КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Батько Вепр [Террі Пратчетт] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Террі Пратчетт Батько Вепр

УСЕ МАЄ ПЕВНИЙ ПОЧАТОК, ХОЧА БАГАТО ФІЗИКІВ ІЗ ЦИМ не погоджується.

Люди завжди невиразно усвідомлювали суть початку речей. Вони дивуються, як водію снігоприбиральної машини вдається дістатися до роботи або як упорядники словників знаходять правильний правопис слів. Ми постійно прагнемо знайти певну точку в часопросторових сітях, які безперервно крутяться, переплітаються і заплутуються, точку, на яку змогли б тицьнути метафоричним пальцем і вказати: ось тут, тут, ось вона, ця точка, де все почалося... Щось почалося тоді, коли до Гільдії найманців вступив пан Часначай, який бачив речі не так, як інші люди, і його особливо вирізняла одна риса: він сприймав інших людей як речі (пізніше лорд Дауні з Гільдії сказав: «Ми пожаліли його, бо він у ранньому віці втратив обох батьків. Тепер, як слід поміркувавши, визнаю, що варто було дізнатися про нього трохи більше».)

Раніше люди забули, що всі прадавні історії так чи інакше зводилися до крові. Пізніше вони вилучили криваві епізоди, щоб зробити історії прийнятнішими для дітей або принаймні для людей, які повинні були читати їх дітям (самі діти, переважно, нічого проти крові не мали, за умови, що вона проливалася заслужено[1]), а тоді дивувалися, наскільки змінився первинний зміст.

А ще раніше щось у темряві найглибших печер і найпохмуріших лісів подумало: «Хто вони такі, ці істоти? Варто за ними прослідкувати...»


І набагато, набагато раніше сформувався Дискосвіт. Він пливе крізь космос, його підтримують чотири слони, що стоять на панцирі гігантської черепахи, Великого А’Туїна.

Можливо, рухаючись, він, наче сліпий у будинку, повному павутини, заплутується, у тих вузькоспеціалізованих крихітних часопросторових ниточках, які намагаються пустити корені в кожну історію, що трапляється на його шляху, розтягуючи, руйнуючи їх і надаючи їм нових форм.

Звісно, може, це й не так. Філософ Дидактилос підсумував альтернативну гіпотезу як: «Речі просто відбуваються. Ну і дідько з ними!»


Старші чарівники Невидної академії стояли й дивилися на двері.

Хто б їх не зачинив, точно хотів, щоб вони й надалі залишилися зачиненими, у цьому не було сумнівів. Десятки цвяхів міцно скріпили їх із дверною рамою. Вони були хрест-навхрест забиті безліччю дощок. І, зрештою, аж до сьогоднішнього ранку двері ховалися за величезною книжковою шафою.

— Та ще й цей знак, Ридикулю, — сказав Декан. — Припускаю, ви прочитали його. Так? Знак, який повідомляє: «Не відчиняти двері за жодних обставин»?

— Звичайно, прочитав, — відповів Ридикуль. — Інакше навіщо б я хотів їх відчинити?

— Гм... навіщо? — запитав Викладач новітніх рун.

— Щоб побачити, чому вони мають залишатися зачиненими.[2]

Він махнув рукою Модо, ґному-садівнику Академії, який стояв поряд із ломом.

— Починай, хлопче.

Садівник відсалютував.

— Буде зроблено, пане!

Під звуки трощення дощок Ридикуль продовжував:

— Згідно з будівельними кресленнями, це була ванна кімната. Урешті-решт у ванній немає нічого страшного. Я хочу ванну. Мені набридло митися разом з вами, друзі. Це негігієнічно. Можна підчепити чортзна-що. Мені це батько сказав. Навколо купи людей, які миються разом, бігає Ґном Бородавко зі своїм маленьким мішком.

— Це схоже на Зубну Фею? — саркастично запитав Декан.

— Я тут головний, і я хочу власну ванну, — твердо сказав Ридикуль. — На цьому — все, гаразд? Я хочу отримати її до Вепроночі, ясно?

У цьому й полягає проблема з початками. Нерідко, стикаючись із окультними сферами, в яких панує доволі вільне розуміння поняття часу, ви отримуєте спочатку наслідок, а вже потім причину.

Звідкись на грані чутності пролунало дзинь-дзилинь-дзень-дзелень, немов від крихітних срібних дзвіночків.

Приблизно в той самий час, коли Архіректор віддавав свої накази, Сюзен Стогелітська сиділа на ліжку, читаючи при світлі свічки.

Мороз вкривав вікна крижаними візерунками.

Вона любила ці ранні вечори. Вклавши дітей до ліжка, вона могла присвятити час самій собі. Пані Гетра боялася давати їй будь-які вказівки, хоча й платила Сюзен заробітну плату.

Звісно, важливою була не зарплата. Важило те, що вона стала Особистістю і отримала Справжню Роботу. Адже бути гувернанткою — це справжня робота. Щоправда, її роботодавиця збентежилася, коли дізналася, що дівчина — герцогиня, і з цим виникли певні труднощі, бо у зводі правил пані Гетри (доволі тоненькій книжечці, написаній крупним розмашистим почерком) повідомлялося, що верхні прошарки суспільства не повинні працювати. Вони повинні байдикувати зі смаком. Сюзен ледве змогла відівчити господиню від реверансів при кожній їхній зустрічі.

Дівчина оглянулася на мерехтіння.

Полум’я свічки палахкотіло горизонтально, ніби при дуже сильному вітрі.

Вона підняла очі. Здійнялася фіранка на вікні, яке...

...розчинилося, із гучним стуком.

Але вітру не було.

Принаймні ніякого вітру в цьому світі.

Її уява сповнилася зображеннями. Червона кулька... Різкий запах снігу... Тоді вони зникли, натомість з’явилися...

— Зуби? — вголос мовила Сюзен. — Знову?

Вона моргнула. Коли Сюзен розплющила очі, вікно, як і очікувалося, було наглухо зачинене. Фіранка сором’язливо висіла собі. Полум’я свічки невинно вирівнялося. «О, ні, не знову. Не після всього цього часу. Усе було так добре...»

— Шьюзан?

Вона озирнулася. У прочинених дверях стояла маленька постать, босоніж у нічній сорочці. Дівчина зітхнула.

— Так, Твайло?

— Я боюшя чудовишька в підвалі, Шьюзан. Воно мене ж’їшть.

Сюзен захряснула книгу й пригрозила дівчинці пальцем.

— Що я говорила про намагання звучати улесливо й мило, Твайло? — запитала вона.

Маленька дівчинка відповіла:

— Ти сказала, що я не повинна цього робити. Що цією перебільшеною шепелявістю я напрошуюся на серйозне покарання і роблю це лише для того, щоб привернути увагу.

— Добре. І яке чудовисько цього разу?

— Велике й волохате, ж...

Сюзен знову підняла палець.

— Гм? — пригрозила вона.

— ...з вісьмома лапами, — виправилася Твайла.

— Що, знову? Ну добре.

Вона вибралася з ліжка й одягла халат, намагаючись при дитині зберігати спокій. Отож вони повертаються. О ні, не чудовиська в підвалі. Вони вже стали для Сюзен щоденною рутиною. Але, схоже, вона знову починає згадувати майбутнє.

Сюзен похитала головою. Як далеко не тікай, рано чи пізно себе піймаєш.

Принаймні з чудовиськами було нескладно. Вона швидко навчилася з ними розправлятися. Піднявши кочергу з камінної решітки, Сюзен разом із Твайлою рушила до задніх сходів. Сім’я Гетрів влаштувала вечірні посиденьки. З їдальні долинали приглушені голоси.

Коли вона намагалася непомітно прошмигнути повз, двері розчинилися, жовте світло залило коридор, і якийсь голос мовив:

— Нічого собі! Тут якась дівка в нічній сорочці, та ще й із кочергою!

Крізь світло виднілося кілька силуетів, серед яких Сюзен розгледіла стурбоване обличчя пані Гетри.

— Сюзен? Гм... що ти робиш?

Сюзен подивилася на кочергу, а потім знову на жінку.

— Твайла сказала, що боїться чудовиська в підвалі, пані Гетро.

— Іти збираєшся налякати його кочергою, га? — поцікавився котрийсь із гостей. Із кімнати долинав сильний запах бренді та сигар.

— Так, — небагатослівно відказала Сюзен.

— Сюзен — наша гувернантка, — сказала пані Гетра. — Ем... Я вам про неї розповідала.

Вираз облич гостей, що визирали з їдальні, змінився. Тепер у ньому вбачалося захоплення і благоговіння.

— Вона періщить чудовиськ кочергою? — поцікавився хтось.

— Насправді, це дуже розумна ідея, — сказав інший гість. — Маленькій дівчинці здається, що в підвалі зачаїлося чудовисько, ти йдеш туди з кочергою і певний час галасуєш, поки дитина слухає, і проблема вирішена. Добре придумано, дівчино. Дуже розумно. Дуже сучасно.

— То ти так і робиш, Сюзен? — трохи стривожено запитала пані Гетра.

— Так, пані Гетро, — покірно відказала Сюзен.

— Заради Іо, я маю на це подивитися! Не кожного дня побачиш, як дівчина лупцює страхітливих чудовиськ, — сказав чоловік позаду неї. Зашелестів шовк, і в коридор разом із гостями ринула хмара сигарного диму.

Сюзен знову зітхнула й спустилася сходами в підвал. Твайла спокійно присіла вгорі, обійнявши коліна руками.

Двері відчинилися і зачинилися.

Певний час тривала тиша, а тоді пролунав жахливий крик. Котрась жінка втратила свідомість, і котрийсь чоловік упустив сигару.

— Не варто хвилюватися, усе буде добре, — спокійно запевнила Твайла. — Вона завжди перемагає. Усе буде добре.

З підвалу долинав стукіт і дзвін, потім щось загуло й зрештою забелькотіло.

Сюзен прочинила двері, тримаючи в руках кочергу, зігнуту під прямим кутом. Пролунали нервові оплески.

— Чудово, — сказав гість. — Дуже персикологічно. Розумна ідея, зігнути ту кочергу. І, сподіваюся, дівчинко, ти більше не боїшся?

— Ні, — відповіла Твайла.

Дуже персикологічно.

— Сюзен каже: треба не боятися, а злитися, — мовила Твайла.

— Гм, дякую, Сюзен, — сказала пані Гетра, що перетворилася на тремтливу грудку нервів. — А тепер, пане Джеффрі, якщо ви всі зволите повернутися до вітальні — я маю на увазі, до салону...

Товариство рушило назад коридором. Останнє, що Сюзен почула перед тим, як двері зачинилися, було: «Збіса переконливо, те, як вона зігнула кочергу...»

Вона чекала.

— Твайло, вони всі пішли?

— Так, Сюзен.

— Добре, — Сюзен повернулася в підвал і витягнула на світло щось велике й волохате з вісьмома лапами. Їй вдалося виволокти його сходами вгору й протягнути коридором до заднього подвір’я, де вона його й залишила. До світанку воно неодмінно випарується.

— Ось як ми чинимо зі всякими чудовиськами, — сказала вона.

Твайла уважно спостерігала.

— А тепер пора в ліжечко, люба, — сказала Сюзен, піднімаючи її.

— Можна залишити кочергу на ніч?

— Гаразд.

— Вона вбиває лише монстрів, правда?.. — сонно пробурмотіла дівчинка, поки Сюзен несла її догори сходами.

— Ага, — відповіла Сюзен. — Усіх видів.

Вона поклала дівчинку до ліжка поруч із братом і прихилила кочергу до іграшкової шафи.

Кочерга була зроблена з дешевого металу й мала латунну ручку. Сюзен подумала, що чимало віддала б за можливість відлупцювати нею попередню гувернантку цих дітей.

— Добраніч.

— На добраніч.

Вона повернулася до своєї маленької спальні й залізла в ліжко, із підозрою зиркнувши на штори.

Було б приємно подумати, що все це їй привиділося. На жаль, не лише приємно, але й нерозумно. Вона вже два роки жила майже нормальним життям у реальному світі, узагалі не згадуючи про майбутнє...

Можливо, ці речі їй просто наснилися (але й сни могли бути реальними...).

Вона намагалася не звертати уваги на довгу доріжку застиглого воску, яка свідчила про те, що на свічку, нехай лише кілька секунд, дмухав сильний вітер.


Поки Сюзен намагалася заснути, лорд Дауні сидів у своєму кабінеті за канцелярською роботою.

Лорд Дауні був найманцем. Або, радше, Найманцем. Велика літера була вкрай важливою. Вона відокремлювала від тих головорізів, які вбивали людей за гроші, від джентльменів, до яких іноді зверталися інші джентльмени, які за винагороду прагнули прибрати будь-які незручні леза з цукрової вати життя. Члени Гільдії найманців вважали себе культурними людьми, шанувальниками хорошої музики, їжі та літератури. І вони знали вартість людського життя. Переважно із точністю до копійки.

Стіни кабінету лорда Дауні були обшиті дубовими панелями й прикрашені багатьма килимами. Меблі були дуже старими й дещо зношеними, але така зношеність можлива лише тоді, коли дуже хороші меблі дбайливо використовуються протягом декількох століть. Це були витримані меблі.

У каміні палахкотів вогонь. Перед ним спало двоє собак — сплутаним клубком, характерним для всіх величезних волохатих псів.

Окрім випадкового собачого храпу чи потріскування дров у каміні, тишу порушувало лише дряпання пера лорда Дауні та цокання підлогового годинника біля дверей... ці маленькі, приватні шуми слугували лише для підкреслення тиші.

Принаймні поки хтось не відкашлявся.

Звук дуже чітко вказував на те, що його мета — не позбутися надокучливого шматочка печива, що застряг у горлі, а в найбільш увічливий спосіб повідомити про наявність цього горла.

Дауні перестав писати, але голови не підвів.

Тоді, після певних, так би мовити, роздумів, він діловим голосом сказав:

— Двері зачинені. Вікна заґратовані. Собаки, судячи зі всього, не прокинулися. Скрипучі дошки не скрипіли. Інші крихітні запобіжні заходи, про які я не буду тут просторікувати, теж, схоже, обійшли. Це суттєво обмежує коло вибору. Я дійсно сумніваюся, що ти привид. Боги ж, переважно, не оголошують про свій прихід так ввічливо. Ти би міг, звісно, бути Смертю, але не думаю, що він переймається такими дрібницями, до того ж я почуваюся досить добре. Гм...

Щось пролетіло в повітрі перед його столом.

— Мої зуби в прекрасному стані, тому ти — навряд чи Зубна Фея. Я давно переконався, що келишок міцного бренді перед сном відлякує Піщаного чоловіка. І, оскільки я можу заспівати, майже не сфальшививши, підозрюю, що, швидше за все, не приверну увагу Старого Бідуна. Гм.

Постать підпливла ближче.

— Гадаю, ґном міг би пролізти крізь мишачу дірку, але у мене там пастки, — продовжував Дауні. — Бабай здатний пройти крізь стіни, але не любить розкривати себе. Чесно зізнаюся, я в цілковитій розгубленості. Гм?

Тоді він підняв очі.

У повітрі зависла сіра мантія. Схоже, що в ній таки хтось був, оскільки він надавав їй форму, хоч і залишався невидимим.

Шкірою Дауні прокотилися мурашки, коли він задумався: «Мабуть, мій гість невидимий, бо фізично перебуває не тут, у кімнаті, а зовсім деінде».

— Добрий вечір, — сказав він.

Мантія відповіла: «Добрий вечір, лорде Дауні».

Його мозок реєстрував слова, але вуха були готові заприсягнутися, що їх не чули.

Та якщо лякатися всіляких дрібниць, головою Гільдії найманців не станеш. До того ж у постаті його гостя не було нічого страшного. Він був, подумав було Дауні, навдивовижу нудним. Якби монотонна сірість могла набути форми, це була б саме та, яку б вона вибрала.

— Схоже, що ти таки привид, — сказав він.

«Наша природа — не предмет дискусії, — з’явилося в його голові. — Ми тут, щоби зробити замовлення».

— Бажаєте звести когось зі світу? — запитав Дауні.

«Довести до завершення».

Дауні обдумав пропозицію. Це було не так незвично, як здавалося на перший погляд. Були прецеденти. Кожен міг скористатися послугами Гільдії. У минулому кілька зомбі найняли найманців, щоб звести рахунки зі своїми вбивцями. Насправді Гільдія, як він полюбляв думати, була зразком демократичності. Щоб її найняти, не потрібні були ні розум, ні соціальне становище, ні краса чи особливий шарм. Ви просто потребували грошей, які, на відміну від інших речей, були доступні кожному. За винятком бідних, звісно, але деяким людям ну ніяк не допоможеш.

Довести до завершення... Доволі незвичний спосіб висловлюватися.

— Ми можемо... — почав він.

«Платіж відповідатиме складності завдання».

— Тарифи наших послуг...

«Ми заплатимо три мільйони доларів».

Дауні відкинувся назад. Це в чотири рази перевищувало будь-який гонорар, зароблений одним із членів Гільдії (а це був, так би мовити, спеціальний сімейний тариф, включно з гостями, що залишилися на ніч).

— Гадаю, ніяких питань ставити не варто? — запитав він, тягнучи час.

«Ви просто не отримаєте на них жодних відповідей».

— Але чи відповідає запропонована плата складності завдання? Клієнт надійно охороняється?

«Не охороняється взагалі. Але його майже напевно неможливо викреслити за допомогою звичайних засобів».

Дауні кивнув. Це не обов’язково було великою проблемою, сказав він собі. З роками Гільдія накопичила чимало нетрадиційних озброєнь. Викреслити? Незвичне формулювання...

— Ми хотіли б знати, на кого працюємо, — сказав він.

«Ми були в цьому впевнені».

— Маю на увазі, нам потрібно знати ваше ім’я. Чи імена. Усе строго конфіденційно, звісно. Ми повинні якось зареєструвати наших замовників.

«Можете вважати нас за... Аудиторів».

— Дійсно? І що ж ви перевіряєте?

«Усе».

— Гадаю, нам треба дізнатися про вас трохи більше.

«Ми — люди з трьома мільйонами доларів».

Дауні підкорився їхній логіці, хоча вона йому й не сподобалася. Однак за три мільйони доларів можна дозволити собі безліч непоставлених запитань.

— Дійсно? — перепитав він. — За цих обставин, оскільки ви є нашими новими клієнтами, думаю, ми б прагнули отримати платіж авансом.

«Як забажаєте. Золото вже у ваших сейфах».

— Маєте на увазі, що незабаром буде в наших сейфах? — перепитав Дауні.

«Ні. Воно завжди було у ваших сейфах. Ми знаємо це, оскільки щойно його туди поклали».

Дауні якусь мить дивився на порожній каптур, а тоді, не відводячи погляду, простягнув руку й підняв слухавку.

— Пане Вінво? — запитав він, подмухавши в неї як слід. — Так. Добре. Скажи, скільки зараз у наших сейфах? Ну, приблизно. Скажімо, до найближчого мільйона, — хвилину потримавши слухавку на віддалі від вуха, він знову заговорив. — Ну, зроби мені ласку й таки перевір, гаразд?

Він повісив слухавку й поклав руки на стіл перед собою.

— Чи можу я запропонувати вам випити, поки ми чекаємо? — запитав він.

«Так. Гадаємо, можете».

Дауні з певним полегшенням піднявся і підійшов до великої шафки з різноманітними напоями. Його рука зависла над старим і надзвичайно цінним танталом[3] Гільдії, у графинах якого, судячи з етикеток, містилися «Мор», «Нижд», «Троп» та «Ісків».[4]

— А що б ви бажали випити? — поцікавився він, замислившись, де в Аудитора міг би бути рот. На якусь мить його рука зависла над найменшим графином, позначеним як Атурто.

«Ми не п’ємо».

— Але ви щойно сказали, що я можу запропонувати вам напій...

«Дійсно. Ми гадаємо, що ви цілком здатні виконати цю дію».

— Ах, — рука Дауні нерішуче зависла над графином з віскі, але він передумав. У цей момент слухавка засвистіла.

— Так, пане Вінво? Дійсно? Справді? Я і сам часто знаходив загублені монети під диванними подушками, неймовірно, як це стає... Ні, ні, я не... Так, у мене є підстава... Ні, я тебе не звинув... Ні, я не знаю... Так, піди й відпочинь, яка чудова ідея. Дякую.

Він знову повісив трубку. Каптур не рухався.

— Ми повинні знати, де, коли і, звісно, кого, — сказав він за хвилину.

Каптур кивнув.

«Це місце не знайдеш на жодній із карт. Ми б хотіли, щоб завдання було завершено до кінця тижня. Це вкрай важливо. Щодо тих, кого...»

На столі Дауні з’явився малюнок, а в його голові виникли слова:

«Назвемо його Товстуном».

— Це жарт? — запитав Дауні.

«Ми не жартуємо».

«Ні, дійсно не жарт», — подумав Дауні, постукуючи пальцями по столу.

— Багато хто скаже, що... ця особа не існує, — сказав він.

«Він повинен існувати. Інакше як би ти впізнав його з першого погляду? Багато хто навіть листується з ним».

— Ну, так, звісно, у певному сенсі він існує...

«У певному сенсі все існує. Але нас цікавить припинення цього існування».

— Знайти його буде ой як нелегко.

«На будь-якій вулиці знайдуться особи, які зможуть вказати вам його приблизну адресу».

— Так, звичайно, — сказав Дауні, задумуючись, чому хтось називає їх «особами». Дивний вибір слова.

— Але ж ви самі сказали, що координати вони навряд чи знатимуть. І навіть тоді, як саме треба... звести Товстуна зі світу? Можливо, келих отруєного хересу?

Каптур не засміявся — йому бракувало обличчя.

«Ви неправильно зрозуміли характер роботи», — пролунало в голові Дауні.

Це його обурило. Найманці ніколи не працювали. Їх наймали, просили зробити якусь послугу або зверталися до них із замовленнями. Працювали лише слуги.

— Що саме я неправильно зрозумів? — уточнив він.

«Ми платимо. Ви знаходите шляхи та засоби».

Каптур почав зникати.

— Як я можу з вами сконтактуватися? — запитав Дауні.

«Ми сконтактуємося з вами. Ми знаємо, де ви перебуваєте. Ми знаємо, де перебувають усі».

Постать зникла. У ту саму мить двері широко розчинилися, і за ними з’явився збентежений пан Вінво, скарбій Гільдії.

— Вибачте, мій лорде, але я дійсно мусив прийти! — він кинув на стіл кілька кружалець. — Подивіться на них!

Дауні обережно підняв золоте колечко. Воно мало вигляд маленької монети, але...

— Ні вартості! — сказав Вінво. — Ні орла, ні решки, ні насічок! Усі вони — пусті кружальця!

Дауні розтулив рота, щоб сказати: «То вони нічого не варті?» Він зрозумів, що в глибині душі сподівається, що це так. Якби вони, ким би вони не були, сплачували непридатним металом, то контрактом тут би й не пахло. Але він розумів, що це не так. Найманці дуже рано навчилися розпізнавати справжні гроші.

— Пусті кружальця, — сказав він, — із чистого золота.

Вінво мовчки кивнув.

— Ну що ж, — сказав Дауні, — і таке зійде.

— Вони однозначно чарівні! — скрикнув Вінво. — А ми ніколи не приймаємо магічних грошей!

Дауні кілька разів підкинув монету над столом. При падінні вона видала приємний дзвін коштовного металу. Вона не була чарівною. Магічні гроші мали б реальний вигляд, оскільки вся їхня мета й зводилася до обману. Але цим кружальцям не було потреби імітувати щось таке чисто людське, як звичайна валюта. Це золото, сказали його пальці. Прийми його або облиш.

Дауні сидів і думав, поки Вінво стояв і журився.

— Ми приймемо його, — сказав він.

— Але...

— Дякую, пане Вінво. Це моє рішення, — сказав Дауні. Певний час він дивився кудись у простір, а тоді посміхнувся. — Пан Часначай ще на місці?

Пан Вінво відсахнувся.

— Я думав, що Рада погодилася звільнити його, — сухо відказав він. — Після цієї справи з...

— Пан Часначай дивиться на світ не так, як інші люди, — сказав Дауні, піднімаючи картинку зі свого столу й задумливо її розглядаючи.

— Ну так, справді, це, безумовно, так і є.

— Будь ласка, покличте його сюди.

Гільдія залучала найрізноманітніших людей, подумав Дауні. От тільки він збагнути не міг, як так вийшло, що до них прийшов Вінво. Важко було уявити, що він готовий всадити комусь ніж у серце — це ж заплямує кров’ю гаманець жертви! Тоді як пан Часначай...

Проблема полягала в тому, що Гільдія приймала хлопчиків, давала їм чудову освіту, між тим навчаючи їх, як вбивати, чисто й безпристрасно, за гроші й на благо суспільства або принаймні на благо тієї частини суспільства, що мала гроші, — а було ще якесь інше суспільство?

Але час від часу з’являвся хтось на кшталт пана Часначая, якого гроші лише відволікали. Пан Часначай мав воістину блискучий розум, однак він виблискував, як тріснуте дзеркало, усіма дивовижними гранями й кольорами веселки. І, зрештою, являв собою щось цілковито роздроблене.

Пан Часначай надміру насолоджувався своїм життям. Нерідко за рахунок життя інших людей.

Про себе Дауні встиг вирішити, що незабаром із паном Часначаєм трапиться якийсь нещасний випадок. Як і багато людей із доволі розмитим поняттям моралі, лорд Дауні мав стандарти, які пан Часначай повсякчас відкидав. Убивство на замовлення було дуже тонкою грою, зазвичай проти людей, які самі знали правила або принаймні могли дозволити собі послуги тих, хто їх знав. Чисте вбивство приносило неймовірне задоволення. Не передбачалося, щоб подібне задоволення наступало від кривавої різанини. Такі речі однозначно призводили до пліток.

З іншого боку, збочений розум пана Часначая ідеально пасував для цієї ситуації. Якщо ж йому не вдасться... навряд чи винним виявиться Дауні, правда ж?

На якийсь час він повернувся до канцелярської роботи. Неймовірно — обсяг паперів ріс, мов на дріжджах. Але рано чи пізно доводиться їх впорядковувати. Зрештою, вони ж не якісь там головорізи...

Пролунав стук у двері. Він відсунув папери на бік і відкинувся на спинку крісла.

— Увійдіть, пане Часначаю, — сказав він. Ніколи не зашкодить нагнати трохи трепетного страху на свого колегу.

Однак двері відчинив один зі слуг Гільдії, обережно несучи тацю з чаєм.

— А, Картере, — сказав лорд Дауні, не видаючи свого здивування. — Просто постав його на стіл.

— Так, пане, — сказав Картер. Він повернувся і кивнув. — Пробачте, пане. Я піду й негайно принесу ще одне горня, пане.

— Що?

— Для вашого відвідувача, пане.

— Якого відвідувача? О, якщо пан Часначай...

Він зупинився. Він обернувся.

На килимку перед каміном сидів юнак, граючись із собаками.

Пане Часначаю!

— Правильно вимовляти «Часу-не-чай», — сказав Часначай, із легким натяком на докір. — Але нічого, усі помиляються, пане.

— Як ти це зробив?

— Доволі легко, пане. Звісно, на останніх кількох футах злегка підсмажився.

На килимку виднілося кілька грудочок сажі. Дауні зрозумів, що чув звук їхнього падіння, але не надав цьому особливого значення. Ніхто не міг спуститися димоходом. Його верхівка була надійно захищена міцними ґратами.

— За старою бібліотекою є заблокований камін, — сказав Часначай, очевидно, прочитавши його думки. — Під решіткою димоходи з’єднуються. Коротка прогулянка, пане.

— Дійсно?..

— О, так, пане.

Дауні кивнув. Переважно всі старі будівлі були пронизані взаємопов’язаними димоходами — цей факт кожен найманець дізнавався на початку своєї кар’єри. А тоді, сказав він собі, забував його. Завжди корисно нагнати трохи трепетного страху на свого колегу. Він забув, що найманців навчали і цього.

— Схоже, собаки тебе вподобали, — зауважив він.

— Я добре ладнаю з тваринами, пане.

Обличчя Часначая було молоде, відкрите й привітне. Принаймні воно було постійно усміхненим. Приємне враження псував тільки той факт, що Часначай мав лише одне око. Інше постраждало внаслідок незбагненного нещасного випадку, тому його довелося замінити скляною кулькою. Результат збивав із пантелику. Але лорда Дауні набагато більше хвилювало інше око, яке можна було би назвати нормальним. Він ще ніколи не бачив такої маленької і гострої зіниці. Часначай ніби дивився на світ через вушко для голки.

Дауні виявив, що знову сидить за столом. Із Часначаєм так завжди. Ви почувалися набагато затишніше, якщо вас обох щось розділяло.

— Ладнаєш з тваринами, значить? — запитав він. — У мене є звіт, в якому написано, що ти прибив пса пана Джорджа до стелі.

— Не міг стерпіти, як він гавкає, коли я працював, пане.

— Можна було його просто приспати.

— А, — якусь мить Часначай став пригніченим, але тоді просвітлів. — Але я, безумовно, виконав контракт, пане. У цьому не може бути сумнівів, пане. Я перевірив дихання пана Джорджа дзеркалом, як і веліла інструкція. Це є в моєму звіті.

— Так, дійсно, — у той момент, очевидно, голова чоловіка лежала за кілька метрів від його тіла. Жахало те, що Часначая це абсолютно не бентежило.

— А... слуги?.. — поцікавився він.

— Не міг допустити, щоб вони увірвалися, пане.

Дауні кивнув, напівзагіпнотизований скляним поглядом і крихітною зіницею. Ні, він не міг допустити їхнього втручання. І найманець цілком може зіткнутися з серйозним професійним відпором, можливо, навіть від людей, яких навчали ті самі вчителі. Але старий дворецький і служниця, які мали нещастя опинитися в будинку не в той час...

Дауні довелося визнати, що правил, як таких, не існувало. Річ у тім, що протягом багатьох років Гільдія виробила певні етичні норми, і її члени переважно були дуже охайними у своїй роботі, навіть зачиняли за собою двері, та й узагалі прибирали перед тим, як піти. Заподіяння шкоди невинній людині вважалося гіршим, ніж порушення суспільних моральних цінностей, це було порушенням добрих манер. Це було навіть гіршим. Це був несмак. Але правил, як таких, не було...

— Усе ж було добре, пане? — запитав Часначай із очевидним занепокоєнням.

— Ну, гм... трохи не вистачило елегантності, — сказав Дауні.

— А. Дякую, пане. Я завжди радий, коли вказують на мої помилки. Наступного разу я це неодмінно врахую.

Дауні зробив глибокий вдих.

— Саме про це я б хотів поговорити, — сказав він і підняв картинку... як та штука його назвала?.. Товстун?

— Просто цікаво, — почав він, — як би ти звів зі світу цього... джентльмена?

Будь-яка інша людина, Дауні був упевнений, від такого б зайшлася сміхом. Вона б запитала: «Ви жартуєте, пане?» Часначай же просто нахилився вперед, із виразом цілеспрямованої цікавості.

— З труднощами, пане.

— Однозначно, — погодився Дауні.

— Мені знадобиться трохи часу, щоб підготувати план, пане, — продовжив Часначай.

— Звісно, і...

У двері постукали, і до них увійшов Картер із ще одним горнятком та блюдцем.

Він шанобливо кивнув лорду Дауні й непомітно вийшов.

— Добре, пане, — сказав Часначай.

— Прошу? — перепитав Дауні, на мить збентежившись.

— Я вже придумав план, пане, — терпляче сказав Часначай.

— Придумав?

— Так, пане.

— Так швидко?

— Так, пане.

— О боги!

— Ну, пане, ви ж знаєте, що нам часто пропонують до розгляду гіпотетичні проблеми?..

— О, так. Дуже корисне завдання... — Дауні зупинився, а тоді шоковано подивився на Часначая. — Маєш на увазі, що дійсно присвятив час роздумам про те, як віддати землі Батька Вепра? — слабким голосом пробурмотів він. — Насправді сидів і міркував, як це зробити? Справді присвятив цьому свій вільний час?

— О, так, пане. І Качку душевного пундика. І Піщаного чоловіка. І Смерть.

Дауні знову моргнув.

— Ти справді сідав і роздумував, як...

— Так, сер. Я накопичив доволі цікаві матеріали. У свій вільний час, звісно.

— Я маю бути в цьому цілковито впевнений, пане Часначаю. Ти... присвятив... свій час вивченню способів, які можуть убити Смерть?

— Лише як хобі, пане.

— Ну, так, хобі, звичайно. Я і сам колись збирав метеликів, — сказав Дауні, згадуючи задоволення, коли він вперше використав отруту й приколов метелика шпилькою,— але...

— Насправді, пане, основні методи точно такі самі, як і для звичайної людини. Можливості, географія, техніка... Просто потрібно працювати з відомими фактами про певного індивідуума. Звісно, у цьому випадку відомим є багато чого.

— І ти продумав увесь план? — запитав Дауні, майже зачарований.

— О, давно, пане.

— Коли, якщо не секрет?

— Гадаю, в одну із Вепроночей, коли лежав у ліжку, пане.

«О боги, — подумав Дауні, — а я зазвичай просто слухаю дзвоники».

— Оце так, — сказав він вголос.

— Деякі деталі, мабуть, доведеться перевірити, пане. Я хотів би отримати доступ до деяких книг у Темній бібліотеці. Але, так, гадаю, основне вже зроблено.

— І все ж... ця особа... багато хто вірить, що він певним чином... безсмертний.

— Кожен має свої слабкі місця, пане.

— Навіть Смерть?

— О, так. Однозначно. Навіть декілька.

Дауні знову застукав пальцями по столу. Хлопець просто не міг мати справжнього плану, сказав він собі. У нього щось точно в голові перекрутилося — перекрутилося? Та в нього мозок, як спіраль! Однак Товстун не був однією зі звичних мішеней в черговому особняку. Очевидно, що люди намагалися вхопити його й раніше.

Від цього його охопило певне задоволення. Часначай провалиться і, можливо, навіть фатально, якщо його план достатньо дурний. Може, Гільдія тоді втратить золото, а може, і ні.

— Чудово, — сказав він. — Мабуть, деталі твого плану мені знати необов’язково.

— Ну це й на краще, пане.

— Що ти маєш на увазі?

— Бо я й не збирався розповідати вам деталі плану, пане. Ви б його не схвалили.

— Я вражений, що ти настільки впевнений, що це має спрацювати, Часначаю.

— Я просто думаю про речі логічно, — відповів хлопець із певним докором.

— Логічно? — перепитав Дауні.

— Гадаю, я просто бачу речі не так, як інші люди, — сказав Часначай.


Цей день видався для Сюзен тихим, хоча дорогою до парку Гавейн наступив на тріщину у тротуарі. Навмисно.

Методика виховання попередньої гувернантки зводилася до того, що в дітей потрібно вселити страх. Тому вона вигадала ведмедів, які піджидали на вулиці, щоб з’їсти вас, якщо наступити на тріщину.

Сюзен заховала кочергу під своє вишукане пальто. Одного сильного удару, як правило, вистачало. Ведмеді були захоплені зненацька, бо не очікували, що їх хтось побачить.

— Гавейне? — покликала вона, позираючи на нервового ведмедя, який раптово побачив її і тепер намагався відійти, набувши безтурботного вигляду.

— Так?

— Ти наступив на цю тріщину, щоб мені довелося відгамселити якусь бідну істоту, яка винна лише в тому, що хотіла розірвати тебе на маленькі шматочки?

— Я просто стрибав...

— Досить. Нормальні діти так не стрибають, якщо вони не під наркотиками, звісно.

Він широко посміхнувся їй.

— Ще раз піймаю на такому, зав’яжу ручки тобі за головою, — спокійно попередила Сюзен.

Він кивнув і побіг зіштовхувати Твайлу з гойдалки.

Сюзен задоволено зітхнула. Це було її особистим відкриттям. Абсурдні погрози їх не сильно лякали, але діти слухалися. Особливо, якщо використовувати мальовничі деталі.

Методом виховання колишньої гувернантки були різноманітні монстри та чудовиська. Завжди існувало щось, готове з’їсти або потягти поганих хлопчиків і дівчаток світ за очі, якщо вони заїкалися чи непокірно продовжували писати лівою рукою. На маленьку дівчинку, що смоктала великий палець, завжди чекав Людина-руки-ножиці, а в підвалі повсякчас ховалося чудовисько. Із отаких цеглинок і складалося їхнє невинне дитинство.

Намагання Сюзен переконати дітей у відсутності чудовиськ тільки загострили проблему.

Твайла почала мочити ліжко. Це, мабуть, було несвідомою формою захисту від страшної пазуристої істоти, яка, згідно з її переконанням, жила під ним.

Сюзен дізналася про це в першу ніч, коли дитина прокинулася в сльозах через чудовисько в шафі.

Вона зітхнула й пішла подивитися. Дівчина була настільки розлючена, що витягла його, вдарила по голові іграшковою кочергою, вивихнула плече, щоб справити сильніше враження, і виштовхнула через чорний хід.

Діти відмовилися облишити свою віру в чудовиськ, тому що, чесно кажучи, чудово знали, що ті таки існували.

Але Сюзен виявила, що вони так само щиро можуть повірити в кочергу.

Зараз вона сиділа на лавці й читала книгу. Кожного дня Сюзен водила дітей кудись, де вони могли б побавитися з однолітками. Якщо вони зможуть порозумітися на дитячому майданчику, думала вона, у дорослому житті на них не чекатимуть ніякі страхи. Крім того, так приємно слухати дзвінкі голоси маленьких дітей під час гри! Особливо за умови, що ви сіли достатньо далеко, щоб не чути, що вони там насправді говорять.

Пізніше було навчання. Стало набагато легше, коли вона викинула геть книжки про гумові кульки й песика з кличкою Плямка. Гавейна дівчина захопила історіями про військові походи генерала Тактикуса, які були набагато кровожерливішими. Однак важливішим аспектом було те, що вони вважалися занадто складними для дітей. Завдяки цьому його словниковий запас щотижня подвоювався, і він міг вже використовувати в повсякденній розмові слова на кшталт «випатрати». Зрештою, який сенс навчати дітей бути дітьми? Їм це від природи пречудово вдавалося.

З невимовним жахом Сюзен виявила в собі природну здатність ладнати з дітьми. Вона почала роздумувати, чи не було це її спадковою рисою. Якщо це так, судячи з того, як її волосся саме швидесенько зав’язувалося в акуратну ґульку, їй було призначено виконувати цю роботу до кінця життя.

То була вина її батьків. Звісно, вони не хотіли, щоб це сталося. Принаймні вона щиро на це сподівалася.

Вони хотіли захистити її, утримати від світів за межами цього, від того, що люди вважали окультним... від її дідуся, коротко кажучи. Вона відчувала, що це якимось чином перекрутило її «я».

Звичайно, потрібно визнати, що в цьому й полягає завдання батьків. Світ був сповнений стількох гострих кутів, що в нього неможливо було вписатися, не огинаючи їх. Батьки ж поставилися до цього розсудливо, були добрими до Сюзен, дали їй хорошу домівку й навіть освіту.

Це була хороша освіта. Але лише пізніше вона зрозуміла, що це була, так би мовити, освіта в освіті. Це означало, що коли комусь треба було вирахувати об’єм конуса, то він міг з упевненістю покликати Сюзен Стогелітську. Хто забув деталі походів генерала Тактикуса чи не вмів добути квадратний корінь із 27,4, міг сподіватися на її допомогу. Якщо ви потребували когось, здатного розповісти про предмети домашнього вжитку та речі, що продаються в крамницях, п’ятьма мовами, то Сюзен була перша в списку. Освіта була легкою.

Однак дійсно навчитися деяких речей було складніше.

Отримання освіти чимось нагадувало якусь інфекційну хворобу. Це робило вас непридатним для багатьох видів робіт, до того ж ви повсякчас прагнули передати комусь здобуті знання.

Отож вона стала гувернанткою. Це була одна з небагатьох робіт, доступних освіченій дівчині. І Сюзен старанно взялася до своїх обов’язків. Вона пообіцяла собі, що якщо коли-небудь піймає себе на танцях на даху із сажотрусом, то заб’є себе до смерті своєю ж парасолькою.

Після чаю вона зазвичай читала їм історії. Діти обожнювали її розповіді. Книжковий варіант був доволі нудним, але версії Сюзен збуджували інтерес. Читаючи, вона перекладала й вносила свої доповнення.

...Тоді Джек зрубав бобове стебло, додавши вбивство та екологічний вандалізм до крадіжки, розпусти та незаконного вторгнення на приватну територію, про які вже згадувалося, але уникнув покарання і жив довго й щасливо, не відчуваючи мук совісті через те, що зробив. Що доводить те, що якщо ви герой — вам пробачать майже все, бо ніхто не ставитиме незручних запитань. А тепер, — вона закрила книжку, — пора спати.

Попередня гувернантка навчила їх молитві-сподіванню, що якийсь бог забере їхню душу, якщо вони помруть уві сні.

Наскільки могла судити Сюзен, під цим малося на увазі щось дуже хороше.

Одного дня, пообіцяла собі Сюзен, вона відшукає цю жінку...

— Сюзен, — покликала Твайла десь з-під ковдри.

— Так?

— Знаєш, минулого тижня ми писали листи Батьку Вепру?

— І...?

— Тільки... Рейчел із парку сказала, що його не існує, а подарунки насправді приносять наші батьки. І всі інші погодилися, що вона має рацію.

Сусіднє ліжко зашурхотіло. Брат Твайли перевернувся і потайки прислухався.

«Ой лишенько», — подумала Сюзен. Вона сподівалася, що зможе уникнути цього питання. Схоже, що все буде, як в історії з Качкою душевного пундика.

— Хіба це важливо, якщо ви однаково отримуєте подарунки? — запитала вона, звертаючись безпосередньо до жадібності.

— Та.

Ну й біда з вами! Сюзен сіла на ліжко, роздумуючи, як би їй викрутитися. Вона торкнулася долоні Твайли, що виднілася з-під ковдри.

— Тоді поглянемо на це таким чином, — сказала вона й подумки глибоко вдихнула. — Інколи люди бувають дурні й абсурдні... вони наділені концентрацією уваги, як у курчати під час бурі, й знанням місцевості одноногого таргана... і коли люди по-дурному довірливі, пристрасно віддані історіям із дитинства й при тому так само добре розуміються на реаліях фізичного всесвіту, як устриця на альпінізмі... так, Твайло: Батько Вепр існує.

З-під ковдри не пролунало ні звуку, однак вона відчула, що тон голосу спрацював. Слова не мали ніякого значення. У цьому, як би висловився її дідусь, уся суть людства.

— Добраніч.

— На добраніч, — відповіла Сюзен.


Це навіть не був шинок. Це було просто приміщення, де люди пили, чекаючи на інших людей, з якими вели бізнес, — зазвичай пов’язаний із передачею власності однієї людини в руки іншої, але зрештою, хіба не в цьому суть усього бізнесу?

П’ятеро бізнесменів сиділи навколо столу, осяяного свічкою в крихітному блюдці. Також на столі стояла почата пляшка. Вони були передбачливими, тож помістили її подалі від полум’я.

— Вже шоста минула, — зауважив один із них, кремезний чоловік з дредами й бородою, в якій можна було сховати кількох козлів. — Годинник пробив чортзна-коли. Він не прийде. Ходімо геть.

Всядься, заспокійся. Найманці завжди запізнюються. Це в їхньому стилі.

— Розумові відхилення?

— Ексцентричність.

— У чому різниця?

— У кількості грошей.

Трійця, що дотепер мовчала, переглянулася.

— Тобто? Ти ж не згадував, що він найманець, — обурився Сітка. — Він не казав, що хлопець — найманець, правда, Банджо?

Пролунав звук, схожий на грім удалині. Це відкашлявся Банджо Білоліл.

— Стопудово, — мовив голос із дальніх вершин. — Ти такого не казав.

Інші чекали, поки гуркіт не стих. Навіть голос Банджо був громіздким.

— Він... — перший мовець розмахував руками, немов намагаючись показати, що той був корзиною з їжею, кількома складаними стільцями, скатертиною, різноманітним кухонним приладдям і колонією мурашок, що вибралися з дому, щоб поживитися, — божевільний. А ще в нього смішне око.

— Звичайнісіньке скло, — відказав інший, відомий як Котяче Око, і, махнувши офіціанту, замовив чотири пива та склянку молока. — І він платить по десять тисяч доларів кожному. Тому мене не обходить, з чого зроблене його око.

— Я чув, що воно зроблене з того самого матеріалу, з якого ворожки виготовляють свої чарівні кулі. І в цьому немає нічого нормального. І він на вас цим дивиться, — зауважив перший, відомий як Персик, хоча ніхто так і не дізнався чому.[5]

Котяче Око зітхнув. Звісно, пан Часначай був трохи дивним, без усяких сумнівів. Але трохи дивними були всі найманці. А цей ще й добре платив. Багато найманих убивць використовувало інформаторів і зломщиків. Технічно, це було проти правил, але тепер мало хто дотримувався високих стандартів, що поробиш? Зазвичай вони платили пізно й скупо, ніби роблячи вам послугу. Але Часначай був не таким.

Правда, після кількох хвилин розмови з ним у вас починали сльозитися очі й виникало прагнення вичистити шкіру не лише ззовні, а й зсередини, але ніхто ж не ідеальний? Персик нахилився вперед.

— Знаєте що? — сказав він. — Гадаю, він вже може бути тут. Замаскований! І сміється з нас! Ну, якщо він тут сміється з нас... — Персик хруснув кістяками пальців.

Середній[6] Дейв Білоліл, останній із п’ятірки, озирнувся. У низькій темній кімнаті дійсно виднілося кілька поодиноких постатей. Більшість із них була в плащах із великими каптурами. Вони сиділи на самоті, у кутах, приховані своїмвбранням. Жоден із них не мав особливо доброзичливого вигляду.

— Не будь дурним, Персику, — пробурмотів Котяче Око.

— Але це типово для них, — наполягав Персик. — Вони майстри маскування!

— Ото з таким оком?

— У того хлопця біля вогню на оці пов’язка, — зауважив Середній Дейв. Зазвичай він говорив мало, зате багато помічав.

Інші повернулися і витріщилися в потрібному напрямку.

— Він чекатиме, поки ми втратимо пильність, а тоді зненацька як вистрибне! — сказав Персик.

— Вони не вбивають, якщо їм не платять, — заперечив Котяче Око, однак уже з ноткою сумніву.

Ватага витріщалася на чоловіка в каптурі. Той витріщався на них.

Якби їх попросили описати, чим вони заробляють на життя, п’ятеро чоловіків навколо столу сказали б щось на кшталт «То тим, то сим» або «Найкращим, на що здатен», а у випадку Банджо просто «Шо?». Вони були, за мірками байдужого до деталей суспільства, злочинцями, хоча себе такими не вважали й навіть не змогли б вимовити по буквах такі слова, як «нечестивий». Зазвичай вони переміщували різноманітні речі. Інколи речі перебували, скажімо, не з того боку сталевих дверей або в неправильному будинку. Часом речами були люди, надто неважливі для того, щоб турбувати Гільдію найманців, але, однак, заважали там, де вони помилково опинилися, і набагато краще б почувалися, наприклад, десь на дні морському.[7] Жоден із п’ятірки не належав до будь-якої формальної гільдії і зазвичай знаходив своїх клієнтів серед тих людей, які з власних темних причин не хотіли вдаватися до послуг Гільдії, часом тому, що й самі були її членами. У них була купа роботи. Завжди існувало щось, що потрібно було перенести з точки А в точку В або, звісно, на дно точки С.

— Це може статися в будь-яку мить, — сказав Персик, коли офіціант приніс їм пиво.

Банджо прокашлявся. Це було ознакою того, що в його голові з’явилася якась думка.

— От шо я не розумію... — почав він.

— Так? — відгукнувся його брат.

— От шо я не розумію, відколи тут з’явилися офіціанти?

— Добрий вечір, — привітався Часначай, опускаючи тацю.

Вони мовчки на нього дивилися.

Він доброзичливо усміхнувся.

Величезна рука Персика ляснула по столу.

— Шо підкрадаєшся, малий... — почав він.

Люди, зайняті в подібній сфері діяльності, розвивають у собі певну передбачливість. Середній Дейв і Котяче Око, що сиділи обабіч Персика, незворушно відхилилися.

— Привіт! — сказав Часначай. Щось блиснуло, і в столі між великим і вказівним пальцями Персика затремтів ніж.

Він нажахано поглянув на нього.

— Моє ім’я — Часначай, — сказав Часначай. — А твоє?

— Ем... Персик, — пробурмотів Персик, усе ще дивлячись на вібруючий ніж.

— Досить цікаве ім’я, — сказав Часначай. — Чому тебе звати Персик, Персику?

Середній Дейв кашлянув. Персик підняв погляд на обличчя Часначая. Скляне око нагадувало сіру кульку, що слабко світилася. Інше око — маленьку цятку в морі білосніжної барви. Єдині контакти Персика з інтелектом відбувалися лише тоді, коли особу, наділену ним, потрібно було побити й пограбувати, але цього разу раптове відчуття самозбереження приклеїло його до стільця.

— Тому що я не голюся, — відповів він.

— Персик не любить леза, пане, — пояснив Котяче око.

— А в тебе багато друзів, Персику? — поцікавився Часначай.

— Та є кілька...

Раптовим рухом, від якого здригнулися усі присутні, Часначай крутнувся, схопив стілець, підсунув до столу й всівся на нього. Троє чоловіків уже встигли схопитися за мечі.

— А в мене небагато, — сказав він вибачливим тоном. — Схоже, не вмію заводити друзів. З іншого боку... Ворогів я також не маю. Жодного. Хіба не чудово?


У голові Часначая — тріскучій, дзизкучій, сповненій феєрверків — роїлися думки. Він думав про безсмертя.

Він міг би бути цілком і повністю божевільним, але він не був дурнем. У Гільдії найманців було кілька картин і бюстів знаменитих членів, які колись... ні, звісно, усе було не так. Там були картини і бюсти знаменитих клієнтів членів, з помітно скромною мідною табличкою, прикрученою десь поруч, із скромним коментарем на кшталт: «Покинув цю долину сліз на 3 хрюпня, Року бічної п’явки, за допомогою поч. К. В. Добсона (дім Гадюки)». Багато старовинних навчальних закладів мали меморіальні зали, де вшановувалися особи, які поклали своє життя за монарха та країну. Гільдія була дуже схожою на них; відмінністю було лиш те, чиє саме життя було покладено.

Кожен член Гільдії хотів коли-небудь там опинитися, оскільки це означало безсмертя. І чим поважніший ваш клієнт, тим стриманішою та коротшою була маленька бронзова дощечка з вашим іменем.

Насправді, якщо ви були дуже-дуже відомими, ніякої таблички з іменем і не треба було...

Чоловіки за столом спостерігали за Часначаєм. Було важко зрозуміти, що думав Банджо і чи вмів він узагалі думати, але інші четверо міркували приблизно так: «Самовпевнене щеня, як і всі найманці. Гадає, що все знає. Та я би його однією рукою, без проблем. Але... ходять різні чутки. А від цих очей у мене мурашки по шкірі».

— Так яка робота?

— Ми не виконуємо роботу, — пояснив Часначай. — Ми надаємо послуги. І ці послуги принесуть кожному з вас по десять тисяч доларів.

— Це набагато більше, ніж ставка Гільдії злодіїв, — сказав Середній Дейв.

— Ніколи не любив Гільдію злодіїв, — сказав Часначай, не повертаючи голови.

— Чому?

— Вони ставлять занадто багато запитань.

— Ми не ставимо запитань, — швидко відказав Сітка.

— То ми одне одному ідеально підходимо, — зрадів Часначай. — Випийте ще, поки ми чекаємо на інших членів нашої маленької трупи.

Сітка побачив, що губи Середнього Дейва вже почали формувати слово «Хто...». Він подумав, що подібні слова в такій ситуації до добра не доведуть, тому копнув того під столом.

Двері злегка привідчинилися. Крізь них проникла якась постать, але лише трішки. Вона юркнула в щілину й просувалася вздовж стіни в манері, розрахованій на те, щоб не привертати уваги. Розрахованій кимось, хто й рахувати нормально не вміє. Вона поглянула на них поверх високо піднятого комірця.

— Та це ж чарівник! — зауважив Персик.

Постать поспішила й притягнула крісло до столу.

— Ні, неправда! — прошипіла вона. — Я інкогніто!

— Гаразд, пане Гніто, — сказав Середній Дейв. — Ти — просто хтось у гостроверхому капелюсі. Це мій брат Банджо, це Персик, це Сіт...

Чарівник у розпачі зиркнув на Часначая.

— Я не хотів сюди приходити!

— Пан Сідней насправді чарівник, — повідомив Часначай. — У будь-якому разі, студент. Але в його житті зараз чорна смуга, звідси й прагнення приєднатися до нас у цій ризикованій затії.

— Наскільки чорна смуга? — уточнив Середній Дейв.

Чарівник з усіх сил старався не дивитися нікому в очі.

— Я неправильно оцінив ситуацію, роблячи ставку, — сказав він.

— Програвся, еге ж?

— Але я розрахувався вчасно, — наголосив Сідней.

— Звичайно, однак троль Хризопраз не дуже-то й любить, коли його гроші наступного дня перетворюються на свинець, — весело зауважив Часначай. — Тому наш друг негайно потребує готівки й зміни клімату на такий, де руки-ноги залишаться цілі.

— Але ніхто не казав, що наша справа буде пов’язана з чарами, — сказав Персик.

— Наша ціль... мабуть, слід думати про неї як про щось на кшталт вежі чарівника, джентльмени, — сказав Часначай.

— Це ж несправжня вежа чарівника? — поцікавився Середній Дейв. — Вони мають дуже дивне почуття гумору, коли йдеться про міни-пастки.

— Ні.

— Охорона наявна?

— Гадаю, так. За легендою. Але нечисленна.

Середній Дейв звузив очі.

— А в цій... вежі... є щось цінне?

— О, звісно.

— Чому ж тоді так мало охорони?

— Ця... особа, яка володіє майном, ймовірно, не усвідомлює вартості того, що... вона має.

— Замки? — поцікавився Середній Дейв.

— По дорозі захопимо зломщика.

— Кого?

— Пана Брауна.

Вони кивнули. Пан Браун був відомий кожному — принаймні кожному в «бізнесі», а всі, залучені в «бізнес», знали, у чому саме полягає цей «бізнес», а якщо ви не знали цього насправді, то не були бізнесменом. Його присутність під час справи надавала певної поважності. Він був акуратний літній чоловік, який носив із собою велику шкіряну сумку, більшість інструментів у якій були винайдені ним власноруч.

Як би спритно ви не потрапили на потрібне місце, подолали маленьку армію чи знайшли секретну скарбницю, рано чи пізно ви кликали пана Брауна, який з’являвся в невеличких акуратних черевичках та зі своєю шкіряною сумкою, повного маленьких пружинистих штучок і пляшечок з дивними алхімічними речовинами. Десять хвилин він нічого не робив, лише дивився на замок, а тоді підбирав шматок зігнутого металу із кільця з декількох сотень майже однакових шматочків і приблизно за годину покидав приміщення з добрячими десятьма відсотками виручки.

Звісно, користуватися послугами пана Брауна було необов’язково. Можливо, комусь більше подобається перспектива провести решту свого життя, споглядаючи зачинені двері.

— Гаразд. Де це місце? — поцікавився Персик.

Часначай повернувся і посміхнувся йому.

— Якщо гроші плачу я, чому тоді не ставлю ніяких запитань?

Вдруге Персик навіть не намагався витримати його скляний погляд.

— Просто хочу як слід підготуватися, от і все, — пробурмотів він.

— Правильна розвідка — запорука успішної операції, — погодився Часначай. Він повернувся, подивився на здоровила на ім’я Банджо й додав: — Що це таке?

— Це Банджо, — відповів Середній Дейв, скручуючи собі сигарету.

— А фокуси воно показує?

На якусь мить час зупинився. Інші чоловіки подивилися на Середнього Дейва. Професійному нижньому класу Анк-Морпорка він був відомий як вдумливий, терплячий чоловік і вважався навіть кимось на кшталт інтелігента, оскільки деякі з його татуювань були написані правильно. На нього можна було покластися у важку хвилину, і він, що найголовніше, був чесним, тому що справжні злочинці повинні бути чесними. Єдиним його недоліком була тенденція смертельно карати тих, хто патякав щось погане про його брата.

Якщо в нього і були якісь чесноти, то до них належало вміння правильно вибирати час. Пальці Середнього Дейва загорнули тютюн у папір і підняли папіросу до губ.

— Ні, — відповів він.

Сітка спробував розрядити ситуацію.

— Генієм його не назвеш, але він завжди корисний. Він може підняти по дві людини кожною рукою. За шию.

— Та-а-а, — відізвався Банджо.

— Він нагадує вулкан, — зауважив Часначай.

Дійсно? — поцікавився Середній Дейв Білоліл. Сітка поспішно простягнув руку й посадив його назад на місце.

Часначай повернувся і посміхнувся йому.

— Я щиро сподіваюся, що ми станемо друзями, пане Середній Дейв, — сказав він. — Буде шкода, якщо мені доведеться перебувати не серед друзів, — він ще раз осяйно всміхнувся й повернувся до решти за столом. — То як, домовилися, панове?

Вони кивнули. Трохи неохоче, зважаючи на загальну думку, що Часначаю набагато краще було б у кімнатці з м’якими стінами, але десять тисяч доларів — це десять тисяч доларів, можливо, навіть більше.

— Чудово, — сказав Часначай і оглянув Банджо згори донизу. — Тоді, гадаю, ми можемо починати.

І він зі всієї сили зацідив Банджо в зуби.


Смерть не зобов’язаний особисто з’являтися під час припинення кожного життя. У цьому немає необхідності. Уряди керують людьми, але прем’єр-міністри та президенти особисто не з’являються в їхніх будинках, щоб розповісти, як краще жити, оскільки для них самих це становитиме смертельну небезпеку. Тому вони створили законодавство.

Однак час від часу Смерть перевіряв, чи усе функціонує належним чином або, точніше кажучи, належним чином перестає функціонувати в менш значущих галузях його юрисдикції.

Тепер він ішов крізь темні моря.

Його ноги здійняли хмаринку мулу, потрапивши в западину на дні. Навколо нього пливла його мантія.

Навкруги панувала тиша, тиск і повна, цілковита темрява. Але внизу було і життя, навіть на такій глибині під хвилями. Тут жили гігантські кальмари й омари зі зубами на повіках. Водилися павукоподібні істоти зі шлунками на ногах і риби, які виробляли власне світло. Це був тихий чорний світ жахіть, але життя живе скрізь, де може. А там, де не може... трішки терпіння, і все зміниться.

Смерть прямував до невеличкого підвищення в дні, прорізаному заглибинами. Вода навколо нього вже потеплішала й сповнилася істотами, на вигляд зібраними докупи з непотрібних частинок інших створінь.

Невидима, але відчутна, із тріщини струмувала величезна колона гарячої води. Десь нижче було каміння, майже розжарене до білого внаслідок дії магічного поля Дискосвіту.

Навколо неї розташовувалися шпилі мінералів. І в цій крихітній оазі розвинулися особливі життєві форми. Вони не потребували повітря чи світла. Їм навіть не була потрібна їжа — у тому плані, як більшість істот розуміє цей термін.

Вони просто росли довкола колони стрімкої води, подібні на суміш черв’яка та квітки.

Смерть устав на коліна й придивився — ця життєва форма була особливо крихітною. З якоїсь причини, навіть у цьому світі, в якому не існувало ні очей, ні світла, вона була сліпучо червоною. Марнотратство життя ніколи не переставало його дивувати.

Він засунув руку в глибини мантії й витягнув маленький рулон з чорної тканини, подібний на набір ювелірних інструментів. Із надзвичайною обережністю він дістав із однієї кишеньки косу завдовжки приблизно з дюйм і вичікувально затиснув її між великим і вказівним пальцями.

Десь нагорі випадковою течією відкололо уламок скелі, і він полетів униз, підстрибуючи й здіймаючи маленькі хмарки мулу.

Він упав прямісінько біля живої квітки, а тоді покотився, зносячи її зі скелі.

Коли цвітіння згасло, Смерть махнув крихітною косою...

Часто трапляються згадки про всевидяче око різноманітних надприродних істот. Кажуть, що вони здатні бачити падіння кожного горобця.

Можливо, це і правда. Але лише один із них завжди присутній, коли ті вдаряються об землю.

Душа трубчастого черв’яка була дуже маленькою і невигадливою. Гріховні діла не мали до нього ніякого стосунку. Він ніколи не жадав дружини сусіднього поліпа. Ні разу не грав в азартні ігри і не вживав міцний алкоголь. І навіть не задавався такими питаннями, як «Чому я тут?», бо взагалі не мав поняття, що таке «тут» і хто такий «я».

Однак хірургічно точне лезо коси щось-таки звільнило, і тепер це щось зникло в бурхливих водах.

Смерть обережно повернув інструмент на місце й підвівся. Усе було добре, усе функціонувало задовільно і...

...насправді так не було.

Так само, як найкращі інженери чують крихітну зміну, яка сповіщає про те, що підшипник вийде з ладу задовго до того, як найбільш суттєві інструменти виявлять якусь похибку, Смерть вловив дисонанс у симфонії світу. Це була одна фальшива нота серед мільярдів, однак украй помітна, мов крихітний камінчик у дуже великому черевику.

Смерть махнув пальцем у воді, і за мить перед ним з’явилися блакитнуваті обриси дверей. Він ступив у них і зник.

Квіткові черв’яки не помітили, як він пішов. Вони не помітили навіть, що він приходив. Вони ніколи нічого не помічали.


Померзлими туманними вулицями котився візок; у ньому, скулившись від холоду, сидів візник, що майже зник у своєму товстому коричневому пальті.

Раптово з клубів туману вистрибнула постать і миттю всілася поруч із ним.

— Привіт! — сказала вона. — Мене звати Часначай. А тебе?

— Е-е-е, злазь. Мені не дозволено...

Возій зупинився. Дивовижно, як Часначаю вдалося проштрикнути ножем чотири шари цупкого одягу й зупинитися, ледь дряпнувши шкіру.

— Пробач? — перепитав Часначай, осяйно посміхаючись.

— Е-е... у мене немає нічого цінного, розумієш, нічого такого, лише кілька мішків...

— Ех, любий, — обличчя Часначая вмить стало трохи стурбованим. — Ну, це ми повинні перевірити, чи не так? Як тебе звати, шановний?

— Ерні. Ер... Ер ні, — відповів Ер ні. — Так. Ерні. Ер...

Часначай злегка повернув голову.

— Ходімо, панове. Це мій друг Ерні. Сьогодні він буде нашим водієм.

Ерні побачив, як з туману вигулькнула півдюжина постатей і залізла в його візок. Він вирішив не обертатися. Поколювання в районі нирок підказувало, що це не принесе йому успіхів у кар’єрі. Але він встиг побачити, що одна з фігур, величезна незграбна гора, тримала довгий рулон, перекинутий через плече. Рулон ворушився й видавав приглушене мугикання.

— Годі тремтіти, Ерні. Нам просто потрібен хтось, хто міг би нас підвезти, — сказав Часначай, коли візок покотився бруківкою.

— Куди, пане?

— Спершу до площі Сатор, зупинися біля другого фонтану.

Ніж зник, і Ерні нарешті покинув спроби навчитися дихати вухами.

— Е...

— Що таке? Ти такий напружений, Ерні. У таких випадках дуже корисний масаж шиї.

— Я, взагалі-то, не маю права перевозити пасажирів. Чарлі мені таке влаштує...

— Ой, про це не турбуйся, — сказав Часначай, плескаючи його по спині. — Ми ж усі тут друзі!

— Навіщо нам зі собою дівчина? — поцікавився голос позаду.

— Не можна бити дівчаток, — промовив глибокий голос. — Наша мама казала, шо дівчаток не можна бити. Тільки погані хлопці це роблять, казала вона...

— Тихо будь, Банджо.

— Наша мама казала...

— Т-с-с! Ерні не цікаво слухати про наші проблеми, — сказав Часначай, не відводячи очей від візника.

— Я? Та я глухий як пень, — пробурмотів Ерні, який, коли треба, ловив усе на льоту. — Та й бачу від сили на пару метрів. До того ж не запам’ятовую тих, кого зустрів кілька секунд тому. Погана пам’ять? Ха-ха! Поговоріть мені тут про погану пам’ять. Буває, сиджу собі на візку, розмовляю з кимось, хах, так, як зараз із тобою, а потім, коли вони йдуть, думаєш, я про них хоч щось пригадаю? Ні те, скільки їх було, чи що вони несли, чи щось про якусь дівчину — нічогісінько! — його голос перейшов у високий хрип. — Ха! Часом навіть ім’я своє згадати не можу.

— Ти ж Ерні, правда? — сказав Часначай, подарувавши йому щасливу посмішку. — Ого, а ми вже на місці. Ой леле. Схоже, тут щось відбувається.

Звідкись спереду почулися звуки бійки, і повз них пробігло кілька тролів у масках, слідом за ними — троє вартових. Жоден із них не звернув уваги на візок.

— Я чув, що банда Яшмових збиралася сьогодні обчистити скарбницю Паклі, — сказав голос позаду Ерні.

— Схоже, пан Браун до нас не приєднається, — зауважив інший голос. Хтось хихикнув.

— О, зовсім у цьому не впевнений, пане Білоліл, зовсім у цьому не впевнений, — почувся третій голос, звідкись з боку фонтану. — Чи не могли би ви взяти мою сумку, щоб я заліз на візок? Обережніше, вона важка.

Голос був тихеньким і доглянутим. Власник такого голосу тримав свої гроші в портмоне й ретельно підраховував решту. Ерні це все обміркував, а тоді зі всіх сил спробував забути.

— Далі, Ерні, — наказав Часначай. — Навколо Академії.

Коли візок знову рушив, тихенький доглянутий голос сказав:

— Хапаєте гроші й швиденько вшиваєтеся? Я маю рацію?

У відповідь пролунало злагоджене бурмотіння.

— Навчився цього, ще коли в мами на колінцях сидів.

— Та вам узагалі мамині колінця чимало принесли, пане Білоліл.

— Не смій говорити таке про нашу маму! — голос пролунав, неначе землетрус.

— Це ж пан Браун, Банджо. Не гарячкуй.

— Але йому не можна говорити про нашу маму!

— Гаразд! Добре! Гей, Банджо... У мене десь тут була цукерочка... А, ось і вона. І твоя мама знала, як треба. Тихо зайти, не поспішати, узяти те, за чим прийшли, і розумно вшиватися. Не крутитися довкола, підраховуючи здобич і розводячись, які ви хоробрі хлопці, правда?

— Схоже, ви в цьому кумекаєте, пане Браун.

Візок, постукуючи, наближався до іншого боку площі.

— Лише невелика винагорода за витрати, пане Котяче Око. Можна сказати, невеликий подарунок на Вепроніч. Брати все добро й бігти — нерозумно. Краще взяти трохи й спокійно піти геть. І пристойно одягатися. Це мій девіз. Одягніться пристойно й спокійно вшивайтеся. Ніколи не біжіть. Ніколи не біжіть. Вартові завжди переслідують тих, хто біжить. Вони подібні на тер’єрів на полюванні. Ні, ви повільно виходите, заходите за ріг, чекаєте там, поки не почнеться заворушення, а тоді обертаєтеся і йдете назад. До такого вони не готові. Вони ще й відскочать набік, уступаючи вам дорогу. — «Добрий вечір, офіцери», — кажете ви, а тоді йдете додому пити чайок.

— Ого! І виходиш з води сухим. Якщо маєш міцні нерви.

— О, ні, пане Персику. Так тобі не доведеться виходити з води сухим. Передусім ти в неї навіть не зайдеш.

«Це нагадувало дуже хорошу школу, — подумав Ерні (і негайно постарався забути). — Або тренажерний зал в якихось закапелках, куди щойно завітав чинний чемпіон.»

— Що з твоїм ротом, Банджо?

— Він втратив зуб, пане Браун, — сказав інший голос, хихикнувши.

— Жагубив жуб, пане Браун, — прогримів Банджо.

— Слідкуй за дорогою, Ерні, — нагадав Часначай ззаду. — Ми ж не хочемо нещасного випадку, правда?..

Дорога була безлюдною, хоча позаду них усе ще шуміло місто, та й неподалік виднілася велетенська Академія. Тут було ще кілька вулиць, але в будівлях ніхто не мешкав. І щось сталося зі звуком. Решта Анк-Морпорка, здавалося, кудись віддалилася, звуки долинали, немов через товсту стіну. Вони в’їжджали в той нехтуваний закут Анк-Морпорка, який довгий час вважався сміттєзвалищем Академії, відомий як Рухомість.

— Кляті чарівники, — на автоматі пробурмотів Ерні.

— Прошу? — перепитав Часначай.

— Мій прапрадід розповідав, що колись мешкав тут. Низький рівень чарів, чорт забирай! Ха, може, чарівникам це й не заважало, вони ж мали цілу купу заклинань для захисту! Дрібка чарів тут, трішки чарів там... Само собою зрозуміло, що залишки кудись треба подіти...

— Раніше тут були попереджувальні знаки, — зауважив охайний голос ззаду.

— Ну так, але на попереджувальних знаках в Анк-Морпорку також часто написано «Чудові дрова», — відказав хтось інший.

— Я маю на увазі, вони ж постійно викопують старі заклинання: одні вибухають, інші змушують тебе крутитися, ще одні — вирощують моркву; тоді вони взаємодіють одне з одним, і хто знає, до чого це призведе? — сказав Ерні. — Прапрадід розповідав, що часом вони прокидаються вранці, а підвал — на місці горища. І це було не найгірше, — похмуро додав він.

— О так, я чув, що в найгірших випадках можна йти вулицею й зустрітися з самим собою, — додав хтось. — Чув також, що часом ранок не можна було відрізнити від вечора.

— Пес постійно тягнув додому різний непотріб, — сказав Ерні. — Прапрадідусь розповідав, що їм безперестанку доводилося пірнати за диван, якщо він повертався із чимось у пащеці. Чого тільки там не було: іржаві феєрверки, які починали іскритися, зламані чарівні палички, із яких виходив зелений дим, та ще чортзна-що... і якщо кішка починала чимось бавитися, краще було не цікавитися, чим саме, чесно кажучи.

Він смикнув віжки; його нинішнє скрутне становище майже забулося, накрите хвилею успадкованого гніву.

— Розумієте, вони кажуть, що всі старі книги заклинань і магічні приладдя були глибоко закопані, і тепер вони використовують перероблені заклинання. Але це не звучить аж так обнадійливо, особливо коли твоя картопля починає розгулювати городом, — пробурмотів він. — Через це мій прапрадідусь якось звернувся до верховного чарівника, і той сказав... — він заговорив гугнявим голосом, яким, на його думку, послуговувалися всі освічені люди: — «Ну так, виникли тимчасові незручності, шановний, але ви поверніться десь так через п’ятдесят тисяч років...». Кляті чарівники!

Кінь звернув за ріг.

Ця вулиця завершувалася глухим кутом. Напівзруйновані будинки з розбитими вікнами та вкраденими дверима нахилилися один до одного.

— Я чув, що незабаром усе знесуть, — зауважив хтось.

— А, так, — сказав Ерні й сплюнув. Торкнувшись землі, слина швиденько втекла. — І знаєте що? Тепер сюди постійно прилазять якісь божевільні, щось рознюхують, скрізь порпаються...

— Он там, біля тої стіни, — попросив Часначай. — Я чув, що прохід десь там — біля купки щебеню під старим засохлим деревом, але його неможливо побачити, не придивившись. Але я ніколи не бачив, як це зробити...

— Е-е-е... я не можу вас усіх перевезти, — сказав Ерні. — Підвезти — це одне, але перевезти...

— А ми так добре ладнали, — зітхнув Часначай. — Слухай, Ерні... Ерн... ти нас перевезеш, або, як би сумно мені не було це говорити, мені доведеться тебе вбити. А ти, здається, така хороша людина. Добросовісна. Твоє серйозне пальто та поважні черевики чудово про це свідчать.

— Але якщо я вас перевезу...

— Що найгірше може статися? — запитав Часначай. — Втратиш роботу? А якщо не зробиш цього, втратиш життя. Отож якщо поглянути на це під таким ракурсом, то ми навіть робимо тобі послугу. Ой, ну погоджуйся вже.

— Е-е... — Ерні був геть спантеличений. Хлопчина, безумовно, був одним із тих, кого Ерні вважав джентльменами, здавався приємним і привітним, але все якось не складалося докупи. Тон і зміст повідомлення не збігалися.

— До того ж, — продовжував Часначай, — якщо тебе змусили, то ти ні в чому не винний! Ніхто не зможе тебе звинуватити. Ніхто не має права звинувачувати людину, яку змусили вчинити щось, погрожуючи ножем.

— Ну, якщо ми вже заговорили про примус... — пробурмотів Ерні. Схоже, іншого вибору в нього не було.

Кінь зупинився і стояв, очікуючи з терплячим виглядом тварини, яка, ймовірно, знає маршрут краще за візника.

Ерні порився в кишені пальта й вийняв маленьку бляшанку, дуже схожу на табакерку. Він відкрив її. Всередині світився пил.

— І що з цим потрібно робити? — поцікавився Часначай.

— О, просто взяти дрібку, підкинути її в повітря, дзинь — і прохід відкритий, — пояснив Ерні.

— Тож... Ніякої спеціальної підготовки не потрібно?

— Ем... просто кидаєш його на стіну, і воно дзвенить, — сказав Ерні.

— Дійсно? Можна мені спробувати?

Часначай узяв бляшанку з його податливої руки й кинув дрібку пилу в повітря перед конем. Якусь мить він так і висів, а потім сформував у повітрі вузьку блискучу арку. Вона заіскрилася, а тоді почувся...

...дзинь.

— Ого, — почувся голос ззаду. — Як красиво, правда, Дейві?

— Так.

— Такі гарні іскри...

— І тоді треба просто їхати вперед? — уточнив Часначай.

— Точно, — підтвердив Ерні. — Тільки швидко. Вона недовго залишається відкритою.

Часначай поклав бляшанку до кишені.

— Щиро дякую, Ерні. Я дійсно дуже вдячний.

Його інша рука завдала раптового удару. Блиснув метал. Возій моргнув, а тоді звалився з сидіння.

Тиша позаду нього сповнилася жахом і крихтою боязкого захоплення.

— Хіба можна бути таким занудним? — поцікавився Часначай, піднімаючи віжки.


Пішов сніг. Він падав на тіло Ерні, а також проходив крізь кілька сірих плащів, що зависли в повітрі.

Схоже, вони були порожніми. Можна було подумати, що вони перебували там просто, щоб якимось чином позначити місце в просторі.

Дехто сказав: Ну, ми щиро вражені.

Дехто сказав: Дійсно. Ніколи не здогадалися б, що це можна зробити ось так.

Дехто сказав: А він справді винахідливий.

Дехто — перший, чи, можливо, другий, оскільки між плащами не було ніякої різниці — сказав: А найпрекрасніше те, що незабаром ми зможемо контролювати й інші речі.

Дехто сказав: Ага. У них дійсно дивовижний спосіб мислення. Типу... нелогічна логіка.

Дехто сказав: Діти. Хто би міг подумати? Але сьогодні діти, а завтра весь світ.

Дехто сказав: Дайте мені дитину, якій ще немає семи, і вона моя назавжди.

Настала жахлива мовчанка.

Колективні істоти, які називали себе Аудиторами, не вірили ні в що, окрім, можливо, безсмертя. Вони знали, що запорукою безсмертя було уникання життя. Найменше Аудитори вірили в особистість. Адже бути особистістю — означає мати певний початок і певний кінець. І оскільки вони гадали, що порівняно з нескінченністю Всесвіту будь-яке життя було немислимо коротким, то миттєво помирали, усвідомивши себе як особистість. Звісно, в їхній логіці був недолік, але тоді, коли вони про це дізнавалися, завжди було занадто пізно. Тому вони скрупульозно уникали будь-яких коментарів, дій чи відчуттів, які б могли їх розділити...

Дехто сказав: Ти сказав «мені»?

Дехто поспішно сказав: А. Так. Але, розумієте, ми ж цитували. Це сказав якийсь релігійний чоловік. Про виховання дітей. І тому логічно сказати «мені». Сам би я не скористався цим терміном... чорт забирай!

Плащ зник, залишивши по собі маленьку хмарку диму.

Дехто з тих, хто залишився, сказав: Нехай це буде для нас уроком.

На місці зниклого колеги з’явився ще один плащ, який абсолютно не відрізнявся від попереднього.

Дехто новоприбулий сказав: Однозначно, схоже на те, що...

І замовк. Крізь сніг до них наближалася темна постать.

Дехто сказав: Це він.

Вони поспішно зникли — не просто пропали, а поширилися і розтанули, поки не злилися з навколишнім середовищем.


Темна постать зупинилася перед мертвим візником і нахилилася до нього.

— ДОПОМОГТИ ТОБІ ВСТАТИ?

Ерні вдячно на нього глянув.

— О, так, дякую, — сказав він і піднявся, злегка похитуючись. — Пане, ваші руки такі холодні!

— ПРОБАЧ.

— Чому він таке вчинив? Я ж зробив те, що він просив. Він мало мене не вбив!

Ерні намацав і витягнув зі свого пальта маленьку й на диво прозору срібну флягу.

— Завжди ношу крапельку в такі холодні ночі, — сказав він. — Допомагає збадьорити дух.

— ДІЙСНО, — Смерть озирнувся й принюхався.

— Ну і як я це все поясню, га? — запитав Ерні, сьорбнувши з фляги.

— ПРОБАЧ? ДУЖЕ ГРУБО З МОГО БОКУ, АЛЕ Я ПРОСЛУХАВ.

— Та я так, думаю, що я скажу людям? Дозволив якимось негідникам змитися з моїм візком... Тепер мене точно звільнять, я потраплю в справжню халепу...

