— Ага. Сподіваюся, зараз це чує той, хто його складав.

— Я теж. А щодо малюнка… То він на дуже тоненькому, здається, рисовому папері зроблений. Ніби одним розчерком. Здається, тушшю… Це дівочий силует.

— Ну, що ж, чому б і ні. Чому б і не спробувати. На тому ж місці в той же час?

— Угу, «Кав'ярня Кука», з шостої до сьомої вечора. Я чекатиму.

— О-окей! Усі почули? Добре!

Погнали далі, бо ми вже трошки затягнули нашу телефонну розмову… До речі, про котів — це всіх стосується, задумайтеся. Коти ходять самі по собі і у снах, тож випадковостей тут бути не може. Що ж, тепер — музична пауза! Цікаво, однак, на радіо — і музична пауза. Ну, менше з тим! Коли ми вже розпочали розмову про гербарії, ось вам трек Девіда Санборна — «Herbs»!..

37

У квартирі мене зустріла дзвінка тиша. Такою вона буває лише за мить після того, як хтось її порушить — умисно чи ні, свідомо чи несвідомо, але тишу буде розірвано, і вона вже не буде тією самою.

— Кіт?

Ключі висковзнули зі спітнілої долоні і з глухим звуком впали на підлогу.

Кіт визирнув з кімнати — жовті очі засвітилися у коридорній темряві.

— То ось ти де.

На якусь мить мені здалося, що зараз він заговорить, але кіт спромігся лише на звичайнісіньке:

— Ня-ав.

Нарешті його «няв» звучало по-котячому.

Кожен звук відбивався луною від стін тепер напівпорожньої квартири. Кімната зітхнула нею востаннє і все знову стихло. Лишилися тільки жовті котячі очі і темрява навколо них.

Надворі збирався дощ, небо прогиналося під морем води над ним: ось-ось впаде просто на наші дахи, просто на наші голови.

У кухні вже пахло нею — серпневою зливою. Тоненькі занавіски хлюпали на вітру мокрими вітрилами. З сусідніх вікон ледь чутно лунала музика. Кіт біля мене махнув хвостом — і полило.

Світ перетворився на величезний акваріум.

Люди — на мовчазних риб у ньому.

Ми з Котом (як добропорядний кіт, він мовчав, хіба що іноді муркотів) зачаровано дивилися, як швидко збігають віконним склом краплі води, як вони жпадають на темне листя липи внизу, як з того листя скрапують на почорнілий асфальт.

Дощ приніс із собою прохолоду, але тільки на один вечір. Із серпнем так завжди: коротка злива віщує довгу спеку.

38

Після тієї зливи плин часу ніби пришвидшився.

Дні минали непомітно, пролітали один по одному, залишаючи після себе лише примарні спогади.

Ранковий туман щодень лише густішав. Вечори накривали місто темними запонами щораз раніше.

Це помітила не лише я. Одного вечора про це сказав і Матвій:

— Повірити не можу, що час вже пролився. Здається, цього року я до такого зовсім не був готовий.

— Так, я теж якось пропустила цей момент, — погодилася Саша.

— Ви про що взагалі?

Ми вже готувалися до закриття. Останній «куківець» залишив кав'ярню десять хвилин тому, а небо за вікнами з темно-малинового вже перетворювалося на густо-синє.

— Ох, точно, ти ж не знаєш…

— Пам'ятаєш великий дощ? — запитав Матвій.

Я кивнула.

— То падав час.

Я засміялася:

— А хтось, крім вас, про це знає?

Саша серйозно замислилася:

— Навіть не знаю. Думаю, що так.

— То… Ви серйозно, так?

— Ну ти ж сама бачиш наслідки.

Матвій вказував на календар на стіні. О так, наслідки я бачила.

— Справа в тому, що щороку після такого великого дощу ми… Ну як це сказати. Влаштовуємо… гм-м-м. Матвію, допоможи. Я не знаю, як це пояснити.

— Ми залишаємо кав’ярню відчиненою на всю ніч. Аби трошки, ну… уповільнити його. Час, я маю на увазі.

— І як, допомагає?

— Жодного разу ще не підвело.

Саша роздивлялася календар.

— Слухай, а скільки вже днів минуло? — запитала вона у Матвія.

— Та вже майже тиждень, — відповів той.

— То може, сьогодні?

— Залишимось?

— Ну, так…

Матвій опустив уже зібраний наплічник назад на підлогу.

— А чому б і ні?

— І що, хтось приходить вночі до вас?

— А тобі серед ночі ніколи не хотілося чогось аж так, що пручатися неможливо?

— А кому не хотілося…

— Ну от.

— Але так, щоб стрьомної кави — то не дуже часто.

— Невесело живеш, — зауважив Матвій, вмикаючи освітлення.

— Жила, — виправила я його. — Тепер весело так, як ніколи.

Обоє розпливлися у розуміючих посмішках. Саша обережно сказала:

— Насправді, якщо ти не хочеш, залишатися не мусиш, то все-таки наш дивний ритуал, і…

— Ні, ви що, це щось новеньке, хіба я можу таке пропустити?!

— Чудово, — згодився Матвій.

— І що тепер?

— Тепер ми увімкнемо щось послухати, аби всім не заснути, і будемо чекати.

Саме так ми і зробили.

39

Я знаю, що ви там, люди. Я навіть знаю, що ви ще не спите, хоча вулиця за нашим вікном уже давно порожня.

Ви помічали, як швидко це трапляється у нашому з вами місті? Щойно починає темнішати — люди щезають. Може, це місто — фантом? Міраж? Живе вдень, мертве вночі.

Звучить, звичайно, цікаво, але навряд чи. Скоріш за все, справа в тому, що у п’ятницю ввечері з міста всі просто їдуть. І ви праві, мав би я куди поїхати на вихідні, — скористався би цією можливістю неодмінно. Ну, а хто лишився тут, вилазьте вже зі своїх тісних домівок чи з просторих торгових центрів та виходьте надвір. Там добре. Це я вам як людина з крихітної радіокімнатки кажу. Можете мені повірити.

До того ж… Не забувайте, що серпень — час зорепадів, а сидячи в чотирьох стінах, зірку ви не спіймаєте. Навіть не побачите її.

Тому, любі мої, усі надвір! І для вас — «Stars Fell on Alabama» Луї Армстронга, тому що саме про цю пісню мене попросив сьогодні один дуже цікавий кіт. Сподіваюся, мені це наснилося.

40

До півночі до кав’ярні ніхто так і не зазирнув. Коли ж годинник на ратуші пробив 12 разів, за дверима з’явилася жінка, вони зі звичним скрипом прочинилися і гостя увійшла.

— Я і не знала, що тут є заклади, що працюють цілодобово! От уже скільки тут буваю, а не помічала! — одразу ж заявила вона, підходячи до стійки.

На ній була довга чорна сукня, що переливалася крихітними блискітками, ніби зірками, темне волосся було зібране на потилиці у складну зачіску.

Жінка опустилася на стілець просто переді мною.

— Ми і не працюємо цілодобово, — пояснила я. — Це просто така ніч видалася, особлива. Можливо, спеціально для Вас.

