Тим, хто зі зброєю в руках творив традицію лицарського служіння Батьківщині
Василь Шкляр
Шабля і слово
Найвищий вислів влади — це отаман,
коли ж він є й господарем душ — це батько.
Юрій ЛИПА
Роман Коваль — фанат однієї теми чи, певніше сказати, однієї любові, однієї пристрасті, однієї вірності. Фанат-загорілець у найкращому розумінні цього слова. Від книжки до книжки — від знахідки до відкриття — ось уже понад десятиріччя він із винятковою наполегливістю оголює перед нами правду про українсько-російську війну 1917 — 1920-х років. Проливає світло на одну з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії, яку прагматично-обачні дослідники досі якщо не перебріхують, то про всяк випадок оминають десятою дорогою. Адже це тема, в якій жодними хитрощами не догодиш і вашим, і нашим, і якщо вже ти заповзявся казати правду і тільки правду, то неодмінно зачепиш болючі нерви так званої «міжнаціональної толерантності». Ніби та війна за місце під сонцем точилася не між націями, а поміж інопланетянами чи гомункулами без роду і племені.
Трагікомізм українського становища полягає в тому, що, наприклад, у 20-х роках минулого сторіччя в Холодному Яру наших повстанців винюшував і винищував начальник Чигиринської міліції Алєксандр Ґєрасімов, а сьогодні Президент України благає голову «вєтєранов войни» Івана Алєксандровіча Ґєрасімова подати руку примирення героям українського повстанства. Якого примирення, друзі? Кого і з ким? Дайте спокій! Принаймні тим, що поклали свої буйні голови у борні з російськими окупантами…
Роман Коваль одержимий любов'ю саме до цих лицарів. Він письменник-історик, а не проповідник, щоб шукати компроміси між мертвими. Його ідеали — це отамани й козаки, чиї очі загорялися не від гуманістичних казань, а від блиску зброї і передчуття двобою з ворогом.
Пам'ятаю, як я вперше переступив поріг Романової оселі і завмер під їхніми поглядами. З великоформатних настінних портретів на мене дивилися звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко, Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак, витязь Чорного лісу Пилип Хмара, подільський отаман Яків Орел-Гальчевський… А перед гордим поличчям ще одного лицаря я зупинився найдовше, намагаючись упізнати, хто ж це такий. Тоді Роман Коваль підійшов ближче і голосно відрекомендував:
— Полковник Болбочан!!!
Він сказав це так, ніби полковник стояв перед нами живий й ось-ось мав віддати якийсь особливий наказ. Тоді я помітив, що в Романових очах також спалахують неспокійні вогники, коли мова заходить про гайдамаччину ХХ сторіччя та її отаманів. У той час коли наші новітні діячі-політикани вкладають у слова «отаман» та «отаманія» майже негативний зміст, Роман Коваль повертає їм первісне значення і підносить на рівень найвищого духовного ідеалу. Бо хто може порівнятися моральними силами з воїном, котрий, не маючи жодного шансу на перемогу в нерівному ґерці, свідомо іде на смерть, аби лиш захистити і зберегти честь? Зберегти й залишити по собі легенду, іншими словами — ту ж таки ідею, яка колись пустить новий пагін і піде в зело з-під усохлого кореня.
Більшість історій, вміщених у цій книжці, мені вже відомі з попередніх нарисів Романа Коваля (хоч кожна із них збагачена новими подробицями), та знов і знов зі стиснутим горлом і зціпленими зубами перечитую останнього листа отамана Наддніпрянського партизанського загону Івана Савченка-Нагірного, якого він написав до своїх рідних у полтавській тюрмі перед стратою: «…Ви страждаєте… за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши, що нарід… це сіра маса, яка… не здатна й гадати про… свою кращу долю. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем… тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу… Історія колись скаже, хто я був і де дівся…»
У цих рядках — страшна істина, яку ми із сором'язливою тактовністю, а то й криводушшям, не наважуємося промовляти вголос, хоча подумки й усвідомлюємо, що лише «сіра маса» могла допустити, щоб і в ХХІ сторіччі нею попихали чужинці, ренегати та виродки. Це вона, «сіра маса», відчувши, як під час непу