— А. ОН ЯК. ТОДІ В МЕНЕ Є ДЛЯ ТЕБЕ ХОРОШІ НОВИНИ, ЕРНЕСТЕ. АЛЕ Є І ПОГАНІ.

Ерні уважно його вислухав. Раз чи двічі зиркнув на труп біля своїх ніг. Ззовні він мав набагато менший вигляд. Однак йому вистачило розуму не сперечатися. Деякі речі стають беззаперечними, особливо коли їх повідомляє семифутовий скелет із косою в руці.

— Отже, я мертвий, — зробив висновок Ерні.

— ПРАВИЛЬНО.

— Ем... мені це сказав священник... знаєте... після смерті... це як увійти в двері, а з одного боку... Він... Ну, страшне місце...

Смерть подивився на його занепокоєне, майже зникле обличчя.

— У ДВЕРІ...

— Так він сказав...

— ГАДАЮ, ЦЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАПРЯМКУ, ЯКИЙ ТИ ОБЕРЕШ.

Коли на вулиці не залишилося нікого, за винятком порожнього тіла покійного Ерні, туди знову повернулися сірі постаті.

Дехто сказав: Чесно кажучи, з ним тепер все складніше й складніше.

Дехто сказав: Він шукав нас. Ви помітили? Він щось підозрює. Він виявляє все більше... зацікавлення.

Дехто сказав: Так... але принада цього плану — у тому, що він не зможе втрутитися.

Дехто сказав: Він здатний потрапити в будь-яке місце.

Дехто сказав: Ні. Не в кожне.

Із несказанним самовдоволенням вони знову розтанули в повітрі.

Засніжило сильніше.


Було це напередодні Вепроночі. Увесь будинок поснув...

...лише одна істота вовтузилася. Це була миша.

Хтось вирішив, що варто поставити пастку. Зважаючи на наближення свята, як приманку використали хрумкий шматочок свинини. Її запах цілий день зводив мишку з розуму, але тепер, коли поруч нікого не було, вона зважилася ризикнути.

Миша не знала, що це пастка. Мишам не особливо добре вдавалося передавати інформацію. Молодняк не приводили до визначних пасток і не казали: «Тут упокоївся ваш дядечко Артур». Миша знала лише, що перед нею, на дерев’яній дощечці з якимись дротиками, лежить щось смачненьке.

Стрімкий рух — і щелепа зімкнулася на шкірці. Або, радше, пройшла крізь неї.

«Йой», — подумала миша, озирнувшись і зиркнувши на те, що лежало під великою пружиною.

Тоді її погляд звернувся на постать у чорному, що матеріалізувалася навпроти панелі.

— Писк? — запитала вона.

— ПИСК, — відказав Смерть Щурів.

На цьому й все, так чи інак.

Потім Смерть Щурів зацікавлено озирнувся. Зазвичай його надзвичайно важлива робота приводила його до сараїв, темних підвалів, всередину кішок і в різноманітні вогкі дірки, де щури й миші приготувалися нарешті з’ясувати, чи існував насправді Сирний Рай. Це ж місце було інакшим.

По-перше, воно було яскраво оздобленим.

З книжкових полиць пучками звисали плющ із омелою. Стіни були прикрашені яскравими гірляндами — таке нечасто побачиш у більшості щурячих дір чи навіть всередині найбільш культурних кішок.

Смерть Щурів стрибнув на стілець, а звідти на стіл — по суті, прямо в склянку бурштинової рідини, яка перекинулася і розбилася. Калюжка затопила чотири ріпи й почала заливати записку, написану незграбною рукою на рожевому папері.

Він прочитав:


Любий Батьку Вепр.

На Вепроніч я бе хотіла барабан і лялечку іграшкового видмедика і страшену камеру тортур омніської інквезиці з каменем на пружинці і майже реальною кровю яку можна використовувати не один раз. Її можна дістати в іграшковому магазині на Короткій вулиці всього за 5.99$. Я була чемною а ось келишок хересу і свинячий пиріг для тебе і ріпа для Добвила, Іклила, Рила і Муру Мордила. Я надіюся наш камін достатньо великий хоча мій друг Віллі каже ти насправді не ти а мій батько.

Твоя Вірджинія Пруд

Смерть Щурів вигриз трішки свинячого пирога, оскільки коли ви уособлюєте смерть дрібних гризунів, то повинні поводитися певним чином. З тієї ж причини він помочився на одну з ріп, хоча лише метафорично, оскільки коли ви крихітний скелет у чорному вбранні, існують деякі речі, які ви технічно не можете зробити.

Потім він зістрибнув зі столу й побіг, залишаючи сліди, що пахли хересом, аж до дерева, що стояло у горщику в кутку. Насправді це була лише гола гілка дуба, але обвита такою кількістю блискучого гостролисту та омели, що аж сяяла при світлі свічок.

На ній були блискітки, блискучі візерунки та крихітні мішечки з шоколадними монетами.

Смерть Щурів зиркнув на своє велетенське спотворене відображення у скляній кулі, а тоді подивився на камінну полицю.

Він досягнув її за один стрибок і з цікавістю обійшов листівки, розставлені вздовж неї. Його сірі вусики посмикувалися, коли він читав привітання на кшталт: «Бажаю вам щаст’я і здоровя на Вепроніч і весь подальший рік».

На деяких із них був зображений веселий товстун із великим мішком. Одна із них зображала його на санчатах, запряжених чотирма величезними свинями.

Смерть Щурів понюхав пару довгих панчіх, які звисали з полиці над каміном; вогонь у ньому вже погас, залишивши по собі похмурий попіл. Він відчував ледь помітне напруження в повітрі, відчуття, що це місце водночас було сценою дійства, круглим отвором, так би мовити, що чекав на круглий кілочок...

Щось зашаруділо. Кілька грудок сажі доєдналися до попелу.

Зловісний Пискун кивнув.

Шарудіння стало голоснішим, за ним настала тиша, а тоді дзвін — щось вивалилося з каміна й перекинуло набір декоративного камінного приладдя.

Смерть Щурів уважно стежив, як постать у червоному вбранні випросталася і, похитуючись, рушила камінним килимком, потираючи гомілку, що пережила зіткнення з кочергою.

Вона дійшла до столу й прочитала записку.

Смерті Щурів здалося, що він почув стогін.

Кишені були негайно забиті ріпою і, на превелике роздратування Смерті Щурів, пирогом зі свинини. На його думку, він призначався для миттєвого споживання і не був стравою на виніс.

Якусь мить постать перечитувала промоклу записку, а тоді повернулася і підійшла до каміна. Смерть Щурів сховався за «Вітаннями зі святами!».

Рука в червоній рукавичці зняла панчоху. Почулося скрипіння і шарудіння, і панчоха повернулася на місце, ставши значно товстішою — з неї стирчала велика коробка з ледь помітним написом «Фігурки жертв у комплект не входять. Для дітей від 3 до 10 років».

Смерть Щурів не міг розпізнати особу цього щедрого дарувальника. Великий червоний каптур приховував усе обличчя, окрім, хіба що, довгої білої бороди.

Нарешті, завершивши свої благі діяння, постать відступила й витягнула з кишені список. Вона піднесла його до каптура і, судячи зі всього, звірялася з ним. Іншою рукою постать махнула кудись у напрямку каміна, попелястих слідів, порожнього келишка з-під хересу й панчохи. Потім нахилилася вперед, ніби читаючи якийсь мікроскопічний напис.

— АГА, ТАК, — сказала вона. — ГМ... ХО. ХО. ХО.

Тоді пригнулася й залізла в камін. Трішки пошкреблася, поки її чоботи не знайшли точку опори, а тоді зникла.

Смерть Щурів усвідомив, що від потрясіння гризе ручку своєї крихітної коси.

ПИСК?

Він стрибнув у попіл і почав дертися трубою димоходу, вкритою сажею. Смерть Щурів досягнув такої швидкості, що, вилетівши з каміна на засніжений дах, усе ще перебирав лапками.

Біля водостічного жолоба зависли сани.

Постать із червоним каптуром щойно залізла в них і, здавалося, розмовляла з кимось невидимим за купою мішків.

— ОСЬ ЩЕ ОДИН СВИНЯЧИЙ ПИРІГ.

— А гірчиця? — запитав мішок. — З гірчицею це така нямка.

— СХОЖЕ, ЦЬОГО РАЗУ БЕЗ ГІРЧИЦІ.

— Ну добре. Давайте його сюди.

— УСЕ ЦЕ ДУЖЕ СУМНО.

— Ну та, його вже щось погризло...

— Я МАЮ НА УВАЗІ СИТУАЦІЮ. БІЛЬШІСТЬ ЛИСТІВ... ВОНИ Ж НЕ ВІРЯТЬ НАСПРАВЖКИ. ВОНИ ПРИКИДАЮТЬСЯ, ЩО ВІРЯТЬ, ПРОСТО ПРО ВСЯК ВИПАДОК.[8] БОЮСЯ, ВЖЕ ЗАПІЗНО. ЦЕ ЗАНАДТО ШВИДКО ПОШИРЮЄТЬСЯ І ВПЛИВАЄ НАВІТЬ НА МИНУЛЕ.

— Надія вмирає останньою, пане. Це наш девіз, не забули? — сказав мішок, судячи зі всього, із повним ротом.

— НЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО КОЛИ-НЕБУДЬ ГОВОРИВ ПОДІБНІ РЕЧІ.

— Я мав на увазі, що перспектива повної і цілковитої невдачі не повинна нас лякати, пане.

— НЕ ПОВИННА? ОЙ, НУ ДОБРЕ, ДУМАЮ, НАМ ПОРА РУШАТИ, — постать підняла віжки. — ВГОРУ, ДОВБИЛЕ! ВГОРУ, ІКЛИЛЕ! ВГОРУ, РИЛЕ! ВГОРУ, МОРДИЛЕ! ГАЙДА!

Чотири величезні кабани, запряжені в сани, не ворухнулися.

— ЧОМУ ЦЕ НЕ ПРАЦЮЄ? — здивовано й пригнічено запитала постать.

— Без поняття, пане, — сказав мішок.

— НА КОНЯХ ЦЕ ПРАЦЮЄ.

— Можна спробувати «дурнуваті свині».

— ДУРНУВАТІ СВИНІ.

Вони продовжували стояти.

— НІ, СХОЖЕ, ДО НИХ ТАК І НЕ ДІЙШЛО.

Мішок щось тихо прошепотів.

— ДІЙСНО? ДУМАЄШ, ЦЕ СПРАЦЮЄ?

— Якби я був свинею, на мене б це точно подіяло, пане.

— ТОДІ ПРЕКРАСНО.

Постать знову схопилася за віжки.

— ЯБЛУКА! СОУС!

Ноги свиней замиготіли. Повз них промайнуло сріблясте світло й полинуло в далину. Сани зрушили з місця, за кілька секунд перетворилися на крапку на горизонті й зникли.

— ПИСК?

Смерть Щурів пронісся по снігу, з’їхав по водостічній трубі й приземлився на даху сараю. Там сидів крук. Він розглядав щось із безутішним виглядом.

— ПИСК?

— Ну глянь на це, — риторично мовив крук і махнув кігтем у напрямку годівнички в садку унизу. — Вони підвісили половинку кокоса, шматок бекону, поклали жменю арахісу на решітку й думають, що вони божий дар для світу природи, чорт забирай! Ха! А очні яблука? А кишки? Жоднісінької! Я, найрозумніший птах у помірних широтах, отримую холодний прийом тільки тому, що не вмію висіти вниз головою і тьохкати. Поглянь, наприклад, на малинівок. Сварливі крихітні негідники, забіякуваті, як демони, але їм достатньо кілька разів цвірінькнути, і вони купаються в хлібних крихтах. Тоді як я можу читати вірші й повторювати купу кумедних фраз...

— ПИСК!

— Так? Що?

Смерть Щурів показав на дах, тоді на небо й схвильовано підстрибнув. Крук звернув одне око вгору.

— А, так. Він, — сказав він. — З’являється в цю пору року. Здалека асоціюється із малинівками, які...

— ПИСК! ПИ-И ІСК! — Смерть Щурів зобразив постать, що опинилася в каміні й пройшлася кімнатою.

— ПИСК И-ИСК ІСК, ПИСК «ХІСК» ІСК ПИСК!

— Перестарався зі святковою радістю? Переїв коньячного масла?

— ПИСК?

Очі крука завертілися.

— Послухай, Смерть — це Смерть. Розумієш, робота на повну ставку? Ти не можеш у вільний час ще й мити вікна чи, наприклад, підстригати газони.

— ПИСК!

— Ой, ну як знаєш.

Крук трохи присів, щоб крихітна постать застрибнула йому на спину, а потім злетів у повітря.

— Звісно, ті окультні істоти часто сходять з глузду, — мовив він, пролітаючи над садом, залитим місячним сяйвом, — наприклад, той самий Старий Бідун...

— ПИСК.

— О ні, я зовсім не натякаю...


Сюзен не любила «Бірс», але однаково туди ходила, коли тиск нормального життя ставав нестерпним. Хоча корчма й не вирізнялася ні приємним запахом, ні хорошими напоями, ні товариством, вона мала один плюс: тут ніхто не звертав уваги. Ні на що. Вепроніч, за традицією, передбачалося проводити в сімейному колі, однак люди, які пили в «Бірс», ймовірно, не мали сімей; деякі з них мали такий вигляд, ніби в них був виводок або кубло. Інші ж мали вигляд, ніби з’їли своїх родичів або принаймні чиїхось родичів.

У «Бірсі» зазвичай випивала нечисть. І коли корчмаря Ігоря просили налити «Криваву Мері», до метафор він не вдавався.

Постійні клієнти не ставили запитань, і не лише тому, що деяким із них було важко вичавити з себе щось, окрім гарчання. Просто жодного з них відповіді не цікавили. Кожен у «Бірсі» пив наодинці. Навіть коли сидів у групі — чи зграї.

Попри прикраси, розвішані невмілою рукою Ігоря, який прагнув надати місцю трохи святкового настрою,[9] «Бірс» так і не став родинним закладом.

Сім’я — саме цієї теми Сюзен намагалася уникати.

Зараз у цьому їй допомагали джин із тоніком.

У «Бірсі», особливо якщо ви перебірливі, краще було замовляти прозорі напої, оскільки Ігор аж кишів химерними ідеями й повсякчас намагався нанизати на соломинку щось нове. Якщо ви бачили щось сферичне та зелене, доводилося сподіватися, що це таки була оливка.

Сюзен відчула на своєму вусі чиєсь гаряче дихання. Позаду неї на стілець присів бабай.

— Шо забула нормальна в такому місці? — прогримів він, випускаючи на неї хмару алкогольних випарів і несвіжого дихання. — Рішила, шо це класно припертися сюди в чорній сукні й позависати з втраченими хлопчиками, га? Захотіла спробувати темряви?

Сюзен трохи відсунула стілець. Бабай вищирився.

— Бабая під ліжком захотіла, га?

— Перестань, Шлімазеле, — сказав Ігор, не припиняючи витирати склянку.

— Ну так нащо вона сюди припхалася? — запитав бабай. Величезна волохата лапа схопила Сюзен за руку. — Може, вона канєшно хотіла б...

— Більше не повторюватиму, Шлімазеле, — сказав Ігор.

Він побачив, що дівчина повернулася до чудовиська.

Ігор не бачив виразу їїобличчя, натомість бабай... Він відсахнувся так швидко, що звалився зі стільця.

Коли ж дівчина заговорила, її слова були радше твердженням, закарбованим у камені, що передбачало, яким буде майбутнє.

— ЗНИКНИ Й ПЕРЕСТАНЬ МЕНЕ ТУРБУВАТИ.

Вона повернулася й ввічливо, дещо вибачливо посміхнулася Ігореві. Бабай гарячково поспішив вибратися з уламків стільця і кинувся до дверей.

Сюзен відчула, що відвідувачі повертаються до власних справ. Дивовижно, як легко в «Бірсі» викрутитися з неприємностей.

Ігор опустив склянку й поглянув на вікно. Для корчми, в якій темрява відігравала не останню роль, воно було досить великим, але, звісно, деякі клієнти прибували повітряним шляхом.

Тепер у нього щось стукало.

Ігор подався до вікна й відчинив його.

Сюзен придивилася.

— О, ні...

Смерть Щурів застрибнув на барну стійку, за ним до приміщення залетів крук.

— ПИСК И-ИСК! И-ИСК! ПИСК ІСК «ХІСК» ПИ...

— Щезни, — холодно сказала Сюзен. — Мені нецікаво. Ви просто плід моєї уяви.

Крук вмостився на чаші за стійкою і сказав:

— Прекрасно.

— ПИСК!

— Що це? — поцікавився крук, зішкрібаючи щось із кінчика дзьоба. — Цибуля? Гидота!

— Послухайте, ви двоє, зникніть звідси, — попросила Сюзен.

— Щур каже, що твій дідусь зійшов із розуму, — сказав крук. — Каже, що він прикидається Батьком Вепром.

— Слухай, я просто не... Що?

— Червоний плащ, довга борода...

— ХІСК! ХІСК! ХІСК!

— ...Знай повторює «Хо-хо-хо», роз’їжджаючи у великих санях, запряжених чотирма свинями, та й таке...

— Свині? Що сталося з Хропунцем?

— Поняття не маю. Звісно, може статися що завгодно, я щойно говорив про це щуру...

Сюзен затулила вуха руками, більше заради театрального ефекту, ніж для того, щоб заглушити подальші репліки.

— Я не хочу це знати! У мене немає діда!

Їй доводилося притримуватися цього факту.

Смерть Щурів довго щось пищав.

— Він каже, що ти маєш його пам’ятати, він високий, доволі худий, носить зі собою косу...

— Зникни звідси! І забирай... щура з собою!

Вона дико замахала рукою і, до свого жаху й сорому, штовхнула маленький скелет у каптурі прямо в попільницю.

— ИСК?

Крук схопив щура за каптур і спробував відтягнути вбік, але крихітний скелетик потряс косою в кулаці.

— ИСК ІСК ИСК ПИСК!

— Він каже, що зі щуром сперечатися не варто, — зауважив крук.

Він замиготів крилами, і обоє щезли.

Ігор зачинив вікно, ніяк не прокоментувавши побачене.

— Вони несправжні, — поспішно сказала Сюзен. — Ну, цей... крук, мабуть, справжній, але він зв’язався з цим щуром...

— Із тим, який несправжній, — вловив Ігор.

— Саме так! — із вдячністю сказала Сюзен. — Мабуть, ти нічого й не бачив.

— Ага, — сказав Ігор. — Нічогісінько.

— І так... скільки я тобі винна? — запитала Сюзен. Ігор порахував на пальцях.

— З вас долар за напої, — сказав він, — і п’ять пенсів, оскільки крук, якого тут не було, склював солоні огірки.


Було це напередодні Вепроночі.

У новій ванній Модо витер руки об ганчірку і з гордістю поглянув на результат своєї праці. Його осліпило блиском порцеляни, при світлі лампи засяяли навіть мідь і латунь.

Його трохи турбувало те, що він не міг усе перевірити, але пан Ридикуль сказав: «От скористаюся нею, то й перевірю». Модо ж ніколи не сперечався з Панами, як він їх величав. Він знав, що всі вони знали набагато більше, ніж він сам, і його це цілком влаштовувало. Він не втручався в тканину часу й простору, а вони не лізли в його теплиці. На його думку, це було партнерство.

Особливу увагу він приділив підлозі, слідуючи вказівкам пана Ридикуля.

— Ґном Бородавко, — буркнув він під ніс, востаннє протираючи умивальник. — Ач яка уява у цих Панів...

Далеко звідси, ніким не почутий, пролунав слабкий звук — наче дзеленькнули маленькі срібні дзвіночки.

Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень...

Хтось зненацька звалився в снігову кучугуру й скрикнув:

— Дідька лисого!

Не найкращі перші слова, погоджуєтеся?


Високо в небі крізь простір і час неслися сани, не зважаючи на нове й дещо роздратоване життя, яке продовжувало обтрушуватися від снігу.

— ЦЯ БОРОДА МЕНІ ТРОХИ ЗАВАЖАЄ, — зауважив Смерть.

— Навіщо вам борода? — поцікавився голос з-за мішків. — Ви ж самі казали, що люди бачать те, що вони хочуть побачити.

— АЛЕ НЕ ДІТИ. НАЙЧАСТІШЕ ВОНИ БАЧАТЬ ТЕ, ЩО ІСНУЄ НАСПРАВДІ.

— Принаймні вона направляє думки в потрібне русло. Вводить у роль, певним чином.

— АЛЕ СПУСКАТИСЯ ЧЕРЕЗ ДИМОХІД? ЯКИЙ У ЦЬОМУ СЕНС? Я Ж МОЖУ ПРОСТО ПРОЙТИ КРІЗЬ СТІНУ.

— Проходити крізь стіни — не дуже правильно, — сказав голос з-за мішків.

— ДЛЯ МЕНЕ ПРАВИЛЬНО.

— Але за правилом повинен бути димар. Те саме стосується й бороди.

З купи мішків висунулася голова. Схоже, вона належала найстарішому, найнеприємнішому ельфові у Всесвіті. Той факт, що на ній був веселий зелений капелюшок із дзвіночком, нічим не покращував ситуацію.

Він помахав зморщеною рукою, повною листів, більшість з яких була написана пастеллю на кольоровому папері, нерідко з кроликами чи плюшевими ведмедиками.

— Гадаєте, маленькі негідники писали б комусь, хто проходить крізь стіни? — поцікавився він. — Не хочу образити, але над «Хо-хо-хо» теж варто попрацювати.

— ХО. ХО. ХО.

Ні-ні-ні! — скрикнув Альберт. — Потрібно вкласти в цей вигук трохи життя, пане, без образ. Це має бути голосний, заразний сміх. Потрібно... потрібно сказати це так, ніби ви цюняєте справжнім бренді й випорожнюєтеся сливовим пудингом, пане, пробачте мою хапонську.

— ЗВІДКИ ТОБІ ЦЕ ВСЕ ВІДОМО?

— Колись я був маленький, пане. Кожного року як слухняний хлопчик вішав свою панчоху. Щоб отримати купу подарунків. Але в ті дні це переважно були сосиски та кров’янка, якщо тобі щастило. І там завжди був льодяник у формі свинки. Вепроніч вважалася невдалою, якщо перед тим ти не нажерся, як свиня, пане.

Смерть подивився на мішки.

Дивний, але очевидний факт: із мішків іграшок, які приносив Батько Вепр, завжди стирчав плюшевий ведмедик, іграшковий солдат у різнокольоровій формі, яка б засліпила очі навіть на дискотеці, барабан і червоно-білий льодяник — незалежно від того, що було в них насправді. Справжній вміст завжди справляв ефект «вирви-око» і коштував 5.99 долара.

Смерть заглянув в один чи два мішки. Там віднайшлася фігурка Справжнього Аґатійського Ніндзі зі Страшенно-Смертельною Хваткою і Капітана Моркви Універсального Вартового з повним набором іграшкової зброї. Кожна деталь його озброєння коштувала як звична дерев’яна лялька.

Іграшки для дівчат справляли не менш гнітюче враження. Переважно це були конячки, і більшість із них посміхалася. Коням, подумав Смерть, посміхатися не варто. Кінь із усмішкою на морді явно задумав щось лихе.

Він знову зітхнув.

Та ще й оця морока з дітьми — потрібно було вирішити, хто був слухняним, а хто — ні. Дотепер йому не доводилося про все це задумуватися. Слухняний, неслухняний — кому яка різниця?

Однак усе слід зробити правильно. Інакше нічого не вийде.

Свині підлетіли до чергового димоходу.

— Ось ми і тут, — сказав Альберт. — Джеймс Реддл, вісім років.

— А, ТАК. У СВОЄМУ ЛИСТІ ВІН ПИШЕ: «ЗАКЛАДАЮСЯ, ТЕБЕ НЕ ІСНУЄ. БО ВСІ ЗНАЮТЬ, ЩО ТИ — ЦЕ БАТЬКО». О ТАК, — сказав Смерть, і його голос ледь приховав сарказм. — ВПЕВНЕНИЙ, ЙОГО БАТЬКИ ДОЧЕКАТИСЯ НЕ МОЖУТЬ МОМЕНТУ, КОЛИ ПОЛІЗУТЬ В БРУДНУ ДВАНАДЦЯТИФУТОВУ ТРУБУ Й ПОВІДБИВАЮТЬ ВСІ ЛІКТІ. ДУМАЮ, ТРЕБА ЯК СЛІД ПОТОПТАТИСЯ ПО ЙОГО КИЛИМКУ.

— Так, пане. Чудова думка. А тепер спускаймося.

— А ЩО, ЯКЩО Я ПОЗБАВЛЮ ЙОГО ПОДАРУНКА ЯК ПОКАРАННЯ ЗА НЕВІРУ?

— Так, але що це доведе?

Смерть зітхнув.

— ГАДАЮ, ТИ МАЄШ РАЦІЮ.

— Ви перевірили список?

— ТАК. ДВІЧІ. ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЦЬОГО ДОСТАТНЬО?

— Однозначно.

— ЧЕСНО КАЖУЧИ, НІЯК НЕ ВКУМЕКАЮ. ЯК ВИЗНАЧИТИ, ПОВОДИВСЯ ВІН ДОБРЕ ЧИ ПОГАНО?

— Гм, ну... Навіть не знаю... Чи він завжди розвішує свій одяг, та й таке...

— І ЯКЩО ВІН ПОВОДИВСЯ ДОБРЕ, Я МАЮ ПОДАРУВАТИ ЙОМУ ХАПОНСЬКУ БОЙОВУ КОЛІСНИЦЮ ЗІ СПРАВЖНІМИ ОБЕРТОВИМИ ЛЕЗАМИ?

— Так.

— А ЯКЩО ПОГАНО?

— Коли я був хлопчиком, у такому разі діти отримували мішок кісток, — почухав голову Альберт. — Але, на диво, під кінець року вони всі поводилися, як святі.

— ОЦЕ ТАК. А ЗАРАЗ?

Альберт підніс пакет до вуха й пошелестів.

— Схоже на шкарпетки.

— ШКАРПЕТКИ.

— Можливо, вовняний жилет.

— ТАК ЙОМУ І ТРЕБА, ЯКЩО МЕНІ ДОЗВОЛЕНО ВИСЛОВИТИ СВОЮ ДУМКУ...

Альберт оглянув засніжені дахи й зітхнув. Це неправильно. Він допомагав, тому що Смерть, ну, був його господарем. От і все. І якщо в господаря було би серце, то в тому місці, де потрібно. Але...

— Ви впевнені, що ми повинні це робити, пане? Смерть зупинився, наполовину залізши в димохід.

— МОЖЕШ ЗАПРОПОНУВАТИ КРАЩУ АЛЬТЕРНАТИВУ, АЛЬБЕРТЕ?

Дійсно, Альберт не міг.

Комусь таки доводилося це робити.


Вулицями знову розгулювали ведмеді.

Сюзен ігнорувала їх і навіть не намагалася минати тріщини між бруківкою.

Вони просто стояли довкола, трохи здивовані й напівпрозорі, видимі лише дітям і Сюзен. Новини про Сюзен ширилися швидко. Ведмеді вже чули про кочергу. Горішки та ягідки, — намагалися повідомити їхні морди. Ось чому ми тут. Великі гострі зуби? Які великі гостр... А, ці великі гострі зуби? Вони лише для, гм, розколювання горіхів. Та й деякі ягідки бувають такими норовливими!

Коли вона повернулася додому, міський годинник пробив шосту. Дівчина мала власний ключ, так наче й не була служницею.

Не можна бути герцогинею та служницею водночас. Але гувернанткою бути дозволяється. Ішлося не про вашу ідентичність, це був лише спосіб гаяти час, поки ви не зробите те, що повинна була зробити в житті кожна порядна дівчина — вийти заміж. Усі розуміли, що це не більше, ніж гра.

Батьки обох дітей відчували перед нею захоплене благоговіння. Вона ж була донькою герцога, а пан Гетра — усього лише шанованою постаттю гуртового продажу взуттєвих виробів. Пані Гетра відчайдушно прагнула потрапити у вище товариство і саме зараз намагалася досягнути цього, читаючи книги з етикету. Вона ставилася до Сюзен із тією стурбованою повагою, яка, на її думку, пасувала кожному, хто знав різницю між серветкою та носовичком від самого народження.

Дотепер Сюзен ще ніколи не чула, що в суспільстві можна піднятися завдяки знанням етикету, особливо якщо врахувати, що ті аристократи, яких вона зустрічала в домі батька, не використовували ні серветки, ні носовичка, натомість були переконані, що «Можеш кинути на підлогу, собаки і так з’їдять».

Коли пані Гетра якось боязко спитала її, як звертатися до двоюрідного брата королеви, Сюзен відповіла не задумуючись: «Зазвичай ми називали його Джеймі». Після цього пані Гетрі довелося злягти з головним болем у своїй кімнаті.

Пан Гетра ж просто кивав, зустрічаючи її в коридорі, і ніколи ні про що особливо не розпитував. Він міцно стояв на ногах, серед своїх чобіт і черевиків, — а більшого йому й не треба.

До того часу, як Сюзен повернулася, Гавейн і Твайла — названі так людьми, що однозначно любили їх більше за життя, — вже лежали в ліжку — цього разу з власної ініціативи. У певному віці доволі поширено вірити, що чим раніше заснеш, тим швидше настане новий день.

Вона пішла прибрати дитячу кімнату, щоб підготувати все до ранку, і почала збирати речі, які діти порозкидали за день. Аж раптом почула, як щось постукало у вікно.

Сюзен зазирнула в темряву, а тоді відчинила його. За вікном валив сніг.

Влітку за ним розкидалися гілки вишневого дерева, які в зимовій пітьмі були маленькими сірими лініями, на які влягався сніг.

— Хто це? — запитала Сюзен.

Хтось скакав вкритими памороззю гілками.

— Цвінь-цвірінь, я крихітний горобчик, — відгукнувся крук.

— Знову ти?

— А ти хотіла побачити миленьку малинівку. Слухай, твій ді...

— Щезни!

Сюзен затраснула вікно й засмикнула штори. Для певності вона повернулася до них спиною і спробувала зосередитися на кімнаті. Це допомагало думати про... нормальні речі.

Ось — вепронічна ялинка, трохи менша версія більшого дерева у вітальні. Сюзен допомагала дітям виготовляти паперові прикраси. Так. Думай про це.

Вздовж кімнати висіли паперові гірлянди. А ось гілочки гостролисту, не використані в більших кімнатах через брак ягід. Тепер на них приклеїли декоративні глиняні ягоди й порозпихували по полицях і за фотографіями.

З каміна над невеликою решіткою звисали дві панчохи. Тут були й малюнки Твайли, на кожному — безформні блакитні небеса, зелена — «вирвиоко» — трава й червоний будиночок із чотирма вікнами. Усе таке...

Нормальне...

Вона випросталася й уважно розглядала їх, задумливо постукуючи нігтями по дерев’яному пеналі.

Раптово двері прочинилися. За ними стояла розпатлана Твайла, міцно тримаючись за дверну ручку.

— Сюзен, під моїм ліжком знову з’явилося чудовисько...

Сюзен перестала постукувати нігтями.

— ...я чую, як воно ворушиться...

Сюзен зітхнула й обернулася до дитини.

— Гаразд, Твайло. Зараз буду.

Дівчина кивнула й повернулася до своєї кімнати, стрибаючи в ліжко з розгону, щоб її не схопили кігті.

Дзинь — відгукнулася кочерга, коли Сюзен зняла її з маленької мідної стійки, на якій висіли щипці та лопатка для вугілля.

Вона зітхнула. Нормальність — ось із чим їй доводилося мати справу.

Сюзен зайшла до дитячої кімнати й схилилася над ліжком, нібито хотіла підіткнути ковдру. Однак її рука смикнулася вниз, під ліжко, схопила за жмуток шерсті й потягнула.

Бабай вилетів, як корок із пляшки, і не встиг опам’ятатися, як його розпластали на стіні, заломивши одну руку за спину. Йому вдалося повернути голову — щоб побачити злісне обличчя Сюзен усього за кілька дюймів від нього.

Збуджений Гавейн раз у раз підстрибував на ліжку.

— Прикрикни на нього своїм Голосом! Прикрикни на нього! — галасував він.

— Не треба Голосу! Не треба Голосу! — палко заблагав бабай.

— Всип йому кочергою по голові!

— Тільки не кочерга! Тільки не кочерга!

— Це ж був ти, правда? Сьогодні вдень...

— Ти що, не вдариш його кочергою? — не вгадав Гавейн.

— Тільки не кочерга!

— Недавно в місті? — прошепотіла вона.

— Так! — бабай спантеличено наморщив чоло. — Слухай, як ти можеш мене бачити?

— Тоді на цей раз дружнє попередження. Але тільки тому, що завтра Вепроніч.

— Ти називаєш це дружнім? — спробував ворухнутися бабай.

— Ах, то ти хочеш спробувати не дружнє? — пригрозила Сюзен, сильніше заломлюючи йому руку.

— Ні-ні-ні, дружнє мені підходить!

— У цей дім — ні ногою, зрозумів?

— Ти відьма, чи що? — простогнав бабай.

— Я просто... хтось. А тепер... більше тебе тут не буде, добре? Інакше наступного разу накрию ковдрою.

— Ні!

— Саме так. Я накину тобі ковдру на голову.

— Ні!

— На ній є пухнасті зайчики.

— Ні!

— Тоді вали звідси.

Бабай напівполетів, напівпобіг у напрямку дверей.

— Неможливо, — пробурмотів він. — Ти не можеш нас бачити, якщо ти не мертва чи чаклунка... так нечесно...

— Спробуй дім номер дев’ятнадцять, — порадила Сюзен трохи лагідніше. — Їхня гувернантка не вірить у чудовиськ.

— Дійсно? — з надією перепитав бабай.

— Натомість вона вірить в алгебру.

— Он як. Прекрасно, — бабай широко усміхнувся. Дивовижно, як можна порозважатися в будинку, де ніхто зі старших не вірив у ваше існування.

— Тоді я піду, — сказав він. — Гм. Щасливої Вепроночі.

— Можливо, — відгукнулася Сюзен, коли він щез.

— Минулого місяця було набагато веселіше, — сказав Гавейн, знову вкриваючись ковдрою. — Тоді, коли ти дала йому між ноги...

— Вам двом уже давно пора спати, — нагадала Сюзен.

— Веріті казала, що чим раніше ми заснемо, тим швидше прийде Батько Вепр, — мовила Твайла.

— Так, — сказала Сюзен. — На жаль, можливо, так і буде.

Останнє зауваження діти пропустили повз вуха. Вона не була впевнена, чому в неї вихопилися такі слова, але звикла довіряти своїм почуттям.

Сюзен ненавиділа ці почуття. Вони руйнували її життя. Але були у неї від народження.

Вона поправила дитячі ковдри, тихенько причинила двері й повернулася в навчальне приміщення.

Щось змінилося. Сюзен поглянула на панчохи, але ті не подавали ознак життя. Чувся хрускіт паперової гірлянди.

Вона витріщилися на дерево. Воно було обмотане мішурою й обвішане погано склеєними прикрасами. А на верхівці сиділа фея, зроблена з...

Вона схрестила руки, подивившись на стелю, і театрально зітхнула.

— Знову ти? — запитала вона.

— ПИСК?

— Так, саме ти. Розкинув руки, як опудало, та ще й почепив зірочку на косу, негіднику.

Смерть Щурів винувато схилив голову.

— ПИСК.

— Тобі не вдасться нікого надурити.

— ПИСК.

— Злізай негайно!

— ПИСК.

— І що ти зробив з феєю?

— Засунув під подушку на стільці, — мовив голос із полиць з іншого боку кімнати. Щось клацнуло, і крук додав: — Ну і тверді ж ці кляті очні яблука!

Сюзен метнулася кімнатою і так хутко вихопила чашу, що крук беркицьнувся й упав на спину.

— Це — волоські горіхи! — прокричала вона, розсипаючи їх довкола. — Не очні яблука! Це класна кімната! А різниця між класом і, е-е-е, забігайлівкою для круків полягає в тому, що тут навряд чи колись знайдеться кілька очних яблук у чаші на випадок, якщо якийсь крук вирішить перекусити! Зрозумів? Ніяких очних яблук! У світі повно маленьких круглих предметів, які не є очними яблуками! Ясно?

Очі крука дико вертілися.

— Так розумію, про шматочок теплої печінки не може бути й мови...

— Замовкни! Я хочу, щоб ви обоє зникли звідси просто зараз! Не знаю, як ви сюди потрапили...

— Існує закон, який забороняє спускатися димоходом у Вепроніч?

— ...Але я не хочу вас більше бачити, зрозуміло?

— Щур сказав, що тебе необхідно попередити, хоча ти й божевільна, — похмуро повідомив крук. — Сам я не хотів приходити, біля міських воріт щойно здох осел, мені пощастить, якщо хоч копита зосталися...

— Попередити? — уточнила Сюзен.

Знову воно. Зміна погодних умов у її голові, відчуття матеріальності часу...

Смерть Щурів кивнув.

Високо вгорі пролунав шерех. З каміна вилетіло кілька пластівців сажі.

— ПИСК, — сказав щур, але дуже тихо.

Сюзен охопило нове відчуття — як риба може відчути новий приплив, потік свіжої води, що струмує в море. Час вливався у світ.

Вона зиркнула на годинник. Було лише пів на шосту.

Крук почухав дзьоб.

— Щур каже... Щур каже: тобі краще остерігатися...


Інші також мали купу роботи в цей ясний вечір перед Вепроніччю. Піщаний чоловік не встигав передихнути, тягаючись із мішком від ліжка до ліжка. Мороз бродив поміж вікон, розмальовуючи їх крижаними візерунками.

І якась крихітна згорблена постать ковзала й послизалася, просуваючись каналізаційною трубою, хлюпаючи в болоті й лаючись під ніс.

На ній був заплямований чорний костюм, а голову величав той тип капелюха, відомий у різних частинах мультивсесвіту як «котелок», «дербі» або «той, у якому ти скидаєшся на дівку». Капелюх був насунутий на лоба, а оскільки істота мала довгі загострені вуха, які стирчали з обох боків, вона радше скидалася на маленьку злісну крилату гайку.

Це був ґном за формою, але фейрі за професією. Фейрі — необов’язково маленькі блискучі створіння. Це просто узагальнений опис діяльності, найпоширеніших із них навіть не видно.[10] Фейрі — усього лиш надприродна істота, яка призначена забирати або — як у випадку з маленькою істотою, що просто зараз підіймається водостічною трубою, тихо лаючись, — приносити речі.

О, так. Це його робота. Комусь доводиться це робити, і, схоже, він — найкраща кандидатура.

О, так.


Сідней був стурбований. Він не любив насильство, а за останні кілька днів його трапилося чимало (якщо в цьому місці взагалі існувало поняття днів). Ці чоловіки... схоже, для них життя було цікавим лише тоді, коли вони обробляли інших гострими предметами, і хоча вони не турбували його, так само, як леви не звертають уваги на мурах, та однозначно непокоїли.

Але не настільки, як Часначай. Навіть грубіян Сітка ставився до нього з обережністю, якщо не з повагою, а чудовисько Банджо тягався за ним слідом, як щеня.

Зараз цей велетень саме дивився на нього.

Він був занадто схожий на Ронні Дженкса, хулігана, який перетворив на муку його перебування в пансіонаті пані Вімблстон. Ронні не був учнем. Він був онуком чи племінником старої, що дозволяло йому розгулювати скрізь і давати стусанів усім дітям, меншим, слабшим чи розумнішим, ніж він сам. Певним чином це означало, що він міг обирати кого завгодно. За цих обставин особливо несправедливим було те, що він повсякчас обирав Сіднея.

Не можна сказати, що Сідней ненавидів Ронні. Він був занадто наляканий. Він хотів бути його другом. О так, дуже сильно. Оскільки таким чином (ймовірно) йому не довелося б так часто отримувати по голові й пощастило спокійно з’їсти свій обід замість того, щоб дивитися, як той летить у смітник. І день вважався хорошим, коли у смітнику опинявся лише його обід.

Однак, попри всі зусилля Ронні, Сідней виріс і пішов до Академії. Іноді його мати розповідала про успіхи Ронні (вона вважала, як усі матері, що якщо вони вчилися в одній школі, то були добрими друзями). З її слів, він був власником ятки з фруктами й одружився з дівчиною на ім’я Енджі[11]. Недостатнє покарання, на думку Сіднея.

Банджо навіть дихав, як Ронні, якому доводилося зі всіх сил зосереджуватися на настільки інтелектуальній вправі. Одна його ніздря завжди була забита, а рот роззявлений. Він мав такий вигляд, ніби харчується невидимим планктоном.

Сідней спробував зосередитися на завданні й не звертати уваги на важке булькання за спиною. Зміна тональності змусила його підняти очі.

— Дивовижно, — сказав Часначай. — Тобі це так легко вдається.

Сідней нервово відкинувся на спинку крісла.

— Гм... тепер усе має бути гаразд, — сказав він. — Воно просто трішки зносилося, коли ми складали... — він не міг змусити себе промовити це, йому навіть довелося відвернутися від купи, бо звук, який долинав звідти... — ті штуки, — завершив він.

— Нам не потрібно повторювати заклинання? — поцікавився Часначай.

— О ні, воно діятиме завжди, — сказав Сідней. — З найпростішими завжди так. Це звичайна зміна стану, заснована на... на... воно просто продовжує діяти...

Він ковтнув слину.

— Отож, — сказав він, — я думав... оскільки тепер я вам більше не потрібен, пане...

— Схоже, у пана Брауна проблеми із замками на горішньому поверсі, — зауважив Часначай. — Ті двері, які ми не могли відчинити, пам’ятаєш? Я гадав, що ти захочеш допомогти.

Сідней спав із лиця.

— Я не зломщик...

— Судячи зі всього, вони магічні.

Сідней вже роззявив рота, щоб сказати: «Але я не мастак у магічних замках», — та швидко передумав. Він уже зрозумів, що якщо Часначай хоче, щоб ти щось зробив, і ти цього не вмів, тоді твій найкращий план, насправді, можливо, єдиний план полягав у тому, щоб якнайшвидше навчитися. Сідней не був дурнем. Він бачив, як інші реагують на прохання Часначая, а це були чоловіки, які робили таке, що йому могло лише наснитися.[12]

У цю мить він зітхнув із полегшенням, побачивши Середнього Дейва, що спускався сходами. Це багато свідчить про ефект погляду Часначая, якщо хтось може відчути полегшення при появі когось такого, як Середній Дейв.

— Ми знайшли ще одного вартового, пане. Вгорі на шостому поверсі. Він ховався там.

Часначай піднявся.

— Оце так, — сказав він. — Не намагався проявляти героїзм, сподіваюся?

— Він просто наляканий. Відпустити його?

— Відпустити? — перепитав Часначай. — Це потягне за собою купу неприємностей. Зараз буду. Ходи зі мною, пане Чарівнику.

Сідней неохоче пішов слідом за ним сходами.

Вежа — якщо це була вона, подумав Сідней, — була порожньою трубою. Він звик до незвичної архітектури Невидної академії, тож тепер Академія здавалася цілком нормальною на вигляд. Тут угору здіймалося щонайменше четверо гвинтових сходів, перехрещуючись на майданчиках і час від часу проходячи одні крізь одні, нехтуючи законами загальноприйнятої фізики. Це було практично нормально для випускника Невидної академії, однак технічно Сідней не був випускником. В око впадала відсутність тіней. Ви не помічали тіней і те, як вони окреслюють предмети, дають текстуру світу, поки вони не зникали. Білий мармур, якщо це був він, схоже, сяяв зсередини. Навіть там, де промені неможливого сонця проникали крізь вікно, вони утворювали тьмяні сірі плями замість звичних чесних тіней. Башта, схоже, уникала темряви.

Це було навіть страшніше, ніж коли після складного приземлення ви усвідомлювали, що підіймаєтеся, насправді ступаючи вниз зворотним боком сходів, а віддалена підлога тепер висить над головою, як стеля. Він помітив, що інші теж заплющували очі, коли це траплялося. Часначай же, навпаки, перестрибував по три сходинки, радіючи, як дитина новій іграшці.

Вони дійшли до верхнього майданчика й рушили коридором. Інші скупчилися перед зачиненими дверима.

— Він забарикадувався всередині, — пояснив Сітка.

Часначай постукав.

— Гей, там! — гукнув він. — Виходь. Даю слово, що ти не постраждаєш.

— Ні!

— Банджо, вибий двері, — наказав він.

Банджо посунув уперед. Двері витримали пару сильних ударів, а потім розчахнулися.

Вартовий ховався за перевернутою шафою. Він відсахнувся, коли Часначай її переступив.

— Що ти тут робиш? — прокричав він. — Хто ти?

— О, я радий, що ти запитав. Я твій найстрашніший кошмар! — весело сказав Часначай.

Чоловік задрижав.

— Маєш на увазі... той із велетенською капустою, що розмахував чимось на кшталт ножа?

— Пробач? — на секунду Часначай спантеличився.

— Тоді ти той, де я падаю, тільки замість землі піді мною все...

— Ні, насправді я...

Вартовий осів.

— О ні, тільки не той, де все в цьому, знаєш, бруді, а потім все стає синім...

— Ні, я...

— От лайно, тоді ти той, де є двері, за якими підлоги, а тоді з’являються ці кігті...

— Ні, — сказав Часначай. — Не той, — він витягнув кинджал із рукава. — Я той, де невідомо звідки виходить людина й вбиває тебе.

— А, той, — полегшено усміхнувся вартовий. — Але цей не дуже...

Його повалив несподіваний удар кулаком найманця. Тоді, як і всі інші, вартовий зник.

— Гадаю, це навіть був акт милосердя, — зауважив Часначай, коли чоловік зник. — Зрештою, уже майже Вепроніч.


Смерть, під червоним вбранням якого тихенько сповзала подушка, стояв посередині килима в дитячій кімнаті...

Килим був старий. Речі опинялися в дитячій кімнаті, здійснивши почесне турне кімнатами цілого будинку. Колись давно хтось виготовив його, старанно прив’язавши довгі смуги яскравого кольорового ганчір’я на основу з мішковини, надавши йому вигляд растафаріанського їжака, з якого випустили повітря. Безліч речей віднайшла притулок серед ганчір’я. Там були старі сухарі, уламки іграшок, цілі відра пилу. Він стикався з життям в усіх його проявах і, можливо, навіть породив деякі з них.

Тепер же на нього впав шматочок снігу, що вже починав танути.

Сюзен побагряніла від гніву.

— Я хочу знати чому? — заблагала вона, намотуючи кола навкруги постаті. — Це ж Вепроніч! Вона повинна бути веселою, з омелою, гостролистом і... і таким іншим! Це час, коли люди хочуть, щоб їм було добре, і їдять, поки не тріснуть! Це час, коли вони хочуть побачити всіх своїх родичів...

Цю фразу вона вирішила залишити без завершення.

— Я про те, що це час, коли люди дійсно людяні, — сказала вона. — Тому вони не хочуть... товариства скелета! Особливо такого, посмію додати, який носить фальшиву бороду й засунув кляту подушку собі під мантію! Я питаю чому?

Смерть здавався знервованим.

— АЛЬБЕРТ СКАЗАВ, ЦЕ ДОПОМОЖЕ МЕНІ ПІЗНАТИ ДУХ ВЕПРОНОЧІ. ГМ... РАДИЙ БАЧИТИ ТЕБЕ ЗНОВУ...

Щось тихо хлюпнуло.

Сюзен обернулася, у цю мить вдячна будь-чому, здатному відвернути її увагу.

— Не думай, що я тебе не чую! Це виноград, ясно? А це — мандарини! Негайно вилазь із чаші з фруктами!

— Не варто звинувачувати пташку за спробу, — похмуро відізвався крук зі столу.

— А ти залиш горіхи в спокої! Вони на завтра!

— ПФИФК, — відгукнувся Смерть Щурів, поспішно ковтаючи.

Сюзен повернулася до Смерті. Штучний живіт Батька Вепра тепер красувався на рівні паху.

— Це приємний будинок, — сказала вона. — І це хороша робота. І тут все справжнє, із нормальними людьми. Я так прагнула реального життя, де відбуваються нормальні речі! Аж раптом у місто приїхав старий цирк. Подивіться на себе. Троє бовдурів, чесне слово! Ну, я не знаю, що відбувається, але сподіваюся, що ви заберетеся звідси. Це моє життя. І воно не належить нікому з вас. Я не збираюся...

Почулася приглушена лайка, посипалася сажа, і в камін упав худий старий чоловік.

— Бум! — сказав він.

Матінко моя! — вигукнула Сюзен. — А ось і ельф Альберт! Так-так-так! Заходь, не соромся! Якщо Батько Вепр зараз не з’явиться, то місця він тут більше не знайде!

— ВІН НЕ СКЛАДЕ НАМ КОМПАНІЇ, — зауважив Смерть. Подушка тихо сповзла на килим.

— А чому ні? Діти написали йому листи, — сказала Сюзен. — Існують правила, вам про це відомо.

— ТАК ІСНУЮТЬ ПРАВИЛА І ДІТИ Є В СПИСКУ. Я ПЕРЕВІРЯВ.

Альберт стягнув з голови гостроверхий капелюх і обтрусив сажу.

— Це правда. Він перевірив. Двічі, — сказав він. — Тут знайдеться щось випити?

— То навіщо ви тут з’явилися? — запитала Сюзен. — Якщо з ділових причин, мушу звернути вашу увагу, що це вбрання вкрай позбавлене смаку...

— БАТЬКО ВЕПР... НЕДОСТУПНИЙ.

— Недоступний? У Вепроніч?

— ТАК.

— Чому?

— ВІН... ПОДИВИМОСЯ. У ЛЮДСЬКІЙ МОВІ НЕ ЗНАЙДЕТЬСЯ ТОЧНОГО ВІДПОВІДНИКА... ТОМУ, СКАЖІМО, ВІН... МЕРТВИЙ. ТАК. ВІН ПОМЕР.


Сюзен ніколи не вішала панчохи. Ніколи не шукала яєць, залишених Качкою душевного пундика. Не засовувала зуб під подушку, дійсно сподіваючись, що вночі тут з’явиться фея із нахилами дантиста.

Не те щоб її батьки не вірили в подібні речі. Їм і не треба було вірити в них. Батьки знали, що вони існують, і просто хотіли, щоб насправді так не було.

Але були й подарунки, у потрібний час, з акуратними етикетками, що сповіщали, хто саме їх приніс. Вона отримувала розкішне яйце на Ранок душевного пундика, наповнене солодощами. За кожен молочний зуб їй діставався щонайменше один батьківський долар, і ніхто не ставив ніяких запитань.[13] Однак відбувалося це без будь-яких таємниць.

Тепер вона усвідомлювала, що вони намагалися її захистити.

Тоді Сюзен не відала, що її батько певний час був учнем Смерті, а мати — його названою дочкою. Вона ледь-ледь пригадувала, як її кілька разів возили до любязного і навдивовижу худого чоловіка. А тоді відвідини раптово припинилися. Пізніше вона знову зустрілася зі Смертю, і так, у нього були й позитивні сторони, тож певний час Сюзен дивувалася, чому її батьки виявилися настільки бездушними і...

Тепер вона розуміла, чому вони так старалися тримати її подалі. Генетика — усе ж таки набагато більше, ніж звивисті спіралі.

Сюзен була здатна проходити крізь стіни, коли справді цього потребувала. Вона могла використовувати тон голосу, більше схожий на дії, ніж на слова; він якимось чином проникав усередину людей і керував потрібними перемикачами. А її волосся...

Це сталося лише нещодавно. Раніше воно взагалі було некерованим, але приблизно в сімнадцятирічному віці Сюзен виявила, що волосся почало певною мірою вкладатися самостійно.

Через це вона позбулася кількох хлопців. Волосся, що вирішує самостійно сформувати нову зачіску, коси, що скручуються клубочком, як кошенята, однозначно можуть поставити крапку в будь-яких стосунках.

Однак їй вдалося досягнути значних успіхів. Періоди, коли вона почувала себе лише людиною, і ніким більше, сягали кількох днів.

Але завжди ставалося щось непередбачуване. Можеш собі жити в реальному світі, досягати успіху в тому, що насправді хочеш робити, однак рано чи пізно у твоєму житті таки з’являвся якийсь непроханий старий родич.


Лаючись і обурюючись, ґном виліз із чергової водостічної труби, сильніше насунув капелюх на голову, кинув мішок у кучугуру й сам стрибнув у неї.

— Чудесно, — сказав він. — Вони і за тиждень того всього не спекаються!

Він витягнув із кишені зім’ятий папірець і уважно його вивчив. Тоді поглянув на постать старого, що тихо трудився над чимось у будинку неподалік.

Він стояв біля вікна, зосереджено розмальовуючи скло.

Ґном, зацікавлений, підійшов і критично придивився.

— Чому саме папороті? — запитав він за хвилину. — Гарно, не заперечую, але за якусь папороть я б і пенса не виклав.

Постать із пензлем у руці обернулася.

— Мені просто подобаються папороті, — холодно відказав Мороз.

— Ну а люди очікують побачити, знаєш, сумних немовлят із великими очима, кошенят, які визирають із черевичків, крихітних цуциків і таке інше.

— Я малюю папороті.

— Велетенські соняшники в горщиках, красиві морські пейзажі...

— І папороті.

— Розумієш, уявімо, якомусь священнику треба, щоб ти розмалював стелю храму богами, ангелами й таким іншим, що б ти тоді робив?

— Він би отримав скільки завгодно богів і ангелів, за умови, що вони...

— ...будуть схожі на папороть?

— Мене обурює звинувачення, що я зациклився лише на папороті, — сказав Мороз. — Я можу намалювати чудовий орнамент пейслі.

— Тоді на що це схоже?

— Дійсно, непосвяченому оку може здатися, що це папороть, — Мороз нахилився вперед. — А ти хто такий?

Ґном поспішно відступив назад.

— Ти ж не зубна фея? Останнім часом часто з ними стикався. Приємні дівчата.

— Ні. Ні. Тільки не зуби, — сказав ґном, стискаючи мішок.

— Тоді хто?

Ґном сказав йому.

— Дійсно? — здивувався Мороз. — Я думав, вони з’являються самі собою.

— Ну, якщо вже на те, то я гадав, що й малюнки на вікнах з’являються самостійно, — сказав гном. — А ти не особливо крижаний на вигляд. Часто в ліжечку грієшся, та?

— Я ніколи не сплю, — незворушно мовив Мороз, відвертаючись. — А зараз, якщо ти не проти, мені ще купу вікон розмальовувати. Папороть зображати нелегко. Потрібна стійка рука.


— Тобто мертвий? — запитала Сюзен. — Як Батько Вепр може померти? Він... хіба не такий, як ти? Ніби...

— АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ. ТАК. ВІН СТАВ ТАКИМ. ДУХ ВЕПРОНОЧІ.

— Але... як? Як можна вбити Батька Вепра? Отруєний херес? Шпичаки в димоході?

— ІСНУЮТЬ... ХИТРІШІ МЕТОДИ.

— Кахи-кахи-кахи. Лишенько, ця сажа, — голосно поскаржився Альберт. — Ледь не задихнувся.

— І ти перейняв його обов’язки на себе? — запитала Сюзен, ігноруючи Альберта. — Зовсім з глузду з’їхав!

Смерті вдалося набути ображеного вигляду.

— Піду й огляну тут усе, як слід, — сказав Альберт, пронісся повз неї і відчинив двері.

Вона швидко їх зачинила.

— А що робиш тут ти, Альберте? — сказала Сюзен, наче хапаючись за рятівну соломинку. — Я думала, ти помреш, якщо коли-небудь повернешся у світ живих!

— ЗВИЧАЙНО. АЛЕ МИ НЕ У СВІТІ ЖИВИХ, — відказав Смерть. — МИ ПЕРЕБУВАЄМО В СПЕЦІАЛЬНІЙ КОНГРУЕНТНІЙ РЕАЛЬНОСТІ, СТВОРЕНІЙ ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА. ЗВИЧНІ ПРАВИЛА ТУТ НЕ ДІЮТЬ. ЯК ІНАКШЕ МОЖНА ОБ’ЇХАТИ ВЕСЬ СВІТ ЗА ОДНУ НІЧ?

— Еге ж, — задоволено підтвердив Альберт. — А я — один із маленьких помічників Батька Вепра. Офіційно. Маю зелений гостроверхий капелюх і все необхідне, — тут він помітив склянку хересу й кілька ріпок, залишених дітьми на столі, і накинувся на них.

Сюзен була шокована. Лише кілька днів тому вона відводила дітей до гроту Батька Вепра в одному з найбільших магазинів Моля.

Звісно, це не був справжній Батько Вепр, але актор у червоному вбранні грав доволі правдоподібно. Також там були люди, переодягнені ельфами, а навпроти магазину влаштували пікет члени Комітету «Рівність Зросту»[14].

Жоден із ельфів не був подібним на Альберта. А якби були, люди заходили би в грот лише зі зброєю.

— Була хорошою дівчинкою? — поцікавився Альберт і плюнув у камін.

Сюзен витріщилася на нього.

Смерть нахилився. Вона зазирнула йому в очі, там спалахували блакитні іскорки.

— У ТЕБЕ ВСЕ ДОБРЕ? — запитав він.

— Так!

— ВПЕВНЕНА У СВОЇХ СИЛАХ? НАМАГАЄШСЯ ПРОКЛАСТИ ВЛАСНИЙ ШЛЯХ У ЦЬОМУ СВІТІ?

— Так!

— ЧУДОВО. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. ПОРА НАПОВНИТИ ПАНЧОХИ Й РУШАТИ ДАЛІ.

У руці Смерті з’явилася пара листів.

— ХТОСЬ НАЗВАВ ДІВЧИНКУ ТВАЙЛОЮ?

— Боюся, так, але чому...

— А ХЛОПЧИКА ГАВЕЙНОМ?

— Так. Але слухай, як...

— ЧОМУ ГАВЕЙНОМ?

— Г... гадаю, це хороше, сильне ім’я для воїна.

— СХОЖЕ, ВОНИ ПЕРЕДБАЧИЛИ ЙОГО МАЙБУТНЄ. ДИВИСЯ, ДІВЧИНКА НАПИСАЛА ЛИСТА ЗЕЛЕНИМ ОЛІВЦЕМ НА РОЖЕВОМУ ПАПЕРІ Й НАМАЛЮВАЛА МИШКУ В КУТКУ. У СУКНІ.

— Гадаю, щоб підкреслити те, наскільки вона мила, — пояснила Сюзен. — І помилки в словах також для цього. Але слухай, чому ти...

ВОНА ПИШЕ, ЩО ЇЙ П’ЯТЬ РОКІВ.

— За віком — так. А за цинізмом — усі тридцять п’ять. Чому ти робиш...

— АЛЕ Ж ВОНА ВІРИТЬ У БАТЬКА ВЕПРА?

— Вона б повірила у що завгодно, якби це принесло їй ляльку. Але ти не поїдеш, не сказавши мені...

Смерть повісив панчохи назад на камін.

— НАМ ВЖЕ ПОРА ЙТИ. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ГМ. О, ТАК: ХО. ХО. ХО.

— Чудовий херес, — сказав Альберт, витираючи рота.

Гнів переборов цікавість Сюзен. Як би вона не старалася, шансів перемогти не було.

— Ти дійсно п’єш те, що маленькі діти залишають для справжнього Батька Вепра? — запитала вона.

— Так, а чому б і ні? Він же це не вип’є. Там, де він зараз опинився.

— І скільки ж ти вже випив, боюся спитати?

— Без поняття, я не рахував, — щасливо відказав Альберт.

— ОДИН МІЛЬЙОН ВІСІМСОТ ТИСЯЧ СІМСОТ ШІСТЬ КЕЛИШКІВ, — сказав Смерть. — І ШІСТДЕСЯТ ВІСІМ ТИСЯЧ СТО ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ПИРОГІВ ЗІ СВИНИНОЮ. І ЩЕ ОДНА РІПКА.

— Вона мала форму свинячого пирога, — виправдався Альберт. — З часом таке стається з усіма речами.

— Як ти не луснув?

— Без поняття, ніколи не мав проблем із травленням.

— ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА ВСІ ПИРОГИ ЗІ СВИНИНОЮ — ЦЕ ОДИН ПИРІГ ЗІ СВИНИНОЮ. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. МИ ЗЛОВЖИВАЄМО ЧАСОМ СЮЗЕН.

Навіщо ти це робиш? — прокричала Сюзен.

— ПРОБАЧ. Я НЕ МОЖУ ТОБІ СКАЗАТИ. ЗАБУДЬ, ЩО ЗУСТРІЧАЛАСЯ ЗІ МНОЮ. ЦЕ НЕ ТВОЯ СПРАВА.

— Не моя справа? Як це може...

— А ТЕПЕР... НАМ ПОРА...

— На добраніч, — побажав Альберт.

Годинник пробив двічі. Було досі пів на шосту.

І вони зникли.


Сани зі свистом летіли в небі.

— Ви ж знаєте, що вона спробує з’ясувати, у чому річ, — сказав Альберт.

— ТА НЕВЖЕ.

— Особливо після того, як ви сказали їй, що цього робити не слід.

— ТИ ТАК ДУМАЄШ?

— Так, — сказав Альберт.

— НІЧОГО СОБІ. МЕНІ ЩЕ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ТРЕБА ДОВІДАТИСЯ ПРО ЛЮДЕЙ.

— Ой... навіть не знаю... — відгукнувся Альберт.

— ОЧЕВИДНО, ВТЯГУВАТИ ЛЮДИНУ У ВСЕ ЦЕ БУЛО Б ДУЖЕ НЕПРАВИЛЬНО. САМЕ ТОМУ, ЯК ТИ ПАМ’ЯТАЄШ, Я СТРОГО ЗАБОРОНИВ ЇЙ ВТРУЧАТИСЯ.

— Так... заборонили...

— ДО ТОГО Ж ЦЕ ПРОТИ ПРАВИЛ.

— Ви ж казали, що ці сірі негідники їх вже порушили.

— ТАК, АЛЕ Я НЕ МОЖУ ПРОСТО МАХНУТИ ЧАРІВНОЮ ПАЛИЧКОЮ Й ПОВЕРНУТИ ВСЕ НА СВОЇ МІСЦЯ. ІСНУЄ ПЕВНИЙ ПОРЯДОК, — Смерть на мить задивився вперед, а тоді знизав плечима. — І НАМ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ЩЕ ТРЕБА ЗРОБИТИ. НЕ МОЖНА ПОРУШУВАТИ ОБІЦЯНКИ.

— Ну, ніч ще рання, — зауважив Альберт, відкидаючись на мішках.

— НІЧ СТАРА. НОЧІ ЗАВЖДИ СТАРІ.

Свині неслися галопом.

— Ні, не завжди, — пролунало згодом.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Ніч не є старшою за день, пане. Це ж логічно. Для того, щоб зрозуміти, що таке ніч, обов’язково потрібно пізнати день.

— АЛЕ ТАК ЗВУЧИТЬ НАБАГАТО ЕФЕКТНІШЕ.

— А. Тоді гаразд.


Сюзен стояла біля каміна.

Не те щоб вона недолюблювала Смерть. Дивним чином він їй навіть подобався — як індивідуум, а не остання завіса життя. Однак...

Думка про Похмурого Женця, що у Вепроніч заповнює дитячі панчохи подарунками, не вкладалася в її голові, як не крути. Незалежно від того, куди вона її вивернула. Це те саме, що уявити Старого Бідуна замість Зубної Феї. О, так. Старий Бідун... дійсно неприємний тип.

Але, чесно кажучи, наскільки хворим треба бути, щоб вночі пробиратися в дитячі кімнати?

Ну, Батька Вепра це не стосується...

Десь з-під вепронічного дерева пролунав тихенький дзвін.

Від уламків однієї з блискучих кульок задкував ошелешений крук.

— Пробач, — пробурмотів він. — Просто видова реакція... розумієш... кругле, блискуче... так і тягне дзьобнути...

— Ці шоколадні монетки — для дітей!

— ПИСК? — озвався Смерть Щурів, відсахнувшись від блискучих монет.

— Чому він це робить?

— ПИСК.

— Ви теж не знаєте?

— ПИСК.

— Сталася якась халепа? Він щось зробив зі справжнім Батьком Вепром?

— ПИСК.

— Чому він мені не говорить?

— ПИСК.

— Дякую. Ти дуже допоміг.

Позаду неї щось розірвалося. Вона повернулася і побачила, як крук обережно здирає з подарунка смужку червоного обгорткового паперу.

— Припини негайно!

Він винувато на неї глянув.

— Лише маленький шматочок, — озвався крук. — За ним ніхто не сумуватиме.

— Навіщо він тобі здався?

— Нас приваблюють яскраві кольори. Автоматична реакція.

— Це стосується сорок!

— От чорт. Правда?

Смерть Щурів кивнув.

— ПИСК.

— О, тепер ти в нас пан Орнітолог? — буркнув крук.

Сюзен сіла й простягнула руку.

Смерть Щурів вчепився в неї. Вона відчувала його кігті, схожі на крихітні шпильки.

Це було майже як та сценка, де мила й красива героїня співає дуетом з Синьою птахою.

Принаймні схоже.

Щонайменше ідея була схожа. Але при перегляді батькам довелося б затулити очі маленьким дітям.

— У нього щось із головою?

— ПИСК, — щур знизав плечима.

— Але таке могло статися, правда? Він дуже старий, і, гадаю, постійно бачить купу жахливих речей.

— ПИСК.

— Всі біди світу, — переклав крук.

— Я зрозуміла, — сказала Сюзен. Це належало до її талантів. Вона не знала напевне, що сказав щур, але збагнула, що він мав на увазі.

— Щось пішло не так, і він не хоче мені зізнатися? — запитала Сюзен.

Від цього вона ще більше розізлилася.

— Але Альберт теж у цьому задіяний, — додала вона.

Сюзен подумала: тисячі, мільйони років виконувати одну й ту саму роботу. Не найприємнішу. Цей світ покидають не лише життєрадісні старі в поважному віці. Рано чи пізно така робота зламала би кожного.

Комусь потрібно було щось зробити. Як тоді, коли бабуся Твайли почала розповідати всім, що вона —імператриця Круля, і перестала носити будь-який одяг.

Сюзен була достатньо розумною, щоб розуміти, що фраза: «Комусь потрібно щось зробити» — сама собою не є корисною. Люди, які її вживали, ніколи не робили доповнення: «І цим кимось буду я». Але хтось повинен був щось зробити, і зараз коло зацікавлених осіб складалося лише з неї і нікого більше. Бабуся Твайли зрештою опинилася в будинку для літніх, з видом на море Квірму. Такої можливості тут, схоже, не передбачалося. Крім того, інші мешканці його навряд чи вподобали б.


Вона зосередилася. Це належало до її найпростіших талантів. Її дивувало, що інші люди на це не здатні. Заплющила очі, простягнула долоні на рівні плечей, розчепірила пальці й почала опускати руки.

Коли вони були на півдорозі, Сюзен почула, що годинник перестав цокати. Останній удар був затяжним, як передсмертний хрип.

Час зупинився.

Але тривалість продовжувалася.

У дитинстві вона завжди замислювалася, чому візити до дідуся могли тривати кілька днів, однак коли вони поверталися, календар показував той самий день, ніби вони нікуди й не від’їжджали.

Тепер вона знала чому, хоча, ймовірно, жодна людська істота ніколи не зрозуміє як. Часом, десь, якось годинник переставав лічити час.

Між кожним раціональним моментом минає мільярд ірраціональних. Десь поза межами часу Батько Вепр іде на санях, зубні феї підіймаються сходами, Мороз малює свої картини, Качка душевного пундика відкладає свої шоколадні яйця. У нескінченних просторах між незграбними секундами Смерть рухається, як відьма, танцюючи між краплями дощу й ніколи не намокаючи.

Люди могли б... Ні, тут люди жити не могли. Ви можете розбавити склянку вина хоч цілою ванною води, збільшивши об’єм рідини, але кількість вина залишиться такою ж. Гумова стрічка залишається тією самою гумовою стрічкою, як сильно її не розтягуй.

Однак існувати тут люди могли би.

Тут ніколи не було занадто холодно, хоча повітря поколювало, як у зимовий сонячний день. Просто за звичкою Сюзен витягла плащ із шафи.

— ПИСК.

— Може, тобі час поратися з іншими мишами та щурами?

— Нєа, перед Вепроніччю доволі спокійно, — відгукнувся крук, намагаючись скласти кігтями клаптик червоного паперу. — От за кілька днів буде вдосталь хом’ячків і піщанок, згадаєш мої слова. Часто діти забувають їх годувати або прагнуть довідатися, що в них всередині.

Звісно, їй доведеться залишити дітей. Але з ними нічого не трапиться — на це просто не вистачить часу.

Вона поспішила сходами донизу й вийшла назовні.

У повітрі завис сніг. Це не був поетичний опис. Він висів, як зірки в небі. Коли сніжинки торкалися шкіри Сюзен, вони танули, випускаючи крихітні електричні іскорки.

На вулиці було чимало людей, але всі немов закам’яніли в часі. Обережно оминаючи їх, Сюзен дійшла до входу в парк.

Сніг досягнув того, чого не могли зробити ні чарівники, ні Варта, — очистив Анк-Морпорк. У нього просто не стало часу, щоб забруднитися. Вранці він, напевно, матиме такий вигляд, ніби місто засипало кавовими меренгами, але наразі кущі та дерева виблискували білизною.

Не чулося ані звуку. Снігова завіса затьмарила ліхтарі. Усього лише кілька ярдів углиб парку, а таке відчуття, ніби Сюзен опинилася у селі.

Вона засунула два пальці до рота й свиснула.

— Знаєш, це можна було зробити вишуканіше, — зауважив крук, який вмостився на засніженій гілці.

— Замовкни.

— Але вийшло непогано. Краще, ніж у більшості жінок.

— Замовкни.

Вони зачекали.

— Навіщо ти вкрав цей клаптик червоного паперу з подарунка маленької дівчинки? — поцікавилася Сюзен.

— У мене на нього свої плани, — похмуро відказав крук.

Вони продовжували чекати.

Сюзен задумалася, що станеться, якщо це не спрацює. Мабуть, щур хихотітиме до кольок у животі. Його хихикання було просто жахливим.

Однак почувся стукіт копит, стіна снігу розступилася, і з неї вийшов кінь.

Хропунець зробив коло й зупинився, від нього йшов теплий пар.

Сідла на ньому не було. Однак із коня Смерті не впадеш.

«Якщо я сяду на нього, — думала Сюзен, — усе розпочнеться знову. Я покину світлий бік і опинюся поза межами цього світу. Я втрачу рівновагу».

«Але ж ти хочеш цього... хіба ні?» — промовив голос усередині її голови.

За десять секунд у парку залишився тільки сніг. Крук повернувся до Смерті Щурів.

— Є ідеї, де можна знайти якусь мотузку?

— ПИСК.


За нею спостерігали.

Дехто сказав: Хто вона?

Дехто сказав: Ми ж пам’ятаємо, що Смерть усиновив дівчину? Це юне створіння — Ті дочка.

Дехто сказав: Вона людина?

Дехто сказав: Переважно.

Дехто сказав: Її можна вбити?

Дехто сказав: О, так.

Дехто сказав: Тоді добре.

Дехто сказав: Ем... ми ж не потрапимо через це в халепу? Це все не дуже... дозволено. Ми не прагнемо зайвих питань.

Дехто сказав: Наш обов’язок — позбавити Всесвіт від сентиментальності.

Дехто сказав: І всі будуть вдячні, коли про це дізнаються.


Хропунець легко приземлився на газон Смерті.

Сюзен вирішила не морочитися з вхідними дверима, а відразу ввійшла в задні, які ніколи не зачинялися.

Відбулися певні зміни. Принаймні одна істотна зміна.

У дверях вирізали котячі дверцята.

Вона витріщилася на них.

За секунду з них вийшов рудий кіт, подарував їй погляд «Я-не-голодний-а-ти-не-цікава» і побіг у сад.

Сюзен прочинила двері на кухню.

Коти усіх розмірів і кольорів заповнили собою весь вільний простір. На неї обернулася сотня очей.

«Типова пані Гамак», — подумала вона. Старенька була частим гостем у «Бірсі» і вважалася цілком схибнутою, а одним із проявів її божевілля був хронічний котизм. Як правило, її кішки опановували всі тонкощі котячого життя, але так і не запам’ятовували, де котячий лоток.

Деякі коти засунули свої носи в миску з молоком.

Сюзен ніколи не розуміла, чим можуть подобатися коти. Переважно вони належали людям, які шаленіли від пудингів. У світі дійсно існували люди, яким рай уявлявся у вигляді шоколадного кошеняти.

— Киш звідси, — наказала вона. — Я й подумати не могла, що в нього є домашні тварини.

Кішки глянули на неї, показуючи, що і так збиралися іти звідси, і рушили, облизуючись.

Миска повільно заповнилася молоком.

Усі кішки явно були живими. Колір тут мало лише життя. Усе інше створив сам Смерть. Колір, водогін і музика — ось речі, непідвладні його генію.

З кухні Сюзен рушила до кабінету.

Тут також відбулися зміни. Схоже, він знову намагався навчитися грати на скрипці.

Смерть так і не зрозумів, чому жоден музичний інструмент йому не піддавався.

На столі панував безлад. Розгорнуті книжки громадилися одна на одній. Ці книжки Сюзен так і не навчилася читати. Деякі букви витали над сторінками чи утворювали химерні візерунки, читаючи вас, поки ви читали їх.

Поверх них були розкидані складні механізми. З віддалі вони нагадували навігаційні прилади — але на яких океанах і під якими зірками?

Кілька сторінок пергаменту були списані самим Смертю. Його почерк впізнавався з першого погляду. Сюзен не знала нікого, хто б міг писати з такими зарубками.

Схоже, він намагався скласти якийсь план.


НЕ ХАПОНІЯ. НЕ ЯКДИВНОЛЯНДІЯ. НЕ ІМПЕРІЯ.

НЕХАЙ 20 МІЛЬЙОНІВ ДІТЕЙ ПО 2 ФУНТИ ІГРАШОК НА ДИТИНУ.

ДОРІВНЮЄ 17 857 ТОНН. 1785 ТОНН НА ГОДИНУ.

ПАМ’ЯТКА: НЕ ЗАБУТИ ПРО СЛІДИ САЖІ.

СИЛЬНІШЕ ПОПРАКТИКУВАТИ ХО-ХО-ХО.

ПОДУШКА.


Вона обережно повернула аркуш на місце.

Рано чи пізно таке мало трапитися. Смерть захоплювався людьми, і вивчення світу людей ніколи не було однобічним процесом. Людина може провести багато років, вивчаючи життя елементарних частинок, а потім усвідомити, що вона розуміє або хто вона, або де вона, але не обидві речі водночас.

Смерть підхопив... людяність. Не насправжки, але щось подібне на неї, якщо уважно не придивлятися.

Його хата навіть імітувала людську домівку. Смерть створив спальню, попри те, що ніколи не спав. Якщо він дійсно наслідував людей, чому б не спробувати божевілля? Воно все-таки дуже популярне.

Можливо, після всіх цих тисячоліть він просто захотів стати милим.

Вона ввійшла в кімнату Часомірів. Коли вона була маленькою, полюбляла слухати їхній звук. Але тепер не отримувала колишнього задоволення від шипіння піску мільйонів пісочних годинників, клацання і стукоту, коли повні зникали, а порожні з’являлися. Тепер вона знала, що відбувається. Звісно, рано чи пізно всі помруть. Просто слухати, як це відбувається, — якось неправильно.

Сюзен вже збиралася піти, коли раптом помітила прочинені двері у місці, де їх ніколи не було.

Вони були замасковані. Потрібно було відсунути цілу секцію полиць із шелесткими часомірами.

Сюзен погойдала її вперед-назад. Потрібно було добряче придивитися, щоб побачити щілину.

По той бік була набагато менша кімната. Вона була усього лиш, скажімо, розміром із собор. Приміщення було від підлоги до стелі обставлене ще більшою кількістю пісочних годинників, ледь помітних у тьмяному світлі з більшої кімнати.

Сюзен ввійшла й клацнула пальцями.

— Світло, — наказала вона. Кілька свічок негайно запалало.

Ці піскові годинники були... якісь неправильні.

Часоміри в більшій кімнаті, наскільки б метафоричними вони не були, — велетенські, виготовлені з дерева, міді та скла. Але ці на вигляд були наче зроблені зі світла та тіней і не містили в собі реальної матерії.

Вона придивилася до найбільшого.

Табличка сповіщала: «ОФФЛЕР».

«Крокодилобог?» — здивувалася вона.

Ну, боги, ймовірно, теж мають життя. Але вони ніколи не вмирають насправді — наскільки їй було відомо. Вони просто зменшуються до розмірів голосу на вітрі або примітки в підручнику з релігії.

Тут були зазначені й інші боги. Кількох із них вона навіть упізнала. На одній із полиць стояли трохи менші часоміри. Побачивши таблички, вона мало не розреготалася.

— Зубна Фея? Піщаний чоловік? Джон Ячмінне Зерно? Качка душевного пундика. Бог... що?

Вона відступила назад, і під її ногою щось захрустіло.

На підлозі валялися уламки скла. Вона нахилилася й підняла найбільший. Від імені, викарбуваного на склі, залишилося лише кілька літер...

«Батько В...»

— О ні. Це неправда! Дідусю, що ж ти наробив!

Коли вона вийшла з кімнати, свічки відразу згасли. Темрява повернулася.

І в темряві, серед розсипаного піску, щось тихо зашипіло й злегка заіскрилося...


Маструм Ридикуль поправив рушник навколо талії.

— Як у нас справи, пане Модо?

Садівник Академії відсалютував.

— Баки повні, пане Архіректоре! — життєрадісно повідомив він. — Підігрівав воду в котлах цілий день!

Інші старші чарівники скупчилися у дверях.