— Особлива ніч, спеціально для мене, — повільно проговорила вона. — А це оригінально. Хоча і трошки тавтологічно… Ну, добре. Що тут у вас є… — вона пробіглася поглядом по дошці з меню. — О! Знайшла! І спеціально до цієї оказії! Чорничний еспресо, будь ласка. Чорний, як ніч.

— Окей, зараз буде.

Матвій задрімав у кутку кав’ярні за книгою, Саша вийшла подихати повітрям кілька хвилин тому, тож кавою я зайнялася сама. А тим часом незвичайна дама продовжувала говорити до мене:

— Ви мені когось нагадуєте… Таке відчуття, що я Вас знаю.

Жінка уважно розглядала мене.

— Навряд чи ми бачилися — я лише віднедавна у місті, — сказала я, подаючи їй горня з напоєм.

— Ану, стривайте, стривайте… — гостя заплющила очі і додала: — Скажіть щось іще!

— Послухайте, Ви навряд чи мене десь зустрічали до сьогодні. І навряд чи ми…

— Впізнала! — скрикнула вона, не давши мені навіть договорити. — Ви — дівчина з речами на радіо! Я права?!

Тепер вона розплющила очі і у захваті дивилася на мене.

— Ну, взагалі-то так, — правду кажучи, я зніяковіла. — І як Ви тільки впізнали мене?

Вона лише махнула рукою:

— Ніякої магії. Гарна пам’ять на голоси, ото й усе.

Скуштувавши кави, пізня гостя знову підняла очі на мене:

— То як Ваші справи з тими речами, що залишилися?

Я знизала плечами:

— Ще чекаю, коли по них прийдуть власники. Поки що ніхто не з’явився.

— Дайте їм трохи часу… — вдихаючи кавову пару, що здіймалася над горнятком, задумливо протягнула жінка. — Час — це все, чим ми насправді можемо розпоряджатися. І водночас все, чого у нас немає.

— Мабуть, Ви праві.

Із закутка, де заснув Матвій, чулося сонне сопіння. Жінка посміхнулася:

— Ну точно як дитина, — із ніжністю промовила вона. — Знаєте, що йому сниться?

— А Ви знаєте?

— Це легко прочитати по диханню. Я дуже чутлива до звуків — здається, я про це вже говорила… От зараз йому сниться, що він літає. І не просто так — на килимі-літаку.

— Ви гадаєте?

— Я знаю! Читати сни — моє хобі, так би мовити. От Вам кіт сниться вже не першу ніч.

— Ну, про це неважко здогадатися — я говорила на радіо.

Жінка засміялася:

— Ви праві.

Акуратним жестом вона поправила зачіску. Я вирішила запитати:

— Сьогодні, мабуть, і справді якась особлива ніч? Мабуть, вистава якась? Чи ще щось?

Гостя, здається, не зрозуміла питання і збентежено поглянула на мене. Я поспіхом додала:

— Просто Ви так красиво вбрані. Мабуть, є якийсь привід.

Вона посміхнулася:

— Красива серпнева ніч. Чим не привід вийти в люди? Умовно, звичайно. Більшість людей вже поснули. Але от бачите: є Ви, і юнак зі снами про політ на килимі-літаку, і Ваша кучерява подруга, котра намагається зараз впіймати оком хоча б одну зіроньку, що падає… Уже не дарма, здається, вийшла пройтися. Почуваюся чарівно… Давно ні з ким отак не розмовляла. Просто.

Вона одним ковтком допила каву.

— Не забувайте, що зорепади — це час чудес. Думаю, ті, кого Ви шукаєте, скоро знайдуться і ще здивують Вас. Недарма ж Вам кіт сниться.

Гостя піднялася з місця, розправила сукню, ковзнула поглядом по своєму відображенню у віконному склі і, здається, залишилася задоволеною.

Вчергове я переконалася в тому, що «Кав’ярня Кука» ніби притягувала до себе різного роду диваків. Однозначно ця прекрасна і незвичайна жінка входила до цієї категорії. Диво, що вона раніше сюди не потрапляла.

— Заходьте ще! — сказала я їй, коли вона вже підійшла до дверей та взялася за ручку.

— О… Я б із радістю. Але якщо ви не працюєте вночі, то це, на жаль, неможливо.

І, перш ніж я встигла щось відповісти, жінка зникла у серпневій темряві.

Саша зайшла всередину одразу після того, як загадкова гостя вийшла з кав’ярні.

— Ну, як ти тут, не спиш? — запитала вона, сідаючи біля мене.

— Заснеш тут. Така цікава жінка заходила, чорничну каву пила.

— Значить, таки спиш, — Саша замріяно накручувала кучеряве пасмо волосся на палець. — Точно тобі кажу, що ніхто сюди не заходив. Я ж весь час сиділа біля дверей.

— То…

— Вже пізно, таке буває, задрімала трошечки.

Я не стала сперечатися. Горнятко з-під чорничного еспресо так і лишилося на стійці. Натомість я запитала вже Сашу:

— А ти ж що, побачила падаючу зірку?

Вона здивовано подивилася на мене:

— Звідки ти знаєш, що я по зірки виходила?

Я знизала плечима.

— Насправді побачила. Щойно пробило північ на ратуші. Сподівалася, що за нею будуть і інші… Але не пощастило.

— Насправді пощастило, Сашо. Дуже пощастило.

Це місто не припиняло мене дивувати.

41

Час, всупереч сподіванням, після «нічної варти» анітрохи не сповільнився. Матвій лише розводив руками:

— Хіба ж можна на щось розраховувати, коли ми все це влаштували на зростаючий місяць?

— Не подумали, — додавала Саша, зітхаючи. — Але нічого.

Як і передбачала нічна гостя, зовсім скоро після тієї чарівної ночі до кав'ярні завітала власниця гербарію.

Вона увійшла обережним кроком, і за нею до нас увірвався запах польових трав. Ніяковіючи, жінка пройшла до зали, сіла за один із столиків.

Я одразу зрозуміла, що це вона.

По тому, як та трималася, як роздивлялася кав’ярню, як зупинила погляд на рослинній карті. Ну, і ще по тому, що у руках вона тримала кілька травинок і квітку, котрі, ледве присівши, вклала між сторінок товстезної книжки. Книжку вона дістала з безрозмірної сумки на плечі.

Отримавши мовчазний Матвіїв дозвіл, я підсіла до неї.

Зблизька вона здалася мені молодшою. Від блакитних очей тоненьким мереживом розбігалися зморшки: вона часто посміхалася.

— Ви ж по гербарій, правда?

— То це Ви! Ви його знайшли!

Вона раділа так, ніби… Мені навіть не спало на думку жодне гідне порівняння для цієї радості.

— Це… Це дуже багато для мене значить! Я і не думала, що колись знайду його, і що…

Я простягнула їй старенького зошита, по який вона прийшла.

Коли вона взяла зошит, руки її ледь помітно тремтіли.

— Я думала, він зник уже назавжди… Як і…

Тієї самої миті Матвій почав молоти лід, і останнього слова я не розчула. Перепитувати здалося мені недоречним… Нехай це залишиться з нею.