— Маструме, я дійсно вважаю, що це дуже нерозумно, — сказав Викладач новітніх рун. — Безумовно, вона була запечатана не просто так.

— Пригадайте напис на дверях, — зауважив Декан.

— Ой, вони просто написали це, щоб туди ніхто не потикався, — сказав Ридикуль, відкриваючи нову пачку мила.

— Ну, так, — сказав Завкаф неточних наук. — Так і є. Для цього написи і пишуть.

— Це ванна кімната, — наголосив Ридикуль. — А ви всі поводите себе так, ніби це якась камера тортур.

— Ванна кімната, — озвався Декан, — однак спроектована Клятим Тупаком Джонсоном. Архіректор Дощевіск скористався нею лише раз, після чого запечатав! Маструме, прошу, спам’ятайтеся! Це ж Джонсон!

Виникла пауза, оскільки навіть Ридикулю довелося це обдумати.

Покійний (на радість багатьох) Бергольд Статлі Джонсон був загальновизнаний найгіршим винахідником у світі, але в дуже специфічному сенсі. Просто погані винахідники виготовляли речі, які не працювали. Він не належав до цих мальків. Будь-який дурень міг зробити щось, що ніяк не реагувало на натискання кнопки. Він зневажав таких невдах-аматорів. Усе, що він побудував, працювало. Воно просто не робило того, про що повідомляла інструкція. Якщо ви хотіли невелику ракету «земля-повітря», варто було попросити Джонсона розробити декоративний фонтан. Для нього це означало майже те саме. Але це ніколи не знеохочувало його й не зменшувало хворобливу цікавість його клієнтів. Музика, садово-паркове мистецтво, архітектура — його талантам не було ні кінця ні краю.

Те, що Клятий Тупак проектував і ванні кімнати, стало певною несподіванкою. Але, як зауважив Ридикуль, було відомо, що він розробив і побудував кілька великих органів, і, якщо задуматися сильніше, це було те саме прокладання труб.

Інші чарівники, які були в Академії довше, ніж Архіректор, вважали, що якщо Клятий Тупак Джонсон таки побудував повністю функціональну ванну, він задумував її як щось зовсім інше.

— Знаєте, я завжди знав, що про пана Джонсона постійно лихословили, — зрештою сказав Ридикуль.

— Ну, так, звичайно, — сказав Викладач новітніх рун, сильно роздратований. — Це те саме, що заявити, що варення приваблює ос.

— Не все, що він зробив, погано працювало, — твердо сказав Ридикуль, розмахуючи щіткою. — Згадайте ту штуку, яку використовують на кухні, щоб чистити картоплю.

— А, ви маєте на увазі ту, з мідною табличкою «Покращений манікюрний набір»?

— Слухайте, це всього лише вода, — гаркнув Ридикуль. — Навіть Джонсон не зміг би зробити її небезпечнішою. Модо, відкрити шлюзи!

Решта чарівників позадкувала, коли садівник крутнув кілька ошатно оздоблених мідних коліс.

— Мені набридло нишпорити серед вас, шукаючи мило, хлопці! — крикнув Архіректор, коли вода забулькала прихованими каналами. — Гігієна! От що головне!

— Потім не кажіть, що ми вас не попереджали, — сказав Декан, зачиняючи двері.

— Ем, я досі не розібрався, куди ведуть деякі труби, пане, — наважився Модо.

— Зараз дізнаємося, не думай боятися, — радісно заявив Ридикуль. Він зняв капелюх і надягнув шапочку для душу з персональним дизайном. З поваги до його професії, вона була гостроверхою. Ридикуль схопив жовту гумову качку.

— Піддай пару, хлопче! Тобто ґноме, звісно, пане Модо.

— Так, Архіректоре.

Модо смикнув за важіль. У трубах загриміло, із кількох з’єднань ринула пара.

Ридикуль ще раз оглянув ванну.

Справжній скарб, без усіляких сумнівів. Кажіть, що заманеться, але старий Джонсон часом влучає в яблучко, навіть якщо і цілком випадково. Уся кімната, включно зі стелею та підлогою, була викладена біло-зелено-блакитною плиткою.

У центрі, під короною з труб, вивищувався запатентований Джонсоном «Тайфун» — Покращений Кімнатний Омовитель із Автоматичною Мильницею, справжня гігієнічна поема з червоного й рожевого дерева та міді.

Ридикуль змусив Модо полірувати кожну трубу й мідний умивальник, поки вони не засяяли. Це тривало вічність.

Ридикуль зачинив за собою матові дверцята. Винахідник чудо-купелі вирішив перетворити просте прийняття душу на повністю контрольовану процедуру, і одна зі стін величезної кабіни становила неймовірну панель із мідними кранами в формі русалок, мушель, і з якоїсь причини — гранатів. Морська, жорстка та м’яка вода надходили окремо, а величезні колеса допомагали регулювати температуру з точністю до градуса. Ридикуль уважно все оглянув.

Тоді він зробив крок назад, оглянув плити й проспівав:

— Мі-і-і! Мі-і-і-мі!

Його голос повернувся луною.

— Ідеальне ехо! — скрикнув Ридикуль, вроджений ванний баритон.

Він підняв слухавку, встановлену, щоб забезпечити зв’язок купальника з інженером.

— Баки на повну, пане Модо!

— Буде зроблено, пане!

Ридикуль відкрутив кран з написом «Бризки» й відскочив убік, оскільки частина його мозку досі пам’ятала, що винахідливість Джонсона не лише розгортала конверт, а й змушувала його проноситися кімнатою й вилітати далеко за межі сортувального приміщення, пробивши стіну.

Його огорнув ніжний потік теплої води, подібний на лагідний туман.

— Неймовірно! — скрикнув він і спробував інший кран.

«Дощ» збадьорив його набагато більше. «Злива» змусила його задихатися, а після «Потопу» він схопився за панель, бо, здавалося, йому от-от знесе маківку. «Хвиля» носила стіну теплої морської води від одного боку кабіни до іншого, а тоді змила її через решітку, інстальовану в підлозі посередині кімнати.

— З вами все добре, пане? — крикнув Модо.

— Надзвичайно! Тут ще дюжина ручок, які я не спробував!

Модо кивнув і постукав по клапану.

З густих хмар пари долинав високий голос Ридикуля, який виспівував щось, що, на його думку, було піснею.

О, я-я-а-а-а знав... е-е-е... якогось сільськогосподарського робітника, можливо, покрівельника, і я з ним добре дружив, і він... він був фермером, тепер я точно згадав... у нього була дочка і... Її ім’я зараз не пригадаю, І... На чому я закінчив? А, точно. Приспів: Казна-що, овочі смішної форми, ріпочка, щось незрозуміле і співучий солове-е-е-е-а-арго-о-о-о-о-аргх о! о! о!

Раптово пісня перервалася. Модо чув лише жахливий шум води.

— Архіректоре?

За мить з боку стелі пролунав голос. Він був нерішучим і лунав звідкись зверху.

— Ем... не міг би ти зробити ласку й відімкнути воду, мій любий друже? Ем... і повільно, якщо не заперечуєш.

Модо повільно покрутив колесо. Шум поступово стих.

— Так. Прекрасно, — відізвався голос, тепер уже з рівня підлоги. — Добре. Чудова робота. Думаю, ми цілком можемо назвати це успіхом. Так, справді. Ем. Ти міг би допомогти мені вийти? Не знаю чому, але я відчуваю певну нестійкість...

Модо відчинив двері, допоміг Ридикулю вийти й посадив його на лавку. Той був доволі блідим.

— Так, дійсно, — мовив Архіректор, його погляд був скляним. — Неймовірний успіх. Ем. Одна проблема, Модо...

— Так, пане?

— Є там один кранчик, який, напевно, зараз краще не чіпати, — сказав Ридикуль. — Зробиш мені велику послугу, якщо підеш і повісиш на нього якесь повідомлення.

— Яке, пане?

— «Ніколи не торкатися» чи щось подібне.

— Добре, пане.

— Почепи його на кран із написом «Гейзер».

— Добре, пане.

— Іншим про це краще не знати.

— Добре, пане.

— О боги, ніколи не почувався настільки чистим.

З вигідної позиції, серед декоративних плит біля стелі, за Ридикулем уважно стежив невеличкий Гном у капелюшку.

Коли Модо пішов, Архіректор почав повільно витиратися великим пухнастим рушником. До нього вже повернулося самовладання, і він мугикав чергову пісеньку.

— Минула Вепроніч, і я... послав своїй коханій короткого гидкого листа, хах, дійсно, і куріпку з грушею до купи...

Ґном зісковзнув по плитках і підкрався до постаті, що енергійно дриґалася.

Ридикуль, після ще кількох спроб пригадати слова, зупинився на пісні, знайомій на кожній планеті, де існують зими. Її часто починають використовувати представники місцевих релігій, кілька слів змінюється, але насправді її зміст має такий самий стосунок до богів, як коріння — до листя.

...Там овечки покотились, а ягнички народились...

Ридикуль крутнувся. Куточок мокрого рушника зачепив Гнома за вухо й повалив на спину.

— Я бачив, як ти підкрадаєшся! — проревів Архіректор. — Що ти задумав? Ти дрібний злодюжка?

Ґном ковзнув назад на мильну поверхню.

— А ви, пане, що задумали? Ви не повинні мене бачити!

— Я чарівник! Ми бачимо всі речі, які існують, — сказав Ридикуль. — А у випадку Скарбія, також речі, яких не існує. Що у твоїй сумці?

— Вам не варто відкривати сумку, пане! Вам дійсно не варто її відкривати!

— Чому? Що в ній?

Гном осів.

— Річ не в тому, що в ній, пане. Річ у тому, що з неї вийде. Я повинен випустити їх одну за одною, не можу навіть уявити, що трапиться, якщо всі вони вийдуть відразу!

Ридикуль зацікавився і почав розв’язувати вузол.

— Ви потім про це сильно пошкодуєте, пане! — заблагав ґном.

— Пошкодую? Так для чого ти тут, юначе?

Ґном здався.

— Ну гаразд. Знаєте Зубну Фею?

— Так. Звичайно, — відказав Ридикуль.

— Ну... я — не вона. Але працюю з подібними речами.

— Тобто? Забираєш щось геть?

— Гм... не забираю, переважно. Здебільшого... приношу...

— А... ніби нові зуби?

— Ем... ніби нові бородавки, — зізнався Гном.


Смерть закинув мішок у сани й заліз сам.

— У вас гарно виходить, пане, — похвалив Альберт.

— ПОДУШКА ДОСІ ЗАВДАЄ ДИСКОМФОРТУ, — поскаржився Смерть, підтягнувши пояс. — Я НЕ ЗВИК ДО ВЕЛИКОГО ТОВСТОГО ЖИВОТА.

Найкращий, на який я спромігся. Інакше б ви взагалі нічо не мали, пане.

Альберт відкоркував пляшку холодного чаю. Від випитого хересу йому дошкуляла спрага.

— Усе добре, пане, — повторив він, ковтаючи чаю. — І сажа в каміні, і сліди, випитий херес, сліди від саней на дахах... повинно спрацювати.

— ТАК ДУМАЄШ?

— Впевнений.

— І Я ПЕВЕН, ЩО ДЕХТО МЕНЕ ПОБАЧИВ. Я ВІДЧУВАЮ, КОЛИ ВОНИ ПІДГЛЯДАЮТЬ, — із гордістю додав Смерть.

— Чудово, пане.

— ТАК.

— Наважуся дати пораду. Простого «Хо-хо-хо» цілком досить. Не треба казати «Бійтеся, нещасні смертні», якщо не хочете, щоб вони виросли лихварями чи кимось таким.

— ХО. ХО. ХО.

— Так, вдається все краще й краще, — Альберт поспішно втупився у блокнот, щоб Смерть не побачив його обличчя. — Мушу додати, пане, що точно спрацює, так це публічна поява. Однозначно.

— О. Я ПЕРЕВАЖНО ТАКЕ НЕ РОБЛЮ.

— Батько Вепр — доволі публічна постать, пане. І один вдалий публічний виступ буде значно кориснішим, аніж випадкові появи, хай там скільки дітей його побачать. Допоможе розробити задубілі м’язи віри.

— ДІЙСНО? ХО. ХО. ХО.

— Гаразд, гаразд, звучить просто чудово, пане. На чому я... а, так... магазини будуть відчинені допізна. Купу дітлахів приводять поглянути на Батька Вепра. Звичайно, не на справжнього. Просто на якогось дідугана з подушкою під светром, у жодному разі не натякаю на вас, пане.

— НЕ НА СПРАВЖНЬОГО? ХО. ХО. ХО.

— О, ні. І навіть не доведеться...

— А ДІТИ ПРО ЦЕ ЗНАЮТЬ? ХО. ХО. ХО.

— Можливо, пане, — Альберт почухав ніс.

— ТАК НЕ МАЄ БУТИ. НЕ ДИВНО, ЩО ВИНИКЛИ... УСКЛАДНЕННЯ. ВІРА БУЛА ПІДІРВАНА? ХО. ХО. ХО.

— Може бути, пане. Ем... хо-хо.

— І ДЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЦЯ ПАРОДІЯ?

Альберт здався.

— У Молі Купи-Продая, наприклад. Там дуже популярний грот Батька Вепра. Очевидно, їхній Батько Вепр завжди на висоті.

— ВІДВІДАЄМО МИ ЇХ ЗРАНКУ. ПРОЇДЕМОСЯ ПО НИХ НА САНКАХ. ХО. ХО. ХО.

— Як скажете, пане.

— ЦЕ БУЛА ГРА СЛІВ, АЛЬБЕРТЕ. НЕ ЗНАЮ, ЧИ ТИ ЗАУВАЖИВ.

— Глибоко в душі вмираю від сміху, пане.

— ХО. ХО. ХО.


Архіректор Ридикуль усміхнувся.

Усміхався він часто. Ридикуль належав до тих людей, які усміхаються навіть тоді, коли роздратовані, однак зараз він відчував гордість. Болючі відчуття в певних частинах тіла цій гордості аж ніяк не перешкоджали.

— Дивовижна ванна, правда ж? — запитав він. — Таку приховати! Оце дурню вигадали. Розумію, спочатку могли виникнути проблеми, — він обережно перемістився, — але їх слід було очікувати. У ній є все, хіба ти не бачиш? Поглянь, ванночки для ніг у формі мушель. Ціла шафа для купальних халатів. А в тому крані нагорі є ціла купа бульбашок, тож можна робити бульбашки у воді, навіть не маючи проблем зі шлунком! А в цій штуці, яку тримають русалки, спеціальна баночка для педикюрних ножичків. У цьому місці є все!

— Спеціальна баночка для педикюрних ножичків? — перепитав Ґном Бородавко.

— Ага, обережність ще нікому не шкодила, — відгукнувся Ридикуль, піднімаючи кришку оздобленої банки з написом «СІЛЬ ДЛЯ ВАННИ» і витягаючи пляшку вина. — Роздобудьте якусь частинку людини, наприклад, її нігті, і все — вона у вашій владі. Стара добра магія. Ще зі світанку часів.

Він поглянув на пляшку при світлі.

— Мало би вже прекрасно охолонути, — сказав він, витягаючи корок. — Бородавки, значить?

— Якби ж я знав навіщо, — сказав ґном.

— Хочеш сказати, що не знаєш?

— Ні. От прокинувся я якось, і все — я Ґном Бородавко.

— Дивина, та й годі, — сказав Ридикуль. — Мій батько завжди говорив, що якщо ходити босоніж, прийде Ґном Бородавко, але я ніколи не знав, що ти існуєш насправді. Я думав, що він просто тебе вигадав. Зубні феї, так, і ці маленькі жучки, які живуть у квіточках, сам збирав їх, коли був маленьким, але про бородавки нічого не пригадую, — він задумливо продовжував пити. — До речі, мого далекого родича звати Бородавко. Непогане ім’я, якщо задуматися.

Він подивився на ґнома поверх келиха.

Неможливо стати Архіректором, не маючи тонкого чуття на помилковість ситуації. Ну, не зовсім так. Краще сказати, що неможливо надовго залишатися Архіректором.

— Робота хоч приємна? — задумливо запитав він.

— З лупою було б краще, — сказав ґном. — Принаймні частіше бував би на свіжому повітрі.

— Думаю, треба все як слід перевірити, — сказав Ридикуль. — Може бути, що нічого й немає.

— Ну дякую, — похмуро озвався Ґном Бородавко.


«Цьогорічний грот видався надзвичайним», — сказав собі Вернон Купи-Продай. Команда виклалася на повну. Сани Батька Вепра були справжнім витвором мистецтва, а свині здавалися справжнісінькими завдяки дивовижному рожевому відтінку.

Грот зайняв майже весь перший поверх. Одного з ельфів покарали за куріння за Водоспадом Чарівних Дзвіночків, а механічні Ляльки Всіх Національностей, які показували, як Жити Мирно, частенько смикалися і виходили з ладу, але загалом, на його думку, видовище звеселяло серця всіх дітей.

Діти з батьками ставали в чергу й споглядали це видовище, витріщаючись, неначе сови.

А гроші текли рікою. О, як вони текли.

Для того, щоб персонал не відчував Спокуси, пан Купи-Продай протягнув дроти вздовж стель магазину. Посередині кожного поверху розташовувалася маленька кабінка, в якій сидів касир. Команда приймала гроші в клієнтів, клала їх у маленькі механічні машинки на мотузках, які з дзижчанням мчали вгору до касира, той клав решту, і машинки гуркотіли назад. Отож у Спокуси не було ні найменшого шансу, а маленькі вагончики літали туди-сюди, як феєрверки.

Пан Купи-Продай любив Вепроніч. Зрештою, це все було для дітей.

Він засунув пальці в кишені жилетки й осяйно усміхнувся.

— Усе гаразд, панно Гардінґ?

— Так, пане Купи-Продай, — лагідно відповіла касирка.

Пречудово, — глянув він на купу монет.

Від них до металевої решітки блиснула яскрава крихітна зиґзаґоподібна лінія.

Пан Купи-Продай моргнув. Просто перед ним блиснуло ще кілька іскор — з металевої оправи окулярів панни Гардінґ.

Грот певним чином змінився. На частку секунди пан Купи-Продай відчув швидкість, яка немовби зупинилася зі скрипом. Такого не може бути!

Чотири свинки, зроблені з рожевого пап’є-маше, вибухнули. Картонне рило відскочило від голови пана Купи-Продая.

На тому місці, де були поросята, рохкаючи й обливаючись потом, з’явилися... ну, він припустив, що вони теж були свинями, оскільки в гіпопотамів не буває гострих вух і кілець у носах. Але ці істоти були величезними, сірими та вкритими щетиною, і над кожною з них зависла хмара смердючих випарів.

І вони мали не надто милий вигляд. У них не було нічого чарівного. Одне створіння повернулося, зиркнуло на нього маленькими червоними очима й навіть не вичавило «хрю» — звук, який пан Купи-Продай, що народився і виріс у місті, завжди асоціював зі свинями.

Гна-а-ар-р-рункх? — пролунало натомість.

Сани також змінилися. Попередні сани — зі сріблястими завитками — йому дуже подобалися. Він особисто керував процесом приклеювання кожної мерехтливої зірки. Але тепер ця краса лежала в блискучих уламках довкола саней, які на вигляд складалися з грубо обтесаних стовбурів дерев, покладених на дві масивні дерев’яні дошки. Вони були древні й прикрашені вирізьбленими обличчями — страхітливими, грубо вирізаними вищиреними обличчями, абсолютно недоречними у цій ситуації.

Батьки кричали й намагалися відтягнути дітей подалі, але доволі безуспішно. Сани притягували дітей, як варення осу.

Пан Купи-Продай підбіг до страхіття, розмахуючи руками.

— Зупиніть це! Припиніть це! — закричав він. — Ви лякаєте дітей!

Однак він почув, як маленький хлопчик позаду нього вигукнув:

— У них навіть ікла є. Круто!

— Глянь, а цей цюняє! — сказала його сестра. Піднялася страхітлива хмара жовтої пари. — Подивіться, воно тече до сходів! Усі, хто не вміє плавати, міцніше вхопіться за перила!

— Знаєш, якщо ти погано поводишся, вони тебе зжеруть, — заявила маленька дівчинка з очевидним схваленням у голосі. — Повністю. Навіть кістки. Хрум-хрум.

— Не будь дитиною, — заперечив старший хлопчик. — Вони несправжні, всередині просто ховається чарівник або встановлений якийсь механізм. Усі знають, що насправді вони не...

Один із кабанів повернувся й глянув на нього. Хлопчик сховався за матір’ю.

Пан Купи-Продай зі сльозами гніву на обличчі пробивався крізь бурхливий натовп і нарешті досягнув гроту. Він схопив переляканого ельфа за руку.

— Це все Комітет «Рівність Зросту» придумав, правда? — прокричав він. — Хочуть мене розорити! І зіпсувати свято всім дітям! Глянь на чарівних ляльок!

Ельф завагався. Діти купчилися навколо нових свиней, попри зусилля матерів, які все ще намагалися їх відтягнути. Якась маленька дівчинка дала кабану апельсин.

Ляльки Всіх Національностей однозначно вийшли з ладу. Музична скринька під ними все ще грала «Як би було мило, якби всі були милими», але дроти, на яких трималися фігурки, зігнулися, отож хапонський хлопчик ритмічно бив омнійську дівчинку по голові ритуальним списом, а дівчина в аґатійському національному вбранні раз у раз молотила ногами малого ллямедського друїда у вухо. Їх огульно підбадьорював хор маленьких дітей.

— Ем... е-е-е... у гроті ще більша халепа, пане Купи... — почав ельф.

Постать у червоно-білому пробилася крізь натовп і сунула фальшиву бороду в руки пана Купи-Продая.

Годі з мене, — сказав старий у костюмі Батька Вепра. — Я не проти запаху апельсинів і мокрих штанів, але цього я терпіти не збираюся.

Розштовхавши чергу, він зник. Купи-Продай почув його прощальні слова:

— І він навіть не знає, як це правильно робиться!

Пан Купи-Продай продовжив проштовхуватися вперед.

Хтось сидів у великому кріслі з дитиною на коліні. Ця постать була... дивною. Вона, безумовно, була в чомусь схожому на костюм Батька Вепра, але погляд пана Купи-Продая продовжував ковзати, не міг сфокусуватися, проносився повз і намагався зафіксувати чоловіка десь на краєчку ока. Це нагадувало спроби поглянути на власне вухо.

— Що тут діється? Що тут діється? — заголосив пан Купи-Продай.

Його плече схопила чиясь міцна рука. Він обернувся і подивився в обличчя одного з ельфів. Принаймні він був одягнений у костюм ельфа з грота, хоча й дещо перехняблений, ніби натягнутий у поспіху.

— А ти хто такий?

Ельф витягнув з рота пожований недопалок і недобре на нього зиркнув.

— Можеш кликати мене дядечком Важким, — сказав він.

— Ти не ельф!

— Нє, я фейрі-чоботяр, пане.

Голос позаду пана Купи-Продая запитав:

— А ЩО ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ ТИ, МАЛЕНЬКИЙ ЧОЛОВІЧКУ?

Пан Купи-Продай нажахано повернувся.

Навпроти — ну, інакше як Батьком Вепром-узурпатором його не назвеш — стояла дитина невизначеної статі, яка на вигляд була однією великою вовняною шапочкою з помпоном. Пан Купи-Продай добре знав, що мало бути далі. Зазвичай відбувалося приблизно так: дитина втрачала дар мовлення, і мама, що супроводжувала її, нахилялася вперед, ловила погляд Батька Вепра й промовляла багатозначним тоном, який дорослі використовують, вступаючи в так звану змову проти дітей: «Ти ж хочеш маленьку ляльку-брязкальце, правда, Дорін? І кухонний набір „Такий, як у мами“, який стоїть ось тут, на вітрині. І книжку-витинанку „Збери кухню“. Що треба сказати?»

І приголомшена дитина пробурмотить «шпашибі», за що отримає повітряну кульку чи апельсинку.

Проте цього разу все було не так.

Мама встигла сказати лише:

— Ти ж хочеш...

— ЧОМУ ТВОЇ РУКИ ВИСЯТЬ НА МОТУЗОЧКАХ, ДИТЯ?

Дитина оглянула свої руки й рукавиці, прикріплені до рукавів. Тоді підняла їх догори.

— Лукавиці, — сказала вона.

— БАЧУ. ДУЖЕ ПРАКТИЧНО.

— А ти сплавзній? — запитала шапочка.

— А ТИ ЯК ДУМАЄШ?

Шапочка хихикнула.

— Я бачила, як твоя свиня цюняла, — сказала вона, і з її тону було ясно, що навряд чи в своєму житті вона бачила щось захопливіше.

— О. ЕМ... ДОБРЕ.

— І в неї такий вевикий...

— ЩО ТИ ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ? — поспішно перебив Батько Вепр.

Мама вхопилася за економну репліку й жваво сказала:

— Вона хоче...

Батько Вепр нетерпляче клацнув пальцями. Рот матері негайно закрився.

Дитина, схоже, відчула, що подібна можливість трапляється раз у житті, і швидко заговорила.

— Я хочу алмію. І вевикий замок з гостлими штучками, — сказала дитина. — І меч.

— ЩО-ЩО? — перепитав Батько Вепр.

Вевикий меч? — відповіла дитина, як слід подумавши.

— ЧУДОВО.

Дядечко Важкий штовхнув Батька Вепра ліктем.

— Вони повинні тобі подякувати, — сказав він.

— ВПЕВНЕНИЙ? ЗАЗВИЧАЙ ЛЮДИ ЦЬОГО НЕ РОБЛЯТЬ.

— Подякувати Батьку Вепру, — прошипів Альберт. — Тобто тобі.

— ТАК, ЗВИЧАЙНО. КАХИ. ТИ ПОВИННА СКАЗАТИ СПАСИБІ.

— Шпашибі.

— ПОВОДЬСЯ ДОБРЕ. ЦЕ ЧАСТИНА ДОМОВЛЕНОСТІ.

— Добле.

— ОТОЖ УГОДУ УКЛАДЕНО.

Батько Вепр засунув руку в мішок і витягнув...

...Велетенську модель фортеці з гостроверхими блакитними конічними дахами на башточках, ідеальними для взяття принцес у полон...

...Коробку з кількома сотнями найрізноманітніших лицарів і воїнів...

...І меч. Чотири фути завдовжки, і він яскраво виблискував клинком.

Мати набрала в легені побільше повітря.

— Ви не можете це їй подарувати! — заголосила вона. — Це небезпечно!

— ЦЕ Ж МЕЧ, — сказав Батько Вепр. — ВОНИ ПОВИННІ БУТИ НЕБЕЗПЕЧНИМИ.

— Вона ж дитина! — крикнув Купи-Продай.

— ЦЕ ДУЖЕ ПІЗНАВАЛЬНА РІЧ.

— А що, як вона поріжеться?

— ЦЕ ПОСЛУЖИТЬ ЇЙ УРОКОМ.

Дядечко Важкий щось гарячково зашепотів.

— ДІЙСНО? НУ ДОБРЕ. ДУМАЮ, ТУТ МЕНІ СПЕРЕЧАТИСЯ НЕ СЛІД.

Лезо стало дерев’яним.

— І цих інших речей вона теж не хоче! — скрикнула мати Дорін, хоча попередні слова її доньки свідчили протилежне. — Вона дівчинка! І в будь-якому разі, я не можу дозволити собі такі великі дорогі цяцьки!

— Я Ж ПОДАРУВАВ ЇХ, — здивовано пробурмотів Батько Вепр.

— Подарував? — перепитала мати.

Подарував? — скрикнув нажаханий Купи-Продай. — Так не можна! Це наш товар! Його не можна просто роздаровувати! На Вепроніч ніхто нічого просто так не дарує! Я маю на увазі... так, звісно, звичайно дарують, — виправився він, усвідомлюючи, що за ним спостерігають люди, — але спочатку подарунки потрібно купити, розумієш... ха-ха, — він нервово засміявся, усе більше усвідомлюючи дивність того, що відбувалося навколо нього, і помітивши, що дядечко Важкий спопеляє його поглядом. — Іграшки ж не роблять маленькі ельфи з Осердя світу, ха-ха.

— Щира правда, — глибокодумно відказав дядечко Важкий. — Потрібно бути маніяком, щоб дати ельфу зубило, хіба що ви хочете, щоб вам на лобі висікли ваші ж ініціали.

— Тобто це все безкоштовно? — різко запитала мати Дорін, не ухиляючись від найважливішого для неї питання.

Пан Купи-Продай безпорадно оглянув іграшки. На його складі такого однозначно не знайдеш.

А тоді він спробував придивитися до нового Батька Вепра. Кожна клітина його мозку повідомляла йому, що це товстий веселун у червоно-білому костюмі.

Ну... майже кожна клітина. Кілька блискавичніших говорили, що його очі повідомляють про щось інше, але вони не можуть домовитися, що саме. Декілька клітин взагалі відключилися.

Слова самі процідилися крізь його зуби.

— Схоже... що так, — сказав він.


Попри те, що це була Вепроніч, життя в будівлях Академії вирувало. Чарівники в будь-якому разі[15] не лягали спати рано, до того ж опівночі мав розпочатися Вепронічний бенкет.

Приблизний масштаб Вепронічного бенкету можна уявити, якщо врахувати, що легка закуска в НА складалася з трьох або чотирьох страв, не враховуючи сири та горішки.

Деякі з чарівників почали практикувалися за кілька тижнів до події. Декан, наприклад, тепер міг підняти виделкою двадцятифунтову індичку. Чекання півночі просто додавало професійно відточеним апетитам здорової гостроти.

У повітрі відчувалося приємне чекання, слинні залози починали шипіти, передбачливо підбиралися піґулки й порошки, які за кілька годин допоможуть відбити контратаку вісімнадцяти страв, що зберуться десь нижче грудної клітки.

Ридикуль ступив на сніг і підняв комір. У будівлі Високоенергетичної чароспоруди горіло світло.

— Не знаю, не знаю, — пробурмотів він. — Це ж Вепроніч, а вони все ще працюють. Це ненормально. Коли я був студентом, до цього часу мене б вже двічі знудило...

Насправді Зрозум Впертонз і його група студентів-дослідників таки приготувалися до Вепроночі. Вони прикрасили Гекс гостролистом, а на великий скляний купол, що містив головний мурашник, почепили паперовий капелюшок.

Ридикулю здавалося, що при кожному його візиті інструмент... чи мисляча машина, чи що б то не було, зазнавало певних змін. Часом воно змінювалося за ніч. Час від часу, за словами Впертонза, Гекс сам... само малювало креслення додаткових деталей, яких він... воно потребувало. Від усього цього Ридикуль вкривався сиротами, ще більше яких виникло просто зараз, коли він побачив Скарбія, що сидів перед пристроєм. На якусь мить він цілковито забув про бородавки.

— Що ти тут робиш, старий друже? — сказав він. — Ти маєш бути всередині, підстрибувати вгору й вниз, щоб звільнити побільше місця в шлунку для сьогоднішнього бенкету.

— Ура рожевому, сірому й зеленому, — сказав Скарбій.

— Ем... ми подумали, що Гекс може... знаєте... допомогти, пане, — сказав Зрозум Впертонз, який любив вважати себе символом розсудливості Академії. — З проблемою Скарбія. Ми подумали, що це непоганий подарунок на Вепроніч.

— О боги, у Скарбія немає проблем, — сказав Ридикуль і погладив безпричинно усміхненого чоловіка по голові, промовляючи слова «дурний як пень». — Розум трохи блукає, от і все. Я сказав: «ТРОХИ БЛУКАЄ»! Цього й слід було очікувати, витрачає занадто багато часу, додаючи всякі числа. Не буває на свіжому повітрі. Я сказав: «ЗОВСІМ НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ НЕ БУВАЄШ, СТАРИЙ!»

— Ми подумали, гм, що він захоче з кимось поговорити, — сказав Зрозум.

— Що? Що? Я ж постійно з ним розмовляю! Завжди намагаюся витягнути його зі шкаралупи, — сказав Ридикуль. — Важливо підбадьорювати його, щоб не розгулював із кислою міною.

— Ем... так... однозначно, — дипломатично мовив Зрозум. Він пам’ятав Скарбія як людину, для якої захопливим було з’їсти яйце намолодо. — Тому... гм... ну, спробуємо ще раз? Ви готові, пане Тупкоу?

— Так, дякую, зелений із корицею, якщо не складно.

— Не розумію, як він зможе говорити з машиною, — похмуро пробурмотів Ридикуль. — У неї навіть вух немає!

— Ну, насправді ми зробили їй одне вухо, — сказав Зрозум. — Ем...

Він вказав на великий барабан у лабіринті трубок.

— А це не стара слухова труба Кошеля Бука стирчить он з того боку? — підозріло поцікавився Ридикуль.

— Так, Архіректоре, — прокашлявся Зрозум. — Розумієте, звук — це хвильове явище...

Він зупинився. У його мозку з’явилися певні передчуття. Зрозум знав, що Ридикуль подумає, що він говорить про море. Тоді виникне одна з тих нескінченних суперечок, які завжди траплялися, коли хто-небудь намагався щось пояснити Архіректору. Слова «прибій» і, мабуть, «морозиво» та «пісок» майже точно...

— Усе робиться магією, Архіректоре, — приречено сказав він.

— А. Ну ясно, — трохи розчаровано сказав Ридикуль. — Ніяких складних штучок із пружинами, зубчастими коліщатками й трубочками?

— Саме так, пане, — сказав Зрозум. — Лише магія. Достатньо просунута магія.

— Зрозуміло. І як вона працює?

— Гекс чує все, що ви говорите.

— Цікаво. То немає необхідності пробивати дірки в картоні й натискати на клавіші, як ви, хлопці, постійно робите?

— Зараз все побачите, пане, — пообіцяв Зрозум. — Гаразд, Адріане, ініціалізуйте ГНВ.

— Як це робиться? — не вгавав Ридикуль.

— Це... це значить потягнути головний найбільший важіль, — сказав Зрозум неохоче.

— А. Економить час.

— Маєте рацію, Архіректоре, — зітхнув Зрозум.

Він кивнув одному зі студентів, і той потягнув великий червоний важіль із позначкою «Не тягнути». Десь усередині Гекса закрутилися шестерні. Маленькі заслонки в мурашниках відчинилися, і мільйони мурашок рознеслися мережами скляних труб. Зрозум постукав по величезній дерев’яній клавіатурі.

— Вражає, що ви, хлопці, пам’ятаєте, як це все робити, — зауважив Ридикуль, продовжуючи спостерігати із виразом, в якому Зрозум побачив вражений інтерес.

— О, переважно я покладаюся на інтуїцію, Архіректоре, — сказав Зрозум. — Звичайно, спершу доводиться витратити багато часу на навчання. Тепер, Скарбію, — додав він, — уже пора щось сказати.

— Він каже, — люб’язно прокричав Ридикуль Скарбію на вухо, — СКАЖИ ЩОСЬ, СКАРБІЮ!

— Штопор? Матінка каже, що це делікатне становище, — сказав Скарбій.

Усередині Гекса все закрутилося. У задній частині кімнати почало незграбно обертатися величезне перероблене водяне колесо, вкрите черепами овець.

Гусяче перо, закріплене в мережі пружин і керівних рук, почало писати:

+++ Чому Ти Гадаєш, Що В Делікатному Становищі? +++

На мить Скарбій завагався. Тоді сказав:

— Знаєш, у мене є власна ложка.

+++ Розкажи Мені Про Свою Ложку +++

— Ем... це невелика ложка...

+++ Тебе Турбує Твоя Ложка? +++

Скарбій насупився. Тоді, схоже, прояснів.

— Ойой, а ось прийшов і пан Желе, — сказав він, але не особливо радісно.

+++ Як Довго Ти Пан Желе? +++

Скарбій спалахнув.

— Ти знущаєшся з мене? — запитав він.

— Дивовижно! — скрикнув Ридикуль. — Це збило його з пантелику! Краще, ніж піґулки з жаб’ячим порошком! Як ви це зробили?

— Ем... — пробурмотів Зрозум. — Це сталося само собою.

— Дивовижно, — сказав Ридикуль. Він витрусив попіл з люльки об наклейку «Мурашник Inside», через що Зрозум здригнувся. — То ця штука — ніби якийсь величезний штучний мозок?

— Можна і так висловитися, — обережно мовив Зрозум. — Звичайно, Гекс насправді не думає. Зовсім ні. Це так здається, що він думає.

— А. Точно як Декан, — сказав Ридикуль. — А є можливість засунути подібний мозок в голову Декана?

— Він важить десять тонн, Архіректоре.

— А. Дійсно? Ого. Знадобиться доволі великий лом, — він замовк, а потім потягнувся до кишені. — Точно, я ж прийшов сюди не просто так, — додав він. — Цей хлопчина — це Ґном Бородавко.

— Привіт, — сором’язливо озвався Ґном Бородавко.

— ...Який з’явився, щоб провести з нами сьогоднішній вечір. Знаєш, я подумав: це трохи дивно. Звичайно, у Вепроніч завждистається щось нереальне, — сказав Ридикуль. — Остання ніч року, і так далі. Батько Вепр усюди кружляє, і тому подібне. Час найтемніших тіней, і так далі. Назбирується все окультне лайно за рік. Будь-що може статися. То я й подумав, що ви, хлопці, можете це перевірити. Мабуть, немає про що турбуватися.

Ґном Бородавко? — перепитав Зрозум.

Ґном міцніше стиснув свій мішок, захисним жестом.

— У цьому не менше, і не більше сенсу, ніж у багатьох інших речей, — сказав Ридикуль. — Зрештою, Зубна Фея ж існує? З таким самим успіхом можна дивуватися, чому бог вина в нас є, а бога похмілля немає...

Він зупинився.

— Хто-небудь інший почув цей шум? — запитав він.

— Пробачте, Архіректоре?

— Ніби дзинь-дзилинь-дзень-дзелень? Як маленькі дзвіночки?

— Нічого подібного не чули, пане.

— О, — Ридикуль стенув плечима. — Хай там як... на чому я закінчив... так... до цього вечора ніхто ніколи не чув про Гнома Бородавку.

— Так і є, — підтвердив ґном. — Навіть я ніколи не чув про себе до цього вечора, а я — це ж я.

— Подивимося, що ми зможемо дізнатися, Архіректоре, — дипломатично відказав Зрозум.

— Чудово, — Ридикуль повернув ґнома в кишеню і подивився на Гекс. — Дивовижно, — повторив він. — Це дійсно лише видається, наче він думає?

— Ем... так.

— Але насправді він не думає?

— Ем... ні.

— То... він просто створює ілюзію мислення, але насправді це звичайна показуха?

— Ем... так.

— Так само, як і більшість людей, — проголосив Ридикуль.


Сідаючи на офіційне коліно, хлопчик зміряв Батька Вепра поглядом, оцінюючи.

— Будьмо відвертими. Я знаю, ти просто якийсь переодягнений дядько, — заявив він. — Оскільки Батько Вепр — біологічна та часова неможливість. Сподіваюся, ми один одного зрозуміли.

— АГА. ТО МЕНЕ НЕ ІСНУЄ?

— Точно. Це лише частина сезонної показухи, до того ж мушу зазначити, значною мірою комерційного спрямування. Моя мати вже купила мені подарунки. Звісно, згідно з моїми інструкціями. Вона часто не розуміє, що саме мені потрібно.

Батько Вепр зиркнув на усміхнений, стривожений образ материнської неефективності, що тупцював неподалік.

— СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ, ХЛОПЧИКУ?

Малий закотив очі.

— Не з цього треба починати, — сказав він. — Я ж і раніше тут був, знаєш. Спочатку треба спитати, як мене звати.

— ААРОН ФІДЖЕТ, «СОСНИ», БІЧНА ВУЛИЦЯ, АНК-МОРПОРК.

— Так і знав, що тебе попередили, — сказав Аарон. — Гадаю, ці люди, переодягнені ельфами, випитують усе в матерів.

— ТОБІ ВІСІМ РОКІВ, А ЗА ПОВЕДІНКОЮ... ТЯГНЕШ НА УСІ СОРОК П’ЯТЬ, — сказав Батько Вепр.

— Напевно, при оплаті заповнюється анкета, — сказав Аарон.

— І ХОЧЕШ ТИ «БЕЗПЕЧНИХ РЕПТИЛІЙ РІВНИНИ СТО» ГОРІХОВОГО ВИРОБНИЦТВА, ВИСТАВКОВУ ШАФУ, АЛЬБОМ ДЛЯ КОЛЕКЦІОНУВАННЯ, БАНКУ ДЛЯ КОНСЕРВУВАННЯ І ПРЕС ДЛЯ ЯЩІРОК. А ЩО ТАКЕ ПРЕС ДЛЯ ЯЩІРОК?

— Їх не приклеїш, поки вони об’ємні, хіба сам не розумієш? Я сподіваюся, що вона тобі розповіла про них, коли я на якусь мить затримався перед вітриною з олівцями. Слухай, може, кінець цим жартикам? Сунь мені мого апельсина, і казці кінець.

— Я МОЖУ ДАТИ ТОБІ БІЛЬШЕ, НІЖ ЯКИЙСЬ АПЕЛЬСИН.

— Так, так, усе це я вже чув. Ймовірно, довелося звернутися до спільників для залучення довірливих клієнтів. Нічого собі, у тебе навіть борода фальшива. До речі, старий, знаєш, що твоя свиня...

— ТАК.

— Кілька дзеркал, мотузки й трубка, от і все. Навіть мені це здалося занадто штучним.

Батько Вепр клацнув пальцями.

— Зрозумів, схоже на певний сигнал, — сказав хлопчик. — Дуже тобі дякую.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ, — побажав Батько Вепр хлопчику, що поспішно віддалявся.

Дядечко Важкий поплескав його по плечу.

— Чудово, пане, — сказав він. — Дуже терпляче. На вашому місці я б добряче зацідив йому у вухо.

— О, ПЕРЕКОНАНИЙ, НЕЗАБАРОМ ВІН ПОБАЧИТЬ, НАСКІЛЬКИ ПОМИЛЯВСЯ, — червоний каптур повернувся так, що лише Альберт міг зазирнути всередину. — ВІДРАЗУ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІДКРИЄ КОРОБКИ, ЯКІ НЕСЕ ЙОГО МАТІР... ХО. ХО. ХО.


— Не так туго! Не так туго!

ПИСК.

Поки Сюзен продовжувала досліджувати полиці в каньйонах величезної бібліотеки Смерті, настільки гігантської, що в ній могли би зароджуватися хмари, якби на це наважилися, за нею розгорілася суперечка.

— Добре, добре, — сказав голос, який вона намагалася проігнорувати. — Ніби нормально. Я ж повинен рухати крилами, правда?

— Ах, — пробурмотіла Сюзен під ніс. — Батько Вепр...

Йому присвятили не одну книгу, а цілу полицю. Перший том, здавалося, був написаний на сувої із чиєїсь шкіри.

Батько Вепр був дійсно старий.

— Чудово-чудово. Який у мене вигляд?

— ПИСК.

— Панно? — звернувся крук, прагнучи почути іншу думку.

Сюзен підняла очі. Повз неї пролетів крук, сяючи яскраво-червоними грудьми.

— Ців-ців, — сказав він. — Цвінь-цвірінь. Скок-скок, скачу собі в лісок...

— Так ти нікого, крім себе, не надуриш, — заявила Сюзен. — Он там видніється мотузка.

Вона розгорнула сувій.

— Можливо, варто сісти на засніжену колоду, — пробурмотів крук позаду неї. — Напевно, уся хитрість полягає в цьому.

— Я не можу це прочитати! — скрикнула Сюзен. — Ці літери... дивні...

— Ефірні руни, — пояснив крук. — Зрештою, Батько Вепр — не людина.

Сюзен провела руками по тонкій шкірі. Під її руками... забігали обриси.

Прочитати сувій вона не могла, але відчути... Сюзен вдихнула різкий запах снігу, настільки відчутний, що з її рота пішла пара. Чулися звуки, стукіт копит, тріск гілок у замерзлому лісі...

Яскрава сліпуча куля...

Сюзен отямилася й відштовхнула сувій подалі. Вона розгорнула наступний, що на вигляд складався зі смуг кори. Над його поверхнею зависли літери. Якою би не була їхня природа, букви не призначалися для прочитання очима; можна сказати, що це був шрифт Брайля для доторків розуму.

Зображення струмували довкола її чуттів — вологе хутро, піт, сосна, сажа, крижане повітря, смак вологого попелу, свиняче... добриво, поспішно виправив розум гувернантки. Відчувалася кров... і смак... квасолі? Це все були зображення без слів.

Майже... живі.

— Але це все неправда! Усі знають, що він веселий старий товстун, який дарує дітям подарунки! — промовила вона вголос.

Зараз. Але не раніше. Знаєш, як це буває, — сказав крук.

— Справді?

— Знаєш, це ніби професійна перекваліфікація, — сказав птах. — Навіть богам потрібно йти в ногу з часом. Ймовірно, тисячоліття тому він був зовсім іншим. У цьому є сенс. По-перше, панчохи тоді ніхто не носив.

Він почухав дзьоб.

— Такс-с-с, — артистично продовжив він, — він, мабуть, був звичайним зимовим божком. Знаєш... кров на снігу, змушує вставати сонце. Почалося з тваринного жертвоприношення, знаєш, заганяти якусь велику волохату тварину до смерті, та й таке подібне. Чула, у Вівцескелях є люди, які на Вепроніч убивають в’юрка і ходять від будинку до будинку, виспівуючи про це пісеньки? З всякими лала-лей, бумц-тутумц. Дуже фольклорно, дуже містично.

В’юрка? Навіщо?

— Не знаю. Можливо, хтось сказав: «Гей, хочете полювати на цього злющого орла з велетенським гострим дзьобом і кігтями, які здатні розірвати вам горлянку, чи на цього в’юрка розміром із горошинку, який постійно цвірінькає? Давайте, вибір за вами». Хай там як, потім це опускається до рівня релігії, і розпочинається вся катавасія, коли якийсь нещасливець знаходить у своїй страві особливу квасолину, кожен каже: «Ого, друже, та ти король», — і він думає: «Ого, як же чудово». Однак ніхто йому не підкаже, що не варто починати якусь довготривалу справу, оскільки за пару хвилин він вже біжить по снігу, з десяток інших негідників переслідує його з освяченими серпами, щоб життя повернулося на землю, а весь цей сніг зник. Дуже, знаєш... етнічно. Потім до якогось світлого розуму доходить, що це кляте сонце однаково встає, то навіщо ж вони згодовують цим друїдам халявний харч? А далі ви знаєте — з’являється нова вакансія. У цьому всі боги. Вони завжди знайдуть шлях, як, знаєш... примазатися.

— Кляте сонце однаково встає, — повторила Сюзен. — Звідки ти це знаєш?

— А, зі спостереження. Це відбувається щоранку. Сам бачив.

— Я про освячені серпи й усе інше.

Крук спробував набути самовдоволеного вигляду.

— Крук звичайний — дуже окультний птах, — сказав він. — І Сліпий Іо — бог грому — раніше використовував міфічних круків, які літали повсюди й розповідали йому все, що змогли помітити.

— Раніше?

— Ну-у-у-у... ти ж знаєш, у нього на обличчі зовсім немає очей, а тільки ці, очні яблука, які вільно плавають і фокусуються... — від збентеження за свій вид крук закашлявся. — Рано чи пізно біда мала статися.

— Ти коли-небудь думаєш про щось, крім очних яблук?

— Ну... ще є нутрощі.

— ПИСК.

— Хоча він має рацію, — сказала Сюзен. — Боги не вмирають. Ніколи не вмирають повністю...

«Вони завжди десь існують, — сказала вона собі. — Можливо, усередині якогось каменя, або слів пісні, або в голові якоїсь тварини, або, можливо, у шепоті вітру. Вони ніколи не йдуть повністю, чіпляються за світ нігтями, завжди борються за можливість повернутися. Одного разу бог — назавжди бог. Можливо, і мертвий, але не мертвіший за світ взимку...»

— Добре, — сказала вона. — Подивимося, що з ним сталося...

Вона потягнулася за останньою книгою і розгорнула її навмання...

Відчуття з книги хльоснули її, мов батогом...

...Копита, страх, кров, сніг, холод, ніч...

Вона впустила книгу на підлогу, і та закрилася.

— ПИСК?

— Я... в нормі.

Вона поглянула на книгу і зрозуміла, що отримала дружнє попередження, як від домашнього улюбленця, що нетямиться від болю, але все ще достатньо слухняний, щоб не дряпатися і не кусати руку, що його годує, — принаймні не зараз. Де б зараз не був Батько Вепр, — мертвий, живий, чортзна-де, — він хотів залишитися один...

Вона подивилася на Смерть Щурів. Його маленькі очниці палали дивно знайомим блакитним сяйвом.

— ПИСК. И-ИСК?

— Щур каже, що якби він захотів дізнатися про Батька Вепра більше, то пішов би в Замок Кісток.

— О, це просто дитячі казочки, — сказала Сюзен. — Туди, по ідеї, повинні приходити листи, відправлені через димохід. Це просто стара вигадка.

Вона повернулася. Щур із круком на неї витріщалися, і вона зрозуміла, що поводиться занадто нормально.

— ПИСК?

— Щур каже: «Що значить „просто“?» — переклав крук.


Сітка підійшов до Середнього Дейва в саду. Якби це взагалі можна було назвати садом. Це була земля навколо... будинку. Якщо це можна було назвати будинком. Ніхто й словом не обмовився з цього приводу, але час від часу відчувалася потреба вийти назовні. Усередині було щось не те.

Він здригнувся.

— А де він? — поцікавився Сітка.

— О, нагорі, — сказав Середній Дейв. — Досі намагається відчинити ту кімнату.

— Ту, з купою замків?

— Так.

Середній Дейв скручував папіросу. Усередині будинку... або вежі... будівлі, чим би вона не була... курити не виходило, принаймні нормально. Якщо курити всередині, в роті з’являвся бридкий присмак, від якого нудило.

— Для чого? Ми ж зробили те, для чого прийшли. Стояли там, як зграйка підлітків, і дивилися, як той дурнуватий чарівник робить оті фокуси-покуси. Я ледь стримався, щоб не розреготатися. Що йому ще треба?

— Він лиш сказав, якщо кімнату так позабивали, йому просто необхідно побачити, що всередині.

— Я гадав, що ми повинні робити те, заради чого ми прийшли, і піти!

— Так? Ну то скажи йому це. Хоч папіросу?

Сітка взяв мішок тютюну й розслабився.

— Я бачив достатньо лихих місцин, але це вже занадто.

— Ага.

— Його проникливість просто виснажує. І хочеться жерти хоч щось, окрім яблук.

— Ага.

— І це кляте небо. Воно вже починає діяти мені на нерви.

— Ага.

Вони намагалися не дивитися на це кляте небо. З якоїсь причини здавалося, що воно ось-ось упаде на вас. А ще гірше ставало, якщо дивитися в прогалину, де її бути не повинно. Ефект нагадував зубний біль в очних яблуках.

Неподалік від них на гойдалці розхитувався Банджо.

«Дивно, — подумав Дейв. — Схоже, Банджо тут ведеться пречудово».

— Вчора він знайшов дерево, на якому ростуть льодяники, — похмуро сказав він. — Ну, я сказав «вчора», але звідки мені знати напевне? І він йде за ним, як собача. Відтоді, як наша мама померла, ще ніхто не посмів його образити. Знаєш, Банджо... він ж як мала дитина. Всередині. Завжди таким був. Що не ставалося — він біг до мене. Так було... скажи йому «вдар того типа» — і він відразу махав кулаком.

— Та, від його кулака так просто не оговтаєшся.

— Ага. А тепер він всюди йде за ним. Мене від цього нудить.

— То що ти тут забув?

— Десять тисяч доларів. І він каже, що буде ще, знаєш. Більше, ніж ми можемо собі уявити.

Ним, звісно, називали Часначая.

— Його хвилюють не тільки гроші.

— Ну, так, але на захоплення світу я не підписувався, — сказав Середній Дейв. — Так легко влипнути в неприємності.

— Пригадую, твоя мама так казала, — сказав Сітка. Середній Дейв закотив очі. Усі пам’ятали Мамусю Білоліл. — Вона була дуже прямою, твоя мама. Строгою, але справедливою...

— Ага... строгою.

— Пам’ятаю, як вона задушила Блискучого Рона його ж ногою, — продовжував Сітка. — У неї була просто страшенна права рука, у твоєї мами.

— Ага... страшенна.

— Таких, як Часначай, вона би не терпіла.

— Та-а-а, — відгукнувся Середній Дейв.

— Ви, хлопці, влаштували їй чудовий похорон. Прийшли майже всі Затінки. Дуже шанобливо. Стільки квітів. І всі мали такий... — Сітка завагався з вибором слова. — Щасливий вигляд. По-сумному, звичайно.

— Ага.

— Маєш якісь ідеї, як нам повернутися додому?

Середній Дейв похитав головою.

— Я теж ні. Може, знову знайти те місце? Те, що він зробив із візником... Я, ну... такого навіть із власним батьком не вчинив би.

— Ага.

— Зі звичайним божевільним розібратися легко. Але він часом говорить абсолютно нормально, а тоді...

— Ага.

— Можливо, ми разом могли б підкрастися до нього і...

— Ага, звісно. І чи довго ми тоді проживемо? Не більше секунди.

— Нам може пощастити... — почав Сітка.

— Так? Ти ж його бачив. Він не з тих, хто буде погрожувати. Він з тих, хто вб’є тебе, і оком не моргне. Для нього це завиграшки. Ми повинні триматися. Це як в приказці про їзду на тигрі.

— Що за приказка про їзду на тигрі? — підозріло поцікавився Сітка.

— Ну... — Середній Дейв завагався. — Ти... ну, тебе в лице постійно битимуть гілки, стрибатимуть блохи, і таке інше. Але треба триматися. Подумай про гроші. Там їх цілі мішки. Ти сам бачив.

— Я не можу перестати думати, як це скляне око на мене витріщалося. Здається, воно може зазирнути прямо в мою голову.

— Не хвилюйтеся, тебе він ні в чому не підозрює.

— Звідки знаєш?

— Ти ж ще живий, правда?


У грот Батька Вепра увійшло дитя з величезними округлими очима.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ХО. ХО. ХО. І ТЕБЕ ЗВАТИ... ЄВРАЗІЯ КОЗА, ПРАВИЛЬНО?

— Ну ж бо, люба, скажи цьому пану.

— Та.

— І ТОБІ ШІСТЬ РОКІВ.

— Давай, люба. Вони всі однакові в цьому віці...

— Та.

— І ТИ ХОЧЕШ ПОНІ.

— Та.

Маленька ручка потягнула каптур Батька Вепра до рота. Важкий дядечко Альберт почув голосний шепіт. Тоді Батько Вепр відкинувся на спинку крісла.

— ТАК, ЗНАЮ. НЕЧЕМНА СВИНКА, ГА?

Якусь мить його обриси миготіли, і він засунув руку в мішок.

— ОСЬ ВУЗДЕЧКА ДЛЯ ТВОГО ПОНІ, І СІДЛО, І ДОВОЛІ ДИВНИЙ ТВЕРДЮЩИЙ КАПЕЛЮХ ТА ШТАНИ, В ЯКИХ ТИ МАЄШ ВИГЛЯД, НАЧЕ ЗАПХАЛА В КОЖНУ КИШЕНЮ ПО ВЕЛИКОМУ КРОЛИКУ.

— Але ми не можемо дозволити собі поні, Євві, ми ж мешкаємо на третьому поверсі...

— О, ТАК. ВІН УЖЕ НА КУХНІ.

— Переконана, що ти жартуєш, Батьку Вепре, — різко відказала мати.

— ХО. ХО. ТАК. ЯКИЙ Я ВЕСЕЛИЙ ТОВСТУН. НА КУХНІ? ЯКИЙ СМІШНИЙ ЖАРТ. ЛЯЛЬКИ ТА ВСЕ ІНШЕ БУДУТЬ ДОСТАВЛЕНІ ПІЗНІШЕ, ЗГІДНО З ВАШИМ ЛИСТОМ.

— Що треба сказати, Євві?

— Шпашибі.

— Ем, ви ж насправді не засунули поні в їхню кухню?

— НЕ БУДЬ ДУРНИМ, АЛЬБЕРТЕ. Я ПОЖАРТУВАВ.

— А, чудово. А то на якусь мить...

— ВІН У СПАЛЬНІ.

— Ох...

— ГІГІЄНІЧНІШЕ.

— Ну, принаймні в цьому ми можемо бути впевнені, — сказав Альберт. — Третій поверх? Вони точно повірять.

— ОДНОЗНАЧНО. ЗНАЄШ, ДУМАЮ, Я ПОЧИНАЮ ЛОВИТИ ВІД ЦЬОГО КАЙФ. ХО. ХО. ХО.


Біля Осердя Дискосвіту сніг переливався блакитно-зеленою барвою. Серцесвітне сяйво висіло в небі, оповивши центральні гори завісами блідого холодного вогню, і розсіювало примарне світло над безкрайніми льодами.

Вони загойдалися, закрутилися, а тоді вивергли щось на кшталт викривленої руки, на кінці якої була крихітна цятка. Придивившись, уява розпізнала Хропунця.

Він перестав бігти й завис у повітрі. Сюзен подивилася донизу. І швидко знайшла те, що шукала. У кінці долини, вкритої засніженими деревами, щось яскраво сяяло, відображаючи небо.

Замок Кісток.

Якось, коли їй було шість чи сім років, її батьки мали з нею виховну бесіду, пояснивши, що такі істоти, як Батько Вепр, насправді не існують, що вони — усього лише милі казочки, і як чудово знати, що вони нереальні. І вона повірила в це. Усі феї і бабаї, усі ті історії з крові й плоті людства насправді не були справжніми.

Однак її батьки брехали. Її дідусь виявився семифутовим скелетом. Не з плоті й крові, очевидно, але, можна сказати, з кістки.

Хропунець приземлився й поскакав риссю по снігу.

«Чи був Батько Вепр богом? А чому ні?» — подумала Сюзен. Зрештою, йому приносили жертви. Усі ті свинячі пироги з хересом. Були й заповіді, винагороди за добрі вчинки, до того ж він знав, що ви робили упродовж цілого року. Якщо ви вірили в нього, з вами ставалося щось хороше. Іноді його можна було побачити в гроті, а іноді там, високо в небі...

Над нею височів Замок Кісток.

Він безумовно заслужив великої літери, таким величним здавався зблизька.

Сюзен бачила його зображення в одній дитячій книжці. Попри його назву, різьбяру по дереву вдалося надати йому... веселого вигляду.

Однак веселим його не назвеш. Колони біля входу височів на сотні футів. Кожна сходинка була більшою за людський зріст і виготовлена з сіро-зеленого стародавнього льоду.

З льоду. Не кісток. На колонах нечітко впізнавалися знайомі обриси, натяк на стегна або черепи, але також крижані.

Хропунця високі сходи не злякали. Не те щоб він злетів, він радше пройшовся поверхнею, яку сам вигадав.

Крига була засипана снігом. Сюзен подивилася на кучугури. Смерть не залишав слідів, але вона помітила слабкі відбитки чобіт. Вона була готова посперечатися, що вони належать Альберту. І... так, напівзасипані снігом... схоже, тут стояли сани. І тут явно тупцювали тварини. Але сніг усе вкрив.

Вона спішилася. Безумовно, Сюзен потрапила туди, куди треба, але це місце було якимось неправильним. Передбачалося, що замок буде світитися вогнями й гудіти від активної діяльності, але він радше нагадував гігантський мавзолей.

Неподалік від колони лежала величезна крижана плита, розтрощена на тітматки. Крізь пробиту колоною діру в даху виднілися зірки. Поки вона дивилася вгору, кілька шматочків льоду обвалилися в кучугуру.

Раптово поряд із нею з’явився крук і втомлено опустився на крижану брилу неподалік.

— Це місце — справжнісінький морг, — зауважила Сюзен.

— І він явно стане моїм, якщо я... сьогодні ще кудись полечу, — задихаючись, мовив крук, дозволяючи Смерті Щурів злізти з його спини. — Я, здається, не підписувався на далекі й супершвидкісні подорожі. Я вже мав би бути десь у лісі, створювати винахідливо прикрашені конструкції для приваблення самиць.

— Таке роблять наметникові, — сказала Сюзен. — А не круки.

— А ти в нас великий орнітолог? — уїдливо поцікавився крук. — Я тут обід пропускаю, якщо тебе це хоч трішечки обходить.

І покрутив очима в різні боки.

— То де всі вогні? — запитав він. — Де галас? Де веселі маленькі чоловічки в гостроверхих капелюшках і червоно-зелених костюмчиках, що непереконливо, але ритмічно постукують по дерев’яних іграшках молоточками?

— Це більше нагадує храм якогось стародавнього бога грому, — зауважила Сюзен.

— ПИСК.

— Ні, я правильно звірилася з картою. Хай там як, Альберт теж тут був. Повсюди розсипаний сигаретний попіл.

Щур зістрибнув з кучугури й трохи полазив довкола, наблизивши кістяну мордочку до землі. Кілька хвилин понюхавши сніг, він видав писк і чкурнув у темряву.

Сюзен пішла за ним. Коли її очі призвичаїлися до слабкого синьо-зеленого світіння, вона побачила щось, що вивищувалося над підлогою. Це була піраміда зі сходів, на вершині якої містилося величезне крісло.

Колона позаду неї заскрипіла й трохи похилилася.

— ПИСК.

— Щур каже, що це місце нагадує йому стару шахту, — сказав крук. — Знаєш, після того, як її покинули й перестали піклуватися про підпори дахів й тому подібне. Я таких безліч бачив.

«Принаймні ці сходинки були для людини», — думала Сюзен, ігноруючи балаканину крука.

Сніг валив ще крізь один пролом у даху. На цьому місці було багацько слідів Альберта.

— Можливо, старий Батько Вепр зазнав аварії? — припустив крук.

— ПИСК?

— Ну, це цілком могло статися. Свині ж не особливо аеродинамічні. І сніг, погана видимість, велика хмара попереду виявляється скелею, але вже запізно, на тебе дивляться чоловічки в шафрановій одежі, ти відчайдушно намагаєшся згадати, чи повинен засунути чиюсь голову собі між ноги, а тоді — БУМ! І казочці кінець. Якимось альпіністам-щасливцям вдається знайти цілу гору ковбасок та реєстратор польоту.

— ПИСК!

— Так, але він же старий. У такому віці вже не варто по небу літати.

Сюзен витягнула щось напівзасипане снігом.

Це був льодяник у червоно-білу смужку.

Вона розгребла сніг й знайшла дерев’яного солдатика в уніформі такого кольору, яка б не викликала зацікавлення хіба в нічному клубі для хамелеонів під важкими наркотиками. Подальші пошуки привели її до зламаної труби. Із темряви знову почулося скрипіння.

Крук відкашлявся.

— Коли щур говорив, що це місце нагадує шахту, — сказав він, — він мав на увазі, що покинуті шахти скриплять і тріщать так само, розумієш? Ніхто не слідкує за викопною ямою. Усе осипається. Не встигнеш спам’ятатися — і тебе зітре на порошок. Я лиш хотів сказати, що довго розгулювати тут не варто.

Сюзен рушила далі, поринувши в роздуми.

Тут усе було якимось неправильним. Будівля мала вигляд, ніби пустувала роками, що просто не могло бути правдою.

Найближча до неї колона зарипіла й трохи похилилася. З даху посипалися крихітні імлисті кристалики льоду.

Звісно, це місце й не можна було назвати нормальним. Неможливо побудувати настільки великий крижаний палац. Він чимось нагадував будинок Смерті. Коли він його надовго покидав, усі ті призупинені процеси, часові та фізичні, відновлювали свою дію. Немов проривалася якась гребля. Вона вже повернулася, щоб піти геть, і знову почула скрипіння. Воно практично не відрізнялося від вимучених скрипів льоду, за винятком того, що лід зазвичай не стогнав: «О Боже».

У кучугурі лежала якась фігура. Її було складно побачити через довге біле вбрання. Вона була розпластана, ніби впала на сніг, задумавши зробити на ньому ангела, а тоді передумала.

На її голові була подоба вінка, очевидно, із виноградного листя.

І вона не переставала стогнати.

Сюзен підняла очі. Даху тут також не було. Але хто може впасти з такої висоти й вижити?

У будь-якому разі, не людина.

Однак він мав вигляд людини і, теоретично, досить молодої. Але лише теоретично, оскільки навіть при розрідженому світінні, що відбивалося від снігу, обличчя хлопця виказувало, що життя його дістало.

— З тобою все добре? — наважилася запитати вона.

Розпластана постать розплющила очі й подивилася прямо вгору.

— Шкода, що я не помер... — застогнав він.

Шматок криги розміром із будинок обвалився десь у глибинах замку й вибухнув градом гострих уламків.

— Це місце то швидко виправить, — зауважила Сюзен. Вона взяла хлопчину попід руки й витягнула зі снігу. — Думаю, нам пора звідси вшиватися, як гадаєш? Тут зараз усе обвалиться.

— О Боже...

Їй вдалося закласти його руку собі на шию.

— Іти можеш?

— О Боже...

— Набагато ефективніше замовкнути й спробувати пересувати ногами.

— Пробач, схоже, у мене... забагато ніг.

Сюзен доклала всіх зусиль, щоб підняти його, і вони, похитуючись і ковзаючи, рушили до виходу.

— Моя голова, — застогнав хлопчина. — Моя голова. Моя голова. Моя голова. Просто розколюється. Моя голова. Ніби хтось б’є по ній. Моя голова. Молотком.

Так і було. Між вологих кучерів сидів крихітний зелено-фіолетовий бісик із велетенським молотком. Він приязно кивнув Сюзен і знову вдарив молотком.

— О Боже...

— Це необов’язково! — вигукнула Сюзен.

— Хочеш мене повчити? — вишкірився бісик. — Думаєш, краще впоралася би з моєю роботою?

— Я б її взагалі не робила!

— Ну, комусь доводиться таке робити, — зауважив бісик.

— Він. Частина. Договору, — сказав хлопець.

— От бачиш? — сказав бісик. — Не потримаєш молоток, поки я намащую його язик жовтим нальотом?

— Ану геть!

Сюзен спробувала схопити створіння. Воно відскочило, усе ще стискаючи молоток, і схопилося за колону.

— Я частина договору, я... — заверещав бісик.

Хлопець обхопив голову руками.

— Я жахливо почуваюся, — сказав він. — Може, у тебе знайдеться тропіки льоду?

Після чого будівля обвалилася — оскільки деякі умовності сильніші, ніж звичайні закони фізики.


Руйнація Замку Кісток виглядала велично, вражала і здавалася нескінченною. Колони обвалилися, зісковзнула льодяна черепиця, лід затріщав і розколовся. Повітря над руїною заповнювалося хмаркою снігу та кришталиків криги.

Сюзен спостерігала це все з-за дерев. Хлопчина, якого підтримував найближчий стовбур, розплющив очі.

— Дивовижно, — пробурмотів він.

— Ти про те, як усе знову перетворюється на сніг?

— Ні, про те, як ти просто схопила мене й побігла. Ой!

— А, це.

Лід і далі кришився. Упавши, колони розсипалися на дрібні крижинки.

Коли хмаринка снігу нарешті вляглася, навколо не було нічого, окрім снігових заметів.

— Ніби нічого і не було, — сказала Сюзен вголос. Вона повернулася до фігури, яка продовжувала стогнати. — То що ти тут забув?

— Не знаю. Я просто розплющив. Очі. І ось я тут.

Хто ти?

— Я... гадаю, мене звати Сушняк. Я... я О Боже похмілля.

— Існує бог похмілля?

— О Боже, — виправив він. — Стикаючись зі мною, люди хапаються за голову й стогнуть: «О Боже». Скільки вас тут?

— Що? Тут тільки я одна!

— А. Чудово. Прекрасно.

— Ніколи не чула про бога похмілля.

— Ну а про Наливая, бога вина, ти чула? Ай!

— Так, звісно.

— Такий товстун, носить виноградний вінок на голові, завжди зображений зі склянкою в руці... Ой. Ну, то знаєш, чому він такий веселий? Чому в нього усмішка від вуха до вуха? Тому, що він знає, що вранці почуватиметься добре! Тому...

— ...що похмілля завжди дістається тобі? — запитала Сюзен.

— Я ж навіть не п’ю! Ой! Але здогадайся, хто щоранку змушений обіймати унітаз? А-а-а, — він замовк і схопився за голову. — Це нормально, якщо мені здається, що мою голову зсередини вкриває собача шерсть?

— Не думаю.

— Ай, — Сушняк захитався. — Знаєш, часом люди кажуть: «Я ввечері випив п’ятнадцять пляшок пива, а коли прокинувся, то був тверезий як огірочок»?

— Ага.

— Скотиняки! Це тому, що я прокинувся, стогнучи в калюжці перетравленого чилі. Хоч раз, благаю, усього лиш раз, дозвольте мені прокинутись і побачити, що моя голова ні до чого не прилипла, — він зупинився. — А в цьому лісі є жирафи?

— Так високо? Сумніваюся.

Він нервово зиркнув повз голову Сюзен.

— Навіть кольору індиго, такі типу видовжені й мерехтливі?

— Малоймовірно.

— Слава богам, — він захитався взад і вперед. — Пробач, схоже, сніданок вирішив мене покинути.

— Але ж уже майже ніч!

— Правда? У такому разі, мабуть, це вечеря.

Він обережно склався і впав на сніг за деревом.

— Шкіра та кості, — озвався голос з гілки. Це був крук. — Із шиї наче коліно стирчить.

Після шумної інтерлюдії О Боже знову постав перед ними.

— Я знаю, що мав би їсти, — пробурмотів він. — От тільки їжу я бачу лиш тоді, коли вона покидає мій рот.

— Що ти там робив? — поцікавилася Сюзен.

— Ой! Без поняття, — озвався О Боже. — Справжнє щастя, що я не опинився там із дорожнім знаком у руках і... — він здригнувся і замовк, — вбраний у жіночу білизну, — він зітхнув. — Хтось десь як слід розважився, — задумливо сказав він. — От би хоч раз це був я.

— Спробуй напитися, от тобі порада, — сказав крук. — Клин клином вибивають.

— Але чому саме тут? — наполягала Сюзен.

О Боже перестав намагатися перегледіти крука.

— Не знаю, «тут» — це де?

Сюзен озирнулася туди, де раніше був замок. Він повністю зник.

— Буквально мить тому там була дуже важлива будівля, — сказала вона.

О Боже обережно кивнув.

— Я часто бачу речі, яких мить тому там ще не було, — сказав він. — І дуже часто за мить їх вже немає. Що, чесно кажучи, переважно — справжнісіньке благословення, тому я зазвичай особливо про це не замислююся.

Він знову склався навпіл і впав у сніг.

«Залишився лише сніг, — подумала Сюзен. — Лише сніг і вітер. Немає навіть руїни».

Її знову охопила впевненість, що замок Батька Вепра не просто зник. Ні... його тут ніколи й не було. Не було ні руїни, ні жодного сліду.

Це було досить дивне місце. Тут, за легендою, жив Батько Вепр. Дивно, якщо задуматися. Не схоже, що це місце для старого веселого іграшкаря.

У деревах позаду них свистів вітер. З гілок сипався сніг. З темряви почувся цокіт копит.

Маленька павукоподібна постать ковзнула по кучугурі й приземлилася на голову Сушняка. Тоді вона зиркнула на Сюзен своїми очицями-жучками.

— Якщо дозволите... — сказав бісик, дістаючи величезний молоток. — Деяким із нас треба працювати, знаєте, навіть попри метафоричні, а точніше, фольклорні переконання.

— Та щезни вже!

— Якщо ви гадаєте, що я поганий, зачекайте, поки з’являться маленькі рожеві слоненята, — огризнувся бісик.

— Не вірю жодному слову.

— Вони вилітають із його вух і крутяться навколо голови, настирливо цвірінькаючи.

— Оу, — глибокодумно озвався крук. — Схоже на малинівок. Не виключено, що вони на таке здатні.

Сюзен раптом відчула, що не хоче його залишати тут. Він ж людина. Ну, принаймні тілесно. Щонайменше мав дві руки та ноги. Він може замерзнути на смерть. Звичайно, бог, або навіть О Бог, напевно, не міг би, але люди думали інакше. Не можна просто так залишити когось у біді. Вона навіть запишалася цим проявом нормального мислення.

Крім того, він може мати певні відповіді, якщо їй вдасться привести його до стану, достатнього для розуміння запитань.

Із засніженого узлісся за ними спостерігали звірячі очі.


Пан Купи-Продай сидів на вологих сходах і ридав. Ближче до відділу іграшок він підійти не міг. Кожного разу, коли він намагався це зробити, натовп збивав його з ніг і відтісняв на сам край.

— Доброго вечора, пане, — почувся чийсь голос, і він підняв затуманений погляд на маленьку і чомусь неправильну постать, яка щойно до нього звернулася.

— Ти один із ельфів? — запитав він, подумки перебравши всі інші варіанти.

— Ні, пане. Насправді, я не ельф, пане, а капрал Ноббс із Нічної сторожі. А це — констебль Відвідай, пане, — створіння подивилося на шматок паперу в ручці. — А ви пан Занехай?

— Купи-Продай!

— Ага, точно. Від вас до Штабу Нічної сторожі прибув посланець, і ми відреагували зі швидкістю, достойною похвали, пане, — доповів капрал Ноббс. — Попри той факт, що сьогодні Вепроніч, відбувається казна-що, і, що найголовніше, незважаючи на вепронічну вечірку. Але це неважливо, тому що наш Умивальня, тобто констебль Відвідай, не п’є, пане, релігія не дозволяє, а я хоч і п’ю, пане, приїхав добровільно, тому що це мій громадянський обов’язок, пане, — сказав він і віддав салют — або зробив те, що, на його думку, було салютом. Не додаючи: «А такий негідник-багатій, як ти, просто повинен висловити свою вдячність офіцерові пляшечкою-другою різдвяного трунку чи ще якимось помітним чином», — оскільки все його тіло буквально кричало про це. Навіть вуха Ноббі були здатні натякати.

На жаль, пан Купи-Продай не був у тому настрої, щоб сприймати тонкі натяки. Він встав і тицьнув тремким пальцем у верхню сходинку.

— Я хочу, щоб ви піднялися туди, — сказав він, — і заарештували його!

— Арештували кого, пане? — поцікавився капрал Ноббс.

— Батька Вепра!

— За що, пане?

— За те, що він нагло розсівся в гроті, роздаючи подарунки!

Капрал Ноббс задумався.

— Ви часом з приводу свята не хильнули? — сказав він із надією.

— Я не п’ю!

— Дуже мудро, пане, — відказав констебль Відвідай. — Алкоголь — це безчестя душі. Оссорій, книга друга, вірш двадцять чотири.

— Заждіть, пане, — спантеличено мовив капрал Ноббс. — Я гадав, що призначення Батька Вепра і полягає в тому, щоб дарувати подарунки.

Цього разу задумався уже пан Купи-Продай. Дотепер він не до кінця розібрався в отриманих фактах, лише визнав їхню неправильність.

— Цей Батько Вепр — самозванець! — заявив він. — Так, точно! Він просто вдерся сюди!

— Знаєте, я завжди це підозрював, — сказав Ноббі. — Я гадав: невже Батько Вепр щороку проводить два тижні в дерев’яному гроті в магазині Анк-Морпорка? У саму годину пік? Ха! Малоймовірно! Напевно, це просто якийсь бородатий старий, думав я.

— Розумієте... це не той Батько Вепр, що завжди, — сказав Купи-Продай, намагаючись повернути землю, що втікала з-під ніг. — Він просто з’явився нізвідки!

— О, інший самозванець? Не звичний самозванець?

— Ну... так... ні...

— І почав роздавати подарунки? — перепитав капрал Ноббс.

— Саме це я і сказав! Справжній злочин!

Капрал Ноббс задумливо потер носа.

— Ну, майже, — погодився він, усе ще сподіваючись на шанс отримати святкову винагороду. Раптово його осінило. — Він роздає ваші подарунки, пане?

— Ні, він приніс їх зі собою!

— Он як! Ну, якби він роздавав ваші подарунки, то так, тут ще можна побачити проблему. Це надійна ознака злочину — пропажа речей. А от з появою речей уже складніше. Якщо йдеться не про руки чи ноги, звичайно. Чесно кажучи, було б простіше, якби він крав речі.

— Це магазин, — сказав пан Купи-Продай, нарешті діставшись до кореня проблеми. — Ми не роздаємо товар. Як можна очікувати, що люди купуватимуть речі, якщо хтось просто роздає їх задарма? А тепер, будь ласка, підіть і виведіть його геть.

— Що, типу арештувати Батька Вепра?

— Так!

— У вашому магазині?

— Так!

— На очах в усіх цих діток?

— Т... — пан Купи-Продай завагався. Він із жахом зрозумів, що капрал Ноббс, попри всі очікування, має рацію. — Думаєте, то буде недобре? — запитав він.

— Складно уявити, що в цьому взагалі може бути хорошого, пане.

— А потайки цього ніяк не зробиш? — поцікавився він.

— Потайки? Ах, ну, так спробувати можна, — сказав капрал Ноббс. Речення зависло в повітрі, як простягнута рука.

— Без винагороди не залишитеся, — зрештою сказав пан Купи-Продай.

— Можете на нас покластися, — сказав капрал Ноббс, великодушний від перемоги. — Підіть у кабінет, налийте собі горнятко чаю, а ми все швиденько владнаємо. Будете нам навіки вдячні.

Пан Купи-Продай обдарував його поглядом, повним серйозних сумнівів, та проте зник із поля зору. Капрал Ноббс потер руки.

— Умивальне, там, звідки ти прибув, святкують Вепроніч? — запитав він, підіймаючись сходами на другий поверх. — Глянь на килим, схоже, тут надзюрила свиня...

— Ми називаємо це Постом святого Оссорія, — відказав Відвідай, який прибув із Омнії. — Але це не подія, пов’язана із забобонами чи комерційною діяльністю. Ми просто збираємося сім’єю, молимося і пестимося.

— На індичку, курочку й таке інше?

Постимося, капрале Ноббс. Ми нічого не їмо.

— А, ясно. Ну, кожному своє, гадаю. Принаймні тобі не доводиться вставати рано-вранці, щоб зауважити, що те «нічого» надто велике, щоб вміститися в духовці. І жодних подарунків?

Вони поспішно відступили, рятуючись від двох дітисьок, які спускалися сходами, тягнучи величезний іграшковий човен.

— Часом вважають доречним обмінюватися новими релігійними брошурами, і, звісно ж, дітям зазвичай дарують «Книгу Оссорія», — сказав констебль Відвідай. — Іноді з картинками, — додав він, так обережно, ніби натякаючи на заборонені задоволення.

Повз них пройшла маленька дівчинка, несучи плюшевого ведмедика, більшого за неї. Він був рожевим.

— А мені завжди дарують солі для ванни, — поскаржився Ноббі. — А ще мило, піну, трав’яні мазі й купу іншої всячини, і я не можу зрозуміти чому, оскільки майже ніколи не миюся. Гадаєш, вони коли-небудь це усвідомлять?

— Просто жах, — озвався констебль Відвідай.

На другому поверсі скупчився натовп.

— Ха, ви тільки гляньте на це. Коли я був дитиною, Батько Вепр ніколи мені нічого не дарував, — зауважив капрал Ноббс, похмуро позираючи на дітей. — Я регулярно вішав панчоху, на кожну Вепроніч. Лише раз я там щось знайшов — блювотиння мого батька, — він зняв шолом.

Ноббс аж ніяк не був героєм, але в його очах з’явився блиск — як у когось, хто бачив забагато порожніх панчіх, та ще й одну повну й огидну. З ранки на його крихітній зморщеній душі зірвали кірку.

— Пора взятися за цього хлопчину, — сказав він.


Між Великою залою Академії та її головним входом розташований значно менший круглий зальчик або вестибюль, відомий як пам’ятний зал Архіректора Напихайла. Зараз ніхто вже не пам’ятав, як виникла ця назва, а також традиція кожної другої середи вшановувати[16] його, кладучи на високу кам’яну полицю на одній зі стін мідний пенні та смородинову булочку. Ридикуль стояв посередині залу, дивлячись вгору.

— Скажіть, Верховний верховику, ми ж ніколи не запрошували жінок на святкування Вепроночі?

— Звичайно, ні, Архіректоре, — відказав Верховний верховик. Він оглядав запилені крокви, дивуючись, що могло привернути увагу Ридикуля. — Хвала небесам, ні. Вони б усе зіпсували. Я завжди був у цьому впевнений.

— І всі служниці вільні аж до півночі?

— Дуже щедрий звичай, без сумніву, — відказав Верховний верховик, відчуваючи похрускування у шиї.

— Навіщо, чорт забирай, ми щороку вивішуємо омелу?

Верховний верховик обернувся навколо своєї осі, усе ще дивлячись вгору.

— Ну, ем... це... ну, це... це символічно, Архіректоре.

— Он як?

Верховний верховик відчув, що від нього очікувалося щось більше. Він порився в запилених горищах своєї освіченості.

— Ну... листя, розумієте... символізує... зелений, знаєте, тоді як ягоди, насправді, так, ягоди символізують... символізують білий. Так. Білий і зелений. Дуже... символічно.

Він замовк і почав чекати. На жаль, чекати довелось недовго.

— Символічно для чого?

Верховний верховик кашлянув.

— Не певен, що повинне бути якесь «щось», — сказав він.

— Га? Отже, — задумливо сказав Архіректор, — можна сказати, що білий і зелений символізують маленьку паразитичну рослинку?

— Так, точно, — зрадів Верховний верховик.

— Отже, омела насправді символізує омелу?

— Саме так, Архіректоре, — сказав Верховний верховик, щоб якось підтримати розмову.

— Дивна річ, — сказав Ридикуль настільки ж задумливим голосом. — Це твердження або є настільки глибоким, що потребує цілого життя, щоб повністю осмислити кожну частинку його значення, або абсолютною нісенітницею. Хм, чим же воно є насправді?

— Воно може бути водночас і тим, й іншим, — із відчаєм промовив Верховний верховик.

— І це зауваження, — сказав Ридикуль, — або дуже проникливе, або дуже банальне.

— Може бу...

— Не продовжуйте, Верховний верховику.

Хтось гарячково застукав у вхідні двері.

— А, це, мабуть, колядники, — зрадів Верховний верховик, щасливий, що хоч щось відволікло увагу. — Вони щороку приходять першими. Особисто мені завжди подобалася пісенька «Хлопчаки Білоліли».

Архіректор зиркнув на омелу, різко глянув на філософа, що сяяв усмішкою від вуха до вуха, і відсунув маленький засув у дверях.

— Ну-ну, друзі колядники, — почав він. — Ну, мушу сказати, що ви могли б вибрати кращий час...

У двері ввійшла постать у каптурі, несучи на плечах тіло без ознак життя.

Верховний верховик швидко відступив назад.

— О ні... тільки не сьогодні...

Тоді він помітив, що те, що він спочатку сприйняв за мантію, унизу обшите мереживом, а каптур (хоча це дійсно був каптур) був вишуканіший, ніж той, з яким він його переплутав.

— Забираєте чи приносите? — поцікавився Ридикуль.

Сюзен підняла каптур.

— Мені потрібна ваша допомога, пане Ридикуль, — сказала вона.

— Ти... ти часом не внучка Смерті? — сказав Ридикуль. — Ми зустрічалися кілька...

— Так, — зітхнула Сюзен.

— І... ти допомагаєш? — запитав Ридикуль, вказуючи бровами на постать, що спокійно звисала з її плеча.

— Мені потрібно, щоб ви його розбудили, — сказала Сюзен.

— Типу створити чудо? — запитав Верховний верховик, що стояв трохи позаду.

— Він не помер, — сказала Сюзен. — Він просто спить.

— Так всі говорять, — сказав Верховний верховик тремтячим голосом.

Практичніший Ридикуль підняв голову О Боже. Почувся стогін.

— Схоже, він нездужає, — зауважив він.

— Він — бог похмілля, — сказала Сюзен. — Точніше, О Боже похмілля.

— Дійсно? — здивувався Ридикуль. — Ніколи з таким не стикався. Дивина, та й годі. Можу пити всю ніч, а на ранок — свіжий, як ромашка.

О Боже розплющив очі, а тоді метнувся в бік Ридикуля і почав молотити його по грудях кулаками.

— Ах ти негідник, сволота, мерзенник! Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу...

Його очі заплющилися, і він сповз на підлогу.

— Чого це він? — поцікавився Ридикуль.

— Думаю, це була якась нервова реакція, — дипломатично промовила Сюзен. — Сьогодні відбувається щось дивне. Сподіваюся, він зможе сказати мені, у чому річ. Але для цього йому треба мислити тверезо.

— Іти принесла його сюди?! — скрикнув Ридикуль.


— ХО. ХО. ХО. ТАК, ЗВИЧАЙНО. ПРИВІТ, МАЛИЙ НА ІМ’Я БУГРИК БОРОДАВКО. ЩО ЗА МИЛЕ ІМ’Я. СІМ РОКІВ, ПРАВИЛЬНО? ДОБРЕ. ТАК, Я ЗНАЮ. НАДЗЮРИЛА НА ВСЮ ЧИСТУ ПІДЛОГУ. ТАК, ЗНАЄШ, ВОНИ ТАКЕ РОБЛЯТЬ. ТАК ЗАВЖДИ ЗІ СПРАВЖНІМИ СВИНЬМИ. ОСЬ, ТРИМАЙ, ПОДЯКИ НЕ ТРЕБА. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ, І БУДЬ ЧЕМНИМ ХЛОПЧИКОМ. ТИ ЗНАЄШ, ЯКЩО ПОВОДИТИМЕШСЯ ПОГАНО, Я ВІДРАЗУ ПРО ЦЕ ДІЗНАЮСЯ. ХО. ХО. ХО.

— Ну, ви принесли в це маленьке життя крихітку чарів, — зауважив Альберт, коли наступна дитина побігла геть.

— МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ВИРАЗ НА ЇХНІХ МАЛЕНЬКИХ ОБЛИЧЧЯХ, — зізнався Батько Вепр.

— Маєте наувазі суміш страху, благоговіння і неспроможності визначити, сміятися, плакати чи надзюрити в штани?

— ТАК. ОСЬ ЩО Я НАЗИВАЮ ВІРОЮ.


О Боже внесли у Велику залу й поклали на лавці. Довкола скупчилися старші чарівники, завжди готові допомогти тим, кому пощастило менше, ніж їм, залишитися в тому ж стані.

— Я знаю, що добре від похмілля, — сказав Декан, перебуваючи в святковому настрої.

Чарівники подивилися на нього з очікуванням.

— Помірно пити минулого вечора, — сказав Декан.

Він оглянув їх із широкою усмішкою.

— Це була гра слів, — сказав він, щоб перервати мовчання.

Однак мовчання повернулося.

— Дуже смішно, — сказав Ридикуль. Він обернувся назад і задумливо витріщився на О Боже.

— Кажуть, сирі яйця помічні для... — він злісно зиркнув на Декана, — тобто від похмілля, — сказав він. — І свіжий апельсиновий сік.

— Хапонська кава, — твердо сказав Викладач новітніх рун.

— Але в цього хлопаки не просто похмілля, а похмілля всіх людей на Диску, — зауважив Ридикуль.

— Я вже пробував сік, — пробурмотів О Боже. — Від нього я блюю й думаю про самогубство.

— Суміш гірчиці і хрону? — запропонував Завкаф неточних наук. — А ще краще в сметані. З анчоусами.

— Йогурт, — сказав Скарбій.

Ридикуль здивовано на нього подивився.

— Ну це поки що найадекватніший варіант, — сказав він. — Молодець. На твоєму місці, я би на цьому і зупинився, Скарбію. Гм. Звичайно, мій дядько завжди сварив соус Ого-Ого, — додав він.

— Маєш на увазі, хвалив? — перепитав Викладач новітніх рун.

— Скоріше за все, і те, й інше, — сказав Ридикуль. — Знаю, що колись він випив цілу пляшку, щоб врятуватися від похмілля, і це, однозначно, допомогло. Він мав дуже умиротворений вигляд, коли його готували до погребіння.

— Кора верби, — сказав Скарбій.

— Непогана ідея, — сказав Викладач новітніх рун. — Це анальгетик.

— Дійсно? Ну, напевно, краще покласти її йому просто до рота, — сказав Ридикуль. — З тобою все добре, Скарбію? Ти сьогодні на диво логічно мислиш.

О Боже розплющив очі, вкриті кіркою.

— Це все лайно дійсно допоможе? — пробурмотів він.

— Скоріше за все, воно тебе вб’є, — сказала Сюзен.

— А. Чудово.

— Можна випробувати Посилювач Енґлеберта, — сказав Декан. — Пам’ятаєте, коли Модо додав крихту до гороху? Нам вдалося осилити тільки одну горошинку!

— А ви не могли б зробити щось більш, ну, магічне? — запитала Сюзен. — Вивести з нього алкоголь чи щось таке?

— Звісно, але тепер це вже не алкоголь, — сказав Ридикуль. — Він перетворився на безліч гидотних отруток, які знущаються над його печінкою.

— З цим точно впорається Незмішувальний Ділитель Сполда, — сказав Викладач новітніх рун. — І це дуже просто. У результаті отримаєте велику скляну пляшку повну всього того лайна. Жодних проблем, якщо ви не проти побічних ефектів.

— Ну і які ж там побічні ефекти? — поцікавилася Сюзен, яка вже стикалася з чарівниками.

— Основний — полягає у тому, що його рештки опиняться в трохи більшій пробірці, — сказав Викладач новітніх рун.

— Живими?

Викладач новітніх рун зморщився й замахав руками.

Загалом, так, — сказав він. — Тканини точно будуть живими. І, безумовно, тверезими.

— Думаю, ми розглядатимемо такі варіанти, після яких він збереже колишню форму і, бажано, життя, — сказала Сюзен.

— Ну, це треба було сказати заздалегідь...

А тоді Декан повторив слова, котрі вже століттями були значним рушієм прогресу.

— Чому б нам просто не змішати все й не подивитися, що з цього вийде? — запитав він.

І отримав від Ридикуля традиційну відповідь.

— Дійсно, варто спробувати.


На п’єдестал посередині залу помістили велику посудину для ліків. Чарівники і так любили перетворювати будь-яку подію на церемонію, але інстинктивно відчували, що лікування найсильнішого похмілля на світі повинне відбутися стильно.

Сюзен і Сушняк спостерігали за додаванням інгредієнтів. Приблизно посередині процесу суміш, що набула помаранчево-коричневого кольору, гучно булькнула.

— На вигляд не дуже багатообіцяюче, — зауважив Викладач новітніх рун.

Посилювач Енґлеберта був передостанньою складовою.

Декан кинув у суміш зеленувату кулю світла, що моментально зникла з поверхні. Єдиним видимим ефектом стали пурпурові бульбашки, що поповзли по стінках посудини й почали крапати на підлогу.

— І це все? — здивувався О Боже.

— Гадаю, йогурт був зайвим, — сказав Декан.

— Я цього не питиму, — твердо заявив Сушняк, а тоді схопився за голову.

— Але ж богів практично неможливо вбити, — сказав Декан.

Чудово, — пробурмотів Сушняк. — Чому б тоді не засунути мої ноги до м’ясорубки?

— Ну, якщо ти думаєш, що це допоможе...

— Я очікував, що пацієнт хоч трохи опиратиметься, — зауважив Архіректор. Він зняв капелюх і виловив із потайної кишеньки в підкладці маленьку кришталеву кульку. — Погляньмо, що зараз робить бог вина. У цей вечір неважко буде знайти такого веселуна, як він...

Він подув на кульку й протер її рукою. А тоді усміхнувся.

— Ось і він, маленький негідник! Схоже, що на Дунманіфестіні. Так-так... лежить на дивані в оточенні оголених менад.

— Що? Маніяків? — перепитав Декан.

— Він мав на увазі... збудливих молодих жінок, — сказала Сюзен, що викликало щось на кшталт колективної реакції — усі чарівники немов ненароком потягнулися до блискучої кульки.

— Не до кінця розумію, що він робить, — сказав Ридикуль.

— Може, мені вдасться, — з надією пробурмотів Завкаф неточних наук.

Ридикуль відвернувся, щоб той не дістався кульки.

— Ага, ясно, — сказав він. — Схоже, він п’є... дуже схоже на пиво й настійку з чорної смородини, на мою думку...

— О Боже... — застогнав О Боже.

— А ці молоді жінки, — почав Викладач новітніх рун.

— На столі ще безліч пляшок, — продовжив Ридикуль. — Он у тій, гм, так, помиян, який, як ви знаєте, робиться з яблук...

Переважно з яблук, — озвався Декан. — То що там з тими бідними дівчатами...

О Боже впав на коліна.

— ...а тут... у цій пляшці плаває черв’як...

— О Боже...

— ...а ще там... порожня склянка, велика, не до кінця розберу, що в ній, але звідти стирчить паперова парасолька. І кілька вишеньок на паличці. О, і смішна мавпочка.

...а-а-а...

— ...звісно, там ще багато інших пляшок, — весело зауважив Ридикуль. — Переважно різноманітні кольорові напої. Типу з дині, кокоса, шоколаду тощо. Дивно: усі склянки на столі — півлітрові кухлі.

Сушняк впав на підлогу.

— Ну добре, — пробурмотів він. — Я вип’ю цю гидоту.

— Вона ще не зовсім готова, — сказав Ридикуль. — О, дякую, Модо.

Навшпиньки увійшов Модо, штовхаючи візок. На візку стояла велика металева чаша з купою подрібненого льоду, з якого стирчала невеличка плящина.

— Зробив його спеціально на вепронічний бенкет, — сказав Ридикуль. — Ще не встиг як слід настоятися.

Він опустив кульку й витягнув з капелюха пару грубих рукавиць.

Чарівники кинулися врозтіч. Щойно стояли навколо Ридикуля — а уже за мить ховалися за найбільшими предметами умеблювання.

Сюзен відчула, що присутня на якійсь церемонії, але так і не дізналася її правил.

— Що це таке? — запитала вона, коли Ридикуль обережно витягнув пляшку.

— Соус Ого-Ого, — сказав Ридикуль. — Найкраща приправа, відома людству. Чудове доповнення до м’яса, риби, птиці, яєць і багатьох овочевих страв. Хоча краще його не пити, поки пляшка все ще вкрита конденсатом, — він оглянув пляшку, а тоді потер її пальцем, від чого пролунав жахливий скрип. — З іншого боку, — радісно зауважив він, — оскільки ефектом цього засобу може бути або смерть, або цілковите видужання, то ми, враховуючи те, що наш пацієнт практично безсмертний, найімовірніше, не прогадаємо.

Він затиснув корок пальцем і енергійно потрусив пляшкою. Почувся стукіт — Завкаф неточних наук і Верховний верховик спробували сховатися під одним столом.

— А мої приятелі, схоже, чомусь його незлюбили, — зауважив він, підходячи до посудини.

— Я надаю перевагу соусам, після вживання яких не доводиться пів години сидіти, боячись зробити зайвий рух, — пробурмотів Декан.

— І які не використовують для лупання скали, — додав Верховний верховик.

— Або щоб виривати дерева з корінням, — сказав Завкаф неточних наук.

— І які не заборонені в щонайменше трьох містах, — сказав Викладач новітніх рун.

Ридикуль обережно відкупорив пляшку. На мить щось зашипіло — усередину ввійшло повітря.

Він дозволив кільком краплям упасти в посудину. Нічого не сталося.

Більша доза також не допомогла. Суміш залишалася безнадійно інертною.

Ридикуль підозріло понюхав пляшку.

— Може, занадто мало тертого вахуні? — задумався він, а потім перевернув пляшку, і майже весь соус вилився в суміш.

Але вона лише булькнула. Чарівники поволі вставали, обтрушуючи мантії й збентежено посміхаючись, наче люди, які щойно колективно подали себе на сміх.

— Напевно, асафетида вже зіпсувалася, — сказав Ридикуль. Він повернув пляшку й сумно на неї подивився.

Тоді востаннє перевернув її й сильно вдарив по дну.

Краєм пляшки потік струмочок соусу й заблищав, а тоді почав формувати краплину.

Голови чарівників повернулися до неї, немов на невидимих ниточках.

Чарівники не були б чарівниками, якби не могли хоч трішечки зазирнути в майбутнє.

Коли краплина збільшилася й набула грушоподібної форми, вони повернулися і з дивовижною швидкістю — враховуючи їхній вік і обхват талії — кинулися додолу.

Крапля впала.

Булькнула.

І на цьому все.

Ридикуль, що завмер, наче статуя, зітхнув із полегшенням.

— Ну-ну, — сказав він, відвернувшись, — гадав, що ви, хлопці, не такі боягузи...

Вогненна куля збила його з ніг. Піднялася до стелі, сильно збільшилася і зникла, наостанок ляснувши і випаливши на штукатурці хризантему ідеальної форми.

Приміщення заповнило чисте біле світло. Почувся звук.

ДЗИНЬ. ДЗИНЬ.

Ш-Ш-Ш.

Чарівники не наважувалися озирнутися.

Посудина світилася. Вона була наповнена рідким світлом, що легенько вкривалося невеликими бульбашками й час від часу випускало іскри, наче рухомий діамант.

— О боги, — пробурмотів Викладач новітніх рун.

Ридикуль підвівся з підлоги. Чарівники добре каталися, а від твердих предметів узагалі відскакували.

Мерехтливий блиск відкидав на стіни довгі тіні чарівників, що повільно наближалися до посудини.

— Ну, і що це? — запитав Декан.

— Пригадую, якось мій батько дав мені кілька цінних порад про напої, — сказав Ридикуль. — Він сказав: «Синку, ніколи не пий щось, звідки стирчить паперова парасолька, напоїв із кумедними назвами й таких, що змінюють колір при додаванні останнього інгредієнта. І ніколи, нізащо, не роби так...»

Він занурив палець у посудину.

Тоді витягнув його й побачив одну блискучу краплину.

— Обережно, Архіректоре, — попередив Декан. — У вас там зразок абсолютної тверезості.

Ридикуль майже облизав палець, але зупинився.

— Влучно сказано, — сказав він. — У моєму віці небезпечно пізнавати цілковиту тверезість, — він озирнувся. — Як ми зазвичай перевіряємо щось нове?

— Як правило, просимо студентів-волонтерів, — сказав Декан.

— А якщо таких немає?

— Однаково даємо їм.

— Це ж трохи неетично.

— Аніскілечки, якщо вони про це не знають, Архіректоре.

— А, гаразд.

— Я спробую це, — пробурмотів О Боже.

— Це лайно, яке приготували ці клоу... джентльмени? — перепитала Сюзен. — Воно ж може тебе вбити!

— Напевно, у тебе ніколи не було похмілля, — сказав О Боже. — Інакше ти би не казала дурниць.

Він, похитуючись, побрів до склянки, спромігся схопити її з другої спроби й хильнув.

— Зараз буде феєрверк, — сказав крук із плеча Сюзен. — Полум’я з рота, крики, хапання за горло, лежання під краном з холодною водою, і таке інше...


На своє превелике здивування, Смерть усвідомив, що взаємодіяти з чергою було дуже приємно. Дотепер ніхто особливо не радів, побачивши його.

— НАСТУПНИЙ! І ЯК ЖЕ ТЕБЕ ЗВАТИ, КРИХІТНИЙ... — він завагався, але зібрався і продовжив: — ЧОЛОВІЧКУ?

— Ноббі Ноббс, Батьку Вепре, — сказав Ноббі.

Йому здалося, чи коліно, на якому він сидів, було кістлявішим, ніж мало би бути? Його сідниці сперечалися з мозком, однак продовжували сидіти.

— І ТИ БУВ ХОРОШИМ ХЛО... ХОРОШИМ ГОБ... ХОРОШИМ ҐНО... ХОРОШИМ ІНДИВІДУУМОМ?

Раптово Ноббі усвідомив, що більше не володіє своїм язиком. Охоплений незрозумілим примусом, той самовільно вимовив:

— Та.

Він спробував опанувати себе, а оглушливий голос продовжив:

— ТО, ГАДАЮ, ТИ ЯК ХОРОШИЙ ХЛО... ХОРОША ЛЮД... ХОРОША ОСОБА ЧОЛОВІЧОЇ СТАТІ ОЧІКУЄШ НА ПОДАРУНОК?

«Ага, ось тебе й піймали на гарячому, доведеться піти зі мною, старий друже. Б’юся об заклад, ти вже не пригадуєш підвал під шевською майстернею на Старошевській, ага, кожнісінький ранок після Вепроночі, який я провів без подарунків!»

Слова наростали в горлі Ноббі, але щось древнє перекрило їх, перш ніж вони добралися до його голосових зв’язок, і, на його здивування, переклало як:

— Та.

— ЩОСЬ МИЛЕ?

— Та.

Від колишнього здорового глузду Ноббі практично нічого не лишилося. Світ складався лише з його оголеної душі та Батька Вепра, який заповнив собою Всесвіт.

— І ТИ, ЗВІСНО, ДОБРЕ ПОВОДИТИМЕШСЯ НАСТУПНОГО РОКУ?

Крихітні рештки колишнього Ноббі хотіли сказати: «Ем, а що саме ви маєте на увазі під „добре“, пане? Припустимо, он лежить щось, за чим ніхто не сумуватиме? Або, наприклад, мій друг патрулюватиме вулицю і раптом побачить, що власник магазину забув замкнути двері на ніч. Заходь, хто хоче. І, припустимо, цей друг візьме одну або дві дрібнички, типу, знаєте, як винагороду, а тоді покличе власника й вкаже йому на замок. Таке вважається „добрим“?»

На думку Ноббі, «добре» і «погано» були доволі відносними поняттями. Наприклад, більшість його родичів була злочинцями. Але і це запрошення до філософської дискусії було витіснене щирим благоговінням перед велетенською бородою в небі.

— Та, — ризикнув він.

— ТО ЩО Б ТИ ХОТІВ?

Ноббі здався і замовк. Що б не сталося далі, станеться в будь-якому разі, і цьому вже ніяк не зарадити... Зараз світло в кінці його мисленнєвого тунелю дозволяло побачити тільки продовження тунелю.

— О, ЗНАЮ...

Батько Вепр потягнувся у свій мішок і витягнув пакунок дивної форми, загорнутий у подарунковий вепронічний папір, який через певну плутанину в думках нинішнього Батька Вепра був прикрашений святковими круками. Капрал Ноббс взяв його тремтячими руками.

— ЩО ТРЕБА СКАЗАТИ?

— Шпашибі.

— МОЖЕШ ІТИ.

Капрал Ноббс вдячно зліз із колін і почав пробиватися крізь натовп, зупинившись лише тоді, коли його шлях перегородив констебль Відвідай.

— Що сталося? Що сталося? Я нічого не бачив!

— Не знаю, — пробурмотів Ноббі. — Він дав мені це.

— Що це таке?

— Не знаю...

Він розірвав упаковку з візерунком у круки.

— Це все настільки огидно, — зауважив констебль Відвідай. — Це ідолопоклонство...

«Це ж справжнісінький арбалет Бурлі та Міцнорука, двосторонньої дії, з потрійним кронштейном, полірованим ложем із грецького горіха та срібним гравіруванням!»

— ...цілковита комерціалізація дати, що має суто астрономічне значення, — продовжував Відвідай, якого мало що могло зупинити, якщо він вирішував щось засудити. — Якщо вже й святкувати таке, то...

«Я бачив такі в „Луках і стрілах!“ Він отримав відзнаку „Вибір редакції“ у категорії „Що купити, коли раптово помер багатий дядечко“! Їм довелося зламати оглядачу обидві руки, щоб змусити його віддати арбалет!»

— ...в тісному сімейному колі...

«Він коштує більше, ніж я заробляю за рік! Їх роблять лише на замовлення! Та ще й чекати сто років!»

— ...за тихою молитвою, — раптово констебль Відвідай усвідомив, що позаду нього відбувається щось не те.

— А нам хіба не треба було заарештувати самозванця, капрале? — запитав він.

Капрал Ноббс затуманено поглянув на нього крізь імлу власницької гордості.

— Ти іноземець, Умивальне, — сказав він. — Тому й не розумієш істинного значення Вепроночі.


О Боже моргнув.

— О, — сказав він. — Так краще. О, так. Набагато краще. Щиро дякую.

Чарівники, які поділяли впевненість крука у неминучості певних життєвих обставин, з обережністю позирали на нього.

— Ось-ось, — впевнено сказав Викладач новітніх рун. — Почнеться, мабуть, із чудернацького крику...

— Знаєте, — сказав О Боже, — думаю, я би навіть подужав яйко на м’яко.

— ...або вуха почнуть крутитися...

— І випив би склянку молока, — сказав О Боже.

Ридикуль здивовано на нього подивився.

— Тобі дійсно краще? — запитав він.

— Ага, — відказав О Боже. — Я навіть можу усміхнутися і не боятися, що моя маківка відпаде.

— Ні-ні-ні, — запротестував Декан. — Це неправильно. Усім відомо, що правильне лікування від похмілля включає в себе багато кумедних криків і подібних речей.

— Напевно, я навіть зміг би розповісти вам жарт, — обережно мовив О Боже.

— І ти не відчуваєш непозбувного прагнення вибігти на вулицю і запхати голову в бочку з водою? — запитав Ридикуль.

— Ем... ніби ні, — сказав О Боже. — А от від тостів я би не відмовився.

Декан зняв капелюх і витягнув із його верхівки тавмометр.

Щось трапилося, — повідомив він. — Відбувся сильний сплеск магії.

— І ти навіть не відчув ніякої... гостроти? — запитав Ридикуль.

— Суміш взагалі була без смаку, — зізнався О Боже.

— Послухай, це ж очевидно, — сказала Сюзен. — Коли бог вина випиває, наслідки дістаються Сушняку, тож коли бог похмілля приймає ліки, ефект повертається тим же шляхом.

— Може, і так, — погодився Декан. — Зрештою, він — щось на зразок трубопроводу.

— Я завжди порівнював себе з трубою, — сказав О Боже.

— Ні-ні, вона точно має рацію, — сказав Ридикуль. — Бог вина п’є, а цей хлопець змушений терпіти всі наслідки. Таким чином, логічно, що коли наш друг приймає ліки від похмілля, побічні ефекти повинні вдарити пияка...

— Тут щойно була кришталева кулька, — сказав бог голосом, що раптово дзенькнув мстивістю. — Я хочу це побачити...


Склянка була величезна. Дуже велика й надзвичайно довга. Це був один із тих спеціальних коктейлів, кожен клейкий, украй міцний інгредієнт якого вливається дуже повільно, щоб вони нашарувалися один на одного. Такі напої, як правило, називають «Світлофор», «Помста веселки», а в закладах, де цінують правду, — «Привіт і бувай, мій любий мозку».

Крім того, у напої плавало кілька листків салату. На склянку кокетливо почепили шматочок лимона й ананаса, попередньо посипавши край цукром. З напою стирчало дві паперові парасольки, рожева й синя, — обидві з вишеньками на кінці.

Хтось постарався й вкинув туди кубики льоду у формі маленьких слоненят. Після того, як перетнули цю межу, надії уже не залишалося. З таким самим успіхом такий напій можна було пити в місці під назвою Кококобана.

Бог вина підняв склянку, дивлячись на неї з любов’ю. Він обожнював саме такі напої.

Звідкись долинали звуки румби. До нього тулилася парочка молоденьких дівчат. Непогана буде нічка. Хоча його нічка завжди була непогана.

— Усім щасливої Вепроночі! — сказав він, піднявши склянку.

— Хтось чув що-небудь? — додав згодом.

Поруч із ним хтось подув у паперовий свищик.

— Ну дійсно... звук, що стає все нижчим і нижчим...

Оскільки ніхто не звернув на нього уваги, він знизав плечима й штурхнув котрусь зі своїх приятельок по склянці.

— Ну що, ще по келишку, а тоді в мій улюблений клуб? — запитав він.

А тоді...


Чарівники відсахнулися, а один чи двоє скривилися.

Лише О Боже продовжував дивитися, немов приклеєний до скляної кульки. Його обличчя викривила злостива посмішка.

— Оце так виверження! — викрикнув він і вдарив кулаком повітря. — Так! Так! Такі Тепер усе нарешті навпаки! Ха! Ну і як тобі такі яблучка?

— Ну, не тільки яблучка, — виправив Декан.

— Схоже, що і багато інших речей, — сказав Ридикуль. — Здається, ми змінили причинно-наслідковий потік...

— Це назавжди? — з надією запитав О Боже.

— Сумніваюся. Врешті-решт ти — бог похмілля. Мабуть, усе повернеться на круги своя, коли ефект вичерпається.

— Тоді в мене, ймовірно, не так багато часу. Принесіть мені... дайте подумати... двадцять кухлів пива, чарку перцевої горілки й пляшку кавового лікеру! З парасолькою! Подивимося, як це сподобається йому, пану Ну-Що-Ж-Іще-По-Одній!

Сюзен схопила його за руку й потягнула до лавки.

— Я тебе протверезила не для того, щоб ти відразу напивався! — обурилася вона.

— Ні? — здивовано заморгав він.

— Я хотіла, щоб ти мені допоміг!

— Допоміг із чим?

— Ти сказав, що ніколи раніше не був людиною?

— Ну... — О Боже оглянув себе. — Так, — відказав він. — Ніколи.

— То ти ніколи ні в кого не втілювався? — перепитав Ридикуль.

— Це доволі особисте питання, вам не здається? — зауважив Завкаф неточних наук.

— Не пригадую... — задумався О Боже. — Так дивно. Я завжди страждав від головного болю... але не пригадую, щоб у мене була голова. Якось неправильно.

— То ти існував потенційно? — запитав Ридикуль.

— Як-як?

— А він таке міг? — здивувалася Сюзен.

Ридикуль замовк.

— Ой леле, — пробурмотів він. — Мабуть, у всьому винен я. Якось розмовляв із молодим Впертонзом про випивку, похмілля, і...

— І ви просто так створили його? — запитав Декан. — Не можу в це повірити, Маструме. Ха! З повітря? То що, ми всі на таке здатні? Ніхто не хоче придумати нового ельфа?

— Наприклад, Фейку Волоссявипадайку — сказав Викладач новітніх рун.

Решта чарівників засміялася.

— У мене не випадає волосся! — гаркнув Декан. — Воно просто дуже тонко розріджене.

— Ага, частина на голові, а частина на гребінці, — підтакнув Викладач новітніх рун.

— Не варто соромитися лисини, — спокійно сказав Ридикуль. — До речі, знаєте, що кажуть про лисих, Декане?

— Ага, вигукують: «Ви тільки погляньте, він ж лисий!» — скрикнув Викладач новітніх рун. Останнім часом Декан його нервував.

— Востаннє повторюю, — крикнув Декан, — я не...

І раптом замовк.

Звідкись залунало дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Цікаво, звідки цей звук? — поцікавився Ридикуль.

— Ем... — почав Декан. — У мене... щось на голові?

Інші чарівники придивилися.

Щось під його капелюхом рухалося.

Він дуже обережно простягнув руку й зняв капелюха.

У нього на голові сидів крихітний Гномик, стискаючи в кожній руці по жмутку волосся. Від яскравого світла він винувато моргав.

— Якісь проблеми? — поцікавився він.

— Зніміть його з мене! — скрикнув Декан.

Чарівники завагалися. Усі вони десь чули про теорію, що крихітні істоти могли переносити хвороби, і хоча цей ґном був більшим за подібних створінь, ніхто не хотів підчепити захворювання Розширення Скальпу.

Сюзен схопила його.

— Ти — Фейка Волоссявипадайка? — запитала вона.

— Очевидно, — промовила ґномка, звиваючись у її руці.

Декан із відчаєм провів руками по своєму волоссю.

— Що ти робила з моїм волоссям? — запитав він.

— Ну, певну частину, думаю, збиралася почепити на гребінець, — сказала ґномка, — а іноді я тчу з нього маленькі килимки й затикаю ними ванну.

— Що значить «думаю»? — перепитав Ридикуль.

— Хвилиночку, — сказала Сюзен. Вона повернулася до О Боже. — А де саме був ти, перш ніж я знайшла тебе в снігу?

— Ну... цей... я думаю, всюди, — сказав О Боже. — Будь-де, де перед тим вживали алкогольні напої у нелюдських кількостях.

Ага! — зрадів Ридикуль. — То ти був типу іманентною життєвою силою?

— Напевно, таке можливо, — погодився О Боже.

— А коли ми жартували про Фейку-Волоссявипадайку, то зосередилися на голові Декана, — сказав Ридикуль. — Ми помічали результат її діяльності вже кілька місяців, хоча, звичайно, були занадто ввічливі, щоб це прокоментувати.

— Ви вдихаєте у речі життя! — скрикнула Сюзен.

— І навіть таким як Ґоблін-Дай-Декану-Величезний-Мішок-Грошей? — запитав Декан, що з часом міркував навдивовижу швидко. Він із надією обернувся. — Ніхто не чує дзвіночків феї?

— Тобі часто дають величезні мішки грошей? — запитала Сюзен.

— Ну, не щодня, ні, — відповів Декан. — Але якщо...

— Тоді, мабуть, не існує окультної кімнати для Ґоблінів-Що-Дають-Величезні-Мішки-Грошей, — зауважила Сюзен.

— Я ж завжди дивувався, куди зникають мої шкарпетки? — весело сказав Скарбій. — Чому зникає лише одна? Коли я був хлопчиком, то завжди думав, що щось їх ховає...

Чарівники на певний час задумалися. А тоді всі почули його — тихенький дзвін творення чарів.

Архіректор драматично тицьнув угору.

— Бігом у пральню! — сказав він.

— Вона внизу, Ридикулю, — зауважив Декан.

— Бігом донизу, у пральню!

— І ви знаєте, що пані Герпесюк не подобається, якщо ми туди заходимо, — сказав Завкаф неточних наук.

— Хто тут Архіректор? — запитав Ридикуль. — Пані Герпесюк? Я так не думаю! А, може, я? Неймовірне відкриття!

— Так, але ж ви знаєте, яка вона буває, — сказав Завкаф.

— Ну та, згоден... — почав Ридикуль.

— Вона нібито поїхала до своєї сестри на свята, — сказав Скарбій.

— І ми в будь-якому разі не повинні слухатися наказів якоїсь там економки! — сказав Архіректор. — Бігом у пральню!

Чарівники збуджено покинули приміщення, залишивши Сюзен, О Боже, Ґнома Бородавку та Фейку Волоссявипадайку.

— Нагадай, хто всі ці люди, — попросив О Боже.

— Кілька найрозумніших людей на цілому Диску, — сказала Сюзен.

— І я точно тверезий?

— Розум не завжди дорівнює мудрості, — сказала Сюзен, — до того ж кажуть, що перша сходинка на шляху до мудрості — стати як немовля.

— Як думаєш, їм відомо, що існує і друга сходинка?

— Напевно, ні, — зітхнула Сюзен, — але іноді вони спотикаються об неї, коли бігають і кричать.

— Ясно, — О Боже озирнувся навколо. — Як думаєш, тут знайдеться щось безалкогольне? — сказав він.


Насправді ж шлях до мудрості починається з простісінького кроку.

Втім, люди помиляються, ігноруючи тисячі подальших кроків.

Вони роблять єдиний крок на шляху єдності з Всесвітом, та чомусь забувають зробити наступний логічний крок і прожити сімдесят років на горі, щоденно харчуючись лише рисом і тибетським чаєм. Доведено, що добрими намірами вимощена дорога в пекло, але, найімовірніше, лише перші її сходинки.

У таких ситуаціях Декан завжди відривався на повну. Він гнав між величезними стародавніми мідними баками, тицяючи своїм костуром по темних кутах і бурмочучи: «Хуть! Хуть!» собі під ніс.

— Чому він має з’явитися саме тут? — прошепотів Викладач новітніх рун.

— Це точка, в якій реальність особливо нестабільна, — сказав Ридикуль, піднімаючись навшпиньки, щоб зазирнути в бак для відбілювання білизни. — Уся чортівня опиняється тут. Ти б мусив це знати.

— Але чому саме зараз? — запитав Завкаф неточних наук.

— Мовчати! — прошипів Декан і стрибнув у наступний прохід, оборонно тримаючи костур поперед себе. — Ага! — скрикнув він, але одразу ж набув розчарованого вигляду.

— А наскільки великою має бути та істота, що цупить шкарпетки? — запитав Верховний верховик.

— Без поняття, — відказав Ридикуль. Він визирнув з-за купи дощок для прання. — Але якщо задуматися, за все життя я загубив тонну шкарпеток.

— І я, — сказав Викладач новітніх рун.

— То нам шукати в дуже маленьких місцях чи в дуже великих? — продовжив Верховний верховик голосом людини, чий мисленнєвий поїзд щойно заїхав у довгий темний тунель.

— Слушне питання, — погодився Ридикуль. — До речі, Декане, чому ви постійно згадуєте якісь хатки?

— Це «хуть», Маструме, — відказав Декан. — Це слово означає... це означає...

— Невеликий дерев’яний будиночок?— запропонував Ридикуль.

— Ну, в певних ситуаціях так, але іноді... треба просто повторювати «хуть».

— А те створіння... воно просто краде їх, чи поїдає? — запитав Верховний верховик.

— Друже, маєте рацію, — похвалив Ридикуль, відвернувшись від Декана. — Так, передайте всім: у жодному разі не бути схожими на шкарпетки, ясно?

— Але як це взагалі... — почав Декан і замовк.

Усі без винятку почули:

— ...грнф, грнф, грнф...

Це був доволі неприємний звук, що наводив на думки про невтамовний апетит.

— Пожирач шкарпеток, — простогнав Верховний верховик, заплющивши очі.

— Як думаєте, скільки в нього щупалець? — запитав Викладач новітніх рун. — Ну хоч приблизно?

— Звук такий, чималенький, — зауважив Скарбій.

— Можна заокруглити до найближчого десятка, — продовжував Викладач новітніх рун, поволі задкуючи.

— ...грнф, грнф, грнф...

— Воно, мабуть, зірве з нас шкарпетки, щойно побачить, — заголосив Верховний верховик.

— Ну принаймні п’ять чи шість щупалець, як ви гадаєте? — запитав Викладач новітніх рун.

— Мені здається, що звук лунає з однієї із пральних машин, — втрутився Декан.

Кожна із них була заввишки у два поверхи й зазвичай використовувалася лише тоді, коли населення Академії стрімко зростало під час навчального семестру. Величезний тупчак[17] приєднувався до пари великих вибілених дерев’яних весел у кожному котлі, які підігрівалися розташованими знизу пічками. При повному завантаженні пральних двигунів було потрібно принаймні пів дюжини людей, щоб завантажувати нову білизну, підтримувати вогонь і змащувати олією шарніри.

Якось Ридикуль бачив їх у роботі — це нагадало йому вкрай чисте гігієнічне пекло, місце, куди мило потрапляє після смерті.

Декан зупинився біля дверей котельні.

— Тут щось є, — прошепотів він. — Прислухайтеся!

— ...грнф...

— Воно замовкло! Воно знає, що ми тут! — прошипів він. — Усе ясно? Готові? Хуть!

— Ні! — скрикнув Викладач новітніх рун.

— Я зараз відчиню двері, а ви готуйтеся хапати його! Раз... два... три! Ого...


Сани летіли у сніжному небі.

— ПРАВДА Ж, ЗАГАЛОМ УСЕ ВІДБУЛОСЯ НЕ ТАК УЖЕ Й ПОГАНО?

— Так, пане, — відповів Альберт.

— ХОЧА ТОЙ ХЛОПЧИНА В КОЛЬЧУЗІ МЕНЕ ТРОХИ ЗБЕНТЕЖИВ.

— Я думаю, це був вартовий, пане.

— ДІЙСНО? НУ, ВІН ПІШОВ ЗАДОВОЛЕНИМ, І ЦЕ НАЙГОЛОВНІШЕ.

— Так, пане, — підтвердив Альберт, але з певним занепокоєнням.

Через свій осмотичний характер Смерть занадто швидко підхоплював нові ідеї. Звичайно, Альберт розумів, навіщо вони за все це взялися, але пан... дуже часто пану бракувало розумового обладнання, щоб розібрати, що істинне, а що ні...

— ЗДАЄТЬСЯ, І СМІХ ВДАЄТЬСЯ ВСЕ КРАЩЕ Й КРАЩЕ. ХО. ХО. ХО.

— Так, пане, дуже весело, — сказав Альберт. Він подивився на список. — Ну що, працюємо далі? Наступна адреса дуже близько, пане, тож, на вашому місці, я б не злітав дуже високо.

— ЧУДОВО. ХО. ХО. ХО.

— Тут написано: «Сара, маленька продавчиня сірників, двері біля тютюнового магазину „Наперсток“, провулок Обдирайлівка».

— І ЩО ВОНА ХОЧЕ ОТРИМАТИ НА ВЕПРОНІЧ? ХО. ХО. ХО.

— Не знаю. Ніколи не шле листи. До речі, пане, ось вам порада: не варто постійно повторювати «Хо-хо-хо». Подивимося... Тут написано... — читаючи, Альберт ворушив губами.

— ДУМАЮ, ЛЯЛЬКА ЗАВЖДИ ДОРЕЧНА. АБО ЯКАСЬ М’ЯКА ІГРАШКА. МІШОК КРАЩЕ ЗНАЄ. АЛЬБЕРТЕ, ЩО ТАМ У НАС?

Щось маленьке впало в його руку.

— Ось це, — сказав Альберт.

— О.

Якусь мить панувала жахлива тиша, поки обидва втупилися в часомір.

— Ви на все життя, а не тільки на Вепроніч, — зрештою вичавив Альберт. — Життя триває, пане. Образно кажучи.

— АЛЕ Ж ЦЕ ВЕПРОНІЧ.

— Знаєте, це дуже традиційний час для таких речей, — зауважив Альберт.

— Я ДУМАВ, ЦЕ ЧАС, КОЛИ ВСІ ПОВИННІ РАДІТИ.

— Ну, так, знаєте, одна з речей, від яких народ стає ще веселішим, — усвідомлення того, що комусь уже невесело, — сказав Альберт нейтральним тоном. — Таке життя, пане. Пане?

— НІ, — Смерть устав. — ТАК НЕ ПОВИННО БУТИ.


Велику залу Невидної академії як слід підготували до Вепронічного Бенкету. Столи вже гнулися під вагою столового приладдя — а на них іще ж не встигли покласти головні страви. Важко було уявити, куди їх впихнуть, поміж декорованими вазами для фруктів і лісами винних келихів.

О Боже взяв меню і розгорнув четверту сторінку.

— «Четверта зміна: молюски та ракоподібні. Кулінарне попурі з омарів, крабів, королівських крабів, креветок, устриць, молюсків, гігантських мідій, зеленогубих мідій, тонкогубих мідій та войовничих тигрових молюсків. З трав’яним та масляним соусом. Вино: шардоне „Три чарівники“, рік Балакучої Жаби. Пиво: „Старомолюскове особливе“, — тоді відклав меню набік. — І це все одна зміна? — здивувався він.

— На їжі вони знаються, — сказала Сюзен.

Він перегорнув меню. На обкладинці був герб Академії, а над ним старовинним шрифтом написані три великі літери:

— Це якесь закляття?

— Ні, — Сюзен зітхнула. — Таке пишеться на всіх меню. Можеш вважати це неофіційним девізом Академії.

— І що це означає?

— Ета, бета, пі.

— Ну і? — Сушняк поглянув на неї в очікуванні.

— Ну... наприклад, „Ель, борщ пиріг“, — сказала Сюзен.

— О так, як я зразу не здогадався, — сказав О Боже.

— Ну, розумієш, ці літери ефебійського алфавіту повинні надавати фразі більшої ефектності.

— Ага, — О Боже з розумінням кивнув. — І викликати сум’яття.

Сюзен відчула певну безпорадність, поглянувши на його збентежене обличчя.

— Ні, — сказала вона, — насправді вони повинні викликати трохи сум’яття, а потім веселий сміх. Це гра слів. Ета, бета, пі. А тепер усміхайся, — сказала вона й обережно подивилася на нього. — Губами. Хоча насправді усміхатися не слід, бо над такими речами не сміються.

— Як думаєш, я б зміг тут розшукати склянку молока? — безпомічно пробурмотів О Боже, вдивляючись у безкінечні ряди глечиків і пляшок. Він явно покинув усі намагання зрозуміти суть почуття гумору.

— Сумніваюся, що Архіректор тримає молоко в Академії, — сказала Сюзен. — Він стверджує, що знає, звідки воно береться, і вважає це негігієнічним. І ця людина щодня на сніданок з’їдає по три яйця. До речі, звідки ти знаєш про існування молока?

— У мене є певні... спогади, — сказав О Боже. — Не якісь конкретні, дуже специфічні. Просто певні спогади. Наприклад, я знаю, що дерева зазвичай ростуть зеленим кінцем догори... і таке подібне. Напевно, богам таке просто відомо.

— А якісь особливі божественні сили ти маєш?

— Я вмію перетворювати звичайну воду на газовану, — він почухав ніс. — Це рахується? І ще, найімовірніше, можу спричинити в людей жахливий головний біль.

— Я повинна з’ясувати, чому мій дідусь... так дивно поводиться.

— Чому його не спитаєш?

— Він не зізнається!

— У нього часто буває блювота?

— Сумніваюся. Їсть він нечасто. Випадкове карі раз чи два на місяць.

— Він, мабуть, дуже худий.

— Навіть не уявляєш.

— Ну, тоді... може, він часто витріщається на себе в дзеркало і каже „аргх“? Або висуває язик і дивується, що він раптово став жовтим? Розумієш, я маю певний вплив на людей, які страждають від похмілля. Якщо він багато п’є, можливо, я міг би його розшукати.

— Ніколи не бачила, щоб він таке робив. Думаю, краще сказати напряму... Мій дід — Смерть.

— О, щиро співчуваю.

— Я сказала, він — Смерть.

— Пробач?

— Смерть. Ну знаєш... Смерть?

— Ти про мантію і...

— ...косу, білу конячку, кістки... так. Смерть.

— Я мушу впевнитися, що все правильно зрозумів, — сказав О Боже розсудливим тоном. — Твій дідусь — Смерть, і ти гадаєш, що він дивно поводиться?


Пожирач шкарпеток обережно зиркнув на чарівників. А тоді знову почав жувати.

— ...грнф, грнф, грнф...

— Гляньте, он це моя! — скрикнув Завкаф неточних наук. Пожирач шкарпеток поспішно позадкував.

Він нагадував крихітного слоника з сильно розширеним на кінці хоботом, в якому саме зникала одна зі шкарпеток Завкафа.

— Кумедне створіння, правда ж? — запитав Ридикуль, притуляючи костур до стіни.

— Відпусти її, клята істото! — сказав Завкаф, хапаючи шкарпетку. — Виплюнь!


Пожирач шкарпеток спробував втекти, залишаючись на місці. Це здавалося неможливим, але насправді щось схоже робило багато дрібних тварин, коли їх заставали за поїданням чогось забороненого. Ноги заспішили геть, а шия почала розтягуватися, поки щелепи гарячково дожовували шкарпетку. Нарешті рештки шкарпетки зникли в хоботі з ледь чутним всмоктувальним шумом, й істота потрюхикала за один із котлів. За певний час вона визирнула з-за нього одним оком, підозріло спостерігаючи за чарівниками.

— Вони були дорогими, з посиленою льоном п’яткою, — пробурмотів Завкаф неточних наук.

Ридикуль витягнув шухляду в капелюсі й дістав із неї люльку та мішечок з трав’яним тютюном. Він запалив сірник об бік прального двигуна. Вечір ставав набагато цікавішим, ніж він очікував.

— Нам необхідно усе це з’ясувати, — сказав він, заповнюючи пральню першими хмаринками диму з ароматом осіннього вогнища. — Не можна допустити існування істот, які з’являються лише від однієї думки про них. Це негігієнічно.


Сани розвернулися й приземлилися в кінці провулка Обдирайлівка.

— ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ.

— Ви знаєте, що вам не можна робити такого. Пам’ятаєте, що сталося попереднього разу?

— А БАТЬКОВІ ВЕПРУ МОЖНА.

— Але... крихітна дівчина з сірниками, що помирає на снігу, — у цьому весь дух Вепроночі, пане, — відчайдушно заявив Альберт. — Розумієте, люди почують про це й скажуть: „Можливо, ми бідніші за банана-інваліда, а з їжі в нас лише бруд і стара підошва, але принаймні нам краще, ніж цій бідосі“, — пане. Це змушує їх відчувати щастя і вдячність за те, що вони мають.

— Я ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ДУХ ВЕПРОНОЧІ, АЛЬБЕРТЕ.

— Пробачте, пане. Але, розумієте, це ж чудово, тому що вона отямиться, а навколо все яскраве, блискуче, дзвіночки дзвенять, ангели літають, пане.

Смерть замовк.

— АГА. ТО ВОНИ З’ЯВЛЯТЬСЯ В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ З ТЕПЛИМ ОДЯГОМ І ГАРЯЧИМ КАКАО?

„О боги, — подумав Альберт. — Пан зараз явно в дивному гуморі“.

— Ну. Ні. Не в останню хвилину, пане. Не зовсім.

— НУ?

— Радше якраз після останньої хвилини, — нервово кашлянув Альберт.

— ТОБТО ПІСЛЯ її...

— Так. Таке життя, пане, я в цьому не винен.

— ЧОМУ Ж ВОНИ НЕ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ РАНІШЕ? ЯНГОЛИ ЗДАТНІ ПЕРЕНОСИТИ ЧИМАЛІ ВАНТАЖІ.

— Не знаю, пане. Думаю, люди гадають, що так... краще, — Альберт задумався, а потім насупився. — Знаєте, тепер, коли я це все обміркував...

Смерть опустив очі на постать, що зникала під снігом. Тоді змусив часомір зависнути в повітрі й торкнувся його. Одразу спалахнула іскра.

— Але ж дійсно не можна, — жалісливо сказав Альберт.

— А БАТЬКУ ВЕПРУ МОЖНА. ВІН РОЗДАЄ ПОДАРУНКИ. НЕ ІСНУЄ КРАЩОГО ПОДАРУНКА ЗА СВІТЛЕ МАЙБУТНЄ.

— Так, але...

АЛЬБЕРТЕ.

— Ну добре, пане.

Смерть підняв дівчину й побрів до кінця провулка.

Сніжинки падали довкола, схожі на янгольське пір’я. Смерть ступив на вулицю і побачив дві фігури, які пробиралися через кучугури.

— ПЕРЕНЕСІТЬ її В ТЕПЛЕ МІСЦЕ ТА ДОБРЕ НАГОДУЙТЕ, — наказав він, тицяючи згорток до рук одного з чоловіків. — Я ПРИЙДУ ПЕРЕВІРИТИ.

Тоді він обернувся і зник у завірюсі.

Констебль Відвідай зиркнув на дівчинку на своїх руках, а потім на капрала Ноббса.

— Що взагалі відбувається, капрале?

Ноббі відгорнув ковдру.

— Якби ж я знав, — сказав він. — Схоже, доведеться трохи побути благодійниками.

— Дуже по-благодійному, ось так сунути дівчинку першим-ліпшим!

— Спокійніше, у Штабі ще досить хавки, — відказав Ноббі. Він відчув дуже глибоку впевненість, що саме так треба було вчинити. Ноббі пригадував чоловіка в гроті, хоча не міг цілком згадати його обличчя. Так само він смутно пам’ятав лице людини, яка передала дівчинку, тож, імовірно, це була одна й та сама особа.

Невдовзі почувся дзвін, з’явилося дуже яскраве світло, а на іншому кінці провулка виникло двоє доволі засмучених ангелів, але Альберт закидував їх сніжками, поки вони не зникли.


Зрозума Впертонза бентежив Гекс. Він не знав, як все працює, але всі інші вважали, що таки знав. Ну, з приводу деяких частин він не сумнівався і був упевнений, що Гекс перетворював усе на числа й ламав їх (спеціально для цієї мети він був вистелений шматою з пральні, або скорочено — ШЗП), але навіщо йому стільки крихітних картинок на релігійну тематику? А ще ця миша. Схоже, вона не була особливо продуктивною, але якщо їй не давали сир, Гекс миттю переставав працювати. Усе було всіяне баранячими черепами. Час від часу по них повзали мурахи, але вони теж нічого не робили.

Найбільше Зрозум переживав через те, що, можливо, його втягнули в карго-культ. Він якось читав про це. Неосвічені[18] й легковірні[19] люди, чий острів колись відвідало якесь мандрівне торговельне судно, що обмінювало перли й кокоси на такі досягнення цивілізації, як скляні намистини, дзеркала, сокири та венеричні хвороби. Пізніше вони виготовили з бамбука величезні моделі кораблів, сподіваючись знову притягнути цей магічний вантаж. Звичайно, вони були занадто неосвічені й довірливі, щоб усвідомити, що, створивши лише форму, вміст їм не дістанеться.

Зрозум створив форму Гекса, як раптом йому спало на думку, що він побудував його в магічній Академії, де кордон між реальним і нереальним настільки тонкий, що його навіть не видно. Його охопила жахлива підозра, що всі вони просто створювали ескіз чогось, що ховалося в повітрі.

Лише Гекс знав, що це.

Наприклад, той випадок із електроенергією. Гекс зачепив цю тему одного вечора, невдовзі після того, як завимагав мишу.

Зрозум пишався думкою, що знав про електроенергію практично все.

Вони продовжували терти повітряні кульки та скляні палички, поки Адріан не приклеївся до стелі, однак на Гекса це ніяк не повпливало. Тоді вони прив’язали купку котів до колеса, яке при обертанні терлося об бурштинові намистинки, заповнюючи все навколо електроенергією.

Клятий прилад крутився і день, і ніч, але в самого Гекса аніскілечки не потрапляло, а від шуму в усіх уже позакладало вуха.

Архіректор навіть наклав вето на винаходи з електростержнями.

Усе це пригнічувало Зрозума, який вважав, що світ повинен працювати ефективніше.

А тепер навіть те, що, на його думку, було правильним, виходило з ладу.

Він похмуро втупився у гусяче перо Гекса в сплетінні пружин і дротів.

Раптово двері розчахнулися. Лише одна людина могла гримнути ними таким чином. Зрозуму навіть не довелося обертатися.

— І знову здрастуйте, Архіректоре.

— Твоя мисляча машина ще працює? — запитав Ридикуль. — У мене тут крихітна...

— Вона не працює, — перебив Зрозум.

— Дійсно? Невже вихідний начесть Вепроночі?

— Погляньте, — сказав Зрозум.

Гекс написав:

+++ Ого! А Ось І Сир! +++ ДИНЯ +++ Помилка За Адресою: Анк-Морпорк, Патоковидобувний тракт, 14? +++ !!!!! +++ Разразразазразраз +++ Почати З Початку +++

— Що відбувається? — поцікавився Ридикуль.

Інші чарівники теж проштовхалися в приміщення.

— Знаю, прозвучить безглуздо, Архіректоре, але ми гадаємо, що машина підчепила щось від Скарбія.

— Маєш на увазі, недоумкуватість?

— Це просто сміховинно, друже! — скрикнув Декан. — Ідіотизм не передається повітряно-крапельним шляхом.

Ридикуль продовжував пихкати люлькою.

— Раніше я теж так думав, — сказав він.— Але тепер уже не впевнений. А мудрість можна підхопити, як ви гадаєте?

— Сумніваюся, — гаркнув Декан. — Це ж не грип, Ридикулю. Мудрість... Її прищеплюють.

— Але ж ми запрошуємо сюди студентів, сподіваючись, що вони підхоплять від нас мудрість, хіба ні? — здивувався Ридикуль.

— Ну, метафорично, — сказав Декан.

— І якщо зависати з купкою ідіотів, то й сам сильно отупієш, — продовжив Ридикуль.

— Образно кажучи...

— Досить п’яти хвилин розмови з бідолашним Скарбієм, і вже відчуваєш, що ти трішки того.

Чарівники похмуро закивали. Товариство Скарбія, ззовні абсолютно нешкідливе, із часом змушувало ваш мозок поскрипувати.

— Отож Гекс підчепив недоумкуватість від Скарбія, — проголосив Ридикуль. — Простіше простого. Справжня дурість завжди перемагає штучний інтелект, — він постукав своєю люлькою по слуховій трубці Гекса й прокричав: „УСЕ ДОБРЕ, СТАРИЙ ДРУЖЕ?“

Гекс написав:

+++ Привіт Мама Перевіряє +++ ДИНЯ +++ Помилка Нестача Сиру +++ !!!!! +++ Пан Желе! Пан Желе! +++

— Гекс чудово справляється з усім, що стосується суто чисел, але в інших випадках виходить ось таке, — сказав Зрозум.

— Бачите? Хвороба Скарбія, — сказав Ридикуль. — Цифри гарно поскладає, а все решта розламає. Пробували давати йому пігулки з сушених жабенят?

— Пробачте, пане, але ця пропозиція нам точно не допоможе, — сказав Зрозум. — Машинам ліки не дають.

— Чому ж ні? — здивувався Ридикуль. Він знову постукав по трубці й проревів: — СКОРО ТИ ЗНОВУ СТАНЕШ НА СВОЇ... ну... все стане на свої місця, друже! Де та дошка з літерами та цифрами, пане Впертонзе? Чудово, — він всівся й почав друкувати одним пальцем, повільно, наче керівник компанії:

— П-І-Ґ-У-Л-К-И-З-С-У-Ш-Е-Н-О-Ї-Ж-А-Б-И.

Труби Гекса задзвеніли.

— Мабуть, це не спрацює, — сказав Зрозум.

— Повинно, — відказав Ридикуль.— Якщо він може уявити, що захворів, то зможе й уявити, що вилікувався, — і продовжив набирати:

— Б-А-Г-А-Т-О-П-І-Ґ-У-Л-О-К-З-С-У-Ш-Е-НО-Ї-Ж-А-Б-И.

— Здається, ця штука вірить усьому, що їй кажуть?

— Ну, Гекс дійсно не має уявлення про неправду, якщо можна так висловитися.

— Чудово. Я щойно сказав йому, що він вжив багато піґулок із сушеної жаби. Він же не назве мене брехуном?

Всередині Гекса щось клацнуло й задзижчало.

Тоді він написав:

+++ Добрий вечір, Архіректоре. Я повністю Вилікувався ІЗ Нетерпінням Чекаю Нових Завдань +++

— Більше не божевільний?

+++ Запевняю Вас, Що Настільки Притомний, Як І Будь-який Із Ваших Ближніх +++

— Скарбію, негайно відійди від машини, — наказав Ридикуль. — Ну, гадаю, що кращого очікувати й не варто. Гаразд, пора усе з’ясувати. Ми хочемо дізнатися, що відбувається.

— Конкретно десь чи взагалі? — із ноткою сарказму запитав Зрозум.

Гекс заскрипів пером. Ридикуль зиркнув на папір.

— Тут написано: „Ймовірне Створення Антропоморфного Уособлення“, — сказав він. — Що це означає?

— Думаю, Гекс спробував знайти відповідь, — сказав Зрозум.

— Оце так! Я ж навіть не придумав запитання!

— Він почув ваші слова, пане.

Ридикуль здійняв брови. Тоді він нахилився до слухової трубки.

— ГЕЙ ТИ, ЧУЄШ МЕНЕ?

Перо зашкрябало.

+++ Так +++

— ПРО ТЕБЕ ТУТ ДОБРЕ ДБАЮТЬ?

— Кричати необов’язково, Архіректоре, — зауважив Зрозум.

— А що значить це „Ймовірне Створення“? — запитав Ридикуль.

— Ну, десь я вже чув про це, Архіректоре, — сказав Зрозум. — Це означає, що існування чогось одного автоматично призводить до виникнення іншого. Якщо щось існує, то чому б не існувати і чомусь іншому?

— Ніби... злочин і кара? — запитав Ридикуль. — Випивка й похмілля...

Приблизно так, пане.

— Отож... якщо існує Зубна Фея, значить, повинен бути й Ґном Бородавко? — Ридикуль пригладив бороду. — У цьому є певний сенс. Але чому не існує Ґобліна зубів мудрості? Такого, що їх приносить? Крихітний чортик із мішком великих зубів?

Запала мовчанка. Але в її глибині прозвучав ледь чутний дзвін.

— Ем... думаєте, я щойно... — почав Ридикуль.

— Здається цілком логічним, — сказав Верховний верховик. — Пригадую свої муки, коли різалися мої зуби мудрості.

— Минулого тижня? — запитав Декан із усмішкою.

— А, — сказав Ридикуль. Він не збентежився, бо таких людей, як Ридикуль ніколи нічого не бентежить. Зате самі вони частенько бентежать своїх ближніх. Він знову нахилився до труби.

— ТИ ВСЕ ЩЕ ТАМ?

Зрозум Впертонз закотив очі.

— ПОДІЛИСЯ З НАМИ, ЯКОЮ Є РЕАЛЬНІСТЬ ДОВКОЛА НАС?

Перо зашкрябало:

+++ За Шкалою Від Одного До Десяти — Запит +++

— ЧУДОВО, — крикнув Ридикуль.

+++ Помилка Ділення На Огірок. Будь Ласка, Перевстановіть Всесвіт І Перезавантажтеся +++

— Цікаво, — пробурмотів Ридикуль. — Хто-небудь знає, що це означає?

— Чорт, — сказав Зрозум. — Схоже, знову збій системи.

— Дійсно? Не бачив, щоб вона літала.

— Маю на увазі, вона трішки збожеволіла, — сказав Зрозум.

— О, — сказав Ридикуль. — Ну, на цьому ми тут всі собаку з’їли.

І знову постукав по трубці.

— ХОЧЕШ ЩЕ ТРОХИ ПІҐУЛОК ІЗ СУШЕНОЇ ЖАБКИ, СТАРИЙ? — прокричав він.

— Гм, може, дасте нам самим розібратися, Архіректоре? — сказав Зрозум, намагаючись відсунути його вбік.

— А що означає „помилка ділення на огірок“? — запитав Ридикуль.

— А, таке Гекс каже завжди, коли відповідь, на його думку, не відповідає реальності, — пояснив Зрозум.

— А ця маячня з „перезавантаженням“? Може, його копнути як слід?

— О, ні, звичайно, ми... цей... насправді, так, — пробурмотів Зрозум. — Адріан заходить ззаду і... ем... підштовхує його ногою. Але технічним методом, — додав він.

— Ага. Схоже, я починаю краще розуміти мислячі механізми, — весело заявив Ридикуль. — То він вважає, що Всесвіту потрібен копнячок?

Перо заскреготало по паперу. Зрозум зиркнув на написане.

— Не може бути. Ці цифри не можуть бути правильними!

Ридикуль знову всміхнувся.

— Думаєш, або весь світ збожеволів, або твоя машина?

— Так!

— Тоді, гадаю, відповідь очевидна, — сказав Ридикуль.

— Ну. Безсумнівно. Гекса ретельно перевіряють щодня, — сказав Зрозум Впертонз.

— Хороший аргумент, — сказав Ридикуль і ще раз стукнув по слуховій трубці Гекса.

— ТИ ТАМ, УНИЗУ...

— Вам дійсно не обов’язково кричати, Архіректоре, — сказав Зрозум.

— Так що це за Антропоморфне Уособлення?

+++ Люди Завжди Приписували Випадкові, Сезонні, Природні Або Нез’ясовні Явища Створінням У Формі Людини. Наприклад, Морозу, Батьку Вепру, Зубній Феї Та Смерті +++

— А, їм. Але ж вони існують, — сказав Ридикуль. — Сам з кількома зустрічався.

+++ Люди Не Завжди Помиляються +++

— Гаразд, але ж ні Пожирача шкарпеток, ні бога похмілля ніколи не існувало.

+++ Але Немає Причин, Які Б Унеможливлювали їхнє Існування +++

— Знаєте, а машина має рацію, — сказав Викладач новітніх рун. — Якщо задуматися, то крихітний чоловічок, що розносить бородавки, не є безглуздішим, ніж істота, яка купує дитячі зуби за гроші.

— Ну добре, але як щодо Пожирача шкарпеток? — поцікавився Завкаф неточних наук. — Скарбій лиш сказав, що завжди гадав, що щось поїдає його шкарпетки, і, вуаля, істота тут як тут.

— Але ж ми всі йому повірили? Особисто я точно. Схоже, це найкраще пояснення зникнення всієї купи моїх шкарпеток. Якби вони просто падали за шухляду, до цього часу там би вже зібралася ціла гора.

— Я розумію, про що ви, — сказав Зрозум. — У мене таке з олівцями. За останні роки я купив кілька сотень олівців, але скільки з них я дійсно списав? Навіть часом ловив себе на думці, що щось цупить і жере їх...

Звідкись пролунало слабке дзинь-дзилинь-дзень-дзелень. Він завмер.

— Що це було? — запитав він. — Можна озирнутися? Там позаду щось жахливе?

— Схоже на дуже здивованого птаха, — сказав Ридикуль.

— Із дзьобом дуже дивної форми, — сказав Викладач новітніх рун.

— От би дізнатися, хто це постійно дзвенить! — скрикнув Архіректор.


О Боже уважно слухав. Сюзен була вражена. Схоже, він вірив усьому, що б йому не говорили. Раніше вона з таким не стикалася, у чому відразу йому зізналася.

— Думаю, це тому, що в мене немає ніяких вроджених знань, — сказав О Боже. — Ймовірно, тому, що мене не народжували.

— Ну, так чи інакше, — сказала Сюзен. — Очевидно, я не успадкувала... фізичних характеристик. Думаю, я просто дивлюся на світ певним чином.

— Яким?

— Ну... для мене існують не всі бар’єри. Як цей, наприклад.

Вона заплющила очі. Сюзен відчувала себе краще, коли не бачила, що робить. Якась частинка її свідомості продовжувала наполягати на тому, що це неможливо.

Вона відчула лише слабкий холодок і поколювання.

— Що я щойно зробила? — запитала вона, усе ще із заплющеними очима.

— Ну, ти махнула рукою, і вона пройшла крізь стіл, — сказав О Боже.

— От бачиш!

— Гм... Припускаю, що більшість людей на таке не здатна?

— Ні!

— Кричати зовсім не обов’язково. У мене не так багато досвіду спілкування з людьми. Крім того, переважно воно відбувається, коли перші промені сонця проникають крізь щілину в шторах. Здебільшого в них виникає бажання, щоб земля розверзлася і проковтнула їх. Я про людей, звісно, а не про штори.

Сюзен відкинулася на спинку стільця, усвідомивши, що крихітна частинка її мозку кричала: „Так, це справжній стілець, на ньому можна сидіти“.

— Є й інше, — сказала вона. — Я можу пригадувати події. Події, які ще не відбулися.

— Хіба це не корисно?

— Ні! Тому що я ніколи не знаю... слухай, на вигляд це наче дивитися на майбутнє крізь замкову щілину. Бачиш щось частинками, але не до кінця розумієш, що це означає, поки не прибуваєш безпосередньо на місце події і не бачиш, як узгоджуються ці частинки.

— Так, тут можуть виникнути проблеми, — ввічливо погодився О Боже.

— Повір мені. Найгірше — це очікування невідомого. Ти спостерігаєш, як ці частинки пролітають повз тебе. Зазвичай я не запам’ятовую нічого корисного — лише хитромудрі підказки, які не набувають сенсу, поки не стає занадто пізно. Ти впевнений, що не знаєш, чому опинився в замку Батька Вепра?

— Ні. Я лише пам’ятаю, що я... ну, ти знаєш, що таке безтілесний розум?

— О, так.

— Добре. Тоді спробуй зрозуміти, що таке безтілесний головний біль. І от раптом я опиняюся на спині, якої в мене не було, у купі чогось білого, чого я раніше ніколи не бачив. Припускаю, якщо тобі потрібно розпочати своє існування, байдуже, де це станеться.

— Ні, це станеться там, звідки зник той, хто повинен був там існувати, — пробурмотіла Сюзен собі під ніс.

— Вибач?

— Батька Вепра там не було, — сказала Сюзен. — Він однаково не мусив там бути, тільки не в цей вечір, але цього разу він був відсутній не тому, що перебував в іншому місці, а тому, що його більше ніде не було. Навіть його замок почав зникати.

— Сподіваюся, що з часом отримуватиму задоволення від існування, — сказав О Боже.

— Більшість людей... — почала Сюзен і раптово здригнулася. — О ні. Що він робить? ЩО ВІН РОБИТЬ?


— ГАДАЮ, МИ МОЛОДЦІ.

Сани з гуркотом розтинали ніч. Під ними пролітали поля, вкриті памороззю.

— Хмф, — відказав Альберт і шморгнув носом.

— ЯК НАЗИВАЄТЬСЯ ЦЕ ТЕПЛЕ ВІДЧУТТЯ ВСЕРЕДИНІ?

— Печія! — гаркнув Альберт.

— МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЧИ У ТВОЄМУ ГОЛОСІ ПРОЛУНАЛА НОТКА НЕОБГРУНТОВАНОЇ СВАРЛИВОСТІ? — запитав Смерть. — БІЛЬШЕ ЖОДНИХ ЦУКРОВИХ ПОРОСЯТ, АЛЬБЕРТЕ.

— Мені не треба подарунків, пане, — Альберт зітхнув. — Хотів би лише прокинутися і зрозуміти, що все повернулося на круги своя. Слухайте, ви ж знаєте, що щось завжди виходить із ладу, коли ви починаєте змінювати хід речей...

— АЛЕ БАТЬКУ ВЕПРУ МОЖНА ЗМІНЮВАТИ РЕЧІ. ПОВСЮДИ СТАЮТЬСЯ МАЛЕНЬКІ ДИВА І ЛУНАЄ ВЕСЕЛЕ ХО, ХО, ХО. ВІН ВЧИТЬ ЛЮДЕЙ СПРАВЖНЬОГО ЗНАЧЕННЯ ВЕПРОНОЧІ, АЛЬБЕРТЕ.

— Тобто зарізати всю худобу, щоб вистачило їжі на зиму?

— КОЛИ Я КАЖУ ПРО СПРАВЖНЄ ЗНАЧЕННЯ...

— Лише тому, що якийсь нещасливець знайшов у своєму обіді квасолину, відрубати йому голову й сподіватися, що тепер літо повернеться?

— НЕ ЗОВСІМ, АЛЕ...

— О, ви про те, щоб загнати якусь бідну тваринку й стріляти в яблуні, щоб злі тіні зникли?

— СЕНС У ЦЬОМУ Є, АЛЕ...

— Чи про величезне багаття, щоб дати сонцю натяк і сказати йому, щоб перестало ховатися під горизонтом і нарешті приступило до роботи?

Поки кабани перелітали через гірський хребет, Смерть мовчав.

— ТИ НЕ МАЄШ РАЦІЇ, АЛЬБЕРТЕ.

— Що ж, інакших значень Вепроночі я не знаю.

— ДУМАЮ, РАЗОМ МИ Б ЗУМІЛИ ЙОГО ВІДНАЙТИ.

— Але все пов’язано з сонцем, пане. Білим снігом, червоною кров’ю на ньому та сонцем. Завжди було.

— ДУЖЕ ДОБРЕ. ТОДІ БАТЬКО ВЕПР НАВЧИТЬ ЛЮДЕЙ НЕСПРАВЖНЬОГО ЗНАЧЕННЯ ВЕПРОНОЧІ.

Альберт сплюнув через край саней.

— Ха! „Як би було мило, якби всі були милими“, га?

— ІСНУЮТЬ І ГІРШІ БОЙОВІ КЛИЧІ.

— О боги, о боги, о боги...

— ПЕРЕПРОШУЮ...

Смерть засунув руку в кишеню мантії й витягнув часомір.

— РОЗВЕРТАЙ САНИ, АЛЬБЕРТЕ. ОБОВ’ЯЗОК КЛИЧЕ.

— Який?

— ПОЗИТИВНИЙ НАСТРІЙ ЗАРАЗ БИ НЕ ЗАВАДИВ. ВЕЛИКЕ СПАСИБІ.


— Захопливо. У когось ще є олівець? — запитав Ридикуль.

— Воно вже з’їло чотири, — сказав Викладач новітніх рун. — І огризка не лишило. Знаєш, олівці взагалі-то грошей коштують.

Це був удар у вразливе місце. Як і більшість людей, що не розуміють принципи економіки, Маструм Ридикуль прирівнював „належний фінансовий контроль“ до підрахунку канцелярських скріпок. Навіть старшим чарівникам доводилося приносити йому огризки від олівців, щоб отримати нові із замкненої полиці під його столом. Оскільки з рештками олівців постійно щось траплялося, чарівникам доводилося потайки вибиратися з Академії й купувати нові на власні гроші.

Причина зникнення огризків зараз сиділа просто перед ними, голосно дожовуючи олівець. Тоді вона плюнула гумкою в Скарбія.

Зрозум Впертонз щось занотовував.

— Думаю, принцип дії такий, — сказав він. — Ми отримуємо персоніфікацію сил, як Гекс і говорив. Але це працює тільки тоді, коли істота.... ну, логічна, — він ковтнув слину. Зрозум дійсно вірив у логіку, і йому не подобалося використовувати це слово за таких обставин. — Я не вважаю логічним, що існує Пожирач шкарпеток, але це... е-е... це має певний сенс... тобто це робоча гіпотеза.

— Нагадує Батька Вепра, — сказав Ридикуль. — Для дитини цілком логічне пояснення.

— А чим не логічний ґоблін, який принесе мені величезний мішок грошей? — похмуро запитав Декан.

Ридикуль згодував Викрадачу олівців ще один олівець.

— Ну, пане... по-перше, ви ніколи таємничим чином не отримували величезні мішки грошей, до того ж потрібно знайти гіпотезу для пояснення цього; по-друге, ніхто інший у це не повірить.

— Ха!

— Але чому це відбувається саме зараз? — запитав Ридикуль. — Подивіться, воно стрибнуло на мій палець! У когось є ще один олівець?

— Ну, ці... сили завжди були тут, — сказав Зрозум. — Шкарпетки й олівці завжди зникали незрозумілим чином. Але чому ці істоти раптом стали персоніфікованими... Боюся, для цього в мене немає пояснень.

— Ну, тоді нам краще про це дізнатися, — сказав Ридикуль. — Не можу дозволити, щоб все це відбувалося і далі. Дурнуваті антибоги й різноманітні страховища виникають лише тому, що люди про них подумали? Так може виникнути що завгодно. Припустимо, якийсь ідіот скаже, що повинен бути бог нетравлення шлунку, що тоді, га?

Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Ем. Думаю, що хтось щойно саме це й зробив, пане, — сказав Зрозум.


— Що таке? Що таке? — запитував О Боже, схопивши Сюзен за плечі.

Вони здалися йому дуже кістлявими.

— ДІДЬКО, — вилаялася Сюзен. Вона відштовхнула його й сперлася на стіл, намагаючись приховати від О Боже своє обличчя.

Нарешті, завдяки самоконтролю, якого вона навчилася протягом останніх кількох років, Сюзен зуміла повернути свій голос.

— Він поступово перестає бути самим собою, — пробурмотіла вона, звертаючись до всієї зали. — Я відчуваю, що він це робить. І це затягує мене на його місце. Для чого він все це робить?

— А мені звідки знати? — здивувався О Боже, поспішно задкуючи. — Ем... тоді... перед тим, як ти відвернулася... було схоже, що ти дуже сильно підфарбувала очі... але ти не була...

— Слухай, це дуже просто, — сказала Сюзен. Вона відчувала, як її волосся змінює зачіску — воно завжди робило так у тривожних ситуаціях. — Ти знаєш, як усе відбувається в сім’ях? Блакитні очі, криві зуби й тому подібне передається від батьків дітям. Ну от, у моїй сім’ї таким чином передається Смерть.

— Ем... хіба так не в кожній сім’ї? — здивувався О Боже.