42

Літо добігало свого кінця. Мені вже зовсім скоро потрібно було їхати з Півдня та повертатися до навчання. Очікування висіло в гарячому повітрі постійним нагадуванням про це.

«Курячий бог» тепер був постійно в моїй кишені. Мені було потрібно ще трошки удачі.

— Спекотно.

— Ага.

— Кажуть, це найспекотніше літо за останні сорок років.

— Можливо.

— Ти на мене сердишся?

— Та ні, чого ти…

— Здалося, коли ти лише увійшов сюди.

— Ну чому одразу я? Це просто спека…

— Гадаєш? Ти впевнений?

— Так, не переймайся. Серпень завжди такий.

— Ніби ти не серпень…

Числа на календарі змінювалися майже невловимо: щойно був понеділок, як уже проходив цілий тиждень.

— А як це — кава з яйцями?

— Ми беремо яєчний білок, збиваємо його разом зі згущеним молоком, вливаємо до суміші гіркої кави і…

— А кава з маслом?

— Те і означає — кава з маслом.

— А з сиром?

— Ми просто кладемо до готового напою шматочки сиру.

— А…

— Може, Вам сік?

— Так, давайте, будь ласка.

По малюнок на рисовому папері ніхто так і не прийшов.

— Матвію, а морська сіль для кави, яку ми використовуємо, — вона звідки?

— З моря.

— А якось трошки точніше можна?

— З морської води.

— Підказка: може, трошки звузиш вибір морів?

— Із найсинішого моря.

— Ясно, я зрозуміла.

З кожним днем наближалася та мить, коли я матиму зібрати речі та поїхати звідси. Але щось тримало мене тут.

— Як твої собаки?

— Вони не мої…

— І все ж таки?

— Тимкові знайшли вже господарів… Хороші такі люди. Добрі.

— А Чіпу?

— Ще ні…

Це місто я вже знала, як рідне. Воно мене, здається, теж.

— Ти не знаєш, чому радіо не ловить?

— Може, якісь перешкоди?

— Наприклад, які? Ми ж не у кам’яному столітті живемо…

— В кам’яному — не в кам’яному, але дощ іде однаково у будь-якому столітті, у будь-яку епоху. Як і збирається на дощ — теж завжди однаково.

— Піду подивлюся, що там з антеною.

Останні кілька тижнів, після того надзвичайного вечора на Лебединому озері, я взяла собі за звичку щовечора сідати до випадкових маршруток та їхати кудись навмання або просто гуляти — куди ноги заведуть. Багато Півдня бути не може, а я ж його майже не бачила… Так я відкрила для себе острів, і гідропарк, і мости, і місцини з найкращими видами на захід сонця, і найвіддаленіші околиці міста, що непомітно виливалися у степ.

— Не хочете трошки освіжитися?

— Може, будемо на ти?

— Без проблем.

— Хочеш, напишу про тебе вірша?

— А зможеш?

— Тільки як освіжуся… Кучері у тебе красиві. А у мене красиві вірші.

— Це ми ще перевіримо. Каву з ванільною колою?

— Чому б і ні. Якщо ти пропонуєш…

Холодна кава з ванільною колою найкраще смакувала саме в таку спеку.

— Довго ще пробудеш у нас?

— Не думаю. Вже зовсім скоро осінь… Оком мигнути не встигнемо.

— Жаль, що ти маєш їхати.

— Так, але… Я ще зможу повернутися.

— Ти повернешся вже не сюди…

— В наступне літо. Ви ж нікуди звідси не подінетесь?

— Хтозна… Можливо, чи…

Вона не знайшла, що заперечити і не договорила.

Розмови та їх уривки мішалися, забувалися, згадувалися у снах та наяву, коли я варила каву. Я вже не пам'ятала, які з них належали мені, які були почуті випадково серед міста, які наснилися, а які… Неважливо.

З кожним днем ставало дедалі спекотніше, аж поки ртутний стовпчик на термометрі не зупинився на 37 градусах, опускаючись хіба що вночі — до 30. Я так звикла до цього міста та його сюрпризів.

Життя входило до звичної колії. Наскільки, звичайно, могло при тому, що кожен день я проводила в компанії диваків Матвія і Саші, готуючи та вигадуючи все більш чудернацькі рецепти кави, а ще людей, які приходили до кав'ярні.

А я все думала про дівчину з малюнка. Щось у тому портреті було… особливим.

Хто вона, намальована на зім'ятому папірці? Хто зробив цей малюнок?

Я могла роздивлятися його годинами, але не дозволяла собі цього. Він ніби причаровував: ось-ось, здавалося, намальована дівчина повернеться до мене обличчям і я нарешті побачу його.

А по нього ніхто не приходив.

Щовечора я чекала на цього художника, виглядаючи його серед перехожих та відвідувачів, але марно. Він не прийшов ні за тиждень, ні за два. Мені залишалося тільки продовжувати чекати.

43

Вечори стали найприємнішим часом для мене.

Денна спека повільно розмикала свої обійми, відпускаючи місто подихати нічним прохолодним повітрям. Місто зітхало усіма своїми вікнами і дверима, робило глибокий вдих, а з видихом на небі над ним загорялася перша зірка.

Мені подобався цей час. Я просто пливла за його течією, аби врешті, мов річка, впасти у ніч.

Якщо ви стомлені їдете звечорілим містом з роботи додому, чи натхненні та радісні із зустрічі з друзями, чи, можливо, з прогулянки самотою із книжкою за пазухою — не забудьте зазирнути до вікон будинків, що пропливають повз вас.

Вони світитимуться бурштиновим м’яким затишним світлом. За ними люди вечерятимуть, дивитимуться новини, фільми чи одне на одного. За ними вони розмовлятимуть і мовчатимуть, вони будуть плакати і сміятися, пити і курити. За ними вони житимуть. Житимуть життями, яких інакше ніяк не побачиш. Хіба що ось таким чином — підглядаючи ввечері до теплих вікон.

Не поспішайте мене засуджувати. Не треба звинувачувати мою цікавість чи навіть нахабність. Заждіть.

Я втручалася невидимим глядачем до життів незнайомих мені людей лиш на кілька митей, коротких, стрімких. Я ніколи не затримувалася коло їхніх вікон. Але як вони надихають мене…

Ось, наприклад, дівчинка за одним з таких вікон захоплено читає книжку, аж тут повертає голову до дверей — то мати кличе її на вечерю. Книжка лишається на столі, дівчинка вибігає з кімнати за матір’ю. Уже зовсім скоро знову почнеться школа, але поки… Поки вона насолоджується останніми днями літа.

Вона ще не думає про те, що вже зовсім скоро матиме подорослішати і все зміниться — так швидко, що вона і не помітить тих змін.

Поки що у неї є тільки ці останні вільні літні дні.

Аж тут маршрутка знову рушає з місця і вікно із дівчинкою за ним залишається позаду.

Або бабуся читає казки онукам на ніч із книжки, якою сама зачитувалася в дитинстві. Діти слухають уважно і навіть не помічають, як провалюються до тих казок, засинаючи, а бабуся не поспішає ту стару книжку закривати і читає вже для себе.