— Замовкни, будь ласка, не мели нісенітниці, — сказала Сюзен. — Я не маю на увазі смерть. Я про Смерть із великої літери. Я пам’ятаю те, що ще не відбулося, і можу ГОВОРИТИ ОСЬ ТАК, і ходити як Смерть, і... коли він відволікається, мені доводиться працювати замість нього. А він сильно відволікається. Я не знаю, що сталося зі справжнім Батьком Вепром або чому дідусь виконує його роботу, але я дещо знаю про його спосіб мислення: у нього немає... ніяких розумових щитів, як у нас. Він не здатний забувати або ігнорувати щось. Він сприймає все буквально й логічно й не розуміє, чому воно не завжди спрацьовує...

Вона помітила, що О Боже збентежився.

— Послухай... що б ти вчинив, аби переконатися, що всі на світі нагодовані? — запитала вона.

— Я? Ой, ну, я... — на мить О Боже задумався. — Думаю, доведеться подумати про панівні політичні системи й належний поділ і культивування орної землі, і...

— Так, так. Але він би просто роздав кожному їжу, — сказала Сюзен.

— О, розумію. Дуже непрактично. Ха, так само нерозумно, як прислів’я про голих, яких можна одягнути, подарувавши їм якийсь одяг.

— Так! Тобто ні. Звичайно, ні! Я маю на увазі, очевидно, дати... ой, ну ти знаєш, що я маю на увазі!

— Так, гадаю, що так.

— А він ні.

Біля них щось обвалилося.

З палаючих уламків завжди викочується обгоріле колесо. Перед комедійним актором, залученим у божевільну автомобільну погоню, завжди з’являються двоє чоловіків з величезним склом. Деякі умовності настільки сильні, що еквівалентні події трапляються навіть на планетах, де опівдні від спеки починає плавитися каміння. І коли завалюється повністю сервірований стіл, дивом неушкоджена тарілка завжди викочується із завалів і крутиться до повної зупинки. Сюзен і О Боже дивилися на неї, поки їхню увагу не привернула величезна постать, що тепер лежала в залишках гігантської фруктової композиції.

— Він просто... з’явився нізвідки, — прошепотів О Боже.

— Дійсно? Та не стій без діла. Допоможи його підняти, — сказала Сюзен, тягнучи велику диню.

— Гм, у нього за вухом виноградне гроно.

— Ну і?

— Від однієї думки про виноград...

— Ой, облиш вже.

Разом їм вдалося поставити новоприбулого на ноги.

— Тога, сандалії... він трохи схожий на тебе, — зауважила Сюзен, коли жертва фруктового обвалення сильно захиталася.

— Я теж був таким зеленим?

— Майже.

— Десь... десь поблизу є туалет? — пробурмотів гігант, ледь ворушачи губами.

— Думаю, треба пройти через цю арку, — сказала Сюзен. — Хоч я чула, що там не дуже чисто.

— Це не чутка, це прогноз, — сказав товстун і поспішив у вказаному напрямку. — Ви не могли б знайти мені склянку води й трохи активованого вугілля?

Вони провели його поглядом.

— Твій друг? — поцікавилася Сюзен.

— Думаю, це бог нетравлення шлунку. Слухай... я... ем... думаю, я дещо пригадав, — сказав О Боже. — Те, що сталося перед моїм втіленням. Але це звучить нерозумно...

— Ну?

— Зуби, — сказав О Боже.

Сюзен замислилася.

— Ти ж не про якусь істоту, яка тебе атакувала? — запитала вона.

— Ні. Просто... відчуття зубатості. Мабуть, це нічого не означає. Як бог похмілля я бачу й набагато гірші речі.

— Просто зуби. Багато зубів. Але не страшні зуби. Просто багато-багато маленьких зубів. Майже... сумне явище?

— Так! Звідки ти знаєш?

— Ой... можливо, я пам’ятаю, як ти сказав це, перед тим, як справді це зробив. Не знаю. А як щодо великої блискучої червоної кулі?

О Боже на мить задумався, а тоді відповів:

— Ні, боюся, такого не було. Лише зуби. Ряди й ряди зубів.

— Я не пригадую рядів, — сказала Сюзен. — Я просто відчуваю... що зуби чомусь важливі.

— А уявіть, на що ви здатні з дзьобом, — сказав крук, який досліджував навантажений стіл і спромігся зняти кришку з однієї баночки.

— Що там у тебе?

— Очні яблука, — сказав крук. — О так, чарівники знають, як треба жити. Тут усе, чого душа забажає.

— Це оливки, — сказала Сюзен.

— Вдала спроба, — сказав крук. — Але вони тепер мої.

— Це такі фрукти! Або овочі чи щось подібне!

— Ти впевнена? — крук крутнув одним задумливим оком на баночку, а іншим на неї.

— Так!

Очі знову крутнулися.

— То ти тепер експерт з очних яблук?

— Слухай, вони зелені, ти, дурнуватий птаху!

— Може, це дуже старі очні яблука, — сказав крук. — Іноді з часом вони...

— ПИСК, — сказав Смерть Щурів, який наполовину прогриз сир.

— І не такий я дурний, — сказав крук. — Круки мають дивовижний інтелект, а деякі лісові види чудово володіють підлапними інструментами!

— О, то ти експерт із круків? — запитала Сюзен.

— Панно, та я й сам...

— ПИСК, — знову сказав Смерть Щурів.

Сюзен і крук повернулися. Він тицяв на свої сірі зубки.

— Зубна Фея? — запитала Сюзен. — Що з нею?

— ПИСК.

— Ряди зубів, — повторив О Боже знову. — Просто... ряди зубів. А що за Зубна Фея?

— О, у ці дні її часто можна зустріти, — сказала Сюзен. — Чи швидше їх. Це свого роду франчайзинг. Береш драбину, сумку для грошей, щипці, і можна вирушати.

— Щипці?

— Якщо в неї бракує решти, доводиться виривати додатковий зуб авансом. Але зубні феї досить нешкідливі. Я якось зустрічала одну чи двох. Вони просто працьовиті дівчата. Вони нікому не загрожують.

ПИСК.

— Сподіваюся, що дідусь не виконуватиме ще й їхню роботу. Лишенько, якщо задуматися...

— Вони збирають зуби?

— Так. Очевидно.

— Чому?

— Чому? Це їхня робота.

— А де вони їх потім зберігають?

— Не знаю! Вони просто... ну, вони просто беруть зуби й залишають гроші, — сказала Сюзен. — Що це за питання: „Де вони їх зберігають?“

— Я просто замислився, от і все. Думав, усі люди це знають. Мабуть, мої питання дуже дурнуваті, ймовірно, це всім відомий факт.

Сюзен задумливо подивилася на Смерть Щурів.

— Дійсно... де вони їх зберігають?

— Він каже, що й сам не знає, — підказав крук. — Може, продають? — він дзьобнув іншу банку. — Як щодо цього? Милі й зморшкуваті...

— Мариновані волоські горіхи, — неуважно сказала Сюзен. — Що вони роблять із зубами? Для чого потрібно так багато зубів? Але... чи може бути шкода від зубної феї?

— У нас знайдеться час, щоб знайти котрусь і розпитати? — запитав О Боже.

— Час — це не проблема, — сказала Сюзен.


Існують люди, які вірять, що знання можна здобути — як дорогоцінну руду з сірих шарів невігластва.

Інші вважають, що знання можна лише пригадати, що в далекому минулому була якась Золота ера, коли всі все знали, а каміння прилягало так щільно, що між ним навряд чи можна було просунути ніж, і в них, очевидно, були летючі машини, оскільки земляні роботи можна побачити тільки згори. А ще існує музей, — ну, я читав про нього, — в якому зберігається кишеньковий калькулятор, знайдений під вівтарем стародавнього храму, — ви знаєте, про що я? Але уряд вирішив це приховати...[20]

Маструм Ридикуль натомість вважав, що знання можна передати криком, і тому старався з усіх сил. Чарівники сиділи в Кімнаті-невітальні навколо стола, повністю заваленого книгами.

— Це ж Вепроніч, Архіректоре, — із докором сказав Декан, переглядаючи древній том.

— Ще не північ, — сказав Ридикуль. — Сортування розбудить у вас чималий апетит.

— Думаю, я щось знайшов, Архіректоре, — сказав Завкаф неточних наук. — У „Посібнику з богознавства“ Вудлі. Тут щось написано про лари[21] й пенати, що нібито нам підходить.

— Лари й пенати? Ким же вони були вдома? — запитав Ридикуль.

— Ха-ха-ха, — засміявся Завкаф неточних наук.

— Що таке? — здивувався Ридикуль.

— Непоганий жарт, Архіректоре, — похвалив Завкаф неточних наук.

— Жарт? Я нібито не жартував, — сказав Ридикуль.

— Знову починається, — пробурмотів Декан собі під ніс.

— Що таке, Декане?

— Нічого, Архіректоре.

— Я гадав, ви сказали „вдома“, тому що вони є, власне, домашніми богами. Чи радше були. Схоже, вони вже давно зникли. Вони були... крихітними духами оселі, як, наприклад...

Троє інших чарівників, що мислили доволі швидко (як на чарівників), миттєво затиснули його рота долонями.

— Обережно! — сказав Ридикуль. — Від недбалості в словах виникає нове життя! Саме тому в нашій вбиральні зараз блює товстун-бог нетравлення. До речі, де Скарбій?

— Він був у вбиральні, Архіректоре, — сказав Викладач новітніх рун.

— Невже, коли?..

— Так, Архіректоре.

— Ой, ну, думаю, з ним усе буде гаразд, — сказав Ридикуль сухим голосом людини, що роздумує про щось неприємне, що відбувається з кимось поза зоною чутності. — Але ж вони не потрібні нам, ну ці... як їх там, Завкафе?

— Лари й пенати, Архіректоре, але я не пропонував...

— Зрозуміло. Щось пішло не так, і ці дияволята повертаються. Потрібно лише з’ясувати, що саме, і виправити це.

— О, ну, я радий, що ми все вирішили, — сказав Декан.

— Домашні боги, — сказав Ридикуль. — Ви так казали, Завкафе? — він відсунув шухляду в капелюсі й витягнув звідти люльку.

— Так, Архіректоре. Тут написано, що вони були... місцевими духами. Вони слідкували за тим, щоб піднімалося тісто, а масло як слід збивалося.

— А вони їли олівці? Яким було їхнє ставлення до шкарпеток?

— Це було ще за часів Першої імперії, — сказав Завкаф неточних наук. — Сандалі, тоги й тому подібне.

— Ага. Не спостерігалося помітного ошкарпетчення?

— Значного точно ні. І це було за дев’ятсот років до того, як Озрік Пенциліум вперше виявив у багатих графітом пісках віддаленого острова Сумтрі невеликий кущ, який завдяки належній культивації зумів продукувати...

— Так, ми всі знаємо, що ви вмієте читати, Завкафе. І вже помітили розгорнуту енциклопедію на ваших колінах, — сказав Ридикуль. — Наважуся сказати, що речі трохи змінилися. Крокували в ногу з часом. Однозначно відбулася певна еволюція. Раніше вони спостерігали, щоб тісто росло, а тепер поїдають олівці та шкарпетки. А от запрагнеться тобі чистого рушника — будеш довго шукати...

Удалині почулися дзвіночки.

Він замовк.

— Я сказав щось не те? — запитав він.

Чарівники похмуро кивнули.

— І я першим це помітив?

Чарівники знову кивнули.

— Ну, чорт забирай, але чистого рушника дійсно не знайдеш, коли...

Почувся якийсь свист. На висоті плечей пролетів рушник. Схоже, у нього була ціла купа маленьких крил.

— Це був мій рушник, — докірливо сказав Викладач новітніх рун.

Рушник зник у напрямку Великої зали.

— Рушникові оси, — сказав Декан.— Чудово, Архіректоре.

Чорт забирай, це ж людська природа! — палко сказав Ридикуль. — Коли все йде не так, речі губляться, це природно — вигадувати маленьких істот, які... Гаразд, гаразд. Я буду обережний. Я просто кажу, що людина від природи — міфотворче створіння.

— Що це означає? — запитав Верховний верховик.

— Означає, що чим далі ми рухаємося, тим більше створінь вигадуємо, — сказав Декан, не підводячи очей.

— Гм... вибачте, панове, — сказав Зрозум Впертонз, що задумливо писав щось, сидячи в кінці столу. — Ми зараз припускаємо, що істоти повертаються? Ми думаємо, що це життєздатна гіпотеза?

Чарівники за столом переглянулися.

— Однозначно життєздатна.

— Життєздатна, це точно.

— Так, це саме те, що треба дати військам.

— Що? Що саме треба дати військам?

— Ну, консерви? Пристойну зброю, гарні чоботи...

— До чого тут це?

— Не питай мене. Він перший почав про війська.

— Усі замовкли! Ніхто нічого не дає військам!

— А чому б і ні? Усе ж таки, це Вепроніч.

— Послухайте, це лише фігура мови, гаразд? Я просто мав на увазі, що повністю згоден. Це просто образна мова. Лишенько, ви ж не думаєте насправді, що я дійсно пропоную роздавати подарунки військам у Вепроніч чи в будь-який інший час?!

— Ні?

— Ні!

— Доволі скупо з вашого боку.

Зрозум замовк і дозволив їм балакати далі. Вони занадто часто обдумують глибинні проблеми, сказав він собі, тому їхні язики й починають молоти казна-що, перетворюючи їх на зануд.

— Не подобається мені ця мисляча машина, — сказав Декан. — Казав раніше й повторю зараз. Тут явно присутній якийсь культ. Мені й окультизму достатньо, дякую.

— З іншого боку, це єдина істота в цілій Академії, здатна раціонально мислити й робити те, що їй кажуть, — сказав Ридикуль.


Сани з ревом неслися небом, прорізаючи хуртовину.

— Як весело, — пробурмотів Альберт, сильніше хапаючись за край.

Сани приземлилися на дах будинку неподалік Академії, і кабани припинили рух.

Смерть знову подивився на часомір.

— ДИВНО, — сказав він.

— Настав час для коси? — запитав Альберт. — Більше не буде фальшивої бороди й веселого сміху? — він озирнувся, і сарказм замінився здивуванням. — Ого... хто взагалі міг тут померти?

Хтось міг. На снігу лежав труп.

Було очевидно, що чоловік щойно помер. Альберт, примружившись, зиркнув на небо.

— Впасти тут нема звідки, а на снігу слідів немає, — сказав він, коли Смерть махнув косою. — То звідки він узявся? На вигляд наче чийсь охоронець. Зарізаний насмерть. Ого, який страшний поріз!

— Приємного тут мало, — погодився дух чоловіка, дивлячись вниз на себе.

Зі себе він перевів погляд на Альберта та Смерть, і привидний вираз його обличчя зі здивованого став стурбованим.

— Вони забрали зуби! Усі! Вони просто ввійшли... і... вони... ні, почекайте...

Він поступово танув і нарешті зник.

— Ну, і що це було? — запитав Альберт.

— У МЕНЕ Є ПЕВНІ ПІДОЗРИ.

— Бачили цей знак на його сорочці? Схоже на зуб.

— ТАК І Є.

— Звідки він узявся?

— ЗВІДТИ, КУДИ МЕНІ НЕ МОЖНА.

Альберт подивився на таємничий труп, а потім знову на незворушний череп Смерті.

— Я все думаю: як кумедно, що ми ось так натрапили на вашу внучку.

— ТАК.

Альберт схилив голову на бік.

— Враховуючи надзвичайну кількість димарів і дітей у світі...

— ДІЙСНО.

— Насправді дивовижний збіг.

— НУ ЩО Ж, ТРАПЛЯЄТЬСЯ.

— Чесно кажучи, повірити складно.

— ЖИТТЯ СПОВНЕНЕ РІЗНОМАНІТНИХ НЕСПОДІВАНОК.

— Думаю, не лише життя, — сказав Альберт. — Але це її дійсно розбурхало. Було видно, що ось-ось вибухне. Не здивуюся, якщо вона почне ставити запитання.

— У ЦЬОМУ ВСІ ЛЮДИ.

— Але ж щур постійно поруч? Він точно не спустить із неї очниць. Може бути, скерує її на шлях істинний.

— А ВІН МАЛЕНЬКИЙ ПРОНОЗА.

Альберт знав, що йому не перемогти. Обличчя Смерті було абсолютно незворушним.

— ПЕРЕКОНАНИЙ, ВОНА ВЧИНИТЬ РОЗСУДЛИВО.

— О, так, — сказав Альберт, коли вони повернулися до саней. — Розсудливість у вас у крові.


Як і багато інших шинкарів, Ігор тримав під стійкою кийок, щоб втихомирювати тих випадкових порушників громадського порядку, які з’являлися ближче до закриття, хоча насправді „Бірс“ ніколи не зачинявся, і ніхто не пригадував такого дня, коли Ігоря не було за стійкою. Проте ситуацію часом уже неможливо було взяти в руки. Чи лапи. Чи кігті.

Обрана Ігорем зброя вирізнялася: була оперезана сріблом (від перевертнів), обвішана часником (від вампірів) і обгорнута смужкою ковдри (від бабаїв).

Для всіх інших було достатньо самого факту, що вона зроблена з двох футів міцного болотного дуба.

Він дивився на вікно. Скло вкривалося морозними візерунками. Із якоїсь причини вони нагадували трьох крихітних цуциків, які виглядають із черевика.

Раптово хтось поторсав його за плече. Він обернувся, із кийком напоготові, але миттєво розслабився.

— А, це ви, панно. Не чув, як відчинялися двері.

А двері і не відчинялися. Сюзен поспішала.

— Ігорю, ти останнім часом не бачив Фіалку?

— Зубну дівчину? — єдина брова Ігоря піднялася, відображаючи глибоке зосередження. — Нє, не бачив її вже тиждень або й два.

Брови вигнулися в роздратовану „V“, коли він помітив крука, який намагався сховатися за напівпорожніми баночками з горішками.

— Приберіть це звідси, панно, — сказав він. — Правило про тварин і тому подібних відоме всім. Якщо вони не здатні перетворюватися на людей на вимогу, то мають забиратися геть.

— Так, але в декого із нас набагато більше мозкових клітин, ніж пальців, — пробурчав голос з-за банок із горішками.

— Де вона живе?

— Панно, ви ж знаєте, що я не відповідаю на такі запитання...

— ДЕ ВОНА ЖИВЕ, ІГОРЮ?

— Вулиця Симулянтів, поруч із рамарнею, — сказав Ігор на автоматі. Брови гнівно нахмурилися, коли він зрозумів, що сказав. — Ну, панно, вам же відомі правила! Мене не можна кусати, не дозволено пити кров і ніхто не посміє ховатися за моїми дверима! І голосом вашого дідуся зі мною розмовляти не варто! За таке ставлення я взагалі забороню вам сюди заходити!

— Вибач, це дуже важливо, — сказала Сюзен.

Кутиком ока вона зауважила, що крук прокрався на полицю і намагався зняти кришку банки дзьобом.

— Ну а якщо якийсь вампір вирішить, що його здолала спрага? — проревів Ігор, прибираючи кийок.

З боку банок із маринованими яйцями почувся дзвін. Сюзен докладала всіх зусиль, щоб не подивитися туди.

— Ми можемо вже піти? — запитав О Боже. — Від такої кількості алкоголю я нервуюся.

Сюзен кивнула й поспішно покинула приміщення.

Ігор щось пробурмотів. Тоді знову повернувся до вікна, вкритого морозними візерунками. Він ніколи не вимагав від життя абичого. Невдовзі Ігор почув приглушений звук:

— Уфхь! Уфхь!

Звук був невиразним, тому що крук намагався розбити мариноване яйце дзьобом. Ігор зітхнув і підняв кийок. І якби Смерть Щурів не вкусив Ігоря за вухо у потрібний момент, крукові довелося б несолодко.


— СПУСКАЙСЯ, — сказав Смерть.

Віжки так різко натягнулися, що кабанів повністю розвернуло.

Альберт вибрався із замету плюшевих ведмедиків, де до того встиг задрімати.

— Що сталося? Що сталося? Ми в щось врізалися? — заголосив він.

Смерть вказував униз. Там простягалися безкраї засніжені поля, і тільки випадковий вогник свічки у вікні або напівзасипана хатинка вказували на присутність у цьому світі простих смертних.

Альберт примружився і нарешті побачив те, на що вказував Смерть.

— Якийсь старий пробирається крізь заметіль, — сказав він. — Судячи зі всього, збирав хмиз. Невдалий час для подібних занять. І з мене вже досить, якщо чесно. Слухайте, пане, упевнений, що зроблено достатньо, щоб переконатися...

— ТАМ ЩОСЬ ВІДБУВАЄТЬСЯ. ХО. ХО. ХО.

— Послухайте, з ним усе добре, — сказав Альберт, хапаючись за поруччя, коли сани рвонули вниз. Там на якусь мить спалахнуло світло — збирач хмизу відчинив двері засніженої хатини. — Дивіться, його наздоганяють кілька хлопців, навантажених різним добром. Він точно проведе Вепроніч, як треба, не бачу жодних проблем. Тож ми можемо піти...

Очниці Смерті, освітлені внутрішнім сяйвом, бачили кожнісіньку деталь того, що відбувалося.

— ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО.

— О ні... знову починається.


О Боже зупинився.

— Тобто ти не можеш пройти крізь двері? — здивувалася Сюзен. — У барі все було гаразд.

— Це інакше. У присутності алкоголю в мене з’являються певні богоподібні сили. У будь-якому разі, ми постукали, а вона не відповіла. Де її манери?

Сюзен знизала плечима й пройшла крізь дешевенькі двері. Вона знала, що не повинна цього робити. Кожним таким вчинком дівчина позбувалася певної часточки нормальності. І рано чи пізно вона забуде, для чого взагалі існують дверні ручки, — як її дідусь.

Якщо задуматися, він цього ніколи й не знав.

Вона відчинила двері зсередини. О Боже увійшов й озирнувся. Йому вистачило миті. Кімната не була великою. Це була частина іншого приміщення, що й до поділу не вражало розмірами.

— І це тут живе Зубна Фея? — запитав Сушняк. — Тіснувато, тобі не здається? По всій кімнаті щось розкидано... А що це звисає з мотузки?

— Це... елемент жіночого одягу, — сказала Сюзен, порпаючись у документах на невеликому хиткому столику.

— Воно не дуже велике... — зауважив О Боже. — І доволі тонке...

— Скажи, — сказала Сюзен, не піднімаючи очей. — Ці спогади, з якими ти з’явився... Вони не були особливо глибокими?.. Правда?..

Сюзен розгорнула маленький червоний записник, і він зазирнув через її плече.

— Я розмовляла з Фіалкою лише раз чи два, — сказала вона. — Гадаю, вона кудись доставляє зуби і отримує певний відсоток. Це не високооплачувана робота. Знаєш, кажуть, що можна заробити енну кількість доларів у вільний час, але вона стверджує, що офіціанткою заробила б набагато більше... О, це, схоже...

— Що це?

— Тут написано, що їй щотижня дають списки імен.

— Що, дітей, які втратять зуби?

— Так. Імена та адреси, — сказала Сюзен, гортаючи сторінки.

— Звучить неправдоподібно.

— Вибач, але ти бог похмілля? О, дивися, тут минуломісячний зуб Твайли, — вона усміхнулася, дивлячись на акуратні сірі рядки. — Вона вже хотіла його вибити, так хотіла отримати пів долара.

— Ти любиш дітей? — запитав О Боже.

Вона зиркнула на нього.

— Не сирими, — сказала Сюзен. — Люди як люди. Зажди...

Вона продовжила гортати сторінки.

— А тут узагалі пусті дні, — зауважила вона. — Глянь, останні кілька днів невідмічені. Ніяких імен. Але якщо повернутися на тиждень чи два, дивися, усі відзначені як слід, а внизу сторінки написана загальна сума. І... це ж неможливо, правда?

На першій невідміченій сторінці за попередній тиждень було лише п’ять імен. Більшість дітей інстинктивно знала, коли варто випробувати удачу, і лише жадібні чи стоматологічно непередбачливі викликали Зубну Фею у вепронічний період.

— Прочитай імена, — сказала Сюзен.

— „Вільям Вітл, він же Віллі (дом.), Дрочило (школа), Копнякова вулиця 68,2 пов., задня спальня.

Софі Лангтрі, або Татова Принцеса, Гіпо 5, спальня-мансарда.

Шан. Джеффрі Бібблтон, він же Капості В Штанах (дом.),

Чотириокий (школа), Парковий провулок, особняк Скрота, 1 пов., чорний вхід“.

Він зупинився.

— Не вважаєш, що це втручання в чужі життя?

— Це для тебе цілковито новий світ, — сказала Сюзен. — Ти ще його не осягнув. Продовжуй у тому ж дусі.

— „Нухакме Ікта, вона ж Крихітний Діамант, перехрестя Мокрої і Туманної, „Хихотлива фалафель“, хапонська забігайлівка-цілодобовий магазин, підвал.

Реджинальд Білоліл, він же Банджо, Хуліган із Паркового провулка, Ви Бачили Цього Чоловіка? Хапуга З Гусячих Воріт, Гульвіса Сонного Пагорба, кімната 17. МАІБ“. МАІБ?

— Ми її зазвичай називаємо Молодіжною Асоціацію Ідолопоклонників-реформістів Бога Іхор-Бель-Шамгарота, — пояснила Сюзен. — Хіба не дивно, що до такого типа планувала завітати зубна фея?

— Ага.

— Отож-бо. Тут би не завадив візит Нічної сторожі.

Сюзен озирнулася. Приміщення мало жалюгідний вигляд, ніби його орендар ніколи не намірявся залишитися тут надовго. Якщо пройтися підлогою такої кімнати серед ночі, неодмінно почуєш хрускіт тарганів у смертельному фламенко. Дивовижно, як багато людей усе своє життя живуть в місцях, де ніколи не намірялися залишитися.

Дешеве вузеньке ліжко, штукатурка майже осипалася, крихітне вікно...

Вона відчинила його, поводила рукою під карнизом і вдоволено намацала мотузку, на якій висів промаслений мішечок. Сюзен витягнула його.

— Що це? — запитав О Боже, коли вона висипала вміст мішечка на стіл.

— О, так часто роблять, — сказала Сюзен, виймаючи пакунки, загорнуті в потертий вощений папір. — Ти живеш сам, миші та таргани жеруть усе підряд, харчі зберігати ніде — але за вікном прохолодно й безпечно. Більш-менш безпечно. Це старий трюк. Ну... ось поглянь. Твердющий бекон, позеленілий хліб, а цей шмат сиру пора би вже поголити. Її явно давненько не було вдома.

— Ой леле. І що?

— Куди вона могла ховати зуби? — звернулася Сюзен до цілого світу, але головним чином до себе самої. — Що, чорт забирай, Зубна Фея робить із...

У двері постукали. Сюзен відчинила.

Зовні стояв невисокий лисуватий чоловік у довгому коричневому плащі. Він стискав папку й нервово моргав у її бік.

— Гм... — почав він.

— Вам чимось допомогти? — запитала Сюзен.

— Гм... я побачив світло. Подумав, що Фіалка вдома, — сказав коротун. Він нервово вертів олівцем, прикріпленим мотузкою до папки. — Вона затримує поставку зубів, заборгувала трохи грошей, карета Ерні теж кудись запропастилася, а мені ж пора писати звіт, то я й зазирнув на випадок... на випадок, що вона захворіла, чи щось трапилося. Хворіти на самоті, та ще й у Вепроніч — страшне!

— Її тут немає, — сказала Сюзен.

Чоловік стурбовано поглянув на неї і з сумом похитав головою.

— Немає звіту за цілих тринадцять доларів! Мені доведеться донести на неї.

— Кому?

— Ну, їм, наверх. Сподіваюся, що це не закінчиться, як з тою дівкою в Квірмі, що раптом почала грабувати будинки. Кінця історії ми так і не дізналися...

— Донести кому?

— А ще в неї мала бути драбина та щипці, — молебенно продовжував чоловік, звертаючись до світу, який поняття не мав, що таке заповнювати звіт AF17 у трьох примірниках. — Як можна проводити інвентаризацію, якщо люди постійно виносять інвентар? — він похитав головою. — Без поняття, я даю їм роботу, вони думають, що всі ночі будуть гарні й сонячні, але трішки поганої погоди — і бац, прощавай, Чарлі, я краще попрацюю офіціанткою в якійсь теплій місцині. Та ще й цей Ерні. І його звички. Перший ковток — від холоду, другий — за компанію, і третій на випадок, якщо два попередні загубляться... Усе це доведеться включити в звіт, а кого, зрештою, звинуватять? Можу вам підказати...

— Тебе, без сумніву, — сказала Сюзен, майже загіпнотизована. Навіть чуб і крихітні вусики коротуна були дуже стурбовані. І в його голосі чулося явне занепокоєння, що у випадку кінця світу вся вина також упаде на нього.

Ага, — відказав він із трохи більшим незадоволенням. Чоловічок не хотів, щоб якась крихта розуміння покращила його день. — Усі дівчата постійно нарікають на роботу, але я кажу їм, що вони ще легко відбулися, треба всього лише не впасти з драбини, не потрібно кожнісінький вечір сидіти по горло в паперах та покривати недостачі з власних коштів...

— Так це ти наймаєш зубних фей? — хутко перебила Сюзен.

О Боже ще займав вертикальну позицію, але очі вже починали скляніти.

Коротун набув злегка самовдоволеного вигляду.

Можна і так сказати, — відповів він. — Переважно я займаюся масовим збором і відправкою...

— Куди?

Він витріщився на неї. Швидкі відповіді на прямо поставлені запитання вимагали від нього забагато зусиль.

— Я тільки спостерігаю за завантаженням, — пробурмотів він. — Коли вантаж уже в кареті й Ерні підписав ГВ19, моя робота скінчилася, от тільки я уже згадував, що цього тижня він не з’являвся і...

— Потрібна ціла карета для якоїсь жменьки зубів?

— Ну, там ще їжа для вартових, і... ем, а ти взагалі хто така? Що ти тут забула?

Сюзен випрямилася.

— Усе, я не можу більше терпіти. — сказала вона солодким голосом, звертаючись у пустий простір, і нахилилася вперед.

— ПРО ЯКУ КАРЕТУ ЙДЕТЬСЯ, ЧАРЛІ?

О Боже відригнув. Чоловічок у коричневому пальті різко позадкував і розпластався на стіні коридору, рятуючись від наближення Сюзен.

— Приїжджає щовівторка, — задихаючись, пробелькотів він, — а що... де...

— І КУДИ ЇДЕ ПОТІМ?

— Не знаю! Я вже сказав, коли він...

— Підписав ГВ19, твоя робота скінчилася, — сказала Сюзен своїм звичайним голосом. — Так. Ти казав. Яке повне ім’я Фіалки? Вона мені ніколи не казала.

Чоловічок завагався.

— Я ЗАПИТАЛА...

— Фіалка Бутля!

— Дякую.

— І Ерні теж зник, — продовжив Чарлі на автопілоті. — І це я б назвав підозрілим. У нього ж є дружина й усе інше. Однак він не перший, кому запаморочили голову тринадцять доларів і привабливе колінце, але, звичайно, ніхто не думає про бідолах, яким потім відповідати за все, і що буде, якщо нам усім спаде на думку втекти світ за очі з молодими дівчатами?

Він подивився на Сюзен суворим поглядом чоловіка, який просто зараз не покладаючи рук малював би портрети оголених дівчат з якогось тропічного острова, проте не може ігнорувати той факт, що його потребує світ.

— Що відбувається із зубами? — запитала Сюзен.

Він кліпнув. „Хуліган, — подумала Сюзен. — Маленький, слабкий, дуже тупий хуліган, який би не спромігся на справжнє знущання, бо навряд чи знайдеться хтось менший і слабший за нього, тому він лиш трішки ускладнює життя інших...“

— Що це за питання? — вичавив він, пронизаний її поглядом.

— Ти ніколи не замислювався? — запитала Сюзен і додала про себе: „Я от ні. Може, хоч хтось?“

— Ну, це не моя робота, я просто...

— О, так. Ти казав, — відрубала Сюзен. — Дякую. Ти дуже допоміг. Велике спасибі.

Чоловік витріщився на неї, а тоді повернувся і збіг сходами донизу.

— А щоб він скис! — вилаялася Сюзен.

— Доволі незвична лайка, — нервово зауважив О Боже.

— Це так просто, — сказала Сюзен. — Якщо я захочу, то можу знайти будь-кого. Це сімейна риса.

— А. Чудово.

— Зовсім ні. Ти взагалі уявляєш, як важко бути нормальним? Речі, про які доводиться пам’ятати? Як засинати? Як забувати? Для чого потрібні дверні ручки?

„Чому я питаю його, — подумала вона, подивившись на його шоковане обличчя. Для нього нормою було не забути виблювати те, що випила інша людина“.

— Ой, ну ходи вже, — сказала вона й поспішила до сходів.

Це так легко — ковзнути в безсмертя, їздити на коні, знати все. І кожна така дія наближала той день, коли ви вже не зможете врятуватися і про все забути.

Смерть передавався у спадок.

Ви отримували його від своїх предків.

— Куди ми йдемо? — запитав О Боже.

— Униз, до МАІБ, — сказала Сюзен.


Старий із хатинки невпевнено оглянув багатство страв на столі перед ним. Він сидів на табуретці й намагався скорчитися, як павучок, що потрапив у вогонь.

— А я вже зварганив трохи квасолі, — пробурмотів він, дивлячись на відвідувачів затуманеними очима.

— Лишенько! Не можна їсти квасолю на Вепроніч, — скрикнув король, посміхаючись від вуха до вуха. — То до нещастя. Чесне слово!

— Не чув такого, — відізвався старий, із відчаєм розглядаючи власні коліна.

Ми принесли тобі ці чудові страви. Ти чимось незадоволений?

— І ти повинен бути нам глибоко вдячний, — різко зауважив паж.

— Так, ну, звичайно, це дуже мило з вашого боку, джентльмени, — пропищав старий, наче миша, і невпевнено заморгав, не знаючи, що робити далі.

— Індички практично не торкалися, глянь, скільки на ній м’яса! — сказав король. — І обов’язково скуштуй цю хрумку дику качку, фаршировану печінкою лебедя.

— ...Але я полюбляю квасолю й не хотів би завинити кому б то не було, — пробурмотів старий, все ще втупившись у свої коліна.

— Святі небеса, чоловіче, про це не турбуйся! — палко скрикнув король. — Це ж Вепроніч! Я визирнув із вікна й побачив, як ти бредеш по снігу, і запитав у молодого Жермена: „Хто цей добродій?“ І він відповів: „Якийсь селянин, який живе в халупці“, — тож я сказав: „Ну, у мене вже нічого не лізе, а це все-таки Вепроніч“. Тож ми швиденько все зібрали, і ось ми тут!

— Гадаю, що ти нам глибоко вдячний, — сказав паж. — Сподіваюся, ми принесли промінь світла у твій темний тунель життя.

— ...Ну, так, звичайно, тільки я тижнями відкладав квасолини, розумієте, і ось-ось запечеться картопля, яку я знайшов у льоху і яку майже погризли миші! — продовжував старий, не відводячи очей від колін. — Тато навчив мене ніколи не просити...

— Слухай, — сказав король, підвищивши голос. — Я сьогодні пробрів декілька миль і закладаюся, що ти ніколи в житті не бачив такої їжі.

Обличчям старого потекли сльози приниження і збентеження.

— ...Це дуже щедро з вашого боку, милостиві пани, але я не впевнений, що знаю, як їсти лебедів і таке інше, але якщо ви хочете трохи моєї квасолі, то тільки скажіть...

— Дозволь мені все прояснити, — різким тоном сказав король. — Це благодійна вепронічна акція, затямив? І ми хочемо бачити посмішку на твоєму брудному, але чесному обличчі, розумієш?

— А що треба сказати доброму королю? — запитав паж.

Селянин повісив голову.

— Шпашибі.

— Чудово, — сказав король, відкидаючись назад. — Мерщій хапай виделку і...

Двері розчахнулися. До кімнати зайшла невиразна фігура, оточена хмаркою снігу.

— ЩО ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ?

Паж спробував підвестися, на ходу витягуючи меч. Він так і не зрозумів, як та постать опинилася позаду нього, але вона стояла там, м’яко опускаючи його на місце.

— Привіт, синку, мене звати Альберт, — промовив голос біля його вуха. — Чому б тобі повільненько не опустити меча? Можуть постраждати люди.

Палець торкнувся короля, занадто шокованого, щоб поворушитися.

— ЩО ВИ РОБИТЕ, СІР?

Король спробував зосередити погляд на фігурі. Він побачив щось червоно-біле, але місцями і чорне.

На превелике здивування Альберта, тому вдалося підвестися й по-королівськи випростатися.

— Ким би ви не були, повідомляю, що ми займаємося благодійністю на Вепроніч! Але хто...

— БРЕХНЯ.

— Що? Як ти смієш...

— ТИ БУВ ТУТ МИНУЛОГО МІСЯЦЯ? БУДЕШ ТУТ НАСТУПНОГО ТИЖНЯ? НІ. АЛЕ СЬОГОДНІ ТОБІ ЗАПРАГЛОСЯ ВІДЧУТИ ТРОХИ ТЕПЛА ВСЕРЕДИНІ. СЬОГОДНІ ТОБІ ЗАХОТІЛОСЯ, ЩОБ ВОНИ ВСІ СКАЗАЛИ: „ЯКИЙ ХОРОШИЙ У НАС КОРОЛЬ“.

— О, ні, він знову заходить надто далеко, — пробурмотів Альберт собі під ніс і сильніше стиснув пажа. — Сиди спокійно, синку. Інакше від тебе мокрого місця не залишиться.

— Чим би це не було, це більше, ніж він має! — гаркнув король. — І все, що ми від нього отримали, — це невдячність...

— І ЦЕ ВСЕ ЗІПСУВАЛО, — нахилився Смерть. — ГЕТЬ ЗВІДСИ.

На превелике здивування короля, його тіло здійнялося й попростувало до дверей.

Альберт поплескав пажа по плечу.

— Бігом за ним, — сказав він.

— Я нікого не хотів образити, просто не звик про щось просити, — пробурмотів старий, перебуваючи у власному крихітному світі, постійно нервово сплітаючи та розплітаючи пальці.

— Залиште це мені, пане, якщо не заперечуєте, — сказав Альберт. — Мене не буде якусь секунду.

„Хвости — ось моя робота. Рубання всіх хвостів. Господар ніколи не продумує план заздалегідь“.

Він наздогнав короля на вулиці.

— А, ось і ви, сір, — сказав він. — Перш ніж ви підете, це не займе і хвилини, лише незначна деталь... — Альберт нахилився до приголомшеного монарха. — Якщо хтось задумав зробити помилку, ну, знаєте, послати сюди завтра варту, викинути старого з його хатини, замкнути його у в’язниці чи щось подібне... ну-у-у... таку помилку слід розцінювати як останню в його житті. Сподіваюся, ми порозумілися, — він по-змовницьки постукав себе по носі. — Щасливої Вепроночі.

І Альберт поспішив назад у халупу.

Святкова вечеря зникла. Старий втупився на опустілий стіл.

— НЕДОЇДКИ, — сказав Смерть. — МИ Ж ЗДАТНІ НА БІЛЬШЕ, — він потягнувся до мішка.

Альберт устиг схопити його за руку.

— Хочете почути пораду, пане? Я теж виріс у подібному місці.

— АЖ СЛЬОЗИ НА ВОЛЮ ПРОСЯТЬСЯ?

— Скоріше коробка сірників до рук. Слухайте...

До старого долинало лише невиразне шепотіння. Він сидів згорблений, втупившись у пустоту.

— НУ, ЯКЩО ТИ ВПЕВНЕНИЙ...

— Бував тут, пережив це, обсмоктував кістки, — відказав Альберт. — Благодійність полягає не в тому, щоб дати людям те, що тобі хочеться, але в тому, щоб дати те, що їм потрібно.

— ЧУДОВО.

Смерть знову потягнувся до мішка.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ХО. ХО. ХО.

І витягнув зв’язку сосисок. Шматок бекону. І невеличку бочку солонини. І тельбухи, загорнуті у вощений папір.

А також кров’янку, кілька інших бочок з огидними продуктами начебто зі свинини, які, однак, високо цінуються у будь-якій економіці, заснованій на свинарстві. А тоді поклав на стіл із глухим стуком...

— Свиняча голова! — зачаровано видихнув старий. — Цілісінька! Сто років не їв холодцю! І ціла миска свинячого жиру!

— ХО.ХО.ХО.

— Дивовижно, — сказав Альберт. — Як вам це вдалося? Ця свиняча морда — точнісінько як король.

— ГАДАЮ, ЧИСТО ВИПАДКОВО.

Альберт поплескав старого на спині.

— Влаштуй собі свято, — сказав він. — Та цілих два! Думаю, нам пора, пане.

Вони залишили старого, що втупився в заставлений стіл.

— ПРИЄМНО, ПРАВДА? — поцікавився Смерть, коли кабани прискорилися.

— Ага, так, — підтвердив Альберт і похитав головою. — Бідолашний старий! Квасоля у Вепроніч? Це ж до нещастя. Не та нічка, щоб знайти квасолину в своїй мисці.

— СХОЖЕ, Я БУВ СТВОРЕНИЙ ДЛЯ ТАКИХ РЕЧЕЙ.

— Справді, пане?

— ПРИЄМНА ТА РОБОТА, КОЛИ ЛЮДИ З НЕТЕРПІННЯМ ЧЕКАЮТЬ ТВОГО ВІЗИТУ.

— Ага, — похмуро відізвався Альберт.

— ПЕРЕВАЖНО ЛЮДИ МЕНІ ЗОВСІМ НЕ РАДІ.

— Ну так.

— ХІБА ЗА ОСОБЛИВИХ І ДОВОЛІ НЕЩАСЛИВИХ ОБСТАВИН.

— Так, так.

— І ВОНИ НЕЧАСТО ПРИГОЩАЮТЬ КЕЛИШКОМ ХЕРЕСУ.

— Так і є.

— НАСПРАВДІ, Я Ж МОЖУ ДО ЦЬОГО ЗВИКНУТИ.

— Але вам не варто цього робити, — поспішно сказав Альберт, із жахом від перспективи навіки залишитися ельфом Альбертом. — Тому що ми повернемо Батька Вепра. Ви казали, що ми це зробимо. І юна Сюзен допоможе...

— ТАК, ЗВИЧАЙНО.

— Не те щоб ви її просили, звісно.

Чутливі вуха Альберта не вловили ентузіазму в його голосі.

„Ой леле“, — подумав він.

— Я ЗАВЖДИ СЛІДУВАВ СВОЇМ ОБОВ’ЯЗКАМ.

— Так, пане.

Сани продовжували рух.

— Я ТРИМАЮ ВСЕ ПІД КОНТРОЛЕМ І ВПЕВНЕНИЙ У СВОЇХ НАМІРАХ.

— Тоді в нас немає проблем, — підсумував Альберт.

— ЖОДНИХ ПРИЧИН ДЛЯ ЗАНЕПОКОЄННЯ.

— Приємно чути, пане.

— ЯКБИ В МЕНЕ БУЛО ІМ’Я, „ОБОВ’ЯЗОК“ СТАЛО БИ МОЇМ ПО БАТЬКОВІ.

— Чудово.

— ОДНАК...

Альберт нашорошив вуха, і йому здалося, що вони вловили тихеньке сумне:

— ХО. ХО.ХО.


Вечірка була в розпалі. Схоже, гуляла вся будівля.

— Без сумніву, дуже енергійні молоді люди, — обережно зауважив О Боже, переступаючи через вологий рушник. — А жінкам сюди можна?

— Hi, — відказала Сюзен і пройшла крізь стіну в кабінет начальника.

Їх проминула група юнаків, котячи попереду бочку пива.

— Вранці ви про це пошкодуєте, — зауважив Сушняк. — Міцні напої перетворюють на недоумків, ви ж знаєте.

Вони поставили бочку на стіл і вибили корок.

— Після цього всього хтось точно занедужає, — зауважив він, перекрикуючи гомін. — Сподіваюся, ви це усвідомлюєте. Ви гадаєте, що так мудро — опускатися до рівня худоби... ем... тобто рівня, до якого б опустилася худоба, якби так налигалася.

Вони кудись пішли, залишивши біля бочки один кухоль пива.

О Боже зиркнув на нього, підняв і принюхався.

— Фу!

Сюзен повернулася крізь стіну.

— Його вже нема... Що ти робиш?

— Я хотів дізнатися, яке пиво на смак, — винувато пояснив О Боже.

Ти не знаєш, яке пиво на смак?

— Не тоді, коли воно потрапляє через рот, ні. Воно... стає дещо іншим, коли таки дістається до мене, — похмуро мовив він. О Боже зробив ще один ковток, а тоді ще, більший. — Не розумію, чого його так люблять?

Він перевернув порожній кухоль.

— І наливають його ось із цього крана, — сказав він. — Знаєш, хоч раз у житті я б хотів напитися.

— Ти ж завжди п’яний, — зауважила Сюзен, не особливо слідкуючи за ходом розмови.

— Ну. Я завжди був п’яний, раніше. Нібито я все пояснив.

— Він відсутній уже кілька днів, — сказала Сюзен. — Це дивно. І не пояснив, куди йде. Востаннє його бачили тієї ночі, яка вказана в записнику Фіалки. Однак він заплатив за кімнату на тиждень вперед. Ходімо, я знаю номер.

— А як же ключ? — запитав О Боже.

— Навіщо?

Кімната пана Білоліла виявилася маленькою. Це не дивувало. Дивувало те, наскільки затишною вона видавалася, як акуратно застелили крихітне ліжко та ретельно підмели підлогу. Було складно уявити, що тут узагалі хтось мешкав, однак кілька ознак життя все ж було. На невигадливому столику біля ліжка стояв маленький, доволі неакуратно намальований портрет бульдога в перуці, хоча, придивившись уважніше, можна було вгледіти у ньому жінку. Цю попередню гіпотезу підтверджував напис на зворотному боці: „Хорошому хлопчикові від матері“.

Біля нього лежала книга. Сюзен задумалася, яке чтиво міг купити хтось на кшталт пана Банджо.

Виявилося, що в книжці було лише шість сторінок, — такими зазвичай зацікавлюють дітей, привчаючи до друкованого слова й читаючи про пригоди веселого собачати Плямки.

На кожній сторінці було не більше десяти слів, однак між четвертою та п’ятою сторінками була обережно поміщена закладка.

Вона поглянула на обкладинку. Книга називалася „Щасливі казочки“. На ній були зображені синє небо, дерева й двійко до неможливого рожевуватих дітей, що гралися з веселим собакою.

Схоже, її читали часто, хоч і повільно.

І все.

Глухий кут.

Хоча. Можливо, ні...

На підлозі біля ліжка, немовби ненароком кинута, лежала маленька срібляста монетка в пів долара.

Сюзен підняла й легенько підкинула її. Тоді оглянула О Боже від маківки до п’ят. Той набрав повний рот пива й ганяв його від щоки до щоки, задумливо втупившись у стелю.

Вона обдумала ймовірність його виживання в Анк-Морпорку у Вепроніч, особливо після припинення дії ліків. Зрештою, єдина мета його існування полягала в стражданні від головного болю та блюванні. Небагато знайдеться робочих місць із такими кваліфікаційними вимогами.

— Скажи, — мовила вона. — Ти коли-небудь їздив на коні?

— Не знаю. А що таке кінь?


У глибинах бібліотеки Смерті пролунав скрип.

Не дуже голосний. Серед тихенького шелесту книжок він здавався занадто гучним, щоб бути виміряним у звичайних децибелах.

Кажуть, усередині кожної людини прихована книга. У цій же бібліотеці всередині кожної книги містилося по людині. Скрип став голоснішим, набув ритмічності та регулярності.

Книга на книзі, полиця на полиці... і в кожнісінькій книзі на сторінці постійно мінливого сьогодення зі скрипом пишеться історія чергового життя...

Скрип почувся з-за рогу.

Він долинав із багатоповерхової споруди, надзвичайно хиткої на вигляд.

Вона була схожа на облогову вежу, відкриту з боків. Біля підніжжя, між колесами, крутилися педалі, завдяки яким і пересувалася штукенція.

Сюзен міцно трималася за перила горішньої платформи.

— Ти можеш прискоритися? — поцікавилася вона. — Ми зараз лише біля букви „Б“!

— Я кручу ці педалі вже сто років! — задихався О Боже.

— Ну, „А“ — дуже популярна буква.

Сюзен підняла погляд на полиці. „А“ призначалася й для анонімів, тобто всіх тих людей, які з тої чи іншої причини не мали імені.

Як правило, ці книжки були короткими.

— Ах. „Бо“... „Бог“... „Бод“... Поверни наліво...

Масивна башта зі скрипом завернула за наступний ріг.

— Ну, „Бу“... чорт забирай, „Бут“ щонайменше на двадцять полиць вище.

— Чудово, — похмуро відізвався О Боже.

Він натиснув на важіль, який перемістив ланцюг від одного колеса на інше, і знову почав крутити педалі.

Масивна башта зі скрипом почала рух угору.

— Чудово, ми на місці, — закричала Сюзен через кілька хвилин повільного підйому. — Ось... погляньмо... Аабана Бутля.

— Гадаю, Фіалка буде набагато далі, — сказав О Боже, намагаючись зіронізувати.

— Далі!

Трохи похитуючись, башта рушила вздовж „Б“.

— Стоп!

О Боже вдарив гальмівною педаллю об колесо, і башта здригнулася.

— Здається, це вона, — сказав голос зверху. — Можеш спускатися.

Заоберталося величезне колесо з масивними свинцевими тягарцями, і вежа почала складатися, поскрипуючи й скрегочучи. Останні кілька футів Сюзен подолала драбиною.

— Тут є кожен? — здивувався О Боже, спостерігаючи за дівчиною, що гортала сторінки.

— Так.

— Навіть боги?

— Усе живе й самосвідоме, — відказала Сюзен, не піднімаючи голови. — Це якось... дивно. Неначе вона в якійсь... в’язниці. Кому б знадобилося замикати зубну фею?

— Комусь із вкрай чутливими зубами?

Сюзен повернулася на кілька сторінок назад.

— Так... каптур на голові, якісь люди її кудись несуть... Але... — вона перегорнула сторінку... тут написано, що востаннє вона завітала до Банджо і... так, отримала зуба... а потім їй здалося, наче позаду неї хтось стоїть... поїздка на кареті... зняли каптур... якась дорога... і...

— І це все є в книзі?

— Це автобіографія. У кожного вона є. У ній записується все твоє життя.

— І в мене така є?

— Думаю, так.

— Ого. Прокинувся, проблювався, захотів померти. Таке собі чтиво, якщо чесно.

Сюзен перегорнула сторінку.

— Вежа, — сказала вона. — Її помістили у вежу. Фіалка зауважила, що та висока й біла всередині... але не зовні? Вона здається несправжньою. Навколо неї ростуть яблуні, але ці дерева якісь неправильні. А ще там є річка, але також якась дивна. У ній видно золотих рибок... на поверхні.

— Ага. Забруднення, — зі знанням сказав О Боже.

— Сумніваюся. Тут написано, що вона бачила, як вони плавають.

— На поверхні води?

— Так їй здалося.

— Справді? Може вона того запліснявілого сиру наїлася?

— І блакитне небо, але... вона, мабуть, помилилася... тут сказано, що блакитне небо було лише вгорі...

— Так-так. Найкраще місце для неба, — підтвердив О Боже. — Небо під тобою швидше за все передбачає неприємності.

Сюзен погортала сторінку туди-сюди.

— Вона має на увазі... що небо є над головою, але не з країв. Ніякого неба на горизонті.

— Пробач, — сказав О Боже. — На цьому світі я недовго й усвідомлюю це, але, на мою думку, небо на горизонті повинно бути. Інакше як дізнатися, що це горизонт?

У Сюзен закралося відчуття, що вона бачила щось схоже, але спогади сховалися, коли вона спробувала на них зосередитися.

— Я вже бачила це місце, — сказала вона, торкаючись сторінки. — Якби вона тільки придивилася до дерев... Тут написано, що в них коричневі стовбури та зелене листя, і сказано, що, на її думку, вони були дивними. І... — вона зосередилася на наступному параграфі. — Квіти. Ростуть у траві. З великими круглими пелюстками.

Сюзен знову втупилася в О Боже невидющими очима.

— Це дещо невідповідний ландшафт, — зауважила вона.

— Мені все здається доволі реальним, — сказав О Боже. — Небо. Дерева. Квіти. Мертві риби.

Коричневі стовбури дерев? Зазвичай вони сіруваті та вкриті мохом. Коричневі стовбури можна побачити лише в одному місці, — сказала Сюзен. — Це те саме місце, де небо є лише над головою. Блакить ніколи не доходить до землі.

Вона підняла очі. У дальньому кінці коридору містилося одне з дуже високих, дуже тонких вікон. Воно виходило на чорні сади. Чорні кущі, чорна трава, чорні дерева. Скелетики риб плавають у чорних водах ставка під чорними водяними ліліями.

Певні кольори там таки вирізнялися, але їх можна було отримати, лише пропустивши чорний промінь через призму. То тут, то там вгадувалися відтінки, у деяких місцях чорний можна було сприйняти за темно-фіолетовий або опівнічно-синій. Але переважно все було чорної барви, під чорним небом, тому що цей світ належав Смерті — чим усе й пояснювалося.

Смерть був саме тієї форми, яку люди створювали для нього протягом багатьох століть. Чому кістлявий? Бо кістки були пов’язані зі смертю. Смерть мав косу, оскільки землероби вбачали в цьому вдалу метафору. І жив у похмурій місцині, тому що людська уява не дозволяла уявити його в якомусь затишному куточку з квітами.

Такі істоти, як Смерть, жили в людській уяві, там вони й набували форми. Він не був єдиним...

...але йому не сподобався сценарій. Він почав цікавитися людьми. Це була думка чи просто спогад про те, що ще не відбулося?

О Боже стежив за її поглядом.

— Ми можемо піти за нею? — поцікавився він. — Я кажу „ми“, бо, думаю, влип, оскільки опинився в неправильному місці.

— Вона жива. Це значить, що вона смертна, — сказала Сюзен. — А також те, що я можу її знайти.

Вона повернулася і попрямувала до виходу з бібліотеки.

— Якщо вона каже, що небо є лише над головою, що ж тоді між ним і горизонтом? — запитав О Боже і почав бігти, щоб не відставати.

— Тобі необов’язково йти зі мною, — сказала Сюзен. — Це не твоя проблема.

— Так, але з огляду на те, що єдина мета мого життя — кепське самопочуття, будь-яка зміна — на краще.

— Це може бути небезпечно. Сумніваюся, що вона там за своєю власною волею. Ти зможеш допомагати мені в бійці?

— Так. Я зможу блювати на супротивника.


Це була халупа в найвіддаленіших околицях міста Скрот. У нього було багато околиць, настільки розкинутих — то якийсь уламок візка, то мертвий собака, — що часто люди проходили крізь нього, навіть не усвідомлюючи про його існування, та й з’явився він на картах лише тому, що незаповнений простір сильно бентежив картографів.

Вепроніч приходила після врочистого Капустозбору, тоді в Скроті наставало затишшя аж до життєрадісного фестивалю Пагонів.

У хатині стояла залізна піч із трубою, яка виходила через дах із цупкого капустяного листя.

З боку труби долинали приглушені голоси.

— ЦЕ БЕЗГЛУЗДЯ. СПРАВЖНЄ БЕЗГЛУЗДЯ.

— Думаю, традиція з’явилася лише тоді, коли кожен змайстрував широкий димар, пане, — цей голос міг належати лише тому, хто стояв на даху й кричав у трубу.

— ДІЙСНО? СПАСИБІ ХОЧ, ЩО ПІЧ НЕ ЗАПАЛИЛИ.

Почулося приглушене дряпання і стукіт, а тоді внизу печі щось грюкнуло.

— ДІДЬКО.

— У чому справа, пане?

— ВСЕРЕДИНІ НЕМАЄ РУЧКИ. ЯК НЕОБАЧНО.

Пролунало ще кілька ударів, тоді скрегіт, і кришка печі нарешті піднялася і відсунулася вбік. З’явилася рука й відразу почала намацувати ручку.

А намацавши, ще довго вовтузилася — було очевидно, що рука не належала людині, що звикла відчиняти двері.

Нарешті Смерті вдалося вибратися з печі. Як саме — описати доволі складно, не складаючи сторінку. Час і простір, на думку Смерті, були поняттями, що його не стосувалися. У його випадку навпроти них ставилася помітка в графі „Не застосовується“. Можливо, якби ви уявили Всесвіт у вигляді величезного гумового аркуша, це би допомогло — але, можливо, і ні.

— Пане, впустіть! — пролунав жалібний голос з даху. — Тут справжній дубак.

Смерть підійшов до дверей, з-під яких крізь щілину залітав сніг, та нервово їх оглянув. Зовні почувся стук, і голос Альберта прозвучав набагато ближче.

— Що сталося, пане?

Смерть просунув голову крізь дошки дверей.

— ТУТ ТАКІ МЕТАЛЕВІ ШТУКИ...

— Засуви, пане. Треба їх відсунути, — пояснив Альберт, затиснувши руки під пахвами, щоб зігрітися.

— ОН ЯК.

Голова Смерті зникла. Альберт тупцював на місці й спостерігав за хмаринками, що утворювалися в повітрі від його дихання, слухаючи жалюгідне пошкрябування по той бік дверей. Голова Смерті з’явилася знову.

— ЕМ...

— Це клямка, пане, — втомлено пояснив Альберт.

— ТАК. ЗВИЧАЙНО.

— Треба покласти на неї великий палець і натиснути.

— ЯСНО.

Голова зникла. Альберт чекав, раз у раз підстрибуючи.

Знову з’явилася голова.

— Е... ТИ КАЗАВ, ВЕЛИКИЙ ПАЛЕЦЬ...

Альберт зітхнув.

— А тоді натиснути й потягнути, пане.

— А. ТОЧНО. ЗРОЗУМІВ.

Голова зникла.

„О боги, — подумав Альберт. — Для нього це наче китайська грамота“.

Двері різко відчинилися. За ними стояв Смерть із гордою усмішкою на обличчі, і Альберт ввалився в кімнату разом із поривом снігу.

— Чорт забирай, холоднішає не на жарт! — скрикнув Альберт. — У нас є херес? — із надією додав він.

— СХОЖЕ, ЩО НІ.

Смерть подивився на панчоху, причеплену до печі. Вона виявилася дірявою.

До неї додавали лист, написаний кострубатим почерком. Смерть підняв його до очей.

— ХЛОПЧИК ХОЧЕ ШТАНИ, ЯКИМИ ЙОМУ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ДІЛИТИСЯ, ВЕЛИЧЕЗНИЙ М’ЯСНИЙ ПИРІГ, ЦУКРОВУ МИШКУ, БАГАТО ІГРАШОК І ЩЕНЯ З КЛИЧКОЮ БРУДНУЛЯ.

— Як мило, — сказав Альберт. — Аж сльози на очі навертаються, тому що він отримає лише маленьку дерев’яну іграшку та яблуко.

— АЛЕ В ЛИСТІ ЧІТКО НАПИСАНО...

— Так, ну, але ж враховуючи соціально-економічні фактори... — сказав Альберт. — Світ перетвориться на суцільний хаос, якщо всі отримають те, що вони просять.

— У МАГАЗИНІ Я ДАВАВ ЇМ ТЕ, ЩО ВОНИ ПРОСИЛИ...

— Так, і це ще призведе до великих неприємностей у майбутньому, пане. Усі ці „іграшкові свині, які дійсно працюють“. Я нічого не казав, бо треба було виконувати роботу, але так більше не можна. Яка користь від бога, який дає тобі все, чого забажаєш?

— НІЯКОЇ.

Надія — ось що важливо. Надія — важлива складова віри. Дайте людям варення сьогодні, і вони просто сядуть і їстимуть його. Скажіть, що дасте його завтра, — і вони сподіватимуться вічно.

— ТОБТО САМЕ ТОМУ БІДНИМ ДІСТАЮТЬСЯ ДЕШЕВІ РЕЧІ, А БАГАТИМ — ДОРОГІ?

— Саме так, — відказав Альберт. — У цьому й весь сенс Вепроночі.

Смерть майже перейшов на крик.

— АЛЕ БАТЬКО ВЕПР — ЦЕ Я! — і зі збентеженням додав. — ПРИНАЙМНІ НА ЦЕЙ МОМЕНТ.

— Без різниці, — сказав Альберт, знизуючи плечима. — Пригадую, у дитинстві я приглянув у магазині величезного коня, попросив його як подарунок на Вепроніч... — на мить його обличчя скривилося в похмурій посмішці. — Пам’ятаю, якось я годинами, у холодний, наче милосердя, день, годинами стояв, притиснувшись носом до вікна... аж поки вони не почули мої крики й не відірвали мене від нього. Я бачив, як вони зняли його з вітрини, адже хтось його купив, і, знаєте, на якусь секунду я подумав, що він призначався мені... О боги, як я мріяв про того іграшкового коня! Він був червоно-білим, мав справжнє сідло й усе інше. І навіть гойдалку! Я би вбив заради цього коня, — він знову знизав плечима. — Звісно, у мене не було шансів. У нас навіть не було горщика, щоб попісяти, і доводилося плювати на хліб, щоб хоч якось його розм’якшити...

— ПРОСВІТИ МЕНЕ. ХІБА ТАК ВАЖЛИВО МАТИ ГОРЩИК ДЛЯ ПІСЯННЯ?

— Це... це радше метафора. Значить, що ти бідний як церковна миша.

— А ВОНИ БІДНІ?

— Ну... так.

— АЛЕ ТОЧНО НЕ БІДНІШІ ЗА ІНШИХ МИШЕЙ? ДО ТОГО Ж У ЦЕРКВАХ ЗАЗВИЧАЙ БАГАТО СВІЧОК І ВСЯКОЇ ВСЯЧИНИ, ЯКУ МОЖНА З’ЇСТИ.

— Це ще одна метафора, пане. Не слід сприймати її буквально.

— А. РОЗУМІЮ. ПРОДОВЖУЙ.

— Звісно, я однаково повісив панчоху в ту Вепроніч, і знаєте, що я побачив вранці? Наш тато поклав туди дерев’яного коника, якого вирізьбив власноруч...

— АГА, — сказав Смерть, — І ВІН БУВ ВАРТІСНІШИЙ ВІД УСІХ НАЙДОРОЖЧИХ КОНИКІВ У СВІТІ.

Альберт різко зиркнув на нього.

— Ні! — сказав він. — Не був. Я сумував, що то не та велика конячка з вітрини.

Смерть набув здивованого вигляду.

— АЛЕ Ж НАБАГАТО КРАЩЕ ОТРИМАТИ ІГРАШКУ, ВИРІЗЬБЛЕНУ ВЛА...

— Тільки дорослі так думають, — сказав Альберт. — У сім років діти зазвичай маленькі егоїстичні негідники. Хай там як, після вечері тато напився і наступив на нього.

— ВЕЧЕРІ?

— Ну, у нас було трохи свинячого жиру, щоб мастити на хліб...

— НАВІТЬ ЯКЩО ТАК, АЛЕ ДУХ ВЕПРОНОЧІ...

Альберт зітхнув.

— Як скажете, пане, як скажете.

Тепер Смерть був обурений.

— УЯВІМО, БАТЬКО ВЕПР ТАКИ ПРИНІС ТОБІ ТОГО ЧУДОВОГО КОНЯ...

— А, тато віддав би його за пару пляшок, — сказав Альберт.

— АЛЕ МИ БУЛИ В ОСЕЛЯХ З КУПОЮ ІГРАШОК І ПРИНЕСЛИ ЦИМ ДІТЯМ ЩЕ БІЛЬШЕ ЗАБАВОК. А В БУДИНКАХ, ЯК ОТ ЦЕЙ, ДІТИ НЕ ОТРИМАЛИ МАЙЖЕ НІЧОГО.

— Коли я був маленький, то віддав би все, щоб отримати таке „майже нічого“, — сказав Альберт.

— МАЄШ НА УВАЗІ, СЛІД РАДІТИ ТОМУ, ЩО МАЄШ?

— Приблизно так, пане. Боги теж так думають. Не давайте їм забагато і скажіть, щоб вони цим задовольнилися. Варення буде завтра, розумієте?

— ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО, — Смерть завагався. — ТОБТО... ЦЕ ПРАВИЛЬНО, РАДІТИ ТОМУ, ЩО МАЄШ. АЛЕ ЩОБ РАДІТИ ЦЬОМУ, ПОТРІБНО ХОЧ ЩОСЬ МАТИ. ЯКИЙ СЕНС РАДІТИ, НІЧОГО НЕ МАЮЧИ?

Це питання завело Альберта в нові глибини соціальної філософії.

— Не знаю, — сказав він. — Гадаю, дехто міг би відповісти, що має місяць, зірки й тому подібне.

— СУМНІВАЮСЯ, ЩО ВОНИ МОГЛИ Б ПРЕД’ЯВИТИ ДОКУМЕНТИ НА ПРАВО ВЛАСНОСТІ.

— Я знаю лише те, що якби тато спіймав нас із великим мішком дорогих іграшок, то надавав би нам по вухам за те, що ми їх буцімто украли.

— ЦЕ ЯКОСЬ... НЕЧЕСНО.

— Таке життя, пане.

— АЛЕ НЕ Я.

— Я мав на увазі, так повинно бути, — сказав Альберт.

— НІ. ТИ МАЄШ НА УВАЗІ, ЩО ТАК БУВАЄ.

Альберт притулився до печі й скрутив одну зі своїх страшних тонких папірос. Краще дати панові самому все владнати. Зрештою, так завжди й відбувалося. Як тоді, зі скрипкою. Три дні пройшли безуспішно — лише жалібні скрипи й порвані струни, після чого він більше ніколи її не торкався. У цьому й полягала проблема. Чим би пан не займався, результат був подібним. Коли йому щось залазило в голову, треба було лише чекати, поки воно звідти не вилізе.

Він думав, що Вепроніч — це... сливовий пудинг, бренді та „хо-хо-хо“, але його розум не міг ігнорувати все інше.

Те, що завдавало йому болю.

— ЦЕ ВЕПРОНІЧ, — сказав Смерть, — І ЛЮДИ ВМИРАЮТЬ НА ВУЛИЦЯХ. ОДНІ БЕНКЕТУЮТЬ В ЗАТИШНИХ ДОМІВКАХ, А В ІНШИХ УЗАГАЛІ НЕМАЄ ДОМУ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

— Ну, звичайно, це дуже суперечливе питання... — почав Альберт.

— СЕЛЯНИН МАЄ ЖМЕНЬКУ КВАСОЛІ, А КОРОЛЬ СТІЛЬКИ ВСЬОГО, ЩО НАВІТЬ НЕ ПОМІТИТЬ ТІЄЇ ДЕЩИЦІ, ЯКУ ВІДДАВ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

— Так, але якщо віддати все селянину, то за рік чи два він стане таким самим зарозумілим, як і король... — почав Альберт, цинічний спостерігач людської натури.

— ГРІХ І ЧЕСНОТА? — запитав Смерть. — ЛЕГКО БУТИ ДОБРОЧЕСНИМ, КОЛИ ТИ БАГАТИЙ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

Альберт хотів заперечити. Хотів сказати: „Дійсно? Чому ж тоді є так багато багатіїв-негідників? А бідність — це не обов’язково вада. Коли я був маленьким, ми були бідними, але залишалися чесними. Ну, радше дурними, ніж чесними, якщо казати правду. Але переважно чесними“.

Проте він не заперечив. Пан був не в тому гуморі. Він завжди робив те, що потрібно було зробити.

— Ви самі казали, що ми повинні робити це для того, щоб люди знову повірили... — почав він, затнувся й почав знову. — Говорячи ж про справедливість, пане, ви самі...

— БАГАТИЙ ЧИ БІДНИЙ — ДО ВСІХ Я СТАВЛЮСЯ ОДНАКОВО, — гаркнув Смерть. — АЛЕ ЗАРАЗ НЕ ЧАС СУМУВАТИ. ПОРА ВЕСЕЛИТИСЯ, — він загорнувся у свій червоний плащ. — І РОБИТИ УСЕ ТЕ, ЩО РОБЛЯТЬ У ВЕПРОНІЧ, — додав.


— Тут немає леза, — сказав О Боже. — Лише руків’я меча.

Сюзен відійшла від світла й махнула рукою. У повітрі майнула блискуча блакитна лінія, на мить окресливши край — такий тонкий, що його ледь було видно.

О Боже позадкував.

— Що це?

— О, це те, що може порізати повітря на крихітні шматочки. Може відірвати душу від тіла, тому відійди, будь ласка.

— Звісно, звісно.

Сюзен виловила чорні піхви з підставки для парасольок.

Підставка для парасольок! Тут ніколи не дощило, але в Смерті була підставка для парасольок. Ні в кого зі знайомих Сюзен не було такої підставки. У рейтингу найкорисніших меблів підставка для парасольок була б на останньому місці.

Смерть жив у чорному світі, де усе темне і немає нічого живого, а в його величезній бібліотеці пил і павутина були лише тому, що він створив їх для досягнення відповідного ефекту. На небі ніколи не з’являлося сонце, і повітря було непорушним, однак у нього була підставка для парасольок. А біля ліжка лежала пара срібних гребінців. Він хотів бути чимось більшим, ніж просто кістлявою примарою. Намагався якось окреслити свою особистість, але видав себе, перестарався, наче хлопчик-підліток, який перед виходом використовує одеколон „Несамовитий“.

Дідусь завжди помилявся. Він бачив життя лише ззовні й ніколи не розумів до кінця.

— На вигляд доволі небезпечний, — зауважив О Боже.

Сюзен поклала меч у піхви.

— Сподіваюся, він таким і є, — сказала вона.

— Гм... а куди ми йдемо?

— Кудись, де небо буває лише над головою, — сказала Сюзен. — Я бачила це місце. Нещодавно. Воно мені знайоме.

Вони підійшли до конюшень. Хропунець покірно чекав.

— Я вже казала, що тобі необов’язково йти зі мною — сказала Сюзен, хапаючись за сідло. — Ти ж просто... випадковий спостерігач.

— Але ж я ще й бог похмілля, який вилікувався від похмілля, — сказав О Боже. — Тепер я взагалі ні до чого не придатний.

Він мав такий жалюгідний вигляд, що Сюзен змилостивилася.

— Ну добре. Тоді ходімо.

Вона затягнула його на коня позаду себе.

— Просто тримайся, — наказала Сюзен, а тоді додала: — Але за якесь інше місце.

— Вибач, я щось не те зробив?

— Довго пояснювати, та й ти, ймовірно, не зрозумієш усіх слів. Краще тримайся за талію.

Сюзен дістала часомір Фіалки й піднесла його до очей. Там залишилося ще багато піску, але вона не знала, чи це хороший знак.

Однак знала напевне, що кінь Смерті може дістатися у будь-яку точку Дискосвіту.


Скрип Гексового пера під час письма нагадував звуки павука, збожеволілого від ув’язнення у коробці сірників.

Попри негативне ставлення до того, що відбувалося, певна частина Зрозума Впертонза була сильно вражена.

У минулому, коли Гекс ставав неслухняним під час розрахунків, впадав у механічну депресію і починав видавати речі на кшталт „В +++ Помилка Нестача Сиру +++ І +++ Почати З Початку +++“, Зрозум намагався підходити до проблеми спокійно й логічно.

Йому ніколи не спадало на думку, що можна вдарити Гекса молотком. І саме цим йому зараз пригрозив Ридикуль.

Вражаючим і водночас доволі тривожним було те, що Гекс, схоже, вловив натяк.

— Чудово, — сказав Ридикуль, відкладаючи молоток. — Забудьмо про якусь там „Нестачу динь“. У Великій залі є ціла купа ящиків — бери, скільки хочеш....

— Це дані, а не дині, — підказав Зрозум.

— Що? Якийсь особливий сорт? Ще солодші?

— Ні, ні, так Гекс називає... факти, — сказав Зрозум.

— Чудернацька поведінка, — різко відказав Ридикуль. — Якщо не знаєш відповіді, чому б одразу не сказати: „От тут ти мене й підловив“, „Чорт його знає“ або „Для мене це загадка“? На мою думку, усі ці „Нестачі даних“ — звичайна впертість, — він повернувся до Гекса. — Давай, ти. Помізкуй як слід.

Перо почало писати +++ Недост, а тоді зупинилося. Хвильку потремтівши, воно спустилося на рядок і почало знову.

+++ Візьми До Уваги, Що Це Лише Розрахунки Вголос +++

— Гаразд! — сказав Ридикуль.

+++ Припустімо, Що Кількість Віри У Світі Досягнула Гранично Допустимої Межі +++

— Якась нісенітниця, — здивувався Декан.

— Звучить логічно, — заперечив Ридикуль. — Люди просто... вірять. Очевидно, існує обмеження, у що можна вірити. Я завжди був у цьому переконаний. Що далі?

+++ Істоти З’являються, Коли В Них Вірять +++

— Ага. Можна і так висловитися.

+++ Вони Зникають, Тому Що В Них Перестають Вірити +++

— Звучить логічно, — сказав Ридикуль.

+++ Люди Вірять У Ще Щось — Запит? +++

Ридикуль подивився на решту чарівників. Вони знизали плечима.

— Можливо, — обережно сказав він. — У що тільки люди не вірять.

+++ Відповідно, Якщо Усунути Головний Фокус Віри, З’явиться Ціла Купа Звільненої Віри +++

Ридикуль витріщився на нову фразу.

— Тобто вона... кружляє довкола нас?

Велике колесо з баранячими черепами почало з важкістю повертатися. Мурахи в скляних трубках помітно прискорилися.

— Що відбувається? — запитав Ридикуль гучним шепотом.

— Думаю, Гекс шукає слово „кружляти“, — сказав Зрозум. — Доведеться звернутися до довготривалої пам’яті.

На пружинці спустився великий пісочний годинник.

— А це що? — поцікавився Ридикуль.

— Е-ем... це значить, що Гекс обдумує питання.

— Ага. А це дзижчання? Начебто по той бік стіни.

Там у нього довготривала пам’ять, Архіректоре.

— І як вона працює?

— Ем... уявіть пам’ять як ряд маленьких поличок або... або... або... отворів, Архіректоре, які можна заповнити знаннями. Ну, ми знайшли спосіб зробити своєрідну пам’ять, яка, цей, чудово взаємодіє з мурахами. Але, що важливіше, вона може збільшуватися залежно від того, скільки інформації ми в неї вкладаємо. Звісно, вона повільніша, але...

— Це дуже гучне дзижчання, — зауважив Декан. — Щось пішло не так?

— Навпаки, усе працює, як треба, — сказав Зрозум. — Це, е-ем, бджолині вулики.

Він кашлянув.

— Різні види пилку, різної товщини мед, розміщення яєць... Дивовижно, скільки інформації можна зберегти в одній комірці сотів.

Зрозум поглянув на них.

— І тут чудовий захист, тому що кожного, хто спробує проникнути всередину, зажалять на смерть. Адріан каже, що коли ми закриємо його на літні канікули, то ще й купу меду назбираємо, — він знову кашлянув. — Ну, для... ка... напок, — пробелькотів Зрозум.

Під їхніми пронизливими поглядами він відчув себе все меншим і червонішим.

Але його врятував Гекс. Пісочний годинник зник, а перо з’явилося й одразу рушило до чорнильниці.

+++ Значить. Кружляє Довкола. І Зрощується +++

— Тобто формує нові центри, — підказав Зрозум.

— І без тебе зрозумів, — сказав Ридикуль. — Дідько. Пам’ятаєте, коли довкола відчувалася значна життєва сила? Навіть штани тебе не слухалися! Отож... звільнена віра кружляє довкола, а ці дияволята користають із неї? Повертаються? І ці домашні боги?

+++ Це Можливо +++

— Добре, тоді в що ж це люди раптово перестали вірити?

+++ Помилка Нестача Сиру +++ Диня +++ Почати З Початку +++

— Ну дякую. Простого „Я не знаю“ було би цілком достатньо, — сказав Ридикуль, відкидаючись назад.

— Мабуть, в одного з найважливіших богів? — роздумував Завкаф неточних наук.

— Ха, якщо це дійсно так, то ми про це незабаром дізнаємося.

— Сьогодні Вепроніч, — сказав Декан. — Гадаю, з Батьком Вепром усе гаразд.

— Ви вірите в нього? — поцікавився Ридикуль.

— Ну, він більше для дітей, — сказав Декан. — Але я впевнений, що всі вони вірять у нього. Особисто я вірив. Кожної Вепроночі вішав наволочку біля каміна...

— Наволочку? — перебив Верховний верховик.

— Ну, у панчоху багато не влізало, — пояснив Декан.

— Так, але цілу наволочку? — не вгавав Верховний верховик.

— Так. І що з того?

— Тільки мені здається, що це було доволі жадібно й егоїстично з вашого боку? У моїй родині вішали крихітні шкарпетки, — сказав Верховний верховик. — І отримували цукрову свинку, іграшкового солдатика, кілька апельсинів... І все. Тоді як хтось гріб подарунки цілими наволочками?

— Замовкніть і перестаньте сперечатися, обидва, — сказав Ридикуль. — Мабуть, перевірити дуже просто. Як би ви довели, що Батько Вепр існує?

— Хтось випив херес, на килимі залишилися сліди від сажі, на даху — від саней, а в наволочці повно подарунків, — сказав Декан.

— Ага, у наволочці, — похмуро пробурмотів Верховний верховик. — Ага. Переконаний, що всі у вашій родині були настільки зверхні, що розгортали свої подарунки лише після святкової вечері? Завжди ставили величезну вепронічну ялинку у вітальні?

— Що, якщо... — почав Ридикуль, але було вже занадто пізно.

— Ну і? — здивовано мовив Декан. — Звичайно, ми чекали кінця вечері...