Або ось іще: за одним із таких вікон компанія друзів дивиться футбольний матч. Вони ще не знають, чим він закінчиться, і його результат насправді ніяк особливо не вплине на їхні життя, але те, що вони разом і залишаться разом на роки, стане визначальним для кожного з них.

На якусь мить ви ніби стаєте частиною їхнього життя, ніби пізнаєте їх, лише аби наступної миті зникнути з нього і навряд чи колись іще зустріти хоча б когось із них. Але і того достатньо.

Вам ніколи не доводилося відчувати щось подібне? Бути натхненним чужими життями, чужими переживаннями, долями? Навіть найпростішими, найбільш, здається, непомітними? Ти знаєш, що ніколи не побачиш більше, ніж фасад. Навіть якщо ви станете найкращими друзями, ви не опинитеся всередині їхнього життя, не переживете того, що випало переживати їм. І це прекрасно. Це інтригує. Це дозволяє помріяти, позаздрити і подумати… І, можливо, навіть дійти висновку, що хтось може так само думати і про твоє життя.

— Мені здається, це так круто, — якось сказала мені Саша після чергового робочого дня. — Отак як ти, взяти і зірватися на літо до чужого міста, просто тому що… з'явилася така можливість. Жити в ньому, жити ним ціле літо у старій квартирі із дивною кімнатою — просто тобі Синя Борода! Нехай у ній і потрібно прибиратися. Справді класно. Я б хотіла отак — раз, і ти в новій реальності, нехай і ненадовго, але ж від того все лише стає кращим, гострішим!

А я б хотіла мати таку реальність постійно. Із «Кав'ярнею Кука», і її диваками-завсідниками, і картами на стінах, і південними заходами сонця, і широкою річкою, до якої завжди можна дістатися пішки, і собаками, якими Саша опікується, і Лебединим озером, і всіма цими маленькими та великими тутешніми чудесами…

Ми замріяно зітхнули майже одночасно.

Тепер розумієте, про що я?

44

На чисту підлогу, яка після стількох років під пилом та купою речей здавалася тепер ніби оголеною, падали червоні промені сонця.

Їй це подобалося — паркетна деревина ледь чутно поскрипувала від насолоди цим несподіваним серпневим теплом на ній.

Як дивно! Кімната так довго була просто сховищем, великим ящиком для сотень спогадів, важливих чи неважливих, можливих чи неможливих, вигаданих чи правдивих, але все-таки самодостатніх, що врешті забула, як це — бути порожньою. Просто кімнатою. Тепер вона, як не дивно, наповнена — спогадами про ці речі, яких вже немає, своїми спогадами. Тепер вона стала багатшою. Вона була обгорткою для них — і врешті лишилася, а вони зникли.

Тиша більше не була вогкою чи густою.

Тепер нею можна було дихати — як повітрям, і кімната робила це, дихала нарешті на повні груди.

Старі фіранки на вікнах спокійно погойдувалися.

Двері з полегшенням зітхали.

Вона була вільною. Майже зовсім.

Тепер вона могла нарешті розслабитися, розчинитися у собі. Втім, залишилося ще дещо. Один невеличкий клаптик паперу.

Так, мабуть, вона б думала, якби це була звична справа для кімнат — думати.

45

Карти — це наш спосіб не заблукати. Чи переконати себе, що насправді ми не блукаємо, а знаємо шлях.

У «Кав’ярні Кука» карт було вдосталь. Вони займали весь вільний простір на стінах — можна було подумати, що за ними нічого немає: ніяких шпалер чи хоча б фарби. Самі лише карти. Як єдині межі цього приміщення. Як єдині наші межі.

Коли я увійшла до кав’ярні вперше, вони одразу привернули увагу.

З тих пір я дізналася про них багато.

— Матвію, звідки вони у вас?

— Ну, як тобі сказати… Звідусіль. Це як сувеніри — купляються то тут, то там, різними людьми… А потім як магніти на дошку вішаються на наші стіни.

— А ця звідки?

Я показувала на величезну мапу світу Толкіна.

— Батько намалював для мене. Точніше, перемалював оригінальну мапу, щоб вона половину стіни в моїй кімнаті займала. Я подовгу її розглядав.

— А ця?

Пошарпана, місцями облуплена карта світу — вже нашого.

— А цю привіз мені з плавання товариш. Той самий, що ідею щодо Кука підкинув.

Я давно підозрювала, що ніякого товариша насправді не існувало, і ним був сам Матвій у минулому, але не стала заперечувати.

Так я довідалася історію кожної з мап на стінах.

Лише кілька досі були загадками для мене.

Перша — не зрозуміло, чи мапа взагалі. Вона скидалася радше на витвір мистецтва, причому дуже модерного. На ній вгадувалися лінії вулиць, що ніби закручувалися навколо уявного центру, але на більшу конкретику спромогтися було важко.

Мені подобалося думати, що це ніби віддзеркалення цього міста і мене в ньому, адже воно теж закручувалося від центру, адже я так і не збагнула, про що воно, це місто, чого воно таке дивне мені, чому воно таке незвичайне. Не могла збагнути і цей малюнок.

Я так думала, хоча малюнок давав пряму підказку і сам: у правому нижньому куті на ньому крихітними буквами було написано: inner city of blues. Десь я це вже чула.

Була там іще одна оригінальна карта, що являла собою ніщо інше, як зображення шахівниці. Самотній білий пішак стояв у лівому нижньому кутку дошки. І все. Більше нічого.

Втім, останню «мапу» таки притягла до «Кука» Саша. Вона радо пояснила мені, чому зображення шахівниці стало повноправним членом стіни карт:

— Розумієш, це така… Метафора. Мені дідусь, коли ще давно вчив грати в шахи, сказав, що шахи, мовляв, це життя. Я тоді не зрозуміла його. Точніше, я подумала, що зрозуміла: подумала, що він мав на увазі життя королів та королев, їхніх військ, які за це життя борються між собою. Те, що ці слова означали насправді, я зрозуміла набагато пізніше… То не фігури живуть на шахівниці. То ми на ній живемо. Розумієш? І шахівниця ця — це наше… Поле. Життєвий простір. Тому її зображення цілком скидається на мапу. Розумієш?

Я була зовсім не впевнена, що розумію — все ж Саші для цього розуміння знадобилися дідо-шахматист та роки, проведені з думками про це, але про всяк випадок все одно погодилася.

Ще дві мапи були схожими на топографічні, але назви місцевостей, на них зображені, мені ні про що не говорили. Ба навіть більше, вони ні про що не говорили Інтернету та великому географічному довіднику (який я знайшла в кімнаті і, перш ніж відправити до решти мотлоху в коробках, перевірила саме ці назви). Щоразу, коли я питала Матвія про них, він загадково посміхався та змінював тему розмови. Щоразу. Саша ж про карти взагалі знала небагато — судячи з усього, більшість із них добув саме Матвій.

Доки я не побачила усіх тих карт, я і не згадувала про одну книжку, котра потрапила мені до рук ще в дитинстві. Там, пам'ятаю, однією з центральних тем були саме карти. От тільки карти не звичайні: на них були зображені людські душі. Чи щось на кшталт. Хоч убийте, ніяк не можу згадати назву тієї книжки чи бодай ще щось з її змісту, але ці карти… Просто-таки виринули з пам’яті. Такі чистенькі та цілісінькі, що, здається, і не проводили в її глибинах довгі роки.

— Кожна з них — це ключ, — сказав мені Матвій, знову побачивши, як я жадібно розглядаю його мапи.

— До чого? — не відриваючись, перепитала я.

— Це вже тобі вирішувати.

— А що тоді кожне місто, наприклад?

— Нова реальність, — просто відповів Матвій і повернувся до роботи.

Як у нього все зрозуміло.

Дивні вони. У цьому своєму inner city of blues, хоч як його називайте.

Мапа моєї душі тепер, якщо і є, нерозривно пов’язана із цим місцем та цими людьми.

46

Вітаємо вас в ефірі, у нас тут плавильний котел!

Злякалися?

Не лякайтеся, музиці — бути!

А от мені — навіть не знаю. Кондиціонер зламався, полагодити його ніяк не можна, і тепер у нас в студії — як в собачій будці під пекучим сонцем.

Якщо не озовуся після наступної пісні — викликайте швидку.

*короткий смішок*

А місто-фантом тим часом не поспішає розчинятися у повітрі, подібно до міражу. Навіть у таку спеку! Цікаво, що б тоді сталося з усіма нами, якби воно таки наважилося розчинитися? Куди зникають жителі міражів, коли тим час іти? Сподіваюся, ми про це ніколи не дізнаємося!

Словом, зі спекотними літніми деньками вас, любі мої, і не думайте занадто багато. Бо от у мене, наприклад, уже голова розболілася… А пісня — як раз те, що треба: «Southern Sunny Days». Ну, погнали!

47

Серпень добігав кінця.

Я вже взяла залізничний квиток на Київ, аби повернутися на навчання. Я знала, що цим усе закінчиться.

Папірець з тушевим малюнком так і лежав у мене в кишені. Поряд із маленьким «курячим богом». По нього ніхто так і не прийшов.

Насправді це не було чимось дивним. Дивним було те, що з'явилися власники інших речей. Дивним було те, що вони почули про те, що я їх шукаю, і що відгукнулися. А от у тому, що за зім’ятим папірцем з неохайним малюнком, зробленим нашвидкуруч, ніхто не прийшов, усе було нормально. Втім, проблема була в тому, що я вже звикла до дивних речей у житті тут. І тепер саме їх відсутність здавалася незвичайною, а не навпаки.

— Значить, так тому і бути, — одного вечора якраз перед зачиненням сказала Саша. — Можливо, це твій квиток назад. Хтозна, може, саме цей малюнок повертатиме тебе до нас, щойно ти вирішиш про нас забути.

— Не вирішу я про вас забути…

— Ну, тепер уже точно ні.

Залишалося тільки сміятися. Так, ніби у нас був ще весь час всесвіту попереду, аби разом варити каву, вислуховувати байки відвідувачів, налаштовувати радіоприймач, пританцьовувати, прибираючи, у темній порожній залі після зачинення та бажати одне одному доброї ночі, коли ми нарешті розходилися.

З мотлохом у кімнаті я остаточно розібралася, коли до від'їзду залишалося три дні. Останній пакет полетів до смітника о 21:45 у понеділок. Мені тоді здалося, що з ним я позбулася і останніх двох місяців свого життя. Скинула з себе, мов зміїну шкіру.

Дядько телефонував лиш один раз, аби поцікавитися, чи все у мене гаразд і як просуваються справи, але зв'язок був настільки поганим, що я не впевнена навіть, чи почув він хоча б щось із моїх відповідей.

Свій останній день у Степовому я розпочала, як і майже всі попередні — з «Кав’ярні Кука».

Матвій постійно питав, чи все добре, чи буду я за ними сумувати, чи повернуся ще до міста і до «Кука», а ближче до обіду навіть сказав, що сам сумуватиме за мною. Втім, коли стрілки годинника почали тяжіти до низу циферблату, повернувся до свого звичного, трошки замкненого стану. Та все одно то було дуже приємно.

Саша попросила заплести мені волосся, обов’язково надворі — аби я у ньому відвезла до Києва трошки південного сонця і вітру. Звичайно, я погодилася.

Того дня у «Кука» було багато відвідувачів: і завсідників, і новеньких. Роботи теж було достатньо.

Я чистила кавоварку, час близився до закриття кав'ярні, а з нею — і мого останнього дня в ній, коли Саша попросила мене поприбирати посуд та сміття з вільних столиків.

Нічого особливого: порожні горнятка, розірвані стіки (колись) з цукром, крихти цукру на самих столах.

Я пройшлася по всьому залу. Залишився лише один столик і чотири хвилини до зачинення кав’ярні.

Він стояв у самому кутку, коло вікна. З того його боку метушилися горобці.

Порожня чашечка з-під гіркого мигдалевого еспресо, кілька використаних серветок. Усе це я методично прибрала зі столу, протерла його ганчіркою. Погляд мій зачепився за серветницю. Під нею лежав білий папірець. Взявши його кінчиками пальців, я придивилася.

Руки заніміли.

Це був він.

Той самий малюнок.

Я випустила його з рук, він, звичайно, полетів на підлогу. Можливо, це чийсь жарт. Можливо, хтось дізнався. Але ж ніхто не бачив малюнка…

Руки тремтіли. Світ навколо зупинився. Я запустила праву руку в кишеню — туди я поклала «курячого бога» разом з малюнком. Камінчик був на місці. Малюнка не було.

Поставивши тацю з порожніми горнятами на цей стіл, я опустилася на коліна.

Папірець лежав на підлозі. Я підняла його. Тонкий папір, здається, рисовий — той самий… Легким розчерком туші на ньому — силует дівчини. Відкрита спина. Волосся перекинуте вперед. Обличчя її не видно.

На моєму малюнку був відірваний краєчок… Цей же папірець був цілий. І саме на тому краєчку, якого не вистачало аркушикові з бабусиної коробки, короткий напис — «29.08.98».

Раптом я зрозуміла. Підняла погляд від малюнка, подивилася на барну стійку. Туди, де завжди стояла я. Спиною до цього столика.

Це я…

Але дата…

Я не помітила, як до мене підійшла Саша. Із притаманною їй прямотою і словами: «Що це тут у тебе?» — вона висмикнула малюнок з моїх рук. Почувся легкий тріскіт — розірвався папір. Вона відірвала той самий краєчок, якого не вистачало цьому аркушу колись. Чи потім.

— Ох, вибач… Я не навмисне… Я думала, ти тут щось цікаве знайшла, а ти знов роздивлялася той малюнок, — загомоніла вона, я її зупинила жестом.

— Нічого, все нормально.

— Так і не знайшовся автор?

— Ні… Ти не знаєш, хто тут сидів?

— Якийсь чоловік… Він був, здається, тут уперше. Я не запам'ятала. А що?