— Знаєш, мене завжди дратували люди з розкішними вепронічними ялинками. Готовий закластися, що у вас був і той шикарний лускунчик із величезним гвинтом, — сказав Верховний верховик. — Деяким ж людям доводилося обходитися звичайнісіньким вугільним молотком із вбиральні. І обідати вдень, а не влаштовувати пишну вечерю.

— Нічого не поробиш, моя родина просто мала гроші, — сказав Декан, що, можливо, зняло би напругу, якби він не додав: — І стандарти.

— І великі наволочки! — скрикнув Верховний верховик, підстрибуючи від гніву. — Може, ви ще й гостролист купували?

Декан здивовано підняв брови.

— Звичайно! Ми не повзали по городах, обриваючи його з чужих огорож, як деякі, — гаркнув він.

— Це традиція! Частина веселощів!

— Святкувати Вепроніч із вкраденою зеленню?

Ридикуль затулив очі долонею.

Він чув, що це називають „клаустрофобією“. Коли люди під час темних зим занадто довго перебувають у замкнутому просторі, то починають діяти одне одному на нерви. Хоча життя в академії з понад п’ятьма тисячами кімнат, величезною бібліотекою, найкращими кухнями міста, власною пивоварнею, молочною фермою, величезним винним льохом, пральнею, перукарнею, монастирем і більярдом таки відрізнялося від звичного розуміння „скніння в замкнутому просторі“, чарівники могли діяти на нерви один одного, перебуваючи в протилежних кутах величезного поля.

— Просто замовкніть, — сказав він. — Це Вепроніч, а не час для дурних сварок, затямили?

— Аж ніяк, — похмуро заперечив Завкаф неточних наук. — Якраз час для дурних сварок. У нашій родині справжнім щастям була вечеря без репризи на тему „Як шкода, що Генрі не провадить бізнес із нашим Роном“. Або „Чому ніхто не навчив цих дітей користуватися ножем?“ Це була найулюбленіша тема.

— А як же поганий настрій? — нагадав ЗрозумВпертонз.

— А, поганий настрій! — пригадав Завкаф неточних наук. — Хіба це Вепроніч, коли гості не сидять набурмосені, втупившись у протилежну стіну?

— Й ігри були жахливими, — додав Зрозум Впертонз.

— Гіршими за дітей, що гамселили одне одного новими іграшками? Жодна Вепроніч не обходилася без хаосу: розкидані колеса, відірвані руки та ноги ляльок, і всі ревуть. Це були справжні побої.

— А ми бавилися в гру „У пошуках тапочка“. Хтось ховав тапочок, а ми мали його знайти. А тоді починалася бійка.

— Це ще не так погано, — сказав Викладач новітніх рун. — Найгірше, коли всі натягали паперові капелюшки. І завжди наставав той момент, коли чиясь страхітлива прабабуся насувала паперовий капелюшок на голову й оглядала всіх із дурнуватою посмішкою, думаючи, який богемний вигляд вона має.

— Зовсім забув про паперові капелюшки, — зізнався Завкаф неточних наук. — Ой леле.

— А тоді хтось пропонував зіграти в настільну гру, — сказав Зрозум.

— Ага. І ніхто ніколи не знав усіх правил.

— Що абсолютно не заважало комусь запропонувати грати на гроші.

— А через п’ять хвилин двоє сварилися і більше не розмовляли одне з одним до кінця життя через якісь два пенси.

— А якесь страшне дитя...

— Знаю, знаю! Якась дитина, якій дозволили приєднатися до дорослих, виграє всі гроші, маленький безжалісний шахрай!

— Так!

— Ем... — почав Зрозум, якого охопила підозра, що саме він був такою дитиною.

— І не забувайте про подарунки, — сказав Завкаф неточних наук, ніби читаючи якийсь внутрішній список жахіть Вепроночі. — Наскільки... наскільки сповненими потенціалу та можливостей вони здавалися в усіх тих обгортках... і тоді ви розгортали їх, і обгортка виявлялася цікавішою за сам подарунок, однак ви були змушені сказати: „Щиро дякую, це саме те, що я хотів!“ На мою думку, дарувати подарунки не приємніше, ніж отримувати їх, зате це менше бентежить.

— Я тут подумав, — сказав Верховний верховик, — що за роки подарував цілу купу подарунків на Вепроніч...

— Ми всі це зробили, — підтвердив Завкаф. — Ви витрачаєте цілий статок на подарунки іншим людей, а розгорнувши папір, отримуєте лише один тапочок дурнуватого кольору та книгу про сірку з вуха.

Ридикуль страшенно здивувався. Він завжди любив Вепроніч у всіх її проявах. Йому подобалося бачити старезних родичів, насолоджуватися їжею, перемагати в іграх на кшталт „Спіймай сусіда в коридорі“ і „Ура веселому лудильнику“. Він завжди першим натягував паперовий капелюшок і вважав, що паперові капелюхи сприяли особливій атмосфері свята. А ще Ридикуль щоразу дуже уважно читав вепронічні листівки й приділяв кілька хвилин на добрі думки про відправників. Слухати думки його побратимів-чарівників... було наче спостерігати за кимось, хто безжалісно руйнує ляльковий будиночок.

— Ну хоч передбачення у вепронічному печиві були веселими... — зважився він.

Вони повернулися, зиркнули на нього і знову відвернулися.

— Якщо у вас почуття гумору, наче в дротяної вішалки, — сказав Верховний верховик.

— Ой леле, — сказав Ридикуль. — Тут точно немає Батька Вепра, якщо ви всі сидите з такими похмурими обличчями. Він би не дозволив людям розгулювати з таким нещасним виглядом.

— Ридикулю, він просто один із старих богів зими, — втомлено сказав Верховний верховик. — А не Фея Веселощів.

Викладач новітніх рун підняв підборіддя з долонь.

— Яка така Фея Веселощів?

— А, це просто історія моєї бабусі, яку вона розповідала в дощові дні, коли ми починали діяти їй на нерви, — пояснив Верховний верховик. — Вона погрожувала: „От покличу Фею Веселощів, якщо ви не...“ — зупинився він, винувато моргаючи.

Архіректор приклав руку до вуха театральним жестом, що означав: „Тихо. Що це я почув?“

— Дзвіночки, — сказав він. — Дякую, Верховний верховику.

— О ні, — простогнав Верховний верховик. — Ні, ні, ні!

Якусь мить вони прислухалися.

— Можливо, нас пронесло, — сказав Зрозум. — Я нічого не чув...

— Так, але ж ви можете уявити її, хіба ні? — запитав Декан. — Щойно ви про неї згадали, у мене в голові з’явився образ. По-перше, у неї неодмінно буде ціла сумка настільних ігор. Або вона запропонує вийти надвір — корисно для здоров’я.

Чарівники здригнулися. Вони не були проти свіжого повітря, особливо коли самі залишалися в приміщенні.

— Така бадьорість мене завжди пригнічувала, — сказав Декан.

— Ну, якщо тут з’явиться якесь бадьоре втілення веселощів, я так просто це не залишу, — сказав Верховний верховик, склавши руки. — Я змирився з чудовиськами, тролями й великими зеленими зубатими створіннями, але не сидітиму спокійно, якщо...

— Привіт!!! Привіт!!!

Таким голосом переважно читають відповідні історії для дітей. Кожен голосний звук був ідеально заокруглений. Було чутно навіть додаткові знаки оклику, народжені відчайдушно безвихідними веселощами. Вони повернули голови.

Фея Веселощів виявилася низенькою повненькою жіночкою у твідовій спідниці та настільки практичних мештах, що вони могли би самі заповнити податкову декларацію. Вона дуже нагадувала першу вчительку, таку, яка пройшла спецпідготовку, навчившись боротися з нервовим нетриманням і маленькими хлопчиками, чий внесок у цей дивовижний світ турботи полягав переважно в регулярному битті дівчаток по голові чимось на кшталт дерев’яних коників. Цю картину доповнював свисток на шнурку довкола її шиї і загальне враження того, що вона в будь-яку мить заплескає в долоні. Крихітні прозоруваті крила, ледь помітні на її спині, були, мабуть, звичайною показухою, але чарівники витріщалися на інше — на її плече.

— Привіт, — повторила вона, але не так впевнено, окинувши їх підозрілим поглядом. — Ви — доволі великі хлопчики, — сказала вона таким тоном, ніби вони виросли їй на зло. Фея моргнула. — Але моя робота полягає в тому, щоб прогнати вашу журбинку, — додала вона, очевидно слідуючи звичному сценарію. Тоді фея, схоже, трохи опанувала себе й продовжила: — Отже, вище бороди, ну ж бо! Я хочу бачити багато яскраво усміхнених облич!!!

Її погляд зустрівся з очима Верховного верховика, обличчя якого, найімовірніше, ніколи в житті не осявала яскрава усмішка. Переважно його вкривав похмурий, сердитий вираз, теперішня версія якого явно заслуговувала медалі.

— Пробачте, мадам, — звернувся Ридикуль. — На вашому плечі сидить курка?

— Це, ем, це, гм, це Синя птаха щастя, — пояснила Фея Веселощів. Тепер її голос трохи тремтів — так говорять ті, хто не дуже то й вірить у свої слова, але однаково продовжує повторювати це, сподіваючись, що це, зрештою, зробить ті слова правдивими.

— Перепрошую, але це ж курка. Жива курка, — сказав Ридикуль. — Вона щойно кудкудахтала.

Вона синя, — безнадійно повторила фея.

— Ну, принаймні це щира правда, — погодився Ридикуль, так приязно, як тільки було можливо. — Чесно кажучи, я уявляв Синю птаху щастя більш обтічної форми, але не звинувачуватиму вас у цьому.

Фея Веселощів нервово закашлялася і почала крутити один із ґудзиків на своєму практичному вовняному жакеті.

— Може, зіграємо в гру-другу, щоби підняти настрій? — запропонувала вона. — У загадки? Або зробімо конкурс малюнків? Переможець отримає невеликий приз.

— Мадам, ми чарівники, — сказав Верховний верховик. — І не вміємо веселитися.

— Може, шаради? — запропонувала Фея Веселощів. — Чи ви вже в них грали? Як щодо співульок? Хто знає пісеньку: „Пливи-пливи, човнику, до берега“?

Її яскрава усмішка розбилася об похмурі обличчя чарівників.

— Нам так подобається вдавати з себе пана Буркотуна? — з надією додала вона.

— Дуже, — відказав Верховний верховик.

Фея Веселощів обм’якла, почала відчайдушно обмацувати безформні рукави, поки не знайшла зіжмакану хустку. Вона витягла її і витерла очі.

— Знову все не так, — сказала вона, і її підборіддя затремтіло. — У ці дні ніхто не хоче веселитися, а я ж дійсно стараюся! Я склала книгу жартів, маю три коробки одягу для шарад і... і... і щоразу, коли намагаюся підбадьорити людей, це їх бентежить... але я справді докладаю зусиль...

Вона голосно висякалася.

Навіть Верховний верховик змилостивився і набув збентеженого вигляду.

— Е-е... — почав він.

— Хіба дрібка веселощів, ну хоч зрідка, може комусь зашкодити? — запитала Фея Веселощів.

— Е-е... яким чином? — запитав Верховний верховик, почуваючи себе жахливою людиною.

— Існує ж ціла купа приводів для веселощів, — сказала Фея Веселощів, знову висякавши носа.

— Е-е... краплі дощу, захід сонця і таке інше? — озвався Верховний верховик саркастичним тоном, однак не вкладаючи в цю фразу звичної сили. — Дати хустинку? Вона майже чиста.

— Чому б нам не пригостити пані чудовим хересом? — запропонував Ридикуль. — А курочці дамо трішки кукурудзи...

— О ні, я ніколи не п’ю алкоголю, — нажахано сказала Фея Веселощів.

— Справді? — здивувався Ридикуль. — А нас часом це дуже звеселяє. Пане Впертонзе... Підійди сюди на хвильку.

Він поманив його до себе.

— У повітрі явно кружляє ціла купа віри, аж вона з’явилася, — сказав він. — У ній же кілограмів з дев’яносто! Якби ми хотіли зв’язатися з Батьком Вепром, що би ми зробили? Причепили записку до каміна?

— Так, але не сьогодні, пане, — сказав Зрозум. — Він зайнятий — роздає подарунки.

— То ми ніяк не дізнаємося, де він? Дідько, — вилаявся Ридикуль.

— Звичайно, можливо, до нас він ще не встиг завітати, — зауважив Зрозум.

— Завітати до нас? Навіщо? — здивувався Ридикуль.


Бібліотекар натягнув на себе ковдру й згорнувся калачиком.

Як типовий орангутан він сумував за теплом тропічного лісу. Проблема полягала в тому, що він ніколи не бачив тропічних лісів, оскільки перетворився на орангутана в дорослому віці. Однак щось у його кістках знало про них і зовсім не любило холод зими. Однак у тих самих кістках він залишався бібліотекарем і категорично забороняв запалювати вогонь у бібліотеці. У результаті по всій академії щезали подушки та ковдри, зрештою формуючи своєрідний кокон у довідковій секції, в якій примат переживав найхолодніші періоди зими.

Він перевернувся і загорнувся в завіси Скарбія.

Раптом біля його гніздечка щось заскрипіло й зашепотіло.

— Ні, не запалюй лампу.

— А я дивувався, що його весь вечір ніде не видно.

— А, на Вепроніч він завжди лягає спати рано, пане. Ось...

Щось шелеснуло.

— Нам пощастило. Тут пусто, — сказав Зрозум. — Схоже, це одна зі шкарпеток Скарбія.

— Він вішає її щороку?

— Очевидно.

— Але ж він не дитина. Напевно, це просто дитяча простота.

— Можливо, в орангутанів усе інакше, Архіректоре.

— Думаєш, вони і в джунглях їх вішають?

— Сумніваюся, пане. По-перше, там немає димарів.

— І ще в них доволі короткі ноги. Шкарпеткова галузь в орангутанів явно занепадає. Додумалися би вивішувати рукавиці — подарунки текли б рікою. Тоді Батькові Вепру довелося б працювати в дві зміни. Враховуючи довжину їхніх ручищ.

— Чудово, Архіректоре.

— А що це тут... Ой леле, келих хересу! Ну, не пропадати ж добру.

У темряві пролунало булькання.

— Думаю, він призначався Батькові Вепру, пане.

— А банан?

Гадаю, його залишили кабанам.

— Кабанам?

— Ну так, ви ж знаєте, пане. Я маю на увазі, Довбила, Іклила, Рила та Мордила, — Зрозум зупинився, усвідомлюючи, що дорослий чоловік не повинен пам’ятати про такі речі, — у них зазвичай вірять діти.

— Банани кабанам? Не зовсім традиційно, як гадаєш? Я б давав їм жолуді. Або яблука чи брукву.

— Так, пане, але Бібліотекар любить банани.

— Дуже поживний фрукт, пане Впертонзе.

— Так, пане. Хоча, як би це смішно не прозвучало, це зовсім не фрукт, пане.

— Дійсно?

— Так, пане. З точки зору ботаніки, це особливий підвид риби, пане. Згідно з моєю теорією, він еволюційно пов’язаний із крульською морською голкою, пане, яка, звісно, також жовтої барви і плаває гронами або зграйками.

— І живе на деревах?

— Ну, переважно ні, пане. Банан, очевидно, захопив нову нішу.

— Святі небеса, дійсно? Дивно, але я ніколи не любив банани й завжди ставився до риб із деякою підозрою. Це все пояснює.

— Так, пане.

— А вони нападають на плавців?

— Ніби не чув, пане. Звичайно, можливо, вони достатньо розумні і нападають лише на тих, хто занадто віддалився від берега.

— Тобто зайшли занадто... високо? У бананові хащі?

— Може, і так, пане.

— От підступні.

— Ага, пане.

— Нумо, влаштуймося зручніше, пане Впертонзе.

— Гаразд, пане.

У темряві спалахнув сірник, і Ридикуль запалив свою люльку.


Анк-морпоркські колядники тижнями практикувалися.

Цей звичай, на думку Анаґліпта Гаґс, організаторки найкращої і найдобірнішої групи міських співаків, мав посприяти дружнім стосункам і створенню хорошого настрою.

Завжди слід з обережністю ставитися до людей, які безсоромно говорять про „дружбу та хороший настрій“ як про щось таке, що може допомогти людству, як припарка. Якщо ви втратите пильність хоч на мить, вони негайно організують якісь травневі потанцюльки, і, чесно кажучи, вам не залишиться нічого іншого, як негайно тікати в хащі.

Співаки вже подолали половину Паркового провулка й дійшли до середини „Рожевої курочки“[22], виконуючи її навдивовижу гармонійно. Їхні банки повнилися пожертвами для бідняків міста — або принаймні тієї частини бідняків, яка, на думку пані Гаґс, була достатньо мальовничою, не надто смердючою, і обов’язково сказала б „дякую“. Люди підходили до дверей, щоб послухати спів. Сніг осявало помаранчеве світло. Сніжинки кружляли у світлі ліхтарів. Якщо зняти кришку з цієї картини, усередині точно знайшлося б безліч цукерок. Або принаймні купа печива до кольору до вибору.

Пані Гаґс чула, що колядки належать до древніх традицій, тож нікому не потрібно було пояснювати, що вони означають. Однак вона була певна, що передбачливо позбавила пісні всіх елементів, які могли б збентежити чиїсь чутливі вушка.

Поступово до співаків долинув певний дисонанс.

З-за рогу, ковзаючи й послизаючись на льоді, простувала ще одна група співаків.

Вони марширували під бій іншого барабанщика. Цього барабанщика явно навчали в інших місцях, можливо, навіть інші види на іншій планеті.

На чолі групи був безногий чоловік на маленькому візку, який співав у весь голос і вистукував двома каструлями. То був Арнольд Колобок, штовхав його Домовина Генрі. Арнольд хрипким голосом виспівував зовсім іншу пісню, що раз у раз переривалася нападами немелодійного кашлю. Поряд із ними крокував звичайний на вигляд чоловік у розірваному, брудному, однак таки дорогому одязі, його приємний тенор заглушало крякання качки на його голові. Він відкликався на ім’я Качур, хоча і сам не знав чому, або чому його завжди оточували люди, які, схоже, бачили качок, там де їх, по суті, бути не могло. Позаду, із маленьким сірим песиком на мотузці, простував Старий Тхір Рон, якого всі в Анк-Морпорку вважали найбожевільнішим жебраком серед усіх божевільних жебраків. Очевидно, співати він не вмів, але принаймні намагався лаятися в ритм.

Колядники зупинилися і нажахано за ними спостерігали.

Жебраки продовжували чимчикувати вулицею, і ні вони, ні колядники не помітили, як маленькі чорно-сірі плямки покинули каналізаційні стоки, протиснулися з-під плит і з шумом зникли в темряві ночі. Люди завжди відчували непереборне бажання співати й брязкати предметами в темну пору року, коли всілякі гидкі створіння користали з довгих сірих днів і глибоких тіней, ховаючись і розмножуючись у них. З часом люди навчилися співати гармонійно, але менш ефективно. Той, хто розумів первинну суть співу, просто викрикував і чимось вистукував.

Насправді жебраки не були настільки обізнаними у фольклорних традиціях. Вони просто галасували, небезпідставно сподіваючись, що люди підкинуть їм грошенят, лише щоб вони замовкли. Із загального шуму можна було навіть виділити злагоджену пісню:


На порозі Вепроніч,
І свиня прямує в піч.
Киньте долар стариганю в капелюх,
Як немадзвін пенні теж порадує наш слух.

— А якщо нема і пенні, — завів йодлем Старий Тхір Рон, — тоді фгхфгх уффг мфмфмф...

Це Качур проявив розсудливість і затиснув Ройові рота.

— Перепрошую, — сказав він, — але цього разу мені не дуже хочеться, щоб люди затраскували двері перед нашими обличчями. До того ж ці рядки не римуються.

Однак найближчі двері все ж затраснули. Інші колядники поспішно рушили до привабливіших місць. „Доброзичливість до ближніх“, — цю фразу придумав хтось, хто явно ніколи не зустрічався зі Старим Тхором Роном.

Жебраки перестали співати, за винятком Арнольда Колобка, який мешкав у своєму крихітному світі.

— Ніхто не знає, як живеться нам, чобіт нам замінив наш харч щоденний...

Але незабаром зміна атмосфери проникнула навіть у його свідомість.

Дерева вдарило поривом сильного вітру, і з них посипався сніг. У повітрі закружляли сніжинки, і жебракам здалося, — оскільки їхній розумовий компас не завжди вказував у напрямку реальності, — що вони почули уривки швидкої розмови.

— Я просто хотів сказати, пане, що це не так просто...

— КРАЩЕ ДАРУВАТИ, НІЖ ОТРИМУВАТИ, АЛЬБЕРТЕ.

— Ні, пане, лише набагато дорожче. Не можна просто так ходити і...

На засніжену вулицю посипався водоспад предметів.

Жебраки зиркнули на них.

Арнольд Колобок обережно підняв цукрову свиню і відкусив їй рильце. Старий Тхір Рон підозріло оглянув хлопавку, яка відбилася від його капелюха, а потім потряс нею біля вуха.

Качур відкрив мішок солодощів.

— Ого, м’ятні льодяники? — здивувався він.

Домовина Генрі зняв зі своєї шиї зв’язку сосисок.

— Шо за хулєра? — запитав Старий Тхір Рон.

— Це хлопавка, — пояснив пес, чухаючись за вухом. — Треба потягнути за мотузку.

Рон безцільно помахав хлопавкою.

— Ой, дай сюди, — сказав пес, зубами хапаючи її за протилежний кінець.

— Ніфіга собі! — скрикнув Качур, продовжуючи порпатися в кучугурі. — Ціла засмажена свиня! І величезна тареля смаженої картоплі, що дивовижним чином не розбилася! І... ви тільки гляньте... у цій банці що, ікра? Спаржа! Консервовані креветки! О боги! Що в нас там мало бути на вепронічну вечерю, Арнольде?

— Старі чоботи, — відказав Арнольд, відкрив коробку сигар і лизнув їх.

— Просто старі чоботи?

— Ні-ні. Фаршировані брудом, і не простим, а смаженим. Чудовим брудом. Спеціально запасав.

— Тепер у нас буде справжній святковий гусак!

— Чудово. А можна його старими чобітками нафарширувати?

Хлопавка тріснула, і пес, що заміняв мозок Старого Тхора Рона, загарчав.

— Ні, ні, ні, на голову треба надягнути капелюх, а гумореску — прочитати!

— Тисячолітня рука й креветки? — здивувався Рон, передаючи записку Качуру, який вважався інтелектом цієї групи.

Той поглянув на гасло.

— О, так, подивімося... Тут написано: „Поможіть! Поможіть! Поможіть! Я впав в якусь дробилку й втомився бігти в цьому колесі! Поможіть вибра...“, — він кілька разів перевернув клаптик паперу. — Схоже, це все, ну і ще кілька плям.

— Старі дурні жартики, — буркнув пес. — Лупніть хтось Рона по спині. Якщо він і далі буде так реготати, то... а, він уже. Ну, нічого дивного.

Жебраки ще кілька хвилин збирали шинку, банки та пляшки, що загрузли в снігу. Тоді загрузили все на візок Арнольда й рушили вулицею вниз.

— Звідки це все?

— Нині ж Вепроніч?

— Так, але хто вішав шкарпетки?

— Думаю, у нас їх взагалі немає.

— Я підвісив старий чобіт.

— Це рахується?

— Не знаю. Рон його з’їв.


„Я чекаю на Батька Вепра, — подумав Зрозум Впертонз. — Я сиджу в темряві й чекаю на Батька Вепра. Я. Той, хто вірить у натурфілософію. Я можу подумки[23] вирахувати квадратний корінь з 27,4. Мені не варто це робити.

Добре, що я ще не повісив панчоху. Хоча...“

Якусь мить він сидів непорушно, а тоді зняв свій гостроносий мешт і почав стягувати шкарпетку. Думка, що це наукова перевірка цікавої гіпотези, сильно йому допомогла.

— Ще довго, як гадаєш? — пролунав голос Ридикуля з темряви.

— Переважає думка, що поставка має відбутися до півночі, — відповів Зрозум і смикнув шкарпетку.

— З вами все добре, пане Впертонзе?

— Добре, пане. Усе гаразд. Може, у вас знайдеться шпилька? Або маленький цвяшок?

— Сумніваюся.

— Уже не треба. Я знайшов складаний ніж.

Через деякий час Ридикуль почув у темряві якесь пошкрябування.

— Як пишеться слово „електрика“, пане?

Ридикуль на мить задумався.

— Без поняття, ніколи його не писав.

Знову запала тиша, а тоді почувся дзвін. Бібліотекар тихо буркнув уві сні.

— Що ви робите?

— Це просто стукнула лопатка для вугілля.

— Але що ви робите там, у каміні?

— А, я... знаєте, просто... просто дивився. Крихітний... експериментик. Ніколи не знаєш.

— Ніколи не знаєш що?

— Просто ніколи не знаєш, розумієте?

Інколи таки знаєш, — відповів Ридикуль. — Думаю, тепер я знаю багато того, чого не знав раніше. Дивовижно, про що ми тільки не дізнаємося! Я часто роздумую, про що мені ще доведеться довідатися?

— Ну, ніколи не знаєш.

— Це точно.


Високо над містом Альберт звернувся до Смерті, який, схоже, намагався уникнути його погляду.

Це були речі не з вашого мішка! Там точно немає сигар, персиків у бренді й страв із модними закордонними назвами!

— Я ВСЕ ДІСТАВ ЗІ СВОГО МІШКА.

Альберт підозріло зиркнув на нього.

— Але спершу ви поклали це все в мішок, га?

— НІ.

— Точно поклали, — наполягав Альберт.

— НІ.

— Поклали все це в мішок.

— НІ.

— Узяли їх десь і поклали в мішок.

— НІ.

— Самі поклали їх туди!

— НІ.

— Поклали!

— АГА.

— Я знав, що ви це зробили. Де ви їх узяли?

— ПРОСТО ЗНАЙШОВ. ВАЛЯЛИСЯ СОБІ БЕЗ ДІЛА.

— З мого досвіду знаю, що цілі засмажені свині просто так на дорозі на валяються.

— ВОНИ Б І ТАК НІКОМУ НЕ ЗНАДОБИЛИСЯ, АЛЬБЕРТЕ.

— Кілька труб тому ми пролітали над величезним розкішним рестораном...

— ДІЙСНО? НЕ ПРИГАДУЮ.

— І мені здалося, — якщо дозволите висловити таку підозру, — що ви затрималися там довше, ніж зазвичай?

— ДУМАЄШ?

— І як саме воно просто, відкрити лапки, валялося, закрити лапки?

— ПРОСТО... ВАЛЯЛОСЯ. ЗНАЄШ, ЛЕЖАЛО.

— На кухні?

— У ТОМУ МІСЦІ ТОЧНО БУЛО ЩОСЬ КУЛІНАРНЕ, НАСКІЛЬКИ Я ПАМ’ЯТАЮ.

Альберт підняв тремтячий палець.

— Ви поцупили чиюсь вепронічну вечерю, пане!

— Її У БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ З’ЇЛИ БИ, — відповів Смерть, виправдовуючись. — ДО ТОГО Ж ТИ СКАЗАВ, ЩО Я МОЛОДЕЦЬ, ОСКІЛЬКИ ВКАЗАВ ТОМУ КОРОЛЮ НА ДВЕРІ.

— Так, але то була трохи інша ситуація, — сказав Альберт уже тихіше. — Але, розумієте, Батько Вепр не для того спускається димоходом, щоб поцупити чиюсь вечерю!

— ЖЕБРАКИ БУДУТЬ ЩАСЛИВІ, АЛЬБЕРТЕ.

— Ну, добре, але...

— ЦЕ НЕ КРАДІЖКА. ЦЕ ПРОСТО... ПЕРЕРОЗПОДІЛ. МАЛЕНЬКА ДОБРА СПРАВА У ВЕЛИКОМУ ЛИХОМУ СВІТІ.

— Аж ніяк!

— ТОДІ ЦЕ БУДЕ МАЛЕНЬКИМ ЛИХИМ ВЧИНКОМ У ВЕЛИКОМУ ЛИХОМУ СВІТІ. І АБСОЛЮТНО НЕПОМІТНИМ.

— Ви хоч трохи подумали про ту сім’ю, чию вечерю поцупили?

— ЗВІСНО, Я ЗАБЕЗПЕЧИВ ЇМ ЗАМІНУ. Я Ж НЕ ПОВНІСТЮ БЕЗСЕРДЕЧНИЙ. У МЕТАФОРИЧНОМУ СЕНСІ. А ТЕПЕР — ВПЕРЕД І ВГОРУ.

— Ми спускаємося, пане.

— ТОДІ ПОВНИЙ ВПЕРЕД І ВНИЗ.


З’явилися якісь... вихори. Хропунець легко поскакав крізь них, хоча здавалося, що він узагалі не рухався. Неначе висів у повітрі.

— Ой леле, — сказав О Боже слабким голосом.

— Що таке? — запитала Сюзен.

— Спробуй заплющити очі...

Сюзен заплющила очі, тоді підняла руку й торкнулася обличчя.

— Я досі їх бачу...

— А я вже гадав, що проблема в мені. Зазвичай так і є.

Вихори зникли.

Внизу розпростерлися зелені поля.

Саме це було дивним. Вони були занадто зеленими. Сюзен уже кілька разів пролітала над сільською місцевістю, навіть над болотами та джунглями, але ніколи не бачила настільки насиченого зеленого кольору. Якби зелений став найголовнішим кольором, то мав би саме такий вигляд. А ця звивиста штука...

— Це ж не може бути річка! — скрикнула вона.

— А що ж тоді?

— Вона синя!

О Боже ризикнув і зиркнув униз.

— Вода синя, — підтвердив він.

— Нісенітниця!

— Трава завжди зелена, а вода синя... Це я не забув. Це ті речі, які я знаю напевне.

— Ну, у певному сенсі... — Сюзен задумалася. Усім було відомо, що трава — зелена, а вода — синя. Частенько це було далеко не так, але всі вірили в це так само, як і в те, що небо — теж синє.

Подумавши про це, вона припустилася помилки — поглянула догори.

Там було небо. Воно дійсно було синього кольору. А внизу була земля. До речі, справді зелена.

А між ними не було нічого. Ні білого простору. Ні чорної ночі. Просто... нічого, по краю світу. Ну, мозок повідомляв, що небо й земля повинні зустрітися на горизонті, але там була лише порожнеча, яка притягувала око, як розхитаний зуб притягує язик.

А ще там було сонце.

Зависло під небом і плавало над землею.

І воно було жовтим.

Жовтим, як жовтець.

Хропунець приземлився на траві біля річки. А точніше — на зелені. На дотик вона більше нагадувала губку або мох. Він принюхався.

Сюзен зісковзнула з коня, намагаючись не дивитися вгору. Тому звернула погляд на ясно-синю воду.

У ній плавали помаранчеві рибки. Вони мали неправильний вигляд, наче їх створила людина, яка вірить, що риба складається з двох вигнутих ліній, крапки та трикутного хвоста. Вони нагадали їй риб-скелетиків у незворушному ставку Смерті. Риб, які... відповідали їхньому оточенню. І вона бачила їх, попри те, що вода являла собою моноліт кольору, що насправді не мав бути прозорим.

Вона стала навколішки й занурила руку у воду. На дотик — наче звичайна вода, але крізь її пальці текла рідка блакить.

Аж тут Сюзен осягнула, де опинилася. Останній пазл став на своє місце, і всередині неї забуяло знання. Вона знала, яким буде будинок, яким чином у ньому розташовані вікна і як дим виходитиме з труби.

На деревах майже напевне ростимуть яблука. І вони будуть червоними, оскільки всім було відомо, що яблука червоні. А сонце — жовте. А небо — синє. Трава — зелена.

Але існував інший світ, який називали „реальним світом“ ті, хто в нього вірив, в якому небо могло бути будь-яким: від білого до присмерково-червоного чи грозового жовтого. І дерева — то могли бути просто голі гілки — криві патики на фоні неба чи багряні „вогнища“ крон перед заморозками. Сонце могло бути білим, жовтим або помаранчевим. Вода — коричневою, сірою і зеленою...

Ці кольори були весняними, а весна — явно не звичайною весною з „реального світу“. Ці кольори створила весна очей.

— Це дитячий малюнок, — сказала вона.

О Боже осів на зелень.

— Щоразу, коли я дивлюся на ту порожнечу, у мене течуть сльози, — пробурмотів він. — Почуваюся просто жахливо.

— Я сказала, що це дитячий малюнок, — повторила Сюзен.

— О Боже... Схоже, зілля починає вивітрюватися...

— Я бачила сотні таких малюнків, — сказала Сюзен, ігноруючи його. — Зображаєш небо над головою, оскільки бачиш його над собою, а коли в тобі лиш кілька футів зросту, то ти навряд чи роздивишся те небо як слід. Усі говорять тобі, що трава зелена, а вода синя. Такий краєвид зрештою і малюєш. Твайла так малює. Я так малювала. Дідусь зберіг кілька...

Сюзен зупинилася.

— Усі діти це роблять, — пробурмотіла вона. — Ходімо, знайдемо будинок.

— Який будинок? — простогнав О Боже. — І можеш говорити тихіше, будь ласка!

— Має бути будинок, — сказала Сюзен. — Завжди є будинок. З чотирма вікнами. І з труби виходить дим, звивистий, наче спіраль. Слухай, це місце схоже на діду... землі Смерті. Від справжньої географії тут мало що залишилося.

О Боже підійшов до найближчого дерева й стукнувся головою, ніби перевіряючи, чи йому буде боляче.

— А відчуття цілком географічні, — пробурмотів він.

— Ти коли-небудь бачив таке дерево? Велика зелена краплина на коричневій патичці? Наче льодяник! — скрикнула Сюзен, тягнучи його за собою.

— Не знаю. Я вперше бачу дерева. Уф-ф. Щось впало мені на голову, — він зиркнув на землю витріщеними очима.

— Це яблуко, — пояснила вона й зітхнула. — Усі знають, що яблука червоні.

Тут не було кущів, однак були квіти, кожна — із парою зелених листків. Квіти росли окремо, поміж зеленої трави.

Сюзен й О Боже проминули дерева й за вигином річки побачили будинок.

Він не був дуже великим. Мав чотири вікна та двері. Дим змійкою клубочився з труби.

— Знаєш, дивовижно, — сказала Сюзен, розглядаючи будівлю. — Твайла малює такі будинки. А живе в особняку. Я теж малювала схожі будинки. А сама народилася у палаці. Чому?

— Можливо, усі малюють саме цей будинок, — нещасно пробурмотів О Боже.

— Що? Ти дійсно так думаєш? На всіх дитячих малюнках зображено це місце? Воно в наших головах від народження?

— Не питай мене, я просто підтримую розмову, — сказав О Боже.

Сюзен задумалася. В її свідомості пронеслися слова „Що далі?“. Їй слід просто підійти й постукати?

Тут вона зрозуміла, що мислить цілком нормально...


Серед блиску, щебету та дзвону головний офіціант явно почувався не найкраще. Прийшла ціла купа відвідувачів, і персонал повинен був бути в повній готовності: додавати соду в біле вино, щоб утворити дорожезні бульбашки, і різати овочі на крихітні шматочки, щоб підвищити їхню вартість.

Натомість вони збилися в задушливу групку на кухні.

— Де все поділося? — крикнув менеджер. — Хтось пройшовся і по підвалу!

— Вільям сказав, що відчув холодний вітер, — пояснив офіціант. Він щойно сперся об розпечену плиту й тепер повною мірою осягнув значення виразу „розпечена плита“.

— Я дам йому холодний вітер! У нас узагалі нічого не залишилося?

— Тільки рештки...

— Не рештки, а „des curieux et des bouts“, — виправив менеджер.

— Так, точно, ага. І, гм, і, гм...

— Нічого більше?

— Ем... старі черевики. Брудні старі черевики.

— Старі?

— Черевики. Ціла купа, — сказав офіціант. Він відчував, що ситуація починає розпалюватися.

— І звідки в нас взялося це... вінтажне взуття?

— Не знаю. Звідкись з’явилося, пане. Цілісінька піч старих черевиків. У коморі те саме.

— Сотні людей забронювали столики! Усі магазини будуть зачинені! Де шеф-кухар?

— Вільям намагається витягнути його з вбиральні, пане. Він замкнувся в нападі розпачу.

Щось готується. Чим це пахне?

— Мною, пане.

— Старі черевики... — пробурмотів менеджер. — Старі черевики... старі черевики... Шкіряні? Не дерев’яні чи гумові?

— На вигляд як... звичайні черевики. І купа бруду, пане.

Менеджер зняв куртку.

— Добре. У нас є сметана? Цибуля? Часник? Масло? Старі яловичі кістки? Трохи тіста?

— Ну, та-а...

Менеджер потер руки.

Чудово, — сказав він, знімаючи з гачка фартух. — Гей, ви! Кип’ятіть воду! Багато води! І знайдіть велетенський молоток! Ти, поріж цибулю! Решта, посортуйте черевики. Мені потрібні язички й підошви. Ми зробимо з них... дайте подумати... „Mousse de la Boue dans une Panier de la Pate de Chaussures“

— І з чого ми його зробимо, пане?

— Грязевий мус у кошику з взуттєвого тіста. Вловлюєш? Ми не винні в тому, що мешканці Квірма не розбирають ресторанну квірмську. Зрештою, це ж не брехня.

— Ну, у певному сенсі... — почав офіціант. Його заразили чесністю ще в ранньому віці.

— Тоді буде „Brodequin roti Fagon Ombres“, — зітхнув менеджер, побачивши жах в очах офіціанта. — Солдатський чобіт на манір Затінків, — переклав він.

— Ем... манір Затінків?

— У бруді. Але якщо приготувати язички окремо, можна отримати ще й „Languette braisee“.

— Ми маємо кілька жіночих мештів, пане, — сказав помічник шефа.

— Чудово... Додайте до меню... Дайте подумати... „Sole d’une Bonne Femme“... і... так... „Servis dans un Coulis de Terre en l’Eau“. Тобто з брудом.

— А що зі шнурівками, пане? — поцікавився інший помічник шефа.

— Молодець, що згадав! Знайдіть десь рецепт спагеті карбонара.

— Пане? — звернувся головний офіціант.

— Я починав шеф-кухарем, — сказав менеджер, піднявши ніж. — Як, думаєш, я зміг дозволити собі придбати це місце? Я знаю, як усе робиться. Привабливий вигляд і правильний соус — і три чверті справи зроблено.

— Але ж це все буде зі старих черевиків! — скрикнув офіціант.

— Із першосортної витриманої яловичини, — виправив його менеджер. — Розм’якшиться за лічені секунди.

— Але ж... але ж... у нас немає супу.

— Бруд. І побільше цибулі.

— А пудинги...

— Бруд. Подивимося, може, нам вдасться його карамелізувати, а раптом вийде?

— Я не можу знайти навіть каву... Хоча сумніваюся, що хтось витримає до кави...

— Бруд. „Cafe de Terre“, — твердо сказав менеджер. — Справжня земляна кава.

— Але вони помітять це, пане!

— Дотепер не помічали, — похмуро відказав менеджер.

— Ми ніколи не вийдемо сухими з води, пане. Ніколи.


У країні, де небо існувало лише над головою, Середній Дейв Білоліл спускав по сходах черговий мішок, повний грошей.

— Тут, певно, кілька тисяч, — зауважив Сітка.

— Сотні тисяч, — відказав Середній Дейв.

— А це що таке? — запитав Котяче Око, відкриваючи коробку. — Якийсь папір, — він штовхнув її вбік.

Середній Дейв зітхнув. Він підтримував класову солідарність, але іноді Котяче Око діяв йому на нерви.

— Це документи на право власності, — сказав він. — І вони набагато дорожчі, ніж гроші.

— Папір дорожчий за гроші? — перепитав Котяче Око. — Ха, завжди думав, що те, що можна спалити, витратити неможливо.

— Зажди, — перебив Сітка. — Я чув про них. Зубна Фея має якусь власність?

— Потрібно ж хоч якось заробляти, — сказав Середній Дейв. — Щоб під подушку по пів долара класти.

— Якщо ми їх украдемо, вони стануть нашими?

— Це питання на засипку? — запитав Котяче Око, вищирившись.

— Так, але... десять тисяч кожному — не так уже й багато, порівняно з усім цим.

— Він не зможе не зауважити...

Панове.

Вони повернулися. Часначай стояв у дверях.

— Ми просто... ми просто складали це все в купу, — сказав Сітка.

— Звичайно. Знаю. Я ж вам наказав.

— Ага. Саме так. Наказали, — із вдячністю сказав Сітка.

— Так багато всього, — сказав Часначай, усміхнувшись.

Котяче Око закашлявся.

— Мабуть, цілі тисячі, — сказав Середній Дейв. — А що робити з цими правами власності й усім іншим? Подивіться, ось це документ на тютюнову крамницю в провулку Обдирайлівка! В Анк-Морпорку! Я купую там свій тютюн! Старий Наперсток завжди нарікає на оренду!

— Ага. То ви відчинили сейфи, — радісно сказав Часначай.

— Ну... так...

— Чудово. Чудово! — зрадів Часначай. — Я вас не просив, але... чудово. І як, гадаєте, заробляла Зубна Фея? Із допомогою маленьких Гномиків у невідомих шахтах? Чарівне золото? Але воно рано-вранці перетворюється на попіл!

Він розсміявся. Сітка розсміявся. Навіть Середній Дейв розсміявся. А тоді Часначай раптово кинувся на нього, зі всієї сили притискаючи до стіни.

Щось мелькнуло. Він спробував кліпнути, і його ліва повіка раптово перетворилася на згусток болю.

Звичайне око Часначая (якщо його можна було назвати звичайним) опинилося за кілька сантиметрів від його обличчя. Зіниця перетворилася на точку. У ній Середній Дейв розгледів руку Часначая, просто перед своїм обличчям.

Вона стискала ніж. Його лезо було за якусь частку дюйма від правого ока Середнього Дейва.

— Я знаю, люди кажуть, що я вбиваю, щойно погляну, — прошепотів Часначай. — Насправді, краще б я вбив тебе, ніж на тебе дивився, пане Білоліл. Ти стоїш у замку зі щирого золота й наміряєшся вкрасти кілька пенні. Лишенько. І що ж мені з тобою робити?

Він трохи розслабився, але його рука все ще тримала ніж біля ока Середнього Дейва, що й не змигнув.

— Думаєте, вам допоможе Банджо? — запитав він. — Саме так було раніше, га? Але я подобаюся Банджо. Насправді, Банджо — мій друг.

Середньому Дейву вдалося зиркнути за вухо Часначая. Його брат тихенько стояв там із відсутнім виразом обличчям — так завжди було у нього в перервах між наказами або в очікуванні нових думок.

— Мене б сильно засмутило, якби я довідався, що в тебе щодо мене з’явилися негативні думки, — сказав Часначай. — У мене залишилося так мало друзів, пане Середній Дейв.

Він зробив крок назад і щасливо усміхнувся.

— Ну що, мир? — запитав він, а Середній Дейв сповз по стіні. — Поможи йому, Банджо.

Банджо сунув вперед за командою.

— У Банджо серце маленької дитини, — сказав Часначай, ховаючи ножа в глибинах свого вбрання. — Схоже, у мене теж.

Решта застигла на своїх місцях. Вони не рухалися з моменту нападу. Середній Дейв був кремезним чолов’ягою, а Часначай — худий як тріска, але він відірвав Середнього Дейва від землі, як пір’їнку.

— Що стосується грошей, то насправді вони мені абсолютно непотрібні, — сказав Часначай, зручніше вмощуючись на мішку зі сріблом. — Це так, копійки. Можете поділитися ними між собою, і ви, без сумніву, пересваритеся й будете довго й нудно намагатися перехитрити один одного. Лишенько. Так жахливо, коли дружба припиняється.

Він копнув мішок. Той розірвався. Срібло та мідь посипалися дорогою цівкою.

— І ви вихвалятиметеся й будете циндрити їх на жінок і питво, — сказав він, а вони слідкували за монетами, що покотилися в різні боки. — Думка про розумні інвестиції ніколи не прийде до ваших пошрамованих умів...

Банджо щось пробурчав. Навіть Часначай терпляче чекав, поки велетень формулював речення. У результаті пролунало:

— Я маю свинку-скарбничку.

— А що ти робитимеш із мільйоном доларів, Банджо? — запитав Часначай.

Знову бурчання. Банджо скривився.

— Куплю... свинку-скарбничку більшого розміру?

— Молодець, — найманець підвівся. — Ходімо, глянемо, як справи у нашого чарівника.

Він вийшов з кімнати, не озираючись. За мить Банджо рушив за ним.

Інші намагалися не дивитися один одному в очі. Тоді Сітка запитав:

— Він казав, що ми можемо взяти гроші й піти?

— Не будь дурним, ми не встигнемо пройти й десяти метрів, — сказав Середній Дейв, досі тримаючись за обличчя. — Боги, як болить. Схоже, він відрізав повіку... він відрізав кляту повіку...

— Тоді киньмо все й тікаймо! Я не підписувався їздити на тиграх!

— А що ти зробиш, коли він тебе знайде?

— Нащо йому панькатися з такими, як ми?

— На друзів час завжди знайдеться, — гірко зауважив Середній Дейв. — Заради богів, принесіть хто-небудь якусь чисту ганчірку...

— Ну добре, але... але він ж не зможе шукати нас скрізь.

Середній Дейв похитав головою. Він закінчив вуличну академію Анк-Морпорка, і постійні сутички загострили його інтелект й інстинкт самозбереження. Достатньо було поглянути в різні очі Часначая, щоб зрозуміти: якщо він захоче вас знайти, то не буде шукати скрізь. Він шукатиме тільки там, де ви ховатиметеся.

— Чим він так подобається твоєму брату?

Середній Дейв скривився. Банджо завжди робив те, що йому казали, просто тому, що це сказав Середній Дейв. Щонайменше дотепер.

Мабуть, причиною всьому став той удар у барі. Середній Дейв не любив про це згадувати. Він обіцяв матері, що пригляне за Банджо[24], а Банджо тоді підкосився, як дерево при падінні. А коли Середній Дейв підвівся зі стільця, щоб вправити неврівноважений мозок Часначая на місце, то раптом усвідомив, що найманець стоїть позаду з ножем у руці. На очах в усіх. Справжнє приниження, інакше не скажеш...

І тоді Банджо сів, здивовано озираючись, і виплюнув зуб...

— Якби Банджо не ходив би з ним весь час, ми могли б напасти на нього гуртом, — сказав Котяче Око.

Середній Дейв підняв голову, притискаючи хустку до ока.

Гуртом? — перепитав він.

— Ага, це ти в усьому винен, — продовжив Сітка.

— Справді? То це не ти кричав: „Ого, десять тисяч доларів, я в ділі!“?

— Я не знав, що все буде настільки страшно! Я хочу додому! — позадкував Сітка.

Попри біль і гнів, Середній Дейв вагався. Зазвичай Сітка так не скаржився і не бурчав. Немає сенсу брехати, місце було доволі дивним, а ситуація із зубами — вкрай незвичною, але з Сіткою він пережив важкі часи: їх переслідувала і Варта, і Гільдія Злодіїв, однак Сітка залишався незворушним у будь-якій ситуації. А якби їх схопила Гільдія, то прибила б їм вуха до щиколоток і кинула в річку. У книзі правил Середнього Дейва — доволі тонкій і доповненій уявними чорнилами — не було ситуації, гіршої за цю.

— Що з вами? — здивувався він. — Поводитеся, як маленькі діти!


— Він тепер доставляє мавпам раніше, ніж людям?

— Цікаве зауваження, пане. Можливо, воно лише підтверджує мою теорію, за якою люди насправді походять від мавп, — сказав Зрозум. — Смілива гіпотеза, яка повинна стерти багатовікове невігластво, якби комітет із грантів нарешті дозволив мені найняти човен й обплисти острови...

— Я просто думав, що він доставляє подарунки в алфавітному порядку, — сказав Ридикуль.

У холодний камін посипалася сажа.

— Це, очевидно, він, як думаєш? — продовжив Ридикуль. — Ну, зараз побачимо...

Щось приземлилося в попіл. Поки постать підіймалася, двоє чарівників мовчки стояли в темряві. Зашелестів папір.

— ПОДИВИМОСЯ...

Почувся стук — із рота Ридикуля випала люлька.

— Хто ти, чорт забирай? — скрикнув він. — Пане Впертонзе, запаліть свічку!

— ЗВИЧАЙНО Ж, БАТЬКО ВЕПР. EM. ХО. ХО. ХО. ХТО Б ІЩЕ МІГ БИ СПУСТИТИСЯ ДИМАРЕМ У ЦЮ НІЧ?

— Ти — не він!

— ВІН! ГЛЯНЬ: У МЕНЕ Є БОРОДА, ПОДУШКА Й УСЕ ІНШЕ!

— У тебе дуже худе обличчя!

— Я... Я... НЕЗДУЖАЮ. УСЕ ВІД ХЕРЕСУ. І СТРЕСУ. Я ПРИХВОРІВ.

— Смертельно, я б сказав, — Ридикуль схопив його за бороду. Гумка голосно луснула.

— Це несправжня борода!

— НЕПРАВДА, — із відчаєм відказав Смерть.

— Ось гачки для вух, які, гадаю, завдали тобі багато незручностей!

Ридикуль вимахував викривальним доказом.

— Навіщо ти спускався димарем? — продовжував він. — І то було аж ніяк не вишукано.

Смерть на свій захист помахав маленьким клаптиком паперу.

— „ОФІЦІЙНИЙ ЛИСТ ДО БАТЬКА ВЕПРА“, — СКАЗАНО ТУТ... — почав він, знову зиркнувши на записку. — ДОВОЛІ БАГАТО. ЦЕ ДОВГИЙ СПИСОК. БІБЛІОТЕЧНІ ШТАМПИ, ДОВІДНИКИ, ОЛІВЦІ, БАНАНИ...

— Бібліотекар попросив у Батька Вепра таке? — здивувався Ридикуль. — Чому?

— НЕ ЗНАЮ, — відповів Смерть. Це була дипломатична відповідь. Він тицьнув пальцем в один рядок, який хотів показати Архіректору. Закарлючка орангутана, що мала означати „дупу качки“, мала доволі хитромудрий вигляд.

— У моїй шухляді їх сила-силенна, — задумався Ридикуль. — Завжди з радістю даю олівець будь-кому, якщо він може довести, що використав старий.

— ВОНИ МАЮТЬ ПОКАЗАТИ ВАМ ВІДСУТНІСТЬ ОЛІВЦЯ?

Звичайно. Якщо комусь необхідні якісь матеріали, варто лише підійти до мене. Ніхто не скаже, що це нерозсудливо з мого боку.

Смерть уважно перевірив список.

— ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНО, — підтвердив він із антропологічною точністю.

— Окрім бананів, звичайно. Я б не тримав рибу у своєму столі.

Смерть подивився на список, а тоді знову на Ридикуля.

— ГАРАЗД? — запитав він, сподіваючись, що обрав правильне слово.

Чарівники чудово знали, коли їм судилося померти.[25] Ридикуль таких передчуттів не мав і, на превеликий жах Зрозума, стусонув Смерть у подушку.

— Чому ти? — поцікавився він. — Що сталося зі старим?

— ГАДАЮ, ВАРТО ВСЕ ТОБІ РОЗПОВІСТИ.


В оселі Смерті почувся шепіт піску, а десь на темній підлозі ледь чутно дзенькнуло скло...

А тоді з неживих тіней долинув різкий запах снігу і стукіт копит.


Сідней ледь не проковтнув язик, коли біля нього з’явився Часначай.

— Є успіхи?

— Хр-р?

— Прошу? — перепитав Часначай.

Сідней оговтався.

— Ем... деякі, — сказав він. — Думаю, ми подолали... гм... один замок.

Часначай блиснув очима.

— Їх начебто всього сім? — поцікавився найманець.

— Так, але... вони наполовину магічні, наполовину реальні, а ще наполовину взагалі не тут... розумієте... певні частини з’являються тут лише на час...

Пан Браун, який трудився над одним із замків, відклав відмичку.

— Не виходить, пане, — сказав він. — Навіть із ломом. Може, варто поїхати в місто й прихопити пару драконів — з ними щось та й вдалося би. Вони б змогли пропалити сталь, якщо правильно вивернути їхні шиї й нагодувати їх вуглецем.

— Мені казали, ти найкращий зломщик у місті, — сказав Часначай.

Банджо, що стояв позаду, наблизився.

Пан Браун трішки збентежився...

— Ну, так, — сказав він. — Але замки переважно не змінюються у процесі роботи над ними.

— І я думав, що ти здатен відчинити будь-який замок, хто б і коли його не створив, — сказав Часначай.

— Якщо це була людина, — різко підкреслив пан Браун. — Або Гном. Я без поняття, хто це створив. Мене не попереджали, що доведеться стикнутися з магією.

— Як шкода, — сказав Часначай. — Тоді мені більше не потрібні твої послуги. Можеш іти додому.

— А мені зовсім не шкода, — пан Браун почав складати свої інструменти в портфель. — А що з оплатою?

— А я тобі щось винен?

— Я прийшов з вами. Не моя вина, що ці чаклуни так усе намудрили. Я повинен отримати хоч щось.

— Ага, чудово, розумію, — мовив Часначай. — Звичайно, ти повинен отримати те, на що заслуговуєш. Банджо?

Банджо рушив вперед, але різко зупинився.

Рука пана Брауна висунулася з мішка, стискаючи ломик.

— Думаєш, мабуть, що я вчора народився, слизький негіднику? — запитав він. — Я знаю таких, як ти. Вважаєш усе грою? Піджартовуєш з усіх й думаєш, що ніхто інший цього не помічає, а ти такий розумаха. Ну то я піду, пане Чайналий. Негайно. І заберу все, що забажаю. І ти мене не зупиниш. І Банджо, без сумніву, теж. Я знав Ма Білоліл ще в старі добрі часи. Думаєш, ти лихий? Підлий? Ма Білоліл відірвала би твої вуха й виплюнула їх у твоє око, самовпевнений мерзотнику. Я працював на неї, так що ти мене не налякаєш. І Банджо, бідоласі, це також не вдасться.

Пан Браун злісно зиркав то на Часначая, то на Банджо, вимахуючи ломом. Сідней зіщулився біля дверей.

Він побачив, як Часначай вишукано кивнув, ніби дякуючи за цю маленьку промову.

— Дякую за те, що висловив свою точку зору, — сказав Часначай. — І вимушений повторити, що моє ім’я вимовляється „Часу-не-чай“. А тепер, Банджо, берися до справи.

Банджо навис над паном Брауном, потягнувся вниз і шарпнув за лом так різко, що висмикнув його з черевиків.

— Гей, ти ж знаєш мене, Банджо! — прохрипів зломщик, борсаючись у повітрі. — Я пам’ятаю тебе ще маленьким, не раз ти сидів у мене на колінах, коли я працював на твою маму...

— Тобі подобаються яблука? — прогримів Банджо.

Браун продовжував боронитися.

— Ти повинен сказати „так“, — наполягав Банджо.

— Так!

— А груші? Ти повинен сказати „так“.

— Гаразд, так!

— Тобі подобається падати зі сходів?


Середній Дейв підняв руки, вимагаючи тиші.

Тоді окинув поглядом банду.

— Це місце вже в печінках сидить, правда? Але ми й раніше бували в поганих місцях, хіба ні?

— Не настільки поганих, — озвався Сітка. — Я ще ні разу не бував там, де було б боляче дивитися на небо. У мене від цього мурашки по шкірі.

— Сітка — плакса, нюні розпустив! — скрикнув Котяче Око.

Решта подивилася на нього. Він нервово кашлянув.

— Вибачте... не знаю, чому я це сказав...

— Якщо ми триматимемося купи, усе буде нормально...

— Сів метелик на травичку... — пробурмотів Котяче Око.

— Що? Що ти верзеш?

— Пробачте... просто вихопилося...

— Я намагаюся сказати, — почав Середній Дейв, — це те, що...

— Персик знову мене покривляє!

— Неправда!

— На злодієві штани горять!

У цю мить відбулося дві події: Середньому Дейвові урвався терпець, а Персик закричав.

Від його штанів підіймалася невелика цівка диму.

Він застрибав, у відчаї плескаючи себе по штанях.

— Хто це зробив? Хто це зробив? — закричав Середній Дейв.

— Я нікого не бачив, — відказав Сітка. — Тобто нікого поруч із ним. Котяче Око щось бовкнув про штани і вогонь, а в наступну секунду...

— Тепер він смокче великий палець! Боягуз! Хоче до матусі! Знаєш, що відбувається з дітьми, які смокчуть палець? Існує таке велике чудовисько з ножицями...

Кінець балагану! — скрикнув Середній Дейв. — Чорт забирай, наче потрапив у зграю...

Згори почувся чийсь крик. Він тривав і, схоже, поступово наближався, але тоді змінився різким стукотом і періодичними ударами — неначе по кам’яній підлозі гатили кокосами.

Середній Дейв підійшов до дверей саме вчасно, щоб побачити тіло зломщика пана Брауна, що пролетіло повз, рухаючись доволі швидко й не дуже вишукано. За мить за ним пролетіла його сумка. Вдарившись об підлогу, вона відкрилася, й інструменти та відмички, подзенькуючи й відскакуючи, полетіли за своїм покійним власником.

Він рухався доволі швидко й, мабуть, докотився до самого низу сходів. Середній Дейв підняв очі. На два майданчики вище, на протилежному боці величезного сходового прольоту стояв Банджо й дивився на нього.

Банджо не знав різниці між правильним і неправильним. Це завжди вирішував його брат.

— Кхм... бідолаха, напевно, послизнувся, — пробурмотів Середній Дейв.

— Ага, звісно... послизнувся, — промовив Персик.

Він теж подивився вгору.

Дивина. Раніше він їх не помічав. Біла вежа немовби сяяла зсередини. Але тепер з’явилися тіні, що мерехтіли на камені. Усередині каменя.

— Що це було? — запитав він. — Цей звук...

— Який звук?

— Наче... скрегіт ножів, — сказав Персик — Дуже близький.

— Тут тільки ми! — сказав Середній Дейв. — Чого ти боїшся? Нападу ромашок? Ходімо... і допоможемо йому...


Вона не могла пройти крізь двері. Ті опиралися її зусиллям це зробити. Отримавши кілька синців, Сюзен довелося повернути дверну ручку.

Вона почула, як О Боже ахнув від здивування. Сама ж Сюзен уже звикла до будівель, які виявлялися більшими зсередини, ніж здавалися ззовні.

Її дідусь так і не навчився правильно співвідносити розміри.

Після цього її увагу привернули сходи. Вони починалися одні навпроти інших і вели до вершини великої круглої вежі, загубленої в тумані. Ці спіралі немов прямували в нескінченність.

Очі Сюзен повернулися до того, що привернуло її увагу від початку.

До великої конічної купи в центрі приміщення.

Вона була біла. І блищала у прохолодному світлі, що проникало крізь туман.

— Це зуби, — сказала вона.

— Здається, мене зараз знудить, — нещасно промовив О Боже.

— У зубах немає нічого страшного, — сказала Сюзен, хоча насправді думала інакше. Купа була насправді жахливою.

— Я хіба казав, що боюся? У мене просто знову похмілля... О Боже...

Сюзен обережно підійшла до купи.

Це були маленькі зуби. Дитячі зуби. Хто б їх тут не нагромадив, акуратним його не назвеш. Кілька покотилося по підлозі. Вона зрозуміла це, наступивши на них, і тихенький сумний хрускіт позбавив її будь-якого бажання ще раз ступити на зуб.

Істота, яка їх нагромадила, ймовірно також намалювала крейдою навколо цієї огидної купи різноманітні символи.

— Їх так багато, — прошепотів Сушняк.

— Щонайменше двадцять мільйонів, враховуючи розмір середньостатистичного молочного зуба, — відказала Сюзен, шокована, що відповіла майже автоматично.

— Звідки ти це знаєш?

— Об’єм конуса, — пояснила Сюзен. — Пі помножити на квадрат радіуса, помножити на висоту й поділити на три. Закладаюся, панна Дупс не змогла б уявити, що ці знання знадобляться мені в ось такому місці.

— Дивовижно. Ти вирахувала це подумки?

— Щось не так, — тихо мовила Сюзен. — Сумніваюся, що це в стилі Зубної Феї. Стільки зусиль, щоб зібрати зуби, а потім просто скинути їх в отаку купу? Ні. До того ж тут валяється недопалок. А Зубна Фея не з тих, хто крутить папіроси.

Вона подивилася на крейдяні знаки.

Голоси, що пролунали згори, змусили її підняти очі. Їй здалося, що вона побачила, як через перила перехилилася голова й миттєво зникла. Обличчя Сюзен особливо не розгледіла, але воно явно не належало Зубній Феї.

Вона знову зиркнула на крейдяне коло навколо зубів. Хтось хотів зібрати всі зуби в одному місці й намалював коло, щоб показати людям, куди треба йти.

Довкола кола нашкрябали декілька символів.

Сюзен чудово запам’ятовувала дрібні деталі. Ще одна сімейна риса. І маленька деталь, неначе сонна бджола, заворушилася в її пам’яті.

— О, ні, — прошепотіла вона. — Але ніхто б не...

Нагорі хтось пронизливо закричав.

По ближніх сходах прокотилося тіло худого чоловіка середнього віку. Точніше, він раніше був таким, але довгі спіральні сходи не щадять нікого.

Він продовжив ковзати по білому мармуру й зупинився безформною масою.

Сюзен поспішила до тіла, але воно зникло, залишивши по собі лише калюжі крові.

Дзвін нагорі змусив її знову поглянути на сходи. Раз у раз перекручуючись, підстрибуючи, наче лосось у повітрі, донизу летів ломик. Останній десяток сходинок він перелетів і приземлився відразу на плитку, пронизав її гострим кінцем і затремтів.


Сітка хутко піднявся сходами й тепер відсапувався.

— Там унизу якісь люди, пане Часначаю! — прохрипів він. — Дейв й усі інші пішли їх ловити, пане Часначаю!

— Часу-не-чай, — виправив Часначай, не відводячи від чарівника погляд.

— Так, пане!

— Ну і? — озвався Часначай. — Просто покінчіть з ними.

— Ем... одна з них — дівчина, пане.

Часначай і тепер не озирнувся, але слабко махнув рукою.

— Тоді покінчіть з ними якомога ввічливіше.

— Так, пане... так, звичайно... — Сітка закашлявся. — Вам навіть не цікаво довідатися, чому вони тут, пане?

— О боги, ні. Навіщо мені це? А тепер щезни з очей моїх.

Якусь мить Сітка простояв, а тоді хутко зник.

Коли він спустився сходами, йому причувся скрип, наче від старовинних дерев’яних дверей.

Він зблід.

„Це просто двері, — сказала розумна частина його мозку. — Тут їх цілі сотні, хоча, якщо задуматися, жодні з них не скрипіли“.

Інша частина, розташована в темному місці, майже нагорі його спинного мозку, сказала: „Але це не одні з них, і тобі це відомо, бо ти знаєш, що це за двері насправді...“

Він не чув цього скрипу цілих тридцять років.

Сітка тихенько скрикнув і побіг, перестрибуючи чотири сходинки за раз.

Тіні в кутах і заглибинах ставали темнішими.


Сюзен пробігла сходовий марш, тягнучи О Боже за собою.

— Знаєш, що вони тут робили? — запитала вона. — Здогадуєшся, навіщо їм це коло навкруги зубів? Сила... о боги...


— Я не буду цього робити, — твердо заявив головний офіціант.

— Слухай, я куплю тобі кращу пару після Вепроночі...

— Нам потрібні ще два черевики в тісті, для одного „Purée de la Terre“ і ще трьох „Tourte à la Boue“, — швидко випалив офіціант.

— Пироги з брудом! — простогнав головний офіціант. — Не можу повірити, що ми продаємо пироги з брудом. А тепер тобі потрібні мої черевики!

— Не забувай, із вершками й цукром. Справжній смак Анк-Морпорка. Із цих черевиків вийде принаймні чотири порції. Доволі чесно, хіба ж ні? Ми давно уже в шкарпетках...

— Сьомий столик каже, що стейки були чудовими, але трішечки жорсткими, — викрикнув офіціант, пробігаючи повз.

— Гаразд. Наступного разу скористайтеся більшим молотком і кип’ятіть їх трохи довше, — менеджер повернувся до головного офіціанта, що поринув у глибокі страждання. — Послухай, Білле, — сказав він, беручи його за плече. — Це не їжа. Ніхто й не очікує, що отримає їжу. Якби люди хотіли попоїсти, то лишилися б вдома. Вони приходять сюди за атмосферою. Заради вражень. Це не кулінарія, Білле, а кулінарне мистецтво. Це висока кухня. Розумієш? І вони повертатимуться знову.

— Гаразд, але старі черевики...

— Ґноми їдять щурів, — сказав менеджер. — А тролі їдять каміння. В Якдивноляндії існують народи, люди, які харчуються комахами, а на Противажному континенті їдять суп із пташиної слини. А наші черевики принаймні колись були коровою.

— А бруд? — похмуро поцікавився головний офіціант.

— Пригадуєш старе прислів’я, за яким людина повинна з’їсти пуд бруду, перш ніж померти?

— Так, але ж не весь зразу.

— Білле? — люб’язно звернувся менеджер, беручи в руки лопатку.

— Так, босе?

— Знімай ці кляті черевики, негайно!


Коли Сітка дістався до низу вежі, він тремтів, і не лише від зусиль. Він рушив далі, до дверей, але Середній Дейв встиг схопити його за руку.

— Відпусти мене! Він мене переслідує!

— Гляньте на його обличчя, — сказав Котяче Око. — Наче привида побачив!

— Так, але то був не привид, — пробурмотів Сітка. — А набагато гірше, ніж привид...

Середній Дейв дав йому ляпаса.

— Опануй себе! Озирнися! Ніхто тебе не переслідує! Так чи інакше, ми ще здатні поборотися!

З часом жах трішки розвіявся. Сітка озирнувся на сходи. Там нічого не було.

— Добре, — сказав Середній Дейв, спостерігаючи за його обличчям. — Тепер скажи... Що сталося?

Сітка опустив очі.

— Я думав, що мене переслідує шафа, — пробурмотів він. — Ну от, можете сміятися.

Вони не сміялися.

— Яка шафа? — запитав Котяче Око.

— Ой, коли я був маленьким... — Сітка незрозуміло замахав руками. — У нас була така велика шафа, ну ви знаєте. Дубова. У ній було... таке... на дверях було щось... типу... обличчя, — він подивився на такі самі дерев’яні обличчя своїх товаришів. — Тобто не справжнє обличчя, а... всякі такі... візерунки навколо замкової щілини, типу квіточки, листочки й таке інше, але якщо дивитися на нього в... правильний спосіб... складалося обличчя. І цю шафу поставили в мою кімнату, бо вона була дуже великою, і вночі... вночі... вночі...

Вони всі були дорослими — або принаймні прожили кілька десятиліть, що в певних суспільствах дорівнює поняттю дорослості. Але не часто побачиш обличчя, настільки спотворені жахом.

— Ну, вночі? — хрипло озвався Котяче Око.

— ...воно шепотіло — тихо, наче полівка в підземеллі, — озвався Сітка.

Вони перезирнулися.

— Що саме? — запитав Середній Дейв.

— Не знаю! Я завжди ховав голову під подушку! Так чи інакше, це просто дитячі спогади. Наш тато, зрештою, позбувся тієї шафи. Спалив, а я дивився.

Вони подумки здригнулися — як будь-яка людина, чий розум знову повертається до світла.

— Це як я і темрява, — сказав Котяче Око.

— Ой, не починай, — урвав його Середній Дейв. — У будь-якому разі, темряви ти не боїшся. Вона тебе прославила. Ми з тобою в стількох підвалах побували! Ти ж завдяки цьому отримав своє прізвисько. Бо бачиш, як кіт.

— Ну, так... треба ж було рано чи пізно цього позбутися, — сказав Котяче Око. — Коли виростаєш, то усвідомлюєш, що це просто тіні. Однак у нашому підвалі була зовсім інша темрява.

— О, то для дітей існує спеціальна темрява? — поцікавився Середній Дейв. — Не така, з якою ти стикаєшся зараз?

Сарказм не спрацював.

— Ні, — просто відповів Котяче Око. — Не така. У нашому підвалі була інша.

— Наша мама зазвичай лупцювала нас, якщо ми спускалися до підвалу, — сказав Середній Дейв. — Вона тримала там самогонний апарат.

— Так? — якось здалека поцікавився Котяче Око. — Ну, а наш тато лупцював мене, коли я намагався вийти. Усе, досить розмов.

Вони дійшли донизу.

Там не було нікого. І тіла теж.

— Він ж не міг вижити? — озвався Середній Дейв.

— Я бачив, як він пролітав, — сказав Котяче Око. — Шия не повинна так вигинатися...

Він зиркнув нагору.

— Хто це там рухається?

— А що з його шиєю? — тремким голосом запитав Сітка.

— Розділіться! — наказав Середній Дейв. — Кожен на інші сходи. Щоб вони не прошмигнули непоміченими!

— Хто вони? Що вони тут роблять?

— А що ми тут робимо? — почав Персик й озирнувся.

— Прийшли забрати наші гроші? Після всього того, що ми пережили з ним?

— Ага... — докинув Персик, тягнучись позаду. — Ем... ви чули цей звук?

— Який звук?

— Якесь клацання...?

— Ні.

— Ні.

— Ні. Напевно, тобі причулося.

Персик нещасно кивнув.

Він почав підійматися сходами, а його переслідували крихітні тіні, що пробігли каменем.


Сюзен збігла зі сходів і потягнула О Боже коридором із безліччю білих дверей.

— Думаю, вони нас побачили, — сказала вона. — І якщо вони — зубні феї, то це не назвеш розумним прикладом політики рівноправності...

Вона відчинила якісь двері.

У кімнаті не було вікон, але її чудово освітлювали самі стіни. Посередині розташовувалося щось схоже на вітрину з відкинутою кришкою. Підлога була завалена пошматованими картками. Сюзен простягнула руку, підняла одну з них і прочитала: „Томас Агу, 4 роки й майже три чверті, Краєзамкова 9, Сто Лат“. Записка була написана ретельно заокругленими літерами.

Вона вийшла в коридор й увійшла до іншої кімнати, де побачила подібну картину спустошення.

— Тепер ми знаємо, де раніше зберігали зуби, — сказала вона. — До того, як їх зібрали й знесли вниз.

— Навіщо?

Вона зітхнула.

— Це настільки старі чари, що вони вже практично перестали бути чарами, — сказала вона. — Якщо дістати чиюсь волосину, ніготь або зуб — ти зможеш керувати цією людиною.

— То та купа контролює мільйони дітей?

— Ага. І дехто з них уже став дорослим.

— І ти... ти можеш змусити їх думати й робити те, що забажаєш?

— Так, — кивнула Сюзен.

— І можна змусити їх відкрити гаманець тата й перевести вміст за певною адресою?

— Ну, про це я навіть не задумувалася, але, думаю, цілком...

— Або спуститися вниз, розбити всі пляшки в комоді для напоїв і пообіцяти в майбутньому не брати до рота ні краплини? — запитав О Боже з надією.

— Що ти верзеш?

— Добре тобі. Не доводиться щоранку вставати й дивитися, як усе твоє життя змивається в унітаз.


Середній Дейв із Котячим Оком пробігли коридором й зупинилися біля його розвилки.

— Ти підеш сюди, а я...

— Чому ми не можемо піти разом? — запитав Котяче Око.

— Що з вами таке? Минулого разу, у Квірмі, я на власні очі бачив, як ти прогриз горло двом сторожовим псам! Може, тебе ще за руцю взяти? Давай, перевіриш ті двері, а я — ось ці.

Середній Дейв пішов.

Котяче Око зазирнув в інший коридор.

У ньому не було дуже багато дверей. Та й особливо довгим його не назвеш. І, як колись казав Часначай, небезпеки тут немає — хіба що вони принесли її зі собою.

З-за дверей почулися голоси, і Котяче Око зітхнув із полегшенням. Із людьми він здатен впоратися.

Наблизившись до дверей, він почув якийсь звук й озирнувся.

Позаду коридором мчали тіні. Вони спускалися стінами і розтікалися стелею.

Зустрічаючись, тіні ставали все темнішими. І темнішими.

Тоді піднялися. І кинулися на нього.


— Що це було? — поцікавилася Сюзен.

— Хтось наче спробував закричати, — сказав Сушняк.

Сюзен прочинила двері.

Назовні нікого не було.

Однак щось таки рухалося. Вона побачила, як у куті стискається і зникає пляма пітьми, ще одна тінь ховається за рогом. А в центрі коридору стояла пара черевиків.

Черевиків вона не змогла пригадати.

Сюзен принюхалася. Повітря пахло щурами, вологою і цвіллю.

— Пора вибиратися звідси, — сказала вона.

— Як ми знайдемо Фіалку? Тут стільки кімнат...

— Не знаю. Я повинна була... відчути її, але не зуміла. Сюзен зиркнула за ріг коридору. Здалека було чутно крик якихось чоловіків.

Вони знову вислизнули на сходи й піднялися на наступний поверх. Тут було значно більше кімнат, у кожній із яких стояло по прочиненій шафі.

Тіні рухалися по кутах. Здавалося, наче кімнатою м’яко пересувається якесь невидиме джерело світла.

— Це дуже нагадує мені дім твого... гм... твого діда, — сказав О Боже.

— Знаю, — відказала Сюзен. — Там не існує жодних правил, окрім тих, що він вигадав із часом. Сумніваюся, щоб він був щасливий, якби хтось увірвався і розкурочив його бібліотеку...

Вона зупинилася. А коли заговорила знову, її голос набув іншої тональності.

— Це місце створене дітьми, — сказала вона. — І правила залежать від того, у що вірять діти.

— Яке полегшення.

— Думаєш? Але не все буде логічним. У країні Качки душевного пундика качки здатні нести шоколадні яйця, тоді як країна Смерті чорна й похмура, тому що в це вірять люди. Щодо таких речей він додержується строгих традицій. Повсюди черепи та кості. А тут...

— Гарненькі квіти та дивне небо.

— Думаю, далі буде набагато гірше. І набагато дивніше.

— Дивніше, ніж зараз?

— Гадаю, тут неможливо померти.

— Чоловік, що злетів сходами, здався мені доволі мертвим.

— Ну, ти, може, і помреш. Але не тут. Ти... розумієш... потрапиш в інше місце. Зникнеш. Тебе просто перестануть бачити. Приблизно так це розуміють трирічні діти. Дідусь казав, що ще якихось п’ятдесят років тому було інакше. Він розповідав, що за всіма плакальниками часто не було видно ліжка з померлим. А тепер дітям просто кажуть, що бабуся пішла. Цілих три тижні Твайла вірила, що її дядька поховали у Садочку суму за сараєм разом із Бастером, Міпо і трьома Пухлячками.

— Трьома Пухлячками?

— Мишками. Вони, знаєш, часто вмирають, — пояснила Сюзен. — Потрібно виявляти неабияку спритність, щоб підмінити мишку, поки дитина не бачить. Ти дійсно нічого не знаєш?

— Е-е... агов?

Голос долинув із коридору.

Вони наблизилися до наступної кімнати.

Там, на підлозі, прив’язана до ніжки білого стенду, сиділа Фіалка. В її погляді промелькнули страх, здивування, і нарешті вона впізнала дівчину.

— Хіба ти не?..

— Так, так, ми іноді бачилися в „Бірсі“, а коли ти приходила по останній зуб Твайли, то була настільки шокована, що я можу тебе бачити, що мені довелося дати тобі води, щоб заспокоїти, — сказала Сюзен, розв’язуючи мотузки. — Не думаю, що в нас є багато часу.

— А він хто?

О Боже спробував ще більше пригладити своє прилизане волосся.

— А, просто бог, — відповіла Сюзен. — Його звати Сушняк.

— А ти п’єш? — поцікавився О Боже.

— Що це за пита...

— Він питає, щоб вирішити, чи варто тебе ненавидіти, — пояснила Сюзен. — Проблеми богів.

— Ні, я не п’ю, — відповіла Фіалка. — Таке вигадати. У мене навіть є синя стрічка!

О Боже питально зиркнув на Сюзен, піднявши брову.

— Це означає, що вона є членом Ліги помірності Оффлера, — пояснила Сюзен. — А вони дають обітницю ніколи не вживати алкоголь. Не розумію чому. Звичайно, Оффлер — крокодил. Вони не часто ходять в бари. Більше полюбляють воду.

— Ніколи-ніколи не вживати алкоголь? — вражено запитав О Боже.

— Ніколи! — відповіла Фіалка. — Щодо цього питання мій татусь був дуже строгим!

За певний час Сюзен була змушена помахати рукою, щоб перервати їхній надто довгий зоровий контакт.

— Можна продовжувати? — запитала вона. — Гаразд. Фіалко, хто тебе сюди привів?

— Не знаю! Я збирала зуби, як звично, а тоді мені здалося, що хтось мене переслідує, тоді настала суцільна темрява, а коли вона розсіялася, ми були... Ви бачили, що там зовні?

— Так.

— Ну, то ми опинилися там. Мене ніс якийсь велетень. Його кликали Банджо. Він не поганий, а просто трохи... дивний. Ніби... заповільнений. Він просто за мною наглядав. Решта — головорізи. Остерігайтеся того, що зі скляним оком. Усі решта його бояться. За винятком Банджо.

— Зі скляним оком?

— У нього вбрання, наче в найманця. Його звати Часначай. Гадаю, вони намагаються щось вкрасти... Цілу вічність виносили зуби. Маленькі зуби розкидані скрізь... Справжнє жахіття! Дякую, — додала вона, звертаючись до О Боже, який допоміг їй підвестися.

— Вони звалили їх у купу всередині чарівного кола, унизу, — повідомила Сюзен.

Очі та рот Фіалки сформували три літери „о“. Тепер вона нагадувала рожеву кулю для боулінгу.

— Навіщо?

— Гадаю, вони використовують їх, щоб контролювати дітей. За допомогою чарів.