— Та так… Нічого.

Я склала малюнок удвоє і поклала до кишені з «курячим богом». Туди, де він і мав, виявляється, бути.

Ми повернулися до стійки. Усі разом востаннє прибрали кав'ярню.

Вчергове за день попрощалися.

І я вийшла за її поріг.

«29.08.98».

29.08.98

Вони приїхали до міста всього на день. Уже наступного ранку із нього вирушали до моря. Був серпень, спекотний, розпечений високим південним сонцем, хоч літо вже і добігало кінця.

Робити у місті було майже нічого, хіба що можна було прогулятися старими його вуличками, посидіти на березі широкої річки.

— Лиш поглянь, яка в ній густа вода! — говорила жінка, вказуючи на хвилі.

І вода справді була ніби трохи густіша за звичайну.

— Я завжди уявляла собі так річки в Індії…

І, можливо, вона таки була права.

Вузькі порожні вулиці старого міста, що усі, ніби потічки і струмочки бігли до широкої ріки з її густими водами, несли до неї тепло і сонячне світло, а ще — аромати з відчинених дверей кав’ярень. Серед них було нескладно загубитися, і молодята, котрі щойно приїхали до Степового, дозволили цьому статися.

— Найкраще пізнаєш місто, гуляючи навмання, загубившись у ньому, — так казав він.

Вона забігла до крамнички з квітами:

— Я ненадовго. Знаю, тобі може бути нецікаво… Тут поруч кав’ярня, — може, поки кави вип’єш?

Він знав, що квіти — це все ж надовго, тому таки зазирнув до кав’ярні.

З усього дивного розмаїття дуже по-чудернацьки приготовленої кави він обрав щось навмання, бо завжди робив так, не знаючи чіткої відповіді. Тоді він, звичайно, не знав, що його донька зробить те саме багато років потому.

— Знову малював? — запитає вона його ввечері, розглядаючи його пальці, перемазані тушшю.

Він ствердно хитне головою.

* * *

— Побачив дівчину, схожу на тебе. У тій самій кав’ярні, поки ти була з квітами. Не міг втриматися. Ось…

Але малюнка в кишені не було. Мабуть, забув там, де малював.

— Не зважай. Усього лише замальовка нашвидкуруч…

Вони погасили світло. Крізь відчинене вікно до кімнати заглядав місяць уповні, ніч була тиха і світла.

Наступного травня у них народилася дочка. Їй дали ім’я Яна.

«КУРЯЧИЙ БОГ»

Він завжди знаходить тих, хто йому потрібен. Чи тих, кому потрібен він. На те він і бог.

Так сталося вперше, і так сталося востаннє — коли дівчина підібрала його на запилюжених сходах на Півдні. Звичайно, він дістався їй не випадково. На те він і бог.

Він був входом і він був виходом.

А значить, він був усім.

Він був замкненим колом, циклом, а значить, — він був і часом.

Він був маленьким камінчиком з дірочкою посередині, виточеною морем. Кажуть, такі камінці — талісмани удачі. Кажуть, якщо просунути крізь них папірець із написаним на ньому бажанням, воно обов’язково здійсниться. А ще кажуть, що ці камінчики — ніби віконця чи двері до інших світів, чарів та магії. Двері туди, куди іншим шляхом ніяк не потрапити.

Про «курячого бога» існує багато байок і оповідок, про нього взагалі багато говорять. Але ще більше — мовчать.

«Курячий бог» вказував шлях. Не давав загубитися, забутися чи забути.

Бог-око, він дивився, спостерігав. Він запам'ятовував.

ЖІНКА БЕЗ ІМЕНІ

Вона з’явилася у місті, як потім розповідали, однієї липневої ночі.

Несподівано і непомітно вона просто стала його частиною, і зовсім швидко — невід’ємною.

Ніхто не знав, звідки вона приїхала і чи надовго. Правду кажучи, жінка без імені і сама цього вже не пам’ятала. Вона пам’ятала лише, як велике помаранчеве сонце сходило над широкими водами ріки, що густі, ніби масло, пливли далі на південь — аж до самого моря, і як сонячні промені заграли в тих водах сотнями діамантів. І як вона подумала: «Знайшлася». Вона була вдома. Нарешті.

Жінка без імені не мала власних спогадів, тому берегла чужі. Свої, вона вірила, теж загубилися десь. Вона не хотіла би, щоб їх було втрачено назавжди. Тому збирала такі самі чужі загублені спогади — речі, в яких ті були ув’язнені — і берегла їх.

Із часом вона навчилася розрізняти ті спогади, що потребували повернення до своїх власників, від тих, яким просто потрібен був прихисток до пори. Поки вони не будуть готові до того, аби забутися.

Завжди має бути хтось, хто збиратиме історії. Повертатиме їх за потреби чи залишатиме і берегтиме ті, які вже нікому не потрібні. Надто багато губиться, надто багато забувається і так. Усе опиняється на звалищі пам'яті рано чи пізно. Щось таки можна вберегти від цього, принаймні на деякий час. Принаймні поки це має значення. А потім починати спочатку. Так було і буде завжди.

Хтось має берегти спогади.

Хтось завжди має…

У перший свій день у Степовому — так називалося місто, до якого вона так непомітно та несподівано для нього потрапила — вона знайшла на березі річки камінчик.

То був «курячий бог», принесений сюди, видно, кимось до цього, бо, жінка знала, такі камінці створюються морем.

Вона подумала: «Що ж, трохи удачі мені не завадить», — і підібрала його. Відтоді з ним вона не розлучалася ні на мить.

Із часом місто без неї вже годі було уявити. Як і її — без міста.

Із її появою Степове почало змінюватися. Це місто з кожним днем ставало все дивнішим, все чудеснішим. Можливо, справа була саме в камінчику. Можливо, він відкрив вхід.

«Вхід і вихід, — думала жінка без імені. — Вхід я знайшла. Та чи потрібно шукати вихід?»

Коли чужих спогадів під її опікою стало забагато, коли більшість із них перетворилися на непотрібні, геть забуті, вона зрозуміла, що відповідь на її питання — так.

Вийти було простіше навіть, ніж зайти.

Варто було лише по-справжньому захотіти.

Вона просто пішла.

«Курячий бог» відкриється для когось іншого.

Він завжди так робить. На те він і бог.

48

Щось давно нічого не було чутно від нашої дивачки з загубленими речами… Чи, може, самим їй зателефонувати? Це не дуже в наших правилах, але… Можливо, це наш останній ефір. Ми маємо дізнатися, як там склалося з портретом, чи знайшла вона художника. Чи не так?

Це, можна сказати, наш журналістський обов’язок.

Так. Чекаємо.

*Довгі гудки*

— Слухаю?

— Яно? Дівчина з загубленими речами?

— Так, а це…

— Це Кавун FM. Ось, хочемо дізнатися, як там Ваші справи. Чи знайшли власника малюнка?

— Знаєте… Це цікаво. Щойно. Може, годину тому знайшла.

— Справді?! Вітання! Радий, що так сталося нарешті. І хто це?

— Це, власне, цікава частина. Здається, це я.

— Отакої.

— Я теж так гадаю… А у Вас як справи?

— Здається, нас знову закривають.

— Ох, співчуваю.

— Як думаєте, нас хто-небудь зараз слухає?

— Мабуть. Чули ж люди про свої речі, коли ми говорили про них…

— Ваша правда. Але вони чули Вас. Ваше… Повідомлення. Тепер же ніяких повідомлень немає. Є лише коротка розмова.

— Ви праві.

— …

— Я їду сьогодні з міста. Навчання.

— Шкода їхати?

— Шкода іти з ефіру?

— Ну, тоді доброї ночі Вам.

— Повертайтеся.

— І Ви теж.

49

Те, що я забула у дядьковій квартирі невеличкий пакунок з тими речами, що віддали мені Саша, Матвій та Андрій — ніби на згадку про місто і про себе, і про все те літо, я зрозуміла не одразу. Про нього я взагалі згадала вже тоді, коли пора було заходити до вагону, а до відправлення поїзда залишалося хвилин двадцять.

Посваривши себе за розхлябаність, я зателефонувала Саші.

— То ти вже сумуєш? — Саша відповіла після першого ж довгого гудка.

— Так, уяви собі, — посміхнулася я.

— Я цим зовсім не здивована, наприклад.

— Я насправді теж. — На якусь мить розмова завмерла, але я не хотіла втрачати і її. — Сашо, тут така справа… Я подарунки свої забула в квартирі.

— Оу, неприємненько. Чому я не здивована?

— Гей! Я думала, ти вважаєш мене дуже організованою.

— Ну… Не те щоби прямо дуже…

— Ох, добре, це зараз не так важливо. Я хотіла попросити тебе, якщо ти, звичайно, зможеш, зайти туди днями і забрати пакунок. Ключ — у поштовій скриньці. Тільки я тобі цього не казала. Туди і повернеш. Зможеш? Для мене? І надіслати мені?

— Звичайно, зможу. Що за питання. Нагадай тільки, де ця квартира твоя. Ти, здається, не казала.

Я назвала їй адресу, подякувала і ми знову попрощалися.

— Ти тільки справді не забудь там про нас, — наостанок сказала Саша і поклала слухавку.

— Про вас не забудеш, — проговорила я вже сама до себе. Я стиснула «курячого бога» в руці — на добру дорогу — і зайшла до вагону.

Дорога з Півдня зайняла на годину менше, ніж дорога до нього. Інший поїзд.

Час ніби стиснувся до проведеного у потязі — решти, здається, і не існувало зовсім.

Раннім ранком, коли червоний розпечений краєчок сонця лише визирнув з-за обрію, на телефон прийшло повідомлення від Саші:

«Ти або помилилася, або пожартувала з мене. У тому будинку, що ти назвала, два поверхи. Аж ніяк не три. Може, ти щось наплутала? Не могла ж ти жити просто на даху весь цей час:)». До повідомлення було прикріплено фото — будинок, в якому була розташована та сама квартира, в якій я провела останні два місяці, з тією самою кімнатою, яку я ті два місяці вичищала, от тільки ні квартири, ні кімнати зі всією очевидністю там бути не могло. Не на третьому поверсі, якого в будинку не існувало.

Коли поїзд прибув на вокзал у Києві, я вже не була впевнена в тому, що все те насправді було: місто Степове, кімната, речі, «Кав'ярня Кука», усі ті люди… Єдине підтвердження тому складеним тоненьким папірцем лежало у мене в кишені.

Автівки перед центральним вокзалом гуділи одна гучніше за іншу, люди метушилися, навантажені своїми валізами, минулим та планами на майбутнє, безпритульні собаки тулилися до причепів з шаурмою та фалафелями. Хмари, пропливаючи над ранковим містом, чіплялися за дахи високих будинків, залишаючи по собі на них білий пух.

У Києві нічого не змінилося.

Уже вдома я знайшла «забуті» речі на денці валізи. Виходить, таки не забула… Не могла.

50

Двері до кімнати з м'яким стуком зачинилися. Ніч поволі відступала з тихого південного міста, що ще не встигло прокинутися і спало, рівно дихаючи: хвилі великої річки, на березі якої місто заснуло, здіймалися і опускалися — вдих-видих. Краєчок неба на сході вже світився рожевим. Розсіяне те світло разом із передсвітанковими сутінками наповнило кімнату. Товстий чорний кіт всередині неї заворушився уві сні і розплющив очі. Ліниво потягнувшись, кіт встав на лапи і несподівано граційно стрибнув на підвіконня.

Йому завжди подобалося спостерігати звідси за містом.

Минуло ще кілька митей, край сонця тільки-но показався за обрієм — тут, серед старих будинків його ще було не побачити і, підібравшись, кіт стрибнув з підвіконня на товсту гілку, що майже торкалася віконної рами.

Кімната стала порожньою. Ще трошечки передсвітанкові сутінки тримали кімнату, подібно до якоря, тут. А потім все зникло.

Кіт дивився на це з розлогої липи проти вікон.

Він зовсім не виглядав здивованим, але ж це був просто кіт.

Якби хтось проходив тієї самої миті повз ті самі вікна, котрі, здається, просто розчинилися у повітрі, він почув би чийсь голос з дерева:

— І знову коло замкнулося…

Але на дереві він побачив би лише кота, звичайнісінького — таких на вулицях цього міста повно. Врешті він вирішив би, що слова ті лунали з одного з вікон проти липи.

Кіт зістрибнув з дерева і зник у високій траві.

Місто вже скоро прокинеться.

51

Тепер речі тягнуло до мене. Я зрозуміла це не одразу, але що далі, то очевидніше це ставало.

Не минуло і місяця, як до відданих мені друзями з Півдня калейдоскопа, кулона з піском та карти приєдналися загублені кимось пляшечка парфумів,книжка поезій Петрарки, брелок для ключів, полароїдна фотокартка із міським пейзажем на ній. З часом речей лише більшало. Деякі з них поверталися до власників, деякі залишалися чекати у мене. Тепер я берегла їх.

Я сама здивувалася тому, як легко прийняла це. Без сумнівів, без питань. Мабуть, десь глибоко в душі я від самого початку, щойно поринула у світ загублених та віднайдених спогадів-речей, знала, що так станеться.

Найдивнішим було те, що я знову навчилася їх слухати. Так-так, знову. Я згадала про те, що насправді вміла це робити, десь за місяць після того, як поїхала зі Степового. Цей спогад просто з'явився: здається, ніщо навіть не наштовхнуло мене на нього. Серце пропустило один удар. І забилося знов. Ніби щось клацнуло всередині. Достатньо було тільки підштовхнути це щось того літа…

Маленькою я збирала історії. Розпитувала всіх, з ким була знайома, про їхні спогади, про їхні життя. І запам'ятовувала. Якось я зрозуміла, що можу вже і не питати: їх речі говорили самі за себе. У мене була навіть невеличка колекція таких речей-історій. От тільки вони з часом загубилися і я забула і про них, і про маленький свій талант-таємницю. З дітьми таке буває: вони гублять цілі світи, ними ж створені, і можуть ніколи про них і не згадати. Небагатьом щастить згадати про них та повернутися уже дорослими…

Тепер я знала історії знайдених мною речей: вони шепотіли мені їх ночами. Я знала, що маю вберегти їх від забуття… Адже туди вони встигнуть потрапити і без моєї допомоги. Я ж могла лише затримати їх тут — серед живих спогадів.