Фіалчин рот розтулився ще ширше.

— Це гидко!

„Жахливо, — подумала Сюзен. — Краще назвати це „жахливим“. „Гидко“ — це дитиняче словечко, яке обирають зазвичай для того, щоб вразити своєю слабкістю всіх чоловіків поблизу“. Вона знала, що думати так — недобре й непродуктивно. Однак Сюзен знала й те, що це — цілком влучне спостереження, від чого ситуація лише погіршувалася.

— Так, — відказала вона.

— Там був чарівник! У гостроверхому капелюсі!

— Думаю, нам варто вивести її звідси, — сказав О Боже голосом, що здався Сюзен перебільшено драматичним.

— Чудова ідея, — погодилася вона. — Ходімо.


Шнурівки на черевиках Котячого Ока були розірвані. Скидалося на те, що його так швидко смикнули вгору, що вони просто не змогли за ним встигнути.

Це сильно хвилювало Середнього Дейва. Так само, як і запах. У вежі нічим не пахло, але у цьому місці відчувався сильний запах грибів.

Він наморщив чоло. Середній Дейв був злодієм і вбивцею, тому мав загострене почуття несправедливості. Він переважно не грабував бідних, і не тільки тому, що в них не було речей, вартих грабунку. При потребі когось налякати, Дейв намагався залишати рани, які ще могли загоїтися. Коли ж йому все-таки доводилося вбивати людей, він докладав усіх зусиль, щоб вони особливо не страждали або принаймні видавали якнайменше звуків.

Останні події починали діяти йому на нерви. Зазвичай він і не задумувався, що вони в нього є. Однак неправильність усього, що відбувалося, пробирала його до кісток.

Та ще й ця пара черевиків — усе, що залишилося від друзяки Котячого Ока.

Він витягнув свій меч.

Тіні, що підкрадалися згори, заворушилися і втекли.


Сюзен вийшла на сходовий майданчик і мало не врізалася в арбалетну стрілу.

— Вийдіть на світло, щоб я вас бачив, — наказав Персик. — Панно, не треба чіпати меча. А то ще поранитеся.

Сюзен спробувала стати невидимою — але зусилля були марними. Зазвичай це ставалося дуже легко, майже автоматично, що призводило до чималих незручностей. Вона могла спокійнісінько читати книгу, поки всі довкола обнишпорювали будинок, намагаючись її відшукати. Але зараз, незважаючи на всі зусилля, вона вперто залишалася видимою.

— Це не твоя вежа, — сказала вона, відступаючи назад.

— Ні, але бачиш цей арбалет? Арбалет — мій. Так що ви йдіть вперед, а я за вами. Пан Часначай уже зачекався.

— Пробачте, але я хочу дещо перевірити, — сказав Сушняк. На превелике здивування Сюзен, він нахилився і торкнувся стріли арбалета.

— Гей! Що ти робиш? — скрикнув Персик, задкуючи.

— Ну так, гострота відчутна, але певні больові відчуття можуть бути частиною нормальної реакції нервових закінчень, — сказав О Боже. — Попереджаю: є ймовірність, що я можу виявитися безсмертним.

— Ага, але ми — ні, — сказала Сюзен.

— Безсмертним? — перепитав Персик. — То як я тобі стрельну в голову, ти не вмреш?

— Ну, якщо висловлюватися таким чином... біль я відчуваю.

— Чудово. Тоді рухайся.

— Коли щось трапиться, — прошепотіла Сюзен, — постарайтеся спуститися і вибратися назовні. Якщо дійде до найгіршого, кінь вас звідси вивезе.

— Якщо щось трапиться, — пошепки виправив О Боже.

— Коли, — наполягала Сюзен.

Персик раз у раз озирався. От якби з’явився хтось із його приятелів — йому одразу полегшало би! Добре, що він хоч залишився з полоненими, а не сам.

Кутиком ока Сюзен побачила, що на сходах з протилежного боку щось рухається. На мить їй здалося, що вона бачить відблиски — наче від світла, що відбивається від металевих лез. Тоді ззаду почулося чиєсь утруднене дихання.

Чоловік з арбалетом непорушно стояв, витріщившись на протилежні сходи.

— Ні, тільки не це, — видихнув він.

— Що це? — запитала Сюзен.

Він зиркнув на неї.

— Ти теж це бачиш?

— Таку штуку з купою лез, що клацають? — уточнила Сюзен.

— О, ні-і-і-і...

— Вона з’явилася лише на мить, — сказала Сюзен. — Тепер зникла, — сказала вона. — Щоб з’явитися деінде, — додала згодом.

— Це Людина-руки-ножиці.

— А хто він? — поцікавився О Боже.

— Ніхто! — гаркнув Персик, намагаючись опанувати себе. — Людини-руки-ножиці не існує, правда?

— Ну... так. Слухай, ти коли був маленьким, часто смоктав палець? — запитала Сюзен. — Бо єдина Людина-руки-ножиці, що мені відома, — це вигадана істота, якою батьки лякають дітей. Кажуть, вона з’являється і...

— Замовкни-замовкни-замовкни, — заблагав Персик, підштовхуючи її арбалетом. — Діти вірять у всякі нісенітниці! Але тепер я дорослий і можу відкоркувати пляшку пива чужими зубами... о боги...

Сюзен почула подзвякування. На цей раз воно прозвучало дуже близько.

Персик заплющив очі.

— У мене за спиною нічого немає? — запитав він тремтячим голосом.

Сюзен відштовхнула Фіалку та Сушняка вбік і шалено замахала рукою в бік сходів.

— Ні, — відповіла вона, коли вони поспішно зникли.

— На сходах ніхто не стоїть?

— Ні!

— Чудово! Якщо побачиш цього одноокого мерзотника, скажи йому, щоб забирав гроші собі!

Він обернувся і побіг геть.

Сюзен повернулася, щоб піднятися сходами, і побачила Людину-руки-ножиці.

Однак він мав далеко не людську подобу й нагадував щось на зразок страуса чи ящірки, що стала на свої задні лапи, і був майже цілком зроблений з лез. Тисячі лез дзенькали в унісон кожного руху створіння.

Довга срібна шия вигнулася, і голова, складена з ножиць, поглянула на дівчину.

— Ти шукаєш не мене, — сказала Сюзен. — Ти — не моє нічне жахіття.

Леза похиталися туди-сюди. Людина-руки-ножиці намагався думати.

— Пригадую, якось ти прийшов по Твайлу, — сказала Сюзен, ступаючи уперед. — Ця клята гувернантка розповіла їй, що стається з маленькими дівчатками, які смокчуть свої пальці, пригадуєш? Пам’ятаєш кочергу? Закладаюся, після цього тобі довелося годинами загострювати свої леза...

Істота опустила голову, обережно обійшла дівчину, настільки ввічливо, наскільки це було можливо, і, подзенькуючи, кинулася донизу сходами, переслідуючи Персика.

А Сюзен побігла догори, на вершечок вежі.


Сідней натягнув зелений фільтр на ліхтар і натиснув маленьким срібним прутиком зі смарагдом на кінчику. Частинка замка перемістилася. Зсередини почулося дзижчання, і щось клацнуло.

Він полегшено зітхнув. Кажуть, що перспектива страти справляє дивовижний вплив на розумову концентрацію, але це — неначе дія сильного заспокійливого, як порівняти з поглядом Часначая.

— Я, гм, думаю, це був третій замок, — сказав він. — Його відчиняє зелене світло. Пригадую дивовижний замок до Зали Мурґле, який можна було відчинити лише за допомогою серцесвітного вітру, хоча це було...

— Я дуже ціную твій досвід, — сказав Часначай. — А інші чотири?

Сідней нервово зиркнув на мовчазного велетня Банджо й облизав губи.

— Ну, звісно, якщо я маю рацію, і замки залежать від певних умов, то ми можемо провести тут роки... — зізнався він. — Припустимо, що їх може зламати, скажімо, лише білявий хлопчик із мишкою в руках? У вівторок, до того ж лише в дощову погоду.

— Ти що, не можеш визначити природу заклинання? — запитав Часначай.

— Так, так, звісно, можу, — Сідней енергійно замахав руками. — Так я і впорався із цим замком. Чари зворотної дії, розумієте? Але потрібно трохи більше часу.

— У нас є ціла купа часу, — відказав Часначай.

— Можливо, знадобиться трошки більше, — сказав Сідней. — Ці процеси дуже, дуже й дуже... складні.

— Ой леле. Якщо у тебе не виходить, то так і скажи, — сказав Часначай.

— Ні! — пискнув Сідней, але швидко опанував себе. — Ні, ні, ні, я впораюся... Упевнений, що незабаром їх відчиню...

Прекрасно, — відказав Часначай.

Студент-чарівник опустив очі. З тріщини між дверцятами сочилася цівка пари.

— А що там, пане Часначаю?

— Без поняття.

— А. Гаразд, — Сідней похмуро поглянув на четвертий замок. Дивовижно, скільки забутого спливає в пам’яті у присутності такої людини, як Часначай.

— Більше не буде насильницьких смертей? — запитав він, нервово зиркнувши. — Я не зношу вигляду насильницьких смертей!

Часначай заспокійливо обійняв його за плечі.

— Не хвилюйся, — сказав він. — Я на твоєму боці. Насильницька смерть тебе точно не чекає.

— Пане Часначаю?

Він обернувся. Середній Дейв ступив на майданчик.

— У вежі хтось є, — сказав він. — Десь подівся Котяче Око. Без поняття, де він. Я наказав Персику наглядати за сходами, а тепер не знаю, де Сітка.

Часначай глянув на Сіднея, який гарячково копирсався в четвертому замку, намагаючись не померти.

— Навіщо ти мені це розповідаєш? Я думав, що заплатив вам, великим сильним чоловікам, купу грошей, щоб ви з усім цим давали раду.

Губи Середнього Дейва сформували кілька слів, але промовив він інакші:

— Чудово, але з чим нам доведеться стикнутися? Га? Із Старим Відуном, бабаєм чи чимось подібним?

Часначай зітхнув.

— Підозрюю, зі службовцями Зубної Феї, — сказав він.

— Але вони не схожі на тих, що були тут раніше, — сказав Середній Дейв. — Якісь звичайні люди. Ще й, схоже, земля розверзлася і проковтнула Котяче Око, — він на мить замислився. — Тобто стеля, — виправився він.

У його уяві, зазвичай маловживаній, замерехтіли жахливі образи.

Часначай перетнув сходовий марш і поглянув униз. Далеко внизу білим колом виблискувала купа зубів.

— І дівчина зникла, — сказав Середній Дейв.

— Дійсно? Я нібито наказав її вбити.

Середній Дейв завагався. Ма Білоліл навчала синів поважати жінок, делікатних і тендітних істот, і як слід лупцювала хлопців, якщо її неймовірно чутливий радар вловлював тенденції неповаги. А він був насправді неймовірно чутливим. Ма відчувала, що ти робиш через три кімнати — справжнє жахіття для підлітка.

Такі речі залишають слід на все життя. Мамусі Білоліл це точно було під силу. Решті банди ніщо б не перешкодило усунути тих, які стали між ними й великими сумами грошей. Однак усі відчували невимовне обурення через те, що Часначай міг наказати вбити когось лише тому, що той йому більше не потрібний. Не те щоб це було непрофесійно. Тільки найманці могли так вважати. Просто існують вчинки, які можна робити і які — не можна. І цей належав саме до тих, вчиняти які — зась.

— Ми подумали... Ну, ніколи не знаєш...

— Вона нам не потрібна, — сказав Часначай. — Нам і своїх людей вистачає.

Сідней почав гарячково гортати свій записник.

— Так чи так, а це місце — лабіринт... — почав Середній Дейв.

— На жаль, це правда, — відказав Часначай. — Але я певен, що їм вдасться нас знайти. Вони безумовно наміряються вчинити щось героїчне.


Фіалка та О Боже бігли сходами донизу.

— Знаєш, як звідси вибратися? — поцікавилася вона.

— А ти?

— Думаю, тут є таке... м’яке місце. Якщо пройти крізь нього, усвідомлюючи його наявність, то можна вибратися назовні.

— Іти знаєш, де воно?

— Ні! Я ніколи не була тут раніше! При вході мені натягнули мішок на голову! А я ж всього лише збирала зуби з-під подушок! — Фіалка почала схлипувати. — Отримуєш список, п’ятихвилинний інструктаж, а вони ще й стягують з тебе десять пенсів на тиждень за драбину! Знаю, що з маленьким Вільямом Рубіном я припустилася помилки, але вони повинні були сказати, що не треба забирати зуби, які...

— Ем... помилки? — перепитав Сушняк, підганяючи її.

— Він просто спав із головою під подушкою, але вони завжди видають щипці, і ніхто не попередив, що я не повинна...

„У неї безумовно приємний голос, — подумав Сушняк. — Та водночас і на диво скрипучий. Наче слухаєш, як говорить флейта“.

— Думаю, нам краще вибратися звідси пошвидше, — сказав О Боже. — А то нас можуть почути, — натякнув він.

— А які в тебе божественні обов’язки? — запитала Фіалка.

— Ем... ну, я... знаєш, роблю то одне, то інше... — Сушняк намагався мислити, незважаючи на жахливий головний біль. І тоді йому на думку спала ідея — зазвичай такі здаються хорошими лише після значної порції алкоголю. Хоч пила, найімовірніше, якась інша людина, але ідея осінила саме його голову.

— Насправді я фрілансер, — озвався він якомога радіснішими тоном.

— Як можна бути богом-фрілансером?

— Ну, знаєш, якщо інший бог захотів, цей, взяти відгул, то я його заміняю. Ага. Саме це я й роблю.

Його самого вразила власна винахідливість, недоречна за цих обставин.

— О, так. І я такий зайнятий! Аж із ніг падаю. У мене ціла купа замовлень, ти навіть не уявляєш. Коли хтось із богів перетворюється собі на величезного білого бика чи лебедя й вирішує гульнути десь із місяць, завжди звертається до мене: „О, Сушняку, старий, приглянь за всім, поки мене не буде, гаразд? Відповідай на молитви й таке інше“. У мене вільної хвилинки не залишається, але ж хіба відмовишся від роботи у наш час?

Очі Фіалки округлилися від захоплення.

— І зараз ти теж когось заступаєш? — запитала вона.

— Ну, так... взагалі-то, бога похмілля.

— Бога похмілля? Страшне!

Сушняк оглянув свою заплямовану й зім’яту тогу.

— Напевно, так і є... — пробурмотів він.

— Тобі не дуже добре вдається.

— Не варто про це нагадувати.

— Ти створений бути одним із важливіших богів, — із захопленням мовила Фіалка. — Так і бачу тебе замість Іо чи Долі!

Сушняк витріщився на неї, роззявивши рота від подиву.

— З першого погляду ясно, що це не для тебе — бути якимось жахливим дрібним божком, — продовжувала вона. — Ти би міг бути Оффлером, з такими-то литками!

— Дійсно? Я... а, звісно. Інколи я і його заступаю. Звичайно, доводиться чіпляти ікла...

І тут раптом біля його горла опинився меч.

— Що тут у нас? — поцікавився Сітка. — Любовне гніздечко?

— Залиш його в спокої! — закричала Фіалка. — Він бог! Ти сильно пошкодуєш!

Сушняк ковтнув слину, але дуже обережно. Меч був навдивовижу гострим.

— Бог, та? — перепитав Сітка. — Чого саме?

Сушняк знову спробував ковтнути.

— Ну, трохи того, трохи сього, — пробурмотів він.

— Ого, — сказав Сітка. — Ти мене вразив. Розумію, мені доведеться бути вкрай обережним, га? Не дуже хочеться, щоб ти закидав мене блискавками. Це б трохи зіпсувало мої плани...

Сушняк не наважився ворухнути головою. Але куточком ока вловив тіні, що хутко промайнули на стіні.

— Лишенько, невже блискавки закінчилися? — Сітка вищирився. — Ну, знаєш, я ніколи...

Щось заскрипіло.

Обличчя Сітки було всього за кілька дюймів від лиця Сушняка. О Боже миттю побачив, як воно змінилося.

Очі чоловіка закотилися. Губи пролепетали „...ма...“.

Сушняк наважився відступити назад. Меч Сітки не рухався. Він стояв і легко тремтів, як людина, яка хоче обернутися, щоб побачити, що за нею, але ніяк на це не наважиться.

Сам Сушняк у цьому скрипі чогось незвичного не почув.

Він зиркнув на предмет, що стояв на верхньому майданчику.

— Хто її сюди притягнув? — здивувалася Фіалка.

Це була звичайна шафа. З темного дуба, із дещо химерними візерунками, вирізьбленими столяром у прагненні приховати неприховуване — те, що це був просто вертикальний ящик. Це була шафа.

— Може, ти, ну, спробував викликати блискавку, але переплутав літери? — продовжила вона.

— Га? — озвався Сушняк, переводячи погляд з враженого чоловіка на шафу. Вона мала настільки звичайний вигляд, що це було... незвичайно.

— Ну, слово „блискавка“ починається на „б“, а шафа...

Губи Фіалки продовжували ворушитися, хоча назовні не долинало ні звуку. „Мене приваблює дівчина, якій доводиться зупинити всі мозкові процеси, щоб пригадати порядок літер алфавіту, — подумала якась частинка Сушнякового мозку. — З іншого боку, її вабить хлопець у тозі, яка має такий вигляд, ніби на ній влаштувала пікнік сімейка ласок. Тож, мабуть, варто перестати про це хвилюватися“.

Але більша частина його мозку думала: „Чому цей чоловік так белькоче? Заради бога, це ж звичайна шафа!“.

— Ні, ні, — пробурмотів Сітка. — Не хочу!

Меч дзвінко впав на підлогу.

Він відступив назад до сходів, але дуже повільно, наче його м’язи з усіх сил цьому противилися.

— Не хочеш чого? — здивувалася Фіалка.

Сітка обернувся. Сушняк ніколи нічого такого не бачив. Люди могли швидко обертатися, але Сітка крутнувся так, ніби на його голову лягла велетенська рука й розвернула його на сто вісімдесят градусів.

— Ні. Ні. Ні, — заскиглив він.

Похитуючись, Сітка сунув сходами.

— Ви повинні мені допомогти, — прошепотів він.

— У чому справа? — здивувався Сушняк. — Це ж просто шафа. Вона потрібна для того, щоб поскладати в неї весь свій старий одяг і не лишити місця для нового.

Двері шафи різко розчахнулися.

Сітці вдалося простягнути руки та схопити її дверцята, і якусь мить він непорушно стояв.

А тоді одним різким рухом його затягнуло в шафу, і двері зачинилися.

Маленький бронзовий ключик, клацнувши, повернувся в замку.

— Нам потрібно витягнути його, — сказав О Боже, біжучи сходами догори.

— Навіщо? — здивувалася Фіалка. — Вони не дуже приємні люди! Я вже це точно знаю. Коли він приносив мені їжу, то робив... непристойні пропозиції.

— Так, але... — Сушняк ніколи не бачив такого обличчя — лише в дзеркалі. Судячи з вигляду, Сітці було геть зле.

Він повернув ключ і відчинив двері.

— Ой леле...

— Я не хочу це бачити! Я не хочу це бачити! — залопотіла Фіалка, визираючи з-за його плеча.

Простягнувши руку, Сушняк узяв черевики, що спокійненько стояли посередині шафи. Він обережно поставив їх на місце й обійшов шафу навкруги. Ззаду вона була зроблена з фанери. На куті виднівся вицвілий напис „Дратлі та сини“, вулиця Федри, Анк-Морпорк».

— Вона чарівна? — нервово поцікавилася Фіалка.

— Ніколи не бачив чарівних предметів, на яких було зазначено виробника, — зауважив Сушняк.

— Чарівні шафи існують, — нервово продовжила Фіалка. — Увійшовши в них, можна опинитися вчарівній країні.

Сушняк знову опустив очі на черевики.

— Ну... так, — погодився він.


— ГАДАЮ, МЕНІ ВАРТО ВСЕ ПОЯСНИТИ, — сказав Смерть.

— Ага, я теж так думаю, — відказав Ридикуль. — Довкола мене бігають якісь чортенята, поїдаючи шкарпетки й олівці, нещодавно ми витверезили якогось хлопчину, який вірить, що є богом похмілля, а половина моїх чарівників намагається підбадьорити Фею Веселощів. Ми припустили, що щось сталося з Батьком Вепром. Ми мали рацію?

Гекс мав рацію, Архіректоре, — виправив його Зрозум.

— ГЕКС? ХТО ТАКИЙ ГЕКС?

— Ем... Гекс думає, — точніше, вираховує, — що сьогодні відбулися значні зміни характеру віри, — сказав Зрозум.

Він відчував (сам не знав чому), що Смерті, ймовірно, не особливо до вподоби неживі предмети, здатні мислити.

— ЦЕЙ ПАН ГЕКС НАВДИВОВИЖУ ПРОНИКЛИВИЙ. БАТЬКО ВЕПР ЗАРАЗ... — Смерть зупинився. — ЦЕ СКЛАДНО ОПИСАТИ ЛЮДСЬКИМИ СЛОВАМИ. ВІН ПЕВНОЮ МІРОЮ МЕРТВИЙ, АЛЕ НЕ ПОВНІСТЮ... БОГІВ НЕМОЖЛИВО ВБИТИ. ПРИНАЙМНІ ОСТАТОЧНО. ЙОГО, ТАК БИ МОВИТИ, СИЛЬНО ПОСЛАБИЛИ.

— О боги! — вигукнув Ридикуль. — Кому знадобилося вбивати старого?

— У НЬОГО Є ВОРОГИ.

— Що ж він зробив? Пропустив димохід?

— У КОЖНОГО ЖИВОГО СТВОРІННЯ Є ВОРОГИ.

— У кожнісінького?

— ТАК. У ВСІХ. МОГУТНІ ВОРОГИ. АЛЕ ЦЬОГО РАЗУ ВОНИ ЗАЙШЛИ ЗАНАДТО ДАЛЕКО. ТЕПЕР ВОНИ ПОЧАЛИ ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛЮДЕЙ.

— Хто такі «вони»?

— ТІ, ЯКІ ГАДАЮТЬ, ЩО ІДЕАЛЬНИЙ ВСЕСВІТ — ЦЕ КУПКА КАМІННЯ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ПО КРИВІЙ. ВИ КОЛИ-НЕБУДЬ ЧУЛИ ПРО АУДИТОРІВ?

— Думаю, Скарбій...

— НЕ АУДИТОРІВ ГРОШЕЙ. А АУДИТОРІВ РЕАЛЬНОСТІ. ВОНИ ВВАЖАЮТЬ ЖИТТЯ ПЛЯМОЮ ВСЕСВІТУ. ЧУМОЮ. БРУДОМ. ПЕРЕШКОДОЮ НА ШЛЯХУ.

— На шляху чого?

— ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ВСЕСВІТОМ.

— А я гадав, що ним управляють заради нас... Ну, насправді, заради Професора прикладної ентропії, але нам дозволили приєднатися, — сказав Ридикуль, у задумі пошкрябавши підборіддя. — І я б зміг управляти цією дивовижною академією, якби ці кляті студенти постійно не плуталися під ногами.

— ОТОЖ-БО.

— Вони хочуть нас позбутися?

— ВОНИ ХОЧУТЬ, ЩОБ ВИ БУЛИ... МЕНШ... ЧОРТ, ЗАБУВ ПОТРІБНЕ СЛОВО. БРЕХЛИВИМИ? А БАТЬКО ВЕПР — ВІН ЖЕ СИМВОЛ... — Смерть клацнув пальцями, спричиняючи гучне відлуння, і додав: — МРІЙЛИВОЇ БРЕХНІ?

— Брехливими? — обурився Ридикуль. — І мене це теж стосується? Та я такий чесний, як цей день довгий! Так, що на цей раз?

Зрозум потягнув його за мантію і прошепотів щось на вухо. Ридикуль відкашлявся.

— Мені щойно нагадали, що сьогодні найкоротший день у році, — сказав він. — Однак це ніяк не суперечить тому, що я щойно сказав, хоча я дякую колезі за його безцінну підтримку й постійну готовність виправити незначні, а радше мізерні помилки. Я навдивовижу правдива людина, пане. Промови на засіданнях Ради академії не рахуються.

— Я ПРО ЛЮДСТВО ЗАГАЛОМ. ЕМ... ВОНО ПОСТІЙНО КАЖЕ ВСЕСВІТУ, ЩО ВІН НЕ ТАКИЙ, ЯК Є.

— Ви мене підловили, — сказав Ридикуль. — Хай там як, чому ви взяли на себе цю роботу?

— НУ ХТОСЬ ПОВИНЕН БУВ. ЦЕ БУЛО ЖИТТЄВО НЕОБХІДНО. ЙОГО ПОВИННІ БУЛИ ПОБАЧИТИ. І УВІРУВАТИ. ДО СВІТАНКУ ВІРА В БАТЬКА ВЕПРА ПОВИННА ПОВЕРНУТИСЯ.

— Навіщо? — поцікавився Ридикуль.

— ЩОБ СОНЦЕ ЗІЙШЛО.

Двоє чаклунів витріщилися на нього, роззявивши роти.

— Я ДУЖЕ РІДКО ЖАРТУЮ, — сказав Смерть.

У цю мить звідкись почувся крик жаху.

— Схоже, це Скарбій, — сказав Ридикуль. — А дотепер він так добре тримався!


Причина крику Скарбія лежала на підлозі його спальні.

Це був чоловік. Мертвий чоловік. Живий такого виразу обличчя мати не міг.

Інші чарівники дісталися туди першими, тож Ридикулю довелося проштовхуватися через натовп.

— О боги! — скрикнув він. — Ну і обличчя! Наче він помер від страху! Що ж сталося?

— Ну, — сказав Декан, — наскільки я знаю, Скарбій відчинив свою шафу, і звідти вивалився цей чоловік.

— Справді? Я б не сказав, що наш бідолашний Скарбій настільки страшний.

Ні, Архіректоре. На нього випав труп.

Скарбій стояв у кутку зі звичним доброзичливо-контуженим виразом обличчя.

— З тобою все добре, старий? — запитав Ридикуль. — Скільки буде одинадцять відсотків від числа 1276?

— Сто сорок і тридцять шість сотих, — негайно відповів Скарбій.

— Чудово, цілий і неушкоджений, — весело мовив Ридикуль.

— Не розумію, чому ви в цьому так упевнені, — сказав Завкаф неточних наук. — Лише те, що він нормально рахує, не означає, що все інше в нормі.

— А це необов’язково, — сказав Ридикуль. — Його робота — цифри. Бідолаха трохи ку-ку, але я читав про такі випадки. Він один із тих божевільних геліїв.

— Геніїв, — терпляче виправив Декан. — Їх називають геніями, Ридикулю.

— Яка різниця. Ці хлопці можуть легко сказати вам, яким днем тижня було перше хрюпня сто років тому...

— ...вівторок... — миттю випалив Скарбій.

— ...але не здатні зав’язати свої шнурівки, — продовжив Ридикуль. — Що труп робив у шафі? Тільки не кажіть «нічого» чи щось настільки ж позбавлене смаку. У нас не було трупів у шафах із часів Архіректора Пряжкія.

— А ми всі попереджали Пряжкія, що замок дуже тугий, — зауважив Декан.

— Цікаво, навіщо Скарбієві взагалі знадобилася шафа о такій порі? — запитав Ридикуль.

Чарівники сором’язливо перезирнулися.

— Ми... грали в «сардинки», Архіректоре, — пояснив Декан.

— А що це?

— Це наче хованки, але, знайшовши когось, потрібно втиснутися поруч із ним, — сказав Декан.

— Я правильно розумію, що мої старші чарівники провели вечір, граючи в хованки? — спитав Ридикуль.

— Ну, не весь вечір, — відповів Завкаф неточних наук. — Ми трохи грали в «бабусині кроки» й «слова», поки Верховний верховик не почав скандал, бо ми не дозволили йому використати слово «підсвічник» для букви «с».

— Дитячі ігри? Друзі, що з вами?

Декан підійшов ближче.

— Це все панна Сміт, — пробурмотів він. — Якщо ми не хотіли брати участі в іграх, вона починала ридати.

— Хто така панна Сміт?

— Фея Веселощів, — пояснив Викладач новітніх рун. — Якщо з нею не погоджуватися, то її губа починає трястися, наче тарілка холодцю. Це нестерпно.

— Тож ми й погодилися, щоб вона не рюмсала, — сказав Декан. — Дивовижно, скільки води може вміститися в одній жінці!

— Коли ми перестаємо веселитися, вона плаче, — сказав Завкаф неточних наук. — Тоді Верховний верховик починає жонглювати.

— Але ж він не вміє жонглювати!

— Саме це допомагає їй хоч трішки звеселитися.

— То ви кажете, що всі мої чарівники клеять із себе дурнів, бавляться у дитячі ігри, щоб підбадьорити якусь схибнуту фею?

— Ну... так.

— Я думав, достатньо плеснути в долоні й сказати, що ви в них вірите, — сказав Ридикуль. — Виправте мене, якщо помиляюся.

— Цього вистачить лише розцяцькованій дрібноті, — сказав Викладач новітніх рун. — Але не феї у мішкуватому кардигані, із рукавів якого стирчить принаймні пів дюжини хустинок.

Ридикуль знову зиркнув на труп.

— Хтось його знає? Підозріло схожий на бандита. І дозволю собі поцікавитися, де його черевики?

Декан дістав маленький скляний кубик із кишені й провів ним по трупу.

— Досить сильне тавматургічне випромінювання, панове, — сказав він. — Думаю, його сюди принесло чарами.

Перевіривши кишені чоловіка, він витягнув жменьку маленьких білих предметів.

— Ого, — здивувався він.

— Зуби? — запитав Ридикуль. — Хто взагалі носить у кишенях зуби?

— Дуже поганий боєць? — припустив Завкаф неточних наук. — Піду по Модо, нехай забере бідолаху.

— Якщо нам вдасться зняти покази з тавмометра, можливо, Гекс... — почав Ридикуль.

— Ридикулю, годі, — сказав Декан, — думаю, не всі проблеми обов’язково вирішувати за допомогою цього клятого мислячого млина.


Смерть оглянув Гекса.

— МАШИНА ДЛЯ МИСЛЕННЯ?

— Гм... ну, так, пане, — сказав Зрозум Впертонз. — Слухайте, коли ви сказали... ну, Гекс здатний повірити в будь-що... але, послухай, сонце ж повинно зійти. Це його робота.

ЗАЛИШ НАС.

Зрозум позадкував, а тоді притьмом вибіг із кімнати.

Мурахи забігали у трубах. Коліщатка завертілися. Повільно й зі скрипом закрутилося величезне колесо з баранячими черепами. Десь усередині механізму пискнула миша.

— НУ? — озвався Смерть.

За мить ручка почала писати.

+++ Час Великого Червоного Важеля +++ Запит +++

— НІ. КАЖУТЬ, ЩО ТИ — МИСЛИТЕЛЬ. ЛОГІЧНО РОЗКРИЙ СУТЬ ВТРАТИ ЛЮДСЬКОЮ РАСОЮ ВІРИ В БАТЬКА ВЕПРА. ЧИ ЗІЙДЕ СОНЦЕ? ВІДПОВІДАЙ.

Минуло кілька хвилин. Колеса оберталися. Мурахи бігали. Миша пискнула. На пружинці спустився пісковий годинник. Якийсь час він безцільно підстрибував, а тоді смикнувся назад.

+++ Сонце Не Зійде +++, — написав Гекс.

— ПРАВИЛЬНО. ЯКИМ ЧИНОМ ЦЬОМУ МОЖНА ЗАПОБІГТИ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ Нормальною Системною Вірою +++

— ЧУДОВО. МАЮ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ТЕБЕ, МАШИНО РОЗУМНА.

+++ Так. Готую Пам’ять Для Записів +++

— ЩО ЦЕ ТАКЕ?

+++ Людина Сказала Б: Чую Це У Своїх Кістках +++

— ДОБРЕ. СЛУХАЙ ІНСТРУКЦІЮ. ПОВІР У БАТЬКА ВЕПРА.

+++ Так +++

— ТИ ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ Так +++

— ТИ... ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ ТАК +++

У чудернацькому сполученні труб і трубочок, із яких складався Гекс, відбулася зміна. Велике колесо зі скрипом встало у нове положення. З-за стіни пролунав гул працьовитих бджіл.

— ДОБРЕ.

Смерть розвернувся, щоб іти геть, але коли Гекс почав несамовито шкрябати пером, зупинився.

Він повернувся і поглянув на літери, що з’явилися на папері.

+++ Любий Батьку Вепре, Принеси Мені +++

— О НІ. ТОБІ НЕ МОЖНА ПИСАТИ ЛИС... — Смерть зупинився і продовжив: — ХОЧА... МОЖЕ, ВСЕ-ТАКИ МОЖНА?

+++ Так. Маю Право +++

Смерть зачекав, поки перо не зупиниться, і взяв до рук аркуш.

— АЛЕ ТИ МАШИНА. У ПРЕДМЕТІВ НЕ ІСНУЄ БАЖАНЬ. ДВЕРНА РУЧКА НІЧОГО НЕ ХОЧЕ, ХОЧ І ЯВЛЯЄ СОБОЮ СКЛАДНИЙ МЕХАНІЗМ.

+++ Усі Речі Мають Певні Прагнення +++

— МАЄШ РАЦІЮ, — зауважив Смерть. Він задумався про крихітні червоні пелюстки в чорних глибинах і дочитав до кінця списку.

— ВПЕРШЕ ЧУЮ ПРО БІЛЬШІСТЬ ЦИХ ПРЕДМЕТІВ. ДУМАЮ, МІШОК ТЕЖ.

+++ Дуже Шкода +++

— АЛЕ МИ ДОКЛАДЕМО ВСІХ ЗУСИЛЬ, — сказав Смерть. — ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я БУДУ РАДИЙ, КОЛИ ЦЯ НІЧ ДОБІЖИТЬ КІНЦЯ. ДАРУВАТИ — НАБАГАТО СКЛАДНІШЕ, НІЖ ОТРИМУВАТИ, — він запхав руку в мішок. — ПОДИВИМОСЯ... СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ?


Поклавши руку на руків’я меча, Сюзен обережно піднялася сходами.


Зрозума Впертонза бентежило, що він, чарівник, очікував появи Батька Вепра. Дивовижно, як люди визначають свої ролі, заклацують наручники на своєму досвіді й раз у раз дивуються речам, що випадають на рулетці Всесвіту. «Ось я, — кажуть вони, — простий торговець рибою, змушений керувати велетенським авіалайнером, тому що королівське курча, якого наїлася вся команда, явно не пішло їм на користь. Хто би міг подумати?!» «А ось я, звичайна домогосподарка, яка вийшла лише для того, щоб покласти до банку дохід від продажу Асоціації гаражних розпродажів, утікаю з мільйоном викраденої готівки й привабливим чоловіком з Організації визволення обскубаних курчат. Дивовижно!» «А от і я, найзвичайнісінький хокеїст, раптово усвідомив, що я — Син Божий із п’ятьма сотнями відданих фанатиків у гарній затишній комуні в містечку Просвітлення, Південна Каліфорнія. Хто би міг подумати?»

«Ось я, — подумала Сюзен, — гувернантка з надзвичайно практичним розумом, яка здатна додавати числа знизу догори швидше, ніж більшість людей — згори донизу, видираюся на вершечок зубоподібної вежі, яка належить Зубній Феї, і озброєна мечем Смерті...

Знову все те саме! От хоч би місяць, лише один клятий місяць минув без якихось пригод!»

Згори долинули чиїсь голоси. Один із невідомих згадав про замок.

Вона вийшла на сходовий марш і перехилилася.

Схоже, що тут отаборилися якісь люди. Повсюди були розкидані коробки та спальні мішки. Двоє чоловіків сиділи на ящиках, спостерігаючи за третім, який вовтузився з дверима в одній із вигнутій стін. Один із них був справжнім велетнем, — таких Сюзен іще не бачила, — з тих товстунів, чий вигляд сповіщає: могутня маса під їхнім безформним одягом складається з м’язів, а зовсім не з жиру. А от інший...

— Привіт, — до її вуха долетів його веселий дзвінкий голос. — Як тебе звати?

Дівчина змусила себе повільно повернути голову.

Спершу вона побачила сіре блискуче око. А тоді жовто-біле, із крихітною точкою зіниці.

Власник очей мав приязне рожево-біле обличчя, обрамлене кучерявим волоссям. Насправді воно було досить привабливим, трохи хлоп’ячим, однак як глянути в його різні очі, що втупилися в неї, складалося враження, що їх вкрали в якоїсь іншої людини.

Дівчина повела рукою, але хлопець виявився швидшим і вихопив з її пояса меч разом із піхвами.

— Ох! Ах! — заголосив він, обертаючись і відхиляючись від Сюзен, що спробувала його схопити. — Ну-ну. Оце так. Біла кістяна ручка, абсолютно позбавлене смаку різьблення з черепів та кістки... Друга за вподобанням зброя Смерті, еге ж? Ой леле! Неначе сьогодні Вепроніч! То ти, я так розумію, Сюзен Стогелітська. Аристократичної крові. Мені слід було б вклонитися, — додав він і, пританцьовуючи, позадкував, — але боюся, тоді ти зробиш що-небудь жахливе...

Щось клацнуло, і з боку чарівника біля дверей долинув захоплений крик.

— Так! Ура! Лівою рукою з дерев’яною відмичкою! Як просто!

Він побачив, що навіть Сюзен витріщилася на нього, і нервово кашлянув.

— Цей, я щойно відімкнув п’ятий замок, пане Часначаю! Тепер то не проблема! Вони всього лише засновані на Окультній послідовності Вудлі! Будь-який дурень міг впоратися, якби її знав!

— Я її знаю, — сказав Часначай, не зводячи очей зі Сюзен.

— А...

Фактично не пролунало ні звуку, однак Сюзен майже почула, як чарівник подумки відрікся від щойно сказаного. Перед ним замаячив висновок: Часначай не витрачав ані хвилини на людей, яких він не потребував.

— ...але... з дуже... цікавими... тонкощами, — повільно промовив він. — Так. Дуже хитромудрими. Ну я, цей, поратимуся із шостим замком...

— Як ти дізнався, хто я така? — запитала Сюзен.

— О, дуже легко, — відповів Часначай. — Довідник Твурпа «Пери». Сімейний девіз — «Non temetis messor», або «Не бійся женця». Ми вивчали його на заняттях. Ха, старий Мерісет називав його «Путівник могилами». Звісно, окрім нього ніхто не сміявся. О, так, я про тебе знаю. Досить багато. Твій батько був дуже відомий. Занадто швидко пройшов довгий шлях. Що стосується твого дідуся... наприклад, цей девіз. І це називається хорошим смаком? Тобі, звісно, його боятися не варто. Чи таки варто?

Сюзен спробувала зникнути. Не вдалося. Вона відчувала себе до незручності тілесною.

— Не знаю, про що ти говориш, — відказала вона. — До речі, ти хто?

— Перепрошую. Мене звати Часначай. Джонатан Часначай. До ваших послуг.

Сюзен додала склади у своїй голові.

— Тобто... приблизно п’ята година дня? — запитала вона.

— Ні. Я ж сказав «Часу-не-чай», — заперечив Часначай. — І говорив дуже чітко. Будь ласка, не намагайся мене роздратувати і відвернути мою увагу. Мене можуть роздратувати лише важливі речі. Як успіхи, пане Сіднею? Якщо замки підпорядковуються лише Послідовності Вудлі, то номер шість повинен відкмикатися міддю і синьо-зеленим світлом. Якщо, звісно, у ньому немає якихось тонкощів...

— Гм... зараз спробую, пане Часначаю...

— Думаєш, дідусь намагатиметься тебе врятувати? Гадаєш, додумається? Бачиш, тепер у мене є його меч. Дивовижно...

Пролунало ще одне клацання.

— Шостий замок, пане Часначаю!

— Та невже?

— Ем... спробувати відімкнути сьомий?

— Ну, якщо тобі не важко. Ключем буде чисте біле світло, — сказав Часначай, досі не спускаючи очей зі Сюзен. — Але зараз, ймовірно, це не найважливіше. У будь-якому разі, дякую. Ти дуже мені допоміг.

— Е-е-е...

— Так, можеш іти.

Сюзен зауважила, що Сідней навіть не подумав забрати зі собою книжки та інструменти, але збіг сходами із надзвуковою швидкістю — наче боявся, що йому накажуть повернутися.

— То ти тут лише для цього? — запитала вона. — Для грабунку? Як звичайний злодюжка? — на ньому було вбрання найманця, а розлютити найманця — надзвичайно просто.

Від збудження Часначай аж почав пританцьовувати.

— Злодюжка? Я? Я не злодій, панно. А якби й так, я був би тим, хто краде вогонь у богів.

— У нас уже є вогонь.

— До цього часу вогонь богів точно зазнав удосконалень. А щодо злодіїв... то це про цих чоловіків. Звичайні злодюжки. Досить пристойні, але вам навряд чи захочеться влаштовувати з ними дружні обіди. Це Середній Дейв і експонат «Б» — Банджо. Він уміє розмовляти.

Середній Дейв кивнув Сюзен. Такі погляди вона вже бачила. Можливо, їй вдасться цим скористатися...

Треба щось робити. Навіть її волосся мало хаотичний вигляд. Вона не могла повернутися в часі, стати невидимою, а тепер її підводило власне волосся.

Сюзен була нормальною. Тут вона була такою, якою завжди хотіла бути.

До дідька вчасно!


Перестрибуючи чергову сходинку, Сідней молився. Він не вірив у богів, — здебільшого чарівники неохоче їм потурають, — але однаково молився палкою молитвою атеїста, який сподівається, що помилявся.

Та його ніхто не покликав. І ніхто за ним не побіг.

Повернувшись до звичного стану субкритичного страху, він уповільнився, щоб випадково об щось не перечепитися.

Саме тоді він помітив, що сходинки під ногами перестали бути білими й гладенькими, як зазвичай, а перетворилися на великі плити, вкриті ямами. Світло змінилося, аж раптом сходи закінчилися, і Сідней заточився, опинившись на рівній землі, замість якої мали би бути сходинки.

Його простягнута рука наштовхнулася на крихкі цеглини.

З’явилися привиди минулого, і він зрозумів, де опинився. Сідней був на подвір’ї пансіонату пані Вімблстон. Його мати хотіла, щоб він навчився читати, писати й став чарівником, а ще вона гадала, що довгі кучері на п’ятирічному хлопчику — те, що треба.

Це була зона полювання Ронні Дженкса.

Доросла пам’ять і розуміння говорили, що Ронні був просто дурнуватим семирічним хуліганом з м’язами замість мозку. Однак дитячі очі, що були набагато точнішими, боялися його як сили природи, схожої на землетрус з однією забитою соплями ніздрею, подряпаними колінами, стиснутими кулаками й п’ятьма клітинами мозку, переважно зосередженими на церебральному бурчанні.

О боги. Саме за цим деревом завжди ховався Ронні. Воно було саме таким великим і грізним, яким він його запам’ятав.

Але... якщо хтось і знав, як він тут опинився, то це були боги. Він, можливо, усе ще досить худорлявий, але значно більший за малого Ронні Дженкса. Як би він хотів надавати стусанів цьому негіднику!

Тут раптом тінь заслонила сонце, й він зрозумів, що знову має кучері.


Часначай задумливо подивився на двері.

— Думаю, варто їх відчинити, — сказав він, — після всього того, що ми зробили...

— Ти хочеш керувати дітьми за допомогою зубів, — сказала Сюзен.

— Якщо висловлюватися таким чином, звучить доволі дивно, визнаю, — сказав Часначай. — Але це всього лише симпатична магія. Як гадаєш, твій дідусь спробує тебе врятувати? Ні... сумніваюся, що він зможе. Не тут. Напевно, шлях сюди для нього закритий. Тому він послав тебе?

— Однозначно ні! Він... — Сюзен замовкла. «Ага, послав, — сказала вона собі, почуваючись дурепою. Без сумніву, послав. Він багато чого дізнався про людей, і був досить розумним як на ходячого скелета...

Але... наскільки розумним є Часначай? Можливо, надто захоплений своєю геніальністю, щоб усвідомити, якщо Смерть...» — вона швиденько потамувала цю думку на випадок, що Часначай зможе прочитати це в її очах.

— Сумніваюся, що він спробує, — сказала вона. — Він не такий розумний, як ти, пане Часначаю.

— Часу-не-чай, — автоматично виправив Часначай. — Дуже шкода.

— Гадаєш, тобі вдасться просто так вийти сухим із води?

— Ой лишенько! Вперше чую, щоб люди насправді ставили такі питання, — раптом Часначай максимально наблизився до Сюзен — Я вже вийшов. Батька Вепра більше не існує. І це лише початок. Звісно, ми продовжуватимемо збирати зуби. Наші можливості...

Десь удалині пролунав гуркіт, наче зійшла лавина. Банджо, що дотепер спокійно дрімав, прокинувся, і це спричинило тремтіння його нижніх схилів. Величезні руки, які лежали на колінах, почали стискатися в кулаки.

— Шо-шо? — перепитав він.

Часначай зупинився і на мить навіть здивувався.

— Ти про що?

— Ти сказав, шо Батька Вепра більше не існує, — сказав Банджо й устав, наче гірський хребет, що виріс на стику двох континентів. Його руки залишалися на рівні колін.

Часначай витріщився на нього, а тоді зиркнув на Середнього Дейва.

— Він узагалі знає, за що ми тут взялися? — запитав він. — Ти йому сказав?

Середній Дейв знизав плечима.

— Батько Вепр повинен бути, — сказав Банджо. — Батько Вепр завжди існував.

Сюзен опустила очі. Білим мармуром поповзли сірі плями. Вона стояла в одній із цих сірих плям. Банджо теж. Навколо Часначая підстрибували та вилися цятки, неначе оси над банкою варення.

«Вони щось шукають», — подумала вона.

— Ти ж не віриш у Батька Вепра? — запитав Часначай. — Такий великий хлопчик...

— Вірю, — відказав Банджо. — То шо значить «Батька Вепра більше не існує»?

Часначай тицьнув пальцем у бік Сюзен.

— Це зробила вона, — сказав він. — Вона його вбила.

Така безтурботна наглість її шокувала.

— Ні! — скрикнула вона. — Він...

— Вбила!

— Не вбивала!

— Вбила!

Величезна лиса голова Банджо повернулася до дівчини.

— То шо з Батьком Вепром? — запитав він.

— Сумніваюся, що він мертвий, — сказала Сюзен. — Але через Часначая дуже сильно захворів...

— Яка різниця? — скрикнув Часначай і, танцюючи, позадкував. — Коли все закінчиться, Банджо, ти матимеш стільки подарунків, скільки забажаєш. Повір мені!

— Батько Вепр повинен бути, — прогримів Банджо. — Інакше не буде Вепроночі.

— Це всього лише ще одне свято сонця, — сказав Часначай. — Воно...

Середній Дейв підвівся. Одну руку він поклав на руків’я меча.

— Ми йдемо, Часначаю, — сказав він. — Я і Банджо йдемо геть. Мені це все не подобається. Я нічого не маю проти грабунку чи крадіжки, але ценечесно. Банджо! Пішли негайно!

— То шо значить «Батька Вепра більше не існує»? — повторив Банджо.

Часначай указав пальцем на Сюзен.

— Схопи її, Банджо. В усьому винна вона!

Банджо зробив кілька кроків у напрямку Сюзен, а тоді зупинився.

— Наша мама казала, шо дівчат бити не можна, — пробурчав він. — Не можна тягнути за волосся...

Часначай закотив своє нормальне око.

Сірість довкола нього, здавалося, уже кипіла, рухаючись слідом за його ногами. Навколо Банджо відбувалося те саме.

«Шукають, — подумала Сюзен.— Як сюди пробратися».

— Схоже, я зрозуміла, хто ти такий, Часначаю, — сказала вона тим самим солодким голоском, яким розмовляла з Банджо. — Схибнута дитина, якої всі бояться?

— Банджо? — гаркнув Часначай. — Я сказав, схопи її...

— Наша мама казала...

— Легко збуджувався і постійно хихотів — навіть хулігани тебе не чіпали, інакше ти божеволів, починав кусатися і копатися, — продовжувала Сюзен. — Дитина, яка не бачила різниці: кинути в кота камінь чи підпалити його.

Вона зраділа, побачивши його роздратований погляд.

— Замовкни! — крикнув він.

Закладаюся, ніхто не хотів з тобою гратися, — сказала Сюзен. — Дитина без жодного друга. Діти відчувають, що з такими, як ти, щось негаразд, навіть якщо не можуть підібрати правильних слів...

— Я сказав, замовкни! Схопи її, Банджо!

Ось воно. Сюзен почула це в його голосі. Легке тремтіння, якого раніше не було.

— Маленький хлопчик, — продовжила вона, спостерігаючи за його реакцією, — який зазирав під плаття лялькам...

Неправда!

Банджо помітно занепокоївся.

— Наша мама казала...

— До дідька вашу маму! — гаркнув Часначай.

Задзвеніла сталь — це Середній Дейв витягнув свій меч.

— Що ти сказав про нашу маму? — прошепотів він.

«Тепер йому доведеться концентруватися відразу на трьох», — подумала Сюзен.

— Б’юся об заклад, з тобою ніхто не хотів бавитися, — повторила вона. — Упевнена, деякі речі дорослим доводилося приховувати.

— Банджо! Роби, що тобі наказують! — прокричав Часначай.

Страхітливий чоловік опинився поруч із нею. Вона бачила, як його обличчя скривилося від нерішучості. Його величезні кулаки стискалися і розтискалися, а губи беззвучно ворушилися — у його голові вирувала палка суперечка.

— Наша... наша мама... наша мама казала...

Сірі плями промайнули підлогою й утворили згусток тіней, який темнішав і більшав із дивовижною швидкістю. Він здійнявся над трьома чоловіками й набув форми.

«То ви погано поводилися, маленькі чортенята?»

Над усіма трьома нависла велетенська жінка. В одній м’ясистій руці вона тримала в’язку березового гіляччя, грубого, наче чоловіча рука.

Створіння заревіло.

Середній Дейв поглянув на величезне обличчя Ма Білоліл. Кожна пора була неначе яма. А кожен коричневий зуб нагадував надгробок.

«Ти дозволив йому потрапити в халепу, Дейві? Проявив неуважність?»

— Ні, мамо... мамо, ні... — позадкував він.

«А ти, Банджо, знову ображав дівчаток? Давно тебе не лупцювали...»

Банджо безсило опустився на коліна, його обличчям котилися сльози каяття.

— Пробач, мамо, ну пробач, мамо, ні-і-і-і-і, мамо, пробач, прошу...

Тоді постать знову повернулася до Середнього Дейва.

Із його руки випав меч. А обличчя, схоже, почало танути.

Середній Дейв заплакав.

— Ні, мамо, ні, мамо, ні, мамо, мамо, ні-і-і-і-і...

Він булькнув і впав, хапаючись за груди. А тоді зник.

Часначай розсміявся.

Сюзен торкнулася його плеча, а коли він озирнувся, зі всіх сил зацідила йому по обличчю.

Принаймні в цьому полягав її план. Його рука була швидшою і встигла перехопити її зап’ястя. Відчуття — неначе від удару по бруску заліза.

— О, ні, — сказав він. — Я так не думаю.

Кутиком ока Сюзен побачила, як Банджо повзе до того місця, де щойно був його брат. Ма Білоліл теж зникла.

— Це місце проникає в голову, еге ж? — запитав Часначай. — Воно намацує шляхи, якими зможе з тобою впоратися. Ну а я завжди ладнав зі своєю внутрішньою дитиною.

Простягнувши іншу руку, він схопив її за волосся і потягнув донизу. Сюзен закричала.

— Так набагато веселіше, — прошепотів він.

Сюзен відчула, що його рука послабилася. Пролунав вологий стук, наче на плити впав шмат м’яса, і повз неї на спині пролетів Часначай.

— Не можна тягнути дівчат за волосся, — пробурмотів Банджо. — Це погано.

Часначай підстрибнув, наче акробат, і зупинився біля перил.

Тоді він витягнув меч.

В яскравому світлі вежі лезо здавалося невидимим.

— То всі чутки — правдиві, — сказав він. — Лезо настільки тонке, що його не видно. Ми з тобою так повеселимося! — він помахав мечем перед її обличчям. — Такий яскравий.

— Ти не наважишся його використати. Мій дідусь прийде по тебе, — сказала Сюзен, поволі наближаючись.

Вона побачила, як одне око сіпнулося.

— Він приходить по кожного, але я буду до цього готовий, — сказав Часначай.

— Він дуже цілеспрямований, — сказала Сюзен, підійшовши ще ближче.

— О, людина якраз на мій смак.

— Можливо, пане Часначаю.

Він махнув мечем. У неї не було часу, щоб принаймні пригнутися.

— Він тут не діє, — пояснила вона, коли він здивовано витріщився на неї. — Це лезо тут не існує. Адже тут немає Смерті!

Сюзен заліпила йому ляпаса.

— Привіт! — життєрадісно мовила вона. — Я — твоя внутрішня нянька!

Те, що сталося потім, не можна назвати ударом. Вона просто простягнула руку, схопила його за підборіддя і перекинула через перила.

Він зробив сальто. Сюзен так і не зрозуміла, як йому це вдалося. Часначай якось спромігся знайти точку опори просто в повітрі.

Схопивши її своєю вільною рукою, він підняв Сюзен, і вона полетіла через перила. Дівчина ледве ухопилася за них іншою рукою — хоча пізніше задумувалася над тим, чи перила не впіймали її першими.

Часначай похитувався на її руці, дивлячись догори із задумливим виразом.

Вона побачила, що він стиснув руків’я меча в зубах і потягнувся до пояса...

Питання, чи він достатньо божевільний, щоб спробувати вбити людину, яка його тримає, зникло так само швидко, як і виникло... Вона дриґнула ногою й вдарила його по вуху.

Її рукав почав рватися. Часначай спробував схопитися ще раз. Дівчина знову копнула ногою, і сукня розірвалася. Якусь мить він висів у повітрі, ні за що не тримаючись, а потім, усе ще із виразом людини, що намагається вирішити складну проблему, полетів униз, обертаючись, стаючи все меншим і меншим...

Часначай упав на купу зубів, а ті розліталися по мармуровій підлозі. Якусь мить він іще здригався...

А тоді зник.

Рука, схожа на гроно бананів, перетягнула Сюзен назад через перила.

— Якшо бити дівчат, можна потрапити в халепу, — сказав Банджо. — Не можна ображати дівчаток.

Позаду них щось клацнуло.

Двері широко розчинилися. Підлогою розстелився холодний білий туман.

— Наша мама... — мовив Банджо, намагаючись осмислити ситуацію. — Тут була наша мама...

— Так, — відказала Сюзен.

— Але це не була наша мама, бо нашу маму поховали...

— Так.

— Ми дивилися, як засипали могилу й таке інше.

— Так, — сказала Сюзен і подумала: «Ви мусили в цьому пересвідчитися».

— А куди пішов наш Дейві?

— Гм... в інше місце, Банджо.

— У краще? — нерішуче запитав величезний чоловік.

Сюзен з полегшенням вхопилася за можливість сказати правду або принаймні не цілковиту брехню.

— Можливо, — відповіла вона.

— Краще, ніж тут?

— Цього ніколи не передбачиш. Дехто каже, що плюсів значно більше.

Банджо звернув на неї рожеві поросячі очі. Якусь мить тридцятип’ятирічний чоловік дивився на неї крізь рожеві окуляри п’ятирічки.

— Це добре, — сказав він. — Він зможе знову побачитися з нашою мамою.

Схоже, надмір розмов його ослабив. Банджо обм’як.

— Я хочу додому, — заскиглив він.

Сюзен подивилася на його велике обличчя, вкрите плямами, безнадійно знизала плечима, витягнула з кишені носовичок і піднесла його до рота Банджо.

— Плюнь, — наказала вона. Він підкорився.

Вона протерла хустинкою найбрудніші місця, а тоді засунула її в руку Банджо.

— Як слід висякайся, — запропонувала вона й застережливо відійшла вбік, поки не стихло ехо від вибуху.

— Можеш залишити хустинку собі, — щиросердно додала вона. — І заправ сорочку.

— Так, панно.

— Тепер спускайся вниз і вимети всі зуби з кола. Ти можеш це зробити?

Банджо кивнув.

— Що ти можеш зробити? — перепитала Сюзен.

Банджо зосередився.

— Вимести з кола всі зуби, панно.

— Добре. Давай, біжи.

Сюзен спостерігала, як він повільно рушив униз, а тоді глянула на білі двері. Вона була впевнена, що чарівник так і не дістався до сьомого замка.

Кімната за дверима була абсолютно білою, і туман, що завихрився на рівні її колін, приглушав навіть звуки її кроків.

Там було лише ліжко. Велетенське, на чотирьох стовпцях, із балдахіном, старе й запилене.

Спершу Сюзен здалося, що воно порожнє, а тоді посеред гори подушок вона побачила чиюсь фігуру — начебто сухорлявої старенької в очіпку.

Стара жінка повернула голову й усміхнулася Сюзен.

— Привіт, люба.

Сюзен не пам’ятала бабусю. Мати її батька померла, коли дівчина була ще маленькою, а з боку матері... у неї не існувало бабусі. Але саме таку вона б хотіла мати.

Неприємна реалістична частина її мозку сказала, що такі бабусі навряд чи існували.

Сюзен здалося, що вона почула дитячий сміх. І ще раз. Десь далеко, майже поза межами чутності, бавилися діти. Цей приємний звук завжди її заспокоював.

Звісно, за умови, що ви не чули, про що вони розмовляють.

— Ні, — сказала Сюзен.

— Пробач, люба? — здивувалася старенька.

— Ти не Зубна Фея, — о ні, тут була навіть клаптикова ковдра.

— А хто ж іще, люба?

— Ого, бабусю, ну в тебе й зубища... Лишенько, навіть хустка є.

— Я не розумію, кохана...

— А от про крісло-гойдалку забули, — сказала Сюзен. — Крісло-гойдалка обов’язково повинно бути...

Позаду неї щось ляснуло, а тоді тихенько заскрипіло. Обертатися не було сенсу.

— Якщо я зараз побачу кошеня, що бавиться з клубочком, то це тобі так просто не минеться, — суворо сказала вона й узяла підсвічник, що стояв біля ліжка. Він здався Сюзен доволі важким.

— Не думаю, що ти справжня, — рівним голосом продовжила вона. — Це не місце для маленької старенької у хустині. Ти виникла з моєї голови. Так ти захищаєшся... Порпаєшся в людських головах, шукаючи найдієвіші засоби впливу...

Вона махнула підсвічником, і він пройшов крізь постать у ліжку.

— Бачиш? — запитала вона. — Ти несправжня.

— Я то справжня, люба, — заперечила старенька, міняючи контури. — А от підсвічник — ні.

Сюзен подивилася на змінену бабцю.

— Ні, — сказала дівчина. — Ти, звісно, страшна, але мене не лякаєш. І так теж ні, — бабця раз у раз змінювалася. — Ні, і мій батечко мене теж не лякає. О боги, фантазія вже вичерпалася? Павуки мені подобаються. Змій я не боюся. Собаки? Ні. Щури — чудові, я люблю щурів. Вибач, невже цього взагалі хтось боїться?

Вона схопила нове створіння, і цього разу воно не змінилося. Істота мала вигляд маленької зморшкуватої мавпочки, але з величезними глибокими очима під бровами, що нависали, неначе балкони. Вона мала рідку сіру шерсть. Створіння слабко завовтузилося в руках дівчини й захрипіло.

— Мене непросто злякати, — сказала Сюзен, — але напрочуд легко роздратувати.

Створіння безсило повисло.

— Я... я... — бурмотіло воно.

Сюзен його відпустила.

— Ти — бабай, правда? — запитала вона.

Створіння обвалилося безформною купою, коли дівчина відняла руку.

— Не бабай... а... Бабай, — бурмотіло воно.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Сюзен.

Верховний Бабай, — відказав той. І лише зараз вона зауважила, наскільки він худорлявий, наскільки вибілена сивиною його сіра шерсть, як шкіра обтягує кості...

Перший Бабай?

— Я... Там були... Я пам’ятаю землю іншою. Лід. Багато періодів... льоду. А тоді... як там ви їх називаєте? — створіння захрипіло. — ...землі, великі землі... всі різні...

Сюзен присіла на ліжко.

— Ти маєш на увазі континенти?

— ...усі різні.

Чорні запалі очі зиркнули на неї, і раптом створіння піднялося, розмахуючи кістлявими руками.

— Я був темрявою в печері! Я був тінню в деревах! Ти чула про... прадавній крик? Людина кричала, побачивши... мене! Я був... — він скорчився і почав кашляти. — А тоді... з’явилося, знаєш, таке... світле та яскраве... блискавка, яку можна було носити з собою, гаряче крихітне сонечко, і темряви не стало, залишилися лише тіні, з’явилися сокири, сокири в лісі, а потім... а потім...

— Але ж залишилося достатньо бабаїв, — зауважила вона.

— Ховаються під ліжками! Чигають по шафах! Але... — він хапнув повітря, — якби ви бачили мене... у старі добрі часи... коли люди заглиблювалися в печери, щоб намалювати картини полювання... я ревів в їхніх головах... так, що в них аж шлунок випадав із дупи...

— Ну, старі вміння поступово перестають бути потрібними, — серйозно сказала Сюзен.

— ...інші прийшли набагато пізніше... Вони так і не дізналися, що таке первородний страх. Вони знали, — навіть шепочучи, бабаю вдавалося глузувати, — лише темні кути. А я був темрявою! Я був... першим! А потім я став не кращий за них... лякав покоївок, псував сметану, ховався в тіні наприкінці року... але якось, однієї ночі, я задумався: чому?..

Сюзен кивнула. У бабаїв не було особливого інтелекту. Усвідомлення екзистенційної невизначеності займало набагато більше часу в голові, де мозкові клітини настільки повільно рухалися від одного боку черепа до іншого. Але... У дідуся було схоже мислення. Ти постійно перебуваєш серед людей і перестаєш бути таким, яким вони тебе уявляють, прагнучи стати таким, як тобі хочеться. Парасольки та срібні гребінці...

— І ти подумав: у чому суть усього цього? — сказала вона.

— ...лякав дітей... підкрадався... а потім почав за ними спостерігати. У крижані часи дітей було не так і багато... лише великі люди, маленькі люди, але не діти... і... в їхніх головах був інший світ. Ось де опинилися старі добрі часи — в їхніх маленьких голівках. Старі добрі часи. Коли все було молодим.

— І тоді ти вирішив вилізти з-під ліжка...

— Я наглядав за ними... оберігав...

Сюзен зі всіх сил намагалася не здригнутися.

— А зуби?

— О, зубами не варто розкидатися, будь-хто, хто їх знайде, може спричинити багато біди. А мені завжди подобалися діти, я не хотів, щоби хтось їм зашкодив... — бурмотів він. — Я ніколи не хотів зробити їм боляче, просто дивився, охороняв зуби... і... і... іноді сидів тут і слухав їх.

Він продовжував бурмотіти. Сюзен слухала, збентежена й здивована водночас, не знаючи, пожаліти цю істоту, чи — і цей варіант здавався їй привабливішим — розчавити її ногою.

— ...і зуби... вони пам’ятають...

Створіння затремтіло.

— А гроші? — наполягала Сюзен. — Нечасто зустрінеш багатих бабаїв.

— ...гроші повсюди... зариті в норах... старі скарби... у спинках диванів... усе більше й більше... інвестиції... гроші за зуби, дуже важливо, частина магії, робить її безпечною, надійною, інакше це крадіжка... я позначав усі й зберігав у безпеці... а тоді я постарів, але знайшов людей, — бабай вишкірився, і на мить Сюзен стало шкода людей у тих стародавніх печерах. — Вони не ставили запитань, — бубоніло створіння. — Отримували гроші, виконували свою роботу й не ставили ніяких питань...

— Гроші були важливішими, — із розумінням кивнула Сюзен.

— ...а тоді прийшли вони... крадії...

Сюзен більше не могла терпіти. Старі боги змушені йти в ногу з часом...

— Ти маєш жахливий вигляд.

— Щиро дякую.

— Доволі хворий, маю на увазі.

— ...я вже старий... стільки людей, так багато зусиль...

Бабай застогнав.

— ...тут неможливо вмерти, — сказав він, задихаючись. — Залишається лише старіти, слухаючи сміх...

Сюзен кивнула. Це відчувалося в повітрі. Слова до неї не долинали, лише віддалене бурмотіння — ніби з протилежного кінця дуже довгого коридору.

— ...і це місце... воно виросло навколо мене...

— Дерева, — мовила Сюзен. — І небо. Усе з їхніх голів.

— ...помираю... діти... ти повинна...

Постать зникла.

Сюзен якийсь час сиділа, слухаючи гомін дітей удалині.

«Світи віри, — думала вона. — Майже як з устрицями. Усередину потрапляє якась гидота, а згодом навколо неї виростає перлина».

Вона встала й спустилася донизу.

Банджо десь знайшов мітлу та швабру. Коло спорожніло, і чоловік, проявивши дивовижну ініціативність, ретельно відмивав крейду.

— Банджо?

— Так, панно.

— Тобі тут подобається?

— Тут є дерева, панно.

Сюзен вирішила, що це можна зарахувати як «так».

— Тебе не бентежить небо?

Він здивовано подивився на неї.

— А має, панно?

— Банджо, ти вмієш рахувати?

Він вдоволено усміхнувся.

— Так, панно. На пальцях.

— То ти можеш порахувати до... — підказала Сюзен.

— Тринадцяти, панно, — гордо відказав Банджо.

Вона оглянула його величезні ручища.

— Чудово.

«Гаразд, — подумала вона, — а чому б і ні? Він великий і надійний. Та й хіба в нього є інше життя?»

— Думаю, було б непогано, якби ти трішки попрацював замість Зубної Феї, Банджо.

— А з цим не виникне проблем, панно? Зубна Фея не заперечуватиме?

— Ти... працюватимеш, поки вона не повернеться.

— Гаразд, панно.

— Я... приведу людей, які наглядатимуть за тобою, поки ти не призвичаїшся. Здається, їжу привозять на візку. І не дозволяй нікому себе надурити, — вона подивилася на його руки, пробігла очима нижні схили, поки не побачила вершину гори Банджо, і додала: — Хоча сумніваюся, що хто-небудь наважиться.

— Гаразд. Я підтримуватиму порядок, панно. Е-е-е...

Велике рожеве обличчя запитально поглянуло на неї.

— Так, Банджо?

— А мені можна завести цуцика, панно? Одного разу в мене було кошеня, панно, але наша мама втопила його, бо воно було брудним.

У пам’яті Сюзен відразу спливло ім’я.

— Цуцик із кличкою Плямка?

— Так, панно, гарна кличка, панно.

— Гадаю, він з’явиться швидше, ніж ти можеш собі уявити, Банджо.

Схоже, він усьому йняв віру.

— Дякую, панно.

— А тепер мені пора йти.

— Гаразд, панно.

Вона озирнулася й оглянула вежу. Можливо, угіддя Смерті й були похмурими, але, перебуваючи там, ви б нізащо не подумали, що з вами може трапитися щось погане. Ви були поза межами світу, де таке було можливим. Але тут...

Подорослішавши, ви починали боятися лише... логічних речей. Бідності. Хвороб. Того, що вас викриють. Принаймні ви не сходили з розуму, боячись чудовиська під сходами.

Світ сповнений не лише світла й темряви. Чудовий світ дитинства? Він однозначно не був обмеженою версією дорослого.

Цей світ радше був копією дорослого, але написаного великими жирними літерами. Усе було... більшим. І всього було більше.

Вона залишила Банджо мити підлогу й вийшла в цілорічно освітлений світ.

До неї поспішали Сушняк і Фіалка. О Боже розмахував гілкою, наче кийком.

— Тобі це не знадобиться, — сказала Сюзен. Вона усвідомила, наскільки хоче виспатися.

— Ми обговорили ситуацію й вирішили, що повинні повернутися і допомогти, — пояснив Сушняк.

— Ого. Демократична мужність, — сказала Сюзен. — Ну, всі й так зникли. Туди, куди зазвичай вирушають.

О Боже з вдячністю опустив гілку.

— Не те щоб... — почав він.

— Послухайте, ви можете бути корисними, — сказала Сюзен. — Тут справжній безлад. Ідіть і допоможіть Банджо.

— Банджо?

— Він... тепер він керує цим місцем.

Фіалка засміялася.

— Але ж він...

— Він головний, — втомлено сказала Сюзен.

— Чудово, — зрадів Сушняк. — У будь-якому разі, ми завжди можемо сказати йому, що треба робити...

— Ні! Забагато людей казало йому, що робити. Він знає, що потрібно робити. Просто допоможіть йому на старті, гаразд? Але...

«Якщо Батько Вепр повернеться, то ти зникнеш?» — подумала вона, не знаючи, як краще сформулювати це незручне питання.

— Я, цей, вирішив кинути свою стару роботу, — сказав Сушняк. — Гм... я збираюся і далі працювати замість інших богів, що пішли у відпустку, — додав він і благально подивився на Сюзен.

— Дійсно? — та зиркнула на Фіалку. «Ну, можливо, якщо вона в нього вірить... Це може спрацювати. Ніколи не дізнаєшся напевне».

— Чудово, — сказала вона. — Розважайтеся. А я пішла додому. Ну і весела, скажу вам, видалася Вепроніч!

Вона побачила Хропунця — той чекав біля річки.


Аудитори тремтіли від нервування. І, як було прийнято в їхнього виду, коли щось кардинально виходило із ладу й потребувало миттєвого виправлення, вони збиралися і намагалисярозібратися, хто винен.

Дехто сказав: Це все...

А тоді замовк.

Аудитори існували завдяки злагоді, а це робило вибір офірного цапа дещо проблематичним. Аж раптом він просвітлів.

Зрештою, якщо винні всі, то, по суті, не винен ніхто. Саме в цьому полягала колективна відповідальність. Можна було охарактеризувати все як невдачу або щось подібне.

Дехто сказав: На жаль, люди можуть нас неправильно зрозуміти. Виникнуть запитання.

Дехто сказав: А що робити зі Смертю? Він же втрутився.

Дехто сказав: Е-е... не зовсім.

Дехто сказав: Облиш. Він втягнув у це дівчину.

Дехто сказав: Е-е... ні. Вона сама себе втягнула.

Дехто сказав: Гаразд, але він їй сказав...

Дехто сказав: Ні. Не говорив. Насправді він спеціально їй не сказав... — він замовк, а потім вилаявся: — Дідько!

Дехто сказав: З іншого боку...

Усі мантії повернулися в його бік: Так?

Дехто сказав: Немає ніяких доказів. Нічого не зафіксовано на папері. Комусь щось стрельнуло в голову, і він вирішив напасти на країну Зубної Феї. Плачевна ситуація, але нас ніяк не стосується. Звісно, ми шоковані.

Дехто сказав: Але залишається Батько Вепр. Це помітять. Виникнуть запитання.

Певний час вони висіли мовчки.

Дехто сказав: Зрештою, ми можемо... — він замовк, відчуваючи відразу від одного тільки слова, але змусив себе продовжити: — ...ризикнути.


«Ліжко, — подумала Сюзен, дивлячись, як повз неї прокочуються тумани. — А вранці — звичайні людські речі, такі як кава й каша. І ліжко. Справжні речі...»

Хропунець зупинився. Якийсь час вона дивилася поверх його вух, а потім смикнула його вперед. Він заіржав, але так і не зрушив з місця.

Його вуздечку схопила рука скелета. За мить матеріалізувався Смерть.

— ЦЕ ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ. ПОТРІБНО ЗРОБИТИ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ. ВОНИ ДОСІ ЙОГО КАТУЮТЬ.

Сюзен обм’якла.

— Хто? Кого?

— СЯДЬ СПЕРЕДУ, Я КЕРУВАТИМУ, — Смерть заліз у сідло й обхопив її, щоб узяти віжки.

— Слухай, я... — почала Сюзен.

— ТАК. Я ЗНАЮ. КОНТРОЛЬ ВІРИ, — сказав Смерть, коли кінь знову рушив уперед. — ЛИШЕ ВКРАЙ ПРИМІТИВНИЙ МОЗОК МІГ ДО ТАКОГО ДОДУМАТИСЯ. ЦІ ЧАРИ НАСТІЛЬКИ СТАРІ, ЩО МАЙЖЕ ПЕРЕСТАЛИ БУТИ ЧАРАМИ. АЛЕ НАСКІЛЬКИ ПРОСТИЙ ШЛЯХ ЗМУСИТИ МІЛЬЙОНИ ДІТЕЙ ВТРАТИТИ ВІРУ В БАТЬКА ВЕПРА.

— А ти що робив? — запитала Сюзен.

— РОБИВ ТЕ, ЩО ПОВИНЕН БУВ. ОХОРОНЯВ ПРОСТІР. МІЛЬЙОНИ КИЛИМІВ ЗІ СЛІДАМИ САЖІ, МІЛЬЙОНИ НАПОВНЕНИХ ШКАРПЕТОК, УСІ ЦІ ДАХИ З ДОРІЖКАМИ ВІД САНЕЙ... СТИКНУВШИСЬ ІЗ ТАКИМ, НЕВІРА ВТРАЧАЄ ВСІ ШАНСИ. АЛЬБЕРТ СКАЗАВ, ЩО ЩЕ НЕСКОРО ЗАХОЧЕ ЗНОВУ ПЕРЕХИЛИТИ КЕЛИШОК ХЕРЕСУ. ПРИНАЙМНІ БАТЬКОВІ ВЕПРУ БУДЕ КУДИ ПОВЕРТАТИСЯ.

— То що мені тепер робити?

— ТИ МУСИШ ПОВЕРНУТИ БАТЬКА ВЕПРА.

— Для чого? Для миру, доброї волі й дзеленчання чарівних дзвоників? Кому яка різниця! Він просто старий товстий клоун, який звеселяє людей у Вепроніч! Я пережила все лише задля якогось старого, який вештається дитячими спальнями?

— НІ. ЩОБ ЗІЙШЛО СОНЦЕ.

— Але як астрономія пов’язана з Батьком Вепром?

— СТАРІ БОГИ ЙДУТЬ У НОГУ З ЧАСОМ.


Верховний верховик не пішов на Вепронічний бенкет. Він змусив одну зі служниць принести тацю до його кімнати, де він розважався і робив усе те, що зазвичай робить чоловік, коли несподівано опиняється наодинці з особою протилежної статі. Наприклад, намагався до блиску натерти черевики штаниною і почистити брудні нігті іншими нігтями.

— Ще вина, Гвендоліно? Воно майже безалкогольне, — запропонував він, нахилившись над нею.

— Не відмовлюся, пане Верховику.

Облиш, називай мене Горацієм. Може, принести чогось твоїй курочці?

— Боюся, вона кудись побігла, — сказала Фея Веселощів. — Ой лишенько, я... я... я, напевно, такий нецікавий співрозмовник... — вона шумно висякалася.

— Тут я з тобою абсолютно не погоджуюся! — скрикнув Верховний верховик. От би він хоч трошки прибрав у своїй кімнаті або принаймні зняв найбільш непристойні елементи білизни з опудала носорога.

— Усі були такі добрі, — сказала Фея Веселощів, витираючи хусточкою сльози з очей. — А хто той худий чоловік, який постійно корчив для мене смішні пики?

— Це був Скарбій. Чому б тобі не...

— Мені він здався дуже веселим.

— Це через пігулки з сушеної жаби, він їсть їх жменя за жменею, — зневажливо сповістив Верховний верховик. — Я кажу, чому б тобі не...

— Ой лишенько. Сподіваюся, вони не викликають звикання.

— Упевнений, що він не продовжував би їх поїдати, якби вони викликали звикання, — сказав Верховний верховик. — Але чому б тобі не випити ще один келишок, а тоді... тоді я можу показати тобі пам’ятний зал Архіректора Напихайла. Там така цікава стеля. Чесне слово!

— Дуже мило з твого боку, — мовила Фея Веселощів. — Думаєш, мене це підбадьорить?

— О так, однозначної — вигукнув Верховний верховик. — Безсумнівно! То я, цей, піду і... просто піду і... я... — він тицьнув кудись у напрямку гардеробної, переминаючись із ноги на ногу.— Я просто піду і, гм... піду... просто...

Він влетів у гардеробну й затраснув за собою двері. Очі нервово оглянули полиці і вішаки.

— Чиста мантія, — бурмотів він, — зачесати обличчя, помити шкарпетки, освіжити волосся, де, чорт забирай, цей лосьйон замість гоління...

По той бік дверей пролунав дивовижний звук — Фея Веселощів знову висякала носа. По цей бік — приглушений крик Верховного верховика, який через поспіх і поганий нюх помилково хлюпнув на обличчя скипидаром, яким переважно лікував ноги.

А десь нагорі маленький пухкий хлопчик із луком, стрілами й навдивовижу неаеродинамічними крилами безрезультатно стукався в зачинене вікно, на якому мороз вимальовував контури доволі привабливої аурієнтальної пані. Сусіднє вікно вже прикрашала крижана ваза із соняшниками.


Один зі столів у Великій залі вже встиг розвалитися. Один зі звичаїв свята полягав у тому, що, попри незліченну кількість змін страв, кожен чарівник міг насолоджуватися їжею з власною швидкістю, завдяки чому особливо повільні не затримували решту. Охочі могли отримати добавку, тож якщо ви особливо вподобали певний суп, то мали можливість годинами брати ще й ще, перш ніж приступити до рибних закусок.

— Як почуваєшся, старий? — поцікавився Декан, який сидів поруч зі Скарбієм. — Знову підсів на сушені пігулки з жаби?

— Я, ем, я, ем, ні, мені не настільки погано, — відповів Скарбій. — Звісно, це була... була справжня несподіванка, коли...

— Шкода, тому що ось твій подарунок на Вепроніч, — сказав Декан, вручаючи йому маленьку коробочку. У ній щось гриміло. — Можеш відкрити зараз, якщо бажаєш.