Усе раптом стало на свої місця. Навіть той самий малюнок… Яким би надзвичайним та приголомшливим не було нове його розуміння, помилки бути не могло. Тепер він був моїм: як і решта забутих спогадів, батькові він більше не був потрібен. Та я і не впевнена, що змогла б пояснити йому те, як він потрапив до мене… Це мало залишитися між мною та «курячим богом», який і привів мене до нього. Чи його до мене…

Спочатку я думала, що Степове навчило мене не боятися див та дивацтв. Віддаватися та піддаватися їх нестримній течії, прислухатися та дослухатися до світу, що постійно говорить до нас, от тільки ми не завжди чуємо його. Покладатися на нього. Довіряти йому і іноді не вимагати якихось доказів, адже легенди про «курячого бога» — входу до інших світів — може бути цілком достатньо, щоб повірити в те, що ти справді потрапив до іншого світу. Адже поїздки до дивного південного міста із його чудесними та чудернацькими жителями, веселим радіо та кімнатою, напханою старими спогадами, чия збирачку зникла з міста так само несподівано, як і з'явилася колись в ньому, — цілком достатньо, щоб згадати, хто ти, та не боятися чинити якісь дивацтва. Наприклад, збирати ті самі спогади разом із речами, в яких вони живуть. Чому ні, правда?

Чому ні?

Якимсь дивним, незрозумілим чином у Степовому переплелися тоді минуле, майбутнє і сьогодення, усі на світі можливості і їх протилежності, і я стала частиною того світу. Світу, де було місце казці. І мені.

Я збираю спогади і тепер. Тому що це важливо. Тому що це — ми. Тому що хтось має доглядати їх та берегти, бо без того надто багато зникає без сліду разом із цілими історіями, цілими життями, і якщо це спало на думку саме мені, то чому не я?

Усе стало на свої місця.

Загубивши щось важливе, знайдіть мене. Можливо, я зберегла це.

Можливо, і ви збережете цю історію як свідчення того, що вона відбувалася зі мною, відбувалася насправді. Не загубіть її. Бо забути можна майже все.

ЕПІЛОГ

Я повернулася до Степового наступного літа. Цього разу все влаштувала сама: взяла коротку відпустку на новій роботі, зупинилася у невеличкому хостелі в центрі міста і наступні декілька днів вирішила не робити нічого, окрім як насолоджуватися Півднем. Так вийшло, що майже весь рік ми не спілкувалися ні з Сашею, ні з Матвієм. І що більше часу минало, то незручніше мені було писати чи телефонувати їм. Якось, правда, мені здалося, що я побачила десь у натовпі Андрія — хлопця з дверима, як подумки його називала. Але наздогнати його мені не вдалося, лиш у голові лунало його «Здавалося б, просто, як двері!»… Тоді я вирішила, що ми ще зустрінемося. У Степовому, як годиться. А дядько мій, до речі, взагалі поїхав за кордон, залишивши по собі лише номер телефону та назву міста, до якого зібрався: «про всяк випадок».

У перший же день в Степовому я вирішила навідатися до «Кав’ярні Кука» — зробити сюрприз Саші з Матвієм, побачитися з їх завсідниками, скуштувати якогось нового чудернацького напою… Але на тому місці її вже не було. Кого б я не спитала про «Кука» — усі розводили руками та хитали головами, мовляв, і не знали, що тут щось таке взагалі працювало.

Телефонні номери Саші та Матвія виявилися недійсними.

Радіо Кавун FM ніби ніколи і не існувало.

До будинку, в якому я жила минулого літа, я пішла, уже знаючи, що не знайду і там нічого і нікого. Втім, Степове навіть перевершило мої сподівання: на місці будинку тепер зводили щось нове. Спостерігаючи за робітниками, що будували його, я все думала: як так могло відбутися? Як усе могло зникнути так легко?

— Його знесли восени, — раптом озвався поруч старечий голос. Якийсь дідусь дивився туди, де стояв той будинок, разом зі мною. — Тож Ви спізнилися.

Я кивнула. Втім, насправді не думала, що і справді запізнилася: я побувала тут якраз вчасно. Ще трошки — і було б запізно, усе зникло би, і я б ніколи не згадала про свій особливий дар. Ніколи не почала б уже власну колекцію, ніколи б не стала зберігати чужі загублені спогади. Ніколи б не була насправді собою.

О ні, тоді я точно не запізнилася…

На якусь мить мені здалося, що я почула голос Андрія та тонкий скрип дверей, що за ним зачинилися, але вітер підхопив ці звуки разом із шарудінням листя на старих липах і абрикосах, і за мить вони були вже далеко.

Я стиснула «курячого бога» в руці і пішла геть від того місця, де минулого року знайшла його. Усе тільки починалося.

В останню ніч у Степовому, перед тим, як я мала знов повертатися до Києва, мені наснився сон. Уві сні я, здається, говорила з котом, і там, у тому сні, ніяк не могла згадати, кого він мені так нагадує. Кіт начебто казав щось про те, що що б я не загубила — це на краще, і коли буде потрібно, загублене знайде мене саме. Якщо буде, звичайно. Звичайно, я повірила. Тепер я знала це краще за будь-кого. Хоч загубити ціле місто та два місяці в ньому — це серйозніше за те, що люди гублять зазвичай. Це вже точно.

— А яка, за великим рахунком, різниця? — запитав Кіт і, махнувши хвостом, зник за дверима.

Двері за ним зачинилися. Я лишилася у кімнаті.

РАДІО ЕПІЛОГ

Як не прикро нам іти, любі слухачі, ми маємо це зробити. Будуть ще літа, будуть ще дивовижі.

А ми будемо завжди, допоки ви про нас пам'ятаєте і вірите в нас. Цікаво, правда? Адже рівно так само люди бережуть свою історію, свої легенди, віри, — самих себе, врешті-решт, бережуть.

Ключ до всього — пам'ять.

І якщо ми там, то ми точно є.

Не губіться і не губіть.

А тепер доброго ранку, Степове. Побачимося в наступному сні.

Оглавление

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

(НЕ) РОЗДІЛ 0

1

2

З

4

5

КАСЕТА　

6

7

8

9

10

11

12

13

КВИТОК

14

15

16

17

МУЗИЧНА СКРИНЬКА

18

19

20

21

22

23

24

25

МАТВІЙ КАРТА

26

27

28

29

30

31

АНДРІЙ КАЛЕЙДОСКОП

32

ГЕРБАРІЙ

33

34

35

САША ПІСОК

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

29.08.98

«КУРЯЧИЙ БОГ»

ЖІНКА БЕЗ ІМЕНІ

48

49

50

51

ЕПІЛОГ

РАДІО ЕПІЛОГ