— О, ну, як приємно...

— Вона від мене, — сказав Декан.

— Яка гарна...

— Знаєш, я придбав це за власні гроші, — сказав Декан, помахавши ніжкою індички.

— Яка прекрасна обгортка...

— Між іншим, коштувала більше долара.

— Оце так...

Скарбій стягнув рештки обгорткового паперу.

— Це коробка для зберігання пігулок із сушеної жаби. На ній навіть є напис «Пігулки з сушеної жаби», бачиш?

Скарбій струснув коробочкою.

— Як мило, — слабко сказав він. — У ній вже є пігулки. Добре придумано. Вони мені знадобляться.

— Ага, — сказав Декан. — Я узяв їх із твого туалетного столика. Зрештою, і так довелося витратити цілий долар!

Скарбій із вдячністю кивнув і поклав маленьку коробку поруч із тарілкою. Цього вечора йому навіть дозволили користуватися ножем. Сьогодні йому дійсно дозволили з’їсти все, а не лише те, що доводиться шкребти дерев’яною ложкою.

У нервовому передчутті він зиркнув на найближче смажене порося і ретельно прилаштував серветку під підборіддя.

— Гм, пробачте, пане Впертонзе, — тремтячим голосом пробурмотів він. — Ви б не могли передати мені яблучний соус?

Просто перед Скарбієм прогримів звук, наче розірвалася цупка тканина, і щось з гуркотом приземлилося на смажене порося. Запечена картопля разом із підливою злетіли у повітря. Яблуко, що покоїлося в свинячому роті, примусово покинуло той рот й вдарило Скарбія прямо в лоб.

Моргнувши кілька разів і опустивши голову, він виявив, що збирається встромити свою виделку в чиюсь голову.

— Ха-ха-ха, — пробурмотів він, а його очі почали поволі скляніти.

Чарівники посунули вбік перекинуті страви й розбитий посуд.

— Він випав просто з повітря!

— Він що, найманець? Це ж не чергова студентська витівка?

— Чому в нього в руках руків’я меча?

— Він що, мертвий?

— Напевно!

— А я так і не скуштував цього лососевого мусу! Ви гляньте! Його нога в ньому! Розбризкав його повсюди! Ви свій будете доїдати?

Зрозум Впертонз пробився крізь натовп. Він знав, що може статися, коли його старші чарівники намагаються комусь допомогти. Вони були наче склянка води для потопельника.

— Йому потрібне повітря! — скрикнув він.

— Звідки нам знати, що воно йому потрібне? — здивувався Декан.

Зрозум приклав вухо до грудей юнака.

— Він не дихає!

— Дихальне заклинання, дихальне заклинання, — пробурмотів Завкаф неточних наук. — Гм... можливо, Прямий Респіратор Спольта? Я його десь тут записав...

Ридикуль простягнув руку через чарівників і витягнув чоловіка в чорній одежі за ногу. Тримаючи невідомого догори дриґом своєю величезною рукою, він сильно ударив його по спині.

Ридикуль зловив здивовані погляди чарівників.

— Робив таке на фермі, — пояснив він. — Рятував козенят.

— Слухай, але... — почав Декан, — я не...

Тіло видало якийсь звук — чи то вдавилося, чи то закашлялося.

— Друзі, звільніть трохи місця! — наказав Архіректор, одним помахом запасної руки очищаючи один зі столів.

— Гей, я так і не спробував це ескафе з креветок! — заволав Викладач новітніх рун.

— Я навіть не підозрював, що воно в нас є, — сказав Завкаф неточних наук. — Хтось, обійдуся без уточнення, Декане, засунув його за м’якопанцирних крабів, щоб усе дісталося тільки йому. Підло, просто мерзенно.

Часначай розплющив очі.

Про його невимовну витримку свідчило те, що він зумів пережити безпосередню близькість носа Ридикуля, який у цю мить заповнював Всесвіт, наче велика рожева планета.

— Пробачте, пробачте, — забурмотів Зрозум, схилившись над постраждалим зі своїм записником, — але це життєво необхідно для розвитку натурфілософії. Ви бачили яскраве світло? Там був світлий тунель? З вами намагалися заговорити якісь померлі родичі? Яке слово найкраще описує...

Ридикуль відтягнув його вбік.

— Що ти робиш, пане Впертонзе?

— Я обов’язково маю поговорити з ним, пане. Він пережив стан, близький до смерті!

— Ми всі його переживаємо. І він називається «життям», — лаконічно відказав Архіректор. — Налийте бідоласі випити й заберіть звідси цей клятий олівець.

— Гм... Це, мабуть, Невидна академія? — запитав Часначай. — А ви всі чарівники?

— А ти лежи, не ворушися, — сказав Ридикуль, але Часначай уже припіднявся на ліктях.

— У мене був меч, — пробурмотів він.

— О, він впав на підлогу, — сказав Декан, тягнучись до нього. — Але він має такий вигляд, ніби... Ой, це зробив я?

Чарівники дивилися, як від столу відвалюється великий кривий кусень. Щось зуміло прорізати все — дерево, тканину, тарілки, столові прилади, навіть їжу. Декан присягався, що від полум’я свічки, що опинилося на шляху невидимого леза, на мить теж лишилася лише половина, поки ґніт не усвідомив, що така поведінка вогню не личить.

Декан підняв руку. Решта чарівників кинулася врозтіч.

— Схоже на тонку синю лінію в повітрі, — здивовано сказав він.

— Вибачте, пане, — сказав Часначай, відбираючи меча. — Але мушу бігти.

І вибіг із зали.

— Далеко йому не забігти, — сказав Викладач новітніх рун. — Головні двері заблоковані Правилами Архіректора Спода.

— Не забігти з мечем, який, схоже, здатний прорізати що завгодно? — здивувався Ридикуль під звуки падіння дверей.

— Цікаво, звідки він тут узявся? — поцікавився Завкаф неточних наук й оглянув рештки святкового бенкету. — Погляньте, як акуратно розрізаний стіл...

— Бу-бу-бу...

Усі обернулися. Скарбій витягнув руку перед собою, виблискуючи гострими кінчиками виделки в напрямку чарівників.

— Приємно усвідомлювати, що новий подарунок так швидко знадобився, — зрадів Декан. — Люди завжди цінують, коли про них пам’ятають.

Синя курка щастя, що зачаїлася під столом, нагидила на черевик Скарбія.


— ЗАВЖДИ Є... ВОРОГИ, — сказав Смерть, їдучи верхи на Хропунцеві, що скакав галопом над крижаними горами.

— Усі вони мертві...

ІНШІ ВОРОГИ. МОЖЛИВО, ТИ ПРО НИХ ЧУЛА. У НАЙГЛИБШИХ ЦАРИНАХ МОРЯ, ДЕ НЕМАЄ СВІТЛА, ЖИВЕ СТВОРІННЯ, ЩО НЕ МАЄ НІ МОЗКУ, НІ ОЧЕЙ, НІ РОТА. ВОНО НІЧОГО НЕ РОБИТЬ, ПРОСТО ЖИВЕ Й РОЗПУСКАЄ ПЕЛЮСТКИ ІДЕАЛЬНО БАГРЯНОЇ БАРВИ ТАМ, ДЕ НІХТО НЕ МОЖЕ ЇХ ПОБАЧИТИ. ВОНО — НІЩО, ОКРІМ КРИХІТНОГО «ТАК» СЕРЕД НОЧІ. ОДНАК... ОДНАК... У НЬОГО ТАКОЖ Є ВОРОГИ, ЯКІ ВІДЧУВАЮТЬ ДО НЬОГО СТРАШЕННУ, НЕПЕРЕБОРНУ НЕНАВИСТЬ, ЯКІ БАЖАЮТЬ НЕ ЛИШЕ ЩОБ ЙОГО КРИХІТНЕ ЖИТТЯ ЗАВЕРШИЛОСЯ, А ЩОБ ВОНО НІКОЛИ Й НЕ ПОЧИНАЛОСЯ. ПОКИ ВСЕ ЯСНО?

— Ну, так, але...

— ДОБРЕ. А ТЕПЕР УЯВИ, ЩО ВОНИ ДУМАЮТЬ ПРО ЛЮДСТВО.

Сюзен була шокована. Вона ніколи не чула, щоб її дідусь говорив інакше, аніж спокійним тоном. Тепер у його голосі з’явилася гострота.

— Хто такі «вони»? — запитала вона.

— МИ ПОВИННІ ПОСПІШИТИ. У НАС МАЛО ЧАСУ.

— Я гадала, у тебе часу завжди достатньо. Тобто... якщо тобі потрібно щось зупинити, то ти можеш повернутися в часі і...

— І ВТРУТИТИСЯ?

— Ти вже робив це раніше...

— АЛЕ НА ЦЕЙ ЧАС ЗА ЦЕ ВЗЯЛИСЯ ІНШІ. І ВОНИ НЕ МАЮТЬ НА ЦЕ ПРАВА.

— Які інші?

— У НИХ НЕМАЄ ІМЕН. НАЗВЕМО ЇХ АУДИТОРАМИ. ВОНИ КЕРУЮТЬ ВСЕСВІТОМ. СЛІДКУЮТЬ ЗА ТИМ, ЩОБ ПРАЦЮВАЛА ГРАВІТАЦІЯ І КРУТИЛИСЯ АТОМИ — ЧИ ЩО ВОНИ ТАМ РОБЛЯТЬ? І ВОНИ НЕНАВИДЯТЬ ЖИТТЯ.

— Чому?

— БО ВОНО НЕПРАВИЛЬНЕ. ВОНО ВЗАГАЛІ НІКОЛИ НЕ МАЛО З’ЯВИТИСЯ. ВОНИ ЛЮБЛЯТЬ КАМІННЯ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ПО КРИВІЙ. І ПОНАД УСЕ НЕНАВИДЯТЬ ЛЮДЕЙ, — Смерть зітхнув. — У НИХ ПРАКТИЧНО ВІДСУТНЄ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ.

— Але чому Бать...

— РЕЧІ, В ЯКІ ВИ ВІРИТЕ, — ОСЬ ЩО РОБИТЬ ВАС ЛЮДЬМИ. ХОРОШІ ЧИ ПОГАНІ — РІЗНИЦІ НЕМАЄ.

Туман розвіявся. Їх оточували гострі вершини, освітлені відблисками сонця від снігу.

— Вони схожі на гори, де стояв Замок Кісток, — зауважила вона.

— ЦЕ ВОНИ І Є, — сказав Смерть. — У ПЕВНОМУ СЕНСІ. ВІН ПОВЕРНУВСЯ В МІСЦЕ, ЯКЕ ЗНАВ РАНІШЕ. ДУЖЕ ДАВНО...

Хропунець перейшов на легкий галоп просто над снігом.

— А що ми шукаємо? — запитала Сюзен.

— ДІЗНАЄШСЯ, КОЛИ ПОБАЧИШ.

— Сніг? Дерева? Можна якусь підказку? Навіщо ми тут?

— Я ВЖЕ КАЗАВ. ЩОБ УПЕВНИТИСЯ, ЩО СОНЦЕ ЗІЙДЕ.

Звичайно, сонце зійде!

— НІ.

— Не існує магії, яка б зупинила сонце!

— ОТ БИ Я БУВ ТАКИЙ РОЗУМНИЙ, ЯК ТИ.

Сюзен роздратовано зиркнула донизу й щось зауважила.

Білий простір перетинали крихітні постаті, вони бігли так, начебто когось переслідували.

— Там... ніби якась погоня... — сповістила вона. — Я бачу якихось тварин, але не розумію, за ким вони...

А тоді вона побачила рух у снігу — розмита темна постать ковзала й ухилялася від переслідувачів. Хропунець опустився, і його копита вже практично зачіпали верхівки сосен, які згиналися від його руху. Він із гуркотом перелетів через ліс, тягнучи за собою хмарину зламаних гілок, змішаних зі снігом.

Тепер, коли вони опустилися, вона могла як слід роздивитися мисливців.

Це були величезні пси. Жертва досі залишалася нечіткою, маневруючи між заметами, намагаючись сховатися в засніжених кущах...

Одна з кучугур вибухнула. Зі снігу з’явилося щось велике, довге й синьо-чорне, наче кит.

— Це ж свиня!

— ВЕПР. ВОНИ ЖЕНУТЬ ЙОГО ДО ОБРИВУ. УЖЕ ДОВЕДЕНІ ДО ВІДЧАЮ.

Вона чула важке дихання загнаного створіння. Собаки не видавали ні звуку.

Із безлічі ран, завданих раніше, на сніг струмувала кров.

— Цей... вепр, — пробурмотіла Сюзен. — ...Він...

— ТАК.

— Вони хочуть убити Батька...

— НЕ ВБИТИ. ВМИРАТИ ВІН ВМІЄ. О, ТАК... У ТАКОМУ ВИГЛЯДІ ВІН ЗНАЄ, ЩО ТАКЕ СМЕРТЬ. МАЄ БАГАТИЙ ДОСВІД. НІ, ВОНИ ХОЧУТЬ ВІДІБРАТИ ЙОГО РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ, ВІДІБРАТИ ДУШУ, ВІДІБРАТИ ВСЕ. НЕ МОЖНА ЇМ ДОЗВОЛИТИ ЙОГО ЗНИЩИТИ.

— То зупини їх!

— ЦЕ ПОВИННА ЗРОБИТИ ТИ. ЦЕ ПИТАННЯ СТОСУЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЛЮДЕЙ.

Собаки пересувалися дивно. Вони не бігли, а пливли, просуваючись через сніг швидше, ніж дозволяли їхні ноги.

— Вони не схожі на справжніх собак.

— НІ.

— Що ж можу зробити я?

Смерть кивнув головою на вепра. Хропунець майже порівнявся з ним, тримаючись на кілька футів позаду.

Раптово її осінило.

— Я не можу осідлати його! — запротестувала Сюзен.

— ЧОМУ НІ? ТИ Ж ОТРИМАЛА ОСВІТУ.

— І її досить, щоб зрозуміти, що свиня не дозволить себе осідлати!

— ПРОСТЕ НАКОПИЧЕННЯ ФАКТІВ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЩЕ НЕ Є ДОКАЗОМ.

Сюзен зиркнула вперед. Засніжене поле мало вигляд, наче його обрізали.

«ТИ ПОВИННА, — мовив голос дідуся в її голові. — ДОСЯГНУВШИ КРАЮ ОБРИВУ, ВІН ОПИНИТЬСЯ У БЕЗВИХОДІ. НЕ МОЖНА ЦЬОГО ДОПУСТИТИ. РОЗУМІЄШ? ЦЕ НЕСПРАВЖНІ СОБАКИ. ЯКЩО ВОНИ ЙОГО ПІЙМАЮТЬ, ВІН НЕ ПРОСТО ПОМРЕ... ВІН... ЙОГО НІКОЛИ НЕ БУДЕ...»

Сюзен стрибнула. На мить вона зависла в повітрі, широко розпростерши руки, її сукня розвівалася позаду...

Приземлення на спину тварини нагадувало удар об дуже твердий стілець. Вепр на мить захитався, але потім вирівнявся.

Сюзен міцно обхопила його за шию руками й зарила обличчя в гостру щетину. Вона відчувала під собою тепло — наче їхала верхи на печі. Яка смерділа потом, кров’ю і свинею. Так сильно смерділа свинею!

Земля попереду закінчилася.

Вепр проорав сніг на краю обриву, майже скинувши її зі спини, і повернувся мордою до гончаків.

Їх було багато. Сюзен часто стикалася з псами — в її домі тримали стільки собак, скільки в інших зазвичай було килимів. І ці явно не належали до великих добродушних домашніх тваринок.

Вона стиснула його каблуками й схопила за вуха, схожі на пару волохатих лопаток.

— Наліво! — закричала вона й смикнула.

Вона вклала в цей наказ усе, на що була здатна. Непослух означав покарання і сльози.

На її здивування, вепр хрюкнув, став дибки на краю прірви й понісся геть, а гончаки, ковзаючи, рушили слідом.

Попереду було плато. Звідси здавалося, що воно з усіх країв закінчується урвищем і з нього немає виходу — лише один дуже простий і смертельний.

Собаки знову переслідували кабана назирцем.

Сюзен окинула оком сіре, позбавлене світла повітря. Має ж бути вихід, хоч якийсь, хоч десь...

І вона його знайшла.

Це був скелястий перешийок, величезний і загострений, наче лезо ножа, що з’єднував цю рівнину з пагорбами вдалині. Він був гострим і вузьким, просто тонка лінія снігу з крижаними глибинами з обох боків.

Однак це було краще, ніж нічого. Це «нічого» все ж вкривав сніг.

Вепр добіг до краю і зупинився. Сюзен опустила голову й знову пришпорила його каблуками.

Опустивши рило й рухаючи ногами, наче поршнями, звір кинувся бігти хребтом. Шукаючи точку опори, його ноги здіймали хмари снігу. Нестачу грації компенсували надтваринні зусилля, його ноги рухалися, як у танцюриста, що танцював чечітку на ескалаторі, який прямував вниз.

— Правильно, чудово, моло...

Вепр послизнувся. Якусь мить він стояв на двох ногах, чіпляючись іншими за крижану скелю. Сюзен кинулася в інший бік, міцно стискаючи його шию, і відчула, як їх затягує безодня.

Там не було нічого.

«Він спіймає мене, якщо я впаду, він спіймає мене, якщо я впаду, він спіймає мене, якщо я впаду...» — переконувала вона себе.

Від снігових крихт її очі засльозилися. Ратиця, що зісковзнула, майже хвицьнула її по голові.

«Ні, він цього не зробить, — сказав інший голос. — Впавши зараз, я не заслуговую на те, щоб мене врятували».

Очі істоти опинилися на відстані кількох дюймів. І тут вона зрозуміла...

...У глибинах очей всіх, окрім найбільш незвичних тварин, ви бачите лише власне відлуння. Однак із темних очей навпроти на неї таки хтось подивився...

Ноги черкнули скелю, і вона зосередила всю свою увагу, із останніх сил смикаючись догори. Дівчина з вепром погойдувалися якусь мить, а тоді він повернув рівновагу й погнав уперед по хребту.

Сюзен ризикнула озирнутися.

Собаки продовжували рухатися так само дивно. Вони пересувалися якимись ривками, ніби не послуговувалися м’язами, а перелітали з місця на місце.

«Це не собаки, — подумала вона. — Лише собачі контури».

Під ногами знову щось здригнулося. Догори здійнялася хмара снігу. Світ струснувся. Вона відчула, як вепр напружився, як згрупувалися його м’язи й понесли його вперед, коли гора льоду впереміш із камінням відкололася і почала свій довгий шлях у темну безодню.

Приземляючись, Сюзен злетіла з вепрової спини й звалилася в глибокий сніг. Вона нестямно замахала руками, боячись щомиті зісковзнути у безодню.

Однак її рука намацала гілку, вкриту льодом. За кілька футів від неї, важко дихаючи й видихаючи пару, лежав на боці вепр.

Вона випросталася. Тут перешийок розширювався і перетворювався на пагорб із кількома деревами, вкритими кригою.

Собаки добігли до розриву й закружляли, намагаючись не ковзнути вниз.

Вона розуміла, що вони могли легко перестрибнути цю відстань. Навіть вепру це вдалося, та ще й із нею на спині. Обхопивши гілку обома руками, вона потягнула її на себе; та з тріском відламалася, наче бурулька, і дівчина помахала нею, як кийком.

— Ну ж бо! — скрикнула вона. — Стрибайте! Тільки спробуйте! Ну ж бо!

І один спробував.

Ще при приземленні його вдарила гілка, а потім Сюзен крутнулася і завдала удару згори, збивши вражену тварину з ніг і скинувши її за край.

Якусь мить постать дрижала, а тоді, виючи, щезла з поля зору.

Від люті, змішаної з тріумфом, вона навіть затанцювала.

— Так! Ура! Кому ще? Є охочі?

Решта псів зазирнула їй в очі і вирішила, що ніхто не бажає і охочих більше немає. Нарешті, після однієї-двох нервових спроб, їм вдалося розвернутися, і вони, ковзаючи, рушили до плато.

Їхній шлях перегородила якась постать.

Хвилину тому її там не було, але вона мала такий вигляд, наче стояла тут завжди. Фігура була зроблена зі снігу — із трьох снігових куль, які поклали одна на одну. Замість очей вона мала чорні ґудзики. Ще більше ґудзиків, викладених напівколом, утворили подобу рота. Носом була морквина.

Дві гілочки відповідали за руки.

Принаймні з цієї відстані вони нагадували гілки.

В одній із них стирчала вигнута палиця.

Крук із прикріпленим до тільця вологим клаптиком червоного паперу сів на одну з рук.

— Фіть-фіть? — запропонував він. — Щасливого сонцестояння? Цвінь-цвірінь? Чого ви чекаєте? Приходу Вепроночі?

Собаки позадкували.

Зі сніговика клаптями обсипався сніг, відкриваючи кістляву фігуру в чорній мантії, що розвівалася позаду.

Смерть виплюнув моркву.

— ХО. ХО. ХО.

Сірі тіла стали нечіткими й затремтіли, коли собаки відчайдушно намагалися змінити свою форму.

— НЕ ЗМОГЛИ ВТРИМАТИСЯ? У САМОМУ КІНЦІ? ЦЕ БУЛО ВЕЛИКОЮ ПОМИЛКОЮ.

Він торкнувся коси. На світ з’явилося лезо, голосно клацнувши.

— ЖИТТЯ ТАК ЧИ ІНАКШЕ ВАС ДІСТАНЕ, — сказав Смерть, роблячи крок вперед. — ВИСЛОВЛЮЮЧИСЬ МЕТАФОРИЧНО, ЗВІСНО. ЦЕ ЗВИЧКА, ВІД ЯКОЇ ВАЖКО ВІДМОВИТИСЯ. ОДНОГО ВДИХУ ЗАВЖДИ БРАКУЄ. ВАМ ЗАВЖДИ ХОЧЕТЬСЯ ВДИХНУТИ ЩЕ РАЗ.

Один зі псів послизнувся на снігу й почав відчайдушно чіплятися, щоб врятуватися від довгого холодного падіння.

— І, РОЗУМІЄТЕ, ЧИМ БІЛЬШЕ ЧІПЛЯЄТЕСЯ ЗА КОЖНИЙ МОМЕНТ, ТИМ ЖИВІШИМИ СТАЄТЕ... І ТУТ ПРИХОДЖУ Я.

Ватажок зграї на мить спромігся стати сірою фігурою в каптурі, але його негайно затягнуло в стару форму.

— СТРАХ — ЦЕ ТЕЖ СИМВОЛ НАДІЇ, — сказав Смерть. — УСІ ТІ ЧУТТЯ, ШИРОКО РОЗКРИТІ ПЕРЕД КОЖНОЮ ЧАСТОЧКОЮ СВІТУ. СЕРЦЕБИТТЯ. РУХ КРОВІ. ХІБА ВИ НЕ ЧУЄТЕ, ЯК ВОНИ ТЯГНУТЬ ВАС НАЗАД?

Аудитору знову вдалося повернути форму на кілька секунд і сказати: Ти не можеш цього зробити, існують правила!

— ТАК. ІСНУЮТЬ ПРАВИЛА. АЛЕ ВИ ЇХ ПОРУШИЛИ. ЯК ВИ ПОСМІЛИ? ЯК ВИ ПОСМІЛИ?

Лезо коси виділилося у сірому світлі тонким синім контуром.

Смерть підніс тонкий палець до місця, яке задумувалося як його губи, і раптово замислився.

— ТЕПЕР ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЛИШЕ ОДНЕ, ОСТАТОЧНЕ ПИТАННЯ, — сказав він.

Він підняв руки і, схоже, виріс. Його очниці спалахнули сяйвом. Коли він заговорив, у горах зійшли лавини.

— ВИ БУЛИ ЧЕМНИМИ... ЧИ НІ?

ХО. ХО. ХО.

Сюзен почула, як вдалині затихає виття.

Вепр лежав у білому снігу, який увесь тепер багрянів кров’ю.

Вона присіла й спробувала підняти його голову.

Він був мертвий. Одне око витріщилося в нікуди. Язик завалився.

Усередині неї наростали ридання. Крихітна частинка Сюзен, внутрішня нянька, переконувала, що це всього лише виснаження, хвилювання і наслідки адреналіну. Не плакати ж їй над мертвою свинею!

Але її інша частина барабанила у бік вепра обома кулаками.

— НІ, ти не можеш! Ми врятували тебе! Смерть не входила в наш план!

Здійнявся вітер.

У ландшафті щось змінилося — під снігом відбувся якийсь рух. Гілки стародавніх дерев легенько колихнулися, струснувши маленькі голочки льоду.

Зійшло сонце.

Світло пронеслося над Сюзен, ніби безгучний вітер. Воно було сліпучим. Дівчина присіла, прикриваючи очі долонею. Велетенська червона куля перетворила кригу на померзлих гілках у вогонь.

Золоте сяйво вдаряло в гірські вершини, перетворюючи кожну на сліпучий, беззвучний вулкан. Воно котилося вперед, проникаючи в долини й несучись схилами, невпинне... Пролунав стогін.

У снігу замість вепра тепер лежав чоловік.

Він був оголений — якщо не враховувати пов’язку зі шкури якоїсь тварини. У нього було довге волосся, заплетене ззаду в товсту косу, настільки просякнуту кров’ю і брудом, що вона стала схожа на повсть. З собачих укусів струмувала кров.

Якусь мить Сюзен просто дивилася, а тоді, міркуючи чимось іншим, аніж головою, методично відірвала від своєї нижньої спідниці кілька смужок, щоб перев’язати найстрашніші рани.

«Справжній талант, — сказала маленька частина її мозку. — Зберігати холодну голову в надзвичайних ситуаціях».

Принаймні холодне щось.

І взагалі, це радше недолік характеру.

Чоловік був вкритий татуюваннями. Сині завитки та спіралі по всьому тілу було ледь видно через кров.

Він розплющив очі й витріщився на небо.

— Ти можеш встати?

Його погляд звернувся на неї. Він спробував ворухнутися, але впав на спину.

Зрештою, їй вдалося допомогти йому сісти. Сюзен закинула його руку собі на плечі й підняла його на ноги. Чоловік захитався. Вона зі всіх сил намагалася ігнорувати запах, який практично валив її з ніг.

Найкраще було спускатися донизу. Навіть якщо його мозок ще не запрацював, то ноги, схоже, зрозуміли план.

Вони пробрели вниз через замерзлі ліси, де сніг світився помаранчевим під променями сонця. Холодна синя темінь усе ще ховалася в заглибинах, схожих на крихітні келишки зими.

Татуйований чоловік поруч із нею раптово булькнув. Він вислизнув з її рук і провалився по коліна в сніг, хапаючись за горло й задихаючись. Його дихання нагадувало шум пили.

— Що на цей раз? Що трапилося? У чому справа?

Він повернувся до неї, закотив очі й знову схопився за горло.

— Щось застрягло? — вона з усієї сили вгатила його по спині, але він опустився на лікті й коліна, намагаючись вдихнути.

Тоді Сюзен схопила його під пахвами, потягнула догори й обхопила за пояс. «О боги, що робити далі, я ж ходила на курси, тепер ніби треба стиснути одну руку в кулак, тоді покласти іншу руку на неї, потягнути догори й натиснути, ось так...»

Чоловік кашлянув, щось вилетіло з його рота, відбилося від дерева й приземлилося в снігу.

Дівчина опустилася на коліна, щоб роздивитися, що це.

Це була маленька чорна квасолина.

Високо на гілці заспівала якась пташка. Вона подивилася догори. В’юрок зістрибнув з неї і перелетів до іншої гілки.

Коли вона озирнулася, чоловік встиг змінитися. Тепер він був одягнений у важкі хутра, мав хутряний каптур та хутряні чоботи. Він спирався на спис із кам’яним вістрям і мав набагато сильніший вигляд.

Через ліс щось бігло, майже непомітне — лише тінь. На мить перед нею вистрибнув білий заєць і рушив іншою доріжкою.

Вона озирнулася. Хутра зникли, і чоловік набув старшого вигляду, хоча очі залишалися колишніми. На ньому були щільні білі ряси, що робили його дуже схожим на священника.

Коли птах знову проспівав, вона не відвернулася. І зрозуміла, що помилялася, думаючи, що чоловік змінюється, наче при перегортанні сторінок. Усі образи з’являлися нараз — і багато інших теж. Побачене залежало від того, як дивитися.

«Ага. Чудово, що я спокійна й звикла до такого, — подумала вона. — Інакше б просто не витримала...»

Тепер вони опинилися на краю лісу.

На певній віддалі від них стояли чотири величезні кабани, випускаючи хмаринки пару, перед саньми, начебто виготовленими з грубо обтесаних дерев. З почорнілої деревини споглядали обличчя, може, висічені каменем, а може, дощем і вітром.

Батько Вепр заліз на сани й всівся. За кілька останніх кроків він значно набрав вагу, і тепер було важко побачити в ньому щось інше, окрім величезного чоловіка в червоній одежі, вкритій крижинками. Лише у випадкових відблисках сніжинок можна було розгледіти шерсть або ікла.

Посовавшись на сидінні, він нагнувся і дістав фальшиву бороду, здивовано її оглядаючи.

— ВИБАЧ, — сказав голос позаду Сюзен. — ЦЕ МОЯ.

Батько Вепр кивнув Смерті, як один ремісник іншому, а тоді кивнув Сюзен. Вона не була впевнена в тому, що їй щойно подякували — це був радше жест визнання, підтвердження того, що було зроблено те, що потрібно було зробити. Але це не була подяка.

Тоді він натягнув віжки, стиснув зуби, і сани рушили.

Вони спостерігали, як ті зникають удалині.

— Я ніби чула, — сказала Сюзен, — що червоно-біле вбрання Батька Вепра придумали зовсім недавно.

— НІ. ПРО НЬОГО ПРОСТО ЗГАДАЛИ.

Тепер Батько Вепр перетворився на червону цятку на іншому боці долини.

— Ну, щодо одягу більше питань немає, — сказала Сюзен. — Але я ще хотіла би знати, суто з наукового інтересу... ти був впевнений, що я виживу, правда?

— Я БУВ ДОВОЛІ ВПЕВНЕНИЙ.

Чудово.

— Я ПІДКИНУ ТЕБЕ ДОДОМУ, — мовив Смерть за якийсь час.

— Дякую. А тепер... скажи мені...

— ЩО СТАЛОСЯ Б, ЯКБИ ТИ ЙОГО НЕ ВРЯТУВАЛА?

— Так! Сонце однаково зійшло б?

— НІ.

Облиш. Невже ти думаєш, що я в це повірю? Це ж астрономічний факт.

СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.

Вона повернулася до нього.

— Це була довга нічка, дідусю! Я втомилася і хочу нарешті прийняти ванну! А не вислуховувати якісь дурниці!

— СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.

— Дійсно? І що тоді?

— СВІТ ОСВІТЛЮВАЛА БИ ЗВИЧАЙНА КУЛЯ ПАЛАЮЧОГО ГАЗУ.

Певний час вони йшли мовчки.

— Ага, — беземоційно мовила Сюзен. — Гра слів. А я ж думала, що ти завжди дивишся на все прямолінійно.

— ІНАКШЕ, НІЖ ПРЯМОЛІНІЙНИМ, МЕНЕ НЕ НАЗВЕШ. А ГРА СЛІВ — ТИПОВА ЛЮДСЬКА РОЗВАГА.

— Гаразд, — сказала Сюзен. — Я не дурна. Ти натякаєш, що людям потрібні... фантазії, щоб зробити життя стерпнішим?

— ТИ ДІЙСНО ТАК ГАДАЄШ? ЩО ЦЕ — НАЧЕ ЯКАСЬ РОЖЕВА ПІҐУЛКА? НІ. ЛЮДЯМ ПОТРІБНІ ФАНТАЗІЇ, ЩОБ БУТИ ЛЮДЬМИ. ЩОБ БУЛО МІСЦЕ, ДЕ ЗАНЕПАЛИЙ ДУХ ЗУСТРІНЕ ЩОРАЗ МОГУТНІШОГО ПРИМАТА.

— Зубні феї? Батьки Вепри? Маленькі...

— ТАК. У ЯКОСТІ ПРАКТИКИ. СПЕРШУ ПОТРІБНО НАВЧИТИСЯ ВІРИТИ В МАЛЕНЬКУ БРЕХНЮ.

— Щоб потім повірити в більшу?

— ТАК. У ПРАВОСУДДЯ. ЖАЛІСТЬ. ОБОВ’ЯЗОК. І ПОДІБНІ РЕЧІ.

— Але це абсолютно різне!

— ТИ ТАК ДУМАЄШ? ТОДІ ВІЗЬМИ ВСЕСВІТ, РОЗІТРИ ЙОГО В НАЙДРІБНІШИЙ ПОРОШОК І ПРОСІЙ КРІЗЬ НАЙМЕНШЕ СИТО. ПІСЛЯ ЧОГО ПОКАЖИ МЕНІ ХОЧ ОДИН АТОМ СПРАВЕДЛИВОСТІ ЧИ МОЛЕКУЛУ ЖАЛОСТІ. ОДНАК... — Смерть махнув рукою. — ОДНАК ТИ ПОВОДИШСЯ, НАЧЕ У СВІТІ ІСНУЄ ІДЕАЛЬНИЙ ПОРЯДОК, НАЧЕ ІСНУЄ ПЕВНА... ПЕВНА ПРАВИЛЬНІСТЬ У ВСЕСВІТІ, ЗА ЯКОЮ МОЖНА СУДИТИ.

— Так, але люди повинні в це вірити, інакше який сенс...

— САМЕ ДО ЦЬОГО Я ВЕДУ.

Вона спробувала зібратися з думками.

— ІСНУЄ МІСЦЕ, ДЕ ДВІ ГАЛАКТИКИ СТИКАЮТЬСЯ ВЖЕ МІЛЬЙОН РОКІВ, — ні сіло ні впало повідомив Смерть. — НЕ НАМАГАЙСЯ ПЕРЕКОНАТИ МЕНЕ, ЩО ЦЕ ПРАВИЛЬНО.

— Так, але люди не думають про це, — сказала Сюзен. «Десь там є ліжко...»

— ПРАВИЛЬНО. ЗІРКИ ВИБУХАЮТЬ, СВІТИ СТИКАЮТЬСЯ, У ВСЬОМУ СВІТІ ЗНАЙДЕТЬСЯ ОБМАЛЬ МІСЦЬ, В ЯКИХ ЛЮДИ МОГЛИ Б ЖИТИ, НЕ БОЯЧИСЬ ЗАМЕРЗНУТИ ЧИ ЗГОРІТИ ЖИВЦЕМ. ОДНАК ТИ ВІРИШ, ЩО... ЩО ЛІЖКО — ЦЕ НОРМАЛЬНА РІЧ. ДИВОВИЖНИЙ ТАЛАНТ.

— Талант?

— О, ТАК. ОСОБЛИВИЙ РІЗНОВИД ТУПОСТІ. ВИ ГАДАЄТЕ, ЩО ВЕСЬ ВСЕСВІТ — У ВАС У ГОЛОВАХ.

— З твоїх слів випливає, що ми якісь божевільні, — сказала Сюзен. «Приємне тепле ліжко...»

— НІ. АЛЕ ВАМ НЕОБХІДНО ПОВІРИТИ В РЕЧІ, ЯКИХ НАСПРАВДІ НЕМАЄ. ЯК ІНАКШЕ ВОНИ МОЖУТЬ З’ЯВИТИСЯ? — запитав Смерть, допомагаючи їй залізти на Хропунця.

— Ці гори, — мовила Сюзен, коли кінь здійнявся. — Це справжні гори, чи лише тіні?

— ТАК.

Сюзен знала, що більше він нічого не скаже.

— Слухай... я загубила меч. Десь у країні Зубної Феї.

Смерть стенув плечима.

— Я МОЖУ ЗРОБИТИ ЩЕ ОДИН.

— Дійсно?

— ЗВИЧАЙНО. ПРИНАЙМНІ БУДЕ ЧИМ ЗАЙНЯТИСЯ. НЕ ТУРБУЙСЯ ПРО ЦЕ.


Верховний верховик бадьоро наспівував під ніс, вдруге зачісуючи свою бороду й щедро сприскуючи її засобом, який мав запах радше препарату витяжки з ласки, а не приємний чоловічий аромат[26] (як він очікував). Після чого він увійшов у кабінет.

— Пробач, що запізнився, але... — почав він.

Там не було нікого. Тільки з дуже-дуже далекої далечіні пролунав звук, наче хтось висякав носа, змішаний із дзинь-дзилинь-дзень-дзелень в’янучої магії.


Сяйво вже озолотило вершечок Вежі мистецтв, коли Хропунець зупинився в повітрі біля балкона дитячої кімнати. Сюзен злізла на прохолодний сніжок і якусь мить стояла, вагаючись. Коли хтось змінює свої плани, щоб підкинути вас додому, вважається ввічливим запросити його досередини. З іншого боку...

— НЕ ЗАЗИРНЕШ ДО МЕНЕ НА ВЕПРОНІЧНУ ВЕЧЕРЮ? — із надією запитав Смерть. — АЛЬБЕРТ УЖЕ СМАЖИТЬ ПУДИНГ.

Смажить пудинг?

— АЛЬБЕРТ ЗНАЄТЬСЯ НА СМАЖЕНОМУ. А ЩЕ ВІН НІБИТО МАВ ЗВАРИТИ ВАРЕННЯ. ПРИНАЙМНІ ВЕСЬ ЧАС ПРО ЦЕ РОЗВОДИВСЯ.

— Я... е-е... на мене насправді чекають тут, — сказала Сюзен. — Гетри завжди влаштовують багато розваг. Запрошують бізнес-друзів. Напевно, весь день... мені доведеться наглядати за дітьми...

— ХТОСЬ ПОВИНЕН ЦЕ РОБИТИ.

— Не вип’єш чогось, перш ніж піти? — здалася Сюзен.

— ЗА ЦИХ ОБСТАВИН ЧАШЕЧКА КАКАО БУЛА Б ДОРЕЧНОЮ.

— Чудово. На каміні стоїть коробочка з печивом.

Сюзен з полегшенням рушила у маленьку кухню.

Смерть сів у скрипуче плетене крісло, зарив ноги в килим і з цікавістю озирнувся навколо. Він почув подзвякування чашок, тоді звук, схожий на глибокий вдих, після чого запала тиша.

Смерть дістав одне печиво з коробки. З каміна звисали дві заповнені панчохи. Він обмацав їх із професійним задоволенням, а потім знову відкинувся в кріслі й узявся розглядати шпалери в дитячій кімнаті. Схоже, на них, окрім інших представників фауни, зображалися кролики в жилетах. Це його зовсім не здивувало. Смерть час від часу з’являвся власною персоною навіть кроликам, щоб пересвідчитися, що все відбувається, як треба. Однак він ніколи не зустрічав кролика в жилеті. Смерть і не міг очікувати чогось такого — якби не стикався з тим, як люди зображують Всесвіт. Справжнє благословення, що в них не було золотих годинників і циліндрів на додачу!

Люди також полюбляли танцюючих свиней. І ягнят у капелюхах. Однак Смерть знав, що більшість людей сприймала цих тварин виключно як прелюдію до відбивних і ковбаси. Залишалося загадкою, навіщо потрібно одягати їх на дитячих шпалерах. Привіт, любі дітки, це те, що ви незабаром з’їсте... Він відчував, що якби знайшов ключ до цієї таємниці, то значно поглибив би свої знання про людей.

Смерть перевів погляд на двері. На них висіли капелюшок і гувернантське пальто Сюзен. Пальто було сірим, як і капелюх — сірий, круглий і нудний. Смерть не знав аж так багато про людську психіку, але відразу розпізнавав захисне забарвлення, коли його бачив.

Занудність. Тільки люди могли її винайти. Ну і фантазія!

Двері розчахнулися.

На превеликий жах, Смерть побачив, що зі спальні вийшло мале дитя невизначеної статі, тихенько пробрело по підлозі й стягнуло панчохи з каміна.

Воно було вже на півдорозі назад, коли помітило його, після чого зупинилося і почало задумливо оглядати незнайомця.

Він знав, що маленькі діти можуть його бачити, тому що ще не виробили ту зручну вибіркову сліпоту, що виникає при усвідомленні власної смертності. Смерть відчув певне збентеження.

— Ти ж знаєш, у Сюзен є кочерга, — сказала дитина, ніби зі всіх сил прагнучи допомогти.

— НУ-НУ. ДІЙСНО? ОЦЕ ТАК.

— Я дюма... думала, що ви всі про це знаєте. Минь... минулого тижня вона викинула бабая просто за ніздрі.

Смерть спробував це уявити. Він подумав, що, можливо, недочув це речення, але його зміст не ставав ні на крапельку кращим, як би він не переставляв слова.

— Я віддам Гавейну його панчоху, а тоді повернуся — щоб усе побачити, — сказала дитина й вийшла з кімнати.

— ЕМ... СЮЗЕН? — покликав Смерть, шукаючи підтримки.

Сюзен, задкуючи, вийшла з кухні із обгорілим чайником у руці.

За нею стояла якась постать. У напівтемряві лезо меча виблискувало блакитним. Цей блиск відбивався від єдиного скляного ока.

Ну-ну, — тихо сказав Часначай, зиркаючи на Смерть. — Оце так несподіванка. Сімейна вечеря?

Меч із гудінням ходив вперед-назад.

— Цікаво,— задумався Часначай. — А Смерть можна вбити? Це вкрай особливий меч, і він, безумовно, тут діє... — він на мить затулив рота рукою і тихенько хихикнув. — І, звісно, це не вважатиметься вбивством. Найімовірніше, громадянським актом. Люди ще довго його пам’ятатимуть. Встаньте, пане. Вам, можливо, і притаманна певна невразливість, але я впевнений, що Сюзен безсумнівно може померти, тому на вашому місці я б не придумував щось в останню хвилину.

— Я І Є ЦИМ «ЩОСЬ» В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ, — мовив Смерть, зводячись на ноги.

Часначай обережно його обійшов, виписуючи кінчиком меча маленькі криві в повітрі.

З сусідньої кімнати долинув звук, наче хтось намагався тихенько свиснути.

Сюзен зиркнула на дідуся.

— Не пригадую, щоб вони просили подарунок, який міг так шуміти, — зауважила вона.

— О НІ, У ПАНЧОСІ ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ХОЧ ЩОСЬ, ЗДАТНЕ ЯК СЛІД ПОШУМІТИ, — мовив Смерть. — ІНАКШЕ ЩО ТИ РОБИТИМЕШ О 4:30?

— Тут є діти? — поцікавився Часначай. — Ну звісно ж. Покличте їх!

— Нізащо!

— Це буде повчально, — сказав Часначай. — Наче навчально-виховний захід. І коли ваш противник — сам Смерть, інакше, як добрим хлопцем, вас не назвуть.

Він тицьнув мечем у бік Сюзен.

— Я сказав закликати їх!

Сюзен із надією зиркнула на діда. Той кивнув. На мить їй здалося, що в одній із очниць згасло й знову запалало сяйво — підморгування у виконанні Смерті. «У нього є план. Він може зупинити час. Він здатен на все. У нього є план».

— Гавейне? Твайло?

Приглушені голоси в сусідній кімнаті затихли. Почулися кроки, і з-за дверей з’явилося два серйозні урочисті обличчя.

— Ну, заходьте, не соромтеся, кучеряві малюки, — добродушно запросив Часначай.

Гавейн подарував йому металевий погляд.

«Ще одна помилка, — подумала Сюзен. — Якби він назвав їх маленькими негідниками, то відразу здобув би їхню прихильність. Але вони відчувають, коли хтось із них насміхається».

— Я впіймав цього бабая, — сказав Часначай. — Ну і що нам із ним робити, га?

Два обличчя повернулися до Смерті. Твайла запхала до рота великий палець.

— Це всього лише скелет, — критично заявив Гавейн.

Сюзен розтулила рота, і меч хитнувся в її напрямку.

Тож вона вирішила його стулити.

— Так, неприємний, моторошний, жахливий скелет, — сказав Часначай. — Лячно, правда?

Пролунав тихенький цмок — Твайла вийняла палець з рота.

— Він їсть пешево, — сказала вона.

— Печиво, — автоматично виправила Сюзен і почала бездумно похитувати чайником.

— Моторошний кістлявий чоловік у чорній мантії!

— Ти вовтузишся з цим чайником, — сказав він. — Схоже, надумала втнути щось креативне. Будь ласка, опусти його. Повільно.

Сюзен обережно клякнула й поклала чайник на камінну плиту.

— Ха, це не так уже й моторошно, звичайні кістки, — зневажливо сказав Гавейн. — От конюх Віллі з наших конюшень пообіцяв мені дістати справжній кінський череп. Я зроблю з нього капелюх, як у генерала Тактикуса, той, яким він лякав людей. А цей скелет просто стоїть. Навіть не підвиває. А от ти — страшненький. У тебе дуже дивні очі.

— Дійсно? Тоді перевірмо, наскільки страшним я можу бути, — сказав Часначай і підняв меч. Його лезо зблиснуло блакитним вогнем.

Сюзен стиснула кочергу в руці.

Часначай побачив, що вона починає обертатися. Він ступив за спину Смерті, здійняв меч...

Сюзен замахнулася і швиргонула кочергу. Несучись крізь повітря, та зашипіла й заіскрилася.

Тоді вдарила в мантію Смерті й щезла.

Він моргнув.

Часначай посміхнувся Сюзен.

Він обернувся і мрійливо поглянув на меч у своїй руці.

Раптом той випав із його пальців.

Смерть обернувся і впіймав його за руків’я при падінні, перетворивши на висхідну криву.

Часначай витріщився на кочергу в грудях і склався навпіл.

— О, ні, — пробурмотів він. — Вона не могла пройти крізь вас. Крізь стільки ребер та інших кісток!

Знову цмок — Твайла витягнула палець із рота й мовила:

— Вона вбиває лише чудовиськ.

— Зупини час, негайно, — наказала Сюзен.

Смерть клацнув пальцями. Кімната набула сірувато-пурпурової барви знерухомленого часу. Годинник призупинився.

— Ти підморгнув мені! Я думала, у тебе є план!

— ТАК, ЗВІСНО. Я ПЛАНУВАВ ПОДИВИТИСЯ, ЩО ТИ РОБИТИМЕШ ДАЛІ.

— І більше нічого?

— ВСЕРЕДИНІ ТЕБЕ ПРИХОВАНО БАГАТО РЕСУРСІВ. ДО ТОГО Ж ТИ МАЄШ ОСВІТУ.

— Що?

— А Я ДОДАВ БЛИСКУЧІ ЗІРОЧКИ ТА ШУМ. ГАДАВ, ЩО ЦЕ БУДЕ ДОРЕЧНИМ.

— А якби я нічого не зробила?

ДУМАЮ, Я БИ ЩОСЬ ВИГАДАВ. В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ.

— Це й була остання хвилина!

— ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ЧАС ДЛЯ ЩЕ ОДНІЄЇ ОСТАННЬОЇ ХВИЛИНИ.

— Дітям довелося це все побачити!

— І ЦЕ ПІШЛО ЇМ НА КОРИСТЬ. НЕЗАБАРОМ СВІТ ПОКАЖЕ ЇМ СПРАВЖНІХ ЧУДОВИСЬК. НЕХАЙ ПАМ’ЯТАЮТЬ, ЩО ЗАВЖДИ Є КОЧЕРГА.

— Але вони бачили, що він — людина...

— ГАДАЮ, ВОНИ ЧУДОВО ЗРОЗУМІЛИ, КИМ ВІН БУВ.

Смерть торкнувся Часначая ногою.

— ДОСИТЬ ВДАВАТИ З СЕБЕ МЕРТВОГО, ПАНЕ ЧАСУ-НЕ-ЧАЙ!

Привид найманця вистрибнув, мов чортик із табакерки, божевільно посміхаючись.

— Ви знаєте як правильно!

— ЗВІСНО.

Часначай почав зникати.

— Я ЗАБЕРУ ТІЛО, — сказав Смерть. — ЩОБ УНИКНУТИ НЕЗРУЧНИХ ЗАПИТАНЬ.

— Для чого він це все затіяв? — здивувалася Сюзен. — Заради грошей? Влади?

— ДЕЯКІ ЛЮДИ ГОТОВІ РОБИТИ ВСЕ ПРОСТО ТОМУ, ЩО ЦЕ ЗБІСА ЦІКАВО, — сказав Смерть. — АБО ЗАРАДИ СЛАВИ. АБО ТОМУ, ЩО ЦЕ ЗАБОРОНЕНО.

Смерть підняв труп і перекинув його через плече. Щось із гуркотом упало на камінну плиту. Він обернувся і не наважувався спитати.

— Е-Е... А ТИ СПРАВДІ ЗНАЛА, ЩО КОЧЕРГА ПРОЛЕТИТЬ КРІЗЬ МЕНЕ?

Сюзен усвідомила, що дрижить.

— Звичайно. У цій кімнаті вона має надзвичайну силу.

— І В ТЕБЕ ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО СУМНІВІВ?

Сюзен замислилася, а потім усміхнулася.

— Я була доволі впевнена, — відповіла вона.

— А, — дідусь якийсь час споглядав її, і їй здалося, що вона побачила в його очах крихітну іскорку невпевненості. — ЗВІСНО, ЗВІСНО. СКАЖИ, А ТИ НЕ ДУМАЛА РОЗШИРИТИ МАСШТАБИ СВОГО ВЧИТЕЛЮВАННЯ?

— Поки не планувала.

Смерть повернувся в напрямку балкона, і, схоже, щось пригадав. Він понишпорив у своїй мантії.

— Я ЗРОБИВ ЦЕ ДЛЯ ТЕБЕ.

Вона простягнула руку й взяла квадратну вологу картонку. З неї стікала вода. Посередині було приклеєно кілька коричневих пір’їн.

— Дякую. Але... що це?

— АЛЬБЕРТ НАПОЛЯГАВ, ЩО НА НІЙ ПОВИНЕН БУТИ СНІГ, АЛЕ ВІН, СУДЯЧИ ЗІ ВСЬОГО, РОЗТАНУВ, — сказав Смерть. — ЦЕ НЕ ЩО ІНШЕ, ЯК ВЕПРОНІЧНА ЛИСТІВКА.

— Ой...

— НА НІЙ ЩЕ ПОВИННА БУЛА БУТИ МАЛИНІВКА, АЛЕ Я НЕ МІГ ЗМУСИТИ її ЗАЛИШИТИСЯ.

— Ах...

— ВОНА ЯВНО НЕ ХОТІЛА ДОЛУЧИТИСЯ ДО СВЯТА.

— Дійсно?..

— УЗАГАЛІ НЕ ПРОНИКЛАСЯ ДУХОМ ВЕПРОНОЧІ.

— О. Гм. Добре. Дідусю?

— ТАК?

— Чому? Навіщо ти все це робив?

Якусь хвилю він мовчки стояв, нібито подумки підбираючи правильні слова.

— ГАДАЮ, ЦЕ ЯКОСЬ ПОВ’ЯЗАНО З УРОЖАЄМ, — нарешті сказав він. — ТАК. ТОЧНО. І ТОМУ, ЩО ЛЮДИ НАСТІЛЬКИ ЦІКАВІ, ЩО ВИНАЙШЛИ ЗАНУДНІСТЬ. ДИВОВИЖНО.

— Ох.

— НУ ТОДІ... ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ.

— Ага. Щасливої Вепроночі.

Біля вікна Смерть знову призупинився.

— І НА ДОБРАНІЧ ДІТОЧКАМ... УСІМ І УСЮДИ.


Крук сів на колоду, вкриту сніжком. Його протезні груди з червоного паперу розірвалися і безцільно колихалися позаду нього.

— Навіть не додумався підкинути додому, — пробурмотів він. — Ви тільки подивіться! Скрізь сніг і померзла пустка. Я не пролечу й дюйма. Я можу вмерти від голоду, розумієш! Ха! Люди постійно бідкаються про переробку відходів, але варто спробувати трохи практичної екології, і вони... і... знати... про... це... не... хочуть. Ха! Упевнений, малинівку би підкинули додому. Звичайно!

— ПИСК, — співчутливо сказав Смерть Щурів і принюхався.

Крук спостерігав, як маленька постать у каптурі нишпорить у снігу.

— То я просто так замерзну на смерть? — похмуро запитав він. — Жалюгідний мішок із пір’я з маленькими лапками, що скорчилися від холоду. Мною навіть нікого не нагодуєш і, дозволь нагадати, що серед нашого виду голодна смерть — справжня ганьба...

З-під снігу проступили обриси чогось бруднувато-білого. Щур і далі шкрібся, і на світ з’явилося щось, схоже на вухо.

Крук аж витріщився на нього.

— Це ж вівця! — скрикнув він.

Смерть Щурів кивнув.

Ціла вівця[27]!

— ПИСК.

— Ого! — скрикнув крук, стрибаючи вперед і божевільно вертячи очима. — Слухай, та вона ще тепла!

Смерть Щурів щасливо поплескав його по крилі.

— ПИСК-ИСК. ИСК-ПИСК...

— Дякую, і тобі теж.


Далеко-далеко звідси й дуже-дуже давно відчинилися двері одного магазину.

З майстерні позаду нього вистрибнув крихітний виробник іграшок і закляк, наче мертвий.

— У ВАС НА ВІТРИНІ СТОЇТЬ ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ ДЕРЕВ’ЯНИЙ КІНЬ-ГОЙДАЛКА, — сказав новий клієнт.

— А, так, так, так, — продавець нервово поправив свої квадратні окуляри. Він не чув дзвоника, і це його сильно занепокоїло. — Боюся лише, що не можу його вам продати. Це спеціальне замовлення лорда...

— НІ. ЙОГО КУПЛЮ Я.

— Не вийде, оскільки, розумієте...

— У ВАС Є ІНШІ ІГРАШКИ?

— Так, звичайно, але...

— ТОДІ Я БЕРУ КОНЯ. СКІЛЬКИ ТАМ МАВ ЗАПЛАТИТИ ВАШ ЛОРДИК?

— Ну, ми домовилися про дванадцять доларів, але...

— Я ЗАПЛАЧУ П’ЯТДЕСЯТ, — сказав клієнт.

Маленький крамар зупинив протест на півдорозі, бо в ньому прокинулася жадібність. «Інші іграшки дійсно є, — швидко подумав він. — А цей клієнт, — міркував продавець із дивовижною передбачливістю, — явно людина, яка не сприймає слова „ні“ й найчастіше навіть не переймається запитаннями. Лорд Селахій розізлиться, але його зараз тут немає. Натомість незнайомець тут як тут. І з’явився чортзна-як...»

— Ем... ну, за таких обставин... гм... вам його загорнути?

— НІ. ВІЗЬМУ ТАКИМ, ЯК Є. СПАСИБІ. Я ПОВЕРНУСЯ ТИМ САМИМ ШЛЯХОМ, ЯКЩО НЕ ЗАПЕРЕЧУЄТЕ.

— Ем... а як ви сюди потрапили? — запитав власник крамниці, знімаючи коня з вітрини.

— ЧЕРЕЗ СТІНУ. НАБАГАТО ЗРУЧНІШЕ, НІЖ ЧЕРЕЗ КАМІН, ЧИ НЕ ТАК?

Привид кинув невеликий дзвінкий мішечок на прилавок і з легкістю підняв коня. Власник магазину був не в стані триматися хоч за щось. Навіть вчорашня вечеря погрожувала його покинути.

Постать оглянула інші полиці.

— ВИ РОБИТЕ ПРЕЧУДОВІ ІГРАШКИ.

— Гм... дякую.

— ДО РЕЧІ, — докинув клієнт перед виходом. — ЗЗОВНІ ЯКИЙСЬ ХЛОПЧИНА ВЖЕ ПРИМЕРЗ НОСОМ ДО ВІТРИНИ. ТРОХИ ТЕПЛОЇ ВОДИ ЗРОБИТЬ ЧУДО.

Смерть вийшов назовні, де його вже чекав Хропунець, і прив’язав іграшкового коня за сідлом.

— АЛЬБЕРТ БУДЕ ДУЖЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ. НЕ МОЖУ ДОЧЕКАТИСЯ, КОЛИ ПОБАЧУ ЙОГО ОБЛИЧЧЯ. ХО. ХО. ХО.


Коли вогні Вепроночі ковзнули вежами Невидної академії, Бібліотекар прослизнув у Велику залу, міцно стискаючи ступнями кілька нотних аркушів.

Коли вогні Вепроночі освітили вежі Невидної академії, Архіректор сів у крісло у своєму кабінеті, зітхнув і зняв черевики.

До біса довга видалася нічка. Відбулося чимало дивного. Наприклад, він уперше побачив, як розплакався Верховний верховик.

Ридикуль зиркнув на двері до нової ванної. Ну, зі зубними проблемами він розібрався і охоче освіжився би приємним теплим душем. А тоді, уже бадьорим і чистим, можна вирушати на органний концерт.

Він зняв капелюх, звідки вивалилася якась істота, легко подзвякуючи. Підлогою покотився невеличкий ґномик.

— О, ще один. А я гадав, що ми вас позбулися назавжди, — сказав Ридикуль. — А ти тут як тут.

Ґном нервово зиркнув на нього.

— Е-е... пригадуєте, щоразу, коли хтось з’являвся внаслідок чарів, лунав звук дзвоників? — запитав той, і вираз його обличчя сповіщав, що він зізнається в чомусь такому, за що обов’язково отримає ляпаса.

— Так?

Ґном підняв кілька крихітних дзвоників і нервово ними помахав. Вони видали дуже сумний дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Прекрасно, правда? Це був я — Ґном Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Забирайся звідси.

— Якщо забажаєте, я можу продемонструвати іскристі жалкі ефекти з пилком?

— Забирайся негайно!

— А як щодо «Дзвонів святого Парнокопитного»? — із відчаєм поцікавився ґном.— Дуже сезонна мелодія. Дуже приємна. Ну ж бо, підспівуй: «Дзвони [дзвін] святого [дзвін]...»

Ридикуль завдав влучного удару гумовою качечкою, і ґном поспішно змився через злив ванни. Із труб долинало все тихіше ехо прокльонів і випадкового подзвякування.

Зрештою, у цілковитій тиші Архіректор стягнув халат.

Коли Бібліотекар закінчив качати воду, резервуари органа вже тріщали по швах. Втішений, він пробрів до сидіння і з величезним задоволенням досліджував клавіші перед своїми очима.

Підхід Клятого Тупака Джонсона до музики нагадував його підхід до будь-якої іншої галузі, яку його геній попестив так само, як пізні заморозки — картопляне поле. Зробіть його голосним, казав він. Зробіть його широчезним. Всеохопним.

Таким чином Великий орган Невидної академії став єдиним у цілому світі, на якому можна було зіграти цілу симфонію для грози та розчавлених жаб.

Тепла вода каскадом стікала з гостроверхої купальної шапочки Маструма Ридикуля.

Пан Джонсон — однозначно, ненавмисне — спроектував ідеальну ванну кімнату — принаймні ідеальну для співу. Ехо та резонуючі труби згладжували будь-який крихітний недолік і нагороджували навіть найслабшого співака розкотистим темношкірим голосом.

Ридикуль заспівав:

— Як вийшов я якось да-да-да-да для того чи сього й узяв да-да-да-да, побачив я ді-і-івку гарненьку, — здається, так і було, — і я...

Труби органа гуділи від стримуваної енергії. Бібліотекар похрускував пальцями. Це тривало якийсь час. Потім він потягнув на себе регулятор тиску.

Гул перетворився на настійливий гуркіт.

Тоді він дуже обережно відпустив зчеплення.

Коли звуки органа дійшли до нього крізь стіну, Ридикуль перестав співати.

«Купальна музика? — подумав він. — Це саме те, що треба!»

Шкода, щоправда, що її приглушали всі ці ванні штукенції.

Саме в цю мить він зауважив невеличкий важіль із написом «Музичні труби».

Ридикуль не був людиною, яка довго задумувалася над тим, як діє якийсь перемикач. Набагато легший і швидший спосіб про це дізнатися — потягнути його, що він і зробив.

Однак, замість музики, яку він очікував почути, Ридикуль був нагороджений лиш кількома великими панелями, які мовчки ковзнули вбік, відкриваючи очам ряди мідних форсунків.

Бібліотекар відгородився від усього світу, мріючи на крилах музики. Його руки та ноги танцювали по клавішах, підбираючись до крещендо, яким закінчувалася перша частина «Катастрофічної сюїти» Буббла.

Одна нога вдарила важіль «Режим прискорення», а друга — клапан циліндра із закисом азоту.

Ридикуль постукав по форсунках.

Нічого не відбулося. Він оглянув пульт управління і усвідомив, що ще не пробував тягнути маленький латунний важіль із написом «Зв’язок з органом».

Тож він це зробив. Однак це не викликало у ванній потік приємного акомпанементу. Пролунав звичайний стукіт і віддалене булькання, яке все наростало й наростало.

Він здався і продовжив намилювати груди.

— Біг оленя, гра... чого? Що...

Пізніше того самого дня він знову забив ванну дошками, прибивши на дверях табличку з написом: «Не використовувати за жодних обставин. Це ВАЖЛИВО».

Однак, прибиваючи двері, Модо не до кінця забивав цвяхи, а залишав стирчати їхні голівки, за які б пізніше вхопилися його плоскогубці — коли йому б наказали їх висмикнути. Він ніколи не гадав і не скаржився, зате чудово розумів, як діє розум чарівників.

Мило вони так і не відшукали.


Зрозум та його товариші-студенти уважно спостерігали за Гексом.

— Знаєш, він ж не може просто так зупинятися, — сказав Адріан «Несамовитий Дронго» Редькосій.

— Мурахи встали й не ворушаться, — сказав Зрозум, зітхнувши. — Гаразд, поверни ту кляту штукенцію.

Адріан обережно помістив маленького пухнастого плюшевого ведмедика над клавіатурою Гекса. Усе відразу закружляло. Мурахи знову почали рух. Миша пискнула.

Вони пробували це вже втретє.

Зрозум знову перечитав єдине речення, написане Гексом.

+++ Мій! В-а-а-а-а! +++

— Сумніваюся, — похмуро сказав він, — що мені хочеться повідомити Архіректору, що ця машина перестає працювати, якщо ми забираємо її пухнастого плюшевого ведмедика. У такому світі мені жити не дуже хочеться.

— Е-е, — сказав Несамовитий Дронго, — ти завжди можеш, знаєш, сказати, що він працює лише з увімкненим ППВ.

— Ти думаєш, що це краще? — неохоче запитав Зрозум. Цей ведмедик навіть близько не нагадував свого живого родича.

— Ти питаєш, чи це краще, ніж «пухнастий плюшевий ведмедик»?

Зрозум кивнув.

— Краще, — погодився він.


З усіх подарунків, які він отримав від Батька Вепра, Гавейн найбільше вподобав скляну кульку.

Сюзен здивувалася: яку таку кульку?

На що він відповів: ну ту кульку, що я знайшов у каміні. Із нею я виграю всі ігри. Схоже, вона рухається якось інакше.


Почав падати свіженький ранковий сніг, а жебраки продовжували вештатися міськими вуличками, хаотично, часом повертаючись туди, звідки щойно прийшли.

Час від часу від когось з них долинала радісна відрижка. На всіх були паперові капелюшки — за винятком Старого Тхора Рона, який свого з’їв.

Із рук у руки кочувала жерстяна банка, повна суміші старих вин та спирту, а також чогось украденого із задвірків фабрики фарб, що на вулиці Федри.

— Гуска була пречудова, — сказав Качур, копирсаючись у зубах.

— Враховуючи качку на твоїй голові, дивно, що ти наважився її з’їсти, — зауважив Домовина Генрі, колупаючись у носі.

— Яку качку? — здивувався Качур.

— А що це таке жирне було? — поцікавився Арнольд Колобок.

— Це, мій любий друже, було «pâté de foie gras». Швидше за все, прямо з Ґеної. І нічо таке.

— Хіба це не від нього ти почав пердіти?

— О, ось і світ високої кухні, — радісно повідомив Качур.

Нарешті вони добрели до чорного входу свого улюбленого ресторану. Качур мрійливо глянув на двері, в його очах відображалися приємні спогади.

— Я вечеряв тут майже кожен день, — сказав він.

— А чому перестав? — поцікавився Домовина Генрі.

— Я... насправді не знаю, — пробурмотів Качур. — Боюся... сталося якесь затуманення. У ті дні я... гадаю, я був кимось іншим. Однак, — сказав він, поплескавши Арнольда по голові, — як кажуть, «краще їсти старі черевики з другом, ніж вола зі стайні з ворогом». Вперед, Роне.

Вони поставили Старого Тхора Рона перед задніми дверима й постукали в них. Коли офіціант відчинив їм, Старий Тхір Рон всміхнувся, демонструючи залишки своїх зубів і знаменитий сморід із рота, який його ніколи не покидав.

— Тисячолітня рука й креветко! — сказав він, торкаючись чола.

— Святкові вітання, — пояснив Качур.

Чоловік уже намірявся зачинити двері, але Арнольд Колобок був тут як тут і стрімко просунув черевик у щілину.[28]

— Ми подумали, що, може, вам хочеться, щоб ми зазирнули на обід й порадували ваших клієнтів веселою вепронічною пісенькою? — запитав Качур. Поруч із ним Домовина Генрі вибухнув одним зі своїх вулканічних нападів кашлю, який навіть звучав по-зеленому. — Звісно, безкоштовно.

— Це ж усе-таки Вепроніч, — сказав Арнольд.

Жебраки, недостойні навіть членства в Гільдії жебраків, жили досить добре — за власними низькими стандартами. Здебільшого все завдяки правильному застосуванню Принципу впевненості. Люди були готові віддати їм усе, що завгодно, щоб вони нарешті пішли.

За кілька хвилин вони рушили далі, штовхаючи щасливого Арнольда, що сидів в оточенні поспішно загорнутих пакунків.

— Люди бувають такими добрими, — сказав Качур.

— Тисячолітня рука й креветко.

Арнольд почав досліджувати благодійні пожертви, поки його товариші об’їжджали візком снігову кашу та кучугури.

— Мені це все щось дуже нагадує... — сказав він.

— Що саме?

— Бруд і старі черевики.

— Дурня! Це ж шикарний хавчик.

— Ага, звісно, — Арнольд певний час жував мовчки. — А раптом ми всі теж стали такими шикарними?

— Не знаю. Ти шикарний, Роне?

— Хулєра.

— Ну, звучить доволі шикарно.

Річку Анк почало тихенько вкривати снігом.

— Однак... З Новим роком, Арнольде!

— З Новим роком, Качуре. І всього найкращого твоїй качці.

— Якій качці?

— З Новим роком, Генрі.

— З Новим роком, Роне.

— Хулєра!

— І благослови нас всіх бог, — сказав Арнольд Колобок. Снігова завіса заховала їх від сторонніх очей.

— Який саме?

— Не знаю. А якого хочеш?

— Качуре!

— Що таке, Генрі?

— То що з тим волом у стайні, якого ти згадував?

— Тобто?

— Яким чином він потрапив до стайні? Трава закінчилася, чи що?

— А... це була просто метафора, Генрі.

— Ніякий не віл?

— Не зовсім. Я мав на увазі...

І тоді залишився лише сніг.

А потім він почав танути на сонці.


Примітки

1

Тобто тими, хто заслужив на те, щоб його кров пролилася. А може, і не заслужив. З деякими дітьми ніколи не зрозумієш напевне. — Прим, авт.

(обратно)

2

Ця розмова включає в себе практично все, що варто знати про людську цивілізацію. Принаймні про ту її частину, що зараз перебуває під водою, огороджена надійною стіною або досі тліє. — Прим. авт.

(обратно)

3

Тантал (tantalus) — спеціальна дерев’яна підставка для графинів з алкогольними напоями. Часто у таку підставку вмонтовувався ключ. Не відімкнувши замок, неможливо було дістати графин. — Прим. ред.

(обратно)

4

Сумно й болісно усвідомлювати, що високопоставлені особи дійсно вірили, що обдурять слуг, помістивши алкогольні напої у графини з етикетками, написаними задом наперед. Водночас історії відомо про безліч політично свідомих дворецьких, які, своєю чергою, були переконані, що їхній господар нічого не помітить, якщо віскі присмачити йодом. — Прим. авт.

(обратно)

5

Персик був не з тих, кому ставлять багато запитань. Хіба що вони звучали так: «Я-я-якщо я віддам тобі всі мої гроші, ти ж не ламатимеш мені ще одну ногу, будь такий ласкавий?!» — Прим. авт.

(обратно)

6

Нижній світ Анк-Морпорка набув таких розмірів, що верхньому світові доводилося балансувати на його верхівці, як крихітній курочці, що намагається висидіти страусине яйце. У ньому вже були Великий Дейв, Товстий Дейв, Божевільний Дейв, Малий Дейві та Довгий Дейв. Кожному доводилося відшукати собі місце. — Прим. авт.

(обратно)

7

Сітка здобув своє прізвисько завдяки особистому вкладу в особливий метод утилізації відходів «повний капець». Недоліком цього процесу було те, що частини клієнта мали тенденцію з часом відділятися від тіла й спливати на поверхню, спричиняючи багато пліток серед більшої частини населення. Він звернув увагу, що достатньо звичайної сітки, щоби вирішити цю проблему. До того ж вона не перешкоджала рибам і крабам виконувати їхню важливу утилізаційну діяльність. — Прим. авт.

(обратно)

8

Це дуже нагадує припущення, висловлене квірмським філософом Вентром: «Можливо, боги існують, а можливо, і ні. Тому чому б не вірити в них, про всяк випадок? Якщо це все правда, то після смерті ви потрапите в приємне місце, а якщо ні — то і так нічого не втратите, еге ж?» Після смерті він отямився, оточений колом богів із доволі зловісними палицями в руках. Один із них заявив: «Зараз ти дізнаєшся, що на Небесах думають про таких, як ти, пане Розумнику». — Прим. авт.

(обратно)

9

Він старався, як міг. Але чорний у поєднанні з фіолетовим і блювотно-жовтим становили не найкращу комбінацію для гірлянд, а вепронічних ляльок однозначно не варто було прибивати цвяхами до стіни. — Прим, авт.

(обратно)

10

Наприклад, фейрі, що тримає свердло електродрелі. — Прим. авт.

(обратно)

11

Яка (на думку його матері) була справжньою знахідкою, оскільки її батько володів половиною ятки з вугровими пирогами на Тьмяній вулиці; ти маєш її знати! Усі зуби свої, а дерев’яну ногу майже не помітиш; має сестру на ім’я Контіненс, дуже мила дівчина, чому б не запросити її наступного разу, коли будеш вдома? Знаю, ти такий великий чарівник, і не часто зі мною бачишся, але якщо з магією не складеться, то не варто плювати на четвертину долі в успішному вугрово-пиріжковому бізнесі... — Прим. авт.

(обратно)

12

Не те щоб це було щось, що він мріяв робити чи хотів, щоб це зробили з ним самим. Радше щось, що снилося йому у жахіттях довгими самотніми ночами. — Прим. авт.

(обратно)

13

Коли їй було вісім, Сюзен надибала колекцію тваринних черепів на горищі, залишених там колишнім герцогом, у глибині душі палким дослідником природничих наук. Тоді її батько був занадто зайнятий діловими справами, тож їй вдалося заробити двадцять сім доларів до того, як її викрили. Класти під подушку корінний зуб гіпопотама, усвідомила вона зі запізненням, таки було помилкою. Черепи ніколи її не лякали, навіть тоді. — Прим. авт.

(обратно)

14

КРЗ завжди був готовий поборотися за права тих, кого дискримінують за зростом, і його членів анітрохи не зупиняло те, що більшість ґномів і ельфів взагалі не цікавило, носять вони маленькі гостроверхі капелюшки чи ні — у місті було стільки всього цікавого! Увесь цей дзвінкий непотріб призначався для старих дідів у лісах — коли крихітний чоловічок потрапляв до Анк-Морпорка, його першим бажанням було напитися, як слід побитися і віднайти таку ж крихітну жінку. Тому КРЗ доводилося приділяти стільки часу на пояснення, яких саме прав позбавлені ґноми та ельфи, що в нього взагалі не залишалося часу, щоб боротися за ці права. — Прим. авт.

(обратно)

15

Нерідко вони жили за графіком, створеним власноруч. Багато старійшин цілковито вирушило жити в минуле, але декілька, наприклад, Професор ентропії, винайшов цілу часову систему, засновану на переконанні, що інші люди навколо нього — звичайна ілюзія.

Багато хто знає, що існують слабкі та сильні принципи ентропії. Слабкий загалом каже про те, наскільки дивовижним є Всесвіт, створений таким чином, що люди змогли еволюціонувати й жити, наприклад, в академіях, а сильний, натомість, що вся суть Всесвіту полягає в тому, щоб люди могли не лише працювати в академіях, але й писати товстелезні книги зі словами на кшталт «космічний» і «хаос» у заголовку.1

Професор ентропії розробив спеціальний і неминучий принцип ентропії, який полягав у тому, що причиною існування Всесвіту була кінцева еволюція Професора ентропії Невидної академії. Але це було лише формальне твердження теорії, в яку вірив абсолютно кожен. Незначні зміни виникали лише при деталізації, наприклад, у рядку «Впишіть сюди власне ім’я».

1І вони були правильними. Всесвіт явно діє на благо людства. Побачити це доволі легко: як зручно, що сонце встає вранці, коли люди готові розпочати день! — Прим. авт.

(обратно)

16

Звісно, церемонії дотримуються і сьогодні. Якщо ви чхати хотіли на традиції тільки тому, що не знаєте, чому вони зародилися, то чим ви кращі за якихось іноземців? — Прим. авт.

(обратно)

17

Тупчак — вітряк з кінним приводом. — Прим. пер.

(обратно)

18

Неосвіченість — стан, у якому людина не знає, що таке іменник або як знайти квадратний корінь із числа 27,4. Зате розуміється на дитячих непотрібних нісенітницях, як-от: який із сімдесяти майже ідентичних видів пурпурної морської змії смертельно небезпечний; як обробити отруйну серцевину дерева саго-саго, перетворивши її на поживну кашу; як передбачити погоду, спостерігаючи за поведінкою деревного краба-крадія; як орієнтуватися на тисячемильних просторах безкрайого океану за допомогою мотузочки й маленької глиняної фігурки свого дідуся; як отримати необхідні вітаміни з печінки лютого крижаного ведмедя і подібні дрібнички. Дивно лише те, що, здобуваючи освіту, вивчаєш усе про іменник, але нічого про дерево саго-саго. — Прим, авт.

(обратно)

19

Легковірність — погляд на світ, Всесвіт і місце людини в ньому, притаманний лише дуже наївним людям, а також наймудрішим і найвеличнішим математикам і фізикам. — Прим. авт.

(обратно)

20

Дивовижно, яких успіхів досягає уряд в приховуванні таких речей, як зустрічі з інопланетянами, з огляду на їхній послужний список практично в будь-якій іншій сфері.

Однією з причин може бути те, що самі інопланетяни можуть бути занадто збентежені, щоб говорити про це.

Невідомо, чому більшість космічних рас Всесвіту хоче спершу поритися в білизні Землі, зробивши так звану прелюдію до формального контакту. Проте представники декількох сотень рас розселилися, не викликаючи підозр одне в одного, у різноманітних сільських куточках планети й внаслідок цього продовжують викрадати інших потенційних викрадених. Деяких насправді викрали, поки ті планували викрадення пари інших інопланетян, які й собі намагалися викрасти чужоземців, які через нерозуміння інструкцій формували кола з худоби й псували поля.

Наразі планета Земля закрита для всіх чужорідних рас, поки вони не звірять нотатки й не з’ясують, скільки справжніх людей на ній є (якщо такі взагалі існують). Існує сумна підозра, що лише одна — велика, волохата й із дуже великими ногами.

У цьому може бути правда, але брехня — всередині вашої голови. — Прим. авт.

(обратно)

21

Лари — добрі духи, що охороняють дім і родинне щастя (в античній міфології). — Прим. пер.

(обратно)

22

«Рожева курочка вітає з новим днем». Насправді курка зовсім не той птах, що зберігся в традиціях як передвісник світанку, але пані Гаґс, збираючи старі народні пісні для нащадків, подбала про те, щоб переписати їх у певних місцях, аби уникнути, як вона висловилася, «образи людей чутливого характеру необгрунтованою грубістю». На її превелике здивування, люди часто не помічали необгрунтовану грубість, поки вона не стосувалася їх особисто. — Прим. авт.

(обратно)

23

Він був переконаний, що це «п’ять із хвостиком». Але принаймні Зрозум міг дати хоч якусь відповідь. — Прим. авт.

(обратно)

24

Це було передсмертне бажання Ма Білоліл, хоча тоді вона цього не могла знати. Її останніми словами до сина були: «Спробуй дістатися до коней, а я утримуватиму їх на сходах, і якщо зі мною щось трапиться, подбай про ідіота!» — Прим. авт.

(обратно)

25

Переважно про це дізнаються вчасно, щоб віддати в чистку свою найкращу мантію, здійснити серйозний напад на винний льох і як слід попоїсти наостанок. Це наче покращена версія підготовки до страти, та ще й без усіляких надокучливих адвокатів. — Прим, авт

(обратно)

26

Насправді це і був приємний чоловічий аромат. От тільки для самиць ласок. — Прим. авт.

(обратно)

27

Яка померла уві сні. Із природних причин. У поважному віці. Після того, як прожила довге й щасливе життя (за овечими стандартами). І вона, ймовірно, була б дуже рада дізнатися, що навіть після смерті змогла стати комусь у пригоді... — Прим. авт.

(обратно)

28

Хоча ніг в Арнольда не було, на вулиці черевик нерідко ставав у пригоді, тому Домовина Генрі прикріпив один до кінця його жердини. Із такою зброєю він ставав смертоносним, і всі злодії в настільки скрутному становищі, що їм доводилося грабувати жебраків, отримували в чоло від чоловіка всього три фути зростом. — Прим. авт.

(обратно)

Оглавление

  • *** Примечания ***